Науковим Товариством ім. Шевченка в Америці
НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМ. ШЕВЧЕНКА В АМЕРИЦІ
Евген Маланюк, один з найвидатніших сучасних поетів, народився 1897 р. в степовій Україні, в родині козацько-чумацького походження. Закінчив Єлисаветську реальну школу та інженерний факультет Господарської Академії в Подєбрадах. Брав участь у війні за Державність. Від 1921. р. — емігрант.
Досі видано такі книги його поезій:
Окремі поезії Маланюка було перекладано на німецьку, чеську, російську, польську і французьку мови. Найбільша їх збірка в перекладі польського поета Чеслава Ястршембєц-Козловського вийшла перед другою світовою війною у видавництві Ґебетнера-Вольфа у Варшаві під наголовком:
.
Крім того, Маланюк є автором праць з ділянки мистецтва й культури, а також знаний як літературний критик.
До цього тому увійшов вибір з попередніх шости книг поезій та окрема книга „
Лежиш, скривавлена і скута,
Мов лебідь в лютім полоні.
Яка ж страшна Твоя покута!
Які глухі, жорстокі дні!
Міцна, як смерть. Твоя в'язниця,
В ній морок смороду і мла.
Невже ж Тобі ще може сниться,
Що вільна Ти колись була?
Що над ланів, співучим злотом:
Ти билась крилами в блакить?
А тут терпінням і скорботам
Життя віддало кожну мить.
А тут все тіло пражить сором
Гостріш, ніж біль найгірших кар, —
Коли Тебе розпусним зором
Нагую огляда владар.
Ні, Ти — не мати! Шал коханки
У чорнім полум'ї коси,
В обличчі степової бранки
Хміль половецької краси.
В очах звабливий морок ночі, —
З них кличе, кличе глибина,
А в диких рухах ще регоче
Ніким не займана весна.
Тебе б конем татарським гнати,
І, — тільки просвистить аркан, —
Покірливо підеш сама Ти
З лукавим усміхом у бран.
Привабливо-безсила й гарна —
Осяєш Ти чужий намет,
І хижий хан буде безкарно
Впивати уст отруйний мед.
Та хутко скінчиться відрада:
Засне він стомлений, в тобі ж
Прокинеться кривава зрада
І стисне віроломний ніж...
Блиснуть у тьмі вовчиці очі—
Лиш горло кров'ю захарчить, —
Ти в море степової ночі
Впірнеш русалкою умить.
І знову чарівне обличчя
Закриє половецький степ,
І знову ніч очей покличе —
Тебе спіймать, схопить Тебе б!
Тебе б конем татарським гнати,
Поки аркан не заспіва!
Бо ти ж коханка, а не мати,
Зрадлива бранко, степова!
Необорима соняшна заглада —
Віки, віки — одна блакитна мить!
Куди ж поділа, степова Елладо,
Варязьку сталь і візантійську мідь?
Від синіх меж до сіверських окраїн
Широчина нестримано росте,
Мов на бандурі велетенській грає
Співучим вітром припонтійський степ.
Гарячий день розлив пекуче злото
І сам втопивсь у соняшнім меду,
Й крізь спокій цей єдина ллється нота —
Блаженних бджіл в вишневому саду.
Лиш чорними очима хитрих вікон
Всміхнуться молодицями хати, —
І знову степ пестить мої повіки,
І знову скитські баби і хрести.
Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті ви
І ніч очей з-під п'явок гострих брів, —
І знову — степ. Лиш де-не-де замріє
Архіпелаг поснулих хуторів.
Дзвенить вода. Це він, це він синіє,
Баляда хвиль — Дніпро. І на горі
Спить Київ — Степова Олександрія
Під злотом царгородських мозаїк.
Там обертав в державну бронзу владно
Це мудре злото — кремезний варяг,
І звідтіля ж воно текло безвладно
Під ноги орд — на кочовничий шлях.
Гриміли десь козацькії літаври,
Віки несли не раз залізний дар,
Він в холодку ж спочив у темній Лаврі
Від мудрости знесилений Владар.
(А ти не довго гаялась в тривозі:
Сарматських уст .— отруйний, п'яний мед
Ти віддала татарину в знемозі
І чув твій сміх батиєвий намет).
І далі, там, де берег Кіммерії
Підніс коринтські обриси колон,
Де Херсонес замріяно біліє
І снить солодкий, вічний, синій сон,
Де кам'янисті межі скитських прерій
Врізаються в козацький буйний Понт
Причалом ґенуеських кондотєрів,
Кінцем твоїх бурхливих перепон...
Отак лежиш — замріяно-безсила,
А сходить ніч і — відьмою — вночі
Ти розгортаєш кажанові крила...
І поки по гаях кричать сичі,
По болотах скрегочуть млосні жаби,
Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро, —
Летиш страшна й розхристана на шабаш —
Своїх дітей байстрючу пити кров — — —
... А з Чигирина й Батурина, в тумані
(Козацьке сонце тільки виплива)
Два гетьмани виходять мертві й п'яні
І кожен довго плаче і співа.
Один зідха — єдиним зойком: „Тиміш” —
І проклина Виговського всю ніч, —
А другий, — той що огрядніш і стриманіш, —
На північ кида блискавками віч.
І чуть: „чекай, бо ж — жодного респонсу,
Ти, Орлику, — гаряча голова!”
— — — — — — — — — —
... Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу
Проклятий край, Елладо Степова?!..
Весна. Жита. Довершеність поліття.
За плодносним серпнем — сірий сум.
Відвирував, віддвиготів самум
І продзичав у безвісті століття.
А ми лишились, пасерби землі,
На чорному, на матірному тілі —
Такі смутні в срамотньому безсиллі
Такі дрібні в своїх добрі і злі.
Затихло все під димним чадом зрад.
Ще раз гіркої мудрости зачерти,
Що крізь життя — лукавий усміх смерти
Й за лаштунками літа — Листопад.
