Материками й океанами (fb2)


Настройки текста:



Георгій Кублицький МАТЕРИКАМИ Й ОКЕАНАМИ Оповідання про подорожі та відкриття



Переклад з російської М. ЯКУБЕНКА

Малюнки В. ВАСИЛЕНКА




ЗНАХІДКА НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВІ


Уже багато днів «Норд» гойдався на хвилях у морі Лаптєвих.

Це було гідрографічне судно. Люди, що перебували в нього на борту, промірювали глибину, позначали на карті підводні мілини, шукали підступи до невеликих островів, скелястих, похмурих. Їх населяли птахи. Чайки зчиняли страшний галас, тільки-но шлюпка наближалась до берега. Галька хрускотіла під важкими чобітьми, і, сполохані незнайомим звуком, тривожно кричали кулики.

Промірювати глибини — річ корисна, але — що й казати — робота це досить одноманітна. А тут ще погода — похмура, осіння, вітряна.

В середині вересня 1940 року «Норд» наблизився до островів Фаддея. Вони розташовані за сто тридцять кілометрів на південний схід від найпівнічнішого рогу Азії — мису Челюскін. Нічим ці пустельні, кам'янисті острови не славились, але моряки вирішили заглянути і сюди. Треба було дещо уточнити на карті.

Шлюпка, розігнавшись, чиркнула носом по гальці. Четверо вистрибнули з неї і пішли вздовж берега. Троє з них були досвідчені полярники і причепливо озирали всякий дріб'язок: все важливе на новому, незнайомому місці.

Один з них звернув до купи каміння, схожої на інші, але тільки трохи більшої. На його здивований вигук прибігли товариші.

— Дивіться-но, цілий склад!

Між камінням зеленіли старою міддю боки великих казанів.

— Якась експедиція покинула, — сказав молодий матрос.

— А де бляшанки?

— Бляшанки?

— Авжеж. Якби тут був експедиційний табір, то вже чого-чого, а консервних бляшанок навколо накидали б. Будьте певні, перевірена прикмета. Ану, разом!

Моряки відвалили камінь, обережно розгребли гальку.

— Але ж посуд старовинний! — здивувався матрос, колупаючи пальцем зелений наліт на темній міді казана.

Вони заходилися розривати далі.

— Диви, каструля!

— І сковорідка. Склад ширпотребу. Тільки за таку якість майстрові треба руки повикручувати.

Перекидаючись жартами, вони витягли на білий світ сокиру, мідний дзвінок, ножиці, мідний гребінець. У дрібній гальці яскраво голубіли намистинки. Все було незвичайне, музейне на вигляд.

— Стривай! — сказав старший гідрограф, підводячись. — Тут справа серйозна, хоч би не напсувати. Давайте порадимося з капітаном.

Коли розвідники повернулись на «Норд» і розповіли про знахідку, всі стали пригадувати: а які ж експедиції відвідували острови Фаддея. Біля мису Фаддея, на материку, бував Харитон Лаптєв, заходив туди Амундсен. Але на островах… Переглянули довідники, книги суднової бібліотеки — ні, на островах Фаддея ніхто з мандрівників не бував: у всякому разі в книгах про це не згадувалось.

Через кілька днів з «Норда» рушила на острів ціла експедиція. Вибрали невелику ділянку і почали пробні розкопки. Знайшли олив'яні тарілочки, відкопали старовинну пищаль, сережки, залишки хутра, різноманітний дрібний посуд і, нарешті, купу срібних монет.

— «Цар і великий князь», — ледве розібрав один з моряків напис на монеті. — Тут, видно, побували наші діди!

— А чи не прадіди? — поправив інший.

Моряки почали радитися. Ясно, що їм пощастило напасти на слід якоїсь старовинної експедиції. Але як вона сюди потрапила? Звідки? Коли саме? Шкода, що серед моряків не було людей, які б зналися на археології. Археолог і в кам'яному віці — як у себе вдома. А такі монети і речі для нього — відкрита книга.

— От що, товариші, — сказав капітан. — Коли не швець, то й не берися. Годі копати. Прикриємо поки все це гарненько камінням і повідомимо по радіо про знахідку. Прямо в Москву. А то потім археологи клястимуть нас: мовляв, моряки все зіпсували, взявшись не за своє діло. Неприємно нам буде.

На зимівлю «Норд» став недалеко від островів. Моряки часто їздили по плавник — уламки дерев, принесених річками в океан і викинутих штормами на берег. Цей плавник — єдине паливо для зимуючих на побережжі.

Якось один з моряків поїхав нартами на материк до затоки Сімса — вона була ще ближче до мису Челюскін, ніж острови Фаддея. Упряжка мчала по твердій сніговій кірці, як раптом їздець поквапно загальмував палицею.

Він помітив недалеко від берега залишки малюсінької хатки. Колоди були темні, старі, їздець зразу ж згадав про мідні казани і монети з островів Фаддея.

Він розрив сніг, спробував довбати мерзлу землю. Вона дзвеніла під сокирою: де вже тут копати!

Розвідник запримітив місце знахідки, і наприкінці полярної весни люди з «Норда» через багнисту тундру добрели до руїн хатки. Перше, що вони побачили, були позеленілі мідні казани. Забувши про мокру одежу, про втому, моряки заходились розгрібати сміття. Що за дива! Всередині залишків зрубу лежали олив'яний посуд, срібні монети, дзвоники, клапті хутра, шматки тканин, голубі намистинки. Все як на островах Фаддея! Тільки тут були ще компас і сонячний годинник.

Але ось моряки зняли шапки: в кутку зрубу біліли людські кістки…

Знахідки доставили на Велику землю. На острови Фаддея і в затоку Сімса виїхала спеціальна археологічна експедиція. Крок за кроком вивчала вона сліди сивої минувшини. І ось куди привели ці сліди.


* * *

Шумить Мангазея, «золотокипляча государева вотчина», в найглухішому закутку Русі, на березі сибірської річки Таз.

Кого тільки не здибаєш у цьому місті, заснованому російськими землепрохідцями в перший рік XVII століття! На вуличках біля рублених з найміцнішої модрини будинків і крамниць юрмляться козаки, служилі люди, мисливці. П'яна ватага дратує біля шинку ведмедя на ланцюгу. До воєводського будинку тягнуть мужичка в полатаному каптані. На гостинному дворі покупці прицінюються до сириці, солі, мисливських припасів, ножів, червоних сукон, олива, казанів із червоної міді, бісеру. Багато всякого добра в Мангазеї!

Люд тут хвацький, заповзятий, бувалий. І справді — що робити в містечку біля полярного кола лінивим, зніженим боярським синочкам? Адже поки доберешся сюди на парусному кочі через холодні моря — натерпишся і лиха, і напасті. Он біля стін, де розвантажують кочі з борошном, які щойно прибули з заходу, сивий керманич скаржиться мангазейцям:

— Ох, важкий був наш шлях, і сумний, і дуже страшний од вітрів! Не сподівалися вже й живими сюди дістатися.

Акакій Мурманець мовчки слухає керманича. Не завтра — післязавтра Мурманець поведе свій коч на схід. Це важче, ніж пройти до Мангазеї із заходу.

Вчора Акакій зустрів на гостинному дворі чоловіка, який ходив недавно, 1610 року, з Кіндратом Курочкіним і Йосипом Шептуновим на кочах не тільки до Єнісею, але й далі, до гирла річки П'ясіни, що збігає в льодовите море з таймирської землі. Після третього кухля хмільної браги той розбалакався:

— Іди, якщо сміливий. Коч у тебе добрий? Гляди, а то ми з Кіндрашкою аж у Петрове пущання в Єнісейській затоці на кригу наткнулись. А від Єнісейського гирла повернули ми праворуч і йшли побіля берега два дні. І прийшли в П'ясіну. Впадає вона в море одним гирлом.

— А за П'ясіною що?

— Не бував, брехати не буду. Кажуть, ходили тутешні мангазейські людці і набагато далі — туди, куди і самоїди не заходять. Ведмедів білих там тьма-тьмуща.

— А соболь як?

— Овва, соболь… Дійдеш — побачиш.

Багато шляхів розбігаються від Мангазеї в усі боки. І річками, і тундрою, і морем. Все далі вглиб Сибіру проникають мангазейці, шукаючи нових земель, коштовні хутра, соболя. Це сини свого жорстокого віку. Вони торгують, міняють, воюють. Ворогів вони мають не менше, ніж друзів. Тубільні жителі Таймиру багато дечого переймають у росіян, багато чому вчаться; інші навіть родичаються з захожими. Але свищуть ще в лиху годину оперені стріли — і падають козаки на холодну землю…

Акакій Мурманець вирішив пливти морем на схід за П'ясіну. Жалувана грамота з государевою печаткою охороняє його з товаришами від утисків свавільного мангазейського воєводи. Акакіїв коч — надійний, товариші — молодець до молодця. От тільки баба… Не хотів брати її Акакій на судно — вмовили: покохав його помічник, молодий Іван, чорняву, вузькооку ненку. Шкода їх розлучати. Звичайно, баба на кораблі — погана прикмета. Ну, але ж баба від баби відрізняється: ця і шкіру може чинбарювати, і до холоду звична, і товмачем — перекладачем — буде, коли почнеться торгівля з інородцями.

І от коч жердинами відштовхнули від берега, і він повільно пливе річкою. Пронизливо кричать чайки. Відпливає назад дощаний частокіл мангазейських стін, церковні бані. Довго ще чути слабкий гул дзвонів.

Акакій сам стоїть біля керма. Добре б попутного вітру! Вчора Акакій довідався, що не один він лаштується на схід: соболь вабить туди чимало торгових людей. Мурманець думав — прийде перший у ці невідомі краї, де звір неполоханий, а виявляється, вздовж Таймиру за П'ясіну ходили й інші. На П'ясіні навіть зимовища поставили. Що ж, хай… Він все одно поведе коч далі за всіх.

Коч добре оснащений, проконопачений, осмолений. Паруси міцні, якірних канатів вдосталь. Запасся Акакій компасами і компасними сонячними годинниками — взяв з собою цілих шість штук: зібрав у знайомих поморів. Особливо гарний годинник, вирізаний з мамонтової кістки — подарунок керманича, який учив колись Акакія на Мурмані мореплавної справи.

Знову й знову перебирає Акакій у пам'яті: чи все взяли? Мабуть, намиста треба було ще прикупити, його вельми полюбляють північні люди. Зате олив'яного посуду, голок, кольорових сукон, мідних перснів для торгівлі набрав він вдосталь, навіть з лишком…

Плавно іде коч у відкритому морі. Невеликий він, зате легкий, повороткий, може, коли треба, пройти під самим берегом.

Скільки вже днів пливуть вони вздовж Таймиру — і хоч би димок де, хоч би знак який, що була тут людина. Пусто, лише голий, похмурий берег.

Все далі й далі на північний схід тягнеться він, вкритий лишайниками плоскої тундри. От, здається, за тим мисом буде нарешті поворот на південь. Але тремтить стрілка компаса, і, зітхаючи, бачить Акакій Мурманець, що другий дальній мис видається ще північніше.

Чи не на цей клятий край натякали діди, коли розповідали про найпівнічніших людей? Ніби живуть ті люди у воді, а на землі їм жити не можна — шкіра репається. Казали ще, буцімто в цих людей роти на тім'ї, а їжу вони кладуть під шапку, потім починають рухати вверх і вниз плечима, щоб легше було ковтати. Чи все це казки?

Просинаються якось мореплавці — дивляться, а береги затоки, в якій вони сховались на ніч, побіліли. Кепські справи — зима наближається!

— Саме час кожухи та шапки одягати, а кінця-краю шляхові не видно! — бурчить кволий купець. Він упросився на коч уже перед відплиттям, вніс великий пай і тепер гірко розкаювався, що не залишився торгувати в Мангазеї. — Треба назад повертати, от що.

Важка рука бере] його за комір. Ніхто й не помітив, як із своєї «казенки» — каюти на кормі — вийшов Акакій.

— Назад, кажеш? — Він термосить купця. — А куди назад? Назад далі, ніж уперед. Ех ворона, крила опустила! Хіба до нас не плавали люди в холодні моря? Плавали та з славою і з казною повертались. Гляди-но, висаджу на берег, щоб смуту не розводив! Ач, заскиглив! Що ж тоді їй говорити?

Він киває на чорноволосу смугляву жінку. Налякана сваркою, вона притулилась до щогли. Важко їй на судні — всіх нагодуй, всім випери. Але ніхто не чує від неї скарг.

Відштовхнувши купця, Акакій знову йде в напівтемну казенку, ох, як тривожно, неспокійно в нього на душі, хоч і приховує він від інших невеселі свої думки. Доки ж іти на північ? Куди веде ця морська дорога? Де їй край?

Але ось настає день, коли за темним кам'янистим мисом, уже припорошеним снігом, відкривається берег, який повернув на південь.

Коч повільно обходить мис. Плеще в борт хвиля. З берега повзе осінній туман.

Що це за мис? Можливо, північніше його нема виступу на всій великій сибірській землі?

Але не це займає Акакія Мурманця. Хіба мало мисів обійшов коч! Помори ходили і далі на північ, та не вздовж берега, а у відкритому морі.

На південь, хутчіш на південь! Тільки б дістатися людського житла.

Все скупіше світить сонце. Тепер воно не підбивається високо навіть опівдні. Холоднечею дихає океан. Повіяли зустрічні вітри. Видно, зима заморозить коч біля набридлої тундри.

Мурманець придивляється до берегів. Он, здається, придатна затока. На косі багато крупного плавника. Снігом його не занесе: місцина відкрита вітрам. У тундрі мають бути песці та олені.

Коч повертає в затоку.

— Ну, браття, — каже Акакій і розгонисто хреститься, — дісталися! Доведеться, видно, бідувати тут. Беріться за сокири. Рубай поварню.

Не раз зимував Мурманець у таких «поварнях» — хатках із плавника. Поставили її міцно, склали з каміння піч. Зрихтували і нарти — легкі санки — їздити по дрова.

Настала полярна ніч. Мореплавці возили плавник, рихтували мисливську снасть виплавляли олив'яні кулі, зробили рогатину на випадок, якщо завітають білі ведмеді. Грали в шахи, вирізані з мамонтової кістки, знічев'я наводили олив'яні візерунки на держаки ножів.

Потім настали важкі дні. Житніх сухарів і толокна залишилось зовсім мало. За стінами хатинки не перший тиждень гула хуртовина. Коли вона трохи вщухла, Акакій пішов на полювання. Але тундра була мертва. Він повернувся ні з чим.

— Загинемо тут ні за цапову душу… — почав було купчик, але заткнувся під важким поглядом Мурманця.

Акакій відігрів замерзлі руки і знову пі-. шов у тундру. Увечері він приніс песця. Помори вважали м'ясо цієї полярної лисиці за нечисту, погану страву. Купець, переборюючи огиду, перший потягнувся до казана. Жадібно плямкаючи, він ковтав песцеве м'ясо. Потім крадькома поклав під нари білу шкурку, що її кинув Мурманець.

— Помирати збираєшся, а хутро ховаєш. У раю, чи що, торгуватимеш? — посміхнувся Акакій.

Дні тяглися чорні, схожі на ночі. Пітьма налягла на тундру. Оленячі стада покинули океанське побережжя, песці потрапляли в пастки дедалі рідше. Мисливці поверталися з голими руками — стомлені, голодні, злі.

Напровесні вже дехто не міг підвестися вранці з нар. Вкутані кожухами, до всього байдужі, стогнали хворі. Бувало, по кілька днів зимівники нічого не їли, крім потрощених кісток песців; жували ремені з сириці.

А коли повіяли теплі вітри, сталося непоправне лихо: посуваючись, крига розчавила коч. Уціліла тільки шлюпка.

Що діяти далі? Ті, котрі ще тримались на ногах, радили пливти на південь: адже ж мають бути десь поблизу табори кочівників.

Іван, Акакіїв помічник, підтримав їх. Але він не міг покинути хатинку: дружина його зовсім заслабла. І сам Акакій не міг пливти: його мучила цинга. Він розумів, що на шлюпці буде зайвим тягарем. Краще вже померти на березі. А можливо, прилетять сюди птахи, прийдуть олені, буде що заполювати — тоді, одужавши, можна долом піти назад, до п'ясінських козацьких зимовищ. Влітку тундра прогодує — живності в ній вистачає.

Вирішили, що кожному — своя дорога. Зібрали майно, полічили гроші і розділили все порівну, по-братськи. Довго дивились ті, що залишилися в хатинці, як пірнає в хвилях шлюпка, керована кволими руками.

Потім спохмурнів океан, розгулявся. Ледве дісталися мореплавці невеликого острівця, ледве встигли витягти на берег свій підмоклий скарб, як хвилі жбурнули на каміння їхню шлюпку.

І не побачили більше рідного краю ні ті, хто залишився в хатинці, ні ті, що знайшли ненадійний притулок на острові. Можливо, доконала цинга…


* * *

19 серпня 1878 року напроти мису Челюскін з'явились два кораблі славнозвісного мандрівника Норденшельда. Святкові прапори майоріли на щоглах, корабельна гармата дала салют, який на смерть перелякав білого ведмедя.

«Ми досягли великої мети, до якої люди прагнули протягом століть. Уперше судно стояло на якорі біля найпівнічнішого краю Старого Світу», — записав цього дня Норденшельд.

Мандрівник, можливо, закреслив би в цих рядках, які Пізніше облетіли весь світ, слово «вперше», якби дізнався, що невідома російська експедиція досягла морем найпівнічнішого краю Азії за два з половиною століття до нього.

Але кораблі Норденшельда пройшли повз острови Фаддея. За мандрівником укріпилась слава першої людини, яка обійшла морем мис Челюскін.

На довгі століття загубився слід людей, які здійснили одне із найвидатніших плавань першої половини XVII століття. Нічого не знали ми про їхні подвиги доти, аж поки моряки з «Норда» виявили старовинні мідні казани на островах Фаддея. Цілком можливо, однак, що експедиція Акакія Мурманця була не єдиною російською експедицією, якій пощастило ще на початку XVII століття обійти морем мис Челюскін. Пошуки слідів стародавніх мореплавців у Арктиці тривають, і виявлено вже чимало нових знахідок.

Але ви спитаєте: де ж докази, що плавання Мурманця відбувалось хоча б приблизно так, як про це щойно розказано? Хіба пощастило знайти в архівах літописи, в яких згадується про експедицію?

Ні, таких літописів поки що не знайдено.

Єдині докази — це знахідки команди «Норда» і знавця історії Сибіру, відомого радянського археолога Олексія Павловича Окладникова, який плавав пізніше до місця розкопок. З ним ми ще зустрінемось на сторінках цієї книги.

Кожна річ сказала своє слово тому, хто розуміє мову старовини.

Про те, коли була споряджена експедиція, розповіли монети. Їх пощастило зібрати дуже багато — понад три тисячі. Такі великі гроші могли знадобитись тільки для торгівлі. Третина монет належала до часів Івана Грозного. Багато монет було відкарбовано за царювання Федора Іоанновича і Бориса Годунова. Траплялись також монети Лжедмитрія, Василя Шуйського і Михайла Романова. Останніх було зовсім мало. Значить, експедиція вирушила незабаром після 1613 року, коли Михайло тільки-но вступив на престол і не встиг ще випустити багато грошей.

Довели вірогідність оповідання про мореплавців інші знахідки: уламки човна, потрощені кістки і черепи песців, різноманітний посуд, пасмо чорного жіночого волосся, вишита жіноча торбинка, розкидані шахові фігури. Мореплавці, безперечно, розділились — інакше предмети на островах і на березі затоки навряд чи могли б бути такі напрочуд схожі, як бувають схожі тільки речі, зроблені одним майстром і взяті з одного місця.

Нам невідомі імена цих відважних мореплавців. Єдине ім'я, яке може допомогти тим, хто шукає тепер сліди експедиції в старовинних документах, вигадливо вирізьблено на оздобленому олив'яним орнаментом держаку ножа, знайденого серед руїн хатинки: «Акакій Мурманець». На другому ножі ледве видно слово «Іван». На жаль, засунутий у піхви клапоть паперу, на якому ледве можна розібрати напис «жалувана грамота», дуже погано зберігся.

А як би прислужилася ця грамота археологам!

Можливо, окремі подробиці були не такими, як вони описані в нашому оповіданні. Але Олексій Павлович Окладников, прочитавши це оповідання, сказав: «Ага, так цілком могло бути». Адже ж професор Окладников сам побував на островах Фаддея і в затоці Сімса; він же керував роботою багатьох учених, які досліджували всі знайдені там речі, аж до обривків шерстяної нитки і ворсинок хутра.



КІНЕЦЬ КАПІТАНА КУКА


Коли англійські кораблі «Резолюшн» і «Дисковері» прийшли на острови вічної весни і кинули якорі в цій бухті, все обіцяло спокійну і веселу стоянку.

Юрба напівголих гавайців вітала капітана Джемса Кука радісними вигуками. Сам верховний жрець, худий, кощавий дідуган, приїхав на пароплав. Він накинув Кукові на плечі щось схоже на червону мантію і подав йому порося. При цьому жрець бурмотів заклинання, які звичайно промовляють тільки перед дерев'яними ідолами чи іншими божествами остров'ян.

Капітана Джемса Кука жителі Гавайських островів вважали за божественного О-Роно! За переказами, цей О-Роно в давнину покинув гавайців, пообіцявши повернутись на плавучому острові, щоб принести народу достаток і щастя. Коли ж не один, а зразу два плавучих острови з білими полотняними крилами з'явились у бухті, жерці не мали сумніву, що це завітав О-Роно зі своїм почтом.

Кук хутко переконався, що бути божеством не так уже заманливо. Коли за тобою цілий день вештається юрба жерців і вигукує: «О-Роно! О-Роно! О-Роно!», то це може набриднути будь-кому. Якби не свині і плоди, що їх щедро приносили при цьому в жертву дикуни, то Кук розігнав би горлопанів. А ці жертвоприносини були так до речі: запаси харчів на кораблях зовсім вичерпались.

Однак які не простакуваті були гавайці, але й вони второпали, що з богом О-Роно сталася якась помилка. Замість того, щоб принести достаток і багатство бідним тубільцям, О-Роно старанно збирав на свої плавучі острови все їстівне. Найбільш тямущі зметикували, що пришельці, мабуть, прості смертні, тільки в них інший колір шкіри.

Місцевий царьок Тараї-Опу побував на кораблі у Кука і делікатно поцікавився: чи скоро божественний О-Роно гадає покинути гавайців? Кук сказав, що дуже скоро. Зрадівши, Тараї-Опу поквапився прислати йому на дорогу фруктів, їстівного коріння та інших припасів.

Перед відплиттям кораблі мали запастися паливом. Кук доручив це лейтенантові Кінгу. Звичайно, той міг би послати матросів і нарубати скільки завгодно дров. Але Кінг вчинив інакше. Він запропонував верховному жрецю продати огорожу навколо священного храму гавайців за дві залізні сокири. Жрець відкинув угоду. Однак йому силоміць застромили за пояс сокири, а матроси тим часом заходилися ламати огорожу. Тубільці знесли цю наругу над святинею: лейтенанта Кінга вони вважали за сина О-Роно. Найголовніше ж — вони сподівались, що це остання жертва божеству.

Але як були розчаровані гавайці, коли через кілька днів плавучі острови О-Роно знову з'явились у бухті. Кук повернувся, щоб відремонтувати пошкоджену бурею фок-щоглу «Резолюшн».

Якби англійці цього разу мирно і по-дружньому повелися з гавайцями, то, звичайно, одержали б і дерево для щогли і харчі. Однак мало не з першої години почалися сварки і сутички.

Один з гавайців, спокусившись обценьками і долотом, не стримався і, схопивши ці речі, які так чудесно виблискували, пірнув з ними у воду. В нього почали стріляти, але не влучили.

Гавайці самі покарали злодюжку і повернули речі боцману «Дисковері». Але той, брутально лаючись, зажадав видати йому самого злодія, якого він погрожував застрелити. В завдаток боцман намагався забрати човен одного з тубільних вождів. Коли той, не даючи човна, схопив боцмана за руку, один матрос ударив вождя веслом. Англійцям так це не поминулося б у бійці, що спалахнула, коли б вождь не зупинив своїх співвітчизників і не наказав відпустити чужинців.

Кук, довідавшись про те, розсердився.

— Боюсь, що ці остров'яни змусять мене вдатися до енергійних заходів, — сказав він.

Другого дня, коли з «Дисковері» через необачність і ротозійство вахтових зникла шлюпка, Кук сам висадився на берег з озброєним загоном і покликав Тараї-Опу на корабель для переговорів. Старий царьок запідозрив лихе, однак не зважився перечити.

На березі, коли Кук вважав, що Тараї-Опу вже його заложник, прибігла дружина царка і з плачем почала умовляти свого володаря не їхати на корабель. На її крик і голосіння збіглось багато гавайців. Вони теж почали просити Тараї-Опу не сідати в шлюпку. Той стояв у нерішучості. Але Кук, якому набридло все це, необережно і нетерпляче потяг царка за руку.

Негайно у повітрі просвистів камінь: один гаваєць, захищаючи вождя, зняв руку на самого О-Роно. Кук обернувся й вистрілив. Матроси наслідували приклад капітана. Але гавайці не розбіглись.

Тоді Кук, котрий, можливо, хотів уникнути кровопролиття, позадкував до шлюпок, що стояли біля берега. Гавайці розмахували перед ним списами, проганяючи його у воду.

Капітан повернувся, щоб скомандувати людям на шлюпках, і тут один гаваєць луснув його. Кук впустив рушницю, хитаючись ступнув кілька кроків, упав, знову підвівся, простягнув руку до шлюпок, немов благаючи допомоги. Але на шлюпках розгубились чи злякались.

Гавайці потягли Кука на глибину і почали його топити. Він вирвався ще раз, але тут удар списом обірвав його життя. Тіло англійця з урочистими вигуками поволокли вглиб острова. Це сталося 14 лютого 1779 року в бухті Кеалакекуа.


* * *

Капітану Чарлзу Клерку, котрий тепер очолив експедицію, все, що сталося, здавалось кошмарним сном. Дріб'язкова сварка, удар палиці дикуна — і Англія втратила кращого свого мореплавця.

Завтра він, капітан Чарлз Клерк, зажадає віддати тіло Джемса Кука, пригрозивши оголосити війну всім гавайцям. На «Дисковері» і «Резолюшн» вдосталь куль і ядер.

Капітан Клерк піднімається на палубу. Глибока ніч, але вздовж берега палахкотять вогнища. Долинають збуджені вигуки, миготять силуети дикунів. Що вони зробили з тілом? О, тільки б дочекатися світанку!

Від борту відокремлюється тінь: вахтовий лейтенант Кінг. Відразу після загибелі капітана Кука він з озброєним загоном пробував невдало висадитися на берег.

— Капітане, — каже Кінг, — жоден з них не повинен піти живим. Ніч темна, і ми могли б до світанку висадити десант. Їх треба перебити всіх, навіть немовлят, спалити селища…

— Я проти безглуздої жорстокості, лейтенанте Кінг. Це було б недостойно пам'яті нашого великого товариша… Перевірте вартових і не відлучайтесь з палуби: дикуни можуть напасти з човнів.

Покинувши незадоволеного Кінга, Клерк іде в спорожнілу каюту Джемса Кука. Мундир, карти, пістолети, книги, розгорнутий щоденник… Ніколи вже капітан Кук не допише обірвану на половині фразу…

Серце Клерка згнічується від болю. Він згадує Кука таким, яким бачив його вчора, і таким, яким був лейтенант Кук багато років тому, коли доля вперше звела їх.

Тоді йшов 1768 рік. Кука призначили капітаном «Індевора». Йому було років сорок, якщо не більше, і невисокий чин лейтенанта, який він одержав уже перед самим виходом у плавання, правив за привід для глузів цих чванькуватих панів з адміралтейства. Але як би вони не кривили губ, кращого моряка, ніж Кук, на флоті не знайшлось. І синові наймита, який сам випробував на морі все, що може випасти на долю юнги, матроса, боцмана і шкіпера, довірили раптом командувати військовим кораблем.

І не помилились! Яке то було славне плавання! Кожен, хто був тоді на кораблі, міг переконатись, що Джеме Кук настільки ж сміливий, наскільки обачливий, що в нього ясний розум і тверда рука. Капітан привів «Індевор» до невідомої землі, яку мало не сприйняли за таємничий Південний материк. Виявилось, однак, що це східний берег тієї землі, яку перший побачив голландець Тасман. Вони обстежили і позначили на карті цю землю — два великих острови Нової Зеландії. А потім були відкриті східні береги Нової Голландії[1], і британський прапор, піднятий тут, гордо майорів на скелі.

І ось тепер на відстані гарматного пострілу від судна вбивці знущаються з тіла людини, яка прикрасила корону Британської імперії такими великими перлинами. І що найбезглуздіше — ці дикуни вбили свого заступника! Хіба не лейтенант Кук наказав привселюдно відшмагати канчуком судового різника за те, що той брутально чіплявся до дружини одного з туземних вождів? Хіба не він засуджував ту разючу жадібність, з якою офіцери і матроси вимінювали у остров'ян за іржавий цвях, кольорову ганчірку або осколок скляної пляшки коштовні дрібнички, до яких так ласі ці пани колекціонери? А коли один офіцер застрелив з мушкета юнака, який не побажав обміняти на цвях шмат гарної тканини, Кук вичитав цьому офіцерові, сказавши, що той надто суворо покарав дикуна за таку незначну провину.

І якщо вже зізнатися чесно, офіцери і матроси інколи були винні самі. От хоча б випадок з новозеландцями. Цьому вискочці Банксу, багатію, який подорожував на кораблі за власний кошт, з юрбою лакеїв і двома малювальниками, примарилось, ніби дикун хоче поцупити в нього кинджал. Дурниці! Тубілець просто вирішив подивитись незнайому річ. Але Банкс вистрілив у новозеландця дробом, а лікар Монкгауз добив його кулею. Цього не знесли навіть терплячі тубільці. Тоді довелося вдатись не тільки до рушниць, але й до гармат. Скільки тоді їх було забито, цих дикунів! Хто рахуватиме…

Але все-таки за першої подорожі такі випадки траплялися не часто. Лейтенант Кук говорив, що потрібно уникати кровопролиття. Він шкодував, що довелось провчити картеччю новозеландців на острові Мера, які вкрали шмат парусини; він розсердився, коли матроси протягнули у вухо таїтянській модниці дужку замка, замкнули його, а ключ викинули в море. Вухо потім довелося різати: замок важив не менше фунта.

Але за другої подорожі, коли вони вирушили на кораблях «Резолюшн» і «Адвенчур», капітан Кук — хай буде вічно світла його пам'ять! — став дедалі частіше зраджувати правила доброго християнина. У бідного капітана Кука почав псуватися характер.

Характер же почав псуватися у Джемса Кука тому, що заздрісні й гордовиті лорди з адміралтейства дали йому чин капітана другого рангу, хоч він безперечно заслуговував за свою першу подорож підвищення в капітани першого рангу. Джемс Кук зрозумів, що коли він навіть здійснить неможливе, його все одно постараються відтіснити, принизити, дорікнути незнатним походженням.

Їхні кораблі знову шукали тоді Південний материк. Із благословенних теплих вод вони ввійшли в царство полярної криги. Треба було мати сміливість і волю капітана Кука, щоб не повернути назад, побачивши плавучі крижані гори, які стикаються одна з одною. Кораблі проникли так далеко на південь, як не проникав ніхто до них. Вони відкрили там «кілька островів і крайні з них назвали Землею Сандвіча. І якщо їм все ж не пощастило знайти Південний материк, то, звичайно, тільки тому, що цей материк існував лише в уяві кабінетних учених. Капітан Кук заявив потім на весь світ, що вій остаточно відкинув гіпотезу про існування цього материка і що навряд чи хто зможе здійснити більше на далекому півдні, ніж здійснив він. Прекрасні слова! Але все ж капітан Кук волів би краще знайти землю, ніж сказати, що коли вона і є, то тільки біля полюса, в місцях, недоступних для смертного…

їхні кораблі за другого плавання знову відвідали не тільки полярні, але й тропічні моря, відкрили великий острів Нову Каледонію.

Так, капітан Кук став забувати свої колишні поради. Інколи він говорив, що варто показати тубільцям у дії вогнепальну зброю, щоб вони відчували силу білої людини. На острові Анамока він сам увігнав у тубільця заряд з мушкета. А яка перестрілка спалахнула на острові Тан! Тубільці відбивались камінням, але що каміння супроти гармат!

І ось ця нещасна третя подорож. Вони мали побувати в південних водах і оглянути там деякі острови, відкриті французами, а потім піти на північ, проникнути через протоки між Азією і Америкою в Північний Льодовитий океан і, обійшовши Американський материк, попасти в Атлантику. Таке завдання міг вирішити тільки капітан Кук, якого після другої подорожі якщо не люди адміралтейства, то вже, в усякому разі, народний поголос називав першим моряком Англії.

За які ж тяжкі гріхи покарав господь цього великого моряка, пославши йому таку смерть? Хіба Джемс не вчинив по-християнськи, простивши диким новозеландцям, які вбили кілька років тому десять моряків з корабля Фюрно? Так, але, з другого боку, цей випадок на Таїті… Вівця, що пропала, коштувала якісь копійки, і, звичайно, треба було заборонити матросам плюндрувати селище таїтян. Адже матроси теж не раз обкрадали плантації остров'ян.

А потім, після Таїті і островів Дружби, кораблі наткнулись в океані на оці Гавайські острови, які, кажуть, були вже відомі іспанцям. Кляті острови, краще б туман сховав їх. Тоді б не він, Клерк, а капітан Кук сидів би зараз у цій каюті над розгорнутим щоденником.

Виповнивши трюми свіжою провізією, вони попливли, сповнені сподівань, на північ. Біля берегів Аляски годі було чекати великих відкриттів — там уже побувало багато російських кораблів. Коли ж «Резолюцій» і «Дисковері», обійшовши найзахідніший мис Американського материка, вийшли Берінговою протокою в Льодовитий океан, крига перетнула їм шлях. Цілий місяць марно намагалися вони знайти прохід на схід — і, нарешті, Кук змушений був відступити. Ні, він не визнав себе остаточно переможеним — він тільки вирішив перезимувати де-небудь у теплих краях, щоб наступного року знову повторити спробу. І от кораблі опинилися у цій клятій бухті…

Постріл за стіною каюти одриває Чарлза Клерка від спогадів. Він кидається на палубу. Спалах освітлює матросів, які ціляться кудись у пітьму.

— Човен, капітане! Тубільці! — доповідає лейтенант Кінг.

Тепер Клерк і сам помічає гавайського човна з двома веслярами. Вони щось гукають, махають руками. Можливо, їх послали для переговорів?

— Припинити стрілянину!

У човні — жерці. Вони піднімаються на палубу і з плачем кладуть перед Клерком закривавлений вузол. У ньому частини тіла божественного О-Роно, які дістались при поділі жерцям.

З разючою чіткістю Клерк згадує раптом, як один з офіцерів корабля купив якось відрубану людську голову. Людське м'ясо зварили і дали тубільцям…

Клерк люто хапає одного із жерців:

— Вони хочуть з'їсти О-Роно?

Жрець заперечливо хитає головою: гавайці не їдять людей. Якби О-Роно не зачепив Тараї-Опу, якби не вбивав гавайців маленькими блискавками, то його кров не пролилась би ніколи.

Клерк іде в каюту. Він довго сидить там, знову болісно роздумуючи про життя і загибель Джемса Кука. Думки плутаються в його голові, йому починає здаватися, що трагічна смерть капітана — помста за жорстокість, за вбивства…

Ілюмінатор каюти блакитніє, полум'я свічки стає тьмяним. Розвидняється так швидко, як розвидняється тільки в тропіках. Капітан дістає обплетену пляшку, склянку і одним проковтом випиває пахучий міцний ром. До біса вагання, геть сентиментальність!

За кілька хвилин потому капітан Клерк виходить до офіцерів.

— Панове! — каже він. — Ми спробуємо спочатку домовитися, щоб нам віддали те, що залишилось від його тіла. Але думаю, що вони не віддадуть. Я майже впевнений у цьому. І я розумію ваше загальне бажання…

21 лютого 1779 року під грім гарматного салюту гроб із останками мореплавця Джемса Кука був опущений у море з борту корабля «Резолюшн».

На березі, в гаях, на витоптаних плантаціях — скрізь, де їх наздогнали ядро, куля або штик, — валялись трупи гавайців. Над зеленню пальм стелився ядучий дим: догорало підпалене селище.

Після того як гроб ліг на дно, капітан Чарлз Клерк наказав напнути паруси.



АНТАРКТИДА


Одинадцята година…

Останню годину року, що минав, кораблі лавірували між айсбергами, які блимали примарним світлом. Повітря над океаном жило своїм звичайним неспокійним життям. Хмара птаства кружляла низько над щоглами, ніби намагаючись краще розгледіти невідомих чужинців.

Несподівано повалив густий мокрий сніг. Вахтовий офіцер «Востока», який ішов попереду, розставив уздовж бортів матросів. Вони прислухались, чи не зашумлять десь поблизу хвилі, розбиваючись об невидиму за сніговою запоною крижану громаду. В гнітючій тиші виразно чути було різкі крики пінгвінів.

Лапатий мокрий сніг обліплював паруси. Щоб струсити його, кораблі інколи круто повертали вбік, і парусина тріпотіла, втративши вітер.

Матроси згадували далеку Росію, де, можливо, в цю новорічну ніч ось так само кружляє білий хоровод і сніжинки лягають на ялини, на дахи, під якими блимають вогні. Батьківщина, люба батьківщина…

Але ось на палубі «Востока» глухо бухнула гармата і шугонула вгору ракета. Десь поблизу зразу ж відгукнувся гарматним пострілом «Мирный». Наближалась північ. Бурульки зривалися з обмерзлої снасті і з дзвоном розбивались об палубу.

За святковим столом моряки в парадних мундирах зсунули склянки з гарячим пуншем. Начальник льодової експедиції виголосив коротку промову. Він нагадав, що Росія послала моряків у найнепривітніші води світу, що мета важка, а шлях небезпечний.

— Побажаємо ж один одному щасливо закінчити покладене на нас плавання і знову побачити люб'язну вітчизну нашу. З Новим, тисяча вісімсот двадцятим, роком!

І кожен перелинув думкою в другу півкулю, туди, де рідні і друзі підіймають келихи за тих, що пішли в море. Чи пощастить маленькій ескадрі зі славою повернутися до рідних берегів з цього царства криги і бур, чи підстереже її загибель у темній пучині…

А кораблі пливли серед примарних крижаних гір, над щоглами нечутно ширяли буревісники. Південний океан плавно котив важкі хвилі.

У перші дні нового року «Восток» і «Мирный» досягли того місця, де капітан Джемс Кук на карті свого другого плавання позначив найпівденнішу землю Південної півкулі — Землю Сандвіча і описав її, як високу гірську країну.

Російські моряки пересвідчились, що Кук мимоволі помилився: перед ними були три невеликі острови. Мабуть, у тумані англійський мореплавець сприйняв за високий берег крижані гори, які тісно набились у протоки між острівцями.

Найбільший з острівців моряки назвали іменем Кука. Начальник експедиції записав у корабельному журналі: «Капітан Кук перший побачив ці береги, і тому імена, що він їм дав, повинні залишатися незабутніми, щоб пам'ять про такого сміливого мореплавця могла досягнути пізніших нащадків. Тому я називаю ці острови Південними Сандвічевиви островами».

Кораблі рушили далі на південь.

Остання земля залишилась за кормою. Безкрайній, суворий океан. Але силі-силенній крижаних гір і крижаних полів тісно в ньому. Великі, малі, вони зштовхуються одне з одним, розтрощуються, перевертаючись, здіймаючи хвилю.

Серед всього цього хаосу — два кораблі. Нема в них ні труб, які вивергають дим, ні могутньої машини, яка гуде в трюмі, ні стальних бортів, ні антен на щоглах. Це дерев'яні суденця, які не досягають завдовжки й сорока метрів.

Борти низько пливуть над водою, в них вкраплені шибки кают. На палубі нема ні рубки, ні капітанського містка. Тільки в кормовій частині виділяється високий поміст: це шканці, найпочесніше місце корабля.

Кутаючись у шинелю, стоїть там вахтовий офіцер, який веде корабель. Рвучкий вітер із снігом сліпить йому очі. То праворуч, то ліворуч загрозливо маячать айсберги.

У кубрику і каютах холодно, вогко. Погано гріють чавунні грубки, дрова на кораблях бережуть. Щоб не виходило тепло, люки закрито просмоленою парусиною, в яку вшито шматки скла. Вони пропускають у трюм зовсім мало світла.

Біля трьох високих щогл, під опушеними інеєм парусами — матроси. Вони хукають на руки, скривавлені від роботи з обмерзлою снастю.

Жодної хвилини матроси не знають спочинку. Ледь перемінився вітер — і от уже зайшовся унтер-офіцерський свисток, лунає команда:

— Підтягни крюйс — марса бик — гордені!

Це означає, що треба серед кількох десятків прямих і косих парусів корабля швидко і безпомилково знайти один, щоб підтягнути його нижню частину. А через кілька хвилин лунає вже нова команда…


Весь січень експедиція боролась із кригою, їй пощастило пробитися нарешті в дуже високі південні широти. Курс кораблів перетнув 69-ту паралель. І тоді попереду з'явилась суцільна біла смуга.

Вона росла, наближалась. На «Востоке» і «Мирном» зменшили паруси.

Крижана стіна, до якої 16 січня 1820 року підійшли кораблі, не була схожа на льоди відкритого океану, які зустрічалися досі. Вона не мала тріщин, проходів. Подекуди плоска, подекуди горбиста, вона нагадувала обледенілий низовинний берег.

Одступивши від стіни і пропливши кілька десятків миль на схід, кораблі знову попрямували на південь.

Вони досягли найпівденнішої точки свого плавання — 69°25'. І що ж? Перед ними знову виступила з вод океану неоглядна льодова перепона.

Командир «Востока» Фадей Фадейович Беллінсгаузен схвильовано крокував по шканцях. Що міг означати цей незвичайний крижаний бар'єр?

Він повинен мати тверду опору, інакше вітри давно б уже зруйнували його. Але якщо це невідома земля, то невже вся вона вкрита кригою? Скільки не вдивляються матроси з щогл, ніде не бачать вони чорної плямки якого-небудь скелястого осипу або виступу. Скрізь лід, лід і лід.

Ні, треба вести далі пошуки. Наука вимагає точних, незаперечних фактів. Вважав же Кук лід між островами за високу гірську країну. І, ретельно описавши вигляд дивної крижаної перешкоди, Беллінсгаузен наказав одійти від неї, щоб згодом знову повторити «замах на південь».


* * *

Джемс Кук, повернувшись із подорожі в Південному Льодовитому океані, сказав:

— Риск, зв'язаний з пошуками Південного материка у цих недосліджених морях, захаращених льодами, величезний. І я сміливо можу сказати — жодна людина ніколи не зважиться проникнути на південь далі, ніж це пощастило мені.

П'ять частин світу лежали на картах, і блакитні моря обмивали їх з усіх боків. Чи варто шукати шосту? Адже для неї в морях, доступних людині, просто не залишилось місця. Географи, які стверджують, що далеко на південь може бути якийсь таємничий Південний материк, помиляються: сам Кук, безстрашний Джемс Кук, заявив про це.

Після плавання Кука минуло десять, двадцять… сорок років, поки, нарешті, знайшлись люди, які не злякалися згубної криги високих південних широт і не злякались слова «ніколи».

В липні 1819 року два парусних кораблі — шлюпи «Восток» і «Мирный» — покинули гавань Кронштадта. Їх повели кращі офіцери і матроси, які добровільно взялися пливти на пошуки Південного материка.

Начальником експедиції було призначено командира «Востока» Фадея Фадейовича Беллінсгаузена. Це прізвище носив російський моряк, який за сорок років свого життя багато побачив і зазнав. Ще мічманом плавав він за першої російської кругосвітньої експедиції і був правою рукою знаменитого Крузенштерна.

Шлюпом «Мирный» командував Михайло Петрович Лазарєв, заслужений офіцер, який, попри молодість, уже здійснив самостійне кругосвітнє плавання на бригові «Суворов».

Разом з моряками вирушив казанський професор астрономії Іван Михайлович Симонов. Він не злякався труднощів експедиції, якій було наказано: «… вжити все можливе старання і величезне зусилля, щоб сягнути якомога ближче до полюса, відшукуючи невідомі землі, і не залишати цієї справи інакше, як при непереборних перешкодах».

Кораблі, обійшовши Європу, перетнули Атлантичний океан і після стоянки біля берегів Бразілії попрямували на південь, назустріч небезпекам і пригодам.

Спочатку моряків дивували фонтани, що їх випускали кити, птахи, які розгулювали на плавучих островах з переплетених між собою бурих водоростей, альбатроси, які, могутньо і невтомно ширяючи, супроводжували кораблі. Дивувало їх і те, що грудень вважався в Південній півкулі найтеплішим літнім місяцем. А втім, теплим він був відносно: сніг майже не танув.

Експедиція відкрила кілька скелястих островів, їх назвали іменами офіцерів «Востока» і «Мирного», які перші помітили землю в океані. Один з островів був оповитий чорними хмарами густої і смердючої пари. Її викидав кратер вулкана. Його тепло зігнало сніг і лід з червоних і жовтих схилів.

Моряки переконались, що землі у Південному океані схожі на острови інших морів. Отож не дивно, що коли в січні 1820 року кораблі наблизилися до дивовижного крижаного бар'єра, не схожого ні на звичайні полярні льоди, ні на скелясті уступи недавно відкритих островів, начальник експедиції не міг твердо вирішити: чи суходіл перед ним, скутий крижаним панцером, чи плавуча крига небаченої величини і форми.

Одноманітне матроське життя, розписане до хвилини статутом корабельної служби.

Ось ударили вісім склянок — четверта година ранку. Унтер-офіцери оглушливо свищуть і горлають на весь корабель:

— Друга вахта, нагору!

Не хочеться покидати підвісну парусинову койку, коли навіть у кубрику так холодно, що на залізних болтах наростає за ніч шар льоду. Але баритися не можна. Міцний боцманський кулак, ох, який міцний! І матроси поспішають нагору.

Гнила вологкість пронизує їх. Ну й погодка!

Знову надриваються дудки. Зверху, з щогл, по вантах, а то й просто повзучи по снастях, спускається перша вахта.

— По ма-а-рсах!

Частина матросів другої вахти піднімається на щогли, решта починає ранкове прибирання — скребе, миє палуби, начищає мідні частини.

О восьмій годині ранку, з останнім ударом склянок, під звуки барабана і флейти піднімається прапор.

Капітан віддає накази про навчання. Астроном і вахтовий офіцер ходять по шканцях з секстантами в руках, визначаючи, де перебуває судно. З камбуза тягне димом і запахом борщу.

Незабаром свистки сповіщають про обід. Опівдні — зміна вахт. О шостій годині — вечеря, потім свистками ж викликають нагору співаків і танцюристів, а о восьмій вільні від вахти матроси підвішують свої вихолоджені парусинові койки і лягають спати. Судновий прапор повільно сповзає вниз.

І так щодня. Одна доба нагадує іншу. Тому лови пінгвінів чи поїздка на шлюпці по прісний лід до крижаних гір — уже ціла подія.

З пінгвінами матроси познайомилися ще на тому острові, де димів вулкан. Мільйони цих птахів облюбували його схили. Коли моряки зійшли на берег, постійні «жителі» острова й не думали давати їм дорогу. Тільки удари ціпка змушували відійти кумедних птахів, які траплялися тільки в південній півкулі.

— Це птахи — не птахи, звірі — не звірі, на них пір'я — не пір'я, шерсть — не шерсть: вигляд у них пташиний, але вони не літають під хмари, зате плавають швидше за корабель, — сміючись говорив про них професор Симонов.

Пінгвінові крила нагадували ласти. Вони придатні тільки для плавання, а не для польоту. І вкриті вони були пір'ям, яке скидалося на луску.

Пінгвіни здалися спочатку нерухомими, наче пеньки, і матроси їх так і прозвали: «пеньдвини». Але насправді це були дуже рухливі і кумедні істоти.

Інколи вони виринали з води біля самих шлюпів і видиралися на крижини. Сиділи і ходили пінгвіни вертикально, як люди. Надивившись на кораблі, вони, немов за командою, зчиняли крик і з дивним звуком, який нагадував рохкання, знову стрибали у воду. Тут вони почували себе як дома, плаваючи і пірнаючи за рибами і рачками з дивовижною швидкістю і спритністю.

Особливо кумедні були найбільші, так звані «королівські пінгвіни». Розгулюючи по крижині і випнувши вперед черевце, ніби пани в чорних фраках і білосніжних жилетках, вони уривчасто й сердито кричали «кре-кре-кре» або мовчки низько вклонялися один одному…

Беллінсгаузен особливо уважно оглядав деякі айсберги. Льодова стіна невідступно стояла у нього перед очима. Він чітко пам'ятав її виступи, заглибини… До чого ж вони були схожі на виступи і заглибини крижаних островів! Неначе хтось відламав від стіни шматки і пустив гуляти морем.

Біля крижаних гір своє життя. Он ціла череда їх суне із похмурої далини. За кожною горою тягнеться хвіст дрібних уламків. Іншим разом айсберги пливуть проти вітру: їхня підводна частина в кілька разів перевищує надводну, і глибинна течія, яка штовхає її, виявляється дужчою за вітер. Куди поверне цей стрій крижаних гігантів? Ніхто не скаже цього, бо часто вони рухаються з різною швидкістю і в різних напрямках.

Вахтові офіцери болісно прикидають: встигне корабель проскочити перед якою-не-будь горою чи краще звернути? І куди звернути: «приводити», тобто зробити так, щоб вітер був менш попутний, чи «ввалитися» під вітер? А за хвилину новий айсберг і ті самі питання.

На початку лютого експедиція знову спробувала проникнути на південь. Крізь снігову каламуть важко було розрізнити, що попереду, і коли кораблі підійшли до якоїсь перешкоди, вахтовий офіцер «Востока», впевнений, що перед ним великий айсберг, спробував було обійти гору. Даремно!

Це знову була крижана стіна, яка йшла в обидва боки за межі видимості. Вздовж неї кораблі попливли на схід, і тут на «Мирном» помітили те, про що негайно було записано в шканцевий журнал.

— Дивіться, морські ластівки!

— Де, де?

Над кораблем промайнули невеликі димчасті птахи. Моряки вже бачили таких птахів біля острова Південна Георгія. У відкритому океані вони не зустрічались. Ластівки — провісники близького берега.

Але як його далі шукати — вже почались антарктичні шторми? Густий сніг, змішуючись з бризками і піною, покривав льодовим нальотом борти, палуби, нижні кінці парусів. Ледве долетіли здаля слабкі звуки гарматних пострілів, що ними давав про себе знати другий корабель. Ракетні вогні то спалахували на гребені хвилі, то згасали за її стіною.

Майже сто днів «Восток» і «Мирный» плавали в антарктичних водах.

Тричі їхній курс перетинав Південне полярне коло. Зносились паруси і такелаж.

Розстеливши на столі у своїй каюті карту, Беллінсгаузен писав повідомлення в Росію, в Петербург. Можливо, не скоро ще доведеться послати його з якогось порту з попутним кораблем, але треба звести докупи думки, викласти їх на папері.

Першу частину написано. Тепер — про найголовніше: що відбулось у січні і на початку лютого.

«… Тут за крижаними полями дрібного льоду і островами видно материк…»

Начальник експедиції задумався і відклав убік перо. Чи мав право він написати так точно? Де незаперечні докази, що це був материк? Чесна, відверта натура моряка не мирилася з найменшою неясністю — адже йому доведеться сперечатися з ученими, що не визнавали існування Південного материка.

Він пробіг очима написане і, трохи повагавшись, дописав:

«… видно материк льоду, якого краї відламані перпендикулярно і який тягнеться, скільки сягає око, підвищуючись на південь, наче берег».

Так буде краще, скромніше.

Багато передумав і командир «Мирного». Вже в котрий раз перечитував Лазарєв книгу Кука! Нігтем на полях підкреслено слова: «Я обійшов океан Південної півкулі у високих широтах і відкинув думку про існування тут материка…» Але ж океан нагадує про близькість якоїсь невідомої землі не тільки стіною нерухомих льодів і силою-силенною айсбергів. А морські ластівки?

Ні, якась невідома земля має бути недалеко!

І вона справді була зовсім близько від кораблів, які перші досягли її берегів. У січні і лютому російські моряки не раз майже впритул наближались до неї. Вона лежала перед ними за бар'єром льоду, вздовж якого пливли кораблі. Детально описуючи розташування цих льодів, моряки насправді описували берегову лінію. Там, де з кораблів бачили птахів, до берега залишались лічені милі. Якби не туман, росіяни побачили б навіть гірські хребти невідомої землі, і тоді розвіялись би всі сумніви.

… На південній половині небосхилу з'явилось мерехтливе світло, потім звелися синювато-білі стовпи. Скоро холодним фосфоричним вогнем палало вже все небо. Було так світло, що від щогл і парусів лягла тінь. Збуджені матроси юрмились на палубі:

— Браття, дивись, небо горить! Зовсім близько зайнялось!

Уже не стовпи, а хвилясті стрічки, червоні й рожеві по краях, золотисті до середини, коливались і тремтіли в небі. Поступово воли розпливлись, розтанули. І тільки ледь світилося небо. На другій половині небосхилу ясно означились зірки. Вони нагадували — незабаром настане довга зимова ніч, завиють хуртовини і замре все живе.

На «Востоке» замиготіли прапорці: начальник експедиції запрошував до себе Лазарєва на нараду.

Командири кораблів розіслали вогкі карти.

Беллінсгаузен прикинув циркулем відстань до найближчих берегів: від австралійського порту Джексон кораблів відокремлювало майже п'ять тисяч кілометрів.

— Я вирішив далі не пробиватися до зюйду, — сказав начальник експедиції. — Треба негайно повертатися в теплі води.

Лазарєв і сам дуже добре знав, що іншого виходу нема. Важко було цим двом наполегливим і хоробрим людям відступати, не переконавшись остаточно, що льоди приховують суходіл, можливо — величезний невідомий материк. І не без вагань — це було дуже ризиковано — вони потім вирішили іти до Австралії різними шляхами. Тільки так можна було оглянути широкий простір океану, не досліджений Куком.

Наступного дня сім гарматних пострілів з борту «Востока» прогриміли сигналом до розлуки. Лазарєв відповів салютом з двадцяти пострілів. Кораблі почали повільно віддалятися один від одного.

Немов нагадуючи про надзвичайну небезпеку і ризикованість одиночного плавання, на кораблі налетів жорстокий шторм. Особливо погано довелось «Мирному».

Давно вже свистали всіх нагору. Вода не встигала стікати з палуби. Від вітрил — з допомогою їх керували кораблем — залишились одні клапті. Гучно лопнув фок-стаксель — останнє з них. Шлюп перестав слухатися керма.

— Став гафельні триселі, братця! — намагаючись перекричати виття вітру, скомандував Лазарєв. — Хутко!

Ці косі штормові паруси були його гордістю. Він сам замовляв їх за своїм кресленням у Кронштадті. Матроси трохи забарились — ураган збивав їх з ніг. Лазарєв раптом скинув шинелю і побіг до щогли.

Вітер туго напнув поставлені триселі. Але порвати їх шторм не міг. Хоч ніс шлюпа поринав у хвилі, кораблем знову можна було керувати.

Минула доба, друга. Барометр почав повільно підніматися, і в хмарах, що клубочились, мелькнув шмат голубого неба.

На палубі серед уламків, серед подертих вітрил — їх розіслали, щоб зшивати, — серед речей, винесених просушувати, Лазарєв вишикував команду і подякував матросам за спритність, за сміливість, за відмінну службу. З любов'ю дивились моряки на свого командира, який був холоднокровний і сміливий у хвилини небезпеки, постійно турбувався про команду, не даючи скривдити матросів.

Минуло ще кілька днів — і в небі заблищало сузір'я Оріона, спалахнули чотири зірки

Південного Хреста. З кожною милею на північ ставало тепліше. З'явились птахи, «запахло землею». Сяйнула на обрії перша блискавка, провісниця далекої грози.

Наприкінці березня 1820 року, після ста тридцяти днів, проведених під парусами в океані, моряки «Мирного» побачили зелені береги Австралії і порт Джексон, на рейді якого уже стояв «Восток».


* * *

Кілька днів насолоджувались моряки відпочинком, а потім взялися до роботи. Матроси прибивали відірвані крижинами листи мідної обшивки, смолили і конопатили борти, замінювали гнилі дошки, ремонтували вітрила.

Тепер, коли люта зима зробила зовсім неприступними південні полярні моря, російські кораблі збирались відвідати ті води в Тихому океані, де європейці або не плавали зовсім, або плавали мало.

… Вітер знову надимає білі вітрила шлюпів. Кораблі йдуть на схід, у тропічне сердите море Полінезії, до «небезпечного архіпелагу» Паумоту.

Ось вони вже біля берегів Нової Зеландії, яка лежить серед океану за дві тисячі триста кілометрів на схід від Австралії.

Не альбатроси, звичні супутники моряків, а галасливі зелені папуги, пролетівши низько над водою, розсілись на вантах. Човни новозеландців, оздоблені різьбленим зображенням людської голови з висолопленим язиком і очима із зеленої черепашки, пливли назустріч кораблям. Моряки махали гостям білими хустинами.

Середні на зріст, смугляві, дужі, з жвавими, виразними обличчями і блискучими очима, новозеландці були зодягнені в короткі накидки з дикого льону — ґудзики замінювали камінці або черепашки — і підперезані вірьовками з морської трави. Яскраве пір'я у волоссі надавало гостям войовничого вигляду.

Їх щедро обдарували бісером, дзеркалами, ножами. З вождем племені командири кораблів обнялись і потерлись носами: таке дружнє новозеландське привітання. Нових знайомих нагодували чудовим обідом. Але коли Беллінсгаузен налив їм вина, гості пили зовсім неохоче.

— Ось вам перша ознака, що тут ще не побували освічені європейці! — засміявся начальник експедиції. — Вони хутко привчили б зеландців пити, курити, класти за губу тютюн, а потім заходилися б доводити їм, як це бридко — пиячити і набувати інші шкідливі нахили.

Старому вождеві на знак дружби подарували за обідом сокиру. Надзвичайно зрадівши подарункові, старий вискочив з-за столу і вистрибом побіг на палубу похвалитися своїм скарбом перед земляками…

На прощання остров'янам подарували чимало корисних речей, насіння ріпи, буряків, моркви, гороху і показали, як треба їх садити. Розлучаючись, старий вождь кілька разів обнімав то Беллінсгаузена, то Лазарєва і сумним голосом тягнув: «Е-е-е-е!»

Покинувши Нову Зеландію, шлюпи майже весь червень пливли на північний схід, у тропіки. На протязі мало не чотирьох тисяч кілометрів — жодної ознаки землі. Щодня із «Востока» бачили «Мирный», а з «Мирного» — «Восток» і нічого більше. Доводилось берегти кожну краплю теплуватої прісної води. Вдень розпечена палуба обпалювала ноги. Ночами викочувався місяць, надзвичайно яскравий, блискучий, зовсім не схожий на блідого і задумливого красеня, що осяває позолочений церковний хрест у якомусь російському сонливому сільці.

Наприкінці червня із шлюпів побачили невеликий острів Опаро. Звідти до кораблів попрямували швидкі човни тубільців.

Остров'яни об'їхали шлюпи і боязко причалили до них. Однак, одержавши подарунки, вони посміливішали і видерлися на борт. Раптом один тубілець ліг на палубу «Востока», широко розкинувши руки, потім швидко схопився і знову ліг трохи далі.

— Та він же вимірює довжину корабля! — здогадався хтось. — Аршина у нього нема, от і міряє сам собою.

Остров'янин розташувався на палубі і заперечливо хитав головою, коли йому показували на берег. Він, як видно, вирішив пливти на цьому прекрасному великому судні, де не скупляться на подарунки.

Але коли човни його одноплемінців уже відстали і кораблі далеко відійшли од берега, на обличчі остров'янина відбилась боротьба суперечливих почуттів. Несподівано він схопився і, розбігшись, стрибнув у море. Гнучке тіло замиготіло у хвилях. Він плив до рідного острова.

Від Опаро кораблі попрямували до архіпелагу Паумоту, розташованого в Океанії приблизно посередині між Австралією і Америкою. По дорозі експедиція виявила невеликий острів там, де на карті було чисте море. Жителі острова, озброєні списами і дерев'яними лопатками, висипали назустріч шлюпкам. Взявши подарунки, полінезійці, однак, перегородили морякам шлях, люто вимахуючи своєю зброєю.

Беллінсгаузену дуже кортіло побувати на острові, але, бачачи ворожий настрій його мешканців, він не без жалю наказав шлюпкам повернути назад. Наївні полінезійці вирішили, що моряки злякалися, і заходились дратувати і задирати їх.

— Дозвольте, Фадею Фадейовичу, хоч дробом пальнути, — попрохав вахтовий офіцер.

Але начальник експедиції сердито похитав головою:

— Обійдемося без пороху. Дамо змогу часові познайомити остров'ян з мореплавцями Західної Європи.

Наступні дні плавання в «сердитому морі» і «небезпечному архіпелазі» були днями безперервних відкриттів. За десять днів експедиція виявила тринадцять невідомих островів — переважно коралових атолів кільцеподібних смужок суші з блакитними затоками (лагунами) посередині. Ці атоли спорудили морські тварини — коралові поліпи.

Весь новий архіпелаг було названо Островами Росіян.

Плавання серед коралових островів наближалось до кінця. Один з них експедиція хотіла обминути не зупиняючись, але в цю мить збоку загукали:

— Люди! Прапором махають!

Вахтовий офіцер узяв підзорну трубу: на скелі серед кокосових пальм троє розмахували гілками, один — якоюсь ганчіркою, прив'язаною до палиці.

— Це дикі, — сказав офіцер. — Що ж їм потрібно?

Хутко шлюпка повернулася з пасажирами — чотирма смаглявими хлопчиками. Крім них, нікого на острові не виявилось. А втім, неподалік матроси побачили попіл від багать, обгризені кістки та інші сліди перебування людей.

Старший серед хлопчиків не стільки словами, скільки знаками розповів морякам, які його оточили, сумну історію. Його плем'я жило на сусідніх островах. Одного разу остров'ян у морі захопила буря. Їхні човни пригнало ось до цього острова — хлопчик показав рукою на берег. Тут на них напали лихі люди. Родичів хлопчиків було забито.

Хлопчик зробив кілька рухів, змісту яких спочатку ніхто не зрозумів. Він показав, як розпалювали багаття, багато багать, клали туди якісь предмети, потім щось із смаком їли.

— Гийка? (Так туземці називали рибу).

Хлопчик заперечливо похитав головою. Потім він схопив свого товариша за руку й удав, ніби хоче її відгризти.

— Вони з'їли вбитих! — жахно скрикнув астроном Симонов.

Отже, вороги племені, до якого належали хлопчики, були канібалами. Тільки тут моряки зрозуміли, що то за кістки валялись у попелі серед пальмового гаю…

Хлопчики вчасно чкурнули в густі зарості і тому залишились живі. Коли море заспокоїлось, переможці відпливли з острова.

Хлопчики їли кокоси, ловили рибу і чекали, поки їх знайдуть земляки.

— Цим робінзонам жилось на острові не так уже погано, — сказав Беллінсгаузен, поплескавши старшого хлопчика по плечах. — Але на військовому кораблі розгулювати без штанів не годиться. Одягнути їх і зарахувати на постачання!

У тропіках завжди обідали на свіжому повітрі. Діставши ложки, матроси розсілись на парусині. Хлопчики спідлоба спостерігали за ними.

— Гей, хлопці, а ви чого стоїте? Гайда в нашу артіль!

Хлопчаки, не зрозумівши ні слова, переступали з ноги на ногу.

— Ач, не розуміють, — з жалем сказав один матрос. — А ми з ними по-іншому побалакаємо.

Він підвівся, підійшов до хлопчаків і почав легенько підштовхувати їх до матроського кола. Тут з'явився артільник з величезним дерев'яним баком — братським казаном, який смачно парував. Бак підвісили на гак, артільник розлив борщ по мисках і роздав сухарі.

Хлопчики покуштували незнайомої страви спочатку несміливо, з побоюванням, але, добравши смаку, швидко спорожнили свої миски.

— Диви-но, братця, як уминають російські щі! — сміялись матроси.

Другого дня обмиті і пострижені «робінзони» походжали вже в смугастих штанях і куртках. Одне тільки заважало їм і завдавало очевидних страждань: черевики. Хлопчики так незграбно і з такою обережністю ступали по палубі, так злякано оглядались, що довелось відмовитися від наміру одягти їх у повну форму.

Від Островів Росіян експедиція попрямувала на Таїті.

Теплої липневої ночі з'явилась темна пляма цього великого острова. Невиразно вгадувались обриси гір. В пучині океану мелькали риби, що світились. Вітер доносив ледве вловимий аромат апельсинів.

Вранці таїтяни оточили шлюпи, навперейми пропонуючи лимони, ананаси, банани, кокосові горіхи, смачне коріння.

Скоро завітав і сам король острова — По-марі з королевою.

Гості і хазяї обмінялись люб'язностями та подарунками. Чи не найбільше Помарі зрадів кільком простирадлам: король і його сім'я одягались тільки в світлий одяг, а біла тканина у королівських кравців уже кінчалася.

Що ж до смаків королеви, то вони виявились трохи несподіваними. Залишившись наодинці з Лазарєвим, її королівська вельможність каліченою англійською мовою попрохала пляшку рому.

— Я вже послав королю кілька пляшок, — шанобливо сказав моряк.

— Він все вип'є сам, а мені ні краплі не дасть, — з сумом відповіла королева.

Довелось посилати по ром…

Заманливі були відкриття в теплих водах, щедра природа Таїті, але думка про невідому землю біля Південного полюса не покидала моряків. Задушливими тропічними ночами вони говорили про полярні льоди. Слухаючи співи птахів, що літали в яскравій зелені, вони згадували різкі крики пінгвінів.

Щиро прощалися моряки з таїтянами. Хоч на шлюпах запасли всього вдосталь, остров'яни знову й знову везли в подарунок плоди і коріння. Апельсини і лимони довелося солити в бочках — так багато їх понаносили.

Попрощались моряки і з хлопчиками, знайденими на безлюдному острові. Суворі, згрубілі в морських мандрах люди всім серцем прихилились до довірливих хлопців, дуже тямущих і кмітливих. Своїми витівками, пустощами, цікавістю вони так нагадували вихрястих Ваньок і Петьок, які залишились там, за океаном…


* * *

Знову порт Джексон, підготовка до нового походу в льодові широти.

Наприкінці жовтня 1820 року «Восток» і «Мирный» покинули береги Австралії, а в середині грудня вчетверте перетнули Південне полярне коло.

За минуле антарктичне плавання росіяни побували в тій частині земної кулі, центром якої є Південний полюс і про яку наука знала не набагато більше, ніж про природу Марса. Вони пробивались туди, де на всіх картах за розпливчастою лінією кордону недоступної криги зображували величезну білу пляму.

Кораблі описали навколо цієї плями гігантську дугу. Експедиції пощастило проникнути набагато південніше, ніж плавав Кук. У січні 1820 року вона підходила до берегів землі, в лютому росіяни були біля неї знову і впритул наблизились до розгадки найбільшої таємниці Південної півкулі.

Тепер, рухаючись далі на схід після зимової перерви, вони повинні були за час другого антарктичного плавання замкнути коло біля берегів Південної Америки. Російські моряки задумали перетнути всі триста шістдесят меридіанів там, де вони, наближаючись до Південного полюса, сходяться все тісніше.

Вони вирішили будь-що побачити корінний берег невідомої землі.

І от якось — кораблі щойно перетнули вчетверте Південне полярне коло — сталась подія, на перший погляд незначна, але яка найбезпосередніше стосувалася до цієї землі, яка вислизала.

Було так. Із «Востока» помітили на одній крижаній горі жирних пінгвінів. — Шлюпку спускати!

Незабаром мисливці повернулись назад з доброю поживою і привезли на «Восток» незвичайної величини королівського пінгвіна. Птаха спіткала доля багатьох його родичів: бідолаху потягли на камбуз.

Але хутко судновий кок вискочив зі свого приміщення, розмахуючи кулаком:

— Дивіться, братця, каміння!

Кок розтулив кулак, показуючи купку темних камінців.

— Яка дивина! — забурмотіли розчаровано матроси.

— Сам камінь — не дивина, а ти краще скажи мені, навіщо його пеньдвин у животі носив? — образився кок.

Про знахідку доповіли вахтовому офіцерові. Маленькі крихти гірського каменю бережно розклали на столі в кают-компанії. Звідки вони потрапили в шлунок пінгвіна? Адже до найближчих островів по карті приблизно дві тисячі миль.

Отже, пінгвін нещодавно був на якомусь невідомому березі. І цей берег — недалеко!

