Останнi орли [Михайло Петрович Старицький] (fb2) читать онлайн

Михайло Старицький Останнi орли

I

Минуло сто рокiв вiдтодi, як Богдан Хмель приєднав разом з iншими землями й Київ до Росiйської держави. Не одна буря й напасть прокотилися над сивою головою матерi городiв руських за це столiття: не раз її грабували, палили, руйнували i поляки, i татари в шаленiй боротьбi за цей ласий шматок; довго боролася й Москва з сусiдами, щоб удержати в своїх руках цю дорогу святиню, й змушена була навiть поступитися Польщi Правобережною Україною, вiддати до рук мучителям своїх кревних єдиновiрцiв, аби тiльки викупити Київ навiки. Тепер уже йому не було чого потерпати за своє iснування, — захищений од зовнiшнiх ворогiв, пiд опiкою росiйських царiв, вiн почав швидко розквiтати й розвиватися; з пожарищ i руїн знов зводились великi київськi святинi — Лавра, яка згорiла майже дощенту у двадцятi роки вiсiмнадцятого столiття, вiдродилася знову з попелу, завдяки щедрим пожертвам монархiв i монархинь, починаючи з Петра I, а особливо завдяки щедротам Єлизавети Петрiвни. Малоросiйськi гетьмани, запорожцi, а також магнати великої й малої Росiї, та й увесь православний люд, приносили щедрою рукою благостиню на побудову й прикрашення храмiв у Пе-черську. Споруджено було мурований славетний храм Успiння пресвятої богородицi, велику соборну церкву, що iснує й нинi; її заснували ще 1073 року преподобнi Антонiй i Феодосiй Печорськi, а потiм вона була вщент зруйнована татарами в 1240 роцi; i аж пiсля двохсотлiтнього запустiння її вiдбудував князь Симеон Олелькович; i нинi, пiсля численних розорень мечем i вогнем, вознеслася вона з 1729 року сiмома позолоченими банями до неба, прикрасилась чудовим живописом, возсiяла внутрiшньою лi-потою. Незабаром, по закiнченнi храму, споруджена була 1745 року, на подив усьому свiтовi, й велика дзвiниця, яка сягнула хрестом своїм хмар у небi й навiяла своєю надзвичайною величчю багато легенд. Праворуч i лiворуч од великої церкви уздовж просторого лаврського двору виросли одноповерховi мурованi будiвлi келiй i простяглись густi алеї черемхи, лип i безу; весь двiр оточив високий мур, а в серединi його з'явилося багато менших церков — святих апостолiв Петра й Павла, святого Михайла, першого митрополита київського, святого Сергiя, радонезького чудотворця, живоначальної тройцi, святого Миколая та iншi, а головний вхiд прикрасився чудовою брамою.

По Святiй горi серед виплеканих, пишних садiв повитикалися зеленi покрiвлi кам'яниць; вся гора заблискотiла, немов зорями, золотими банями й святими хрестами, а велетень дзвiниця стала сторожем над усiма святинями й з вершини гори, з захмарної височини оглядає донинi на пiвсотнi верст околицi, що лежать бiля її пiднiжжя…

Сповнилося пророцтво преподобного лiтописця: "Чи бачите гори сiї, яко на сих горах возсiяє благодать божа, i град великий має бути, i церков багато має бути споруджено".

Так, Київ уже виблискував красою, й щасливi мешканцi його тiшилися пiд захистом святинi й охороною єдиновiрної держави спокоєм i безпекою; але поруч з Києвом, всього тiльки за сiмдесят верст, за польським кордоном знемагав i падав у боротьбi з ляхами й ксьондзами рiдний, православний народi В одiрванiй вiд своїх братiв i славного Запорожжя Правобережнiй Українi почалося хиже, розбишацьке хазяйнування ненависникiв, винищувачiв руського племенi. Мов шулiки, мов гайвороння, налетiли звiдусiль на безталанну, осиротiлу Україну унiати, ксьондзи й пани; знову з'явилася на Українi страшна, кривава примара унiї й почалася дика розправа…

Позбавлена єпископiв i вищого духiвництва, вiддана в руки лише темних, безправних селян i майже таких самих сiльських попiв, бiдолашна руська церква судорожно билася з латинськими катами й страшними панськими командами, що налетiли на неї. Мов пiдстрелена ластiвка, трiпотiла вона й рвалася до рiдного гнiзда; та кордон польський вiдокремлював її вiд кревної святинi… Тiльки здалеку виблискував перед нею високо в блакитному небi золотий хрест лаврської дзвiницi. Близький, але недосяжний, вiн усе-таки пробуджував у серцях нещасних мученикiв i вiру, й надiю, — i не вгасала вона багато й багато рокiв!

З'явилися по всiй Українi шибеницi, вогнища, кривавi палi, запалали православнi церкви, стогоном i голосiнням сповнилася рiдна земля, та чим дужче шаленiли гнобителi, тим з бiльшою одвагою й самовiдданою любов'ю боронив бiдолашний люд свiй убогий, принижений храм! Пiвстолiття тривала нерiвна, згубна боротьба, — нарештi переповнилося гнiвом i.одчаєм серце народу, i спалахнуло востаннє козацьке серце!

Мов рiка крiзь прорвану греблю, ринули запорожцi з Сiчi, зняли в народi страшнi хвилi повстання й затопили кривавою повiддю всю Правобережну Україну. Кров'ю ворогiв i своєю страдницькою кров'ю залили вони землю, але вiдстояли рiдну церкву од злохижих ворогiв i принесли свiй хрест до київських святинь! Мир вашим тiням, темнi, невiдомi свiтовi страдники; не дочекалися ви за життя пишних трiумфiв, дiставши в нагороду за подвиг терновий вiнок, не залишили й iмен своїх на скрижалях iсторiї, але, як говорить єпископ Гервасiй, "нелюдськими за вiру стражданнями й терпiнням перед усiм християнським свiтом слави зажили, яку не зiтруть вiки, i з мучеництва вашого дiло славне потече повiстями, iсторiями у всi прийдешнi вiки".

Стояла рання, тепла весна… Яскраве сонце променилось i виблискувало на позолочених банях i хрестах печорських церков, обливало м'яким свiтлом срiблистi хвилi квiтучих садiв i лягало теплими тонами на уступах гiр, що збiгали до широко розлитого безбережною синявою Днiпра… В глибинi небесної блакитi поволi пливли й танули прозоро-бiлi хмаринки. В повiтрi повiвало нiжними пахощами молодої зеленi й меду… З садiв линули спiви солов'їв, а десь високо бринiла срiблиста трель жайворонка… Все було сповнене нiжними пестощами першої весни.

На широкому лаврському подвiр'ї, викладеному кам'яними плитами, ряботiли мальовничими гуртками прочани: однi мовчки стояли, поскидавши шапки, коло папертi головного храму, iншi сидiли навкруги пречудової дзвiницi, третi, посхилявшись на паркани, що вiдгороджували цiлi алеї квiтучої черемхи вiд церковного подвiр'я, тихо розмовляли, а деякi просто, розсипавшись по схилу за кам'яним муром, лежали хто як хотiв, пiдкрiплюючи свої сили убогим снiданком i милуючись з височини сизою безмежною далиною лiсiв i широким плесом батька Днiпра, що розлився коло пiднiжжя гiр; тiльки в час благовiсту вставали з своїх мiсць чисто всi прочани, побожно хрестилися й потiм знову починали промiж себе тиху розмову; на подвiр'ї стояв стриманий гомiн, як ото бджоли гудуть, повилiтавши навеснi з вулика…

— Ой, лишенько! — не вгавала вiд подиву й захоплення молоденька, з гарним овалом личка й великими чорними очима дiвчина, задираючи вгору свою голiвку, уквiтчану золотистою кульбабою й лiловими фiалками, щоб роздивитися хрест на дзвiницi. - I хто мiг побудувати таку дзвiницю? Висока, височенна… Такого високого немає нi дуба, нi явора! Оно хрест аж за хмари ховається…

— А хто б же мiг таке чудо та диво збудувати, — звичайно, святi! — промовила до дiвчини лiтня жiнка в намiтцi. — Будували сю дзвiницю дванадцять братiв, будували, молилися й пестилися; тiльки що збудують за рiк — а воно i ввiйде в землю, що вибудують — а воно i ввiйде… Так ото п'ять лiт минуло. Один брат не витримав, кинув i пiшов собi; може, вiн не дуже постився абощо… тiльки не витримав… а одинадцять братiв заходилися молитися ще дужче та й почали на шостий рiк будувати баню, а на нiй золоте яблуко й хрест… Збудували, ченцi i владика освятили все, а люди цiлу нiч стояли на колiнах та молилися… I що ж би ви думали? — звернулася оповiдачка до всiх слухачiв, що стовпилися коло неї. — На свiтанку вся дзвiниця вийшла з землi i вперлася хрестом у самi хмари…

— Господи, спаси й помилуй! — побожно зашепотiли слухачi.

— I всi, кажуть, цi брати, що будували дзвiницю, в печерах? — поцiкавився молодий, схожий на дiвчину, парубок у простiй, але гарно пошитiй свитцi.

— Там, тамечки всi до єдиного, — пояснила стара прочанка. — Одинадцять братiв присвятилися й лягли рядочком у склепi печерному, а дванадцятий довго поневiрявся по бiлому свiтi та каявся, а наостанку прийшов-таки помирати в Київ, прийшов i одразу до братiв, що лежали вже нетлiннi, та так тiсно мiж стiнами, що й мiсця не зоставили… От вiн, дванадцятий, — до них: "Що ж ви, брати мої любi, не зоставили менi, дванадцятому, мiсцечка та найменшого брата до себе не пустили?" I як вiн це сказав, так одразу одинадцять братiв зсунулися ще щiльнiше й пустили дванадцятого до стiни: вiн зараз же лiг i проставився; тiльки права нога не помiстилася — мусив зiгнути її…

— Ох, прости, господи, нашi грiхи! — зiтхнули жiнки в бiлих намiтках, — через те їх i звали "бiлоголовими".

— Ох, та й гарно ж тут, у святому мiстi, — рай раєм! — захоплювалася молода дiвчина. — Куди не глянь — усе чудо та диво! I очей не одiрвеш, а серце так i завмирає…

— Ти, дiвонько, ось що скажи, — обiзвався старий козак на дерев'янцi, спираючись на милицю, — вiльно тут усiм молитися православним по рiдному нашому благочестю, нiхто грецької вiри не утискує, нiхто церков не руйнує, а ще прикрашає, i множаться вони щедротами царiв i цариць православних, — вiд того й благолiпно тут усе.

— Так, такi — обiзвалися на цi слова старiшi прочани. — Тут благодать… а в нас… Хiба в нашому богом забутому краї можуть удержатися православнi церкви? Проклятi унiати та ляхи палять їх, повертають на костьоли, а то й на стайнi, хлiви…

— Ох, так уже напосiлися на нас напасники, гвалтiвники, насильники нашi, що кiнець усiм приходить, — втрутилась у розмову одна молодиця з виразистим гарним обличчям i блискучими вiд гнiву очима. — Накинулись на нас, як скаженi собаки… Оно в нас, у Погребищi, церкву розвалили, батюшку повiсили, титаря посадовили на палю, багатьох замордували, скалiчили, майже все мiстечко спалили.

Усi похмуро замовкли.

— Матiр божа! — сплеснула, руками молода дiвчина, зблiднувши, як полотно, при словi "титар", i звернулася пошепки до парубка: — У мене, Петре, й душi немає за нашого тата: i вони ж титарi..

— Що ти, Прiсю? — здригнув i парубок вiд тривоги. — Таке вигадуєш! Де Погребище, а де Лисянка?

— I ви попустили таке безправ'я, таку наругу? — обурився нарештi старий козак.

— Та з того й пiшло, — пожвавiла молодиця, — начальник лядський їздив ото по економiях, ганяв по ревiзiї… обдирав нещасних селян i забирав у наших попiв землi та оддавав їх ксьондзам… Ну, так от заїхав вiн, на лихо, i в наше мiстечко, а за ним i жмикрутiв-панiв наїхала сила. От прибули, собаки, й заходилися грабувати, гвалтувати. Що тут у свiтi божому робити? Мало людей у селi: молодi то на роботи пiшли, то економи навмисне розiслали їх по далеких селах, а дома зосталися самi хворi, та дiди, та жiнота, та малi дiти… Зiбралися ми, руки ламаємо, а вiдсiчi дати проти гвалту-насильства не можемо… А тут ще панськi отамани ходять по хатах i загадують — кличуть до панського двору гарних дiвчат i молодиць… Ну, всi були спершу заголосили i намiрилися в лiс утiкати… Та от знайшлась молодиця, — якось затнулась i загадково посмiхнулася оповiдачка, — знайшлась i одрадила: "Однаково, — каже, — переловлять i закатують… Ми краще пiдемо та за потiху — потiшимось i 'самi… хоч i закатують потiм — так недаремно!"

— Ну, ну! — зацiкавилися розповiддю слухачi й приступили ближче.

— Ну й пiшли… прости наш грiх. Лавро свята, — перехрестилася молодиця, низько вклонившись у напрямку храму. — До ранку всi чортовi пани були передушенi, а наших i слiд завiяло!.. Один тiльки начальник їхнiй утiк… прогавила якось Одарка… Ех, у мене б не втiк, — додала молодиця з погрозливим рухом.

— Козак-молодиця! Любо глянути! — схвально вигукнув хтось у шапцi з випущеним червоним верхом. — Ну й що ж?

— Та отож, — кинула йому, блиснувши очима, молодиця, — потiм налетiла команда та й розправу вчинила по-розбiйницькому.

— Та ви б сюди до нас тiкали, — подав голос якийсь чоловiк середнього вiку, в довгiй коричневiй свитцi, пiдперезанiй широким зеленим поясом, як видно, мiщанин, — у нас просторо й вiльно, та и сама ясна цариця всiх православних закликає до себе… указом.

— Авжеж, на неї, неньку, тiльки й надiя! — обiзвалися жiнки, а чоловiки зiтхнули.

Майже од самої дзвiницi до головної папертi стояли рядами старцi й калiки: цих останнiх було найбiльше, i дивно, що здебiльшого вони були без правих рук i без лiвих нiг; цi нещаснi, покалiченi, певно, рукою ката, спиралися на одну милицю i на дерев'янку, прив'язану ремiнцями до кульшi. Далi, за цiєю групою, стояли теж калiки, тiльки ноги в них не були поодрубуванi, а лише зiгнутi й поприв'язуванi до дерев'янок, зате в багатьох одрiзанi були вуха або носи, повикручуванi руки й вивернутi повiки очей.

Коли поблизу не було прочан, серед калiк знiмався тихий, стриманий, але буркотливий гомiн. Це сперечалися за мiсця.

— Ти чого сюди влiз? — виштовхував милицею якогось нового прибульця сусiд.

— А що, братцi? — обстоював той своє мiсце. — Се дiм божий, тут усi рiвнi — коли Христовим iменем просимо, то якi вже привiлеї?

— А такi, — бурчав сусiд, — що не лiзь у чужий хлiв; тут у кожного своє мiсце, можна сказати, вибите ногами.

— А хiба ти платиш за нього?

— Плачу.

— То й ми дамо, що належить, а мiсце i я витопчу… Тут усi рiвнi i перед богом, i перед людьми…

— А коли рiвнi, то й ставай отам у хвостi!

— Ех, господи! Вже й без того нас порiвняли ляхи, позначивши однаково, а вам усе-таки хочеться привiлеїв.

А в гуртi менше покалiчених точилися зовсiм iншi розмови.

— Ну, що нового принiс Корито? — допитував високий, з перекошеним обличчям старець свого сусiда. — Звiра в Мотронинському немає?

- Є два добрi барлоги, i в Лебединському знайдеться, — вiдповiв той тихо, — та полювати поки що трудно.

— Не прибуває Степовий, — зiтхнув третiй, — а тенета розставленi.

— Корито каже, що через Буджак стежка протоптана, чи що, звiдти ждуть красного звiра.

— То, виходить, i на влови? — вигукнув косоокий.

— Псюрникiв розвелося…

— Що ж, з них би й почати…

— Ех, сверблять руки, старцювати набридло! — зiтхав високий старець i, наглядiвши пана або мiщанина, що виходили з церкви, починав жалiсно тягнути:

— Подайте, милостивцi, подайте нещасному старцевi, мучениковi за вiру православну, християнську. Подайте за упокiй родителiв ваших, за свої душеньки, за прощення грiхiв i за здравiє.

Слiдом за заспiвувачем пiдхоплював хор жебракiв i супроводив обивателя, аж поки вiн не проходив крiзь стрiй простягнутих рук i не зникав за брамою, де теж iнодi перекочувався, завмираючи акордом, хор iнших, не допущених на церковне подвiр'я старцiв.

За головним храмом, пiд мурованою високою стiною, в затiнку розкiшних лип сидiв гурт селян середнього вiку, худих, обшарпаних, i провадив тиху розмову з поселенцем Слобiдської України.

— Кажу вам, добрi люди, — переконував правобережних селян добре одягнутий слобожанин, — всi переходьте на Слобожанщину, в нас усякi пiльги й придоби… перше, всi однiєї вiри, й нiхто тобi не боронить молитися, а друге — добрi землi й займанщини — скiльки оком сягнеш! Жидiв теж у нас нема.

— А цариця як, — чи буде за нас заступатися, старшинi кривдити не дасть? — допитували недовiрливо лiвобережця.

— Аякже! Сама закликає, та ще б не заступалася? Недарма ж i звуть її матiнкою!

— А що ж, брати панове, — звернувся старший до своїх односельцiв, — хоч i як нам шкода рiднi гнiзда залишати, та коли розвелося там пекло, то що ж нам — без кiнця терпiти, бути лядським бидлом?.. Перейдемо туди, пiд охорону православної царицi, пiд її ласкаву руку.

— Не iнакше, як туди, до своїх: немає другої нам дороги! — дружно обiзвалися всi.

— Ви подавайтеся зi мною, — радив слобожанин, — та виберiть, облюбуйте землю… а потiм i рушайте з богом!

— Правда, що з богом! — зауважив старший.

— Без нього не проберемося й до Днiпра: скрiзь розставлена сторожа i переселенцiв та втiкачiв ловлять i б'ють, як собак…

В цей час пролунав з високої дзвiницi удар дзвона. Густий низький звук застогнав у повiтрi тремтливим гудiнням i полинув перекатами в синяву заднiпровських борiв. Одразу примовкли всi прочани, повставали й побожно почали хреститися. За першим ударом дзвона пролунав другий, третiй… Благовiстили на "Достойно".

Тим часом з нижнiх печер пiдiймалася нескiнченними дерев'яними сходами на гору, до Лаври, нова юрба богомольцiв. Попереду йшов у багатому, блискучому запорозькому вбраннi ставний, кремезний козак середнього вiку, при квiтучому здоров'ї; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч раз бачив цi сповненi енергiї й життя риси, цi полум'янi, iскристi очi, цей орлиний нiс i розмаянi вуса, — той нiколи не мiг забути їх. I постать, i хода цього значного козака, i всi рухи його виказували владну силу, яка одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що пронизував до найпотаємнiших куточкiв серця й примушував його тривожно битися…

При появi цього запорожця по всiх гуртках пробiгло помiтне пожвавлення.

— Залiзняк! Полковник Залiзняк!.. — загомонiли по дворищу, i всi попiдводи-лися, щоб глянути на славного запорожця.

— Яким вiтром? — спитав запорожця, що проходив повз нього, старий козак у шапцi з висячим червоним верхом.

— Низовим, Свириде! — усмiхнувся той ледь помiтно.

— Гай, гай!.. Здається, у вас той вiтер затих… а верхнiй усе дме… пiвнiчний…

— Поки не потягне з моря… — моргнув вусом запорожець i пiшов далi.

Серед iнших вискочила наперед i цiкава Прiся, потягши за собою й парубка, котрого вона звала Петром.

— Та куди ти, дзиго? — опирався той.

— Залiзняк оно йде, бачиш? Залiзняк, сiчовий полковник, лицар, про якого тато багато розказували…

— Ага, ага! — зацiкавився й хлопець.

— Ох, який же вiн, братику, славний!.. Наче сонце сяє, i жупан на ньому який пишний, мов на ясновельможному пановi…

Залiзняк, помiтивши гарненьку дiвчину, що не вiдривала вiд нього погляду, спинився й, на превеликий страх її й збентеження, заговорив до неї.

— Звiдки ти, дiвчино люба? — спитав її ласкаво Залiзняк. — Видно, не тутешня? Прiся зашарiлася й опустила очi.

— З Лисянки, вельможний пане, — вiдповiв за неї парубок.

— З Лисянки? Що недалеко вiд Мотронинського монастиря? Так, так… Бував не раз там, а батюшка у вас, здається, отець Хома?

— Вони, вони i є, я в них тепер служу…

— Це добре. А ти, юначе, родич їй?.. Чи, може, просто до серця? — кинув лукавий погляд лицар на дiвчину.

На цей жарт запорожця ближчi з цiкавих, що товпилися навколо, засмiялися, а парубок, гордо вирiвнявшись, вiдповiв:

— Я, пане, брат їй рiдний. Залiзняк подивився на нього пильно.

— Мабуть, що й правда… а чиї будете?

— Данила Кушнiра, титаря лисянського…

— Данила Кушнiра?.. Знаю… Тож-то сестра твоя й пригадала менi когось близького… так живий ще старий Данило?

— Хвалити бога, живi, — насмiлилась врештi докинути своє слово й дiвчина.

— Радий, радий, моя макiвко… Кланяйтеся йому од Максима, якщо пам'ятає.

— Тато вас, вельможний пане, мало не щодня згадують, — вiдповiла вже смiливiше Прiся.

— Спасибi, сердечне спасибi! Перекажи йому, що обов'язково заїду в Лисянку побачитися з ним i з отцем Хомою.

I Залiзняк, кивнувши головою, попрямував повз старцiв i калiк до цвинтаря. Старцi давно вже чекали своєї жертви, i ледве до них наблизився Залiзняк, як вони, попростягавши руки, заголосили всi разом свою звичайну пiсню, пересипаючи її улесливими епiтетами, зверненими до благодiйника, що йшов повз них:

— Преславний лицарю, заступнику наш, благодiйнику наш, захистку наш, батьку наш, славонько наша!

— Не вийте, всiм дам! — гукнув запорожець i, дивлячись на всiх цих калiк, з болем у серцi й тремтiнням у голосi додав: — Ех, ви, сердешнi! Один до одного: без лiвих нiг i без правих рук… Яке лихо вас так порiвняло?

— А те саме, — похмуро вiдповiв один з калiк, — котре повернуло весь наш край на руїну…

— Напевне, велике то лихо, коли цiлий край не здолав його?

— Здолали б… та бог одвернувся… Покровителi перев'язали овець та й кинули їх на загибель.

— Якщо всi вiвцi — то туди їм i дорога! — гостро вiдповiв запорожець i заходився вiдсипати старцям у жменi мiдяки.

Усi притихли, ждучи своєї черги, а тi, що одержали милостиню, дякували жертводавцевi теплими побажаннями — зичили й здоров'я, i всяких гараздiв, i втiхи для душi, й царства небесного.

Коли Залiзняк пiдiйшов до менш покалiчених, то окинув усiх пильним поглядом iз двозначною усмiшкою.

— А, та тут, здається, й старi знайомi є, - примружився вiн, приглядаючись то до одного, то до другого обличчя.

— А є, пане полковнику, батьку Максиме! — вiдповiв старець з перекошеним обличчям.

— А що тебе покалiчило?

— Недоля та неволя.

— А чого ж ви їх не сiдлаєте?

— Бджоли матки ждуть…

— Вiд ченцiв?

— I од ченцiв, коли в степу вивелись…

— Ой чи так? — кинув запорожець оком на ряди старцiв.

— А так!

— Скажи краще, що бджоли перевелися на ос.

— А в степу, пане, чи не завелися шершнi? I пролетiти бджолi тепер важко.

— Шершнi, брате, тiльки про людське око… а коли що… то й гайда!

— Ех, батьку, коли б твоє слово, — щедро обдарувавши всiх, Залiзняк швидкою ходою подався до головного входу в Лавру.

Увiйшовши до храму, вiн пiдiйшов до ченця, що продавав свiчки. Той, побачивши полковника, зблiд i опустив очi.

"Що це? — подумав Залiзняк, придивляючись до знiяковiлого ченця. — Гра уяви, нечувана подiбнiсть чи якийсь дивовижний випадок? Щоб славний козак Найда, краса й гордiсть усього Запорожжя, його улюблений хорунжий, котрого два роки вже вважали загиблим, опинився нараз тут ченцем у монастирi? Нi, нi, цього бути не може! Це помилка, неймовiрна схожiсть… Проте чому ж чернець так страшенно знiяковiв?"

Незважаючи на те, що кругом них товпилися люди, Залiзняк вирiшив зараз же з'ясувати свiй сумнiв. Натовп уже був вiдтiснив його вiд того пiдвищення, на якому стояв молодий чернець, що продавав свiчки, але Залiзняк знову проштовхався до нього й промовив зовсiм тихо:

— Отче! Даруй, але обличчя твоє так нагадує менi мого покiйного друга, що не можу я заспокоїтися… Скажи менi, чи не брат ти, чи не родич славному запорожцевi Найдi, чи, може, ти воiстину сам вiн, врятований вiд смертi божим чудом?

Почувши цi слова запорозького полковника, молодий чернець поблiд ще дужче, якусь хвилину, здавалося, вiн вагався, не знаючи, що вiдповiсти… Та ось опущенi його повiки здригнулися, пiдвелися: на Залiзняка глянули темнi сумнi очi молодого ченця, i серце в запорожця стислося вiд цього погляду.

— Ти впiзнав мене, пане полковнику, — вiдповiв чернець тихим голосом. — Я i є той самий запорожець, котрого називали в мирi Найдою.

Якби тепер чернець схотiв навiть вiдмовитися вiд свого iменi, то Залiзняк признав би його по самому лише голосу, так добре йому знайомому.

Бурхлива радiсть сповнила його серце.

— Так це ти, любий, коханий мiй, брате мiй! — майже голосно скрикнув вiн, забуваючи, що кругом них товпляться люди, якi почали вже звертати увагу на цю цiкаву сцену. — Стривай, стривай, але що ж трапилося? Що примусило тебе кинути шаблю й надiти цю чорну рясу?

— Тут не мiсце, не час, пане полковнику… — з зусиллям вiдповiв молодий чернець, але голос його затремтiв i урвався.

— Та хоч одне слово… Яким побитом ти опинився тут? Чого? Чому?

— Потiм… потiм, — уривчасто промовив чернець, показуючи очима Залiзняковi на юрбу прочан кругом.

Справдi, їхня коротка розмова привернула до себе увагу людей.

Залiзняк поспiшив одiйти набiк, але так, щоб не згубити з очей молодого ченця. До слуху його долинули гармонiйнi звуки, що врочисто розливалися по церквi, почувся шум вiд руху багатолюдного натовпу, який ставав навколiшки… Залiзняк машинально перехрестився, але молитва не заворушилася в його душi. Несподiвана зустрiч з дорогим товаришем, котрого вiн давно вважав загиблим, перевернула нараз усi його думки i сповнила груди i радiстю, i тривогою, i подивом.

Отже, цей блiдий i суворий чернець i є той самий запорожець Найда, котрий два роки тому пропав безвiсти з Сiчi? Що ж могло примусити цього славного звитяжця сховати своє палке серце пiд холодними складками чернечої ряси?

Яка таємниця ховається в його суворому й сумному поглядi, ранiше такому вiдважному, гордому й смiливому?

Залiзняк задумався. Йому було вiдоме все життя Найди, i нiщо в цьому життi, здавалося, не могло провiщати такого сумного кiнця. Вiн знав Найду майже з дитячих лiт: запорожцi, якi брали участь в одному з гайдамацьких походiв, знайшли десь цього хлопчика ще зовсiм маленького й забрали з собою в Сiч, де вiн став незабаром загальним улюбленцем. Хлопчик рiс, розвивався i виявляв усе бiльше й бiльше здiбностей до вiйськових наук i письма. Запорожцi вирiшили вiдправити його для вищої науки до Києво-Братської академiї. Молодий запорожець звернув i в академiї на себе увагу ректора своїм бистрим розумом i неабиякими здiбностями; та душа його рвалася до рiдного Запорожжя i вiйськового життя. Дiйшовши до фiлософiї, юний Найда покинув академiю i втiк на Сiч, де всiєю душею захопився вiйськовими подвигами.

Усе Запорожжя, починаючи вiд кошового i кiнчаючи останнiм кашоваром, полюбило Найду, як рiдного сина, i за його одвагу, i за його щиру козацьку душу, вiддану вiрi, батькiвщинi й товариству. Залiзняк, бувши вже о тiй порi курiнним отаманом, запросив Найду до свого куреня й записав його бунчуковим товаришем, i молодий звитяжець незабаром прославився на всю Україну своїми блискучими подвигами — i в сутичках з татарами, i в таємних гайдамацьких наскоках на Польщу.

I несподiвано цей герой, на якого покладалися такi гордi надiї, кидає все, вiдмовляється од свiту й замикається за монастирською стiною?

Залiзняк глянув у бiк Найди.

Незважаючи на зовнiшнiй спокiй, видно було, що чернець боровся з сильним душевним збентеженням: руки його тремтiли, вiн раз у раз випускав то свiчки, то грошi, якi йому давали богомольцi; на блiдому обличчi його то спалахував, то згасав тривожний рум'янець. Здавалося, в цю хвилину вiн був так само далекий вiд молитви, як i Залiзняк.

I звiдки могла з'явитися в цьому палкому серцi ненависть до життя й прагнення до чернечого сану? Звiдки?

Залiзняк ще раз пробiг у думцi всi вiдомi йому факти з життя Найди i не знайшов у них вiдповiдi на своє запитання. Рокiв зо два тому Найду було послано вiд Запорозького вiйська до Глухова, у гетьманську канцелярiю, та в iншi мiсця з листами до значної козацької старшини. Пробув вiн там мiсяцiв два i без пригод повернувся назад. Правда, пригадалося Залiзняковi, повернувся вiн трохи заклопотаний чи засмучений, але не бiльше. Потiм вiн пiшов з гайдамаками в Польщу, та там i пропав.

В однiй сутичцi з ляхами, коли перевага виявилась на боцi полякiв i гайдамакам довелося рятуватися втечею, Найди не стало. Його шукали товаришi скрiзь, але марно, i всi подумали, що Найду наздогнали ляхи i вбили. I нараз ця зустрiчi

Залiзняк почав з нетерпiнням чекати закiнчення служби. Чекав вiн недовго. Незабаром почувся голос iєромонаха, що промовляв слова останньої заамвонної молитви. Люди заворушилися; однi пiшли до виходу, iншi почали проштовхуватися вперед, щоб поцiлувати хрест. Залiзняковi довелося пустити в хiд свої могутнi плечi, щоб проштовхатися до дверей. Догнав вiн молодого ченця вже на папертi. Той, як видно, чекав його.

— Менi треба поговорити з тобою, друже мiй коханий, зараз, негайно, — звернувся Залiзняк до Найди, пильно дивлячись йому в обличчя.

— Радий бачити тебе, пане полковнику, — вiдповiв чернець, потуплюючи очi.

— Але тiльки поговорiмо без свiдкiв. Є в тебе окрема келiя?

- Є, прошу пана полковника iти за мною.

Найда показав рукою на ряд довгих одноповерхових будинкiв з маленькими гратчастими вiкнами, що тяглися по обидва боки монастирського двору, i сам пiшов уперед; за ним рушив Залiзняк, їм довелося пробиратися крiзь густий натовп прочан, що заповнив весь монастирський двiр.

Мовчки йшов Залiзняк, поринувши в свої думки, як нараз дзвiнкий голос почувся ззаду i примусив його зупинитися.

— Братику, братику! Дивись, онде знову той самий запорожець, що розмовляв з нами! — долинув до його слуху молодий жiночий голос. — Господи, який же вiн i гарний, i страшний!

Залiзняк оглянувся й зустрiвся з захопленим поглядом Прiсi. Вони з братом стояли тут же, осторонь вiд iнших прочан, i дивилися, як виходили люди з церкви.

На суворому обличчi Залiзняка з'явилася ласкава усмiшка.

— Страшний? — промовив вiн весело, пiдходячи до Прiсi. — Ну, на ось тобi цю абищицю, щоб пам'ятала "страшного", — вiн зняв з свого пальця перстень i дав його дiвчинi, що так i зашарiлася. — А тобi, парубче, — додав вiн, — я подарую, як заїду до вас, шаблю на ворогiв i напасникiв наших. Кланяйтеся ж там од Залiзняка, од Максима, панотцевi Хомi й своєму татовi.

Сказавши це, вiн квапливо рушив за Найдою.

Пiдiйшовши до довгої будiвлi, молодий чернець вiдчинив низенькi надвiрнi дверi, й Залiзняк слiдом за ним увiйшов до невеликої напiвтемної келiї.

То була тiсна, низька кiмната з малесеньким гратчастим вiкном i склепiнчастою стелею. У кутку, праворуч вiд дверей, стояв сяк-так збитий тапчан з кинутим на нього снопом соломи; бiля вiконця притулився такий же збитий з дощок стiл, на якому лежали двi-три книги в шкiряних товстих оправах i велика проскура. В кутку перед образом блимала лампадка; два грубих дерев'яних ослони доповнювали убогу обставу келiї. Усе в нiй було таке суворе i вбоге, таким холодом вiяло вiд її бiлих оголених стiн i вiд сiрої кам'яної пiдлоги, що серце Залiзняковi стислося при думцi, що його юний товариш доброхiть ув'язнив себе в цiй тiснiй домовинi.

Схвильований, приголомшений, вiн мовчки спинився посеред келiї. Чернець помiтив, яке враження справило його житло на Залiзняка.

— Сiдай, пане полковнику, — промовив вiн, показуючи на ослiн, — будь дорогим гостем, даруй тiльки, що нiчим менi тепер пригостити тебе, як бувало колись.

— Ех, яке там пригощання! — з сумом промовив Залiзняк. — Дай обняти тебе щиро, мiцно, по-козацькому, дай притиснути до серця!.. Отак, отак! — примовляв вiн, стискаючи Найду в обiймах i гаряче пригортаючи його до своїх могутнiх грудей. — Подумай тiльки, два роки тебе оплакувала вся Сiч, усе Запорожжя, два роки вважали, що ти загинув! А ти хоч би словом озвався!..

— Знаю… але я не мiг…

— Не мiг? Ех, ех, отак дiти про матiр пам'ятають! Та розкажи, голубе, що приключилося з тобою? Як ти потрапив у монастир? Я й розуму не доберу… в мене мозок горить… Я ж тебе, як рiдного брата, люблю, та й усi, всi…

Слова Залiзняка схвилювали й зворушили ченця; в очах його засвiтилася ясна радiсть, а обличчя зашарiлося. Вiд глибокого хвилювання йому перехопило подих…

— Врятувався од ворогiв i сховався в цiй обителi, — промовив вiн з зусиллям.

— То ти, виходить, сховався тiльки на час пiд цiєю чорною рясою вiд переслiдування панiв? — радiсно запитав Залiзняк.

Якусь хвилину Найда мовчав, потiм пiдвiв поволi голову й промовив хоч тихо, але твердо, не опускаючи очей перед поглядом Залiзняка.

— Нi, пане полковнику, я вирiшив не скидати її вiдтепер нiколи. Залiзняк мимохiть вiдсахнувся.

— О господи! — скрикнув вiн iз щирим смутком. — До чого ж ти дожилася, нещасна Україно, коли найкращi сини твої цураються тебе й лишають на загибельї

— Не цураються й не лишають, батьку, — поквапно мовив Найда, — i за монастирською стiною можна послужити вiтчизнi й вiрi…

— Ха-ха-ха! — злим смiхом перебив його Залiзняк. — Жартуєш, друже! Ти служитимеш постом та молитвою собi, а не Українi! А ляхи тим часом поневолять народ, повернуть всiх у пiд'яремних волiв, заведуть силомiць в унiю, знищать до-брочестя, поруйнують нашi храми! Де прихилить голову тодi наш нещасний народ? Нi, нi, не так ти думав ранiше, не так говорив! Не час тепер для посту й молитви!

Голос Залiзняка зазвучав грiзно й суворо.

— Воiстину настав час, коли не тiльки козаки, а й дiти повиннi оперезатися мечем i виступити на брань!

— Для чого, навiщо? — зiтхнувши, запитав чернець.

— Навiщо? — перепитав Залiзняк i подивився на Найду сповненим обурення поглядом. — Чи я одбiг розуму, чи твоє серце замерзло в грудях! На те, що коли ми й тепер не згуртуємося й не вiзьмемо в руки меча, то наша Україна загине навiки!

— Вона й так приречена на загибель, — тяжко зiтхнув Найда. — Немає звiдки ждати допомоги… остання надiя згасла!

— Тим паче, тим паче повиннi ми зiбрати всi сили, щоб пiдтримати вiтчизну, оборонити її од ворогiв, не допустити до загибелi.

— Даремно! — з грудей Найди вирвалося вже не зiтхання, а болiсний стогiн. — Даремно, пане полковнику, — сказав вiн знову похмуро, — не буде з того пива нiякого дива! Я сам ранiше сподiвався, сам вiрив, а тепер бачу, що нiхто нам не допоможе, нi нам, нi Українi, нiщо не врятує нас!.. I самi ми нiчого не вдiємо, i люд наш нещасний захлинеться у власнiй кровi. Ох, пане полковнику! Немало пережив я горя, поки переконався в тому… Що можуть зробити нашi поодинокi гайдамацькi повстання?

— Якi це повстання? — перебив його Залiзняк. — Розправа з панами i з жидами — та й годi! I то тiльки там, де заллють уже через край сала за шкуру.

— Ну, а iншого повстання вже тепер чекати даремно: знесилiли всi, збезлюднiв край… козацтво винищене.

— Та й Польща ж здрiбнiла.

— Одна тiльки надiя була i в мене, та, мабуть, i в усiх, на Росiю, але надiя ця марна! — з смутком провадив далi Найда. — Коли мене посилав пан кошовий до козацької старшини i до гетьмана в Глухiв, тодi я зрозумiв усе й збагнув, що надiї немає: Росiя зв'язана з Польщею мирним договором, та там тепер i не на часi дiла цi… а без неї й без Запорожжя не приведуть нi до чого гайдамацькi наскоки…

— То що ж, по-твоєму, — гнiвно перебив його Залiзняк, — скласти всiм руки й дивитися, дожидатись, як покiнчать ляхи з нашою вiрою, i з волею, i з народом?

— З богом, пане полковнику, не сперечатися. Душа шукає волi й визволення, а не буйних наскокiв, коли ж немає на перемогу надiї, коли прирiк сам господь нас на загибель, треба скоритися його волi…

— Звiдки ти знаєш, ченче, ту господню волю? Господь милосердний: вiн лихом тiльки випробовує нас! Скоритися?.. Не для козака вигадане це слово! — грiзно мовив Залiзняк. — I ганьба вiчна тому, хто промовить його! Поки серце б'ється в грудях, поки очi дивляться на свiт божий, не скориться козак ляховi. Нiколи! — вiн з силою вдарив себе в могутнi груди й говорив далi гаряче й обурено: — Правда, тепер тяжко, та чи не гiрший час був за славної пам'ятi гетьмана Богдана, а пощастило ж йому пiдняти всю Україну й вирватись з лядської неволi!

— То був один час, пане полковнику, а тепер настав iнший. То були ми i все Запорожжя пiдвладнi однiй Польщi, а тепер нас жменя, а Росiя не почне з Польщею вiйни.

— Не треба їй i починати її! Упораємось i самi! Блаженної пам'ятi цар Олексiй не йшов на Польщу вiйною, а коли гетьман Богдан приєднався до царя Олексiя, тодi вiн прийняв усю Україну пiд свою руку, то може таке бути й тепер…

— Була тодi, кажу знову, цiла Україна, а тепер тiльки правий берег без Запорожжя, без лiвобережних козакiв…

— Була тодi й стара, славна Польща з Жолкевськими, Лянцкоронськими, Потоцькими, Вишневецькими, а тепер… тепер зосталося тiльки панське падло з Зайончковськими та Тхоржевськими!

— Був тодi, пане полковнику, i гетьман Богдан, котрий зумiв поєднати весь народ…

— Так, був гетьман, богом даний, а хто тобi сказав, що не дасть нам господь i другого такого? Може, є голова, може, осяяв уже її господь святими думками, — голос Залiзняка зазвучав якось особливо сильно й грiзно, — може, жде вона тiльки часу…

— Щоб пообрубували їй руки, — перебив його Найда.

— Якщо їх буде тiльки двi, а якщо їх набереться сто тисяч, тодi…

— Не набереться! Без Запорожжя, без Росiї не повстане весь народ, бо вже стомили його всi утиски-муки, вмерла вже й надiя.

— Авжеж, якщо найкращi сини одiйдуть од нього, залишать на смерть, на поталу, — гнiвно промовив Залiзняк, — а якщо всi з'єднаються, стануть, мов скеля, навколо одного прапора, тодi й кволi стануть мiцнi, й вiвцi перекинуться на левiв, i в горлиць повиростають кiгтi… Нi! — Залiзняк стукнув кулаком по столi з такою силою, що важкi його нiжки заскрипiли й похитнулися. — Ще поборемось з ляхами! Надiя в нас, та не зарiкаюся побачити й допомогу. А щодо Запорожжя, то сам вiдаєш, що серцем воно незмiнне… А коли що… то на всяку ж криву дiрку, — каже приказка, — знайдеться й кривий кiлок. Якщо тiльки це примусило тебе пiти в монастир, ти повинен кинути його й повернутися зi мною на Сiч! Живий бог i жива душа наша!

При останнiх словах Залiзняка якась сумна хмарка набiгла на обличчя молодого ченця; тяжке придушене зiтхання вирвалося з його грудей i завмерло в тишi, яка нараз закралася в сувору келiю.

— Нi, пане полковнику, — промовив чернець пiсля хвилинного мовчання, — прости мене сам i проси простити все наше славне товариство. Нехай борються тi, в кого є й сила, i надiя, i вiра, а я — мрець, умерла моя душа, i не людинi воскресити її!

— Вона воскресне, воскресне, кажу тобi! — скрикнув Залiзняк, пiдводячись з мiсця. — Ця темна келiя, цi похмурi печери, пости й молитви заглушили в твоїй душi надiю. Скинь тiльки оцю страшну, чорну рясу, вирвись iз цiєї душної келiї на свiтлий простiр, дай вiйнути тобi в обличчя нашому вiльному степовому вiтру — i надiя знову повернеться до тебе: вона є, кажу тобi. — Залiзняк пiдiйшов до Найди, нахилився до нього й заговорив: — Терпiння всюди вичерпалося; народ кругом — як порох, для бочки пороху досить i однiєї iскри, iскра знайдеться… вона вже…

У цей час легенький стук перервав його слова. Залiзняк одразу урвав свою мову й хутко вiдiйшов до вiкна.

Найда пiдвiвся з мiсця й одчинив дверi.

У келiю зайшов молодий монастирський служка. Шанобливо вклонившись Залiзняковi, вiн промовив звичайне вiтання i сказав, що превелебний отець архiмандрит печорський просить пана полковника до себе на трапезу, що з мiста Києва прибули архiмандрит Мотронинського монастиря i ясновельможний пан генеральний обозний Свiчка з дочкою, що всi вже в трапезнiй i ждуть тiльки пана полковника.

— Гаразд, — вiдповiв Залiзняк, глибоко переводячи подих. — Iду. А з тобою, друже мiй, я не прощаюсь, — промовив вiн, обертаючись до Найди.

I нараз зупинився здивований, вражений раптовою змiною, що сталася в ньому. Молодий чернець стояв коло дверей бiлий як полотно, тримаючись за стiну рукою. Здавалося, коли б не ця пiдпора, вiн не змiг би встояти на ногах. Чорна ряса пiдiймалася на його грудях високо й поривчасто.

— Не прощаюся, — сказав знов Залiзняк, опускаючи свою руку на плече Найди. — Побачимося ще раз i поговоримо про все.

Молодий чернець нiчого не вiдповiв, — здавалося, вiн навiть не чув цих слiв. Залiзняк глянув на нього, з сумнiвом похитав головою i, взявши з столу свою шапку, вийшов слiдом за служкою на монастирський двiр.

Як тiльки дверi за ним зачинилися" глибокий, тяжкий стогiн вирвався з грудей ченця, i, закривши обличчя руками, вiн знесилено сiв на свiй дерев'яний тапчан.

II

У просторому, але суворо чернечому помешканнi настоятеля Печорського монастиря сидiли вже за столом, у трапезнiм покої, запрошенi гостi. Мурований двоповерховий будинок, де були архiмандритськi покої, стояв осiбно праворуч вiд Лаври, вiн притулився на схилi гори, що спускалася до Днiпра крутими терасами, порослими виноградниками та квiтучими фруктовими деревами, i тонув у їхнiх срiблисто-рожевих хвилях.

Архiмандритська трапезна була невеликою кiмнатою з неймовiрно товстими стiнами, в котрих вузькi, заокругленi згори вiкна мали вигляд справжнiх бiйниць; стеля трапезної була склепiнчаста, i з вершка її, де сходились кути, спускалася вниз люстра, або, точнiше сказати, панiкадило, весь схiдний куток покою займали iкони, в центрi їх вирiзнявся великий образ Iсуса Христа в багряницi й терновому вiнку, а обабiч його висiли зображення преподобних подвижникiв Антонiя й Феодосiя Печорських. Перед образами в кутку свiтилися три лампадки, а попереду стояв, помiж двома ставниками з зеленими восковими свiчами, накритий чорним оксамитом аналой, взагалi весь цей куток нагадував невеликий iконостас. Вiкна в трапезнiй були вiдчиненi, в них заглядали розквiтлi гiлки вишень i груш, над якими роями гули й метушилися бджоли. В покою стояв важкий дух ладану, та аромат садiв, що лився в вiкна вкупi з ласкавим повiтрям, пом'якшував той дух до нiжних пахощiв.

На почесному мiсцi, ближче до iконостаса, сидiв у глибокому крiслi з високою спинкою сам iгумен печорський. Чорна камлотова ряса облягала його маленьке, худорляве тiло, на головi був пiдкапок, скуфiйка, венецiанського Оксамиту, з вишитим срiбним хрестом та адамовою головою й кiстками пiд ним. Вся маленька постать отця iгумена майже ховалася в крiслi; пасмо срiблисто-бiлого волосся, що вибилося з-пiд скуфiйки, така сама iз жовтизною борода й виснажене, воскового кольору обличчя з глибоко запалими очима виказували його похилий вiк. Цiлковиту протилежнiсть являв собою почесний гiсть, що сидiв праворуч, — архiмандрит Мотронинського монастиря отець Мельхiседек Значко-Яворський: огрядний, широкоплечий, високого росту, у чорнiй шовковiй рясi i чорному високому з "крепи хiнської" клобуцi; з такою ж довгою пелериною, — вiн мав вигляд людини, повної життєвих сил i майже молодої: смугляве, з легким темним рум'янцем обличчя його, обрамлене густою, чорною, як смола, бородою, було сповнене мужньої козачої краси; чорнi тонкi брови, що зрослися на перенiссi, виявляли тверду, вперту волю ченця; з-пiд них iскрились енергiєю темнi довгастi очi; цi зрослi брови й великий з горбиком нiс надавали деякої суворостi його фiзiономiї, хоч ця суворiсть пом'якшувалась теплою, привабною усмiшкою. Лiворуч вiд архiмандрита сидiв генеральний обозний в каптанi з адамашки, — важкої шовкової з опуклими квiтами матерiї синього кольору, — пiдбитому бiлим легким глазетом й облямованому золотим позументом, з такими ж китицями й гудзями. Голене, випещене, гладке обличчя обозного лиснiло й сяяло задоволенням, на верхнiй тонкiй губi його майже не росло нiчого, чуприна, рiдка, з сивиною, вже не нагадувала колишньої козацької зачiски. Обозний був дуже вгодований, ледве вмiщався в крiслi, важко дихав i часто витирав шовковою червоною хусткою лоба. Поруч нього сидiла його єдина дочка, панна Дарина, блондинка з фарфоровою бiлiстю шкiри й нiжним рум'янцем; обличчя її не можна було назвати бездоганно гарним, — риси його були трохи зiм'ятi, але темнi брови дугою й карi вогнистi очi, вiдтiненi довгими вiями, надавали йому якоїсь оригiнальної привабливої чарiвностi; особливо гарнi були очi, — виразистi, великi, з поволокою, вони здавалися на сяючому бiлiстю лобi ще бiльшими; кожен перед ними зупинявся, сп'янiлий вiд захвату, i не мiг без сердечного болю вiдiрватися вiд тих очей.

Коло панни Дарини сидiв Залiзняк, а мiж ним i отцем Мельхiседеком примостився згорблений, в убогiй полотнянiй рясi священик. Зморшкувате, темне обличчя його вкривали шрами; гладенько зачесане сиве волосся було заплетене ззаду в тонку кiску, що стирчала вгору; бороди в нього майже зовсiм не було, — куйовдилося кiлька жмутiв волосся, а серед них вирiзнялися чорнi синяки чи струпи; у батюшки, замiсть правого ока, зяяла червона яма, та й їв вiн якось особливо чудно, стиснувши губи й перекидаючи з щоки за щоку їжу.

Обiд бувна серединi. Горiлка з солодкими закусками — варенням, медовими шишечками, iмбиром у цукрi й iншими солодощами — вже була прибрана зi столу. На бiлоснiжнiй скатертинi з'явилися срiбнi тарiлки з юшкою iз минькiв i стерлядi, а замiсть пляшок з усякими горiлками — шафрановою, деревiївкою, березiвкою, полинiвкою й перегiнною на вишневих кiсточках, — з'явилися сулiї з мальвазiєю, ратафiєю та наливками й дзбани з медами та пивами мiсцевого чернечого виготовлення.

Пан обозний i пан Залiзняк вiддавали їм належну шану, старанно частуючи один одного.

Розмова пiсля кожного нового заздоровного слова жвавiшала, ставала все бiльше й бiльше невимушена i зразу ж iз загальних пустих фраз перейшла на злобу дня, на пекучi, животрепетнi для всiх питання.

— Чим же ви возрадуєте нас, ясновельможний пане? — звернувся отець Мельхi-седек до генерального обозного. — Чи благоволила ваша мосць бачитися з генерал-губернатором, ясно-превосходительним вельможею паном Воєйковим, i чи довiдалися ви, пане мiй, про те, як Росiйська держава на наше лихо дивиться, i чи не може найласкавiша цариця простягти десницю свою на захист єдиноплемiнних одновiрцiв, без вини вiдданих на поталу папiстам i на винищення таке тяжке?

При словах архiмандрита, якi зачепили кожного за живе, всi змовкли й сумно похилили голови; почулося стримане зiтхання, й присутнi завмерли, чекаючи вiдповiдi пана Свiчки, але обозний мовчав; Мельхiседек пронизував його поглядом. Панна Дарина, гадаючи, що батько її не розчув слiв архiмандрита, поспiшила перервати нiякову мовчанку й вiдповiла за батька:

— Ясновелебний отче, батько мiй був у його ясної милостi Воєйкова, i пан генерал був у нас!

— I що ж, вельможна панно? — перевiв Мельхiседек погляд вiд панни до обозного.

— Що, превелебний отче? — скинув той очима, обдумавши, певно, вiдповiдь. — Цариця вболiває серцем за своїх одновiрцiв; всiх скривджених закликає до себе на лiвобережнi землi, на слобiдськi, i на донськi степи, а в пресвiтлої монархинi вистачить на всiх вас i земель, i лiсiв, i угiдь. Але оружною рукою на Польщу пiти її державнiй милостi не випадає — бо замоцований є Прутський мир, та й сусiднi маєстати тому опiр чинять.

— Ох, горе, горе! — тяжко зiтхнув iгумен. — Доки, господи, одвертатимеш слух свiй од зойкiв i стогону народного?

— Спасибi матiнцi царицi за ласку, — обiзвався, помовчавши, Залiзняк, — продовж їй, боже, вiку! Та тiльки ось у чому лихо, — з ласки її нiхто покористуватися не зможе: всi шляхи на лiвий берег Днiпра затасованi, пани сторожу поставили по Днiпру… втiкати не вiльно, — хiба що птахом перелетиш, а кого на дорозi впiймають, то для спочинку й посадять на палю… а то ще й лiпше вигадають: пани на цi штуки мастаки! — Не так пани, як тi пiдпанки, ксьондзи та вiдступники унiати! — зауважив Мельхiседек. — А якою злобою та ненавистю переповненi їхнi серця — i повiрити важко! Звiр лютий не шматує так здобичi своєї, як християни мучать братiв своїх християн, — одбирають у православних все, здирають навiть останнє рам'я; нашi храми палять або повертають на костьоли, святинi оскверняють, i немає на латинiв суду! Звiра жене голод, а ситiсть гамує його шаленство; гонителiв же наших не вгамовує нiщо: нi благання нашi, нi стогони, нi рiки гарячої кровi — ковзаються, тонуть у нiй жертви й викликають лише вящу лютiсть у ворогiв наших, непогамовне алкання кровi…

— Блаженнi єсте, аще виженуть вас мене ради, — тихо, немов про себе, мовив iгумен, — бо узрять сонце правди, а гонителi од лютостi своєї загинуть.

— Загинуть! — енергiйно пiдтримав Залiзняк. — А помста?.. Вже коли гинути, то хоч недарма!

— Ви, панове, — посмiхнувся зверхньо пан обозний, — розбiй повсякчас чините. Мало не пiвстолiття ллється у вас кров, i хто знає, може, це розбiйникування й викликає лють з другого боку.

— Ясновельможний пане, — блиснув на нього Залiзняк запаленiлим поглядом, — не розбiйники гайдамаки, а месники за хрест святий i за свою волю! Нападники, розбiйники, саме розбiйники, силомiць вдерлись у наш споконвiчний край! Нашi дiди й прадiди були його володарями, а не ляхи! А спустошителi нашi по-розбiйницькому напали на нас, вiдняли в нас землi, добро, вiдняли волю… Нас повернули на пiд'яремний скот, на бидло i не дають навiть молитися нашому боговi, як молилися нашi батьки!

Обозний трохи знiяковiв вiд палкого заперечення Залiзняка i вiд тих фактiв, якi той виставив; але вiн не подiляв крайнiх поглядiв запорожця, а тому спробував хоч i несмiливо, а таки обстояти свою думку.

— Я генеральне не решпектую звiрства, i впорядкована держава нiколи його не потерпить, та й безладдя не потерпить! А ви всi, купно з поспiльством, за панiв себе вважаєте i без правди добро наживати хочете. Гульнею, та розбоями, та насильствами живете…

— Ех, пане обозний генеральний, — вiдповiв з гiркотою i навiть з вiдтiнком зневаги Залiзняк, — взяв ти, твоя ясна мосць, грiх на душуi Поспiльство не бидло, й не можна нарiкати на нього за те, що воно не закладає охотою шию в ярмо, не пiдставляє з ласкавою усмiшкою спини пiд канчуки… Тадже й справжня худоба, коли її почнеш бити повсякчасно, то й вона оскаженiє й пiднiме своїх мучителiв на роги!

— Все сiє того у вас чиниться, що в Польщi немає нi ладу, нi влади… а тiльки гуляє кулак…

— Ну, а якщо кулак — то хто кого? Проти гвалту — гвалт, проти ножа — нiж! Немає iншої ради!

— О tempora! Виходить, один одного рiж? При такому резонi чого ж вам i нарiкати?

— Як же не нарiкати? — захвилювався Залiзняк, i в його голосi почувся страшний бiль. — Та ми ж залили своєю кров'ю весь край i одбилися-таки — визволилися з лядської неволi, щоб приєднатися до своїх братiв, стати пiд високу руку Москви, а нас вiддали ляхам на згубу? Що ж нам зостається чинити, як не рiзатися до останньої голови з ворогом? Вельможний пан дивується, що пiвстолiття точиться рiзанина! Iнакше й бути не може! Не признаємо ми над собою панами ляхiв! Майте на увазi, вельможний пане, що гайдамачить i шляхта.

— Ну, ну? — усмiхнувся обозний.

- Їй-богу! Навiть чи не бiльше вона, анiж простий, пiд'яремний люд! Збере шляхтич команду, попереодягаються всi, як наш брат, та й розбiйничають, чинять наїзди на села iнших панiв i на їхнi замки: рiжуть, палять i грабують не згiрше найзапеклiших гайдамакiв!

— Воiстину так, — пiдтвердив Мельхiседек, — а насильства унiатiв… Ех, i язик прилипне до гортанi!

— Чутки йдуть, святий отче, чував, — погодився обозний. — Тiльки ось i губернатор, його превосходительна милость, в сих рiзких словах деяке перебiльшення вбачає!

— Нi, мiй таточку! Це все правда, що пан полковник мовить, чиста правда! — зашарiлась панна Дарина. — Я чула од багатьох, ще в Переяславi. Пам'ятаєте, посол був, — загорiлась вона ще дужче вiд хвилювання, — та й тут, на хуторi… i калiки, i народ — всi в один голос… Хiба можна, таточку мiй, не вiрити?

— О велелюбна панно! — заговорив Мельхiседек зворушеним голосом. — Хай осiнить твоє серце благодать божа i хай захистить тебе вiд напастей десниця його! Ось погляньте, превелебнi й премилостивi панове, на сього мученика, отця iєрея. Оскаженiлi унiати вдерлися в храм православний, пограбували, осквернили його, а сьому служителевi олтаря вирвали бороду, висвердлили праве око свердлом i вiдрiзали язика… Невже вам, маловiрнi, не досить цього свiдчення?

Усi з жахом подивилися на священика. Його жалюгiдний хворобливий вигляд збуджував i ранiше в них спiвчуття, а мовчання пояснювалося затурканiстю й нiяковiстю, але тепер, при словах отця Мельхiседека, жах охопив усiх присутнiх, а коли нещасний мученик, вiдкривши рота, видав жалiсний звук, то жах перейшов у страшне обурення.

— Боже сил! — вигукнув отець iгумен. — Пощо убо iспитуєш народ твiй? Панна затулила обличчя руками й заплакала…

— О, це жахливо, — прошепотiв обозний, опустивши очi.

— Прокляття! — скрикнув Залiзняк, з грюкотом вiдсунувши стiльця; але, схаменувшись, зараз же стримав себе. — Даруйте менi, ясновелебнi святi отцi, мою запальнiсть. Нелюдськi муки, яких завдали цьому нещасному знавiснiлi кати, крають моє серце… Душа бентежиться, й скорбота мене гризе, а наша кривда затуманює розум! Хiба можна сидiти спокiйно в куренi, склавши руки? Адже й туди долiтають зойки матерiв, сестер, крики дiтей i стогони вмираючих! Та треба ж вирвати з грудей серце й покласти замiсть нього камiнь, щоб не кинутись на катiв! Треба повиривати очi, щоб не дивитися, як їх виверчують у пастирiв наших! Ох, отцi святi, молiльники за нас перед господом! Простiть менi хули мої у цьому мiсцi святому, але горить в менi все, i я не можу бути спокiйним.,

— Сину мiй! — пiдвищив голос Мельхiседек. — В тобi волає любов до України та жаль до принижених i зневажених, i от вона, ця любов, запалила гнiв у твоєму серцi. Але глаголю тобi, гнiв цей шляхетний i означає велич духу: хай же зiйде на тебе ласка господня!

— I Христос вигнав вервiєм осквернителiв храму, — лагiдно додав iгумен.

Залiзняк устав i пiдiйшов пiд благословення обох iгуменiв.

Обозний почував себе трохи нiяково, його дочка, осушивши мимовiльнi сльози, тепер дивилася захоплено на Залiзняка, i в її темних, бездонних очах загорялося бентежне полум'я.

— Чого ж, пане, — спитала вона в Залiзняка, — ви мовчите й не допоможете в бiдi братам своїм, коли до вас долинають їхнi стогони?

— Чого, люба, вельможна панно? Та того, що боронять нам. Накази йдуть все суворiшi й суворiшi… Ех, коли б нам розв'язали руки! Ми б — нiбито од себе, свавiльно…

Мельхiседек з захватом стежив за кожним словом завзятого лицаря, що збуджував у нього новi думки.

— Справдi, iншого й викруту немає! Нужда напосiлася на козака, загризла його до смертi. Найкращi лицарi, цвiт Запорожжя, не витримують уже, тiкають до чорногорцiв, до волохiв, а то кидають шаблюки й мiняють їх на чотки…

— Старi вже, — зауважив iгумен печорський.

— Ех, коли б старi, то було б i по закону, i за звичаєм — на горе, йдуть юнаки, якi щойно досягли слави… Ось i в вашої ясновелебностi перебуває в ченцях Найда, наш славний запорожець…

— Юнак i в ченцях? З якої причини? — здивувався Мельхiседек.

— Не знаю, а тiльки шкода: така втрата! — зiтхнув Залiзняк.

— Найда… Найда, — щось не пригадаю, — згадував уголос iгумен.

— Може, вiн, святий отче, iнакше назвався тут, — отой, що свiчкарем у головному храмi.

— А-а! Ось хто! — розвiв руками iгумен. — Тiльки здається менi, вiн ще не посвячений остаточно… А втiм, треба довiдатись.

— Ех, коли б, пане полковнику, у всiх запорожцiв було твоє серце й твоя душа! — запальне мовив Мельхiседек.

— Аби тiльки нам дозволили… — почав був Залiзняк.

— Зрю душею, — натхненно промовив iгумен, — що нi благочестя, нi знедолений люд не загинуть i, аки фенiкс, вiдродяться в славi.

— Я раджу вам, превелебний отче, — сказав обозний Мельхiседековi, — самим податися до Петербурга i там усе пояснити.

— Нехай збудеться по глаголу твоєму! — сказав Мельхiседек. — А я, грiшний раб i служитель церкви, дерзаю!

— Амiнь! — промовив отець iгумен i пiдвiвся з крiсла сотворити молитву. Обiд кiнчився, всi, повстававши з-за столу, побожно обернулися до кутка з образами i, хрестячись, промовили в думцi за святим отцем слова зворушливої молитви.

Отець iгумен запросив гостей до сусiднього покою, а сам звернувся до обозного:

— Ваша милость цiкавилися друкарнею й школою, то, якщо дозволите, я вас проводжу.

— Менi нiяково турбувати вашу ясновелебнiсть, — зам'явся обозний.

— О, пройтися в добрий час нешкiдливо, — усмiхнувся старий. I вони вийшли з трапезної; за ними пiшов i покалiчений священик.

Коли Мельхiседек, Залiзняк i панна Дарина перейшли до сусiднього покою, то iгумен Мотронинського монастиря згадав про Найду.

— То ти кажеш, пане полковнику, що славний лицар, краса Сiчi й бич невiрних, пiшов сюди, промiняв меч на чотки, надiв на себе власяницю?

— Авжеж, превелебний отче, вiн тут ченцем, — заговорив Залiзняк, — у мене серце мало не вискочило вiд радостi, коли я його побачив живого, — ми ж його за мертвого вважали, — а потiм, коли вiн менi сказав, що навiки розпрощався з мечем, то мене ще гiрше охопив жаль i, мов кiлок, пробила груди туга… Якщо й обителi почнуть одбирати в України її кращих синiв, то де ж їй тодi шукати оборонцiв?

— Авжеж, авжеж… це так… — задумався архiмандрит.

— Менi здалося, що превелебний iгумен сказав, нiбито Найда ще не зовсiм чернець… То, може, його ще можна вiдмовити, узнати причину, — зауважила панна.

— Так, менi треба його побачити, поговорити.

— Це найлегше зробити, — похопився прислужитись Залiзняк. — Я звелю послушниковi покликати його до вашої ясновелебної милостi.

Залiзняк розпорядився. Всi, чекаючи цього таємничого ченця, притихли й задумалися.

Та ось з'явився в дверях келар i доповiв отцевi Мельхiседеку, що покликаний чернець жде його розпоряджень.

Панна хутко обернулася й спинила свої здивованi очi на блiдому, збентеженому обличчi ченця, який переступив порiг…

Пiдiйшовши пiд благословення отця Мельхiседека, Найда вiдступив набiк i мовчки зупинився коло дверей, потупивши очi.

Мельхiседек уважно подивився на Найду; суворе, енергiйне обличчя молодого ченця справило на нього, як видно, надзвичайно приємне враження.

— Чого ж ти одiйшов, сину мiй? Сядь тут, коло нас, — звернувся вiн до нього привiтно.

Чернець мовчки пiдiйшов i сiв на одному з ослонiв; хоч вiн i не пiдводив очей, але вiдчував, що панна, яка була в келiї, не одриває допитливого, пильного погляду вiд його обличчя, i вiд того якийсь дрож пробiгав по тiлi ченця, але вiн не виказував свого хвилювання.

— Пан полковник, — тим часом ласкаво провадив Мельхiседек, — так багато менi розповiдав про тебе, про твою вiдданiсть святому нашому благочестю, про славнi подвиги, якими ти встиг уже, два роки тому, прославитися на Запорожжi.

— Два роки тому, на Запорожжi? — перепитала швидко Дарина, обернувшись здивовано до отця iгумена, i, не дочекавшись вiд нього вiдповiдi, звернулася до Найди й промовила швидко: — Господи! Та невже ж то був ти, той молодий запорожець, котрий приїжджав до нас посланцем вiд запорозького коша?

— Так, ясновельможна панно, то був я, — спокiйно вiдповiв Найда й пiдвiв голову.

— I ти… ти… пiсля всього, що говорив тодi в нас, зважився пiти в монастир? Але чому? Чому?

На щоках Дарини виступив гарячий рум'янець, вона раптом рiзко урвала свою мову й зупинила на обличчi молодого ченця запитливий, здивований погляд.

— Ага! — скрикнув Залiзняк. — Дивує й тебе, ясновельможна панно, що Найда покинув Україну, та ти бачила його раз чи двiчi на своєму вiку, а як же не дивуватися менi, як не вболiвати серцем, коли я бачу, що найкращий наш запорозький лицар сам iз своєї волi пiшов навiки в монастир? Ех, та й лицар же який був!.. Честь i слава всього Запорожжя! Орел, а не козак! Побачила б ти його в бою, вельможна панно, то ще б i не так здивувалася! Що за рука була, що за орлиний погляд, що за одвага!

I Залiзняк захоплено почав розповiдати про колишнi подвиги Найди. З якоюсь тривожною цiкавiстю слухала панна Дарина Залiзняковi слова; на щоках її то спалахував, то згасав рум'янець; кiлька разiв пiдводила вона на ченця очi, намагаючись прочитати на його обличчi причину цього не зрозумiлого всiм кроку, та обличчя його було холодне й незворушне, мiж соболиними бровами лежала сувора риса. Здавалося, Залiзняковi слова не дiйшли до слуху молодого ченця…

— I ось тепер, у таку хвилину, коли всiм треба згуртуватися й повстати проти спiльного ворога, — гаряче закiнчив Залiзняк, — наш найкращий орел сам накладає на себе пута! Надiя всього Запорожжя кидає його, залишає все й замикається за монастирською стiною!

Залiзняк сердито пiдвiвся з мiсця й вiдiйшов до гратчастого вiконечка, що виходило в монастирський сад. Найда мовчав.

— Сину мiй! — неголосно промовив Мельхiседек, торкаючись рукою колiна Найди. — Якщо сiє не тяжко для душi твоєї… Повiдай менi, що примусило тебе зректися свiту i взяти на себе чернечий сан?

Щось болiсне промайнуло в рисах молодого ченця.

— Стомився, превелебний отче iгумене, вiд свiтського життя… схотiлося послужити боговi, — вiдповiв вiн коротко й сухо.

— Стомився! Не ти б казав це i не я б слухав! — скрикнув Залiзняк, швидко обертаючись од вiкна. — Чи це нечиста сила якась втрутилась у нашу долю, чи зурочив його хто?

Отець Мельхiседек спинив Залiзняка поглядом.

— Сину мiй, — заговорив вiн повчально, звертаючись до Найди, — пан полковник казав менi, що зневiра в майбутньому батькiвщини привела тебе до монастиря, але пам'ятай — зневiра є найбiльший грiх перед господом богом. Ми не смiємо впадати в розпач: розпач — зневiра, а вiра в милосердя боже хай не оскудiває в нас до кiнця днiв наших. Путi господнi невiдомi: ми бачимо тiльки путь наших злигоднiв i бiд, але не вiдаємо, до якого кiнця вiн веде нас. — Голос Мельхiседека зазвучав гучно й владно. — I я вiрую, i всi ми повиннi вiрувати в те, що не залишить нас господь навiки в руках католика. Ось їду я тепер до православної царицi, й вiрую, i надiюся, що серце її прихилиться до наших страждань i що вона заступиться за святе благочестя. Ворог сильний, не можна тепер пiклуватися тiльки про спасiння своєї душi, треба думати про спасiння багатьох з малих сих, котрих ловлять день у день в свої злохитрi сiтi й унiат, i католик. Ти сказав, що схотiв послужити боговi? Повернися тодi в свiт, бо в свiтi тепер ти послужиш бiльше господевi милосердному, нiж за монастирською стiною. Чернечий подвиг можна зберегти i в життi, а вмертвiння плотi залиш немiчним старцям, нездатним до боротьби.

Залiзняк з надiєю перевiв погляд з обличчя отця iгумена на обличчя Найди.

— Правдиве твоє слово, превелебний отче iгумене, — стримано вiдповiв Найда, — хто може служити господевi милосердному в свiтi — нехай трудиться в ньому; але в життєвiй боротьбi знесилюються не лише старi; i хто знесилiв, нехай послужить боговi хоч своєю вбитою душею…

— Ех, панно моя! — з прикрiстю мовив Залiзняк, звертаючись до Дарини. — А ти ще казала: "Чому мовчить Запорожжя?" Та як же йому не мовчати, коли, бачиш, скрутила його так доля, що й найкращi його сини втрачають силу до боротьби!

Дарина збентежено мовчала, видно було, що вся ця сцена дуже її хвилювала.

— Сину мiй, — тим часом задумливо провадив далi отець Мельхiседек, — коли не обiтниця, чи присяга, чи заповiт батькiвський, а єдина лише втрата надiї привела тебе в монастир, то паки реку тобi: повертайся в свiт. Ти кажеш, що втратив силу трудитися в ньому, — повернися туди i ти її обрящеш. Надiя є; господь допоможе нам захистити свiй храм вiд нападу унiатських i католицьких вовкiв, але треба з'єднати всi сили… Не личить тому, хто може пiдняти на своїх раменах пуд, пiдiймати гiрчичне зерно. Бiльший подвиг перед богом сотвориш ти, коли послужиш йому тепер у свiтi… Подумай про це.

— Превелебний отче, я вже про все подумав i все вирiшив, — твердо вiдповiв Найда.

Залiзняк хотiв був щось заперечити, але отець Мельхiседек стримав його порухом руки.

— Зачекай, пане полковнику, — мовив вiн суворо, — якщо в монастир привела його така тверда воля, то силувати душу не можна. Хто знає, може, господь призначив його для свого духовного воїнства… Нехай буде його свята воля! — Отець iгумен звiв очi до потемнiлого образа, осяяного ' лампадою, й пiдвiвся з мiсця. — А тепер, пане полковнику, — звернувся вiн до Залiзняка, — може, придiлиш менi кiлька хвилин для одної приватної розмови?

Залiзняк квапливо встав i вийшов за отцем архiмандритом з кiмнати. Слiдом за ними пiдвiвся й Найда, зробивши рух у напрямi до дверей.

— Як, ти вже йдеш? — промовила Дарина, i тонкий рум'янець залив її обличчя. Найда зупинився:

— Ясновельможна панна має щось сказати менi?

— Так, маю… хочу… зостанься!..

Дарина збентежилась i замовкла.

Молодий чернець пiдiйшов до гратчастого вiконечка, що виходило в сад, i спинився.

Наставав ясний, прозорий i тихий весняний вечiр… Крiзь обсипанi бiлим цвiтом гiлки яблунь i вишень просвiчувало нiжне, з рожевим вiдтiнком небо. За садом, що збiгав з гори вниз, видно було на обрiї синю смугу широко розлитого Днiпра.

У келiї вже сутенiло, в кутку перед старовинним образом яскраво свiтилась велика лампада.

Чернець стояв мовчки, прихилившись плечем до гратчастого вiкна. Його блiде обличчя, освiтлене з одного боку сяйвом лапмади, вирiзнялося надзвичайно рельєфно на тлi нiжного рожевувато-блакитного неба, яке видно було крiзь розчинене вiкно. Легенький подих вiтру ледь ворушив темне хвилясте волосся молодого ченця, що вибилося з-пiд чорної оксамитної шапочки. Вiн був напрочуд гарний у цю хвилину, тiльки похмуро стиснутi брови надавали суворостi його прекрасному обличчю.

З саду вiяло ласкавим, теплим повiтрям, напоєним пахощами квiтучих дерев. Якась солодка, нiжна туга вливалася разом з ним у душу.

У келiї було тихо, звiдкись здалека-здалека, може, з берега Днiпра, долинали звуки сумної мелодiйної пiснi.

I чернець, i панна Дарина мовчали.

— Ти пам'ятаєш Переяслав? — промовила нарештi тихо Дарина, пiдводячи на молодого ченця лагiднi, оксамитовi свої очi, що заволоклися нараз якимось смутком.

— Пам'ятаю, ясновельможна панно.

— I твої суперечки з моїм батьком? I нашi довгi розмови?

— Я не забував їх нiколи.

— Коли ти поїхав вiд нас, я довго згадувала тебе i твої слова… Щось невловне промайнуло на мить у поглядi ченця.

— Спасибi за пам'ять, ясновельможна панно, — вiдповiв вiн стримано, схиляючи голову. — Я так само не раз згадував тебе… Але скажи менi, яким побитом опинилися ви тут, у Києвi? Адже панотець твiй служив у Переяславськiм полку.

— Тепер вiн уже виписався з полку й купив пiд Києвом хутiрець. Ми оселилися тут назавжди.

— Пiд Києвом? Назавжди? — промовив якось занадто квапливо й тривожно чернець.

— Так, назавжди, — пiдтвердила Дарина. — Чого ж це тебе так дивує? Вiд цього запитання Дарини чернець трохи знiяковiв, обличчя його ледь помiтно зашарiлось, i вiн мовчки потупив очi.

— Ми живемо тут уже бiльше як пiвроку, — говорила тим часом Дарина, — i були кiлька разiв у Печерах, тiльки не знали, що ти тут. Господи! Та хiба могло кому на думку спасти, що ти пiдеш у монастир?

Остання фраза вирвалася в Дарини з якимсь особливим болем.

Молодий чернець не вiдповiв i слова.

У келiї знову запала мовчанка. Сумна, мелодiйна пiсня ледве чутно линула здалека. Цi нiжнi звуки немов шепотiли про щось далеке, втрачене, безповоротне…

З грудей панни Дарини вирвалося тихе, придушене зiтхання.

— Скажи менi, — заговорила вона знову, пiдводячи на ченця, що нерухомо стояв коло вiкна iз схрещеними на грудях руками, свiй засмучений погляд. — Скажи менi, чому ти пiшов у монастир? Нi, нi, стривай, — промовила вона квапливо, помiтивши, що Найда хоче сказати щось, — ти говорив їм, що втомився од свiтського життя; та я не вiрю цьому, не вiрю! Згадай тiльки свої палкi слова… Згадай свої надiї…

— Я, панно, втратив у них вiру… Переяслав убив їх i показав, що всi вони марнi й безнадiйнi.

— Чим же Переяслав винен? Якщо батько i наша старшина були не згоднi з тобою, то ти ж не з тих людей, котрi пiддаються й зупиняються на пiвдорозi. Якесь горе, певно, пiдбило тебе. Скажи менi.

По обличчю ченця пробiгла болiсна судорога, вiн стиснув губи й обернувся до осяяної iкони, червонуватий вiдблиск вогненною лiнiєю окреслив його профiль.

— Або нi, стривай, не треба… мовчи… не говори… — квапливо промовила Дарина, помiтивши враження, яке справили її слова, — прости мене… прости мене! — додала вона зовсiм тихо i теж потупила очi.

— Не тривож себе, ясновельможна панно, — вiдповiв Найда лагiдним, але сповненим туги голосом. — Що було — те вiдiйшло i не повинно вертатися.

Дарина боязко притихла.

У келiї знову запанувало мовчання. Пiснi вже не було чути, вона вiдпливла кудись далеко-далеко, за синю смугу плеса, що пригасало на обрiї…

— Та що б з тобою не трапилось, — заговорила знову тихим голосом панна, — прошу тебе, не занапащуй себе… вернися до життя, втiху дасть тобi батькiвщина…

— Ти так думаєш, панно? — промовив чернець з якимсь особливим виразом.

— Авжеж, авжеж, думаю, знаю..', певна того! — скрикнула палко Дарина. — Вона пiдтримає тебе, вона вiдшкодує тобi всi втрати. Немає такого горя на свiтi, яке б не загоїла вона.

— Так, так, — повторив за нею Найда, — немає такого горя, яке не загоїла б вона, i я не залишу її й не перестану їй служити цiле життя своє…

— Але не постом i молитвою! Хай це чинять iншi: старi, калiки, слiпi, кривi й убогi! — перебила його палко Дарина. — Вернись до того, до чого покликав тебе господь. Ти ось уже два роки перебуваєш за цими стiнами i не знаєш про тi страхiття, що кояться. Ти чув, що казав пан полковник i превелебний отець iгумен? — I Дарина палко почала розповiдати Найдi все, що почула вiд отця Мельхiседека й Залiзняка. Вiд хвилювання обличчя її розпашiлося яскравим рум'янцем, очi спалахнули — вся вона була само пiднесення в цю хвилину.

Молодий чернець мовчки слухав Дарину, не одриваючи вiд неї свого погляду.

— Ти помиляєшся, панно, — промовив вiн, коли Дарина замовкла, — все це я знаю незгiрше за них.

— I все-таки вирiшив поховати себе навiки в цьому монастирi?

— Перш нiж. прийти сюди, ясновельможна панно, я думав не одну нiч…

— Господи! — з щирою тугою скрикнула Дарина. — Та невже ж нiщо, нiщо не зможе вирвати тебе звiдси й повернути до радостi, до життя?

В темних очах ченця нараз спалахнув яскравий вогонь, — мимовiльним рухом вiн подався вперед, здавалось, якесь щире, тепле слово ось-ось мало зiрватися з його уст.

У цей час коло дверей почулися кроки.

В одну мить погляд ченця згас, губи його мiцно стислися. Вiн ще ближче притулився до вiкна, холодна тiнь упала на його обличчя, i воно знову стало замкнуте й суворе.

Дверi вiдчинилися, i в кiмнату ввiйшли отець Мельхiседек, а за ним i Залiзняк.

— Ось що, сину мiй, — промовив отець iгумен, пiдходячи до Найди. — Якщо ти вирiшив непохитно присвятити себе боговi, якщо душа твоя прагне християнського подвигу, переходь до нас, у Мотронинський монастир. Тут, у святому градi Києвi, пiд захистом православної держави, все мирне, все спокiйне, а там у нас у боротьбi з унiатами й католиками ти зможеш воiстину послужити Христу. Я збираю собi сильне й свiтле духовне воїнство, чи хочеш ти стати в ряди його?

На блiдому обличчi ченця виступив яскравий рум'янець.

— Превелебний отче iгумене, — вiдповiв вiн, низько схиляючи голову, — за честь велику приймаю твою пропозицiю, i якщо тiльки його мосць, отець iгумен, дозволить менi…

— Про це не журися, я сам переговорю з його милостю, та ось, здається, й вiн… — Мельхiседек оглянувся.

Справдi, в кiмнату входили отець iгумен i генеральний обозний.

— Не турбуйтеся нi про що, превелебний отче, — говорив обозний, нахиляючись до отця iгумена, — все передам пановi губернаторовi. Коли трапиться якась потреба, прошу звертатися просто до мене, — радий послужити, чим можу.

— Нехай благословить за сеє господь твою милость.

— Вашими святими молитвами, — низько схилив голову перед iгуменом обозний, i, звернувшись до Дарини, яка мовчки стояла збоку з сумним обличчям, промовив голосно й жваво: — Ну, дочко, дякуй його превелебностi за хлiб, за сiль та за ласку i збирайся в дорогу.

— Ох, пане генеральний, — промовив отець iгумен, зiтхнувши, — паки й паки кажу тобi, зостанься краще переночувати в нас: надворi темнiє, дорога до Києва через лiс небезпечна… коли б не налякав хто панну!

— Го-го, — посмiхнувся обозний, — та невже ж ото й нам гайдамакiв лякатися? Конi в нас добрi, козакiв доволi, та й дочка наша не з полохливого десятка. Чи так я кажу, Дарино?

Але Дарина нiчого не вiдповiла на цi жартiвливi батьковi слова; мовчки пiдiйшла вона пiд благословення отця iгумена печорського й отця Мельхiседека й стала коло дверей, ждучи батька.

Генеральний обозний почав прощатися з усiма присутнiми. Розпрощавшись з архiмандритом печорським i Залiзняком, вiн пiдiйшов пiд благословення до отця Мельхiседека.

— Доброї путi i в дiлах успiху, превелебний отче iгумене, — промовив вiн, нахиляючись до його руки. — Звичайно, тепер держава Росiйська не може виступити вiйною проти Польщi, але в майбутньому все може змiнитися… "Толцитє i отверзеться вам", — сказано в святому письмi.

— Дерзаю, дерзаю! — зiтхнувши, вiдповiв Мельхiседек.

— А без дозволу не зважуйтесь нi на що, превелебний отче, щоб не вийшло з цього ще гiршого сум'яття. Прошу ж вашу милость навiдати мене ще раз у моєму хуторi, — додав обозний, мiняючи тон, — я постараюся приготувати листи до деяких моїх доброчинцiв, якi проживають у столицi.

Мельхiседек ще раз подякував пановi обозному за ласку. А той ще раз попрощався з усiма й вийшов у супроводi Дарини з кiмнати.

Молодого ченця, який мовчазно стояв коло вiкна, вельможний пан i не помiтив. Дарина також пройшла повз нього, не пiдводячи голови.

Слiдом за обозним рушили з келiї i всi iншi, а разом з ними й Найда. Провiвши шановного гостя до ганку свого дому, отець архiмандрит ще раз попрощався з ним i, звернувшись до Найди, звелiв йому провести вельможного пана до ворiт.

Найда мовчки нахилив голову й пiшов слiдом за обозним та його дочкою.

За брамою лаврської вежi пана генерального обозного вже чекав його повiз. Як тiльки вельможний показався в брамi, зразу ж до нього пiдкотив незграбний, великий, але пишно розцяцькований ридван, запряжений шестериком вороних коней. На козлах сидiв кучер з довгою пугою у руках, поруч з ним примостився козачок, а на переднiх конях — машталiр. Усi були одягнутi в бiлi сукнянi жупани й кармазиновi кунтушi, прикрашенi золотим позументом. Таке ж убрання було й на десятьох верхiвцях-козаках, що оточували карету й становили почет обозного.

Козачок миттю зiскочив з козел i вiдчинив перед вельможним паном дверцi ридвана. Важко крекчучи i спираючись на дорогу палицю й на козачкову руку, влiз в екiпаж пан генеральний обозний.

Дарина вже взялася була рукою за дверцi ридвана, щоб ускочити в нього, але, обернувшись до молодого ченця, що стояв мовчки бiля монастирської стiни, спинила на ньому довгий i сумний погляд…

— Гей, доню, чого ж ти баришся? — почувся з глибини колимаги нетерплячий голос.

Дарина тiльки мовчки кивнула головою Найдi й стала на пiднiжок.

Козачок зачинив дверцi колимаги й вискочив на козли, кучер ляснув довгою пугою, i кортеж рушив у дорогу.

Уже пишний повiз вельможного пана зник зовсiм з-перед очей, а молодий чернець все ще стояв непорушне коло брами, не одриваючи погляду вiд легкої хмарки куряви, що змiїлася далеко по дорозi, освiтленiй останнiм променем сонця…

III

Наприкiнцi другої третини XVIII столiття Польща, як держава, судорожно билася в агонiї, розтрачуючи в якiйсь слiпiй лютi останнi життєвi сили. Пiсля невдалої спроби Владислава IV приборкати свавiлля магнатства, змiцнити королiвську владу, пiднести закон, створити третiй стан i запровадити в державi правду й силу значення королiв почало занепадати. Вже Ян-Казимир, єзуїтський послугач, не мiг витримати боротьби нi з звитяжним козацтвом, нi з свавiльною шляхтою, котра урiзувала його владу на кожному кроцi й сiяла розбрат у нещаснiй ойчизнi, — вже вiн не мiг витримати до кiнця й, кинувши престол, утiк з Речi Посполитої. Пiсля Андрусiвської угоди, за якою було приєднано бiльшу частину України до Росiї, залишена пiд польською кормигою правобережна частина вже не могла так успiшно боротися з свавiллям шляхти, як ранiше. Щоправда, боротьба ця не припинялася, в нiй брали участь, як i колись, i татари, але наслiдком її були розорення i спустошення багатого, населеного краю i перетворення його на велику руїну. Запорожцi не могли вже вiдкрито допомагати правобережцям у цiй боротьбi; козацтво або гине в кривавих сiчах, або перебирається разом з селянами на лiвий берег — так що наприкiнцi XVII столiття воно майже зовсiм зникає в польськiй Українi. З XVII столiття об'єднаний релiгiйне шляхетський стан, не маючи в поневоленiй країнi серйозних суперникiв, поширює свою владу до цiлковитої неповаги закону, до безмежного свавiлля; йому тепер не треба вже нi королiвської влади, нi посполитих рушень для охорони вiд внутрiшнiх ворогiв своїх прав, а тому воно й прагне звести короля лише до ролi парадного фiгуранта шляхетської пихи. Польська аристократiя, довiвши наприкiнцi столiття своє самовладдя до безмежного деспотизму, з таким презирством i зневагою вже дивиться на своїх королiв, що навiть цiлком байдуже ставиться до настановлення їх росiйським урядом, немов зрiкаючись свого головного споконвiчного права. Така була доля театральних представникiв Речi Посполитої — Михайла Вишневенького, Августа II Саксонського й Станiслава Лещинського. В одному тiльки польська шляхта дала своїм останнiм королям цiлковиту свободу: переслiдувати православне духiвництво i його паству, немов це переслiдування було покликанням фанатизованої шляхти й символом iснування Польського королiвства.

Пiсля остаточного вiдокремлення вiд Польщi Лiвобережної України польський уряд починає смiливо й зухвало дiяти проти православ'я в залишенiй пiд його владою частинi Пiвденно-Руського краю: єпископiї передаються унiатським владикам, а православним священикам не дозволяється навiть пiдтримувати стосунки з київським митрополитом; у православного духiвництва вiдбирається все церковне майно, й воно прирiкається на цiлковитi злиднi й отупiння: братства, цi колишнi оплоти православ'я, позбавляються своїх споконвiчних прав i пiдпорядковуються цiлком мiсцевим владикам — унiатам… Усi новi постанови сейму i декрети короля, спрямованi на приниження руської iєрархiї, звели зрештою особу священика до хлопа, навiть нижче-до позбавленого прав банiти. Губернатори й економи польських маєткiв почали примушувати священикiв працювати нарiвнi з селянами; та, прирiвнюючи останнiх до робочої худоби, дiдичi все ж таки не дозволяли нiкому чужому експлуатувати свою власнiсть; що ж до схизматського священика, то вважалося, що вiн належить усiм, i кожен католик мiг мучити його, як йому заманеться… Нiкому було за нього заступитися: селянство було пригноблене, мiщани й купцi — знедоленi, пограбованi й майже зрiвнянi з хлопами. Чуже, нiмецьке магдебурзьке право, дароване польськими королями для пiднесення мiст i змiцнення третього стану, не дало бажаних наслiдкiв: з одного боку — старости, присвоївши собi верховну владу, принижували самоврядування, з другого — державнi й володiльницькi побори знищували будь-яку можливiсть розвитку промислiв i торгiвлi, з третього — суворий цеховий лад, монополiзувавши працю, убив внутрiшнє змагання, допускаючи конкуренцiю євреїв, якi захопили врештi усе в свої руки.

Шляхетський стан, позбавивши прав усе iнше населення Речi Посполитої, сам розкладається, втрачає благороднi прагнення славних часiв Августа-Сигiзмунда, замiнюючи їх вузькими, брудними егоїстичними цiлями, шаленством фанатизму, як релiгiйного, так i станового. Єзуїти, прибравши до своїх рук виховання шляхетського юнацтва, витравили з нього високi традицiї свободи совiстi, любовi до батькiвщини й розвинули тiльки одне прагнення — навернути всiх iновiрцiв у лоно католицької церкви або стерти їх з лиця землi: одно слово, шляхтич зрештою перестав бути сином ойчизни, а став лише слiпим виконавцем велiнь слуг Лойоли в iм'я величi папи.

Кiлька магнатських родин, роздiливши мiж собою територiю Речi Посполитої, завели окремi держави в ойчизнi, ворожi не лише центральнiй владi, але й одна однiй. При такiй сваволi, при ототожненнi загальних державних iнтересiв з особистими iнтересами шляхти, або, краще мовити, окремих шляхетських родiв, при знищеннi третього стану, при вiдсутностi виконавчої влади й полiцiйних установ, при низькому рiвнi освiти, на якому тодi стояла шляхетська маса, цiлком зрозумiло, що польський становий i релiгiйний фанатизм мусив зрештою дiйти на Правобережнiй Українi до несамовитого самодурства. А якщо до цього додати, що самi володарi й не заглядали в свої маєтностi, а марнотратили життя то в Варшавi, то в Краковi, а то й за кордоном, доручаючи управлiння маєтками губернаторам, уповноважуючи їх необмеженою владою для визиску бiльших прибуткiв, то можна собi уявити, до яких страхiть був доведений пiд'яремний православний народ, а особливо духiвництво. Православ'я й руське плем'я не занепали остаточно завдяки лише трьом причинам: стiйкостi селян, заступництву Росiї й цiлковитому розкладовi шляхетського стану.

Ось у якому становищi перебувало суспiльство й населення Правобережної України в епоху подiй, якi тут описуються.

Мiстечко Лисянка, що й нинi є в Звенигородському повiтi Київської губернiї, в той час було оточене густими лiсами. Заснували його ще за Сигiзмунда III, який прагнув давати грамоти на спорудження замкiв у мало заселеному краї; замки цi мали стати й оплотами вiд татарських наскокiв, i центрами заселення безлюдного краю. Пiд крилом таких замкiв селилися мiщани; кожний мiщанин зобов'язувався мати добру рушницю, не менше двох фунтiв пороху, шiстдесяти куль i цiлком пiдлягати комендантовi. Володар, з свого боку, надавав оборонцям замку рiзнi пiльги й випрошував у короля для їхнього збагачення ярмарки; це приваблювало поселенцiв, i самотнi маленькi фортецi, якi повиростали в непрохiднiй глушинi, незабаром облiплювались хатками, що тулилися коло пiднiжжя замку, на пiдзамчому; цi пiдзамковi висiлки розросталися потiм у мiстечка, обкопувалися теж невеликими валами й ставали iнодi значними торговельними центрами.

Лисянка спершу належала родинi Чермiнських, а потiм, у 1622 роцi, ввiйшла до складу чигиринського староства за Даниловича, котрий обвiв замок стiнами, озброїв його, а також завiв у пiдзамчому ярмарок. У цьому мiстечку за часiв Даниловича народився й вирiс Хмельницький, — за одними переказами — батько Богданiв, Михайло, а за iншими — сам Богдан. У 1762 роцi на Лисянку, занесену в королiвськi добра, дiстав привiлей Ян Яблоновський.

Яблоновський надбудував замок, спорудив сторожовi вежi, розвiв розкiшнi сади, загатив рiчки Тiкич i Лисянку, побудував великi млини, розширив мiстечко й збiльшив ярмарки, так що Лисянка одразу збагатiла й стала центром торгiвлi; навкруги неї почали виростати хутори, села; дрiмучi нiмi лiси, колишнi притулки хижого звiра, сповнились гомоном i пiснею народу.

Хоча з часiв Дорошенка Лисянка й була двiчi розгромлена й гетьманом, i татарами, але в половинi XVIII столiття, коли останнi спалахи козацької боротьби згасли, замок Лисянка звiвся з руїн у новiй пишностi, а мiстечко почало процвiтати ще бiльше. На той час уже дiдичi Яблоновськi не жили в родових українських маєтках, а їх замiнили уповноваженi вiд них губернатори; вони були й представниками влади своїх патронiв, i господарями їхнiх маєтностей. В часи, якi тут описуються, губернатором мiстечка Лисянки i всiх маєткiв Олександра Яблоновського на Київщинi був вельможний пан Андрiй Кшемуський.

В часи губернаторства Кшемуського мiстечко Лисянка розрослося до городка, дiстало магдебурзьке право й почало обирати своїх бурмистрiв i войтiв. З'явилися в мiстечку й православнi церкви, й костьоли, й крамницi, i заїжджi двори, i шинки… Тiльки мiщанськi подвiр'я та хати почали з року в рiк занепадати, i страшнi злиднi пiдкралися останнiм часом пiд їхнi стрiхи: всiлякi побори й видеркаси од двору, за курiння горiлки й пива, за продаж напоїв, збори од мiрки хлiба, за в'їзд у мiстечко, за городи, за торгiвлю й iнше — геть розоряли мiщан, нищили їхнi промисли, а коли додати до цих поборiв ще й натуральнi повинностi, котрi вони несли на замок, та фанатичне переслiдування вiд губернаторiв, бурграбiв, економiв, ксьондзiв за православну вiру, то буде зрозумiло, чому мiщан одразу задушили упривiлейованi конкуренти — євреї; цi конкуренти тепер почали оселятися в центрi мiстечка, тобто на торговому майданi, витiсняючи мiщан далi на околицi.