Одсяяло, одсиніло полуднє, —
Кривавий захід поглинає тьма
І на пустелі дальні і безлюдні
Лягає мертвим саваном зима.
Де ж свято барв?Де Жовтня хміль? —
Нема. Ось дні грядуть буденні, темні, трудні.
Де вітер рвав, де клекотіли рудні, —
Там грудня — лід, там тишина німа.
Кощавий голод. Згарища руїн.
В тобі одній — хороби всіх країн
І на тобі — прокляття всіх прокльонів.
Будь проклята ж ще раз, полужива,
Елладо Скитськая, Елладо Степова,
Сарматських Афродіт, кирпатих Аполлонів!
Не хліб і мед слов'янства: криця, кріс.
Не лагода Еллади й миломовність
Міцним металом наллята безмовність
Короткий меч та смертоносний спис.
Щоб не пісні — струмок музичних сліз,
Не шал хвилевий — чину недокровність, —
Напруженість, суцільність, важкість, повність
Та бронза й сталь — на тиск і переріз.
Бо вороги не згинуть, як роса,
Раби не можуть взріти сонця волі,
Хай згине скитсько-еллінська краса
На тучнім припонтійськім суходолі, —
Щоб власний Рим кордоном вперезав
І поруч Лаври — станув Капітолій.
Проклін, проклін степів чорнявим долам.
Ланів полон трима в одвічній зморі.
Вже не дихне нам в душу синє море, —
Бог покарав і прокляв суходолом.
Лиш кочовничі орди — сараною,
Мандровані народи — чорним мором.
Гармата — плугом, шабля — бороною,
Історія — вітрами над простором.
Пекуча спека серпнів у чорнозем,
В смагляво-тучне сало суходолу,
В беззахисно-зомлілу плоть подолу,
Віддану на поталу темним грозам.
І люд; пригнічен низиною ниць,
Вколисаний в сумирний шум пшениць,
Позбавлен моря, грузне в землю Вієм...
... А степ палає вічним суховієм...
І не вирватися, не згоріти, —-
Древній обрій ревно стиска.
Синьоокий, стрибожий вітер,
Мов комонна стать козака.
Свисне шабля хижо і гостро.
Бо ж відвіку одна мета:
Подолати прострацію простору,
Перелляти століття в літа.
Кінь, мов лук. Тільки вдарять копита, —
І стрілою дзичатиме чвал.
... Не розвідано й не розпитано
Про шляхи степових навал...
Ти, у кого і нерви — бандура,
В чиїм серці ридає раб, —
Стань шулікою, вовком, буйтуром,
Тільки просто, просто — на Муром —
Заграбоване граб!
Ти, що змиршавів у корості,
Вигноїв власне ім'я, —
Всю палючу отруту злости
На сусальне злото Кремля.
За набої в стінах Софії,
За криваву скруту Крут, —
Хай московське серце Россії
Половецькі пси роздеруть.
На березі синього моря —
Там живуть тверді й прості люди,
Відважні рибалки щастя,
Стерничі власної долі.
Руки їх від вітру бронзові.
Рухи в них, як доля, суворі,
Зір прозорий, як синій простір,
І — як обрію смуга — гострий.
На березі синього моря
Зростають крицеві раси,
Мовчазні, як надморські скелі,
І міцні, як приморський воздух.
На березі синього моря
Рокоче широкий вітер,
Напинає пристрасні перса
Вітрил, що рушать в майбутнє.
Гей, та й міцно засмалені шкуни,
Та й бадьоро ж риплять їх щогли,
Та й солона ж, як море, кров їх —
Варягів синього моря!
Ось троє їх: суворий Рюрик,
Ясний, веселий Синевус
І третій — Трувор, лірик бурі,
Той, що окрилив співом Русь.
Один — отаман, будівничий,
Другий — морозна радість дня,
А у останнього — обличчя
Палає ярістю вогня.
А люд — ні елліни, ні скити —
З цих візантійських україн.. .
Як їх надхнути, розбудити,
Щоб став їм Даждьбогом — Одін?
Як обернуть рабів в буйтури?
Залізо із землі зачать?
— І викував похмурий Рюрик
Рабам хрещатого меча.
Як розгорнуть їм даль хвилеву
За ці степи, за племена?
— І Сивоусому Синевус
У дар засмолює човна.
Як оживить їх мертві душі?
Як запалить ледачу кров?
І Трувор полум'я ворушить,
І ставить вічну хоругов.
Став на землю варяг. І загорілась відвага —
Бористенського плеса обабіч — на дикий степ,
І у скитських Атенах Руси великий каган
Степовою потугою широко й сяйвно росте.
На чотири вітри, від північних лісів до моря,
Від карпатських смерек до блакитного Дону — окрес,
Та на груди цієї землі покладає історія
Із шляхів, племенами протоптаних, вічний хрест:
То човнами і волоком .— путь із варяг у греки
Та — навпоперек — давній, татарський той Чорний Шлях....
...І зі Сходу на Захід далеко летіли лелеки,
І німіла, дощами напита, осіння земля...
Тільки ржею взялась і зламалась варязька криця,
Танув конунґів скандинавських крижаний дух, —
Подих моря живий — суходоловій тиші кориться,
М'язи вікінґа слабнуть у соняшно-хмільнім меду.
Коли ж чорною хмарою сунула чорна Азія,
Табунами і гарбами рушила татарва, —
Не єдиний варязький стяг, а окремі стязі
Димний вітер жорстокого бою хитав і рвав.
Всі вироки, здається, проказав
Рвучким і ярим віршем... А Россія
Ще догнива, як здохлий бронтозавр,
І труп — горою мертво бовваніє.
0, люте стерво! Твій посмертний дух
Ще мстить .— смердящий, безнадійний Лазар,
Але намарне: навіть гній потух
І тільки низом стелиться зараза.
