Міністерство життєзабезпечення [Сін’їті Хосі] (pdf) читать онлайн

Міністерство життєзабезпечення
Сін’їті ХОСІ
– Доброго ранку, шефе! Приємно, що встановилася гарна погода, правда? Хіба що
по обіді буде жаркувато.
Я стояв біля столу керівника відділу й відчував, як із розчиненого навстіж вікна
вітерець доносить запах свіжого листя.
– А-а, доброго ранку! Ось завдання на сьогодні, – задивлений невиразними очима
на купу хмар серед блакиті, він посунув до мене кілька карток, що лежали на столі.
Що мій шеф не полюбляє воловодитись, я знав, тож без зайвих розмов склав картки,
запхнув до кишені й повернувся до себе. Тоді звернувся до колеги поруч:
– Що ж, поїхали! Якщо не проти, сідай за кермо, а по обіді я тебе зміню.
У машині колега поклав руки на кермо й запитав:
– То куди їхати?
Я вже потягнувся по картки, але раптом передумав і запропонував:
– А давай зробимо от що. Погода така чудова, що й думати не хочеться про якісь
там маршрути та продуктивність: адже все зведеться до того, щоб повернутися
скоріше. Будемо тягти картки по одній і їхати, куди яка вкаже.
– Можна й так. Адже для нас важливо тільки виконати доручення протягом дня, –
схвалив він.
Я дістав із кишені першу картку.
– Так. Спершу поїдемо по автостраді.
Загурчав двигун, і машина від’їхала від червоного цегляного будинку серед дерев
– Міністерства життєзабезпечення: тут ми працювали.
– Скоріше б уже перейти на внутрішню службу!
– Незле б, та поки не проїздиш отак років кілька, туди не втрапиш.
Машина бігла проспектом повз майже безлюдні квартали. Від дерев обабіч
дороги на бруківку лягали зеленкуваті вранішні тіні. Де-не-де понад дорогою жінки
котили візочки, старі вели за руки онуків, вродливі дівчата прогулювали собачок.
Невдовзі скінчилися торгові квартали, де від сонця захищали намети в червоні та
білі смуги. Почався житловий район.
– Як перейду на внутрішню службу, одружуся й придбаю таку оселю. – Я показав
колезі старомодний будиночок під берестом серед живоплоту з троянд. З вікна
линули звуки рояля: хтось награвав давню мелодію. Певно, чарівна жінка з довгими
віями; а може, клавішів торкалися тендітні пальці білолицьої дівчинки.
Якби я жив у такому будиночку, щоб, прокинувшись, чути щебет пташок в
оповитому вранішньою імлою вітті дерев. Або в тихе пообіддя, відпочиваючи,
дослухався б, як точать деревину вовчки.
– А я волів би отакий! – Напарник, не випускаючи керма, скинув підборіддям
убік, де на березі чималого ставка стояв будиночок. Біля вікна літній чоловік, певно,
господар, пензлем щось малював на полотні. Увечері з вікна чути, мабуть, як
© 1987 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)

Сін’їті ХОСІ

Міністерство життєзабезпечення

сплескуються в ставку коропи, видно, як вони вистрибують з місячної доріжки на
воді.
– Яка благодать!
– Справді, благодать!
Ще трохи проїхали мовчки. Будівель меншало. Машина долала порослі лісом
пологі пагорби.
Нас обігнала машина, певно, з закоханими, що весело щебетали. Мій напарник
пробурмотів, проводячи їх поглядом:
– Тим, що нашому суспільству так безтурботно ведеться, слід, певно, завдячувати
уряду. Адже треба, щоб кожному вистачило землі.
Розчувши в його словах запитання, я відказав:
– Авжеж! Хіба ти не читав про різницю між нашим часом, коли після довгих
пошуків ми, нарешті, знайшли вірний шлях, і давниною? Тепер зло ліквідовано.
Немає грабунків, шахрайства, жодних злочинів. Зникли нещасливі випадки на
дорогах, ба навіть хвороби! А колись, кажуть, дехто навіть вкорочував собі віку. Аж
моторошно згадувати!
– Воно так. Але одне таки лишилося.
– Безглуздя так гадати! Адже неминуче зло – вже не зло. Без цього все
повернеться до колишнього безладу.
Тут мій колега рвучко натиснув на гальма, бо з кущів на узбіччі вискочив кролик.
А за ним вигулькнув і засапаний хлопчак.
– Ану-но, хлопче, хапай його мерщій!
На мій голос малюк озирнувся, й ми побачили його всміхнене личко. Потім він
знову пірнув у гущавину. Схоже було, що хлопчак от-от зловить кролика. А потім за
вечерею лунатиме його дзвінкий збуджений голос.
Машина знову рушила, й напарник спитав:
– Не знаєш, де тут можна заправитись?
– Бензоколонка має бути в найближчому селищі. Там і заправимось.
Проїхали вздовж річки, в прозорій воді якої відбивалося блакитне небо, й
опинилися в селищі.
– У вас тут сьогодні робота? – Старий з бензоколонки при невеличкому ресторані,
спохмурнів, побачивши нас.
– Та ні, трохи далі. Можна заправитися?
Старий, певно, впізнавши, що ми з Міністерства життєзабезпечення, більше не
озивався.
– Нам, здається, сюди, – мовив напарник. Я дістав з-під щитка картку й подивився
написане.
– Ще трохи, й ліворуч.
Машина в’їхала у вузенький завулок.
© 1987 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)

