Сон [Михайло Михайлович Коцюбинський] (fb2) читать онлайн

***

Щодня бу­ло те са­ме. Но­ги, не­мов не­пот­рiб­нi, са­мi зна­ли звик­лi до­ро­ги, i очi, теж на­че зай­вi, бай­дуж­не прий­ма­ли все до ну­до­ти знай­оме. Плив­ли пе­ред ни­ми i безс­лiд­но зни­ка­ли ма­ло­мiс­теч­ко­вi до­ми i все тi ж са­мi лю­ди, на­че по­тер­тi меб­лi у ха­тi, мiж яки­ми ро­ка­ми мож­на хо­ди­ти, не по­мi­ча­ючи на­вiть. Бульвар се­ред мiс­та з ря­дом го­лих то­поль, що бi­лi­ли на осiнньому не­бi, як хреб­ти риб, алея, по якiй щод­ня хо­див вiн, так доб­ре знай­ома кож­ним ви­боєм або рiж­ком цег­ли­ни, на яко­му не раз спiтк­нув­ся. I та фi­гу­ра, що йшла на­зуст­рiч, - чи­нов­ник iз каз­на­чей­ст­ва. По­хи­та­ла чор­ним пальтом, защiб­ну­тим глу­хо од го­ло­ви до нiг, миг­ну­ла роз­чо­сом фар­бо­ва­них ба­кiв i лi­ни­во пiд­ня­ла над без­барв­ним об­ли­чям бри­ля.

Перш роз­мов­ля­ла при стрi­чi, а те­пер пе­рес­та­ла. Та й на­що? Ан­тiн на­пе­ред знав, що мiг би по­чу­та. Ма­то­вий го­лос кле­ко­тiв би в за­щiб­ну­тих гру­дях та про­пус­кав крiзь гус­то фар­бо­ва­нi ба­ки iс­то­рiю клу­бо­во­го шле­ма або об'яви ка­та­рально­го ста­ну ки­шок.

Фiгура дав­но за пле­чи­ма, а Ан­тiн по­мi­чає, що вiз так са­мо роз­хи­тує ту­луб, як i чи­нов­ник, iз каз­на­чей­ст­ва.

Тепер знов пус­то в алеї. Де­рев­ця, не­дав­но по­сад­же­нi, бу­ли по­ла­ма­нi вщерть i прос­тя­га­ли до не­ба свої цур­пал­ки, твер­дi, ко­лю­чi, об­дер­тi, з клап­тя­ми шку­ри - ко­ри. З ла­вок, де хтось на­си­пав ку­па­ми зем­лю, тек­ли па стеж­ку бруд­нi патьоки. Мiж де­ре­ва­ми, в на­ме­тах ру­до­го лис­ту, щось пах­ло не­пев­но, осiннє не­бо нудьгу­ва­ло по­над бульва­ром, i все те - сi­ре, слизьке, убо­ге - во­ро­ни вкри­ли сiт­кою крил, за­сi­яли гру­бим, скри­пу­чим кри­ком.

Антiн дiй­шов до краю бульва­ру i по­вер­нув­ся на­зад. Пе­ред очи­ма знов вста­ла пуст­ка, якою тiльки прой­шов. I тут вiн по­мi­тив, що упер­то рi­шає нас­тир­не пи­тан­ня i не мо­же рi­ши­ти: що зна­чить, сон, який прис­нив­ся сьогод­нi жiн­цi?..

Жiнка спус­ти­ла з пос­те­лi но­ги, го­лi i бi­лi, на­че зас­тиг­ле са­ло, i смач­но, тро­хи хрип­ло зi сну, опо­вi­да­ла, що їй сни­лось, нi­би во­на доїть ко­ро­ву. Од­тя­га дiй­ки, а що сик­не в дiй­ни­цю, то нас­по­дi не мо­ло­ко, а чис­та во­да. Що во­но зна­чить? Чис­та во­да…

Вiн не знав вран­цi, не ду­мав про се удень, а те­пер ось рi­шав се не­пот­рiб­не, зай­ве пи­тан­ня упер­то, зав­зя­то, на­че хо­че смо­лу од пi­дош­ви од­дер­ти. Що зна­чить чис­та во­да?

Се пи­тан­ня дер­жить йо­го се­ред де­рев бульва­ру, бi­лих на сi­ро­му не­бi, як ряд кiс­ток з ри­би, в бруд­но­му ко­ри­тi алеї. I здається, що ко­ли б вiн вир­вав­ся звiд­ти, во­но, мо­же б, ли­ши­лось по­за­ду нього, за­си­па­не кри­ком во­рон…

Антiн по­ки­дав бульвар i ви­хо­дить на мiську пло­щу, де в са­мо­му цент­рi - ка­лю­жа. Йо­му не тре­ба ди­ви­тись на мiс­то. Вiн мо­же гля­нуть в ка­лю­жу i по­ба­чи­ти го­род: важ­кий бi­лий со­бор в шап­цi зе­ле­ної ба­нi, цег­ля­ний бу­ди­нок уп­ра­ви i жов­тi стi­ни су­ду. Все се змiс­ти­лось в од­нiй ка­лю­жi.

На тро­ту­арi те­ля. Три фi­гу­ри, що ма­ють на­че од­но об­лич­чя, в си­нiх шта­нах "пiд сту­ден­та", за­га­ня­ють в ка­лю­жу те­ля. Те­ля не хо­че, пi­дiй­ма хвiст, лу­пить на­ля­ка­нi очi, а ко­ли їм на­реш­тi вдається i чо­ти­ри то­ненькi нiж­ки роз­би­ва­ють на бриз­ки со­бор, уп­ра­ву i суд та груз­нуть в бо­ло­тi, дур­ний об­ра­жа­ючий смiх на­че тверд­не у сi­рiй мря­цi i важ­ко спа­дає в сто­ячi во­ди ка­лю­жi.

Потому во­ни ще плю­ва­ли: хто пе­реп­лю­не ка­лю­жу.

Антiн не че­кав.

Щось ка­ла­мут­не осi­да­ло на сер­цi. Во­но по­чи­на­ло­ся вдо­ма, а кiн­ча­ло­ся тут, в без­барв­нiй мiськiй ну­до­тi, як дов­гий iр­жа­вий лан­цюг. Вдо­ма був спо­кiй, день бiг за днем. Як в ка­лю­жi весь го­род, так в ок­ре­мо­му днi вiн ба­чив цi­ле своє жит­тя. Вран­цi, ще ле­жа­чи в лiж­ку, вiн слу­хав жiн­чи­нi сни, про­заїчнi, скуч­нi, як дiй­снiсть, пив чай наш­вид­ку за сто­лом, зас­лiд­же­ним криш­ка­ми, ден­ця­ми мок­рих скля­нок та по­су­дою, що ли­ши­лась пiс­ля ве­че­рi, i бiг в шко­лу на служ­бу. По­то­му обi­дав, все в тiй са­мiй го­ди­нi, з вiч­но за­хоп­ле­ним: "А в нас сьогод­нi зе­ле­ний борщ!" - i чув на­рi­кан­ня на ку­хо­вар­ку. По обi­дi жiн­ка дрi­ма­ла, а вiн йшов в го­род в на­дiї чо­гось но­во­го, що кож­ний раз за­во­ди­ла мар­но, i зно­ву нiс на ве­чiр­нiй вог­ник до­до­му ту ж са­му за­ну­ду, з якою ви­хо­див.

Вечорами зби­ра­лись ча­сом до жiн­ки су­сiд­ки i гра­ли не­вин­но в кар­ти, для апе­ти­ту бiльше. Вiн в кар­ти не грав i йшов до се­бе, чу­жий то­му всьому, ку­рив i в клу­бах ди­му пи­сав щось, чо­го нi­ко­ли не по­вин­но по­ба­чить сто­роннє око, тiльки для се­бе, аби за­до­вольни­ти пот­ре­бу.

Часом трап­ля­лось но­ве щось - при­во­зи­ли дро­ва, i тре­ба бу­ло прий­ма­ти, або зас­лаб­ла ди­ти­на. Але все ма­ло кi­нець - i жит­тя знов пли­ло спо­кiй­но в ста­рiм ко­ри­тi…

Антiн без­цiльно блу­кав по ти­хих, ма­ло­люд­них ву­ли­цях мiс­та. Лип­ка i тем­на муть все осi­да­ла на сер­це, але з-пiд неї упер­то, як се час­то трап­ля­лось, щось до­бу­ва­лось та про­рос­та­ло. Мо­ло­де щось, свi­же, не за­топ­та­не ще, жа­до­ба но­во­го, якоїсь кра­си.

По до­ро­зi стрi­ча­лись дiв­ча­та, про­вiн­цi­альнi ко­зи, з блис­ком вог­ко­го ока, з свi­жим ова­лом об­лич­чя, елас­тич­ни­ми ру­ха­ми тi­ла. Щось ли­ша­лось од них в по­вiт­рi, як пiс­ля вес­ня­но­го гро­му, бу­ди­ло i ос­вi­жа­ло. Хо­тi­лось щось пе­ре­жи­ти, сильне i гар­не, мов морська бу­ря, по­дих вес­ни, но­ву каз­ку жит­тя. Вис­пi­вать не­дос­пi­ва­ну пiс­ню, що ле­жа­ла у гру­дях, згор­нув­ши кри­ла. Вiн знай­шов би но­вi сло­ва, не тi, що лис­тям осiн­нiм ше­лес­тi­ли по­пiд но­га­ми, а пов­нi, ба­га­тi й дзвiн­кi.

Але в осiн­нiй мря­цi усе зни­ка­ло, i вiн йшов да­лi по­пiд мок­рi пар­ка­ни, за яки­ми скуч­но дрi­ма­ли го­лi га­луз­ки.

Смеркалось. Ан­тiн в'яло ми­нав квар­тал за квар­та­лом. Ди­вив­ся, як по­во­лi де­ре­ва пiр­на­ли в си­зий ту­ман та ри­су­ва­лись на не­бi, як тем­нi жил­ки на пер­ла­мут­рi. В пе­ре­ри­вах квар­та­лiв - мо­лоч­на мла, за якою чу­лось да­ле­ке i без­ко­неч­не. З не­ба сi­яв дрiб­ненький до­щик i нiж­ним хо­лод­ком осi­дав йо­му на об­лич­чя. Свi­ти­ли вже свiт­ло. Тро­ту­ари бли­ща­ли, лов­ля­чи в се­бе ве­чiр­нi тi­нi де­рев. Ка­па­ло з стрiх. Все час­тi­ше крап­лi стi­ка­ли з да­хiв, з ринв, з стiн. Во­ни гра­ли, спi­ва­ли, дзве­нi­ли, мi­ня­ли темп, си­лу i го­лос. Не­за­ба­ром ву­ли­ця обер­ну­лась в сим­фо­нiю кра­пель. Не­по­мiт­но вип­ли­ва­ли з ту­ма­ну лiх­тар­ни­ки, роз­но­ся­чи свiт­ло. Ти­хи­ми ву­ли­ця­ми в ве­чiр­нiй мря­цi по всiх усю­дах роз­тек­ли­ся з лег­ким гой­дан­ням чер­во­нi вог­нi. Чор­нi­ли тiльки в лiх­тар­ни­ка но­ги, а над ни­ми гой­дав­ся вог­ник. Ожив­ля­лась му­зи­ка кра­пель, сум­них i ве­се­лих, лi­ни­вих i жва­вих, глу­хих та дзвiн­ких. Вда­ли­нi м'яко блим­ну­ли вiк­на, i чи­ясь не­ви­ди­ма ру­ка ти­хо зво­ди­ла по­ло­вин­ки вi­кон­ниць, на­че очi до сну сту­ля­ли по­вi­ки.