Знову невловиме хвилювання — близько земля! — охопило людей.

Але саме останні дні 1820 року, коли мета знову здавалась близькою, майже відчутною на дотик, мало не виявились трагічними для «Востока». Одного дня корабель потрапив у вузьку прогалину між двома айсбергами. Крижані гори зближувались. Одна з них була такою високою, що відняла вітер у найвищих парусів, і ті безпорадно повиснули. Судно втратило хід. Уже могильним холодом війнуло на палубі, уже темно стало в каютах, коли верхні паруси знову наповнились вітром, шлюп стрепенувся і залишив за кормою небезпечний прохід.

За цією пригодою — нова. Різкий поштовх звалив людей з ніг. Речі в каюті полетіли на підлогу. Залунав страшний тріск — чи не найзловісніший зі всіх звуків, які народжуються на кораблі.

«Зіткнулися з крижиною», — ця думка промайнула в кожного. Минуло кілька страшних хвилин, перш ніж вахтові доповіли, що крижина вдарила по товстих дошках, набитих там, де якір висить за бортом. Гострий її край зірвав під водою мідні листи, але не проламав борту.

Уже зовсім незадовго до Нового року кораблі розійшлись у тумані. «Мирный» трохи відстав від «Востока». Він був десь недалеко, і щопівгодини глухий гарматний постріл давав знати про це. Але після одного з таких пострілів звідти, де мав бути «Мирный», раптом долинув гуркіт, тріск, а потім все вщухло.

Невже гарматний постріл зруйнував яку-небудь крижану громадину, вже підточену сонцем і водою? А що, коли шлюп перебував поблизу айсберга і уламки крижаної гори зачепили його?

Постріли з «Мирного» вщухли. Вахтові чули тільки, як тонко свистав вітер у снастях. Беллінсгаузен наказав підняти всі вітрила. Можна уявити собі радість моряків, коли через деякий час вони побачили «Мирный». Уламки айсберга не зачепили його.

Ось і Новий рік. Щойно вп'яте перетято полярне коло. Святкові прапори тріпочуть на щоглах. Гомонять і веселяться матроси — вони одержали чималу порцію кави з ромом замість вершків. Рипають двері кают, і офіцери в парадних злежаних мундирах урочисто ідуть у кают-компанію, виблискуючи золотом еполетів. Усі зібралися. Підводиться Беллінсгаузен:

— Уже вдруге зустрічаємо ми Новий рік у великій небезпеці. Будемо ж сподіватися, що щастя в Новому році стане нам супутником більше, ніж у старому!

Підводиться професор Симонов:

— Дозвольте побажати, щоб, знехтувавши всіма небезпеками, пройшовши в краї непрохідні і з успіхом закінчивши покладену на нас справу, повернулись ми на свою батьківщину, розширивши коло людських знань багатьма відкриттями!

Тост за тостом. Розчервонілись обличчя. Дехто потай розстебнув гачки мундира. Згадують морські походи, друзів і родичів, розповідають цікаві пригоди, яких багато зберігає пам'ять кожного моряка.

Так сидять вони тісним колом, молоді, сповнені сил, сподівань.

Різні будуть у них шляхи, й не всі їхні імена збереже для нащадків історія.

Високо зійде зірка Лазарєва. Вся Росія почує про нього, спочатку як про героя полярних морів, потім як про героя Наваринського бою, нарешті як про видатного адмірала, реформатора Чорноморського флоту, що став кращим парусним флотом світу. З школи Лазарєва вийдуть такі адмірали, як Корнілов і Нахімов. Історики говоритимуть про «Лазарєвський період» — період блискучих морських досягнень Росії.

Мундир адмірала одягне і Фадей Фадейович Беллінсгаузен. Відзначившись у морських боях, він стане військовим губернатором Кронштадта і багато зробить для його зміцнення. Вдячні нащадки спорудять йому пам'ятник у цьому місті-фортеці.

Слава чекає астронома експедиції Івана Михайловича Симонова. За роботи по земному магнетизму Академія наук і багато вчених товариств світу оберуть його своїм членом.

Почесті, відзнаки чекають багатьох з тих, хто бенкетує в кают-компанії шлюпа, який пливе серед крижин. Але одному з цієї дружної сім'ї вготована інша доля.

Той, кого товариші називають «лицарем чесності», похмурими сутінками в грудні 1825 року твердою ходою, з спокійним обличчям пройде під конвоєм зі скрученими за спиною руками по Невському проспекту. Його судитимуть разом з іншими декабристами. Нещадний буде вирок: «… колишньому морському офіцерові Торсону покласти голову на плаху, а потім вислати його на довічну каторжну роботу».

А поки новорічна гулянка триває, і бліді поблиски крижин пливуть по стінах кают-компанії…

День 10 січня 1821 року почався так, як починалось багато інших днів. Птахи кружляли в повітрі. Легкий туман танув над водою. Темні спини китів мелькали в зелених хвилях.

Але серед птахів з'явились раптом давні знайомі — морські ластівки. З води виринув якийсь звір, що нагадував тюленя. Колір води почав мінятися.

Що ж все це означало? Нетерпляче очікування великих і важливих подій охопило всіх.

О третій годині дня в льодах з'явилась невизначена сіра пляма. Беллінсгаузен взяв підзорну трубу.

— Берег, — сказав він дивним, чужим голосом.

Як хотілось усім, хто перебував у цю мить на шканцях, вірити, що попереду справді берег! Але раптом це величезний айсберг?

Раптом пляма розпливеться, розвіється, розтане?

На «Мирном» замигтіли сигнали. Ні, пляма не була примарною! Лазарєв теж бачив землю.

У цю мить небо посвітлішало. Виразно вимальовувались чорні осипи скелі невідомого берега.

І тут без усякої команди загриміло таке «ура», якого нікому з учасників плавання не доводилось чути ні раніш, ні опісля.

Земля показалась ненадовго і знову зникла в тумані. Наступного ранку кораблі підійшли до неї ближче. Це був високий острів. З його чорних скель сповзали льодовики, шумно падали в море потоки.

Шлюпи зійшлись, щоб їхні екіпажі могли розділити радість відкриття.

Загриміли слова команди:

— До вантів на праву! По вантах!

Мить — і сміливі матроси, ніби птахи, засіяли зверху до низу мотузяні щаблі. Борти корабля огорнулися димом, і грім салюту відлунився в скелях.

— Знайдений нами острів подає надію, — сказав Беллінсгаузен офіцерам, — що поблизу є ще й інші береги.

— І ми знайдемо їх! — вигукнув Лазарєв. — А острів… Гадаю, що і в південних морях повинні ми увіковічити того, кому Росія зобов'язана могутністю свого флоту.

— Так, хай ім'я Петра Першого завжди нагадує, що саме росіянам пощастило знайти землю біля Південного полюса!

Через тиждень, 17 січня 1821 року, коли кораблі повільно йшли вздовж невисоких, крижаних полів, налетів поривчастий шквал, туман розвіявся — і перед моряками відкрилася земля, береги якої губилися вдалині.

Найближчий до кораблів мис закінчувався високою горою. За нею бовваніли ще гори, то вкриті снігом, то голі. До самого обрію йшла льодова рівнина, чорні скелі, мертва холодна поверхня величезної землі.

— Південний материк! Південний материк.

З цими вигуками люди обіймали один одного.

Перед ними, облямована бар'єром криги, лежала таємнича Антарктида.

Лежав материк, який у півтора раза перевищує Європу. Материк, берегів якого на інших меридіанах російські кораблі вперше досягли рік тому. Найхолодніший і найнедоступніший материк земної кулі. Батьківщина айсбергів, батьківщина лютих полярних бур, шоста й остання частина світу нашої планети.

Небо тим часом зовсім очистилось від хмар. Свіжий вітер надимав паруси, куйовдив морякам волосся — вони без шапок стояли на палубі. Крига іскрилася, переливалась, виблискувала в сонячних променях.

Здавалося, сама природа радіє перемозі людини над темними силами стихії.


* * *

Відтоді минуло майже півтора століття. Але й сьогодні закована в крижаний панцир Антарктида ховає ще багато загадок.

Берега Олександра Першого — так назвав Беллінсгаузен частину її гірського узбережжя — досягли вдруге тільки через дев'яносто років після блискучого плавання російських моряків.

Останні десятиріччя чимало експедицій різних країн плідно попрацювали на «Великому білому материку». Завзяті, сміливі люди проклали багато трас у льодовій пустелі, висунули форпостами науки полярні станції далеко вглиб Антарктиди.

І на згадку про подвиг відкривачів невідомої землі перші радянські станції-обсерваторії в Антарктиді були названі так само, як кораблі Беллінсгаузена і Лазарєва — «Мирный» і «Восток».



УГЛИБ ТАЙМИРСЬКОЇ ЗЕМЛІ


Озеро Таймир розташоване десь за триста кілометрів від мису Челюскін. Навколо нього — безмежна тундра. Це один з тих глухих країв, про які казали: «ведмежий куток». Щоправда, недалеко від озера водяться не бурі, а білі ведмеді…

Незабаром після Великої Вітчизняної війни газети повідомили, що з Таймирського півострова повернулась експедиція, яка провела там літо. Майже два місяці пробиралась вона до озера пішки і на оленях. Їй пощастило виправити «маленьку» помилку: площа озера виявилась принаймні на двісті тисяч гектарів менша, ніж припускали.

«Пробираючись через весняну тундру, загрузаючи в болоті, перепливаючи річки, які скресли, ми особливо виразно уявляли всю велич наукового подвигу видатного дослідника Таймиру — російського академіка Міддендорфа і його супутника топографа Ваганова, які понад сто років тому здійснили те, що пощастило повторити лише радянським людям», — писав у газеті один учасник експедиції.


* * *

Хто б міг гадати! Цей кволий міський хлопчик так загартував себе, що, переночувавши на болоті, та ще восени, в заморозки, не підхопив навіть нежиті!

Але все ж батько зовсім неправильно виховує його. Сашкові тільки десять років, а батько подарував йому справжню мисливську рушницю і дозволяє по два дні не з'являтися додому. Гувернера замінюють хлопчику грубі мисливці, прості мужики. Фе!

Але батько цілком байдужий до таких розмов.

— Нічого, хай росте на волі, ближче до натури, — твердив він. — Буде справжнім мужчиною. А петербурзьких фертиків і шаркунів паркетних без того розвелось предостатньо. Так-с…

Коли самого Сашка питали, ким він стане, коли виросте, хлопчик відповідав:

— Мандрівником.

Сашко багато читав. Прочитавши про яку-небудь незвичайну подорож, намагався випробувати себе: а зміг би він знайти вихід із важкого становища, в якому опинився книжковий герой?

І хлопець ішов у ліс без кусня хліба, харчуючись лише тим, що там росло і що давав влучний постріл. Сам видовбував човни. Перепливав річки в одязі, з рушницею і в важких мисливських черевиках. Ходив по тридцять-сорок верст у день без доріг, за компасом і картою.

Якось Сашко Міддендорф прочитав вираз: «Тому, хто хоче бачити світ, чужий цивілізації, я радив би запастися лікарським капелюхом — найчудовішим ковпаком для подорожі». Ці слова вразили юнака. Справді, лікар скрізь кращий друг!

І Сашко, вступивши до Юр'ївського університету, взявся вивчати медицину. Та ж настирливість, яка допомогла йому невтомно блукати болотами, пригодилася і в лабораторії.

Із міста Юр'єва Сашко поїхав з дипломом лікаря. На титульному аркуші своєї дисертації він, на подив професорам, написав той самий вираз про лікарський капелюх, який змусив його зайнятися медициною.

Тепер молодий Міддендорф жадав вирушити в яку-небудь важку подорож. Куди — не, власне, не мало для нього великої ваги. Він говорив, що однаково охоче поїде в центр

Африки і до Льодовитого моря, в Пекін і до підніжжя Арарату.

Першим випробуванням була для нього подорож на північ разом з російським академіком Бером. Міддендорф пішки перетнув Кольський півострів, почуваючи себе в тундрі майже так упевнено, як в околицях Петербурга. Під час подорожі виявились його неабиякі здібності до наукової роботи — і незабаром Міддендорф став професором зоології.

Незабаром після цього він і попросив Академію наук послати його в невідому Таймирську землю — вивчити полярний континентальний клімат і розв'язати суперечки, які велися про вічну мерзлоту.

Крім учасників Великої північної експедиції XVIII віку Лаптєва і Челюскіна, нікому не щастило проникнути вглиб Таймиру. Півострів був мало не найбільшою «білою плямою» на картах Росії. Таймирське озеро картографи або не позначали зовсім, або зображували його як кому заманеться.

Академія наук охоче пристала на пропозицію професора Міддендорфа, який, попри свої двадцять сім років, уже був відомий як серйозний вчений.

Таймирська експедиція покинула Петербург наприкінці 1842 року. Але при слові «експедиція» цього разу не уявляйте собі велику групу людей у дорожніх костюмах, безліч ящиків і пакунків із спорядженням. Ні, вся експедиція Міддендорфа складалась з нього самого, лісника Брандта і служника, навченого препарувати птахів і звірів. Уже в Сибіру приєднався до них молодий топограф Ваганов, який став улюбленим, нерозлучним товаришем Міддендорфа, його найближчим помічником.

Мандрівники проїхали мало не п'ять тисяч верст кіньми, дісталися річки Єнісею і рушили далі на північ спочатку второваною дорогою сибірських золотошукачів, потім по нерівній, торосистій кризі річки.

У великому селі Назимові експедиція зупинилася. Міддендорф передусім розшукав висланого сюди декабриста Якубовича.

— Ми мандруємо як моряки, — сказав Міддендорф після перших привітань. — Плаваємо неоглядним сніговим морем, пристаємо до попутних селищ. Сьогоднішня наша пристань для мене особливо приємна, вірте мені. Я так радий познайомитися з вами.

Якубович зніяковів. Не часто доводилось йому слухати сердечні слова.

— Я хотів би уклінно просити вас допомогти російській науці, — вів далі Міддендорф. — Чув, що ви, за особистим почином, вивчаєте тутешній клімат. Якби ви погодились провадити тут правильні барометричні і метеорологічні спостереження, збирати відомості про мінерали…

— Пане Міддендорф, — відповів схвильований Якубович, — якби ви знали, як я вдячний вам! Але єнісейський губернатор…

— Не турбуйтесь, я спробую все владнати…

І професор міцно потис руку засланцеві.

Губернатор справді поступився настирливому проханню вченого, але поставив умову, щоб ім'я декабриста ні в якому разі не було згадане, коли повідомлятимуть у пресі про зібрані ним дані про клімат. Губернатор натякнув також професору, що спілкування з засланими кидає тінь на репутацію вченого в очах усіх вірних слуг государя імператора.

У лютому 1843 року експедиція опинилася у затишному місті Туруханську, вже недалеко від полярного кола. Тут до неї приєднались троє сибірських козаків.

Коней замінили собаками, а собак — оленями. Над Єнісеєм часто лютувала хуртовина. Спочатку вітер гнав сніг над самою землею, а блідо-голубе небо залишалось чистим. Потім набігали хмари, ставало темно, як у пізні сутінки, і жорсткий сніг починав періщити в обличчя.

В Дудинці — останньому селищі на річці — Міддендорф дізнався, що в Таймирській тундрі спалахнула епідемія кору. Мисливці, які їздили на схід, занесли хворобу і в Дудинку, причому захворіло багато дорослих.

Лісник Брандт теж почав скаржитися на озноб. Міддендорф оглянув його: кір!

Затримуватися в Дудинці професор не міг. Але й залишати товариша без лікарського догляду теж не годилось. Міддендорф надумав лікувати Брандта в дорозі, зрихтувавши для нього зручний ящик, обшитий оленячими шкірами. Лікарський капелюх став у пригоді з самого початку подорожі.

Разом з похідною лікарнею, встановленою на оленячих нартах, експедиція рушила на північний схід від Єнісею, до річки П'ясіни.

На П'ясіні професор зустрів дуже потрібну людину. Це був маленький сухий дідок років сімдесяти, схожий на казкового гнома.

Попри свій вік, Тит Лаптуков (так звали діда) був ще досить бадьорий. Він об'їздив Таймир, знав мови його кочівників і цілком міг бути за перекладача.

За П'ясіною в сніговому океані зовсім рідкі темні плями оленячих стад і напнуті шкірами чуми — житла кочівників. Зате як швидко мчать до них упряжки, почувши кволий запах диму!

Але ніхто не зустрічає гостей. Вхід в один з чумів занесено великою кучугурою.

— І тут лихо… — зітхає професор.

Він іде до того чуму, над яким ще в'ється димок. Всередині темно. Очі, звиклі до монотонної білизни тундри, спочатку розрізняють лише головешки в багатті. В напівтемряві хтось стогне. Дві постаті підводяться назустріч гостям. Одна з них — у дивному одязі, прикрашеному стрічками і мідними брязкальцями.

— Їхній шаман, — шепоче дід Лаптуков.

Так ось який цей шанований кочівниками знахар і чаклун! Не звертаючи уваги на сторонніх, він починає кружляти, щось бурмочучи і б'ючи в бубон. Його рухи дедалі швидшають, він починає підстрибувати, ніби скажений.

— Хворобу, бач, виганяє, — шанобливо шепоче Лаптуков.

Шаман кидає в багаття жменю якогось порошку. Смердючий дим виповнює чум. Шаман хрипко вигукує заклинання, на його губах виступає піна. Ще мить — і він падає на підлогу, знесилений своїм безглуздим танком.

— Кажуть, ці шахраї за свої кривляння забирають у бідняків останніх оленів? — питає професор.

Лаптуков киває головою, але йому ніяково від цих слів: видно, він сам побоюється «чаклуна».

Професор хоче оглянути хворих. Шаман, трохи розплющивши очі, слідкує, як незнайомий нахиляється над хлопчиком, що метається в гарячці на оленячій шкурі. Та коли професор підносить до рота хворому ліки з похідної аптечки, шаман схоплюється і штовхає його під руку.

Професору хочеться дати шахраєві ляпаса, але він стримується. Так хворому не допоможеш. Хай Тит Лаптуков пояснить шаманові, що росіянин не хоче йому заважати, а своїм зіллям тільки підсилить шаманські чари. І плати за лікування росіянинові не треба, шаман може забрати все собі.

В середині квітня експедиція була вже в становищі Корінного-Філіпповського, розташованому біля 71-ї паралелі. Ніхто тут не погоджувався дати професорові оленів, щоб їхати далі на північ, поки не почнеться весняне перекочування. Але Міддендорф не особливо шкодував про затримку: становище було якраз на кордоні тундри і лісотундри, і тут варто зайнятися деякими дослідженнями.

На пагорку, розчищеному від снігу, похідний бур ледве проникав у тверду, як камінь, землю. Дійшли спочатку до п'яти, потім до десяти-дванадцяти метрів.

— Олександре Федоровичу, все те ж саме! — здивувався Ваганов, який допомагав професорові. — Не можу зрозуміти! Коли ж земля встигла так промерзнути?

Професор зняв хутряні рукавиці і дістав записну книжку:

— Може, за багато тисяч років.

Він згадав твердження німецького вченого Буха: «Я цілком переконаний — потрібно вважати ненадійними всі відомості про те, ніби на глибині кількох футів від поверхні залягають грунти, які не відтаюють навіть і влітку».

От тобі і «цілком переконаний»! Та щоб відтанув цей шар, який вони промацали буром, потрібна принаймні жара Сахари. Адже ще невідомо, як глибоко він залягає. Може, під верхнім шаром грунту, який трохи відтає влітку і знову замерзає на зиму, мерзлота, до якої не доходить ні жара, ні мороз, залягає на десятки, сотні метрів.

Але не тільки вічна мерзлота цікавила молодого вченого. Він влаштував у таборі метеорологічну станцію, придивлявся до побуту кочівників, записував їхні звичаї, а гарної днини їздив далеко в тундру.

Одного разу оленяча упряжка вимчала його на берег Хатанзької затоки. Міддендорф знав ці краї за описами своїх попередників. З хвилюванням розглядав він старий човен, на якому, однак, збереглась не тільки обшивка, але навіть смола і цвяхи.

То був човен Харитона Лаптєва, залишений тут сто два роки тому.

Довго простояв над ним професор.

Так, Росія почала дослідження півночі з гідним розмахом і сміливістю. Майже шістсот чоловік — моряки, лікарі, вчені, геодезисти, рудознавці — вирушили у минулому XVIII столітті до її полярних околиць. На величезних просторах узбережжя Північного Льодовитого океану — від Печори до Колими — вони боролися з кригою, мерзли в курних зимовищах, ховали товаришів, які загинули від цинги і нечуваних нестатків. І, попри все, виконали свій обов'язок, обстеживши і поклавши на карту найнедоступніші місця материка. Недаремно історики науки назвали їхній похід Великою північною експедицією.

На цьому човні, що лежить тепер на березі затоки, не раз плавали, мабуть, Харитон Лаптєв і Семен Челюскін.

Могутня Лена винесла їхній корабель «Якутск» в океан. Від Ленського гирла вони повернули на захід. З великими труднощами зміг пробитися «Якутск» до мису, позначеного нині на картах іменем Фаддея. Адже це там Лаптєв записав у щоденник: «Біля цього мису стоячи, бачили морських звірів, великих із себе, схожих на рибу — шерсть маленька, біла, яко сніг, писок чорний. По-тутешньому називають білуга». Лаптєв припустився описки: не «білуга», а «білуха».

На зимівлю «Якутск» повернувся ось сюди, в цю Хатанзьку затоку. Життя на зимівці було нестерпно тяжке. Лаптєв часто чув від матросів «люті і нерегулярні слова».

Наступного року «Якутск» розчавили льоди. Майже дві доби команда з нечуваною мужністю намагалася врятувати свій наполовину затоплений корабель. Люди покинули судно тільки тоді, як вода піднялась до палуби. Лаптєв і Челюскін зійшли на лід останніми. Це було за 75° північної широти. Насувалась полярна зима, а над моряками замість даху було холодне небо, за постіль їм правив вологий мох, за страву — кислі ягоди тундри та житні сухарі.

Але Лаптєв, цей хоробрий моряк, не впав у відчай. І чи варто звинувачувати його в тому, що він іноді навіть нагаєм змушував тих, що зневірилися, встати з мерзлої землі, іти туди, де жалюгідні халупи покинутої зимівки могли захистити їх від загибелі.

Міцні люди були лейтенант Лаптєв і штурман Челюскін! Корабель загинув, але вони не здались і до тих мисів, куди їх в море не пустила крига, пішли долом, через тундру. Не дійшли, повернулись у Туруханськ. Грудневої темної пори, в п'ятдесятиградусні морози, коли людина чує шелест дихання, залізо стає крихким, птах мерзне на льоту, Челюскін з трьома солдатами, залишивши хворого Лаптєва в Туруханську, знову вирушив до північного краю материка. Він іде через тундру п'ять місяців, перетинає весь Таймир і опиняється біля того самого мису Фаддея, від якого «Якутску» довелось повернути назад. Іде далі вздовж побережжя, описуючи бухти, миси, острови. Перетинає 77-му паралель. На всьому материку не було тоді людини, яка перебувала б північніше від нього. 9 травня 1742 року Семен Челюскін, цей залізний штурман з дерев'яного корабля, пише в дорожньому журналі: «Погода похмура, сніг і туман; після полудня о 5-й годині поїхали в свій путь побіля морського берега… Приїхали до мису… Тут поставлено маяк — одна деревина, яку віз з собою. Цей мис кам'яний приярий, середньої висоти, побіля нього крига гладенька і торосів нема. Тут названий мною цей мис: «Східно-Північний мис».

Чи можна коротше, скромніше сказати про подвиг, рівних якому набереться не так вже багато в історії полярних подорожей! Першому у світі досягти суходолом крайньої північної точки Азії — і не написати про це жодного урочистого слова, не похвалитися перед нащадками хоч би трішечки…

Лаптєв і Челюскін зняли береги Таймиру. Вони зробили ніби рамку, в середині якої ціле століття так і залишалась у багатьох місцях порожнеча. Тепер належить заповнити її.

Поки професор їздив на побережжя, Ваганов збирав відомості про Таймирське озеро. Але дізнався він небагато: самі кочівники — нганасани — рідко бували в тій дикій місцевості.

— Каміння там гостріше ножа — підошви з найкращої оленячої шкіри рвуться за день, — казали діди. — Однак зовсім погані місця — олешкам їсти нема чого.

— Наші чоботи підковані залізом… То як же пройти до озера?

— Навіщо тобі? — дивувались діди з наполегливості Ваганова. — Ходімо краще з нами до великої солоної води. Риба є, птахи є. Гарно!

Нарешті з допомогою Тита Лаптукова Ваганов довідався, що шлях кочівників пролягає недалеко від річки Таймири, якою можна спуститися до озера. Топограф наказав робити човна. Професор, який повернувся, немало здивував козаків, узявшись разом з ними Теслювати: пан, а сокирою орудує краще за мужика.

Все довшими ставали дні. Нганасани вже оглядали нарти, ремонтували упряж, готуючись перекочовувати на північ; жінки кістяними голками шили з оленячої замші літній одяг.

Одного разу професор зібрав своїх супутників.

— Ми починаємо справу небезпечну для життя, — сказав він, уважно вглядаючись в обличчя тих, що слухали його. — Говоритиму одверто. Той, хто захворіє за час дальшої нашої поїздки вглиб півночі, має залишитися па дорозі один, де б це не сталося, і чекати, поки інші повернуться до нього на зворотному шляху.

Брандт зіщулився, служник Фурман зблід. Ваганов захитав головою. Старий Лаптуков і козаки слухали з спокійними, ніби кам'яними обличчями.

— Я гадаю, — підкреслюючи кожне слово, вів далі Міддендорф, — що нам нема необхідності рушати всім разом. Панові Брандту, а також тобі, Фурмане, краще залишитись тут. Томілов, — він кивнув на одного з козаків, — допоможе вам займатися спостереженнями на нашій метеорологічній станції.

Брантд почав мляву суперечку — мовляв заради безкорисного служіння науці він ладен іти на всілякі нестатки і навіть на смерть. Але Міддендорф без зусилля переконав його, що інтереси науки вимагають присутності такого досвідченого метеоролога саме тут, у цьому таборі…

Травневого дня нганасани по ущільненому вітрами снігу, схожому на застиглі морські брижі, рушили на північ. Далеко тундрою розтягнувся «аргиш» — оленячий караван. Дев'ять саней зайняло майно експедиції: кістяк човна, різні прилади, провіант на все літо і навіть трохи дров. Хто знає, чи знайдеться біля озера паливо…

Над весняною тундрою боролись холодні і теплі вітри. Тумани, які синювато-сірою габою прикривали тундру, раптом щезали, і повітря ставало незвичайно прозоре. Очі ніби перетворились у підзорні труби, помічаючи який-небудь малюсінький горбок мало не за версту. Даурські модрини, найморозостійкіші дерева на земній кулі, які забрались навіть за 72-гу паралель і обернулись тут на кволих карликів, здавались лісовими велетнями.

Одного разу під час перевалу професорові спало на думку оглянути два невисокі горби. Підв'язавши лижі і взявши з собою одного з козаків, він добіг до першого горба. Але ледве лижники заковзали до другого, як той повільно поплив кудись убік.

Міддендорф, приписавши таку дивну поведінку горба сильній втомі очей, повернув до табору. Але тут вітер, який перемінився, приніс густий туман, і професор ледве встиг по компасу засікти напрям. Вони пішли, і злополучний горб знову промайнув перед ними. Міддендорф узяв у руки підзорну трубу. Як крізь густе матове скло, він побачив свій намет і сани біля нього:

— Біжімо, табір поруч!

Вони поспішили до намету, який тепер виразно бачив і козак. Раптом табір, до якого залишалось кілька кроків, зник, розтанув.

Лижники зупинились. Чи вже не проскочили вони зопалу повз намети?

Повернули назад. Табору не було.

Уже в перші дні весняної подорожі по тундрі Міддендорф помічав, що інколи відображення оленячих упряжок, які йдуть попереду, починали тремтіти, підніматися над сніговою поверхнею. Якось він навіть побачив розпливчасте відображення оленя, перевернуте догори ногами. Ці явища, що нагадували марева пустель, тоді тільки забавили його. Тепер марево тундри утнуло з ними злий жарт.

Знову і знову міняючи напрям, метались вони по тундрі, падаючи і знову підводячись. Вітер замітав, згладжував їхні сліди. Минуло п'ять, десять годин, імлиста напівтемрява розвіялась, туман з лілового став перламутровим. Зовсім знесилившись, голодні, замерзаючи, вони впали на сніг. Насилу ставши на коліна, козак потягнувся до підзорної труби, в сотий раз підніс її до очей і раптом радісно скрикнув.

Міддендорф вихопив у нього трубу. В молочному колі тремтів, танцював намет. Наприкінці двадцять третьої години безперервних блукань по тундрі професор і козак доповзли, нарешті, до нього.

Частина кочівників, які пішли раніше із зимового табору, мала заздалегідь влаштувати на річці Новій проміжний табір. Але Міддендорф застав там одного здорового і тридцять хворих. Професору, висловлюючись фігурально, знову довелось надіти лікарський капелюх…

— Ти добра людина, хвороба тебе боїться — тікає. Ми дочекаємось тебе тут восени, — прощалися з професором кочівники кілька днів потому. — А один не йди — пропадеш.

Останній провідник розлучився з експедицією, коли оленячі упряжки вийшли на низинний берег річки Верхньої Таймири.

— Пливи — припливеш в озеро, — сказав він професорові, показуючи на річку. — А краще залишайся, кочуй з нами. Лікуватимеш нас. Кращий чум тобі дамо, олешок.

— Що це за місцина? — спитав Ваганов.

— По-нашому, Сяттага-Милла… Залишайся і ти, друже. Тобі теж дамо трошки олешок, допомагатимеш лікареві.

— Гаразд, гаразд! — сміявся Ваганов. — Приїзди сюди на твоїх олешках восени. Можливо, надумаємо з лікарем назовсім у вас залишитись.

Чекаючи льодоходу, експедиція стала табором у Сяттага-Милла. Весна на Таймирі була волога, туманна. Сонце світило тьмяно, мов лампа в парній лазні. Навколо нього з'являлись величезні райдужні кола, які, перетинаючись між собою, створювали яскраві, променіючі плями «оманливих сонць»: це сонячні промені заломлювались у великій кількості льодових кристаликів, які кружляли в повітрі.

Хоч ртуть у термометрі лише інколи піднімалась вище тридцяти градусів морозу, на крутих берегових скелях сніг уже підтавав. Весна і зима поперемінно тіснили одна одну, і тільки до середини червня весна перемогла остаточно.

На південних схилах горбів ноги грузли в розкислій глині. Веселі снігові подорожники стрибали по перших проталинах, з'явились голосисті лапландські подорожники, а слідом за ними потягнулись табуни гусей. Весняні трелі куріпок не змовкали навіть в сонячні ночі. Під прозорою крижаною кірочкою ожили перші рослини — кошлаті, вкриті пухом, який захищає від холоду; і ось уже поруч з ними розпустила жовтий бутон сіверсія, таймирська рожа, яка цвіте раніше, ніж розтане сніг.

Льодохід тривав майже тиждень. З клекотом випірнали з води брили льоду, який утворився восени на дні. Сірі від вмерзлого каміння і піску, вони зштовхувались, виповзали на берег, щоб повільно танути тут мало не все літо.

Слідом за крижинами у човні, який назвали «Тундрою», вирушила до Таймирського озера й експедиція. Позаду тягнувся на вірьовці легкий нганасанський човник.

За кілька теплих днів на захищених від вітру берегових схилах, які дуже нагріває сонце, ледве помітна зелень перетворилась на барвистий квітучий килим. Крім яскраво-жовтих сіверсій, розквітли блакитні ломикамні, червоні армерії.

Плавання було спокійне, навіть занадто спокійне для Таймиру. Тільки раз — знявся дужий вітер — річка змусила мандрівників понервувати. Біля скелястого миска вони почули раптом шум вируючої води. Не інакше як водоспад!

Хотіли пристати до берега, але човен нестримно несло вперед і винесло в шумний, але цілком прохідний поріг. Тут його кілька разів підкинуло, гойднуло — і тільки.

Але ось і озеро. Не озеро, а справжнє прісне море — свинцеве, похмуре. Протилежного берега не видно. Ледь бовваніє якийсь острівець. На пологих берегових схилах нагромаджені вали з гальки: мабуть, робота льоду, виштовхнутого вітром.

Вивантаживши на берег усе, що було в човні, мандрівники попливли назад за тою частиною вантажу, що залишилась. Знову повернувшись до озера, вони застали його страшенно сердитим. Шторм гнав на берег такі хвилі, що бідній «Тундрі» могло бути непереливки.

Але полярне літо таке коротке, а всіх штормів не перечекаєш. І Міддендорф повів човна до найближчого острівця — низького, порослого травою.

Ваганов мав уже готовий перший ескіз карти шляху до озера і його південних берегів. Спочатку він позначив миси і річки під тими назвами, які чув від кочівників. Але тепер з острівця, де зупинилися, виднілись гори, затоки й острови, невідомі жителям Таймиру, а отже, природно, вони ніяких назв не мали. Ваганов стурбувався:

— Олександре Федоровичу, не можна так. Яка це буде карта? Давайте придумувати.

— Ну що ж… Пишіть: острів Купфера.

— Олександре Федоровичу, а хто це?

— Купфер? Російський фізик. З нашого Юр'ївського університету. А іншим мисам, затокам і островам даватимем імена найшановніших астрономів і натуралістів.

На карті західної частини Таймирського озера, яке поступово перетинала експедиція, з'явились острови Федорова, Савича, Бетлінга, мис Ленца, півострів Гофмана.

«Тундра» ввійшла в затоку. Вода в ній повільно текла на північ. Потім затока, яка дуже звузилась, знову розсунула береги, утворивши досить велике озеро. Коли перетнули і його, за мисом відкрився початок річки Нижньої Таймири.

Звідси можна було повернути назад. Міддендорф назбирав уже дуже цінні матеріали про природу Таймиру, клімат, грунти, тваринний і рослинний світ тундри. Ваганов заповнив на карті деякі «білі плями» півострова.

І не тільки успішне завершення більшої частини задуманих робіт змусило вченого подумати про повернення: він сам та й його супутники були вкрай виснажені. Чого варті хоча б ночівлі у тундрі, коли комарі і мошки щільним шаром обліплюють обличчя, руки, залазять у кожну дірку! Професор пробував спати під хутряним одягом кочівників; прокинувшись, він знаходив на руці червону татуїровку, яка повторювала орнамент нганасанської вишивки. Виявляється, комарі проникли хоботками в усі дірочки, залишені вишивальною голкою. Ваганов заривався в мох з головою, але й це погано допомагало.

Ранками професор ледве впізнавав своїх супутників: розпухлі повіки, обличчя, як подушки. Навіть у Тита Лаптукова, сухого, наче мумія, обличчя стало незвично круглим. Не раз згадував професор мандрівника Гумбольдта, який говорив, що він завжди ладен проміняти сибірських комарів на найкровожерливіших москітів річки Оріноко.

Але «комар-пора», як називають її кочівники, закінчувалась. Вдень, коли зупинились біля берега, професор босоніж бігав по тундрі, ганяючись за рідкісними екземплярами комах, а вночі тонка кірка льоду вже покривала калюжки. Це теж був сигнал повертатися. Он і птахи потягнулись на південь, у вирій.

І все ж «Тундра» від верхів'я Нижньої Тай-мири не повернула назад.

Адже залишилось так недалеко до океанського побережжя, де, мабуть, багато цікавого для натураліста. Ваганову теж хотілось побувати в гирлі Нижньої Таймири і зняти лінію побережжя: тоді його зйомки зімкнулись би із зйомками Великої північної експедиції.

Води Нижньої Таймири підхопили човен…

Він то плив над темними, глибокими ямами, то дряпав днищем гальку перекатів, то черпав бортами воду в порогах.

Глибока печера, яка темніла серед скель, дуже схвилювала професора:

— Вона! Вона! Хутчіш до берега.

— Та хто «вона»? — здивовано відгукнувся Ваганов.

— Печера Харитона Лаптєва.

І професор, оглядаючи печеру, розповів Ваганову, що після загибелі свого корабля Лаптєв пішов із Хатанги через пустельний і мертвий півострів до озера Таймир. Голодні собаки ледве тягли нарти. Снігова сліпота жорстоко мучила Лаптєва, але він все ж перетнув замерзле озеро і пішов по Нижній Таймирі до океану, назустріч Челюскіну, щоб разом з ним повернутися в Туруханськ. Як видно з щоденників Лаптєва, він під час походу по Таймиру був саме біля цієї печери.

Стала в пригоді вона і нашим мандрівникам: розпаливши біля входу багаття, вони тільки вранці відчули, що вдарив перший морозець.

Днів через три Ваганов, пішовши на берег за паливом, знайшов мамонтовий бивень, охайно розпиляний на три частини. Він лежав поруч з кінським черепом, обгорілими головешками і топорищем.

— Знову Лаптєв… — сказав професор.

— Та, можливо, зовсім і не він?

— А череп? Адже з Лаптєвим були якути, охочі до конини… Але дивіться, як чудово збереглись тріски і головешки в цьому кліматі! Ніби й не промайнуло над ними століття…

А назавтра, коли пливли вздовж високого правого берега, Міддендорф помітив раптом велетенські кістки, що стирчали із землі. Ваганов так круто повернув «Тундру», що вона мало не перевернулась. Професор виплигнув на берег, слідом за ним стрибнули топограф і козаки. Тільки Тит Лаптуков байдуже поглядав на них і не рушав з місця.

Наполовину прикритий мерзлою землею, з яру стирчав скелет велетенського мамонта.

— Оце так страховисько! Як у казці. — Ваганов шанобливо помацав кістку товщиною мало не в людський тулуб.

— Чудовий екземпляр. Шкода, що доведеться залишити його тут. Йому місце в петербурзькому музеї.

— А може, спробуємо? — Ваганов глянув на заступ, що лежав у човні.

— Такий подвиг нам не під силу, — обізвався професор. — Ця мерзлота тверда, мов залізо. Та й як ми його повеземо?

Він пальцем поколупав землю навколо величезного мамонтового ребра. Біля самої кістки земля була темно-бура, пухка, жирна. Далі починався мерзлий шар глини.

— Адже жирна земля — залишки мамонтового м'яса.

Ваганов взяв пучку, розтер між пальцями, понюхав:

— Гм! Та-ак…

— І ясно, що грунт ще не був мерзлий, коли наше чудовисько потрапило в нього. А якщо мамонти жили десятки тисячоліть тому, то й мерзлота в тутешньому краї їм ровесниця.

Друзі забрали в човен зуб велетенського допотопного звіра і позначили на карті «Яр мамонтів».

На другій стоянці професор спробував розкопати на горбі нору песця — полярної лисиці. Над входом звисали гострі бурульки з пасмами прилиплої до них шерсті — вони, як видно, неабияк заважали мешканцям нори. З-під землі пищали маленькі песці. Полинялі, облізлі тато й мама, відбігши осторонь, довго і гнівно гавкали на професора.

«Тундра» обійшла великий острів Фоміна — так Лаптєв назвав його в честь свого супутника, якута Фоміна. Ось і останній мис, за яким — збаламучена далина морської затоки.

— Ану, позначте на карті мис Ваганова, — звернувся професор до топографа. Той знітився. — Пишіть, пишіть! Мис Ваганова, який стереже вхід у Таймиру.

О третій годині ранку 13 серпня 1843 року човен пристав до скелястого острівця, який обмивали вже хвилі Льодовитого океану.

На схід йшло порізане затоками скелясте узбережжя. Шумів прибій. Море було чисте: дужі вітри одігнали кригу на північ. Ген-ген над тундрою ледь синіли відроги хребта, який кочівники називали Бирранга.

Але яка ж непоказна була сама тундра поблизу океану! Хвилясту її поверхню ледь прикривали рідкі плями мохів, освітлені блідим, затуманеним сонцем. Стертий і пошарпаний килим тундри з жовтими, вже мертвими травами нагадував папір, забруднений сіро-жовтими пробами малярського пензля.

Повітря біля океану було дуже вологе: шкіряні пояси, намети зволожилися, одежа прилипла до тіла, на сухарях з'явилася цвіль. Тит Лаптуков бідкався, що на узбережжі катма білих ведмедів. Старий сподівався повезти з собою їхні ікла, які дуже цінують південніше, в тайзі. Лісові мисливці носять їх як амулети. Вони вірять, що страшні зуби «дядечка» — білого ведмедя — налякають і віднадять його бурого «племінника», якщо він надумає напасти на людину…

Наступного дня човен поплив на схід, уздовж побережжя.

Це була смілива, але приречена на невдачу спроба: вітер, який раптово перемінився, легко відкинув «Тундру» назад, до гирла Тай-мири.

Розпаливши на березі багаття, щоб обсушитися, Міддендорф і Ваганов обмірковували своє становище. Власне, залишалось тільки чимдуж поспішати до Сяттага-Милла, щоб ще застати там кочівників.

— Ех, дурні наші голови, от у чому лихо. Якби ми свого часу купили на Єнісеї шкури та зробили шкіряного човна…

Ваганов зітхнув:

— Авжеж.

— І місткіше і легше, — вів далі професор. — У такий човен ми захопили б із Сяттага-Милла до озера все зразу. Встигли б, мабуть, і пройти на схід уздовж побережжя. А втім, хоч би яким судном користувався майбутній полярний мандрівник, він, на мою думку, повинен пам'ятати — в полярних краях на собаках можна досягти набагато більше, ніж на кораблі. Челюскін це довів.

Козаки притягли до багаття потрощене, розсотане дерево. Його вирвало повінню у верхів'ях якоїсь сибірської річки, винесло в океан, і тепер хвилі викинули його на берег. Дерево кинули в багаття. Стовп іскор знявся догори.

— А все-таки Челюскіна не оцінили нащадки так, як він того заслуговує, — задумливо сказав Ваганов.

— На всіх своїх картах я назвав мис, якого досяг Челюскін, його іменем. Здається, ця назва прийнята зараз уже багатьма. Челюскін, безперечно, найсміливіший і найнаполегливіший серед наших моряків, які діяли в цьому краї!

Козаки, обігрівшись біля багаття, дрімали.

Старий Тит Лаптуков, який зараз більш ніж коли нагадував гнома, мішав ложкою в казані, як завжди, щось бурмочучи собі під носа.

— Отже, вирішено, — сказав професор: — завтра — назад. Навантажте тільки на «Тундру» якомога більше сухого плавника. Хтозна, чи знайдемо ми паливо, якщо піде сніг. А зараз — спати.


* * *

Погано пізньої осені на Таймирі, коли над тундрою починають двобій вітри з материка і з океану, коли сонце майже не гріє, а ночі тягнуться нескінченно.

То під парусом, то на вірьовці човен повільно йшов від зими. Нижня Таймира обміліла, в'язкою тванню біля берегів засмоктувала ноги. Пороги стали ще лютіші і небезпечніші.

Вітри, які раз у раз змінювали напрямок, дратували мандрівників. Вітер, з яким вони марно боролись годину тому, раптом повертав звідти, куди щойно промчався.

Варто було сонцю на хвильку сховатися за хмару, як негайно налітав холодний, пронизливий вихор. Одного разу дужим протягом повітря з бокової ущелини «Тундру» так шпурнуло на скелю, що зламалось кермо.

— На вірьовці йти певніше, — порадив

Лаптуков. Останнім часом старий став дійовим, навіть метушливим. Проживши вік на Таймирі, він краще, ніж інші, знав, що загрожує людям, коли вони застрянуть у безлюдній тундрі.

— Сили треба зберігати, — заперечив Лап-тукову професор. — Вітер — наш єдиний помічник…

Ваганов, який ремонтував кермо, зі злістю відповів:

— Дуже норовистий цей помічничок! Тут у спину, а там он, диви, подме у лоб.

— Та ви стаєте буркотливим, як наш Тит! — розсміявся професор. — Уявіть краще: по тундрі пливуть парусні судна і кожне має свій власний вітер. На всіх вітрилах одне пливе з попутним вітром на південь, а сусіднє — з попутним же вітром на північ. Де ще може бути таке диво? А ви ще бурчите, невдячний!

Надвечір з неба посипалися снігові крупи. Човен обледенів і, покрившись бурульками, вельми поважчав. Він протікав по всіх швах, і перед плаванням через Таймирське озеро його довелось заново конопатити мохом.

Вітряного дня «Тундра», стрибаючи з хвилі на хвилю так, що тріщало днище, помчала під вітрилом по озеру. Зачерпнувши бортом при особливо лютому пориві вітру, вона мало не потонула, та Ваганов устиг скерувати її до вузької коси, схожої на китову спину.

Поки мандрівники гарячково розвантажували напівзатоплену «Тундру», через корму якої вільно перехлюпували хвилі, їхній одяг змерзся і при різких рухах з хрускотом ламався. Процокотівши зубами ніч на вологому острівку, вони вранці перепливли на мис, звідки починалась уже найширша частина озера. Спробували було пливти далі, але знову мало не втопили човна і повернулись під захист мису.

Минуло ще три дні, а погода не покращала. Інколи вітер дув не так люто, зате назустріч.

У мішках залишались тільки крихти від сухарів. Пробували закидати мережу: що закинули, те й витягли. Добре ще — професорові пощастило підстрелити куріпку.

Четвертого дня, полюючи, Міддендорф з горба побачив на озері срібну смужку. Глянувши туди в підзорну трубу, професор поспішив до табору.

— Що сталося? — Ваганов бачив, що начальник експедиції дуже схвильований.

— Крига, — ледве переводячи подих, відповів той. — Вітер жене її сюди… Вона відріже нас.

Козаки зразу ж покидали в човен весь скарб. Усвідомлення небезпеки подвоїло сили, і човен, який підганяли частими ударами весел, поплив до західного берега озера, що поблискувало каймою міцної криги.

Веслярі, змінюючи один одного, працювали до повного знесилення, але вітер то гнав човен на південь, то відкидав його назад, у бік від гирла Верхньої Таймири.

28 серпня несподівано настало повне безвітря. Крижини, винесені в озеро поки ще невідомою, але вже близькою річкою, з неймовірною швидкістю почали змерзатися.

— Кінець надходить… — хрестячись, бурмотів дід Лаптуков. — Вмерзнемо тут. Ні пливти, ні йти… Миколо, угоднику милостивий, не дай померти без покаяння…

Професор став на лавку, оглянувся.

Збоку, за перетинкою крижаних брил, чорніла чиста вода. Адже це Таймира, Верхня Таймира, її гирло! Там — порятунок!

Навіть молодий лід встиг уже так зміцніти, що його ледве розбивали веслами. А давніший поступався тільки сокирі.

До гирла річки залишалось зовсім небагато, коли знову подув дужий вітер і лід почав рухатися. Човника розчавило, і він затонув майже одразу: «Тундра», стиснута з обох боків, розійшлась у пазах, і світлі фонтанчики крижаної води ринули в неї.

— Колекції, рушниці! — скрикнув професор, вистрибуючи на лід.


* * *

Снігова тундра. П'ять чоловік. Четверо ще так-сяк тримаються на ногах. П'ятий, хворий, лежить нерухомо. Хуртовина, виючи, мчить від берегів океану, нагадуючи про «білу смерть», яка чекає на кожного, хто заблукає зимою в тундрі. Хворий робить знак рукою, щоб всі наблизились.

— Я просив вас… Тепер наказую… Чуєте — наказую, — насилу вимовляє він, облизуючи губи, які запеклись.

— Нізащо! Нізащо! — вперто повторює Ваганов. — Ви хочете…

— Я хочу, — перебиває хворий, — щоб волю мою виконали… Неухильно, чуєте? Знаючи вашу благородність і відданість…

— А пропонуєте вчинити безчесно!

— Наказую: негайно вирушайте! Шукайте кочівників. Знайдете — згадайте про мене.

Даремно Ваганов переконує, що не сьогодні-завтра сили повернуться до хворого, і тоді можна буде йти всім разом.

— Адже я лікар, — каже той. — Безглуздо обдурювати себе. Моя хвороба може тривати два-три тижні. Хіба ви хочете моєї і своєї смерті? Хочете смерті людям, які довірились нам? А наслідки нашої многотрудної експедиції? Вони теж загинуть.

Ваганов, спотикаючись, бреде снігом. За ним з опущеними головами ідуть козаки і старий перекладач.

… Сили хворого швидко згасали. Болісний озноб трусив його. Він знову бачив себе студентом Юр'ївського університету. Микола Фадейович, професор анатомії, про щось питав його, а він все забув і не міг відповісти ні слова. Потім Микола Фадейович втнув раптом шаманського танку і так гучно бив у бубон, що можна було збожеволіти…

У хвилини просвітління хворий бачив перед собою все ту ж білу пустелю, по якій вітер гнав снігові потоки. Потім почалась хуртовина. Коли хворий знову підвівся, щось холодне звалилось на нього: хуртовина намела над ним кучугуру.

Так тривало три дні.

Хворий майже змирився з неминучістю смерті, як раптом у нього майнула рятівна думка. Спирт! Як це він раніш не здогадався!

Намагаючись берегти сили, хворий відгріб сніг від купки дрібно порубаного плавника, що її склали козаки, покидаючи його. Веселе полум'я побігло по сухій трісці. Розтопивши в казанку трохи снігу, професор узяв банку із зоологічними препаратами і вилив з неї спирт у казанок.

Морщачись, він випив теплувату пекучу рідину і майже зразу заснув. Сон був довгий і міцний. Прокинувшись, професор відчув, що гарячка покинула його.

Він вибрався із свого притулку.

Поки він хворів, остаточно запанувала зима. Озеро замерзло. Відлетіли на південь подорожники — останні птахи, які співали свої пісеньки навіть після того, як снігові хуртовини уже обрушились на Таймир. Морозяне повітря обпалювало щоки. Далеко над тундрою клубочились темні хмари. І жодного сліду людини…

З одужанням прийшов голод. Їжі вистачило на кілька днів. Потім він жував березовий луб, з якого був зроблений легкий похідний посуд, смоктав шкіряні ремінці.

Минуло вже півмісяця, як професор залишився сам поблизу 75-ї паралелі. Якби він не був загартований і натренований, хуртовина давно б уже поховала його. Але все одно розв'язка невблаганно наближалась. Професор не мав сумніву тепер, що Ваганов і козаки загинули в тундрі під час хуртовини і що допомоги більше чекати нізвідки.

Так лежав він в своєму сніговому лігві і думав про те, що ніхто і ніколи не дізнається, як далеко вглиб Таймиру проникли вони, що зробили, де наклали головами. Хіба тільки який-небудь кочівник наткнеться весною на трупи.

Раптом йому здалось, ніби по снігу рухається біла грудочка. Куріпка! Він потягнувся по рушницю. Руки тремтіли, мушка двоїлась в очах. Од відбою в плече він повалився навзнак.

Куріпка підкріпила його. Поки є сили, треба йти на південь. Якщо бракуватиме сили іти, треба повзти на південь. Недалеко від гирла Верхньої Таймири вони залишили свого часу невеликий склад харчів. Тільки б дістатись до нього…

На маленькі санки —їх зрихтував дід Лаптуков, розлучаючись, — він поклав рушницю, оленячу шкуру. Хитаючись від кволості, потягнув їх за собою. Пройшов сотню кроків і звалився на сніг. Відпочивав довго. Знову поплентався вперед. Ноги одвикли ходити. Санки здавались свинцевими. Серце гупало так, ніби він пробіг цілу верству.

Попереду курилася снігом біла рівнина, яка закінчувалась горбами з якимись чорними цятками на схилах.

Він відпочивав усе довше і частіше. Чи далеко ще до горбів? Глянув — і завмер: чорні цятки на схилі рухались. Ні, це йому ввижається… Це від мерехтіння снігу… Він заплющив очі і через хвилину знову розплющив їх.

З горбів, що виразно виднілися, у хмарі снігової куряви мчали оленячі упряжки.

Він скрикнув, протяг уперед руки — і біла тундра, упряжки, небо попливли в нього перед очима…


* * *

Кочівник Тойчум любив розповідати біля багаття про те, як того року, коли злі духи послали в тундру пошесть, йому, Тойчуму, пощастило врятуватися від смерті. Шаман не зміг вигнати хворобу, і Тойчум став готуватися до зустрічі з своїми померлими предками.

Але тут у чум прийшов російський лікар. Він виявився могутнішим від шамана і вилікував Тойчума, зовсім вилікував. Тойчум хотів дати йому за це кращих оленів, але лікар відмовився і дуже сердито замахав руками… Потім лікар пішов чогось до великої солоної води і сказав, що повернеться восени. Але минула зима, а лікар все не повертався. Він, Тойчум, довго чекав його в літньому таборі, хоч олені вже з'їли навколо весь мох. І от, коли стали вже розбирати чуми, у табір припленталися люди, з якими весною пішов лікар. Вони сказали: лікар гине далеко в снігах. Тойчум негайно зібрав кращих оленів, для трьох упряжок. Олені мчали швидше вітру. Лікар був живий, але в нього шкіра бовталась на кістках. Ще б пак, він двадцять днів не знав, що таке повний шлунок! Тойчум годував його найжирнішою оленятиною, і лікар повеселішав, знову став рум'яний, тільки скаржився на обморожені пальці. Лікар дуже дякував Тойчуму і хотів дати йому рушницю. Але він, Тойчум, відмовився і дуже сердито замахав руками…

— Велика людина був лікар, добра людина! — незмінно закінчував Тойчум свою розповідь.

І слухачі схвально хитали головами. Багатьох з них теж вилікував тоді цей лікар, який проганяв хвороби без бубна і заклинань, одними тільки білими гіркими порошками.

А сам «великий чоловік»? Де він, що сталось з ним? Чи охолодили смертельно небезпечні пригоди в снігах його пристрасть до подорожей?

Зовсім ні! Ледь одужавши від потрясінь, пережитих на Таймирі, Міддендорф і нерозлучний з ним Ваганов почали другу, не менш сміливу подорож. Шахта-колодязь у Якутську дозволила їм провести перші в світі наукові спостереження над глибоко залягаючими шарами вічної мерзлоти.

Потім друзі вирушили слідами землепрохідців через хребти і тайгові нетрі до узбережжя Охотського моря. На шкіряній байдарі, ухиляючись від крижин, вони проникли до Шантарських островів. Тільки ранній наступ осені перешкодив їм досягти гирла Амуру.

Назад Міддендорф повернувся вздовж російсько-китайського кордону, який тягнувся на тисячі верст, причому подолав цю величезну відстань по бездоріжжю, покладаючись лише на допомогу провідників-евенків і якутів.

Повернувшись, Міддендорф написав капітальну працю про населення, клімат, гідрографію і рослинний світ Сибіру. Минуло відтоді понад сто років, але й зараз рідко в якій з нових наукових робіт про Сибір ви не знайдете посилання на цю книгу.

Зрозуміло, вчений не зміг би здійснити свої найважчі подорожі, якби не загартував себе з дитинства, якби не мав такого товариша і помічника, як Ваганов, таких витривалих і відданих супутників, як прості сибірські козаки. Ставши вже академіком і віце-президентом Російського географічного товариства, Олександр Федорович, згадуючи експедицію на Таймир, писав:

«Тепер, коли роки різноманітного столичного життя промайнули над пригодами тодішніх наших мандрів, про цих товаришів моїх у найважчій із пригод за мого життя я можу повторити: у всьому світі навряд чи де можна знайти ще таку винахідливість і спритність у всіх найлихіших напастях голої пустелі, як у народному характері простої російської людини…»



ДО ВЕРХІВ'Я НІЛУ


Загадка Нілу належала до найдревніших загадок географії.

Пониззя цієї річки було відоме вже за тисячоліття до нашої ери. Пізніше грецький історик і мандрівник Геродот вирішив описати велику африканську річку.

Геродот запитував у багатьох наймудріших і найосвіченіших єгиптян, де починається Ніл. Ніхто не зміг відповісти на це, крім хіба що сторожа священних речей у єгипетському храмі богині Мінерви. Але і той, зауважує Геродот, здається, жартома сказав, що він знає, звідки бере початок могутня ріка.

Після подорожі Геродота минуло понад два тисячоліття. Людина проникла в найвіддаленіші куточки своєї планети, винайшла складні машини, створила пароплав і паровоз, почала водити кораблі навколо світу, але таємниця Нілу так і залишилась нерозгадана. Як і досі ніхто в світі не міг точно сказати, де народжується ця річка.

Адже відкрити витік Нілу означало б відповісти не на одне, а на кілька запитань.

Наприклад, у пустелях, які оточують пониззя Нілу, влітку не буває дощів. Жодна крапля не падає з безхмарно-синіх небес. Здавалось би, річка до кінця літа повинна майже пересихати. Зовсім ні. Під осінь, у серпні, вода в Нілі прибуває, та ще як! Після літньої чотиримісячної посухи річка найповноводніша.

Де шукати розгадку цього дивовижного явища? Певно, що тільки у верхів'ях: адже вода приходить звідти.

Води Нілу залишають на берегах шар казково родючого мулу. Звідки він береться? Зрозуміло, не з розмитих водою пісків пустель. Річка приносить його звідкись з верхів'їв.

Шукати нільський витік почали давно. Порівняно швидко пощастило виявити, що річка вище пустелі розгалужується на дві — на Білий Ніл і Голубий Ніл. Але який же з двох рукавів головний?

Здавалось би, чого простіше — попливти спочатку по одній, потім по другій «гілці» Нілу, і річка сама приведе до своїх верхів'їв. Це спочатку спадало на думку кожному, хто вирушав углиб Африки.

Але мандрівника зустрічало безліч перешкод. Бурхливі пороги — «катаракти» — перетинали шлях човнам. Ще страшніший був нільський «сєдд» — мільйони болотяних рослин, які, переплітаючись між собою корінням, перетинали річку живими греблями. Пробитися через цей сєдд, що в перекладі з арабського означає «перешкода», не могло жодне судно.

А хижі звірі, а виснажливі пропасниці, а отруєні стріли африканців, які причаїлися в хащах? Чимало мандрівників знайшли собі могилу, не встигши проникнути навіть до кордонів великого екваторіального лісу, розташованого в центрі Африки. Тільки найсміливіші і найщасливіші повертались зі славою і багатими колекціями. Їм щастило багато побачити в Африці, і все ж таки жоден з них не міг сказати: «Я знаю, де народжується Ніл».

Минала вже перша половина дев'ятнадцятого століття. Ні з чим повертались чотири експедиції віце-короля Єгипту. Їх учасникам пощастило тільки виявити, що загадкових Місячних гір, в яких — так стверджували стародавні перекази — бере початок річка, взагалі не існує в природі.

Питання про витік Нілу стало ще туманнішим. Де ж тоді вести пошуки?

«В Абіссінії», — заявили мандрівники — брати Аббади, які вирішили перебувати в Африці хоч десять років, але довести справедливість своїх слів. І вони вирушили в гори.

А незабаром, у грудні 1847 року, на африканський берег висадився ще один мандрівник, про експедицію якого йтиметься далі.


* * *

Зранку почалась неймовірна метушня.

Ревли верблюди. Вони стояли на колінах, на них складали ящики, паки, шкіряні мішки з водою. Сперечалися між собою погоничі: кожен з них запевняв, що на його верблюда нав'ючено більше вантажу, ніж на сусіднього.

Новачки боязко поглядали, як жваво схоплюється верблюд спочатку на задні, потім на передні ноги, тільки-но вершник доторкнеться сідла.

Але ось, здається, все нав'ючено і можна рушати.

Ні, ще нова витівка: погоничі збирають каміння і складають з них… могильні горбки. Потім сідають навколо і починають голосити з тужним виглядом. Це нагадування мандрівнику, що він може знайти смерть у пустелі. Але якщо мандрівник не хоче залишити своїх дітей нещасними сиротами, хай він дасть кілька монеток, щоб умилостивити джіннів — злих духів пустель…

Одержавши гроші, хитруни тут же розкидали могили і з радощів навіть затанцювали, що вже саме по собі в таку спеку було варте винагороди.

Верблюди розмірено закрокували між піщаних горбів, порослих колючою засохлою акацією. Потім зовсім не стало рослинності, крім жмутів жорсткої трави. Пустеля не була рівна, плоска: залишки вивітрених скель стирчали то тут, то там, змушуючи караван звертати вбік. Там, у печерах, ховались гієни.

Другого дня потяглись уже зовсім безводні піски Великої Нубійської пустелі. Навіть ворон, який спочатку супроводжував караван, сподіваючись чимсь поживитися, повернув назад. Вибілені сонцем скелети верблюдів і волів так густо лежали вздовж караванної стежки, що збитися з неї було просто неможливо.

Лютневе сонце розжарило пісок. Жменя його обпікала руку, мов приском. Язик присихав до піднебіння. Одяг, закурений, спітнілий, викликав сверблячку.

Навіть звичні до подорожей через пустелю африканці страждали від усього цього. Що ж тоді казати про начальника каравану Єгора Петровича Ковалевського, а особливо про його супутників — ученого-ботаніка Льва Семеновича Ценковського та гірничих майстрів-уральців!

Проте начальник чимало дивував жителів пустель, які супроводжували караван. Інші росіяни боялися спочатку навіть підходити до верблюдів, та й тепер страждали від сильної, рівномірної хитавиці на верблюдячому горбі. А начальник сидів на верблюді так, ніби народився в Сахарі.

— Панові Ковалевському вже доводилось мандрувати по Африці? — спитав перекладач.

— Ні, я тут уперше.

— Але ваше уміння…

— А, ви про верблюда? Атож, з цією твариною ми давні знайомі. Мені доводилось бувати в пустелях. Не в таких сумних, як ваша Нубійська, але все ж…

— Насмілюсь запитати, де саме?

— В пустелі Каракуми, у країні туркменів.

Перекладач ніколи не чув про таку пустелю і про такий народ, але тямуще захитав головою.

— Так, верблюд… — задумливо, немов про себе, сказав росіянин. — Мабуть, мені доведеться і помирати на верблюді?

— Помирати на верблюді? Пан Ковалевський любить мандрувати?

Надміру балакучий і підозріло цікавий до всього перекладач починав дратувати мандрівника, і він відповів недбалим кивком голови. Перекладач визнав за краще замовкнути.

Справді, Ковалевський любив і вмів мандрувати.

Але перекладач помилився, гадаючи, що росіянин — вправний їздець на верблюді. Ковалевський почував себе на горбі верблюда, як катований на палі.

У попередніх експедиціях він навіть по сипучих пісках їздив на коні. Однак у Нубійській пустелі були тільки верблюди й віслюки. Отже, потрібно триматися у верблюжому сідлі так, ніби тобі байдужі незручності: з начальника беруть приклад підлеглі.

Але в душі Ковалевський розумів тепер одного знайомого, котрий після подорожі на верблюді казав, що коли побачить цю тварину хоч би на картині, то виколе їй очі…

У жаркому повітрі вроджувались, тремтіли, знову танули озера, оточені пальмовими гаями, струмували, манячи прохолодою, сині річки. Але провідники-араби відпльовувались: адже все це тільки марево, яким диявол намагається бентежити душі бідних подорожніх.

Пустеля здавалась безкраєю. І яка пустеля! Без найменшої ознаки життя. Хоч би черв'як, муха, хай навіть засохла травинка…. Пустка!

Караван ішов без перерви по дванадцять-тринадцять годин на добу, і можна було тільки дивуватися невибагливості людей, які задовольнялися кількома ковтками огидної на смак води, і витривалості верблюдів, які одержували після тяжкого переходу по дві жмені проса.

— Якщо ви коли-небудь у себе вдома захочете одержати цю пекельну суміш, яку ми тут п'ємо, то ось вам простий рецепт, — говорив Ковалевський бідолашному Ценковському, якого нудило від хитавиці і поганої води. — Візьміть склянку чистої води, розмішайте в ній дві ложки грязюки, додайте солі… Що ж іще? Ага, гниле яйце. А потім настойте цю суміш на гіркому полині, і ви матимете чудовий освіжаючий напій Великої Нубійської пустелі.

Ковалевський уже звик і до спеки, і до постійної спраги. Він робив зйомки місцевості, підіймався з барометром на навколишні горби, визначаючи їхню висоту.

З горбів начальник каравану в підзорну трубу дивився, чи не з'явиться де смуга темного туману. Цей туман означав би наближення самуму, або хамсину, вихору африканських пустель, який несе хмари дрібного пилу.

Самум починається найчастіше із «співу» пісків — високого, металевого звуку піщаних горбів, що осипаються, і вершини яких починають куріти. Крізь бурувато-червону імлу сонце здається вогняною кулею. Вітер дужчає, самум починає ревти. Люди і верблюди лягають на землю, задихаючись, мов у палаючій печі, і відчуваючи, як їх засипає піском.

Найстрашніше, що самум випаровує воду навіть із шкіряних мішків. Якщо це сталося, подорожнім залишається тільки покладатися на милість аллаха або зразу готуватися до смерті. Їхній останній шанс на порятунок — верблюдяча кров. Якщо після того, як верблюда забито, вони все ж не встигнуть дійти до колодязя, то в пісках ляжуть ще кілька трупів, висушених сонцем, наче мумії. Недаремно жителі пустель називають самум «отрутою повітря», «вогняним вітром», «диханням смерті».

На щастя, десять днів, поки караван долав пустелю, самум дрімав десь у її надрах.

Ценковський, якому в спеку було особливо зле, шкодував, що відмовився далі подорожувати Нілом, а, виграючи десять ^днів, погодився перетнути навпростець Нубійську пустелю там, де Ніл, огинаючи її, робив величезну петлю.

Адже як гарно почалась їхня африканська подорож! Вони пливли Нілом спочатку на пароплаві до першого порога, потім на парусній барці. На зупинках ботанік збирав колекції. А тут? Ковалевський — гірничий інженер, геолог, йому і в пустелі багато цікавого. Але що робити тут ботаніку? Добре, що перехід уже закінчується, Ніл десь близько.

Послали вперед дозорця, він повернувся із свіжою нільською водою. Як її пили! Разом з дозорцем прилетів коршак — перша жива істота за весь перехід через пустелю. Мабуть, хижак сподівався, що людина, за якою він літав, складе свої кістки в розпечених пісках.

Караван вийшов на горб, звідки вже видно було блакитну смугу Нілу, купи пальм і сірі стіни арабського селища. Верблюди з ревом рвонули до річки. Ніщо не могло їх стримати.

Ковалевський привітав своїх супутників.

— Друзі, ми вибралися з могили, — сказав він. — Так, так, Нубійська пустеля — це могила. Навіть гірше — в ній непомітно того мікроскопічного життя, яке є у всякій могилі. Але не завжди буває вона така. Спитайте провідників, та й наш шановний Лев Семенович ствердить… Десь раз на десять років проносяться над нею добрі, справжні дощі, і тоді не впізнаєте ви цієї могили: зелень, птахи, отари на багатих пасовиськах. Якщо природа так швидко може визволити її з рук смерті, то й людина, силою праці й часу, може досягти того ж.

У прибережному містечку Бербері, куди караван прийшов через чотири доби, Ковалевський мав знову змінити верблюдів на човни або барки. Але хоч він приїхав на запрошення єгипетських властей, місцеві чиновники після розмови з перекладачем всіляко намагались перешкодити дальшій подорожі.

— Повірте, човнів у нас нема, і я сам хотів би обернутися на барку, щоб везти вас! — присягався берберський чиновник, притискаючи руки до грудей. — Але це неможливо, і я ладен нести кожного з вас на плечах… на-своїх плечах…

Однак його красномов'я було марне: мандрівник виявився наполегливий і домігся, щоб йому дали дві барки. На них — де під парусами, де на вірьовках — і вирушив він вгору по річці. Коло Хартума — тут зливалися Білий і Голубий Ніл — вода з лівого берега була білувата, мулиста, з правого — світліша, блакитно-зелена.

У Хартумі Ковалевський зустрів єзуїта, отця Рилло з гуртом місіонерів. Святий отець прибув сюди за дорученням самого папи римського. Спритний єзуїт мало турбувався за проповідь слова божого. Ковалевський поговорив з ним, записав: «У Рилла багато інших задумів, до яких якщо і входить релігія, то тільки боком, як знаряддя, а не як мета». Святий отець і його помічники розвідували, рознюхували, де й чим можна поживитися. І чи не в будинок отця Рилла непомітно прослизнув перекладач російського мандрівника, щоб у кімнаті, де висить розп'яття і багато говорять про бога, розповісти святому отцю, що вперта людина з далекої північної країни, незважаючи на спритно організовані йому перешкоди, не полишає думки проникнути в найпотаємніші закутки африканського материка…

Від Хартума барки Ковалевського повернули вгору по Голубому Нілу. Маленька флотилія весь час лякала крокодилів. Ці істоти ніжились на піску зрання до вечора, інколи роззявляючи жовті, всіяні страшними зубами пащі.

До води підходили стада сарн і диких віслюків. Потім почались піщані обмілини, майже невидимі із-за тьми-тьмущої птахів. То були міріади журавлів, що поспішали покинути Африку раніш, ніж розпочнуться тропічні зливи.