2

Сін’їті ХОСІ

Міністерство життєзабезпечення

– Зупинимося тут. Ніби оте подвір’я з квітником.
Ми вийшли з машини, проминули клумбу з купками яскравих квітів і
попрямували до ґанку. Подзвонили.
Двері відчинила засмагла жінка, певно, господиня, й запросили ввійти.
– Тут живе панночка Аліса?
– Так. Але, перепрошую, з ким маю честь розмовляти?
Я відгорнув лівою рукою вилогу піджака й показав значок Міністерства
життєзабезпечення.
– Ох, янголи смерті!..
Жінка зблідла й заточилася. Колега звично підхопив її, дав зміцнювальну
таблетку. Тримаючись за стовпець на ґанку, жінка тремтливим голосом вигукнула:
– Як, мою Алісу?! Мою красуню Алісу, яку я так берегла!..
Я відповів:
– Співчуваємо, але нічим зарадити не можемо.
– Краще мене замість неї! Благаю!
– Не тільки ви про таке просите, але, якщо зважати, то цьому кінця не буде. А це
підірве підвалини нашого ладу. То де ж панночка Аліса?
– Пішла до лісу, по малину. Прошу, дайте хоч рідним попрощатися з нею.
– На жаль, не можемо, бо це й для неї важко, та й для родичів зайві переживання.
Жінка скрушно втерла сльози:
– Невже неодмінно скорятися такому закону? Це ж жахливо!..
– Ви ставите мене в незручне становище. Невже самі не розумієте? В нашому
суспільстві люди живуть спокійно, привільно, в достатку. Можна майже не
працювати, а мати, що заманеться. Кожен може робити, що йому до вподоби: читати,
займатися садівництвом, музикою. Ви звикли до такого життя, тому, певно, й забули,
як важко воно дісталося. Адже зараз і гадки нема про злочини, люди не знають
хвороб. Тож єдине – коритися загальному законові, щоб цей устрій існував і далі.
– Але ж Аліса…
– Що ж буде, коли порушувати закон із власної примхи? Як і колись, зросте
населення. І незчуєтесь, як назводиться багатоповерхівок. Із вікон лунатиме вереск
докучливих немовлят, по площах тинятимуться ватаги шибеників, яким забракне
шкіл. На дорогах – нескінченні аварії. Та якби зараз так було, то чи й досягла б ваша
Аліса свого віку! А боротьбу за життя годі припиняти навіть на хвильку, вона
доводить людей до нервових захворювань, божевілля, самогубств! Навіть повітря
забруднене! Та й… люди стають на один копил, збираються в юрби, слухають гучну
вульгарну музику, що збуджує. А закінчується все одним – війною!
Я випалив одним духом те, що повторював уже, мабуть, не одну сотню разів.
– Так, але ж…
© 1987 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)

3

Сін’їті ХОСІ

Міністерство життєзабезпечення

– Дехто воліє війну, що перетворює на руїну надбання культури. Але більшості
людей війна огидна. Я от її ненавиджу. Тож суспільний тягар треба розподілити
справедливо. У Міністерстві життєзабезпечення комп’ютер щодня вибирає певну
кількість карток. Куди вже справедливіше? Тут уже не закинеш про знайомства
абощо. Не має бути різниці між старим і малим. Право народитися й обов’язок
померти мають розподілятися порівну між усіма.
– Але ж, але ж…
Я не бажав сперечатися далі: закон для всіх один, і всі мають йому коритися.
Неподалік почувся дівочий спів.
– Це Аліса?
Жінка знесилено похилила голову.
– Зберігайте спокій! Ми все зробимо так, щоб не привертати уваги. Це й для неї
буде легше.
Я сховався за стовпчиком на ґанку, витяг із кишені невеличкий променевий
пістолет, пересунув запобіжник. Потім узяв на мушку власницю дзвінкого голосу й
кошика з малиною. Відігнав комаху, що дзижчала біля вуха, й натиснув спусковий
гачок.
Пісня урвалася. А там, де щойно співала дівчина, в повітря здійнялася хмарка
диму. Легенький вітерець відніс її до квітника, й там вона розтала.
Ми повернулися до машини. Коли виїхали на шосе, мій напарник спитав:
– Куди далі?
Я витяг із кишені наступну картку.
– Під’їдь до річки!
– Як скажеш!.. Перепочинемо?
Я показав йому картку: на ній значилося моє ім’я. Тоді витяг з кишені решту
карток, променевий пістолет і простягнув колезі:
– Доведеться тобі сидіти за кермом і по обіді.
– А чого квапитися? Це можна відкласти насамкінець.
Та я відповів, водночас закарбовуючи в пам’яті мирний, тихий краєвид:
– Та ні, адже ж я сам запропонував порядок роботи. Ах, як же чудово було жити в
наш час!

© 1987 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)

4