кілька місяців зумисне зволікали зі своїм поверненням, на щастя, завершилася необхідністю чи то, принаймні, можливістю назавжди покинути ці місця. Доктор Грант, завдяки підтримці, на яку вже перестав сподіватися, здобув місце каноніка у Вестмінстері, що дало йому змогу покинути Менсфілд, оселитися в Лондоні й отримати більший прибуток, необхідний для задоволення потреб, викликаних таким становищем; і це якнайкраще влаштовувало і тих, хто поїхав, і тих, хто лишився.
Місіс Грант, народжена дарувати і отримувати любов, мабуть, шкодувала, що мусить розлучитися з місциною і людьми, до яких уже звикла; проте її легка вдача допоможе їй почуватися щасливою будь-де і в якому завгодно товаристві; до того ж вона знову могла запросити до себе Мері; а Мері за останні півроку вже досхочу натішилася і дружбою, і своїм марнославством, і любов'ю, зазнала досить багато розчарувань, щоб нарешті скучити за ласкавою добротою сестри, її спокійним і розважливим поводженням. Вони оселилися разом; і коли доктор Грант помер від апоплексичного удару, що стався з ним після трьох поспіль обідів, заданих на честь його посвячення в сан протягом одного тижня, — вони не розлучилися; Мері твердо вирішила більш ніколи не звертати уваги на молодшого з братів, проте з-поміж спритних шукачів її руки та розбещених прямих спадкоємців, зачарованих її красою та двадцятьма тисячами фунтів, вона довго не знаходила жодного, хто міг би задовольнити її витончені в Менсфілді смаки, чий характер і манери дозволили б їй сподіватися на сімейне щастя, яке вона там навчилася цінувати, чи змусили її забути Едмунда Бертрама.
Едмундові тут пощастило незрівнянно більше. Йому не потрібно було чекати когось, хто зможе стати для нього новим кумиром. Тільки-но він перестав сумувати за Мері і доводити Фанні, що ніколи більше не зустріне такої дівчини, йому спало на думку, чи не може бути, що дівчина зовсім іншої вдачі підійде йому навіть краще, і чи не стає Фанні, з її чарівною усмішкою, з усіма її милими звичками, ще дорожчою для нього і більш йому потрібною, ніж була міс Кроуфорд; і чи не вдасться її переконати, що її сестринської ніжності може бути цілком досить для зародження подружньої любові.
Я зумисне уникаю називати строки — нехай кожен визначить їх сам, розуміючи, що для зцілення від непереборної пристрасті і звернення своїх незмінних почуттів на іншого різним людям знадобиться не однаковий час. Я тільки прошу кожного повірити, що саме тоді, коли це могло виглядати природним, і ані тижнем раніше, Едмунд забув і думати про міс Кроуфорд і так забажав одружитись на Фанні, як лишень могла цього бажати вона.
При тому, як він ставився до неї віддавна, з якою турботою плекав її невинність та безпомічність і як усе більше поважав її душевні чесноти, — що могло бути природнішим від такої зміни? Він любив, оберігав, захищав її ще відтоді, як вона була десятирічною дівчинкою, і в кожному з її душевних порухів вчувався його благотворний вплив, а його доброта оберігала її спокій; їй він приділяв незмінну, особливу увагу, вона була для нього дорожчою від усіх в Менсфілді, — що тут можна додати, окрім того, що він мав навчитися цінувати лагідне сяйво світлих очей більше від вогнистого блиску темних. І оскільки він весь час був з нею поруч і вів задушевні розмови, а його почуття, як то завжди ведеться, були посилені розчаруванням, — знадобилося небагато часу, щоб це лагідне сяйво світлих очей затлумило для нього все довкола.
Коли ж він зрозумів, що віднайшов свій шлях до щастя, він не побачив жодної перешкоди, що могла б зупинити його чи затримати в цій благословенній подорожі: ні сумнівів, чи варта його Фанні, ні остраху, що в них різні смаки, ні необхідності змінити своє уявлення про щастя через розбіжність поглядів. Її душа, її вдача та звички були не такими, щоб їх довелося хоч якоюсь мірою приховувати чи миритися з ними, сподіваючись, що в майбутньому їх пощастить змінити. Навіть у розпалі свого останнього захоплення він схилявся перед душевним благородством Фанні. Тож як він повинен був цінувати її тепер? Звичайно, вона була надто прекрасна для нього; але ж ніхто не відмовиться володіти тим, що для нього надто прекрасне, і Едмунд віддано й наполегливо прагнув цього блаженства; і навряд чи могло статися, щоб його старання довго чекали винагороди. Боязка, сповнена тривог і вагань, Фанні все ж таки не могла не підтримувати його надії на успіх; та минуло багато часу, перш ніж вона змогла розповісти йому всю чудову і дивовижну правду. І його безмежна радість, коли він дізнався про свою давню владу над таким серцем, вилилася в найпрекрасніших словах, які тільки знає мова кохання. То була божественна радість. Але блаженства, що сповнювало серце його коханої, не передати словами. Хто візьме на себе сміливість описати почуття дівчини, що почула освідчення в любові, про яку навряд чи могла мріяти?
Після того як обоє впевнилися у своїх почуттях одне до одного, не лишалося жодних ускладнень, бо їм не