Потреба кра­си, що жи­ла в ду­шi Ан­то­на, вик­ли­ка­ла у нього пот­ре­бу скрiзь шу­ка­ти її, але дiй­снiсть да­ва­ла ма­ло. Прав­да, ко­лись вiн ба­чив да­ле­кi краї, де сон­це i мо­ре нав­пе­рей­ми на­ма­га­лись роз­гор­нуть пе­ред ним всi свої ди­ва, але то бу­ло дав­но, i бу­ден­не жит­тя ущерть за­нес­ло по­пе­лом згад­ки. Ча­сом, у снi тiльки, ожи­ва­ли ста мить, вик­ли­ка­ючи по­тiм пе­ку­чу три­во­гу. Вiн лю­бив сни. Ля­га­ючи спа­ти, на­че пус­каєшся плис­ти по мо­рю но­чi, не­вi­до­мо­му, чор­но­му. Якi при­го­ди там стрi­неш, що там по­ба­чиш, пе­ре­жи­веш, по­ки тем­нi хви­лi но­чi не ви­ки­нуть те­бе на яс­нi бе­ре­ги дня?..

Час був вер­та­тись до­до­му. Ан­тiн уже ба­чив кар­ти­ну, яку зас­та­не: усi кiм­на­ти спо­чи­ва­ють у пiтьмi, тiльки в сто­ло­вiй яс­но. Ки­пить са­мо­вар, дi­ти п'ють чай з мо­ло­ком, а жiн­ка пле­те щось га­чеч­ком. На нього вiй­ну­ло, як з гни­ло­го бо­ло­та улiт­ку, тим знай­омим теп­лом їдальнi, мо­ло­ка з чаєм, роз­па­ре­ним жiн­чи­ним тi­лом й ко­том, що вiч­но ва­лявсь на ка­на­пi. Ле­го­ви­щем лю­ди­ни, си­тим спо­коєм, який до впо­до­би був жiн­цi i дра­ту­вав Ан­то­на.

I справ­дi вiн все те по­ба­чив…

- Добре, що ти вже прий­шов…

Марта стрi­ла йо­го спо­кiй­но i дi­ло­ви­то, їй бу­ло душ­но од вiч­них тур­бот. Во­на роз­пус­ти­ла ле­геньку блу­зу, що поз­во­ля­ла ба­чить ши­ро­ку шию та го­лi ру­ки.

- Приходив тут скляр, по­ра вiк­на скли­ти, а я не знаю…

Вона нал­ля­ла Ан­то­но­вi чаю i при­су­ва­ла бул­ку.

Ах! Скiльки бу­ло тур­бот!

Дiжку кон­че тре­ба ку­пи­ти на огiр­ки… А мо­же, кра­ще за­мо­вить… Во­на хо­тi­ла по­ра­ди­тись з ним. Хоч бу­де до­рож­че, за­те на­дов­ше ста­не.

Вiн об­го­во­рю­вав з нею док­лад­но, що но­ву дiж­ку тре­ба ви­мо­чить доб­ре, щоб огiр­ки не пах­ли, що ка­пус­ти сей рiк тре­ба нак­ва­сить мен­ше, бо щось не їсться, що в теп­лi ковд­ри доб­ре б до­да­ти ва­ти…

Марта роз­чер­во­нi­лась, ро­зiм­лi­ла уся i па­шi­ла теп­лом че­рез одк­ри­тий ко­мiр та ши­ро­кi ру­ка­ви.

Вона пiш­ла за ним на­вiть в йо­го кiм­на­ту, i ко­ли вiн на­ги­нав­ся та зби­рав iз стiльцiв її спiд­ни­цi, що ще хо­ва­ли в со­бi пов­нi жiн­чи­нi фор­ми i теп­ло тi­ла, во­на ме­ха­нiч­но ки­да­ла вiч­не "ах, ви­ба­чай" та спо­кiй­но прий­ма­ла з рук чо­ло­вi­ка оде­жу.

Вона ще не скiн­чи­ла, їй хо­тi­лось по­ра­ди­тись доб­ре про ма­те­рi­ал i фа­со­ни ди­тя­чих кур­ток, про за­пас бу­ря­кiв, про ти­ся­чi вся­ких дрiб­ниць в ха­зяй­ст­вi. Вiн не­уваж­но слу­хав, див­ля­чи­ся, як м'яко драг­лi­ло за кож­ним сло­вом пiд­бо­рiд­дя у жiн­ки, i ду­мав: "Чи спо­дi­ва­ли­ся ми, що за два­над­цять лiт по шлю­бi не знай­де­мо iн­ших тем до роз­мо­ви, що мiж нас бу­дуть па­дать сло­ва, на­че гру­зи руїни на зе­ле­ну тра­ву?"

Навкруги бу­ло ти­хо, лам­па рiв­но го­рi­ла, i в мо­лоч­но­му свiт­лi пла­вав дим па­пi­рос­ки.

А жiн­ка все го­во­ри­ла, бiльше для се­бе, анiж для нього, бо бу­ла пев­на, що чо­ло­вiк не­по­рад­ний i неп­рак­тич­ний, що вiн ма­ло на­вiть до чо­го здат­ний.

А вреш­тi все бу­ло ти­хо й спо­кiй­но, як завж­ди. Мерт­вий спо­кiй ка­лю­жi не мог­ла ска­ла­му­тить сильнi­ша хви­ля, i се так дра­ту­ва­ло Ан­то­на, що йо­му хтi­ло­ся крик­нуть, чимсь пож­бур­ну­ти або ви­би­ти шиб­ку, щоб з трiс­ком i дзво­ном впус­ти­ти в ха­ту свi­же по­вiт­ря.

Одного ран­ку Ан­тiн про­ки­нувсь який­сь iнак­ший, весь зас­лу­ха­ний в со­бi. В той день вiн не мiг би ска­за­ти, чи опо­вi­да­ла жiн­ка свiй сон, чи бi­лi­ли, як завж­ди, її лит­ки, по­ки но­га лi­ни­во шу­ка­ла кап­цiв; все се не дiй­шло ни­нi до нього. В ру­хах, в йо­го хо­дi бу­ло мо­ло­де щось, три­вож­не й но­ве.

Не до­пив чаю, смок­тав па­пi­рос­ку, дав­но по­гас­лу, i ди­вивсь оком на все не­ви­дю­щим. Нес­по­кiй­но бi­гав по ха­тi.

До обi­ду спiз­нив­ся, але ввiй­шов кро­ком лег­ким i бист­рим, з мо­ло­дою лi­нiєю пле­чей, i був як неп­ри­сут­нiй.

Марта по­мi­ти­ла змi­ну.

- Ти сьогод­нi який­сь чуд­ний.

Вигляд Ан­то­на за­не­по­коїв Мар­ту.

- Що ста­лось?

Вона му­си­ла пов­то­ри­ти своє пи­тан­ня, але вiн сквап­но зак­рив­ся сло­вом "нi­чо­го!", яко­му труд­но бу­ло по­ня­ти вi­ри. Зе­ле­ний борщ не зро­бив на нього вра­жен­ня, вiн ма­ло їв i на пи­тан­ня да­вав не до ре­чi вiд­по­вiдь.

- Що ти го­во­риш? Де ти? Про­кинься…

Тодi вiн зро­бив над со­бою зу­сил­ля, ста­рав­ся бу­ти за­над­то уваж­ним, об­ду­му­вав сло­во, пер­ше нiж мав ска­за­ти, й по­рож­нiм оком, звер­не­ним вглиб, зрад­жу­вав скри­те, за­таєне в со­бi.

Цiкавiсть Мар­ти зрос­ла, ко­ли Ан­тiн, по про­хiд­цi, прой­шов не в їдальню, а прос­то до се­бе. Во­на чу­ла роз­мi­ре­нi кро­ки, що од­би­ва­лиеь на­че такт дум­ки, час­те чир­кан­ня сiр­ни­ка об ко­роб­ку, а за­чи­не­нi две­рi ва­би­ли бiльше, нiж вiльний вхiд. На­реш­тi во­на од­хи­ли­ла две­рi в йо­го кiм­на­ту.

- Можна до те­бе?

Вiн кив­нув го­ло­вою.

- Що з то­бою, Ан­то­не?

Антiн, оче­вид­но, ва­гав­ся. Йо­му не хо­тi­лось ска­за­ти i ра­зом бо­ля­че хтi­лось, щоб жiн­ка пи­та­ла, щоб вир­ва­ла з нього приз­нан­ня, яке про­ха­лось на во­лю з пе­ре­пов­не­них гру­дей.

- Нiчого.

Але те сло­во, ки­ну­те їм, бу­ло якесь лег­ке, крих­ке, по­рожнє. Мар­та чу­ла, що їй нет­руд­но йо­го зла­ма­ти.

- Говори вже, що там та­ке?

Антiн спи­нив­ся, гля­нув на жiн­ку i по хви­ли­нi ва­ган­ня в йо­го зiр­ва­лось:

- Я ба­чив сон.

Марта лег­ко зiтх­ну­ла.

- Ах, тiльки сон!

Вона бу­ла роз­ча­ро­ва­на на­вiть. Од­нак ви­гiд­нi­ше роз­сi­лась у крiс­лi i зро­би­ла гри­ма­су ла­сої кiт­ки, яка ко­лись так бу­ла їй до ли­ця.

- Цiкавий сон? Ну, то роз­ка­зуй.

Вона лю­би­ла сни.

Але вiн зра­зу за­мовк. Зне­охо­та опа­ну­ва­ла йо­го. Чи во­на зро­зу­мiє? Для нього не бу­ло рiз­ни­цi мiж дiй­снiс­тю i сном. Яка рiз­ни­ця, ко­ли у снi так са­мо ба­чиш, смiєшся, страж­даєш, пе­ре­жи­ваєш? Хi­ба дiй­снiсть не ще­зає так са­мо безс­лiд­но, як сон? Хi­ба жит­тя не бист­роп­лин­ний сон, а сон не жит­тя?

Антiн хо­див по ха­тi i чув, як хлю­пав в ньому i го­то­ве роз­ли­тись все пе­ре­жи­те за нiч.

Врештi спи­нив­ся i таємни­чо ска­зав:

- Я знов був там… в да­ле­кiм, теп­лiм краю…

Жiнка зро­би­ла круг­лi й по­рож­нi очi, а вiн му­сив їй на­га­да­ти про край, що ко­лись про­май­нув, як каз­ка, в йо­го жит­тi.

- Розумiєш, я сто­яв ран­ком на ост­ро­вi се­ред мо­ря. Ви­со­ко­му, прек­рас­но­му, гор­до­му. За мо­рем, у си­нiм ту­ма­нi, по­то­па­ла ста­ра зем­ля. Ме­нi зда­ва­лось, що в мо­ло­дiй гор­дос­тi ост­рiв одiр­вавсь од зем­лi i поп­лив в свiт тво­ри­ти са­мос­тiй­не жит­тя, влас­ну кра­су. Мо­ре бу­ло та­ке гла­деньке i синє, на­че ту­го на­тяг­не­ний ек­ран, на яко­му по­ка­зу­ва­ли не­бо. Скiльки бу­ло бла­ки­тi! Цi­ле мо­ре у не­бi i цi­ле не­бо у мо­рi. Од бла­кит­них прос­то­рiв на ду­шi в ме­не бу­ло бла­кит­но, теп­ло, прос­то­ро. Я був на­че п'яний од ду­ху ди­ко­го по­ли­ну, що зал­ляв ске­лi i на­поїв по­вiт­ря своїм ди­хан­ням. Срiб­на си­ви­на йо­го нiж­но свi­ти­лась, не­мов вдень, на­вiть ося­яна мi­сяч­ним свiт­лом. Вiн на­вис над ур­ви­щем скель i тряс бо­ро­дою над са­мим мо­рем, не­на­че фавн ди­ко скуй­овд­же­ною вов­ною.