Замок, мов вовкулака, висмоктував з усiєї йому пiдвладної людностi i пiт, i кров, жирiючи й збагачуючись за рахунок своїх покiрних пiдданцiв; зате вiн красувався тепер i розкiшшю, i суворою величчю. На вершинi положистої невеликої гори, вкритої синiми хвилями лiсiв, що бiгли вдалину, на широкiй просiцi височiли зiгнутi колiнами зубчастi високi мури замку з прорiзаними в них бiйницями i двома круглими вежами по краях; iз-за цих стiн пiдiймалася над мурами гостра, вкрита черепицею покрiвля самого замку й дивилася слуховими вiкнами вниз на дзеркало чистого ставу, що лежав коло пiднiжжя гори, обрамлений зеленню оситнягу та оксамитом очеретiв; до цього ставу збiгав од замку по горi розкiшний тiнистий сад, примхливо помережаний алеями, прикрашений штучними скелями, водоспадами, фонтанами, статуями, квiтниками, альтанками й теплицями; сад той теж був оточений гарною високою кам'яною оградою, з виходом унизу на маленьку пристань, бiля якої завжди стояли баркаси й розмальованi дуби для панських прогулянок.

Теперiшнiй замок з усiма мурами й прибудовами стояв на новому замчищi, та й з кладки свiтлих, ще не закурених стiн i з яскравостi дахiв i верхiвок башт зразу було видно, що вiн побудований недавно. Праворуч вiд нього чорнiли стiни зруйнованого замку, на мiсцi якого стояла тепер грандiозна й похмура споруда кляштора базилiан, що його побудував для ордену той же Олександр Яблоновський. За ставом розкинулось мiстечко, тонучи на околицях у зеленi садiв i рудiючи гостроверхими дахами в центрi. Здалеку, з височини замку, воно здавалося надзвичайно мальовничим i вабило до себе привiллям. Лiворуч, за довгою греблею, що перетинала став, видно було млини, над колесами яких завжди стояв райдужний водяний пил, виграючи прегарними переливами свiтлотiней; праворуч од ставу вигадливо звивалася й губилась у сивiй зеленi верб синя стрiчка Тiкича, а далеко на широкiй хвилястiй рiвнинi, серед яскравої зеленi пишних лук i темних плям гайкiв та пасiк, ряхтiли золотом i бронзою клаптики нив, нiби розкиданi то там, то там аж до обрiю розкiшнi, дорогi плахти… Авжеж, втiшно було дивитися з баштової вишки на веселий, привiльний, вбраний у пишнi шати край навкруги замку, та ще втiшнiше було жити в тому замку; з ранку до вечора лунали там веселi вигуки й пiснi, шумувала хмiльна радiсть, не стихав нестримний смiх. Старий губернатор замку Андрiй Кшемуський, що проживав там уже третiй десяток рокiв, збирав величезнi прибутки з княжих маєткiв, одсилав своєму патроновi мiзерну частку їх, а решту витрачав на бенкети для навколишньої шляхти, на безумнi забаганки й нечуванi витiвки; правда, невичерпнi багатства дозволяли йому всiлякi надмiрностi, а збирати їх i приховувати не було для кого: подружжя Кшемуських не мало дiтей i на схилi вiку взяло собi на виховання убогу племiнницю, панну Теклю… Та приймачка — не рiдна дитина, i пiклування про неї не могло погамувати в старого Кшемуського егоїзму i якоїсь хворобливої жадоби бучних розваг. Дивувало те, що вельможний магнат, який славився широкою гостиннiстю, завжди був похмурий, не лише на самотi, але й на своїх гамiрливих бенкетах, — подейкували, що колись давно його спiткало якесь горе, котре примусило i його самого, i дружину його Ядвiгу, з роду Дембжицьких, передчасно посивiти; казали, що час лише осiв iржею на серце пана Андрiя, зробив його жорстоким, але не загоїв страшної рани i що вiд нестерпного болю вiн i шукав забуття в бенкетах безумних… А втiм, можливо, поговiр цей i не мав пiдстав, але губернатор справдi був завжди понурий i нестриманийяк у гнiвi, так i в своїх диких витiвках, i цей шалений настрiй проявлявся в нього раптовими пароксизмами. Панi Ядвiга користувалася такими нападами шаленства свого чоловiка й щоразу пiдбивала його на всiлякi жорстокостi, немов прагнучи комусь мстити.

В останнi роки, внаслiдок грiзних втручань Росiї у справи Речi Посполитої i заворушень придушеного й покрiпаченого народу, навколишня шляхта почала частiше навiдуватись до лисянського губернатора, радитися з ним про свої справи й гуляти в його неприступному замку на бучних бенкетах. Гостинний господар з тих же причин навстiж розчиняв для гостей свою браму i майже не вiдпускав їх од себе, маючи на увазi, на випадок раптової небезпеки, укомплектувати ними i своє надвiрне вiйсько, i гарнiзон фортецi. Просторi покої замку ледве вмiщали шляхетних гостей, що прибували сюди з своєю челяддю i навiть псами, менш значна шляхта знаходила притулок у стiнах базилiанського монастиря, а дрiбна розквартировувалася в мiстечку.

У залах замку й на дворищi його завжди було гамiрно й людно, але сьогоднi там стояв незвичайний тиск, а жвавий i гучний гамiр зростав з кожною хвилиною. Сьогоднi святкував вельможний пан Кшемуський заручини своєї небоги Теклi з Фелiксом Голембицьким, а сватом його зволив бути сам губернатор Уманi пан Младанович. Ця подiя зiбрала в стiни замку не тiльки навколишню шляхту, а й гостей здалека, серед яких несподiваним i найпочеснiшим був староста канiвський, вiдомий магнат Микола Потоцький, — приїзд його й викликав у Лисянцi особливу метушню та хвилювання.

У великому замковому залi, прикрашеному портретами всього роду Яблоновських, княжими гербами й рiзноманiтною зброєю, наближався до кiнця парадний обiд; серед радiсного гамору й смiху вихоплювались вигуки: "Вiват!", "Нєх жиє!" — в супроводi гарматних салютiв… Хазяїн нарештi вийшов з-за столу i тим дав гостям своїм цiлковиту свободу; але бiльшiсть їх, незважаючи на довгий обiд та надмiрну кiлькiсть випитого вина, й на думцi ще не мала вiдриватись од келихiв i залишати трапезний покiй…

На широкiй мармуровiй терасi, з котрої вели напiвкруглi сходи в сад, з'явилася гладка постать самого господаря замку. Брезкле обличчя його, навислi й зрослi на перенiссi сивi брови, налитi кров'ю очi, що поблискували недобрим вогнем, високий, порiзаний зморшками лоб i низько опущенi вуса — все це разом вiдбивало таку пиховитiсть i неприступну жалощам волю, що сам погляд цього пана навiвав на кожного холод i примушував стрiчного сахатися. За вельможним губернатором смиренно ступав плебан базилiанiв ксьондз Баєвський. Його довга, кощава постать у чорнiй сутанi, безвусе, голене, немов засушене обличчя були цiлковитим контрастом до огрядностi господаря, пишно вбраного до того ж в яскравий оксамит, парчу, адамашок…

— То пан плебан одержав з Рима листа? — промовив низьким хрипким голосом губернатор, провадячи далi почату ранiше розмову.

— Так, ясновельможний пане, — вiдповiв фальцетом ксьондз, притримуючи правою рукою на грудях сутану й нахиляючи голову, — од ясновелебного нунцiя.

— I що ж вiн пише?

— Про монастир, про деякi новини в Римi, про те, нарештi, що найсвятiший, непогрiшний отець наш, довiдавшись про благодiяння, якими осипає панська милость наших базилiан, та вiдданiсть його мосцi єдинiй, iстиннiй католицькiй вiрi, возносить молитви про вiдпущення ясновельможному пановi усiх грiхiв вiльних i невiльних, уже содiяних i якi ще мають бути содiянi, омиваючи панську душу вiд усякої скверни, — хай увiйде очищена молитва найсвятiшого в митарства i вознесеться з них бiлою голубицею до престолу Всевишнього.

— О, велику, радiсну звiстку принiс ти менi, отче! Вона єлеєм помастила рани душi моєї, поточеної пристрастями й пекельними болями… Та чи гiдний я, раб нечестивий, пойнятий гординею й шаленствами, облитий кров'ю, чи гiдний я молитов найсвятiшого папи? — промовив схвильованим i навiть розчуленим голосом губернатор: видно було, що слова плебана глибоко його зворушили.

— Приниження паче гордостi, — похитав головою плебан, — найсвятiший бачить i за тисячi миль нашi душi й не буде заступатися за недостойних. На ясновельможному кров не братiв його, а кров ворогiв: бузувiрiв, схизматiв, а така кров не погубляє душу, а очищає її, як очищає й гартує залiзо вогонь горнила. В насильствi iнодi виявляється велика любов: ми караємо дiтей своїх, люблячи їх i бажаючи їм добра, а хто не виправляє й не карає — ненавидить їх… Та й немає моцарства, котре не переслiдувало б осквернителiв закону… Закону, скажу, людського, а як же не переслiдувати осквернителiв закону божого? I хто ж може бути бiльшим осквернителем його, як не схизмат? Схизмати й лютерани суть нашi найзапеклiшi вороги.

Спiвбесiдники, розмовляючи, ввiйшли в темну липову алею й сiли в затишнiй, схованiй у густiй лiщинi альтанцi. Кшемуський слухав мову плебана, низько похиливши голову, не промовляючи жодного слова, а коли красномовнiсть його духовного наставника вичерпалась, вiн пiдвiв очi д'горi, тяжко зiтхнув i похилив ще нижче свою сиву голову. Ця мовчанка була неприємна для плебана.

— Святий кардинал обiцяє ощасливити нас незабаром своїми одвiдинами, — виждавши трохи, провадив далi плебан вкрадливим голосом. — Вiн привезе тодi ясновельможному пановi й iндульгенцiю.

— Ох! — зiтхнув знову Кшемуський i злегка вдарив себе тричi кулаком у груди. — Недостойний!.. Все це так, i кожне твоє слово, святий отче, пече вогнем моє серце… врiзується в нього з болем, викликає новi бурi, але не дає менi бажаного спокою, життя минає, сили виснажуються, вже чути дух могили сирої, а спокою менi немає, немає й забуття! Нi в запалi гнiву, нi в жадобi помсти, нi в буйствi, нi в хмелю, нi навiть у молитвi немає цього забуття давнього болю, немає! Все дав менi Всевишнiй, i владу, i могутнiсть, i багатство, тiльки не дав менi щастя родинного, i в цьому я вбачаю караючу десницю…

— Боже! — скрикнув, пiднiсши руки, плебан. — Невже пан почуває себе нещасним з ясновельможною милостивицею нашою, щонайвiдданiшою католичкою, панею Ядвiгою?

— Е, не про те мова, хоч i сама панi не вмиротворяє, а роз'ятрює.

— Розумiю, вельможний жадав дiтей…

— Не говори, отче, про дiтей…

— Тобi, коханий мiй пане, боляче… Але в господа сил усе можливе: згадай Авраама i Сару… А може, провидiння, заради твого ж добробуту, вiдхилило вiд тебе цю юдоль! В тебе, сину мiй, лежить щось на серцi чи, може, давно колись йому завдано удару незабутнього… Повiдай, вельможний, духовному отцевi своє горе й цим полегшиш його тягар, а я молитвами проситиму небо, щоб воно дало тобi цiлюще забуття.

— Нi, не можу, та чи й не однаково? Була радiсть, щезла й не вернеться!.. Молись, святий отче, за грiшного Андрiя… Та облишмо про це… Чи немає ще чогось нового?

— Як же! Про головне я ще й не говорив… Рим пропонує й вимагає, щоб Рiч Посполита, якiй Всевишнiй дав високе призначення, поширила на всiй своїй територiї католицьку вiру, а потiм понесла свою мiсiю i в iншi країни, запроваджуючи в усьому свiтi iстинну католицьку церкву… О, яка велика роль на землi доручена божественною десницею обранiй помiж усiма народами Польщi i яка уготована їй пречудова, невимовно блаженна доля там! — урочисто показав плебан пальцем д'горi. — Рим звертається до Речi Посполитої, тобто до вас, можновладцiв, до благородного лицарства, котре й становить стовпи вiтчизни. Непогрiшимий рече, що зараз усе сильне, здатне володiти зброєю в схизматiв уже знищене: руське схизматське панство давно вже вiдреклося вiд хлопської вiри й припало до лона нашої церкви, мiщанськi братства, цi розбiйничi гнiзда, — викорiненi, єретична iєрархiя i попи знищенi… i зосталося лише саме безпорадне бидло схизматське, що тиняється степами, ergo, боротися тепер нi з ким, а в боротьбi вдаватися до хитрощiв, напiвзаходiв, — просто принизливо! Пора смiливо завдати рiшучого й останнього удару цьому ненависному православ'ю!

— Авжеж, либонь, пора! — збуджено промовив Кшемуський, багатозначно стиснувши кулак.

— Ще ось чому пора, ясновельможний, коханий, — усе жвавiшав плебан, — схизматка Росiя починає втручатися в нашi справи i навiть насмiлюється пiдносити голос до наказiв i погроз!

— О Єзус-Марiя! — з жахом мовив Кшемуський.

— Так, це попуск божий за нашу нерiшучiсть, малодушнiсть i зневагу до справ вiри, ео ipso, до iнтересiв отчизни. Росiя має єдиний привiд для втручання — це турбота про своїх одновiрцiв: цей привiд i сусiднiм нашим державам здається законним. Та коли б не було тут її одновiрцiв — i приводу б не iснувало; отже, для знищення цього приводу треба якнайскорiше i найрiшучiше позбавитися цих одновiрцiв. Усi попереднi заходи — хитрощi Шумлянських i Жабокрицьких — тепер уже не потрiбнi, — та, правду кажучи, вiд них i тодi була невелика користь: вiддали всi церковнi маєтностi i всю владу в руки унiатської iєрархiї, та самi унiати небажанi теж: це якийсь недозрiлий, шкiдливий плiд — перехiдний, кривий щабель, з якого легко й зiрватися… Вони ранiше, може, й були кориснi, щоб одвести очi вiд iстинної нашої мети, але далi їх Рим не потерпить… Та зараз не про них мова: поки що йдеться про схизматiв, тепер здебiльшого темних, диких. Ми й далi будемо панькатися з цими лайдаками? Адже всi заходи, до яких вдається благородне лицарство, щоб навернути їх до iстинної вiри, виявляються безсилими: цi тварюки впертi й черствi серцем, мов звiрi… А от через них iмператриця докучає й вимагає в короля всiляких декретiв i пiльг для цих недовiркiв. То пiднесiться ж духом, волелюбнi, гордi сини своєї славної вiтчизни, вiрнi дiти костьолу! Повстаньте i проти короля, i проти iноземних впливiв та iменем найсвятiшого папи оголосiть, що в Речi Посполитiй може бути тiльки одна вiра — католицька!

— Та що нам круль? Давно вони в нас тiльки параднi ляльки! Нi для кого з шляхти їхнi постанови не мають значення! Тiльки от бiда: вигнати бидло легко, а як без нього обiйтися?.. Де ми добудемо робочих рук?

— Пустий страх! По-перше, якщо пiд загрозою смертi наказати всiм перейти в католицтво або хоч в унiю i негайно взятися виконувати цю погрозу… принаймнi поки що нiхто не стане на завадi — то повiр, сину, хоч i якi впертi твердолобi хлопи, а залiзо й вогонь — переконливi… Знайдеться, звичайно, кiлька одчайдушних п'яниць, таких, що й на палю сядуть, але бiльшiсть вiддасть перевагу запропонованим пiльгам.

— Але ж минуле дає iншi приклади. Ми бачили, що нiчим не можна було спокусити прокляте бидло.

— Минуле — не закон: тодi бидло мало пiдтримку в козацтвi i в Запорожжi, а тепер цього нема! Та й заходiв ми не вживали належних… А римська курiя радить скористатися слушним моментом i одразу знищити схизму.

Очi в плебана блискотiли похмурим вогнем нещадної злоби й жорстокостi, а голос його вiд збудження пiдвищився до рiзких крикливих нот:

— Так, знищити: церкви попалити, попiв перевiшати, непокiрних селян повибивати, не пускаючи нiкого за креси… Людей дасть i Волощина… там голодних — не злiчити… Треба тiльки дiяти дружно, енергiйно й нещадно, а все iнше само прийде… Господь тодi воздвигне об'єднану духом Польщу й возвеличить її понад усi держави, а поборникiв об'єднання церкви вознесе в оселi горнiї!..

— Так, це велика думка, навiяна небом, — запалився й Кшемуський, — треба, щоб вона заполонила всiх.

— Amen! — розчулено промовив плебан, заспокоюючись. А з залу тим часом виходили на терасу i в сад подихати свiжим повiтрям розгарячiлi й спiтнiлi вiд непосильних трудiв гостi.

Губернатор уманський Младанович iшов похитуючись, його пiдтримував молодий хорунжий Фелiкс Голембицький, наречений племiнницi господаря панни Теклi. Младанович ще був не старий, хоч i дуже пом'ятий надмiрностями життя; на ньому був французький, гаптований золотом каптан, короткi штани, черевики, вiн мав при боцi шпагу, а не шаблю: в його зовнiшностi й зачiсцi вже нiчого не було старопольського, а скорiше помiчалося намагання здаватись маркiзом; губернатор носив гостру борiдку й маленькi, пiдкрученi тоненькими хвостиками догори вуса, любив пересипати мову французькими виразами й трошки шепелявив. Фiзiономiя його була трохи комiчна: товстий, кирпатий, з широкими нiздрями нiс у темно-червоних полисках, банькатi, олов'яного кольору, широко розставленi очi й роздвоєна верхня губа, з-за якої виглядали два зуби, немов вiн завжди смiявся.

Цiлковитою протилежнiстю свого родича був молодий хорунжий: ставний, гарний, у пишному польському вбраннi — рожевому атласному жупанi й срiблисто-бiлому глазетовому кунтушi, обшитому темним соболем; стан його був стягнутий дорогою шаллю, на лiвому боцi брязкала кривуля.

Младанович ледве волiк ноги й тер рукою спiтнiлий, розгарячiлий лоб, похитуючи з боку на бiк обважнiлою вiд хмелю головою. Доплентавшись до першої гранiтної лави, що стояла бiля грота, вiн важко на неї опустився.

— Ху, важко, Фелiксе, — вiддихувався й пихкав, поводячи бровами, Младанович. — Вже не приймає стiльки утроба, як колись… C'est la viellesse! Сто дяблiв! Ранiше легко випивав дзбан меду, а венгржину — без кiнця-краю… i як з гуски вода! А тепер от… задихаюся!

Губернатор кiлька разiв перевiв дух i знову заговорив:

— А добре годує колега… добре, донесхочу… Але, але, mon cher2, кухня в нього груба, не французька, та вишуканiша й тонша… А втiм, в усьому тут видно розкiш, менi до смаку був кабан, начинений курiпками, i в кожнiй сюрприз на пам'ять… Такий тесть, та foi3, згодиться, i ти менi повинен дякувати.

— Спасибi, дядечку, — Голембицький поцiлував у плече Младановича. — Тiльки ця надмiрна марнотратнiсть не радує: адже всi оцi маєтностi не його, а становлять власнiсть князiв Яблоновських, то розсудливiше було б величезнi прибутки вiд них складати до сховку, а не розтринькувати так нерозумно: адже коли б умер сьогоднi його мосць, то завтра пiсля нього зостанеться дуля!

— Ха-ха! Ось що тебе турбує! Але ти щодо цього можеш заспокоїтися: пан Кшемуський у великому фаворi в князя i напевне виклопоче для свого зятя в спадщину це ж саме губернаторство.

— Вiн i менi про це натякав.

— Отже, нема чого тобi й турбуватися… А тут гарно, краєвид чарiвний, i ця в'юнка зелена рiчка, i озеро, i все. Повiтря запахуще, — чуєш дух сiна? А добру збудував вiн фортецю — не гiрша за мою уманську: дивись, який глибокий рiв за мурами, а далi землянi окопи й на них дубовий подвiйний частокiл… Досконале! Треба буде i в Уманi так зробити.

— Зайвi витрати, — знизав плечима Голембицький, — Умань i без того неприступна…

— Mais oui. Звичайно! Та все-таки для безпечностi… Нехай план спише мiй Гонта. A propos, де вiн?.. В трапезнiй його теж не було…

— Та, мабуть, запросили в офiцiни… де замкова команда…

— Однак це прикро: вiн у мене — права рука… Я привiз його… Нарештi, вiн фаворит мого патрона Силезiя Потоцького…

— А все ж таки схизмат… iз хлопiв…

— Гонта — не слуга, не простий хлоп, — загарячкував Младанович, — вiн тепер нобiлiтований, шляхтич i едукований… це голова!..

— Вельможний до нього занадто прихильний… щоб не пошкодував потiм…

— Ну, облишмо, — обiрвав Младанович i, помiтивши в гротi мармурову статую, почав до неї придивлятися. — Ось дивися, який мармур у гротi… Здається, втiкаюча дрiада, — заговорив вiн грайливо. — Тьху ти! Яка краса!.. Якi чарiвнi деталi! А що, коли б твоя Текля стала ось тут на п'єдесталi? Хе-хе, i морозом, i жаром обсипало б? Га?

— Але, коханий дядечку…

— Ревнуєш? Го-го! Нi, ти тiльки уяви… замiсть холодного мармуру — рожеве, ароматне тiло… A, sacrebleux! Грiм i блискавка! Але я тобi раджу, mon cher, бути в подружньому життi лiберальним i вiльнолюбним… Шлюб нам потрiбен тiльки для зв'язкiв, для збiльшення маєтностей, а для радощiв життя — вiн отрута: це хробак, який пiдточує всi нашi втiхи… а життя ж brevis est! А тому дотримуватися треба тiльки зовнiшнiх конвенансiв i поза пристойним родинним вогнищем треба завести свiй вiльний, широкий парадиз, якого й вимагає справжня шляхетська порода: наш лицарський дух жде вiльного простору й величi…

— Я, власне, не старовiр, — посмiхнувся Голембицький, — i визнаю, що шлюб установлено заради iнтересiв роду, а кохання — заради iнтересiв серця i що їх сполучати нелегко… Але я здивувався, що високошановний пан, маючи…

— Дiтей, — перебив Младанович, — i додам ще: прекрасних дiтей… особливо дочку… i розумну, й красуню, й чарiвницю! Але, хай поб'є мене перун, я ще хочу жити, а весь сенс нашого життя в насолодах… саме в насолодах, i мудрий тiльки той, хто зумiє рiзноманiтити їх, витончувати: все для цього i все в цьому.

— Вiддаватися насолодам можна тiльки тодi, коли людина перебуває в цiлковитiй безпецi i коли над її головою не висить бiда…

— А що ж висить над моєю головою?

— Поки що нiчого, але навкруги збираються хмари, i може вдарити гроза. По-перше, щось затiвають бестiї хлопи: мовчать, але дивляться вовками… По-друге, знову починають прориватися клятi гайдамаки…

— Стонадцять дяблiв i вiдьом!.. На ту погань не варто звертати й уваги, — вiшати, на палю садовити, топити, шкварити… Що вони тепер можуть? Плюнув, розтер, та й годi!

— Ясновельможний помиляється, якщо так легко на це дивиться, — серйозно зауважив хорунжий, — погань то погань, але цю погань пiдтримує й наставляє київська схизматська iєрархiя, а Москва… вона, можливо, про людське око й стримує запорожцiв, але таємно… ого-го! Адже вона, наш ворог, не тiльки заступається за своїх нiбито одновiрцiв, але й велить Понятовському потурати їм… Ну, звичайно, вiн "падам до нiг"!

— Грiм i блискавка! Той Понятовський ось де в мене сидить! — ударив себе кiлька разiв по потилицi Младанович.

— Та й у всiх! Це ж ганьба! Ми, вiльна, гонорова шляхта, i в якiйсь пiдлеглостi, когось повиннi слухатися!

— Oui, oui!' Обурливо!

— От багато хто з благородного лицарства й повстав проти такого становища й утворили конфедерацiї, щоб протидiяти московському шпигуновi, зрадниковi! I протидiяти не тiльки йому, а й усьому впливу схизматської Росiї.

— Браво! Браво! Це менi подобається… Це менi нагадує стару Польщу… Я сам ладен прилучитися до конфедератiв.

— Пречудове!.. Головне — конфедерацiя вiд нас недалеко, в Барi. Я член її… Ясновельможний пан буде щонайповажнiшим…

— Радий, радий i клопотатимусь за Пулавського…

У цей час до спiврозмовникiв пiдiйшло кiлька гостей; виявилося, що й вони провадили жваву бесiду на ту ж саму тему; але серед них знайшовся один, який зовсiм розходився з думкою бiльшостi: його слова й викликали гарячi заперечення, що перейшли в бурхливу суперечку.

— Задушили, задушили поспiльство цiлком! — кричало кiлька голосiв.

— Нi, панове, не задушили ви поспiльство, воно тiльки затаїло злiсть, а нас, шляхту, ненавидить до глибини душi.

— Ха, — обiзвався один шляхтич зневажливо, — а пановi дуже потрiбна любов того бидла? Пан, може, хоче обнiматися й цiлуватися з тими схизматами?

Весь гурт дружно зареготав, але суперечник не збентежився вiд цього брутального глузування, а дивився на всiх ясно, спокiйно, навiть з поблажливою усмiшкою, що грала на його великих, м'яко окреслених губах. Хоч вiн був i негарний, худорлявий i непоказний, але прекрасно розвинена його голова, з благородно окресленим чолом i розумними, трохи короткозорими очима, справляла симпатичне враження i свiдчила, що ця людина сповнена внутрiшньої, прихованої сили. То був молодий учений, шляхтич Левандовський, що оселився недавно в своєму родовому хуторi поблизу Лисянки.

— Не святкуйте, панове, перемоги i не дивiться так легко на тривожний, близький до кризи час, — провадив вiн серйозно, не звертаючи уваги на безтурботний, веселий, пiдiгрiтий алкоголем настрiй своїх слухачiв. — Ненависть люду, який стогне пiд несправедливим гнiтом ваших економiв, отаманiв i рiзних жондцiв, може за першої-лiпшої нагоди проявитися таким вибухом помсти, який захитає всю вашу видиму могутнiсть i вжахне свiт…

— Вiтаю пана Левандовського! — зухвало кинув у вiчi шляхтичевi один з його опонентiв. — Якщо пан боїться цiєї поганi, то йому слiд усе пробачити: хто боїться, тому в очах двоїться!

— А може, пан хоче бути ватажком в того бидла? — зауважив другий.

— Можливо, — пiдхопив третiй, — звiдси й пророкування.

— Протестуюсь! — крикнув Левандовський.

Усi загаласували.

— Та нам тепер не страшнi, — кричав перший опонент, — не тiльки хлопи, а й круль, i сейм, i сам диявол!

— Ми самi тепер крулi! — крикнуло кiлька шляхтичiв, дзенькнувши острогами й брязнувши шаблями.

— По-перше, панове, ви не крулi, — перечекавши, поки затих галас, заговорив знову Левандовський, — а тiльки служите в командах у крулiв, а, по-друге, саме в цьому й безсилля Речi Посполитої, що олiгархiя захопила владу в свої руки, знищила значення закону, сейму й державної влади; можновладцi розбили славну й сильну колись Польщу на кiлька ворожих помiж собою таборiв i взяли собi на розум, що їхнi дрiбнi особистi iнтересики та свавiлля й становлять усю суть Речi Посполитої.

— Це нахабство! Зрада! Чи не з дисидентiв пан? — з погрозою обступила Левандовського група опонентiв.

— Панове лицарство! — палко мовив, пiднiсши руки, Младанович i пiдiйшов з своїм хорунжим до товариства. — Я бував у Францiї, в Парижi i всiлякi диспути чував, там вони скрiзь провадяться безборонне. Це дуже корисно для розуму, але не повинно викликати розлюченостi… Це, так би мовити, лицарський турнiр слова… а на турнiрах, шановне панство, переможця прикрашають вiнком.

— Але, ясновельможний, — вже стриманiше загомонiли деякi голоси, — цей пан ображає нас i Рiч Посполиту своїми словами…

— Нiкого я, панове, не маю намiру ображати, — пiднiс голос Левандовський. — Я кажу щиро i кажу, за своїм глибоким переконанням, правду. Я католик, справжнiй, а не фанатичний… Я був недавно за кордоном i зустрiчався з видатними особами сусiднiх держав: усi цi моцарства — й Австрiя, й Пруссiя, й Московiя — дивляться на Польщу, як на вмираючу вiд внутрiшнього безсилля й безладдя державу. Ви обурюєтесь, що Московiя заступається за єретикiв, своїх одновiрцiв, та нiмцi, повiрте, ще бiльшi нашi вороги: вони до часу не втручатимуться в нашi чвари, а ще, либонь, заохочуватимуть розгнузданiсть нашого вельможного панства…

— Ого! Одначе! — почулося кiлька роздратованих голосiв.

— Занадто смiливо, — зауважив i Младанович.

— Я ще раз кажу — розгнузданiсть, — пiдкреслив Левандовський, — бо всi багатства й прибутки країни вiдiбранi в Речi Посполитої i перебувають у руках магнатства, а воно їх витрачає на лукулiвськi бенкети, на безумнi забаганки та на дикi забави; держава ж позбавлена прав i знесилена. Хiба при такому станi речей може Рiч Посполита дати вiдсiч зовнiшньому вороговi?

Пiд час цiєї останньої тиради непомiтно пiдiйшов до гурту суперечникiв господар замку i став з подивом прислухатися до мови свого пiдвладного шляхтича.

— Що вона має для самозахисту? — тим часом провадив далi Левандовський. — Нi влади, нi грошей, нi вiйська!

— Помиляєшся, пане! — рiзко перервав його хорунжий Младановича. — Є у Речi Посполитої оборонцi, тi оборонцi — ми, благородне лицарство, найкраще в свiтi вiйсько: нiхто ще з нас не розучився орудувати списом i шаблею, нiхто з нас не дозволяв ще нiкому наступити собi на ногу… i ось ми утворюємо конфедерацiї проти Москви за шляхетську вольнiсть!

— Бравої Вiват! От справжнiй патрiотизм! Єще Польска нє згiнела! — вибухнули захопленi вигуки натовпу на адресу хорунжого Голембицького.

— Спасибi, мiй майбутнiй зятю, — несподiвано почувся голос губернатора Кшемуського; старий вийшов наперед з натовпу, що розступився перед ним, пiдiйшов до хорунжого й ласкаво поклав йому на плече руку. — Старопольське серце в пана, а душею, видно, вiн справжнiй католик. Але менi сподобалась i смiлива мова пана, — кинув вiн крижаний погляд на знiяковiлого Левандовського. — Як бога кохам — це смiливо й оригiнальне; звичайно, пан iз-за кордону вивiз свої переконання, але це цiкаво… А я, здається, знаю пана, — придивлявся до нього, хижо примруживши очi, Кшемуський. — Ми часто зустрiчалися…

— Так, я мав честь кiлька разiв бути присутнiм на його мосцi полюваннях, i вельможний пан звернув увагу на мiй хутiр, милувався ним…

— А, пам'ятаю, пам'ятаю… пречудовий куточок, сад, долина, став, млини… Так, так… Хотiв був ще заїхати, але молода дружина в пана була хвора.

— Цiлковита правда, ясновельможний, вона збиралася стати матiр'ю, i тому я позбавлений був утiхи й честi…

— Ми пана винагородимо i завтра ж у нього будемо… Менi хочеться ближче з паном зiйтися, але я не пригадую, де цей хутiр, то пан сам нас проведе…

— Я попрошу в такому разi дозволу поїхати ранiше й попередити дружину.

— Не вiдпущу, — зловтiшне посмiхнувся Кшемуський, — ми зробимо сюрприз, а про почастунок не турбуйся: все вiзьмемо з собою…

Левандовський низько вклонився й замовк. Кшемуський пiдiйшов до Младановича, i гостi шанобливо вiдiйшли, щоб дати можливiсть губернаторам поговорити наодинцi.

Левандовський кинув гамiрливий гурт i заглибився в одну з темних алей; серце його щемiло вiд образи, а душу охопив такий морок, таке ганебне вiдчуття рабства, що в грудях його билося тiльки одне бажання: пiти звiдси, нiкого не бачити й нiколи сюди не повертатися.

На перехрестi вiн здибав незнайомого у багатому козачому вбраннi, з золотою китицею на правому плечi, що свiдчила про звання сотника. Козак був ставний, плечистий, i вiд усiєї постатi його била мужня сила, але, незважаючи на атлетичну будову, вiн не був позбавлений грацiї i плавностi рухiв.

Та Левандовського особливо вразило обличчя сотника: воно було сповнене контрастiв i належало до числа тих фiзiономiй, якi, раз потрапивши на очi, не забуваються вже нiколи.

Довгастий овал його обличчя був гарний, але до пiдборiддя надто звужений, правильнiсть лiнiй порушував лоб: бiлий, дуже розвинений, немов мармуровий, вiн здавався вiд пiдголеної чуприни ще бiльшим, засмаглi, вкритi густим рум'янцем щоки вилискували бронзою. Чорнi мигдалеподiбнi очi незнайомого поставленi були трохи зашироко, але оскiльки вони були дуже великi, то ця вада лишалася непомiтною, чому сприяли ще брови, темнi, тонкi, смiливо пiднятi вгору бiля скронь i опущенi коло перенiсся. З-пiд цих брiв погляд незнайомого здавався пильним i гострим; тонкий з горбиком нiс надавав демонiчного виразу всьому обличчю, а втiм, його пом'якшував добродушний вираз трохи заширокого рота, завжди готового вiдкритися для веселого смiху, показуючи при цьому два ряди мiцних бiлих зубiв.

З першого ж погляду сотникове обличчя з орлиним носом, гострим поглядом i хвацько закрученими вусами вражало кожного непохитною волею й нестримною енергiєю, що променилась з кожної риси його обличчя, але за мить враження це пом'якшувалось, i в грiзному обличчi козака можна було побачити таку одверту доброзичливiсть, що перше враження змiнювалося довiрливою, сердечною прихильнiстю.

Сотник, побачивши Левандовського, швидко пiдiйшов до нього.

— Дозволь, шановний пане, привiтати тебе, — заговорив козак по-польськи звучним i дуже приємним баритоном, простягаючи до Левандовського обидвi руки. — Шановний пане, — пiдкреслив вiн, — присягаюся богом, що я вперше в життi промовляю з таким благоговiнням це привiтання. Дозволь же потиснути твою благородну руку. Я чув смiливу, правдиву й чесну панову мову: в мене серце затремтiло в грудях вiд подиву й захвату, я мало не кинувся пановi на шию, але придворний звичай та обережнiсть стримали мiй запал.

— Я дуже радий… — Левандовський стиснув простягнутi сотниковi руки i весь почервонiв вiд задоволення. — За весь час мого перебування тут це перше спiвзвучне слово… Є, щоправда, два-три юнаки, яких ще не зовсiм отруїли єзуїти, вони нiби й спiвчувають правдi, але спiвчуття їхнє безсиле й незабаром потоне в хвилях розгулу…

— Прости, вельможний пане, за пораду, — сказав спiврозмовник Левандовського, — ти наражаєш себе на велику небезпеку… Я помiтив, як у тутешнього господаря люто горiли очi, коли вiн пiдслухував… Раджу пановi остерiгатися…

— В мене одна думка — втекти… хоч i шкода рiдного гнiзда, та що зробиш! А бути байдужим спостерiгачем огидного насильства — тяжко.

— I пiдло! — додав, насупившись, козак, i в очах його спалахнула блискавка. — Але тут незручно говорити… За кожним рогом може бути шпиг… а шановний пан такий довiрливий i одвертий… Я не хочу зловживати щирiстю панської душi i вводити його в оману: адже я хоч i нобiлiтований тепер, але не католик, а схизмат, — пiдкреслив сотник.

— О? Але це мене аж нiяк не бентежить, а ще збiльшує прихильнiсть до пана. Я ненавиджу фанатизм, а схизмати не в такiй мiрi фанатики, як нашi.

— Навiть зовсiм не фанатики, пане; нiколи нам i на думку не спадало силомiць перехрещувати в свою вiру татарина, турка… Ми тiльки стоїмо за те, щоб нас не перехрещували…

— Либонь, так, i тут пролягає глибока прiрва мiж нашою шляхтою й козацтвом: i вашi, i нашi прагнуть свободи; але вашi шукають її для себе, не позбавляючи свободи iнших, а нашi хотiли б увесь свiт обернути на своїх челядникiв i рабiв, залишивши тiльки для себе цю золоту свободу, або, краще сказати, свавiлля…

— Пане мiй, друже мiй! Даруй смiливiсть, — палко промовив схвильований спiврозмовник. — Коли б сота частина вашого лицарства подiляла твої думки, то ми поєдналися б по-братерському… Але сюди йдуть… Ще, дасть бог, зустрiнемося… Про шановного пана я розпитав — i все знаю… А сам я — сотник уманської козачої корогви Iван Гонта… Нехай це дружнє єднання католика iз схизматом буде запорукою бажаної братерської любовi… — I вiн, притиснувши до своїх широких грудей нового побратима, квапливо зник за поворотом алеї.

Вечорiло. Багрець заходу пригасав, змiнюючись на нiжнiшi тони. М'якi сутiнки серпанком лягали на сад. З замку виходили новi групи пишних лицарiв i дам: строкатi гуртки розсипались по галявинi й тонули в темних просiках алей.

Вихованка господаря Текля, ясна блондинка з лукавими очима й кирпатим носиком, iшла пiд руку з дочкою Младановича Веронiкою, гарненькою шатенкою. Праворуч, поряд з цiєю парою, йшла якась, видно, багата й манiрна панна.

— Ах, ви помiтили, як цей страшний Потоцький, староста канiвський, на нас дивився? Я ледве всидiла на мiсцi: вiн просто пiк мене поглядом… А про нього ж розповiдають жахливi речi…

— То кажуть про простих дiвчат, — обiзвалася Текля, — i хоч вiн i староста, але не насмiлиться щось подiбне вчинити iз значною шляхтянкою — це неймовiрно!..

— Одначе цей Миколай Потоцький, — зауважила Веронiка, — справдi безчинствує й доходить до злочинiв, я сама чула про нього таке, що волосся сторч стає. Вiн нiкого не милує, якщо треба — вiнчається живосилом, а на другий день зашиває жiнку в мiшок i кидає її з кручi просто в Днiпро…

— Ах! — завищала панна. — Я туди не пiду, — i вiдсахнулась, коли панни ввiйшли до темної алеї.

— Чого панна боїться? — засмiялася Текля. — Потоцький же в замку, а не за кущами.

— Але там може бути в засiдцi його посiпака… а то i який-небудь гайдамака!

— Гайдамака? У нас гайдамака? — сплеснула руками Текля. — Та їх скрiзь уже перевiшали, а в нас, у мого батька, й поготiв, їх i за грошi тут не знайдеш!

— Не кажи так, люба, — мовила поважно Веронiка, — у нас, в Уманi, одержано недобрi вiстi — народ починає хвилюватися i про щось усе змовляється по лiсах та ярах, i з Києва засилають бунтiвникiв, звiдти обiцяють їм пiдтримку…

— Ну, то байка! — махнула рукою Текля. — Це бидло, ця голота нещадима й писнути тепер не посмiє!

— Коли б воно так було! — вiдповiла на це манiрна панна, сполохано озираючись кругом i поспiшаючи назад до майданчика, де починали спалахувати рiзноколiрнi лiхтарi. — От у нас, на Брацлавщинi, уже з'явилися знову гайдамаки, спалили два фiльварки, настрахали всiх навкруги звiрствами i втекли вiд команд. Там у нас без охорони небезпечно їздити навiть i вдень, хоч i близько.

— А я не боюсь на човнi кататися сама з хлопом… У нас тут є вiдважний такий, Петро…

До панн пiдiйшов гурт молодих елегантних гусарiв та уланiв на чолi з нареченим Теклi хорунжим.

— А, нарештi-таки, — вигукнув вiн з пафосом, — фортуна зглянулась i показала менi нитку Арiадни, яка й привела мене знову до мого щастя.

— Але лицаря, — кокетливо вiдповiла Текля, — мабуть, та нитка водила й до iнших утiх: ми були в небезпецi, а наш оборонець усе по якомусь лабiринтi блукав…

— Що таке, панно? — сполохався хорунжий.

— Яка небезпека? Де? — забрязкали шаблями його товаришi.

— Там гайдамаки! — показала на темну алею Текля й розреготалася.

— Це жарт, — заспокоїла молодь юна Младанович, — але ось панна каже, — i це правда, — що на Подiллi з'явилися гайдамаки i що серед поспiльства помiтний неспокiй…

— А ось ми цей неспокiй вгамуємо скоро! — запально вигукнув Голембицький. — Це буде перше дiло конфедератiв: повиривати останнє пiр'я з крил у хлопства й налякати його так, щоб воно й тiнi своєї боялося.

— Добра думка, — пiдтримали його товаришi.

Тим часом весь сад уже був освiтлений i очам вiдкрилося чарiвне видовище: на всiх деревах уздовж алей були порозвiшуванi рiзноколiрнi лiхтарики, й здавалося, що зоряне небо впало й розсипалося по саду зiрочками; та особливо чарiвним був став, залитий кривавим вiдблиском запалених на березi смоляних бочок: наче розтоплений чавун, вiн свiтився й вихоплював з темряви блiдо-рожевi обриси мiстечка, розкинутого на протилежному боцi.

— Чудово! — милувався цiєю картиною Потоцький, стоячи з господарем замку край майданчика, звiдки вже починався крутий спуск гори. — Хвалю… У пана добродiя багато смаку… Сюди б iще нiмф: пiд зоряним небом i при такому освiтленнi вони були б пречарiвнi…

— Будуть, ваша ясновельможнiсть, — з догiдливою усмiшкою шанобливо схилив голову губернатор. — Його мосць староста — улюбленець Кiприди, то вона повинна потiшити його душу прекрасним.

— О? Коли так, то гостиннiсть панська мене полонить цiлком, — примружив очi Потоцький, — i я, чого доброго, покину свiй Канiв i оселюся в пана…

— Був би невимовне щасливий, — схрестив на грудях руки Кшемуський.

— Хе-хе! Я набридну… Але панська привiтнiсть i гостиннiсть безмежнi… i я неодмiнно напишу моєму приятелевi князевi Олександровi про надзвичайну гречнiсть пана и попрошу в нього дозволу переселитися… — Потоцький лукаво глянув на губернатора й провадив весело: — Нi, без жартiв, i замок, i сад, i природа тут чарiвнi… В мене, правда, ширше… i грандiознiше… Днiпро, звичайно, посперечається з цiєю калюжею, одначе й тут принадно. Ось i мiстечко гарно вирiзьблюється з темряви; шкода тiльки, що не дуже виразно — якби з тилу сильний вогонь, — вiн ефектно б осяяв i костьол, i магiстрат, i всi високi будiвлi.

— А що ж, слушно! Щаслива думка в пана старости.

— Що пан надумав? Мiстечко палити?

— Воронь боже! У мене там по той бiк хлопського селища складенi величезнi ожереди соломи, то я ними й освiтлю мiстечко.

— Але вiд ожередiв можуть зайнятися й хати.

— Якщо й займеться щось, то спершу схизматська церква, а потiм уже i їхнi хлiви.

— Ну, коли так, то й прекрасно…

Кшемуський поспiшив вiддати потрiбнi розпорядження. Пан пiдчаший, найближча в iнтимних справах особа, доповiв мiж iншим губернатору, що дiвчини, попової вихованки, першої, на його думку, красунi в мiстечку, поки що не знайшли: вона або сховалася, або справдi кудись вiдлучилася, але що вiн неодмiнно її розшукає.

— Та й припровадиш у замок… Ну, хоч би за покоївку до панни Теклi абощо.

— Слухаю, ясновельможний пане!

— Неодмiнно, — додав губернатор i почав щось таємниче шепотiти своєму довiреному.

А той тiльки все вклонявся та казав:

— Слухаю, все буде зроблено.

Тим часом дами, ждучи процесiї, посiдали на терасi, а чоловiки стали шпалерами вздовж алеї, якою мав проходити казковий похiд, вихоплений, як висловлювався господар, iз садiв Магомета.

В альтанцi, що була в центрi широкого майданчика, розмiстився оркестр; тiльки-но господиня махнула рукою, вiн гримнув урочистий полонез, — ту ж мить спалахнули потiшнi вогнi, що осяяли червоними, смарагдовими, голубими, золотими тонами i кущi, i дерева, i гостей, якi вп'яли пожадливi погляди в широку просiку, що вела до альтанки.

Але процесiя не з'являлася: ждали господаря. Панi Ядвiга була роздратована його вiдсутнiстю, нетерпiння гостей зростало.

Нарештi Кшемуська, довiдавшись, що чоловiк її в якихось справах подався на дворище замку, обурилась i поспiшила туди.

Губернатор, вiддавши останнi розпорядження, пiшов був назад до гостей, але тут його перестрiла дружина.

— Ти збожеволiв чи що? — накинулась вона одразу на чоловiка. — Залишив вельможного гостя… затримуєш процесiю…

— Давав розпорядження, моя сувора панi, вiдносно цiєї самої процесiї, а тепер ходiмо: все буде гаразд…

У цей час пiдiйшов до нього маршалок i доповiв, що схизматський священик давно чекає ясновельможного пана з якоюсь скаргою.

— Турбувати мене такими дурницями! — гнiвно гримнув Кшемуський.

— Провчити б слiд… — додала панi.

— Падам до нуг, — пробурмотiв зблiдлий маршалок, — я його вижену зараз же!

— Нi, поклич негайно сюди! — грiзно звелiла панi Кшемуська. — Коли вже потурбував ясновельможного, то ти з ним поговори… поговори, уконтентуй його!

За хвилину перед грiзним можновладцем стояв сивенький дiдок з рiденькою борiдкою у сiрiй пiстрявiй рясi. Вiн злякано клiпав очима i раз у раз вклонявся. Панi Ядвiга з огидою одвернулась i вiдiйшла.

— Ну? — кинув йому губернатор.

Вiд того грiзного "ну" мороз побiг по зiгнутiй спинi священика, й вiн, затинаючись, перериваючи мову зiтханнями, почав говорити тремтячим старечим голосом:

— Ваша ясновельможнiсть, наш опiкун i заступник, будьте батьком, захистiть во iм'я господа бога i його святої правди…

— Ну! — ще грiзнiше гримнув Кшемуський i бридливо вiдступив назад.

— Нашiй церквi, во iм'я Iоанна Предтечi, що на фiльварках, здавен, з дня її фундацiї, князi Яблоновськi подарували ругу, затверджену й князем Олександром…

— Ну?!

— Ао отцi базилiани вiдняли її й вивезли звiдти до себе на тiк той хлiб, який ми сiяли й жали, — останнiй наш прожиток.

— I добре зробили.

— Але в нас є княжi записи, вони внесенi i в мiськi книги, вiдомi й братству.

— Ти ще нагадуєш менi про братство й про мiськi книги? Учити мене хочеш чи погрожувати? От я ж тобi пропишу записи!.. Гей! — ляснув вiн у долонi, i на цей поклик з'явилося кiлька челядникiв.

— Вiзьмiть його, я з ним розправлюся потiм.

Упав приголомшений старий у ноги своєму катовi й заблагав:

— Зглянься, ясновельможний пане, на мiй сан, на мою немiчну старiсть… Я прийшов не погрожувати, а просити милосердя…

Пiсля того, як вийшла панi губернаторова, товариство ще бiльше збентежилось: тi, що ждали урочистої процесiї, почали шепотiтися помiж собою, кпити одне з одного, вельможнi гостi теж були нi в сих нi в тих i шукали очима господарiв, а музика грала й гула, ще дужче дратуючи гостей, якi ремствували на зволiкання з забавою.

Текля страшенно хвилювалась; вона помiтила, що веселий настрiй в товариствi пiдупав, i не знала, в чому рiч… У когб б спитати, де її названi батько й мати? Вона озирнулась, але поблизу не було нiкого iз знайомих; недалеко стояв тiльки один лицар, мабуть, приїжджий, той самий, що сердечно розмовляв з Левандовським, i Текля зважилась його потурбувати.

— Даруй, пане, — промовила вона до нього, — тисячу пробачень. Ставний лицар обернувся, швидко пiдiйшов до тераси й, зграбно вклонившись, промовив дзвiнким голосом:

— Падам до нуг, весь до панських послуг.

Текля глянула йому в очi й занiмiла: якесь моторошне почуття, зiткане з страху, подиву й захвату, охопило її цiлком; кокетливий жарт, приготований для незнайомого, завмер на устах, i вона ледве могла боязко промовити:

— Ох, я помилилась… Думала, що наш…

— Придiли, ясновельможна, й чужому хоч краплину уваги… Дозволь прислужитись i менi…

— Пан такий ласкавий… менi хотiлося, щоб батько мiй… вiн, певно, на замковому дворищi… щоб швидше повернувся до гостей, його чекають…

— Лечу передати бажання вельможної панни, — i лицар вклонився, зробивши елегантний жест шапкою з червоним висячим верхом.

— Хто це говорив з тобою? — з жахом спитала манiрна панна, коли вiн поквап-но вiдiйшов.

— Не знаю, — вiдповiла Текля.

— Чи не диявол з пекла?

— Якщо й диявол, то привабливий.

— Ха-ха! Люба! — щиро засмiялася Веронiка Младанович. — От вигадала — диявол! Та це найчистiша i найвiдданiша батьковi душа, це наш славний сотник Гонта.

— Простий козак? — розчаровано процiдила Текля.

— Нi, шляхетний, нобiлiтований, iз замкової козачої мiлiцiї.

Гостi, що юрмились коло широкої алеї, заворушилися, це привернуло увагу й дам; незабаром почулись вiтальнi вигуки: то з'явилося подружжя господарiв.

Кшемуський махнув хусткою, i з фортецi гримнула гармата; музика заграла урочистий марш… Усi щiльнiше обступили алею i затаїли подих.

Почувся глухий гуркiт. З темряви виїхала на високих колесах золота бочка, в яку запряжена була пара волiв бiлої мастi, прикрашених червоними стрiчками; на бочцi верхи сидiв Бахус, якого пiдтримували два сатири; бочку супроводили вакханки. Личка богинь веселощiв були чарiвнi, їх постатi стрункi й зграбнi, але самий вираз облич не пасував до їхнiх ролей: замiсть веселощiв у поглядах нiмф тремтiв переляк i страждання.

Поява Бахуса викликала гучне схвалення в глядачiв, а коли Бахус заходився з своєї бочки черпати мальвазiю й розсилати ковшi тим, хто був ближче до нього, схвалення перейшло у вибухи галасливого захвату…

— Досконале, досконале! — хрипiв, прицмокуючи, Потоцький i потискував вдячно руку господаревi.

Младанович не мiг устояти на мiсцi, вiн пiдбiгав з своїми зауваженнями то до господаря, то до Потоцького.

— Delicilux! Пречудової — шепотiв вiн.

Слiдом за Бахусом поплив у якiйсь розмальованiй мушлi, запряженiй дельфiнами, Нептун з тризубом; його супроводили, лежачи на довгому помостi, драпiрованому у синю термаламу, неначе хвилi, ру алки й наяди. Нептун роздавав на своєму тризубi гостям усiляку рибу; то були якiсь дуже хитромудре приготованi цукерки. Наяди й русалки обсипали глядачiв квiтами.

Слiдом за Нептуном з'явилася процесiя народiв, якi представляли рiзнi країни; звичайно, перша фiгурувала Польща, її зображувала пишна панна в старопольському багатому вбраннi; панну оточувало пишне лицарство з бiскупами та єзуїтами. Вся ця група мальовничо розташувалась на великому, прикрашеному рiзноманiтною зброєю, помостi; її везли запряженi в ярма православнi хлопи, одягнутi в лахмiття. Поява цiєї групи викликала бурю захоплених вигукiв:

— Вiват! Нєх жиє! Смерть схизматам!

Про кожну перемiну в процесiї сповiщалося пострiлом гармати й змiною потiшних вогнiв, а появу Польщi було зустрiнуто сальвою всiєї фортечної "армати". Цей гуркiт гармат, змiшаний з несамовитими криками очманiлої вiд хмелю й захвату шляхти, докотився до мiстечка, розбудив i його фiльварки, i далекi висiлки. Усi злякано попрокидалися; спросоння здавалось, що на замок напали татари. А коли слiпучо спалахнула пожежа за околицею, жителiв охопив жах.

Усi в одчаї заметушилися по вулицях i з зойками: "Пожежа, горимо!" — кинулись на майдан, а то й до найближчого лiсу.

Давно вже пiдпаленi були з чотирьох бокiв довжелезнi ожереди Лисянської економiї, та гостi, захопленi незвичайним видовищем, не помiчали спершу далекої заграви, а коли з'явилася в процесiї Польща,пожежа досягла страшної сили: по той бiк мiстечка здiймалося й вирувало в нiчнiй темрявi цiле море полум'я, темнi силуети найближчих будiвель виблискували вогненними контурами, а церква, немов розпечена, тонула в тому полум'ї.

Розкiшна постать Польщi, пишне лицарство, запряженi в ярма селяни здавалися тепер облитими кров'ю i надавали всiй цiй картинi зловiсного характеру.

Шаленi вигуки гостей, що зiбралися в саду, пiд тиском цього враження почали стихати й змiнюватись якимсь пригнiченим мовчанням.

— То не жарт, пане, — заклопотано мовив Потоцький, нахилившись до Кше-муського, — може все мiстечко згорiти.

— Пусте! — заспокоїв його господар.

А процесiя тим часом посувалась далi. Пройшли народи Європи, Азiї, Африки й Америки. Хоч валка рiзних народностей була дуже мальовнича й характерна, але пересичене гостротою вражень почуття глядачiв не вiдгукувалось на цi строкатi картини й чекало сильнiших вiдчувань.

Сам тiльки Левандовський з двома молодими шляхтичами, якi спiвчували його iдеям, стояв збоку, обурений до глибини душi всiма цими витiвками.

— Держава виснажена, стоїть на краю загибелi, а вони витрачають награбованi багатства на таку мерзоту!

Але ось музика гримнула щось веселе; пролунав знову салют гармат, i з темної зеленi з'явився пишний кортеж богинi Кiприди. її колiсницю везли три пари бiлих, як снiг, цапiв з позолоченими рогами, обвiшаними гiрляндами троянд; цапiв вели амури з райдужними крильцями й сагайдаками стрiл за плечима; такi самi амури оточували колiсницю й завершували процесiю.

А навколо лунали дикi, шаленi крики:

— Вiват! Нєх жиє!

Пiсля дикої оргiї пiзно попрокидалося панство, прочумувалося воно лiниво, з тупим болем голови, з вiдчуттям тваринного пересичення… Але його чекали новi забавки.

На дворищi замку стояли вже запряженi в рiзнi екiпажi ситi конi в дорогiй кракiвськiй збруї i верховi чистокровнi румаки.

Вийшов iз замку Кшемуський, ведучи пiд руку Потоцького; яскраве сонце одразу викрило фальш свiжих лиць i виявило цiлу сiтку зморщок, що променились коло очей i губ старости.

Широкий, пишний ридван на високих ресорах чекав вельможного гостя коло ганку; в нього був запряжений упростяж четверик вороних. Господар посадив Потоцького на почесне мiсце, а сам, разом з уманським губернатором, сiв проти старости на передньому сидiннi.

— Знаєш дорогу на панський хутiр? — спитав господар у машталiра, показуючи головою на пана Левандовського.

— Не знаю, ясновельможний пане, — вiдповiв той.

— То сiдай, пане, на козли й показуй йому дорогу, — звернувся господар до Левандовського.

Той мовчки вилiз на козли. Машталiр стьобнув довгою пугою, переднi конi стали дибки, дишловi рвонули, i ридван, хитнувшись з боку на бiк, важко рушив з мiсця.

Слiдом за ридваном покотили колимаги, коляси, каруци й натачанки; наввипередки з ними поскакали блискучi вершники, перекидаючись з дамами грайливим словом, комплiментом, вiтанням; знялася хмара куряви i вкрила весь поїзд золотаво-сiрим серпанком. Левандовський показував машталiровi дорогу, котру, мiж iншим, усi в замку добре знали. Треба було проїхати якусь милю битим Уманським шляхом, а потiм на перехрестi бiля корчми взяти праворуч i гiн троє проїхати на Вiльшану путiвцем, попiд узлiссям. А там уже, мов на долонi, буде видно хутiр. Перед очима Левандовського вже малювалася люба, дорога картина. Ось ставок дзеркалом виблискує в срiблястiй зеленi верб та осокорiв; вiн лежить у мальовничiй долинi, схили якої засадженi прекрасним фруктовим садом; за ставом виструнчився ряд пiрамiдальних тополь, а серед них бiлiє критий черепицею будиночок; з темної зеленi лип i дубiв визирають теж червоними плямами покрiвлi iнших будiвель. Через став тягнеться гребля, а в кiнцi її виблискують колесами гомiнливi млини — все це видивляється в чистi води ставу й немов смiється iз затишних куточкiв зеленi. Левандовський у думцi вже пригортав до грудей дружину й голубив дитя. Але в нього чомусь болiсно стискалося серце. Звичайно, хiба мiг бути комусь приємний наїзд такої буйної ватаги? Дружина злякається… вона не звикла до таких вакханалiй… та й образити можуть: хiба ручиться хто за стриманiсть цiєї дикої орди?

Такi думки сповнювали серце пана Левандовського тривогою, i воно щемiло вiд болю й туги…

А екiпаж, похитуючись, котився далi, й Левандовський чув, як Кшемуський вихваляв Потоцькому його хутiр… Раз вiн звернувся й до Левандовського:

— А що, чи так нас фурман везе? Чи не збився?

— Вночi з зав'язаними очима знайду своє гнiздечко.

— Правда? А все-таки краще розпитай жида.

Левандовський на цю пораду тiльки посмiхнувся. Екiпаж саме зупинився бiля корчми. Вискочив корчмар i почав догiдливе вклонятися ясновельможному панству. Левандовський добре знав корчмаря, це був Гершко, його найближчий сусiд, а тому вiн i звернувся до нього iз звичайним запитанням, чи все гаразд на хуторi.

Гершко лаконiчно вiдповiв:

— Нiчого, пане, не знаю.

— I дружини моєї не бачив?

— Може, пане, бачив, а може, й нi…

— Як — може? Хiба не був на хуторi?

— Може, був, а може, й не був…

— Гайда! — перервав цей дiалог губернатор. — Варто розпитувати жида: в нього вiд страху аж пейси спiтнiли… Вiн не знає, з ким говорить i про що говорить. Швидше доїдемо, й сам у своєї панi розпитаєш про все. Гей, рушай!

Екiпаж знову покотився попiд темним лiсом. Праворуч мiсцевiсть понизилась i заглибилася в долину, котра, розширяючись, потяглася поряд з дорогою.

"Через десять хвилин поворот, — думав Левандовський, — а звiдти до мого двору їхати хвилин п'ять, не бiльше… Ото здивується голубка, — перелякається, подумає, що справжнiй наїзд. Добре, що я в першому екiпажi, — зараз її заспокою… Ех, коли б уже скорiше додому! Як менi тяжко й огидно бувати в цього понурого деспота, та нiчого не вдiєш: у нас же немає закону й немає захисту вiд свавiльного насильства можновладцiв, ну й змушений бувати, запобiгати… Ех, нещасний край! Тiльки й спочиваю душею в моєму гнiздечку, серед моєї любої, дорогої серцю сiм'ї!"

Дорiжка звивалася то узлiссям, то гадючкою втiкала пiд тiнь високих ясенiв; на одному закрутi її, пам'ятав Левандовський, уже видно було вузьку свiтлу смужку ставу… i тепер вiн з нетерпiнням ждав того мiсця, але не дiждався… мабуть, прогавив… Та однаково, ось кiнчається лiс… Зараз, ось iз-за цiєї купи дерев, так i блисне в вiчi плесо ставу, вигляне й хутiрець-Щасливий господар його не одривав погляду вiд останнiх кущiв високого козолисту, що закрили краєвид; але ось вони лишились позаду, i Левандовський скрикнув вiд жаху, божевiльне витрiщивши очi: нi ставу, нi млина, нi саду, нi будь-яких ознак житла! Перед ним лежало голе хвилясте поле, на якому не було жодного кущика.

— Ой! Я божеволiю!.. Де ж це все? Провалилося? — залементував Левандовський, вхопившись руками за голову.

Кшемуський з єхидною посмiшкою торкнувся колiна Потоцького.

— Дружина… дитя! — приголомшений ударом, прохрипiв Левандовський i впав непритомний з козел.

Такий поворот жарту не входив у програму губернатора: замiсть смiху та веселощiв, усiх охопило моторошне почуття.

— Пiдведiть скорiше цього дурня, облийте водою, — захвилювався Кшемуський, — од перепою сам збився з дороги i, як баба, ще й непритомнiє.

— То панський жарт — потiха! — зауважив Потоцький.

— Геть-чисто все розiбрали за одну нiч i вирiвняли… — самовдоволено вiдповiв Кшемуський.

Челядь i гостi кинулись допомогти Левандовському, хто пробував влити йому в рот рому, хто почав старанно змочувати йому голову й бризкати холодною водою в обличчя.

Спiльними зусиллями пощастило нарештi повернути Левандовського до життя, але вiн так i не отямився. Опритомнiвши, нещасний схопився на ноги й, волаючи "рятуйте!", кинувся був бiгти до свого хутора, який, iз злої, пекельної волi, провалився крiзь землю. Та Левандовського наздогнали i втримали; тодi вiн забився на руках у челядi й почав усе на собi рвати.

— Та заспокойте цього йолопа! — гукав з колимаги Кшемуський. — Пояснiть йому, що й хутiр, i сiм'я його не пропали, а що вiн тiльки збився з дороги!

Та нiякi слова не впливали на шляхтича: вiн їх не чув i не розумiв; з божевiльними, налитими кров'ю очима, з перекошеним обличчям i пiною коло уст вiн бiснувався, кричав i посилав комусь прокльони.

— Кровопивцi, злодюги! Зрадники, згубники великої i славної Польщi! Ви все святе втоптали в смердюче багно… Прокляття на вашу голову, прокляття з роду в рiд! О, невже небо не помститься вам? Помститься, помститься, — якщо не воно, то замучений вами народ! Вогонь пожере ваше награбоване добро, в кровi потоне все i вашi родини… чужа нога наступить п'ятою на вашi груди!

Збентежений господар зовсiм розгубився перед своїми гостями й не знав, чим угамувати несамовитого Левандовського. Без них би вiн розпорядився, та при вельможних свiдках було незручно, до того ще й гостi були очевидьки приголомшенi словами божевiльного.

На щастя, з цього скрутного становища його вивiв гонець, що несподiвано прискакав iз замку.

Гонець передав на словах, що в замок зволив прибути найпревелебнiший кардинал, нунцiй найсвятiшого папи, й що, крiм того, одержано з Варшави й Києва тривожнi вiстi.

На останню звiстку панство не звернуло жодної уваги; але приїзд нунцiя схвилював усiх, i про Левандовського одразу забули.

Гонець тим часом передав губернатору листа вiд дружини його, ясновельможної панi Ядвiги.

Лист був лаконiчний, змiст його був такий:

"Знову пiдкинуто в замок таємничу записку, писану тiєю ж самою рукою; в нiй говориться те ж саме, що й ранiше: "Оплакане вами живе i завдасть вам ще бiльше слiз!"

Кшемуський, прочитавши цього листа, зблiд i похитнувся, наче пiдрубаний дуб, i коли б його не пiдтримали, вiн би так i гримнув на землю…

IV

Теплий травневий вечiр тихо спускався над невеликим селом Малою Лисянкою, що розкинулось уздовж мальовничого берега рiчечки Лисянки, там, де вона впадає в Синюху.

Косе промiння сонця обливало золотом бiленькi стiни хат, що виступали iз зеленi садiв, виблискувало кривавим вогнем в маленьких вiконечках i зливалося в нiжне сяйво над потьмянiлим хрестом невеликої дерев'яної церкви, яка височiла над стрiмкою кручею край села.

I церква, i дзвiниця мали надзвичайно убогий вигляд: перекошенi стiни й солом'яна покрiвля потемнiли вiд часу, i навiть хрест на гостроверхiй вишцi, колись вкритий позолотою, геть почорнiв. Невеликий цвинтар, порослий високою зеленою травою, оточував церкву; бiля огради його видно було кiлька низеньких могил з похилими дерев'яними хрестами, а то й зовсiм без хрестiв.

Зграї веселих птахiв з галасом вилiтали з дзвiницi й, покружлявши в повiтрi, сiдали на гiллi розлогих верб уздовж церковної огради.

Було щось надзвичайно сумне в цьому убогому цвинтарi, в цiй старенькiй, похиленiй церквi.

Бiленькi хати оточували щiльним кiльцем свою старезну церкву, немов хотiли захистити її од нападу ворогiв.

До церковної огради прилягала садиба священика. Вона нiчим не вiдрiзнялася вiд звичайної садиби селянина, тiльки бiленька хата, що стояла посеред двору, була значно бiльша й вища вiд селянської i дiлилася, як видно, на двi половини, бо обабiч вхiдних дверей було по двоє вiкон. Праворуч i лiворуч од хати стояли необхiднi господарчi будiвлi, й хоч у всiй цiй садибi свiтилось убожество, але чистота й лад надавали їй веселого, привiтного вигляду.

Вiкна хати були обведенi синiми й червоними смугами, призьба пiдмазана яскраво-рудою глиною. Чисте зелене подвiр'я з утоптаними стежками оточувало хату, а коло плоту пiдiймалися пишнi кущi царської борiдки, гвоздик та iнших квiтiв.

На широкiй призьбi сидiв, грiючись пiд ласкавим промiнням сонця, старий священик, такий же старезний i вбогий, як i його церква. Худе, зморшкувате обличчя його, обросле бiлим, як снiг, волоссям i такою ж бородою, носило на собi слiди тяжко прожитого життя. Яснi голубi очi старого дивилися ласкаво й сумно; на ньому був старенький полотняний пiдрясник i великi мазанi чоботи. Бiля нiг його просто на травi сидiло двоє молодих дiвчат: одна з них, з темними косами й дитячим виразом великих карих очей, здавалась iще зовсiм дитиною; надзвичайно гарне обличчя її було тепер звернене до батюшки. Друга, що обхопила рукою стан її, була красуня в повному розумiннi цього слова.

При першому поглядi на неї, навiть незважаючи на одяг, можна було зразу сказати, що вона єврейка: риси її обличчя вражали правильнiстю й красою; вогненно-золотисте волосся її спускалося пишними безладними хвилями на плечi; на бiлому, як снiг, лобi, що немов сяяв своєю надзвичайною бiлiстю, вигиналися дугами тонкi густi брови; великi чорнi очi єврейки, сповненi невимовного смутку, були теж зверненi на священика, а гарно вирiзанi нiздрi її нервово здригалися; нiжний рум'янець просвiчував крiзь тонку шкiру й то спалахував, то згасав од хвилювання.

— В убогiй печерi народився вiн, — тихо говорив священик, ласкаво проводячи рукою по голiвцi темнокосої дiвчини, — i матiр божа, дiва Марiя, поклала його на сiнi, просто в ясла… Нiч була тепла, зоряна, в широкому степу мирно спали коло отари пастухи, i побачили вони, що небо розверзлося й ангели злетiлись над землею й заспiвали "Слава в вишнiх богу", сповiщаючи їх, що на землi народився Христос, син божий, який прийшов у свiт для того, щоб принести грiшним людям милость, прощення й любов. I тодi взяли пастухи гирлиги свої й пiшли до печери вклонитися йому, а потiм прийшли волхви й царi з дарами i теж уклонилися синовi божому, а вiн, дитя предвiчне, лежав у яслах i з лагiдною усмiшкою дивився на людей, заради яких вiн спустився з неба, щоб урятувати їх i прийняти за те вiд них же мученицький вiнець…

Затаївши подих, слухали обидвi дiвчини старого: перед зором їхнiм проходили один за одним великi й святi образи, i нiщо не порушувало тишi цього чарiвного куточка…

На заходi тихо розливалося нiжне, пригасаюче сяйво вечiрньої заграви. На землю спускалися тонкi прозорi тiнi й стелилися легким серпанком по широкому степу. Високо в глибинi блiдого неба, немов малесенькi дiаманти, загорялися першi зорi: тихий вечiр вже ласкаво обiймав стомлену денною спекою землю.

— Але як же господь допустив, щоб люди замучили сина його? Як не покарав вiн їх, як не помстився їм стократ?! — палко мовила єврейка.

— Тому що син божий того й зiйшов у свiт, щоб узяти на себе всi грiхи свiту й прийняти за людей смерть на хрестi.

— За тих, хто повiрив у його вчення, хто пiшов за ним, але не за тих же, що гнали його все життя?

— За таких, Саро, ще бiльше, нiж за тих, що визнали його, бо душi їхнi перебували пiд тягарем страшного грiха i вiн просив господа послати мир i любов у їхнi затьмаренi злобою серця…

— Нi, нi, панотче, — палко заперечила єврейка, — тим немає прощення нi на землi, нi на небi! У святому письмi сказано: око за око, зуб за зуб!

— То сказано в бiблiї, Саро; Христос же вчив нас молитися за ворогiв своїх i благословляти тих, хто ненавидить нас.

— Прощати ворогам? Та невже ж ви прощаєте панам-ляхам, котрi переслiдують вашу вiру, одбирають у вас церкви, пригнiчують вас?

— Молюся, Саро, й прошу бога, щоб простив їх, — не вiдають-бо, що творять, — смиренно зiтхнувши, промовив старий.

У цей час на перелазi з'явився широкоплечий, огрядний лiтнiй селянин. Переступивши через перелаз, вiн пiдiйшов до невеличкого гуртка, що розташувався бiля хати, й, не бажаючи порушувати тиху розмову, шанобливо спинився поблизу, скинувши шапку.

Це був iще бадьорий, дужий чоловiк рокiв шiстдесяти, одягнений по-селянському. Чуприна його була пiдстрижена пiд макiтру, сивi вуса спускалися на груди, а з-пiд чорних, ледь тiльки зачеплених сивиною брiв дивилися ще гостро й упевнено чорнi, як вуглини, очi. Через навислi брови й довгi вуса обличчя його спершу здавалося понурим i сердитим, але хто уважнiше придивлявся до його очей, той зразу ж упевнявся, що перед ним лагiдний дiдусь з чистою дитячою душею. Поринувши в задуму, дiвчата й старенький священик не помiтили його приходу.

— А хто ж каратиме їх за злочинства? Хiба може господь простити їм? — допитувалась єврейка. — Невже ж перед ним усi рiвнi — праведник i грiшник?

— Бог наш, Саро, єсть бог любовi, а не помсти.

— Як навчитися такої любовi й прощення, панотче? — промовила єврейка, i голос її затремтiв.

— Пiзнати Христа, — тихо вiдповiв старий i задумливо глянув поверх голiвок дiвчат, що сидiли бiля його нiг. Навкруги панувала тиша. — Пастиря доброго, всеблагого, всепрощаючого, — прошепотiв старий, нiби ведучи далi свої думки, i знову замовк.

Селянин почекав якусь хвилину, потiм неголосно кашлянув i ступив уперед. Обидвi дiвчини здригнули, оглянулись i хутенько посхоплювалися.

— Це ти, пане титарю? — привiтно мовив батюшка.

— Я, панотче, — вiдповiв селянин, нахиляючи голову, й, звернувшись до Прiсi, додав: — Ти, дочко, доглянь за коровою, та не забудь приготувати їй пiйло.

— Зараз, тату, — вiдповiла Прiся.

— Я до тебе ще забiжу, — шепнула Прiсi єврейка.

— Гаразд, гаразд, — зрадiла та, i обидвi дiвчини швидко зникли в глибинi двору.

— Ну що, довiдався, чого то вчора така заграва була? — звернувся батюшка до титаря.

— Не зовсiм, панотче, — вiдповiв титар, з пошани сiдаючи на певнiй вiдстанi вiд священика. — Що пожежа була в мiстечку, то це так, а що саме згорiло — невiдомо… З'їхалося панство туди й забавляється. Може, замок знову пiдпалили, а певнiше, що селянськi хати.

— Ох, господи! — зiтхнув священик. — Та що ж це їм заманулося в таку суш та пускати вогонь!

— А хiба вони про це думають, панотче? — провадив далi титар. — Аби забава, а що пiсля тої забави з людьми нещасними буде, то їм байдуже. — Вiн безнадiйно махнув рукою й, зiтхнувши, мовив далi: — Оно Мотря Шапувалова втекла од панiв… i тепер її сховали за болотом у байрацi… Докiя втопилася в панському ставку…

— Пощо ти залишаєш нас, господи! — тихо прошепотiв священик i сумно похилив голову.

— Кажуть, що їх усiх зiгнали на панський двiр, ну, котрi смiливiшi — кинулись навтiкача… от i Докiя з Мотрею… Мотря якось сховалася вiд погонцiв, Докiя не встигла… бачить, що доганяють, ну вона й кинулась у воду.

Коли ж урветься твоє довготерпiння, господи? — скрикнув обурено старенький священик i, неначе злякавшись свого ремства, безгучно зашепотiв слова молитви.

Титар почав розповiдати батюшцi й про iншi знущання та насильства, що їх чинили по хуторах економи.

Мовчки слухав священик слова титаря, затуливши обличчя долонями.

— Що ж робити нам, панотче? — спитав, перечекавши якусь хвилину, титар.

— Що робити, сину мiй? Вiрувати, надiятись i терпiти! — вiдповiв старий, вiднявши долонi рук вiд обличчя i звiвши на титаря скорботний погляд. — Нiщо не дiється без волi господньої, жодна волосина не впаде з нашої голови без волi його! Може, вiн, всеблагий, i посилає нам цi муки, щоб змiцнити нас у вiрi й терпiннi: прийде час, i всi ми станемо перед господом — i малi, i сильнi свiту цього, i всякому воздасть господь за дiла його, i не забуде вiн нi єдиної сльози, пролитої убогим i гнаним…

— Ох, так, панотче, — зiтхнувши, вiдповiв титар, — там-то нагородить господь, а що ж робити нам тут?

— Терпiти й надiятися на ласку божу: хто перетерпить до кiнця — той спасеться.

— Добре терпiти за себе, панотче, а як же терпiти за рiдну дитину, як дивитися на глум та на муки її? Нi, нi, вже коли пани хапають собi на потiху наших жiнок i наших дочок, тодi не можна терпiти! Та краще вже самим повбивати їх, нiж вiддати ляхам на поталу!

— Ох, дiти мої, бiдна моя паство! Як зможу я захищати вас, безсилий, убогий пастир, од злохитрих вовкiв? — простогнав священик. — Я можу молитися, молитися Всевишньому, а ви, — вiн розвiв руками, — скаржтеся…

— Кому скаржитися, панотче? — з гiркотою промовив титар. — Чи коронному гетьмановi, чи сенатовi, чи самому королевi? Та для всiх же їх благочестивий християнин гiрше пса! От, — провадив далi титар, понизивши голос, — у мене душа мре за Прiсю, — вiн глянув у бiк молодої дiвчини, яка, впоравшись iз своєю роботою, стояла коло перелазу й задумливо дивилася на широку сiльську вулицю, що бiгла в безкраїй степ. — Уже й так, учора чи позавчора, проїздив тут один молодий панок через наше село, з тих, iз замкових, побачив Прiсю, й, видно, сподобалась вона йому, заводив мову про се й те, хотiв червiнця подарувати, та я вже одiслав її… Ну що, як надумають i її потягти в замок?

— Будемо сподiватись на ласку господню, — тихо промовив священик, — а поки що одвести б її куди-небудь звiдси подалi… не вiк же бенкетуватиме тут панство!

— Я й сам так думав, панотче… Та куди вести? Скрiзь однакове горе. I там пани, i тут пани!.. Ех, видно, вже свiт клином зiйшовся для нас! — Титар стримав зiтхання й похилив голову на руку. Кiлька хвилин обидва старi мовчали.

— Ось Петра немає, - заговорив знову титар, — погнали на роботу, а вiн такий гарячий… боюсь я…

— Бог милостивий.

— Ох, ох! Казали дiти, що полковник Залiзняк бачив їх у Києвi та обiцяв i до нас заїхати.

— Хоч би приїхав, може, порадив би щось. Почувши цi слова, Прiся швидко озирнулась.

— Та тiльки нi, — провадив далi титар, — навряд чи вiн заїде: хiба мало в нього своїх справ?.. Тут уже такий скрут приходить, що й сказати не можна! — вiн розвiв руками й похилив на груди голову. Прiся стримала зiтхання й обернулася знову до вулицi.

"А що ж, батько правду каже! — промайнуло у неї в думцi. — Певно, вiн i не приїде. Господи, а як би хотiлося побачити його ще раз! Який же вiн хороший, ласкавий, такого лицаря я не бачила ще нiколи!"

Давно, ще в дитячi лiта, коли батько розповiдав про славного полковника Залiзняка, оборонця православної вiри й бiдних селян, Прiсi все хотiлося побачити того веяетня; бувало, довгими зимовими ночами вона все думала про нього, який вiн iз себе, i де живе, i що робить, i як вiн говорить, як убирається? I все вона бачила його перед собою i гарним, i ставним, i вiдважним, i розумним; але таким, яким вiн виявився насправдi, вона не бачила його i ввi снi. "Чи є, - Прiся задумливо глянула в iмлисту золотаво-рожеву далину, — в нього сестра, мати? Якi вони щасливi, що можуть завжди бути коло нього, слухати його, догоджати йому? Чи приїде вiн, чи їй уже не судилося бiльше бачити його нiколи, нiколи?" — Прiся глибоко зiтхнула й, похиливши голiвку, знову поринула в хаос неясних болiсних дум. Тим часом робочий день уже догорiв i для села настав час вечiрнього вiдпочинку й вечiрнiх клопотiв.

З пашi поверталася череда: в клубах сiрої куряви дрiбненько трюхали вiвцi, а за ними вже виступали поволi, повагом солiднi круторогi корови.

Село одразу сповнилось гамором. Скрiзь верещали свинi, мукали корови, погукували господарi. Три вiвцi, загубивши дорогу, збилися посеред вулицi й одчай-душно бекали, не рухаючись з мiсця.

Почулося тихе форкання коней; кiлька хлопцiв проїхало в поле, ведучи на поводi по двоє, по троє коней; прорипiв вiз, запряжений парою волiв; потяглися вздовж вулицi втомленою ходою жiнки й чоловiки, повертаючись з поля.

Теплий, мирний вечiр тихо спускався над стомленим селом… Якась незрима ласка почувалася в ясному високому небi, в лагiдному сяйвi пригасаючої вечiрньої заграви i в самому повiтрi, напоєному пахощами квiтуючих хлiбiв. Здавалося, господь створив цей привабливий куточок для тихого щастя й працi, та проте на обличчях селян, що поверталися додому, не було помiтно й найменших слiдiв радостi й веселощiв. Зрiдка хто порушував понуре мовчання; тiльки дiти, якi нiколи не втрачають здатностi веселитися, iз смiхом i галасом купалися в стовпах золотавої куряви, збитої на шляху; та жвавий смiх їхнiй звучав якось тужливо, сумно в цьому принадному затишку.

У цей час коло плоту почувся радiсний вигук Прiсi:

— Тату, панотче! Петро йде! Петро йде!

— Ну й слава богу! — промовили разом батюшка й титар i перехрестилися широким хрестом; титар прикрив долонею очi й глянув туди, куди показала Прiся. Справдi, вздовж вулицi поволi йшло кiлька парубкiв i лiтнiх селян; бiлi сорочки їхнi були iусто припорошенi курявою, а засмаглi обличчя здавались стомленими й змученими… Наблизившись до церковної садиби, один з них, ставний молодий парубок з гарним смаглявим обличчям i чорними бровами, вiдокремився од своїх товаришiв i, ставши однiєю ногою на приступку перелазу, перескочив у двiр.

— Здоров був, Петре! — радiсно гукнула Прiся, кидаючись йому назустрiч. — Чого так довго барився?

— Здорова, сестро! — уривчасто вiдповiв Петро на радiсне привiтання Прiсi й, не помiчаючи її руху, подався до хати. Вiн пiдiйшов пiд благословення батюшки, поцiлував шанобливо руку батьковi й, скинувши з плечей торбу, важко сiв на траву.

— Що, втомився, сину? — ласкаво звернувся до нього священик.

— Не чую, панотче, нi плечей, нi рук, нi голови!

— Чого так довго держали? — спитав титар.

— Робота була, батьку.

— А яка робота?

— Важна та хитра! — голос молодого парубка прозвучав сердито й насмiшкувато, а уста скривила зла посмiшка.

— А що таке? — промовили разом батюшка й титар.

— Шляхтичевi будинок руйнували, сад викорчовували та на мiсцi всiєї його садиби орали поле…

— Навiщо ж то?

— На-потiху пановi губернаторовi та його можновладним гостям. Цiлу нiч держали нас на роботi, не дали й хвилини спочити, а щоб скорiше йшло дiло, спалили в цього самого шляхтича i будинок, i хлiб, i все його добро… гаразд хоч жiнку з дитиною витягли та вiдпровадили до якогось сусiда.

— О господи! Та що ж це коїться? — вигукнув з болем батюшка, простягаючи до неба руки.

— Шляхтич той як побачив, що на мiсцi його фiльварку саме тiльки гладеньке поле, — розповiдав Петро, — гримнув на землю, мов мертвий, ледве одволали, та й то, кажуть, з розуму зсунувся. Ну, зате панство потiшилося, добряче потiшилось! Оце одна наша робота була, а друга теж весела: дуби та берези в лiсi корчували та перевозили на пiсок, за одну нiч лiс посадили!

— Господи! А гречка ще й досi не сiяна, — промовив, зiтхнувши, титар.

— Не буде зiбране й сiно, тату! — говорив далi з якоюсь їдкою злiстю Петро. — Однi бенкети закiнчились, почнуться iншi. Панство знову збирається, мабуть, затiває щось нове.

— Ох-ох! — зiтхнув батюшка, опускаючи руки. — Терпiти треба, дiти, терпiти…

— Та терпимо ж, — вiдповiв Петро iз злою посмiшкою, i в чорних очах його блиснув прихований вогник, — тому ж i поводиться з нами панство гiрше, нiж з дворовими псами своїми!

Нiхто нiчого не вiдповiв на їдкi слова парубка. Запала важка мовчанка. На обрiї показався мiдно-червоний край мiсяця, а за кiлька хвилин випливло i все червоне око й нiби повисло в синюватому туманi.

— Що ж, Прiсю, — промовив нарештi титар, звертаючись до дочки, яка допiру пiдiйшла вiд перелазу, — давай же нам вечеряти. Жити все-таки треба, треба й їсти.

Повечеряли мовчки, нiхто не промовив i слова. У всiх було тяжко на серцi й слова самi завмирали на устах.

Прибравши вечерю, Прiся знову пiдiйшла до перелазу й, сiвши на приступцi, поклала голову на руку i втупила свiй сумний погляд в залиту срiбним мiсячним сяйвом далину.

Петро пiдвiвся з мiсця, перехрестився й пiдiйшов до Прiсi. Йому було жаль сестри й хотiлося загладити неприємне враження вiд суворої зустрiчi.

— Чого зажурилася, сестро? — промовив вiн, ласкаво доторкаючись до її плеча.

— Так собi, братику, нудно чогось.

— Хiба знов трапилось щось лихе на селi? — швидко спитав парубок. — Як Сара?

— Нi, нiчого, слава богу, все гаразд, i Сара була в нас щойно!

— Ну що ж вона казала?

— Та так, нiчого; ото тiльки каже, що батько її сердиться за те, що вона бiгає до нас.

— Ач, жид проклятий, а йому ж що таке? — iз злiстю промовив Петро.

— Як то що? — здивувалася Прiся. — Вони жиди, а ми християни… Ну, от вони й ненавидять нас.

— Гм! — Петро якось непевно крекнув i спересердя оджбурнув гiллячку, що потрапила йому пiд ноги.

— Розпитувала Сара про тебе, Петре, коли ти вернешся, — додала Прiся.

— Ну, а ти що ж?

— Сказала, що не знаю.

— Не знаю… гм… ну, так… звичайно, — промовив Петро й пiшов до повiтки.

— Стривай, куди ти? — спинила його дiвчина.

— Та от хочу поїхати з кiньми в степ.

— Та куди тобi, ти й так натомився, та й Сара казала, що пiзнiше забiжить до нас.

— А! — протяг Петро й додав: — Либонь, правда твоя, — втомився я дуже. Вiн сiв на товсту колоду, що лежала коло перелазу, й, вийнявши з кишенi кресало та кремiнь, заходився викрешувати вогонь.

Мiсяць пiднявся ще вище й залив цiлим морем чарiвного свiтла село. Один по одному завмирали всi клопiтливi звуки села. Надходила нiч.

— Прiсю, — озвалось тихо коло перелазу, — ти тут? Почувши той голос, Петро хутко обернувся.

— Тут, — швидко вiдповiла дiвчина, — ходи сюди, Саро, Петро вже повернувся. За хвилину молода єврейка сидiла на колодi мiж Прiсею й Петром.

— А що, вирвалась? — говорила Прiся, смiючись i обнiмаючи Сару.

— Вирвалась, — вiдповiла та з усмiшкою.

— Батько не пускає? — спитав Петро, не виймаючи люльки з рота.

— Сердиться страх як! Куди я ото не подивлюся, тiльки у вас менi й добре, не вийшла б нiкуди звiдси, а додому хоч би й не вертатися нiколи, не розлучалася б з вами й на хвилину! — вирвалося в єврейки гаряче, i, нiби схаменувшись, вона швидко спитала: — Ну, розкажи ж менi, Петре, чого тебе кликали?

Парубок спохмурнiв.

— Не розпитуй, — промовив вiн суворо, — скажи краще менi, що ти поробляла без мене?

— Я нiчого… А батько їздив у Бар; сватають мене туди. I батько хоче видати мене скорiше, каже, що за теперiшнього часу жiнцi легше прожити, нiж дiвчинi.

— Гм!.. Воно так, — протяг Петро й додав якимсь удавано недбалим тоном: — Ну, а ти ж пiдеш?

— Нiколи! — палко скрикнула Сара. — Швидше в рiчку кинуся, а замiж не пiду.

Петро швидко глянув на Сару й потупив очi. Осяяна мiсячним промiнням, вона здавалася ще кращою, i чорнi очi її блищали на блiдому обличчi, мов два величезнi дiаманти.

— Та вони ж тебе й не питатимуть, силою оддадуть, — буркнув вiн понуро, не дивлячись на Сару.

— Нi, нi! Не оддадуть, — скрикнула вона, — я прийшла до вас просити, щоб батюшка охрестив мене.

— Тебе? Охрестити? — скрикнув Петро. — Та хiба ти?..

— Хочу бути християнкою, хочу бути вашої вiри, хочу любити вашого бога, доброго, лагiдного, милостивого, хочу пiзнати його й носити в своєму серцi, — схвильованим голосом заговорила Сара. — Якщо вас гонять, нехай гонять i мене разом з вами, якщо вас мучать, нехай мучать i мене, все, все хочу роздiлити з вами!

— Саро! — прошепотiв схвильованим голосом Петро й спинився.

— Голубко моя! — гаряче скрикнула Прiся i, обнявши молоду єврейку, почала її цiлувати.

— А чи подумала ти, Саро, про те, що батько проклене тебе, вижене з дому? — заговорив Петро.

— Я й сама не лишусь… Душно менi там, нудно! Туга гризе. Тяжко вiд їхньої ненавистi й злостi, — палко заговорила єврейка, i голос її затремтiв невимовною тугою. — Вони ненавидять усiх вас; в їхнiх душах тiльки злiсть i помста… Нi, нi! Не можу я жити з ними: чужi вони менi!

— Але ж ти їм не чужа. Вони цього не допустять, вони можуть тебе i вбити! — промовив Петро суворо, насупивши брови.

— Що ж, нехай убивають! — гаряче скрикнула Сара. — Душа моя дорожча за життя!

— Нiколи, нiколи не вб'ють! — швидко перебила її Прiся. — Хiба ми дозволимо тебе вбити? Ми сховаємо тебе, оборонимо… Ти житимеш з нами, ти будеш моєю сестричкою! Правда, Петре, правда? — перепитала вона кiлька разiв, пригортаючи й голублячи єврейку й ласкаво заглядаючи братовi в очi. — Та чого ж ти мовчиш, Петре, скажи, хiба ти дозволиш жидам убити Сару?

— За одну її волосинку я їм шкуру спушу! — несподiвано вирвалось у Петра, i очi його блиснули пiд чорними бровами. С ара потупила очi й зашарiлась.

— Тiльки чи погодиться панотець охрестити мене? — промовила вона тихим невпевненим голосом, зводячи на Петра знову глибокi, чудовi очi.

— Погодиться, погодиться! — жваво озвалася Прiся, схоплюючись з мiсця й беручи Сару за руку. — Ходiм до нього!

Сара й Петро пiдвелися з мiсця… Але несподiвано здалеку долинув швидкий тупiт кiлькох коней.

Усi хутко оглянулись.

Вулицею села мчало учвал кiлька озброєних козакiв. Поперед усiх летiв на чудовому бiлому, як снiг, конi якийсь ставний, широкоплечий козак.

— Братику, голубчику, та це ж вiн, вiн! — скрикнула Прiся тремтячим од хвилювання голосом i, вхопивши Петра за руку, гаряче стисла її в своїй руцi.

— Та хто вiн? Хто такий? — промовив здивовано Петро, та не встигла Прiся вiдповiсти братовi, як передовий вершник крикнув гучним голосом:

— Гей, хто там! Одчиняйте ворота! Приймайте далеких гостей!

— Полковник Залiзняк! — радiсно вигукнув Петро й прожогом метнувся одчиняти гостям ворота.

Коли минули першi хвилини радiсної зустрiчi, батюшка запросив дорогих гостей у хату вiдпочити й закусити, чим бог послав.

— Навiщо, отче Хомо, в хату? — весело вiдповiв Залiзняк, розправляючи свої могутнi плечi. — Тут, пiд божим наметом, i просторiше, i дихати вiльнiше!

— Ну й гаразд, — погодився батюшка.

За пiвгодини всi вже сидiли круг розстеленого рядна, на якому Прiся й Петро порозставляли все, що тiльки знайшлося кращого в них у господi. Круг рядна посiдали Залiзняк, троє його товаришiв, отець Хома й титар; Петро не посмiв сiсти в присутностi таких поважних гостей, а лишився стояти, прислужуючи гостям i часом вкидаючи до їхньої розмови й своє слово. Прiся ж спинилася в хатнiх дверях. Серце її калатало, личенько розчервонiлося й вiд клопоту, й вiд захвату, а очi так i сяяли, так i променились, одверто виявляючи всю палку радiсть, яка охопила її чисту iстоту. Вона не одривала очей вiд Залiзняка. Вся облита мiсячним сяйвом, маленька постать її вирiзьблювалась на тлi темних сiней якимсь легким, свiтлим видiнням.

— Еге ж, пане полковнику, — говорив з радiсною усмiшкою батюшка, звертаючись до Залiзняка, — i говорили менi дiти, що ти обiцяв заїхати до нас, а все-таки не вiрилося нам з титарем.

— Чому ж не вiрилось, отче Хомо? Хiба я коли забував давнiх друзiв, та ще яких давнiх! Хо-хо! Мабуть, рокiв двадцять знайомi: я ж тодi ще зовсiм безвусий хлопець був.

— Так, так, — батюшка ласкаво усмiхнувся. — Пам'ятаю, з батьком приїжджав. Багато вiдтодi часу минуло.

— Багато, — тихо мовив i титар, сумно киваючи головою.

— Багато, — зiтхнувши, промовив Залiзняк. — Багато й горя навалилося вiдтодi на нашi плечi. Ну, та що там горе лiчити, — перебив вiн сам себе з веселою усмiшкою, — не такої ми мудрої науки, щоб могли перелiчити все своє горе, — то вже панам-ляхам, єзуїтам або звiздарям якимсь легше зробити, а не нам! Та цур йому й пек! — вiн, усмiхнувшись, махнув рукою й, звернувшись до священика, додав: — Та як же ви живете, отче Хомо? Ми ж, либонь, рокiв десять з вами не бачилися.

— Так, так… десять. А що я? — старенький нiяково усмiхнувся. — Дякую roc-подевi милосердному: ось поховав панiматку… то пан титар прийняв мене до себе… годує й грiє, а я не можу нiчим i вiддячити йому, не можу через свою убогiсть…

— Панотче… ну й як таки отаке, — заговорив титар, увесь почервонiвши од хвилювання, — я для вас не те що, а навiть…

— Знаю, знаю, — з ласкавою усмiшкою перебив його отець Хома, — ти для мене нiчого не пошкодуєш, та тiльки не вартий я того, немiчний, убогий пастир!

— Ви не вартi? — вигукнув титар i, знiяковiвши, затнувся.

— Про це вже не вам судити, панотче, — зауважив i Залiзняк, — а нам, грiшним, що потребуємо молитов ваших. Ну, а як ти, пане титарю, — теж, видно, повдовiв?

— Осиротiв, пане полковнику, — журливо зiтхнувши, вiдповiв титар. — Зосталося ось тiльки двiйко дiток.

— Бачив, бачив: парубок хоч куди козак! Такого жаль дома держати. Чому не посилаєш сина на Запорожжя?

— Куди вже нам! Хiба пустять?

— А ти й не питай! Хе-хе! Хiба запорозькi землi од Польщi муром кам'яним одгородженi? Та вiльному птаховi й мури не стоять на перешкодi, от що! Парубок хороший, я його по дочцi твоїй признав, схожа на покiйницю матiр.

— Еге ж, усякий впiзнає.

— Красуня! — Залiзняк з усмiшкою глянув на Прiсю.

Пiд його поглядом дiвчина зовсiм знiяковiла й опустила очi.

— На горе собi, — важко зiтхнувши, вiдповiв титар.

