Ге, людина з Моого (fb2)


Настройки текста:



Ота Шафранек ГЕ, ЛЮДИНА З МООГО



Повість




Малював Вадим Ігнатов


Перекладено за виданням:

Ota Šafránek, Jsem Ge, muž z Mooha. Státní nakladatelství dětskě knihy, Praha, 1965.




1  ЗНАЙОМСТВО ЗІ СКЛЯНИМ АВТОМОБІЛЬЧИКОМ, ВІДТАК З ГЕЛЕНКОЮ, ЛАДІСЛАВОМ І МАЛЯРЕМ, ЩО ЗНАЄ НЕБОГРАФІЮ. ЩО Я ЗА ОДИН?


У мене є незвичайний автомобільчик. Нашого виробництва, швидкість — максимум вісімдесят кілометрів на годину. За винятком мотора, буферів та коліс, він весь із прозорого небиткого скла. Скидається на велику електричну лампу, плаває по воді, в разі потреби може навіть трішки стиснутись, а шуму від нього не більше, ніж від лету сови. Надовго кидати його на вулиці я не наважуюсь, бо щоразу довкола збирається стільки гав, що припиняється весь вуличний рух.



Була липнева неділя, щойно звернуло з полудня. Будинки від спеки пашіли, як груби, а бруківка — як розпечена плита. Іти вулицею босоніж було б справжнє геройство. Морозиво витікало із трубочки, перш ніж ви встигали його з'їсти, мед і шоколад можна було хіба пити, масло топилося у вас на очах. А що залізо, як відомо, у спеку розширюється, трамвайні колії, казали, витягувались удовж, — Бачу, — мовив я, — що цей добродій знає небографію.

Маляр усміхнувся, Ладіслав заплескав у долоні. Майже в цей самий мент довкола нас зашумів теплий рясний дощ.

Дівчина замислилася й водила кінчиком коси по обличчю. Те, що вона за хвилю сказала, стосувалося тільки маляра:

— Я ходжу до сьомого класу, як Ладя, але небографії ми ще не вивчали.

— Як то не вивчали? — вигукнув Ладя.

— Може, ти вдома щось і читаєш про зірки, але в школі небографію ми ще не вивчали. І невідомо ще, чи це Моого існує взагалі. — Вона подивилася на Ладіслава й провадила далі: — Мені здається, цю назву ви щойно вигадали. А тобі, Ладю, я раджу не давати, аби з тебе кпили.

— Як тебе звуть? — запитав я..

— Гелена Штроблова.

— Дозволь мені, Геленко, щось тебе запитати. Скажи, хіба не може таке статися, що на Землю прилетить мешканець невідомої планети?

— Якби це сталося, то навряд чи він мав би на ногах ясські кеди, взагалі показував би зовсім інакше і вже напевно не розмовляв би по-чеському.

— Отже, виходить… — озвався Ладіслав і спершу похитав, а тоді кивнув головою.

— Чи вважає хтось із присутніх тут землян інакше? — запитавсь я.

Хвилю панувала тиша. Дощ уже не сіяв, а лив, і крона дерева обернулася на рідке сито.

— Так, я вважаю! — вигукнув маляр. — Шановного прибульця спершу взагалі не було видно. Він зробився невидимим, розумієте? В його світі це, либонь, звичайнісінька річ. Там щось таки вміють і на щось таки здатні, коли послали на таку відстань космічний корабель. Шановний прибулець, іще бувши невидимим, одягся у вбрання з Будинку мод і взувся в ясські кеди. Так воно було, добродію, чи ні?

— Приблизно так, — відмовив я, і Ладіслав підскочив з радощів.

Дівчина посміхнулася мені не вельми прихильно.

— То ви прилетіли самі?

— Сам? Чому сам? Нас прилетіло кількасот, — скільки саме, я не скажу, — невидимих мооган у невидимому кораблі. Ми гуляли серед вас празькими вулицями, заходили до помешкань, їздили трамваєм, тролейбусом і пароплавом, вивчали ваші звичаї й вашу мову. На ніч ми збираємось в одному палаці, доповідаємо, що де з нами приключилося, одержуємо харчі й завдання на завтра. Хто, як оце я, навчився людського поводження й чеської мови, той має право зробитися видимим разом зі своїм мооганським автомобільчиком.

— А оповідати все про себе при зустрічах з людьми він має право?

— Так, за певних обставин має, дівчино.

— Коли йде дощ і хтось вірить його словам, то певно, що так.

Як бачите, Геленка не брала мене серйозно, по суті, вона глузувала з мене. Я не хотів псувати їй розваги й тому тільки промовив: «Глембуядо лемпентен», що мало означати вельми дотепну відповідь, певна річ, мовою мооган.

Ладіслав присів навпочіпки під деревом і з надією дивився на мене.

— Так воно чи опак, — сказав добряга-маляр, — але коли я подумаю, що довкола аж кишать невидимки, що вони сидять зі мною за одним столом і слухають кожне моє слово, що я не сам, навіть коли малюю, мене всипає морозом.

— Це ж сон рябої кобили, — заспокоїла його дівчина.



— Будь ласка, — мовив я, але таким тоном, аби кожен зрозумів, що я поступаюся лише з чемності.

Геленка попросила, щоб ми вже облишили про це.

— Будь ласка, — повторив я.

Потім довго панувала мовчанка.

Ладіславові впали на голову дві важкі краплі.

— Злива, — зазначив він і, затуливши обома руками чолопок голови, не зміг прикрити рота, коли почав позіхати. Хотів би я знати, недотепо, про що ми тепер говоритимемо, — наскіпався він зненацька на Гелену. — Ти завше все псуєш.

Довелося зробити йому зауваження, щоб він нікому не докоряв, а тим паче дамі.

— Геленка неодмінно нам щось запропонує, — мовив я й посміхнувся Геленці точнісінько так, як недавно вона мені.

Вона випросталася й закинула косу за плечі.

— Говоріть про що хочете.

— Порадь нам, будь така ласкава.

— Ну, скажімо… як почуваються дерева в дощ.

— Охо-хо, — зітхнув Ладіслав.


2 ЯК ПОЧУВАЮТЬСЯ ДЕРЕВА В ДОЩ


— Між іншим, мене це дуже цікавить, — мовив маляр, — як почуваються дерева в дощ. Геленко, ти дерево, й на тебе йде дощ. Кажи.

Геленка зашарілася, прикусила зубами кінчик коси, потому тихо запитала:

— А чи давно вже я тут стою?

— Якщо ти ось цей каштан, то добрих сто п'ятдесят літ, — відказав маляр.

— То я вже досхочу напилася дощів, мигичок і злив. Коли сунуть хмари, я стежу за небом. Доглядати стільки гілок, галузочок і листячка, навесні цвіту, а потім каштанів не так легко. Щоб не вдарив грім, щоб не вперіщив град, щоб не налетіла буря. Люди можуть сховатися під дерево, а дерево не має куди сховатись. Людям часто байдужки, яка погода, а дерево терпить від усього. І коли збираються хмари, дерево ніколи не відає, що на нього чекає. Потім починає накрапати, і якщо це тільки дощ — на один клопіт менше, красненько дякую тобі, небо, дощ дуже солоденький, тільки аби був рясніший, і більше нічого мені не треба.

Нам почало капати за шию з листя каштана, й від цього нам зовсім не було «солоденько», але на догоду Геленці ми раділи, що йде дощ, що йде тільки дощ, а не град. Ми з малярем похвалили її за фантазію і проречистість. Надто маляр виявляв своє вдоволення, що теперішні діти не ростуть затурканими. Коли б ми, мовляв, знали його, маляра, хлоп'ям, то він не озвався б і словом.

Геленка дивилася понад Шарецькою долиною на горби, де курився дощ, і чекала, поки ми скінчимо. А тоді сказала:

— Люди ходять повз дерева так, наче то звичайнісінькі стовпи.

— Все дерева, дерева, — буркнув Ладіслав. — Хай вона вже дасть нам спокій з тими деревима.

Довелося знов зауважити Ладіславові за його нечемну поведінку, а також за ті «деревима», а Геленку ми попросили докінчити свою думку.

— Я не кажу нічого особливого. Я лиш уявляю собі, що на деяких планетах, приміром, на Плеяді, люди подібні до дерев.


3 ГЕЛЕНКА ЗАТИКАЄ СОБІ ВУХА. ДІТИ, ЩО ОПІКУЮТЬСЯ ОДНЕ ОДНИМ. ЗАПРОШЕННЯ НА ЧАЙ


Я пояснив Геленці, що на Моого ми виглядаємо достеменно, як земляни. Коли не вірить, нехай зробить таку ласку й подивиться на мене.

Тільки-но я заговорив про це, як Геленка обернулася до маляра й зацікавлено почала розпитувати про його дитинство. Ми якусь хвилю говорили разом, аж поки Ладіславові увірвався терпець: він підскочив і гарикнув, щоб це дівчисько йшло собі куди-небудь, хоча б за дерево, й дало нам нарешті спокій. Ображена Геленка замовкла, а йому лиш цього й треба було. Як тільки запала тиша, він попрохав мене, щоб я не дозволяв перебивати себе й далі оповідав про планету Моого.

— Не знаю, що тобі оповісти, — мовив я й погладив Ладіслава по мокрій голові. — Моого надзвичай схоже на земну кулю. Тільки воно значно більше й старше. І холоне наше сонце. Тому ми подалися шукати планету, де б нам добре велося.

Геленка затулила собі долонями вуха, але, очевидячки, марно.

Тоді вона тріпнулася й побігла під дощ.

— Приведи її назад, — звелів я Ладіславові.

— Нехай біжить, кажіть далі, — своєю чергою звелів він мені.

Та наш маляр мав добре серце й не міг дозволити, щоб дівчина бігла під зливою. (Я, коли б навіть і мав таке серце, як він, то навряд чи зміг би тут чимось зарадити).

Обоє на мить щезли нам з очей. Дощ нагадував плетені штори, що хитаються на протягу.

Не знаю, як маляреві вдалося умовити Геленку, — у нього довго нічого не виходило, — але він її таки умовив. Коли вони обоє вернулися до нас, по обличчю їм патьоками стікала вода. Геленка сперлася на дерево й заходилася виливати з черевичків воду.

— Оповідайте, — підганяв Ладіслав.

— Якщо цей добродій не кине верзти нісенітниці, — мовила Геленка, — я втечу знов.

— Але ж, Геленко, — спокійно мовив маляр, — це ж бо тільки гра. Точнісінько, як ти вдавала з себе Дерево, цей добродій хоче зіграти людину з Моого. Що тут такого? Ходімо послухаємо й побачимо, як воно в нього вийде.

— Еге ж, еге ж! — високо підстрибуючи, галасував Ладіслав.

— А я не хочу, — відказала Геленка. — Я не можу цього слухати. Ліпше оповідайте про своє дитинство.

— Ні, про Моого! — кричав Ладіслав.

Треба було покласти край цьому гармидеру. Маляреві спало на думку перевести мову на зовсім інше. Він запитав дітей, чому вони проводять свої канікули у Празі.

— До табору ми поїдемо аж наприкінці липня, — відказала Геленка.

— А до того часу я ніяк не здихаюсь її, — поскарживсь Ладіслав.

— Ти опікаєш Геленку?

— Ми опікаємо одно одне, — мовила Геленка. — Його тато з моєю мамою поїхали до Брна, у холоднику лишили нам їсти й пити, а також гроші, і ми піклуємось одне про одного. Ми майже як брат і сестра.

— Але ми не любимося, — додав Ладіслав. — Тато і її мама, може, й поберуться, але я з нею мешкати в одній квартирі не хочу.

— А тебе про це хтось питав? — озвалася дівчина й окинула Ладіслава зневажливим поглядом.

Шурхіт дощу довкола поволі вмовкав, і ми раптом почули незвичний звук, схожий на прискорене цокання годинника. Це Геленці цокотіли з холоду зуби. Маляр звернув мою увагу на те, що вона змокла до рубчика. Він також сказав, що тепер, коли йому до спини прилипла мокра сорочка, під каштаном уже не так затишно, як перше.

Дощ ущух, але тепліше все одно не стало, темні хмари далі пливли у нас над головою, і мені навіть здавалося, що я чую їхній свист. Час було щось придумати.

— Вам обом не завадило б напитися гарячого чаю, — сказав я.

— Коли ваша ласка! — вигукнув маляр. — Я запрошую вас на чай до своєї робітні.


4 ПЕРЕД ДОЩЕМ. НЕЙМОВІРНЕ ЩАСТЯ


Я люблю запрошення і всі ті слова чемності, що ними навзаєм обмінюються господар і гість. Мені було б дуже приємно, якби маляр замість звичайного: «Я запрошую вас» сказав хоча б: «Маю за честь запросити вас» або щось подібне.

Та я все ж таки зразу відповів йому:

— Сісти до вашого столу буде для мене велика радість, добродію. Тільки прошу вас: не йдіть додому пішки. Мій автомобільчик заведеться вмент і помчить без ніякого дренькоту й шуму, коли ви зробите йому таку ласку й на хвильку сядете в нього.

— Ви навіть не здогадуєтесь, як мені на руку ваша пропозиція, добродію, — мовив маляр. — Трамваєм ми б їхали півгодини, а пішки дісталися б до нас аж за смерку. Я тільки боюся, що їзда у вашому елегантному автомобільчику буде для нас корисніша за підвечірок у моїй робітні й що ми спершу з'їмо солодке, а потім гірке, або, як кажуть, спершу ліпше, а тоді гірше. Але ж ми не можемо спершу напитися чаю і тільки тоді їхати на чай. Отож я охоче сяду в вашого автомобільчика і дуже шкодуватиму, якщо Геленка або Ладіслав вирішать іти пішки.

Діти затамували віддих. Невже до них прийшло неймовірне щастя?

Ще зовсім недавно ішли вони безлюдною спекотною вулицею, дерева сиві од пиляви, собаки позіхають, коти дрімають, а на вікнах у друзів спущені штори. Ладіслав підкидав носаком камінці, Геленка махала перед собою косою, ніби віялом. І жодне не знало, куди їм іти й що чинити.

— Треба було взяти книжку, — сказав Ладіслав, — тепер я був би собі любісінько читав.

— Тобі не можна, — мовила Геленка.

— Що не можна?

— Що не можна, що не можна, що не можна, псувати зір не можна. Тато дозволив тобі читати щонайбільше годину в день. З ранку до вечора не вилазив з тих книжок, тож тепер маєш.

Так сердешний Ладіслав та його сувора поводарка дійшли аж до каштана. І коли зіпсувалася погода, вони щиро зраділи. Ладіслав волів, щоб налетів смерч, буря з кульовою блискавкою або ще щось, принаймні щоб ушкварила добряча злива. Він дивився на ясно-жовті, крижано-білі й чорно-сірі хмари, витріщав на них свої короткозорі очі, як на сцену, де скоро почнеться вистава. Із цих хмар щонайбільше вдарить злива, цікавішої пригоди йому сьогодні вже не дочекатися. Хіба це розвага для семикласника!

Зненацька з-за дощової завіси тихо виплив мій небачений повіз. Ми були для нього чарівне видиво — скляний автомобільчик і я.

Що було далі, ви вже знаєте.

Для радості Ладіславові не треба було більше нічого, крім того, що він бачив і чув. Коли ми з малярем запросили його на підвечірок, він не вагаючись погодився, але минуло ще кілька секунд, поки він утямив, що поїде з нами в небесному автомобільчику.

Його пухкі губки розтулилися, очі заблищали з захоплення. На радощах він хотів перекинутись. Упав навколішки й плеснув руками по вогкій землі. А тоді заревів. Нехай ніхто не гнівається на нього, що перекид йому не вдався. Перегодя я довідавсь, що Ладіслав не такий здоровий, щоб ходити на фізкультуру і займатися спортом. Не може ж кожен бути удатний до всього, і Ладіслав — тільки опецькуватий учений.

Геленка прийняла наше запрошення, як гоже дамі, — ледь уклонилася й мовила: «Будь ласка». І спустила темні вії, щоб ми не бачили, як вона невимовно зраділа. Мимохіть усміхнулася, закусивши спідню губу.

В автомобільчику Ладіслав сидів обік мене. Йому не хотілося провадити жодних розмов, бо вони псували б йому радість від їзди. Я ж, навпаки, в авто охоче гуторю. Мені до мислі попутник, який коли вже він не балакучий, то принаймні співає.

Нас чекав шлях через усю Прагу. Маляр почав оповідати про своє дитинство. Я не хочу позбавляти вас бодай одного слова з його оповіді. Подібну історію не так часто можна почути.


5 ЯК МАЛЯР ВИТІШИВ СПЕРШУ СЕБЕ, А ПОТІМ КАРОЛІНУ. ЧОМУ БАТЬКИ НЕ БЕРУТЬ ВЗІРЕЦЬ ІЗ ДІТЕЙ?


— Я, коли мені пішов дев'ятий рік, — почав маляр, — був уже батьком дворічної Кароліни.

Ми всі зареготали. Навіть Ладіслав і той перестав стежити за кермом, спідометром та дорогою, що бігла нам навстріч. Сміючись, він обернувся до маляра й закричав:

— Ну ні, цього я ще не зажив. Вам у сім років народилося дитя? Щось не йметься віри. Як це?

— Щоб ти здивувався ще дужче, — мовив маляр, — я скажу тобі, що я став і його матір'ю. Але тоді, коли народилася Кароліна, я був лише її братом.

Радше розповім усе по черзі, бо ви нічого не зрозумієте.

Мої батьки були не багаті й не бідні, не робітники й не урядники, не рільники й не крамарі. Мати була приборкувачка хижих звірів, а батько — художник-моменталіст. Обоє, звісно, виступали в цирку. Про матір казали, що вона — найчарівніша приборкувачка на світі. Була вона висока, поставна, з великими золотавими очима. Леви боялися її позору. Їй не треба було гамувати їх батогом чи залізним прутом — вона веліла їм очима. Чи бачили ви коли-небудь номер із дикими звірами? Тунелем із залізних грат спершу вибігають звірі, відтак з'являється приборкувач. Мати виїздила на першому левові й читала газету. Гучні оплески, завше грім оплесків. Вона зіскакувала долі, й леви бігли до своїх табуретів,

Мати зодягалася, як для їзди верхи — чоботи, рейтузи, циліндр. Коли леви всідалися кружкома, мати кидала циліндр на голову Диктаторові, — то був наш найстарший і найкращий лев. Диктатор зводився на задні лапи, і циліндр надавав йому доволі кумедного вигляду, — точнісінько тобі старий дипломат. Наприкінці одного виступу мати демонструвала найсміливіший трюк. Світова сенсація, кажуть, ще ніхто не втяв такого ні до неї, ні потому. Грала музика, і мати йшла з Антоніо у танок. Антоніо був неспокійний лев, весь час ошкірювавсь, ревів і махав лапою. Саме до цього навіженця мати нарешті підійшла вклонитися, він зіскочив з табурета, поклав їй на плечі свої лаписька, і вони зробили кілька па.

Високо над манежем музики грали їм фокстрот. Зненацька диригент упустив аркуш з нотами. Аркуш покружляв у повітрі й крізь грати прослизнув на манеж. Танцюючи з мамою фокстрот, Антоніо ще ніколи не бачив летючого паперу. Для нього це була летюча небезпека. Отож досить йому було злегка шарпнутись — і його партнерка лежала долі.



Він не тільки звалив її, а з переляку вп'явся пазуром мамі в плече. Хижаки занюхали кров.

У такі хвилини всіх приборкувачів обнімає жах. Леви забувають про добру поведінку, коли їхній повелитель лежить долі. А коли з нього ще й тече кров, вони вбачають у ньому вже не свого володаря, а здобич.

Антоніо подавсь назад, присів для стрибка; решта левів, у тім числі й добряга Диктатор, позіскакували з табуретів. Заціпеніла публіка підвелася з місць і затамувала віддих, музики перестали грати.

Одна тільки мама знала, як тут собі зарадити. Вона підвелася й, швидко рушивши до Антоніо, наблизилася до нього настільки, що йому вже не було чого й думати, аби плигнути на неї. Вона дивилася йому в вічі, а він скавулів і рачкував назад. З її очей звір зрозумів, що йому робити, і, слухаючись наказу, повернувся на табурет. Решта хижаків іще ревли, але не наважувалися на якийсь вибрик, коли їхній герой уже нищечком сидів на табуреті. Чули кров, але не насмілювалися, а це вже щось-таки та важить. Мама повела на них очима. Вони так кумедно метнулися до своїх місць, що мати не втрималася й засміялась.

Люди не тямилися з захвату.

Шкода, що я не успадкував від мами її золотаві очі. То були прекрасні й страшні очі. Я вмів читати в них накази так само, як леви, і так само не наважувався виявити їй непослух.

Батько нагадував мені Антоніо — йому весь час хотілося бунтувати. Мати гляне на нього, але батько пускається в крик, свариться з її золотавими очима, а потім все одно здається.

Горопасі доводилося нелегко. Вдома він був лев, що марно реве, на манежі міг хоч надсістися, але винагородою йому були хіба звичайні оплески.

Зодягався батько, як блазень, але куди до нього і було пересічним цирковим блазням. Ви не встигали навіть побачити, як швидко й спритно намалював він сільський двір, песика біля буди, індика, порося, курей. Курям вродлива дівчина посипає зерно. Батько ледь відступав — і ви раптом чули дівочий голосок: «Ціп-ціп-ціп». Кури кудкудакали, порося рохкало, індик герготів.

Це все робив батько, розумієте? Він умів імітувати будь-який звук і голос і при цьому навіть вусом не вів. Удавав, ніби не вірить своїм вухам, що на подвір'ї зчинивсь такий гомін. Потім починав радіти: «Таж воно живе!» І сміявся, перекидаючись на радощах. А тоді звертався до намальованої дівчини, вона відказувала йому, обоє обмінювалися якимись смішними жартами, а пес весь час гавкав. Батько підходив, щоб погладити його, але пес гарчав. Тоді батько давав йому грудочку цукру, пес угамовувався й дозволяв погладити себе.

Я знаю напам'ять усе, що татко казав дівчині, що псові, весь його номер знаю напам'ять, бо він щовечора робив одне й те саме.

Глядачі під час його номера лущили арахіс і лизали вершкове морозиво. Ніколи не підводилися з місць, не ціпеніли з жаху, не ревли з захвату. Щоб дужче розпалити їх, батько безнастанно перекидався, стрибав, робив стійки, викидав усілякі коники, вигукував дотепи. Він боявсь, що вони дивитимуться кудись-інде, якщо не приковувати до себе їхню увагу. Наприкінці його номера на манеж вибігали білі коні. Публіка плескала в долоні, і батько не знав, кому адресовані ці оплески. Я й досі пам'ятаю, який смутний і стомлений був він по виставі.

Як бачите, я народився в досить дивній родині. Матуся була окрасою цирку, тато сподівався, що теж досягне слави. Вони любили одне одного, але ні в чому не могли дійти згоди. Матуся наказувала золотавими очима, татко кричав, відступав. Любилися, це безперечно. Тільки в цирку обоє були щасливіші, ніж удома.

Тож хіба могли вони радіти, коли я прийшов на світ? Я їм у всьому стояв тільки на заваді.

Перш за все я навчився рачкувати й відвідувати сусідів. Рачки здирався на приступки возів і вимагав лише марницю: щоб мені подули на забите коліно, потримали на руках, умили ротик і щоб не кричали. Головне, щоб не кричали.

У три роки я вже знав, що в якій халабуді варять, де дитині пришиють гудзика, а де мають час щось розповісти.

Так я тішив сам себе, аж поки не пішов до школи.

Знайшлася Кароліна, і матері з батьком це знов було не до речі. На щастя, тоді вже був я. Спершу я помилявся. Це правда, що дівчинка бавилася й сміялася, коли їй минуло всього два тижні. Але я давав їй страшно багато молока, аби вона швидко повніла. Дитина, звісна річ, заслабла. Допіру пан лікар зробив із мене належну матір. Погодувавши Кароліну, я зважував її, тер моркву, фрукти, вивозив у візочку на свіже повітря, увечері купав, робив присипання, клав люлечки, вставав уночі до неї, переповивав, одне слово, робив усе, що мусить робити мати перший рік, ви це, либонь, добре знаєте й самі.

У школі я вчився дуже погано, бо мав багато клопоту з дитиною. Я боявся, щоб вона не проковтнула шпильку, не випала з візочка, і ціпенів зі страху, аби наші її не скривдили.

Як тільки їй вийшов рочок, вона вилазила рачки на чужі східці й шукала собі компанії. Опівдні рачкувала аж на самий край луки й чекала, коли я йтиму зі школи. Там я завше знаходив її замурзану, голодну, заплакану, й не знаю, що було б із нею, якби мене коли-небудь залишили по уроках.

Дівчинка росла й виходила мені навстріч аж до гостинця. Я садовив її собі на плечі, й ми бігли до нашого воза на обід. Я твердо поклав забезпечити Кароліну всім, що мають інші діти.

Розповім вам, як ми гуляли в доброї родини. «Каролінко, я твоя мама. Ти сьогодні слухалася?» — «Я наділа собі на голову нічний горщик і була пан король». — «І ти королював, пане королю?» — «Так, я королював, але мене побачила матуся. І надавала ляпанців. Я плакала, і тоді вона ще підсипала, щоб мала чого плакати». — «Ні, пане королю, я матуся. Ти королював, я зустріла тебе: «Моє шануваннячко, пане королю, у вас на голові коштовна корона». — «Але вона мене відлупцювала». — «Ну що ти, то був просто жарт. Ту корону ми зняли й поклали між скарби. На будень сплели собі іншу, з кульбаби. Вона була гарна й пахуча, пане королю».