Тихим мо­рем пос­ла­лись бi­лас­тi до­ро­ги. Я ди­вив­ся i ду­мав: "Для ко­го во­ни? Хто ни­ми поїде? Во­ни спи­са­ли синє по­лот­но мо­ря, як дав­нi iєрог­лi­фи, а хто про­чи­тає те таємне письмо?" Я весь був як пiс­ня, як акорд су­му, що злив­ся з пiс­нею мо­ря, сон­ця i скель.

Раптом зза­ду я по­чув го­лос, чис­тий i гар­мо­нiй­ний, на­че ро­див­ся з теп­ла бла­ки­тi:

- Не мог­ли б ви ска­за­ти, що зна­чить те див­не письмо?

Я озир­нув­ся.

На ске­лях сто­яла жiн­ка з блi­дим об­лич­чям в зо­ло­тiй ра­мi во­лос­ся. Во­на прос­тяг­ла ру­ку на мо­ре, а по­лин гап­ту­вав на її чор­нiй оде­жi срiб­нi ма­люн­ки. В дру­гiй ру­цi па­ла­ли ма­ки.

В обох нас во­ру­ши­лось од­но i те са­ме пи­тан­ня, i я од­по­вiв:

- То за­пи­си щас­тя.

Вона по­ди­ви­лась на ме­не.

- Можливо. Дих­не лег­кий вiт­рець i ра­нi­ше зiт­ре за­пи­си щас­тя, нiж встиг­неш їх про­чи­та­ти.

I по­нес­ла до ме­не вi­нок зо­ло­то­го во­лос­ся, важ­ке срiб­ло по­ли­нiв на оде­жi, ма­ки i ще щось: очi - два озер­ця морської во­ди.

- Ого! - зас­мi­яла­ся Мар­та.

- Не за­ва­жай. Ми сi­ли, як дав­нi знай­омi, на теп­лу кам'яну лав­ку. Я не ди­вив­ся на неї, а ба­чив, як в лег­кiм ди­хан­нi по­вiт­ря трем­тi­ли над чо­лом тон­кi во­ло­син­ки у неї, не­мов язич­ки вог­ня­нi, а в озе­рi ока пе­ре­ли­ва­лась теп­ла бла­кить.

Мовчки ди­ви­лись на мо­ре. Те­пер на мо­ре на­лi­та­ли бi­лi вiт­ри­ла, як рiй ме­те­лiв. Бог знає звiд­ки з'являв­ся на мо­рi чо­вен, пе­ре­би­рав лап­ка­ми ве­сел, на­че му­раш­ка по ска­тер­ти­нi, i враз розц­вi­тав­ся бi­лим вiт­ри­лом, як з пуп'янка квiт­ка. Ля­гав бо­ком i трем­тiв на бла­кит­но­му по­лi.

В ли­це нам теп­ло дих­ну­ло по­вiт­ря. Раз, дру­гий. То вi­тер бу­див­ся, i до­ро­ги по­во­лi ще­за­ли. Пiд бе­ре­га­ми мо­ре по­чи­на­ло го­рi­ти.

- Вам не здається, - обiз­ва­лась су­сiд­ка, - що те­пер мо­ре як си­нiй птах щас­тя: за­ну­ри­ло го­ло­ву в бла­кит­ний ту­ман i роз­пус­ти­ло па­ви­ний хвiст пiд са­мi ске­лi, де кож­не оч­ко го­рить синьо-зе­ле­ним вог­нем. Ось по­ди­вiться!

Ми на­хи­ли­ли на­шi об­лич­чя над ур­ви­щем вниз, i ко­ли очi на­шi до­бiг­ли, ми­на­ючи ха­ос по­ла­ма­них скель та ди­ких рос­лин, до бе­ре­га мо­ря, ми узд­рi­ли, як во­но трi­па­лось ти­хо в сiт­цi яск­ра­вих блi­кiв, на­че злов­ле­не в не­вiд з си­нiх, зе­ле­них i ро­же­вих мо­ту­зок, а крiзь ту сiт­ку на нас ди­ви­лась мо­заїка дна: фi­оле­то­вi пля­ми гус­тих во­до­рос­тей, бла­кит­нi очi пiд­вод­них пiс­кiв, ста­ра брон­за i тем­но-си­ня емаль, що зли­ва­лись в один вог­ня­ний сплав.

- А ви не по­мi­чаєте, - обiз­вав­ся я, гля­нув­ши в мо­ре та по­ка­зав­ши їй ру­хом ру­ки на бi­лi вiл­ли, за­ли­тi сон­цем, - вам не по­мiт­но, що ми пли­ве­мо? Ост­рiв, як спрут, за­ну­рив у мо­ре шер­ша­вi ла­би, прис­сав­ся до нього, на­че хо­че спи­ни­тись. Але не мо­же. Пли­ве. Вiч­но пли­ве, ку­ди - не знав, в теп­лi i сон­цi, у бла­кит­нiм ту­ма­нi. Роз­ту­лив па­щу ши­ро­ким от­во­ром пiв­ко­ла i виш­кi­ряє здо­ро­вi зу­би, на­че смiється ря­да­ми бi­лих до­кiв.

Антiн по­тер чо­ло i го­во­рив ти­хi­ше:

- Не знаю, чи ми роз­мов­ля­ли на­го­лос, чи мовч­ки, але ми пли­ли в ши­ро­кiм прос­то­рi ря­дом, пле­че з пле­чем, i вся ма­са морсько­го по­вiт­ря, весь за­пах со­лi, по­ли­нiв, сон­ця - про­хо­див крiзь нас. Ми бу­ли чис­тi, мiц­нi, як ко­ра­бельнi ка­на­ти, i, пев­но, свi­ти­лись.

- До мо­ря! На бе­рег! Швид­ше!

Вона скрик­ну­ла так, на­че ма­ла вла­ду на­дi мною, i плес­ну­ла в до­ло­нi, аж чер­во­нi пла­точ­ки ди­ко­го ма­ку об­ле­тi­ли їй на спiд­ни­цю. Один хо­лод­ком до­торк­нув­ся моєї ру­ки.

Ми спус­ка­ли­ся вниз.

Тепер ске­лi рос­ли пе­ред на­ми, теп­лi, на­вiть га­ря­чi, так на­че в їх кам'яних жи­лах тек­ла жи­ва кров. Се­ред мо­заїки змор­щок й за­ло­мiв ся­ло ча­сом зо­ло­то дро­ку, бли­щав срiб­ний по­лин або п'яли­ся мир­ти в своїм ве­сiльнiм уб­ран­нi. То зно­ву з-пiд нiг стрiм­ко здiй­ма­ла ске­ля мiц­нi i го­лi гру­ди, на якiй око скуч­но спо­чи­ва­ло од фарб. За­те як ра­дiс­но бу­ло, ко­ли ми там одк­ри­ва­ли ми­лу бла­кит­ну квiт­ку, що при­лi­пи­лась до ске­лi, на­че сi­ла на хви­ли­ну спо­чи­ти. Чим во­на жи­ла? Пев­но, пи­ла що­ран­ку бла­кит­нi ту­ма­ни мо­ря. Я не знав, як її зва­ти, - i вiд то­го во­на двi­чi ме­нi ми­лi­ша.

- Правда, во­на виг­ля­дає, як гнiз­до аме­тис­тiв на сi­рiй ске­лi?

Правда, во­на виг­ля­да­ла, як гнiз­до аме­тис­тiв.

З пра­во­го бо­ку збi­га­ла вниз з на­ми те­чiй­ка кри­ва­вих ма­кiв, а злi­ва, на кож­нiм зак­ру­тi стеж­ки, ос­мi­ха­ло­ся мо­ре. Да­ле­кi ске­лi, всi у за­ло­мах, м'яко уб­ра­лись в зе­лень i виг­ля­да­ли, на­че ста­рий, по­тер­тий мiс­ця­ми ок­са­мит.

Ставало душ­нi­ше. Го­рi­ли ске­лi, до­ро­га, пил пiд но­га­ми, па­ла­ли по­вiт­ря i мо­ре. Ми теж па­шi­ли жа­ром.

Ящiрки раз у раз пе­ре­ти­на­ли на­шу до­ро­гу. Роз­пе­че­нi ске­лi двиг­тi­ли, зда­ва­лось, од їх бе­зу­пин­них хви­ляс­тих ру­хiв. Миг­не тiльки ря­бенька спин­ка або гост­рий шпи­час­тий хвос­тик - i зник­не. I зно­ву звiд­кись во­на з'явля­лась, прип­лю­ще­на жа­ром, на кри­вих нiж­ках. Спи­ни­лась, пiд­ня­ла га­дю­чу го­лов­ку i сто­рож­ко во­дить круг­лим, пiдк­рес­ле­ним оком. Вид­ко, як пiд то­ненькою шкур­кою збо­ку ка­ла­тає сер­це. Але тiльки тiнь впа­ла або ше­берх­ну­ло щось - вже во­на зник­ла у не­по­мiт­нiй шпар­цi, на­че влiз­ла прос­то у ка­мiнь.

Не знаю, хто з нас наз­вав ящiр­ку ду­шею ка­мiн­ня, жив­чи­ком, що вiч­но б'ється в важ­кiй i не­ру­хо­мiй ма­сi.

Нарештi дих­ну­ло мо­ре. I ми дих­ну­ли. Здається, по­чи­нав­ся си­ро­ко.

- Берег! - лег­ко зiтх­ну­ла моя су­сiд­ка, по­ба­чив­ши сi­рi пiс­ки. I ко­ли во­на бiг­ла до нього, я лю­бу­вав­ся, як на тлi мо­ря свi­тив­ся нiмб зо­ло­то­го во­лос­ся.

Море нес­ло на со­бi хви­лю i, до­ко­тив­ши, ко­рот­ким на­вик­лим ру­хом ски­да­ло її на бе­рег, не­на­че кар­ти зда­ва­ло.

На Pic­co­la Ma­ri­na са­ме ку­па­лись. Ми про­ми­ну­ли той со­няч­ний смiх, вип­лес­ки тi­ла, зе­ле­ний фос­фор йо­го в во­дi i при­мос­ти­лись в без­люд­нiм ку­точ­ку. Мо­ре слi­пи­ло. Во­но все розц­вi­та­лось срiб­ни­ми квiт­ка­ми. I хоч вiк їх був ко­ро­тенький, усього мент, але в той са­мий мент за­мiсть зiв'ялої квiт­ки роз­пус­ка­ла­ся сот­ня но­вих. Блис­не слi­пу­че, як срiб­на зiр­ка, i зги­не. А на бла­ки­тi но­вi.

Ми ба­чи­ли звiд­си ост­рiв од мо­ря аж до верш­кiв. Хви­лi би­лись i роз­би­ва­лись об стрiм­кi ске­лi Мон­те-Со­ля­ро, об фа­ральони. Ост­рiв ши­пiв, як роз­пе­че­ний ка­мiнь, ки­ну­тий в во­ду, i круг нього ки­пi­ла во­да.

Ми мовч­ки си­дi­ли, роз­пу­ще­нi на­че в бла­ки­тi, i слу­ха­ли мо­ря.

Врештi я пос­пи­тав:

- Про що ви ду­ма­ли за­раз?

Вона об­ня­ла ме­не очи­ма - а в них я по­ба­чив все мо­ре i цi­ле не­бо - i од­по­вi­ла ти­хо:

- Дивлюсь на пiв­день, на без­ко­неч­не мо­ре. Си­ро­ко при­но­сить до ме­не з Аф­ри­ки спе­ку i аро­ма­ти Єгип­ту, а я мрiю про край бi­лих пiс­кiв i чор­них лю­дей, про как­ту­си, пальми i пi­ра­мi­ди. Ко­титься з Аф­ри­ки хви­ля i, як да­ле­кий бра­терський при­вiт, цi­лує ске­лi. I мо­же, та хви­ля, що ми­ла но­ги ара­ба, на­бi­гає те­пер на мої но­ги як сим­вол єднан­ня…

- Як гар­но!