Цілу ніч до світанку стурбовано кричали птахи, розганяючи сон. Хтозна, можливо, чимало з них полетять на простори російських рівнин… Хай же донесуть вони туди звістку, що російський прапор вперше відбивається у водах Голубого Нілу!

Відпливали назад береги, де в незайманих лісах, густо обплутаних ліанами, мелькали папуги, гралися спритні мавпи. Жителі поодиноких прибережних селищ пропонували купити цих кумедних звірят. Мавпочка коштувала всього шість копійок!

А ловили мавп дуже просто. Африканський мисливець не бігає за спритним звір'ям, не лаштує пастки і сільця. Наповнивши дзбан підсолодженим пивом, він ставить посудину в лісі на видному місці, а сам ховається де-небудь поблизу.

Мавпи розхвильовані, їх розбирає цікавість: що за незнайома річ стирчить посеред галявини? От сплигнула з дерева одна — і бочком, бочком до дзбана. За нею друга, третя — і почався бенкет.

П'яні мавпи верещать і б'ються доти, поки хміль не звалить їх на землю. Мисливець тільки того й чекав. Кілька хвилин — і сонні тварини вже зв'язані міцними мотузками. Проспавшись, мавпа бачить, що потрапила в полон, кричить, кусається, рветься на волю. Гірке похмілля…

На привалах Ценковський працював без відпочинку, збираючи гербарії. Що за роздолля ботаніку в тропічному лісі, в цьому живому зеленому музеї! Ковалевський теж захоплювався пошуками рідкісних рослин.

— Леве Семеновичу, любий, гляньте-но, як гарно тут! Природа розкинулась розлого, на російський лад. Це вам не Єгипет. Там у неї взяли, вимучили все, що вона могла дати.

Ковалевський вів ботаніка все далі від річки, де негри і араби стягували з обмілини барку. Тільки лев'ячий рев змусив учених поквапитися назад до Нілу.

Левів на барках побоювались. Не так давно, розповідали місцеві жителі, ці хижаки роздерли біля самої річки п'ятьох чоловік і кількох в'ючних мулів.

Розповідь ця особливо налякала лоцмана експедиції. І коли якось увечері поблизу стоянки барок пролунало рикання левів і замиготіли тіні звірів, лоцман сполошено закричав, що треба мерщій одчалювати від берега. Але Ковалевський зупинив його і зажадав, щоб спочатку порахували людей. Так і є: кількох чоловік не було.

Почали гукати. Ніякої відповіді, тільки леви після деякої мовчанки зарикали ще лютіше. Чи не потрапили вже нещасні араби їм на вечерю? Але тут розгледіли в пітьмі купку людей, які мчали по відмілинах хутчіш вітру.

А втім, на відмілинах теж було небезпечно. Якось араби вірьовкою тягнули барку, бредучи по коліно у воді. Раптом один з них скрикнув, змахнув руками і зник під водою. Мелькнуло його обличчя з витріщеними очима і судомливо роззявленим ротом.

Опам'ятавшись, люди почали галасувати, стріляти з рушниць у повітря, кидати вірьовки туди, де вирувала і пінилась закривавлена вода. Шум злякав крокодила. Араба витягли з води. Нога в нього була понівечена гострими зубами, він смертельно зблід від втрати крові.

Але чого ж стріляли у повітря, а не в крокодила? Та тому, що вбити цю хитру і підступну істоту з рушниці надзвичайно важко. З води видно тільки ніздрі, очі і частину спини, скуту закостенілим панциром, од якого відскакує куля. Отже, щоб убити крокодила у воді, треба поцілити йому в око.

Біля непрохідних порогів, які перетинали Голубий Ніл, експедиція покинула барки. Мандрівники пішли вздовж річки, до гирла її притоки Тумату.

У Туматі не було ні краплі води. Не віри-лось, що після дощів він перетворюється на велику річку. Але коли копнули заступом пісок у руслі, ямку заповнила вода.

Пройшовши вверх по Тумату, експедиція стала табором. Ковалевський зайнявся справою, заради якої його направили в Африку після наполегливих прохань єгипетського уряду: пошуками й організацією видобутку золота. Талановитий інженер, блискучий знавець гірничої справи, він заперечував думку багатьох європейських знаменитостей, які стверджували, що в центрі Африки золота нема. Незабаром Ковалевський зміг написати друзям:

«Успіх увінчав нашу працю і змусив тих, котрі не могли збагнути, що золото було там, де ми його шукали, покласти в рот не палець, а цілу руку на знак подиву…»

Але мріяв мандрівник зовсім про інший успіх. Він мріяв про подорож на південь, до витоку Нілу.

Ще в Єгипті Ковалевський довідався з газет, що брати Аббади нібито досягли нарешті місця, де починається Білий Ніл. Звичайно, це найкрупніше відкриття, якщо… якщо тільки брати Аббади не помиляються.

Ковалевському, який вивчив усе, що було відоме про Африку, і розпитав десятки африканців, здавалось неймовірним, щоб Білий Ніл починався недалеко від початку Голубого, як запевняли Аббади. Але щоб заперечити їм, треба було самому проникнути в ті широти, де, як говорили брати, знаходився витік Нілу.

Шлях туди пролягав через верхів'я Тумату, позначені на всіх картах блакитним пунктиром. Це означало, що річка позначена навмання, за уривчастими і непевними розповідями. Ні європейці, ні араби не ризикували проникнути у верхів'я Тумату, на землі войовничого абіссінського племені гала, яке мужньо захищало себе від рабства.

Ковалевський вирішив іти туди з нечисельним загоном. Решту людей він залишив на щойно відкритих золотих родовищах.

Наприкінці березня 1848 року загін заглибився в гори. Ковалевський суворо заборонив солдатам, які його супроводжували, найменшу наругу. Він сподівався, що галла зрозуміють його дружні наміри.

На першому ж нічному бівуаці вартові помітили, що в горах спалахують, гаснуть, мерехтять вогні. Десь далеко рокотали барабани. Якщо вслухатися, то можна було вловити особливі звукові відтінки в кожному ударі. Чудовий музичний слух африканців дозволяв їм передавати барабанним боєм важливі звістки.

Зараз сторожові пости посилали тривожну звістку: на землю галла ступили чужинці. Вогні не гасли цілу ніч, і в їхньому мерехтінні відчувалось попередження пришельцям.

Уранці експедиція вислала вперед розвідку. Вона повернулася з звісткою, що далі русло Тумату завалено камінням.

— Пане Ковалевський, це не каміння, а гори, які впали в річку. Там не пройти ні коневі, ні верблюдові, — твердив перекладач. — Горе нам, якщо галла нападуть на караван у цій пастці…

— А, от у чому річ! — обірвав Ковалевський. — Стривайте, а пішки?

— Пішки? Дуже важко. І якщо галла…

— Ми підемо пішки.

Хоч як одраджували Ковалевського, хоч як лякав його перекладач тим, що росіянин може попасти до галла в рабство або прикрасити своєю головою жердину біля хатини негритянського вождя, — ніщо не допомогло. Залишивши караван під охороною конвою, мандрівник у супроводі зовсім невеликого загону рушив вгору по долині Тумату.

Зрозуміло, каміння в руслі було не таким величезним, як здалось розвідникам. Тумат зовсім пересох. Вода залишилась тільки в ямах, де чекали на дощі крокодили.

Розвідники спіймали кількох негрів і збиралися вчинити над ними розправу, але Ковалевський наказав звільнити полонених.

Треба було бачити, як відчай одних полонених, горда зневага до смерті других, тупа байдужість третіх змінювалась надією, боязкою, недовірливою. Їх відпускають? Вони ступили кілька кроків, всотавши голови в плечі і чекаючи пострілів у спину. Ні, не стріляють… Тікати, тікати, мерщій тікати, поки білий начальник не передумав! Але двоє все ж не побігли, а пішли неквапно, з гідністю.

Пізніше, коли Ковалевський розповідав про цей випадок європейцям, які зібралися в Каїрі, один співрозмовник зауважив:

— Ви припустилися помилки, пане Ковалевський. Я особисто не бачу великої різниці між негром і мавпою. Ці чорношкірі мають навіть особливий запах. Якщо негр утік, ми пускаємо собак, і вони по цьому запаху…

— Пробачте, панове, але, на мій погляд, вправи в такому звірстві, на яке не зважиться найгірший негр, не роблять честі європейцям. Ваші міркування здаються мені…

— Але запах, запах! — нетерпляче перебив Ковалевського французький місіонер.

— Запах? Адже ж ви, святий отче, не новачок у Африці. Мені залишається тільки дивуватися: невже ви справді не знаєте, що негри змащують тіло пахучим жиром? Що ж до собак, то я знав одного француза, який навчив свого собаку впізнавати єзуїтів і кидатися тільки на них.

Місіонер почервонів.

— Думка тих учених, які ставлять негра на найнижчий щабель людського роду, — вів далі — ніби нічого й не сталося — Ковалевський, — виявляє тільки егоїзм і самовдоволену помилку людей, які вважають себе привілейованою кастою людства. Ці люди ладні стусаном скинути негра з тієї драбини, на верху якої приготували місця для себе.

— Але не станете ж ви заперечувати, що негри далеко відстали од культурних народів? — заперечили йому.

— Авжеж, панове, — відповів» Ковалевський. — Адже тільки в чому тут причина? Хіба в тому, що вони — негри? Це не причина, а наслідок того, що їх постійно пригнічують люди іншого кольору шкіри.

— Та ви справжній адвокат чорношкірих!

— Я захищаю людину, у якої хочуть відняти її людську гідність, — просто сказав Ковалевський.

Повернувшись до Росії, він у журналі

«Отечественные записки» надрукував статтю «Негріція», де переконливо довів нісенітність «теорій» про вищі і нижчі раси.

З приводу цієї статті Микола Гаврилович Чернишевський записав у своєму щоденнику:

«Прочитав «Негріцію» Ковалевського — дуже сподобався він за те, що так говорить про негрів, що вони абсолютно нічим не згірш нас, з цим я від душі згодний…»

Але повернемось у долину Тумату.

Мабуть, великодушне ставлення до полонених переконало галла, що на їхню землю ступив не ворог, а друг. Ковалевський і його нечисленні супутники не зустрічали ніяких засідок, не бачили ознак нападу, який би готувався. Вони безперешкодно досягли тих місць, де високі яскраво-зелені гори, зсунувшись, залишили Тумату тільки завалену камінням щілину. Можна було уявити собі, як бурхала тут річка після тропічних дощів!

Ковалевському гори нагадали Південний Урал: тільки замість беріз — лаври і дикі лимони.

Русло пересохлої річки закінчилось урвистою височиною. Тут з-під землі сочилися кволі струмочки. Єгиптяни зачудовано дивились на них. Ще б пак, жодному їхньому співвітчизнику досі не щастило побачити витік Тумату!

— У Хартумі нам все одно не повірять, що ми побували тут, — скрушно говорили солдати з єгипетського конвою.

Тепер була близька і кінцева мета експедиції. Ковалевський поспішив на горб, неподалеку від витоку Тумату, щоб, як писав він згодом, «досягти поглядом туди, куди марно прагнули дістатися стільки мандрівників, з яких багато наклали головою за своє самовіддане служіння науці».

Вже незадовго до захід сонця Ковалевський вийшов на плоску височину з низькорослими деревами і чагарниками. В підзорну трубу він побачив стада диких слонів. В одному з них нарахував сто тридцять тварин. Так от звідки з'явились дивні вм'ятини в руслі Тумату! Це слони лягали на пісок і своєю вагою продавлювали заглибини, в які поступово набігала вода.

Ковалевський весело і гордо озирався навколо. Він думав про те, що ніхто ще не проникав так далеко всередину Африки з цього боку, найнеприступнішого для мандрівників. У перемозі над природою була висока насолода, котру почуває дослідник, досягши своєї мети після тяжкої праці, нестатків і випробувань його терпіння і сили волі.

— Пане Ковалевський, як називається тутешній край? — спитав його один із супутників.

Мандрівник задумався, потім сказав рішуче:

— Цей край не відвідували ще географи, і він ніяк не позначений. Назвемо його Країною Миколаївською. Бачите, он там русло пересохлої безіменної річки? Позначимо ж її на карті під іменем Невки. Хай ця назва нагадує, куди доходив тут мандрівник і до якої нації він належав.

Закінчивши ескіз місцевості, Ковалевський ще раз уважно оглянув усе навколо. Отже, якщо вірити братам Аббади, то десь тут, неподалік, має бути витік Білого Нілу. Адже ж якби Білий Ніл починався в тому місці, на яке вказують Аббади, він мав би або зустрітися з Туматом, або пролягти близько нього. Однак нічого схожого непомітно.

«Мені не стане сміливості позитивно заперечити важливе, можна сказати, велике відкриття Аббади, але, досягнувши майже широти 8° і не знайшовши Бахр-ель-Аб'яда, справжнього Нілу, навіть не чувши про нього ні від кого з тубільців… я маю привід більш ніж сумніватися в їхньому відкритті», — записав Ковалевський.

Він покинув «Країну Миколаївську» з твердою впевненістю, що витік Нілу треба шукати не тут.

Довівши, що брати Аббади, які зробили багато для пізнання Абіссінії, у питанні про витік Нілу все ж не мають рації, російський мандрівник тим самим застеріг інших дослідників Африки від неправильних шляхів. Крім того, він уперше прекрасно описав геологію Нільського басейну і золотих розсипів Внутрішньої Африки, склав вірогідні карти, описав побут деяких африканських племен. Добре попрацював і Ценковський, який залишився після від'їзду Ковалевського ще на рік в африканських лісах і зібрав багаті колекції.

Ковалевський проник у самі нетрі Африки в середині минулого століття. Тільки п'яти експедиціям до нього пощастило це зробити. Коли російський прапор майорів над Нілом, коли Ковалевський ішов руслом Тумату, ім'я знаменитого Лівінгстона залишалося ще майже невідоме, а майбутній дослідник Африки Стенлі був семирічним хлопчиком…

У розпал досліджень Ковалевський тяжко захворів. Був період злив. У цей час тропічна пропасниця небезпечна і виснажлива. Частину шляху хворого несли на носилках. Остаточно вимучений і знесилений, він дістався до Асуана, де зміг сісти на пароплав і відплисти до Каїра.

За блискучі успіхи правитель Єгипта нагородив російського дослідника золотим орденом, оздобленим алмазами. Повернувшись до Петербурга, Ковалевський склав доповідь, у якій писав про користь і необхідність російської торгівлі з Єгиптом, пропонував налагодити рейси кораблів між Одесою і єгипетським портом Александрією. Він також накреслив схему зрошення єгипетських пустель. Сьогодні, коли велика гребля Асуана, плід дружби єгипетського і радянського народів, накопичує води для зрошення величезних площ, ми можемо тільки дивуватися з його далекоглядності.

Але царський уряд поставився до всіх пропозицій Ковалевського більш ніж холодно. У Миколи І викликали гнів ті сторінки випущеної мандрівником книжки, де він, говорячи про негрів-невільників, засудив існуюче в Росії кріпосне право. Цар наказав оголосити Ковалевському найсуворішу догану і… посадовити його на гауптвахту.

Ковалевський зробив чимало для вивчення Африки, але витоки Нілу вдалося знайти тільки набагато пізніше його мандрів — після сімдесяти семи нових експедицій у тропічну Африку!

Ми знаємо тепер, що друга за величиною річка світу, яка простяглася на 6671 кілометр, починається з південного боку екватора, в самому серці африканського материка. Її витік — невелика річка Руракара. Вона впадає в річку Мвонго, що несе води в досить чималу річку Нжаворонго. А ця, злившись із річкою Рувуву, утворює повноводу Кагеру.

Кагера впадає у величезне озеро Вікторія. Річка, яка витікає з цього озера, називається Вікторія-Ніл. Пройшовши через друге озеро — Кіога, — річка одержує нову назву: Соммерсет-Ніл.

Але почекайте, це ще не все. Вийшовши з озера Альберт, вона називається вже Альберт-Нілом, а трохи далі — Бахр-ель-Джебелем, що означає «річка гір».

І, тільки прийнявши в себе притоку Бахр-ель-Газаль, ліва «гілка» великої річки одержує нарешті назву Бахр-ель-Аб'яд, або Білий Ніл. Неважко зрозуміти, чому одна річка має стільки назв: кожну з перерахованих її ланок спочатку вважали за самостійну річку.

У верхів'ях Білого Нілу двічі на рік бувають періоди великих тропічних дощів. Але вода не збігає відразу, а широко розливається по рівнинах, затримуючись в озерах. Від щедрого сонячного проміння в ній вибуює рослинність і тваринне життя, утворюються непроходимі сєдди. Численні залишки тварин, а також рослин і закаламутнюють води Білого Нілу.

Голубий Ніл живлять великі літні дощі Абіссінії, що перетворюють його в потік, який скажено розмиває русло. Але Єгипту ця хвиля поводі сягає тільки в липні — серпні.

Білий Ніл приносить перегній. Голубий Ніл несе ще й мінеральні частки. Під час повені в Єгипті річка осаджує мул, в якому сама природа потурбувалась змішати два види добрив. От у чому секрет його родючості.

Загадки Нілу перестали бути загадками. Але для цього попрацювали десятки експедицій, серед яких своє місце займає африканська експедиція нашого славетного співвітчизника Єгора Петровича Ковалевського.



ТА ІНШІ…


Перегортаючи книги про подорожі і мандрівників, можна здибати двоє слів, які мимоволі викликають гірке почуття. Ці двоє слів: «та інші».

Справді, розповідаючи про те, як відкрито або досліджено який-небудь хребет, острів, озеро, в книзі звичайно називають троє-четверо найвидатніших імен, додаючи, що дослідженнями займались ще й інші.

Але хто ці інші? Що вони зробили, непомітні, скромні трудівники науки? Які випробування випали на їхню долю?

Серед перших дослідників гірської Середньої Азії, що прославились у хребтах Паміру або Тянь-Шаню, прізвище Голубєва згадується досить рідко. Це один з тих «невдах», яких частіше всього приховують все ті ж самі двоє слів.

Той, хто захоче дізнатися хоч трохи про Голубєва, знайде крихітну статейку в енциклопедичному словнику. Там сказано, що Олександр Федорович Голубєв читав лекції в Академії Генерального штабу, а з 1859 по 1864 рік мандрував в експедиціях і був першим європейським ученим, що провадив астрономічні визначення в околицях озера Іссик-Куль і в провінціях Західного Китаю. В словнику зазначено ще, що описи тих країв, зроблені Голубєвим, було перекладено багатьма мовами і що на честь заслуг мандрівника одну з прикордонних станиць назвали Голубєвською. Якщо жадібній до знань людині цього здається замало, то їй доведеться перегортати звіти Географічного товариства за минуле століття. Можливо, там вона здибає навіть портрет Голубєва, на якому зображено офіцера середнього віку, у військовому мундирі, з одвертим обличчям, трохи кучерявим волоссям і енергійним поглядом, який чимсь нагадує видатного Пржевальського. Той, хто терпляче розшукає всі нотатки про експедиції Голубєва, прочитає статті і звіти мандрівника, може довідатись, приблизно, ось про що.

Російський географ Петро Петрович Семенов наприкінці 1857 року повернувся з успішної експедиції. Своїми дослідженнями «небесних гір» — загадкового Тянь-Шаню — він спростував уявлення, які тоді існували, про гірську Середню Азію. На честь видатних заслуг Семенова до його прізвища пізніше було додано: Тянь-Шанський.

Але, повернувшись до Петербурга, мандрівник не раз говорив, що в його роботі є дуже істотна прогалина. Експедиція обстежила чимало хребтів і річок, але їх не можна точно позначити на карті. Адже, щоб визначити місцезнаходження якого-небудь пункту на земній поверхні, треба шляхом тонких і складних астрономічних спостережень знайти його широту і довготу. Цього не змогла зробити експедиція Семенова — у ній не виявилось астронома. Відтак потрібно було негайно направити по слідах експедиції енергійну і сміливу людину, яка б зуміла продовжити розпочате.

Багато членів Географічного товариства назвали прізвище Голубєва. Щоправда, цей професор геодезії не мав досвіду мандрівника, зате дуже знався на астрономії. До того ж, він давно мріяв про далекі експедиції.

Петро Петрович Семенов, який особливо цінував людей, ладних розлучитися з життєвими вигодами заради самовідданого служіння науці, не приховав від Голубєва труднощів майбутньої подорожі. Там, у гірській частині Середньої Азії, нема ні второваних стежок, ні російських селищ. Голубєву належить відвідати і такі закутки, де до нього не ступала нога жодного мандрівника. Можливо, йому доведеться ночувати в снігу на гірських перевалах. На берегах озера Іссик-Куль, що треба точно позначити, часто спалахують запеклі сутички між киргизькими племенами, які ворогують одне з одним. Тут можна здибатись і з загонами головорізів кокандського хана. Можливо, Голубєву уже відомо про щойно одержану сумну звістку: німецький мандрівник Адольф Шлагінтвейт, який намагався проникнути в Тянь-Шань з півдня, загинув від рук катів Якуба-хана. Якщо все це лякає шановного Олександра Федоровича, то він може змінити своє рішення…

Ні, небезпеки не лякали Голубєва. От тільки чи впорається він із своїми завданнями, чи виправдає довір'я Географічного товариства в першій своїй подорожі?

Але Петро Петрович Семенов напрочуд умів підбадьорювати і надихати людей. І Голубєв вирушив у Середню Азію, тепло напучений людиною, якій у майбутньому належало організувати стільки блискучих експедицій російських географів.

Ранньої весни 1859 року Голубєв був уже у Вірному. Ця фортеця, звичайно, нічим не нагадувала теперішнє місто Алма-Ату, яке стоїть на тому місці. Тоді там за земляним валом тулилися одне до одного тільки дерев'яні будиночки козаків та невелика церква. Далі височіла зубчаста стіна хребта Ала-Тау з її вічними снігами і синіми проваллями ущелин.

Не гаючись, караван коней і важко нав'ючених верблюдів попрямував з Вірного до берегів Іссик-Кулю. Навколо гарцював сильний конвой. Розвідники на баских конях нишпорили довкола: чи нема де засідки?

Найкоротша дорога до Іссик-Кулю була в цей час непрохідна: високогірні перевали замело снігом. Голубєв пішов в обхід, долинами річок, на берегах яких біліли повстяні юрти киргизів.

Караван обганяв величезні овечі отари; траплялись руїни якихось стародавніх фортець, складених з обпаленої цегли. Скрізь було тихо і спокійно. А у Вірному застерігали, що шлях небезпечний. Певне, хотіли налякати.

Копита коней зацокотіли по слизькому камінню: караван вийшов у долину річки Чи-лик. У Голубєва, якому вперше в житті довелось переправлятися вбрід через гірську річку, паморочилась голова, йому здавалось, що скажені струмені от-от звалять коня і разом з вершником кинуть на каміння.

Ночувати стали на зеленій галявинці. Козаки ловили османів — рибу, схожу на форель. Мирно диміли багаття, смачно пахло чаєм і юшкою. А тут ще в тополевому гаю затьохкав соловей. Голубєв, стомлений переходом, у напівдрімоті думав, що все складається так вдало…

Його розбудив вигук:

— Стій! Стрілятиму!

Кричав вартовий. Десь близько в темряві чвалом мчав кінь. Тупіт урвався біля кущів, і багаття освітило киргиза в халаті із шаблею при боці.

— Начальнику, біда!

Киргиз примчав із невеликого російського загону, оточеного поблизу Іссик-Кулю ворожими племенами.

Табір пожвавішав, загомонів. Молодий козак, із свистом розтинаючи шаблею повітря, почав збуджено рубати лозу. Голубєв наказав посилити караули. Десь далеко в горах бахнув одинокий постріл, загавкав собака. Тільки соловей, як і раніш, безтурботно тьохкав у гаю.

Виступили рано, до схід сонця. З гір, на які підіймався тепер караван, угадувалася в тумані сріблиста змійка річки їли. Незабаром потрапили в піщану долину, де дув дужий вітер. Провідник сказав, що тут майже завжди вітряно і бувають дні, коли буря звалює з ніг верблюда. Потім коні дерлися вздовж гірського схилу, ковзаючи по вологій глині. Голі скелі тулилися до стежки.

Вночі на бівуак експедиції примчав другий гонець від оточеного загону. Це був старий, досвідчений козак, який ледве пробрався через гірські проходи, мокрий як хлющ — йому довелось побрьохатися в снігах.

Але в ті хвилини, коли козак, зігрівшись від чарки, креслив перед Голубєвим на землі, показуючи, як швидше пройти до оточеного загону, загін уже не потребував допомоги. Вершники, які тіснили росіян і чекали тільки на сигнал, щоб почати напад, раптом змішались, про щось засперечалися — і зняли облогу.

Тільки згодом довідалися росіяни, в чому річ. В горах чутки блискавкою летять від кочовища до кочовища. Звичайно, про караван Голубєва знали всі верстов на сто навколо. Але всяка чутка по шляху зростає, мов снігова грудка. І «очевидці» доповіли ватажку кіннотників, що на допомогу оточеному російському загонові ідуть п'ятсот, а то і шістсот вершників, і везуть вони з собою «зембереки», тобто гармати, і ще якусь смертоносну блискучу зброю на триніжках. Ватажок злякався і наказав завертати коней…

Радісною була зустріч експедиції з загоном, який так щасливо уникнув небезпеки. Дружні росіянам киргизи влаштували справжнє свято. Вони на всьому скаку влучно стріляли з луків, пронизуючи очеретяними стрілами ціль, кололи уявного ворога списами, прикрашеними жмутками кінського волосся.

Але веселощі веселощами, а діло ділом. Іти до озера без підкріплення з Вірного було вельми ризиковано: біля Іссик-Кулю з'явились воїни кокандського хана. Однак марно гаяти час Голубєву теж не хотілось. Зробивши ще один перехід і залишивши верблюдів і вантажі в таборі, він вирішив визначити географічні координати кількох пунктів поблизу.

Ночували просто неба. Яскраво мерехтіли зірки. Голубєв розпитував провідників про народну астрономію жителів Північної Азії. Виявилось, що киргизи знають про нерухомість Полярної зірки. Вони називають її «Залізний кілок», а Великий Віз — «Сім лицарів». До «Залізного кілка» прив'язані два коні — дві зірки Малого Воза. Цих коней і намагаються спіймати «лицарі»…

Незабаром загін Голубєва досяг буддійського монастиря. За глиняною огорожею виднілись кумирні — молитовні з дзвінками під дахом. Монахам, котрі жили в монастирі, за правилами релігії заборонялося працювати, працювали за них служники.

В святій святих монастиря — кумирні — поруч з божками всіх розмірів, були зображення китайського богдихана, кримського і кокандського ханів, а також російського царя. Самодержавець всеросійський був намальований абияк і в руках тримав балалайку.

Провадячи астрономічні спостереження в горах поблизу монастиря, Голубєв милувався Тянь-Шанем. Сліпучо-білий сніг вкривав увесь хребет. Льодова вершина велетня «небесних гір» Хан-Тенгрі вранці здавалась правильним срібним конусом.

Голубєв повернувся до свого табору, куди вже прибуло підкріплення з Вірного. Тепер можна було сміливо рушати до Іссик-Кулю.

Караван вийшов у долину річки Тюп. Високо над потоком, що мчав до озера, вилася стежка. На схилах гір росли голубі тянь-шанські ялини, стрункі, мов кипариси, і високі, мов дзвіниці. Подекуди обабіч стежки стояли грубо отесані кам'яні бовдури.

Гірський прохід до озера називався Сан-таш. Голубєв спитав, що це означає в перекладі. «Лічені хвилини», — відповів провідник і показав на дві купи каміння біля стежки. Потім, на привалі, він розповів легенду.

У давнину завойовник Тамерлан вів тут своє військо. Він збирався дати вирішальний бій. І він захотів підрахувати своїх воїнів: чи їх вдосталь? Кожен воїн мав кинути камінь у загальну купу. Купа росла велика, і Тамерлан більше не мав сумніву щодо перемоги.

Битва справді принесла йому нову славу, але багато хоробрих воїнів наклали головою в бою.

Знову прийшов Тамерлан до тої величезної купи каміння і наказав кожному воїну взяти по одному каменю і віднести трохи вбік. Вийшло дві купи, і Тамерлан побачив, що друга нижча від першої — живими залишилось менше половини воїнів…

Стежка Санташу збігала в широку долину. Між ялинами блиснуло озеро, синє, як небо.

Іссик-Куль лежав у чаші зубчастих хребтів. З гір ринули потоки. Назустріч караванові дув вологий вітер, схожий на морський бриз.

Голубєв став табором на березі невеликої затоки в гирлі Тюпу. Закинули сіть — і через кілька хвилин у ній вже тріпотіли сазани. А один козак забрів у річку і умудрився нарубати риби шаблею.

Ворожі племена відкочували на південний берег. У гирлі Тюпу, біля східного краю озера, можна було спокійно працювати. Голубєв, залишивши табір, навіть з'їздив у Вірний — продовжити свої астрономічні спостереження і перевірити складні прилади та інструменти.

Справжній мандрівник рідко проходить одним і тим самим маршрутом двічі, якщо навколо лежать місця, які ще чекають на дослідника. Так і Голубєв. У Вірний він поїхав новою стежкою — через хребти Кунгей і Ала-Тау, а повернувся до озера через Курметинський перевал — один з найважчих.

Спочатку йшли долиною гірської річки. Вода з бурчанням перекочувала по дну велике каміння. Ледве знайшли брід, та й то такий, що всі скупались у крижаній воді. Потім Голубєв і його супутники втягнулись у напівтемне, вологе міжгір'я.

Підйом ставав усе крутішим, а тут ще доводилось розбирати завали, які влаштували на стежці киргизи, щоб перепинити шлях розбійницьким ватагам, які крали худобу в кочівників. Стежка так звузилась, що коні з трудом ставили копита.

Над перевалом клубочилися лапаті хмари. Почались вічні сніги. У промоклих вершників зуб не потрапляв на зуб. З провалля тягнуло пронизливою вологою. З другого боку стежки здіймались обледенілі стрімкі скелі. Коні раз у раз провалювались у запорошені снігом ущелини між камінням.

Стежка вперлась у гострий пік. Вершники злізли з коней і почали дряпатись по страшній крутизні. На вершині піку ледве міг би повернутися один вершник.

Звідси почався спуск. Майже рачки, до крові обдираючи руки, чіпляючись за каміння і виступи скель, повзли вниз люди. За ними, хропучи і пирхаючи, спускались коні. Далеко внизу, за безладним нагромадженням кам'яних мас, уже синів Іссик-Куль.

Зранку, навіть не відпочивши, Голубєв почав обстежувати озеро та його околиці.

Понад п'ятдесят річок впадали в Іссик-Куль, замкнений у своїй нестічній гірській улоговині. З допомогою барометрів Голубєв визначив висоту озера — 1600 метрів над рівнем моря. Він ще не знав тоді, що глибина озера подекуди перевищує сімсот метрів, його особливо вразила кришталева прозорість іссик-кульської води, солонуватої на смак.

Назва «Іссик-Куль» у перекладі означала «гаряче озеро». Звичайно, до гарячого йому було далеко, але м'які зими улоговини, запаси тепла в величезній товщі води, нарешті солоність озера не давали йому братися взимку льодом.

Спостерігав Голубєв і бурі, особливо страшні тоді, коли звечора дужий західний вітер здіймав хвилю, а гірський вітер, який починав звичайно дути опівночі з ущелини Санташ, стикався з ним, крутив водяні смерчі.

Поступово просуваючись понад берегом, Голубєв досяг крайньої західної точки озера. Спостерігаючи за рухом небесних світил і просиджуючи довгі години за розрахунками, він визначав географічні координати основних пунктів. Блакитним контуром точно ліг на карту Іссик-Куль. З допомогою геодезичних інструментів Голубєв вирахував висоту Хан-Тенгрі, однієї з найвищих і найнедоступніших вершин Тянь-Шаню.

Дорожні щоденники Голубєва заповнювались даними про глибину і температуру озер, про швидкість течій у річках, нотатками про побут «чорних киргизів», прозваних дикокам'яними через те, що вони жили в диких горах. Цікавили Голубєва грубо вирубані з каменю людські постаті, руїни фортець, кургани.

Від берегів Іссик-Кулю Голубєв повертався через перевали Заалійського Ала-Тау. Шлях був настільки важкий, що навіть непримхливі верблюди не витримали. Здохлих тварин покинули біля засніженої і заваленої камінням стежки на поталу хижим птахам.

З Вірного Голубєв зробив ще кілька далеких поїздок. Тільки важка хвороба змусила його припинити роботу. В нього виявилося ртутне отруєння: надто багато ртутних випарів вдихав він, користуючись недосконалими барометрами, які допомагали визначати висоту місцевості над рівнем моря.

Голубєв повернувся в Петербург — опрацьовувати широкі матеріали своїх спостережень. Здоров'я мандрівника щодень гіршало, однак він знайшов сили знову вирушити в Середню Азію, щоб побути на озері Ала-Куль.

Це була його остання експедиція. Він помер в тридцять чотири роки, так і не здійснивши нових експедицій у Середню Азію.

От і вся повість про мандрівника, ім'я якого відоме далеко не всім і часто губиться за словами «та інші».

Продовжуючи справу таких видатних дослідників, як Семенов-Тянь-Шанський і Сєверцев, він віддався їй всім серцем. В його експедиціях не було яскравих пригод, зате в них було багато наполегливої, буденної праці, без якої нема науки. Цією працею Голубєв заслужив добру пам'ять і визнання.



СІМДЕСЯТ ТИСЯЧ ВЕРСТ ПО СИБІРУ


В Читі Кропоткін бачив, як горить тайга.

Весна 1863 року в Забайкаллі була суха. Селяни орали більше за звичкою — земля розсипалася попелом, зерно в ній все одно не могло прорости.

Золотистий вогонь біг по торішній траві. Обгорілі дерева чорніли на червоному тлі. Сонце висіло над сопками тьмяне, ніби прикрите закопченим склом. Від їдкого диму дерло в горлі, і з одного кутка міської площі неможливо було розгледіти будинки на другому її боці. А ліси все палали й палали.

Кропоткін зрадів, коли його послали з Чити в Срєтенськ. Тут все було інше. Під вікнами будинку, де він зупинився, текла красуня Шилка. Страшні літні грози гуркотіли в горах за містом. Кропоткін дивився на гори, на річку, на обмиту зливою яскраву зелень, на пароплав, що ладнався відпливти, — і йому здавалося, що він відчуває вже дихання Тихого океану.

В Сибір зі своєї волі в ті роки їхали рідко — частіше сюди висилали по етапу, в кайданах. Князь Петро Олександрович Кропоткін приїхав сам. Він покинув Петербург, придворну кар'єру і проміняв ошатний мундир царської гвардії на непоказну сукняну форму амурського козацького війська. Кропоткін мріяв про те, щоб служити не цареві, а народові. Сибір здавався йому таким краєм, де найкраще можна було прикласти молоді сили попрацювати з користю для людей і для науки.

На жаль, різні справи, які напочатку доручали в Сибіру Кропоткіну, були мало схожі на те, що малювалось йому в мріях. Але справа, заради якої він тепер приїхав у Срєтенськ, уявлялась йому справжньою і багато де в чому привабливою; молодий офіцер мав брати участь у сплаві каравану на Амур.

Вниз по величезній річці пливли плоти і барки з російськими поселенцями. Вони ставили собі хати і випалювали тайгу під ниви. Земля ще не годувала людей, і в пониззя Амуру треба було завозити для поселенців хліб, сіль, солонину. Звичайно каравани сплавляли по Шилці, яка, зливаючись з Аргунню, утворює Амур.

Кропоткін, набравши команду із «синків»— так називали солдатів штрафних батальйонів, звільнених для заселення нових земель, — поплив із Срєтенська з кількома баржами. Баржі несло течією, назустріч пливли кам'яні скелі, в світлі ночі поцятковані плямами тіней. Річка вигравала на перекатах, дроблячи місячну доріжку.

Якщо баржі наносило на мілину, «синки» неохоче лізли у воду і затягували:


А як баржа на мілину стала,
А чи сили в нас не стало.
Ох, дуби-и-нушка, ох те,
Ох, зелена, сама піде. У-ра-а!

Далі йшов куплет, що особливо подобався «синкам»:


Ох, хлопці припотіли,
Випити горілки захотіли.

Якщо не вважати пробоїни в баржі, яка наскочила на камінь, плавання по Шилці проминуло вдало.

Поводив себе на сплаві Кропоткін зовсім не по-князівськи — їв юшку і кашу із загального казана, працював разом з веслярами. Втомлювався він дуже, але ночами довго не міг заснути і просинався навіть від легкого сплеску, від каменя, який зривався із скелі у воду; мимоволі думав про руйнування гір, про роботу річок.

Вже на Амурі, де Кропоткін допомагав начальнику всього сплаву майору Малиновському, караван спіткало лихо, його почав шматувати один з тих страшних ураганів, які силою можуть посперечатися з тайфунами. Вітер вирвався із-за хребтів, почав валити дерева. Великий човен з навісом, у якому пливли Малиновський з Кропоткіним, ледве встигли сховати в гирло бокової річечки.

Коли буря вщухла, з човна побачили: по річці пливуть дошки, колоди, ящики, бочки з солониною. Стало зрозуміло, що сталася катастрофа. Уламки барж пливли густіше і густіше.

— Все пропало, все пропало! — у відчаї шептав Малиновський.

Ураган потопив сорок чотири баржі. Жителі пониззя залишились без хліба.

Телеграфу в ті роки на сході не було. Щоб сповістити про нещастя і спробувати до льодоставу спорядити новий караван, хтось мав негайно пливти з повідомленням у Читу.

Поплив Кропоткін. Веслярі, знаючи, чого і куди спішить офіцер, старалися щосили. Човен плив удень і вночі, у всяку негоду. Одного разу його майже залили хвилі, і Кропоткін відстебнув було торбину із срібними і мідними грошима, збираючись стрибнути у воду…

Вже недалеко від Хабаровська веслярів наздогнав пароплав. Коли Кропоткін піднявся на палубу, його зразу ж оточили пасажири:

— Скажіть, ви не могли б стати за капітана?

— За кого? — здивовано перепитав Кропоткін.

— Та наш капітан допився до чортиків, у нього гарячка. От і нікому вести судно. Може, спробуєте?

Ну що тут будеш діяти? Даремно він запевняв, що ніколи не водив пароплавів і що Амур знає зовсім погано. Довелось двадцятилітньому «капітану» піднятися на місток. Лоцман, який уже не раз плавав по Амуру, охоче йому допоміг. Вдвох вони благополучно привели пароплав у Хабаровськ.

Змінивши один пароплав на інший, а останній на верхового коня, який звик до гірських стежок, Кропоткін привіз повідомлення про катастрофу так швидко, що раніше, ніж лід скував Амур, новий караван продовольства було уже відправлено.


* * *

В Благовєщенськ-на-Амурі з південно-схід-них районів Забайкалля їздили звичайно вздовж Аргуні й Амуру. По карті виходило, що дорога навпростець через Маньчжурію була б вдвоє коротша. Але по карті мандрувати легко. А як піде насправді? Чи можна перетнути навпростець маньчжурські хребти?

Про Маньчжурію ширилися лихі чутки. Люди часто пропадали там безвісти. У Маньчжурії наклав головою і хоробрий топограф Ваганов, переможець таймирських снігів.

Маньчжурські власті всіляко заважали дружбі своїх підданих з росіянами; а втім, козакам все ж дозволялось інколи переходити кордон для торгівлі.

От весною 1864 року козаки й задумали спорядити караван, який зайнявся б не тільки торгівлею, але й пошуками прямої торговельної дороги на Амур.

Повів караван урядник Софронов. З козаками ув'язався і купець Петро Алексєєв, людина боязка, яка до діла і не до діла повторювала «уклінно дякуєм-с». Особливо смішно було дивитись, як він, вирячивши очі, дме на блюдечко з чаєм, обережно обгризаючи грудочку цукру.

Купець був не з багатих: він сам доглядав свого коня і сам запрягав його в двоколку з сукнами, позументами і різним галантерейним крамом, який збирався розпродати в Маньчжурії.

Перед переходом кордону караван ночував у козачій станиці. Стара хазяйка, роздмухуючи самовар, звернулась до купця:

— Синку, за тобою їде ще хто-небудь?

— Не чув, бабусю.

— Як же, казали — якийсь князь… Рапотський, чи що… має проїхати. Буде він чи ні?

— Еге ж, справді. Їх сіятельство хотіли приїхати з Іркутська. Ну, та де ж їм у таку дорогу! Так вони й залишились у місті…

Незабаром козаки, женучи перед собою великий табун коней для продажу, перейшли кордон.

Спочатку тягнувся степ, схожий на забайкальський, потім — лісисті горби. Далі почались гори. Козаки з радістю переконувались, що хребти Хінгану зовсім не такі страшні, як про них говорили. Їм пощастило навіть вийти на якусь занедбану дорогу, що вела між горами на схід.

Купець Петро Алексєєв, у синьому халаті і монгольській гостроверхій шапці, йшов у куряві поруч із своїм візком. При зустрічах з представниками влади він відходив осторонь, даючи змогу уряднику Софронову вести переговори. Сідав він тільки тоді, коли запрошував урядник, причому намагався сісти на самий краєчок стільця, примовляючи: «Уклінно дякуєм-с».

Маскарад знадобився Кропоткіну — ви, певно, вже здогадались, що це був він, — для того, щоб відвідати край, який по-справжньому не був відомий науці. Але якби офіцер, та ще й князь, з'явився раптом на дорогах Маньчжурії, місцеві чиновники не дали б його караванові ступити й кроку вглиб країни.

Кропоткін згадав свої успіхи в аматорських спектаклях, де він грав ролі молодих купців у комедіях Островського. Цього разу грати треба було особливо майстерно: на випадок провалу «купцеві» загрожувала поїздка в клітці на спині верблюда через пустелю Гобі, якщо не щось гірше.

Все було гаразд доти, поки до каравану не причепився якийсь мандрівний дідок-чиновник. Спочатку він приглядався до росіян, а потім натягнув шапчину з скляною кулькою — знаком влади — і зажадав паспорти.

Дивився він їх довго, причепливо і з презирством, йому здавалося, що паспорти росіян дуже малі; в самого чиновника грамота була з півметра завдовжки.

Поки Софронов сперечався з упертим чиновником, під руки Кропоткіну, який перебирав речі, попав номер газети «Московские ведомости» на якій зображений був державний герб. Чи не зійде газета за паспорт? Кропоткін передав її Софронову. Той, швидко зметикувавши, в чому річ, розгорнув газету і тицьнув пальцем у герб.

— Невже тут все про вас написано? — з жахом спитав чиновник, розглядаючи газетний аркуш.

— Атож, все про нас, — відповів урядник.

Хоч чиновник пройнявся повагою до людей, про яких списано стільки паперу, але про всяк випадок поплівся слідом за караваном.

Сталося все це після того, як козаки зробили дуже приємне для себе відкриття. Пробираючись брудною дорогою між гольцями Хінгану, вони думали, що головний хребет ще попереду.

Але виявилося, що караван непомітно дійшов до того місця, звідки річки текли вже в Амур. Сказав про це старий чиновник, який виліз із своєї таратайки, щоб подякувати гірському духу — прив'язати кілька кінських волосин до священного знака, складеного з каміння на перевалі.

Кропоткін міг привітати себе з першим науковим відкриттям. Можна виправити карти, на яких Великий Хінган зображують хребтом з високими вершинами і глибокими міжгір'ями. Це всього лише нагір'я з відлогими схилами.

А на іншому нагір'ї, по дорозі до Амуру, Кропоткін помітив конусоподібну гору. Вона була схожа на вулкан. Але Кропоткін добре пам'ятав твердження багатьох учених, що вулкани трапляються лише в приморських місцевостях і що їхня діяльність має якийсь зв'язок з морем, правда, ще не дуже ясний.

Однак від цієї дивної гори до моря дві тисячі кілометрів! Кропоткін, відставши від каравану, поїхав до неї.

Це був давно згаслий вулкан. Збереглись навіть залишки лави. Такі ж зрізані конуси здіймались удалині.

Отже, тут, у глибині материка, знаходиться нова, невідома вулканічна область. Це відкриття змусить кабінетних геологів переглянути багато дечого в їхній теорії походження вулканів.

Але як болісно усвідомлювати недолік своїх знань! Важливо було б визначити будову околишніх гір. А як її визначають взагалі, яким способом? Або гірські породи… На жаль, офіцерів не вчать, чим відрізняється шифер від граніту. І з рослинністю не краще. Як її описувати? Змальовувати? Адже купці з собою не возять колекції і гербарії…

Треба вчитися, заповнювати прогалини в освіті, більше читати. Читати кожної вільної хвилини.

На початку червня караван вийшов до Амуру. Козаки і «купець» переправились на російський берег.

Кропоткін чимало дізнався про природу Маньчжурії, про її населення. Тепер йому хотілось ближче познайомитися з трудолюбивим китайським народом. Він згадав, як братався в китайських сільцях з веселими землеробами, курив поганий тютюн з їхніх люльок, розумівся знаками і скрізь знаходив «анда» — друзів.

Згадував він і те, як нові друзі називали його каліченою російською мовою «топора парн» — добрий хлопець. І цей розумний, дійовий народ пригнічують іноземці, пригнічують «амбані» — начальники округів, купці, незліченні мандрівники-чиновники.

Повернувшись із експедиції, Кропоткін вирішив продовжити почате. Йому здавалося кривдним, що біля Амуру лежить величезний край, відомий не більше, ніж яка-небудь африканська пустеля. Що знає, наприклад, наука про долину річки Сунгарі, яка тече до Амуру з глибини Маньчжурії?

Можна уявити, як зрадів Кропоткін, одержавши призначення в експедицію саме на Сунгарі. Щоправда, настрій йому трохи підупав, коли він піднявся на борт малосильного пароплавчика «Уссури», і особливо коли він довідався, що експедиція не має ніякого обладнання для наукової роботи. Це здалось йому вкрай безглуздим.

Старий пароплавчик з вугільною баржею насилу долав швидкі перекати Сунгарі. Кропоткін з шостої години ранку займав своє місце на палубі, роблячи зарисовки, записуючи температуру води, визначаючи широту і довготу.

Він бачив заплавні луки, порослі величезною травою. Його захоплювала довга низка човнів, які моторно йшли під парусами: це амурські нанайці поверталися з ярмарку в місті Саньсіні.

Чудово пливти незнайомою річкою! Ось коса. Пароплавчик ткнувся в неї. Капітан бігає, чортихається. Що за біда! Поки прововтузяться на мілині, можна з'їздити на берег, напхати рюкзак зразками гірських порід, набрати пахучих рослин.

Пихкаючи, «Уссури» втискується на заставлений джонками рейд містечка Саньсіня. Тут — брудні завулки, глиняні хатини, кумирні, сила-силенна чиновників і поліцейських. Поважний мандарин з червоною кулькою на шапочці наказує розігнати жителів, які з'юрмились на березі.

За скелястим міжгір'ям — плоска рівнина і на ній місто Бодуне з китайськими пагодами. Загнуті роги їхніх дахів такі красиві в жовтому небі заходу. Безліч джонок оточує пароплав: усім хочеться подивитись «вогняний човен» росіян.

Знову горбисті береги, на крутих схилах туляться хутори. Із-за мису з'являється флотилія джонок, прикрашених клаптями яскраво-жовтої і червоної тканини. З джонок махають капелюхами, щось голосно і радісно кричать. Це китайські сплавщики, які часто бувають на Амурі; вони давно дружать з росіянами.

В серпні, коли жовтіє пшениця і наливаються дикі яблука, пароплавчик дотягся до великого міста Гіріна.

Маньчжурські власті по-своєму приготувались до зустрічі росіян. Поліцейські батогами і палицями розганяли натовп, який висипав до річки. Біля того місця, де причалив пароплав, негайно поставили чотири намети з вартовими. Купці, замкнувши крамниці і начепивши на себе старовинні з'їржавлені шаблі, розгулювали по пристані з войовничим виглядом. Населенню міста було заборонено не тільки продавати що-небудь росіянам, але навіть і розмовляти з ними.

Експедиція поспішила покинути Гірін — це гніздо маньчжурського чиновництва.

Вода в Сунгарі швидко спадала, і пароплав, тільки-но повернули назад, зразу сів на мілину. Біля ста китайців заходилось стягувати його з допомогою жердин. Але люди діяли врізнобій, не дружно. Кропоткін стрибнув у воду, схопив жердину і завів «Дубинушку».

Китайцям сподобалась пісня. Вони підхопили її високими голосами, разом налягаючи на жердини.

Пароплав здригнувся, трохи посунувся і повільно сповз із мілини.

Ця пригода допомогла встановити між росіянами і китайцями найкращі стосунки. Прості люди, які ненавиділи маньчжурські власті за те, що вони дерли з народу три шкури, охоче братались з матросами і солдатами російського пароплава.

Якось уже перед виходом на Амур «Уссури» зупинився на ночівлю біля сільця, де не було жодного чиновника, жодного поліцейського. Росіян зустріли тут особливо радісно.

При світлі паперових ліхтариків біля киплячого чайника точилися розмови про те про се.

«До якої міри ласкавим і любим стає китаєць, коли над ним не висить канчук маньчжурського чиновника… Пізно розійшлись ми по домах у супроводі китайців з ліхтарями і розлучилися друзями, — що ніколи не щастило у присутності чиновництва», — записав цього вечора Кропоткін.

Коли його потім питали, як він, не знаючи китайської мови, умудрився жваво балакати з селянами, Кропоткін відповідав:

— З допомогою знаків. І, запевняю вас, чудово розмовляли. Абсолютно всі народи розуміють, що означає дружелюбно поплескати по плечах. Запропонувати один одному тютюнцю або вогник, щоб закурити, — теж дуже зрозумілий вияв дружнього почуття.

Сунгарійських селян особливо дивувало, що молодий росіянин носить довгу бороду. Адже в Китаї дозволялось не голити підборіддя тільки тим, кому минуло шістдесят років. Навіщо ж росіянину така борода?

Кропоткін згрібав бороду в жменю і починав її з апетитом жувати: от, мовляв, якщо не буде чого їсти, то можна прохарчуватися таким способом. Китайці від душі сміялись.

За один рік Кропоткіну пощастило перетнути Маньчжурію не тільки вздовж — через Хінган, але й впоперек — по Сунгарі. Тепер він знав цю країну, яка давно цікавила вчених.


* * *

Рідко буває, щоб людина, яка пізнала радість наукового відкриття, не захопилась наукою. Виявивши нову вулканічну область у центрі материка і похитнувши тим самим теорію вулканізму, яка тоді існувала, Кропоткін зайнявся іншою значною науковою проблемою, пов'язаною з історією Землі.

Взявши з собою провідника, він вирушає звірячими стежками у відроги Східного Саяну. Він спить, підклавши під голову сідло, їсть житні сухарі, мерзне біля підніжжя «білків» — гір, вкритих снігами; з шматом палаючого бересту спускається на вірьовці в обледенілу дірку підземної печери.

Він шукає стверджень гіпотезі, яка народилась у нього, і знаходить їх.

Вершини гір чимсь згладжені. Збереглись глибокі борозни, які нагадували сліди величезного плуга. Валяються купи валунів, перенесених здалеку якоюсь невідомою силою. Кропоткін здогадується, яка це сила. Але щоб здогад перетворився у впевненість, потрібно сто разів перевірити його, зібрати тисячі незаперечних фактів.

Після короткої поїздки на притоку Амуру, річку Уссурі, де водяться тигри, по стовбурах кедрів повзуть ліани, а в лісах росте оксамитне дерево і дикий виноград, Кропоткін став готуватися до найбільшої своєї експедиції.

Східніше Байкалу лежить гірський Олекминсько-Вітимський край. Він відокремлює Забайкалля від ленських золотих приїсків.

Кілька років підряд експедиції намагались знайти через його хребти прямий шлях до ленських приток Олекми і Вітиму.

Але нікому це не щастило. Розвідники повертались ні з чим, а один з них загинув у тайзі. Почали говорити, що через гори взагалі нема шляху, що хребти зовсім непрохідні.

Кропоткін, жадаючи побувати ще в одному важкодоступному кутку Азії, сказав золотопромисловцям, що він береться знайти пряму дорогу з Чити на Лену. Ті погодились дати гроші на експедицію.

Готуючись до походу, Кропоткін шукав помилки своїх невдах-попередників. Як вони споряджалися? Що брали з собою? Як вибирали маршрут?

Всі експедиції йшли з Чити на північ. У цьому і була їхня головна помилка. Треба, навпаки, йти з півночі на південь, з дикого краю вічної мерзлоти в теплі, обжиті місця. Адже наскільки легше, веселіше йти, коли знаєш, що за останнім перевалом тебе чекає не похмура тайга, а димок людського житла, наваристі щі, запашний свіжий хліб.

На невеликій барці-паузці Кропоткін, вчитель Поляков, який захоплювався зоологією і ботанікою, та досвідчений топограф Мошинський вирушили весною 1866 року із селища Качуг вниз по Лені, до приїсків, звідки експедиція мала пробиратися на південь, до Чити.

Пливли вони у повінь. Пахло травневою зеленню. Немов канделябри, стояли на урвищах стрункі модрини. Кропоткін по-хлопчачому радів весні, річці.

Ленські старожили тільки диву далися, бачачи, як дідуган з бородою до пояса спритно і дужо орудує веслом, легко перестрибує з барки на берег без всякого трапа, лазить по скелях, стукаючи молотком. А «дідугану» лише минуло 24 роки.

Темними ночами «дід» зчиняв на човні гавкіт. Гавкав він майстерно, з завиванням, і собаки зразу ж дружно відгукувались йому з берега, а лоцман дізнавався за цією прикметою, де знаходиться найближче село, — темрява ховала його від очей.

Поблизу того місця, де в Лену впадає Вітим, експедиція покинула барку і на верхових конях вирушила тайговою стежкою до золотих приїсків.

Стежка піднялась на високе нагір'я. У вузьких долинах шуміли річки, холодком тягнуло від їхніх нерозталих поліїв. Кропоткін облазив найближчі скелі, намагаючись зрозуміти розташування хребтів, визначаючи барометром висоту, розглядаючи уламки каміння.

Всі вісім днів подорожі через це Патомське нагір'я молодий учений відчував радісне хвилювання. Знову, як і за минулих подорожей, він помічав багато валунів, кам'яні морени, борозни і подряпини — одним словом, сліди могутніх льодовиків.

Але ніде не бачив він морських відкладів, ніяких ознак того, що над нагір'ям коли-небудь, хай навіть у сиву давнину, плескалось море.

Отже, не мав рації англійський геолог Лайєл, який стверджував, ніби валуни, які трапляються в багатьох рівнинних місцевостях Європи й Азії, були занесені з гір на крижинах, котрі плавали по величезному морю, яке колись там існувало. Коли ці крижини танули, то каміння нібито падало на дно. Потім море відступило, і валуни, принесені ним, залишились навіть там, де поблизу нема ніяких гір.

Тепер Кропоткін зібрав вдосталь доказів для того, щоб стверджувати: в епоху, яка передувала нашій, не моря, а льодовики вкривали значну частину Європи й Азії. Вони принесли каміння, згладили горби і долини, проборознили землю вмерзлими в лід гострими уламками. В історії Землі був льодовиковий період!

До таких висновків дійшов Кропоткін, і в цьому була одна із найзначніших його заслуг перед наукою. Саме йому пощастило розвіяти неправильні уявлення, що тоді панували, і ближче за інших підійти до розуміння минулого Землі.

Через Патомське нагір'я експедиція вийшла до Тихоно-Задонського приїску, зупинилась на спочинок. Кропоткіна вразила жахлива убогість приїскових робітників і розгнуздана розкіш «маслопузів» — володарів приїсків. «Ось де вдосталь можна кожен день надивитись, як поневолює робітників капітал… — написав він братові і додав: — Тільки та діяльність, яка спрямована на підрив капіталу, і мала б, по-моєму, бути корисною, отже і моральною сьогодні…»

Перед виходом у хребти Кропоткіну потрапляє до рук дивна карта. Вона намальована не на папері, ні! Це шмат бересту, на якому жалом ножа вирізані звивини річок. Складав карту не вчений-географ, а невідомий тайговий слідопит, мисливець з племені евенків.

Кропоткін надзвичайно зрадів знахідці.

— Ця берестяна карта цілком правдоподібна, — переконував він топографа Мошинського. — Ми сповна можемо їй довіритися і вибрати шлях.

— Але, Петре Олексійовичу, звідки ж ваш евенк знає картографію? — бурчав Мошинський.

— Всякий евенк заткне нас з вами зо всіма нашими інструментами за пояс умінням орієнтуватися на місцевості. Бачите гіллясті лінії? Це ось Вітим, а це його притока Муя. До неї ми і вийдемо.

— Вирішуйте самі, — знизав плечима Мошинський.

На початку серпня робітники приїсків провели караван.

Тільки тепер, на четвертий рік своїх мандрів по Сибіру, Кропоткін зрозумів по-справжньому, що таке тайга. Ніякої стежки не було — тільки надламані подекуди гілки та заплилі смолою затеси, зроблені сокирою. По них провідник і вів караван.

Слідів на м'якому мохові не залишалось, і вершник, який забарився і відстав, покладався тільки на чуття коня. Він кидав повід, злазив із сідла і плентався, тримаючись за хвіст коня, який наздоганяв караван.

Напрям тримали по компасу. Коли крізь зарості і бурелом ставало неможливо продертися навіть з допомогою сокири, Кропоткін звертав до гольців, вкритих то жовтими плямами лишайників, то сліпучим снігом. Коні ковзалися по осипах, роздряпували боки об бурелом. «В такій тайзі не водяться навіть тварини і птахи, — записує Кропоткін. — Слабкий звук пострілу звучить чимсь чужим серед цього безмовного царства кам'яних мас. Сама буря неспроможна зчинити тут шум, і безмовний вітер давить, тисне своїм напором, беззвучно леденить кров у жилах людини, яка випадково сюди забрела».

Повільно іде караван. Провідник часто зупиняється, придивляється до дерев, до гольців, щось бурмоче. Двадцять років тому він проходив тут. Але тоді і він був молодший і дерева нижчі…

Кропоткін іде за провідником, виламуючи зразки гірських порід, зарисовуючи обриси гір. Поляков дивиться, чи нема птахів, нагинається до трави. Топограф веде зйомку шляху, бурчить на комарів і мошок. Він не дуже вірить, що каравану пощастить пробратися в Читу. Конюхи теж бурчать і навіть говорять між собою про те, щоб кинути все і йти до Вітиму, а там на плоту спуститися до Лени.

Було ще байдуже, поки трималась ясна погода. Але ось полили дощі: слизько, мокро, багаття сичить; поки розпалиш — намучишся. На гольцях ночувати було холодно, і тому намети ставили звичайно в падях, біля річок.

Того злополучного вечора стали табором на береговому відкосі. Далеко за північ Кропоткін прокинувся від криків:

— Рятуйся! Тонемо!

Він вискочив з намету і опинився по коліна у воді.

— Братця, харчі на гору! Без них — смерть!

Його ледве почули. Річка — а втім, це була вже не річка, а гірський потік — шуміла так, що тільки дуже стомлені люди могли проспати доти, поки вода не підмочила їхню постіль. Багаття залило, було темно і моторошно.

Ковзаючи по глинястому схилу, Кропоткін потягнув нагору важку торбу з сухарями. Тоді взялись за діло і конюхи, які було злякалися. Ледве зняли намети, як чорнильно-темні вири закружляли на тому місці, де стояв табір.

Чи прорвала де річка греблю з деревних стовбурів — лісовий завал, чи переповнились від дощів болота, які її живлять, — хто-зна… У всякому разі, якби забарились люди — вода понесла б провіант. А тоді — голодна смерть у тайзі, де тільки луна може підхопити крик про порятунок.

Берестяна карта не обманула. Ще через кілька днів, особливо важких тому, що й люди і коні вже ледве переставляли ноги, а хребет вперто здимався вгору, караван раптом опинився перед тією самою долиною річки Муя, яка була надряпана на карті.

Кропоткін ледве вірив очам. Захищений від холодних вітрів похмурими Делюн-Уранським і Північно-Муйським хребтами, що їх щойно перетнула експедиція, внизу лежав радісний і сонячний світ.

Зеленіли луки. Густі зарості черемухи, березові гаї; соснові бори, галявинки, блакитні від польової герані, співи птахів — усе це здавалось незвичайним, майже казковим після німої тиші і гнітючої одноманітності тайги на хребтах.

Зовсім був би чудовий для відпочинку зелений оазис, якби не гнус і не турбота про те, що чекає на експедицію далі, за хребтом, який прикрив Муйську долину з півдня.

А за цим хребтом — Кропоткін назвав його Південно-Муйським, — почалось величезне плоскогір'я, яке обмиває Вітим та його притоки. Тут Кропоткін остаточно переконався в помилці видатного німецького натураліста Гумбольдта, який стверджував, ніби всі гори Азії тягнуться із заходу на схід або з півночі на південь. Відкриті Кропоткіним Делюн-Уранський, Північно-Муйський і Південно-Муйський хребти тягнулись з південного заходу на північний схід. Крім того, тут стелились величезні плоскогір'я, не позначені на картах Сибіру і котрі ніяк не в'яжуться з теорією Гумбольдта.

Тепер Кропоткін міг виступити з науково обгрунтованими припущеннями з приводу справжнього, а не уявного, створеного в кабінетах, рельєфу цієї частини Азії.

Восени 1866 року вулицями Чити пройшов караван коней, навантажених в'юками і зразками каміння, з опудалами птахів, з папками гербаріїв. Поруч ішли засмаглі, бородаті люди в таких стоптаних чоботях і такій драній одежі, що їх можна було побачити хіба що на жебраках, котрі штовхались біля церковних дверей. І вже, звичайно, жоден читинець не повірив би, що розбишацького вигляду бородань з ножем біля пояса — це і є молодий князь Кропоткін, який, за чутками, загинув десь на півночі, пробираючись із золотих приїсків до Чити.

За Олекмисько-Вітимську експедицію — останню велику експедицію Кропоткіна в Сибіру — Географічне товариство присудило йому золоту медаль. Висунуті молодим ученим теорії викликали такий інтерес і схвалення, що його обрали секретарем відділу фізичної географії цього товариства.

«П'ять років, які я провів у Сибіру, були для мене справжньою школою вивчення життя і людського характеру, — писав згодом Кропоткін. — Мої тривалі подорожі на перекладних, на пароплавах, у човнах, а головним чином верхи на коні чудово загартували моє здоров'я. Подорожі довели мені також, як мало насправді потрібно людині, коли вона виходить із зачарованого кола умовної цивілізації. З кількома фунтами хліба і маленьким запасом чаю у перекинчинах, з казанком і сокирою біла сідла, з кошмою під сідлом, щоб покрити нею постіль із свіжонарізаного листвяка, людина почуває себе навдивовижу незалежною навіть серед невідомих гір, густо порослих лісом або ж вкритих глибоким снігом…»

Кропоткін пройшов, проїхав і проплив по Сибіру сімдесят тисяч кілометрів — іншими словами, проробив шлях, який дорівнює двом подорожам навколо земної кулі поблизу екватора.

Повернувшись до Петербурга, безстрашний мандрівник і творець теорій, які висунули його в ряди найвизначніших географів світу, вирішив кинути науку заради боротьби з царизмом. Тоді цар особисто розпорядився ув'язнити Кропоткіна в каземат Петропавловської фортеці, маючи намір згноїти його там. Але арештант сміливо втік звідти і до революції змушений був жити на чужині.

Наукові заслуги Кропоткіна не обмежуються дослідженнями в Сибіру. Він, наприклад, автор відомої доповіді, направленої Географічному товариству. В ній Кропоткін, проаналізувавши рух арктичної криги і течії, теоретично довів, що десь на північ від Нової Землі, є великий острів або архіпелаг. Тільки недавно, 1961 року, вдалося встановити, що за кілька років до Кропоткіна те ж саме припускав і російський моряк Микола Шіллінг. Проте саме Кропоткін, палко вірячи у вірогідність гіпотези, наполягав, щоб у полярні води послали експедицію на пошуки невідомого архіпелагу. Але міністерство фінансів відмовилось дати гроші.

До Нової Землі вирушила не російська, а австрійська експедиція. І скоро телеграф розніс сенсаційну новину: австрійці знайшли теоретично відкритий Шіллінгом і Кропоткіним архіпелаг! Його назвали Землею Франца-Йосифа…

Але якби навіть після своїх сибірських подорожей і зроблених за цей час відкриттів Петро Олексійович Кропоткін не здійснив би більше нічого видатного, то й тоді його ім'я залишилось би окрасою вітчизняної і світової науки.



КУРС — НАВКОЛО СВІТУ


Книгу цю ви, звичайно, знаєте. Парусний корабель на її обкладинці мчить кудись у далину, обіцяючи читачеві зустрічі з штормами, стоянки біля берегів чужих країн, знайомство з чудесами тропічних морів і ще багато-багато чого.

Цій книзі рідко доводиться відпочивати на бібліотечній полиці. Уже не одне покоління читачів насолоджується захоплюючою розповіддю про далеке плавання російських моряків. «Фрегат «Паллада» — палають золоті літери на оправі книги, що її написав майже сто років тому Іван Олександрович Гончаров.

Живі враження, яскраві картини природи, влучні малюнки звичаїв різних народів захоплюють читача з перших розділів «Фрегата «Паллады», і не без жалю перегортає він останню сторінку.

Ви, мабуть, уже читали, а якщо не читали, то обов'язково прочитайте цю прекрасну книгу. Тут ми не збираємось її переказувати, а тільки доповнимо опис подорожі, талановито зроблений письменником, тим, що стало відомо із неопублікованих листів, спогадів друзів, звітів морського відомства уже через багато років після виходу в світ «Фрегата «Паллады». Коротко розповімо і про те, як створювалася сама книга.

Ви побачите, що насправді плавання «Паллады» було набагато важче, ніж це описано в книзі. Гончаров відзначався винятковою скромністю. Він боявся, що опис всіх небезпек плавання мимоволі може показати в героїчному світлі і самого автора. Він весь час глузує з себе, зображуючи себе таким зніженим, розпещеним паном, незадоволеним тим, що його позбавили звичного комфорту і спокою.

«Між моряками, — пише він, — позіхаючи, апатично, ліниво дивиться в «безкрайню далину» океану літератор, гадаючи про те, чи гарні гостиниці в Бразілії, чи є пралі на Сандвічевих островах, чим їздять в Австралії».

Ні, не такий був автор «Фрегата «Паллады», і зовсім не так уже багато дбав він про свої зручності…


* * *

Влітку 1852 року в Петербурзі багато говорили про експедицію віце-адмірала Путятіна, яка мала вирушити в кругосвітнє плавання і відвідати береги Японії.

Якось розмова про це зайшла і в будинку відомого художника Майкова. З сім'єю Майкових Іван Олександрович Гончаров приятелював давно й міцно. Він проводив вечори в їхній затишній вітальні, де часто збирались поети і художники. Цього разу були лише свої. Хазяйка, розповідаючи про експедицію, яка має відбутися, зауважила між іншим, що адмірал шукає секретаря, який міг би потім описати всю подорож.

— От вам би запропонувати! — зі сміхом сказала вона, звертаючись до Гончарова, котрий, як завжди, спокійно сидів у глибокому кріслі.

— Мені? Що ж, я б пристав на цю пропозицію, — відповів той.

Всі засміялись, а за хвилину вже забули про цю розмову.

Але через кілька днів серед друзів Гончарова поширилась звістка, яка їх здивувала. Іван Олександрович справді збирається мандрувати навколо світу і домагається, щоб його призначили секретарем експедиції.

Кругосвітнє плавання — але ж це розлука з батьківщиною, з близькими років на два, а то й на три! А небезпеки! А нестатки? Як погодиться на це людина, яка за сорок років свого життя не здійснила жодної великої поїздки хоч би по рідній країні? І чи не він говорив про себе, що свою спокійну кімнату залишає тільки за крайньої потреби і завжди з жалем? Нарешті, адже Іван Олександрович після «Звичайної історії» задумав написати ще два романи і вже давно працює над одним з них. Значить, кинути і це?

Гончаров і сам ніби був не дуже твердий у своєму намірі. Справді, в морі йому буде важко. Та й відповідальність велика: треба потім розповісти про плавання, розповісти так, щоб було багато поезії, вогню, барв. Сумніви в своїх силах не давали йому спокою. І все ж він вирішив їхати.

— Я давно мріяв про таку подорож, — говорив він. — Можливо, з тієї хвилини, коли вчитель сказав, що коли їхати від якої-небудь точки безупинно, то повернешся до неї з другого боку. Мені захотілось поїхати з правого берега Волги, на якому я народився, і повернутися з лівого. Захотілось побувати там, де вчитель показував на карті екватор, полюси, тропіки… І раптом тепер несподівано воскресли мрії, згадались давно забуті кругосвітні герої. Раптом і я слідом за ними можу помандрувати навколо світу! Всі мрії і надії юності — ні, сама юність повернулась до мене!