— На горе собi? Вiдколи ж це, пане титарю, краса за горе стала вважатися?

— Вiдтодi, пане полковнику, як пани зовсiм опанували нас… Е, та що це ми, — перебив вiн себе, — такi розмови завели! Призволяйтесь, гостi любi, даруйте, немає господинi, дочка ще дитина зовсiм, а я не вмiю гаразд пригостити. Ось слив'яночка, ось варенуха, а це ось сало копчене, тараня, паляниця… Вибачайте, не звикли ви до такої їжi, та — що бог послав.

— Годi, годi, пане титарю, — перервали Залiзняк та його товаришi. — У нас руки звичнi, самi знайдуть дорогу, та й зубiв припрошувать не треба… а страва й питво — саме ласощi для нашого горла.

— Ну, а що ж ти поробляв, синку? — спитав священик.

— Я? — Залiзняк повiв бровою й вiдповiв загадково. — Та їздив же все… сiяв… у "хлiбороби" пошився… Не знаю тiльки, якi будуть "жнива". Правду кажучи, добре поливають люди землю i кров'ю, й слiзьми, можна б сподiватися добрих сходiв… Ну, поживем, побачимо. А тим часом одмовляв людей вiд поодиноких повстань, просив їх поберегти свої сили до слушного часу: та що робити, адже важко стримати того, кому до горла ножа приставили. — Залiзняк глибоко зiтхнув i додав уже iншим тоном: — А тепер ось до вас просто iз святого нашого града Києва.

— От, пане полковнику, i розкажи нам, що робиться там.

— Та що ж, панотче? Вiдомо, як у Києвi: все сяє лiпотою й благообразнiстю. Свята Лавра вся наново прикрашена. Дзвiницю таку побудували, що вершиною своєю мало хмар небесних не сягає. Був у отця архiмандрита, добре в нього: всюди лад, всюди достаток. Душа радiє, i просто подумав би, що в рай небесний попав, коли б не нашi прочани! Старцi, покалiченi ляхами, як почнуть розказувать про те, що дiється в них по селах, так од жаху волосся на головi пiдiймається. Не знаю, нащо люди мiстять пекло в серединi землi, коли воно в нас тут — у серцi України!..

— Ох, як тяжко нам, бiдолашним! — заговорив священик. — Зовсiм лишилися ми без голови; немає в нас нi митрополита, нi архiєрея, навмисне не допускають ляхи обрати їх, щоб ми заблудились усi в темрявi нiчнiй, як отара без пастуха. Звернулися ми, всi пастирi, до архiмандрита переяславського Гервасiя, щоб прийняв нас у свою єпископiю… i прийняв святий отець, не побоявся; та все ж таки далеко, через Днiпро; а до Києва близенько i своя земля… тiльки одiрвали нас…

— А що ж у вас, — спитав Залiзняк, — теж переслiдують?

— Та поки що цiєї убогої церкви нашої не чiпали, — вiдповiв батюшка, — а як уже людей мордують, то й сказати не можна!

— А хто ж у вас пан? — спитав один iз супутникiв Залiзнякових.

— Та пан-то Яблоновський, а править усiм губернатор Кшемуський.

— Кшемуський? — з подивом перепитав сивоусий козак, який супроводжував Залiзняка. — Ге, чув я давно це прiзвище!

— Еге ж, еге, знайоме щось, — докинули й обидва його товаришi.

— Старий вiн уже тепер, мабуть, — провадив сивоусий козак, спорожнивши кухоль i смачно закушуючи шматком сала з паляницею. — А рокiв двадцять п'ять тому, та, либонь, так, — то, їй-богу, звiр неситий був; певно, й серед ляхiв такого важхо було знайти. Боже, боже, чого вiн тiльки не виробляв по всiй околицi! Та ось розповiдають, — запорожець розправив свої богатирськi вуса й вiв далi. — Жив тут недалеко один наш запорозький козак. Виписався з коша, одружився, ну й зажив сiм'єю. Так на завадi стало, бач, пановi губернаторовi щастя бiдного козака; от i вигадав вiн, що козак бунтар, що навмисне оселився тут, щоб допомагати гайдамакам i бунтувати людей. Ну й вирiшив, що треба покарати його. От виждав вiн хвилину, коли козака не було дома, налетiв мов шулiка, спалив хату, жiнку виволiк i вiддав челядi, а дiтей — i сказати тяжко — звелiв на списи пiдняти. Ох, старий Таран мало розуму не одбiг. Налетiв вiн з товаришами на замок губернатора, спалив його, пограбував, але губернатор сам кудись сховався — не знайшов його Таран, так i не загоїв свого горя. Кажуть, вiн живий i досi, тiльки ховається десь, не хоче нi знати, нi бачити людей!

— Так, так, чув i я про це давнє дiло, — промовив Залiзняк.

— Не лiпшi й новi його витiвки, — похмуро мовив Петро, — катує вiн не тiльки пiдвладних людей, а й свого брата, шляхту.

— I нiде шукати на нього права, — додав титар, махнувши рукою, — сам тут королює над усiма! Кажуть, у нього вiд злостi розум каламутиться!

— У нього розум каламутиться, а ми повиннi у нього в послушенствi ходити, — iз злiсною посмiшкою мовив Петро. — Чого вiн тiльки не вигадує, щоб потiшити своїх гостей, i всi цi витiвки на наших спинах кiнчаються. Однi ось бенкети скiнчились, почнуться другi. Панство збирається: мабуть, затiває щось нове…

— Го-го! — значливо протяг Залiзняк. — I це ти, хлопче, напевне знаєш?

— А хто його знає, тiльки бачу, що все збираються пани, радяться про щось, а разом з цим, звичайно, й бенкети, й усiлякi забави, й знущання над хлопами, над схизматами.

— Треба б наглядати за ними, — промовив Залiзняк, поводячи бровою, — добру новину повiдомив ти нам, хлопче, їй-богу! Що б там не затiвали, однаково згоди мiж ними не буде, роздiляться вони на Потоцьких та Чарторийських i Радзiвiллiв та й заходяться воювати однi з одними, а тодi… — протяг вiн значливо й спинився.

— Що тодi? — швидко спитав Петро й подививсь на Залiзняка пильно й допитливо.

Залiзняк обернувся до хлопця й тiльки-но хотiв вiдповiсти йому, як бiля перелазу почулися кроки й голоси кiлькох селян.

— Петре, Петре! — загукав хтось. — А йди лишень сюди.

Петро пiдiйшов до перелазу. На вулицi стояло кiлька селян з шапками в руках.

— А що, хлопче, чи правда, що до отця Хоми завiтав з козаками полковник Залiзняк? — спитав його селянин iз смаглявим, подзьобаним вiспою обличчям, що стояв попереду.

— Тут вiн, у нас. А що?

— Та так, хотiли порадитися з його милостю.

— Порадитися, то йдiть, iдiть, панове; я радий з братами поговорити, — голосно обiзвався Залiзняк, встаючи з мiсця.

— Благослови, панотче! — звернулись селяни до батюшки.

— Iдiть, iдiть, дiти мої, - вiдповiв отець Хома, теж пiдводячись з мiсця. Селяни зайшли в двiр i спинилися коло ворiт. Залiзняк i отець Хома пiшли їм назустрiч; козаки, що сидiли навколо рядна, й титар теж попiдводились з мiсця й приєдналися до Залiзняка.

— Будь здоровий, батьку! — заговорили разом селяни, низько вклоняючись Залiзняковi.

— Здоровi були, братове любi, — вiдповiв Залiзняк i також уклонився їм. — А що скажете хорошого?

— Де вже там про хороше говорити?.. Порадитись прийшли… Що нам робити, батьку? — загомонiли разом селяни.

— А що сталося, друзi?

— Жити нам несила, — сказав селянин, що стояв попереду.

— Несила, — мов луною вiдгукнулися й iншi.

— Що ж таке? Нещастя якесь трапилося? Неврожай, пожежа?

— Яке нещастя? Що нам неврожай! Однаково пани все до рубця забирають, знущаються, катують! — заговорили одразу всi селяни.

— Та стривайте ж, не всi разом, — почулися голоси, — нехай Дзюба говорить.

— Та що ж тут говорити, — похмуро почав рябий селянин. — Сам, пане полковнику, знаєш, яке тепер наше на Вкраїнi життя? Ранiше, кажуть батьки, як оселились ми тут, то зобов'язалися пановi два днi на тиждень робити, а тепер уже так вийшло, що не маємо нi дня, нi ночi для своєї роботи. Немає нам i свята, день у день робимо на пана. Та не тiльки на панськi роботи, а й напанськi потiхи ганяють нас економи — i дiвчат, i жiнок, i старих, i хворих! А коли що вночi зробиш для себе, то все вiдберуть економи на замок! Б'ють, калiчать, безчестять сiм'ї нашi!

— Так, так, пане полковнику, — загомонiли селяни, обступивши Залiзняка.

— З церкви нашої глумляться, з вiри знущаються, — провадив далi Дзюба, — жидовi владу дали над храмом божим… дере вiн з нас за все — за хрестини, за вiнчання, за похорон, i багато хто, не маючи чим заплатити, дiтей не хрестять, покiйникiв без попа ховають.

— Несила терпiти! — заговорили кругом селяни, перебиваючи Дзюбу. — Несила!

— А хто ж вам велить терпiти? — спитав Залiзняк, блиснувши очима.

— Недоля наша! — почулось тихе у вiдповiдь.

— Що ж робити нам? — промовив Дзюба.

— Не впадайте в розпач, дiти мої, - заговорив отець Хома, — покладайте надiю на господа: вiн пошле вам свою ласку. Вiрте, дiти, ждiть i надiйтеся… отець Мельхi-седек поїхав до Петербурга просити за всiх нас!

— Поїхати-то поїхав, — сказав на це Залiзняк, — та, мабуть, дiла не буде. Вiрив би й я, коли б тут iшлося тiльки про наше благочестя; адже нiчого простiшого немає, як заступитися за вiру своїх землякiв; здається, вiд того нiкому б не сталося нiякої кривди. А тiльки поткнулася б Москва це зробити, i заварилася б тут каша. Вiрю я, що цариця заступилася б за благочестя наше, вiрю я i в те, що Москвi нiчого не варто знищити Польщу; та якби ж Польща сама була, в тiм-то й горе наше, що навкруги Польщi лежить ще кiлька панств i сидить кiлька королiв. Та й пани нiзащо не послухалися б, з доброї волi, слова царицi… Щоб ото вони дали вiльностi й права — дожидайтесь! Та швидше вони собi горлянки поперерiзують, анiж погодяться на це. Почали б оборонятися… розгорiлася б вiйна, а в вiйну встряли б сусiди… заварилася б каша, i в тому-то й рiч, що невiдомо, кому б тодi довелося висьорбати лихо! Тому я й кажу вам: нема чого сподiватись на чужу допомогу, нiхто заради нас не розпочне вiйни!

— То що ж робити, пане полковнику? Навчи! — заговорили селяни разом.

— Що робити? Треба самим за себе турбуватися, знаєте, як у приказцi говориться: хто дбає, той i має!

— Та чи ж ми не дбаємо, батьку? Ox-ox, — простогнав сивуватий селянин iз змученим обличчям. — Вночi встаємо, при мiсяцi сiємо, при мiсяцi жнемо, та яка з того користь? Наскочить економ i загарбає все, всю нашу працю, геть до зернини…

— Виходить, i дбаєте не собi, а своєму вороговi, одгодовуєте неситого собi на погибель!

— Та як же його позбутися? Як захиститися?

— А ви помiркуйте гарненько… В кожному селi набереться селян чоловiк iз п'ятсот, а то й тисяча, а в мiстечку — то й учетверо бiльше… Ну, а на селi сидить один жид, один економ i чоловiк десять коло нього надвiрної челядi…

— При замку набереться бiльше команди, — почулися понурi голоси.

— Авжеж, при замках, у мiстечках, набереться й селян бiльше, та й наш брат ще вештається… Одно слово, збери всiх економiв, усiх панiв з пiдпанками й жидiв та перемiшай з усiма нами, то в великiй громадi й не знайдеш їх, загубляться, мов кукiль у пшеницi.

- їй-богу, правда! Так, пане полковнику! — спiвчутливо й смiливо обiзвалося вже бiльше голосiв; але старi вперто мовчали, чухаючи потилицi.

— Так-то воно так, — зауважив Дзюба, — та ось що: в цiєї купки й списи, й шаблi, й рушницi, й гармати, а в нас кулаки тiльки та дрючки.

— Та сокири, та ножi, та вила, та коси, — перебив Залiзняк.

— Правда, правда, — запальне вигукнув Петро. — Ех, аж руки сверблять!

— Рушницi можна роздобути в панiв, — вiв далi Залiзняк, — якщо добре попросити, то вони "позичать"; i гармат можна прихопити в замках, адже коменданти теж "подобрiшають", коли до них гуртом звернутися…

В юрбi почувся смiх, похмурий настрiй поступово змiнювався бадьорiстю, i обличчя пожвавiшали не тiльки в молодих, але й у старих.

— А як же це так зробити? Важко, батьку, неможливо, — загомонiли у вiдповiдь селяни.

— Важко! Неможливо! — палко заговорив Залiзняк, пiдступаючи ближче. — Та хiба не було так само важко батькам нашим за славної пам'ятi Богдана? Було ще важче, нiж нам тепер, бо Польща тодi була страшна, сильна держава, грiзна й для своїх сусiдiв; одначе зумiли дiди нашi вiдстояти себе назавжди вiд напасникiв, вiд-сахнути навiки вiд своєї землi ненависних ляхiв, оборонити церкву свою вiд ксьондзiв!

— Та то ж був гетьман Богдан, пане полковнику, — несмiливо зауважив Дзюба.

— Знайшовся б i тепер такий самий, — мовив хтось iз Залiзнякових супутникiв.

— Справа не в гетьмановi, а в нас! Без нас, грiшних, i гетьман Богдан нiчого б не вдiяв! А що заважає нам, друзi мої, з'єднатися всiм знову — всiм, посполитим, мiщанам, козакам, гайдамакам, попам i дякам? Чого нам боятися й що нам втрачати? Знайте, що нiхто не пришле нiзвiдкiль допомоги… тiльки два шляхи зосталися нам: або терпляче ждати, поки ляхи здеруть з нас останню шкуру, або спробувати щастя; або запанувати в своїй хатi, або загинути, а якщо загинути, то перед смертю помститися як слiд ляхам!

— Слушно!!! Так, батьку!!! Правда!!! — побадьорiшали селяни.

— На бога, пане полковнику, схаменися! — схвильовано промовив отець Хома. — Подумай, на що ти намовляєш людей? На братовбивчу, жахливу вiйну! Правда, ляхи тяжко кривдять нас, але нехай господь судить їх за їхнi дiла. Згадай слово господа, спаса нашого: "Хто пiднiме меч — вiд меча й загине!"

— Нехай i загинемо, — палко заперечив Залiзняк, — та поки живi, ми захищатимем нашi святинi, нашу вiру й нашу землю! Свою кривду я ще можу простити, але дивитися склавши руки, як рiжуть брата мого, як блюзнiрствують над храмом господнiм, о, нi! Я терпiти не буду! Кiстьми ляжу за них… i хiба що через труп мiй пiдступить до них ворог… Ну, а тодi що ж! Мертвi сорому не вiдають!

У натовпi пробiг схвальний шепiт.

— Але господевi — вiдмщення… Вiн воздасть, — знову заговорив тихим, лагiдним голосом батюшка, — а нам лише без нарiкань скорятися його святiй волi… Що нам це земне життя? Одна мить, а потiм, — вiн показав на синю глибину неба, осяяну мiсяцем, — там чекає нас життя, йому ж не буде кiнця; там уготує милосердний блаженство для принижених i зневажених тут, на землi.

— Тим паче, любий панотче, — збуджено говорив далi Залiзняк, — нема чого й жалкувати за таким життям! Вiддамо його на захист святого благочестя й наших братiв!

— Нi, друже, не нам втручатися в дiла господнi; все дiється з його волi, i без неї не впаде жодна ваша волосина… — зiтхнув батюшка.

— От, от! — радiсно пiдхопив Залiзняк. — I якщо ми повстанемо на ворога й захистимо оружною рукою нашi святинi, то це вчиниться теж з волi господньої.

Серед натовпу почулися вже бiльш спiвчутливi голоси.

Батюшка розвiв безпорадно руками, схилив покiрно голову, одiйшов до дверей хати й сiв на призьбi.

— Я не пiдбиваю їх на помсту, на розбiй, — пiдвищив голос Залiзняк, щоб його чув i священик, — я їм кажу, що один порятунок для всiх — це боротьба… Боротьба проти нiкчемної держави, яка не має сили захистити своїх пiдданцiв од сваволi панiв.

— Все це так, — заговорив по хвилi мовчання Дзюба, — та чи вийде з цього дiло? Бували ж, та й тепер не перевелися, смiливцi, наскакували загонами на панськi добра, навiть на замки, i мстилися за свої кривди та образи: захлиналися кров'ю замки й палаци, а добра переходили до рук покривджених… Та чим це кiнчалося? Деякi щасливi й врятувались, а десятки невинних накладали за них своїми головами. Ось уже, либонь, з пiвсотнi рокiв триває гайдамаччина, а панського насильства не знищила: з кожним днем посилюють пани своє буйство й душать нас усе дужче й дужче.

Слова Дзюби знову гнiтюче вплинули на гурт, почулися тяжкi зiтхання.

— Спасибi, друже Дзюбо, — палко заговорив Залiзняк, — ти, може, й не хотiв, а пiдтримав мою мову. Хто такий гайдамака? Месник за свої кривди, за свою власну шкуру… Сам ти кажеш, що збереться загiн смiливцiв, котрим залили за шкуру сала, помститься кривдникам та й утече, а iншi за нього терплять… От i виходить, що всi тi загони виступали не за спiльне дiло, не за вiру, не за нашi права, а лише за свої кривди… Тому й ляхи їх мали за розбiйницькi ватаги, та й тi iншi, що за них терплять, теж, певно, не дякують їм. Тому-то за п'ятдесят рокiв гайдамаччина й не принесла краєвi користi, не захистила нас вiд напасникiв… Адже й ранiше, давно, ще до блаженної пам'ятi батька нашого Богдана, теж повставали, й не так, як гайдамаки, не заради особистої помсти, не для розбою, а щоб оборонити вiру й Україну, — i Наливайко, i Косинський, i Тарас Трясило, i Гуня… А дiло їхнє пропало, наклали вони буйними головами… А чому? Тому, що повстали не всi разом; а от як славний наш Хмель зняв завiрюху по всiй Українi, то й прикусили язика ляшки-панки й воскрес рiдний край, запанував давньою волею, радiсно задзвонив у всi дзвони.

— Тiльки ненадовго, — вiдповiв Дзюба. — Всi ми боролися, а скористалась тiльки половина, що по той бiк Днiпра, а ми, друга, нещасна половина, попали ще в гiршу неволю.

— То вина не Богданова, а iнших гетьманiв, — з гiркотою вiдповiв Залiзняк. — Попустили розiрвати нас надвоє, а от коли ми одiб'ємося вiд ляхiв, то Москва нас теж прийме пiд свою руку… Поки ми мовчимо, нiхто за нас не заступиться, а якщо ми самi почнемо боротися й не захочемо бути пiд кормигою ляхiв, тодi iнше дiло!

— Та де тепер нам, половинi, боротися? — не вгавав Дзюба. — Поляки ж зосталися тi самi, навiть поповнилися нашими перевертнями, а нас — жменя!

— Ну, Дзюбо, — засмiявся Залiзняк, — якi тi самi? Тодi в них було сильне вiйсько, а серед магнатiв зустрiчалися лицарi, завзятi вояки. А тепер: вiйська немає, ладу в Речi Посполитiй нiякого, а саме тiльки п'яне панство! Та й менше їх набагато стало: адже Москва вiдколола добру половину Литви. То воно й виходить, що коли прадiди нашi насмiлились повстати проти сильної оружної держави, то онукам пiти на теперiшнє дiло й бог велiв.

— Та хай заарканить мене татарин, коли все це не щира правда! — вигукнув Петро. — Що не скаже пан полковник, то наче залiзним цвяхом приб'є!

— На те вiн i є Залiзняк, славний Залiзняк, надiя наша й порада! Дай йому, боже, вiку довгого! — загомонiв пiдбадьорений натовп, пiдкидаючи шапки.

Раптом почувся верескливий крик у супроводi гуркоту колiс, i до ворiт батющиного будинку пiдкотила тарадайка. В нiй сидiв гладкий, широкоплечий єврей з вогненно-рудою бородою; на ньому був чорний лапсердак, висока хутряна шапка, з-пiд якої телiпалися довгi рудi пейси. Все обличчя його, червоне, гладке, з чорними банькатими очима й чорними ж широкими бровами, що сходилися над перенiссям, аж пашiло нахабством i пиховитiстю.

Довга тiнь, що простяглася вiд клунi уздовж двору, ховала гурт козакiв i селян, так що єврей зразу не помiтив їх.

— Гей ти, попе! — закричав вiн рiзким голосом, придержуючи коня. — Гершку, йди сюди.

— Чого тобi, Гершку? — обiзвався батюшка, важко пiдводячись iз призьби.

— Я не просто Гершко, я — пан Гершко! — крикнув єврей ще дужче. Залiзняк стиснув кулаки й так заскреготав зубами, що навiть селяни перезирнулись; але вiн стримав перший порив обурення.

— Слухай ти, попе, — говорив корчмар, — знову моя дочка сидiла тут у тебе? Що? Будеш брехати, що не була?

— Була.

— Була? Була?! Чуєш, коли я ще хоч раз дiзнаюсь, що вона була тут, то свiт тобi немилий стане!

— Я не кличу її, Гершку, — сама приходить.

— Сама? Сама?.. Брешеш! Ти її заманюєш, хочеш навернути в свою вiру. Постривай, постривай! Ось приїде сюди пан економ, вiн з вами розправиться!

— Не смiй казати так про вiру, не смiй кричати на панотця, а то ми тобi так боки полатаємо, що й чортам непереливки буде! — глухим од стриманого гнiву голосом промовив Петро, виступаючи наперед.

— Вус?' — закричав корчмар. — Ти ще смiєш тут патякати? Бунтiвник, гайдамака, ось як угрiю тебе батогом, то прикусиш язика.

Серед селян почулося глухе ремство. Гершко пiдвiвся в бричцi й тiльки тодi помiтив схованих у тiнi селян. Хоробрiсть його одразу де й подiлася, i вiн, злякано озираючись навколо, почав смикати за вiжки; але все ж таки, не бажаючи принизити себе перед хлопами, не переставав погрожувати їм, хоч i знизив тон.

— То вас тут цiла зграя! А, бунт затiваєте? Стривайте ж! Ми з паном економом вас прикрутимо ще не так! Якщо ви, свинi, насмiлитесь хоч писнути, то затрiщать у вас спини… Менi пан економ на вiдкуп вiддав усе село!

— Цить, поганець! — гучно крикнув Залiзняк, виступаючи з тiнi й кидаючись до ворiт. — Поки ти ще почнеш дерти з них шкуру, я тебе вб'ю, як погану гадину! Коли єврей побачив озброєного козака, душа його шугнула в п'яти.

— Ой, гевулт! Гайдамаки! — зарепетував вiн не своїм голосом i хотiв був уперiщити коня батогом, але в цей час залiзна рука Залiзнякова опустилася з такою силою йому на шию, що вiн похитнувся i впав на дно брички. Зляканий кiнь рвонувся й кинувся вбiк, але його вхопили за вуздечку двоє iз Залiзнякових супутникiв.

— Гей, хлопцi! — гукнув Залiзняк, не випускаючи з рук єврея. — Ану лишень пошукайте височенького дерева тут недалеко…

Почувши козаковi слова, єврей в одчаї засовався на днi брички.

— Змилуйтесь, ясновельможний пане, — забелькотiв тремтячим од страху голосом єврей, — я пожартував…

— Пожартував? Ось i я пожартую, — рикнув Залiзняк, придержуючи Героїка правою рукою, а лiвою стягаючи з себе довгого шовкового пояса, — пояса свого шовкового не пошкодую… Ну, не крутись, — штовхнув вiн його кулаком у спину i обкрутив йому шию поясом.

— На бога, що ти робиш, сину? — скрикнув батюшка, пiдступаючи до Залiзняка й хапаючи його за руку.

— А що ж, панотче? Може, скажете помилувати того, хто нахваляється з вас три шкури здерти? — промовив гнiвно Залiзняк i скрутив на потилицi в єврея свого пояса. — Ннi, хай же вiн тепер розплатиться за всi тi муки, котрих завдавав убогим людям! Тягнiть його, хлопцi!

Петро перший кинувся до Гершка, до парубка пристало ще двоє-троє з молодих селян.

— Спинися, сину! Спинися! Схаменiться, — батюшка кинувся рятувати єврея. — Подумай, що робиш?! Якщо ти повiсиш Гершка, наскочить економ i перевiшає усiх їх, — вiн показав на гурт селян. — Мало того, що вiн зруйнує церкву нашу, розорить усе село, але вiн не помилує нi жiнок, нi дiтей… Зглянься, сину… схаменись!

Залiзняк слухав батющинi слова, i обличчя його дедалi хмурнiшало.

— Правда твоя, панотче, слушний час iще не настав i суд попереду, — нарештi промовив вiн суворим голосом i, повернувши одним рухом руки до себе єврея, помертвiлого од жаху, промовив, карбуючи кожне слово таким тоном, вiд якого той весь з нiг до голови вкрився холодним потом.

— Слухай ти, жиде! Заради ось цих людей i святого отця я поки що дарую тобi життя.

— Ой вей! Пануню мiй золотий, ясновельможний гетьмане! — упав єврей на колiна, вiдчувши, що його вiдпустили гайдамаки, й не розумiючи з переляку, що йому каже Залiзняк. — Змилуйся! Пусти тiльки живого, пожалiй моїх дiтей, ой вей! Що з ними буде? Я все для пана, я озолочу пана… Ой мамеле! Не губiть! Це не я — це мiй дурний язик…

— Годi белькотiти! — тупнув ногою Залiзняк i, вхопивши єврея за бороду, пiдняв його майже до свого обличчя так, що Гершко витягся й перебирав ногами, шукаючи собi на землi опори. — Дивись на мене й запам'ятай моє обличчя, а ще краще запам'ятай, що я скажу, — карбував кожне слово Залiзняк. — Коли через тебе постраждає в цьому селi не те що дорогий наш панотець, свята наша церква чи хтось iз селян, але хоч найменша частка їхнього добра… то я з тебе живого шкуру здеру й живого посолю… Пам'ятай же моє слово, — трусив Залiзняк Гершка за бороду. — Пам'ятай i придивись добре до мого обличчя! Нiде ти од мене не сховаєшся: нi в Львовi, нi в Краковi, нi в Варшавi, сотнi очей стежитимуть за тобою, сотнi вух пiдслухуватимуть… i на днi моря знайду i тодi вже нiхто не захистить тебе — нi король, нi вся Рiч Посполита!

Очманiлий вiд страху, єврей не мiг промовити й слова: якiсь булькотливi звуки, що нагадували стогiн i схлипування, виривалися з його горла, а налитi кров'ю очi безпорадно озиралися й благали змилуватись.

Залiзняк зняв з шиї Гершка свiй пояс i зневажливим рухом руки штовхнув його до тарадайки.

— Гляди ж менi, жиде, — закiнчив вiн свою мову. — Про те, що сталося тут, анiтелень! Коли ж ти хоч щось насмiлишся бовкнути, то краще б тобi й на свiт не родитися.

Запорожцi пiдхопили корчмаря пiд руки й кинули на дно брички, потiм хльоснули коней, вони рвонули й помчали вчвал знайомою дорогою.

Якусь хвилину всi мовчали, приголомшенi цiєю сценою.

— Що ж, панотче, — схвильовано промовив Залiзняк, — скажете, що й тепер можна терпiти? Жид погрожує i погрожує насправжки — мало руку не здiймає на священика! А ви й далi мовчатимете?

— Не мовчатимемо бiльше! — запально крикнув Петро. — Годi!

— Годi! Скажи, пане полковнику, що нам робити? — почулися серед гурту селян глухi голоси.

— Я сказав, що робити тому, кому жити в ярмi тяжко, а кому солодко, тому нема чого й питатись мене.

— Та як же, батьку, — звернувся до Залiзняка Дзюба, виступаючи з гурту, — як же всiм нам разом повстати? Коли ми всi повстанемо, то знайдуться в Польщi добрi сусiди, якi допоможуть їй задушити нас.

— Але й ми знайдемо собi вiд них захист.

— Де?

Залiзняк показав рукою на пiвнiч i промовив твердим, упевненим голосом:

— У Росiї!

Схвильованi розмовою й сценою з євреєм i батюшка, й титар, та й сам Залiзняк зовсiм забули про Прiсю, а вона тим часом стояла в дверях блiда, приголомшена, ледве переводячи подих од хвилювання; за цi пiвгодини вона нiби вся переродилася: з блiдого личенька злетiла дитяча усмiшка, коло губ лягла скорботна риска, великi, потемнiлi вiд збудження очi її з застиглими слiзьми були сповненi невимовного жаху i страждання. Тримаючись за одвiрок, дiвчина вся подалася вперед i завмерла в нiмому поривi; вона жадала всiма фiбрами свого єства почути те, про що говорив Залiзняк, але не всi його слова долiтали до неї…

Раптом на вулицi почувся якийсь рух, i з-за рогу виступив гурт селян, — босi, з непокритими головами, сумнi, вони несли щось на марах, прикрите драною свиткою; за ними йшли, тихо плачучи, жiнки й дiти з клунками в руках. I Залiзняк, i всi, хто був у батющиному дворi, здивовано обернулися до вулицi. Процесiя, видно, посувалася саме сюди. Всi мовчки поскидали шапки.

— Небiжчик? — тихо спитав Залiзняк.

— Не розберу, — теж неголосно вiдповiв титар i знизав плечима. — Щось дивне, й люди не нашi.

Тим часом стогiн жiнок i плач дiтей розбудили мешканцiв села; з сусiднiх хат вибiгали молодицi, дiди, дiвчата й, здивованi несподiваною появою цiєї процесiї, юрмились на вулицi; через кiлька хвилин коло батющиного двору стояв цiлий натовп стривожених людей. Та ось переднi селяни, що несли мари, пiдiйшли до ворiт.

— Розступiться, розступiться! — почувся тихий голос. Натовп розступився, i в воротях панотця показалися мари, на яких лежав чоловiк; тiло його, до самої шиї, було накрите драною чорною свитою, й лише голова з довгим сивим чубом i такою ж бородою залишалась вiдкрита. На смертельно блiдому обличчi старого з заплющеними очима лежав вiдбиток нiмого страждання й суворого докору. Селяни обережно опустили мари на землю й поставали коло них. Батюшка пiдiйшов ближче i нараз одсахнувся.

— Що це, панове? — спитав вiн вражено. — Отець їларiон? Селяни ствердно похилили голови.

— Сконав! — з жахом прошепотiв старий, придивляючись до безкровного обличчя отця Iларiона.

— Одходить, — вiдповiв тихо один з тих, що несли мари.

— Що ж це з ним приключилося? Чи давно ж був у мене? — з болем прошепотiв отець Хома.

— Ксьондзи-базилiани одiбрали в нашого причту ругу; батюшка пiшов просити в губернатора поради й захисту… I от ляхи замучили його… — Селянин помовчав якусь хвилину й провадив далi, дивлячись у землю: — А потiм пан губернатор звелiв запалити для потiхи солому, що складена була на фiльварку за мiстечком; кругом того фiльварку тулилося хат iз двадцять сiльських, а в кiнцi й церква стояла; ну, вiтер перекинув огонь на виселок, i все геть-чисто згорiло, згорiла й церква наша, i все наше добро, лишилися ми на вулицi з малими дiтьми. На бога, дайте притулок хоч панотцевi! Одходить вiн… i нема йому де голови прихилити…

Тихi жiночi схлипування перервали його слова.

Усi стояли навкруги, занiмiлi вiд жаху та обурення.

— От до чого доводить ваше терпiння! — заговорив нарештi Залiзняк тремтячим вiд гнiву голосом, показуючи на нерухоме тiло, що лежало на марах. — I ви все ще не знаєте, на що зважитись?!

Старий священик, стоячи на колiнах бiля свого мученика-побратима, не чув тих докорiв. Очi його, повнi слiз, були зведенi до неба, рука лежала на сивiй головi вмираючого, а уста творили сповнену чистої вiри молитву.

Залiзняк теж пiдiйшов до вмираючого, i вигляд цього мученика сколихнув його душу й запалив серце вогнем.

— Цей мученик святий вопiє про помсту… вопiє до тих зiрок, що миготять нам з неба, нiби докоряючи… I я присягаюся, що помщуся за цю жертву! А ви, — зневажливо мовив вiн до занiмiлого натовпу, — терпiть, терпiть далi! Кращої долi ви не вартi! Прокляття пiде слiдом за вами, люди вiд вас одвертатимуться, звiрi дикi тiкатимуть, щоб не зустрiтися з вами, й господь вас забуде, забуде!

— Нi, нi! — пролунав у цей час iстеричний жiночий крик, i Прiся кинулася до нiг Залiзняковi. — Ми не залишимо своїх храмiв… ми все, все… все життя наше вiддамо, умремо всi… з тобою разом, а не вiддамо ляхам на наругу нашої святинi! Не вiддамо!

— Правда, дiвчино! Всi помремо! Правду сказала! Життя своє вiддамо! — пролунали кругом грiзнi вигуки.

— Господь заговорив до вас устами цiєї дитини, — зворушено промовив Залiзняк i, пiдвiвши Прiсю з землi, притулив її голову до своїх грудей.

— Готуйтеся ж i чекайте, коли я скажу: "Пора!" — сказав наприкiнцi Залiзняк. Тiєї ж ночi Залiзняк виїхав з Лисянки, давши пораду селянам з'єднатися громадою й наготувати колодiїв та списiв, бо й слiпий тепер бачить, що тiльки оружною рукою можна захистити своє життя, а безоружних i нерiшучих розчавить п'ята лютого ненависника. Батюшка не заперечував проти войовничих закликiв Залiзняка: його приголомшив вигляд умираючого…

Селяни, збудженi словами запорожцiв, пiдбадьорились, в очах у них заблищала вiдвага, щоправда, їх, непiдготованих до боротьби, бентежила думка про те, що зробить губернатор, коли довiдається про напад на Гершка, — а в тому, що шинкар донесе, нiхто не сумнiвався.

— Ось що, друзi, — сказав, вiд'їжджаючи, Залiзняк, — якщо шельма Гершко, незважаючи на мою пересторогу, вас викаже, то нехай хто-небудь навiдається в

Мотронинський лiс, у Вовчi Нори, а там уже покажуть, куди далi йти. Посвистом обiзвiться, й знайдуться помiчники: дадуть i товаришiв за халяву i самi прилетять побалакати з панами-ляхами. Воно хоч i не час вилiтати з своїх гнiзд орлятам, та коли вам буде скрут, то нехай спробують крила.

Це остаточно пiдбадьорило селян. Усi дякували, вклоняючись запорожцям, вихваляли Залiзняка й покладали на нього велику надiю. Петро зохотився негайно вирядитись у вказане мiсце для переговорiв, бо розбiйницького наскоку можна було чекати й на завтра. Залiзняк схвалив його намiр i сказав, що з такого юнака буде в пуття. Наприкiнцi вiн попросив селян, щоб в разi тривоги вони сховали батюшку в лiсi, бо на ньому першому окошиться злiсть ляхiв.

Але батюшка вiдповiв на це спокiйно й рiшуче, що нiкуди не пiде вiд храму, дорученого йому, служителю бога, що коли господь сподобить його мученицької смертi, то вiн умре тут, коло вiвтаря, а не зганьбить себе втечею. I, незважаючи нi на якi вмовляння Залiзняка, запорожцiв i селян, вiн лишився не похитним.

Нарештi прийшов час їхати; Залiзняк прощався з усiма, особливо зворушливо з батюшкою й титарем, i, перед тим як сiдати на коня, став шукати очима Прiсю. А дiвчина стояла тут же коло перелазу, схована тiнню осокора; не стримавши пориву почуттiв i висловившись так енергiйно перед старшими, а особливо перед Залiзняком, вона нiби злякалася свого зухвальства. Вся минула сцена, пiднесення духу в затурканих селян, запальна промова Залiзняка, висока рiшучiсть панотця, якого вона так любила, хвилювали її душу новими могутнiми враженнями й пере носили iз сфери дитячих, безтурботних мрiй у грiзний вир суворого життя, котре вимагало подвигiв: за цi кiлька годин Прiся змужнiла душею; вона тепер дивилася розчулено й з новим захопленням на цього прекрасного героя, оборонця й рятiвника їхнього вiд напасникiв, i вiдчувала, як у її молодих трепетних грудях росло й буяло таке свiтле, широке почуття, якого вона ранiше не знала.

— Де ж та дiвчина, що своїм палким словом осяяла нашi темнi душi? — спитав Залiзняк, обвiвши всiх очима.

У Прiсi пiд ногами похитнулася земля, й вона вхопилася рукою за дерево. Усi оглянулись. Петро помiтив сестру й, пiдiйшовши до неї, сказав:

— Вийди лишень: тебе шукають.

Але Прiся не могла рушити з мiсця. Залiзняк швидко пiдiйшов до неї i, взявши за руку, вивiв з тiнi в смугу мiсячного свiтла; дiвчина, спалахнувши рум'янцем, опустила голову.

— Спасибi тобi, голубко моя, за твоє палке слово, — урочисто сказав Залiзняк, — в ньому виявилась душа твоя, свiтла та хороша. Вiзьми ж на згадку вiд побратима цi святощi, — вiн зняв iз своєї шиї великого золотого хреста на ланцюжку i вклав його в похололу руку дiвчини, — iди з ним i за нього скрiзь! А тепер дозволь обняти тебе, як сестру. — I, не чекаючи дозволу остаточно розгубленої дiвчини, Залiзняк притиснув її до своїх могутнiх грудей, потiм, скочивши на коня й гукнувши "гайда", помчав iз своїми товаришами в срiблисту млу…

Усi кинулися за ворота побажати друзям своїм доброї путi, а Прiся нерухомо стояла з хрестом у руцi й не чула, як радiснi сльози котилися одна за одною по її зблiдлому личку…

V

Сара була вже дома, коли пара їхнiх коней, запряжених у бричку, пiдбiгла до брами й сильно вдарила в неї дишлем. Батька вона ще не бачила, — вiн не застав її вдома й помчав до батюшки, — а тому й була здивована, що конi самi вернулись додому; але, пiдбiгши до брички, вона побачила батька, який лежав на днi її й стогнав.

— Що з вами, тату? — кинулась вона до нього страшенно перелякана, намагаючись допомогти йому пiдвестися.

Блiдий Гершко, обливаючись холодним потом, тiльки дрижав i бурмотiв щось незрозумiле. Сара могла розiбрати тiльки три слова: "гайдамаки", "повiсив" i "ге-шторбен"'.

Майже цiлу нiч промучилась Сара з очманiлим вiд переляку батьком, який дiстав мало не нервову гарячку; над ранок вiн нарештi заснув, але й весь наступний день схоплювався з лiжка й кричав: "Держи дверi… гайдамаки!" Аж на третiй день Гершко очумався й, покликавши до себе Сару, заговорив з нею спокiйним, крижаним тоном.

— Слухай, Саро, — почав вiн урочисто, — i хай кожне слово моє змiєм Мойсея вповзе в твоє серце й зцiлить його вiд чорної, страшної недуги або вб'є його отрутою! Справжнiй, чесний єврей повинен зневажати гоя, бо, за мудрим висловом шулхан-аруха, гой — гiрший за собаку!

— Але мiж ними є добрi й чеснi люди, — тихо мовила Сара.

— Вей з мiр!2 — скрикнув Гершко, почервонiвши вiд гнiву, i пiдступив до Сари. — Де це ти знайшла тих чесних людей? У хлопiв? Ха! Так он куди твоє серце лежить! Мало не повiсили твого батька… так, так, так — у попа ховалися гайдамаки… а дочка за розбiйникiв заступається! Прокляття, що я дожив до такої ганьби! Якщо ти ще раз пiдеш туди, я уб'ю тебе, а всiх твоїх приятелiв викажу пановi губернатору!

Пiсля цiєї розмови Гершко перестав говорити з своєю дочкою, але ходив за нею i вдень i вночi, мов тiнь, а коли виїжджав, то замикав на замок, приставивши ще до неї за дозорця стару Ривку. Гершко, однак, не виїжджав нiкуди надовго; вiн щодня шмигляв то в Лисянку, то в Вiльшану, то в Мотронiвку, то ще до якихось євреїв, — але на нiч майже завжди повертався додому.

Страшний привид лютого гайдамаки та його товаришiв переслiдував його скрiзь i гнав у сутiнках до своєї хати; Гершко не раз поривався розповiсти про появу розбiйникiв пановi губернатору й пошукати пiд його охороною захисту, але Залiзнякова погроза морозила йому кров i сковувала волю…

Мов убита, ходила Сара, машинально пораючись по господарству й живучи душею там, у доброго батюшки, бiля дорогої подруги та її коханого брата; спогади про них злилися в її серцi в якийсь спiвучий звук, що тяг її з цiєї душної тюрми, вiд цього змiїного сичання злоби туди, на волю, на сонячне свiтло, на широчiнь, де ласкою всмiхалися уста, де любов'ю свiтилися очi. Але що ж вона мала робити, де могла знайти захист? В її головi роїлися пiдбитi, безкрилi думки. Махнути рукою на прокляття й це нудне, одноманiтне життя та пiти до них назавжди… Але вони, бiдолашнi, такi слабкi й безсилi: вона б принесла їм новi муки, новi напастi, та й годi!.. О, їй сама смерть не страшна: вона тiльки визволить її вiд насильства батька й кагалу!.. Хоч би звiсточка якась, хоч би знати, що там дiється пiд тополями?!

Так минали днi за днями в марнiй тузi. Сара поблiдла й схудла; чорнi очi її стали ще чорнiшi й бiльшi… Вдень, у метушнi й клопотi, їй було легше, а коли надходив вечiр, тодi пiдповзала вкупi з сутiнками туга, а Ривка ще крякала, як крук, над своєю жертвою й тягла її в довгу, вузьку свiтличку, що була поруч з батькiвським великим покоєм i правила дiвчинi за спочивальню, де й замикала її, а сама лягала коло порога, мов цербер, на цiлу нiч. Єдине вiкно у спальнi було забите цвяхами й навiть заклеєне папером; але, придивившись до нього добре, Сара виявила, що одна шибка, пiд папером, була розбита; зрадiвши цьому, вона обережно пiдрiзала знизу папiр i, пiдiймаючи його, могла чути, хто проходив чи проїжджав повз них. Тепер, замикаючись у своїй в'язницi ввечерi, Сара сiдала коло цього вiкна й, пiднявши папiр, прислухалася до звукiв життя, що похмуро текло каламутним струмком i безрадiсно згасало в темрявi ночi… Сарi раз пощастило почути якусь тихеньку пiсеньку, що повторювалася через однаковi промiжки часу то в тому, то в другому мiсцi, поблизу корчми. Мабуть, пiсенька та була сигналом, i Сара почала уважно прислухатися:

— Господи! Та цей же голос я знаю, — скрикнула вона тихо, вхопившись рукою за груди. — Так, так… то спiває Прiся… вона хоче подати менi звiсточку… Але як вiдгукнутися, як подати знак, що я тут?

Сара пiдiйшла до дверей: Ривка не спала.

— Дай менi води! — гукнула Сара їй крiзь дверi, й коли стара пiшла в сiни, Сара пiдбiгла до вiкна й квапливо крикнула:

— Завтра сюди!

Цiлий день думала Сара, як би позбутися Ривки, тим паче, що й батько поїхав з дому; та бiльше нiчого вона не могла придумати, як тiльки напоїти вiдьму: дiвчина знала, що Ривка любить мед i що батько майже нiколи не частував її таким дорогим напоєм.

Надвечiр Сара збiгала в погрiб i наточила добрий кухоль старого, мiцного меду, та ще влила в нього чарки двi горiлки, а собi взяла слабкого молодого меду. Покликавши Ривку, вона дала їй великого кухля, попросивши не казати батьковi про цi її маленькi пустощi. Ривка побожилася, що за мед її не викаже й що цю невинну втiху можна буде повторити ще; вона хутко спорожнила кухоль, i мед незабаром зробив своє: навiть дiйти до свого поста не змогла Ривка, а, вiдповзши трохи, тут-таки, в сiнях, i захропла.

Тепер Сара сама зосталася в корчмi. Вона взяла на засув усi дверi й, пройшовши в свою комiрчину, пiдняла папiр i в розбиту шибку виставила свою голiвку. Коли стих вечiрнiй гамiр вулицi й на потемнiлому небi вирiзався золотий серп мiсяця, недалеко знову почулася вчорашня пiсенька.

— Сюди, сюди! Я тут! — гукнула Сара, знехтувавши будь-яку обачнiсть.

Якась тiнь майнула з-за повiтки й, боязко озираючись, почала пiдкрадатися до вiкна.

— Ти? Прiся? — схвильовано спитала Сара.

— Я, я! — вiдповiв їй пошепки знайомий, дорогий голос.

— Ходи ближче, не бiйся! Зараз нiкого немає…

Прiся пiдiйшла до вiкна й, пiдвiвши голову, заговорила з деякою обережнiстю:

— Чому тебе не видно? Ми всi так занудилися i втямки не вiзьмемо, що трапилося! Батюшка боїться, чи з тобою часом чого лихого не сталося… брат сам не свiй…

— О боже! — зiтхнула Сара, наче простогнала. — Яка ж менi гризота, яка туга! Руки б на себе наклала, коли б не сподiвалася вас побачити ще хоч раз…

— То чого ж ти не навiдаєшся? Боїшся?

— Боюсь, Прiсю, тiльки не за себе, а за вас… Батько нахвалявся вбити мене, а вас усiх виказати губернаторовi… Ой, який же вiн лютий на вас i на мене, який немилосердний! — протягла Сара спiвуче. — Заборонив менi й ногою до вас ступати, замикає на замок та ще приставив до мене Ривку.

— Серце моє чуло, — промовила Прiся, — що ти наша, що ти всiм нам рiдна, а менi рiднiша за сестру… Не дiстану тебе, а то обняла б мiцно!

— Розкажи ж менi про всiх… Як живуть, що думають, чого ждуть? — квапливо питала Сара.

— Брат мiй їздив кудись i повернувся таким орлом, аж не впiзнати: втiшає всiх нас, каже, щоб бадьорилися, не занепадали духом, що й захисники знайдуться… От, виходить, i тебе захистимо… Петро тiльки скучає… туга його сушить… а журиться вiн усе за тобою…

— Ой вей! — скрикнула, мов од пекучого болю, Сара й захлинулася слiзьми.

— Ти плачеш! — здивувалася Прiся.

— Од щастя й од горя, — заговорила єврейка швидко. — Я така рада, така рада, що тебе бачу… що чую про ваших… Як же твiй тато й панотець?

— Тато мiй i батюшка все доглядають покалiченого отця їларiона; мабуть, помре… без тебе привезли, у панському замку покалiчили…

Цiєї митi почувся в чуткому нiчному повiтрi далекий стукiт колiс.

— Чи не батько? — сполошилася Сара. — Тiкай обережнiше. I пам'ятай: коли ви менi скажете — переходь до нас, то я пiду не вагаючись. А ти щовечора приглядайся здаля до цього вiкна: як воно темне буде, то не пiдходь, а якщо хоч трошки освiтиться, то можна… Отодi й з братом пiдбiжи… хоч на хвилину!

— Гаразд, прощавай!

— Усiм, усiм вклонися! — уже вслiд гукнула, ара й вiдчула такий приплив щастя, якого вона ще зроду не вiдчувала, яке п'янило її й пiдбивало на дитячi пустощi, на дзвiнкий смiх.

Другого ранку Гершко покликав Сару в свою свiтлицю й, зачинивши добре дверi, сказав, що має для неї важливу звiстку. Гершко не говорив з дочкою вiдтодi, як мiж ними вiдбулася ота гостра розмова, i новина, яку вiн мав сказати, певно, не вiщувала Сарi нiчого хорошого; в неї одразу впало серце.

— Слухай, Саро, й знай, що мого слова нiхто не зламає, навiть сама смерть, — почав вiн суворо, навiть не глянувши на дочку. — Ти ранiше вiдпросилася од жениха, i я з добростi не наполягав на своєму; але тепер — край! Я висватав тебе й руку перебив за Хаїма Гольда, вiнницького купця, хорошого, старовинного роду, родича славетного цадика. Ти будеш його дружиною!

Сара спокiйно вислухала батька: вона була така впевнена в неможливостi вчинення над нею цього насильства, так її серце було сповнене коханням до iншого, що це повiдомлення навiть викликало на губах її ледве помiтну глузливу усмiшку.

— Я продав корчму, — провадив далi Гершко, — i поладнав усi свої справи… Лишається тiльки скласти речi — й можна рушати хоч зараз на край свiту. При цих словах Сара поблiдла.

— Так от, на тому тижнi ми виїжджаємо в Умань, там буде й весiлля, — це раз, а друге, найважливiше: сьогоднi ввечерi в мене збереться багато євреїв — i сусiдiв, i рабинiв, приїде й сам великий цадик! Щоб почастунок був приготований якнайлiпше i щоб усе це лишилося таємницею для чужого вуха й ока: ми радитимемось, що далi чинити з гоями. Я зараз їду дещо купити, а ти хазяйнуй, та не надумайся тiкати… Смерть! — просичав вiн i вийшов iз свiтлицi, а Сара лишилася й стояла довго, мов громом прибита.

"Проти гоїв замишляється щось лихе", — раз у раз зринала в неї думка. Але вона мусила давати господарськi розпорядження Ривцi. Треба було ще найняти якусь жiнку, щоб устигнути до вечора наготувати всякої всячини для гостей. Хоч-не-хоч, а довелося бiгати на село старiй вiдьмi — то за помiчницею, то по провiзiю, то до рiзника, — а Сара зосталася сама й придумувала всякi способи, як би пiдслухати, що затiвають цi ненависники проти її друзiв.

Свiтлиця, де мав зiбратися кагал, була поруч з її спальнею i сполучалася з нею невеликими дверима, якi одчинялися в спальню, але тепер були забитi. Пiсля неабияких зусиль Сарi пощастило-таки вiдбити їх i одчинити: виявилось, що до них, з боку свiтлицi, була приставлена висока й широка шафа, яка щiльно закривала отвiр, а в самiй шафi було повно всякого одягу. Сара задумалась. Нарештi їй спало на думку виламати задню стiнку шафи, вибрати трохи одягу до самих дверець i закрити дiрку дверима; тодi можна буде влiзти в шафу й вiльно пiдслухувати крiзь її дверцi. Сара заходилася виконувати свiй задум; та на дiлi це виявилося нелегко: стiнки шафи були склеєнi з мiцних дощок, i виламати їх з допомогою самого тiльки кухонного ножа було важко; та нестримне бажання й напружена воля подолали перешкоду: до пiвдня двi дошки було виламано, одяг винесено, а слiди вилому старанно приховано.

У присутностi Ривки Сара метушилася, допомагала їй на кухнi, прибирала свiтлицю i взагалi виявила таку стараннiсть у всьому, що вiдвела будь-яку пiдозру.

Надвечiр повернувся батько й лишився задоволений запопадливiстю своєї дочки; все це вiн сприйняв як знак її слухняностi й добровiльної, спокiйної покори батькiвськiй волi. Гершко обдивився все й в поривi радостi навiть ласкаво погладив по головi свою дочку.

Незабаром почали з'їжджатися й очiкуванi гостi. Останнiм приїхав у критiй колимазi уманський цадик, якого євреї вважали за пророка. Всi кинулись до екiпажа, одчинили дверцята, одсунули завiси й вивели пiд руки старезного дiда; вiн був згорблений, довга сива борода його, обрамлюючи худе й зморщене обличчя, лягала легкими срiблистими пасмами на груди; очi трохи сльозилися, але в них свiтилася лагiднiсть; одяг цадика нагадував убрання стародавнiх левiтiв, навiть на головi його красувалася рогата шапочка.

Усi пiдходили до цадика, а вiн покладав на них руки й шепотiв молитви. Гершко попросив дозволу й пiдвiв до цадика свою дочку, вкриту покривалом. Старий довго держав на головi її руки й вiдпустив з ласкавим словом: "Будь щаслива й вiльна душею!" Це побажання глибоко запало їй у душу.

Коли господар провiв почесних гостей до свiтлицi, Сара пiдiйшла до нього й попросила дозволу пiти до своєї кiмнати й лягти, бо вiд кухонного чаду в неї страшенно розболiлася голова. Гершко не заперечував. Тим бiльше, що на кухнi лишалася Ривка, а дочку при потребi можна було збудити.

У великiй свiтлицi вiкна були зачиненi вiконницями й позавiшуванi коцами, а всерединi вона була застелена килимами й ясно освiтлена свiчками, що горiли в канделябрах. Для цадика приготували на пiдвищеннi особливо почесне мiсце, перед яким горiло два свiтильники.

Цадик пiдвiвся зi свого мiсця й, пiднiсши руки догори, прочитав урочисту молитву перед вiдкриттям iмпровiзованого авiфе. Лагiдним, тремтячим голосом, часом зупиняючись для перепочинку, благав вiн благословення божого давньоєврейською мовою.

Запала хвиля побожного мовчання. Цадик нарештi перервав його й звернувся до всiх з тихим запитанням:

— До того, хто поринув у розмови з Незбагненним, мало доходить гомiн житейської хвилi; та останнiм часом гуркiт наростаючої бурi досяг i мого слуху. Повiдайте, що вiдбувається навкруги i звiдки пiдiймаються грiзнi хмари?

Устав довготелесий чорний рабин з короткою вищипаною борiдкою й туго скрученими пейсами.

— Ой рабi премудрий, — почав вiн високим фальцетом, — хмари вже не пiдiймаються, а насунулись i закрили око Єгови… Вельможнi пани та п'яне лицарство зовсiм ошаленiли, вони ранiше тiльки одне знали: брати грошi й грабувати кого попало — хлопа, єврея, а то й свого брата, — i одразу ж пропивали й розтринькували награбоване на такi забаганки, про якi… фе! — i говорити євреєвi не можна, бо те слово осквернить його уста. Ранiше їй, цiй розбiйницькiй шляхтi, байдужiсiнько було до вiтчизни, вони цим словом тiльки хизувалися, — нехай би й шматували їхню Рiч Посполиту, то їм було однаково, аби тiльки їхнього добра не чiпали. А тепер зненацька зчинили гвалт, що не хочуть цього короля! В Барi тепер справжнє пекло! Ой, гевулт, що дiється! З'їжджаються пани з командою, з челяддю, з собаками — i все це збiговисько треба годувати й поїти… Ну, вони й нишпорять по мiстечках, по селах, усiх грабують, палять… i передусiм нашого брата… Ох, плаче Iзраїль, як на рiках вавiлонських!

— Боже! Коли ж вичерпається фiал гнiву твого? — зойкнув цадик i похилив голову.

— Цурес! Цурес! — обiзвався кагал тихим стогоном на зойк цадика.

— Що вони ще надумали! — заговорив опасистий, незграбний єврей, вогненно-рудий, у ластовиннi, iз скуйовдженими пейсами i бородою. — Знову за старе взялися й нашими руками собi жар загрiбають: оддають — та де там оддають! — канчуками накидають нам оренду хлопських шляхiв, мостiв, димiв; з нас деруть зразу чистi дукати — ой вей — золото, а нам велять обдирати голого хлопа. Добрий гешефт! Пановi не дай грошей — вiн зараз до шаблi й до мотузки, а хлопа обдери, то гайдамака до ножа й до списа!

— Тож-то й бiда, — обiзвався Гершко, — що пани запродують нам хлопа, а привести ту гадюку до послушенства не можуть i гайдамакiв нiяк не перевiшають…

Ой-ой, якби можна було спокiйно збирати грошi з цих гоїв, який би то був золотий гешефт!

— Ох, ох, коли б не страх, заробiтки з оренди церков, як то нам пропонують пани, були б добрячi! — пiдтвердили декотрi, почухавши голови пiд ярмулками.

— Не оскверняйте язик ваш, нещаснi, не накликайте такими грiховними думками i вчинками нового гнiву Єгови на свої голови! — пiднiс голос цадик, сплеснувши руками. — Чи вам, темним, не вiдомо, що талмуд забороняє євреєвi не те що торкатися до священних гойських речей, а навiть ховатись у затiнку їхнього храму в спеку!

— О, висока твоя мудрiсть! — вигукнув чорний кощавий єврей. — Не нам вимiряти глибину її!

Благоговiйний шепiт пробiг по свiтлицi й стих.

Слова цадика справили враження, хоч i не припали до смаку слухачам.

Запала глибока мовчанка, навiть чути було, як стукотiли в грудях схвильованi серця.

Нараз серед цiєї напруженої тишi почувся в кiмнатi трiск, нiби стеля розкололася або щось незриме зламалося й упало до нiг цадика.

Усi здригнулися, перезирнулись i зацiпенiли.

З жахом вискочила Сара з шафи i, як пiдрубана, опустилася на пiдлогу, спираючись на руку, щоб не впасти; мов прибита громом, сидiла вона, закам'янiвши на мiсцi, i хоч i чула шум та метушню в сусiднiй кiмнатi, не могла навiть поворушитися; здавалося, що переляк одiбрав у неї всi сили. Безумними очима водила вона навколо, бачила, що дверi в сiни напiводчиненi й смуга яскравого свiтла падає звiдти на розчиненi нею дверi до свiтлицi й освiтлює проламану стiнку шафи, вона бачила навiть страшенне безладдя в своїй комiрчинi — розкиданий на пiдлозi й на лiжку одяг, безладдя, яке викривало її злочин, — i не робила нiчого, щоб приховати цi слiди… А час збiгав, тривожний гомiн i метушня в сусiднiй свiтлицi не тiльки не вгамувалися, а навiть зростали… Сара бачила весь жах свого становища, однак, мов паралiзована, не рухалась з мiсця. Хтось крикнув за дверима:

— Оглянути весь дiм!

Iнший голос, здається, батькiв, пiдтримав цю пропозицiю:

— Знадвору i всерединi!

Вiд останнього вигуку Сара нарештi опам'яталася: вона схопилась на ноги i з несамовитою квапливiстю заходилася жбурляти в шафу дорогi сукна, халати, лапсердаки й шуби… На щастя, спершу всi кинулися надвiр, i за гупанням нiг i стуком дверей не чути було Сариної метушнi, а то передусiм заглянули б до її свiтлицi. Тим часом дiвчина встигла повкидати в шафу весь одяг, а сумiжнi дверiпричинити, загнувши над ними гвiздки, i навiть завiсити їх своєю сукнею; сама ж вона, роздягнувшись, кинулася на постiль, не забувши пiдсунути пiд лiжко й поламану дошку.

Коли нарештi Гершко, разом з деким iз гостей, зайшов до кiмнати своєї дочки й освiтив її лiхтарем, то перед їхнiми очима постала така картина: на забитих наглухо дверях висiв оксамитний, гаптований золотом спенсер i адамашкова спiдниця, а на лiжку, розкидавши по подушцi пишнi коси, в недбалiй позi спала красуня Сара. У вузенькiй, маленькiй кiмнатi не виявилось нiчого пiдозрiлого: вiкно було щiльно зачинене, з меблiв, крiм лiжка, стояв тiльки один ослiнчик.

— Ой мамо! — не втерпiв високий кощавий єврей середнього вiку, показуючи очима на Сару, i вхопився за пейси. — Ой мамо! Яка гарна! Вiрсавiя не могла б з нею зрiвнятися!

Гершко, почувши таку похвалу, задоволено почухав бороду й вiдповiв:

— Вона, ребе', спить i не чує, що ми говоримо, а то похвала дорогого гостя примусила б її сховати своє обличчя.

— Вей-вей! — зацмокав молодий єврей, що теж зайшов до кiмнати. — Спить, як ангел небесний!

А довготелесий єврей, нахиляючись i присiдаючи, з усiх бокiв розглядав лiжко.

— Гевулт! — скрикнув вiн нараз. — Онде причина! — i показав пальцем пiд лiжко.

Усi нахилились. Сара завмерла вiд страху i, щоб приховати своє збентеження, одвернулася до стiни.

Пiд лiжком була поламана дощечка.

— Ха-ха! От i причина, — мовив довготелесий єврей, задоволено усмiхаючись. — Пiд панною Сарою поламалася дощечка i всiх нас так налякала.

— Вiн правду каже, — мовив рудий.

— Тiльки як же це, шановний господарю, — провадив довготелесий, — ви даєте для своєї красунi дочки такi поганi лiжка? Вей-вей!

— Даруйте, дорогi гостi, — низько вклонявся Гершко. — Таке вже трапилось!

— Тьху ти, а налякала як! — розсмiявся й молодий єврей.

I, заспокоєнi, всi вийшли у якнайвеселiшому настрої з Сариної кiмнати, а Гершко замкнув за собою на ключ дверi.

Коли непроханi гостi вийшли з кiмнати, Сара сiла на лiжку й довго не могла вiддихатися; у скронях стукало, руки й ноги були холоднi як лiд, i вся вона тремтiла мов у лихоманцi, — одно слово, якби нерви її були слабшi, в неї почалася б iстерика, але дiвчина перемогла себе й навiть не постукала в сiни, щоб їй дали води. Коли її хвилювання вгамувалося й нерви заспокоїлись, вона насамперед узяла вихiднi дверi на гак iзсередини. "Це принаймнi не дасть їм можливостi вдертися зненацька, — вирiшила вона, — i, крiм того, буде цiлком природним виправданням її вчинку: не хоче пускати стороннiх людей у свою спальню".

Забезпечивши себе вiд несподiваного вторгнення, Сара стала обмiрковувати своє становище: з одного боку, вона вiдчувала живу радiсть, що уникла, просто дивом, жахливого викриття, котре могло занапастити її остаточно; але, з другого, вона ще не довiдалася, що ж вирiшив кагал i якi небезпеки ждуть її друзiв, та ще й не всi слiди її пiдслухування були прихованi.

Вона знову одяглася й заходилась навпомацки, в темрявi одчиняти сумiжнi дверi, за якими стояла шафа з виламаною стiнкою: треба було поодтинати гвiздки, вiдсунути засувку i все це зробити без найменшого шуму й шереху, щоб не викликати пiдозри. Коли нарештi, пiсля тривалої, напруженої роботи, дверi пiддалися, на Сару полетiв увесь напханий до шафи одяг. Звiльнившись од нього й переконавшись, що у свiтлицi на її метушню нiхто не звернув уваги, бо в цей час про щось голосно й швидко говорив довготелесий рабин, — Сара впiзнала його голос, — вона склала одяг i почала його розвiшувати, одну рiч за другою, в шафi, а потiм прилягла на порозi й, простягтись до самих дверець шафи, стала знову прислухатися до розмови, що точилася в кагалi.

Говорив тихим, повчальним голосом знаменитий уманський цадик.

— Розсудiть же, братове мої, холодним розумом своє дiло. I хлоп, i пан однаковi тої для нас: але з ким iз них нам вигiднiше, певнiше мати гешефт? Щоправда, пан багатий, вiн загарбав усе до своїх рук i хлопа задушив; крiм того, пан не турбується своїм багатством, йому аби пити та гуляти, а з багатим та недбалим добре вести свої справи!

— Ой-ой! Як добре! — вiдповiли схвальнi голоси.

— Отож-то, братове! Та от лихо: пан не має совiстi, а на пана немає закону! — зiтхнув цадик. — I крiм того, кожний пан вважає, що єврей гiрший за пса…

— Ляхи клятi! — почувся лютий вигук рудого.

— Замовкнiть i слухайте! — пiднiс голос цадик. — Найкраще вам жилося в козакiв, коли тут був гетьман: козак у мирний час нiколи не зачiпав єврея, ну, пiд час повстання iнша справа.

— Ой вей, вей! — почулися жалiснi стогони кругом.

— Козак i гендлю не робить, уся вигода була в ваших руках, i коли б тепер тут були козаки, то я б радив держати їхню руку; але козаки загинули, а хлопство — злиденне, то, виходить, i вигоди вiд нього нiякої. Тепер заворушилися пани й хлопи теж: у тих конфедерацiя, а в других гайдамаччина. I вiд того, й вiд того нам загибель. Але хто з них вiзьме гору? Не тi, що б'ються, а третiй, котрий уже держить одного з них за чуба. А хто ж той третiй?.. Москва… Не бiйтеся: це для Iзраїлю благо й порятунок. Там, де є закон, — туди нам i хилитися, бо всякий закон можна обiйти, на те потрiбен тiльки мудрий розум…

— О, хай справдиться слово твоє, мудрий! — заволав рабин.

— Так от моя порада, — провадив далi цадик. — Панам служити тiльки з необхiдностi, але потай пiдточувати їх; хлопiв не дратувати; з них тепер мало користi, але все може змiнитися. I якщо прийдуть сюди московськi вiйська, то одразу стати проти панiв i за Москву. Вам же вiдомо, як добре живеться нашим братам у московськiй Гетьманщинi!.. Та ще радив би я села кидати й поспiшати всiм у мiстечка й мiста.

— Я й сам про це думав i негайно зроблю все за твоєю мудрою порадою, — заговорив Гершко. Сара з жахом притулилася вухом до щiлини, що була в дверцях шафи. — Я тут i корчму, i всi гешефти передав у другi руки i взяв бариш; за три днi я з дочкою покину навiки цей край i переселюся в Умань; там незабаром i весiлля одгуляю. Я з твого благословення перебив руку з родичем твоєї милостi.

— Знаю, — ласкаво промовив цадик, — i хай вона буде щаслива, як Ревекка, i плодюча, як Лiя!

— А тiльки-но виїду, — додав Гершко, — вiдразу дам знати в Лисянський замок самому губернаторовi, що в тутешнього священика гайдамацьке кубло! Нехай пан губернатор по-свойому розправиться з ними!..

Од страху та обурення в Сари потемнiло в очу: спершу в неї спалахнуло нездоланне бажання крикнути й послати їм усiм прокляття, але вона стрималась. Обережно вилiзши з шафи, дiвчина знову замкнула дверi, позагинала гвiздки, подряпавши при цьому палець, але навiть не помiтила того, поглинута однiєю думкою.

"Хто знає, - думала з тугою Сара, — може, з завтрашнього дня замкнуть мене на замок або вирядять до старого дядька, в мiстечко… Боже розп'ятий, прости мене! Я не можу прощати ворогам моїм, не можу! Я на батька рiдного ладна звести руку: адже вiн занапастить усiх, хто менi дорогий, вiн мене силомiць хоче видати замiж. Що менi робити? Коли я зараз, ось тут, у цiй кiмнатi, повiшуся, то цiєю смертю не врятую їх… О, не врятую! Батько зробить те, що сказав, вiн викаже їх, а ляхи не помилують, замучать Петра! Як же остерегти їх, як? Завтра зв'яжуть… Але сьогоднi… зараз… не зв'язана ж я? А вони, мої любi, ждуть мене там, за рогом… А може, вони й ближче?"

— Сама пiду до них, — що буде, те й буде! — промовила вона голосно останню фразу й квапливо почала одягатись.

Зважившись, вона вже бiльше нi про що не думала, нiчого не боялась, i тiльки пiдiйшовши до дверей, згадала, що батько їх замкнув. "Що ж робити? А вiкно?!" — майнула думка в Сари. Вона пiдбiгла до вiкна й почала його потихеньку смикати, але воно не пiддавалося: може, було забите або набрякло й засмiтилося вiд часу… Вчора вона розмовляла через кватирку, кватирка вiдчинялася й тепер, але пролiзти в неї було неможливо. Саме вiкно було високо, i, стрибаючи з нього, можна було зламати собi ногу, та це не турбувало Сару. "А що, коли вони поставили пiсля переполоху вартового i я потраплю їм просто в руки? — майнула в неї друга тривожна думка. — А, однаково!" — вирiшила вона й почала смiливiше шарпати вiкно.

В нестямi Сара й не помiтила, якого шуму наробила: вiкно пiд її руками стукало й дзвенiло, навiть уламок скла вiдлетiв i, дзеленькнувши, розбився об стiну, але дiвчина нiчого не помiчала, а ще в бiльшому розпачi розхитувала раму, що нiяк не пiддавалася.

На щастя, саме в цей час у свiтлицi знялася суперечка, й рiзкий iз завиванням гвалт кагалу заглушив усi сторони звуки, а стара Ривка поралася на кухнi, готуючи вечерю.

Нараз Сара почула пiд вiкном голос, вона вiдсахнулась, зацiпенiла. Але той голос не волав, не кликав на допомогу, i тут вона розiбрала, що хтось називав її iм'я.

— Саро, Сарочко, це ти? — допитувався хтось у темрявi, пiд самим вiкном. Сара впiзнала той голос i висунула голову в розбиту кватирку.

— Я, я, Прiсю… менi хоч умри, а треба побачити вас, над нами висить бiда… та ось вiкна не вiдчиню… Петро тут?

— Тут, тут, за тином…

— А високо од вiкна до землi?

— Не дуже.

— Подивись, чи немає кого коло корчми?

— Добре, тiльки ти пiдожди: я гукну брата.

Довiдавшись, що дорога їй людина тут, близько, Сара загорiлася бажанням побачити Петра й розповiсти йому про все, про все, про свої сердечнi муки, про своє серце, розбите батьком, про свою щиру любов до християнського бога, до їхньої сiм'ї й до нього, до нього, до Петра, для котрого вона всю кров свою вiддала б, краплину по краплинi! О, тепер їй байдуже! Нехай вискочить увесь кагал, нехай кинеться з ножем на неї батько, вона готова вмерти за Петра й за їх усiх, й нiхто її не вдержить тут бiльше.

Сара вилiзла на пiдвiконня i всiєю вагою свого тiла почала натискати на раму. Вiкно затрiщало, рама нараз пiддалася й з дзенькотом розчинилася… Сара, втративши рiвновагу, вилетiла за вiкно й, певно, переломила б собi руку чи ногу, коли б у цю мить не нагодився Петро. Вiн пiдхопив дiвчину на руки й обережно поставив її на землю.

— Серденько, — прошепотiв Петро, — як я тужив за тобою!..

Сара стиснула його руку й насторожилась.

Хтось одчинив вхiднi дверi корчми, виглянув, обдивився й, не помiтивши в темрявi нiчого пiдозрiлого, зайшов назад, добре причинивши дверi й брязнувши важким залiзним засувом.

— Не помiтили, — шепнула Сара, — ходiм звiдсiля скорiше, щоб не догнали.

Вони всi троє поквапне рушили вiд корчми, зайшли за рiг, потiм повернули в провулок, перелiзли через плiт i подалися бiгцем до левади, вiд якої було вже недалеко до титаревої садиби, що стояла край села; сама ця левада була вузькою прибережною смугою з купами високих яворiв, осокорiв i верб, що посхилялися майже до води; за вербами вже тяглися заростi густої й високої лози, — одно слово, левада стала б добрим сховком од переслiдувачiв, але широке пустирище перед нею було зовсiм вiдкрите й могло викрити втiкачiв. Риск збiльшувала ще та обставина, що далеко на обрiї вирiзьблювався вже мiдно-червоний диск мiсяця в кривавому ореолi, наче за ним росла й пiдiймалася заграва великої пожежi, а тому втiкачi, переходячи через широке вiдкрите пустирище, не зронили й слова. Коли ж вони сховалися в тiнi високих верб, то Сара заговорила збуджено й квапливо:

— Вам усiм треба тiкати й рятуватися… Батько мiй хоче донести губернаторовi, що в панотця кубло гайдамакiв. Вiн каже, що губернатор тебе посадить на палю, а батюшку й титаря повiсить i всiх, всiх перекатує.

— Ах вiн юда! — вигукнув обурений Петро. — Шкода, що Залiзняк не задушив його, та вiн цього не мине!

— Треба зараз сповiстити наших i ще декого, — перервала його стурбована Прiся.

— Ой, ой, як треба! — пiдхопила Сара. — Я того й видерлась iз вiкна, щоб попередити…

— Знаєш що, Прiсю, — заговорив поважним, розпорядливим тоном Петро, — поки ми з Сарою дiйдемо до нашої хати, збiгай на село й поклич на раду Ляща, Качура й Довгоноса… Знаєш, де вони?

— Знаю, знаю! Я миттю… а ви теж поспiшайте, — усмiхнулася вона ласкаво й полетiла стрiлою по левадi.

Сара й Петро зосталися самi, й, поки чути було тупiт Прiсиних нiг, вони мовчали, пригнiченi тяжкими почуттями.

— Коли нахвалявся Гершко вiддати нас до рук ляхам? — спитав нарештi Петро глухим голосом, в якому звучала затаєна злiсть.

— Через три днi, — вiдповiла Cap..

— Отже, в нас є ще три днi. За цей час усе село не зможе втекти. Крiм того — не можна забрати з собою всiх дiтей i всiх хворих… Є один тiльки засiб…

— Який?

— Не дати Гершковi змоги побачити губернатора.

— Ой вей! Не вдержить його нiхто: раз вiн сказав, то свого слова дотримає; нi рабин, нi навiть цадик його не спинять!

— А я спиню! — похмуро сказав Петро.

— Як? — здригнула Сара i мiцно вхопилася за його руку.

— А ось як! — нагнувся Петро й, витягши щось iз-за халяви, махнув рукою в повiтрi: у смузi мiсячного свiтла сяйнуло холодне металiчне лезо.

— Нiж! — скрикнула Сара й закрила руками очi.

— Так, нiж, i це єдиний спосiб уникнути переслiдування! Сама ж кажеш, що нiхто не спинить його, навiть цадик, а я ще додам, що навiть i страх смертi не задушить у Гершка його пекельної лютi. Залiзняк уже був потяг його до дерева, щоб повiсити, та на прохання нашого милосердного панотця випустив пiд присягою, що вiн до смертi мовчатиме, а якщо нi, то обiцяв знайти його й на днi моря… I що ж? Тiльки-но вiн знайшов мiсце, куди втекти… а куди, до речi, вiн хоче виїхати?

— В Умань, — прошепотiла Сара тремтячим голосом.

— Ха-ха-ха! Далекий свiт! Палицею докинути! Бач, знайшов од Залiзняка схованку! I от варто було його дурнiй довбешцi тiльки подумати, що вiн пiд захистом, як одразу ж зважився на помсту, на зраду!.. Виходить, для такої гадини й для нашого порятунку єдиний порадник є нiж!

— Але вiн мiй батько! — вирвався в Сари зойк.

— А! — застогнав Петро. — Я й забув, що ти дочка цього гаспида… Для мене й для всiх нас вiн — перший лиходiй, вiн — кат! В руках у нього мотузка, якою вiн зашморгнув нам усiм шиї. Вiд тої петлi, сама бачиш, немає можливостi втекти не те що всiм, а навiть i батюшцi… Панотець заприсягся, що страху ради своєї церкви не покине, та, крiм того, в нього на руках тепер умирає замучений губернатором отець їларiон…

— Ой, горе! — забiдкалась Сара, ударивши себе кулаками в груди. — Що ж менi робити, що робити? Серце моє розривається! — заломила вона в розпачi руки.

— Слухай, Саро! — заговорив Петро хрипким од хвилювання голосом. — Я думав, що ти, жалiючи нас, втекла вiд того виродка, втекла, щоб урятувати нас вiд загибелi… Я думав… серце моє шептало, що ти й до вiри нашої прихильна душею. Я думав… Ех, пропадай моя голова! Я думав… Що думав? Цiлими днями мучився, ночi не спав… жив i дихав цiєю думкою, — а от насправдi виходить, що ти прибiгла тiльки повiдомити нас про день нашої смертi, а жаль тобi не нас, а свого батька…

— Нi, нi! Вас… А вiн?.. Вiн мене вбити хотiв… Вiн мене пiд замком держав… Вiн мене зв'язану хоче в Умань везти й видати замiж за якогось цадикового родича…

— То як же ти, пiсля всього цього, за нього заступаєшся?

— Петре, золото моє! — склала вона благальне руки. — Це ж вийде, що я, дочка, вiддаю його в руки месникiв, це ж вийде, що я сама своїми руками занапастила рiдного батька… А пiдняти на батька руку — страшний грiх. Адже й ваш бог такого грiха не простить. Ваш бог вимагає прощати ворогiв… Вiн сам молився за них… Ой Петре, Петре! Вiн не простить менi такої жорстокостi, вiн вiдштовхне мене, i я зостануся сама серед пустелi, далеко вiд усiх, проклята всiми… Невже ти хочеш нещаснiй Сарi такої жахливої долi? — i Сара, обливаючись слiзьми, впала йому на груди й забилася на них, мов пiдстрелена пташка.

— Не плач, Саро, не плач! — збентежився ще дужче Петро. — Твої сльози, мов розтоплена мiдь, падають менi на груди й пропiкають їх наскрiзь. Ти кажеш, що занапащаєш рiдного батька… Який же вiн тобi батько? Вiн ненавидить тебе, йому байдуже до твого серця, до твоїх мук! Нi, вiн тобi не батько: батьком можна вважати тiльки того, хто любить свою рiдну дитину.

Сара мовчала, тiльки з поривчастих зiтхань i судорожного здригання тiла можна було зрозумiти, якi нелюдськi муки розривали її бiдолашне серце.

— I хiба ти могла б потаїти вiд друзiв смертний вирок їхнiй? — розпалювався бiльше й бiльше Петро. — Хто ж вiдштовхне тебе за добре дiло? Адже бог бачить твоє серце! Це ж уже не твоя провина, а наша, як надумаємо захистити себе вiд загибелi. От я й вiддам за братiв своє нiкчемне життя…

— На бога!.. Менi дороге твоє життя!

— Не потрiбне воно менi, — говорив далi, не слухаючи Сару, Петро. — Там, у корчмi, зiбрався кагал наших мучителiв, вони раду радять, як висмоктати з нас останню кров, перед ними присягається корчмар потiшитися нашими муками… О, не дiждете! — потряс вiн кулаком. — Побiгти туди, пiдперти всi дверi й вiконницi… та запалити з чотирьох бокiв ту корчму…

— Петре! Ти не зробиш цього! — заволала Сара й, упавши навколiшки, обхопила його ноги руками. — Або ж убий i мене!.. Менi з таким жахом жити не можна… Убий мене, убий цим ножем: менi буде легше… Одного благаю: це так швидко i так легко! Вдар, у тебе рука мiцна, — билась вона коло його нiг, рвучи на собi коси.

— Ти збожеволiла, чого ти просиш? Та й чия ти, нарештi, — наша чи їхня? — намагався Петро пiдвести Сару з землi.

— Твоя… ваша… навiки! Не їх менi жаль, — гарячково говорила Сара, задихаючись од хвилювання. — Менi тебе жаль. Я тебе люблю, кохаю сильнiше за всiх!

— I це правда? Говори, говори!

— Тебе! Тебе менi жаль… Ой вей мiр! Як шкода! Слухай, якщо вони згорять, то налетить сюди з мiстечка команда… Ти ж казав, що й за три днi не можна всiм утекти, то як же втекти за три години? Подумай, як вони помстяться! Ти ж тiльки серце потiшиш, а не врятуєш своїх! Ти занапастиш їх, — билась вона в нього на руках i припадала до грудей, цiлуючи йому руки.

— Що ти робиш зi мною? Твої слова одбирають у мене силу. Ох, пропав я! — I вiн зiрвав iз своєї голови шапку й кинув нею об землю. — Та коли я щадитиму, заради свого серця, ворогiв, то який же я син України? Та перед любов'ю ж до неї все повинно впасти ниць, усе! А якщо ласки можуть купити мою душу, то, виходить, вона — запроданка!

— Не заради себе благаю я! — пiдвищила Сара голос. — Нi, я за свою любов не вимагаю нiчого! Я в iм'я твоїх i моїх майбутнiх братiв благаю! Твiй справедливий гнiв тепер їх занапастить…

— Ех, сили немає! Я вирву з грудей це негiдне серце й кину його тобi пiд ноги! Воно не потрiбне козаковi, воно годиться тiльки жiнцi. Щемить, рветься до тебе…

— Слухай, ось що менi спало на думку: почекаємо три днi, поки батько збереться їхати… А як вiн виїде з села до мiстечка, то ви переймiть його, мене одбийте, а його зв'яжiть i десь заховайте… тiльки не вбивайте, не вбивайте. Присягайсь менi!

— А якщо вiн вирветься?

— Закуйте в ланцюги, повезiть iз собою в лiс… на край свiту, — тiльки, на бога, не вбивайте! Його смерть розiб'є моє щастя…

— Ну, гаразд… Присягаюся!.. Тiльки ось що скажи… щиро, одверто: бий навiдлiг! Скажи, чи схочеш ти потiм стати моєю навiки?

— Петре! Та я ж люблю тебе! — скрикнула Сара, обнявши, парубка.

— Отже, моя нав ки? — палко пригорнув дiвчину до свого серця Петро, обсипаючи її гарячими поцiлунками.

— Твоя, щастя моє! - i вона припала до нього тремтячими грудьми й занiмiла в невимовному поривi блаженства…

У простiй сiльськiй хатi пана титаря було майже темно; каганець, що стояв на припiчку, тьмяно, нiби завмираючи, освiтлював лише невеличкий куточок запiчка, а по всiй хатi лежали темнi, тремтливi тiнi.

На широкому полу, що прилягав узголiв'ям до печi, нерухомо лежав умираючий. За постiль йому правив лiжник та подушка. В пiвтемрявi важко було його роздивитися. Свiтло лежало невиразними тонами на сiрiй подушцi й вихоплювало з сутiнкiв лише голову страдника, її обрамляло сiре волосся з продiлом посерединi й рiденька жовтувата борода; худе обличчя з загостреним носом здавалося, в порiвняннi з срiблистим волоссям, майже чорним. По зведених бровах з глибокою складкою посерединi, по запечених, вкритих смагою губах можна було догадатися про страждання, якi терпiв умираючий, але вiн їх не виявляв нi стогоном, нi скаргами; тiльки глибокi зiтхання, якi зрiдка пiдiймали плесковатi, запалi груди, показували, що життя iще тлiло в цьому худому, змученому тiлi. Бiля узголiв'я на низенькому ослiнчику с дiла, зiгнувшись, друга постать, але вона вся була повита мороком, i лише з деяких рухiв цiєї чорної тiнi можна було догадатися, що той, хто сидiв, мовчки молився. Хворий повернув голову до того, що молився, й, напiврозплющивши очi, спинив на ньому довгий, вдячний погляд.

— Брате мiй у Христi, друже мiй! — прошепотiв ледве чутно хворий. — Ти все, мене ради, не спиш, тiло своє томиш, серце своє журиш… За чим тужити й сумувати? Тобi ж, служителю олтаря, вiдомо, що не впаде й волосина без волi отця нашого небесного, а якщо була на те його воля свята, то нам, грiшним, не годиться ремствувати й сумувати.

— Я не ремствую, отче страднику, що прийняв терновий вiнок, я не ремствую… я молюся тiльки йому, розп'ятому, за полегшення твоїх страждань… Але душа моя немiчна й болить за тебе… за нещасний народ, приречений на загибель… О, перед таким горем затуманюється мiй розум i журба душу роздирає.

— Ох, духу засмучення не даждь мi! — тихо зiтхнув хворий i замовк од знемоги.

— Як же тобi, отче? — пiсля хвилi мовчання спитав старий священик лисянської церкви. Вiн з тривогою дивився в розплющенi очi страдника i з завмиранням серця стежив за тим, як ледве помiтно пiдiймалися його запалi груди.

— Менi легше… Бiль втихає… На серцi таке солодке заспокоєння, душа тремтить вiд радостi… Не треба бентежитись… — тихо говорив умираючий, майже не ворушачи губами, так що звуки його голосу нагадували легкий шелест колосся пiд повiвом сонного вiтерця.

— Боже всесильний! Хай нашi молитви долинуть до тебе! — промовив отець Хома i похилив голову на груди.

Знову запала глуха, важка тиша. Хворий лежав нерухомо, а поруч нього застиг лисянський священик, пригнiчений безнадiйною скорботою.

Трохи згодом почулася з вулицi кваплива хода й долинув стриманий гомiн.

За хвилину тихо одчинилися дверi в сiни, а потiм i в другу половину хати: сiни роздiляли двi свiтлицi — батющину й титареву.

— Тату! Люди вас просять! — тихо промовила Прiся.

— А що там, доню? — обiзвався титар стурбовано.

— Сара вирвалась од жидiв, вона пiдслухала, що її батько збирається розказати губернаторовi, нiби в нас гайдамаки ховаються, i наведе сюди з мiстечка команду.

— Ой господи, що ж нам робити?

— Я ж i закликала на раду Ляща, Качура, Довгоноса… Петра теж.

— Iду, iду… Ох… не життя це, доню!.. Вже краще б, здається, смерть одразу, — бурчав титар, пробираючись навпомацки до дверей.

— Сюди, сюди, татусю, — й Прiся одчинила ширше дверi, а коли титар пiдiйшов, то, взявши його за руку, додала: — Треба б пана полковника сповiстити, щоб прибув на допомогу… Вiн обiцяв, — все це вона промовила одним духом i вiдчула, нiби щось стиснуло її серце й гаряча хвиля залила все обличчя.

— Шукай вiтра в полi, — кинув титар i мовчки почав вiтатися з прибулими гостями.

Усi посiдали на призьбi титаревої половини, щоб не турбувати хворого, й, поспиравшись на цiпки, мовчали.

Петро стояв, спершись лiктями на стовп з кiлькома забитими в нього кiлочками, на якi вiшали горщики, макiтерки та глечики. Сара й Прiся вiдiйшли трохи вбiк, у затiнок дерев.

Нарештi Петро порушив мовчанку й розказав присутнiм те, що розповiла Сара, про неминучi наслiдки доносу.

— Мало того, що не залишать цi дияволи в нас каменя на каменi, — говорив Петро, — мало того, що винищать тих, хто не зможе втекти в лiси, на край свiту вiд пекла, — вони ще кинуться шукати гайдамакiв по всiх околицях i почнуть грабувати, палити й вирiзувати села й хутори… Ось яке лихо висить над нами, панове, то яка буде на те ваша рада?

Довго мовчали запрошенi на раду, понуро дивлячись на кiнцi своїх цiпкiв; нарештi заговорив широкоплечий Лящ:

— Що ж, братчики, важко нам захиститися вiд польської команди; поки не з'являться тут справжнi гайдамацькi загони, селяни побояться повстати… то хiба дати знать зараз… ось Петро знає, куди й кому… це моя перша рада.

— Так-то воно так, панове громадо, — зiтхнув титар, — але полковник говорив, щоб до слушного часу готувалися, змовлялись, а сидiли б тихо, як бджоли у вулику зимою… Може, Москва свої вiйська на ляхiв вишле, — от що!.

— Чували й ми це… поголоска йде, — обiзвався Довгонос, високий i тонкий, мов голобля, з невеликим, зовсiм приплесканим носом. — Чули, що православна Москва захистить нашу вiру й нас вiд напасникiв та й забере край пiд свою руку… Тiльки коли те буде?

— Це ж саме i я кажу: на iнших покладайся, а своїх рук не складай! — знову подав голос Лящ. — Так ось яка друга моя рада: поки повернеться з лiсу Петро, часу гаяти не слiд: вдома збирати й ховати збiжжя, добро, худобу вигонити, хворим i дiтям знайти заранi сховок, а самим готувати ножi, та списи, та шаблi й рушницi, в кого що знайдеться… Сповiстити про все по сусiдству надiйних людей, щоб теж були напоготовi… Коли пiдоспiє загiн, тодi дати одкоша замковим командам.

Сухорлявий, але ставний i мiцний тiлом Качур, що весь час мовчав, схвально крекнув i пересунув кивком голови шапку; мiсячне свiтло впало на його праву щоку й осяяло зяючу яму вибитого ока, вiд котрого йшов синiй шрам по щоцi до самого вуха.

— Добра твоя рада, Ляще, — сказав титар, — тiльки от замок руйнувати без гасла, без наказу пана полковника не слiд, не годиться свавiльно, для власної потiхи: цим можна пошкодити загальнiй справi.

— Так побити команду, а самим пiти в лiс до загонiв або розсипатися по всiх селах з добрим словом — ось моя третя рада. Почулися схвальнi не то зiтхання, не то гомiн.

— Добра твоя рада, — промовив, пiсля короткого мовчання, титар. — Господь умудрив тебе розумом i надiлив серцем козачим, лицарським: тiльки от, не одкидаючи твоїх порад, чи не можна було б придумати чогось, щоб не дати Гершковi брехати на нас… Це було б найкраще: ми б готувалися, i ляхи б сидiли… до слушного часу. Ех, якби вдержати Гершка!

— Це найпростiше, — обiзвався нарештi Качур, — пiти й зарiзати його, як барана!

— Хе, пане дядьку! — вiдповiв Петро. — I я так попервах подумав, та не виходить дiло. Гершко ж сказав усьому кагаловi про гайдамакiв. Раз Гершка буде вбито, то всi жиди кинуться до замку й роздзвонять про нас i про гайдамакiв: на другий же день у нас будуть замковi гостi.

— То всiх перерiзати й корчму спалити, — запропонував Качур.

— Теж не гаразд, — засмiявся Петро. — На пожежу злетяться з мiстечка, довiдаються, в чому рiч, й заварять тут червоне пиво. — Якщо нам i три днi мало для порятунку, то однiєї ночi, та ще й короткої, то вже й зовсiм буде мало. Дозвольте, панове, i менi ще сказати слово… Молоде воно, щоправда, але од серця, а ви його змiцнiть сивим розумом, то, може, воно й пригодиться. Три днi, ось дiвчина Сара каже, Гершко нас не зачепить: цадика виряджатиме, укладатиме свої речi… Адже так, Саро?

— Так, так!.. — поривчасто вiдповiла Сара, ледве вимовляючи слова вiд хвилювання. — Щонайменше їм треба три днi на свої справунки. Тiльки на четвертий день… i то навряд чи можна зiбратися.

— Отже, нам за цi три днi, — провадив Петро, — слiд зробити все те, що радив Лящ, тiльки, додам я, треба стежити за Гершком, не спускати з нього ока, стерегти й тiнь його, а на четвертий день, як вiн вибереться звiдси й подасться в мiстечко, то перейняти його й…

— Посадити на палю, — перебив Качур.

Сара скрикнула, Прiся поспiшила забрати її в сiни.

— Перелякав, пане-брате, дiвчину, — зауважив титар. — Вона, як сестра, прибiгла сповiстити нас, а ми її батька на палю!

— Еге ж, тату! — говорив далi Петро. — Я теж їй заприсягся, що батька її не вб'ємо, але й не випустимо з рук. На мою думку, Гершка треба зв'язати й запакувати в лiсi, а для певностi — хоч викопати для нього яму, як на пашню, та там i держати; його язик нам пригодиться, та й дукати…

— Сину мiй! Радiсть моя! — вигукнув зворушений титар. — Що, панове, думаєте? — звернувся вiн до всiх. — Як його думка?

— Та пошли, боже, й нам на старiсть таку, — промовив Довгонос. — Звичайно, дiло говорить.

— Воно так, — погодився й Качур, — а все б краще порiшити його, — почухав вiн потилицю пiд шапкою.

— Та не вискочить вiн, пане дядьку, з пашенної ями, — посмiхнувшись, з певнiстю сказав Петро. — Головою ручуся — не вискочить. А от як доведеться брати замок, то вiн нам i пригодиться: вiн, шельма, знає там усi ходи й виходи… та, крiм того, може пiдкупити й жида замкового.

— Ну, то поки що х й йому дiдько! — згодився Качур. Усi якось пiдбадьорилися й повеселiшали, але вибiгла з сiней Прiся й збентежила всiх несподiваною звiсткою.

— Тату! — заговорила вона тремтячим од слiз голосом. — Панотець кличуть… Батюшка вiдходять…

— Господи! — скрикнув приголомшений звiсткою титар, звiвши руки до неба. — Твоя воля!

Усi, поскидавши шапки, побожно перехрестилися.

— Панотець усiх просять, щоб зайшли попрощатися, — додала Прiся й, не маючи сили стримати плачу, вибiгла в сiни. Титар теж поспiшив слiдом за дочкою, а за титарем рушили й усi. Освiтленi мiсячним сяйвом, пiдходили постатi до дверей i поринали в чорну млу, неначе зривалися з порога в якесь провалля.

Запрошенi боязко ввiйшли до свiтлицi й, перехрестившись, спинилися пiвколом бiля дверей. Перед їхнiми очима постала така картина: на полу лежав умираючий; обличчя його, виснажене стражданнями, було зовсiм спокiйне; якась невиразна усмiшка блукала коло зiмкнутих уст; напiврозплющенi очi були спрямованi на тих, що ввiйшли. В головах отця Їларiона стояв мiсцевий священик i шепотiв одходну молитву.

— Нашого молiльника й заступника кличе до себе творець милосердний, розлучає нас… Його свята воля! Попрощайтеся! — сказав отець Хома, закiнчивши молитву; голос його тремтiв вiд скорботи, рвався вiд жалю.

Усi перехрестилися, зворушенi тяжкою хвилиною, i безнадiйно посхиляли на груди голови. Тяжке зiтхання повисло безсилим стогоном у низькiй i похмурiй свiтлицi.

— Як же їх щадити, наших мучителiв i катiв? — пролунав серед цiєї гнiтючої тишi якимсь дисонансом сповнений обурення й протесту голос Качура. — Як же щадити? Дивiться — це ж дiло їхнiх рук! Хто не знав дорогого нам панотця? Коли в нуждi хто — вiн останнiй свiй шаг несе, останнiй свiй шматок переломить! Скривдять кого — iде, заступається… до диких звiрiв iде… i ось розтерзали за нас нашого батька!.. Ось вiн, наш милостивець, наш заступник, лежить нерухомо, а ми, сироти, стоїмо склавши руки й тiльки зiтхаємо! — говорив збуджено й дедалi голоснiше Качур. — Стоїмо й зiтхаємо, — пiдвищив вiн голос, — а кати, глитаї бенкетують i смiються з нас! Як же нам їх щадити? О, присягаюся перед цiєю святою страдницькою душею помститися за все, за все i за цього мученика!