Се скрик­ну­ла Мар­та i пе­рер­ва­ла опо­вi­дан­ня.

Антiн спи­нив­ся, на­че впер­ше по­ба­чив­ши жiн­ку.

Вона бу­ла тут!

Свiтло од лам­пи, зди­во­ва­нi жiн­чи­нi очi, не­мов во­ни ба­чи­ли щось нез­ви­чай­не, роз­щiб­ну­тий гуд­зик на її гру­дях, пас­мо тю­тюн­но­го ди­му по­пе­рек ша­фи з книж­ка­ми i чор­нi хо­лод­нi шиб­ки, на яких дощ пальця­ми та­ра­ба­нив свої нуд­нi мо­ти­ви…

Антiн не­терп­ля­че струс­нув пле­чи­ма i тим ру­хом на­че щось ски­нув iз се­бе. За­бi­гав по ха­тi i знов го­во­рив:

- Ну, ми розс­та­лись. Я не знав на­вiть - на час чи на­завж­ди.

Була обiд­ня по­ра. Ко­ли я вхо­див в сто­ло­ву сво­го го­те­лю, пер­ше гу­дiн­ня гон­га гус­то плив­ло над ря­да­ми бi­лос­нiж­них сто­лiв, в той час ще по­рож­нiх. Я зай­няв своє мiс­це. Мiж стов­пи ко­ло­на­ди, яку по­вер­ну­то бу­ло в їдальню, пер­ло­ся мо­ре, не­мов ве­ли­чез­нi ма­ри­ни, вправ­ле­нi в ра­ми бi­лих ко­лон. На вид­нок­ру­зi роз­пус­ка­лась вiт­ри­ла­ми ях­та, як де­ре­во цвi­том. Сон­це ляг­ло на Кас­тельоне, що дрi­мав з пра­во­го бо­ку, й за­ку­че­ря­ви­ло го­ру ря­да­ми мас­лин, опо­ви­ло її кiлька раз в чор­ний ту­рецький по­яс. Ви­ног­рад го­рiв мiж ни­ми зе­ле­ним вог­нем, як встав­ле­не в по­яс до­ро­го­цiн­не ка­мiн­ня. Ще нi­ко­го не бу­ло в сто­ло­вiй, але я ба­чив доб­ре знай­ому, зас­тиг­лу в оцi кар­ти­ну: чор­ний смо­кiнг у бi­лих шта­нах мовч­ки i ме­то­дич­но рi­же кри­ва­ве м'ясо, а бi­ля нього да­ма у бi­лiм уся впiр­ну­ла мiж двi по­ло­вин­ки чер­во­но­го Бе­де­ке­ра. Гу­дуть го­ло­си, дзве­нить по­су­да, сип­леться смiх, булька ви­но, грав ра­дiс­но мо­ре, а чор­ний смо­кiнг в бi­лих шта­нах, як ма­ши­на, ста­ран­но рi­же кри­ва­ве м'ясо i бi­ла бри­тан­ка так са­мо то­не в чер­во­нiй оп­ра­вi книж­ки.

Першi з'яви­лись в сто­ло­ву нiм­цi. Прос­ту­ка­ли каб­лу­ка­ми по­довж сто­лiв. Да­ми й муж­чи­ни, ряд­ком, як гу­си. Зай­ня­ли ок­ре­мий стiл i за­раз заб­ряж­ча­ли склян­ка­ми. Во­ни об­го­ро­ди­ли стiл му­ром ши­ро­ких спин, об­ля­му­ва­ли ска­терть ко­дом здо­ро­вих рум'янцiв, змi­ша­ли з дзво­ном по­су­ди свiй гру­бий смiх i свою мо­ву.

- Ja-ja… Ja-ja… - трi­ща­ло по­над сто­лом, а пiд сто­лом сту­ка­ли но­ги, гру­бi лит­ки у пан­чо­хах з гру­бої вов­ни та в за­по­ро­ше­них кап­цях, їх да­ми, не­гар­нi, у лас­то­вин­нi, здiй­ма­ли кос­тi пле­чей в по­га­но приг­на­них блуз­ках i ме­ха­нiч­но ви­ки­да­ли iз се­бе, як тi ляльки, що їм тре­ба при­тис­ну­ти у вiд­по­вiд­но­му мiс­цi:

- Ach!.. Wun­dersc­hon!

- Ja-ja… Ja-ja… - ру­ба­ли муж­чи­ни.

- Kolossa-al!.. - спi­ва­ли да­ми, кла­ду­чи со­бi на та­рiл­ку ве­ли­чез­нi пор­цiї стра­ви.

За ок­ре­мим сто­лом пох­му­ро обi­дав руський i бо­яз­ко по­зи­рав навк­ру­ги, як заг­на­ний вовк.

Тихо пе­ре­су­ва­лись ла­кеї у чор­них фра­ках, замк­нув­ши в об­лич­чях по­ва­гу, бли­ща­ло срiб­ло по­су­ди, п'явсь ви­ног­рад по ко­ло­нах, за на­ми шу­мi­ли пальми, а пе­ред на­ми мо­ре.

I ось рап­том на тлi синього мо­ря проп­ли­ває ко­ро­на зо­ло­то­го во­лос­ся. Морськi очi встром­ле­нi в ме­не, i бi­ле об­лич­чя при­вiт­но ки­вав. Во­на тро­хи спiз­ни­лась…

- Як! Зно­ву во­на? - скрик­ну­ла Мар­та. Од­нак їй за­раз ста­ло до­сад­но за ви­гук.

- Вибачай, ви­ба­чай… я вже мов­чу…

Марта по­чер­во­нi­ла. Не­пев­ний вог­ник блис­нув їй в оцi. Во­на ме­ха­нiч­но схо­пи­ла шит­во, на­хи­ли­лась над ним i нер­во­во за­ти­ка­ла гол­кою.

Але се не спи­ни­ло Ан­то­на. Вiн був не тут.

- Дивно, що ми го­во­ри­ли на­вiть то­дi, ко­ли мов­ча­ли… Що на­шi дум­ки згу­ча­ли в од­по­вiдь, як iн­шi стру­ни, ко­ли за­че­пиш од­ну. Що ко­ли я ди­вив­ся на хма­ри над мо­рем, во­на ба­чи­ла за­раз, як їх тi­нi ку­па­лись в си­нiй во­дi. Або на хма­рин­ку на ске­лi - я знав од­по­вiдь: "Се по­цi­лу­нок не­ба". А що див­нi­ше, ко­ли так роз­мов­ля­ли, па­ну­ва­ла ве­ли­ка ти­ша, не­мов крiм нас нi­ко­го не бу­ло на свi­тi. I тут я впер­ше по­ба­чив, що в неї чер­во­нi гу­би…

Марта пок­ла­ла шит­во.

Вона си­дi­ла рiв­на, на­че ви­рос­ла зра­зу, з очи­ма, мiц­но встав­ле­ни­ми в оп­ра­ву по­вiк.

- Було б то­бi од­ру­жи­тись з блон­дин­кою…

- Ти ду­маєш так? - не­уваж­но ки­нув Ан­тiн, ви­пус­ка­ючи з лег­ких но­вий клуб ди­му.

Вiн вже не мiг спи­ни­тись. Опо­вi­дав, як в спе­ку, ко­ли ске­лi аж бi­лi­ли од неї, а гру­ди пи­ли га­ря­че по­вiт­ря, мов ла­ву вул­ка­на, во­ни блу­ка­ли по без­люд­них ву­ли­цях мiс­та, се­ред ди­ких са­дiв мас­лин, сi­рих, з зiг­ну­ти­ми ко­лi­на­ми, з жи­ла­ви­ми ру­ка­ми-га­луз­ка­ми, як ра­би, що ка­ме­нi­ли на скри­вав­ле­нiй ма­ком зем­лi. Га­ря­че по­вiт­ря тан­цю­ва­ло та­ран­те­лу по ске­лях, а в сi­рих мас­ли­нах ци­ка­ди гра­ли на кас­таньєтах. Iш­ли ме­жи стiн, гру­бо зло­же­них з сi­ро­го ка­ме­ню, ви­ши­тих блi­ди­ми пе­ра­ми па­по­ро­тi. Над нею стир­ча­ла дру­га стi­на, з опун­цiй, де круг­лi лис­тя так са­мо гру­бо скла­да­лись один над дру­гим, як i ка­мiн­ня. Се бу­ло щось ди­ке, отi опун­цiї, нез­ро­зу­мi­ле, без­лад­не, на­ля­ка­на юр­ма ко­лю­чо­го лис­тя. Во­ни лiз­ли од­нi на дру­гих - сi кра­би рос­лин­но­го царст­ва, - i їжи­лись на них ко­люч­ки, на­че во­лос­ся од смер­тельно­го жа­ху. Кри­чав десь осел. Крик ос­лю­ка бив­ся по­мiж опун­цiй, та­кий же ко­лю­чий, як i во­ни… Ча­сом спи­ня­лись, щоб да­ти до­ро­гу жiн­кам, якi пi­дiй­ма­лись з во­дою по схо­дах. В ка­за­нах, на­че при­ки­пi­лих до го­ло­ви, важ­ко гой­да­ла своє тi­ло во­да та хлю­па­ла в по­бi­ле­нiй ча­шi. Во­ни про­пус­ка­ли повз се­бе ряд не­ру­хо­мих, зас­тиг­лих об­лич, жи­ли на шиї - як дро­тя­нi; ко­рот­кий вiд­дих - як вiд­дих со­ба­ки на ло­вах, i но­ги, спе­че­нi на су­ху фi­гу, що лип­ну­ли чiп­ко до кам'яних схiд­цiв. I знов йшли да­лi по ка­мiн­цях, що роз­си­па­лись з-пiд пi­до­шов, се­ред ки­ли­мiв дро­ку, зо­ло­то­го i за­паш­но­го, над яким чор­не рiж­ко­ве де­ре­во пус­ка­ло зе­ле­нi сльози струч­кiв. Рап­том ста­ва­ли, ос­лiп­ле­нi мо­рем. Во­но ви­ри­на­ло нес­по­дi­ва­но, зра­зу, i зво­ру­ша­ло ду­шу своїм ра­дiс­ним свiт­лом, синьою млою, се­ред якої пла­вав на мо­рi Ве­зу­вiй, на­че ве­ли­ка бла­кит­на ме­ду­за. А да­лi знов був си­вий по­лин, аку­ли­нi па­щi агав, ка­мiнь i дрок, мов дро­тя­на щiт­ка, якою че­са­лось сон­це, по­ли­шив­ши на нiй пас­ма сво­го зо­ло­то­го во­лос­ся.