Або я був її татко, і, коли купував їй чудові подаруночки — ослика з візочком, швацьку машину, лампу, телефон, ніщо на світі не могло мене роздратувати.

Або я був тато, Кароліна мама, і ми говорили про всяку всячину.

«Що ти кажеш, мамо, ми дуже раді». — «Ой, тату, ми такі раді!» — «Ходи, мамо, прогуляємося по небу». — «Діти, ми йдемо з татом на прохідку по небу. Тихенько, тихенько. І не здумайте котре наступити на хмарку, бо вона забруднить вас. Співайте, діти. Ми гарні дітки, ми йдемо по небу. Ми гарний татко і дуже гарна мама, і ми такі раді, такі раді».

Ми з Кароліною ніколи не нудьгували. Я був щасливий навіть тоді, коли тільки згадував про неї у школі. І не було такої хвилини, щоб я не потерпав за неї.

Не знаю, чому наші батьки не брали з нас взірець. У цьому ж нічого не було б поганого. Діти завше трішечки кращі за своїх батьків. Вони не взяли з нас взірця й одного дня розлучилися. Матуся пішла до іншого цирку, взяла з собою шість левів, але нас не взяла. Наша щаслива родина, себто Кароліна і я, ще зоставалася вкупі. Та небавом матуся передумала й вернулася по Кароліну. Забрала її пополудні, коли я був у школі.

Геленко, ти хотіла, щоб я оповів тобі про своє дитинство. Вибач, що це була розповідь про те, як я став батьком і матір'ю. Бо, власне, в мене більш не було чого тобі оповідати.

Маляр замовк. Ми в'їжджали у вулицю, де будиночки потопали в садках і вздовж хідників росла кульбаба.


6 ПІДВЕЧІРОК ДЛЯ ВЕЛЬМИ МИЛИХ ГОСТЕЙ. ДИВОВИЖНИЙ ПОРТРЕТ. ЛАДІСЛАВ ВИЯВЛЯЄ ВВІЧЛИВІСТЬ


Ладіслав рвучко обернувся назад.

— І це все? — запитав він.

— Вже кінець? — запитала Геленка.

Мені видно було її в дзеркальце. Під густими віями в неї блищало, наче в очі їй нападало дощу.

— Кінець нашій подорожі, — мовив маляр. — У цьому домику моя робітня, і тут я мешкаю. Якщо ви, добродію, не хочете лишати авто на вулиці, я відчиню ворота і можете заїхати аж у садок.

Ми спинилися на краю буйного морогу.

В саду росли сливи, яблуні, горіхи й кущі троянд. Між деревами не було стежечок, скрізь зеленіла трава.

Перш ніж вийти з автомобільчика, я вирішив узяти в кишеню ліхтарик, і Робітня займала велику кімнату, відокремлену від саду скляною стіною. Посеред робітні на мольберті стояв портрет вродливої синьоокої дівчини, що ледь усміхалася. Здавалось, вона нахилилася з полотна, щоб ліпше чути, про що тут балакають. Я подумав, що така дівчина завше розуміла б тебе, навіть якби й справді погано чула. У мене було таке враження, ніби я вже десь її бачив. Кортіло запитати маляра, хто вона, але не хотілося видатись йому настирою, отож я тільки похвалив витонченість малюнка.

Ладіслава й Гелену зацікавила обстанова одного з кутків робітні. Там стояв маленький столик з низенькими стільцями, шкільна дошка, кольорова крейда, ще один столик з дитячими книжками й журналами, півень-гойдалка, невеличкий друкарський верстат.

— Ви маєте дітей? — поцікавився Ладіслав.

— Їх мають усі люди, — відповів маляр. — Або, точніше, кожна дитина завше також трохи твоя. Ніколи не знаєш, — додав він, — коли відчиняться двері й до тебе в гості прийдуть діти.

Ми переконалися, що він завше радий таким гостям. Приніс нам тарілку сушених фіг і фініків і побіг до кухні готувати підвечірок.

— Як ви гадаєте, він мешкає тут сам? — пошепки запитав мене Ладіслав.

— У передпокої висить солом'яний дамський капелюшок, — сказала Геленка.

— Бачу, без тебе ніде вода не освятиться, — мовив Ладіслав.

Я пояснив йому, що Геленка теж має право взяти участь у нашій розмові, тим паче, що вона кмітливіша за нас обох. Ми капелюшка не завважили, а він напевно-таки висить у передпокої, а це означає, що в домі є дама.

Ладіслав заперечував, що якби тут була дама, вона сама зготувала б нам підвечірок. Ми переконали його, що в нього застарілі погляди, і Геленка за це сьогодні вперше усміхнулася мені.

— Як ви гадаєте, чи буде він іще оповідати? — раптом запитала вона.

— Хто? Про що?

— Наш маляр про себе й свою сестричку.

— Може, він більше її не бачив. Отож, може, йому не треба про це й згадувати. Ви звернули увагу, що йому вже не хотілося оповідати далі? Либонь, дуже щасливо ця історія не скінчилася.

— Либонь, — зітхнула Геленка.

— В такому разі, — вигукнув Ладіслав, напхавши рота фініками, — не треба йому про це навіть згадувати! З нашого боку це було б нетактовно. Ліпше гуляймо в мооганина.

В захваті він аж підвівся зі стільця й грюкнув кулаком по столу.

— Бувши тобою, Ладіславе, я б не тішився так із того, що вам приніс мешканець Моого, — озвався я.

— Ха-ха! — палко вигукнув Ладіслав. — Я аж тремчу зі страху. Ану-ну, цікаво, що ж він приніс?

— Чого репетуєш? — осадила його Гелена. — Закричиш іще раз, і пан маляр візьме тебе за шкірку та викине надвір. — Вона впала в гнів і розчервонілася. — Хулігана такого, — додала.

Не знаю, навіщо вона додала слово «такого». Ладіслава це діткнуло й без «такого», голова його обернулася на вогненну кулю. Обоє стояли очі-на-очі, обоє спаленілі, коли ввійшов маляр з тацею, на якій бряжчали тарілки, миски, чашки, кавник.

Ладіслав зрозумів, що поводився б як справжній нечема, коли б якраз цю хвилину мстився за свою образу.

Нас пригостили чаєм, молоком, полуницями, рогаликами, маслом, медом, соложениками, стиглими черешнями, шоколадом.

— Це ваш нормальний підвечірок? — поцікавився Ладіслав.

— Це підвечірок для вельми милих гостей, — усміхнувся маляр.

— Як по-мооганському називається підвечірок? — звернувся Ладіслав до мене.

— Ми, моогани, їмо тільки раз на день і називаємо це кланкдаве.

Геленка сиділа навпроти мене. Я завважив, що іноді вона дивиться то на маляреве обличчя, то на обличчя дівчини з портрета. Але вона робила це тільки мимохідь. Головне її заняття було накладати собі чайною ложечкою полуниці. Коло полуниць вона заходилася насамперед, хоч і знала, що Ладіслав тим часом із'їсть більшу частину решти ласощів. Дівчина була йому вдячна, що він не допався відразу до полуниць.

Спостерігши, що Гелені припали до смаку полуниці, маляр вирішив принести до них вершків і квапливо вийшов до кухні.

— Бачите, який він засмучений? — звернулася до мене Геленка.

— Бо ти не зоставила йому жодної полуниці, — сказав Ладіслав. — Ти що, перший раз у гостині?

Геленка вдала, що не почула.

— Йому дуже смутно. Погляньте: адже ж правда, що ця дівчина подібна до нього? Я гадаю, що це вона.

— Вона? Хто вона?

— Його сестра.

— Вони таки трішки подібні між собою; Можливо. А втім, ні.

— Я б дуже хотіла, щоб він доповів цю історію до кінця. Може, він сам хоче її доповісти. Може, чекає, коли ми його попросимо.

— Гаразд. Але це треба зробити обережно, чемно й тільки тоді, коли трапиться нагода, розумієте, діти?

Тільки-но маляр зайшов до вітальні, ми відразу ж змовкли. Він стурбовано запитав, чи нам не нудно.

— Ну що ви, — відповів Ладіслав. — Ми щойно пообіцяли собі, що витягнемо це з вас до кінця.

Нас із Геленкою наче громом ударило. Ладіслав побачив, що сказав це не дуже обережно й нечемно. Але він зніяковів лише на мить, а тоді напустився на нас:

— Не розумію, що ви за люди — все вам у мені щось та не до вподоби.

Ліпшої нагоди чекати я вже не міг, тож сказав:

— Якщо вже Ладіслав почав так відверто, то будемо всі одверті з цієї хвилини. Скажу вам правду: ваша оповідь про своє дитинство так нам сподобалася, що ми залюбки послухали б її продовження. Але якщо вам приємніше говорити про щось інше, то ми негайно змінимо програму. А ще я хочу вам сказати під секретом, що такі смачні соложеники я ще не їв ані на Землі, ані на Моого.

Слухаючи мене, маляр підійшов до скляної стіни, спинився і, стоячи до нас спиною, дививсь кудись у далечінь. За деревами видніли далекі горби по той бік Влтави й величезний клапоть неба.

Поміж хмарами вже сяяли сині дороги. Може, ними в споминах зараз походжав маляр зі своєю сестрою.

Нараз він обернувся й мовив:

— Гаразд, я доповім вам цю історію.

Геленка. глянула на мене й усміхнулася.


7 У ПРАЗІ ЩЕЗЛО НЕМОВЛЯ.  КОМУ Й НАВІЩО ВОНО ЗНАДОБИЛОСЯ


Було це п'ятнадцять літ тому. Був кінець березня, щодня світило сонце. Повітря ще пахло снігом, сяяли вимиті вікна, виблискував нікель дитячих візочків.

На вулиці люди підставляли сонцю обличчя, щоб засмагнути. Всі сьогодні були трохи щасливіші, ніж учора. Тільки одну матір спостигло тяжке горе. Вона пішла на віноградський[1] критий ринок, а візочок з дитиною лишила на пішоході; повернулася, а, візочка нема. Цілий ринок почав шукати дитину, продавці й ті шукали, розпитували, а потім викликали міліцію. Мати з розпуки не могла вже й плакати. Довкола неї метушилися люди, шукали в поближніх парках і будинках. А вона заціпеніло стояла на пішоході. І раптом чує сміх своєї дитини. Обертається, а візочок стоїть коло неї.

Назавтра так само щезло дитя з-під крамниці на Англійському проспекті й так само повернулося туди. Потім це повторилося перед аптекою у Вршовіце,[2] на набережній біля Жофіна.

Матері боялися вже й на хвильку кидати дітей без догляду. Але біля Жофіна за візочком пильнувала жінка. Вона сиділа на лаві й читала книжку; раптом підводить очі, дивиться, а візочка нема.

Кожна мати тремтіла зі страху, що з нею теж може таке статися, хоч і чула, що злодій має звичку повертати вкрадених дітей. Що, коли саме її дитя він не поверне? Біля Жофіна зібралися сотні людей, утішали матір і чекали на злодія. Зненацька хтось крикнув, кажуть, якийсь хлопець, що за сто кроків од них стоїть візочок і в ньому плаче дитя.

Ладіслав не втримався й зауважив, що це був цілком добрий злодій.

— Облиш, — смикнула плечем Гелена, — цілком добрий злодій. Ти знаєш, як воно матері, коли в неї вкрадуть дитину? Я не знаю, якби це в мене хто вкрав, я б його, певно, роздерла.

Маляр поважно глянув на неї й кивнув головою.

— Так, як Геленка, думала кожна мати. Того злодія теж трохи не розідрали.

— Хто його спіймав?

— Юрба розгніваних людей. Злодієм виявився десятилітній хлопчак. Перед ним ураз виросла стіна обурених батьків. Кожен будь-що хотів відучити його красти дітей.

Ладіслав уявив собі юрму розгніваних батьків і здригнувся.

— Чому він це робив, скажіть, на бога? Я б на його місці не крав, а коли б уже крав, то не дітей. Навіщо красти дітей?

— Бачиш, Ладіславе, йому подобалося бути старшим братом. У нього не було іншого приятеля, крім своєї маленької сестрички. Потому він зостався сам, і йому здалося, що то були найщасливіші хвилини його життя, коливін дбав про ту крихітку. І ще йому здалося, що він помре з туги. Він украв чуже дитя, побавив, погицав на руках, потримав у себе дві години, а тоді віддав назад. Хлопець був убгав собі в голову, що він — старший брат усіх дітей. І, по суті, це зосталося в нього й по сей день. Хоч він уже давно не краде дітей. Ми всі здогадалися, хто був той злодюжка. Нам кортіло запитати, чи зустрілися вони ще коли-небудь, він і сестра, але навіть Ладіслав проковтнув це запитання. Щоб не припиняти розмови, він наскіпався на Гелену: — Ну й злюка ж ти. Виходить, ти розідрала б пана маляра. Ти це сказала, сказала! –

І вдався до нас, аби ми потвердили, що вона справді так сказала.

— Але ж я не знала, навіщо йому ці діти. Маляр поклав долоню на її ясне волосся й погладив його.


8 МИ РАДІЄМО КАРОЛІНИНІЙ З'ЯВІ. В ЩО ОБЕРНУЛАСЯ НАША РАДІСТЬ. ВІДПОЧИВАЄМО НА МАТРАЦАХ. ЛАДІСЛАВОВА ТАЄМНИЦЯ


— Йозіфку! — покликав хтось у передпокої спокійним і ніжним дівочим голосом.

— Перепрошую, — мовив маляр і хутенько вибіг з кімнати.

Не встигли ми й отямитись, як він уже вертався з дамою, котру ми одразу ж упізнали на портреті.

— Кароліна! — повідомив маляр. Геленка глипнула на мене: «А я що казала?»

Потому маляр відрекомендував нас одне одному. Він забув моє мооганське ймення, що я його назвав під деревом. Ладіслав підбіг до нього на допомогу:

— Добродій Ге Гуа. — В нього була чудова пам'ять.

Коли Кароліна трохи здивувалася, зачувши таке ймення, він пояснив їй, що я — людина з планети Моого.

Вона відразу ж перестала дивуватися й потисла мені руку.

Їй, певне, було вже за двадцять, але вона ще не перестала бути дитиною, найпаче коли чогось раділа. Нині вона не тямилася з радості, що до них завітали гості. Зібрала порожні тарілки й вибігла до кухні.

Ми тим часом сиділи за столиком, мовчали й усміхалися одне одному. Нараз Геленка засміялася вголос, за нею я, потому маляр, Ладіслав; ми реготали, мов божевільні, відкидалися назад, піднімали коліна, вищали й питцали, хоч ніхто не сказав ані словечка. Ми просто раділи, — певно, тільки тому, що в маляра є сестра Кароліна, а в Кароліни є брат Йозіфек. Вернувшись за хвилю до кімнати, Кароліна запитала нас, чого ми так регочемо. Ми не могли їй нічого відповісти, власне, ми вже не сміялися, а ревли. «Не знаємо, ми не знаємо!» — вигукнув маляр, і сміх напав нас ізнов. Тепер сміялася вже й Кароліна. Вона іржала, як лоша, й була така кумедна, коли сміялася, що ми вже сміялися з її сміху. Замість уст — роззявлений писок, ніс ізморщився, замість очей — дві шпаринки, сама вона зіщулилася під стіною, а потім сіла на підлогу. Ладіслав лежав горілиць і пацав ногами, Геленка стояла навколюшках і затулила обличчя руками, немовби плачучи, маляр повзав рачки, а що робив я, вже й не пам'ятаю. Думаю, що бігав з кімнати надвір і назад.

Коли сміх пройшов, ми почулися страшенно стомленими. Кароліна запропонувала вийти в садок на свіже повітря, — там, мовляв, ми трохи відійдемо.

Надворі то світило сонце, то насували хмари. Знову потепліло. Олива пахла срібно, а троянда — жовто. Маляр кинув нам на вогкий травник два надимальних матраци, на рожевому ліг я з Ладіславом, а на синьому сіли Кароліна з Геленкою; ми дещо їли, дещо пили, дещо розповідали, а потім маляр запитав нас, може, ми хочемо послухати магнітофон.

— Ні, ні, — відповів Ладіслав, — радше пограймося.

Геленка повернулася до Кароліни:

— Скажіть, ви іще не забули, як гуляли з братом у доброї родини?

Дівчина запропонувала, щоб ми всі тикали собі навзаєм і кликали одне одного на ймення. З цієї самої хвилини ми почали кликати одне одного «Йозіфку, Геленко, Кароліно й Ге».

Ладіслав бив себе в груди й гордо казав:

— Я з мооганином на ти. Я з мооганином на ти.

Геленка повторила запитання:

— Іще не забула, Кароліно?

— Я вже точно й не знаю, чи пам'ятаю це сама, а чи мені оповів Йозіфек. Мені закарбувалося в пам'яті, що ми з ним завше щось собі уявляли. Були ми також левом і приборкувачкою, замість воза в нас був будинок із садком, і ми ходили по небу. Діти завше уявляють собі щось незвичайне, коли те, що існує, нічого не варте.

— Ваша правда, — потвердив Ладіслав і, захоплено усміхаючись, тихенько проказав — Якби ви знали, що я собі зараз уявляю.

З цієї хвилини для нас усе перестало існувати, крім того, щоб довідатись, що ж уявляє собі Ладіслав. А він крутив головою — мовляв, такі таємниці нікому не відкривають.

Кароліна погодилася з ним і попросила нас, щоб ми його ні до чого не силували.

— Е ні, — мовила Геленка, — ми пообіцяли собі, що будемо відверті. Як відверті, то відверті, які тут можуть бути таємниці. Я ж теж уже вибовкала, що здумую собі.

— А ви не будете з мене сміятись? — запитав Ладіслав. — Глядіть же.

Він метнувся до будинку й привів за хвилю маляра. Поклавши виявити свою таїну, він хотів мати якнайбільше слухачів. Показав маляреві на своє місце на матраці й почав. Оповідаючи, він бігав поміж нас, ходив, зупинявся, присідав навпочіпки, схоплювався, брався за голову й хитався.


9 НАЙСЛАВЕТНІША ЛЮДИНА СТОЛІТТЯ. ЇЇ ШЛЯХИ, ВИНАХОДИ Й БИТВИ. Я ВИКЛИКАЮ ЇЇ НА ДВОБІЙ І РОЗДРАТОВУЮ


— Я — найрозумніша людина в світі й маю неймовірну силу. Найбільшу силу в світі. І все знаю.



Приїжджаю до першого-ліпшого міста, скажімо, до Каїра в Єгипті, і там мені дають математичну задачу, надзвичай складну, вже п'ять тисячоліть ніхто не годен вгризти її. Я хвилю дивлюся на неї, потім кажу: «Олівець, папір. Ось вам розв'язання».

У кожній країні я живу в президента або в короля. Куди б я не пішов, скрізь повно люду, практично немає нікого, хто не хотів би принаймні здалеку побачити мене: люди вилазять на дерева, на дахи, на ліхтарі, щоб уздріти мене. Небачена слава. Я — жаданий гість найславетніших художників, королі запрошують до себе на обід, бо я для них — єдина розвага.

Я безнастанно мандрую, а як трапиться, що наш літак налучиться на грозу і пілот не знає, що робити, я кажу, аби він на хвилю сповірив мені кермо — воно потребує міцної, впевненої руки, це таки так.

Приїжджаю до міста, там іде шаховий турнір на звання чемпіона світу. Перемагає Петросян. Я заходжу туди, чому б ні. «Зіграємо, товаришу Петросян?» — «Будь ласка». Роблю хід. І вже бачу, що знов будуть овації. Третій хід, четвертий, п'ятий. «Якщо не помиляюсь, товаришу Петросян, вам мат». Москва шаленіє. Ха-ха.

Абіссінський король потребує розумної поради. Річ цілком нормальна. Щохвилі хтось мене просить: «Допоможи, Ладіславе».

Вночі йду купатися, як там називається та їхня річка? Зараз ізгадаю. Іду купатися. «На. бога, не йдіть туди, в річці лютує крокодил-людожер». — «Що тут дивного, ясний королю? Я, звісно, волів би мати діло з гумовим крокодилом, але з цим, може, виграємо теж».

За нами плавом пливуть двірські, король у плавках, слуги. Темно, світить місяць, річка, на воді від берега до берега крокодил, хвостом до нас. Чекає, що я робитиму. Як ви гадаєте, що я робитиму?

— Прив'яжеш крокодила за хвіст до берега й підеш купатися трохи вище або нижче, — сказав маляр.

— Ні, я вчиню інакше, Йозіфку, — сказав Ладіслав. — Я виходжу на хвіст і хвилю йду по ньому, як по мосту. Двір трохи не божеволіє, король кричить і лякає крокодила. Крокодил починає шамотатися, сюди-туди, я щосили намагаюсь утримати рівновагу. Крокодил занурюється під воду, я, звісно, теж, ми довго там вовтузимося. Що, по-вашому, я з ним учинив?

Ми не маємо ніякісінького уявлення, що в такій ситуації може вчинити людина, навіть коли вона й найрозумніша в світі, Ладіслав пояснює нам:

— Я затикаю йому під водою ніздрі і таким робом топлю його. Це мій нормальний спосіб обходження з крокодилами. Треба мати сатанинську силу й весь час пильнувати, щоб крокодил не скинув вас.

Ми йому несказанно вдячні за цю пораду.

— А як, по-вашому, я даю собі ради з тигром? Найпоширеніший спосіб ловів — верхи на слоні, тим часом як я волію полювати пішки, в очереті.

Ви, либонь, читали, що то за радість — полювати на тигра в очереті. Тигрячою стежкою йдуть тільки у колосок. Останніми ступають носії. Коли трохи перегодя ловці роблять між собою переліку, то, як правило, завше бракує двох останніх носіїв. Тигр нишком підкрався до них іззаду й нечутно, одним ударом лапи або тільки клац зубами…

Кароліна просить, щоб він далі не оповідав про ці жахи, а ліпше провадив про свою хоробрість.

— Так ось, — мовить Ладіслав, — коли я йду на тигрів, то не ставлю з самого заду носіїв, а стаю туди сам. Отже, я роблю навпаки, ніж ваша мама в цирку. Йду останній і тримаю перед собою люстерко. Все, що діється позаду, мені добре видно. Зненацька з очерету вигулькує тигр. Як ви гадаєте, що я зроблю? Перше, що я зроблю, це нахилю люстерко й пущу тигрові у вічі зайчика. Поки він отямиться, я раз-два повернуся кругом, націлюся, бабах! А он іще один. Бабах!

Хвилю ми всі регочемо й робимо «бабах! бабах!», перебивши в такий спосіб багацько тигрів.

— Це люстерко на лови тигрів тобі не завадило б запатентувати.

— Таких патентів, Йозіфку, в мене вже є хтозна-скільки. Я винайшов літак, що не падає, корабель, що не тоне, центральне опалення для вулиць. Що іще? Іще невразливість. Я не кажу вже про дрібніші винаходи: машина, що шиє вітер, музикальний вертоліт, відчіпний балкончик з літальним апаратом.

Винагороди, премії й гонорари я більше не беру. Бо куди б я їх дівав, правда ж? Гроші мені взагалі ні до чого.

— А це чому? — дивується Геленка.

— Певно, тому, що я скрізь маю все задарма.

— Та невже?

— Геленко, — кажу я, — якщо ти, приміром, будеш продавати в аптекарській крамниці й до тебе зайде найславетніша людина нашого століття по зубну пасту, хіба ти не посоромишся правити гроші? Він запитається, скільки коштує паста. Ти скажеш: «Славний Ладіславе, прошу вас, не говоріть про гроші. Візьміть іще мочалку, порошок для ванни, пахуче мило і, може, вам треба пустушок, візьміть собі товарів на десять тисяч, візьміть собі задарма всю крамницю, тільки дозвольте ще хоч хвилину подивитись на вас».

Геленка сумнівалася, щоб заради Ладіслава пішла на такі жертви. Їй узагалі не вкладалося в голові, що Ладіслав може зажити такої слави.

— Услався, й ти теж пожинатимеш лаври, — порадив їй Ладіслав. — Я оце недавно здорово прославився. Радіо перервало передачу останніх вістей і оголосило, що десять супротивців викликають мене на двобій. І що ж зробив я? Притьмом подався до Будинку радіо й кажу: «Я готовий коли завгодно зустрітися на Страговському стадіоні, панове. Чим хочете битися? Мені однаковісінько. Я чемпіон світу зі стрільби, фехтування й метання гранати. Мені байдуже. Вибирайте собі зброю».

Вони забажали роздати гранати. Стадіон повний-повнісінький, як під час спартакіади. Переді мною десять супротивців, відстань сто метрів. Вони лягли за сталевим щитом, я не ховався нікуди.

Коли вони почали кидати в мене гранати, я читав напам'ять вірші, люди плакали, кричали, щоб вони перестали бавитися з вибухівкою. Та мої супротивці викидали всі. десять гранат, і радість їхня тут же згасла. Вони спромоглися кинути всього на п'ятдесят метрів.

Тепер настала моя черга. Я крикнув, аби вони подумали. Аби спершу замість себе виставили десять опудал. Для проби. Вони так і зробили. А в мене це був щасливий день, панове: я кинув на сто один метр, та ще й з гаком. З опудал угорі літала куделя. Люди: «Слава! Слава! Слава!» Я зачекав, поки змовкли вигуки. А тоді: «Панове, може, бажаєте стати на місце опудал?» Один із супротивців відказує мені: «Ми бачимо, Ладіславе, що ви дуже дотепний. Ходімо змагатися з дотепності». Гаразд.

