захитався — прилетів змій, ударився об сиру землю і зробився добрим молодцем, увійшов у хатину, сів за стіл і вимагає закусити чого-небудь.
Іван Голий схопив його за ноги, а Марко Бігун навалився на змія всім тулубом і став його душити; добряче йому боки нам’яв!
Притягли вони змія до дубового пенька, розкололи пеньок надвоє, затисли там його голову і почали шмагати лозинами.
Проситься змій:
— Відпустіть мене, могутні богатирі! Я вам покажу, де мертва і жива вода.
Богатирі погодились.
От змій привів їх до озера; Марко Бігун зрадів, хотів було просто в воду кинутись, та Іван Голий зупинив.
— Спершу, — каже, — треба випробувати.
Взяв зелену лозину і кинув у воду — лозина вмить згоріла. Взялися богатирі знов за змія; били його, били, ледве живого лишили.
Привів їх змій до іншого озера; Іван Голий узяв гнилицю і кинув у воду — вона враз пустила паростки і зазеленіла листям. Богатирі кинулись в озеро, скупалися і вийшли на берег здоровими молодцями: Іван Голий — з ногами, Марко Бігун — з руками. Потім узяли змія, притягли до першого озера і кинули просто на глибоке — тільки дим від нього пішов!
Повернулися додому; Марко Бігун був старий, одвіз попівну до батька, до матері і став жити в того священика, бо священик оголосив ще раніше: хто мою дочку привезе, того годуватиму і поїтиму до самої смерті. А Іван Голий роздобув богатирського коня і поїхав шукати свого царевича.
Їде чистим полем, а царевич свиней пасе.
— Здоров, царевичу!
— Здрастуй! А ти хто такий?
— Я Іван Голий.
— Та що ти брешеш! Якби Іван Голий був живий. Я б свиней не пас.
— Тепер кінець твоїй службі!
Тут вони помінялися вбранням; царевич поїхав уперед на богатирському коні, а Іван Голий слідом за ним свиней погнав.
Царівна побачила їх, вискочила на ґанок:
— Ах ти, неслух! Хто тобі велів свиней гнати, коли ще сонце не сіло? — І давай наказувати, щоб зараз же взяли пастуха і відшмагали на стайні.
Іван Голий не став чекати, сам схопив царівну за коси і доти тягав її по двору, доки не покаялась і не пообіцяла в усьому слухатись чоловіка. Після цього царевич із царівною жили у злагоді довгі роки, а Іван Голий при них служив.
Біла качечка
Один князь одружився з прекрасною княжною і не встиг іще на неї надивитися, не встиг іще з нею наговоритися, не встиг іще її наслухатися, аж чекала на них розлука: мусив князь їхати в далеку путь, залишати дружину на чужі руки. Що ж поробиш! Кажуть, вік обнявшись не просидіти.
Довго плакала княгиня, довго князь її умовляв, заповідав не залишати високих палат, не ходити на розмову, з поганими людьми не водитися, дурних балачок не слухати. Княгиня обіцяла все виконувати.
Князь поїхав, княгиня зачинилась у своїй світлиці і не виходить.
Скоро чи ні прийшла до неї жінка — здавалося, така проста, щира!
— Чого, — каже, — сумуєш? Хоч би на світ Божий подивилася, хоч би по саду пройшлася, нудьгу розвіяла.
Довго княгиня відмовлялась, не хотіла, зрештою подумала: по саду походити не біда, — і пішла.
— Що, — каже жінка, — день такий жаркий, сонце так і пече, а водичка прохолодна так і хлюпоче, може, скупаємося тут?
— Ні, ні, не хочу! — А там подумала: скупатися ж не біда!
Скинула сарафан і стрибнула у воду. Тільки-но виринула, аж жінка вдарила її по спині.
— Пливи ти, — каже, — білою качечкою!
І попливла княгиня білою качечкою.
Відьма враз убралася в її плаття, причепурилася, намалювалась і сіла чекати князя.
Тільки-но щеня дзявкнуло, дзвіночок дзенькнув, а вона вже біжить назустріч, кинулася до князя, цілує, голубить. Він зрадів, сам руки простягнув і не впізнав її.
А біла качечка нанесла яєчок, вивела діточок: двох гарних, а третього — нікудишка; і дітки її вийшли — хлоп’ята.
Вона їх викохала; стали вони по річечці ходити, золоту рибку ловити, лусочки збирати, жупанчики зшивати, та вистрибувати на бережок, та поглядати на лужок.