Слова Качура схвилювали всiх: багато хто плакав, але й зрошенi слiзьми очi загорялися мстивим, похмурим вогнем.

Умираючий чув цю надгробну промову, i вона, як видно, справила на нього враження: спершу засвiтилася в старого усмiшка в пригаслих очах, а потiм по обличчю заходили якiсь тiнi. Помiтно було, що страдник силкувався зiбрати останнi, майже згаслi сили, щоб промовити прощальне слово.

— Сину мiй! — заговорив мiсцевий священик. — Не нам, грiшним, судити братiв своїх, не нам воздавати за дiяння їхнi. Є над усiма нами, вище за зорi небеснi, господь. 'Хiба може бути справедливий суд людський? Хiба серця нашi можуть бути сповненi милостi й любовi? Ось i тепер гонителiв наших обуяли темнi, нечистi сили. Нам би сумувати й молитися за них, а ми горимо люттю й помстою. Не будемо ж бентежити душу, яка вiдходить вiд нас, грiховними помислами й бажаннями: вона вже вiдстраждала й, радiсна, прагне до джерела свiтла й джерела вiчної любовi.

Присоромленi словом свого улюбленого священика, присутнi ще нижче похилили чубатi голови; в тяжких зiтханнях їхнiх чулася марна туга, безпросвiтна журба.

Прiся, припавши до одвiрка, голосно ридала, а Сара, виступивши вперед i мiцно стиснувши руки, ловила кожне слово священика.

Умираючий розплющив широко очi, повiльно обвiв присутнiх поглядом i ворухнув рукою.

Усi затаїли подих, Сара пiдступила ще ближче, майже до самого полу.

I нараз страдник заговорив тихо, майже беззвучно, але виразно:

— Не вболiвайте, не тужiть за мною, любi мої… Я щасливий: у душi моїй немає нiкому докору… За вас вона молитиме бога любовi… i я вiрую… я бачу, що милосердний заступиться: все буде зважено, й ваша доля оновиться пiд могутньою рукою. Простiть мене, якщо словом, чи дiлом, чи помислом… простiть! Тiльки себе жалiйте, а моїх мучителiв… Христос усiх прощав.

— Йому й вашому боговi вiрю я! — несподiвано скрикнула Сара, охоплена релiгiйним екстазом, зворушена до самозабуття. — Йому поклоняюся… До нього припадаю!.. А ви, слуги розп'ятого, — святi, святi! До вас поривається моя душа! Ви вчите любити всiх, жалiти всiх, з усiма дiлитися останнiм, ви навчаєте прощати кривдникiв, ви молитесь за ворогiв… О, приймiть же мене на своє лоно! — I вона, обливаючись слiзьми, впала на колiна й притислася до руки вмираючого.

— Ти вiднайшла вже душею Христа, дочко моя, — сказав зворушений священик i поклав Сарi на голову свою руку. — Незабаром i церква наша прийме тебе: будь же благословенна в серцi своєму i хай не оскудiє твоя вiра довiку!

Умираючий глянув з усмiшкою на Сару й, ворухнувши рукою, благословив її. Потiм ще раз обвiв поглядом присутнiх i промовив останнє слово:

— Простiть, молiтеся…

— Одходить, — сказав священик i почав тихо молитися. Усi мовчки стали навколiшки…

VI

У той час, коли на Правобережнiй Українi напружувалась у всiх верствах суспiльства життєва боротьба, а в повiтрi чути було запах кровi й пороху, в той самий час на лiвому березi Днiпра було цiлком спокiйно. Звичайно, внутрiшнiй зв'язок мiж двома половинами одного й того самого народу не переривався, традицiйне прагнення до возз'єднання братiв зростало, та проте зовнiшнє спiлкування було послаблене.

Заборона польської Корони переходити пiдданцям на другий берег Днiпра i суворий прикордонний нагляд хоч i не припинили емiграцiї, але все ж таки її утруднили; незважаючи на це, втiкачi проривалися й розповiдали про страхiття панського гнiту, про жорстокiсть орендарiв, панiв i ксьондзiв i про зусилля всiх католикiв та єзуїтiв придушити й зовсiм знищити православну вiру. Цi розповiдi обурювали всiх — i шляхту, i козакiв, i поспiльство, — всi вони, спiвчуваючи горю й бiдi братiв, потiшали їх надiєю, що цариця захистить вiру i їх, скривджених, вiзьме пiд свою опiку; сподiванки цi, передаючись з уст в уста, прикрашалися авторськими додатками й доходили вже у фантастичнiй формi до лiсiв i байракiв, де ховалися месники за вiкову образу й кривду.

Київ, що одiйшов iще за Андрусiвською угодою до Росiйської iмперiї, з невеликою лише смужкою землi, хоч i стояв на самому кордонi з Польщею, яка вирувала пристрастями, але тяжiв уже бiльше до своєї метрополiї. Щоправда, вiн придивлявся до хмари, що пiдiймалася праворуч, i прислухався до глухих ударiв грому, але безпосередньої участi в подiях, якi грiзно насувалися, не брав i тiльки обхiдними шляхами намагався дати їм бажаний напрямок.

За Печерами, на вiдстанi п'яти-шести верст за течiєю Днiпра, на правому високому березi його темнiв кошлатими деревами непрохiдний лiс; меж його не було видно, вiн то пiдiймався зеленими схилами, наче висока стiна, то спускався м'якими хвилями в широкi й глибокi улоговини й, розширюючись, захоплюючи пiвобрiю, бiг у далечiнь сизим серпанком. Тут, у цьому чудовому куточку, де й нинi стоїть Китаївська пустинь, а до князя Володимира було сторожове укрiплення Китайгород, тут у тi часи стояла садиба генерального обозного, оточена господарськими будiвлями й десятком хат.

Одноповерховий, досить довгий будинок, критий червоною черепицею, виглядав iз зеленi саду надзвичайно привабливо: широкий рундук, пiдтримуваний точеними й строкато розмальованими колонами, дивився привiтно з височини на велику улоговину з блискотливим ставом, за яким високою горою пiдiймався лiс. На фонi цiєї темної зеленi блищали позолоченi банi монастиря й вiдбивалися перекинутими в ставку. Лiворуч видно було синю, з срiблистими переливами стрiчку Днiпра, за якою розстилалася безмежна рiвнина Лiвобережної України, облямована сизою крайкою бору, а прямо, в прозорiй далинi, виступали з мли ясними хмарами силуети приднiпровських гiр. Взагалi краєвид був i розгонистий, i привiльний, i сповнений невимовного чару. Повiтря, пом'якшене великою кiлькiстю води й напоєне ароматами лук i лiсiв, було таке чисте й живодайне, що кожен новий одвiдувач не мiг надихатися ним i п'янiв вiд достатку кисню й пахощiв. Тiльки пересиченi груди й стомлене око могли бути байдужi до такої благодатi. У тi часи Китаївськi пущi зливалися з лiсами, якi тяглися за Василькiв до Таращi й Сквири, i були прекрасним шляхом утiкачам до Києва, а звiдти й на лiвий берег Днiпра; крiм того, по тих лiсах знаходили притулок i борцi за волю, гайдамаки, котрi орлами налiтали на панськi маєтки й замки, щоб поквитатися з своїми гнобителями, а тому панам i економам було вкрай небезпечно селитися поблизу густих i диких лiсiв: такi необачнi поселенцi щохвилини могли чекати непроханих i несподiваних гостей, одвiдини яких обходилися занадто дорого. Але пан обозний, очевидьки, зневажив такi мiркування й оселився пiд лiсом, за двi милi вiд польського кордону. Правда, вiн, бувши православним i пiдданцем Росiйської держави, мiг розраховувати, що гнанi поляками не будуть помщатися на ньому; та проте голод i нужда могли завжди штовхнути втiкачiв на звичайний грабунок i розбiй, тим паче, що сам хутiр не мав нiякого захисту й укрiплень, за винятком частоколу, що його оточував.

З огляду на заворушення й небезпеку пан обозний пропонував дочцi на час його вiдсутностi виїжджати до одного з їхнiх заднiпровських маєткiв, але Дарина завжди вiдмовлялася й заспокоювала батька тим, що пiд охороною святої обителi вона буде в цiлковитiй безпецi. Та й чого їй було боятися? Лiсових гостей вона жалiла, допомагала їм i давала притулок, а їхньому протесту спiвчувала всiм серцем: душа її горiла високою любов'ю до рiдного народу. Чутку про добродiйну панну Дарину лiсовi блукачi передавали з уст в уста, й популярнiсть її росла й перебiгала з одного лiсистого терену на iнший, проникаючи до потаємних ям i яруг. Зрештою, цi небезпечнi для кожного мешканцi нетрищ були панночцi вiрнi й вiдданi слуги, найкращi охоронцi її спокою.

Був тихий i теплий травневий вечiр. Сонце, заходячи, кидало червоне промiння на порослi лiсом кручi по той бiк ставу, клало м'якi тiнi на западини й схили, ефектно вихоплювало пiдвищення, запалювало то в одному, то в другому мiсцi червоним полум'ям став i пiдсвiчувало рожевий серпанок далини. На ганку сидiла знайома нам панна Дарина i, видно, не звертала нiякої уваги нi на чудовий ласкавий вечiр, нi на чарiвну картину бiля своїх нiг, нi на прегарну панораму околиць: її задумливий погляд тонув у туманному виступi Печорської гори, за якою звiдсiля не видно було Лаври.

Пiсля того, як Дарина побувала напровеснi з своїм батьком у Печерах, де вони трапезували в настоятеля монастиря з полковником Залiзняком, вельможний пан обозний поїхав на лiвий берег; його кликали й свої справи — по господарству великих маєткiв, i службовi — побачення де з ким, а особливо з єпископом переяславським. Треба було повiдомити в столицю про настрої на Лiвобережнiй Українi, про впливи на неї глухобунтiвливої сусiдки — Польщi, а також про стан хлiбних запасiв, на випадок, коли б довелося послати сюди вiйська. I от уже минуло бiльше мiсяця, а батько не тiльки не повертався додому, але не присилав навiть про себе нiяких звiсток. Це починало турбувати Дарину, i вона з цього приводу двiчi їздила в Печери, але нiяких новин про батька не дiзналася. Настоятель сказав, що вiн мав тiльки послання вiд превелебного отця Гервасiя, в якому згадувалося й про пана обозного, який одвiдав його; але куди вiн потiм подався, було невiдомо.

Святитель тим часом благав, щоб усi iстинно вiруючi звернули свої погляди на православну церкву в Польщi, яка загибала вiд напастi латинян, i на своїх братiв, що там знемагали.

Пiд час першої подорожi Дарина, бувши в Лаврi на службi, бачила знову в храмi ченця Найду; вiн дивився на неї неодривним, полум'яним поглядом, вогонь якого доходив до її серця й заважав молитися. Панна мимохiть оберталася в той бiк, де стояв чернець, зустрiчалася поглядом з його очима й знiяковiло опускала вiї. А втiм, перед закiнченням вiдправи Найда зник, i, незважаючи на затаєне бажання побачити його знову й поговорити про його настрiй, панна не знайшла ченця нi в лаврському дворi, нi в архiмандрита; послати ж навмисне по нього їй було незручно. За другим приїздом до Лаври вона, на превеликий свiй жаль, не зустрiла вже нiде загадкового запорожця-ченця.

Сьогоднi панна Дарина була в гостях у iєромонаха Китаївської пустинi отця Пафнутiя; вiн, мiж iншим, повiдомив їй приємну новину, що одержано звiстку вiд отця Мельхiседека: iмператриця прийняла його вельми ласкаво, журилася лихом i православного люду, i православної церкви в Польщi. Вiд цiєї звiстки Дарина, вiддана до ентузiазму справi вiри й долi братiв, якi загибають у тяжкiй польськiй неволi, страшенно зрадiла; пiд впливом свiтлих надiй вона цiлий день була в надзвичайному збудженнi, але надвечiр її охопила якась туга, подруга сердечної самотностi.

Спершись рукою на поренчата балюстради, Дарина думками поринула в недавнє минуле, мимовiльно переносячись вiд однiєї картини до другої. Настрiй у неї був журливий, i смуток пiдкрадався до її серця якимсь тяжким передчуттям. Нарештi її думки почали кружляти коло Переяслава й перенесли її туди цiлком, їй пригадався той час, коли вони жили в тому мiстi, i нараз вона вiдчула в своєму серцi приплив гострого жалю за тими хвилинами, що вiдлетiли у вiчнiсть… Вона не могла дати собi вiдповiдi, чого саме їй було жаль, але почувала, що було жаль… Перед її очима воскрес приїзд до батька з Запорожжя молодого посла. Його гарне, енергiйне обличчя, ставна, атлетична постать, а головне — палкi слова, в яких iскрилася i самовiддана любов до пригнiченої батькiвщини, i прагнення з молодою вiдвагою боротися за неї до останньої краплини кровi, — привернули її увагу й викликали спiвчуття. Вона пригадала жвавi з ним бесiди, в яких юнак малював їй картини страхiть i мук; вiн говорив, що стогiн стоїть за Днiпром i лине по всiй руськiй землi. Звичайно, вона чула й ранiше про пригноблення правослаэного люду в Польщi, але намальованi вогненним словом запорожця картини пiдiймали в її серцi почуття кривди й викликали в ньому новi, не вiдомi ранiше пориви — пiти на допомогу страдникам i послужити батькiвщинi. Само собою зрозумiло, що й запорожець в її очах був героєм, який прагнув великого подвигу, а тому й прихиляв до себе її душу: а втiм, їхнє сердечне зближення було перерване його раптовим вiд'їздом, а незабаром вона з батьком переїхала в пiдмiський хутiр Китаїв, бо обозному треба було часто бувати в Києвi у службових справах.

Минуло два роки… I ось вона несподiвано зустрiла того завзятого запорожця в чернечiй рясi, збайдужiлого до iнтересiв життя… Авжеж… у неї саме вiд того й щемить серце: хто ж порятує конаючий народ, коли найкращi сини України одiйдуть вiд боротьби й поховаються — чи по хуторах, чи в похмурих монастирях?.. О, як їй шкода цiєїмолодої сили, що гине марно в найпотрiбнiший час… "Що примусило його вiдмовитися вiд славного подвигу? Хто вирвав з його серця любов до батькiвщини? Хто погасив полум'я, яке палахкотiло в ньому?" — цi питання давно мучили дiвчину, а тепер з новою непереборною впертiстю точили їй душу. "Та чи погасло воно?" — закрадався сумнiв, i перед її очима, нiби живий, постав чернець; гарне обличчя його, опушене невеликою борiдкою, здається вiд чорного покривала особливо блiдим, але в кожнiй рисочцi його тремтить життя; рiвний з маленьким горбиком нiс i смiливо окресленi брови надають йому особливої виразностi, а блискучий погляд… "Нi, полум'я в ньому не згасло, воно тiльки таїться й бризкає iскрами, але може кожної митi спалахнути страшним вогнем… Нi, пiд цiєю рясою б'ється вiдважне серце, але в глибинi його криється якась незбагненна таємниця!" — Дарина зiтхнула й провела рукою по холодному лобi, немов стираючи з нього надокучливу, настирливу думку…

У цей час на порозi дверей, що вели до внутрiшнiх кiмнат, з'явилася дiвчина й сказала ясновельможнiй паннi, що якiсь старцi просяться на нiч, то чи пустити.

— Старцi? Жебраки? — стрепенулася вiд задумливостi Дарина. — Звiдки?

— Не питала! — вiдповiла служниця.

— Прийми, прийми їх, — пожвавiшала панна. — Дай їм мiсце в великiй хатi, що бiля пекарнi… та зараз же нагодуй: вони, мабуть, голоднi… може, кiлька днiв i крихти в ротi не мали.

— На те вони й жебраки… всякому своє.

— Тож бiжи та скажи ще тiтцi Мотрi, щоб налила їм корцiв зо два пива i по чарцi оковитої дала… А я потiм зайду розпитаю їх.

Коли через пiвгодини панна Дарина ввiйшла до великої хати, старцi, пiдкрiпившись уже доброю вечерею та оковитою, вiдпочивали, попиваючи пивце. Троє сидiло за столом, а двоє розляглося на лавах. Засмаглi, обвiтренi обличчя їхнi, змарнiлi вiд утоми й голодування, зовсiм не нагадували зморщених облич старцiв; вiдрослi бороди й чуприни не свiтилися сивиною, а очi дивились пильно й часом спалахували похмурим вогнем. Стрункi постатi їхнi були гнучкi, а крiзь дiрки в лахмiттi видно було залiзнi м'язи, що свiдчили про фiзичну силу. Серед цих лiсових гостей був i той високий старець, який стояв коло папертi Лаври на дерев'янцi, без ноги, з викрученою рукою. Тепер вiн стояв посеред хати на двох довгих i мiцних ногах, потираючи здоровi руки, й пахкав люлькою.

При появi панни Дарини всi посхоплювалися з своїх мiсць i, низько вклонившись, почали вiтати й дякувати їй за хлiб, за сiль, за ласку, їхнi темно-бронзовi, суворi обличчя свiтилися щирою усмiшкою, а голоси навiть тремтiли вiд розчулення, коли вони висловлювали паннi сердечне спасибi й усякi побажання, закликаючи на неї ласку господню.

— Не менi, браття, дякуйте, а милосердному боговi, — вiдхилила вiд себе подяку Дарина. — Ну, та чого ж ви стоїте? Потомилися, здорожилися? Сiдайте, сiдайте, i я сяду та й поговоримо щиро: ви знаєте, що хата моя — покришка.

— Знаємо, знаємо, вельможна панно! — весело загомонiли всi.

— Не тiльки ми знаємо тебе, панно, добродiйнице наша! Кожен iде до тебе, як до сестри чи до янгола!

— Саме як до янгола, — пiдхопили iншi.

— Що ви, панове? — спалахнула й зашарiлась Дарина. — Грiх величати мене, грiшну, таким словом! Скажiть краще, звiдки ви й куди?

— Та ми з рiзних мiсць, — вiдповiв високий жебрак, який бував уже в Києвi не раз. — Оцей кирпатий з-пiд Бара, з нього, чисту правду сказавши, п'ятнадцять шкур здерли — полюбився, видно, економовi й орендаревi-жидовi… За п'ятнадцятим разом таки надумався: пустив їм червоного пiвня та й до нас у лiси та байраки на прохолоду подався.

— А цей ось — теж з Подiлля, — провадив далi київський жебрак, показуючи на iншого прочанина. — Служив у Немировi, в княжого економа, пана Лемкiвського; той економ, жонатий уже, навiть двох дiтей мав, — накинув оком на його молоду жiнку та й одняв! Ну, це йому не сподобалося, взяв вiн панського доброго, у срiбнiй оправi, ножа й зарiзав економа, а потiм йому стало жаль молодої вдови й сирiток, то вiн од доброго серця i їх порiшив…

— А його молода дружина? — спитала Дарина.

— Дружина повiсилась того ж дня… трохи ранiше, — похмуро вiдповiв прочанин з Немирова й одвернувся.

— А ось вони з Вишнякiв, що за Вiнницею, пан диякон…

— Що? — здивувалася Дарина, переводячи погляд на прочанина атлетичної будови: кошлата, вогненного кольору борода й таке ж настовбурчене в усi боки волосся обрамляли його рябе з широким носом обличчя, надаючи йому звiрячого виразу; але синi лагiднi очi суперечили всьому його вигляду й пом'якшували враження.

— Воiстину, ясновельможна панно, — вiдповiв низьким басом, що виявляв оксамитну октаву, атлет, який стояв у кутку, освiтлений промiнням вечiрнього сонця. — Я колишнiй служитель вiвтаря, диякон Воскресенський; губернатор вiнницький одняв у добродiйника мого, отця Антонiя, церковну руту, а єгда ж той почав обстоювати землю, то звелiв зацькувати його псами… Пошматували смердючi пси чесного отця, а губернатор приїхав з ксьондзами повернути нашу православну церкву на костьол… Ну, я не дав їм чинити наругу над нашою святинею: замкнув тих панiв i ксьондзiв у церквi i пiдпалив її. Гаразд, що збiглися нашi селяни й допомогли, нанесли соломи. Церква горiла, як свiчка, i вкупi з вогнем несла до неба нашi останнi молитви.

— Годiї — спинила його вражена до глибини душi панна. Вона була надзвичайно блiда, а очi її блищали сльозою. — Годi про цi страхiття; розповiдi про них падають на моє серце вогнем. А як же їх бачити чи пережити душею! Бiднi ви, бiднi страдники! У вас усi втiхи вiднято, й лишилася замiсть них сама помста. Та чи радiсть вона, друзi? Нi! Зойк знiвеченого життя, крик останньої боротьби! Ох, братове мої, не пiддавайтеся ви цiй утiсi, вона п'янить, але не дає сили й стiйкостi в боротьбi!.. Треба всiм з'єднатися й дiяти спiльно, щоб визволяти себе з лядської неволi й захистити вiд латинян святу православну церкву.

— Слова твої, ясновельможна панно, сама iстина! — зарокотав октавою диякон i зупинився. — Та плоть немiчна й прагне воздати кожному по дiлах його…

— А що ж, братове, нового нiчого немає? — заговорила знову пiсля короткого мовчання Дарина. — Чи не вгамовуються в своїх звiрствах ляхи, чи не соромляться свого блюзнiрства латиняни?

— Де там соромляться! — мотнув головою диякон. — 3 кожним днем гвалт над простим людом росте… Що виробляє канiвський Потоцький, то й пекло не нахвалиться… А губернатор лисянський прагне самого Потоцького за пояс заткнути. Тепер пани вирiшили викоренити гайдамакiв, а понеже в кожному хлоповi вони гайдамаку вбачають, то вони замислили винищити й хлопiв.

— Ой, останнi часи надходять! — зiтхнув один iз старiших селян, що сидiв у кутку.

— Пропадемо всi, коли нiхто не подасть допомоги! — заговорив другий. — Он у нас, у Барi, зiбралося шляхетне панство… конфедератами себе величає: пани їздять iз псарями, п'ють, бенкетують i гвалтують…

— Тепер що не день, то й чутка йде про грабунки та розбої… а про церкви й казати нема чого: з конфедератами їздять ксьондзи, — старенькi церкви просто палять, а кращi повертають на костьоли, — пiдтвердив перший.

— Плач стоїть на рiках вавiлонських: ридає мати невтiшно за дочкою i роздирає ризи свої родитель за загиблим сином, — обiзвався диякон.

— Ох, багато нещасного люду по лiсах та яругах i тепер з голоду пухне… а що буде взимку? Одним вовкам-сiроманцям пожива, — докинув київський жебрак.

— Господи, не попусти! — сплеснула руками Дарина, схвильована й збентежена до слiз. — Слухайте, братове, — почала вона, опанувавши себе. — Я вас порадую добрими вiстями: отець Мельхiседек, настоятель Мотронинського монастиря, поїхав до царицi просити її пресвiтлу милость подати вам, нашим братам єдиновiрним, оружну допомогу i вирвати святi православнi храми з рук латинян. Поки що сам владика ще не повернувся, але написав уже його превелебнiй мосцi, отцевi iгуменовi Лаври, що цариця прийняла його ласкаво й обiцяла всякi милостi.

— Хай не зайде сонце в її державi i хай укриються славою днi її на многi лiта! — проголосив диякон.

Усi пiдбадьорилися й повеселiшали.

— Пошли їй, господи, всякого щастя!

— Дай, боже, їй вiку довгого!

— Ех, якби вона й нас забрала од ляхiв!

— Одна в нас думка, щоб бути всiм укупi, як колись! — посипались з усiх бокiв побажання.

— Тут ось що, — заговорив київський жебрак. — Питала твоя милость, куди ми прямуємо. А просто в Печери. А спитай, панно, тепер, чого? А ось воно яка справа. По всiх лiсах i байраках, по всiх степах i руїнах, по всiх селах i мiстечках пiшла одна поголоска, а занiс її в край чернець з Афонської гори, що стоїть посеред моря-кияна. То з-пiд тої гори чернець, виходить, переплив море-киян i прибився до нашого краю та й пророчить, що нiбито славний лицар Богун, який ще за Богдана Хмельницького воював, не вмер, а замурований у Печерах ченцем пiд прiзвиськом Найда… i що як знайдуть його, то вiн знову вiзьме в руки меча й визволить увесь край i вiру од лядської неволi! То ось ми i йдемо розшукувати там славного лицаря.

Дарина слухала мiстичну розповiдь жебрака, створену народною фантазiєю, та при словi "Найда" вона здригнулась i вiдчула, що в неї самої з цим iменем є якийсь таємничий зв'язок. Але ж не про нього, молодого юнака, йде мова, — цей мiф пов'язаний з Хмельницьким, мабуть, народ тiльки й може ждати визволення вiд таких, як вiн, героїв, що давно зiйшли в могилу…

— Ну, вiдпочивайте ж, — сказала панна й пiдвелася, привiтно вклонившись. — Потомилися ви, намучилися, то спочиньте… Якщо схочете, то перебудьте в мене денькiв зо два, а то й зо три. А потiм i я поїду в Печери, разом шукатимемо того Найду…

— Пошли, господи, тобi, милостивице наша, заступнице наша, всього, всього, чого тiльки душа твоя бажає, - загомонiли зворушено потайнi гостi.

Дарина вийшла з хати, але, поминувши будинок, попрямувала в сад. Вечiр уже зовсiм догоряв; на небi боязко засвiчувалися зiрочки; лiс чорнiв темною безформною масою, а внизу, серед клубiв мороку, вiдбивалися в ставу два блiдi червонуватi вогники, неначе двоє очей страховища, яке виринуло з глибини й причаїлося, чекаючи здобичi. Улоговина здавалася тепер безмежною темною безоднею… Вiд неї вiяло холодною вогкiстю.

Дарина пройшлася разiв зо два темною алеєю, щоб остудити нiчною прохолодою схвильованi груди i втишити тривожне калатання серця; але якийсь внутрiшнiй жар i наркотичний аромат, що линув од квiтникiв, дратували їй нерви. Уривки картин тортур i страхiть, якi розлилися по краю широкою хвилею, вир мiнливих вiдчуттiв, рiй несподiваних думок… i серед цього хаосу — образ Найди, що стояв перед нею, мов загадковий сфiнкс, — все це хвилювало й збуджувало молоду кров.

Дарина сiла на лавi пiд широколистим кленом i задумалась над своїм життям. Майже з раннього дитинства вона втягнута була у вир громадського життя й, закрутившись у ньому, забула, або, лiпше сказати, не зазнала зовсiм особистих тихих радощiв i мирних утiх. Рано вона зосталася сиротою, ледве пам'ятає нiжнi материнi пестощi, в родинi їхнiй не було нiякої близької родички, котра могла б заступити сиротi матiр, а тому Дарина й зосталася коло батька подiляти з ним його бурхливе життя: доля їх кидала i в Варшаву з дорученнями вiд Малоросiйської колегiї, i на Запорожжя з наказами вiд генерал-губернатора… Вiд цих мандрiв, сповнених тривог i прикростей, вона останнiм часом стомилася, вiдчула потяг до тихого життя в мирних клопотах i зворушливих молитвах; коли вони переїхали до Києва, вона упрохала батька оселитися в Китаївському хуторi, ближче до святої обителi, але, на диво, знову потрапила не в смугу тишi й особистих душевних радощiв, а на рубiж розбурханих стихiй, що ось-ось вибухнуть страшною бурею.

— Ясновельможна панно! Панно Дарино, де ви? — хтось гукав її в саду. Дарина здригнулась, i якась незрозумiла тривога стиснула їй серце.

— Що там? Я тут! — обiзвалася вона голосно й квапливо пiшла на поклик. За поворотом дорiжки зустрiла її дiвчина-покоївка i сказала, що якийсь посланець привiз паннi листа вiд його високопревелебної мосцi отця архiмандрита.

— Де ж той лист? — стурбувалася Дарина й знову вiдчула, як у її серце вп'ялося холодне жало.

— Ось! — i покоївка подала їй великий пакет.

Дарина, охоплена якимсь лиховiсним передчуттям, майже прибiгла у велику свiтлицю, де горiли на столi двi восковi свiчки, а в кутку, перед кiотами, мерехтiли три високi лампади; вона зiрвала з пакета печать i почала читати послання, написане тремтячою, старечою рукою.

Спершу Дарина була зацiпенiла вiд жаху, гадаючи, що лист сповiщає про нещастя з її батьком, а може, й про його смерть; але, похапцем прочитавши послання, вона не знайшла в ньому iменi свого батька, а в приписцi стояло, що нi з столицi, нi з Переяслава нiчого нового поки що немає. Дарина почала спокiйнiше, слово по слову, розбирати писання.

Архiмандрит сповiщав, що вiн одержав скорботного листа вiд iгуменi жiночого Пречистенського монастиря, од чесної матерi Серафими: пише, що пани й ксьондзи грабують i вже роблять спроби заволодiти монастирем i повернути його на латинський кляштор, що вони пробують пiдкупити її, матiр iгуменю, та матiр економку i панотця iєромонаха, обiцяють вiдпустити всiх черниць з миром i дозволяють навiть забрати з собою православнi святинi; але якщо монастир у своєму дикому безумствi опиратиметься, то погрожують забрати все гвалтом i не помилувати вже тодi нiкого. "Внаслiдок цього, — додає iгуменя, — iде в обителi вагання, бентежиться дух i немає жодної сильної душi, яка б укрiпила переполоханi тут нашi душi".

У своєму листi архiмандрит просив Дарину, щоб вона поїхала в монастир, передала од нього послання iгуменi, при цьому додане, i сама своїм палким, пройнятим вiрою словом змiцнила в них надiю на господню ласку. Вiн же, з свого боку, напише i найяснiшiй царицi, щоб заступилася за одновiрцiв i не попустила б храму святого на розтерзання, а також дасть знати i її батьковi, щоб поспiшив до неї в монастир.

Усе це Дарина прочитала не одразу: тремтячий почерк i слов'янський правопис страшенно утруднювали читання й примушували її замислюватись i напружувати думку майже на кожному словi. Прочитавши вдруге листа, Дарина звернула увагу на таку фразу: "Сiє послання моє барзо розумному чорноризцю доручаю; оний же посланець розповiсть тобi, вельможна панно, ширше й про стогiн нещасних черниць, i про моє молiння".

Дарина звелiла зараз же ввести цього посланця од владики, а сама вся поринула в послання, яке зняло в нiй цiлу бурю почуттiв.

Тихо рипнули дверi, i хтось несмiливо ввiйшов до свiтлицi; але Дарина, заглибившись у читання, нiчого не чула… Нарештi прибулий ненароком чи з намiром кашлянув.

Панна здригнулась i, обернувши до вхiдних дверей обличчя, побачила чорну постать коло одвiрка… Нараз вона тихо скрикнула й вiдсахнулася вiд несподiванки: перед нею стояв Найда!

— Ти? — радiсно вирвалося в Дарини; вона швидко пiдвелася з мiсця й мимоволi подалася вперед. — Звiдки? Як? — Дихання спинилося в її грудях, обличчя зашарiлось, i вона стала посеред кiмнати, розгублена, збентежена, з листом iгумена в руках.

— Мене прислав до твоєї милостi, ясновельможна панно, превелебний отець i молiльник наш iгумен печорський, — вiдповiв, шанобливо вклонившись. Найда.

— Справдi… так… Вiн пише про це… — отямилась дiвчина й почервонiла ще дужче. — Але я не сподiвалася побачити… Я гадала, що тебе вже немає тут… ми були з батьком ще раз у Печерах… i не бачила тебе…

— Я нiколи не виходжу з своєї келiї… ранiше я стояв коло ящика з свiчками, а тепер попросив, щоб мене увiльнили вiд цього послуху… Я сьогоднi вперше виїхав… Але де ясновельможний пан, батько твiй? Отець iгумен наказав передати йому уклiн…

— Батька немає… вiн поїхав у справах вiйськових на лiвий берег i досi ще не повернувся.

— То ти тут сама?

— Сама з думами своїми, — додала тихо Дарина, й голос її прозвучав чомусь сумовито.

— Сама в такому вiдлюдному лiсовому хуторi? Хiба мало що може тут учинитися! — з тривогою промовив iнок.

— Ну, зi мною живе старенька тiтка й челядь. Ляхи сюди не поткнуться, а гайдамаки не страшнi менi… Та чого ж ти стоїш? Розкажи, що знаєш; пан iгумен пише, що ти маєш щось на словах менi передати.

Дiвчина знову сiла на своє мiсце коло столу, а Найда присiв на один з ослiнчикiв, що стояли бiля вiкна, й почав розповiдати паннi про утиски, якi чинять ляхи жiночому Лебединському монастиревi. Вiн сказав їй, що отець iгумен уже одписав пановi генерал-губернаторовi київському, прохаючи його докласти всiх можливих зусиль, щоб захистити цей нещасний монастир, але просить ще окремо вельможну панну, щоб вона попрохала ясновельможного родителя свого одписати про те ж саме пословi чи комусь iз знайомих осiб польських, щоб вони "в сьому дiлi допомогу тому монастиревi чинили та оборонили його од зазiхань латинян".

Дарина слухала мовчки слова молодого ченця; її довгi вiї були опущенi й прикривали очi, але груди високо пiдiймалися, виказуючи глибоку схвильованiсть дiвчини.

— О господи! — промовила вона, коли Найда замовк. — Що ж робити тепер? Батька немає, i не знаю, коли вiн повернеться… А мого слова не послухає нiхто. Та чим тут допоможуть нашi слова?.. — Вона махнула рукою й додала швидко: — А що, чи не чути чого вiд отця Мельхiседека?..

— Немає нiяких вiстей!

— От i батько поїхав на той берег Днiпра. Дiстав наказ заготувати для вiйська провiант, а куди тi вiйська рушать — не знає, тiльки думка була, чи не на Польщу.

— Нi, панно, на це мало надiї, - вiдповiв чернець. — Москвi немає коли клопотатися нашими справами, та хоч би й схотiла вона, то не могла б заступитися, бо сусiднi держави не дозволили б.

— Ну, вони їй не страшнi, та й батько завжди казав, що Росiї бажано було б прийняти пiд свою протекцiю i правий берег.

— Про це нема чого й сперечатися… i буде це напевне… та тiльки тодi, як розпадеться Польща… а що вона незабаром розпадеться, в цьому я можу ручитися своєю головою.

— Доки сонце зiйде, роса очi виїсть! — зiтхнула Дарина. — Що ж буде з цим краєм до того часу?

— Руїна, — похмуро вiдповiв чернець.

— Ох, не говори так холодно, так суворо! — зойкнула з болем у голосi Дарина й навiть мимохiть простягла руки до молодого ченця. — Тепер пiдiймається таке повстання, яке було за славної пам'ятi гетьмана Богдана!.. Воно вiдiрве назавжди вiд Польщi Україну! Так, вiдiрве!.. Не дивися ж так холодно, так суворо! Не однiмай у мене цiєї останньої надiї, без якої вже немає менi щастя на землi!

У голосi Дарини пролунала така щира журба, що чернець швидко пiдвiв опущенi додолу очi й здивовано глянув на дiвчину.

— Авжеж, — пiднесено говорила дiвчина, — тепер не те! Ти покинув свiт, ти замкнувся в своїй келiї й не знаєш, не бачиш нiчого, а я знаю! До мене сюди, на наш хутiр, навiдуються лiсовi гостi, вони розповiдають про те, що робиться навкруги. Народ скрiзь готовий, вiн тiльки жде гетьмана й гасла! Ось i сьогоднi прибилося до нас п'ятеро таких калiк… Вони йдуть шукати у Печорський монастир ватажка.

— У Печорський монастир? — здивовано промовив чернець.

— Так, у Печорський монастир; вони кажуть, що по всiй Українi розiйшлася чутка, нiби в Печорському монастирi ховається од свiту уславлений лицар Найда, який живе ще з часiв славного гетьмана Богдана, й що, коли вiн скине рясу й пiднiме булаву над Україною, тодi, — натхненно говорила Дарина, — всi зберуться до нього, загримить давня слава України, пiдлетять останнi орли, й одiрвуть її вiд Польщi, й понесуть на своїх крилах до нової слави й долi!..

— Звiдки вони довiдались про моє iм'я?.. Навiщо сплели його з цiєю казкою? — схвильовано промовив чернець.

— Народ пам'ятає про твої лицарськi звитяги! Скiльки разiв говорили менi гайдамаки про тебе, про твої славнi дiла, — чого ж дивуватися, що вони пов'язали твоє iм'я з iменем гетьмана Богдана i ждуть од тебе такого ж порятунку, як i вiд нього?.. — Дарина помовчала хвилину й потiм додала з гiркотою: — Нещаснiї Вони шукають лицаря Найду, а знайдуть тiльки Найду-ченця!

Чернець нiчого не вiдповiв… Вiн знову втупив очi в землю, тiльки обличчя його стало непроникне й блiде, а чорна ряса то пiдiймалась, то опускалась на грудях, виказуючи його сильне хвилювання.

У Дарини вирвалося стримане зiтхання… В кiмнатi запала мовчанка, в розчинене вiкно влетiв тихий нiчний вiтрець i принiс iз собою хвилю пахощiв квiтучих лип… Здалеку долинув протяглий дзвiн… Найда здригнув, пiдвiвся з мiсця й перехрестився. Дверi свiтлицi тихенько рипнули, i в кiмнату ввiйшла лiтня жiнка, убрана в дорогий байбарак з коштовним намистом на шиї й довгою бiлою намiткою на головi.

— Благослови, отче, — промовила вона побожно й, схиливши голову, пiдiйшла до Найди.

— Не достойний я, вельможна панi, смиренний чернець, роздавати благословення, — вiдповiв Найда й, пiдвiвши голову до божницi, заставленої iконами, додав: — Але хай буде ласка господня з усiма вами!

— Амiнь, — вiдповiла панi й, перехрестившись, звернулася до Дарини: — Проси ж, доню, чесного панотця хлiба-солi нашої скуштувати.

— Не вiдмовся, пане! — промовила, вклонившись, Дарина. Найда мовчки погодився, i всi троє пiшли до трапезного покою. Трапезна в пана генерального обозного вже багато чим вiдрiзнялася вiд старосвiтських покоїв козацької старшини. На чисто побiлених стiнах хоч i висiли портрети гетьмана Богдана та козака Мамая, але тут же поряд висiло й кiлька iнших картин в дорогих позолочених рамах. Мiж старовинних липових лав, накритих за давнiм звичаєм червоними сукнами й килимами, стояло кiлька фотелiв, оббитих голубим адамашком; бiла кахляна груба з зеленими по нiй малюнками далеко виступала вперед. На стiнi висiв годинник, на довгих полицях виблискував дорогий позолочений i срiбний посуд, а в заскленiй шафi стояв англiйський порцеляновий сервiз. Довгий стiл, накритий бiлим обрусом, був заставлений усiлякими стравами й напоями. Посеред столу у високих бронзових канделябрах горiли восковi свiчки. В одчиненi вiкна свiтлицi вливалася чудова прохолода тихої лiтньої ночi. Усi посiдали за стiл… Незважаючи на пильнi припрошування, Найда їв мало й неохоче.

Пiсля перших двох-трьох фраз розмова знову перейшла до теми, яка всiх цiкавила, — до людського лиха, що дедалi зростало на Правобережнiй Українi.

— Ох, горе, та й годi! Карає нас, отче, господь за нашi грiхи! — промовила, зiтхнувши, панi. — А з чим присилає до нас отець i молiльник наш iгумен печорський!

— З прикрою звiсткою, вельможна панi, — i Найда розповiв їй про листа iгуменi Лебединського монастиря, в якому писала вона про погрози й страшнi намiри полякiв.

Панi сумно слухала розповiдь молодого ченця, склавши на грудях бiлi пухкi руки з нанизаними на пальцях дорогими перснями.

— Алжеж, авжеж… горе гряде звiдусiль, — заговорила вона, сумно похитуючи головою, коли Найда кiнчив розповiдати. — Ось i до нас прибилося сьогоднi п'ятеро калiк, розказують, що там коїться в польськiй сторонi. Тiльки слухаєш, i то серце кров'ю обливається! Ох, господи, i що воно буде! — стара голосно зiтхнула.

Нiхто нiчого не вiдповiв.

— Пiду ще, звелю їм, сердешним, дати повечеряти… В Печери йдуть, а чого шукають? Якогось лицаря Найду. Ох, ох, та навряд чи їм тепер i той лицар допоможе.

Панi пiдвелася з мiсця й вийшла з свiтлицi. Дарина й Найда лишилися самi; кiлька хвилин вони не зважувались порушити мовчанку.

— Лицаря Найду… — нiби про себе мовила Дарина, i прикра усмiшка торкнула її уста. — Знаєш, — промовила вона, пiдводячи на Найду свої темнi, оксамитовi очi, — вiдтодi, як ми повернулися з Печер, ти не йшов у мене з думки! — i лиця її зашарiлися. — Я думала все про те, що ти пiшов у монастир, — додала вона швидко.

На обличчi ченця промайнув якийсь невловний вираз, усi риси його раптом пожвавiли на якусь мить, з-пiд опущених вiй блиснув швидкий погляд, та за секунду обличчя його знову нiби скам'янiло, i риси застигли в суворому виразi.

— Справдi, все думала про тебе, — промовила якимсь настiйливим тоном Дари-на. — Коли б менi сказали, що сонце зiрветься з неба, я б скорiше повiрила цьому, анiж тому, що побачу тебе в чорнiй рясi! Пiсля всього, що ти казав! Серце стискається, коли подумаю про це!

Останнi слова вирвалися в Дарини з щирим болем. Найда мовчав. Освiтлене жовтавим сяйвом воскових свiчок, блiде обличчя його було надзвичайно гарне в цю хвилину; з-пiд чорної шапочки падало на високе чоло кiлька чорних, мов смола, кучерiв, мiж орлиними бровами лежала сувора складка, — щось скорботне вiдчувалося в кутиках м'яко окресленого рота.

Погляд панни на мить зупинився на обличчi молодого ченця, i смуток затьмарив її очi…

— Скажи, — спитала Дарина Найду, — чи давно ти пiшов у монастир?

— Вже бiльш як пiвтора року…

— А ми два роки не бачилися з тобою…

Дарина якусь хвилину подумала й промовила несмiливо:

— Куди ж ти подався вiд нас?

— Од вас, з України, на Запорожжя, звiдти на лядську Україну, пройшовся з гайдамаками по панських маєтках та й прибув до Києва.

— Певно, журилися твої батько й мати, коли довiдалися про твiй намiр!

— У мене нiкого немає, панно.

— Ти сирота? — жваво промовила Дарина, i голос її забринiв надзвичайно тепло й спiвчутливо.

— Бiльше, нiж сирота, панно! — вiдповiв Найда.

— Як так?

— А ось як: своїх батька й матерi я зовсiм не бачив, та й не знаю, хто вони були, чи живi, чи померли? Привезли мене запорожцi в Сiч пiсля одного гайдамацького наскоку; кажуть — їм дав мене якийсь козак, знайшов десь у порожнiй хатi; достеменно нiхто цього менi не мiг розповiсти, навiть не згадають, в якому селi знайшли мене, десь тут, на Київщинi, а де саме — не знають. Запорожцi й привезли мене на Сiч i полюбили, мов рiдного сина, всього навчили й навели на розум.

— А козак той? — промовила панна схвильовано. Видно було, що розповiдь Найди надзвичайно зацiкавила її.

— Навiдувався… Кажуть, часто наїжджав у Сiч, подарунки менi привозив… Пам'ятаю його, мов крiзь сон, високий, сивий… Останнiй раз я бачив його пiдлiтком, менi було рокiв тринадцять… Вiн подарував менi дорогу зброю й сказав, що побачиться зi мною не скоро, тодi, коли я виконаю те, що менi належить виконати!.. Вiдтодi я не бачив його, мабуть, помер…

— Вiн родич тобi? — тихо спитала Дарина.

— Нi, родичiв у мене, кажу тобi, немає нiяких, тут я весь зi своїм родом. Найда — i край! Бачиш, який значний 'козак!

Останнi слова чернець промовив з якоюсь гiркою iронiєю.

— Немає в мене нi родичiв, нi близьких.

— Нiкого близького? — перепитала Дарина й допитливо глянула в очi ченцевi.

— Нiкого, панно, нi єдиної душi! А тому нема кому й журитися за мною.

— Нi, є кому! — нараз голосно промовила Дарина.

— Так, запорожцi, братчики, я про них забув — тi журяться, тi сумують i зараз, особливо друг i наставник мiй, полковник Залiзняк, а бiльше нiкому.

- Є кому, — палко перебила його Дарина. Вiн швидко пiдвiв голову й кинув на дiвчину здивований погляд. Щоки її спалахнули густим рум'янцем, але вона враз схаменулась i швидко заговорила про iнше, не вiдриваючи од ченця очей:

— Нi, нi, не говори менi про одчай, про зневiру, — вона простягла руку, мов бажаючи зупинити його заперечення. — Я не повiрю цьому, не повiрю нiколи! Якесь незвичайне горе привело тебе в монастир.

Дарина затнулась, але переборола свою нiяковiсть i провадила далi обережно, несмiливо, зупиняючись на кожному словi:

— Можливо… це… даруй менi… я не повинна, не смiю тривожити чуже серце… Та коли це… сердечне горе… то його загоїть час… ти ще такий молодий… може… адже все у волi божiй… ти ще можеш знайти своє щастя…

По устах ченця майнула гiрка усмiшка, але вiн енергiйно трiпнув головою й заговорив гаряче й сильно:

— Менi, вельможна панно, про щастя не мрiяти! Таким людям, як я, немає тепер щастя на нашiй землi, одне зостається: або чернеча ряса, або паля. Бачиш, старшина наша й значне козацтво примирилися з долею нещасної батькiвщини, продали волю за хутори та чини… Та я не їхньої породи! — гордо промовив чернець, i обличчя його раптом змiнилось: очi гнiвно блиснули пiд вигнутими бровами, в усiй його постатi, в кожному поруховi вiдчулося щось владне, непохитна. — Атож, — говорив вiн пiднесено, — я не з їхнього числа: моєї душi не куплять нi хуторами, нi млинами, нi навiть гетьманською булавою; небагато нас зосталося, таких завзятцiв, але ми не можемо йти слiдом за iншими, душi своєї не можемо наситити хуторами й шанобою, а тому й немає нам мiсця на рiднiй землi. Що ляхи? Свої ж козаки значнi й старшина переслiдують нас, як бунтарiв. Даруй, вельможна панно, але й батько твiй до них належить. От i залишається нам або покинути свiт i йти в монастир, а якщо кров i образа закипають у серцi, якщо зойки кревного люду долiтають до нас у келiю й через монастирськi мури — кидати все й знову братися за шаблю! А через те, що несила наша пiдняти справжню вiйну, то йдемо ми в гайдамацькi ватажки й кiнчаємо на шибеницi або на палi! — Найда перевiв дух, провiв рукою по чолi й додав з уїдливою посмiшкою: — От яка моя доля, вельможна панно! Мiж знедоленими й володарями щастя лежить безодня, якої не переступити. Щасливою, як бачиш, не можна моєї долi назвати. Помiркуй сама, чи хтось би згодився подiлити її?

З невимовним хвилюванням слухала Дарина цi слова: так палко, так сильно й правдиво ще не говорив з нею нiхто; при останнiх же словах Найди хвилювання її досягло найвищої мiри. I сором за батька, i надзвичайний жаль до цього лицаря-ченця охопили її серце, гаряча хвиля кинулася їй до лиця, кутики рота затремтiли, на очах виступили сльози… Щоб приховати своє збентеження, вона потупила очi й схилила голову на руку.

У кiмнатi запала мовчанка.

Кiлька хвилин Найда пильно дивився на Дарину.

Вона мовчала, не пiдводячи голови.

Здалеку, вiд монастиря, долинуло глухе калатання церковного сторожа.

— Що ж звелиш, ясновельможна панно, переказати вiд тебе йог милостi, отцевi iгуменовi й наставниковi нашому? — холодно спитав нарештi Найда.

Дарина здригнулась вiд цього холодного тону й швидко пiдвела голову; перед нею вже сидiв не гордий, непохитний лицар з залiзною волею й непiдкупним серцем, а замкнутий у собi чернець, з холодним, незворушним обличчям.

— Скажи йому, що батька немає дома й не вiдаю, коли повернеться, — вiдповiла вона. — Моє ж слово нiчого-не важить для ляхiв, а тому я краще поїду сама в монастир.

— Ти думаєш туди їхати? — поквапне перебив її Найда.

— Так, поїду, може, менi пощастить збудити вiдвагу в сестер.

— Нi, ти цього не зробиш, — заговорив чернець з невластивим для нього пожвавленням. — Тепер небезпечно в лядському краї: ляхи гайдамачать по лiсах, по дорогах… Самi стiни монастиря не можуть бути захистком. Боронь боже тобi туди їхати!

— Нi, пане, — стримано, але твердо промовила Дарина. — Я поїду, i нiякi небезпеки не стримають мене. Та й чи можу я про них думати, коли таке горе охопило весь мiй край.

— Нi, нi, ще раз прошу тебе, облиш цю думку! Батько твiй…

— В такому дiлi я не зважатиму на батька: Христос ближчий i за батька, i за матiр, i за дiтей. I якщо я…

В цей час заскрипiли дверi. Дарина урвала мову. До свiтлицi ввiйшла панi господиня.

— Даруй, отче, — заговорила вона, звертаючись до Найди, не помiчаючи схвильованостi на обличчях обох спiврозмовникiв. — Ти, мабуть, утомився, спочити хочеш, а я забарилася. Отцевi iгуменовi карасикiв сухих зiбрала, — усмiхнулася вона вельми задоволене. — Вiн любить нашi озернi. Ну, а тепер прошу, будь ласка, iти за мною. Час пiзнiй.

Найда пiдвiвся, мовчки вклонився Даринi й пiшов слiдом за господинею. Чути було, як вони пройшли через сiни й ступили з ганку в двiр.

Кiлька хвилин Дарина сидiла за столом, схиливши голову на руки, потiм поволi встала й пiшла в свою свiтлицю. У невеликiй її кiмнатi було темно, але вiдблиск ясної мiсячної ночi давав можливiсть бачити навколишнi речi. Дарина не засвiтила свiчки й, причинивши за собою дверi, просто пiдiйшла до одчиненого вiкна й сiла на ослiн, що стояв коло нього.

Над землею пливла вже повна нiч; тепла, душна, вона далеко вiдганяла сон. Кругом було тихо. Над темними вершинами нерухомо застиглого лiсу розкинулось прозоре, кришталеве небо з розсипаними по ньому великими iскристими зорями; тепле повiтря дихало нiжною свiжiстю лiсу й пахощами квiтучих лип. Дарина схилила голову на руку й задумалась.

Якийсь тихий смуток охопив її душу. Прекрасний i суворий образ лицаря-ченця не йшов їй з думки, а його правдивi, вогненнi слова, здавалося, ще дзвенiли в її вухах. I такий козак мав загинути для свiту в суворих стiнах монастиря!

З душi вирвалося глибоке зiтхання. Так, тiльки страшне горе могло загнати це смiливе серце в монастир. Тепер вона вже не має сумнiву, вiн любить когось… якусь нерiвню, й не сподiвається на взаємнiсть… Дiвчину чи замiжню? Нашу чи полячку? Однаково… але яка щаслива повинна бути та жiнка, котру любить такий лицар-звитяжець!..

З грудей Дарини знову вирвалося тихе, стримане зiтхання, i нараз їй здалося, що протилежне вiкно в однiй з бокових хат, куди одвела господиня Найду, тихо вiдчинилося.

"Що це? Невже вiн?" — промайнула в неї думка.

Дiвчина вся здригнулася, насторожилась, витягла голову й завмерла. Але скрiзь було тихо, сонно й нерухомо.

"Нi, то, мабуть, ворухнулась гiлка берези", — подумала Дарина й сумно притулилася до пiдвiконня головою. Чому вона така самотня, така нещасна?!

Заворушилися в головi її тужливi думки: "Чому в неї немає жодної близької людини, жодної рiдної душi? Чому нiхто не кохає її? Батько, що батько! Правду казав про нього Найда… Не друг вiн їй, нi! Чому ж немає коло неї ось зараз, у цю хвилину, друга вiрного, незрадливого, котрому вона могла б розповiсти все те, що гнiтить її душу цiєї теплої, тихої ночi?"

Ласкавий вiтрець поворушив шовковi пасма Дарининих кiс, припав до її палаючого лоба. I з цим поцiлунком вiтерця в серце дiвчинi вп'ялася гостра, невiдступна туга.

Не спалося паннi Даринi цiєї ночi, — чи то душно було в її свiтлицi, чи то дратувало нерви напоєне пахощами повiтря, чи не давав поринути в сон голосний спiв солов'їв, — а не спалося, теплий вiтрець залiтав часом в одчинене вiкно, навiваючи елегiйний настрiй: нiби вона слухала якусь чарiвну, неземну мелодiю, i їй ставало, при солодких i разом з тим сумних звуках, когось i чогось невимовне жаль… А лiтня нiч коротка: не встигла й задрiмати Дарина, як свiтлиця її сповнилася життєрадiсним голубим промiнням; панна схопилася з лiжка, поспiшила одягтися й вийшла бiчними дверима в сад; а сад прилягав до лiсу, що простятся по узвишшю над глибокою долиною.

Коли Дарина вийшла й озирнулася, пишний ранок уже розгорявся урочисто на небi й лягав свiжими барвами на гори, на Днiпро. Обрiй в одному мiсцi червонiв яскравим сяйвом, зграї легких хмар, облямованих знизу золотом, нагадували собою казкових птахiв, що летiли в безмежну височiнь; густий туман лежав iще хвилями по долинi, i в ньому немов плавали п'ять золотих хрестiв святої обителi. На горах, на вершинах лiсу, на далекiй смузi Днiпра, на самiй блакитi неба лежав рожевий вiдтiнок, а прозорi яскраво-голубi тiнi, вкупi з ним, надавали картинi якогось чарiвливого освiтлення.

Дарина вставала завжди рано й звикла вже до краси i вранiшнiх, i вечiрнiх годин у своєму поетичному куточку, але сьогоднiшнiй свiтанок справив на неї нове, сильне враження. Вона спинилася пiд липою, над краєм улоговини, яка збiгала вниз, де клубочився бiластий туман, i не могла одiрвати очей вiд нiжних пiвтонiв серпанку, що повив далину, серед якої вогненною стрiчкою починав палахкотiти Днiпро.

Дарина глибоко вдихала свiже, бадьорливе повiтря, i нiчний примарний смуток танув у її серцi разом з нiчними тiнями, поступаючись мiсцем свiтлому настрою дня; а коли бризнули з випливаючого вогненного диску блискотливi променi й розсипалися рубiновими iскрами по верхiв'ях дерев, то у неї в серцi теж спалахнуло щось радiсним полум'ям…

Дiвчина згадала, що вона не потурбувалася звечора про Найду: нi коня не звелiла приготувати йому, нi снiданку… Ще, чого доброго, бiдолашний чернець пiде пiшки в Печери, а до них вiд хутора добра миля. їй стало нiяково й прикро за таку негостиннiсть, i вона поспiшила виправити свiй недогляд. Озирнувшись на будинок, вона перебiгла поглядом по квiтнику: оббризканi вранiшньою росою, неначе повми-ванi, квiти весело пiдводили свої яскравi голiвки й вабили до себе. Дарина спокусилася й нахилилась нарвати собi пучечок чорнобривцiв, нагiдок, горошку, левкою й гвоздик. Раптом почулися кроки. Дiвчина пiдвела голову: до неї наближався, глибоко задумавшись, її вчорашнiй гiсть, чернець Найда; вiн, мабуть, не бачив її i повiльно йшов повз грядку, де вона рвала квiти.

Зустрiч з ченцем обрадувала, але разом з тим i збентежила панну.

— Я рада, що велебний пан iще не поїхав, — весело заговорила Дарина, пiдводячись назустрiч сторопiлому й нiби заскоченому зненацька ченцевi. А втiм, i сама вона, незважаючи на бажання надати своєму голосу безтурботного, грайливого вiдтiнку, вiдчула одразу збентеження в серцi, яке залило гарячою хвилею її щоки. — Я забула вчора сказати челядi, щоб приготували тобi снiданок i коня: це менi цiлу нiч не давало спокою.

— Чи вартий я того, щоб вельможна панна турбувалася про мене, — вiдповiв Найда.

Дарина пiшла поруч з ченцем покрученою дорiжкою серед густолистих кущiв бузку й дикого ясмину; дорiжка вела до ганку будинку, що дивився просто на монастир.

— Вельможна панно, — боязко заговорив пiсля довгого мовчання чернець. — Мене страшенно турбує думка… я й залишився, власне, через це… Невже ти зважишся-таки поїхати до Лебединського монастиря?

— Турбує? — спитала Дарина з радiсним подивом i спинила свiй ясний зiр на ченцевi; в очах її променилося стiльки тепла, що вiд нього почало поволi червонiти ченцеве обличчя i вiн змушений був нiяково опустити свої очi.

— Атож, турбує, - пiдтвердив вiн, — навiть бiльше… млiє од жаху серце… i не диво: панна дорога всiм… вона — янгол-охоронець нещасних, щира вболiвальниця за долю пошматованої шулiками України… то як же допустити, щоб вона наразила на небезпеку свою ясновельможну милость?

— Спасибi за щирiсть, тiльки твої похвали запалили менi все обличчя вогнем: я їх не варта… Але невже в Лебединi так небезпечно?

— Авжеж… Скрiзь нишпорять зграї розбiйницької шляхти… i панну… особливо саму, без охорони… може спiткати таке лихо… О, не доведи господи — страх подумати.

— Мене не насмiляться зачепити: мiй батько — росiйський пiдданець, i за мене б гвалтiвники вiдповiли перед нашою владою.

— Коли б вони хоч щось поважали в свiтi; але ж для шляхтича нiчого не iснує, крiм сваволi та гвалту… Та коли ти так береш до серця долю жiночої обителi, то напиши листи — я сам одвезу їх, пiдтримаю там дух i надiї…

— Але якщо такi небезпечнi шляхи для мене, то ще небезпечнiшi вони для тебе, — палко заперечила панна. — Схизматського ченця кожен шляхтич вважає за свiй священний обов'язок замучити. Нi, нiзащо я не погоджуся наразити твоє життя на небезпеку.

— Та кому потрiбне це життя, кому воно дороге?

— Менi першiй, — швидко мовила Дарина, але, вiдчувши, що кинула зайве слово, тут же додала, переводячи подих: — I кожному, хто любить народ свiй… Тiльки ти закрився рясою од друзiв i таїш у своєму серцi холод до них.

При цих словах Дарини Найда поблiд i замовк, неспроможний погамувати шалене биття серця: груди його високо пiдiймалися, очi загорiлись вогнем. Десь глибоко на днi серця затрiпотiло щось гаряче, ладне зiрватися з його побiлiлих уст.

Зашарiвшись од хвилювання, Дарина не одривала погляду вiд цього збентеженого, але прекрасного й благородного обличчя, їй здавалося — iще одна хвилина, i вона почує од ченця щось фатальне i таємниче, те, що вiн берiг у своєму серцi пiд складками цiєї холодної ряси… I вiд цього чекання серце її завмерло й спинилося в грудях.

Коли нараз їм заступила дорогу дивна постать.

Дарина мимоволi одсахнулася. Перед нею стояла згорблена, кривобока стара в спiдницi i якомусь драному татарському халатi; голова її була закутана хусткою так що у вузьку трикутну щiлину тiльки визирали блискучi очi та верхня частина гачкуватого носа. По широких плечах i зiгнутому дугою стану можна було судити, що баба замолоду була високого зросту й геркулесiвської будови.

— Ясновельможна панно, багата, вродлива та безталанна! — заговорила стара грубим рипучим голосом. — Дозволь менi свою ручку бiлу, скажу тобi всю правду, — що було з тобою, що жде тебе i що в мислях має той, на кого думаєш.

Дарина здригнулась: ця потворна вiдьма немов читала у неї в думках i пропонувала вiдповiдь на пекуче питання, яке її мучило.

— Не бiйся, такої циганки, як Зоя, свiт ще не бачив: од мого ока нiщо не сховається, — провадила стара, — всяку глибину воно осягне, землю й камiнь проб'є, а серце пройме наскрiзь i виявить, що в ньому засiяно i яке зiлля з того може вирости… — I вона блиснула очима на Найду. — Дозволь ручку.

Дарина постояла якусь мить нерiшуче, але, поборовши себе, вiдповiла, нарештi, спокiйно:

— Спасибi тобi, циганко, за бажання розказати менi про мою долю, але всяке ворожiння я вважаю за грiх, та й чи було б цiкаве життя, коли б ми знали, що з нами завтра станеться? В невiданнi все наше щастя.

— Добрий розум дав тобi господь — i пановi обозному личив би, а серце в тебе єдине на всю Україну!.. Чужа вона менi сторона, а от як поблукаєш по нiй, то од стогону та слiз i циганське серце трiскається, як пiд добрим молотом пiдкова.

— Ходiм, стара, — рушила до ганку Дарина, — я звелю, щоб тебе нагодували, й дам що-небудь на дорогу.

— Постривай хвилинку: милосердя твоє вiдоме по всiх лiсах i яругах… сестрою тебе лiсовики вважають… А я от дивлюся на тебе й бачу, що багато вiд тебе свiтла йде, i в свiтлi тому грiються голоднi та холоднi, та не тiлом тiльки, а й духом… усi тебе благословляють… та ось тiльки горе, що ти гарна! Краса жiноча на погибель: од краси тої й загартованi серця м'якнуть.

— Бог з тобою, стара, — усмiхнулася Дарина, — яка з мене красуня. Тiльки й того, що не страшно дивитися.

— Ой, не лукав! Сама знаєш цiну цiєї диявольської сили, краси… — А от хочеш, я тобi поворожу! — нараз звернулася циганка до ченця, що стояв збоку й прислухався iз завмиранням серця до слiв старої, її несподiване звертання примусило його здригнутися й вiдступити назад з якимсь мiстичним жахом.

— Одiйди вiд мене, — немов заблагав чернець, i в голосi його почувся трепет. — Хто зрiкся свiту, тому не годиться й слухати твоїх слiв, бо знанням твоїм, якщо воно не є просто обманом, керують не свiтлi, а темнi сили. Смиренному розумовi й вiдданому на служiння господевi серцю грiшно й подумати навiть пiдняти завiсу майбутнього, опущену перед нашим зором божим провидiнням.

— Не хочеш дати руки — не треба; я й без неї бачу твоє серце наскрiзь пiд цiєю чорною рясою. По очах твоїх читаю твою долю, — люто засичала циганка. — А, злякався, затремтiв! То слухай же. До вiрного ока й мiцної руки дала тобi доля й сильне слово, а коли господь бог обдарував тебе так, то не на те, щоб ти закопував у землю талант свiй! Не на те вiн урятував тебе вiд леза ножiв i бурi полум'я, щоб ти чернечою рясою затулився од батькiвщини, не на те вiн пом'якшив серця вбивць i вселив у них замiсть злостi любов до тебе, щоб ти вiдплатив за те чорною невдячнiстю! Не на те вiн щитом своїм прикрив тебе од татарського списа на Базавлуцi осiнньої ночi…

— Хто ти? — з жахом скрикнув чернець, вiдступаючи й захищаючись руками вiд цього страховища, щонаступало на нього й погрожувало сучкуватим костуром. — Звiдки тобi вiдоме те, що й вiд мене приховане? Небо тебе посилає сюди чи пекло?

— Як хочеш! Але я твої думки бачу наскрiзь, i ти це знаєш, а тому й тремтиш… Мужнє серце твоє не вiдало страху на полi бою серед бурi, стогонiв i зойкiв, серед шаленства смертi, а зараз воно тремтить у твоїх грудях, як спiймана пташка, i знаєш чому? Тому що вiдчуваєш провину й неправду…

— А-а! — простогнав Найда i майже впав на лаву, котра, коли вiн одступав, трапилась йому пiд ноги. Вигляд у нього був жалюгiдний. Невимовнi страждання вiдбилися закам'янiлою судорогою на його побiлiлому обличчi: холодний пiт виступив на чолi великими краплями, розширенi вiд переляку очi не вiдривалися од страшної циганки, що видивилась, мов очкова змiя, на свою жертву. Не менше, нiж Найда, була приголомшена й Дарина, — їй здавалося, що ця циганка з'явилася сюди просто з пекла, щоб повiдати щось жахливе.

— Так! Провина й грiх, страшний грiх лежить на тобi! — говорила циганка. — Вищi сили призначили твоє серце на порятунок вiтчизни, а ти що надумав? Ти хотiв оддати його в руки жiнки… Пам'ятаєш нiч на Трубежi?

— Спинись! Нi слова! — скрикнув, мов ужалений. Найда й, кинувшись на циганку, вхопив її за плечi. — Або присягаюсь богом, що ця ряса не врятує тебе!..

— Оце-то так, — захихотiла зловтiшно стара, — спалахнув лицарський дух, а сила, бачу, не пропала… Гляди ж, — провадила вона далi вiщим голосом, одступаючи на крок вiд Найди, — незабаром ударить закличний дзвiн, i коли твоя патериця перетвориться на спис, а чотки — в свинцевi кулi, тодi ти повстанеш i твоя чорна ряса повiється чорною хмарою i вкриє всю Україну! Та горе тобi, якщо ти ухилишся вiд заклику, — лиховiсне закричала стара, наступаючи на Найду i блискаючи палаючими очима, — ганьба впаде на твою голову, печать Каїнова ляже на виду твоєму, одмахнуться вiд тебе люди, навiть звiрi цуратимуться тебе! Нiякi стiни монастирськi не врятують тебе вiд страшної кари. Сам бог одверне вiд тебе обличчя своє, тисяча прокльонiв повиснуть над тобою й потягнуть твою душу аж на дно пекла!

Мов прибитi громом, стояли непорушне Дарина i Найда, охопленi нелюдським жахом. Коли ж вони отямились i оглянулись кругом, циганки вже не було: вона зникла раптово, мов провалилася в землю.

Дарину вивела з зацiпенiння служниця.

— Панно, ясновельможна панно! — гукала вона, пiдбiгаючи. — До нас приїхав якийсь значний панотець iз Києва, в рясi єдвабнiй i в клобуцi, може, чесний владика.

— Де, де? — стрепенулася Дарина.

— Його велебна милость пiшли в будинок, у велику свiтлицю. Дарина прожогом кинулася в пекарню, зробила потрiбнi розпорядження й, причепурившись, поспiшила в свiтлицю до гостя.

Назустрiч їй пiдвiвся високий на зрiст, мiцної, козацької статури чернець. Приємне обличчя його, обросле широкою, чорною з сивизною бородою пашiло здоров'ям, а очi iскрилися радiстю й надiєю. На могутнiх грудях архiпастиря видно було панагiю й золотий хрест.

— Боже! Яка честь нашому дому! Високопревелебний настоятель отець Мельхiседек! — скрикнула Дарина й квапливо пiдiйшла пiд благословення владики.

— Хай буде над тобою десниця Всевишнього! — промовив настоятель i тричi перехрестив нахилену голову дiвчини.

Пiсля побiжних розпитувань про мандрiвку, про те, чи добре велося отцевi Мельхiседеку в дорозi, чи не зустрiчався вiн з її батьком, панна Дарина запросила гостя до трапезної, де вже парував на столi раннiй снiданок. Першою стравою було чорне пиво, варене з медом i прянощами, до грiнок; крiм пива, що споживалося в тi часи, як пiзнiше чай та кава, на столi красувався ще чималий короп у шафранному соусi та карасi в сметанi, якi шкварчали на сковородi, й кiлька пляшок наливок, настоянок i ратафiй.

Стара тiтка метушилася бiля столу й, коли ввiйшов Мельхiседек, пiдiйшла до нього пiд благословення, а потiм, присунувши владицi крiсло, заходилася вкупi з Да-риною пильно припрошувати його до снiданку.

— Ох, запопадниця наша, — усмiхнувся отець Мельхiседек. — Ченцевi це ж спокуса, черевоугодництво… гаразд iще, що сьогоднi четвер.

— У пречесного отця стiльки трудiв i подвигiв для духу, що й тiло пiдтримати не грiх скромною трапезою, — вiдповiла, вклоняючись, Дарина й додала з вишуканою гостиннiстю: — Удостойте, найпревелебнiший дорогий гостю.

Владика благословив запропоноване брашно й питво.

Пiсля снiданку, за ковшем старого меду, отець Мельхiседек став ще говiркiший.

— Сподобився, сподобився уздрiти, люба панночко, i велику, найсвiтлiшу царицю, продовж їй ласка господня царственого вiку!.. Град її велiй, краси невимовної, i рiка повноводая, i притокiв багато, а от тiльки садiв наших та запашного повiтря — дасть бiг: берiзка та осичина!.. Зате палацiв i двiрцiв там сила-силенна; возносяться храмини, стоять, мов по шнуру, й охороняють царський чертог. А царедворцiв бiля великої владарки така хмара, що й доступитися через них до сонця вельми трудно.

Коли я став перед ясними очима графа Орлова, то сей державний муж пояснив менi погляди на нашу справу найяснiшої царицi: всiєю душею вона стоїть за руський православний люд, iменує нас братами по кровi й по вiрi, пошле посланцiв до польського короля й зажадає, щоб вiн утихомирив ксьондзiв i шляхту, дав би православним спокiй i всi права, як i католикам. Але одразу вiйська вона посилати не може, бо сеє порушило б мирнi трактати, а того не стерплять i iншi коронованi сусiди, нi австрiяки, нi прусси… Довелося б, отже, Росiйськiй державi вступати в вiйну з трьома крулiвствами… та до того ж iще й вiйна з Туреччиною.

— Авжеж, це правда, — погодилась Дарина й роздумливо похитала головою. — Тiльки от бiда: король, звичайно, послухає велику царицю, та пани й ксьондзи без вiйни не дадуть королевому наказу нiякої цiни.

— Воiстину так, — ласкаво усмiхнувся отець iгумен i погладив рукою свою бороду. — Тебе, дитино люба, умудрив господь свiтлим розумом.

— А саму царицю ясновельможний владика коли ж бачив?

— Удостоївся, моя дитино, сподобився… Ох, яка велич! Не покої, а роззолоченi й прикрашенi чудодiйно храми-чертоги… Царедворцi виблискують своїми шатами, а сама найяснiша видом своїм подiбна до сонця, а очi її, як зорi на небi… Мудрiстю високою сяють… i така привiтна, ласкава, усмiшкою царською зiгрiває людськi серця. Довго, довго розпитувала вона про горе простого народу… Дивувалася довготерпiнню, а на мої слова про гайдамацтво зводила мовити так: "Поки, — каже, — проявляється воно то поодинцi, то окремими ватагами, — то не повстання, а розбiйництво… Так i польський уряд перед iншими державами його атестує, а свої утиски пояснює переслiдуванням ватаг… I оскiльки жодна країна розбою терпiти в себе не захоче, тому й держави не можуть заборонити Польщi ловити в себе розбiйникiв i карати їх… У всякому разi, — каже, — я послала в Варшаву наказ, i Рєпнiн менi повiдомив, що на моє слово там зважать. Передайте, — каже, — чесний владико, всiм вашим, що моя душа скорботою сповнена за них, день i нiч я про них думаю, i вони менi близькi, як усi мої пiдданцi…"

— Господи! Продовж вiку нашiй царицi на радiсть усiм i на щастя знедолених братiв, — у поривi екстазу промовила Дарина. — Вони ж так давно не знали й хвилини того щастя, що, мабуть, уже думають, нiби його й нема нiде на всьому бiлому свiтi!

— Хай почує всемогутнiй молитву твою, порив юної i чистої душi! — промовив отець Мельхiседек i, взявши в руки оздоблену самоцвiтами панагiю, додав: — На прощання її найяснiша милость, пресвiтла цариця наша, подарувала менi сю панагiю, зело оздоблену й коштовну, щоб я пресвiтле iм'я її згадував у своїх грiшних молитвах, обiцяла навiть, з царської ласки, послати менi листа про те, що з її наказу учинено буде.

— Такої удачi не можна було й сподiватися, — все дужче й дужче хвилювалася Дарина. — О, тепер, коли цариця прикрила нас своїм крилом, ми зумiємо поквитатися з ляхами, — збуджено промовила вона й рвучко пiдвелася.

— Ото, горличка може перетворитися на орлицю! — усмiхнувся отець Мельхiседек.

— Ох, святий отче! Молiте господа за них, нещасних… i заступiться: немає в них захисника, немає в них молiльника! — сказала Дарина.

Зворушений проявом такого сильного почуття, Мельхiседек пiдвiвся i, поклавши руку на голову панночки, по-батькiвському поцiлував ЇЇ в чоло й промовив тремтячим голосом:

— На тобi хай буде благословення господнє, дух божий живе в серцi твоєму, бережи ж цю святиню!

В цей час дверi тихо одчинилися, i в трапезну ввiйшов чернець Найда. Мельхiседек його одразу впiзнав i пiсля благословення сказав, що вiн питав про нього в Печерах, але йому вiдповiли, що чернець на послуху, а тепер вiн дуже радий, що його зустрiв.

Дарина, побачивши Найду, мимохiть зашарiлася: вона за метушнею, приймаючи такого дорогого й високого гостя, як отець Мельхiседек, забула про Найду, а вiн, може, голодний десь ждав, що про нього згадають.

— Невже панотець не снiдав? — звернулась вона поквапно до Найди. — Я так захопилася бесiдою.

— Дякую вельможнiй паннi за ласку, — вiдповiв, низько вклоняючись, чернець. — Я трапезував.

— А, спасибi тiтцi, — заспокоїлась Дарина й хотiла була запросити ченця сiсти, але згадала, що без дозволу архiпастиря це було незручно, а тому й утрималась. А отець Мельхiседек, поправляючи рясу, випадково налапав у кишенi папiр i, витяг-ши його, розсмiявся:

— Хе, старий же я став: говiркий, а малопам'ятливий… Коли панна питала мене про батька, то я сказав, що бачився з ним, а не передав головного — листа вiд нього: ось вiн!

— Лист вiд татонька! — зрадiла Дарина. — Я так давно вже не мала вiстей вiд нього… — I вона, взявши листа, вiдiйшла набiк, до вiкна, й жадiбно почала його читати.

— Ну, сiдай, брате во Христi, — добродушно показав Найдi на найближчий фотель iгумен.

— Перед його превелебною милостю постояти менi приємнiше, — ухилився вiд запрошення Найда.

— Твоя воля, твоя щирiсть… — з лагiдною усмiшкою мовив iгумен. — А щодо мого давнього прохання чи не передумав ти, сину мiй? Я про тебе говорив з отцем настоятелем печорським, i вiн ласкаво дав дозвiл на переведення тебе в Мотронинський монастир: якщо серцем не охолонув ти потрудитися в моїй обителi, то врата її для тебе широко одчиненi.

Дарина, пробiгаючи очима батькового листа, нашорошила вуха й ждала, що вiдповiсть на пропозицiю iгумена Найда.

— Нести свiй подвиг пiд благословенням найпревелебнiшого владики серцевi моєму є радiсть, — пiсля невеликого роздуму вiдповiв чернець.

— Спасибi за ласкаве слово, а менi ти будеш вкрай потрiбен… Дякуючи гос-подевi, є надiя, що багато одiбраних у нас храмiв i монастирiв будуть повернутi в нашi руки, тодi постане багато тiлесного й духовного труда для прийняття духовних дiбр i пастви… Тепер ти можеш перейти до нас з легкою душею, бо не доведеться тобi своїх обiтниць ламати i ти до кiнця днiв твоїх не розлучишся з власяницею i вериг на зброю не перемiниш…

Останнi слова вразили Дарину; сама не розумiючи чому, вона вiдчула, як вони болiсно врiзалися в її серце й змусили його здригнутись i тужливо стиснутись, її обличчя раптом вкрилося мертвотною блiдiстю. Навiть отець Мельхiседек помiтив цю перемiну й стурбовано запитав:

— Чи не пише батько про щось лихе, крий боже, що так стурбувало панну?

— Так… знову затримається… а мене непокоїть його здоров'я… Вiн так у дорозi не береже себе, — заговорила, розгубившись, Дарина, немов її пiймали на чомусь такому, що вона приховувала й таїла навiть вiд себе самої. — Нi, про справи — то навпаки… Пише батько, — вела вона далi, оговтавшись трохи, — що його затримає ще закупiвля й звезення харчових запасiв, бо розпорядження є з Петербурга вирушати вiйськам незабаром сюди до Києва. Виходить, те, що говорили в столицi, — правда, i наймилостивiша цариця наказала пересунути до кордонiв нещасної країни свою державну допомогу.

— Хай буде благословенне її iм'я! — побожно промовив архiмандрит. — Одначе менi пора; паства моя занадто довго жде пастиря! Поспiшаю радiсно: приспiв убо слушний час.

Коли владика вийшов на ганок, до нього пiдiйшли всi пiд благословення: за панами наблизилась челядь, а за челяддю й лiсовi гостi. Благословляючи лiсових гостей, Мельхiседек сказав їм загадково:

— Калiки й нужденнi! Живете ви iменем Христа, а незабаром, може, й стати за Христа буде потреба!

— Звели, найпреосвященнiший владико! — прогудiв октавою колишнiй диякон i почервонiв, знiяковiвши.

— Благослови тiльки, — вирвався з натовпу другий голос.

— Амiнь! — кинув їм коротко архiмандрит i зник у просторiй каруцi. Ляснула пуга, й шестерик ситих коней легко пiдхопив екiпаж: здригаючись i погойдуючись, покотила колимага по м'якому зеленому подвiр'ю, а як проминула браму й виїхала на монастирський шлях, то зняла хмару бiлої куряви, що довго клубочилася вдалинi.

— Даруй, вельможна панно, менi теж пора! — мовив Найда до дiвчини й на прощання шанобливо вклонився.

— А його превелебнiй мосцi коня? — звернулася Дарина до одного з челядникiв, що стояв ще коло ганку.

— Насилу осiдлали, — вiдповiв стайничий, — огир майже не виїжджений. Тiльки цей i був дома, а то шестерик пiшов пiд святого владику… Не знаю, як ченцевi й сiсти на нього…

— Давайте! Менi не первина! — завоїсто вiдповiв Найда, i щоки йому спалахнули полум'ям.

Два челядники ледве могли втримати за гнуздечку гарного, але шаленого коня; вiн хропiв, поводив у гнiвi кривавими очима, мотав головою й ставав дибки, та так високо, що, здавалось, ось-ось перекинеться навзнак. Земля грудками летiла з-пiд його копит, а пiна з вудил…

— Добрий кiнь! — блиснув очима Найда й смiливо пiдiйшов до огиря.

— Будь обережний! — скрикнула Дарина.

— Не турбуйся, панно! — усмiхнувся чернець i, скориставшись миттю, коли кiнь став на переднi ноги, блискавично вхопив повiд i скочив на коня. Сторопiвши i злякавшись, огир заiржав i кинувся спершу в один бiк, а потiм у другий, хвицаючи заднiми ногами, стаючи дибки, щоб скинути з спини ненависного вершника, але Найда сидiв у сiдлi, наче прирiс, i так врештi здушив ногами коня, що той одразу вiдчув, що цього супротивника не здолати, — i пiсля кiлькох стрибкiв помчав покiрно вперед.

— От так лицар! Бачили?! Такого змiя приборкав! Ху ти, аж душно стало! Козак, на весь свiт козак! — весело загомонiли старцi, а один з них, що ходив на дерев'янцi, навiть вигукнув: — От кого б за гетьмана!

Вершник зник з-перед очей; розiйшлася по роботах челядь, старцi пiшли по свої торби в хату, а Дарина все нерухомо стояла, втупивши очi в туманну далечiнь, i почувала, як холод самотностi пiдкрадався до її серця…

VII

Коли минула перша хвилина зацiпенiння, яке охопило всiх пiсля смертi священика, Петро пiдiйшов до Сари й шепнув їй на вухо:

— Ходiм, баритися не можна, вони можуть побачити, що тебе нема, — тодi всiм нам кiнець.

Сара, не кажучи й слова, пiшла за Петром, тихо вийшли вони в двiр i мовчки спустилися до берега рiчки.

Була вже пiзня нiч, глибоко в височинi сапфiрового неба стояв уповнi срiблистий мiсяць, i ясне сяйво його, здавалося, лилось широкими потоками на сонну землю й спускалося тремтливими срiблистими дорiжками в таємничу глибину нерухомо застиглої рiчки.

Петро й Сара йшли мовчки, пригнiченi враженням вiд сцени, свiдками якої допiру були. Нарештi вони повернули в леваду, що прилягала до берега рiчки.

— Слухай, Саро, — заговорив Петро, стискуючи руку дiвчини в своїй руцi, — чи пам'ятаєш ти все те, про що ми говорили тобi?

— Пам'ятаю, Петре, — вiдповiла вона тихо.

— Пам'ятай же: передусiм, як повернешся додому, прокрадься в свою кiмнату так обережно, щоб тебе нiхто не побачив, а потiм не дай помiтити нi батьковi, нi iншим, що ти чула щось iз їхньої розмови. Коло корчми вашої повсякчас вартуватиме хтось — я, або Прiся, чи хто iнший, i ось, коли твiй батько почне рихтуватися до вiд'їзду, ти тої ж хвилини вивiсь бiлу хустку на своєму вiкнi. Якщо ж батько надумає щось iнше… ще гiрше, то повiсь на вiкно червону хустку, тодi вже я знатиму, що робити… Крик пугача буде тобi знаком, що я вжив заходiв.

— Ой, Петре! Страшно менi… боязко, — прошепотiла Сара, тулячись до нього.

— У самого душа завмирає, - похмуро промовив Петро. — Ех, коли б це був не твiй батько, то за одну хвилину я заспокоїв би i тебе, i всiх.

Сара вхопилася за плечi парубка i втупила в нього свої величезнi очi, якi ще дужче розширилися вiд страху.

— Нi, нi, будь спокiйна, як домовились, так i буде зроблено. Велика небезпека в тому дiлi, що ми задумали, боронь боже не пощастить, тодi геть усе село загине… Заради тебе тiльки, Саро, на це я зважився, а якщо вже зважився, то знай — слова свого не зламаю!

— Петре! Чим вiддячу я тобi? — прошепотiла Сара, припадаючи до його плеча.

— Нiчим, Саро, нiякої менi подяки вiд тебе не треба. Ти врятувала нас, i ми повиннi вволити твою волю… Але ходiм, — вiн м'яко вiдсторонив вiд себе дiвчину. — Мiсяць уже хилиться до рiчки… не можна гаяти часу. Зайва хвилина може зiпсувати все.

Вiн узяв Сару за руку, й вони рушили хутко вперед, їм тепер треба було перейти найнебезпечнiшу частину дороги — пустирище коло корчми. Дiйшовши до краю левади, Петро й Сара зупинилися в тiнi розлогої старої липи й обдивилися кругом.

Мiсяць уже хилився до заходу й здавався тепер великою золотою кулею.

— Нiкого, — тихо прошепотiв Петро. — Здається, нiхто не помiтив, що тебе немає дома. Дивися, дверi так само замкнутi, навколо тихо.

— Еге ж, еге, — вiдповiла пошепки Сара. — Вони так кричали, що, мабуть, не чули нiчого.

— Ходiмо ж, вони можуть почати роз'їжджатися до свiтанку.

— Ой Петре! — придушене ридання вирвалося з грудей Сари, i вона з слiзьми припала до грудей парубка.

— Не бiйся, Саро, заспокойся… Спи спокiйно, цiлу нiч не одiйду я вiд твого дому, i коли що… — очi парубка так блиснули пiд чорними бровами, що Сара й без слiв зрозумiла, що жде того, хто б намiрився важити на її життя.

— Щастя моє, золото моє! — скрикнула вона тихо, обнявши Петра за шию. Петро палко притиснув до себе дiвчину й заговорив глухим, уривчастим голосом, одхиляючись вiд неї й дивлячись кудись убiк.

— Слухай, Саро, зараз нам треба попрощатися хтозна на який час… а коли той жид, якого батько єднає тобi за чоловiка, коли вiн, собака, наважиться…

— Петре! — палко перебила його Сара, здiймаючи до неба руки. — Богом великим, якого я пiзнала в вас, присягаюся тобi, що, крiм тебе, не назву нiкого, нiкого своїм чоловiком, i коли що, то будь спокiйний: не побоюсь i вмерти, щоб лишитися вiрною тобi i твоєму боговi, котрий став тепер i моїм.

— Мила моя! — палко промовив Петро й нiжно пригорнув до себе дiвчину. — Господь милосердний не допустить тебе до смертi, вiн захистить i врятує нас. Пам'ятай лише все, i тiльки-но я пiдсаджу тебе в вiкно, ти зараз же зачини його й постарайся закласти все так, як було.

— Пам'ятаю, пам'ятаю.

— Прощай же!

— Серце моє! — Дiвчина знову припала до грудей парубка й застигла в поривi нiмого одчаю. Якусь хвилину Петро мовчки пригортав її до себе.

Маленька хмаринка набiгла на мiсяць i вкрила таємничою тiнню всю околицю. Петро насилу вiдiрвався од Сари й промовив рiшуче:

— Ходiм… Треба поспiшати.

Вiн узяв Сару за руку, й вони кинулися бiгти через пустирище. Перебiгши його й перескочивши через лiсу, вони повернули в провулок i дiйшли до плоту, що оточував корчму. Петро перелiз через плiт, пересадив Сару, й, ховаючись у довгiй тiнi, що простяглася вiд корчми, вони нечутно пiдкралися до вiкна Сариної свiтлицi й, затаївши подих, зупинилися коло стiни. Сарине вiкно лишалося вiдчинене, так як вона його й покинула, а крiзь щiльно зачиненi вiкна великої свiтлицi просочувалися тоненькi, як волосинка, смужки свiтла й чути було голоси.

Парубок з полегкiстю зiтхнув.

— Вони не помiтили, — прошепотiв вiн упевнено. — Прощай же, серце моє.

— Прощай, мiй соколе! Прощай, моє щастя! — Сара обняла Петра за шию й припала до нього довгим беззвучним поцiлунком.

Петро пiдняв її, мов пiр'їнку, пiдсадив у вiкно, ще раз припав до її гарячих уст, ще раз прошепотiв їй:

— Пам'ятай усе! — i хутко зник у тiнi.

Зоставшись сама в своїй свiтличцi, Сара насамперед скинула сукню й, нечутно пiдкравшись до своєї засiдки, завмерла, чуйно насторожившись. Але в сусiднiй кiмнатi не чути було нiчого.

"Що це, чи не пороз'їжджалися вони всi?" — здивовано подумала Сара, але в цей час у кiмнатi почувся шепiт, а потiм голосно й озлоблено заговорив рабин:

— Пам'ятай же, Гершку, i зроби усе точнiсiнько так, як ми сьогоднi вирiшили. Через три днi, як виїдеш з дочкою в Умань, по дорозi заїдь у Лисянку й розкажи губернаторовi все, що знаєш, про цих проклятих гоїв-гайдамакiв: нехай ляхи покарають їх так, щоб i iншим не кортiло переховувати цих розбiйникiв.

— I нехай потiм за цю розправу помстяться самим ляхам гайдамаки, — пiдхопив другий голос.

— А тi клятi гої хай рвуть одне одного до скону днiв, мов скаженi пси, — просичав третiй, — i нехай загинуть усi, як фiлiстимляни, як вавiлоняни, як полчища фараоновi!

Сара вхопилася руками за груди й ледве стримала радiсний крик, що ладний був вирватися в неї.

Слава богу, отже, все буде так, як казав їй Петро, i через три днi вiн вирве її назавжди з uborq ненависного їй гнiзда!

Нечутно пiдвiвшись з пiдлоги, вона пiдiйшла до вiкна, подивилась, чи не помiтно там чого, i кинулась у свою пухову постiль. Радiсть i хвилювання цього дня так знесилили дiвчину, що вона за хвилину вже спала мiцним сном, десь в глибинi свого серця вiдчуваючи, що тут же, недалеко вiд неї, не спить її коханий, любий Петро й не перестає думати про неї, оберiгаючи її сон.

Прокинулась Сара зовсiм пiзно, коли сонце вже стояло посеред неба. Ту ж мить їй спливли в думцi всi вчорашнi подiї; дiвчина хутко пiдвелася, сiла на лiжку й прислухалася: навколо все було тихо.

"Пороз'їжджалися, тим краще", — подумала сама собi Сара й знову лягла на подушку, щоб iще раз проказати в думцi тi чарiвнi слова, якi говорив їй учора Петро.

У цей час дверi тихенько скрипнули, i в щiлину спершу просунулася голова Гер-шка, а потiм увiйшов i вiн сам.

— Прокинулась уже, цурко моя, моє золоте яблучко, — заговорив вiн, пiдходячи до доччиного лiжка. — Виспалась? Вiдпочила? Гостi нашi вже пороз'їжджалися, а я все ходжу круг твоєї свiтлицi, боюся, щоб тебе не розбудити.

Гершко говорив якось надто вже ласкаво; давно вже Сара на чула вiд нього такого нiжного тону, й серце в її грудях стислося вiд думки, що вона вiддала батька до рук християн.

Однак, переборюючи докори совiстi в своїй душi, вона вiдповiла весело й привiтно:

— Зараз, зараз, тателе, я одягнуся й прибiжу до вас.

— Ну, гаразд, я тебе ждатиму, любуню, iз снiданком, — вiдповiв Гершко й, вийшовши з кiмнати, причинив за собою дверi.

Сара моторно зiскочила з лiжка, за якусь хвилину одяглася й поспiшила вийти у велику свiтлицю, котра правила їм за все.

Коло столу, на якому стояло молоко, лежав бiлий хлiб, печенi яйця та цибуля, сидiли Гершко й стара Ривка. Вони зустрiли Сару вельми привiтно, i в Сари знову защемiло серце вiд думки про те, що вона їх навiки зрадила.

Пiсля снiданку Гершко звернувся до Сари:

— Слухай, Саро, доню моя, час тепер небезпечний, ой-ой, який небезпечний! Так i жди, що налетять на село гайдамаки, а вони, знаєш, як нас частують, нещасних жидкiв? Якщо бог допомагає, то життя ще можна врятувати, а вже щодо грошей та iншого майна… Ой вей! Не залишать i нитки. Тому прошу тебе, позбирай тут з Ривкою все, що є в нас цiнного: золото, адамашки, перли; грошi я сам зберу… i запакуйте все разом, а вночi я це закопаю десь у льоху.

— Добре, тателе, — охоче погодилась Сара.

— Завiсьте ж чим-небудь вiкна, а я замкну з сiней дверi.

— Навiщо? — здивувалася Сара.

— Ой, ой! Нерозумне дитя моє, ще питає навiщо, — вiдповiв Гершко, зателiпавши пейсами. — Хоч тепер час i робочий, але ж у нас корчма: кожної хвилини може нагодитися якийсь хам, i якщо побачить у нещасного жидка хоч одну срiбну ложку, то до вечора цi собаки рознесуть усю нашу корчму.

— Ой вей, правда! Ой, яка правда! — пiдхопила Ривка. — Тут так страшно стає, що i вдень боїшся виглянути надвiр.

Сара мовчки погодилася з словами батька: вiн i справдi мав рацiю, та ще й до того цi збори обiцяли їй скорiший порятунок.

Гершко вiддав ключi Сарi, а сам вийшов у сiни й замкнув за собою дверi; Ривка ж позапинала старими лапсердаками вiкна й заходилася з Сарою коло роботи. Усi шкатулки, ящики, шафи й схованi в пiдпiллi скринi були поодчинянi. До самого вечора пакували Сара й Ривка Гершкове майно. Сама Сара не сподiвалася, що його набереться так багато. Дорогий шовковий одяг, хутрянi шуби, перли, перснi, сережки, золотi ланцюжки й — iншi дрiбнi коштовнi речi вони зашили в двi великi паки, а срiбний i золотий посуд повкладали в два барила, пересипавши його половою й сiном, щоб вiн не брязкотiв, потiм позабивали барила й навiть позаливали їх смолою. Коли сонце почало вже хилитися до заходу, Сара й Ривка закiнчили нарештi свою роботу й, стягши барила й паки в льох, дали лад усьому iншому мотлоху, розкиданому по хатi.

"Тепер вибiжу на хвилинку на вулицю, хоч переморгнуся з Прiсею", — подумала сама собi Сара й, пiдiйшовши до дверей, тихо постукала в них. Через хвилину замок клацнув, i до кiмнати зайшов Гершко.

— А, це ти, любуню, — звернувся вiн до Сари, — скiнчили роботу? От i добре, а я хотiв тебе якраз попросити допомогти менi шинкувати.

Це прохання здивувало Сару: досi батько, побоюючись появи козакiв або панiв, нiколи не випускав її в шинок; тепер же раптом сам просить її допомогти йому. Сара здивувалася, але разом з тим i зрадiла. У шинку завжди було багато селян, i це давало їй можливiсть перекинутись з потрiбною людиною знаком чи словом, а головне — почути щось про панотця та його сiм'ю, i тому вона охоче пiшла слiдом за батьком.

У шинку сидiло кiлька чоловiк, але то все були проїжджi. Забiгли ще дiвчинка й хлопчик iз сусiднiх хат по кварту горiлки, зайшли випити по чарцi два господарi з протилежного кiнця села, але Сарi було незручно переказати їм щось, бо вона не була впевнена в тому, що вони знають про останнi подiї. Розчарована й сумна, дiвчина мовчки допомагала батьковi наливати горiлку, коли несподiвано до шинку зайшли два одвiдувачi, i Сара зразу ж упiзнала Качура й Довгоноса.

Серце її забилося й обличчя все спалахнуло вiд радостi.

Гершко, на щастя, не помiтив цього, бо наливав саме горiлку з барила, що стояло долi.