Оце був номер, панове. Дотеп на дотеп. Хто нас не чув, мені його щиро жаль. Нарешті мусили визнати, — я маю на увазі своїх супротивців, — що вони хотіли забагато, сподіваючись покласти мене на лопатки з дотепності. Боже, що коїлося потім з людьми. Я мусив прочитати іще один свій вірш. Я також залюбки диригую оркестром. Панове, аби ви бачили, як я диригую оркестром!

Геленка радо почула б бодай один дотеп, що ними Ладіслав переміг десятьох супротивників.

Ладіслав тут же відказав, що їй треба було прийти тоді на стадіон, коли вона така цікава, і що йому її теж щиро жаль, що вона там не була.

Від усього нашого товариства я заявив, що там випадком не був жоден із нас і що це цікавить нас так само, як і Геленку.

Я знайшов у городі два ціпки. Довшого дав Ладіславові й викликав його на двобій. Вирішив, що будемо берегти свої обличчя й що битимемося головно для того, щоб мати змогу провадити цікаві розмови. За давніх часів це була звичка шляхетних суперників — обмінюватися не тільки ударами, але й дотепами. Спробуймо й собі за їхнім взірцем.

— Я нітрохи не сумніваюсь, — мовив я, — що чемпіон світу з бою на шпагах переважить мене спритністю й відвагою. Сам я не маю надії на звитягу. Але один із ваших найславетніших попередників, мосьє Сірано де Бержерак, буцімто сказав: «Що менше надії, то більше краси в битві». Я беру його собі за взір. І за прикладом того мосьє хочу битися й хвастати аж до кінця.

Замір мій усім сподобався, найпаче Ладіславові. Кароліна звернула нашу увагу, що для двобою нам треба по два секунданти. Ладіслав вирішив узяти собі її й Йозіфка. Мені залишилася Геленка.

Я ласкаво попросив її бути моїм секундантом і низько вклонився їй. Вона запиталася, чи це нічого, що вона тільки одна. Я підбадьорливо відказав, що мені це не вадить, тим паче, що Ладіслав уже пішов на мене зі своїм ціпком.

Ми, мов навіжені, стрибали один довкола одного й ширяли ціпками в повітря.

— Мені сказали, — засміявся я, — що мене хтось викликав на герць. Але те, що ви тут виробляєте, нагадує мені скоріше балет. Ви завше так стрибаєте?

— Ні, добродію, тільки коли радію.

— А чого ви радієте, вельмишановний?

— Що ви так злецько прикриваєтесь.

— Я зовсім не прикриваюсь. Чого, перед чим, на бога?

— Кажіть, добродію, відважніше.

— Мені додає відваги ваша несміливість. Дозволяєте ударити? Не будете дуже кричати, коли я лусну вас?

— Тільки щоб не було лоскотно, добродію.

— Годі! — вигукнув я і пошпурив ціпком. — Бачу, Ладіславе, що тобі не бракує ані спритності, ані хоробрості. Нічого тобі не бракує, окрім віддиху. Годі, походи трохи, Ладіславе, перш ніж сісти.

Чемпіон світу ледве відсапував, але ширнув ціпком і вигукнув:

— Я звертаю увагу секундантів, аби вони запам'ятали, хто перший кинув зброю. Я ще не ввійшов у раж, тільки готуюсь до нападу, і на язиці мені крутиться неймовірний дотеп.

Ми спробували погамувати Ладіслава. Він дихав, як дірявий орган, і дедалі розпалювався.

— Може, там, на Моого, ви й звикли переривати в найцікавіший момент, але в нас, на Землі, б'ються, допоки один із супротивців не спустить дух. Може, вам зробилося моторошно? Зробилося, еге ж? У такому разі в нас кажуть: «Здаюся, я здаюся», а не: «Ви засапались».

До мене підійшла Кароліна й зажадала, аби я вибачивсь перед Ладіславом.


10 ЧИ ЗІПХНУВ ЛАДІСЛАВ СЛАВЕТНИЙ ІЗ РЕЙОК ТРАМВАЙ? СМУТНИЙ КАРОЛІНИН ВИГЛЯД. Я ГЕ, ЛЮДИНА З МООГО


— Ні, не роби цього, Ге!

Я озирнувся. Це кричала Геленка.

— За віщо ти маєш вибачатись? — сказала вона. — Що щадиш його? Що ти достойний противник? Леле, замість подякувати тобі, він іще дере носа, зухвалець! Славетний Ладіслав. Ліпше облиш, Ладю, бо я розповім, як ти хотів зіпхнути з рейок трамвай.

І Ладіслав ту ж мить перестав бути найславетнішою людиною в світі. Промимрив, що був тоді ще малий. Усім нам він видався раптом маленьким і нещасним.

— Можете нам про це не оповідати, — мовила малярева сестра.

— Так нехай не гороїжиться, — відказала Гелена.

— І ти зіпхнув з рейок той трамвай, Ладіславе? — поцікавився я.

Кароліна підійшла до Ладіслава й пригорнула його до своїх грудей.

— Не зіпхнув, — відмовила вона за нього.

— Не зіпхнув, — потвердила Гелена. — Але хотів і набрався великого сорому. Чому про це треба мовчати? Йозіфек теж зізнається, що осоромився, і це ліпше, ніж хвалитися славою, якої в нього немає.

Ладіслав прогугнявив, що Геленці недавно записали зауваження в щоденнику — вона вчила Сашу Марушакову непристойної пісеньки.

Геленка відказала, що вона хоч уміє співати, а Ладіслав може хіба хрипіти.

Вони знов наскіпалися одне на одного й почали страшно сваритися в чужому домі.

Кароліна й маляр мало не плакали. Їм здавалося, що вони погані господарі, коли ми так негарно в них бавимося.

Я більше не годен був цього витримати й гримнув:

— Тихо!

Це почула тільки Кароліна й окинула мене смутним поглядом. У неї жовто-золоті очі, як у матері, й дещо нагадують розкраяну помаранчу. Вони блищать доти, поки не посмутніють.

— Обіцяю тобі, Кароліно, — мовив я, — що вони будуть любитися.

Кароліна сумнівалася в цьому. Я відвів її вбік.

— У них іще не було нагоди, — провадив я, — аби одно за одного пішло на муки, скочило у вогонь. Я дам їм цю можливість. Вони будуть любитися, Кароліно.

Відтак попросив її, щоб вона розпитувала мене про мою планету Моого й сама нітрохи не сумнівалася, що там мій дім. Інакше все зіпсується.

Ми домовились іще про дещо, а тоді повернулися до нещасного Йозіфка та наших сварливих діток.

Кароліна вела мене під руку, гордо піднявши голову й прибравши поважного вигляду. В оксамитових штанях до колін і в білій блузочці, вона крокувала, як малий пишний принц.

— Скажи мені, Ге, — мовила Кароліна голосно, так, щоб її почули діти, — де ти навчився битися на шпагах? Звідки ти знаєш про Сірано де Бержерака? Ти стільки всього знаєш, наче ходив до земної школи й гарно вчився.

Діти вгамувалися.

— Що, граємося вже в мооганина? — вигукнув Йозіфек. — Геленко, дозволь нам. Всяка гра розумніша, ніж сварка.

Геленка мовчки визнала, що маляр має слушність.

Настала моя хвилина.

— Ви кажете про гру, — мовив я. — Це означає, що ніхто з вас не бере мене за правдивого мооганина. Як знаєте. Що ж, бавмося. Але це все одно, що до вас прийшов у гості правдивий носоріг, а ви хочете гуляти з ним у носорогів. До вас прийшов справдешній мооганин. Я Ге, людина з Моого.


11 Я ОПОВІДАЮ ПРО ПЛАНЕТУ МООГО. МЕНЕ ВРИВАЄ НЕВИДИМИЙ. ЧИ ПОБАЧИМО МИ МАЙБУТНЄ ЗЕМЛІ?


— Кароліну цікавить, звідки я знаю так багато про вашу Землю. Я приніс ці знання, Кароліно, з нашої планети. Земна куля й Моого у всьому подібні між собою, так, як я подібний до вас. І в нас тече прісна вода в річках, а гігантські обшири залиті солоними океанами. В городцях квітнуть троянди, лиш трошечки відмінні од ваших, з-під землі ми добували залізо й вугілля. Ми знали, що таке сніг, хурделиця, дощ, а по зимі в нас наставала весна.

За прадавніх часів моогани не мали інших адрес, хіба «У печері», «В кронах дерев» або «На дорогах». Потім їм довелося зазнати, що таке рабство, королівське панування, кріпаччина, тяжка праця й війни. Шляхтичі викликали один одного на двобій, і якби тоді ваш Сірано де Бержерак прилетів на Моого, далеко зі своєю шпагою він, певно, не пробився б.

Фортеці й замки, старі парки, ставки з білими лебедями, казкові палаци, оздоблені золотом і коштовним склом, а в них сто пахолків на одного пана, а в них ліжко з заслонами. Знакомиті їли, пили, телефонували, їздили верхи і в авто, читали, писали, лікувалися й за іграшки жили до ста п'ятдесяти років.

Незнакомиті, убогі вставали до світа, бо мусили впорати всю працю на Моого. Хтось мусив це зробити. Вони вже майже не лягали спати, і їда теж забирала їм мало часу.

Та навіщо я оповідаю про те, що вам добре відомо. Певна річ, вони збунтувалися. Революція. Воля. Кінець війнам. Довга славна епоха справедливості й миру. Моого — планета сповнених надій. Ми живемо в здоров'ї й достатку п'ять-сім століть.

І ми все можемо, — я знаю, що нагадую вам Ладіслава, — але я справді не годен пригадати чогось такого, що б ми не могли. Мрія про всемічного, всезная Ладіслава була б для мооганина дещо скромна. Кожен мооганин потрапить більше, ніж Ладіслав годен і здумати собі. Керувати літаком, таким примітивним, як у вас, може навіть шестирічна дитина. Голови наших дітей натоптані глибокими знаннями з геології й психології, з астрономії й мовознавства. Вони розуміють мову кожної тварини. Останнім часом вони вислуховують і черепах. Уміють лікувати квіти. Йозіфек каже, що діти завше трохи кращі, ніж їхні батьки. Я з ним цілком згоден. Мені здається неможливою річчю видертися по дощі на хмари. А наші діти роблять це запросто. — Я також, — перепинив мене Ладіслав.

— Видерешся по дощі на хмари? — запитав я для певності.

Ладіслав мовчки притакнув і кивнув мені, щоб я оповідав далі. Несподівано знову пустився дощ.

Я негайно скористався з цієї нагоди й звернувся до Ладіслава:

— Може, спробуєш?

— Цього не втнуть навіть ваші діти, — відказав Ладіслав. І тут же поцікавився, чи це не я викликав цей короткочасний дощик.

— Я ні.

— Це я, — почулося, хоч з нас ніхто навіть уст не розтулив.

— Хто це сказав? — запитала Геленка. Очі їй розширилися, а голос ослаб.

Кароліна подивилася на маляра. — Це, бува, не ти? — Либонь, невидимий мооганин, — відказав маляр.

— Тоді негайно припиніть це, — зажадав Ладіслав від невидимого.

Але дощ тільки припустив.

— Мооганин слухає лише мооганина, — озвався голос. Він був неприємний. Здавалося, то говорить жаба, яка не вміє гаразд по-чеському.

— Ходімо до будиночка, — попросила Геленка і трохи знітилася.

— Не бійся, — сказала Кароліна. — Йозіфек черевомовець, як наш тато. Це, безперечно, був він.

Йозіфек не заперечив цього, ані не потвердив. Ми пішли до будинку. Позаду залишили дощ і таємничий голос. Він хоч і належав Йозіфкові або моєму невидимому колезі, міг промкнутися з нами до будинку.

Геленка забажала, щоб ми всі сіли вкупочці. Отож ми, дорослі, втиснулися в дитячі стільчики й на дитячий ослінчик довкола дитячого столика. Діти всілися біля наших ніг на килимку.

— Оповідай, Ге, оповідай далі.

Але я не поспішав. Я обмірковував, як їм це розповісти. Вони навіть не здогадувалися, яке нелегке й страшне завдання дістав я на Моого. Наполягали, щоб я оповідав, і не знали, яке лихо накликають на себе.

Я вирішив іще трохи повагатися, а відтак оповідати тільки про щасливе життя на Моого.

— Шкода, що у вас нема мооганського планетоскопа, яким ми фільмуємо в нас далекі планети.

— І земну кулю теж?

— Ми познайомилися з нею передусім з фільму, і то досить докладно. Бачили на екрані, що тут діялося шістдесят років тому — так довго до нас іде звідси світло.

— Це означає, що ви бачили нас… 1905 року.

— Трохи раніше, Йозіфку. Цей фільм нас показували 1879 року, згідно з вашим літочисленням. Відніміть шістдесят років і ви дістанете час, коли у вас іще найкраще світло вночі давав Місяць, а найшвидшим видом транспорту була карета. Коли ми сіли на Землю, то дуже здивувалися, як багато тут змінилося за сто п'ятдесят літ.

— Скільки тривала подорож із Моого до нас?

— Вісімдесят два роки, — відповів я Ладіславові.

— Ти, Ге, народився в дорозі? — випалила Геленка.

— Ні, на Моого.

— То скільки ж це воно тобі років?

— Восени виповниться сто одинадцять.

— Може, й так. Але тобі можна дати щонайбільше… щонайбільше…

Усі почали вгадувати, скільки мені можна дати років, Кароліна запевняла, що максимум тридцять. Я пояснив їм, що мооганин у сто літ прожив тільки п'яту частину свого віку і його можна прирівняти до п'ятнадцятирічного землянина.

Ладіслав підрахував, що, тільки досягши ста років, мооганин може піти в кінотеатр, і дивом дивувався.

— Я б не витримав, скажу я вам.

— Але в нас не роблять жодної різниці між молодими й старими. Від дітей у нас нема взагалі таємниць і навпаки — діти кличуть до себе чотирьохсотп'ятдесятилітнього діда, щоб він погрався з ними.

— Щиро сказати, Моого все більше мені до мислі! — вигукнув Йозіфек. — І якщо минуле Моого схоже на наше, то в нас може бути й подібне майбутнє. Отож дивитися через планетоскоп на Моого — майже те саме, що дивитися на майбутнє земної кулі. А це ж надзвичай цікаво, вам не здається?

— Оце так сенсація, — мовив Ладіслав.

— То давай свій фільм, Ге, — сказала Геленка.


12 МИ СІДАЄМО В ТЕУТЕНДОМОНІ. НІЧНИЙ ПРИВАЛ НА МАЙДАНІ МОДИ


— Шкода бачити далеку планету тільки в кіно. Я знаю її так досконало, що можу поводити вас по всьому краю, по всіх містах, від моря до моря. Ви тільки приготуйте свої очі і ходіть за мною, куди я вас поведу.

Зараз буде місто, там моя домівка, і називається воно ТЕУТЕНДОМОН.

По-чеському воно називалося б Місто з проміння. Було це ще не так і давно, коли в Теутендомоні будинки не ставили, а ткали з теплого різнобарвного проміння. Все виглядало, як у казці — парки, сади, і в них будинки з проміння. Не кажучи вже, що це давало чимало зручностей.

Єдина вада була в тому, що наше місто обминали птахи. Либонь, їх лякало, що будинки тільки здаються будинками, але на них не можна ні сісти, ні звити собі кубельце. Крім того, проміння ніжно мерехтіло, переливалося. Одне слово, це, мабуть, не сподобалося птахам, і наш Теутендомон та решту променевих міст вони стали вважати для себе непридатною територією.

Ми довго не чули пташиного щебету і далі миритися з цим не могли. Сади не можуть обійтися без пташви, і моогани теж. Ми радше обійдемося без проміння. Зібрали раду, обміркували пропозиції, проголосували. І тепер — ставимо з каменю будинки, вілли, домики й хатини.

— Але вони вже не такі гарні, як будинки з променів, — сказала Геленка. — Ті, певно, були страх які гарні.

— Шкода на це тратити проміння, — сказав Ладіслав.

— Чого там шкода!

— Може, воно ще на щось придалося б.

— Якщо хочеш знати, воно не перестало нам слугувати і досі й ще довго не перестане. Проміння холодне, гаряче, легке і всепроникне. Промінням ми розпушуємо грунт, збираємо врожай, кришимо скелі, рівняємо терен, приймаємо променевий душ, перемо в промінні шмаття, смажимо м'ясо, проміння наші ліки і найгрізніша зброя.

Я сягнув у кишеню й поклав на стіл довгастий ліхтарик.

— Променевий пістолет, — мовив я.

— Звичайнісінький електроліхтарик, — виправила мене Гелена.

— Якщо я звичайна людина, то це звичайний електричний ліхтарик. Але я не радив би нікому засвітити його. Куди впаде його проміння, там загине все живе. Це особиста зброя кожного мооганина, кожен мооганин бере її з собою в дорогу, і кожен надіється, що ніколи не скористається нею.

Я знову сховав ліхтарик. Усі дивилися на мене похмуро, а Кароліна — з докором у помаранчевих очах. Певно, вона не погоджувалася з тим, що моогани винайшли таке лихо.

— Ге, — зненацька звернулася до мене Геленка, — скажи: ти друг людям чи ворог?

Я озирнувся й побачив, що кожен із моїх чотирьох слухачів нетерпляче жде од мене відповіді.

— Скажи, Геленко, — відмовив я, — ти друг мооганам чи ворог?

— Як це я можу знати? — Та все ж таки вона на мить задумалася. — З усіх мооган я знаю тільки тебе. А ти нас, людей, спостерігаєш уже давно і вже знаєш, чи любиш людей.

— Я люблю їх. Люблю їх так, що волів би загубитися між ними на Землі й своїх кількасот літ прожити тут із вами, може, й оженитися тут, мати щоденні клопоти, працю й купу дітей.

В цю хвилину всі пишалися своєю земною кулею. Хоч яка вона ще не досконала, а все ж таки це найкраща планета у всесвіті. Ладіслав голосно зареготав і заляскав себе по колінах, Йозіфек уклонився від імені всієї земної кулі, Кароліна дивилася мені у вічі й усміхалася, а Геленка була вдоволена, як учителька, що їй я добре відповів на іспиті.

Тепер я міг повернутися до Міста з проміння.



— Зараз там вечоріє. Хочете сей мент опинитися в місті? Я волів би спуститися туди на тхолензі. Що ви сказали? Що це таке? Вертоліт з мініатюрним, проте дуже сильним мотором. Під гвинтом прилаштовано парасолю, а під нею до жердини підвішено сидіння. На взір сидіння під парасолею — оце і є тхоленг. Ми літаємо в ньому над містом і на короткі відстані.

Ми сідаємо у парк тхоленгів. Теутендомон під нами схожий на зоряне небо, від обрію до обрію пітьма, всіяна прегарними вогнями. Наша парасоля світить зелено. Підведіть голови, тхоленги над нами світять рожево, а он голубі, червоні, жовті, бузкові.

Вечір, над містом світять барвисті парасолі, ми падаємо, наближаємося до музики і надзвичай веселого гомону. Сідаємо на травнику між тисяч барвистих тхоленгів.

Увага! Увага! Ви вперше ступаєте на прекрасну зірку Моого. Там, за темними деревами, сяють вогні Теутендомона.

Місто має свою сталу течію тепло-вологого повітря з присмаком океану. Що шість годин іде легенький живущий дощ, о шостій ранку — злива. Досить тільки вдихнути теутендомонського повітря, і ви вже почуваєтесь, наче після ковтка доброго вина.

А тепер я відкрию вам, чому ми вдерлися до Теутендомона згори. Бо з парку ми вийдемо на майдан Моди й там переберемося на мооган.

Майдан величезний і майже порожній. Мало кому спаде на гадку шукати собі одіж такої пізньої години. Довкола нічого не видно, крім освітлених відкритих вітрин, де повно вбрання та всіляких прикрас. Оце, друзі, модне в нас цього року. Легенькі речі різноманітного крою й з оздобами. Я зараз покличу консультантів, щоб вони дали вам поради, як краще одягтися. А я перевдягнуся сам. Зустрінемося на цьому самому місці…


13 ВУЛИЦЯ ЗАБАВОК. ЩО МИ ТАМ БЕРЕМО СОБІ. ТАНОК НА ВУЛИЦІ ГОРІХОВИХ ТОРТІВ. РОЗМОВА НА ОСОБИСТИХ ХВИЛЯХ. СТОЯЧІ МОТОЦИКЛІСТИ. ЗМАГАННЯ В ОВОЧЕВІЙ ЮШЦІ


— Вже перебралися? Тепер ви як правдиві моогани. А як пасує Кароліні. Тобто Кароліні й Геленці. Молоді елегантні мооганки. Персні на ноги вам дали? У нас це модно. Я гадаю, вам не зашкодить те, що ми підемо босі, взуття тут давно нема ніякого, так само як і головних уборів.

А тепер уже можемо йти, куди нас понесуть наші оздоблені перснями ноги. Що тобі, Кароліно?

— Я хочу запитатися, кому ми маємо подякувати за це вбрання. Тобі, Ге?

— Чому мені і взагалі чому дякувати?

— Вибач, але я не знаю, чи ти заплатив за це вбрання, чи нам його тільки позичили.

— Його там просто видають, Кароліно. — А чиє воно?

— Наше з цієї хвилини. Тхоленг теж був наш, поки ми його потребували. А зараз він нічий, або всіх, або знову буде наш, як схочете.

Ми йдемо вулицею Забавок. Але діти пішли вже спати, і вітрини сяють тут лише для запізнілих перехожих. Можна щось вибрати для вас?

Кароліні шоколадний годинник, він цокає, його можна накручувати, він показує точний час. А коли годинник набридне тобі, вкинь його в ротик — там він розпливеться.

Геленці ось цю кліточку з соловейками, що засинають перед північчю, а ввечері співають, мов живі, а іноді, кажуть, навіть краще.

Йозіфек одержить навушники, які перекладають мову тварин на людську.

А Ладіслав? Ладіславові ми дамо дивовижну прозору кулю. На її дні є містечко, а над містечком синє небо або хмари, залежно від того, на який гудзик він натисне. І на його бажання піде дощ, випаде сніг або вдарить буря з бузковими блискавками та громом.

— Дякую, щиро дякую.

— Отакої! Знову? Скажи, ти дякуєш на Землі, коли зірвеш собі стокротку? Верніться в часи, коли ви були маленькими дітьми. Тоді ви не розрізняли свого й чужого, брали собі все, що вам подобалося.

Коли дорогою ви побачите авто, літака, слона, кавуна, тромбон, коли побачите що завгодно, майте його за своє, доки воно перестане вам подобатися, навіть до самої смерті. Мооганин ніколи не втрачає щасливої вдачі маленьких дітей. Він такий багатий, що має все, і такий убогий, що не має нічого.

Ладіслав кладе мені на коліно руку.

— Скажи, Ге, що було б, якби на Моого з'явився злодій?

— Якби він тут з'явився, йому належало б ціле Моого. Але злодій завше хоче те, що йому не належить, отож тут для нього нема чого красти.

Геленка підвелася на одне коліно й хвилю пильно дивилася на моє обличчя.

— Ге, подивися мені в вічі, — наказала вона.

Я подивився.

— Ге, ти це вигадуєш чи все це правда?

— Це гра, — відказав за мене Йозіфек. — Гра в Моого або в нашу будучину, що кому більш до вподоби.

— Вони кажуть, що це лише гра, — заявила Геленка. — Ти вигадав якийсь Теутендомон, і ми теж ніби там із тобою. Будь ласка, кажи навпростець.

Я мить подумав, відтак мовив:

— Що ж, нехай врешті з'ясується, чи я усе це вигадав, а чи казав правду. Але спершу скажи, Геленко, Що воліла б ти?

— Перше.

— Отже, гарну забаву.

— Але прошу тебе, Ге, вигадуй тільки гарне й дотепне.

— Цього я не потраплю, — відмовив я. За мене раптом обстав Йозіфек.

— Геленко, — озвався він, — коли ти була деревом, ми не зажили жодної справжньої розваги. Ти боялася всіляких нещасть, і я теж трохи боявся з тобою. То чому тепер Ге не має права говорити про свою планету так, як він собі її уявляє або навіть знає?

Я подякував Йозіфкові. Сказав, що вже боявся вести їх далі до Теутендомона. Бо ані там, ані десь-інде на Моого, ба навіть у цілому всесвіті, все ніколи не може бути бездоганне.

— Дай тобі боже здоров'я, мені наче камінь із серця спав, — сказав Йозіфек. — Хоч, як на мене, то я здатен уявити собі повне щастя. А взагалі я не вірю, щоб настала цілковита справедливість. Скільки існуватиме світ, кожна людина матиме свій розум, свою долю, своє щастя, декому не таланитиме у спорті, декому в праці, ще іншому в коханні, отож у людей завжди зостанеться заздрість, жаль, ненависть.

— А ми й досі йдемо вулицею Забавок? — поцікавився Ладіслав, якому наша розмова, певно, видалася довшою за цю вулицю.

— Якраз виходимо з неї на широкий, ясно освітлений проспект.

— Чим тут світять, Ге?

— Лампочками. П'ятдесят років тому нам світив згори нерухомий супутник. Не те, щоб він не виправдав себе, просто лампи при землі гарніші й приємніші. Ми знов вернулися до старих ліхтарів та ламп.

— Ми вже бачимо, чим тут світять, але не бачимо навіщо, — каже трохи нетерпляче Кароліна.

— Ви бачите юрми людей, море голів, ви чуєте гомін голосів, сміх і радість — це моогани вийшли на вечірню прохідку. З ними йдуть оркестри, оркестри стоять також на пішоході. У парках танці.

— Виходить, у Теутендомоні сьогодні свято? — цікавиться Геленка.

— Що ви сказали? Я нічого не чую.