— Ой, не ходіть туди, діти! — казала мати.
Діти її не слухали: сьогодні побавляться на травичці, завтра побігають по моріжку, далі, далі — і зайшли на княжий двір.
Відьма нюхом їх учула, зубами заскреготала. Ось вона покликала діточок, нагодувала-напоїла і спати поклала, а сама наказала розпалити багаття, почепити казани, нагострити ножі.
Лягли двоє братиків і заснули; а нікудишка, щоб не застудити, веліла мати у пазусі носити, — нікудишко-бо й не спить, усе чує, усе бачить.
Уночі прийшла відьма під двері й питає:
— Чи спите ви, дітки, чи ні?
Нікудишко відповідає:
— Ми спимо — не спимо, гадку гадаємо, що хочуть нас усіх порізати: багаття кладуть калинові, казани чіпляють кипучі, ножі гострять булатні!
— Не сплять!
Відьма пішла, походила-походила і знову до дверей:
— Чи спите, дітки, чи ні?
Нікудишко знову каже те саме:
— Ми спимо — не спимо, гадку гадаємо, що хочуть нас усіх порізати: багаття кладуть калинові, казани чіпляють
Один князь одружився з прекрасною княжною і не встиг іще на неї надивитися, не встиг іще з нею наговоритися, не встиг іще її наслухатися, аж чекала на них розлука: мусив князь їхати в далеку путь, залишати дружину на чужі руки. Що ж поробиш! Кажуть, вік обнявшись не просидіти.
Довго плакала княгиня, довго князь її умовляв, заповідав не залишати високих палат, не ходити на розмову, з поганими людьми не водитися, дурних балачок не слухати. Княгиня обіцяла все виконувати.
Князь поїхав, княгиня зачинилась у своїй світлиці і не виходить.
Скоро чи ні прийшла до неї жінка — здавалося, така проста, щира!
— Чого, — каже, — сумуєш? Хоч би на світ Божий подивилася, хоч би по саду пройшлася, нудьгу розвіяла.
Довго княгиня відмовлялась, не хотіла, зрештою подумала: по саду походити не біда, — і пішла.
— Що, — каже жінка, — день такий жаркий, сонце так і пече, а водичка прохолодна так і хлюпоче, може, скупаємося тут?
— Ні, ні, не хочу! — А там подумала: скупатися ж не біда!
Скинула сарафан і стрибнула у воду. Тільки-но виринула, аж жінка вдарила її по спині.
— Пливи ти, — каже, — білою качечкою!
І попливла княгиня білою качечкою.
Відьма враз убралася в її плаття, причепурилася, намалювалась і сіла чекати князя.
Тільки-но щеня дзявкнуло, дзвіночок дзенькнув, а вона вже біжить назустріч, кинулася до князя, цілує, голубить. Він зрадів, сам руки простягнув і не впізнав її.
А біла качечка нанесла яєчок, вивела діточок: двох гарних, а третього — нікудишка; і дітки її вийшли — хлоп’ята.
Вона їх викохала; стали вони по річечці ходити, золоту рибку ловити, лусочки збирати, жупанчики зшивати, та вистрибувати на бережок, та поглядати на лужок.
— Ой, не ходіть туди, діти! — казала мати.
Діти її не слухали: сьогодні побавляться на травичці, завтра побігають по моріжку, далі, далі — і зайшли на княжий двір.
Відьма нюхом їх учула, зубами заскреготала. Ось вона покликала діточок, нагодувала-напоїла і спати поклала, а сама наказала розпалити багаття, почепити казани, нагострити ножі.
Лягли двоє братиків і заснули; а нікудишка, щоб не застудити, веліла мати у пазусі носити, — нікудишко-бо й не спить, усе чує, усе бачить.
Уночі прийшла відьма під двері й питає:
— Чи спите ви, дітки, чи ні?
Нікудишко відповідає:
— Ми спимо — не спимо, гадку гадаємо, що хочуть нас усіх порізати: багаття кладуть калинові, казани чіпляють кипучі, ножі гострять булатні!
— Не сплять!
Відьма пішла, походила-походила і знову до дверей:
— Чи спите, дітки, чи ні?
Нікудишко знову каже те саме:
— Ми спимо — не спимо, гадку гадаємо, що хочуть нас усіх порізати: багаття кладуть калинові, казани чіпляють