— Гершку! Двi чарки горiлки! — голосно промовив Качур, сiдаючи з Довгоносом за крайнiм столом.

— Саро, ну, подай же шановним гостям те, чого вони просять, — звернувся Гершко до Сари, не пiдводячись з долiвки.

Сара проворно налила двi олов'янi чарки й пiдiйшла до селян.

— Ну, що? — спитав Качур так тихо, що Сара скорiше вгадала цi слова з поруху губ його, анiж почула їх.

— Усе гаразд, — шепнула вона у вiдповiдь.

В цей час Гершко пiдвiвся з долiвки; Сара поставила на стiл чарки й повернулася на своє мiсце.

Качур i Довгонос випили горiлку й, розквитавшись, вийшли з шинку. Зайшло ще кiлька одвiдувачiв, не цiкавих для Сари. Цього дня Гершко зачинив шинок ранiше, нiж звичайно. Сонце ще стояло на обрiї, коли Сара повернулася в велику свiтлицю, де Ривка закiнчувала укладати якесь шмаття.

— Ну й стомилася я! — вигукнула Сара, кидаючись на лаву.

— А треба тобi ще потрудитися, любуню! — мовила Ривка, сiдаючи бiля Сари й витираючи брудною полою пiт з обличчя.

— А що ж iще?

— Допоможеш менi, серце, корiв подоїти й телят позагонити.

— А де ж наймит наш? — здивувалася Сара.

— Де вiн? А бiс його знає, - протягла єврейка, — одпросився в хазяїна, нiбито на ярмарок у Вiльшану, а хто його знає, куди пiшов, може, й до гайдамакiв. Роботи тепер багато, не можна було вiдпускати. Та такий час настав, ой вей! Треба всякому хлоповi догоджати!

Звiстка ця не стурбувала Сару: вона про все домовилась з Петром i була певна того, що незримий її охоронець невiдступне вартує недалеко вiд корчми. Мерщiй пiдвелася вона з мiсця й сказала старiй:

— Гаразд, ходiмо ж. Ривко… я чую, череда вже повертається.

Справдi, незабаром бiля ворiт заревли корови.

Ще з годину поралися Сара й Ривка бiля корiв. Кiлька разiв поривалася дiвчина вибiгти за ворота й обдивитися кругом, але щоразу, як навмисне, назустрiч їй попадалися то Гершко, то Ривка. А втiм, один раз їй пощастило на мить виглянути за ворота, i вона помiтила, як iз-за дупластої верби, що стояла край левади, Гїрiся махнула їй бiлою хусткою, але ту ж мить на порозi корчми з'явився Гершко й Сара змушена була вернутися в двiр. Проте й цей маленький знак Прiсi влив Сарi в душу спокiй; усвiдомлення свого щастя й своєї безпеки охопило її живлющою хвилею, i Сара, рада, заспокоєна, повернулася до корчми.

Пiсля короткої вечерi Гершко сказав їй:

— Ну, дитя моє, любуню моя, будемо лягати спати; для бiльшої безпеки хай Ривка лягає з тобою. На всякий випадок треба бути всiм укупi.

Цi батьковi слова дуже засмутили Сару: вона сподiвалася виждати час, коли поснуть Гершко й Ривка, вiдчинити вiкно й пiдкликати до себе Прiсю або й самого Петра, — вона була певна, що вiн десь близенько. Тепер же було ясно, що зробити це не вдасться; в неї ще залишалася надiя пiдпоїти Ривку, але й вона незабаром розвiялась, бо Гершко сам позамикав кругом усi дверi й сховав у кишеню ключi вiд замкiв.

Дiяти було нiчого, й засмучена Сара мовчки лягла в лiжко; стомлена турботами довгого дня, вона зразу ж заснула мiцним молодим сном.

Настала нiч; нечутно й непомiтно поповзли, клубочачись, з заходу незримi хмари й затягли пеленою весь небосхил. Мiсяць ще не сходив. Кругом було темно, мов у склепi.

Спокiйно спала Сара, як ось нараз почула крiзь сон, що дверi її кiмнати тихо одчинилися; вона одразу розплющила очi й сiла на лiжку: на порозi стояв Гершко з свiчкою в руках.

— Ну, Саро, вставай, одягайся, — промовив вiн коротко, — час їхати. Почувши його голос, такий холодний i владний у цю хвилину, Сара вся здригнулася з голови до нiг; страшне передчуття стисло їй серце.

- їхати… Куди їхати? — ледве прошепотiла вона, дивлячись на батька сповненими страхом очима.

— В Умань, не можна гаяти й хвилини: я одержав страшнi вiстi. Сара з жахом закрила обличчя руками. В одну мить безвихiднiсть її становища постала перед нею в усiй своїй безнадiї! Очевидячки, її не залишать саму й на хвилину… Як же ж тепер сповiстити Петра?.. Вивiсити у вiкнi хустку? Ой боже мiй! Хто ж цiєї темної ночi розгледить хустку на вiкнi! А вони з Петром i не умовилися, що робити в тому випадку, якщо вночi трапиться переполох! I ще, як на лихо, вона сама заспокоїла їх, сказавши Качуровi: "Усе гаразд". Господи, може, по її слову заспокоїлися всi й нiкого тепер немає на вартi? Сара вiдчула, як волосся заворушилося в неї на головi.

— Ти, Ривко, допоможи тут Сарi одягтися, — говорив тим часом Гершко, — а я пiду до коней.

Сара швидко одняла руки вiд обличчя i зацiпенiла. Нiчого особливого не побачила вона, тiльки один погляд… погляд, який Гершко кинув на Ривку, але вiд того погляду Сара вiдчула смертельний холод у грудях.

Сарин переляк помiтив i Гершко.

— Не бiйся, любуню, — поспiшив вiн заговорити лагiднiшим тоном, — доправимось тiльки до Великої Лисянки, а там уже нема чого боятися гайдамакiв.

З цими словами Гершко передав свiчку Ривцi й вийшов з кiмнати.

Свiчка! Мов блискавка, мигнуло нараз у головi Сарi, може, вона дасть їм зрозумiти про небезпеку.

Сара мерщiй схопилася з лiжка й, накинувши на вiкно бiле простирадло, нiби для того, щоб запнути його, взяла iз столу свiчку й поставила її на вiкно перед простирадлом. Потiм вона почала одягатися, але тремтячi руки майже не слухались її.

"Побачить чи не побачить? Зрозумiє чи не зрозумiє? Встигне чи не встигне? — роїлися в її головi думки, як вогненнi iскри безпросвiтної ночi. — Протягти б час… Але як?" — Сара навмисне впускала додолу то те, то те iз свого одягу, пiдiймала й знову впускала.

Та все це могло загаяти час на якусь хвилину, не бiльше.

Що робити далi, Сара не могла вже змiркувати. Розбити шибку в вiкнi… крикнути?.. Але батько ту ж мить задушить її, та й гострi очi меткої й дужої Ривки стежили за нею невiдступне, мов очi кiшки за мишею…

Та ось дверi одчинилися знову й до кiмнати зайшов Гершко.

— Як, ти ще й досi не одяглася, Саро? — спитав вiн суворо. — А свiчку навiщо поставила на вiкно? — додав вiн, кидаючи на дiвчину пiдозрiливий погляд. — Свiтло може привернути стороннi погляди.

Сказавши це, вiн узяв свiчку з вiкна й переставив її в глибину кiмнати на пiдлогу й, обернувшись до Ривки, гримнув сердито:

— А ти ж чого тут возилася, стара вiдьмо?! Щоб за хвилину все було готове! Ну! Ривка кинулась одягати Сару, напнула їй на голову велику чорну хустку i, взявши за руку, вивела слiдом за Гершком.

Вони вийшли з сiней i попрямували не до ворiт, а в глиб двору.

— Що ж це? Куди ми йдемо? — спитала Сара, зупиняючись.

— Цс!.. — просичав Гершко i, взявши Сару мiцно за руку, так, що вона вiдчула, що їй не вирватися, пошепки додав: — До брички, доню.

Нiч була темна, душна… Але Сара вiдчула, як смертельний холод пробiг по її тiлу вiд плечей до п'ят; ноги в неї затремтiли, i вона так одразу знесилiла, що коли б не Гершко та Ривка, то впала б тут же на землю.

— Куди ж ми їдемо? — насилу вимовила вона.

— У Велику Лисянку, — прошепотiв Гершко, — а звiдти в Умань… Тiльки ми виїдемо з того боку, об'їдемо село полем, щоб стукотом не розбудити цих псiв.

У Сари оддягло од серця. О, якби тiльки Петро помiтив, зрозумiв… устиг! В нiмiй i гарячiй молитвi вона пiдвела очi до неба… Але небо було темне, мов склепiння льоху, здавалось, воно насунулось усiєю своєю вагою на землю. Крiзь чорне запинало мороку ледве просвiчували двi-три зiрки.

Тим часом Гершко пiдвiв Сару до запряженої парою добрих коней брички, що стояла в глибинi двору, проти пролому в огорожi. Посадивши дочку поруч з Ривкою на задньому сидiннi, вiн вилiз на козли.

Незважаючи на темряву, Сара помiтила, що батько пiдняв з землi великий мiшок i довгий пояс i пiдмостив усе це пiд себе.

Серце її тьохнуло й завмерло в грудях.

Навколо було тихо й темно, як у могилi…

Нараз моторошну тишу ночi прорiзав протяжливий, схожий на стогiн крик пугача.

Сара здригнулась i тихо скрикнула. У цьому протяжливому крику, що пролунав тричi, вона впiзнала Петрiв голос.

— Що з тобою, Саро? — пiдозрiло спитав Гершко, швидко обернувшись до дочки.

— Пугач злякав мене, — вiдповiла, тамуючи подих, Сара.

— Поганий птах… завжди вiщує нещастя… — пробурчав Гершко. — Але бог Ав-раама, Iсаака й Iакова, бог вiрних синiв Iзраїлю хай помилує нас!

Гершко пiдiбрав вiжки, конi рвонули й помчали бричку в темряву, що розiслалася над землею…

I Сара не помилилася в своїй надiї. Петро зрозумiв її знак.

Зважаючи на тривожнi обставини, вiн не поїхав сам у лiс сповiстити гайдамацькi ватаги, якi там переховувалися, про навислу над селом небезпеку, а послав туди одного з кмiтливих парубкiв; сам же, вiддавши потрiбнi накази Качуру, Лящевi й Довгоносовi, подався знову до липи, що росла край левади проти Гершкової корчми. Качур, Довгонос, Лящ, а з ними й Прiся кинулися сповiщати всiх мешканцiв села про небезпеку й велiли всiм складати своє майно та бути на всякий випадок напоготовi. Скiнчивши цi справи, вони повернулись до Петра. Густе листя на деревi добре ховало парубка й робило цей пункт надзвичайно зручним для спостереження.

На короткiй радi було вирiшено, що вони учотирьох по черзi вартуватимуть на цьому пунктi, решта ж троє засядуть тим часом у кущах на березi рiчки з осiдланими кiньми, зброєю i всяким запасом.

Так i зробили. Увечерi черга вартувати припала Лящевi. Зручно примостившись на деревi, вiн почав спостерiгати за корчмою. Настала нiч, темна й душна; кругом панувала тиша; низьке чорне небо, здавалося, поглинало найменшi звуки, що народжувались на землi. Вже кiлька разiв зрадливий сон пiдступав до Ляща, але вiн вiдганяв його. Корчма поринула в густий морок i ледве бовванiла за плотом; та ось нараз в одному з її вiкон, десь далеко в глибинi, мигнув кволий вiдблиск свiтла. Лящ увесь стрепенувся, насторожився й, просунувши голову крiзь листя, витяг уперед шию. Через кiлька хвилин свiтло з'явилося в Саринiй кiмнатi й на вiкнi її повисло бiле простирадло, осяяне з того боку вогнем.

"Бiда! — промайнуло в думцi Лящевi. — Сара знак подає, виходить, Гершко зважився скористатися темрявою ночi й податися сьогоднi ж у дорогу. Е, треба сповiстити швидше!"

Лящ клубком скотився з дерева й кинувся в кущi, де сховалися Петро, Качур i Довгонос.

— Виїжджає, панове! — задихавшись, прошепотiв Лящ, пiдбiгаючи до товаришiв, якi дрiмали в кущах.

— Хто виїжджає? — скрикнув Петро.

— Га! Що там таке? — пiдхопили Довгонос i Качур, пiдводячись з землi.

— Гершко виїжджає з корчми.

— Що-о?

— Не тямите хiба: Гершко виїжджає.

— Не може бути! — скрикнув Качур. — Сьогоднi ж сама Сара сказала нам, що все гаразд!

— Одурив i її, а тепер, кажу вам, їде: Сара знак подає.

— Ходiм! — рiшуче промовив Петро й кинувся вперед, за ним подалися й iншi.

За кiлька хвилин вони стояли вже коло липи. У корчмi було зовсiм темно, в жодному вiкнi не свiтилося.

— Що ж це? — здивовано промовив Качур. — Скрiзь темно?

— А свiтилося, от їй-богу, як вас бачу, так бачив сам, що свiтилося, — побожився Лящ.

— Загасив, мабуть, Гершко, догадався, — прошепотiв Петро. — Я дам їй знак — i гайда через степ!

Петро гукнув тричi пугачем i прислухався.

— Що це? — прошепотiв вiн. — Крикнув хтось?

— Нi, то причулося тобi, — вiдповiв йому Лящ. — Кругом тихо. Не гаймо ж часу, а то як випустимо Гершка з рук, тодi вже не пiймаємо.

Усi четверо кинулися бiгом назад до схованих серед кущiв коней, i за хвилину вже мчали щодуху степом до призначеного мiсця — до греблi на Росi.

Обмотанi ганчiрками копита коней м'яко тупотiли по високiй травi, що вкривала безлюдний степ. Мовчки мчали чотири вершники, тiльки киреї їхнi, що маяли, немов чорнi крила, iз свистом розтинали повiтря. Нiхто не вимовив i слова; здавалося, якiсь чорнi духи безшумно летiли крiзь безпросвiтну темряву, навислу над степом.

Хвилин через двадцять товаришi звернули вбiк i виїхали на дорогу.

Минуло не бiльше чвертi години такого шаленого чвалу, коли Петро рiзко осадив свого коня.

— Тут, — прошепотiв вiн, важко переводячи подих. Усi зупинилися й злiзли з коней.

— Ну, Качуре, одведи коней подалi та поприв'язуй їх, а ми тут улаштуємось, — пошепки промовив Лящ.

Качур узяв за повiддя коней i одвiв їх набiк, а Петро з товаришами засiли в яру, що тягся лiворуч вiд дороги, саме там, де росла стара верба. Через кiлька хвилин до них прилучився й Качур. Усi обдивилися ще раз свої довгi ножi, засунутi за халяви чобiт, i знову причаїлися.

Кругом було тихо й темно. Петро виразно чув, як дзвенiла й переливалася кров у нього в вухах, наповнюючи мертву тишу ночi таємничим шумом. Нараз серед чорної тишi пролунав якийсь протяжливий, тужливий звук.

- Їдуть! — шепнув Петро, схоплюючись з мiсця, i судорожно затиснув у руцi мотузку, яку захопив з собою, щоб зв'язати Гершка.

— Нi, то бугай крикнув на рiчцi, — сказав Лящ.

— Iдуть… Стукотить… Я чую… — знову прошепотiв Петро й навiть подався вперед.

— Причулося, кажу тобi.

Але Петро не слухав Ляща; витягши вперед голову, вiн завмер, насторожившись. Кiлька хвилин минуло в напруженому чеканнi. Слух Петра загострився до такої мiри, що, здавалось, i шелесту трави не пропустив би. Затаївши подих, парубок застиг на мiсцi. Вiн виразно чув якийсь тихий, розмiрений шум, але, на його подив, шум той не посилювався, а чути його було нiби на тiй самiй вiдстанi. Так минуло кiлька хвилин.

— Та сядь же, ще настоїшся! — сказав Петровi Лящ i потяг його за полу чумар-ки. — То в вухах кров дзвенить.

Петро сiв на землю й стиснув голову руками.

Сидячи в засiдцi, вiн нi про що не думав, тiльки прислухався, намагаючись уловити найменший звук, що завмирав у нiчнiй тишi. Проте iнодi думка його зупинялася на зовсiм незначних подiях, на тому, як вiн позавчора поламав косу, як Ничипiр лаявся з своїм кумом, а потiм парубок знову весь насторожувався, завмираючи в болiсному, напруженому чеканнi. Хвилини повзли повiльно, немов якiсь страховища, важкi, неповороткi, нiмi…

Петро не мiг би сказати, скiльки часу минуло вiдтодi, як вони засiли в яру: година чи цiла вiчнiсть?

Коли раптом тишу ночi знову прорiзав якийсь протяжливий звук, що вже виразно нагадував рипiння колеса.

- Їдуть! — шепнув, задихаючись, Петро i вмить схопився на ноги.

— Мабуть, що й так, — погодилися його товаришi.

— За мною, панове! Заляжемо край дороги: двоє з цього боку, а двоє з того.

Петрова команда була негайно виконана.

Скрип почувся знову, вдруге i втретє, i за хвилину товаришi не мали вже сумнiву, що до них наближається якийсь вiз чи бричка, запряжена парою коней.

Серце завмерло в Петрових грудях.

"Вони, вони!" — стукало йому в головi.

Через хвилину вiн держатиме в руках цього зрадника. Iуду, вiн вирве в нього навiки Сару i врятує все село.

Вiз наближався; у темрявi ще не можна було його роздивитись, але до яру виразно долинало тюпання конячок i гуркiт розхитаних колiс. Мабуть, вiн був уже зовсiм близько. Нарештi в темрявi показалися понурi голови шкап, i вiз порiвнявся з тими, хто сидiв у засiдцi.

— Стiй! — закричав Петро й, кинувшись поперед коней, повис на дишлi. Конi ту ж мить зупинились, а Петровi товаришi оточили воза.

— Ой матiнко! Ой царице небесна! — жалiсно заволала якась жiнка. — Порятуйте, голубчики, не занапастiть душi християнської!

Почувши цi слова, Петро мимохiть випустив дишель з рук i кинувся до воза. На возi сидiли старий дiд i молодиця з дитиною на руках. У дiда, мабуть, од страху вiдiбрало мову, а молодиця тремтiла й, заливаючись слiзьми, тулила до грудей дитину.

— Тьху ти, хай йому дiдько! — плюнув спересердя Качур. — Тiльки перелякали на смерть добрих людей. Ну, їдьте з богом! Гей! — сказав вiн тихо й махнув рукою. Конi смикнули й помалу потюпали далi. Якусь хвилину товаришi стояли мовчки серед дороги.

— От прикро, — мовив Лящ. — Я вже гадав добренько пом'яти Гершка в своїх руках, а тут маєш! Однак, парубче, — звернувся вiн до Петра, — не можна так кидатися на кожного проїжджого. Зчинимо тiльки гвалт i налякаємо, чого доброго, Гершка, — вiн, гляди, з пiвдороги назад i поверне. Треба ранiше придивитися, хто їде.

— Авжеж, це правда, тiльки хiба що сам дiдько розгледить щось такої темної ночi, — вiдповiв на це Качур.

— А от я й не дiдько, а бачу твоє слiпе око.

— Ай справдi, наче свiтлiше стало, — погодився Качур, — одначе це погано, виходить, скоро й свiтати почне.

Петро оглянувся: дiйсно, густий морок ночi починав нiби рiдшати, i можна було хоч i не зовсiм добре, уже розгледiти обличчя товаришiв, неначе присипанi густим сiрим попелом.

— Так чи так, панове, а базiкати серед шляху нема чого, — похмуро зауважив Довгонос.

Усi мовчки погодилися з його зауваженням i розiйшлися по своїх мiсцях.

Петро знову сiв i втупив очi в землю. Тепер уже не нетерплячка, а страшний сумнiв пiк його душу нестерпним вогнем.

"Чого це Гершко не їде? Що трапилось? Що могло з ним статися? — щохвилини запитував вiн себе тривожно. — Невже ж вiн проїхав ранiше за них чи злякався його крику й звернув кудись убiк?"

У безсилiй злостi й одчаї Петро мовчки стискував до болю свої руки.

"А що, коли Гершко вислизнув з їхнiх рук i забрав iз собою Сару? Це жвiн, Петро, з жалю до Сари придумав таке ризиковане дiло, а тепер, завдяки його малодушностi, може загинути не тiльки нещасна дiвчина, але й усе село. Налетять ляхи, пограбують, спалять усе… людей поб'ють… А Сара? О, коли Гершко довiдається, що вона хоче бути з нами… тодi її жде смерть, так, смерть i нiщо iнше…"

Хутко наближався свiтанок; на сходi, край чорної банi небосхилу, вирiзнилася каламутна, сiра смуга. Пiтьма пiдiймалася все вище й вище, густiючи посеред неба. Починався похмурий, сiрий день, а Гершко все не їхав.

Знову здалека почувся гуркiт колiс i кiнський тупiт. Петро здригнувся i, забуваючи про будь-яку обережнiсть, мерщiй пiдвiвся з землi.

Але й цього разу вiн помилився: повз них швидко проїхало на великих возах-драбиняках кiлька селян, мабуть, на послушенство в замок.

— Нi, панове, як хочете, а далi чекати тут не можна! Кожної хвилини може статись нещастя! — промовив Петро схвильовано, виходячи з засiдки, коли вози зникли з очей.

— Отож-то й воно, — сказав Лящ, i собi пiдводячись з землi. — А чи не краще було послухати моєї ради. Все обiйшлося б тишком-нишком, а от тепер…

— Що казати про те, що вже минуло, — нетерпляче перебив його Петро. — Треба поспiшати в замок i за всяку цiну впiймати Гершка й навiки заткнути йому горлянку!

— Отакої! Уже зараз i в замок, — заговорив Качур, пiдходячи разом з Довгоносом до Петра й Ляща. — Треба довiдатися ранiше, чи виїхали жиди з корчми, може, вони й досi сидять там та ждуть ясного дня, щоб вирушити в дорогу. Певно, Сара виставила свiчку на той знак, що Гершко вирiшив виїхати не через три днi, як гадалося ранiше, а сьогоднi, але ж вона не сказала, о котрiй годинi надумав вирушати Гершко, а може, й сама не знала. Не вiриться менi, щоб Гершко зважився виїхати глухої ночi, мабуть, вiн дожидався свiтанку. От тому я й раджу, панове, передусiм податися назад до корчми й довiдатися, чи там ще Гершко?

Вiд Качурових слiв у Петра якось одразу полегшало на серцi. I справдi, як йому ранiше не спала така проста думка?

— Правда твоя! — погодився вiн. — То гайда ж, панове, до корчми.

— Е, нi, парубче, стривай, — спинив Качур Петра, — всiм не можна рушати з мiсця: може бути й таке, що Гершко виїхав з корчми й ховався до ранку десь у кущах або в очеретах, а через те, що в Лисянку немає iншої переправи, як ця, то тут треба стерегти, бо ранiше'чи пiзнiше, а цього мiсця вiн не мине.

— Гаразд, — погодився Петро, — ну, то їдьте ви з Довгоносом, а ми з Лящем зостанемося тут.

Качур i Довгонос поскакали до села, а Петро й Лящ знову пiшли в засiдку. Минуло ще томливих пiвгодини, година… Тим часом зовсiм розвиднiлося; почав накрапати дрiбний дощик i незабаром затяг туманом усю околицю. Петро й Лящ загорнулися в свої киреї й перебралися пiд гiлля верби.

Минуло ще пiвгодини: проїхало ще кiлька возiв… Нарештi на шляху показалися Качур i Довгонос вкупi з трьома селянами.

— Ну, що? — кинувся до них Петро.

— Нiкого, нi душi… Корчма порожня, i коней немає на стайнi, — вiдповiв Качур.

Петро немов скам'янiв.

— Що ж це означає, панове? Де вони подiлися? — заговорив вiн через якусь мить з великим хвилюванням, переводячи розгублений погляд з одного товариша на другого. — Не могли ж вони проїхати ранiше за нас? Ми ж верхи помчали навпростець, а вони їхали на бричцi з поклажею.

— I пропустити ми їх не могли, — зауважив Довгонос.

— Авжеж! — докинув Лящ. — I пропустити ми їх не могли, i проїхати тут ранiше за нас вони не могли, i нiяк їм було проминути це мiсце; тут же гребля, а iншої переправи немає.

- Є, - зауважив один iз селян, — правда, гак треба зробити верст iз десять, а все-таки можна перебратися на той берег i доправитись до замку.

— Де ж це? Як? — спитали разом присутнi.

— А на Боярин i на Сидорiвку!

— Правда, правда, — погодились Качур i Довгонос, — могло бути й так.

— Так воно i є! — скрикнув у розпачi Петро. — Виходить, вони вже там, у замку, в губернатора!

— Ну, мабуть, ще нi, — заперечив Качур. — Якщо вiн поїхав на Боярин i на Си-дорiвку, то туди ще не доїхав, отже, маємо час придумати, що робити…

— "Придумати", — пробурчав з досадою Лящ, — багато ми тепер придумаємо! Треба було послухати одразу моєї ради, а тепер пiймай його…

— Одначе хоч би що там трапилося, пане-брате, треба виправляти становище, а не гаяти час на марнi розмови, — сказав Качур.

— Правда, правда! — пiдтримали його всi присутнi.

— Я їду в Лисянку! — рiшуче сказав Петро.

— Нi, стривай! — спинив його Качур. — Тебе в Лисянцi добре знають, може виникнути пiдозра, а мiй хлопець служить там у палацi, от вiн i довiдається про все, та й корчмар, той, що коло замкової брами держить корчму, теж знайомий менi… Тому ось яка моя рада: в Лисянку поїдемо зараз я й Довгонос, Петро з Лящем зостануться ще тут стерегти, — коли що — впораються i вдвох; ви ж, панове, — звернувся вiн до селян, що прийшли з ним, — iдiть скорiше додому, сiдлайте коней i розсиптеся в рiзнi боки: на Тальну, на Боярин, на Сидорiвку… розпитайте в добрих людей, чи не їхали через їхнi села нашi жиди?

Петро спробував був обстояти свiй намiр податися разом з Качуром у Лисянку, але змушений був скоритися зрештою загальнiй ухвалi. Товаришi роз'їхалися, i за кiлька хвилин Петро й Лящ зосталися знову вдвох на вартi.

Тепер уже Петро не горiв од нетерпiння: душу його охопила якась похмура, дика злiсть. А втiм, як тiльки долинав гуркiт колiс, надiя знову спалахувала в його серцi, але пiсля кожного нового розчарування ця злiсть ставала все похмурiшою.

Дощ тим часом ряснiшав, киреї на Петровi й Лящевi понамокали й настовбурчились, наче дзвони.

Сонце, напевне, вже схилилось за полудень, але Петро не помiчав нiчого: нi голоду, нi втоми, нi вогкостi, що пронизувала його, одна тiльки думка про те, що вiн малодушнiстю своєю занапастив i Сару, й себе, i все село, впиналася в його мозок розпеченим цвяхом.

Нарештi здалеку почувся гучний кiнський тупiт, i Петро з Лящем побачили, що до них чвалом мчать Качур i Довгонос. Обличчя в обох були стурбованi.

— Немає, нiде й не проїжджали, — заговорив Качур ще здаля, — а час би вже й бути, якщо вони туди поїхали; на всякий випадок я доручив своєму хлопцевi й iншим стерегти, i якщо тiльки вони з'являться, то зразу ж, не зволiкаючи, примусити Гершка замовкнути навiки. Тiльки навряд чи вiн тепер i поїде туди: пан губернатор з панiєю, панною i всiма панами вибираються кудись iз замку, допiру повози проїхали, кажуть, в Умань. На день, на два ми ще врятованi, але що робити?

— В погоню за ним! — нестямно скрикнув Петро. — Розшукати його слiди, в нього кованi конi.

— Слiди?! — перебив його Лящ. — Хоч би й були якiсь слiди, то цей дощ уже давно змив їх.

— Нi, нi, панове! Не можна це самим вирiшувати: йдеться про все село, а тому треба порадитися з громадою й з панотцем, — заперечив Качур. — Та й оглянути Гершкiв двiр теж не вадить.

— Правда, — одривчасто промовив Петро. — То їдьмо ж туди, у Гершкiв двiр, i скликати всiх…

Товаришi поскакали. Тим часом дощ ущух, хмари розiрвалися й розпливлися по небу. Косе промiння сонця ринуло на землю, i все кругом заблискотiло.

— Ого-го! — промовив Лящ, оглядаючись на сонце. — Одначе вже не рано, i дуже не рано!

На слова його нiхто не вiдповiв; усi були охопленi тривогою й страшним передчуттям.

Доїхавши до Гершкової корчми, вони побачили вже гурт селян, що юрмився в дворi. Швидко позiскакувавши з коней, вони змiшалися з юрбою.

— Що там, що там таке? — закричав Петро, проштовхуючись уперед.

— Та ось що! — вiдповiв йому один iз селян, що стояв попереду. — Ми чекаємо його там, на греблi, а вiн зовсiм в iнший бiк подався!

— Як же так?

— А ось дивися сам, це ж вiн навмисне й лiсу розiбрав.

Селянин показав Петровi й товаришам його на розiбрану лiсу з того боку, куди вночi виїхав Гершко. Не могло бути нiякого сумнiву, що лiсу розiбрали тут саме з цiєю метою; на землi неподалiк валялася частина збруї, батiг, якого Гершко, мабуть, забув, хапаючись, i ще кiлька речей.

— Так i є! Одурив, проклятий! — скрикнув у розпачi Лящ. — Ну от, а тепер шукай вiтра в полi!

— Авжеж, — обiзвалися голоси, — виїхав у степ, а потiм бiс його знає, куди повернув!

Не вiдповiдаючи нiчого на цi зауваження, Петро кинувся за лiсу, сподiваючись знайти хоч якi-небудь слiди.

— Ге, слiдiв шукаєш, хлопче, — заговорив до нього сивий дядько. — Думали й ми про це, теж оглянули все: якби 'не цей дощ, то можна було б по травi розшукати слiд, а тепер пропало!

Петро глянув на степ, що стелився за лiсою, i одразу ж переконався в правдивостi цих слiв, — найменшого слiду не видно було в степу, трава, рясно обсипана важкими краплинами дощу, хилилася до землi i вкривала степ рiвним оксамитним килимом.

Якусь хвилину стояв вiн так у нiмому розпачi, — коли нараз до його слуху долинув гучний крик:

— Пустiть, пропустiть! Є звiстка.

Петро зразу ж упiзнав голос Семена Гудзя, одного з своїх односельцiв, яких було послано в розвiдку.

Усi розступилися, i задиханий Гудзь з батогом у руцi i з збитою на потилицю шапкою вискочив уперед.

- Є звiсточка! Бачили, бачили! — закричав вiн.

— Де? Коли? Як? — почали питати з усiх бокiв.

— У Кирилiвцi рано-вранцi…

— У Кирилiвцi? Ого, далеченько! — здивовано вигукнув Качур.

— У Кирилiвцi… — говорив, затинаючись, Гудзь, насилу переводячи подих. — Кiлька душ бачило. У парокiннiй бричцi рудий жид iз старою…

— А Сара? — з тривогою перебив його Петро.

— Нi, молодої не бачили з ними.

— Так то не вони! — скрикнув Петро.

— Авжеж, — пiдхопив i Качур, — не вони; Сара була з ними.

— Вони, побий мене бог, — гаряче запевняв Гудзь. — I бричка їхня, i конi — один буланий, а другий чорний з лисиною на лобi. Люди розказували, та й стара жидiвка, кажуть, називала жида Гершком. Вони там коней годували. Дуже, кажуть, змученi конi були.

— Нi, не вони, не вони! Де ж би могла подiтися Сара? — скрикнув у вiдчаї Петро.

— Гм… Де могла подiтися? Та це зрозумiло. Якщо тiльки Гершко довiдався, що вона християнка… — заговорив Качур, але нараз, глянувши на Петра, зупинився.

I всi збентежено замовкли…

Вузькою лiсовою стежкою поволi їхали Качур i Петро. Потомленi далекою дорогою i лiтньою спекою, конi ступали лiниво, понуривши голови. У лiсi було прохолодно. Столiтнi дуби й граби, сплiтаючись своїм могутнiм гiллям, утворювали над головами подорожнiх ажурне смарагдове склепiння; крiзь нього пробивалося яскраве промiння сонця й падало м'якими свiтлими плямами на зелений мох i траву, що встеляли пiднiжжя дерев. Петро й Качур їхали мовчки; спека й утома давалися взнаки. Ледве отямившись од розпачу, Петро, в супроводi Качура, кинувся, за згодою громади, до сусiднього лiсу, де, як сказав Залiзняк, стояла велика ватага гайдамакiв; але там їх уже не було: гайдамаки, як їм сказали селяни з найближчих сiл, перейшли до Лебединського лiсу. Не спочивши й хвилини, Петро й Качур подалися туди: вирiшили заїхати спершу в Кирилiвку, щоб iще раз розпитати самим, куди звiдти повернув Гершко. Петро плекав iще в глибинi душi надiю, що довiдається там щось про Сару; але те, що вiн узнав, було зовсiм невтiшне. Усi, хто бачив Гершка, потвердили, що молодої єврейки Сари не було з ними. Втекти од Гершка в дорозi, здавалося б, не було в неї нiякої можливостi. Звичайно, пiд час ночiвлi, стоянки це ще можна було б зробити, але навряд чи зупинявся Гершко до Кирилiвки, тому Петровi залишалося тiльки одне страшне припущення, пiдказане Качуром… Вистежити Гершка, впiймати його, вирвати в нього жахливу iстину — ось чого жадав тепер Петро. Вiд Кирилiвки йшли тiльки два шляхи — один на Турову, а другий на Кальниболото й Лисянку; через те що Гершко назад не повернув, то не залишалося сумнiву, що вiн подався на Турову. Цей невизначений напрямок Гершка не загрожував Малiй Лисянцi нiякою небезпекою, тим бiльше, що й губернатор з усiєю своєю командою подався в Умань, а тому перший намiр Петра був кинутися зараз же в Турову; та, незважаючи на те, що серце його стискалося вiд болю, вiн переборов себе й вирiшив з Качуром насамперед поїхати до Лебединського лiсу, щоб попередити гайдамакiв, якi там переховувалися, про небезпеку, що загрожувала селу, й просити в них захисту. Мовчки їхали обидва вершники, поринувши кожен у свої думки. Петро нiяк не мiг одiрвати думок вiд образу дорогої Сари. Усе переконувало його в тому, що Гершко вкоротив їй життя.

Перед очима Петра невiдступне стояла картина страшного насильства. Темна нiч, нiма, глуха, безпросвiтна. Рудий Гершко iз спотвореним вiд лютi обличчям… Ривка… Чiпкi пазури їхнi впиваються в тонку шию Сари… Вона судорожно б'ється, виривається з їхнiх рук, та все даремно: важким каменем навалилися на груди убивцi! Востаннє розплющує вона очi, сподiваючись побачити його, свого коханого, свого рятiвника Петра, але кругом нема нiкого, нi душi… вона намагається впiймати за руки своїх убивць, вона напружує всi сили, щоб вирватися… крикнути… дихнути… немає порятунку! Чiпкi руки душать їй шию залiзним кiльцем… нема чим дихати! Кров заливає вуха, голову, серце… кривава пiна виступає на губах нещасної жертви, передсмертне хрипiння завмирає в неї на устах…

Нiма, глуха нiч накриває чорним саваном убивць. А вiн, Петро, єдиний її захисник, єдина близька їй людина в усьому свiтi, сидить за десятки верст у засiдцi, в яру, i навiть на думцi не має того, що його щастя, його кохана, люба Сара вмирає вiд рук страшних душогубiв!

Серце Петровi нестерпно, боляче щемiло, немов стиснуте обценьками; вiн робив над собою нелюдське зусилля, намагаючись одiгнати цю жахливу картину, а вона знову випливала перед ним з усiма страшними подробицями. Йому здавалося, що вiн чує тут, коло самого свого вуха, передсмертне хрипiння Сари… I разом з тим якийсь таємничий голос нашiптував йому маленьку надiю на те, що Сара врятувалась, утекла, сховалася десь у заростях i зрештою все-таки повернеться до нього! О, коли б скорiше в Турову — довiдатись, куди поїхав Гершко.

У лiсi було тихо й урочисто, наче в забутому храмi. Лунко стукотiли кiнськi копита об корiння дерев, що переплiталося через стежку.

— I що воно далi буде? — перервав нарештi мовчанку Качур. — Чув, що казали проїжджi люди в Кирилiвцi?

— А що? — хутко спитав Петро, вiдiрвавшись од своїх дум.

— Та там, у Кирилiвцi, коли ти розпитував про Гершка, стояли проїжджi люди й розказували, що в них уже таке коїться, що боронь боже! Пан офiцiал унiатський з командою їздить i силомiць одбирає в православних церкви. А селянам тим, котрi вiдмовляються присягати на унiю, завдають всяку муку. Ox-ox! — Качур глибоко зiтхнув. — Чи знає про те король?

— Знає, - вiдповiв iз злою усмiшкою Петро. — Самочинно митрополит унiатський не розпочинав би справи, та й звiдки б вiн узяв команду? Усе це робиться за згодою короля й сейму.

— А чув ти, подейкують люди, що iгумен мотронинський поїхав до царицi скаржитися на ляхiв?

Петро хотiв щось вiдповiсти, але його несподiвано перервав якийсь протяглий, мов стогiн, звук.

— Що це? — спитав Качур, швидко повертаючись у сiдлi. — Ти чув?

— Чув: то пугач.

— Пугач? — здивовано перепитав Качур.

— Авжеж, пугач, я вже його крик знаю, не помилюсь.

— Гм… — Качур повiв бровою й замовк.

Кiлька хвилин обоє їхали в глибокому мовчаннi.

— А що будемо робити, коли й до нас унiати прийдуть? — заговорив знову Качур.

— Те ж саме, що й iншi, — похмуро вiдповiв Петро, звiвши докупи чорнi брови. — Не залякають командамиї До унiї не пристанемо, хоч би вони й перевiшали нас усiх до одного.

У цей час протяглий крик пугача почувся знову, але вже набагато ближче.

— Чув? — злякано прошепотiв Качур.

— Чув, — знову вiдповiв Петро голосно, здивовано глянувши на Качура. — Пугач.

— В тiм-то й рiч, що пугач.

— Ну, то чого ж ти злякався?

— А того, що скiльки на свiтi живу, то ще не чув, щоб пугач удень пугав. Коли б нам не вскочити в халепу.

— Обережнiсть не завадить, — промовив Петро, обдивляючись свою зброю.

Качур зробив те ж саме. Обидва приятелi туго натягли повiддя i, пiдштовхнувши коней разiв зо два попiд боки, поїхали швидкою риссю вперед.

Стежка, що все вела прямо, нараз круто повернула.

Не встигли Петро й Качур зробити й кроку, як перед ними, наче з-пiд землi, виросли три озброєнi з нiг до голови козаки й заступили їм дорогу.

— Стiй! — почувся грiзний покрик, i ту ж мить конi Петра й Качура були схопленi за вуздечки.

— Хто такi? Куди їдете? Чого? — суворо запитав старший козак.

— Лисянськi селяни, ясновельможний пане, — вiдповiв Качур.

— Який я пан! — гнiвно перебив його козак. — Не пан я, а чесний козак. Ач, звикля перед панами гнутися, панськi пiднiжки! Куди їдете?

— Не прогнiвись, брате, — промовив Петро, — шукаємо гайдамакiв.

— Гайдамакiв шукаєте? А на якого бiса вони вам? Самi записатися до коша хочете?

— Нi, куди нам, — вiдповiв Качур. — Хочемо просити допомоги та оборони вiд панiв i ксьондзiв.

— Оборони вiд панiв? — протяг козак, допитливо дивлячись на Петра й Качура, i раптом закричав гнiвно: — А брешете ж ви, собачi сини, перевертнi, недолюдки, зрадники! Це вас навмисне послали ляхи, щоб ви вистежили наше гнiздо, а потiм нас i виказали ляхам! Гадали, що натрапили на дурнiв! Та чи знаєте ви, що я з вами за це зроблю? На ваших же поясах повiшу вас отут серед шляху!

— Коли хочеш, то спробуй, — похмуро промовив Петро, — тiльки ж ми так не дамося, дарма що ми мужики, а несправедливої кривди не потерпимо. Петрова вiдповiдь, видно, сподобалася козаковi.

— Ге, та ти, парубче, вмiєш, як я бачу, й зуби вишкiряти, — вiдповiв вiн уже лагiднiшим тоном.

— Можу i вкусити, коли треба…

— Кусай свою хлiбину, а за залiзо не берись, щоб зубiв часом не поламати. Одначе хто направив тебе до гайдамакiв? Звiдки ви довiдалися, що ми стоїмо табором у Лебединському лiсi?

— Полковник Залiзняк був у нас i радив, на випадок небезпеки, кинутись по допомогу до гайдамакiв. Вiн i вказав нам на ваш табiр.

— А хто над тим табором отаман?

— Харко Неживий.

— А чим доведеш ти, що полковник Залiзняк посилав тебе до нас?

— Ось чим: вiн дав менi на знак свiй полковничий пернач. Сказавши це, Петро витяг з пазухи невелику залiзну рiч, що являла собою цiлковиту копiю полковничого пернача.

Старший козак узяв її з рук Петра, роздивився з усiх бокiв i потiм сказав уже зовсiм спокiйним тоном:

— Здається, слова вашi правдивi; в такому разi злазьте з коней i знiмайте всю вашу зброю.

Петро й Качур ту ж мить виконали наказ козака.

— А тепер, хлопцi, — казав далi старший, — зав'яжiть їм очi та зв'яжiть за спиною руки.

Хлопцi зараз же скрутили гостям руки й прив'язали до їхнiх поясiв iще по поясу.

— Ну, тепер за мною, — скомандував старший.

Один iз козакiв одвiв убiк коней, а двоє iнших узяли в руки пояси, прив'язанi до очкурiв Петра й Качура, i рушили вперед, один за одним.

Мовчки просувалася дивна процесiя. Iнодi тiльки мовчанку порушували вигуки старшого: "Обережнiш! Нахились!" — та тихi крики пугача, що лунали то лiворуч, то праворуч.

Через те, що очi були зав'язанi, Петро не мiг собi скласти й найменшого уявлення про напрям i мiсцевiсть, по якiй вони йшли.

Але, у всякому разi, вiн виразно вiдчував, що мiсцевiсть ця була дуже нерiвна: то йому здавалося, що вони пiдiймаються на кручу, то вiдчував, що спускаються схилом; ноги його весь час спотикалися об корiння дерев, попадали у вибоїни i ями. Один раз йому навiть здалося, що вони йдуть через якесь болото, бо коли ступив ненароком убiк, нога його так сильно загрузла, що вiн ледве не впав, i ту ж мить передовий козак гукнув йому:

— Обережно, iди просто вперед.

Iшли вони довго, мабуть, не менше години. Незважаючи на лiсову тiнь, ставало вже душно, а важка й нерiвна дорога так стомила Петра, що йому робилось млосно. Тим часом нiщо не вiщувало скорого кiнця цих мандрiв.

"Куди це вони ведуть нас? Чи це часом не ляхи, переодягнутi гайдамаками?" — починав уже думати Петро, коли раптом старший козак, який iшов попереду, скомандував:

— Стiй!

Усi зупинилися.

— Стiйте ж тут i не рухайтесь, чуєте — жодного кроку нi праворуч, нi лiворуч, — сказав вiн суворо. — Ти, Чоботарю, пантруй їх, а коли що… сам знаєш…

I Петро почув, як старший кудись пiшов.

За хвилину його крокiв уже не було чути.

Петро стояв нерухомо, не зважуючись заговорити нi з Качуром, нi з козаком, який їх стерiг. Йому хотiлося визначити якось, де вони знаходяться. Пересунувши разiв зо два ногами, вiн вiдчув пiд чоботями невеличкi гiлки, сучечки, сухе листя: не було сумнiву в тому, що вони ще в лiсi, але де, в якiй його частинi, — цього вже Петро нiяк не мiг збагнути. Сонце пекло йому спину, а тому вiн зрозумiв, що час уже наближається до вечора, отже, якщо їх не водили на одному мiсцi, вони зайшли в саму гущавину лiсу; однак Лебедине ький лiс розкинувся на широчезному т єре нi, тому цього визначення було ще занадто мало. Упевнившись у тому, що йому нiяк не вдасться навiть приблизно визначити мiсце, в яке їх завiв старший козак, Петро вирiшив терпляче чекати його повернення. Проте козак, очевидьки, не думав поспiшати. Минуло не менше пiвгодини, а його все ще не було. Думки про обман i пастку почали знову ворушитися в Петровiй головi. Та ось нарештi пролунали поблизу кроки, i Петро почув знайомий уже голос:

— За мною! Усi рушили вперед. Не пройшли й десяти хвилин, як знову старший гукнув:

— Нахились!

Петро виконав наказ i раптом вiдчув, як на нього одразу вiйнуло якоюсь незвичайною прохолодною вогкiстю, кроки ж їхнi разом з тим звучали лунко й дзвiнко.

"Що це? — подумав сам собi Петро. — Куди ж ми зайшли тепер?" Вiн кiлька разiв човгнув ногою й не вiдчув нi листя, нi сухих гiлок, що вкривали землю в густому лiсi, — пiд ногами в нього була гладенька й тверда, мов камiнь, земля. Петро одхи-лився вбiк i вiдчув, що плече його вдарилося також об щось тверде, холодне й вогке. Вiн спробував вiдхилитися в другий бiк — вийшло те ж саме. Не залишалося нiякого сумнiву, — вони йшли якимсь пiдземним ходом, i, судячи з того, що йти було легко, Петро догадався: коридор поволi кудись заглиблювався. З чверть години йшли вони так; нарештi Петро вiдчув, що знову вiйнуло на нього сухим, нагрiтим повiтрям, напоєним лiсовими пахощами. З цього вiн зробив висновок, що вони вийшли з пiдземного ходу. Тепер провiдник прискорив ходу. Хвилин десять вони ще кружляли нiби по якомусь лабiринту, звертаючи то праворуч, то лiворуч, то назад. Нарештi козак зупинився. Хтось пiдiйшов до Петра й Качура, розв'язав їм руки й познiмав пов'язки з очей. Петро випростався, труснув головою i оглянувся навколо. Перед його очима постало несподiване видовище. Вони опинилися на днi глибокого яру, чи швидше ущелини. З усiх бокiв його стискували порослi лiсом i дикими кущами крутi урвища, що спускалися майже сторч. Напiвповислi сосни з вивернутим корiнням, яке нагадувало якихось гiгантських змiй, майже переплiталися над урвищем.

У долинi лежала вже глибока тiнь, i тiльки по верхiв'ях дерев, якi росли на кручi, видно було, що сонце ще стояло над обрiєм. Трохи заспокоївшись пiсля тривалої й небезпечної дороги, Петро почав уважно розглядати дивне мiсце, в яке вони потрапили.

Уздовж долини, праворуч i лiворуч, горiло кiлька вогнищ, над якими висiли великi казани. Навколо цих вогнищ лежали й сидiли групи озброєних людей; збоку стояли нав'юченi конi i зовсiм розсiдланi, тут же спокiйно жували сiно кiлька ситих волiв, прив'язаних за роги до дерев. У центрi ущелини височiла цiла купа всiляких речей, певно, недавно складена. Тут був позолочений i срiбний посуд, дорогий одяг, забризканий кров'ю, пояси, всiляка зброя й торбинки, мабуть, наповненi червiнцями, i навiть прикраси з католицького костьолу.

Збоку од усiх, на розстеленому килимi, сидiв лiтнiй козак з довгим сухим обличчям, з очима якогось мертвотно-олов'яного кольору й сивими вусами, що спускалися на груди. Вiн похмуро курив люльку. Судячи з усього його вигляду, з багатого одягу й зброї, це був отаман загону. Глянувши на страшеннi кручi, якi стискали ущелину, Петро зрозумiв, що добутися сюди можна тiльки пiдземним ходом. Та хоч як озирався вiн кругом, нiде не було й найменшого натяку на якусь печеру або вихiд з пiдземного коридора.

VIII

Тим часом старший козак, котрий супроводив Петра й Качура, пiдiйшов до отамана й почав йому щось тихо говорити, показуючи на приведених, що стояли оддалiк; отаман слухав його мовчки, не мiняючи похмурого виразу свого обличчя.

— Пiдведи їх! — промовив вiн холодним, уривчастим тоном. Старший подав знак, i другий козак, який усе-таки стояв коло Петра й Качура, зараз же сказав їм iти за ним.

Петро й Качур поскидали шапки й, пiдiйшовши до отамана, низько йому вклонилися. Якусь хвилину отаман мовчки, але пильно дивився на них. Петро мимоволi вiдчув, як холодний дрож пробiг по його тiлу пiд поглядом мертвих, олов'яних очей отамана.

— А чого, хлопцi, ви прийшли? — промовив отаман тим самим суворим, холодним тоном.

— Просити допомоги, пане отамане, — вiдповiв Качур.

— Допомоги? Ех ви, гречкосiї, а самi ж що, оборонятися не вмiєте?

— Куди нам! На вашу ласку тiльки й надiя.

— На нашу ласку? Тепер i ласкавi ми стали! Ми за вас пiдставляємо свої голови ляхам, а що ви для нас, для нашої оборони, робите?

— Пане отамане, — гаряче мовив Качур, — та невже ж ми?..Та хiба ми вам не допомагаємо всiм, чим можемо… та коли б у нас…

— Не те! Не волiв та коней нам ваших треба. А ви, гречкосiї, тiльки про свою пельку й думаєте… Сiєте! Сiйте ж, сiйте!..

— Ой пане отамане! — промовив з гiркотою Качур. — Горем сiємо, а слiзьми поливаємо, гiркими слiзьми!

— А пожнете пекучою кров'ю! — грiзно вигукнув отаман. — Тiльки тодi покаєтесь, та буде вже пiзно! Адже ж поки ось вас ляхи не зачепили, то ви й мовчали, i байдуже вам було до того, що дiється на всiй Українi! От тепер прийшли кликати гайдамакiв, а якби обминуло вас лихо, то просили б бога, щоб вони проминули ваше село! Лежнi! Та чи знаєте ви, що коли так i далi житимете, то не виб'єтеся нiколи з лядської неволi! Що ж буде з того, що ми порозгонимо ваших ляхiв? Пiдемо ми звiдсiля, — наїдуть до вас новi комiсари й пропишуть на ваших спинах i нашi, й вашi грiхи. Всi за одного й один за всiх — тiльки тодi буде дiло, а поки ви гречку сiятимете, а ми шаблямч орудуватимем, не буде добра нiколи!

— Та що ж нам робити, пане отамане? Не вмiємо ми шаблею орудувати!

— До нас iдiть, навчимо! Боїтеся жiнок i дiтей покинути — однаково їх ляхи поодбирають у вас, не сьогоднi, то завтра. А може, за шкури свої труситесь? То й їх не вдержите!

— Не за шкури свої боїмося ми, пане отамане, — вiдповiв iз стриманим гнiвом Петро, — а не повстаємо тому, що нiчого ми самi з усiм злом не вдiємо, от якщо всi…

— Ха-ха, он що вигадав, хлопче, — вигукнув iз лихим смiхом отаман. — Та якщо всi так оглядатимуться на iнших, як ти, то не дiждеться нещасна вiтчизна кращої долi. Нехай би сидiли по селах калiки та убогi, а таким, як ви, сором ходити за плугом, коли iншi за вас оддають своє життя!

— Не ухиляємось ми, пане отамане, вiд захисту вiтчизни, а тiльки, не знаючи броду, не хочемо сунутись у воду, — гаряче вiдповiв Петро i весь почервонiв од хвилювання. — Тiльки-но з'явиться голова…

— Голова! Голова, хлопче, без рук нiчого не варта.

— Руки, пане отамане, пiд головою ростуть… I виростуть, аби тiльки гукнув хто…

— Глухi й архангельської труби не почують! — сердито пробурчав отаман. — То яка в тебе справа до нас? — перебив вiн сам себе.

Петро розповiв йому всю iсторiю з Гершком, а також про панськi насильства, вчиненi у Лисянцi, про смерть замученого священика, про Залiзнякову пораду…

Розповiдь його, як видно, справила велике враження на отамана.

— Ненависнi мучителi, стривайте, дочекаєтеся ж ви розплати! — промовив вiн крiзь зуби й додав голосно, звертаючись до Петра й Качура: — Гаразд, скажiть же вашим панам, що отаман Харко Неживий завiтає до них iз своїми хлопцями в гостi. Ти ось, — показав вiн на Качура, — зостанешся з нами й завтра ж проведеш частину нашої ватаги в який-небудь найближчий до вашого села лiсок, а ти, — обернувся вiн до Петра, — поїдеш додому з кимось iз наших, та ось хоч iз дяком, вiн чоловiк спритний, вивiдає там у замку все, що нам треба, i повернеться до нас на нову стоянку. Ну, а тепер iдiть до коша, вечеряйте.

Петро й Качур низько вклонилися отамановi, i старший одвiв їх до одного з казанiв, коло якого вже сидiв гурт гайдамакiв.

— Га, гречкосiї вечеряти прийшли! — зустрiли їх гучним смiхом гайдамаки, однак посунулися й дали їм мiсце бiля казана.

— Ложки є? — коротко спитав один iз гайдамакiв.

- Є, - вiдповiв Петро.

— Ну, то їжте.

Петро й Качур, якi давно вже виголодалися, дружно взялися до смачної вечерi. Повечерявши, гайдамаки закурили люльки й попростягалися на землi навколо вогнища, яке вже догоряло.

— Лягайте, мосць панове, де сидите, — звернувся до Петра його сусiд iз лiвого боку, молодий гайдамака з сумним обличчям. — Перин i подушок у нашому господарствi немає.

Петра й Качура не треба було припрошувати; за хвилину Качур уже спав мiцним сном, Петро ж, прилiгши поруч нього, почав прислухатися й придивлятися до того, що робилося навкруги. Серед гайдамакiв точилася жвава розмова, згадувалися сьогоднiшнi подiї — розправа з ляхами; однi гайдамаки говорили про них, зловтiшне смiючись, iншi ж — iз злобними прокляттями.

Петро слухав розмови вiльних козакiв, i моторошно, i хороше ставало йому вiд них. Душа його й здригалася, коли чув про тi тортури, котрих завдавали гайдамаки ненависним гнобителям, але разом з тим i сповнювалась якоюсь злою радiстю, коли думав про те, що ненависнi переслiдувачi їх святої вiри зазнали нарештi заслуженої кари за всi тi муки, яких вони завдавали беззахисним селянам i смиренним служителям Христа. Петрове обличчя палало, дике завзяття прокидалося в його душi. Чого, справдi, чекати? Жаль батькiвської хати, тихого сiльського життя? Та яке ж то життя? Тiльки безнастанна праця на панiв, знущання, муки й навiть смерть! Нi, покинути все й пристати до цих вiльних орлiв, визволити вкупi з ними батькiвщину, а не пощастить, то хоч раз у життi розправити широко крила, загинути, але помститися так ворогам, щоб i онуки їхнi пам'ятали цю страшну помсту до кiнця своїх днiв.

Та не всi гайдамаки брали участь у цiй жвавiй розмовi: однi з них лежали мовчки, з понурими обличчями, iншi тихо розмовляли помiж собою, перериваючи розмову придушеними зiтханнями. Петрову увагу привернув до себе особливо один гайдамака. То був чоловiк дуже високого зросту, одягнутий у якесь дивне вбрання, чи то в козацьке, чи то в чернече, з густим кучерявим рудим волоссям, котре спускалося йому на плечi. Обличчя його вiн не мiг роздивитися, бо той дивний чоловiк сидiв оддалiк, затуливши обличчя й спершись лiктями на колiна: в позi його було стiльки тяжкого горя, що Петро зацiкавився його долею.

— А дозволь тебе, пане-брате, спитати, — звернувся вiн тихо до свого сусiда, — хто то сидить там збоку?

— А то дяк наш, — вiдповiв молодий гайдамака.

— Чого ж то вiн так зажурився?

— Горя свого не може забути.

— Горя? А що ж з ним трапилося?

— Ех, довго тобi розказувать, парубче. Якби говорити про те, кого яке горе загнало сюди, — не вистачило б часу й до завтрашнього дня… В кого батька, в кого матiр, в кого дружину або дiтей замордували ляхи.

Молодий козак раптово урвав свою мову й одвернувся од Петра.

Петро замовк. Слова молодого гайдамаки справили на нього сильне враження: вiн пригадав своє горе, смерть замученого священика, горе односельцiв, горе, розлите по всiй Українi, i думки його оповилися чорною запоною.

Тим часом розмова козакiв стала лiнивiша: то там, то там чулося тихе хропiння; одне по одному згасли вогнища. Тиша й морок запанували в глибокiй ущелинi; тiльки високо-високо, крiзь гiлля навислих угорi дерев, мерехтiли, мов скалки дiаманта, двi-три зiрки: вони, здавалось, дивилися з тихою ласкою на дно цiєї глибокої ущелини, на цих змучених злобою й горем нещасних людей.

Усе спало… або вдавало, що спить…

Обхопивши голову руками, Петро сидiв, не заплющуючи очей. Але не своє горе мучило його — нi, душа його тужливо билася й завмирала вiд думки про тi страшнi, кривавi сльози, якi запеклися в серцях оцих загартованих людей, що примусили їх покинути рiднi спустошенi хати й оселитися, мов диких звiрiв, в ущелинах, печерах, непрохiдних лiсах…

Йому здавалося, що то не нiч пливе вгорi по небу, що то повзе страшне горе, яке розлилося по всiй Українi й зiгнало сюди цих неборак…

Вранцi, тiльки-но Петро й Качур попрокидалися й поснiдали, з'ївши по окрайцю хлiба з салом, що їм запропонував молодий сусiд, до них пiдiйшов дяк, на якого Петро вчора звернув увагу, й промовив, звертаючись до парубка, низьким басом:

— Хлопче, збирайся в дорогу. Пан отаман звелiв менi з тобою їхати. I вигляд, i голос дяка одразу викликали прихильнiсть у Петра.

— Та менi й збиратися нiчого, — вiдповiв вiн, пiдводячись з землi. — Увесь тут! Тiльки ось кiнь…

— Коня тобi дадуть на своєму мiсцi, — добродушно усмiхнувся дяк. Петро попрощався з Качуром, який лишався в загонi, i потiм уклонився своєму вчорашньому сусiдовi.

— Прощай, пане-брате, спасибi тобi за хлiб i за ласку; може, колись i я тобi стану в пригодi, то ти теє… Ось тiльки не знаю, як тебе звуть.

— Погане прiзвисько, Ревою товаришi продражнили, — вiдповiв гайдамака.

— Рева, то й Рева. То як тобi щось треба буде… живемо ми в Малiй Лисянцi, пiд замком Лисянським, так я завжди готовий…

— Спасибi за добре слово, парубче, може, й побачимося скоро.

— Дасть бог, скоро усi вкупi будемо, — сказав дяк. — Ну, давай же, парубче, я зав'яжу тобi очi.

Вiн зав'язав Петровi очi i, взявши його за руку, повiв за собою.

Знову почалися довгi й чуднi мандри; а втiм, цього разу вони закiнчилися швидше.

Години через пiвтори дяк спинився й промовив:

— Ну, тепер, парубче, реку: "Розв'язуй очi!"

Петро розв'язав очi й здивовано побачив, що вони стоять на перехрестi тiєї самої стежки, на якiй вони зустрiли вчора гайдамакiв… За деревом їх чекав козак, тримаючи за вуздечки пару коней; в одному з них Петро впiзнав свого чалого, а другий — чудовий вороний кiнь призначався, певно, його супутниковi.

Вони посiдали на коней i рушили пiдтюпцем вузькою лiсовою стежкою.

Ранок був погожий; весь небосхил повивав тонкий молочний серпанок, у лiсi було прохолодно, сповнене свiжiстю повiтря вливалося в груди широкими живлющими хвилями. Попервах Петро й дяк їхали мовчки, кожен поринувши в свої думки.

— А що, хлопче, — звернувся нарештi до Петра дяк, — на якi села до вашої Лисянки треба правитись?

— Та менi б хотiлося насамперед у Турову заїхати… справа є негайна… пекуча, та й про дорогу там би розпитали.

— Велелiпно! — радо промовив дяк, розгладжуючи бороду. — Менi теж треба конче заїхати в Турову.

— Теж справи?

— Еге ж, справи, братiю свою треба побачити.

— Братiю? А що ж вони там роблять?

— Сiють, хлопче!

— Як — сiють? — здивувався Петро.

— Отак, сiють, — усмiхнувся дяк. — Тiльки не жито й не овес, а таке зерно, для котрого немає нi зими, нi весни, нi осенi, нi лiта, — а сiють, як у притчi, святе слово…

— Ох, важко тепер його сiяти, — зiтхнув Петро.

— Так, важко, та тiльки немає нiчого неможливого для того, хто вiрує! Вiруйте, уповайте, i надiйтеся, i пiдiймайтеся всi, бо близько спасiння. Кiлька хвилин минуло в глибокому мовчаннi.

— То, виходить, пане, ти сам Туровського причту? — знову спитав Петро.

— Нi, парубче, я сам здалека, во днi онi був дияконом у селi Вишняках, що по той бiк Вiнницi.

— А ти ж казав, що братiя твоя в Туровiй?

— По духу братiя, по духу, парубче, а по сану немає вже в мене братiї; настоятеля нашого, чесного панотця, розтерзали, а церкву спалили; я сам зостався без парафiї, тепер моя парафiя — вся Україна, а причт — низове товариство!

— А де ж сiм'я твоя, панотче, були ж у тебе дружина, дiти?..

— Сiм'я… дружина… дiти, — повторив глухим голосом диякон i понурив скуйовджену голову. — Про це не питай… не питай!.. Прийняв усiх господь… звiльнив мене вiд усiх i вся! — Диякон одвернувся набiк i замовк; мовчав i Петро, побоюючись необережним словом роз'ятрити горе свого супутника, яке знов постало перед ним.

Майже годину отак їхали вони мовчки, нарештi диякон заговорив до Петра:

— Ми вже багато проїхали, скоро кiнець лiсу, а година ще рання… Полудень нашому братовi — час непридатний… Вiд лiсу до Турової ще верстов п'ять переїзду битим шляхом; пани нашi, унiати й офiцiали, нишпорять кругом, а я не хотiв би зустрiчатися з ними поки що — бачились уже… То ми теє, звернемо вже вбiк… спочинемо, потрапезуємо, а як схилиться сонце до заходу, тодi й виїдемо!

Хоч Петровi й не зовсiм до серця припала пропозицiя диякона, та дiяти було нiчого, i вiн мусив погодитися. Слово по слову мiж ними зав'язалася щира розмова. Диякон розпитав Петра, чого вiн, власне, хоче заїхати в Турову, i почув вiд нього всю iсторiю з Сарою.

Доля нещасливої єврейки глибоко зворушила добре серце диякона, i через годину-другу Петро й диякон були вже найщирiшими друзями. Час пролетiв непомiтно.

Коли, на думку диякона, сонце мало вже повернути до заходу, вiн сказав, що пора їхати… Новi приятелi посiдали на коней i рушили далi. Лiс незабаром почав рiдшати, й через кiлька хвилин вони виїхали вже на його узлiсся й поскакали вузьким польовим путiвцем. Проїхавши з пiвверсти цiєю дорогою, диякон звернув убiк i виїхав з Петром на битий шлях.

— Ну, тепер, парубче, — промовив вiн пiвголосом, пильно озираючись кругом, — давай швидше, тут до села недалеко, — пролетiти б тiльки цей перегiн-Приятелi пiдiбрали повiддя, попригиналися до коней; диякон тихо свиснув, i конi вихором помчали по рiвному шляху; курява, що знялася з-пiд копит, приховала вершникiв од стороннього, цiкавого ока…

За чверть години перед ними вже розкинулось невелике село, потонуле в садках i левадах.

— Ну, слава богу, пролетiли! — мовив диякон, придержуючи коня, зняв шапку, витер спiтнiле чоло, дихнув разiв зо два на повнi iруди й додав: — Запахуще повiтря!

— Це i є Турова? — спитав Петро.

— Вона сама, хлопче.

— Де ж ми розпитаємо про все?

— А де ж, як не коло церкви; бачиш, люди ще на цвинтарi, — вiдповiв диякон. — Зараз тут залишимо коней у мого приятеля дяка й подамося до церкви.

Петро й диякон звернули в одну з бiчних вулиць, залишили коней у привiтної дружини дияконового приятеля й попростували до церкви. Завернувши за рiг, вони вийшли на широкий зелений майдан, посеред якого й стояла низенька церква. Вона мала надзвичайно убогий вигляд — маленька, дерев'яна, майже вросла в землю; стiни її зовсiм посiрiли од часу й нiби вкрилися якоюсь сивою плiснявою, дерев'яна покрiвля поросла мохом i жовтими лишаями, а такий самий дерев'яний хрест, колись позолочений, зовсiм похилився, й тiльки де-не-де на ньому ще видно було якiсь iржавi, червонуватi плями. Зелений цвинтар, зарослий густою, соковитою травою, оточував церкву. Кiлька старих розтовчених могил було видно попiд оградою, вздовж якої де-не-де схиляли до землi свої зеленi вiти верби, торкаючись забутих могилок. Щось надзвичайно сумне було у всiй цiй картинi.

Петро й диякон поскидали шапки й ввiйшли в церковну ограду; обоє церковних дверей були одчиненi навстiж; i крiзь них було видно, що всередину набилося повно людей. Блакитнi клуби кадильного диму стелилися над головами парафiян; де-не-де мерехтiли, розпливаючись, вогники, як маленькi зiрочки, й зрiдка чувся тихий спiв. Не всi люди могли протовпитися в церкву, багато хто стояв на перекошених схiдцях папертi.

Гурт молодих селян оточив слiпого бандуриста, що сидiв на землi, недалечке вiд схiдцiв. На другому кiнцi юрмились бiля когось дядьки, молодицi й хлопцi.

— Кiнчається служба, — тихо промовив диякон, зупиняючись коло огради. Петро теж спинився бiля нього, обидва замовкли, прислухаючись до неголосних звукiв, що линули з розчинених дверей. Навколо було тихо, тепло й надзвичайно сумно… Гiлля похилих верб немов застигло в нерухомому повiтрi. Крiзь молочний серпанок, що затяг небо, загорiлися на заходi червонi смужки й полиски i розлилися тихим сяйвом по верхiвках верб, по стiнах церкви, по бiлих сорочках селян.

Кiлька хвилин товаришi стояли мовчки, поринувши в мовчазну молитву. Нарештi диякон сказав Петровi:

— Ану, парубче, ходiмо лишень туди послухаємо, про що люди гомонять. Може, воно й нам згодиться.

Петро кивнув головою, i вони пiдiйшли до гурту людей в протилежному кiнцi цвинтаря; проштовхавшись помiж чоловiками й жiнками, Петро й диякон побачили трьох жебракiв, що сидiли на землi. У одного з них нога була на дерев'янцi й рука вивернута, iншi два не мали нiякого калiцтва; вiдрослi бороди їхнi й чуприни були присипанi сивиною, очi поглядали бадьоро й гостро, а зважаючи на здоровi, хоч i худi їхнi тiла, не можла було не дивуватися, чому цi молодцi записалися в число калiк i вирiшили жити з милостинi. Однак гурт, що оточував старцiв, ставився, видно, до них з цiлковитим спiвчуттям. Побачивши жебракiв, диякон ледве стримав здивований вигук, а потiм ще ближче пiдiйшов до них.

— Не бiйтеся, панове, не пiддавайтеся ляхам, — говорив кривий старець, — їхнього панування зосталося тiльки сiм днiв, а вiшання буде сiм лiт! Цариця за нас заступиться.

— Цариця, чуєш, цариця допомогу дає! — рознеслося в гуртi.

— Дай боже їй долю! Пошли їй вiку довгого! — чути було то тут, то там.

— Та стривайте, хто сказав це? Звiдки вiстi? Чи правда ж? — почулося з iншого боку.

— Правда така, як i те, що в нас сьогоднi свята субота, — провадив далi кривий старець. — Заступник i молiльник наш, отець Мельхiседек, повернувся з Росiї, бачив сам яснi очi царицi, й вона йому ласкаве слово сказала…

— Тепер би й виступити проти ляхiв… Тiльки як? Голими руками жару з печi не вигребеш!

— Ще б пак! — заговорив знову старець на дерев'янцi. — Тiльки дурень голими руками за жар хапається, а розумний чоловiк припасає на той випадок кочергу.

— Правда, але де ж її взяти?

— Була б охота… знайдеться, та ще така мiцна, що й сам дiдько не зiгне, — промовив загадково старець на дерев'янцi й значуще пiдморгнув бровою.

— Гм!.. Знову ж таки й голови немає, ми аки череда без пастиря, — подав хтось голос з протилежного боку.

- Є голова, є такий козак, запорожцi його на те поставили, — вiдповiв калiка.

— Хто такий?

— Максим Залiзняк! — промовили разом жебраки.

— Максим Залiзняк! — залунало в гуртi.

— Максим Залiзняк? — скрикнув з їiодивом i Петро.

— А ти його хiба знаєш? — спитав диякон.

— Аякже, батьковi моєму вiн добрий приятель, тiльки я не думав, що його всi знають.

— Ге, батька Максима всi знають од моря до моря, — голосно сказав диякон. — А як свисне вiн, то з усiх лiсiв посиплються тисячi добрих козакiв, як горiхи з торби!

Жебраки почули дияконiв голос, i Петро побачив, як вони непомiтно кивнули йому головами.

Тим часом по схiдцях папертi почали сходити, один за одним, селяни, якi бу в церквi; кожен з них поспiшав приєднатися до гурту, що оточував калiк. Запитання и вiдповiдi змiшувалися в загальному гомонi.

— О, Максим Залiзняк — щирий козак, з ним не те що на ляха, а й на турка страшно! — говорив голосно диякон, звертаючись до селян.

— Правда, правда! Ми всi за нього! — погоджувалися його слухачi. У цей час на дверях церкви з'явився високий козак у дорогому вбраннi надвiрнi козакiв пана Потоцького; його на диво енергiйне йвиразисте обличчя з рiзко оi ресленими бровами й орлиним носом одразу привернуло до себе Петрову уваг Значний козак поволi зiйшов схiдцями i, побачивши схвильований натовп, пiдiйшс до нього й почав прислухатися до того, про що гомонiли збудженi звiсткою людi

— Ви тiльки слухайте мене, панове, а я вже вам усю правду скажу, — провади далi жебрак на дерев'янцi. — Не лише батько Максим стає за нас. Як тiльки повста не Україна, тодi за нас пiде й преславний лицар Богун, прийме з рук Залiзняка бу лаву, бунчук, корогву й поведе всiх нас на ворога!

— Богун? Полковник Богун? Та вiн же вмер уже давно! Вже, либонь, i кiстки йоге потлiли! — почулося кругом.

— Умер! Я вам кажу, що не вмер, а живе й досi в Печорському монастирi. Нам про це святий чернець з Афонської гори сказав, а вичитав це вiн в однiй святiй книзi, що зберiгається в їхньому пречистому монастирi, а сказано там таке: "Господь не захотiв одiбрати в України її останнього лицаря-славуту, а сховав його вiд усiх у Печерському монастирi, спинив йому лiта й не дозволив смертi торкатися до славного козака, а йому звелiв лишатися доти схимником у келiї, поки не настане для України останнiй скрут, а тодi велiв устати i врятувати ще раз рiдний наш край… I поселився Богун у Печерському монастирi, а через те, що нiхто не знав його й не вiдав, звiдки прийшов вiн, то й прозвали всi того схимника Найдою. Ми самi ось ходили навмисне в Печери довiдатися, чи є там такий козак, i довiдалися, що є там схимник на прiзвище Найда. А хто вiн такий, звiдки й коли з'явився в монастирi — не вiдають i найстарiшi монастирськi дiди. Знають тiльки, що звуть його Найда i що замурувався вiн аж у глибинi дальнiх печер.

— Диво, диво господнє, - загомонiли слухачi, побожно скидаючи шапки й хрестячись, жiнки заходилися витирати очi.

Зацiкавившись розповiддю калiк, незнайомий значний козак проштовхався ближче.

— А хто це такий, пане-брате? — спитав пошепки диякона Петро, показуючи на козака.

— Це? Та хiба ти не знаєш його? Сотник уманської надвiрної мiлiцiї Гонта.

— I м'я чув, а самого ще не бачив.

— Що ж робити нам у свiтi? — почулися з усiх бокiв запитання.

— А те робити, що роблять усi добрi люди по всiй Українi, — кидати хати й перековувати рала на списи, та й сходитися докупи.

— Куди? Як?

— Цс! — перебив диякон голоси, що лунали з усiх бокiв, i показав жебракам очима в той бiк, де стояв Гонта.

Усi одразу якось збентежилися й перезирнулись.

— Чого ти? — здивовано прошепотiв Петро. — Вiн же наш, схiдного благочестя!

— Схiдного благочестя, та не наш, а сотник пана Потоцького, а тому, хто може проклятим ляхам служити, не можна йняти вiри й на грiш!

Петро замовк; жебраки перемiнили розмову, й Гонта, помiтивши, що його присутнiсть бентежить селян, одiйшов до бандуриста, який тихо спiвав думу.

— Ходiм послухаємо, про що спiває там старець божий, — звернувся Петро до диякона.

— Ти пiди, хлопче, послухай, а менi ще треба перемовитися словом iз своїми, — вiдповiв диякон. — Адже ото всi нашого гурту люди… Бачиш, розкинули ми невода по всiй Українi.

Петро одiйшов до бандуриста, а диякон наблизився до жебрака на дерев'янцi й почав з ним про щось пошепки радитися. Петро став недалеко вiд значного козака, прислухаючись до того, що спiвав слiпий бандурист. А той спiвав думу про Богдана Хмельницького, i спiв його справляв глибоке враження на слухачiв, а особливо на Гонту, який стояв оддалiк, похиливши голову.

Якась незбагненна сила притягала серце Петрове до цього значного козака, в обличчi котрого, в кожному порусi, в самiй ходi вiдчувалися надзвичайна сила й енергiя.

Довго спiвав бандурист, воскрешаючи перед слухачами героїчнi часи козацької сили й слави; усi стояли мов скам'янiлi, не пiдводячи голiв. Тим часом iз церкви вийшли останнi парафiяни. Рожевi вiдблиски вечiрньої зiрницi згасли, тихi сутiнки поволi почали спускатися з поблiдлого неба. До Гонти пiдiйшов титар i сказав, що батюшка просить його завiтати до нього на вечерю й спочити пiсля дороги.

Гонта стрепенувся; обличчя його одразу ж набрало люб'язного, свiтського виразу; вiн рушив за титарем, i через кiлька хвилин Петро побачив, як вiн вийшов з церковної огради в супроводi батюшки, ще молодого, повного сили, високого чоловiка, з загорiлим, смаглявим обличчям.

Люди теж почали розходитись; до Петра пiдiйшов диякон i запросив його на ночiвлю до свого приятеля.

— Там ти розпитаєш про все — i про дiвчину, i про Гершка, та й дорогу вiн добре знає, - додав диякон.

Петро пiшов за ним; господар хати, куди привiв його диякон, виявивсь вельми гостинною й балакучою людиною. Розпитавши Петра, вiн пригадав, що через їхнє село справдi проїжджав рудий єврей iз старою єврейкою, але молодої гарної єврейки з ними не було. А про дорогу вiн сказав йому, що одна веде просто з Турової до Великої Лисянки, друга ж iде на пiвдень, i цiєю дорогою можна проїхати й на Бар, i на Вiнницю, й на Умань. Од цих вiдомостей Петро впав у глибокий розпач; було ясно, як божий день, що коли Гершко не повернувся найкоротшою дорогою в Лисянку, то далi знайти його слiди вже немає нiякої надiї. Дорога розгалужувалася по таких вiддалених напрямках, а з часу Гершкової втечi минуло так багато часу, що тепер тiльки якесь чудо могло вiдкрити те мiсце, куди сховався орендар. Петро зрозумiв, що йому лишається тепер здатися на волю божу. Вiн зайшов дiзнатися про своє наболiле ще в кiлька хат i до корчми, i скрiзь була одна й та сама вiдповiдь. Повернувшись до хати, Петро не сказав нiкому й слова, а мовчки лiг, повернувшись обличчям до стiни. До самого ранку пролежав вiн отак i тiльки тодi поринув у важкий сон.

Прокинулися приятелi досить пiзно, вже люди були всi у церквi, коли вони сiли за раннiй снiданок. Пiдкрiпившись i подякувавши господаревi за гостиннiсть, Петро й диякон подалися далi прямим шляхом на Лисянку.

Не встигли вони од'їхати й пiвтори версти од села, як до них долинув тривожний дзвiн.

— Що це, до служби божої? Нi, не схоже, — здивовано промовив диякон i, осадивши коня, уважно прислухався до звукiв, що долiтали здалека. А вони ставали дедалi настiйливiшi й тривожнiшi. Вони нiби кричали, волали й благали про допомогу.

— Нi, брате, це не до служби, — рiшуче сказав Петро. — Якесь нещастя трапилось… Це ж дзвiн на сполох!

— На сполох, так i є! Гей, хлопче, завертай коня! Через десять хвилин Петро й диякон знову були в Туровiй. Незвичайне сум'яття панувало в селi. Жiнки й дiти з голосним лементом бiгли до церкви; здалека чути було гомiн численного натовпу, тупiт коней, iржання, стукiт i тривожнi, волаючi звуки надтрiснутого дзвона, що сповiщав про якесь нещастя…

— Гей, жiнко, молодице! Та постривайте ж, скажiть, що трапилося? — силомiць зупинив диякон за рукав сорочки жiнку, що кудись бiгла.

— Ой нещастя, дядечку, остатняя година! — скрикнула жiнка, заливаючись слiзьми. — Пан офiцiал приїхав з жовнiрами одбирати церкву нашу! — I, вирвавшись, вона побiгла далi.

— Он воно що! — пробурмотiв диякон, i обличчя його почервонiло вiд гнiву. — I сюди вже з'явилися!

Вiн рвонув коня за повiд, кiнь став дибки й вихором помчав вулицею. Петро не вiдставав вiд диякона; серце його так колотилося, що, здавалось, ось-ось вирветься з грудей. Випереджаючи юрби людей, що бiгли з плачем i зойками, мчали вони вулицею i за кiлька хвилин вискочили на майдан, де стояла церква. Перед ними постала страшна картина. Весь цвинтар, вчора ще такий тихий i сумний, був затоплений тепер гамiрливою юрбою схвильованого люду. Перед входом до церковної огради стояла запряжена четвериком коней колимага, в якiй сидiли два ксьондзи.

Бiля колимаги стовбичив ще третiй ксьондз, молодий i сухорлявий, з блiдим, безкровним обличчям. Бiля ворiт двоє дужих жовнiрiв держали за руки священика, якого вчора мигцем бачив Петро. За колимагою вишикувалась лава кiнних жовнiрiв.

— У, i цей собака, протопоп Гдишицький, тут! — пробурчав диякон, показуючи на чорного ксьондза. — Стривай, поквитаємося, дасть господь!

— А то хто ж з ним поруч? — спитав пошепки Петро.

— То теж не кращий собака! То офiцiал унiатського митрополита, Мокрицький — лютий гонитель благочестя.

— Хто ж їм дав жовнiрiв?

Але Петрове запитання було заглушене рiзким голосом Мокрицького.

— Так що? Ти пристаєш на унiю?

— Нi, — твердо вiдповiв священик, дивлячись йому в вiчi. — Присягався на благочестя!

— На благочестя? — перебив його Гдишицький. — На схизму, а не на благочестя!

— А чи знаєш ти, що чекає всiх схизматiв? — кричав ще верескливiшим голосом Мокрицький. — Та коли ви ще бунтуватимете й опиратиметесь, то не лишиться в вас на спинах i клаптя вашої бидлячої шкiри! Чуєте ви, тварюки, каналiї, проклятi хлопи! Якщо не присягнете менi зараз же на унiю, то не зостанеться в вас нi хат ваших, нi збiжжя, нi свитки на спинi! Та я вам придумаю таку кару, — вiн люто застукотiв палицею з дорогим набалдашником, — якої ще i в пеклi не запасли для вас! Чуєш ти, — знов закричав вiн до священика, — кажу тобi, присягай зараз же на унiю i приводь до присяги свою хлопську паству, а нi, то…

— Не зраджу вiри своєї i не введу в спокусу нi єдиного вiд малих сих! — вiдповiв тим же твердим голосом священик. Мокрицький позеленiв увесь.

— Востаннє наказую тобi: служи мшу! — верескнув вiн i аж пiдскочив на мiсцi.

— Убий, але служити за твоєю римською вигадкою не буду! При цих словах очi Гдишицького лиховiсне блиснули.

— Собака! — люто закричав вiн i кинувся на священика.

— Давай ключi вiд церкви! Ти тут бiльше не пiп!

— Зв'яжiть його, з ним ми розправимося по-свойому! — крикнув Мокрицький жовнiрам.

Тi миттю виконали його наказ.

— Ось ваш ксьондз, — сказав вiн, звертаючись до селян. — Пан Вишницький; я благословив його й видав йому абсолюцiю, а пан колятор i патрон вашої церкви хорунжий Голембицький видав йому презент; слухайтеся ж вашого ксьондза i корiться йому. Вiн одслужить вам зараз мшу, i вiд сьогоднi церква ваша переходить в унiю. Де ключi? — обернувся Мокрицький до священика.

— Не дам ключiв i не пущу в храм унiата. Найяснiший круль дозволив нам держати в себе благочестя, й ти не смiєш ламати його привiлей, — твердо промовив священик.

Та слово "круль" викликало вибух дикої лютi в ксьондзiв i жовнiрiв.

— Що? Круль видав тобi привiлей? — закричав Мокрицький, вискакуючи з екiпажа. — Та якщо круль видав вам такi привiлеї, то йому за це…

— Де ж ключi? Кажи! — знову крикнув вiн.

— Не скажу! — спокiйно вiдповiв священик, i обличчя його спалахнуло такою непохитною рiшучiстю, що Мокрицький посинiв од шаленства.

— Не скажеш, не скажеш? — заверещав вiн, тупаючи ногами й бризкаючи слиною. — Постривай же, не так ти в мене заговориш! Гей, панове, всипте йому сто бар-бар!

При цих словах натовп сколихнувся, над ним сплеснув крик жаху.

— На бога! Зглянься, пане! — почувся один загальний вигук. Жовнiри пiдхопили священика пiд руки й поволокли його по землi; але в цей час пролунав розпачливий зойк, натовп розступився i на майдан вибiгла гарна молода жiнка.

— Матушка! Матушка! — почулося звiдусiль. Побачивши, що жовнiри тягнуть її чоловiка, матушка кинулась їм навперейми i, вчепившись одному з них у руку, почала з зусиллям виривати його.

— Пустiть, на бога! Рятуйте! Пане офiцiале, згляньтеся! Порятуйте! — кричала вона, задихаючись.

— Одтягнiть геть вiдьму! — крикнув Гдишицький, звертаючись до жовнiрiв.

— Хе-хе! Ось я тебе порятую й помилую, красуне! — вигукнув один iз жовнiрiв i, зiскочивши з коня, пiдбiг до дружини священика, обхопив її за стан рукою, перекинув собi через плече й потяг набiк.

Вiн зробив це так швидко, що жiнка не встигла опам'ятатися, як опинилася в його мiцних руках.

— Пусти, собако, жiнку! — заревiв, як дикий звiр, диякон, розпихаючи юрбу, i кинувся на жовнiра.

Петро хотiв був кинутись за ним, та натовп, розступившись, одштовхнув його у другий бiк. Коли ж вiн виїхав з нього, то мiж дияконом i жовнiром кипiла справжня боротьба, але жiнки вже не було: скориставшись несподiваним нападом, вона вислизнула й зникла в натовпi. Жовнiри, якi тягли священика, зупинилися, чекаючи кiнця цього єдиноборства.

У вулицях, за майданом, почулися знову жiночi крики й зойки…

— Чого ж ви стали? — закричали Мокрицький i Гдишицький. — Тягнiть його!

— Прощай, жiнко! Прощайте, дiти! Стiйте мiцно! — крикнув батюшка. Ми пропускаємо подальшу сцену дикої розправи над священиком, старим титарем i над двома десятками парафiян. Жертви мовчали… Нi крику, нi стогону не вирвалося з їхнiх уст. У натовпi, що юрмився навколо церкви i досi стояв мовчки, понуро, починало закипати глухе хвилювання. Учорашнiй жебрак на дерев'янцi стояв тепер перед юрбою на двох здорових ногах i про щось палко кричав, вимахуючи милицею i показуючи нею на жовнiрiв та ксьондзiв; недалеко вiд нього Петро помiтив вогненну чуприну диякона i його волохатий закривавлений кулак, що високо пiдiймався над юрбою. Єдиноборця вже з ним не було: вiн лежав пiд ногами юрби, весь облiплений темно-червоною багнюкою…

Петро вдарив коня пiд боки ногами й хотiв був кинутися до диякона, але натовп вiдтiснив його так, що йому треба було проскакати через майдан, оточений жовнiрами.

— Гайдамаки! — блискавкою майнула думка в Петра. Вiн повернув коня й помчав стрiлою по безлюдних вулицях села.

За загальним галасом не можна було розiбрати, що кричали диякон i жебрак на дерев'янцi, але глухе ремство, що знялося в натовпi, почало швидко зростати й перетворюватись на грiзний рев. То там, то там, як сплески пiни в бурхливому морi, почали пiдiйматися стиснутi кулаки, палицi… Гнiвнi крики виривалися з загального гомону, здавалося, бракувало тiльки одного слова, однiєї iскри, щоб натовп цей люто кинувся на мучителiв.

Нараз десь iззаду пролунав крик:

— Пан, пан їде!

Над натовпом одразу запанувала тиша, та лиховiсна тиша, яка завжди буває перед страшною бурею… Навiть екзекутори припинили тортури. Усi повернулися в той бiк, звiдки почувся крик, i застигли в нiмому чеканнi. До майдану наближався на вороному конi в пишному убраннi вершник — хорунжий Голембицький, наречений дочки лисянського губернатора. Поява цього нахабного, жорстокого шляхтича не могла обiцяти нiчого доброго. Поруч iз шляхтичем їхав Гонта.

Обличчя його було непроникне, здавалося, нiхто не змiг би розпiзнати, що ховається за цими насупленими бровами, за цим стиснутим ротом, в цих темних, потуплених очах. За паном i Гонтою йшло кiлька челядникiв. Жовнiри миттю розступилися перед вельможним паном. Побачивши видовище, яке вiдкрилося перед ними, Гонта здригнув i вiдсахнувся. На якусь хвилину вiн утратив самовладання; обличчя його густо почервонiло, темнi очi блиснули страшним гнiвом, але то була тiльки одна мить — i знову обличчя Гонти набуло замкненого, непроникного виразу.

Шляхтича ж картина катування, навпаки, дуже потiшила. Вiн окинув увесь майдан задоволеним поглядом, i на обличчi його заграла весела посмiшка. Привiтавшись iз Гдишицьким, шляхтич промовив, презирливо мружачи очi:

— Що, навчаєте?

— Так, проше пана, маленька дисциплiна: лайдаки були надумали бунт учинити.

— Бунт?! — шляхтич нахмурився, i вродливе обличчя його одразу набрало жорстокого виразу, а в свiтлих очах спалахнув злий вогник. — Чому ж пан плебан одразу не послав до мене в двiр? Го, я б їм показав, що значить у мене сама тiльки думка про бунти!

— Розправились поки що й самi, а як потомляться нашi жовнiри, тодi попросимо панських челядникiв на допомогу. Лайдаки надумали лякати нас крулем! Видав, мовляв, їм привiлей на право держати благочестя!

— Круль? — шляхтич пiдвiв пиховито голову, брови його поповзли вгору, а губи скривилися в гоноровиту усмiшку. — А яке має право круль втручатися до моїх хлопiв? — промовив вiн, гордо похитуючись у сiдлi. — То є село князя Любомирського, а я його комiсар i посесор, отже, я тут пан, i суддя, i цiлковитий господар, а крулевi сюди втручатися — зась! Нехай видає привiлеї своїм стайничим i кухарям, а якщо надумає втручатися до наших пiдданцiв, то ми швидко вкоротимо йому руки.

— Насмiлюся доповiсти, що селяни цього села мають привiлей на право держати благочестя i вiд господаря їхнього, вельможного князя Любомирського! — промовив Гонта.

— Нiгди! — вiдрiзав шляхтич, iще пиховитiше пiдводячи голову. — Я нiколи не чув про такий привiлей.

— Священик цього села ще вчора увечерi казав менi про це.

— Бреше! Якби князь видав їм такий привiлей, вiн би менi сказав про це!

— Але, запевняю пана, я сам бачив його вчора на власнi очi. Шляхтич кинув на Гонту неприязний погляд.

— В такому разi цiкаво було б побачити його! Пан буде такий ласкавий, що покаже його менi?

— Вiн зберiгається в потайнiй скриньцi у настоятеля цiєї церкви, але де зберiгається — не знаю.

— Гей, розпитати його!

Жовнiри, якi били священика, почали його штовхати ногами; але нещасний мученик, незважаючи на це, i не поворухнувся; вiн нерухомо лежав ницьма.

— Ти що, не чуєш, про що вельможний пан тебе питає? — крикнув Гдишицький. Тiло нещасного судорожно здригнулося, але вiн не пiдвiв голови.

— А, удає мертвого, — вереснув шляхтич. — Пiдвести його, ми хутко оживимо! Три жовнiри насилу пiдняли важке тiло панотця; але вiн був непритомний, голова його безсило падала на груди, блiде, безкровне обличчя з заплющеними очима здавалося мертвим.

— Облийте його водою i дайте ковтнути горiлки, — порадив Гонта.

— Пан дуже турбується про здоров'я цього схизмата, — зауважив з тонкою усмiшкою Мокрицький.

— Я турбуюсь про те, щоб одержати вiд нього потрiбний документ! — вiдповiв незвичайно сухо Гонта.

Тонкi брови його ледь-ледь здригнулись, але обличчя залишилося таким же непроникним.

— Вiн говорить правду! — погодився господар. — Документ подивитися цiкаво… Води!

Батюшку облили водою, влили йому в горло трошки горiлки, i через кiлька хвилин вiн розплющив очi.

Гонта стояв, одвернувшись убiк; здавалося, вiн не мав сили пiдiйти й глянути в очi нещасному мучениковi.

— Ну ж, вацпане, спитай його! — рiзко звернувся до нього шляхтич. Гонта зробив над собою видиме зусилля й, пiдiйшовши до священика, промовив лагiдно:

— Панотче, я доповiдав пановi, що у вас є привiлей на вiльне додержання благочестя вiд самого господаря, князя Любомирського; але пан не вiрить менi без документа; треба б показати… а я не знаю, де вiн…

Священик заговорив у вiдповiдь так тихо, що Гонта мусив нахилитися до самого його вуха.

— Про що вiн шепче там? — нетерпляче перебив шляхтич.

— Вiн каже, що документ той закопаний у нього в скриньцi пiд грубою.

— Добути! — скомандував Голембицький, звертаючись до своїх челядникiв. Двоє з них притьмом кинулися виконувати наказ свого пана.

— Цiкаво подивитися, цiкаво! — промовив шляхтич, пiдкручуючи з якоюсь загадковою усмiшкою свої вуса й легко похитуючись у сiдлi.

За чверть години з'явилися челядники з маленькою скринькою в руках.

— Тут? — крикнув шляхтич до священика. Той мовчки нахилив голову.

— Ну, пане Гонто, вийми лишень i дай нам цей папiрець.

Гонта вiдкрив скриньку й витяг звiдти великий аркуш пергаменту з важкою iменною печаттю на шовковому шнурку.

У натовпi почувся якийсь непевний гомiн — чи то полегшенi зiтхання, чи то радiснi вигуки. Гдишицький i Мокрицький квапливо пiдiйшли до Голембицького.

В очах шляхтича майнув затаєний вогник. Вiн узяв папiр iз рук Гонти, уважно обдивився його й печать i сказав голосно:

— Справжнiй!

Потiм, пiднявши високо папiр, вiн голосно звернувся до селян:

— То на цьому паперi ви грунтуєте своє право дотримувати тут благочестя й опиратися унiї?

У вiдповiдь на це почулися зрадiлi, сповненi надiї голоси.

— Гаразд, гаразд! — сказав ще голоснiше шляхтич. — Ну, то ось же, дивiться! I одним порухом шляхтич розiрвав документ пополовинi.

— Що, не сподiвалися? Бачили? — кричав шляхтич, регочучи розриваючи документ на дрiбнi клаптики. — Нате ж, ховайте на спогад! — i кинув у натовп жменю дрiбно розiрваного пергаменту, а потiм, звернувшись до Гонти, зовсiм приголомшеного цiєю несподiванкою, додав хвальковито, з самовдоволеною усмiшкою:

— Що, пане, не сподiвався?

— Признаюся! — з зусиллям вiдповiв Гонта. — Вчинок смiливий!

— Для хлопа, а не для пана! — Голембицький змiряв Гонту зневажливим поглядом i, обернувшись до натовпу, закричав знову: — Слухайте ж ви, лайдаки, бидло, пся крев! Бачили, що сталося з вашим привiлеєм, те ж саме буде й з усiма вами, якщо опиратиметесь. А тому слухайте мене й корiться. Я ваш господар, патрон i колятор цiєї церкви, а тому моя над нею й над вами воля! Оголошую привселюдно, що церкву передаю у владу пана митрополита унiатського, i вам усiм наказую присягати зараз же на унiю! Ну, одчиняйте церкву!

— Не одчинимо! — почувся у вiдповiдь Голембицькому гучний голос диякона. — Не одчинимо й на унiю не присягнемо нiколи!

— Цо? — почервонiв шляхтич. — Та я вас закатую всiх. Але голос його перекрив вибух шаленого обурення натовпу.

