ЧЕРЕЗ МОРЕ
День із самого поранку ясний.
Такий ясний і сонячний, що небо, звичайно в погожі дні синє-синє, відбилося в морі чистою блакиттю. І тому море синє, і сріблом мерехтить по верху, і погідне, і бутне. Хвилі його женуть одна одну до берега, грають весело і умовляються шумливо щоразу і щодня гнати так весело.
Дві білі меви сидять на березі і перечаться. Більша й менша.
- Я мушу перелетіти море! - каже більша. - Мушу перелетіти конче! Мені треба усісти на високій скалі на другім березі моря. Кажуть - відти такий вид, якого ми тут на морі не маємо. І кажуть, хто раз там залетить, звідти ніколи більше не може вертати Значить, треба рішитися на все: або тут, або там. А я хочу туди!
- І я хочу туди! - каже менша мева.
- Ні,- каже,- ти лишися тут! Вона наїжила пірця з гніву, образилась.
- Я також хочу летіти з тобою через море і сісти на ту скалу, що й ти! Я мева, як і ти!
- Та що з того, що мева?
І більшу меву взяла лютість, і вона збила сердито крильцями.
- Нещасна,- каже,- глянь лише на свої крила! Де ти годна перелетіти оце страшне море! Чи думаєш, що воно буде все таке погідне, як тепер? Чи думаєш, що сонце буде все так сіяти, як тепер, і політ через море - то так, як твоя гра понад море, що доти літаєш, доки схочеш, а потім назад? Ні! Коли рішишся раз перелетіти його, то знай - повороту більше нема! І знай, щохвилі заглядатимеш смерті в очі! Я з тобою не хочу компанію тримати! Загинеш якраз посередині лету, і що тобі з того за хосен? Шукай собі іншого товариша, а я полечу сам! Бувай здорова!
Здіймився й полетів.
Зажурена й сумна осталася менша мева на березі; зажурено й сумно оглядає свої крильця й видить: вони в неї геть-геть слабші й менші, як у більшої. Потому поглянула на море - воно широке, безмежне, пусте; поглянула в далечінь, де летючи блистіла сріблистою стрілкою більша мева,- розіпнула тужливо й широко свої крильця і пустилася й собі через море летіти за більшою.
Летять…
Між ними простір, а під ними море. Грає й грає… Грізно грає, не до сміху та його гра.
- Ти за мною? - кличе більша.
- За тобою.
- На скалу летиш?
- На скалу лечу.
- Нещастя! Але знай,- каже їй,- я там не товариш твій, я сам собі до скали лечу.
- Ні, ні,- каже вона,- я не товаришка твоя - сама собі до скали лечу.
І летять далі…
Сильніша високо і рівно понад морем, мов за ниткою в просторі, мов срібна стрілка жене. Жива, невтомна і сильна, купає білу грудь у свіжому повітрі. Вона дивиться далеко й високо вперед себе, мірить віддаль острим оком, відки замаячить-замріє скала…
А слабша летить нерівно. Раз нижче, раз вище. Раз скорше, раз повільніше. Занизько над глибиною, щоб глядіти в висоту, а хоч і підійме головку, то дивиться, куди звертає більша. Потім знов тоне зором у глибінь. Тут і там бризкають зимні краплі бутної хвилі на неї і пригадують, що вона летить над водою.
Від часу до часу обертається до неї більша і кличе, напоминаючи:
- Знай, що там я не твій товариш, що сам собі до скали лечу!
- Ні, ні,- каже вона,- я не товаришка твоя - сама собі до скали лечу!
І знов летять. Наперед більша, а геть-геть за нею слабша. Сонце то сходить, то заходить, а дні міняються з ночами, а під ними зміняється в своїм руху і море.
- Ти все за мною? - кликнула раз більша, летячи, до меншої.
- За тобою.
- Не вертаєш?
- Не вертаю.
- Так знай, я не бачу тебе. Простір той такий широкий передо мною, що конче пожре твої сили, він чимраз більше і більше займає мій ум і мене. А далеко-глибоко виринає з імли, як із мрій, скала, що жену до неї.
- А я знов бачу глибінь,- відказала слабша.- А в глибині бачу смерть. А коло смерті бачу небо. А між смертю й небом - тебе.
- Так не вертаєш?
- Не вертаю. Він збив крильми.
- Так пам’ятай,- каже їй,- що все не товариш я твій, що сам собі до скали лечу.
І дальше летять.
Хто думав, що море все погідне і веселе, все без погрози і не прибирає страшного виду, той страшно помилився, бо воно зміняється. З погідної, веселої поверхні, блискучої іноді сріблом, що переливається з синяви в зелень, схопилася буря. Небо почорніло, вітер фурією розігрався, а море, розревівшись ревом велетня, стало шаліти. Горою здіймаються хвилі. Одна садиться верх другої, котиться, розбивається. І знов угору, і знов у глибінь. Тут гинуть, там виринають. А розшаліла біла піна кипить по хребтах скажених хвиль, сама себе розриває.
Шум… стогін… пекло якесь під почорнілим небом. А над усім тим - меви.
Одна одної не бачить, не чує. Одна з одною не стрічаються. Їх обох розділює простір, а під обома горе.
Більша - з натугою всіх сил протинає воздух, лише насилу вдержується в висоті. Ся буря ще більше як страшна. Такої бурі вона ще не переживала. Вона лише тепер пересвідчується, що се таки правдива морська буря. Однак що сталося з тою нещасливою, що з нею? Потонула…
- Де ти? - кликнула жалісно.- Тонеш? Чи вже потонула? І вийде, що я винен твойому горю! А я ж виразно казав: «Я там не товариш твій, а сам собі до скали лечу!»
І слухає - відповіді нема.
- Де ти? - кликнув удруге.
Знов ніякої відповіді… Вдолині кипіло море, переливались води, там розносилась піна, клублячись дикою гривою по кождій хвилі; однак здавалось, якраз поміж божевільними хвилями, саме з-посеред пекла добувались крапельки згуку:
- Я тут!
- Низько понад морем? Бо я геть у висоті, далеко від того пекла!
- Ні, я над глибиною. Я пізнаю пекло. На крилах моїх уже смертельний піт, і я, може, й зараз загину. Вже я не лечу власною силою, мене вже сам вихор несе!
Перша:
- А що я казав?. Тепер я не винен! Я не товариш твій, я сам собі до скали лечу!
- Ні, ні,- кличе вона,- я не товаришка твоя, сама через пекло лечу!
Потім уже більше нічого… Вгинала дика буря слабі крила і гралася з їх силою. Раз підкидала високо над глибиною, раз низько несла над піною. Врешті втихомирилася і кинула свою дику гру.
Долетіла сильна мева до своєї скали. Сіла на вершині і видить: оця скала, що вона до неї долетіла, се скала смерті… І зів’яли нараз сильні крильця, сама смертельно здригнулася… Кілька хвиль пізніше, як і слід слабілим, надлетіла слабша. Якраз коли сильний конав…
- Добре, що прилетіла ти сюди,- каже він,- бо вже сам по сім боці не згину!
- Добре, що не лишилась я там,- каже вона,- сама на тамтім боці не згину!
- Але розумій,- каже він їй,- що хоч я не товариш твій, та в смерть я тебе не беру!
- Ні, ні,- каже вона,- я не товаришка твоя, і в смерть уже сама полину!
19 марта 1902.
ОСІННЮ
Слабим усміхом грає сонце по пожовклій деревині парку і лісу, а тут і там ворушиться щось між листям тихим шелестом, неначе-б самітня пташина вигребувала що гострими ніжками. Однак це лиш подув осіннього вітру. Всунувся поміж почервоніле листя дикого винограду - он там на білім мурі - і від часу до часу здіймає його в ритмічних рухах червоно-жовтою хоруговкою; або знов обзивається шолопанням в поодиноких незамітних місцях.
Так осінню.
Він все тут.
Придрімує. Жде лиш відповідного часу, щоб іноді розгулятися злобним вихром і застелити за одну хвилину землю хаотичним взором різнородного опалого листя.
Всюди - де не глянути - воно впосліднє процвітає, немовби відчувало обмежену хвилину життя, і розкошує в барвах.
Там горить жовтим полум'ям між густо-зеленими смереками, там блідніють зубчасті листки незнаної якоїсь заграничної деревини, там розжеврілося дрібне листя ніжної берези, дрижачи неспокійно перед подихом закінчення, а там опадає нечутно лагідним летом широке блідо-жовте листя сильного явора. Виживають до послідньої крапельки, пристроюючися все наново, на якесь дальше, і застою не знають ніякого.
Здається, щось чигає за їх плечима.
Не бачать його, а відчувають.
У воздусі - холодними, напричуд ясними зоряними ночами - і днями, закутаними сивою імлою, лиш рідко коли просвіченими сонцем без тепла - а там і довгими сумерками надвечір'я.
Іменно довгими сумерками воно наближається.
Всього крок - і стане.
Блиск денного сонця його все ще здержує. І знов крок. Ще вода має розцвістися. Має стати прозора і чиста, якою не буває ніколи ні весною, ні літом, а лиш пізньою осінню. Ще й павутинка срібна не пірвалася дрижучою ниткою між гіллям в лісі. Ще день. і ще день, і аж відтак воно опиниться справді посеред всього.
Вітер здійметься остро пекучою струєю, розірве свавільно посліднє зісохле, безбарвне вже листя, стане мести зневажливо землю, а небо закутається в сірий смуток.
Прибране в білу одіж, з груддю, переповненою зимним віддихом, з срібною косою на плечах. Так зближається воно.
Прилітає далеким запустілим полем.
Гуляє і стає.
Скликає чорне вороння і радить.