— Сьогодні тут якесь свято? — кричить Геленка.

— Що, що?

— Геленка питається, — кричить маляр і вихоплюється на стільчик, аби його було краще чути, — що тут сьогодні таке!

– Так тут щодня?

— Щодня веселощі?

— Щовечора. Веселощі? Гаразд, нехай будуть веселощі. Ми веселимося, що народилися. І робимо це щодня цілих уже сім чи вісім століть.

Не хочете чимось поласувати? Поблизу є вуличка Морозива, а за рогом — вулиця Горіхових тортів.

Отже, увага, ми звертаємо у вуличку Горіхових тортів. Даруйте, не виходить, уся вулиця танцює. Хіба що протанцюємо крізь неї. Давайте мені руки.

Тра-ля-ля, ля-ля, ля-ля-ля-ля, ля. Співайте разом зі мною. Це найновіший мооганський танок керднон, ви швидко вивчите його, тільки дивіться на мої ноги; ось так треба підстрибувати й співати. Тра-ля-ля-ля, ля-ля, ля-ля-ля-ля, ля.



Ми танцюємо з Кароліною, Геленкою, Йозіфком і Ладіславом кердон і співаємо. Робимо це досить довго, аж поки дістаємося в кінець вулиці. Потім стомлено відсапуємо.

Я кажу:

— Стільки горіхових тортів, а ми навіть не покуштували.

Хвилинку, нам щось гукають з он того низького тхоленга. Вони кликали нас узяти участь у прилюдному досліді з вугіллям, що перейшло в рідинний стан і що його ми відкрили на планеті Гелза. Я вибачився за всіх нас і подякував їм. Таке прилюдне демонстрування нових відкрить тут не рідкість. Навіть математики, коли вони знаходять розв'язання нелегких задач, — зосібна це може зацікавити Ладіслава, — демонструють свій результат на дошці в театрі.

Широкий простір перед нами називається майдан Летючих птахів. Шмат сільського крайобразу оточений будинками. Луг, дерева, гаї й озера. Пішки майдан ви пройдете за три години.

Я веду вас трав'янистою дорогою поміж деревами й водою. Четверо мооган під дубом грають старовинний концерт на старовинних інструментах.

Тс, тс. Не говорімо ані слова, поки поминемо дівчинку край дороги.

Ви звернули увагу? В неї був такий вигляд, наче вона сидя спить.

— А що, власне, вона робить? Чому ми маємо звертати на неї увагу?

— Воа розмовляє з кимось на відстані.

— Як це розмовляє на відстані? Я не розумію, — каже Ладіслав.

— Вона зосереджено про когось думає, може, про свго коханого. Аж поки той озветься до неї. «Думай про мене», — скаже она йому подумкою. «Я думаю про тебе весь час», — відмовить він їй. «Зараз пів на десяту вечора, я сама, й допіру щось таке приємне повіяло в моє обличчя», — каже вона. І так далі. Одне слово, вони гомонять між собою, хоч і не разом у цей момент.

Геленку розмова на відстані дуже зацікавила.

— Скажи, Ге, звідки ти знаєш, про що вони гомонять? Ти їх теж чуєш?

— Ну що ти. Я просто тільки подумав так.

— Скажи, Ге, ми теж навчимося цього?

— А чому ж ні? Ви навчитеся передавати й приймати розмови на особистих хвилях.

Іще має запитання Ладіслав.

— Ви спілкуєтесь виключно на особистих хвилях?

— Так ти можеш з'єднатися з тим, хто тобі вельми близький і хто, можливо, саме в цей мент про тебе думає. Для великої відстані це теж годиться. Закохані, подружжя, приятелі й родини користуються такою поштою навіть з планети на планету. Звичайно, вони спершу домовляються про годину, коли будуть розмовляти.

Десь винайшли вже пристрій, що ним можна ловити й підсилювати особисті хвилі. Але ми домовилися, що не будемо ним послуговуватися. Розмова між двома — тільки для них.

— Факт, — підсумував Ладіслав.

— Погляньте, освітлена просіка, на пні сидить оповідач. Він охоче прочитає вам напам'ять який хочете відомий роман або оповідання. Він знає їх кілька тисяч.

Літера, вишита в нього на рукаві, означає його спритність.

Чому він сам? Де його слухачі? Не знаю. Я не певен, чи живий це оповідач, а чи просто постать із кібернетичним апаратом. Ми могли б перевірити, але якщо виявиться, що то живий мооганин, було б нечемно покинути його. Чи, може, ви хочете послухати кілька годин роман, написаний мооганською мовою?

Моє товариство сходиться на думці, що радше ми зостанемося при сумніві, живий це оповідач, а чи кібернетичний.

— Між деревами гуркотять два старих мотоцикли, мотоциклісти стоять на сидіннях і правлять кермом за допомогою довгих віжок. Низько над ними пливуть два тхоленги.

Що це за дивогляд? Може, потім спробуємо з'ясувати це, а тим часом облишимо. Чому? Так, одне слово, так.

Геленка спокійнісінько нагадує мені, що вона, коли була деревом, нічого не замовчувала.

— Бо твоє дерево не стругало фіглів, про які тобі неприємно було б згадувати.

— Виходить, це теутендомонські мартопляси, Ге? — вигукнув Ладіслав.

— Якщо середньовічні лицарі були мартопляси, то це теж мартопляси. І годі вже про це, будь ласка. Я знаю неподалік звідси накритий стіл, там ми трохи спочинемо і знайдемо ліпшу тему для розмови.

Хоч вони більше й не надокучали мені, проте кожне намагалося відгадати, хто ці стоячі мотоциклісти. Я міг показувати їм різні дива всесвіту, та вони казали б: «Ти ба, хм», — і при цьому думали б тільки про мотоциклістів.

Я чув, як Ладіслав шепоче Кароліні, що ці двоє — розбійники й що з очей їм дивилася смерть. Одного разу двоє таких напали на стареньку жінку в Браніку,[3] забрали в неї колекцію золотих монет і золоті зуби, а потім захопили на станції дрезину й дременули аж на Шумаву.

Кароліна відказала, що їй вони більше нагадують грабіжників, аніж лицарів.

Потім я почув, як Геленка шепнула Йозіфкові, які ми щасливі, що ці харцизяки не завважили нас.

— А що, по-твоєму, вони зробили б? — запитав я.

— Та хто їх зна.

А ось уже й стіл. Він на низьких ніжках, довгий, на добрих двадцять метрів, і весь заставлений наїдками та напитками. Частунки подаються стрічкою з кахльованого тунелю. В одному отворі щезають порожні миски та пляшки, а з другого випливають нові перекуски й стоси чистого начиння.

Але це видовище чомусь не дуже цікавить моїх приятелів. Вони хвалять усе й… думають про стоячих мотоциклістів.

На далекому кінці столу тихо частуються й гомонять вісім мооган. Я тільки глянув на них і відразу ж зрозумів, що тут засідає беленфа.

— Погляньте, беленфа, — кажу своїм супутникам.

— Беленфа? — І думають про мотоциклістів.

Стіл, як я кажу, вгинається від лакоминів. Я звертаю увагу землян на великі жовто-зелені горіхи коог, з яких, коли їх дряпнути нігтем, тече густий, мов сметана, м'якуш; на риб, засмажених у соковитій траві ладі, на рожевий сир з тюленячого молока. Вони бездумно куштують, їдять, п'ють. Властиво, не бездумно. Вони думають про мотоциклістів.

Що мені лишається?

— Гаразд, я розкажу вам усе. Ті мотоциклісти їхали на герць.

— На герць? На лицарський?

— Так, на лицарський герць, Йозіфку. Безперечно, Ладіславе, вони не їхали грабувати стареньку жінку, ані кривдити перехожих на майдані Летючих: птахів, Геленко. Приїдуть на просіку, виберуть собі довгі жердки й по знаку суддів, що сидять у тхоленгах, навстоячки на мотоциклах помчать навстріч один одному. І зустрінуться. Точнісінько так, як лицарі на турнірах, різниця тільки в тому, що їх несуть не коні, а мотоцикли.

Як бачите, нема чим хвалитись.

— Але й нема чого так соромитись, — зауважила Кароліна й подивилася на мене усміхненими кутиками очей.

— Але ж ми, Кароліно, сказали дітям, що Моого — це прийдешнє Землі. Що вони тепер подумають?

— Що в нас прекрасне прийдешнє, — заявив Ладіслав. І додав, що молодь, яка гарцює навстоячки на мотоциклах, тільки підтверджує, що життя цього буде варте.

— Не розумію, чому саме треба колотися навстоячки на мотоциклах, — озвалася Геленка. — Але було б іще гірше, якби ваша молодь була свята. Ге, ти ж недавно казав, що, дякувати богові, все ніколи не буде в найкращому порядку. Мені й досі бринять у вухах ці твої слова, і раптом тобі стало сором, що двоє парубків гуляють у лицарів. Оце так так.

Я мусив визнати, що Геленка цілком справедливо вичитала мені за мою непослідовність. Зі мною сталося те, що часто трапляється з дорослими, хоч саме я завше обстоюю, аби нічого не приховувати від дітей. Їх все одно нічого не обмине. І хіба це не щастя для них, коли вони спершу тільки чують про різні чудасії?

— Тоді слухайте. Вони завше були трохи легковажніші, ніж інші люди. Але ось уже кілька століть надто покладаються на певність, що лікарі потраплять і забитого воскресити, і зцілити порубаного на шматки.

Уявіть собі на хвильку, на що здатні палахливі чоловіки, коли смерть нічого не годна з ними вдіяти. Вони б'ються всіма способами, голіруч полюють на диків і з луком ідуть на лева. На скелі деруться без линви й без парашута.

З принципу нехтують безпекою нинішніх літаків, тхоленгів, автомобілів і суден. Самі конструюють давно забуті машини. Ви бачили їхні мотоцикли. Такі речі в нас можна знайти хіба під час археологічних розкопок.

Я весь час говорю про наше наймолодше покоління. Чи можете ви зрозуміти такого парубка, якому немає ще й шістдесяти? Смієтеся, але ж у нього справді ще все життя попереду. І все в ньому аж грає спізнати щастя, піти козирем, довідатися, що люди називають страхом.

Водій на п'ятдесятикілометровій швидкості вистрибує перед авто на рівному шосе й щодуху мчить піхтурою, аби авто не наїхало на нього. А за кілометр до закруту стрибає на капот і повзе до керма.

Тут я урвав свою оповідь, бо відповідаю на привітання двом мооганкам, нітрохи не більшим за конвалії у траві. Питаюся, може, подати їм щось зі столу. Вони кричать, що їх чекає змагання в овочевій юшці, й беруться далі.

Якби Йозіфек не потвердив, що низько при землі бігли дві цілком непомітні дами, всі, певно, подумали б, що я знов щось вигадав. А хто вони такі ті особи? Мооганські карлики?

— Це не карлики, це зменшені дівчата.

— Тобто як зменшені? Ви вмієте зменшуватись? — запитав Ладіслав.

— Набагато більше, ніж вони. Очевидно, не тільки для того, щоб плавати в овочевій юшці. Для нас це була конечна необхідність, коли ми захотіли пізнати планети, де розвинулися високі цивілізації, але в мікроскопічних розмірах. Мавши більш як одну десяту міліметра, там не можна було б жити. Ці дрібненькі дівчатка зустрілися нам у самчас. Це теж один досить кумедний вид спорту. Змагання в басейні з овочевою юшкою; там повно овочів, і вони заважають плавати: Дуже важке змагання. Як на свою поставу, дівчата мають гігантську вагу. Тобто при зменшенні в них зменшився тільки розмір, а вага ні. Організм їхній просто ущільнився, тканини згускли, тільки й того. Плавчихи, аби не піти на спід, перемагають вагу власного тільця, а це щонайменше півцентнера. Для цього їм потрібні нелюдські зусилля. Це швидше атлетика, аніж плавання.

Кароліна попросила дозволу щось сказати. Я кивнув головою.

— Я гадаю, Ге, — мовила вона, — що розумію молодих мооган. Вони не роблять це з буйності чи з легкодумства. Молодий мооганин теж хоче довідатися, куди сягає його відвага й скільки в ньому сили. Кожен хоче це знати, і хто має змогу, неодмінно спробує.

Тому, я гадаю, він шукає, мусить шукати небезпеки. В небезпеці він пізнає свою ціну.

— Саме так, Кароліно. І коли він випробує всі свої навіженства на рідній планеті й не скрутить собі в'язів або скрутить і лишиться живий, він зрозуміє, що небезпека вдома — це не небезпека. Бо тут він з усього може вилизатись.

І тоді для нього вже нема нічого героїчного навіть у плавбі в бурю під одним вітрилом. Без будь-якого зв'язку, сам один, ралить він всесвіт на старому зорельоті. Але поки заблудиться, розіб'ється, загубиться навіки.

Я навіть сказав би, що те, чого не можна відрізнити від принди й дурості, не хоробрість.

А ви як гадаєте?

— Називайте як хочете, тільки це не відвага, — мовила Кароліна, і решта одностайно пристали на це.

Тепер, коли мої супутники вже не думали про стоячих мотоциклістів, вони знову помічали кожну деталь, що на неї я показував. Лише тепер вони звернули увагу, що за нашими столами не сидять, а лежать на боці. Це зручніше й здоровше. Ладіслав пообіцяв собі, що подбає, аби в школі запровадили канапки замість парт. Думка, що її вже запрошуватимуть не сісти, а лягти, видалася Геленці вельми кумедною. І що учень, який не перейде до наступного класу, зостанеться лежати.

Перед тим, як устати з-за столу, я попросив, щоб вони добре запам'ятали це тихе поважне товариство в кінці столу й щоб затямили собі слово беленфа.

Мої друзі пильно подивилися на беленфу, і ми пішли.

— А це часом не шахісти? — запитав Ладіслав. — Шахісти, що грають по пам'яті.

— Ні, ні, беленфа — це щось на кшталт мооганського суду.

— Суд просто неба і до того ж під час бенкету? Хто з них був підсудний, а хто суддя? Цей підсудний теж бенкетував? Чому там не стояли вартові? Що, коли він чкурне до лісу?

— Ну що ви! Там немає ані підсудних, ані суддів. Власне, це зовсім не суд, я не так висловився. Беленфа не судить і не карає.

— Так що ж тоді воно таке, ця беленфа?


14 БЕЛЕНФА. ЧИМ ЗАВИНИВ ВИРОБНИК СЛУГ. ДУЖЕ ЗАЙНЯТИЙ РОЗРАДНИК


— Навіть не знаю, як це перекласти. У вас немає чогось подібного.

Уявіть собі, скажімо, що в Празі скасовано суди й запроваджено беленфу. Й уявіть собі, що якийсь козарлюга вчора здумав перекинути трамвай. Певна річ, сталося нещастя, юнак не може забути, який це був жах, і тяжко карається. Було б йому іще гірше, якби ніхто не звертав на це уваги. Йому потрібна допомога. Він міг би, звичайно, зоставатися в самоті, але це страх як сумно, зоставатися в самоті. Йому потрібна допомога, і він викликає сімку, тобто семеро лагідних, терплячих людей. Вони приходять, куди він їх запросить, приходять неодмінно. Їхня розмова з юнаком і є беленфа. Я ще ніколи не опинявся сам на сам із такими людьми. Але мій приятель уже знає, що це таке.

Він виробляв кібернетичних слуг для хатнього господарства. На вигляд вони були достеменні моогани. Тільки слухалися, як машина, працювали, як машина, одне слово, не мали характеру живих істот. Він задумався, у чому тут причина. «Вони надто пунктуальні, — сказав собі, — надто досконалі. Якби вони бодай трохи були самозакохані, щоб їх тішила похвала й бридка була байдужість, то бодай у чомусь були б подібні до тих, кому служать».

І вмонтував своїм виробам пристрій, який слабенько розігрівався, коли вони чули похвалу, і пік, коли їх хтось ганив. Невдовзі один слуга почув за столом погане слово, сильно розігрівся й запалив дім. А що в Теутендомоні давно не вживають вогню, охоплений полум'ям дім був небаченим видовищем. Не загинув ніхто, але бракувало дуже мало, щоб згоріли всі хатні.

Не питайте, як почувався мій приятель.

Він їздив від будинку до будинку, де служили його нові слуги, й відмонтовував їм самозакоханість. Потім зачинив майстерню, поїхав мандрувати морями і небом, та все одно докори сумління ніде не давали йому спокою. Тоді він повернувся додому й запросив семеро терплячих людей.

Від нього я й довідався, що таке беленфа.

Вони уважно й докладно розпитали його про нещасний випадок і подбали про те, щоб він знову був про себе доброї думки й щоб пробачив собі. При цьому давали наздогад, як поважають його, і кожен почережно кликав його до себе на ніч. У їхніх очах переступ — теж рана, що болить тому, хто вчинив його. І тільки тоді, коли бідоласі полегшає, коли до нього повернеться спокій і добрий настрій, тільки тоді беленфа скінчиться.

— Не знаю, як кому, — мовить Ладіслав, — але мені ця беленфа підійшла б більше, аніж суд. Якби я, скажімо, щось перекинув.

— Не сумніваюся, що ці терпеливці будуть улещені, коли при нагоді я перекажу їм твоє визнання.

Геленка вважає, що багато хто вибрав би беленфу, якби можна було вибирати.

— А ти, певно, ні? Ти воліла б стати перед судом?

— Мені нема за віщо ставати перед беленфою, ані перед судом.

— Наче мені є за віщо! Чи, може, я маю за віщо? Скажи, маю чи ні? Ну скажи!

— Трохи.

На щастя, це не Земля, бо там ми не знаємо, що буде з ними, коли вони погиркаються. Тут вистачить гукнути: «Гляньте!» — і всі ту ж мить нишкнуть. Я показую на чоловіка, якому біля правого вуха й перед устами прикріплено бездротовий телефон і який неквапливо переходить від дерева до дерева. Щохвилі дзеленчить дзвінок телефону. Чоловік зупиняється, слухає й тихо говорить.

— Хто це, Ге?

— Це розрадник.

— Що він робить?

— Розраджує.

Кароліна невідривно стежить за чоловіком.

— Скільки їх у Теутендомоні?

— Не знаю, чоловік, може, п'ять.

— У нього майже весь час дзвонить телефон. — Кароліна дивиться на мене, наче я в цьому винен.

— Отже, він має клопіт із журбою тільки в цьому місті?

— Його кличуть і діти, коли прокидаються вночі. Розрадник оповідає їм коротеньку казочку.

— Яку приміром? — питає Ладіслав.

— Я пам'ятаю тільки одну з них. Вона зовсім коротка.

Кароліна піднімає два пальці.

— Ге, може, ти спершу повіси, що так докучає цьому щасливому й веселому місту? Адже розрадникові безнастанно дзвонять.

— Я відповім на твоє запитання, Кароліно, не дуже охоче, але відповім. Бо це й нас тривожить, та дозволь мені спершу розказати казку, що її мені одного разу протелефонував розрадник.

— Авжеж, казку! — мовить Ладіслав і сідає на півня-гойдалку, бо це місце якнайкраще годиться слухати казки.


15 РОЗРАДНИКОВА КАЗКА ПРО САД ВЕСЕЛИХ ДІТОК


— Був собі хлопець, який блукав сам по місту.

Підійшов він до високого муру, входу нема ніде. А за муром вирують радощі. Звідти чутно вереск, наче діти возяться на каруселі, і «хи-хи-хи, ха-ха-ха», ніби їм там хтозна-як весело.

Як же його туди зайти? Аж гульк — перед ним хвіртка, а над хвірткою напис: «Сад веселих діток».

Хлопець злегенька прочиняє її, і ту ж мить хтось хапає його за руку й тягне досередини. Хто це? Дівча, засмагле од сонця, як циганча, тільки зуби блищать, у вушах сережки з черешні. Каже йому: «Тобі сумно? Чом же ти ходиш весь час сам, чом давно вже не прийшов до нас?»

Хлопець відмовляє: «Я вже прийшов!» — і обоє, побравшись за руки, йдуть. Довкіл діти, карусель повна дітей, на живих осликах сидять по двоє, а в дитячому поїзді немає жодного вільного місця.

— Ходімо пограємося в метеликів, — сказало дівча, й за мить вони вже пурхали в повітрі, кружляли одне довкола одного, здіймалися в синє небо, танцювали й сміялися на радощах. Потому спустилися легенько, мов сніжинки, сіли вкупі на маківку бузкового будяка й гойдалися, весело регочучи.

— Пограймося в рибок, — сказало миле дівча, і за мить вони вже вигравали під водою, плавали в дзеркалі, що в ньому відбивається світ горініж. Влаштували схованку під темним корінням і кричали одне одному: «Я тут!» А коли знайшли одне одного, побралися за руки або за плавці, це все одно, й попливли проти течії, потім ліворуч, потім праворуч, потім угору, потім униз; а потім їм захотілося пострибати вгору, позмагатися, хто вище скинеться, хто довше виграватиме на сонці; стрибали, вигравали, падали й сміялися з радості.

— Пограймося в цуценят, — мовило дівча.

— Пограймося, — мовив хлопець, і за мить обоє вже мчали високою травою, щасливі й незграбні. Наздоганяли вітер, намагаючись укусити його, клацали зубами, дзяволіли й вигавкували тоненькими голосками. Зненацька в них виросло багато ніг, вони почали їм плутатися, аж поки заплутались зовсім, і тоді обоє покотилися вниз клубком. Вони давно могли спинитися, але їм подобалося котитись усе далі й далі. Нарешті закотилися в неглибоку ямку, гарячі, як вогонь, висока трава довкола гарно пахла. Вони, лежали горілиць, крутилися й весело сміялися.

Вони могли гратися, в що їм тільки заманеться. Але як тільки починали гру, вона відразу ж ставала справжністю.

Почало сутеніти, діти мусили вертатися додому.

— Ото нагулялися ми з тобою, — мовив хлопець.

— Авжеж, нагулялися, — мовило дівча. — Пам'ятаєш, як ми гойдалися на бузковім будяку?

— А як ми гуляли в хованки під чорним корінням, пам'ятаєш? — мовив хлопець.

— А як ми кусали вітер? — мовило дівча.

І раптом хлопець заплакав.

— Що ти робиш? — вигукнуло дівча. — Тут не вільно плакати.

Всі діти довкола враз принишкли й почали дивитися на хлопцеві сльози.

А він ніяк не може вгамуватися. Так йому стало жаль гарної пообідньої пори. Дівча хутко повело його до хвіртки. Там спіймало одну його сльозу, поклало в маленьке оксамитове пуделечко й сказало: «До побачення, друже, од сьогоднішнього дня тобі зосталася хіба ця сльоза. Якщо тобі знов стане сумно, пильно подивися на неї».

І ту ж мить щез сад, а з ним і дівча. Все скінчилося. Над головою в хлопця знову був високий мур, і ніде не видно входу.

Додому він прийшов заплаканий. Батько й мати питаються: «Що тобі?» — а він через плач і слова вимовити не годен.

Другого дня вранці хлопець сказав собі, що піде до саду веселих діток і більше там не плакатиме.

Він ходив довкола високого муру, чув дитячий щебет — це діти возилися на каруселі, «хи-хи-хи, ха-ха-ха», — ще вони їздили парами на осликах, каталися в дитячому поїзді, а дівча з кимось танцювало в блакитному повітрі, як метелик, вигравало у воді, як риба, гасало високою травою, як цуценя.

До горла йому підступили сльози, тож він волів якнайдалі утікати від саду.

Що то була за мука для сердеги. Сам гуляй на вулиці, сам сиди вдома і згадуй безнастанно про чудову вчорашню забаву.

Він так тяжко зітхав, що навіть порожнє помешкання — й те над ним зглянулось. Піаніно почало само грати, телефон сам собою оповідав казку, засвічувалась і блимала лампа, центральне опалення гріло кімнату, рипіли стільці, щоби розвеселити його думки.

Хлопець нічого не бачив, нічого не чув. Добувши з кишені оксамитове пуделко, він відчинив його й уп'яв очі в сльозу.

У ній йому з'явився сад, зовсім як правдивий, довкола весело бавляться діти. Всі заходяться щось варити, сьогодні вони варитимуть собі самі. Це для них така втіха. І самі влаштують собі бенкет. От якби й собі туди потрапити!

Он іде дівча, засмагле, як циганча, тільки зуби блищать, у вухах сережки з черешні, все ближче й ближче, і ось уже вся сльоза — тільки його обличчя. Що це воно каже? Сміліше, каже, і ти знайдеш нас. Сміліше? Але де взяти ту смілість?

І хлопець раптом подумав, що він смілий, що вилетів з дому, як м'яч, і мчить вулицями до саду. Хоч там нема входу. Хто має відвагу, той дістанеться всюди. Мур? Переліземо. І він подумав про те, що вже дереться по мурі й що не відступиться, поки не видереться нагору. Там гукне дівчаті: «Пограймося в метеликів», — воно підлетить до нього, він понесеться назустріч, і вони пурхатимуть собі над садом.

Отак думаючи, хлопець знову повеселів. Тепер він боявся тільки одного, щоб не втратити відваги. Вилетів з дому, як м'яч, і мчить вулицями до саду. Прибігає до високого муру. Тільки б не втратити відваги. Де ж тут дертися нагору? Отак роздивляючись довкола, він раптом побачив хвіртку, а над хвірткою напис: «Сад веселих діток».

Хлопець обережно прохилив її, дівча схопило його за руку й каже: «Кинь сльозу». Він мерщій послухався. Тоді воно каже: «Але не втрачай відваги, і тобі завше буде весело».

І побігли обоє разом, побравшися за руки, побігли садом веселих діток, радісно сміючись.

Якщо тобі буде коли-небудь сумно, згадай цю мою казку.