І письменник згадав рідний Сімбірськ, де яблуневі садки збігають по крутому схилу до Волги. Пригадався йому кам'яний будинок, подвір'я, заросле травою, і флігель, де жив на спокої старий моряк Трегубов. Як чудово було забратися до нього в кабінет, помацати компас, секстант, хронометр! А старий, який до нестями любив маленького Ваню, садовив його собі на коліна і починав нескінченну розповідь про мандри по білому світу.

Навчивши Ваню грамоті, він давав йому книжки про подорожі. Ваня йшов по Камчатській землі разом з Крашенінниковим, плавав у блакитних морях на кораблі Кука, брів з караваном Мунго-Парка по Африці.

— Отакий клопик, а точить книжку за книжкою! — дивувався і радів старий моряк. Потім додавав зітхаючи — Ех, Ваню, от якби ти, як підростеш, зробив хоч чотири морські кампанії — ото порадував би мене!

А хлопчику ввижалися сині далі і білі вітрила, тропічні пальми і лютий рев шторму.

Ось тоді й зародилась у нього в душі мрія про море. Трегубов не давав погаснути цій іскорці. Коли Ваня став підлітком, моряк зайнявся з ним географією, астрономією, морською навігацією. Іноді старий раптом починав скаржитись хлопчику на те, що світ улаштований не зовсім справедливо. Знав Трегубов багатьох декабристів і на той час був людиною передовою, вільнодумцем.

Вперше потрапивши до Петербурга, вихованець старого моряка передусім поспішив у Кронштадт, до моря. Він полюбив прогулянки по набережних столиці, де можна дивитись на кораблі, вдихаючи запах просмолених канатів. І не раз від нього чули в департаменті зовнішньої торгівлі, куди він вступив перекладачем, що петербурзькому жителю не знати, де палуба, щогли, реї, трюм, корма, ніс корабля, зовсім не годиться…

Чи можна після всього цього дивуватися, що в жовтні 1852 року письменник, кинувши службу в стінах, які йому надокучили, кинувши затишний будинок, роботу над «Обломовим», піднявся трапом фрегата «Паллады», готового відпливти в далекі країни! Він здійснював свою давню мрію.

«Паллада» пішла в жовті штормові води, в царство сірих хмар, дощу і снігу — в простори осінньої Балтики. Плавання почалось так, що письменник, який вперше потрапив у море, не міг не задуматися над тим, чи під силу йому така подорож.

Першого ж дня, зірвавшись із щогли, впав у воду матрос. Нещасний плив деякий час за кораблем, який не зміг ні зупинитись, ні швидко повернути. Через кілька днів у просмолених мішках опустили в море тіла трьох матросів, які померли від занесеної на корабель холери.

Ночами Гончаров прислухався до віддалених гарматних пострілів: то звали на допомогу кораблі, які гинули в шторм. Не раз бачили з «Паллады» кістяки розбитих бурею суден. Морякам тривожно завмирали серця: адже «Паллада» була хоч і красивим, але старим судном. Після перших же штормів корабель почав протікати.

До скелястих берегів Англії «Палладу» довго не пускав зустрічний вітер, і кріпосні стіни Портсмута з'явились перед ним тільки в середині листопада.

Перший морський перехід дався Гончарову важко, хоч письменник і виявився майже невразливим для морської хвороби. Він навіть подумував, чи не повернутися з Англії додому, в Петербург, але подолав легкодухість.

Поки «Палладу» ремонтували в Портсмуті, Гончаров поїхав у Лондон. У його листах друзям — яскравих, детальних — змальовано картини закордонного життя.

Лондон здався письменникові повчальним, але нуднуватим містом, особливо вечорами, коли змовкає ділове життя. Гончаров оглянув прекрасні лондонські музеї і національні пам'ятники. Його захопив стародавній собор Вестмінстерського абатства. Письменник заглядав у крамниці, на базари, ходив вузькими вуличками околиць, стояв годинами на перехрестях, спостерігаючи життя лондонського люду.

Двічі побував Гончаров на березі Темзи, але непроглядний туман, яким так часто оповитий Лондон, заважав йому помилуватися на річку. Нарешті дмухнув вітер — і Темза з'явилась у всіх своїх негарних шатах, оббудована цегляними неохайними будинками. Але скільки суден снувало по ній!

Від письменника не сховалось багато плям англійської столиці.

Описуючи Лондон друзям, він згадав, що «злодіїв налічують там кілька десятків тисяч, навіть їх, як товари, постачають на континент…» Гончаров бачив вгодованих джентльменів, які красномовно теревенять на всіх перехрестях про розквіт нації, тоді як «від бідності гинуть не тільки окремі особи, сімейства, але й цілі країни під англійським владарюванням».

У Лондоні побували деякі офіцери «Паллады». Гончаров розговорився з Костянтином Посьєтом, до якого відчував приязнь. Той назвав Лондон всесвітнім базаром.

— Авжеж, центр всесвітньої торгівлі, — погодився Гончаров. — Кажуть, у Лондоні до двох мільйонів жителів. А життя, його бурхливого шумування, непомітно. Торгівлю видно, а життя — ні.

— І благоденство в Англії зовнішнє, тільки у вищих верствах населення, — додав Посьєт. — А подивіться на інших, на народ. Люди худі, блідо-жовті, нечесані і брудні. Ні, що не кажіть, а за туманами, які прикривають ці острови, за шумом, що звідси виходить, нам не чути стогону овець, яких стрижуть і скубуть користолюбці. До нас же долинають лише гучні парламентські промови цих користолюбців.

Вістового Гончарова, веселого костромича Фадєєва, над усе дивували на вулицях солдати в коротких картатих спідничках.

— Королева розсердилась, штанів не дала! — сміявся він, вказуючи на голі ноги шотландських солдат.

Покинувши Портсмут у січні 1853 року, фрегат вийшов у Атлантичний океан. Тут «Паллада» потрапила в той пам'ятний морякам шторм, який за одну ніч вкрив трупами і уламками кораблів південні і західні береги Англії. Величезні водяні горби з білим гребенем, штовхаючи один одного, вставали, падали, знову вставали, неначе розлючено билась юрба випущених на волю скажених звірів.

Холод і люта хитавиця тривали, доки фрегат ішов повз береги Франції, Іспанії, Португалії.

Робота у Гончарова не посувалась. Щоб подорожувати з насолодою і користю, треба пожити в країні і хоч трохи злити своє життя з життям народу, який хочеш узнати. Тут з'явиться паралель між своїми і чужими, між знайомим і новим. Адже в цьому і є бажаний результат подорожі літератора. Але легко сказати: злитися з народом, коли живеш на кораблі, ніде подовгу не затримуючись!

І як нестерпно тяжко писати… В каюті, куди світло проникає через ілюмінатор завбільшки мало не з яблуко, волого, звідусіль дме, хоч кожух одягай. Дихнеш — і немов цівку диму пустиш з люльки. Задумаєшся над реченням, але тут хвиля так трусне, що хапайся швидше за шафу або стіну, а то полетиш. Тяжко, а все ж хочеться далі, далі…

Та ось Європа залишилась за кормою. З океану, який раптово заспокоївся, звівся скелястий острів. Найвища його вершина іскрилась сніговою шапкою. На схилах зеленіли ліси і виноградники.

Корабель був ще далеко від берега, а звідти уже віяло теплим повітрям, напоєним ароматами ананасів і гвоздики. Це була Мадейра.

Повітря Мадейри нагадало Гончарову свіжість і прохолоду волзького повітря, яке п'єш, як найчистішу джерельну воду.

Але що це? На квітучому сонячному березі, під олеандрами, три постаті в чорних костюмах — точнісінько такі, на які Гончаров надивився в ділових кварталах Лондона. Спираючись на парасольки, вони владно дивляться на море, на виноградники, на те, як смуглолиці жителі півдня обробляють землю. І тут усе належить їм, і тут вони наказують…

Мерщій геть від них, у гори, де так вільно дихається серед виноградників, звідки нескінченно далеко видно синій океан. Яке прекрасне життя, між іншим, ще й тому, що людина може мандрувати!

Але стоянка біля Мадейри коротка, і от уже завіса хмар ховає обриси острова.

Наприкінці січня «Паллада» перетнула північний тропік. «Добре, тільки нічого особливого: так само, як і в нас у гарну літню днину», — повідомив Гончаров петербурзьких друзів про свої перші враження від плавання в тропіках. Чудова картина позолоченої сонцем Фінської затоки виникає в листі під його пером, і він додає: «Чи потрібно вам поезії, яскравих особливостей природи — не ходіть по них на тропіки».

Дивне відчуття не покидало Гончарова: все, що оточувало, мало для нього не стільки принадність новизни, скільки принадність спогадів. Він ніби проходив тепер практично уроки географії, бачив те, що було знайоме йому з дитинства, але потім якось зблякло в пам'яті.

Ось і ці острови Зеленого Мису ніби червонуваті кам'янисті брили, розсіяні по обрію. Все тут спалено нестерпною спекою і здається зануреним у вічний сон серед водяної пустелі. Він багато читав про ці острови. Кораблі завжди намагались мерщій прослизнути повз них, щоб не потрапити в штиль, коли раптом немічно повисають паруси.

Так, штилі, а не бурі жахали капітанів парусних суден у тропічних водах. Про смугу безвітря, яка оточує екватор, свідчили ще старовинні морські книги. Вони розповідали і про драми на нерухомих кораблях, які палило прямовисне всезасушливе проміння. Вичерпувались запаси харчів, закінчувалась прісна вода, і матроси вмирали, посилаючи прокляття сонцю екватора.

І «Паллада» потрапила в штиль. Паруси обвисли. Ніби розплавлений метал, лежав океан — сліпучий, величавий і нерухомий.

Скориставшись легким пасатом, «Паллада» якось перетнула екватор, опинилась у Південній півкулі — і тут майже завмерла на місці. Це було тим лихіше, що корабель перебував в океані вже сорок діб.

Користуючись затишшям, матроси, серед яких були майстри на всі руки, шили білизну, шили чоботи. В безтурботній тиші далеко лунали удари молота об ковадло і кукурікання суднових півнів. Варто заплющити очі —і здавалось, що ти десь біля сільської кузні. Але табуни літаючих риб і акула, яка випірнула раптом з глибини океану біля спущеного у воду паруса, на якому купалися матроси, нагадували про те, як страшенно далеко був фрегат від рідних берегів.

Надійшла масляна. Там, у Росії, хвацько мчаться на морозі тройки, тут сім потів від спеки сходить. Але матроси все ж влаштували собі катання, як на масляну. Не біда, що нема тройок! Дивись — і помчали верхи один на одному по палубі і молоді, і сивовусі.

Гончаров у дні затишшя багато і старанно працював. Час тепер летів для нього з неймовірною швидкістю. Адже він був на кораблі не гостем, не пасажиром, а секретарем експедиції, йому доводилось вести детальний дорожній журнал і займатися службовою перепискою. Крім того, на прохання адмірала він викладав словесність молодшим офіцерам. Нарешті чимало часу забирали нотатки для майбутньої книги.

Гончаров завжди був суворий і вимогливий до себе, намагався викінчувати, відшліфовувати кожну фразу. Він уже шкодував, що на початку подорожі писав величезні, детальні листи, замість одразу зайнятися роботою над книгою. Він вирішив обов'язково попросити друзів, щоб ті зберігали листи: можливо, здадуться. І вони справді здались, ставши за основу деяких розділів книги.

Довго тримав «Палладу» штиль, але ось нарешті океаном пробігли брижі. Незабаром вітер уже свистів у снастях і ніс корабель до Мису Доброї Надії, до крайньої південної точки Африки, де на кордоні Атлантичного та Індійського океанів точиться вічна боротьба води, вітру і каміння, де часто сходжуються шторми і бурі.

Загриміли якірні ланцюги. «Паллада» гойдалась на хвилях біля чорних скель, які нагадували стіни величезної фортеці. Стояти тут розраховували довго: корабель потребував ремонту. Адмірал Путятін скаржився в Петербург: «… якості фрегата виявились дуже незадовільними», і просив замінити «Палладу» новим судном.

Здавалось би, Гончаров міг насолоджуватися на стоянці спокоєм і відпочинком. Але ні, почуття обов'язку перед своїми майбутніми читачами змусило його вирушити в стомливу наукову екскурсію по Південній Африці.

Він побував у Кейптауні і ближче пізнав життя однієї з англійських колоній, де племена кафрів, погано озброєні, не раз зраджувані своїми князьками, вели вперту боротьбу з гнобителями. Він побачив, що на корінних жителів Африки тут зважають не більше, ніж на робочу худобу, витісняють їх вглиб країни.

Гончаров помічає, що колонізатори «носяться з своєю гордістю, як курка з яйцем, і кудкудахкають на весь світ про свої успіхи», забуваючи, якими темними засобами вони придбали права на чужому грунті. Адже навіть у роки війни в Африці дух гендлярства виявився над усе: кафри купували зброю і порох від… англійських купців, які наживались на крові своїх солдат.

Під час екскурсії по Африці Гончаров зібрав чимало історичних, географічних і статистичних відомостей. Вони склали цікавий нарис маловідомої тоді країни. Цей нарис став потім розділом книги.

Та ось «Паллада» покинула Мис Доброї

Надії. Так назвав мис один з португальських королів, який плекав надію на відкриття коротшого шляху в казкову Індію. Тільки-но фрегат увійшов у Індійський океан, як жорстокий шторм накинувся на нього зі всією силою, і не можна було не погодитися, що мореплавець Діаз набагато вдаліше назвав південний край африканського материка: мисом Бур.

Блискавки, що сяяли в нічній пітьмі, освітлювали клапті шумовиння, воду на палубі, натовп матросів, які тягнули снасті. Капітан фрегата Іван Семенович Унковський покликав Гончарова помилуватись на розбурхану стихію.

— Яка картина?

— Неподобство, безладдя! — відповів Гончаров і пішов у каюту.

Цю фразу багато хто не хотів йому пробачити. Так, мовляв, сказати про грізну стихію міг тільки Обломов. Але ж шторм уже не був дивиною для письменника. Він бачив не тільки сяєво блискавок, але й тяжку працю моряків, які борються із стихією, знав, що після шторму довго доведеться лагодити корабель. Нарешті шторм заважав працювати Гончарову. То чому ж він мав захоплюватися хвилями, які шалено б'ють корабель?

До речі сказати, Гончаров взагалі терпіти не міг голосних фраз, надмірних захоплень і врочистих промов. Все життя він уникав парадних обідів, ювілеїв, і коли одного разу його збиралися вшанувати, він пообіцяв утекти світ за очі і залишити гостей без «винуватця торжества».

І чи знали люди, які докоряли Гончарову, що він не побачив «поезії бурі», про наслідки шторму біля Мису Доброї Надії? Адже фрегат після цього в десятках місць почав протікати. Надводні частини його корпусу розхитались настільки, що довелося змінити маршрут і йти не прямо через океан, а із стоянками в попутних портах. Вологість і пліснява в каютах, що з'явились після шторму, викликали тропічні хвороби, і довго ще життя на кораблі не могло ввійти в звичну колію.

Плавання фрегата в Індійському океані тривало місяць. Цього разу, перетнувши південний тропік, корабель потрапив зовсім не в безтурботне царство вічного літа і блакитного неба. Тропіки бувають різні. Вітри чергувались тут із зливами, коли тяжкі потоки води ринули з потемнілого неба.

Справжня тропічна спека зустріла «Пал-ладу» уже недалеко від Зондської протоки, до якої прямував корабель. Не було рятівної прохолоди навіть уночі, коли небо мліло від спеки і яскраві метеорити креслили по небу свій слід.

Одного разу на світанку пролунала команда:

— Зарядити гармату ядром!

Недалеко від корабля в морі кружляв якийсь чорний стовп. З неба, з хмари, тягнулась до нього вузька смуга.

— Чи підготовано гармату? — крикнув вахтовий офіцер, спостерігаючи, як наближається зловісний стовп.

Але тут стовп розсипався, розтанув. Це був смерч — явище, притаманне і піщаним пустелям і океанським просторам. Він виникає від швидкого вихрового руху вгору дуже нагрітого повітря. Ця повітряна воронка, кружляючи, захоплює з собою пісок або воду.

Інколи смерч рухається повільно, інколи — зі швидкістю поїзда. Кораблі намагаються уникнути зустрічі із смерчем; коли ж судну не можна звернути вбік, то артилеристи б'ють по водяному стовпу з гармат, і він падає, розсипається, проливаючись великим дощем.

Та ось і Зондська протока, ось і гавань на острові Ява, де берег облямований кокосовими пальмами, а далі починаються незаймані ліси, які вночі горять мільйонами блідо-зелених вогнів: то світяться комахи.

А після Яви — Сінгапур, маленький острівець біля південного краю Малаккського півострова, де шумить великий порт і де серед торгових суден ховаються пірати південних морів. Тут письменник потрапляє в царство вічного, нещадно пекучого літа. Його око, звикле до безкраїх полів жита, бачить цукрову тростину і рис, бананові гаї, кокосові пальми, ананаси. Він — на батьківщині перцю, прянощів, слонів, тигрів, змій…

Але Сінгапур Гончаров покинув без жалю і зізнавався, що якщо коли-небудь повернеться туди, то без задоволення. Чимало прикростей завдала йому лихоманка, на яку він захворів у Сінгапурі: справ — безліч, записи в дорожньому журналі відстають від подій, а тут валяйся в ліжку…

Хворого навідували Посьєт, капітан Унковськин і тринадцятилітній син видатного відкривача Антарктиди, адмірала Михайла Петровича Лазарєва. Гончаров був соромливий і не швидко сходився з людьми. Мовчазний у великому товаристві, він пожвавлювався в колі друзів. Унковський, учень Лазарєва, був чудовим моряком; Посьєт, який тільки трохи поступався йому в знанні моря, відзначався чуйністю до людей і багато в чому поділяв погляди Гончарова. А Мишко Лазарєв, який плавав на фрегаті юнкером, був пристрасний музикант, і Гончаров любив слухати його гру на фортепіано.

Важко складались у Гончарова відносини з адміралом Путятіним. Це був релігійний ханжа, який замучив команду богослужіннями. На кожній стоянці «Палладу» навідували всякі місіонери, монахи, пастори, і Гончаров скаржився, що корабель «замучили попи».

Набожність уживалась у Путятіна з спалахами дикого самодурства. Так одного разу адмірал наказав свистати всіх нагору, щоб зловити і викинути за борт пустотливу мавпочку Яшку, яка насмілилась запустити лапу в адміральське волосся. Нелегко було служити секретарем у такої людини.

В середині червня 1853 року «Паллада» з'явилась на рейді Гонконгу. Цей острівець, де, здавалось, не було нічого, крім піску і каміння, став дуже важливим перехрестям морських шляхів. Англія змусила Китай віддати їй Гонконг. Китайцям, за виразом Гончарова, і не снилось, «у що перетворять камінь руді варвари. Ще менше марилося, що вони ж, китайці, своїми руками і на свою шию будуть обтесувати це каміння, складати в стіни, в бруствери, ставити гармати».

Тільки-но фрегат покинув Гонконг, як стали відчуватись якісь зміни: то проносяться чорні хмари, то налітає короткочасний шквал. Уночі на 9 липня, коли «Паллада» вийшла вже в Тихий океан, погода почала псуватися. Зловісна багряна зоря погасла на небі. Подув вітер, який дужчав щохвилини. Наближався тайфун — страшний ураган східних морів.

О другій годині ночі, крім вахтових матросів, були викликані на палубу і підвахтові. Треба було брати рифи — зменшувати площу парусів. На світанку взяли останній риф. Тепер на палубі була вже вся команда корабля. Ніхто й не думав про сон.

Вітер зривав вершини хвиль і носив над океаном хмари водяного пилу, що фосфорично світився. Фрегат то падав у прірву, то підіймався над хвилями. Тріщали шлюпки, хвилі перехлюпували через борт, обрій сховався в сірій мряці. Небо стало зовсім чорне. А барометр все падав…

Матроси кріпили гармати, щоб їх не змило за борт. Бокова хитавиця стала нестерпна, люди ледве тримались на ногах; від страшного напруження лопались снасті.

Надвечір рев урагану заглушував уже всі звуки. Тайфун рвав на клапті останні паруси. Уже добу матроси не відходили від помп, відкачуючи воду. Але найгірше було попереду.

О сьомій годині вечора рознеслась тривожна чутка: захиталась, загрожуючи впасти, величезна, кількасотпудова грот-щогла. Якби це сталося — загибель корабля стала б майже неминучою.

Гончаров був нагорі, коли командир викликав добровольців кріпити щоглу. Лейтенант Савич і велика група матросів зразу ж кинулись до вантів, щоб з допомогою блоків і накатів зробити додаткове кріплення.

Савич, забруднений, обідраний, з сяючими очима, літав скрізь. Матроси, які обліпили ванти, крутили вірьовки і стукали дерев'яними молотками на страшній висоті, під поривами урагану, знизу здавались не більшими від мух. Важкий гак зірвався і роздробив голову одному із сміливців. Ринула кров, але її негайно змило хвилею. Інші застукали молотками ще поквапніше. Щогла, яка тільки що гнулась ніби тростина, стала твердішою, прямішою.

Тридцять годин лютував тайфун, а потім зненацька настав штиль. Скільки добра було підмочено, перебито, зіпсовано! Викинули за борт частину сухарів; опріснювач коверзував, і люди пили гидку на смак воду із запасної цистерни. А тут ще вологість, задушливі випари…

Гончаров захворів. Небезпечне захворювання ноги знову вклало його в постіль. Коли ж встигне він надолужити згаяний час? Невже доведеться розповідати про бачене і пережите усно, так і не написавши щось гідне уваги читачів? Те, що зроблено, — замітки у записній книжці, начерки, — здається йому не вартим друку, недолугим…

9 серпня, після десятимісячного плавання, «Паллада» і три російські судна, які приєднались до неї на островах Боні-Сіма, досягли берегів Японії, про яку в 60-ті роки минулого століття в Європі ширилися найфантастичніші чутки.

На російську флотилію скоро з'явились японці, і посипались незліченні запитання і розпити: «Хто? Звідки? Скільки матросів? Скільки офіцерів?» — і так нескінченно…

Дні тягнулись за днями, а японці, не пускаючи моряків на берег, приїздили на корабель з новими і новими запитаннями. Так минув серпень, почався вересень. Нарешті на тисячі запитань дано відповідь, всі деталі церемонії під час прийому росіян японським губернатором застережені. Моряки вирушили на берег у Нагасакі, якого з рейду не було видно. Показалась тісна купа непоказних будинків.

— Де ж місто? — запитували моряки.

— Та ось воно, — відповідали японці.

Значить, купа сірих будиночків — це і є Нагасакі!

Прийом у губернатора, довгий і нудний, виявився до того ж і марним. Губернатор взяв листа про торгівлю між Росією і Японією, переданого за дорученням російського уряду, але, ще не знаючи його змісту, поспішно заявив, що швидкої відповіді на нього бути не може.

Згаявши три місяці на чекання відповіді від японського імператора, адмірал Путятін поплив у Шангай, щоб запастись провізією і довідатися про новини: адже радіо тоді не було, а ще в Гонконзі морякам, передавали тривожні чутки про те, що Англія і Франція готуються до війни проти Росії.

І от «Паллада» уже біля Сідельних островів, поблизу гирла великої, китайської річки Янцзи.

Сотні рибальських човнів снували навколо корабля. Любо було дивитись, як уміло китайські рибалки вправлялися із своїми червоними бочкоподібними суднами і рогожевими парусами.

У Шанхай, розташований на притоці Янцзи, річці Хуанпу, Путятін і частина офіцерів пішли на шхуні «Восток».

Письменник залишився на фрегаті:

— Дізнайтесь, будь ласка, чи пускають приїжджих у китайське місто. А якщо доведеться жити в європейській факторії, так не варто і їздити: ті ж англійці…

А в Шанхаї в цей час відбувалися сутички урядових військ із селянами і міськими бідняками, повсталими проти утиску маньчжурської династії. Це був відгомін великої селянської війни, на чолі якої стояли сільський учитель Хун Сю-цюань і його найближчі соратники — солдати, вантажники, землероби, носильники-кулі, вуглекопи.

Повсталі, яких називали «тайпінами», створили навіть свою державу Тайпін Тянь-го, що означало «Небесна держава великого благоденства». В цій державі землю відбирали в поміщиків і розподіляли порівну між біднотою. Тайпіни мужньо витримували в Шанхаї облогу військ маньчжурських імперіалістів, яких підтримували англійці.

Новини, за якими поїхав у Шанхай Путятін, були тривожні. Адмірал залишився у місті, щоб дізнатися про все точніше. Гончарова викликали туди ж. Він сів на купецьку шхуну.

Увечері, коли посутеніло, зі шхуни побачили, як удалині зловісно палахкотіла багряна заграва, мелькали спалахи пострілів. У Шанхаї точився бій. Війська імперіалістів намагалися підпалити місто.

Дедалі більше прикрашених циновками джонок з червоно-бурими парусами із деревних волокон пливло назустріч шхуні. На жодній річні у світі нема такого величезного човнярського флоту, як на Янцзи, головній річці Китаю.

У Шанхаї в цих човнах, під двосхилими навісами, мешкали сотні тисяч людей, які не мали іншого притулку. Цілі покоління бідняків не знали іншого життя, крім неспокійного життя на воді. Серед житлових човнів, які густо стояли в кілька рядів, насилу пробирались човни збирачів податків, чиновників, торгівців.

За щоглами джонок показались позолочені кумирні, високі, красиві будинки і садки Шанхая. По набережній снували з ящиками чаю, з тюками шовку меткі носильники. На рейді бовваніли легкі силуети військових китайських джонок з тонкими щоглами, нахиленими в різні боки.

Деякі будинки і великі крамниці були забиті, замкнені: капіталісти і купці втекли від тайпінів. Але життя в порту йшло своїм звичаєм. Навкруги розвантажували і навантажували товари, люди поспішали, лаялись, перегукувались.

Гончаров знайомився з Шанхаєм. Він поштовхався у натовпі на китайському базарі, який нагадував йому московську товкучку або ярмарку губернського міста: той самий шум, такі ж харчевні і навіть щось схоже на щі вариться в казанах.

На міському валу, поблизу урядових військ, Гончаров бачив, як солдати схопили раптом у натовпі якусь сумирну людину і потягли за собою. Їм належала нагорода за кожного спійманого «заколотника». Але захопити живим тайпіна було не так просто, і тому негідники хапали першого-ліпшого перехожого, відрубували йому голову і одержували за це гроші.

Побував письменник і на «променаді», відведеному для заміських прогулянок європейців. Коли два китайські вершники випадково заїхали туди, англійський офіцер по-звірячому побив їх палицею; один вершник непритомний звалився з коня. Моряк з англійського судна розважався тим, що відтягував убік за волосся всіх китайців, яких доводилось йому обганяти на вулиці.

— Багатіють за рахунок китайців, отруюють їх опіумом, та ще й презирливо ставляться до своїх жертв! — обурювався Гончаров. — За опіум китайці віддають не тільки чай і шовк, але й свою кров, енергію, розум, життя. Англійці й американці холоднокровно беруть усе це і обертають на гроші. Хай товар буде отрутою — тільки б зиск. Цивілізована нація!

Гончаров бачив тільки один з куточків країни і то мельки. Багато так і залишилось йому неясним. Російські моряки жили в Шанхаї недовго: Путятін одержав повідомлення, що почалась російсько-турецька війна і що англо-французька ескадра йде до Чорного моря з явним наміром підтримати турків. От-от могла розпочатися велика війна. Боячись, що англійці спробують захопити шхуну, Путятін наказав уночі зніматися з якоря і йти до «Паллады».

Незабаром вся російська ескадра непомітно покинула Сідельні острови і попрямувала в Нагасакі. Знову переговори. Та ніхто уже й не сподівався на їх швидке завершення. Моряків більше хвилювало майбутнє ескадри.

Російські кораблі перебували в чужих водах. За ескадрою слідкували. У найближчих портах стояли напоготові не тільки англійські військові парусники, але й залізні пароплави. Після вступу у війну Англії і Франції «Пал-лада» могла потрапити в пастку.

І Путятін вирішив іти в нейтральний іспанський порт Манілу, на Філіппінські острови. Там він сподівався передусім добре відремонтувати «Палладу». З приводу того, що буде далі, молоді офіцери висували найсміливіші плани: один пропонував напасти на англійський порт в Австралії, другий вважав, що певніше йти до Індії.

Одного разу Путятін покликав до себе в каюту командира «Паллады» Унковського, Посьєта і Гончарова.

— Панове, — сказав адмірал, — я прийняв рішення, яке прошу зберегти в таємниці. Якщо буде бій і ми не переможемо ворога, то фрегат повинен зійтися з ворожими кораблями впритул. Після цього ми підірвемо нашу «Палладу» і загинемо з честю.

Що ж Гончаров? Як поставився він до цієї розмови? З незвичайною впертістю і старанністю письменник почав давати лад своїм запискам. Він поспішав. Сторінка за сторінкою, списані дрібним почерком, лягали в його портфель. Що б не сталося, письменник має виконати свій обов'язок…

«Паллада» на шляху до Маніли заходить на Лікейські острови, або, як їх називають, острови Рюкю. І тут мало не закінчується її плавання. Буремний океан штовхає корабель туди, де на найнебезпечнішому рифі киплять буруни.

Немов кінь над прірвою, впирається судно, вчепившись за дно якорями. Але чи витримають канати? Вітер дедалі дужчає. Смерть — за двісті сажнів. І нічого не можна вдіяти. Ця безвихідь особливо нестерпна; вона породжує навіть у найсміливіших тупе почуття туги.

Англійський місіонер, який спостерігав з берега, як судно поступово тягне на рифи, заходився молитися за упокій душі російських моряків… Але він поспішив. Канати витримали, і тільки-но вітер трохи змінив напрямок, корабель прослизнув у бухту.

Благодатні Лікейські острови уже привернули увагу Сполучених Штатів Америки. Американці залишили тут кількох матросів, двох офіцерів і папір, в якому суднам усіх інших націй повідомлялось, що острови взято американцями «під свою опіку». Розуміється, остров'ян не питали, чи потребують вони такої опіки.

Взагалі досі американці, або, як їх називав Гончаров, «люди Сполучених Штатів з бавовняними і шерстяними тканинами, рушницями і гарматами та іншим знаряддям найновішої цивілізації», показали себе сильними суперниками англійських колонізаторів. Загрожуючи японцям гарматами своїх кораблів, вони намагались проникнути в японські порти, пробрались у Китай, на острови Тихого океану. «Говорять, моляться, їдять однаково і однаково ненавидять один одного», — сказав Гончаров про англійських і американських ділків і політиканів.

Але скоріше в Манілу! «Паллада» перетинає північний тропік. Темної мовчазної ночі, коли море випромінює фосфоричне світло, а в небі яскраво горять зірки, фрегат прийшов у бажану бухту.

Однак що то за пароплав димить на Міланському рейді? Та це ж «Кольбер», французький військовий корабель! Щомиті він може знятися з якоря і повернутися назад з ескадрою, щоб захопити «Палладу», яка ремонтується. От тобі й відпочинок, от тобі й ремонт!

Поки Путятін вів переговори з іспанським губернатором, моряки знайомилися з Манілою.

У цьому місті будинки були або дуже масивні, або, навпаки, надзвичайно легкі: те й те робило їх стійкими в час землетрусів, що часто повторювались. А який тут велетенський бамбук, скільки хлібних і фігових дерев, які багаті плантації кави, тютюну та цукрової тростини!

Улюбленою розвагою остров'ян були півнячі бійки, і багато філіппінців розгулювали з півнем під пахвою. Якщо хазяїн заходив до крамниці, то півня прив'язував біля входу.

У цехах прославленої манільської фабрики сигар дев'ять тисяч жінок найзвичайнішим камінням били по тютюновому листі і потім скручували його. На жаль, письменник не знайшов слів для осуду тих, хто наживався на експлуатації жіночої праці. Він відстав у цьому від кращих людей свого часу, які гнівно повстали проти поневолення праці капіталом.

Удень Гончаров ходив по місту або по його околицях, а вночі писав у номері поганого готелю. Каганець з кокосовим маслом немилосердно чадів, ящірки і летючі таргани шаруділи на стінах, хмари комарів вились навколо. Вже написано було чимало розділів майбутньої книги, але письменникові вони, як і раніше, здавались нікчемними, безтолковими. Збудження часто змінювалось утомою, і Гончаров відчував, що його починає гнітити подорож.

Побачивши багато країн, він дедалі глибше відчував красу і велич далекої батьківщини. У вільні хвилини він розкривав тургенєвські «Записки мисливця», щоб хоч на якийсь час поринути в знайомий, любий серцю світ, перенестися з Маніли на Бежин луг.

Переговори Путятіна з губернатором закінчились тим, що іспанці, побоюючись англійської ескадри, попросили російських моряків якомога скоріше покинути бухту.

Що робити? Довго плавати в чужих, небезпечних водах на кораблі, який протікав по всіх швах і потребував ремонту, було неможливо. Залишалось одне — іти до берегів Сибіру.

Фрегат привели в бойову готовність на випадок зустрічі з ворожою ескадрою. Порохову камеру приготували до вибуху. Фрегат плив повз ті місця, де рік тому його шарпав тайфун. На одному з острівців у океані підкріпили щогли, тут же провели учбову стрільбу. Одного разу вдалині помітили дим. Чи не ворожий вже пароплав?

— До гармат!

Але судно, що диміло, виявилось парусним китобоєм, на якому витоплювали китовий жир.

Татарська протока ще не очистилась від криги. Моряки «Паллады», щоб не гаяти часу, заходилися складати карту берегів. В тумані, пробираючись мало не навпомацки в незнайомі бухти, вони промірювали глибини, виправляли грубі помилки старої карти. Один з пропущених складачами цієї карти острівців назвали іменем Гончарова.

А сам письменник у ці дні писав початок до своєї книги — розділ «Від Кронштадта до мису Лізарда». Цей розділ було закінчено уже в Татарській протоці.

Інші розділи склались із багаторазово перероблених записів у щоденнику. Повернувшись до Петербурга, письменник сподівався включити в книгу і деякі свої листи друзям — певна річ, теж переробивши і розширивши їх. Гончаров покинув «Палладу»: він уже не був потрібен Путятіну як секретар експедиції і міг їхати додому через Сибір.

Після тропічної спеки письменникові довелось познайомитися з жорстокими морозами. Залізниць тоді за Уралом не було, і Гончаров їхав верхи і на поштових. Між початком і кінцем цієї поїздки лежала третина року і дві третини півкулі. І під час цієї важкої подорожі письменник закінчив роботу над книгою, доповнивши її розділами про Сибір.

Не в затишному письменницькому кабінеті народжувалась його книга, а в тісній каюті фрегата, якого носили бурі, у випадкових готелях чужих міст, на сибірських зимівлях і постоялих дворах, розкиданих від тихоокеанського побережжя до столиці. Народилась із тисяч нотаток у записній книжці, із спостережень над життям у всій його розмаїтості, народилась із роздумів про побачене і почуте. Писалась вона, як говорив сам автор, гірко і тяжко, з нескінченними переробками, поправками. І чи не тому досі живе вона і житиме ще довго-довго.

Плавання на «Палладе» залишилось найяскравішою сторінкою життя в Гончарова. І нема нічого дивного в тому, що напередодні свого шістдесятиріччя він мало не вирушив у друге кругосвітнє плавання на фрегаті «Светлана».

Уже на схилі віку, коли надруковану спочатку в уривках, а потім окремою книгою «Фрегат «Палладу» давно взнав і полюбив російський читач, Гончаров писав:

«Мені пізно бажати і сподіватися пливти знову в далекі країни: я не сподіваюсь і не жадаю більше. Роки охолоджують всякі бажання і надії. Але я хотів би перенести ці бажання і надії в серця моїх читачів і, якщо трапиться їм нагода іти (пам'ятайте — «йти», а не їхати) на кораблі у віддалені країни — запропонувати пораду: ловити цю нагоду, не слухаючи ніяких передчасних страхів і сумнівів».


* * *

Що ж сталося з «Палладой» після того, як письменник покинув судно? Чим закінчилось плавання? Яка доля екіпажу фрегата?

«Паллада» прийшла в гавань, яка тепер називається Радянською. Команда збудувала берегові укріплення, готуючись відбити напад ворога з моря.

Потім, за наказом з Петербурга, спробували завести фрегат у мілководне гирло Амуру. Це не пощастило, і «Паллада» знову повернулась у свою гавань. Тут, побоюючись, щоб корабель не захопила англо-французька ескадра, судно затопили. Зробили це за розпорядженням згори надто поспішно і без особливої потреби. Перед тим як пустити фрегат на дно, з нього зняли гармати, такелаж і взагалі все цінне.

Отже, води бухти зімкнулись над «Палладой».

А на долю тих її офіцерів і матросів, які перейшли на фрегат «Диана», котрий прибув у далекосхідні води, випала незвичайна пригода.

На новому фрегаті Путятін поплив до Японії. Тихого грудневого дня «Диана» стояла в бухті, на березі якої розташоване японське місто Сімодо. Несподівано корабель дуже струсонуло. В ту ж мить пролунав крик вахтового:

— Дивіться, дивіться!

З борту «Дианы» було добре видно, як човни, що стояли в гирлі гірської річки, раптом рвонулись із своїх місць. Якась незрозуміла сила потягла їх проти води в річку. Майже в ту ж мить величезний зелений вал піднявся біля входу в бухту.

Було тихо, безвітряно, і стіна води, здиблена високо і грізно, здавалась тяжким кошмаром. Вал, досягши берега, відринув геть і збігся з другим, ще могутнішим. Вода в бухті завирувала, і вся прибережна частина містечка Сімодо була змита дощенту.

Гігантський вир підхопив і «Диану». Фрегат шпурляло, крутило, било об каміння. Важкі гармати зривалися з місць, калічачи людей. Одну секунду корабель зовсім поклало набік. І, однак, серед моряків знайшлись люди, які в ці хвилини смертельної небезпеки зуміли підрахувати, що корабель повернуло, немов тріску, сорок два рази навколо своєї осі.

Втративши кермо, «Диана» перетворилась у жалюгідну руїну.

Ледве хвилювання трохи вляглось, як моряки заходилися рятувати японців, які тонули, а судновий лікар поїхав на берег — надати допомогу жертвам цього землетрусу, який викликав катастрофу й на морі.

Але й історія самої «Паллады» не закінчилась цього дня, коли корабель ліг на дно.

Фрегат справедливо вважався одним з найкрасивіших суден російського флоту, а вихід книги Гончарова зробив цей корабель надто дорогим серцю кожного моряка. Всякий мореплавець, якому доводилось побувати на Далекому Сході, вважав за обов'язок відвідати «могилу» фрегата.

1912 року, з дозволу російського уряду, в Японії було створено водолазну компанію для підйому «Паллады». Керівник її, японський капітан Кудо, заявив:

— Я керуюсь не одними тільки матеріальними вигодами. Я впевнений, що моя затія принесе деяку користь нашому суднобудуванню.

Мабуть, японцям хотілось вивчити дуже вдалу форму корпусу російського фрегата. Але їм не пощастило: вони не зуміли проникнути туди, де в мулистому грунті лежав старий фрегат.

Восени 1936 року радянські водолази повторили спробу. При тьмяному світлі, що просочувалося крізь товщу води, вони побачили силует «Паллады». Корабель лежав, круто піднявши правий борт, порослий товстим шаром черепашок і водоростей.

Носова частина «Паллады» збереглася краще за кормову. Водолази знайшли мідну обшивку; але інші металеві частини дуже попсувала їдка морська вода. Все, що можна було без труднощів підняти нагору, було піднято: кілька гарматних ядер, ілюмінатор, якорний клюз. Проте головною метою підводної експедиції було розвідати, чи можна підняти з дна весь фрегат. Ці роботи передбачалось розпочати 1941 року. Війна перешкодила підводникам.

1962 року до «Паллады» опустилася нова експедиція аквалангістів. О жах, час і морські черви безжально розправлялися з фрегатом! Величезні краби виглядали з носових півпортиків, звідки колись висувалися стволи гармат; над середньою, геть зруйнованою частиною стирчали тільки уламки шпангоутів… Ні, підняти корабель тепер годі було й думати! Аквалангісти сфотографували під водою залишки «Паллады» і розпрощалися з легендарним фрегатом, піднявши нагору дубовий шпангоут, шматки мідної обшивки, мідні цвяхи…

У музеях далекосхідних міст зберігається, як дорогоцінні реліквії, те, що в різний час було підняте з дна бухти, яка дала останній притулок кораблю. І поруч з моделлю судна, окриленого білими парусами, ви прочитаєте на старому чавунному клюзі:

«Фрегат «Паллада», Санкт-Петербург».



ОСТАННЯ ПОДОРОЖ ОЛЕКСАНДРИ ПОТАНІНОЇ


У сім'ї Лаврських жила нянька Явдоха. Довгими зимовими вечорами вона розповідала дітям про те, як ходила на богомілля пішки з одного кінця матінки-Росії в другий. Фантазія в няньки була багатюща, і бувальщину вона перемежовувала всякими небилицями.

Слухати Явдоху ніколи не набридало. Вона могла ухати, наче справжній лісовик у лісі, наслідувала голосом тварин і птахів, а крім того, вміла майстерно розповідати різноманітні казки — і смішні, і страшні, і зворушливі.

Саші, худенькій вразливій дівчинці, хотілось разом з Явдохою ходити пішки по країні, відчуваючи босими ногами м'яку пилюку.

— Нянько, підемо, га? Ну підемо, гаразд?

— Ноги в мене не ті, Сашенько… А от послухай краще про царівну-жабку.

Сім'я Лаврських жила бідно. Саші доводилось дуже багато допомагати по господарству.

Коли Саша підросла, старший брат Валер'ян почав брати її з собою в поле. Він захоплювався ботанікою. В сім'ї його називали вченим. Ще в шкільні роки він потоваришував з Добролюбовим — майбутнім великим революційним демократом.

Блукаючи з братом на приволзьких луках, Саша легко запам'ятовувала мудрі назви трав і квітів, якими так сипав Валер'ян. Запам'ятовувала вона й інше: слова про велике покликання кожної чесної людини — служити всьому людству.

Непомітно Саша стала Олександрою Вікторівною, вихованкою Нижньоновгородського жіночого училища.

Роки минали, і дитяча мрія про далекі подорожі потьмяніла. Тиха і сором'язлива Олександра Вікторівна у вільний час багато читала, прагнучи якомога більше дізнатись про білий світ, про те, як живуть люди в чужих країнах.

У ці роки сталося нещастя з її другим братом — Костянтином. Його вислали за політичну діяльність у глухе північне містечко Нікольськ. Сестра й мати поїхали навідати засланця. Брат зрадів рідним і зразу ж пообіцяв познайомити їх з гідною подиву, визначною людиною.

— Та хто ж він?

— Тутешній засланець, Потанін Григорій Миколайович. Мандрівник, натураліст. Розумієш, відсидів у казематі, був на каторжних роботах. Там його в таратайку запрягали, щебінь на ньому возили. Сюди, в Нікольськ, етапом прийшов.

— Костику, — стурбувалась мати, — як же це ти з каторжником заприятелював…

— З каторжником? Та за віщо його засудили, чи знаєте ви? За те, що з такими ж, як він сам, вимагав відкрити в Сибіру університет та читав прокламації Герцена — от за що!

Другого дня Лаврський познайомив сестру з Потаніним.

«Каторжник» був невисокий, русявий, блідий — мабуть, від недоїдання. Знайомлячись, він соромився і короткозоро мружив очі.

У північному містечку й прийшло до Олександри Вікторівни кохання.


* * *

1876 року Григорій Миколайович і Олександра Вікторівна Потаніни вирушили в першу свою спільну подорож. Петро Петрович Семенов, старійшина російських географів, людина великої душі, зумів виклопотати По-таніну помилування і включив його до складу експедиції, яку споряджало Географічне товариство у північно-західну Монголію.

Серед тих, що проводжали експедицію, в Петербурзі були й панянки, в котрих уявлення про подорож пов'язувалося з веселою поїздкою в Париж або Ніццу.

— Ах, люба, які ви щасливі! — щебетали вони, оточивши Олександру Вікторівну. — Це так цікаво, так романтично!

Але якої б заспівали ці захоплені панянки, коли б їм довелось випробувати те, з чим зіткнулася Олександра Вікторівна уже на початку монгольської подорожі? Та вони втекли б не оглядаючись із першої ж ночівлі, коли комарі не давали людям склепити очей і напосідали такою густою хмарою, що гасили запалену свічку.

А небезпечна пригода в буддійському монастирі, де Григорія Миколайовича та його супутників було скинуто з коней, побито й ув'язнено в темній келії нібито за образу святині? А снігова буря в горах по дорозі до міста Кобдо? А задушлива спека на старому караванному шляху, яким, повз скелети коней і верблюдів, попрямували потім Потаніни до центру монгольських пустель?

Олександра Вікторівна скоріше була хворобливою і тендітною, ніж міцною і витривалою жінкою. В дитинстві вона часто плакала, сама не знаючи чого. Коли її, високу, худорляву, з якоюсь страдницькою рисою на обличчі, з тонким співучим голосом, зустрічали незнайомі люди, їм і на думку не спадало, що ця жінка може лазити по горах або їздити верхи.

Але вона днями не злазила з жорсткого, незручного сідла, хоч боялась коней і щоразу відчувала серцебиття, коли до неї підводили незнайомого коня. Вона була чутлива до простуди; в дитинстві її кутали в шалі, але ніхто не чув від неї скарг, коли ніч заставала караван у гірській ущелині і треба було ночувати просто на снігу.

В експедиції Олександру Вікторівну вважали тільки дружиною Григорія Миколайовича. Але скільки турбот лежало на ній! Зібраний, акуратний у всьому, що стосувалось науки, Григорій Миколайович був навдивовижу непрактичний і неуважний у побуті. Грошей на експедицію їм дали мало, треба було вигадувати, викроювати. Щоб не відривати Григорія Миколайовича від основної роботи, Олександра Вікторівна намагалась якомога менше турбувати його з цього приводу.

Але найголовніше — вона поступово, Непомітно звалювала на себе і чимало суто наукової роботи: збирала етнографічні матеріали, допомагала впорядковувати щоденники, робила зарисовки.

Після багатомісячних мандрів Потаніни повернулись на батьківщину, щоб опрацювати зібрані матеріали і знову вирушити в Монголію. Цього разу їм доручили відвідати ті місця, які залишились осторонь маршруту першої подорожі, — серед них Урянхай, теперішню Тувінську автономну республіку. Потаніних не задовольняло і те, що в деяких місцевостях Монголії вони були взимку і, отже, не могли зібрати гербарій.

За другої подорожі прогалини були заповнені, і незабаром з'явились у світ чотири томи, в яких уперше було дано всебічний опис північно-західної Монголії і детально розказано про народи, які тут жили. Недарма Потаніни ночували взимку під чорним зоряним небом, штовхаючи один одного, щоб не замерзнути вві сні, недарма голодували, харчуючись корінням з нір польових мишей, коли закінчились останні сухарі. Їхній вклад у вітчизняну науку був по заслугах оцінений передовими діячами в Росії і за кордоном.

А Російське географічне товариство тим часом обговорювало нові плани. Пржевальський готувався до експедиції в Тібет. Хтось інший мав дослідити східні околиці Тібету і відвідати сусідні китайські провінції, де пролягали стародавні дороги войовничих кочівників, які колись турбували Китай своїми спустошливими нападами. Там же лежав і кордон між непримхливою рослинністю нагір'їв і розкішною зеленню родючих долин з їх майже тропічним кліматом. Там неоглядне поле діяльності для історика, етнографа, ботаніка. Але у кого ж із діячів вітчизняної науки так щасливо поєднуються ці наукові спеціальності, як не в Потаніна?

Сім місяців пливли Потаніни морями і протоками з Петербурга в китайський порт Чифу. Звідси почались їхні дворічні подорожі по дорогах Китаю, подорожі важкі і захоплюючі.

Влітку 1884 року Потаніни побували в Пекіні. Разом з валками купецьких караванів йшли російські мандрівники через ворота Великої китайської стіни, побудованої для захисту від кочівників ще до нашої ери; оглядали старовинні міста і монастирі, юрти і гробниці Чінгісхана; переправлялись через жовтувато-бурі води Хуанхе, загрузали в сипучих пісках Ордосу; ночували у фанзах, на постоялих дворах і навіть у печерах, які правили за житло сім'ям бідняків.

У Тібетському нагір'ї Потаніни близько познайомились з тангутами, хоробрим і рішучим народом. У басейні великої китайської річки Янцзи експедиція поповнила свої гербарії південними теплолюбними рослинами, листям віяльних пальм, лакових і воскових дерев, аралій і мирту.

Потаніни з найжвавішою цікавістю і співчуттям спостерігали життя миролюбного, витривалого китайського народу — важке і дуже своєрідне життя.

Олександру Вікторівну особливо цікавило становище китайської жінки. Китаянок не вчили в школах, і тому серед них було дуже мало письменних.

А звичай калічити ноги, що його ввів, за переказами, майже тисячу років тому один з імператорів! З трилітнього віку дівчаткам міцно бинтували ступні, щоб вони не росли. На таких покалічених ногах майже неможливо бігати, та й ходити нелегко. Адже китаянці доводиться багато працювати в полі, поратися в хаті, доглядати дітей, яких у Китаї дуже люблять: якщо нема своїх дітей, то сім'я бере сиріт на виховання.

Тяжке життя китайських жінок, але майже завжди вони добродушні і привітні. Особливо запам'яталась Олександрі Вікторівні стара селянка, мати сімейства. Жвава, енергійна, вона зустріла росіян на сільській вулиці і зразу ж запросила їх до своєї господи. Там вона поставила на стіл гарячу юшку — шматки тонко розкачаного тіста, звареного в бульйоні з цибулею і оцтом, напекла свіжих булочок і взагалі намагалася всіляко догодити своїм гостям.

Весела, моторна, вона сновигала по кімнаті на своїх забинтованих ногах, називаючи по-китайськи різні предмети, які цікавили росіян, і голосно сміючись, коли вони неправильно вимовляли ці назви.

Олександра Вікторівна заприятелювала з старою селянкою і раділа, коли та приходила в табір експедиції.

Висячі мости над потоками Сичуані, стіни монастиря Гумбум, береги славетного голубого озера Кукунор, снігові перевали у верхів'ях гірської річки Харин-гол, оази провінції Ганьсу і, нарешті, курні бурі пустелі Гобі — все це змінювало одне одного на заключному етапі китайсько-тібетської подорожі Потаніних. Наслідки цієї подорожі принесли їм світову славу.


* * *

Коли задумано було четверту експедицію Потаніних, Олександрі Вікторівні було під п'ятдесят. До жорстокого ревматизму, на який вона захворіла ще за першої подорожі, додались серцеві недуги. Вона бадьорилась, не подавала вигляду, над усе боячись, що її хвороби розладнають плани Григорія Миколайовича. Якщо Григорій Миколайович дізнається про це, то неодмінно сполошиться і або зовсім відмовиться від участі в експедиції, або поїде сам.

Але хіба це можна допустити? Хто ж допоможе йому вести щоденники? Хто візьме на себе хай незначну, але дуже важливу чорнову роботу — впорядковувати зібрані матеріали.

Восени 1892 року Потаніни були вже в прикордонному з Монголією містечку Кяхті, звідки мали намір знову вирушити до східних околиць Тібету і побувати потім у китайській провінції Сичуань, щоб вести далі наукові роботи, розпочаті за попередньої експедиції.

З ранку до вечора юрмились кяхтинці в кімнаті на перехресті, де поселились Потаніни. Тут лунала монгольська мова, а інколи і співи: Григорій Миколайович записував народні пісні та легенди. Приходили кяхтинські старожили, як удома бували політичні засланці. Всіх вабили до себе Потаніни своєю теплотою, сердечністю і дружньою увагою.

Олександра Вікторівна, завжди привітна, зустрічала гостей. Була вона така бліда, що кяхтинці, як і петербурзькі знайомі, теж радили їй відмовитися від подорожі.

— Що ви! — заперечувала вона. — Якщо я залишусь, тоді й Григорій Миколайович не поїде. Я з ним завжди скрізь ходжу, а то він що-небудь та забуде. Страшенно став неуважний. Після нашої останньої подорожі він читав доповідь у Географічному товаристві і з'явився на засідання без галстука. Добре ще, що голова помітив це, зняв з когось галстук і пов'язав йому… І дуже прошу вас, будь ласка, не лякайте Григорія Миколайовича. Я просто трохи стомилась у дорозі.

Григорію Миколайовичу не терпілось швидше почати роботу. Пустеля Гобі його вже не цікавила, і він вирішив минути її якомога скоріше. Можливо, вибираючи транспорт, йому слід було б більше подумати про зручності подорожі і здоров'я Олександри Вікторівни. Але Григорій Миколайович, як і багато інших людей, цілком захоплених своєю справою, іноді, на жаль, майже переставав помічати все, що безпосередньо не стосувалося науки…

Потаніни поїхали на двоколці монгольських поштарів. Людина на ній почуває себе так, ніби вона сидить у бочці, яка, підскакуючи, котиться вниз із крутої гори.

У монгольській двоколці нема голобель. Її тягнуть за поперечну перекладину дишла двоє вершників, які мчать стрімголов. Часто перекладина зривається з сідел і дишло з розмаху падає на землю. Пасажири сидять спиною до коней, задерши ноги мало не вище голови.

Поруч з візком, здіймаючи страшенну куряву, мчать ще десятка півтора вершників, щоб час від часу на скоку змінювати тих, що тягнуть візок. Додайте до цього вигуки, які не змовкають цілий день, гуркіт обкованих залізом коліс, шалену тряску, коли не можна сказати супутнику слова, не ризикуючи відкусити собі язика, — і ви матимете деяке уявлення, як їздити із стародавньою монгольською поштою.

У Пекіні Олександра Вікторівна захворіла. Лікар російського посольства оглянув її:

— Вам не можна їхати далі. В крайньому випадку, гарненько відпочиньте тут, у Пекіні. І бережіть себе. Ваше серце… — І лікар похитав головою.

Олександра Вікторівна, послухавшись поради, рідко виходила на вулицю, намагалась «відлежатись». Засмучений Григорій Миколайович твердив, що це він винен у всьому.

Поступово до хворої повернулись сили, і вона наполягала, щоб продовжувати подорож. Напередодні від'їзду Потаніних увесь їхній загін зібрався в посольстві. Молодий російський геолог, якого послали вивчати геологічну будову Внутрішньої Азії, сфотографував усіх на згадку.

Цей молодий геолог був Володимир Опанасович Обручев, майбутній учений з світовим ім'ям.

На двох вантажних возах Потаніни вирушили до міста Сіань. Стояла холодна погода. Подорожні ночували в «дянях» — китайських готелях, точніше — заїжджих дворах, де не було печей.

«Мерзнеш на вулиці, а в кімнаті, де нема ні сонця, ні печі, — вдвічі. Те, що неможливо хоч на хвилину погрітися, жахливо якось утруднює і позбавляє енергії», — писала з дороги знайомим Олександра Вікторівна. Від неї рідко чули скарги на злигодні подорожі; ці рядки свідчили, що їй ставало вже не під силу.

Вставали до схід сонця — о третій-четвертій годині ранку, квапливо запивали чаєм прісні коржі і сідали на вози. Об одинадцятій годині караван зупинявся. Годували мулів, їли самі — звичайно пісну лапшу. Потім їхали, поки не заходила ніч. А там — ночівля на вистудженому заїжджому дворі, де вітер свище в щілинах і де не завжди знайдеш жаровню з вугіллям, біля якої можна погріти замерзлі руки.

Жовтої річки Хуанхе Потаніни досягли в самий розпал льодоставу. В каламутних водах кружляли крижини, густо йшла шуга. Човнярі вже втратили одне судно, розчавлене кригою, і не хотіли слухати про переправу: якщо річка сердита, навіщо дратувати її?

П'ять днів жили Потаніни в темному амбарі без вікон. Двері весь час тримали відчиненими, щоб виходив дим від багаття з старих дощок і соломи, біля якого грілася хвора Олександра Вікторівна.

На шостий день переправу налагодили.

Незабаром Потаніни були в Сіані. Місто, яке тисячоліття тому вважалось столицею Китаю, оточували старовинні стіни; довжиною вони поступались тільки стінам Пекіна і Нанкіна. Біля них тулились ремісники, які чинбарювали шкіри або виготовлювали курильні прилади і запашні свічки. Із кузень летіли іскри.

Над входом у місто височіла вежа. Галасливі торгівці та вуличні перукарі юрмились у її воротах, а якийсь заповзятливий чоловік влаштував тут же закусочну. Тих, що обідали, не бентежило, коли їх мало не зачіпали колеса возів, а коні тицяли морди в їжу.

Багаті крамниці з позолоченими вивісками стояли на вулицях Сіаня поруч з майстернями, де працювали напівголі робітники, поруч з крамничками, забитими різним лахміттям. Виснажені жебраки блукали, випрошуючи милостиню.

— Сіань від центру провінції Сичуань, міста Ченду, відокремлювало багато сотень кілометрів. Колісних шляхів тут не було.

Поташним порадили подорожувати далі… на носилках! Тільки таким чином, говорили їм, можна подолати запаморочливі стежки гірських хребтів, через які пролягає шлях. Хіба росіяни не знають, що переносити людей і вантаж у Сичуані для багатьох тисяч сімей — єдиний засіб заробити собі жменьку рису?

Дуже неприємно було Потаніним користуватися послугами носильників — але що ж діяти! В призначений час з'явились легкі, гарні носилки, зроблені з бамбука. Всередині була дротяна сітка для сидіння, над головою — дах із циновки.

Носильники підняли жердини на плечі і рушили рівним, швидким кроком, не збиваючись з ноги. Час від часу слідом за протяжним покликом «пан-гоо» вони перекидали жердину з плеча на плече.

П'ять днів носильники йшли густонаселеною рівниною, обминаючи гайки тополь і зелених туй, селища з глиняними хатинами — фанзами, поля, стіжки соломи, тісні вулиці невеликих міст, де в дянях можна було нашвидку з'їсти гарячу лапшу, рис із солоною редькою або гороховий кисіль.

Потім стежка втягнулась в ущелину високого хребта. Подекуди вона була вирубана в скелі, а де-не-де носильники йшли кам'яними східцями. На перевалі висота була вже біля трьох тисяч метрів.

Олександра Вікторівна йшла більшу частину цього важкого шляху пішки. В серце кололо, холодний піт зрошував чоло, але вона не могла спокійно всидіти на носилках. Назустріч раз у раз траплялись чоловіки, жінки і навіть підлітки, зігнуті під тюками з крамом або чаєм. «їм ще важче», — думала Олександра Вікторівна, ледве переставляючи ноги.

Особливо неприємні були хвилини, коли назустріч ішли в'ючні мули. Своїми широкими тюками вони відтручували зустрічних. Достатньо тварині шарпнутись убік, злякавшись чого-небудь, — і лихо неминуче.

При таких зустрічах серце Олександрі Вікторівні завмирало від страху. Вона не соромилась писати про це в листах. Ніколи, ніде, жодного разу вона не виставляла себе героїнею і часто навіть перебільшувала свої слабощі і вади. «Страшно було йти над прірвою», — писала вона, забуваючи згадати, що в ті хвилини, коли вона йшла, ніхто не помічав її душевного стану, ніхто не знав, що вона боїться, але зусиллям волі відганяє страх.

Китайський Новий рік, свято наступу весни, Потаніни зустріли в гірському селищі. Скрізь у фанзах шкребли і мили двері, обклеювали вікна свіжим папером. Увечері засвітились десятки кольорових паперових ліхтариків, затріщали ракети.

Цілу ніч тривало святкування, а вранці селяни висипали на вулицю, де сновигали продавці ласощів — цукрової тростини, яку стругали і смоктали і діти, і дорослі.

Перевали змінювались долинами. Вже не тільки золотавий дубняк, який довго не скидає листя, але й вічнозелені чагарники тулились над гірськими пінявими річками. В долинах з'явились перші пальми — низькорослі, товсті, з кількома листками.

Олександра Вікторівна записувала в щоденник про цей перехід форм рослинного царства, який давно цікавив натуралістів. Але збирати рослини їй було вже важко, і цим займався сам Григорій Миколайович. Зате метеорологічні спостереження він цілком доручив Олександрі Вікторівні.

Подолавши останній підйом, караван вийшов до вершини, де незмінний монах стирчав біля стовпа і, б'ючи в гонг, вимагав від подорожніх кілька монеток — подяку богам за благополучний перехід. Звідси починався спуск у долину річки Дзялінцзян, і носильники вже раділи, передчуваючи відпочинок. Біля першої ж пристані мандрівники найняли човен і неквапно попливли за водою.

Річка перетнула Сичуанську улоговину. Її інколи називають також Червоним басейном — через те, що грунт там червонувато-фіолетового відтінку. Оточена звідусіль високими хребтами, через які вузькими ущелинами входить і виходить річка Янцзи, улоговина відзначається жарким кліматом. Сніг тут — дивина, а зиму називають сезоном туманів. Теплолюбні субтропічні рослини добре її переносять.

Після гірських перевалів плавання по річці було відпочинком. Олександра Вікторівна милувалась шаруватими горами, ніби складеними із аркушів товстого картону. В одному місці берег був поритий печерами, з яких виглядали величезні, великі, маленькі і зовсім малюсінькі статуї богів. Це був відомий монастир «Тисяча Буд».

Недалеко від монастиря експедиція висадилась на берег. Була середина лютого. На полях цвіли боби, зеленіло соковите листя капусти. Пшениця давно зійшла, а на деревах тільки-но починало розпускатися листя. Блищали скляні прямокутники залитих водою рисових полів. Темна зелень туй різко виділялась на червонуватому грунті.

По рівнині перед Ченду шлях пролягав повз рисові поля, кумирні і селища, облямовані бамбуком. У негустому теплому тумані, насиченому сонячним світлом, бамбук здавався пір'ям казкових птахів.

У Ченду, столиці Сичуані, Потаніни прожили половину березня. Олександра Вікторівна допомагала Григорію Миколайовичу скласти детальний опис маршруту. Багато було мороки і з колекціями, особливо з гербаріями, їх треба було просушувати. Проте Олександра Вікторівна встигла ще й написати нарис «Тисяча сто верст на носилках»— один з багатьох своїх нарисів, жвавих, цікавих, які чудово доповнювали досить стислі щоденники Григорія Миколайовича.

Написану іноді сухуватою мовою спеціаліста капітальну працю Потаніна міг прочитати не кожен. Нариси ж Олександри Вікторівни друкувались у додатках до «Всемирной иллюстрации», в літературних збірках, у популярних журналах, у збірках «Читальня народной школы». Оповідання «Дорджі, бурятський хлопчик» вийшло в збірці для дітей. Олександра Вікторівна з великою науковою глибиною розповідала своєму читачеві правду про життя народів Азії.

По дорозі до кордонів Тібету, куди Потаніни вирушили з Ченду, належало подолати ще два високі перевали. В навколишні гори щойно завітала весна. Цвіли грушеві дерева, рожевими квітами були всипані персики. Чисте гірське повітря пахло померанцевим деревом.

Олександра Вікторівна знову йшла на перший перевал пішки. Даремно умовляв її Григорій Миколайович сісти в носилки. Їй була нестерпна думка, що вона буде тільки вантажем на плечах у людей, яким так важко дертися по слизькому камінню.

Але на другому перевалі їй уже забракло розрідженого гірського повітря, вона задихалась. Хребти, хмари попливли різнокольоровою каруселлю…

У Дацзянлу, чи Тарсандо, малюсінькому містечку, яке притулилось у горах недалеко від вічних снігів, Потаніни зупинились на заїжджому дворі. Будинок був абияк зрихтований з тонких дощок, і хоч як жителі затикали щілини ватою, хоч як заклеювали папером — холодний гірський вітер все одно почував себе тут господарем.

Із Дацзянлу, цього прикордонного містечка, Потаніни збирались кілька разів з'їздити вглиб Тібету. Але виїзди відкладали з дня на день: Олександра Вікторівна нездужала.

Якось увечері вони сиділи за чаєм. Олександра Вікторівна взяла чайник, але раптом впустила його і впала ліктями на стіл. Кришка від чайника покотилась по підлозі. Григорій Миколайович, впустивши стілець, кинувся до дружини, незграбно схопив її за плечі.

— Що, що тобі?

Прийшла до пам'яті вона в постелі. Ноги й руки здавались чужими. Спробувала говорити — і не змогла. На ліжку сидів Григорій Миколайович, постарілий, сірий, з глибоко запалими очима.

Вона зрозуміла, що з нею був удар.

Прокинувшись другого дня, Олександра Вікторівна побачила, що Григорій Миколайович сидить так само на краю ліжка. Хвора спробувала поворушити пальцями й сказала:

— Вона чужа, як дивно…

Григорій Миколайович радісно стрепенувся:

— Хто чужа?

— Рука…

Мова повернулась до хворої, але вона була ще дуже слаба і інколи впадала в напівзабуття. Григорій Миколайович не відходив від неї ні на мить.

… Багато чого згадалось хворій. Нікольськ, білі ночі, сонні вулиці. Вона і Григорій Миколайович говорять про велике щастя разом працювати, разом іти до однієї мети. Потім музеї, бібліотеки, перша експедиція. Вона і Григорій Миколайович бредуть по снігу в горах Урянхаю: заблудились. Обоє короткозорі, а сутінки густішають, десь далеко ' виють вовки…

Зала Географічного товариства. «За видатні заслуги перед вітчизняною наукою, за праці з етнографії бурят удостоїти пані Потаніну Олександру Вікторівну золотої медалі… Географічне товариство пишається своїм новим членом, жінкою-мандрівницею». Оплески, гарячі потиски рук…

Сибірське містечко Іркутськ, недалеко від Байкалу. Слава не принесла Потаніним достатку. Скромна, навіть бідна квартирка, де завжди повно народу: засланці, місцеві вчителі, буряти, які жадібно тягнуться до науки. Згадався бурятський хлопчик, зовсім маленьке мишеня, яке розуміло по-російськи «мало-мало», але вивчилось читати незнайомою йому мовою.

Згадалась перша публічна наукова доповідь, яка схвилювала все місто. Ще б: жінка — і раптом наукова доповідь! А ночами, щоб заробити хоч трохи грошей, — шила грубі полотняні мішки, у яких возять муку на золоті приїски.

І, нарешті, Петербург, готування до четвертої експедиції, Кяхта, монгольська двоколка, тонкий запах померанцевого дерева — і хвороба, жорстока хвороба…

А Григорій Миколайович, здається, задрімав. Кудлата голова впала на груди, окуляри з'їхали, борода — віялом. Хай спить — стільки ночей не склепив очей… Тихо, обережно Олександра Вікторівна тягнеться до олівця.

Пальці вже слухаються, можна написати друзям:

«… Зі мною скоїлося лихо: я от уже кілька днів лежу в ліжку. Перший час ця хвороба справила на мене таке гнітюче враження, що я не могла ні про що думати, крім того, що я повисла каменем на шиї експедиції, що я псую їм усю справу».

А під вікнами заїжджого двора тібетці з довгим чорним волоссям, рухливі, спритні, нав'ючували яків і коней, допомагаючи собі гортанною піснею. Пісня говорила про слизькі стежки, про гірський вітер і сміливих людей. Вона кликала в дорогу…

Але Олександрі Вікторівні вже не судилось з караваном іти в гори. Незабаром її здоров'я так погіршало, що Григорій Миколайович заспішив у Пекін.

Хвору несли в паланкіні. Вона забувалась коротким, неспокійним сном на гомінких заїжджих дворах, де лаялись і грали в карти носильники.

Смерть наздогнала її в дорозі. Востаннє вона покликала знаками Григорія Миколайовича, мовчки притягнула його голову для поцілунку і пішла з життя мужньо і спокійно.

Це сталося 19 вересня 1893 року.

Коли сумна звістка долетіла до Росії, газети присвятили пам'яті вченої і мандрівниці великі статті. Вирішено було видати її праці.

В Кяхту, куди мали привезти гроб, з усіх кінців країни прибували десятки вінків.

У день похорон були закриті всі контори і крамниці, в кяхтинських школах припинили навчання. Приїхало багато народу із сусіднього міста Троїцькосавська. На вулицях юрмились китайці і були вкрай здивовані, довідавшись, хто була померла.

Олександру Вікторівну поховали в Кяхті, над самим шляхом в Монголію, по якому вона не раз ходила з караванами і по якому повернулась із своєї останньої подорожі…


* * *

Майже одночасно в Лондоні англійське географічне товариство обговорювало питання про те, чи варто приймати в члени товариства жінок. Кілька видатних учених сказали: «Так». Але більше було проти.

Нарешті географи зібрались і після палких суперечок прийняли негативну ухвалу. У цьому чималу роль відіграло красномовство лорда Керзона, який був на той час кандидатом на пост президента товариства. Лорд Керзон стверджував, що він знає тільки один вид мандрівниць — галасливих американських мандрівниць, яких він назвав «одним із жахів XIX століття». Ці дочки мільярдерів, які шукають у чужих країнах сумнівних пригод, змусили лорда Керзона зробити надто поспішний висновок:

— Ми взагалі заперечуємо здатність жінок сприяти науковим географічним знанням! _ викрикнув він на закінчення своєї промови.