Антiн ба­чив пе­ред очи­ма те, про що го­во­рив. Кра­сою сло­ва, блис­ком уяви вiн опу­шив Мар­ту, ско­рив, во­див за со­бою. Во­на йшла з ни­ми по­кiр­на, не­пот­рiб­на, та тре­тя, як тiнь, i ди­ву­ва­лась си­лi, яка не да­ва­ла їй змо­ги опер­тись. Як в ча­рiв­но­му снi, во­на хо­ди­ла за ни­ми по ву­зеньких про­вул­ках з зас­то­ялим теп­лом, що по­рi­за­ли скрiзь сад­ки ви­ног­ра­ду й цит­рин, то бi­лi на сон­цi, то сi­рi у хо­лод­ках. Зда­ва­лось, з гiр по­тек­ла ко­лись бист­ра во­да i ли­ши­ла по со­бi висх­лi кам'янi ло­жа, на днi яких без­гуч­но блис­кав хви­ляс­тий рух ящiр­ки, сi­рої, не­мов ду­ша ка­мiн­ня. А ось пе­реш­ко­да. Од стi­ни до стi­ни за­пов­ни­ла ву­лич­ку в'язка ко­лю­чо­го сi­на на го­ло­вi жiн­ки. Миг­ну­ло на мить пiд­бо­рiд­дя, кiн­чик рiв­но­го но­са або во­гонь чор­но­го ока - i зно­ву так са­мо пус­то i мерт­во в ло­жi вмер­лої рiч­ки. Ти­ха пос­туп се­лян­ки про­па­ла у спер­тiм теп­лi - i тiльки зно­ву без­гуч­но мелькає, не­мов га­дюч­ка, гост­рий хвiст ящiр­ки по мо­заїцi стiн. А з-за му­рiв ого­ро­жi ди­хав ви­ног­рад хо­лод­ка­ми i ви­сять жов­тi ве­ли­кi цит­ри­ни, на­че жi­но­чi з цип­ка­ми гру­ди…

- Ми вхо­ди­ли в го­ри, по­мiж ди­кi улам­ки скель, в за­ка­ме­нi­лу тра­ге­дiю ве­лет­нiв. Щось, пев­но, страш­не ко­лись ста­лось, ко­ли зем­ля бу­ла мо­лод­ша i га­ря­чi­ша. Од­вiч­на не­по­руш­нiсть двиг­тi­ла, скре­го­та­ли кам'янi ма­си, ла­мав­ся свiт - i ске­лi в гнi­ву од­ри­ва­ли од ма­тернього ло­на не­по­кiр­них дi­тей. З то­го ча­су сто­ять одiр­ва­нi ске­лi з зас­тиг­лим ви­ра­зом над­людсько­го жа­ху, див­ля­чись все на гро­ма­ди по­рож­нiм зас­тиг­лим оком, кри­ча­чи вiч­но ши­ро­ко одк­ри­тим ро­том нi­мим кри­ком мерт­вої мас­ки…

Ми зла­зи­ли ви­ще, на са­мi верш­ки. Ах, що там бу­ло! Там вi­тер вiє в мiж­гiр'ях, на­поєний дро­ком i по­ли­на­ми, там мо­ло­дi­ють ку­щi, як свi­жi дiв­ча­та, там сон­це бро­дить по­мiж ка­мiн­ням, мi­ня­ючи бист­ро сум тi­ней на ра­дiсть блис­ку, там ба­чиш, як мо­ре грав вог­ня­ми i роз­мов­ляє десь в гли­би­нi, а да­лi сте­лить шов­ко­вi по­ли своєї оде­жi до са­мо­го не­ба.

Я сi­дав на тра­ву, во­на ля­га­ла на теп­лий ка­мiнь, са­ма га­ря­ча, на­че вби­ра­ла у се­бе все теп­ло скель, що слу­жи­ли їй за пiдс­та­ву. I по­ки вi­тер грав зо­ло­том її во­лос­ся, а я в її очах ди­вив­ся на не­бо й на мо­ре ра­зом, ся жiн­ка опо­вi­да­ла своє жит­тя.

Вона бу­ла, здається, з Кав­ка­зу. При­най­мнi я зро­зу­мiв, що пiд час ре­во­лю­цiї во­на би­лась там з вiй­ськом. За­ля­га­ла у го­рах, ро­би­ла труд­нi пе­ре­хо­ди, нев­то­ми­ма, як най­кра­щий юнак, бай­дуж­на до смер­тi. Вно­чi пе­реп­ли­ва­ла бист­ру Ку­ру на бор­дю­ках, щоб дос­тар­чить своїм на­бої. Во­на ма­ла на­вiть ра­ну од ко­за­ка. Роз­щiб­ну­ла ру­кав i по­ка­за­ла шрам, а я став пе­ред ним на ко­лi­на i ук­ло­нив­ся.

Ми бу­ли са­мi се­ред сього прос­то­ру, пiд чис­тим ви­со­ким не­бом, i ост­рiв плив з на­ми на мо­рi, як хма­ра на синьому не­бi. Я був чис­тий i свi­жий, ти ро­зу­мiєш, я був мо­ло­дий, не чув своїх лiт i сво­го тi­ла, то­го ле­пу бруд­но­го жит­тя, я мiг би ле­тi­ти… Ти ро­зу­мiєш, що зна­чить мо­ло­дим бу­ти i чис­тим? Ти не за­бу­ла?..

Голос в Ан­то­на мiц­нi­шав, рiс, i вiн не по­мi­тив, що вже кри­чить.

Марта си­дi­ла зiв'яла i ви­ну­ва­та. Об­ня­ла ру­ка­ми ко­лi­на, схи­ли­ла го­ло­ву вниз, i ли­це по­то­па­ло у неї в скор­бот­них тi­нях во­лос­ся.

Йому на­реш­тi упа­ла в око жiн­чи­на пос­тать i зни­зи­ла тон. Вiн став спо­кiй­нi­шим.

Не був на­вiть пев­ний, чи все те ба­чив у снi, про що го­во­рив; чув тiльки пот­ре­бу тво­ри­ти, жа­дiб­но пи­ти з дже­ре­ла, що сам, як Мой­сей, ви­сiк iз ске­лi.

Тихо, з очи­ма, пок­ри­ти­ми мрiй­ним ту­ма­ном, вiн го­во­рив їй про хiд ве­чо­рiв. Ще верш­ки скель бi­лi­ли на сон­цi, а вже тi­нi од них ма­лю­ва­ли на мо­рi фi­оле­то­вi сильвет­ки, шпи­час­тi, як зуб­цi баш­ти. Ве­чiрнє сон­це ску­ва­ло срiб­ну пiдс­тав­ку для оди­но­ких скель в мо­рi, лег­ких й про­зо­рих, на­че роз­топ­ле­них в спе­цi. А ко­ли ве­чiр на­ки­дав вреш­тi на ске­лi фi­оле­то­вий або ро­же­вий плащ, во­ни - Ан­тiн i та жiн­ка - по­да­ва­лись на pi­azz'y дивитись на за­хiд сон­ця. Iс­кiя вже зо­ло­ти­лась, як стиг­лий овоч. Мон-те-Мi­ке­ле одяг­ла­ся в чер­во­нi ба­зальти, а Ве­зу­вiй на­че ви­ки­нув в мо­ре дво­барв­ний пра­пор: бла­кит­ний з ро­же­вим. На зо­ло­то­му не­бi м'яко сi­рi­ли пер­ло­вим то­ном Не­аполь, Пу­цо­лi, Про­чi­да i ост­ров­ки. Сон­це спус­ка­лось все ниж­че. Iс­кiя ча­ту­ва­ла на нього i чор­нi­ла в зо­ло­то­му ту­ма­нi, не­мов об­лич­чя му­рин­ки пiд жов­тим ву­алем. Ось про­тяг­ла­ся на зем­лю вос­таннє кри­ва­ва ру­ка, i за­ро­же­вi­ли де­ре­ва цвi­том миг­да­лiв, а ви­ног­рад­нi ку­щi грiз­но пiд­ня­ли ви­со­кi хви­лi в зе­ле­но­му мо­рi. Кри­ва­ний круг сон­ця уже чер­кав­ся об го­ру. То­дi Iс­кiя ски­ну­ла з се­бе сер­па­нок i чор­на, го­лод­на ковт­ну­ла сон­це, як во­на звик­ла щод­ня се ро­би­ти, та вiч­на же­рун­ка сон­ця! I був кi­нець. Зем­ля нап­ну­ла бу­ден­ну оде­жу, са­ди одц­вi­та­ли, а Iс­кiя у спо­кої тра­ви­ла свою ве­че­рю.

Сiро i сум­но ста­ва­ло на ост­ро­вi по за­хо­дi сон­ця: всi фар­би ли­ня­ли, як в ак­ва­ре­лi, що її пiд­мо­чи­ли. Зда­ва­лось, що ти­хий прис­мерк ви­шив зли­ня­лим шов­ком ост­рiв на ста­ле­во­му мо­рi, що ост­рiв прос­те­лив­ся на мо­рi, як ста­рий го­бе­лен.

А ко­ли тi­нi по­во­лi гус­ли, спо­кiй­на за­то­ка на­дi­ва­ла на шию ра­зок до­ро­го­го на­мис­та - не­апо­лi­танських вог­нiв, i в ти­хi но­чi теп­ло свi­ти­лись в сi­рих му­рах ка­то­лицькi кап­лич­ки…

Вже бу­ло пiз­но. Зас­па­на ку­хо­вар­ка втретє про­су­ну­ла го­ло­ву в две­рi i плак­си­во жа­лi­лась на хо­лод­ну ве­че­рю.

Марта пiд­ня­лась, штуч­но спо­кiй­на, хо­лод­на, бай­дуж­не ки­нув­ши на хо­ду:

- Ходiм ве­че­рять.

Лампа в їдальнi прик­ру­че­на бу­ла. На хо­лод­них та­рiл­ках не­яс­но чор­нi­ла пе­че­ня. Дi­ти вже спа­ли.

Вони ве­че­ря­ли мовч­ки. Ме­ха­нiч­но Мар­та при­су­ва­ла до чо­ло­вi­ка пе­че­ню i ви­би­ра­ла кра­щий шма­ток. Вiн їв її швид­ко, хоч не­охо­че, на­че пiд­га­няв йо­го дощ, що хльоскав ба­то­га­ми в хо­лод­нi вiк­на.

Тихо бу­ло i в спальнi, ко­ли об­ля­га­лись. Вiн щось спи­тав у неї, але так в'яло i не­пот­рiб­но, що ко­ли во­на на­вiть не од­по­вi­ла, вiн не звер­нув ува­ги. Мар­та вда­ва­ла, що спить, а вiн гор­тав книж­ку, зак­рив­ши нею ли­це, хоч вид­но бу­ло, що не чи­тає.

Марта чу­ла в сер­цi лiд. От­ся лю­ди­на, яку вва­жа­ла най­ближ­чою в свi­тi, сьогод­нi одiй­шла од неї да­ле­ко, i кiлька кро­кiв мiж їх лiж­ка­ми в спальнi роз­тяг­ли­ся те­пер в хо­лод­нi, без­ко­неч­нi прос­то­ри, їй хо­тi­лось по­ди­ви­тись на йо­го об­лич­чя, про­чи­тать там но­ве, але їй не вда­ва­лось. Па­лi­тур­ки зак­ри­ва­ли йо­го ли­це, i пальцi, ро­же­вi од свiч­ки, нер­во­во пе­ре­би­ра­ли сто­рiн­ки.

Причаївшись, Мар­та ле­жа­ла. Во­на че­ка­ла. Мо­же, вiн гля­не на неї, за­го­во­рить, роз­то­пить лiд. Але на­да­рем­не. По­чу­ла зго­дом, що ше­лес­тiн­ня сто­рi­нок за­тих­ло, ру­ка ро­зiг­ну­лась i пок­ла­ла книж­ку на пос­тiль. Ан­тiн зас­нув, не по­га­сив­ши свiт­ла.

