Емма (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


Джейн ОСТЕН ЕММА Роман

КНИГА 1

Розділ І

Емма Вудхаус, власниця розкішного маєтку та щасливої вдачі, вродлива, розумна і багата, здавалося, втілювала в собі деякі з найомріяніших дарів земного існування і прожила на світі майже двадцять один рік безтурботно та безжурно.

Вона була молодшою з двох дочок надзвичайно люблячого батька, який в усьому їм потурав, і через заміжжя своєї сестри ще змалечку стала хазяйкою в його будинку. Мати її померла дуже давно, і тому в Емми збереглися лише невиразні спогади про материнську ніжність; її ж місце заступила дбайлива гувернантка, яка відзначалася справді материнською добротою та чуйністю.

Шістнадцять років прожила міс Тейлор у родині містера Вудхауса, вона була більше подругою, ніж гувернанткою, дуже любила обох дочок, а особливо — Емму. Їхні стосунки скоріше нагадували дружбу сестер. Навіть ще тоді, коли міс Тейлор офіційно працювала гувернанткою, її доброта майже ніколи не дозволяла їй вдаватися до якихось обмежень; а тепер, коли від нальоту офіційності давно уже і слід пропав, вони жили поруч як подруги, що відчували велику взаємну симпатію. Емма чинила на свій власний розсуд, дуже поважаючи думку міс Тейлор, але керуючись здебільшого своєю.

Реальні ж вади становища Емми крилися в наданні їй, можливо, дещо надмірного права на самостійні вчинки та в її схильності думати про себе надто гарно. Саме ці недоліки становили загрозу її численним втіхам. Втім, ця загроза усвідомлювалася настільки слабко, що Емма зовсім на неї не зважала.

З'явився смуток — легенький смуток — але аж ніяк не відчуття чогось неприємного. Міс Тейлор вийшла заміж. Якраз одруження міс Тейлор і стало першою журбою. Саме в день шлюбу своєї улюбленої подруги Емма вперше сіла і невесело замислилася над тим, що буде далі. Коли весілля закінчилось і гості розійшлися, вона з батьком лишилися вечеряти удвох, уже не тішачи себе надіями, що хтось третій складе їм товариство і розважить цього нескінченного вечора. Після вечері батько, як завжди, тихенько задрімав, і їй нічого не лишилося, як сидіти та розмірковувати про свою втрату.

Ця подія не передвіщала для її подруги нічого, крім щастя. Містер Вестон мав бездоганну репутацію, солідний капітал, підходящий вік та приємні манери; Емма не без утіхи згадувала про те відчуття самозречення і безкорисливої дружби, з яким вона завжди бажала цього шлюбу і сприяла йому, та смуток все одно не полишав її. Відсутність міс Тейлор відчуватиметься день у день, кожної хвилини. Вона згадала, з якою добротою і ніжністю гувернантка ставилася до неї всі шістнадцять років, як гралася з нею, п'ятирічною дівчинкою, як віддавала всі свої сили, щоб вона росла здоровою і щасливою, і як доглядала за нею, коли вона хворіла, а таке траплялося нерідко. Тут Емма мала великий борг — борг вдячності; але ще дорожчі, ще ніжніші спогади залишили ті сім років рівноправного та абсолютно невимушеного спілкування, коли після заміжжя Ізабелли вони лишились удвох. Мало хто мав таку подругу та співрозмовницю — розумну, тямущу, корисну, лагідну, обізнану в родинних справах і зацікавлену всіма домашніми турботами, а особливо — Еммою, кожною її радістю, кожним її кроком; подругу, котрій вона могла звірити будь-яку таємницю, і яка ставилася до неї з ніжністю, що виключала найменшу прискіпливість.

Як же їй пережити цю переміну? Так, насправді її подруга від'їжджала від них лише на півмилі, але Емма усвідомлювала ту велику різницю, яка обов'язково виникне між місіс Вестон, що мешкатиме лише за півмилі від них, та міс Тейлор, що мешкала в їх будинку; попри всі її чесноти — природжені та набуті вдома — тепер над нею нависла велика загроза вимушеної інтелектуальної самотності. Вона ніжно любила свого батька, але він був їй не товариш. Він не годився їй у співрозмовники, якою б розмова не була — серйозною чи жартівливою.

Вада великої вікової різниці між ними (містер Вудхаус теж одружився далеко не юнаком) значно посилювалася його фізичним станом та звичками: будучи все своє життя людиною хворобливою, бездіяльною розумово та фізично, він своїм поводженням був набагато старший за свої роки. І хоча всі любили його за добре серце та незлобиву вдачу, ніякими особливими здібностями він ніколи не вирізнявся.

Хоча її сестра, вийшовши заміж, переїхала відносно недалеко — за шістнадцять миль, і мешкала тепер у Лондоні, їхньому щоденному спілкуванню настав край; тепер їй доведеться терпляче висиджувати численні і нескінченні вечори у Гартфілді, очікуючи чергового різдвяного візиту Ізабелли з чоловіком та маленькими дітьми, коли в будинку знову стане людно і вона знову матиме приємне товариство.

Гартфілд, дарма що мав свою назву, широкий лужок і тінисті чагарникові алеї, становив частину Гайбері — великого та багатолюдного селища, майже міста, але там не було нікого, з ким вона могла б спілкуватися на рівних. Вудхаусам належав там найвищий статус. Усі їх поважали і мали за взірець. У неї було там багато знайомих, бо її батько з усіма поводився ввічливо, але ніхто з них не зміг би заступити міс Тейлор і на півдня. Її відсутність означатиме нудьгу; і Емма, засмучено зітхаючи з цього приводу, бажала нездійсненного і — поки її батько спав — намагалася підбадьоритися. Його настрій завжди потребував підтримки. Він був людиною нервовою і легко впадав у депресію, любив усіх, до кого звикав, і дуже не любив з ними розлучатися, не терпів будь-яких перемін. Заміжжя, як першопричину змін, завжди сприймав негативно; він ще й досі не примирився із одруженням своєї дочки, а тепер, коли йому довелося розстатися з міс Тейлор, завжди згадував про неї лише зі співчуттям, хоча заміж вона вийшла виключно з любові. За своєю звичкою до незлобивого егоїзму та від схильності завжди вважати, що інші люди поділяють його думки, він був майже переконаний у тому, що міс Тейлор вчинила зле не тільки щодо них, а й не меншою мірою щодо себе самої, і що для неї було б набагато краще, якби вона провела решту свого життя у Гартфілді. Щоб розвіяти ці думки, Емма усміхалась і намагалася розмовляти якомога бадьорішим тоном, але за чаєм він не витримав і сказав те, що й під час вечері:

— Бідолашна міс Тейлор! Шкода, що вона тепер не з нами. І чому тільки містер Вестон її вподобав!

— Ти ж знаєш, що я не можу погодитися з тобою, тату. Містер Вестон — настільки доброзичлива, приємна та чудова людина, що він, без сумніву, заслуговує на добру дружину; невже ти хочеш, аби міс Тейлор весь час жила з нами і терпіла всі мої дивацтва замість того, щоб жити у своєму власному будинку?

— У своєму власному будинку! А який їй з того зиск? Наш утричі більший. До того ж я ніколи не помічав за тобою ніяких дивацтв, моя люба.

— Ми дуже часто навідуватимемося до них, а вони — до нас! Ми завжди зустрічатимемося! І найперші мусимо привітати їх із весіллям уже найближчим часом.

— Серденько, як же я піду в таку далечінь? Рендоллз — це зовсім не близько. Я не подолаю пішки таку відстань.

— Ніхто не каже, щоб ти йшов пішки, тату. Аби все було гаразд, нам треба їхати туди каретою.

— Каретою! Але Джеймс не захоче возитися і запрягати коней для такого короткого шляху; та й куди ми подінемо бідолашних конячок, поки будемо там?

– їх можна буде прилаштувати на стайні містера Вестона. Ти ж знаєш, тату, що ми про все вже домовилися. Вчора ввечері ми обговорили це питання з містером Вестоном. А щодо Джеймса ти можеш бути абсолютно впевненим: йому завжди подобатиметься їздити до Рендоллза, адже його донька працює там служницею. Інша річ, чи захоче він повезти нас куди-інде, ось тут я непевна. Це твоя заслуга, тату. Саме завдяки тобі Ганна влаштувалася в таке гарне місце. Ніхто про Ганну і не думав, аж доки ти не згадав про неї — Джеймс такий вдячний тобі!

— Я й сам радий, що згадав про неї. Це було дуже доречно, бо не міг же я допустити, щоб бідолаха Джеймс подумав, ніби ним погордували. І я певний, що з неї буде дуже добра служниця; вона така ввічлива, так приємно розмовляє. Я про неї дуже високої думки. Щоразу, коли я зустрічаю її, вона робить реверанс і як найввічлливіше вітається зі мною, а коли ти кликала її сюди займатися шитвом, я звернув увагу, що вона ніколи не грюкає дверима і завжди як слід їх причиняє. Не сумніваюся, що вона стане чудовою служницею, а бідолашній міс Тейлор буде втіхою мати поруч когось із тих, до кого вона звикла. Щоразу, коли Джеймс приїжджатиме до своєї доньки, вона чутиме й про нас. Джеймс переказуватиме їй, як нам ведеться.

Емма не шкодувала зусиль, аби підтримати цей більш оптимістичний хід думок, і сподівалася за допомогою гри в трик-трак якось так згаяти з батьком вечір, щоб їй завдавали клопоту лише власні негаразди. Принесли стіл для триктраку, але тут нагодився гість, і потреба у грі відпала.

Містер Найтлі, розважливий добродій років тридцяти семи — тридцяти восьми, був не тільки давнім та близьким другом їхньої родини, але й свояком — як старший брат Ізабеллиного чоловіка. Він мешкав приблизно за милю від Гайбері, часто навідувався до них і завжди був бажаним гостем, а цього разу — тим паче, бо приїхав до них прямісінько від спільних родичів у Лондоні. Він повернувся пізно ввечері після кількаденного від'їзду, і тепер прийшов до Гартфілда сказати, що на Бранзвік-сквер усі живі та здорові. Його прихід був радісною подією, яка на деякий час збадьорила містера Вудхауса. Містер Найтлі мав життєрадісну вдачу і це завжди йому допомагало. На батькові розпитування про «бідолашну Ізабеллу» та її дітей він одповів щонайоптимістичніше. Потому містер Вудхаус вдячно зауважив:

— Дуже люб'язно з вашого боку, містере Найтлі, що ви наважилися завітати до нас такої пізньої години. Боюся, що йти вам було неприємно і страшно.

— Зовсім ні, сер. Сьогодні гарна місячна ніч; надворі так тепло, що мені доведеться відсісти від вашого розпеченого каміна.

— Але ж надворі, мабуть, сиро й багнюка. Ще, чого доброго, застудитеся.

— Багнюка, сер? Погляньте на мої черевики. На них жодної плями.

— Це справді дуже дивно, бо у нас тут пройшов сильний дощ. Ми саме сіли снідати, коли полило мов з відра. Злива не вщухала десь з півгодини. Я навіть хотів, аби відклали весілля.

— До речі, я не привітав вас, добре розуміючи, що настрій у вас зовсім не святковий; тому я і не поспішав з привітаннями. Але сподіваюся, що все відбулося більш-менш пристойно. Як ви трималися? Хто найбільше рюмсав?

— Ой, бідолашна міс Тейлор! Все це так сумно.

— Бідолашні містер і міс Вудхаус, коли ваша ласка, але я аж ніяк не можу сказати «бідолашна міс Тейлор». Я дуже поважаю вас із Еммою; та коли мова заходить про залежність чи незалежність! У всякому разі краще догоджати одному, ніж двом.

— Особливо коли одне з двох — таке примхливе та надокучливе створіння! — грайливо сказала Емма.

— Я знаю, саме про це ви якраз думаєте і саме це ви напевне сказали б, якби поряд не було батька.

— Гадаю, що так воно і є, — сказав, зітхнувши, містер Вудхаус. — Боюсь, що я справді буваю інколи примхливим та надокучливим.

— Мій любий татусю! Невже ти думаєш, що я або містер Найтлі мали на увазі тебе? Яка жахлива нісенітниця! Звичайно ж, ні. Я мала на увазі лише себе. Ти ж знаєш, що містеру Найтлі подобається прискіпуватися до мене — жартома, звичайно, — і тільки жартома. Ми завжди говоримо одне одному, що заманеться.

Справді, містер Найтлі належав до тих небагатьох, хто помічав недоліки Емми Вудхаус, і єдиним, хто насмілювався про них говорити вголос; і хоча Еммі це було не дуже приємно чути, вона знала: батько теж цим не дуже перейматиметься, навіть і не запідозрить, що хтось може вважати її не зовсім бездоганною.

— Емма знає, що я ніколи її не улещую, — сказав містер Найтлі, — але я не мав на увазі нікого конкретно. Міс Тейлор звикла догоджати двом, а тепер — доведеться лише одному. Цілком імовірно, що вона навіть виграє від цього.

— Отже, — мовила Емма, явно не бажаючи і далі розводитись на цю тему, — ви хотіли почути про весілля, будь ласка, я охоче розповім про це, бо всі ми поводилися зразково. Були пунктуальними й мали якнайліпший вигляд. Жодної сльозинки і майже жодної кислої міни. Жодної! Бо всі ми знали, що нас розділятиме лише півмилі, і не сумнівалися, що бачитимемося кожного дня.

— Моя люба Емма тримається дуже гарно, — мовив її батько. — Але насправді, містере Найтлі, їй дуже шкода, що міс Тейлор не з нами, і я певен, що вона нудьгуватиме за нею більше, ніж гадає.

Емма відвернулася, усміхаючись крізь сльози.

— Хіба можливо, щоб Емма не сумувала за такою подругою! — сказав містер Найтлі. — Ми б її так не любили, якби було інакше. Але вона знає, як міс Тейлор пощастило з цим заміжжям, наскільки потрібно для міс Тейлор у її віці мати власну оселю, наскільки важливо для неї мати гарантований пристойний статок, і тому не може дозволити своєму смутку взяти гору над радістю. Кожен доброзичливець міс Тейлор мусить радіти її такому щасливому шлюбу.

— А ви забули привітати мене іще з дечим, — мовила Емма, — і це дещо має дуже суттєве значення — адже саме я посватала їх, саме я звела їх чотири роки тому; і найбільшою втіхою мені буде те, що цей шлюб відбувся, надії на нього справдилися, хоч багато хто вважав, що містер Вестон більше ніколи не одружиться знову.

Містер Найтлі похитав головою у відповідь. А батько лагідно зауважив:

— Моя ж ти золотенька! Ліпше б ти нікого не сватала та не віщувала майбутнє, бо що ти не напророчиш, усе збувається. Зроби ласку, не влаштовуй більше шлюбів!

— Обіцяю, тату, що для себе не влаштовуватиму, але для інших людей я просто мушу це робити. То ж найцікавіша розвага на світі! І особливо після такого успіху! Всі казали, що містер Вестон ніколи знову не одружиться. Та ви що — ніколи! Містеру Вестону, який так довго був удівцем і який, здавалося, прекрасно почувався без дружини, містеру Вестону, постійно зайнятому то своїми справами в місті, то спілкуванням із друзями тут, завжди бажаному, куди б він не прийшов, завжди бадьорому та життєрадісному, ніколи б не довелося сидіти самому жодного вечора, коли б він сам того не захотів. Та ви що, ніколи! Містер Вестон і справді більше ніколи не одружиться. Дехто навіть говорив, що саме це він обіцяв дружині на її смертному одрі, інші ж казали, що одружуватися не дозволяли йому син та дядько. Щодо цього — з найсерйознішим виглядом — висловлювалися всілякі дурниці, але я не вірила жодній з них. Для мене це було вирішеною справою ще з того дня (чотири роки тому), як ми з міс Тейлор зустріли його на Бродвей-лейн: якраз почалася мжичка і він, виявляючи неабияку галантність, щодуху помчав до оселі фермера Мітчелла позичити для нас дві парасольки. Саме з тієї години я і запланувала цей шлюб; і невже ти думаєш, тату, що я облишу займатися сватанням після такого успіху в цій справі?

— Не розумію, що ви маєте на увазі під «успіхом», — сказав містер Найтлі. — Успіх є результатом наполегливих зусиль. Якщо останні чотири роки ви енергійно намагалися сприяти цьому шлюбу, то ви не згаяли часу даремно. Гідне заняття для розуму молодої особи! Але коли ваше, з дозволу сказати, сватання означає — як я підозрюю — лише планування шлюбу, коли одного дня задля розваги ви кажете собі: «Гадаю, для міс Тейлор було б дуже гарно, якби з нею одружився містер Вестон», — а потім час від часу повторюєте ці слова, то чому ви називаєте це успіхом? Де тут ваша заслуга? Чим ви пишаєтесь? Вам просто пощастило і ви вгадали, от і все.

— А ви що, ніколи не відчували радості та тріумфу від вдалої здогадки? Мені просто шкода вас. Гадала, що ви проникливіший, бо, повірте мені, вдала здогадка — то не просто везіння. У ній завжди криється дещиця таланту. А щодо мого злощасного слова «успіх», із яким ви не погоджуєтесь, то я зовсім не певна, що не маю права його вживати. Ви намалювали дві картини, але, гадаю, тут може бути і третя — щось середнє між тим, коли не робиш нічого, і тим, коли робиш усе. Якби я не сприяла візитам містера Вестона до нас, якби не мої численні ненав'язливі заохочення, якби я не влаштувала багато інших дрібних справ, то з цього й справді могло не вийти нічого взагалі. Здається, ви досить добре знаєте Гартфілд, аби це розуміти.

— Такий відвертий та щиросердий чоловік, як Вестон, і така розумна та розважлива жінка, як міс Тейлор, здатні самі чудово впоратися зі своїми проблемами. Схоже, що своїм втручанням ви не стільки допомогли їм, скільки нашкодили собі.

— Коли Емма допомагає іншим, вона ніколи не думає про себе, — знову втрутився в розмову містер Вудхаус, хоча й не розумів її до пуття. — Але благаю, люба моя, не влаштовуй більше сватань; шлюб — це безглузда дурниця, яка приносить смуток і руйнує родинне коло.

— Ну ще один, тату; ще один для містера Елтона. Бідолашний містер Елтон! Ти ж любиш містера Елтона, тату, тож я і мушу знайти йому дружину. В Гайбері гідної пари йому немає. Він тут уже цілий рік пробув і так гарно облаштував свій будинок, що було б соромно, коли б він і далі лишався холостяком. А сьогодні, коли він з'єднував руки молодих, мені здалося, що і сам не проти, аби я надала йому таку люб'язну послугу! Я гарної думки про містера Елтона, і тому ця послуга — єдиний для мене спосіб висловити свою повагу до нього.

— Авжеж, містер Елтон — дуже привабливий молодий чоловік, до того ж дуже доброчесний, і я надзвичайно його поважаю. Але коли ти хочеш виявити до нього свою повагу, моя люба, то запроси його якось прийти до нас на обід. Смію сподіватися, що містер Найтлі люб'язно погодиться з ним зустрітися також.

— Вельми охоче, сер, і будь-коли, — відповів містер Найтлі, посміхнувшись. — Я цілком погоджуюся з вами, що так буде набагато краще. Запросіть його пообідати, Еммо, подайте на стіл найсмачнішу рибу та курчат, але дозвольте йому самому вибирати собі дружину. Повірте мені, чоловік двадцяти шести чи двадцяти семи років здатен сам собі дати раду.

Розділ 2

Містер Вестон народився у Гайбері, в респектабельній сім'ї, яка протягом останніх двох чи трьох поколінь поступово піднімалася до шляхетності та заможності. Він здобув гарну освіту, але рано досягнувши певної незалежності, став байдужим до прозаїчніших потреб, що їх ставили собі за мету його брати, і знайшов застосування своїй жвавій оптимістичній вдачі і активній життєвій позиції, вступивши до міліційної армії, яку саме формували.

Капітан Вестон був загальним улюбленцем; і коли мінливості військової служби звели його з міс Черчілль, що походила з аристократичної йоркширської родини, і міс Черчілль у нього закохалася, то цьому не здивувався ніхто, окрім її брата і його дружини, які містера Вестона ніколи не бачили, а що вони були сповнені пихи та почуття власної значущості, то їх не могло не образити це родічання. Однак міс Черчілль, яка, досягши повноліття, стала повноправною хазяйкою своєї маєтності (яка, щоправда, не йшла ні в яке порівняння з багатством її родини), так і не вдалося відмовити від шлюбу, і він відбувся, сповнивши величезним приниженням серця містера та місіс Черчілль, котрі, дотримуючись належної добропристойності, вказали їй на поріг. Це був невдалий шлюб, і тому він не став щасливим. Місіс Вестон могла б сподіватися на більше, бо мала чоловіка, чиє добре серце та незлобива вдача спонукали його до безмежної турботи про неї в подяку за велику милість її кохання до нього; і хоча була вона з характером, однак цей характер виявився не з найкращих, їй стачило рішучості протистояти своєму братові, але забракло для того, щоб утримуватися від необачних нарікань на його нерозсудливий гнів та від ностальгійних спогадів про розкіш, у якій вона колись купалася. Вони жили невідповідно до своїх статків, але все одно це було ніщо у порівнянні з Енскумом: вона не розлюбила свого чоловіка, але хотіла одночасно бути і дружиною капітана Вестона, і міс Черчілль Енскумською.

Сталося так, що капітан Вестон, котрий, як вважали (а особливо — Черчіллі), зміг надзвичайно вдало одружитися, утратив від цього шлюбу найбільше, бо коли його дружина після трьох років заміжжя померла, він виявився біднішим, ніж раніше, та ще й з дитиною на руках. Однак незабаром його було звільнено від необхідності утримувати малюка. Хлопчик став причиною певного примирення, котрому до того ж сприяла, пом'якшуючи серця, хронічна хвороба його матері. Містер і місіс Черчілль, не маючи про кого турбуватися, бо не було в них ні власних дітей, ні якогось іншого подібного малюка, взяли малого Френка на повне забезпечення незабаром після її смерті. Може, батько-вдівець і відчував якісь докори сумління та певне небажання, однак перемогли інши мотиви, і він залишив малюка Черчіллям, після чого самому тільки й лишалося, що дбати про власний добробут та поліпшення свого становища.

Настав час круто змінити життя. Він пішов із міліції, щоб зайнятися торгівлею, і в цьому посприяли його брати, що вже міцно стояли на ногах у Лондоні. Це заняття було для нього не надто обтяжливим. Він лишався власником невеличкого будинку в Гайбері, де перебував більшу частину свого вільного часу; ось так приємно — між роботою і товариськими розвагами — і промайнули наступні вісімнадцять чи двадцять років його життя. До того часу він уже встиг зібрати достатню суму, щоб не тільки купити невеличкий маєток неподалік Гайбері, що давно впав йому в око, а й одружитися навіть із такою безприданницею, як міс Тейлор, і жити відповідно до своєї приязної та компанійської вдачі.

Відтоді, як міс Тейлор почала впливати на його рахунки, вже минув деякий час; але це не був тиранічний вплив молодості на молодість, він не міг похитнути його твердого бажання не починати сімейного життя, доки не буде в змозі придбати Рендоллз. Він уже давно прагнув купити Рендоллз і, маючи перед собою цю мету, вперто йшов уперед, поки не досяг її. Він розбагатів, придбав будинок і одружився. Це було початком нового періоду в його житті, котрий обіцяв принести більшу радість, аніж усі попередні періоди. Він ніколи не був нещасною людиною навіть під час свого першого шлюбу: від цього його вберегла власна вдача; але другий шлюб мусив продемонструвати, якою чарівною може бути розважлива і по-справжньому щира та привітна жінка, мусив надати щонайприємніший доказ того, що набагато краще обирати, ніж бути обраним, викликати вдячність, аніж відчувати її.

Нікому, крім себе, своїм вибором він не догоджав: його статок належав лише йому; що ж до Френка, то того не просто виховували — без зайвих слів — як природного спадкоємця дядька; він став для Черчіллів настільки бажаним прийомним сином, що вони збиралися дати йому своє прізвище, тільки-но він досягне повноліття. Тому навряд чи хлопцеві коли-небудь могла знадобитися батькова допомога. Сам же батько цієї небезпеки не усвідомлював. Френкова тітка була жінкою примхливою та владною і тримала свого чоловіка під каблуком; але — відповідно до своєї вдачі — містер Вестон і подумати не міг, що якась її примха може бути достатньо сильною, аби негативно вплинути на того, хто був таким любим його серцю, і любим, як він вважав, цілком заслужено. Щороку він бачився зі своїм сином у Лондоні й пишався ним; його сповнені любові розповіді про сина як чудового юнака змусили й мешканців Гайбері теж відчувати за нього своєрідну гордість. Вони вважали Френка настільки своїм, що його чесноти та його майбутнє стали предметом спільної турботи.

Містер Френк Черчілль був для гайберійців визначеною особою, котру всім кортіло побачити, проте його реакція на це люб'язне ставлення була такою слабкою, що досі жодного разу він не навідався до Гайбері. Про його можливий візит до батька часто говорили, але він так і не відбувся.

Однак після батькового одруження всі вважали, що такий візит — як найдоречніший вияв синівської поваги — таки має відбутися. З цим погоджувалися всі — навіть коли місіс Перрі чаювала у місіс та міс Бейтс чи коли місіс та міс Бейтс чаювали у місіс Перрі. Для Френка Черчілля настала слушна година з'явитися до них; і надія на це зміцніла, коли поширилася чутка, що він написав своїй новоявленій матінці листа з нагоди її одруження. Протягом декількох днів кожен, хто прибував уранці до Гайбері, приносив із собою якусь згадку про той шляхетний лист, що його отримала місіс Вестон. «Сподіваюсь, ви чули про те, що містер Френк Черчілль написав місіс Вестон шляхетного листа? Наскільки я розумію, це був дійсно шляхетний лист. Містер Вудхаус сам сказав мені про це. Він бачив його і каже, що ніколи в житті він не читав такого шляхетного листа».

Це й справді був лист, гідний усіляких похвал. Зрозуміло, що у місіс Вестон склалося про цього молодика дуже позитивне враження; а такий приємний вияв уваги був безперечним доказом його неабиякої розважливості і щонайбажаніим додатком до тих усіляких привітань від різних людей, які місіс Вестон встигла отримати з приводу свого заміжжя. Вона почувалася найщасливішою жінкою в світі; а що прожила на світі чимало, то розуміла, що інші цілком небезпідставно також можуть вважати її щасливою. Єдиним смутком була часткова розлука з друзями, чиї щирі почуття до неї ніколи не охолоджувалися і яким так не хотілося розлучатися з нею!

Вона знала напевне, що інколи за нею сумуватимуть, і не могла без болю в серці думати про те, що Емма втратила єдину втіху, або про те, як вона страждає від скороминущої нудьги, не маючи її співчутливої підтримки. Але ж красунечка Емма мала аж ніяк не слабку вдачу; вона трималася краще, ніж більшість дівчат у подібному становищі; вона була розумна, енергійна та рішуча. Можна було сподіватися, що цих якостей буде цілком досить, аби вона спокійно пережила ті невеликі труднощі і незгоди, яких завдала нова ситуація. А ще втішали дуже близька відстань між Рендоллзом та Гартфілдом, яку самотужки легко могла подолати пішки навіть жінка, а також добра вдача містера Вестона і його чималі статки, котрі з наближенням холодів не перешкодять їм проводити разом кожен другий вечір.

Місіс Вестон не полишало почуття вдячності долі за такий поворот подій; лише зрідка воно переривалося хвилинами жалю, а її задоволення — ба більше, ніж задоволення, — її радісна насолода була такою зрозумілою і такою очевидною, що Емму, дарма що вона знала свого батька дуже добре, інколи просто дивувала його схильність і досі жаліти «бідолашну міс Тейлор» — і тоді, коли вони залишили її в Рендоллзі серед усіх мислимих атрибутів домашнього комфорту, і тоді, коли спостерігали ввечері, як вона йшла до власної карети в супроводі свого елегантного чоловіка. І щоразу, коли вона від'їздила, містер Вудхаус легенько зітхав, промовляючи: «Ох, бідолашна міс Тейлор. Вона так хотіла залишитися».

Надії на те, що місіс Вестон знову зробиться міс Тейлор, не було, як і не було особливої надії на те, що він перестане її жаліти; але через кілька тижнів містер Вудхаус відчув деяке полегшення. Вітання сусідів припинилися; його вже не дратували побажаннями радості з приводу такої сумної події; весільний пиріг — причина його невимовних страждань — був з'їдений дочиста. Його шлунок не витримував ніякої жирної їжі, і він і гадки не мав, як це інші люди чимось можуть від нього відрізнятися. Що було нездоровим для нього, те він вважав незугарним для всіх, і тому цілком серйозно намагався Замовити інших не їсти зовсім весільного пирога; коли ж його зусилля виявилися марними, він з не меншою серйозністю спробував зашкодити поїданню пирога будь-ким. На цю тему він інтенсивно консультувався у містера Перрі, місцевого аптекаря. Містер Перрі був розумною, інтелігентною людиною, і його часті візити були однією з утіх у житті містера Вудхауса; по-скільки до нього вже звернулися за допомогою, то він не міг не визнати (дещо покрививши при цьому душею), що справді інколи весільний пиріг, споживаний надміру, може зашкодити багатьом людям, а то й більшості з них. Маючи таку авторитетну думку, підкріплену думкою власною, містер Вудхаус сподівався переконати кожного гостя, що приходив привітати молодят; але пиріг все одно їли, і не було спокою його щедрій натурі, доки пиріг не з'їли геть увесь до останньої крихти.

Ходили по Гайбері дивні чутки про те, що кожного з малолітніх нащадків містера Перрі бачили з куснем вестонівського весільного пирога в руках, але містер Вудхаус ніяк не хотів цьому вірити.

Розділ 3

Містер Вудхаус теж не цурався спілкування, але по-своєму. Він дуже полюбляв, коли друзі самі приходили до нього; і через різні причини — своє тривале проживання в Гартфілді, свою добру вдачу, своє багатство, свій будинок і свою дочку — здатен був улаштовувати візити людей, що належали до його вузенького кола знайомств, значною мірою за власним уподобанням. Із сім'ями, що не входили до цього кола, він спілкувався мало; жахався пізньої години та багатолюдних званих обідів і тому бачився лише з тими знайомими, які ладні були приходити в гості на його власних умовах. На щастя для нього, у Гайбері, включно з Рендоллзом, що належав до тої самої парафії, та у Донвелл-Еббі із парафії сусідньої — маєтку містера Найтлі — таких було чимало. Досить часто після умовлянь Емми він запрошував когось із обраних та найдостойніших пообідати з ним, але все ж таки віддавав перевагу вечірнім прийомам, і якщо йому ні з того ні з сього не наверталося на думку, що він не в змозі приймати гостей, то рідко серед тижня траплявся такий вечір, коли Емма не могла підшукати йому партнерів для гри в карти.

Непідробна та випробувана часом повага приводила в будинок містера Вудхауса подружжя Вестонів і містера Найтлі, а містер Елтон, молодик, що жив сам-один і якому не подобалося самотнє життя, залюбки користувався привілеєм обміняти будь-який із своїх самотніх та неприкаяних вечорів на вишукане товариство вітальні містера Вудхауса та усмішку його гарненької дочки.

Крім цієї компанії, існувала іще одна, де найбільшу готовність до відвідин виявляли місіс і міс Бейтс та місіс Годдард — дами, що майже завжди відгукувалася на запрошення з Гартфілда. Цю трійцю привозили та відвозили додому настільки часто, що містер Вудхаус не вважав це чимось обтяжливим для Джеймса чи для коней. От коли б їх перевезення випадало лише раз на рік, то тоді він вважав би його справжньою бідою.

Місіс Бейтс, вдова колишнього гайберійського парафіяльного священика, була така старезна бабця, що годилася хіба що для чаювання та партії в кадриль. Жила вона зі своєю єдиною дочкою вкрай скромно, і до неї ставилися з усією тією повагою та шаною, на яку заслуговує незлобива стара жінка, що опинилась у скрутних обставинах. Її дочка мала неабияку популярність як для жінки немолодої, некрасивої, небагатої і незаміжньої. Мабуть, таке вкрай несприятливе становище міс Бейтс і стало причиною загального гарного до неї ставлення. Для самовтіхи або щоб змусити своїх можливих недоброзичливців хоча б про людське око ставитися до неї з повагою, їй потрібна була інтелектуальна вищість, та ба — як нема, то й дарма. Ніколи не могла вона похвалитися ані красою, ані розумом, її молодість проминула без якихось особливих подій, а зрілі роки були присвячені догляду за старіючою матір'ю та енергійним спробам вичавити максимум із убогих статків. Однак вона була щасливою жінкою, котру кожен згадував добрим словом. Причиною подібної дивини була її всепоглинаюча зичливість та невибаглива вдача. Вона всіх любила, прагнула, щоби всім було добре, у кожному ладна була вбачати лише гарні риси, а себе вважала найщасливішою людиною на світі, котрій поталанило мати таку чудову матір, так багато прекрасних друзів та домівку, де всього було вдосталь. Простота і оптимізм її натури, невибагливий та вдячний характер для кожного були доброю рекомендацією, а для неї — невичерпним джерелом щастя. Вона неабияк полюбляла погомоніти про різні дрібниці, а саме це і цікавило містера Вудхауса з його жвавим інтересом до тривіальних розмов та безневинних пліток.

Місіс Годдард була хазяйкою школи — не інституту благородних дівиць, не гімназії чи якогось іншого закладу, де на основі нових принципів і нових систем і за допомогою довжелезних нудних сентенцій, сповнених витончених дурниць, навчають поєднувати ліберальні знання та навички зі світською мораллю і де молоді дівчата за грубі гроші терплять приниження, аби втратити здоров'я і набути пихатості, — а справжнього, непідробного, старомодного пансіону, в якому за помірну плату продавали помірну кількість знань і в який можна було посилати дівчат (аби вони менше заважали), не боячись при цьому, що після повернення вони перетворяться на вундеркіндів. Школа місіс Годдард мала високу — і цілком заслужену — репутацію, бо Гайбері вважалося місцем з винятково сприятливими для здоров'я умовами. Місіс Годдард мала просторий будинок та садок, ситно годувала дівчаток здоровою їжею, влітку дозволяла їм досхочу набігатися, а взимку власноруч накладала пов'язки на їхні застудні нариви. Тому не дивно, що до церкви її парами супроводжували сорок дівчаток. Це була турботлива жінка непримітної зовнішності, яка в молодості багато працювала, а тепер вважала, що має право інколи дозволити собі відпочинок у вигляді візиту з чаюванням. Досягши колись чимало чого завдяки доброті містера Вудхауса, вона, відчуваючи борг вдячності, завжди була готова на його вимогу полишити при нагоді свою чепурненьку, завішану вишивками вітальню, щоби біля його каміна виграти чи програти декілька шестипенсовиків.

Ось такими були ті дами, яких Емма спромагалася збирати у себе дуже часто, радіючи, що на догоду батькові має таку можливість. Сама ж вона не вважала це повноцінною компенсацією відсутності місіс Вестон. Вдоволений вигляд батька втішав її, і вона була дуже рада за себе, що так добре облаштувала справи, але неквапливі та нудні розмови цих трьох жінок нагадували їй, що якраз таких довгих та нудних вечорів і доводиться з острахом очікувати.

Коли одного ранку вона сиділа, чекаючи саме такого завершення ще одного дня, від місіс Годдард принесли записку з висловленим у найшанобливіших виразах проханням дозволити їй привести із собою міс Сміт. Це прохання виявилося вельми бажаним і доречним, бо міс Сміт була сімнадцятирічною дівчиною, яку Емма знала дуже добре в обличчя і до якої її давно вабило через її красу. Відповіддю на прохання стало люб'язне запрошення, і чарівна господиня маєтку вже не тремтіла від думки про прийдешній вечір.

Гаррієт Сміт була чиєюсь позашлюбною дочкою. Декілька років тому хтось віддав її до пансіону місіс Годдард; хтось нещодавно підвищив її статус зі звичайної школярки до пансіонерки, що живе в сім'ї хазяйки. Оце і все, що було відомо загалу про її минуле. Здається, вона не мала інших друзів, крім тих, що набула в Гайбері; вона щойно повернулася з тривалої поїздки на село, де гостювала у якихось дівчаток, з котрими навчалася в пансіоні.

Міс Сміт була дуже привабливою дівчиною, і якраз саме цей тип вроди викликав у Емми особливе захоплення. Вона була невисока на зріст, повненька і білошкіра, рум'янощока, блакитноока, білява і мала правильні риси обличчя, яке виражало безкінечну ніжність. Її манери полонили Емму не менше, ніж її зовнішність, і ще до закінчення вечора вона сповнилася рішучості продовжити це знайомство.

Під час розмови нічим особливо розумним міс Сміт Емму не вразила, але загалом видалася їй дуже привабливою — без обтяжливої сором'язливості, без зайвої стриманості в розмові; при цьому вона була настільки далекою від нав'язливості, виказувала настільки доречну та не принизливу для себе поштивість, здавалася настільки вдячною за те, що її допустили в Гартфілд, і так невигадливо демонструвала захоплений подив від обстановки, своїм стилем незрівнянно вищої за ту, яку звикла бачити, що це явно свідчило про її розважливість і заслуговувало на заохочення. А раз так, то заохочення слід було надати. Ці ніжні погляди блакитних очей, всю цю природну грацію не годилося витрачати надаремно серед другорядного товариства Гайбері та його оточення. Знайомства, які вона на цей час встигла завести, були недостойними її. Подруги, з якими щойно розлучилася, без сумніву, шкодили їй, якими б гарними людьми вони не були. То була родина на ім'я Мартін, яку Емма добре знала з відгуків. Вони орендували у містера Найтлі велику ферму і мешкали вельми пристойно — настільки їй було відомо — у Донвеллівській парафії. Вона знала, що містер Найтлі високо ставив їх, але скоріш за все були це люди грубі та невиховані, які зовсім не годилися в близькі друзі дівчині, котрій до абсолютної бездоганності бракувало лише трохи знань та витонченості. Вона, Емма, і стане тією людиною, яка зверне на неї увагу, зробить її кращою, відлучить від непідходящих знайомих і введе до дійсно гарного товариства, формуватиме її думки та манери. Це буде справою цікавою, безсумнівно, доброчинною, великою мірою відповідною її власному соціальному статусу, можливостям і дозвіллю.

Вона так захопилася спогляданням отих блакитних очей, розмовами та побудовою своїх планів у проміжках між ними, вечір промайнув так незвично швидко, що вона і незчулася, як накрили та підсунули до каміна стіл для вечері, на появу якого в означений час вона інколи з таким нетерпінням чекала. Зі жвавістю, викликаною не одним лише звичним для людини бажанням похвали за ретельно і добре зроблене, із непідробним доброзичливим настроєм та у захваті від ідеї, що спала їй на думку, вона заходилася виконувати всі прийняті за столом умовності і, знаючи про звичку гостей рано лягати та про їх стримані світські манери, хутко частувала гостей січеною курятиною та запеченими в черепашках устрицями.

У таких випадках між почуттями бідолашного містера Вудхауса починалася справжнісінька війна. Він полюбляв, коли накривали на стіл, бо то була традиція його молодості, але переконаність у шкідливості вечері як явища нездорового викликала в нього жаль при вигляді будь-якої страви, що подавалася до столу; з хлібосольства він ладен був запропонувати гостям будь-яку страву, але занепокоєність їхнім здоров'ям наганяла на нього смуток від того, що вони цю страву їстимуть.

Усе, що він міг із явним самовдоволенням рекомендувати гостям, — це ще мисочку дуже рідкої вівсяної каші, такої ж, яку споживав сам; хоча зазвичай — поки дами із задоволенням поїдали смачнішу їжу — лише проказував:

— Місіс Бейтс, а чому б вам не покуштувати одне з цих яєць? Некруте яйце не шкодить шлунку. Ніхто так добре не розуміється на приготуванні варених яєць, як Серлі. Я не рекомендував би їсти яйце, приготоване кимось іншим, — але не треба боятися — ви ж бачите, що вони дуже маленькі, — одне з невеличких яєць вам не зашкодить. Міс Бейтс, дозвольте Еммі почастувати вас маленьким шматочком пирога, ну дуже маленьким шматочком. У нас печуть пироги лише зі свіжими яблуками. Не бійтеся, консервованих фруктів тут немає. Не раджу вживати солодкого крему. Місіс Годдард, може, вип'єте півсклянки вина? Нещасні півсклянки, та ще й розбавлені чаркою води? Гадаю, це вам не зашкодить.

Емма не заважала батькові говорити і тим часом щедро частувала гостей; у той вечір вона була особливо вдоволена тим, що завдяки їй вони роз'їхалися в доброму гуморі. Вона намагалася створити піднесений настрій у міс Сміт — і це їй вдалося сповна. Міс Вудхаус була у Гайбері такою значною персоною, що перспектива бути представленою їй вселяла стільки ж збентеження, скільки і задоволення — але, від'їжджаючи, скромна та вдячна дівчинка була просто в захваті від доброзичливості, яку міс Вудхаус виказувала їй увесь вечір, та ще й на прощання потисла руку!

Розділ 4

Невдовзі Гаррієт Сміт зробилась у Гартфілді своєю. Всі питання Емма звикла вирішувати швидко і не вагаючись, тому вона не витрачала марно часу на запрошення, заохочення та умовляння приходити якомога частіше; чим більше вони дізнавались одна про одну, тим міцнішою ставала їхня взаємна симпатія. Ще на початку знайомства Емма відчула, що міс Сміт може бути дуже приємною компаньйонкою в піших прогулянках. Із цього погляду відсутність місіс Вестон була серйозною втратою. Її батько ніколи не заходив за чагарникові насадження, і тому їхньої ближньої чи дальньої межі цілком вистачало для тривалої чи — в залежності від пори року — нетривалої прогулянки. Після того ж, як міс Тейлор вийшла заміж, Еммі стало бракувати моціону. Якось вона відважилася сходити сама до Рендоллза, але це їй не сподобалося, і тому Гаррієт Сміт, яку вона могла покликати на прогулянку будь-коли, видавалася їй цінним здобутком. Чим більше Емма бачилася з міс Сміт, тим більше та подобалася їй у всіх інших відношеннях і тим більше вона впевнювалась у всіх своїх добрих задумах.

Так, Гаррієт не була надто розумною, проте мала лагідний, поступливий і схильний до вдячності характер. Вона не знала, що таке марнославство і воліла радше користуватися порадами тих, кого шанувала. Дуже зворушливою була її симпатія до Емми, виявлена у перші ж дні їхнього знайомства, а схильність до гарного товариства і здатність розрізняти елегантне та розумне демонструвала присутність смаку, хоча на глибину розуміння сутності речей очікувати не доводилося. Загалом же Емма була абсолютно переконаною, що Гаррієт Сміт — це саме та юна подруга, якої вона прагнула і саме те, чого бракувало її домівці. Певна річ, що вона не зможе стати такою ж подругою, якою була місіс Вестон. Іншої такої не буде ніколи. Іншої такої вона і не бажала. То було щось зовсім відмінне — зовсім інше і несхоже почуття. Місіс Вестон була гідною пошани, основою якої були вдячність та любов, а Гаррієт вона любитиме як людину, котрій зможе принести користь. Місіс Вестон не потребувала нічого; Гаррієт — усього.

Її перші спроби бути корисною полягали в намаганні дізнатися, хто батьки Гаррієт, але дівчинка нічого не знала достеменно. Вона б радо розповіла все, що могла, але розпитування на цю тему були марними. Еммі доводилося лише здогадуватися — проте вона була абсолютно переконана, що змогла б дізнатися правди, якби опинилась у подібній ситуації сама. Гаррієт не відзначалася допитливістю. Вдовольняючись тим, що місіс Годдард вважала за потрібне їй говорити, та вірячи цьому, вона й не намагалася довідатися більше.

Цілком природно, що розмовляла вона в основному про місіс Годдард, про вчительок, про дівчаток та про шкільні справи в цілому, і коли б не її перебування у Мартінів на млинарській фермі в Донвелл-Еббі, то цим би і вичерпувалися теми її розмов. Але Мартіни займали її думки значною мірою; з ними Гаррієт провела два щасливі місяці й тепер залюбки розповідала про отриману під час відвідин насолоду, змальовуючи всі ті дива та побутові комфорти, які вона зустріла під час відвідин. Емма заохочувала її говірливість, захопившись цією картиною життя незнайомих людей. Їй подобалася та підліткова простодушність, з якою так екзальтовано розповідалося про те, що місіс Мартін має «аж дві вітальні — правда! Цілих дві вітальні; одна з них така ж велика, як і вітальня у місіс Годдард; а ще вона має старшу служницю, що прожила з нею двадцять п'ять років; а ще в них вісім корів, дві з яких — олдернійської породи, а одна невеличка — валлійської, така собі гарненька валлійська корівонька; а місіс Мартін казали, що дуже ту корівку люблять, і називали її моя корівонька] а ще у них в садку — чепурненький літній будиночок, де одного дня наступного року всі вони неодмінно питимуть чай: пречудовий літній будиночок, у якому вистачить місця дюжині людей».

Певний час це просто розважало і тішило Емму без будь-яких задніх думок; але коли вона пізнала цю родину краще, з'явилися зовсім інші почуття. Раніше вона мала хибне уявлення, що це були мати і дочка, син та його дружина, які всі жили разом. Але потім виявилося, що містер Мартін — одинак. А він посідав значне місце в розповідях і завжди згадувався з повагою, оскільки виявляв велику милість, зробивши те чи інше. Це означало, що молода місіс Мартін зовсім не була його дружиною. Емма виразно відчула небезпеку для своєї бідної маленької подруги, і ця небезпека крилася саме в гостинності та доброті Мартінів. Вона зрозуміла, що коли про Гаррієт не потурбуватися, то на ній назавжди доведеться поставити хрест.

Усвідомлення цього спонукало Емму до дії, і вона почала більше і докладніше розпитувати дівчинку; навмисне підводила її до розмов про містера Мартіна — і та говорила про нього з явною охотою. Гаррієт з готовністю розповідала, наскільки часто він брав участь у їхніх прогулянках місячними ночами та у вечірніх розвагах; при цьому вона не забувала згадати про його добродушність та ґречність. «Одного разу він об'їздив довкола аж три милі, щоб добути їй горіхів, бо вона сказала, що дуже їх полюбляє, — і у всьому іншому він був такий чемний! Якось увечері він спеціально привів до вітальні сина їхнього пастуха, щоб той для неї поспівав. Вона дуже любила співи. Він мав добру отару; і поки вона з ними перебувала, він отримав більше пропозицій продати вовну, ніж будь-хто в окрузі. На її думку, він користується загальною повагою. Матір та сестри дуже його люблять. Якось місіс Мартін сказали їй, зашарівшись, що кращого сина годі й бажати; і тому вона переконана, що коли він ожениться, то стане добрим чоловіком. Але не схоже на те, щоб вона дуже хотіла його одруження. Вона не надто цим переймається».

«Чудова робота, місіс Мартін! — подумала Емма. — Ви добре розумієте, чого прагнете».

А коли вона поїхала, то місіс Мартін виявили велику милість і прислали місіс Годдард чудову гуску: кращої місіс Годдард ніколи і не бачили. Якось у неділю місіс Годдард приготували цю гуску і запросили до вечері всіх трьох учительок — міс Неш, міс Прінс та міс Річардсон.

— Гадаю, що з містером Мартіном нема про що поговорити, окрім його власного бізнесу. Він, мабуть, не любить читати?

— Та що ви, любить! Тобто ні — я не знаю, та мені здалося, що він дуже начитаний — але не в тому сенсі, що маєте на увазі ви. Він читає «Сільськогосподарські відомості» та якісь інші книги, що лежать на одному з диванів біля вікна, але ці книги він читає мовчки. Інколи ввечері, перед тим, як сісти за карти, він, бува, зачитував що-небудь уголос із «Витягів з красного письменства» — це було дуже цікаво. А ще я знаю, що він прочитав «Вейкфілдського священика». Ні «Лісового роману», ні «Дітей абатства» він не читав. Він нічого не знав про ці книги, доки я йому не розповіла, але тепер твердо вирішив роздобути їх при нагоді.

Потім Емма запитала:

— А який містер Мартін на вигляд?

— Та некрасивий, зовсім некрасивий. Спочатку він здався мені дуже непоказним, але тепер я вже так не вважаю. З часом до всього звикаєш, еге ж? А ви що, ніколи його не бачили? Час від часу він буває у Гайбері, принаймні раз на тиждень — це точно — коли іде до Кінгстона. Він проїздив повз вас дуже часто.

— Можливо — як можливе і те, що я кільканадцять разів його бачила, але не мала щонайменшого уявлення про його ім'я. Мені тільки й лишилося, що цікавитися молодими фермерами — кінними чи пішими! Йомени видаються мені якраз тими людьми, з якими я ніколи не матиму нічого спільного. Одним-двома станами нижче — тоді мене ще може зацікавити людина із зовнішністю, що вселяє довіру; тоді я ще можу сподіватися, що здатна буду принести користь її родині так чи інакше. Але фермер принципово не може потребувати моєї допомоги і тому в цьому розумінні він лишається поза моєю увагою, а в усіх інших — просто не вартий її.

— Авжеж. Звісно, навряд чи ви його помічали, але він знає вас досить добре — я маю на увазі в обличчя.

— Я аніскільки не сумніваюся, що містер Мартін — гідна пошани молода людина. Я впевнена, що саме таким він і є; і як людині, гідній пошани, я бажаю йому добра. Як ти гадаєш, скільки йому років?

— Восьмого червня минулого року йому виповнилося двадцять чотири, а мій день народження — двадцять третього; різниця лише у два тижні! Так дивовижно!

— Лишень двадцять чотири роки. Для шлюбу це надто молодий вік. Матір має абсолютну рацію, що не поспішає з його одруженням. Їм і так тепер добре, і коли б вона поспіхом оженила його, то потім могла б і пожалкувати. Ось років через шість — якби він зустрів достойну молоду жінку з того самого стану, що і його власний, із невеликими статками — це могло б піти на користь.

— Через шість років! Міс Вудхаус, дорогенька, та йому ж тоді буде аж тридцять!

— Так. І це — наймолодший вік, у якому більшість чоловіків, що не мають достатньої спадщини за правом народження, можуть дозволити собі одружитися. Наскільки мені відомо, містер Мартін іще тільки береться за створення свого капіталу, і не треба квапити події та забігати наперед. Яких би грошей він не успадкував після смерті батька, якою б не була його частка в сімейній маєтності, все це — смію сказати — є задіяним у справі, вкладеним у худобу і так далі; і хоча згодом — за умови старанності та за сприятливих обставин — він може розбагатіти, майже неймовірно, щоб він уже чогось досяг на цей час.

— Напевно, так воно і є. Але вони живуть досить заможно. Служника не мають — просто немає потреби; але місіс Мартін подейкує, що наступного року візьме у служки хлопчика.

— Коли він усе ж таки одружиться, то я хочу, щоб ти не потрапила в незручне становище; я маю на увазі знайомство з його жінкою: хоча його сестрами — з огляду на їх пристойну освіту — і не варто зовсім нехтувати, це ще не означає, що він одружиться з кимось, хто буде гідний твоєї уваги. Через несприятливі обставини свого народження ти мусиш виявляти особливу обережність щодо вибору знайомих. Немає ніяких підстав сумніватися, що ти — дочка людини шляхетної, і ти словом і ділом мусиш підтримувати свої претензії на шляхетність, інакше знайдеться чимало людей, які із задоволенням принижуватимуть тебе.

— Так, безперечно — такі люди знайдуться. Але доки я у Гартфілді і доки ви такі ласкаві до мене, міс Вудхаус, я не боюся нікого і нічого.

— Ти досить добре розумієш, який вплив має протекція авторитетної особи, Гаррієт; але я б хотіла, щоб ти настільки міцно утвердилась у гарному товаристві, що стала незалежною навіть від Гартфілда і від міс Вудхаус. Я хочу, аби ти мала сталі зв'язки з добрими людьми, — а щоб цього досягти, треба якомога менше заводити випадкових і непотрібних знайомств. Тому я і кажу, що коли містер Мартін одружиться, а ти ще й досі перебуватимеш у цих краях, я не хотіла б, аби твоя дружба із сестрами втягнула тебе у знайомство з його дружиною, котра може виявитися дочкою якогось простого фермера, та ще й неосвіченою.

— Авжеж. Однак я гадаю, що містер Мартін ніколи не одружиться з дівчиною без освіти і без доброго виховання. Але не хочу протиставляти свою думку вашій — і тому ніколи не шукатиму знайомства з його жінкою. Завжди матиму велику повагу до сестер Мартін, особливо до Елізабет, і мені дуже не хотілося б розлучатися з ними, бо вони мають таку ж гарну освіту, як і я. Але коли він одружиться з темною неосвіченою простачкою, то мені краще з нею не зустрічатися без особливої на те потреби.

Емма спостерігала за дівчинкою, прислухаючись до мінливостей її мови, і не побачила ніяких тривожних симптомів любові. Цей хлопець був першим її залицяльником, але вона була переконана у відсутності чогось більшого і тому не бачила можливого серйозного спротиву з боку Гаррієт її власним дружнім пропозиціям по влаштуванню її життя.

Вони зустріли містера Мартіна наступного ж дня, прогулюючись Донвеллівською дорогою. Він ішов пішки і, поглянувши з великою повагою на Емму, перевів на її компаньйонку погляд, сповнений щирого вдоволення. Емма не пожалкувала, що має таку добру нагоду придивитися до цього молодика. Поки вони говорили, вона відійшла на декілька ярдів уперед і своїм гострим оком досить швидко і пильно придивилася до містера Роберта Мартіна. Зовні він був дуже охайний і мав вигляд розсудливої молодої людини, але більше нічим особливим його персона не відзначалася. Емма подумала, що коли його поставити поруч із джентльменом, то він не витримає порівняння і повністю втратить в очах будь-кого ту прихильність, яку завоював у Гаррієт. Дівчинка достатньо добре розумілася на манерах; вона сама з подивом і захопленням відзначила ґречність Емминого батька. Містер же Мартін мав вигляд людини, що з гарними манерами не обізнана.

Вони були разом лише кілька хвилин, бо міс Вудхаус не варто було змушувати чекати; тож Гаррієт підбігла до неї з усміхненим обличчям і в піднесеному настрої, котрий Емма сподівалася дуже швидко остудити.

— Подумати тільки — така несподіванка, що ми його зустріли! Це так дивно! Він сказав, що лише випадково не пішов через Рендоллз. Він і гадки не мав, що ми ходимо цією дорогою. Думав, що в основному ми ходимо через Рендоллз. Він досі не зміг дістати «Лісовий роман». Був такий заклопотаний, коли останнього разу ходив до Кінгстона, що зовсім забув про книгу, але завтра він знову піде туди. Це так дивно, що ми випадково зустрілися! Ну що, міс Вудхаус, він такий, як ви й очікували, чи ні? Якої ви про нього думки? Ви теж вважаєте, що він дуже непоказний?

— Він, безперечно, дуже непоказний — просто винятково непоказний, але це ніщо в порівнянні з цілковитою відсутністю у ньому елегантності та світськості. Я не мала підстав очікувати багато, та й не очікувала багато, але й гадки не мала, що він може бути таким сміховинним, таким повністю позбавленим статечності. Зізнаюся, я уявляла його собі трохи більше схожим на шляхетну людину.

— Авжеж, — засмучено мовила Гаррієт, — далеко йому до шляхетності справжнього джентльмена.

— Як на мене, Гаррієт, то з того часу, як ти стала вхожою в нашу сім'ю, ти неодноразово мала можливість перебувати в товаристві деяких настільки вишуканих і настільки шляхетних джентльменів, що сама мусила побачити ту вражаючу різницю між ними та містером Мартіном. У Гартфілді ти мала змогу зустріти добре освічених і добре вихованих чоловіків. І мені дивно, що, познайомившись із ними, ти знову прагнеш товариства містера Мартіна, не розуміючи, що він — людина набагато нижчого ґатунку, і не дивуючись: як це він міг колись справити на тебе приємне враження взагалі? У тебе ще не виникло такого відчуття? Ти не помітила величезної різниці? Я не сумніваюся, що тебе неприємно вразили його незграбний вигляд та неотесані манери — а також надто гучний голос; коли я тут стояла, то чула, що він зовсім не вміє його контролювати.

— Певна річ, він не схожий на містера Найтлі. Він не має тієї статечності й тієї бездоганної ходи, як у містера Найтлі. Я досить добре бачу різницю. Але ж містер Найтлі просто недосяжний у своїй бездоганності!

— Містер Найтлі такий надзвичайно гарний, що було б просто недоречно порівнювати його з містером Мартіном. Чоловіка, котрому б так пасувало ймення «джентльмен», як йому, не знайдеш і одного на сотню. Але він — не єдиний джентльмен, яких ти останнім часом зустрічала. А що ти скажеш про містера Вестона і містера Елтона? Порівняй містера Мартіна з ким-небудь із них. Порівняй їхню манеру триматися, ходити, говорити, мовчати. Ти неодмінно побачиш різницю.

— О, звичайно! Різниця існує, і велика. Але містер Вестон — уже майже старий дід. Йому, напевне, далеко за сорок.

— Це тільки підвищує цінність його гарних манер. Гаррієт, чим старшою стає людина, тим важливішим є її вміння поводитися належним чином — бо з віком усе більш кричущими стають нестриманість, грубість та незграбність. Що в молодості є минущим і простимим, у зрілому віці видається неприйнятним і бридким. Коли містер Мартін незграбний та неотесаний уже тепер, то яким же він буде у віці містера Вестона?!

— Справді, важко сказати, — серйозно відповіла Гаррієт.

— Сказати важко, та передбачити можна досить точно. Він зробиться абсолютно грубим, вульгарним фермером — цілковито байдужим до манер та зовнішності й заклопотаним лише прибутками та збитками.

— Шкода, якщо він дійсно таким стане.

— Він уже великою мірою зосереджений на своєму бізнесі, й це видно з тієї обставини, що він забув спитати про книжку, яку ти йому рекомендувала. Він надто багато переймався ситуацією на ринку, аби думати про щось інше — саме так і буває в людей, справи яких ідуть угору. Нащо йому книжки? Я не маю ніякого сумніву, що з часом він розбагатіє — але що нам до його невігластва й неотесаності?

— Дивно, що він не згадав про книгу, — тільки й могла відповісти Гаррієт; у її відповіді прозвучала нотка серйозного невдоволення, котре Емма цілком розважливо визнала за потрібне не розвіювати. Тому деякий час вона мовчала, а потім продовжила розмову:

— А в одному відношенні манери містера Елтона є навіть кращими за манери містера Найтлі чи містера Вестона. Вони в нього лагідніші й делікатніші. Мабуть, саме його манери і мають слугувати зразком. Містеру Вестону притаманні відвертість та безпосередність, що межують із безцеремонністю, котрі всім подобаються саме у ньому, оскільки ці його риси присмачені неабиякою доброзичливістю. Але їх не слід копіювати. Як і не слід копіювати простий, самовпевнений і владний стиль містера Найтлі, попри те що саме йому він дуже пасує. Коли якомусь молодикові забагнеться наслідувати його поведінку, то цей молодик зробиться просто нестерпним. Навпаки, я гадаю, що будь-якій молодій людині можна з упевненістю рекомендувати містера Елтона як зразок для наслідування. Містер Елтон — доброзичливий, веселий, чемний і делікатний. Мені здається, що останнім часом він став особливо делікатним. Не знаю, чи задумав він цією підвищеною делікатністю здобути твою чи мою прихильність, але мене просто вразило, що його манери стали лагіднішими, ніж колись. Якщо він і має щось на думці, то це — сподобатися тобі. Хіба я не говорила тобі, що він якось сказав?

І Емма повторила ті слова похвали, які вона колись буквально витягла з містера Елтона і які зараз сповна використала. Гаррієт усміхнулася, зашарівшись, і сказала, що завжди була високої думки про люб'язність містера Елтона.

Містер Елтон і був тією людиною, котрій — за задумом Емми — судилося витіснити молодого фермера з думок Гаррієт. Вона вважала, що це буде прекрасний шлюб; він уявлявся їй таким легкодосяжним, бажаним і природним, що Емма не вбачала для себе якоїсь особливої заслуги в намаганні йому сприяти. Вона боялася, що саме про це всі думатимуть і саме це всі передрікатимуть. Однак навряд чи хтось міг претендувати на таке авторство, бо він спав їй на думку ще тоді, коли Гаррієт уперше з'явилась у Гартфілді. Чим більше вона над ним розмірковувала, тим доцільнішим він їй здавався. Обставини містера Елтона були максимально сприятливими для цього шлюбу: джентльмен, не має родичів низького стану, але походить із родини не настільки знатної, щоб та могла нарікати на сумнівне походження Гаррієт. Він міг забезпечити їй пристойне помешкання і — як гадала Емма — дуже непоганий статок, бо хоча гайберівська парафія й була невеликою, всі знали, що він є власником значної маєтності. Вона була про містера Елтона дуже високої думки і вважала його доброзичливою, розважливою і гідною всілякої поваги молодою людиною, не позбавленою належної кмітливості й розуміння реального життя.

Їй було достатньо вже того, що Гаррієт видалася йому красивою дівчиною, і вона була переконана, що це — за умови її таких частих відвідин Гартфілда — було для містера Елтона гарною запорукою успіху; а на Гаррієт, можна було майже не сумніватися, справить належне враження розповідь упливової людини про те, що містер Елтон віддав перевагу саме їй. А втім, він і справді був надзвичайно приємним молодим чоловіком, здатним сподобатися будь-якій не надто прискіпливій жінці. Всі були у захваті від його людських чеснот, усі вважали його красенем; усі — але не Емма, якій бракувало в ньому зовнішньої елегантності, котра важила для неї надзвичайно багато. Інша справа — Гаррієт, чию прихильність якийсь там Роберт Мартін здобув лише тим, що поїздив округом, шукаючи для неї горіхів. На таку дівчину вияв сильної симпатії з боку містера Елтона неодмінно справив би надзвичайне і незабутнє враження.

Розділ 5

— Не знаю, як ви, місіс Вестон, дивитеся на оту велику дружбу між Еммою та Гаррієт Сміт, але я нічого доброго в цій дружбі не бачу, — мовив містер Найтлі.

— Нічого доброго? І ви дійсно не бачите в ній нічого доброго? Але ж чому?

— Я гадаю, що вони неспроможні бути хоч чимось корисними одна одній.

— Ви мене дивуєте! Емма неодмінно стане корисною для Гаррієт, а Гаррієт стане корисною для Емми принаймні тим, що забезпечить їй новий об'єкт зацікавленості. Я надзвичайно задоволена їхньою дружбою. Які різні наші погляди! Не будуть корисними одна одній — як тільки можна таке думати! Містере Найтлі, це може стати початком наших суперечок про Емму.

— Ви, напевне, гадаєте, що я навмисне прийшов посваритися з вами, знаючи, що містера Вестона не буде вдома і вам самій доведеться боронити свої погляди?

— Коли б містер Вестон був зараз тут, він неодмінно підтримав би мене, бо з цього приводу він думає те саме, що і я. Ми розмовляли з ним про це лише вчора і дійшли згоди, що Еммі дуже пощастило з появою цієї дівчинки у Гайбері, бо наразі їй є з ким спілкуватися. Містере Найтлі, я не вважаю вас безпристрасним суддею в цій справі. Ви так призвичаїлися жити одинаком, що розучилися цінувати товариство; мабуть, чоловікам узагалі не дано по-справжньому оцінити ті комфорт і насолоду, які відчуває жінка, спілкуючись із представницями своєї статі, особливо коли це стало багатолітньою звичкою. Тому я прекрасно розумію ваші заперечення проти Гаррієт Сміт. Їй далеко до тієї бездоганної молодої жінки, якою товаришка Емми має бути. Але, з іншого боку, оскільки Емма бажає, щоб та була краще поінформованою, то це і її саму спонукатиме читати більше. Вони читатимуть разом. Саме цього вона і хоче, повірте мені.

— Вже з дванадцятилітнього віку Еммі хотілося прочитати якомога більше. Я бачив силу-силенну складених нею в різні часи списків книжок, котрі вона збиралася систематично перечитувати, — і то були добрі списки — ретельно підібрані і продумано скомпоновані — інколи в абетковому порядку, інколи — у якомусь іншому. Я пам'ятаю один із цих списків; вона склала його, коли їй було лише чотирнадцять і виявила при цьому такий смак і зрілість суджень, що я навіть певний час зберігав його. Смію думати, що вона і нині скомпонувала гарний список книг. Але марно сподіватися, що Емма здатна подужати якийсь курс систематичного читання. Вона ніколи не змусить себе взятися за те, що потребує старанності, завзяття і терплячості, підкорення фантазії раціональному мисленню. Я можу з упевненістю твердити, що там, де у міс Тейлор нічого не вийшло зі стимулом, нічого не вийде і у Гаррієт. Вам ніколи не вдавалося переконати її прочитати хоча б половину наміченого вами. Ви прекрасно це пам'ятаєте.

— Смію сказати, — посміхнулася у відповідь місіс Вестон, — що тоді я саме так і думала. Але відколи ми розлучилися, я не пригадую, щоб Емма коли-небудь не виконала чогось, що бажала я.

— Мені зовсім не хочеться згадувати про таке, — схвильовано промовив містер Найтлі й трохи помовчав. — Але, — незабаром додав він, — на мій здоровий глузд привабливість кого б там не було не впливає, тому я просто не можу не бачити, не чути і не пам'ятати. Емму зіпсувало те, що вона найрозумніша в родині. У десятилітньому віці мала нещастя відповідати на запитання, які спантеличували її сестру в сімнадцять. Вона завжди була кмітливою і впевненою, Ізабелла ж — боязкою і не дуже тямовитою. Відтоді, як їй виповнилося дванадцять, Емма завжди була хазяйкою в домі й над усіма вами. Утративши матір, утратила єдину людину, здатну з нею впоратися. Вона успадкувала здібності та вдачу своєї матері, а, мабуть, тільки її вона і слухалася.

— Як добре, містере Найтлі, що я не залежала б од вашої рекомендації, якби мені довелося піти з родини Вудхаусів і шукати роботу в іншому місці; я певна, що ви і слова доброго про мене не сказали б. Знаю, що ви завжди вважали мене невідповідною тій посаді, яку я займала.

— Так, — посміхнувшись, сказав він. — Ваше місце — тут; вам годиться бути дружиною, а зовсім не гувернанткою. Але весь час, поки жили у Гартфілді, ви готувалися стати прекрасною дружиною. Може, ви й не давали Еммі освіти, адекватної вашим потенційним здібностям, але ви отримували дуже добру освіту від неї в тому дуже конкретному матримоніальному сенсі, що вчилися підкоряти власну волю і чинити так, як вам наказували; і коли б Вестон попрохав мене порекомендувати йому дружину, то я, звичайно ж, порекомендував би міс Тейлор.

— Дякую. Стати доброю дружиною такого чоловіка, як містер Вестон, — заслуга невелика.

— А що, по правді кажучи, боюся, що ваші таланти пропадають надаремно, і це при тому, що ви маєте неабияку здатність до терплячості, хоча терпіти якраз нічого і не доведеться. Однак не будемо впадати у відчай. Від надлишку комфорту характер Вестона може зіпсуватися, або ж його син завдаватиме йому клопіт за клопотом.

— Сподіваюсь, що цього не трапиться. Навряд чи… Облиште, містере Найтлі, не треба пророкувати неприємності саме з боку сина.

— Та я й не збираюся. Лише вказую на можливі ситуації. Я не зазіхаю на геніальну здатність Емми пророкувати і здогадуватися. Усім своїм серцем сподіваюся, що цей молодий чоловік стане такою ж гарною людиною, як Вестон, і такою ж багатою, як Черчіллі. До речі — а Гаррієт Сміт? Я ще далеко не все сказав про Гаррієт Сміт. Вважаю, що гіршої приятельки для Емми ще треба пошукати. Сама вона не знає нічого і тому вважає, що Емма знає все. Вона — підлесниця у всіх своїх словах і вчинках; і що ще гірше — її лестощі не є зумисними. Її невігластво — це перманентні лестощі. Як Емма збирається чомусь навчитися сама, коли Гаррієт є показовим зразком недосконалості? Стосовно ж Гаррієт насмілюся стверджувати, що їй ця дружба теж нічого корисного не дасть. Гартфілд лише навчить її поводитися зневажливо і зверхньо там, де її справжнє місце. Вона зробиться витончено-вихованою якраз настільки, щоб відчувати дискомфорт серед тих, із ким за своїм походженням і волею обставин їй призначено бути. Я буду вкрай здивований, якщо Еммині напучування щось дадуть цій дівчинці в навчанні самостійному мисленню чи в її спроможності раціонально пристосуватися до мінливостей життєвої ситуації. Вони лише додадуть їй трохи зовнішнього лоску.

— Я або більше за вас покладаюсь на Еммину розважливість, або більше вашого хочу підтримати її саме в цей час; тому не можу шкодувати з приводу цієї дружби. Минулого вечора Емма мала надзвичайно гарний вигляд.

— Ага! Так ви волієте говорити про її зовнішність, а не про її розум і вдачу? Що ж, чудово. Я й не намагатимуся заперечувати, що Емма — гарненька.

— Гарненька? Краще скажіть — чарівна. Ви можете уявити собі щось ближче до бездоганної краси, ніж уся Емма, — і обличчям, і фігурою?

— Не знаю, що я можу уявити, але мушу визнати, що мало хто обличчям чи фігурою подобався мені більше за неї. Але як давній приятель не можу тут бути безпристрасним.

— А які в неї очі! По-справжньому карі очі! Такі яснобарвні! Правильні риси, відкрита зовнішність, а колір обличчя! Вона просто пашіє здоров'ям! Емма має чудовий зріст і пропорції, а статура її — струнка та пружна. Здоров'я Емми виявляється не тільки в рум'янці, але й у її поставі, зовнішності, погляді. Інколи кажуть, що мала дитина — то є «уособлення здоров'я»; так от, зовнішність Емми завжди наштовхує мене на думку про те, що доросла людина теж може бути бездоганним утіленням здоров'я. Вона — сама чарівність! Чи не так, містере Найтлі?

— Як на мене, то її зовнішність не має жодної вади, — відповів той. — Гадаю, що вона є саме такою, якою ви її змальовуєте. Я люблю дивитися на неї; а до ваших компліментів можу додати, що не вважаю її марнославно заклопотаною власною зовнішністю. Незважаючи на свою чарівну вроду, вона не звертає на неї особливої уваги; її марнославство виявляється в іншому. Місіс Вестон, своїми розмовами вам не вдасться вплинути ні на моє негативне ставлення до дружби Емми з Гаррієт Сміт, ні на мої побоювання щодо тієї шкоди, якої вона може завдати їм обом.

— А я, містере Найтлі, з наполегливістю, не меншою за вашу, висловлюю своє тверде переконання в тому, що ніякої шкоди вона їм не завдасть. Попри всі свої маленькі недоліки, наша люба Емма є чарівним створінням. Де іще можна зустріти кращу дочку, кращу сестру чи відданішу подругу? Ні, я з вами не згодна; вона має якості, що на них можна покластися; вона не здатна завести когось у справжню халепу, ніколи не припуститься непоправної помилки. Помилившись один раз, вона сто разів учинить правильно.

— Гаразд, більше вам не набридатиму. Нехай Емма залишиться ангелом, а я залишу свою злостивість при собі, доки не настане Різдво, коли приїдуть Джон та Ізабелла. Любов Джона до Емми має раціональний характер, це — не сліпа прив'язаність, а Ізабелла завжди думає так само, як і він, за винятком тих випадків, коли Джон менше дбає за здоров'я дітей, ніж вона. Упевнений, що вони мене підтримають.

— Знаю, що всі ви надто її любите і тому не можете бути з нею несправедливими чи недобрими; але вибачте, містере Найтлі, якщо я дозволю собі (бо вважаю, що маю певне право на завершальне слово, котрим колись, мабуть, користувалася матір Емми), якщо дозволю собі натякнути, що не вважаю за потрібне і корисне приділяти забагато уваги обговоренню в колі знайомих її дружби з Гаррієт Сміт. Простіть мене, заради Бога, але навіть коли припустити, що ці близькі стосунки і насправді можуть спричинитися до якогось незначного дискомфорту, то це навряд чи означатиме, що Емма, яка слухається тільки свого батька, покладе їм край. Вона не зробить цього, доки вони є для неї джерелом задоволення. Давати поради було моїм обов'язком багато років, отож не дивуйтеся, містере Найтлі, цьому невеликому вияву моїх колишніх повноважень.

— Та що ви! — вигукнув він. — Я вам за неї дуже вдячний. Це дуже добра порада, і їй судилася краща доля, ніж деяким із ваших попередніх порад, бо до неї неодмінно прислухаються.

— Дружину Джона Найтлі дуже легко стривожити, і тому вона може засмутитися через свою сестру.

— Не переймайтеся, — сказав він. — Я не вчинятиму галасу і залишу своє незадоволення при собі. Мене бентежить доля Емми. Вона мені — як сестра, до якої я маю, мабуть, сильніші братерські почуття, ніж до Ізабелли, бо Емма завжди викликала в мене більші зацікавлення та співчуття, значно більші. Турботу і цікавість — ось що відчуваєш до Емми. Отож цікаво, як складеться її подальша доля!

— Мені теж цікаво, — тихо відповіла місіс Вестон, — дуже цікаво.