В Лондоні давно і пильно слідкували за всіма російськими експедиціями. Дивно, що лорд Керзон не знав про наукові подвиги жінки, щойно опущеної в могилу на кордоні Монголії.

У звітах Російського географічного товариства зустрічалось також ім'я зоолога і ботаніка Марфи Черської, яка мандрувала по майже невідомій тоді Колимі і у важку хвилину стала на чолі експедиції. У цих звітах повідомлялось і про автора капітальних географічних досліджень Ольгу Федченко, яка побувала в пустелі Кизилкум і запаморочливими стежками проникла на Памір.

Отже, задовго до того як лорд Керзон виступив із своїми дивними заявами, російські жінки успішно сприяли розвитку наукового географічного знання.



ПО КРАЇНІ ДОЛАРІВ БЕЗ ДОЛАРІВ


Це було біля ста років тому.

У маленькому приволзькому містечку кілька юнаків зачитувались повістями й оповіданнями з американського життя. Океан, прерії, Нью-Йорк, Міссісіпі, чистильники чобіт, які без особливих зусиль стають мільйонерами, — це життя здавалось їм таким заманливим!

— В Америці, брат, кожен може потиснути президентові руку. Взяв і потиснув. От як тобі. Дуже просто, — казав багатозначно один.

— Дивна країна! Правильно сказано — Новий Світ, — докинув другий.

— Хоч би краєчком ока глянути на живого індійця, пополювати б на буйволів! — зітхав третій.

Був серед мрійників молодий вчитель Михайло Володимиров. Думка про те, щоб самому побувати в Америці, міцно запалась йому в голову. По підручниках він старанно зубрив англійську мову, практикувався в токарній і палітурній майстернях, вивчаючи різні ремесла.

Одного прекрасного літнього дня 1872 року друзі виряджали вчителя до Америки. Гаманець його не був туго набитий, але молодість і віра в те, що за океаном його чекають щастя й удача, окрилювали нашого мандрівника. Він сподівався, що завжди знайде там пристойний заробіток і зможе, переїжджаючи з міста в місто, подивитися всі Сполучені Штати.

Шалено калатало серце у нашого волгаря, коли він сходив з океанського пароплава на нью-йоркський берег…

Але через тиждень-другий його ентузіазм охолонув. Увесь цей час він ходив нью-йоркськими вулицями з російсько-англійським і англійсько-російським словниками під пахвою, повторюючи завчену фразу:

— Чи не знайдеться у вас якої-небудь роботи?

Йому або чемно відмовляли, або мовчки показували на двері. Підвернулася було робота токаря, але, як на лихо, майстерня, куди влаштувався Володимиров, згоріла, а робітників звільнили.

Якось Володимиров сидів у своїй комірчині, міркуючи, що робити далі. Чи не все одно, де голодувати — тут або на новому місці? Чи не поїхати куди-небудь на південь — скажімо, у Флоріду?

Його роздуми перервав стук у двері і вигук:

— Хелло, Майкле! О, та ви живете, як видно, трішки гірше середнього мільйонера!

Володимиров схопився. Перед ним стояли робітники, з якими він до пожежі працював у майстерні. Вони зайшли навідати свого російського товариша і сказати, що, можливо, бос (хазяїн) скоро побудує нову майстерню і тоді знову буде робота.

— Спасибі, любі друзі, — сказав зворушений «Майкл», — але я вирішив виїхати з Нью-Йорка — бог з ним. Настраждався я тут.

— Та що ви, Майкле, опам'ятайтесь! На світі один Нью-Йорк. Чого ви не знайдете тут, того не знайдете ніде.

— Ні-ні, їду у Флоріду, — упирався «Майкл».

Перед від'їздом з Нью-Йорка волгар зробив перший «бізнес» — продав увесь зимовий одяг. Нічого, адже у Флоріді тепло…

Флорідське містечко Джексонвілл з гарними будиночками, які виглядали із-за квітучих апельсинових дерев, було залляте сонячним промінням. На вулицях пахло трояндами.

Але Володимиров переконався, що флорідське сонце надто гаряче для тих, хто, обливаючись потом, змушений за кілька центів тягати на спині важкі дошки. А скоро йому відмовили і в цій роботі. З усіх можливих занять «Майкл» вибрав досить популярну тоді в Америці торгово-підприємницьку діяльність — продав свій піджак…

З напівпорожнім чемоданом і одним доларом у кишені волгар вирушив через півострів Флоріду до Мексіканської затоки. Поїзд мчав крізь соснові ліси. Мимо мелькали потворні хатини негрів-лісорубів; інші не мали й таких халуп, мешкаючи з сім'ями під навісами.

На заході Флоріди безробітних було більше, ніж працюючих, і Володимиров, не гаючись, вирішив пробиратися далі вздовж узбережжя Мексіканської затоки. В той бік якраз відпливав великий рибальський човен, і «Майкл» був упевнений, що рибалки не відмовляють безробітному. Але хазяїн човна виявився діловою людиною:

— П'ять доларів!

— Я не маю грошей…

— П'ять доларів або забирайся під три чорти!

Росіянин простяг своє осіннє пальто. Хазяїн уважно оглянув річ — чи нема дірок — і сказав:

— Ол райт!

Човен ішов до відмілин, де добувають устриці. З води стирчали кілки, які означали, що ця ділянка затоки належить такому-то босу. Особливими залізними граблями рибалки зачеплювали на дні устричні черепашки і витягали їх у човен. Порожні черепашки викидали назад у море. Покуштував було волгар устрицю: холодно, слизько у роті — і виплюнув у воду. Видно, цей делікатес добрий для тих, у кого повен шлунок.

Плантатори міста Пенсакола, куди незабаром дістався росіянин, зітхали про ті часи, коли негри були їхніми рабами. Були?

Он іде з паличкою син плантатора, фертикуватий підліток у легкому білому костюмі. Зустрічні зіскакують на бруківку, туляться до стін будинків. Чорний широкоплечий красень згинається в поклоні: ця «вільна» людина не хоче, щоб її побили за те, що, не давши дороги, вона «образила» білу людину. Досить нікчемної приключки — і зловісно спалахнуть уночі дерев'яні хрести на горбах: сигнал до нещадної розправи над чорними.

Щоранку Володимиров ішов у порт. Безробітні тупцювали там біля човнів, у які боси-підрядчики набирали собі вантажників. Одного разу підрядчик мовчки тицьнув пальцем у вчителя.

У порту вантажили ліс. Важкі колоди треба було підіймати на борт корабля, а потім ломами штовхати їх у трюм. Тільки-но Володимиров освоївся з цією виснажливою роботою, як мало було не вирушив на той світ: посковзнувшись, він упав у нічим не відгороджений люк.

Росіянина відтягли убік і залишили лежати в трюмі з розбитим обличчям і грудьми: ніхто не смів переривати роботу, боячись боса. Тільки ввечері вантажники знесли свого покаліченого товариша в човен і перевезли на берег.

Абияк оклигавши, Володимиров перебрався з Пенсаколи в Новий Орлеан, який лежав поблизу Мексіканської затоки. І тут та ж сама картина: в порту юрмляться тисячі обідраних і голодних негрів, поруч з ними — безробітні білі вантажники.

Але, кажуть, у верхів'ях Міссісіпі завжди можна заробити кілька доларів.

Вирішено: прощай, південь! Пароплав «Бісмарк» з нашим мандрівником на палубі вирушає по Міссісіпі. Низькі береги, облямовані непрохідним баговинням, поодинокі будиночки серед кукурудзяних ланів, каламутна, брудна вода, міста, що, подібно до Мемфіса, наполовину вимерли після відвідин «жовтої красуні» — холери… І це — славетний «батько річок»!

На пароплаві Володимирова обікрали, і, зійшовши на берег у Сент-Луїсі, він передусім відніс лихвареві останню свою коштовність — годинник. На щастя, робота знайшлась уже на другий день: місцеві власті вирішили, побоюючись спалаху епідемії, хоч трохи вичистити місто від сміття і бруду.

Наш волгар переконався, що діловий американець уміє «зробити гроші» навіть з холери.

Просто на вулиці кучерявий джентльмен, називаючи себе лікарем Мак-Брайтом, стверджував, що він був у Китаї і зробив там «останнє і найбільше відкриття».

— Мій препарат з різних сортів чаю, — надривався пройдисвіт, — холеру виліковує за дві хвилини! Дві хвилини — і ніякої холери!

Тут же «лікар» пропонував бажаючим купити його ліки по доларові за каламар.

Поруч з ним намагався привернути увагу натовпу його конкурент, «лікар» Фріц. Цей найняв скрипаля і тим, що зібрались послухати гру, тицяв афішки, де було написано, що лікар Фріц виліковує холеру, глухоту, сліпоту й інші хвороби за допомогою цілком нового способу лікування. «Тільки-но ви ввійдете в наш кабінет, як ми скажемо вам вашу хворобу, не поставивши жодного запитання», — запевняла афішка.

Жертвами цих пройдисвітів виявились передусім хворі робітники, які не мали змоги звернутися до хорошого лікаря: адже тому треба платити багато грошей.

Над осінь, коли почались дощі, роботи в Сент-Луїсі скоротились, і Володимиров задумав пошукати щастя в Чікаго. Перше, що він почув у цьому місті:

— Погано тут — роботи нема…

З величезного озера Мічіган, біля якого розташоване місто, дув холодний осінній вітер. Дерева вже скинули листя, перехожі піднімали коміри пальт. Уздовж озера, на так званому «Золотому березі», стояли будинки багатіїв. Тут же, біля Мічігану, знаходились квартали ділового центру міста — «Лупа». «Луп» — це в перекладі «петля»: тут робили коло лінії міської залізниці. Але чи не з цих кварталів спекулянти худобою і пшеницею закидали петлю фермерам на шию?

Готелі «Золотого берега» не поспішали розчинити двері перед обідраним «Майклом», і йому довелось познайомитися з нетрями Чікаго, які влучно називались «малим пеклом».

Володимиров потрапив на береги Мічігану в лихий час: у Сполучених Штатах якраз спалахнула чергова криза.

Ось як описував потім Володимиров ці дні в своїй книзі «Росіянин серед американців».

«Криза, яка почалася з Нью-Йорка, щодня ширшає; фабрики, заводи, майстерні закриваються з такою швидкістю, неначе вони змагаються між собою. Робітники із злісними обличчями блукають хмарами по місту без всякого діла; газети щоденно приносять звістки дедалі гірші та гірші. Важко і страшно подумати про те, що буде в розпал зими. Заробітна плата впала до неможливого… На вулицях з'явилась сила-силенна американських злидарів».

Капіталісти всіляко намагались відвернути увагу голодних людей від кризи і безробіття. Преса одверто закликала до війни.

Коли б нашому мандрівникові не пощастило потрапити в маленьке селище польських переселенців недалеко від Чікаго, навряд чи він переніс би важку зиму. В селищі Володимиров копав землю, рубав ліс, будував бараки і так-сяк протримався до весни.

Квітневої ночі невтомний мандрівник вийшов на шлях, який вів до залізничної станції. Із східною частиною Сполучених Штатів він уже трохи познайомився, тепер його цікавить західна. У нього нема грошей — що ж, він буде подорожувати по країні доларів без доларів. Він вирішив… але хай краще про це розповість запис у його щоденнику, зроблений у квітні 1873 року:

«Іду пішки до Сан-Франціско. Шлях — до 3 000 кілометрів. Мене лякають смертю від спраги, індійцями і т. ін. Я йду, хоч би що мені загрожувало…»

І пішов наш волгар уздовж залізничного полотна через Американський материк, до берегів Тихого океану.

Почав він свої мандри звідти, де рівнинні нижні прерії — степи — переходили в напівпустельні плато верхніх прерій, у передгір'ях північноамериканських Кордільєр. Цей ланцюг хребтів, розділених долинами, тягнувся на багато сотень кілометрів. Найвищими в ланцюзі були Скелясті гори, до яких прямував росіянин.

На одній із станцій учитель побачив нарешті трьох справжнісіньких індіанців. Вони кутались у неймовірне лахміття, але скільки природженого благородства було в поставі цих людей!

Біля ніг в індіанців лежала шкура буйвола. Вони втрьох продавали цей, можливо, останній свій скарб — мовчки, з гідністю. Володимиров згадав настирливі вигуки «лікаря» Мак-Брайта і зазивне тирликання скрипки «лікаря» Фріца із Сент-Луїса…

«Бродяча Америка» — люди, які кочують з кінця в кінець у пошуках роботи, створили мистецтво безплатної їзди на товарних поїздах. Спробував і «Майкл». Але тільки-но він стрибнув на підніжку вагона, як кондуктор освітив його ліхтарем і наказав забиратися геть. Потім нашого мандрівника навчили деяким прийомам, і один перегін він проїхав, влаштувавшись між двома вагонами поїзда.

Пустельна місцевість з горбками, порослими жорсткою травою, з бурими пустками, яка простяглася за містом Шайєнном, мало була схожа на гірську країну. Але розташована була вона вже на висоті трьох. кілометрів над рівнем моря, і десять місяців у році тут трималась погода, яка найменше сприяла пішоходам.

Надвечір дощ, змішаний із снігом, загнав Володимирова в будову із старих шпал, схожу на курінь. Перед ним палахкотіло багаття. Тут уже влаштувались ночувати двоє волоцюг.

З гуркотом проносились поїзди повз росіянина і двох американців, які вечеряли хлібом, розмоченим в окропі. Прийди до них сюди сам президент, якому в Америці, кажуть, нібито кожен може потиснути руку, — навряд чи вони зустріли б його привітно…

А вранці — знову в дорогу. Горби перетворюються в гори. Дорога зміїться ущелинами. На станції Шерман, яка рекламувалась як «найвища залізнична точка в світі», Володимиров пробрався у вагон емігрантського поїзда. Висадили його на ходу, коли паровоз уповільнив хід біля навислих над полотном дороги снігових карнизів. Було дуже холодно, і мандрівник з тугою дивився на поїзд, що віддалявся.

— Це ви були там?

Болгар обернувся: перед ним стояв колійний сторож з ліхтарем у руці.

— Був, та прогнали.

— Якої ви нації, друже?

Володимиров сказав. Сторож зрадів і почав тиснути йому руку:

— А я чех. Дуже радий! Ходімо до мене. От приємна несподіванка!

У маленькій хатинці хазяїн зразу ж зварив каву і почав частувати гостя бісквітами. Чех довго розпитував про Росію. Потім нові друзі почали вчити один одного своєї мови: хазяїн називав речі по-чеськи, а гість — по-російськи.

Чех розповів Володимирову, чому майже непомітний підйом до найвищих верховин між двома океанами: плато верхніх прерій, весь час підвищуючись, плавно переходить у передгір'я Скелястих гір.

— Завтра ви ввійдете уже в справжні хребти. Он вони синіють, — сказав чех, прощаючись з Володимировим наступного ранку. — Щасливої дороги!

Назавтра Володимиров пішов повз похмурі гранітні громади, перейшов через лунку, глибоку ущелину, за якою потягнулись соснові ліси. Хурделило; навіть швидка хода мало зігрівала.

По дорозі росіянин наздогнав безробітного, який ішов у Каліфорнію. На маленькій станції їм пощастило залізти у товарний поїзд.

Але не встигли вони від'їхати і кількох миль, як їх освітив ліхтар провідника:

— Хелло, друзі мої! Звідки і куди ви їдете?

— Добрий день, пане провідник, — відповіли «зайці». — Як ваше здоров'я, пане провідник?

— Дякую вам. Куди ж ви прямуєте?

Одержавши відповідь, провідник підставив долоню:

— Ну?

— У нас тільки долар і п'ять центів.

— Гаразд, — сказав провідник великодушно, — долар я візьму собі, а п'ять центів залиште у себе — знадобиться.

Однак вагон, у який вони сіли, відчепили на маленькій станції в горах.

Перекинуті через безодні мости, похмурий граніт скель, шум потоків в ущелинах, сліпучі снігові шапки на соснах — все це було нове і прекрасне. Але коли в шлунку порожньо, а ніч застає пішохода в зовсім безлюдній місцевості, коли луна повторює тужливе виття і в темряві зеленіють вогники вовчих очей, — тоді найменше думається про красу природи.

— Як виють, кляті! Певно, теж не вечеряли, — похмуро жартував супутник Володимирова. — Чи не поспішити нам?

Ночували пішоходи під ґанком станційного приміщення. Станція називалась «Гірський струмок», а дві сусідні — «Червона пустеля» і «Чорні краї». Тут росіянин стрибнув на площадку кур'єрського поїзда, який уповільнив хід; супутник не зважився наслідувати його приклад. Зсадили сміливця посеред дороги. Ночував він у ямі, прислухаючись до вовчого концерту і стискаючи складаний ніж.

На маленькій станції Володимирова найняли згрібати сніг, а кілька ночей він провів на підлозі жалюгідного барака. Мимо в обидва боки плелись люди з торбами.

Вздовж дороги стояли солдатські пости — охорона від індіанців. Солдати супроводжували великі групи мандрівників. Однак пішоходи сміливо йшли навіть поодинці. Страх перед довгим безробіттям і голодом був набагато сильніший від страху перед індіанцями, що його всіляко намагались роздмухувати брудні політикани, котрі добивались виселити всіх «червоношкірих» із землі їхніх дідів і прадідів.

Хребет Уосач, останній з великих відрогів Скелястих гір, обірвався стрімкою стіною до Великого басейну — майже безводної пустельної рівнини з поодинокими ланцюгами невисоких горбів і численними солоними озерами. Вона тягнулась на сотні кілометрів до хребта Сьєрра-Невада, за яким лежить Каліфорнія.

Володимиров прийшов до берегів Великого Солоного озера — величезного водоймища завдовжки в десятки миль, наповненого скоріше розсолом, ніж водою, його називають інколи «втраченою рукою океану»; тут фермери після бурі лопатами згрібають сіль, залишену хвилями на камінні.

Не тільки в озерах і струмках не можна було вгамувати спрагу, — навіть у деяких криницях вода була солона, вкрита якимсь зеленуватим нальотом. Безвідрадна місцевість з горбами червонуватих пісків, куди потрапив росіянин, називалась Пустелею Солоного озера.

… Знову вагонні площадки, ліхтарі кондукторів:

— Хелло! Куди їдете, друже?.. Гроші є?.. Нема?.. Злазь ік бісу!

Знову піски, плями солі, змії, які сичать у камінні, поодинокі житла індійців, колючі чагарники, кістки здохлих тварин. Ночі, коли зуб на зуб не трапить, нестерпне південне сонце. Снігові хребти Сьєрри-Невади і нарешті долина «Золотого штату» — сонячної Каліфорнії.

Пішохід ледве повірив собі, коли побачив бухту, облямовану горбами. Вечоріло, і на горбах спалахувало безліч вогнів. Це був Сан-Франціско.

Володимиров підрахував: до Тихого океану він ішов 66 днів 1 годину 30 хвилин.

У Сан-Франціско волгар прожив досить довго. Він учив тут дітей у кількох російських сім'ях. Уперше за довгі місяці він мав справжню роботу.

Між іншим, від своїх нових знайомих він довідався детально про одну брудну справу. Місцеві капіталісти, давши чималі хабарі продажним чиновникам у Владивостоці і Петропавловську, послали цілу флотилію для хижацького промислу морських котиків у російських водах. Парусні судна наших заатлантичних «друзів» полювали звірів і плавали, як у себе вдома!» — з обуренням писав Володимиров на батьківщину.

Зібравши трохи грошей, учитель забажав подивитись каліфорнійські визначні пам'ятки.

Гірська стежка привела росіянина до будиночка з вивіскою «Закам'янілий ліс. Ч. Іване, власник». Тут же висів напис: «За огляд — 50 центів».

Найповажніший Ч. Іванс викопав із купленої ним землі закам'янілі тисячоліття тому дерева… Тут були тонкі і товсті стовбури, вкриті корою, якісь кам'яні оцупки, пеньки. Біля одного стовбура стирчало закам'яніле коріння.

Наступну прогулянку Володимиров здійснив у знаменитий Мамонтовий гай, де ростуть гігантські секвойї. Ці хвойні дерева живуть до чотирьох тисяч років! Задовго до нашої ери ті дерева, які побачив зворушений екскурсант, уже пнулись до сонця. Вони підняли тепер свої червонуваті стовбури вище двадцятип'ятиповерхового будинку, і поруч з ними звичайні дерева здавались кволим чагарником.

Мільйони років тому секвойї росли і в Європі, але тепер на земній кулі їх залишилось зовсім мало.

Болгар читав дощечки на стовбурах і пеньках. Пеньків було більше, ніж стовбурів. Ось пеньок «Первісного великого дерева». Он лежить на землі «Батько лісу», його стовбур сягає мало не ста двадцяти метрів. Поруч — «Мати лісу», цілком бадьора бабуся, ладна простояти ще століть десять — п'ятнадцять. Але чомусь з неї обідрали кору. «Старий парубок» стоїть з висохлим верхів'ям, а поруч з ним сумний пеньок «Старої діви». Недалеко «Сіамські близнюки» — два велетні, що майже зрослись біля кореня.

Сусідній Південний гай ще величніший. Тут у дуплі одного з дерев непогано влаштувався на постійне мешкання мисливець. Він запевняв, що в його «кімнаті» могло б розміститися понад двадцять коней.

Болгар, надивившись на такі дива і добре стомившись, приліг було біля стовбура секвойї. Але тут щось раптом засвистало у повітрі і важко гепнулось на землю. Наш турист схопився. Виявляється, з секвоїй впала шишка, але яка — з самовар!

Тільки-но вчитель влаштувався на відкритій галявині подалі від шишок, як страшний тріск, а потім дивовижний удар, від якого здригнулась земля, знову змусили його підхопитися на ноги.

Він поспішив туди, звідки долинув тріск, і зустрів лісорубів. Атож, зрубано ще одне мамонтове дерево, сказали вони. До біса важка робота! Бачив російський мандрівник пеньок «Первісного великого дерева»? його свердлили і підрубували три тижні, поки воно гепнулось.

— Та нащо ж було валити? — простогнав Володимиров.

— О, великий бізнес! Бос зідрав з дерева кору і побудував з неї танцювальну залу в Нью-Йорку — здається, «Крихітка й Мамонт» або щось подібне. Цей малий поклав у кишеню п'ятдесят тисяч доларів чистоганом — от як! Кори трохи не вистачало, і бос обідрав також «Матір лісу»…

В Іосемітську долину, найкрасивіший куток Каліфорнії, вчитель пішов разом з росіянином, який кілька років тому приїхав до Америки. Той довго поневірявся по країні, голодував, бідував.

— Бачите гору? — казав він. — Я ламав там каміння. А за тим горбом — будинок фермера: там пресував я сіно. Заклинаю: ніколи не беріться за цю роботу — порох, бруд, а платять мізерно…

Ці спогади трохи заважали насолоджуватися красою Іосемітської долини. А гарна вона була просто казково. Неначе хтось вдавив у незастиглу землю гірський ланцюг, потім вийняв його — і утворилась химерна вм'ятина запаморочливої глибини. У прірву з блакитнуватих стрімких скель летіли перлинові водоспади. А над усім цим — сліпуче каліфорнійське небо.

…І ось наш мандрівник знову перетинає американський континент — цього разу вже залізницею: в Сан-Франціско земляки допомогли йому зібрати гроші на квиток.

Мелькають знайомі місця. На маленьких станціях, як і раніше, зустрічаються поїзди з емігрантами: одні їдуть зі сходу на захід, інші — із заходу на схід. Злигодні і горе на колесах….

Дедалі ближче узбережжя Атлантичного океану. Але хіба можна покинути Америку, не побачивши Ніагари? І Володимиров виходить з поїзда.

Води чотирьох великих озер — Верхнього, Ері, Гурону і Мічігану — мають один вихід в озеро Онтаріо: річку Ніагару. На цій річці майже з п'ятдесятиметрової висоти вода падає знаменитим водоспадом, 1 300 метрів завширшки.

Скелястий Козячий острів ділить його на дві частини — американську і канадську. На цьому острові індійці, які називали Ніагарський водоспад «Могутнім громовержцем», ховали колись своїх вождів. Білі пришельці, які найменше зважали на святині індійців, почали випасати там кіз.

Вода, вируючи і пінячись у порогах перед водоспадом, густо-зеленою підковою кидалась потім у прірву. І вдень, на сонці, і вночі, при місячнім сяйві, райдужний міст у хмарах водяного пилу з'єднував береги.

Російському туристові дали непромокальний костюм і мотузяні личаки. Він спустився під завісу водоспаду. Крізь зелену товщу води ледве проникало світло. Водоспад ревів так, що можна було оглухнути.

Володимирову порадили залишитись на тиждень. Хай росіянин не пошкодує кількох доларів: тоді він побачить, як у водоспад пустять судно з собаками і козами. Звичайно, це менш захоплююче, ніж спуск людини в закупореній бочці. А після того, як кілька бідняків, спокусившись на гроші, переламали собі у водоспаді хребти, бажаючих поки більше не знаходиться. А втім, кажуть, якийсь цирковий артист пропонував пройти над водоспадом по дроту. Але з ним власники готелів біля водоспаду ніяк не можуть сторгуватись.

Володимирова не приваблювали ці розваги. Він поспішав у Бостон на вибори губернатора.


Мандруючи по країні доларів без доларів, російський учитель бачив те, чого не бачили гультяї-туристи. Яка ж це вільна держава, коли робітники помирають тут з голоду? А американська демократія? На виборах демократ Твід і його поплічники купили десять тисяч голосів по десять доларів за кожний і все ж провалились, бо надто зганьбили себе шахрайством і крадіжками.

«Висуваючи кандидата, партії майже не турбуються — чи чесний він, а просто висувають людину, яка б менше від інших крала, — записав Володимиров у своєму щоденнику. — Нью-йоркський громадянин на моє запитання — за кого він голосуватиме, відповідав:

«За демократів, бо там менше злодіїв, ніж у республіканців». З болем у серці бачиш, що брехня, насильство, підкуп стають справді переважаючими елементами американських виборів… Не бажаючи віддати жодного процента із своїх баришів, капіталісти п'ють кров робітників…»

Після довгих поневірянь повернувся наш мандрівник до Нью-Йорка, на землю якого майже чотири роки тому він ступив, сповнений найрожевіших сподіванок. Він зустрічав за свою подорож чимало чуйних людей, особливо серед американських робітників. Він бачив чудові споруди і великі міста, надивився на дива природи. Як учитель він міг засвідчити, що в багатьох містах Америки добрі шкільні будинки.

Але скільки поруч з цим лихого, потворного, огидного — всього того, що народжено владою грошового мішка!

…І ось Володимиров, улаштувавшись на палубі пароплава між тюками товарів, бачить, як тане у вечірній млі миготливий вогонь маяка нью-йоркської гавані. Біля тьмяного суднового ліхтаря він, ледве розрізняючи літери, пише на останній сторінці своєї записної книжки:

«Так, за ці чотири роки у мене склалась думка, що чужі землі добре і корисно дивитись, але для життя нема країни, милішої рідного краю… Звертаєш свій погляд на схід, спалахують захопленням очі, радісно б'ється серце, стоїш на палубі судна і з полум'яно щирим бажанням блага батьківщині летиш до рідних берегів».

Він ставить крапку і, трохи подумавши, розмашисто приписує слово: «Кінець». Океан розмірено котить хвилі, помітно посилилась хитавиця. Вогонь маяка мелькнув востаннє і зник.

Ритмічно стукає машина, і в її стукові вчувається: «Додому, додому, додому…»



ЧЕРЕЗ КРИЖАНУ ВЕРХОВИНУ ГРЕНЛАНДІЇ


Про нього казали, що він великий як полярний дослідник, більш великий як учений і ще більш великий як людина.

Він був чемпіоном своєї країни з ковзанів, брав призи на лижних змаганнях, був доктором наук, керівником однієї з найзнаменитіших полярних експедицій минулого століття, дипломатом, автором захопливих книжок, лауреатом Нобелівської премії. Він був також почесним членом Московської Ради робітничих і селянських депутатів, другом нашої країни. Його нагородили грамотою Всеросійського з'їзду, висловлюючи найглибшу вдячність від імені мільйонів трудящих РСФСР за допомогу голодаючим Поволжя під час страшної посухи 1921 року.

Його ім'я — Фрітьоф Нансен.

Нема такої книжки про скорення Арктики, де б не згадувалося про знаменитий льодовий дрейф «Фрама». Побудувавши цей дуже міцний корабель, Фрітьоф Нансен разом з командою сміливців улітку 1893 року покинув рідну Норвегію і біля берегів Сибіру ввів його в гущу крижаних полів. Нансен вирішив використати ту течію Північного Льодовитого океану, яка, за його розрахунками, несла крижини спочатку в напрямі північного полюса, а далі виносила їх до гренландських берегів.

І справді, вмерзнувши в крижані поля, «Фрам» почав разом з ними просуватися все далі на північ. Коли на початку 1895 року судно перебувало за 83 градусом північної широти, Нансен разом з своїм другом Йохансеном покинув «Фрам». Вони спробували досягти Північного полюса на собачих упряжках, але зустріли непрохідне громаддя торосів. Встановивши норвезький прапор в останньому своєму таборі на 86°13'' північної широти, Нансен і Йохансен повернули назад.

Вони не збиралися вертатись на «Фрам», який тим часом течія однесла разом з кригою далеко від того місця, звідки вирушила маленька санна партія. З неймовірними труднощами двоє норвежців прокладали шлях до далекої землі Франца-Йосифа. Цей архіпелаг був тоді лише приблизно позначений на картах австрійською полярною експедицією. Там, де за картою мала бути земля, Нансен і Йохансен бачили безкраю кригу. Північним робінзонам довелося зимувати в халупці, яку вони склали з каміння на невідомому острівці.

Навесні 1896 року Нансен і Йохансен рушили далі, тягнучи за собою нарти і каяки — собак у них давно вже не було. Невідомо, чим би завершився цей ризикований похід, якби Нансен не почув одного разу собачого гавкоту. Через півгодини він був у таборі полярної експедиції англійця Джексона…

На кораблі англійської експедиції повернулися герої-норвежці до рідних берегів. А слідом за ними туди ж прийшов і «Фрам», цілий і непошкоджений. Як і розраховував Нансен, течія винесла його до берегів Гренландії.

Це був тріумф. Сучасники писали про Нансена: «Париж лежить біля його ніг, Берлін стоїть струнко, Петербург святкує, Лондон аплодує, Нью-Йорк вирує». Експедиція Нансена, власне, вперше відкрила для науки Північний Льодовитий океан у доти неприступних широтах.

Коли читаєш подорожній щоденник Нансена, який він вів під час санного походу до полюса і на зворотному шляху, думаєш: яким-бо чином ця дивовижна людина зуміла так всебічно підготувати себе до найважчих випробувань? Де, як накопичував він той запас сили, впертості, терпіння, якого вистачило б з верхом хоч на десять чоловік?

І коли в пошуках відповіді починаєш гортати сторінки біографії Фрітьофа Нансена, переконуєшся: походові до полюса передували роки тренувань і гарту, які закінчились, якщо можна так сказати, генеральною репетицією. Про неї ми й розповімо.


* * *

Звіробійне судно «Язон» підійшло до берегів Гренландії. Від чорних похмурих скель його відокремлювала смуга рухомої криги. Накрапав дощ. Краплі барабанили об щільний папір розгорнутої карти, з якою Фрітьоф Нансен піднявся у «вороняче гніздо», високо на корабельну щоглу.

Авжеж, далі чекати марно. «Язон» не може підійти до берега, до якого залишається ще кілометрів двадцять. Доведеться покинути корабель і на шлюпках пробиватися крізь кригу.

Нансен подивився вниз, де на мокрій палубі його супутники чекали рішення, запитливо задерши голови. Що відчувають вони в ці вирішальні хвилини?

Капітан Отто Свердруп байдужісінько димить люлькою. Лейтенант Дітріхсен спокійний, як, між іншим, і молодий Крістіансен Трана, хлопець — золоті руки. А лопарі Балто і Равна?.. Авжеж вони ще вчора зізналися, що їм непереливки. Кочівникам тундри море здається чужим і злим.

Нансен квапливо спускається з щогли. Риплять блоки, і шлюпки вже на воді. Шестеро прощаються з мовчазними матросами, беруться за весла. Повільно відпливає назад «Язон». Гримкоче корабельна гармата: прощальний салют.

Шестеро веслують, а тим часом чорні похмурі хмари наповзають із далеких берегових льодовиків. Міцна течія крутить крижини. Ніч спадає на море, але кому тут до сну.

Удосвіта, коли берег уже близько, гострий крижаний уламок протинає борт одного човна. Трана хапає сокиру, залатує дірку.

Тут наповзає туман, скрадає берег. Вони пробиваються до нього вже п'ятнадцять годин, знесиліли. І Нансен наказує напнути на крижині намета.

— Відпочинемо — і до берега!

До берега? Поки вони відпочивають, течія несподівано змінюється. Туман заважає їм вчасно це помітити. З тріском і дзвоном трощаться крижини, мандрівників швидко несе геть від наміченого місця висадки. Земля відходить за обрій усе далі й далі…

Так було день, і другий, а третього вони опинились біля зовнішнього краю крижаного поясу, за яким шалено бурхав прибій. Якщо човни разом з кригою виштовхне туди, то…

— Жарко буде, — спокійно сказав Нансен капітану Свердрупу. — Але не віддавати ж дешево життя. А поки що — спати. Авжеж спати. Всім, крім вахтового. Нам треба берегти сили.

Вночі вони були на волосину від смерті. Прибій гуркотів поруч, хвилі розгойдували крижину. Але в Арктиці несподіванка передує несподіванці. В найдраматичнішу мить ніби невидима рука знову вштовхнула їхню крижину в льодову гущу.

Небезпека тільки відсунулася на якийсь час, але не минула. Тепер їх швидко понесло на південь. Минув день, другий, п'ятий. І стало ясно, що ще трохи, і течія пронесе табір на крижині повз південний край острова, у вируючий відкритий океан. Там — смерть.

Одинадцятий день дрейфу. Густий туман знову все скрав навколо. Коли раптовий подмух вітру розвіяв трохи його запону, Нансен побачив темні скелі. Поруч, зовсім близько! Як оком змигнути, табір був на ногах. Люди кинулись у човни. Як вони веслували! Їм здавалося, що земля знову відповзе од них, зникне, розтане.

Ні, вона не зникла! Човни шмигнули в тінь берегової кручі, днища зашурхотіли по камінню.

Вперше за багато днів у Нансена і п'яти його супутників був твердий грунт під ногами. Вони висадились на березі Гренландії. Але ж це тільки початок, найважче — попереду.

Коли всі розсілися біля яскравого вогнища і задиміли люльками, Нансен сказав:

— Ми згаяли надто багато часу. Нас віднесло досить далеко на південь. Тепер ми передусім підіймемось уздовж берега до того місця, де нас висадив «Язон». Звідти ми почнемо перетинати Гренландію. Ми повинні пройти її від цього берега до протилежного. Ніхто не знає, що на нас чекає. Ми потягнемо за собою санки через крижану верховину цього величезного острова. Ми повинні спати якомога менше, їсти мало і швидко, а працювати якомога більше. Нам не можна вертати з півдороги. Повернувшись до цього пустельного берега, ми не знайдемо тут ні притулку, ні харчу. Отже, мости спалені, шляху до відступу нема. Тільки вперед! Ми повинні перетнути Гренландію і вийти на другий берег, до людського житла, або загинути. Я сказав усе.

… Настав день — це було 15 серпня 1888 року, — коли, пройшовши чималу відстань уздовж узбережжя на північ, маленька експедиція обрала місце для підйому на льодовик. П'ятеро саней з вантажем стояли напоготові, лишалося тільки запрягтися в них. Запрягтися, щоб ступити на материкову кригу Гренландії, про яку було відомо, що вона простягається на сотні кілометрів — та й годі. Ніхто не міг сказати, яка висока і крута її гігантська верховина, чи покраяна вона тріщинами, чи жене там люта хуртовина сніг по її поверхні, чи, нерухоме, холоне морозне повітря. А можливо, мають рацію ті вчені, які припускають, що десь усередині острова зеленіють долини?

Вирушаючи в ризикований похід, вони повинні знайти відповідь на сотні запитань.

Спочатку підйом був крутий, а мокрий сніг прилипав до полоззя. Кожні сани тягнули втрьох, потім поверталися по інші. А тут, як на зло, пішов дощ, мокрий одяг прилипав до тіла.

На четвертий день підйому помітно похолоднішало. Йти стало легше. Але спрага! Вона мучила наших полярних мандрівників на гряд чи менше, ніж подорожан у пустелі. Вони смоктали сніг, у них страшенно крутило зуби, а пити хотілося ще дужче. Адже снігом по-справжньому не вгамуєш спрагу. Пітніючи, людина втрачає не тільки воду, але й солі: адже піт солоний. А в снігу солей нема.

Минуло майже два тижні поневірянь серед льодовиків, і одного разу Нансен записав у щоденнику: «Ми провели приємний недільний ранок з кавою в постелі». А було так. Напередодні, в суботу, вони пленталися, загрузаючи в крихкому снігу. Плечі, натерті лямками, пекло, ніби їх ошпарили окропом. Стало важко дихати: адже мандрівники піднялись уже на висоту двох тисяч метрів, давалася взнаки розрідженість повітря.

Вночі скиглила хуртовина, вітер забивав сніг у кожну шпарку. Нансен, як і щоранку, встав перший, набагато раніше від інших. Чортихаючись, він засунув ноги в черевики: в них було повно снігу. Потім заходився варити каву і ретельно ділити на порції шматочки твердого, як підошва, в'яленого м'яса. Коли над льодовиком почало світати, Нансен розбудив товаришів, і кожний отримав в обледенілий спальний мішок гарячу чашку. Після цього він записав: «Ми провели приємний недільний ранок з кавою в постелі»…

А записавши це, сказав задумливо:

— Друзі мої, а що, коли поставити на наших санях щогли й паруси? Як ви гадаєте?

— Безглуздя, — промимрив Равна. Він додав, що вони, лопарі, народилися й виросли в тундрі, їхні діди теж жили в тундрі; це, мабуть, були не дурні люди, і якщо їм ніколи не спадало на думку ставити на санях паруси, то, либонь, це дурна витівка.

— Вікові звички чіпкі, але навіщо бути в них у полоні? — зі сміхом заперечив Нансен. — Нас шестеро. Спробуємо все ж зробити вітер сьомим працівничком!

Наступного дня над зв'язаними по двоє, по троє саньми піднялися бамбукові жердини від наметів. Брезентова підлога напнулася парусом: вітер запрігся в упряж. Сани відразу ніби полегшали.

Але втома відчувалася все дужче. Третій тиждень повзли вони по крижаній пустелі, і почало їм здаватися, що хоч скільки йди, хоч скільки тягни лямку, однак той самий білий саван стелитиметься під твоїми ногами доти, доки ти не впадеш, щоб не встати більше…

Чим вище підіймалися люди на верховину, тим дужче драв мороз. Зверху сіявся сніг, схожий на замерзлий туман. У небі мерехтіли плями несправжніх сонць: сонячне світло заломлювалося в найдрібніших крижаних кристаликах, якими було сповнене повітря. 11 вересня Нансен, глянувши на термометр, що лежав усередині намету, біля спального мішка, побачив, що стовпчик спирту опустився нижче 40 градусів. А декому тут ввижалися оази! Ні, певніше всього, в центрі Гренландії міститься ще один «полюс холоду» Північної півкулі! І чи не тут народжуються холодні бурі, які раптово вриваються на материк Європи? Коли маленька експедиція повернеться з матеріалами своїх метеорологічних спостережень… Проте, чи судилося їй повернутися?..

Нансен не тільки твердо вірив у це, але вже обмірковував новий, ще ризикованіший, план. І одного разу Отто Свердруп, з яким він особливо заприятелював у поході, почув од нього дивну фразу. Із свистом дихаючи, вони саме втягували на крижаний горб важкі сани, мало не падаючи від утоми. І ось Нансен, раптово зупинившись, повернувся до Свердрупа:

— А до полюса? — прохрипів він. — Ти думаєш, до полюса йти легше?

— Ти до чого це? — не відразу зрозумів Свердруп.

Але Нансен знову наліг на лямку.

Настав, нарешті, день, коли сани помітно пішли під гору. Десь на висоті 2 700 метрів експедиція перевалила через вершину льодовика. Почався спуск до бажаного протилежного берега. А тут ще попутний вітер напнув паруси. З кожним днем схил крутішав, сани бігли все швидше й швидше. Й одного разу над льодовиком залунав крик — ні, не крик, а, певніше, захоплюючий зойк:

— Земля! Земля!

Крізь снігову імлу темніли гірські вершини узбережжя. Великий льодовик кінчався!

Вранці 24 вересня Нансен зупинився біля урвища. Внизу чорніла волога земля з кволою зеленню. Він глибоко вдихнув повітря, що пахло травою. Так, вони перемогли! Тепер додому, додому!

Але коли Нансен разом із Свердрупом, вирушивши в розвідку, дістались ескімоського селища Годтхоб, на них чекала прикра несподіванка. Молодий датський чиновник, який вважав мандрівників за потерпілих корабельну аварію матросів, поспішив сказати, що останній корабель давно пішов звідси. Дізнавшись, що перед ним Нансен, він мало не проглинув язика.

— То ви Нансен? — нарешті промимрив він. — О, я такий радий! Ми одержали газети з Норвегії, і я користуюся з нагоди привітати вас з наданням докторського ступеня!

Від хвилювання і несподіванки чиновник забув поздоровити Нансена, що той перетнув Гренландію…

Отже, мандрівники залишилися зимувати в Годтхобі. Нансен і не гадав, що гренландська зима пролетить для нього з незбагненною швидкістю. Ще менше припускав він, що, розповідаючи потім про життя серед ескімосів, стане називати ці півроку щасливими шістьма місяцями.

Авжеж, Нансен був щасливий у побудованих з каміння й торфу халупах ескімосів. Він навчився розуміти їхню мову, цінувати їхні ласощі — сирий тюленячий жир або мерзлі ягоди. Він відгукувався на прізвисько «Велика людина», а на різдво захоплено витанцьовував з ескімоськими дітьми навколо ялинки — дерев'яного круга з прив'язаними до нього зеленими гілками ялівцю.

Нансен навчився плавати в каяці — малесенькому шкіряному човничку, вертлявому, хиткому, в який наважувались сідати лише поодинокі європейці. Він намагався збагнути дивовижне мистецтво ескімоських мисливців, які, ніби чорні буревісники, літають на своїх каяках серед хвиль, вистежуючи тюленів і блискавично поцілюючи їх гарпуном. Морж може протнути човничка своїми іклами, йому загрожують страшні зуби хижої касатки, і навіть велика риба, попавши на гачок, інколи тягне каяк разом з веслярем під воду раніше, ніж той встигне обрізати волосінь. Одним словом, небезпека чигає на ескімоса щомиті, але він не боїться моря, він перемагає природу, він герой серед вируючої стихії.

І той самий ескімос безсилий проти жадібних зайд, які захопили землі його пращурів. Побувавши в кількох селищах, Нансен скрізь бачив одне і те ж: згасання народу. Кожен європеєць почував себе на острові маленьким царком, якому все дозволено, який тут для того, щоб наказувати, розпоряджатися, збагачуватись.

І Нансен вирішив написати книгу про ескімосів. Довгими зимовими вечорами він занотовує до зошита:

«Кожного разу, коли я бачив докази їхніх страждань і лиха, яких ми їм завдаємо, залишок справедливості, що все ж таки жевріє у більшості з нас, збуджував у мені почуття обурення, і мене сповнювало пекуче бажання розповісти правду всьому світові… Я дуже добре знаю, що мій голос буде як крик самітника в пустелі, навіть без гір, які змогли б луною повторити його. Моє єдине сподівання — це пробудити в декого почуття симпатії до ескімосів і співчуття до їхньої долі».

Весною 1889 року скорювач крижаної верховини Гренландії і його супутники покинули Гренландію і вирушили на кораблі до рідних берегів.

Нансен віз не тільки нариси майбутньої книжки, не тільки дуже цінні матеріали спостережень природи острова. Ні, похід через крижану верховину, уроки життя серед небезпек, здобуті від ескімосів, зміцнили в ньому впевненість, що йому буде під силу нова, небагато складніша справа в арктичній пустелі. Все виразніше уявляв він план сміливої експедиції. Він ще не знав, як називатиметься той корабель, який допоможе йому здійснити цей план, але він уже знав людину, яка поведе це судно. Мовчазний капітан Отто Свердруп, перевірений, випробуваний в дуже важких клопотах гренландського походу, досвідчений моряк, надійний товариш, був єдиний, кому Нансен розповідав про свої задуми.

А через чотири роки потому, сірого похмурого дня «Фрам» покинув прикрашену прапорами гавань і почав рейс до Північного полюса. На капітанському містку поруч з Нансеном став капітан Свердруп.

Дружбу, яка зародилася на крижаній верховині Гренландії, вони пронесли через довп десятиріччя. Свердруп пережив Нансена. Коли навесні 1930 року Норвегія ховала свого національного героя, в згорбленому старому чоловікові, по зморшкуватому обличчі якого бігли сльози, багато хто впізнав уславленого капітана «Фрама». Він проводжав товариша по мандрах в останню дорогу…



СКАЧКА ДО ПОЛЮСА


Шостого квітня 1909 року, прокинувшись після кількагодинного важкого сну, що нагадував непритомність, Роберт Пірі записав у дорожньому щоденнику:

«Нарешті біля полюса. Приз трьох століть. Моя мрія і мета протягом двадцяти років. Нарешті він мій! Я не можу усвідомити це як належить. Все здається таким простим і звичайним».

Пальці, скоцюблені від холоду, погано слухались. Літери виходили неоковирними. Крекчучи і охкаючи, Пірі виповз із снігової халупи.

Так, він узяв приз! Треба будити інших, увіткнути в сніг прапори тих товариств і клубів, які дали йому гроші на експедицію, сфотографуватися урочистіше, ще раз провести астрономічні спостереження…

Двадцять років він прагнув сюди. Двадцять років!


* * *

Роберт Пірі включився в міжнародні скачки до Північного полюса наприкінці XIX віку.

Скачками цю боротьбу — кому першому ступити ногою на північний кінець земної осі — назвав котрийсь дослідник. І справді, вона скидалася на азартні змагання. Забивалися на крупні парі. В Америці визначили навіть грошовий приз тому, хто першим досягне мети.

Пірі ввійшов у цю гру майже випадково, уже після того, як багато експедицій зазнали невдачі. Він був інженером і працював у джунглях Нікарагуа — шукав, де можна прокласти канал. Коли канал передумали будувати, Пірі почав шукати, чим би зайнятися, йому трапила на очі коротенька замітка про безлюдні простори Гренландії та її вічну кригу. Пірі вирішив, що там є де прикласти сили енергійній і небоязкій людині.

Вперше Пірі вирушив до Гренландії на судні «Коршун». Під час маневрів корабля залізний румпель переламав мандрівникові ногу. Перелом був дуже важкий, але учасник експедиції лікар Фредерік Кук показав себе чудовим лікарем. Він самовіддано доглядав хворого. Пірі не міг нахвалитися своїм товаришем і його мистецтвом.

Тільки-но переломи зрослись, як Пірі разом з Метью Хенсоном вирушив у похід через льодову верховину Гренландії. Навіть для зовсім здорової людини цей шлях був найважчим випробуванням. Пірі пройшов його. У новачка виявилась така воля і настирливість, що йому могло б позаздрити багато уславлених арктичних мандрівників.

Повернувшись до Америки, Пірі почав готуватися до нової експедиції. Йому потрібні були гроші, багато грошей. Тоді він поїхав по містах з лекціями про Гренландію. Пірі виступав по кілька разів на день, затьмарюючи найневтомніших церковних проповідників. Він прочитав 168 лекцій і заробив 13 тисяч доларів. Але полярні експедиції обходяться дуже дорого. Ділки радять Пірі показувати за гроші свого пом'ятого льодами «Коршуна», як показують різні визначні пам'ятки на ярмарках. Повагавшись, Пірі згодився. А зробивши перший крок, він не втримався і від другого: вигідно запродав нью-йоркській газеті «Сен» свої ше не написані листи і щоденники ще не розпочатої експедиції…

Однак ця експедиція закінчилась невдало. Але Пірі не з тих людей, яких легко зламати. Роздумуючи, Де б дістати грошей, він згадує про метеорити, що їх виявили багато років тому на мисі Йорк. Норденшельду пощастило навіть вивезти частину цих метеоритів у шведські музеї. То чи не ганьба для національної честі Америки не мати добрий шмат міжпланетного заліза і в своїх музеях?

«Ганьба, ганьба!» — підхоплюють газети.

Пірі ладен врятувати національну честь, йому допомагають спорядити експедицію. Він привозить з мису йорк кілька осколків і крупний метеорит вагою в 90 тонн. На цей метеорит знаходиться солідний покупець — любитель рідкісностей містер Моріс Джезуп, У кишені Пірі — чек на 40 тисяч доларів.

Популярність Пірі починає зростати. У недільних журналах з'являються його портрети. Коли кореспондент газети запитує, яку користь приносять полярні дослідження, Пірі відповідає:

— А яку користь приносять змагання на яхтах, атлетичні змагання, випробування машин і військових суден або яке-небудь із багатьох випробувань, які були з сивої давнини єдиним засобом визначити перевагу одних людей, машин, методів, націй над іншими?

Готуючи свою першу експедицію до Північного полюса, Пірі не приховує, що для нього головне — прийти першому, довести свою перевагу.

Але Пірі знову не щастить. В дорозі він обморожує ноги. Як би йому стало в пригоді тепер мистецтво лікаря Фредеріка Кука! На жаль, Кука нема в експедиції. Частину пальців доводиться ампутувати.

І знову Пірі виявляє величезну силу волі. Ще не розлучившись з костурами, він плентається за Метью Хенсоиом далі на північ, створюючи в крижаній пустелі запаси харчів для своїх майбутніх експедицій. Невдача не охолоджує його.

Незабаром виходить книга Пірі про його перші полярні подорожі. Він перераховує свої заслуги:

«Я відкрив новий спосіб полярних подорожей».

«Я можу вважати себе ініціатором ідеї використання самих собак на їжу собакам».

«Я ввів уперше і показав придатність різних нових методів видатної цінності для полярного мандрівника».

«Вплив моєї експедиції на ескімосів полягав у тому, що підняв усю расу до добробуту».

Всю расу — ніяк не менше! Як видно, скромність — не на рахунку доброчесностей Роберта Пірі.

Але зате скільки в ньому завзятості, настирливості, тверезого розрахунку! Писання книги тільки ненадовго затримує його в Нью-Йорку. Крок за кроком він розвідує підступи до полюса. Експедиції ідуть одна за одною. Шлях невеликому загону в краю крижаного безмов'я незмінно прокладає той самий Метью Хенсон. Але, вже не раз згадуючи це ім'я, ми, здається, забули розповісти про людину, яка його носила.

Надамо ж слово для рекомендації самому Пірі: «Метью Хенсон — мій служник; сміливий чорношкірий, родом з Віргінії, 23 років, його розум і відданість, поєднані з відвагою, що їх виявив він протягом кількох років, проведених зі мною в різних експедиціях і в джунглях Нікарагуа, змусили мене дивитись на нього, як на цінного члена експедиції».

Чим дужче захоплює Пірі «велика полярна гра», тим помітніше гравець витискує в ньому дослідника.

Далеко на півночі американець зустрічає норвежця Отто Свердрупа. Свердруп радіє: от прекрасна нагода переслати близьким листи, звіт про результати наукової роботи.

— Листи? Із задоволенням, — каже Пірі. — Але звіт… На жаль, я не можу це взяти на себе.

Пірі припускає, що норвежець встиг зробити більше, ніж він. Не буде лиха, якщо світ дізнається про це із запізненням.

Коли Пірі щастить відкрити найпівнічніший мис Гренландії, він не перебирає в пам'яті імен найдостойніших полярних дослідників, ще не увічнених на карті. Чом погана назва: «Мис Моріса Джезупа»? Джезуп щедро заплатив за метеорит і може пригодитися надалі.

Ще не досягши полюса, Пірі стає знаменитим не менше чемпіонів з боксу. Організовано «Арктичний клуб Пірі» на чолі з містером Морісом Джезупом. Для Пірі спеціально побудовано судно «Рузвельт», на якому нема хіба що пташиного молока. Існують «сани Пірі». Є «мило Пірі». Нарешті відомий «метод Пірі», який зрештою обов'язково має принести перемогу в скачках до полюса. В чому полягає цей метод?

— В тому, — відповідає Пірі, — що дві людини їстимуть в останні чотири-п'ять днів свого зворотного мандрування від полюса м'ясо своєї останньої собаки, яка перед цим з'їсть всіх своїх подруг.

Не гаючи даремно часу, Пірі готується до вирішального ходу в грі. Він змушений поспішати: в нього багато конкурентів. Гонористий американський мільйонер Циглер посилає на полюс експедицію; щоправда, навряд чи їй пощастить зробити багато, бо очолює її колишній кавалерист Фіала, спокушений не стільки в арктичних мандрах, скільки в скачках з перешкодами.

Журналіст Уельман збирається до полюса на повітряній кулі. Газети повідомляють, що за кулею буде тягтися по льоду п'ятдесяти-метрова диво-ковбаса, начинена сумішшю сушеного м'яса і гороху. Вона налагоджена так, що в дорозі від неї відриватимуться шматки — готові склади харчів на зворотному шляху Уельмана…

Хоч невдаха-журналіст пролітає всього кілька кілометрів, галас навколо його польоту неприємний Роберту Пірі.

І от розпочата 1908 року його нова експедиція змушує забути і про Циглера, і про Фіалу, і про Уельмана, і про всіх інших.


* * *

Для вирішального стрибка Пірі вибрав собі чудових помічників. Ось вони:

Квітучий, сповнений сил Роберт Бартлет — «капітан Боб». Молоді вчені: професор Марвін, який не раз побував у Арктиці, і доцент-фізик, чудовий спортсмен Мак-Міллан. Незмінний переможець університетських змагань силач Боруп. Зрозуміло. Метью Хенсон. Лікар Гудсел, якому, щоправда, далеко до наймилішого лікаря Фредеріка Кука, але все ж він знає свою справу. Нарешті багато ескімосів; з них можна вибирати найздоровіших і найнепримхливіших.

Багато років тому на арктичний лід вперше ступила сповнена надій молода людина, вольова і мужня. Вона пронесла ці якості через нелегке життя полярного мандрівника. Але він живе в тому світі, де влада золота нівечить людину, принижує найсильніші натури.

Пірі не відкриває супутникам свої карти. Ніхто, крім самого Пірі, не повинен знати, як далеко по дорозі до полюса піде кожен з них. Така умова була поставлена відразу.

Хай стараються з усіх сил, хай кожен сподівається, що саме він буде супутником Пірі на останніх етапах і розділить з ним славу відкривача полюса.

22 лютого 1909 року санні партії йдуть на штурм. Пірі, у своєму хутряному костюмі, зшитому так, що людина здається оброслою теплою волохатою шерстю, пропускає повз себе упряжку за упряжкою. Він має іти останнім, зберігаючи сили.

Тяжку роботу — прокладати шлях — доручено спочатку загонові Бартлета. «Капітан Боб» ламає тороси, протоптує колію, будує «іглу» — ескімоські снігові хатини для відпочинку загону Пірі.

Ополонки парують. Мороз такий, що гас стає білим і в'язким. Вітер збиває з ніг. Але чи те ще бачили Пірі і його супутники минулих своїх експедицій!

Поступово Пірі відсилає назад поодинці тих людей, які, на його думку, зробили свій потрібний хід у грі.

Ідуть лікар і засмучений Мак-Міллан.

За ними вирушає Боруп, який щойно, ризикуючи життям, врятував собачу упряжку, котра зірвалась в ополонку, і, на загальну думку, не поступався перед ескімосами витривалістю і спритністю.

Потім, виконуючи наказ, повернувся назад Марвін, який знайшов на зворотному шляху смерть в одній з ополонок.

«Капітан Боб» і Метью Хенсон, змінюючи один одного, протоптують шлях далі до полюса. Пірі ночує в приготованих снігових хатинах. Він почуває себе бадьорим, сповненим сил. Все обіцяє його успіх. Мороз перекинув крижані мости через ополонки. Ескімоси рвуться вперед: Пірі пообіцяв тим, хто дійде з ним до полюса, дати човен, рушницю і патрони. Заради такого незліченного скарбу будь-який ескімоський мисливець ладен закласти душу дияволу!

Вранці 30 березня у сніговому таборі на широті 84°47' Пірі вибирає собі супутників для останнього стрибка до полюса.

Перед ним стоїть загін Бартлета: сам «капітан Боб» — прекрасний астроном і найдосвідченіший мандрівник, поруч — молодий, легковажний ескімос Укеа, який вперше бере участь у полярній експедиції, і ще три старших ескімоси.

— Укеа, ти підеш зі мною, — повільно говорить Пірі, не дивлячись на «капітана Боба». — І ти, Хенсоне.

Бартлет блідне. Як, Пірі бере з собою недосвідченого Укеа і відсилає назад його, Бартлета?! Ні, він не те почув, не може бути…

— Мені безмежно шкода… — каже Пірі.

Раптовий здогад осяває Бартлета: Пірі не хоче ділити славу і гроші з іншою білою людиною! Він бере з собою негра і ескімосів — а хто ж з ділків у Америці вважає їх за людей…

Уже не бравий «капітан Боб», а стомлена, згорблена людина, придавлена кричущою несправедливістю, мляво бреде на південь, роздумуючи про ціну дружби.

Що думає в цей час Пірі? Чи просинається в ньому каяття, чи відчуває він муки совісті, чи душа його уже так зачерствіла, що такі почуття їй неприступні? Ми ніколи не взнаємо цього. У свій заздалегідь проданий газетам щоденник Пірі записує про Бартлета таке:

«Ми з ним сердечно розпрощались. Я довго дивився вслід могутній постаті капітана… Мені було невимовно сумно, що довелось розлучитися з кращим товаришем і безцінним супутником, завжди життєрадісним, спокійним і мудрим, на долю якого випала найтяжча робота — прокладати шлях для наших партій. Але що вдієш…»

Після відходу Бартлета головну упряжку повів Хенсон. Ескімоси Егінгва, Сіглу, Ута і Укеа допомагали йому. Вранці 6 квітня Пірі визначив широту: до полюса залишилось три милі.

Далося взнаки нервове напруження останніх днів. Пірі ледве пересував ноги. Хенсон і ескімоси поспішно збудували хатину.

Трохи відпочивши, Пірі зробив кілька поїздок в різних напрямках, визначаючи широту. Переконавшись, що його загін перебуває в районі полюса, він наказав увіткнути прапори, потім відзначив у записках про досягнення північного кінця земної осі і поклав їх у скляну пляшку. Потому всі тричі прокричали «ура». Пірі потиснув руку ескімосам і особливо подякував вірному Хенсону.

А пізніше у своїй книзі він написав, що білі супутники могли виявитися на останньому етапі до полюса в ролі пасажирів (це Бартлет пасажир!), «Хенсон же був ніби частиною транспортного механізму».

Це про людину, яка самовіддано і безкорисливо ділила з ним всі небезпеки полярних подорожей!


* * *

Пірі повертається з тріумфом. На нього чекають слава і великий грошовий приз. Назустріч «Рузвельту» виходить пароплав з кореспондентами мало не всіх нью-йоркських газет. Журналісти оточують Пірі. І перше запитання після поздоровлень:

— Що пан Пірі думає з приводу відкриття лікаря Кука?

— Лікар Кук? А-а, Фредерік Кук, давній приятель! Але що ж він таке відкрив, цей славний хлопець, лікар Кук?

Кореспонденти розгубились. Як, хіба пан Пірі не знає? Лікар Кук відкрив Північний полюс!

Пірі приголомшений. Його випередили. Не може бути! Тільки не це…

— Я ще не знаю деталей, але переконаний, що ваш лікар Кук — брехун і шахрай, яких не бачив світ, — каже він.

Кореспонденти в захопленні. Сенсація! Жирні заголовки: «Пірі проти Кука», «Ще одна загадка полюса», «Пірі каже: «ні!», «Пірі обіцяє вивести Кука на чисту воду».

А лікар Фредерік Кук у цей час роз'їжджає по Америці з лекціями про те, як йому пощастило скорити полюс. Газети називали його не інакше, як «великий лікар Кук». Дорослі й діти зачитувались книгою про його арктичний похід.

Дякуючи щедрій допомозі освіченого мільйонера містера Брадлея, розповідав лікар у цій книзі, він зміг спорядити полярну експедицію. Шлях до полюса він, Кук, разом з кількома ескімосами почав 18 березня 1908 року. Через деякий час йому пощастило виявити невідому землю. Кук назвав її на честь свого благодійника землею Брадлея. Переборюючи бурі і морози, споживаючи собаче м'ясо, лікар Кук і два ескімоси дісталися 80°59' 46'' північної широти. Тут лікар впав від утоми, але наступного дня дійшов до полюса і поставив американський прапор. Ескімоси побудували снігову хатину. Фотографія цієї хатини прикрашає книгу.

Коли Куку повідомили, що Пірі обізвав його брехуном і шахраєм, «великий лікар» не дійшов до лайки у відповідь.

— Авжеж, — заявив він представникам преси, — у мене нема сумніву, що мій друг Пірі, якого я безмежно поважаю, справді досяг полюса. Але я був на полюсі 21 квітня 1908 року, а мій друг Пірі — 6 квітня 1909 року. На рік пізніше. Я розумію його стан і не серджусь на його вибрики.

Одначе Пірі не збирався визнати себе за переможеного. Він знайшов підозрілі протиріччя в книзі Кука і невпинно повторював скрізь і всюди, що той нахабний брехун.

Тоді «великий лікар Кук» розлютився. Він послав президентові телеграму, звинувачуючи Пірі… в крадіжці грошей — щоб розповсюджувати в Арктиці багатожонство. «В даний час, — закінчував Кук свою кляузу, — на безвідрадній півночі є принаймні двоє дітей, які кричать про хліб, молоко і свого батька. Вони є живими свідками паскудств Пірі, який вкритий коростою невимовної розпусти».

Не будемо наводити тут дальших деталей сварки, яку американська преса роздмухувала кілька років. Розкажемо, чим вона закінчилась.

«Великого лікаря Кука» викрили ескімоси. Кук вважав їх за наївних дикунів. Але ескімоси непогано розбирались в карті і чудово орієнтувалися на льоду. Вони розповіли, що побудували Кукові хатину за 12 миль від одного з островів. Ескімоси відразу впізнали її на знімку, під яким Кук написав:

«На Північному полюсі». Насправді ж від хатини до полюса залишалось 900 кілометрів!

Коли все це виявилось, деякі газети оголосили Кука «психологічною загадкою». Справді, він вважався досвідченим полярним мандрівником і не менш досвідченим лікарем, мав солідне становище в суспільстві і раптом — такий конфуз!

— Яка там психологічна загадка! — заперечували інші газети. — Просто цей спритний чоловік Кук зумів захопити приз під самим носом у Пірі, та ще заробити купу грошей лекціями і книжкою. А його афера з ученим Рассмусеном — теж психологічна загадка? У цього Рассмусена десь там, у льодах, не вистачило харчів, і він збирався жувати ремені від собачої упряжки. Тут і нагодився лікар Кук. Він дав Рассмусену харчів, але тільки в обмін на купу голубих песців, колосально заробивши на цій справі. Слухайте далі! На зворотному шляху Кук знайшов у хатині Рассмусена продані цьому невдасі свої харчі і сам же скористався з них. Ні, що не кажіть, а цей Кук хлопець з головою, він цілком міг би стати мільйонером.

Перемогу Пірі заперечував не тільки Кук. Сумнівалися й учені, які розглядали всі подані скорювачем полюса матеріали. І настільки сумнівалися, що, коли Пірі надавали звання адмірала, в грамоті слова «За відкриття Північного полюса» були виключені.

Деякі авторитетні вчені вважали, що Пірі трохи помилився через не досить ретельно проведені астрономічні спостереження. На їхню думку, Пірі не дійшов до полюса півтора градуса широти, поставивши свої прапори за 167 кілометрів від мети.

Але запідозрити Пірі в навмисному обмані нема ніяких підстав. У літописах видатних географічних відкриттів його заслужено названо першовідкривачем найпівнічнішої точки планети.

Після вдалої подорожі Роберт Пірі облишив кар'єру полярного дослідника. Наукові результати експедиції, котра його прославила, не були значні: кілька промірів глибин океану на високих широтах — та й годі.

Справжнє наукове вивчення району поблизу заповітної точки земної кулі почалося 1937 року, коли на Північний полюс прилетіла радянська повітряна експедиція. Вона залишила там чотирьох сміливців-папанінців, які розпочали довготривалі наукові спостереження на славнозвісній дрейфуючій станції «Північний полюс».

Відтоді радянські полярники не поступаються ні перед ким першістю у вивченні Арктики. Вони провели дослідження в сотнях місць, які вважалися раніше абсолютно неприступними. Червоні прапори майорять тепер над новими дрейфуючими станціями, а літаки з червоними зірками можуть будь-якої миті вільно і буденно злітати до полюса і назад.



ДВА КАПІТАНИ


«Штурману Вал. Ів. АЛЬБАНОВУ

Пропоную Вам і всім нижченазваним, відповідно до Вашого і їхнього бажання, покинути судно, щоб досягти населеної землі, зробити це 10-го цього квітня, ідучи пішки по льоду, везучи за собою нарти з каяками і харчами, взявши їх з розрахунку на два місяці. Покинувши судно, іти на південь доти, поки не побачите землі. Побачивши ж землю, діяти відповідно до обставин, але краще намагатися досягти Британського каналу, між островами Землі Франца-Йосифа, триматися їх, як найбільш відомих, до мису Флора, де, я припускаю, можна знайти харчі і будівлі. Далі, якщо час і обставини дозволять, прямувати до Шпіцбергену, не віддаляючись від берегів Землі Франца-Йосифа. Досягнувши Шпіцбергену, Ви матимете надзвичайно важке завдання — знайти там людей, про місцеперебування яких ми не знаємо, але, сподіваюсь, на південній частині його — це Вам пощастить, — якщо не зимівників, то застати де-небудь промислове судно. З Вами підуть, відповідно до бажання, такі тринадцять чоловік з команди…

Капітан судна «Св. Анна» лейтенант Брусилов. 10 квітня 1914 року в Північному Льодовитому океані».

Правда ж, дуже знайомий лист? Адже саме його прочитав Саня Григор'єв, герой роману письменника Каверіна «Два капітани», розбираючи в місті Заполяр'ї давні щоденники, які збереглись у доброго лікаря Івана Івановича.

Але якщо розгорнути сьомий розділ четвертої частини роману, то легко переконатися, що лист списано звідти неточно. Там сказано: «Штурману Ів. Дм. Климову», а зовсім не «Вал. Ів. Альбанову». І потім, лист підписано в романі капітаном судна «Св. Мария» Іваном Львовичем Татариновим. Тут же судно чомусь названо «Св. Анной» і підписано лейтенантом Брусиловим.

У чому ж річ?

А в тому, що розпорядження Георгія Львовича Брусилова штурманові Валеріанові Івановичу Альбанову справді існувало. Воно потрапило в роман «Два капітани» з справжніх документів морського архіву, і Веніамін Олександрович Каверін змінив тільки прізвища. Навіть дата зовсім точна: лист було написано, як і сказано в романі, 10 квітня 1914 року далеко в льодах океану…


* * *

Корабель, пофарбований білою фарбою, який привернув увагу петербуржців благородством своїх ліній, покинув місце стоянки біля Миколаївського мосту на початку серпня 1912 року. Коли він ішов по Неві, можна було прочитати на його носі золоті літери: «Св. Анна».

Другого дня газети коротко повідомили, що ще один російський полярний мандрівник, лейтенант Георгій Львович Брусилов, покинув рідні береги і має намір пройти через весь Північний Льодовитий океан з Петербурга у Владивосток. Журналісти додавали, що експедицію мандрівник спорядив на кошти свого багатого дядечка.

Той рік, коли «Св. Анна» почала рейс, був особливо несприятливий для плавання в Арктиці: важка крига захаращила всі головні протоки.

Крига закрила і вихід з протоки Югорський Шар у Карське море. Кілька пароплавів — їх добре пом'яло, коли вони спробували пробитися на схід, — диміли біля краю непрохідної криги. Капітани збиралися вже повертатися назад, коли в протоці з'явилась біла «Св. Анна».

Саме до її приходу вітер трохи розрідив кригу. Виник вузький і ненадійний прохід. Капітани побоялись вести свої судна в льодову пастку. Але «Св. Анна» похмурого світанку сміливо пройшла в Карське море. Майже зразу ж крижані поля повільно зійшлися за кормою корабля.

Це було 16 вересня 1912 року.

Відтоді «Св. Анну» ніхто і ніколи не бачив.