Де б і не процвітало опізнене зілля, нехай би навіть і чудотворне, що лиш раз в житті розцвітає, нехай би навіть і опівночі, не спостережене нічиїм оком,- воно опиниться і над ним і скошує.
Дзень. Дзень.
Тому до послідньої краплини видобуває деревина силу з землі і перебирається в барви. З розкоші і жалю неначе горить і в листя виливає останню кров свою.
Вилляло, і пишається, і дразнить барвами окруження, і перешіптується потайним шелестом, непокоячи ним себе і других, а меланхолія всього окінченого укладається чимраз глибше на все, куди б і не глянути.
Меланхолія і ще щось.
За сонцем то все?
Ні. Не за сонцем.
Воно хоть звисока і здалека, а все усміхається однаковим своїм усміхом. Це меланхолія і жах перед тим, що настане. Холодним, закаменілим і мовчазним.
Перед бездушною тишиною, котрої і золота мушка не проб'є ніколи перед закінченням.
Тому грає і дрижить напівпомертвіле листя осінню
Бореться, і усміхається, і опирається тому із всієї сили. Обливається кров'ю і за себе, і за других і до останку надіється.
Надія це послідня, що їх покидає.
Так з дня на день.
Поки не стануть падати лагідним летом білі сніжини - не закриється ліс і все в білу мрію.
Тоді вже примкнуть очі - піддаються.
З далекого запустілого поля біжать враз з білими хмарами снігу змішані з острим вітром звуки страшної коси.
Дзень. Дзень.
Чернівці, 1900 р.
СЛІПЕЦЬ
Я осліп.
Через що якраз - не варто й казати. Все-таки найстрашніше те, що я осліп.
А зо мною разом у больниці сидів і другий такий темний, як я. Нам було добре, як нас разом лишали.
- Бачиш хоч дрібочку сонця? - питав я іноді нещасного товариша свого.
- Ні, - каже він.
- А ти?
- І я ні.
По тому наставало мовчання. Наші душі піднімалися в нас і потопали одна в другу обопільно.
І чому ж було нам у нашім горі вдвох добре?
По тому мого товариша випустили на волю. Він побачив одного дня сонце, і його випустили. Його забрали люди хутко між себе, а мене пустили тому, бо порішили, що мені вже ніяк сонце не оглядати; і дали - товариші мої дали мені костур на дальше життя.
І я ходжу по світі.
То є, я лиш хотів сказати, що рушаюся з місця на місце. І хоч мені відомо, що я вже ніколи більше сонця в житті не побачу, я силуюся все-таки його бачити.
Я отвираю очі так широко… так широко, товариші мої дорогі, в надії, що хоч мрію… що хоч крапельку… що хоч… хоч ет! що хоч миготіння проміннячка святого сонця побачу - і ні.
Не бачу.
Коли йду з місця на місце, я чомусь руки вперед себе простягаю, розкарячую пальці, піднімаю голову… здається мені, ось-ось сонце вловлю. Хоч я знаю, що сонце не дасться вловити, бо ж воно сонце! Гадаю - ось-ось сонця діткнуся, а раптом дотикаюся милостині.
Я затуляю очі, бо в них сльоза виринула.
Я затуляю очі, бо в них сльоза виринула - добра, вдячна, покірна за милостиню.
Сама виринула. Я її не посилав. У мене душа вже темна, хоч широко отворена, як от очі мої… Я напружую свій слух, здається мені… щось сонячного проб’ється для мене в руху окружаючого життя. Я опускаю безпомічно голову на грудь, понуряючи у душу свою, щоби слухом сонця і світла схопити, хоч я знаю, що ще ніякий сліпець світла душею не спіймав, то й я його не спійму!
Сонце…
Тепер я тебе кличу. Думай собі, що се не голос людський, а голос сліпця тебе кличе. Не чутно… так якось без усякої просьби… так собі якось… бо і як мені просьбу вкладати в слова, як «Сонечко ти моє боже, святе!» - а потому додать: «Я осліп…» Воно світить усім.
Деревині, людям. А он десь там і калюжа буде, і воно й на неї блисне. Але се давній звичай сонця - сліпим воно ніколи не світить.
Потім я потопаю в глибінь своєї душі.
Вона настільки глибока, як тепер темна. Настільки сумна, як очі мої. А я розкриваю очі свої перед вами, товариші мої. І ви мене видите - а от я вас не виджу! Вже я вас не виджу, і доки життя і віку мого, я вас більше видіти не буду. І добре мені з тим, товариші мої, що я вас - слухайте - ніколи, ніколи в житті видіти не буду…
Сонцю лиш мої очі нездатні, але ви, товариші мої - ви ані душі моїй, ані очам моїм правдою ніколи не світили.
11 марта 1902.
СЛОВО ЗВОРУШЕНОГО СЕРЦЯ
Сьогодні моє свято. Найбільше в моєму житті. 55 років скромної праці на літературному полі. 55-річний ювілей. В голові - сила думок. В серці - невимовні почуття. Багато прожито за сімдесят сім років нелегкого життя. Багато перетерпіла за п'ятдесят п'ять літ на невторованому шляху письменника. Цензура. Заборони. Скільки палких думок лишилось в тайні, не могли до людей дійти. Але і книжки виходили не на широку дорогу: вузькими й тернистими стежками пробивались вони до людей, до читачів своїх, їх перепиняли, їм перетинали шлях, з рук людини виривали.
Тільки тепер осяяв їх ласкавий промінь. Тільки тепер нам милі світлі дні. Дивлюся на все довкола - і скільки справдилось моїх мрій! Омріяна людина щастя відшукала. Для жінки-страдниці, за чиє горе моє серце скипало кров'ю, відкрився світ, розвіялась пітьма. Земля, полита потом, зазеленіла рясно, на ній буяють найпринадніші квіти: освіта, вільна праця, культура для люду, що стільки літ страждав. І книжка - найдорожчим подарунком стала дитині, що матір з роботи жде, тій дівчині, що у прислузі коротала молоді роки, навіть дідові, щоось лише прозрів.
Дорога світла усім людям стала, а ще ясніше вона простелилась для тих, хто творить, пише людям книги. Яка радість, щастя, що мій ювілей святкує цілий край великий, що хвилювання моїх дум і серця до всіх людей Країни Рад дійшли.
Хвилюючись, кажу я щире слово це: мої думки тобі, народе вільний, і пісня серця, музика душі тобі.
Ольга Кобилянська
м. Чернівці, 25 листопада 1940 р.
СНИТЬСЯ
Воєнний нарис
(Пристань з мущинами, від яких несуться голоси нерівними хвилями, то вище, то нижче.)
Ми ще не в дорозі до повороту; ще не скінчили. Ми ще йдемо. Вгору, а там і вдолину. Не чуєте? Одні вдираються муравлями на скали, сторожать, сіють гарматними ядрами; а долинами копошаться враз з кіньми, з розірваною землею другі. Інші знов клубляться кривавою масою і не підоймаються більше. Ще інші позаховувалися бурсуками в нори, між лісною деревиною, що усипляє їх в голоді й холоді своїм довічним шумом, стрясаючи на них святочну одіж, білий іней, а з тим надихує і вічний сон, доки не подеревіють на раннім або північнім морозі, стоячи на чатах. Тут під побілілою від інею смеречиною, там невеликою громадкою, волочучися крізь снігову імлу насилу, щоб обопільно з ворогом стрінутися і поглянути на себе дикими, ненависними поглядами, а відтак. Але нащо вам це все знати?
Одним словом - ми ще не готові.
Але - ми вернемося, ми вернемося.
Як все втихне, влетить між нас білий кінь без сідла й їздця, з розірваними в поспіху, а від бурхливого дихання закривавленими ніздрями й піднявши голову вгору - заірже. Ми вернемося. Скільки? Побачите.
І не всі ми враз прийдемо.
І неоднаковим кроком. І не одною дорогою.
Ах, не одною дорогою і неоднаковим кроком.
Коли ми прощалися і відходили, чула земля на собі силу, відвагу, жвавість і рівні кроки; чула неначе один крок. Всі ми були, як один; одна цілість, одна цінність. А земля тоді була ще чорна або й зелена, вкрита хіба золотистими або й зеленими коверцями й килимами. Нагодована нашими руками, пещена нашою дбайливістю, огрівана нашою любов'ю. Але ми вернемося, ми вернемося, лише ми ще не готові. Ще є в нас якась сила, ще вона дійствує - не чуєте нас?.
Не чуєте нас?
Напружіть ваш зір, насторожіть ваші вуха, а переконаєтеся, скільки нас ще є.
Будьте терпеливі,- не перебивайте нам; плач задержіть в собі. А зітхання й молитви не посилайте навздогін за нами. Вони нам перешкоджають і з гробниці серця камінь відвалюють. Або ні, моліться за нас, моліться, десь Христос, він є, змореною тінню волочиться, забагато праці, може, з ніг святих валиться, або, або стріли з оружжя, прости господи. впрост під небеса несе. Земля аж розрита!! Щохвилі пащу роззявляє, пити хоче. Що білого коня дожидається.
* * *
(Пристань з жінками й дітьми, що виглядають своїх мужів, батьків і братів).
Всі заслоняють очі руками, бо якась кривава ясність разить їх зір. Худі, змарнілі, пообдирані, постарілі постаті, осяяні кривавим світлом сонця, що клониться до заходу й от-от, здається, зникне з обрію, а замість себе пішле мряку, що, як звичайно, тут же оповиває все в свої сірі серпанки.