— Вона завжди заявляє, що ніколи не вийде заміж, хоча зрозуміло, що подібні заяви насправді нічого не варті. Щось я не пам'ятаю, аби вона зустріла чоловіка, який би їй сподобався. Було б непогано, коли б вона сильно закохалась у якусь непересічну особистість. Я хотів би, щоб Емма покохала і при цьому мала деякі сумніви щодо взаємності — це пішло б їй на користь. Але навкруги немає нікого, хто заволодів би її увагою; а з помешкання вона виходить так нечасто!

— Наразі дійсно несхоже, аби щось могло похитнути її рішучість, — сказала місіс Вестон, — і доки вона гарно почувається у Гартфілді, мені не хотілося б, аби в неї виникла якась симпатія, бо це може завдати клопоту бідолашному містеру Вудхаусу. При всій моїй повазі до інституту шлюбу, я не рекомендувала б Еммі виходити заміж.

Частково сенс сказаного нею полягав у намаганні якомога краще приховати деякі виплекані власні побажання з цього приводу, а також побажання містера Вестона. Стосовно долі Емми певні надії у Рендоллзі мали, але воліли, щоби про них ніхто не здогадувався; і та невимушеність, з якою містер Найтлі перейшов незабаром до погоди, дощу і «думки містера Вестона з цього приводу», переконала місіс Вестон, що про Гартфілд йому сказати більше нічого і що він нічого не запідозрив.

Розділ 6

Емма анітрохи не сумнівалася, що вчинила правильно, скерувавши уяву Гаррієт у належному напрямку й мобілізувавши її здатне до вдячності дівоче марнославство на досягнення важливої та достойної мети, бо виявила: дівчинка вже краще, ніж раніше, усвідомлює той факт, що містер Елтон є надзвичайно привабливим чоловіком із дуже приємними манерами. За допомогою сприятливих натяків вона невпинно зміцнювала впевненість Гаррієт у його симпатіях до неї і незабаром пересвідчилася, що здатна сформувати з боку Гаррієт симпатію настільки сильну, наскільки обставини дозволяють їй це зробити. Емма була цілковито переконаною, що містер Елтон перебуває за крок від кохання, якщо вже не покохав. Стосовно нього в неї не було ніяких сумнівів. Він із такою теплотою говорив про Гаррієт, так вихваляв її, що Емма сподівалася: мине зовсім небагато часу, і все складеться найліпшим чином. Одним із досить важливих свідчень його зростаючої прихильності було усвідомлення ним разючого поліпшення манер Гаррієт із часу її появи у Гартфілд і.

— Ви надали міс Сміт усе, чого вона потребувала, — сказав він, — зробили її граціозною та невимушеною. Вона була прекрасним створінням, коли прийшла до вас, але, на мою думку, прищеплене вами є значно вагомішим за те, чим наділила її природа.

— Я рада, що ви гадаєте, ніби я прислужилася їй, але Гаррієт потрібно було лише вивести в люди і дати певні — дуже нечисленні — поради. Вона і так має всю необхідну природну витонченість і грацію вдачі лагідної й безпосередньої. Моя заслуга тут дуже невелика.

— Шкода, що я не можу заперечувати дамі, — мовив галантний містер Елтон.

— Можливо, я лише надала її характеру впевненості та привчила замислюватися над тим, із чим вона ще не зустрічалася в житті.

— От-от, саме це головним чином і вражає мене. Скільки твердості додалося до її характеру! Ви діяли з неабиякими умінням і досвідом.

— Я діяла з неабияким задоволенням, смію сказати. Ніколи не зустрічала натури привітнішої і люб'язнішої.

— Авжеж. Саме так. — Ця супроводжувана зітханням фраза була мовлена з тим натхненням, яке часто буває притаманним людям закоханим. Також іще одне не менш вагоме підтвердження своїх здогадок Емма отримала одного дня, побачивши манеру, в якій він підтримав її несподіване бажання намалювати портрет Гаррієт.

— Тебе коли-небудь малювали, Гаррієт? — запитала Емма. — Ти коли-небудь позувала для портрета?

Гаррієт уже була вийшла з кімнати і тільки й зупинилася, щоби з чарівливою наївністю мовити: «О, Господи! Ні, ніколи».

Тільки-но вона встигла вийти, як Емма вигукнула:

— Яким вишуканим надбанням став би її портрет! Я заплатила б за нього скільки завгодно. Мені страх як хочеться намалювати його самій. Ви цього, смію твердити, не знаєте, але два чи три роки тому я мала неабияку пристрасть до малювання портретів і спробувала зобразити деяких моїх друзів. Вважали, що загалом я маю непоганий хист. Щоправда, з різних причин це заняття мені остогидло. Але, щиро кажучи, якщо Гаррієт погодиться мені позувати, то я майже готова знову спробувати. Це було б так чудово — мати її портрет!

— Це було б справді прекрасно! — вигукнув містер Елтон. — Напишіть її портрет, благаю вас, міс Вудхаус — скористайтеся своїм чарівним талантом на благо вашого приятеля. Мені знайомі ваші малюнки. Як ви могли подумати, що я про них нічого не знаю? Хіба в цій кімнаті недостатньо зразків написаних вами пейзажів та квітів? Хіба у вітальні місіс Вестон у Рендоллзі немає ваших неповторних малюнків?

«Так, чоловіче добрий! — подумала Емма. — Але яке це має відношення до написання портретів? Ви зовсім не розумієтеся на малюнках. Не вдавайте, що ви у захваті від моїх. Прибережіть ваш захват для Гаррієт».

— Гаразд, містере Елтон, якщо ви так палко мене заохочуєте, то доведеться випробувати свої сили. Гаррієт має дуже тонкі риси обличчя, що ускладнює написання портрета; однак у формі її очей і лінії рота є певні характерні особливості, котрі я спробую передати.

— От-от — форма очей і лінія рота. Ваш успіх не викликає у мене сумнівів. Благаю вас, спробуйте! Коли ви напишете портрет, він стане — за вашими ж словами — вишуканим надбанням.

— Але, містере Елтон, я боюся, що Гаррієт не захоче позувати. Вона так мало переймається власною красою. Ви не помітили, як вона мені відповіла? Як у її відповіді виразно чулося: «А чому саме мене потрібно малювати?»

— Авжеж, я помітив, запевняю вас. Це не пройшло повз мою увагу. Але гадаю, що все-таки її можна буде переконати.

Гаррієт незабаром повернулася, і їй майже відразу зробили пропозицію позувати, а вона не мала аргументів, щоб тривалий час відбивати емоційний натиск двох її опонентів. Емма воліла приступити до роботи негайно і тому принесла теку, що містила її різноманітні портретні ескізи, жоден із яких так і не був завершений. Вона хотіла, щоб усі разом визначили найліпший портретний розмір для Гаррієт. Еммині починання, видобуті з теки, були численними. Мініатюри, поясні портрети, портрети на повний зріст, виконані олівцем, кольоровою крейдою й аквареллю — все це вона по черзі перепробувала. Радо за все бралась і досягла таких успіхів і в малюванні, і в музиці, на які мало хто спромігся би при тих незначних зусиллях, які витратила на це вона. Грала і співала, пробуючи себе майже у всіх стилях, але їй завжди бракувало послідовності та наполегливості, і в жодному з них — попри сподівання — не досягла того рівня довершеності, який би її задовольняв. Вона не надто обманювалася стосовно своїх здібностей художника чи музиканта, але й не надто переймалася, коли обманювалися інші, і не дуже терзалася, що її репутація часто бувала незаслужено високою.

У кожному малюнку була дещиця таланту — найбільше, мабуть, у найменш завершених роботах. Стиль Емми відзначався жвавістю, але було б цієї жвавості набагато менше чи вдесятеро більше — захвату і захоплення у двох її товаришів не поменшало б. Вони були просто в екстазі. Усім подобаються портрети, а їх міс Вудхаус малювала просто чудово.

— Різноманітність облич невелика, — сказала Емма. — Я вчилася писати портрети, маючи натурщиками лише представників моєї родини. Ось мій батько, ось знову він — але його так нервувала ідея позування для власного портрета, що я могла писати його тільки крадькома. А ось місіс Вестон; це знову вона, це теж вона. Славна місіс Вестон! Завжди радо мені допомагала як добра подруга. Вона позувала, коли б я її не попрохала. А ось моя сестра; її граціозна фігурка вийшла досить непогано! До речі, обличчя теж схоже. Якби вона позувала довше, можна було б написати гарний її портрет, але сестра дуже переймалася тим, щоб я намалювала чотирьох її дітей, і ніяк не могла заспокоїтися. Та-а-к, а це всі мої начерки трьох із її чотирьох дітей; ось вони: Генрі, Джон і Белла — якщо дивитися з цього краю аркуша; всі вони вийшли схожими одне на одного. Сестра так хотіла, аби я їх намалювала, що я не могла відмовити; але ви ж знаєте: змушувати трирічних чи чотирирічних дітей стояти непорушно — то є марна справа. Схожості на їх портретах досягти теж важко, часто вдається передати лише вираз обличчя і його колір, хіба що хтось із них має риси обличчя виразніші, ніж це зазвичай буває в таких пупсиків. А ось виконаний мною ескіз четвертої дитини — сина; немовля було тоді зовсім крихітним. Я малювала його, поки хлопчик спав на диванчику, і його чубчик вийшов дуже схожим на справжній. Бо умостився так, що дуже зручно підставив мені свою голівку. Вийшло дуже вдало. Я просто пишаюся малим Джорджем. І край дивана гарно вдався. А ось мій останній малюнок, — мовила Емма, відкриваючи невеличкий чудовий ескіз чоловічого портрета на повний зріст, — останній і найкращий. Це — мій зять, містер Джон Найтлі. Я його майже закінчила, але потім розізлилась і облишила. Більше ні про які портрети й чути не хотіла. Мене підштовхнули до такої реакції, і я не змогла стриматися. А так старалася, домоглася неабиякої схожості (ми з місіс Вестон зійшлися на думці, що портрет дуже правдоподібний), хоча містер Найтлі вийшов занадто красивим — у цьому розумінні портрет був дещо улесливим, але тут можна було і переборщити. І після всього цього моя любісінька Ізабелла холодно зауважує: «Так, деяка подібність дійсно є, але вона не відображає повною мірою всіх його чеснот». Ми й так ледве вмовили його позувати. Це сприймалося як величезна послуга; і взагалі — всього цього було для мене аж занадто, мій терпець урвався, і тому я так і не закінчила цей портрет; а навіщо — для того, щоб мешканцям Брансвік-сквер довелося з винуватим виглядом пояснювати кожному вранішньому візитерові, що на портреті зображений саме містер Джон Найтлі, а не хтось інший? От тоді я і зареклася писати портрети. Але заради Гаррієт — чи скоріше заради себе — порушу цю клятву, тим більше, що тут поки що ніхто нікому не доводиться чоловіком чи дружиною.

Ця фраза гармонувала з настроєм містера Елтона і так йому сподобалася, що він став примовляти: «Ви правильно зазначили — поки що тут ніхто нікому чоловіком чи дружиною не доводиться. Саме так. Поки що!» Ці його примовляння мали такий прозоро багатозначний характер, що Емма подумала — чи не слід їй швиденько вийти і залишити містера Елтона наодинці з Гаррієт? Але цей демарш довелося відкласти, бо їй хотілося малювати.

Незабаром вона визначилася з розміром та типом портрета. Він — як і портрет містера Джона Найтлі — має бути на повний зріст, а писатиме вона його аквареллю. Портрету ж Гаррієт судилося — за умови, що він сподобається Еммі, — зайняти почесне місце над каміном.

Сеанс почався; і Гаррієт, яка то посміхалася, то ніяково червоніла, боячись утратити належні вираз обличчя і поставу, складала з себе мішанину юних почуттів, таку приємну для уважно-допитливих очей художника. Але треба було знайти якусь управу на містера Елтона, котрий стовбичив позаду неї, витріщаючись на кожний мазок. Емма віддала йому належне за те, що він розташувавсь у такому місці, звідкіля міг спостерігати за процесом творення портрета, не викликаючи при цьому збентеження і не заважаючи. Та все-таки вона була змушена покласти цьому край і попросила його перейти в якесь інше місце. А потім їй спало на думку зайняти його читанням.

Чи не зробить він ласку і не почитає їм? Це було б так люб'язно з його боку. І відвернуло б її від пов'язаних із малюванням труднощів, і допомогло б міс Сміт розслабитися.

Містеру Елтону цього тільки й треба було. Гаррієт слухала, а Емма спокійно малювала собі. Однак вона змушена була дозволити йому часто підходити й поглядати на малюнок: всі закохані такі нетерплячі! Тільки-но вона опускала пензля, він із готовністю підхоплювався, щоб подивитися, як виходить малюнок, і висловити свій захват. Гріх було скаржитися на такого шанувальника і натхненника, бо його палке захоплення давало йому змогу розпізнати схожість іще до того, як вона виявлялася. Його судження не мали для неї великої ваги, але любов та люб'язна послужливість були беззаперечними.

Загалом цей сеанс пройшов вельми успішно; Емма була цілком задоволена першим ескізом і тому вирішила продовжувати роботу. Схожості не бракувало, їй пощастило передати поставу; і оскільки вона збиралася внести незначні поправки до фігури, які значною мірою додали б елегантності і трохи — зросту, то вона ніскільки не сумнівалася, що з цього ескізу вийде портрет гарний у всіх відношеннях, портрет, якому судилося зайняти достойне місце на користь їм обом. Він стане наочним пам'ятником красі однієї, вмінню другої і дружбі їх обох, а крім того, викличе стільки приємних асоціацій, скільки їх зможе створити багатообіцяюча захопленість містера Елтона.

Гаррієт мала позувати наступного дня; і містер Елтон — як йому й належало — попросив дозволу прийти і знову їм почитати.

— Неодмінно приходьте. Ми радо вважатимемо вас одним із учасників.

А наступного дня були ті самі люб'язність та ввічливість, ті самі успіх та задоволення. Вони супроводжували весь процес творення портрета, і був цей процес швидким та сповненим радісних емоцій. Портрет сподобався всім, хто його бачив, а містер Елтон був просто в захваті й захищав його від будь-якої критики.

— Міс Вудхаус додала своїй подрузі саме ті риси, котрих їй бракує, — зауважила йому місіс Вестон, зовсім не підозрюючи, що звертається до шанувальника Гаррієт. — Вираз очей передано абсолютно точно, але міс Сміт не має таких брів та вій. Вона їх не має, і це — вада її обличчя.

— Ви і справді так думаєте? — запитав він. — Не можу погодитися з вами. Мені здається, що портрет прекрасно передає схожість кожної риси. Ніколи в житті я не бачив такої схожості. Гадаю, що ви не врахували тіньового ефекту.

— Ви додали їй зросту, Еммо, — сказав містер Найтлі.

Емма знала, що додала, але не визнавала цього, а містер Елтон палко її підтримав:

— Та ні ж бо! Ніяка вона не зависока, нічого подібного. Ви ж бачите — вона сидить, і від того, звичайно ж, виглядає по-іншому — а тому, коротше кажучи, створюється враження, що… ну, взагалі-то, як ви знаєте, пропорції треба зберігати. Пропорції, перспективу… Ні-ні, портрет передає зріст міс Сміт саме так, як треба. Дуже точно передає!

— Який гарний малюнок! — сказав містер Вудхаус. — І так добре зроблений — до речі, як і всі інші твої малюнки, моя люба. Не знаю нікого, хто малював би так добре, як ти. Єдине, що мені зовсім не подобається, це те, що вона сидить надворі, а на плечах — тільки шаль. Створюється враження, що вона неодмінно застудиться.

— Але, мій дорогий тату, на малюнку зображена літня пора. Поглянь-но на дерево.

— Люба моя, якщо сидіти ось так на вулиці, то це до добра не доведе.

— Ви можете казати все, що завгодно, сер, — вигукнув містер Елтон, — але я мушу зізнатися, що вважаю дуже вдалою знахідкою те, що міс Сміт зображена надворі; а дерево — воно намальоване з таким неповторним натхненням! Будь-якому іншому оточенню бракувало б природності. Наївність і простота манер міс Сміт — і все інше — це так захоплююче! Просто очей не відвести. Я ніколи не бачив такої схожості на портреті.

Залишалося тільки взяти портрет у рамку, але це було пов'язано з певними труднощами. Рамку слід було виготувати, приміряючись безпосередньо до портрета, причому виготувати її слід було в Лондоні. Замовлення мусила розмістити людина непересічна, на смак якої можна було б покластися. Ізабелла, звичний виконавець усіх доручень, відпадала, тому що надворі був грудень, а містер Вудхаус боявся однієї лише думки про те, що їй доведеться з теплої домівки поринути в холодні грудневі тумани. Але цю проблему було вирішено, тільки-но про неї дізнався містер Елтон. Його люб'язність завжди була напоготові. Якби йому довірили це завдання, то з яким безмежним задоволенням він би за нього взявся! Він виїхав би до Лондона в будь-який час. Важко навіть уявити його вдячність за покладене на нього доручення!

«Він занадто добрий!» Вона про таке й подумати не сміла і ні за що у світі не дала б йому такого клопітного доручення. Але відповіддю були нові — очікувані й бажані — умовляння та запевняння, і справу було вирішено протягом кількох хвилин.

Містер Елтон мав відвезти малюнок до Лондона, підібрати рамку і дати вказівки, а Емма — потурбуватися про упаковку, щоби вона забезпечувала цілісність портрета і не завдавала зайвого клопоту містерові Елтону, хоча останній, здається, якраз найбільше у світі боявся мати недостатньо клопоту.

— Який дорогоцінний вантаж! — зітхнув він із ніжністю, коли отримав малюнок.

«Мені здається, цей чоловік надто галантний, аби закохатися, — подумала Емма, — хоча, мабуть, існує безліч способів виявлення любові. Він — прегарний молодик і прекрасно підійде саме для Гаррієт. За його ж словами, це буде якраз оте „саме так“. Але він тільки зітхає, мліє і розсипається в компліментах. Була б я об'єктом його мрій, мені все це вже набридло б. Адже й так перепадає чимала частка як приятельці. Але компліменти на мою адресу — це його подяка за Гаррієт».

Розділ 7

Того ж дня, коли містер Елтон поїхав до Лондона, в Емми з'явилася ще одна можливість прислужитися своїй подрузі. Невдовзі після сніданку Гаррієт, як завжди, з'явилась у Гартфілді; а через деякий час пішла додому, збираючись повернутися до обіду. Вона повернулась, але швидше, ніж очікувалося: збуджена, схвильована, й оголосила, що сталося дещо надзвичайне, і їй дуже про це кортіло розповісти. Через півхвилини все з'ясувалося. Тільки-но вона повернулася до пансіону місіс Годдард, їй повідомили, що годину тому приходив містер Мартін і, з'ясувавши, що її немає й ніхто не знає точно, коли її чекати, залишив для неї невеликий пакуночок від однієї зі своїх сестер, а сам пішов. Розкривши пакунок, Гаррієт знайшла в ньому — крім двох пісень, які вона давала переписати Елізабет, — адресованого їй листа, і лист цей був від нього, від містера Мартіна, і містив він пряму пропозицію вийти за нього заміж. Хто б міг подумати! Вона була така здивована, що не знала, як учинити. Уявляєте, справжнісінька пропозиція одружитися; сам же лист — дуже гарний, принаймні їй так здалося. Із того, як він написаний, схоже, що він дійсно дуже її любить — але вона не знає цього напевне — і тому прийшла якомога швидше, щоби порадитися з міс Вудхаус, як їй вчинити. Емма відчула майже сором за свою подругу через те, що вона виглядала такою задоволеною і водночас розгубленою.

— Який зух! — вигукнула Емма. — Цей спритний молодик вирішив отримати все, не поворухнувши при цьому й пальцем. Дивись, ще й вдало одружиться!

— Будь ласка, прочитайте листа! — вигукнула Гаррієт. — Благаю вас. Я хочу, щоб ви його прочитали.

Емма не образилася на таку наполегливість. Вона прочитала і здивувалася. Стиль листа перевершив її сподівання. В ньому не тільки не було граматичних помилок, а більше того — це був твір, за який не довелося б червоніти навіть джентльмену; мова його — хоча і невигадлива — була дуже виразною і позбавленою афектації. Почуття, які він передавав, робили честь його авторові. Лист був короткий, але виражав розважливість, ніжну прихильність, широту поглядів, стриманість і навіть витонченість почуттів. Прочитавши його, Емма деякий час мовчала, а Гаррієт занепокоєно очікувала на її висновок, приказуючи: «Ну як? Ну як?», але потім не витримала і запитала:

— Ну що, гарний лист? Чи може, він закороткий?

— Це дійсно дуже гарний лист, — повагом відповіла Емма. — Настільки гарний, Гаррієт, що — коли взяти все до уваги — можна дійти висновку, що йому допомагала якась із сестер. Важко повірити, що той молодик, якого я одного дня бачила, коли він з тобою розмовляв, здатен без сторонньої допомоги так гарно висловлювати свої думки; однак стиль листа — не жіночий, ні; для цього він надто енергійний і стислий; надто лаконічний як для жінки. Не викликає сумнівів, що він — людина розсудлива і, як мені здається, не без природного таланту. Він мислить глибоко і ясно, а коли береться за перо, то знаходить для своїх думок потрібні слова. Для деяких чоловіків це є характерним. Так, я розумію подібний тип ментальності. Йому притаманні жвавість, рішучість, певною мірою — чутливість, відсутність грубості. Гаррієт, цей лист написаний краще, ніж я могла собі уявити, — мовила Емма, повертаючи листа.

— Ну? — запитала Гаррієт, все ще чекаючи на відповідь. — І… і що мені робити?

— Що тобі робити?! В якому розумінні? Ти маєш на увазі, як учинити стосовно цього листа?

— Так.

— А які тут можуть бути сумніви? Певна річ, ти мусиш на нього відповісти — і невідкладно.

— Звісно. Але що я маю написати? Люба міс Вудхаус, дайте мені пораду, благаю вас!

— Е, ні! Краще займися цим листом сама. Я певна, що ти зможеш належним чином висловити свою думку і ніскільки не сумніваюся, що твоя відповідь буде виразною і зрозумілою. Це — найголовніше. Зміст листа мусить бути недвозначним — ніяких сумнівів чи коливань. Відповідно до правил пристойності треба висловити вдячність за пропозицію і жаль із приводу болю, який спричинить твій лист; користуватися при цьому необхідно виразами, котрі — я певна — самі спадуть тобі на думку. Хто-хто, а ти не потребуєш підказки в тому, що відповідь мусить містити вираз жалю з приводу завданого розчарування.

— Значить, ви гадаєте, що мені слід відмовити йому, — мовила Гаррієт, опустивши очі.

— Слід відмовити?! Моя люба Гаррієт, що ти маєш на увазі? Невже ти відчуваєш якісь сумніви? Я гадала… але, перепрошую, може, я мала хибне уявлення. Раз ти відчуваєш сумніви щодо суті відповіді, то, значить, я завжди розуміла тебе неправильно. Мені здалося, що твої прохання про пораду стосуються лише стилю листа.

Гаррієт мовчала. Емма продовжила — дещо обережно і стримано:

— Я так розумію, що ти збираєшся дати позитивну відповідь.

— Ні, не збираюся…тобто я не знаю… Як мені вчинити? Що ви порадите мені робити? Благаю вас, люба міс Вудхаус, скажіть — як мені бути?

— Я нічого тобі не радитиму, Гаррієт. Я не матиму до цього ніякого відношення. Це саме та проблема, яку ти маєш розв'язати сама, прислухаючись до власних почуттів.

— Я і гадки не мала, що так подобаюсь йому, — сказала Гаррієт, уважно розглядаючи листа. Деякий час Емма навмисне мовчала; але коли вона збагнула, що улесливі чари цього листа можуть виявитися надто сильними, то визнала за краще мовити:

— Заведено вважати, Гаррієт, що коли жінка сумнівається стосовно своєї відповіді на пропозицію одружитися, то вона мусить відмовити цьому чоловікові. Якщо у неї виникають сумніви з приводу «так», то тоді їй однозначно слід сказати «ні». Заміжжя — це не той стан, до якого входять з почуттям сумніву, вагаючись і не знаючи, що робити. Як твоя старша подруга, я вважаю своїм обов'язком розмовляти з тобою так відверто. Але не думай, що я намагаюся вплинути на твоє рішення.

— Я так не думаю, ні! Я знаю напевне, що ви для цього надто добрі… але, може, ви порадите, як мені найкраще вчинити, — ні-ні, я не те хотіла сказати — ви ж кажете, що такі питання треба розв'язувати самостійно і сумніватися не слід, бо це справа дуже серйозна. Мабуть, краще сказати «ні». Як ви гадаєте — краще сказати «ні»?

— Ні за що у світі, — з граціозною посмішкою мовила Емма, — я не радитиму тобі казати «так» або «ні». У всіх питаннях твого щастя ти — найкращий суддя. Якщо віддаєш перевагу містерові Мартіну перед усіма іншими чоловіками, якщо для тебе він найприємніший з усього відомого тобі товариства, то і вагатися не потрібно. Ти зашарілася, Гаррієт. Чи не згадала ти ще когось, хто підходив би під таку характеристику? Люба Гаррієт, не обманюй себе, зумій подолати почуття вдячності та жалості. Про кого ти думаєш у цю хвилину?

Реакція на сказане була обнадійливою. Замість негайної відповіді, Гаррієт розгублено відвернулась і стояла біля каміна, заглибившись у роздуми; і хоча лист і досі був у неї в руках, тепер вона — вже не дивлячись на нього — просто механічно бгала його. З нетерпінням і не без великої надії чекала Емма на результат. Нарешті, з деяким сумнівом у голосі, Гаррієт мовила:

— Міс Вудхаус, оскільки ви не хочете висловити вашу думку, то мені доведеться чинити самостійно; і ось я твердо вирішила — я і справді в цьому майже не сумніваюся — відмовити містеру Мартіну. Як ви гадаєте — я правильно вчинила?

— Дуже правильно, Гаррієт, дорогенька, дуже правильно! Ти робиш саме те, що тобі слід робити. Доки ти сумнівалася, я не висловлювала своїх почуттів, але тепер, коли ти повністю визначилася, я без вагань схвалюю твій вчинок. Люба Гаррієт, я дуже цьому рада. Наслідком твого одруження з містером Мартіном стало б припинення нашого знайомства, а це надзвичайно засмутило б мене. Доки ти хоч якоюсь мірою сумнівалась, я про це нічого не казала, бо не хотіла втручатися; але це означало б для мене втрату подруги. Я б не змогла приїздити з візитами до дружини Роберта Мартіна з ферми Еббі-Мілл. Тепер же я назавжди за тебе спокійна.

Гаррієт і не підозрювала про таку небезпеку, і тому ця думка вразила її надзвичайно.

— Ви не змогли б до мене приїздити?! — вигукнула вона з подивом і переляком. — Певна річ, не змогли б, але я про це якось і не задумувалася. Це було б жахливо! Така втрата! Люба міс Вудхаус, ні на що у світі не проміняла б я радості і честі дружити з вами.

— Повір мені, Гаррієт, мені було б невимовно боляче втрачати тебе, але так неодмінно сталося б. Ти геть-чисто відрізала б себе від гарного товариства. Мені довелося б порвати з тобою.

— Боже милостивий! Я цього ніколи не пережила б! Я померла б, не маючи більше змоги відвідувати Гартфілд!

— Миле, ніжне створіння! Тобі — і потрапити у вигнання на ферму Еббі-Мілл?! Тебе — і обмежити на все життя товариством людей неосвічених і неотесаних?! І як у того молодика ще вистачило нахабства тебе домагатися! Мабуть, він про себе дуже високої думки.

— Та я б не сказала, що він марнославний, — мовила Гаррієт, якій совість не дозволяла погодитися з такою огудою. — Він принаймні дуже добрий, і я завжди буду дуже йому вдячна, завжди поважатиму його… а це зовсім інша річ… Так, він, може і любить мене, але це не означає, що мені слід… Безперечно, треба визнати, що відтоді, як я стала у вас бувати, я побачила й інших людей… і коли порівняти їх за зовнішнім виглядом і манерами, то яке взагалі може бути порівняння… А один із них такий красивий та приємний! Проте я дійсно вважаю містера Мартіна дуже привабливим та люб'язним молодим чоловіком і маю про нього високу думку; він так любить мене і такого листа написав… Але залишити вас… ні, цього я не зроблю ні за яких обставин!

— Я дуже вдячна тобі, моя люба подруженько. Ніхто нас не розлучить. Жінці не слід виходити заміж за чоловіка тільки тому, що він зробив їй пропозицію, чи тому, що він любить її і здатен написати непоганого листа.

— Звісно, ні! Та і лист той надто короткий.

Емма зрозуміла, що її подруга має поганий смак, але не подала виду і натомість уголос зазначила, що це є істинна правда; і коли їй щодня довелося б терпіти сміховинні образливі манери свого чоловіка, то було б слабкою втіхою знати, що він здатен написати гарного листа.

— Авжеж, дійсно так. До чого тут лист! Головне — завжди бути в компанії приємних співрозмовників. Я рішуче налаштована відмовити йому. Але як це зробити? Що мені слід сказати?

Емма запевнила її, що з відповіддю не буде ніяких утруднень, і порадила написати листа негайно, з чим і погодилися, бо Гаррієт сподівалася на її сприяння. І хоча Емма продовжувала відкидати будь-які прохання про допомогу, вона все-таки надала її, формуючи буквально кожне речення. Перечитування листа містера Мартіна і написання відповіді справили на Гаррієт такий пом'якшувальний ефект, що її рішучість довелося підкріплювати декількома переконливими фразами; вона так переймалася думкою, що завдає йому болю, приділяла таку велику увагу тому, що саме подумають його матір та сестри, і так боялась, аби вони не визнали її невдячною, що Еммі здалося: коли б молодий фермер з'явився в цю хвилину, то йому б, врешті-решт, не відмовили.

Однак листа написали, запечатали і відіслали. Справу було зроблено, Гаррієт — урятовано. Весь вечір настрій у неї був поганий, але Емма чудово розуміла, як страждає її добре серце, і тому час від часу намагалася полегшити ці страждання то розмовами про власні теплі почуття до неї, то згадками про містера Елтона.

— Мене вже ніколи не запросять до Еббі-Мілл, — було мовлено з явним жалкуванням.

— А коли б і запросили, то хіба б я могла розлучитися з тобою, моя Гаррієт? Ти надто потрібна в Гартфілді, щоб іще й в Еббі-Мілл бувати.

— Я знаю напевне, що бувати мені там ніколи не захочеться, бо лише в Гартфілді я почуваюся щасливою.

І певний час потому:

— Гадаю, що місіс Годдард дуже здивується, коли дізнається, що сталося. Міс Неш — так це точно здивується, бо на думку міс Неш її сестра дуже вдало вийшла заміж, хоча чоловік її — всього лише торговець лляними виробами.

— Було б гідним жалю, якби шкільна вчителька мала більші амбіції чи була більш витонченою, Гаррієт. Смію сказати, що міс Неш позаздрила б такій пропозиції одружитися, яку отримала ти. Навіть подібний претендент видався б їй безцінним надбанням. Що ж до більш достойного претендента на твою руку, то мені здається, що тут вона нічого не знає. Навряд чи ознаки уваги з боку певної особи вже стали темою пліток у Гайбері. Я вважаю, що ми і досі є єдиними людьми, кому розкрився істинний сенс його зітхань і млосних поглядів.

Гаррієт усміхнулася, зашарівшись, і висловила подив, що вона може так сильно комусь подобатися. Думка про містера Елтона таки була підбадьорливою, але все одно через певний час вона з ніжністю згадала про знехтуваного містера Мартіна.

— На цей час він уже отримав мого листа, — мовила вона з теплотою в голосі. — Цікаво, чим вони там зараз усі займаються — і чи знають його сестри: якщо він нещасний, то вони теж почуватимуться нещасними. Сподіваюся, що містер Мартін не надто переживатиме.

— Давай думати про тих відсутніх друзів, які наразі займаються справами веселішими! — вигукнула Емма. — Мабуть, у цю хвилину містер Елтон демонструє твій портрет своїй матері та сестрам і розповідає їм, що оригінал набагато красивіший, а після того, як вони разів десять запитають, погодиться сказати їм його ім'я — твоє дороге ім'я.

— Мій портрет! Але ж він залишив мій портрет на Бонд-Стріт.

— Та невже! Тоді я погано знаю містера Елтона. Ні, моя люба Гаррієт, ні, моя маленька скромнице! Можеш не сумніватися: твій портрет потрапить на Бонд-Стріт лише завтра, коли містер Елтон сяде верхи на свого коня. Увесь же сьогоднішній вечір портрет проведе в його товаристві й буде йому втіхою та відрадою. Він відкриє задуми містера Елтона його родині та познайомить її з тобою, створить серед його рідних найсприятливіше про тебе враження, збудить жваву зацікавленість і викличе до тебе доброзичливу налаштованість. Можна лише уявити собі, як енергійно працює зараз їхня фантазія, сповнена радісних очікувань і сумнівів!

Гаррієт знову всміхнулась, і значно повеселішала.

Розділ 8

Тієї ночі Гаррієт спала у Гартфілді. Уже декілька тижнів вона проводила там більше половини часу, і мало-помалу виникла думка, що їй необхідно виділити кімнату. Емма вирішила, що наразі в будь-якому відношенні буде краще, безпечніше і корисніше, якщо Гаррієт якомога довше залишатиметься у них. Наступного ранку вона мусила на годину чи дві зайти до пансіону місіс Годдард, але при цьому мала домовитися про своє повернення до Гартфілда, щоби пробути там декілька днів.

Поки її не було, навідався містер Найтлі, просидів певний час із містером Вудхаусом та Еммою, доки містер Вудхаус, який ще раніше вирішив піти погуляти, не наважився покинути містера Найтлі — всупереч власній чемності й після умовлянь своєї дочки не відкладати прогулянки та після спонукальних благань обох. Містер Найтлі, якому не була притаманна церемонність, своєю манерою відповідати стисло і неоднозначно являв собою разючий контраст із красномовним вибаченням та світською люб'язністю свого співрозмовника.

— Ну що ж, містере Найтлі, якщо ви мені вибачите і якщо ви не вважатимете мій вчинок дуже неввічливим, то я, мабуть-таки, скористаюся порадою Емми і вийду погуляти хвилин на п'ятнадцять. Зважаючи на сонячну погоду, гадаю, що буду в змозі тричі пройтися туди-сюди. Я поводжуся з вами без церемоній, містере Найтлі. Ми, люди немічні, іноді дозволяємо собі нехтувати деякими умовностями.

— Тоді, сер, не змушуйте мене почуватися стороннім.

— Моя донька прекрасно мене замінить. Емма із задоволенням розважатиме вас. Тому я радше вибачуся перед вами та зроблю свої три ходки — це моя типова зимова прогулянка.

— Краще й не придумати, сер!

— Я не проситиму вас скласти мені приємну компанію, містере Найтлі, бо ходжу дуже повільно, і ви, гуляючи зі мною, швидко знудитеся; до того ж вас очікує ще одна неблизька дорога — до Донвелл-Еббі.

— Спасибі, сер, спасибі. Я вже сам зібрався йти, і чим швидше підете ви, тим краще для вас, — я принесу ваше пальто і відчиню для вас двері в садок.

Нарешті містер Вудхаус пішов; але містер Найтлі, замість того щоб негайно вирушити слідом за ним, знову присів, явно збираючись іще погомоніти. Він почав говорити про Гаррієт і говорив він про неї з більшою похвалою, ніж Емма звикла чути.

— Я не ставлю її красу так високо, як ви, — сказав він, — але вона дійсно гарненьке створіннячко, і я схильний дуже схвально оцінювати її вдачу. Її характер залежить від тих, хто перебуває поруч; і в добрих руках вона стане вельми гарною дружиною.

— Я рада, що ви так гадаєте, і сподіваюся, що добрих рук не бракуватиме.

— Та годі, — мовив він. — Якщо кортить почути комплімент, то я скажу, що вам дійсно вдалося позитивно на неї вплинути. Ви відучили її від школярської звички хихикати, і це — ваша безцінна заслуга.

— Дякую. Я б почувалася пригнічено, якби не вірила в те, що принесла певну користь; але далеко не всі здатні висловити похвалу саме тоді, коли вона потрібна. Особисто я не страждаю від надмірних похвал із вашого боку.

— Ви кажете, що сьогодні вранці вона знову повернеться?

— З хвилини на хвилину. Вона й так уже затрималася довше, ніж сподівалася.

— Щось сталося таке, що затримало її, можливо — якісь візитери.

— Хай їм грець, отим гайберівським пліткарям! Набридливі нікчеми!

— Дехто може видатися Гаррієт не таким набридливим, як вважаєте ви.

Емма знала, що це — істинна правда, яку заперечувати неможливо, і тому промовчала. Невдовзі він мовив з усмішкою:

— Я не претендую на здатність угадувати час чи місце, але мушу вам сказати: я маю всі підстави стверджувати, що незабаром ваша маленька приятелька почує приємну для себе новину.

— Отакої! Як? Яку новину?

— Дуже серйозну новину, смію вас запевнити, — мовив містер Найтлі, зберігаючи усмішку.

— Це дуже серйозно! Мені спадає на думку лише одне… Хто покохав її? Хто зробив вас довіреною особою?

Еммі хотілося сподіватися, що про свої почуття натякнув містер Елтон. Містер Найтлі був чимось на кшталт спільного друга і порадника, і вона знала, що містер Елтон ставиться до нього з повагою і прислухається до його думки.

— Я маю підстави твердити, — відповів він, — що Гаррієт Сміт незабаром запропонують руку і серце, причому чоловік надзвичайно достойний; ім'я цього чоловіка — Роберт Мартін. Здається, її візит цього літа до Еббі-Мілл таки зробив свою справу. Він до без тями закохався і збирається з нею побратися.

— Це дуже люб'язно з його боку, — сказала Емма, — та чи певен він, що Гаррієт захоче з ним побратися?

— Гаразд, гаразд — просто збирається освідчитись. Таке формулювання підійде? Два дні тому спеціально приїздив до Еббі, щоб порадитися зі мною про це. Він знає, що я маю неабияку повагу до нього та до його родини, і — як мені здається — вважає мене одним із своїх найкращих друзів. Запитував, чи не думаю я, що з його боку було б нерозсудливо одружуватися так рано, і чи не вважаю її надто молодою; коротко кажучи — чи схвалюю його вибір узагалі, бо він мабуть, побоюється, що її вважають такою, що належить до вищого, ніж він, стану (особливо після того значного впливу, який ви на неї зробили). Мені дуже сподобалося все, що він сказав. У жодній людині я не зустрічав стільки здорового глузду, скільки його має Роберт Мартін. Він завжди говорить до діла — прямо, відверто і дуже доречно. Розповів мені про все: про стан своїх справ, про плани і про те, що всі вони збираються робити в разі його одруження. Він — прекрасна молода людина: і як син, і як брат. Я, не вагаючись, порадив йому одружитися. Роберт довів мені, що є для цього достатньо забезпеченим; а раз так, то — на моє переконання — можна лише вітати його наміри. Я і красуню вашу похвалив, і взагалі — він поїхав од мене в чудовому настрої. Не знаю, чи цінувалося ним моє слово раніше, але тепер він про мене високої думки; насмілюся твердити, що Роберт покинув мій дім, вважаючи мене найкращим другом і порадником, якого тільки можна зустріти. Це трапилося позаминулого вечора. Тепер, як ми можемо впевнено припускати, він не буде гаяти час і обов'язково поговорить із нашою дамою, а оскільки вчора розмова, скоріш за все, ще не відбулася, то цілком вірогідно, що якраз сьогодні він і приїде до місіс Годдард. Отож, мабуть, Гаррієт затрималася з візитером, якого вона зовсім не вважає набридливим нікчемою.

— Та годі вам, містере Найтлі! — сказала Емма, яка мовчки посміхалася протягом більшої частини його промови. — Звідкіля ви знаєте, що містер Мартін не говорив із нею вчора?

— Ай справді, — здивовано відповів він, — я не знаю напевне, але це можна припускати. Хіба вона що — не була з вами цілий день?

— Гаразд, — мовила вона, — я розповім вам дещо у відповідь на те, що розповіли мені ви. Він дійсно говорив із нею вчора — вірніше, написав листа і отримав відмову.

Їй довелося ще раз повторити сказане, щоб містер Найтлі у це повірив. Він аж почервонів од невдоволення й подиву, потім підвівся, випростався й обурено мовив:

— У такому разі вона ще більша роззява, ніж я гадав. Що ж тоді цій дурепі потрібно?!

— Ну звичайно ж, — вигукнула Емма. — Чоловіки й уявити собі не можуть, як це жінка взагалі може відкинути пропозицію одруження! Вони, напевне, вважають, що жінка мусить вийти заміж за будь-кого, хто їй освідчиться.

— Дурниці! Нічого подібного чоловіки не вважають. Але що все це означає? Гаррієт Сміт — і відмовити Роберту Мартіну? Коли це дійсно так — то це безумство; однак я сподіваюся, що ви помиляєтесь.

— Я бачила її відповідь — ясніше не скажеш.

— Ви бачили відповідь! Ви теж її писали. Еммо, це все ваші штучки! Це ви переконали Гаррієт відмовити йому.

— А коли б і так (хоча я зовсім не мала подібних намірів), то все одно я б не вважала, що зробила щось погане. Містер Мартін — гідна всілякої поваги молода людина, але я не допускаю і думки, що він — рівня Гаррієт. Я здивована, що він узагалі насмілився їй освідчитись. За вашими словами, він таки мав певні сумніви. Гідно жалю, що він їх відкинув.

— Не рівня Гаррієт?! — голосно й емоційно вигукнув містер Найтлі. Через якусь мить він грубо, але вже спокійніше, додав. — Так, він і дійсно їй не рівня — він набагато вищий за неї як розумом, так і становищем у суспільстві. Еммо, ваше захоплення цією дівчинкою просто засліплює вас. Чи можуть шлюбні претензії Гаррієт Сміт — за її походженням, вдачею або освітою — сягати вище такого претендента, як Роберт Мартін? Вона — невідомо чия позашлюбна дочка, яка, можливо, взагалі не має ніякого усталеного забезпечення, а тим паче — респектабельних родичів. Її знають лише як ученицю, що живе в одній кімнаті з хазяйкою звичайнісінького пансіону. Вона — дівчина не надто розумна і не надто освічена. Нічому корисному її не навчили, а сама вона надто молода і надто недалека, щоб чомусь навчитися самій. У такому віці вона просто не може мати достатньо життєвого досвіду, а при її обмеженості — навряд чи коли-небудь буде здатною набути досвіду достатнього, щоб ним належним чином скористатися. Вона гарненька, вона має добру вдачу — і тільки. Єдине моє застереження проти цього шлюбу стосувалося саме її, бо вона — йому не рівня, і тому не може вважатися вдалою партією. Я гадаю, що стосовно статків він запросто міг би знайти щось набагато краще, у плані ж надійної подруги та розумної й корисної помічниці, то гіршу за Гаррієт іще треба пошукати. Але я не міг висловлювати ці міркування закоханому і схильний був вірити в те, що вона — людина не зла і має той тип вдачі, котрий у таких добрих руках, як у нього, можна з легкістю скерувати в правильному напрямку і в результаті — значно поліпшити. Мені здавалося, що від цього шлюбу виграла б саме вона; і я не мав ані найменших сумнівів (я і зараз їх не маю): всі були б просто в захваті від того, що їй так поталанило. У мене відразу ж промайнула думка: коли ваша подруга так вдало вийде заміж, то ви не пожалкуєте, що їй доведеться залишити Гайбері. Мені пригадується, я сказав собі: «Навіть Емма — при всій своїй небайдужості до Гаррієт — і та визнає це заміжжя дуже вдалим».

— Я диву даюся — як мало ви знаєте про Емму, коли кажете таке. Подумати тільки: фермер (а містер Мартін, попри всю свою розсудливість та всі свої чесноти, є фермер, тільки й того) — і гарна пара для моєї близької подруги! І щоб я — та не жалкувала, коли вона покине Гайбері заради одруження з чоловіком, котрого я ніколи не зможу прийняти до кола моїх знайомих! Як вам узагалі могло спасти на думку, що в мене виникнуть такі почуття?! Запевняю вас: мої почуття зовсім інші. Мушу сказати, що вважаю ваші твердження абсолютно несправедливими. Ви упереджені щодо претензій Гаррієт. Інші — і я також — схильні оцінювати їх зовсім інакше. Може, містер Мартін і багатший, ніж вона, але за своїм становищем у суспільстві він, безперечно, перебуває на нижчій сходинці. Вона обертається у сферах значно вищих, ніж він. Це була б деградація.

— Коли незаконнонароджена та малоосвічена особа виходить заміж за респектабельного і розумного джентльмена-фермера, то це — деградація?!

— Щодо обставин її народження, то все це суперечить здоровому глузду, хоча в юридичному сенсі можна сказати, що вона — Ніхто. Гаррієт не мусить відповідати за гріхи інших і вважатися нижчою за станом, ніж ті, разом із ким вона виховується. Можна майже не сумніватися, що її батько — джентльмен, причому джентльмен заможний. Вона має дуже пристойне утримання, і для її комфорту та розвитку не шкодувалось і не шкодується нічого. Те, що вона дочка джентльмена, не викликає у мене ніяких сумнівів, і ніхто, сподіваюсь, не поставить під сумнів те, що вона спілкується з доньками джентльменів. Роберт Мартін їй не пара.

— Хто б не були її батьки, — мовив містер Найтлі, — і хто б там не опікувався нею, не схоже, щоб — окрім іншого — вони ще й планували ввести її до того, що ви називаєте світським товариством. Після отримання такої-сякої освіти Гаррієт залишиться в розпорядженні місіс Годдард і відповідно до своїх можливостей буде пристосовуватися до обставин, тобто фактично стиль її життя буде визначатися стилем життя місіс Годдард, а коло її знайомств — знайомими місіс Годдард. Очевидно, ті, хто нею опікуються, вирішили, що цього для неї буде достатньо, і цього дійсно цілком достатньо. Вона сама ні на що краще не сподівалася. Доки ви не вирішили зробити з неї свою подругу, вона не відчувала відрази до власного оточення і не мала амбіцій, які б виходили за його межі. Влітку в Мартінів вона почувалася абсолютно щасливою. Тоді у неї ще не було почуття зверхності. І якщо воно у неї з'явилося, то завдяки саме вашим старанням. Ви були для Гаррієт Сміт поганою подругою, Еммо. Роберт Мартін ніколи б не зайшов так далеко, якби він не був переконаний у її прихильності. Я добре його знаю. Його почуття — надто щирі і глибокі, щоби під дією швидкоплинної егоїстичної пристрасті він міг витрачати їх на якусь випадкову жінку. Що ж до зарозумілості, то вона притаманна йому менше, ніж будь-кому. Можете не сумніватися, його заохотили до такого кроку.

Емма відчула, що краще їй не давати прямої відповіді на це твердження. Натомість вона вирішила і далі вести свою лінію.

— Ви — добрий приятель містера Мартіна; але, як я вже сказала, ви несправедливі до Гаррієт. Її претензії на вдале одруження не такі вже й сміховинні, як ви зображаєте. Так, Гаррієт — недалека дівчина, але вона розумніша, ніж ви гадаєте, і не заслуговує на те, щоби про її розумові здібності говорили так зневажливо. Однак якщо від цього відмахнутись і припустити, що вона, як ви її змальовуєте, є лише гарненькою та доброзичливою, то дозвольте сказати вам, що ці якості — в тій мірі, в якій вона їх має, — загалом є далеко не другорядними рекомендаціями для товариства, бо вона і справді є дівчиною красивою, і такою її обов'язково вважатимуть дев'яносто дев'ять зі ста. І доки не виявиться, що чоловіки більш по-філософськи ставляться до питання краси, ніж це загалом вважалося, доки вони дійсно не стануть закохуватись у добре освічені уми, а не у красиві обличчя, такою чарівною дівчиною, як Гаррієт, неодмінно будуть захоплюватися, її будуть прагнути, і вона матиме змогу вибирати з багатьох, а значить — і мати право бути вимогливою. Її доброзичливість також є далеко не другорядною якістю, бо в цьому випадку вона означає непідробну лагідність вдачі і манер, дуже скромну самооцінку і невибагливість по відношенню до інших. Я не помилюся, коли скажу, що мало хто з представників сильної статі не вважає таку красу і таку вдачу найвагомішими претензіями, що їх може мати жінка.

— Слово честі, Еммо, коли я чую, як ви, з вашим розумом, паплюжите розумові здібності як такі, то сам майже готовий з вами погодитися. Краще не мати глузду взагалі, ніж користуватися ним так зле, як це робите ви.

— Ну звичайно ж! — вигукнула вона грайливо. — Знаю — всі ви так думаєте. Я знаю, що кожен чоловік мріє саме про таку, як Гаррієт — щоб вона і пристрасть у ньому збуджувала, і не надто розумною була. Гаррієт має право обирати і прискіпуватися, будьте певні! Якби вам коли-небудь спадало на думку одружитися, то вона була б для вас ідеальною дружиною. І чи варто дивуватися, що вона, у свої сімнадцять, тільки-но починаючи жити, тільки-но виходячи у світ, відповіла відмовою на першу ж пропозицію, що їй зробили? Ні ж бо — будь ласка, дайте їй час озирнутися довкола себе.

— Я завжди вважав вашу дружбу великою дурістю, — трохи помовчавши, сказав містер Найтлі, — хоча і не висловлював своїх думок, але тепер я розумію, що Гаррієт ця дружба принесе лише нещастя. Від прищеплених вами уявлень про її красу її марнославство — і претензії також — з часом роздуються так, що ніхто з її оточення не буде для неї достатньо гарним. Пиха, справляючи вплив на нетямущу голову, здатна завдати великої шкоди. Молодій дамі дуже легко підняти свої вимоги на недосяжну висоту. Може трапитися так, що пропозиції заміжжя не підуть суцільним потоком — як того хотілося б Гаррієт — попри всю її красу. Чоловікам розумним — що б ви там не казали — дурепи не потрібні. Чоловікам родовитим не надто захочеться пов'язувати себе шлюбними узами з дівчиною такого непевного походження — а чоловіки обачливі злякаються тих негараздів і ганьби, що можуть їх спіткати, коли врешті-решт таємниця її походження розкриється. Дайте їй вийти за Роберта Мартіна — і на все життя їй будуть забезпечені заможність, респектабельність і щастя. Але якщо ви спонукаєте Гаррієт до претензій на блискучу партію і прищепите думку, що їй призначено вийти заміж не інакше як за чоловіка зі становищем та великим статком, то вона довіку може лишитися пансіонеркою у закладі місіс Годдард або перебуватиме там принаймні до того часу, коли зневіриться остаточно і буде рада вхопитися обома руками (бо Гаррієт Сміт — це така дівчина, що все одно вийде за когось заміж) за сина старого вчителя каліграфії.

— Наші думки з цього приводу різняться настільки, містере Найтлі, що краще не піддавати їх детальному розгляду. Ми тільки все більше злитимемо одне одного. Але щоб я дала їй змогу вийти за Роберта Мартіна… це неможливо; вона вже відмовила йому і відмовила так рішуче, що другої такої спроби з його боку, гадаю, вже не буде. Може, вона і вчинила зле, відмовивши йому, але тепер мусить дотримуватися свого рішення. Стосовно самої відмови, то я не буду заперечувати, що трохи вплинула на Гаррієт, але запевняю вас — тут ні мені, ні комусь іншому і не потрібно було сильно старатися. Його зовнішність така непоказна, а манери настільки погані, що, попри свою можливу колишню приязнь, нині вона вже налаштована проти нього. Зрозуміло, що доки не бачила нікого кращого, вона його толерувала. Він — брат її подруг і тому всіляко намагався догодити їй; і взагалі, не зустрівши нікого ліпшого (а це теж неабияк грало йому на руку), вона — доки була в Еббі-Мілл — цілком могла визнати його за приємного молодого чоловіка. Але тепер ситуація змінилася. Вона вже знає, що таке справжній джентльмен; і лише джентльмен за освітою і манерами може розраховувати на те, що йому поталанить із Гаррієт.

— Це казна-що! Такої несусвітної дурниці я ще ніколи не чув! — вигукнув містер Найтлі. — Манерам Роберта Мартіна притаманні й розважливість, і щирість, і доброзичливість, що рекомендує його з найкращого боку; а в його менталітеті — більше істинного аристократизму, ніж Гаррієт Сміт судилося збагнути.

Емма нічого не відповіла і спробувала напустити на себе вигляд бадьорої безтурботності, але насправді почувалася некомфортно і дуже хотіла, щоб він пішов. Вона не розкаювалась у скоєному і залишилася переконаною, що є кращим суддею в питаннях витонченості й жіночого права вибору, ніж він. Але Емма вже якось звикла з повагою ставитися до його думки в цілому, і тому їй не сподобалося, що він так відверто й енергійно заперечував її погляди; а бачити його — розлюченого — поруч із собою було дуже неприємно. Декілька хвилин панувала ця дискомфортна тиша, перервана лише одного разу спробою Емми поговорити про погоду, але містер Найтлі промовчав. Він сидів, заглибившись у думки. Результатом цих роздумів стали, нарешті, такі слова:

— Роберта Мартіна спіткала невелика втрата — хоча наразі йому так не здається; але я сподіваюся, що пройде небагато часу і він це зрозуміє. Вам краще відомі ваші наміри щодо Гаррієт; але оскільки ви не робите таємниці з вашої любові до влаштування шлюбів, то резонно припустити, що подібні наміри, плани і проекти у вас є. Але як друг я просто натякну вам, що коли вони стосуються Елтона, то я гадаю, що все це — марні сподівання.

Емма посміхнулась і похитала головою. Він продовжив:

— Повірте мені, даремно ви на нього розраховуєте. Елтон — чудова людина, всіма шанований священик гайберійської парафії, але він ніколи не зробить необачного кроку. Він не гірше за інших знає ціну доброго статку. Висловлюватись Елтон може емоційно, але діятиме завжди раціонально. У своїх претензіях він розбирається не гірше, ніж ви — у претензіях Гаррієт. Елтон чудово усвідомлює, що він — красень-молодик і безсумнівний фаворит будь-де; а зі сказаного ним у невимушеній обстановці в суто чоловічому товаристві я зробив висновок, що він зовсім не збирається розмінюватися на будь-кого. Колись я чув, як він із неабияким піднесенням розповідав про велику родину, де є багато молодих дівчат, з якими дружать його сестри, і про те, що на кожну з цих дівчат припадає по двадцять тисяч фунтів.

— Я вам дуже вдячна, — мовила Емма і знову посміхнулася. — Якщо я дійсно налаштувалась одружити містера Елтона з Гаррієт, то ви зробили велику ласку і відкрили мені очі; але наразі я хочу лише залишити Гаррієт зі мною. По правді кажучи, я вже кинула займатися влаштуванням шлюбів. І не сподіваюся, що мені коли-небудь удасться організувати щось подібне моєму успіху в Рендоллзі. На цій високій ноті я й завершу.

— У такому разі — до побачення, — сказав містер Найтлі, рвучко підвівся й вийшов, почуваючись дуже роздосадуваним. Він добре усвідомлював, яке розчарування пережив Роберт Мартін, і був пригнічений тим, що певним чином цьому посприяв, схваливши його намір освідчитися. Особливо дратувала його та роль, котру — як він був переконаний — зіграла у цій справі Емма.

Емма також була роздосадувана, але через причини не настільки виразно окреслені, як у його випадку. Вона не завжди відчувала таке цілковите задоволення собою, таку непохитну переконаність у правильності власної думки і хибності позиції суперника, які були притаманні містеру Найтлі. Він пішов, будучи більше задоволеним собою, ніж Емма. Однак вона не була настільки пригніченою, щоби певного часу і повернення Гаррієт не вистачило для відновлення душевної рівноваги. Тривала відсутність Гаррієт почала турбувати її. Можливість приходу Роберта Мартіна до закладу місіс Годдард того ранку і вірогідність його зустрічі з Гаррієт, під час якої він своїми благаннями переконав би її вийти за нього заміж, давали підстави для побоювань. Згодом страх перед такою невдачею став домінуючим почуттям; але коли з'явилася Гаррієт, та ще й у дуже доброму настрої, і пояснила, що її тривала відсутність була викликана причинами зовсім іншими, Емма відчула задоволення, котре дало їй змогу відновити душевний спокій і зміцнило в переконанні: що б там містер Найтлі не думав і не казав, а вона не зробила нічого такого, чого жіноча дружба та жіночі почуття не могли б виправдати.

Так, він трохи налякав її стосовно містера Елтона; але коли вона взяла до уваги те, що містер Найтлі не мав можливості спостерігати за ним у тій ситуації, в якій могла спостерігати за ним вона, і не міг при цьому виявити ні тієї зацікавленості, ні того вміння, що притаманні такому тонкому знавцю цього питання, як вона (а саме таким знавцем — попри претензії містера Найтлі — Емма себе і вважала), і що він говорив зопалу та роздратовано, то прийшла до переконання, що містер Найтлі сказав те, що хотів би, розгнівавшись, вважати правдою, а не те, про що йому дійсно було відомо. Він, безперечно, міг чути, як містер Елтон про щось говорив більш невимушено, ніж будь-коли у її товаристві; може, містер Елтон і справді є обачливим та розважливим у фінансових справах; цілком природно, що тут він є швидше прискіпливим, аніж навпаки; одначе містер Найтлі не врахував належним чином впливу сильної пристрасті, яка іде врозріз з усіма матеріальними мотивами. Містер Найтлі такої пристрасті не помітив і тому аж ніяк не взяв до уваги її наслідків; зате вона бачила забагато її виявів, аби сумніватись у спроможності цієї пристрасті подолати будь-які коливання, до яких на початку могла спричинити розважлива обережність; а вона була цілковито впевнена, що містеру Елтону не було притаманне щось більше за звичайну міру розважливої обачливості.

Життєрадісний вигляд і манери Гаррієт заспокоїли її та додали бадьорості: повернувшись, дівчинка не згадувала про містера Мартіна, а говорила про містера Елтона. Міс Непі дещо їй сказала, і вона розповіла про це з неабияким захопленням. До пансіону місіс Годдард приїздив містер Перрі, щоб оглянути хвору вихованку, і міс Неш бачила його, і він сказав міс Неш, що, повертаючись учора з Клейтон-парку, зустрів містера Елтона та на свій превеликий подив дізнався, що той — ні багато ні мало — їде до Лондона і збирається повернутися тільки завтра, хоча в той вечір мало відбутися засідання клубу любителів вісту, жодне з яких він ніколи раніше не пропускав. Містер Перрі почав умовляти його і сказав, що це такий сором: йому, найкращому гравцеві, — і ухилятися від засідань клубу! Він усіляко намагався переконати містера Елтона відкласти поїздку хоча б на один день, але нічого з того не вийшло; містер Елтон був рішуче налаштований продовжити подорож і якось по-особливому заявив, що їде у справі, котру не може відкласти ні за які принади у світі; а ще він сказав щось про надзвичайно почесне доручення і про те, що перевозить якусь винятково цінну річ. Містер Перрі не зовсім його зрозумів, але твердо переконався в тому, що тут без жінки не обійшлось, і так йому і сказав, а містер Елтон тільки зашарівся, усміхнувся і поїхав собі у настрої надзвичайно піднесеному. Все це їй сказала міс Неш, а ще вона багато говорила про містера Елтона; а потім, промовисто поглянувши на неї, додала, що «її не обходить, куди там їздив містер Елтон, але вона знає одне: обраницю містера Елтона вона вважатиме найщасливішою жінкою у світі, бо, безсумнівно, мало є таких красивих і люб'язних чоловіків як містер Елтон».

Розділ 9

Емма могла посваритися з містером Найтлі, але з собою вона посваритися не могла. Він був такий роздратований, що його чергова поява у Гартфілді відбулася через довший, ніж звичайно, час; а коли вони зустрілися, то суворий вираз його обличчя свідчив про те, що він нічого їй не простив. Це засмутило її, та вона не збиралася розкаюватися. Навпаки, її плани та вчинки все більше справджувались і на тлі всього, що трапилось у наступні декілька днів, ставали в її очах ще вагомішими.

Малюнок, оправлений елегантною рамою, потрапив цілим і неушкодженим до її рук незабаром після повернення містера Елтона, і той, коли портрет чіпляли над камінною дошкою у великій вітальні, підвівся, щоб на нього подивитися, і — як і належить закоханому — пробурмотів, зітхаючи, якісь недоладні слова захоплення. Що ж до почуттів Гаррієт, то вони буквально на очах переростали в прихильність настільки сильну і міцну, наскільки дозволяли її молодість і склад думок. Незабаром Емма із задоволенням констатувала, що про містера Мартіна вона згадує лише для порівняння з містером Елтоном, причому виключно на користь останнього.

Однак наміри розвивати розумові здібності юної подруги Емми за допомогою інтенсивного читання повчальної літератури та її обговорення не йшли далі кількох перших розділів, після чого читання відкладалося на опісля. Теревенити було набагато легше, ніж учитися; набагато приємніше було давати волю власній уяві та фантазувати про майбутнє Гаррієт, ніж докладати зусиль із метою розвитку її розуму і його застосування до аналізу голих фактів. Натомість єдиним літературним заняттям, котрим наразі цікавилася Гаррієт, єдиним духовним провіантом, який вона заощаджувала для використання на схилі віку, було збирання і переписування всіляких загадок, які тільки могли їй трапитись, у тонкий альбом із лощеного паперу, зроблений її подругою і прикрашений вензелями та орнаментами у вигляді обладунку.

У нашу добу поголовного захоплення літературою подібні збірки — інколи чималенькі — не є дивиною. Міс Неш, старша вчителька з пансіону місіс Годдард, виписала принаймні триста загадок, а Гаррієт, запозичивши у неї цю ідею, сподівалася — з допомогою міс Вудхаус — зібрати набагато більше. Емма допомагала їй своєю винахідливістю, пам'яттю і смаком; і оскільки почерк у Гаррієт був дуже красивий, то з цього мала вийти першокласна збірка — як за формою, так і за обсягом.

У цій справі містер Вудхаус виявив не меншу зацікавленість, аніж дівчата, і дуже часто намагався пригадати щось варте бути занесеним до їхнього альбому. В часи його молодості було так багато дотепних загадок — а він, на жаль, не може їх згадати! Та сподівається, що пригадає їх — через деякий час. Але всі його зусилля завжди закінчувалися лише отаким: «Кітті — гарна, та холодна».

Щодо цього він мав розмову зі своїм добрим приятелем Перрі, але той також не зміг наразі пригадати нічого з царини загадок. Однак оскільки містеру Перрі часто доводилося бувати в різних місцях, то містер Вудхаус попрохав його придивлятись і прислухатись — а там, дивись, щось і знайдеться.

Його дочка аж ніяк не бажала загальної реквізиції кращих інтелектуальних ресурсів Гайбері. Містер Елтон був єдиним, кого вона попрохала допомогти. Його запросили зробити внесок у вигляді скількох-небудь справді путніх загадок, шарад чи головоломок, котрі він міг пригадати. Емма із задоволенням спостерігала, як старанно порпався він у своїх спогадах; водночас вона підмітила його щире бажання уникнути всього, що було недостатньо галантним або недостатньо люб'язним по відношенню до жіноцтва. Саме містеру Елтону були вони зобов'язані двома чи трьома найвитонченішими загадками; правда, після того, як він радісно й екзальтовано пригадав, а потім дещо сентиментально продекламував ось таку добре відому шараду:

У першому складі — господар,
У другому — щедрість сама.
А в слові — бентежність і подив,
І спокою більше нема, —

Їй довелося з жалем констатувати, що вони вже записали її декілька сторінок тому.

— А чому б вам не написати для нас власну шараду, містере Елтон? — спитала Емма. — Це стало б надійною гарантією її оригінальності та новизни, до того ж її написання було б для вас справою надзвичайно легкою.

Та що ви, ні в якому разі! Ніколи в житті не брався він за щось подібне. Куди там йому, з його більш ніж скромними здібностями! На жаль, навіть міс Вудхаус — він на мить запнувся — чи міс Сміт не вдасться надихнути його на такий крок.

Однак наступного дня певний доказ наявності натхнення все ж таки з'явився. Містер Елтон заскочив лише на хвилину, щоб покласти на стіл аркуш паперу з шарадою, котру, за його словами, його приятель присвятив молодій дамі — об'єкту свого поклоніння. Але з його поведінки Емма відразу переконалася, що він написав її сам.

— Ця шарада не призначена для збірки міс Сміт, — мовив містер Елтон. — Оскільки її написав мій товариш, то я не маю права жодною мірою виставляти її напоказ, однак прогляньте її — може, вона вам сподобається.

Сказане більше стосувалось Емми, ніж Гаррієт, і Емма розуміла, чому саме: він був людиною дуже сором'язливою і тому вирішив, що йому буде легше спілкуватися з нею, ніж зазирнути в очі її подруги. Ще мить — і він пішов. Трохи помовчавши, Емма посміхнулась і сказала, підсовуючи аркуш до Гаррієт:

— Візьми. Це тобі. Це — твоє.

Але Гаррієт уся тремтіла від хвилювання і не наважувалася до нього доторкнутися, тож Еммі, яка ніколи не боялася бути першою, довелося проглянути його самій.

«До міс…
Робімо, щоб усе пішло на лад…
Не тут, не у кімнаті — перший склад.
І далі — пахне ладаном трава,
Ворожка таємниць не відкрива;
Химерний шепіт з уст її зрина —
Щоб нитка між серцями, як струна…
Кмітливий розум все з'єдна в одне —
Хай ув очах томливих спалахне!»

Вона кинула погляд на шараду, поміркувала, збагнула її зміст, і знову прочитала, аби бути абсолютно певною, що правильно зрозуміла кожен рядок. Потім вона передала шараду подрузі. Поки Гаррієт — у безладному сум'ятті надії і нетямущості — ламала собі над нею голову, Емма сиділа, вдоволено посміхаючись, і подумки промовляла: «Чудово, містере Елтон, просто прекрасно. Мені доводилося читати й гірші шаради. Зачарування — натяк багатообіцяючий. Віддаю вам належне. Це — ваш перший обережний крок. Ви ясно даєте зрозуміти: „Благаю, міс Сміт, дозвольте мені зізнатись у своїх почуттях і залицятися до вас. Сподіваюся прочитати у ваших очах доброзичливе ставлення як до моєї шаради, так і до моїх намірів“».

«Хай ув очах томливих спалахне!»

Це точно про Гаррієт. «Томливі» — дуже точно підмічено. Саме такі в неї очі. Це — найкращий з можливих епітетів.

«Кмітливий розум все з'єдна в одне…»

Гм, Гаррієт — і кмітливий розум? Що ж, тим краще. Мабуть, він і справді сильно закохався, якщо угледів у ній таку рису. Ах, містере Найтлі, шкода, що ви цього не бачите, інакше ви переконалися б у моїй правоті. Уперше в житті вам довелося б визнати власну помилку. Яка прекрасна шарада! І яка доречна! Тепер сумнівів немає: розв'язка — не за горами.

Від цих приємних міркувань, котрі в противному разі могли тривати дуже довго саме з причини своєї приємності, Емму відволікли нетерплячі запитання спантеличеної Гаррієт.

— Що це може бути, міс Вудхаус, що? Я не можу збагнути — зовсім нічого не спадає на думку. Що ж це таке? Нумо, міс Вудхаус, спробуйте відгадати. Допоможіть мені, будь ласка! Ніколи не зустрічала такої важкої загадки. І до чого тут ворожка? Що воно таке? Це не похорон? Цікаво, хто його приятель — і ця дама! А гарна, по-вашому, шарада? Може, це пряжа?

«Щоб нитка між серцями, як струна».

Або вінок…

«І далі — пахне ладаном трава».

Чи — церква? Чи що? Це якась дуже хитромудра шарада, інакше він її не приніс би. Міс Вудхаус, дорогенька, невже ми ніколи її не відгадаємо?!

— Церкви, пряжа, похорон… Яка дурниця! Моя люба Гаррієт, про що ти там думаєш? Навіщо містеру Елтону було приносити шараду, написану його приятелем про церкви, похорон та пряжу? Дай-но її сюди і слухай:

— «До міс…» — слід читати: «До міс Сміт».

«Не тут, не у кімнаті — перший склад».

Це — за.

«І далі — пахне ладаном трава,
Ворожка таємниць не відкрива».

Це — чарування, ясніше не скажеш. А тепер — головне і найцікавіше:

«Кмітливий розум все з'єдна в одне», —

— бачиш, виходить зачарування —

«Щоб нитка між серцями, як струна».

Дуже вдалий комплімент! Потім розкривається його призначення, яке, моя люба Гаррієт, тобі, я сподіваюся, зрозуміти буде зовсім неважко. Можеш бути певною — це написано про тебе і для тебе.

Гаррієт не могла довго опиратися таким багатообіцяючим і приємним умовлянням. Прочитала заключні рядки, і радісне хвилювання переповнило її. Вона не могла вимовити ані слова. Та їй і не треба було говорити. Їй достатньо було відчувати. А говорила за неї Емма.

— Цей комплімент має такий чітко окреслений і конкретний зміст, — сказала вона, — що я не маю ані найменших сумнівів щодо намірів містера Елтона. Об'єкт його пристрасті — ти, і незабаром отримаєш якнайповніший цьому доказ. Я знала, що так і станеться. Я знала, що не можу помилитись, і тепер це підтверджується з усією ясністю. Стан його душі зрозумілий мені виразно і недвозначно. Такими ж виразними і недвозначними були мої побажання відносно ваших стосунків відтоді, як я з тобою познайомилася. Так, Гаррієт, саме стільки я чекала, доки трапиться те, що, зрештою, трапилось. Я ніяк не могла визначитися: симпатія між вами — це річ просто вкрай бажана чи така, що неминуче прийде сама собою? І дійсно — її бажаність і її природність були рівнозначними! Я надзвичайно рада. Моя люба Гаррієт, від усієї душі поздоровляю тебе. Будь-яка жінка може пишатися тим, що викликала до себе таке почуття. Від такої партії можна очікувати лише добра. Одруження з такою людиною дасть тобі все, що ти бажаєш: пошану, незалежність, пристойну домівку; воно утвердить тебе в колі справжніх друзів, неподалік від Гартфілда і від мене, і благословить нашу дружбу довіку. От такий шлюб, Гаррієт, ніколи не змусить червоніти ні тебе, ні мене!

— Люба міс Вудхаус… люба міс Вудхаус, — тільки й могла спочатку вимовити Гаррієт у проміжках між палкими обіймами; а коли між ними нарешті почалося щось більш-менш схоже на розмову, то Емма достатньо добре зрозуміла: думки, почуття, враження і сподівання її подруги були саме такими, як і передбачалося. Безсумнівна перевага містера Елтона знайшла переконливе підтвердження.

— Все, що ви кажете, — завжди справджується, — схлипувала Гаррієт, — і тому я розраховую, сподіваюся і вірю, що саме так воно і буде; інакше я б і уявити собі не могла. Я на це зовсім не заслуговую. Подумати тільки: містер Елтон, за котрого будь-яка з радістю вийде заміж! Стосовно нього ніяк не може бути двох різних думок — він бездоганний у всіх відношеннях. Взяти хоча б оті милі вірші: «До міс…» Господи, як винахідливо! — Невже він і справді адресував їх мені?

— Я не збираюся ні ставити подібних запитань, ні вислуховувати їх. Це — факт, що не підлягає сумніву. Можеш покластися на мою думку. Це — як пролог до п'єси, епіграф до розділу, на зміну якому незабаром прийде проза реальних подій.

— Ніхто на таке не чекав. Та я сама ще місяць тому про це і гадки не мала! Часом дійсно трапляються речі дуже дивні та несподівані!

— Так — коли знайомляться такі люди, як ти і містер Елтон, то це і справді дивно та несподівано. Далеко не завжди трапляється, коли те, що є бажаним, буквально до фізичної відчутності можливим і суголосним із намірами інших людей, стає реальністю так швидко. Сама ситуація звела вас із містером Елтоном воєдино; ви належите одне одному за всіма обставинами свого життя. Ваше одруження буде рівнозначним шлюбові у Рендоллзі. У самій атмосфері Гартфілда є щось таке, що скеровує любов у правильному напрямку і змушує її рухатися саме в тій колії, в якій їй належить.

Шлях справжньої любові непростий, —

у гартфілдському виданні Шекспіра цей рядок супроводжувався б довжелезними коментарями.

— Щоб містер Елтон — і справді закохався в мене, хоча я — як і багато інших — до Михайлового дня його не знала і з ним не розмовляла! А він — красень із красенів, усі його поважають; зовсім як містер Найтлі! Його товариство є настільки бажаним, що — як усі гадають — йому зовсім не потрібно харчуватися вдома на самоті (хіба що тільки тоді, коли сам цього забажає), бо він отримує більше запрошень, ніж є днів у тижні. І в церкві виступає просто чудово! Міс Неш записує всі його проповіді з того часу, як він приїхав до Гайбері. Боже правий! Пригадую, як уперше його побачила! Я тоді ще майже нічого не тямила! Сестри Еббот і я, коли почули, що він проходитиме мимо, побігли до фасадної кімнати і позирали на нього в щілину між шторами; потім прийшла міс Неш і прогнала нас, а сама залишилася, щоб теж подивитися; однак трохи згодом вона покликала мене назад і дозволила й мені спостерігати, що з її боку було дуже люб'язно. А яким красивим він нам видався! Він ішов пліч-о-пліч із містером Коулом.

