- Та-бо то, дівчата, ішли би вже домів!
- Паніматочко, утко! - стане одна від другої зрікатися,- та я відколи вже кличу Федора (ніби брата), щоб ішли, та коли ж бо годі його узяти, а я сама не піду уночі.
Таке вони вам нені, бувало, запіють, та й роби їм що хоч. А ми собі як гуляємо, так і гуляємо.
Та-бо не довго того нашого гуляння й було. Штефана остригли як навесні, а мене восени, але я його вже в Чернівцях не застав, бо зараз, скоро його взяли, так і займили, сердешного, в Ардял до регементу, а я ще служив більше як півроку при вербецирці, доки і мене туда займили. Не діждав би я був ні тот Ардял видіти, ні тоті цісарські дорожечки бити!
Нас провадив один обер-лейтман, молодий, білявий. Господи, що мені добре з ним було! Щоднини, щоднини, бувало, платить мені або горівки, або снідання, або дасть доброго турецького тютюну в люльку. Скоро лиш рушимо зо станції, він зараз і кричить:
- А де мій гуцулячок, де?
- Гир,1 пане обер-лейтман!
- А чому «гир», чому не «гір»? - питає, бувало.
- Або тото не однаково, пане обер-лейтман, чи так, чи так гаркати?
Він у сміх.
- Ану, заспівай,- каже.
- Сегодня, бігме, не можу, пане обер-лейтман!
- А то чому би не міг?
- Захрип, пане обер-лейтман.
Він знов у сміх; а відтак кричить на свого профатина:
- Міхал! А дай-но там, серце, мому гуцулові що поснідати... Ну, а тепер співай або гроші вертай!
- А я відки гроші маю, пане обер-лейтман? Доки ще стояли на Рошоші по кватирах, то все перепадало по копійчині від дівчат, коби здоровенькі, а тепер і те урвалося. Не всігди в середу Петра.
- Та ти, пташку, і тепер не гинеш з голоду,- стали декотрі з ряду обзиватися.
- А не гину! А ви коби знали, що я ще сьогодня навіть і не курив.
Пан обер-лейтман наш зараз і виймають капшук з тютюном та й дають мені повну жменю.
- Ну, а тепер же співай!
Я зараз заведу якої там, що він любить,- а дуже він наші співанки любив! Дві чи три навіть собі написав, так йому були уподобалися.
От так зайшли ми поволі й до Турди, де моя компанія стояла.
Невелике містечко було собі, ся Турда, але гарне та веселеньке, мов у віночку. На горбу стояла церківця з трьома верхами, улиці скрізь широкі та чисті, доми біленькі та цеглою криті, люди приємні та ввічливі, дівчата, як намальовані, а доокола міста зеленіли гори-виногради.
Недалеко міста вийшов против нас один товстий, черлений капітан з офіцерами, ніби тото нас зустрічати, а сам такий якийсь неласкавий, надутий,- по чому би й капітан називався? Пообзирав нас, пообзирав, напалив нашого пана обер-лейтмана та й потікся у місто, а нас казав роздати по компаніях. Дев’ять нас відобрав один молоденький фельфебер та й повів до своєї компанії, звісно, до нашої, а тут віддав нас капралам, що вже умисне того чекали. Я ще з двома прийшов до третього цугу, до одного чорнявого капрала, що його Круком звали. Чемний се був козак, дуже чемний! Дай, боже, де він тепер обертається, щоби йому щасливо велося на кождім поступі, бо се не капрал був нам, але батько рідний, а може, й батько рідний не дбав би так за своїми дітьми, як він за нами; він, бувало, сам кару прийме, а чоловіка до біди не приведе. А був він з Галичини родом, либонь, чи не з Шупарки коло Заліщик.
- А ти звідки? - став мене випитуватися, пообзиравши нас на усі боки.
- Яз Сторонця, пане капрал, з Буковини, коли знаєте.
- З Сторонця? Де тото той Сторонець, що я його не знаю?
- Ледве й знатимете, пане капрал, бо се дуже далеко - на Гуцулах.
- А як ти називаєшся? - став далі допитувати.
- Так і так, кажу я йому.
- Якесь непросте ім’я,- чи не попович?
- Є з нашого роду багато й попами, пане капрал, але я не туда; я собі так, простий, одної вдовиці син.
- Нічо тото, синку, нічо,- став він мене попід бороду гладити,- справуйся лиш добре, то добре тобі буде.
- Не журися, небоже,- стали жовніри, що там були в хаті, один від одного вмовляти.- Наш пан капрал - батько рідний, вони тобі кривди певно що не зроблять.
Мені аж сльози стали в очах від такого ласкавого слова моїх товаришів.
- Браття,- став я казати,- будьте й ви на мене ласкаві; я вас буду слухати і поважати по старшині, лиш навчайте мене на добре та наводіть на розум. Я сирота, не обижайте мене, товариші мої милі!
Усі зараз приступили та й стали мене цілувати; аж тут прибігає з міста - хто? Штефан! Господи, як мене вздрів - як не скочить, як не впаде мені поза шию, як не сплаче:
- Брате, братику мій як рідний, де ж ми оце побачилися!..
Аж пан капрал Крук самі заплакали та таки всі, що там були тогді!
- Годі-бо, годі! - стали пан капрал, нарешті, казати - Бо ще й мене засмутите.
-