Чи не вертаються ще вони? Питаються їх уста, серця, як ще довго ждати їм? Раз, і другий раз, ба й четвертий вже раз опало листя з дерев, знов зазеленіло, і знов білість снігова покрила все. А їх все нема, нема і нема. І молили, й благали, служби гуртами по церквах наймали. Мовчки ждали, потішаючись, хіба нічними снами, привидами мужів, батьків і братів, що ніби десь здалека, з поля, з ровів, з-поміж скель сунули на них з виху-ділими обличчями, з божевільними очима, що бачили червоні страхіття війни, немов понадгризувані дикими звірями, з роззявленими ранами на тілі, одні без рук, другі без ніг, кульгаючи, спотикаючись, падаючи й знов підіймаючись.
- Хто нам ріллю обробить і засіє? Вона все ще не орана! - жалілися, перекидуючися між собою словами, ніби камінням, так якось твердо та й тупо, і усміхаючись чудним, мовби посліднім усміхом.
- Вона вже поорана й полита, та чорна земля,- загуло щось у воздусі глухо,- без рук ваших чоловіків, батьків і братів.
Грім якоїсь потужної сили заревів понад їх головами й понісся вдаль, полишаючи жах і зойк між жінками й дітьми:
- Вже можна з неї збирати і сівбу. Не догадуєтеся?
- Так, так, догадуємося.
- Одіж забрали, тіло обсіло чорне вороння мухою, а кості, одні білі кості осталися нам. Вдовам, сиротам, а там і землі.
(По часі, знов ті самі, знову благання).
- Вертайтеся вже!! - залунав з усіх грудей одностайний поклик і станув.- Вертайтеся!
І разом з тим почалося штовхання дітей, що тиснулися до матерів, тут несміло, там упорливо, і плакали, домагаючися хліба. Обмерзлі, почервонілі, дрібні п'ястуки притискали до очей, били матерів в плечі, визиваючи їх грубими словами, караючи за голодові терпіння і за нетоплені хати.
- Ми скажемо татові, скажемо! - грозили деякі викривляючися і проклинаючи своїх матерів, що відверталися від них і шукали завзято очима далечінь.- Ая, скажемо все. Ми не такі, як ви гадаєте - і знаємо все.
І про те, про що ви мовчите.
Дарма, що вижидаєте їх з тамтої сторони.
Ваші очі звернені, як на образах, догори, заповняєте церкви, зачиняючи нас дома в голоді й холоді, щоби ми не бігли за вами - і нічого не знали. Скажемо все.
* * *
(Пристань мужеська, оповита клубами диму, закутана в темряву, крізь яку тут і там виблискує вогонь, зближається і віддаляється від пристані жіночої).
Вас нетерплячка огортає?
Бо і в нас вона ржею в'їлася.
Чи то ми творимо час? Що ми є? Колись ми були, була минувшина й сучасність, казки миру були, не життя.
Тепер нас згортають як розсипане сміття, і де нас дінуть? Але цього вам не треба знати. Так. Не треба знати, куди нас позаганяли, що значить далека дорога. То в один нас кут пересувають, то в другий. І кидають кості ненависті між нас, щоби ми троїлися ними, щоби мучилися гадками про вас і про те, що застанемо, як вернемося додому. З-під ніг нам грунт виривають.
Сковані словами в цілість і присягою - ми себе розважаємо.
Не чуєте наших співів здалека? Здалека, здалека, де вовки нас окружають, коли нас дошками прикривають, землею пересипують, щоб могли почерез них і другі переходити.
Ми ще не готові.
І як же так скоро?
Білий кінь коло нас ще не станув, радісно не заіржав, добру вість не приносив.
Ми ж не крилаті птахи, щоб збитись висотою. Тут і земля не та, що в нас. По одній стороні червоні маки на ній процвітають, рови заповняють, могили прикрашають, - з другої вона вічним снігом покрита. І сюди нас висилають, щоб ми степи заповняли, гей, гей, жінки, ще й як заповняли! Ніхто з нас відти не поверне, як дійде. А хто поверне, маревом перед вами стане. Кості свої зложити до вас прийде, білий волос показати. Мову свою загубить. Замерзлою сніжинкою впаде слово, заким до вашого вуха дійде.
Ми, очікувані вами, не можемо ще вертати. Багато нас новим кроком іде. Поволі, поволі, одною ногою, з глухим стуком милиць і костурів, обміняних за колишнє чародійне, блискуче оружжя.
Новим кроком.
Ми ще не вернемося скоро.
Ще не дожидайтеся нас.
Ще листя не опало востаннє з високої деревини
Ще очі молодих борців ясні й уста їх не кривляться від зневіри. Не бачили того, що бачимо й бачили ми, передвчасно постарілі старці,- але вам не треба цього знати. Ви, ви знаєте що інше. Ви, вірні матері синів, героїв своїх, нетерпеливі сестри, молоді жінки й цвітучі дівчата!
Дожидайтеся нас! Вам не гірше, нам не ліпше. Дожидайтеся!
Вслухуйтеся в гук гармат і в те, що за ними миттю слідкує. Заповняє воздух.
Це рвуться струни.
Ті, що нас з вами в'язали, й ті, що вас до нас тягнули.
А ви мовчіть, поети-птахи! Звертайтеся до неба й землю цілуйте. Хай не тяжить вона нам на зранених грудях, бо ми вернемося, вернемося до вас, лиш ще пождіть часок.
* * *
(Пристань з жінками, дітьми й старцями. Над ними в воздусі гуркіт гармат, а містом вулицями сховалася мовчанка; уриваний віддих страху літає. Здавлені сльози пробиваються з очей, а побілілі уста жінок й дітей відмикаються майже несвідомо, щоб пропустити зойк ляку й розпуки).
Думали, вже настане конець, бо дерева наново обновляли листя,- а воно знову, знову потрясає землею.
А що там, на протилежній стороні, діється, - хто це знає?
Гадки чорними питаннями снуються по головах.
- Діти, мовчіть, не пищіть все: хліба! Відки ж ми його візьмемо? Пождіть. Раз батьки прецінь вернуться!
(Діти): Батьки не вертаються! Ми не хочемо так довго ждати. Хліба! Мамо, хліба! А ні, ми підемо до них в найми!
- Зрадники прокляті, зрадники в зародку, чи на те ми вас годували своєю кров'ю? Спам'ятайтеся!
(Плачі й ридання): Мамо, хліба! Лише хліба!..
Високорослі колись, тепер похилені старці здіймають грізно худощаві руки з грубими п'ястуками, що нагадують затверділі, чорні грудки землі, і махають ними кудись в далечінь:
- Вертайтеся, сини й внуки наші! Вертайтеся, герої, щоби слід по собі на землі своїй оставити!
- А відтак, станувши в малий, тісний гурток, прислухувалися, як один із них про щось півголосом говорив:
- Раз було,- оповідав,- колись давно-давно одне славне плем'я. І був в нього, кажуть, звичай чудний. Раз у рік виходила кожда жінка чи дівчина на базар (деякі кажуть, що перед брами міста або перед святиню богині) і там мусила вижидаючи стояти доти, доки не надійшов який чужинець, що, бажаючи її, кидав їй золото в подолок. За ним мусила вона йти.
Той гріш-золото був святий і віддавався потім богині. А вона могла по всьому вертатися додому.
- Браття,- додав похмуро, закінчуючи своє оповідання,- ми не є славне плем'я, а жіноцтво наше, чи жертвується воно святиням?
І звертаючись обличчям до далекої пристані муже-ської, кликав в супроводі інших голосів:
- Вертайтеся, сини й внуки наші, вертайтеся, браття і герої, щоб слід по собі на своїй землі оставити!
- На своїй землі оставити,- відчулося ледве чутним відгомоном і згубилося, мов хвиля розплилася в просторі моря.
* * *
(З пристані мужеської).
Ми вернемося, батьки й приятелі наші, колишні друзі наші, вчителі добра й любові! Ми вернемося, - але ще ми сліпі й не бачимо стежки, що додому веде, ще йдемо ми навпомацки. Веде нас одна надія.
Ми не мертві.
Ми будемо.
Чернівці, 2 лютня 1917.
IMPROMTU PHANTASIE [1]
Кожним разом, коли долітають до мене торжественні, поважні звуки дзвонів, пригадують вони мені минулі літа і одну людину, як була ще дитиною.
Ніжна, вразлива, немов мімоза, з сумовитими очима...
Годинами перележувала на спині в траві і вслухувалась в дзвонення якогось стародавнього історичного монастиря, - вслухувалась і плакала, доки з утоми не ослабла.
Так бувало деякою порою.
А іншою - бувала знов пристрасною, глибоко зворушеною істотою, що пригадує молодих арабських коней: приміром, коли другі діти її запрягали і гнали, немов коня, уперед себе. Се була її найлюбіша забава. Упряжена в шнурки, мчалась, немов батожена, через поля і рови, дико і гарно, і була б з радості та з розпалу летіла, доки б не загинула, наколи б поганяючі не здержували її.
Се завсіди пригадують мені торжественні, поважні звуки дзвонів.
Одного понурого полудня, коли небозвід прибрався у грізні хмари, пустилася вона в дорогу до міста по наперсток. В дорозі напала її буря, обернула парасоль сподом наверх, зірвала капелюх аж на карк, одначе вона, з личком аж мокрим від дощу, прямувала сміло і відважно до своєї мети.
- Ти не боїшся? - питали її в торгівлі. - Лишися тут і пережди, доки буря не устане, а то завіє тебе кудись, ти, дрібна пташино!
Маленькі уста викривились гордо і зневажливо.
- Ні, я не боюся,- відповіла і вернула назад серед бурі, як прийшла.