Тодi во­на вста­ла i, за­таївши дух, пi­дiй­шла ти­хо до лiж­ка. Пiд­ня­ла книж­ку i пок­ла­ла на сто­лик. Хо­тi­ла за­га­сить свiч­ку, але не га­си­ла. Ма­ло не го­ла, тiльки в со­роч­цi, що як на те сповз­ла з пле­чей, во­на трем­тi­ла, щоб йо­го не збу­ди­ти, щоб вiн не по­ба­чив її, i гост­ра цi­ка­вiсть при­ку­ва­ла пог­ляд її до сього чу­жо­го муж­чи­ни. Сон вже нак­лав на йо­го ли­це стро­гi й гли­бо­кi тi­нi. Мо­же, вiн спить? I що вiн ба­чить у снi? Що го­во­рить йо­му ду­ша, вiльна од бу­ден­них кло­по­тiв? Хi­ба во­на зна­ла! По­чу­ва­ла се­бе та­кою чу­жою, та­кою са­мотньою ду­же, на­че враз од­ко­ло­лась од свi­ту цi­ло­го. Од­ве­ла очi од чо­ло­вi­ка i оки­ну­ла зо­ром все своє тi­ло, од гру­дей до пальцiв нiг. "Хi­ба я ста­ра?" Але за­раз по­ду­ма­ла гiр­ко: "Що тi­ло?" Їй хо­тi­ло­ся пла­кать. Неп­рик­ри­та но­га Ан­то­на ви­би­ва­лась з-пiд ковд­ри. Мар­та обе­реж­но ста­ра­лась її за­ку­тать. "I тут я дбаю про тi­ло", - згiрд­но ос­мiх­ну­лась до се­бе i за­га­си­ла свiч­ку.

Але дум­ки не да­ва­ли спо­кою i в лiж­ку. Вiч­на тур­бо­та про тi­ло! Щод­ня, ро­ка­ми, во­на тiльки й дба­ла про йо­го тi­ло: щоб мав що їсти, щоб мав ви­го­ди, до­во­лi оде­жi, не зас­ту­див­ся. Не жа­лi­ла для нього нi ча­су, нi пра­цi. Се був її обов'язок, та­кий на­ту­ральний, що пе­рес­тав бу­ти на­вiть важ­ким. Жит­тя до­сi скла­да­лось ти­хо, спо­кiй­но, в неї не бу­ло при­чи­ни жа­лi­тись. Во­ни не сва­ри­лись, лю­ди їх по­ва­жа­ли, у них не бу­ло на­вiть дов­гiв! Во­на бу­ла гор­да, що чо­ло­вiк не грає в кар­ти, i всiм хва­ли­лась.

Аж ось сьогод­нi вiн ско­ло­тив усе, по­сi­яв три­во­гу, встав пе­ред нею нез­ро­зу­мi­лим пи­тан­ням, яке кон­че тре­ба бу­ло рi­ши­ти. До­сi Ан­тiн зда­вав­ся прос­тим i зро­зу­мi­лим. Все бу­ло в нiм яс­не, доб­ре вi­до­ме, ук­ла­да­ло­ся в рам­ки, а от… Мар­та чу­ла жаль до Ан­то­на: вiн її об­ду­рив. За­таїв скарб, цiн­не щось, на що ма­ла i во­на пра­во. Ро­ка­ми во­ни дi­ли­лись лиш тi­лом, од­да­ва­ли йо­го один од­но­му для гру­бих втiх, для ра­до­щiв пiк­лу­ван­ня, дрiб­них тур­бот, нi­му­ючи ду­хом. Мо­же, в тiм бу­ла її ви­на? Мо­же, в тiм бу­ло прок­лят­тя жит­тя?

Слова, якi чу­ла сьогод­нi, кра­са, яку здат­на вiд­чу­ти тiльки ба­га­та ду­ша, бу­ди­ли в Мар­тi давнє й знай­оме. "Ти ро­зу­мiєш, що зна­чить мо­ло­дим бу­ти i чис­тим? Ти не за­бу­ла?" Так, во­на пам'ятає, хоч, мо­же… хоч, мо­же, ма­ло i не за­бу­ла. Ко­ли во­ни бра­лись - i ще в пер­шi ча­си по шлю­бi, у них бу­ли iн­шi сло­ва, але жит­тя їх пот­ро­ху сти­ра­ло i роз­вi­ва­ло до то­го, що Ан­тiн, кот­рий якимсь чу­дом збе­рiг їх, зда­вавсь те­пер Мар­тi нез­ро­зу­мi­лим i за­гад­ко­вим.

Антiн во­ру­шив­ся на лiж­ку. Мар­та пi­дiй­ма­ла го­ло­ву од по­душ­ки i прис­лу­ха­лась. Якась гост­ра цi­ка­вiсть при­тя­га­ла її ува­гу до тої лю­ди­ни, яка, їй зда­ва­лось, на­вiть ди­ха сьогод­нi iнак­ше, нiж завж­ди. Нiч за­ва­жа­ла ба­чить Ан­то­на, але се вик­ли­ка­ло тiльки яск­ра­вi­шу уяву. Мар­тi зда­ва­лось, що во­на все iще ба­чить, як вiн бi­га по ха­тi з по­мо­ло­дi­лим зра­зу об­лич­чям. Во­на хо­тi­ла, щоб швид­ше нас­тав уже день, хоч не­вi­до­мий, але при­над­ний тим не­вi­до­мим.

Вранцi Ан­тiн стрiв Мар­ту тiльки на мить, ко­ли ви­хо­див з до­му. Щось бу­ло за­чiп­ли­ве й гост­ро-лу­ка­ве в її су­хiм, пiдк­рес­ле­нiм оцi, яким мет­ну­ла на нього пог­ляд. Але вiв за­чiп­ки не пiд­няв.

День був на­суп­ле­ний, сiр­ки. Нак­ра­пав до­щик. Лi­ни­во, бай­дуж­но, без на­дiї спи­ни­тись.

Коли в обiд­ню по­ру Ан­тiн по­вер­тав­ся до­до­му, стрiв нес­по­дi­ва­но Мар­ту. Iш­ла на­зуст­рiч, за­тяг­не­на в си­нiй но­вий кос­тюм, що був їй так до ли­ця. На пе­рi ка­пе­лю­ха трем­тi­ли дрiб­нi крап­ли­ни. Во­на бу­ла свi­жа i лег­ша сьогод­нi.

- Куди ти? - зди­ву­вав­ся Ан­тiн.

- Треба бу­ло ку­пи­ти де­що в крам­ни­цях. Крас­ка зал­ля­ла її об­лич­чя. В ру­ках у неї нi­чо­го не бу­ло.

Видимо, во­на вий­шла тiльки для то­го, щоб йо­го стрi­ти, бо по­вер­ну­ла i пiш­ла ра­зом.

Спочатку мов­ча­ли, але по­то­му во­на обе­реж­но по­ча­ла звер­та­ти йо­го ува­гу, що од до­щу все по­тек­ло. Тек­ли тро­ту­ари, ву­ли­цi i до­ми, блис­ку­чi за­лiз­нi да­хи, мок­рi ко­нi i лю­ди, тек­ли фi­ак­ри, де­ре­ва i вiк­на в крам­ни­цях. На­че дощ хо­тiв зми­ти всi фар­би й ри­сун­ки з зем­лi. Не прав­да ж?

Проти них бiг­ла бi­ля­ва пан­на пiд ши­ро­ким бри­лем. Лед­ве встиг­ла про­ко­ли­ва­ти повз них на ре­зи­но­вих п'ятах, а вже Мар­ти­нi що­ки зал­ляв гус­тий рум'янець. Во­на обiз­ва­лась на­че до се­бе:

- Терпiти не мо­жу бi­ля­вих.

Йшли да­лi, то мовч­ки, то роз­мов­ля­ли, але Ан­тiн кiлька ра­зiв по­мi­тив, що жiн­ка пе­рей­ма йо­го пог­ляд, а по­то­му пильно роз­див­ляється на тих, на ко­го вiн гля­нув.

Обiд був вже го­то­вий. Стiл у сто­ло­вiй па­рад­но бi­лiв, i на ньому, у ви­со­кiй криш­та­ле­вiй пiдс­тав­цi, чер­во­нi­ли свi­жi тро­ян­ди. Се нес­по­дi­ван­ка бу­ла - ся свi­жа ска­терть, а особ­ли­во квiт­ки в та­ку пiз­ню осiн­ню по­ру! Ан­тiн до то­го не звик.

Вiн зди­во­ва­но гля­нув на жiн­ку, во­на на­че нав­мис­не спус­ти­ла очi, уни­ка­ючи да­ти од­по­вiдь, i ви­бiг­ла в кух­ню.

Настав ве­чiр. Ан­тiн ждав Мар­ту до се­бе й не ждав. Йо­го ба­жан­ня двоїлись. Хо­тi­лось опо­вi­да­ти i хо­тi­лось в со­бi за­таїти все пе­ре­жи­те, як щось до­ро­ге, йо­му тiльки зро­зу­мi­ле й щiн­не.

Але Мар­та ввiй­шла. Ве­се­ла, нер­во­ва тро­хи, i очi бли­ща­ли у неї.

- Ну, ось i я.

Сiла, рiв­на, не­ви­гiд­но на крiс­лi i по­ди­ви­лась на чо­ло­вi­ка.

- Пришила дос­лу­хать твiй сон.

Вiн ва­гав­ся не­на­че, то­дi во­на знов за­че­пи­ла:

- Ти не ска­зав ме­нi на­вiть, як зва­лась твоя блон­дин­ка.

- Моя блон­дин­ка?

- Ха-ха! Твоя блон­дин­ка.

- Я сам не знаю. Я не пи­тав.

- Нi, не по­вi­рю. Ви ж бу­ли все вдвох.

- Що ж з то­го? Я не цi­ка­вив­ся ймен­ням. Ко­ли ми стрi­ча­лись, на­шi очi од­на­ко­во пи­ли блиск сон­ця i мо­ря, - i з вас бу­ло сього до­во­лi. Ми ра­зом пи­ли кра­су з зе­ле­ної ча­шi, де стиг­не сiк ви­ног­ра­ду, цит­рин i по­ма­ран­чiв. Се нас єдна­ло… Що ж то­бi ще роз­ка­за­ти?..

Замовк на хви­ли­ну i зно­ву по­чав:

- Звичайно ми схо­ди­лись вран­цi, бра­ли чо­вен i пли­ли в мо­ре. Не­бо бу­ло си­нi­ше од мо­ря, мо­ре бу­ло си­нi­ше од не­ба. Ме­нi зда­ва­лось, що во­ни зазд­рять од­не од­но­му. Вда­ли­нi трi­по­тi­ли вiт­ри­ла чов­нiв, як кри­ла го­лу­бiв в не­бi. Ми пли­ли здовж сi­рих скель, ото­че­них ря­дом кольоро­вих мо­люс­кiв. Мо­ре гой­да­лось. I як тiльки во­но од­хи­ля­лось од ске­лi, во­на ок­ри­ва­ла чер­во­нi яс­на. Але за­раз м'яким лю­бов­ним ру­хом, як по­цi­лун­ком, мо­ре знов за­тя­ну­ло той свi­жий, здо­ро­вий рот.

Тепер, з мо­ря, ми кра­ще ба­чи­ли ост­рiв. Сон­це обер­та­ло зви­чай­ний ка­мiнь у мар­мур i зму­си­ло йо­го го­ду­ва­ти рос­ли­ну. Вiн, зда­ва­лось, трем­тiв весь в нап­ру­жен­нi твор­чої си­ли, i лиш ча­са­ми, ко­ли блу­ка­ли по ньому тi­нi од хмар, сти­ха­ла ор­гiя сон­ця, блис­ку i фарб - i себу­ла ко­рот­ка хви­ли­на спо­чин­ку.

