слабості; цей стан породжував у його душі дедалі більший страх, викликав почуття безнадії і безвиході, і він не міг з'ясувати, чи те почуття стосується зовнішнього світу, чи тільки його власної долі. У вестибюлі він побачив цілу купу речей, наготовлених до відправлення, і спитав портьє, хто це від'їздить. Той назвав йому польське аристократичне прізвище, яке він потайки давно вже вивідав. Коли він почув це, його змарніле обличчя не змінило свого виразу, він тільки на мить підвів голову, наче мимохідь узнав те, чого йому не треба було знати, і ще спитав:
— Коли?
— Після другого сніданку, — відповів портьє.
Він кивнув головою і пішов до моря.
Там було незатишно. По широкій мілині, що відділяла пляж від першої, досить довгої піщаної коси, від берега в напрямку моря котились невеликі хвилі. Колись таке жваве, барвисте місце відпочинку було тепер майже пустельне, якесь по-осінньому віджиле, навіть сміття на піску вже не прибирали. Хтось залишив на пляжі фотоапарат; він стояв на тринозі біля самої води, і чорна сукнина, накинута на нього, лопотіла на прохолодному вітрі. Тадзьо з трьома чи чотирма товаришами, які ще залишилися в нього, борюкався праворуч від своєї кабіни, і Ашенбах, прикривши пледом коліна, лежачи в шезлонзі десь посередині між морем і рядом кабін, ще раз мав нагоду помилуватися ним. Цього разу за дітьми ніхто не наглядав, бо жінки, мабуть, збиралися в дорогу, тому вони не дотримувались правил гри і скінчили сваркою. Кремезний хлопець у куртці, підперезаній паском, із чорним, напомадженим волоссям, якого кликали «Ясю», роздратований і засліплений жменею піску, яку йому сипнули в обличчя, зчепився з Тадзьом, і той скоро впав на землю. Але цієї прощальної години покірність нижчого, мабуть, обернулася в брутальну жорстокість або переможець вирішив помститися за своє довге рабство, бо він не відпустив поваленого супротивника, а вперся йому коліном у спину і доти тикав його обличчям у пісок, доки Тадзьо, й так уже захеканий від боротьби, почав задихатися. Спершу він судомно пробував скинути з себе важкого напасника, потім затих і вже тільки здригався. Нажаханий Ашенбах хотів бігти рятувати його, коли переможець нарешті відпустив свою жертву. Тадзьо, дуже блідий, підвівся і кілька хвилин сидів непорушно, спершись на руку. Волосся його було розпатлане, очі потемніли з гніву. Потім він устав і повільно пішов від хлопців. Ті почали гукати його, спершу весело, тоді благально; він не слухав їх. Чорнявий, який, видно, зразу ж почав жалкувати, що зайшов так далеко, догнав його й хотів помиритися. Тадзьо крутнув плечем, відганяючи його від себе, і навскіс пішов до води. Він був босий, у своєму смугастому лляному костюмі з червоним бантом.
Біля самої води він трохи постояв, похиливши голову і ногою виводячи на мокрому піску якісь фігури, тоді повільно рушив мілиною, яка в найглибшому місці сягала йому лише до колін, перебрів її і опинився на піщаній косі. Там він знов постояв, дивлячись удалину, потім спроквола пішов ліворуч вузькою смугою піску. Так, відділений від суходолу широкою смугою води, а від товаришів гордою образою, він ходив понад морем, — відокремлена, ні з ким не зв'язана постать перед лицем туманного безмежжя, — і волосся його розвівалося на вітрі. Ось він знов спинився, задивившись удалину. І враз, ніби щось згадавши чи скоряючись раптовому імпульсові, він рукою вперся в стегно, гарним порухом повернув верхню частину тіла і через плече глянув на берег. Той, хто дивився на нього, сидів там так само, як і того дня, коли він, перше ніж переступити поріг їдальні, глянув йому у вічі своїми сірими, як присмерк, очима. Голова його, відхилена на спинку шезлонга, повільно ворухнулася, ніби у відповідь на порух Тадзя, підвелася назустріч його поглядові і впала на груди; очі його тепер дивилися знизу вгору, а обличчя прибрало млявого, зосередженого в собі виразу, як у людини, що поринула в глибокий сон. Але йому здавалося, що блідий, милий психагог далеко в морі всміхається і киває йому, що він, знявши руку зі стегна, показує нею вдалину і сам лине в страшне, таємничо-звабливе безмежжя. І, як уже багато разів, він наготувався летіти за ним.
Минуло кілька хвилин, перше ніж хтось кинувся на допомогу Ашенбахові, що зсунувся набік з шезлонга. Його віднесли в кімнату. І того самого дня вражений світ шанобливо прийняв звістку про його смерть.