16 ЯК ТИ ПОЧУВАВСЯ Б У ШКУРІ МООГАНИНА. ЗНОВУ СКРЕКОТИТЬ ЖАБ'ЯЧИЙ ГОЛОС


— Я часто згадуватиму про неї, — мить подумавши, каже Кароліна.

— Відвагу, — прошепотіла Геленка, все ще перебуваючи під враженням почутої казки.

— Мабуть, у нас зараз теж вистачить відваги, — мовила Кароліна, — аби весело вислухати те сумне, що нам повідає Ге.

— Або щоб весело поглинути його, — докинула Геленка.

— Бачу, що Геленка принципова противниця страхітливих і моторошних історій, — сказав Йозіфек сестрі. — Тільки ж нам, — звернувся він до Геленки, — нам уже відомо, що позбавляє мооган доброго настрою.

— Відомо, мені це вже відомо! — вигукнув Ладіслав і трохи не дав з півня сторчака.

Кароліна встигла затримати його, а Йозіфек за сантиметр від підлоги спіймав його окуляри.

— Тому що… — провадив далі Ладіслав, — тому що холоне їхнє сонце, тому вони змушені шукати собі нову планету, тому в них нема настрою.

— Нема настрою, а щодень веселяться, — докинула Геленка, але таким тоном, щоб ніхто не подумав, ніби вона знаходить у цьому щось цікаве.

— В Римі теж тільки й знали, що веселитися, тим часом як, як це її… ага, імперія… вже була на божій дорозі, мудрагелько. Наближалися германці, а римляни день і ніч бенкетували. Ти цього не читала? Що ж я можу зробити, коли вона нічого не читає.

— Я не дозволю, щоб хтось порівнював римську державу з моєю планетою. Що між ними спільного? — обурено вигукнув я.

— Канапки, — підказав Йозіфек.

— Анічогісінько, — рішуче заявив я. — Римська держава багатіла за рахунок воєн і загинула через війни. Десять тисяч літ ніхто на Моого не важиться на чиєсь життя, десять тисяч літ ми не знаємо, що таке війна. Хочете знати, що ми про неї думаємо? Що перемагати й гинути, вбивати й бути забитим однакове нещастя. Все це безглуздя, незбагненно велике безглуздя.

Отож, що спільного між римською державою і моїм світом Моого? Я тебе питаю, Ладіславе! Що?

Я сам чув, як мій голос тремтить із гніву.

— Нічого. Опріч канапок, — знову сказав Йозіфек.

— Я мав на увазі тільки ті їхні веселощі, — боязко мовив Ладіслав.

— По-твоєму, ми повинні впасти у відчай? У такому разі, я розкажу тобі геть-чисто все, а ти справедливо розміркуй, як ти почувався б у шкурі мооганина.

На мою планету наступає пітьма. Якби не світили десятки штучних сонць, там цілий день було б сіро, як тут перед смерком. Вже тільки своїм розумом підтримуємо ми на планеті світло, теплий вітер, вологу, родючість грунту, рослин і тварин, барви й усе, що видає звуки, бачить і чує.

Та навіть безмір штучних сонць не замінить одного правдивого. Невблаганно зближається година, коли долі Моого й мооган розійдуться. Поки це станеться, поки ми розпрощаємося, наші штучні сонця іще якийсь час світитимуть, потім вони почнуть червоніти, гаснути, а тоді вже буде по всьому.

За своє власне майбутнє ми не боїмося. Моого загине, моогани переживуть його.

Все, що ми втрачаємо, — це наш світ. Це все, і це не так мало. Але далеко від нас у безмежному небі світить молоде сонце й під ним пливе планета, така подібна до нашої, що ми не втратимо майже нічого. Навесні там тане сніг і цвіте петрів хрест, уночі на деревах ухкають сови, в кроликів такі самі прозорі вуха, й діти так само люблять полуниці зі сметаною.

Ладіслав озирнувся на Геленку. Він хотів їй у чомусь дорікнути, але зараз це було б не до речі, тим паче, що я заговорив до нього. — Отже, Ладіславе, — мовив я, — надягни шкуру мооганина. Що ти робитимеш сьогодні ввечері? Будеш бідкатися чи танцюватимеш керднон на вулиці Горіхових тортів? Справлятимеш свої іменини, як справляємо ми щовечора, чи тобі буде осоружне твоє життя? — Не буде, — мовив Ладіслав, тручи своє вухо й суплячись. Він явно хотів іще щось додати, але не знав, як краще висловитись.

— Не так-то воно все просто, — мовила Кароліна.

— Навпаки, все досить складно, — озвався Йозіфек.

— Звісно, що складно, — сказала Кароліна.

Ладіслав і Йозіфек погодилися з нею.

— Я уявляю собі, що я мооганка, — провадила вона далі.

— Скажімо, моя сестра Леєнія.

— Гаразд, твоя сестра Леєнія.

— В такому разі, Ге, я твій брат Йозіфек.

Кароліна попросила Йозіфка, аби він їй не заважав, і, на мить замислившись, знову уявила собі, що вона моя сестра.

— Отже, я Леєнія. Я не бідкаюся, роблю свою роботу, увечері веселюсь на Центральнім проспекті, може, танцюю керднон, а може, літаю в тхолензі за містом. І мені в голову раптом западає сумна думка. Ми щезнемо, і ця планета буде безлюдна, огорнена вічною пітьмою. Теутендомонці радіють, що вони переберуться з планети на планету, наче з потопаючого корабля на неушкоджений. Та я не візьму з собою, пейзажу, якого більш ніколи ніде не побачу, мурах, що їх я здибала, снігурів, козуль, шипшиновий цвіт.

— Але ж твій брат Ге знайшов тобі планету, і там буде все — мурахи, снігурі, козулі, — умовляв Кароліну Ладіслав, заспокоюючи її, наче маленьку дитину.

— Проте я полечу від мооганських снігурів та козуль, покину їх на поталу лихим часам, цілий той світ полишу найгіршим часам. То був мій світ. Я належала до нього й завше належатиму.

— Якби можна було взяти до своїх зоряних кораблів усе живе, ми врятували б і билинки трави. Але в нас нема Ноєвого ковчега, ані чогось подібного. То що ж нам чинити? Може, загинути разом з мооганськими снігурами?

— Ну що ви. Мені тільки стає моторошно на думку, що я можу зустріти там когось такого, хто з нами не полетить. Добре, добре, я вже мовчу.

— Всі моогани мовчать про це, — кажу я. — А якщо тобі не дають спокою журні думки, ти звертаєшся до розрадника. Ну, тепер уже знаєш, чому розрадникові телефони весь час дзеленчать?

— Цікава б я знати, чим би він мене розрадив.

Я мовчав. Зате Ладіслав тут же відповів за розрадника:

— Можливо, він сказав би: «Сміливіше, Кароліно, і тобі буде весело».

Це нас усіх розвеселило. Геленка теж засміялася. Досі вона весь час мовчала і тепер сміялася тільки нишком.

Мені хотілося, щоб вона блиснула в усмішці й зубами, і я назвав Ладіслава головним розрадником Праги-6.

— Може, вже досить, Ге? — озвався зненацька тихий голос.

Це був той самий жаб'ячий голос із чужим акцентом, що від нього ми втекли з саду.


17 КУДИ ДІТИСЯ З ДВАДЦЯТЬМА ВІСЬМА МІЛЬЯРДАМИ? НАДМІРНА ГОРДІСТЬ НЕВИДИМОГО


— Знов, — сказала Геленка й підсунулася ще ближче, так близько, що її голова торкалася мого коліна.

Я вирішив нарешті покласти цьому край.

— Леремія денунбондон. Маякта гуен хуен, каліячгунд, — мовив я.

На відповідь озвалося роздратоване бурмотіння. Ладіслав поцікавився, що я сказав голосові, що він одразу ж стулив губу.

— Я зауважив йому, що він мав би поводитися трохи чемніше й радше мовчати, коли вже зайшов до господи, куди його ніхто не запрошував.

— Вибач, Ге, — запротестував Йозіфек, — але тобі не здається, що ти сказав це своєму колезі трохи грубо? Він же досі майже весь час мовчав, я б навіть сказав, що він зовсім не балакучий. Просто ми зараз, може, зачепили його мооганську гордість, назвавши Ладіслава розрадником Праги-6. Я пропоную вибачитися перед ним і на додаток запросити до свого гурту. Якщо Кароліна не проти, скажи йому ласкаво, щоб він почувався в нас жаданим гостем.

— Я теж охоче привітала б цього добродія, — відповіла Кароліна, — але запитаймося спершу в Геленки. Мені здається, що вона не терпить невидимих гостей.

— Ні, хоч його тут і немає, — мовила Геленка.

— Коли так, то нехай він нам покажеться.

— Покажіться, — порадив невидимому Ладіслав.

— Важко, золотце.

Цю відповідь мооганина, який прийшов у гості, не можна було назвати чемною. З мене було вже занадто його невихованості. Я сказав, щоб він зоставався невидимим доти, поки позбудеться чужого акценту, й що йому краще було б також мовчати, якщо не знає, що й коли годиться казати. Очевидно, це був юний мооганин, який виріс по дорозі до Землі й користувався більшою свободою, ніж заслуговував.

Геленка затиснула в руках кінчик коси, нахилила голову й поважно глянула мені в вічі.

— Ге, ти сказав, що він не мав приходити до господи, куди його не кликали. А скажи, Ге, хіба вас хто-небудь кликав на Землю?

Що слово, то удар обухом. Усі співчутливо дивилися на мене, що я на це відповім.

— На пряме питання, дам пряму відповідь. Ми живемо тут поки що без запрошення. Людство ще не мало змоги запропонувати нам свою гостинність. Бо ж ми й досі не відрекомендувалися. Ні, без жартів, людство нас, мабуть, і не запросить. Якби ми були тільки чужинці без притулку, то ще була б надія, а ми потребуємо більше, ніж простого прихилища, — нам потрібна планета.

Ладіслав блиснув на мене окулярами.

— Вам? Ціла планета?

Я похитав головою.

Йозіфек підвівся з дитячого стільчика, випростав спину й пройшовся по кімнаті. Хвилю щось бурмотів, неначе говорив щось для власної втіхи; ми нічого не розуміли. Кароліна висловила побажання, щоб він поділився з нами своїми думками. Йозіфек охоче це зробив.

— Не запросити мооган, ба навіть відмовити їм? Дурниця, явний регрес. Цього людству я б ніколи не подарував.

— Тобто як, Йозіфку?

— А ось так. Ми поділимося з ними нашою матінкою Землею, а вони прилучать нас до своєї цивілізації. В такий спосіб ми заощадимо собі тисячоліття розвитку. Шкода, що я не маю права діяти за всю земну кулю. Бувши принаймні Ладіславом Славним, я послав би мооганам якнайкращі запросини.

Ладіслав притьмом втілився в Ладіслава Славного, також підвівся зі стільця, випростав спину, пройшовся кімнатою, а тоді зупинився наді мною, схрестивши на грудях руки.

— Скільки вас?

— Двадцять вісім мільярдів.

— Чимало, — зробив він висновок. — Я гадаю, вам потрібно було б щонайменше пів земної кулі. Просто не знаю. Як ви думаєте тут уміститися?

І знов почав ходити між скляною стіною й нашим затишним куточком, суворий, насуплений, уславлений аж до сузір'я Плеяди.

Йозіфек і собі заворушився. Зненацька й Кароліна почала ходити сюди й туди кімнатою. Усі троє зустрічалися, заважали одне одному, але не спинялися, заполонені кожен своїми думками. Мені вже теж надокучило сидіти, ще мить — і ми всі четверо, похиливши голови, снували б мешканням. Та коли я почав підводитися, Геленка зробила мені заперечний жест і видала якийсь дивний звук. Я впав назад на стільчик. Перша озвалася Кароліна.

— Ладіслав має слушність, ви справді не поміститесь. Що ж ви чинитимете, що наміряєтесь робити?

— Там, куди ви переберетесь, буде справжній вавілон. Ніде буде й курці клюнути.

Ладіслав наочно продемонстрував цю тисняву, марно силкуючись відставити свої лікті. Очевидячки, він уявляв собі, що люди й моогани стоятимуть так густо, як у неділю біля кінотеатру.

В розмову несподівано втрутилася Геленка. Якщо, мовляв, це і є наша гра в мооганина, то вона не здається їй вельми вдалою. Тому вона хоче порадити нам кращі розваги. Скажімо, гру в зіпсованого телефона, в дурня або в сливу. Як гуляють у сливу? Двоє чіпляються руками за гілляку, а решта трусять стовбуром. Хто впаде, той буде падалиця.

Ладіслав нагримав на неї, щоб ішла собі додому, коли не грається. Він грається в мооганина з великим задоволенням, ця гра стократ ліпша від гри в дурня або в сливи. Він просто не уявляє собі, як хтось може думати, ніби це тільки гра?

— Людоньки, цій дівці, певно, клепки розсохлися в голові. Або вона сліпа. Якщо вже не віриш нічому, то поглянь на невидим… — Ладіслав запнувся й додав, що діти в дейвіцьких[4] яслах залюбки погуляють з Геленкою в сливу.

Йозіфек порадив нам усім погуляти в сливу, але спершу ми повинні вирішити, як нам розмістити на Землі друзів з Моого. Байдуже, чи ми тільки граємося, а чи все це правда. Гратися теж треба насправді.

— Прошу тебе, Геленко, принатурся трохи до нас. Зваж, що стільки людей, — само собою, чому не називати їх людьми, якщо вони виглядають так, як Ге, — ми земляни, вони моогани, і ми і вони маємо таку саму подобу, — так ось стільки людей чекає нашої помоги. Ми перші здовідалися про їхню долю. Тож, може, відкладемо решту, поки щось та придумаємо? Ти розумна і чуйна дівчина, може, саме ти й вирятувала б їх зі скрути.

Геленка ще не вирішила, як вона вчинить: так, як радить їй Ладіслав, чи так, як Йозіфек, чи піде сама додому, а чи принатуриться.

Тільки-но Йозіфек змовк, як знову озвалося:

— Мооганин чекає поради?

— Так! — вигукнув я. — Ми нічого не робитимемо самі, без людей!

— Або зробимо все! — застрекотав голос.


18 ШШШ. ЗМОВА. МЕНЕ БЕРУТЬ У ПОЛОН


Мені вже не стало терпцю. Я метнувся до дверей, розчинив їх і показав на них рукою: — Мелектете бембе!



— Все без людей, — почув й на відповідь.

— Руагеузен лапа апа.

Йозіфек підійшов до мене з виделкою, очевидно, щоб захистити, якщо невидимий нападе на мене.

— Белдехве, белдехве! — кричав я.

— Ціла планета для нас, — провадив жаб'ячий голос якомога спокійніше. Він явно глузував з мене.

Кароліна вибігла аж на поріг.

— Як це ви хочете зробити? — запитала вона в порожнечу.

— Шшш, — озвалося на відповідь і знов, — шшш, — а потім голос почав слабшати в міру того, як невидимий віддалявся, аж поки зовсім умовк.

— Забрався геть? — несміливо запитав Йозіфек.

Мені раптом спало на думку, що, виганяючи мооганина, він не був упевнений у своїй відвазі. В голосі його й погляді було щось таке, — а втім, я цього не казатиму, — одне слово, не вельми велике бажання заколоти невидимого. Не знаючи, що робити тепер з виделкою, він почав крутити її між пальцями так швидко, що утворилося срібне коло.

Я оббігав цілий сад, гукаючи у всі кутки, аби допевнитись, що лепетливий мооганин зник.

Повернувшись до будинку, я побачив, що Йозіфек усе ще стоїть на порозі й над рукою йому свистить срібний диск. Якби я був не бачив усього з початку, то тепер нізащо не вгадав би, як це в нього виходить.

Кароліна присіла між обома дітьми навпочіпки й по-материнському обняла їх. Тільки-но я переступив поріг, як вона здивовано запитала мене:

— Що воно таке, це «шшш»?

— За будинком виграє веселка, — сказав я. — І така гарна.

— Що за «шшш», чому «шшш»?

Всі не спускали з мене очей. Я мовчав.

Ладіслав щось зосереджено обмірковував. Він надув щоки, а коли випустив повітря, знову почувся цей бридкий звук. Геленка сказала, щоб він перестав. Ладіслав, звісно, не міг зразу перестати, ще трішки подувся, а тоді криво всміхнувся.

— Коли хлопці кажуть «та-та-та», це означає, що вони стріляють з автомата. А цей, коли каже «шшш», має на увазі промені. Правда, Ге, що він має на увазі промені? — запитав Ладіслав.

— Так, — потвердив я.

Мені стало шкода, що нашій щирій дружбі прийшов кінець. Та з жалю мені не хотілося нічого пояснювати, хоч і була в цьому потреба.

Я повернувся до них спиною й за хвилю почув позаду шепіт і якесь шемрання. Рвучко обернувшись, я побачив, що Ладіслав з Геленкою про щось шушукають, Йозіфек одним вухом слухає їх, а другим пильнує за мною. Кароліни в кімнаті не було.

Діти вдавали, ніби ні про що не шепотілися, а Йозіфек — ніби він і гадки не мав пильнувати за мною.

Проти мене було замислено змову, я це добре бачив і з сумом чекав, коли вони почнуть діяти.

Геленка люб'язно всміхалася.

— Ге, — звернулася вона до мене, — може, ти покажеш нам ту веселку за будинком?

Діти ніяк не могли знайти веселку. Тоді я показав на неї рукою, і ту ж мить Ладіслав сягнув мені в кишеню. Ліхтарик, як на те, перекосився, і Ладіслав довго вовтузився з ним. Я не хотів користатися з його невдачі й дав йому змогу витягти зброю.

За хвилю він уже цілився з неї в мене й наказував іти до будинку. Ми пішли. Ладіслав зажадав, аби я звів руки вгору. Я відмовився.

В кімнаті я сказав Йозіфкові, що було б краще, якби зброю тримав дорослий. Але Ладіслав сприйняв це як одразу й заявив, що він не такий дурний, аби стріляти, хіба вже йому дуже закортить.

— Гаразд. У такому разі хай її не тримає ніхто. Поклади пістолет перед собою на стіл, як шериф, — сказала Геленка.

Ладіславові дуже сподобалося бути шерифом, він сів і розпочав допит.

— Ти наш полонений, Ге, — сказав він, — ти мусиш давати відповіді на наші питання й робити те, що ми тобі звелимо.

— Я відповідатиму своєю волею, — сказав я. — І робитиму те, що вважатиму за потрібне.

— Так не піде.

— Піде.

— Шшш, — прошипів Ладіслав і взяв зі столу ліхтарик.

Я тримався досить гордо, щоб нікому не піддатися! Я не потребував ні заступництва, ні захисту. І все ж таки відчув полегкість, коли зайшла Кароліна, коли вона звеліла Ладіславові, аби він мерщій віддав мені ліхтарик.

На ній тепер була блакитна літня сукня: Певно, вона переодяглася під барву неба. Її ясно-золотиста шкіра, темно-золотаві очі й ця блакитна сукня — такої приємної гри кольорів я не бачив уже давно.

Але поки я розводився тут про кольори, Ладіслав відмовляється слухатись Кароліни. До цього її дратує ще й Йозіфек, приєднавшись до Ладіслава.

— Що ж воно виходить? — мовив Йозіфек. — Полонений матиме зброю, а ми будемо допитувати його беззбройні? Це буде найдивніший допит в історії полонених взагалі. Крім того, мені здається, що моогани чимось намащуються або роблять собі якесь впорскування, щоб їм не шкодило це проміння. Так воно чи ні, Ге?

— Приблизно, Йозіфку. Ми захищені від променів.

— Будь ласка, — розсердився Ладіслав. — Усі переваги будуть на його боці. Це нечесно, так не годиться!

— Хто з вас має право говорити про чесність? — урвала його Кароліна. — Ти, Ладіславе, чи ти, Геленко, чи ти, Йозіфку? Ви напали на Ге в ту хвилину, коли він виказував вам свою люб'язність, підступно захопили його зброю, і сором казати, що було й що могло бути далі. Чим завинив Ге, що ви раптом повелися з ним так нечесно? Тепер у тобі, Ладіславе, мабуть, спить Ладіслав Славний і не бачить твого нечемного вчинку. Геленко, ти вчинила несправедливо, дозволивши це. Йозіфку, досі ми ні разу не кривдили наших гостей. Нині ти вперше частуєш віроломством, гвалтом, а оскільки йдеться й про цих дітей, то й негожим прикладом.

Замість подяки, я поцілував Кароліні руку.

Хоч Йозіфкові й дісталося найбільше, він отямився перший.

— Признаюся, — мовив він, — що я вперше в житті хотів полонити гостя. Точніше, не заперечував проти того, щоб із Ге поводилися, як із ворогом. Але хіба ти не чула, чим погрожував нам його шановний колега? На бога, прошу тебе, не гнівайся на мене, і нехай не гнівається й Ге, якщо ми хибно витлумачили собі те, що вигукував невидимий мооганин і що він шипів. Із цієї хвилини ми всі троє вбачаємо в кожному мооганині ворога, чи він називається Ге, чи якось інакше. А ворог не стає приятелем від того, що переступить твій поріг. Із слів Ге я знаю, що вони хочуть з нами порадитися й нічим не скривдять нас. А інший мооганин сказав, що вони не будуть з нами радитися, а відразу — «шшш». Або нас дурить один, або другий. Я висловлююся трохи гостро, але небезпека з боку мооган здається мені ще гострішою.

— Буду вашим бранцем доти, поки ви вислухаєте мене й знову вшануєте своєю довірою! — вигукнув я.


19 КАРОЛІНИНА ШЛЯХЕТНІСТЬ. Я ДАЮ ВЕЛИКУ ПРИСЯГУ. ВСЕ ЩЕ В ПОЛОНІ, АЛЕ СТАНОВИЩЕ ТРОХИ ПЕРЕМІНИЛОСЯ


— Я вірю тобі, Ге. І ти не бранець мені, — запевнила мене Кароліна.

Я відказав на це, що я лиш простий зореплавець і не маю чим віддячити їй. Нехай вона це знає. Мої дороги пролягли крізь глибоку пітьму до далеких світів. Коли я знов лаштуватимусь у дорогу, то назву свій корабель «Каролінина шляхетність». І якщо він справді відповідатиме своїй назві, то затьмарить навіть найяскравішу зірку.

Слухаючи мене, Кароліна нахилилася вперед, ледь усміхаючись, і виглядала зараз точнісінько так, як на портреті, що перед ним оце стояла. Сказала, що цей комплімент пахне старосвітщиною.

На жаль, ми були не самі, щоб я міг і далі розводитися на цю тему. Йозіфек глянув на годинника й заклопотано спитав, чи не запізниться вона на виступ. Почувши, що вже за п'ять хвилин шоста, Кароліна квапливо вибігла з кімнати.

Мені стало неприємно, що якийсь виступ важливіший для Кароліни за мою долю. Але Йозіфек цілком неочікувано звернувся до мене з проханням, щоб я відвіз його сестру на Вацлавський майдан.

Я, звісно, не дав Йозіфкові навіть докінчити й вигукнув, що з великою охотою відвезу її куди завгодно.

— Що, що? — здивувався Ладіслав, не годен більш нічого видобути з себе.

Я метнувся готувати в дорогу свого автомобільчика. Поминаючи розчинене вікно, я почув схвильований Ладіславів голос:

— Ти ні з ким навіть не порадився і випускаєш його з полону. Коли так, я йду додому, а моогани можуть навіть зробити собі з Землі перепічку на вечерю. Мені однаковісінько.

Я пообіцяв у вікно, що ми залишимо його Землю круглою й що не з'їмо її, навіть якщо він і справді піде додому.

— Слухай-но, Ладіславе, — мовив Йозіфек, — Ге ж доброхіть здався нам. Це означає, що йому добре в полоні й що він не тікатиме.

Мій автомобільчик стояв чисто вимитий дощем і, віддзеркалюючи скісне проміння сонця, виглядав мов у казці. Я опустив непромокальний верх і заходився витирати переднє скло.

Зненацька до мене підійшла Геленка.

— Ге, ти скажеш мені правду?

— Скажу, Геленко.

І щосили почав глянсувати скло. Та його частина, що крізь неї дивитиметься Кароліна, мусить бути прозора, мов кришталь.

— Ге, скажи мені, чи існують насправді моогани? Ге, моїм полоненим ти не будеш, я цього не хочу, але скажи, заприсягнися, що ти мооганин.

— А хто ж іще?

— Ти не хочеш заприсягтися. Ти звичайнісінька людина, еге ж?

— Моогани присягають навколішках, Геленко. Погодься, що я зіпсував би собі штани, якби вкляк оце зараз у траву. Не можу ж я супроводжувати даму з мокрими зеленими колінами.

— Ти завше з усього викрутишся. Як же я можу після цього тобі вірити? Ге, скажи це тільки мені. Ви будете пускати на людей проміння?

В цю мить до нас підійшла решта. І тоді я вкляк у траву, переплів над головою пальці рук і почав заприсягатися:

— Геленко, складаю тобі велику присягу, щоб ти могла мені повірити. А під цією присягою я мушу казати тільки правду.

Моогани розділилися на два табори. Одні радять удатися до проміння, а тоді перебратися на порожню планету. Ми, другий табір, не хочемо, щоб загинула бодай одна людина, бодай одна комашка на Землі від мооганського проміння. Ми боротимемось за вашу безпеку. Але ми ще не знаємо, як і де розмістимо мешканців Моого. Це наша помилка, може, навіть фатальна. Ми неодмінно мусимо це вирішити. Бо переможе перший табір, той, що від його імені промовляв невидимий.