Мала грудь розходилася з відваги, а сумовиті дитинячі очі, широко отворені, впились кудись в далечину. Чи вона хотіла вгадати рух хмар? Чи збагнути в зойках бурі яку гармонію, мелодію? Чи бачила особливіші форми і з’явища дерев, що вигинались у вихрі?
Завсіди пригадують мені се торжественні, поважні звуки дзвонів.
Було се сонячної, гарячої літньої днини. Вона пробувала на вакаціях у діда і баби на селі. Лежала над берегом ставу і вдивлялась в його глибінь або в його гладку, немов дзеркало, поверхню серед нервового дожидання. Над ставом гуляли й миготіли мільйони мушок. Великі, з вибалушеними очима жаби повиставлювали свої чотирикутні голови з води, заховуючись нерухомо і хлипаючи знічев’я за мушками. Другі знов голосно вискакували з трави у воду. А те шубовстання лишалось їй в пам’яті, і вона силувалася віддати його звуками.
Чорно-сині ластівки літали низько-низенько понад землею, купаючи в льоті рожево-білу грудь, немов з сваволі, що вона аж сміялася з радості. Усе те вона майже їла очима.
Недалеко від ставу стояли вулії під штучно, але навмисне для них приладженим тином: довкола чути було жужжання бджіл. Вони влітали й вилітали спішно, моторно, бринячи, одна за другою, хто їм приглядався уважно, і в безладді - хто дивився поквапно.
Вона бриніла враз з ними, лежачи на животі, спершись на лікті і уклавши бороду в руки. Бриніли все наново, заперши в собі дух, одностайно, тоншим або нижчим голосом, - се було їй байдуже, якого вони тону надавали. Опісля, поклавши голову в траву, замовкала і вслухувалась в жужжання. Лежала нерухомо, немовби в глибокому сні. Одначе не спала. Вона бачила образи в тонах, відчувала образи в тонах, переживала в уяві з’явища, котрі творила сама: казкові, фантастичні, неможливі і плакала зі смутку не виясненого...
* * *
Кленучи та відказуючи, бігали парубки по полях, розстелених поза домом та городом, і старались піймати жеребця, котрий не давався їм зловити, котрий кпив собі з них і немов-то жартував з ними.
До хвилини, в котрій були віддалені від нього на пару кроків, був він спокійний, пасся в житі, що сягало йому по шию, а коли мали вже схопити за уздечку, що за ним волоклася, блискавкою обертався від них, вибиваючи ногами, що підкови аж зблискотіли, і мчався божевільними скоками крізь хвилююче збіжжя, потрясаючи пишною гривою і топчучи та нівечачи усе, немов якась зловіща сила.
Неначе мала кітка, закралася вона хильцем до розбішеної звірини, і в хвилі, коли та знов паслась спокійно, вхопила її незамітно за уздечку.
Лячно товклось мале серце, і сама вона аж тремтіла з остраху! Якби кінь тепер обернувся та й тріпнув її ногами?
Ба! се було неможливо!
І він не вдарив її. Заховувався спокійно і, ведений дрібненькою рукою, ступав слухняно, немов та дитина, доки не дістався у відповідну руку.
Тоді мало що не били за те, що таке вчинила та виставилась на таку небезпечність.
- Дурню якийсь! Та ж він міг тебе вбити!..
Але вона не плакала.
Встромивши очі в одну точку і кусаючи нігті, думала вона бог зна над чим!
В ній хвилювалося так чудно, чудно: вона неначебто душилася; їй здавалося чимось барвним, перемагаючим, чимось, що пригадувало образи і переходило в тони...
* * *
Коли мала десять років, строїв у її родичів якийсь переїжджий стройник фортеп’ян. Він був молодий, гарний і чисто аристократичної вдачі. Про нього шептали, що він емігрант і що походить з високого роду.
Вона сиділа цілий час у куті, якраз супроти нього, скулена, і приглядалась йому та прислухалась у виникувані ним сильні акорди.
Вони були тільки самі в кімнаті.
Він оглянувся за годинником, а що не бачив його в кімнаті, то поспитався її, котра година, причім його очі звернулись на неї з лагідною увагою.
- Її уся кров вдарила до лиця, серце затовклося сильно, і вона не змогла вимовити ні слова. Якусь хвилинку дивився він на неї зчудовано та дожидаючи, а коли вона не відповідала, звернувся назад до фортеп’яна, причім якийсь меланхолійний усміх промайнув по його лиці. Вона завстидалась і не рухалася з свого сховку.
Другого дня прийшов він знов, а вона знов зайняла своє місце, дивлячись пильно на нього..
Він пробував, перебирав різні акорди, ударяючи завсіди однаково сильно, сильно й елегантно, як се чинить лиш рука вправна; підстроював, ще й грав, пробуючи заодно наново. Кожний його удар по клавішах і кожний живіший рух його електризували її і виводили з рівноваги.
Врешті мусив вже бути задоволений з інструмента, бо почав грати. Зразу недбало, немовби бавився, і одною рукою, більше «piano».
[2] Тони звучали, немов здавлений, пристрастний сміх, так, немов сміх жіночий, одначе не сміх щасливий... Опісля - обидвома руками. І тепер розляглись тони пориваючої, неописаної, якоїсь немов морозячої краси... Те, що грав, була пристрасть, як грав - зраджувало його як людину...
Зразу стало їй холодно, а опісля - сама не знала, як се прийшло,- почала плакати. Тихо, але цілою душею. Її перемогло знов те щось, що пригадувало образи, переходило в тони і немов душило...
Він, побачивши, що вона плаче перестав грати і дивився на неї здивований. Опісля кликав. її до себе.
Вона не рухалася... Він підійшов до неї... Вона притиснула долоні до лиця і не рухалася, немов мертва...
Він схилився над нею.
- Ти плачеш?
Мовчала.
Він зсунув їй лагідно руки з лиця і подивився в очі.
- Що тобі?
Вона не відповідала.
- Чого ти плачеш?
- Бо так...
- Тобі сподобалась музика? - питав він голосом чогось зміненим.
- Я... не знаю...
- Але ти любиш, як грають... правда? - казав він далі і так лагідно, немовби мав перед собою заполохану пташину.
- Я... не знаю... люблю, люблю!
- Штука, котру я тепер грав, зветься «Impromtu phantasie» Шопена. Чи затямиш собі сю назву?
- Наколи повторю... то затямлю.
- Коли будеш вчитися музики, то зможеш її грати, одначе пам’ятай - грати її тоді як будеш вже мати більше як двадцять років... Чуєш?
- Чую...
Опісля взяв її голівку в свої руки і дивився довго в її великі, сумні, заплакані очі.
Якийсь несказанно смутний усміх програв хвилину по його устах.
- Я думаю, - говорив він більше до себе, - що ти будеш її краще грати, ніж я, далеко краще!..
Опісля оглянув її руки і поцілував їх.
- Мені можеш позволити, будуча славо! - сказав він.
* * *
Коли виросла, була майже гарна.
Вона любила чи одного, пристрасно, з пожертвуванням, майже з божевільною любов’ю, однак вона була віроломна натура, - значить, не любила нікого довго. Вона й не подобалася довго мужчинам; її не бажав ніякий мужчина за жінку. Вона була розумна, дотепна, незвичайно багата натура. Займалась малярством, писала, старалась усіма силами заспокоїти жадобу краси.
Чому се їй ніколи не вдавалось?
Відповісти на се питання було б так само тяжко, як і на те, чому і її ні один мужчина не любив довго. Мабуть не мала вона в собі того, що прив’язує буденних людей на довгий час. Була занадто оригінальна, замало нинішня і не мала в собі нічого з «плебейськості».
Чи, може було се щось інше?
Може...
Вона стала лише половиною тим, чим обіцювала стати дитиною...
* * *
Я сама - то та «звихнена слава».
Я вижидаю щастя щодня і щогодини.
Я відчуваю, як життя лежить переді мною не як щось сумне, безвідрадне, важке до переконання, але як би один пишний, святочний день, гаряче пульсуючий, приваблюючий, широкий, пориваючий образ або немов яка соната.
Так, немов музика.
Солодкі, упоюючі, сумовиті звуки. Роздразнюючі, пориваючі, покликуюючі, вбиваючі... а одначе!... одначе...
Я не вчилася музики ніколи.
Я ніколи, ніколи не могла «Imprmtu phantasie» сама грати!! Але коли чую її, як другі грають, то душа моя наповнюється слізьми. Що се таке?
Що се є, що крізь усей той блиск, котрий хвилює так розкішно крізь мою душу... в’ється щось, немов жалібний креповий флер! І що я помимо того, що в моїх жилах пливе кров будучини, не маю будучини, не маю і житті своїм полудня?
* * *
Коли чую музику - готова вмирати.
Стаю тоді божевільно-відважна, стаю велика, погорджуюча, любляча...
Що й залежить на мені, коли лиш музику чую!..
1894
НА ПОЛЯХ
Так вчасно настала весна і так лагідно!
З теплим вітром, сонячним промінням і блискучим дощем, що ледве можна було замітити, як сніг зійшов із землі, і вона осталася без покривала.
І з тим було їй добре.
У своїй чорній наготі простерлася вона на сонці широко-далеко і купалася в запашних вогких віддихах весни. Місцями, де на ній назбиралася вода, покривалася легкою імлою, а там, де спочивала в ній озимина, прибралася в пишну, веселу зелень.
Під склепінням недоглядно співали жайворонки. Лише здавлено і немов перли гуляли трілери
[3] в висоті, і перлами котилися вниз...
* * *
- Так зарання і лагідно, як сього року, наставала весна лиш тоді, як ми дістали нашого Василя,- обізвалася мужичка Марійка до свого чоловіка, що лежав близько хати, грівся на сонці й пас свої пишні молоді воли; ні, не пас, а пускав їх лише, щоб нюхали траву, бо ж вона була ще заніжна і мохната, щоб їх грубі писки могли її скубати.