Даремно радиться синедріон
Крикливиць та шаманів євразійських, —
Бо ні хороби віку, ні Сіон
Не воскрешать. Бо сонценосним військом
Епоха йде молитви і вогня,
Земля напнулась Готикою росту
Й, — де нині — бруд, де — парші і короста, —
Дзвенітиме прозора радість дня.
Крізь гноїща, крізь цвинтарі руїн
Буятиме нестримний рух природи
І, замість цих калічних україн,
Рослинами зростатимуть народи.
Ще прогримить останній судний грім
Над просторами неладу і зради
І виросте залізним дубом Рим
З міцного лона Скитської Еллади.
Минулому — лиш ладан епітафій.
Ні жалість сліз, ні черні чорний крик:
Одним нестримним, ярим автодафе
Розгортується наш нестримний вік.
Потоп і трус, і невгамовний вітер, —
Всю вичерпано хресну кров Христа
І — ген гряде Великий Інквізитор,
І на чолі його палає мста.
Так: правда - мста. Бо за легенди й морок
Вже не сховать кривавий гріх брехні:
Вогненна кара покара простори.
Стара земля відродиться в огні.
Ще початок. І серце вірить хоче,
Що ліпота рослин — не тільки лаштунки,
Що в кожнім стовбурі космічна кров рокоче
Ген д'горі пруг, готичний і стрункий.
Нескінчена і нескінченна проща
Повз вулиці й поля, повз люди і роки,
А там свистить простір, буяє нехвороща
І казяться, і мстять накликані віки.
Дуднить земля. Нещадно б'ють копита,
І кінь Мазепи змучено хропить.
Ти, року Божого цього Господнє літо,
На спраглий степ хрестильну кров скропи!
Встала Обида в силах Дажь-
божа внука, вступила дівою на
землю Троянію, восплескала лебе-
диними крили на синім морі у
Дону плещучи, упуди жирня
времена.
Слово о Полку.
Прокляттям, прокляттям ця назва
Це світле і тихе „поляни”,
Мешканцям залитої кров'ю
І п'яної кров'ю землі, —
З обличчям в розтерзаних язвах,
З очима в кривавім тумані,
Чиї воронії брови
Загнулись в татарські шаблі.
О, ні! Не світлий, не тихий
Селянський, вечірній спокій, —
Єдиним полем бою
Розгорнулася далечінь:
Вітром регоче — лихо,
Псами виють — епохи,
На вітровім безкраю
Сурмою
Вітер
Історії, —
В просторах
Дзвенять мечі!
Ти думав: повернешся з поля, —
Чекає вечеря, жінка,
Сонцем нагріта призьба,
Місяць, бандура.. . Так?
А крик від пекельного болю!
А бою криваві обжинки!
А в грозах і бурях іспит!
А смертю роздерті уста!
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати — мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто ґвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п'яна і німа
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п'яних кобзарів —
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
Під сонні пестощі султана
Впивала царгородський чар,
Це ж ти — попівна Роксоляна,
Байстрюча мати яничар!
Чаплінському — ясир кохання —
Це ти, безславна і лиха,
В Богдановій ятрилась рані
Вогнем образи і гріха.
Стрибати в гречку — тільки й щастя.
Щоб в корчах зради завмирать —
Це ти, пусте, неплодне трясця.
Ти, Пріська гетьмана Петра.
Звідціль черкаська твоя шатость
І рабська кров твоя звідціль.
І діти, мов дурні курчата,
І сліз — пісні, й бандури — біль,
І та розслабленість ледача
І серця, й розуму, і рук,
Безсила насолода плачу
Безсоромно-плебейських мук...
Невже ж калюжею Россії
Завмре твоя широчина?
... А над степами вітер віє!
А в небі гуркотить весна!
А степ гарматами пооран
Тремтить від крови і кісток,
Та про бої віщує ворон,
Червлен тримаючи шматок.
Повстань, як древле! Панцир з міди
Замінить лахи й ганчірки, —
І знов дівоча стать
Обиди Звитяжно гляне у віки.
Червоним полум'ям півоній і троянд,
Крихкою пристрастю ірисів ледве-прянних
Пашіло пополудня в квітнику.
А з саду теплий легіт, мов дихання,
Доносив мед розквітлих лип, і липень —
У всій пишноті ніжности, у всій
Розкоші літа степового — млосно
Тремтів, як на високій ноті голос:
Ще мить — і обірветься, і замре...
Але трива блакитна кантилена
й немає меж, немає їй кінця.
І вірилось, що з тим липневим гимном
Зростатиме затиснуте дихання,
Що медом лип заліпляться каверни.
Що сильні квіти, повні вщерть коханням,
Наллють це тіло спрагою життя —?
І наша мати... ще на рік... зостане...
Вона сиділа в квітнику — прозора.
Під скронею, посрібленою вчасно,
В блакитній жилці бивсь нерівний живчик
І зраджував симфонію сухіт,
Що нею двиготіло схудле тіло.
На столику лежав „Кобзар”, розкритий,
Де саме „шелестить пожовкле листя"
(І, дійсно, сторінки були пожовклі
Й притиснуті футляром від пенсне,
Вони .— під легіт — злегка шелестіли).
Ще стигло молоко в високій склянці.
Благав даремно випити. ,,Я — потім”.
І хоч обличчя лагідно всміхалось,
Та очі уникали мого зору:
Були вони злегенька помутнілі
Так, ніби за серпанком вже ховали
Останню мудрість, неземне знаття,
Що тут — кінець, що більше не поможуть
Ні молоко, від туку — бурштинове,
Ні квіти ці, зомлілі від кохання,
Ні липи, що зідхають теплим медом,
Ні навіть пристрасна потуга липня —
Ця оргія надхненної природи,
Це буйне свято пахощів і барв.
І стомлена цим святом цьогобічним
Без слова, подивившись просто в очі
И не глянувши на торжество землі, —
Вона пройшла у сутінки кімнати.
