величезний клапоть туалетного паперу, спробував витерти розлитий чай, після чого повернувся в кімнату і з грюкотом зачинив за собою двері.
Цілісінький ранок Гаррі спорожняв свою шкільну валізу - вперше, відколи шість років тому її спакував. На початку кожного навчального року він просто вигрібав згори три чверті вмісту й накладав нові речі, лишаючи на дні купу мотлоху - старі пера, сушені очі жуків, розпаровані шкарпетки, що вже були йому малі. Кілька хвилин тому Гаррі запхав руку в цей непотріб і відчув різкий біль у підмізинному пальці правої руки, відсмикнув її й побачив, як з неї тече кров.
Далі він діяв обережніше. Знову ставши коло валізи навколішки, обмацав усе дно, видобув старий значок з ледь помітними переливами написів «Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ» та «ПОТТЕР-СМЕРДОТТЕР», потрісканий і спрацьований стервоскоп та золотий медальйон із запискою всередині, підписаною «Р.А.Б.», і аж тоді, нарешті, виявив, що саме його поранило. Відразу впізнав. Це була п’ятисантиметрова скалка зачарованого дзеркальця, подарованого йому покійним хрещеним батьком Сіріусом. Гаррі її відклав і ще раз обережно обмацав валізу, шукаючи інших скалок, проте від останнього дарунка хрещеного не залишилося більше нічого, крім товченого скла, що ховалося в найглибших шарах мотлоху, мов жменька блискучого піску.
Гаррі сів і роздивився гострий уламок, об який порізався, однак не побачив там нічого, крім віддзеркалення власного зеленого ока. Тоді поклав уламок на ранкову газету «Щоденний віщун», що лежала непрочитана на ліжку, і, щоб притлумити раптовий потік гірких спогадів, жалів та сподівань, викликаних знахідкою розбитого дзеркальця, ще завзятіше накинувся на мотлох у валізі.
Минула ціла година, поки він остаточно її почистив, викидаючи непотріб, а решту речей розклав на стосики, залежно від того, чи пригодяться вони йому надалі. Склав у куточку шкільну та квідичну мантії, казанок, пергамент, пера й підручники, бо все це мало залишитися тут. Цікаво було, що зроблять з ними тітка й дядько; напевно, спалять уночі, мов свідчення якогось жахливого злочину. Свій маґлівський одяг, плащ-невидимку, набір для виготовлення настійок, деякі книжки, фотоальбом, подарований колись Геґрідом, пачку листів та чарівну паличку він склав у старий рюкзак. У передній кишені опинилися Карта Мародера та медальйон із запискою, підписаною «Р.А.Б.» Медальйон удостоївся такого почесного місця не через його цінність - він узагалі був нічого не вартий, - а через те, якою ціною він дістався.
На столі біля полярної сови Гедвіґи залишився чималий стос газет: по одній на кожен день, проведений Гаррі цього літа на Прівіт-драйв.
Він підвівся з підлоги, потягся й підійшов до письмового столу. Гедвіґа й не поворухнулася, коли він почав гортати газети, кидаючи їх одну по одній на купу сміття. Сова спала чи вдавала, що спить; вона сердилася на Гаррі, бо він останнім часом досить рідко дозволяв їй вилітати з клітки.
Коли на столі майже не лишилося газет, Гаррі почав переглядати їх уважніше, шукаючи той випуск, що прийшов незабаром після його приїзду на Прівіт-драйв на літо. Він пригадав, що на першій шпальті була невеличка згадка про відставку Чаріті Бербидж, викладачки маґлознавства в Гоґвортсі. Нарешті він знайшов цю газету. Розгорнувши її на десятій сторінці, сів у крісло коло стола й перечитав усю статтю.
Ельфаєс Додж. ЗГАДУЮЧИ АЛБУСА ДАМБЛДОРА
Я зустрів Албуса Дамблдора, коли мені було одинадцять років, у наш перший день у Гоґвортсі. Ми відчували взаємну близькість, бо обох нас ровесники не приймали до гурту. Незадовго до вступу в школу я перехворів на драконячу вітрянку, і хоч був уже незаразний, однак багатьох відштовхувало моє подзьобане зеленкувате обличчя. Ну, а Албус прибув у Гоґвортс з тягарем недоброї слави. Не минуло ще й року, відколи його батька Персіваля визнали винним у брутальному й скандальному нападі на трьох молодих маґлів.
Албус не заперечував, що його батько (котрий так і помер у Азкабані) скоїв цей злочин; навпаки, коли я набрався відваги його про це запитати, він мене запевнив, що не сумнівається в батьковій вині. Та поза тим Дамблдор ніколи не обговорював цієї прикрої справи, хоч його не раз до цього підштовхували. Дехто навіть схвалював батьків учинок, припускаючи, що Албус теж маґлоненависник. Усі вони помилялися, бо ж кожен, близький до Албуса, підтвердив би, що він ніколи не виявляв ані найменших антимаґлівських тенденцій. Ба більше, саме завдяки своєму рішучому захистові прав маґлів він у наступні роки здобув собі чимало ворогів.
Однак усього за кілька місяців власна Албусова слава затьмарила лихі поголоски, пов’язані з його батьком. Наприкінці першого навчального року вже ніхто й не згадував про нього як про сина маґлоненависника, натомість усі відзначали, що в школі ще не було такого здібного учня. Ті з нас, кому випала честь бути його друзями, мали з цього значну користь, не кажучи вже про допомогу й підтримку, якими він