— А, так ось ви як! — заревiв шляхтич, вихоплюючи шаблю. — На палю їх! Бийте всiх, i жiнок, i дiтейi

Жовнiри кинулися вперед. Почулися пострiли, крики, прокляття, зойки… Зав'язалася одчайдушна боротьба…

У маленьку церкву вели двоє дверей: однi, посерединi, призначалися для входу парафiян; другi, невеликi, боковi, одчинялися, власне, для батюшки й церковного причту.

На цi два пункти й спрямували всi свої сили нападники. Хоч кiлькiсть селян i перевищувала в кiлька разiв число жовнiрiв, та зате тiльки в дуже небагатьох iз них були шаблi й пiстолi, бiльшiсть же не мала нiякої зброї, крiм палиць, кiс та сокир. Жiнки з праниками, дiти з ожогами2 кидалися на жовнiрiв; однак напад їхнiй не завдавав великої шкоди кiнним жовнiрам; вони виривали з натовпу дiтей, пiдколювали їх списами, пiдкидали в повiтрi, топтали кiньми, волочили жiнок за коси по землi… Але все це тiльки посилювало озлобленiсть юрби. Мов розлюченi левицi, кидалися жiнки просто пiд копита коней, впивалися зубами їм у шиї, стягали вершникiв i, поваливши їх на землю, добивали важкими праниками, камiнням i всiм, що потрапляло пiд руку, дiти допомагали їм.

— Рубайте їх, панове! Не бiйтеся! За мною! — командував диякон, розмахуючи важкою довбнею i завдаючи нею смертельних ударiв ляхам.

— Не довго вже їм глумитися над нами! Скоро почепимо їх усiх на гiлляки в лiсi! Так, жiнки, так, за мною! Ще, ще натиснiть, i ми проженемо це падло!

На других дверях керував обороною вчорашнiй жебрак на дерев'янцi; товаришi його старанно допомагали йому в цьому.

Запаленi їхнiм прикладом, селяни героїчно вiдбивалися од нападу.

— Кусаються, собаки! — прошипiв шляхтич. — Постривайте ж! Нехай скаче хто-небудь негайно в замок, щоб з'явилася сюди вся моя команда i вся челядь!

Потiм вiн пiд'їхав до священика, який лежав на землi, й почав допитуватися, де той сховав церковний скарб. Коли ж священик сказав, що в нього немає нiякого церковного майна, Голембицький звелiв пекти його вогнем.

Челядники пiдняли панотця, вiн зiбрав останнi сили й з простягнутими до натовпу руками крикнув на весь голос:

— Братiє, не пiддавайтесь, Христос, розп'ятий за нас, — благословення ваше!

— Смерть ляхам! Рятуймо панотця! Не допустимо до кари! — пролунали кругом голоснi крики.

Частина натовпу кинулась боронити священика; зав'язалася боротьба з челяддю.

За допомогою Гдишицького й самого Голембицького селян через хвилину вiдбили, багато хто з них упав з розчерепленою головою; ляхи почали брати гору.

Але селяни вiдчайдушне оборонялися.

Голембицький почав уже втрачати терпець.

— Пся крев! Огризаються! — шипiв вiн, кусаючи вiд досади губи.

— Та ми їх заспокоїмо за пiвгодини! — сказав зi зловiсною посмiшкою Гди-шицький. — На двоє слiв, пане!

Голембицький од'їхав убiк i нахилився до Гдишицького. Той почав нашiптувати йому щось на вухо, i в мiру того, як нашiптував Гдишицький, обличчя Голембицького розквiтало посмiшкою.

— Досконало! — вигукнув вiн. — Хитро й забавно! Присягаюся, з пана протопопа мiг би вийти чудовий вояка! Ха-ха-хаї От розсатанiє бидло! Пан офiцiал згоден?

— О, звичайної Я зараз доповiм його милостi. Гдишицький пiдiйшов до Мокрицького й почав йому щось тихо говорити. Його слова викликали в Мокрицького задоволення так само, як i в Голембицького.

— Пречудове, — засмiявся вiн. — Присягаюся перуном, це буде цiкаве видовище!

— В такому разi поспiшаймо, панове!

— Ми з паном протопопом пiдемо в атаку, а пан офiцiал усе зробить сам.

— О, нехай пан хорунжий не турбується!

— До зброї ж, панове! — гукнув iз смiхом Голембицький i, в супроводi юрби своїх челядникiв, кинувся на головний вхiд церкви. А Гдишицький з десятком жовнiрiв, якi ждали наказу, подався до бiчних дверей.

Нападники, пiдбадьоренi тим, що прибуло пiдкрiплення, накинулись на селян з новою силою; але цей натиск тiльки посилив завзяття селян, якi обороняли свою убогу церкву.

Зав'язалась шалена боротьба.

Не зважаючи нi на шаблi, нi на списи, жiнки кидалися на жовнiрiв i, пронизанi списами, падали тут же пiд копита коней.

Хоч вони були цiлком безоружнi, вiдчай робив їх страшними; дiти не вiдставали од матерiв; старшi кидалися на нападникiв, меншi з лементом чiплялися за їхнi руки.

Жебраки й диякон запалювали юрбу. Уже на обличчi диякона красувалося кiлька кривавих рубцiв, але вiн не помiчав нiчого й люто кидався то в той, то в другий бiк, махаючи важкою довбнею, i скрiзь, де вiн з'являвся, закипала ще запеклiша боротьба.

Але й жовнiри не вiдступали. Через те, що сталевий шолом, кольчуга й гарячий кiнь робили Голембицького майже недосяжним для ударiв селян, вiн з шаленою люттю нападав на безоружних, топчучи жiнок i дiтей, врiзуючись шаблею в натовп.

Гдишицький не вiдставав вiд нього. Боротьба тривала з рiвними шансами для обох сторiн. Крики, зойки, прокльони, iржання коней, брязкiт шабель — все це змiшувалось в якомусь оглушливому гвалтi.

У цьому пекельному вирi, що клекотiв навколо церкви, нiхто з селян не помiтив, що молодий ксьондз, привезений офiцiалом, в супроводi десятка челядникiв Голембицького зник з майдану.

Боротьба тривала… Коли нараз у юрбi селян пронiсся сповнений жаху крик:

— Вдерлись до церкви! Служать!

Цей крик викликав збентеження серед селян.

— Звiдки? Як?! — пролунали розпачливi вигуки.

— Пiдкопались i влiзли! — кричали крайнi.

— Що робити? Рятуйте!

— Собаки! — заревiв диякон, кидаючись iз своєю довбнею до пiдкопу. Частина людей, якi охороняли головний вхiд у церкву, кинулась за ним. Коло мiсця пiдкопу вже хвилювався натовп.

Пiдкопатися пiд церкву було, мабуть, зовсiм не важко: пiдлога її трималась на дерев'яних стояках, якi зовнi, попiд стiнами, аж до землi, були оббитi дошками й приваленi камiнням; поодкидати камiння й пробити поточенi, гнилi дошки було справою кiлькох хвилин; навколо великого пролому в стiнi валялися трiски й камiння.

— Забивай пролом! — закричав гучним голосом диякон; червоне обличчя його було страшне в цю хвилину, нiздрi широко роздувалися, голубi очi здавалися бiлими од гнiву, який душив його. Руде волосся стояло круг голови вогненним ореолом. — Забивай пролом! — кричав вiн, розмахуючи своєю страшною довбнею. — А ви не допускайте ляхiв до дверей; якщо вони вiдняли в нас церкву, то не дiстанеться ж вона їм! Несiть сюди вогню, хмизу, соломи! Нехай горить, як остатня наша свiчка господу богу!

— Вогню! Вогню! Не вiддамо їм церкви! — пiдхопили всi. Багато хто кинувся в сусiднi хати. Жовнiри помчали їм навперейми. Натовп змiшався, однi побiгли допомагати товаришам, другi до обложених дверей, третi до пiдкопу. Звiдусiль почулися крики:

— Ляхи перемагають! На допомогу! Рятуйте!

I серед цих тривожних вигукiв вирiзнялися радiснi викрики ляхiв.

Коли несподiвано через увесь майдан прокотився страшний крик:

— Гайдамаки!

На мить усi зупинилися — i нападники, i обложенi, пильно оглядаючись навколо.

Широкою вулицею села, що виходила просто на майдан, мчало щодуху чоловiк п'ятдесят озброєних вершникiв; конi летiли з такою швидкiстю, що копита їхнi ледь торкалися землi, довгi гриви маяли на вiтрi. Поприпадавши до кiнських ший, вершники, здавалось, зрослися з ними; грiзнi покрики їхнi стрясали повiтря. Мов чорна хмара, мчали вони, наганяючи на всiх жах.

Коли Голембицький побачив гайдамакiв, обличчя його вкрилося смертельною блiдiстю, очi зупинилися, нижня iуба одвисла.

— Бери, пане, пiд свою руку загiн, а я поїду по пiдмогу, — насилу промимрив вiн до Гонти й, давши коневi остроги, полетiв стрiлою в протилежний бiк.

Гдишицький i Мокрицький вмить скочили на коня, що стояв поблизу, й помчали за ним. Усi жовнiри, якi були на майданi, кинулися хто куди.

— Гайдамаки! — радiсно закричав диякон, потрясаючи довбнею й кидаючись уперед. — За мною ж, панове, тепер уже цi мосцьпани не втечуть од нас! Ловiть перш за все отих ксьондзiв на кобилi.

Захоплений крик прокотився по натовпу, всi кинулись за дияконом; та ляхiв уже було мало на майданi. Лишилися на мiсцi тiльки пораненi, та Гонта стояв посеред майдану з радiсним, трiумфуючим обличчям.

За мить увесь майдан заповнили гайдамаки; селяни оточили їх гамiрливим натовпом.

— А де ж ляхи? Кинулися врозтiч? — спитав передовий гайдамака, отаман Неживий, осаджуючи вкритого милом вороного коня.

— Далеко не втекли, пане отамане, — вiдповiв диякон, виростаючи перед отаманом.

— Летiть же, хлопцi, доганяйте тхорiв та винишпорте все навколо. I тут чи не знайдеться хто! — скомандував Неживий.

- Є, лишився в церквi ксьондз та десяткiв зо два ляшкiв, — вiдповiв диякон.

— Попались мишi! Тягнiть їх сюди та паль, вогню, лози наготуйте!

— А тут ще один, мабуть, iз значних, — почулося за спиною отамана, i двоє гайдамакiв пiдвели до нього Гонту.

— Попався, ляшку? — зустрiв його отаман зловтiшною посмiшкою. — Ну, тепер же ти менi даси вiдповiдь за всiх.

— Не лях я, а православний козак, сотник уманської надвiрної команди Iван Гонта, а тому менi нема за кого вiдповiдати, — промовив твердо й упевнено Гонта.

— Га, Гонта? Чули, чули — преславне iм'я! — вигукнув iз саркастичним реготом Неживий. — Православний козак i служить сотником надвiрної команди в пана католика, щоб допомагати йому ловити й мучити своїх же братiв, останнiх захисникiв цих нещасних людей?! Такi пси гiршi за проклятих ляхiв та унiатiв, i немає їм гiдної кари на землi!

Обличчя отамана густо почервонiло, очi налилися кров'ю.

— Гей, лози, вогню й паль сюди! — гукнув вiн, пiдводячись у сiдлi. — Ух, i справимо ж бенкет! Вiдплатимо їм за всiх i за все!..

Слова отамана вразили Гонту, мов грiм. Коли вiн почув, що наближаються гайдамаки, йому й на думку не спало тiкати, навпаки, звiстка про їхню появу сповнила його серце радiстю, бо вiн знав, що гайдамаки нiколи не чiпають своїх i завжди подають допомогу братам. Не раз йому доводилось зустрiчатися з ними, i багато було в нього серед них приятелiв i знайомих, i нараз — такий несподiваний кiнець! Усе це так вразило Гонту, що вiн навiть нiчого не вiдповiв отамановi. Та й що вiн мiг вiдповiсти? Виправдуватись? Нiхто б не повiрив йому! Просити пощади — нiхто б не змилосердився! Тiкати, — але тепер уже й польова миша не втекла б з майдану, та й власна гордiсть не дозволила б йому це вчинити. Зоставалося скоритися своїй долi й прийняти смерть, яка заскочила його так зненацька i так безглуздо.

— Ну що ж, катуй i свого, — промовив вiн нарештi, гордо кидаючи на Неживого сповнений зневаги погляд. — Досi ми знали, що гайдамаки служать оборонi православних од ненависних ляхiв; а тепер знатимем, що гайдамаки, як розбiйники, катують кожного, хто попадеться, хоч i свого!

— Свогої — злобно перебив його Неживий. — Ха-ха-ха! Оце так свiй! Од таких своїх ще гiрше трiщить наша шкiра!

— Ти можеш катувать мене, бо я тепер у твоїй владi, а ганьбити не смiй, — вiдповiв Гонта похмуро, i в очах його блиснув недобрий вогник. — Ще од моєї руки не трiщала нiчия шкiра: я фундатор святої церкви й оборонець благочестя!

— Га, оборонець! А до панiв у надвiрну мiлiцiю ти чого пiшов? Щоб обороняти благочестя наше?

— Я служу в князя у мiськiй мiлiцiї як оборонець Уманi, не бiльше!

— Ха-ха-ха! Спiвай пiснi кому хочеш, а мене не одуриш! Зв'язати його й поставити коло нього сторожу.

Гайдамаки скрутили Гонтi за спиною руки й одтягли його набiк. Петро, стоячи за кiлька крокiв вiд Неживого, чув цю розмову; щось вабило його серце до Гонти, а тому страшна i, як йому здавалося, несправедлива ухвала отамана вразила й дуже засмутила його. Не знаючи, як i чим допомогти козаковi, Петро безпорадно озирався навколо, коли нараз перед ним виросла велетенська постать диякона.

— Здоров, пане-брате! — промовив вiн, плеснувши Петра закривавленою рукою. — Це ти привiв наших?

— Я!

— Оце добре! Коли б не вони, то ми б телiпалися вже тут на мотузках! I як у такому пеклi ти вчасно згадав про це? Ех, брате, i чого тобi потiти за плугом? До нас би йшов! Був би з тебе добрий козак!

Петро зашарiвся.

- Їй-богу, плюнь на все! Де наше не пропадало! — провадив далi диякон. — Що, згода?

— Про це потiм, — ухильно вiдповiв Петро. — А ти вже чув: пан отаман звелiв зв'язати Гонту й намiряється закатувати його?!

— Так йому, собацi, й треба!

— Що ти! — перебив його Петро. — Та вiн же наш!

— Ге, наш! Знаємо ми таких наших! — Диякон махнув рукою й пiшов далi. Тим часом гайдамаки й селяни швидко виконували наказ Неживого: церкву оточили подвiйним рядом сторожi, iз закиданої ями витягли священика, який уже ледве подавав ознаки життя, й однесли в одну з сусiднiх хат. Нещасних селян, засiчених катами, попiдводили, й тих, котрi ще були живi, однесли набiк, де їх заходилися приводити до пам'ятi; мертвих же, — а їх була бiльшiсть, — поклали на церковному цвинтарi. Очистивши майдан, гайдамаки взялися до роботи. Забили в землю цiлий ряд гострих паль, розпалили кiлька вогнищ, поставили шибеницю.

I ще не встигли вони скiнчити свої приготування, як почали повертатися тi, що кинулися наздоганяти жовнiрiв. Незабаром на майданi зiбралася сила людей.

— Ну що, хлопцi, всiх переловили? — спитав їх Неживий.

— Нi, батьку! — вiдповiли ватажки кiлькох загонiв, якi вiдрядженi були в рiзнi напрямки. — Багатьох пiймали, а багато й повтiкало.

— Ну, а ксьондзи i пан?

— Саме їх i не впiймали, десь поховалися. Винишпорили скрiзь!

— Ех ви! — Неживий махнув рукою. — Не гайдамачити вам, а пiр'я дерти в запiчку. З-пiд самого носа тiкали, гаспиди, а ви й не догнали! Самих би вас повiшати отут перед добрими людьми!

Мовчки стояли вони похнюпившись i слухали грiзнi слова отамана, коли раптом у заднiх рядах гайдамакiв, що оточували майдан, почувся рух i вiтальнi вигуки.

Петро оглянувся й побачив, що на майдан виїхав якийсь значний запорожець, оточений козаками.

Зiркi Петровi очi одразу впiзнали в ньому Максима Залiзняка. Серце його радiсно забилося.

— Залiзняк! Ось хто дасть усьому лад i пораду!

Усi одразу впiзнали Залiзняка. Шапки злетiли вгору, i натовп загомонiв вiтаннями.

Майданом поволi їхав верхи на конi Залiзняк, уклоняючись на всi боки селянам i гайдамакам, якi махали йому шапками. Доїхавши до середини майдану, вiн злiз з коня, пiдiйшов до Неживого й тричi поцiлувався з ним, а потiм обернувся до гайдамакiв i гучним голосом промовив до них:

— Здоровi були, дiтки! А що поробляєте?

— Сiємо, батьку! — вiдповiло йому зразу багато голосiв.

— Сiєте! Час уже й жати: жито виколосилось!

— Та ось i жнемо потрошку.

— Це не жнива, а прополювання! Треба всiм у ряд ставати та разом з божою помiччю.

— Ми готовi. Починай, батьку, зажинки! — загомонiли на вiдповiдь радiснi голоси.

— I почнемо! — голосно промовив Залiзняк, обводячи натовп орлиним поглядом. — Треба тiльки благословитися та серпи нагострити…

— Гострi! Всяке стебло перехоплять! Ось тут наскочили на будяки — вирвали.

— З корiнням?

— Ге, ось в тiм-то й бiда, що хлопцi гав наловили, — понуро сказав Неживий. — Одного ксьондза з челяддю тут, у церквi, застукали, ну, оно й оточили сторожею, — вiн показав на церкву. — А всi ляхи, що на майданi були, тiльки-но почули тупiт наших коней, кинулися навтiкача… А поперед усiх тiкав пан хорунжий. Ну, мої хлопцi полетiли навперейми, ловили, ловили, та головних i не впiймали.

— А хто тут був?

— Офiцiал митрополита унiатського Мокрицький, протопоп Гдишицький i пан комiсар тутешнiй, хорунжий Голембицький.

— Ге, дiти, шкода, та ще й дуже! — скрикнув Залiзняк i кинув вiд досади шапку на землю.

— Та цей же Мокрицький i Гдишицький найлютiшi вороги нашi й гнобителi, а Голембицький — хоч i молода шельма, та вредна! От їх би сюди на палi! Ех, ви! Щоб таких гадин з рук випустити!

Гайдамаки нiяково мовчали.

— Та вони зараз же наберуть у сусiднiх панiв замкових команд i налетять сюди на розправу, — говорив Залiзняк. — Голембицький той боягуз, а Гдишицький та Мокрицький лютiшi за найлютiшого звiра, їм би тiльки пiдмогу, то вони помстяться!..

— Ой батечку, що ж нам робити? Порятуй! — заговорили селяни, проштовхуючись крiзь ряди гайдамакiв i виступаючи наперед.

— А що ж ви думали тодi, як вступали в боротьбу з ляхами та ксьондзами? Адже те, що повтiкали ксьондзи, нiчого не мiняє. Однаково всiх би ляхiв ви не передушили, хтось би утiк та й переказав кому слiд; а коли б навiть i нiхто не втiк, то офiцiал митрополита унiатського не голка, одразу б кинулися шукати його. Ну й вiддячили б вам…

— Що ж нам робити, батьку, як вiдстояти церкву? Як урятувати себе?

— Ось поїдете ви — i налетять пани.

— Ой налетять, як вороння на падло!

У натовпi почулися зiтхання, стогiн i зойки.

— Ой пропали ж ми, пропали навiки! — заголосили жiнки.

— Слухайте ж! Якщо хочете моєї поради, то не плачте й не голосiть, а слухайте мого слова! — пiдвищив голос Залiзняк, i всi навколо замовкли.

— Хоч би ми тут зосталися й зимувати з вами, то церкви вже вам не вiдстояти! Самi знаєте, коли в нiй ксьондз одслужив мшу, — церква вже прилучена до унiї.

— Що ж, батьку, невже нам вiддати її ляхам? — почулися з натовпу несмiливi голоси.

— Спалити! — бовкнув диякон, гнiвно стрiпуючи своєю розкудланою головою. — Якщо не нам, то й не їм! Залiзняк озирнувся в його бiк.

— Правдиве слово: спалити церкву та й спекти в нiй проклятих ляхiв, якi зазiхнули на наш убогий храм… Не тужiть, дiти, настане час, — а вiн уже близько, — i засяють на нашiй землi сотнi й тисячi благочесних церков.

— Правда, батьку! Добре! Слушно! Спалити церкву! Не вiддавати ляхам! — закричали кругом гайдамаки.

— А вам, дiти мої, - провадив далi Залiзняк, звертаючись до селян, — скажу я коротко: якщо хочете дожити до того щасливого часу, коли Україна виб'ється з-пiд лядської кормиги, то йдiть до нас у байраки й лiси. Що вас тут чекає? Налетять ляхи: половину з вас перекатують, поглумляться з жiнок, а другу половину, потрiбну їм для обробiтку землi, повернуть у таку неволю, що її не знесли б i воли пiд'яремнi. Тому, кажу вам, iдiть до нас! Вже увiрвався терпець по всiй Українi. Усi вирiшили або вмерти, або звiльнитися од ляхiв i запанувати в своїй хатi. Запорожцi пiднялися, звiдусiль збираються брати, i сором, i ганьба тому, хто не стане на оборону вiтчизни в цей час!

— Орел! Слово сказав, як у око влiпив! — перебили Залiзнякову мову вигуки гайдамакiв.

— Тому, кажу вам, — провадив Залiзняк, — iдiть у замок; в замку є запас зброї. Берiть звiдти що треба, озброюйтесь, берiть усе своє добро i — гайда до нас у лiси, а там, як прийде час, — у загони, i вперед, на визволення вiтчизни!

— А нашi жiнки й дiти? Хто ж боронитиме їх? — заговорили селяни, що стояли попереду.

— З собою берiть! Тут їм смерть або ганьба, i нiхто не змiг би їх оборонити. Сховаємо їх у лiсах чи переправимо на лiвий берег, а як мине буря, тодi вони спокiйно повернуться у свiй визволений край.

— Згода! Так, батьку! З тобою! Наказуй, що робити! — вiдповiли в один голос селяни.

Залiзняк узявся порядкувати. Вiн одiбрав найкмiтливiших iз гайдамакiв i наказав їм розташуватися на вiдстанi п'яти верст навколо села на сторожi, частину послав разом iз селянами в замок, решту залишив на майданi, для остаточних розпоряджень.

— Ну, пане отамане, а що робитимемо з цим падлом? — звернувся до Залiзняка Неживий, коли останнi накази було вiддано i гайдамаки з селянами подалися в рiзнi боки.

— А що ж, не варто на них часу гаяти, повiсити усiх, та й годi!

— Мабуть, що й так! — погодився Неживий. — Тiльки є тут у мене один, з ним так кiнчати шкода… I заслужив вiн бiльшої кари, та й розпитати його про дещо можна!

— А хто такий?

— Уманський сотник Гонта.

— Гонта? Уманський православний козак?

— Авжеж, православний слуга католика! Таких клятих перевертнiв треба ще гiрше катувати, анiж самих ляхiв.

— Нi, ти цього не кажи! — заперечив Залiзняк. — Iншi — правда, перевертнi — запроданцi лядськi, а Гонта — нi. Я багато вже чув про нього й давно стежу за ним. На нього можна покластися, душею вiн наш!

— А тiлом лядський?

— Головне, друже, душа.

— А якщо душею управляє тiло?

— Тодi, брате, якщо у нього в черепку є хоч краплина мозку, — а всi кажуть, що розумний вiн, як сам Соломон, — то, кажу тобi, само тiло пiдкаже, що пора вже душу до нас повернути.

— А якщо нi?

— Втратимо небагато! Що вiн може про нас розказати? Що бачив нас тут? Ну, так про це й без нього довiдаються ляхи. А якщо нам пощастить перетягти його на свiй бiк, то виграєм багато. Умань у всьому цьому краї найважливiше мiсто… За Гонтою стоять двi тисячi наших рiдних козакiв, якi всюди пiдуть за ним. Ти знаєш, що означає в дiлi перший успiх?!

— Твоя воля, пане отамане! — промовив Неживий, нахиляючи голову. — Роби, як знаєш.

— Гаразд! — Залiзняк потиснув йому руку. — Ти ж тепер кiнчай з цими недовiрками, а я пiду до Гонти. — Залiзняк повернувся й пiшов туди, де сидiв на землi Гонта iз зв'язаними руками й ногами.

Петро давно вже чекав цiєї хвилини й зразу ж пiдiйшов до пана полковника.

Залiзняк надзвичайно здивувався цiй зустрiчi.

— Петро? А як ти тут опинився? Покинув домiвку назавжди?

— Нi, пане отамане, — вiдповiв Петро. — Ще не назавжди: за твоєю порадою кинувся по допомогу.

— Як, невже, проклятий, насмiлився?

— В тiм-то й горе, пане отамане!

Залiзняк з глибоким обуренням вислухав Петрову розповiдь, пообiцяв ще раз навiдатися в село, передав уклiн Прiсi й, попрощавшись з парубком, пiшов до Гонти.

Гонта сидiв похнюпившись i не чув, як пiдiйшов до нього Залiзняк.

— Здоров, пане Гонто! — сказав голосно Залiзняк. Гонта здригнувся й пiдвiв голову.

— Здоров! — вiдповiв вiн коротко, здивовано глянувши на незнайомого козака.

— Багато чув я про тебе, пане Гонто, i давно хотiв познайомитися, але не було нагоди, та ось привiв бог.

— Ну, невдалу ж ти вибрав хвилину, — вiдповiв з кривою посмiшкою Гонта. — Не можу подарувати тобi багато часу… а втiм, сiдай, поговоримо: з добрим чоловiком i перед смертю поговорити любо, а зустрiнемось на тому свiтi колись i закiнчимо бесiду.

— Бог з тобою, пане сотнику, я прийшов наказати, щоб розв'язали тебе. Отаман не знав тебе, але я поручився, i вiн повертає тобi свободу. Гонта глянув з подивом на Залiзняка.

— Гей, хлопцi, розв'яжiть пана сотника й принесiть йому назад його зброю! Гайдамаки, якi стерегли Гонту, вмить виконали наказ Залiзняка. Гонта розправив плечi й пiдвiвся на ноги. Подив змiнився на його обличчi виразомнайщирiшої радостi й подяки.

— Ху, ти, — промовив вiн, вiддихуючись. — А я вже й надiю втратив! А знаєш, брате, приємно вдруге на свiт народжуватись! Ха-ха! Одначе я тобi й не подякував, спасибi, друже! — вiн з почуттям потиснув Залiзняковi руку. — Спасибi! Тiльки от, даруй, пане-брате, не знаю нi iменi твого, нi прiзвища.

— Максим Залiзняк.

— Залiзняк? — Гонта здивовано вiдступив на крок. — Залiзняк? То це ти Максим Залiзняк?

— Я самий, а ти, мабуть, гадав, що вiн на лисого дiдька схожий?

— Ну, спасибi ж тобi, пане-брате! — з щирим почуттям промовив Гонта, ще раз потискуючи Залiзняковi руку. — Нехай господь i менi подарує нагоду колись вiддячити тобi!

— За цим дiло не стане! — весело вiдповiв Залiзняк. — Настають такi часи, коли, може, не одну сотню дукатiв пообiцяють за мою голову ляхи й не одну шибеницю приготують для мого тiла. То в разi чого… гм… якщо тобi трапиться стерегти мене, може… випустиш… Га?

Гонта опустив голову, й густий рум'янець виступив на його смаглявих щоках.

— Ну, та що там ще загадувати, — провадив весело Залiзняк, поклавши руку на плече Гонти. — Ходiм лишень та краще вип'ємо чарку за твоє народження. Я ж тепер i сам не знаю, чи повитухою, чи хрещеним батьком тобi доводжусь. Гей, хлопцi, несiть нам найкращого меду з панського льоху!

Вiн обняв Гонту за стан i повiв майданом.

Через пiвгодини вони сидiли вже в просторiй хатi за накритим чистою скатертиною столом. На столi перед ними було розставлено хлiб, сир, сметану, яйця, два олов'янi пугари й дорогий срiбний дзбан, повний темного запашного меду.

Коли вони попоїли, Залiзняк налив у пугари меду, подав один з них Гонтi й, цокнувшись, звернувся до нього з запитанням:

— Ну, пане сотнику, куди ж ти тепер подасися?

— Куди ж? До своєї сотнi, в Умань!

— Гм… — Залiзняк повiв бровою. — Ну, то я проведу тебе, менi теж по дорозi, а то коли б ти часом не попався знову гайдамакам. Налетiли вони хмарами, а вашого брата, надвiрних козакiв, ненавидять ще дужче, нiж ляхiв.

Залiзняк замовк на мить i пильно глянув на Гонту, Гонта понуро мовчав.

— Воно, правда, не можна вину класти на них за це, — провадив далi Залiзняк. — В той час, коли вони вiддають життя за вiтчизну, — ви одгулюєтесь пiд панською ласкою, служите ненависним гнобителям-ляхам!

Останнi слова Залiзняковi прозвучали особливо в'їдливо й презирливо. Гонта мовчав похнюпившись; на хвилину в хатi запанувало напружене мовчання.

— Тяжкi слова твої, пане полковнику, — заговорив нарештi Гонта, пiдводячи голову. — Багато в них правди, але багато й гiркоти зайвої, несправедливої… Не тiльки гайдамакам дорога вiтчизна, не тiльки в них болить за неї серце. Та не всi люди однiєї кондицiї. Добре йти в гайдамаки тому, в кого немає нiчого, крiм буйної голови, а в кого сiм'я?..

— Чим же заважає сiм'я? Хiба не було на Українi сiмейних козакiв?

— Козакiв, а не гайдамакiв, котрi гасають зграями, як вовки, лише для того, щоб помститися тому чи тому пановi! Пане полковнику, вони звитяжцi, i кожен з нас вважає їх за найславнiших дiтей вiтчизни, тiльки ж усякий чоловiк розумiє, що з їхньої помсти не вийде нiчого, крiм нових жертв.

Залiзняк нахмурився.

— Тому й не виходило досi нiчого, — промовив вiн гнiвно, — що не знаходилося того, хто об'єднав би їх усiх, а якщо знайдеться, тодi ця страшна сила обрушиться своєю жахливою помстою не на окремих панiв, а на всю Польщу, на весь її державний лад.

— Ех, пане полковнику, — вiдповiв, зiтхнувши. Гонта, — повiр менi, не тiльки тобi спадало це на думку, та батогом обуха не переб'єш: хоч би й усi гайдамаки об'єдналися, то нiчого б не вийшло, бо не той, пане-брате, тепер час.

— Чим же теперiшнiй час гiрший за попереднiй? Вiн кращий, — присягаюся, кращий у сто крат! — вигукнув Залiзняк i заговорив iз запалом, присуваючись до Гонти: — Послухай мене, остання година Польщi вже вдарила на небесах, i справедлива вiдплата за дику сваволю її панства вже ось-ось має звершитися. Над нею сидять три сусiди, й кожен тiльки й думає про те, який би урвати собi шматок. Ждуть тiльки нагоди, щоб кинутися.

— Але шляхта теж передбачає це i вже береться за розум: скрiзь укладаються конфедерацiї…

— А, їхнi конфедерацiї!.. Вони викличуть у країнi ще бiльше сум'яття, а сум'яття тiльки прискорить нашу справу. Терпiння народу вичерпалося — в нього немає нiчого: нi волi, нi хлiба, нi сiм'ї — нiчого, крiм душi, а голий дощу не боїться. Вiр менi, не сьогоднi-завтра зчиниться страшний заколот…

— I кому ми потрапимо пiд руку, той i забере нас, як бунтiвникiв?! — мовив з легкою iронiєю в голосi Гонта й пильно глянув на Залiзняка.

— Нi, пане-брате, — впевнено заперечив Залiзняк i, нахилившись до Гонти, заговорив пiвголосом: — Я скрiзь вештаюсь уже не один рiк. Все бачу, все чую, все винюхую, й нiщо не приховається од мене. Тисячi очей i тисячi вух дивляться й слухають за мене там, де нiкому й на думку не спаде зустрiти гайдамакiв. I ось що я скажу тобi: не сьогоднi-завтра Польщу розiрвуть i роздiлять сусiди-друзi, а разом з тим одiрвуть i нас i прилучать до котрогось iз сусiднiх панств. Подумай сам: коли дiстанемо ми бiльше свободи й прав, — чи тодi, коли одiрвуть нас з тими правами, з якими ми й зараз живемо в Польщi, тобто з правами пiд'яремної худоби, чи коли прилучимося ми самi з своєї волi, до кого захочемо, iз зброєю в руках?

Гонта мовчав. У хатi густiшали сутiнки.

Залiзняк говорив далi з наростаючим запалом:

— Не думай, що ми будемо тодi зграєю бунтiвникiв. Нi! Тут виросте страшна, грiзна сила. I тодi приєднаємося ми самi, до кого захочемо, i кожен прийме нас з радiстю пiд свiй протекторат. Скажи, кому кориснiше прийняти нас пiд свiй протекторат? Росiї!!! Половина нашого краю вже там, ми одної вiри, дiди нашi пiшли з одної землi, край наш принесе i берег Чорного моря, найважливiшого моря для Росiї, i бувалi, обстрiлянi, безстрашнi вiйська. Все це розумiють i там, — Залiзняк показав рукою на пiвнiч, — а тому й дадуть нам найбiльше прав i привiлеїв. А до кого нам найкраще прилучитися? До Росiї, i бiльше нi до кого! Там половина нашої розшарпаної вiтчизни, там нашi брати, там серце наше, наше славне Запорожжя…

У хатi стало поночi.

Слова Залiзняка лилися й лилися, викликаючи перед Гонтою образи давнiх гетьманiв: здавалося, вони випливали з сивої пiвтемряви й, грiзно блиснувши очима, знову тонули в нiй. Якийсь червонуватий вiдблиск, ще кволий, але дедалi яскравiший, починав пробиватися в хату, та спiврозмовники, далеко ширяючи палкою уявою, не помiчали нiчого…

Гонта мовчав; у темрявi важко було роздивитись його обличчя, але, судячи з переривчастого дихання, видно було, що його глибоко схвилювали слова Залiзняка.

— Ех, друже, все це було б так, — промовив вiн нарештi з придушеним зiтханням, — коли б можна було довести дiло до кiнця! А повстання наше, як i ранiше бувало, на самому початку придушать ляхи.

— Нiколи! — грiзно в гукнув Залiзняк, гримнувши кулаком по столу. — То були повстання, що їх пiдiймали незначнi ватажки гайдамацькi, вiдомi лише сотнi-другiй козакiв, тому й повставали мiзернi купки люду i ляхам неважко було їх придушити, а тепер пiднiметься iнше повстання — всiєї землi нашої, всього знедоленого панами народу… Повстане, кажу тобi, вся Україна!

Голос Залiзняка зазвучав глухо й грiзно, а очi його, в червоному вiдблиску, що наповнив хату, спалахнули лиховiсним вогнем.

— I лише тi козаки, котрi продалися панам…

— Зажди, спинися! — перебив його Гонта, здiймаючи руку. — Не квапся кинути в товаришiв тяжким докором: згадай тiльки, як глумилися запорожцi з реєстрових козакiв, а яку вони подали допомогу Богдановi, i чи був би без них визволений наш нещасний край?

Придушений стогiн вирвався з грудей Залiзняка.

— Але старшина їхня, старшина?! — прошепотiв вiн, задихаючись од хвилювання й не маючи сили закiнчити фразу.

— Старшина їхня тут, — гордо промовив Гонта, вдаривши себе рукою в груди, й додав твердо: — А як прийде слушний час, тодi всi узнають, хто такий Гонта!

— Друже, брате мiй! — вигукнув Залiзняк i, схопившись з мiсця, стиснув Гонту в своїх могутнiх обiймах.

Якусь хвилину в кiмнатi тривало мовчання, що переривалося тiльки козацькими поцiлунками.

— Де бачитись можна? — промовив нарештi уривчасто Залiзняк.

— У моєму селi, в Розсiшках, — вiдповiв Гонта, — люди вiрнi… тiльки перемiнити трохи одяг… довгу бороду… абощо…

— Гаразд, побачимось!.. Вiр же й надiйся. Залiзняк потиснув руку Гонти.

Гон а одвернувся до вiкна, щоб приховати хвилювання, яке його охопило, й тiльки тепер побачив червону заграву, що заливала всю хату.

— Що це? Пожежа? — промовив вiн, швидко обертаючись до Залiзняка.

— Мабуть, церкву запалили! — вiдповiв той.

Обидва приятелi мовчки вийшли з хати й спинилися коло дверей.

Картина, яку вони побачили, тяжко вразила їх своїм глибоким, безмовним драматизмом.

Тиха нiч уже вкрила село.

Посеред майдану рiвно й тихо, неначе полум'я величезної свiчки, палала церква, освiтлюючи все навколо червоним сяйвом. Увесь майдан був забитий людьми: хто, припавши обличчям до землi, неначе завмер у молитвi, хто голосно ридав, здiймаючи руки до неба, а хто стояв мовчки, понуро, не одриваючи погляду вiд своєї старої церкви, коло якої вони виросли; постарiлись, коло якої збиралися вмирати, а тепер мусили спалити своїми руками.

Понуро стояли збоку гайдамаки, далi видно було вози iз селянським збiжжям, з жiнками й дiтьми, що сидiли зверху.

— От до чого дожили ми на нашiй землi, — з глибоким хвилюванням промовив Залiзняк, простягаючи руки до палаючої церкви. — Свої убогi святинi ми змушенi палити власними руками, щоб вони не дiсталися на глум ляхам! О, нехай же вони горять, нехай горить уся Україна вiд краю до краю з Запорожжям, з козаками, з старцями й нерозумними дiтьми! Нехай згорить уся, нехай розвiється попелом, щоб її й iменi не лишилося на свiтi.

IX

У той час Умань була центром величезних володiнь київського воєводи Сiлезiя Потоцького; ключ цих володiнь захоплював пiвденно-захiдну частину Київської губернiї i майже всю Подiльську. Умань була тодi невеликим мiстечком, резиденцiєю комiсара-губернатора, але являла собою, як на тодiшнi засоби оборони, добре укрiплений пункт, що служив оплотом для всiєї навколишньої шляхти, i вона поспiшала будувати собi в Уманi будинки й переїжджала туди з своїх маєткiв, пiд захист мiцних стiн, башт i губернаторських корогов.

Умань сидiла мiцним гнiздом на невеликому узвишшi, що лежало серед безмежної рiвнини. Захiдний бiк цього узвишшя обривався стрiмкими скелями, а схiдний спускався м'якими схилами до болотистого ставу, що огинав узвишшя з пiвдня. Той став прилягав до Грекового лiсу й вiдокремлював його вiд мiста. Серед лiсу з-пiд камiння й скель пробивалися джерела прозорої, холодної води й наповнювали грайливими струмками водоймище ставу. Цi джерела давали воду й мiстечку, яке не мало на огородженому частоколом теренi анi цистерн, анi колодязiв.

Фортеця була обкопана широким i глибоким ровом, а насип увiнчувався високим подвiйним частоколом. Той частокiл складався з окутих залiзом загострених дубових колод i оперiзував мiсто неправильним видовженим овалом, що розтягся по самiй вершинi узвишшя. З боку степу в цьому частоколi збудованi були двi укрiпленi рогатками брами, з мiцними, кованими залiзом ворiтьми i з зубчастими вгорi бiйницями, звiдки дивилися в поле гармати. За першою брамою одразу починався невеликий майдан; в кутку його ховалася за великим будинком ратушi, за крамницями й магазинами для iноземних купцiв зубожiла, похила православна церква, а в центрi майдану гордовито й бундючно височiв кафедральний собор, що прилягав до щойно побудованого колегiуму, вiдданого пiд опiку базилiанських ченцiв. Просто напроти брами, в протилежному од церкви кутку, була єврейська школа. Вiд цього майдану змiїлися тiснi й кривi вулицi до самої фортецi, переплiталися й сходилися знову коло другого ще меншого майдану, де стояв костьол. Помiж цими двома майданами, на самiй вершинi узвишшя, грiзно височiв губернаторський замок, огороджений також подвiйним частоколом з чотирма нарiжними баштами; вони були одноповерховi, але своїми зубчастими вiнцями здiймалися над шпилями костьолiв i дивились далеко в степ. Губернаторський замок, з високою гонтовою покрiвлею, являв собою одноповерхову довгу будiвлю iз загнутими у виглядi лiтери "Г" кiнцями, його оточували праворуч i лiворуч флiгелi й прибудови, серед яких вирiзнялася похмурим виглядом i гратчастими вiкнами кордегардiя. Невеликий дворик був вимощений плитами вапняку. За губернаторським палацом тягся у видолинок густий, добре виплеканий сад з невеликою штучною сажавкою на днi балки; та сажавка живилася дощовою й привозною водою iз ставу, вiддаленого од мiста на двi версти. Саме мiсто, що складалося переважно з єврейського населення, не мало садкiв i красувалося тiльки гостроверхими черепичними й гонтовими покрiвлями; але передмiстя його, Туркiв, що тулилося коло пiднiжжя гори, поблизу ставу, за частоколом, тонуло в зеленi садкiв, що позливалися в мальовничi заростi. Цього лiтнього дня в губернаторському замку була особлива метушня: з-пiд усiх навiсiв, стаєнь, повiток та iнших господарчих будiвель виглядали кузови й дишла колимаг, каруц i бричок, якi, певно, не вмiстились у повiтках. Iз стаєнь чути було голосне iржання. Коло довгих ясел i возiв, нарихтованих сiном i вiвсом, стояли рядами на прив'язi чудовi конi.

Гуртки стайничих i челядi, мабуть, приїжджої, лiниво грiлися на сонцi, перекидаючись грубими жартами, теревенячи, проте iнколи в їхнiй розмовi можна було вловити натяк на те, що пани їхнi чимось стривоженi й що в замку щось має вiдбутися.

Шум, гамiр, iржання коней, гавкання собак, добiрна лайка i брязкiт ножiв, що долiтав з пекарнi, здавалося, висiли в повiтрi.

У просторому залi губернаторського палацу, прикрашеному гербами й портретами графiв Потоцьких, було людно й гамiрливе. Серед молодого лицарства, яке виблискувало пишнотою вбрання й зброї, були й почеснi вельможi: губернатор лисянський Кшемуський, коронний обозний Иосиф Стемпковський, начальник барських конфедератiв полковник Пулавський i настоятель базилiанського монастиря плебан Баєвський. Сам господар, Младанович, сидiв на графському крiслi, що стояло на невеликому пiдвищеннi, пiд балдахiном, на взiрець трону.

Хоч обличчя гостей пiсля доброго снiданку й випитого вина сяяли веселощами, а очi блискали одвагою, хоч у легкiй розмовi, пересипанiй жартами й смiхом, звучало безтурботне молодецтво, проте одразу було видно, що шляхта зiбралася не заради бенкету, а в серйознiй справi. Це зiбрання нагадувало сеймик, який з'їхався у зв'язку з наближенням грiзних подiй.

— Я одержав, ясновельможне й пишне лицарство, — звернувся до зiбрання лисянський губернатор Кшемуський, — од свого патрона й мецената, князя Яблонов-ського, повiдомлення, що посол московський поставив нашому крулевi вимогу, щоб права схизматiв були прирiвнянi до прав католикiв i мало не до прав нашого славного, першого в усьому свiтi шляхетства.

Почувши останнi слова, гостi, представники старшого поколiння, гордовито стрiпнули чупринами й розправили пишнi вуса, що спускалися аж на груди, а молодь, узявшись пiд боки, почала пiдкручувати вгору свої вусики.

— I кажуть, — провадив далi, пiдкреслюючи слова, Кшемуський, — що король уже пiдписав декрет, продиктований московським послом.

— Побий мене перун, а бiльше терпiти такого запроданця, як наш круль Понятовський, не можна, — спалахнув полковник Пулавський. — Не питаючи згоди сейму, видає королiвськi декрети, якi забороняють насильства над схизматами й дозволяють їм одбирати назад усi церкви й церковне майно та ще й вiдновлювати свою iєрархiю за допомогою переяславського єпископа Гервасiя.

— О sancta mater! — обурився плебан Баєвський. — Невже ж горда Рiч Посполита пiдкориться цьому обурливому декрету? Невже ж благородне лицарство зрадить заповiти вiтчизни? Адже мiсiя Польщi — схилити весь свiт пiд стопу найсвятiшого папи… i раптом наша славна Рiч, внаслiдок зради, змушена буде вiдхилитися вiд призначеного їй шляху?

— Нiколи! Довiку! Смерть зрадникам! Загибель схизматам! — закричала, брязкаючи зброєю, молодь.

— Авжеж, цього безумства допустити не можна, — рiзким, сухим голосом заговорив пан Стемпковський, — це, не кажучи вже про релiгiйнi мiркування, додало б зухвальства хлопам, i вони чинили б iще бiльший опiр нашiй волi. А хлоп мусить бути нiмим рабом, пiд'яремним бидлом, тому що бог створив його для чорної роботи й для послуг шляхтi i нiчого не дав йому з нами рiвного, крiм душi.

— Як бога кохам, — мовив на це Младанович. — Ясновельможний пан обозний сказав велику iстину: тiльки тодi ми, шляхетне лицарство, будемо спокiйнi й край процвiтатиме, коли всi хлопи забудуть свою схизму i за допомогою католицького духiвництва визнають над собою нашу владу, коли вони з молоком матерi всмоктуватимуть вiрнiсть i покору нам.

— А цi декрети збунтують непокiрних хлопiв, — обiзвався хорунжий неми-рiвського графа, молодий i ставний Кребс. — Я був нещодавно на Смiлянщинi, то там уже почалися заворушення серед бидла.

— У мене на Уманщинi тихо… В мене не писне й миша! — хвальковито мовив Младанович.

— А в нас, на Подiллi, — докинув полковник Пулавський, — з'явилися були банди розбiйникiв-гайдамакiв, але ми спiльними силами стерли їх з лиця землi, знищили. Мало хто врятувався втечею!

— Смерть схизматам! Загибель москалям! — задерикувато крикнуло кiлька молодих голосiв.

— О, ця єресь! — вигукнув у фанатичному озлобленнi молодий ксьондз, недавно висвячений на плебана, i схопився руками за голову. — Мало того, що вона вперта у своїй темнотi, вона спокушає ще й прийнятих у лоно католицької церкви дiтей: тi, хто народився й вирiс у римсько-католицькому обрядi, зраджують його й переходять знову в схизму!

— А головне, — додав Младанович, — ця пся крев дає якесь право сусiднiй Росiї заступатися за одновiрцiв. Sapristi. Тисяча дяблiв! Од цих втручань тхне погрозою!

— Отож-то, — вигукнув Пулавський, — його мосць висловив саму суть… У залi почулося глухе ремство й брязкiт палашiв та щабель об пiхви.

— Вiдтодi, — провадив далi полковник, — як зрадник Богдан, за допомогою клятих хлопiв i розбiйничого гнiзда запорожцiв, одiрвав од нас половину України й прилучив її до Москви, вiдтодi ця держава стала швидко зростати в своїй силi й тепер розрослась у величезне царство, стала iмперiєю й загрожує поглинути нас…

— Боже всесильний! — заволав у релiгiйному екстазi Баєвський. — Одведи вiд нас цей жах!

— Oremus domine! — простогнав ксьондз, склавши руки й звiвши до неба очi.

— Тепер нам треба подумати, панове добродiйство, як дати вiдсiч Росiї, - знову заговорив Пулавський.

— Не тiльки вона точить на нас зуби, — докинув Младанович, — є в нас iще два добрих сусiди: австрiєць i пруссак… Тi теж ждуть не дiждуться нашої загибелi.

— Грiм i блискавка! — крикнув Стемпковський. — Ми самi того пруссака, як тевтонського рицаря, пустили в Померанiю й вiддали йому кращi провiнцiї даром… вiдрiзали себе од Балтики, ми самi своїми руками занапастили своє велике королiвство й вигодували на себе ж удава!

— Прокляття тим, хто потурав цьому! — вигукнув хтось похмуро серед пишної молодi, i цей прокльон примусив усiх неприємно здригнутися й замовкнути.

— Проте, хоч i як це гiрко, — зiтхнув по довгiй паузi Кшемуський, — а все ж таки, на мою думку, нам безпечнiше бути в кiльцях того удава… Пруссiя прагне протистати зростаючiй могутностi Росiї, i їй союз з нами на руку… Може, потiм i в пруссакiв з'являться хижацькi iнстинкти, але тепер iнтереси Пруссiї й Австрiї, звичайно, суперечать намiрам Росiї, а тому наш iнтерес шукати з ними спiлкування проти москалiв… Це iнтерес благородного лицарства й країни, а круль Понятовський про це не думає й має намiр iти на поступки Московiї…

— Зрадник! Геть його до всiх дяблiв! — заревло лицарство, потрясаючи кривулями й тупаючи ногами.

— Авжеж… справдi, — мовив Стемпковський, — це зрада… Але що ж робить сейм? Верховна влада в нього, а не в Понятовського: давно вже панує в нас золота свобода й знищено будь-яку владу короля.

— А якщо дiйсно з боку Корони помiтне бажання порушувати нашi верховнi шляхетськi права, то скликати негайно ж сейм i пiдрiзати королевi крила!

— Так, це треба вчинити якнайшвидше, — погодився Младанович.

— Сповiстити наших патронiв i магнатерiю негайно, — додав Кшемуський.

— Цього мало! — сказав Пулавський. — Сейм, звичайно, не попустить вiжок королевi, але Понятовський може випросити в Росiї допомогу…

— Невже до цього доживе Рiч Посполита? — скрикнув схвильовано плебан i, затуливши руками обличчя, похилив голову, плечi його тихо здригалися вiд стримуваних ридань.

Щире горе плебана вразило всiх у саме серце. Старi провели рукою по очах, а молодь, прикусивши губи, похмуро втупила очi в дубову з ясеновими квадратами пiдлогу. Тяжкi зiтхання почулися в пишному залi й гнiтюче повисли над лицарством. Понуре мовчання тривало довго.

— Ганьба, ганьба, — лиховiсне промовив нарештi Пулавський. — Але впадати в одчай нам iще нема чого: поки в наших жилах тече старопольська кров, поки в юнакiв наших горять одвагою очi, поки нас захищає благословення папи — Польща не згине! Найкращi сини вiтчизни, найблагороднiшi i найславнiшi лицарi, заклали вже конфедерацiю в Барi. Туди з'їжджається все шляхетство польське iз зброєю й з своїми командами, пiд прапор золотої волi шляхетської й незалежностi нi вiд кого.

— Вiват! Нєх жиє! — вигукнули всi присутнi, охопленi бадьорiстю i надiєю.

— Нєх жиє! — пiдхопив полковник.

— Тiльки треба дружно стати всiм i вкрити конфедерацiями всю Польщу. У короля вiйськ немає, сейм нiколи не дозволить йому посполитого рушення… А в нас збереться кiлька десяткiв тисяч безстрашних гусарiв, левiв-драгунiв i тигрiв-латникiв…

— Славне лицарство! — урочисто виголосив Младанович. — Я вiдкриваю в Уманi нову конфедерацiю й запрошую пiд свiй стяг, у замок, всiх славних героїв, звитяжних захисникiв ойчизни.

— Ми з вельможним паном ладнi голови покласти за нашу кревну матку, за велику Польщу! — гукнули всi в один голос i витягли з пiхов шаблi, що сяйнули холодним блиском лез.

— У всiх конфедерацiй повинно бути одне гасло, — пiднiс голос Пулавський. — Проти короля i за єднiсть Польщi, за панування католицизму, за винищення з корiнням схизми й непокiрних схизматiв.

— Так, — пiдтвердив Стемпковський. — Краще впертих винищити всiх до єдиного й заселити пустелю мирними рабами, анiж допустити спокусу.

У той час, коли в залi дебатувалися серйознi полiтичнi питання й обмiрковувалися невiдкладнi в даний момент заходи, дамське товариство, не таке численне, як чоловiче, провадило бесiди в просторих салонах замку про свої iнтереси, про новi моди, що приходили на змiну колишнiм, старопольським, про майбутнi шлюби, про скандальну хронiку магнатських дворiв… Та проте злоба дня не давала спокою й прекраснiй статi: говiркi цокотухи раз у раз переривали свої улюбленi теми й переходили до тривожних питань, якi стояли й перед очима безтурботних красунь, жахаючи їх своєю незбагненнiстю.

— Вам добре, кохана панi, — говорила уманськiй губернаторшi, зiтхаючи й вiдсапуючись, товста, аж одутла, панi Кшемуська. — У вас неприступна фортеця, велика команда, та ось iще й конфедерати прибудуть; вам тут безпечно, а наш замок i порiвняти з вашим не можна — адже кругом бунтiвнi села та гайдамацькi розбiйницькi кублища по непролазних пущах, байраках…

— То ви, моя люба, переходьте до нас, — ласкаво запропонувала Женев'єва Младанович, яка своєю худорлявiстю i французьким убранням становила цiлковиту протилежнiсть Ядвiзi Кшемуськiй.

— Ой панi! Хiба це можна? Мiй же малжонок — губернатор усього ключа маєтностей князя Олександра, то хiба йому гонор дозволить покинути княже добро напризволяще в тривожний час?

— Так, так… Я не подумала. Але його мосць пан Андрiй може збiльшити свою команду, запросити навколишню шляхту… Замок у панства надiйний i мiцний…

— Мене не так турбує й напад, як серце гризе туга… Вельможна панi оточена такою чудовою родиною… Сестра панська, панi Паулина, завiдує всiм господарством i завiдує досконало. Старша дочка, Доротея, красою й едукацiєю чарує серця пишного юнацтва… Я чула, що вже й доля її незабаром має звершитися.

— Усе ще в божiй волi й ласцi, — вiдповiла мати, але щаслива усмiшка виказала її родинну таємницю.

— Ну, а друга ваша дочка, Веронiка, хiба не гордiсть, не щастя сiм'ї? Розумом i розвитком вона з будь-яким офiцiалом, навiть iз сенатором посперечається!

— Розумна, розумна… правда, — розчулено погоджувалась панi Женев'єва. — I батьковi допомагає… Слово гонору. Вiн часто кличе її на пораду навiть у важливих справах, а ще Казимирик мiй — таке славне дєцко.

— От бачите, скiльки радостi й утiхи! Ах, дiти — це таке, таке блаженство, з яким би всi злигоднi забулися! — зiтхнула тяжко й сумно панi Ядвiга.

- Ї в ясної ж панi дочка Текля чарiвна! I скоро…

— Текля — не дочка… — перебила Кшемуська й судорожно вхопилася рукою за груди, немов бажаючи стиснути охоплене тугою серце.

— Хiба в панi не було дiтей? — здивувалася Младанович.

— Були, — похмуро вiдповiла Кшемуська.

— I померли?

— He треба… не треба про це, — з болем вирвалося в панi Ядвiги, й вона, затуливши хусткою очi, поквапно пiдвелася, щоб приховати вiд цiкавих поглядiв своє затаєне горе.

А в саду, коло невеликої штучної сажавки, обкладеної камiнням i обсадженої квiтками, нудилися в самотинi красунi панни: вони чекали пишних лицарiв, але їх усе ще затримували в залi.

Веронiка Младанович стояла на мiсточку, перекинутому через ставок, поряд з Теклею Кшемуською. Обидвi панни мовчки вдивлялися в прозорi води, де по золотистому дну пропливали силуети лящiв i коропiв, якi то поволi збиралися цiлими зграйками, то прожогом кидалися один поперед одного на поживу… А поживу — шматочки хлiба, кидала старша Младанович, Доротея, що сидiла з двома паннами на мармуровiй лавi коло самого берега. Недалеко вiд них плавали два чорнi лебедi, зграбно вигинаючи свої довгi шиї; вони ловили шматочки хлiба, крихти вiд яких перепадали рибам.

Погода стояла чудова; кучерявi верби, що обступили ставок, звiшували над дзеркальним плесом своє поникле гiлля, вже побризкане золотом першої осенi, й надавали всiй картинi елегiйно-сумовитої чарiвностi. Цей настрiй передавався й паннам, якi поринули в невеселi думи.

— А чому не всi сюди з'їхались? — перервала нарештi мовчанку Текля, одвернувши зашарiле личко од Веронiки.

— Як — не всi? — здригнулась Веронiка, вiдiрвана цим запитанням од своїх дум.

— А так, декого немає, - зовсiм знiяковiла Текля, стримуючи непрохане зiтхання.

— A! Parbleu! Ти говориш, певно, про пана Фелiкса? А я й не збагнула вiдразу… Ми його ждали ще вчора… Не розумiю, що його могло затримати? Батько не давав йому нiяких доручень, а вiдпустив минулого тижня в його посесiю, але пан Голем-бицький ще вчора мав повернутися, — вiн же хорунжий тутешньої команди.

— То з ним, мабуть, трапилось нещастя! — Текля поблiдла й зупинила переляканий погляд на Веронiцi.

— Боронь боже! Просто затримався в своїх справах, покладаючись на батькову добрiсть.

— То йому, виходить, не цiкаво було… побачитися… ну… з тими, що з'їха-лися… послухати раду, — промовила ображеним тоном Текля й закопилила губки.

— Моя кохана! — обняла її Веронiка. — Прилетить ще ясний сокiл, не на один же день з'їхалося пишне лицарство, дорогi гостi!

Панни, що сидiли на лавi, вряди-годи перекидалися словом: усiх гнiтило грiзне передчуття неминучого лиха.

— У нас на Подiллi ще гiрше, — говорила худа, безбарвна панна, часто зiтхаючи й зводячи до неба блiдо-сiрi очi. — Тут не вiдчувається небезпеки, а тому й дихати вiльнiше, а в нас щодня страх.

— Та в вас же конфедерацiя, сила славного лицарства, — промовила життєрадiсна, червонощока Доротея. — Хiба пiд охороною їхнього меча може бути страшно? А де з'їжджається лицарство, там стiльки забав, бенкетiв i веселощiв!

— Не кажи так, панно! Золота молодь гасає по навколишнiх селах, грабує та палить їх… а то бавиться полюванням, а коли й збереться на бенкет, то не знає мiри буйному пияцтву.

— Ох, цi бойовi бенкети! — простогнала третя панна, повна, молдаванського типу брюнетка. — Хiба там може зародитися нiжне почуття? Саме тiльки звiрство.

У цей час до панни пiдiйшов хорунжий уланської корогви молодий i гарний брюнет Кребс.

— Панно Веронiко! — окинув вiн поглядом панянок. — Його ясна мосць, пан губернатор, просить до себе свою дочку.

Дiвчата здригнулися вiд несподiванки й прибрали поетичнi пози, а обличчя їхнi осяяли чарiвнi усмiшки.

— Батько кличе? — зашарiлася Веронiка.

— Так, ясна панно.

— Я зараз.

Веронiка збiгла з мiсточка й квапливо пiшла на гору, до замку; Кребс ледве встигав за нею.

— Панна неначе гiрська сарна, — говорив вiн, — кручi їй — не кручi.

— Ну якi ж це кручi? — засмiялася Веронiка. — Пагорки, та й годi! То в вас на Подiллi гори iз скелями та урвищами.

— Я певен, що панна злетiла б i на скелi, й на бескиди, мов легка пташка.

— Ого! Це пан грабя' привчив свого хорунжого до таких комплiментiв?

— Нi, патрон мiй суворий, але сама панна мимохiть викликає захопленi похвали… може, й недоречнi… але, падам до нiг, — вiд них утриматись неможливо… Я вперше у життi зустрiчаю дiвчину з такою освiтою, з таким знанням не тiльки мов та iсторiї, але й усiх iнтересiв нашої вiтчизни.

— Пан перебiльшує. Iсторичнi й державнi мої студiї обмежуються лише життєписом королiв польських i розправами про Люблiнську унiю та Брестський собор. Та ще газетою Лускiни. Правда, я плакала, коли читала, як короля Попеля їли мишi, й жадiбно вивчала напам'ять цiлi сторiнки не тiльки з життя королiв, але навiть iз житiй святих, але хiба ж це знання?

— От якби й нашi мудрецi так думали, то не наробили б помилок, за якi розплачуються цiлi поколiння кров'ю, а рiдна країна, знесилена боротьбою, на наших очах гине.

— О? Так i я скажу, — здивовано блиснула очима Веронiка. — Якби бiльшiсть нашого славного шляхетства так благородно думала, як пан хорунжий, то ще й тепер можна було б урятувати нашу отчизну.

Кребс шанобливо вклонився, i вони зайшли до парадного залу. Серед гостей тепер з'явилися француз iнженер Шафранський, якого Младанович запросив обмiряти й спланувати церковнi землi, одведенi пiвтораста костьолам, переробленим iз православних церков, та полковник Обух, начальник надвiрної козачої мiлiцiї.

— Веронiко, — звернувся до дочки Младанович, — чи багато в нас на складi, що в покої команди, заготовлено вiйськових припасiв?

— Сiдел, чапракiв, бердишiв i кривуль досить… — вiдповiла Веронiка, — вистачило б на кiлькасот лицарiв, а рушниць i пищалей майже немає зовсiм, та й свинцю i пороху дуже мало.

— C'est juste! Я так i казав, — нiби зрадiв Шафранський, почувши слова дiвчини. — Багато зброї для кiнноти, а для пiхоти й гарнiзону — нiчого… Rien! Оборонятиме ж мiсто не кавалерiя… а пiхота… Я тому й прошу, щоб заздалегiдь запасти якнайбiльше пороху, свинцю, ядер, картечi, рушниць i хоч три-чотири гармати… У нас їх зовсiм мало; крiм того, я просив би вашу мосць надбудувати замковi башти, щоб з них можна було обстрiлювати через частокiл i через брами околицi.

— Ой, ой, cher monsieur, ви мене хочете зруйнувати! Та на це ж потрiбна сила фошей!.. Я напишу спершу своєму принципаловi. Француз уклонився.

— Нi, хай вельможний пан менi дарує, - втрутився Пулавський, — але в таких серйозних питаннях i в такий тривожний час треба дiяти, а не листуватися.

— Звичайно, — пiдтримав його Кшемуський.

— Тим бiльше, тату, — додала Веронiка, — що мова йде про захист i врятування графського добра й маєтностей, берегти якi нас i поставлено.

— Ну, коли дочка каже, — розвiв руками з радiсною усмiшкою пан Млада-нович, — менi її декрети важливiшi за всякi накази.

— Браво, браво! — загомонiла весело молодь. — Нєх жиє панна Веронiка, наша цариця!

— Батько мiй жартує… - знiяковiла Веронiка, почервонiвши.

— Яскулечка, — усмiхнувся Стемпковський.

Шафранський витяг свою шпагу й опустив її перед Веронiкою, немов салютуючи, Кребс поспiшив зробити те ж саме, а потiм повиймало свої шаблi та палашi й молоде пишне лицарство.

Веронiка спалахнула ще дужче, але не розгубилася.

— Нехай схиляться вашi мечi, славнi лицарi, не передi мною, а перед нашою нещасною ойчизною, на захист її вiд справжнiх, а не уявних ворогiв, для полегшення її довгих страждань, а не для заподiяння їй нових ран! — схвильовано промовила дiвчина, обводячи смiливим, блискучим поглядом зiбрання.

— Вiват! Пишно! Досконало! — гукнув захоплено Кребс; його вигук пiдхопила молодь, а за нею й сивоусе вельможне панство.

Младанович пiдiйшов до Веронiки й притулив її голову до своїх грудей.

— Даруйте, панове, не можу стримати себе… це моя гордiсть i моя радiсть!

— I наша! — пiдхопив Кшемуський i поцiлував у чоло Веронiку. У залi зчинився неймовiрний гамiр. Захопленi вигуки й похвали злилися з брязкотом зброї. Веронiку так зворушило й схвилювало це загальне пiднесення, що вона розплакалась i втекла.

Коли вгамувалися в залi голоснi, радiснi вигуки, Младанович заговорив знову:

— I пороху, i ядер, i рушниць ми добудемо, а може, розживемся й на три-чотири гармати. Треба буде надбудувати вежi, поглибити рiв; поновити частоколи ми доручаємо й довiряємо пановi Шафранському й полковниковi Обуху. Все буде зроблено, але менi здається, що в нас, власне, небезпеки ще немає нiякої, скрiзь тихо. Ранiше з'являлися де-не-де ватаги розбiйникiв, а тепер стало зовсiм тихо, спокiйно.

— Та й по селах скрiзь тихо, як на цвинтарi, — пiдтвердив пан Хмелевич, наглядач оренд Младановича.

— Оце саме й пiдозрiло, — зауважив Обух.

— Перед грозою завжди буває тиша, — докинув Кребс.

— Ох, Єзус-Марiя! — зiтхнув плебан.

Це зiтхання пронеслося по залу, як стогiн безнадiйно хворого, й знову збентежило зiбрання й одiгнало радiсний настрiй, що був спалахнув перед цим.

— Ти, вельможний мiй пане, подумай ось про що, — заговорив генеральний обозний Стемпковський, — головним захистом Уманi є графськi полки, в котрих налiчується понад чотири тисячi козакiв, а козаки — хлопи… В разi повстання це бидло, цi пси прилучаться одразу ж до зграї собак…

— Не думаю, вельможний обозний, — вiдповiв не зовсiм упевнено губернатор, — козаки цi одержують таке утримання, якого не дасть їм нiхто, сiм'ї їхнi звiльненi вiд панщини, надiленi землею, одно слово — з ласки графа їм так добре живеться, що нiяких кращих вигод не може дати їм повстання.

— Та цi ж хами вiдплатили вже раз чорною невдячнiстю! — докинув Кше-муський.

— Цiлком справедливо, — пiдхопив Стемпковський, — а тому я раджу перемiнити хоч отаманiв — настановити сотниками вiрних католикiв, лицарiв славного меча, а не схизматiв, як Гонта… Про нього й до нас дiйшли чутки, що то хитра бестiя, — в душi зрадник i ненависник.

— Au nom du ciel! Це один з моїх найвiрнiших слуг, та до того ще й фаворит графський. Вiн розумний та едукований по-польськи i хоробрий, мов тигр.

— Ласкавий, як кiт, а в головi потаємна думка, — буркнув Кшемуський.

— Пане Обуше! — звернувся Младанович до полковника. — Чого ж ви мовчите? Ви бiльше, анiж хто iнший, мусите знати про поведiнку й настрiй мого сотника, вашого найближчого пiдлеглого.

— Чесно кажучи, я можу ствердити тiльки те, — вiдповiв Обух, — що Гонта на службi старанний, у боях хоробрий, в дiлах звитяжний, та, проте, вiн запеклий схизмат, а тому прихильностi до католикiв мати не може. До таємних же його помислiв докопатися важко… але в очах його, помiчаю я, бiгають iнодi зеленi вогники.

— Нi, як собi хочете, а поки в мене немає фактiв, якi б навели на нього пiдозру, я Гонтi вiрю й ним дорожу, — заявив Младанович.

У цю мить на губернаторському подвiр'ї пролунав тупiт кiнських копит, знялася метушня.

Усi замовкли й насторожилися.

Через хвилину в залi з'явився хорунжий Младановича Фелiкс Голембиць-кий; весь його одяг був забризканий багнюкою, на блiдому обличчi застиг жах. За Голембицьким увiйшло до залу кiлька дам, стурбованих метушнею; серед них була й вихованка Кшемуських Текля, наречена пана Фелiкса.

Голембицький, хитаючись, наблизився до свого принципала й, ухопившись за високу спинку крiсла, щоб утриматися на ногах, промовив, задихаючись:

— Ясновельможний пане… Нещастя… На моє село Турову напали гайдамаки.

— Гайдамаки? — скрикнули враженi слухачi.

— Так, гайдамаки, — говорив Голембицький, — все пограбували, двiр спалили, ксьондза, офiцiалiв i їх команду… перебили.

— О боже! — простогнав плебан.

— Pereat! — люто прошипiв ксьондз.

— Атож, винищимо всiх! — вигукнув Стемпковський.

Але молодь, зацiпенiвши вiд несподiванки, не обiзвалася на цей заклик.

— Коли б не Гонта, — провадив Голембицький, — я б загинув: вiн кинувся, затримав оту бунтiвливу наволоч, допомiг менi втекти, а сам потрапив на палю.

— Нещасний! Це засмутить графа… От бачите, панове, — моя правда: Гонта був вiрний слуга… вiн своєю жахливою смертю довiв тепер, що на нього зводили наклеп.

— Так, Гонта… — почав був Голембицький, але вiд утоми й пережитого страху мало не зомлiв. Його пiдтримали пiд руки Кребс i Шафранський, що стояли поруч.

— Чи не поранений пан хорунжий? — стурбувався Младанович. У дверях вiтальнi почувся iстеричний жiночий крик.

— Нi, бог уберiг, — з зусиллям вiдповiв хорунжий, — просто я втомлений… усе бився. — При останнiх словах вiн раптом почервонiв, але за мить його щоки знов поблiдли.

— То посадiть його, — засмiявся Младанович, — та дайте йому добрий келих старого литовського меду: той одразу воскресить його, поверне йому силу… Пане Шафранський, de grace!

Шафранський кинувся виконувати наказ губернатора, а Кшемуський поспiшив до збентеженої Теклi й почав її заспокоювати. До них пiдiйшла Веронiка й забрала Теклю у внутрiшнi покої замку.

Повертаючись на своє мiсце, Кшемуський помiтив якогось лiтнього сивого шляхтича, що сидiв коло самих дверей. Вiн був одягнений у старовинний польський костюм, чуприна його за старопольським звичаєм була пiдголена, а довгi вуса спускалися на гаптований золотом жупан: темне, засмагле й огрубiле од вiтру обличчя його здавалося майже чорним, контрастуючи з бiлими вусами й бровами. Рiзкi риси його й чорнi, мов вуглини, очi, що поблискували з-пiд навислих брiв, та два-три шрами, якi перерiзали в рiзних напрямах його обличчя, надавали йому якогось лихого й понурого виразу. Судячи з розкiшного одягу й зброї, це був значний пан, але енергiйне й похмуре обличчя його так вiдрiзнялося вiд випещених, гладких пик вельможних панiв, якi тут зiбралися, що Кшемуський мимохiть звернув на нього увагу. Якусь хвилину стояв вiн нерухомо перед старим, не одриваючи вiд нього очей i намагаючись пригадати, де й коли бачив вiн його.

Шляхтич помiтив це й спинив на Кшемуському в свою чергу неприязний погляд. Гадаючи, що шляхтич незадоволений його безцеремонним оглядом, Кшемуський уклонився й промовив гречно:

— Здається, я не помиляюся: правда ж, я мав честь бачити шановного пана на бенкетi у себе в Лисянцi?

Запитання Кшемуського чомусь збентежило шляхтича. А втiм, це тривало лише одну мить.

— Авжеж, пан губернатор не помиляється, — вiдповiв вiн сухим, хрипким голосом, пiдвiвшись з мiсця i кивнувши Кшемуському головою. — Я мав утiху бути в гостях у пана i був свiдком розкiшних видовищ, якi пан приготував для своїх гостей.

Усе це старий промовив так сухо, що Кшемуському важко було вести розмову далi, а тому вiн уклонився ще раз шляхтичевi й вiдiйшов.

"Що за дивна постать? — думав Кшемуський, пробираючись серед гостей. — Так, вiн справдi був у мене минулого разу на бенкетi, але цей голос… очi… Де я їх iще бачив?.."

У цей час Младанович попросив Голембицького докладно розповiсти про наскок гайдамакiв.

Кшемуський поспiшив зайняти своє мiсце й, зацiкавлений розповiддю хорунжого, вiдразу ж забув про понурого, непривiтного шляхтича.

Голембицький тим часом устиг випити два келихи литовського меду, й тепер уже щоки його пашiли, а очi горiли одвагою.

— Даруйте, ясновельможний, — заговорив вiн з низьким уклоном, торкаючись рукою колiна губернатора. — Падам до нуг, за мою слабкiсть… але я так утомився… руки ось правої не чую, — i вiн потер її лiвою рукою. — Розбiйникiв налетiла добра сотня! Нi, бiльше!.. Куди там! А було так. Серед моїх хлопiв-схизматiв знайшлося чоловiк п'ять, котрi, переконанi моїми доказами, погодились пристати до унiї… Згiдно практики, яку ми виробили, коли половина або хоч i менша частина парафiян навертається до iстинної вiри, то церква негайно переходить у їхнє володiння. Через те що й п'ять хлопiв вiдносно становлять частину, то я й повiдомив його превелебну мосць пана офiцiала Мокрицького, щоб вiн прислав ксьондза й сам прибув з командою перебрати церкву i її майно в свої руки. Звичайно, я мiг би обiйтися й без цiєї безглуздої формальностi, — промовив з презирливою усмiшкою Голембицький, — патрон i колятор церкви — я, отже, вiд мене й залежить, кому передати її — поповi чи пановi ксьондзу, та й тi хами належать менi цiлком, i з головами, i з душами своїми. А втiм, вони цього разу добре це затямили, — додав вiн, хвальковито усмiхаючись i пiдкручуючи свої вусики. — Отже, слухайте далi: пана офiцiала я повiдомив, а сам поїхав оглядати iншi свої маєтки. Повертаюся й бачу таку сцену: все село з кiлками стоїть стiною навколо церкви й захищає її, а малочисельна команда рубає й коле це оскаженiле бидло. Тi лайдаки падають, мов снопи, але на мiсце цього падла встають новi, i стiна стоїть знову стiною… Я одразу ж наказав вирвати з натовпу, який стояв на майданi, з пiвсотнi хлопiв, переважно дiвок i жiнок… звелiв позривати з них одяг i наказав шмагати їм канчуками спини од п'ят i до лопат…

— Го-го! — зауважив хтось iз молодi. — Видовище, мабуть, було пiкантне.

— I зворушливе, — хiхiкнув Голембицький. — Ця екзекуцiя одвернула увагу лайдакiв, якi захищали церкву. Вони хоч i бидло, а все-таки почувають до дружин, сестер i дочок своїх жаль. А я, скориставшись їхнiм збентеженням, шепнув пановi офiцiалу, щоб вiн звелiв призначеному туди ксьондзовi пiдкопатися з причтом пiд церкву, пробити пiдлогу й одслужити мшу. Так i зробили.

— Генiально! — скрикнув од захвату плебан.

— Але в цей час, — вiв далi, запалюючись усе бiльше й бiльше, хорунжий, — коли все було вже зроблено, лунає на майданi крик: "Гайдамаки!" Усi хами одразу пiдбадьорились, погрозливо загаласували. А я ту ж мить ударив острогами коня й крикнув: "До зброї! На погибель!" I врiзався в банду… Махну кривулею — i голова з плечей, ударю навiдлiг — двi летять, рвонусь уперед — за мною вулиця. Команда теж рубає, але не встигає догнати мене, а тут i Гонта пробивається до мене й кричить, щоб я не наражав на небезпеку своє життя… Але я кричу: "Гонто! До мене!" I кришу направо й налiво, як снопи, цих лайдакiв. А сам i не помiчаю, що їх прибуло ще двi банди. Пробився я крiзь них i озирнувся, та й побачив, що розбiйницька банда, мов рiй бджiл, укрила жменьку моїх смiливцiв з Гонтою на чолi… Я йому гукнув: "Гей, пане сотнику, тримайсь, я зараз прилечу з допомогою!" Та коли я мчав бiчними вулицями по команду в сусiднiй фольварк, то побачив, що Гонту вжев'язали i забивали на майданi палю.

— У пана хорунжого, — зауважив з уїдливою усмiшкою Стемпковський, — першi слова трошки розбiгаються з дальшою розповiддю.

— Од страшенної втоми, ясновельможний пане, — вiдповiв, почервонiвши, Голембицький. — Я не мiг спершу промовити вiрно й слова, а потiм розговорився.

— Правда, це видно було, — пiдтримав його Младанович. — Пан хорунжий мiй знесилiв до непритомностi… Але все-таки Гонта загинув?

— О, бiдолашний! — сумно зiтхнув хорунжий. — Його садовили вже на палю.

— Ну, а пан з допомогою повернувся?

— Аякже, — поквапно мовив Голембицький, i очi його забiгали. — Та все село вже обезлюдiло, а на мiсцi мого двору й церкви курилися тiльки головешки… Але я попрошу в ясновельможного пана дозволу перемiнити убрання, бо на такому пишному з'їздi моє брудне лахмiття, обкурене порохом битви…

Младанович вiдпустив свого хорунжого жестом, i Голембицький, супроводжуваний двозначними усмiшками, поквапливо вийшов iз залу.

Розповiдь хорунжого справила все-таки на зiбрання гнiтюче враження: близька бiда, що заглянула в вiчi, розвiяла одразу войовничий, пиховитий настрiй i примусила всiх замислитись. Младанович звернувся за порадою до присутнiх. Шафранський заявив, що передусiм треба потурбуватися про воду, бо мiсто її не має, а користується лише пiдвозною, i якщо супротивник оточить фортецю, то уманцям не можна буде без води оборонятися, а тому вiн радив у самому мiстi почать копати великий колодязь. Стемпковський запропонував одразу ж палити села й вiшати лайдакiв для постраху, Пулавський не зовсiм довiряв Голембицькому, але Кшемуський, навпаки, вважав небезпеку ще серйознiшою, нiж описував її Голембицький.

З цього приводу почала вже розгорятися суперечка, коли губернаторовi доповiли, що до нього з'явився в надзвичайно важливiй справi головний орендар усiх шинкiв, як мiських, так i сiльських, довготелесий Лейба-рабин, той самий, що так галасував на зiбраннi єврейського кагалу в Малiй Лисянцi.

— Ясновельможний пане, — почав вiн тремтячим вiд переляку голосом, — даруйте менi мою зухвалiсть, що я насмiлився потурбувати вас i найвельможнiше, найшановнiше лицарство, але мене спонукала до цього страшна чутка, така жахлива звiстка…

— Що таке, Лейбо, в чому справа? — спитав Младанович, стурбований таким початком.

— Пресвята Ченстоховська матiр! — сплеснув руками Кшемуський. Серед лицарства перебiгло сумне зiтхання, що пролунало придушеним стогоном.

А Лейба все ще переводив дух i пригладжував пальцями свої розпатланi пейси.

— Та не муч же, — тупнув ногою уманський губернатор, — а кажи швидше, в чiм рiч?

— Ясновельможний пан знає нашого славного, святого цадика, слово котрого має велику вагу, бо всi до нього прислухаються на небi, бодай я так любив своїх дiтей, коли неправда.

— Ну, ну?

— Так у того цадика є небiж, ой, розумний який! Такий кантор… який нiколи панськiй милостi й не снився.

— Досить! — гримнув розгнiваний Младанович. — Кажи дiло!

— Ой вей, даруйте! — верескнув Лейба й злякано зiгнувся, немов ждучи удару. — Це не я… це мiй дурний язик… все iз-за зубiв вискакує… коли почну про цих ой, вi ваг iз а цуре… Я зараз, зараз… той самий Хаїм, про якого я сказав, що добрий має копф2, - захапався Лейба, так i сиплячи словами, — їздив у Малу Лисянку сватати в тамтешнього орендаря дочку Сару… Ой слiчна, ой пишна! Такої гарної ще не було на свiтi… iх бiн аїд! Такої не було навiть нi панянки, нi крулевни…

— Ти глузувати надумав? — заревiв Младанович, ухопившись за шаблю. Серед лицарства почулися теж енергiйнi, загрозливi вигуки. Лейба поблiд, затремтiв i замовк, озираючись на всi боки великими, переляканими очима.

— Ну! — брязнув Младанович шаблею.

— Зараз, хвилинку! Ох! — стрепенувся Лейба й знову почав свою розповiдь: — Так той Хаїм, коли повертався назад через Мотронинський лiс, то чув од вiрного чоловiка, од Абрамки-шинкаря, коли знаєте, що при монастирi, так чув, що в Мотронинському лiсi повно гайдамакiв, вiн сам бачив це, й тiльки молитва святого цадика його сховала вiд розбiйницького ока… Зараз, зараз! Так той Абрамка каже, i Хаїм на власнi вуха це чув, що як повернувся архiмандрит Мельхiседек, то почав скликати до себе, в свiй лiс, даруйте на словi, все розбiйницьке лайдацтво… Скликає i волоцюг, i хлопiв та й велить, панове добродiйство, просто наказує, щоб панiв i орендарiв рiзали до ноги… Ой, гевулт! Що з нами буде! — вхопився Лейба руками за голову й захитав нею з боку на бiк, примовляючи жалiбно: — Ой вей, вей!

— Oremus! — вигукнув молодий ксьондз.

— Одверни гнiв твiй, боже! — молитовне сплеснув руками плебан.

— Це ж зовсiм коло мене! — схопився на ноги пан Кшемуський, тремтячи всiм тiлом. — Це в моїх володiннях!..

— Еге ж, у панових, — пiдтвердив Младанович. — I я дивуюсь, як можна було дозволити розвинутися цiй саранi, а не розчавити її п'ятою в зародку.

— Не знав, не вiдав… Не було ранiше… це нанесло їх звiдкiлясь вiтром… чи не з Бара?

— Можливо, — спокiйно вiдповiв Пулавський. — Ми розгромили кiлька ватаг… а рештки — полова… може, й залетiли…

— Але що ж робити? Порадьте, панове добродiйство! Та на мене ж першого вдарить ця наволоч, а замок у мене не укрiплений…

— Передусiм, — обiзвався Стемпковський, — треба того Мельхiседека скарати: вiн заколотник i пiдбурювач, так з нього й почати.

— Сам бог вирiк святу iстину твоїми устами, сину мiй, — урочисто промовив плебан Баєвський.

— Нєстети! Пiд моїм крилом така зграя! — вигукнув Кшемуський. — I схизматський чернець iще й нацьковує цю псю крев! О, кари йому! З руками й ногами я видам його вам, панове. А лiси мої всi, i Мотронинський, i Лебединський, i Лисянський, даю на полювання за бидлом. Я приєднаю i свої команди до нагоничiв, i влаштуємо пишнi влови… Я прошу все шановне лицарство, всiх вельможних i славних гостей на полювання: мiй замок, моє мiстечко з усiм i з усiма до панських послуг!

Пропозицiя гостинного губернатора була прийнята з галасливою радiстю, перспектива майбутнiх бенкетiв з вакханалiями одразу змiнила понурий настрiй товариства на грайливий. Розбещений, легковажний характер шляхетного панства, вироблений на протязi поколiнь свавiллям i гульбищами, що не знав нiяких перепон i керiвних засад, виявився тут напрочуд яскраво: небезпека, що висiла досi над головою, а зараз вдарила вже грозою, була одразу забута, i все товариство захоплено гомонiло про те, як воно гнатиме з лiсiв цих гайдамакiв, мов мишей, i якi влаштовуватиме видовища, тортури й кари. По всiх кутках залу лунали вибухи смiху, чулися оплески й навiть вигуки: "Вiват!", "Нєх жиє!" — на адресу Кше-муського. Дами, почувши не брязкiт шабель, а грайливий, перемiшаний iз смiхом гомiн, почали входити з цiкавостi до залу. Поява жiноцтва осяяла обличчя вболiвальникiв за долю "великої ойчизни" солодкими усмiшками, запалила очi юнакiв i старих вогнем i навiяла на всiх вельми життєрадiсний настрiй. Тiльки Лейба стояв збоку i з острахом, подивом та недовiр'ям поглядав на панiв, якi раптом хто й зна чого стали такими хоробрими.

— Я гадаю, — на весь зал проголосив пан Младанович, пiдвiвшись урочисто на своєму тронi, — що всi державнi питання обмiрковано, засоби для винищення гайдамакiв i схизми знайдено i благороднi серця заспокоєнi… Чи не так, вельможне лицарство?

— Так, так, ясновельможний! — почулося з усiх бокiв.

— Mesdames! — I Младанович гречно вклонився паням i панянкам. — Я можу заспокоїти вас цiлковито: нiхто й нiщо не перешкодить вам тiшитись життям, а нам схилятися перед вашими чарами!..

— Браво! — вигукнула молодь, забряжчавши шаблями.

— А тепер, мої любi гостi, — закiнчив Младанович, — гадаю, що пiсля трудiв можна приступити й до трапези, не кривдячи при цьому й виноградного бога…

У вiдповiдь на це ласкаве запрошення в залi знявся схвальний, радiсний гамiр; усi повставали з мiсць, пiдiйшли до дам i чекали урочистої хвилини, коли сам господар поведе їх до трапезного покою.

Але тут трапилося щось надзвичайне.

Тiльки-но Младанович рушив з мiсця, як вхiднi параднi дверi широко розчинилися й на порозi з'явився, пiдтримуваний попiд руки, з патерицею в руках, холмський архiєпископ Рило. Несподiвана поява високого гостя так всiх приголомшила, що нiхто не рушив йому назустрiч, а хто як стояв, так i застиг на мiсцi. Навiть плебан i настоятель базилiанського монастиря та новонастановлений ксьондз закам'янiли вiд страху та подиву й не могли ступити й кроку назустрiч своєму архiбiс-купу. Гамiр, що стояв до цiєї хвилi в залi, заглушив стукiт екiпажа й метушню челядi, так що поява архiєпископа здалася просто чудом.

— Dominus vobiscum! — промовив нарештi архiпастир, простягаючи свої руки над присутнiми, що так i лишилися стояти застиглими групами. Цi слова примусили всiх здригнутись i опам'ятатися.

Младанович перший кинувся до архiєпископа й, ставши на одне колiно, нахилив голову пiд благословення. За ним посунуло духiвництво, що було в залi, i решта гостей. Коли церемонiал закiнчився, архiбiскуп сiв на почесне мiсце пiд балдахiном i звернувся до господаря з таким словом:

— Молитвами найсвятiшого, непогрiшимого отця нашого, папи римського, божа благодать спочила на тобi, й грiхи твої, як теперiшнi, так i майбутнi, вiдпущенi на небесах, прийми цей папiр як свiдчення волi господньої, що звершилася по молитвi глави нашої церкви.

Младанович упав на колiна i, прийнявши до рук хартiю з привiшаною печаттю вiд архiпастиря, накрив нею голову. А архiбiскуп говорив далi:

— Коханi дiти католицької церкви! I ви, лицарство славне, й ви, матерi й сестри великих героїв! До вас звертає святе слово своє, через найпревелебнiшого пана нунцiя прислане, найсвятiший папа. Вiн нагадує вам, що в скрижалях небесних заповiдано Польщi не тiльки стати стражницею католицької церкви, але й поширити її вчення до останнiх меж свiту. Час надiйшов важкий, i хитання йде навiть серед латинян, причиною чого є збайдужiння до вiри, а тому найсвятiший отець закликає вас усiх повиймати з пiхов мечi й рушити на винищення схизми. Час надiйшов, пора повиривати з корiнням плевели, якi глушать пшеничне поле, бо якщо плевели переростуть добрi злаки, то пшениця загине навiки, а нива заросте терням i бур'янами. Будьте твердi, виженiть з сердець ваших усякий жаль до нерозкаяних i винищiть їх до єдиного, щоб не спокусилися вiд закоренiлого зла незмiцнiлi члени юної пастви. Святий отець посилає вам благословення на боротьбу i розгрiшає своїми молитвами всi вашi грiхи.

Усi, як один, лицарi й дами впали на колiна, схрестивши на грудях руки й схиливши голови. Архiбiскуп пiдвiвся й, простягши над паствою руки, прошепотiв безмовну молитву.

— Присягайтеся ж, — проголосив вiн урочисто, — присягайтесь, звитяжнi лицарi, шляхетським гонором, щастям своїх родин, славою ойчизни i святим костьолом! Присягайтеся виконати волю небесного глави вашого, передану вам через намiсника земного, найсвятiшого римського папу!

— Присягаємось! — закричали пани, пiдвiвшись на ноги й повиймавши свої шаблi.

— Нi пощади, нi жалю до схизматiв!

— Нi пощади, нi жалю! — глухо прогуло в залi.

— Винищити всiх до єдиного!

— До єдиного! — вигукнув з фанатичною пристрастю молодий ксьондз.

— До єдиного! — понурим хором повторив натовп.

— I всi їхнi храми обернути на попiл i вугiлля!

— Стерти з лиця землi!

Цi слова прокотилися через весь зал, понурий шляхтич, що сидiв бiля дверей, нараз спалахнув весь i зiрвався з мiсця; очi його люто блиснули, рука судорожно схопилася за пiстоль, вiн подався вперед, але раптом зупинився… рука його поволi опустилася, очi згасли, й вiн знову сiв на своє мiсце…

Захопленi урочистiстю хвилини, присутнi в залi не помiтили дивног i спалаху старого.

— Amen! — мовив нарештi архiпастир i, склавши руки, занiмiв у безмовнiй молитвi.

В епоху, про яку тут iдеться, вся Правобережна Україна була густо вкрита лiсами; а мiсцевiсть од рiчки Тясьмину до Гнилого Тiкича — верст на двiстi на захiд, i од рiчки Рось до херсонських степiв — верст на сiмдесят на пiвдень, тобто весь нинiшнiй Чигиринський, частина Корсунського, Ольвiопiльського, Єлисаветградського, Олександрiйського повiтiв, — вся ця площа являла собою суцiльну, майже непрохiдну гущину диких пралiсiв, перетятих горами, скелями, глибокими ярами, м'якими улоговинами, рiчками й болотами. Величезнi лiсовi урочища, розмежованi або вузькими просiками, або чорними кряжами, або рiчками, мали рiзнi назви. Мотронин лiс (найближчий до Днiпра), Жаботинський, Круглий, Цибуль-ський, Найдин, Гончарний, Лебединський, — та, власне кажучи, всi вони зливалися у неосяжний лiсовий край. Серед цих диких нетрiв, де привiльне жилося хижим звiрам, куди важко було пробратися грабiжниковi й розбiйнику, тулилися монастирi й вабили в свої мiцнi стiни, пiд захист хреста, знедолених i скривджених, — гнаний руський люд.

Майже з перших часiв християнства правобережжя Днiпра було розсадником чернецтва. Чудова природа й тиша незайманих лiсiв принаджували сюди i втомлених життям, i тих, хто не знайшов в ньому радощiв, — для подвижництва, для високих i чистих молитов, для заспокоєння бентежної душi; до анахоретiв прилучалися iншi, шукали надiйний сховок i закладали спершу убогий зруб — церковцю, а потiм i монастир. Багато українських монастирiв були щедро обдарованi своїми фундаторами, за згодою польських королiв, а також гетьманами малоросiйськими — просторими й багатими угiддями; цi дарунки примножувалися власними надбаннями, i монастирi могли б користуватися великими прибутками, коли б неспокiйний час, нестримна сваволя шляхти й цiлковите беззаконня не позбавляли їх прав i не розоряли раз у раз вогнем i мечем. Та, незважаючи на все це, монастирi все-таки, як останнi притулки православ'я, росли й росли, i їх мiж Ржищевом i Чигирином було тодi п'ятнадцять: Чигиринський, Медведiвський, Мотронинський, Жаботинський, Лебединський, Мошногорський, Iрдинський, чи Виноградський, Корсунський, Богуславський, Трахтемирiвський, Канiвський, Ржи-щiвський, Лисянський i Манькiвський. Перше мiсце серед них посiдав, безперечно, Мотронинський монастир: вiн вирiзнявся серед усiх українських монастирiв i стародавнiстю, i кiлькiстю братiї, i своїм пречудовим мiсцем.

Мотронинський монастир був заснований ще задовго до навали Батия, у XII столiттi, якоюсь княгинею Мотроною, вiд iменi якої й дiстав свою назву.

На пiвдень вiд Чигирина мiсцевiсть стає горяна; вершини гiр з химерними обрисами товпляться зубчастим пасмом до Днiпра, пiдiймаючись терасами вище й вище, то набiгаючи одна на одну, то обриваючись кручами, немов скам'янiлi гiгантськi хвилi. Усi цi гори вкритi були тодi лiсами й височiли серед темного, безмежного моря лiсiв. В одному мiсцi, у центрi замкнутого овала, здiймалася конусом гора-особняк, пануючи над усiєю мiсцевiстю, а на вершинi цiєї гори спочивав у мiцному гнiздi Мотронинський монастир. Його золотi хрести було видно за кiлька миль, сонячного дня вони виблискували зорями в синявi лiсiв i, мов рятiвний маяк, привертали до себе погляди нещасного пiд'яремного люду, вселяючи в його змучену душу надiю.

Монастирський Святотроїцький храм був дерев'яний, з наддашником, що утворював нiби галерею, яка звалася кружганком; п'ять бань його було пофарбовано в синiй колiр i засiяно срiбними зорями. Цей храм був оновлений i оздоблений заходами нинiшнього настоятеля, архiмандрита Мельхiседека Значко-Яворського, якого одноголосно обрала братiя й затвердив на цiй посадi переяславський єпископ Гервасiй Линцевський у 1753 роцi. Навколо монастиря пiдiймався високий земляний вал, увiнчаний мiцним дубовим частоколом; цей укрiплений вiнець замикався брамою, неначе врослою в земляний насип; а вже над брамою стояли двi гармати, а праворуч i лiворуч уся передова лiнiя укрiплена була бруствером i бiйницями. Всерединi монастирського двору, попiд валами, тяглися дугами низенькi дерев'янi келiї братства й iншi господарськi прибудови. За валом, коло пiднiжжя гори, тулилися, ховаючись то за камiнням, то за виступами, халупки й землянки прийшлого люду — i українцiв, i молдаван, i волохiв, якi знайшли собi притулок пiд охороною монастирських стiн. З протилежного боку долина глибшала й по нiй, звиваючись i ховаючись у кущах папоротi й тернику, змiїлася рiчечка, зливаючись далi з Тясьмином. По той бiк рiчечки тяглася скеляста круча, у вигинах якої таїлися входи у глибокi й довгi печери, котрi сягали, як казав дехто, одним рукавом до Чигирина, а другим навiть до батька Днiпра. Подейкували, що з самої вершини гори, з монастирського цвинтаря, iшов пiдземний хiд у тi печери… I справдi, не раз пiд час переслiдувань рятувалися в них приреченi на смерть жертви.