Зіпершись на мою змертвілу руку,
Що раптом очутилася від іскри:
То впала яра матірня сльоза.
В кімнаті гостро пахло креозотом.
Задушну сутінь, що тісніш згущало
Олійне сяйво синьої лямпадки,
Що в пітьмі цій з'ясовувала все.
А межи шпар недомкнутих віконниць
Палахкотів побідно буйний липень.
Дзвенів нещадно-пожадливий день,
Цілуючи ненатлим сонцем землю.
Безсоромно-прекрасну, п'яну землю,
Що з пристрасти і любощів казилась,
Танцюючи розпусно-тучним тілом
Блюзнірський тан розкоші і гріха.
І, обгорнувши зяблі ноги мами,
Я вийшов з склепу чорної кімнати
В вируючий, шалений сонцем день.
Подавсь у сад, де умлівали липи,
Де яблука й морелі наливались,
Де, граючись з байдужно-синім небом
Теж байдуже пливла собі Синюха.
І там, сліпий від гніву, непритомний.
Кидав їм всім образи і прокляття.
Нагадував, що кожен клаптик, кожну
Рослину викохали її руки.
Що це ж вона важкі носила відра —
Синюшною водою поливати.
Що це ж її отут ступали ноги,
Ті ноги, що тепер отам — холонуть...
Сокирою б на цури порубать
Оці пругкі, сочисті дерева!
Сухотами Синюху покарати б,
Щоб висохла і задушила верби
Неплодністю гарячого піску!
Скарати б землетрусом тучну землю,
Щоб лява смертоносна пропалила
На попіл квіти, листя і плоди!
Засипать снігом степову розпусту
Оцього липня, знищити морозом
І вітром в дикий простір розметать!
. . . Не пам'ятаю, як упав безсило,
І сон зморив надірвану істоту...
Прокинувсь я від свіжости трави.
А коли ніч осліпленим Самсоном
Колони дня липневого зламала,
Світ проваливсь у зоряну безодню, —
Одкрили вікна .—
й вічність близька й рідна
Останній віддих мами прийняла.
Я бачив це, вдивлявсь — і не повірив,
Що віддих був останній, що — скінчилось.
Що несмертельна в мить оту померла,
І що все те, що бачу, — називають
Безсилим і порожнім словом: смерть.
Все відійшло: і зойк заліза,»
І гуркіт міст, і стукіт днів,
Ось широчінь блакитно - сиза,
Морського вітру рівний спів.
Тут обрій відчиняє вічність
І спрагло п'є сп'янілий зір
Удари хвиль і барв ритмічність
І все, чим дихає простір.
Все зникло: люди і облуди,
І попіл свят, і буднів біль.
О, моря материнські груди
Під пружним малахітом хвиль!
2.
Контори, крани, крам пахучий —
І дим широкий розіслав
Під елеватором ревучий,
Зерном вагітний, пароплав.
Він попливе вантажним ходом,
Прокреслюючи пінний слід,
І що б не було — вир, негода, —
Все розтинатиме бушпріт
Мерідіяни і широти. . .
Аж ген замайорить Марсель
І зсиплють степові щедроти
Серед чужих людських осель.
Естакади, підойми і — раптом
Синьо-жовтий прапор спалахнув!
І думки мої збилися з такту,
І безкрай чорноморський війнув.
Підпливли. Мов варязькая старість,
Був цей шведський щогловець міцний.
А ім'я золоте — Stella maris
Задзвеніло, як здійснені сни.
Вічні хвилі — безмежне плюскоче об межі,
Вічко хвилі — це дихає вічність у час
Все той самий гексаметр, що за Гомера
Під блакиттю Еллади розмірно гримів.
Так під плюскоти хвиль рокотали століття
І зривалися бурі, і тиша росла,
І верталися знов до землі золотої
Сафірово-безмежним шляхом кораблі.
Вітре, вітре-вітрило, мій князю преславний,
Тут дідизна стрибогова знову росте.
І у співі морців, і в плачі Ярославни
Однаково звучать вони: море і степ.
Двоєдина держава стихій протилежних:
Там .— смарагдами трав, тут — сафірами хвиль
Володієш співзвучно в просторах безмежних
І покірливо гнуться — вода і ковиль.
А бува — налягає на два дні, на три дні — штиль.
Море спить і у сні лиш недужо та важко дише,
Низьке небо мовчить над безмежжям поснулих хвиль,
Неймовірна ця сизо-молочна балтійська тиша!
Навіть чайки не чуть в зачарованості мовчання.
Двощогловець на обрії ледве примарою мріє.
Хворе море хрипить.
Чи ж те все, що було, — тільки мрія?
Вічність знов свої брами для смертних очей зачиня.
Та прийдуть шторму дні похмурі, .—
Варязьким зимном дише даль.
Ввижається: таким був Рюрик,
Як ця важка балтійська сталь.
Різкіш прокреслюється обрій,
Чіткіша — металевість хвиль,
Що йдуть, як шереги хоробрі
Й несуть пекучу, зимну сіль.
Ось вони набрякли бурями й потемніли гнівом,
І під хмарами похмурими піна стала сива.
Шерег хвиль іде за шерегом з пінними шликами
Люто битись з сірим берегом, штурмувати камінь,
Брязь! Ще мить вода натискує, .— хвиля не ослабла,
Зеленкавим гартом блискає, мов широка шабля.
З хижим свистом шабля гримає, підрізає й валить.
Сірий берег не витримує вічної навали.
Сховалась за хвилястий виднокруг
Земна сучасність з гуркотом і чадом
І от, стихіє, подих твій і рух, —
Нещадного буття сліпе свічадо!
Розтопленим металом двиготить
Студене море і важкі буруни
Б'ють у борти, невтомні ні на мить,
І линви напинаються, як струни,
І вітер виє в щоглах, що риплять,
Схиляючись, як у степу тополі...
й згадалася непімщена земля
У цій державі жадання і волі.