- Так так. Тоді як ми ще не мали нічого, а тепер, коли нам бог допоміг до землі, ми мусимо його тратити!
Вона не відповіла нічого; зітхнула й пряла дальше.
І між тим тоді і тим тепер лежала лише праця.
Від сірого ранку до пізньої ночі - праця.
Завсігди була вона тут - і ждала. Похмура й невмолима, пожирала все. Час, думку, забаву, силу, здоров'я, молодість, навіть і ту одробину охоти до життя, коли та хотіла в неспостережених хвилях переломити сірий одностайний тон і позолотити існування. Завсігди була ненаситна і невдоволена; ледве лишила чоловікові кілька крапель крові в жилах і сьомий день у тижні, в якім ішлося зранку до бога, а по обіді - в поле...
В поле!.. По двадцятьох майже роках доробилися вони кількох моргів поля.
Журбою й мозолею пересякла кожда грудка, але й любов'ю. Тою жадною, заляканою любов'ю, яку відчуває кождий мужик для своєї землі.
Про неї говорилося, як про живу істоту.
Хто її кормив - того кормила й вона.
Хто її не занедбував - того не занедбувала й вона. Ніхто не розумів її ліпше, як мужик,- і тому дав бог мужиків, як сотворив землю.
Доки буде земля - будуть і мужики...
* * *
Мали й двох дорослих синів.
За кілька неділь старший, Василь, мав ставати до бранки
[4] Від хвилі поклику ходили всі, мов під вагою якогось тягаря. Покличуть його? Чи лишать? Коли би взяли...- щоб ніхто не діждався тої години! - настав би всьому кінець!
Поля родили б без помочі його молодої сили лише слабий хліб. Вони обоє постарілися передчасом, а молодший син не вдався. Йому була земля байдужа, і він оминав працю. Безжурний був і до дівчат прихильний. Мов половик спадав всюди, де лиш були які танці, і коїв між ними лихо!.. До того й крав іще, брехав і обмивав своє сумління в горілці.
Вкінці закохався в якійсь молодій циганці, що розумілася на зіллях, і забув про тата й маму.
З плачем відвернувся сором від нього.
Такий був молодший...
Бог один знав, що тепер настане. Батьки дивилися в будуччину, як у ніч. Досі був старший їх єдиною потіхою. І молоду мав уже: молодесеньке покірне дівча, що плакало з любові до нього...
* * *
- Був ти в панотця? - перебила вона мовчанку.- Може, він порадив би, що робити, аби не втратити дитини!
- Ей, панотець! Він був знов такий жовчний! День перед тим упала попадя під час служби п'яна до церкви і сварилася з ним, що без неї винаймив одному мужикові кусень поля. Потім билися обоє таки в церкві... Вона кинула за ним хрестом... Тепер він знов лютий і важить свої слова грішми...
- Що казав?
«Дай на службу,- казав.- Буде, як бог схоче».
- Треба дати,- відповіла жінка.
- Піду й дам,- відповів він побожно,- лиш треба би що продати.- Що? - він сам не знав іще; може, оту пшеницю, що ховав її старанно на поді на насіння і хотів сам тепер посіяти, або один вулій з бджолами? Мав чотири пні.
- Ти поговорив би з учителем,- говорила дальше Марійка.- Може б, він дав яку раду?
- Е! Що вже той порадить! Він знає лиш калатати про свою біду та про те, що в своїми дітьми гине з голоду. Колись-то, міркуй, Маріє, казав мені, аби наш Василь женився з його донькою.
- А він що, вдурів? Нащо Василеві панни?
- Се тому, що в них велика біда. Має багато дітей.
- Але зате має цісарську платню.
- Я йому се казав; а він каже: її забагато - щоби вмерти, а замало - щоб жити.
- Погано...
Потім обоє замовкли.
На її передчасом постарілім ніжнім лиці розстелилася жура. Пряла ще пильніше. Він дивився на воли. Василь виховав їх. А тепер доглядали їх усі, як ока в голові. Але ж бо й файні були вони... Ціле село любувалося ними. І сам двірник не мав таких волів. Були оба червоні, товсті, блискучі, а їх вола звисали аж по коліна. До того були в них ріжки маленькі, білі, як місяць, коли настає; а самі були розумні й послушні,- потіха й надія Василя! Восени хотів він ними виорати поля, а потім - продати. За ті гроші для себе й своєї «жінки» хату поставити. Або докупити кусень поля й кілька господарських речей: віз і інше таке, що потребував конечно. Або поставити стодолу, хоч і малу, як її ставлять німецькі господарі; або податки поплатити й інші громадські дачки. Або... ей, стільки-стільки було того всього, чого він хотів! Все те, що було потрібне, сунулося на чоловіка так часто, тиснулося так близько... одне по другім, росло чимраз вище й вище і доводило до розпуки - що все ще його не було!
Все те неначе містилося в тих двох гарних спокійних звірах, що їх доглядали, мов собі рівних, і з якими і спали, і їли під одним дахом...
У сльотних неділях, коли годі було йти в поле, грали коло них у сопілку. Різні пісні - сумні й веселі. Вони стояли спокійно, ремигаючи, і дивилися своїми великими лагідними очима так розумно вперед себе! А коли, було, перестати й забиратися зі стайні, завертали свої статочні голови за чоловіком і ревіли! Тоді треба було мимоволі вертати і гласкати їх...
Прекрасні, мудрі звірі...
* * *
Здалека пізнали Марійка і її чоловік давнього пропінатора
[5] Беньяміна, як ішов полем вузькою стежкою до них. Перед якими двадцять п'ятьма роками прийшов він у село, бідний жид, із жінкою й дев'ятьма малими дітьми.
Від трьох років мешкав уже в столиці.
Збагатів, переселився туди, мешкав у великій кам'яниці, повіддавав доньки за багатих панських купців, а сам ходив із грубим золотим ланцюжком коло годинника та блискучим проти сонця великим капелюхом.
Але він усе не цурався того тихого села, що між своїми широкими полями конюшин і жит, з своїми хатками, критими соломою, виглядало, мов купка мушель з-посеред зелені.
Щовесни приходив він і питався про поводження й здоров'я людей. Знав усі їх справи і їх журби. Постарівся з ними, знав звичаї їх життя і ніяк не міг відірватися від сього кусника землі назавсігди.
Навесні находила на селян, крім звичайних турбот, що відчувалися в ту пору найглибше, ще й велика жура про синів, покликуваних до війська. Неначе мряка, лягав смуток на молоді й старі уми.
Привіталися.
Він подав їм руку, прибрану в червоняву рукавичку. Говорили про всіляке. Найбільше про матеріальний стан села, про засіви... Потім Беньямін звернув увагу на красні воли, що паслися.
- Пишні звірята! - сказав, і його очі усміхнулися.
Серце старого селянина знялося з утіхи.
- А правда? - Більш не сказав нічого. Він знав, що знав.
Марія перестала прясти й глянула йому в лице.
- Се воли нашого Василька,- сказала.- Ви й не знаєте, пане Беньяміне. Наш Василь такий господар, що йому й пари в селі нема. Ніколи не побачите його на танцях, ніколи в корчмі. Якби Василя не було, було б вже давно по всьому! Коли б ви знали, який Василь чемний... коли б ви знали.
А він знав усе і став разом із ними хвалити.
- А оці воли, пане Беньяміне...- хотіла вона ще щось сказати про звірів, але він перебив її:
- Ей, що там воли! Віл усе волом. Але як стоїть діло з бранкою?
Тут зітхнули старі й почали нарікати.
Він здержано, покірно, з похиленою на груди головою, з сумом, а вона - балакливо, горесно і з рухами, повними грозьби.
Сотню разів проклинала вона вже тих, що як голодні вовки кидались на синів! Нехай би ніколи не найшли спочинку в гробі, а на тамтім світі ані одного ясного кута!
Беньямін сміявся.
Яка вона була дурна! Чи вона не знала, що інакше не могло бути?
Знала! Яка їй з того розрада?
Беньямін грався своїм ланцюжком від годинника і думав довго. Потім казав, що справа далась би, може, змінитися і на добре, хлопчисько міг би, може, остатись дома. Що, справді, годі його увільнити, але... але...- Він не докінчив гадки й похитав журливо головою.
Але що?
Але те коштувало би дуже багато.
Боже!
Таки так. Коштувало би багато...
Може, й більше, ніж варті оці глупі воли...
Ісусе Христе!
Та що ж? Чи се таке страшне? Коли подумати, що від сього залежить усе... що син працював би три роки дома, замість бігати три роки по толоках, чистити гвери,
[6] бути слугою чужих людей, бути виставленим на всякі небезпечності, а ще гірше - на смерть, то що значить два дурні воли супроти того всього? За три роки можна мати знов такий «гаразд»!
Обоє признали, що він каже правду, але не переставали нарікати. Се ж таки страшна річ - пара таких волів!
- Я вже думав сяк і так,- обізвався селянин,- хоч і не говорив про се нічого. Наприклад: спродати оці красні воли й піти з грішми перед панів...
- Що ви хотіли би? - майже скрикнув Беньямін.
- Піду, кажу, до панів, поклонюся їм, покладу гроші на стіл і скажу: «Пустіть мою дитину. Я не хочу дурно. От тутки моя праця; я даю її з радної душі... цісареві... або кому вже треба. За те пустіть мою дитину...»
Беньямін розсміявся, як перше.
- Який же з тебе дурний мужик!
- Я дурний, се правда, але до того не треба багато розуму...