— Цей шлюб неодмінно буде до вподоби твоїм друзям — незалежно від того, хто вони і яке становище займають, — аби тільки у них вистачало здорового глузду; пристосовувати ж свою поведінку до бевзів ми не збираємось. Якщо їх турбуватиме, аби ти вийшла заміж щасливо, то ось вам чоловік, чий приязний характер є цьому безперечною гарантією; якщо вони бажають, аби ти, вийшовши заміж, лишилася в тій самій місцевості і в тому самому колі знайомих, то збудеться і це; коли ж єдиною їхньою метою є, аби ти вийшла заміж вдало в загальноприйнятому розумінні, то ось вам і чималенький статок, і міцне та респектабельне становище в суспільстві — таке підвищення твого соціального статусу їх неодмінно задовольнить.

— Так, істинна правда. Ви так гарно говорите; слухати вас — одна насолода. Ви розумієте геть усе. І ви, і містер Елтон такі розумні. А ця шарада! Навіть коли б я цілий рік готувалася, все одно не змогла б написати нічого такого.

— Гадаю, що по тому, як він учора відмагався, можна було здогадатися, що він збирається випробувати свої здібності.

— А мені здається, що ця шарада є безперечно найкращою з усіх тих, котрі я читала.

— Я теж ніколи не читала шаради доречнішої, це точно.

— До того ж ми ще не записували таких довгих загадок, як ця.

— Я не вважаю довжину чимось таким, що підвищує її цінність. Прийнято вважати, що такі речі тим кращі, чим вони коротші.

Гаррієт же буквально зациклилася на рядках шаради. В її голові народжувалися щонайсприятливіші порівняння.

Її щоки вкрив яскравий рум'янець, і незабаром вона заявила:

— Одна справа — мати добрий розум у звичайному розумінні, як усі; і коли є що сказати — то сісти і написати листа, коротко висловивши в ньому те, що маєш висловити; інша ж справа — складати от такі вірші та шаради.

Еммі гріх було бажати більш натхненного заперечення прози містера Мартіна.

— Такі милі й ніжні рядки! — вела своє Гаррієт. — Особливо два останні! Але як же я зможу повернути йому цей аркуш або сказати, що я розгадала шараду? Міс Вудхаус, скажіть, будь ласка, як нам тут вчинити?

— Залиш це мені. Ти ж не роби нічого. Смію гадати, що сьогодні ввечері він буде тут. Я поверну йому загадку, ми поговоримо про те і се, не згадуючи про тебе. Ти сама вибереш час, коли твої лагідні очі засяють радістю. Довірся мені та роби так, як я раджу.

— Ах, міс Вудхаус, як жаль, що мені не можна записати цю прекрасну шараду до свого альбома! Вона була б найкращою, я точно знаю.

— Ти можеш вилучити останні два рядки і сміливо переписати решту, ніхто тобі й слова не скаже.

— Ой! Та ці ж два рядки…

– Є найкращими з усіх. Безперечно, але — чисто для приватної насолоди; от і насолоджуйся ними наодинці. Від того, що ти їх пропустиш, нічого з ними не станеться. Двовірш залишиться двовіршем, зміст його також не зміниться. Але коли його вилучити, то спрямованість на конкретну особу зникне повністю, і залишиться гарненька галантна шарада, придатна для будь-якої збірки. Повір мені, йому не сподобається, коли проігнорують його палкі почуття, а ще більше — його шараду. Поета, що кохає, слід заохочувати або в обох сферах відразу, або в жодній. Дай-но мені альбом, і я запишу її так, що вона не буде асоціюватися з тобою.

Гаррієт мовчки погодилася, хоча її розум ніяк не міг розділити ці дві частини, і вона не почувалася певною — чи не занотовує її подруга зізнання в коханні. Шарада видавалася надбанням занадто цінним, аби навіть незначною мірою бути виставленою напоказ.

— Ця книга ніколи не покине моїх рук, — мовила вона.

– І прекрасно, — відповіла Емма, — бажання цілком природне; і чим довше воно триватиме, тим більшою втіхою це буде для мене. Та ось іде мій тато: ти не проти, щоб я прочитала шараду йому? Це зробить йому таку приємність! Йому подобаються такі речі, а особливо ті, в яких робиться комплімент жінці. До всіх нас він ставиться з почуттям щонайніжнішої галантності! Ти просто мусиш дозволити зачитати йому цю шараду.

На обличчі Гаррієт не відбилося особливого ентузіазму.

— Моя люба Гаррієт, тобі не слід так перейматися цією шарадою. Зациклившись на ній і зробивши поспішні висновки чи вбачивши в ній більше, ніж сказано, або навіть абсолютно все, що тобі хотілося б, ти можеш неналежним чином видати свої почуття і потрапити у смішне становище. Не треба надавати надмірного значення такому невеличкому вияву захоплення. Якби він бажав таємності, то не залишив би цей аркуш, коли я була поруч; навпаки — він навіть підсунув його до мене, а не до тебе. Не треба так серйозно ставитися до цього випадку. Містер Елтон і так має достатньо стимулів, аби продовжувати висловлювати свої почуття і втілювати свої наміри, отже, для його заохочення нам зовсім не потрібно зітхати й проливати сльози замилування над цією шарадою.

— Ой, ні-ні — сподіваюсь, що я не потраплю з нею у смішне становище. Чиніть на власний розсуд.

Увійшов містер Вудхаус і дуже швидко знову повернув розмову до цієї теми неодноразовим повторенням свого звичного запитання:

— Ну що, мої любі, як ваші успіхи з альбомом? Записали що-небудь новеньке?

— Авжеж, татусю, ми дещо маємо, дещо зовсім свіже, і можемо тобі це прочитати. Сьогодні вранці на столі було знайдено аркуш (ми подумали — мабуть, якась фея загубила), із прегарною шарадою, котру ми щойно переписали.

Вона прочитала йому вірша так, як він завжди любив — повільно і виразно, декілька разів підряд, з поясненням кожної частини по мірі її прочитання. Як Емма і передбачала, він отримав надзвичайне задоволення, особливо від слів на адресу дами.

— Дуже влучно сказано. Істинна правда. «Ув очах томливих». Моя люба, ця шарада така мила й гарна, що мені неважко здогадатися, яка фея її згубила. Окрім тебе, Еммо, ніхто не здатен так добре написати.

Емма тільки кивнула головою і всміхнулася. Містер Вудхаус трохи подумав і додав, ніжно зітхнувши:

— Зовсім неважко помітити, в кого ти вдалася! Твоя люба матінка була такою тямущою в усіх цих речах! Мені б її пам'ять! А я — так нічого не пам'ятаю, навіть оту загадку, про яку вам говорив. Можу лише пригадати першу її строфу, але ж їх там декілька!

Кітті — красунечку крижану —
В пристрасті бачу, жалкую досі,
Слугу, ошуканець, на поміч гукну,
Прихід його думку тягне одну:
А чи не залишусь я голим-босим?

Оце і все, що я в змозі з неї пригадати — а вона ж уся така дотепна! Але, люба моя, здається, ти казала, що ви її вже записали?

— Так, татусю, вона записана на другій сторінці. Ми переписали її з «Витягів із красного письменства», автор цієї загадки — Гаррік, ви ж знаєте.

— Еге ж, істинна правда. Так хочеться ще щось звідти пригадати.

Кітті — гарна, та холодна…

Це ім'я нагадує мені бідолашну Ізабеллу, бо її ледь не нарекли Кетрін на честь бабусі. Сподіваюся, що наступного тижня вона до нас приїде. Ти ще не надумала, моя люба, де ми її влаштуємо — і яку кімнату ми виділимо для дітей?

— Авжеж, подумала — вона зупиниться, звісно, там, де зазвичай — у своїй власній кімнаті; а діти, як завжди, житимуть у дитячій, ви ж знаєте. А чи слід щось міняти?

— Не знаю, люба, — вона ж так давно була в нас! Аж минулого Великодня! І то лише кілька днів. Це так незручно, що містер Джон Найтлі — адвокат. Бідолашна Ізабелла! Це така журба, що її в нас забрали! А як засмутиться вона, коли приїде і не зустріне тут міс Тейлор!

— Тату, вона принаймні не здивується.

— Не знаю, люба моя, не знаю. Я — так точно здивувався, коли вперше дізнався, що вона збирається вийти заміж.

— Поки Ізабелла буде в нас, нам слід буде запросити на вечерю подружжя Вестонів.

— Звичайно, моя люба, — якщо вистачить часу. Бо вона ж приїде лише на тиждень, — це було сказано дуже пригніченим тоном. — Ні на що не вистачить часу.

— Шкода, що вони не зможуть лишитися на довше — але, мабуть, так потрібно. Містер Джон Найтлі мусить повернутися до міста двадцять восьмого числа, і нам слід бути вдячними за те, що всі дні, котрі вони мають змогу провести на селі, вони проведуть у нас, і не виділятимуть два чи три дні на відвідини Еббі. Містер Найтлі обіцяє не запрошувати їх до себе на цьогорічне Різдво, хоча ви знаєте, що в нього вони не були ще триваліший час, ніж у нас.

— Буде надзвичайно сумно, моя люба, якщо бідолашна Ізабелла збереться поїхати кудись в інше місце, а не в Гартфілд.

Містер Вудхаус ніколи не брав до уваги прагнення містера Найтлі зустрітися зі своїм братом або чиєсь інше бажання побачитися з Ізабеллою. Його хвилювало лише власне бажання. Він трохи помовчав, про щось розмірковуючи, а потім сказав:

— Але я не розумію, чому бідолашна Ізабелла мусить повертатися так швидко разом з ним. Мабуть, Еммо, я спробую переконати її побути з нами довше. Вона та діти можуть запросто залишитися тут.

— Годі, тату — тобі цього ніколи не вдавалося зробити, і ніколи не вдасться. Ізабелла не любить залишатися сама без чоловіка.

Заперечень не виникло, бо це було дійсно так. Містер Вудхаус зітхнув, неохоче погоджуючись із цим неприємним для нього фактом. Емма, побачивши, що від згадки про прихильність його дочки до свого чоловіка настрій містера Вудхауса підупав, негайно ж спрямувала розмову таким чином, аби він знову піднявся.

— Я впевнена, що доки мої брат та сестра будуть у нас, Гаррієт присвятить нам стільки свого часу, скільки зможе. Не сумніваюся, що їхні діти їй сподобаються. Ми дуже пишаємося дітьми, правда ж, тату? Цікаво, кого вона визнає за симпатичнішого — Генрі чи Джона?

— Авжеж, цікаво. Бідолашні малята, вони будуть такі раді приїхати. Знаєш, Гаррієт, їм дуже подобається бувати в Гартфілді.

— Ще б не подобалося, сер! Я впевнена, що нема тих, кому б це не подобалося.

— Генрі — гарний хлопчисько, але Джон — той дуже схожий на свою матусю. Генрі — старший, його нарекли на мою честь, а не на честь батька. Мабуть, для декого дивно, що старшому дали не батькове ім'я, але це Ізабелла наполягала, щоб його назвали Генрі, що — як на мене — було дуже мило з її боку. А який він кмітливий! Вони обидва надзвичайно розумні і такі цікаві. Можуть підійти до мого крісла і сказати: «Дідусю, дай мені шматок мотузки!», а якось Генрі попросив у мене ножа, та я відповів, що ножі виробляють лише для дідусів. Гадаю, їхній батько дуже часто поводиться з ними надто грубо.

— Він видається тобі грубим, — сказала Емма, — тому що сам ти — дуже лагідний; але коли б ти міг порівняти його з іншими татусями, то тобі так не здалося б. Він хоче, щоб його хлопці були активними та загартованими; і коли вони бешкетують, то час від часу зупиняє їх різким словом, але він — люблячий батько; певна річ, містер Джон Найтлі — ніжний і люблячий батько. Обидва сини від нього в захваті.

— А потім заходить їхній дядько і підкидає їх до стелі так, що аж страшно стає!

— Але їм це до вподоби, тату; ніщо інше не подобається їм так сильно. Вони такі раді цьому, що коли б не введене їхнім дядьком правило підкидати їх по черзі, то ніхто з них не захотів би поступатися.

— Ну не знаю. Я цього не розумію.

— Ми всі такі, тату. Одна половина людей не розуміє веселощів, до яких вдається друга половина.

Близько полудня, якраз коли дівчата збиралися розійтись і готуватися до звичного обіду, що починався о четвертій, знову з'явився герой цієї неповторної шаради. Гаррієт не витримала і відвернулася, але Емма не знітилась і зустріла його зі своєю звичайною усмішкою. Поглянувши йому в вічі, вона швидко побачила, що містер Елтон свідомий того, що здійснив перший крок, зробив перший хід; тепер же він прийшов подивитися, як лягли карти. Однак вигадана причина його приходу полягала в бажанні дізнатися, чи зможе товариство, що збереться ввечері у містера Вудхауса, обійтися без нього і чи необхідна буде його присутність у Гартфілді взагалі. Якщо необхідна, то йому доведеться відкласти всі інші справи, а якщо ні — то його приятель Коул так гаряче запрошував його на обід і так на цьому наполягав, що він пообіцяв йому прийти при нагоді.

Емма подякувала йому, але не могла допустити, щоб він розчарував через них свого друга: її батьку і так не бракувало партнерів для гри в робер. Містер Елтон повторив запитання — вона повторила відповідь; він був уже зібрався відкланятись і піти, як вона взяла зі столу аркуш і, повертаючи його, мовила:

— Ледь не забула! Ось шарада, котру ви так люб'язно нам залишили; дякую, що дали можливість із нею ознайомитися. Ми були від неї в такому захваті, що я навіть насмілилася записати її до збірки міс Сміт. Сподіваюся, ваш приятель не сприйме це хибно і не образиться. Певна річ, я переписала лише перші вісім рядків.

Містер Елтон був явно заскочений і не знав до пуття, що й казати. На його обличчі з'явився вираз непевності та сум'яття; він промимрив щось про «честь», поглянув на Емму і на Гаррієт, а потім — побачивши на столі відкритий альбом — узяв його до рук і почав уважно придивлятися. Намагаючись якось згладити ніяковість моменту, Емма всміхнулась і мовила:

— Мушу вибачитися перед вашим приятелем, але не варто робити настільки гарну шараду надбанням лише двох людей. Якщо він пише такі елегантні вірші, то мусить переконатись у схвальному ставленні до них кожної жінки.

— Скажу не сумніваючись, — відповів містер Елтон із чималою непевністю в голосі, — принаймні, якщо думки мого друга збігаються з моїми — я впевнений, що коли б мій приятель побачив таку честь, виявлену до його скромних рядків, яку бачу я, — із цими словами він знову поглянув на альбом і поклав його на стіл, — то він визнав би це за найвизначніший момент у його житті.

Після цієї промови він хутенько вийшов. І якраз вчасно, бо — попри всі його гарні і приємні риси — його промовам була притаманна певна помпезність, від якої Емму розбирав сміх. Вона вискочила, щоб сповна віддатися цьому бажанню, залишивши ніжні й піднесені радощі на долю Гаррієт.

Розділ 10

Хоч була вже середина грудня, погода ще дозволяла дівчатам робити більш-менш регулярні прогулянки. Якось одного ранку Еммі треба було відвідати з благодійною метою сім'ю бідних і хворих людей, яка мешкала недалеко від Гайбері.

Їхній шлях до цієї віддаленої хатинки пролягав по Церковному провулку, що впирався під прямим кутом у широку, хоча й неправильну за формою, головну вулицю містечка. На ній, як можна було здогадатись, і розташувалося благословенне житло містера Елтона. Спочатку треба було пройти повз декілька непоказних помешкань, і тільки потім відкривався пасторський дім. Це був старий і не надто добрий будинок, що височів за чверть милі від початку провулку і майже впритул підходив до дороги. Розташований він був невдало, але нинішній власник добряче його причепурив; так чи інакше, але дві подруги ніяк не могли пройти повз цей будинок, не стишивши ходи і не кинувши на нього зацікавлених поглядів. Реакція Емми була такою:

— Ось він який. Одного дня ти опинишся тут разом зі своїм альбомом для загадок.

А Гаррієт відреагувала таким чином:

— Леле, який чудовий будинок! І який красивий! А оті жовті штори так подобаються міс Неш!

— Я не часто буваю тут тепер, — сказала Емма, коли вони йшли повз житло містера Елтона, — але сподіваюсь, що згодом у мене з'явиться можливість мало-помалу поближче познайомитися з усіма загорожами, воротами, ставочками та деревцями в цій частині Гайбері.

Як з'ясувалося, Гаррієт ніколи не доводилося бувати всередині пасторського будинку, і її прагнення зробити це було настільки сильним, що Емма, взявши до уваги зовнішні та приховані ознаки, могла розцінити таке прагнення — разом із готовністю містера Елтона вбачати в ній кмітливість розуму — як вияв любові.

— Треба щось придумати, — сказала вона. — Але жоден пристойний привід для відвідин не спадає мені на думку. Слуги, у якого можна було б дізнатися про його хазяїна, щось не видно; і ніякої записки мій батько містеру Елтону не передавав.

Вона замислилася, але нічого не змогла придумати. Жодна з них протягом кількох хвилин не вимовила ні слова. Потім знову заговорила Гаррієт:

— Мені так дивно, міс Вудхаус, що ви не вийшли заміж і не збираєтеся виходити! А ви ж така гарна!

Емма усміхнулася і відповіла:

— Гаррієт, того, що я гарна, — далеко недостатня спонука для мого одруження. Треба, щоб і мені видавалися гарними певні люди, принаймні один із них. І я не тільки не збираюся виходити заміж тепер, я маю мало бажання виходити заміж узагалі.

— Та годі вам — ви лише так кажете, але мені щось у це не віриться.

— Для того, щоб у мене з'явилася спокуса взяти шлюб, я мушу зустріти когось набагато достойнішого за тих, кого досі зустрічала. Про містера Елтона, — тут Емма похопилася, — не може бути й мови: особисто мене такі, як він, не цікавлять. Краще не спокушатися. Ліпшою я ніколи не стану. Якби довелося вийти заміж, це мені точно не сподобалося б.

— Боже правий! Так дивно чути таке від жінки!

— Я не маю тих спонук до заміжжя, що зазвичай притаманні більшості жінок. Коли трапиться так, що дійсно покохаю, то це буде зовсім інша річ! Але я ніколи нікого не кохала; це — не моє, це мені не властиве. Не думаю, що взагалі коли-небудь закохаюсь. А без любові — міняти таке становище, як моє, було б із мого боку великою дурістю. Багатство мені не потрібне; якесь заняття — також, становище в суспільстві в мене є: гадаю, мало хто із заміжніх жінок хоч наполовину є такою повноправною господинею в домі свого чоловіка, як я у Гартфілді. Жоден чоловік ніколи не поважатиме і не цінуватиме мене так, як мій тато; ніколи і ніде не буду я такою беззаперечно правою і такою бажаною, як у себе вдома.

— Щоб потім перетворитися на стару дівку, як міс Бейтс!

— Може, така перспектива і видається тобі жахливою, Гаррієт; але коли б я хоч на хвилину уявила собі, що коли-небудь уподібнюся міс Бейтс і стану такою ж, як вона — недалекою, самовдоволеною, балакучою, завжди усміхненою і занудливою, такою ж нерозбірливою і невибагливою, — і завжди готовою все про всіх розтеревенити, то я завтра ж вийшла б заміж. Але я впевнена, що з нею в мене ніколи не буде ніякої схожості, крім безшлюбності.

— Але ж усе одно ви будете старою дівкою! А це так жахливо!

— Не переймайся, Гаррієт, я не буду нещасною старою дівкою, бо лише бідність робить безшлюбність відразливою в очах більшості пересічної публіки. Обмежена в коштах одинока жінка — оце і є та сміховинна, неприємна стара дівка, гідний об'єкт для кепкування малечі! Жінка ж із гарними статками завжди користується повагою і може бути такою ж розумною та приємною, як і будь-хто інший. І ця різниця не так уже й суперечить загальноприйнятим принципам добра і здорового глузду, як може здатися на перший погляд, бо сильна обмеженість у коштах зазвичай пригнічує розум і псує характер. Ті, хто ледве животіє, кому судилося жити у вузькому колі людей зазвичай дуже обмежених, як правило, бувають недалекими і недоброзичливими. Однак це не стосується міс Бейтс; а мені вона не підходить тільки тому, що занадто добродушна і занадто дурноверха, хоча загалом вона всім подобається, незважаючи на свої безшлюбність і бідність. Злидні не зіпсували її розум і душу, це точно: я впевнена, що коли б вона мала один-єдиний шилінг, то охоче поділилася б половиною; вона нікому не чинить зла — а це вже багато вартує.

— Гаразд, але як бути вам? Яке заняття ви знайдете собі у старості?

— Наскільки я знаю себе, Гаррієт, у мене — активна і непосидюча вдача, до того ж я маю чималенький власний статок. Не думаю, що коли мені буде сорок чи п'ятдесят, то я матиму сильнішу потребу в якомусь занятті, ніж у двадцять один рік. Якісь незначні зміни, може, і відбудуться, але в зрілому віці — як і тепер — у своєму розпорядженні я матиму все те, чим жінки зазвичай займають свої очі, руки і розум. Якщо менше малюватиму, то почну більше читати; якщо облишу музику, то займусь килимцями. Стосовно ж справ сердечних, стосовно чоловіків, яким ми даруємо свою любов, то це дійсно є дуже вразливим місцем безшлюбності. Відсутність усього цього — великий недолік, котрий жінкам незаміжнім треба якось компенсувати. Але мені ця небезпека не загрожує, бо я опікуватимуся дітьми моєї сестри, яку дуже люблю. Скоріш за все, її дітей буде достатньо, щоби забезпечити всю ту гаму почуттів, яких потребує літня людина. Їх буде достатньо, щоб дати мені почуття страху і надії; і хоча моя любов до них буде слабшою за батьківську, вона краще відповідатиме моїм уявленням про душевний комфорт, ніж сліпа пристрасть. А мої племінники та племінниці! Я часто запрошуватиму до себе племінниць.

— А ви знаєте племінницю міс Бейтс? Власне, ви, мабуть, її сто разів бачили, та чи знайомі особисто?

— Аякже, певна річ. Її завжди нав'язливо представляють мені щоразу, коли вона буває у Гайбері. Між іншим, важко вигадати кращий засіб розчаруватись у племінниці. Сподіваюся, що з божою поміччю я — маючи всіх своїх Найтлі — не набридатиму, як міс Бейтс із своєю Джейн Ферфакс. Уже саме ім'я Джейн Ферфакс наганяє нудьгу. Кожен лист од неї перечитується по сто разів; її люб'язності на адресу всіх друзів повторюються без кінця, а якщо вона вряди-годи пришле своїй тітоньці викрійку корсажа або зв'яже для своєї бабусі пару підв'язок, то впродовж місяця тільки про це і чути. Я не бажаю Джейн Ферфакс нічого поганого, але вона наганяє на мене смертельну нудьгу.

Вони вже наближалися до хатини, і тому всі марні розмови було облишено. Емма була дуже співчутлива; вона особисто допомагала злидарям у їх убозтві як увагою, добротою, порадою і терплячістю, так і власним гаманцем. Вона добре зналася на їх звичках, враховувала їхню неосвіченість і спокуси, що їх терзали, не мала романтичних ілюзій стосовно наявності якихось непересічних чеснот у тих, на кого освіта вплинула так мало; з готовністю і симпатією переймалася їхніми бідами; у свою допомогу вона вкладала і душу, і розум, і добру волю. Сьогодні вона прийшла відвідати людей, які були і бідні, і хворі. Пробувши в хатині стільки, скільки було необхідно для того, щоб допомогти добрим словом та порадою, вона вийшла звідти з таким враженням від побаченого, що не проминула сказати Гаррієт, коли вони віддалялися від будинку:

— Отакі сцени, Гаррієт, ідуть на користь. У порівнянні з ними все інше видається таким дріб'язковим! У мене зараз таке відчуття, що до кінця сьогоднішнього дня я не здатна буду думати ні про що інше, як про цих бідолах; однак хто знає, настільки швидко все це може зникнути з моєї голови?

– Істинна правда, — мовила Гаррієт. — Бідолахи! Тільки вони і йдуть на думку.

— Усе ж мені здається, що це враження не зникне так скоро, — сказала Емма, минаючи невисоку загорожу і знову стаючи на хиткий підніжок, що ним закінчувалася вузька і слизька стежина, яка вела до провулку через садок біля хати. — Гадаю, що зовсім не скоро, — повторила вона і зупинилась, аби ще раз поглянути на гнітюче злиденний зовнішній вигляд цієї хижки і пригадати ще більш гнітючу злиденність усередині її.

— Так, звісно, не скоро, — мовила її супутниця.

Вони попрямували провулком. Далі був некрутий заворот, і коли вони його минули, то відразу ж побачили містера Елтона, причому так несподівано і близько, що Емма тільки і встигла сказати:

— Дивись, Гаррієт, а ось і зовсім неочікуване випробування твердості наших добрих намірів. Що ж, сподіваюсь, — це було сказано з посмішкою, — можна припустити, що коли співчуття додало страждальцям завзяття і принесло їм полегшення, то таким чином воно зробило все те, що має дійсно важливе значення. Якщо ми співчуваємо нещасним, то досить зробити для них усе, що можемо. Решта — це просто пустопорожня жалість, якою ми марно терзатимемо наші душі.

Ледь Гаррієт устигла мовити у відповідь: «Авжеж, певна річ», — як вищезгаданий джентльмен порівнявся з ними. Однак першою темою розмови стали нужденність та страждання сім'ї злидарів. Містер Елтон якраз збирався туди зайти. Тепер же він міг відкласти свій візит; але вони мали дуже цікаву розмову про те, чим можна допомогти і чим слід допомогти. Потім містер Елтон пішов разом із ними.

«Зустріч під час такої благородної місії, — подумала Емма, — спільна участь у благодійній справі — це значно посилить любов у кожному з них. Я не здивуюсь, якщо результатом стане освідчення в коханні. Якби мене тут не було, це неодмінно сталося б сьогодні. Шкода, що я з ними, а не в іншому місці».

Бажаючи відійти якомога далі від Гаррієт і містера Елтона, вона незабаром залишила їх удвох на дорозі і перейшла на вузеньку стежку, що тяглася узвишшям уздовж провулку. Але не минуло і двох хвилин, як Емма помітила, що звичка Гаррієт від когось залежати і когось наслідувати змушує її йти слідом за нею і що вони невдовзі знову опиняться поруч. Такий поворот подій Емму не влаштовував, і вона негайно ж зупинилася щоб нібито перешнурувати свій полуботок. Нахилившись над ним і повністю перегородивши стежину, Емма попрохала парочку мати люб'язність іти собі далі, вона ж вирушить слідом за півхвилини. Так вони і вчинили; коли ж вона визнала за доречне покінчити зі шнуруванням, їй поталанило, і вона змогла затриматися ще раз, бо її перестріло дитинча з хатини, де вона щойно була. Згідно з наказом, ця маленька дівчинка прямувала з глечиком у руках до Гартфілда за супом. Іти поруч із дівчинкою, розмовляти з нею і розпитувати її було справою абсолютно природною, тобто було б справою абсолютно природною, коли б Емма діяла без жодного наміру. Таким чином вона змогла триматися на відстані від своїх супутників, не змушуючи їх чекати себе. Однак, сама того не бажаючи, вона поволі наздогнала їх, бо дитинча крокувало швидко, а Гаррієт із містером Елтоном — повільно. Еммі тим більше не хотілося цього робити, тому що вони з цікавістю розмовляли. Містер Елтон говорив пожвавленим тоном, Гаррієт задоволено слухала. Емма пропустила дівчинку вперед і почала міркувати, як би їй іще раз затриматися, але тут вони обоє озирнулись, і їй довелося їх наздогнати.

Містер Елтон усе ще говорив, продовжуючи розповідь про якусь цікаву подробицю; Емма ж пережила певне розчарування, коли виявилося, що він усього лише описував своїй прекрасній супутниці вчорашню вечірку в свого приятеля Коула, і що вона прийшла якраз вчасно, щоб послухати про сири — стілтон та уїлтшир, масло, селеру, бурячки та десерт.

«Ця розмова, звичайно ж, незабаром скінчилася б обговоренням чогось суттєвішого, — промайнула у неї втішна думка, — для закоханих будь-яка тема є цікавою і будь-яка тема служитиме прелюдією до висловлення того, що зберігається в серці. Як жаль, що я не затрималася довше!»

Вони мовчки йшли далі, поки не показалася загорожа будинку, де мешкав священик. Раптом в Емми виникло рішуче бажання зробити так, аби Гаррієт хоч під якимось приводом потрапила до помешкання, і для цього вона вдала, що із її полуботком знову трапилося щось серйозне. Це ще раз дало їй змогу затриматися начебто для того, щоб його полагодити. Вона швиденько обірвала шнурок і спритно викинула в рівчак, після чого мала всі підстави благати своїх попутників зупинитися, оскільки вона неспроможна виправити становище і хоч якось дійти додому.

— Відірвався шнурок, — сказала вона, — і я не знаю, як мені бути. Вибачте, що я виявилася такою морочливою попутницею, але, сподіваюсь, я не завжди матиму стільки клопоту із взуттям. Містере Елтон, я змушена просити дозволу зайти до вас у будинок і роздобути у вашої економки шматок стрічки чи якоїсь мотузки або щось таке, щоб не спадав полуботок.

Почувши таке, містер Елтон весь засяяв од щастя; із надзвичайною запобігливістю та люб'язністю він завів їх у свій будинок і намагався подати все якнайкраще. Він показав їм якраз ту кімнату, де в основному і мешкав; її вікна виходили на вулицю. З нею безпосередньо сполучалася ще одна кімната; двері між ними були відчинені, і Емма зайшла туди разом з економкою, щоб та їй якнайліпшим чином допомогла. Емма вирішила не зачиняти дверей, лишити, як і були, але вона не мала ніяких сумнівів, що містер Елтон їх зачинить. Однак він цього не зробив, і двері так і залишилися напіввідчиненими. Втягнувши економку в безкінечні розмови, вона сподівалася, що тим часом молодий священик матиме змогу поговорити в сусідній кімнаті на тему, котра хвилювала його серце. Минуло десять хвилин, але вона не почула нічого, крім власного голосу. Тягнути час уже не було сенсу. Тож їй довелося припинити розмови і з'явитись у кімнаті.

Закохані стояли разом біля одного з вікон. Вони сприймалися вкрай оптимістично, і якусь мить Емма торжествувала, що її задум увінчався успіхом. Але вона помилилася: містер Елтон так і не розпочав розмову по суті. Він був надзвичайно люб'язний та чарівливий і розповів Гаррієт, що, побачивши, як вони проходять повз його будинок, навмисне вирішив піти слідом; потім тривалий вияви галантності і малозначні натяки, але нічого серйозного сказано так і не було.

«Обережний, дуже обережний, — подумала Емма, — він просувається вперед дюйм за дюймом і не ризикне нічим, доки не пересвідчиться, що успіх гарантовано».

І хоча її хитромудрі плани поки що не досягли кінцевої мети, вона лестила собі тим, що цей випадок явно зробив чималу приємність обом закоханим і неодмінно спричинить визначну подію.

Розділ 11

Тепер необхідно було дати містеру Елтону змогу чинити на власний розсуд. Емма вже просто фізично не могла опікуватися його щастям чи пришвидшувати його дії. Приїзд родини її сестри був уже не за горами, і тому спочатку подумки, а потім реально він став об'єктом її першочергової уваги. Протягом тих десяти днів, що Ізабелла з чоловіком і дітьми збиралися провести в Гартфілді, навряд чи можна було розраховувати — та вона й сама не розраховувала — на якесь сприяння двом закоханим, крім надання нечастої і випадкової допомоги. А втім, вони і самі могли пришвидшити події, якби захотіли; Гаррієт і містер Елтон мусили довести справу до розв'язки так чи інакше, незалежно від їхнього бажання. Емма вже не збиралася витрачати на них свій час. Є такі люди, для яких чим більше робиш, тим менше вони самі бажають щось зробити для себе.

Містер Джон Найтлі та його дружина довше, ніж зазвичай, не були в Саррі, і тому їхній приїзд викликав підвищений інтерес. Із часу одруження і аж до цього року кожна з їхніх тривалих відпусток розподілялася між Гартфілдом і Донвелл-Еббі, але цієї осені весь відпочинок було присвячено морським купанням дітей. Тому їхні родичі в Саррі не спілкувалися з ними як слід уже багато місяців, а містер Вудхаус їх узагалі не бачив, бо його не можна було вмовити їхати в такі далекі краї, як Лондон, навіть заради бідолашної Ізабелли. Тож тепер він радісно, але надзвичайно схвильовано і з деяким острахом, очікував на їхні короткі відвідини.

Містер Вудхаус дуже переймався тими тяжкими випробуваннями, котрих мала зазнати його дочка у зв'язку з поїздкою, але зовсім не думав про труднощі, які випадуть на долю його кучера і коней, що мусили перевозити частину гостей другу половину шляху. Однак усі переживання були марними: останні шістнадцять миль були подолані без проблем, і містер Найтлі з дружиною, п'ятьма дітьми та необхідною кількістю няньок — усі дісталися до Гартфілда цілими й неушкодженими. Товкотнеча і радість од їхнього приїзду, велика кількість людей, з котрими треба було розмовляти, яких треба було вітати, підбадьорювати і розміщувати в різних місцях і всіляко влаштовувати, спричинилися до такого шуму і сум'яття, що нерви містера Вудхауса витримали їх лише в цьому і ні в якому іншому випадку, а якби цей гармидер тривав довше, то вони здали б усе одно. Але місіс Найтлі настільки поважала звичаї Гартфілда і почуття свого батька, що, незважаючи на свою материнську турботу про негайне задоволення потреб своїх улюбленців, про якнайскоріше і невідкладне забезпечення їм належної свободи дій і необхідного догляду, про сон, розваги і всі ті їжу та напої, яких тільки вони могли забажати, ніколи не допускала, щоб діти подовгу йому набридали особисто чи під виглядом тієї метушливої опіки, якої вони потребували.

Місіс Найтлі являла собою гарненьку елегантну жіночку з тихими і лагідними манерами та вдачею, що була надзвичайно приязною та емоційною. Вірна дружина і любляча мати, вона цілком була поглинута родинними турботами, а свого батька і сестру любила ніжною любов'ю, сильнішими за яку були тільки її почуття до чоловіка і дітей. Ні в сестрі, ні в батькові вона не вбачала ніяких вад. Це була жінка, що не вирізнялася особливим розумом чи метикуватістю; нагадуючи в цьому свого батька, вона також великою мірою успадкувала його статуру. Сама маючи слабке здоров'я, вона надміру переймалася здоров'ям власних дітей, всього боялася та часто нервувала і ставилася до свого міського лікаря містера Вінгфілда так само шанобливо, як і її татусь — до містера Перрі. Крім того, вони були схожі загальною доброзичливістю своїх характерів і розвинутою звичкою міцно триматися всіх своїх давніх знайомих.

Містер Джон Найтлі був високий і дуже розумний чоловік шляхетного вигляду. У своїй професії він робив успіхи, і кар'єра його йшла вгору; у приватному житті це був поважний сім'янин і домосід, але його стримані манери не всім були до вподоби; до того ж інколи він перебував у настрої не дуже гарному. Він не був людиною кепської вдачі, бо не настільки часто безпричинно злився, щоб заслужити таку репутацію, але характер мав далеко не бездоганний. А при такій безмежно люблячій дружині притаманні його характеру вади просто не могли не поглибитися. Надзвичайна лагідність її вдачі псувала вдачу його власну. Він мав ті ясність і кмітливість розуму, яких бракувало їй, і часом міг чинити неввічливо або навіть грубо. Красуня своячка його недолюблювала. Жодна його вада не проминула повз її увагу. Вона швидко відчувала ті дрібні образи, які він завдавав Ізабеллі і які сама Ізабелла відчути була нездатна. Може, Емма і не була б такою прискіпливою, якби в його манерах проступало більше улесливості стосовно неї самої, але тут він поводився як спокійний та доброзичливий зять і друг — без похвал та сліпої емоційності. Однак ніякі компліменти на її адресу не змогли б приховати від неї його найбільшого, як їй вважалося, недоліку, котрий інколи давався взнаки, — браку пошани та поблажливості до її батька. Тут Джону Найтлі не завжди вистачало необхідної терплячості. Притаманні містеру Вудхаусу дивацтва та метушливість викликали інколи з його боку цілком зрозумілий протест або різку репліку, котрі — попри свою обґрунтованість — були абсолютно зайвими. Це траплялося нечасто, бо насправді містер Джон Найтлі дуже поважав свого тестя і віддавав йому належне; але як на Емму — занадто часто, бо навіть коли все миналося благополучно, то однаково доводилося з болісним острахом зважати на можливий спалах емоцій. Проте початок кожних відвідин супроводжувався висловлюванням лише найтепліших почуттів, а оскільки цей візит з необхідності мав бути дуже нетривалим, то можна було сподіватися, що він пройде в атмосфері нічим не затьмареної сердечності. Не встигли вони всістись і розташуватись, як містер Вудхаус, меланхолійно похитавши головою і невесело зітхнувши, привернув увагу своєї доньки до сумної переміни, що сталась у Гартфілді відтоді, як вона була тут востаннє.

— Ах, люба моя, — сказав він, — бідолашна міс Тейлор — це дуже сумна історія!

— О так, сер, — швидко відгукнулася вона зі співчуттям у голосі, — вам, напевне, так погано без неї! І любій Еммі також! Воістину жахлива втрата для вас обох! Я так переживала за вас. Я і уявити собі не могла, як же ви зможете без неї обійтися. Це дійсно сумна переміна. Але сподіваюсь, сер, що вона почувається досить добре.

— Досить добре, люба моя, сподіваюсь, що досить добре. Мені відомо, що їй непогано на новому місці.

Тут містер Джон Найтлі тихо спитав Емму, чи є якісь сумніви стосовно клімату в Рендоллзі.

— Що ви, ні! Абсолютно ніяких. Ніколи в житті я не бачила, щоб місіс Вестон мала такий гарний вигляд, ніколи. Тато лише висловлює особистий жаль.

— Що робить честь їм обом, — почулася люб'язна відповідь.

— А ви досить часто бачитеся з нею, сер? — сумно запитала Ізабелла в тон своєму батечку.

Містер Вудхаус засумнівався.

— Далеко не так часто, моя люба, як мені хотілося б.

— Годі, тату! З того часу, як вони побралися, ми не бачили їх аж один день. Уранці або ввечері кожного дня, окрім одного, ми бачилися з місіс Вестон чи з містером Вестоном (а в основному — з обома) в Рендоллзі або тут, а найчастіше — як ти, Ізабелло, можеш здогадатися — ми бачилися з ними тут. Вони дуже радо роблять нам візити. А містер Вестон — так само радо, як і місіс Вестон. Тату, говорячи таким меланхолійним тоном, ти можеш створити в Ізабелли хибне враження про всіх нас. Ніхто не мусить сумніватися, що за міс Тейлор треба сумувати, але ніхто не мусить також сумніватися, що містер і місіс Вестон дійсно не дають нам сумувати за нею так, як ми побоювались, і це — істинна правда.

— Як тому і слід бути, — сказав містер Джон Найтлі, — і як, сподіваюся, воно і було, судячи з ваших листів. Її прагнення виявляти до вас увагу не підлягає сумніву, а оскільки містер Вестон є людиною незайнятою і товариською, то це полегшує справу. Кохана, я тобі завжди говорив, що ніколи не розділяв ваших побоювань стосовно тих негативних наслідків, до яких спричиниться ця переміна в Гартфілді; сподіваюсь, тепер ти задоволена, після того як отримала підтвердження цього з боку Емми.

— Так, певна річ, — мовив містер Вудхаус, — я, звичайно ж, не можу заперечувати, що місіс Вестон, бідолашна місіс Вестон, дійсно буває у нас досить часто — одначе, вона завжди мусить повертатися додому.

— Якби вона не поверталася, то це було б дуже негарно по відношенню до містера Вестона, тату. Ти зовсім забув про бідолашного містера Вестона.

— Я теж гадаю, — доброзичливо мовив Джон Найтлі, — що певні права містер Вестон все ж таки має. Ми з вами, Еммо, наважимося взяти сторону бідолашного чоловіка. Оскільки я — одружений чоловік, а ви — жінка незаміжня, то з однаковою готовністю зможемо визнати за ним певні права. Що ж до Ізабелли, то вона у шлюбі достатньо давно, щоб належно оцінити ті його переваги, що дають можливість якомога довше обходитися без усіх містерів Вестонів разом узятих.

— Я, мій любий? — вигукнула його дружина, почувши і зрозумівши лише частину сказаного. — Ти про мене говориш? Не сумніваюся, що нема і бути не може більшої прихильниці шлюбу, ніж я; і коли б не та злощасна необхідність полишити Гартфілд, то я неодмінно вважала б міс Тейлор найщасливішою жінкою у світі. Стосовно ж зневаги до прав містера Вестона, пречудового містера Вестона, то, гадаю, що він заслуговує на всіляку повагу. На мою думку, мало є людей із характером кращим, ніж у нього. Тут із ним зрівнятися можуть лише ти і твій брат. Я ніколи не забуду, як він запускав для Генрі повітряного змія в отой вітряний день минулого Великодня, а після того, як у вересні минулого року о дванадцятій годині ночі спеціально написав записку, щоб запевнити мене у відсутності скарлатини у Кобемі, я переконалася, що немає у світі більш чуйного серця і людини кращої, ніж він. Хіба що тільки міс Тейлор могла заслужити такого чоловіка, як містер Вестон.

— А як там його нащадок? — запитав Джон Найтлі. — Він приїздив сюди з нагоди шлюбу свого батька чи ні?

– Іще не приїздив, — відповіла Емма. — Усі так чекали на його прибуття незабаром після одруження, але сподівання так і лишилися сподіваннями; а останнім часом я про нього не чула нічого.

— А ти розкажи їм про листа, люба моя, — сказав Еммин батько. — Він написав бідолашній місіс Вестон вітального листа, між іншим — дуже доречного і прекрасного листа. Вона показувала його мені. Дуже добре, що він його написав. Важко сказати, чи додумався до цього сам, чи хтось підказав йому це зробити. Він іще зовсім молодий, і може, його дядько…

— Мій любий тату, йому вже двадцять три роки. Ти забуваєш, що час плине швидко.

— Двадцять три! Та невже? Хто б міг подумати — йому ж було лише два роки, коли померла його бідолашна мати! Гай-гай, час просто летить! До того ж я маю дуже погану пам'ять. Однак це дійсно був надзвичайно гарний і милий лист, що зробив містеру і місіс Вестон велику приємність. Пригадується, надісланий він був із Веймута і датований двадцять восьмим вересня. Починався так: «Шановна пані!» — про що там йшлося далі — не пам'ятаю, а потім — підпис «Ф. Ч. Вестон Черчілль». Це я пам'ятаю точно.

— Як люб'язно і чемно з його боку! — вигукнула добросерда місіс Найтлі. — Не сумніваюся, що він — надзвичайно приємна молода людина. Але який жаль, що він не живе вдома зі своїм батьком! Це такий жах, коли дитину забирають від батьків із дому, де вона народилася! Я не розумію — і ніколи не зрозумію, як це містер Вестон міг із ним розстатися. Покинути власну дитину! Я ніколи не зможу добре ставитися до тих, хто підштовхує інших людей до подібних кроків.

— Мені здається, що ніхто і не ставився до Черчіллів гарно, — холодно зауважив містер Джон Найтлі. — Але не думай, що містер Вестон почувався б так само, як почувалася б ти, відмовляючись од Генрі чи Джона. Містер Вестон — скоріш людина легкої і життєрадісної вдачі, а не людина, якій притаманні сильні почуття. Він приймає життя таким, яким воно є, і в той чи інший спосіб отримує від нього задоволення, а його комфорт, наскільки я розумію, набагато більше залежить від того, що зазвичай називають товариством, тобто від його здатності їсти, пити і грати з сусідами у віст п'ять днів на тиждень, аніж від прихильності сім'ї та всього того, що забезпечує домівка.

Сказане межувало зі спробою заплямувати містера Вестона і тому не сподобалося Еммі. Вона вже збиралася висловити своє заперечення, але переборола себе, і це бажання минулося. Емма вирішила по можливості зберігати спокій. До того ж було щось почесне і шляхетне у відданості Джона Найтлі домашньому вогнищу і в тому, що домівка була для нього річчю самодостатньою, а саме це і викликало його зневажливе ставлення до спрощених стосунків між людьми і до тих, хто таким стосункам надавав важливого значення. Саме це і давало їй вагомі підстави для поблажливості по відношенню до зятя.

Розділ 12

З ними мав обідати і містер Найтлі. Це суперечило намірам містера Вудхауса, який не любив, коли хтось заважав йому насолоджуватися товариством Ізабелли в перший день її приїзду. Однак Еммине почуття справедливості відіграло вирішальну роль; а окрім усвідомлення того, що кожен із братів має однакове право на цю зустріч, було ще й задоволення від того, що вона зробила містеру Найтлі належне запрошення, незважаючи на їхню недавню суперечку.

Вона сподівалася, що тепер вони зможуть відновити дружні стосунки. Їй здавалося, що настав час помиритися. Однак слово «помиритися» видавалося недоречним. Вона аж ніяк не вважала себе неправою, а він ніколи б не визнав власну неправоту. Про поступку, таким чином, не йшлося, але настав час зробити вигляд, що вони ніколи й не сварилися, і вона сподівалася, що відновленню дружби може посприяти те, що, коли містер Найтлі зайшов у кімнату, Емма була з дитиною — гарненькою восьмимісячною дівчинкою, наймолодшою з прибулих. До Гартфілда вона приїхала вперше і радо чукикалася на руках у своєї тітоньки. І це дійсно допомогло: спочатку були сердиті погляди і короткі запитання, але невдовзі він непомітно для себе перейшов до своєї звичної манери розмовляти і відібрав у неї дівчинку з безцеремонністю, що свідчила про цілковиту дружелюбність. Емма зрозуміла, що вони знову друзі. Остаточно переконавшись у цьому, вона спочатку відчула величезне задоволення, а потім — задерикуватість; тож коли він із замилуванням споглядав дитинча, вона не втрималася і мовила:

— Це така втіха, що про племінників та племінниць ми думаємо однаково. Стосовно ж дорослих наші думки інколи дуже різняться. Гадаю, однак, що по відношенню до цих дітей у нас ніколи не буде розбіжностей.

— Коли б ви так широко користувалися своїми природними імпульсами в оцінці дорослих і так мало залежали у своїх стосунках з ними від ваших фантазій і примх, як це у вас буває по відношенню до дітей, то наші думки завжди збігалися б.

— Ну звичайно ж, — розбіжності між нами завжди є наслідком моєї неправоти.

— Авжеж, — сказав він із усмішкою, — і для цього є вагомі підстави. Коли ви народилися, мені було шістнадцять років.

— Суттєва різниця, нічого не скажеш, — відповіла Емма, — певна річ, що в той період нашого життя я значно поступалася вам у здатності до оцінок; та чи не трапилося так, що за двадцять один рік наші точки зору стали значно ближчими?

— Так — набагато ближчими.

— Але все одно не настільки близькими, щоб дати мені шанс мати рацію тоді, коли наші погляди різняться.

— Я і досі переважаю вас своїми шістнадцятьма роками життєвого досвіду, а також тим, що я — не гарненька жінка і не зіпсоване дитя. Годі вам, моя люба Еммо, будьмо друзями і облишмо цю тему. А ти, маленька Еммочко, скажи своїй тітоньці, щоб та не давала тобі поганих прикладів і не навчала згадувати минулі чвари; а ще скажи, що, може, вона і буде мати рацію колись, але нині вона явно помиляється.

— Як слушно сказано! — вигукнула вона, — істинна правда. Еммочко, зростай кращою жінкою, ніж твоя тітка. Будь незрівнянно розумнішою і незрівнянно менш марнославною. Ще кілька слів, містере Найтлі, і ми знову посваримося. Доки йшлося про добрі наміри, ми обоє мали рацію. Мушу сказати, що життя поки що не продемонструвало хибності моїх аргументів. Хотілося б тільки знати, що містер Мартін не надто сильно переживає і журиться.

— Сильніше не буває, — почулася коротка і вичерпна відповідь.

— Он як! Що ж, дуже жаль. А тепер потиснемо одне одному руки.

Тільки вони встигли це зробити, до того ж — із неабиякою сердечністю, як з'явився Джон Найтлі; вони обмінялися привітаннями в чисто англійському стилі: «Здрастуй, Джордже» — «Здоров був, Джоне», приховавши під незворушністю, що скидалася на байдужість, глибоку прихильність, котра в разі потреби спонукала б кожного з них зробити все для блага іншого.

Вечір минав у тихих розмовах, оскільки містер Вудхаус цього разу полишив карти заради того, щоб поговорити щиросердо зі своєю любою Ізабеллою, і невеличке товариство природним чином розділилося на дві групи: з одного боку — він із дочкою, а з іншого — брати Найтлі. Обговорювані ними теми були зовсім різними і майже не перетинались, а Емма час від часу приєднувалася до тієї чи іншої групи.

Брати обговорювали свої турботи і плани, але головним чином це стосувалося старшого з них, котрий був людиною набагато більш компанійською і завжди любив поговорити. Як мировий суддя, він часто консультував Джона з якогось аспекту законодавства або принаймні розповідав про цікаві випадки зі своєї практики; як хазяїн, що тримає родинну ферму в Донвеллі, він мав повідомити, чим буде засіяне кожне поле наступного року, а також поділитися усіма тими місцевими новинами, що можуть зацікавити брата, котрий теж прожив у Донвеллі більшу частину свого життя і відчував до нього сильну прихильність. План стічної канави, ремонт паркану, повалення дерева, призначення кожного акру під пшеницю, ріпу чи ярові зернові — все це викликало у Джона настільки жвавий інтерес, наскільки дозволяла його стриманіша вдача, а коли його брат про щось і забував розповісти, то про це розпитувалося тоном, близьким до нетерплячого.

А поки вони ось так розмовляли, зраділий містер Вудхаус виливав душу своїй дочці потоком приємних співчуттів та ніжних пересторог.

— Моя сердешна Ізабелло, — мовив він, з любов'ю взявши її за руку і на хвилину перервавши її клопоти з якимось із п'яти малюків. — Ти так давно, так давно тут була, що просто жах! Після поїздки, напевне, почуваєшся зовсім змореною! Люба моя, тобі слід рано лягти спати — а перед цим я раджу тобі з'їсти трохи вівсянки. Давай разом з'їмо по мисочці. Люба Еммо, може, всім запропонувати з'їсти трохи рідкої вівсянки?

Емма нічого подібного пропонувати не збиралася, бо прекрасно знала, що ні її, ні братів Найтлі тут переконати було неможливо, і тому наказала принести лише дві миски. Ще деякий час містер Вудхаус співав хвалу вівсянці, потім висловив здивування тим фактом, що не всі її щовечора їдять, і нарешті з глибокодумним виглядом мовив:

— Моя люба, не треба було ризикувати і вирушати восени до Саут-Енда; краще б ви приїхали до нас. Я ніколи не був високої думки про морське повітря.

— Але ж містер Вінгфілд дуже наполегливо нам це рекомендував — інакше б ми не поїхали. Він рекомендував як морське повітря, так і купання всім дітям, але особливо — маленькій Беллі з огляду на її слабке горло.

— Можливо, люба моя, але Перрі має великі сумніви, що море піде їй на користь; сам же я давно і твердо переконаний — хоча раніше цього і не казав, — що море взагалі мало кому йде на користь. Одного разу воно ледь не вбило мене.

— Годі, годі! — вигукнула Емма, відчуваючи небажаність цієї теми. — Благаю вас припинити розмови про море. Від них у мене з'являється заздрість і я починаю почуватися нещасною — бо я ніколи не була на морі! Тому вибачте, але тема Саут-Енда оголошується забороненою. Ізабелло, серденько, щось я не чула, щоб ти хоч раз поцікавилася містером Перрі; а він, до речі, ніколи про тебе не забуває.

— Ой, дійсно! Славний містер Перрі — як він там, сер?

— Та так — добре, але не дуже. Сердега Перрі страждає від розлиття жовчі, але не має часу потурбуватися про себе — він сам каже мені, що ніколи про себе потурбуватись — і це дуже сумно — адже його постійно кудись викликають. Не знаю, чи має ще хтось таку велику практику, як він. Бо ж ніхто і не тямить у своїй професії так добре, як він.

— А місіс Перрі і діти — як вони? Діти сильно підросли? Я так поважаю містера Перрі! Сподіваюсь, що він незабаром навідається. Йому приємно буде побачити моїх крихіток.

— Я теж сподіваюся, що містер Перрі прийде до нас завтра, бо маю спитати в нього дещо важливе про себе. До речі, моя люба, коли він прийде, ти б попрохала його подивитися горло маленької Белли.

— О ні, сер, її горло вже настільки поліпшилося, що я майже не маю підстав для хвилювання. Може, купання їй так чудово допомогло, а може, це сталося завдяки прекрасним примочкам від містера Вінгфілда, котрі ми час від часу застосовували, починаючи з серпня…

— Сумніваюсь, моя люба, що купання пішло їй на користь, — а якби я знав, що вам потрібні примочки, то замовив би слово…

— Здається, ти забула про місіс та міс Бейтс, — сказала Емма, — ти жодного разу про них не питала.

— Ой! Зовсім забула! Славні Бейтси — мені так за себе соромно, — але ж ти згадувала про них у кожному листі. Сподіваюся, що у них усе гаразд. Мила старенька місіс Бейтс — я навідаюся до неї завтра і дітей з собою візьму. Вони завжди так раді бачити моїх малюків. А пречудова міс Бейтс! Воістину достойні люди! Як вони там, сер?

— Непогано, люба моя, загалом непогано. Але два місяці тому сердешна місіс Бейтс сильно застудилася.

— Який жаль! Минулої осені застуда дійсно поширювалася як ніколи. Містер Вінгфілд казав мені, що ніколи ще не бачив такої епідемії й таких тяжких форм цієї хвороби — хіба що тоді, коли це був справжнісінький грип.

— Схоже, що приблизно так воно й було, але не настільки, як ти змальовуєш. Перрі каже, що випадків застуди було дуже багато, але їх перебіг не був таким тяжким, як це зазвичай буває в листопаді, — він знає це зі своєї практики. Загалом Перрі не вважає, що це був період підвищеної захворюваності.

— Так, містер Вінгфілд теж не вважає його періодом дуже високої захворюваності, хіба що…

— Моя бідолашна дитинонько, річ у тім, що в Лондоні будь-який період є періодом підвищеної захворюваності. У Лондоні немає і бути не може жодної здорової людини. Який жах, що тобі доводиться там жити! Так далеко! І там таке погане повітря!

— Та ні ж бо — саме у нас повітря не таке вже й погане. Наш район Лондона є набагато кращим за більшість інших! Не плутайте нас з рештою Лондона, мій шановний добродію. Брансвік-сквер сильно відрізняється від усіх інших районів. У нас так легко дихається! Слово честі, я не хотіла б мешкати в якомусь іншому районі міста; навряд чи є якийсь інший, де я б хотіла ростити своїх дітей — у нашому районі так надзвичайно легко дихається! Містер Вінгфілд вважає, що повітря навколо Брансвік-сквер є безсумнівно найкращим.

— Та годі, люба моя, все одно це не Гартфілд. Що б ти не казала, але після тижневого перебування в Гартфілді ви стаєте іншими людьми; ви починаєте виглядати зовсім по-іншому. А наразі я не сказав би, що хтось із вас має гарний вигляд.

— Шкода, що ви так вважаєте, сер, але запевняю вас, що сама я почуваюся досить добре за винятком незначного нервового головного болю та прискореного серцебиття, котре переслідує мене скрізь, куди б я не поїхала. А якщо діти перед сном і виглядали дещо блідими, то це тому, що від поїздки та радісного збудження по прибутті вони втомилися трохи сильніше, ніж звичайно. Сподіваюся, що завтра ви будете кращої думки про їхній зовнішній вигляд, бо містер Вінгфілд — запевняю вас — сказав мені, що ще ніколи на час від'їзду здоров'я всіх нас не було таке добре. Радію, що хоч містер Найтлі не видається вам хворим, — сказала Ізабелла і з ніжною турботливістю поглянула на свого чоловіка.

— Він має більш-менш нормальний вигляд, моя люба, і тільки; тут я нічим тебе не порадую. Гадаю, що містер Найтлі виглядає далеко не найкращим чином.

— Що там, сер? Ви щось мені сказали? — вигукнув Джон Найтлі, зачувши власне ім'я.

— Коханий, на жаль, тато вважає, що в тебе поганенький вигляд — однак сподіваюсь, це тому, що ти трохи втомився. Усе-таки перед від'їздом тобі треба було побачитися з містером Вінгфілдом.

— Люба моя Ізабелло, — скрикнув він роздратовано, — благаю, нехай тебе не хвилює мій вигляд. Займайся собі власним здоров'ям та здоров'ям дітей, пести їх, але дозволь мені виглядати так, як хочу я.

— Я не зовсім зрозуміла, — вигукнула Емма, — що ви там казали своєму братові про намір вашого друга містера Грема найняти управителя з Шотландії для свого нового маєтку. А чи варто це робити? Чи не виявляться давні забобони надто сильними?

І Емма продовжувала розмову подібним чином так довго і так успішно, що коли їй знову довелося перевести свою увагу на батька та сестру, вона почула лише безневинні і люб'язні розпитування Ізабелли про Джейн Ферфакс. І хоча загалом Джейн Ферфакс не була в неї у великому фаворі, саме в той момент Емма радо приєдналася до похвал на її адресу.

— Джейн Ферфакс! Вона така мила і люб'язна! — сказала місіс Найтлі. — Я так давно з нею не бачилася, хіба що випадково у місті й то ненадовго! Напевно, її добра старенька бабуся і пречудова тітонька такі щасливі, коли вона приїздить їх провідати! Мені завжди дуже прикро за любу Емму, тому що Джейн Ферфакс не може частіше бувати в Гайбері! Думаю, що тепер, коли їх дочка вийшла заміж, полковник Кемпбелл і місіс Кемпбелл зовсім перестануть її відпускати. А вона була б для Емми прекрасною подругою.

Містер Вудхаус з усім цим погодився, але не проминув додати:

— А в нас є ще одна приємна молода особа — наша маленька подруга Гаррієт Сміт. Вона тобі сподобається. Еммі годі й бажати приятельки кращої за Гаррієт!

— Мені надзвичайно приємно це чути — але ж усі знають, якою вихованою, освіченою та розумною є Джейн Ферфакс! До того ж вони з Еммою — однолітки.

Ця тема обговорювалася з радісним пожвавленням; потім поступово виникали інші, не менш важливі теми, котрі так само поступово й зникали, але все одно вечір закінчився невеликим збуренням емоцій. Подали рідку вівсянку, і це дало поживу для нових розмов — було висловлено багато похвал на її адресу і багато зауважень — твердого переконання в її корисності для людей будь-якої статури і гнівних філіппік на адресу тих численних домівок, де до неї виявляли недостатню повагу. Однак Ізабеллі довелося зазначити і один з негативних моментів, котрий мав місце зовсім недавно і тому був найкричущішим. Їхня куховарка — молода жінка, яку найняли на час їхнього перебування в Саут-Енді, не змогла второпати, що таке «миска доброї однорідної вівсянки, рідкої, але не дуже». І скільки Ізабелла не замовляла її, вона все одно так і не отримала очікуваного. Розповідь Ізабелли могла спрямувати розмову в небажаному напрямку.

— Ну от! — мовив містер Вудхаус, похитавши головою і зосередивши на дочці погляд, сповнений ніжної турботливості. Для Емми цей вигук означав: «Ну от! Кінця немає сумним наслідкам вашої поїздки до Саут-Енда! Навіть говорити про це не хочеться». Деякий час їй здавалося, що він не буде про це згадувати і що мовчазного споживання їжі буде достатньо, щоб він зосередився на власній «однорідній рідкій вівсянці». Однак минуло декілька хвилин, і він продовжив:

— Я завжди жалкуватиму, що цієї осені ви поїхали на море, замість того, щоб приїхати до нас.

— Але чому ви жалкуватимете, сер? Запевняю вас, ця поїздка принесла дітям багато користі.

— Раз ви вже вирішили їхати до моря, то тоді хоч не до Саут-Енда. Саут-Енд — місце нездорове. Перрі здивувався, що саме на ньому ви зупинили свій вибір.

— Я знаю, що так вважають багато людей, але ж це уявлення є абсолютно хибним, сер. Ми всі почувалися там прекрасно, грязі нам зовсім не дошкуляли; а містер Вінгфілд каже, що вважати Саут-Енд нездоровим місцем — то є хибний погляд. Я впевнена, що на його думку можна покластися, бо він добре розуміється на властивостях повітря, а його брат із сім'єю неодноразово там бували.

— Люба моя, якщо вже ви налаштувалися, то треба було їхати до Кромера. Якось Перрі пробув у Кромері тиждень і запевняє, що це найкращий з усіх морських пляжів. Каже, що там прекрасне відкрите море і дуже чисте повітря. І — наскільки я зрозумів — ви могли б там зняти житло досить далеко від моря — десь за чверть милі від нього — що було б дуже зручно. Не завадило б вам із Перрі порадитися.

— Але ж зважте на різницю у відстані, сер: подумайте тільки, в яку далечінь нам довелося б їхати — приблизно сто миль замість сорока.

— Що ти, люба моя, як каже Перрі, там, де йдеться про здоров'я, всі інші міркування до уваги не беруться; і якщо треба збиратися в дорогу, то не слід вагатися, за сорок миль їхати чи за сто. Краще взагалі нікуди не вирушати і лишитися в Лондоні, ніж за сорок миль потрапити у клімат іще гірший. Саме так Перрі і говорить. Вашу поїздку він вважає дуже необачною.

Еммині спроби зупинити свого батька були марними; і вона не здивувалася, коли при цьому в її зятя урвався терпець і він втрутився у розмову.

— Містер Перрі, — мовив він голосом, сповненим сильного невдоволення, — міг би і не висловлювати своєї думки, доки нею не поцікавляться. Яке йому діло до того, що роблю я і в яку частину узбережжя я повезу свою сім'ю? Сподіваюся, що так само, як і містер Перрі, я маю право керуватися власною думкою. Мені не потрібні ні його вказівки, ні його ліки.

Він зробив паузу і, трохи заспокоївшись, додав, але тепер лише із сухим сарказмом у голосі:

— Якщо містер Перрі скаже мені, як перевезти дружину і п'ятеро дітей на відстань у сто тридцять миль з незручностями і витратами не більшими, ніж при поїздці на відстань у сорок миль, то я — так само, як і він, — волітиму їздити до Кромера, а не до Саут-Енда.

— Саме так! — скрикнув містер Найтлі, вдало підключившись до розмови, — нічого не скажеш, це дійсно важливе міркування. Але, Джоне, повернімося до розмови про мою ідею перенести стежку, що веде до Ленема, трохи праворуч, аби вона не проходила через наші луки: я не бачу тут ніяких ускладнень. Я не брався б за цю справу, якби через неї виникли якісь незручності для мешканців Гайбері, але коли згадати, де наразі проходить ця стежка… Однак найліпшим доказом тут можуть бути лише мапи. Сподіваюсь, що завтра вранці ми зустрінемося в Еббі і проглянемо їх, а потім ти скажеш мені свою думку з цього приводу.

Містера Вудхауса не на жарт засмутили отакі різкі висловлювання на адресу його приятеля Перрі, якому він — хоча й мимоволі — насправді часто приписував багато власних виразів і почуттів, однак заспокійлива увага його дочок поступово зняла напруженість, а підвищена пильність одного брата і більша стриманість другого унеможливила її повторне виникнення.

Розділ 13

Не було на світі людини щасливішої за місіс Найтлі під час її нетривалих відвідин Гартфілда, коли вона щоранку обходила старих знайомих зі своїми п'ятьма дітьми, а щовечора обговорювала події дня з батьком та сестрою. І бажала тільки одного: щоби дні не спливали так швидко. Це був прекрасний візит — захоплюючий саме завдяки своїй нетривалості.

Загалом вечорами вони були менш зайняті друзями, ніж уранці, до того ж на них чекало ще одне солідне спілкування за обіднім столом — причому в гостях, — уникнути якого не було ніякої можливості, незважаючи на Різдво. Містер Вестон ніяких відмов і слухати не хотів: одного дня всі вони мають пообідати в Рендоллзі. Навіть містера Вудхауса вдалося переконати в можливості такої події як альтернативи розмежуванню товариства.

Він міг би послатися на пов'язані з поїздкою труднощі, але карета і коні його зятя й дочки були в Гартфілді, тому особливих проблем тут не очікувалось, а коли б вони навіть і виникли, то все одно навряд чи змогли би спричинитися до якихось сумнівів щодо поїздки; крім того, Еммі недовго довелося переконувати батька, що в одній із карет запросто може знайтися місце і для Гаррієт.

Гаррієт, містера Елтона і містера Найтлі — як друзів родини — теж запросили до обіду; вирушати треба було рано і малою кількістю: звички та уподобання містера Вудхауса в усьому бралися до уваги.

Вечір напередодні цієї великої події (а виїзд містера Вудхауса на обід у гостях, та ще й двадцять четвертого грудня був дійсно великою подією) Гаррієт провела в Гартфілді, а додому пішла, почуваючись від застуди настільки погано, що якби не її наполегливе бажання довіритися піклуванням місіс Годдард, то Емма ні за що не відпустила б її. Емма навідалася до неї наступного дня і переконалася, що дівчині не судилося потрапити на обід у Рендоллзі. Гаррієт сильно лихоманило, і в неї дуже боліло горло; місіс Годдард ніжно і дбайливо доглядала її та говорила про необхідність викликати містера Перрі. Сама ж Гаррієт була настільки хворою і пригніченою, що не могла суперечити авторитетному висновку, через який вона — попри всі свої сльози — втратила можливість брати участь у цій захоплюючій події.

Емма просиділа з Гаррієт скільки змогла, доглядаючи за нею тоді, коли місіс Годдард відлучалась у невідкладних справах. Змальовуючи їй смуток, який охопить містера Елтона, коли той дізнається про її хворобу, вона намагалася підбадьорити дівчину. Потім пішла, переконавшись, що Гаррієт більш-менш заспокоїлась і увірувала в те, що містер Елтон під час різдвяного обіду просто місця собі не знаходитиме, а всі інші дуже за нею скучатимуть. Не встигла вона далеко відійти від дверей закладу місіс Годдард, як їй зустрівся містер Елтон власною персоною, котрий, очевидно, прямував саме до пансіону. Коли ж вони повільно пішли далі, зайняті розмовою про хвору Гаррієт — а про неї містер Елтон, прочувши про сильну застуду, якраз і йшов спитатися, щоби потім розповісти в Гартфілді про стан її здоров'я, — їх перейняв містер Джон Найтлі, що повертався зі своїх щоденних відвідин Донвелла. Із ним були двійко його старших хлопчиків, чиї обличчя, що пашіли здоров'ям, демонстрували всіляку корисність сільських прогулянок і явно вказували на те, що смаженій баранині та рисовому пудингу, до яких вони поспішали додому, вік відведено короткий. Вони приєдналися до товариства і далі пішли разом. Емма саме розповідала про хворобу своєї подруги: «Сильне запалення горла, дуже висока температура, прискорений слабкий пульс і тому подібне; крім того, вона із занепокоєнням довідалася від місіс Годдард, що Гаррієт схильна до сильних запалень горла і часто тривожила ними хазяйку пансіону». Почувши таке, містер Елтон сам стривожився і вигукнув:

— Запалення горла! Сподіваюсь, не заразне. Не якась гнійна інфекція. Перрі оглянув її? Ви ж дивіться, турбуйтеся про своє здоров'я так само, як і про здоров'я вашої подруги! Благаю вас, не ризикуйте. Чому Перрі не приїздить оглянути її?

Емма, котра насправді зовсім не була наляканою, пом'якшила це надмірне занепокоєння, запевнивши містера Елтона, що досвідчена місіс Годдард належно подбає про Гаррієт; але оскільки вона була зацікавлена в тому, щоб певна міра такого занепокоєння зберігалась, і воліла радше всіляко підтримувати його, ніж навпаки, то через деякий час — наче між іншим — вона додала:

— Сьогодні так холодно — просто жах! Здається, от-от піде сніг. Якби треба було їхати в інше місце і до інших людей, то я скоріше воліла б нікуди не вирушати і залишитися вдома — та ще й батька від говорити. Та оскільки сам він уже вирішив їхати, і погода не видається йому холодною, то краще я не втручатимусь, бо знаю, що для містера і місіс Вестон це буде великим розчаруванням. Але повірте моєму слову, містере Елтон, на вашому місці я б вибачилась і не поїхала. Мені здається, що у вас уже хрипкуватий голос, а якщо взяти до уваги завтрашню потребу в численних розмовах і неминучу втому опісля, то не зайвим було б обачливо потурбуватися про себе і лишитися вдома.

Схоже, що містер Елтон розгубився і не знав, як відповісти; а саме так воно й було: хоча його і втішала така увага з боку красуні Емми і йому була несила встояти проти спокуси виконати будь-яку її пораду, він — з іншого боку — не мав ані найменшого наміру відмовлятись од візиту. Емма ж, надто нетерпляча і надто заклопотана своїми упередженими уявленнями та заздалегідь вибудованими планами, була вже нездатною прислухатися до його слів безпристрасно чи придивлятися до нього неупереджено. Тому вона цілком задовольнилася тим, що містер Елтон, погоджуючись з нею, щось промимрив про «дійсно дуже холодну, просто надзвичайно холодну погоду», і пішла собі далі, радіючи з того, що допомогла йому позбутися необхідності їхати до Рендоллза і забезпечила можливість увечері щогодини посилати людей до Гаррієт, аби ті питалися про її здоров'я.

— Ви чините абсолютно правильно, — сказала вона. — А ми за вас вибачимося перед Вестонами.

Та не встигла вона вимовити ці слова, як почула, що її зять люб'язно пропонує йому місце у своїй кареті, якщо погода буде для містера Елтона єдиною перепоною, а містер Елтон — уявіть собі! — швиденько і радісно це запрошення приймає. Справу було зроблено: містер Елтон теж мав їхати, і ніколи його широке, красиве обличчя не виражало задоволення більшого, ніж у цей момент; ніколи не була його посмішка такою радісною, а очі не сяяли таким тріумфом, як тоді, коли він після цього на неї поглянув.

«От тобі й на, — мовила вона подумки. — Що за дивина така! Я йому дала можливість уникнути поїздки, а він, забувши про хвору Гаррієт, все одно прагне потрапити в товариство! Це дійсно дуже дивно! Мабуть, багато чоловіків, особливо неодружених, мають таку схильність — таку пристрасть: їздити в гості на обід; обіднє спілкування посідає таке високе місце серед їхніх розваг, їхніх занять, що перетворилося на питання честі, майже обов'язок. Тому все інше поступається перед ним — і це, напевне, стосується й містера Елтона. Надзвичайно достойний, люб'язний і приємний молодий чоловік, поза всякими сумнівами до безтями закоханий у Гаррієт, — і той не може відповісти відмовою на запрошення, змушений їхати на обід, куди б його не запросили! Що за дивна штука — любов! Він навіть готовий приписати Гаррієт наявність кмітливого розуму, але не зможе заради неї відмовитися від поїздки на обід».

Незабаром містер Елтон полишив їх, і Емма не могла не віддати йому належне, коли при розлученні він із великою теплотою в голосі згадав про Гаррієт і запевнив її, що перед тим, як матиме щастя зустріти її знов, неодмінно зайде до місіс Годдард, аби спитатися про здоров'я її красуні подруги і — як він сподівається — почути підбадьорливі новини. Його ж прощальні зітхання і усмішки знову налаштували її прихильно до нього.

Декілька хвилин панувала повна тиша, а потім Джон Найтлі мовив:

— Ніколи в житті не бачив людини, котра б сильніше за містера Елтона прагнула справити гарне враження. Перед жінками він, бідолашний, аж надривається. Із чоловіками може поводитися раціонально і природно, але коли йому треба сподобатися жінці, то тут старається з усіх сил, використовує кожну рису обличчя.

— Манери містера Елтона не бездоганні, — відповіла Емма. — Але коли є бажання догодити і сподобатися, то слід виявляти поблажливість, і багато хто значною мірою це й робить. Коли чоловік із посередніми здібностями старається щосили, він завжди братиме гору над схильним до байдикування генієм. Не можна належним чином не поцінувати ту бездоганно добру вдачу і ласкаву запобігливість, що притаманні містеру Елтону.

– І дійсно, — відразу ж підхопив містер Джон Найтлі з деяким лукавством у голосі, — здається, що саме на вас він свою ласкаву запобігливість і спрямовує.

— На мене? — відповіла вона зі здивованою усмішкою. — Невже ви дійсно гадаєте, що я є об'єктом прагнень містера Елтона?

— По правді кажучи, Еммо, така думка у мене з'являлась; а якщо вона ніколи не з'являлась у вас, то раджу тепер узяти її до уваги.

— Містер Елтон — і кохає мене?! Що за нісенітниця така!

— Я не стверджую цього напевне; але краще вам розібратися, так це чи ні, і відповідним чином скоригувати свою поведінку. Мені здається, що ваші манери його заохочують. Я кажу це як друг, Еммо. Раджу вам озирнутися довкола себе та розібратись у своїх вчинках і намірах.

— Дякую, але запевняю вас: ви помиляєтеся. Містер Елтон і я — добрі друзі, тільки й того, — мовила Емма і пішла далі, розмірковуючи про непорозуміння, що часто спричиняються недостатнім знанням ситуації, і про помилки, яких приречені припускатися люди з претензіями на непогрішимість суджень; вона була невдоволена тим, що зять визнав її нетямущою і необізнаною, такою, що потребує поради. Більше він не сказав нічого.