Краєвид з валiв Мотронинського монастиря був чудовий; темне море лiсiв, котячись удалину, набирало сизих, димчастих тонiв, а на розкиданих широким розмахом терасах вирiзнялися то червоними, то золотавими плямами бескиди й скелi — i все це десь на обрiї зливалося в свiтло-синю й рожеву млу, серед якої з одного боку виблискував срiбною ниткою сам Днiпро. У чудовому, напоєному пахощами повiтрi дихали вiльно груди, погляд тонув у безмежному просторi, серце билося одвагою i нiби незримi крила виростали в людини, ладнi пiдняти її й понести в бурю боротьби.

Мельхiседек перебрав управлiння монастирем i церковними справами України в той час, коли православ'я в нiй ледь-ледь трималося навiть i в таких пунктах, де польський елемент був слабший, де свiдомiсть народна була наймiцнiша, наприклад, на Смiлянщинi, Черкащинi й Чигиринщинi. Присвятивши себе цiлком, до самозабуття порятунку православної вiри й руської народностi, вiн увесь вiддався великiй справi боротьби за вiдновлення людських прав рiдного народу.

Серед братiї Мотронинського монастиря було багато ченцiв i з Запорожжя, бо мiж чернецтвом i сiчовим братством iснувала завжди велика спорiдненiсть, i з Лiвобережної України, куди пiсля Прутського договору було переведене все козацтво, i з безправної маси селян. Усi вони i пiд рясою смирення й забуття мирської суєти ховали в своїх серцях почуття безмежної любовi до змученої батькiвщини й ненавистi до її ворогiв. Тому-то дiяльнiсть Мельхiседека знайшла у братiї захоплений вiдгук i щиро прихилила всiх до свого архiпастиря. Найенергiйнiшим помiчником Мельхiседека був намiсник монастиря, що заступав iгумена пiд час його вiдсутностi, заслужений iєромонах отець Єлпiдифор. Незважаючи на сиву, мов крило голуба, бороду, серце його горiло молодечим вогнем i очi променились одвагою. Пiсля намiсника були особливо близькi до Мельхiседека — рiдний брат його, архiдиякон Аркадiй, i особистий секретар його, молодий i здiбний молдаванин Антон Дзегiль, який разом з тим завiдував i монастирською аптекою. Мельхiседек, бувши взагалi на свiй час рiзнобiчне освiченою людиною, кохався i в медицинi, так що й цим своїм знанням залучав iще багатьох стражденних до монастиря.

Глибоко обмiркувавши план боротьби, боротьби безоружної, з незламним ворогом, Мельхiседек зрозумiв, що тiльки вiрна юридична постановка справи, спокiйне й тонке ведення її, при сильному зовнiшньому заступництвi, можуть урятувати Україну, а тому вiн спершу не дратував ворогiв, присипляв їх мирними домаганнями й прагнув лише змiцнити зв'язок з Переяславською єпархiєю, а через неї i з найсвятiшим синодом: тiльки в єдиновiрнiй Росiї вiн бачив тихе пристановище й намагався усiм серцем викликати в нiй спiвчуття й жаль до своїх нещасних спiввiтчизникiв.

Нарештi, з призначенням Мельхiседека правителем українських церков, на Українi, пiсля тривалого безправ'я й безладдя, з'являється перша офiцiйно визнана влада, заводиться конче потрiбний церковно-адмiнiстративний лад i вiдновлюється перерваний насильствами ворогiв зв'язок її з Переяславським єпископством. Число тих, що прилучалися до Переяславської єпархiї, почало поступово зростати, утруднену висвяту на сан священика полегшили молдаванськi владики, рукополо-ження яких стверджував Гервасiй; багато силомiць навернених в унiати почали знову переходити в православ'я. Мельхiседек скрiзь поспiшав на допомогу, пiдтримував дух православ'я, реставрував церкви, добивався прав на спорудження нових. Незважаючи на розумну тактику й обережнiсть, вiн все-таки викликав пiдозру у ворогiв i зустрiв з їхнього боку люту вiдсiч. Спершу, в 1765 роцi, надiйшла вiд унiатського митрополита Володкевича скарга на Мельхiседека єпископовi Гервасiю, а потiм, у наступному роцi, Мельхiседек одержав вiд комiсара Сонського заяву, що Мотронинський монастир буде повернуто в унiатський. То вже був одвертий виклик, який iгнорувати не було можливостi, тим бiльше, що новий король Станiслав-Август ще не виявив своєї полiтики. Мельхiседек подався до Переяслава, а звiдти до Петербурга шукати захисту православнiй церквi й православному людовi. Колишнiй мiнiстр iноземних справ граф Панiн прийняв його вельми ласкаво, зблизив з синодом, i iмператриця доручила князевi Рєпнiну, пословi при варшавському дворi, клопотатися перед королем про захист одновiрцiв. Цi клопотання увiнчалися успiхом: Мотронинський монастир поки що не зачепили, але розлючена шляхта почала домагатися знищення цього "царя схизматiв" i переслiдувала нещасних священикiв i селян. Цi жорстокi переслiдування, особливо пiсля утворення конфедерацiй, перетворилися на знущання й викликали потребу вдруге поїхати Мельхiседековi в Росiю, звiдки вiн тiльки через три мiсяцi мiг повернутися до свого рiдного монастиря.

З сердечною радiстю вiтала паства Мотронинського монастиря свого владику. Старший iєромонах, намiсник отець Єлпiдифор, зустрiв архiпастиря з хрестом коло дверей храму, а ченцi шпалерами стали од самої дзвiницi. Отець Мельхiседек вiтався по-братерському з усiма i, ввiйшовши в олтар, упав на колiна перед престолом i вознiс теплу молитву до господа сил, щоб послав вiн ласку свою пригнобленому народу i заспокоєння облитiй кров'ю землi. Усi присутнi в церквi, i ченцi, i прочани, упали ниць.

Пiсля короткого молебня отець Мельхiседек оголосив усiм у трапезнiй радiснi вiстi, передавши з благоговiнням ласкавi слова царицi, якi заронили свiтло i надiю в занiмiлi вiд розпачу серця. Вiн розповiв, що, крiм подарованого йому набедреника й патерицi, iмператриця пожертвувала од щедрот своїх п'ятнадцять тисяч карбованцiв на пiдтримання старих i спорудження нових православних храмiв, а Мотронинському монастирю пожертвувала ще багату ризницю. Коли до трапезної внесли й розклали на лавах царськi дари, то пишнота й багатство церковних риз так вразили незвиклi до блиску очi убогої пастви, що в трапезнiй довго чути було тiльки вигуки захвату, знадвору приходили все новi й новi юрби цiкавих. Усi пожвавiшали; погляди ченцiв, привченi до холодної байдужостi, заiскрилися вогнем радостi, замкнутi мовчанням уста вiдкрилися, й радiсна звiстка з трапезної перелетiла на монастирське дворище й за браму, а прочани рознесли її далi, по хуторах i селах, до братiв, що знемагали в непосильнiй працi.

Не склав рук заради вiдпочинку i сам архiпастир, а зараз же пiсля приїзду взявся за дiяльну пропаганду. Почувши про його повернення, до нього почали приїжджати з навколишнiх сiл священики й виборнi вiд громад, прохаючи вiдновити в них православ'я або вiдiбрати землi i майно, якi в них захопили унiати й ксьондзи. На превелику радiсть Мельхiседека, незабаром прибув до нього з Печер наш знайомий Найда i зразу став близьким i енергiйним його помiчником. Чи пiдтримати дух пригнiченого кровожерним насильством села, чи вселити надiю в серця спокушених, чи надихнути на боротьбу знеможених, чи дати притулок i сховище тим, що не мають домiвки, чи тим, якi блукають по лiсах, мов звiрi, — скрiзь архiмандрит посилав Найду, i той виконував з великою ретельнiстю найменшi його доручення.

Це нове дiяльне життя захопило Найду цiлком i заглушило болiсну тугу, що гнiздилася в його серцi; картини народного горя, якi вiн бачив навколо, сповнювали його душу глибокою скорботою й примушували замислюватися, чи вiрний вiн обрав собi шлях.

Найда був письменний i знав не тiльки церковне, а й свiтське письмо, а в тi часи то було рiдкiстю, i тому, крiм доручень в роз'їздах, вiн почав виконувати ще при Мельхiседеку й обов'язки писаря. Це ще бiльше зблизило його з настоятелем. Мельхiседек i ранiше, вiдвiдуючи Печери, оцiнив серце й розум молодого послушника, який з переконання покинув мирську суєту для молитов i подвижництва в дiлах церкви, гнобленої i занепалої, а тепер, узнавши його ближче, полюбив всiєю душею i зробив повiрником своїх таємних дум i бажань. Найда, з свого боку, платив за сердечне довiр'я архiпастиря палкою вдячнiстю i високою любов'ю. Вiн би й на мить не задумався вiддати за нього своє життя.

Мельхiседек завiв тепер, у зв'язку з подiями, що назрiвали, дiяльне листування з переяславським єпископом Гервасiєм та єпископом бiлоруським Георгiєм Кониським, який перебував саме в Варшавi i клопотався також справами дисидентiв.

Оскiльки вища iєрархiя була знищена в Руському краї, котрий був пiд гнiтом Польщi, то за висвячуванням в iєреї i навiть в диякони доводилося звертатися до вищого духiвництва Росiйської держави. У цьому найбiльшу допомогу подавав переяславський єпископ, але користуватися нею було вельми нелегко: польськi властi ловили перебiжчикiв на кордонi, вiддавали їх на тортури й навiть карали на смерть, а тому потрiбно було багато хитрощiв i одчайдушної вiдваги, щоб висвятитися й живим повернутись додому. Ранiше, як ми вище сказали, цьому горю частково допомагали молдавськi владики, але вони висвячували на священикiв без перевiрки знань iнодi людей навiть зовсiм неписьменних, i Мельхiседековi доводилося спершу навчати їх письма й служби божої, а потiм уже просити Гервасiя затвердити їх. Тепер же, внаслiдок протекторату Росiї, вiдкривалася пряма дорога, хоч i утруднена все ж таки шляхтою, до переяславського єпископа Гервасiя.

З приводу цих висвячувань писав часто Гервасiй, а Кониський повiдомляв про наслiдки своїх особистих клопотань при варшавському дворi, i кожне його послання приносило все бiльше й бiльше радiсних вiстей; в останньому листi Кониський повiдомляв, що король уже зважився видати декрет, яким дисиденти визнаються державною владою i урiвнюються в правах з католиками та унiатами. Ця звiстка викликала в Мотронинському монастирi щиру радiсть i пiднесений настрiй. З цього приводу було вiдслужено урочистий подячний молебень, на радiсний дзвiн якого вiдгукнулися й церкви навколишнiх сiл, сполохавши тим уперше спантеличених ворогiв.

Був жаркий червневий день. Слiпучi потоки свiтла падали майже прямовисне з безхмарної височини й обливали Мотронинську гору з монастирем i неозорий навколишнiй обшир яскравим сяйвом. Глибоко внизу виблискували своїми макiвками величнi шатра зелених масивiв i, зливаючись у хвилясте безмежжя, творили чудову картину.

Темнi тiнi скрiзь позбiгали до самого корiння, i тiльки щiлини ярiв та кам'янистих круч згори здавалися страхiтливими чорними змiями.

Було душно й тихо. Навiть на верхiвцi гори не вiдчувалося свiжого вiтерця, i тiльки по легких тiнях, що тремтiли на зелених склепiннях, та по iскрах, якi подекуди спалахували смарагдами, можна було догадатися, що легенький подих ледь помiтно ворушив листя.

Та, незважаючи на задушливу спеку, в келiї архiмандрита було прохолодно.

Єдиний кам'яний будинок, у якому мiстилася келiя та ще два покої настоятеля монастиря, зовсiм тонув у зеленi невеликого садка, що оточував iз схiдного боку церкву. Товстi, масивнi стiни не пропускали всередину зовнiшньої спеки, а вузькi, високо прорiзанi вiкна, затiненi переплетеним гiллям, не давали пробиватися в келiю яскравому промiнню, а тому в нiй стояло приємне напiвсвiтло, що лягало м'якими зеленими тiнями на стелю. З висоти склепiння келiї спускалася маленька, на три свiчки, люстра, а в правому од вiкна кутку височiло розп'яття, обабiч якого висiли образи Кирила та Мефодiя — перших просвiтителiв i насаджувачiв православ'я.

Бiля вiкна стояв Найда й читав допiру одержане вiд Гервасiя послання. Мельхiседек сидiв проти вiкна в високому дерев'яному крiслi, спершись лiктями на колiна й схиливши на руки голову. Поруч нього, склавши на патерицi руки, сидiв у такому самому крiслi сивий намiсник Єлпiдифор. А коло дверей, одкинувши голову й спершись на одвiрок, стояв атлет у чорнiй рясi й клобуцi без воскрилiй; то був брат Мельхiседека архiдиякон Аркадiй. Молоде, гарне обличчя його, з невеличкою чорною борiдкою, вiдбивало гру почуттiв, якi його хвилювали, а темнi очi горiли енергiєю, iнколи спалахуючи вогнем. Найда вимовляв кожне слово послання виразно, повiльно, немов бажаючи вдуматися в таємний його смисл, а слухачi жадiбно й нетерпляче ловили їх, не порушуючи жодним словом читання.

— Хай буде, господи, ласка твоя над нами! — вигукнув, зводячи вгору руки, Мельхiседек.

— I хай прийдемо ми до тихої пристанi вiд бур i напастей! — додав тремтячим вiд хвилювання голосом Єлпiдифор.

Далi єпископ писав, що вiн бачить перемогу православ'я не тiльки в тому, що дечого вдалось домогтися у короля польського i на сеймi, але i в тiй щиростi, з якою унiати, що вiдпали вiд православної церкви, знову прилучаються до православної єпархiї.

— "У всьому цьому, — виразно читав Найда, — я зрю плоди високих твоїх трудiв, в бозi собрате, єдиний оборонче й вiдновителю на Українi зганьбленої вiри, а тому я, єпископ переяславський i боришпiльський, владою, даною менi, грiшному, вiд бога, при благословеннi найсвятiшого синода, ведлуг' заслуг святого подвижника, нинi утверджую тебе, Мельхiседека, в чинi церковного правителя й протектора як над церквами, так i над усiм православним народом на Українi". При цих словах Мельхiседек швидко пiдвiвся й, сплеснувши руками, вигукнув:

— Господи, чи достойний я цiєї честi? Нiхто ще в рiдному краю не уповноважувався на таку широку владу, i раптом… душа моя збентежена i сповнена трепету. Високе довiр'я хвилює мої груди суєтою радостi, але покладений на рамена мої обов'язок гнiтить вiдповiдальнiстю душу.

— Хай не бентежиться серце твоє, брате мiй во Христi, — заспокоїв Мельхiседека намiсник, — немає в нас на всiй Українi iншого захисника православ'я, iншого заступника за долю нещасних братiв, крiм тебе!.. I справедливе воздаян-ня в бозi преосвященного отця нашого, переяславського владики, — на радiсть воно всiй братiї i всьому руському людовi! Пiд твоїм воскрилiєм процвiтуть храми й осушаться сльози нещасних… Праведний чин твiй високий, i я йому радiсно вклоняюся! — з цими словами старий низько схилив голову.

— Немає достойнiшого пастиря! — вигукнув i Найда, вiддаючи майже доземний уклiн.

— Аксiос, аксiос! — проголосив диякон.

— Не менi, мої дорогi брати й друзi, а єдиному боговi! — вiдповiв iгумен, прийнявши в свої широкi обiйми отця намiсника i тричi з ним поцiлувавшись в уста i в плече. Потiм вiн обняв Найду й брата i, обернувшись до розп'яття, зворушено промовив:

— Тобi, розп'ятому за нас, вiддаю своє серце й душу; сподоби ж мене, господи, постраждати за народ твiй!

Усi були глибоко зворушенi. В благоговiйному мовчаннi минула хвилина, друга…

— А що ж, — звернувся нарештi Мельхiседек до Найди, — хiба закiнчилося послання святого владики?

— Нi ще, превелебний отче, — вiдповiв Найда.

— То читай далi! — i iгумен знову сiв на своє мiсце.

Єпископ Гервасiй наприкiнцi звертався з напученням до братiї i всiх жителiв України, закликаючи їх до терпiння й покори i застерiгаючи, що яких би мук не зазнали вони вiд гонителiв, краще мовчки терпiти їх, анiж пiдносити оружну руку i за злодiяння платити злодiяннями. Зворушливе послання кiнчалося такими словами: "I такими за вiру тяжкими стражданнями й терпiннями перед усiм християнським свiтом слави єсте зажили, яку й iсторiя вовiки не зiтре… I сiє їх, мучителiв ваших, дiло потече повiстями й iсторiями у всi прийдешнi вiки".

— Амiнь! — промовив Мельхiседек i побожно поцiлував пiдпис преосвященного владики.

Запало досить довге мовчання. Нарештi Мельхiседек заговорив знову:

— Так, достойно й праведно є дiяти по глаголу нашого найпреосвященнiшого владики, i я, брат його во Христi, не раз наказував i пастирям, i парафiянам нашим, щоб терпiли i ждали… з болем у серцi доводилось iнодi втiшати нещасних цими убогими, безпорадними словами.

Архiдиякон зiтхнув так глибоко i з такою силою, що навiть полум'я лампади, що блимала перед розп'яттям, похитнулося й замиготiло.

— Ну й терпiли ж! — мимохiть зiтхнув i Мельхiседек. — Не вiдаю, чи є на свiтi iнший такий багатостраждальний i багатотерпеливий народ? Своїм терпiнням ми зажили собi вiчної слави, й iсторiя запише це на скрижалях своїх: своїм терпiнням, нарештi, заслужили ми в бога великої ласки — чудо звершується: навкруги пригнiченi й уярмленi пiднiмають голови з теплою надiєю в очах, дзвiн розносить навкруги радiсну вiсть, навiть i тi, що вiдпали од предкiвської вiри, повертаються в лоно рiдної й iстинної церкви…

— Повертаються в деяких мiсцях, правда, — мовив архiдиякон, — а в iнших латиняни й унiати чинять ще бiльшi розбої та наїзди.

— Це випадки, — заперечив Мельхiседек, — та й, певно, в тих глухих мiсцях, куди не дiйшов ще декрет короля й не долетiла звiстка про високий протекторат єдиновiрної монархiї. Минулої седмицi одержали ми про се радiсне повiдомлення од милостивого нашого ясне в бозi преосвященного Георгiя, єпископа бiлоруського, й розiслали з оного послання й декрета королiвського копiї по всiх наших храмах, нехай радiє i перебуває в надiї народ…

— Ох, прости мене за моє зухвале iнакомислiє, брате мiй во Христi i во плотi, найчеснiший владико! — заговорив Аркадiй. — Але дух мiй бентежиться, i заспокоєння йому вiд цих радiсних вiстей нєсть нiякiсiнького… Шляхта переродитися не може… Який змалку, такий i до останку! I ранiше її настренчували ксьондзи та єзуїти гнати й винищувати впень схизматiв, — то яку вагу матиме для них королiвський декрет?

— Одначе за цими декретами стоїть сила могутньої держави.

— Чи стоїть iще — цього ми певно не знаємо, яснепревелебний владико, — зауважив Найда.

— А коли й стоїть, — додав Єлпiдифор, — то хiба се примусить одуматися свавiльну, не пiдлеглу нi смиренномудрiю, нi тверезiй обачностi шляхту? У беззаконнi зросла вона, безправнiстю годувалася, для безпутства й для гвалту живе.

— Ех, покора i терпiння! — не витримав i прорвався Аркадiй. — Багато вони нам допомогли! Слави мученикiв зажили!.. Ха! А вiру й народ довели до цiлковитого знищення… У славному терпiннi!.. Боронитися од гвалту й розбою терпiнням? Ха-ха! Багато виборемо…

— Брате! Не суемудрствуй i бунтiвливу душу свою упокорюй, — суворим голосом мовив Мельхiседек. — Христос сказав: "Аще ударять тебе в лiву ланiту — пiдстав праву, а хто меча пiдняв — од меча й загине".

— Коли мова йде про саму тiльки мою шкiру, то й пiдставляй її… в своєму дiлi твоя воля чинити так, як знаєш, — не вгавав Аркадiй, — а якщо руйнують церкви, катують народ, занапащають його душу, то осторонь стояти — це, на мою думку… Ех! Ще Христом вибивають очi… Та Христос же сам не помилував крамарiв i мiняйл, якi залiзли в його храм i заходилися торгувати, а взяв вiн у руки вiрьовку, столи їм поперекидав, а самих крамарiв — за дверi!

— Ти блюзнiрствуєш! — сплеснув руками Мельхiседек. Архiдиякон одразу змовк.

— Отець Аркадiй вiд щирого серця, — заступився за нього Найда, — од гарячої любовi до народу й до святої нашої вiри… I хiба не боляче склавши руки дивитися на муку? Пал душi можна охолодити, але вбити в нiй любов до братiв… не можна!

— Маловiри! — гаряче озвався iгумен. — Господь є промислитель наш: вiн покарання, вiн i суддяї Без волi його не впаде i єдиний волос. Усе твориться в свiтi з волi царя царiв…

— Виходить, якби ми пiдняли на розбiйникiв i напасникiв довбню, то це теж було б з волi вседержителя? — буркнув Аркадiй i, схаменувшись, замовк остаточно.

Отець Мельхiседек сумно подивився на всiх i нiчого не промовив, тiльки полегшив свої груди болiсним зiтханням. Але що в тому зiтханнi таїлося? Скорбота за непокiрних духом чи мимовiльна згода з їхнiми думками?

Усi задумалися.

"Отже, все скiнчиться примиренням, — майнула в Найдинiй головi думка, — бiдолашний люд примусять заспокоїтися. Як йому житиметься — не нам те знати, а причини здiйняти за нього меча не буде, — i цей пекучий вогонь у грудях повинен буде згаснути, розвiятись… А менi ж як? Спокiйно доживати вiку в монастирi чи впасти в легкодухiсть? Нi, нi! Але душно тут, давить груди ця ряса… нi дiла, нi життя! Ось i Аркадiй, i навiть старець Єлпiдифор не вiрять в обiцяний мир, а вiрять тiльки в силу вiдсiчi… А циганка яких страхiть менi наговорила! Згадаю — i досi волосся на головi ворушиться… Але, видно, набрехала вона: нiчого й схожого на її слова нема… Мабуть, доведеться поховати себе тут… Ех, життя!.."

Мельхiседек нарештi пiдвiвся з свого мiсця, прошепотiв молитву перед розп'яттям i промовив лагiдно й тепло:

— Не будемо бентежити свiй дух сумнiвом, братiє, кольми паче в днi радостi, в днi посланого нам богом торжества! Дай, брате, послання нашого архiпастиря, я покладу його в скарбничку.

Низько вклонившись. Найда передав архiмандритовi великий аркуш паперу, списаний в'яззю, iз словотитлами й iншими надрядковими знаками. Мельхiседек розгорнув його, розiклав знову старанно й згорнув у рурку, та коли вiн почав легким постукуванням згортка об ручку крiсла вирiвнювати його краї, з рурочки несподiвано випав невеликий клаптик паперу й, перевернувшись у повiтрi два-три рази, залетiв пiд лавку.

— Щось випало! — стрепенувся Найда й, проворно дiставши з-пiд лави папiрця, подав його архiмандритовi.

Мельхiседек узяв той клаптик; на ньому з одного боку було щось написано латинськими лiтерами. Поволi пiднiс вiн до очей своїх записку й довго до неї придивлявся, немов ледве розбираючи почерк або розгадуючи таємничий змiст незрозумiлих слiв. Усi з живою цiкавiстю дивилися на архiпастиря, а обличчя його тим часом укривалося мертвотною блiдiстю.

— Звiдки взявся папiрець сей? — звернувся нарештi Мельхiседек пiсля довгої мовчанки до Найди.

— Не вiдаю, святий отче… Мабуть, був усерединi згортка. — Але ця приписка не владики й не з Переяслава.

— А що в нiй написано? — стурбовано спитав Єлпiдифор.

— Смертний вирок менi вiд ляхiв. Усi перезирнулися й закам'янiли.

— Заспокойтеся, братiє, це не вперше, — промовив з доброю усмiшкою Мельхiседек. — Тiльки ранiше писали з прокляттями й лайкою, а тепер коротко i врозум-ливо. Спасибi, хоч попереджають.

— Але треба вжити всiх заходiв, — захвилювався Єлпiдифор.

— В iм'я бога, в iм'я знедоленого люду, — палко вигукнув Найда. — О, якщо вони насмiляться, — смерть їм!

— Без пощади! — крикнув архiдиякон, i очi в нього налилися кров'ю.

— Якщо я потрiбен, то господь захистить мене, мої друзi, — спокiйно сказав iгумен, — а ця погроза не спинить мене на моєму шляху. У цей час хтось пiдiйшов до дверей келiї i промовив:

— Господи, Iсусе Христе!

— Помилуй нас! — вiдповiв Мельхiседек i додав тремтячим голосом: — I душу, i життя наше тобi вiддамо!

На порозi з'явився молодий послушник i, пiдiйшовши пiд благословення, сказав, що прибули виборнi вiд якоїсь громади з священиком i просять, щоб отець iгумен вийшов до них на пораду.

— Поспiшiмо, братiє, до прибулих, — промовив Мельхiседек. — Ти, Найдо, пiдожди мене тим часом тут, щоб написати вiдповiдь преосвященному єпископу переяславському, а ти, Аркадiю, передай у трапезну, щоб потурбувалися про гостей… усе в руцi божiй! — закiнчив Мельхiседек i поквапно вийшов з келiї.

Найда зостався сам i довго ходив схвильований по келiї; вiд його швидкої ходи погасла й почала чадiти лампада, що висiла бiля хреста низько над аналоєм. Але Найда нiчого не помiчав, його охопила тривога за життя людини великої душi, єдиного захисника вiтчизни, що стояв на краю загибелi. В душi ченця закипала злiсть на ошалiлих у своїй лютi звiрiв, ладних пiдняти руку на все дороге для нього, заповiтне. Перед Найдою постали страшною, кривавою картиною страхiття панських i латинських насильств, якi вiн бачив останнiм часом: серед обгорiлих руїн спотворенi трупи, заплаканi дiти, кiстяки, що гойдалися на деревах…

— Так, правду казала панна, тисячу разiв правду! — вирвалось у нього, i вiн сiв у глибоке крiсло. Думки його мимохiть полинули до Печер, до Лаври, до покоїв отця настоятеля, до Китаєва, i скрiзь царювала панна… Образ її, прекрасний, чарiвний, вабив його до себе неземною красою, палив серце, спопеляв мозок, яснiв перед ним, як недосяжна, нездiйсненна мрiя. I чим дужче силкувався вiн одiгнати вiд себе це видiння, тим яскравiше воно випливало з iмли й полонило його цiлковито. Його знову охопила невимовна, гнiтюча туга, близька до слiпого вiдчаю.

"Та невже ж не виб'юся я з-пiд влади цих чар i вони до могили шматуватимуть мою душу? Божевiлля, божевiлля! Я, велетень, виявився таким кволим перед примарою! Куди тiкати? На Афон хiба що? Покинути i батькiвщину, i всiх, кого любив, за кого страждав i боровся! Покинути… Та хiба й там не оживуть вони й не вiдгукнуться в кожному ударi серця страшним болем? Ех, рясо! Не владна ти над цим! — Найда похилив на груди голову; розбурханi почуття стали помалу-малу вгамовуватись i'переходити в елегiйнi. Пригадалося Найдi, з якою радiстю, з якою соромливою ласкою зустрiчала його завжди панна Дарина, i не хотiлося йому все це приписувати тiльки її патрiотизмовi, прагненню вирвати його з монастиря для боротьби з ворогом, за вiтчизну… Йому здавалось, що вiн мав право пiдозрювати в нiй i iнше, нiжнiше почуття… О, та ласка, та усмiшка, тi очi — вони й занапастили його! Вони звели його з розуму! I от здогади цi i є смертельна отрута. Хiба дочка вельможного пана, генерального обозного, може подумати про нього, як про рiвну собi людину? Ха-ха! Адже батько її сказав йому про це й навiть пояснив, що i в казцi таке було б дурницею! А вiн, знаючи вже непереможну владу чарiвницi, ще слухав її i з захватом пив з її рук убивчу отруту!.. Дурень, дурень! Коли вже втiк од неї пiд власяницю, то не треба було слухати її слiв, ловити її погляд… Не виходити навiть з келiї, коли слiпа доля заносила її в монастир… О, коли б випекти її з пам'ятi, вирвати з цього дурного серця!" — i Найда здушив до болю груди.

У цей час до келiї долинув гамiр, що знявся на монастирському подвiр'ї, почувся стук молотка в браму, голоси й метушливi накази. Найда поквапне вийшов з келiї й попростував до брами — в неї вже в'їжджала запряжена шестериком гнiдих коней простора колимага. Отець iгумен iз старшою братiєю стояли на схiдцях монастирського ганку, зустрiчаючи з особливою радiстю новоприбулих гостей.

Перша вискочила з колимаги висока, струнка, мов тополя, панночка й пiдбiгла пiд благословення до отця архiмандрита.

— Панна Дарина! — мимохiть скрикнув Найда i завмер на мiсцi.

Пiсля радiсних слiв привiту i перших запитань Мельхiседек запросив почесних гостей у трапезну; пан обозний i Дарина пiшли за ним.

Дарина помiтила подив i хвилювання, що охопили Найду при зустрiчi з нею, i серце її стислося так трепетно, так солодко, що вона вся спалахнула вiд радостi й соромливо опустила очi. Коли ж панна знову оглянулася, то Найди вже не було; засмучена й схвильована, пiшла вона слiдом за батьком i Мельхiседеком, не беручи участi в їхнiй розмовi: думки її були коло суворого й мовчазного ченця.

Хоч вона бачила його обличчя тiльки одну мить, та все ж таки помiтила, що Найда дуже схуд за цей час, а в очах його з'явився гострий, затаєний блиск.

"Чому, побачивши мене, вiн так змiнився наобличчi, чому зник, не сказавши й слова?" — думала Дарина, йдучи за батьком прохолодним монастирським коридором.

Тим часом Мельхiседек увiв почесних гостей до просторої монастирської трапезної, де ченцi нашвидку вже готували щедрий почастунок.

Гостi посiдали до столу.

Дарина озирнулася, маючи таємну надiю побачити Найду, але нi серед присутнiх за столом, нi серед послушникiв, якi прислужували в трапезнiй, Найди не було.

Крiм Мельхiседека, обозного й Дарини, за столом сидiли ще iєромонах Єлпiдифор та iєродиякон Аркадiй.

Очевидно, до трапези були запрошенi тiльки найпочеснiшi мешканцi монастиря.

Заспокоївшись на цiй думцi, Дарина почала терпляче ждати кiнця трапези, сподiваючись зустрiти Найду якщо не в церквi, то на монастирському подвiр'ї.

У трапезнiй було свiжо й прохолодно; крiзь гратчастi вiкна заглядала зелень розкiшного монастирського саду. Бiля iкон сяяли великi лампади. З пахощами кипариса зливалася лiсова пречудова свiжiсть. Пiсля жаркого дня й важкої курної дороги все це одразу ж навiяло на пана обозного приємний настрiй.

— Ху, та й гарно ж у вас, преподобнi отцi, — промовив вiн, важко вiддихуючись i витираючи шовковою хусткою пiт з лисини. — Тиша, мир i благолiпнiсть.

— Еге ж, — вiдповiв Мельхiседек, — охоронив господь серед бур i напастей сей захисток i притулок благочесних, а скiльки разiв лютi гонителi i на монастир сей, i на життя моє посягали. Та господь почув молитви нашi… Одначе покуштуй, вельможний пане, сього нашого меду: вiн холодний — з льоду.

Мельхiседек подав знак, i служка наповнив важкий срiбний келих, що стояв коло пана обозного.

Мед був такий холодний, що на срiблi келиха навiть виступили росинки.

Пан обозний надпив кiлька ковткiв i, поставивши келих на стiл, сказав, проводячи хусткою по вусах:

— Та це ж липовець! Ге-ге, добрячий! Чи й у Печерах є такий!.. Ну й лiси в вас, угiддя… розкiш!.. — провадив вiн далi, вибираючи з тарiлки жирнi куснi й запиваючи їх медом. — Хлiб скрiзь уродив… проїжджали, милувались усiм… земля обiтована, як здавна прозвали її ляхи… Тiльки от села занедбанi…

— Так, — сумно зiтхнув Мельхiседек. — Кругом благодать i достаток плодiв земних, а несть миру свiтовi; про часи мирнi повсякденно господа бога просимо.

— I господь почув вашi молитви, — вiдповiв пан генеральний обозний. — Чи вiдомо вам про ласкаву iнтерцесiю царицi? Цариця видала ординанс вельможному князевi вчинити у дворi польському як письмову, так i словесну вимогу в такiй силi, щоб православним нi в якому разi нiяких кривд вiд римлян i унiатiв не чинилося; також вона приймає всiх одновiрцiв пiд свiй монарший захист… I король прихилився вухом до премудрих слiв монархинi й видав уже декрет.

— Сподобились почути й побачити його! — радiсно промовив Мельхiседек. — Рачитель i брат во Христi архiєпископ Георгiй прислав нам одразу ж точнi списки з Варшави й сповiстив iще, що його мосць королiвський канцлер, за моїм клопотанням, писав до унiатського єпископа, просячи припинити насильства й вимагаючи покарання винних… Такi ж листи написанi й до їх милостей князiв потентатiв.

— Всюди декрет польський по церквах братiя наша народовi читає, - додав Єлпiдифор. — Радiсть велика й надiя всiх обуяли.

— Люди скрiзь ожили, — палко пiдхопив iєродиякон Аркадiй, — не хочуть слухатись нi двору панського, нi зверхностi унiатської!

При останнiх словах отця Аркадiя пан обозний одсунув вiд себе тарiлку й, пiднiсши догори палець, зауважив повчально:

— Се даремно: паче всього старайтеся, преподобнi отцi, щоб народ слухняним був i бунти проти своїх властей, а також i кровопролиття не смiв чинити.

При цих словах обозного чорнi брови Аркадiя нахмурились, а на смаглявому обличчi Мельхiседека з'явився суворий вираз.

— Хто каже про те, пане обозний, — мовив вiн, зiтхнувши. — Старалися ми досi i в майбутнi часи домагатимемося свого права судом i терпiнням. Аз, грiшний раб, почав уже de fundamentis справу про кривди… Зiгрiваємо ми весь кревний люд словом надiї; та коли б не стало в нього терпiння i повстав би на гнобителiв, то паки реку — i цар небесний не осудив би за це народ свiй великомученицький.

— Воiстину, народ православний український у такiй тут тiснотi й нуждi перебуває, яка була хiба що в часи апостольськi! — скорботно зауважив Єлпiдифор.

— Вiрю i знаю, — погодився обозний. — Але хай не дерзає народ повставати на правителiв своїх: "Несть-бо влади, аще не вiд бога". Та й у розпач йому впадати нема чого, коли такi заходи королiвським двором для захисту вас вiд озлобителiв уживаються. Покладайтеся на протекцiю царицi, подавайте скарги й протести, спокус i погроз не бiйтеся, а народ терпiння й благочестя навчайте.

— Трудимось, ясновельможний пане, в мiру сил своїх. Що не день, то й повертаються до благочестя стародавнi храми нашi.

I Мельхiседек заговорив iз запалом про змiни, викликанi декретом короля в усьому краї Українському.

Аркадiй та Єлпiдифор жваво пiдтримували розповiдь отця iгумена. Схвильовано слухала Дарина iгумена й намiсника, не вiдриваючи очей вiд мужнiх облич воїнiв Христових.

— А чи не знаєте ви, превелебний отче, — звернулася вона до Мельхiседека, коли вiн закiнчив свою розповiдь, — як стоїть справа в жiночому Лебединському монастирi? Чи одвiз послушник Найда мого листа?

— Одвiз, ясна панно, i словом умовляв, бо й там зчинилася колотнеча. Римляни й унiати в багатьох iще страх i сумнiви пробуджують: гомонять, що сейм не затвердить нiколи королiвського декрету.

— Затвердить, у тому сумнiву не майте, — заперечив обозний. — Не токмо Росiя, а й iншi королiвськi двори гноблену православну церкву визнають.

— О, безумству ляхiв немає меж! — зiтхнув отець Єлпiдифор.

— Та якщо вони опиратимуться в своєму безумствi, тим краще буде для нас, — гаряче озвалася Дарина. — Тодi Росiя пошле свої вiйська i збройне примусить ляхiв виконати всi нашi вимоги.

— Те-ге-ге! — розсмiявся обозний. — Гаряча голiвка в тебе, доню… Збройної Державам треба обережно поводитись iз зброєю…

Розмова перейшла на iншi, менш цiкавi для Дарини теми, а тому думки її знову повернулися до Найди, i вона з нетерпiнням почала чекати кiнця трапези.

Але трапезi, здавалося, не буде кiнця. Ченцi вирiшили почастувати на славу вельможного гостя. Страви подавалися за стравами, меди, пиво, вина й усiлякi присмаки з'являлися все в бiльшiй i бiльшiй кiлькостi.

Та все ж таки Дарина дiждалась кiнця.

Обважнiлий i пiдпилий пан обозний пiшов спочити перед вечернею. Дарина ж вiдмовилася вiдпочивати й, за порадою отця iгумена, вийшла в монастирський сад. В душi її таїлася надiя зустрiтися там з Найдою, але сподiванка виявилась марною. Найди не було нiде.

Засмучена й трохи ображена, поволi йшла Дарина дорiжкою густого фруктового саду, що прилягав до монастиря.

В душi її почала розгорятися досада; самолюбство було уражене.

"Вiн повинен був менi розказати хоч би про Лебединський монастир, як виконав моє доручення i в якому станi знайшов черничок… Це обов'язок кожного посланця… Адже там, на хуторi, вiн так турбувався про мене, так просив не ризикувати життям у небезпечнiй дорозi… А тепер наче й дiла йому нiякого немає нi до монастирiв, нi до вiтчизни!.. Чому?.."

— Ох, цi настирливi думки дiймають, як мухи в спасiвку, i нiчим не вiдженеш їх!

Промовивши останню фразу вголос, Дарина боязко оглянулась навкруги, нiби злякавшись, що хтось мiг пiдслухати її; але в саду було тихо й душно, з жарким струменем повiтря долинали звiдкись пахощi меду й резеди. Дiвчина повернула на вужчу стежку помiж широколистими яблунями й сiла на дерновiй лавi: попереду вiдкривалася вузенька прогалина, через яку пролягла глибока долина, вся залита золотим, миготливим блиском.

"Чому це мене так цiкавить кожен погляд його, кожне зiтхання i чому менi прикро вiд його байдужостi? — думала Дарина. — Невже завжди мене засмучувало й тепер засмучує тiльки те, що молодий лицар надiв чорну рясу? Невже я тiльки через любов до багатостраждальної вiтчизни прагну заглянути в душу цього ченця, щоб вивiдати, яка панi чи дiвчина розбила його життя? Нi, тисячу разiв нi! — сама собi рiшуче мовила Дарина, пiдводячись на ноги й стискуючи руками голову. У скронях в неї стукало, i в очах миготiли червонi iскри… — Лицемiрство й брехня. Ох, що ж цеi Вир якийсь… i берег тiкає з-пiд нiг…"

Вiд цiєї думки серце Дарини болiсно стислося, невимовне гостре почуття самотностi й туги охопило її. Побоюючись зустрiтися з ким-небудь стороннiм у саду, вона подалася квапливо до монастирської церкви, тим бiльше, що дзвiн уже кликав до вечернi.

У церквi було багато прочан, коли Дарина ввiйшла туди; незабаром потяглися в храм довгою чорною низкою й ченцi.

Вони зупинилися бiля протилежного криласа. Дарина глянула в той бiк i вiдразу ж побачила Найду; очi їхнi зустрiлися на одну тiльки мить, але зразу ж Найда потупив погляд i так i не обернувся до Дарини до самого кiнця служби.

Погано спала тiєї ночi панна i вранцi встала сумна й збентежена… Цiлий день провела вона знову в монастирi, але Найда, видно, уникав зустрiчi з нею, й Дарина була цьому рада: вона боялася.

На третiй день, пiд час раннього снiданку, отець Мельхiседек сказав своїм почесним гостям, що вiн допiру одержав листа вiд iгуменi Лебединського жiночого монастиря, котру знову охопив великий страх, бо митрополит унiатський має намiр за всяку цiну вирвати в неї монастир i повернути його в унiатський. Митрополит спантеличує усiх, кажучи, що вiн, Мельхiседек, поширює тiльки неправдивi чутки про королiвськi декрети, що король одхилив усi прохання схизматiв та iнтерцесiї iноземних дворiв, що схизма всюди буде знищена, а тi, що доброхiть не приймуть зараз же унiї, будуть жорстоко покаранi, i от деякi з черниць, маловiрнi, починають вагатися, а якщо хоч одна з них погодиться прийняти унiю, то монастир загинув, бо митрополит оголосив усiм, що коли в монастирi хоч мала частина братiї захоче перейти в унiю, то такий монастир переходить уже до єпархiї митрополита унiатського, а тому мати iгуменя просить його, отця Мельхiседе-ка, прислати їй автентичний список королiвського декрету, а також когось iз вiрних статечних людей, щоб умовити й утримати маловiрних.

— Я поїду, таточку, — промовила Дарина, звертаючись до батька. — Ви обiцяли вiдпустити мене.

— Обiцяв, але вирiшив, що тобi краще буде виїхати туди з Києва; твоє слово мало їм допоможе, а я попрошу в Києвi у пана губернатора точне пiдтвердження королiвської вiдповiдi царицi, та й з тобою пошлю козакiв з десяток-другий, а для охорони твоєї ще вiзьму в пана губернатора листи до знатних польських осiб.

— О, сiє не пошкодить, не зважаючи нi на що, — погодився Мельхiседек. — А я тим часом пошлю їм сьогоднi автентичний список королiвського декрету, одвезе його наш чернець Найда. Краще за нього нiхто не зумiє переконати малодушних. Вiн став тепер моїм першим помiчником.

Дарина зашарiлась.

"Найду пошлють сьогоднi з монастиря, вони виїдуть до Києва, i, отже, вона вже не побачиться з ним… можливо, нiколи… Нi! Треба побачитись, треба поговорити".

I нараз у неї мимохiть загорiлося бажання побачити Найду, повiдати йому про все й попрощатися, хоч би й навiки…

"А що, коли та, котра розбила його серце нездiйсненною мрiєю, як казав вiн, чи як їй здавалося, що вiн казав, виявиться несподiвано…"

Дарина тихо скрикнула.

— Що з тобою, дитя моє? — сполошився обозний.

— Щось ужалило… Мабуть, оса… — знiяковiло вiдповiла Дарина, хутко обернувшись до вiкна, i потiм, опанувавши своє хвилювання, додала, звертаючись до батька: — Я згодна, шановний батечку, виконати вашу волю, але дозвольте менi в такому разi написати хоч листа до превелебної матерi iгуменi й повiдомити її про мiй скорий приїзд.

— Добре, доню! — погодився обозний.

— То я пiду в свою келiю i приготую листа, а ви, превелебний панотче, звелiть, коли ваша ласка, зайти до мене тому ченцевi, я передам через нього листа.

При останньому словi Дарина знову почервонiла, але уклiн сховав її збентеження.

— Усе виконаємо, ясна панно, пiклувальнице наша, виконаємо все. Ох, господь благословив тебе, пане обозний, дочкою й призначив, мабуть, їй високу долю, — додав з ласкавою усмiшкою iгумен, благословляючи Дарину, яка схилилася перед ним.

— Авжеж, — вiдповiв самовдоволено обозний, проводячи рукою по гаптованих золотом грудях жупана. — Правда, дякую повсякчасно Всевишньому: не соромно назвати своєю, i розумом, i красою видалася серед усiх, задивляються на неї й сiятельнi росiйськi особи, i доля їй, справдi, судилася висока! — пан обозний багатозначно всмiхнувся й поправив свiй короткий вус.

Останнiх батькових слiв Дарина вже не чула; поквапною ходою вийшла вона з трапезної й подалася до призначеної їй келiї.

Ввiйшовши в келiю, Дарина причинила дверi, поклала на столi аркуш паперу, гусяче перо, поставила важкий каламар i присiла до столу.

Минуло хвилин десять, але дiвчина й не доторкнулася до пера.

"Що скаже вона ще Найдi? Навiщо покликала його сюди? Для чого?" — роїлися в її головi бентежнi думки, а в серцi разом з тим росла страшна тривога; i жах, i надiя, i передчуття чогось невiдомого, що одним помахом ламає життя, охопили її тремтячi груди.

Та ось коло дверей келiї почулися кроки, i знайомий голос промовив:

— Во iм'я отця, i сина, i святого духа!

— Амiнь! — вiдповiла нетвердим голосом Дарина. — Ввiйди!

Дверi вiдчинилися, в келiю зайшов Найда; ступивши кiлька крокiв, вiн низько, по-чернечому, вклонився дiвчинi й зупинився.

Незважаючи на вдаваний спокiй, видно було, що послушник теж дуже схвильований.

Дарина пiдвелась, хотiла щось сказати, але, глянувши на Найду, збентежилась i змовкла.

Запала нiякова мовчанка.

— Ясновельможна панно, — промовив Найда, — отець iгумен посилає мене сьогоднi в Лебединський монастир: ти хотiла дати й вiд себе деякi ординанси.

— Так… хотiла, ось поки що лист! — заговорила, збиваючись, Дарина, опустивши очi на чистий аркуш паперу. — А потiм з Києва сама приїду… привезу їм автентичнi декрети… — i нараз, урвавши свою мову, вона промовила схвильованим тоном, звiвши на Найду очi: — Скажи менi… ось уже третiй день, як я живу у вашому монастирi… Чому ти нi разу не пiдiйшов до мене?

Це одверте запитання дiвчини збентежило Найду.

— Справи… клопiт… — вiдповiв вiн ухильно. — Весь час прибувають богомольцi.

— Справи, клопiт! — з гiркотою мовила Дарина. — Справи твої лишаться з тобою, а я поїду, i хто знає, чи побачимося ще коли! Я ж i так ледве умовила батька приїхати сюди.

— То це ти умовила його? — жваво спитав Найда.

— Я… Незважаючи на мир, вiн побоювався їхати сюди, Дарина замовкла. Найда мовчав теж…

— Ти перейшов сюди одразу ж пiсля того, як бачився з владикою в нас на хуторi? — заговорила знову Дарина.

— Так… А ти звiдки довiдалась про це?

— Питала в Печерах. Ну, як тобi живеться тут?

— Допомагаю в мiру сил своїх отцевi iгумену… Їжджу по селах, монастирях, пiдбадьорюю слабких, умовляю тих, що вiдпали…

— I довго ти гадаєш залишатися тут?

— До кiнця днiв моїх.

— Як? То, виходить, незважаючи нi на що, ти не скинеш ряси? — скрикнула Дарина.

— Нащо? — мовив на це Найда. Дарина замовкла й опустила очi.

— Тепер кругом мир i спокiй i мої сили не потрiбнi нiкому! — стримано додав Найда.

— Отже, ти задовольнився, що Росiя заступилася за одновiрцiв у справах церкви, й на тому заспокоївся? А приниження пограбованих, убогих, що їх мають за худобу, тебе не обходить?

— Авжеж, панно! — глибоко зiтхнув Найда. — Стогони i зойки навколо… Та хiба мало є на свiтi горя, перед котрим треба смиритися. Дарина спалахнула.

— Чому ти говориш зi мною так холодно, так вороже? — заговорила вона швидко й гаряче. — Чому ранiше ти говорив правдиво й сердечно? Адже ти обманюєш мене!.. Ти не думаєш так, як кажеш. Якщо й гризе твоє серце якесь таємне сердечне горе, то невже не зосталося в тебе жодного правдивого, ласкавого слова для мене?

Найда мовчав.

— Але якщо це правда! — з щирим смутком скрикнула Дарина. — Якщо ти так змiнився, якщо в тебе серце для всього обросло мохом, то краще б менi було й не зустрiчатися з тобою!

Голос панни урвався, вона закрила обличчя руками й припала головою до стiни.

— Панно… панно… — схвильовано промовив Найда, ступивши кiлька крокiв до неї. — Ти плачеш… Дарино… — додав вiн несмiливо. Останнього слова Дарина не чула.

— Так, плачу, — заговорила вона уривчасто й рiзко, вiднiмаючи руки вiд очей i обертаючи до Найди обличчя. На вiях її ще блищали сльози, але очi паленiли гнiвно й збуджено. — Плачу. Але що тобi до того, преподобний отче? Тобi байдуже i до мене, i до нещасної вiтчизни! Iди ж бий поклони й радiй спасiнню своєї душi!

— Панно, що ти говориш?

— Те, що є! — запально казала Дарина. — Не про себе турбуюсь я: вiтчизни доля рве менi душу, бо не бачу вже нi єдиної людини, котра б могла ще врятувати її. Ти докоряв батьковi за те, що вiн продав волю за млини й хутори: твоя правда була. Але ти? Ти продав порятунок нещасної України за порятунок своєї душi! Невже ти можеш вiрити в цей мир? Чи знаєш ти справжнi намiри держав? Нi, не знаєш, а я знаю, тому що батько вже не раз прохоплювався словом про це. Досi я думала, що ти ще любиш свою батькiвщину, але бачу — помилилася я в тобi, смиренний отче.

Останнi слова Дарина промовила голосом, сповненим зневаги.

Обличчя Найди спалахнуло, немов од удару.

— Нi, — перебив вiн Дарину, — ти не помилилась: перед тобою стоїть не смиренний чернець, а Найда — гайдамацький отаман.

Найда розправив плечi й гордо пiдвiв голову; вiд цього руху вiн став, здавалося, ще вищий i могутнiший.

— Ти не помилилася в менi, я зрозумiв усе й давно вже прочитав мiж рядками королiвських декретiв i милостивих iнтерцесiй те, про що ти кажеш менi зараз. I знай: як тiльки сейм одхилить нашi вимоги, як тiльки ляхи простягнуть знову руку на нашу вiру й наш народ, я скидаю рясу й скликаю пiд свiй стяг козакiв, гайдамакiв i всiх, кому ще дорогий наш край.

Радiсний крик вирвався в Дарини, обличчя її прояснилося; вона ступила крок уперед i застигла на мiсцi, чекаючи якогось вирiшального слова, що, здавалось, ось-ось мало зiрватися з уст ченця.

— Вiдчай, ганебна слабкiсть i нещасне кохання привели мене сюди, — говорив далi Найда, — але я їх поборов у собi, i вiдчай, i кохання.

— Хiба та, котру ти кохаєш, померла? — несмiливо перебила його Дарина.

— Нi, вона жива.

— Не кохає тебе?

— Не смiє кохати, бо вища за мене своїм становищем, — при цих словах по устах Найди майнула їдка усмiшка. — Безмiрно вища за мене.

— Вища за тебе! — палко мовила Дарина. — Та коли б вона була навiть королевою, то не могла б стояти вище за рятiвника вiтчизни!

— Рятiвника вiтчизни! — повторив з гiркою усмiшкою Найда. — Не кожному пощастить урятувати вiтчизну, хоча б вiн поклав за неї тисячу разiв своє життя. Колись рятiвникiв вiтчизни ждали булава, й шана, та слава, а тепер їх жде тiльки шибениця й паля.

— Що таке шана, й булава, й слава! — палко мовила Дарина. — Той, хто загине за вiтчизну, стократ дорожчий за того, хто доживе до славного кiнця. Для такого лицаря можна забути все на свiтi. За ним можна з радiстю пiти всюди, навiть на шибеницю, на палю, на тиранськi муки й саму смерть.

— Це говориш ти, вельможна панно, дочка генерального обозного? — скрикнув у свою чергу Найда, пiдходячи до Дарини.

— Так, я, вельможна панна, — твердо вiдповiла Дарина, не одриваючи вiд Найди сяючих очей, — така ж сама козачка, як i ти. Там, де йдеться про моє серце, я не поступлюся нi перед ким…

— I ти б вiддала його… — завмираючим голосом промовив Найда. I, не закiнчивши фрази, зупинив на Даринi палкий благальний погляд.

— Я вiддам його тiльки тому, хто не пошкодує життя заради батькiвщини, — твердо промовила Дарина, не одриваючи вiд Найди очей.

У цей час коло дверей почулися кроки, хтось постукав i сказав голосно:

— Брате Iоанне, владика кличе тебе негайно до себе.

— Зараз буду, — вiдповiв Найда i взяв Дарину за обидвi руки. Якусь хвилину вiн дивився на неї сповненим кохання й захвату поглядом i потiм промовив рочисто, стискуючи її руки в своїх руках. — Пам'ятай же, Дарино, що ти сказала менi.

— Буду пам'ятати й ждатиму.

XI

Лiвий берег Днiстра, зокрема мiж Могилевом i Ямполем, являє собою гiрський кряж, який то вiдступає, то наближається до рiки. Цi вапняковi, з гранiтними брилами гори спускаються до Днiстра страшними кручами, прямовисними скелями, увiнчаними подекуди природними бiйницями, котрi народ прозвав "чортовими пальцями". Вузька долина, вiд пiднiжжя гiр до рiки, що подекуди губиться зовсiм, геть уся вкрита виноградниками, i її весела зелень контрастує з похмурими урвищами, що пооранi, нiби зморшками, блiдо-жовтими трiщинами. Бiля мiстечка Кам'янки лiвобережнi гори досягають найбiльшої височини й грiзно насуваються на рiку своїми скелями та бескидами.

Догоряв жаркий, задушливий день. Темно-червоний диск сонця опускався й тонув у рожевiй iмлi, що оповила безмежну широчiнь, яка ховалася ще за крутим пiдйомом кам'яної дороги. По дорозi, гуркочучи й пiдскакуючи на камiннi, тяглася довга бричка, без буди, з накиданими в задку бебехами'. Серед тих бебехiв стирчали, немов загрузли в них, двi людськi постатi: голова чоловiка була прикрашена знизу рудою бородою, збитою в бруднi ковтуни, а зверху прикрита оксамитною, посiрiлою вiд пилу ярмулкою, з-пiд якої телiпалися мокрi, розкрученi, мов мачула, пейси. Голова жiнки була запнута й закутана хусткою. Бричку тягли добрi конi, але далека дорога виснажила їх зовсiм. Пара була припряжена до дишля самими шлеями й ледве йшла ступою, спотикаючись i зупиняючись досить часто. Вiзник не звертав на коней нiякої уваги й, уткнувшись головою в подушку, дрiмав. Та коли конi дiйшли до сторчуватого каменя, за яким одразу обривалася дорога й розверза-лося страшне провалля, вони не тiльки зупинилися, але навiть позадкували i цим рухом так трусонули бричку, що вiд поштовху у вiзника впала з рудої голови ярмул-ка i весь вiн стрепенувся вiд переляку.

— Ой, гевулт! — злякано крикнув єврей i зашарпав вiжками. Конi, круто повернувши назад, почали дертися на кам'яну кручу, ковзатись i битися; бричка перехилилася.

— Ферфал! — закричала стара єврейка, скидаючи з голови хустку й намагаючись зiскочити з брички.

Вiд цього крику схопилася в бричцi й третя людина, що лежала в довгому передку. Це була молода й надзвичайно гарна дiвчина, але на її худому, блiдому личку з великими чорними очима лежав вiдбиток нелюдських страждань, немов смертельна недуга доїдала ледве розквiтлий органiзм. Молода єврейка злякано озирнулась i почала теж кричати.

— Тпру! Тпру! Проклятi! Щоб ви здохли! — заспокоював вiзник переполоханих коней, насилу вискочивши з брички. — А ви, мешiгене, мовчiть! — повернувся вiн до жiнок. — Тiльки коней лякаєте! Ну, Сара — дитина ще, їй i бог простить, а тобi, Ривко, старiй дурепi, соромно.

— Oй пане Гершку, випустiть iз брички, на бога! — волала Ривка, не звертаючи уваги на слова господаря.

Так, це були нашi давнi знайомi, якi зникли безслiдно з Малої Лисянки. Але Гершко не мiг одiйти вiд коней; вiн тiльки лаявся, держав їх за вуздечку й намагався повернути на дорогу. Жiнки безпорадно борсались у бричцi й злякано верещали. Нарештi Ривцi пощастило вискочити, але Сара не могла цього зробити, бо в неї були зв'язанi ноги.

— Ой вей! На бога! Рятуйте! У мене зв'язанi ноги… Я не можу! — благала Сара, охоплена страхом, бо бричка щомитi могла перекинутися.

— Вiзьми ось ножа! — крикнув Гершко.

Ривка пiдскочила до брички, мерщiй поперерiзувала вiрьовки, що повпивалися в бiле тiло темно-червоними рубцями, й допомогла Сарi вилiзти з брички. Дiвчина була така квола, що стояти не могла i зараз же сiла на кам'яному виступi.

Довго прововтузився Гершко з кiньми, поки заспокоїв їх, вивiв на шлях i перепряг, бо бричка майже була перекинулася.

— Заждiть мене тут, я огляну спуск, — сказав нарештi вiн, додавши пошепки Ривцi: — Ти гляди, стара, за Сарою, — з ока не спускай!

Та за Сарою нiчого було наглядати; вона, мов тiнь, безсило сидiла на каменi, i хiба що вiтер мiг пiдхопити її i понести в золотисту млу…

Довго не повертався Гершко; вiн блукав десь поблизу, бо чути було лайку то лiворуч, то праворуч. Та ось нарештi почувся його голос по той бiк навислої скелi. Йому вiдгукнувся жiночий.

— Другого спуску пуриц' не знайде; нашi конi до нього звикли й самi спускаються, iх бiн аїд, — казала, виходячи з-за скелi й розмахуючи руками, не дуже стара, досить приємна єврейка, одягнута в лахмiття. — А ви загальмуйте колесо й зведiть свої конi за вуздечку.

— Що ж, нiчого не зробиш, доведеться скакати з цiєї кручi, — бурчав Гершко, чухаючи потилицю.

— Я можу провести жiнок… я знаю слiчну стежку, — запропонувала жебрачка свої послуги.

— Хоч їм допоможи, добра iзраїльтянко, — зiтхнув Гершко й, звiвши до неба очi, додав: — А Єгова заплатить тобi за добре дiло сторицею.

— I заплатить Єгова через вас, шановний мiй пурице. Я жiнка бiдна, убога, живу тiльки милостинею й щедротами обранцiв божих…

— Добре, гiт, тiльки проведи їх!

Єврейка низько вклонилася Ривцi й Сарi на знак того, що вона готова служити їм.

Ривка встала, але Сара хоч i пiдвелася насилу, не могла рушити з мiсця. Ривка з жебрачкою змушенi були взяти її попiд руки й повести, а правдивiше — майже понести з гори вниз.

— Чого це вона в вас така хвора? — поцiкавилась жебрачка.

— У дорозi захворiла… Лежала все… ну, ноги й попухли, — ухильно вiдповiла Ривка.

— Зо? Буває, буває… Ось у нашому мiстечку моя знайома теж довго лежала: так у неї ноги, як ось i в панночки, аж посинiли!

У цей час нашi подорожнi вийшли з-за скелi й пiшли понад краєм кручi. Перед ними вiдкрився чудовий краєвид. Долина Днiстра здавалася глибокою, прорiзаною ущелиною, на днi якої вирувала й билася об скелi досить широка, але вся вкрита каламутною пiною рiка. Протилежний берег був теж високий i горяний, але контури його лягали м'якими лiнiями й кучерявилися темною зеленню лiсiв, що задивлялися в воду. З височини, на якiй стояли нашi подорожнi, було видно, що за смугою лiсiв розляглися смарагдовим оксамитом ниви, по яких подекуди пробiгав свiтло-срiблястий полиск.

— Ой мамо, як гарно тут i страшно! — скрикнула Ривка.

— Чого страшно? — здивувалася жебрачка. — Тут, хвала боговi, спокiйно й безпечно. Ми там, унизу, сидимо й до нас, через цей кам'яний мур, — показала вона рукою на високий, прямовисний кряж лiвого берега, — не долiтає нiякий шум, нiякий гвалт з гори й з iнших бокiв… Ми там у ямi, як на тому свiтi. Хлопiв у мiстечку мало, ми майже всi свої… Ну, й тихо! До нас докочуються чутки, нiбито на горi бунтують хлопи проти панiв, а пани наче зiбрали конфедератiв i рiжуть хлопiв, палять їхнi села, а де запопадуть, то й наших грабують та вiшають… Такi страхiття розказують, мов тi кари єгипетськi, або як за Гамана… борони, боже! — торохтiла говiрка єврейка, обережно ступаючи краєм урвища. — А до нас нiхто й не заглядає… В нас онде й дороги путящої немає. Стрибай, як хочеш, iз скель!

Слова єврейки, "що в цiй ямi кiнець свiту", "що сюди нiхто й не загляне", били в серце Сари ножами, вина з тугою озиралася кругом i з жахом ступала тремтячими ногами, неначе кожен крок наближав її до вiдкритої могили… нi, не до могили, — вона б у могилу пiшла з радiстю вiд своїх катiв, вiд їх нелюдських катувань, — а її ведуть у кам'яну в'язницю, звiдки нiхто не визволить її, звiдки не долинуть до дорогих людей нi зойки її, нi останнiй крик нерiвної боротьби.

— Вус? Я не про тi страхи, — заговорила нарештi Ривка. — Вiд хлопських страхiв пуриц мiй втiк, i, правду кажучи, кращого мiсця, бiльш прихованого немає на цiлому свiтi! А я ось про що: про цi урвища, що й дна не видно, а коли йдеш, то в головi наморочиться, у вухах дзвенить i в очах зеленi кола. Я ось про цi провалля… Ну що, коли зiрватися тут, кiсток не позбираєш!

— Авжеж, не позбираєш! — кивнула головою жебрачка. — Цiєї весни зiрвався он з того мiсця, що перед нами, а може, й з своєї охоти стрибнув, якийсь подорожнiй, — так до дна не долетiв: розiрвало його об гостре камiння на шматки, i знайшли на днi тiльки шапку та цiпок…

Сара здригнулась i на хвилину зупинилася.

"А що, коли?.. I за мить усе щезне, всi страхiття, муки!" — промайнула в неї думка. Урвище було за п'ять ступнiв.

— Ой вей! Замовкни! Не розказуй такого! Оно перелякала її… Та не встигла Ривка доказати, як Сара, зiбравши останнi сили, рвонулася й, вислизнувши з рук сторопiлих супутниць, кинулася до прiрви. Одчайдушний крик завмер на устах жiнок; жах прикував їх на мiсцi… Ривка бачила, як Сара хитаючись наблизилась до страшного урвища й кинулась туди, витягши руки вперед… Стара скрикнула й затулила очi руками, та через секунду її штовхнула жебрачка:

— Вона зачепилась, бiжимо!

Коли Ривка вiдкрила очi, жебрачка вже була на краю прiрви й, напружуючи всi сили, щось тягла.

— Допоможiть! Вислизає! — гукала вона, задихаючись.

Ривка пiдбiгла до неї.

Жебрачка держала в руках край Сариної спiдницi й намагалася вхопити ноги дiвчини; мабуть, нещасна кинулась у провалля, не добiгти до краю урвища, — тiло її перевалилося, але падiння затримав гострий камiнь, за який зачепилася її спiдниця. А втiм, легка тканина рвалася, й непритомна жертва, що висiла над прiрвою, ось-ось мала зiрватися вниз.

Багато довелось докласти обом жiнкам зусиль, поки їм пощастило схопити Сару за ноги й витягти на найближчий карниз.

Але вона лежала непритомна, а пiд руками не було води. Жебрачка порадила вiдтягти Сару подалi вiд урвища, на вiтер.

У цей час до них пiдбiгла кучерява обiдрана дiвчинка з чорними виразистими очима.

— Ой мамо! Ти мене покинула, я тебе скрiзь шукаю! — кинулась вона до жебрачки, скоса поглядаючи на Ривку, та коли погляд дiвчинки впав на Сару, що лежала нерухомо, очi її заiскрилися сльозою, й вона, припавши до матерi, зашепотiла: — Ой мамулю! Це вона її задушила, ця вiдьма? Ой як жаль! Тiкаймо, а що буде нам! Битимуть!

— Моє золоте ябко, — обняла дiвчинку мати. — Вона не зовсiм гешторбен, вона тiльки знепритомнiла. Побiжи, Естерко, принеси нам з криницi води, там пiд каменем i коряк.

Дiвчинка швиденько побiгла вниз, а стара заходилася знову терти руки й ноги нещаснiй Сарi. А втiм, до зомлiлої, видно, поверталося життя. Обличчя з синьо-червоного ставало блiдiше й блiдiше, груди починали помiтнiше здiйматися.

— От покарав мене бог, що допустив найнятися в Гершка, — скаржилась, ламаючи в розпачi руки, Ривка. — I надало ж менi, бодай я не дiждалась маци, за мiзернi копiйки найнятися до такого гаспида! Пильнуй, каже, за дiвкою, та й годi! Добре пильнуй! Не гойка ж я якась остання, щоб у мене серця зовсiм не було!.. I зла я на неї, i жаль менi дiвчини; тиха вона, сумирна, води не скаламутить, а її, мов ту вовчицю… на ланцюг та в мiшок або пiд перини. Коли б одразу, а то…

— Ой! Що ви, золота моя, — скрикнула жебрачка, сплеснувши руками. — За що ж таке їй катування? Хто вона буде господаревi?

— Дочка рiдна, ось хто! — не вгавала роздратована Ривка. — А за що вiн її мучить, достеменно й не знаю, силує замiж за нелюба, а вiд того, кого вона любить, далеко везе… тiльки, видно, любить вона такого, що хазяїн мiй убив би її зразу, та когось боїться. При менi кричав їй: "Задушив би тебе, як гадюку, коли б не був зв'язаний словом".

— Ой мамеле, тателе! Таке верзти на рiдну доню!

— Кричати? Та вiн бив її батогом i вiжками… душив… Як вона ще досi не здохла, я й сама не знаю, присягаюся торою! Як задумав мiй хазяїн уночi тiкати з Лисянки, то Сару зв'язав i вкинув у лантух, а на лантух поклав ще двi перини й погнав степом коней, бездорiжжям, щоб збити погоню… Коли ми од'їхали миль зо три, тiльки тодi вiн скинув з Сари перини й витяг її на вiтер… Така була бiла, як сорочка, а на синiх губах темнiла запечена кров… насилу ми одволали… Далi вiн побоявся класти перини на Сару й держав її тiльки в лантусi iз зв'язаними руками й ногами… А на четвертий день дозволив розв'язати їй руки й iнодi сидiти… а ноги я розв'язала їй оце тiльки зараз, — i Ривка на доказ своїх слiв вiдкрила опухлi Саринi ноги.

Жебрачка вжахнулася й завела жалiбним голосом:

— Ой вей, вей! Сирiточка, нiкому заступитися… Ох, я, безпритульна, годуюся божою рукою, а щасливiша за неї, пишну… I хороша, i красуня, антик… А як долi немає, то й плач цiлий вiк… не дивно, що вона шукала собi смертi…

— Це уже вдруге, — пояснила Ривка. — Перший раз вона хотiла була кинутись пiд лотоки, втопитись, так її вдержали. Ой, i катував же вiн її, вей мiр! Я боюсь йому й сказати тепер — замордує…

— Навiщо ж виказувати нещасну, — проговорила зворушеним голосом жебрачка, немов благаючи спiвчуття в Ривки. Та Ривка й не думала про спiвчуття, бо гнiв Гершка повернувся б у першу чергу проти неї самої.

У цей час повернулася дiвчинка з корячком свiжої води. Вiд кiлькох ковткiв її Сара вiдразу опритомнiла. Вона розплющила свої великi очi й обвела всiх безтямним поглядом. А потiм, пригадавши все, нараз затремтiла й почала благати рятiвникiв своїх, щоб зглянулись над нею й пустили б її з цього свiту.

— Навiщо вам мої страждання? — ламала вона руки. — Навiщо? Ривко, пожалiй мене! В тебе ж є теж дочка. Ой пустiть мене! Пустiть!

— Ой вей, мамеле! — несподiвано й iстерично заридала на цi благання Естерка. — Пустiть її, не мучте! Вона така добра… очi в неї… ой вей, не бийте панни, не бийте! Пустiть: менi так її жаль!

Це благання дитини, висловлене так щиро, прорвало нарештi гiркоту, що назбиралася в змученому Сариному серцi, й вона, притиснувши дитину до своїх грудей, залилася сльозами.

— Не плач, панно, не плач, адамант мiй! — втiшала Сару жебрачка, цiлуючи її холоднi руки. — Велике в тебе горе, та око Єгови його бачить, а раз всемогутнiй береже тебе од грiха, то не на муку ж, а на радiсть… на його терезах наше життя, i ми не смiємо переступити його волi… Вже яке гiрке моє життя, простягнутою рукою дитинку годую, а на бога батькiв наших не повстану.

Цi простi, теплi слова чужої стражденної людини пiдбадьорили Сару, а сльози, крiм того, полегшили бiль, що стискав їй груди. Вона поцiлувала жебрачку, ще раз притиснула до грудей її дочку, навiть обняла Ривку й, прошепотiвши тихо: — Так, ще не пробила моя остання година, ще треба терпiти, — пiдвелася з зусиллям на ноги й сказала своїм супутницям: — Ведiть мене, не бiйтеся!

Коли вони спустилися до пiднiжжя гори, то в глибокiй улоговинi лежав уже густий морок. Гершко з своєю бричкою стояв давно бiля корчми коло в'їзду до мiстечка.

— Де це ти, стара вiдьмо, так довго тинялася? — накинувся був зразу Гершко на Ривку.

Але та не розгубилася й собi закричала у вiдповiдь:

— Де тинялася! Несла на руках разом' з цiєю жебрачкою рiдну дочку ребе Гершка… На ноги стати не може, погляньте якi! Нехай господар дасть лiхтаря — од мотузкiв це. Та й до того двiчi зомлiвала вона, iх бiн аїд!.. Я гадала, що ми донесемо мерця… Ой вей, вей! Що робиться на свiтi!

— Ну, гершду, годi! — зупинив її Гершко, але не гнiвним, а лагiдним, нiби благальним голосом. — Слабка, хвора… Ну, ноги й теє… А ти, якщо втомилася, можеш пiдкрiпитися пивом.

— Дякую, ребе, але й вона, ось ця бiдна жiнка, вибилася з сили… та й Сару пiдкрiпити слiд було б.

— То налийте нам два ока пива, — наказав Гершко й дав жебрачцi ще трояка.

Стояла вже над Кам'янкою нiч, коли Гершкова бричка з гуркотом зупинилася бiля однiєї брами, що сховалася серед акацiй ближче до Днiстра. Сара, сидячи в бричцi, вiдчувала по розлитiй у повiтрi вологiй прохолодi близькiсть води.

Гершко довго стукав у браму й гукав; нарештi у дворi заметушилися, з страшенним гавкотом, брязкаючи ланцюгами, заскакали собаки, i ворота розчинилися.

З брами вийшла жiнка, висока на зрiст, трохи сутулувата. У непевному свiтлi лiхтаря здавалося, що на всьому її обличчi переможно панував лише довгий, гачкуватий нiс.

— Ану, покажи лишень менi, покажи, братику, свою Сару! — заговорила вона ласкаво, пiднiмаючи вище лiхтаря.

Ривка пiдштовхнула до неї дiвчину, яку досi мiцно тримала за руку. Сара мовчки поцiлувала родичцi руку.

— О, красуня! Очi, як у небiжки… немов бачу її. Тiльки шлехт — хвора вона в тебе! Як вiск личенько, а сама, мов очеретинка, хитається… Ну, та ми її тут швидко поправимо! — говорила вона привiтно. — У мене всяке зiлля є, я ж знахарка! — засмiялася стара й, погладивши по щоцi знiяковiлу Сару, звернулася до Гершка: — Спасибi, спасибi, братику, що завiтав до нас. Тепер багатi родичi цураються бiдних, та й часи такi, що кого рiк не бачив, то вважай краще за мертвого. Ну, хай буде благословен бог Авраама, Iсаака й Iакова! Хай прийде з вами радiсть i мир у дiм мiй!

Гершко пiдiйшов iще раз до руки своєї родички й разом з нею та Сарою ввiйшов у свiтлицю. Низенька невелика кiмната, з розмальованою стелею i товстими стiнами, прикрашеними вишитими птахами i яскравими килимками, приваблювала своїм затишком i прохолодою, а накритий стiл, заставлений пляшками та полумисками, надив щедрою гостиннiстю… Та й господиня так i упадала коло своїх родичiв. Вона голубила й пригощала Сару, хоч дiвчина ледве доторкалася до їжi й тiльки на дуже пильне прохання тiтки випила невеликий келих меду. Бачачи надзвичайне виснаження Сари, господиня одвела її в свою спальню, де була приготована постiль, а сама повернулася до брата i довго про щось стиха розмовляла з ним… Веселий ранок застав спiвбесiдникiв за келихами, i вони мусили вiдкласти вирiшення багатьох питань до наступного дня.

А Сара, лiгши на своїй новiй постелi, вiдчула тiльки зараз, як змучилось її тiло, як натомились i опухли ноги й руки, як надiрвалися, неначе розбитi на шматки, її груди. Ця надмiрна знемога не давала їй заплющити очi, та й пережитий страх стояв iще перед її очима.

Щирi слова жебрачки дзвенiли в її вухах i вiдлунювалися в биттi серця. "Грiх великий не вiрити в милосердя бога!" — сказала єврейка, — а християнка повинна б iще бiльше вiрити в любов i милосердя розп'ятого бога! — зринали в її розгарячiлiй головi думки. — Мене одчай штовхав на страшний грiх, а мiй любий сокiл, мiй рай, мiй Петрусь iще може знайти свою Сару й вирвати її з неволi! Адже все у божiй волi… Та що це я, вей, вей! Хто мене зможе знайти тут? Хто перенесе дорогому Петрусевi стогони мого розбитого серця? Я на тому свiтi, живцем похована в могилi! Ох, i кiсток моїх не занесе на батькiвщину ворон!" — Сара почала до болю ламати свої руки й застогнала. Потiм нараз блискавкою майнула перед нею тривожна думка й примусила пiдвестися. "А може, батько вiддав до рук катiв i Петруся, i його батька, й батюшку? Але нi, батько останнi три днi не вiдлучався з корчми й на мить. А Петро, ой мамо моя, вiн i догадатися не мiг, куди ми поїхали, iнакше б нас догнав… Я три днi його ждала, а потiм утратила надiю. Ой не взнає вiн нiколи, нiколи, куди мене завезли… i завезли на погибель!.. Що ж, до останньої хвилини я терпiтиму… Та якщо силою свого домагатимуться, то… тодi прости мене, боже!"

Сарi пригадалось лагiдне обличчя батюшки i його тихi, сповненi щирої ласки слова: "Дитя моє, зло на цьому свiтi не вiчне; вiд дихання любовi воно тане i втрачає свою отруту, а серед людей розвивається все бiльше й бiльше любовi…" Нарештi втома взяла своє, й дiвчина заснула мов убита.

Наступного дня пiзно прокинулась Сара й, не розплющуючи очей, намагалася розiбратися в хаосi вражень i знайти рятiвну нитку в нових обставинах свого життя. Батько, звичайно, все розповiв хазяйцi i вкупi з нею обмiркував найсуворi-ший нагляд за кожним її кроком, за кожним поглядом i за кожним ударом серця; треба скоритися — це неминуче; щоправда, на те є один спосiб — але вона присяглася милосердному боговi терпiти до останнього… Та й, крiм того, сторожа її, напевне, буде пильна й завбачлива… Сара розплющила очi й уважно обвела ними свою кiмнату. Її вразило, як усе змiнилося навколо вiд учора: стiни зовсiм оголилися, а вчора в них було понабивано багато гачкiв i цвяхiв, на яких висiв одяг i всяке домашнє начиння; шафу з ножами, виделками й посудом, котру вона бачила онде в тому кутку, зараз було винесено, одно слово — в кiмнатi лишилося тiльки два лiжка та один ослiн, i спальня вiдразу перетворилася на камеру одиночного ув'язнення.

"Отак, — усмiхнулася Сара. — Вони дуже заклопотанi тим, щоб зберегти ув'язнену живою до приїзду головного ката… Але як полегшити тугу ув'язнення, як пом'якшити серця приставлених сторожiв? Ривка хоч i жорстока, та її завжди можна було купити за кухоль меду, а от як тiтка? Вона схожа на сову — i очi пронизливi, i нiс гачкуватий… Вчора вона була ласкава, а от сьогоднi, пiсля ради… О, якщо вона мене вiзьме в свої кiгтi, то не втекти менi…"

"От хiба що, — стрепенулася Сара, — менi одне лишилося: вiдтягти час, i на це в мене один спосiб — хвороба. Отже, треба всiляко не пiддаватися лiкуванню знахарки-тiтки, а приспати її ласкою… I, крiм того, треба на грiзний час мати пiд рукою такий порятунок, котрий би кожної хвилини мiг мене вирвати з рук катiв… Це головне, головне! — захвилювалась вона. — Тiльки так я зможу терпiти й спокiйно ждати останньої хвилини".

Спинившись на цiй думцi, Сара стала спокiйнiша; молодий органiзм, пiдкрiплений цiлющим сном, знову сповнився життєрадiсною бадьорiстю, в серцi зажеврiли надiї… Сонячний промiнь, пробившись крiзь щiлину вiконницi, вигравав у золотiй курявi всiма кольорами веселки й сповнював кiмнату ласкавим напiвсвiтлом. Навкруги панувала цiлковита тиша, тiльки з вулицi чи з двору чути було iнодi задерикуватий крик пiвня та якась пташка пiдлiтала до вiкна, й видовжена тiнь її то трiпотiла на протилежнiй стiнi, то зникала.

Сара схопилася була досить бадьоро з лiжка, але зараз же змушена була сiсти, бо ноги в неї i всi кiстки дуже заболiли. Та все ж таки треба було одягтися, а сукня була порвана. Поволi пiдiйшла Сара до дверей: вони були защепнутi з того боку. Дiвчина постукала й прислухалася, але вiдповiдi не почула. У сусiднiй свiтлицi, де приймала їх тiтка, певно, нiкого не було.

"Однак це зовсiм незручно", — подумала Сара й почала голосно кликати до себе Ривку, в сусiдню кiмнату хтось зайшов, i за хвилину на порозi спальнi з'явився батько з господинею дому.

Сара накинула на плечi велику хустку й покiрно схилилася, нiби ждучи вiд мучителiв, якi ввiйшли до кiмнати, неминучих ударiв. Блiде личко її ще бiльше поблiдло, темнi вiї закрили очi.

— Хай буде мир над тобою, дитино моя, — лагiдно промовив Гершко, урочисто простягаючи до неї руки.

Такий початок був вельми незвичайний, i Сара пiдвела очi на батька, щоб роздивитися краще вираз його обличчя. Довга стрiлчаста тiнь пробiгла по її щоках i знову зникла: обличчя Гершка, незважаючи на лагiднiсть тону, було суворе й таїло в зморшках своїх лють.

Сара покiрно поцiлувала простягнуту руку й здригнулась усiм своїм худеньким тiлом од внутрiшнього холоду.

— Ти сирота, — говорив далi тим же тоном Гершко, — i тiтонька Рухля найближча i єдина твоя родичка; ти її повинна шанувати й любити так, як свою, ох, небiжку матiр, i кожне слово її мусить бути для тебе таке ж страшне, як божий наказ, викарбуваний на каменi.

Сара здригнулася знову, й на темнiй крайцi її повiк блиснули двi чистi росинки.

— Не страшне, нi, — заперечила стара грубуватим, низьким, немов чоловiчим, голосом. — Я не хочу, щоб Сара мене боялася. Я хочу її любити, як любила свою померлу дочку Дебору… Ой вей, яка вона була! Перша на цiлий свiт i розумом, i вродою… Ой мамо, що то була за дитина! — i Рухля витерла непрохану сльозу,висякавши при цьому й гачкуватого носа. — Ой сирiтко, як тобi, — провадила вона, — не вистачає материнської ласки й теплого серця, котре б обiзвалося з любов'ю на твої сльози, так i менi, старiй сиротi, не вистачає дитячої любовi, яку нам бог посилає в нагороду за вiру й за нашi клопоти. От я тебе й хочу любити, як рiдну дитину, i хай буде в тебе не страх до мене, а цiлковита довiра й любов… — i Рухля пiдiйшла до Сари, обняла кощавими руками її голову й поцiлувала в чоло.

Сара впiймала руки старої i вкрила їх поцiлунками, а тiтка погладила по голiвцi свою нову дочку.

— Бачиш, i не заслужила ти такого щастя, — заговорив Гершко, — а милосердний наш бог, що виявив стiльки ласки до свого обраного народу, бог Iзраїлiв, котрого ти не раз зневажала, — вiн невичерпний у щедротах своїх i дарує тобi другу матiр, дарує без плати, набiр: ти це пам'ятай i не забувай! За таку ласку й ти мусиш заплатити чимось боговi. Ой, твоє минуле, твої грiхи й провини, так само, як i твоє зрадливе серце, вiдомi твоїй тiтцi, як вiдомi були й менi, нещасному, зганьбленому батьковi, а тому, якщо твоє серце не з каменю, то ти мусиш вiдкрити його своїй матерi: в нiй, у її ласках твої радощi, а в покiрливостi твоїй i в цiлковитому послуховi єдиний порятунок. Кажу ще раз, — грiзно пiднiс голос Гершко, — що менi легше бачити тебе зотлiлою в могилi, анiж мерзенною тварюкою серед живих, i що я не зiгну нi перед чим i нi перед ким своєї волi!

Сара випросталась. На її щоках виступили двi червонi плями й розлилися рожевою хвилею по всьому личку.

— З твоїм словом, тату, я згодна, — стримано прошепотiла вона, — смерть лiпша за ганебне життя.

— Вперта, — проскрипiв Гершко, втрачаючи самовладання.

— Уся в тебе, — всмiхнулася Рухля. — I батько повинен не гнiватись, а радiти, якщо дитина схожа на нього. Я от ще й не знаю дочки, а бачу її серце наскрiзь — адже я знахарка.

Сара з забобонним страхом глянула на свою названу матiр, i їй здалося, що, незважаючи на жартiвливий, ласкавий тон, пiд гачкуватим носом в тiєї змiїлася єхидна усмiшка.

— Так от я й бачу, — вела своє стара, — що просьбою та ласкою з нею можна все зробити, а погрозами нiчого не вiзьмеш… Гершду, мiй старший родичу! Ти просив мене заступити твоїй дочцi рiдну матiр, то дай i права менi материнськi:

Сару нiчим не лякай, бо вона й хвора ще… а хвороба може будь-кого зламати, не те що…

— Хоч би одужати й вiдпочити! — простогнала Сара.

— Так, так, дитино моя, — заступилася тiтка, — нiхто тебе й прикрим словом не скривдить, заспокойся й вiдпочивай… а я ще зiлля приготую… то ти в нас до зими як огiрочок будеш.

Гершко нiяково мовчав, кидаючи з-пiд навислих брiв на свою дочку лихi погляди. Вiн хотiв, як видно, поблажливо всмiхнутися, але замiсть посмiшки його рот скривила зла гримаса.

— Нехай буде по-твоєму, сестро, — нарештi сказав вiн, — може, я й слiпий, як Товiт, а ти менi вловиш рибу, жовчю якої зцiляться мої очi… Будь їй за матiр, а права материнськi я тобi передаю цiлком… Тiльки май на увазi, що спускати її з ока й на хвилину не можна: вона хотiла заподiяти собi смерть… вона на все здатна…

— Ой-ой-ой, не бiйся, брате мiй: од мого ока й думка її не сховається.

— Ну, хай благословить вас господь, — мовив нарештi Гершко й вийшов iз спальнi. За ним поспiшила й нова опiкунка Сарина, кинувши дiвчинi: — Я Ривку пришлю до тебе, дочко!

Так почалося в цьому закинутому куточку нове Сарине життя. Спершу, незважаючи на запевнення знахарки-тiтки в її материнських почуттях, Сара все-таки перебувала в справжньому ув'язненнi. Якщо вона лишалася сама, то її замикали в спальнi, не дозволяючи навiть Ривцi переступити порiг, i лише з тiткою дiвчина могла посидiти в сусiднiй свiтлицi, не далi. На вулицю ж i в двiр їй було зовсiм заборонено виходити: очевидно, Сару випробовували, й поширення її прав цiлком залежало вiд тiтки. Сара з першого дня збагнула це й старалася переконати опiкунку в цiлковитiй своїй покiрливостi, але на одвертiсть з нею не йшла, тим бiльше, що тiтка всякими хитрощами намагалася випитать в неї її таємницю, а сама була замкнута й нещира, таїлася з усiм вiд своєї названої дочки, — навiть не хотiла сказати, як зветься мiсце її ув'язнення… Тому-то й Сара не могла їй довiритися нi в чому, а на всi спроби викликати її на сердечну одвертiсть одмовчувалася або вiдповiдала наївно, вiдхиляючи зовсiм в iнший бiк тiтчинi пiдозри. В одному тiльки вона хотiла переконати тiтку, що жорстоке поводження батька довело її до озлоблення й зовсiм пiдiрвало здоров'я, а що iнше ставлення могло б викликати й iншi наслiдки: все це зрештою послабило недовiр'я опiкунки, й вона почала давати Сарi, хоч i дуже обережно, трохи бiльше волi.

А незабаром до цього долучилась iще нова полегкiсть: Гершко виїхав у своїх гешефтах зовсiм з мiстечка i виїхав, як казала тiтка, надовго… Не бачити свого мучителя, не тремтiти перед його холодними, зеленими очима було для Сари справжнiм щастям, i вона тепер могла вiльно дихати й навiть тiшитися мрiями в своїй самотинi.

Одного тiльки Сара тепер боялася — хутко одужати й не знайти, не мати в руцi певного засобу, який би мiг у будь-яку мить звiльнити її вiд мук.

Одужання в її план не входило, навпаки — на хворобi вона сподiвалася виграти час, а може, й свiй порятунок, а тому вирiшила знахарчиного зiлля не пити, а обманювати тiтку й виливати все за вiкно, та, крiм того, якнайменше їсти. Що ж до другої обставини, то думка про неї не давала Сарi спокою нi вдень нi вночi, невiдступне переслiдуючи її й доводячи майже до божевiлля. Нi мотузка, нi рiка не були надiйними засобами — кати в хвилину насильства завжди могли вiдрiзати їй цей шлях… "От якби нiж, кинджал або отрута… але де їх добути, де їх знайти?" — мучила себе Сара такими запитаннями, не знаходячи на них вiдповiдi.

Пiсля вiд'їзду Гершка тiтка зайшла раз до Сари й завела розмову:

— Ти все ще блiда, як лiлея, й мало їси… Тужиш, моя дитино? Сара поцiлувала, як звичайно, її в руку й мовчки опустила очi.

— Авжеж, тужиш… я бачу, — вкрадливо говорила Рухля. — Та й не дивно: у двох таких покоях можна задихнутися… без простору, без вiльного духу… Давно б я тобi волю дала, та твiй батько наговорив менi, що ти i потайна, i зла, що тобi вiрити не можна… I справдi, я нiякою ласкою, нiякою щирiстю не можу заслужити в тебе цiлковитого довiр'я: бачу добре, що тебе гризе туга, а ти все-таки нi слова! Як же я допоможу тобi, коли не знаю причини. Я могла б порадити дещо й батьковi, походила б коло нього… якби знала, про що клопотатися й чого остерiгатися… а слiпому шукати дорогу важко… Ну, та бог з тобою, може, ти, гарненько узнавши мене, й полагiднiшаєш, а все-таки я, на свiй страх, хочу тобi дозволити гуляти в нашому дворi.

Сара зрадiла цьому дозволу й гаряче розцiлувала тiтку, пояснивши їй свою недовiрливiсть деспотизмом батька, який залякав її з дитинства.

Двiр, в якому тiтка дозволила гуляти Сарi, був невеликий чотирикутник, оточений з усiх бокiв високим парканом, увiнчаним зверху гребенем гострих цвяхiв; в кутку двору стояла якась халупка з широким димарем. Двiр був зовсiм порожнiй, i жодна жива iстота — нi собака, нi кiшка, нi курка — не порушувала в ньому тишi, а тому, сидячи в дальньому кiнцi двору пiд парканом, можна було чути плескiт тихої рiки й шурхiт рiнi. Та, незважаючи на те, що цей тiсний двiр був зовсiм вiдрiзаний вiд навколишнього свiту, Сара невимовне зрадiла, побачивши над собою клапоть ясної блакитi, а над черепичним дахом будинку, в якому вона жила, нескiнченну стiну гiр, що химерними бiлястими силуетами вирiзувалися на м'якiй синявi неба, зливаючись вдалинi з високим пасмом хмар.

Сара приходила сюди й, сiдаючи на призьбi халупки, вдихала на повнi груди струменi запашного повiтря, прислухалася до плескоту хвиль i залiтала думками за скелястi верховини, за туманну млу, в далекий край, до дорогих людей…

Тiтка, помiтивши, що чисте повiтря добре впливає на вiдновлення сил у Сари й що вона пiд час прогулянок поводиться спокiйно, дозволяла їй частiше гуляти, так що дiвчина проводила майже цiлi днi в дворi.

Якось уранцi, сiвши на своє улюблене мiсце на призьбi, Сара раптом почула, що в порожнiй халупцi хтось нiби переливав з горщика в горщик воду. Вiд несподiванки дiвчина перелякалась. Не встигла вона заглянути до халупи, як низенькi дверi вiдчинились i на порозi показалась якась дiвчинка, вся обвiшана мокрими пасмами вовни. Дiвчинка хутко пройшла повз Сару й заходилася розвiшувати на вiрьовцi мокру, допiру пофарбовану вовну. Сара затулила рукою рот, щоб криком не виявити своєї присутностi. Але крик все-таки вирвався, коли дiвчинка обернулася до неї личком: Сара впiзнала в нiй Естерку, дочку жебрачки, яка врятувала її вiд смертi. Дiвчина так зрадiла цiй зустрiчi, що мало не кинулася обiймати Естерку, але стрималась, щоб не привернути увагу своїх стражниць. Коли мала верталася в халупку, Сара тихо її покликала:

— Естерко!

Дiвчинка здригнулась, здивовано глянула на Сару й потiм, упiзнавши її, вся спалахнула вiд радостi й кинулась до неї з криком:

— Ой вей!

— Цить, дитинко! За мною стежать! — застерегла її Сара, притиснувши до грудей. — Ти одiйди i вдавай, що мене не знаєш, що нiколи мене не бачила. Не дивись на мене так i, розмовляючи, не оглядайся, щоб нiкому й на думку не спало, що я тобою цiкавлюся, що я тебе про щось розпитую.

— Гiт, але ж чому? — здивувалася Естерка. — Тебе лаятимуть, що ти з бiдною дiвчинкою водишся?

— Нi, не те, пiсля розкажу… Ти собi розвiшуй вовну… Я одiйду до паркана… отак, мiй адамантику… Тепер, одвернувшись одне вiд одного, й будемо потихеньку розмовляти… Що це за вовна й навiщо ти її розвiшуєш?

— Щоб вiтром сушилася… Мама приходить сюди й варить бiлу вовну в рiзних фарбах… От коли вона вивариться, то я переполiскую, викручую й розвiшую, щоб сушилася.

— Навiщо ж хазяйцi стiльки вовни?

— Вона взимку плете панчохи та коци й продає.

— I мама твоя сюди приходить?

— Влiтку рiдше… тiльки тодi, як фарбує, а взимку й до панчiх, i до коцiв.

— Ага! Виходить, ви служите в цiєї хазяйки?

— Атож, — зiтхнула дiвчинка. — Дає нам стару одiж… а коли — то й хлiба. Панi Рухля дуже скупа…

— Ой, ой! Бiднi ви! Якби в мене були грошi… а то лише дещо з речей…

— Мама за одiж дiстає грошi… Ходить на базар i дiстає, - щебетала Естерка. — Вона багато всього носить i на руцi, i на плечi… Купує сама, а то й випрошує в добрих людей… а потiм дома чистимо, латаємо — i на базар… I я з мамою ходжу. Панна не була на базарi?

— Нi, — сумно всмiхнулася Сара. — Мене не пускають… Слухай, Естерко, мама твоя, коли я про щось попрошу, не розкаже хазяйцi?

— Ой, вей! Борони боже! Мама все плакала за панною… Зi мною разом плакала… "Так, — каже, — шкода, що пальця б собi урiзала…" Мама моя така добра, сама не їсть, а все менi…

— Я так i думала, — зрадiла Сара, i очi її засяяли. — Я б через тебе передала перстень. У мене їх багато… продайте… я й вам допоможу… i менi треба грошей. Тiльки мовчiть, щоб мама не призналася, що знає мене, що зi мною має гешефт.

— Ой, хiба ми не знаємо! Багато речей треба продавати потайки, з-пiд поли. Нехай панна буде спокiйна.

— Ну то пiдiйди сюди з вовною, а я передам.

Естерка збiгала в халупу, вхопила там цiлий оберемок вовни й, пiдiйшовши до

Сари, спритно й непомiтно взяла в неї перстень. У Сари промайнула думка, чи не на ферфал вона його вiддала. Але дiвчина засоромилася своєї пiдозри й безтурботно спитала в Естерки:

— А яке це мiстечко?

— Кам'янка.

— А рiчка як зветься?

— Днiстро.

Сара задумалась. Таких назв вона не чула, а тому й вирiшила, що потрапила просто на той свiт. Далi розпитувати їй було важко, вона замовкла, а потiм, почувши тiтчин голос, поспiшила пiти в хату, щоб не зустрiтися з нею.