Оце вся правда про мооган. Хто повірив, нехай поцілує мене спершу в одне, а потім у друге око й скаже: «Устань, друже».

Я заплющив очі. Й ту ж мить відчув на повіках дотик теплих уст, озвалися слова: «Устань, друже». То була Геленка. Відтак до мене нахилилися шорсткі губи, й чоловічий голос мовив: «Устань друже, — Йозіфек. — З нашого боку було чистісіньке безглуздя посягати на твою свободу, — додав він. — Отож ми щось придумаємо для тебе, щоб твій табір виграв». Утретє на очі мені лягли два масних поцілунки. «Устань, друже. Ми щось придумаємо для тебе, але з полону я тебе не випущу. Я хочу мати бранця». Хто ж іще, як не Ладіслав. Каролінин поцілунок був легкий, як роса. Вона не мусила ще раз виказувати мені свою довіру, але я все ж таки чекав, і вона мені не відмовила. «Устань, друже. Ми поспішаємо».

Я підхопився на ноги й за мить сидів уже за кермом.

— Може, ти візьмеш і дітей? — попросила Кароліна.

Я рвучко відчинив задні дверцята, Геленка з Ладіславом сіли позаду.

— Йозіфек сказав, — провадила Кароліна, — що дітям сьогодні не треба додому, отож ми нашвидку склали план на вечір та ніч.

Я завів мотор і згідливо кивнув головою. Перед тим як рушити, я завше дивлюся в дзеркальце, чи мене хто обганяє. В саду це була зайва обережність, але за звичкою я подивився в дзеркальце й побачив Йозіфка, що викочував із дверей мотоцикл.

Ми рушили. Повітря було чудове, небо чисте, а від Кароліни пахло незнайомими парфумами.

— Що ж це за план? — поцікавився я.

— Я хотіла б, щоб ви побачили мою роботу. Дітей я вже запросила, а тепер запрошую й тебе, щоб ви прийшли повболівати за мене.

— Так, так. А що ж ти робитимеш, Кароліно?

— Це єдине, на що я ще трішки здатна, Ге.

Ми проїздили мокрими вулицями, осяяними західним сонцем. Щоразу, дивлячись у дзеркальце, я бачив позаду Йозіфка, який їхав на мотоциклі. Що ж це робитиме Кароліна? Без сумніву, вона не друкуватиме на машинці, таку роботу ніхто нікому не демонструє, хоч і знає її якнайкраще. До того ж за друкарок ніхто не вболіває.

Думки мої перепинив Ладіслав.

— Другий пункт нашої програми буде вечеря, — мовив він. — А третій — сон.

— Вечеря мене дуже цікавить. Я заведу вас до тихого ресторанчика у Старому Місті, — сказав я.

— У цьому до ресторану? — зітхнула Геленка, маючи на оці свою білу майку та вузькі жовті штани. А також, очевидно, смугасту Ладіславову майку.

Я подумав, що мій убір теж не найкращий після того, як я давав навколішках присягу. Але Кароліна сказала, що мої зелені коліна роблять мене загадковішим, що дітям теж не можна в чомусь закинути, хіба, може, в тому, що вони майже голі. Але цю ваду, гадала вона, легко вдасться виправити, якщо я додам газу й зупиню авто біля дитячого універмагу.

— Ура! — крикнув. Ладіслав мені на вухо. Він стояв навколішках у мене за плечима й стежив за спідометром. — Ану додай газу, бранцю! Я наказую тобі, чуєш?

Цього його бажання задовольнити я не міг. Ми їхали Нусельською із швидкістю шістдесят кілометрів на годину, а для цього району це й так було занадто.

Для Ладіслава ж це була черепаша хода. Він занудьгував у мене за спиною.

— Слухай-но, бранцю, — звернувся він раптом до мене. — Ти не спитав дозволу, а хочеш їхати до ресторану.

— Це мій план, Ладіславе, якщо бранець має право на плани. Частувати друзів — моє покликання, якщо, звісно, бранцеві це дозволено.

— Як виняток, я дозволяю тобі, Ге, але не знаю, чи пускають увечері дітей до ресторану?

Він думав, що не пускають, і в його словах бриніло невдоволення з того, як іще погано влаштований наш світ.

Кароліна запевнила його, що в супроводі дорослих, тим паче завидна, дітям дозволено заходити і до найкращих ресторанів, а коли вони ще поводяться так чемно, як Ладіслав і Геленка, їм скрізь раді.

Ладіслав заспокоївся й сказав Геленці, що вони сьогодні здорово погуляють, бо обоє дуже чемні дітки.

З радості, що в мене вже нема ворогів, що всі ми кудись їдемо, де дивитимемось на Каролінину роботу, що я належу до табору добрих мооган, я не додумався до чогось кращого, як щосили натиснути на клаксон. Залежно від того, де я натисну, мій клаксон видає ніжні тони. Якщо я натисну його щосили, грає оркестр сурмачів.

З такою тріумфальною музикою ми вдерлися в центр міста, супроводжувані мотоциклом, як урядове авто.

Жаль, що надворі було ще видно. Я ще, здається, не сказав, що мій автомобільчик увечері має барву спиртового полум'я. Перехожим здається, що повз них пролетіла синява блискавка, тільки трохи повільніше, ніж звикле.

Але вечір іще не настав.

Ми спинилися на Пршікопе і весело заквапилися до дитячого універмагу.

Скупившися, ми могли бути ще веселіші. Та між нами й автомобільчиком виріс грубий людський мур.

Я посадовив Ладіслава собі на плечі, щоб нічого не сталося з його полотняного курткою, облямованою шкірою й оздобленою шкіряними гудзиками. Ми намагалися пробитись до машини. «Вибачте». «Вибачте». «Будьте такі ласкаві, пропустіть нас». За мною йшла Кароліна, несучи над головою Геленчину рожеву сукню з зеленими квітками (певно, сукня була покоротка на Геленку, зате дуже пасувала до її смаглявого лиця).

Ми, може б, і протиснулися, якби були інакше вдягнені. Та на Ладіславову пораду ми воліли вернутися до розхрестя, перебігли на протилежний хідник, а звідти легко дісталися до місця навпроти нашого автомобільчика. Метнулися до нього через вулицю, де не. було переходу, бо що нам іще лишалося робити?

Отож, як бачите, дуже гарні автомобільчики мають свої незручності. Тільки-но ми спинилися перед «Алгамброю»,[5] довкола нас почала збиратися юрба цікавих. Я вже не міг відчинити дверцят. І тоді я від'їхав трохи вище й поставив там машину.

Коли я повернувся до «Алгамбри», то побачив довжелезну чергу, аж до Національного музею. Люди дисципліновано йшли по троє вряд, щоб побачити автомобільчик.


20 НАРАДА ДОРОСЛИХ. ШТУКАР, ЛЮДИНА БЕЗ НЕРВІВ. КАРОЛІНА. ГЕЛЕНЦІ РОБИТЬСЯ НЕДОБРЕ. ЛАДІСЛАВА НАПАДАЮТЬ НЕСТЯМКИ, ТА, НА ЩАСТЯ, ВСЕ КІНЧАЄТЬСЯ ГАРАЗД


У вестибюлі «Алгамбри» нас чекав уже Йозіфек. Над касою висіла афіша:

«Великий естрадний концерт

для нагороджених хліборобів.

Початок о 19 годині».

Кароліна повела нас просторими сходами, відтак освітленим підземним коридором до артистичних убиралень.

— Що тут роблять ці дітлахи? — вигукнув хтось зненацька.

Із сутіні вийшов чоловік з чорними вусами й бородою. Він був у чорних штанях, білому жилеті, а на голові мав циліндр.

— Вони дивитимуться концерт, — відказала Кароліна, — і я хочу, щоб їм було добре видно.

— Привіт, Кароліно, — мовив чоловік, відтак підійшов до Ладіслава, заворушив чорними кошлатими бровами, намагаючись надати собі грізного вигляду.

Та Ладіслав, — між іншим, він сам про це сказав, — був не полохливий і дивився хоробро вгору на танок брів.

— Під циліндром у мене голубка, — прогув чоловік, — вона знесла мені яйце, але його там немає. Ти, бува, не взяв його?

Ладіслав забрався в боки.

— Ні.

— Справді ні? Ану покажи!

Чоловік сягнув у Ладіславову кишеню, обшиту шкірою, і витяг звідти голубине яйце. Я знаю, що Ладіслав не вкрав його. Але не знаю, як міг штукар витягти йому з кишені яйце. Точніше, як воно там опинилося.

Такий фокус, звісно, належить до незвичайних трюків, але ми теж нітрохи не здивувалися. Засміявся тільки штукар. Він зняв циціндр, на голові йому справді сиділа голубка; птаха зовсім не ворушилася, може, це було опудало або вона спала. Штукар поклав яйце у своє густе кошлате волосся, надів циліндра, узяв дітей за руки й кудись подався з ними.

Любі дітки навіть не озирнулися. Геленка в зефіровій рожевій сукні виступала, мов балерина.

Наше товариство сьогодні вперше ненадовго розділилося. Кароліна сказала, що, як свідчить циферблат її шоколадного годинника, вона має ще хвильку вільного часу.

— Сядьмо на оцій лавочці.

Коли ми всі троє сіли на вбогій лавочці, на якій сидить звикле пожежник, Кароліна взяла мене і Йозіфка під руки:

— Може, ми зараз з'ясуємо між собою, які жахи ще готують моогани, — я маю на увазі лихих мооган, — на нашій матінці Землі? Розумієш, Ге, я боюся, аби діти потім не схоплювалися спросоння.

Я відповів, що найгірше вже сказано. Якщо ще сьогодні ввечері ми дамо раду великій загадці мооган, то відвернемо від земної кулі страшну небезпеку. Потім ми і діти спатимемо вночі мертвецьким сном. А коли справдиться мій прогноз щодо Геленки й Ладіслава (тобто що одне за одним стрибне і в вогонь, піде на страшні муки), всіх нас чекає приємна, солодка ніч.

Кароліна зажадала, аби я гарантував, що так воно й буде.

— Мусиш їй загарантувати, — сказав Йозіфек, — щоб вона могла спокійно працювати.

В цю хвилину відчинилися двері навпроти, і жінка в білому халаті гукнула Кароліні, що їй уже час.

— Вір нам, Кароліно, і все буде якнайкраще.

І хоч я, по суті, нічого певного не пообіцяв, Кароліна полегшено зітхнула. Йозіфек, жартома дав їй коліном стусана, тричі ляснув по потилиці й прошепотів:

— Ні пуху ні пера!

Потім за Кароліною зачинилися двері, і ми з Йозіфком пройшли кількома коридорами, спустилися залізними сходами, піднялися кам'яними й опинилися в залі, де між колонами за столами сиділо багато нагороджених хліборобів.

Зала ледь затемнена, сцену освітлюють рефлектори. Там діється щось незвичайне. Я вирішив спершу знайти наших дітей, а тоді спостерігати за сценою.

Незабаром я знайшов їх. Вони сидять самі в ложі неподалік од сцени.

— Ну, як ви тут? Не нудьгуєте? — питає Йозіфек, коли ми сідаймо поруч них в оксамитові крісла.

Геленка прикладає палець до уст, щоб ми не галасували, а Ладіслав показує на сцену, щоб ми теж дивилися.

Артист у білій єдвабній сорочці і в темних панчохах поставив на стіл стілець, на нього другий, третій. Стільці йому кидає помічник у синій формі з золотими гудзиками.

— Гоп! — каже артист, і помічник кидає стілець.

— Цей номер зветься «Людина без нервів», — шепоче Йозіфек.

Артист стоїть на четвертому стільці, гоп, летить п'ятий, він хапає його, поволі й старанно ставить на хисткій піраміді стільців, хоче його випробувати, сідає, стілець зненацька хилиться, артист скрикує й летить сторч головою.

Публіка зойкнула, вся зала миттю підхопилася. Що сталося?

— Анічогісінько, — бурмоче Йозіфек. — Це його трюк. Він натренувався падати з п'ятого стільця.

Артист удає, що впав через нещасливий випадок, обмацує, себе, чи цілий, навіть мить вагається, немов утратив уже певність. Але потому все ж таки зважується і знов підіймається по стільцях нагору.

Публіка не відає про ці хитрощі й аплодує його хоробрості й успіху. Людина без нервів уклоняється з п'ятого стільця, гоп, нагору летить шостий стілець, гоп, сьомий, кожного з них артист ретельно вирівнює, ставить. Тепер це все справді не жарт — піраміда хилиться то в один бік, то в другий, як щогла на хвилях.



Чи бачили ви коли-небудь, як на стрімку скелю здирається альпініст? Приблизно так страхує себе Людина без нервів, кожен наступний сантиметр свого стрімкого сходу; здається, вже вичерпано всі можливості, і все ж таки вона знаходить їх. Тільки в альпініста скеля не хитається. Людина без нервів скоріше схожа на муху.

Гоп, артист хапає дев'ятий стілець. Цей стілець має тільки задні ніжки. Навряд щоб артист сів на ньому. Та він сідає й починає розгойдуватись.

Тепер у залі дихає хіба артист і, може, ще Йозіфек.

Усю цю споруду зруйнував би навіть гучний звук. Замість радіти, що вона тримається під ним купи, артист випробовує її, розгойдуючись на стільці, сидіти на якому непросто і в стані спокою.

Під час антракту нам було гаряче, бо ми до останньої хвилини гучно плескали в долоні. Після таких овацій артисти охоче виконують нові номери, але від Людини без нервів ми не могли цього й сподіватися. Може, вона мала поставити іще один стілець? Куди? Піраміда й так була аж до самої стелі. Ладіслав так повеселів, що усміхався навіть своєму бранцеві.

— А тепер? Що буде тепер? Та, Йозіф-ку? — запитав він.

— Тепер буде Кароліна.

— Хм. — Відтак удався до Геленки. — Ти радієш, капосне дівчисько?

— Ще й питаєш.

— В такому разі, я ще дужче, — признався Ладіслав.

Раділи й хлібороби, які сиділи в залі й ще ніколи не бачили Кароліни.

Задзеленчав дзвінок, пригасли люстри, спалахнули рефлектори, під стелею щось зашурхотіло, й додолу почала спускатися трапеція, залізна жердка на двох линвах.

Досі мені здавалося, що Кароліна найгарніша з усіх людей і що я ніколи не побачу когось гарнішого.

Та ось на сцену вибігла дівчина, в тисячу раз чарівніша за неї. Це, звісно, теж Кароліна, але така ніжна, така легенька, така щасна.

На ній зелене трико зі срібною лускою, волосся перев'язане срібною биндою. В такому строї вона могла б сидіти на троні й панувати над русалками. Замість цього вона сідає на трапеції, що разом з нею підіймається до шатра зали. Замість цього вона крутиться, тримаючись за трапецію однією рукою, щоб розважити публіку та своїх друзів у ложі.

— Тепер увага, — каже Йозіфек. Він звертається до сестрички, не до нас. Не дивиться на неї з тим холодним спокоєм, що дивився на Людину без нервів. Я бачу, що в думці він разом з Кароліною робить ті самі вправи. Злегенька підводиться зі стільця, коли Кароліна повисла за п'яти й розгойдала трапецію. Тихо лічить. Опалі Каролінині кучері мають над залою, срібна луска блищить, аж очам боляче, а Йозіфек тихо лічить.

Геленка не витримує цього видовища й відвертає очі. Ладіслав притискає кулаки до щік, Йозіфек шепоче:

— Сім, вісім.

Коли трюк скінчився і Кароліна сидить уже на трапеції й дякує з височини за бурхливі оплески, ми всі втираємо піт. Але попереду іще важчий номер. Кароліна розгойдує трапецію, злітає на ній до самої стелі і раптово спускається, зачепившись підборіддям за жердку, а руки відвівши назад.

Тепер ми вже знаємо, на яку «роботу» привезли сюди Кароліну. Отже, її покликання — висіти маленькими п'ятами або підборіддям на тоненькій поперечці, проноситись запаморочливим півколом над прірвою, десятки разів падати глибоко вниз, десятки разів злітати високо вгору. Йозіфек совається на стільці, летить разом з сестричкою, відлічує півкола, все буде добре, неодмінно мусить бути добре. Але я все одно дивуюся, що він не заборонить своїй тендітній Кароліні в такий жахливий спосіб заробляти собі гроші й славу. Щодо мене, то я стократ волів би дивитися, як вона друкує на машинці.

Геленка підвелася й почала шукати виходу з ложі. Я пішов слідом за нею, щоб у разі потреби допомогти їй.

В коридорі вона сказала мені:

— Ге, мені зробилося недобре.

— Це пройде, Геленко. Ми більш не будемо дивитися.

— Та я ж не дивилася. Мені раптом здалося, що зараз станеться лихо.

— Нічого не станеться, не бійся. Кароліна вміє вгорі ходити чи то пак літати. Ходімо вип'ємо чогось прохолодного.

— Ге, я мала на оці інше лихо, — мовила Геленка по дорозі до буфету й зупинила мене. — Недавно в школі ми страхали одне одного, що було б, якби на нас раптом упала воднева бомба. Тільки бух — і в одну мить нам каюк, від нас геть нічого не зостанеться. Про ваші промені ще ніхто не знає. А мені там у ложі раптом здалося, що зараз упаде бомба або що вже летять ваші промені. Цілий світ закам'яніє, як у «Сплячій красуні», Кароліна повисне за п'яти, той, хто п'є пиво, закам'яніє з кухлем біля уст, ми на. цих оксамитових стільцях, а може, лишимось живі, але закам'яніємо і все закам'яніє, і все закам'яніє — ху, мені знов робиться недобре.

З зали долинули гучні оплески, і здалеку здавалося, що там лопотить дощ. Геленка зблідла, їй підігнулися коліна. Я відніс її на ослінчик під стіною й не відходив од неї ані на крок, утішав, гладив по голові.

— Не бійся, — повторював я, — не бійся, Геленко. Ти носиш у своєму серці багато доброти, як і всі люди. Не станеться, не може цього статися, щоб загинув світ; Усе жорстоке щезає з землі, діти завше мають більше розуму й радості в житті, ніж їхні батьки, отож світ стає дедалі розумніший і безпечніший. Твоя земля не допустить цього, справедливі держави не допустять цього. Не бійся нічого, Геленко, століття минатиме за століттям і мільйони століть цей світ обертатиметься між сонцем і зірками, ясний, теплий і живий. Ти теж проживеш свій час, зазнаєш, що таке сльози і страх за життя, що таке надія й одчай. Усього звідаєш, і хтозна, може, іще діждешся, коли люди стануть безсмертні.

Тоді ти вже ніколи ні з ким не розлучишся. Будеш старша за дерева, старша за гори, але матимеш вічно молоді очі, вічно пливтимеш на цій планеті, на цій незвичайній веселій планеті.

— Неодмінно! — мовила Геленка.

Я гадаю, вона повірила моїм словам. Я говорив немарно.

— А чому б ні? — сказав я. — Коли всі армії на землі буде роззброєно, коли, нарешті, всі люди матимуть що їсти й дах над головою, вони прагнутимуть до повнішого щастя, ніж його дає ситий шлунок і добре мешкання. Вони шукатимуть це щастя і знайдуть його в науці. Якомога більше знати, розуміти й уміти. Від розуміння — маленький крок до порозуміння, а це вже не дозволяє ні в школі, ні десь-інде будь-якої кривди, брутальності й пихи. Життя тоді буде таке приємне, що триста років промайнуть, як одна коротка хвилина.

Отож треба розтягти ту хвилину. І тричі по триста років спливуть, як вода. Але тобі не схочеться вмирати ані за тисячу літ…

Я замовк, бо над нами виріс Ладіслав. Він, звісно, не дарував мені, що я знову порушив приписи для полонених, пішовши без його дозволу. Не чекаючи мого виправдання, він сказав, що Йозіфек зараз приведе Кароліну й що вони допіру бачили штукаря, того, який недавно хотів настрахати нас.

— Ми подивилися два його трюки і сказали: ходімо. Я дивуюся тим хліборобам, що вони не висвистали його. Бідолаха нещасний. Кролики з поли, голубка дід циліндром. Якщо я куплю собі за одинадцять крон чародійство з інструкцією, він може сховатися зі своїм напусканням брів. Що було з Геленкою? Ну скажіть, Ге, правда, що їй бракує в голові клепки? Факт, що бракує.

Та ми нічого не пояснювали Ладіславові й дивилися на нього, як два привітних велетні на малого базіку. Він утрачав свою красномовність, упевненість, глипав на нас і погойдувався на ногах.

— Ну то що? — мовив він.

— Нічого, — відказав я, — ти образив Геленку негарними словами. Ми чекаємо, поки ти візьмеш їх назад.

— А як це воно робиться? — посміхнувся він. — Де ті слова? Я покладу їх назад на язика.

Ладіслав почав ловити долонями повітря й висолопив язика.

Ми далі дивилися на нього миролюбно, з деякою цікавістю.

— А бранцям нічого мене повчати, — заявив Ладіслав.

— Я тільки тихенько.

— А я тобі наказую — говори, говори, говори.

— Гаразд. Попроси Геленку, щоб пробачила тобі.

— Ні.

— Тоді я мовчу.

— Говори!

— Попроси Геленку…

— Ні!

— Хай не просить, — озвалася Геленка, — але хай погодиться, що розум його вичерпався, бо він не має слушності.

— Ой, тримайте мене! Звідки в неї ці ідеї… — Та хлопцеві раптом стало жаль самого себе, що розум його вичерпався й що ми в своїй підкресленій небалакучості стоїмо високо над ним. Він закопилив губу й сказав:

— Я помилився, тобі не бракує в голові клепки.

Його раптова покора справила на нас чудове враження. Ми також довідалися, що до нього вернувся розум. Інакше він не спромігся б попросити вибачення.

Розум справді повернувся до нього і, як з'ясується далі, трохи не на користь усього людства й усіх мооган.


21 ВОГНЯНИЙ БІФШТЕКС. ПРЕДСТАВНИКИ НЕБЕСНИХ ТІЛ ПРОВАДЯТЬ ПЕРЕМОВИ. ЛАДІСЛАВ І ЙОЗІФЕК ДАРУЮТЬ НАМ ОКЕАН. ДІВЧАТА ЧИНЯТЬ ОПІР. ЧУДОВА ІДЕЯ


За чверть години ми, представники двох небесних тіл, розпочали історичну нараду. Мимохідь вирішили й повечеряти. Зовні, певно, здавалося, що ми зібралися тільки повечеряти.

В цьому маленькому ресторанчику без вікон, де на скатерки падало світло з електричних свічок під рожевими дашками, ми вивчали меню, як і решта відвідувачів.

Йозіфкові забажалося біфштекса з довгою французькою назвою. Офіціант привіз до столу пересувний колосник і поставив над слабким вогнем сковороду з олією. Ми бачили, що. Йозіфків апетит дорого обійдеться нам. Звісно, я маю на увазі не гроші, а час, якого до ночі залишилося дуже мало. Було ясно, що офіціант має намір смажити біфштекс при наших очах.

Він приніс із кухні на дворіжковій виделці нахромлении шматок м'яса, в кутку біля стойки полив його якоюсь рідиною й запалив. Відтак, наче той бігун із смолоскипом, рушив до нас, кинув м'ясо на сковороду й кілька разів спритно обернув, щоб кожен бік просяк киплячою олією.

Ладіслав поцікавився, чи Йозіфек їстиме біфштекс із вогнем, Йозіфек відказав, що замолоду навчився швидко малювати й говорити животом, але ковтання вогню, на жаль, обминув, і засмучено зітхнув.

Офіціант схопив пляшку і, плеснувши з неї червоного пряного пюре з райських яблук, загасив біфштекс.

Йозіфкові одлягло від серця, і Ладіслав почав хвалити чудовий протипожежний засіб. Варто бризнути на вогонь пюре з райських яблук, і пожежу загашено.

Ми уявили собі будинки, политі пюре з райських яблук, але вирішили десь-інде пояснити Ладіславові, чому пюре так хутко загасило пожежу на біфштексі і яка це була іграшкова пожежа.

Потім кожному з нас принесли те, що ми замовили, і ми заходилися їсти.

Якби ми були дипломати й від нас залежало б щастя держави або й цілого світу, то, певно, не радилися б, поки скінчимо наш бенкет. Але до нас іще ніхто не вирішував долі двох світів. Крім того, дипломати мають увечері більше вільного часу.

І хоч ми спочатку їли в повній мовчанці, однак весь час думали тільки про те, як і що нам зробити. Ми знали, що кожен із нас думає про це, й раз по раз окидали один одного пильним поглядом. Один, скажімо, питав очима: «Ну що, придумав уже?» Другий тільки знизував плечима й ніяково всміхався: «Ні».

Ми всі думали. Але що, коли нічого не придумаємо?

— Слухай, Ге! — озвалася зненацька Геленка.

Після довгої мовчанки ми всі здригнулися від її голосу.

— Ге, ви справді обнишпорили усе небо?

— Навіщо, Геленко? Ах, так. Ні, не все.

— Може, ви знайшли б саме таку планету, як вам треба, молодшу, без людей.

Ця ідея сподобалася надто Ладіславові.

— Молодшу планету, де вже виникли умови для вищих організмів, ви ще застанете там птахоящерів, мамутів і шаблезубих тигрів, а люди там бігають серед мавп; це була б планета акурат для вас.

Я заперечив, що на тій планеті ще дуже неспокійна земля й погане повітря. Та Ладіслав усе ж таки накидав її нам, аж поки я зауважив, що ми говоримо про щось таке, чого тим часом не існує.

— Поки що в цілому світі для мооган є тільки одне місце.

— Та й те зайняте, — докинула Геленка.