Містер Вудхаус так рішуче налаштувався їхати в гості, що, незважаючи на зростаючу холоднечу, здається, і не збирався від неї ховатись, і, врешті-решт, хвилина в хвилину вирушив у дорогу власною каретою зі своєю старшою дочкою, причому про погоду турбувавсь явно менше за своїх попутників. Він був надто зачудований самим фактом своєї поїздки і сповнений усвідомлення тієї радості, яку викличе його приїзд до Рендоллза, щоб помічати холод, і надто тепло вдягнений, аби його відчувати. Однак холод був дійсно сильний; і коли в дорогу вирушав другий екіпаж, то вже падали перші нечисленні сніжинки, а небо було таким нахмареним, що, здається, бракувало лише теплішого повітря, аби навколишній світ вельми швидко став надзвичайно білим.

Емма швидко переконалася, що її попутник був далеко не в найкращому настрої. Підготовка до виїзду і сам виїзд у таку погоду, необхідність пожертвувати спілкуванням з дітьми заради поїздки на обід — все це було нещастям або принаймні великою незручністю, з якою містер Джон Найтлі ніяк не міг змиритися. Він не очікував від цього візиту нічого такого, заради чого варто було б їхати взагалі, і всю дорогу до будинку священика тільки те й робив, що висловлював своє невдоволення.

— Яку ж високу думку про себе треба мати цьому чоловіку, — мовив він, — аби змушувати людей полишати свої теплі домівки і вирушати в таку ось погоду заради того, щоб із ним зустрітися. Напевне, він вважає себе загальним улюбленцем — не інакше; я б на його місці так не вчинив. Це просто неймовірний абсурд! А ось уже і сніг пішов! Що за дурість така — позбавляти людей можливості сидіти вдома в теплі і що це за дурість — кудись їхати, якщо можна прекрасно залишатися вдома! От якби в такий вечір нас покликали в поїздку невідкладні бізнесові справи або обов'язок, то це видалося б нам тяжким випробуванням! Так ні ж! Ми вирушаємо з власної волі, без будь-яких вибачень, скоріш за все не так тепло вдягнені, як завжди, всупереч голосу природи, який промовляє до людини всім тим, що вона бачить чи відчуває: залишайся вдома і ховай усе, що можеш! І ось ми їдемо, щоби провести п'ять нудних годин у чужому будинку, без перспективи сказати чи почути щось таке, що не було сказане або почуте учора чи не буде сказане або почуте завтра. Подумати тільки: добиратися в погану погоду, повертатися, можливо, в ще гіршу, завдавати клопоту чотирьом слугам і чотирьом коням лише для того, щоб перевезти п'ять нудьгуючих, тремтячих від холоду істот до кімнат іще холодніших і товариства ще гіршого, ніж вони могли мати вдома!

Еммі було несила улесливо погоджуватися зі сказаним (хоча містер Джон Найтлі явно до цього звик) і промовляти щось на кшталт «істинна правда, мій любий», чим, мабуть, зазвичай і займалася під час поїздок його дружина; але їй стало витримки не відповідати взагалі. Підтакувати не хотілося, сваритися — теж; її героїзму вистачило лише на те, щоб мовчати. Вона дала йому можливість висловлюватись, а сама, не розтуляючи губ, крутила в руках лорнет і куталася в покривало.

Вони під'їхали до будинку священика; карету розвернули, підніжку опустили, і вмить до них приєднався містер Елтон — чепурненький, весь вдягнений у чорне, і з усмішкою на обличчі. Емма зраділа, що нарешті тема розмови зміниться. Містер Елтон був уособленням запобігливості й бадьорого настрою; його радісно-ввічливе поводження навело її на думку, що, може, він отримав зовсім не такі новини про Гаррієт, як ті, що дійшли до неї. Вона посилала спитатися про хвору, коли вдягалась, і відповідь була така: «В основному — так само, не краще».

— Новини, що сповістили мені від місіс Годдард, були не такими втішними, як я сподівалася: «Гаррієт не стало краще» — ось що почула я.

Його обличчя відразу ж витягнулось; а коли він заговорив, то в його голосі почулося сильне співчуття і занепокоєння.

— Який жаль! Я з прикрістю дізнався… Тільки-но збирався вам розповісти, що коли я прийшов до закладу місіс Годдард — до речі, саме перед тим, як перевдягнутися до обіду, — то мені сказали, що міс Сміт зовсім не стало краще, а навпаки — навіть гірше. Я дуже засмутився і стурбувався, бо до того моменту тішив себе думкою, що її стан поліпшиться після тих підбадьорливих ліків, котрі, наскільки мені відомо, вона прийняла сьогодні вранці.

Емма усміхнулась у відповідь:

— Сподіваюся, мій візит підбадьорив її та допоміг їй у тому, що стосується нервової сторони її захворювання; але навіть я не вмію заговорювати хворе горло. Вона і справді сильно застудилася. Як ви, мабуть, уже чули, її оглядав містер Перрі.

— Так, мені здавалося… тобто ні, не чув…

— Йому часто доводилося лікувати Гаррієт, коли у неї боліло горло, і тому сподіваюся, що завтра ми почуємо більш утішну новину. Але все ж мене не полишає занепокоєння. Така втрата для нашого сьогоднішнього товариства!

— Саме так, це дійсно жахлива втрата! її відсутність відчуватиметься протягом усього вечора.

То були дуже доречні слова, супроводжувані справді сумним зітханням; але все одно цей сум мав бути тривалішим. Емма навіть розсердилася, коли всього лише за півхвилини потому він перейшов на іншу тему, і голос його був сповнений жвавості й задоволення.

— Який чудовий винахід — використання овчини у каретах! — сказав він. — Завдяки цьому вони стають такими комфортабельними! Завдяки таким застережним засобам замерзнути просто неможливо. Сучасні вигадки дійсно роблять карету джентльмена абсолютно досконалою. Вона так добре відгороджує і захищає людину від погоди, що жоден подув повітря не проникне всередину без дозволу. На погоду можна не зважати зовсім. Сьогодні ввечері дуже холодно — але в цій кареті це не має для нас ніякого значення. Ба! Знову сніг пішов.

— Дійсно, — відказав Джон Найтлі, — і здається, що буде його сьогодні багато.

— Типово різдвяна погода! — зазначив містер Елтон. — Цілком відповідає порі року; нам іще дуже поталанило, що це не почалося вчора, бо унеможливило б нашу сьогоднішню зустріч. А таке запросто могло трапитися, бо містер Вудхаус навряд чи насмілився б їхати, якби випав глибокий сніг. Але наразі це не має значення. Тепер дійсно вдала пора для дружніх зустрічей. На Різдво люди запрошують у гості своїх приятелів, і людей мало хвилює навіть найгірша погода. Якось мене замело на тиждень у будинку мого друга. Це була така незрівнянна насолода! Я поїхав до нього тільки на один вечір, а вибратися зміг лише через тиждень.

Вираз обличчя містера Джона Найтлі свідчив, що подібна насолода — явно не для нього, тому він коротко і стримано мовив:

— Сподіваюся, що нас не замете на тиждень у Рендоллзі.

Іншим разом такий хід розмови, може, і сподобався б Еммі, але вона була настільки спантеличена піднесеним настроєм містера Елтона, що нічого, крім сердитості, відчувати не могла. Здається, що, тішачись наперед приємним товариством, він зовсім забув про Гаррієт.

— Певна річ, там гарно натоплять до нашого приїзду, — продовжував він, — і створять для нас максимально можливий комфорт. Містер і місіс Вестон — такі чудові люди! Місіс Вестон узагалі вище будь-яких похвал, а її чоловік має якраз ті риси, що дуже цінуються в людях: гостинність і товариськість. Це буде вечірка у вузькому колі, однак найприємнішими є саме ті вечірки, де збирається тісне коло обраних друзів. У вітальні містера Вестона можуть комфортно розміститися не більше десяти людей; і я, зі свого боку, волів би в таких умовах, щоб нам бракувало двох, а не навпаки — щоб ми мали двох зайвих. Гадаю, що ви погодитеся зі мною, — звернувши до Емми своє люб'язно усміхнене обличчя, — думаю, ви схвально поставитеся до моїх слів, хоча містер Найтлі, звикнувши до багатолюдних прийомів у Лондоні, може і не розділяти нашого настрою.

— Мені невідомо, що то таке — багатолюдні лондонські прийоми, добродію. Я ніколи не обідаю в гостях.

— Та невже! — тоном, сповненим здивування і жалю. — Я і гадки не мав, що робота юриста — це така каторга. Нічого, сер! Прийде час, і вам за все це відплатиться: ви матимете мало роботи і багато утіх.

— Моя перша утіха, — відповів Джон Найтлі, коли вони в'їжджали у ворота, — полягатиме в тому, щоб цілим і неушкодженим повернутися до Гартфілда.

Розділ 14

Кожному із джентльменів довелося дещо скоригувати вираз обличчя, коли вони зайшли до вітальні Вестонів: містеру Елтону необхідно було деякою мірою приховати свою радість, а містеру Джону Найтлі — свій поганий настрій. Щоб виглядати доречно, містер Елтон був змушений усміхатися менше, а містер Джон Найтлі — більше. Емма поводилася так, як підказувало їй власне єство, і тому свого задоволення не приховувала. Зустріч із подружжям Вестонів дійсно була для неї великою радістю. До містера Вестона вона ставилася надзвичайно прихильно, а щодо його дружини, то не було у світі людини, з якою вона могла б поговорити так невимушено, як із нею, людини, якій вона могла б розповісти — з цілковитою упевненістю, що її завжди з цікавістю вислухають і завжди зрозуміють — про свої та батькові справи, плани, труднощі та втіхи. Все, що стосувалося Гартфілда, викликало жвавий інтерес місіс Вестон, і півгодини безперервного обговорення всіх тих дрібних справ, од яких залежить щоденна радість приватного життя, стали для кожної з них першим із отриманих ними задоволень.

Мабуть, такої насолоди не спромігся б надати і увесь проведений в гостях вечір, котрий не міг іти ні в яке порівняння з цими тридцятьма хвилинами. Емма отримувала задоволення від одного лише вигляду місіс Вестон, від її усмішки, її дотику і її голосу. Вона вирішила якомога менше думати про дивацтва містера Елтона чи якусь іншу неприємність і отримувати максимум задоволення від усього, що здатне було його надати.

Застуду, на яку Гаррієт мала нещастя захворіти, встигли детально обговорити ще до Емминого прибуття. Містер Вудхаус, зручно вмостившись у кріслі, мав достатньо часу, щоб розповісти про неї, а також про те, як вони з Ізабеллою добиралися і що Емма має приїхати слідом за ними. Він саме встиг висловити своє задоволення тим, що Джеймс матиме змогу побачитися з дочкою, коли зайшла решта гостей, і місіс Вестон, котра була майже повністю поглинута необхідністю приділяти містеру Вудхаусу увагу, отримала, нарешті, можливість відвернутись і привітати свою любу Емму.

Емма з прикрістю виявила, що її наміри на деякий час забути про містера Елтона не справдилися, бо він чомусь опинився поруч із нею після того, як усі розсілися. І не тільки торкався її ліктя, а й набридливо виставляв перед нею свою радісну фізіономію, запопадливо звертаючись до неї з кожного приводу; тим часом їй важко було позбутися думок про його дивну байдужість до Гаррієт. Вона не могла забути про нього, бо він поводився так, що внутрішній голос не міг не питати її: «А може, мій зять дійсно має рацію? Може, цей чоловік і справді починає переносити свої почуття з Гаррієт на мене? Неймовірний абсурд!» Однак він так турбувався, щоб їй було тепло, так активно розпитував про її батька і висловлював таке захоплення місіс Вестон, а потім із такою ревністю і такою необізнаністю почав вихваляти її малюнки, що і дійсно був дуже схожий на людину, яка ось-ось зізнається в коханні. Їй довелося докласти чималих зусиль, щоб у відповідь на такий вилив почуттів утриматися в рамках гарних манер. Заради самої себе їй не варто було виявляти грубість, заради ж Гаррієт — сподіваючись, що все ще владнається, — вона почала поводитися підкреслено ввічливо. Однак це далося їй нелегко, бо саме в розпал тих нісенітниць, які плів містер Елтон, інші говорили про дещо цікаве, про що і їй дуже хотілося б послухати. Вона почула достатньо, аби зрозуміти, що містер Вестон розповідав якісь новини про свого сина; вона почула, як слова «мій син» і «Френк» були мовлені декілька разів підряд; а з перехоплених уривків мовленого здогадалася, що містер Вестон розповідав про майбутній візит свого сина, котрий ось-ось мав відбутися. Але поки їй вдалося угамувати містера Елтона, ця тема була повністю полишена і тому будь-яке питання, котре б до неї повертало, було б недоречним.

Сталося так, що, попри твердий намір Емми ніколи не виходити заміж, щось було в імені містера Френка Черчілля і в уявленні про нього таке, що завжди викликало її інтерес. Їй часто спадало на думку — особливо після одруження його батька з міс Тейлор — що коли б їй уже довелося вийти заміж, то він якраз підійшов би їй за віком, вдачею і становищем. Виходило так, що, являючи немов сполучну ланку між двома родинами, він самою долею був призначений саме для неї. Їй здавалося, що всі, хто їх знали, не могли не думати про можливість такого шлюбу. В тому, що містер і місіс Вестон теж думали про таку можливість, вона не сумнівалась анітрохи; і хоча не збиралася під впливом Френка Черчілля чи під впливом когось іншого міняти свій дуже зручний і вигідний незаміжній статус на якийсь інший, котрий, на її думку, неодмінно був би гіршим, їй усе одно дуже хотілося з ним зустрітися. Еммі здавалося, що він обов'язково їй сподобається, а вона — йому (ну хоч трохи!); вона тішилася думкою про те, що в уяві їхніх друзів вони постають подружньою парою.

При подібних її думках залицяння містера Елтона були катастрофічно невчасними й недоречними; але їй вдавалося виглядати дуже ввічливою, хоча насправді вона була сильно роздратованою. Емма заспокоювала себе тим, що залишок вечора ніяк не зможе минути без того, щоб ця сама тема — або ж її суть — не виникла знову з ініціативи щиросердого містера Вестона. Так воно й сталося: коли їй поталанило позбутися містера Елтона і вона опинилася за обіднім столом поруч із містером Вестоном, той скористався першою ж вільною од виконання своїх обов'язків гостинного господаря хвилиною, першим же перепочинком після нарізання сідла барана, щоби сказати їй:

— До потрібної кількості не вистачає лише двох людей. Хотілося б мені бачити тут іще двох: вашу гарненьку подружку, міс Сміт, і мого сина — отоді я б міг сказати, що ми маємо якраз потрібну кількість гостей. Ви, мабуть, не чули, як у вітальні я розповідав, що ми очікуємо на приїзд Френка? Сьогодні вранці я отримав од нього листа, де він каже, що буде в нас через два тижні.

Емма висловила задоволення саме тією мірою, яку допускали правила гарного тону, і цілковито погодилась із тим твердженням, що для повноти їхньої компанії не вистачає лише містера Френка Черчілля і міс Сміт.

— Він збирається приїхати до нас іще з вересня, — продовжив містер Вестон. — У кожному листі Френк багато про це писав; але він не може розпоряджатися власним часом. Йому доводиться догоджати тим, кому догоджати треба неодмінно і кому, між нами кажучи, інколи можна догодити лише за рахунок численних поступок і пожертв. Але зараз я вже не сумніваюся, що він буде в нас десь на другому тижні січня.

— Уявляю, як ви зрадієте! А місіс Вестон так не терпиться познайомитися з ним, що вона, напевне, зрадіє так само, як і ви.

— Звичайно ж зрадіє, але вона думає, що йому знову доведеться відкласти візит. У неї нема такої впевненості у його приїзді, як у мене; але ж вона й не знає всіх обставин так добре, як я. Бачите, справа полягає в тому, що — але це тільки між нами: я й не заїкався про це у вітальні; знаєте, кожна сім'я має свої секрети — так от, справа полягає в тому, що на січень до Енскума запрошено групу друзів і що приїзд мого сина залежить од того, чи не буде відкладено їхній візит. Інакше Френк і не рипнеться. Але я знаю напевне, що цей візит відстрочать, бо одна дама, чиє слово має в Енскумі певну вагу, недолюблює ту сім'ю, яка має приїхати. І хоча вважається за необхідне раз на два чи три роки запрошувати їх, приїзд завжди під якимось приводом відкладають, коли справа доходить до конкретної дати. Тут я не маю ані найменших сумнівів. І так само впевнений у тому, що побачу Френка в нас іще до середини січня, як упевнений у тому, що тут сиджу; але вашій добрій приятельці, — кивнувши головою в напрямку протилежного кінця столу, — настільки невластиві примхи, і настільки рідко їй доводилося мати з ними справу в Гартфілді, що вона нездатна враховувати їхній вплив, як це вже давно звик робити я.

— Шкода, що в цій справі немає повної впевненості, — відповіла Емма, — але я схильна пристати до вашої думки, містере Вестон. Коли ви вважаєте, що він приїде, то так само вважатиму і я, бо ви добре знаєте Енскум.

— Отож — я маю певне право на таку думку, хоча жодного разу в житті там не був… Дивна вона людина! Та з огляду на Френка я ніколи не дозволяю собі говорити про неї зле, бо твердо переконаний у тому, що вона його дуже любить. Колись я гадав, що вона не здатна любити нікого, крім себе; але до нього вона завжди ставилася доброзичливо, по-своєму, звичайно ж: потурала його маленьким примхам та капризам, навзамін очікуючи, що він чинитиме так, як їй забажається. І те, що він спромігся викликати до себе таку прихильність, робить йому честь; бо — між нами кажучи — з усіма іншими людьми вона поводиться, як мегера і як людина, у котрої замість серця — камінь.

Еммі так сподобалася ця тема, що вона продовжила її обговорення з місіс Вестон, коли дами перейшли до вітальні. Вона побажала, щоб перша її зустріч із Френком принесла радість, однак зазначила, що — наскільки вона розуміється на подібних справах — така зустріч скоріш за все спричиниться до певного нервового напруження. Місіс Вестон із цим погодилась, але додала про своє бажання мати певність, що їй доведеться пережити пов'язані з першою зустріччю незручності саме в зазначений час: «Я не переконана, що він приїде. Я налаштована не так оптимістично, як містер Вестон, і маю сильні побоювання, що все це скінчиться нічим. Гадаю, що містер Вестон розповів вам про стан справ докладно».

— Авжеж — здається, що все залежить від поганого настрою місіс Черчілль, котрий є найпередбачуванішою річчю у світі.

— Люба Еммо! — всміхнулася у відповідь місіс Вестон. — Чи може бути передбачуваною примха? — Потім, звертаючись до Ізабелли, котра раніше не брала участі у цій розмові, продовжила: — Моя люба місіс Найтлі, ви, напевне, знаєте, що ми далеко не так упевнені у приїзді містера Френка Черчілля, як його батько. Це залежить цілковито від настрою і доброї волі його тітки, коротше кажучи — від її вдачі. З вами я можу бути відвертою, бо ви мені як дві доньки. Місіс Черчілль править Енскумом як цариця, і характер у неї дуже примхливий та непередбачуваний; тому очікуваний нині візит Френка залежить від її бажання відпустити його.

— Ото вже ця місіс Черчілль! Усі знають про місіс Черчілль, — відповіла Ізабелла. — Я завжди думаю про цього бідолашного молодого чоловіка не інакше, як із великим співчуттям. Напевне, це так жахливо — весь час жити поруч із особою, що має кепський характер! На щастя, нам не довелося зазнати нічого подібного; але впевнена, що це не життя, а суцільне страждання. Це таке благословення, що вона ніколи не мала дітей! Маленькі бідолахи, якими нещасними вона зробила б їх!

Еммі хотілося залишитися з місіс Вестон наодинці. Тоді їй вдалося б почути більше: місіс Вестон говорила б із нею з тією долею відвертості, на яку б вона ніколи не наважилася при Ізабеллі, і навряд чи стала би приховувати від неї те, що стосувалося Черчіллів, за винятком хіба що того інстинктивного уявлення про Френка, котре сформувалося під впливом її фантазії. Але наразі сказати вже було нічого. Невдовзі містер Вудхаус, наслідуючи їхній приклад, теж перейшов до вітальні. Він не міг довго витримати тривалих післяобідніх посиденьок, бо вони були для нього надмірним обмеженням. Вино і розмови цікавили його мало, і він радо перебрався до тих, із ким він завжди почувався комфортно.

Однак, коли він був зайнятий розмовою з Ізабеллою, Емма знайшла-таки можливість сказати:

— Значить, ви аж ніяк не вважаєте візит вашого сина вирішеною справою. Мені дуже шкода. Перше знайомство — річ завжди незручна, коли б воно не відбулося; і тому чим швидше воно трапиться — тим краще.

— Авжеж, і кожна відстрочка змушує ще більше боятися можливих нових відстрочок. Навіть якщо приїзд цієї сім'ї — Брейтвейтів — буде відкладено, боюсь, що все одно знайдеться якийсь привід нас розчарувати. Мені неможливо навіть уявити якесь небажання з його боку; але я переконана у сильному небажанні Черчіллів відпустити його. Вони ревнують його. Навіть його повага до свого батька викликає у них ревнощі. Коротше кажучи, я не можу бути впевненою у його приїзді і не хочу, щоб містер Вестон був тут таким оптимістом.

— Він мусить приїхати, — мовила Емма. — Нехай хоч на пару днів — але все одно мусить; навряд чи можна припустити, що молодому чоловікові таке не під силу. Молоду жінку, опинись вона в поганих руках, іще можна якось залякувати і тримати подалі від тих, із ким вона хоче бути; але неможливо збагнути, як молодого чоловіка можна обмежувати так, що він навіть не має можливості провести тиждень у свого батька, якщо на те буде його бажання.

— Для того, аби вирішувати, що Френк може робити, а що — ні, треба побувати в Енскумі і знати звичаї цієї родини, — відповіла місіс Вестон. — Мабуть, з такою ж обережністю слід також судити й про поведінку будь-кого з будь-якої сім'ї; але впевнена, що Енскум не можна міряти загальними мірками, бо місіс Черчілль є дуже і дуже нерозважливою, і все підкоряє своїй волі.

— Але ж вона в захваті від свого племінника: він її улюбленець. Тому, відповідно до моїх уявлень про місіс Черчілль, цілком природно було би припустити, що коли вона не робить нічого для комфорту свого чоловіка, якому завдячує всім і який терпить її нескінченні примхи, то тоді вона часто мусить керуватися бажаннями свого племінника, якому не завдячує зовсім нічим.

— Люба моя Еммо, не намагайтеся — з вашою лагідною вдачею — зрозуміти вдачу лиху або визначити для неї якісь правила: облиште її розпоряджатися самою собою. Я не сумніваюся, що часом Френк чинить значний вплив; але для нього не існує ніякої можливості визначити заздалегідь, коли саме він цей вплив зможе вчинити.

Емма вислухала, а потім холодним тоном мовила:

— Я не заспокоюся, доки він сюди не приїде.

— Може, в деяких моментах він дійсно має сильний вплив, — продовжила місіс Вестон, — а в інших — дуже незначний; так от: серед тих моментів, у яких вона перебуває поза його впливом, скоріш за все якраз і є ті, котрі визначають можливість його приїзду до нас.

Розділ 15

Невдовзі містеру Вудхаусу надійшов час пити чай; після того, як він попив чаю, йому надійшов час їхати додому, і три його співрозмовниці — доки до кімнати не зайшли інші джентльмени — щосили намагалися не дати йому за розмовами помітити, що година вже пізня. Містер Вестон — чоловік компанійський і говірливий, був далеко не прихильником ранніх розставань; але нарешті компанія, що сиділа у вітальні, отримала-таки поповнення. Одним із перших увійшов містер Елтон, який перебував у гарному настрої. Місіс Вестон і Емма сиділи разом на дивані. Він негайно до них приєднався і без будь-якого запрошення всівся поміж ними.

У Емми теж був гарний настрій, викликаний задоволенням од передчуття приїзду містера Френка Черчілля, і тому вона воліла забути недавню недоречну поведінку містера Елтона і хотіла ставитися до нього з такою ж доброзичливістю, як і раніше; а оскільки першою, про кого він заговорив, була Гаррієт, то вона приготувалася слухати його з щонайприязнішою усмішкою.

Він висловив свою надзвичайну стурбованість станом здоров'я її подруги — її прекрасної, чарівливої, люб'язної подруги. Що нового? Чи не довідалася вона чогось нового про Гаррієт уже після приїзду до Рендоллза? Він такий стурбований… Не стане приховувати, що сам характер хвороби викликав у нього сильне занепокоєння. В такому от дуже сприятливому для себе дусі містер Елтон і проговорив деякий час, не стільки прислухаючись до відповідей з її боку, скільки висловлюючи добре розуміння тієї небезпеки, яку несла з собою сильна ангіна; тому Емма готова була виявити поблажливість і простити йому недавні огріхи.

Та ось у його словах окреслився зовсім інший зміст: раптом виявилося, що його більше лякає сильна ангіна в неї, ніж у Гаррієт, що він не стільки боїться, аби у Гаррієт не було інфекції, скільки — щоб інфекції не було в неї. З неабияким запалом почав він умовляти її припинити — принаймні зараз — відвідування хворої в її кімнаті та благати, щоб вона пообіцяла йому не вдаватися до таких небезпечних кроків, доки він не побачиться з містером Перрі та не дізнається про його думку з цього приводу. І хоча вона намагалася відбутися жартами і повернути розмову в потрібне русло, їй ніяк не вдавалося покласти край його виявам надзвичайної турботи про неї. Вона була роздратована. Нікуди було правди діти: дійсно виглядало так, наче він щосили намагається продемонструвати свою закоханість у неї, а не в Гаррієт; коли це так, то яка це жахлива і гідна всілякого презирства легковажна мінливість! Він звернувся до міс Вестон, благаючи її про допомогу — чи не надасть вона йому своєї підтримки? Чи не підсилить вона його доказів своїми, щоб умовити міс Вудхаус не ходити до пансіону місіс Годдард, доки не буде повної впевненості, що хвороба міс Сміт не має інфекційного характеру? Він заспокоїться тільки тоді, коли йому дадуть обіцянку — чи не допоможе вона йому її отримати?

— Така дбайлива до інших і така недбала до себе! — продовжував він. — Хотіла, щоб я залишився сьогодні вдома лікувати свою застуду, однак не хоче дати обіцянку не ризикувати, щоб самій не захворіти гострим запаленням горла! Хіба це справедливо, місіс Вестон? Розсудіть нас. Чи не маю я певного права скаржитися? Я переконаний, що ви з люб'язною готовністю мені допоможете.

Емма побачила здивування в очах місіс Вестон і відчула, що це здивування є дуже сильним, бо самим висловлюванням та самою манерою свого звернення містер Елтон привласнював собі першочергове право опікуватися її проблемами; сама ж вона була надто роздратована та ображена, щоб дати зрозумілу відповідь по суті. Вона тільки зміряла його поглядом; але це був такий погляд, що — за її задумом — мав привести його до тями. Потім вона підвелася з дивана і, пересівши до своєї сестри, перенесла на неї всю свою увагу.

Наступна тема виникла так швидко, що Емма не мала часу дізнатись, як містер Елтон сприйняв її докір, бо до кімнати зайшов містер Найтлі. Він тільки-но розвідав погоду і сповістив, що землю вкрив сніг і що сніговий покрив швидко збільшується і сильно мете. Завершуючи розповідь, він звернувся до містера Вудхауса:

— Нічого не скажеш — енергійний початок ваших зимових турбот, сер. Для вашого кучера і коней це щось нове — пробиратися додому крізь завірюху.

Бідолашний містер Вудхаус мовчав, заціпенівши з переляку; зате іншим було що сказати; всі інші висловлювали подив або демонстрували його відсутність, задавали питання або намагалися сказати щось втішне. Місіс Вестон і Емма щиро намагалися його підбадьорити і відвернути увагу від того, що сказав зять, котрий доволі бездушно тріумфував.

— Я був у захваті від вашої рішучості, сер, — мовив він, — мати сміливість виїхати в таку погоду, заздалегідь знаючи, що незабаром піде сніг! Мабуть, усі бачили, що скоро піде сніг. Я захоплююсь вашою мужністю; смію надіятися, що ми благополучно дістанемося додому. Навряд чи дорога стане непроїзною, коли снігопад триватиме ще годину чи дві; ми ж маємо дві карети: якщо одну з них замете в полі, то в нашому розпорядженні буде ще одна. Сподіваюся, що ще до півночі ми цілими й неушкодженими доберемося до Гартфілда.

Містер Вестон, тріумфуючи з іншого приводу, зізнався, що знав про початок снігопаду, але певний час мовчав, аби не налякати містера Вудхауса і не дати йому приводу хутенько від'їхати додому. А про сніг, що випав чи може випасти в кількості, достатній для того, щоб зашкодити їхньому поверненню, навіть говорити несерйозно. На його жаль, зворотній шлях ні з якими труднощами пов'язаний не буде. Особисто він хотів би, щоб дорога стала непроїзною і всі вони затрималися в Рендоллзі; місце можна було б знайти для кожного. Містер Вестон закликав свою дружину погодитися з ним у тому, що, виявивши певну кмітливість, можна всіх розмістити; вона ж насилу уявляла, як це зробити, бо знала, що в будинку є лише дві вільні кімнати.

— Що ж робити, люба моя Еммо, що ж робити? — цей вигук став першою реакцією містера Вудхауса; упродовж деякого часу він тільки те й робив, що повторював цю фразу. За розрадою звернувся до Емми; її запевнення в тому, що ніякої небезпеки немає, що коні у них чудові, кучер також, і що поруч з ними буде багато друзів, трохи його збадьорили.

Старша дочка стривожилася не менше за батька. Страх перед вимушеною затримкою в Рендоллзі, в той час як її діти перебувають у Гартфілді, цілком заволодів її уявою. Вона гадала, що зараз дорогою ще можуть проїхати люди відчайдушні. Перебуваючи в такому душевному стані, що не допускав жодних зволікань, Ізабелла почала енергійно наполягати на тому, щоб її батько та Емма залишились у Рендоллзі, а вони з чоловіком негайно ж вирушили в дорогу, долаючи на своєму шляху всілякі снігові замети.

— Любий, віддай розпорядження, щоб карету подали негайно, — сказала вона. — Гадаю, що коли ми вирушимо негайно, то нам іще вдасться проїхати; у найгіршому разі я зможу вийти з карети і піти пішки. Мені зовсім не страшно. Я здатна подолати навіть половину шляху. Ти ж знаєш, що вдома зможу перевзутися. Від таких прогулянок я не застуджуюсь.

— Та невже! — відповів її чоловік. — Тоді це — найдивовижніша у світі річ, бо взагалі-то ти застуджуєшся від усього. Ви тільки подумайте — йти додому пішки! Гарненько ж ти взута, щоб іти додому, нічого не скажеш. Коням — і тим буде непереливки.

Ізабелла звернулася за підтримкою до місіс Вестон. Та була обома руками «за». Потім Ізабелла підійшла до Емми; але Емма ще плекала надію, що всі вони зможуть проскочити; не встигло обговорення скінчитись, як містер Найтлі, котрий вийшов із кімнати відразу ж після першого повідомлення свого брата про сніг, знову повернувся й розповів, що виходив надвір подивитися погоду і пересвідчився, що будь-які перешкоди для їхнього повернення додому відсутні, коли б вони не забажали, можна їхати — зараз чи через годину. Він виходив аж за алею і трохи пройшовся по дорозі, що веде до Гайбері — ніде глибина снігу не була більшою за півдюйма, а в багатьох місцях він ледве прикривав землю. Наразі подекуди ще падають окремі сніжинки, але хмари вже рідшають і всі ознаки вказують на те, що непогода скоро припиниться. Він бачився з кучером, і вони обидва зійшлися на тому, що боятися нічого.

Ця добра звістка принесла Ізабеллі величезне полегшення, для Емми вона також була не менш приємною, бо батько одразу ж заспокоївся настільки, наскільки дозволяли його слабкі нерви; але збурену тривогу вже не можна було вгамувати настільки, щоб він — продовжуючи залишатися в Рендоллзі — міг почуватися зовсім спокійно. Він удовольнився тим, що наразі повертатися додому було безпечно, але ніщо не могло переконати його в тому, що залишатися — так само безпечно; і доки інші на всі лади до чогось закликали і щось рекомендували, містер Найтлі та Емма вирішили справу кількома стислими фразами:

— Ваш батько все одно хвилюватиметься; чому ви не їдете?

— Я готова, якщо готові інші.

— Мені подзвонити?

— Так, прошу.

Отож містер Найтлі подзвонив і наказав подати карети.

Пройде небагато часу — сподівалася Емма — і одного її неспокійного попутника доправлять до власного будинку, де в нього буде змога прийти до тями і протверезіти, а другий — припинить нервувати і знову набуде душевного спокою після сповненого тягот візиту.

Подали карети: дійти до власного екіпажу і сісти в нього містеру Вудхаусу, котрий у таких випадках завжди був об'єктом першочергової уваги, дбайливо допомогли містер Найтлі і містер Вестон, але ніякі сказані ними слова не заспокоювали його; він знову непокоївся, бачачи сніг, який продовжував падати, і виявивши той прикрий факт, що надворі стояла ніч набагато темніша, ніж він очікував. Він боявся, що повертатися буде дуже важко, боявся, що це не сподобається бідолашній Ізабеллі. А тут іще сердешна Емма в кареті позаду. Він не знав, як їм найліпше вчинити. Їм слід якомога ближче триматися разом — і поговорити з Джеймсом, і наказати йому їхати дуже повільно, не відриваючись од другої карети.

Ізабелла сіла в екіпаж слідом за батьком, а Джон Найтлі, забувши, що він має їхати не з ними, сів разом із нею — що було цілком природно. Отож Емма, яку супроводжував до другої карети містер Елтон, виявила, коли він всівся поруч, що дверцята — як і належить — за ними зачиняють і що їх очікує поїздка тет-а-тет. Коли б не підозри, які він викликав того ж дня, то ця поїздка стала б не тимчасовою неприємністю, а задоволенням; вона б поговорила з ним про Гаррієт, і три чверті милі промайнули б непомітно. Але після того, що сталося, вона воліла б не їхати разом. На думку Емми, містер Елтон випив у гостях забагато доброго вина, і тому вона побоювалася, що дорогою він верзтиме дурниці.

Щоб якомога сильніше стримати його власною поведінкою, вона тут же приготувалася до витончено-спокійної та серйозної розмови про погоду і про ніч; але не встигла почати, не встигли вони минути ворота і приєднатися до іншої карети, як містер Елтон різко обірвав її на півслові і схопив за руку, вимагаючи уваги. Користуючись неоціненною нагодою, він почав несамовито признаватись їй у коханні, висловлюючи почуття, — про які вона, напевно ж, здогадувалася, — зі страхом і обожненням сподіваючись на взаємність і виказуючи готовність померти, якщо йому відмовлять, але тішачи себе тим, що його палка прихильність, його незрівнянне за своєю силою кохання та неземна пристрасть не могли не вплинути на неї; коротше кажучи, він рішуче налаштований на те, що вона, поставившись серйозно до його слів, якнайскоріше пристане на його пропозицію. Отже, це дійсно було так. Не відчуваючи ані найменших докорів сумління, не вибачаючись і не надто ніяковіючи, містер Елтон, колись закоханий у Гаррієт, тепер освідчувався їй. Вона намагалася зупинити його, але марно; він уперто продовжував, доки не виговорився. Якою б роздратованою вона не була, усвідомлення характеру ситуації змусило Емму стримати свої почуття, коли нарешті у неї з'явилася можливість говорити. Їй здавалося, що це глупство наполовину пояснювалося сп'янінням, і тому сподівалася, що воно незабаром минеться. Вона відповіла напівсерйозно і напівграйливо, сподіваючись, що це найліпшим чином відповідатиме тому половинчастому станові, в якому перебував містер Елтон:

— Я просто вражена, містере Елтон. І це ви кажете мені! Ви, мабуть, забуваєтесь і приймаєте мене за мою подругу — я радо передам міс Сміт будь-яку звістку; але, будь ласка, мені нічого подібного більше не кажіть.

— Міс Сміт! Звістка для міс Сміт! Та що ви кажете?! Та невже? — Він повторив її слова з таким нахабством у голосі і розв'язно-удаваним здивуванням, що вона не стрималась і скипіла:

— Містере Елтон, що це за поведінка така! Я маю для неї лише одне пояснення: ви самі не при собі, інакше б не говорили зі мною або з Гаррієт подібним тоном. Тримайте себе в руках і не кажіть більше нічого, а я спробую забути те, що чула.

Та містер Елтон випив якраз достатньо, аби в нього розв'язався язик, але не затьмарився розум. Він чудово розумів, про що говорить; палко заперечивши її підозри як надзвичайно образливі і мимохідь висловивши свою повагу до міс Сміт як до її подруги — але водночас висловивши здивування тим, що про неї згадали взагалі, — містер Елтон повернувся до теми своїх пристрасних почуттів і вимагав негайної позитивної відповіді.

Чим менше вона думала про його нетверезість, тим більше — про його непостійність та зарозуміле нахабство; і, вже менше намагаючись бути ввічливою, відповіла:

— Я більше не маю ніяких підстав для подальших сумнівів. Ви висловилися з цілком достатньою ясністю. Містере Елтон, моє здивування не знає меж. Після тієї поведінки по відношенню до міс Сміт, що свідком її я була протягом останнього місяця, після тих залицянь, котрі я звикла споглядати щодня, звертатися до мене з подібними промовами — це й справді така хиткість характеру, про яку я раніше і подумати не могла! Повірте, сер, мене зовсім не тішить те, що я є об'єктом подібних освідчень.

— Боже праведний! — скрикнув містер Елтон. — Що означають ваші слова? До чого тут міс Сміт! Ніколи в житті я не думав про неї, ніколи не звертав на неї уваги інакше, ніж як на вашу подругу, ніколи не цікавився нею інакше, ніж як вашою подругою. А коли їй щось приверзлося, то вона просто видає бажане за дійсне. Мені дуже жаль, надзвичайно жаль — але до чого тут міс Сміт! О, міс Вудхаус! Як можна думати про міс Сміт, коли поруч — міс Вудхаус! Слово честі, ніякої хиткості характеру тут немає. Я тільки про вас і думав. Я заперечую, що приділяв щонайменшу увагу комусь іще. Все сказане чи зроблене мною за ті численні тижні, що минули, мало на меті засвідчити моє обожнення, мою любов до вас. Як ви можете в цьому сумніватися! Ні, не можете! — Довірливо: — Я впевнений, що ви прекрасно розуміли мене.

Важко описати настрій, що з'явився в Емми після цих слів — яке з неприємних відчуттів було сильнішим. Вона була надто приголомшеною, щоб дати негайну відповідь; її короткочасне мовчання послугувало сильною спонукою для оптимістично налаштованого містера Елтона — він знову спробував ухопити її за руку й радісно скрикнув:

— Чарівна міс Вудхаус! Дозвольте мені дати пояснення цьому промовистому мовчанню! Воно означає, що ви вже давно розуміли мої наміри.

— Ні, сер! — вигукнула Емма. — Воно не означає нічого подібного. Я не тільки не розуміла вас: до останнього моменту я мала зовсім хибне уявлення про ваші наміри. Мені дуже шкода, що ви не змогли стримати своїх почуттів до мене, — подібні свідчення мені зовсім не потрібні. Ваша симпатія до моєї подруги Гаррієт, ваші, як мені здавалося, залицяння до неї давали мені величезну насолоду і я щиро бажала вам успіху; та коли б я знала, що до Гартфілда вас приваблює зовсім не вона, то я неодмінно б визнала помилкою ваші такі часті візити. Я вас правильно зрозуміла — міс Сміт ніколи не була предметом ваших прагнень? Ви ніколи не мали щодо неї серйозних намірів?

— Ніколи, пані! — вигукнув він, теж образившись. — Ніколи, запевняю вас. Я — і серйозні наміри щодо міс Сміт! Міс Сміт — надзвичайно гарна дівчина; і я буду дуже радий, коли вона вдало вийде заміж. Бажаю їй усіляких гараздів, і, звичайно ж, знайдуться чоловіки, котрі не звертатимуть уваги на її… Коротше кажучи, у кожного — свій рівень, що ж до мене, то я не настільки розгубився, щоб не усвідомлювати власний. Я не настільки зневіривсь у можливості знайти собі гідну мого рівня партію, щоб залицятися до міс Сміт! Ні, пані, я приїздив до Гартфілда тільки заради вас; і те заохочення з вашого боку…

— Заохочення?! Щоб я — і заохочувала вас?! Ви страшенно помиляєтеся, сер, якщо так вважаєте. Я розглядала вас лише як залицяльника своєї подруги, як звичайного знайомого — і ніяк інакше! Мені надзвичайно шкода: але добре, що ми вчасно виявили помилку. Коли б ви продовжували поводитися так само, то у міс Сміт могло б виникнути неправильне уявлення про ваші наміри; бо вона ж — як і я — мабуть, нічого не знає про вашу надзвичайну чутливість до нерівності, що між вами існує. А так — розчарування зазнали лише ви, і це розчарування, гадаю, буде нетривалим. Особисто ж я виходити заміж поки що не збираюся.

Він був надто сердитий, аби продовжувати розмову; а її поведінка надто рішучою, щоб спричинитися до нових благань; у такому от стані зростаючого незадоволення і обопільного глибокого розчарування їм довелося провести декілька додаткових хвилин, бо побоювання містера Вудхауса змусили їх рухатися зі швидкістю пішохода. Будь озлобленість не такою сильною, то замість неї була б страшенна ніяковість; але їхні відверто висловлені емоції не залишили місця для невеличких зиґзаґів збентеження. Не помітивши, як карета завернула у Церковний провулок і трохи згодом зупинилася, вони раптово опинилися біля дверей його будинку, і містер Елтон, не промовивши ані півслова, вийшов. Емма визнала за необхідне побажати йому доброї ночі. Холодно і гордовито він відповів ввічливістю на ввічливість; після чого вона, перебуваючи в невимовному роздратуванні, поїхала далі до Гартфілда.

Там Емму з надзвичайною радістю та захопленням зустрів батько, наляканий небезпеками її самотньої поїздки від будинку священика — отим крутим поворотом, про який і подумати страшно, незнайомцем, у руках якого перебувала карета (бо правив нею не Джеймс, а якийсь простий кучер); здавалося, що для того, аби все було гаразд, не вистачало лише її прибуття, бо містер Джон Найтлі, застидавшись свого поганого настрою, тепер був увесь доброта й уважність. Він так турбувався про комфорт її батька, що, здавалося, був готовий якщо не виїсти з ним по мисці рідкої вівсянки, то беззастережно погодитися з думкою про її надзвичайну корисність. Для кожного з їхньої маленької компанії день завершувався в мирі та злагоді; для кожного, але не для Емми. Ніколи раніше її розум не був у такому сум'ятті. Їй довелося докласти великих зусиль, аби виглядати бадьорою й уважною, доки не підійшла звична година лягати спати, що надала їй можливість відпочити і спокійно поміркувати.

Розділ 16

Відпустивши служницю, котра накрутила їй волосся, Емма всілась, аби поміркувати і відчути, яка вона нещасна. І що за історія огидна така! Який крах усього того, до чого вона прагнула! Який несподіваний розвиток усього, що було вкрай небажаним! Який удар для Гаррієт! І це — найгірше з усього. Все в цій історії так чи інакше принесло з собою біль та приниження, але це було ніщо в порівнянні з тим нещастям, що його зазнала Гаррієт. Вона рада була б обманутися ще більше, ще більше помилитися, вкрити себе ще більшою ганьбою за свої хибні судження, аби тільки наслідки її помилок можна було обмежити лише нею.

«Якби Гаррієт після моїх умовлянь не пройнялася симпатією до цього чоловіка, то я би стерпіла все. Він міг би бути вдвічі нахабнішим до мене — але бідолашна Гаррієт!»

Як вона могла так обманутися! Він суперечив їй і твердив, що ніколи не мав щодо Гаррієт ніяких серйозних намірів — ніколи! Вона спробувала якомога ретельніше розібратися в минулих подіях, але вони являли собою суцільну мішанину. Мабуть, вона вхопилася за цю ідею і все під неї підганяла. Однак і його поведінка не відзначалася чіткістю; була мінливою та двозначною; інакше вона б так не обманулася.

А портрет! Яке завзяття виявив він стосовно портрета! І шарада! Та й десятки інших прикладів; здавалося, вони так недвозначно вказують на Гаррієт! Дійсно, в шараді йшлося про «кмітливий розум», але там же йшлося і про «томливі очі», а ці визначення — взяті разом — не підходили жодній з них; це була плутанина, позбавлена смаку і правдоподібності. Хто б розібрався в такій недоладній нісенітниці?

Ніде правди діти, його поводження з нею — особливо останнім часом — видавалося їй надмірно і підозріло галантним; однак раніш вона пояснювала це притаманною йому звичкою, наслідком хибності поглядів і браку знань та смаку, одним із свідчень того, що він не завжди обертався в найкращому товаристві та що, попри всю доброзичливість його манер, йому інколи бракувало справжньої витонченості. Але аж до сьогоднішнього дня вона ні на мить не запідозрила, що все це означало щось більше, ніж просто вдячну повагу до неї як до подруги Гаррієт.

Містеру Джону Найтлі вона завдячувала тим, що він першим наштовхнув її на цю думку, першим указав на подібну можливість. Не можна було заперечувати той факт, що ці двоє братів мають проникливий розум. Емма пригадала, що саме містер Найтлі сказав їй колись про містера Елтона, про його обачливість, пригадала висловлену ним упевненість, що містер Елтон ніколи не одружиться поспіхом; і її обличчя вкрилося сором'язливим рум'янцем від думки про те, як далеко їй до висловленого містером Найтлі глибокого розуміння вдачі містера Елтона. Розчарування було жахливим, але містер Елтон у багатьох відношеннях виявився прямою протилежністю тій людині, якою вона його вважала: пихатим, самовпевненим і марнославним, сповненим надмірних претензій і не надто занепокоєним почуттями інших людей.

Усупереч тому, як це зазвичай буває, своїми залицяннями до неї містер Елтон домігся лише того, що упав у її очах. Ні запевнення, ні пропозиції йому не допомогли. Його почуття до неї її не цікавили, а його сподівання — ображали. Йому потрібна була вигідна партія, тож, маючи нахабство спрямувати на неї свою увагу, він удав, що кохає її; але Емма почувалася цілком спокійною до його можливих страждань і розчарувань та необхідності їх угамовувати. Ні його слова, ні його манери не свідчили про щирість почуттів. Зітхань та красивих фраз не бракувало, але важко було уявити собі вирази і тональність більш далекі від істинного кохання. Вона не збиралася завдавати собі клопоту і жаліти його. Все, що було йому потрібно, — це самозвеличення і самозбагачення; і якщо міс Вудхаус Гартфілдська, спадкоємиця тридцяти тисяч фунтів, виявилася не такою легкодоступною, як йому вважалося, то незабаром він спробує щастя з міс Ікс та її двадцятьма чи десятьма тисячами. А його розмови про заохочення, про те, що вона начебто була свідома його намірів і (та що там приховувати) збиралася за нього заміж! Як він міг уявити, що є їй рівнею за родовитістю чи розумом! А його зневажливе ставлення до її подруги, його аж занадто добре розуміння того, що Гаррієт перебуває на нижчому соціальному щаблі, і разом із тим — дивовижна нездатність розрізняти тих, хто є вищими за нього, і як результат — нахабне чіпляння до неї! Ось що дратувало її надзвичайно сильно.

Мабуть, не варто було очікувати від нього розуміння того, настільки він поступається їй здібностями і витонченістю розуму. Саме брак такої рівності між ними й міг зашкодити подібному розумінню; але він мусив знати, що за багатством та за впливовістю поступався їй дуже сильно. Йому, безперечно, відомо, що вже протягом декількох поколінь Гартфілд був фамільним гніздом Вудхаусів — молодшої гілки старовинної родини. А хто такі Елтони? Ніхто! Хоча гартфілдівські землеволодіння і були незначними, являючи собою всього лише невеликий клинець у маєтку Донвелл-Еббі, до якого належала решта Гайбері, доходи Вудхаусів з інших джерел були такими, що дозволяли їм бути майже на одному рівні з Донвелл-Еббі у всіх інших відношеннях. Ще з давніх давен Вудхауси були в окрузі високоповажною родиною, тоді як містер Елтон приїхав до Гайбері лише два роки тому і мусив робити кар'єру, не маючи ніяких зв'язків, окрім знайомих серед торговців, і не маючи ніяких рекомендацій, окрім своєї посади священика та доброго виховання. Але, незважаючи на все це, йому наверзлося, що вона його кохає; він навіть був у цьому впевнений. Трохи побідкавшись із приводу явної невідповідності доброзичливих манер і марнославного розуму, Емма — під впливом простих понять справедливості і здорового глузду — змушена була припинити нарікання й визнати, що її власна поведінка по відношенню до нього була настільки люб'язною та запобігливою, настільки сповненою ґречності та уваги, що (при незнанні її справжніх намірів) могла дати такій пересічній за розумом і душевними якостями людині як містер Елтон підстави вважати себе явним фаворитом. Так хибно витлумачивши його поведінку, вона не мала права дивуватися, що і він, засліплений переслідуванням власного інтересу, так само хибно витлумачив поведінку її власну.

Її найперша і найгрубіша помилка лежала на поверхні. Було дурістю і хибою так активно сприяти зближенню двох людей, ким би вони не були. Вона зайшла надто далеко, взяла на себе надто багато, поставилася надто спрощено до речей дуже серйозних і надзвичайно ускладнила те, що мало бути дуже простим. Почуваючись пригнічено і присоромлено, вона вирішила такого більше ніколи не робити.

«Адже це я, — міркувала Емма, — фактично умовила сердешну Гаррієт відчути таку сильну симпатію до цього чоловіка. Якби не я, вона б ніколи про нього й не подумала; безперечно, не плекала б щодо нього ніяких надій, коли б я не запевнила її в його любові до неї, бо вона така ж проста і скромна, як і він у моїй тодішній уяві. А ще я дуже зраділа, коли переконала її відмовити молодому фермерові. Але тут я мала рацію. Тут учинила дуже добре; але тут же й мала зупинитися, полишивши все на ласку випадку і часу. Я вивела її в гарне товариство і надала їй можливість сподобатись якійсь вельми достойній людині. Мені не слід було намагатися досягти чогось більшого. А тепер бідолашна дівчина деякий час буде сама не своя. Я була їй поганою подругою; і якщо вона не почуватиметься дуже пригніченою, то я навіть не знаю, хто б іще міг їй сподобатися… Хіба що Вільям Коукс… Ой, ні! Терпіти не можу цього зухвалого молодого юриста!»

Емма осіклась, усміхнулась і почервоніла, всоромившись повернення до звички, від якої щойно збиралася відмовитися. Потім вона знову приступила до своїх серйозніших і гнітючіших роздумів про те, що вже трапилося, що могло трапитись і що має трапитись. Очікувана болісна розмова з Гаррієт, страждання, які бідолашній дівчині доведеться пережити, ніяковість під час майбутніх зустрічей, труднощі, пов'язані з продовженням чи припиненням знайомства, необхідність приглушення почуттів, приховування гніву та уникнення розголосу — всього цього Еммі було достатньо, щоб іще на деякий час зануритись у безрадісні роздуми; нарешті вона пішла спати, так нічого і не вирішивши, з цілковитим переконанням, що зробила жахливу помилку.

Таким молодим і життєрадісним створінням, як Емма, ранок — незважаючи на тимчасову пригніченість увечері — майже завжди приносить повернення гарного настрою. Вранішні молодість і життєрадісність перебувають у щасливій гармонії і чинять потужний вплив; і якщо біда була не такою болючою, щоб через неї не заплющувати вночі очей, то вранці вони розплющаться з відчуттям послаблення болю і посилення надії.

Ранком Емма прокинулась у більш комфортному настрої, ніж той, із яким лягала спати, більш налаштованою на полегшення труднощів, що чекали її попереду, і з більшою надією на те, що вона зможе більш-менш пристойно з них вибратися.

Її надзвичайно втішало те, що насправді містер Елтон її не любив і не мав до неї настільки сильних почуттів, аби отримане ним розчарування стало для нього потужним ударом; а ще її втішало, що Гаррієт не мала притаманної більш високим натурам вдачі, для якої характерними є гострота і чіпкість почуттів, що нікому не потрібно було знати про цю подію, окрім трьох її винуватців, а особливо — що її батькові ані хвилини не доведеться через це хвилюватися.

Це були надзвичайно підбадьорливі думки; а велика кількість снігу, що випав за ніч, стала ще однією зручною обставиною, бо корисним було все, що могло виправдати їхню ізольованість одне від одного тепер.

Така погода була для Емми конче сприятливою, бо унеможливила її відвідини церкви, незважаючи на Різдво. Якби вона спробувала піти, то батько її розхвилювався б надзвичайно, тому, не пішовши до церкви, вона убезпечила себе від провокування неприємних і недоречних думок, а також від необхідності їх вислуховувати. В умовах, коли земля вкрита снігом, коли погода перебуває в тому непевному стані між морозом і відлигою, котрий з усіх можливих є найменш сприятливим для моціону, коли кожен ранок починається дощем або снігом, а кожного вечора підмерзає, Емма мала змогу на багато днів стати почесною полонянкою у власному домі. Ніякої можливості спілкуватися з Гаррієт, окрім листування; ніякої церкви в неділю — так само, як і на Різдво; ніякої необхідності вигадувати причини самоусунення містера Елтона від візитів.

Завдяки погоді кожен отримав зручний привід залишатися вдома; і, хоча Емма сподівалась і вважала, що насправді містер Елтон знаходить втіху в тому чи іншому товаристві, вона відчувала велике задоволення від того, що її батькові дуже подобається бути самому вдома, що він, виявляючи мудрість, нікуди не рипається і примовляє, звертаючись до містера Найтлі, котрого ніяка негода не могла змусити зовсім припинити свої візити:

— Ой, містере Найтлі, і чому вам не сидиться вдома, як бідолашному містеру Елтону!

Якщо не враховувати Емминих приватних проблем, то ці дні вимушеного затворництва минали надзвичайно приємно і мирно, оскільки подібне усамітнення цілком влаштовувало її зятя, чий настрій завжди мав для оточуючих велику вагу; до того ж він настільки повно вихлюпнув своє роздратування в Рендоллзі, що доброзичливість жодного разу не підвела його протягом решти перебування в Гартфілді. Він був завжди люб'язний та запобігливий і про кожного висловлювався доброзичливо. Але, попри всі оптимістичні сподівання, попри нинішню — таку доречну — затримку, неминучість неприємної розмови з Гаррієт настільки пригнічувала Емму, що вона так і не змогла почуватися зовсім спокійною.

Розділ 17

Містер Джон Найтлі з дружиною не затримались у Гартфілді надовго. Невдовзі погода поліпшилася достатньо для того, щоб ті, кому треба було, поїхали. Отож містеру Вудхаусу, котрий, як завжди, спробував умовити свою дочку залишитись у нього разом із дітьми, довелося стати свідком від'їзду всієї родини, а потім знову вдатися до ламентацій з приводу важкої долі бідолашної Ізабелли. Сама ж «бідолашна» Ізабелла, — життя якої проходило в колі тих, до кого вона прикипіла душею, у кому бачила самі лише добрі риси і до чиїх недоліків була сліпою, — могла, мабуть, слугувати зразком жіночого щастя.

Увечері того ж дня, коли поїхало сімейство Найтлі, містер Вудхаус отримав листа від містера Елтона — довгого, поштивого і церемонного листа, в котрому містер Елтон із найкращими побажаннями сповіщав про свій намір від'їхати наступного ранку з Гайбері до Бата, де, у відповідь на настійливі прохання декого з друзів, він зголосився провести декілька тижнів, і про свій жаль з приводу неможливості для нього — через погоду і невідкладні справи — особисто попрощатися з містером Вудхаусом, котрому він завжди буде вдячний за дружню люб'язність; якщо містер Вудхаус має для нього які-небудь доручення, то він радо їх виконає.

Емма була надзвичайно приємно здивована: наразі саме відсутність містера Елтона і була потрібною. Вона віддала належне його винахідливості, але зовсім не манері, в якій він сповіщав про свої наміри. Своє обурення він максимально відверто висловив через поштиві вирази на адресу її батька, в яких їй зовсім не знайшлося місця. Про неї не йшлося навіть у привітальних побажаннях. Її ім'я не згадувалося взагалі. Незвичайність листа була разюче очевидною, тон прощання і вирази вдячності — недоречно серйозними, тому спочатку їй здалося, що батько неодмінно щось запідозрить.

Однак він так нічого й не запідозрив. Містер Вудхаус був настільки здивований таким раптовим від'їздом і настільки поглинутий хвилюваннями про благополучне завершення подорожі містера Елтона, що не вбачив у стилі листа нічого незвичайного. Це був дуже корисний лист, бо він надав свіжий матеріал для думок і розмов упродовж решти їхнього самотнього вечора. Містер Вудхаус розповідав їй про свої побоювання, а Емма розвіювала останні з усією притаманною їй спритністю та кмітливістю.

Емма вирішила більше не тримати Гаррієт у невіданні. Вона мала підстави вважати, що та майже одужала від своєї застуди, і їй бажано було мати достатньо часу, щоб подолати ще одну недугу до того, як повернеться вищезгаданий джентльмен. Отож наступного дня вона пішла до пансіону місіс Годдард, аби через правдиву розповідь спокутувати свої гріхи. Важкою була та спокута. Їй довелося знищити всі надії, що їм вона сприяла з такою винахідливістю, виступити в непривабливій ролі щасливої суперниці і визнати, що всі її уявлення про певну особу, всі її спостереження, всі її переконання, всі її пророкування протягом останніх шести тижнів були страшною помилкою і величезною необачністю.

Це зізнання змусило Емму знову відчути болючий сором, а вигляд заплаканої Гаррієт наштовхнув її на думку, що вона вже ніколи не житиме у злагоді сама з собою.

Гаррієт перенесла цю звістку дуже добре — нікого не винуватила — і в усьому виявила таку щирість вдачі й таку скромну самооцінку, що постала перед своєю подругою в найвигіднішому світлі.

Наразі Емма ладна була піднести простоту та скромність до небес; і все люб'язне й привабливе було, здавалося, на боці Гаррієт, а не на її боці. Гаррієт не вважала, що їй є на що скаржитися. Любов такого чоловіка, як містер Елтон, була б завеликою честю. Ніколи не була б вона гідною його любові — і лише така небайдужа та добросерда подруга, як міс Вудхаус, змогла припустити подібну можливість.

Сльози котилися, мов горох, але її смуток був настільки щирим і безпосереднім, що викликав у Емми повагу більшу, ніж будь-який вияв стриманості й почуття власної гідності. Отож вона вислуховувала Гаррієт і всім серцем та розумом намагалася заспокоїти її, бо в ту хвилину дійсно була переконаною, що з них двох Гаррієт є особою більш достойною і що коли вона уподібниться їй, то її добробуту і щастю це сприятиме більше, ніж розум та обдарованість, разом узяті.

Щоправда, для того, аби почати нове життя і стати безхитрісною та неосвіченою, година була вже надто пізня; але Емма пішла від Гаррієт, іще більше зміцнивши свою попередню рішучість бути скромною та обачливою і впродовж решти життя стримувати свою уяву. Тепер її другим за важливістю обов'язком, що поступався лише необхідності піклуватися про батька, буде забезпечення душевного спокою Гаррієт і намагання довести свою симпатію до неї у якийсь відмінний від сватання спосіб. Вона перевезла її до Гартфілда і виявила доброту надзвичайну, намагаючись чимось її зайняти та розвеселити і з допомогою книжок та розмов вигнати містера Елтона з її думок.

Вона знала, що для того, аби зробити це як слід, потрібен час; не вважаючи себе великим знавцем у подібних справах узагалі й зовсім не бажаючи співчувати Гаррієт у її симпатії до містера Елтона зокрема, Емма все ж сподівалася — і, на її думку, небезпідставно — що у віці Гаррієт, та ще й коли будь-яка надія зникла, на час повернення містера Елтона можна буде досягти такого прогресу у відновленні душевної рівноваги, що це знову уможливить їхні подальші зустрічі як звичайних знайомих і усуне небезпеку відкритого вияву почуттів або їх посилення.

Гаррієт дійсно вважала містера Елтона уособленням бездоганності та продовжувала твердити, що немає нікого рівного йому за рисами вдачі і добротою; отож виявилося, що кохання її було глибшим, ніж здавалося Еммі, однак намагання приборкати це почуття при відсутності взаємності видавалось їй настільки природним і неминучим, що їй було незрозуміло, чому воно триває так довго і неослабно.

Якщо містер Елтон під час свого повернення виявить власну байдужість виразно і недвозначно (а вона не сумнівалася, що саме так він і вчинить), то Гаррієт навряд чи стане бурхливо радіти при його появі чи при згадці про нього.

Їхня повна й абсолютна прив'язаність до одного й того ж самого місця погано прислужилася їм, усім трьом. Жоден з них не мав змоги перебратися кудись іще або здійснити докорінну зміну товариства, в якому обертався. Вони були просто змушені бачити одне одного та якось пристосовуватися до цієї ситуації.

Гаррієт не поталанило ще й стосовно тону розмов її приятельок у пансіоні місіс Годдард: річ у тім, що містер Елтон був предметом поклоніння всіх виховательок і дорослих дівчат; і лише в Гартфілді вона мала змогу чути, як про нього відгукуються з тверезою неупередженістю або відразливою правдивістю. Там, де рану заподіяли, там — і більше ніде — її треба було гоїти; і Емма відчувала, що не буде миру в її душі, доки вона не побачить, що її подруга перебуває на шляху до одужання.

Розділ 18

Містер Френк Черчілль не приїхав. Коли підійшов сподіваний час, побоювання місіс Вестон підтвердились отриманням листа з вибаченнями. Зараз, на превеликий жаль і розчарування, його не можуть відпустити, але він все ще не втрачає надію приїхати до Рендоллза в недалекому майбутньому.

Місіс Вестон була засмучена надзвичайно — фактично набагато більше, ніж її чоловік, незважаючи на те, що її сподівання на приїзд Френка були значно реалістичнішими. Однак натури життєрадісні — попри те, що звичний для них оптимізм ніколи не справджується повністю, — далеко не завжди розплачуються сумірною депресією за надії, що не збулися. З легкістю надзвичайною вони невдовзі забувають про недавню поразку і знову починають сподіватися. Містер Вестон жалкував і засмучувався цілі тридцять хвилин, але потім йому почало здаватися, що намір Френка приїхати на два-три місяці пізніше — це і справді план набагато кращий: краща і пора року, і погода… Отоді він точно зможе побути з ними набагато довше, ніж коли б приїхав раніше.

Такі думки швидко відновили його душевну рівновагу, хоча місіс Вестон, маючи вдачу песимістичнішу, не пророкувала нічого, крім чергових вибачень і відстрочок. Переймаючись тими розчаруваннями, яких іще доведеться зазнати її чоловікові, вона страждала значно більше, ніж він.

Емму в її нинішньому душевному стані не надто турбувало те, що містер Френк Черчілль не приїхав; вона могла лише розділяти те розчарування, котре з цього приводу відчували в Рендоллзі. Наразі знайомство з сином містера Вестона її не приваблювало. Скоріш їй хотілося мати спокій і не мати ніяких спокус; та через необхідність поводитися так, наче нічого не сталося, вона потурбувалася виявити такий інтерес до цієї події і висловити подружжю Вестонів співчуття настільки щире, наскільки того природно вимагала їхня дружба.

Вона першою сповістила про це містера Найтлі; і, засуджуючи поведінку Черчіллів, які в черговий раз не відпустили Френка, вигукнула настільки обурено, наскільки належало (а може, — дещо перегравши, — і сильніше, ніж потрібно було). Потім вона багато говорила (набагато більше, ніж відчувала) про те, як гарно було б мати таке поповнення до їхнього вузького кола в Саррі, про приємність бачити нову людину, про те, що приїзд Френка був би справжнім святом для всього Гайбері; а наприкінці, знову згадавши про Черчіллів, несподівано вступила у відверту суперечку з містером Найтлі. На свій великий подив Емма виявила, що їй довелося боронити точку зору, протилежну власній, і використовувати аргументи місіс Вестон проти себе ж.

— Черчіллі, звичайно ж, винуваті, — холодно мовив містер Найтлі, — але смію твердити, що Френк приїхав би, якби захотів.

— Не знаю, що дає вам підстави так казати. Він дуже хоче приїхати, дуже хоче, але тітка з дядьком не відпускають його.

— Я не вірю, що йому несила приїхати; якби він наполягав на цьому, то зміг би. Мені важко в це повірити без суттєвих доказів.

— Які ж ви дивні! Що містер Френк Черчілль вчинив такого, аби змусити вас вважати його настільки неприродно безсердечним створінням?!

— Підозрюючи, що він, поживши з тими, хто завжди подавав йому приклад відповідної поведінки, навчився нехтувати свого батька і майже нічим не турбуватись, окрім власного задоволення, я зовсім не вважаю його неприродно безсердечним. Якраз навпаки — це дуже природно, коли молода людина, вихована такими пихатими, звиклими до розкоші й егоїстичними родичами, сама буде такою ж пихатою, звиклою до розкоші та егоїстичною. Якби Френк Черчілль хотів приїхати до свого батька, то він зміг би викроїти для цього час між вереснем і січнем. Чоловік його віку — скільки йому там — двадцять три чи двадцять чотири? — не може не мати достатніх для цього коштів. Це просто неможливо.

— Вам легко це відчувати і легко казати, бо ви завжди були самі собі хазяїном. Коли йдеться про пов'язані із залежністю труднощі, то ви — найгірший суддя у світі. Ви не знаєте, як це — пристосовуватися до чужого характеру.

— Важко уявити, що чоловік двадцяти трьох чи двадцяти чотирьох років не має достатньо духовної чи фізичної свободи, аби приїхати до свого батька. Йому не бракує грошей, не бракує вільного часу. Навпаки: він має так багато того і другого, що радо тринькає їх у найшикарніших у королівстві місцях для розваг. Нам постійно розповідають, що бачили його на тому чи іншому курорті. Зовсім недавно був у Веймуті. Це є доказом того, що він у змозі покидати Черчіллів.

— Так, інколи він може це робити.

— Авжеж. І оті «інколи» трапляються саме тоді, коли він цього забажає, коли відчуває спокусу отримати задоволення.

— Дуже несправедливо судити про чиюсь поведінку, не знаючи ситуації достеменно. Той, хто не побував усередині родини, не може сказати, з якими труднощами може зіштовхнутися кожен її представник. Треба добре знати Енскум і характер місіс Черчілль, аби претендувати на право знати, що може робити її племінник, а що — ні. В одній ситуації він матиме можливість зробити набагато більше, ніж в іншій.

— Еммо, існує одна річ, котру будь-який чоловік завжди в змозі зробити, якщо забажає — це виконати свій обов'язок; і досягається це не інтригами і хитрістю, а рішучістю та енергійністю. Обов'язок Френка Черчілля полягає у вияві поваги до свого батька. З його обіцянок і послань ми бачимо, що він про це здогадується; але якби хотів його виконати, то вже виконав би. Чоловік, що відчуває свою правоту, відразу зробив би місіс Черчілль таку от рішучу і просту заяву: «Заради вашого блага я завжди готовий пожертвувати власним задоволенням, але мушу негайно відвідати свого батька. Я знаю, що завдам йому болю, не виявивши належної поваги з такої нагоди, як ця. Отож завтра маю виїжджати». Скажи він їй це одразу, до того ж рішучим тоном, який пасує справжньому чоловікові, то його вчинок не зустрів би ніякої протидії.

— Може, й не зустрів би при від'їзді, — розсміялася Емма, — але міг зустріти при поверненні. Хіба можна уявити такі фрази в устах цілковито залежного молодого чоловіка! Таке могли уявити собі тільки ви, містере Найтлі. Але ви й гадки не маєте, що вимагається в ситуаціях, прямо протилежних вашій. Хіба ж може Френк Черчілль так промовляти до своїх дядька та тітки, які виростили його і його забезпечують! Стоїть собі посеред кімнати і на повен голос промовляє, чи як? Ви знаєте, як отак поводитися практично?

— Повірте, Еммо, для чоловіка розумного та розважливого це не коштувало б великих зусиль. Він відчував би власну правоту; і подібна заява — зроблена, звичайно ж, відповідним чином, як і належить чоловікові розважливому — пішла б йому на користь, піднесла б його в очах людей, од яких він залежить, посприяла б його інтересам краще, ніж довгий ланцюг хитрощів та поступок. До любові додалася б повага. Вони відчули б, що можуть йому довіряти: якщо племінник учинив шляхетно по відношенню до свого батька, то він учинить шляхетно і по відношенню до них. Вони знають, — він знає, всі люди знають, — що він мусить зробити візит до свого батька; і коли його дядько і тітка, спонукані дріб'язковими ревнощами, користаються своїм впливом, аби цей візит відкласти, то все одно в глибині душі вони не подумають про нього добре, якщо він скориться їхнім примхам. Поведінка шляхетна і справедлива викликає повагу в кожного. Якби він діяв таким чином, принципово, неухильно, регулярно, то їхні недалекі уми скорилися б його волі.

— Щось мені мало в це віриться. Знаю, вам подобається підкоряти недалекі уми своїй волі; але коли вони належать людям багатим і владним, то зазвичай мають схильність сповнюватися пихатості й ставати такими ж непіддатливими чиїйсь волі, як і уми великі та далекоглядні. Я вірю, що коли вас, містере Найтлі, раптом перенести таким, яким ви є, в ситуацію, що в ній перебуває містер Френк Черчілль, то ви би спромоглися зробити якраз те, що ви йому рекомендуєте, і це дало б добрий результат. Можливо, Черчіллям було б зовсім нічого відповісти; але ж при цьому вам не довелося б долати давню і глибоко вкорінену звичку до покори та слухняності. Йому ж, котрий таку звичку має, було б нелегко отак відразу зробити прорив до повної самостійності, тим самим звівши нанівець усі їхні претензії на вдячність та повагу з його боку. Може, він має таке ж сильне почуття справедливості та шляхетності, що й ви, але в цих конкретних обставинах не в змозі зрівнятися з вами у своїй здатності діяти належним чином.

— Значить, його почуття недостатньо сильне. Сильне переконання не може не спонукати до адекватних дій.

— А різниця у становищі та звичках! Спробуйте, нарешті, зрозуміти, що відчуватиме люб'язний молодий чоловік, намагаючись суперечити тим, кого він поважав усе своє життя!

— Ваш люб'язний молодий чоловік — дуже слабодухий молодий чоловік, якщо це його перша спроба рішуче довести до кінця задумане всупереч волі інших. На цей час це вже мало стати його звичкою — чинити відповідно до морального обов'язку, а не керуючись міркуваннями вигоди. Побоювання можна простити малій дитині, а не дорослому чоловікові. Набувши здатності мислити, він мусив набути також почуття власної гідності й мусив позбутися всього того, що було у впливові Черчіллів негідного. Він мусив дати відсіч першій же їхній спробі принизити його батька. Якби він вчинив як слід із самого початку, то не мав би труднощів тепер.

— Стосовно нього ми ніколи не дійдемо згоди! — вигукнула Емма. — Але нічого незвичайного в цьому немає. Я зовсім не вважаю його слабодухим молодим чоловіком, упевнена, що він не такий. Містер Вестон обов'язково розпізнав би лицемірство навіть у власному синові; просто річ у тім, що, мабуть, він має піддатливішу, схильнішу до послуху і лагіднішу вдачу, ніж та, яка відповідає вашим поняттям про чоловічу бездоганність. Скоріш за все, так воно і є; і хоча це позбавляє його деяких чеснот, воно надає йому багато інших.

— Дійсно так: надає багато інших чеснот, котрі полягають у тому, що він сидить і нічого не робить, тоді як мусить робити справи; веде життя, сповнене байдикування та пошуків задоволення, і вважає себе великим знавцем у пошуках виправдання для такого існування. Він може сісти й написати чудового квітчастого листа, сповненого нещирих завірянь і емоцій, та переконувати себе в тому, що винайшов найкращий у світі спосіб зберегти злагоду вдома й відвернути будь-які батьківськи скарги. Його листи викликають у мене огиду.

— Так гадаєте тільки ви. Всім іншим ці листи подобаються.

— Я маю підозру, що місіс Вестон вони не подобаються. Хіба можуть вони подобатися такій розумній і чутливій жінці? Вона займає місце матері, але її не засліплюють материнські почуття. Саме з огляду на неї необхідність і важливість Френкового візиту до Рендоллза зростають удвічі, і тому відкладення цього візиту місіс Вестон переживає вдвічі тяжче. Смію твердити, що коли б вона була особою зі становищем, він приїхав би неодмінно, хоча для неї не мало б великого значення, приїхав би він чи ні. Ви гадаєте, що ваша найкраща подруга нездатна всього цього зрозуміти? Що вона сама часто не задається таким питанням? Ні, Еммо, ваш люб'язний молодий чоловік може бути люб'язним чисто по-французьки, але не по-англійськи. Може, він і справді є «très aimable», має дуже гарні манери, але він може не мати чисто англійської делікатності до почуттів інших людей; отож нічого по-справжньому делікатного в ньому і не може бути.

— Здається, ви упереджені думати про нього зле.