- Так? Не треба багато розуму? Спробуй лише, побачиш, що станеться з тобою і з твоїм Василем. Спробуй лише!
Жінка почала плакати.
- Так, так, небоже! Ти сидиш тут на полях і розумієшся на таких справах стільки, що твої воли. Се кажу я тобі, бо інакше годі. До панів і не вільно йти; а хоч би ти, мужик, і перед них пішов, і їм й сто разів поклонився, то все ж таки було б се, що ти сказав би, мужицьке! З панами говориться інакше. Се не для твоєї голови. Дай спокій, коли не хочеш справу попсувати!
А наляканий селянин не хотів справу попсувати.
Беньямін хотів оцю річ узяти в свої руки. Не дуже радо, але з милосердя для них. Він знав їх обставини докладно, знав, як дрижали над хлопцем і якою силою був він в їх існуванні. Лише тому. І тому, що він не був такий злий мужик, як інші, а був завсігди добрий і чесний, і що хлопчисько не мав серця до війська, мимо свого медвежого здоров'я й сили...
А голос молодого Василя доходив до них здалека м'якими хвилями. Він співав при роботі. Веселі й сумні пісні причинялися несвідомо до того, що тут рішили гірку справу. Рішили його любимців спродати, а гроші за них обернути на його визволення. Беньямін мав те все зробити.
* * *
Старі провели його далеко, аж на кінець села, а Марійка понесла за ним іще для його жінки гарний барвний коверець, що сама його виробила й хотіла ним на весіллі Василя застелити лаву,- найкращий кусень зі скрині. Потім вернулися обоє додому.
Було се одної сльотної, зимної днини в жовтні, як Василь покинув своїх батьків і землю.
Нічого не помогло, хоч і волів продали, хоч і сам Беньямін орудував грішми...
В день перед тим чорні ворони окружували безнастанку соломою криту хатину, мовби там лежав труп і ждав на них довго...
Потім настала осінь.
Закутана в мряку, з супроводом зимних вітрів і з сумними сірими вечорами, з хлипанням безнастанних дощів...
Тихо й пусто було всюди, але неспокійно.
Було щось, що мучило... гризло... щось, що, себе під'їдаючи, ширилось без відпочинку і спокою.
Се була туга.
За молодою, здоровою, жвавою силою, що потяглася кудись, лишаючи все ще сліди по собі, тут і там, мов літо.
Стайня стояла пусткою.
Красні звірята, з великими лагідними очима і сильним теплим віддихом, лишили порожнечу, що боліла господарів безнастанно і не загибала. Все те, чого було треба й чого ще завсігди не було, зростало, кидалося в очі, збільшалося, байдуже й тривке, і заповідало якесь безконечне існування... Земля лежала сумна.
Щось сильне, здорове не могла вона сотворити без молодої сили. Мусила ждати.
І з самого початку, від першої хвилини його відходу,- все ждало...
* * *
Крізь понуру масу мряк, в яку уткалася гризуча туга, що укладалася щораз тяжче на все й ширилася тяжкими хвилями так далеко, як око сягало, спонукуючи, що всі барви блідли,- пробивався один голос. Незамічений, він співав водно: Світла! Світла!..
Чернівці, 4 квітня 1898
ПІД ГОЛИМ НЕБОМ
Глибока зима.
Небо закуталось в однобарвну сірину; нефоремні снігові хмари збились під нього і, злившись із ним, творили сумну копулу
[7] над широкою білою рівниною піль. Неначе з неба висипалась, так снувалася нечувана маса чорних кавок довгими рядами по білих межах і, величаючись рухливо, радилась над чимсь поважно. По годині розділились на три табори, знялись один по другім журливо вгору й поплили чорним хрестом поважно вдалечінь. Летіли звільна ритмічними рухами чимраз вище, заверталися кілька разів назад. Кружали сумовито, жаліючи над полем, пустилися лагідно в сторону міста, що далеко від піль визирало з мряки на взгір'ю стрункими вежами,- завернули знов назад і зникли, мов розплились здрібнілими точками в мрячній далечині.
* * *
Біла рівнина лишилася пуста.
Безмежна, широка, як степ, прибралась у грубу верству снігу й гляділа тупо в сіру небесну копулу.
Нею далеко вилася дорога й губилась чимраз далі в білості. Око так і в'яло від посрібленої поверхні.
В гладку рівнину прямували одні малі сани.
Глибоку тишину, що стелилась над широким тим застиглим морем, перебивали напрямком дороги голоси дрібних, дитячо-дзвенячих дзвінків і мов кропили її тоненькими, одностайними крапельками звуку.
Малі сани тягнула рудава конина.
Не була гарна, сама собою незграбна. Довга шерсть її не знала греблиці і щітки, а грива росла, як хотіла. Лиш ноги в неї були тонкі і сильні, мов струни, а груди і ніздрі широкі - знак витривалості в потягу і бігу. Ішла пильно; по важності, з якою ступала, знати було, що була інтелігентна і вдячна звірина і що належала до тих, що радше з утоми падуть, чим залишать свій тяжкий обов'язок. І вона любила обов'язок. Прийшла з тим потягом - сповняти все, що наклав хто-небудь на неї - вже на світ, і він ніколи не давав їй спочинку.
Батога ненавиділа.
Знакомство з ним уважала за грубу ганьбу, а коли лучалось їй кілька разів, що вдарено її ним,- вона складала вражено вуха взад і валила скажено задніми копитами. Ломила дишель або орчики або рвала посторонки. З того часу не брали вже до неї батога, а грозили їй лише кулаком.
І дивно! Хоч сидів її пан звичайно позад неї, і вона не все могла бачити, що діється там,- усе-таки відчувала, коли він здіймав кулак над нею й до своїх грубих, напоминаючих окликів - махав ним грізно. Тоді летіла, як пилена, широкою рівниною, гнана диким почуттям страху, що на неї туй-туй спадуть якісь здоганяючі її в воздусі чорні пошматовані хоругви і уб'ють її на місці, мов грім.
Упряжена в старанно пов’язані й поштуковані посторонки і шнурки, йшла скореньким і пильним кроком, схиливши стріпату голову вниз, неначеб добре знала свої обов'язки. Раз - заїхати завчасу додому, щоб не остатись уночі на тім білім морі, не стрінутись на нім із завірюхою, що страх як грізно й самовільно шаліла на безкрайності, а по-друге - що знала, кого везе.
Тягнула родину ідіотів.
Почала їх тягнути, коли ще ранок був притемнений бурим серпанком задуманої ночі, і мала ще перебрести оце ціле застигле море до вечора. Чи успіє?.. Не знала.
Сніг лежав грубо, дорога не була добре уїхана, а у воздусі ген високо роїлись, майже клубились, білі дрібосенькі рої і віщували недобре. Лише ще не знати було, в котрій хвилині розіб'ються й нечутним летом заповнять воздух і засиплять і без того білу рівнину.
* * *
Вітер почав злегка глузувати собі. Змішався з гострою, мов огонь пекучою, студенею і розпочав гульню. Зразу легким танцем на поодиноких місцях, а опісля в зміненім tempo. Зривався і утихав раптом. Прилягав до землі й затаював віддих... потім зривався шалено і, знявшись широким крилом угору, рвав білі хмари ніжних сніжин у свої обійми і, розшалівшись із ними, мчався дико застиглим морем. В полеті спинявся від часу до часу, кружав у дикій несамовитій пустоті на однім місці й кидав високо клубами снігу стовпом угору...
Краплі звуку дрібних дзвінків розплакалися...
* * *
На переді санок сидів він і держав віжки.
Одягнений у старий почорнілий кожух, сидів, як голова, на малім підвищенні, що уходило за сидження.
Голова, прикрита мізерною шапчиною, неначе без шиї, вибігала вся в бороду. Борода з малою, як у кози, чорною рідкою борідкою, становила найбільшу і найвиднішу часть лиця. Кирпатий ніс, малі, мов перець, очі дивилися в тупій і заразом ідіотично-задумливій плоскій журбі з-під низького чола перед себе.
У деякім віддаленні за ним, на лабузі, нижче від нього сиділа вона. Обвита темною хусткою, голова була ще раз вузенькою білою хусточкою понад чолом перев'язана, знак, що дорога їх була далека.
І в неї голова сиділа на карку, мов без шиї. Але її лице... боже, те її лице! Заокруглене, плоске, було майже вгору звернене. Грубі й широкі губи пишалися погано на лиці, ніс круглий, а великі, мов небо, сині очі перейнялись навіки безвиразним поглядом.
Значно було: ніколи в житті не морщила думка її брови. Ніколи не зазнавала зворушуючих почувань; в її душі - погода. Вічна, до розпуки приводяча, одностайна, тупа, глуха погода! Вічна бездумна погода! Сиділа так за ним, що знати було: він був кермуючою силою й головою всього, а вона лише в спокійнім вижидаючім послусі приймала все, не застановляючися ніколи над тим, що походило від нього. Він знав, що робить.
* * *
Як найшов саме її, і де надибала вона його?
Між ними проходило й пересувалось стільки людей,- вони родились кожде в іншій місцевості,- а однак ждали десь обопільно несвідомо на себе. Його не хотів ніхто, аж доки вона не стрінулася з ним, а з неї глузували всі, доки він не порозумівся з нею.
Опісля й вийшла якась напрочуд дивна, напівдика, напівсмішна гармонія. І який був він, а все-таки навіть і він устроїв собі свій власний світ, де був у себе сам-один паном, рядив і мав усе під своєю опікою і де все виходило, як хотів, де був самовладцем і був ним із цілою своєю ідіотичною повагою.