Звiдси нам зро­зу­мi­ли­ми ста­ли вiч­нi нас­ко­ки мо­ря на ост­рiв. В яко­му б наст­рої во­но не бу­ло, во­но вiч­но штур­ха­ло ка­мiнь, вiч­но гриз­ло йо­го. Пiд­гор­та­ло ка­мiн­ня пiд но­ги i пок­ри­ва­ло во­дою. Ми проп­ли­ва­ли над ни­ми. Як ско­ре­нi бес­тiї, во­ни ле­жа­ли на днi ти­хi, гла­денькi, без­си­лi, i по­кiр­но да­ва­ли одяг­ти се­бе ру­дою вов­ною во­до­рос­лiв. Згри­зе­ний в гальку, ка­мiнь сi­рiв бе­ре­га­ми, а там, де мо­ре встиг­ло стер­ти йо­го в бi­лий пi­сок, во­но гра­ло над ним бла­кит­ним вог­нем пе­ре­мо­ги. Ви­со­кi ске­лi, гор­до на­вис­лi над мо­рем, пiд­да­лись, на­реш­тi: мо­ре виг­риз­ло в них ви­со­кi й гли­бо­кi гро­ти. На­вiть не гро­ти, а цi­лi хра­ми для культу каз­ки. Ми заїзди­ли ту­ди. Ля­га­ли на дно чов­на i за хви­ли­ну опи­ня­лись в каз­ко­во­му царст­вi. Там бу­ли ди­ва, яким не вi­ри­лось зра­зу. Там во­ди го­рi­ли ша­фi­ром або сма­раг­дом, там бу­ла пi­на, ро­же­ва, на­че тро­ян­да, скле­пiн­ня в мiс­тич­но­му сяй­вi, зе­ле­нiм, бла­кит­нiм, там во­да кри­ла срiб­лом чо­вен, вес­ла i на­шi ру­ки. Пе­ре­ли­ва­лась ве­сел­ка, бли­ща­ло до­ро­го­цiн­не ка­мiн­ня, гра­ли брильянти, а рiз­но­барв­нi мо­люс­ки своїм тi­лом цяцьку­ва­ли пiд­вод­нi ске­лi.

Бiля бла­кит­ної гро­ти мо­ре зди­ма­лось i раз у раз вли­ва­ло в неї срiб­ло своїх хвиль. Наш про­вiд­ник бравсь за лан­цюг, щоб ске­ру­ва­ти чо­вен, ми пi­дiй­ма­лись на хреб­тi хви­лi, i мо­ре рап­том вплю­ва­ло чо­вен в тiс­ний от­вiр. Вiв ле­тiв се­ред бри­зок i пi­ни, скре­го­чу­чи, б'ючись бо­ка­ми об ске­лi, i на­реш­тi ти­хо гой­дав­ся, як зас­по­коєний ле­бiдь. Пер­ше, що я по­мi­тив, пiд­няв­шись з чов­на, - се бi­лi зу­би моєї су­сiд­ки, їх одк­ри­ва­ла ра­дiсть бла­ки­тi. Мо­же, i в ме­не так са­мо свi­ти­лись зу­би. На­вiть на­пев­но. Я не го­ден опи­са­ти то­бi бла­кит­ну гро­ту. Ко­ли б ти мог­ла ство­ри­ти важ­ке скле­пiн­ня з ли­то­го срiб­ла, роз­пус­тить в рi­ди­ну до­ро­гий тур­кус, щоб вiн гой­дав­ся, i грав вог­ня­ми, i го­лу­бу ки­дав ок­си­ди­ров­ку на стi­ни, ко­ли б то­бi вда­лось зiб­ра­ти з не­ба i мо­ря усю бла­кить, щоб на­си­ти­ти нею по­вiт­ря пе­че­ри, ти ма­ла б щось сла­бо по­дiб­не до тої гро­ти. А як свi­ти­лось тi­ло у тiй во­дi! Во­но го­рi­ло си­нiм вог­нем. Ми гой­да­лись на чов­нi, на­че пла­ва­ли в не­бi, за­чер­па­ли до­ло­ня­ми во­ду, а ви­си­па­ли з неї дощ са­моц­вi­тiв. Срiб­на хви­ля без­пе­рес­тан­ку вплю­ва­ла в гро­ту но­вi чов­ни. А ми ди­ви­лись, як з них пi­дiй­ма­ли­ся лю­ди, i ра­дiсть бла­ки­тi одк­ри­ва­ла їм зу­би…

Для од­мi­ни ми їзди­ли в мо­ре ло­ви­ти ри­бу. За­пус­ка­ли во­ло­сiнь в гли­би­ну, i ко­ли ри­ба клю­ва­ла, во­ло­сiнь би­лась на пальцi, як жив­чик. Ми їх ви­тя­га­ли на сон­це, тих яск­ра­вих, роз­мальова­них ри­бок, бiльше по­дiб­них до ек­зо­тич­них квi­тiв, анiж до риб, три­барв­них вi­оль, чер­во­них чор­тiв i кар­ди­на­лiв, со­ба­чих ри­бок i ко­ро­лiвських; ми зби­ра­ли з дна мо­ря роз­кiш­нi бу­ке­ти.

Повертались зас­ма­ле­нi сон­цем, об­вi­янi вiт­ром, со­ло­нi од морської во­ди…

Але трап­ля­лось, що су­сiд­ка не з'явля­ла­ся зов­сiм… То­дi…

Антiн ур­вав. Встав зно­ву з крiс­ла i за­хо­див по ха­тi важ­ким, ви­раз­ним кро­ком, на­че втоп­ту­вав в зем­лю за­таєнi згад­ки.

- Тодi?.. - пiд­ня­ла Мар­та ки­ну­те сло­во.

Їх очi стрi­лись на мент, як кре­мiнь й кре­са­ло, у злiй бо­ротьбi…

- То-дi… - по­ма­лу, цi­дя­чи сло­во по сло­вi, од­по­вiв їй Ан­тiн, - то­дi блу­кав я сам… Глу­хий, як скрип­ка, ко­ли пор­ва­лись у неї стру­ни… нi­мий, як лю­ди­на, що нес­по­дi­ва­но втра­ти­ла го­лос… Я її кли­кав, ту не­вi­до­му… кли­кав, щоб ра­зом чи­та­ти кни­гу кра­си, яка для ме­не зак­ри­ва­лась без неї. Я ди­вивсь i не ба­чив. Я її кли­кав, а во­на не з'явля­лась…

Мартi зда­ло­ся, що Ан­тiн на­вiть зiтх­нув.

- Звели нас зно­ву мi­сяч­нi но­чi. Я си­дiв десь на ске­лi. Мi­сяць ще не зiй­шов. Хор цвiр­ку­нiв м'яко сюр­чав в су­хiй тра­вi, а один з них, пок­ри­ва­ючи все, дзвiн­ко тяг­нув свою но­ту, на­че мiж зем­лею i не­бом, по­над зас­тиг­лим мо­рем сну­ва­лась й дзве­нi­ла без­ко­неч­на срiб­на стру­на.

- Вам сум­но? - по­чув я знай­омий го­лос з-за вис­ту­пу ске­лi i то­дi тiльки її по­мi­тив.

- Менi теж сум­но. Ми на­ле­жи­мо з ва­ми до са­мот­нiх, здається, як i наш ост­рiв.

Вона сi­ла по­руч зо мною i про­тяг­ла ру­ку над мо­рем.

- Ви по­ди­вiться, вiн все пли­ве. Вiч­но са­мот­нiй в прос­то­рах мо­ря, а мо­ре хлю­па в йо­го бо­ки. Не­ма од нього до­ро­ги. Хi­ба мi­сяць вно­чi збу­дує зо­ло­тий мiст, з'єднає ост­рiв з да­ле­ким i не­вi­до­мим. Але мiст той та­кий ле­генький, та­кий трем­тя­чий, хист­кий, що тiльки мрiя зва­жи­тись мо­же сту­пи­ти на нього i лег­ким, не­чут­ним кро­ком по­манд­ру­ва­ти у да­ле­чiнь…

Я по­чув її го­лос i пе­рес­тав бу­ти мерт­вим де­ре­вом скрип­ки. Во­на вже во­ди­ла смич­ком своєї уяви по ту­гих стру­нах. Го­лос мiй знов обiз­вав­ся у гру­дях i очi ви­дю­щи­ми ста­ли. Я ба­чив, як схо­див мi­сяць, як мо­ре прос­те­ли­ло йо­му пiд но­ги зо­ло­тий ки­лим, а пальми, за­ма­хав­ши сот­ня­ми вi­ял, вi­та­ли - "осан­на!". По­чув од­ра­зу, як теп­ла хви­ля по­вiт­ря, зiт­ка­на з сяй­ва, з за­па­ху мо­ря i ди­ких трав, ти­хо ко­ли­ха­лась по­мiж мас­лин i би­ла в ли­це нам аро­мат­ним при­боєм. По­ба­чив зморш­ки Мон­те-Со­ля­ро, якi нi­ко­ли йо­го не ста­рять: все те ди­ке ка­мiн­ня, що роз­сi­лось по схи­лах ам­фi­те­ат­ром, як в древ­нiм те­ат­рi, за­ди­вив­шись на сце­ну мо­ря, де мi­сяць тво­рить свою од­вiч­ну мiс­те­рiю.

Антiн за­ду­мав­ся. Ви­ди­мо, вiн сил­ку­вавсь щось при­га­да­ти, нап­ру­жу­вав пам'ять i без­по­мiч­но мов­чав.

- Тут в снi мой­ому якась пе­рер­ва, - по­чав ви­ну­ва­то, - якась чор­на бе­зод­ня. Не пам'ятаю, що бу­ло. Я на­че зник рап­том, стер­тий з зем­лi, i зник­ли зо мною ост­рiв, мо­ре й во­на. Все впа­ло у прiр­ву.

Не при­га­даю, як я опи­нив­ся в чов­нi. Не я, а ми. Ми бу­ли вдвох. Мi­сяць ви­сiв над мо­рем. Да­ле­кi ске­лi ближ­чи­ми ста­ли. Фi­оле­то­вi зморш­ки ляг­ли на їх об­лич­чя, i якась теп­ла, ма­тер­ня тур­бо­та на­хи­ли­ла ске­лi над мо­рем. Якась доб­рiсть з'єдна­ла бе­рег i мо­ре, зго­да i сму­ток. I по­во­лi, по­ки рiс мi­сяць i блiд, рос­ли ске­лi i блiд­ли. По­ви­тя­га­лись гост­рi шпи­лi, од­дi­ли­лись ок­ре­мi ка­мiн­ня, пе­рет­во­ри­лись у бi­лий мар­мур, одяг­ли­ся в рiзьбу, i встав пе­ред на­ми ост­рiв iз мо­ря - весь як мi­ланський со­бор. А мi­сяць ви­мос­тив зло­том до­ро­гу до нього.

Нашi вес­ла ти­хо плес­ка­ли в мо­рi. З-пiд них ска­ка­ли вог­нi. Дрiб­нi, ма­ленькi, зе­ле­нi, як бли­ща­ки у пет­рiв­ча­нi но­чi. Ми зу­мис­не нап­рав­ля­ли чо­вен на тi­нi, бо там яс­нi­ше го­рi­ли вог­нi. Зда­ва­лось, що вес­ла виг­рi­ба­ли iз мо­ря скри­тi в ньому скар­би. Во­на роз­щiб­ну­ла ру­кав, за­ка­са­ла аж до пле­чей i встро­ми­ла у во­ду ру­ку, бла­кит­ну в мi­сяч­нiм сяй­вi!

- Дивiться! - гу­ка­ла i ви­пус­ка­ла з-пiд пальцiв ве­се­лi вог­нi, що за­раз гас­ли.

- Тепер ми, як бо­ги! - смi­ялась. - Кри­чiть: "Хай бу­де свiт!"

- Хай бу­де свi­тi - пов­то­ряв я за нею i теж за­ну­рю­вав ру­ку.