— Я? Та ні ж бо! — відповів містер Найтлі дещо незадоволеним тоном. — Я не збираюся думати про нього зле. Як і всяка інша людина, готовий визнати за ним наявність певних чеснот, але щось я про них нічого не чув, окрім чисто зовнішніх: що він високий на зріст, гарний з лиця і має манери, які викликають до нього довіру.

— Ну і що! Навіть коли б це було єдине, що його поціновує, і то він був би для Гайбері безцінним надбанням. Ми тут нечасто маємо змогу зустріти елегантних молодих чоловіків, добре вихованих і люб'язних. Нам не слід бути надто прискіпливими й вимагати від нього наявності всіх мислимих чеснот. Уявляєте, містере Найтлі, якою сенсацією стане його приїзд? У всіх парафіях Донвелла та Гайбері тільки про це й буде мова, тільки цим і цікавитимуться. І об'єкт зацікавленості являтиме виключно містер Френк Черчілль; ні про кого іншого не думатимуть і не говоритимуть.

— Вибачте, але я не поділяю вашого захвату. Якщо він справить на мене враження людини, з якою є про що поговорити, то я буду радий такому знайомству; але ж якщо він виявиться лише балакучим піжоном, то особливої уваги я йому не приділятиму.

— Чогось мені здається, що він може пристосовувати свою розмову до смаків кожної людини, а також має здатність і бажання подобатися всім. З вами він говоритиме про сільське господарство, зі мною — про музику чи малювання і так далі з усіма; він — ерудит з усіх предметів, і це дасть йому змогу бути душею компанії або почуватися в ній невимушено залежно від правил гарного тону — ось яке у мене про нього уявлення.

— А моє уявлення полягає в тому, — емоційно мовив містер Найтлі, — що коли він дійсно виявиться саме таким, то це буде найнестерпніша людина у всьому світі! Тільки уявіть собі: у двадцять три роки — і душа компанії, людина впливова, досвідчений інтриган, здатний бачити чужу душу наскрізь і примусити таланти кожного сприяти демонстрації власної вищості; він розсипає лестощі направо і наліво для того, щоб усі виглядали бовдурами порівняно з ним! Моя люба Еммо, коли б вам дійсно довелося зустрітися, то ваш здоровий глузд не зміг би довго терпіти такого самовпевненого піжона.

— Більше я про нього нічого не скажу, бо ви все обертаєте на зло, — вигукнула Емма. — Ми обоє упереджені: ви — проти нього, а я — за; ми ніколи не погодимося одне з одним, доки він дійсно сюди не приїде.

— Упереджений? Ніякий я не упереджений.

— А я — дуже упереджена, і не надто цього соромлюся. Моя любов до подружжя Вестонів зумовлює мою позитивну упередженість до нього.

— Він — не та людина, про яку я думатиму день і ніч, — мовив містер Найтлі так роздратовано, що Емма негайно змінила тему розмови, хоча так і не зрозуміла причини його роздратування.

Пройматися неприязню до молодого чоловіка тільки тому, що він має відмінну від твоєї вдачу, було недостойним справжнього ліберала, яким вона завжди його вважала, бо при всій тій зарозумілості, що вона йому часто закидала, ніколи не думала, що він здатен бути несправедливим до чеснот іншої людини.

КНИГА 2

Розділ 1

Якось Емма і Гаррієт прогулювалися вранці; і, на думку Емми, того дня вони вже встигли досить наговоритися про містера Елтона. Вона гадала, що для заспокоєння Гаррієт і для спокутування власних гріхів розмов про нього було вже цілком достатньо, і тому на зворотному шляху енергійно намагалася позбутися цієї теми. Та саме тоді, коли Еммі здалося, що це в неї вийшло, тема містера Елтона вигулькнула знову після того, як упродовж певного часу вона говорила про труднощі, від яких потерпають бідняки взимку. У відповідь на її слова Гаррієт тільки й мовила з величезним сумом: «А містер Елтон такий добрий до бідняків!» І тут Емма зрозуміла, що слід вживати додаткових заходів.

Вони якраз наближалися до будинку, де жили місіс і міс Бейтс. Емма вирішила зайти до них, аби за допомогою їхнього товариства відвернути Гаррієт од її невеселих думок. Для такого візиту завжди були слушні підстави, бо місіс та міс Бейтс любили, коли до них приходили гості, а Емма знала, що ті люди, котрі схильні були вбачати у ній хоч якісь вади, вважали її в цьому відношенні досить недбалою і недостатньо турботливою щодо них, бо нечасто втішала їх своїми візитами.

Багато разів про цей недолік нагадував їй містер Найтлі (а також її власне серце), але цих натяків було недостатньо, щоб подолати її переконаність у надзвичайній неприємності таких відвідин: марна трата часу, жінки, що навіюють нудьгу, а найстрашніше — це небезпека вимушеного знайомства з другорядними та третьорядними мешканцями Гайбері, від яких і так відбою немає; тому Емма нечасто ходила повз їхній будинок. Але тепер вона раптово вирішила навідатися до них неодмінно зараз, зазначивши — коли пропонувала Гаррієт зайти — що наразі їм не загрожує небезпека обговорення чергового листа від Джейн Ферфакс.

Місіс та міс Бейтс займали в будинку той поверх, де була вітальня, а сам будинок належав діловим людям. Там, у дуже скромному за розмірами помешканні, гостей прийняли з сердечністю надзвичайною і навіть із вдячністю. Мовчазна, охайно вбрана стара жінка, що сиділа в найтеплішому кутку і в'язала, намагалась поступитися місцем міс Вудхаус, а її рухливіша і балакучіша дочка, здавалося, ладна була замучити їх своєю безмежною увагою та доброзичливістю. Вона дякувала їм за візит, турбувалася, чи не промокли їхні черевики, занепокоєно питала про самопочуття містера Вудхауса, бадьоро розповідала про здоров'я своєї матінки й запропонувала їм солодкого пирога, який дістала з буфета. Місіс Коул тільки-но пішла від них; забігла лише на десять хвилин, але мала ласку просидіти з ними цілу годину, навіть з'їла шматочок пирога і виявила доброту надзвичайну, сказавши, що він смакував дуже добре; тому вона сподівається, що міс Вудхаус і міс Сміт учинять ласку і теж з'їдять по шматочку.

Згадка про Коулів неминуче мусила потягнути за собою згадку і про містера Елтона. Їх пов'язувала дружба, і містер Коул уже встиг отримати вістку від містера Елтона після його від'їзду. Емма знала, чим це закінчиться: довго і нудно обговорюватимуть листа, а потім зійдуться на тому, що містер Елтон зволікає з приїздом, і що він дуже любить проводити час у компаніях, і що він — фаворит, де б не був, і як багато народу було на церемоніймейстерському балу; Емма з честю витримала всю цю процедуру, виявляючу належну в подібних випадках зацікавленість, висловлюючись із усією належною схвальністю і завжди забігаючи наперед, намагаючись не дати Гаррієт ані слова мовити.

Вона заздалегідь приготувалася до цього, коли заходила в будинок; але думала, що після віддання належного містеру Елтону ніякою небезпечною темою її більше не обтяжуватимуть і говоритимуть загалом про заміжніх та незаміжніх жінок Гайбері і про їхні картярські вечірки. Емма не сподівалася, що містера Елтона заступить Джейн Ферфакс; але міс Бейтс буквально виштовхала його з розмови і зненацька перескочила на Коулів, провістивши обговорення листа від своєї племінниці.

— Так, звичайно… містер Елтон… зрозуміло… що ж стосується танців, то, безперечно… місіс Коул розповідала мені, що танцювальні вечори в Баті… Місіс Коул мала ласку трохи з нами посидіти і поговорити про Джейн; бо тільки-но вона зайшла, почала розпитувати про Джейн, а Джейн у дуже великому фаворі в Коулів. Щоразу, коли вона приїздить до нас, місіс Коул просто не знає, як виявити їй свою доброту; і мушу сказати, що Джейн заслуговує на неї як ніхто. Отож місіс Коул відразу ж почала розпитувати про неї і сказала: «Знаю, що останнім часом ви не отримували вісток від Джейн, бо їй ще не час писати листа», а коли я відразу ж відповіла: «Ні, таки отримували — лист прийшов саме сьогодні вранці», то ніколи не бачила, щоб люди так дивувалися. «Невже і правда отримали? — вигукнула вона, — бігме, це дуже несподівано. То швидше ж розкажіть мені, що вона там пише!»

Еммина ввічливість уже була напоготові і, всміхаючись, вона з підкресленною цікавістю запитала:

— Так рано отримали звістку від міс Ферфакс? Я надзвичайно рада. Сподіваюсь, у неї все гаразд?

— Дякую. Ви такі люб'язні! — відповіла тітка, радо обманувшись, і бадьоро почала вишукувати листа. — Ага, ось він! Я знала, що він десь поруч; але бачите — я поставила на нього свою скриньку, тому його й не було видно, а я ж зовсім недавно тримала його в руках і тому була впевнена, що він мусить бути десь на столі. Я читала його місіс Коул, а коли та пішла, то перечитувала своїй матусі, бо для неї це така радість — лист від Джейн! — що скільки не читай, їй усе одно мало; тому я знала, що він десь недалеко, тож ось — лежав якраз під моєю скринькою! І якщо ви маєте милість послухати, що вона пише, то… але спочатку я мушу, як належить, вибачитися за Джейн, що вона написала такого короткого листа — бачите, лише дві сторінки, та й тих, мабуть, не буде; а зазвичай вона списує весь папір, а потім половину викреслює. Матуся часто дивується, що я так добре розумію її почерк. Коли ми відкриваємо листа, вона часто каже: «Ну що, Хетті, час тобі приступати до прочитання цього мережива, — правда ж, мамо? А я і відповідаю їй, що вона й сама могла б у ньому розібратись — у кожному слові — якби нікому було допомогти; я впевнена, що якби вона добряче посиділа над листом, то зрозуміла б у ньому кожне слово. А й справді: хоча зір моєї матінки вже не той, що колись, та — дякувати Богові — за допомогою окулярів вона ще бачить навдивовижу добре! Це таке благо! Моя матуся дійсно має дуже добрий зір. Буваючи в нас, Джейн часто каже: „А що, бабусю, треба було дійсно мати сильні очі, щоби бачити так добре, як ви бачите нині — і це при тому, що ви так багато шили і в'язали! Я б теж хотіла, щоб мої очі прислужилися мені так само довго“».

Промовивши все це надзвичайно швидко, міс Бейтс змушена була замовкнути, щоб перевести подих; і в Емми з'явилася можливість сказати якийсь комплімент вишуканому почерку міс Ферфакс.

— Це надзвичайно люб'язно з вашого боку, — відповіла вельми потішена міс Бейтс, — ваша думка — дуже вагома, бо ви самі маєте прекрасний почерк. Нічия похвала не була б для нас такою цінною, як похвала міс Вудхаус. Моя мати недочуває, вона, знаєте, глухувата. Пані, — звертаючись до неї, — ви чули, що міс Вудхаус мала люб'язність сказати про почерк Джейн?

І Емма мала щастя почути, як міс Бейтс ще двічі повторювала її безглуздий і недоречний комплімент, доки бабця його не второпала. А тим часом Емма розмірковувала: як би ото — без явної непоштивості — уникнути вислуховування листа від Джейн Ферфакс? Але тільки-но вона відважилася на втечу під хоч якимось, нехай і не дуже переконливим, приводом, як міс Бейтс знову до неї звернулась і заволоділа її увагою.

— Бачите — глухота у моєї матусі зовсім дріб'язкова, така, що не варто й перейматися. Мені потрібно лише підвищити голос і двічі або тричі повторити сказане — і вона обов'язково мене почує; вона ж звикла до мого голосу. Але ось що цікаво: вона завжди чує Джейн краще, ніж мене. У Джейн така виразна вимова! Однак не думаю, що в неї виникне враження, наче її бабуся стала чути гірше, ніж два роки тому, а це — не абищо в її похилому віці; а ми ж і справді не бачили її цілих два роки. Ще ніколи ми так довго її не бачили, і я казала місіс Коул, що ми навіть не знаємо, як нам тепер її зустрічати.

— А ви сподіваєтеся, що міс Ферфакс незабаром приїде?

— Авжеж! Наступного тижня.

— От так новина! Не сумніваюсь, що її приїзд принесе велику радість.

— Дякую. Ви такі ласкаві. Так, вона приїде наступного тижня. Усі такі здивовані, і всі говорять нам одні й ті самі люб'язні поздоровлення. Я впевнена, що вона буде рада побачитися зі своїми друзями у Гайбері, а друзі будуть так само раді побачитися з нею. Так, вона приїде в п'ятницю або в суботу; вона не знає цього напевне, тому що полковнику Кемпбеллу самому на днях знадобиться карета. Так люб'язно з їх боку, що вони допровадять її сюди без пересадок! Між іншим, вони завжди так чинять. Так-так, у наступну п'ятницю або суботу. Саме про це вона і пише. Саме з цієї причини вона і написала «не за правилами», як ми це звемо, бо інакше — коли б написала як зазвичай — ми б отримали звістку тільки наступного вівторка чи середи.

– І я теж так гадала. Побоювалася, що нічого нового сьогодні про міс Ферфакс так і не довідаюсь.

— Як люб'язно з вашого боку! Дійсно, якби не ця обставина, то ми б нічого не знали про її наступний візит. Матуся така задоволена, бо Джейн збирається пробути з нами щонайменше три місяці. Так і написала — три місяці, і я вам із задоволенням про це прочитаю. Бачите, справа полягає в тому, що Кемпбелли збираються до Ірландії. Місіс Діксон переконала батька та матір негайно до неї навідатися. Вони мали намір поїхати аж улітку, але їй дуже кортить знову з ними побачитися — бо до того часу, коли минулого жовтня вийшла заміж, вона ніколи не розлучалася з батьками навіть на тиждень. Їй, мабуть, дуже некомфортно в чужому королівстві, тобто я збиралася сказати — в чужому краю, от вона і написала дуже нетерплячого листа своїй матері чи своєму батькові — я сама точно не пам'ятаю, про це ми незабаром дізнаємося з листа; отож написала листа від імені містера Діксона і від свого імені, наполегливо запрошуючи приїхати негайно; вони з чоловіком зустрінуть їх у Дубліні і відвезуть до свого сільського маєтку; зветься він Бейлікрейґ — у моїм уявленні це чудове місце. Джейн багато чула про його красу — від містера Діксона, звичайно ж, бо не знаю, від кого ще вона могла про це почути. Цілком природно, що, женихаючись до своєї майбутньої дружини, він не міг не розповідати їй про свою домівку. Джейн часто виходила з ними на прогулянку, бо полковник і місіс Кемпбелл дуже дбали про те, щоб їхня дочка не надто часто прогулювалася сама з містером Діксоном, за що я їх зовсім не засуджую. Отож вона, напевне, чула все, що містер Діксон міг розповідати міс Кемпбелл про Ірландію. Здається, вона якось писала нам, що він показував деякі малюнки цього маєтку — пейзажі, які він намалював власноруч. Мені він видається дуже люб'язним і привабливим молодим чоловіком. За його словами, Джейн дуже хотілося побувати в Ірландії.

Цієї митті на думку Еммі спала незвичайна і цікава здогадка про отого привабливого містера Діксона, Джейн Ферфакс і її нездійсненого бажання побувати в Ірландії; тому вона — з підступним наміром довідатися більше — сказала:

— Вам, без сумніву, поталанило, що міс Ферфакс відпустили до вас саме тепер. Зважаючи на таку міцну дружбу між нею і місіс Діксон, їй, скоріш за все, довелося б супроводжувати полковника і місіс Кемпбелл.

— Правда, істинна правда. Саме цього ми завжди боялися; нам би не хотілося, щоб вона поїхала так далеко, та ще й на кілька місяців підряд, — і не мала б змоги повернутися, коли щось трапиться. Але, як бачите, все виходить якнайкраще. Вони — містер і місіс Діксон — страх як хочуть, аби вона приїхала разом із полковником та місіс Кемпбелл, і ніскільки не сумніваються в її приїзді; Джейн пише, — і ви незабаром це почуєте, — що вони надіслали надзвичайно люб'язне і наполегливе запрошення для всіх; містер Діксон — так той ніколи не скнарує на знаки уваги. Він — надзвичайно привабливий молодик. Відтоді, як він урятував Джейн у Веймуті, коли під час водної прогулянки у вітрилах несподівано щось крутнулось і ледь не скинуло її у воду; вона вже майже упала, та він, виявивши надзвичайну спритність і присутність духу, схопив її за рукав (думати не можу про це без тремтіння!) — але з того пам'ятного дня почуваю до містера Діксона прихильність надзвичайну!

— Однак, попри наполегливість її подруги і її власне бажання побувати в Ірландії, міс Ферфакс воліє приділити свій час вам та місіс Бейтс?

— Так — виключно зі своєї волі та за власним бажанням; полковник і місіс Кемпбелл гадають, що вона чинить цілком правильно, вони якраз і хотіли їй це порекомендувати; вони особливо наполягають на тому, щоб Джейн потрапила до клімату, в якому вона народилася, оскільки останнім часом нездужала.

— Я занепокоєна цією новиною. Гадаю, що вони вчинили розважливо. Але ж місіс Діксон неодмінно розчарується — і дуже сильно. Наскільки я розумію, місіс Діксон не така вже й красуня; її, мабуть, аж ніяк не можна порівняти з міс Ферфакс.

— Так, звичайно ж, не можна. Дуже вдячна вам за комплімент, але так воно й є. Тут ніякого порівняння. Міс Кемпбелл завжди була зовсім непоказною — але надзвичайно елегантною і приємною.

— Та ото ж, а як же без цього!

— Бідолаха Джейн сильно застудилася! Ще аж сьомого листопада, я вам про це прочитаю, і відтоді так повністю і не одужала. Щось ця застуда надовго до неї причепилась, еге ж? Раніш вона про це не згадувала, бо не хотіла нас тривожити. Це так на неї схоже! Така повага з її боку! Однак вона ще настільки хвора, що її приятелі Кемпбелли гадають, що краще їй поїхати додому і побути в сприятливому для себе кліматі; вони не сумніваються, що три-чотири місяці перебування в Гайбері її повністю вилікують — якщо вона нездужає, то їй дійсно краще приїхати сюди, ніж вирушати до Ірландії. Ніхто не піклуватиметься про неї так, як ми.

— Мені здається, що це найліпше рішення, яке тільки можна придумати.

— Отож, як ви дізнаєтеся з листа Джейн, вона має приїхати до нас наступної п'ятниці чи суботи, а Кемпбелли вирушають до Холліхеда наступного понеділка. Так несподівано! Можете уявити собі, люба міс Вудхаус, яке сум'яття я зараз відчуваю! От якби не її хвороба — боюсь, що вона схудла і виглядає дуже погано. Мушу вам розповісти, яка неприємність трапилася зі мною через її хворобу. Знаєте, я завжди навмисне перечитую листи від Джейн до того, як прочитати їх матусі, побоюючись, що в них буде щось таке, від чого вона може засмутитися. Джейн сама попрохала, щоб я так робила, і я завжди так роблю: отож і сьогодні почала з того, що вжила попереджувальних заходів; але тільки-но дійшла до того місця, де вона згадує про свою хворобу, я перелякано вигукнула: «О Боже! Бідолашна Джейн захворіла!» Моя ж матуся, уважно за мною слідкуючи, добре це розчула і дуже засмутилася. Однак, коли я прочитала далі, то виявилося, що не все так погано, як мені видалося на початку; наразі ж я змальовую їй цю хворобу як настільки несерйозну, що вона нею майже не переймається. І як я могла так схибити і втратити обережність! Якщо Джейн швидко не одужає, то ми покличемо містера Перрі. Грошей не пошкодуємо; і хоча він бере небагато і так любить Джейн, що — смію сказати — не захоче брати за лікування ніяких грошей узагалі, ми йому цього не дозволимо, ви ж знаєте. Йому ж треба годувати жінку і дітей, тому не можна допускати, щоб він марно витрачав свій час. А тепер, після того, як я коротко розповіла про те, що пише Джейн, звернімося до її листа; впевнена, що вона розповість про себе набагато краще, ніж це зробила за неї я.

— Боюсь, що нам доведеться покинути вас негайно, — сказала Емма, поглянувши на Гаррієт і підводячись. — Мій тато чекає на нас. Коли я зайшла до вас, то не збиралася затримуватись довше, ніж на п'ять хвилин. А навідалася просто тому, що проходила поблизу і не могла не спитати про місіс Бейтс; але я затрималась — і це було так приємно! Однак зараз ми мусимо попрощатися з вами і з місіс Бейтс.

Ніякі умовляння залишитися успіху не мали. Вона знову опинилася на вулиці, задоволена тим, що хоча багато було нав'язано їй всупереч її волі, що хоча фактично їй довелося вислухати зміст усього листа від Джейн Ферфакс, вона все ж таки змогла уникнути необхідності вислуховувати, як читатимуть самого листа.

Розділ 2

Джейн Ферфакс, сирота, була єдиною дитиною молодшої дочки місіс Бейтс.

Шлюб лейтенанта Ферфакса з Н-ського піхотного полку і міс Джейн Бейтс мав свій день слави і насолоди, прагнень і сподівань, але тепер од нього не лишилося нічого, крім сумних спогадів про смерть лейтенанта в бою десь за кордоном та про те, що його невтішна вдова незабаром померла від сухот. А ще від цього шлюбу залишилася Джейн Ферфакс.

За своїм народженням вона належала до Гайбері; і коли в трирічному віці Джейн, утративши матір, стала надбанням, підопічною, втіхою і пестункою її бабусі та тітки, здавалося цілком природним, що в Гайбері вона назавжди й залишиться, що навчиться вона лише тому, що в змозі будуть забезпечити вкрай обмежені кошти, що виросте вона без корисних родинних зв'язків і того впливового сприяння, які могли б стати цінним додатком до того, чим наділила її природа: приємної зовнішності та вдачі, кмітливості й добросердих та добропорядних родичів.

Але співчутлива натура приятеля її загиблого батька спричинила зміну в її долі. Це був полковник Кемпбелл, котрий дуже високо цінував Ферфакса як зразкового офіцера і гідного всілякої поваги молодого чоловіка; до того ж він вважав, що саме завдяки турботам Ферфакса він не помер під час епідемії висипного тифу, що спалахнула у військовому таборі. Полковник не забув зробленого йому добра, хоча після смерті бідолашного Ферфакса минуло кілька років, перш ніж він зміг повернутися до Англії та вжити якихось заходів, співмірних з його можливостями. Коли ж він нарешті повернувся, то розшукав дівчинку й оточив її піклуванням. Він був чоловіком одруженим і мав лише одну дитину — дівчинку приблизно того ж віку, що і Джейн. Отож Джейн почала приїздити до них у гості й затримуватися надовго, поступово стаючи загальною улюбленицею; а перед тим, як їй виповнилося дев'ять років, сильні дружні почуття до неї з боку доньки полковника, а також його власне бажання бути другом не тільки на словах, поєдналися і спричинили пропозицію полковника Кемпбелла перебрати на себе всю фінансову відповідальність за її навчання. Пропозицію прийняли; і з того часу Джейн стала належати до сім'ї Кемпбеллів, постійно мешкаючи з ними і відвідуючи свою бабусю лише час від часу.

Задум полягав у тому, щоб вона отримала педагогічну освіту, бо на ті декілька сотень фунтів, що вона успадкувала від свого батька, існувати самостійно було справою нереальною. Забезпечити її якимось іншим чином було поза можливостями полковника Кемпбелла, бо, хоча і мав він за рахунок пенсії та жалування пристойний прибуток, статок його був скромним і призначався дочці; але полковник сподівався, що оплачена ним освіта забезпечить Джейн засоби для пристойного існування в майбутньому.

Ось така була історія Джейн Ферфакс. Вона потрапила до гарних рук, не знала від Кемпбеллів нічого, крім добра, й отримала чудову освіту. Постійно мешкала з людьми доброчесними й освіченими, і тому серце її і розум ввібрали в себе всі ті переваги, що їх забезпечують дисципліна і культура; а оскільки полковник Кемпбелл постійно мешкав у Лондоні, то піклування першокласних наставників сприяли б розквіту навіть набагато скромніших талантів, ніж ті, що мала Джейн. Її нахили та здібності були гідними всього того, що давала їй дружба Кемпбеллів; і у вісімнадцять чи дев'ятнадцять років вона цілком відповідала вимогам професії наставника — з поправкою на ті обмеження в догляданні за дітьми, які накладав її юний вік; але її любили дуже сильно і тому не поспішали відпускати. Ні полковник, ні його дружина не могли зробити перший крок, а їх донька цього просто не знесла б. День гіркої розлуки відклали. З легкістю знайшлося те виправдання, що вона ще надто юна — і Джейн залишилася з Кемпбеллами, беручи участь, як і їхня дочка, у всіх добропристойних утіхах світського товариства і насолоджуючись розважливим поєднанням домівки та розваг. Єдиною темною плямою було майбутнє, і її кмітливий розум тверезо нагадував їй, що незабаром усьому цьому може настати кінець.

Любов до неї всієї сім'ї, а особливо палка прихильність міс Кемпбелл, робила їм тим більшу честь через ту обставину, що Джейн безумовно переважала доньку Кемпбеллів і красою, і своїми здібностями та знаннями. Міс Кемпбелл не могла не бачити, що природа наділила Джейн кращою зовнішністю, а її батьки не могли не відчувати її вищих розумових здібностей. Однак — при неослабній взаємній повазі — вони продовжували жити разом аж до заміжжя міс Кемпбелл, котрій той щасливий випадок, що так часто відкидає будь-які розрахунки в шлюбних справах, надаючи привабливості посередності, а не вищості, допоміг заволодіти увагою містера Діксона, багатого молодого чоловіка приємної зовнішності, відразу ж після їхнього знайомства. Тож вони, як і належить, щасливо побрались, а Джейн Ферфакс власний хліб ще мала заробити.

Ця подія сталася зовсім недавно, надто недавно, щоб невдачлива подруга міс Кемпбелл устигла вжити якихось заходів для того, аби стати на шлях свого покликання, хоча вона якраз досягла того віку, який сама для себе визначила як вік початку самостійного життя. Вона вже давно вирішила, що це станеться, коли їй виповниться двадцять один рік. Із заповзятливістю відданої послушниці твердо розсудила, що в двадцяти-однорічному віці пожертвує собою і назавжди відійде від усіх утіх життя, від цікавого спілкування, від рівного собі товариства, від умиротворення і надії — до каяття і приниження.

Здоровий глузд полковника і місіс Кемпбелл не міг заперечувати проти такої рішучості, але їхні почуття — могли. Доки вони живі, Джейн не треба докладати надмірних зусиль — вона завжди може розраховувати на їхню домівку; їм узагалі було б краще, якби вона залишилася з ними назавжди; але це було б егоїстично — що має бути, того не минути, тож нехай воно трапиться якнайшвидше. Можливо, Кемпбелли почали розуміти, що було б мудріше з їхнього боку і краще для Джейн, якби вони ще з самого початку не спокушалися відкласти від'їзд і тим самим уберегли її від пізнання смаку тих насолод привільного життя, від яких вона мусила тепер відмовитися. Однак їхня прихильність до неї все одно ладна була віднайти будь-який привід, аби тільки відстрочити цей гіркий момент: Джейн іще не встигла одужати з часу одруження їхньої дочки, отож, доки вона повністю не відновить своє здоров'я, вони змушені заборонити їй приступати до роботи, більш-менш задовільне виконання якої (немислиме для людини з ослабленим тілом і нестійкою психікою) і так потребує — за найсприятливіших обставин — дещо більшого, ніж просто бездоганності тіла і духу.

Про свою нездійснену подорож до Ірландії разом із Кемпбеллами Джейн розповіла тітці тільки правду, хоча якусь її частину могла і приховати. Вона сама захотіла приїхати до Гайбері на час їхньої відсутності, щоби провести там — хто знає? — можливо, свої останні місяці повного дозвілля серед родичів, які безмежно її люблять; і Кемпбелли — яке б міркування не спонукало до цього когось із них чи всіх трьох — швидко пристали на таку пропозицію і заявили, що стосовно одужання Джейн вони ні на що так не покладаються, як на її перебування протягом кількох місяців у рідному кліматі. Отож її приїзд сумнівів не викликав, як і не викликало сумнівів те, що мешканцям Гайбері — замість того, щоб вітати довгоочікуваного абсолютного незнайомця в особі Френка Черчілля — доведеться поки що вдовольнитися Джейн Ферфакс, цікавою для них лише своєю дворічною відсутністю.

Емма була прикро вражена: необхідність цілих три місяці виявляти люб'язність особі, що не викликає в неї ніякої симпатії! Необхідність робити більше, ніж їй хотілось, і менше, ніж їй слід було робити! Емма сама до пуття не знала, чому вона недолюблює Джейн Ферфакс; на думку містера Найтлі — якось він сказав їй про це, — причина полягала в тому, що вона вбачала в ній ту довершено-бездоганну молоду жінку, якою їй самій хотілося виглядати в очах інших. І хоча тоді Емма гордовито відкинула це звинувачення, траплялися хвилини самоаналізу, коли вона була явно не в ладах із совістю. Але «вона ніколи не зможе з нею заприятелювати: вона не розуміє, в чому тут причина, але Джейн завжди така холодно-стримана, така байдужа до того, подобається вона чи ні, — а ще ота її балакуча тітка! І з нею всі так носяться! Чомусь вважається, що нам слід бути близькими подругами — мабуть, через однаковий вік; усі гадають, що ми мусимо страшенно подобатись одна одній». Отакі були її підстави недолюблювати Джейн Ферфакс — інших вона не мала.

Ця неприязнь була настільки невиправданою — а всякий приписуваний Джейн Ферфакс недолік іще більше розпалювався уявою, — що кожного разу, коли Емма вперше зустрічала її після тривалої перерви, було таке відчуття, наче вона її образила. Ось і тепер, під час першого, по прибутті, візиту ввічливості — після дворічної відсутності — Емму особливо вразили та зовнішність і ті манери, які вона гудила всі ці два роки. Джейн Ферфакс була дуже елегантною, просто надзвичайно елегантною; що-що, а елегантність Емма уміла цінувати, причому за найвищою міркою. Вона мала чудовий зріст: саме такий, що майже всім видався б високим, але нікому — надто високим; її комплекція являла собою золоту середину між повнотою і худорлявістю, хоча незначні ознаки нездужання, здавалося, схиляли чашу терезів у бік останнього з двох лих. Емма не могла всього цього не помітити; а ще її обличчя — його риси були навіть прекрасніші, ніж їй пам'яталося відтоді, як вони бачилися востаннє; це обличчя не можна було назвати правильним, але краса його була надзвичайно привабливою, її очі — темно-сірі, з темними віями і темними бровами — завжди викликали в Емми захоплення; але шкіра, до якої вона завжди прискіпувалася за начебто недостатню рум'яність, була такою свіжою і ніжною, що насправді не потребувала рум'янцю яскравішого. Це був той тип краси, в якому елегантність була основною рисою і яким Емма — якщо бути чесною — відповідно до усіх своїх принципів мусила захоплюватися, тим більше, що в Гайбері так рідко можна було зустріти людей елегантних душею і тілом! Ось вони — і своєрідність, і всілякі чесноти, позбавлені будь-якої вульгарності!

Коротше кажучи, під час першого візиту Емма сиділа, споглядаючи Джейн Ферфакс із почуттям подвійного задоволення — відчуттям насолоди і відчуттям відновленої справедливості, бо вирішила більше ніколи не думати про неї зле. І дійсно, якщо взяти до уваги її історію, її становище, а також її красу; якщо замислитися над тим, яка доля судилася всій цій елегантності, яке життя чекає на Джейн Ферфакс попереду, від чого їй доведеться відмовитися, то здавалося, що неможливо відчувати до неї нічого, крім поваги та співчуття; особливо якщо до всіх уже добре відомих подробиць додати ту цілком можливу обставину її закоханості в містера Діксона, яку Емма припустила з самого початку. У такому разі ніщо не буде таким гідним жалю й поваги, як ті жертви, котрі Джейн твердо вирішила принести. Тепер Емма воліла більше не звинувачувати її в тому, що вона хотіла відбити містера Діксона в його дружини, а також в інших злих намірах, що їх спочатку намалювала її уява. Якщо це було кохання, то було це безхитрісне, нерозділене і безнадійне почуття лише з її боку. Мабуть, під час прогулянок і розмов — що вона їх чула — між містером Діксоном та її подругою Джейн Ферфакс поступово всотувала фатальну отруту кохання, а тепер із найкращих, найчистіших міркувань відмовляла собі в поїздці до Ірландії, вирішивши незабаром розпочати власну — важку і почесну — кар'єру і тим самим раз і назавжди порвати з ним і з Кемпбеллами.

Отож у цілому Емма пішла від неї в такому лагідному і милостивому настрої, що по дорозі додому вже було почала замислюватися над можливими претендентами, а потім — бідкатися з того приводу, що Гайбері не міг похвалитися наявністю гідного молодого чоловіка, який забезпечив би незалежність Джейн Ферфакс; не було нікого, кого заради неї вона захотіла б заманити в пастку.

Це були шляхетні, але недовговічні пориви. Не встигла Емма зобов'язати себе публічним проголошенням довічної дружби з Джейн Ферфакс і зробити для подолання давніх несправедливостей і упередженості щось більше, ніж сказати містеру Найтлі: «А вона і справді гарна; більше, ніж гарна!» — як Джейн провела зі своєю бабусею і тіткою вечір у Гартфілді — і все знову повернулося на круги своя. Знов ожило те, що раніше дратувало Емму. Тітка була такою ж набридливою, як і завжди; навіть набридливішою, бо тепер до захоплення здібностями Джейн додалося занепокоєння її здоров'ям; і всім довелося вислуховувати детальну розповідь про те, як мало хліба і масла вона з'їла на сніданок і який маленький шматочок баранини — на обід, а також розглядати нові чепчики і капшучки для шитва, що вона зробила для своєї матусі і для себе; і Джейн знову впала в немилість. Вони музикували; Емму теж упрохали пограти; але ті подяки й похвала, що, як і належить, були висловлені опісля, здалися їй сповненими зверхньої поблажливості, словами, мовленими лише для того, щоб зарозуміло підкреслити бездоганність власної гри. І що найгірше — вона була такою холодно-байдужою, такою обачливою! Неможливо було збагнути, що вона думає насправді.

Хоча Джейн і так була максимально стриманою, найбільшу стриманість і обачливість вона виявила в розмовах про Веймута і подружжя Діксонів. Здавалося, була налаштованою не розповідати нічого суттєвого про особу містера Діксона, про своє ставлення до нього і не висловлювати власну думку про доречність цього шлюбу. Вона говорила загальними схвально-ввічливими фразами, що не містили нічого цікавого чи оригінального. Однак це їй не допомогло. Її обережність була марною. Емма побачила напускний характер її байдужості і тому повернулася до своїх попередніх припущень. Скоріш за все, їй було що приховувати, окрім власних уподобань: мабуть, містер Діксон ледь не наважився змінити одну подругу на іншу або ж став на бік міс Кемпбелл тільки заради сподіваних дванадцяти тисяч фунтів.

Джейн була такою ж стриманою і щодо іншого. Вона і містер Френк Черчілль перебували у Веймуті в один і той же час. Не становило великої таємниці, що вони були трохи знайомі, але Емма не почула й півслова реальної інформації про те, яким він був насправді. «Він симпатичний?» — «Наскільки їй відомо, його вважали дуже привабливим молодим чоловіком». — «Він — приємна людина?» — «В основному вважали, що так». — «Він справив враження розсудливого молодого чоловіка, освіченого молодого чоловіка?» — «На курорті або в звичайній лондонській компанії про такі речі скласти уявлення важко. На підставі мого досить нетривалого спілкування з містером Черчіллем з упевненістю можна судити лише про манери. На її думку, всі знаходили його манери приємними». І цього їй Емма простити не могла.

Розділ 3

Емма не могла їй цього простити, однак містер Найтлі, котрий теж був серед гостей, не помітив ані приводу для її роздратування, ані самого роздратування, а бачив лише належну чемність і доброзичливу поведінку з обох боків; тож наступного ранку, знову відвідавши Гартфілд у справі до містера Вудхауса, він висловлював своє цілковите задоволення. Робив це не так відверто, як зробив би тоді, коли в кімнаті не було б Емминого батька, але достатньо прозоро, щоби вона зрозуміла, про що йдеться. Він завжди вважав, що Емма ставиться до Джейн несправедливо, і тепер із великим задоволенням констатував суттєве поліпшення.

— Це був такий приємний вечір, — почав він одразу, тільки-но розтлумачив містеру Вудхаусу необхідне, отримав од нього ствердну відповідь і прибрав папери. — Винятково приємний. Ви з міс Ферфакс пригостили нас чудовою музикою. Не знаю, добродію, що може бути приємніше, коли отак сидиш собі, а тебе розважають дві чарівні дівчини — то музикою, то розмовами. Еммо, я певен, що вечір сподобався міс Ферфакс, це точно. Ви були на висоті. Я радий, що ви дали Джейн можливість стільки пограти, це була така милість із вашого боку, бо в домівці її бабусі інструмента немає.

— Дуже рада, що вам сподобалося, — сказала Емма і усміхнулася. — Смію сподіватися, що я не так уже й часто буваю недостатньо уважною до наших гостей.

— Звичайно ж ні, моя люба, — відразу озвався її батько. — У цьому ти можеш не сумніватися. Ти така чемна й уважна, як ніхто. Навпаки — ти надто чемна й уважна. От, наприклад, булочки — якби вчора ввечері їх подали тільки один раз, то цього було б цілком достатньо.

— Дійсно, — відразу ж вигукнув містер Найтлі. — Вам рідко коли бракує неуважності — ви майже завжди поводитеся належним чином і виявляєте належне розуміння. Отож гадаю, що ви добре розумієте мене і зараз.

Емма хитро-грайливо поглянула на нього, що означало: «Я добре вас розумію», — але мовила лише:

— Міс Ферфакс така стримана й холодна.

— А я завжди казав, що вона така і є — трохи стримана; але вам незабаром удасться подолати ту частину її стриманості, що коріниться в недостатній упевненості в собі. Вихованість і ввічливість завжди гідні похвали.

— Значить, ви вважаєте, що вона сором'язлива. А от я ніякої сором'язливості тут не бачу.

— Люба моя Еммо, — сказав містер Найтлі і перебрався зі свого крісла в те, що стояло ближче до неї, — ви що, хочете сказати, що вам не сподобався вечір?

— Та ні! Мені сподобалася власна вперта наполегливість у намаганні про щось дізнатись, і мене здивували ті мізерні відомості, котрі я отримала.

— Ви мене неприємно дивуєте, — тільки і сказав містер Найтлі.

— Сподіваюся, що вечір сподобався всім, — як завжди спокійно мовив містер Вудхаус. — Мені — сподобався. Правда, в якийсь момент жар від каміна став надто сильним, але я трішечки відсунув крісло — зовсім небагато, і він перестав мені дошкуляти. Міс Бейтс була, як завжди, дуже балакучою та життєрадісною, хоча, по правді кажучи, розмовляє вона надто швидко. Однак усе одно дуже приємна людина, та й місіс Бейтс — по-своєму — теж. Вони — мої давні друзі і я їх люблю; а міс Джейн Ферфакс — така вже ж гарна дівчина, дуже гарна і — дуже чемна! Містере Найтлі, їй, певне, теж сподобався вечір, бо з нею була Емма.

— Певна річ, сер, і Еммі також, бо з нею була міс Ферфакс. Емма відчула його занепокоєння і, намагаючись розвіяти його принаймні тимчасово, мовила із щирістю, що не викликала ніяких сумнівів:

— Вона — створіння настільки вишукане, що очей не відвести. Не можу дивитися на неї без захоплення; і всім серцем їй співчуваю.

Од радості містер Найтлі не знав, що й казати; а поки він збирався з відповіддю, містер Вудхаус, все ще думаючи про Бейтсів, мовив:

— Дуже жаль, що їм живеться так сутужно! Дуже жаль! Мені часто хотілося — щоправда, на це непросто наважитися — зробити хоча б якісь невеличкі, дрібні подарунки, щось таке незвичайне — ось ми закололи порося, і Емма хоче послати їм полядвичку або задній окіст; порося ще молоде, і м'ясо — ніжне, гартфілдська свинина не така, як скрізь, та все ж це — свинина; і, моя люба Еммо, якщо вони дійсно приготують із неї добре підсмажені біфштекси, як це робиться в нас — на власному жиру, а не запікатимуть, бо запечена свинина — то погибель для будь-якого шлунку, варто, гадаю, послати їм окіст, еге ж, моя люба?

— Тату, я вже послала їм задню четвертину, бо знала, що в тебе виникне таке бажання. З окосту вони можуть зробити солонину, причому дуже смачну, а полядвичку — приготують так, як їм забажається.

— Вірно, моя люба, істинна правда. Я чомусь раніше про це не подумав, але так дійсно буде найкраще. Аби вони тільки не пересолили окіст; бо якщо його не пересолити і ретельно відварити, як це робить наш Серлі, і споживати помірно, з вареною ріпкою та невеликою кількістю моркви чи пастернаку, то, на мою думку, таку їжу не можна буде назвати нездоровою.

— Еммо, — озвався незабаром містер Найтлі, — у мене для вас новина. Ви ж любите новини, так от — по дорозі сюди я дещо почув і, гадаю, вам це буде цікаво.

— Новина! Авжеж, я завжди люблю новини! А що за новина? І чому це ви так посміхаєтеся? Де ви її почули? В Рендоллзі?

Він тільки й устиг сказати:

— Ні, не в Рендоллзі; я там і близько не був, — як двері розчинилися навстіж і в кімнату ввійшли міс Бейтс і міс Ферфакс. Почуття вдячності й бажання повідати новину так переповнювали міс Бейтс, що вона не знала, з чого почати. Містер Найтлі швидко переконався, що свій момент він уже проґавив і що йому тепер і півслова не дадуть сказати.

— Доброго ранку, любий добродію, як почуваєтесь? Моя мила міс Вудхаус, я просто не знаю, як мені висловити свою подяку! Така чудова четвертинка свинини! Ви такі щедрі! Чули новину? Містер Елтон збирається одружитися.

Емма не підозрювала, що може йтися про містера Елтона, і тому, почувши сказане, так здивувалася, що навіть трохи здригнулась і почервоніла.

— Оце і була моя новина: я думав, що вам цікаво буде її почути, — сказав містер Найтлі з усмішкою, котра мала засвідчити його правоту, бо частково справдилося те, про що він колись казав Еммі.

— А ви де про це дізналися?! — скрикнула міс Бейтс. — Хто ж вам міг це сказати, містере Найтлі? Бо ще не минуло і п'яти хвилин, як я отримала записку від місіс Коул — ні, ніяк не більше п'яти хвилин — ну нехай десяти — я саме наділа капелюшка та жакет і вже була вийшла знову поговорити з Петті про свинину, а Джейн стояла в коридорі, — правда, Джейн? — бо моя матінка так боялася, що в нас не знайдеться достатньо великої боденьки. Отож я сказала, що піду й подивлюся, а Джейн і каже: «Може, натомість я сходжу? Здається, ви трохи нездужаєте, а Петті якраз прибирає на кухні». «Не треба, моя люба», — відповіла я — і саме в цю мить принесли записку. Містер Елтон збирається одружитись із якоюсь міс Гокінс — оце і все, що мені відомо. Із якоюсь міс Гокінс із Бата. Але ж, містере Найтлі, як же ви все-таки дізналися про це? Бо місіс Коул сіла і написала мені записку відразу ж після того, як містер Коул сповістив їй цю новину. Якась міс Гокінс…

— Півтори години тому я мав ділову зустріч із містером Коулом. Коли мене провели до нього, він якраз скінчив читати Елтонового листа і тому відразу ж передав його мені.

— Ага! Оце так… мабуть, ще ніколи не було такої цікавої для всіх новини. Шановний добродію, ви такі щедрі. Моя матінка бажає вам усіляких гараздів, вона безмежно вдячна вам і каже, що ви просто приголомшили її своєю добротою.

— Нашу гартфілдську свинину, — відповів містер Вудхаус, — ми вважаємо набагато кращою за будь-яку іншу, бо вона дійсно є такою, тому нам із Еммою було надзвичайно приємно…

— Любий добродію, як каже моя мати, наші друзі занадто до нас ласкаві. Якщо колись і були люди, що жили заможно, не будучи багатими, то це, безперечно, ми. Нам дійсно «випало жити серед добрих людей». Значить, містере Найтлі, ви на власні очі бачили листа, отож…

— Це був короткий лист, просто повідомлення — але, звичайно ж, повідомлення бадьоре й радісне, — при цьому він хитро поглянув на Емму. — Містер Елтон написав, що має щастя сповістити… не пам'ятаю точно, як саме йшлося в листі, та це, власне, і не так важливо. Коротше кажучи, повідомлення зводилося до того, що він збирається одружитися з такою собі міс Гокінс. Зі стилю самого листа я здогадався, що написаний він був одразу після того, як цю справу було вирішено.

— Значить, містер Елтон збирається одружитися! — сказала Емма, тільки-но до неї повернувся дар мови. — Побажаймо йому щастя.

— Рано ще йому одружуватися, — зауважив містер Вудхаус. — Краще б він не поспішав. Як на мене, то йому й одному непогано. Ми завжди радо зустрічали його у Гартфілді.

— Міс Вудхаус, це означає, що у нас буде нова сусідка! — радісно вигукнула міс Бейтс, — моя матінка така задоволена! Каже, їй спокою не давала думка, що бідолашний старий священицький будинок не має господині. Це таки дійсно неабияка новина. Джейн, незабаром ти побачиш містера Елтона! Ти ж так хотіла його побачити!

Щось не видно було, щоб Джейн тільки й думала про те, як би оце хутчіш побачити містера Елтона.

— Так, я ще ніколи його не бачила, — мовила Джейн, відповідаючи на таке спонукання. — Він… він високий на зріст?

— Та хто ж це знає напевне?! — вигукнула Емма. — Мій батько скаже так, містер Найтлі — ні, а міс Бейтс і я — що його зріст — це якраз ота золота середина. Якби вам, міс Ферфакс, довелося прожити тут трохи довше, то ви б дізналися, що в Гайбері містер Елтон вважається зразком досконалості душі й тіла.

— Точно, міс Вудхаус, дізналася б. Він — пречудовий молодий чоловік. Але люба Джейн, якщо ти пам'ятаєш, учора я казала тобі, що його зріст такий самий, як і в містера Перрі. Напевне, міс Гокінс — дівчина прегарна у всіх відношеннях. А містер Елтон завжди надзвичайно уважний та люб'язний до моєї матінки — садовить її в церкві на місце, відведене для поважних осіб, аби вона могла краще чути, бо ви ж знаєте: моя матуся трохи недочуває, але зовсім небагато, просто вона не відразу все схоплює. Ось Джейн каже, що полковник Кемпбелл теж трохи недочуває. Він чомусь вирішив, що йому допоможе купання, а саме теплі ванни, хоча, за словами Джейн, це йому надовго не допомогло. Знаєте, полковник Кемпбелл — це наш добрий ангел. А містер Діксон — ну просто чарівний молодий чоловік, людина така ж достойна, як і містер Кемпбелл. Це таке щастя, коли добрі люди сходяться разом — а вони неодмінно сходяться! Тепер із нами будуть містер Елтон і міс Гокінс, а ще ми маємо подружжя Коулів — це дуже добрі люди, і сімейство Перрі — гадаю, що немає подружжя щасливішого і кращого за містера і місіс Перрі. А й справді, шановний добродію, — звертаючись до містера Вудхауса, — мало де є таке славне товариство, як у нас у Гайбері. Я завжди кажу, що нам надзвичайно поталанило з сусідами. Сер, ніщо так не подобається моїй матері, як свинина — підсмажена свиняча полядвичка…

— Про те, ким і якою є ота міс Гокінс, — утрутилася Емма, — і про тривалість їхнього знайомства поки що нічого не відомо. Мені чомусь здається, що вони знали одне одного недовго, бо містера Елтона не було лише чотири тижні.

Ніхто нічого не знав достеменно, отож Емма, трохи поміркувавши, продовжила:

— Ви відмовчуєтеся, міс Ферфакс, але сподіваюся, що вас ця новина неодмінно зацікавить. Останнім часом ви дізналися про це дуже багато, до того ж, напевне, були безпосередньою учасницею подій, пов'язаних із заміжжям міс Кемпбелл, тому ми не простимо вам вашої байдужості щодо містера Елтона і міс Гокінс.

— От коли я зустріну містера Елтона, — відповіла Джейн, — то тоді, мабуть, у мене з'явиться зацікавленість — мені треба його побачити, інакше інтересу не буде. Стосовно ж міс Кемпбелл, то з часу її заміжжя минуло вже кілька місяців, тому мої враження дещо згладилися.

— Ви правильно зазначили, міс Вудхаус, він відсутній лише чотири тижні — якраз учора виповнилося чотири, — сказала міс Бейтс. — Значить, така собі міс Гокінс… А мені чомусь завжди здавалося, що це буде якась місцева дівчина. Я зовсім не збираюся твердити, що… але міс Коул якось шепнула мені на вухо… та я зразу ж відказала: «Ну що ви, містер Елтон — гідна всіляких похвал молода людина, хоча… Коротше кажучи, я не дуже тямлю в таких здогадках і не претендую на це. Я бачу лише те, що бачу. Та все ж таки, ніхто б не здивувався, якби містер Елтон запропонував руку і серце… міс Вудхаус така люб'язна, що дозволяє мені так багато теревенити! Вона ж бо знає, що я роблю це незлобиво. Як там міс Сміт? Здається, вона вже зовсім одужала. Що чути останнім часом про місіс Найтлі? У неї такі славні дитинчата!» Знаєш, Джейн, я завжди уявляла собі, що містер Діксон схожий на містера Джона Найтлі. Я маю на увазі чисто зовні — високий, з таким же виразом обличчя і не дуже балакучий.

— Зовсім ні, моя люба тітонько, ніякої схожості між ними немає взагалі.

— Ось як? Дивно… А хоча і дійсно — дуже важко скласти про когось правильне уявлення заздалегідь. Просто виникає якесь перше враження, котре потім визначає всі подальші. Так ти стверджуєш, що містер Діксон, по правді кажучи, далеко не красень?

— Та який там красень! Зовсім ні: скоріше навпаки. Я ж вам казала, що він непоказний.

— Люба моя, ти говорила, наче міс Кемпбелл і гадки не допускала, що він непоказний і що ти сама…

— А що я? Моє судження нічого не варте. Якщо я когось поважаю, то мені ця людина завжди видається привабливою. Але коли я назвала містера Діксона непоказним, то цим я висловила, як мені здається, загальну думку.

— Ну що ж, моя люба Джейн, мабуть, нам уже час іти, і хутенько, бо погода псується, бабуся хвилюватиметься. Ви такі ласкаві, міс Вудхаус, але нам дійсно вже пора йти. Новина і справді дуже приємна. На зворотному шляху я заскочу до місіс Коул — хвилини на три, не більше, — а ти, Джейн, краще б відразу ж ішла додому, бо, не доведи Господи, потрапиш під зливу! На нашу думку, після приїзду до Гайбері вона вже значно поправилася. Дякую, ми дійсно так вважаємо. До місіс Годдард я, мабуть, не піду, бо точно знаю, що їй подобається лише варена свинина: от коли ми приготуємо окіст, то тоді — інша справа. До побачення, мій шановний добродію. О, містер Найтлі теж іде з нами! Це так доречно! Сподіваюся, коли Джейн втомиться, ви люб'язно подасте їй руку. Значить, містер Елтон і міс Гокінс… Що ж, усім до побачення.

Емма залишилася на самоті з батьком; він забирав половину її уваги, ремствуючи з приводу того, що молоді люди так поспішають одружитися, до того ж із незнайомими дівицями; іншу ж половину уваги вона приділяла власним думкам про останню новину. Для неї самої ця звістка була дуже цікавою і дуже бажаною, бо доводила, що містер Елтон довго не побивався; але вона переживала за Гаррієт: дівчина, безперечно, засмутиться, і все, на що Емма могла сподіватися, — це першою розповісти їй цю новину, аби уберегти її від того, щоб це несподівано не зробив хтось інший. Гаррієт уже якраз мала підійти. Хоч би їй не зустрілася міс Бейтс! Почав накрапати дощ, і Еммі довелося змиритися з припущенням, що негода затримає Гаррієт у місіс Годдард і що новина звалиться на неї зненацька.

Злива була сильною, але нетривалою; і не минуло й п'яти хвилин, як з'явилася Гаррієт. Дівчина була збуджена і схвильована, видно було, що поспішала вона сюди з серцем, переповненим емоціями, а вигук «Ой, міс Вудхаус, вгадайте, що сталося!», який відразу ж вирвався з її уст, тільки підтвердив, що була вона надзвичайно збентеженою. Емма подумала, що раз уже доля завдала свого удару, то найбільше, чим вона зможе допомогти, — це просто співчутливо вислухати; тож Гаррієт безперебійно і жваво процокотіла їй усе, що хотіла сказати. Півгодини тому вона вийшла від місіс Годдард — боялася, що піде дощ, боялася, що він ось-ось може линути, але сподівалася все-таки встигнути дістатися Гартфілда і тому поспішала як тільки могла; та коли вона проходила повз будинок молодої жінки, що шила для неї плаття, то вирішила забігти на хвильку й подивитись, як просувається справа; але не встигла вона пробути там якусь мить, як пішов дощ, а вона розгубилася, але невдовзі вискочила й чимдуж побігла далі та сховалась у крамниці Форда. Це був головний заклад, де водночас продавалися суконні, лляні та галантерейні вироби, найбільша і наймодніша крамниця в окрузі. Отож вона просиділа там, не маючи й гадки, що робити, цілих десять хвилин, не менше, коли цілком несподівано зайшли — хто б ви думали?… так дивно… хоча вони завжди скуповувались у Форд овій крамниці… ніхто інші, як Елізабет Мартін та її брат! Ви тільки уявіть собі, люба міс Вудхаус! Я думала, що зомлію. Не знала, що мені й робити. Я сиділа біля дверей — тож Елізабет відразу мене побачила, а він — ні, бо морочився з парасолькою. Я певна, що його сестра мене побачила, хоча вона відразу ж одвернулася вбік і зробила вигляд, що не помітила мене. Вони обоє пішли у найвіддаленіший куток магазину, а я так і продовжувала сидіти біля дверей. Боже, якою безпорадною я почувалася! Напевно, стала білою, як моє плаття. Зрозуміло, що піти я не могла, бо йшов дощ, але більше за все на світі я воліла бути де завгодно, тільки не в тій крамниці… Ой, міс Вудхаус!.. Зрештою він озирнувся і, здається, побачив мене, бо замість того, щоб продовжувати займатися покупками, вони почали перешіптуватися. Я певна, що вони говорили про мене, і не могла позбутися враження, що він умовляв сестру поговорити зі мною, — а ви як думаєте, міс Вудхаус, — умовляв? — бо незабаром вона підійшла до мене — зовсім близько — і привіталася; здавалося, що вона потисла б мені руку, якби я її подала. Все це вона зробила не так, як робила колись, я помітила, що поведінка її змінилась, однак видно було, що вона намагається бути дуже приязною, тож ми потисли руки і трохи поговорили; я вже не пам'ятаю, що саме я говорила — мене всю тіпало від хвилювання! Пам'ятаю, як вона висловила жаль, що ми більше не бачимося; після всього, що трапилося, це мені здалося таким люб'язним з її боку! Люба міс Вудхаус, я почувала себе гидким невдячним створінням! На той час дощ уже почав ущухати, і я вже вирішила будь-що хутчіш забратися геть, як — ви тільки уявіть собі! — бачу — а він теж підходить до мене, повільно так, наче до пуття не знаючи, що робити; отож він підійшов і заговорив, я відповіла… цілу хвилину я отак стояла, почуваючись невимовно жахливо; потім набралася духу і сказала, що дощ закінчився і я мушу йти: отож я пішла, але не встигла я відійти від дверей і на три ярди, як він наздогнав мене і сказав лише, що коли я прямую до Гартфілда, то, на його думку, мені краще піти через конюшні містера Коула, бо після такого дощу ближній шлях неодмінно перетворився на суцільну калюжу. Боже милостивий, я думала, що помру на місці! Та я сказала, що дуже йому вдячна за турботу — треба ж було щось сказати; потім він повернувся до Елізабет, а я пішла в обхід через конюшні — принаймні так мені здалося, бо я погано тямила, де я і що маю робити. О, міс Вудхаус, я ладна була зробити все, що завгодно, аби тільки цього не трапилося, однак, знаєте, мені якось приємно було бачити, що він поводився так ввічливо і так приязно. І Елізабет теж. Міс Вудхаус, будь ласка, поговоріть зі мною і знову мене заспокойте!

Емма мала щире бажання саме так і вчинити, але наразі не могла. Їй необхідно було поміркувати. Вона сама почувалася непевно. Схоже було, що поведінка молодого чоловіка та його сестри свідчила про щире почуття, і вона не могла не поспівчувати їм. За словами Гаррієт, їхні манери являли собою цікаву суміш ображеної гордості, покривдженого кохання і непідробної делікатності. Але вона й раніше вважала їх людьми добромисними і достойними, та хіба це робило більш привабливим родичання з ними? Було б дурістю піддаватися таким почуттям. Звичайно ж, він шкодує, що втратив її, — вони всі, напевне, шкодують. Крім ображеної любові, тут, мабуть, є іще й принижені амбіції. Вони, либонь, усі сподівалися вивищитися, породичавшись із Гаррієт; і взагалі — що такого незвичайного розповіла Гаррієт? Вона така нерозбірлива, так вдячно реагує на доброзичливість! її похвала мало чого варта.

Емма набралася духу та спробувала заспокоїти Гаррієт, розцінивши те, що сталося, як звичайнісіньку дрібницю, не варту того, щоб над нею замислюватися.

— Наразі це дійсно може тебе засмутити, — сказала вона, — але ти поводилася надзвичайно добре, все позаду, і може ніколи не повторитися, тим більше, що це вже буде не перша зустріч, тому тобі слід кинути думати про це.

Гаррієт сказала, що це «дійсно так» і що вона «кине думати про це», однак продовжувала про це говорити — і не могла говорити ні про що інше. Тож, зрештою, Емма, щоб витіснити Мартінів із її голови, змушена була похапцем сповістити їй новину, яку вона раніше збиралася повідати з такою делікатною обережністю. Вона сама не знала достеменно — радіти їй чи плакати, соромитися чи тільки дивуватися з того душевного стану, в якому опинилася бідолашна Гаррієт — вони гадали, що містер Елтон залицяється до неї, а насправді вийшло он як!

Однак поступово містер Елтон відновив свою захитану позицію. Хоча Гаррієт сприйняла перше повідомлення легше, ніж спромоглася б днем чи годиною раніше, її зацікавленість незабаром зросла; і не встигли вони закінчити першу розмову, як друга вже захопила її настільки, що вона тільки й говорила про щасливицю міс Гокінс із усіма відповідними почуттями цікавості, жалю, вдоволення й образи, унаслідок чого Мартіни зайняли в її уяві належне їм другорядне місце.

Емма навіть зраділа — хоча й не відразу, що така зустріч відбулася, бо вона посприяла пом'якшенню першого удару, при цьому не давши ніяких підстав для занепокоєння. Нинішній спосіб життя Гаррієт позбавляв Мартінів можливості бачитися з нею — хіба що вони навмисне стали б шукати такої зустрічі, але досі їм бракувало чи то хоробрості, чи то бажання побачитися з нею, бо відтоді, як Гаррієт відмовила Роберту, його сестри ніколи не з'являлись у пансіоні місіс Годдард; тож міг минути рік і більше, доки вони випадково не зустрінуться знову, не маючи при цьому ні необхідності, ні бажання обмовитися хоч словом.

Розділ 4

Людська природа є настільки прихильною до тих, хто потрапляє в незвичайні ситуації, що коли молода людина одружується або помирає, то про неї неодмінно говорять із симпатією.

Не минуло й тижня відтоді, як ім'я міс Гокінс уперше пролунало в Гайбері, а його мешканці вже якимось чином дізналися все про її вдачу та розум, дізналися, що вона і гарна, і елегантна, і вихована та освічена надзвичайно, і надзвичайно привітна. Тож коли прибув сам містер Елтон, торжествуючи з приводу перспектив свого щасливого майбуття, і почав славити чесноти міс Гокінс, то він уже не міг сповістити про неї нічого нового, крім її імені та імені композитора, чию музику вона воліла виконувати.

Містер Елтон повернувся дуже щасливою людиною. Він від'їжджав знехтуваним і приниженим, його оптимістичні сподівання зазнали краху після низки, як йому здавалося, заохочувальних кроків із боку міс Вудхаус; більше того: він не тільки втратив ту, яку прагнув насправді, його ще й принизили до рівня тієї, котру він насправді зовсім не прагнув. Він поїхав, зазнавши глибокої образи, а повернувся зарученим з іншою жінкою, і ця інша була, звичайно ж, настільки кращою від першої, наскільки в подібних обставинах набуте є кращим за втрачене. Він повернувся веселим і самовдоволеним, жвавим і заклопотаним, байдужим до міс Вудхаус і більш ніж байдужим до міс Сміт.

Чарівлива Авґуста Гокінс на додаток до цілком природних переваг бездоганної краси та інших особистих чеснот, була ще і власницею чималенького статку, в якому тисяч фунтів було стільки, що завжди називалася цифра десять; цей момент якось додавав ваги самому містеру Елтону і сприяв йому як оповідачу: його розповіді знаходили вдячну аудиторію; він не розмінявся на дрібноту, а здобув жінку з десятьма — чи десь так — тисячами фунтів; і здобув він її напрочуд швидко — не минуло й години після першого знайомства, як він уже встиг звернути на себе увагу; історія початку і розвитку цього роману, що він її повідав місіс Коул, була просто захоплюючою — він просувався швидкими кроками: від несподіваної зустрічі — до обіду у містера Гріна, а потім — до вечірки у місіс Браун — усмішки та сором'язливий рум'янець ставали дедалі більш промовистими, було вдосталь і ніяковості, і хвилювання — йому не склало труднощів справити на неї потрібне враження і сподобатися; тож, висловлюючись коротко і ясно, міс Гокінс із такою готовністю пішла йому назустріч, що і його самолюбство, і його розважливість були задоволені рівною мірою.

Йому вдалось отримати як матеріальне, так і духовне — і багатство, і любов; він спіймав те щастя, на яке заслуговував; він говорив тільки про себе і свої турботи, зі спокійною готовністю сприймав жарти на свою адресу, а до всіх місцевих дівчат, з якими йому лише декілька тижнів тому доводилось обходитися з обережною галантністю, він звертався тепер із щиросердою і впевненою усмішкою.

Весілля мало відбутися незабаром, бо сторонам нікому, крім самих себе, не треба було догоджати, слід було лише здійснити необхідні приготування; а коли містер Елтон знову поїхав до Бата, то всі сподівалися — і ці сподівання підтверджувалися виразом обличчя місіс Коул, — що він знову з'явиться в Гайбері вже з молодою.

Протягом нинішнього нетривалого перебування Емма бачилася з ним дуже мало, але цілком достатньо для того, щоб відчути: перша зустріч — уже в минулому, і щоб отримати враження, що те поєднання задирливої зухвалості і претензійності, яке він виражав усім своїм виглядом, робило його ще менш привабливим. Вона почала страшенно дивуватись: як це містер Елтон міг видатися їй приязним узагалі? Вигляд його став настільки міцно асоціюватися з певними неприємними емоціями, що якби в моральному плані він не був уособленням покути, гіркого уроку, джерела повсякчасного приниження для її розуму, то вона б із радістю погодилась, аби він назавжди зник із її очей. Нічого поганого вона йому не бажала; але містер Елтон дратував її, і якби він почав благоденствувати десь за двадцять миль від Гайбері, то це стало б для неї найбільшою втіхою.

Однак одруження неодмінно зменшить неприємності, викликані його перебуванням у Гайбері. Воно значною мірою усуне необхідність висловлення світських поштивостей і згладить значну кількість незручних і двозначних ситуацій. Поява місіс Елтон стане приводом для зміни стосунків; колишню дружню близькість можна буде перервати без будь-яких пояснень, можна буде навіть знову почати спілкуватися з підкресленою чемністю, як люди малознайомі.

Про саму наречену Емма була невисокої думки. Безперечно, вона достатньо гарна — якраз для містера Елтона, достатньо вихована й освічена — якраз для Гайбері, і достатньо красива — якраз, можливо, тією мірою, щоб виглядати непоказною поряд із Гаррієт. Що ж до родовитості нареченої, то тут Емма не мала ніяких ілюзій, бо була переконаною в тому, що, після того як його хвалькуваті претензії зазнали фіаско, а Гаррієт була погордливо знехтувана, він нічого суттєвого тут не досяг. Тут отримати достовірні відомості здавалося справою неважкою. Можна було не знати напевне яка вона, але можна було з упевненістю з'ясувати, хто вона; отож якщо не брати до уваги десять тисяч фунтів, то вона зовсім не виглядала кращою за Гаррієт. Гучного імені наречена не мала, не було в неї ані родовитості, ані впливових родичів чи знайомих. Схоже, що міс Гокінс була — скажімо так — молодшою з двох дочок такого собі торговця з Брістоля; але оскільки доходи від його комерції виявилися дуже скромними, то неважко здогадатися, що і сам тип цієї діяльності теж був дуже скромним. Частину зими вона зазвичай проводила в Баті, але її рідним містом був Брістоль, самий його центр; бо хоча її батько та мати й померли декілька років тому, але в неї залишався дядько — юрист за фахом, стосовно якого нічого поважнішого, крім правничої професії, і припустити не можна було; отож у нього вона і жила. В Емминій уяві це був такий собі трудяга-повірений, недостатньо тямущий для того, щоб зробити кар'єру. Вся ж привабливість родичання з міс Гокінс полягала в її старшій сестрі, котра дуже добре вийшла заміж за дуже знатного джентльмена, що мешкав неподалік од Брістоля і держав аж дві карети! Отака це була історія, отакою була велич міс Гокінс.

От якби вона могла зробити так, щоб Гаррієт думала про все це те саме, що й вона! Своїми умовляннями вона змусила її полюбити містера Елтона, але — на превеликий жаль — куди важче було умовити її розлюбити його! Одними розмовами розвіяти чарівливість особи, що займала численні порожнини у свідомості Гаррієт, було неможливо. Його можна було б витіснити кимось іншим, до того ж досить легко; це було ясно, як Божий день; вистачило б навіть когось на кшталт Роберта Мартіна; бо ніщо інше — боялася Емма — не зможе зцілити бідолашну дівчину. Гаррієт була з тих натур, що коли вже покохають, то надовго. А після повернення містера Елтона їй, сердешній, стало ще гірше. Він почав скрізь їй ввижатися. Емма бачила його лише раз, але Гаррієт двічі або тричі на день запевняла її, що тільки-но бачила його, або щойно розминулася з ним, чи щойно чула його голос, бачила його спину; завжди щойно траплялася якась подія, котра зберігала його в уяві Гаррієт, перемежаючи несподіванки і здогадки з приязною теплотою почуттів. Крім того, Гаррієт постійно щось про нього чула, бо за винятком свого перебування в Гартфілді, вона завжди проводила час серед тих, хто не вбачав у містерові Елтоні жодного недоліку та найцікавішою річчю в світі вважав обговорення його турбот. Тому кожна розповідь, кожна здогадка про те, що вже відбулося, або могло відбутися в улаштуванні його справ, про сподіваний прибуток, про слуг та меблі — все це безперервно вирувало навколо неї. Її любов підкріплювалася безперестанною хвалою на його адресу, її жалкування підживлювались, а постійні нагадування про щасливу міс Гокінс і безперервне споглядання його закоханості збурювали її роздратування. А з яким виглядом він проходив повз будинок! Манера носити капелюха — і та свідчила, як сильно він любить свою наречену!

Коли б це було просто розвагою і не змушувало страждати Гаррієт, а її саму — відчувати сором і каяття за той непевний душевний стан її подруги, то Емма з цікавістю спостерігала б за змінами, що в ньому відбувалися. Часом переважав містер Елтон, часом — Мартіни; кожна зі сторін була корисна тим, що обмежувала вплив іншої. Заручення містера Елтона стало ліками від надмірного схвилювання, викликаного зустріччю з містером Мартіном. Смуток, породжений поінформованістю про ці заручини, був дещо розвіяний візитом Елізабет Мартін до закладу місіс Годдард декількома днями потому. Гаррієт удома не було, але для неї приготували і залишили цидулку, навмисне написану в зворушливому стилі — трохи докорів і дуже багато доброти; і доки не з'явився сам містер Елтон, вона була майже цілковито поглинута цією запискою, безперервно розмірковуючи, що б таке здійснити навзаєм, і бажаючи зробити більше, ніж насмілювалася зізнатись. Але з'явився містер Елтон власною персоною і покінчив із усіма цими турботами. Поки він залишався в Гартфілді, Мартіни перебували в забутті; а того самого ранку, коли він знову вирушив до Бата, Емма — щоб розвіяти викликаний від'їздом смуток — визнала за краще відвідати Елізабет Мартін із візитом у відповідь.

Як обставити візит, що було б необхідним, і як уникнути небажаних наслідків — усе це стало предметом нерішучих міркувань. Якщо її запросять зайти, то повне ігнорування матері та сестер було б невдячністю. Так чинити не слід, але ж існує небезпека поновлення дружніх стосунків між Гаррієт та Мартінами!

Після тривалих міркувань вона не придумала нічого кращого за те, що Гаррієт сама зробить відповідний візит, але таким чином, щоб — за умови належного розуміння з їх боку — переконати їх, що такі стосунки є чисто формальними. Емма вирішила взяти Гаррієт із собою в кареті, висадити в Еббі-Мілл, а самій проїхатися далі, щоб потім швидко повернутись і забрати її, не залишивши часу для підступних дій або небезпечних рецидивів минулого, і тим самим рішуче вказати, що саме така міра близькості призначається для майбутніх стосунків.

Нічого кращого вона придумати не могла, і хоча було в усьому цьому таке, з чим не погоджувалось її серце — щось схоже на погано замасковану невдячність — все одно це слід було зробити, інакше що ж тоді станеться з бідолашною Гаррієт?

Розділ 5

Не лежала в Гаррієт душа до цього візиту. Буквально за півгодини до того, як її подруга зайшла за нею до пансіону місіс Годдард, зла доля привела її саме в те місце, де в той момент можна було стати свідком, як валізу з написом: «Преподобному Філіпу Елтону, Вайтхарт, Бат» завантажували у візок м'ясника, що мав доставити її до поштової карети; отож усе на світі, окрім тієї валізи та напису на ній, умить стало для Гаррієт порожнім місцем.

Однак вона поїхала; а коли вони дісталися ферми, де Гаррієт мали висадити з карети на початку широкої та охайної, посипаної гравієм стежини, яка вела поміж шпалерних яблунь до парадних дверей, то вигляд усього того, що так утішало її минулої осені, оживив спогади і викликав у неї легеньке хвилювання; тож Емма, при розставанні помітивши, що Гаррієт озирається довкола з якоюсь переполоханою цікавістю, зайвий раз переконалася, що візит не мусить тривати більше запланованих п'ятнадцяти хвилин. Далі вона поїхала сама, аби присвятити цей відрізок часу їхньому колишньому служнику, який, одружившись, оселився в Донвеллі.

Рівно через чверть години Емма повернулася до білих воріт; міс Сміт, отримавши від неї відповідні напучування, вийшла без запізнення, причому ніякий схвильований молодик її не супроводжував. Вона попрямувала стежкою після того, як одна із сестер Мартін, на хвилину з'явившись у дверях, попрощалася з нею з підкресленою — як здалося — ґречністю.

Даремно було очікувати, що Гаррієт зможе відразу щось розповісти ясно і розбірливо — почуття переповнювали її; але, зрештою, Емма витягнула з неї достатньо, аби зрозуміти, що то була за зустріч і які саме почуття вона викликала. Гаррієт побачилася лише з місіс Мартін і двома дівчатами. Прийняли вони її якось обережно, навіть холодно; майже весь час обговорювалося найтривіальніше. Нарешті місіс Мартін раптово зазначила, що міс Сміт, як їй здалося, підросла, отож з'явилася тема більш цікава й атмосфера потеплішала. Минулого вересня в цій самій кімнаті Гаррієт і дві її подруги мірялися зростом. На стінній панелі біля вікна збереглися олівцеві позначки і примітки, їх зробив він. Здавалося, що, пам'ятаючи день, годину і вечірку, коли це сталося, а також конкретний привід, вони також відчувають ніяковість та жаль і готові повернутися до колишньої доброзичливості та взаєморозуміння, готові знову стати такими, якими вони були тоді (Емма підозрювала, що Гаррієт не відставала від них у бажанні повернутися до сердечних і безхмарних стосунків); але тут приїхала карета, і все скінчилося. Сам стиль візиту і його короткочасність зіграли-таки свою вирішальну роль. Людям, із якими вона провела шість щасливих тижнів менш ніж півроку тому, приділили всього лише чотирнадцять хвилин! Емма не могла не уявити собі, як усе це відбувалося, не могла не усвідомити, що вони образяться (і цілком справедливо), що Гаррієт неодмінно — і природно — засмутиться. Усе це було дуже негарно і дуже неприємно. Багато вона віддала б і багато витерпіла б заради того, щоби Мартіни піднялись у своєму становищі хоча б на сходинку вище. Вони були настільки гідними поваги, що вистачило б і цього. Але це було лише побажання, тож чи могла вона вчинити інакше в цій реальній ситуації? Ніяк не могла! Вона не відчувала ніяких розкаянь. Мартінів потрібно позбутися; але то дуже болісний процес — і цього разу настільки болісний для неї самої, що незабаром вона відчула потребу в якійсь невеличкій розраді, і для того, щоб її отримати, вирішила їхати додому через Рендоллз. Вона вже стомилась і від містера Елтона, і від Мартінів. Відпочинок у Рендоллзі був конче необхідним.