— Тепер ви бачите, — мовив Йозіфек, — як це погано, що у всесвіті не друкують газет. Можна було б дати оголошення, що потрібна вільна планета.

— А цікаво, хто б їх отримував на такій незайнятій планеті? Ящери чи бронтозаври? — озвався Ладіслав.

Та Йозіфек тут же заперечив йому:

— Я чекав би відповіді не від ящера, а від якогось космонавта. «Під час своїх зорельотів, вельмишановний добродію, в сузір'ї Стрільця я набачив дуже гарну планету. Розміри її такі й такі, клімат сприятливий, і вона ще не заселена вищими істотами».

Він охоче читав би далі лист космонавта, та Кароліна затулила йому долонею уста й запропонувала, щоб ми подумали, чи можна взагалі збільшити населення Землі на таку величезну кількість.

— Я гадаю, — мовила вона, — що їх можна поселити в пустелях, дівичих пущах, на полярних землях, на всіх незалюднених просторах або мало залюднених. Наша цивілізація поки що не годна обернути їх у родючі краї, а вашій, либонь, це вдалося б доволі легко.

— Запевняю вас, — сказав я, — що на Північнім полюсі ми цілий рік збирали б урожай кокосових горіхів. Шкода тільки, що ця територія не більша хоча б у двадцять разів.

Потім ми всі знов поринули в задуму і заходилися коло десерту.

— Я придумав! — вигукнув Ладіслав. — Даруйте, — сказав він, побачивши, що в нас із несподіванки підстрибнули тарілки. — Але я придумав. Ми накриємо їм шмат моря. Себто вони можуть накрити його собі самі. Дуже просто, Ге, система плавального басейну. Тільки фундамент солідніший, над головою кілька шарів панелей, залізобетону й так далі. Нагорі родючий шар грунту. Пів-Атлантики, вистачить чи ні?

— Я розцінюю це як щедрість із твого боку, — мовив я. — Я знаю, що цю половину океану ти одірвав від серця. Ніколи тобі цього не забуду.

— Я думаю, — сказала Геленка і замовкла. Вона просто думала й поволі їла абрикосовий пиріг, що, безперечно, був вартий більшої уваги.

Я попросив Геленку, щоб вона, коли на те її ласка, дозволила мені вирахувати площу Атлантичного океану й результат поділити на два. Геленка дозволила. Я скористався її згодою, щоб висловити свою думку про Ладіславову споруду системи басейну.

— На половині океану буде безперервно пружинити то вгору, то вниз, десь легше, а десь так, що навіть пес не втримається на ногах. Чи зможемо ми на цій гойдалці пасти корів? Не забувайте, друзі, що Моого потрібне скотарство. Ми легко вмонтуємо апарати кібернетичним пастухам, щоб вони тримали рівновагу, але нічого не зробимо з коровами, вівцями, кіньми й рештою тварин.

Можливо, ми приборкаємо прибій. Я певен, що приборкали б, але оскільки вода з'єднана з водою, це треба зробити в цілому океані.

І тут ми підходимо до головного. Пів-Атлантики нам не вистачить. За моїми підрахунками, нам не вистачить і цілого океану, хіба тільки з усією Кароліниною територією.

Отож скажи, людство, чи віддаси ти мооганам пустелі, полярні краї, дівичі пущі й цілий океан?

— Я вважаю, — озвалася Геленка і цього разу повела далі, — що тут ніхто не має права роздавати ані океани, ані пустелі, ані взагалі нічого, бо це не твій океан, Ладю. Чи, може, твій? Ти не маєш навіть власного стола, а роздаєш океани.

— Коли роздаватимуть столи, — мовив Ладіслав, — я в це не втручатимусь, бо не маю власного стола. Але що належить людству, скажімо, океан, те належить і мені.

— А хто тебе уповноважив говорити від імені людства?

— Я, — відповів я. — Я міг би обрати для цього прем'єр-міністрів, президентів, королів і так далі. Але я обрав вас чотирьох.

Кароліна говоритиме від імені землян з ясним розумом, культурних і добрих душею, а також від імені снігурів і козуль. Геленка репрезентуватиме справедливих, чуйних, упертих, а також дерева. Старший брат усіх дітей Йозіфек — охоронця малих і слабих, а також матерів. Ладіслав — учених, героїв і найславетніших людей взагалі, а також усі мрії.

Я знаю, що тут не заступлені негідники, дурні й усякі горопахи. Ви заступати їх не можете. Якщо вважаєте, що від цього залежить щастя світу, я розмовлятиму і з ними, але окремо, і запам'ятаю все, що вони скажуть.

Отже, ви для мене людство і я повторюю своє запитання: чи віддаси, людство, мооганам п п п (пустелі, полярні землі, праліси) плюс океан?

— Це треба обмізкувати, — сказав Ладіслав. — Бо навіть ці троє п п, найпаче останнє, зовсім не зайві на світі. В пустелях добувають нафту, біля полюса будують метеорологічні станції й аеродроми, і скрізь живуть люди, в пралісі теж.

— Так, живуть, — мовив Йозіфек. — А тепер ти скажеш: океан. Океан…

— Так, я хочу сказати й це. Пів-океану, будь ласка. Але цілий? Ідеться не лише про рибальство, судноплавство і так далі.

— Ідеться також про Гольфстрім, — знову доповнив його Йозіфек, — та інші течії, тобто про тепло, врожай і взагалі про погоду… Які подробиці ми ще забули? Моогани перенесуть нас на тисячу років уперед, у добу без небезпеки й страждань. Більше ніхто й ніколи не запропонує людству. А ми мнемося, що за це шкода віддати пустелі з метеорологічною станцією і з аеродромом. Ми чубимося за Гольфстрім і можемо мати погоду, яка тільки нам заманеться. Зарди краплі солоної води зі злиденним рибальством і з зайвим судноплавством ми відмовимося од вічного здоров'я, достатку й миру?

Я подякував Йозіфкові за гарну промову, і мені вже почало здаватися, що ми виграли. Заплющивши чі, я вже бачив землю мооган, те, як ми обробляємо її на водах. На вествах грунту поробимо схили й горби, засіємо їх усім, що росте на Землі, викопаємо русла для річок, улоговини для озер. А тоді викличемо облогові дощі, щоб ці місця заповнилися прісною водою й щоб зійшли перші рослини.

Я вже впритул підійшов до заснування міст, коли Кароліна сказала, що хоче зробити заяву від імені риб.

— Я хочу виступити від імені риб, хоч маю повноваження тільки від снігурів і козуль. Мооганська цивілізація, поза всяким сумнівом, компенсувала б нам рибальство. Та накрити океан означає вбити його. Подумайте про морські глибини, яке вирує там життя.

— І подумайте, — підхопила Геленка, — про тюленів, моржів і морську пташву. Ви знаєте, скільки на морі може прогодуватися гарних птахів?

— А ти знаєш? Перелічи мені декотрі види гарних птахів. Ну, перелічи! — А що йому не хотілося чекати, властиво, кортіло перелічити птахи, які він знає, Ладіслав випустив на нас густий рій пінгвінів, альбатросів, чайок, гагар, морських чайок, морських орлів, кондорів і ще не знаю яких морських та берегових птахів.

Ми намагалися терпляче вислухати його лекцію з природознавства, та Йозіфек усе ж таки не втримався й урвав Ладіслава.

— Ви думаєте про птахів і про риб, — сказав він. — Думаєте, як прогодуються птахи й риби. А я думаю про те, що іще третина людства не годна прогодувати своїх дітей. Діти жебрачать на розі індійських вулиць, мруть з голоду неврожайних років. Від імені дітей і матерів заявляю: я з радістю пожертвую навіть двома океанами, якщо з ними на Землі щезне голод.

Йозіфек знаходив дедалі вагоміші аргументи для прийняття мооганської цивілізації. І все ж таки наші дівчата знаходили дедалі вагоміші контраргументи.

— У нас теж був голод, а тепер нема, — мовила Геленка.

— Діти жебрачили, а тепер уже не жебрачать, — і собі докинула Кароліна.

А Геленка вела далі:

— Ми поки що не вміємо прогодувати всіх дітей, не вміємо робити погоду, і люди хворіють, довго не витримують, вони ще лихі й таке інше. Але все прийде згодом, ми всього навчимося, та й взагалі не годиться брати від чужих те, що ми годні досягти й без них. Гарна штука така цивілізація, але знищити заради неї цілий шмат світу — хто візьме гріх на душу? Моогани, — Ге, ми це чули від тебе, — якби могли, то не дали б загинути й билинці. А ми повинні вбити цілий океан.

Він — невід'ємна частина нашої Землі; та я вже дуже довго балакаю. Не тому, що мені не шкода мооган. Але погодься, Ге, що це неможливо. Ти й твоя родина і, може, навіть кількасот, кілька тисяч мооган приходьте до Національного комітету, чи куди там ідуть у таких випадках, і спокійно зажадайте притулку в Чехословаччині, я буду цьому щиро рада.

— Факт! Я теж за цю пропозицію! — вигукнув Ладіслав.

Він весь час пильно прислухався і раз по раз окидав Геленку здивованим поглядом, наче не міг повірити, що то вона виголошує цю довгу, гідну уваги промову.

— Я цілком за. Кілька тисяч сюди чи туди, це в ЧССР не грає ролі. Коли ви, моогани, таким чином розсієтесь по державах, буде врятовано кілька мільйонів.

— Кілька мільйонів буде врятовано, а кілька мільярдів загинуть. Я тут не для того, щоб добре влаштуватися зі своєю родиною й забути про Моого.

Я гадаю, що вимовив ці слова майже нечутно, з тихим жалем. Якби співчуття моїх друзів мало тверді виміри, на ньому могло б розташуватися ціле Моого, таке велике було це співчуття, що його я прочитав у чотирьох парах очей.

Та Ладіслав не був би Ладіславом, якби керувався лише почуттями. Мозок його вперто працював, аж поки в ньому спалахнула нова, дуже хитромудра ідея. Певно, вона засяяла йому раптовим спалахом, бо він забув, де ми сидимо, й закричав:

— Придумав! Тепер уже справді, далебі, що придумав. Це надзвичайна ідея. Ге, які у вас дають ордени?

У нас уже давно перестали нагороджувати, підвищувати й відзначати, та я пообіцяв Ладіславові, що для нього щось придумаємо й що неодмінно виділимо йому місце в мооганських підручниках історії, якщо ця ідея відіграє в історії видатну роль.

— Вона відіграє таку саму роль, як… створення світу. Бо восьмого липня тисяча дев'ятсот шістдесят п'ятого року Ладіслав створив мооганам світ.

Що це, вгадайте: один, два, три, чотири, п'ять…


22 ЛАДІСЛАВІВ СВІТ. КАРОЛІНА ДАЄ ОДКОША ПІДПИЛОМУ ДОБРОДІЮ. ЩО БУЛО Б, ЯКБИ ПЕРЕМОГЛИ ПОГАНІ МООГАНИ. ХТО ГОДЕН БУТИ ПАМ'ЯТТЮ ЛЮДЕЙ


… штучний супутник Землі. Такий величезний, що ви зможете забезпечити собі на ньому повен комфорт, так удало закинутий, щоб на нього падало якомога більше сонячного проміння. Штучна атмосфера, повітряний міст до Праги. А якщо ви сконструюєте його круглим, обертальним, так що буде чергуватися день із ніччю, ви сконструюєте двійника земної кулі. Що ти скажеш, Ге? Що ви скажете всі? Здорово, еге ж?

Завше винахідливий, добрий Ладіслав. Я зрозумів, що нам нічого не допоможе. Всі зраділо дивилися на мене, а я мусив їх розчарувати.

— Вельми гарна ідея. Трохи не створення світу. Тільки з єдиною вадою. Чудова ідея, як я кажу. Та шкода, цю ваду не можна усунути.

— Яка вада? Яка?

— Штучна атмосфера у відкритому просторі? Чим ми прикуємо її до свого супутника? Цей двійник земної кулі постійно притягувався б до неї, і моогани змушені були б ходити на ньому в кисневих масках. Що це було б за життя?

А про мооганських корів нічого й казати. Я бачу, як вони літають догори ногами в повітрі, що не є повітрям, а з їхніх масок на мордах чується голодне ревіння — ні, це якісь бридкі привиддя.

Може, твоя ідея, Ладіславе, й прислужилася б цивілізації, вищій за мооганську. Але для нас вона іще не придатна.

Цими словами я затьмарив радість біля столу. Запала тиша, як під грубим шаром снігу.

Підійшов офіціант і поцікавився, може, нам чого треба. Ніхто не чув його, тільки я, тож я сказав, що тим часом нічого. Наші келихи з морсом і досі стояли повні.

Нараз Йозіфек почав поволі підводитись із стільця. Підвівшись, він іще якусь мить розмірковував, а тоді промовив глухо й сумовито:

— Всі ви щиро хотіли врятувати мооган. Замість них ви врятували Антлантичний океан. Але як ви могли забути, що мооганам все одно не загрожує загибель? Ви забули про поганих мооган. Із жалощів до риб ви забули зжалитись самі над собою. Не моогани, а ми врятуємося з лиха, якщо віддамо їм океан. Океан або життя! Іншого виходу немає.

Йозіфек сів.

Невідомо звідки взявшись, до нас раптом присунув стільця підпилий добродій. Спершу він тільки кліпав червоними повіками й опускав лису голову, як кінь у спеку. На взір був іще зовсім молодий, але не мав на голові жодної волосини й здавався заспаним.

Ніхто не звернув на нього особливої уваги. Кароліна сказала братові, щоб він не лякав нас лихими мооганами проти ночі, що ми ще не скінчили перемови. Геленка подивилася на мене й сказала голосно, що це не станеться, що це не може статися, щоб загинув світ. Хіба може він загинути від такої марниці, як промені?

Вона випалила ці слова з такою певністю, яка личила їй іще дужче, ніж рожева сукня.

До нашої розмови не повинен був утручатися підпилий добродій. Він взагалі не повинен був сідати біля нас, а головне, не повинен був озиватися.

— Мене ніхто не подужає, — пропищав він високим, мало приємним голоском.

Мені здалося, наче я вже десь чув той голос.

Геленка миттю знітилася, й це нагадало мені, як ми пополудні сиділи біля дитячого столика, і я раптом збагнув, що її жахає.

Я по-мооганськи заговорив до того чоловіка. Він глипнув на мене заспаними очима і ковтнув морсу з Геленчиного келиха.

— Хоч у нього й подібний голос, хоч він теж не розрізняє свого і чужого, до мооганина йому так далеко, як від Землі до Моого, — сказав я Геленці.

Кароліні теж захотілося заспокоїти Геленку.

— Це тільки добродій, якого ніхто не подужає, — мовила вона.

— Ніхто. Мене ніхто, — запевнив нас добродій.

І, либонь, щоб нас настрахати й довести свою нездоланність, почав дозволяти собі більше, ніж ми могли йому стерпіти: накрутив на два пальці Геленчину косу й смикав її на всі боки.

— Так робити, мабуть, негоже! — вигукнув Ладіслав тремтячим голоском.

— Ну що ти, котигорошку, — усміхнувся підпилий добродій. — Не пий морсу. Я куплю тобі вина.

Йозіфек відсунув з-під себе стільця.

— Було б дуже добре, вельмишановний, якби ви дали нам спокій. І пустіть косу.

Добродій весело кліпав червоними повіками й косу не пускав. Йозіфка випередила Кароліна. Вона злегка крутнула зап'ястя руки, що затисла Геленчину косу. Без найменшого зусилля, наче повернула водогінний кран, і підпилий добродій ту ж мить сів на підлогу.

Для Кароліниної слави повторюю: підпилий, надзвичай зухвалий, хвальковитий добродій сидів на підлозі, кліпав очима й звісив голову, наче кінь у спеку.

— Сподіваюсь, ви не образилися, — сказала Кароліна.

Крім нас, у ресторані, певно, ніхто не помітив, що він упав. Йозіфек миттю поставив його на ноги й узяв під руку.

— Коли ваша ласка, — мовив він, — я одведу вас до вашого столика.

— Я була завмерла зі страху. — Тільки тепер Геленка виповіла те, що пережила. — Зі страху, що він відірве мені косу. Я думала, що до нас ізнов з'явився невидимий… але це була людина, правда ж? О, яка я рада. Ге, то справді не був мооганин?

— Справді. По-перше, мооганин на Землі ніколи не вп'ється, по-друге, він мені відповів би, по-третє, з мооганином Кароліна так легко не дала б собі ради.

— Кароліна — силачка, — рішуче мовив Ладіслав.

— Скажи, Кароліно, що ти йому зробила? — запитала Геленка. — Я б такого не потрапила.

— Я навчу тебе, коли ми будемо самі, — пообіцяла Кароліна. — Це дуже добрий захист від добродіїв, яких ніхто не подужає.

Повернувся Йозіфек і, тільки-но сів, запитав, чи вони вже віддали мені океан.

— Іншого ж виходу нема, — заявив він. — Віддайте йому океан і запиймо нашу угоду морсом.

Він, очевидно, подумав, що ми відразу ж дійдемо згоди, і покликав офіціанта, щоб той забрав надпитий морс і приніс Геленці свіжий. А потім підняв келих і чекав, щоб його підтримали. Та всі сиділи непорушно.

— Я б не хотів, — сказав я, — щоб ви вбачали в мооганах розбійників всесвіту, які напали на вашу планету з криком; «Океан або життя!» Адже ж я зрештою перший мооганин, що почув нині це гасло.

Уклінно прошу вас, вірте, як я, що Моого — непогана зірка Землі. І вірте, як я, що на Моого ніколи не переможе лиха сторона.

Я теж хочу запропонувати випити, але за інше. Скінчімо нинішні перемови, забудьмо про всі клопоти й запиймо їх морсом.

Ми випили. Потім Геленка сказала:

— А якби перемогла?

— Якби це мало статися…

В цю хвилину заграв піаніст. Кароліна сказала, що на її шоколадному годиннику вже по восьмій. Майже ту ж саму мить піаніст голосно ударив по клавішах.

І я сказав:

— Цього не станеться, в жодному разі.

Потім ми якийсь час слухали гру піаніста.

— А все ж таки, якби сталося? — запитав Ладіслав. — Ти оборонив би нас?

— Я саме думаю про це, — відказав я. — Це буде не легко ані для мене, ані для мого підопічного. Одного з вас я хочу обернути в мооганина. Або в мооганку.

— Тільки одного? — розчаровано пролинуло з двох боків.

— Вам це здається замало? — здивувався я. — Навчити когось протягом короткого часу нашої мови, наших звичаїв, поведінки й надолужити з ним усе, що знає мооганський школяр. Якби я дбав про дорослого, то для цього мені знадобилося б щонайменше десять років. З тяжкими труднощами я зможу омооганити одну дитину, не більш. Одним одну дитину.

Ладіслав підвівся із стільця й попросив у Геленки хустинку. Але де б вона взяла хустинку в рожевій сукні?

— Ця дитина, — мовив він, — буде єдиною пам'яттю про людей. — І, знявши окуляри, взяв хустинку з моїх рук.

— І цією пам'яттю не буду я, — мовила Геленка. — Ладіслав розумніший і взагалі має ліпшу голову для науки. Зі мною, Ге, тобі пощастило б менше.

— Ця дитина, — повторив Ладіслав, — буде єдиною пам'яттю взагалі. Як на мене, то тут скоріше підходить дівчина, так чи ні?


23 «ГЕ, МИ ЗАЯВИМО ПРО ВАС». ПРИГОДА З РОЖЕВИМ ВИНОМ. КОЛИ МООГАНИ ЩЕЗНУТЬ У ПОВІТРІ


— Це правда, — втрутився Йозіфек, — що дамам завше належить давати перед. Але в даному разі скоріше йдеться про те, щоб дама була остання.

Ладіслав поклав хустинку на стіл і почав протирати окуляри краєчком скатерки. Ми не картали його за це, бо при такому хвилюванні можна допустити й інші промахи.

— А ти б не хотів потрапити на Моого? — запитав я, здивований його доброзичливістю.

— Щоб я та не хотів. Тільки я можу щось винайти на Землі, а вона ні. Нехай летить. А я тим часом щось винайду проти променів, можете бути певні.

— Можеш винаходити собі й на Моого, — відказала Геленка. — Адже там Землю ти не зрадиш. А я тут думатиму про те, що ти щось винайдеш.

— Ти можеш думати про це й на Моого і їсти морозиво з Морозивної вулички.

— Чого це ти весь час посилаєш мене на Моого? Можеш про мене так не турбуватися.

— Мушу, бо наші доручили це мені.

— А цікаво, що ти їм скажеш, коли я буду на Моого?

— Що ми вже здихалися тебе. Хоч відпочинемо від тебе.

— Слухай-но, а вони сьогодні не телефонуватимуть?

— Ні, а якщо й зателефонують, то нічого страшного. Незабаром когось із нас вони все одно вже не застануть, отож нехай звикають. Полонений Ге, — несподівано звернувся до мене Ладіслав, — слухай мій наказ. Бери присутню тут Геленку, добре дбай про неї й пильнуй її. Пам'ятай, що це незвичайна жінка, вона гадає, що зостанеться тут, коли тут не буде вже нікого. І заприсягнися: як тільки я винайду захист проти променів, а я в цьому теж заприсягаюся, що винайду, ти запитаєш її, чи хоче вона додому. Якщо скаже, що хоче, привезеш її назад. Дай у цьому велику мооганську обітницю, що приставиш її на Землю, до Праги, навіть якби вона й не хотіла.

Я вирішив не заприсягатися, поки не вислухаємо й Геленку. Вона задумано дивилася на нас і за звичкою гризла кінчик коси. Хвилю мовчала, а тоді мовила:

— Не знаю, парубче, але, мабуть, усе ж таки було б краще, якби ми ночували вдома. Що, коли раптом подзвонять наші?

— Зараз ідеться про те, — Ладіслав трохи не кричав, — що скоро ти вже взагалі не ночуватимеш удома. Ти будеш спати на Моого.

— Буду спати на Моого, я буду спати на Моого; буду все знати, що де готується, і спати! І на Моого! Ми взагалі нікуди не зрушимо з Землі. І решта. Ге, ми не дозволимо тут мооганам шурубурити. Або повідомите про своє прибуття самі, або це зробимо ми.

— Так не годиться, — мовив Ладіслав, який знов мусив підкоритися Геленчиній незалежності. Свою пропозицію він висловив як прохання не. робити мооганам ніякої шкоди й більш нічого. — Так не годиться! — сказав він. — Це було б нечесно!

— А якщо вони змовляться проти людей і якщо пустять промені, це буде чесно?

Я покликав офіціанта й зажадав, щоб він подав нам рахунок. Коли я платив за вечерю, біля нашого столу нищечком з'явився підпилий добродій. У руці він тримав низьку бакласту пляшку, оплетену соломою.

Коли офіціант пішов, він низько вклонився в Каролінин бік. При цьому він утратив рівновагу й трохи не впав, але виголосив кілька пишних слів.

— Панно, — звернувся він до Кароліни, — ви зволили мене подужати, а я не належу до невдячників. Будьте такі ласкаві, прийміть моє рожеве вино. — Відтак розгойдав пляшку, мов дзвін, і подивився на мене. — Панні й дітям! — сказав він і кинув мені пляшку.

Пляшка полетіла боком, ще трохи — і вона була б вислизнула мені з рук і розбила дзеркало.

Я тримав у руках оплетену пляшку й дивився добродієві просто в вічі.

— Вельмишановний, я тут такий самий гість, як ви, і не маю права прислуговувати. Це право я вельми шаную. Якби ви в такий образливий спосіб кинули пляшку офіціантові, я зажадав би, щоб ви попросили вибачити вам. Для себе я цього не вимагаю.

З вигляду підпилого добродія було видно, що він зовсім не розчовпав, про що я йому кажу. Іще дужче роздратувала його Кароліна. Вона з вдячністю прийняла рожеве вино й сказала:

— Я рада, що маю тепер чим вас обдарувати. Ви не можете погребувати моїм дарунком. Це дрібничка, але я певна, що вам вона припаде до вподоби.

Ми залишили ошелешеного добродія наодинці з його рожевим вином.


Надворі був погожий вологий вечір. Над дахами сріблилася імла. Наш автомобільчик оточила юрма пражан. Ми знову скористалися знаменитою Ладіславовою порадою й дісталися до нього з протилежного хідника.

Він уже світився барвою спиртового полум'я. Ми хвилю постояли посеред вулиці, дозволивши собі розкіш помилуватися цим видовищем.

Тільки-но ми рушили, як у дзеркальце мені вдарив рефлектор. Йозіфек сигналив з мотоцикла, щоб ми зачекали.

— Куди тепер поїдемо? — закричав він, не вимикаючи мотора.

— До дітей, — відказала Кароліна.

— Тоді показуйте дорогу, — сказав Йозіфек і здав назад.

Ми поїхали.

— Ге, про яке це ти казав право? — звернулася до мене Геленка.

— Коли?

— Ти сказав: «Я не маю права тут прислуговувати. І я це право вельми шаную», — сказав ти.

— А, згадав. То я сплутав Землю з Моого. У нас, щоб здобути право прислуговувати в публічному приміщенні, треба мати особливі здібності — спритність, інтелігентність і дар розважати людей. Інакше цю роботу виконував би кібернетичний слуга, як удома в кожного мооганина.

Прислуговувати на Моого — це велика честь.

Перед нами дедалі меншало ліхтарів, а над нами дедалі більшало зірок. Ладіслав наполягав, щоб я спинив автомобільчик і показав на небі Моого.

— О цій порі року Моого немає на вашому небі.

— Скажи, Ге, що ви робитимете, коли ми вас скинемо? — запитала несподівано Геленка.