Сидів тепер у напруженій задумі й мав свою хатину перед душею. Малу, схилену, соломою вкриту хатину, зі скісними віконцями, коло неї низька шопка і стіг соломи... Хата під лісом, майже обведена ним, у глибокій затиші, мов старий, спорохнявілий, ніким не тиканий гриб.
В ній оставив конаючу матір. Далеко-широко від лісу жодної душі - лише бліда німа рівнина.
Вони вчора зранку виїхали з дому. Треба було в місто. Оце вертали...
Між ними обома сиділо воно. Носило сліди його і її на собі й було осередком одинокої іскри божої в убогих їх душах, осередком їх любові. В'язало їх тісно з собою й приковувало до малої під лісом засуненої хатини. Своїм дрібним, мізерним існуванням надало їм відразу ціль життя і силувало несвідомо до живішого думання й праці. Зрозуміли. Треба було за що-небудь братися. Воно було. І з усього визирало для них воно.
Сиділо, загорнене в найліпшій одежі й хустині, негарне, з вибалушеними ясними оченятами, і дивилося, мов черепаха, однаково перед себе. Нагадувало також молоді, з гнізда визираючі пташенята, з голими голівками й майже наверх вилізаючими очима...
І спокійно між ними сиділа безжурність.
* * *
Вліті возили від часу до часу до одної великої лазні в місто мітелки із зеленого дубового листя, де діставали від сотки 2 з. р. Майже ціле літо в'язали й в'язали.
Все, що робили - робили разом. Мале зносило налагоджене дрібне пруття, а родичі в'язали його механічно, мовчки. Куди не глянути літом коло їх хатини, всюди повно мітелок. Була обтулена ними, а призьба завалена верствами предивного того багатства.
Здавалося, ціле життя їх, уся будучність крилася в зеленій дубині, що рік-річно весною відновлялася і простирала до них свої густі крислаті віти, а вони так і чіпалися за зелене гілля й майже живилися ним.
Взимі вона пряла або брала від знакомої жидівки з міста пір'я дерти. Він ходив з цимбалами по весіллях або наймався десь колись із кониною. Це останнє - рідко. Його хатина далеко від села, і люди навідувалися мало до нього Часом вивозив і вугля в місто.
Мізерно діялося зимою в них.
Майже пересипляли її. Одинокі живі сотворіння, що викликували рух коло хатини, були конина й собака. Їх треба було доглядати і з хати дозирати.
Конина вешталася цілими днями свобідно, мов добра газдиня довкола хатини, нипаючи то тут, то там за чимось коло призьби і край лісу, заглядаючи часом і в хатину крізь вікна своїми мудрими блискучими очима, а собака ворохобилась на найменший шелест дерев. Її гавкання гнало дико в понуру глибину мовчаливої дубини, лякало полохливі серни до нестями й грало довго грізною луною в тишині лісу.
Пізньою осінню припленталася до них його старенька мати, що жила літом із милостині, а зимою переживала у них, і недавно занедужала. Була поражена. Лиш одною рукою володіла. Вони дожидали її кінця, і свічка горіла коло неї майже ненастанно...
Лежала тепер сама-саміська в хаті й дожидала їх.
Вони виїхали в місто випросити трохи грошей за мітелки вперед. Треба було справити похорон, як вона вмре. Деревище
[8] зладити, попа заплатити, похоронний обід подати... Випросили за тисячку мітелок 15 з. р. Звичайно діставали двадцять, але сим разом і тому що наперед, і взимі - лише стільки.
Вертали оце. Знаходилися саме в половині дороги й серед безкрайнього поля.
Погідні і вдоволені вертали. Він неначе велику добичу зробив і сповнив важку задачу. Мав стільки грошей у своїх руках! Ніколи ще стільки разом не мав, ну... але в нього мати вмирає, а може, вже і вмерла?.. Він поховає її гарно, як газді личить, щоб люди не глумилися з нього. І так все чогось підсмішкуються. Але то нічого, все буде добре. І він почув себе важним і неначе бачить ті похорони.
Бачить хоругви коло своєї хатини і багато людей з повідкриваними головами. Один чоловік тримає хрест у руках. Поза тим не бачить нічого і не вспів більше нараз подумати...
Так. Його мати вмерла. І щоб не казали, що він не похоронив свою маму. Свою рідну маму...
Віз із собою кільканадцять свічок, кусень м'яса на посмертний обід, трохи муки... і велику пляшку горілки.
* * *
Собака скавуліла коло хати голодним, жалісним голосом, хвилями зривалася, кидаючись на всі сторони несамовито, й майже уривалася на дрантивій мотузині; однак ніщо живе не з'являлося. Іншим часом дивилася неустанно на двері блискучими очима, чи не одчи-няться і чи не кине їй хто якого їдла; але вони, немов навіки, зачинилися, і вона плакала з жалю й нетерпливості.
Ціла хмара чорних ворон злетіла звідкись і позасідала на гіллі довкола хатини, наїживши скучно дрібне пір'я. Лісом гнав дикий глухий шелест... ломилося сухе гілля, мов о нього отиралося щось... а відтак наближалася ніч. Недобра, нечувана ніч.
Вихор не уставав. Зимою, як вогонь, в'ялило все, а він так і розносив собою.
Із-за лісу надлетіла біла хмара снігу й кинулася на хатину. Рвала й термосила її, добивалася й силувалася розірвати вікна або двері. Не чув її ніхто там, усередині. Вона прилітала з широкого поля і благала рятунку. Там страшне діялося...
В хаті було тихо і темно, свічка згасла.
В углах темнота стовпом зросла і стояла недвижно, а серединою хати прокинувся сумрак. На печі лежала старенька й світила чорними очима просто у вікно.
Чула все. Не могла одчинити вікна, воно було забите, а вона, лиш одною рукою й душею жива, хрестилася насилу й відповідала: «Я чую,- казала,- але не можу, вертай назад».
Хмара помчалася кудись, полишаючи за собою гробову тишину в хаті, а за хвилину прилетіла друга.
Знов те саме. Термосіння, стогін і гудіння в комині. Жмені снігу металися о вікна, а вкінці почалося дике шаління довкола хатини. Мала хоч би й розсадитися, а доступити до живої душі... Холод тиснувся жадібно коло шиб і бажав усе навіки заморозити, а вітер заохочував гострим свистом.
Через час почувся голосний лускіт, а опісля жалісний бренькіт. Зі сторони лісу відірвалося вікно й, падучи, розбилося на дрібні кусні...
* * *
На полях зле виглядало.
У повітрі нечуваний бій. Хмари снігу кидалися зміями на себе, клубилися й розбивалися завзято; інші знов металися серпанками сполохано на всі боки, розпинали широко свої крила, відпирали напір дикого вихру. Але він, сильний і розлючений, рвав їх із собою, кидав до землі, а опісля, знявши їх угору, розносив з побідним свистом по широкій рівнині.
Мала конина боролася з усієї сили в білих роях. Крок за кроком тягнула свій тягар, але дороги вже не знала, її змело - і перед нею зрівнялося нараз якесь одне широке біле море...
Її шерсть і грива одубіли. Вона йшла зі спущеною головою й тяжко дихала. Чула, туй-туй упаде. Від часу до часу ставала, відсапувала, а потім, немов почувши за собою грізний кулак, рвала вперед. Вітер пер її все вбік, і коли вона вже майже подавалася, надлітали серпанки снігу і навертали нею в противну сторону. Не бачила виразно, куди йде. Дзвінки додавали їй сили. Слухала їх. Хвилями видавалися вони їй, як тоненький бренькіт мушок уліті, коли паслася краєм лісу, і вони в сяєві сонця ліниво роїлися у повітрі або докучали їй коло очей. Тоді вона майже рвалась уперед, і їй здавалося, що, прискоривши кроки, спиниться коло зеленого лісу і дрібонької ніжної трави, котру так любила спасати. Та ба! Се не було літо, се була зима, люта, як вогонь.
Грубі напоминаючі слова пролітали над нею чимраз рідше й слабше. Десь немов розліталися. Віжок, здавалось, ніхто не держав. І справді не держав. Її пан витягнув пляшку з горілкою, що віз її на похорон та посмертний обід, і розгрівались нею всі троє. Перемерзли до кості. Мали під собою лише купу лабузу і якесь лахміття. Коли виїздили з дому, було тихо в повітрі.
Вона попивала жадібно подаваний їй ним розгріваючий напиток, хукаючи раз у раз у закостенілі руки, а мале, напившись, уснуло. Він уже найдовше прилягав устами до пляшки. Опісля викрикував важким і грізним голосом на конину і часом, мов пригадував собі щось, дивився диким, переляканим поглядом перед себе. Довкола нього шаліла заметільниця, страшна, давно не чувана, і він не бачив нічого. В лице, що висував його, аби глядіти ліпше вперед, било зимними шпилечками, і очі стулювалися мимоволі. Щоки аж пекли зі студені; вух не чув уже. Кілька разів мелькнуло йому через голову: чи не взявся його блуд? Але потім успокоювався. Не може бути. Конина тота ніколи не блудила. Їздив уже нею четверту зиму. Раз сама заїхала додому, як він ще з одним чоловіком, підпивши собі трохи, позасипляли на візку. Не було й куди блудити. Полями вела лиш одна дорога; нею їздив рідко хто зимою, хіба лише літом, як на полях лежало збіжжя,- отже, нікому було з дороги уступатися. Біда лише, що розревілась завірюха, дорогу замітала. Але вона все знала, вона заїде, як треба. Все додому рвалася. Худоба все так. Лише коби студінь попустила... з зимна аж щоки розболіли... Щось пірвало його за шапку й збило з голови. Майже насилу утримав. Відтак засунув її тісно над чоло, потягнув іще раз із пляшки, подав жінці пляшку і, заховавши її опісля коло себе в ноги, закинув собі віжки на шию, руки засунув у рукави і, згорбившися вдвоє перед вітром, попав у тупу задуму й сидів недвижно.