І, можливо, все, що сталося далі, так і залишилось би невідомим — хіба мало трагедій розігрується у крижаній пустелі, хіба мало експедицій зникає там безслідно, — якби через два роки до одного із скелястих мисів Землі Франца-Йосифа не підійшов корабель «Св. Фока».

У густому тумані з капітанського містка «Св. Фоки» помітили серед величезних прибережних каменів маленьку людську постать. Це було так несподівано, що вахтовий не повірив своїм очам. Але, протерши скельця бінокля і знову глянувши на берег, він побачив, що маленька постать зштовхнула малюсінького човника і пливе до «Св. Фоки».

Скоро невідомий моряк у подраному кітелі вже дерся по штормовому трапу і щось гукав хрипким кволим голосом. Його бліде обличчя, заросле русявою бородою, з'явилось над бортом.

— Я прошу допомоги… Чотири чоловіки на мисі Гранта… Вони залишились там… допоможіть… — тільки і міг вимовити моряк.


* * *

«Св. Анна», увійшовши в крижаний мішок Карського моря, все ж таки пробилась під парусами і під парою досить далеко, до берегів півострова Ямал. Тут вона вмерзла у лід і разом з ним у темряві полярної ночі, що настала, почала дрейф — повільний рух на північ.

Моряки не сиділи без діла, нудьгувати не було коли. Через ополонки промірювали дно, ремонтували судно, возили з берега плавник, діставали драгою з дна морських зірок, рачків, риб для колекцій. У вільні години бігали на лижах і ковзанах, а вечорами збирались у затишній кают-компанії: грали на піаніно, слухали грамофон, а одного разу влаштували навіть аматорський спектакль. Судновий кок Калмиков написав вірші, які так сподобались, що їх весь час співали хором:


Під славним прапором російським
Ми з капітаном в путь підем,
Обійдем береги сибірські
Своїм красунем кораблем.

Але до середини зими на судні вже не все було гаразд.

Якось у лютий мороз моряки надумали полювати на білого ведмедя. Гнали його мало не десять кілометрів, але ведмідь утік, а розпалені мисливці застудились.

Єдина жінка на кораблі, Єрмінія Олександрівна Жданко, яка була за лікаря, падала з ніг, доглядаючи хворих. Можливо, нежить ослабила людей, і тоді якесь дивне захворювання, схоже на цингу, поступово перетворило корабель на лазарет. Гірше за всіх почував себе Брусилов, який крижем лежав у ліжку.

Хвороба пішла на спад тільки над весну, коли стало ненадовго з'являтися сонце, а свіже, з присмаком риби м'ясо білих ведмедів не зникало зі столу.

На кораблі готувалися продовжувати плавання. Навколо вже синіли прогалини чистої води.

Але крижина, в яку вмерз корабель, повільно танула і, як і раніше, цупко тримала його.

Море, бажане відкрите море, з рідкими, не страшними плямами крижаних полів, ніби дратувало моряків. Воно було і близьке, і недосяжно далеке, як вулиця під тюремним вікном, на яку крізь грати жадібно дивиться в'язень.

Моряки намагались вирватись. Вони закладали заряди пороху, різали, кололи, довбали лід, прокладаючи канал.

Але справа погано посувалась. А дні вже знову стали коротшати. Разом з полярним літом відходила надія визволення.

З середини серпня моряки почали готуватися до другої зимівлі. Їхнє судно перебувало саме біля 80-ї паралелі, в малодоступному районі Полярного басейну. Його повільно несло все далі і далі на північ.

Коли знову настала нічна темрява, ніхто вже не відкривав кришку піаніно. Грамофон заржавів. У кают-компанії пара від дихання осідала холодними краплями на закіптюженій стелі. Закінчився гас, закінчились свічки. В саморобних каганцях, потріскуючи, чадів ведмежий жир. Пічки топили корабельними перебірками.

Але страшніш над усе був розлад, який почався на кораблі. Нервовий, палкий Брусилов після довгої хвороби став вельми роздратованим і причепливим. Він не порозумівся із штурманом Альбановим, чудовим, досвідченим моряком, але теж не дуже витриманою людиною. Дійшло до того, що Брусилов, на прохання штурмана, усунув його від виконання службових обов'язків.

Альбанов, роздумуючи над дрейфом «Св. Анны» і згадуючи знаменитий дрейф «Фрама», корабля Фрітьофа Нансена, дійшов висновку, що звільнитися з льодовитого полону раніше осені 1915 року марно й мріяти. Але харчів на кораблі для всіх ледве могло вистачити до початку 1915 року. Значить — голодна смерть.

А що, думав Альбанов, коли частина екіпажу піде з корабля? Найближче від «Св. Анны» Земля Франца-Йосифа. Цей архіпелаг майже безлюдний, але там, можливо, збереглись бази продовольства, залишені різними полярними експедиціями, вдалими і невдалими.

У січні 1914 року, коли корабель був уже за 82-ю паралеллю, Альбанов прийшов до Брусилова і попросив дозволу покинути «Св. Анну». Брусилов дозволив. Не заперечував він і тоді, коли до Альбанова приєдналась велика частина екіпажу. На тих, що залишились, могло вистачити харчів до кінця дрейфу. Керувати ж кораблем на чистій воді могли всього лиш кілька чоловік.

Штурман почав енергійно готуватися до походу через весняну рухому кригу. Тут потрібні були одразу і човни, і сани. Легкі човни — каяки — зробили з парусини, натягнутої на дерев'яний каркас. На полози використали буфетний стіл. Працювали в холодному трюмі, при каганцях, у напівтемряві.

На судні не було надійної карти тієї місцевості, куди думав піти штурман. У судновій бібліотеці була книжка Фрітьофа Нансена про експедицію на «Фрамі», до якої для зручності читачів додавалась маленька схема. На ній приблизно було позначено Землю Франца Иосифа, північніше неї — Землю Петермана і північно-західніше — Землю короля Оскара. Ще Нансен переконався, що австрійська експедиція досить приблизно позначила межі островів архіпелага Землі Франца-Йосифа.

Тепер «Св. Анна» перебувала саме там, де належало бути Землі Петермана, а навколо, як і раніше, простелялась похмура крига. Отже, ця «Земля» існувала тільки в уяві учасників австрійської експедиції, яка «відкрила» її. Карта не точна. Але хай краще хоч така карта, ніж ніякої. І Альбанов ретельно перемалював схему в записну книжку, а оригінал віддав Брусилову.

Наближалась весна. Закінчували готуватись до походу. Все частіше підіймався штурман у «вороняче гніздо» — в бочку, прикріплену високо на щоглі корабля. У січні звідти недовго бачили щось схоже на дуже віддалений острів. Тепер же ніде не було навіть ознак землі. Тільки крига.

Багато передумав штурман, годинами просиджуючи високо на щоглі, і свої думки довірив тільки щоденнику:

«Ледве чутно шепоче вітерець у снастях, покритих сріблястим пухнастим інеєм. Як у білій одежі, лежить і спить красуня «Св. Анна», прибрана примхливою рукою морозу і по самий планшир[2] засипана снігом. Інколи гірлянди інею зриваються з такелажу і з тихим шурхотом, як квіти, обсипаються, вниз на сплячу… Півтора року уже спокійно спить вона на своєму крижаному ложі. Чи суджено тобі і далі спокійно проспати важкий час, щоб одного прекрасного ранку непомітно разом з ложем твоїм, на якому ти заснула далеко в Карському морі, біля берегів Ямалу, опинитись де-небудь між Шпіцбергеном і Гренландією?.. Чи в холодну, буремну полярну ніч, коли навкруги виє завірюха, коли не видно ні місяця, ні зірок, ні північного сяйва, ти раптово будеш грубо збуджена від свого сну жахливим тріском, злісним вищанням, сичанням і тремтінням твого спокійного досі ложа, з гуркотом полетять вниз твої щогли, стеньги і реї, ламаючись самі і ламаючи все на палубі?

В передсмертних конвульсіях затремтить твій корпус, затріщать, ламаючись, всі суглоби твої, і через деякий час тільки купа безформних уламків та ще один свіжий льодовий горб укажуть твою могилу. Хуртовина буде співати над тобою похоронну пісню і скоро запорошить свіжим снігом місце катастрофи. А біля найближчих ропаків купка людей у темряві буде у відчаї рятувати що можна з свого майна, все ще хапаючись за життя, все ще не втрачаючи надії…»

З гірким почуттям готувався Альбанов до походу. Його турбувала не тільки доля тих, що залишаються. Люди, які підуть з ним, вірячи йому, — чи уявляють вони, який далекий шлях, як болісно важко дертися хворими ногами на тороси, тягнучи за собою санки з вантажем? Чи не занадто велику відповідальність бере він на себе?

Але передумувати було пізно.

Настає день виходу. Нарти з вкладеними каяками стоять біля борту судна. Починається прощальний обід. Хтось пробує жартувати. Удаваний сміх зразу ж обривається. Мерщій би вже з-за столу…

На льоду, біля корабля, Брусилов вручає штурману те саме розпорядження, яке можна знайти і в морських архівах, і на сторінках роману «Два капітани». Альбанов знімає шапку. Хтось несміливо кричить «ура», інші підхоплюють. Ті, що йдуть, налягають на лямки. Ті, що залишаються, ідуть їх проводжати. Ідуть мовчки, тільки сніг повискує під полозами.

У наметі, на місці першої ночівлі санної експедиції, Брусилов дістає пляшку шампанського— останню з корабельних запасів. На кожного припадає по наперстку. Та не в тому річ: в останні хвилини забуто всі чвари, а добрі, сердечні слова краще всякого вина зігрівають людину.

Пробираючись між брилами льоду, провалюючись у сніг, люди тягнуть нарти. Зимівля виснажила їхні сили. Ноги опухли, взялись ранами, мучить задишка, паморочиться голова. Доводиться спочатку тягти «всім народом» частину нарт, потім повертатися за іншими.

Тільки на шостий день дороги зникають з очей щогли «Св. Анны» — так недалеко від судна відійшов штурман зі своїми супутниками. Троє матросів просяться назад на корабель: вони почувають себе зовсім зле. Альбанов відпускає їх: санним слідом ті, що повертаються без нічого, за день можуть пройти більше, ніж з вантажем — за тиждень.

Сніг, що трохи відтанув, вкритий тонкою матовою кіркою, яка сильно відбиває сонячне світло. Окуляри з пляшкового скла не рятують від снігової сліпоти. Як колись Харитон Лаптєв, бреде тепер Альбанов, майже нічого не бачачи, раз у раз витираючи сльози. Важко писати на коротких привалах — літери зливаються, зелені плями мелькають на папері:

«Тепло і тихо. На небі ні хмаринки. Сонце сліпуче світить мені в обличчя, і очі щільно заплющені. Розплющивши їх на хвилину, щоб подивитись напрям і переконатися, що, як і раніше, тягнеться рівнина, знову заплющую їх… Розмірено, в ногу, одночасно похитуючись уперед, налягаючи на лямку грудьми і виправляючись, тримаючись однією рукою за борт каяка, йдемо ми.

У правій руці — лижна палиця з кружком і гострим наконечником, яка з механічною точністю заноситься вперед, з рукою хитається вправо і повільно залишається позаду…

Як одноманітно, як виразно рипить сніг під наконечником палиці! Ця палиця немов відмірює пройдений відрізок і, невдоволена результатом, наполегливо бурчить. Мимоволі прислухаєшся до цього ритмічного порипування, і от вам ясно чується. «Далеко, да-ле-ко, да-ле-ко».

Альбанов іде попереду, прокладаючи дорогу, за ним плентаються його напівосліплі супутники. Торосів нема тільки там, де темніють ополонки. Обходити їх неможливо, перепливати на каяках не дає каша з дрібних крижин. Доводиться чекати, поки нічний холод заморозить цю кашу, затягне ополонку ламкою плівкою. А за ополонкою — знову тороси, оголені або прикриті снігом, що ще гірше. Хоч би трохи гладкого, рівного льоду — ото було б свято.

Матрос Баєв пішов у розвідку, видерся на високий торос і виявив, що краще йти західніше: там видніється поле рівного льоду.

— Сам своїми очима бачив, — запевняв Баєв. — Така рівнина, що кінця-краю не видно. І сніг щільний — копитом не проб'єш. Не інакше, як прямо до острова тягнеться.

Спробували йти туди, куди кликав Баєв, але замість рівного молодого льоду наткнулись на ті ж ропаки і тороси. Збентежений матрос попросив відпустити його ненадовго, на пошуки своєї «рівнини». Пішов — і не повернувся.

Стурбований Альбанов поспішив по його сліду. Слід вів далеко вбік від табору. Повалив сніг, сліди матроса ставали дедалі непомітнішими, потім зовсім загубились. На стрілянину і крики ніхто не відгукнувся. Можливо, Баєв повернувся до табору?

Ні, Баєв не повернувся. Тоді зробили з лиж, каяків, нарт, палиць високу щоглу і вночі підняли на ній прапор. Баєв обов'язково мав би побачити його вранці, якщо тільки під час снігопаду він не потрапив у ополонку…

Матроса марно шукали три дні, хоч кожна згаяна година зменшувала надії на успішне завершення всього походу.

Адже минуло вже понад місяць, як санна партія покинула судно, а за цей час їй пощастило пройти всього сто кілометрів. З кожним днем вона долає менше й менше шляху.

А скільки нових, несподіваних перешкод! Троє роззяв утопили двостволку і саморобну кухню і ледве врятувались самі. Тепер доводиться жувати сире м'ясо. Захворів матрос Луняєв. Дедалі частіше трапляються ополонки, нарти грузнуть у глибокому снігу, знизу просоченому водою, запаси сухарів тануть неймовірно швидко.

От якби було хоч кілька їздових собак, хай найпоганших! І справжні нарти, а не абияк зрихтовані з суднових столів. І надійний компас — адже доводиться іти за маленьким компасом, вробленим у бінокль. Навряд чи ходила коли-небудь по таких льодах експедиція, споряджена гірше санної партії «Св. Анны».

Альбанов, визначаючи широту, помітив одного разу, що лід, по якому вони бредуть, дрейфує вже на південь. Відкриття спочатку порадувало його. Але чим більше провадив штурман визначень, тим тривожнішими ставали записи в його щоденнику:

«Неділя, 1 червня. Нас дуже швидко несе на південь. Мене бентежить одна обставина, про яку я намагаюсь змовчати перед своїми супутниками. Якщо лід так швидко посувається на зюйд-зюйд-вест, то, значить, там ніщо» не перегороджує йому шляху. Адже ж це «що» — острови, до яких ми прагнемо. Адже якщо ми радіємо нашому швидкому дрейфу, то тільки заради цих островів. А їх, мабуть, і нема там, куди несе лід. Якби був цей швидкий дрейф тоді, коли ми були набагато північніше, він нічого не приніс би мені, крім радості, бо завдяки йому ми наближалися б до землі. Але тепер, коли ми, досягнувши широти Землі Франца-Йосифа, продовжуємо швидко рухатися на південь і однак не бачимо і натяку на острови, стає ясно, що нас проносить повз цю землю».

Проносить мимо! Західніше Землі Франца-Йосифа у цих широтах тільки мертві льоди, до самого Шпіцбергену. Значить, треба дужче забирати на південний схід.

Але як важко зробити це, коли крижини кружляють у повільному хороводі! Тільки вчора, переправившись через кілька тріщин, Альбанов наткнувся на лижний слід. Це було дико, неймовірно — хто міг тут пройти? Але, придивившись, штурман зрозумів, що це слід його партії: крижина, по якій вони пройшли кілька годин тому, описала коло і знову опинилась на їхньому шляху.

Щоб зачепитися за суходіл, за останні миси Землі Франца-Йосифа, треба йти набагато швидше, ніж зараз. А супутники Альбанова зовсім розкисли. Жоден з них до цього походу ніколи не ходив по арктичних льодах. Серед них є досвідчені моряки, але нема жодного справжнього полярника. Одному здається, що треба кинути нарти і йти без нічого, другий бурчить, що переходи неймовірно тяжкі, третій переконаний, що штурман хоче всіх заморити голодом.

Альбанову доводиться самому беззмінно протоптувати слід та ще й повертатися час від часу назад, щоб підганяти відсталих. Тільки воля штурмана, тільки його настирливість, інколи навіть жорстокість змушують купку людей рухатися вперед.

Одного разу Альбанов бачить раптом на імлистому обрії «щось» — дві рожевуваті хмарки, які довго не змінюють форми і кольору. Але штурман не поспішає розказувати про своє відкриття: раптом це тільки пасмо торосів? «Щось» тим часом ховається в імлі.

А через кілька днів у щоденнику Альбанова з'являються рядки, сповнені надії:

«Понеділок, 9 червня. Цього разу я побачив на зюйд-ост від себе, при гарному обрії, щось таке, від чого я схвильовано присів на ропак і поспішно почав протирати і бінокль і очі. Це була різка сріблясто-матова смужка, трохи випукла догори, яка іде від самого обрію і ліворуч поступово губиться. Самий «носок» її, що прилягає до обрію, особливо різко і правильно виділяється на тлі голубого неба… Вночі я разів п'ять виходив подивитись у бінокль і щоразу знаходив цей шматок місяця на своєму місці, інколи його було ясніше, інколи слабше видно, але найголовніші ознаки, тобто колір і форма, залишались ті ж.

Я дивуюсь, як ніхто з моїх супутників нічого не бачить. Яких зусиль коштує мені стримувати себе, не вбігти у намет, не закричати щосили: що ж ви сидите опудалами, що ви спите, хіба не бачите, що ми майже біля мети, що нас підносить до землі?»

Вранці, при гарній погоді, землю — казкову, фантастичну, дивного, незвичайного кольору — видно вже зовсім ясно. Це якийсь острів. До нього всього кілька десятків кілометрів.

Але який болісний цей останній етап: суцільні ополонки, повні дрібної криги. А тут ще туман, вітер відганяє кригу від невідомої землі.

Тут двоє малодушних і нетерплячих нехтують святим почуттям товариства. Забравши найцінніші речі, вони «без нічого» тікають до близького вже острова. Негідники! Якби їх пощастило догнати, то суд був би швидкий, справедливий і нещадний.

Ті, що залишились, ледве доплентались із своїми каяками до голубуватого обриву льодовика, який сповз із острова в море. Обрив рівний, крутий, неприступний.

«Середа, 25 червня… Попереду стрімка 15-сажнева стіна, на яку не видерлась би й мавпа… Так, тепер, мабуть, і я починаю занепадати духом! Про супутників же своїх і говорити не буду: зовсім мокрі курки. На довершення лиха — я вже четвертий день почуваю сердечні припадки…»

Але Альбанов не здався. Вихід має бути. Треба боротися, шукати. Неймовірно, щоб у льодовій стіні не було виступу, тріщини.

І тріщина, забита снігом, знайшлась. Вирубуючи у льоду сходинки, задихаючись, падаючи, люди втягли наверх тяжкі нарти і каяки. І вчасно: ледве вибрались на острів, як крижина, по якій вони підійшли до стрімкої стіни, тріснула і перевернулась.

Попереду — льодовик, мертвий, як поверхня Місяця. Харчів залишилось на один день. Підтримуючи один одного, моряки бредуть по льодовику. Альбанов знімає шапку, прислухається: внизу, на обмілинах, якийсь шум. Та це ж кричать птахи, багато птахів, що прилетіли сюди висиджувати пташенят! Врятовані!

Льодовик кінчається. Як незвично чорніє каміння! З-під ніг вилетіла гага. У гнізді теплі яйця: їжа! Ще гнізда. Луняєв стріляє у птахів. І раптом десь близько скрикує людина.

Так, ось він, жалюгідний, один з двох втікачів, які обдурили товаришів. Плаче. Судити його? Але сонце світить так радісно, під ногами тверда земля, радіючи, кричать птахи. Відхідливе серце у нашої людини…

Альбанов пішов на розвідку. Він вийшов на найближчий мис. В один бік море, скільки сягає око, чисте від криги. Ох, «Св. Анна», от би куди, красуне, тобі потрапити!

Але що це за горбок з каміння? Вже занадто правильна його форма. Розкидали каміння. Під ним — бляшанка, в ній — прапор і записка, котра повідомляла, що експедиція мандрівника Джексона 1897 року вирушила з мису Флора шукати нових земель і благополучно прибула сюди, на мис Мері Гармсуорт.

Так от куди вони вийшли — на найзахідніший край Землі Олександри, крайнього острова архіпелагу Франца-Йосифа! Отже, коли б Альбанов трохи забарився, лід відніс би їх всіх за межі архіпелагу на певну смерть.

Тепер треба було пробиратися на південь архіпелагу — до мису Флори, де, можливо, збереглись житлові будівлі табору експедиції Джексона, на який свого часу так щасливо набрели Нансен і Йохансен. Якби через ганебний вчинок утікачів не довелось перед самим островом кинути третій каяк, всі могли б пливти на південь разом. А тепер частина людей пішла без нічого по береговому льодовику, інші попливли вздовж нього на двох каяках, що залишились.

В закриту бухточку, де умовилися зустрітися обидві партії, каяки припливли перші. Довго чекали тут моряки своїх товаришів, прислухаючись до шуму «пташиного базару», що обліпив скелі. Нарешті на схилі льодовика з'явилась берегова група. Але виходило п'ятеро, а прийшло четверо.

«Середа,2 липня, — розповідає щоденник. — О 10 годині ранку на льодовику показався Луняєв, який випередив інших, бо цього разу він мав їхати з нами на каяках. Незабаром підійшли ще троє. Архірєєв помер… Зараз я беру з собою на каяки трьох хворих — Луняєва, Шпаковського і Нільсена. У всіх болять ноги. Пухлина схожа на цинготну. Гірше від усіх виглядає Нільсен, який навіть з судна пішов уже хворим».

Біля мису Гранта каяки знову довго чекають берегову партію, яка відстала. Через протоку видно мис Флора. Якщо там збереглись склади харчів і не розвалилась хатина, то кращого місця для зимівлі і не придумати.

Однак де ж берегова партія? Щось затримало її.

Затримало надовго. Назавжди…

Записи у щоденнику дедалі тривожніші. 6 липня Альбанов, прокинувшись, побачив, що вночі помер матрос Нільсен.

Чотирнадцять чоловік вийшли три місяці тому із «Св. Анны». Троє повернулись на корабель, семеро загинули. А кінця-краю нещастям ще не видно.

Переконавшись, що берегову партію чекати марно, Альбанов з трьома чоловіками, які залишились, поплив на каяках через десяти-мильну протоку до мису Флора. Вітер застав їх на середині шляху. Деякий час Альбанов ще бачив другий каяк. Потім він зник, віднесений штормом.

Альбанов знав, що, коли вітер ще подужчає, їхній каяк не витримає: в ньому повно води. Берегів не видно. Ех, двом смертям не бути, однієї не минути! І Альбанов пристав до високого айсберга, який повільно погойдувався на хвилях.

Зі своїм супутником, матросом Олександром Конрадом, штурман витяг каяк на лід. У вершину айсберга встромили прапор, щоб люди на другому каяку, якщо вони ще живі, наслідували їхній приклад.

Потім двоє на крижині, одягши на себе теплі хутрові малиці[3], лягли так, що ноги одного перебували в малиці за спиною другого, зігрілись і… заснули, або, точніше, впали в забуття від утоми.

«Пробудження наше було жахливе. Ми проснулись від страшного тріску, відчули, що стрімголов летимо кудись униз, а в наступну мить наш «двоспальний мішок» був повен води, ми занурювались у воду і, одчайдушно намагаючись вибратися з цього підступного мішка, шалено відбивались ногами один від одного. На лихо, ми вже дуже старанно влаштовували собі цей мішок, і поли однієї малиці глибоко заходили всередину другої; до того ж малиці перед цим були трохи мокрі і протягом семи годин, цілком імовірно, обмерзли. Ми нагадували котів, яких кинули в мішку у воду, щоб утопити… Тут мої ноги попали на ноги Конрада, ми виштовхнули один одного з мішка, скинули малиці, а наступної миті вже стояли мокрі на підводній «підошві» айсберга, по груди у воді… Тремтіли ми з двох причин: по-перше, від холоду, а по-друге, від хвилювання. Зуб на зуб не трапляв. Стоячи у воді, я сушив голову: що ж тепер нам діяти? Адже ми замерзнемо!

Немов у відповідь на наше запитання, з вершини айсберга полетів у воду наш каяк… Тепер ми знали, що робити. Покидали в каяк мокрі речі туалету, викрутили свої носки і куртки, одягли їх знову, розрубали на шматки нарти, взявши кілька шматків з собою і кинувши решту у воду, сіли в каяк і мерщій гребти! Боже мій, як несамовито ми гребли! Не так турбуючись про швидкість ходу, як про те, щоб хоч трохи зігрітися, ми гребли до знемоги, і тільки це врятувало нас…»

Як у маренні, промелькнули наступні години. Люди боролись за життя. Вибравшись на обледенілий острівець, вони бігали і танцювали — два посинілі, мокрі, брудні обідранці.

Конрад обморозив пальці на ногах; Альбанова тіпала лихоманка. Намагаючись зігрітися в мокрій малиці, штурман бачив, що матрос так і не лягав до ранку, зі стогоном бігаючи по острову і клацаючи зубами.

Вранці, коли трохи пригріло, на обох напала олив'яна сонливість. Альбанов знав: якщо вони заснуть — це кінець. Він розштовхав Конрада:

— Треба пливти. Чуєш?

Вони допливли до мису Флора. Альбанов думав, що, мабуть, Колумб, висаджуючись на нову землю, хвилювався менше, ніж хвилювався тепер він. Три місяці йшов штурман до цього мису, втрачаючи товаришів, терплячи неймовірні нестатки — і раптом все це даремно…

Зійшовши на берег, обидва впали: підітнулись ноги, паралізовані хворобою. Полежавши горілиць, Альбанов підвівся перший. Вони попленталися, спотикаючись і падаючи, і побачили спочатку жердину, а потім будинок. Біля будинку стояв амбар. Сніг запорошив біля нього купи ящиків. Альбанов відірвав дошку: сухарі і консерви!

На стіні будинку і на дверях були написи:

«Перша Російська полярна експедиція старшого лейтенанта Сєдова». Далі повідомлялось, що експедиція прибула на мис Флора 30 серпня 1913 року і 2 вересня вирушила у бухту Теплиць.

Альбанов згадав — Георгій Сєдов пішов на північ, до полюса, того ж року, коли «Св. Анна» покинула Петербург.

Моряки поселились на покинутій зимівлі. Альбанов кидався в лихоманці. Конрад почував себе краще і зміг піти на пошуки берегової партії і тих, хто загубився на каяці.

Матрос повернувся тільки через три доби. Він увійшов у будинок, важко тягнучи ноги. Альбанов запитливо дивився на нього. Конрад безнадійно махнув рукою і раптом розплакався.


* * *

… Моряк у подраному кітелі, який видерся на борт корабля «Св. Фока», що прибув до мису Флора, повторював, затинаючись від хвилювання:

— Скажіть Сєдову… Я прощу у вас допомоги… У мене залишилось чотири чоловіки на мисі Гранта…

— Гаразд, гаразд. Ми їх знайдемо. Тільки заспокойтесь.

— Скажіть Сєдову… Я Альбанов, штурман «Святой Анны».

— Сєдов загинув по дорозі до полюса. Але ми допоможемо вам.

Альбанов мовчки зняв кашкет. Потім несподівано запитав:

— А чи нема у вас листів для «Святой Анны»?

Через кілька днів «Св. Фока» вирушив на пошуки супутників Альбанова, які пропали біля мису Гранта. Ніхто не відгукнувся на свистки. Жодного сліду на прибережному снігу.

З усього екіпажу «Св. Анны» залишилось живими двоє — Альбанов і Конрад…

Але жертви не виявились марними. Дрейф корабля і льодовий похід його штурмана залишили слід в історії відкриттів.

«Св. Анна» дрейфувала через ту частину Північного Льодовитого океану, де ще не плавало жодне судно. Вивчаючи карту дрейфу, доставлену Альбановим, можна було дізнатися про морські течії і рух льодів у одній з найменш вивчених ділянок Арктики.

Супутник Сєдова, професор Візе, прийшов до висновку, що східніше одного місця, де лінія дрейфу «Св. Анны» різко відхилилась, мав бути якийсь невідомий острів. Візе теоретично відкрив його в кабінеті і позначив на карті, а через кілька років після цього дивовижного відкриття радянський криголам «Сєдов» справді знайшов землю в тому самому місці, на яке вказував учений. Її назвали островом Візе.

Немалі послуги науці зробив і сам льодовий похід Альбанова. Жменька людей пройшла там, де іноземні експедиції «відкрили» Землю Петермана і Землю короля Оскара. Після походу Альбанова ці землі були остаточно «закриті» і зникли з карт.

Час нам, нарешті, повернутися і до «Двох капітанів». У мужньому штурмані Климові ми впізнаємо штурмана Альбанова. Перегортайте роман — і ви побачите, наскільки співпадають щоденники Климова, прочитані Санею Григор'євим, з оригінальними щоденниками Альбанова.

Але в привабливому образі капітана Татаринова, якого не може не полюбити читач роману, мало рис запального, дратівливого Брусилова. Капітан Татаринов немов увібрав у себе риси багатьох російських героїв полярних морів і особливо Георгія Яковича Сєдова. Енергія, воля, благородні вчинки цієї дивовижної людини, його невдачі, багато в чому обумовлені чужою злою волею, нарешті його трагічна загибель — все це знову згадується нам, коли ми разом з Санею Григор'євим роздумуємо над долею капітана Татаринова.



ЗАГАДКИ МЕРТВОГО МІСТА


Вітер гнав змішаний із снігом пісок назустріч каравану. Вершники раз у раз зіскакували на землю і бігли поруч з кіньми і верблюдами, щоб зігрітися. Навіть хутряні шапки, які майже закривали обличчя, не рятували від обморожування. Монголи, стискаючи на грудях руки, бурмотіли посинілими губами:

— Куйтун-байна! (Дуже холодно!)

Караван вів знавець Монголії, який розраховував, що коли пройти північні монгольські степи не в морозяні дні наприкінці зими, а ранньої весни, то в пустелю Гобі попадеш саме під пекуче літнє сонце. Розрахунок був правильний. Намерзнувшись у степу, караван підійшов до пустелі вже весняної пори, коли там мандрувати легше, ніж в інші пори року.

Монгольська весна не така ніжна, як північна, і не така пишна і святкова, як весни півдня. В неї свої барви, свої прикмети.

У блакитному небі з клекотом кружляли бурі грифи. Повітря стало незвичайно прозорим. Заспівали жайворонки. Вітри дули тільки вранці і вщухали після полудня. Дивні весняні сутінки, коли нескінченно переливаються фарби заходу, переходячи від пурпурних до рожевих і фіолетових, змінювались густою чорнотою холодних і зоряних ночей.

У лютому 1908 року, після півторамісячного кочового життя, експедиція перевалила через відроги Монгольського Алтаю, де ще голубіли снігові кучугури і панувала така тиша, що було чути, як дзвякає стремено, як високо в небі прокричить сокіл.

Караван спустився до буддійського монастиря, що притулився біля підніжжя хребта. Ліниві монахи, чухаючись, грілись на весняному сонечку, байдуже поглядаючи на подорожніх.

Увечері начальник експедиції побував у юрті в давнього свого знайомого, дрібного монгольского князька. Співбесідники сиділи на килимних подушках і неквапно сьорбали густий підсолений чай з молоком.

— Нема доріг до річки Ецзин-Гол, нема, — повторював князь, добродушний сухенький дідок, і два його радники підтакували йому. — Там така пустеля, що навіть кращі верблюди не зможуть її пройти. І навіщо йти туди? Хіба там є який-небудь великий інтерес?

— Авжеж, — сказав начальник експедиції. — Ви маєте рацію. Там є дуже цікаві руїни стародавнього міста…

— А звідки ви про це знаєте? — здивувався і розхвилювався князь.

Потім, зрозумівши, що його гість знає багато, монгол ствердив: так, древнє місто Хара-Хото, напівзасипане піском, справді існує. Але він, князь, ніколи в ньому не бував. Жителі пустель приховують всі шляхи до руїн і самі шукають там скарби.

— От підете побачите, а можливо, що-небудь чудове і самі знайдете. Ви, росіяни, все знаєте, і тільки вам під силу такі роботи, — сказав князь і наприкінці попрохав — Тільки, будь ласка, нікому не кажіть, що я вам розповів про руїни.

Співбесідник міцно потис йому обидві руки.

Отже, це місто — не казка, не вигадка! Схвильовано і радісно билося серце мандрівникові. Першу дороговказну нитку йому дали Потаніни. В книзі, яка описує їхні мандри по Монголії і Китаю, згадувалось про стародавні руїни в пустелі Гобі. Там була наведена розповідь кочівників про те, що десь недалеко від річки Ецзин-Гол є руїни кріпосних стін і будинків. Нічого вірогіднішого Потаніним дізнатися не пощастило.

Але навіть ці побіжні рядки схвилювали тоді нашого мандрівника, який почав збирати відомості про давні караванні шляхи, про оазу, яка зеленіла колись у долині Ецзин-Голу. Забута древня фортеця оволоділа його мріями. Він вирішив знайти її, але розказав про свої задуми тільки найкращим друзям перед самим від'їздом з Петербурга.

Однак нам давно слід назвати ім'я мандрівника. Проникнути до Хара-Хото збирався Петро Кузьмич Козлов, гідний учень і супутник великого Пржевальського.

Учень зі славою продовжував у Центральній Азії справу вчителя. Він брав участь в експедиції на Тібетському нагір'ї, мало не загинув у горах Тянь-Шаню, багато ходив по пустелі Гобі, зробив кілька великих відкриттів у Східному Тібеті — Камі, побував біля джерел річки Меконг. Тепер почалась нова його експедиція, споряджена Російським географічним товариством.

Похмурого березневого ранку караван виступив до Ецзин-Голу. На прощання старий князь шепнув мандрівникам:

— Прощай! Я впевнений, що ти потрапиш у Хара-Хото і знайдеш у ньому чимало цікавого…

Козлов їде верхи попереду каравану. Як знайоме йому все навколо — пустеля з пасмами горбів і руслами пересохлих рік, стада лякливих антилоп і величезні грифи, які висять у повітрі, поодинокі колодязі і курява старовинного караванного шляху… Незабаром озеро Сого-Нор. Он його срібна смужка, немов затягнута рухливою сіткою. Це птахи. Зараз саме розпал їхнього весняного перельоту.

Озеро ще не звільнилось від криги. Лапатим снігом над густо-синіми ополонками в'ються чайки. То ніжно-білі, то сріблясті ключі лебедів, журавлів, чапель пливуть у небесній блакиті. Гомін, писк, плескіт крил лунають у прибережних очеретах. Ночами над озером переможно сурмлять лебеді.

Короткий відпочинок біля Сого-Нору — і знову пустеля.

Дме вітер, по-літньому пекучий. Пилюка скрипить на зубах, набивається у рот, вуха, від неї дере в горлянці. Очі запалені.

Караван збивається з дороги. Пустеля не хоче відкривати людям свої таємниці.

Але під ногами верблюдів уже трапляються сліди стародавніх зрошувальних канав, хряпають черепки. Глиняні субургани — монгольські надгробні написи, здаля схожі на невеликі гостроверхі вежки, — стоять по одному, по два, по п'ять, немов показуючи шлях до засипаного пісками міста.

Козлов бере з собою кілька чоловік, запас води, інструменти. Коні скачуть по висохлому руслу якоїсь річки, над яким видно руїни невеликої фортеці. Мабуть, тут стояли передові дозори Хара-Хото. Хвилювання Козлова і його супутників дедалі зростає…

— Ось воно!

Стіни з вежами, гостроверхі субургани, будівля з куполом, як у мечеті, здіймаються над морем пісків. Через кілька хвилин вершники в'їжджають у мертве місто через його західні ворота.

Колись тут вирувало життя. Чергуються руїни великих глиняних будівель, крамниць, будиночків бідноти, храмів, складених із обпаленої цегли. Високі стіни, завтовшки в кілька метрів, зберегли сліди бійниць; але в одному місці зяє такий пролом, що через нього можна вільно проїхати верхи. Чи не про нього згадує народна монгольська легенда?

… У давнину, про яку навіть діди забули, багато караванних шляхів сходилось біля Хара-Хото, і незліченні багатства накопичило це місто за своїми стінами. Його володар був такий могутній, що не боявся навіть китайського імператора. Але в жорстоких боях воїни Хара-Хото були розбиті і сховались за стінами рідного міста. Переслідувачі не могли взяти його приступом. Тоді вони відвели вбік рукави річки, що обмивали місто, перегородивши їх гаткою з мішків з піском. Обложених почала мучити спрага. Вони стали копати глибокий колодязь, але до води так і не докопались.

Володар Хара-Хото вирішив дати останній бій. Він уже не вірив у перемогу. Умертвивши сім'ю і закопавши у безводному колодязі всі багатства, він наказав розібрати бреш у стіні там, де напасники найменше чекали на вилазки, і кинувся на чолі своїх воїнів на ворога. Після цього бою слава Хара-Хото закотилась назавжди. Володаря було вбито. Імператорські війська зруйнували місто, а піски пустелі згодом сховали його руїни…

Козлов заходився оглядати і вимірювати фортецю. Табір влаштували посередині міста, біля руїни, де мешкав сич, який зловісно кричав щоночі.

Копали від світанку до першої зірки.

Ніхто не відчував утоми: так збуджували, радували знахідки. Серед них були уривки стародавніх рукописів і книг, живопис на шовку, дерев'яні дощечки з різноманітними зображеннями, монети — справжні скарби для науки.

Петру Кузьмичу Козлову дуже не хотілось покидати руїни після поверхових розкопок. Але ж пошуки Хара-Хото не були головними в планах Географічного товариства, яке спорядило експедицію. Вона мала через пустелю Алшань пройти до озера Куку-Нор, у китайську провінцію Сичуань. Щасливе відкриття уже й так затримало караван у Гобі.

Неохоче Козлов наказав виступати на південь. Напередодні походу він записав свої думки: «Ніч швидко опустилась на вічно сонне, мертве місто. Бівуак швидко затих — всі поснули. Мені якось не спалось; я довго блукав серед руїн і думав про те, яка таємниця схована в придбаних рукописах, що відкриють нам невідомі письмена?.. Чи скоро пощастить розгадати, хто були стародавні мешканці покинутого міста… Смутно стає мені на думці, що завтра опівдні я мушу покинути моє дітище — Хара-Хото. Скільки радісних, захоплюючих хвилин я пережив тут! Скільки нових прекрасних думок відкрив мені мій мовчазний товариш!»

В останню мить, коли ящики із знахідками були вже запаковані, відкопали жмут стародавніх паперових грошей з ієрогліфами і червоними печатками. Про те, що в Стародавньому Китаї вже були паперові гроші, історики знали. Але мало хто з російських учених міг похвалитися, що йому коли-небудь щастило бачити ці гроші.

Цікава знахідка показувала, що Хара-Хото ховає ще багато заманливого для дослідника. Козлов послав з монгольською поштою звістку в столицю про своє відкриття, яке могло змусити Географічне товариство переглянути план експедиції.

Двадцять п'ять днів долав караван піщано-кам'янисті простори Алашанської пустелі. Сонячні, пекучі дні часто змінювались тут ночами, коли вода замерзала у чайнику. Одного разу налетіла снігова буря такої сили, що вихори підхоплювали і несли чималі камінці. Термометр показував сім градусів холоду.

Після дуже коротких привалів монголи знову поганяли верблюдів. Козлов вважав, що пустелі треба переходити якомога швидше, не витрачаючи дорогоцінні сили і енергію, необхідні мандрівникові в далеких подорожах. Він давно переконався, що одноманітність і мертвенність пустель пригнічують незвиклу людину, можуть породити тугу і млявість у найсильніших натур.

За хребтом Алашань, здибленими кручами вапнякових скель, знову потяглись суцільні сипкі піски. Сонце розжарювало їх до 70 градусів, і ноги палило навіть через підошви чобіт.

У липні 1908 року експедиція вступила за межі Китаю. Через місяць вона була біля берегів Куку-Нору — «Блакитного озера».

Козлов одійшов від супутників і довго сидів на березі, задумливо дивлячись, як вітер жене темно-сині солоні хвилі високогірного Куку-Нору. Тридцять п'ять років тому тут, біля озера, стояв табір Пржевальського. І знову воскресло минуле, їхня перша зустріч, перша розмова. Коли це було? Давно… Але пам'ятається так ясно, немов усе відбулось учора.

Спогади переносять мандрівника ще далі, і бачить він себе вже Петриком Козловим, учнем шостого класу в місті Духовщина, на Смоленщині. Тонкий, трохи згорблений, пощипуючи борідку і допитливо поглядаючи на учнів, стоїть біля столу Василь Порфирович Вахтеров, улюблений учитель. О, як він умів розповідати навіть про найнудніше! А весною Василь Порфирович водив хлопців у ліс і вчив з допомогою астролябії провадити зйомки місцевості, позначати дороги, ниви, млини.

Минуло швидкоплинне дитинство, але юнак Петя Козлов частенько забігав до свого вчителя, брав книги, радився. Мабуть, і від Василя Порфировича почув він і ім'я Пржевальського, мабуть, і з його рук отримав першу книгу знаменитого мандрівника, теж уродженця Смоленщини. Цю книгу він узяв з собою, коли пішов працювати конторником у містечко Слободу.

А далі… Згадаєш — і досі серце завмирає. Він, дев'ятнадцятилітній юнак, пізнього вечора мріє на ґанку будиночка про подорожі по пустелях Азії, про те, щоб стати таким, як Пржевальський.

— Що ви тут робите?

Він зводить очі — і завмирає: перед ним Пржевальський! Такий знайомий за портретами, сплутати його ні з ким не можна. Юнакові забракло слів, його трусить лихоманка.

— Милуюсь красою неба, — нарешті вимовляє він. — Там у вас… у вас в Азії воно ж ще чистіше, ще прозоріше…

Пржевальський каже задумливо:

— Що ж, зайдіть до мене, поговоримо. Чи не сон усе це? Ні, випадок, щасливий випадок. Пржевальський шукав на рідній Смоленщині куточок, де можна було б спокійно писати книги в перервах між подорожами. Тихе містечко Слобода сподобалось йому…

Трохи згодом, 1883 року, Козлов уже йшов з караваном Пржевальського. Тільки смерть великого мандрівника розлучила їх. Назавжди запам'ятав молодший слова старшого: «Твоя весна ще попереду, а для мене наближається осінь».

Хлюпають сині хвилі Куку-Нору, монотонно шумить прибій. Так, тепер уже і для нього, учня Пржевальського, наближається осінь…

Лист з Петербурга догнав експедицію в оазисі Гуйде. Зважаючи на важливість відкриття, Рада Географічного товариства пропонувала Козлову не заглиблюватися в Сичуань, а повернутися в Гобі для дослідження мертвого міста. «Не шкодуйте ні сил, ні часу, ні коштів на дальші розкопки», — підкреслювалось у листі.

Але чи варто повертатися в пустелю Гобі зараз, взимку? З другого боку, просто гріх було б не використати вільний час для екскурсії в гірську країну Амдо — північно-східний куток Тібетського нагір'я, населений войовничими племенами.

Чим далі заглиблювався караван у Амдо, тим частіше озброєні загони вершників у яскравій червоній або жовтій одежі, облямованій хутром леопарда, раптово з'являлись біля каравану і так само раптово зникали.

Новий 1909 рік росіяни зустріли на землях підступного князя Лу-Хумбо. Він явно задумував лихе. Ночами поблизу табору чувся гавкіт собак, приглушена розмова, інколи гортанні вигуки.

Одної особливо темної ночі всіх підняли на ноги постріли і тривожний крик:

— Стій, стій!

Козлов зразу ж вишикував своїх людей у бойову лінію. Тупіт коней по мерзлій землі показував, куди віддалялися вершники, які напали на вартового.

Минуло кілька хвилин. Десь поблизу люто валували собаки. Але от знову почувся тупіт. Він дужчав, наростав. Безліч вершників мчало до табору.

Уже було чути хропіння коней, уже блиснули списи і шаблі, коли Козлов скомандував: «Вогонь!»

Дружний залп збентежив напасників. Вони збились докупи і раптом круто повернули назад. Через хвилину тільки завмираючий гул копит долинав із сусідньої лощовини.

З цієї пам'ятної ночі Козлов і його супутники спали, не випускаючи з рук рушниць. Ще не раз під час екскурсії по Амдо їхнє життя висіло на волоску. Тільки винахідливість супутника врятувала одного разу Козлова від зрадницького удару в спину.

І як було не радіти жменьці росіян, коли Козлов повів нарешті загін знайомою дорогою до Хара-Хото!

У мертвому місті експедиція знову провадила розкопки, розпочаті чотирнадцять місяців тому.

Роботу переривали тільки в саму спеку, коли об каміння можна було обпектися. Воду і харчі з найближчих монгольських таборів привозили в мертве місто на віслюках. Поки їх розвантажували, два чорних коршаки, старожили Хара-Хото, націлялися що-небудь ухопити на обід, приводячи в шаленство експедиційного собаку Лянгу. Коршаків не чіпали — вони збирали покидьки і влаштовували кумедні сутички із псом.

Караван не приходив тільки в ті дні, коли вихори здіймали такі хмари пилу, що можна було заблудитися навіть у стінах мертвого міста.

Про розкопки в Хара-Хото Козлов записав так:

«Ідеш, бувало, повільно тихими, вимерлими вулицями і дивишся на землю, вкриту дрібною галькою, немов візерунчатою підлогою. В очах мерехтить і все зливається в одну сіру масу; подивишся вгору, охопиш зором околицю і знову ідеш, повільно переставляючи ноги; он блиснув цікавий черепок, он намистинка, он монета, а там — далі — щось зелене, якийсь нефритовий предмет… Обережно відкопуєш руками знахідку і довго милуєшся її оригінальними гранями і дивною, незнайомою формою…. Всяка нова річ, яка з'явилась на світ з піщаних нетрів, викликає в людині надзвичайну радість…»

І було з чого радіти. У північній стіні фортеці знайшли таємне молитовне приміщення. У руїнах вулиць знайшли багато металевих і паперових грошей, речей домашнього вжитку.

Але найцінніша знахідка була попереду. Коли всередині міста головне було зроблено, дійшла черга до субургана, який стояв осторонь фортеці, на березі пересохлої річки.

О, найщасливіші хвилини! В субургані, який потім назвали «знаменитим», була схована ціла бібліотека книг, сувоїв, рукописів; до трьохсот живописних малюнків на полотні, шовку і на папері, мистецьки виткані гобелени, бронзові і позолочені статуетки. Сухий клімат пустелі прекрасно зберіг усе це.

Коли розкопки закінчились, навантажений неоціненними для історії скарбами караван вийшов через західні ворота Хара-Хото.

Чим більше віддалялась експедиція від мертвого міста, тим дужче охоплював її начальника несвідомий сум. Йому здавалось, що серед мертвих руїн залишилось щось близьке і дороге.

Багато разів оглядався він на оповиті курним туманом стіни фортеці, поки вони не розтали в сірій імлі пустелі.


* * *

Великі зміни відбулись у житті людства. Червоний прапор замайорів над Росією.

З перших же років існування Радянська Країна продовжила справу багатьох поколінь російських учених і мандрівників. Одна за одною радянські експедиції вирушали в далеку дорогу — в Чілі, Перу, Бразілію, Іран, Афганістан, Абіссінію…

Перший радянський експедиційний караван показався 1923 року і на дорозі до центру Монголії. Вела його людина, яку, незважаючи на сивину і глибокі зморшки, монголи скрізь одразу впізнавали і, зустрічаючи як давнього друга, простягали йому розкурені люльки.

Петро Кузьмич Козлов знову ступив на караванний шлях Центральної Азії. Мандрівникові йшов уже сьомий десяток, але він ще був бадьорий і міцний.

Третій раз прямуючи до дорогих йому стін Хара-Хото, Козлов цікавився й іншими пам'ятками старовини, на які так багата Монголія. В цій країні мандрівникові розповідають про минуле таємничі написи і малюнки на скелях, незліченні могили, то викладені камінням, то прикрашені статуями або обелісками.

Випадково почута на хуторі біля міста Улан-Батора розповідь про скарб старовинних виробів з нефриту змусила Козлова змінити маршрут. А незабаром від радянської експедиції з Монголії почали надходити дивовижні вісті, і археологи різних країн заходились розшукувати на картах хребет Ноін-Ула.

У цьому прекрасному кутку Північної Монголії, де в рідких хвойних лісах токують тетеруки і де взимку сніг довго зберігає сліди звірів, Козлов знайшов понад двісті могил. Розтоплюючи багаттями мерзлоту, він почав розкопки. Спочатку траплялись поламані іржаві вудила. На глибині десяти метрів заступи вперлись у колоду. Нижче була дерев'яна похоронна будівля з гробом, поставленим, як потім виявилось, дві тисячі років тому. Це була могила воєначальника східних гунів.

З інших могил витягли килими, тканини, бронзові курильниці, залишки сідел, янтарне намисто, дерев'яну дощечку з обвугленою паличкою (як видно, для добування вогню тертям), залізні наконечники стріл, оздоби з червоного золота — та всього і не перерахуєш. Все це чудово збереглось. Знайшли навіть чорну косу з вплетеним у неї двадцять віків тому шнурком. Очевидно, коси відрізали тоді на знак жалоби і трауру за померлим вождем.

Знахідки в курганах — могильниках Ноін-Ула, на думку відомих учених, підкреслювали схожість культури стародавніх народів Азії і Європи.

Влітку 1925 року, закінчивши розкопки в Ноін-Улі, експедиція Козлова вирушила далі. Мандрівник виявив у одному місці гранітну. статую черепахи. Але знахідку не можна було захопити з собою: вона важила півтори тонни! У печерах долини Теплих скель Козлова зацікавили вирубані на камені малюнки оленів, зайців, гірських баранів, змішані з незрозумілими значками і письмом.

Безумовно, щастя подорожувало разом із знаменитим мандрівником на всьому його шляху до Хара-Хото. Він розшукав руїни китайського військового міста з довгою і по-східному барвистою назвою, яку можна перекласти так: «Військова фортеця, яка поширює велич і славу». З глини гобійських горбів експедиція витягла кістки первісного носорога, трипалого коня, жирафи.

Влітку 1926 року Козлов ішов серед блідо-зелених заростей тамариску на берегах річки Ецзин-Гол. Перед ним знову був його Хара-Хото. Легко зрозуміти почуття, які охопили старого мандрівника…

По суті тут треба було зробити небагато: заповнити деякі прогалини, що залишились після перших розкопок, дещо уточнити, ретельніше скласти план руїн. Під час цих робіт було знайдено ліпні оздоби будівель, статуї з незвичайно виразними обличчями. Поповнилась колекція монет, оздоб, посуду. Пощастило знайти і скелет, вивчення якого могло підтвердити або спростувати припущення вчених про стародавніх мешканців міста.

Останній цвях забито в ящик з новими знахідками. Козлов розчулено попрощався із своїм дітищем, яке подарувало йому стільки прекрасного, і, залишивши його досипати свій сон у глибині пісків, повів караван на північ.


* * *

Все знайдене в Хара-Хото було вивчене якнайретельніше. Над цим працювали знавці стародавнього письма, монголознавці, археологи. Колекції експедиції були такі великі, що їх дослідження зайняло багато років.

Що ж ми знаємо тепер про Хара-Хото?

Учені стверджують, що долину річку Ецзин-Гол було населено ще до нашої ери. Тут стояли китайські фортеці, побудовані для захисту від наскоків північних кочівників. Потім долину зайняли тібетські племена.

Тут виникла держава тангутів. У XI столітті вона називалася Си Ся, або Велике Ся. Це була одна з наймогутніших держав Далекого Сходу, вона зуміла відбити напади армій імператорського Китаю і в боях ствердила свою незалежність…

Країна тангутів у центрі Азії займала досить широкі простори. Вона мала все, що тоді потрібно було для розквіту — багаті пасовиська і родючі долини, зручні торговельні шляхи і велике хоробре військо. Хара-Хото — тангути називали його Едзіною, — було тільки одним з багатьох міст тангутської держави. Імператорський двір містився в столиці Син-цині. Тангути мали свою культуру. Вони створили свою писемність, котра відрізнялася од китайської.

На початку XII століття над Си Ся нависла загроза монгольської навали. Спочатку це були окремі спустошливі наскоки. Але 1225 року величезне монгольське військо на чолі з самим Чінгісханом напало на країну тангутів. Тангути чинили одчайдушний опір, і Чінгісхан наказав нікого не милувати, нищити геть усіх, — «до потомків нащадків їх і навіть до останнього раба». Цього бузувірського наказу було виконано. Держава тангутів зникла з лиця землі.

Едзіна, Чорне місто, було одним з перших тангутських міст, що їх захопили монголи. Певно, це було до наказу Чінгісхана, і місто не зазнало участі дотла зруйнованої столиці Си Ся. Монголи почали називати його Хара-Хото. Під цією назвою воно згадується, як монгольське торгове місто, в стародавніх літописах; у XIII столітті про нього писав славетний мандрівник Марко Поло.

Місто в пустелі стало мертвим містом тільки в другій половині XIV століття, коли китайські війська вибили з нього монгольського правителя. Відтоді століття простояло воно в забуті, аж поки російський мандрівник відкрив його поховані в пісках скарби.

Серед цих скарбів найціннішим, мабуть, виявилася бібліотека, знайдена в «славетному субургані». Цінним, але «німим»: адже багато її книжок були написані забутою мовою зниклого або, точніше, винищеного народу. До знахідок у Хара-Хото вчені різних країн, маючи лише кілька зразків незрозумілої писемності тангунів, намагалися збагнути її, але їм пощастило розшифрувати лише небагато ієрогліфів.

І от, розбираючи бібліотеку «славетного субургана», сходознавці скоро натрапили на складений сімсот років тому тангутсько-китайський словник. У їхніх руках опинився ключ до скарбів! Але по-справжньому скористатися цим ключем вдалося набагато пізніше. Оживив мертву мову російський вчений Микола Олександрович Невський.

Професор Невський довго жив у Японії і чудово знав не тільки японську і китайську, але й тібетську мови. Розшифруванню тангутської писемності він присвятив усе своє життя. Працюючи над колекціями «мертвого міста», він склав словники зниклої мови. Навіть більше — і це справді дивовижно, — професор Невський змусив зазвучати тангутську мову. Завдяки його багаторічній упертій праці ми знаємо не тільки як писали, але й як розмовляли стародавні мешканці Хара-Хото! Ми можемо почути звуки ожилої мови.

Бібліотека «мертвого міста» багато чого розповіла талановитому вченому про самобутню культуру тангутську. Він переклав вірші, прислів'я, збірки законів… Він не завершив своєї величезної праці, але й те, що встиг зробити, дістало світове визнання. Ім'я Невського стало поруч з іменами видатних відкривачів стародавніх писемностей. Ленінська премія увінчала його заслуги перед наукою…

Петро Кузьмич Козлов дожив до тих днів, коли професор Невський своїми відкриттями ствердив особливу вагу знахідки в «славетному субургані».

За своє славне і довге життя соратник Пржевальського здійснив чимало видатних подорожей і великих відкриттів. Але найпопулярнішим його науковим подвигом було й залишається відкриття й дослідження мертвого міста Хара-Хото.



«ДИЯВОЛОВА» ЗЕМЛЯ


1913 року славетний норвезький мандрівник Фрітьоф Нансен на кораблі «Коррект» дістався гирла Єнісею. Свою подорож по Сибіру, який він назвав «країною майбутнього», Нансен розпочав з пониззя великої річки.

У розташованому за полярним колом селищі Дудинка мандрівнику відрекомендували високого на зріст, міцного чоловіка. Новий знайомий назвався Никифором Бегічевим і почав розповідати норвежцеві про свої пригоди на Таймирі.

Але чим більше говорив Бегічев, тим дужче супився, недовірливо похитуючи головою, Нансен.

Бегічев стверджував, що недалеко від гирла річки Хатанги йому пощастило відкрити в морі великий острів з багатими покладами вугілля. «Звідки міг взятися такий острів, — думав Нансен, — там, де пропливали кораблі багатьох мандрівників? Мабуть, цей здоровань просто хвалько, не позбавлений уяви».

Норвежець не повірив Бегічеву. Повернувшись до каюти, він ще раз подивився карти. На картах острова не було. «Залишається припустити, — записав Нансен, — що в цифрові дані Бегічева вкралось кілька зайвих нулів».

Але візьміть карту, і ви легко знайдете острів, в існування якого не повірив Нансен. І напис не залишає ані найменшого сумніву: острів Бегічева.

Про життя Никифора Олексійовича Бегічева тепер написані книжки. Там детально розповідається про всі пригоди цього «останнього землепрохідника». Про його дитячі роки, що промайнули на Волзі. Про його матроську службу на військовому фрегаті «Герцог Эдинбургский». Про його першу експедицію в Арктику на кораблі «Заря», послану розшукувати загадкову Землю Санникова. Про те, як боцман «Зари» Бегічев мужньо і вперто шукав серед криги безслідно зниклого начальника експедиції — російського вченого Толля. Про те, нарешті, як боцман військового корабля Бегічев відзначився в російсько-японську війну і був нагороджений георгіївським хрестом за врятування міноносця «Бесшумный», пошкодженого японцями.

Але ми розповімо тут лише про ті пригоди Никифора Бегічева, через які він став людиною-легендою на берегах Єнісею.

Він з'явився в Дудинці влітку 1906 року — високий, хвацький на вигляд, із закрученими догори кінчиками вусів. Спочатку гадали, що він хоче зайнятися в Дудинці торгівлею. Але приїжджий не по-купецьки щедро пригощав, легко давав гроші в борг і не прицінювався до хутра. Скоро дудинці дізналися, що приїжджий — моряк і на Таймир забрався не заради зиску, а з цікавості.

На початку зими Бегічев виїхав у тундру. Про нього вже почали забувати, коли він знову повернувся в Дудинку. До його оленячих нарт були прив'язані мішки, туго напхані песцевими шкурами.

Думали, що Бегічев скуповував їх у кочівників, але мисливці, які повернулися з тундри, розповіли, що новачок сам ставив пастки, сам здобував песців. Як виявляється, його вже знав увесь Таймир. Кочівники навіть встигли дати морякові ім'я «Улахан Анцифор» — «Великий Никифір». Це ім'я вимовляли з повагою — тундра знає ціну сміливим і щасливим.

Наступного року Бегічев знову поїхав на промисел.

Одного разу він грівся в чумі старого Захара Бетту і неуважно слухав його розповіді, де бувальщина перепліталася з небилицями. Захар пригадував минувшину і, звичайно, говорив, що раніше люди були міцніші, хоробріші, взагалі — кращі…

— Ходили, однак, до «Дияволової Землі»… Тепер хто піде? Далеко та земля, бояться йти…

Бегічев насторожився. Що це за земля?

— Я замолоду сам ходив до неї. Стоїть вона в океані. Шайтан там своїх вовків пасе.

— Бетту, нема такої землі.

Дід розхвилювався. Як це — нема? Хай йому відсохнуть ноги, якщо він бреше. Є «Дияволова Земля», він сам її бачив з високого мису біля гирла Хатанги. Він, Бетту, брехати не буде: ходити на ту землю — не ходив, побоявся, а бачити бачив. Ходити туди страшно, шайтан напускає на людину своїх вовків.

Наприкінці зими 1908 року Бегічев з двома супутниками перетнув увесь Таймир. Він знайшов мис, про який говорив Бетту. Морозна мла скрадала далечінь. Але одного разу в скельці бінокля з'явилася примарна синювата смужка.

Бегічев узяв на неї напрямок по компасу і погнав оленячі упряжки через крижані тороси.

То ось яка вона, «Дияволова Земля». Голий і пустельний острів. Сила-силенна песцевих слідів. Чорне каміння стирчить з-під щільного снігу.

Вранці троє з крокометром і бусоллю пішли обходити острів. Ішли цілий день, ночували біля річечки. На світанку боцман проснувся з неприємним відчуттям близької небезпеки. Виглянувши з намету, побачив вовка. Звір відбіг на горб і стояв там, принюхуючись до повітря. Бегічев вискочив з намету:

— Олені! — В його голосі була тривога. — Хлопці, оленів нема!

Це загрожувало загибеллю. Пішки Таймир не пройдеш. Супутники заскиглили, заходились дорікати Бегічеву. Він показав їм здоровенного боцманського кулака, схопив рушницю й побіг до урвища. Сліди оленів губилися серед крижин протоки.

Надвечір Бегічев пригнав табун. Олені були цілісінькі. Почувши вовків, вони помчали знайомою дорогою до материка.

Після цього спали по черзі, залишаючи одного вартувати оленів, щоб «шайтан» знову не напустив на них вовків.

Цілий місяць троє йшли вздовж узбережжя острова. Була вже весна, тундра розкисла. Бегічев збирав зразки каміння і рослин. Вже був недалеко мис, звідки місяць тому вони пішли навколо острова. Приглядаючись до тундри, впізнаючи місцевість, Бегічев раптом побачив дещо таке, що змусило його схвильовано протерти очі.

Осторонь берега стояла хатинка.

Невже на острові були люди? Бегічев, грузнучи в глині, важко побіг уперед, штовхнув двері. Всередині було темно. Тхнуло пліснявою. Бегічев черкнув сірником. Жовтий вогник освітив купу напівзотлілих шкур. Коли очі звикли до сутінок, боцман розпізнав старовинні алебарди — сокири на довгих держаках.

— Никифоре Олексійовичу, подивись-но: шахи!

На підлозі валялися фігурки дивної, незвичної форми, майстерно вирізьблені з мамонтової кістки.

— Либонь, не ми перші… Адже хатині років з двісті, якщо не більше.


* * *

У чорному сюртуці, в невміло зав'язаній краватці, зовсім зайвій на могутній шиї слідопита, Никифор Олексійович Бегічев ходив по Петербургу.

І в Академії наук, і в Гідрографічному управлінні зацікавилися його відкриттями. Там довго розглядали карту острова, яку він сяк-так намалював, копирсали привезену звідти масну землю з запахом нафти, милувалися тьмяним блиском шматків вугілля.

Авжеж, острів був багатий. Бегічев здійснив важливе відкриття. Він повернувся в Дудинку з цидулкою, в якій таймирській владі наказувалось надавати йому допомогу.

Слідопит почав готувати нову експедицію на «свій» острів. Багато хто просився з ним: манили лови неляканих песців. Бегічев узяв з собою колишніх супутників і двох новачків.

Експедиція щасливо перейшла протоку. Біля старовинного зимівника поставили хатинку з плавнику. Літо минуло непомітно: мисливці майстрували песцеві пастки, Бегічев обстежував острів. Тепер він мав з собою й інструкції Академії наук, і кілька книжок. Він уже вмів визначати деяке каміння, почав розумітися на окам'янілостях, міг правильно написати етикетку до кожного зразка, позначити на карті місце знахідки.

Якось осінньої ночі Бегічева розбудило виття. Знову вовки! Вони не показувалися все літо, тому вночі оленів уже не стерегли. Тепер довелось розплачуватися за безпечність. Вовки напали на табун і розігнали оленів. Пошуки були марні. Бегічев стурбувався:

— Друзі, треба йти на материк.

Але двоє, Гаркін і Семенов, затялися. От іще, кидати промисел, багатство! В найгіршому разі можна обійтися й без оленів. Переконати впертих Бегічев не зміг. Темної полярної ночі він з рештою своїх супутників перебрався через протоку на материк. Дійшовши до найближчого табору, Бегічев купив там їздових собак, харчу і напровесні, вже сам один повернувся на острів.

Гаркін і Семенов зраділи йому. Останній час вони берегли кожний кусень хліба.

До осені на острові жили дружно. Коли протока почала замерзати і Бегічев заходився лагодити нарти, готуючись до зворотного шляху, двоє заявили, що вирішили залишитися на острові. Боцман розсердився:

— Чи ви збожеволіли? Де у вас харчі? До весни ані крихти не залишиться.

— Диких оленів полюватимемо. Як-небудь проживемо. Не хочеться від песця йти.

Гаркін простягнув Бегічеву заздалегідь написаного листа. Там було сказано, що купецький прикажчик Юхим Гаркін і дудинський мисливець Микола Семенов добровільно залишаються на острові і якщо з ними щось станеться, то вони ні в чому Н. О. Бегічева не звинувачуватимуть.

Бегічев повернувся на материк. Але турбота за двох упертюхів, які захотіли будь-що розбагатіти, не давала йому спокою.

Навесні 1913 року Бегічев знову перебрався через протоку. Ще здаля він побачив, що зимівник заметено снігом до самого даху. Серце Бегічеву стиснулось…

Увечері він писав у щоденнику:

«Я зайшов у хату, але в ній було поночі. Вікна забиті снігом. Я наткнувся на ліжко, де лежало щось тверде. Я вийшов і приніс свічку, запалив її. Відкрив ковдру — там лежав мертвий Гаркін, а Семенова не було. На столі лежав щоденник».

То були записи Гаркіна про події на острові. Мисливці, залишившись самі, згаяли кращий час промислу. Їх почали мучити голод і цинга. Перший помер Семенов. Він упав у сніг біля порожньої песцевої пастки. У Гаркіна не було сили поховати товариша.

Гаркін ще довго боровся з голодом. Він варив старі кістки песців та оленів, гриз розхитаними зубами сухі пояси з моржевої шкури.

«Всі сподівання втрачені, якщо не прийдуть люди, хоч би ви, любий Никифоре Олексійовичу…» — читав Бегічев.

Останній запис — від 19 березня:

«Я чекаю скону».

Нещасний помер за кілька днів до приїзду Бегічева…

Засмучений, Бегічев назавжди покинув острів і повернувся в Дудинку. Саме тоді він і зустрівся з Нансеном.

Чутка про події на острові із запізненням на два роки доповзла до Петербурга. Журнал «Вокруг света» надрукував статтю «Трагедія полярного кола». Як видно, редакція не хотіла повірити, що острів відкрив простий боцман. Стаття починалася так: «Експедиція під керівництвом Бегішева…» Щоб було «цікавіше», автор перетворив Гаркіна і Семенова в золотошукачів і видумав ще якогось японського лоцмана Котцу, який нібито підступно обдурив їх.

Коли журнал потрапив у Дудинку, «інженер Бегішев» був далеко від неї. Перед ним вирувала повінню широка річка, не позначена на картах. До берега горнувся величезний оленячий табун. «Улахан Анцифор» в болісному роздумі дивився на каламутні хвилі; кілька кочівників мовчки стояли навколо.

Треба було розвідати переправу. Будь-що. Бегічев ішов на допомогу російським кораблям «Таймыру» і «Вайгачу», затертим кригою біля побережжя. Там чекали харчів; хворі сподівалися вибратись на материк. Бегічев пообіцяв неодмінно визволити моряків з біди. І ось тепер ця річка…

А, була не була! Бегічев вибрав двох оленів, зв'язав мотузком. Почав роздягатися, переступаючи босими ногами по замерзлій за ніч глині. Взяв у зуби ножа. Кочівники одсахнулись.

— Улахан Анцифор з глузду з'їхав, — перелякано шепотіли вони один одному. — Зовсім збожеволів, лихо!

Бо ж хто, крім божевільного, роздягатиметься на вітрі, від якого і в хутряній шубі холодно!

Бегічев погнав у воду оленів. Стрибнув слідом за ними, охнув, задихнувся, судома звела тіло. Встиг схопитися за мотузок. Олені пливли через річку, злякано косячи на нього очима. Тільки б не розтиснулася закоцюбла рука.

На середині річки олень заплутав на рогах мотузок, потягнув другого, той почав захлинатися. Зібравши залишки сил, Бегічев вдарив ножем по туго натягнутому мотузку. Олені повернули назад до табуна. Бегічев поплив сам.

Через півгодини він, весь синій, цокаючи зубами, пригнав однесеного вітром на другий берег човна і наказав починати переправу.

17 червня 1915 року із судна «Еклипс», яке зимувало біля узбережжя, помітили в бінокль оленячі упряжки. На це судно, яким командував Нансенів товариш, капітан Свердруп, уже встигла перебратися частина людей з «Таймыра» і «Вайгача».

Бегічев прийшов до мети. Це було сорок сьомого дня подорожі.

З «Еклипса» гримнув салют. Бегічева обіймали, підкидали в повітря.

Коли «Еклипс» передав по радіо на «Таймыр» про прихід санної партії, звідти двічі запитували: чи точно, що прибув саме Бегічев? Адже весняним бездоріжжям ще ніхто і ніколи не перетинав усю таймирську тундру.

Скоро караван, забравши частину моряків, повернув на південь.


* * *

Минуло кілька років. Вже не трикольорові, а червоні прапори майоріли над щоглами пароплавів, що привозили в Дудинку сіль, порох і віддруковані на обгортковому папері брошури.

Восени, під льодостав, прийшов у Дудинку гідрографічний бот «Иней». Матрос з бота прибіг по Бегічева. Капітан розповів, що 1919 року вславлений полярний мандрівник Амундсен, який дрейфував у кризі на судні «Мод», послав двох своїх супутників, Кнутсена і Тессема, з зібраними науковими матеріалами до гирла Єнісею на острів Діксон. Вони не прийшли туди досі… Надіслана з Норвегії шхуна «Хеймен» нічого не знайшла. Що, як тепер спробувати Бетічеву? Між іншим, це не його, капітанове, особисте прохання, а почесне доручення Радянського уряду.