Завісою кривавої імли
Відтята, снить у проклятім просторі
Вона, що на човнах перепливли
Її колись сини оцього моря.
Міцніє шторм. За валом вал
Розлючену підносить голову,
Щоб знов і знов ударив шквал
Злим вихлюпом важкого олова.
І дрібно затрясе судно.
Мов душу з тіла хоче витрясти —
Твоїх глибин дибуче дно,
О, символе й свічадо пристрасти.
Зламати волю і стерно,
Замкнути хвилі над зухвальцями, —
Хай чують, як всисає дно,
Й тугими дряпаються пальцями.
Але, мов скеля, капітан
Один панує над залогою
И веде судно крізь гураґан
Раз визначеною дорогою.
Аж з'явиться спасенна синь,
Ущухне шал і море змориться,
І неозора далечінь
Свічадом тиші розпрозориться.
Пливши у Стокгольм, я скомпонував Гамалія, невеличку поему... Т. Шевченко (з листа 18.11.1842).
Осінній Балтик злобно б'ється в борт
І пароплав — мов запорозька чайка .—
Стрибає в хвилях. Даль закрила порт.
Багріє захід, як зловісна байка;
Козак кона скривавлений... Китайка
Вінчає чоло... Хмарний похід орд...
Та ось міцніє шторм. В один акорд
Злилися чорний шквал і біла чайка.
Вона кигиче, як тоді, як там.
І от, під згубний гул грізного моря,
Варязький відгук скованим братам —
Встають чубаті хвилі Чорномор'я,
Ревуть у тьмі...
Та іншим серце мліє.
Музика бурі родить Гамалію.
Від зимної суворости цієї
Далеко південь теплий і п'янкий,
Ті грона винограду, ті вінки
І соняшний гексаметр Одіссеї,
Що дише ним блакитний Гелеспонт.
Та тільки тут горить нордійська спрага
Узріть дорійську ліпоту колон
І радісний розмай архіпелагу!
Так, тільки тут, де тліє скудний день,
Де в бідних соснах, зроджених гранітом,
Північний вітер пусткою гуде,
Пече жага за простором і світом.
І легкий човен — дерев'яний птах —
Крилами весел рвався в світ далекий.
І землю прорізав навіки шлях —
Путь із варяг у греки.
(Riddarholm — гробниця Карла XII).
То ж тут мета цієї прощі,
Мета шляхів неперехресних,
Де спить історія, як мощі,
І все здається: ось воскресне.
Ростуть у вись стрільчасті стіни
І тануть в прапорах хрещатих,
Що над ковчегом домовини
Виконують посмертні чати.
Та в прапорах тих, споловілих
В полтавську спеку, тайно скритий
Під порохом століть безсилих,
Зідхає український вітер.
Труну ж, що чорна і таємна.
Як доля мовчазна і тьмяна.
Ось стережуть ненадаремно
Ці мушкетерські барабани.
Бо в грізний час тріюмфу й згуби,
Час встання з мертвих — над тобою
Не ангельські заграють труби,
Лиш — барабанний гуркіт бою.
З гробниці, вищої над трони,
Ти встанеш і варязьким кроком —
У шоломі, а не в короні —
Перейдеш Вироком і Роком.
Дні Твої скалічено криваво,
За туманом мерехтить мета...
Так обридла підозріла слава,
Так гнобить нещадна самота.
Вию псом на мертвім полі бою,
Стережу цей попіл і кістки, —
Знаю, Бог розсудить нас з Тобою:
Сходяться зерна, пружаться рістки.
Під морозним вітром — біла тризна,
Сніг сліпить, вирує рівнина, —
Та встає озимина залізна,
Крізь крижаний сніг — озимина.
Бачу їх — високих і русявих,
Зовсім інших, не таких, як ми, —
Пристрасників висоти і слави,
Ненависників тюрми і тьми.
Ось їх стислі руки, ясні лиця,
Голос невблаганний, як наказ,
В гострім зорі зимно-синя криця —
Вірний щит від болю і образ.
Спадкоємці бою, бурі діти!
Загримить ще раз така пора —
Сміливо могили перейдіте.
Коли треба, — розтопчіть наш прах!
Щоб без вшанувань, без академій
Кров жадала неминучих кар,
Криця зустрічала серця кремінь,
Викресала іскрами удар!
Щоб тверезі зимно-сині очі
Загорялись, гострі і палкі,
Лиш тоді, як обрій зарокоче,
Боєм зустрічаючи полки.
І коли доба метальним словом
Збудить в серці переможний ямб,
Присуд Божий в даль Твою громово
Ознаймить гарматній дитирамб.
Рубенс, розкоші сад, затони забуття,
Безлюбих м'язів плоть і пристрасть, і безсилля,
Та безнастанно в них тече живе життя,
Як в небі — синь, як в морі — вічні хвилі.
Да - Вінчі — дзеркало затьмарених глибин,
Де усміх ангелів спокусно-таємничий
Під тінню льодовців, на тлі густих -ялин,
Що з-поза них країна дивна кличе.
Рембрандт — сумний шпиталь з Розп'яттям на стіні,
Де сліз і молитов глухий не тихне гомін,
Де спалюється бруд в страждальному вогні
І крізь вікно ляга скісний зимовий промінь.
Ти, Анджельо, — кордон, де тайна темноти
Стирає вдивовиж усі ріжниці й межі
Так, що з Гераклами сплітаються Христи
Й примари-велетні могильні рвуть одежі.
Роз'ярення борця і безсоромність фавна,
Прачорний дух раба, що бурю береже, —
Все злютував в одне зухвало і безправно
Владика злочину — розлючений Пюже.
Ватто — версальський баль, де вогники-серця,
Немов метелики, кружляють в сяйвних хвилях.
Де вічний маскарад і танці без кінця,
І в глибині свічад вирує божевілля.