За ним іззаду змовкало також. Жінка лягла в сани, аби захоронитися від вітру й охоронити від нього сплячу дитину,- отже, ніяк було балакати. Вітер і так відганяв слова й ловив їх у себе. Їхали так довго. Часом мов зі сну прокидався і гукав на руденьку: «Каліко, мой, чого стоїш?» Або грозив диким голосом...
Перед його уявою стояв непорушно, мов понурий мур, великий дубовий ліс, а під лісом його хатина. Відтак бачив матір на печі. Коло неї горіла свічка...
Він сам уставив її там... і вона горіла.
Далі видів похорони... хоругви... людей з повідкриваними головами, а опісля посмертний обід. Він зладив посмертний обід, бо його мати вмерла. Ходить між людьми, просить їсти й пити і наливає горілки з пляшки. Пили. Він усе наливав, а вони все пили. Най п'ють, аби знали й аби не говорили. І так усе підсмішкують собі з нього,- але раз най знають. Він матір свою ховає. Зладив посмертний обід...
Надворі завірюха, очей не може розплющити, але це нічого. В хаті тепло, і йому тепло. В цілім тілі розливалося тепло, а заметільниця так лютувала й товклась - аж страшно... лісом гуділо...
І гудить, і шелестить ненастанно. Се ж ліс-велетень, се листя так шелестить... дубина та золота!
Ей, той ліс, той ліс, той ліс! Хто б його знав, що то за ліс,- навесні хто б його знав... Великий та зелений! Він його тато і мама і годує його, як свою дитину. Його гілля широке й зелене, листя чорне, блискуче, аж любо мітелки в'язати. Всі в'яжуть: він, жінка й мале. Але мале найменше. Воно зносить листя, а зносячи, робить доріжку зелену, грається листям. Обсипає себе ним, а листки літають, мов зелені метелики, довкола його голови. Що йому робота? Що воно знає? Йому аби все готове було, та тепло аби йому було. Сонце аби йому гріло. А сонце світило й гріло... пригрівало так, що розкіш. Усе тіло теплом своїм заливало...
«Каліко, мой, чого стоїш?»
Причулось їй оце, чи вітер розніс був ті слова і аж тепер вернув назад до її слуху?
Дзвінки мов стрепенулися, мов жменею з жахом розсипані на однім місці,- так раптом зойкнули.
І знов те саме. Голосне сапання, майже стогін,- і брела своїми тонкими ногами в закостенілім морі.
Неба, мабуть, не було.
Понура маса звисала, затемнена, над землею. Над білою рівниною клубилися хмари снігу, інші знов, мов у перегонах, літали в несказаннім переляку, безцільно, гонені диким вихром. Він сам, невидимий і гострий, мчався завзято на всі сторони, шукав і котився за кимсь, бушуючи у невисловленій лютості.
Нечувана погоня відбувалася німо на широких просторах.
Дзвінки задрижали і змовкли.
Руденька станула, мов укопана. Десь недалеко перед нею перелітала в серпанках снігу закутана довжезна чорна змія-велетень з червоними, вогнем налитими очима, голосно стогнучи та сапаючи, через поля й зникла. Лишила за собою чорні клуби диму. Довго було ще чути її стогін і стукіт, а потім все утихло. Майже не тямлячись, завернула руда. Дрижала на цілім тілі з переляку. Оглянулася за підмогою. Але їй метнувся в очі лише німий вітер і танець розшалілого снігу.
Поступила кілька кроків уперед і вдарила головою о якийсь височенний тонкий стовп. Знов станула. Над її головою розсипалася предивно гармонійна, сміла струя звуків і не умовкала. Дзвеніла безперестанку, неначе гнала одностайним, безжурним летом через цілий безмежний простір...
Насторчила вуха й слухала Що се? Було миле й гарне, і ніколи не чула цього, хоч кілька разів переїздила сею дорогою! Грало так звучно й рівно, і не мало нічого спільного з оцею заметільницею. Воно не боялося її і летіло так спокійно й сміливо крізь вихор до своєї мети...
Відтак прокинулася.
Вона знов стояла; і зараз гримне голос, підніметься кулак над нею. Не відчувала його вже довший час над собою - отже, він, певно, туй-туй підніметься, а з ним разом і ті чорні зловіщі шмати, що їх, мов грому, боялася.
Почала рватися вперед. Дзвінки розворушились і пілляли звуками її сліди. Підбігла короткий кусень... та що се таке?.. Вона зачепила о такий самий стовп, як перед хвилею, і з нього розходилася, як передше, та сама чудова, мила гра. Струя звуків, сама одинока, плила одностайним бренькотом своїм невпинно через оце море в безвісті...
* * *
Та вона не стояла тут більше. Напруженими силами тягнула. Часом падала і знов уставала. Дикий ляк запанував над нею. Їй здавалося виразно, що замість кулака настановилася там за нею на санках чорна, недвижна, кінчаста купа, стається чимраз тяжчою й дивиться заєдно на її хребет. Щось чужого почула на санках і те чуже мусила тепер везти. Ясний інстинкт, що проводив її досі, почав покидати її. Очі почали іскритися, ніздрі розширятися. Ціла довга грива наїжилася, миттю вона скочила сполохана вбік, а потім почала утікати.
Несамовита сила вступила в неї, і вона утікала. Гнала протяжними скоками; заднім тропом майже прилягала до землі з остраху, а переднім крупом порола сніг. Дзвінки не опускали її. Товклись пискливо довкола її шиї й благали розпучливо не зупинятися ані на хвилину ніде. А коли ставала, аби набрати сил, її грудь, здавалось, туй-туй розсадиться,- і дзвінки лякливо вмовкали, мов ховалися раптом у сніг. Тоді ставало їй ще гірше, і вона знов утікала безтямки.
За нею росла на санках чорна купа. Білі серпанки снігу супроводили її з обоїх сторін. Тулилися до неї, міняючись один по другім, а нарешті осілись на ній нечутно й вкрили її своїм ніжним біливом цілковито. З-під нього визирав лише якийсь чорний вершок - і стався ненастанним пострахом для рудої.
* * *
Над ранком бій устав.
Запанувала тупа тишина. Широкі сніжні крила хмар прилягли білим сріблом до землі й не знімалися з неї більше. Вихор згубився. Небо прибиралося в сіру барву і тонуло в жалібній задумі.
Слабим знівеченим кроком і з ледве чутним, дрижачим звуком дзвінків приволоклася конина додому.
Станула саме перед дверми...
* * *
Собака рвалася. Вже здалека почула їх і вітала диким несамовитим скавулінням. Тепер лягла до землі й воліклася до них покірно, наскільки їй се позволяв мотузок. Скавуліла й вила, а очі іскрилися предивним світлом. Піднімала голову й оповідала. Ждала два дні... не їла... не бачила живої душі. Оті двері он там не відчинялись, як зачинились за ними... а тепер... а тепер...
Гавкала неспокійно і болісним, роздразнюючим голосом, то знов шаліла, простягаючи лапи до руденької.
«Що ж? Що ж?..»
Тая стріпалася з цілої сили й поволіклася з тягарем до стога. Дзвінки зсунулися з неї, упали до землі, а звуки розбіглися з поспіхом на всі сторони і згубилися.
* * *
Ніч. Глибоке, безкрає небо погідне й оживлене. Звізди миготять, дрижать, грають світлом своїм, а де-не-де перелітають лукуватим полетом і міняють місця на небі.
Між ними спокійно стоїть місяць.
Ясне магічне його світло розпливається лагідно довкола нього. Біла пуста рівнина залита ним, мов сріблом, а високі тонкі стовпи, що біжать правильно по ній - тут, і там, і далі, кидають на неї пасма струнких тіней і мов в'яжуться руками з собою, аби не згубитись у одностайній пустині.
Довгий дубовий ліс, прибраний в іній, творив краєм рівнини кришталевий мур. Його вершки, прозорі в світлі, майже розпливаються в нім.
Около півночі станув у закам'янілій недвижимості й побілів цілковито.
Бачив: у поблизькості хатини пересунулась тайком мряка, мов срібна, ледве замітна тканина, прийняла чудно сформовану постать і перетяглась нечутно кришталевим верхом у пусту освітлену рівнину...
Місяць пронизав її своїм лагідним сяєвом, а відтак заховався на хвилину за хмару, заглянувши в її фосфоричні безсмертні очі...
Вона щезла...
* * *
Струя звучної, спокійної гри летить живо рівною ниткою далеко білою рівниною, невтомно, без перерви, мов у вічність...
Де урветься?
Їй байдуже.
Страху перед нічим не знає.
Чернівці, 25 марта 1900
1
- Фантазія-експромт (фр.).
(обратно)
2
- Тихо (іт.)
(обратно)
3
- Трілери - трелі.
(обратно)
4
- Бранка - призов.
(обратно)
5
Пропінатор - корчмар.
(обратно)
6
- Г в е р - рушниця, гвинтівка.
(обратно)
7
- Копула - купол.
(обратно)
8
- Деревище - домовина, труна.
(обратно)
Оглавление
ЧЕРЕЗ МОРЕ
ОСІННЮ
СЛІПЕЦЬ
СЛОВО ЗВОРУШЕНОГО СЕРЦЯ
СНИТЬСЯ
IMPROMTU PHANTASIE [1]
НА ПОЛЯХ
ПІД ГОЛИМ НЕБОМ
*** Примечания ***