Ми на­хи­ля­лись над краєм чов­на, та­кi близькi до се­бе, що чу­ли на що­ках лос­ко­тан­ня во­лос­ся та теп­ло лиць, i ди­ви­лись, як ви­ри­на­ли з таємно­го гли­бу i ска­ка­ли крiзь на­шi пальцi зе­ле­нi iск­ри, од­на, дру­га, де­ся­та…

Потому я вий­мав ру­ки, з них стi­ка­ла во­да, а я брав­ся за вес­ла й плив да­лi, сип­лю­чи ни­ми дощ iс­кор.

Часом ваш чо­вен на­ти­кавсь на ри­бацький. Лiх­тар на ньому ки­дав чер­во­не свiт­ло на мо­ре, на снас­тi, ка­на­ти, бiк бар­ки i доб­ре, обс­ма­ле­не вiт­ром ли­це.

- Щасливого ло­ву! - ки­ва­ла во­на го­ло­вою ри­бал­цi.

- Щасти i вам, ма­дон­на! - об­зи­вав­ся гли­бо­кий го­лос, i чор­ний бриль по­важ­ним ру­хом роз­рi­зу­вав свiт­ло.

Ми заїзди­ли в гро­ти. В них бу­ло тем­но, аж чор­но. Але до­во­лi бу­ло зво­рух­нуть тiльки той чор­ний сон, як вiн бу­див­ся цi­лим по­жа­ром, сно­па­ми iс­кор i пе­рет­во­рю­вав во­ду в зо­ря­ну нiч.

У Гро­тi свя­тих об­няв нас мiс­тич­ний, таємний страх. Ми ба­чи­ли тiльки удень той морський склеп, де ка­мiн­ня ски­да­лось на сон­них лю­дей. Те­пер так са­мо ти­хо дрi­ма­ли кам'янi лю­ди. Так са­мо спа­ла жiн­ка навз­нак, пок­ри­та ряд­ном, i по ко­лi­нах у неї, на пок­ри­ва­лi, блу­кав мi­сяч­ний про­мiнь. Бi­лий, в гли­бо­кiй дрi­мо­тi, схи­лив­ся ста­рець, пок­лав на до­ло­нi за­жу­ре­не чо­ло. Вго­рi, по скле­пiн­нях го­тицько­го хра­му, бли­ма­ло свiт­ло не­ви­ди­мих лам­пад i все блу­ка­ло по стi­нах, на­че вi­тер гой­дав лам­па­ди. Че­рез зе­ле­ну, про­рi­за­ну мi­ся­цем во­ду вид­но нам бу­ло, як дрi­ма­ла на днi го­лi­сiнька жiн­ка з ди­тям на ко­лi­нах, i свiт­ло повз­ло у неї по пов­них стег­нах. З чор­них таємних за­кут­кiв гро­ти без­пе­рес­тан­ку, са­мi со­бою, спли­ва­ли на­верх зе­ле­нi зiр­ки i ти­хо гас­ли…

Потому ми вип­ли­ли в мо­ре. Да­ле­ко в ньому свi­ти­лись вог­нi ри­бацьких чов­нiв. Мо­ре гой­да­ло нас злег­ка, а ми си­дi­ли поп­лiч, i на­шi трем­тiн­ня зли­ва­лись в од­но. I ко­ли я пог­ля­нув на неї, то близько пе­ред со­бою по­ба­чив її ус­та, та­кi чер­во­нi, що на­вiть нiч…

Марта не да­ла йо­му скiн­чи­ти. Во­на пiд­ня­лась, уся збi­лi­ла й су­во­ра.

- Ти цi­лу­вав її?

В її пи­тан­нi бу­ла жах­ли­ва впев­не­нiсть.

Дивилась на нього, на­че хтi­ла ви­пить таємну от­ру­ту з йо­го очей, i ру­ка її важ­ко ляг­ла на стiл.

Антiн теж ско­чив. Щось га­ря­че, ша­ле­не вда­ри­ло в мо­зок йо­му. Жорс­то­ке i гост­ре, як на­то­че­ний нiж, миг­тя­чий ба­жан­ням зра­нить.

- Так, цi­лу­вав!.. - крик­нув вiн жiн­цi нес­тям­но. - Цi­лу­вав, чуєш? Я цi­лу­вав ус­та, що про­мов­ля­ли до мо­го сер­ця, що зна­ли мо­ву моєї ду­шi… Хi­ба не маю пра­ва? Хi­ба во­ни не вар­тi? Ти хо­тi­ла б, щоб я на­вiк за­нi­мiв, не­на­че ка­мiнь, не­на­че ти… Нi, я ще жи­вий… чуєш, жи­вий!.. Я цi­лу­вав!

Чув, що її ра­нить, й жорс­то­ка ра­дiсть од то­го со­лод­ко трi­па­лась в ньому.

Марта зак­ри­ла ли­це ру­ка­ми. З го­лос­ним пла­чем во­на упа­ла в крiс­ло, а вiн ди­вив­ся на її пле­чi, що ска­ка­ли в ри­дан­нi, i чув по­лег­кiсть.

Потому, рап­том оп­ри­том­нiв­ши, ки­нувсь до жiн­ки.

- Що ти? Мар­точ­ко… Мар­тої Не тре­ба… Ну, що ж ти… се ж тiльки сон…

Але Мар­та од­пих­ну­лась од нього i туп­ну­ла злiс­но но­гою.

- Геть! Не смiй тор­ка­тись до ме­не.

- Та го­дi ж бо, Мар­то… - бла­гав Ан­тiн i на­ма­гав­ся од­ня­ти ру­ки їй од ли­ця… - Зро­зу­мiй же, що се лиш сни­лось, що нi­чо­го то­го не бу­ло.

Але Мар­та тiльки го­лос­нi­ше ри­да­ла. Во­на нi­чо­го не хо­тi­ла слу­хать.

- Ти її цi­лу­вав…

Вiн сто­яв на ко­лi­нах, на­ма­га­ючись зас­по­коїти жiн­ку, од­ня­ти од ли­ця ру­ки. Йо­му вже бу­ло до­сад­но на се­бе.

- Не будь же ди­ти­ною, Мар­то. Зро­зу­мiй вреш­тi, що ти го­во­риш дур­ни­цi, що в снах нiх­то не ви­нен…

Вона зас­по­коїлась на­че, ви­тер­ла хуст­кою очi i, одiпх­нув­ши Ан­то­но­вi ру­ки, пiд­ве­лась з крiс­ла.

- Я ро­зу­мiю, що то був сон, - ска­за­ла зим­но. - Але ти здат­ний зро­би­ти те, що то­бi сни­лось…

I хо­тi­ла вий­ти з кiм­на­ти.

Тодi Ан­тiн за­го­ро­див їй до­ро­гу. Нi, вiн не пус­тить. Ко­ли вже так ста­лось, во­ни му­сять по­го­во­ри­ти од­вер­то.

Можливо… Мож­ли­во, що в снi вiн був со­бою, що вiн здат­ний на та­кий вчи­нок, але вин­на у то­му во­на…

Вона? Ха-ха!

Вона. Во­на не вмi­ла ша­ну­ва­ти жит­тя, обе­рi­га­ти йо­го кра­су. Щод­ня за­ки­да­ла йо­го тiльки дрiб­ним, не­пот­рiб­ним, тiльки гру­зом жит­тя, аж зро­би­ла з нього смiт­ник. По­езiя жи­ти не мо­же на смiт­ни­ку, а без неї жит­тя - зло­чин.

Марта го­рi­ла злiс­тю.

А вiн? Хi­ба вiн не за­чи­няв­ся од неї, не хо­вав жи­ву во­ду ду­шi, як той ску­пий, що боїться, аби на йо­го скар­би не впав чу­жий пог­ляд? Чо­го ж вин­на тiльки во­на?

Нi, спо­чат­ку вiн був iнак­ший, але не мож­на ж зрос­ти­ти квiт­ку на без­вод­но­му грун­тi. Во­на зiв'яне. Вiн ро­зу­мiє, без про­зи труд­но про­жи­ти. Не­хай бу­де на­вер­ху пi­на, але пiд нею му­сить в ке­ли­ху гра­ти чис­те ви­но, i той, хто ллє у нього без­пе­рес­тан­ку во­ду, поз­ба­вить сма­ку ви­но.

За вiк­на­ми би­лась осiн­ня не­го­да, а в ха­тi, душ­нiй i дим­нiй, що од­на тiльки жи­ла се­ред сон­но­го царст­ва ди­тя­чих лi­жок, йшов бiй нев­до­во­ле­них душ.

Вони на­га­да­ли один од­но­му най­мен­шу ви­ну, грi­хи про­ти ду­ха свя­то­го, до­ко­ря­ли за бай­ду­жiсть, свою са­мот­нiсть, зди­чiн­ня в бо­ло­тi жит­тя.

- Ти об­рос­ла бу­ден­ним, на­че ко­рою! - кри­чав Ан­тiн.

- А ти був вдо­ма тiльки сто­лов­ни­ком!..

Їм бу­ло душ­но. Ан­тiн роз­щiб­нув­ся. Розт­рi­па­ний весь, вiн но­сив­ся по ха­тi, на­че хтiв ро­зiпх­ну­ти пле­чи­ма стi­ни тiс­ної кiм­на­ти, i дов­ге во­лос­ся гна­лось за ним у тiй бi­га­ни­нi.

Марта роз­чер­во­нi­лась, уп­рi­ла, об­ти­ра­ла хус­тин­кою шию i бли­ща­ла очи­ма.

- Ти… ти, як Цiр­цея, хо­тi­ла б обер­ну­ти ме­не в сви­ню.

- Iди цi­луй­ся з ким хо­чеш… ме­нi бай­ду­же! Во­ни пос­ва­ри­лись.

***

Тепер мiж ни­ми час­то бу­ла нез­го­да. Ди­кi, прист­рас­нi свар­ки, як зли­ва, роз­сi­ка­ли їхнє жит­тя, до­сi та­ке спо­кiй­не, од­но­ма­нiт­не, "щас­ли­ве", як ще не­дав­но ду­ма­ла Мар­та. Але до­во­лi щоб про­шу­мi­ла бу­ря, її сер­це, оми­те сльоза­ми, цвi­ло й мо­ло­дi­ло. Яка во­на бу­ла щас­ли­ва, ко­ли мiж дво­ма свар­ка­ми, хоч на хви­ли­ну, їй вда­ва­лось знай­ти спiльну з Ан­то­ном мо­ву!

Марта рев­ну­ва­ла Ан­то­на. Упер­то, за­таєнно, сильно, до всiх i всього. До стрiч­них жi­нок, до при­ро­ди, до ве­чо­рiв, ко­ди вiн за­ми­кав­ся у своїй ха­тi, до йо­го ду­мок i мрiй. їй хо­тi­лось ма­ти йо­го тiльки для се­бе, не­по­дiльно, цiл­ком. Во­на не бу­ла пев­на у ньому. Якась не­без­пе­ка вiч­но три­ма­ла її в три­во­зi, ро­би­ла тро­хи чу­жою для чо­ло­вi­ка. Те­пер Ан­тiн не ба­чив що­ран­ку го­лих жiн­чи­них нiг, не чув скуч­них i про­заїчних снiв, не при­би­рав по всiх ха­тах спiд­ниць. Щось мо­ло­де, давнє, дi­во­че про­ки­ну­лось в Мар­тi, який­сь фер­мент: вiн ни­щив спо­кiй, ще не­дав­но та­кий ба­жа­ний. Але у тiм, що во­на чу­ла пот­ре­бу знов здо­бу­ва­ти дав­но здо­бу­те на влас­нiсть, таїлась но­ва при­на­да, вiд­гук її вес­ни. Во­на не зна­ла, чи на­дов­го їй ста­не си­ли, чи од­шум­лять ко­ли бу­рi, але те­пер вже час­тi­ше чер­во­нi­ли за їх сто­лом тро­ян­ди…

Травень 1911, Чернiгiв