Задумка була гарною, але, під'їхавши до дверей, вони дізналися, що «ні хазяїна, ні хазяйки вдома немає» і що вони відсутні вже досить тривалий час; за словами слуги, вони вочевидь подалися до Гартфілда.

— Який жаль! — скрикнула Емма, коли вони повертали назад. — Тепер ми неодмінно розминемося з ними; от досада! Давно я так не засмучувалася! — Вона відкинулася на спинку в кутку карети, щоб заглибитись у свої невеселі думки або щоб розвіяти їх, а скоріше — і те, й інше потроху, як це дуже часто буває з натурами, схильними до роздумів і несварливими. Раптом карета зупинилась; Емма виглянула — це були містер і місіс Вестон; вони підійшли, щоб поговорити з нею. Вона дуже зраділа, побачивши їх, і зраділа ще більше, почувши містера Вестона, який одразу ж звернувся до неї.

— Здрастуйте! Здрастуйте і вам! Ми тут трохи посиділи з вашим батьком — приємно бачити його в доброму здоров'ї. Завтра приїздить Френк — я отримав листа сьогодні вранці — неодмінно прибуде завтра до обіду, а сьогодні він в Оксфорді; збирається провести з нами цілих два тижні — я знав, що саме так воно і буде. Якби він приїхав на Різдво, то не зміг би пробути довше трьох днів; я був радий, що він не приїхав на Різдво; а нині буде якраз підходяща погода для його візиту: ясна, суха і стала. Ми зможемо досхочу насолодитися його товариством; сталося саме так, як ми і хотіли.

Така новина не могла не порадувати, неможливо було не радіти радісному виразу обличчя містера Вестона, що підкріплювався словами і майже таким же радісним — хоча й трохи спокійнішим — виразом обличчя місіс Вестон. Її переконаність у приїзді Френка передалась Еммі, і вона з готовністю розділила їхній захват. Це було захоплююче воскресіння вже було померлої надії. Поблякле й зів'яле минуле потонуло в свіжості прийдешнього; зі швидкістю блискавки в неї промайнула надія, що про містера Елтона вже більше ніколи не згадуватимуть.

Містер Вестон повідав їй про розклад запланованих в Енскумі зустрічей, завдяки якому його син отримав у своє розпорядження цілих два тижні, а також про маршрут і спосіб його пересування; Емма слухала, поздоровляла їх і раділа сама.

— Незабаром я привезу його до Гартфілда, — сказав він на завершення. Їй здалося, що, коли він промовляв, дружина тихенько торкнулася його руки.

— Нам уже час їхати, містере Вестон, — сказала вона. — Ми затримуємо дівчат.

— Авжеж, їдьмо. — І знову, звертаючись до Емми: — Не думайте тільки, що він такий уже бездоганний молодик, бо ви чули, звичайно ж, лише мою власну думку про нього; цілком можливо, що нічого незвичайного в ньому немає. — Але в цей момент його іскристі очі промовляли зовсім інше.

Емма з невинним виглядом, наче сказане її мало обходить, відповіла щось ні до чого не зобов'язуюче.

— Згадайте про мене, моя люба Еммо, завтра десь о четвертій годині, — таке було прощальне напучення місіс Вестон, мовлене з певним занепокоєнням і призначене лише для неї.

— О четвертій?! Ручаюся, що він буде тут о третій, — швидко поправив її містер Вестон; на тому ця приємна зустріч і закінчилася. Настрій Емми піднявся, і вона почувалася майже щасливою; все відразу набуло іншого вигляду, навіть Джеймс зі своїми кіньми вже не видавався таким неповоротким, як раніше. Коли Емма побачила огорожу, їй захотілося, щоб скоріш розпустилася бузина, а коли вона поглянула на Гаррієт, то навіть у її ніжній посмішці відчула подих весни.

Але запитання її пролунало не надто оптимістично:

— Цікаво, а містер Френк Черчілль, крім Оксфорда, буде їхати і через Бат, чи ні?

Але знання географії та урівноваженість не приходять одразу самі по собі, і Емма схильна була сподіватися, що з часом Гаррієт матиме і перше, і друге.

Настав ранок довгоочікуваного дня, і вірна учениця місіс Вестон ні о десятій, ні об одинадцятій, ні о дванадцятій годині не забувала, що мусить згадати про неї о четвертій.

— Моя люба, дбайлива подруго, — подумки зверталася до неї Емма, спускаючись східцями зі своєї кімнати, — ти завжди занепокоєна чужим комфортом більше, ніж власним! Уявляю, як ти клопочешся зараз, укотре заходячи до кімнати Френка, аби переконатися, що все гаразд. — Коли вона прямувала через передпокій, годинник пробив дванадцять. — Зараз дванадцята; через чотири години я неодмінно згадаю про тебе. Цілком можливо, що завтра в цей час або трохи згодом вони всі з'являться тут. Не сумніваюся, що незабаром сюди приїдуть Вестони разом із Френком.

Емма відчинила двері світлиці й побачила двох джентльменів, що сиділи з її батьком, — містера Вестона і його сина. Вони щойно прибули, і коли вона ввійшла, щоб познайомитися та отримати свою частку приємного здивування і задоволення, то містер Вестон тільки-но встиг розповісти, що Френк приїхав на день раніше, а її батько якраз розсипався у ґречних до надзвичайності привітаннях і поздоровленнях.

Тож перед нею був справжнісінький Френк Черчілль, про якого говорили так довго і який викликав такий великий інтерес; його познайомили з нею, і вона подумала, що не перехвалили: це дійсно був дуже симпатичний молодий чоловік; зріст, зовнішній вигляд, манери — все в ньому було бездоганним, а в рисах — та ж одухотвореність і жвавість, що і в батька; видно було, що людина він тямуща і прониклива. Емма відразу ж відчула, що він їй сподобається; в його поведінці відчувалася чемна невимушеність і готовність до розмови, які переконали її, що він приїхав, сподіваючись зав'язати з нею знайомство, і що це знайомство незабаром неодмінно відбудеться.

Він дістався до Рендоллза минулого вечора. Її порадувало те нетерпіння приїхати, котре спонукало його змінити початковий план і виїхати раніше, рухаючись швидше, щоб виграти півдня.

— А я казав вам учора, — радісно вигукнув містер Вестон, — учора я всім вам казав, що він буде тут раніше вказаного часу. Я пригадав, як сам чинив у подібних ситуаціях. У подорож не вирушають повільно, мов слимак; людина не може не відчувати бажання виїхати швидше, ніж заплановано; а те задоволення, яке відчуваєш, заявившись зненацька до друзів ще до того, як вони почнуть тебе виглядати, віддячує сторицею за потрібні для цього незначні додаткові зусилля.

— Навіщо ж відмовляти собі в задоволенні, якщо є така можливість! — сказав молодий чоловік. — Щоправда, домівок, де я міг би зробити такий приємний сюрприз, не так багато, але я знав, що, ідучи додому, можу собі це дозволити.

Зачувши слово «додому», батько поглянув на нього з особливим задоволенням. Емма відразу переконалася, що Френк знає, як привертати до себе людей; це переконання ще більше посилилося згодом. Рендоллз сподобався йому надзвичайно, він сказав, що будинок спланований дуже гарно, і навіть відмовився погодитися, що він надто маленький. Френк захоплювався місцевістю, прогулянкою до Гайбері, самим Гайбері, а ще більше — Гартфілдом, заявивши, що завжди відчував до цих місць той інтерес, який можуть викликати лише рідні місця, і що йому завжди дуже хотілося їх відвідати. Те, що він не сподобився на такі теплі почуття раніше, викликало в Емми закономірні підозри, але навіть якщо це була неправда, то приємна, до того ж приємно подана. В його поведінці не було нічого напускного чи неприродного. Він і справді виглядав і говорив так, наче перебував у стані неабиякого радісного піднесення. На початку знайомства вони говорили здебільшого на прийняті в подібних випадках теми. З боку Френка лунали розпитування: «Вона їздить верхи? Чи придатні околиці для верхових прогулянок? А для піших? Тут багато мешканців? Напевне, у Гайбері достатньо людей, здатних скласти приємну компанію? Він бачив декілька дуже гарних будинків у самому Гайбері і навколо нього. А бали? Тут бувають бали? Місцеве світське товариство цікавиться музикою?»

Задовольнивши свій інтерес із усіх питань — а це належним чином посприяло подальшому розвитку їхнього знайомства — Френк вибрав момент, коли їхні батьки були зайняті розмовою між собою, і заговорив про свою мачуху, відгукуючись про неї з такою щирою похвалою, таким ніжним захопленням, такою вдячністю за щастя, яке вона принесла його батькові, за її дуже люб'язний прийом його самого, що це стало ще одним доказом Френкової здатності подобатися людям — і його безсумнівної переконаності в потребі сподобатися їй. У своїх похвалах він жодним словом не перебільшив тих чеснот місіс Вестон, котрі, як знала Емма, їй приписували цілком заслужено; але не викликало сумнівів, що в цьому був дуже необізнаним. Він розумів, що саме буде сприйматися доброзичливо і що саме потрібно говорити; стосовно ж майже всього іншого подібної впевненості не мав. «Одруження мого батька, — сказав Френк, — було кроком дуже мудрим, кожен доброзичливець має радіти з цього; а родина, завдяки якій він отримав таке щастя, мусить завжди вважатися такою, що перед нею він має найвищий моральний обов'язок».

Френк ледь не почав дякувати Еммі за чесноти місіс Вестон, наче не розуміючи, що коли міркувати тверезо, то напрошувався такий висновок: це міс Тейлор сформувала характер міс Вудхаус, а не навпаки. А на завершення, наче виправдовуючи ту увагу, яку він приділив цьому, Френк висловив своє превелике здивування молодістю та красою місіс Вестон.

— Я був готовий до вишуканих та приємних манер, — сказав він, — але мушу зізнатися, що, взявши все до уваги, не розраховував на щось більше, ніж зустріч із досить симпатичною літньою дамою; я й гадки не мав, що місіс Вестон виявиться красивою молодою жінкою.

— У моїх очах ви ніколи не зможете перехвалити місіс Вестон, — мовила Емма. — Коли б ви припустили, що їй лише вісімнадцять, це прийшлося б до вподоби мені; але сама вона могла б і посваритися з вами за такі слова. Не доведи Господи вона довідається, що ви згадували її як гарну молоду жінку.

— Вибачте, коли що не так, — відповів Френк, — але повірте мені, — галантний поклін, — що, говорячи про місіс Вестон, я прекрасно усвідомлюю, кого саме я можу вихваляти, зовсім не ризикуючи тим, що мої вирази можуть видатися дещо екстравагантними.

Еммі стало цікаво, чи, бува, не виникла і в нього та сама думка, що так міцно заволоділа її уявою: а чого, власне, слід очікувати від їхнього знайомства? І як слід ставитися до його компліментів — як до ознак піддатливої згоди чи як до виклику? Щоб зрозуміти його поведінку, їй потрібно частіше зустрічатися з ним; наразі ж вона відчувала лише, що його манери їй подобаються.

Емма не мала ніяких сумнівів стосовно напрямку думок містера Вестона. Вона знову і знову підмічала, як він часто поглядає в їхній бік зі щасливим виразом на обличчі; навіть тоді, коли утримувався від поглядів, вона знала, що він прислухається до їхньої розмови.

Цілковито відсутність таких думок у її батька, який був просто нездатним до необхідних для цього проникливості та підозрілості, являла собою обставину надзвичайно сприятливу. На щастя, містер Вудхаус був однаково далеким як від схвального ставлення до шлюбу взагалі, так і від спроможності передбачити його. Він ніколи не страждав од неприємних думок про якийсь можливий шлюб, хоча завжди бурчав із приводу якогось уже запланованого одруження; він не мав схильності приписувати якимось двом людям зловмисних намірів побратись, аж доки ці наміри не підтверджувалися. Емма раділа з його такої сприятливої та зручної обмеженості. Завдяки цьому її батько без єдиної неприємної підозри, не очікуючи якоїсь підступності з боку свого гостя, міг тепер дати волю своїй природній приязній доброзичливості та старанно розпитувати про те, як містеру Френку Черчіллю далася ця поїздка, пов'язана з таким неминучим злом, як необхідність спати дві ночі поспіль у дорозі, і зі щирим занепокоєнням цікавитися, чи йому і справді вдалося уникнути застуди — в чому, однак, можна було упевнитися лише через добу.

Візит ввічливості завершувався, і містер Вестон почав метушитись. Йому час іти. У «Крауні» на нього чекали справи, пов'язані із заготівлею власного сіна, а в крамниці Форда місіс Вестон веліла йому зробити безліч покупок; але він не квапить нікого іншого. Його син, вихований достатньо добре, щоб прислухатися до цього натяку, теж негайно підвівся і мовив:

— Оскільки на вас чекають справи, добродію, то я скористаюсь нагодою і завітаю до вас, адже це все одно доведеться робити рано чи пізно, тому краще зайти зараз. Я маю честь бути знайомим із вашою сусідкою, — звертаючись до Емми, — яка мешкає в Гайбері чи десь на його околиці; це сім'я Ферфакс. Сподіваюсь, мені неважко буде знайти їхній будинок; хоча, здається, Ферфакс — не зовсім правильне прізвище, скоріш це Барнс або Бейтс. Ви знаєте сім'ю під таким прізвищем?

— Звичайно ж, знаємо! — вигукнув його батько. — Місіс Бейтс — ми проїздили повз її будинок — я бачив у вікні міс Бейтс. А ти ж знайомий з міс Ферфакс; пам'ятаю, ти казав, що познайомився з нею у Веймуті та що вона гарна дівчина. Постарайся зайти до неї.

— Немає необхідності заходити сьогодні вранці, — відповів молодий чоловік, — це можна зробити якогось іншого дня, але ступінь нашого знайомства у Веймуті…

— Знаєш що, йди сьогодні, йди. Не відкладай візит. Ніколи не рано робити те, що належить. До того ж, Френку, мушу дати тобі пораду: слід уникати будь-якого браку уваги до неї тут. Коли ти бачив її з Кемпбеллами, вона була рівнею всім тим, із ким спілкувалася, але тут вона живе у бідолашної старої бабці, що ледве зводить кінці з кінцями. Якщо ти зволікатимеш із візитом, то це буде розцінено як зневага.

Схоже було, що сина вдалося переконати.

— Пам'ятаю, вона говорила, що ви знайомі, — сказала Емма. — Міс Ферфакс — дівчина надзвичайно елегантна.

Френк погодився, але слово «так» було мовлене настільки тихо, що це ледь не змусило її сумніватися в його щирості, та, мабуть, у великосвітському товаристві існують свої, відмінні критерії елегантності, якщо в цьому відношенні Джейн Ферфакс вважається посередністю.

— Якщо її манери ніколи не вражали вас раніше, то сьогодні це станеться неодмінно, — сказала Емма. — Ви побачите її у вигідному світлі, побачите і почуєте; хоча — ні, боюсь, ви її зовсім не почуєте, бо вона має тітоньку, що теревенить без перестану.

— Добродію, а ви що, знайомі з міс Джейн Ферфакс? — спитав містер Вудхаус, як завжди останнім приєднуючись до розмови. — Тоді дозвольте вас запевнити, що вона — дуже приємна молода особа. Приїхала сюди навідатися до своїх бабусі й тітки — людей вельми достойних; я знайомий з ними все своє життя. Упевнений, що побачивши вас, вони зрадіють надзвичайно; один із моїх слуг проведе вас.

— Ні в якому разі, шановний добродію, мене проведе батько.

— Але ваш батько так далеко не йде, йому треба лише до «Крауна», а це по інший бік вулиці; до того ж будинків багато, і ви можете заблудитись; окрім того, йдучи пішки, можна вимазати взуття, якщо не знати стежини, тож мій кучер підкаже вам, де найкраще перейти вулицю.

Містер Френк Черчілль все ще опирався з виглядом дуже серйозним, тому його батько енергійно підтримав його, вигукнувши:

— Мій добрий друже, це абсолютно непотрібно, Френк здатен відрізнити калюжу від сухого місця, що ж до місіс Бейтс, то для нього добратися туди з «Крауна» — що оком змигнути.

Тож їх відпустили без супроводу; один із них сердечно кивнув головою, інший — граціозно вклонився, і два джентльмени пішли. Емма залишилася дуже задоволеною таким початком знайомства і тепер могла коли завгодно віддаватися роздумам про те, як вони всі почуваються в Рендоллзі, і перебувати в цілковитій упевненості, що там усе гаразд.

Розділ 6

Наступного ранку містер Френк Черчілль з'явився знову. Він прийшов разом із місіс Вестон, до якої, здавалося, ставився з такою ж сердечністю, як і до Гайбері в цілому. Виявилося, що він сидів із нею вдома, щонайприязніше спілкуючись, доки не підійшов її звичний час для моціону; бажаючи змінити маршрут прогулянки, вони відразу ж вирішили піти до Гайбері. Він не сумнівається, що можна приємно прогулюватись будь-де, але чомусь завжди обирає звичайний шлях. Гайбері, цей просторий, бадьорий і радісний на вигляд Гайбері завжди вабитиме його до себе. Для місіс Вестон слово «Гайбері» означало Гартфілд; вона була переконаною, що і для нього воно означає те ж саме. Отож вони відразу туди й подалися.

Емма не очікувала на їхній прихід, бо містер Вестон, коли зазирнув до них на хвилину — тільки щоб почути, який гарний у нього син, — про їхні плани не знав нічого. Тому для Емми було приємною несподіванкою бачити, як вони — рука в руку — підходять до будинку. Вона хотіла зустрітися з ним іще раз, а особливо — у компанії з місіс Вестон, бо від його ставлення до неї залежала її думка про нього. Якби він не показав себе тут належно, то ніщо не могло б уже йому зарадити. Та коли вона побачила їх разом, то відразу ж заспокоїлася. Френк віддав належне місіс Вестон не тільки красивими фразами й надмірними компліментами, ніщо не було більш доречним і приємним, ніж його ставлення до неї, ніщо не вказувало так виразно на його бажання сприймати її як друга і забезпечити її приязнь до себе. І оскільки їх візит розтягнувся на весь ранок, Емма мала достатньо часу, щоб отримати правильне уявлення. Вони прогулювалися разом годину чи дві — спочатку навколо гартфілдівських чагарникових насаджень, потім — у Гайбері. Усе викликало у Френка захоплення; містер Вудхаус дуже зрадів би, почувши, як він насолоджується виглядом Гартфілда; а коли вони вирішили йти далі, то він зізнався в бажанні познайомитися з усім селищем, цікавлячись і захоплюючись побаченим частіше, ніж передбачала Емма.

Деякі з предметів його інтересу викликали почуття дуже приємні. Він благав, аби йому показали той будинок, в якому так довго жив його батько, а давніш — і його дід; а коли пригадалося, що жива ще та стара, котра колись його няньчила, то Френк, шукаючи її хатину, ходив з одного боку вулиці до другого; і хоча в деякі моменти такі пошуки й оглядини не мали особливого сенсу, самі по собі вони продемонстрували його приязнь до Гайбері, що якоюсь мірою робило честь і тим, хто був поруч.

Спостерігаючи все це, Емма вирішила, що навряд чи можна пояснити його таку довгу відсутність власним небажанням; несхоже було, що він лише грає роль чи виставляє напоказ нещирі почуття, тож містер Найтлі поставився до нього явно несправедливо.

Свою першу зупинку вони зробили біля «Краун Інн» — непоказної, але по-своєму важливої будівлі, де утримувалися дві пари поштових коней не стільки для зручності подорожніх, скільки для блага самих жителів; нічого цікавого Френкові попутниці там побачити не сподівались; але, минаючи цей будинок, вони розповіли йому історію великого приміщення, приробленого до нього явно пізніше; споруджене воно було багато років тому, щоб проводити там бали. В часи, коли населення було численнішим і більш налаштованим танцювати, це приміщення принагідно використовувалося в якості бальної зали; але ті славні дні давно пішли у небуття, і тепер найповажніша мета його застосування полягала в наданні притулку членам віст-клубу, започаткованого місцевою благородною і не дуже благородною публікою. Це відразу ж викликало у Френка інтерес. Особливо його вразило те, що це приміщення призначалося для проведення бальних вечорів, і замість того, щоб пройти мимо, він на декілька хвилин зупинився біля двох величезних підйомних вікон, котрі якраз були відчинені, і зазирнув усередину, аби оцінити можливості приміщення та поремствувати, що його припинили використовувати за призначенням. Він не побачив у приміщенні ніяких недоліків і відмовився визнати наявність тих, на які вказали його попутниці. Та ні, приміщення достатньо довге, широке і красиве. Воно здатне вмістити якраз оптимальну кількість людей. Узимку тут слід проводити бали принаймні кожних два тижні. Чому б міс Вудхаус не відродити славне минуле цієї зали? Міс Вудхаус, якій у Гайбері все під силу! Йому вказали на брак місцевих зацікавлених у цьому родин і висловили переконання, що ніхто з-поза меж Гайбері та найближчих околиць не виявить бажання відвідувати ці бали, але Френка таке пояснення не задовольнило. Він відмовлявся повірити, що ті численні чепурні будинки, які бачив навколо себе, не дадуть потрібної для таких заходів кількості людей; і навіть коли перейшли до подробиць і до конкретних родин, усе одно не хотів визнавати, що штучність і незручність подібних компаній може мати суттєве значення і що будуть якісь труднощі, пов'язані з відновленням статус-кво наступного ранку. Він сперечався як молодий чоловік, що дуже любить потанцювати; і Емма з подивом пересвідчилася, що вестонівські риси в ньому переважали звички Черчіллів. Здавалося, він успадкував усю життєрадісність і натхненність, бадьорий настрій і компанійські звички свого батька, не взявши нічого від гордовитості та стриманості Енскума. От гордовитості йому явно бракувало: його байдужість до змішання соціальних станів межувала з браком витонченості розуму. Однак він не міг розважливо судити про те зло, яке вважав несуттєвим. Це було лише виявом його життєрадісної вдачі.

Нарешті його переконали відійти від фасаду «Краун Інн»; і оскільки тепер вони стояли майже напроти будинку, де мешкали Бейтси, Емма згадала про візит, що він намірявся нанести вчора, і спитала Френка, чи зробив він його.

— Так, зробив, звичайно ж, зробив, — відповів Френк, — я саме збирався про нього розповісти. Це був дуже вдалий візит — я побачився з усіма трьома дамами; а вам дуже вдячний за вашу попереджувальну пораду. Якби балакуча тітонька захопила мене зненацька, то мені був би кінець. Фактично мене спокусили нанести візит, від якого не було ніякого толку. Десяти хвилин було б цілком достатньо і, можливо, цілком доречно. Я сказав батькові, що неодмінно буду вдома раніше за нього, але вирватися не було ніякої можливості, не було жодної паузи. На мій превеликий подив, коли він (ніде більше не знайшовши) зайшов туди за мною, то виявилося, що я просидів з ними майже три чверті години. Ця добра пані не дала мені жодного шансу втекти раніше.

— А що ви скажете про зовнішній вигляд міс Ферфакс?

— Вона виглядає хворою, дуже хворою — тобто, наскільки це взагалі можна сказати про молоду жінку. Але такий вираз обличчя просто неприпустимий, правда ж, місіс Вестон? Жінкам неприпустимо виглядати хворими. А якщо серйозно, то міс Ферфакс зазвичай така бліда, що майже завжди виникає враження, наче вона хвора. Гідний всякого жалю колір обличчя.

Емма з цим не погодилась і заходилась енергійно захищати колір обличчя міс Ферфакс. «Так, він ніколи не був надто гарним, але вона відмовляється погодитися з тим, що загалом він має хворобливий відтінок; навпаки — м'якість і ніжність її шкіри надають особливої витонченості характеру її обличчя». Він вислухав її з належною ввічливістю; визнав, що від багатьох чув подібне, але все одно мусить зізнатися, що, на його думку, ніщо не може компенсувати брак здорового рум'янцю. Там, де риси обличчя пересічні, чудовий колір обличчя їм надає краси; там же, де риси обличчя гарні, то ефект буває… — на щастя, він не встиг розповісти, яким буває ефект.

— Гаразд, — мовила Емма, — у кожного свій смак. — Якщо не брати до уваги колір обличчя, то вона не може вам не подобатися.

Френк похитав головою і посміхнувся.

— Я не можу відділити міс Ферфакс від кольору її обличчя.

— Ви з нею часто бачились у Веймуті? Часто бували в одному й тому ж товаристві?

Саме в цей момент вони наближалися до крамниці Форда, і він похапливо вигукнув:

— Ба! Це напевне та сама крамниця, котру кожен відвідує щодня, як розповідав мені батько. Він каже, що сам приходить до Гайбері шість днів на тиждень і завжди щось тут купує. Якщо це не обтяжить вас, будь ласка, зайдімо всередину, аби я міг довести свою приналежність до цього місця, аби я відчув себе справжнім мешканцем Гайбері. Я мушу щось придбати у Форда. Це засвідчить мій статус вільного громадянина.

— Смію сподіватися, що тут є в продажу рукавички.

— О, звичайно ж! І рукавички, і все інше. Я просто в захваті від вашого патріотизму. У Гайбері вас просто обожнюватимуть. Як син містера Вестона ви користувалися популярністю ще до вашого приїзду, але якщо розщедритесь у Фордовій крамниці на півгінеї, то ця популярність зросте од ваших реальних чеснот.

Вони ввійшли, і поки приносили і викладали на прилавок глянцеві, міцно перев'язані пакунки з написами «Men's Beavers» і «York Tan», він мовив:

— Вибачте, міс Вудхаус, саме тоді, коли стався вибух моїх патріотичних емоцій, ви хотіли щось сказати. Цікаво знати, що саме? Запевняю вас, надлишок популярності ніколи не компенсує мені браку особистих стосунків.

— Я просто запитала, чи ви часто бачилися з міс Ферфакс і в якому товаристві вона оберталась у Веймуті.

— Тепер, коли ваше запитання стало мені зрозумілим, я мушу заявити, що воно надто некоректне. Жінки завжди вважають себе вправі визначати міру знайомства. Напевне, міс Ферфакс уже встигла викласти вам власну версію. Я не намагатимуся сказати більше, ніж дозволила собі вона.

— Годі-бо! Ви відповідаєте з такою ж обережною обачливістю, як і вона. Але її розповідь про будь-що залишає стільки простору для здогадок, вона така стримана, так неохоче ділиться щонайменшими відомостями про будь-кого, що, на мою думку, ви можете характеризувати ваше з нею знайомство як завгодно.

— Он воно як? Що ж, тоді я скажу правду і вчинити так мені буде найзручніше. Я часто зустрічав її у Веймуті. Я трохи знався з Кемпбеллами у Лондоні, і у Веймуті ми оберталися здебільшого в одному й тому ж товаристві. Полковник Кемпбелл — людина дуже приємна, а місіс Кемпбелл — жінка приязна і добра. Всі вони мені подобалися.

— Значить, загалом вам відома життєва ситуація міс Ферфакс, відомо, що її чекає?

— Так, — дещо невпевнено, — гадаю, що відома.

— Еммо, ви торкаєтесь делікатної теми, — мовила, посміхаючись, місіс Вестон, — не забувайте про мою присутність. Навряд чи містер Френк Черчілль знатиме, що казати, коли ви говоритимете про життєву ситуацію міс Ферфакс. Давайте я трохи відійду.

— Я і справді не подумала про місіс Вестон, — сказала Емма, — тому що вона завжди була мені подругою, моєю любою подругою.

Схоже, що він цілком зрозумів таке почуття і віддав йому належне.

Після купівлі рукавичок вони вийшли з крамниці, і Френк Черчілль запитав:

— А ви ніколи не чули, як дівчина, про яку ми говорили, грає на роялі?

— Як це не чула? — відповіла Емма. — Ви забуваєте, що вона часто буває в Гайбері. Скільки живу, я щороку слухаю її гру відтоді, як ми обидві почали музикувати. Вона грає просто чарівно.

— Ви і справді так вважаєте? Я хотів почути думку когось, хто про це дійсно здатен судити. Мені здалося, що вона грає добре, тобто, їй не бракує смаку, але я зовсім не розбираюся в цьому. Люблю музику надзвичайно, але сам не граю і вважаю, що не маю права судити про те, як грають інші. Я часто чув, що її гра викликає захоплення; і маю доказ того, що її вважають доброю виконавицею: один пан, що любить музику і знається на ній, чоловік, який любив іншу жінку, був з нею заручений і ось-ось мав одружитися, ніколи не дозволяв тій жінці сідати за інструмент, якщо за нього могла сісти пані, про яку ми говоримо, — коли була вона, то він не хотів слухати, як грає інша. Гадаю, коли йдеться про чоловіка, дуже обдарованого в музиці, то це є вагомим доказом.

— Дійсно вагомий доказ, нічого не скажеш! — вигукнула Емма, вкрай здивована. — Так значить містер Діксон — людина надзвичайно обдарована музично? Від вас протягом півгодини ми довідуємося про всіх них більше, ніж міс Ферфакс зволила повідати нам за півроку.

— Так, мова йде саме про містера Діксона і міс Кемпбелл; і я вважаю це дуже вагомим доказом.

— Безперечно — куди вже вагоміше; по правді кажучи, такий вагомий, що коли б я опинилася на місці міс Кемпбелл, мені це було б неприємно. Я б не вибачила чоловікові більшої цікавості до музики, ніж до любові, схильності слухати, а не споглядати, виявляти більшу чутливість до красивих звуків, а не до моїх почуттів. Цікаво, як міс Кемпбелл усе це переносила?

— Просто міс Ферфакс була її близькою подругою.

— Слабка втіха! — розсміялася Емма. — Краще мати вподобану незнайомку, ніж близьку подругу — незнайомка прийде й піде, щоб, можливо, ніколи не повернутись, а дуже близька подруга завжди поруч і завжди все робить краще, ніж ти сама! Бідолашна місіс Діксон! По правді кажучи, я рада, що вона вийшла заміж і оселилася в Ірландії.

— Ви маєте рацію. Це було не на користь міс Кемпбелл, але, здається, вона цього не відчувала.

— Тим краще або тим гірше — не знаю, що й казати. Що б це не було — її доброта чи її нетямущість, вияв дружби чи недостатня чутливість — гадаю, що все одно була одна особа, яка неодмінно це відчувала: міс Ферфакс власною персоною. Хто-хто, а вона обов'язково відчувала цю недоречну і небезпечну різницю.

— Щодо цього, то я не…

— О, не думайте, що я очікую оцінки почуттів міс Ферфакс од вас чи від когось іншого. Ці почуття невідомі жодній людській істоті, крім тієї, яка їх зазнає.

— Здавалося, що між ними всіма було чудове взаєморозуміння… — почав було він, але швидко перервався і додав: — Однак я не можу сказати, якими були їхні істинні стосунки; що насправді відбувалося за кулісами. Можу сказати лише, що зовні все було пристойно. Але ви, хто знав її з дитинства, можете краще, ніж я, судити про її вдачу і про те, як міс Ферфакс буде поводитися в критичних ситуаціях.

— Так, я знала її з дитинства; ми зустрічались і як діти, і як дорослі жінки; тому цілком природно припустити, що мусимо бути друзями. Але ми ніколи ними не були. Важко сказати, чому так сталося; можливо, був гріх і з мого боку, бо я терпіти не могла дівчат, яких обожнювали і з якими носилися, мов дурні з писаною торбою, що і робили її тітка, бабця і всі їхні знайомі. А ще — її замкненість; я ніколи не відчувала симпатію до таких потайливих людей.

— Що ж, це дійсно надзвичайно неприємна риса, — сказав Френк. — Безперечно, часто вона буває дуже корисною, але приємною — ніколи. У замкненості людині безпечно, але відтак їй бракує привабливості. Неможливо відчувати симпатію до людини потайливої.

— Можливо — коли ця замкненість не стосується тебе самої; і тим сильнішою буде тоді симпатія. Тепер мені як ніколи потрібна подруга чи приємна компаньйонка, навіщо ж до її пошуків мені ще й додавати клопоти з подоланням чиєїсь замкненості? Про нашу з міс Ферфакс дружбу і мови бути не може. Я не маю підстав думати про неї погано, абсолютно ніяких, окрім отієї надзвичайної і незмінної обережності в словах і поведінці, отого остраху сказати про когось щось чітке і виразне! І це породжує підозри, що їй є що приховувати.

Він погодився з нею цілком; після такої довгої прогулянки і такої подібності думок в Емми з'явилося відчуття, що вони знайомі вже давно і дуже добре; якось не вірилося, що це була лише друга їхня зустріч. Френк виявився не зовсім таким, як вона очікувала, — менш прагматичним у деяких своїх переконаннях, менше схожим на зіпсовану дитину багатих батьків, а значить — кращим. Його погляди здавалися поміркованими, почуття — приязними і теплими. Особливо вразила її манера, у якій Френк споглядав будинок містера Елтона, на який — і на церкву теж — він ходив дивитися, причому не погодившись із ними в тому, що будинок цей має багато недоліків. Ні, він не вважає, що це поганий дім; його власник зовсім не потребує співчуття. А якщо в ньому житиме ще й кохана жінка, то про яке співчуття може йтися взагалі? В цьому домі, безперечно, вистачить місця для всіляких мислимих зручностей. Треба бути ідіотом, щоб бажати більшого.

Місіс Вестон засміялась і сказала, що він не знає, про що говорить. Сам звикши тільки до великого будинку, ніколи не задумуючись над тими численними перевагами і зручностями, що пов'язані з такими розмірами, Френк не міг реально судити про прикрості, що чекають у маленькому будинку. Але Емма сприйняла його слова як ознаку того, що в дійсності він знає, про що говорить, і що в такий спосіб він виявив дуже схвальний намір якомога скоріше почати самостійне життя й одружитися, виходячи при цьому з високих міркувань. Може, Френк і не усвідомлює тих загроз для миру в сім'ї, що інколи несуть із собою відсутність приміщення для економки чи погана буфетна, але він прекрасно відчуває, що в Енскумі йому не бути щасливим, а коли знайде свою любов, то радо поступиться частиною багатства заради того, щоб якомога раніше почати самостійне життя.

Розділ 7

Те гарне враження, що його справив на Емму Френк Черчілль, дещо зіпсувалося наступного дня, коли вона довідалася, що він поїхав до Лондона тільки для того, щоб зробити зачіску. Казали, що ця несподівана забаганка спала йому на думку під час сніданку, тож він послав за фаетоном і від'їхав, сподіваючись повернутися до обіду. І все це для того лише, щоб підстригтися. Звичайно ж, нічого особливо поганого в тому, що з такого дріб'язкового приводу він збирався проїхати шістнадцять миль туди і шістнадцять — назад, не було, але все це відгонило недоладністю і фатівством, а поставитися до цього схвально вона не могла. Це суперечило і здоровому глузду, і ощадливості, і навіть ставило під сумнів ту безкорисливу доброту, яку вона завбачила в ньому вчора. Марнославство, екстравагантність, прагнення до перемін, непосидючість (аби тільки щось робити, добре, погане — все одно), неповага до почуттів містера і місіс Вестон, байдужість до того, як загал сприйме його поведінку — у всьому цьому Емма готова була його звинуватити. Батько ж лише обізвав його франтом і поставився до цього як до кумедної історії, не більше; але видно було, що місіс Вестон це явно не сподобалося, бо вона намагалась якомога швидше закрити цю тему, зазначивши тільки, що «у молодих людей — свої маленькі дивацтва».

Емма бачила, що за винятком цієї примхи, її подруга поки що мала тільки гарні враження про Френка. Місіс Вестон нахвалитися не могла, яким приємним і ввічливим компаньйоном він виявився, як багато приємних рис характеру мав узагалі. Він показав себе людиною відкритої вдачі — бадьорої і життєрадісної; нічого поганого в його поглядах, що були здебільшого дуже правильними, вона не вбачала. Про батька відгукувався з теплотою і повагою, любив розповідати про нього, зазначаючи, що якби йому дали спокій, то він був би найкращою людиною в світі. Говорити про його любов до тітки не доводилось, але він із вдячністю визнавав її доброту і завжди волів відгукуватися про неї не інакше, як з повагою. Усе це було багатообіцяючим, і якби не ота прикра примха стосовно зачіски, не було б інших причин вважати, що він не достойний тієї надзвичайної честі, якою Емма наділила його у своїй уяві; честі якщо не бути в неї закоханим, то майже закоханим і врятованим лише завдяки її власній байдужості (бо вона залишилася твердою у своєму небажанні виходити заміж), коротше кажучи, честі — згідно з думкою їхніх спільних знайомих — бути її майбутнім обранцем.

Містер Вестон, зі свого боку, вказав на ще одну неабияку сприятливу обставину. Він дав їй зрозуміти, що Френк захоплюється нею надзвичайно: вважає її дуже гарною і чарівною; тож при всіх тих численних позитивних моментах Емма не поспішала судити про нього суворо. Зазначила ж місіс Вестон, що «у молодих людей — свої маленькі дивацтва!»

Але серед нових Френкових знайомих був у Саррі один чоловік, що ставився до нього не так поблажливо-доброзичливо, як інші. Загалом у всіх парафіях Донвелла і Гайбері до Френка ставилися з теплотою надзвичайною; йому як красеню-молодику пробачалося багато — йому, хто посміхався так часто і так гарно умів робити поклони! Та була серед загалу одна особа, на суворі судження якої ні поклони, ні посмішки не мали ніякого пом'якшувального впливу — містер Найтлі. Про несподівану поїздку Френка до Лондона йому розповіли в Гартфілді; якусь мить він мовчав, а потім сказав, наче сам собі, крізь газету, що тримав у руках: «Гм! Пустопорожній дурнуватий телепень — як я і говорив!» Емма хотіла було заперечити, але миттєве спостереження переконало її, що це було сказано лише для того, щоб відвести душу, а не для того, щоб роздратувати; тому вона вирішила не реагувати на репліку містера Найтлі.

Хоча, з одного боку, цього ранку містер і місіс Вестон принесли і не дуже добру звістку, з іншого боку, їх візит став дуже доречним, бо за той час, що вони були в Гартфілді, сталася подія, котра змусила Емму звернутися до них за порадою, а обставиною ще більш сприятливою було те, що вона отримала саме таку пораду, яку хотіла.

Сталося ось що: родина Коулів мешкала в Гартфілді ось уже декілька років. Це були люди надзвичайно гарні: приязні, з широкими поглядами і без надмірних претензій; але з іншого боку, вони були низького походження — зі стану торговців — і якоюсь особливою витонченістю манер не вирізнялися. Коли вони тільки приїхали в ці краї, то жили відповідно до своїх доходів: тихо, уникаючи великих компаній і тому витрачаючи небагато грошей. Але за останні рік-два їх прибутки значно зросли: будинок, що вони мали в Лондоні, став давати більші прибутки, та й взагалі — доля всміхалася їм. Разом із багатством зросли і їхні потреби: захотілося більшого будинку, ширшої компанії. Вони зробили прибудову, збільшили кількість слуг, почали витрачати більше грошей на всілякі потреби; і на цей час своїм багатством і стилем життя поступалися лише гартфілдівській родині. Коули були люди компанійські, мали нову столову кімнату, тож усі налаштувалися на те, що вони даватимуть обіди; і дійсно, декілька заходів уже відбулося, присутніми на них були здебільшого неодружені чоловіки. На думку Емми, вони навряд чи наважилися б запрошувати сім'ї найкращі та найдостойніші — з Донвелла, Гартфілда чи з Рендоллза. Ніщо б не змусило піти її, якби вони запросили; вона жалкувала, що всім відомі доброзичливі манери її батька тільки зменшать ту вагомість, яку вона хотіла б надати своїй відмові. По-своєму, Коули були гідні всілякої похвали, але не їм було визначати умови, на яких вони запрошуватимуть до себе вищі за статусом родини. І урок цей — боялася Емма — зможе подати їм лише вона, бо на містера Найтлі було мало надії, не кажучи вже про містера Вестона.

Але вона встигла визначитися щодо такого запрошення багато тижнів назад, і коли образу було нарешті нанесено саме їй, то це викликало у неї абсолютно інші почуття: у Донвеллі та Рендоллзі свої запрошення отримали, а вони з батьком — ні. Еммі було недостатньо пояснень місіс Вестон: «Навряд чи вони наважаться бути з вами запанібрата, вони ж знають, що ви не обідаєте в гостях». У неї з'явилися сумніви щодо власної здатності відмовити, якби запрошення таки надійшло; а опісля, коли знову і знову виникала думка про те, що на запланованому в Коулів вечорі зберуться саме ті, чиє товариство було для неї таким дорогим, вона вже не знала, чи могла б відповісти відмовою. На тому вечорі мала бути і Гаррієт, і Бейтси. Вони говорили про це позавчора, коли прогулювалися по Гайбері, а Френк Черчілль щиросердо бідкався, що там не буде Емми. «А на завершення вечора будуть танці?» — таким було його запитання. Сама можливість цього ще більше збурила її почуття; і та велична самотність, в якій вона лишилася, була слабкою втіхою, незважаючи на те, що її ігнорування можна було розцінити як комплімент.

Якраз отримання запрошення від Коулів у той час, коли Вестони були в Гартфілді, зробило їхню присутність там такою бажаною, бо хоча по прочитанні першою реплікою Емми було «на це неодмінно треба відповісти відмовою», вона не надто барилася спитатися в них, як їй годиться вчинити. Вони порадили їй піти, і Емма швидко погодилася з цією дуже доречною порадою.

Вона визнавала, що, беручи все до уваги, не можна було сказати, що їй зовсім не хотілося йти на той вечір. Запрошення від Коулів було складене належним чином: його стиль був пронизаний непідробною повагою і підкресленою поштивістю по відношенню до її батька. Вони писали, що виявили б таку честь і раніше, але очікували на отримання з Лондона складаної ширми — котра, як вони сподіваються, захистить містера Вудхауса від протягів — щоб мати додаткову змогу переконати його дати згоду ощасливити товариство своєю присутністю. В цілому її не треба було переконувати надто довго; поміж собою вони швидко вирішили, як зробити так, аби це не позначилося негативно на його комфорті — наскільки можна розраховувати на те, що місіс Годдард, а може, й місіс Бейтс складуть йому компанію: містера Вудхауса слід було вмовити погодитися, щоб його дочка пішла на званий обід удень, що був уже не за горами, і провела цілісінький вечір без нього. Стосовно ж присутності на вечері самого містера Вудхауса, то Емма хотіла переконати його в небажаності такого наміру: година буде пізня, людей — надто багато. Він недовго опирався.

— Я не в захваті від обідніх візитів, — мовив містер Вудхаус, — і ніколи не був. Та й Емма теж. Пізня година нам не підходить. Шкода, що містер і місіс Коул так учинили. От коли б вони прийшли до нас якось наступного літа, попили б чаю, погуляли б із нами — ми гуляємо в зручний час, тож їм не довелося б повертатися додому у вологій темряві. Не доведи Господи потрапити у вечірню росу влітку! Однак якщо вони вже так хочуть бачити Емму на цьому обіді, і оскільки за неї буде кому потурбуватися, бо там будете ви двоє та містер Найтлі, то я особливо не заперечуватиму, за умови що погода буде така, як слід: ні сира, ні холодна, ні вітряна. — Потім, звертаючись до місіс Вестон з м'яким докором: — От бачите, міс Тейлор! Коли б ви не вийшли заміж, то залишилися б удома зі мною.

— Гаразд, сер! — вигукнув містер Вестон. — Раз я забрав од вас міс Тейлор, то тепер зобов'язаний по можливості кимось її замінити. Якщо буде ваша ласка, то я швиденько заскочу до місіс Годдард.

Але думка про щось, зроблене швиденько, тільки посилила занепокоєння містера Вудхауса. Жінки краще знали, як це занепокоєння вгамувати: містеру Вестону втручатися не треба, а все необхідно підготувати заздалегідь.

Завдяки такому обходженню містер Вудхаус заспокоївся настільки, що почав розмовляти своїм звичайним тоном. Він буде радий бачити місіс Годдард. Місіс Годдард він дуже поважає; нехай Емма черкне їй рядок і запросить її, а Джеймс нехай віднесе записку. Але перш за все треба написати відповідь місіс Коул.

— Люба моя, вислови мої вибачення в щонайчемніший спосіб. Скажи, що я людина немічна і тому змушений дати негативну відповідь на їхнє ввічливе запрошення; а почни, звичайно ж, із виразів вдячності. Та ти й так знаєш, що писати. Мені не треба тобі вказувати, що робити. Треба не забути нагадати Джеймсу, що карета потрібна на вівторок. Коли з тобою він — я спокійний. Після того, як вони зробили новий під'їзний шлях, ми були там не більше разу, але все ж я не сумніваюся, що Джеймс довезе тебе туди цілою і неушкодженою. А як ви приїдете, ти мусиш сказати Джеймсу, коли йому слід приїхати і забрати тебе; краще назви більш ранню годину. Навряд чи тобі сподобається засиджуватися там допізна. Вже після чаювання, ти будеш дуже втомленою.

— Але ти ж не хочеш, аби я поїхала до того, як втомлюся, тату?

— О, ні, серденько, але ти втомишся досить швидко. Там буде сила-силенна людей, і всі вони говоритимуть одночасно. Тебе дратуватиме шум.

— Але ж, шановний добродію, — скрикнув містер Вестон, — якщо Емма поїде надто рано, це порушить компанію і вечір припиниться.

— Невелика біда, — відповів містер Вудхаус. — Чим скоріше припиниться вечір — тим краще.

— А як же Коули? Ви не подумали про Коулів! Якщо Емма поїде відразу після чаювання, то це можуть розцінити як образу. Вони — люди доброзичливі і без особливих претензій; та все ж коли хтось поспішатиме додому, то це навряд чи їх утішить; тим більше коли так вчинить міс Вудхаус, а не хтось інший із присутніх. Ви ж не бажаєте образити чи принизити Коулів, правда, сер? Мало є таких доброзичливих та люб'язних людей як вони, до того ж ось уже десять років, як Коули — ваші сусіди.

— Ні, ні за що на світі! Містере Вестон, я дуже вдячний вам за ваше нагадування. Дуже не хотілось би завдавати їм прикрощів. Я знаю, що вони — люди дуже достойні. Перрі розповідав мені, що містер Коул пиво на дух не переносить. З його вигляду цього не скажеш, але містер Коул страждає від розлиття жовчі, дуже страждає. Ні, я не завдам їм ніяких прикрощів! Моя люба Еммо, нам треба на це зважати. Знаєш що, ніж ризикувати образити господарів, краще затримайся довше, ніж тобі хотітиметься. І не звертай увагу на втому. Серед друзів, я певен, тобі нічого не загрожуватиме.

— Ну звичайно ж, тату. За себе я зовсім не боюся. Якби не ти, то я не побоялася б залишитися допізна, як місіс Вестон. Я просто не хочу, щоб ти сидів і чекав на мене. Я зовсім не боюсь, що тобі буде нецікаво з місіс Годдард. Вона любить грати в пікет, ти ж знаєш; але коли вона поїде додому, я боюсь, що ти сидітимеш самотою, замість того, щоб лягти спати в свій звичний час, і думка про це може зовсім позбавити мене спокою. Пообіцяй, що не сидітимеш і не чекатимеш на мене. Він пообіцяв, за умови деяких обіцянок з її боку: наприклад, якщо вона змерзне по дорозі, то належним чином зігріється; якщо зголодніє — то що-небудь поїсть; і що її служниця дочекається її приїзду, а Серлі і дворецький, як завжди, доглянуть, щоб у домі все було гаразд.

Розділ 8

Френк Черчілль повернувся, і у Гартфілді не знали, запізнився він до обіду в домі свого батька чи ні, бо містеру Вестону дуже хотілося, щоб його син сподобався містеру Вудхаусу, тож чому б не приховати якийсь недолік, якщо його можна приховати?

Він повернувся підстрижений і весело та щиросердо з себе сміявся, але, здавалося, не відчував при цьому ніякого сорому за свій вчинок. Йому було байдуже до довжини свого волосся, на його обличчі не відобразилося ніякого сум'яття, не шкодував він за витраченими грошима і взагалі — почувався прекрасно. Він був таким же безтурботним і життєрадісним, як і завжди. Тож Емма, побачивши його, мовчки моралізувала таким чином: «Не знаю, чи мусить так бути, але безперечно, що дурощі перестають бути дурощами, якщо їх у нахабний манер вчиняють люди розумні. Злі вибрики завжди будуть злими вибриками, але дурість не завжди буде дурістю. Все залежить від вдачі того, хто її скоює. Містере Найтлі, Френк — зовсім не пустопорожній молодий телепень. Він або пишатиметься своїм вчинком, або соромитиметься його. Це або хвалькуватість дженджика, або недолугість натури надто слабкої, щоб захищати власне марнославство. Аж ніяк він не є ні пустопорожнім, ні дурнуватим».

Прийшов вівторок, а разом з ним — приємна перспектива побачити його знову, причому на триваліший, ніж досі, час, придивитися до його поведінки на людях і зробити відповідні висновки, а саме — що його манери означатимуть для неї самої; вирішити, чи довго ще потрібно буде напускати на себе байдужий вигляд, і уявити можливу реакцію всіх тих, хто вперше побачить їх разом.

Попри те, що вечір мав відбутись у містера Коула, Емму опанували радісні передчуття; але вона не могла забути, що серед недоліків містера Елтона — навіть у ті дні, коли він був у фаворі, — жоден не турбував її більше, аніж його звичка обідати в містера Коула.

Комфорт її тата було забезпечено більш ніж достатньо: зголосилися прийти і місіс Бейтс, і місіс Годдард; тож перед від'їздом останній Еммин обов'язок ввічливості полягав у тому, щоб висловити обом дамам вдячність, коли вони сиділи всі разом після обіду; і — поки містер Вудхаус висловлював захоплення красою її плаття — запропонувати їм по великому шматку торта і повній склянці вина, щоб зробити все від неї залежне і компенсувати те вимушене самообмеження, до якого їх може змусити турбота її татуся про їхні фігури. Раніш вона розпорядилася подати їм розкішний обід і їй хотілося сподіватись, що батько дозволив їм його з'їсти.

До будинку Коулів вона під'їжджала за чиєюсь каретою і зраділа, коли побачила, що то була карета містера Найтлі, бо своїх коней містер Найтлі не держав, вільних коштів мав небагато; зате, маючи доволі здоров'я, жвавості й незалежності, забагато, на думку Емми, пересувався пішки й користувався каретою не так часто, як личило хазяїну Донвелл-Еббі. У неї з'явилася можливість від щирого серця висловити своє схвалення, бо він іще й зупинився, щоб подати їй руку, коли вона виходила з карети.

— Цього разу ви прибули, як і належить справжньому джентльмену, — сказала вона. — Дуже рада вас бачити.

Він подякував їй і зауважив:

— Мені надзвичайно поталанило, що ми прибули одночасно! Інакше коли б уперше зустрілися лише у вітальні, то ви могли б і не помітити, що сьогодні я більше схожий на джентльмена, ніж зазвичай. З мого зовнішнього вигляду чи поведінки ви могли б і не здогадатися, в який спосіб я прибув.

— Думаю, що здогадалася б, неодмінно здогадалася. Коли люди прибувають у спосіб, який вони вважають для себе недостойним, то завжди виглядають якось сором'язливо або метушливо. Ви, звичайно ж, вважаєте, що вам вдається не подавати виду, але у вашій зовнішності все одно відчувається бравада, щось від напускної невимушеності; я завжди підмічаю це у вас щоразу, коли ми зустрічаємось у подібних обставинах. Але наразі вам немає потреби бундючитися. Немає потреби видаватися кращим за інших. Ви ж не боїтеся, що хтось вважатиме, наче вам слід соромитися? От тепер мені дійсно буде дуже приємно зайти разом із вами до кімнати.

— Противне дівчисько! — така була його відповідь, причому аж ніяк не роздратована. Емма мала всі підстави бути задоволеною рештою учасників вечора так само, як і містером Найтлі. Її прийняли зі щирою повагою, котра не могла не подобатись, і віддали належну шану. Коли прибули Вестони, то і він, і вона удостоїли Емму зворушених поглядів, сповнених щирої любові та надзвичайного захоплення; а їхній син наблизився до неї з радісною бадьорістю, котра свідчила, що саме Емма є предметом його цікавості; коли сідали обідати, то він опинився поряд із нею, виявивши при цьому — на її тверде переконання — неабияку спритність зі свого боку.

Компанія зібралася досить велика, оскільки до неї ввійшла ще одна родина, цілком пристойна сільська родина, котру Коули запросили, користуючись своїм правом господарів, а також чоловічий представник сімейства Коксів, гайберійський правник. Жіноцтво менш родовите, включно з міс Бейтс, міс Ферфакс і міс Сміт, мало підійти під вечір; але за обідом воно й так було вже надто численним, аби якась тема розмови заволоділа всіма; і доки говорили про політику та містера Елтона, Емма могла всю увагу присвятити своєму приємному сусідові. Першим стороннім звуком, на який вона просто зобов'язана була відреагувати, було ім'я Джейн Ферфакс. Здавалося, місіс Коул розповідала про неї саме те, що могло викликати інтерес. Емма прислухалась і виявила, що про це послухати варто. Уява, ця така люба їй самій частина власної натури, отримала вкрай цікаву відомість. Місіс Коул розповідала, що заходила до місіс Бейтс, і тільки-но зайшла в кімнату, то її спантеличив вигляд фортепіано — інструмента зовні дуже елегантного: це був не рояль, а велике квадратне фортепіано. Суттю ж розповіді, кінцем діалогу, що мав місце після здивування, розпитувань і поздоровлень з боку міс Коул і пояснень — з боку місіс Бейтс, стало повідомлення про те, що це фортепіано доставили від Бродвуда минулого дня на превелике здивування як тітки, так і її племінниці, — це трапилося цілком несподівано; місіс Бейтс розповідала також, що Джейн і сама зовсім розгубилася, спантеличилась і ніяк не могла второпати, хто ж це міг його прислати, але тепер вони абсолютно впевнені, що замовити його могла лише одна людина — і цією людиною є, звичайно ж, полковник Кемпбелл.

— Більше ні на кого подумати, — додала місіс Коул, — дивно, що тут взагалі могли бути якісь сумніви. Але, здається, зовсім недавно Джейн отримала від них листа, так у ньому ані слова про це не йдеться. Їй краще знати їхні звички, але я не думаю, що їхнє мовчання означає, наче це не вони зробили подарунок. Може, хотіли приємно здивувати її?

Багато хто погодився з місіс Коул; всі, хто обговорював це, були однаковою мірою переконані, що фортепіано надійшло від полковника Кемпбелл а, і такою ж однаковою мірою бурхливо раділи такому подарунку; охочих поговорити не бракувало, тож Емма могла сформувати власну думку, продовжуючи при цьому слухати місіс Коул.

— Кажу вам, ще ніколи ніяка звістка не приносила мені такого задоволення! Мене завжди неприємно дивувало, що Джейн Ферфакс, яка грає так чудово, не має інструмента. Це виглядало просто ганебно, особливо коли взяти до уваги, що в багатьох домівках ці прекрасні інструменти буквально пропадають надаремно! І нам ганьба, ніде правди діти! Ось учора я й казала містеру Коулу, що мені дійсно соромно дивитися на наш рояль у вітальні, бо я не відрізню одну ноту від іншої, а нашим дівчаткам, які тільки-тільки починають вчитися, він може ніколи і не знадобитися. А міс Джейн Ферфакс, просто цариця в музиці, не має нічого подібного — не має для втіхи навіть найжалюгіднішого старого спінета! Не пізніше ніж учора я казала про це містеру Коулу, і він цілком зі мною погодився; містер Коул дуже любить музику і не міг відмовити собі в задоволенні придбати інструмент, сподіваючись, що хтось із наших добрих сусідів люб'язно погодиться час від часу використовувати його в кращий спосіб, ніж ми. Саме з цієї причини ми й придбали цей рояль — інакше нам було б просто соромно. Ми дуже сподіваємося, що нам вдасться умовити міс Вудхаус і вона нам сьогодні пограє.

Міс Вудхаус, як і належить, дала згоду; а потім, пересвідчившись, що нічого цікавого місіс Коул уже не скаже, перемістила свою увагу на Френка Черчілля.

— Чому ви посміхаєтеся? — спитала вона.

— А ви чому посміхаєтеся?

— Я? Мабуть, радіючи з того, що полковник Кемпбелл такий багатий та щедрий. Він зробив дуже гарний подарунок.

— Дуже гарний.

— Мені дивно, що цього не сталося раніше.

— Мабуть тому, що міс Ферфакс тут ніколи не була так довго раніше.

— А може, полковник не давав їй грати на їхньому інструменті — і тепер він, напевне, стоїть собі зачинений і всіма забутий у Лондоні.

— Кемпбелли мають рояль, і полковник міг подумати, що для будинку місіс Бейтс він буде завеликим.

— Що б ви не казали, але у вас на обличчі написано, що ваші думки з цього приводу дуже схожі на мої.

— Не знаю, не знаю. Вам не здається, що ви робите мені завелику честь, вважаючи мене проникливішим і хитрішим, ніж я насправді є? Я посміхаюся тому, що посміхаєтеся ви; можливо, ми здогадуємося про одне і те ж, але наразі я не бачу підстав для сумнівів. Якщо не полковник Кемпбелл, то хто ж тоді?

— А що ви думаєте з приводу місіс Діксон?

— Місіс Діксон? А що — цілком вірогідно. Чомусь місіс Діксон не спала мені на думку. Вона не гірше за свого батька усвідомлює бажаність для міс Ферфакс такого інструмента. Спосіб, у який було зроблено подарунок, таємничість, бажання здивувати — все це свідчить скоріше про те, що це був задум дівчини, а не літнього чоловіка. Що ж, тоді це місіс Діксон. Я ж казав, що наші здогадки можуть збігатися.

— Коли так, то поширте ваші здогадки, щоб до них потрапив і містер Діксон.

— Містер Діксон? Чудово. А чому б відразу ж не припустити, що це був спільний подарунок від містера і місіс Діксон? Ми ж якось говорили про те, що він — палкий шанувальник її манери гри.

— Так; і те, що ви сказали з цього приводу, підтвердило здогадку, котра спала мені на думку вже давно. Я не збираюся розводитися про добрі наміри містера Діксона чи міс Ферфакс, але я також не можу не підозрювати, що, освідчившись її подрузі, він або мав нещастя закохатись у неї, або дізнався про симпатію до нього з її боку. Можна висловлювати багато припущень, не висловивши при цьому жодного вірного, але я впевнена, що міс Ферфакс мала вагомі підстави обрати поїздку до Гайбері замість того, щоб поїхати з Кемпбеллами до Ірландії. Тут вона приречена на нужденне, сповнене розкаяння життя, там — це було б суцільне задоволення. Що ж до розповідей про необхідність пожити у звичному для неї кліматі, то я розцінюю їх як звичайнісіньке виправдання, не більше. Рідний клімат здатен допомогти влітку, але чим він може зарадити в січні, лютому та березні? Коли здоров'я слабке, то в більшості випадків — і в її випадку, смію твердити, також — набагато кориснішими були б добре протоплені кімнати і ретельно утеплені карети. Я не закликаю вас розділити всі мої підозри та здогадки, хоча саме в цьому ви мене так ввічливо запевняєте, але я щиро кажу вам те, що думаю.

— Що ж, як на мене, то вашим здогадкам не відмовиш у значній правдоподібності. Моя відповідь така: містер Діксон дійсно воліє краще слухати, як грає міс Ферфакс, аніж дивитися на її подругу, це однозначно.

— До того ж, він врятував її життя. Ви коли-небудь чули про це? Під час морського пікніку через якусь несподіванку вона ледь не випала за борт, але він ухопив її.

— Він дійсно врятував її. Я був там — на тому пікніку.

— Он воно як! Та ну? Але ви, звичайно ж, нічого не помітили, бо, здається, чуєте про це вперше. Якби я там була, то неодмінно зробила б для себе певні відкриття.

— Гадаю, що зробили б; але я — особисто я — не помітив нічого, крім того факту, що міс Ферфакс ледь не скинуло у воду і що містер Діксон вчасно схопив її. Це сталося за якусь мить. І хоча подальше потрясіння і збентеження були дуже сильними і такими ж тривалими — здається, минуло не менше півгодини, доки ми всі оговталися, — неможливо було помітити, щоб хтось хвилювався більше за інших, бо збентежені були всі. Однак я не хочу сказати, що ви не зробили б ніяких відкриттів.

Наразі вони змушені були припинити розмову і поводитися так само статечно і добропристойно, як і інші гості, та розділити з ними ніяковість досить-таки тривалої перерви між стравами; але коли стіл благополучно накрили знову, коли кожна тарілка та горнятко зайняли на ньому належне місце, коли присутні знову заходилися коло їжі і до них повернулася невимушеність, Емма сказала:

— Особисто мені доставка цього фортепіано багато про що говорить. Я хотіла дізнатися хоч трохи більше, а дізналася достатньо багато. Повірте моєму слову, незабаром ми довідаємося, що це подарунок від містера і місіс Діксон.

– І якщо Діксони скажуть, що їм про це нічого не відомо, то нам слід вважати, що фортепіано — подарунок Кемпбеллів.

— Та ні, я певна, що це не Кемпбелли. Міс Ферфакс знає, що це не Кемпбелли, інакше їх назвали б першими серед здогадних дарувальників. Знай вона напевне, що це вони, вона б не була такою спантеличеною. Може, мені не вдалося вас переконати, але особисто я цілком впевнена, що головну роль у цій справі відіграв містер Діксон.

— Якщо вам здається, що ви мене не переконали, то ви мене просто ображаєте. Мої міркування йшли тим самим шляхом, що і ваші. Спочатку, коли я вважав, що вас задовольняє те пояснення, що дарувальником був містер Кемпбелл, я розглядав це як вияв батьківської любові з його боку і найприроднішу на світі річ. Але коли ви згадали про місіс Діксон, то мені стало зрозуміло, що це, вірогідніше, данина щирій жіночій дружбі. А зараз це видається мені нічим іншим, як підношенням закоханого.

Наполягати на подальшому обговоренні цієї теми сенсу не було. Переконаність Френка здавалася справжньою; він виглядав так, наче дійсно її відчував. Емма більше нічого не сказала, і настала черга обговорювати інші теми; так і минула решта обіду; згодом подали десерт, потім прийшли діти — з ними говорили і ними захоплювалися мимохідь, одірвавшись од загальної розмови; було мовлено декілька розумних висловлювань, декілька відвертих дурниць, але в основному не говорилося ні те, ні інше — просто тривіальні зауваження, нудні повтори, застарілі новини і незграбні жарти. Довго у вітальні жінки не засиділися, бо незабаром — окремими групами — прибули інші представниці прекрасної статі. Емма, спостерігаючи за появою своєї юної подруги, була засмучена браком самоповаги та грації в ній, але втішена квітучою красою та невимушеними манерами, а той легкий, жвавий та позбавлений сентиментальності настрій, що дав їй змогу пізнати стільки радості після болю нерозділеного кохання, викликав щирий захват. Сидить собі дівчина — і ніхто не знає, скільки сліз виплакала вона останнім часом! Бути в компанії, бути гарно вдягненою самій, бачити інших ошатно вдягнених людей і виглядати гарною — цього цілком вистачило для скороминущого щастя. І своєю зовнішністю, і своєю поведінкою Джейн Ферфакс видавалася-таки кращою за її подругу, але Емма підозрювала, що вона охоче помінялася б своїми почуттями з Гаррієт, радо б віддала болісне задоволення знати, що вона є коханою чоловіка своєї подруги, в обмін на приниження нерозділеної любові — уявіть собі! — до містера Елтона.

На такому багатолюдному прийомі Еммі не обов'язково було підходити до неї. Про фортепіано говорити вона не бажала, бо, почуваючись надто глибоко посвяченою у таємницю сама, вважала недоречним вияв якоїсь допитливості чи інтересу, і тому навмисне трималася на відстані. Але інші повели мову про це майже відразу, і Емма побачила той рум'янець ніяковості, з яким приймалися поздоровлення, і рум'янець винуватості, що супроводжував слова «мій пречудовий друг містер Кемпбелл».

Місіс Вестон, натура добросерда і схильна до музики, зацікавилася цією обставиною надзвичайно, і Емма не без деякого зловтішного задоволення спостерігала ту наполегливість, з якою вона вперто цікавилася фортепіано, ставила численні запитання і давала численні відповіді про тон, клавіатуру та педалі, зовсім при цьому не підозрюючи про бажання якомога менше про все це розповідати, яке виразно читалося на обличчі прекрасної героїні цього майже казкового випадку.

Незабаром до них приєдналися декотрі з джентльменів; а найпершим серед них був Френк Черчілль. Ось він зайшов — найперший і найгарніший; і, побіжно засвідчивши свою повагу до місіс Бейтс та її племінниці, відразу ж попрямував до протилежного боку, де сиділа міс Вудхаус, і не сів доти, доки не знайшов вільного місця біля неї. Емма здогадувалася, що в цей момент мали думати всі присутні. Вона — об'єкт його прагнень, і всі це неодмінно усвідомлюють. Емма відрекомендувала його своїй подрузі, міс Сміт, а опісля принагідно запитала, що вони одне про одного думають. Він ніколи не бачив такого гарного та привабливого обличчя і був у захваті від її наївності, а Гаррієт сказала, що «може, для нього це і завеликий комплімент, але в чомусь він трохи нагадує містера Елтона». Емма стримала своє обурення і мовчки від неї відвернулася.

Коли вони з Френком уперше побачили міс Ферфакс, то обмінялися промовистими посмішками: найдоречніше було б обійтися без слів. Він сказав Еммі, що йому не терпілося піти з вітальні, — бо страх як не любить засиджуватися подовгу і завжди намагається при нагоді піти першим, — а його батько, містер Найтлі, містер Кокс і містер Коул залишилися там, пожвавлено обговорюючи якісь місцеві справи. А все ж таки йому було досить приємно з ними посидіти, бо в нього склалося про них враження як про компанію людей шляхетних та розумних; і взагалі — Френк із такою теплотою відзивався про Гайбері (вважав, зокрема, що в ньому дуже багато достойних родин), що Емма почала сумніватись: а чи не перестаралась у презирливому ставленні до свого селища. Вона почала розпитувати його про товариство у Йоркширі — чисельність сусідів біля Енскума, і таке інше; з його відповідей стало ясно, що у самому Енскумі подій відбувалося мало, що Черчіллі підтримували стосунки з низкою знатних родин, із яких усі мешкали досить далеко, і що навіть після визначення дати і прийняття запрошення залишався чималий шанс, що місіс Черчілль не буде в такому доброму здоров'ї чи доброму гуморі, щоб їхати. Крім того, виявилося, що вони навмисне уникали візитів до нових людей і що, незважаючи на його власні призначені зустрічі, часом йому не без труднощів і не без енергійних умовлянь удавалося відпроситися в гості чи запросити гостей до себе на вечір.

Емма побачила, що Енскума Френку було мало, а Гайбері, якщо взяти його найкращі риси, і дійсно може задовольнити молодого чоловіка, якому вдома нуднувато. Його вплив в Енскумі був очевидним. Він не вихвалявся, але з розмови само собою виявлялося, що йому вдавалося переконати свою тітоньку навіть тоді, коли чоловік її неспроможний був зробити нічого; а коли Емма, сміючись, підмітила це, то він зізнався, що впевнений у власній здатності — якщо матиме на це час — переконати свою тітку в будь-чому (за винятком хіба що одного-двох питань). Одне з цих питань, стосовно якого його вплив не спрацював, він потім назвав. Колись він дуже хотів поїхати за кордон — йому просто кортіло, щоб його відпустили помандрувати, — але місіс Черчілль навіть слухати про це не захотіла. Це було рік тому. Тепер же, сказав Френк, він почав поступово втрачати це бажання.

Емма здогадалася, що іншим питанням, у якому Френкову тітку неможливо було переконати, було її добре ставлення до його батька.

— Я зробив дуже невтішне відкриття, — сказав він після короткої паузи. — Завтра якраз тиждень мого перебування тут — половина відведеного мені часу. Я і не підозрював, що дні здатні летіти так швидко. Завтра — вже тиждень! А я тільки-но почав отримувати задоволення. Тільки-но встиг познайомитися з місіс Вестон та іншими! Мені видається гидкою сама думка, що колись доведеться-таки їхати!

— От тепер ви, мабуть, пожалкуєте, що витратили один із цих таких нечисленних днів на зачіску.

— Та ні, — відповів із усмішкою Френк, — тут зовсім ні за чим жалкувати. Я не отримаю задоволення від зустрічі з друзями, доки не переконаюся, що маю належний вигляд.

Тепер, коли до кімнати зайшли решта джентльменів, Емма визнала за необхідне перервати розмову з Френком і приділити декілька хвилин містеру Коулу. Коли ж містер Коул відійшов убік і вона хотіла була відновити попередню розмову, то виявилося, що Френк Черчілль пильно придивляється через кімнату до міс Ферфакс, котра сиділа якраз напроти.

— Що трапилося? — спитала Емма.

Френк здригнувся.

— Дякую, що ви відволікли мене, — відповів він. — Мабуть, я вчинив неввічливо, але міс Ферфакс дійсно зробила таку дивну зачіску — таку дуже дивну зачіску, що я не міг відвести від неї очей. Ніколи не бачив нічого екстравагантнішого! Ці кучері! Напевне, це її власна примха. Вона не схожа на всіх інших! Неодмінно підійду і запитаю, може, це якась ірландська мода. Можна? Так, я запитаю — даю слово, що запитаю — а ви прослідкуєте, як вона це сприйме: зашаріється чи ні.

Френк пішов одразу ж; незабаром Емма побачила, що він стоїть перед міс Ферфакс і розмовляє з нею, однак зовсім не змогла розібрати, який ефект справили на неї його слова, бо він необачливо розташувався якраз між ними. Не встиг він повернутися до свого стільця, як на нього сіла місіс Вестон.

— Перевага багатолюдного прийому, — мовила вона, — полягає в тому, що кожен може підійти до кого завгодно і що завгодно сказати. Моя люба Еммо, мені так хочеться з вами поговорити. Так само, як і ви, останнім часом я робила відкриття й виношувала плани, тому поспішаю поділитися ними, доки ця ідея є цікавою. Ви знаєте, як сюди потрапили міс Бейтс та її племінниця?

— Як це — як? Хіба їх сюди не запросили?

— Так, звичайно ж, їх запросили, але я маю на увазі як саме вони сюди дістались, у який спосіб!

— Як на мене, то вони прийшли пішки. А як іще вони могли сюди дістатися?

— Я теж так думала. Знаєте, якийсь час тому мені спало на думку, що буде надзвичайно прикро, якщо Джейн Ферфакс доведеться повертатися додому пішки, пізно вночі — а ночі нині такі холодні! І коли я поглянула на неї, то помітила — хоча вона виглядає сьогодні гарно як ніколи, — що вона розпашілася, а значить — буде ще вразливішою до застуди. Сердешна дівчина! Думка про це не давала мені спокою, тож тільки-но до кімнати ввійшов містер Вестон і я змогла проштовхатися до нього, переговорила з ним про карету. Можете здогадатися, наскільки швидко він підтримав моє бажання! Отримавши його згоду, я протовпилася до міс Бейтс і запевнила її, що карета буде в їхньому розпорядженні ще до того, як ми самі поїдемо додому. Я гадала, що так буде краще і вона не хвилюватиметься. Добра душа! Можете уявити її вдячність! — «Ще нікому так не таланило, як мені!» Але після численних подяк вона сказала ось що: «Будь ласка, не турбуйтеся за нас, бо сюди ми приїхали в кареті містера Найтлі, і на ній же маємо намір повернутися додому». Я була вражена — і зраділа, звичайно ж, але водночас і здивувалася. Такий люб'язний вияв уваги — і такої дбайливої уваги! Не кожен чоловік здатен на таке. Коротше кажучи, я добре знаю звички містера Найтлі і тому майже переконана, що саме для їхнього перевезення він використав карету, і тільки для цього. Підозрюю, що для себе він не замовляв би пару коней, це був лише привід допомогти їм.

— Цілком можливо, — відповіла Емма. — Схоже, що саме так воно і було. Містер Найтлі більше за будь-якого іншого чоловіка здатен до подібного вчинку, здатен зробити щось по-справжньому доброзичливе, корисне, шанобливе чи поблажливе. Йому бракує галантності, але він — натура дуже людяна, от і виявив свою людяність у випадку з Джейн Ферфакс та її слабким здоров'ям. І якби мені довелося почути про здійснений кимось акт неафішованого милосердя, то першим, про кого б я подумала, був би містер Найтлі. Знаю, що на сьогодні він замовив коней, бо ми прибули майже одночасно; я навіть трохи покепкувала з нього з цього приводу, але він і словом не обмовився про міс Ферфакс.

— Що ж, — посміхнулася місіс Вестон, — у цьому випадку ви ставите йому в заслугу просто звичайнісіньку безкорисливу поблажливість, і не більше того; я ж маю дещо іншу думку, бо, поки говорила місіс Бейтс, у мене раптом виникла здогадка, якої так і не вдалося позбутися. Чим більше я про це думаю, тим вірогіднішим це видається. Коротше кажучи, мені здається, що містер Найтлі женихається до Джейн Ферфакс. Бачите, що трапляється, коли водишся з вами! Що ви на це скажете?