Клублище шабашу, зародки в казанах,
Там перед люстрами паскудства відьми коять,
Дівчатка голі там чортів чарують — Гойя,
Все, що ввижалося в його кошмарних снах.
Делякруа — скупий суворий краєвид,
Криваве лоно вод, важке скорботне небо
І дивних сурм луна, немов зідхає Вебер,
І темні духи зла поміж зелених віт...
І цей гучний хорал, що душу нам пече, —
Блюзнірства, молитви, прокльони, сказ, покута,
Мов гомінка луна із тисячі печер —
Для серця смертного — божествена отрута.
Це — клич, повторений сотнями вартових,
Крізь сотні рупорів ?— це накази могутні,
Це .— пломінь маяків на сотнях скель стрімких,
Відчайний крик ловців у пралісах безпутніх.
І що це справді так — о, Боже, хай цей крик,
Як доказ правоти горить і не згоряє,
Хай цей пломінний зойк колує з віку в вік
Й на межах вічности Твоєї умирає.
Ліворуч скалівського шляху,
Високим берегом Синюхи
Встає горбами і хрестами
Архангородський ниций цвинтар.
Сліпа каплиця дерев'яна —
Побіч нерівної доріжки
В кущах бузку та в карловатих
Вишнях, кривих і сухоруких.
Там за каплицею — глухіше,
Горби могил давно зрівняло,
Переплелись коріння й віти
В суцільні займища гущавин.
А ближче тут .— ще простір рівний,
Всім вистачить — синам і внукам —
В свій час зайняти місце вічне
В родючій степовій землі.
Отож — по черзі.
Хрест дубовий,
А до хреста прибитий образ:
То — замість Сина — розіп'ята
Пречиста Мати на хресті.
А під хрестом — горбок квітчастий.
Тендітні квіти заглушає
Буйним, несамовитим ростом
Висока степова трава.
Отут спочила наша мати. . .
Трудилась серцем, працювала,
Молилась і співала зрідка,
Аж поки смерть не підкосила
Зів'ялий цвіт її життя.
І в кожнім з нас, як вічна рана,
Що капотить сльозами крови,
Горить ім'я єдине — Мати
На все життя, на всі часи.
Сухенька, люба, безгріховна,
З очима, повними любови.
Що їх блакить від сліз злиняла, —
Такою в серці назавжди,
Та ще ота рухливість, жвавість,
Ота свята природність праці,
Що їй була, як спів, як подих,
Що в ній бриніла, як струна.
Рояль, Шпільгаґена й альбоми
Змінила на твердішу долю:
Дружина-мати тільки й знала
Родину, поле та город.
Всіх опромінювала сяйвом
І зло — ставало безборонне.
З усіх околиць провожали
Старі й малі в останню путь.
Пригадую, як плакав Дід
Дитиною (чумак дебелий.
Обличчя — степового вовка,
Тверда статура — козака),
Кропив слізми труну легеньку: —
Невісточко, чому ж не я в ній?
— Чом, замість тебе, молодої,
Я, ветхий деньми, не спочив?
Але мовчало небо ясне
І навіть вітер не озвався,
Лише співали: Святий кріпкий,
Святий безсмертний. — А за два
Несповна роки упокоївсь
На дев'яносто восьмім році —
Чумак останній з тих околиць —
Старий, кремезний дід Василь.
... Отут спочила. Степ та небо.
Під сонцем щедрим, як в Елладі,
Палахкотить невтомний вітер,
Пнучи прудкі вітрила хмар.
Замислишся .— і вже не знаєш,
Чи час Богдана, чи Батия,
Чи десь дуднять полки Петлюри,
Чи це ще — „Слово о полку”...
Спочиньте ж. Мамо. Хвала Богу,
Що на війну не провожали,
Що образом Пантелеймона
Не Ви, а батько попрощав,
Бо ще б сумнішим, ще б страшнішим
Зоставсь Архангород Путивлем:
Не наречена, не дружина —
То мати б сліпла від плачу.
То ж далі.
Довший горб — де Дідів,
А хрест дубовий — вище й ширше, —
Під стать старому... Любий Діду,
Незамолимий маю гріх:
Жива історія, скарбниця
Оповідань, байок, бувальщин, —
Та так я вірив в вічність Вашу,
Що нічого не записав.
Не записав тих слів коштовних,
Що Ви точили вечорами,
Коли соломою палили
Лежанку Вашу, і в вікно
Дивилась ніч, як казка синя
В сузір'ях зимних і таємних,
Дзвенів морозом нерухомий
Замерзлий воздух, як кришталь,
А в хаті було так нам тепло,
Так любо і цілком... спокійно,
Коли б не репліки Бабуні:
— „Ет, проти ночі — отаке
Верзеш старий — дітей страхати!”
На що, бувало, Дід замовкне,
Цигарку скрутить... Затягнувшись,
Одіпре: „Мой! Мовчи, стара,
А то, їй-бо, не посоромлюсь,
— Такого облизня впіймаєш,
Що тільки... “ В тім непевнім місці
Бабуня — миттю і— до мисок! —
І починала вже обтерті
Ложки ще раз перетирати...
А Дід, перечекавши, — далі —
Чумацьким возом повідань.
(Пізніш у Гоголя я дещо
Знайшов з того. Лиш дратували
Фальшива синтакса та мертвий,
Набальзамований язик).
У хаті мешкав Дід зимою,
А літом — в курені, пахучім
Від тютюну, що в низках жовтих,
Щодня темніючи, сушивсь.
В тім курені свої майстерні
Мав бондар, слюсар і артиста.
(Бо крім діжок, ножів, начиння —
Різьбив по дереву гаразд).
Щасливих радощів дитинства
Дід був, сказати б, арсеналом:
Шаблі, рушниці, коні — все це
Враз з орденами постачав.
Так. Мушу гріх той визнать Діду:
Був вихователь „негуманний”
Й пацифістичних уподобань
Мені, таки не прищепив.
