Шпурнувши на стіл його папери, він вигукнув:
— Дурні! Справжнісінькі дурні!
— Хто? — здивовано запитав Шрагін.
— В тому числі і ви, коли не розумієте, що тільки невиліковні дурні могли в такий час затіяти перекидання кадрів через всю країну, а головне — куди?
— Вам не потрібні інженери?
— Знаєте, хто нам зараз потрібний? — майже закричав Савельєв, але замовк і знову став гортати папери. Раптом він здивовано втупився на Шрагіна. — Ти глянь, виявляється, перевод за вашим бажанням?
— Я був змушений подати таку заяву.
— Змушений чи не змушений, це не головне. Але, може, ви мені все-таки поясните, чому в вас спалахнуло бажання поїхати до міста, яке не сьогодні-завтра опиниться в руках ворога?
— Я просив би вас свої провокаційні думки лишити при собі, — сердито сказав Шрагін, дивлячись у червоні, запалені очі Савельєва. — В документах ясно сказано, що я подав заяву більше ніж за місяць до війни, і не моя вина, що наркомат затягнув цю справу. І нарешті, даремно ви берете на себе роль пророка і дозволяєте собі призначати строки здачі ворогові радянських міст.
— Ви, очевидно, не знаєте, де зараз німці, — втомлено промовив Савельєв.
— Зате я знаю, де завод, якому я можу стати в пригоді хоча б для того, щоб, залишаючи, висадити його в повітря, — сказав Шрагін.
— Може, вам краще спочатку піти в міськком партії? — з погано прихованою злорадною надією спитав Савельєв.
— Я розумію, на що ви розраховуєте, — відповів Шрагін. — Проте війна не скасувала порядку, який встановили не ми з вами. Віддайте про мене, як годиться, наказ, і я піду в міськком.
Савельєв розлючено натиснув кнопку дзвінка, що лежала на столі. До кабінету зайшла літня жінка в строгому чорному костюмі і солдатських чоботях.
— Ганно Гаврилівно, надрукуйте наказ про призначення цього товариша на вакантну посаду інженера у відділ головного технолога. Ось його документи. — Савельєв подав їй папери, дивлячись на неї так, ніби запрошував її подивуватись разом з ним з того, що відбувається.
— Коли вам дати наказ? — незворушно спитала жінка.
— Зараз, — видихнув Савельєв.
Жінка вже давно пішла, а Савельєв усе ще дивився нерухомими очима на те місце, де вона тільки-но стояла, і мовчав. Шрагін теж мовчав. І раптом Савельєв, важко зітхнувши, перевів погляд на Шрагіна і тужно мовив:
— До чого діло дійшло… І хто б міг подумати ще три місяці тому, га?
— Так, випробування випало нам важке, — в тон йому сказав Шрагін. — І зараз дуже небезпечно втратити владу над нервами.
— Хай йому грець! — тихо вигукнув Савельєв. — Але ж не можна вдавати, ніби нічого не коїться. Я ж у цьому місті народився, а цей завод — все моє життя. Де мені позичити нервів, де? Півзаводу пішло на фронт, а я все завідую кадрами. Воювати — це я розумію… — промовив він так сумно і без будь-якого награвання, що Шрагіну стало шкода цієї змученої людини.
— Нічого, нічого, війни вистачить і для нас з вами, — сказав Шрагін.
Через кілька хвилин наказ було підписано. З 10 серпня 1941 року Ігор Миколайович Шрагін, інженер-механік, зобов’язаний стати до роботи. Десяте — завтра.
Прямо з заводу Шрагін пішов в обласне управління НКВС. Він легко знайшов цей будинок, але зайшов у нього не зразу, хвилин тридцять вибирав момент, коли поблизу не буде перехожих.
Начальника управління не було, він ще вночі поїхав в обком, і коли повернеться, ніхто не знав. Шрагіна прийняв його заступник підполковник Гамарін, який саме й займався основною підготовкою шрагінської операції. Він був ще досить молодий, років під сорок, дебелий, підтягнутий, з широкими бровами на смуглявому обличчі.
— Чому Москву з таким запізненням повідомили про прибуття моєї групи? — спитав Шрагін.
— Низькопробна накладка, — відповів підполковник. — Ми думали, що про це повідомить сама група, а вони думали, що це зробимо ми.
Шрагіну сподобалось, що він не намагався ні вигороджувати себе, ні звинувачувати інших.
— Коли і де я можу побачити своїх людей? — спитав він.
— Ми зберемо їх, звичайно, а от коли, це сказати нелегко. Всі вони зараз беруть участь в очищенні міста, виловлюють всяку наволоч.
— Хто дозволив використати їх для цього? — намагаючись зберегти спокій, спитав Шрагін.
— У даній обстановці ніхто не міг допустити існування безробітних чекістів, — роздратовано відповів підполковник.
— Але ці люди мають залишитися тут і діяти при німцях. Невже ви не розумієте, що ви заздалегідь поставили їх під удар?
Гамарін спокійно усміхнувся самими куточками уст:
— Тих, кого вони чистять, у місті не буде.
— Мені необхідно зв’язатися з Москвою. — Шрагін підвівся і відійшов до вікна, даючи зрозуміти Гамаріну, що більше розмовляти з ним не має наміру.
Підполковник з’єднався з кимось по телефону.
— Як справи з Москвою? — спитав він так само спокійно. — А які надії?.. Дякую… Зв’язку з Москвою, товаришу Шрагін, ми не маємо вже другу добу…
Шрагін