— Містер Найтлі і Джейн Ферфакс?! — вигукнула Емма. — Люба місіс Вестон, як ви могли про таке подумати!.. Містер Найтлі… Містер Найтлі ніколи не одружиться! Невже ви хочете, щоб малий Генрі втратив Донвелл! Тільки не це! Генрі мусить залишитися спадкоємцем. Я зовсім не бажаю, щоб містер Найтлі одружувався, і впевнена, що це абсолютно неможливо. Я просто спантеличена тим, що ви могли про таке подумати взагалі.

— Моя люба Еммо, я лише розповіла вам, що саме наштовхнуло мене на думку про це. Я не бажаю подібного шлюбу, не бажаю зла гарнесенькому малому Генрі, просто обставини підвели мене до такої думки. А коли б містер Найтлі дійсно збирався одружитися, то ви ж не захочете, щоб він обмежував себе заради Генрі, шестирічного малюка, котрий іще не розбирається в подібних справах?

— Ні, захочу! Я не потерплю, щоб хтось зайняв місце Генрі… Містер Найтлі — і одруження! Ця ідея завжди була для мене неприйнятною, не стане вона прийнятнішою і тепер. І з ким, із Джейн Ферфакс?! Що, інших жінок не знайшлося?

— Але ж ви прекрасно знаєте, що вона завжди була в нього найпершою улюбленицею.

— Я вже не кажу про нерозважливість такого шлюбу!

— Про його розважливість не йдеться, йдеться про його можливість.

— Ніякої можливості я тут не бачу, якщо у вас немає підстав вагоміших, ніж ті, які вже навели. Те, що містер Найтлі найняв коней, цілком можна пояснити його доброзичливістю і людяністю. Вам же відомо, що він дуже поважає Бейтсів — без огляду на Джейн Ферфакс — і завжди радо надає їм допомогу. Люба моя місіс Вестон, не займайтеся сватанням, бо це у вас погано виходить. Джейн Ферфакс — хазяйка Еббі! О ні, ні! Всі мої почуття повстають проти цього! Заради його ж блага я не дозволю йому вчинити таке божевілля!

— Скоріше нерозважливість, але зовсім не божевілля. За винятком нерівності у статках і певної вікової розбіжності я не бачу тут ніяких заперечень.

— Але містер Найтлі не бажає одружуватися. Я певна, що він навіть і не думає про це. Тож не наштовхуйте його на цю думку. Навіщо йому одруження? Йому й самому гарно; у нього є чим займатися: ферма, вівці, бібліотека, парафіяльні справи, до того ж він дуже любить дітей свого брата. Одруження йому ні до чого: він не має для нього ні часу, ні місця у своїй душі.

— Моя люба Еммо, доки він так вважатиме — так воно і буде, але якщо дійсно покохає Джейн Ферфакс…

— Дурниці! Джейн Ферфакс йому не потрібна. Коли йдеться про любов, то не потрібна. Він здатен зробити добро їй чи її рідним, але…

— Що ж, — розсміялася місіс Вестон, — можливо, найбільше добро, яке він може зробити для Джейн, — це дати їй можливість вийти заміж за шанованого чоловіка зі становищем.

— Може, для неї це і буде добром, але для нього такий шлюб обернеться злом; нічого, крім ганьби та приниження, подібне родичання не принесе. А як він зможе винести те, що місіс Бейтс належатиме до його родини? Бігатиме по всьому Еббі та цілий день дякуватиме йому за те, що він виявив велику милість і одружився із Джейн? — «Це така велика милість з вашого боку! Ви завжди були таким добрим сусідом!» — А потім, перервавшись на половині речення, раптом заговорить про стару спідницю своєї матері: «Ця спідниця ще зовсім не стара, бо ще довго носитиметься, і взагалі всі наші спідниці — дякувати Богові — такі міцні!»

— Як вам не соромно, Еммо! Не перекривляйте її. Хоча — всупереч сумлінню — мені й самій стало смішно. А взагалі-то повірте моєму слову, я не думаю, що місіс Бейтс сильно заважатиме містеру Найтлі. Його не дратують дрібниці. Вона може говорити скільки завгодно; коли ж йому захочеться самому щось сказати, то йому варто лише підвищити голос, і її стане не чутно. Питання не в доречності такого родичання, питання в тому, чи бажає він цього сам. Я чула — та й ви напевне, чули, — як високо він відгукувався про Джейн Ферфакс! Він так співчуває їй, так переймається її здоров'ям, так непокоїться про її незавидне майбутнє! Я чула, як він говорив про все це дуже емоційно! А як захоплюється її грою на фортепіано, її співом! Я чула — колись він сказав, що тільки й знав би, що слухав, як вона грає. Ага! Я ледь не забула про думку, котра нещодавно виникла в мене: це фортепіано, що їй хтось подарував — хоча ми і зійшлися на думці, що це подарунок від Кемпбеллів — а раптом воно від містера Найтлі? Не можу позбутися цієї думки. Гадаю, що він саме та людина, від якої цього можна було очікувати, без огляду на те, кохає він міс Ферфакс чи ні.

— Тоді купівля фортепіано не може служити доказом його кохання. Але не думаю, що це так уже на нього схоже. Містер Найтлі нічого не робить тишком-нишком.

— Я чула, як він неодноразово бідкався з приводу того, що вона не має інструмента: частіше, ніж було б типовим для нього за звичайних обставин.

— Ага! Значить, якби він мав намір подарувати фортепіано, то неодмінно сказав би їй про це?

– Існують певні принципи делікатності, люба моя Еммо. Я майже переконана, що фортепіано подарував саме він. Мені здалося, що він був якось дивно мовчазний, коли місіс Коул розповідала нам про це.

— У вас з'являється якась думка, місіс Вестон, і захоплює вас настільки, що ви налаштовуєте на неї всі інші — до речі, саме за це ви мені неодноразово дорікали. Я не бачу тут ніяких ознак кохання — не вірю в цю історію з фортепіано, — і лише безперечний доказ здатен переконати мене в тому, що містер Найтлі подумує про те, щоб одружитись із Джейн Ферфакс.

Ось так вони і сперечались із цього приводу ще деякий час — Еммі поступово вдавалося захитати переконання її подруги, бо з них двох остання була більш схильною йти на поступки, — доки легка метушня в кімнаті не нагадала їм про закінчення чаювання і про підготування роялю. Невдовзі підійшов містер Коул і люб'язно попрохав міс Вудхаус зробити їм честь і помузикувати. Френк Черчілль, якого Емма, захопившись розмовою з місіс Вестон, бачила востаннє лише тоді, коли він сів поруч із міс Ферфакс, приєднався до містера Коула й теж наполегливо благав її пограти. Тож Емма, якій у будь-якому відношенні вигідніше було почати першою, милостиво погодилася.

Вона усвідомлювала свої можливості надто добре, аби виходити за межі того, що здатна була виконати бездоганно; ті невеличкі популярні твори, які вона збиралася зіграти, не потребували ні особливого смаку, ні натхнення, а акомпанувати собі Емма вміла добре. При виконанні однієї з пісень вона була приємно здивована, що хтось їй підспівав — тихим, але правильним другим голосом; це був Френк Черчілль. Одразу ж по закінченні пісні він, як і належить, попросив її пробачення, після чого сталися звичні речі: його звинувачували в тому, що він має чудовий голос і прекрасно знається на музиці, — Френк усе це відповідним чином заперечував, відверто заявляючи, що на музиці він не знається і що ніякого голосу в нього немає. Після цього вони ще поспівали, а потім Емма поступилася місцем міс Ферфакс, чия виконавська майстерність — як вокальна, так і інструментальна, — була незрівнянно вищою за її, вона навіть і не намагалася це від себе приховувати.

Трохи відсівши від натовпу навколо інструмента, вона слухала — зі змішаним почуттям. Знову співав Френк Черчілль. Виявилося, що двічі чи тричі вони співали разом у Веймуті. Але незабаром Емма угледіла серед найстаранніших слухачів містера Найтлі, він заволодів доброю половиною її уваги, і думки її, час від часу переривані приємними звуками вокального дуету, мимоволі сконцентрувалися на підозрах місіс Вестон. Її настроєність проти одруження містера Найтлі не зменшилася аж ніяк. Нічого, окрім зла, вона в цьому не бачила. Це стало б великим розчаруванням для містера Джона Найтлі, а значить — і для Ізабелли. Відчутна шкода для дітей — надзвичайно принизлива переміна і матеріальна втрата для всіх них; величезний удар по щоденному спокою його батька — а що стосувалося її самої, то їй була гидкою сама думка про те, що Джейн Ферфакс мешкатиме в Донвелл-Еббі. Вона стане місіс Найтлі, а всі вони будуть змушені їй коритися?! Ні! Містеру Найтлі ніяк не можна одружуватися. Малий Генрі мусить залишитися спадкоємцем Донвелла.

Незабаром містер Найтлі обернувся, підійшов і сів біля Емми. Спочатку вони розмовляли лише про виконавську майстерність. Він і справді щиро захоплювався грою та співом міс Ферфакс, однак Еммі здалося, що якби не місіс Вестон, то це захоплення не здалося б їй якимось особливим. Однак вона кинула пробний камінь — заговорила про його добрий вчинок: перевезення тітки та племінниці, і хоча відповідь свідчила про небажання розвивати цю тему, їй здалося, що це є лише ознакою його небажання говорити про власну доброту.

— Мене часто непокоїть, — сказала Емма, — що я ніяк не можу наважитися на використання нашої карети в таких випадках. Не те щоб мені не хотілося цього робити; але ж ви знаєте, наскільки негативно сприйме мій батько залучення Джеймса до такої справи.

— Звичайно ж, про це і мови не може бути, — відповів містер Найтлі, — але я певен, що таке бажання виникає у вас досить часто.

І, висловлюючи це переконання, він усміхнувся з таким задоволенням, що Емма поспішила вдатися до наступного кроку.

— Це фортепіано від Кемпбеллів — жест надзвичайно люб'язний, — сказала вона.

— Дійсно, — відповів він без будь-якої видимої ніяковості. — Але краще б вони попередили про нього. Сюрпризи — це дурість. Задоволення не стає більшим, зате спричинювані незручності часто бувають значними. Я очікував од полковника Кемпбелла більшої розважливості.

З цієї хвилини Емма могла поклястися, що містер Найтлі й не збирався дарувати фортепіано. Що ж до цілковитої відсутності в нього якихось особливих почуттів до міс Ферфакс, якоїсь особливої до неї уваги, то відповідь на це запитання надійшла дещо пізніше. Під кінець другої пісні, котру співала Джейн, її голос сів.

— Ну досить, — промовив містер Найтлі, коли пісня скінчилася. — Ви й так співали досить багато як для одного вечора, а тепер помовчіть.

Однак невдовзі почулись умовляння заспівати ще одну пісню. «Ще одну — це ж зовсім не буде обтяжливо для міс Ферфакс, ну будь ласка, лише одну!» Всі чули, як Френк Черчілль сказав:

— Гадаю, ви упораєтеся без особливих зусиль; для першого голосу ця пісня така легка! Вся її складність припадає на другий голос.

Містер Найтлі розлютився.

— Цей молодик, — сказав він обурено, — тільки про те й думає, щоби продемонструвати свої власні вокальні дані. Це неподобство. — І, доторкнувшись до міс Бейтс, що якраз проходила поруч: — Міс Бейтс, ви що — з глузду з'їхали, дозволяючи вашій племінниці співати таким хрипким голосом? Підіть і розберіться. Вони ж її зовсім замордують.

Міс Бейтс, не на жарт перелякавшись за Джейн, забула навіть висловити свою чергову подяку; вона протиснулась уперед і поклала край всіляким подальшим співам. На цьому й закінчилася концертна частина вечора, бо з усіх дівчат грати та співати вміли лише міс Вудхаус і міс Ферфакс. Але невдовзі (через п'ять хвилин) пропозицію влаштувати танці, що надійшла невідомо звідки, з такою жвавістю підтримали містер та місіс Коул, що все стали швиденько прибирати, аби забезпечити достатньо місця. За рояль сіла місіс Вестон, цариця контрдансів, і заграла запальний вальс; до Емми з чарівливою галантністю підступив Френк Черчілль, взяв її за руку і повів зайняти місце попереду.

Очікуючи, поки вся молодь розіб'ється на пари, Емма, попри отримувані нею компліменти щодо її голосу та смаку, знайшла все-таки час озирнутися довкола і подивитися, чим же займається містер Найтлі. Оце й буде вирішальне випробування. Зазвичай містер Найтлі не танцював. Якщо ж він зараз кинеться запрошувати Джейн Ферфакс, то це вже про щось свідчитиме. Але наразі нічого подібного не трапилося, ні; він розмовляв із місіс Коул і безтурботно озирався довкола; хтось інший запросив до танцю Джейн, а він усе ще продовжував розмовляти з місіс Коул.

Емма перестала непокоїтися за малого Генрі; поки що його інтересам нічого не загрожувало, і вона відкрила танці з непідробним натхненням і радістю. Набралося не більше п'яти пар, але сама несподіваність цієї події, а також те, що танці влаштовувалися дуже рідко, додавали веселості надзвичайної; до того ж їй випав прекрасний партнер. Вони були напрочуд гарною парою.

На жаль, з огляду на час їм випало лише два танці. Година вже була пізня, і міс Бейтс поспішала потрапити додому, непокоячись за свою матір. Після декількох невдалих спроб отримати дозвіл іще трохи потанцювати, вони змушені були подякувати місіс Вестон, і, засмутившись, піти собі геть.

— Може, це й на краще, — сказав Френк Черчілль, проводжаючи Емму до її карети. — Інакше мені довелося б запросити міс Ферфакс, а після вас її млява манера танцювати мені явно не сподобалася б.

Розділ 9

Емма не жалкувала, що зголосилася піти до Коулів. Завдяки цьому візиту вона мала наступного дня багато приємних спогадів; і все, що могла втратити, залишившись у гордій самотності, тепер неодмінно повернеться сторицею завдяки блиску її популярності. Певна річ, вона викликала захват у Коулів — людей достойних, гідних того, щоб зробити їм приємність! І залишила після себе славу, яка не скоро піде в небуття.

Повне щастя — навіть у спогадах — річ важкодосяжна; тому було два пункти, стосовно яких вона почувалася досить неспокійно. Сумнівалася, чи не порушила, бува, обов'язок жінки перед іншою жінкою тим, що висловила Френку Черчіллю свої підозри стосовно почуттів Джейн Ферфакс. Мабуть, вона вчинила недобре, але думка про це була настільки сильною і нездоланною, що все одно Емма не змогла б утримати її в собі, до того ж він погоджувався з усім, що вона йому казала, улещуючи таким чином її проникливість і ускладнюючи усвідомлення нею того, що краще тримати язика за зубами.

Інша гідна жалю обставина також стосувалася Джейн Ферфакс; і в цьому Емма аж ніяк не сумнівалася. Вона непідробно і щиро сумувала з приводу недосконалості своєї гри та співу, жалкувала надзвичайно за тим, що в дитинстві віддавалася лінощам, — тож сіла за рояль і енергійно вправлялася півтори години.

Увійшла Гаррієт і перервала її екзерсиси; і якби похвала Гаррієт могла її задовольнити, то вона могла б утішитися досить швидко.

— Просто чудово! От якби я хоч трохи вміла грати так добре, як ви, або як міс Ферфакс!

— Не треба ставити нас в один ряд, Гаррієт. Порівнювати мою гру з її грою — все одно, що порівнювати лампу з сонцем.

— Та що ви! На мою думку, ви граєте краще, ніж вона. Принаймні не гірше. Я б із більшим задоволенням слухала вас. Вчора ввечері всі казали, що ви граєте дуже добре.

— Ті, хто знаються на музиці, мусили відчути різницю. Правда полягає в тому, Гаррієт, що моя гра є якраз настільки гарною, щоб її можна було похвалити, а виконання Джейн Ферфакс є набагато досконалішим.

— Все одно я завжди вважатиму, що ви граєте так само гарно, як і вона, а якщо і є різниця, то така, що ніхто й ніколи її не помітить. Містер Коул сказав, що у вас чудовий смак; і Френк Черчілль теж багато говорив про ваш смак і про те, що він цінує смак вище за виконавську майстерність.

— Та годі тобі, Гаррієт, — Джейн Ферфакс має і те і друге.

— Ви думаєте? Я помітила її виконавську майстерність, але не помітила її смаку. Щось ніхто про це не говорив. І взагалі — я терпіти не можу, коли співають італійською. Не можна зрозуміти ані слова. Між іншим, те, що вона так добре грає, — це не більше, ніж її обов'язок, оскільки вона збирається навчати дітей. Сестри Кокс учора сумнівалися, що їй взагалі вдасться потрапити до якоїсь знатної родини. Як, на ваш смак, виглядали вони?

— Так, як і завжди, — вкрай вульгарно.

— Вони сказали мені дещо, — мовила Гаррієт якось непевно, — але це не має ніякого значення.

Еммі довелося запитати, що саме вони їй сказали, хоча вона боялася знову розмовляти про містера Елтона.

— Вони сказали мені… що минулої суботи з ними обідав містер Мартін.

— Он як!

— Він прийшов до їх батька в якійсь справі, і той попрохав його залишитися до обіду.

— Ага.

— Вони багато говорили про нього, особливо Енн Кокс. Не знаю, що вона від мене хотіла, але запитала, чи не бажаю я знову поїхати до Мартінів наступного літа і там погостювати.

— Що вона хотіла? Вона хотіла продемонструвати свою нахабну допитливість, як і личить Енн Кокс.

— Вона сказала, що в той день, коли містер Мартін обідав з ними, він поводився надзвичайно люб'язно. Під час обіду він сидів поруч із нею. Міс Неш гадає, що кожна із сестер Кокс радо б вийшла за нього заміж.

— Цілком можливо. Гадаю, що вони — поза всяким сумнівом — є найвульгарнішими дівчатами в Гайбері.

Гаррієт щось треба було в крамниці Форда. Емма визнала за розсудливе піти разом із нею. Існувала можливість іще однієї випадкової зустрічі з Мартінами, а для Гаррієт у її нинішньому стані це було б небезпечним.

Гаррієт, яку все спокушало і в якої буквально півслова могли викликати глибокі сумніви, завжди довго барилася з покупками; і, доки вона задумливо стояла над серпанком, розмірковуючи, як їй вчинити, Емма пішла і стала в дверях, аби якось розважитися. Мало що цікавого можна було побачити серед перехожих та переїжджих навіть у найпожвавленішій частині Гайбері: містер Перрі, що кудись поспішає, містер Вільям Кокс, що заходить до своєї контори, коні від карети містера Коула, що повертаються з прогулянки, або випадковий хлопчик-листоноша на впертому мулі — оце і всі найцікавіші об'єкти, на які вона могла розраховувати. Тож коли на очі їй потрапили лише м'ясник зі своєю тацею, чепурненька бабця, що прямувала від крамниці додому з повним кошиком, дві дворняжки, що погризлися через брудну кістку, і купка лінькуватих дітлахів, що споглядали пряники у віконці булочника, Емма знала, що кращого видовища годі й бажати, і цілком задовольнилася побаченим — якраз достатньо, щоб не відходити від дверей. Розум жвавий і в бездіяльності здатен удовольнитися малим, а речей для нього нецікавих просто не помічає.

Вона поглянула на дорогу, що вела до Рендоллза. Пейзаж пожвавішав: з'явилися двоє людей — місіс Вестон і її прийомний син, що якраз входили до Гайбері, прямуючи, звичайно ж, до Гартфілда. Однак спочатку вони зупинилися біля Бейтсів, чий будинок був ближче до Рендоллза, ніж крамниця Форда, і вже хотіли постукати в двері, але помітили Емму. Тож вони відразу перейшли через дорогу й наблизилися до неї; здавалося, що приємні спогади про вчорашню зустріч зробили приємнішою зустріч нинішню. Місіс Вестон повідомила їй, що збиралася зайти до Бейтсів і послухати, як звучить новий інструмент.

— Бо мій попутник стверджує, — сказала вона, — начебто минулого вечора я точно пообіцяла міс Бейтс, що прийду сьогодні вранці. Я й гадки про це не мала і не знала, що навіть призначила день. Але він каже, що я обіцяла, тож довелося піти.

— А поки місіс Вестон буде з візитом у Бейтсів, я сподіваюся, — сказав Френк Черчілль, — що мені дозволять приєднатися до вашої компанії та зачекати на неї в Гартфілді — якщо ви йдете додому.

Місіс Вестон засмутилася.

— А я думала, що ви підете зі мною. Бейтси були б дуже раді.

— Я? Я там тільки заважатиму. Але, здається, я і тут заважатиму не менше. Схоже, що міс Вудхаус не потребує мого товариства. Моя тітонька завжди кудись мене відсилає, коли ходить по крамницях. Каже, що я її страшенно нервую; а міс Вудхаус має такий вигляд, що от-от скаже те саме. То що ж мені робити?

— Я тут не у власних справах, — сказала Емма. — Я лише чекаю на свою подругу. Незабаром вона закінчить скуплятися й ми вирушимо додому. А ви пішли б краще з місіс Вестон та послухали, як звучить інструмент.

— Що ж… воля ваша. Але, — з посмішкою, — уявіть, що в полковника Кемпбелла були не надто гарні порадники і фортепіано звучить поганенько — чим я тоді зможу зарадити? Місіс Вестон не буде від мене ніякої користі. Вона й сама зможе прекрасно впоратися. Нехай тоді неприємна правда прозвучить із її вуст, що ж до мене, то я почуваюся найнещаснішою істотою на світі, коли доводиться брехати заради ввічливості.

— Дозвольте вам не повірити, — відповіла Емма. — Я переконана, що в разі необхідності ви здатні бути таким же нещирим, як і всі інші; але немає підстав припускати, що інструмент звучатиме погано. Якраз навпаки — якщо я правильно зрозуміла висловлювання міс Ферфакс учора ввечері.

— Ходімо зі мною, будь ласка, — попрохала місіс Вестон, — якщо це не буде для вас надто неприємно. Прослуховування не займе багато часу. А потім ми вирушимо до Гартфілда. Справді, я так хочу, щоб ви пішли зі мною! Вони це сприймуть, як вияв величезної поваги. Мені завжди здавалося, що саме це ви й хотіли зробити.

Френк більше не мав що сказати, тож — зі сподіваннями на Гартфілд як винагороду — йому довелося повернутися разом із місіс Вестон до дверей місіс Бейтс. Емма прослідкувала, як вони зайшли всередину, а потім повернулася до Гаррієт, що стояла біля того ж самого згубного прилавка, і всією силою свого розуму спробувала переконати її, що коли їй потрібен простий серпанок, то нічого задивлятися на візерунчастий, і що блакитна стрічка, якою б гарною вона не здавалася, все ж таки ніколи не пасуватиме до жовтої викрійки. Нарешті всі справи було вирішено, навіть місце призначення пакунку.

— Пані, може, мені надіслати його місіс Годдард? — запитала місіс Форд.

— Так… ні… авжеж, надішліть його місіс Годдард. Але ж викрійка мого плаття — у Гартфілді… Ні, краще надішліть, будь ласка, до Гартфілда. А як же місіс Годдард? Вона неодмінно захоче подивитися… А викрійку плаття я завжди зможу забрати додому. Але стрічка знадобиться мені сьогодні ж — тож її краще надіслати до Гартфілда — принаймні стрічку. Тоді зробіть, будь ласка, два пакунки, місіс Форд.

— Гаррієт, не варто завдавати місіс Форд клопоту з двома пакунками.

— Не варто — значить, не варто.

— Та який там клопіт, пані, — мовила ввічлива місіс Форд.

— Але мені дійсно буде краще мати все в одному. А потім, будь ласка, надішліть усе це до пансіону місіс Годдард… не знаю… Ні, я гадаю, міс Вудхаус, що краще нехай його надішлють до Гартфілда, а ввечері я заберу його додому. Що ви порадите?

— Щоб ти ні секунди більше про це не думала. Будь ласка, до Гартфілда, місіс Форд.

— Авжеж, так буде найкраще, — задоволено сказала Гаррієт. — Я й не хотіла, щоб його надіслали місіс Годдард.

Біля крамниці почулися голоси: скоріше голос був один, а жінок — двоє; на порозі їх зустріли місіс Вестон і міс Бейтс.

— Шановна міс Вудхаус, — мовила остання, — я оце хутенько прийшла, щоби благати вашої ласки зайти та посидіти трохи з нами, а потім висловити свою думку про наше нове фортепіано — разом із міс Сміт, звичайно ж. Як ся маєте, міс Сміт? Дякую, дуже добре… Я умовила місіс Вестон піти зі мною, щоб вона допомогла мені умовити вас.

— Сподіваюсь, що місіс Бейтс і міс Ферфакс…

— Почуваються дуже добре, спасибі за вашу люб'язну турботу. Моя матінка — у доброму здоров'ї, а Джейн учора ввечері не застудилася. А як містер Вудхаус? Дуже рада чути, що з ним усе гаразд. Місіс Вестон сказала мені, що ви тут. Тож я і кажу тоді — це ж треба бігти через дорогу та благати її зайти до нас; моя матінка буде така рада її бачити — а коли в нас таке гарне товариство, то вона не зможе відмовити. «Авжеж, покличте її неодмінно, — сказав містер Френк Черчілль. — Думка міс Вудхаус про інструмент варта уваги». Але, кажу, я почуватимуся певнішою, що мені вдасться запросити її, коли хтось із вас піде зі мною. «Ой, — сказав він, — зачекайте півхвилини, доки я не закінчу роботу». А сам — уявіть собі, міс Вудхаус, — щонайлюб'язнішим чином на світі зголосився полагодити заклепку в окулярах моєї матінки. Ця заклепка, уявіть собі, відпала сьогодні вранці… Це так люб'язно з його боку. Інакше моя матінка не змогла б користуватись окулярами, не змогла б їх надіти. Мабуть, вірно казала Джейн: треба мати двоє окулярів. Я хотіла їх віднести до Джона Сондерса при першій же нагоді, але щось мені цілий ранок заважало: то одне, то друге і взагалі — невідомо що. А тут іще підійшла Петті й сказала, що треба потрусити сажу в комині на кухні. О Господи! — сказала я, — Петті, мені цього лише не вистачало! Ось бачиш — відпала заклепка в окулярах твоєї хазяйки. Потім принесли печені яблука, їх прислала місіс Волліс зі своїм хлопчиком; Волліси завжди ставляться до нас надзвичайно чемно та люб'язно, завжди. Я чула, як дехто казав, що місіс Волліс інколи поводиться нечемно і може відповісти дуже грубо, але ми від них не знали нічого, крім величезної турботи й уваги. Навряд чи вона улещує нас як покупців, бо скільки там ми того хліба купуємо? Нас лише троє — щоправда, тепер із нами ще й люба Джейн — тільки вона взагалі майже нічого не їсть: бачили б ви, що вона снідає, так неодмінно перелякалися б. Я боюся сказати матінці, що вона їсть дуже мало: то те скажу, то се, і якось вона не помічає. Але десь близько опівдня в неї з'являється апетит, і більше за все на світі вона полюбляє печені яблука; вони надзвичайно корисні — я одного разу питалася в містера Перрі, коли випадково зустріла його на вулиці. Узагалі я й раніше не мала в цьому сумнівів, бо часто чула, як печені яблука рекомендував містер Вудхаус. Наскільки мені відомо, містер Вудхаус взагалі вважає, що корисніше всі овочі споживати в печеному вигляді. А ще ми дуже часто їмо яблука, запечені в тісті. Петті готує їх просто чудово. Ну що ж, міс Вудхаус, сподіваюся, що я вас умовила і ваших супутниць також, тож зробіть ласку, ходімо до нас.

Емма «зраділа неймовірно і висловила готовність скористатися нагодою та прислужитися місіс Бейтс і товариству», тож нарешті вони вийшли з крамниці, хоча міс Бейтс не забула ще раз ненадовго затриматися:

— Здрастуйте, місіс Форд! Вибачте, я вас раніше не помітила. Чула, що маєте широкий асортимент нових стрічок, які отримали з міста. Джейн повернулася від вас учора просто в захваті. Спасибі, рукавички пасують прекрасно — тільки от трохи широкуваті в зап'ясті, але Джейн їх бере.

— Про що я там говорила? — спитала міс Бейтс, коли всі вони вийшли на вулицю.

Еммі стало цікаво, на чому ж з усієї безладної купи сказаного вона зупиниться.

— Оце так! Не можу пригадати, про що я говорила. Ага! Про окуляри моєї матінки. Так люб'язно з боку містера Френка Черчілля! «О! — сказав він, — гадаю, що впораюсь із цією заклепкою; я просто в захваті від такої роботи». Тим самим він виявив таку поштивість… І дійсно, мушу сказати, що скільки б добрих слів я про нього не чула і яким гарним та добрим його не уявляла, він набагато перевершив усі мої сподівання… Щиро рада за вас, місіс Вестон. Здається, він уособлює все, про що могли би мріяти люблячі батьки… «О! — сказав він. — Гадаю, що впораюсь із цією заклепкою; я просто в захваті від такої роботи». — Ніколи не забуду, на який манір він це мовив. А коли я принесла з комірчини печені яблука, сподіваючись, що наші друзі не відмовляться покуштувати їх, то він одразу ж вигукнув: «Нема фруктів кращих за яблука, а кращих за ці печені яблука я ніколи не бачив у своєму житті!» Знаєте, з його боку це було так… І по ньому видно було, що це не просто комплімент. Яблука, треба віддати належне місіс Волліс, просто смакота — щоправда, для нас їх пропікають двічі, хоча містер Вудхаус узяв із нас обіцянку пропікати тричі… але сподіваюся, міс Вудхаус зробить ласку і не скаже йому про це. Поза сумнівом, цей сорт яблук найбільш годиться для печення; всі вони — з Донвелла, ними щедро поділився з нами містер Найтлі. Щороку він присилає нам їх мішок; і дійсно — ніякі яблука не зберігаються так довго, як яблука з його садка. Наскільки мені відомо, у нього дві таких яблуні. Матінка каже, що цей садок славився ще в часи її молодості. А днями так приємно мене здивували — якось уранці заходить містер Найтлі, а Джейн якраз їла ті яблука; ми поговорили про них, і вона сказала, що дуже їх полюбляє, а він і питає, чи не закінчується, бува, наш запас. «Мабуть, уже закінчується, — каже він, — тож я пришлю вам іще яблук, бо маю їх так багато, що сам із ними не впораюся. Цього року Вільям Ларкінс залишив мені більше, ніж зазвичай. Я привезу вам іще, поки вони не почали псуватися». Я благала, щоб він не робив цього, бо, попри те, що їх лишилося мало, — хоча не знаю скільки точно, може, десь півдесятка, — всі вони призначалися для Джейн, і цього було б достатньо. Я не могла допустити, щоб містер Найтлі привіз нам іще яблук — він і так був до нас надто добрий; Джейн теж зі мною погодилась. А коли він пішов, то ледь зі мною не посварилася… Та ні, не те щоб посварилася, бо ще ніколи в житті ми не сварилися, але вона дуже засмутилася — навіщо я призналася, що яблука майже закінчилися; вона хотіла, аби я змусила його повірити, ніби їх у нас залишилося ще багато. Ох, моя ж ти дорогенька, — кажу я їй, я і так умовляла його, як могла, не робити цього. Однак того ж вечора прийшов Вільям Ларкінс і приніс великий кошик таких же яблук, не менше, ніж бушель; і я була йому дуже вдячна, зійшла донизу, поговорила з Вільямом Ларкінсом і сказала йому все, що годиться в таких випадках. Вільям Ларкінс — це мій давній знайомий. Я завжди рада його бачити. Однак згодом я дізналася від Петті, що, за словами Вільяма, то були останні яблука цього сорту, котрі мав його хазяїн, і він геть усі їх приніс, і тепер хазяїн більше не має яблук, які можна було б пекти чи варити. Здавалося, сам Вільям цим не переймався, а навпаки — радів, думаючи, що його хазяїну вдалося продати так багато яблук, бо ви ж знаєте, що більше за будь-що Вільям турбується про доходи свого хазяїна. Однак місіс Ходжес, сказав він, була вельми невдоволена, що яблук зовсім не залишилось. Як це так — щоб її хазяїн лишився весною без яблучного пирога! Він розповів усе це Петті, але наказав їй мовчати, щоби про це не дізналися ми, бо часом місіс Ходжес буває ох яка злюча, і коли майже всі мішки з яблуками було продано, то їй буде все одно, хто з'їв залишок. Тож Петті розповіла мені, і я була вражена надзвичайно! Ні за що на світі я не допущу, аби містер Найтлі довідався, що ми знаємо! А то він так… Я намагалася приховати це від Джейн, але, на жаль, і подумати не встигла, як уже все їй розповіла.

Ледь міс Бейтс замовкла, як двері відчинила Петті, і гості пішли нагору, позбавлені необхідності вислуховувати звичні в таких випадках коментарі та лише переслідувані час від часу звуками її люб'язних попереджень:

— Місіс Вестон, будь ласка, обережно, за поворотом — сходинка. Будь ласка, обережно, міс Вудхаус: у нас такі темні сходи! Темніші й вужчі, ніж хотілося б. Міс Сміт, обережно заради Бога! Ой, міс Вудхаус, ви не забили ногу? Міс Сміт, обережно — на повороті сходинка.

Розділ 10

Невеличка вітальня, до якої вони потрапили, уособлювала спокій і безтурботність: місіс Бейтс, залишившись без свого звичного заняття, тихенько куняла собі біля каміна, Френк Черчілль, сидячи біля неї за столом, енергійно порався з її окулярами, а Джейн Ферфакс, стоячи до них спиною, мовчки й зосереджено вдивлялась у фортепіано.

Однак, незважаючи на свою зайнятість, молодий чоловік спромігся виразити на своєму обличчі величезну радість, коли знову побачив Емму.

— Так добре, — мовив він приглушеним голосом, — що ви прийшли на цілих десять хвилин раніше, ніж я розраховував. Бачите — я намагаюся бути корисним. Як ви гадаєте — мої зусилля увінчаються успіхом?

— Як?! — сказала місіс Вестон. — Хіба ви ще не закінчили? Якщо ви працюватимете так повільно, то ніколи не заробите на пристойне життя ремеслом срібляра.

— А я й не працював безперервно, — відповів Френк, — бо допомагав міс Ферфакс установити інструмент так, аби він стояв нерухомо, бо трохи хитався — думаю, через нерівності підлоги. Бачите — під одну ніжку ми підклали папір. Так люб'язно з вашого боку, що ви піддалися умовлянням і прийшли. А я вже боявся, що ви поспішатимете додому.

Він улаштував їй місце біля себе і, поки Джейн Ферфакс готувалася знову сісти за фортепіано, займався тим, що вишукував для Емми найкраще печене яблуко, намагаючись заручитися її допомогою чи порадою в своїй роботі. Емма здогадувалася, що неготовність Джейн Ферфакс одразу сісти за інструмент була спричинена відсутністю відповідного настрою; інструмент був у неї ще недостатньо довго, аби сідати за нього без особливих емоцій, і тому для того, щоб заграти на ньому, їй треба було належним чином себе настроїти. Емма не могла не симпатизувати таким почуттям, якою б не була їхня природа, і тому вирішила більше ніколи не розповідати про них своєму сусідові.

Нарешті Джейн заграла, і хоча перші такти прозвучали слабко, поволі неабиякі можливості інструмента виявились на повну силу. Місіс Вестон уже висловлювала своє захоплення раніше, висловила вона його і зараз; Емма ж без застережень приєдналася до її похвали; і фортепіано, отримавши різнобічну оцінку, було однозначно проголошене інструментом бездоганним і багатообіцяючим.

— Хто б там не допомагав полковнику Кемпбеллу при покупці, — сказав Френк Черчілль, посміхнувшись Еммі, — ця людина зробила правильний вибір. У Веймуті мені багато розповідали про смак полковника Кемпбелла; і я певен, що м'якість верхніх нот він і вся його компанія оцінили б особливо високо. Смію твердити, міс Ферфакс, що він дав своєму другові дуже детальні вказівки або написав Бродвуду сам. Як ви гадаєте?

Джейн не обернулась. І це було необов'язково, бо саме в той момент із нею розмовляла місіс Вестон.

— Так нечесно, — прошепотіла Емма, — бо то була лише моя здогадка. Не засмучуйте її.

Він похитав головою і усміхнувся; схоже було, що сумнівів мав так само мало, як і співчуття. Невдовзі почав знову:

— Напевне, ваші друзі в Ірландії дуже радіють із тієї приємності, що її вони вам зробили цим подарунком, міс Ферфакс. Смію припустити, що вони часто думають про вас і гадають: коли саме, в який день ви отримаєте цей інструмент? Як на вашу думку, полковник Кемпбелл знає, коли фортепіано мали привезти? Як ви гадаєте, це — наслідок його безпосереднього і докладного доручення, чи він дав лише загальну вказівку, розпорядження безвідносно часу, замовлення, виконання якого залежить лише від обставин і можливостей?

Він замовк. Вона не могла не чути сказаного і тому не могла уникнути необхідності дати відповідь.

— Доки я не отримаю листа від полковника Кемпбелл а, — сказала вона з напускним спокоєм, — я ні про що не можу судити напевне. Поки що все це — припущення.

— Авжеж, припущення. Інколи бувають вірні припущення, інколи — хибні. Хотів би я припустити — коли вже мені вдасться закріпити оцю заклепку? Які тільки дурниці не верзуться під час важкої роботи, міс Вудхаус! Варто лише рота відкрити. От справжні робітники — ті, мабуть, помовкують; а ми — роботяги-джентльмени — коли вже вчепимося за якесь слово… От міс Ферфакс казала щось про припущення… Гоп, готово. Мадам, — до місіс Бейтс, — я маю приємність повернути вам ваші тимчасово підліковані окуляри.

Йому гаряче дякували і мати, і дочка; щоб якось утекти від останньої, Френк підійшов до фортепіано й попрохав міс Ферфакс пограти ще трохи.

— Якщо можна — будь ласка, — сказав він, — зіграйте один із тих вальсів, що ми танцювали минулого вечора; дайте мені змогу пережити їх знову. Вони не сподобалися вам так, як мені, ви весь час виглядали втомленою. Здається, ви були раді, що танці було припинено; але я б віддав усе — все на світі, — щоб потанцювати ще півгодини. Вона заграла.

— Яке це щастя — знову чути мелодію, що колись принесла тобі радість! Якщо я не помиляюся, то під цю музику ми танцювали у Веймуті.

Вона мигцем поглянула на нього, густо почервоніла і заграла щось інше. Зі стільця, що стояв біля фортепіано, Френк узяв якісь ноти і сказав, звертаючись до Емми:

— Це щось зовсім для мене нове. Ви знаєтеся на цьому? Крамер. А ось нова збірка ірландських мелодій. Звичайно ж, ірландських! А які ще могли звідтіля надіслати? Вони потрапили сюди разом із інструментом. Дуже доречно з боку полковника Кемпбелла, нічого не скажеш. Він знав, що тут міс Ферфакс не матиме нот. Така передбачливість викликає особливу повагу з мого боку; це свідчить, що все було зроблено від щирого серця. Нічого вчиненого похапцем, нічого незавершеного. За всім цим може критися лише істинне почуття.

Еммі хотілося, щоб він не був таким єхидним, однак мимоволі їй було смішно; а коли вона, мигцем поглянувши на Джейн Ферфакс, встигла помітити залишки усмішки на її обличчі, коли помітила, що за густим рум'янцем сором'язливості криється усмішка прихованої насолоди, то в її смішливому настрої відразу розчинилися докори сумління, і значно поменшало співчуття по відношенню до неї взагалі. Ця чемна, манірна і бездоганна Джейн Ферфакс явно плекала варті всілякого осуду почуття.

Френк приніс їй усі ноти, і вони переглянули їх разом. Емма скористалася можливістю і прошепотіла:

— Ви надто відверто висловлюєтеся. Напевне, вона розуміє, що ви маєте на увазі.

— Сподіваюся, що розуміє. Я і хотів, щоб вона мене зрозуміла. І мені зовсім за це не соромно.

— Зате мені трохи соромно, і я шкодую, що висловила таку здогадку взагалі.

— А я навпаки — дуже радий, що ви це зробили і сповістили цю здогадку мені. Тепер у мене є ключ до всіх її дивних поглядів і манер. Нехай соромиться. Раз грішить, то нехай відчуває сором.

— Думаю, що вона не може його не відчувати.

— Щось я цього не помічаю, бо вона саме грає «Робін Едер» — його улюблений твір.

Незабаром міс Бейтс, проходячи повз вікно, угледіла містера Найтлі, що їхав неподалік верхи на коні.

— Погляньте-но — містер Найтлі! Треба поговорити з ним, якщо вдасться; просто щоб висловити йому подяку. Тут я вікно відчиняти не буду, а то ви всі позастуджуєтесь; доведеться піти до кімнати моєї матінки. Сподіваюся, що він зайде, коли дізнається, хто до нас прийшов. Просто чудово, що ви всі тут отак зустрінетеся! Це така честь для нашої маленької кімнати!

Усе ще продовжуючи говорити, вона зайшла до сусідньої кімнати і, відчинивши вікно, відразу ж погукала містера Найтлі, і всі інші чули кожні півслова їхньої розмови так виразно, наче ця розмова відбувалася в тій самій кімнаті.

— Здрастуйте! Як ся маєте? І я чудово, дякую. Така вдячна вам за карету, що ви надали її нам учора ввечері. Ми встигли додому якраз вчасно — моя матінка саме приготувалася нас зустріти. Прошу вас, заходьте, будь ласка, заходьте. Ви зустрінете у нас декого зі своїх друзів.

Отак міс Бейтс почала розмову; здавалося, що містер Найтлі в свою чергу теж був рішуче налаштований, аби його почули, бо голосом твердим і владним він сказав:

— Як ваша племінниця, міс Бейтс? Я хочу спитатися про вас усіх, але перш за все — про вашу племінницю. Чи здорова міс Ферфакс? Сподіваюся, вона не застудилась учора ввечері? Як вона почувається сьогодні? Скажіть мені, як міс Ферфакс?

І перш ніж заговорити про щось інше, міс Бейтс змушена була дати пряму відповідь на запитання. Слухачам стало цікаво; а місіс Вестон промовисто поглянула на Емму. Одначе та з непохитним скептицизмом похитала головою.

— Я така вдячна вам, така вдячна, що ви надали нам карету! — знову почала було міс Бейтс.

Він перепинив її, мовивши:

— Я прямую до Кінґстона. Чи не маєте ви якихось доручень?

— О Господи! До Кінгстона? Ви їдете до Кінґстона? Якось місіс Коул казала мені, що їй щось потрібно у Кінґстоні.

— Місіс Коул має для цього слуг. Чи не маєте ви якихось доручень?

— Ні, не маю, спасибі. Але ж заходьте! Хто б, ви думали, до нас прийшов? Міс Вудхаус і міс Сміт — вони люб'язно завітали послухати, як звучить нове фортепіано. Будь ласка, залиште свого коня в «Крауні» й заходьте.

— Що ж, добре, — неквапливо-роздумливо мовив містер Найтлі, — хіба що на п'ять хвилин — не більше.

— А ще до нас прийшли місіс Вестон і містер Френк Черчілль! Просто чудово! Так багато друзів!

— Та ні, не зараз, спасибі. Навіть на дві хвилини не можу. Треба їхати до Кінґстона якомога швидше.

— Ну заходьте, благаю вас! Усі вони будуть такі раді вас бачити.

— Ні, ні. У вас і так надто багато людей. Я зайду іншим разом послухати, як звучить фортепіано.

— Що ж, дуже шкода! О, містере Найтлі, вчора ввечері був такий прекрасний прийом; було так гарно. А які були танці! Пречудові, правда? А міс Вудхаус і містер Френк Черчілль! Ніколи не бачила нічого подібного!

— Так, це дійсно було просто захоплююче; я не можу не погодитися, бо певен, що міс Вудхаус і містер Френк Черчілль прекрасно чують усе, про що йдеться. До речі, — заговоривши ще гучніше, — а чому б не згадати про міс Ферфакс? На мою думку, міс Ферфакс танцює дуже добре; і ніхто в Англії не грає контрдансів краще за місіс Вестон, це безперечно. А тепер нехай ваші друзі, якщо їм відоме почуття вдячності, скажуть у відповідь що-небудь про вас і про мене якомога гучніше; однак мені вже ніколи залишатись і слухати.

— Ой, містере Найтлі! Ледь не забула! Це дуже важливо… я така вражена!.. Джейн і я так приголомшені цим випадком із яблуками!

— Ну що там цього разу?

— Подумати тільки: ви віддали нам весь ваш запас яблук. Ви ж казали, що маєте ще багато, а тепер, виходить, не лишилося жодного. Ми просто приголомшені! Місіс Ходжес розсердиться. Вільям Ларкінс розповідав… Даремно ви це зробили, дійсно даремно. Ба! Поїхав… Не любить, коли йому за щось дякують. А я вже думала, що він неодмінно залишиться, тож не могла втриматись і сказала… Що ж, — повертаючись до кімнати, — мені не пощастило. Містер Найтлі не зміг залишитися. Він прямує до Кінгстона. Спитав мене, чи не маю я…

— Ми знаємо, — сказала Джейн, — ми чули його люб'язні пропозиції, ми чули все.

– І дійсно, люба моя, як же ви могли не чути, коли двері були відчинені, вікно — відчинене, а містер Найтлі говорив голосно. «Чи не маєте ви до мене якихось доручень у Кінгстоні?» — сказав він; тож я просто нагадала… Ой, міс Вудхаус, ви що, уже пішли? Та ви ж тільки прийшли… це так люб'язно було з вашого боку.

Еммі дійсно вже час було додому; а коли всі поглянули на свої годинники, то виявилося, що минула вже більша частина ранку і тому місіс Вестон і її супутникові теж пора іти; тож вони лише провели двох дівчат до воріт Гартфілда, а самі подалися до Рендоллза.

Розділ 11

У житті можна цілком успішно обійтись і без танців. Відомі приклади, коли молоді люди проводили багато-багато місяців поспіль, не буваючи ні на яких балах узагалі, і не зазнали при цьому — уявіть собі! — ніякої відчутної шкоди ні для душі, ні для тіла. Але коли початок уже покладено, коли радість швидкого руху вже пізнана (нехай і побіжно), то треба дійсно бути дуже важкою на підйом компанією, щоб не захотіти потанцювати ще.

Раз Френк Черчілль уже побував на танцях у Гайбері, то йому захотілося потанцювати знову, тому останні півгодини вечора, який містера Вудхауса умовили провести разом зі своєю дочкою у Рендоллзі, двоє молодих людей провели, складаючи плани стосовно танців. Першим цю ідею висловив Френк; він же виявив і найбільший запал у її втіленні, бо Емма була найкращим знавцем супутніх труднощів і дуже піклувалася про зручність й зовнішній вигляд. Та все одно вона мала досить бажання знову продемонструвати людям, як чарівно танцюють містер Френк Черчілль і міс Вудхаус. І щоб мати змогу робити те, за що при порівнянні з Джейн Ферфакс їй не доведеться червоніти, а також аби просто потанцювати для власного задоволення, незважаючи на підказки примхливого марнославства, вона спочатку допомагала Френку вимірювати кроками кімнату, щоби прикинути, скільки людей вона може вмістити, а потім — визначати розміри ще однієї невеличкої вітальні, сподіваючись, попри завіряння містера Вестона про абсолютно однакові розміри двох кімнат, що раптом вона виявиться-таки трохи більшою.

Його перша пропозиція і прохання — танці, колись розпочаті в Коулів, завершити саме тут, із тією самою компанією і тим же самим акомпаніатором — отримала енергійне схвалення. Містер Вестон надзвичайно радо приєднався до цієї ідеї, а місіс Вестон охоче взяла на себе обов'язок акомпанувати стільки, скільки вони забажають танцювати; потім улаштовувачі приступили до цікавого заняття: намагалися точно прикинути, хто приїде, і вираховували простір, мінімально необхідний для кожної пари.

— Ви, і міс Сміт, і міс Ферфакс — це буде троє, і дві сестри Кокс — п'ятеро, — ця фраза лунала багато разів. — А від чоловіків, крім містера Найтлі, будуть двоє Гілбертів, малий Кокс, мій батько і я. Так, гадаю, щоб отримати задоволення, цього буде цілком достатньо. Ви, і міс Сміт, і міс Ферфакс — це буде троє, і дві сестри Кокс — п'ятеро; тож для п'яти пар місця буде — хоч відбавляй.

Та незабаром виявилося, що існує й інша думка:

— А чи буде достатньо простору для п'яти пар? Як на мене, то не буде…

А всупереч їй висловлювалася ще й така:

— Знаєте що? Заради п'яти пар не варто влаштовувати танці взагалі. Якщо вдуматися — то що таке п'ять пар? Ніщо! Хіба запрошують тільки п'ять пар? Це допустимо лише як спонтанне рішення.

Хтось сказав, що до свого брата незабаром приїздить міс Гілберт і що їх обох треба запросити разом з усіма. Комусь іще здалося, що якби в той вечір у Коулів хтось запросив місіс Гілберт, то вона б теж танцювала. Замовили слово за ще одного юного Кокса, а коли містер Вестон нарешті згадав про сім'ю двоюрідних родичів, а також про сім'ю свого дуже давнього приятеля, без яких не можна буде обійтися, то з'явилася впевненість, що ці п'ять пар перетворяться на десять, і всі почали щосили міркувати, як же їх найліпшим чином розмістити.

Двері обох кімнат були якраз напроти одна одної. «А чому б не використати обидві кімнати, щоб танцювати ще й у коридорі?» Це здалося найкращим виходом із ситуації, але недостатньо гарним, щоби багатьом не забажалося ще кращого. Емма сказала, що так буде незручно; місіс Вестон дуже непокоїлася за вечерю; а містер Вудхаус палко протестував з огляду на небезпеку для здоров'я. Він так серйозно розхвилювався, що цей план довелося полишити і більше на ньому не наполягати.

— Ой, не треба! — сказав він. — Це буде верхом нерозважливості. Я не можу на це погодитися через Емму! Емма має слабке здоров'я. Вона страшенно застудиться. І бідолашна маленька Гаррієт теж. І всі ви теж застудитесь. А ви, місіс Вестон, взагалі будете прикуті до ліжка. Не дозволяйте йому говорити такі страшні речі. Благаю вас, не дозволяйте. Цей молодик, — притишивши голос, — дуже несерйозний. Не кажіть його батькові, але цей молодий чоловік явно робить не те, що слід. Сьогодні ввечері він дуже часто відчиняв двері та вкрай необачно залишав їх відчиненими. Йому байдуже до протягу. Я не збираюся настроювати вас проти нього, але він і справді якийсь не такий!

Місіс Вестон засмутилася через таке звинувачення. Вона усвідомлювала, наскільки все це важливо, і тому сказала все, що могла, аби розрядити ситуацію. Тож усі двері позачиняли, план із танцями в коридорі — полишили, і повернулися до першого плану, який передбачав танці лише в кімнаті, де вони перебували; а Френк Черчілль виявив таку зговірливість, що простір, який чверть години тому вважався ледве достатнім для п'яти пар, тепер видавався цілком придатним і для десяти.

— Ми були марнотратними, — сказав він. — Ми долучали зайвий простір. Тут запросто помістяться десять пар.

Емма заперечила.

— Це буде штовханина — неймовірна штовханина; а нічого нема гіршого за танці, коли місця бракує, щоб рухатися.

– Істинна правда, — відповів Френк із серйозним виглядом. — Так не годиться. — Але все ж таки продовжив свої вимірювання і зробив ось такий висновок: — На мою думку, тут буде більш-менш достатньо місця для десяти пар.

— Та ні ж бо, — сказала Емма, — ну як ви не розумієте! Стояти так близько одне біля одного — це просто жах! Про яке задоволення можна говорити, коли танцюєш у натовпі — у натовпі в маленькій кімнаті!

— Супроти цього сказати нічого, — відповів він. — Я повністю з вами згоден. Натовп у маленькій кімнаті — міс Вудхаус, у вас просто талант до змалювання картини лише декількома словами. Талант неабиякий і витончений! Однак коли вже розпочата справа зайшла так далеко, то немає бажання її кидати. Це було б розчаруванням для мого батька і взагалі… не знаю, але мені все ж таки здається, що десятьом парам тут буде цілком достатньо місця.

Емма чудово розуміла, чим викликана така його впертість і схильність до компліментів. Вона усвідомлювала, що він краще не погоджуватиметься, ніж відмовить собі в задоволенні ще раз потанцювати з нею, але все ж комплімент прийняла, а впертість вибачила. Якщо вже вона не виключала можливості, що колись їй забажається вийти за нього заміж, то варто було б не поспішати з висновками і спробувати зрозуміти значущість його уподобань і природу його вдачі; але до чого б у кінцевому підсумку не привело їхнє знайомство, все одно він був людиною досить приємною.

Наступного дня він з'явився в Гартфілді ще до полудня і ввійшов у кімнату з приязною усмішкою, котра свідчила, що вчорашній план залишається чинним. Незабаром виявилося, що він прийшов оголосити про деякі поліпшення до плану.

— Ну що ж, міс Вудхаус, — розпочав мало не з порога, — сподіваюся, вас іще не встиг залякати той страхітливий факт, що в будинку мого батька маленькі кімнати, і ви все ще не полишили наміру потанцювати. Я приніс із собою нову пропозицію. Це — думка мого батька і для того, щоб нею керуватися, бракує тільки вашого схвалення. Я можу сподіватися, що честь тримати вашу руку під час перших двох танців на цьому невеличкому передбачуваному балу буде мені надано не в Рендоллзі, а в «Краун Інн»?

— В «Краун Інн»?!

— Саме так. Коли з вашого боку та з боку містера Вудхауса не буде заперечень — а я вірю, що їх не може бути — то мій батько сподівається, що його друзі виявлять люб'язність і зустрінуться з ним там. Там він може гарантувати їм кращі умови і прийом такий же щедрий, як і в Рендоллзі. Це його власна ідея. За умови вашої згоди місіс Вестон не бачить тут ніяких перешкод. Ми всі так вважаємо. Знаєте, ви були абсолютно праві! Десять пар у двох кімнатах у Рендоллзі — це просто нестерпно! Жахливо! Я весь час думав про те, що ви маєте рацію, та не здавався, бо з усієї сили намагався придумати хоч щось, тільки б вам до вподоби. Ну як заміна? Гарна, еге ж?… Ви згодні?… Сподіваюся, ви згодні?

— Мені здається, це план, проти якого ніхто не заперечуватиме, якщо проти нього не заперечують містер і місіс Вестон. Гадаю, це просто чудовий план; за себе можу сказати, мені він подобається надзвичайно. Це — єдине можливе поліпшення. Тату, правда ж це — прегарний задум?

Для того, щоб містер Вудхаус зрозумів усе і повністю, їй довелося вдатися до повтору і роз'яснення, після чого знадобилися подальші роз'яснення й умовляння, бо це був абсолютно новий план, і треба було зробити так, аби він мав привабливий вигляд.

Ні, це зовсім не схоже на поліпшення — план дуже поганий, набагато гірший, ніж попередній. Приміщення в заїжджих дворах завжди вологі й небезпечні для здоров'я, ніколи як слід не провітрюються і непридатні для проживання. Якщо їм заманулося танцювати, то краще хай танцюють у Рендоллзі. Ніколи в житті він не був усередині «Крауна», його хазяїв навіть в обличчя не знає. Ні в якому разі — це план дуже поганий! У «Краун Інн» вони застудяться гірше, ніж де-небудь.

— Я саме хотів зазначити, сер, — сказав Френк Черчілль, — що однією з переваг цього задуму є якраз невелика небезпека того, що хто-небудь із нас застудиться; у «Крауні» така небезпека є набагато меншою, ніж у Рендоллзі. Гадаю, ніхто не матиме підстав жалкувати з приводу такої переміни, хіба що містер Перрі.

— Добродію, — мовив містер Вудхаус дещо зопалу, — ви сильно помиляєтесь, припускаючи, що містер Перрі є саме такою особою. Він завжди виявляє надзвичайну турботу, коли хто-небудь із нас хворіє. Але я не розумію, чому саме приміщення в «Крауні» ви вважаєте безпечнішим, ніж будинок свого батька?

— Якраз через ту обставину, що воно є більшим, сер. У нас не буде жодної нагоди відчинити вікна — жодної за весь вечір. А як ви добре знаєте, сер, саме ця жахлива звичка відчиняти вікна і напускати холодного повітря на розпашілі тіла і призводить до нещастя.

— Відчиняти вікна?! Але ж, містере Черчілль, у Рендоллзі ніхто й гадки не матиме відчиняти вікна. Хіба ж хтось наважиться на таке безглуздя! Ніколи не чув про щось подібне. Танцювати з відчиненими вікнами! Певен, що ні ваш батько, ні місіс Вестон, тобто бідолашна міс Тейлор, ніколи на таке не підуть.

— Ой, не кажіть, сер! Якась легковажна молода особа ступить собі за портьєри та й підніме раму, і ніхто цього не помітить. Я сам часто бачив, як це робиться.

— Що ви кажете? Та невже?! Боже борони! Ніколи б не подумав. Але я рідко буваю в товаристві, і тому часто чую про речі, які мене просто вражають. Одначе раз так, то це міняє справу; можливо, коли доведеться все це обговорювати… а взагалі такі рішення треба ретельно зважувати. Такі питання не можна розв'язувати похапцем. Коли містер і місіс Вестон зроблять ласку і якось приїдуть сюди вранці, то ми зможемо про це поговорити і поміркувати, як бути.

— Але, на жаль, сер, часу в мене лишилося так мало…

— Слухайте-но! — втрутилась Емма. — Ще буде цілком достатньо часу, аби все обговорити. Спішити нікуди. Якщо вийде організувати танці в «Крауні», тату, то це дуже зручно для наших коней. Вони будуть близько від своєї конюшні.

– І дійсно, моя люба. Це надзвичайно важливо. Не те щоб Джеймс коли-небудь скаржився, але чому б не пожаліти коней, якщо є така можливість? От коли б іще я мав певність, що кімнати ретельно провітрять… а місіс Стоукс можна довіряти? Сумніваюсь. Я її не знаю навіть ув обличчя.

— Сер, я можу ручатися за подібні речі, тому що про них потурбується місіс Вестон. Місіс Вестон бере всю цю справу під свій контроль.

— Годі, тату! Тепер у тебе взагалі немає підстав турбуватися, бо наша люба місіс Вестон — то є сама ретельність і обережність. Хіба ти не пам'ятаєш, що сказав багато років тому містер Перрі, коли я хворіла на кір? «Якщо закутуванням міс Емми займатиметься міс Тейлор, то вам нічого боятися, сер». Я чула, як ти дуже часто згадував про це, щоб похвалити її!

— Так, істинна правда. Містер Перрі дійсно так говорив. Я ніколи про це не забуду. Бідолашна маленька Емма! Ти дуже важко переносила кір; тобто, ти б дуже важко його переносила, якби не велика турбота містера Перрі. Цілий тиждень приходив чотири рази на день. Він відразу ж сказав, що особливої небезпеки немає, і тим дуже нас утішив; але все одно кір — то є жахлива хвороба. Сподіваюсь, що коли, не доведи Господи, малюки бідолашної Ізабелли захворіють на кір, то вона неодмінно викличе Перрі.

— Наразі, — сказав Френк Черчілль, — мій батько і місіс Вестон перебувають у «Крауні», щоб оцінити можливості цього будинку. Я залишив їх там, а сам поспішив до Гартфілда, щоб якомога швидше почути вашу думку, сподіваючись при цьому, що мені вдасться переконати вас приєднатися до них і там же, на місці, висловити свої зауваження. Вони попрохали, щоб я вам так і передав. Для них обох було б радістю надзвичайною, якби я супроводив вас туди. Без вас вони не впораються як слід.

Емма була просто в захваті від запрошення на таку нараду; тож залишивши її батька обдумувати цю справу на самоті, двоє молодих людей відразу ж подалися до заїжджого двору «Кра-ун». Там були містер і місіс Вестон — дуже раді бачити її й отримати її схвалення, дуже заклопотані й дуже щасливі — кожне з них по-своєму: вона — трохи занепокоєна, він — цілком задоволений усім побаченим.

— Еммо, — сказала вона, — ці шпалери в гіршому, ніж я сподівалася, стані. Погляньте-но! У декотрих місцях вони жахливо брудні; а панелі — ще більш вицвілі та жалюгідніші, ніж я уявляла.

— Серце моє, ти надто прискіплива, — мовив її чоловік. — Яка різниця? При свічках усього цього не буде видно. При свічках все виглядатиме таким же чистим, як у Рендоллзі.

У цю мить дами обмінялися поглядами, що мали скоріш за все означати: «Куди вже тим чоловікам відрізнити брудне від чистого!», а джентльмени, мабуть, подумали: «Завжди в цих жінок якісь примхи та безпідставні побоювання!»

Однак виникла-таки одна несподівана заковика, від якої джентльмени не могли зневажливо відмахнутися. Вона стосувалася кімнати для вечері. Тоді, коли будувалося бальне приміщення, про вечері не йшлося; а єдиною прибудовою була невеличка суміжна картярня. Як же бути? Тепер ця картярня саме як картярня і знадобиться; якщо ж вони вчотирьох проголосують за зручне для них рішення про непотрібність карт, то чи не буде ця кімната все одно замалою для того, щоби в ній комфортно повечеряти? З цією метою можна було б використати іншу кімнату набагато більших розмірів, але вона містилася на іншому кінці будинку, і для того, щоб до неї потрапити, треба було пройти довгим і незручним коридором. Саме в цьому і полягала проблема. Місіс Вестон лякали протяги, що на них могли наразитися молоді люди в цьому коридорі; а Емму і джентльменів зовсім не влаштовувала перспектива штовханини під час вечері.

Містер Вестон запропонував скасувати звичну вечерю, натомість обмежившись сандвічами у маленькій кімнаті; але цю пропозицію зневажливо відкинули як недолугу. Одні лише танці, без перерви на вечерю, було проголошено ганебним зазіханням на права жінок і чоловіків; а місіс Вестон і слухати про це не хотіла. Натомість вона підійшла до вирішення проблеми з іншого боку і, вдивляючись у сумнівну кімнату, зазначила:

— Мені вона видається не такою вже й маленькою. До того ж, нас буде небагато.

А в цей час містер Вестон, рішуче вимірюючи довгими кроками коридор, вигукнув:

— Серденько моє, ти забагато говорила про надмірну довжину цього проходу. Та це ж просто не варта уваги дрібниця! А зі сходів немає щонайменшого протягу.

— Хотілося б знати, — мовила місіс Вестон, — яке розташування було б найбільше до вподоби нашим гостям. Нам слід прагнути догодити, по можливості, всім присутнім — от якби знати їхні побажання!

— Авжеж! — вигукнув Френк. — Саме так. Ви… Ви бажаєте знати, що подумають з цього приводу ваші сусіди. Треба впевнитися стосовно думки найповажніших з них, наприклад, Коулів. До речі, вони живуть недалеко. Може, мені сходити за ними? Чи за міс Бейтс? Вона мешкає ще ближче. І чому це міс Бейтс неодмінно гірше за інших мусить знатися на звичках решти запрошених? Гадаю, що нам слід провести ширшу нараду. Давайте я сходжу і попрохаю міс Бейтс приєднатися до нас.

— Якщо бажаєте — то будь ласка, — з деяким сумнівом мовила місіс Вестон, — раз вам здається, що від неї буде якась користь.

— Нічого слушного від міс Бейтс ви не почуєте, — сказала Емма. — Вона розсиплеться у висловах захвату і вдячності, але нічого путнього вам не скаже. Ваших запитань вона просто не почує. Я не бачу сенсу радитися з міс Бейтс.

— Але ж вона така кумедна, така смішна! Для мене насолода слухати, як міс Бейтс говорить. До того ж не потрібно приводити всю сім'ю.

Тут до них приєднався містер Вестон і, зачувши пропозицію, надав їй своє рішуче схвалення.

— Авжеж, Френк. Сходи і приведи міс Бейтс, і ми раз і назавжди вирішимо це питання. Я певен, що їй сподобається наш план, і я не знаю, хто краще за неї здатен продемонструвати нам, як треба позбуватися труднощів. Приведи міс Бейтс, а то ми починаємо ставати надто прискіпливими. Вона — ходячий посібник з мистецтва бути щасливою. Але приведи їх обох. Запроси їх обох.

— Обох, сер? Хіба зможе стара жінка…

— До чого тут стара жінка! Навпаки — молода жінка. Френку, якщо ти приведеш тітку без племінниці, то я вважатиму тебе телепнем.

— Перепрошую, сер. Я не відразу здогадався. Якщо бажаєте, то я, звичайно ж, спробую умовити їх прийти удвох.

І він побіг.

Ще задовго до того, як він з'явився знову, супроводжуючи низеньку, чепурненьку і рухливу міс Бейтс з її елегантною племінницею, місіс Вестон як добросерда жінка і добропорядна дружина оглянула коридор іще раз і вирішила, що приписувані йому раніше страхіття є зовсім не страхіттями, а так собі — не вартими уваги дурницями. Тож на цьому і настав кінець труднощам, пов'язаним із остаточним висновком. Усе інше, принаймні на словах, виглядало гладенько. Всі другорядні питання стосовно столів і стільців, освітлення та музики, чаювання та вечері якось розв'язалися самі собою чи були відкладені на потім як сущі дрібниці, з якими місіс Вестон і місіс Стоукс здатні будуть розібратися самі в будь-який час. Усі запрошені мали прибути неодмінно. Френк уже надіслав до Енскума листа з проханням затриматися на кілька днів довше призначених двох тижнів, і відповідь на це прохання неодмінно мала бути позитивною. Тож танці обіцяли бути просто захоплюючими!

І міс Бейтс, прибувши, найлюб'язнішим чином із цим погодилася. Як порадниця вона була не потрібна, але як схвалювальниця (роль набагато легша) — воістину незамінна. Її емоційне та безперебійне схвалення як усього плану, так і його деталей просто не могло не подобатися; тож наступні півгодини всі вони походжали туди-сюди поміж кімнатами: хтось висловлював зауваження, хтось до них прислухався, а всі разом — радісно втішалися наперед майбутніми подіями. Товариство розійшлося тільки тоді, коли герой очікуваного вечора заангажував Емму на перші два танці, а сама вона підслухала, як містер Вестон шепнув на вухо своїй дружині: «Серденько, він її запросив. Точно запросив. Я не сумнівався, що він це зробить!»

Розділ 12

Щоби перспектива балу виглядала для Емми цілком реальною, бракувало одного: аби він був призначений на день у межах гарантованого терміну перебування Френка в Саррі; бо, попри переконаність містера Вестона, їй не здавалося таким уже неможливим, що Черчіллі візьмуть і не дозволять своєму племінникові залишитися хоч на день довше призначених двох тижнів. Але це виглядало маловірогідним. Та на необхідні приготування мусив піти певний час, до початку третього тижня все одно нічого не можна було встигнути зробити належним чином, тому декілька днів їм довелося планувати, працювати і сподіватися, перебуваючи в цілковитій непевності й ризикуючи, на думку Емми, причому сильно ризикуючи, що всі ці зусилля будуть марними.

Однак Енскум виявив поблажливість — якщо не на словах, то на ділі. Бажання Френка затриматися скоріш за все не сподобалось, але проти нього і не заперечували. Тож усе залишилось як було, і приготування йшли успішно. Як це часто буває, одна турбота, зникаючи, поступається місцем іншій; і тепер, коли Емма почувалася впевненою щодо балу, вона почала сприймати як чергову неприємність ту зухвалу байдужість, котру містер Найтлі виявляв до майбутньої події. Чи тому, що він сам не любив танцювати, чи тому, що з ним не порадилися, але все це, здавалося, зовсім його не цікавило, він рішуче не сприймав передбачуваний бал, як щось захоплююче, варте уваги і здатне зробити йому хоч якусь приємність. Тож навмисні спроби Емми поговорити на цю тему просто не могли не викликати відповідь, що лунала не надто схвально:

— Прекрасно. Якщо Вестонам подобається мати скільки клопоту заради декількох годин галасливої розваги, то це їхня справа, тільки хай не вирішують за мене, як мені веселитися. Так, звичайно, я обов'язково прийду, я ж не можу відмовити; я щосили намагатимуся не заснути, але скажу чесно: я з більшою охотою посидів би вдома, проглядаючи тижневий звіт Вільяма Ларкінса. І що за насолода така, прости Господи — спостерігати за танцями! Це не для мене. Я ніколи за ними не спостерігаю, і навряд чи хтось іще це робить. Мабуть, красивий танець, як і моральна чеснота, вже сам по собі є винагородою. Ті ж, що стоять поруч, зазвичай думають зовсім про інше.

Емма відчула, що це камінець у її город, і розсердилася. Однак було ясно, що його байдужість чи навіть осуд не призначалися для того, щоб догодити Джейн Ферфакс; у своєму засудженні самої ідеї балу він не керувався її почуттями, бо самій Джейн думка про танцювальний вечір сподобалася надзвичайно; вона пожвавішала, зробилася відвертішою, і в неї навіть вирвалося:

— О, міс Вудхаус, сподіваюся, нічого не станеться і бал обов'язково відбудеться, бо інакше це було б таким розчаруванням! Мені дуже, дуже хочеться, щоб він відбувся, справді!

Тож містер Найтлі віддавав перевагу товариству Вільяма Ларкінса зовсім не для того, щоб зробити приємність Джейн Ферфакс, ні! Емма все більше й більше пересвідчувалася, що місіс Вестон явно помилилась у своїх припущеннях. З його боку було багато чисто дружньої симпатії і співчуття — але не любові.

Та, на превеликий жаль, потреба сваритися з містером Найтлі незабаром відпала. Минули два дні радісної визначеності й певності, та всьому цьому раптово настав кінець. Від містера Черчілля надійшов лист, що спонукав племінника до негайного повернення: місіс Черчілль захворіла, і захворіла надто серйозно, щоб обійтися без Френка; зі слів її чоловіка, вона хворіла вже тоді, коли два дні тому писала листа своєму племінникові, але того разу нічого про недугу не повідомила через небажання завдавати клопоту і через свою незмінну звичку ніколи не думати про себе. Тепер же вона розхворілася не на жарт і тому змушена благати його вирушити до Енскума невідкладно.

Про зміст цього листа Емма дізналась із записки, що відразу ж надійшла від місіс Вестон. Від'їзд Френка був справою вирішеною й неминучою. Він мав вирушати через кілька годин, причому його небажання їхати ніякою справжньою тривогою за здоров'я тітки не приглушувалося. Френк добре знався на її хворобах: вони чомусь завжди траплялися тоді, коли їй треба було.

Місіс Вестон додала, що він лише встигне після сніданку заскочити до Гайбері й попрощатися там із тими нечисленними друзями, котрим, як він сподівається, до нього не байдуже; тож його слід очікувати в Гартфілді дуже скоро.

Цією злощасною запискою і закінчився для Емми сніданок. Після її прочитання тільки й лишалося, що журитись і бідкатися. Балу не буде! Не буде зустрічі з молодим кавалером, не буде всіх тих почуттів, що могли в нього виникнути! Яке нещастя! Це був би такий чудовий вечір! Всі були б такі щасливі! А особливо — вона та її партнер! Єдиною втіхою для неї лишалася фраза: «Я знала, що так буде!»

Почуття її батька були зовсім іншими. Він думав здебільшого про хворобу місіс Черчілль і бажав знати, як її лікують. Стосовно ж балу — так, це жахливо, що серденько Емму засмутили, але буде спокійніше, якщо всі вони залишаться вдома.

Емма приготувалася зустріти візитера ще до того, як він з'явився; так, йому можна було закинути певний брак нетерплячості зустрітися з нею, але коли він прийшов, то його засмучений вигляд і пригнічений настрій засвідчили, що це звинувачення можна зняти. Френк переживав розставання так сильно, що йому бракувало слів. Весь вигляд його виражав пригніченість. Перші декілька хвилин він розгублено сидів, не знаючи, що й сказати, а коли підвівся, то тільки й мовив:

— З усього, що є гидкого, прощання — річ найгидкіша.

— Але ви ж повернетесь, — відповіла Емма. — Це ж не останній ваш візит до Рендоллза.

— Та… в тім-то й річ, — хитаючи головою, — що я не знаю напевне, коли зможу приїхати знову!.. Але прагнутиму до цього всіма силами своєї душі!.. Це буде об'єктом усіх моїх думок і сподівань!.. І якщо мої дядько та тітка поїдуть цієї весни до міста… лише боюсь, що… бо вони минулої весни так і не вибралися… боюсь, що ця традиція пішла в небуття назавжди.

— Бідолашний наш бал! Про нього тепер доведеться забути.

— Ах, наш бал!.. На що ми чекали?… Чому відразу не насолодися?… Як часто радість руйнується приготуваннями, оцими безглуздими приготуваннями! Ви якось сказали, що саме так воно і буде. О, міс Вудхаус, і чому ви завжди маєте рацію?

— Вибачте, заради Бога, що я мала рацію саме в цьому випадку. Краще б я була веселою, ніж проникливою.

— Якщо я зможу приїхати, то ми неодмінно влаштуємо наш бал. Мій батько на це сподівається. Не забувайте про ваш ангажемент.

На Емминому обличчі відобразилися прихильність і згода.

— Це були прекрасні два тижні! — продовжив Френк. — Кожний новий день — ще більш захоплюючий і дорогоцінний, ніж попередній! З кожним днем я все більше відчував, що ніяке інше місце не зможе сподобатися мені так, як це. Щасливі ті, що можуть залишитись у Гайбері!