— Коли ви скинете нас із Землі?

— Та ні. Ти ж знаєш, що я маю на увазі.

— Знаю, Геленко. Я не вимагаю, аби ви мовчали про нас. Ти заявиш про нас, я гадаю, що це зробиш тільки ти, але мені здається, що тобі ніхто не повірить. А якщо й повірить і нас почнуть шукати, ми щезнемо в повітрі. Нас усюди шукатимуть і не знайдуть, а ми будемо тут.

Дуже легко, певно, знайдуть моогани того, хто їх зрадив. Вони не мститимуться, бо їм помста невідома, не каратимуть тебе, бо не знають, що таке покара. Вони вчинять щось таке, щоб ти більше не могла проти них свідчити.

— Скажи, Ге, що ж це вони таке зроблять? — допитувався Ладіслав.


24 ЧИ ПІШОВ БИ ЛАДІСЛАВ ЗА ГЕЛЕНКОЮ У ВОГОНЬ? ДВОЄ МООГАН НА РОСІЙСЬКОМУ КОЛЕСІ. ЇХНЯ НЕСПОДІВАНА СМЕРТЬ


— Одного похмурого осіннього дня Геленка не повернеться додому, Ладіславе, вона щезне в імлі. А через багато літ до тебе прилетить мооганка й скаже…

Та мені не дали докінчити… Вони вибухнули водночас, Кароліна й Ладіслав, але жодне з них не помітило з серця, що обурюються разом, отож мої вуха мусили приймати дві бурі водночас. Для зручності читачів подаю кожну з них окремо.

Кароліна:

— Невже моогани й справді здатні на таке? Це ж викрад, звичайнісінький злочин.

Ладіслав:

— Боюся, що далеко з нею ви б не зайшли, вельмишановні моогани. Ви забуваєте, що й на невидимих є пастки.

Кароліна:

— Напасти серед вулиці на дівчину, живосилом забрати її до іншого дому — це схоже на середньовічних турків і маврів, а не на твоїх мооган.

І нарешті Ладіслав:

— Тільки спробуйте, шановні моогани. Затямте собі, що коли тут забракне когось із людей, ви не матимете ніде спокою, поки не віддасте його. Ви більш не підніметесь із нашої Землі. Та якби навіть і врятувалися, якби навіть і врятувалися, кажу я вам, все одно затямте собі. Я скрізь не даватиму вам просвітку.

Ми їхали темною рівниною. В кінці її блищали вогні атракціонів, з репродукторів линули пісні, брязкав дріб.

Йозіфек дуже одстав від нас, і я зупинився, щоб зачекати його. Та мої супутники не знали, чому я не їду далі, й змовкли. Я відчув, як вони напружилися, а в дзеркальці помітив, що Геленка мимохідь бере Ладіслава за руку. Може, щоб уборонити його, а ще скоріше, щоб Ладіслав уборонив її.

Я обернувся до них.

— Ти нагадав мені, Ладіславе, одну історію. По всьому світу шукав брат сестричку, яка десь пропала, йому порадили летіти від планети до планети, скрізь питати про неї. На першій планеті йому довелось вийти на шпиль високої крижаної гори; сестри там не було. На другій іти у вогонь, та й там він не знайшов її. На третій планеті сестричка сиділа в колі між дев'ятьма величезними лютими псами. Найбільший і найбридкіший сидів біля її ніг. «Братику, не йди по мене!» — вигукнула вона.

Пси наїжилися. Найбільший і найбридкіший пес загавкав, щоб вони пропустили непроханого гостя, мовляв, він сам дасть собі з ним раду. «Вернись, братику, вернися». Сестричка плакала, благала, але брат крок за кроком наближався до неї. Чого б він мав вертатися? Обминав псів, наче це були грядки з квітами.

Так він дістався всередину кола, й далі ніхто не стояв йому на дорозі, хіба та потвора з потвор. Пес був весь шолудивий, рябий і цибатий, як олень. «Стій, — загарчав він, — ти хочеш, щоб тебе роздерли за неї?» Брат на мить злякався, але тут же отямивсь: «Я був уже й на крижаній горі, але не замерз». — «Ти згоден, щоб тебе роздерли за неї?» — «Я був уже у вогні, але не згорів». — «Ти згоден, щоб тебе роздерли за неї?» — загарчав пес утретє й клацнув зубами. «Згоден». — «Тоді ти встережеш її ліпше, ніж я. Забирай її». І наказав усім псам, щоби вони пропустили сестричку та її хороброго брата.

Чи сподобалася тобі, Ладіславе, моя притча?

— Ні, не сподобалася. Той братик був макуха. Мухи, з'їжте мене. Ти згоден, щоб тебе роздерли за неї? Згоден. Чим я їй зараджу, коли мене роздеруть на шматки? Я б спершу кинув псам щось таке, що нагадує м'ясо, а це було б гумове тісто. А тоді, коли їм зціпило б зуби, я спокійнісінько пішов би по сестру й ще посміявся б, як ці страховиська мелють губами.

На шосе за нами вже стояв Йозіфек. Він приглушив мотор і запитав:

— Чого ми стоїмо?

Я відповів, що зараз поїдемо далі. В сутіні поруч себе я бачив, як усміхається Кароліна.

— Ти метикуватіший, — сказала вона Ладіславові, — але у всьому іншому цей герой, про якого розповів Ге, — твоя точна подоба. Ти теж пішов би у вогонь.

— Навіть не подумав би!

— За Геленкою?

— Облиште, — поквапилася Геленка відповісти за Ладіслава. — Яка рація питати про такі речі? Ви знаєте, що Ладіслав — виняткова людина і що за ним треба наглядати.

— Дурниці, — мовив Ладіслав. — Ге навмисне оповідає байку, щоби не слухати того, що йому не до вподоби.



— Зовсім ні, — засміявся я. — З самого полудня, Ладіславе, я не хотів слухати нічого іншого, крім того, що ти казав про себе. Я кажу тобі, як той бридкий пес: бери свою сестру. І вам не треба вже боятися туманних осінніх днів, взагалі не треба вже нічого боятися. Ви обоє нікуди не щезнете.

— Це вже наша справа, — гордо відказав мені Ладіслав і задивився на вогні атракціону. Потім сказав, що він хотів би покататися на розкрученій каруселі.

Ми теж не заперечували. Кароліна запитала Йозіфка. Той сказав, що він проти зайвих зупинок на пустирях, але проти розкрученої каруселі не має анічогісінько.

Ми проїхали ще кількасот метрів і спинилися. Довкола нас кружляли вогні, навперебій грала музика, буяли веселощі, як вогонь у каміні.

Ми з Йозіфком розстріляли у тирі ляльок на Каролінин і Геленчин загад. Ладіслав тільки спостерігав за нами, казав, що не має для стрільби настрою. Потім ми з ним так розкрутили карусель, що нам аж голова пішла обертом. З Кароліною ми гойдалися на гойдалці, пустували так, що трохи не повилітали з сидінь. З Геленкою ми їли цукрову вату. А потім усі вирішили покататися на російському колесі.

Це був найосвітленіший і найвищий атракціон у цілому містечку. Ми зачекали, поки до нас дійде черга. Біля щита управління стояв дідусь, який важелем пускав колесо і зупиняв його. Я запитався, чи йому не кортить часом покататися, мовляв, я б замість нього покерував колесом. Не пам'ятаю, що він одказав. Одне слово, мою пропозицію старий одхилив.

Потому біля нас зупинилася порожня кабіна. Ми посідали, Йозіфек побіч Кароліни, я побіч Геленки, а Ладіслав умостився на дні.

— Вас там не забагато? — гукнув нам старий.

Ми попросили, щоб він дозволив нам залишитися разом, якщо можна. Старий махнув рукою й смикнув за важіль. Ми почали підійматися.

Це було дуже високе колесо. Коли ми з вершечка глянули вниз, глибоко під нами мерехтіло блискуче море вогнів.

В Геленчиній пам'яті зринула картина, яку вона бачила з тхоленга.

— Теж як перевернене небо, усипане зорями.

— Чи бачите ви, моогани, зі свого тхоленга щось гарніше? — запитав Ладіслав.

— Теутендомон, — відмовив я, — гарне, казкове місто. Але я не хотів би сперечатися, що воно чарівніше за Прагу.

— Ге, ти дуже добра людина, — сказала Геленка на наш загальний подив. — Я не жартую, і ви всі мусите погодитися зі мною. Чи спало б комусь із вас на думку, що цей дідусь біля російського колеса теж хоче покататися?

— Для мооганина. це цілком природна річ, — відповів я. — Точнісінько так він запропонує гардеробниці в театрі свій квиток. Якщо вона виявить бажання подивитися виставу, він стане на її місце за бар'єр,

— Цього ти в «Алгамбрі» не зробив.

— Бо я вже досить-таки олюднився. Моогани у себе вдома уважніші.

— Особливо коли вони складають план захоплення земної кулі, — сказала раптом Кароліна, несподівано урвавши нашу приємну розмову.

— Як це пов'язати одне з одним? — заклопотано вигукнула Геленка.

Наша кабіна раптом загойдалася, бо слово взяв Ладіслав.

— Воно зовсім не в'яжеться, — мовив він. — Скажи мені, Ге, чи можемо ми в Моого вбачати своє майбутнє?

— Стривайте! — перепинила нас Геленка. — Я скажу вам про наше майбутнє. — І піднесла голос, наче декламуючи вірша: — Те, що було жорстоке, на Землі щезає і щезне, діти завше будуть розумніші за своїх батьків, отож світ ставатиме щораз розумніший і безпечніший… Це я, Ге, чула від тебе. Ти задоволений?

— Ні, не задоволений! — вигукнув Ладіслав. — Одна перспектива: щезне все жорстоке і так далі. Друга перспектива: готується напад на людство. Обидві ці перспективи ми знаємо, Ге, від тебе. То яка ж із них наша?

— То яка ж із них наша? — запитала Геленка.

— То яка ж із них наша? — запитала Кароліна й додала — Як твоя сестра Леєнія, кажу тобі: ти все заплутав, братику..

Знову заговорив Ладіслав, похмуро й безжально:

— Моого або не існує взагалі, або існує, і ти, Ге, не мооганин, або існує розбійницько-загарбницьке Моого, і ти його вивідач, якому доручено збирати дані про Землю. В такому разі я хотів би сказати вам, дами й панове, що я не помилився, полонивши Ге. Я нітрохи не здивуюся, якщо ви зрештою подякуєте мені, що я маю в своїх руках не тільки мооганина, але і його променійовий… промінявий, о боже, що я верзу, випромінний… одне слово, пістолет.

Оскільки в цю його відважну промову закралося стільки сміховинних помилок, ніхто з нас не втримався зо сміху. Ми вже гадали, що нас ізнов нападуть смішки, як пополудні в ательє, коли раптом щось вереснуло: «Ге, до бою!»

Всі здригнулися, і я теж. Ми давно забули про невидимого, та й взагалі нам навіть на думку не спадало, щоб він катався з нами зайцем. Я відчув, як по моїй сусідці пробіг мороз, і обняв її за плечі.

— До бою! — заверещало знов.

— Схаменися, до якого бою? — відповів я роздратовано.

— Сьогодні в кабіні, завтра на всій земній кулі! Люди з кабіни, люди з земної кулі!

Ладіслав устав, зняв окуляри і вдавано рішуче мовив:

— То починай. — І почав сам. Сплеснув руками перед собою, потім над головою, наче ловив мух. — Де він? Де ти?

— Агов, що це ви там виробляєте? — гукнув нам ізнизу дідусь.

Тоді Ладя знову сів і тихо запитав: — Цей крикун що, зовсім, не має плоті?

— Передусім він не має твоєї зваги, — відмовила Кароліна і звернулася до мене: — Ге, брате з Моого, з нашого майбуття: чому ти сидиш, наче води в рот набрав?

Це питання Геленка задала мені тільки обуреними очима, потім звільнила плече від моєї руки:

— Як ви взагалі терпите у себе таких зухвалих безсоромників?

— Людина майбутнього не потерпить їх ані хвилини! — тупнув ногою Ладіслав.

— Людина майбутнього передусім очистить свій світ від цих божевільців, — мовила Кароліна. — Це буде найголовніше для людини майбутнього або справжнього мооганина, головніше навіть за те, що гасне сонце.

— Справжній мооганин — це я!. — пропищав голосок.

Кароліні вже набридло це пищання й скрекіт. Вона попросила Йозіфка, щоб він повернувся до нас плечима. Бідоласі довелося вклякнути на лавку, як малому хлопчикові. Тоді Кароліна звернулася з запитанням до повітря:

— То хто ж тут справжній мооганин?

— Я, я, я, — пищав зриваючись голосок і, на превеликий подив, линув із кабіни, наче невидимий клячав з Йозіфком спиною до нас.

— Невидимий добродію! — вигукнув Ладіслав. — Скажіть тепер це у кабіну, а то я ще подумаю, що бачу вас і що ваше ймення — Йозіфек!

— Я стрибаю! — пропищав жаб'ячий голосок.

Кабіна загойдалася.


25 ПЛАНЕТА ЩЕЗАЄ. ЗНОВУ ПІД ГЕЛЕНЧИНИМ ДЕРЕВОМ. ЛАДІСЛАВ ЗВІЛЬНЯЄ МЕНЕ З ПОЛОНУ Й ДІСТАЄ НАГОРОДУ. ПРОЩАЙ, МООГО!


— Чи можна вже мені сісти? — спитав Йозіфек у сестри.

— Чого ж, сідай, твоя роль скінчилася.

— Я все одно бачив, — мовив Ладіслав, — що кабіною гойднув Ге. Але все інше ви зіграли цілком пристойно. Гра скінчилася, — зітхнув він.

І саме в цю мить спинилося з нами колесо. Ті, що сиділи в найнижчій кабіні, повиходили, на їхнє місце сіли інші. Ми вирішили, що на прощання дозволимо собі зробити іще одне коло.

— Йозіфек програв мені моє Моого, — мовив я з жалем. — Йозіфек і його навіжена сторона.

— Я вхопився тільки за твою ідею з променевим пістолетом, — вибачливо сказав Йозіфек. — Що не кажіть, а це була напружена гра.

— Мені зараз здається, — мовила Геленка, примружила очі, і її темні вії затремтіли, — мені здається, що мені довго-довго щось снилося, то дуже гарне, то дуже страшне. А це справді була тільки гра? Ге, ти все вигадав?

Нам було трохи дивно, але Геленка мала слушність, ми наче прокинулися з тривалого сну. Планета Моого розтанула у вечірньому повітрі, зник Ге, зникла небезпека, пригоди, геройство, вмовк невидимий крикун, і тепер тут сиділо звичайнісіньких троє дорослих людей з двома дітьми, випадкові друзі. Наша кабіна пірнала то в світло, то в гомін, а потім знову падала в пітьму.

— Що не кажи, а це справді було гарно, як ми сіли в Теутендомоні, — зітхнув Ладіслав.

— І те, як ми опинилися на вулицях Забавок, — усміхнулася Геленка.

— І те, як ми танцювали як його… керндон.

— І як ви ладні були піти одне за одного на смерть, — ледь чутно нагадала Кароліна; діти її, мабуть, не почули. Принаймні не дали жодного знаку.

— Шкода, Ге, — сказала Геленка, і вигляд її в цю хвилину був дуже засмучений.

— Якби хоч знаття, — буркнув Ладіслав, — що колись ми долетимо до такої планети.

— Долетимо, — мовив я, — але, певно, на борту нашої Землі. Цим я хочу сказати, що ми вдома дочекаємося такої будучини, звісно, під добрим сонцем і без крикунів.

— Ге, потверди це великою мооганською присягою, — звернулася до мене Кароліна.

Ми саме підіймалися вгору. Хвилі тепло-вологого повітря гойдали нас, а глибоко під нами віддзеркалювалося небо срібних туманностей і ясних зірок.

І я вкляк на дно нашого кумедного зорельота й здійняв над головою руки.

Я заприсягся лиш у тому, в що вірю. Що люди стануть набагато кращі й що ми самі вже повинні жити без страху, в постійній радості. І що я згоден на таке життя.

Закінчив я відомою вже фразою:

— І в цьому я даю велику клятву. Хто повірив, нехай поцілує мене в обидва ока і скаже: «Устань, друже».

Я заплющив очі й відчув три цілунки. Пролунало три знайомих голоси: «Устань, друже». Останній цілунок був легкий, як роса. І Кароліна прошепотіла: «Устань, друже».

Я підхопився на радощах і трохи не полетів у всесвіт.

Дідок більш не дозволив нам кататися. Сказав, що ми пустуємо на колесі дужче, ніж малі шибеники.

Та нам усе одно час було вже додому.

Діти зажадали, щоб я одвіз їх туди, звідки взяв. Мовляв, їхньою вулицею не їздять машини, бо там самі вибої, а звідти їм додому буквально кілька кроків.

Наша подорож скінчилася біля старого каштана.

Йозіфек вимкнув мотор майже одночасно з нами. Ми зайшли під дерево, як і пополудні. Під Геленчине дерево. Вже зовсім споночіло. Кароліна сказала, що її шоколадний годинник показує пів на десяту.

— Зараз почнуть співати мої соловейки, — мовила Геленка.

Ладіслав повідомив нас, що зчинить уночі в прозорій кулі невелику бурю, а може, й землетрус, Йозіфек заявив, що надягає навушники, щоб перекласти нам мову тварин, якщо часом котрась із них тут заговорить.

Потім Ладіслав урочисто звільнив мене з полону й віддав зброю. Я засвітив її й подарував йому замість нагороди за хоробрість. Ладіслав попросив, щоб я почепив цю нагороду йому на груди. Я почепив її на шкіряний ґудзик його куртки.

Всі заплескали в долоні. — Тільки я не знаю, — сказала Геленка, — і навіщо ліхтарик, який освітлює комусь підборіддя.

Ми всі дійшли висновку, що поночі зручніше тримати нагороду в руці.

— А може, я краще триматиму її сама? — запитала Геленка.

Спалахнула коротка суперечка, хто понесе ліхтарик. Ладіслав ширяв світлом по темному околу. Сполохав у полі кота. Кіт нявкнув і щез у пітьмі.

— Знаєте, що пронявчав цей кіт? На добраніч, — переклав Йозіфек із котячої мови.

— На добраніч, на добраніч.

Ми вже прощалися.

— Прощай, мооганине.

— Прощай, Славний Ладіславе.

— Прощай, Моого, — мовила Геленка. — Чи долетимо ми колись до тебе?

Ми дивилися дітям услід. Засвічений ліхтарик гойдався з боку на бік. Його безперечно тримав… угадайте, хто?




Примітки

1

Віногради — район Праги.

(обратно)

2

Вршовіце — район Праги.

(обратно)

3

Бранік — околиця Праги.

(обратно)

4

Дейвіце — район Праги.

(обратно)

5

«Алгамбра» — нічний клуб у центрі Праги.

(обратно)

Оглавление

  • Ота Шафранек ГЕ, ЛЮДИНА З МООГО
  • 1  ЗНАЙОМСТВО ЗІ СКЛЯНИМ АВТОМОБІЛЬЧИКОМ, ВІДТАК З ГЕЛЕНКОЮ, ЛАДІСЛАВОМ І МАЛЯРЕМ, ЩО ЗНАЄ НЕБОГРАФІЮ. ЩО Я ЗА ОДИН?
  • 2 ЯК ПОЧУВАЮТЬСЯ ДЕРЕВА В ДОЩ
  • 3 ГЕЛЕНКА ЗАТИКАЄ СОБІ ВУХА. ДІТИ, ЩО ОПІКУЮТЬСЯ ОДНЕ ОДНИМ. ЗАПРОШЕННЯ НА ЧАЙ
  • 4 ПЕРЕД ДОЩЕМ. НЕЙМОВІРНЕ ЩАСТЯ
  • 5 ЯК МАЛЯР ВИТІШИВ СПЕРШУ СЕБЕ, А ПОТІМ КАРОЛІНУ. ЧОМУ БАТЬКИ НЕ БЕРУТЬ ВЗІРЕЦЬ ІЗ ДІТЕЙ?
  • 6 ПІДВЕЧІРОК ДЛЯ ВЕЛЬМИ МИЛИХ ГОСТЕЙ. ДИВОВИЖНИЙ ПОРТРЕТ. ЛАДІСЛАВ ВИЯВЛЯЄ ВВІЧЛИВІСТЬ
  • 7 У ПРАЗІ ЩЕЗЛО НЕМОВЛЯ.  КОМУ Й НАВІЩО ВОНО ЗНАДОБИЛОСЯ
  • 8 МИ РАДІЄМО КАРОЛІНИНІЙ З'ЯВІ. В ЩО ОБЕРНУЛАСЯ НАША РАДІСТЬ. ВІДПОЧИВАЄМО НА МАТРАЦАХ. ЛАДІСЛАВОВА ТАЄМНИЦЯ
  • 9 НАЙСЛАВЕТНІША ЛЮДИНА СТОЛІТТЯ. ЇЇ ШЛЯХИ, ВИНАХОДИ Й БИТВИ. Я ВИКЛИКАЮ ЇЇ НА ДВОБІЙ І РОЗДРАТОВУЮ
  • 10 ЧИ ЗІПХНУВ ЛАДІСЛАВ СЛАВЕТНИЙ ІЗ РЕЙОК ТРАМВАЙ? СМУТНИЙ КАРОЛІНИН ВИГЛЯД. Я ГЕ, ЛЮДИНА З МООГО
  • 11 Я ОПОВІДАЮ ПРО ПЛАНЕТУ МООГО. МЕНЕ ВРИВАЄ НЕВИДИМИЙ. ЧИ ПОБАЧИМО МИ МАЙБУТНЄ ЗЕМЛІ?
  • 12 МИ СІДАЄМО В ТЕУТЕНДОМОНІ. НІЧНИЙ ПРИВАЛ НА МАЙДАНІ МОДИ
  • 13 ВУЛИЦЯ ЗАБАВОК. ЩО МИ ТАМ БЕРЕМО СОБІ. ТАНОК НА ВУЛИЦІ ГОРІХОВИХ ТОРТІВ. РОЗМОВА НА ОСОБИСТИХ ХВИЛЯХ. СТОЯЧІ МОТОЦИКЛІСТИ. ЗМАГАННЯ В ОВОЧЕВІЙ ЮШЦІ
  • 14 БЕЛЕНФА. ЧИМ ЗАВИНИВ ВИРОБНИК СЛУГ. ДУЖЕ ЗАЙНЯТИЙ РОЗРАДНИК
  • 15 РОЗРАДНИКОВА КАЗКА ПРО САД ВЕСЕЛИХ ДІТОК
  • 16 ЯК ТИ ПОЧУВАВСЯ Б У ШКУРІ МООГАНИНА. ЗНОВУ СКРЕКОТИТЬ ЖАБ'ЯЧИЙ ГОЛОС
  • 17 КУДИ ДІТИСЯ З ДВАДЦЯТЬМА ВІСЬМА МІЛЬЯРДАМИ? НАДМІРНА ГОРДІСТЬ НЕВИДИМОГО
  • 18 ШШШ. ЗМОВА. МЕНЕ БЕРУТЬ У ПОЛОН
  • 19 КАРОЛІНИНА ШЛЯХЕТНІСТЬ. Я ДАЮ ВЕЛИКУ ПРИСЯГУ. ВСЕ ЩЕ В ПОЛОНІ, АЛЕ СТАНОВИЩЕ ТРОХИ ПЕРЕМІНИЛОСЯ
  • 20 НАРАДА ДОРОСЛИХ. ШТУКАР, ЛЮДИНА БЕЗ НЕРВІВ. КАРОЛІНА. ГЕЛЕНЦІ РОБИТЬСЯ НЕДОБРЕ. ЛАДІСЛАВА НАПАДАЮТЬ НЕСТЯМКИ, ТА, НА ЩАСТЯ, ВСЕ КІНЧАЄТЬСЯ ГАРАЗД
  • 21 ВОГНЯНИЙ БІФШТЕКС. ПРЕДСТАВНИКИ НЕБЕСНИХ ТІЛ ПРОВАДЯТЬ ПЕРЕМОВИ. ЛАДІСЛАВ І ЙОЗІФЕК ДАРУЮТЬ НАМ ОКЕАН. ДІВЧАТА ЧИНЯТЬ ОПІР. ЧУДОВА ІДЕЯ
  • 22 ЛАДІСЛАВІВ СВІТ. КАРОЛІНА ДАЄ ОДКОША ПІДПИЛОМУ ДОБРОДІЮ. ЩО БУЛО Б, ЯКБИ ПЕРЕМОГЛИ ПОГАНІ МООГАНИ. ХТО ГОДЕН БУТИ ПАМ'ЯТТЮ ЛЮДЕЙ
  • 23 «ГЕ, МИ ЗАЯВИМО ПРО ВАС». ПРИГОДА З РОЖЕВИМ ВИНОМ. КОЛИ МООГАНИ ЩЕЗНУТЬ У ПОВІТРІ
  • 24 ЧИ ПІШОВ БИ ЛАДІСЛАВ ЗА ГЕЛЕНКОЮ У ВОГОНЬ? ДВОЄ МООГАН НА РОСІЙСЬКОМУ КОЛЕСІ. ЇХНЯ НЕСПОДІВАНА СМЕРТЬ
  • 25 ПЛАНЕТА ЩЕЗАЄ. ЗНОВУ ПІД ГЕЛЕНЧИНИМ ДЕРЕВОМ. ЛАДІСЛАВ ЗВІЛЬНЯЄ МЕНЕ З ПОЛОНУ Й ДІСТАЄ НАГОРОДУ. ПРОЩАЙ, МООГО!
  • Примітки 1 2 3 4 5