Часів жорстоких син і свідок
Наґвалт — не визнавав сучасся,
І Київщина — через річку —
Була для нього ще — Польща.
Бо ж Чорний Шлях повз нас проходив
І синя степова Синюха
Річпосполиту відділяла
Від українських Диких Піль.
Шість миль до Гуманя і поруч
Торговиця — місця, де Гонта
Гуляв,як ночі кара люта,
Як тьми й відчаю чорний сказ.
— — — — — — —
— — — — — — —
Шкода, що внуки вже не мали
Ненависти й призирства Діда
До лапотняка-кацапури,
— Як зараз, чую дідів бас!
Шкода! Бо, може б, не зазнали,
Циганських мандрів по чужинах
І не віддали б на поталу
Країну крови та пісень...
Хоч кріпаком не був він зроду,
Але слова „сквозь строй”, „шпіцрутен”
(Точнісінько — „чека” й „комуна”) —
Для нього мали певний зміст:
Бо сов-предтеча — Аракчесв
Вже намагавсь творить „колхози”
На тій землі, де Запорозька
Нова Америка буде.
Тож добре знав мій Дід Россію,
Її тупу державну дибу!
Але й фальшивих сентиментів
Не мав до своїх земляків.
І то було не хуторянство,
Чи запорозька дута пиха,
— Звичайно, степові варяги,
Були йому рідня й рівня.
Херсонських прерій піоніри —
Були йому, напевно, ближчі,
Ніж тогобічні „малороси”,
Чи сьогобічні „польщаки”, —
Але боліла в серці цілість
Свого народу і отчизни —
За всю непімщену цю землю,
За всі ці чини і часи.
Скребли покора і ледарство,
Пекли каліцтво й рабство мертве
І раєм страченим минуле
Вставало в присмерку століть.
Отож приходила гризота, —
Рубанок падав з рук, і лайка
Лунала люто. Дід рятунку
Шукав в... горілці, як і всі.
Він „рятувався” раз на місяць, —
Звичайно, в свято чи в неділю,
Коли даремно ждала Діда
Бабуня з церкви на обід.
Нема, й нема. Нещира втіха —
— „Та, може, трохи ярмаркує”,
На жаль, нікого не втішала:
Ярмаркувати Дід не вмів.
Вже й ярмарок рідіє. Спека
Спадає звільна. По спочинку
Архангородці під хатами
Балакають у холодку.
Нема.. . Схилялось сонце. Тіні
Вкривали вулицю. В Синюсі
Кипіло золото з блакиттю
Й перетоплялося в срібло.
Ставало тихо. Тільки птаство
Цвірінькало в медовій тиші...
Тоді .— як човен, повен бурі,
На обрії з'являвся Дід.
Немов протест проти спокою,
Проти ледачої природи,
Архангородців, миру, тиші,
Покірного конання дня, —
Грізний і гнівний він надходив.
(Хоч треба б інше дієслово:
Він, в вечеровім сяйві, дійсно
„То виринав, то потопав”).
Отак то, певно, в онім часі
Передовий козацький човен
До стін Стамбулу чи Скутарі
На диво й пострах наближавсь.
Для нас, дітей, було це — диво,
Та для Бабуні був це — пострах,
Хоча й сама вона відваги
Не мала б в кого позичать.
Сама, але й залога ціла
Колись турецької фортеці
Не мала б вигляду такого,
Як Діда подруга стара:
Ставним стояла маєстатом
Богиня дому і родини,
Тримаючи в руці дебелій
Не булаву, а — макогін.
(У данім разі берло влади
Призначення подвійне мало,
І символ рейментарства тяжко
Звисав додолу і чекав).
Але слабе перо сучасне
Для тих подій, що наставали!
Занадто все було епічним, —
Потрібен minimum Гомер.
Скажу лишень: коротка й бурна
Баталія в старих бувала.
Горшки бабусині на цури
Побивши, йшов спочити Дід.
Так січовому атавізму —
До ewig Weibliches погорді —
Віддавши дань, — Дід спав до рана
І, певне, мав козацькі сни.
А ранком, завше через Маму,
Відношення диломатичні
Встановлював і потім мирно
Пив натщесерце сирівець.
Тепер ось сплять собі рядочком,
Забувши про турботи й сварки,
За все життя своє зазнавши
Один— розлуки в смерти — рік.
А недалеко й Батько бідний
Такий сумний, такий трагічний...
Десь, певно близько й брат, підтятий
Совітським голодом — на смерть.
Згадав. Пройшло дванадцять літ тяжких,
Що кожен рік був довгий, як віки,
Що кожен час, і днина, і година
Пекли ім'ям єдиним: Україна.
Що б не робив, куди б не йшов, — завжди
Скорботний голос потішає: жди.
О, так, зазнав на чужинецьких бруках,
Як палить мозок мука і розлука,
Як кров із серця Смокче хижий сум
І люта пам'ять казиться від дум.
Як кожний день дме зимном порожнечі.. .
И від сліз сухих тремтять безкрилі плечі.. .
А десь Вона — не знаю чим! — живе:
Архангород, Синюха, Скаліве, Торговиця...
І над розлогим степом
Таке ясне херсонське наше небо.
Нема на світі інших Батьківщин
Понад одну, що є — наказ і чин.
Нема землі коханої так палко,
Як та, що в ній, що не верства, то — балка,
А там — байрак, а там — горби могил
І хмари-велетні, і синій небосхил.
Не Капітолії, не мармори Корінту,
Приниклий до землі сільський убогий цвинтар.
Що поховав навіки під горби
Кісток і попелу освячені скарби,
Кісток і попелу, що — квітли й колосились
І, внукам та синам наллявши в тіло сили.
Трудами й працею замкнувши коло літ, —
Запричастилися правічної землі.
Був чорний мор, гула війна буруном, —
Та знов весна викохувала вруна,
Бо ті, що плугом тут орали переліг —
Віддали Богу — дух, а тіло — цій землі.