— Пошукаю, — просто сказав Бегічев.

Весною 1921 року він вийшов з острова Діксон на схід. Разом з ним пішли капітан шхуни «Хеймен» і матрос, який знав російську мову.

Невеселий щоденник походу: «Олені падають»; «Холодно»; «Йдемо по водянистому снігу. Олені бредуть у ньому по черево»; «Кинули 9 оленів»; «Дров нема». І нарешті запис: «Кинули санки й пішли пішки. У нас подохли всі олені».

До мису, де Тессем і Кнутсен, як було домовлено, мали залишити листа, експедиція йшла п'ятдесят днів. Під купою каміння Бегічев розкопав тут записку: «Ми почуваємо себе добре і збираємося сьогодні йти в порт Діксон». Нижче стояла дата: 15 листопада 1919 року. Відтоді час міг стерти всі сліди.

Тепер треба було негайно повертатися до Діксону, заглядаючи в кожну бухту, на кожний мис, у кожну щілину в камінні. Норвежці могли пробиратися вздовж берега, могли податися навпростець через тундру, могли йти морською кригою. Потрібно було кожний раз чуттям вгадувати, що вони вибрали. Найменший недогляд, найменший прорахунок — і загін промине яку-небудь річ, кинуту або загублену два роки тому.

Першою знахідкою були сани норвежців. Потім сліди загубилися. У Бегічева і його супутників не стало хліба. Вони на два дні розтягли банку консервів. Одна надія на рушницю.

Коса біля мису Примітного привернула увагу Бегічева. Він повільно пішов уздовж неї. Наткнувся на купку попелу. В ній були обгорілі людські кістки. Тут же він знайшов оправу від окулярів, залишки кишенькового барометра, монету.

Підійшов капітан «Хеймена», зняв шапку.

Один з двох загинув тут. Другому, мабуть, несила було довбати вічну мерзлоту. Він спалив труп товариша, щоб не з'їли песці…

Але хто загинув біля мису Примітного — Тессен чи Кнутсен? І куди побрів звідси той, кого змилувала смерть?

Шукати далі перешкодила зима. Білий сніговий саван надовго огорнув тундру. Капітан і матрос з «Хеймена», які потоваришували з Бегічевим, погостювали в нього в Дудинці, а потім повернулися до Норвегії. Шхуна пішла з Діксону ще раніше. Норвезький уряд заявив, що далі шукати марно.

Але Бегічев думав інакше. Він хотів завершити справу і приєднався до геологічної експедиції, що досліджувала таймирське узбережжя. Знову і знову обшукуючи миси й бухти, Бегічев в купі плавнику недалеко від Діксону знайшов два пакунки. Це були донесення Амундсена, з якими вирушили норвежці.

Через два тижні в розколині скелі Бегічев помітив прикритий напівзотлілим одягом кістяк, що тьмяно білів. Біля нього лежав годинник, і на його кришці було написано «Тессем»…

Нещасному норвежцеві залишалося дійти всього лиш чотири кілометри до радіостанції Діксону, коли щось сталося, і він загинув. Що ж саме? Можливо, він упав із скелі? Чи сплохувало серце, не витримавши напруження тисячоверстового походу через тундру?..

Норвезький уряд подякував Радянському урядові за блискучі наслідки пошуків. Полярному слідопитові надіслали золотого годинника з написом «Хороброму і відважному Бегічеву — від вдячної Норвегії».

У травні 1927 року Никифір Олексійович Бегічев зібрав першу на Таймирі мисливську кооперативну артіль «Білий ведмідь». Він не хотів далі залишатися одинаком: прагнув довести, що й мисливцям треба працювати спільно, допомагаючи один одному.

А далі сталося щось дивне, в що важко було повірити. Люди, з якими Бегічев пішов на промисел, повернулися й сказали, що Никифір Олексійович помер від цинги і похований біля гирла річки П'ясіни.

Від цинги? Новачки вціліли, повернулися, а він загинув?

І пішов по тундрі поголос, що Бегічева вбив, посварившись з ним, один з членів артілі. Вбив, ударивши по голові важкою мідною товкачкою.

Почалося слідство. Але щоб потрапити до могили в гирлі П'ясіни в ті роки, потрібно було спорядити цілу експедицію. Вона застрягла в дорозі. Судову справу припинили.

І ось улітку 1955 року з Москви вилетів спеціальний літак. На його борту були прокурор, слідчий по особливих справах, науковий працівник і кореспондент столичного журналу. Літак сів у морі напроти П'ясіни. Комісія розшукала могилу Бегічева і розкопала її.

Крізь брилу тьмяної річкової криги в гробі просвічував синій морський кітель «Улахан Анцифора»…

Після довгого, дуже ретельного вивчення, після мікроскопічних досліджень комісія дійшла висновку: Никифір Олексійович Бегічев помер від цинги.

Останню сторінку біографії полярного слідопита було дописано, розвіялися підозри, що довго тяжіли над одним членом артілі «Білий ведмідь».

І заради цього варто було споряджати повітряну експедицію на узбережжя Льодовитого океану!



РЕЙС КАНОНЕРКИ


У червні 1924 року у Владивосток надійшла з Москви термінова телеграма.

Того ж дня канонерський човен «Красный Октябрь» одержав по радіо наказ повернутися з лиману Амуру до Владивостока, а до деяких моряків з'явились на квартиру вістові з пакетами з сургучевою печаткою.

Через кілька днів канонерський човен з'явився вже на рейді Владивостока. Це був невеликий корабель з досить високою трубою і двома щоглами. Він мало нагадував військове судно. Кожен хлопчак у Владивостоці знав, що цей канонерський човен недавно був портовим криголамом «Надежный», який взимку прокладав кораблям шлях у гавань.

Тільки-но канонерка кинула якір, як по її трапу піднявся невисокий моряк з коротко підстриженими вусами.

— Давидов, — назвав він себе капітанові. — Призначений начальником експедиції на довіреному вам судні.

Капітан потиснув гостеві руку:

— Чув. Радий познайомитися. Коли ми маємо вийти в рейс?

— Через місяць. Капітан звів брови:

— Товаришу Давидов, жодна полярна експедиція у світі не споряджалась так швидко.

— Що ж, хай наша з вами буде перша, — спокійно відповів Давидов. — Ми зобов'язані покинути Владивосток через місяць, товаришу капітане, — ні на день пізніше.

Багато далекосхідників знали Давидова як одного з найдосвідченіших моряків-гідро-графів. І капітан, вирішивши: сперечатися зайве, попрохав, щоб Давидов ознайомив його детальніше з планом і завданнями експедиції.

Наступного дня бригади ремонтників уже стукали молотками на кораблі, готуючи його до далекого рейсу, а вантажники заходились тягти в трюми всяку всячину — борошно, бочки з рибою, дошки, канати, інструменти.

Далекий Схід був тільки недавно очищений від інтервентів і білогвардійців. Кожну з тисячі речей, необхідних для всякої експедиції, доводилось довго шукати по різних складах і установах.

Харчів брали на чотирнадцять місяців — на випадок вимушеної зимівлі. Харчі були так собі, тепле обмундирування можна було назвати полярним з великою натяжкою. Не першосортним було і вугілля. Але що ж вдієш — країна тільки починала зводитись на ноги.

В середині липня канонерський човен «Красный Октябрь», пускаючи дим з високої труби, покинув Владивосток і взяв курс на північ.

Від цілі плавання його відокремлювали п'ять з половиною тисяч кілометрів.

А всього за два дні до того відбулись урочисті проводи прекрасно спорядженої парової шхуни «Герман». Це було на другому континенті, в американському місті Номі.

Містечко виросло під час «золотої лихоманки». Мало не сорок тисяч золотошукачів, а також бандитів, банкірів, шинкарів та інших авантюристів, приваблених чутками про небачені поклади золота, оселились тоді на березі Аляски. Але потім золоті розсипи виснажились, авантюристи, наповнивши кишені, повіялись геть, і містечко надовго принишкло, збезлюділо.

Проводи шхуни були для жителів Нома такою розвагою, якою не варто нехтувати. Капітан Лен розгулював по містку «Германа», поглядаючи на натовп городян. Найдовше погляд капітана затримувався на будинкові, який фасадом виходив до моря. Вивіска — золотими літерами «Карл Ломен» на солідному чорному тлі — прикрашала його. Незважаючи на велику відстань, гостре око моряка розрізняло і дрібні літери квадратної таблички нижче: «Ми не обслуговуємо ескімосів та інших кольорових».

Капітан Лен у сотий раз глянув на годинник: однак цей «оленячий король» змушує себе чекати! Але в цю ж мить двері будинку відчинились і на порозі з'явився рум'яний, вишукано одягнений пан. Ескімоси подалися назад, білі розступились, і Карл Ломен неквапно підійшов до трапу «Германа».

Капітан Лен зійшов з містка: цей грошовий мішок любить, щоб навколо нього ходили навшпиньки. Загарбав мало не всіх оленів Аляски, обдер ескімосів і задається тепер, як наслідний принц…

— Хелло, капітане! — «Оленячий король» простягнув руку Лену. — Сподіваюсь, ви здорові і ваша команда теж?

— Дякую вам, пане Ломен. Для нас всіх велика честь…

— Гаразд, капітане, ви знаєте, я не люблю церемоній. Але дивіться, якщо вас випередять більшовики… — Ломен звузив очі.

Капітан випростався і зблід. Ні, це вже занадто, чорт забери! Пан грошовий мішок, здається, намагається погрожувати йому, кращому полярному капітанові узбережжя!

Ломен і сам помітив, що перебрав лишку, і загув примирливо:

— Ну-ну, ви ж славний хлопець…

І він по-приятельськи поплескав капітана по плечу. Клацнув фотоапарат, фіксуючи цю історичну мить для місцевої газети, яку видавав сам Ломен.

Незабаром швидкохідна парова шхуна «Герман» покинула гавань Нома і взяла курс на захід.

Від цілі плавання її відокремлювали всього тільки тисяча двісті кілометрів.


* * *

Канонерський човен «Красний Октябрь», поринаючи в зелені хвилі, минув води Японського і Охотського морів, вийшов у Тихий океан, пройшов уздовж берегів Камчатки і наблизився до крайнього північно-східного рогу країни. У бухті Провидіння йому належало востаннє запастися вугіллям і прісною водою для плавання в Північному Льодовитому океані.

Канонерка була добрим і ходким, але надзвичайно «ненажерливим» судном. Топки її чотирьох казанів поглинали неймовірно багато вугілля. Паливом забили кожний куток корабля, кожен вільний метр палуби. Від вугільного пилу ніде не було порятунку, і суп на столі кольором мало відрізнявся від жолудевої кави.

Перевантаженість корабля турбувала Давидова: міцний стальний пояс, який захищав нижню частину борту від ударів крижин, осів глибоко під воду. Криголам на деякий час перетворився у звичайний пароплав.

Поки канонерка стояла в бухті Провидіння, Давидов із розмови з місцевими жителями довідався, що чотири роки тому сюди приходило американське оборонне судно. Непрохані гості ходили по березі з фотоапаратами, щось записували, збирали зразки каміння, розпитували, чи не багаті околиці на хутрового звіра. Корабель зник так само раптово, як і з'явився, і жителі селища його не бачили.

Дізнавшись про все це, Давидов особливо чітко уявив, наскільки важлива була доручена експедиції справа.

10 серпня вщерть завантажений корабель обійшов скелястий виступ мису Дежнєва. Криги не було. На судні зайнялись звичайними роботами. Трал «промацував дно». З великих глибин діставали рачків і водорості.

Перші два дні плавання в Льодовитому океані минули зовсім спокійно. Серед команди почались розмови, що, поки все спокійно, не завадило б поговорити про ту місцевість, куди йде корабель.

Начальник експедиції зібрав на палубі всіх вільних від вахти.

— Колись давно, — почав він, — наші землепрохідці почули розповідь про те, що десь на північ від материка Сибіру лежить велика і багата земля. Живе там нібито стародавнє плем'я онкілонів, яке раптово зникло з океанського узбережжя. Що тут правда, що казка, розібратися було нелегко. Сибір тоді знали погано, небилиць про нього ширилось багато. Але от років понад двісті тому землепроходець Іван Львов позначив у океані великий острів. Ломоносов назвав його островом Сумнівним і теж наніс на свою карту. А пізніше два чоловіки — чукча Дауркін і російський геодезист Андрєєв — почали запевняти, що в океані є не острів, а ціла земля і що починається вона десь проти гирла річки Колими, за Ведмежими островами, а тягнеться, можливо, до самої Америки. Андрєєв сам бачив здаля її береги, а Дауркін дізнався про неї із розповідей чукчів.

— Отож, — вів далі Давидов, — після цього невідому землю — її назвали «Землею Андрєєва» — почали посилено шукати. Шукали, шукали — і нічого не знайшли. Потім за це діло взявся російський морський офіцер Врангель. Разом з другом Пушкіна, мічманом Матюшкіним, він чотири рази пройшов по зимовому морському льоду вздовж океанського узбережжя, відходячи далеко од суходолу. І довів, що ніякої землі проти гирла Колими нема і що взагалі всім вигадкам про велику землю в океані вірити не можна.

Доповідач помітив здивування на обличчях слухачів.

— Як бо так? І ті не знайшли, і Врангель не знайшов — за що ж тоді його хвалити? Зараз розберемось. Авжеж, Врангель довів, що великої землі в океані, яка простягнулась мало не до Америки, нема. Але чукчі розказували йому, що в ясні літні дні з мису Якан можна побачити на півночі, за морем, вкриті снігом гори якогось острова. Не великої землі, а саме острова. Врангель вирушив на мис Якан — це набагато східніше гирла Колими — і довго дивився в підзорну трубу. Коли б погода була краща, то він побачив би дещо дуже цікаве. Але, як на лихо, тумани тижнями висіли над океаном… Повернувшись до Петербурга, Врангель почав просити грошей, щоб спорядити нову експедицію. Однак начальство відмовило. Врангель дуже жалкував, що йому не пощастило побувати на острові: що він існує — мандрівник більше не мав сумніву. На карті своєї подорожі Врангель позначив цей острів, написавши біля нього: «Гори видно з мису Якана в літній час».

— Значить, Врангель відкрив острів?

— В усякому разі, точно вказав, де цей острів міститься, — відповів доповідач. — Але минуло ще чимало років, перш ніж один з китобоїв наткнувся на землю саме там, де її позначив видатний російський моряк. Китобій назвав її островом Врангеля і пояснив, що назву він дає на честь того, хто перший повідомив світові вірогідні дані про острів. Після китобоя поблизу острова не раз з'являлись різні кораблі. Нарешті російська експедиція Північного Льодовитого океану на криголамах «Таймир» і «Вайгач» провела 1911 року зйомку острова і підняла російський прапор. Острів Врангеля здавна вважався російським володінням, і ні в кого з цього приводу не виникало ніяких сумнівів. Але незабаром сталися ось які події. Шхуна «Карлук»…

— Льоди-и по курсу-у-у!

Крик матроса, який сидів у бочці на щоглі і в бінокль оглядав обрій, змусив усіх повернути голови.

— Товариші, іншим разом, — сказав начальник експедиції. — Докажу при першій нагоді.

Спочатку вздовж бортів «Красного Октября» пливли окремі крижини. Потім їх стало більше. За сто метрів від корабля вони зливались уже в суцільне біле поле.

Густий дим повалив з труби канонерки. Корабель з розгону врізався в льоди, давив, топив, підіймав їх. Незабаром перед канонеркою з'явились торосисті, важкі крижини, які не один рік плавали в океані.

Давидов і капітан стояли на містку, не відводячи від очей біноклів. Лід, лід і лід… Розводь майже не видно. Звичайно, можна й далі вести штурм. Але чи мають вони право ризикувати запасами вугілля, які й так тануть з катастрофічною швидкістю?

— То як же? Лягати в дрейф? — капітан взявся за ручки машинного телеграфу.

— Що вдієш… — похмуро погодився Давидов.

Корабель завмер посеред зеленувато-білої маси. Разом із льодом вітер і підводні течії повільно потягли його спочатку на північ, потім на південь. Так тривало три дні. Настрій на судні підупав. Декому вже здавалось, що корабель тут і зазимує.

Начальник експедиції чекав, що подмуть вітри з другого боку і розрідять кригу. Але вітер не міняв напрямку і тільки з'єднував поля і брили.

Годині о четвертій ранку капітан і начальник експедиції зійшлись на містку. Капітан помітив, що Давидов уже встиг поголитися.

— Ваша думка?

— Чекати ніби більше нема чого, — знизав плечима капітан.

— Цілком з вами згоден. А якщо відійти назад і пошукати обходу?

— Єсть пошукати обходу! — повторив капітан.

Ледве розвернувшись, канонерка пробилась до виходу із пастки. Але дальший похід уздовж кромки не дав нічого втішного: у спаяній кризі не було ніякої лазівки. І що найгірше — лід повільно дрейфував на південь. Значить, з кожною годиною корабель віддалявся від мети.

Давидов зволікав з рішенням. Чекати якихось змін? Або, ризикуючи застряти на зимівлю, таранити важку кригу?

Він раптом уявив собі, що десь недалеко, можливо за десять миль, ось так само шукає проходу в кризі судно під чужим прапором, намагаючись будь-що прийти до цілі раніше радянського корабля. На мить йому навіть здалося, що він чує уривчасті слова команди, бачить самовдоволену посмішку капітана, який смокче люльку з запашним тютюном…

— Будемо пробиватися, — сказав Давидов капітанові.

Капітан відчув, що він особисто не впевнений, чи зможе корабель подолати такі льоди, але коли так вирішила особа, відповідальна за експедицію…

— Дійте, — просто сказав Давидов. — Якщо не стане вугілля, будемо палити перебірки.

Машини запрацювали на повну потужність. У відблисках полум'я кочегари, обливаючись потом, без утоми підкидали вугілля в топки. Канонерка тремтіла, в салоні дзвеніли склянки, судновий дзвін гув сам по собі, поки йому не підв'язали язика. Здавалось, казани не витримають і вибухнуть.

У корпусі судна з'явились вм'ятини. Величезні тороси нависали над палубою корабля. От-от вони зовсім зупинять його, стиснуть… А тут ще туман, інколи сніг. Начальник експедиції і капітан не спали дві доби. Обидва стояли на містку з синіми колами під очима, але ретельно виголені.

Вранці третього дня туман, який щойно відсвічував зсередини блідим сяйвом льодів, раптом потемнів. Добра ознака! Вона обіцяла чисту воду.

Канонерка вискочила до темної ополонки. І майже одночасно з містка побачили смужку берегових скель.

Це був острів Врангеля, далека російська земля.

«Красный Октябрь» увійшов у бухту, зручну для стоянки.

На найближчому горбі цілу ніч лунали вибухи. Летіли догори брили вічномерзлої землі. На світанку над островом установили високу щоглу.

Весь особовий склад експедиції вишикувався без шапок уздовж горба.

В урочистій тиші на щоглу було піднято залізний червоний прапор з вирізаними на ньому літерами: «СРСР». Тричі пролунало радісне «ура» — моряки вітали радянський прапор над російським островом.

Недалеко від підніжжя щогли встановили мідну дошку з коротким написом російською і англійською мовами: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся! Гідрографічна експедиція Далекого Сходу, 19 серпня 1924 року».

Тепер, коли головне завдання було виконано та історичні права Радянської Країни на острів ще раз закріплені, «Красный Октябрь» повільно рушив уздовж південного берега. На острові, безсумнівно, хазяйнували якісь хижаки. У забитих моржів, які валялись на березі, були відрізані тільки голови. Мабуть, хижаки полювали тільки за моржевими іклами, викидаючи все інше.

У бухті Сумнівній моряки наткнулись на невеликі землянки з плавника; поруч сушилися шкури білих ведмедів. У землянках було порожньо. Але тільки-но моряки повернулись на корабель, як із-за мису вигулькнула шлюпка.

У тихому повітрі ще здаля чути було жваві голоси людей, які гребли до корабля. Вони веслували щосили. Чоловік, який сидів біля стерна, надто привітно розмахував капелюхом.

Шлюпка була вже біля самого борту, як раптом її стерновий злякано скрикнув, а інші різко загальмували веслами.

— Вони побачили не тих, на кого чекали! — злісно кинув Давидов. — Здаля ці молодики не розгледіли прапора.

Шлюпка тим часом повернула назад, і злякані гребці налягли на весла з подвоєною силою. Пізно! Сигнал з канонерки змусив їх повернутися до корабля.

І ось вони стоять перед радянськими моряками — дрібні хижаки, послані на розвідку крупними, ласими до чужих багатств. Один з них — у капелюсі, з білою пов'язкою на оці. Він нервово кутається в хутряний комір короткої куртки, його супутники вкрай розгублені.

— Ваше ім'я? Національність? — запитує Давидов у людини з білою пов'язкою.

— Чарлз Уеллс з міста Нома.

— Чудово, Чарлз Уеллс. Але за яким правом промишляєте на радянській землі?

Американець удавано здивований. Як? Це радянська земля? Тут якесь непорозуміння. Але хіба не на ній жили люди з екіпажу роздавленої кригою 1914 року канадської шхуни «Карлук»? А 1921 року тут висадився молодий канадець Крауфорд із супутниками. Щоправда, всі вони, крім кухарки-ескімоски, загинули, але вони підняли тут британський прапор. І хіба росіяни не знають, що пан Мекензі Кінг, всіма шановний прем'єр-міністр Канади, заявив тоді ж, що острів Врангеля — то володіння короля Георга. Щоправда, особисто він, Чарлз Уеллс із Нома, думає інакше. Ці англійці скрізь пхають свого носа. Він особисто вважає, що острів Врангеля — американська територія, оскільки на ній зараз перебувають чотирнадцять жителів Аляски, які висадились тут із шхуни «Дональдсон» минулого, 1923 року. Вони чекають на шхуну з Нома, на якій пан Карл Ломен…

— Досить, Чарлз Уеллс, — перебиває американця Давидов. — Ви не гірше мене знаєте, чий прапор по праву перший піднятий над цим островом. А от чим ви тут займались?

— Полюванням, сер, — відповідає американець. — Половину здобичі ми повинні віддавати компанії, яка послала нас. Я особисто вважаю, що це надто багато, але що вдієш. Але, сер, я не стріляв моржів. Це все ескімоси, сер. Вони не можуть втриматися, щоб не стріляти у всякого звіра, який їм трапив на очі!

— Ну що ж, — з посмішкою сказав Давидов. — Збирайтесь, сер! — І додав холодно: — Вас і всіх, хто з вами перебуває на острові, ми беремо на борт корабля. Ми не вважаємо вас, і тим більше ескімосів, відповідальними за вчинені дії. Ескімоси — невільні виконавці чужих розпоряджень. Відповідальними є люди, які послали вас і втягнули в брудну справу. Знаряддя лову і здобич будуть конфісковані згідно з міжнародним законом. Чи все вам зрозуміло?

— Так, сер. — Переконавшись, що йому не загрожує нічого страшного, американець повеселішав і навіть надів капелюха, якого досі м'яв у руках.

— Додам ще, що ми, радянські люди, розуміємо, кому і навіщо знадобився наш острів. Ті, хто послав вас, і не приховують цього. Ваші державні діячі заявляють, що острів Врангеля повинен служити їхнім повітряним силам, так само як Фольклендські острови служать крейсерам і шхунам. Так от, Чарлз Уеллс, запам'ятайте: ніколи не буде цього!

Матроси, які оточили Давидова, схвально загомоніли. Американець криво посміхався, намагаючись триматися якомога незалежніше.

Якби «оленячий король» Аляски міг все це бачити, він надовго втратив би душевну рівновагу. Але що було б з Карлом Ломеном, якби він, крім того, дізнався, що саме зараз капітан Лен на «Германі» безнадійно застряв біля маленького острівця, де й підняв американський прапор, призначений для острова Врангеля. Не пропадати ж марно прапорові…


* * *

Можна було б розповісти ще про те, як на зворотному шляху канонерський човен, який блискуче виконав завдання, зустрів непрохідну кригу і став на зимівлю; як після спуску пари буря несподівано розбила льодову перепону і як, знову склавши уже розібрану машину, моряки наважилися пробиватись до Владивостока.

Але ми тільки згадаємо, що майже біля самого виходу в Тихий океан, коли в топки кинули прядив'яні троси, оліфу, фарби і взагалі все, що могло горіти, крига раптом знову потягла канонерку на північ, і їй загрожувала тяжка зимівля без палива. Добре, що залишки розбитої в бухті Уелен шхуни і сирий плавник допомогли кочегарам підтримати в казанах пару, для того щоб корабель зміг обійти скелі мису Дежнева і вийти на чисту морську дорогу.

Варто б також розповісти і про те, як радянські люди освоїли острів Врангеля і як радянські вчені наблизились нарешті до розгадки таємниці «Землі Андрєєва». На думку одних, Андрєєв бачив великий острів Новий Сибір, відкритий остаточно набагато пізніше; інші вважають, що Андрєєв відкрив у океані один з гігантських льодових островів, подібних до тих, які знайдені і досліджені радянськими полярниками в останні роки. Але все це вже виходить за межі нашого короткого оповідання про полярне плавання радянських моряків і провал авантюри посланців коронованих і некоронованих королів…



ПІДВОДНИЙ АРХЕОЛОГ


Разючих успіхів досягла за останні роки підводна археологія. Загони аквалангістів спускаються до затонулих у сиву давнину кораблів, знаходять на дні морському сліди забутих цивілізацій, розвінчують або, навпаки, стверджують легенди про сховані в глибинах стародавні портові міста. Тепер ми раз у раз читаємо про нові й нові археологічні відкриття, що їх відважні і допитливі зробили не в землі, а під водою.

Але все це — за останні роки. А ще зовсім недавно, яких-небудь тридцять-сорок років тому…

Ось про це й розповімо. Про одного з перших радянських підводних археологів, про професора Рубена Абгаровича Орбелі.

Ми зустрінемо його пізньої осені в Криму, на морському березі. Високий, з сивим скуйовдженим волоссям, він оточений людьми, які уважно його слухають.

— Подумайте про кладовища кораблів на дні морів і океанів, — говорить він. — А таємнича Атлантида? Ви чули, певно, про цей острів, який населяло могутнє плем'я атлантів? Старогрецька легенда розповідає, що Атлантида після страшного землетрусу опустилась на морське дно. От підняти б звідти зразки її мистецтва, посуду…

Професор каже все це так, що не можна зрозуміти — жартує він чи говорить серйозно. Шум осіннього моря скрадає відтінки його голосу.

Слухачі — запізнілі курортники, які потрапили на південь у найневдаліший час, — щуляться під ударами норд-оста.

Біля моря на камінні лежали мокрі костюми із прогумованої парусини, схожі на шкури невідомих тварин. Накрапає дощ, і важко уявити собі мармурові храми атлантів, блакитне небо, зелень виноградників, пронизану пекучим сонячним промінням…

Коли курортники наступного дня знову прийшли до бухти, море було спокійне. Важко ступаючи по камінню, на берег вийшов водолаз. З нього збігали струминки. Потім з'явився другий водолаз, за ним — третій. Вони оточили уже знайому курортникам людину з сивим волоссям і щось говорили їй, показуючи на море.

Чи не напали вже водолази на сліди Атлантиди? А втім, яка дурниця. Адже вчора ж професор — як шанобливо називали його водолази — сказав, що, на думку деяких учених, величезний острів міг, найімовірніше, зануритися після сильного землетрусу де-небудь у Егейському морі. Шукати його біля берегів Криму, в Коктебельській бухті, було б просто смішно.

Але тут хтось звернув увагу на річ, яка лежала там, де професор розмовляв з водолазами.

Це була чимала кам'яна прямокутна брила.

… Ще в давнину людина намагалась проникнути під воду за коштовними перлиновими раковинами, за смачними устрицями, за красивими коралями. Потім її стали приваблювати золото і коштовності загиблих кораблів: «водолазна лихоманка» почалась у Європі після того, як біля берегів Шотландії потонув величезний іспанський флот, з допомогою якого король Філіпп II гадав підкорити Англію.

А потім людина почала спускатися під воду і заради наукових досліджень. Обличчя нашої планети не раз змінювалось. Високо в горах здивовані туристи наштовхуються нині на закам'янілі відбитки черепашок і риб, а гідрографи, вивчаючи морське дно, несподівано виявляють підводні хребти з ущелинами і скелястими піками.

У найміцніших стальних камерах — батисферах, — які опускають з кораблів на довгому тросі, вчені проникли в такі глибини океану, де панує вічна темрява, а тиск величезної маси води досягає багатьох сотень атмосфер. Але навіть там було виявлено живі істоти: риби з дивовижними щелепами, гігантські спрути — кальмари, черв'яки, що світяться, а ще нижче — фантастичні бруднувато-білі раки і краби.

Людина проникла і нижче дна. Там теж знайдено багато цікавого. Наприклад, під верхнім шаром на дні Чорного моря знайшли шар темного маслянистого мулу — залишки морських тварин, які загинули дуже давно з якоїсь причини.

Дослідники знайшли цю причину: Чорне море інколи дуже опріснювалось, і тоді морські жителі починали поголовно вимирати.

У таємниці підводного світу поступово почали проникати гідрологи, біологи, геологи, хіміки, фізики. Але ж на морському дні є робота і тим, хто вивчає сліди матеріальної культури наших пращурів. Там, де море наступало на сушу, його води заплескотіли над стародавніми портами, сховали храми, в яких приносили жертви богам торгівлі і мореплавання. То ж чи не час і археології перестати бути сухопутною наукою?

Професору Орбелі не довелось довго доводити це. В його розпорядження було виділено все, що він попрохав. Підводного археолога гаряче підтримала Академія наук.

Професора особливо приваблювало Чорне море, біля якого людина жила вже багато тисячоліть тому. На чорноморських берегах мешкали загадкові кіммерійці, напинали свої намети скіфи, жили стародавні народи Кавказу, поселялись греки, йшли в куряві воєнних доріг римські легіонери.

Професор Орбелі і його помічники, які вивчили техніку роботи під водою, почали розвідки. Вони приїхали в Севастополь і вирушили до руїн Херсонеса. Це місто існувало ще до нашої ери. За багато століть його приморську частину поступово сховали хвилі.

Помічники Орбелі спустились на дно — і після недовгих пошуків знайшли сліди стародавньої херсонеської гавані.

А що діється під водою біля основаної на берегах Дніпро-Бузького лиману майже дві з половиною тисячі років тому Ольвії, того самого міста, де колись бував «батько історії» Геродот?

У лощовині на березі «наземні» археологи займались розкопками міських кварталів. Учені зраділи приїздові Орбелі:

— Бачите, квартали обриваються біля самої води. Ми тут безсилі…

Перед підводними розвідниками в зеленуватих сутінках відкрились обриси якихось руїн. Свинцеві черевики торкнулись кам'яних напівзруйнованих сходів. Очевидно, це був парадний в'їзд у Ольвію, її «морські ворота». Ще далі, як і в Херсонесі, тягнулись залишки стародавніх портових споруд. Нижня частина Ольвії, мабуть, поступово сповзла у воду — береги тут нетривкі. Крига і хвилі за довгі сторіччя зруйнували, стерли споруди, але водолази все ж намацали частину стіни, біля якої причалювали за кільця човни і кораблі.

Чутка про те, що приїжджі люди шукають підводні древності, зацікавила багатьох краєзнавців. Один дід розповідав Орбелі, що ще від батька він чув, ніби запорожці затопили в бузьких ковбанях судна із золотою зброєю. Другий стверджував, що гарної днини рибалки бачили в морі біля Феодосії складену з каміння підводну стіну. З особливою увагою вислухав професор людину, яка сказала, що хлопці, купаючись у Бузі, знайшли під водою якогось човна.

— E-є, друзі, цей човен може виявитися дорогоціннішим від золотої зброї запорожців! Якби тільки нам не спізнитись!

І професор хвилювався недаремно: знайшлись любителі, які самі спробували дістати човен і… відірвали йому корму.

Обережно розчищаючи намул, Орбелі і його помічники вийняли щось схоже, з першого погляду, на колоду.

Човен був зроблений з цілого дубового стовбура. До стовбура не приторкалась пилка: мабуть, його терпляче видовбували і випалювали.

Знахідку відіслали до Ленінграда. Знавці встановили, що бузький човен зроблено дві з половиною — три тисячі років тому, його накрили скляним ковпаком і виставили в Центральному Військово-морському музеї.

Професору Орбелі надсилають листи з різних куточків країни. От, наприклад, листівка з берегів Ладоги: в посушливі роки із боліт біля річки Сясь трохи виступає кістяк дивного судна з високим носом. Баговиння заважає пробратися до нього, але хлопцям це інколи щастило, і вони навіть видобували з борту мідні цвяхи.

Каспійський рибалка пише про залишки підводної стіни поблизу Дербента.

Але не тільки листи говорять про місця, де варто попрацювати підводним археологам! Професор продивляється паки книг і рукописів. «З півострова Таманя, стародавнього Тмутараканського князівства, відкрились мені береги Криму, — з хвилюванням читає він, — морем приїхали ми в Керч. Тут побачу я руїни Мітрідатового гробу, тут побачу я сліди Пантікапеї… Нема сумніву, що багато дорогоцінного приховано під землею, насипаною віками…»

Це писав Пушкін. У ті роки, коли він був у Керчі, там працював археолог Дюброкс. Дюброкс бачив якісь руїни під водою Керченської протоки, і чи не з стародавнім Тмутараканським князівством пов'язані вони?

У хмарах куряви прийшли колись до протоки воїни в кольчугах, з червоними щитами, переперезані важкими шаблями — військо князя Святослава. Далеко від стін рідного Києва, на Таманському півострові, Святослав заснував російське князівство, і в літописах з'явилось слово «Тмутаракань». Це російське місто згадують і в знаменитому «Слові о полку Ігоревім».

А потім Тмутаракань безслідно зникла, і розпочаті через багато сотень років розкопки не дали ніяких наслідків. Знайдено було тільки камінь, на якому вибито напис про те, що в тисяча шістдесят восьмому році князь Гліб від Тмутаракані вимірював по льоду ширину Керченської протоки.

В одному з літописів згадується, що Тмутаракань знаходилась на острові. А в Керченській протоці море поглинуло чимало островів…

Взимку професор — частий гість у сховищах старовинних документів. Із Ленінграда він їде в Москву, з Москви — у Київ. Він хоче написати історію водолазної справи від стародавніх часів до наших днів — особливо історію російської водолазної справи.

Після кропітких пошуків у астраханському архіві професор знаходить нарешті в одному з старовинних документів те, чого шукав.

Це документ — судова справа за дворову ділянку, затіяна триста років тому. Здавалось би, того, що цікавило Орбелі, вона не торкається. Але архівні розшуки — зайняття, яке вимагає неймовірного терпіння і настирливості. Проглядаючи аркуші судової справи, Орбелі читає в списку свідків: «посадський чоловік Офонька Степанов Огородников і патріарша домового водолаза Янкіна дружина…»

Водолаза! Отже, уже тоді були люди, які займались водолазною справою і вважали її за свою основну професію.

Перебравши ще тисячі закурених сторінок, професор незабаром остаточно встановлює, що принаймні три століття тому в гирлі Волги працювали російські водолази. Вони споруджували найміцніші підводні частоколи — ловити рибу. І працювали там не одинаки, а цілі загони підводників на чолі з своїми отаманами.

Працю цих людей вважали дуже важкою, їм навіть дозволялось курити, хоч всіх інших за це суворо карали: тютюн церква оголосила гріховним зіллям. Дозвіл давав сам патріарх; зате до його столу курці посилали багато риби з волзького гирла.

В одному з документів Орбелі прочитав, як святий старець Йосиф привіз у Астрахань за розпорядженням патріарха 40 відер «зеленого вина» — все для тих-таки водолазів, без яких, як видно, рибка в «учугах» — так називались підводні частоколи — ловилась погано…

Крок за кроком Орбелі виявив, що водолази орудували від водою сокирами, ножами та іншим інструментом, виконуючи досить складні роботи. Не міг він установити тільки, чи дихали водолази під водою через довгі очеретяні трубки, як це робили воїни слов'яни, чи користувалися якимось іншим пристосуванням.

Зате професорові Орбелі випала честь цілком розгадати іншу таємницю. Вона займала західноєвропейських учених майже чотири століття. Відомо, що після великого мислителя, художника та інженера Леонардо да Вінчі залишились такі рукописи, зміст яких так і не пощастило збагнути.

Леонардо був лівша. Він часто писав справа наліво, не дописував слів, з'єднував двоє слів в одне, перевертав деякі літери, користувався значками, зміст яких залишався зрозумілим тільки йому одному. Нарешті він залишав на рукописі малюнки, розкидаючи їх як попало.

Професор Орбелі, зацікавившись деякими з цих малюнків, із звичайною своєю настирливістю передивився рукописну спадщину Леонардо. Озброївшись лупою і дзеркалом, яке відбивало перевернутий текст так, що він ставав схожим на написаний звичайно, зліва направо, професор розшифрував уривчасті записи і начерки: на світанку XVI віку Леонардо винаходив водолазний костюм і спорядження для підводних робіт!

Відкриття Орбелі здивувало закордонних учених. З Парижа, з Лондона, з Італії, де зберігаються оригінали Леонардо да Вінчі, посипались запити: чи не знайдено в Радянському Союзі нові рукописи великого мислителя? Довелось пояснювати, що відкриття зроблено шляхом найретельнішого вивчення копій давно всім відомих рукописів.


* * *

А тепер повернемось у Коктебельську бухту, з якої починається наша розповідь, повернемось до курортників, які оточили Орбелі і його помічників.

Було схоже, що підводних археологів можна привітати з успіхом. Професор гордо поглядав на темну і слизьку брилу біля своїх ніг.

— Це, можливо, камінь з пристані скіфотаврів, — багатозначно сказав він курортникам.

Але таке пояснення нікого не задовольнило.

Тоді професор пояснив, що греки любили описувати береги так, як людина бачить їх з борту корабля. Ці описи називались периплами. В одному з периплів, написаному вісімнадцять віків тому, згадано про «спорожнілу пристань скіфотаврів», яка знаходилась недалеко від Феодосії.

Як же було не зацікавитися цією загадкою! Адже скіфи, які населяли Кримський півострів задовго до появи на ньому грецьких колоній, — одні з предків слов'ян. Але де шукати «спорожнілу пристань»? Довелось не тільки звіряти різні перипли, але і оглянути побережжя Криму з моря — так, як його бачили стародавні греки. І всі прикмети вказували ось на цю Коктебельську бухту.

— Підніміться вище і тихого сонячного дня подивіться на бухту. Шкода, що сьогодні хмарно… Під водою ви побачите темну пляму обмілини, яка йде в глиб моря. Але це не просто обмілина.

Високий, у робочій блузі, з непокритою головою, професор нагадував художника або мислителя старовини. Вітер ворушив пасма його довгого сивого волосся.

Водолази шанобливо дивились на камінь, який самі ж дістали. Їм здалось спочатку там, в глибині, що перед ними — підводна скеля. Однак її тріщини були підозріло правильно розташовані. Удари залізного лома — і кам'яна брила, безсумнівно, обтесана. людською рукою, відокремилась від «скелі».

— Тут ще треба чекати відкриттів. І в морі і вище, на горі Тепсень. Треба шукати одразу і тут і там. Пов'язати розкопки і підводну розвідку.

Але професорові Орбелі не пощастило цього зробити. Того року, коли він мав продовжити роботу в Криму, почалась війна.

В обложеному Ленінграді, в холодному ненатопленому кабінеті, при світлі каганця професор Орбелі працював над книгою з історії водолазної справи і мріяв про той час, коли знову можна буде шукати під водою сліди епох і культур.

Цей час для нього не настав. Весною 1943 року професор Орбелі помер, схилившись над рукописами.

В науці естафета відкрить, яка випала з одних рук, підхоплюється іншими. І сьогодні ми, переглядаючи газети, звикле читаємо ще одну — можливо, соту або тисячну замітку про ще одне з багатьох відкрить підводних археологів…



ШТУРМ ВЕРШИНИ


Є на земній кулі місце, де природа немов вирішила збити з пантелику географа.

Воно поруч з Індією, але тут інколи так само холодно, як у Арктиці. Тут не буває теплого літа і тільки один місяць на рік можна не боятися морозів.

У цьому кутку нема піщаних пустель, однак вологи тут ще менше, ніж у Сахарі або Каракумах. Сніг, який впав уночі, вдень не тане, а випаровується: незвичайно сухе повітря вбирає вологу, як губка.

Сонце світить тут так яскраво, як ніде на земній кулі, і людина, яка ризикне загоряти протягом години, може отримати смертельно небезпечні опіки. Але зате тут дуже просто врятуватись від спеки: досить з осоння, де термометр показує понад 20 градусів тепла, ступити кілька кроків у затінки — і ртуть спаде, опуститься до позначки, яка показує 5 градусів холоду.

Тут дуже важко, майже неможливо бігати: з незвички людина починає задихатися, пробігши всього десяток метрів. Окріп там не гарячий, і вода кипить уже при 80 градусах: настільки розріджене повітря і невеликий тиск.

У дивному краї не ростуть дерева і трави. Тут можна зустріти сухі, кволі кущі з незвичайно товстим корінням і сірими гілками або яскраві квіти, які піднімаються зовсім невисоко над землею, — волохаті, з масивним, немов відлитим з якогось сплаву, листям.

А тварини! Найбільш розповсюджені з них мають широчезні, могутні груди. Схоже, що це створіння запозичило від багатьох, добре відомих людству видів усього потрошку. У нього рогата голова бика, розкішний хвіст коня, тепла шерсть кози. Але воно не рже, не мукає, не бекає. Кутас — так називається ця тварина — рохкає.

Дивний край, де химерно переплітаються ознаки тундри і пустелі, де можна в один і той же день, навіть у одну і ту ж годину, замерзнути від морозу і одержати небезпечні сонячні опіки, де все незвичайне і своєрідне, це — Памір, «дах світу».

Плоскогір'я Паміру в середньому на 4 тисячі метрів вище рівня моря. Їх оточують або бездонні ущелини, або хребти, які піднімаються уже на зовсім немислиму висоту. Такі ж хребти подекуди піднімаються над самими плоскогір'ями.

Памір здавна вабив учених і мандрівників. Його відроги ще сім століть тому бачив невтомний Марко Поло. Експедиції Федченка, Сєверцева та інших видатних російських учених відкрили Памір для науки.

В радянський час почалось дослідження його найменш приступної частини. Вона знаходилась у центрі Західного Паміру, де повільно тече найбільший у країні льодовик Федченка і де на запаморочливій висоті сходяться вічноснігові хребти.

Вивчити її потрібно було не тільки для того, щоб стерти «білу пляму» з географічної карти. Адже льодовики Паміру живлять річки, які зрошують бавовняні поля таджиків. Тут зароджується погода, від якої залежать урожаї в багатьох районах, далеких від Паміру. Вивчення памірських хребтів тісно пов'язувалось з бурхливим розквітом господарства нашої Середньої Азії. Нарешті, потрібно було освоювати і самі плоскогір'я, допомогти верховинцям у боротьбі з жорстокою природою.

Перша велика експедиція на Памір була споряджена Радянським урядом 1928 року, її учасники пройшли весь льодовик Федченка. Вони досягли місця, звідки було видно стик хребта Петра Першого з невідомим хребтом, який назвали хребтом Академії наук.

Перед ученими і альпіністами височіли в синяві неба сліпучо-білі піки. Один з них величезною пірамідою здіймався над усіма іншими. Далекий, неприступний, загадковий, він, здавалось, володів якоюсь притягальною силою. Чи був то пік Гармо, який видно було з другого боку, з долини річки Гармо, чи експедиції пощастило відкрити нову, ще невідому вершину?

І як пробратися до цього піка? Який то хребет вінчає він? Як взагалі розташовані в цьому місці пасма захмарених гір і могутніх льодовиків, «зав'язані» в складний вузол?

Виникло важке географічне завдання — загадка вузла Гармо. Певно було лише одне: вершина, яку побачили здаля учасники експедиції і висоту якої вдалось визначити з допомогою геодезичних інструментів, перевершувала всі інші гори країни. Вона здіймалась вгору на 7495 метрів.

В наступні роки загони Памірської експедиції продовжували роботу на «дахові світу». Альпіністи дедалі ближче пробирались до вузла Гармо. Три групи сміливців почали шукати шляхи до найвищої вершини країни. Вони йшли з різних боків. Одна група піднялась досить високо по північному гребеню піка, друга розвідала східне ребро, третя на північному заході уткнулась у стрімку стіну скель і льоду. Жодна з груп не досягла мети.

Але коли дослідники зібрались разом і позначили на карті свої маршрути, то виявилось, що вони підіймались… до двох різних вершин!

Найвищий пік, що відкрився перед першою памірською експедицією, не був піком Гармо. Це справді була нова, невідома вершина, розташована там, де до хребта Академії наук прилягав хребет Петра Першого. Пік Гармо залишився осторонь.

Загадку було розгадано. Гірський вузол Гармо ліг на карту. Тепер увагу дослідників привернув новий пік.

Треба було знайти по скелях і льодовиках шлях до вершини гірського велетня.

Штурм піка призначили на 1933 рік.


* * *

Повільно знявши з плечей важкі рюкзаки, альпіністи сіли на землю. Один з них, дебелий, кремезний, широкоплечий, вийняв кишеньковий альтиметр і визначив висоту.

— Чотири тисячі шістсот метрів. На такій висоті, Даниле Івановичу, льотчики вже одягають кисневу маску, — сказав він супутнику.

Альпіністи оглянулись: так, під час першої розвідки вони вибрали вдале місце для табору. Звідси можна по льодовику, вкритому брилами і тріщинами, вийти на гостре східне ребро піка. Ось воно, це східне ребро — єдиний шлях до вершини.

Високо на схилі піка задиміла раптом біла хмарка. Вона не підіймалась вгору, а, швидко збільшуючись, котилась донизу. За нею зірвалася ще одна. Донісся глухий гуркіт лавин. Альпіністи мовчки прослідкували, як снігові потоки, захоплюючи за собою важке каміння, перетнули їхній майбутній шлях до вершини…

До льодовикового табору підійшла друга група альпіністів і за нею — носильники. Це були верховинці, звиклі і до холоду, і до розрідженого повітря, і до ходьби по крутих схилах. Але й вони були дуже стомлені.

— Прийшли? Кінець? — спитав один з них, звертаючись до альпіністів.

Кремезний розсміявся:

— Бачиш? Он туди підемо!

Він показав на ребро піка, напівзапнуте хмарами. Ребро чорніло прямовисними скелями, що нависли над прірвами.

— Ух! — примружився носильник.

Інші похитали головою: мабуть, Євген жартує. Як можна туди піднятися? Хіба в людей є крила?

— Даниле Івановичу! — обернувся Євгеній Абалаков до свого супутника. — Як по-твоєму: дійдуть вони до п'яти шестисот?

Данило Іванович Гущин ствердно кивнув і заходився розв'язувати рюкзак. Носильники зібрались у коло і пожвавлено заговорили своєю гортанною мовою, інколи поглядаючи на страшні ребра скелі. Там, наверху, — «важке повітря», воно у грудях тисне, ним не можна дихати… Та що казати — Євген з Данилом самі переконаються в цьому, якщо спробують підійматися вище!

Носильники і не підозрювали, що альпіністи під час першої розвідки уже побували на ребрі і там, де альтиметр показав 5 600 метрів, вибрали місце для високогірного табору.

До вершини від льодовикового табору залишалось біля трьох кілометрів. Чим вище, тим важче буде йти. Крім «5 600», знадобляться ще інші проміжні табори. Успіх залежатиме від доброї підготовки, точного розрахунку, далекоглядної завбачливості. Однієї сміливості тут мало: потрібні витримка, уміння вичікувати.

Альпіністи використали короткий відпочинок для того, щоб показати носильникам свої прийоми.

Підйом до табору «5 600» почався вранці. На півдорозі у багатьох з'явились ознаки гірської хвороби — головний біль, сильна задишка, блювота. В розрідженому повітрі уже відчувалася нестача кисню, а до вершини залишалось понад два кілометри, і шлях до неї був невідомий.

Табір «5 600». Малюсінький майданчик, на ньому — чотири намети, такі маленькі, що в них можна забратися тільки поповзом. У легких спальних мішках з шовку, які зігрівав прошарок гагачого пуху, лежать альпіністи. На більшість з них надія погана: вони зовсім вимучені гірською хворобою.

Вечоріє. Внизу пливуть хмари. Сонце сідає за дальні хребти.

Абалаков зосереджено розглядає ребро піка. Захід різко підкреслює чорними тінями всі виступи, нерівності, западини. Якби під рукою була глина, Абалаков міг би тут же виліпити макет ребра. Проникливим, чіпким оком художника і скульптора він відзначає те, що може знадобитися завтра.

Потім виймає блокнот і накидає ескіз. Шлях буде диявольськи важким! На ребрі стирчать шість «жандармів» — шість гострих, крутих виступів. Вони стоять один за одним, немов вежі — грізні, криваво-червоні в проміннях заходу. А під ними — чорні прірви майже прямовисних скатів ребра.

Вранці троє альпіністів, зв'язавшись однією вірьовкою, йдуть до першого «жандарма». Вони просуваються повільно, обережно, економлячи сили. Попереду — Абалаков. Перш ніж ступити крок, треба переконатися, що камінь, на який стане нога в підбитому пластинчатими цвяхами черевикові, надійний, що він не зірветься в прірву. За плечима альпіністів — важкі роздуті рюкзаки.

Далеко не скрізь можна йти всім трьом одразу. Поки один повзе вперед, двоє інших, ставши стійкіше, «страхують» його. Якщо перший зірветься, двоє утримають його на вірьовці. Альпіністи знають ціну товариської допомоги, товариської виручки не гірше, ніж солдати.

Слідом за першою трійцею просувається друга. Вона має закріпити пройдений шлях — скинути ненадійне каміння, і вбити в скелі гаки, і протягнути де-не-де вірьовки, щоб легше було йти носильникам.

У цій трійці іде молодий інженер, жартівник Ніколаєв. Трійка проходить другий «жандарм» у небезпечний час: сонце дуже пригріває, можна чекати каменепаду. Швидка зміна температури руйнує гірські породи. Досить сонцю нагріти схил, що охолонув за ніч, щоб розтанув лід, який цементував каміння, і воно може зірватися вниз навіть від пориву вітру.

Ніколаєв — чудовий альпініст. Він замикає трійцю. Вірьовка? Вона тільки утруднює. Відкинувши її, звичними, точними рухами долає Ніколаєв другого «жандарма».

Рука альпініста шукає зачіпку. Камінь, який вона обмацує, ледве тримається. Ех, не треба було його зачіпати… Пізно! Камінь зривається і вдаряє альпініста по плечу. Ніколаєв намагається утримати рівновагу. І тут на нього сиплеться зверху ще каміння, зовсім уже дрібне…

Слабо скрикнувши, альпініст зривається з скелі. На якусь частку секунди його затримує виступ, потім він дедалі швидше повзе по обледенілому схилу і зникає у бездонній прірві, під гуркіт каменепаду.

Нещастя жахливе, невиправне. Горе пригнітило тих, що залишились. Мовчки дивляться вони вниз, туди, де ще клубочиться сніговий пил лавини над могилою їхнього веселого товариша.

Марно шукати тіла, його поглинула прірва. Мабуть, воно потрапило в одну з тріщин на льодовику, тут же засипаних лавиною.

Ніколаєв загинув, двоє альпіністів несподівано захворіли. У льодовому таборі, де всі зібрались разом, — ні сміху, ні жартів. Свіжий біль. Що робити далі? Весь ретельно розроблений план штурму зламано. Раніш думали, що підготовча група допоможе основній штурмовій групі зберегти сили. Тепер підготовчої групи більше не існує. Альпіністи почали радитися.

— Може, відкласти штурм? Га? Малувато нас. Та й носильники… — невпевнено промовив один з хворих.

— Повернути назад — це зганьбити його пам'ять, — сказав Абалаков. — Це все одно, що показати ворогові спину.

— Але що ти пропонуєш?

— Самим прокласти шлях. Без допоміжної групи. А що носильники? Славні, сміливі хлопці. Та хіба вони тільки носильники? Вони такі ж альпіністи, як ми. Але їм важче, ніж нам. Треба розповісти їм до ладу, чого ми підіймаємось, яка від цього користь таджицьким колгоспам. Я думаю, що завтра треба йти. От, в основному, і все.

… Знову повзуть альпіністи і п'ять найбільш міцних носильників повз першого, потім повз другого «жандарма». Ще свіжий у пам'яті крик Ніколаєва. Носильники лякливо косять оком то на навислі зверху скелі, то на прірву.

Новий табір розбито на підступах до третього «жандарма». Альтиметр показує 5 900 метрів. Там, де недавно пройшли альпіністи, проноситься, змітаючи все на своєму шляху, здіймаючи снігові хмари, лавина такої незвичайної сили, що повітряна хвиля від її падіння мало не зриває намети.

Третій «жандарм» неабияк погризений часом. Уламки раз у раз відриваються від його стін і з свистом летять вниз. Перешкоду долають на світанку, поки каміння спаяне нічним холодом.

Позаду залишається і четвертий «жандарм». Альпіністи підходять до п'ятого.

Уперто і сердито він стирчить прямовисною брилою. Обійти його не можна.

Знизу здається, що Абалаков приклеївся до холодної стіни і завмер у нестійкій рівновазі. Перед ним — прямовисна скеля. Повільно, обережно Абалаков забиває в неї гак, защіпає на ньому «карабін» — кільце з внутрішнім замком — і пропускає через нього вірьовку. Другий кінець вірьовки — у Гущина в руках.

Абалаков водить по стіні ногою. Нога повисає, не зустрічаючи ніякої опори. Тоді він, знявши рукавицю, повільно обмацує стіну. Пальці рухаються, як при грі на роялі. Абалаков сердиться: такі безпорадні рухи хіба що у початкуючих альпіністів, які лізуть наосліп, без раніш продуманого плану.

Але що ж робити? Невже проклятий «жандарм» недоступний? Невже кам'яниста поверхня така безнадійно гладка?

Кілька секунд він відпочиває. І раптом йому незвичайно виразно уявляється рідний Сибір, Красноярськ, триповерхова школа, яку чогось називали «кооперативною», залізна драбина на дах. На великій перерві хлопці підіймались цією драбиною, підтягуючись і перебираючи руками холодні, тонкі перекладини, — хто вище. Здається, що більше нема сили, але зціпиш зуби і затерплими руками перехопиш ще й ще. А знизу кричать: «Молодець, Місяцю!» Він посміхнувся, згадавши своє прізвисько — Місяць. Це тому, що він був кругловидий. Зараз, мабуть, його б так ніхто не назвав: щоки глибоко запали.

І ще згадались йому знамениті красноярські «Стовпи» — заповідник скель і тайги. Разом з братом Віталієм вони навчились там не боятися висоти і полюбили камінь. Одного разу Євгеній ліз новим «ходом» на дуже важку скелю. Було жарко, пахло сосновою хвоєю. Він перетнув кам'яний купол — «котушку», намацав ногою виступ, потягнувся, щоб зачепитися пальцями за ледь помітну вибоїну — «кишеню». Але пальці зустріли гладкий камінь. Він потягнувся знову — «кишені» не було. Спускатися? Ні, ні! І він знову і знову мацав по каменю — і знайшов-таки якусь тріщинку. Плавно і обережно підтягнувся він тоді на одній руці, а другою вхопився за ледве помітну «кишеню».

— Женю! Же-еню! — чує Абалаков. Це кричить знизу стурбований Гущин.

— Страхуй міцніше. Ще спробую! — стрепенувся Абалаков.

Чорт забери, виступ на п'ятому «жандармі» — не зовсім гоже місце для спогадів про дитинство!

Тепер, відпочивши, Абалаков знову тягнеться догори і праворуч. Ага, ось ледь помітний виступ. Чудово! Тепер трохи підтягнутися, потім пересунути ногу… Готово!

Гущин більше не бачить Абалакова: той сховався за виступом скелі. Тільки тонка вірьовка повільно повзе слідом за ним. Раптом — гуркіт каміння. Гущин здригається, напружується, чекаючи ривка вірьовки. Ні, все спокійно. Він не зірвався там, за виступом, а просто скидає небезпечне каміння.

Вірьовка кінчається. Гущин хоче гукнути, попередити Абалакова, але чує з-за стіни крик, дуже схожий на «ура». А через хвилину Абалаков уже з'являється над ним, на вершині п'ятого «жандарма»:

— Даниле Івановичу, перемога!

Він спускає Гущину вірьовку. П'ятий «жандарм» скорено. Шостий ніби не викликає особливої тривоги. Його можна буде подолати з ходу.

Закріпивши на п'ятому «жандармі» мотузяну драбину, альпіністи повертаються назад у льодовиковий табір. Тепер хід по ребру розвідано, по шляху вбито гаки, протягнуто вірьовки.

Після відпочинку можна починати штурм вершини.

Щоправда, не все ладилося так, як потрібно. У високогірському таборі дуже бідний запас продовольства. Носильники поки що не змогли піднятися вище «5 900». Мало надій на їхню допомогу за цією висотою і надалі. Значить, альпіністам доведеться йти з особливо важким навантаженням. Адже на вершину треба підняти автоматичну метеорологічну станцію, яка має посилати радіосигнали про погоду. А станція важить два пуди!

Уже перед штурмом ще одне лихо впало на експедицію. Невелика група рушила вперед, щоб якомога вище підняти намети, харчі і полегшити тим самим підйом головній штурмовій групі. Наступного дня носильники повернулись назад. Одному з них, Джамбаю Ірале, було зовсім зле: у нього почалось запалення легенів. Марно лікар експедиції намагався врятувати хворого: через день біля льодовикового табору виросла свіжа могила.

22 серпня 1933 року, 9 година ранку. Льодовиковий табір покидає перша штурмова група — Абалаков і Гущин. З ними йдуть троє носильників. Тепер, після підготовки шляху, йти набагато легше.

Коли другого дня п'ятірка піднялась до табору «5900», то побачила, що намети, поставлені тут, сповзли у тріщину. Поки їх діставали, поки вирубували майданчик у льодовій стіні над прірвою, почало вже смеркати. Тьмяно поблискували в темряві льодовики. Ніде ні вогника. Тільки гори і небо.

Назавтра альпіністам мав бути важкий день. Вони запланували стати табором за шостим, ще не подоланим «жандармом»: адже слідом за ними — друга штурмова група, для якої треба було обов'язково звільнити місце ночівлі в таборі «5 900».

Вранці носильники ледве встали. Їх мучила гірська хвороба. Вони й так зробили майже неможливе для людей, які не мали навичок в альпінізмі. І Ураїм Керім, і Закір Прен, і Нішан-Рабі, та їхні товариші чесно ділили з альпіністами всі труднощі, всі небезпеки.

Абалаков і Гущин прощаються з провідниками і вдвох деруться на п'ятий «жандарм». Важкі рюкзаки відтягують плечі. Десь о третій годині дня товариші були перед шостим «жандармом».

Як завжди, Абалаков попереду. Гущин «страхує». Висота 6 200. Абалаков просувається вперед з крайньою обережністю, і все ж на надто крутому схилі його нога раптово втрачає точку опори. Камінь виривається з-під неї, тягне за собою інші.

Абалаков чує болісний крик Гущина і відчуває, як ослабла вірьовка. Серце падає кудись униз, одразу забракло повітря…

Ні, Гущин живий! Він тримає над головою руку. Кров часто капає з неї на сніг. А вірьовка перебита каменем якраз посередині.

Забувши про всяку обережність, Абалаков поспішно повзе вниз:

— Поранений?

— Еге, — мимрить Гущин. Обличчя його спотворене болем.

Абалаков оглядає руку товариша. Погано! Камінь розітнув долоню, порвана рана дуже кровоточить. Абалаков передусім зв'язує перебиту вірьовку, потім перев'язує рану і запитливо дивиться на Гущина:

— Вниз?

Той сердито хмуриться:

— Дійду.

Не можна гаяти ні хвилини, скоро темрява накриє гори. Вони можуть або вдвох спуститися, або вдвох піднятися. Обов'язково вдвох. Гори люблять не тільки сміливих, але й дружних людей, які вміють діяти колективно.

Коли альпіністи виходять на ребро за шостим «жандармом», сонця уже давно нема. Альтиметр показує 6 400 метрів. Вони перебувають майже на тисячу чотириста метрів вище вершини Казбеку, на вісімсот метрів вище Ельбрусу!

Вибирати місце для ночівлі нема коли. Абалаков забиває в скелю гаки, прив'язує до них рюкзаки. Встановлювати намет несила. Вони лягають, підстеливши його під себе. Майданчик малий для двох, до краю — менше кроку. Якщо Гущин уві сні буде крутитися від болю, то…

Абалаков прив'язує Гущина, прив'язує себе.

Він згадує вираз, який люблять повторювати на Памірі: «Подорожній, пам'ятай, що твоє життя — як сльоза на вії».

Гущин засинає. Абалаков прислухається до його стогонів. Зірки засіяли холодне, чорне небо. Тиша, до дзвону у вухах тиша. Вони самі над прірвою. Самі? Ні, їхніми слідами ідуть інші. Друга партія сьогодні, мабуть, ночує в таборі «5 900». Нижче, біля льодовика, — інші нетерпляче і стривожено чекають на повідомлення. Є на світі Москва — така далека і така близька, рідна, і є в ній люди, яким дуже, дуже важливо, щоб московський електромонтер Гущин і московський скульптор Абалаков не загинули в горах…

Наступного дня Абалаков, розчищаючи зручніше місце для табору і укріплюючи намет, почув раптом знайомі гортанні голоси. То були носильники. Відпочивши, вони самі, без альпіністів, прийшли у висотний табір, користуючись гаками і мотузяною драбиною.

Як це було вчасно! Носильники принесли продукти і метеорологічну станцію. Навіть стриманий Абалаков розхвилювався і безперервно тиснув руки Ураїму, Закіру та Нішану. А Нішан, який погано говорив по-російськи, посміхався і показував пальцем на тюк з частинами станції.

— Вода… пахта (бавовна). Добре!

Коли в табір «6 400» прийшла друга група альпіністів, вона вже не застала Абалакова і Гущина. Ті, взявши з собою станцію, знову пішли вперед, щоб повернутися до вечора. На їхнє повернення чекали тим нетерплячіше, чим дужче густішав туман, який скрадав вершину за вершиною. Але ось у сірій імлі неясно замаяли дві постаті.

Тепер обидві групи були разом. Абалаков розповів, що йому і Гущину пощастило піднятися до висоти 7 тисяч метрів і залишити там рюкзаки і станцію.

Настав час штурму останніх підступів до вершини.

Перед тим як почати його, альпіністи сіли на сніг біля наметів. Їхні обличчя білі від масті, яка захищала від сонячних опіків. У темних окулярах, оброслі бородами, схудлі, вони мріяли про юшку, що пахне димом.

Але в царстві вічних снігів нема палива для багаття. Та й юшку варити нема з чого. Продуктів зовсім мало. Зараз, коли доведеться витрачати особливо багато сил, сніданок, обід і вечеря будуть складатися з кількох ложок манної каші, звареної на кубиках сухого спирту, п'яти-шести галет і двох грудочок цукру. Залишалося ще п'ять банок консервів, але їх берегли до того дня, коли почнеться підйом на саму вершину.

29 серпня 1933 року штурмова група розбила табір «6 900». У розрідженому повітрі було болісно дихати, рухатися, нести важкі речі. Вночі подув гострий вітер. При світлі сірника Абалаков глянув на термометр: 20 градусів морозу!

До ранку не залишилось сумнівів, що йти далі зможуть тільки троє. Рука Гущина розпухла під закривавленим бинтом і нестерпно боліла. Побоювались гангрени. Другий альпініст обморозив ноги. Третього звалила гірська хвороба.

Троє, зв'язавшись вірьовкою, пішли вниз. Троє зв'язавшись вірьовкою, пішли вгору. До вершини залишалось всього півкілометра.

Але яким болісним був тепер кожен крок для знесилених людей! Вони місили глибокий сніг, раз у раз зупиняючись, щоб перевести подих. За півдня пройдено зовсім мало. Ні, станція для них — непосильний вантаж. Потрібно встановити її хоч би тут, трохи не доходячи до вершини.

Ця робота цілком знесилює альпіністів. Вони ледве дістаються намету. А вранці сходжується хуртовина, жорстока памірська хуртовина. Іти вперед не можна. Пішли перевірити, як працює станція. Але станція зовсім не працює. Її приносять у намет і розбирають обмороженими негнучкими пальцями. Перевіряють і знову встановлюють.

Снігова буря шаленіє над вершиною найвищого піка Радянського Союзу весь день і наступну ніч. Виє вітер, майже не змовкає гуркіт лавин і каменепадів. Термометр опускається до 45 градусів нижче нуля.

У тісному, маленькому наметі, придавленому, заваленому важкими кучугурами снігу, задихаються троє людей. Двоє вже не можуть ворухнути рукою. Третій починає копати коридор у снігу. Намет може стати могилою, без доступу повітря загибель неминуча. Абалаков робить ще одне зусилля, відгрібає останній шар снігу.

В снігову печеру вривається свіже повітря, влітає сухий колючий сніг. Вмить леденіють спальні мішки. Зате легше дихати.

Настає 3 вересня — шостий день полону альпіністів у таборі «6 900». Погода прояснюється. Виглядає сонце. По сліпучих полях крупнозернистого льоду гуляє гострий вітер. Сніг закручується білими патлами.

Сьогодні треба йти до вершини. Завтра буде пізно: харчів більше нема.

Один залишається в наметі — він вже і сьогодні не може йти.

На штурм виходять двоє — Євген Абалаков і Микола Петрович Горбунов.

Микола Петрович уже не молодий, його ім'я добре відоме серед учасників Жовтневої революції. Член партії з 1917 року, він працював при Леніні керуючим справами Ради народних Комісарів. Альпінізм — його захоплення, його відпочинок. На Памірі Горбунов не вперше, він досвідчений альпініст, але роки все ж даються взнаки…

Абалаков і Горбунов бредуть по пояс у снігу. Десять кроків — зупинка, десять кроків — зупинка. Вони зв'язані вірьовкою, в руках у них льодоруби з стальним «дзьобом» і лопаткою. Ними можна рубати в льоду сходи, чіплятися за лід, затримуватися при ковзанні на схилах. До черевиків ремінцями прив'язані гострі шпичаки — «кішки», які впиваються в лід. За плечима — рюкзаки.

Сонце поспішає на захід, а вони пройшли так мало. Вершина ще далеко. Горбунов падає на лід. Удвох їм не дійти…

Дужчий і молодший повинен іти до вершини один, без «страховки», без товариської допомоги у важку мить. Іншого виходу нема.

Абалаков дістає блокнот. Поки пальці ще слухаються, він пише записку і вкладає в порожню бляшанку. Цю бляшанку він залишить під купою каміння на вершині. А тепер — уперед!

Він то йде, то повзе. Вітер дужчає. Білі смерчі танцюють на гребені, жорсткий сніг боляче ріже обличчя.

Що це? Тріщина! Величезна, зяюча. Біля самої мети. Абалаков озирається. В одному місці злежаний пласт снігу біліє над прірвою. Чи витримає він вагу тіла?

Абалаков лягає, простягає перед собою льодоруб і повзе. Сніговий міст міцний.

От і остання сідловинка. Ще один крутий підйом — і на заході відкривається хребет з білими банями вершин, звивистий льодовик і десь страшенно далеко — темні плями зелених долин.

Тепер треба подолати гострий, як ніж, вершинний гребінь. Уже й рюкзак здається страшенно важким. Абалаков залишає його в тріщині, щоб забрати на зворотному шляху. Вітер дедалі дужчає. Він ніби хоче здути людину з гребеня.

Залишаються тільки вершинні скелі. І тут дивне почуття охоплює Абалакова. Раптом нього не вистачить сил для цих останніх метрів? Йому здається, що вершина от-от вислизне від нього.

Майже рачки вилазить він на скелястий майданчик на вершині — і падає на каміння, обіймаючи його руками.

Ось вона, перемога!

Але відпочивати не можна. Він встає похитуючись і збирає каміння для туру, під який кладе бляшанку з запискою. Треба змалювати розташування хребтів, які чудово видно з цієї найвищої точки країни. Він ходить по майданчику і раптом помічає, що на хмарах, далеко внизу, метається тінь якогось гіганта. Абалаков зупиняється придивляючись — зупиняється і тінь. Та це ж його тінь, яку відкидає на хмари призахідне сонце! Він змахує руками — і тінь повторює рух.

Так стоїть він на вершині, невисокий, кремезний сибіряк, і його гігантська тінь простягається над скореними вершинами «даху світу»…


* * *

Біля підніжжя піка, там, де був льодовиковий табір «4 600», на величезному камені тепер можна прочитати напис про те, що найвищу вершину СРСР (7495 метрів) скорено 3 вересня 1933 року і що при підготовчій роботі трагічно загинули альпініст М. А. Ніколаєв — 30 років і носильник Джамбай Ірале — 20 років.