— Тепер, коли ви так щедро розсипаєтеся перед нами в похвалах, — засміялася Емма, — я дозволю собі запитати вас, чи, бува, не їхали ви сюди спочатку з певними сумнівами? Чи, бува, не перевершили ми ваших сподівань? Переконана, що так. Переконана, що ви сумнівались у нашій здатності вам сподобатися. Ви б не вагалися так довго стосовно свого приїзду, якби мали позитивне уявлення про Гайбері.

Він посміхнувся, засоромившись, і хоча й заперечував наявність подібного настрою в той час, Емма переконалася, що так воно й було.

— Значить, ви мусите виїхати саме сьогодні вранці?

— Так, мій батько має зайти за мною: назад ми підемо разом, і я негайно ж вирушаю. Боюся, що він може зайти в будь-який момент.

– І у вас не знайшлося й п'яти хвилин для ваших друзів міс Ферфакс і міс Бейтс? Яке нещастя! Могутній, схильний до аргументації розум міс Бейтс неодмінно поліпшив би ваш душевний стан.

— Та ні, знайшлося. Я вже заходив до них, мимохідь, звичайно. Думав, що так буде краще. Це треба було зробити. Я зайшов на три хвилини, та затримався, бо довелося чекати, доки прийде міс Бейтс. Її не було вдома; і я визнав за необхідне дочекатись її. Це така жінка, над якою можна покепкувати, але яку не можна зневажати. Тож краще було нанести візит як належить…

Френк завагався, потім підвівся і підійшов до вікна.

— Коротше кажучи, — сказав він, — можливо, міс Вудхаус… гадаю, у вас не могло не виникнути здогадки, що…

Він поглянув на неї, наче намагаючись прочитати її думки. Вона ж не знала, що й казати. Це було схоже на передвістя чогось дуже серйозного, а вона цього не хотіла. Тож сподіваючись уникнути небажаної розмови, вона тихо сказала, важко вимовляючи слова:

— Ви, безперечно, маєте рацію; дійсно треба було зробити візит як належить…

Френк мовчав. Еммі здалося, що він дивиться на неї, мабуть, розмірковуючи над сказаним нею, і намагаючись збагнути, що означає її манера. Вона почула, як він зітхнув. Звісно, він мав причину зітхати, бо переконався, що вона не заохочує його. Проминуло кілька ніякових хвилин, і він знову сів, а потім сказав уже більш впевненішим тоном:

— Я вирішив присвятити Гартфілду весь залишок свого часу не просто так. Моя повага до Гартфілда є щирою і…

Френк знову перервався, знову підвівся; вигляд у нього був досить розгублений. Він кохав її сильніше, ніж гадала Емма; і хто знає, чим би все це скінчилось, якби не з'явився його батько… А потім ще й містер Вудхаус підійшов; тому необхідність поводитись як годиться змусила Френка взяти себе в руки.

Однак минуло кілька хвилин, і це тяжке випробування скінчилося. Містер Вестон, завжди жвавий, коли треба братися за діло, і так само несхильний відтягувати неминучу неприємність, як і брати до уваги неприємність гіпотетичну, сказав: «Уже час іти»; тож молодому чоловікові — як би йому не хотілося зітхати і як би він не зітхав — довелося-таки підкоритися, підвестись і попрощатися.

— Я розпитуватиму про всіх вас, — сказав він, — це головна моя розрада. Розпитуватиму про все, що у вас тут відбувається. Я домовився, що місіс Вестон мені писатиме. Вона люб'язно це пообіцяла. Це просто благословення — листуватися з жінкою, коли ти дійсно бажаєш знати якомога більше про тих, кого немає поруч! Вона мені повідомлятиме всі подробиці. Її листи знову перенесуть мене у милий моєму серцю Гайбері.

Надзвичайно приязне рукостискання й надзвичайно тепле «до побачення» завершили його промову, і незабаром двері зачинилися за Френком Черчіллем. Недовгими були збори, недовгою — їхня прощальна зустріч; він поїхав; і Еммі було так шкода розлучатися, такою великою втратою здавався його від'їзд для їхнього маленького товариства, що вона почала боятися — чи не шкодує надто сильно і чи не переймається надто багато.

Це була переміна на гірше. Відтоді, як Френк Черчілль приїхав, вони зустрічалися майже щодня. Звичайно ж — його візит до Рендоллза додав останнім двом тижням жвавості надзвичайної, жвавості, небаченої раніше. Сам він, надія побачити його, що її приносив із собою кожен ранок, впевненість у його залицянні, його веселий запал, його манери! Це були радісні два тижні, й повернення до звичного плину життя в Гартфілді неодмінно буде дуже болісним. На завершення всіх своїх чеснот, він до того ж майже зізнався їй у коханні. Сила і сталість почуттів, що він їх зазнавав, — то було інше питання; але наразі вона не мала сумнівів у тому, що він був у захваті від неї — це однозначно, що він свідомо віддавав їй перевагу; і це переконання у поєднанні з усім іншим навело її на думку, що, напевне, вона й сама трохи його кохає, попри всю свою попередню настроєність проти цього.

— Напевне, я його кохаю, — сказала вона. — Це відчуття апатії, нудьги, даремності, ця нездатність сісти й чимось зайнятися, відчуття того, що в будинку все нудне й нецікаве — точно закохалася; я була б найдивовижнішим створінням у світі, коли б це було не так — принаймні останні декілька тижнів. Що ж! Зло для одних завжди є добром для інших. Я матиму багато бажаючих пожуритися разом зі мною над сумною долею балу, а може — і з приводу від'їзду Френка Черчілля; але хто буде радий, так це містер Найтлі. Тепер він, як захоче, зможе провести вечір із любим його серцю Вільямом Ларкінсом.

Однак містер Найтлі не виявив ніяких ознак тріумфальної радості. Про себе особисто він не міг сказати, що ця обставина засмутила його, бо якби і сказав, то все одно цьому суперечив би його бадьорий вигляд; але він сказав, причому чітко і ясно, що жалкує з того розчарування, котрого зазнали інші, а потім із теплотою в голосі додав:

— От кому не пощастило, так це вам, Еммо, бо ж ви маєте так мало нагод потанцювати! Вам дійсно дуже не пощастило!

Минуло кілька днів, перш ніж вона побачила Джейн Ферфакс і змогла б судити про її щирий жаль із приводу такого сумного повороту подій; але ж коли вони дійсно зустрілися, то її байдужість здалася Еммі просто відразливою. Щоправда, Джейн почувалася перед тим украй погано; вона знемагала від сильного головного болю, і ця обставина змусила її тітку оголосити, що якби бал і відбувся, то, на її думку, Джейн усе одно не змогла б на нього піти; тож її непристойну байдужість Емма милостиво віднесла на рахунок викликаної хворобою слабкості.

Розділ 13

Упевненість Емми щодо своєї закоханості зберігалася. Змінювалися лише її уявлення про те, наскільки сильно вона була закоханою. Спочатку їй здавалося, що дуже; а потім — лише трохи. Вона отримувала велике задоволення, коли слухала, як говорять про Френка Черчілля; а через це — і більше, ніж зазвичай, задоволення від зустрічей із містером і місіс Вестон; вона дуже часто думала про нього і з нетерпінням очікувала листа, бо їй хотілося знати, як він, який у нього настрій, як там його тітка, і чи існує якась можливість його приїзду до Рендоллза цієї весни. Але, з іншого боку, вона не могла сказати, що почувається такою вже й нещасною, чи менше, ніж завжди (за винятком першого ранку), налаштованою на якесь заняття; вона була такою ж діяльною і бадьорою, як і раніше. Яким би приємним Френк не був, Емма, однак, розуміла, що в нього теж можуть бути якісь вади; дійсно, вона думала про нього дуже багато, але коли сиділа згодом за малюванням чи шитвом, складаючи безліч забавних варіантів розвитку та завершення виниклої між ними симпатії, вигадуючи ризиковані діалоги та придумуючи елегантні листи, то виходило так, що кожна уявна пропозиція з його боку закінчувалась її відмовою. Їхнє почуття чомусь завжди стишувалось і переростало в дружбу. Їхня розлука завжди була забарвлена в ніжні та приязні тони, та все ж їм судилося розлучитись. І коли вона усвідомила це, їй раптом спало на думку, що не така вона вже й закохана; бо сильна любов неодмінно породила б сильнішу суперечність з її попередньою незмінною рішучістю ніколи не покидати свого батька й ніколи не виходити заміж, ніж вона могла собі уявити.

— Не бачу, щоб я коли-небудь скористалася словом «самопожертва», — сказала Емма. — У жодній із моїх кмітливих відповідей, моїх делікатних відмов немає й натяку на те, що я жертвую собою. Маю таке відчуття, що для мого щастя він не потрібен. Тим краще. І не треба переконувати себе, що в мене сильніші почуття, ніж насправді. Я закохана якраз достатньою мірою. І слава Богу, що не більше.

У цілому, вона була так само задоволеною і своїми уявленнями про його почуття.

— Щодо нього, то він, безперечно, закоханий дуже сильно — все свідчить про це — він дійсно дуже, дуже сильно кохає! А якщо, коли Френк Черчілль повернеться, його любов до мене не зміниться, то мені треба бути на сторожі, щоб не заохочувати його почуттів. Якщо вчиню інакше, то це буде вкрай нерозважливо, оскільки я вже все вирішила. Не думаю, що йому здалося, наче я заохочувала його раніше. Ні, він не був би таким нещасним, якби вірив, що я хоч трохи розділяю його почуття. Здалося б йому, що його заохочують, то при розставанні він би виглядав і говорив по-іншому. Це якщо виходити з припущення, що його любов до мене триватиме; але ж я не знаю — триватиме вона чи ні. Мені здається, що Френк — не зовсім та людина, і не слід узагалі розраховувати на сталість чи твердість його вдачі. Його почуття — щирі, але дозволю собі взяти під сумнів їх незмінність. Коротше кажучи, з якого боку не поглянь на цю проблему, я вдячна долі, що моє щастя не надто залежить од усього цього. Мине небагато часу — і я знову почуватимуся прекрасно, а незабаром усе це взагалі минеться. Кажуть-бо люди: любиш тільки раз у житті, тож можна буде вважати, що я дешево відбулася.

Коли місіс Вестон отримала від нього листа, то Емма прочитала його дуже уважно; причому ті задоволення і захват, з якими вона це зробила, змусили її взяти під сумнів свої власні почуття й переконатися, що недооцінила їхню силу. Це був довгий, у гарному стилі написаний лист, де змальовувались особливості його мандрівки та його вражень, висловлювалися такі природні й варті всілякої поваги почуття як вдячність, пошана і любов, а також жваво й детально описувалися краєвиди дальні та ближні, що він їх вважав вартими уваги. Там не було нещирих квітчастих вибачень і висловів турботи; це була мова непідробних почуттів до місіс Вестон; про перехід від Гайбері до Енскума, про відмінність між цими місцевостями в деяких фундаментальних поглядах на життя йшлося якраз достатньо, щоб показати, наскільки гостро вони відчувались, і що про них можна було розповісти набагато більше, якби не обмеження, зумовлені правилами пристойності. Не бракувало у листі й шарму її власного імені. Ймення міс Вудхаус з'являлося не один раз і завжди у зв'язку з чимось приємним — або з похвалою її смаку, або зі згадкою про щось нею сказане; і коли воно потрапило їй на очі востаннє, то вона — попри пишний вінок, сплетений із люб'язностей і галантних виразів — змогла-таки розгледіти результат свого впливу й віддати належне можливо найбільшому компліментові на свою адресу. У незаповнений простір у нижньому куточку листа були втиснуті ось такі слова: «Як вам відомо, у вівторок я не мав жодної вільної хвилини, щоб попрощатися з гарненькою подругою міс Вудхаус. Будь ласка, передайте їй мої вибачення та моє „до побачення“». Емма не сумнівалася, що це призначалося саме їй. Гаррієт згадувалася лише як її подруга. Повідана ним інформація стосовно перспектив ув Енскумі була не кращою й не гіршою, ніж очікувалося: місіс Черчілль поволі одужувала, а він не смів навіть здогадно визначити час свого наступного приїзду до Рендоллза.

Яким би приємним і підбадьорливим не був цей лист у матеріальній своїй частині, Емма, проте, відчула, склавши і повернувши його місіс Вестон, що в частині емоційній він зовсім не додав її почуттям ніякого сердечного тепла, і що так само, як і раніше, вона цілком здатна обійтися без його автора, а йому доведеться привчитись обходитися без неї. Її наміри не змінилися. Навпаки, їй додалося рішучості відмовити йому, бо в неї виник план подальшої розради й ощасливлення Френка Черчілля. Його згадка про Гаррієт і ті слова, в які цю згадку було вбрано — «гарненька подруга» — підказала Еммі ідею про те, щоб Гаррієт стала її наступницею у Френкових уподобаннях. Чи є це таким уже й неможливим? Ні. Певна річ, Гаррієт значно поступається йому розумовими здібностями, але ж його надзвичайно вразила краса її обличчя та щиросерда простота її манер; вона ж — тільки виграє від його становища та його кревних зв'язків. Для Гаррієт таке знайомство було б дійсно захоплюючим та перспективним.

— Не слід мені про це думати, — сказала собі Емма. — Не слід на цьому зосереджуватись. Я вже знаю, наскільки небезпечно вдаватися до подібних міркувань. Але траплялись і дивовижніші речі; а коли ті взаємні почуття, що ми плекаємо їх нині, зникнуть, це стане засобом утвердження між нами тієї безкорисливої дружби, до якої вже тепер я починаю прагнути з великим задоволенням.

Це було гарно — мати про запас утіху для Гаррієт, хоча мудріше було б не дозволяти своїй фантазії торкатися цієї теми надто часто, бо в цьому відношенні небезпека була не за горами. Так само, як заручини містера Елтона поступились у гайберійських плітках місцем приїзду Френка Черчілля, так само, як перша тема була цілком поглинута другою, так і тепер — відомості про справи містера Елтона набували форми надзвичайно цікавої: був призначений день його вінчання. Незабаром він знову з'явиться серед них — містер Елтон із молодою дружиною. Не встигли вдосталь наговоритися про перший лист із Енскума, як у всіх на вустах були «містер Елтон із молодою дружиною», а про Френка Черчілля забули. Від цих слів Еммі стало погано. Цілих три тижні вона щасливим чином була позбавлена містера Елтона і сподівалася, що останнім часом душевний стан Гаррієт поступово поліпшувався. Принаймні під час підготовки до балу, що його організовували Вестони, на все інше зверталося мало уваги; але тепер стало надто очевидним, що Гаррієт іще не досягла того стану самовладання, який би здатен був протистояти реальному наближенню неминучого: нова карета, дзеленчання дзвіночків і все таке інше.

Сердешна Гаррієт перебувала в тому сум'ятті почуттів, яке потребувало всіляких умовлянь, заспокоювань та інших виявів уваги, на які тільки була здатна Емма. Вона ж розуміла, що нездатна зробити неможливе, хоча Гаррієт мала повне право на всю її винахідливість і терплячість; але важко весь час переконувати, коли це не дає ніякого результату, незважаючи на те, що з тобою завжди погоджуються, коли не виходить зробити так, аби думали так само, як і ти. Гаррієт покірно слухала і повторювала, що це — «істинна правда, що справа стоїть саме так, як каже міс Вудхаус, що не варто про них думати і що вона про них більше не згадуватиме», але ніякої подальшої зміни не відбувалось, і через півгодини вона знову виявляла таку ж зацікавленість і таке ж занепокоєння щодо Елтонів, як і раніше. І тоді Емма вирішила підійти до неї з іншого боку.

— Гаррієт, твої горювання та твоя постійна зосередженість на одруженні містера Елтона є найсильнішим докором, який ти тільки можеш зробити мені. Важко уявити якийсь більший закид із твого боку на мою адресу за скоєну мною помилку. Так, усе це сталося через мене, я знаю. Я цього не забула, повір мені. Обманувшись сама, я гідним всілякого жалю чином ввела в оману і тебе, і для мене це назавжди залишиться надзвичайно болісною згадкою. Невже ти гадаєш, що я схильна про це забути?

Сказане подіяло на Гаррієт дуже сильно, і вона тільки й змогла, що жваво вигукнула декілька схвальних слів. Емма продовжила:

— Я ж не сказала: Гаррієт, старайся заради мене; менше думай, менше говори про містера Елтона заради мене; бо я хотіла, щоб це сталося не для мого, а для твого власного блага, заради того, що є важливішим за будь-який комфорт — звички володіти собою, розуміння того, що є твоїм обов'язком, належного піклування про пристойність, намагання уникнути підозр із боку інших, збереження здоров'я та репутації, відновлення власного спокою. Саме ці мотиви я всіляко намагалася донести до тебе. Вони є вкрай важливими — і мені дуже жаль, що ти не здатна керуватися ними у своїй поведінці. Урятування мене від болю та приниження є міркуванням другорядним. Я хочу, щоб ти врятувала себе від іще більшого болю. Мабуть, даремно мені здавалось інколи, що Гаррієт відплатить мені належною вдячністю, тобто віддасть належне моїм зусиллям…

Такий заклик до її ніжної прихильності подіяв сильніше, ніж решта аргументів. Думка про брак вдячності та поваги до міс Вудхаус, яку вона і справді любила надзвичайно, на деякий час змусила Гаррієт відчути себе нещасною. Коли ж бурю гірких почуттів удалося вгамувати, то ця думка лишилася достатньо сильною, щоб підказати правильну лінію поведінки й дозволити більш-менш пристойно дотримуватись її.

— Бути невдячною до вас?! До вас, хто був і є моєю найкращою подругою на світі?! Ніхто не зрівняється з вами! Нікого не люблю я так, як вас! О, міс Вудхаус, я була такою невдячною!

Такі виливи почуттів, підкріплені всім тим, на що є спроможними вигляд і поведінка, змусили Емму відчути, що ніколи не любила вона Гаррієт так міцно і ніколи не цінувала її прихильності так високо, як тепер.

— Ніщо не приваблює так сильно, як добре серце, — сказала Емма згодом сама собі. — Ніщо не здатне з ним зрівнятися. Не сумніваюся, що сердечне тепло і доброта у поєднанні з ласкавими і відкритими манерами своєю привабливістю перевершують будь-яку тверезо мислячу голову на світі, якою б розумною вона не була. Усі так люблять мого батька саме за його добре серце, саме своєму доброму серцю завдячує Ізабелла загальною любов'ю до себе. Я не маю такої риси, але знаю, як цінувати й поважати її. У ній криється такий шарм, таке блаженство! У цьому відношенні мені так далеко до Гаррієт! Люба Гаррієт! Я не проміняю тебе на жодну іншу жінку, якою б тверезо мислячою, проникливою та розумною вона не була. Ота ще мені Джейн Ферфакс із її холодністю! Та Гаррієт варта сотні таких, як вона. А як дружині — дружині розумного чоловіка — їй просто ціни не буде. Не будемо вказувати імен, але щасливий той чоловік, що обере Гаррієт замість Емми!

Розділ 14

Спочатку місіс Елтон побачили в церкві, але вигляд молодої на церковній лаві не зміг задовольнити загальної цікавості, на догоду якій дехто змушений був навіть відволікатися від служби; тож у вирішенні питання щодо того, чи є молода дуже гарною, просто гарною чи зовсім негарною довелося покластися на формальні візити, що мали відбутися незабаром.

Вирішивши не пасти задніх із засвідченням своєї поваги, Емма керувалася скоріше почуттям гідності та міркуваннями пристойності, аніж цікавістю; до того ж вона навмисне взяла з собою Гаррієт, аби найгірше минулось якомога скоріше.

Вона не могла просто так знову ввійти до будинку, знову бути в тій самій кімнаті, до якої, виявляючи марну хитрість, вона вийшла начебто зав'язати шнурок: спогади наринули на неї. Знову виникла безліч неприємних згадок: компліменти, шаради, жахливі помилки; скоріш за все Гаррієт теж пригадувала все це, але поводилася вона дуже добре, хіба що тільки була досить блідою та мовчазною. Цей візит не затягнувся, певна річ, а ще було стільки ніяковості, стільки бажання скоротити його, що Емма не змогла належним чином сформувати своє враження про молоду, і воно не вийшло за межі беззмістовних виразів загального характеру на кшталт «елегантно вбрана й дуже приємна».

Насправді ж господиня їй не сподобалась. Емма зовсім не поспішала прискіпуватись, але запідозрила відсутність у ній витонченості: була невимушеність, але витонченості не було. Вона була майже впевненою, що для приїжджої, молодої дружини місіс Елтон мала забагато невимушеності. Зовні вона виглядала непогано: обличчя її було досить привабливим; але його рисам, а також поставі, голосу та манерам бракувало благородства. Еммі здалося принаймні, що це початкове враження підтвердиться потім.

Що ж до містера Елтона, то його манери здалися не зовсім… але ні, вона не дозволить собі поквапливих чи уїдливих суджень про його манери. Прийом візитерів із приводу вінчання — справа завжди обтяжлива, тож чоловік зазвичай потребує всього свого такту, щоби триматися під час такого візиту належним чином. У цьому випадку жінкам доводиться легше; їм сприяють гарне вбрання та привілей сором'язливості, чоловікам же доводиться покладатися лише на власний здоровий глузд; тож узявши до уваги, що містер Елтон мав нещастя опинитися в одній кімнаті з жінкою, з якою він щойно одружився, жінкою, з якою він хотів одружитися, і жінкою, що її йому ладили за дружину, Емма не могла не визнати за ним права бути настільки нерозважливим, поводитися настільки неприродно й настільки скуто, наскільки він міг собі дозволити.

— Ну що, міс Вудхаус, — мовила Гаррієт, коли вийшли з будинку і після того, як не дочекалася, що її подруга почне першою. — Ну що, міс Вудхаус, — з легким зітханням, — якої ви про неї думки? Вона дуже приваблива, чи не так?

У відповіді, що її дала Емма, відчувалася деяка непевність.

— Так, звичайно!.. вона — дуже… дуже приємна особа.

— А мені видається гарною, дуже гарною.

— Так, вона дійсно добре вбрана; і плаття у неї надзвичайно елегантне.

— Зовсім не дивно, що він у неї закохався.

— Так, звичайно! Що ж тут дивного. Чималенький статок, і взагалі — він зустрів її дуже вчасно.

— Смію сказати, — знову зітхнула Гаррієт, — смію сказати, що вона теж його сильно кохає.

— Може, й так; але не кожному чоловіку випадає одружитися з жінкою, котра кохає його найбільше. Скоріше міс Гокінс потребувала домівки й подумала, що це — найкраща пропозиція, яку вона може мати.

— Дійсно, — з жаром мовила Гаррієт. — І правильно зробила, бо кращої вона б і не дочекалася. Що ж, усім серцем я бажаю їм щастя. Після цього, міс Вудхаус, я не виключаю можливості, що буду не проти знову з ними зустрітися. Він такий же прекрасний і недосяжний, як і завжди; але знаєте, тепер, коли він одружився, це вже зовсім інша річ. Та ні, міс Вудхаус, вам не слід боятися; тепер я можу сидіти й захоплюватися ним, не почуваючись при цьому дуже нещасною. Це так приємно — усвідомлювати, що він не прогадав і вдало одружився! Вона дійсно видається чарівливою, саме такою, на яку він заслуговує. Щасливе створіння! Він назвав її Авґуста. Як красиво!

Емма визначилася зі своїм ставленням до місіс Елтон під час їхнього візиту у відповідь, коли у неї з'явилася можливість краще бачити і краще судити. Гаррієт якраз не було в Гартфілді, а її батько був зайнятий розмовою з містером Елтоном, тож у своєму розпорядженні вона мала чверть години, щоб поговорити з цією дамою наодинці і придивитися до неї уважніше. Цієї чверті години було цілком достатньо, аби переконати Емму, що місіс Елтон — жінка марнославна, надзвичайно самовдоволена й пихата; що вона має намір перед усіма красуватись і над усіма вивищуватись, але манери її — нахабні й фамільярні — явно сформувались у поганій школі; що всі її поняття було отримано в обмеженому колі одних і тих же людей із одним і тим самим стилем життя; що є вона жінкою якщо не дурноверхою, так принаймні малоосвіченою; і що від її товариства містер Елтон аж ніяк не виграв.

Гаррієт була б набагато кращою супутницею життя. Як не надто розумна й витончена сама, вона сприяла б його спілкуванню якраз із людьми витонченими та розумними; а міс Гокінс — і це було видно з її виразного марнославства — була кращою представницею свого власного кола людей. Багатий зять, що мешкав біля Брістоля, являв єдину гордість цього шлюбного альянсу, а його маєток та карети були єдиною його гордістю.

Після того, як вони всілися, першою темою розмови був Кленовий Гай — «маєток містера Саклінґа, мого зятя» — і його порівняння з Гартфілдом. На думку місіс Елтон, Гартфілд, попри свої невеликі розміри, є чепурним та охайним маєтком із добре збудованим, сучасним особняком. Мабуть, найбільше враження на місіс Елтон справили розміри кімнат, а також вхідні двері й усе те, що вона змогла побачити чи уявити. І справді — дуже схоже на Кленовий Гай! Вона просто вражена подібністю! А ота кімната — така ж за формою й розмірами, що й невеличка вітальня в Кленовому Гаю, улюблена кімната її сестри. І, звертаючись за допомогою до містера Елтона, — «Правда ж, вони вражаюче схожі? Вона навіть почувається майже так само, як і в Кленовому Гаю».

— А сходи — знаєте, коли я зайшла, то відразу ж помітила, наскільки схожими є сходи; і розміщені вони в тій самій частині будинку. У мене навіть дух перехопило! Запевняю вас, міс Вудхаус, мені вкрай приємно, що тут усе нагадує мені про місце, до якого я така небайдужа, — про Кленовий Гай. Я провела там скільки щасливих місяців! — замріяно зітхнувши. — То є дійсно чарівне місце. Всіх просто вражає його краса; для мене ж цей маєток був майже рідною домівкою. Якщо вам, міс Вудхаус, колись доведеться, як і мені, зазнати такої «пересадки» на інше місце, то ви неодмінно зрозумієте, наскільки то є приємною річчю — знову зустріти хоч щось, що нагадувало б покинуте. Я завжди вважала це одним із відчутних недоліків заміжжя.

Емма відповіла якомога коротше й невизначеніше, але місіс Елтон цього було цілком достатньо: вона слухала лише саму себе.

— Ну надзвичайно схоже на Кленовий Гай! І не тільки будинок — ділянки й насадження, наскільки я можу судити, теж є вражаюче схожими, запевняю вас. У Кленовому Гаю лаврових дерев так само сила-силенна, як і тут, і посаджені вони приблизно так само — упоперек галявини; а ще мені потрапило на очі велике красиве дерево з лавкою навколо нього, воно нагадало мені таке ж точно в Кленовому Гаю! Людям, які самі мають великі маєтки, завжди приємно бачити щось у подібному стилі в іншому місці.

Емма взяла під сумнів щирість сказаного, бо мала тверде переконання, що власники великих маєтків дуже мало цікавляться чужими великими маєтками, але суперечити такій відвертій нісенітниці було не варто, тож у відповідь вона мовила тільки:

— Коли ви краще познайомитеся з цією місцевістю, то, боюсь, почнете вважати, що поцінували Гартфілд надто високо. От Саррі — це дійсно місце, сповнене красот.

— Авжеж, я це добре знаю. Відомо, що Саррі — це квітник Альбіону. Саме так.

— Це дійсно так, але не треба думати, що ця особливість притаманна лише нам. Я певна, що багато графств, як і Саррі, можна з повним правом називати квітником Альбіону.

— Е ні! — відповіла місіс Елтон із самовдоволеною посмішкою. — Я ніколи не чула, щоб так називали ще якесь графство, крім Саррі.

Емма змушена була промовчати.

— Мої зять і сестра обіцяли приїхати до нас цієї весни, або найпізніше — влітку, — продовжила місіс Елтон. — І тоді настане наш час для мандрівок. Доки вони будуть з нами, ми встигнемо оглянути чимало, це точно. Вони, напевне, приїдуть у своєму ландо, що чудово вміщує чотирьох; і завдяки йому — не кажучи вже про нашу карету — ми прекрасно зможемо досліджувати різноманітні місцеві красоти. Гадаю, що навряд чи вони приїдуть у своєму фаетоні в таку пору року. І дійсно, коли підійде час, я всіляко рекомендуватиму їм скористатися ландо — це було б набагато доречніше. Знаєте, міс Вудхаус, коли люди приїздять у таку прекрасну місцевість, то цілком природно хочеться побажати їм побачити якомога більше; а містеру Саклінгу такі мандрівки надзвичайно до вподоби. Минулого літа ми двічі робили схожі вилазки до Кінґс-Вестона, як тільки вони придбали ландо. Це було просто захоплююче! Гадаю, що ви теж часто влаштовуєте тут подібні пікніки кожного літа, міс Вудхаус?

— Ні, безпосередньо тут ми їх не влаштовуємо. Звідси дуже далеко до тих вражаючих красот, що приваблюють компанії, про які ви говорите; до того ж ми — люди скоріше стримані, більше схильні сидіти вдома, ніж брати участь у розвагах.

— Авжеж! Справжній комфорт тільки вдома і знайдеш. Таких домосідок, як я, ще пошукати треба! У Кленовому Гаю я стала справжньою притчею во язицех. Скільки разів чула від Саліни, коли та вирушала до Брістоля: «Ніяк не вижену з будинку оце дівчисько. Хоч бери і їдь сама, а я ж терпіти не можу нудитись у ландо без супутниці; сама ж Авґуста, коли б на те її воля, ніколи б не заходила далі паркової огорожі». Чула це від неї багато разів; однак я не є прихильницею абсолютного усамітнення. Гадаю, що навпаки — дуже погано, коли люди повністю відгороджуються від товариства, і що набагато доцільніше бувати в товаристві якраз розумною мірою — не надто мало і не надто багато. Однак я чудово розумію вашу ситуацію, міс Вудхаус, — поглянувши при цьому на містера Вудхауса. — Стан здоров'я вашого батька — то є велика перешкода для вас. А чому б йому не поїхати до Бата? А й справді — чому? Дозвольте мені всіляко рекомендувати вам Бат. Повірте мені, я не сумніваюся, що він піде містеру Вудхаусу на користь.

— Раніше мій батько не раз їздив туди; але це ніяк йому не допомогло; і містер Перрі, чиє ім'я скоріш за все є для вас невідомим, вважає, що тепер це тим паче йому не допоможе.

— Що ж, дуже шкода, бо запевняю вас, міс Вудхаус: там, де води підходящі, вони приносять чудодійне полегшення. Під час мого перебування в Баті я була свідком подібних випадків. І взагалі — це таке жваве і бадьоре місце, воно обов'язково матиме позитивний вплив на настрій містера Вудхауса, що, наскільки я розумію, інколи буває в нього пригніченим. Стосовно рекомендування його вам, то гадаю, що тут мені не треба докладати особливих зусиль. Принадність Бата для молоді є загальновідомою. Ви жили усамітненим життям, тому для вас це було би прекрасним виходом у світ; до того ж я могла б посприяти вашому негайному приєднанню до найкращого місцевого товариства. Кілька рядків од мого імені забезпечили б вам досить широке коло знайомств; а місіс Партрідж, жінка, в якої я завжди мешкала, коли бувала у Баті, була б надзвичайно рада приділити вам усю належну увагу і стала б тією людиною, з якою ви змогли б з'являтись у товаристві.

Це було рівно стільки, скільки Емма могла витерпіти й не сказати при цьому щось неввічливе. Подумати тільки, своїм так званим «виходом у світ» вона завдячуватиме місіс Елтон, а в товаристві з'явиться під протегуванням подруги місіс Елтон — напевне, якоїсь вульгарної, моторної вдовиці, що ледь зводить кінці з кінцями за рахунок квартирантів! Низько впала репутація міс Вудхаус із Гартфілда, нічого не скажеш!

Однак вона утрималася від можливих докорів зі свого боку й лише холодно подякувала міс Елтон; «але про їхню поїздку до Бата і мови бути не могло; до того ж вона не має абсолютного переконання, що ця місцевість підійде їй краще, ніж її батькові». А потім, щоб уникнути можливої образи та обурення, вона круто змінила тему:

— Не буду питати про ваше ставлення до музики, місіс Елтон. У подібних випадках розповідь про вдачу жінки часто передує її приїзду; тож у Гайбері вже давно знають про вашу бездоганну виконавську майстерність.

— Та що ви, ні! Я мушу висловити незгоду з таким уявленням. Бездоганна виконавська майстерність? Куди там мені! Нічого подібного. Треба зважати на те, що цю інформацію ви отримали від людини далеко не байдужої до мене. Я до нестями люблю музику — душі в ній не чую; і друзі кажуть, що я не позбавлена смаку, але стосовно всього іншого, повірте мені — моє виконання є посереднім до останньої ноти. Зате ви, міс Вудхаус, — і я добре це знаю — ви граєте пречудово. Для мене дійсно було величезним задоволенням і втіхою довідатися, в яке вишукане товариство я потрапила. Без музики себе не уявляю і без неї просто не можу жити. Я звикла до товариства надзвичайно музикального і в Кленовому Гаю, і в Баті, тож відсутність такого товариства тут була би для мене дуже болісною втратою. Я так просто і сказала містеру Елтону, коли він розповідав мені про мою майбутню домівку і висловлював побоювання щодо її віддаленості та усамітненості, а також щодо менших розмірів його будинку — він же знав, до чого я звикла; тож певні сумніви в нього були. Коли він мені говорив про це, то я відверто сказала йому, що зможу полишити світське товариство — прийоми, бали, розваги, бо усамітнення не боюся. Особисто я не маю великої потреби в світському товаристві, бо доля благословенно наділила мене багатими внутрішніми ресурсами. Я прекрасно можу обійтись і без світського товариства. Інша справа — ті, хто не має здібностей до цікавого проводження часу; я ж у цьому відношенні — людина цілком самодостатня. А що стосується моєї звички до кімнат більшого розміру, то для мене це — дрібниця, не варта уваги. Я була абсолютно готовою до такої жертви з мого боку. Зрозуміло, що в Кленовому Гаю я звикла до всіляких розкошів; але я дійсно запевнила його, що для щастя мені не потрібні ні дві карети, ні великі кімнати. «Але, — сказала я, — відверто визнаю, я просто не зможу жити без хоч якогось музикального товариства. Це — єдина моя умова; але без музики життя втратить для мене сенс».

— Не сумніваюся, — посміхнулась Емма, — що містер Елтон тут же запевнив вас, що у Гайбері існує товариство надзвичайно музикальне; сподіваюся, ви переконаєтеся, що коли він навіть дещо і перебільшив, то можна буде вибачити йому з огляду на його мотиви.

— Та ні, з цього приводу не було в мене ніяких сумнівів. Я у захваті від того, що опинилась у такому оточенні. Сподіваюся, що ми з вами влаштуємо не один маленький чарівний концерт. Гадаю, міс Вудхаус, що нам треба започаткувати музичний клуб і влаштовувати регулярні тижневі зустрічі у вашому будинку або в нашому. Чим не гарний план? Якщо ми з вами постараємося, то нам недовго бракуватиме спільників. Щось подібне було би для мене вкрай бажаним як спонука до постійної практики, бо ви ж знаєте, що заміжніх жінок загалом чекає сумна доля: вони надто схильні кидати заняття музикою.

— Але ж вам, із вашою любов'ю до музики, це не загрожує, так?

— Сподіваюсь, що мені — не загрожує, але коли я погляну на своїх подруг, то мене просто острах бере. Селіна зовсім полишила музику — і навіть не торкається інструмента, а грала ж так добре! Це ж саме можна сказати і про Клару Партрідж, тобто місіс Джефріз, і про двох сестер Мілменз, що стали місіс Берд і місіс Джеймс Купер, — усіх і не згадаєш. І дійсно, це на мене просто жах наганяє! Я часто сердилася на Селіну, але тільки тепер починаю розуміти, що існують багато речей, які відволікають увагу заміжньої жінки. Сьогодні вранці, наприклад, я півтори години проморочилася зі своєю економкою.

— Але ж усе таке, — мовила Емма, — незабаром стане регулярним явищем…

— Що ж, — розсміялася місіс Елтон, — поживемо — побачимо.

Емма, зрозумівши, що її співрозмовниця твердо налаштована припинити розмови про музику, не мала що сказати; тож після невеличкої паузи місіс Елтон обрала іншу тему.

— Ми заїжджали до Рендоллза, — сказала вона, — і застали їх обох удома; схоже, що Вестони — дуже приємні люди. Вони мені подобаються. Містер Вестон — так просто особистість приємна до надзвичайності, він — мій найперший фаворит, клянусь вам. А вона — як втілення добра, в ній є щось настільки материнське і добросерде, що відразу ж викликає прихильність. Здається, це колишня ваша гувернантка?

Емма була надто спантеличеною, щоб відповісти, але місіс Елтон, не чекаючи на ствердну відповідь, продовжила:

— Коли я про це дізналася, була просто вражена — вона поводилась, як справжня пані! Вона дійсно має вигляд жінки дуже шляхетної.

— Манери місіс Вестон, — сказала Емма, — завжди були бездоганними. Їх стриманість, простота і витонченість могли б слугувати надійним зразком для будь-якої дівчини.

– І хто б ви думали зайшов, коли ми були там?

Емма розгубилася. Тон вказував на якогось давнього знайомого, але звідкіля вона могла знати?

— Найтлі! — продовжила місіс Елтон. — Сам Найтлі! От поталанило, правда ж? Бо коли він якось заходив, мене не було вдома, тож я раніше ніколи його не бачила; він викликав мій великий інтерес як близький друг містера Е. Я так часто чула «мій друг містер Найтлі», що мені дуже кортіло його побачити. Мушу віддати належне моєму caro sposo[1] — йому дійсно не слід соромитися свого друга. Найтлі — справжній джентльмен. Він, безперечно, справляє враження істинного джентльмена.

На щастя, вже час було йти, і вони попрощались. Емма нарешті змогла перевести подих.

— Яка нестерпна жінка! — відразу ж вирвалося в неї. — Вона навіть гірша, ніж я гадала. Абсолютно нестерпна! «Найтлі»! Не вірю власним вухам! «Найтлі»! Ніколи в житті його не бачила і називає «Найтлі»! Ти диви — ще й виявила, що він джентльмен! Нікчемна вискочка, вульгарна істота — зі своїм містером Е., своїм caro sposo, багатим внутрішнім світом і з усіма своїми манерами, від яких відгонить нахабною претензійністю та позбавленим смаку вбранням! Навіть спромоглася виявити, що містер Найтлі — джентльмен! Сумніваюся, що він зможе відповісти їй тим же компліментом і виявити, що вона — справжня леді. Це щось неймовірне! Ще й мала нахабство запропонувати нам разом відкрити музичний клуб! Можна подумати, що ми — найщиріші подруги! А що вона казала про місіс Вестон! їй, бачите, дивно, що людина, яка мене виростила й виховала, є шляхетною пані! Гірше вже нікуди. Такого я ще не бачила! Вона перевершила всі мої побоювання. Та її просто соромно порівнювати з Гаррієт. А що сказав би їй Френк Черчілль, коли б тут був? Ото б він розлютився, ото б потішився! Ой! Знову я про нього думаю. Завжди перший, хто спадає мені на думку! Сама себе спіймала! Я так часто думаю про Френка Черчілля, що…

Усе це промайнуло в її думках так швидко, що на той час, коли її батько встиг заспокоїтися після сум'яття, викликаного від'їздом подружжя Елтонів, вона знову могла слухати більш-менш уважно.

— Ну що, серденько, — обережно почав він, — зважаючи на те, що ми ніколи раніше її не бачили, вона видається мені дівчиною дуже гарною; і мені здалося також, що ти їй дуже сподобалася. Щоправда, говорить вона надто швидко. Трохи швидше, ніж треба, і це неприємно на слух. Та може, я прискіпуюся: незнайомі голоси дратують мене; а говорити так, як ти і сердешна міс Тейлор, не вміє ніхто. Однак виглядає вона дівчиною дуже ввічливою та гарно вихованою, тож можна не сумніватися, що буде містеру Елтону доброю дружиною. Однак гадаю, що краще б він не одружувався. Я вибачився, як умів, за те, що не спромігся нанести візит йому і місіс Елтон із приводу цієї щасливої нагоди. Сказав, що сподіваюся це зробити протягом літа. Але все ж таки треба було раніше. Негоже, коли забувають засвідчити пошану молодій. Гай-гай! От і видно, що я стара і хвора людина! Але так боюся отого повороту на Церковний провулок!

– І ваші вибачення, сер, звичайно ж, було прийнято. Містер Елтон знає вас.

— Так, але ж дівчина… молода дружина… Мені слід було, по можливості, засвідчити їй свою пошану. А то вийшло дуже некрасиво.

— Але, любий тату, ти ж не прихильник шлюбу; тож чи слід тобі так турбуватися про засвідчення своєї пошани молодій? Хіба це може бути обов'язком для тебе? Якщо ти надаватимеш цьому такої уваги, то лише сприятимеш одруженням.

— Та ні, моя люба, я ніколи нікого не заохочую одружуватись, але завжди вважав за необхідне приділяти належну увагу дамі — а особливо непростимо забувати про молодих дружин. За загальним визнанням, основна увага має припадати саме їм. Як тобі відомо, моя люба, молода завжди є першою особою в будь-якому товаристві, інші ж можуть бути ким завгодно.

— Але, тату, що це, як не спонука до одруження? Ніколи б не подумала, що ти будеш заохочувати подібні марнославні приманки для горопашних молодих дівиць.

— Серденько, ти мене не розумієш. Це — справа звичайної ввічливості й доброго виховання, що нічого спільного не має зі спонуканням людей до одруження.

Емма припинила розмову. Її батько починав нервуватись і нездатен був зрозуміти її. Вона подумки повернулася до провинностей місіс Елтон і довго, дуже довго зайнята була тільки ними.

Розділ 15

І надалі Емма не відкрила для себе нічого такого, що змусило б її змінити свою погану думку про місіс Елтон. Її перші спостереження виявилися в основному правильними. Якою місіс Елтон видалась їй під час другої зустрічі, такою вона виявилась і при всіх наступних їхніх зустрічах: пихатою, самовпевненою, фамільярною, малоосвіченою та погано вихованою. Вона була не дуже красивою, не дуже здібною та не дуже розумною, і з цієї останньої причини вважала, що з її появою притаманне їй неабияке знання життя сприятиме пожвавленню і поліпшенню сільської глушини; в її уяві міс Гокінс посідала колись у товаристві таке високе місце, що його змогла б перевищити тепер своєю значущістю лише місіс Елтон.

І не було підстав вважати, що містер Елтон думав інакше, ніж його дружина. Здавалося, він почувається з нею не лише щасливим, а ще й пишається нею. Він виглядав вдячним самому собі за те, що привіз до Гайбері таку жінку, з якою не може зрівнятися навіть міс Вудхаус; більшу ж частину її нових знайомих це абсолютно влаштовувало, бо вони звикли погоджуватись і не звикли до самостійних суджень, заглядали до рота завжди люб'язній міс Бейтс або як природну річ сприймали те, що молода обов'язково мусить бути такою ж розумною і приязною, якою вона себе проголошувала. Тож слава місіс Елтон переходила, як і належить, із уст в уста без будь-яких перешкод з боку міс Вудхаус, яка всіляко наполягала на своєму першому враженні та з готовністю й люб'язністю повторювала, що молода є «приємною і вишукано вбраною».

А в одному відношенні місіс Елтон виявилася навіть гіршою, ніж видалася спочатку. Змінилось її ставлення до Емми. Мабуть, образившись за той недостатній ентузіазм, із яким було зустрінуто її пропозиції щодо встановлення дружніх стосунків, вона теж у свою чергу стала стриманішою, а потім поступово — набагато холоднішою і відстороненішою; і хоча було досягнуто якраз потрібного ефекту, недоброзичливість, яка до нього спричинилася, неминуче збільшувала неприязнь з боку Емми. А ще вона — та й містер Елтон — погано ставилися до Гаррієт. Вони зневажали та ігнорували її. Емма сподівалася, що це неодмінно стане швидкодіючим зцілювальним засобом для Гаррієт; але здогадка про причини такої поведінки сильно пригнічувала їх обох: ясно було, що почуття сердешної Гаррієт стали жертвою подружньої відвертості, причому скоріш за все її роль у цій історії було подано в найнепривабливішому світлі, а його — у най вигіднішому. Тому не дивно, що вона стала об'єктом їхньої обопільної неприязні. Коли сказати вже було нічого, то завжди легко було вдатися до паплюження міс Вудхаус; і та ворожість, яку вони не наважувалися виявити як відверту неповагу до неї, знайшла вихід у презирливому ставленні до Гаррієт.

Місіс Елтон пройнялася надзвичайною симпатією до Джейн Ферфакс, причому відразу ж — із самого початку їхнього знайомства, а не тому, що стан війни з однією дівчиною обов'язково передбачав дружбу з іншою; їй було мало цілком природних і зрозумілих у цьому випадку виявів захоплення — без будь-якого клопотання з чийогось боку, прохання і виконання обов'язку вона просто хотіла допомагати їй і приятелювати з нею.

Ще до того, як Емма втратила її довіру — десь під час їхньої третьої зустрічі, місіс Елтон повідала їй всі свої наміри, від яких відгонило донкіхотством і фальшивим милосердям:

— Міс Вудхаус, Джейн Ферфакс просто чарівна. Я до краю захоплена Джейн Ферфакс. Таке миле і цікаве створіння! Така стримана і шляхетна, така талановита! Кажу вам, я не сумніваюся, що їїї здібності надзвичайні! Не побоюся сказати, що грає вона пречудово. Я знаюся на музиці достатньо, щоб із упевненістю це стверджувати. О, яка вона чарівна! Можете сміятися з моєї емоційності, але, здається, я тільки те й роблю, що говорю про Джейн Ферфакс. А її доля просто не може не викликати співчуття! Міс Вудхаус, ми мусимо докласти зусиль і спробувати зробити що-небудь для неї. Ми маємо посприяти її утвердженню в житті. Неприпустимо, щоб такий талант, як у неї, перебував у безвісті. Сподіваюся, вам відомі ось ці поетичні рядки:

Ніким не бачені, ті квіти рум'яніють,
Відчути нікому їх марний аромат.

Не можна допустити, щоб ці рядки справдились у долі милої Джейн Ферфакс.

— Не думаю, що така небезпека існує, — спокійно зауважила Емма. — І коли ви краще познайомитесь із ситуацією міс Ферфакс та дізнаєтесь, якою була її попередня домівка в полковника Кемпбелла та його дружини, то ви, напевне, облишите думку про те, що її таланти нікому не відомі.

— Але ж люба міс Вудхаус, тепер вона така самотня, всіма забута й покинута; пропадає надаремне. Тим привілеям, що вона користувалася ними в Кемпбеллів, настав украй болісний кінець! Вона не може цього не відчувати. Я впевнена в цьому. Вона дуже пригнічена й мовчазна. Видно, що відчуває брак підтримки. Через це вона подобається мені ще сильніше. Мушу зізнатися, що для мене — це спонука до дії. Я — велика прихильниця сором'язливості; на мою думку, ця риса нечасто зустрічається в житті. Але коли зустрічаєш її в людини, пригніченої життям, то це викликає надзвичайну до неї прихильність. О! Кажу вам, Джейн Ферфакс — особа просто чарівна, і я навіть висловити не можу, як сильно вона мене цікавить!

— Ви, бачу, дійсно схвильовані надзвичайно, але я не уявляю, як ви чи хтось інший із тутешніх знайомих міс Ферфакс — хтось із тих, хто знали її довше, ніж ви, — можуть допомогти їй у якийсь інший спосіб, окрім…

— Люба міс Вудхаус, тим, кому достає рішучості діяти, здатні зробити багато. Ви і я нічого не мусимо боятися. Якщо ми подамо приклад, то багато хто наслідуватиме його мірою власних можливостей, хоча не всі мають такі можливості, як ми. Для того, щоб забирати і відвозити її додому, ми маємо карети, а наш стиль життя, якщо додати до нього Джейн Ферфакс, ніколи і ніяк від цього не постраждає. Мені дуже не сподобається, якщо Райт коли-небудь подасть нам такий обід, котрий змусить мене жалкувати, що я замовила не більше, ніж Джейн Ферфакс здатна з'їсти. Я такого не розумію. І навряд чи зрозумію, враховуючи те, до чого я звикла. Можливо, найбільша небезпека для мене полягає в тому, щоб не займатися домашнім господарством надто багато і не витрачати гроші недбало. Мабуть, Кленовий Гай буде моїм зразком більшою, ніж слід, мірою, бо куди вже нам до статків мого зятя, містера Саклінґа! Що ж стосується привернення уваги до Джейн Ферфакс, то тут я налаштована рішуче. Я обов'язково запрошуватиму її до себе, коли тільки зможу, — виводитиму її в товариство, для виявлення її талантів проводитиму музичні вечори та постійно підшукуватиму їй підходящу роботу. Коло моїх знайомств дуже широке, і я не сумніваюся, що незабаром для неї знайдеться місце. І, звичайно ж, я особисто відрекомендую її моєму зятю та сестрі, коли вони до нас приїдуть. Я певна, що вона їм сподобається надзвичайно; а коли вони трохи познайомляться, то її страхи та стриманість розвіються повністю, бо в манерах обох моїх родичів немає нічого такого, щоб не налаштовувало на заспокійливий лад. Коли вони будуть у нас, я запрошуватиму її дуже часто, і думаю навіть, що інколи їй знайдеться місце в ландо під час наших виїздів на природу.

«Бідолашна Джейн Ферфакс! — подумала Емма. — Перед ким ти завинила, щоб заслужити таке? Може, і вчинила негарно з містером Діксоном, але це явно надмірне покарання! Доброта і протекція місіс Елтон! От завела — „Джейн Ферфакс“ та „Джейн Ферфакс“! Боронь Боже, ще насмілиться ходити і примовляти: „Емма Вудхаус, Емма Вудхаус“! Слово честі, немає меж розпущеності язика в цієї жінки!»

Та Еммі більше не довелося вислуховувати таких показних заяв — розрахованих тільки на неї та навмисне для неї щедро розцяцькованих улесливостями типу «люба міс Вудхаус». Невдовзі ставлення місіс Елтон до неї зазнало зміни, і їй дали спокій — більше не силували стати ні близькою подругою місіс Елтон, ні діяльною патронесою Джейн Ферфакс (під чуйним керівництвом тієї ж місіс Елтон); і наразі Емма не більше за інших знала про її почуття, наміри та вчинки.

Тож тепер Емма стала з цікавістю спостерігати за подіями, що відбувалися. Вдячність міс Бейтс за турботу місіс Елтон про Джейн була зразком безхитрісної простоти і сердечного тепла. Місіс Елтон дійсно була для неї наче якась знаменитість, — надзвичайно приязною, люб'язною і чарівливою жінкою — такою ж всебічно розвинутою, талановитою і поблажливою, якою вона хотіла виглядати. Емму дивувало тільки, з якого це рожна Джейн слід приймати цю турботу і терпимо ставитися до місіс Елтон — а саме це вона і робила. То розповідали, що вона прогулювалася з Елтонами, то — що засиджувалась в Елтонів, а одного разу навіть провела з Елтонами цілісінький день! Це було неймовірно! Вона й гадки не мала, що добрий смак і гордість міс Ферфакс дозволять їй витримати таке товариство і приятельство, на які вона могла розраховувати в будинку священика.

«Вона — це загадка, просто якась загадка! — міркувала Емма. — Із власної волі залишається тут місяць за місяцем, потерпаючи від усіляких нестатків! А тепер їй до вподоби терпіти приниження від уваги до неї місіс Елтон, від її беззмістовних розмов, замість того щоб повернутися до своїх незмірно вищих приятелів, які її завжди любили справжньою, безкорисливою любов'ю».

Спочатку вважалося, що Джейн прибула до Гайбері на три місяці, бо на три місяці до Ірландії від'їхали Кемпбелли. Але нещодавно вони пообіцяли своїй дочці пробути в неї принаймні до середини літа, тож Джейн отримала нове запрошення приєднатися там до них. Якщо вірити міс Бейтс — а все це виходило від неї, — місіс Діксон особливо наполягала на приїзді. Якби Джейн наважилася-таки їхати, то знайшлися б відповідні кошти, було би прислано слуг, задіяно друзів — було б усунуто всі можливі подорожні труднощі; та вона все одно відмовлялася!

«Напевне, вона має якусь вагомішу, ніж здається, причину, щоб відмовитися від такого запрошення, — ось до якого висновку прийшла Емма. — Напевне, вона відбуває якесь покарання, накладене на неї Кемпбеллами або нею самою. Тут хтось виявляє великий страх, велику обережність і велику рішучість, їй заборонено бути з Діксонами. І хтось є автором цієї заборони. Але чому ж тоді вона погоджується спілкуватися з Елтонами? А це окрема загадка».

Після того, як вона вголос поділилася своїм здивуванням із тими нечисленними людьми, що знали про її ставлення до місіс Елтон, місіс Вестон придумала для Джейн таке виправдання:

— А чому ми маємо вважати, що їй дуже подобається бувати в домі священика, моя люба Еммо? Просто це краще, ніж весь час сидіти вдома. Її тітка — створіння добросерде, але як постійна компаньйонка, напевне, є надзвичайно набридливою. Перш ніж засуджувати її смак стосовно того, куди вона йде у гості, слід зважити на те, звідки вона йде.

— Ви маєте рацію, місіс Вестон, — емоційно зазначив містер Найтлі, — міс Ферфакс не гірше за будь-кого з нас здатна сформувати правдиве уявлення про місіс Елтон. Якби вона мала змогу обирати, з ким спілкуватися, то вона б не обрала її. Але, — докірливо посміхнувшись Еммі, — від місіс Елтон вона отримує саме ту увагу, котрої не отримує більше ні від кого.

Емму вразила його емоційність; їй також здалося, що місіс Вестон крадькома на неї поглянула. Злегка почервонівши, вона швидко відповіла:

— Увага з боку місіс Елтон, на мою думку, мала б видаватись огидною для міс Ферфакс, а не подобатися їй. Не розумію, що привабливого може бути в запрошеннях місіс Елтон?

— Я не здивуюся, — мовила місіс Вестон, — якщо міс Ферфакс просто змушена це робити, спровокована тим запопадливим завзяттям, із яким її тітка приймає ці люб'язності від місіс Елтон. Скоріш за все бідолашна міс Бейтс зобов'язала до цього свою племінницю і похапливо заохотила її виявляти дружні почуття, сильніші за ті, що підказував би їй здоровий глузд, попри цілком природний потяг до певної різноманітності.

Обом жінкам хотілося знову почути містера Найтлі, тож через якусь мить він мовив:

— Тут слід зважити ще на одну річ — місіс Елтон розмовляє із міс Ферфакс зовсім по-іншому, ніж розповідає про неї. Нам усім відома різниця між займенниками «він» або «вона» і «ти» — прямим звертанням, що ми ним користуємося. Під час особистого спілкування одне з одним усі ми відчуваємо вплив чогось такого, що перебуває поза межами звичної ввічливості, чогось набутого раніше. В особистій розмові ми нікому не висловимо відверто тих неприємних натяків, що могли переповнювати нас лише годину тому, бо відчуваємо різницю між ситуаціями. А ще, окрім впливу цього загального принципу, можете не сумніватися, що місіс Елтон благоговіє перед міс Ферфакс, бо відчуває вищість як її розуму, так і манер, і що сам на сам місіс Елтон ставиться до неї з усією належною повагою. Мабуть, така жінка, як Джейн Ферфакс, ніколи не траплялася місіс Елтон раніше, тож ніяка міра марнославства не завадить їй визнати — принаймні у вчинках, якщо не в думках — свою нікчемність у порівнянні з нею.

— Знаю, що ви дуже високої думки про Джейн Ферфакс, — сказала Емма. Її думками заволодів малий Генрі, а занепокоєння укупі з делікатністю позбавили її впевненості, і вона не знала, що сказати далі.

— Так, — прозвучала відповідь, — напевне, всі знають, якої я про неї високої думки.

— Однак, — швидко почала було Емма з грайливим виглядом, але враз спинилася — ні, все ж, мабуть, було краще дізнатися про найгірше відразу ж — тож вона продовжила так само швидко, — напевне, ви й самі можете не здогадуватися, наскільки високою є ваша думка про неї. Одного дня міра вашої захопленості нею може застукати вас зненацька.

У цей момент містер Найтлі морочився з нижніми застібками своїх товстих шкіряних гамашів, і чи то зусилля, з яким він намагався з'єднати їх, чи то щось інше, змусило його почервоніти, коли він відповів:

— Ага! І ви туди ж! Одначе ви безнадійно спізнилися. Містер Коул натякнув мені про це ще шість тижнів тому.

Він зробив паузу. Емма відчула, як місіс Вестон злегка наступила їй на ногу, і тому не знала, що казати. Через якусь мить він продовжив:

— Можу запевнити вас, цього ніколи не трапиться. Гадаю, що міс Ферфакс не дала б мені згоди, якби я попросив її руки, я ж зі свого боку абсолютно не сумніваюся, що ніколи цього не зроблю.

Емма, зацікавившись, теж наступила на ногу своєї подруги; вона була така задоволена почутим, що вигукнула:

— Ви ж не марнославні, містере Найтлі? Давайте я зроблю їй пропозицію від вашого імені!

Здавалося, він не почув її; він замислився і трохи згодом відповів; у голосі його пролунало незадоволення:

— Так, значить, ви збирались одружити мене із Джейн Ферфакс?

– І зовсім ні. Ви й так мене багато лаяли за влаштування шлюбів, тому я не могла дозволити собі таку вільність із вами. Те, що я тільки-но сказала, не означає нічого. Зазвичай подібні речі мовляться без будь-якого наміру сказати щось серйозне. Боже борони, я не мала ані найменшого бажання, щоб ви одружились із Джейн Ферфакс або з якоюсь іншою Джейн. Були б ви одружені, ви не змогли б отак невимушено приходити й сидіти з нами.

Містер Найтлі знову замислився. І ось яким був результат його глибокодумних міркувань:

— Ні, Еммо, гадаю, що міра моєї захопленості нею ніколи не застукає мене зненацька. Запевняю вас, що в такому плані я про неї зовсім не думав. — А трохи згодом додав: — Джейн Ферфакс — надзвичайно чарівна молода жінка, але навіть вона не є бездоганною. Має одну ваду. Їй бракує тієї відкритості вдачі, яку чоловіки бажають бачити в своїх дружинах.

Емма не могла не зрадіти, зачувши, що у Джейн Ферфакс виявилася хоч якась вада.

— Що ж, — сказала вона, — сподіваюсь, ви швидко втихомирили містера Коула?

— Так, дуже швидко. Він мені натякнув про це, а я відповів йому, що він помиляється; він вибачивсь і більше нічого не питав. Коул не прагне бути розумнішим чи кмітливішим за своїх сусідів.

— У цьому відношенні він такий несхожий на люб'язну місіс Елтон, яка хоче бути і розумнішою, і кмітливішою за цілий світ! Цікаво було б почути, як вона говорить про Коулів, як вона їх називає! Яке ж імення вживає вона для них, аби воно було достатньо фамільярно-вульгарним? Вас іменує «Найтлі». А що ж тоді придумала для містера Коула? Тому мені зовсім не дивно, що Джейн Ферфакс приймає її запрошення і погоджується навідуватися до неї. Місіс Вестон, ваш аргумент мені більше до вподоби. Я скоріше піддамся спокусі втекти від міс Бейтс, ніж повірю в тріумф розуму міс Ферфакс над розумом місіс Елтон. Не віриться в здатність місіс Елтон визнати себе нижчою за неї в думках, словах або вчинках; у здатність стримувати себе поза межами дії її хирлявих правил благопристойності. Я ніяк не повірю в те, що вона не зможе не ображати безперервно свою співрозмовницю похвалою, заохоченням і пропозицією своїх послуг. А також у те, що вона не буде безперервно і в подробицях змальовувати свої грандіозні наміри: від забезпечення пристойного заміжжя до запрошення її взяти участь ув отих захоплюючих виїздах на природу, що мають відбутися в ландо.

— Джейн Ферфакс — людина емоційна, — сказав містер Найтлі. — Я не звинувачую її в бракові емоцій. Наскільки здогадуюсь, вона має сильні почуття і прекрасний характер у розумінні його здатності ці почуття передбачати, заспокоювати або контролювати. Але все ж йому бракує відвертості. Вона стримана, здається, навіть стриманіша, ніж була раніше. Мені ж подобаються натури відкриті. Ні, доки Коул не натякнув мені про мою начебто небайдужість до неї, це ніколи не спадало мені на думку. Так, я дійсно зустрічавсь і розмовляв із Джейн Ферфакс — завжди із захопленням і задоволенням, — але без будь-якої задньої думки.

— Ну що, місіс Вестон, — тріумфально мовила Емма, коли він пішов, — що ви тепер скажете про наміри містера Найтлі одружитись із Джейн Ферфакс?

— Знаєте, люба Еммо, як на мене — то він надто багато думає про те, що її не любить, тож я не здивуюся, коли, врешті-решт, він скінчить тим, що таки полюбить її. Ви мене не переконали.

Розділ 16

Усякий в Гайбері та його околицях, хто хоч раз бував у містера Елтона, поспішав засвідчити йому свою шану з приводу його одруження. На його честь і на честь його дружини влаштовувались обідні та вечірні прийоми; запрошення йшли швидким потоком, і тому в місіс Елтон невдовзі закралася приємна підозра, що їм уже не судилося мати хоча б один незайнятий день.

— Тепер я бачу, до чого воно насправді йде, — сказала вона. — Тепер я бачу, яке мені тут судилося життя! Так можна швидко перетворитися на п'яниць та гуляк! Ми просто в моду ввійшли! Якщо це і є сільське життя, то я не бачу в ньому нічого страшного. Кажу вам, із понеділка до суботи ми не мали жодного вільного дня! Жінка з меншими, ніж у мене, можливостями — і та не мала б тут ніяких проблем.

Вона не пропускала жодного запрошення, всі вони були для неї доречними. Унаслідок сформованих під час її перебування в Баті звичок вечірні прийоми були для неї чимось абсолютно природним, а Кленовий Гай прищепив їй смак до прийомів обідніх. Вона була трохи шокована відсутністю другої вітальні, невдалими тістечками й тим, що в Гайбері на картярських вечорах не подавали морозива. Місіс Бейтс, місіс Перрі, місіс Годдард та інші сильно відстали в плані світського життя, але нічого! Незабаром вона покаже їм, як слід усе облаштовувати. Якось улітку вона обов'язково віддячить за виявлену їм пошану і влаштує один надзвичайно розкішний прийом, під час якого кожен картярський стіл матиме свій окремий канделябр і нерозпечатані колоди карт — усе буде як годиться, а для рознесення закусок і напоїв у належний час і в належному порядку будуть залучені додаткові слуги.

Тим часом Емма теж мусила дати в Гартфілді обід на честь Елтонів. Відставати від інших не личило, бо інакше вона могла би стати об'єктом негідних підозр, і її б визнали спроможною на варті осуду дрібні капості. Отже, як не крути, а прийом обов'язково треба було влаштувати. Після приблизно десятихвилинного Емминого умовляння містеру Вудхаусу, врешті-решт, здалося, що він не має заперечень проти такого обіду; він зробив лише своє звичне застереження, що не хоче сидіти в кінці столу, після чого мали звичну проблему, вирішуючи, хто там сидітиме замість нього.

Зате було мало проблем із вирішенням, кого запрошувати. Крім Елтонів, це мусили бути Вестони і містер Найтлі; а ще там цілком природно і не менш обов'язково мала бути сердешна крихітка Гаррієт — вона би стала восьмою. Але її запрошували з меншою охотою, тому Емма внаслідок багатьох причин була дуже задоволена, коли та попросила дозволити їй відхилити запрошення. Бути в одному з ним товаристві — то було б для неї занадто. Вона ще не зовсім готова бачити його разом зі своєю чарівною та щасливою дружиною — і почуватися при цьому цілком комфортно. Якщо міс Вудхаус не буде заперечувати, то краще вона залишиться вдома. Саме цього і бажала б Емма, якби вважала таке бажання здійсненним. Вона була в захваті від сили духу своєї юної подруги — бо її рішення не йти на прийом і залишитися вдома якраз і свідчило про силу духу; тепер же вона мала змогу запросити саме ту людину, котрій призначалося стати восьмою: Джейн Ферфакс. Із часу своєї останньої розмови з місіс Вестон і містером Найтлі Емма частіше, ніж зазвичай, зазнавала докорів сумління щодо Джейн Ферфакс. Слова містера Найтлі все не виходили в неї з голови. Якось він сказав, що Джейн Ферфакс отримує від місіс Елтон саме ту увагу, котрої не отримує більше ні від кого.

«Саме так воно і є, — розмірковувала Емма, — принаймні стосовно мене, а саме це він і мав на увазі, і саме це — великий для мене сором. Ми — одного з нею віку… я вже давно з нею знайома… слід було ставитися до неї приязніше. Тепер же вона ніколи не ставитиметься до мене з симпатією. Надто довго я її ігнорувала. Але тепер я виявлю їй більшу, ніж раніше, повагу».

На кожне запрошення була отримана схвальна відповідь. Усі були незайняті, і всі були раді прийти. Однак на цьому підготовка до обіду не закінчилася. Виникла одна нещаслива обставина. Двох найстарших дітлахів Джона Найтлі колись запросили провести кілька весняних тижнів у дідуся та тітоньки, тож їхній татусь запропонував сам приїхати з ними до Гартфілда і пробути там цілий день, а якраз на цей день і припадав призначений прийом. Його професійні обов'язки не дозволяли йому перенести цей візит, але і батько і дочка були занепокоєні таким поворотом подій. Містер Вудхаус вважав, що коли на обід збираються восьмеро людей, то це — той максимум, який здатні витримати його нерви, але ж очікувався ще й дев'ятий; тому Емма побоювалася, що цей дев'ятий буде не в захваті від того, що, приїхавши до Гартфілда лише на дві доби, потрапить на обідній прийом.

Еммі вдалося заспокоїти свого батька навіть краще, ніж саму себе, подавши справу таким чином, що хоча містер Найтлі і стане дев'ятим, зайвого шуму від нього буде небагато, бо він завжди здебільшого відмовчувався. Ось для неї ця переміна дійсно буде несприятливою, бо їй доведеться тепер сидіти не напроти його брата, а напроти нього самого, і споглядати його серйозну міну та слухати, як він із явною неохотою розмовляє.

Доля виявилася прихильнішою до містера Вудхауса, ніж до Емми. Джон Найтлі приїхав, але містера Вестона несподівано викликали до міста, і в день, коли мав відбутися обід, він мусив бути у від'їзді. Існувала можливість його повернення надвечір, але до обіду він ніяк не встигав. Містер Вудхаус заспокоївся зовсім; і його умиротворений вигляд, а також прибуття двох хлопчаків, і та філософська незворушність, із якою її зять сприйняв свою гірку долю, усунули основну причину Емминої стурбованості.

Призначений день настав, із належною пунктуальністю прибули гості, і містер Джон Найтлі відразу ж заходився демонструвати, яким люб'язним він може бути. Замість того, щоб потягнути свого брата до вікна, коли всі очікували на обід, він почав розмову з міс Ферфакс. На місіс Елтон, що була настільки елегантною, наскільки їй дозволяли мережива і перлини, він подивився мовчки, бажаючи побачити якраз достатньо, щоб розповісти потім Ізабеллі; але міс Ферфакс була давньою знайомою, дівчиною спокійною і мовчазною, тож із нею він міг поговорити. Зустрів її перед сніданком, повертаючись із прогулянки зі своїми хлопчаками, саме тоді, коли почав накрапати дощ. Щодо цього можна було зробити деякі ввічливі зауваження, тож він почав:

— Сподіваюся, що сьогодні вранці ви не ходили далеко, міс Ферфакс, а то неодмінно промокли б. Ми і то ледве встигли потрапити додому. Сподіваюся, що ви повернулися відразу ж.

— Я лише заходила на пошту, — відповіла вона, — і встигла повернутися додому ще до того, як дощ посилився. Це моє щоденне доручення. Коли я тут буваю, завжди забираю листи. З мого боку це і допомога, і привід не сидіти вдома. Мені корисні прогулянки перед сніданком.

— Так, але, мабуть, не прогулянки під дощем.

— Звичайно, але коли я виходила, дощу зовсім не було.

Містер Джон Найтлі посміхнувся і відповів:

— Тобто ви хочете сказати, що, незважаючи на дощ, вирішили-таки пройтися, бо коли я мав приємність зустріти вас, ви і шести ярдів не відійшли від своїх дверей; а Генрі та Джон на той час уже давно втратили лік краплям дощу. В якийсь період нашого життя пошта криє в собі велику привабливість. Коли ж ви доживете до мого віку, то вам почне здаватися, що листи ніколи не варті того, щоб ходити за ними на пошту під дощем.

Спалахнув слабкий рум'янець і пролунала така відповідь:

— Навряд чи я коли-небудь опинюся в ситуації, схожій на вашу, коли дорогі для мене люди завжди будуть під боком, тому я не можу сподіватися, що буду байдужою до листів тільки через те, що стану старшою.

— Байдужою?! О, ні! Я і гадки не мав, що ви станете байдужою. Листи не мають до байдужості ніякого відношення; часто-густо листи — це справжня біда.

— Ви говорите про листи, в яких ідеться про бізнес; у моїх же листах ідеться про дружбу.

— Мені часто здавалося, що останні є ще гіршими, — пролунала холодна відповідь. — Бізнес, як відомо, інколи може принести гроші, а дружба — майже ніколи.

— Та годі вам, ви, напевне, жартуєте. Я досить добре знаю містера Найтлі й не сумніваюся, що він не гірше за інших знає ціну дружби. Я готова повірити, що листи для вас значать мало, набагато менше, ніж для мене, але справа не в тому, що ви на десять років старші за мене; різниця не у віці, а у становищі. Ви завжди матимете дорогих вам людей поруч із вами, я ж — більше, мабуть, ніколи; і тому, доки я не переживу всі мої уподобання, думаю, що пошта завжди буде спроможна витягувати мене на вулицю й у гіршу, ніж сьогодні, погоду.

— Говорячи про те, що ви змінитеся з часом, із плином років, — сказав Джон Найтлі, — я мав на увазі зміну становища, що її зазвичай приносить із собою час. Вважаю, що до першого неодмінно входить друге. Зазвичай час послаблює прив'язаність до людей, що перебувають за межами щоденного кола спілкування — але не таку зміну я пророкував для вас. Дозвольте мені, міс Ферфакс, як вашому давньому приятелю, сподіватися, що і через десять років ви матимете біля себе стільки ж об'єктів вашої уваги, скільки маю їх я.

Це було сказано по-доброму, без будь-якого бажання підштрикнути. Здавалося, що її люб'язне «дякую» призначалося для того, щоб із усмішкою полишити цю тему, але несподіваний рум'янець, тремтячі губи, сльоза в куточку ока свідчили про те, що за цим крилися серйозні почуття і що Джейн Ферфакс було зовсім не до сміху. Тут її увагою заволодів містер Вудхаус, котрий — відповідно до свого звичаю в подібних випадках — якраз обходив гостей, розсипаючись у компліментах перед дамами; вона була останньою, тож із усією притаманною йому лагідною ввічливістю він мовив:

— Я з жалем дізнався, міс Ферфакс, що ви сьогодні вранці потрапили під дощ. Молоді панночки мусять турбуватися про себе. Молоді панночки — як ніжні квіти. Вони мають турбуватися про власне здоров'я та колір обличчя. Серденько, ви поміняли панчохи?

— Так, сер, я їх поміняла, справді. Дуже вдячна вам за вашу ласкаву турботу про мене.

— Моя люба міс Ферфакс, дівчатам украй необхідно берегтися. Сподіваюсь, що ваші бабуся й тітка в доброму здоров'ї. Вони — мої дуже давні приятельки. Шкода, що здоров'я не дозволяє мені бути кращим сусідом. Ви робите нам сьогодні велику честь, авжеж. Ми з моєю донькою дуже вдячні вам за вашу доброту і надзвичайно раді бачити вас у Гартфілді.

Після такої промови цей добросердий, ввічливий і вже немолодий чоловік зміг присісти, знаючи, що, виявивши кожній красуні свою доброзичливість і налаштувавши її на невимушений лад, він тим самим добре виконав свій обов'язок господаря.

На той час новина про прогулянку під час дощу досягла місіс Елтон, тож вона не забарилася висловити Джейн свої докори.

— Люба моя Джейн, що я чую? Ви ходили до пошти під дощем! Та хіба ж так можна! Як ви могли таке утнути, неслухняна дівчинко? І як же я могла таке прогледіти!

Виявивши терплячість надзвичайну, Джейн запевнила її, що вона не застудилася.

— О, тільки не треба мені цього казати. Ви — противна неслухняна дівчинка і вам байдуже до свого здоров'я. До пошти — під дощем! Оце так! Місіс Вестон, ви коли-небудь чули про щось подібне? Тут нам, безперечно, треба застосувати владу.

— Щодо влади — не знаю, — ласкаво і переконливо мовила місіс Вестон, — а от від поради утриматися не можу. Міс Ферфакс, вам не слід так ризикувати. З вашою схильністю до сильних застуд, вам дійсно необхідно бути надзвичайно обережною, особливо в цю пору року. Я завжди вважала, що весна потребує додаткової обережності. Краще нехай ваші листи почекають годину-дві,