І так із роду в рід триває тяг великий,
І нашою стає оця земля навіки.
Даремно, вороже, стоїш, —
Тяжка стопа твоя — непевна!
Рука раба стискає ніж,
Земля і рід злилися кревно.
Не одірвати, не рознять, —
Ти ж пробувава не раз, не два вже, —
І наслідком була — різня!
І так — навік. І так назавше.
Дарма припрошуєш — „Скорись!”,
Удосконалюючи пута, —
У відповідь буде: обріз!
У відповідь буде: отрута!
Безбатченку — ти не збагнеш
Чим дише слово Батьківщина,
Прозрієш в полум'ї пожеж,
Научишся під нашим чином.
Це сталося на Зимному Поділлі
В рік пам'ятний.
Прещедрий урожай
Вже звозили, й музика возовиці
Пливла під споловілою блакиттю,
Аж поки не спадала рання ніч,
Рясна від зір важких та довговіїх.
А тлом стояла тиша, тиша серпня,
Така глибока, майже бездиханна,
Що яблуко, спадаючи, здавалось
Гранатою: ось вибухне неспинно
І знівечить — зруйнує тишину.
Той день важкий був, хмурний і нервовий.
Брехало радіо. Зуділи мухи.
Господар все вдивлявсь в непевне небо,
Блідіш була, ніж завше, господиня.
І пані-матка в тьмяному салоні
Над клявішами згадувала Брамсом
Віденську молодість...
Гостинний дім
Із тих, що їх вже залишилось мало,
А надто в нашім краю. Був маєток,
Мовляв, поміщицький, старе гніздо
Старого роду княжого, що завше
Позістававсь в народі — чи не диво?
Ще руського (варязького) коріння.
Був рід владичним ще за Ярослава
І може, власне, десь за Осмомисла,
Із Сіверщини перейшов сюди,
Щоб стать при злотокованому столі
Імперії старої спадкоємця
Й, гамуючи боярські коромоли,
Нести тягар історії вперед.
І не було перерв у службі роду.
Бо й геть пізніше бачимо ізнов,
Як рід дає ставних та пишновусих
Богданові — дотепних дипломатів,
Мазепі — генералів орлооких,
Післяполтавських ревних діячів,
Для Орлика помічників відданих,
Що спомагали чйнами і злотом
Відчайний змаг ізгоя.
Час минав
Зеніту. Розпливалась псевдо-тиша
І псевдо-добробут. А попід ними,
За лаштунками з рококових рож,
Під золотим мережевом пишноти
Зрів динаміт змізкованих ідей.
Щоб незабаром вибухнуть.
І, дійсно, —
Та романтична буря загула.
Наполеон! Як вірилось... Здавалось,
Повстане з пеплу Троя українська
Й повернеться Еней — козак моторний
До батьківщини будувати Рим.
Та романтична буря прогула
Безнаслідно для краю: оминула.
І от по бунтах, по „весні народів”
(А як вона звабливо обіцяла!) —
Безверхе дев'ятнадцяте століття
Безкрилим супокоєм розпливлось,
І душно-теплярняний пополудень
Тривав ще довго: аджеж fin de siecle
У сутінках переступив в Двадцяте.
... Останній в роді, як останній дуб
На краю поріділого байраку,
Ще намагавсь у присмерку безчасся
Тримати чоло високо — і тут.
Де господарство грало, як оркестра,
Симфонію спізніло-пасторальну,
І там, побіля цісарського Бурґу
Веселої дунайської столиці.
Де відблиск Риму тускло догасав...
І так прийшла Велика Косовиця:
Рік Чотирнадцятий —
кінець і початок.
Гніздо спустіло. Зразу, як осідок
Штабів преріжних, далі — лазаретів,
Що кров'ю й йодоформом віддихали.
А там, коли з-під рваного мундуру
З'явився голий звільнений монгол. —
Завила осінь в борознах окопів
Спорожнених, пожежа зжерла палац
І тільки сови жили між руїн.
А власників, сполоханих, як птахів
З розтерзаного бурями гнізда,
Розвіяв подмух владний.
Та лишилась
Життійна іскра в попелі руїни, —
Владарний дух її роздмухав знов
І ось почав спроквола оживати
Глибокий корінь. Дужий пень проріс
І в паростку — і Рід і Дім воскресли.
Не спалося.
Осінній місяць пряв
Останні чари літа в здичавілім
Старезнім парку. І вікно здавалось
Отвором у міжзоряні безкраї,
Звідкіль густим потоком ллялось сяйво
Холодне, міжпланетне, ледь зловісне,
З пливкою прозеленню глибини.
class="stanza">
Не спалося. Дрімота-півдрімота
Творила зовсім нетутешній світ,
Ані земний, ані небесний, — тільки ж
У тім таємнім сяєві півсна
Здавалось все можливим і природним.
... То ж не здригнувся я й не здивувавсь,
Коли з потоку місячного світла,
Як з-під завіси дивної, з'явився
Начальник.
„Її нема,
Ви розумієте — немає смерти.
Коли ж настане визначений час —
Імлистий день, у листопаді, в лютім,
Пручнеться серце, помилившись в ритмі,
І, поки залунає гострий крик
І скляну тишу на скалки розіб'є,
І спізниться вже непотрібний лікар, —
Ви будете далеко —
— Там, де літо
Ще все триває пахощами липня
І квітне невечірний день дитинства
Над синім сріблом степової річки,
Лямованої легким злотом верб.
Ви йтимете так, як колись вертались
Із школи десь на свята. Ще здалека
Побачите акації і дім,
Штахети жовті, фіртку...
І назустріч
Вам вийдуть — Ви вже ясно пізнаєте:
Високий — дід в святочному жупані.
При ньому — бабця в хустці старовинній.
Ще далі — батько в сірому жакеті
І, врешті, разом з братом, — Ваша мати.
Усміхнена й заплакана разом.