У таблиці кращих першосходжень радянських альпіністів про штурм піка сказано:

«Піднявся по східному ребру — Євген Абалаков (один)».



ЧЕРЕП НЕАНДЕРТАЛЬЦЯ


Аудиторія Московського Політехнічного музею була переповнена.

Серед студентів і школярів сиділи професори і вчителі. Блищали погони: війна закінчилася нещодавно, деякі історики й археологи не повернулися ще до свого мирного фаху. А тема лекції була щільно пов'язана з деяким минулим нашої країни. В аудитори чулися дивні для стороннього слова: «нуклеус», «мустьє», «скребло», «Тешик-Таш».

Пролунав третій дзвінок.

— Слово має доктор історичних наук, професор Олексій Павлович Окладников! — сказав головуючий, коли запала тиша.

Здивований шепіт сколихнув аудиторію. До кафедри стрімко пройшла висока молода людина з коротко підстриженим русявим волоссям. Невже це і є професор Окладников? А де ж сивина, де жовтувата борода, яку під час лекції можна зібрати рукою в жменю або пестливо погладжувати? Справді, зовсім не схожа на вченого, та ще на відомого професора-археолога, відзначеного Державною премією, ця кремезна, плечиста людина з легкими і точними рухами спортсмена.

Професор розіклав папери, підвів очі, впізнав когось у залі і посміхнувся так по-юнацьки простодушно, що багато хто мимоволі посміхнувся теж.

— Товариші, ми будемо говорити сьогодні про дуже далекі часи, — почав він. — Спробуємо на основі незаперечних фактів уявити собі, як жила людина не сотні і не тисячі років, а десятки і навіть сотні тисячоліть тому. Успіхи радянської археології дозволяють це зробити.

Професор нагадав, що найстародавнішими представниками людства були мавполюди: пітекантроп, залишки якого знайшли на острові Ява, синантроп, кістки якого знайшли 1927 року в Китаї, нарешті, гейдельберзька людина, про яку можна гадати по щелепі, яку виявили глибоко в піску біля німецького міста Гейдельберга. Пітекантроп жив понад мільйон років тому, синантроп — трохи пізніше, а гейдельберзька людина зовсім недавно — приблизно чотириста тисяч років тому. Потім ідуть уже не мавполюди, а найстародавніші представники сучасної людини — неандертальці, названі так за місцем знахідки їхніх кісток — у Неандертальській долині, поблизу Рейну. Вони жили в кам'яному віці, котрий, як відомо, тривав в усякому разі не століття, а принаймні сотні тисячоліть.

Професор згадав, що в дореволюційній Росії було відомо всього дванадцять стоянок печерної людини. Тепер їх знайдено сотні, причому радянські археологи знайшли найпівнічніші і найсхідніші на земній кулі місця мешкання людей кам'яного віку. Він розповів, як, розкопуючи «Горб сатани» у Вірменії, археолог Марія Захарівна Панічкіна знайшла кам'яні рубила, зроблені ще на світанку людства. Нікому ще досі не щастило знайти в нашій країні так багато цих безцінних пам'яток часів переходу від мавполюдини до людини. І Марія Захарівна Панічкіна, взявши в руки камінь, грубо отесаний мало не півмільйона років тому, сіла на землю і заплакала від щастя…

— Встановлено, що територія нашої країни була населена триста тисяч років тому, — вів далі професор. — Велике обледеніння тоді ще не починалося. Первісні люди жили у вічнозелених джунглях, де блукали гігантські слони і шаблезубі тигри. Потім настав льодовиковий період. Стало холодно. Змінився тваринний світ. Не витримавши пронизливого, вологого подиху льодовиків, що повзли з півночі, вимерло багато звірів. На зміну їм з'явились інші. Розкопки показують, що навіть у теперішній Молдавії тоді блукали оброслий густою бурою шерстю мамонт, північний олень, полярна лисиця. Але людина, стародавня людина, наш з вами предок, не вимерла, не пішла далеко на південь! Вона кинула виклик природі. Вона одягла на себе шкури диких звірів і стала ховатися від холоду в темних печерах. Спалахнули непогасні вогнища. Настав суворий і важкий для людини мустьєрський час, відокремлений від наших днів десятками тисячоліть….

У залі погасло світло, і на екрані з'явилось зображення мустьєрських печерних людей, які помітили якогось звіра. Приземкуваті, м'язисті, вони стискали в руках важкі дрючки і гострі уламки каміння. З темряви печери виглядали злякані жінки.

… Два школярі, які сиділи в другому ряду, підвелися з своїх місць: їм було погано видно. Тепер вони заважали тим, що сиділи позаду, на них зацитькали. «Та виведіть їх, щоб не пустували», — пробасив хтось.

Професор протестуюче протягнув руку в напівтемний зал і похитав головою. Діти — завжди діти. Їм цікаво — от і добре. Навіщо їх виводити? Хай би спробували вивести його, Альошу Окладникова, з тієї кімнати, де заїжджий лектор поставив чарівний ліхтар і на побіленій вапном стіні з'явилось ось таке ж зображення печерних людей! Давненько, щоправда, це було, давненько. В рідному сибірському селі, що загубилось у тайзі біля верхів'я Лени. І звідки тоді з'явився в ній цей лектор? А після лекції він вийняв з кишені жменю гострих камінців і сказав: «А це я знайшов у вас у селі біля кладовища. Кам'яні наконечники для стріл. Чуєте, хлопці?» Хлопчаки не повірили. Біля їхнього села печерні люди?! А потім побігли до кладовища і самі знайшли там наконечники — цілу купу. Хтозна, може, і ці двоє, які з такою палкою хлоп'ячою цікавістю розглядають зараз мустьєрських людей, теж стануть археологами. Ще, чого доброго, зустрінуться де-небудь на розкопках: «А пам'ятаєте, Олексію Павловичу, як ви у Політехнічному музеї…»

Зображення зникло, в залі знову спалахнуло світло.

— Печерні люди, як ви бачили, багато де в чому відрізнялися від сучасної людини, — вів далі професор, дивлячись на двох школярів і ніби звертаючись тільки до них. — Та ви, мабуть, самі помітили, що в неандертальців ще збереглись деякі риси мавп: скошений череп, навислий над очима лоб, нижня щелепа без підборіддя. Ходили вони ще не так прямовисно, як ходимо ми; у них, як кажуть, було недосконале прямоходження. Після розкопок поблизу Рейну кістки неандертальців знаходили в інших місцевостях Європи, а також в Африці і в Палестині. Але в Радянському Союзі дуже довго, попри ретельні пошуки, не щастило знайти кістки мустьєрських людей.

— Чому? — не витерпів хтось у залі.

— Та тому, що такі знахідки взагалі надзвичайно рідко трапляються. Кістка може перетворитися в порох за десятки років, а не те що за десятки тисячоліть. Але ось нарешті археолог Бонч-Осмоловський, розкопуючи 1926 року печери в Криму, знайшов кілька кісток дорослого неандертальця і дитячий скелет, який погано зберігся. Це було найважливіше наукове відкриття. Але особливо хотілося нам, радянським археологам, знайти залишки неандертальця в Середній Азії. Саме в Середній Азії.

Професор зійшов з кафедри і ступив до слухачів.

— Розумієте, це була б не просто знахідка, а ще один удар по расистах. Ці пани всіляко відхрещувались від своєї спорідненості з неандертальцем. Біла раса, твердили деякі з них, походила, не так як негри, або китайці, а безпосередньо від особливих стародавніх людей, які населяли Середню Азію. З Середньої Азії предки цієї майбутньої «раси панів» переселились у Європу, витіснивши неандертальців, які тут жили. Тому шукати в Середній Азії залишки неандертальців зовсім марно: їх там ніколи не було. Всякі кістки, скільки б десятків тисячоліть не були сховані вони землею, все одно будуть схожі на кістки сучасного європейця. Так стверджували расисти. Але ми, радянські археологи, знали, що все це — абсурд, який чогось спільного з наукою не має.

Професор говорив тепер різко. Стало помітно, що він набагато старший, ніж здавалося спочатку.

— І ми заходились шукати неандертальця в Середній Азії, щоб заповнити величезну прогалину у всесвітній історії кам'яного віку. Я на той час набув доброго досвіду. Я проплив по трьох великих річках Азії — Амуру, Ангарі, Лені, вивчаючи прибережні стоянки і печери, об'їздив багато місцевостей у Сибіру і на Далекому Сході. Тепер належало попрацювати ось тут… — Професор повернувся до карти Середньої Азії. — Приїхавши сюди 1938 року, ми вирушили на південь Узбекистану, прямо в долину гірської річки Туган-Дар'ї, яка пробиває дорогу через Байсун-Тау. Ми вже мали перші нитки для пошуків. Сміливий гірський слідопит Ламаєв, дізнавшись від місцевих жителів про якісь таємничі печери, пішов разом з директором музею Парфьоновим у розвідку і знайшов у горах кам'яні знаряддя. Ми також вважали, що найімовірніше саме тут, у цій гірській країні, можна було знайти печери, де мешкали неандертальці. Ви побачите зараз, який вигляд мала долина Туган-Дар'ї, до якої прибула наша експедиція.

На екрані виник суворий гірський пейзаж. Круті скелі були порізані глибокими поперечними ущелинами. Скельні карнизи нависали над прірвами.

Професор узяв указку:

— Ми почали підйом ось тут…

Він торкнувся указкою зображення і почав розповідь про те, як експедиція просувалась від печери до печери.

Але читач може тепер покинути аудиторію Політехнічного музею і перенестись просто в долину Туган-Дар'ї.


* * *

Це було вже на восьмий день виснажливих блукань згори вниз і знизу вгору по слизькому камінню ущелин.

Окладников, випереджуючи своїх стомлених супутників, облазив сам чимало гротів, вологих і темних, високих і таких, у які можна було вповзати тільки на животі. Він забруднився, подер одяг. Боліло роздряпане коліно. Ні, все це не те! Можливо, в деяких печерах і варто трохи покопатися, але призвичаєне око і чуття археолога вели його все далі і далі. От якби знайти яку-не-будь ознаку, хай найменшу, що тут жили «вони»!

Нова вузька ущелина, або, як називають в Узбекистані, «сай», по якому дерлася експедиція, була особливо крута і захаращена.

— Поруч є сай, називається «залізні ворота», — сказав провідник, коли вони сіли на каміння, щоб перевести подих. — Той сай розколов увесь хребет. Наскрізь. Не віриш? Років тисячу, а можливо, більше тому ходили по тому саю з Самаркандського царства в Індію. Тимур… чув про нього?.. наказав повісити там залізні ворота. Нікого не пропускали через ті ворота без данини.

Окладников читав уже раніше про ці знамениті ворота. Де? Здається, в записах іспанського посла Клавіхо, який їздив до палацу Тимура. Що ж, ці ущелини — певніше, щілини — такі вузькі, що їх цілком можна закрити ворітьми. До речі, треба визначити висоту. Ого, півтори тисячі метрів над рівнем моря! Це вже справжня альпійська країна. А як гарно навколо!

Цвіте блідо-рожева шипшина. Могутні арчеві дерева, схожі на гігантський яловець, вчепились корінням у камінь поруч з чорним кленом і гірким мигдалем. У яскраву синяву неба врізані похмурі скелі, і якийсь птах, ледь ворушачи крилами, пливе над ними в повітряних струменях.

Відпочивши, археолог, його дружина Віра Дмитрівна (теж археолог, і до того ж художниця), співробітник краєзнавчого музею і, нарешті, Ламаєв пішли далі. Ламаєв, який уже бував раніше в цій місцевості, дивував провідників тим, що ловив отруйних змій голіруч.

Навпроти високого дерева, яке виросло саме посеред ущелини, Окладников помітив у скелі чорний грот.

— Тешик-Таш, — сказав провідник, перехопивши погляд археолога. — Камінь з діркою.

Окладников попрямував до «дірки». Якби він був неандертальцем, то неодмінно поселився б тут: місце зручне, добре захищене.

Грот був неглибокий. Зі стелі текла вода. Краплини видовбали ямки в долівці. Окладников нахилився до однієї з них. Він побачив дрібні шматки кісток, що дуже вивітрились, і каміння — звичайне каміння, як сказав би кожний, кому воно потрапило під ноги. Кожний, крім археолога.

Окладников підняв один з каменів. Йому здалось… Ні, не здалося, він побачив, що камінь грубо обробила чиясь рука. Від шматка лише була відколота пластина. Але як! Не вузька, а широка, трикутна. Удар був спрямований навскоси. Знайомий спосіб!

— Мустьє, — зашепотів Окладников. — Мустьєрська техніка.

Він підійшов до виходу із грота і крикнув:

— Прийшли! Баста! «А-а-ста!» — відгукнулась луна.

Вони стали табором серед шипшини. Наступного дня на допомогу археологам піднялися з долини двадцять колгоспників. Почали розкопувати.

Ви думаєте, що люди дружно налягали на лопати, перекопуючи верхній шар землі в гроті? Зовсім ні. Археологи — це ювеліри земляних робіт. Легкий, міцний ніж, яким з найбільшою обережністю знімають маленькі грудочки землі, — ото їхній головний інструмент. Розкопки — тонке діло, яке вимагає великого терпіння. Забігаючи наперед, скажемо, що розкопки в гроті Тешик-Таш, який за площею не перебільшував підлоги двох великих кімнат, тривали два роки.

Чуття не обмануло Окладникова. Розвідкова ямка — шурф — показала, що похила підлога грота складається з п'яти «культурних» шарів з безсумнівними слідами мешкання людини. Їх розділяли «стерильні» шари землі, які не мали таких слідів. Значить, у печері п'ять разів поселялись люди і п'ять разів надовго покидали її. Що змушувало їх зникати? Можливо, волога: адже і зараз із стелі стікала вода.

Але важливо було не те, чого люди зникали. Головне — дізнатися, як давно це діялось.

— Подивимось, подивимось — бурмотів Окладников, орудуючи ножем.

Поруч з ним навпочіпки сиділи узбеки в своїх зеленувато-лілових халатах. Час від часу хто-небудь вигукував:

— Суяк! Таш!

Це означало: «кістка, камінь». Це були кістки гірського козла — кіїка. Вони були розтрощені, з них, мабуть, висмоктували смачний мозок. А каміння… От воно й було найцікавіше.

Коли заглибились далі, то знайшли нуклеуси, або, простіше кажучи, кам'яні ядрища. Від них ударами були відколоті шматки — відщепи. З таких шматків виготовлювали найпростіші знаряддя. Вони мали бути десь поблизу!

І ножі археологів справді наткнулись на скребла — каміння, оббите так, що ним можна було рубати і різати. Поруч лежали кам'яні гостроконечники, якими користувались, мабуть, на полюванні.

— А це що? — Колгоспник показав на тонку пластину з гострим краєм.

— Не впізнав? — розсміявся Окладников. — Ніж. Авжеж, кам'яний ніж. Спробуй розпороти ним тушу звіра і зняти з нього шкуру. А вони, бач, могли.

Археолог не мав сумніву тепер, що грубе кам'яне знаряддя Тешик-Ташу — з мустьєрського часу, коли на землі мешкали неандертальці. Тут, у цій печері, багато десятків тисячоліть тому жили первісні мисливці. Йому пощастило знайти те, на що так довго не натрапляли дослідники: безсумнівні сліди печерних людей у Середній Азії.

Радянська наука отримала ще один доказ того, що тут, як і на всій земній кулі, людство теж пройшло стадію мавполюдей, а потім неандертальців. Ніде воно не ділилось на «вищі» раси, які ніби обминули ці стадії, і «нижчі», які пройшли їх.

Знахідки в Тешик-Таші були дуже важливі для науки. Але темний грот у зарослій шипшиною ущелині ще зберігав найважливішу таємницю.

4 липня 1938 року Окладников працював біля однієї із стін грота. Як звичайно, траплялись розколоті кістки гірського козла. Обережно проникаючи ножем у грунт, археолог несподівано наткнувся на шматок якоїсь іншої кістки. Не зачіпаючи знахідки, він щіточкою змів з неї землю і нахилився нижче.

Перед ним лежав шматок кістки людського черепа.

Звичайний шматок трохи пожовклої кістки.

Це могли бути залишки людини, яка жила всього кілька століть тому і похована в печері, — якого-небудь мисливця або пастуха. Але кістка могла належати і сучаснику знайдених у гроті кам'яних знарядь. Раптом це уламок черепа неандертальця?

Серце билось часто-часто. Невже йому випало щастя, про яке мріє кожен археолог?

Але терпіння, терпіння. Не треба поки зчиняти шуму. Відчуваючи, як тремтять пальці, Окладников обережно розчистив щіткою землю навколо своєї знахідки.

Перед ним була не поодинока кістка, а весь череп — колись обвалилась частина склепіння і розтрощила його на безліч шматків.

Тепер Окладников гукнув дружину, помічників. Всім передалось його хвилювання. Збуджені люди схилились над знахідкою. Череп лежав тім'ям униз. Скоріше перевернути його, подивитися, переконатися в тому, що над очима є надбрівні валики, що підборідний виступ на важкій нижній щелепі відсутній…

— Олексію Павловичу, та не мучте ж!

Але Окладников, опанувавши себе, відклав ніж осторонь:

— Ні. Не будемо зачіпати. — І, помітивши майже злякані обличчя товаришів, додав — Почекаємо до останнього дня розкопок.

— До останнього дня?!

— Авжеж. Де ми знайшли череп? У першому шарі. Пориємось спочатку в ньому гарненько. Дізнаємось, що оточувало цього неандер… вибачте… що оточувало власника черепа, хоч би хто він був. Адже ми не мисливці за рідкісностями. Спробуємо дізнатись, чим займались і як жили ті, на чиї сліди ми наткнулись. Спробуємо дізнатись, як уявляли вони собі навколишній світ. Одним словом, спочатку воскресимо мешканців печери…

— Олексію! — з докором перебила чоловіка Віра Дмитрівна.

— А чому ні? Ми один за одним виявимо на великій площі всі шари, перевіримо їхню послідовність. Тоді заговорять каміння, кістки. Заговорить попіл вогнища, біля якого він грівся. Заговорить знаряддя, якими він діяв. — Тут археолог обережно торкнувся знахідки. — Вони скажуть нам, чи жив він у мустьєрську пору, чи потрапив сюди пізніше. А потім ми перевернемо череп і перевіримо свої висновки.

Той, хто хоче проникнути в найвіддаленіше минуле Землі, має бути страшенно терплячим. Він повинен навчитися спостерігати. Він повинен думати, міркувати над побаченим, закликаючи на допомогу живу творчу уяву, яка відновить усю картину по розрізнених ланках, його думка повинна пробувати зв'язати те, що спочатку здається зовсім роз'єднаним. При цьому він має ретельно зважувати, накопичувати факти, перевіряти їх і з допомогою перевірених фактів оцінювати свої здогади і припущення. Тільки тоді він справжній археолог.

Майже кожен день дальших розкопок збагачував Окладникова знанням ще якоїсь нової рисочки минулого життя Тешик-Ташу.

Було знайдено вугілля і обпалену землю ватрищ. Вологими, туманними ночами до їхнього тріскучого вогню тулились діти і жінки, чекаючи на чоловіків, які пішли полювати. Тіні метались по закіптюжених стінах, дим підіймався над гротом, і, почувши його, з риком тікав геть лютий леопард.

Але чи водився у цій місцевості леопард? Водився. Його кістку виявили при розкопках. Було знайдено також трохи кісток оленя, коня, гієни, ведмедя. Але найбільше в печері було кісток кіїків, нащадки яких і досі зустрічаються в горах Середньої Азії.

— Та як же ваші печерні люди вбивали козлів? — дивувався Ламаєв, якому колись пощастило з великими труднощами підстрелити кіїка для музею. — Адже вони, Олексію Павловичу, по страшних кручах бігають. Я, як побачив уперше козла, коли він по скелі дерся, так і подумав: ну, не інакше у нього на ногах гачки або присоски, чи що… На кіїка полювати — голови не шкодувати; так і дивись, у прірву полетиш. То це ж зараз, з, рушницею. А у ваших печерних — одні камінці.

— Зате у наших з вами печерних людей ніжки були не ваші. І ручки теж. Міцніші. Печерний житель спритністю і витривалістю міг змагатися з кіїком. Але головне було не в цьому, а в колективі.

— Трудова артіль імені Тешик-Ташу по спільному добуванню козлів! — розсміявся Ламаєв.

— Смійтесь, смійтесь! Авжеж, первісний колектив. Мабуть, мисливці гнали тварин до глибоких прірв, і, стрибаючи вниз, козли розбивались об каміння.

— А частіше — самі мисливці.

— Можливо. У них було так: або ризикуй, або помирай з голоду. Але ось ви смієтесь, а в цих же наших предків було вже стільки доброго, людського. Чому в гроті так багато кісток?

— Їли м'ясо, от і кістки! — здивувався Ламаєв з наївного питання.

— Адже вполювавши козла, мисливці могли з'їсти його на місці: неандертальці ще не вміли варити їжу. А вони, деручись по кручах, тягли здобич у печеру. Вони думали не тільки про себе, але й про інших. Чимало кісток у нашій печері свідчить про зародження первісного колективу в загальному житлі, навколо спільного вогнища. Печерні люди мустьєрської пори перебували на вищому щаблі розвитку, ніж це часто вважають. Вони зробили великий стрибок уперед порівняно з мавполюдьми — от вам і перші висновки…

Уже були розкриті на значній площі всі п'ять шарів, і Віра Дмитрівна ретельно позначила на план, замалювала і сфотографувала розташування кожної знахідки в кожному шарі. Тепер череп лежав неначе на земляному стовбурі, який вивищувався над знятими шарами. Можна було уже твердо сказати, що ці шари зберігали сліди людей однієї епохи, хоч, можливо, вони поселялись у гроті з проміжками в сотні і навіть тисячі років: для ранніх періодів історії людства це зовсім невеликий час, протягом якого звичайно мало що змінювалось.

Всі ознаки — кам'яне знаряддя, сліди побуту, потрощені кістки тварин — свідчили про те, що череп справді мав належати мустьєрській людині — неандертальцеві.

Настає нарешті день, коли знову можна повернутися до головної знахідки. Археологи обережно виймають землю. Розмовляють пошепки.

Череп, зважаючи на розміри, належить дитині восьми-дев'яти років. Він знаходиться не в середині «культурного» шару, а в самому його низу, ніби у спеціально викопаному заглибленні.

Із розкопаного грунту з'являються роги гірського козла. Поруч з ними — ще одні. Обидві пари цілі.

— Але ж роги стирчать так, неначе вони встромлені в землю! — здивовано шепоче Ламаєв.

Ось ще залишки рогів. Ось четверта, п'ята, шоста пари.

Поступово розчищаються кістки дитячого скелета. Деякі лежать розрізнено, інших нема зовсім. На кістках — сліди гострих зубів. Якийсь хижак пробрався в грот незабаром після того, як люди кудись пішли, поховавши дитину. Авжеж, тепер сміливо можна говорити про похорони. Дитину закопали в землю, а навколо встромили роги найбільших гірських козлів. І ці роги принесли, можливо, здалеку спеціально для похорон: адже, як свідчили кістки кіїків, у печеру звичайно притягували тільки те, що годилось на їжу. Навіть ратички у туші відрубували стародавні мисливці, щоб не тягти по горах даремно вагу. А тут — роги.

— Якісь порівняно складні ідеї вже зароджувались під мавпоподібним черепом мешканців грота, — говорив Окладников, роблячи помітки про заключні розкопки. — Це були вже не звірі, а люди. Вони вже розуміли, що таке життя і смерть. Доля тіла померлих уже цікавила їх. Можливо, у них був якийсь обряд встромлювання рогів, був первісний культ гірського козла, м'ясо якого годувало їх. От вам ще один доказ того, що примітивна фізична зовнішність неандертальців змусила багатьох явно перебільшувати примітивність їхнього життя, їхнього духовного світу. Треба й тут переглянути уявлення, що склалися.

Клацнув кілька разів фотоапарат, об'єктив якого був спрямований на залишки стародавніх похорон.

— Ну, підіймаємо… — тихо сказав Окладников.

Проклеєні зверху і скріплені марлевим покривом частини черепа разом підняли і перевернули.

— Надбрівні валики! Ура!

Залишалось знайти нижню щелепу. Вона лежала під черепом, на глибині п'ятнадцяти сантиметрів.

— Підборідного виступу нема. Це неандерталець!

З ретельно запакованими дорогоцінними знахідками експедиція почала спускатися звивистою ущелиною.

Відтоді, як було знайдено ці скарби в Те-шик-Таші, радянська археологія сягнула далеко вперед. Щовесни понад сто археологічних експедицій виїздять у різні закутки країни і за кордон. Рідко коли рік минає без важливих відкриттів, що збагачують світову науку.

Тепер археологові в його іноді важких, болісних пошуках, коли щасливим хвилинам передують роки невдач і розчарувань, допомагає арсенал нових знарядь досліджень. До аерофотозйомок додалася електророзвідка: струм заміняє розвідкового заступа, дозволяючи дізнатися, де саме земля ховає стародавні кам'яні фундаменти. Радіо-вуглецеві лабораторії з великою точністю визначають «вік» органічних залишків, знайдених при розкопках, археомагнітний метод дозволяє сказати, коли було обпалено стародавнього черепка або цеглу. На допомогу археологу прийшла кібернетика. Але, звичайно, фах археолога не втратив од цього своєї романтики, і пристрасна захопленість пошуками шляхів до пізнання далекого минулого, як і раніше, — головний компас відкриттів.

До речі, ми тепер знаємо, який мав вигляд найстародавніший мешканець Тешик-Таша. Цим наука зобов’язана скульптору-археологу Михайлу Михайловичу Герасимову. Він винайшов спосіб, як відновити обриси обличчя за кістками черепа.

Статуя хлопчика з Тешик-Таша прикрасила музей. Цей хлопчик ходив не так, як ходимо ми, а трохи нахиляючись, витягнувши вперед шию і звісивши руки. Мабуть, він здасться вам некрасивим, навіть потворним: невисокий лоб, важко навислі над очима виступи надбрівних дуг, зрізане назад підборіддя. Але він був любий комусь, можливо, батьки вважали його за найкращу на світі дитину…

Перші проблиски високих людських почуттів туманно мерехтять нам з пітьми незліченних тисячоліть, коли ми дивимося на некрасивого нашого пращура і згадуємо, що він був похований чиїмись турботливими руками — руками людини…



КАМІНЬ РОДЮЧОСТІ


Поїзд, який мчав до Мурманська, зупинився на малюсінькій станції.

Хоч був травень, але на горах, що оточували самотній станційний будиночок, білів сніг. Ялини з обламаними вершинами стирчали на схилі, неначе скаржились на те, що їм доводиться рости в краї, де злі вітри, а грунти бідні. За найближчим гірським пасмом здіймались хребти, один від одного вищий. При світлі нічного сонця вони здавались розпеченими, аж червоними.

Товстий кругловидий чоловік у шкіряній куртці легко зстрибнув з підніжжя вагона і задоволено розправив плечі. Оглянувшись, він пішов туди, де шмат скелі розкришився на купу уламків. Чоловік підняв камінь і подивився на злам.

— Нефелиновий сиєніт, — пробурмотів він. — І щось ще… Що ж саме?

Він розворушив купу, постояв у задумі і швидко пішов далі, нагинаючись по каміння. Два пасажири, які спустилися слідом за ним на насип, ледве догнали його.

— Хто такі? Начальство? — запитав стрілочник, підходячи до паровоза.

— У шкірянці? Це, брате, академік Ферсман, — відгукнувся машиніст. — А от той — академік Карпінський. Третього не запам'ятав. Члени урядової комісії. Дивляться, мабуть, чи нема в камінні золота…

Троє повернулись назад не скоро. Їхні кишені розпирали гострі уламки каміння.

У вагоні Олександр Євгенович Ферсман розіклав зібрані зразки на столику і довго, уважно розглядав їх. Він знав мову каміння. Зеленуваті прожилки на деяких уламках натякали на те, що десь поблизу безперечно варто поритися в землі. Але хто ж буде в такий час споряджати геологічні експедиції? Країна голодує, скрізь розруха, на півдні ще точаться бої. А чи давно змовкли постріли тут, на Кольському півострові?


Інтервенти намагались вчепитися в російську північ мертвим хапком. Академіку розповідали: в Лондоні випущено карту, на якій Мурманський край зафарбовано в умовний колір англійських колоній. З білогвардійцями підписано угоду на «постійну і систематичну, протягом дев'яноста дев'яти років, експлуатацію природних багатств» Кольського півострова. Дев'яносто дев'ять років! Не встигло, однак, висохнути чорнило на угоді, як інтервентів викинули геть з півострова. Ні, панове, нам самим потрібні багатства Мурману!

Але з геологічною експедицією все ж, мабуть, доведеться почекати років зо три-чотири…

Урядова комісія, обстеживши напівзруйновану Мурманську залізницю, повернулась до Петрограда. А восени того ж, 1920, року академік Ферсман уже трусився у вагоні-теплушці, на якому розгонисто написав крейдою: «Експедиція». Все відбулось незбагненно швидко і просто. Його вислухали, виписали мандат, дали трохи пшона, оселедців, тютюну: «їдьте, шукайте».

Теплушку причепили у хвіст поїздові. Разів зо три її відчеплювали, надовго заганяли в тупик. Академік просив, вимагав негайно відправити, доводячи, що його експедиція їде розвідувати багатства для народу. Маневровий паровозик знову підштовхував теплушку до товарняка, брязкали буфери, а петроградські студенти-геологи, які їдуть з академіком, заводили частівки з приспівом «відчепили-причепили».

Висадилась експедиція на знайомій станції біля гір. Мрячив дощ, земля розкисла. Без доріг, по компасу та давніх картах, невеликий загін пішов на розвідку.

Хібінська тундра не схожа на болотисту рівнину сибірського Заполяр'я: вона розляглась по плоскогір'ях, розмитих річками і пересічених хребтами. Важко ходити по її камінню, обліпленому набухлими від дощу лишайниками.

— Олександре Євгеновичу, слизько!

— Знаєте що? Підв'яжімо мішки до ніг!

Останні дні осені розвідники місили болота, ходили по льодовикових моренах, мерзли в горах, блукали в тумані, переходили вбрід потоки. Давні карти не годились: і хребти і блакитнувато-зелені озера виявлялись не там, де їх позначив картограф.

Академік визначив, що гірський масив Хібін дуже давній, і, мабуть, був островом навіть мільйони років тому, коли море покривало більшу частину теперішнього суходолу.

На привалах Олександр Євгенович малював своїм супутникам картини далекого минулого.

Пашить нестерпною спекою розплавлений океан первісної Землі. На ній перші острови — материки гранітних порід. Помалу остигає земна поверхня, материки зближуються між собою, підіймаючи і підгинаючи під себе все, що їх розділяло. Так зштовхуються крижини в льодохід.

Минають тисячоліття, десятки тисячоліть. Між материками або стародавніми щитами то розверзаються морські глибини, то випинаються гірські ланцюги. Вулкани викидають могутні потоки лави, міріади розпечених струменів вогняними зміями оточують щити. Гарячі джерела приносять метал, утворюючи рудні жили; витягуються пояси рудних місценароджень.

Кидаються, перемішуються, розсікаються і знову нагромаджуються в землі окремі хімічні елементи.

І це нагромадження відбувається не випадково. Поклади металів, руд, солей народжуються у цілковитій згоді з законами фізики та хімії.

Зовсім не хаотично розкидані ці поклади на земній кулі. Той, хто пізнає закони їх народження, сполучення, переміщення, — той зможе відкрити своєму народові небачені викопні багатства.

Він буде шукати ці багатства не сліпо, не навпомацки. Йому допоможе нова наука — геохімія. Вона намагається збагнути хімію земної кори, поведінку в землі кожного атома хімічного елемента, його сполучення з іншими, шляхи його мандрівок у різних геологічних умовах і за різних геологічних часів. Цій науці належить майбутнє!

Олександр Євгенович завжди нагадував, що творцем геохімії був його вчитель, академік Володимир Вернадський; свої ж величезні заслуги в створенні і розвитку нової науки він незмінно залишав у затінку.

Після першого тижня хібінського походу в його учасників позападали щоки: їли одну кашу, присмачену грибами. Ферсман був нещадний. Він не давав поспати зайву хвилину вранці і не дозволяв дрімати на привалі доти, поки не буде висушено одяг і поки кожен не приведе до ладу свої записи.

— Часу обмаль, роботи багато, — твердив він. — Потерпіть, потерпіть…

Експедиція Ферсмана поїхала із Хібін з кількома пудами мінералів, які довели тільки, що на Кольський півострів безумовно вар-о спорядити другу експедицію.

Але ж дехто із студентів сподівався повернутися в Петроград уже з планом нових найбагатших покладів і зі славою щасливих розвідників.

Та академік утішав своїх супутників, кажучи, що так буває, на жаль, дуже рідко. Без запеклої боротьби таємницями природи не опануєш. І в цій запеклій боротьбі — щаслива доля вченого. В цьому — його життя, сповнене радощів і прикрощів, захоплень і пристрастей.

Олександр Євгенович повертається в Хібіни наступного року. Минає ще одна зима — і коротке північне літо знову застає його в Хібінах. Навантажені наметами, казанками, барометрами, молотками, ідуть за ним його давні і нові супутники. Загони мають намір проникнути в центральну частину Хібін — до гори Кукісвумчорр, до прозорого і холодного озера Малий Вудьявр.

Шляхів нема, край безлюдний. Олександр Євгенович веде свій маленький загін ущелиною, яку тут же назвали ущелиною Географів. Другий загін пробивається десь поруч.

Сходяться на північному березі озера. Над ними у хмарах — Кукісвумчорр.

Цілий день згаюють, щоб знайти туди шлях.

Але ось і вершина, зрізана, плоска, як стіл. Нічний холодний вітер освіжає розпалені обличчя.

На півночі — прямовисне урвище. Унизу, в прірві, — дзеркала гірських озер з сліпучими плямами крижин. Зі скель важко звисають снігові шапки: ось-ось зірвуться вниз нестримною лавиною. Вдалині видно інші плато з уривистими, неприступними стінами. Дикі Хібіни, дикі…

Вітер дедалі гостріший, холодніший. Це тільки спочатку він здався приємним. Починає накрапати дощ. Зігріваючи диханням руки, поспішно накреслюють геологи розташування гір, квапливо накладають у рюкзаки зразки.

У Олександра Євгеновича неможливий характер: він вимагає, щоб кожний зразок загорнули в папір і записали, де, за яких обставин знайдено…

А спускатися уже не можна: туман, і який густий! Він не розвіюється вночі і весь наступний день, не рідшає і до вечора.

На вершині Кукісвумчорру нема нічого, що може горіти. Від каміння віє холодом. Одяг просякнутий вологою. Оце нічка!

Зате вранці розвідники натрапляють на жилу, багату на мінерали. Тут є навіть вишнево-червоні кристали евдиаліту.

Але Олександр Євгенович забуває і про евдиаліт, коли до рук йому потрапляє якийсь зеленуватий камінь.

— Апатит, — каже академік. — Це він, облудник…

— Олександре Євгеновичу, хіба апатит — така дивина, — питають студенти, бачачи, як схвилювався і зрадів академік.

— Дивина? Апатит — камінь родючості, камінь фосфору. Без фосфору нема ні життя, ні думки.

— А ви назвали його облудником.

— Апатит — це й означає облудник. По-грецьки. І назва дуже точна. Зовнішній вигляд апатиту навдивовижу різноманітний. То це прозорі кристалики, схожі на кварц, то щільний камінь, який нагадує вапняк або мармур, а то й розсипчаста маса. Апатит може обдурити навіть знавців. Але нас з вами він не обдурить, ми до нього доберемось.

Експедиція везе в Петроград перші зразки апатиту.

Відтоді повелось: ледве відшумлять над Мурманом зимові хуртовини і весняні води промчать ущелинами, — голоси людей лунають у горах.

У академіка з'явились друзі в Хібінській тундрі. Це саами, або, як їх називали раніше, лопарі. Вони кочують саме там, де працює тепер експедиція, шукаючи зеленуватий камінь. Саами Олексій стає її провідником. Вилицюватий хлопчик Хомка закоханий у великого російського начальника.

На привалах, коли синій дим вогнища в'ється вершинами ялин і юшка булькоче у великому казані, академіка оточує тісне коло. Одні лежать, підклавши під голову руки, одні підкидають хмиз, дехто, не дочекавшись обіду, крадькома жує хліб.

— Ех, відкрити б що-небудь таке, щоб на всю країну прогриміти! — каже студент-геолог, перебираючи зібране вранці каміння.

— І відкриємо, — підтримує його Олександр Євгенович. — Обов'язково відкриємо! Але, можливо, не цього року і не наступного. Доведеться нам сюди не раз мандрувати! А добре подорожує той, хто багато знає і багато роздумує.

Тут академік не забуває додати, що найгостріший і найважливіший інструмент у дослідника — його око, від якого ніщо, ніщо не повинно сховатися. А ненадійний інструмент — пам'ять. На неї ніколи не можна покладатися. Розвідник повинен записувати все негайно, точно і безпомилково, його записна книжка — це «свята святих», яку треба берегти краще, ніж зіницю ока.

Уважно слухають студенти: адже сам Олександр Євгенович не тільки учений, але і найдосвідченіший мандрівник, який об'їздив півсвіту, його поради чого-небудь та варті! Він побував у Німеччині, Швейцарії, Франції, Італії, бачив дивовижні поклади самоцвітів на острові Ельба. Він жив багато місяців у тайзі, серед уральських «горщиків» — шукачів золотистих топазів і аметистів, які горять холодним вогнем. Його обдував вітер льодовиків Алтаю, захищала печера на березі Байкалу, смалило сонце монгольських пустель. Намети його експедицій стояли в сибірській тайзі, на берегах затоки Кара-Богаз-Гол, у горах північного Таджикистану. Адже це про Олександра Євгеновича і його супутників сказав Олексій Максимович Горький: «… По Уралу, непрохідними горами, блукають, складають фантастичні колекції коштовного каміння для Академії наук, місяцями не бачать шматка хліба. Питається, з чого живуть? З полювання живуть, як дикуни, так-с! І це, чи знаєте, не Каліфорнія, не золота лихоманка. Безсрібники, а не добувачі до своєї скрині. Пишатися треба таким народом».

… Димить вогнище, булькає в казані юшка.

— Олександре Євгеновичу, а в чому ж все-таки секрет пошуків і знахідок? — запитує той самий студент, який хоче прославитися на всю країну. — В чутті?

— В маленькому зрості, — жартує академік. — Маленькому краще видно каміння на землі. — Ні, серйозно — шукати треба вчитися, вчитися наполегливо і вдумливо. Передусім вчитися спостережливості. Спостерігати — це означає помічати подібність і різницю, через один дрібний факт знаходити великі явища, привчити себе вдумливо ставитися до всього. Розвідник не повинен розпорошувати увагу. І, найголовніше, він повинен захоплюватися своєю справою, горіти бажанням знайти для народу сховані у надрах землі багатства.

— А чуття?

— Якщо чуття — це тонке розуміння, підсвідомий нюх, то й чуття. І от ще — розвідник має бути трохи романтиком, людиною великих пристрастей. Справді, я не знаю жодного родовища, відкритого чиновником від науки.


* * *

Восени 1922 року до рублених будиночків станції Імандра вийшла бородата людина в поруділій і подраній куртці. Через плече у неї висіла велика торба, на паску — жерстяна кварта. В руках — сукуватий ціпок.

Перехожий присів відпочити на станційний ґанок, зняв зашмарованого картуза, поклав його на коліна і, заплющивши очі, глибоко задумався. Зморшки у нього на обличчі означились різко, по-дідівськи.

Раптом щось упало в картуз. Дід здригнувся і підняв вії: в картузі лежала монета.

Розгублений Олександр Євгенович хотів уже гукнути жалісливу жінку, але раптом весело розсміявся. Гарний же, мабуть, у нього вигляд! Коли блукаєш у горах, забувши про бритву, обдираючи куртку об каміння, коли сам латаєш дірки, пропалені сучком, що відскочив од вогнища, тоді не ображайся, якщо в тобі не відразу впізнають академіка!

Олександр Євгенович дбайливо сховав монетку в кишеню. Він зберіг її й інколи показував друзям.

Того дня, коли Ферсман одержав милостиню на станції Імандра, в його торбі лежав план, на якому були позначені казково багаті скарби землі.

Минуло ще трохи часу —і про ці скарби заговорили скрізь. Нові розвідки, продовжені мінералогами і геологами, дали приголомшливі наслідки. Виявилось, що в надрах тільки двох розвіданих гір — Кукісвумчорру і Юкспору — нечувано багато мінералу родючості.

— Він прийшов сюди із жерл хібінських вулканів, щоб допомогти мирним трудівникам, — говорив академік у своїх доповідях. — Дайте мільйони тонн порошку, приготованого з апатиту, нашим полям і лукам — і подвояться врожаї, збільшаться розміри буряків, розростуться білосніжні коробочки бавовни, наллється зерно…

На поклади мінералу родючості звернула увагу партія.

Темної ночі, наприкінці грудня 1929 року, у двері бараку, побудованого для геологів недалеко від Кукісвумчорру, вбігла схвильована людина:

— Кіров приїхав!

На вулиці хурделило. Сергій Миронович, обтрушуючи сніг, підвівся із саней-гринджол. Він дуже змерз.

Випивши чаю, Кіров зібрав геологів. Була друга година ночі. Ферсман коротко розповів про роботу чотирнадцяти розвідувальних загонів, які працювали того року. Сергій Миронович уважно слухав, запитував. Він розумівся на справі: в Ленінграді, в його кабінеті, була повна колекція всіх хібінських мінералів. Залишалось тільки вирішити, як треба трусонути цю стару землю, щоб вона віддала всі свої багатства радянському народові.

Нарада закінчилась удосвіта. Сергій Миронович, розстеливши шубу на підлозі і поклавши під голову шапку, приліг трохи відпочити.

Вранці Кіров разом з геологами вирушив вибирати місце для майбутнього міста. Завіяна снігами долина Умптек, що саамською мовою означає «тричі замкнута», лежала перед невеликою групою людей. Сергій Миронович довго милувався верховиною гори Кукісвумчорр, одягненою в сніг.

Почалась боротьба за хібінські апатити. Вибухи кремсали схили Кукісвумчорру. Від маленького роз'їзду протягнулась у гори залізнична колія. Там, де блукав без стежок академік Ферсман, будівельники заклали нове місто…

І от уже вагони з апатитом побігли по всіх залізницях країни. Апатитове борошно повезли морські судна. Камінь родючості, попавши із Заполяр'я на поля і в садки, дав життя і силу колосові пшениці, наповнив соком апельсини і лимони, пришвидшив ріст листочків чайного куща.

Апатит повезли і на заводи — адже він не тільки добриво, а й важлива технічна сировина.

А почалось усе із знахідки кам'яного уламку із зеленуватими прожилками…


* * *

Апатит розвідано. Але скільки інших скарбів ще зберігає стародавня земля! І Олександр Євгенович знову іде по сліду, помітному тільки людині, яка любить і знає камінь.

Великий човен перетинає озеро Імандру. Академік налягає на весла. Озеро відокремлює Хібіни від оповитого туманистим серпанком туману хребта Мончі. Уже видно його верховини, його кам'янисті кручі, його ліси, де, як розповідають мисливці, блукають лосі та дикі олені.

Хай поки блукають! Але якщо не обманюють шматки каменю, що їх привіз звідти один географ, лосям хутко доведеться пошукати іншу місцевість. Саме по собі каміння не дуже цікаве, але воно інколи буває супутником у дуже потрібних корисних копалин. Треба буде походити по відрогах Мончі, подивитись камінь, «поговорити з ним наодинці» де-небудь у глухій ущелині.

Човен прослизає у Монча-губу, тиху й вузьку затоку озера. Тут академіка зустрічають друзі — рибалки саами. Не так давно, коли Олександр Євгенович застудився, стара саами Ганнушка турботливо доглядала за ним у своїй «веже» — покритому мішками курені.

Ганнушка пригощала його чаєм, смачною рибою, підсмаженою, за звичаєм тундри, на паличці. Вкритий оленячими шкурами, він слухав світлої літньої ночі саамську легенду про те, як у тундру нагрянули чужі люди — шведи. У саами навіть ножів бракувало, а у шведів — рушниці. Відібрали шведи оленів, зайняли рибацькі місця, заманили людей на озеро Сейтявр і стали там їх нищити. Кров'ю забризкали всі гори, всю тундру. І досі ця кров залишилась. Академік згадав тоді чудесний камінь тундри — евдиаліт, справді схожий на червоні краплі…

Від Монча-губи належить пливти порожистою річкою. Весла тут непридатні — треба відштовхуватися від дна жердинами. А далі — крізь бурелом, придивляючись до зарубок на деревах, залишених якимсь мисливцем.

— До біса! — бурмоче академік. — Краще вже піски Каракумів, де випаровуєшся, як склянка з киплячою водою, ніж це Заполяр'я. Там хоч комарів нема і боліт теж.

Болота змінюються осипами, де, так і дивись, вивихнеш ногу. Але от, оглядаючи в бінокль скелі, академік помічає в одному місці якісь бурі плями.

Так, тут варто вдарити киркою.

Однак, коли в лабораторії закінчено аналіз привезених з Мончі зразків, то виявляється, що відкрито дуже бідне родовище. Повторні спроби дають ті ж результати. Геологи похитують головами. Чи варто вести далі пошуки?

Академік іде до Кірова, ділиться своїми сумнівами, радиться, одержує підтримку. Пошуки посилюються дослідження розширюються.

І розвідники все ж добираються до скарбів Монча-тундри. Через кілька років картографи позначають на картах Кольського півострова ще одну назву — Мончегорськ. Місто нікелю виросло між трьома озерами біля підніжжя Мончі, напроти Кіровська — міста апатиту.

Майже двадцять років Хібіни заполонювали всі думи академіка Ферсмана. Країна відзначила його працю Державною премією.

Разом з ученим працювало ціле плем'я молодих і старих хібінців, слідами яких ішли гірники, які закладали шахти, будівельники, які споруджували. заводи і міста, агрономи, які вирощували овочі в тундрі. І всім їм учений повторював:

— Не захоплюйся своїми перемогами, людино! Не думай про те, що ти збагнула всі таємниці природи і заволоділа всіма її багатствами. Ти ще мало зробила і мало що знаєш!



ЧЕРВОНА ПЛАНЕТА


Сталося це удосвіта. Над Землею пронеслось, залишаючи зеленуватий слід, невідоме небесне тіло. Впало воно недалеко від англійського містечка Цокінга.

Астроном Оджілві, який раніше від усіх опинився там, де воно впало, побачив, що в пісок Хорзеллського лугу увігналась не безформна брила метеорита, а величезний обгорілий циліндр, вкритий темним нагаром. Тут астроном раптом згадав про дивні спалахи розпечених газів на Марсі, які були незадовго до цього помічені кількома обсерваторіями.

Хутко на очах у Оджілві і натовпу ґаволовів, циліндр почав повільно розгвинчуватися. В той час, коли мільйони англійців читали у вечірніх газетах повідомлення про незвичайну подію в Уокінзі, кришка, відгвинтившись, упала на пісок, і на край циліндра виповз марсіанин.

Що сталося потім, ви знаєте самі — якщо, звичайно, читали фантастичний роман англійського письменника Герберта Уеллса «Боротьба світів»…

Але червонувата планета, що спокійно мерехтить у темному небі, хвилює не тільки авторів фантастичних романів. Уже не один вік до неї ночами спрямовані уважні погляди астрономів усіх країн світу.

Однак чого саме до Марса?

Адже яскрава Венера, зірка ранкової або вечірньої зорі, — не тільки наша найближча сусідка, але й двійник Землі за розмірами. Здавалось, належало б віддати перевагу саме їй.

Але, на жаль, жодному астрономові навіть у найпотужніший телескоп ще не щастило розглянути поверхню Венерн. Наша сусідка завжди оповита сліпучо-білою і непроникливою для ока парою, бо вона набагато ближче до сонця, ніж ми, і на її поверхні жаркіш, ніж було на нашій рідній планеті тоді ще, як зароджувалося життя.

А Марс? На ньому, навпаки, нам здалось би занадто холодно: він одержує в два з чвертю рази менше сонячного світла і тепла, ніж Земля. Він невеликий: довелось би скласти шість Марсів, щоб вийшла наша планета.

Звичайно Марс далеко від нас. Але раз на п'ятнадцять або сімнадцять років, у роки «великих протистоянь», його шлях зближується з орбітою нашої планети. Марс і Землю розділяють тоді тільки 56 мільйонів кілометрів. Це, звичайно, теж не так вже близько. Але в астрономів свої уявлення про віддалі.

Намагаючись не згаяти даремно жодної години, вони вивчають червонувату планету, яка наблизилась під час «великого протистояння» і на якій так багато знайомого, «земного».

Так, так, саме земного! На Марсі, як і в нас, чергуються дні і ночі. Змінюються і пори року — тільки марсіанська зима, весна, літо, осінь приблизно вдвоє довші від наших. У Марса, як і в Землі, є атмосфера.

І, нарешті, що особливо важливо, — на Марсі може існувати життя, хай віддалено, але все ж схоже на те, яке ми бачимо щодня, кожну годину навколо себе на рідній своїй планеті. Яке це чудове, прекрасне слово — життя! В кого не потеплішає на серці від однієї тільки думки, що в чорній безодні неба загубився світ, де не все нам чуже і незнайоме…

Мабуть, серед нас уже живе та, поки ще нічим не видатна людина, якій випаде першій побачити із сусідньої планети мерехтіння далекої голубуватої Землі. Але й до того, як ми урочисто вирядимо цю людину в її космічний політ, інші люди вже зробили низку відкриттів, після яких багато таємниць Марса перестали бути таємницями.

Уперта людська думка, випередивши міжпланетний корабель майбутнього, з кожним роком ніби наближує, відтягує до нас загадкову червонувату планету.


* * *

Гаврило Адріанович Тихов обережно, намагаючись не стукнути, причинив двері квартири і пішов довгим гучним коридором у середню башту Пулковської обсерваторії. Було тихо і холоднувато. Дерева старовинного парку ледь чутно шелестіли за вікнами.

У башті було темно. Деякий час астроном давав повний відпочинок очам і намагався не думати ні про що незрозуміле: хвилювання заважає спостерігати небо. Потім він підійшов до телескопа, скерував його на Марс, влаштувався зручніше і, рівно дихаючи, почав дивитись у велику трубу.

Він побачив те, що бачив уже багато ночей підряд: кружало планети, названої ім'ям римського бога війни за свій колір пожеж і крові. Оранжево-червоний диск ледь помітно здригався: годинниковий механізм плавно вів трубу телескопа слідом за планетою.

Травневе небо було чисте, повітря — прозоре. Чудово, чудово! Нема чого й чекати кращої ночі, щоб продовжити досліди із світлофільтрами. Ці кольорові стекла, які пропускають, відфільтровують промені тільки одного кольору, справді, ще недостатньо оцінені в астрономії. А вони ж так допомагають спостерігачеві! Світлофільтри різкіше, наочніше відокремлюють одне від одного все, що має різні відтінки, які важко вловити людським оком.

Тихов уставив червоне скло.

У ту ж мить на кружалі планети виразно визначились її материки. Вони займали приблизно п'ять шостих поверхні Марса. Світлофільтр підкреслив, посилив іржаво-червоний колір пустель. Поруч з ними різко виділялись темні плями марсіанських «морів».

Сьогодні на сусідній планеті все спокійно. А от кілька ночей тому частина материка скаламутніла, розпливлась, і легка жовтувата вуаль поповзла з неї на сусіднє море. Як видно, над марсіанськими пустелями час від часу проносяться люті піщані бурі.

Натреноване око астронома поступово почало розрізняти і густу сітку знаменитих марсіанських каналів — тонких темних ліній, які перетинають майже всю планету. От у цій самій Пулковській обсерваторії йому, Тихову, під час «великого протистояння» 1909 року першому пощастило сфотографувати їх у телескоп. Вони пролягають не тільки через материки, але й через темні плями марсіанських морів — Ерітрейського, Кіммерійського, Тірренського, моря Сирен, моря Часу…

Тихов змінив червоний світлофільтр на зелений.

Скільки одразу змін! Зникла різка межа між материками і морями. Диск планети став одноманітно тьмянуватим. Зате як чудово виділилась полярна шапка у південній марсіанській півкулі.

Скільки років відомі астрономам ці шапки біля полюсів Марса? Мабуть, років двісті. І двісті років про них сперечаються. Це замерзла вуглекислота, казали одні. Ні, заперечували їм, шапки складаються з солі. Але, запитували треті, чому ж тоді ваші соляні шапки зростають, розширюються марсіанської зими і скорочуються, майже зникають, марсіанського літа? Певніше всього, це сніг.

І того ж щасливого 1909 року йому, російському астрономові, вдались досліди, які доводили, з чого саме складаються шапки Марса. Допоміг колір. Як багато важить він у астрономії!

Білі шапки, виявляється, мають зеленуватий відтінок — і зелений світлофільтр підкреслив це. Але ж сніг, звичайний земний сніг, не буває зеленуватим. Зате лід… Так, саме лід і зледенілий сніг, коли їх розглянули і сфотографували через той самий зелений світлофільтр, виявились навдивовижу схожими на речовину марсіанських шапок.

Давши короткий відпочинок очам, Тихов знову припав до телескопа. Зараз, коли біля берегів Балтики весна, у південній півкулі Марса середина лютої зими. Там льодова шапка розповзлась далеко від полюса. У північній півкулі, де тепер розпал літа, від шапки, навпаки, залишилась тільки блідо-зелена плямка з темними краями. Шапка, мабуть, майже вся розтанула. Танула вона дуже швидко; певно, шар її льоду не перевищує кількох сантиметрів. А краї — це, мабуть, потемнілий від води грунт.

Синій світлофільтр, яким Тихов змінив зелений, розмив різкі обриси на поверхні планети. Але зате біля берегів морів виступили раптом вузькі смуги, майже такі ж світлі, як полярні шапки. Вони рухались, змінювали обриси. Хмари? Легкі марсіанські хмари, що проносяться в розрідженій атмосфері…

Залишок ночі астроном, як завжди, присвятив марсіанським морям. Вони займали його над усе. Так, тепер науці вже ясно, що із справжніми морями вони мають мало спільного. Це моря без води. Або її там дуже мало. Марс взагалі бідний на вологу: після танення його полярних шапок весняні потоки ледве могли б наповнити, скажімо, Ладозьке озеро.

Але якщо марсіанські моря зовсім не моря, то що ж це таке? Швед Арреніус каже: глиниста рідина, в'язкі болота, що набухають навесні. Але однак з морями червонуватої планети відбуваються дуже дивні зміни. Хіба глиниста рідина може змінювати колір залежно від пір року? А моря Марса не тільки темніють, коли настає весна і літо, але й набувають голубувато-зеленуватого відтінку.

Зелений колір — колір життя. З Марса наші зелені ліси також здавались би плямами, які міняють забарвлення, стаючи зеленими влітку…

Тихов глянув на годинникові стрілки, що світились: треба йти. Очі стомлені, точність спостереження знижується.

Астроном вийшов у парк. Яка тиша! Чути далекі гудки. Це в Петрограді. Ще лиш четверта година, а вже зовсім видно: почались білі ночі. Непогано б тепер поснідати. Хліб він доїв звечора, але холодної пшоняної каші ніби трохи залишилось. Кажуть, незабаром мають збільшити пайок.

Зітхнувши, астроном неквапно побрів додому. Добре ще, що закінчились бої. Скільки тривожних днів пережили жителі Пулкова недавно, коли на Петроград ішов Юденич! Довелось вигвинчувати і ховати об'єктиви телескопів. Он на головній вежі досі сліди осколків — на подвір'ї обсерваторії стояли червоні, ворог бив по них із гармат.

Авжеж, важкі часи. І городи астрономам довелось саджати і пішки ходити по хліб глибоким снігом у Петроград. Виголодались, обносились товариші астрономи. Але зробили за цей тривожний, важкий рік, справді, не менше, ніж за будь-який дореволюційний…


* * *

Минула чверть століття.

Член-кореспондент Академії наук СРСР Гаврило Адріанович Тихов готувався до публічної лекції про Марс.

Він жив тепер у місті Алма-Ата. Приїхавши на деякий час у Середню Азію, вчений полюбив її небо і вирішив залишитись у Казахстані. Тут не треба було полювати за Марсом, ловити його крізь прогалини у хмарах і прояснення в тумані, як це частенько доводилося в Пулкові: в ясному небі над Алма-Атою зірки світять яскраво і щедро.

Отже, Тихов готувався до лекції. Тепер він знав про Марс набагато більше, ніж чверть віку тому. В руках астрономів були вже тисячі знімків червонуватої планети. Щоправда, її зображення на фотопластинці виходило не більше 2–3 міліметрів, і розглядали його потім у мікроскоп, але все ж ці знімки допомогли уточнити карту Марса.

У марсіанській атмосфері було знайдено водяну пару, вуглекислий газ, а найголовніше — кисень; щоправда, можливо, тільки тисячні частки тієї кількості, яка є в земній атмосфері.

Нарешті Марсу визначили температуру. Чутливі термоелементи показали, що на його полярних шапках морози досягають 70–80 градусів. Майже так само холодно взимку на переважній частині планети. Зате літнього полудня сонячне проміння, легко проходячи крізь розріджену атмосферу, нагріває марсіанські моря до 10–15 і навіть 30 градусів тепла.

Так, наука краще стала знати Марс. Але над багатьма загадками ще належало думати й думати.

Тихов та інші астрономи не раз спостерігали дивовижну картину — як проходить марсіанська весна. Тільки-но починала танути полярна шапка, канали поблизу неї, доти ледь помітні, темніли, вимальовувались дедалі виразніше й виразніше, як на фотографічній пластинці, опущеній у проявник. Поступово темніла вся половина півкулі, аж до екватора.

Що ж відбувається весною на далекій планеті? Чи, бува, не марсіани, невідомі нам розумні істоти, побудували гігантські канали для зрошення своїх полів водою полярних шапок, які танули?

Астронома Лоуела, який твердив, що це справді так, прозвали навіть «батьком марсіан». Однак і він не міг навести переконливих доказів про існування своїх «дітей»…

Але хоч би яке було походження каналів, їхнє потемніння, а також літнє потемніння морів були доведеним фактом, який вимагав пояснення. І Тихов дав таке пояснення: вздовж каналів і на морях літом з'являється рослинність. Справді, що може перешкодити її розвитку на Марсі? Холод? Але ж у Верхоянську, на земному «полюсі холоду», де ростуть не тільки мох і трави, але навіть ліси, середня річна температура нижча, ніж на марсіанських морях.

Щоправда, ті, хто не згодні з ним і стверджують, що на Марсі нема рослинності, схожої на земну, мають два вагомих докази.

Для того, щоб наші рослини могли жити, їхня зелена речовина — хлорофіл — повинна поглинати частину сонячного проміння. Це може перевірити кожен, скориставшись особливим приладом — спектроскопом. Але хоч скільки вивчали астрономи з допомогою цього приладу марсіанські моря — ніяких ознак так званої головної смуги поглинання хлорофілу не знайшли.

І друге «проти». Земні рослини розсіюють і відбивають невидиме інфрачервоне проміння. А моря Марса цієї властивості не мають.

Значить, твердили противники Тихова, їхній зеленуватий або голубувато-ліловий колір залежить не від рослинності, а від якихось інших причин…

На лекції, яка зібрала сотні слухачів, Тихов навів усі «за» і «проти» своєї гіпотези. Після лекції йому поставили багато запитань. І сталось так, що в одному з цих запитань був схований ключ до вирішення загадки, яка займала астронома понад чверть століття!

А запитання було таке:

— Гавриле Адріановичу, адже інфрачервоні промені несуть майже половину сонячного тепла. Навіщо ж марсіанським рослинам, які живуть у холодному кліматі, розсіювати це проміння, даремно віддавати тепло, яке їм самим потрібне? Можливо, вони, на відміну від наших земних рослин, навпаки, поглинають інфрачервоне теплове проміння, пристосовуючись до суворого клімату?

Тихов глибоко задумався. Але ж і справді! Просто дивно, що це раніше не спало на думку астрономам. От так запитання! На нього одразу і не відповіси: потрібно багато зважити, перевірити.

Прийшовши після лекції додому, Тихов негайно розшукав записи свого друга і учня Євгенія Кринова. Цей молодий учений, учасник експедиції за тунгуським метеоритом, кілька років роз'їжджав з польовим спектографом по країні і літав над нею на літаку. Мандруючи, Кринов дізнавався, як відбивають світло ліси і степи, пустелі і крига, дороги і болота.

Результати його спостережень Тихов і став проглядати тепер якнайуважніше. Так, ось воно: північна ялина, зберігаючи тепло, розсіює втроє менше інфрачервоного проміння, ніж квітуча береза. Яловець, який росте на вічній мерзлоті тундри, поглинає втроє більше інфрачервоного проміння, ніж зелений овес, вирощений в спечне літо у Підмосков'ї.

Але ж якщо марсіанські рослини пристосовуються до клімату так само, як земні, то тоді цим можна пояснити не тільки їхню «подібність» до тепла інфрачервоного проміння, але й відсутність у них смуг поглинання хлорофілу. Чому б не припустити, що їм для життя треба поглинати значну частину червоної половини спектру сонячного світла, яке несе тепло, а не вузькі її смужки, як земним?

Однак, де і як перевірити ці висновки? На Марсі?

Ні, поки що на Землі.

Обсерваторія біля Алма-Ати спорядила кілька експедицій. Сам Тихов одяг похідний рюкзак і вирушив у передгір'я Ала-Тау. Частина його помічників виїхала в сибірську тундру, де умови життя рослин наближаються до тих, які мають бути на екваторі Марса.

І от з Сибіру надійшло перше важливе повідомлення: блискучі листочки карликової берези та інші рослини тундри навіть у теплому липні не дають смуги поглинання хлорофілу.

Якраз у цей час сам Тихов установив, що спектр голубуватої канадської ялини, яка росте в околицях Алма-Ати, майже не відрізняється від спектра марсіанських морів. І, нарешті, експедиція, піднявшись на хребти вище, знайшла там чимало наших земних рослин справжнісіньких марсіанських відтінків — голубуватого, синювато-лілового, лілово-фіолетового. І головної смуги поглинання хлорофілу у цих високогірних рослин теж або зовсім не було, або вона була ледь помітна…

Так обидва «проти» обернулись на «за».

У ці дні великих відкриттів народились нові науки — астрономічна ботаніка, астрономічна біологія. В Алма-Аті під керівництвом Тихова була створена перша на Землі наукова установа, яка вивчає земні рослини для того, щоб розкрити таємниці рослинності сусідніх планетних світів.

… Гаврило Адріанович Тихов народився 1875 року. Вулицями міст неквапливо котилися карети, винахідники вовтузилися з проектами парових автомобілів, на ярмарках злітали повітряні кулі, і деякі конструктори вбачали в апаратах, легших од повітря, найімовірніше знаряддя для скорення повітряного простору.

Коли Тихов був шестирічним хлопчиком, у казематі Петропавловської фортеці ув'язнили Миколу Кибальчича. Його засудили до шибениці за участь у вбивстві царя Олександра II. За десять днів до страти Кибальчич передав адвокатові свій проект реактивного літального апарата. В камері смертника народилась ідея ракети, ідея зорельота!

В ті перші післяреволюційні роки, коли астроном Тихов спостерігав Марс у телескоп Пулковської обсерваторії, Олексій Толстой писав роман «Аеліта». Фантазія письменника відправила перших людей на Марс не з даху нью-йоркського хмарочоса, а з голодного, зруйнованого Петрограда. Герої роману, інженер Лось і демобілізований червоноармієць Гусєв, повернулися з червоної планети на рідну Землю. Наближаючись до неї, вони бачили чудову картину: «В пітьмі висіла величезна водяна куля, залита сонцем. Голубуватими здавались океани, зеленуватими — обриси островів, хмарні поля запинали материк. Волога куля повільно поверталася. Сльози заважали дивитися. Душа, плачучи від любові, летіла назустріч голубувато-вологому стовпові світла. Батьківщина Людства! Плоть життя! Серце світу!

Куля Землі затуляла півнеба».

Гаврило Адріанович Тихов помер на початку 1960 року, лиш трохи не доживши до того знаменного дня, коли Юрій Гагарін відкрив еру зореплавства. Першою побачила нашу Землю з космічних висот радянська людина!

Марс одразу ніби наблизився до нас. Скоро в напрямку червоної планети понеслись автоматичні розвідники — посланці землян. Радянська автоматична станція перша здійснила м'яку посадку на поверхню Місяця. Ми знаємо, що незабаром людина з планети Земля висадиться на Місяці, а потім і на Марсі. І, можливо, ще в нашому столітті школяр, прийшовши в бібліотеку, скаже:

— Дайте, будь ласка, що-небудь про міжпланетні подорожі.

— А що ти любиш, хлопчику: старовинну фантастику чи сучасні науково-популярні книжки?

— Наукові…

— Тоді ось візьми. Це про те, як люди вперше потрапили на Марс.

Школяр почне перегортати книжку. Можливо, він прочитає: «Перший земний міжпланетний корабель досяг Марса на світанку. Він неглибоко вгруз у пісок на луці, вкритій блакитнуватими жорстоколистими рослинами, названими «травою Тихова». Це місце недалеко від східного краю пустелі, відомої на картах Марса під старовинною назвою Елезіум — «країна щасливих»…

— Що ж, — скаже школяр, — я, мабуть, візьму книжку. Хоч, взагалі, нам уже розповідали про це на уроці.



ЗМІСТ


ЗНАХІДКА НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВІ

КІНЕЦЬ КАПІТАНА КУКА

АНТАРКТИДА

УГЛИБ ТАЙМИРСЬКОЇ ЗЕМЛІ

ДО ВЕРХІВ'Я НІЛУ

ТА ІНШІ…

СІМДЕСЯТ ТИСЯЧ ВЕРСТ ПО СИБІРУ

КУРС — НАВКОЛО СВІТУ

ОСТАННЯ ПОДОРОЖ ОЛЕКСАНДРИ ПОТАНІНОЇ

ПО КРАЇНІ ДОЛАРІВ БЕЗ ДОЛАРІВ

ЧЕРЕЗ КРИЖАНУ ВЕРХОВИНУ ГРЕНЛАНДІЇ

СКАЧКА ДО ПОЛЮСА

ДВА КАПІТАНИ

ЗАГАДКИ МЕРТВОГО МІСТА

«ДИЯВОЛОВА» ЗЕМЛЯ

РЕЙС КАНОНЕРКИ

ПІДВОДНИЙ АРХЕОЛОГ

ШТУРМ ВЕРШИНИ

ЧЕРЕП НЕАНДЕРТАЛЬЦЯ

КАМІНЬ РОДЮЧОСТІ

ЧЕРВОНА ПЛАНЕТА


ДРУЗІ!


Найближчим часом у видавництві „Веселка» вийдуть у світ такі книжки з серії «У світі пригод»


Белентайн Р. Кораловий острів.

Бляхін П. Червоні бісенята.

Ковальчук О. Ні, не привиди!

Письменна Л. Скарб Вовчої Криниці.

Росин В., Суслов В. Особое задание.

Трублаїні М. Глибинний шлях.

Угаров Г. Слідами вигнанця.



Примітки

1

Так спочатку називалась Австралія.

(обратно)

2

Вище палуби.

(обратно)

3

Верхній одяг.

(обратно)

Оглавление

  • Георгій Кублицький МАТЕРИКАМИ Й ОКЕАНАМИ Оповідання про подорожі та відкриття
  • ЗНАХІДКА НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВІ
  • КІНЕЦЬ КАПІТАНА КУКА
  • АНТАРКТИДА
  • УГЛИБ ТАЙМИРСЬКОЇ ЗЕМЛІ
  • ДО ВЕРХІВ'Я НІЛУ
  • ТА ІНШІ…
  • СІМДЕСЯТ ТИСЯЧ ВЕРСТ ПО СИБІРУ
  • КУРС — НАВКОЛО СВІТУ
  • ОСТАННЯ ПОДОРОЖ ОЛЕКСАНДРИ ПОТАНІНОЇ
  • ПО КРАЇНІ ДОЛАРІВ БЕЗ ДОЛАРІВ
  • ЧЕРЕЗ КРИЖАНУ ВЕРХОВИНУ ГРЕНЛАНДІЇ
  • СКАЧКА ДО ПОЛЮСА
  • ДВА КАПІТАНИ
  • ЗАГАДКИ МЕРТВОГО МІСТА
  • «ДИЯВОЛОВА» ЗЕМЛЯ
  • РЕЙС КАНОНЕРКИ
  • ПІДВОДНИЙ АРХЕОЛОГ
  • ШТУРМ ВЕРШИНИ
  • ЧЕРЕП НЕАНДЕРТАЛЬЦЯ
  • КАМІНЬ РОДЮЧОСТІ
  • ЧЕРВОНА ПЛАНЕТА
  • ЗМІСТ