Наступного дня Сара вийшла в звичайний час погуляти надвiр i застала вже там Естерку. Дiвчинка радо посмiхалася до неї й кивала з-за вовни голiвкою. Сара сiла на оцупку пiд парканом i ждала, поки Естерка пiдiйде до неї.

— Мама вiтає, - прошепотiла вона, дивлячись убiк. — Ой леле! Яка вона рада! Спершу злякалася за перстень… "Дорогий, — каже, — боюсь…" А потiм я впросила… багато дали за нього, осьо!.. — простягла вона з-пiд поли руку й висипала на колiна Сарi жменю срiбних монет — талярiв i злотих.

— Ой мамо! — вигукнула здивовано Сара й, затулившись полою, швиденько сховала грошi в кишеню. П'ять талярiв вона вiддала назад Естерцi. У цей час почувся грiзний хазяйчин голос.

— Ти! Байстря! — закричала вона.

— Що панi хоче? — обiзвалася Естерка, вiдскочивши вбiк, i боязко пiдiйшла до хазяйки.

— Вус? Ти їси фарби разом iз своєю матiр'ю-злодiйкою? Га?! — накинулась на неї Рухля.

— Боронь боже! Шановна панi! Хiба фарби можна їсти? Вiд них смерть! — Естерка поблiдла й затремтiла, а в очах у неї забринiли сльози.

— Ось попробуй мiдянку, проковтни хоч щiпку й матерi дай!.. Жебраки, дармоїди, а чужого добра не бережете! Чуже добро вам за нiц?.. Так i звикли жебрами жити!.. Чи ж давно я дала вам рiзних фарб, вистачило б на два пуди вовни, а твоя мама — бодай її взяла яма! — пофарбувала менi не бiльше як пуд, i вже ферфал, уже, кажуть, знову приходила по фарби!.. Гевулт!

— Ой панюню! Ой вей мiр! Нiхто з нас i крихiтки не з'їв, — заплакала Естерка.

— Не з'їв! Дурепа! Звичайно, не з'їв, якщо не полопались… А хiба тi фарби продати не можна?

— Мама продає тiльки старi жечi, — схлипнула Естерка.

— Ну, ну, знаю, — пом'якшала господиня, а може, помiтивши в глибинi двору Са-ру, вирiшила зам'яти сварку. — А ти вже й справдi?.. Як не наглядати за вами, то ви й бога забудете!.. Герш-ду! Я твоїй матерi даю постiйний заробiток, то вона мусить про це пам'ятати й берегти кожен мiй шеляг… Скажеш, щоб вона завтра прийшла: дам фарб, а як треба, то й борошна, нехай торбу вiзьме!

Естерка пiдбiгла до господинi, поцiлувала простягнуту руку й знову заходилася розвiшувати вовну, а господиня пiшла в хату, не обiзвавшись до Сари й словом, нiби не бачила її.

Сара тiльки й чекала, поки пiде хазяйка: її пекла одна думка, що зненацька блиснула їй у головi.

— Слухай, Естерко, — звернулась вона до дiвчинки. — Яка то фарба мiдянка?

— Зелена, оно, як та шерсть, — вiдповiла Естерка, витираючи руками очi й усе ще тихенько схлипуючи.

— Ах, яка гарна, просто диво! Очей не вiдiрвеш!.. А навiщо ж хазяйка радила їсти й тобi, й мамi? Хiба вона смачна?

— Навiщо? А щоб ми одразу здохли…

— Ой мамеле! Хiба хазяйка така зла?

— Недобра, ой вей, яка недобра! Бiдну людину скривдити й вилаяти їй за нiц! Сара зiтхнула й замовкла. Естерка порозвiшувала всю вовну й, нишком попрощавшись iз Сарою, хотiла була вже йти, але та затримала її.

— Слухай, Естерко, а яка ото фарба червона, що аж горить?

— Якiсь темнi корiнчики…

Сара похнюпилась, замовкла. Естерка почала чухати одна об одну босi ноги.

— А коли знову? — пiдвела голову Сара.

— Днiв через три… А хiба що?

— У мене до тебе є прохання, мiй дукатику… — зам'ялася Сара.

— Яке? Все, все зроблю! — жваво мовила Естерка.

— Данке! Тiльки ти й мамi своїй не кажи, — нiкому анi мур-мур!!! Естерка кивнула головою.

— Бачиш, менi хочеться перефарбувати свої стрiчки… в мене багато їх, я й тобi подарую… перефарбувати в такий червоний, шкарлатний колiр i в такий, як ото, зелений… То ти дiстань менi й червоної, i мiдянки… хоч трошки… Не чiпай хазяйської, щоб не перепало тобi, а краще купи… Ось вiзьми таляр… можна?

— Ой мамо! Чому не можна? Можна! Я для панни — хоч зараз!

Сара вся спалахнула вiд хвилювання, а потiм нараз поблiдла. Але, глибоко разiв зо два передихнувши, вона рiшуче дала дiвчинцi таляр i притиснула її мiцно-мiцно до своїх грудей.

Минуло кiлька днiв, i тiтка почала помiчати, що Сара рiзко змiнилась на краще — i зовнi, i настроєм: темнi кола пiд очима зникли, зеленкуватий колiр обличчя змiнився на бiлий, на щоках зрiдка спалахував рум'янець, очi заблищали прихованою радiстю, голос став дзвiнкiший, та й у всiх рухах з'явилась енергiя. Таке полiпшення панi Рухля приписувала своїй хитрiй полiтицi й своєму знахарству, i це тiшило її самолюбство й вельми радувало, бо вона могла тепер похвалитися перед братом. Хазяйка подвоїла ласку до своєї затворницi, намагаючись всiляко примусити її бiльше їсти; й Сара мимохiть спокушалася помалу-малу смачними стравами, якi тiтка готувала для неї.

Ривка теж стала ласкавiша з своєю пiднаглядною; вона дiставала тепер од Сари щодня по злотому — на мед i на пиво, i, не доскiпуючись, звiдки взялися цi грошi, нишком випивала на них…

Сара зустрiчалася з Естеркою зрiдка, обережно, не даючи пiдстав для пiдозр i приховуючи вiд усiх своє знайомство з нею. Одного разу, смерком, вона навiть бачилася з матiр'ю дiвчинки. Жiнка їй дуже дякувала за грошi й присягалася в своїй вiдданостi й готовностi виконати будь-яке доручення своєї добродiйницi. Радiсть добросердої єврейки при зустрiчi з Сарою i запевнення її були такi щирi, що дiвчина мало не розплакалася вiд зворушливих слiв i пестощiв жебрачки й пообiцяла давати їй через Естерку рiзнi доручення, а також просити її поради й допомоги в скрутну хвилину. Цi двi вiдданi iстоти в пiдневiльному життi Сари серед чужих, байдужих людей були її єдиною втiхою та надiєю. Дiвчина навiть почала плекати знову несмiливi надiї i в довгi години самотини вигадувати рiзнi плани, з допомогою яких можна було б вирватися з цiєї жахливої неволi та з'єднатися знову з друзями i з любим, єдиним Петром.

Якось у свiтлицю до неї прийшла тiтка, принесла медяникiв, наливки й завела дружню розмову. Останнiм часом тiтчина ласкавiсть трохи розвiяла Сарине недовiр'я до неї, i хижий дзьоб та яструбинi очi старої почали їй здаватися не такими страшними; але Сара все-таки була насторожi й хитрувала з нею, прикидаючись одвертою.

— А ти з кожним днем усе кращаєш, моя Сурочко, — спiвала тiтка. — Не натiшуся тобою… Так полюбилася ти менi… Ой вей, як полюбилася, неначе воскресла моя покiйна Дебора!

Сара поцiлувала тiтчину руку, а та пригорнула її голiвку до своїх широких, плескатих грудей.

— Ой дукатику мiй, скарбе дорогий! — вела свою пiсню Рухля. — Бачиш, як ти до мене з теплою душею, то я й розiрвуся за тебе й батька твого зламаю. Спершу я тобi не довiряла, думаю собi: як же б це вiн єдину свою дочку не жалiв? А тепер бачу, що твоя правда: ласкою та тихим словом можна з тобою все зробити, а на грiзьбу ти їжак їжаком… Випий iще чарочку наливки — вона тобi на користь…

— Боюсь, мамо, — сором'язливо вiдповiла Сара. — Зовсiм уп'юся, в мене й так голова наморочиться…

— Пусте! Це квасок, — пiдлила вона знову їй у чарку. — Заснеш краще — та й квит! Турбує мене ось що: батька твого довго немає, чи запропав десь, чи, може, гешефти затримали? Обiцяв через тиждень повернутися, та ось уже й другий минає, а його нема…

У Сари мало не вихопилось "i слава богу!", але вона стрималась i тiльки зашарiлася та зробила стурбоване обличчя, хоч її й зраджували iскорки в очах.

— Недобрi вiстi чула я на базарi, — провадила Рухля, — ой мамеле, якi недобрi! Бодай їх нiколи не чути!.. Кажуть, що за Баром i за Уманню з'явилися знову гайдамаки, що всi хлопи тiкають у лiси й стають гайдамаками… Ох, ферфал! Що буде, боже мiй, що буде!

— Всi хлопи, кажете, в гайдамаки йдуть? — стрепенулася Сара й почала уважно дослухатися до тiтчиних слiв.

— Усi, кажуть, як один! Їх пани вiшають, рiжуть, а вони панiв палять… Ой, Содом i Гоморра! Вони собi рiжуться, а нам, бiдним синам Iзраїлю, найгiрше! Запопаде хлоп — вiшає, запопаде шляхтич — вiшає… Ох, ох! На всiх розбiйникiв i шиї не вистачить!

— I сюди прийдуть гайдамаки? — особливо зацiкавлено спитала Сара.

— Хто його знає! Сюди ранiше нiякий бiс не заглядав… Та й навколо Бара конфедерати попалили, винищили всi хлопськi села, а втiм, хто його знає! Такi часи настають, як за фараона в Єгиптi… Куди нам тiкати i хто виведе народ твiй, боже Iзраїлю? — майже заголосила Рухля, вельми налякана звiстками i добре-таки розчулена мiцною наливкою.

Сару ж, навпаки, охопив настрiй зовсiм не вiдповiдний до звiсток, i вона не могла його навiть приховати. "Ех, коли б гайдамаки сюди! — вихором налетiли на неї гарячi думки. — Вони б урятували мене! Тiльки на них i надiя!.. Я б їм сказала, що я вже не єврейка, що серцем i душею я давно їхньої вiри, що молюся потай розп'ятому боговi й на його любов сподiваюсь… Не повiрять, може? То я б послалась на Петра… а його, лицаря, напевне всi знають… Ну, а якби й вбили, то смерть лiпше, нiж насильство, нiж ненависний шлюб! А втiм, це менi тепер не страшне, — усмiхнулась вона, — та й гайдамаки мусять знати Петра… А може, й вiн, скарб мiй, дiамант мiй, прибув би теж сюди… Ех, якби вiн знав, то перший знав." — Ця думка блискавкою вдарила Сарi в серце й примусила його болiсно стиснутись.

— Ох, тi пiдлi хлопи! — скаржилась Рухля. — Через них i пани чинять гвалти.

— А може, коли б не пани, то й хлопи тихо сидiли б? — заперечила Сара. — Пани ж грабують хлопiв i примушують їх мiняти вiру… а вiра кожному дорога.

— Так, так! Вiра дорога… вiра батькiв священна! — палко мовила Рухля. — За неї можна вмерти, i хай той буде проклятий з роду в рiд, хто вiдступиться вiд своєї вiри!

— Я думаю, що проклятий i лях, — додала Сара, — вiн силомiць навертає до своєї вiри.

— I той проклятий! — погодилась стара й, щоб угамувати роздратування, випила ще чарку наливки. Це вплинуло на неї благодiйно, зморшки на лобi, прикритому чорною, погано зробленою перукою, розгладились, i в очах засвiтився масний полиск. — Ось що, моє райське яблучко, — поцiлувала Рухля кiлька разiв у щоку i в лоб Сару. — Скажи менi одверто, як матерi, чого так батько в'ївся в тебе, що й тепер аж пiнить, коли про тебе говорить?

Сара поблiдла й задумалась на хвилину, а потiм стрепенулась i заговорила, немов нiяковiючи й соромлячись своїх iнтимних признань.

— Я вам, як рiднiй матерi, признаюся, тiльки, на бога, нi слова батьковi, а то вiн уб'є мене…

— Присягаюся Мойшем, не прохоплюсь нi перед ким i словом, — забожилася Рухля, тремтячи вiд цiкавостi й пiдливаючи знову Сарi в чарку темнуватої рiдини.

— Батько, щоправда, й ранiше зi мною був суворий, — почала Сара, — i вимогливий. Я боялася не тiльки його слова, а й погляду… Тiльки, треба сказати, що вiн не шкодував на мене грошей i дарував менi часто й перли, й дукати, й адамашок, i оксамит.

— Ой-ой! — кивала захмелiлою головою Рухля, пронизуючи з-пiд навислих сивих брiв яструбиними очима Сару. — Виходить, вiн все-таки по-своєму любив свою дочку…

— Не знаю, може, вiн бiльше любив себе, — мовила Сара, — та все ж таки менi ще так-сяк жилося… Тiльки не було в мене нi подруги, нi рiдних… i я жила, нудячись в самотинi… ну й сама не знаю, як покохала одного…

— Кого, кого? — видивилась на неї зеленими хижими очима стара, задерши вгору свого гачкуватого, як у сови, носа.

— Ой мамо! Вам же однаково… ви не знаєте… — нiяковiла, червонiла й блiдла Сара.

— Нi, нi, скажи: це на твою користь…

— Ох, батько нiколи й нiзащо не погодиться видати мене за нього замiж. Я й тодi це знала, а тепер ще бiльше впевнена в тому.

— Це ще побачимо, ти тiльки скажи, — наполягала тiтка.

— Гаразд… Але, на бога, — нiкому… Анi словечка, а батьковi особливо!.. Я навiть не смiла й натякнути йому, а тiльки одвертала пiдозру зовсiм в iнший бiк… У Великiй Лисянцi, куди ми часто з батьком їздили, є бiдний крамар, що на головi носить лоток з медяниками й цукерками. Вiн такий гарний i такий нещасний, що серце моє одразу до нього прикипiло, ми перемовились словом, другим — i зрозумiли одне одного…

— I це правда? — суворо спитала стара.

- Їх бiн аїд, — вiдповiла з ледве помiтною усмiшкою Сара. — Ну, подумайте ж самi, моя мамо, — зацокотiла вона, щоб приховати вiд тiтки своє потаємне, — хiба ж батько погодиться вiддати мене за старця, за лоточного крамаря? Я й сама не мрiяла про це, а так тiльки крадькома любила та старалася морочити батька. I все було б нiчого, якби вiн не надумав вiддавати мене замiж… та ще зразу, силою…

— А як твого коханого на iм'я? — несподiвано спитала її тiтка. Але Сара була готова до цього запитання й вiдповiла спокiйно:

— Абрум Мiнц.

— Ось воно що! — розвела Рухля руками й опустила на груди обважнiлу вiд хмелю голову. — Тiльки чого ж це вiн, дурень?.. Не втямлю…

— Менi тодi, та й тепер, усi чоловiки, крiм Абрума, — нiж у серце, а тут раптом силують… Якби менi дали хоч на деякий час спокiй, щоб я могла забути свого Мiнца, а то ж не дають… "Виходь зараз замiж, я наказую!.." Ну, а менi тодi, та й тепер — краще смерть, анiж насильство. Тому я й благаю вас, мамо, — упрохайте батька, щоб дав менi спочинок хоч на рiк… Я за цей час забуду Мiнца й тодi виконаю батькову волю беззаперечно… Менi б тiльки рiк один, щоб забути… Я ось i тепер уже трохи заспокоїлась, а за рiк, певно, вилетить у мене з голови ця примха… Тiльки рiк прошу я, моя дорога мамо! — й вона кинулася цiлувати й обнiмати стару.

— Ой дитино моя люба, моя сирiточко, — щиро рознiжилася тiтка й почала голубити Сару. — Все, все заради тебе зроблю… ублагаю, умовлю батька… А вiн менi зовсiм не те… дурницю якусь молов, а я бачу, що ти добра дитина й справедливо просиш… Не знаю, чи виклопочу тобi спокiй на рiк, а що до весни, то напевне. Будь спокiйна, мiй адамантик дорогий!

— Мамо! Рiдна моя! Рятiвнице моя! Вiк за вас молитимусь! — скрикнула Сара й кинулась в обiйми до своєї опiкунки.

Через два днi пiсля цiєї розмови повернувся Гершко, й повернувся в доброму настрої. Рухля страшенно зрадiла з цього, а Сару, навпаки, обiйняв холодний трепет. Про гайдамакiв Гершко вiдгукнувся зневажливо: їх, мовляв, передушать усiх, як блощиць, якщо вони тiльки надумають поворушитися. А в Польщi починаються новi часи; набридли вже панам хлопи, i вирiшили вони раз назавжди поквитатися з ними, а замiсть їх iнших поселити, а з тими закордонними, котрi заступаються за них i втручаються в справи Польської держави, вирiшено просто… повигонити їх з Польщi й Варшави, та й взагалi йдеться до того, щоб запровадити в Польщi всi старi звичаї.

— Ой вей, а що ж буде з нами? — запитала тривожно Рухля. — Захотiли поквитатися з хлопами, то, може, схочуть i за євреїв узятися?

— Нi, про це не турбуйся: євреїв пани не чiпатимуть. Ну, хiба може пан жити без єврея? Пхе! Пановi без єврея те саме, що рибi без води… Кишеню, звичайно, потрусять, та й то тiльки там, на Днiпрi, а сюди до нас нiхто й не загляне сто лiт! Там уже почалася розправа, — провадив Гершко. — Ой, ой! Що робиться: пани й конфедерати збираються в команди, а наляканi хлопи тiкають iз сiл, мов мишi вiд пожежi…

Сара, блiда й збентежена, слухала батькову розповiдь, i кожне його слово впивалося стрiлою в її серце.

А Гершко був з чогось дуже задоволений: чи цi вiстi пiдбадьорили його, чи вiн встиг укласти з новим паном добрий гешефт, чи, може, десь знайшов скарб… Усе це зовсiм заспокоїло й пiдбадьорило Рухлю. Тiльки Сара сидiла мовчки, наче опущена в воду.

А Гершко поглядав задоволене на дочку й ще бiльше радiв.

— От спасибi тобi, сестро, за твої турботи, й за лiкування Сари — теж спасибi! — заговорив вiн, весело потираючи руки. — Дiвку просто не можна впiзнати, красунею стала i Соломон був би радий узяти її собi за дружину… бодай я своїх пейсiв не побачив!

— Красунею Сара й ранiше була, — вiдповiла Рухля, — поки не замучили її… Але крiм краси, вона багата ще добрим i покiрним серцем… Щасливий той батько, якому бог дарує таку дочку, як Сара… Я її добре взнала й полюбила всiм серцем.

У Сари вiд тiтчиних слiв затрiпотiло серце й бризнули з очей двi великi сльози…

— То, виходить, вона знову стала моєю дочкою? — скрикнув Гершко. — Виходить, Єгова повернув менi дитину мою?.. О, тодi я з радiстю скажу…

— Брате мiй! — перебила його Рухля. — Менi з тобою треба серйозно поговорити про Сару. Твоя дитина, — ось при нiй кажу, — варта того, щоб мої слова не були пущенi за вiтром.

— Добре, сестро! — усмiхнувся Гершко. — Моє вухо охоче слухає твою мову, бо кожне твоє слово таке ваговите, як щире золото…

Гершко й Рухля залишили Сару в свiтлицi, а самi вийшли до iншої кiмнати. Сара страшенно хвилювалася, чекаючи, чим закiнчиться тiтчине клопотання. Вона була певна, що тiтка на її боцi, але сумнiвалася в тому, що вона зможе побороти деспотичну батькову впертiсть, тим бiльше, що його радiсний настрiй вселяв у неї страшну пiдозру.

Зневажливим батьковим словам про гайдамакiв вона не надавала великої ваги, бо добре знала тих орлiв i була впевнена, що коли вони залишають свої рiднi, на-сидженi гнiзда, то не для того, щоб втекти вiд панiв, а для того, щоб зiбратися в грiзнi ватаги i дружно вдарити на мучителiв… Сару тiльки бентежив цiлковитий спокiй Гершка: його б не переконала бундючна хвальковитiсть якогось п'яного шляхтича, — вiн знав цiну їхньої одваги, — а, певно, в цьому краї було цiлком спокiйно, i батько сам упевнився в тому, якщо кпив з перебiльшених боягузами чуток. Отже, коли й спалахнуло випадково десь повстання, то, звичайно, не тут, а там, далеко, ближче до Днiпра…

Два днi тому, коли тiтка частувала Сару наливкою, їй пiд час розмови спала шалена думка: дати звiстку про себе Петрусевi в Малу Лисянку… А тепер вона й зовсiм сердилась на себе, що ранiше не спробувала зробити цього, маючи ще таку помiчницю, вiрну й вiддану, як мати Естерки. Там уже, може, кров ллється… а вона тут, у глухому закутку, не може нi перев'язати ран своєму коханому, єдиному, нi крикнути йому, що вона його любить бiльше за життя… Або ось зараз з'явиться її грiзний кат i скаже їй свою жахливу волю, а Петро не знає, де вона, i не прилетить навiть закрити їй на прощання очi.

"Ох! — простогнала Сара. — А час летить i летить! За цi два днi Естерка й не навiдалась сюди… Що робити? Що робити?" — заломила вона руки.

В цей час у сусiднiй кiмнатi почулися кроки, i за хвилину ввiйшли до неї батько з тiткою. Сара завмерла й не могла звести очей: вона вiдчувала, як у грудях в неї все похололо, й чекала смертельного удару мовчки…

— Саро, дитино моя! — звернувся до неї лагiдним голосом Гершко, й поблiдле обличчя вiдразу вкрилось рум'янцем. — Менi сестра багато про тебе говорила, i з кожним її словом моє серце млiло од радостi… Може, i я був трохи черствий: вiд працi й клопоту кам'янiє наше чоловiче серце… а в жiнок воно м'якше й чутливiше… дай, боже батькiв наших, щоб ти не лукавила душею й по правдi жила, не зраджуючи нi бога, нi мене, анi обраного народу. Я схилив своє серце до прохання твого i даю при сестрi слово, що збережу тобi свободу, за твоїм бажанням, поки не примусять мене змiнити своє слово невiдкладнi обставини… Отож старайся забути… все минуле… всi страхiття його… всi помилки… слухайся другої своєї матерi… i змiцнюйся у вiрi… Хто знає? — якось загадково усмiхнувся Гершко. — Може, i я, на старiсть, iще ошалiю… i добрий єврей, хай навiть i жебрак, здасться менi людиною… Ну, слухай же тiтку, а головне — набирайся сили… Менi ще в справах треба тут недалеко з'їздити, то щоб я тебе застав отаку, — розвiв вiн широко руками.

Сара хотiла була, кинутися на шию батьковi, але непереможна сила стримала її, i вона тiльки покiрно поцiлувала батькову руку.

На другий день пiсля вiд'їзду Гершка тiтка зробила Сарi несподiваний сюрприз — взяла її з собою прогулятися в мiстечко. Пiсля двотижневого затворницького життя ця прогулянка була для Сари справжньою радiстю. Дитячий, давно забутий захват охопив дiвчину… I каламутна бистра рiка, i навислi гори, i стрiчка зелених садiв бiля їхнього пiднiжжя, i високе синє небо з розкиданими по ньому перлистими хмаринками — все захоплювало Сару, й вона не могла стриматися вiд радiсних вигукiв. Та найбiльше вона зрадiла, коли зустрiла на базарi Естерку. Дiвчинка в присутностi грiзної хазяйки вдала, що незнайома з небогою, та проте потайки прокралася за ними й, вибравши слушну хвилину, коли стара зайшла до крамницi, швиденько пiдбiгла до Сари.

— Панночко, люба, ой, яка я рада!

— Приходь сьогоднi!.. Важливе дiло… — встигла їй шепнути Сара й помiтила, що Естерка, ховаючись у юрбi, всмiхнулася й кивнула їй головою.

По обiдi Сара вийшла в двiр i почала нетерпляче чекати Естерку. Цiлу нiч мiркувала вона, як би це за допомогою Естерчиної матерi сповiстити свого сокола Петра про себе й дiстати вiд нього звiсточку. Це бажання, або лiпше сказати мрiя, загорiлося днiв три тому в Саринiй душi й тепер пекло її вогнем… А Естерка все не приходила! Чи, може, вона не зрозумiла її, а усмiхалася й кивала головою просто так?

Уже посутенiло, й засмучена Сара зiбралася була йти до своєї свiтлички, як нараз хтось несподiвано шарпнув її за рукав.

Сара швидко оглянулась.

— Ой, це ти, Естерко? Чому так пiзно? — кинулась вона до дiвчинки.

— Не можна було… Хазяйка коло хвiртки сидiла… Я, як стемнiло, перелiзла через паркан.

— Вей мiр! А мене ось-ось покличуть вечеряти. Що робити? Слухай! — вона вхопила дiвчинку за руку й, одвiвши її в далекий куток двору до халупки, де вже лягла темна пелена темряви, почала квапливо шепотiти, весь час тривожно озираючись навколо:

— Менi неодмiнно треба побачитися з твоєю матiр'ю. Дуже, дуже важлива справа! Розумiєш?

Естерка вся перетворилася на слух i, широко розплющивши очi, мовчки кивала головою на знак того, що вона добре все затямила.

— Oй, яка важлива! — говорила Сара. — Там далеко-далеко, звiдки привiз мене мiй батько, є молодий єврей… жених мiй… Розумiєш? Тiльки батько не хоче його нiзащо… вiн бiдний… То я хочу написати йому й послати нашому наймитовi листа… вiн знає, де Абрум, вiн знайде його й передасть… Але, боронь боже, якщо батько дiзнається, що я пишу йому. Ой мамеле, що менi тодi буде! Тодi все ферфал! Розумiєш? Так треба, щоб i муха не знала, щоб i стiна не чула…

— Ой-ой, який секрет, розумiю! — мало не задихнулася Естерка вiд хвилювання.

— Атож, атож! Так ось що: перекажи матерi… нехай вона про це подумає i порадить, що робити? Або нехай вона спробує найняти якогось хлопа, щоб повiз листа мого в Лисянку, пiд Чигирин… Я не знаю, скiльки миль туди… ми недовго їхали… та однаково, я нiчого не пошкодую… Розумiєш?

— Гiт, гiт! — кивнула головою Естерка й прожогом кинулася за рiг хати, почувши хазяйчин голос.

— Чого ти, Саро, до ночi стовбичиш тут? — незадоволено мовила Рухля. — А я тебе все жду вечеряти.

— Даруйте, мамо! — обняла Сара її за шию. — У свiтлицi душно, а тут так гарно, я задумалася i забула про вечерю.

— Ну-ну, тiльки не задумуйся: цур їм, тим думкам!

Наступного дня, як посутенiло, Естерка постукала в паркан i через шпарину шепнула Сарi, що мати взялася за її справу, бо ладна заради неї перерватися, але що справа ця важка й коштуватиме багато грошей, i додала, нарештi, що коли мати знайде хлопа та обмiркує гешефт, то тодi навiдається…

Три днi до пiзньої ночi просиджувала Сара в своєму дворику, попросивши дозволу в тiтки й пiсля вечерi дихати годинку-другу чистим повiтрям. Та все було марно: нi Естерка, нi її мати не з'являлися нi в дворi, нi пiд парканом. Коли й третього дня нiхто не прийшов, Сару охопив одчай, i вiд цього вона, мабуть, злягла б у лiжко, якби четвертого дня зранку не з'явилася до її тiтки з таким нетерпiнням очiкувана Естерчина мати.

Це трапилось пiд час снiданку, в присутностi Сари.

Жебрачка смiливо ввiйшла до свiтлицi й, не виявивши нiчим, що вона знає Сару, звернулася до хазяйки, пропонуючи їй вигiдний гешефт: якийсь економ, мовляв, привiз на базар добру вовняну пряжу в мiтках i недорого править, то вона ладна сторгувати її для панi.

— А щоб я не помилилася, — додала вона, — то нехай вельможна панi дасть менi для взiрця своєї нефарбованої вовни, я порiвняю, котра пухнастiша й м'якша… нехай панi дасть ключi, я знаю, де в коморi лежить вовна.

Рухля гостро поглянула на жебрачку й вiдповiла їй пиховито:

— Нi, тобi я не довiрю ключiв, пiду краще сама.

Жебрачка низько вклонилась i шанобливо, стала коло дверей, а як хазяйка грюкнула й сiнешнiми дверима, то вона, смiючись, звернулася до збентеженої й сторопiлої Сари:

— Я так i знала, що ключiв вона менi не дасть. Ну й гiт!

— Моя рiдненька! — кинулась була до неї Сара, але єврейка спинила її рухом.

— Нехай панна сидить… на всякий випадок… так безпечнiше… Я б i сама кинулась цiлувати своїй благодiйницi руки, та боюся… Ну, так слухай: менi Естерка все розповiла. Тiльки важка це справа… Хто вiзьметься в таке пекло їхати? Хоч i хлоп, а все-таки свого життя йому шкода. Та ще й про таке подумай, моє райське яблучко, — треба вибрати вiрну людину, щоб я її, як себе, знала, щоб вона, коли вiзьметься, хоч i за добрi грошi, то вже поїхала… Так, на галай-балай, усякий охоче погодиться, аби вхопити грошi… Ой-ой, ще й як погодиться, та тiльки й за околицю не виїде, а сховає грошi за пазуху, i бувай здоровий, — щоб я мала стiльки добра, коли брешу.

— То немає, виходить, вiрного посланця? — засмучено спитала Сара.

— Чому немає? — мовила єврейка. — Якщо людина щось хоче знайти, то вона цiлi днi шукає, поки не знайде. Є в мене вiрний i чесний хлоп! Цяця… Ото я все й чекала його, а потiм два днi умовляла. Боїться, каже, що це на той свiт треба їхати.

— Вей мiр! — сплеснула Сара в одчаї руками. — То що, вiн не погодився? Ой цуре, цуре!!

— Не побивайся, кралечко, — махнула рукою жебрачка, — я будь-кого умовлю… ой-ой, та ще як! I його умовила — дорого хоче, але якщо ти погодишся заплатити, то вже листа твого довезе.

— Скiльки вiн хоче? — швидко спитала Сара.

— Ой багато! Ой гевулт, як багато!

— Скiльки ж?

— Цiлi двi сотнi злотих!

— У мене грошей немає… Але за скiльки можна продати оцi перли? — i Сара квапливо зняла з шиї чотири разки рiвних, великих, коштовних перлiв i дала їх жебрачцi.

— Ой-ой! — тихо скрикнула єврейка. — Цiле щастя, а не перли! Тiльки от бiда: важко на такий товар покупця знайти… Особливо менi, убогiй: кожен подумає, що вкрала… Щоб я так на свiтi жила, якщо не подумає… менi i в руки страшно таке брати… Ой вей, а якщо довiдаються? — i вона, боязко озираючись навколо, вiддала перли Сарi.

— Нiхто, нiхто не довiдається! Присягаюсь, як перед богом! — захвилювалася Сара.

— Ой i страшно, i шкода менi тебе, крулевно моя! Ну, тiльки за перли бiльше не дадуть… коли нагально… як двадцять дукатiв, шкода!..

— Продавай за скiльки хочеш, аби тiльки посланця завтра вiдрядити!

— Гiт, гiт! Будь спокiйна!

У цей час рипнули дверi в сiнях. Жебрачка поквапно сховала перли за пазуху, шепнувши Сарi:

— Приготуй же листа. Увечерi, як смеркне, я зайду. Коли тiтка й жебрачка вирядились у мiстечко купувати вовну, Сара пiшла до свiтлицi писати листи — одного вигаданому Абрумовi, а другого — Петровi, але тут виникла перешкода. Як йому писати? Нi по-українському, нi по-польському вона не вмiла, та й, крiм того, не знала напевно, чи письменний Петро. Вона вирiшила написати йому по-єврейському. Звичайно, вiн, одержавши такого листа, понесе його до єврея, i той прочитає йому й пояснить. Отже, треба так написати, щоб Петро зрозумiв, у чому рiч, а чужий щоб не мiг уторопати, про що йде мова. Довго думала над змiстом листа Сара й нарештi вирiшила написати якнайкоротше: головне — повiдомити Петра, де вона перебуває… а про все iнше — то вже буде його клопiт…

Вона написала докладну Петрову адресу, а йому тiльки таке: "Сара, Гершкова дочка, перебуває в мiстечку Кам'янцi, на Днiстрi, недалеко вiд Ямполя. Поспiшай, а то загину".

Листа до Абрума вона залiпила воском i просила, передаючи його жебрачцi, щоб посланець нiзащо не вiддавав його Петровi, а взяв би тiльки вiд нього вiдписку, що той одержав свого листа. Якщо ж до посланця протягом трьох днiв сам Абрум по листа не прийде, то щоб вiн листа цього привiз назад. А головне — хоч яку-небудь записочку вiд Петра, на доказ того, що посланець справдi був у Малiй Лисянцi, — це найголовнiше.

Наступного дня рано-вранцi єврейка зайшла знову до Рухлi сказати, що продавець погодився й жде її на базарi. Сара випросилась теж прогулятися разом з ними в мiстечко. Вибравши хвилину, коли тiтка розраховувалася з продавцем за вовну, Естерчина мати шепнула Сарi, що все зроблено так, як вони умовились. Вiд радостi бiдолашнiй Сарi забило дух, i вона мало не впала: на щастя, в крамницi, бiля якої вони стояли, була холодна вода, i вона швидко вгамувала незвичайне хвилювання, яке охопило ослаблий органiзм дiвчини. Освiжившись водою, Сара сiла на лавi, блаженно усмiхаючись, i нiчого не чула й не помiчала, що робилося навкруги. Все життя, все буття її було зосереджено тепер на однiй думцi: "Через тиждень мiй Петро про все довiдається, через два може бути тут… а в мене обiцяного строку, мабуть, бiльше, як пiвроку. О господи, аби вiн тiльки живий був!"

Сара так перехвилювалася, що, повернувшись додому, не вийшла навiть обiдати. Стурбована тiтка пiшла була в спальню до небоги, але, побачивши, що вона спить, не схотiла її будити.

Сара вийшла з свiтлицi тiльки надвечiр.

Тiтка кинулась розпитувати, як вона себе почуває, i коли Сара почала запевняти, що в неї нiчого не болить, стара змiряла її недовiрливим поглядом i спинила свої допитливi очi на Сариному обличчi, що палало як мак.

— Ой-ой! Якщо ти здорова, — сказала вона, — то повинна бути голодна, ти ж не обiдала…

— Я довго спала, мамо, — опустила очi Сарi, — може, зо сну менi й не хочеться їсти, але я їстиму.

I вона через силу стала вечеряти. Стара раз у раз поглядала на небогу й з сумнiвом похитувала головою.

— Я хотiла тобi сказати, щоб ти коштовних речей так не кидала в кiмнатi, — зауважила вона наприкiнцi Сарi, — а як скидаєш, то давай краще менi на схов.

— Гiт! — ледве чутно вiдповiла Сара й вiдчула, як швидко збiгла з її обличчя кров i прилила до серця.

Нi жива нi мертва сидiла вона й чекала, що тiтка зажадає принести їй перли, але стара мовчала, певно, забула, про що допiру говорила.

Попрощавшися з тiткою, Сара мерщiй пiшла в свою кiмнату й замкнула зараз же за собою дверi. Цiлу нiч не заплющила вона очей: її думки то линули слiдом за посланцем у Лисянку, примушуючи радiсно битися серце, то поверталися до тiтчиного запитання про перли, i тодi її огортав страх. Наступного дня вийшла Сара блiда, з темними колами пiд очима. Стара пильно поглянула на Сарину шию, але не сказала нiчого. Мабуть, її стурбував хворобливий вигляд дiвчини й одвернув думки вiд перлiв.

День для Сари минув без клопоту. Вона мусила випити фiлiжанку якоїсь настоянки i пiсля неї справдi заспокоїлась i мiцно заснула. А тiтка тим часом разом з Естерчиною матiр'ю заходилася розбирати куплену вовну й дала Сарi цiлковитий спокiй, тiльки наполягаючи за обiдом i вечерею, щоб та їла побiльше й випивала по келиху меду. Щоб догодити тiтцi, Сара не суперечила її бажанню.

Минуло ще три днi, дiвчина цiлком заспокоїлась, i почуття радостi, що спершу, мов буря, охопило її серце, тепер жеврiло тихою вiдрадою i колихало її на райдужних хвилях неосяжного щастя.

Днiв через два, коли Сара сидiла в затишному куточку подвiр'я, поринувши в мрiї, тiтка гукнула її якимсь особливим, неласкавим голосом:

— Саро! Батько твiй приїхав i кличе тебе негайно до себе. Сара здригнулась i спершу не зрозумiла, хто її кличе й куди; та коли панi Рухля вдруге й голоснiше гукнула її, вона затремтiла, мов осиковий лист, охоплена якимсь незрозумiлим жахом. Мовчки пiдвелася дiвчина й пiшла на тiтчин поклик, заточуючись, наче в неї пiдгиналися ноги. А тiтка її ще й напутила:

— Гляди ж, не супереч батьковi!

Гершко зустрiв дочку урочисто, поклав їй на голову руки й, прошепотiвши беззвучно молитву, мовив до неї холодним тоном, який не припускав заперечень:

— Суро, дочко моя! Негайно надiвай на себе найкраще вбрання i прикрась себе золотом, перлами та смарагдами…

— Навiщо, тату? —спитала тремтячим голосом Сара. Вона стояла перед ним блiда як стiна, вхопившись рукою за горло, нiби намагаючись ослабити зашморг, що затягся круг її шиї…

— На те, що твiй жених, родич великого цадика уманського, приїхав сюди й жде свою наречену коло школи.

З Сариних грудей вирвався страшний крик, i вона впала батьковi в ноги;

— Гевулт! Змилуйся! Не вбивай своєї єдиної дочки! — заволала, припадаючи до батькових нiг, Сара. — Ти ж дав слово, при мамi ось, що рiк матиму волю! Хоч на пiвроку дай менi її! Ой… вей, хоч на пiвроку!

Гершко насупив свої навислi, широкi, рудi брови, й з-пiд них блиснули на Сару сповненi злостi сiрi, з зеленими полисками очi.

— Я сказав, поки не змусять мене обставини, — засичав Гершко. — А ось тепер i спонукали мене невiдкладнi обставини… кругом здiймається буря… кожен намагається втекти в безпечне мiсце… i твiй жених, звiнчавшись, повезе тебе до Львова… Втратити такого жениха я не хочу, а тому й наказую тобi одягтися негайно i йти разом з нами до шлюбу.

— Тiтонько! Мамо! Заступiться! — в розпачi впала Сара в ноги Рухлi.

— Встань i скорися своєму батьковi, а моєму братовi, — похмуро заговорила Рухля. — Вiн тебе врятує вiд страшного злочинства, од пекельної зради. Ти хотiла одурити нас, одурити мене? Ти хотiла зрадити свого батька, зрадити своїх кревних, зрадити свою вiру? Та великий бог Iзраїлiв, i вiн вiддав зрадникiв у руки своїх вiрних синiв! Чи знаєш ти, яка тебе чекає кара за такий злочин? За нашим святим законом тебе треба побити камiнням, як паршиву собаку, як прокляту тварюку…

Голос старої перейшов у якийсь лиховiсний свист; вона пiднесла над Сариною головою стиснутi кулаки, наче хотiла сама в цю ж мить убити її на мiсцi. Сара мимоволi схилилась, чекаючи удару.

— Але, — додала стара спокiйнiше, — батько твiй милосердний i хоче врятувати тебе вiд цiєї страшної кари! Встань же й одягайся.

Сара встала з колiн; на обличчi її, спотвореному стражданням, виступили червонi плями, губи були ще синi й тремтiли вiд нервового потрясiння, i тiльки очi блищали гордою вiдвагою.

— Я не пiду за вашого Хаїма замiж, — мовила вона твердо, пiдвiвши голову й окинувши катiв своїх презирливим поглядом.

— Що-о? — заричав Гершко, густо почервонiвши од лютi. — Уб'ю, як паршиву собаку!

— Я смертi не боюсь, — спокiйно вiдповiла Сара.

— Не боїшся? — закричав, стиснувши кулаки й затупавши ногами, осатанiлий фанатик. — Не боїшся проклята гойко? То я тебе так мучитиму, що ти проклянеш той час, коли на свiт народилася, проклянеш ту хвилину, коли побачила хлопа!.Я придумаю тобi такi катування, якi не спадуть на думку й сатанi в пеклi… я по краплинi точитиму твою чорну кров, я по волосинцi оголю твою голову… я повипiкаю тобi твої безсоромнi очi… розiрву рота до вух… Згною твоє падло… — скреготiв вiн зубами, щохвилини ладний кинутись на свою жертву.

Сара стояла нерухомо, якось зацiпенiвши, наче статуя. Нi один м'яз, нi один промiнь її погляду не виказував страху.

— Спинися, брате! — голосно мовила Рухля. — Не оскверняй руки своєї, бо її обвиває талес i вона торкається до десяти заповiдей… та й самi катування нi до чого не приведуть! Ой вей! Її серце лукаве й жорстоке в слiпотi своїй, а головне — мета не буде досягнута, — породичатися з такою високою сiм'єю, як сiм'я святого цадика, i врятувати її душу, запродану самому сатанi. Я тобi, брате мiй, ребе Гершку, раджу ось що: якщо вона, змiя, по-доброму скоритися не хоче, зв'язати її й повiнчати… хоч i в моєму дворику: тут, у мiстечку, хлопiв немає… попiв немає… всi свої люди й рабин — своя людина… Нехай вона кричить, хоч i на все мiстечко, хоч на ферфал кричить, а повiнчаємо… вiддамо малжонковi на руки, й вона сьогоднi стане в моєму домi його дружиною, — я ручуся, — а завтра приставити до неї Ривку й вирядити молодих до Львова.

— Розумне твоє слово, сестро, — вiдповiв, заспокоївшись, Гершко. — За всяку цiну треба повiнчати її й вирядити… а тодi хай хоч i здохне — туди їй i дорога! Я краще помщуся на паршивому хлоповi та на проклятому поповi! Навмисне поїду до пана Кшемуського…

Сара дивилася широко розплющеними очима на своїх катiв i не помiчала жодної iскри жалю на їхнiх обличчях.

— Востаннє кажу тобi, — промовив лиховiсним голосом Гершко, — якщо ти по своїй волi не пiдеш одягатися до шлюбу, то тебе зв'яжуть… Гей, Ривко!

— Не клич її! — сказала Рухля. — Я сама впораюсь… Ой-ой, i не писне!

— На всякий випадок обшукай її…

Сара здригнулась i поблiдла. Якщо її обшукають, то загине останнiй порятунок вiд ганьби й жаху. Вона похилила голову й промовила тремтячим, ледве чутним голосом:

— Якщо мої благання не зворушують твого серця, тату, якщо твоя воля непохитна… то я скоряюся їй… i краще доброхiть пiду… Не чини надi мною насильства… Я бачу, що того хоче бог… i йду!

— Так, хоче бог, — з подивом мовив Гершко.

— Атож., моя дитино, атож, — провела по головi Сари твердою рукою тiтка, — одягайся… та ось i свої перли надiнь, котрi ти дала менi на схов.

Сара швидко глянула на тiтку: та держала в руках її перли, тi самi, що вона передала Естерчинiй матерi. Стара простягла їх Сарi й зловтiшне, диявольськи посмiхалася.

Сара скрикнула й ухопилася за стiлець, що стояв поблизу. Гершко був кинувся пiдтримати дочку, але Рухля зупинила його.

— Обiйдеться. Вона мiцна тепер… Дай їй холодної води! — звелiла вона Ривцi.

— Атож, води, — прошепотiла Сара й, притримуючись руками за стiну, за дверi, пiшла в свою кiмнату.

Рухля тим часом порадила Гершковi, щоб уникнути вуличного скандалу, привести краще сюди, до неї, рабина, жениха й свiдкiв та й звiнчати молодих якнайшвидше в дворику.

Через пiвгодини Гершко з запрошеними гостями чекав у параднiй свiтлицi виходу своєї дочки. Господиня дому в пишнiй сукнi вiтала гостей, пошепки сказавши братовi, що Сара зовсiм присмирнiла, вбиралася спокiйно, тiльки двiчi попросила води.

Минуло кiлька хвилин, нарештi дверi спальнi розчинилися й на порозi стала в пишному вбраннi, обвинута серпанком, струнка, мов виточена, постать дiвчини; вона хиталася, наче очеретинка, й Ривка з зусиллям пiдтримувала її попiд руки.

Тiтка поквапно пiдiйшла до небоги, за нею сам Гершко кинувся до своєї дочки; гостi закам'янiли, нiчого не розумiючи… Крiзь бiлу, прозору намiтку видно було мертвотно-блiде, безкровне личко…

Переступивши порiг, нещасна жертва вхопилася руками за груди, зробила якийсь мимовiльний конвульсивний рух i з страшним стогоном упала на долiвку.

Рухля кинулась до неї, стягла серпанок i занiмiла: Сара лежала, простягшись на пiдлозi, судорога ще посмикувала її тiло, побiлiлi губи були вкритi густою зеленою рiдиною, з куточка рота тяглася яскравою ниткою червона кров…

— Ай, гевулт! — закричала, придивившись, стара. — Вона випила мiдянки: отрута… Все загинуло!

— Отруїлась! Прокляття! — люто зарепетував Гершко й роздер на грудях до пояса шовковий лапсердак.

XII

Даремно гадав Мельхiседек, що нова хвиля унiатських насильств — це тiльки останнi спалахи гнiву в тих мiсцевостях, куди ще не дiйшли звiстки про королiвський декрет.

Насправдi було зовсiм iнакше. Звiстка про королiвський декрет не тiльки не вгамувала насильникiв, але, навпаки, викликала страшенне обурення серед унiатського й католицького духiвництва та серед шляхти: незважаючи на виразно висловлену королiвську волю, незважаючи на волю росiйської царицi, шляхта й унiати вирiшили дiяти на свiй страх. А втiм, вони й тут удавалися до єзуїтського крутiйства. В декретi королiвському було сказано, щоб шляхта не перешкоджала православним вiльно правити свою службу божу, щоб нiхто не вiдбирав у них церков i взагалi не втручався в церковнi їхнi справи. Через те що останнiм часом унiатам пощастило переслiдуваннями й насильствами навернути майже всю Україну в унiю, то вони на основi цього вирiшили, що декрет їхньої пастви не стосується, й оголосили, що кожен, хто захоче знову приєднатися до православ'я, буде трактований як бунтар, гайдамака й розбiйник, а оскiльки православнi, довiдавшись про королiвський декрет, поспiшали вiдновити в себе зганьблене православ'я i радiсний рух охопив увесь правобережний руський край, то через це вся Україна, з архiмандритом Мельхi-седеком на чолi, була оголошена митрополитом унiатським i мiсцевою шляхтою бунтiвною i ухвалено було вчинити над нею особливий суд i розправу.

Офiцiал митрополита унiатського видав суворий декрет, в якому наказував усiх, на кого падала пiдозра в пiдтримцi православ'я, привозити до Радомишля, у в'язницю; церкви, котрi не хотiли прилучатися до унiї, закривати, священикiв зв'язувати й привозити туди ж, а хлопiв вiддавати на суд свiтської влади — комiсарiв i губернаторiв. Крiм того, митрополит унiатський надiслав свої листи на польськi прикордоннi форпости, по березi Днiпра, з вимогою не пропускати нiкого з православних священикiв i мирян у Переяслав i взагалi на лiвий берег Днiпра. Таким чином, на довершення лиха, яким погрожував декрет, перерванi були тепер цiлком зносини православних українцiв з їхнiм верховним пастирем.

Пiсля сеймика й урочистої присяги, даної в Уманi при уповноваженому найсвя-тiшого папи, митрополит унiатський, вкупi з мiсцевою шляхтою, звернувся до вищої влади з проханням прислати сильне вiйсько для заспокоєння бунтiв на Українi.

Не чекаючи наслiдкiв своїх розпоряджень i декретiв, Мокрицький узявся за власноручну розправу: вiн вдався по озброєну допомогу до мiсцевої шляхти, яка утворила новий видiл конфедерацiї, i вимога його була одразу ж виконана з нелюдською жорстокiстю.

То допомагаючи Мокрицькому, то дiючи самостiйно, озброєнi шляхетськi команди розсипались по всiй Українi, приводячи до послуху нiбито охоплений бунтами народ.

По всiй Українi почали чинитися небаченi страхiття.

Селян, котрi не хотiли прилучатися до унiї, били, вiшали, садовили на палi, церкви закривали, грабували в них усе церковне майно; священикiв, якi лишалися вiрними православ'ю, нещадно били, виривали їм бороди, стригли голови, розривали роти, набивали на шию такi важкi колоди, що їх ледве можна було обхопити руками, i так посилали нещасних у Корсунь, резиденцiю митрополита унiатського, на остаточний суд. Суд той здебiльшого закiнчувався жахливою смертю бiдолашних мученикiв: їм давали по триста канчукiв, шмагали на смерть рiзками, душили димом.

Вiддаючись з такою заповзятiстю дикому релiгiйному фанатизму, шляхтичi, а також представники унiатського й католицького духiвництва не забували й про життєвi вигоди.

Для збирання коштiв на спорудження будинку духовної мiсiї було вирiшено обкласти грошовою пенею всiх, хто чинив опiр унiї.

Користуючись з цiєї постанови, шляхтичi взялися грабувати селян, вiднiмали в них усе, що тiльки можна було повернути на грошi, спалюючи в слiпiй жадобi навiть двори пограбованих…

Отже, дика розправа Мокрицького в Туровiй не була випадковим явищем, а одним з фактiв насильств, котрi почалися далеко вiд мiсць, якi тут згадуються, але швидко поширились по всiй Українi.

Радiсний настрiй, яким перейнявся весь народ пiсля повернення Мельхiседека й при звiстцi про королiвський декрет, що, мов блискавка, пролетiла вiд Днiпра до Днiстра, почав хутко мiнятися на нестямний страх, збентеження й гнiв. Мокрицький i шляхта нетерпляче чекали вiйська, яке мало прибути. У Мотронинському монастирi не знали поки що нiчого про це. Наступного дня, пiсля вiд'їзду Найди, поїхали з монастиря й генеральний обозний з дочкою, i монастирське життя знову ввiйшло в свою колiю. Прочани прибували юрбами; майже щодня з'являлися представники вiд сiльських громад, просячи прилучити їх до православ'я й прислати благочестивих священикiв; приїжджали посланцi вiд настоятелiв православних церков з проханням прислати їм списки королiвського декрету, щоб прочитати народовi, i вся монастирська братiя, разом з Мельхiседеком, проводила цiлi днi в посилених трудах i клопотах, то переписуючи копiї королiвських декретiв i грамот, то приймаючи нових прочан, то їздячи в сусiднi села на церковнi треби.

Непомiтно пролетiв тиждень.

Повернувшись з Лебединського монастиря, Найда привiз тривожнi вiстi про дiї унiатiв. Достеменно вiн нiчого не взнав, але чув, що в кiлькох селах пани й унiати чинили страшнi свавiльства, грабунки й страти.

Звiстки, якi привiз Найда, пiдтверджувалися i втiкачами з пограбованих сiл, але Мельхiседек ще не надавав особливого значення цим фактам i заспокоював усiх, проповiдуючи терпiння й надiю.

Якось увечерi, коли в монастирi були вже позамиканi всi ворота й Мельхiседек вiддавав у своїй келiї останнi накази Найдi, почувся дуже сильний стук у монастирську браму.

Найда й Мельхiседек здригнулись i тривожно перезирнулися. За кiлька хвилин у келiю ввiйшов послушник i сказав, що до монастирських ворiт пiд'їхав полковник Залiзняк з козаками, привiз когось хворого й просить, щоб пустили в монастирський двiр.

— Впустiть, усiх впустiть! — швидко мовив Мельхiседек. — Залiзняк наш перший лицар. Скажи, щоб добре нагодували чесних козакiв, а пана полковника проси сюди та передай отцю економовi, щоб прислав найкращого меду, хай гiсть пiдкрiпиться з дороги.

Послушник уклонився й вийшов.

За кiлька хвилин почувся брязкiт засувiв, i двiр одразу сповнився гамором, тупотом коней i покриками козакiв.

Почувши про приїзд Залiзняка, Найда страшенно збентежився.

"Знову Залiзняк? Видно, сам бог посилає цю людину назустрiч йому. Чим же закiнчиться теперiшнє їхнє побачення? Чи дiйде ж вiн, Найда, якогось рiшення?"

Недаремно ставив перед собою це питання Найда. Вiн почував усiм своїм серцем, що ця зустрiч iз Залiзняком матиме для нього вирiшальне значення…

Дверi вiдчинилися — i в келiю ввiйшов Залiзняк, а за ним отець Єлпiдифор, отець Аркадiй i брат Антонiй Молдован. Отець Єлпiдифор сiв на широкiй лавi, спершись руками на патерицю, а Аркадiй та Антонiй зупинилися коло дверей.

Широкими кроками пiдiйшов Залiзняк пiд благословення Мельхiседека й шанобливо поцiлував його в руку.

— Ну що, як живеш, пане полковнику? — звернувся до нього Мельхiседек.

— Та поки що бог милує i земля, на досаду ляхам, носить, — вiдповiв Залiзняк, по-молодецькому трiпнувши головою, i нараз побачив Найду, що стояв збоку.

— Що це, брате Iване, й ти тут? — вигукнув вiн, засяявши вiд радостi, й, пiдiйшовши до Найди, вхопив його в свої широкi обiйми. — А як ти потрапив сюди? Ну, та однаково!.. Ех, брате, сам бог послав менi тебе назустрiч, — казаз вiн, перериваючи свої слова козацькими поцiлунками. — Рук багато, голiв мало… гадаю, тепер уже ти не будеш вiдмовлятись i покликатися на спасiння душi. Настав час!..-

I нараз, схаменувшись, Залiзняк круто урвав мову й, обернувшись до Мельхiседека, сказав, нахиливши голову:

— Прости, превелебний отче, спалах радостi, — побачив старого бойового товариша, й серце затремтiло. А я до твоєї милостi не сам завiтав, а з гостем.

— Радий, радий, тiльки чому ж ти не попросиш його сюди? — здивувався Мельхiседек.

— Трудно, може, вiн у цю хвилину боговi душу вiддає… ледве довезли!

— Хто ж то?

— Священик села Турової.

— Його вже оглянув брат наш Антонiй, — сказав отець Аркадiй, — каже, що коли господь допоможе, то можна сподiватись удержати його життя. Антонiй на знак згоди нахилив голову й додав:

— Зело занепав вiн на силах: я дав йому келих нашої настоянки… лiпше стало… заснув…

— Та що ж з ним? — стурбовано спитав Мельхiседек.

— Хвороба звичайна, — з їдкою усмiшкою вiдповiв Залiзняк, — тепер вона скрiзь ходить. Спершу дали двiстi барбар ляхи, потiм душили димом у ямi гнойовiй.

— Де? Коли?! — скрикнув Мельхiседек, а разом з ним Аркадiй i Єлпiдифор.

— Та в селi Туровiй… пан офiцiал Мокрицький приводив людей до унiї!

I Залiзняк розповiв присутнiм про звiрства, якi чинив Мокрицький у Туровiй.

Ця жахлива розповiдь приголомшила всiх. Залiзняк закiнчив, а Мельхiседек усе ще сидiв мовчки в своєму крiслi, скорботно похиливши голову на схрещенi на патерицi руки…

Якусь хвилину всi мовчали.

— От, чесний отче, — першим перервав мовчанку Аркадiй своїм густим басом, що дрижав тепер од внутрiшнього обурення. — А ти ще вмовляв нас бути терпеливими й покiрними, хотiв примусити, щоб ми повiрили в силу королiвських декретiв… Ну, чим же допомогли вони? Чи приборкали Мокрицького й шляхту?

— Вони ще не знають про декрет, — вiдповiв Мельхiседек, пiднiмаючи голову i обводячи всiх скорботним поглядом.

— Нi, знають! — упевнено мовив на це Залiзняк. — Знають i вирiшили — шляхта й слуги папежа — знищити королiвський декрет!

— Звiдки ти знаєш це? — спитали разом усi присутнi.

— Знаю достеменно! В уманського губернатора Младановича зiбралася цього вiвторка вся мiсцева й навколишня шляхта, числом до трьохсот душ, — заговорив схвильовано Залiзняк. — Зiбралися всi для того, щоб обмiркувати, як боротися з гайдамаками i як вирвати з коренем схизму, котра знову пiдвела голову, завдяки трудам твоїм, чесний отче! На зiбрання се прибув архiєпископ гнєзнинський i прочитав. усiм присутнiм милостивий папiр од папи Климента XIII. Папа звертається до всiх вiрних католикiв — шляхтичiв польських, заклинає їх лишатися вiрними лицарями римського костьолу й вирвати з коренем раз назавжди схизму, що проявилася на їхнiй землi, а для цього не спинятися нi перед чим. I шляхтичi всi до єдиного за-присяглися виконати заповiт папи!

Глибокий стогiн вирвався з грудей Мельхiседека.

— О господи! — прошепотiв вiн. — Святi слова твої обернули на отруйнi жала, а заповiт твоєї любовi — на криваву ворожнечу й гординю.

— Так, — провадив далi Залiзняк, — i архiєпископ узяв з усiх шляхтичiв страшну клятву, що вони не залишать у Польщi жодного схизмата, а тих, що опиратимуться перед унiєю, винищуватимуть як розбiйникiв i бунтарiв.

— О господи! — сплеснув руками старець Єлпiдифор.

— Спалять православнi храми й монастирi, — говорив далi Залiзняк, — порозганяють усiх ченцiв, усiх священикiв наших i перетнуть нам всi шляхи до переяславського владики й на лiвий берег Днiпра.

— Смерть їм, гонителям Христа! — вигукнули разом Аркадiй i Найда. — Не вiвцi ми, i якщо вони вирiшили добути шаблю, то й ми добудемо ножа!

При цьому вигуку Найди Залiзняк швидко обернувся й зупинив на ньому радiсний погляд. Бiльше йому не треба було нi слiв, нi розпитувань, нi запевнень: перед ним стояв не смиренний чернець, а розпалений гнiвом запорозький козак. Смагляве обличчя Найди палало, гнiвно зведенi брови надавали йому грiзного вигляду; в чорних, як вуглини, очах спалахували затаєнi iскри. У своєму чорному чернечому одязi вiн здавався якимсь страшним, караючим ангелом.

Зiтхання полегкостi вирвалося з могутнiх Залiзнякових грудей.

— А наступного дня, — розповiдав вiн, — зiбрався в Уманi сеймик i на ньому всi одноголосно ухвалили виконати за всяку цiну присягу, яку дали папi, i на сеймi в Варшавi скасувати всi декрети короля й припинити втручання Росiї.

— Загибель, смерть! — простогнав отець Єлпiдифор i безсило схилив голову на груди.

— Не смерть, а боротьба! — вигукнули разом Аркадiй, Найда й Антонiй. — Живими не здамося проклятим римлянам! Побачимо…

— Стривайте! На бога! Заспокойтеся, братiє! — промовив Мельхiседек, простягаючи руки до Найди й Аркадiя. — Пане полковнику, може, це ще не правдивi чутки?

— Слова мої такi ж правдивi, немовби я сам був у ляхiв на сеймику i на свої вуха чув усе те, про що говорили вони! — поволi карбував слова Залiзняк.

Враженi його тоном, усi замовкли. Якусь хвилину в кiмнатi панувала напружена мовчанка.

— Навколо, кажу вам, затiвається щось лихе, — знову заговорив Залiзняк. — На Росi човни всi порубанi, не пропускають угору нiкого, нi нашого чоловiка, нi жида. По березi Днiпра розставлено сторожу. Вiдрiзують ляхи нас од усього свiту, мабуть, намiряються винищити всiх. Поки є час, треба рятуватися… Тобi ж, чесний отче, паче всiх. Я поспiшав до тебе чимдужче, щоб остерегти: ляхи постановили на своєму сеймi найперше знищити тебе, як вони iменують: першого бунтаря схизматського.

По обличчю Мельхiседека пробiгла сумна усмiшка.

— Про мене не турбуйся, друже: багато разiв одержував я вiд них пiдкиднi листи з усякою лайкою й погрозами, та господь оберiг мене, обереже й далi, коли я ще потрiбний тут, на землi.

— Що було ранiше, того не можна порiвняти з тим, що є нинi! — рiшуче заперечив Залiзняк. — Ранiше були погрози, а тепер будуть справжнi кари. Через тиждень, не пiзнiше, ляхи зберуться в Лисянцi й передусiм кинуться на тебе. Рятуйся, панотче, поки ще не пiзно! Я з козаками проведу тебе до берега Днiпра.

— Рятуйся! — скрикнули разом Аркадiй i Антонiй.

— Рятуйся! — сказав отець Єлпiдифор, пiдводячись з мiсця й простягаючи до Мельхiседека тремтячi руки. — Заради братiї своєї рятуйся!

Коли Мельхiседек почув вiд усiх пораду "тiкати й рятуватися", обличчя його спалахнуло.

— Менi рятуватися?! — промовив вiн обурено й, пiдвiвшись з мiсця, гордо випростався на весь свiй могутнiй зрiст. — Щоб я в час бiди залишив свою паству? Хто мiг порадити менi сiє? Нехай не заволодiє мною страх i не вдасться ляхам похитнути дух мiй! — вигукнув вiн грiзно'i з силою стукнув патерицею об землю. — Зостануся тут до останнього дня, хай не збудеться речене в святому письмi: "Поражу пастиря, i розiйдуться вiвцi!"

Безстрашна й горда вiдповiдь Мельхiседека запалила всiх присутнiх.

— Так, правда твоя, отче! — гаряче пiдтримав його Аркадiй. — Не личить нам тiкати вiд ляхiв i вiддавати їм на поталу народ наш! Лишайся з нами i будь спокiйний… Нехай тiльки поткнуться сюди ляхи! Ми їм приготуємо добру зустрiч!

— Поляжемо всi, а вiдплатимо їм за всi їхнi звiрства! — пiдхопив Найда.

— Зброя єсть, запаслися, — поквапно докинув Антонiй. — Вистачить на всю братiю…

— У лiсах повно козакiв! А з такими ватажками, — Залiзняк поклав руки на плечi Найди i Аркадiя, — ми перевернемо всю Польщу.

— I перевернемо, i розтопчемо це гадюче гнiздо! — гаряче пiдхопили ченцi.

— Зупинiться! Що ви глаголите? — заволав Мельхiседек. — Чи ви гадаєте, що я пiднiму свою патерицю й оберну її на меч?

— Гадаємо! — палко вiдповiв Аркадiй. — Первосвященики не раз ставали на захист храму господнього…

Мельхiседек iз жахом вiдступив.

— У всякому разi, благослови нас, чесний отче, кiнчати це святе дiло! — промовив Залiзняк, схиляючи голову перед Мельхiседеком.

— Не так, не так, братiє! — заговорив знову Мельхiседек. — Не мечем, не кров'ю, а правом… Ти знаєш ухвалу одного сеймика, але ти не знаєш, що ухвалили iншi!

— Усi зiйдуться на одному! — перебили Мельхiседека вигуки присутнiх.

— Але сейм коронний!.. Там буде репрезентант Росiї; ми напишемо в Петербург, проситимем, благатимем; менi обiцяли там велику допомогу…

— На допомогу Росiї ми й сподiваємось, весь народ надiється на неї! — вiдповiв Залiзняк. — Але ти бачив сам, превелебний отче, як поважає шляхта волю iмператрицi!

— Слово Росiї в ляхiв не допомогло нам нiчим, тепер лишається надiятись тiльки на її зброю.

— На бога, братiє, надiйтеся! Бiльше терпiли, потерпiть ще!..

— Для чого? Навiщо? Чого нам iще ждати? Хiба того, щоб ляхи налетiли на нас зненацька, i вчинили наругу над нашою святинею, й остаточно спустошили цей край? — палко заговорив Залiзняк.

— Нi, нi, панотче, не хитай нашої волi!

— Сам бог карає тих, хто вiддає свою святиню на наругу ворогам! — палко скрикнув Найда.

— Так, брате! I ми не вiдступимось вiд неї, - говорив далi Залiзняк. — Повiдай, превелебний отче, чи не тобi сказали там, що коли на Вкраїнi через утиски почнеться бунт, то тодi Росiя може втрутитися збройне й примусити шляхту ствердити в Польщi право й потоптаний закон?

Мельхiседек схилив голову на знак згоди.

— А чи видали ж тобi на пiдкрiплення сих слiв якусь грамоту чи листа?

— Нi, се говорилося словесно, й важко було зрозумiти, чи ховали цi слова щось бiльше.

— Ех, горе! — з досадою вигукнув Залiзняк. — Хоч би грамота, хоч лист, хоч троє написаних слiв…

— Що? Про що говориш ти? — зацiкавились усi присутнi.

— Звiстка про те, що було сказано тобi, превелебний отче, облетiла весь народ, усi надiються на допомогу царицi, скрiзь ходить чутка, що вона видала твоїй милостi золоту грамоту до всього українського народу, щоб повставав вiн, а вона пришле на допомогу своє вiйсько.

Залiзняковi слова страшенно всiх зацiкавили, особливо ж отця Антонiя. Смагляве обличчя його почервонiло.

— Правда, правда! — озвався вiн квапливо, ступивши вiд дверей на середину келiї. — Чував я не раз про якусь золоту грамоту, та тiльки не знаю, до чого це?

— Нi, — сумно заперечив Мельхiседек. — Грамоти менi не давали нiякої, а на словах обiцяли…

— Що слова! — вигукнув з досадою Залiзняк. — Слово — не папiр! Та коли б нам така грамота — все Запорожжя, вся Україна… та що там — море повстало б кругом! Отець Антонiй не одривав очей вiд натхненного обличчя Залiзняка.

— Превелебний отче, — вирвалося в нього мимохiть, слiдом за словами Залiзняка. — А чи не можна попросити таку грамоту?

— Нi! — сумно зiтхнувши, вiдповiв Мельхiседек. — Справи державнi вельми делiкатнi, i нiхто не захоче одверто виказати свої намiри.

— Що там просить! Та якби я тiльки в науцi писарськiй мастак був…

Отець Антонiй зупинив на Залiзняковi нетерплячий, сповнений чекання погляд, та Залiзняк нараз круто урвав свою мову.

Усi насторожились.

В монастирськi ворота хтось нетерпляче стукав.

Присутнi завмерли, чекаючи чогось лихого.

За кiлька хвилин у келiю Мельхiседека ввiйшов послушник i сказав, даючи iгуменовi згорнутий аркуш паперу з прикрiпленою до нього печаттю:

— Лист твоїй милостi вiд офiцiала унiатського Мокрицького. Мельхiседек мерщiй вирвав згорток з рук послушника й, зiрвавши печать, розгорнув довгий, списаний великими лiтерами аркуш. Та ледве дочитав вiн до половини послання, як папiр затремтiв у його руцi, а обличчя густо почервонiло.

— Що, що там таке?! — скрикнули разом усi присутнi.

— Ну, братiє, - мовив Мельхiседек сповненим обурення голосом, — кличуть мене до права! Мокрицький викликає мене на суд до себе, вимагає, щоб я пристав на унiю й листом безчесним перепросив би його й прощення благав! А якщо не буде моєї згоди на се, то щоб чекав кари, як перший бунтiвник!

Усi занiмiли вiд обурення…

Захоплений страшним вихором, що знявся над Туровою, Петро забув на час про своє особисте горе; та тiльки-но вони з Залiзняком виїхали з Турової, думки про нещасну Сару знову заволодiли ним цiлком.

Вiн не посмiв сказати про своє горе Залiзняковi, не посмiв i вiдмовитися супроводити його до Мотронинського монастиря. А втiм, монастир лежав якраз по дорозi на Лисянку, а туди линули тепер усi думки Петровi.

У Туровiй вiн довiдався, що через неї йшло тiльки два шляхи: один, найко-ротший, вiв назад у Лисянку, а другий iшов на пiвдень, розгалужуючись у свою чергу на багато дорiг.

Петро не припускав думки, щоб Гершко залишив свiй план помсти й виїхав iз Сарою кудись на пiвдень, тому вiн i зупинився на тому, що Гершко повернувся з Турової назад до Лисянки.

Новий його приятель, диякон, з котрим Петро за цi кiлька днiв мiцно здружився, також переконував його в цьому.

Коли ж парубок довiдався, що ляхи намiрились зiбратися в Лисянцi й кинутися звiдти передусiм на Малу Лисянку, то гадка його перейшла в цiлковиту впевненiсть.

Тепер вiн хотiв якнайшвидше дiстатися до Мотронинського монастиря, щоб звiдти негайно рушити в Лисянку. Тривога за долю Сари й рiдного села та залишених там беззахисних близьких мучила його впродовж усiєї недовгої дороги.

Увечерi Залiзняк iз своїми супутниками прибув до монастиря, i Петро вирiшив наступного ж ранку переговорити з полковником про свiй намiр.

Звiстка про зухвалу вимогу Мокрицького, надiслану Мельхiседековi, розлетiлася з надзвичайною швидкiстю по всьому монастирi. То був дзвiн на сполох, що примусив захвилюватись, дзвiн на сполох, який сповiщав про наближення страшного лиха. Петра ж ця звiстка приголомшила ще дужче, нiж iнших: вiн зрозумiв — це початок, i кожна згаяна хвилина може коштувати життя близьким, дорогим серцю людям.

Цiлу нiч не склепив вiн очей вiд хвилювання й нетерплячки, а, вставши вранцi, вибрав слушну хвилину i пiдiйшов до Залiзняка.

— Пане полковнику, — мовив вiн, низько вклоняючись, — чутка пройшла, що превелебний отець iгумен дiстав позов вiд Мокрицького?

— Так! — вiдповiв Залiзняк.

— Виходить, ляхи вже починають розправу?

— Якщо вже не почали…

— I перша на їхньому шляху Лисянка.

— Авжеж!

— Так от я хочу зараз вирушити туди з дияконом, як ми умовилися з Неживим, а то ж там боронитися нiкому: всi хворi, старi, та малi, та жiнки…

— Твоя правда, парубче! — заклопотано заговорив Залiзняк. — їдь негайно, треба заздалегiдь десь переховати жiнок та старих… особливо жiнок… Умов отця Хому приїхати сюди… та хай вiн бере з собою неодмiнно й сестру твою Прiсю, на лихо собi вона така гарна, то вже її не помилують ляхи… Я про охорону села потурбуюсь… а козакiв у нас вистачить i на пiв-Польщi! То вирушай же не зволiкаючи та привези сюди i. Прiсю, i отця Хому… Пам'ятай, що її ждуть найгiршi муки!

Петро попрощався з Залiзняком i зразу ж вирушив разом з дияконом у дорогу.

Минув тиждень вiдтодi, як приїхав Залiзняк, i що не день надходили новi й новi пiдтвердження його слiв.

Щодня прибували втiкачi з близьких i далеких сiл українських i розповiдали про звiрства унiатiв, ляхiв.

Залiзняк раз у раз виїжджав з монастиря, iнодi сам, iнодi з Найдою, з котрим вiн часто радився наодинцi в його вiдлюднiй келiї. Iнодi вiн не повертався й ночувати в монастир.

Уся братiя монастирська ставилася з надзвичайною пошаною до Залiзняка, особливо ж отець Аркадiй i отець Антонiй.

Мельхiседек теж не дрiмав.

З гарячковою поквапнiстю поспiшав вiн ужити всiх легальних заходiв, щоб зупинити дiї ляхiв.

Вiн одiслав Мокрицькому рiзку вiдповiдь, у котрiй переконував його облишити свої намiри, бо вони можуть призвести до фатальних наслiдкiв, якi впадуть на голови порушникiв миру й справедливостi в державi.

Вiн надiслав листи до комендантiв форпостiв на Днiпрi, благаючи їх не чинити утискiв православним, що їдуть у релiгiйних справах до Переяслава, до свого єпископа.

До кожного з цих листiв вiн приклав копiю королiвського декрету; такi ж копiї вiн розiслав i в найближчi мiстечка та мiста для оголошення населенню.

Через те що в монастирях не було спецiальних писарiв, то вся братiя, котра вмiла писати, засiла за цю роботу. Таких мастакiв було небагато, i тому сам Мельхiседек просиджував днi й ночi з пером у руцi. Та всi його старання не мали й найменшого успiху. Мокрицький нiчого не вiдповiв на його листи, а, неначе глузуючи з слiв iгумена, кинувся ще з бiльшою лютiстю на православних. Начальники форпостiв порадили Мельхiседековi вдатися до вищої влади, а в мiстах не дозволили оголосити королiвських декретiв.

Усi цi невдачi не вбили невтомної енергiї Мельхiседека; в душi його ще жеврiла надiя на ухвалу варшавського сейму, й, незважаючи на всi погрози ляхiв, вiн готувався до нової подорожi у Варшаву. Але братiя монастирська втратила надiю на мирне вирiшення справи. Гiркота кривд, утискiв i мук, що їх зазнавали в Польщi православне духiвництво й весь православний народ, сповнювали їхнi душi страшною образою, i образа ця шукала iншого виходу.

По всiх келiях потай вiд отця iгумена точилися таємнi розмови, в монастирських льохах переховувалися якiсь барила й мiцно зав'язанi паки.

А тривожнi звiстки тим часом усе ширились i ширились.

Був паркий лiтнiй вечiр. Небо, обкладене з усiх бокiв чорними хмарами, кидало синювату мертву тiнь на землю, що застигла, чекаючи страшної грози.

Жоден листок не ворушився на деревах, нерухомо застигло повiтря, й, незважаючи на те, що не вiдчувалося кругом i найменшого вiтерця, важкi чорнi хмари, прорiзанi бiлими клуботливими звивами, поволi випливали з захiдного боку неба й застилали весь небосхил.

На землю насувалася чорна тiнь.

Наляканi страшним явищем природи, птахи то з голосними криками кружляли навколо своїх гнiзд, то забивалися пiд покрiвлю дзвiницi, пiд карнизи церков i будинкiв.

Гудiв монастирський дзвiн, сповiщаючи про кiнець вечернi. Люди юрмилися в дворi Мотронинського монастиря й, чекаючи виходу отця iгумена, тихо розмовляли мiж собою, переказуючи жахливi новини.

Та ось останнiй стогiн дзвона завмер у нерухомому повiтрi; з церкви ринув натовп прочан, а слiдом за ним показалася могутня постать архiмандрита з хрестом у руках; за iгуменом iшов Залiзняк, а за ним уже сунула чорною валкою i вся монастирська братiя.

Побачивши отця iгумена, всi, хто був у дворi, дуже захвилювались: однi почали протовплюватись до Мельхiседека, кваплячись пiдiйти пiд благословення, iншi ставали на колiна, падали перед ним ниць… Почулися стогони, плач, iстеричнi зойки.

— Гинемо, отче! Гинемо! — волали люди. — Смертна година наближається… Порятуй… помилуй… i захисти!..

Рука Мельхiседека, що високо тримала хреста, помiтно здригнулася; скорботний погляд його пробiг по головах убогої пастви, яка простягала до нього в останнiй надiї руки, i серце його стислося вiд невимовної муки.

— Братiє моя возлюблена! — заговорив вiн, задихаючись од хвилювання. — Чим можу допомогти вам, убогий, безсилий пастир ваш? Се єдиний захист наш, — високо пiдняв вiн над головою великого хреста з розп'яттям. — Сим переможемо!

На темному тлi неба золотий хрест яскраво засяяв над головами натовпу, що стояв на колiнах. Почулися слова молитви, зiтхання, стогони… Усi схилилися перед сяючим хрестом.

— Не втрачайте ж надiї, стiйте твердо, спокус i погроз не бiйтеся, — говорив Мельхiседек. — Господь пошле i захист, i покров тим, хто покладається на його ласку. Ще не вiдома нам ухвала сейму; росiйська цариця, а з нею й iншi держави клопочуться за нас. Надiйтеся ж на господа й вiруйте, яко вiн сам гнаним за вiру є захисник. Але путi господнi невiдомi, — з грудей Мельхiседека вирвалося скорботне зiтхання, та голос його звучав твердо й упевнено, — i якщо хоче вiн, щоб ми постраждали за святу вiру нашу, на те його свята воля! I ми не вiдступимось вiд неї заради благ i радостей свiту, приймемо мученицьку смерть, пам'ятаючи слова господнi: хто перетерпiв до кiнця, той спасенний буде.

У вiдповiдь на слова отця iгумена звiдусiль почувся голосний плач.

Похмурий стояв Залiзняк поруч Мельхiседека, не смiючи перервати його слова, i тiльки поглядав мовчки з-пiд насуплених брiв на натовп, що ридав, стоячи на колiнах.

Коли нараз до слуху всiх присутнiх виразно долинув кiнський тупiт, i за кiлька хвилин у двiр монастирський влетiв укритий курявою вершник.

Осадивши свого змиленого коня, верхiвець зiскочив з сiдла й, пiдiйшовши до Мельхiседека, промовив голосно, низько вклоняючись отцевi iгуменовi:

— Од його превелебної мосцi єпископа Георгiя з Варшави, — i подав Мельхiседековi запечатаний пакет.

Рiзким рухом зiрвав Мельхiседек з пакета товсту воскову печать i, розгорнувши папiр, почав читати його…

Натовп, що юрмився на подвiр'ї, нараз завмер.

Сотнi очей стежили за отцем iгуменом.

А вiн не одривався вiд списаного аркуша паперу.

Запала хвилина напруженої мовчанки, що збiглася з лиховiсним затишшям, яке охопило природу.

Нараз обличчя отця iгумена вкрилося смертельною блiдiстю, папiр випав у нього з рук, страшний зойк вирвався з його грудей. Вiн ухопився руками за голову, похитнувся i впав би навзнак, якби його не пiдхопив Залiзняк.

Миттю вся братiя оточила отця iгумена.

— Що сталося, отче? На бога! — почулися з усiх бокiв розпачливi голоси.

— Гнiв божий… кара! — насилу вимовив Мельхiседек. — Сейм закiнчився, прохання нашi всi вiдхилено, й декларацiї милостивої царицi та iнших монархiв, за нас чиненi, залишено без уваги!

Зойк жаху вирвався з грудей присутнiх i прокотився над юрбою, i в цей час долинув здаля глухий, затаєний гуркiт грому… Слiдом за ним ще i ще…

Жах опанував мешканцiв монастиря. Страшнi пориви вiтру налiтали на юрбу, що зiбралася в дворi, зриваючи хустки з голiв жiнок, куйовдячи волосся, рвучи одiж, i з диким свистом мчали далi, нагинаючи дерева, здiймаючи перед собою стовпи куряви.

Обливаючись слiзьми, падали селяни на колiна, простягаючи до неба руки. Крики й зойки натовпу змiшались iз стогоном столiтнього лiсу. Удари грому посилювались, небесне склепiння двигтiло й, здавалось, ось-ось упаде на землю…

Мигнула блискавка, й небо загорiлося з усiх бокiв.

Хитаючись i спираючись на руку брата Аркадiя, пiднявся Мельхiседек по схiдцях монастирського ганку; за ним iшли Залiзняк i старша братiя.

Ввiйшовши в келiю, Мельхiседек мовчки опустився у своє крiсло й затулив обличчя руками; отець Єлпiдифор сiв на лаву й похилив голову на груди; Залiзняк, Найда, Аркадiй i Антонiй стояли похнюпившись бiля вiкна. Нiхто не зважувався порушити тишу цiєї страшної хвилини. Глибокi сутiнки, що сповнювали келiю, часом прорiзували яскравi спалахи блискавки й на мить усе осявалось бiлим свiтлом, а потiм густий морок знову повивав нерухомi постатi.

— Навiщо ти залишив нас, господи! — простогнав нарештi Мельхiседек, одриваючи руки вiд обличчя й безсило опускаючи їх на бильця крiсла.

— Тому що ми залишили його й дозволили осквернителям чинити наругу над його святинями, а самi пильнували, аби тiльки бути покiрними й довготерпеливими! — промовив глухо Залiзняк.

— Не нам належить кара: "Менi вiдомщення, i аз воздам", — суворо вiдповiв Мельхiседек.

— Умерти, братiє, умерти всiм! — простогнав старець Єлпiдифор.

— Всiм умерти, але вмерти немарно! — гнiвно вигукнув Залiзняк. — Правда, чесний владико, господевi належить вiдомщення, але знаряддям своєї помсти вiн обрав нас i ми мусимо виконати волю його!

При цих словах молодi ченцi заворушилися.

— Так, правда, владико й отче наш, — палко заговорив Аркадiй, виступаючи вперед; смагляве обличчя його палало, а густий бас дрижав вiд глухого обурення. — Чи не сам господь сказав через Самуїла Сауловi: "Я згадав про те, що вчинив Амалик Iзраїлевi, як вiн став йому на дорозi, коли вiн iшов з Єгипту. Тепер iди, й порази Амалика, й знищи все, що є в нього, i не давай пощади йому, але побий смертю вiд чоловiка до жони, вiд отрока до немовляти!" I згадай, пречесний владико, чи не вiдступив господь вiд Саула, коли Саул пощадив єдиного царя амаликитянського. А чи не гiршi за амаликитян ляхи? Чи не в єгипетському полонi ми перебували й перебуваємо в них? Амаликитяни були язичники, а вони ж християни! I не соромляться переслiдувати християн, чинити наругу над храмами святими, над чесним священством, мордувати жiнок та дiтей! Нi, чесний владико, воiстину вони в стократ гiршi за всiх амаликитян, фiлiстимлян i амореян, покараних господом. Смерть їм усiм, вiд чоловiка до жони, вiд отрока до немовляти!

— Не проти чоловiка согрiшили вони, а проти духа святого, — палко пiдхопив Антонiй. — I немає їм пощади нi на землi, нi в небесах!

— Немає пощади! Ударила година справедливої помсти! — полум'яне вигукнув Найда. — Господь уже простяг над ними караючу руку: ми слуги його…

— Безумцi! Зупинiться! Що ви говорите! — скрикнув Мельхiседек, простягаючи до ченцiв руки. — Хай не баламутяться серця вашi! Вiруйте в милосердя боже; я завтра ж поїду до Варшави. Ще надiюся на заступництво Росiї… ще…

— Заступництво Росiї не привело нi до чого, — перебив його Залiзняк. — Тепер, кажу ще раз, нам лишилося тiльки надiятися на зброю Росiї, лишилося виконати те, про що говорили тобi…

Страшний грiм вдарив над самими головами присутнiх i розкотився грiзним трiскотом по всьому небосхилу.

— Ось голос, що кличе нас i нагадує про помсту! — урочисто мовив Залiзняк, здiймаючи до неба руки. — Невже ж ми й тепер ще будемо баритися? Нi, всi засоби вже випробувано, зостався тiльки один, котрий уже не раз рятував нас i вiру нашу, — шабля козацька: вона не зрадить i тепер! Благослови ж нас на славний подвиг, отче: я скликаю до себе всiх, всякого стану й преложенства' людей, — чи то селянина, чи то послушника, ченця чи схимника, кожного, хто тiльки може держати ножа в руках! Усе вже готове в нас. Ех, якби нам тiльки грамота! Адже вiд цього паперу залежить усе: майбутнє України, порятунок вiри, порятунок усього святого для нас! Пiвжиття вiддав би за цей папiр — i нема де його взяти!

Останнi слова Залiзняк мовив з особливою палкiстю.

Мельхiседек здригнувся i пiдвiв похилену голову.

— Превелебний отче, ти ж усе життя своє поклав за врятування вiри, — гаряче говорив Залiзняк. — Ти — пастир наш: ми продовжуємо те, що розпочав ти, за хрест святий несемо й ми своє життя! Допоможи ж нам: може, ти знайдеш хоч якого-небудь листа од царицi… хоч…

— Спинися! Що ти говориш? — збуджено скрикнув Мельхiседек, простягаючи до Залiзняка руку, немов хотiв стримати слово, що ладне було зiрватися з його уст. — Годi… годi!.. Залiзняк замовк, мовчав i Мельхiседек, але видно було, що слова Залiзняковi глибоко його схвилювали.

— Iдiть з миром, братiє, - промовив нарештi Мельхiседек уже спокiйнiше. — Стоятимемо твердо й покладатимемо надiю на бога: без волi його не впаде й волосина з людської голови. Хай же не бентежаться серця вашi, йдiть i молiться. Довлiє кожному дневi злоба його.

Нiхто не посмiв заперечити архiмандритовi: всi мовчки один за одним пiдiйшли до нього пiд благословення i вийшли з келiї.

Мельхiседек лишився сам. Якусь хвилину вiн сидiв нерухомо, потiм глибоке зiтхання вирвалося з його грудей i голова схилилась на руки.

— Звершилося, — прошепотiв вiн беззвучно й знову застиг нерухомо в своєму високому крiслi. Тупий, безпросвiтний одчай важким каменем налiг на його душу й нiби скував усе тiло. Якийсь час сидiв вiн отак нерухомо, без думи, без почуттiв, немов скам'янiлий, але ось тривожна думка знову заворушилася в його мозку: "Невже ж звершилося? Невже всi засоби вичерпано й мирний шлях не приведе нi до чого?"

Мельхiседек пiдвiв голову i втопив скорботний погляд в куток келiї, потонулий в мороцi, наче хотiв знайти там вiдповiдь на своє тривожне запитання. "Так, — почулося з глибини серця, — всi мирнi засоби вже випробуванi й не привели нi до чого. Слово не досягає серця, заслiпленого шаленством". Невже ж вони, Залiзняк i його товаришi, суть продовжувачi початої ним справи? "Так, — почулося знову з глибини серця, — вони кiнчають те, що почав ти". Але боже мiй! Я шукав миру мировi, а не кровопролиття й борнi, захвилювався iгумен. Невже ж мiй шлях привiв їх до ножа? Невже ж не лишилося нiчого, крiм ножа? "Iншого шляху не лишилося тепер", — пролунало в серцi iгумена так виразно, так чiтко, нiби цi слова промовив хтось над самим його вухом. Мельхiседек здригнувся. "То, виходить, правда на їхньому боцi, виходить, вiн злочинець, бо стримував i зупиняв їх. Виходить, його проповiдь покори й терпiння тiльки вiддаляла день миру й наближала день загибелi вбогої пастви його. I цього допустився вiн, натхненний пастир, поставлений над усiєю Україною!"

— О, горе пастирям, котрi занапащають i розгублюють овець пастви своєї! — промовив уголос Мельхiседек i, вставши з крiсла, схвильовано пройшовся по кiмнатi.

Що ж робити тепер? Як урятувати сей багатостраждальний народ, сю убогу церкву вiд тої долi, яку призначили їм ляхи? Просити, клопотатись, позиватися? Нi, тепер уже це все марне. Давно вже Мельхiседек утратив надiю на клопотання й заступництво iноземних дворiв перед сеймом польським, але, як людина, тонучи,хапається за соломинку, так хапався вiн за цю останню надiю. Тепер же вiн не мiг i на мить заспокоїти себе цiєю маною. Жах дiйсностi стояв перед його очима, немов живе страховище, й невблаганно вимагав вiдповiдi. Що робити? Виконати те, на що натякали йому там, на пiвночi? Зчинити бунт i ждати втручання iнших держав? Так, так! Немає сили бiльше терпiти! Переповнилась чаша терпiння… Та чи буде успiх? Там обiцяли йому допомогу, обiцяли на словах… Як передати сi слова народовi? Один спосiб: вiдтворити їх на паперi. Залiзняк бачить у цьому весь успiх дiла… Всi повстануть…

Мельхiседек на хвилину замислився.

— Нi, нi! Одiйди, сатано! — скрикнув вiн. — Навiщо спокушаєш мене? Кров, пожежi, убивства! Чи менi їх викликати? Чи менi прийняти на душу сей страшний грiх? О господи! Ти настановив мене пастирем над краєм сим. Вiдкрий же менi твою волю, навчи мене, вкажи рабовi твоєму незрячому твої путi!

Мельхiседек упав на колiна й так, долiлиць, застиг у безмовнiй молитвi перед розп'яттям, що висiло на стiнi.

Навколо було тихо, тiльки страшнi удари грому стрясали час вiд часу стiни монастиря. Мельхiседек не пiдводився, не чутно було нi слова, нi стогону, здавалося, в келiї не було жодної душi, тiльки блискавка, часом прорiзуючи густий морок, освiтлювала на мить постать архiмандрита, простягнуту ницьма перед розп'яттям. Хвилина спливала за хвилиною повiльно, лiниво…

Минула година. Мельхiседек нарештi з зусиллям пiдвiвся з пiдлоги, витер пiт, що виступив на обличчi, й знову сiв у крiсло.

— Терпiти, терпiти й прощати, — прошепотiв вiн сам собi, — й не ставати проти зла? А якщо це зло загрожує поглинути цiлий край? Загрожує поглинути й розтлити душi тисяч i тисяч людей? Якщо це зло здiймає руку й на святиню святинь, невже ж i тодi терпiти? Нi-нi, терпiти таке зло — согрiшити перед господом. Чи не озброїлися ж сини первосвященика Маккавея на захист храму господнього? Чи не поховав же Самсон пiд руїнами храму ненависних фiлiстимлян? Чи не вигнав же сам Христос гендлярiв iз храму?

Мельхiседек пiдвiвся з свого крiсла й знову схвильовано заходив по келiї.

— Усе в цьому паперi, каже вiн! — вихопилось нарештi в отця архiмандрита, й, стиснувши голову руками, вiн притулився чолом до вiконної шибки.

Гроза минала; здаля ще докочувалося глухе гуркотiння грому, але в природi все вже заспокоїлось; чути було, як тихо падали з обважнiлого листя краплi дощу. — "Хто любить мене, душу свою погубить…" — прошепотiв ледве чутно Мельхiседек i знову почав ходити по келiї.

Болiсна, глибока боротьба розривала його душу.

— Нi, нi… нащо обман?.. Нащо єзуїтство? Правди, правди? Чи буде успiх? Чи пощастить? Чи виконають обiцяне? Чи не буде остання година гiрша за першу? О господи, помiчник i покровитель мiй! Навiщо поставив ти мене вершити долю людей? — знов вихопилось у нього.

Довго ходив так архiмандрит по келiї, то зупиняючись, стиснувши голову руками, то падаючи перед розп'яттям на колiна й болiсно ламаючи руки.

— Але хай буде над усiма нами воля твоя! — промовив вiн нарештi твердим голосом, зупиняючись перед розп'яттям. — Хто боїться вiтру — тому не сiяти, i хто дивиться на хмари — тому не жати.

Молодий служка, що спав поруч з келiєю Мельхiседека, чув цiлу нiч за стiною кроки архiмандрита.

Коли на сходi зажеврiла рожева, ясна зiрниця й просвiтлiла висока глибiнь неба, Мельхiседек покликав служку й звелiв йому сповiстити отця Антонiя, шоб той якнайшвидше прийшов до нього.

Отець Антонiй ввiйшов до келiї архiмандрита й мимохiть вiдсахнувся — так постарiв i змiнився за цю нiч iгумен.

— Сину мiй, — звернувся Мельхiседек до Антонiя, — чи є в нашiй аптецi золоте чорнило?

- Є, превелебний отче, — жваво вiдповiв Антонiй.

— Так… Доведеться менi скомпонувати один папiр, але сiє потiм! — рiзке урвав iгумен i додав: — Сьогоднi виїжджаю.

— Ти, превелебний отче? Куди?

— У Варшаву!

— Владико, — жахнувся Антонiй, мимохiть подавшись уперед.

— Я — пастир ваш, менi належить за всiх терпiти й вiдповiдати. Але не на те покликав я тебе. Я виїжджаю й не маю зайвого часу. — Мельхiседек зупинився на мить i потiм провадив далi дещо збентежено: — Полковник говорив учора про грамоту царську… ти чув усе… Сьогоднi вночi я пригадав, що коли був у Петербурзi, то справдi одержав вiд монархинi якусь грамоту… Писано було в тiй грамотi, що монархиня всiх нас пiд свiй захист приймає i обiцяє допомогти нам проти ляхiв.

З напруженою увагою прислухався Антонiй до слiв Мельхiседека, обличчя його вiд хвилювання почервонiло, а очi так i вп'ялися в iгумена.

— Але, — провадив Мельхiседек, — я не маю часу вiдшукати її, а тому залишаю тобi ключi вiд цiєї потайної скриньки: знайди ту грамоту i вiддай її пановi полковниковi. Ти зрозумiв мене? — I Мельхiседек пильно подивився в очi Антонiєвi.

— Зрозумiв, превелебний отче, — скрикнув Антонiй у поривi неприхованого захвату. — Будь спокiйний, усе виконаю!

Захоплений вигук Антонiя примусив Мельхiседека здригнутися й змiнитись на виду.

— Стривай! — промовив вiн швидко й, пiдвiвшись з мiсця, пiдiйшов до Антонiя i взяв його за руку. — Чи розумiєш ти, — заговорив вiн поволi, впиваючись у нього очима й мiцно стискаючи його руку в своїй руцi, — чи розумiєш ти, що викличе сей папiр? Чи розумiєш ти, на який шлях штовхне вiн усiх? Чи розумiєш ти, що з того шляху не буде вже повороту, що вся доля вiтчизни залежатиме вiд цього паперу… тiльки вiд нього?

— Розумiю, — прошепотiв Антонiй, опускаючи очi перед пронизливим поглядом Мельхiседека.

— Присягнися ж менi богом всемогутнiм, — Мельхiседек пiднiс до розп'яття руку, i голос його залунав урочисто й суворо. — Присягнися спасiнням душi своєї, присягнись стражданнями розп'ятого за нас, що ти вiддаси полковниковi сей папiр лише тодi, як воiстину вдарить наша остання година!

— Присягаюсь! — прошепотiв Антонiй, стаючи перед розп'яттям на колiна.

— Хай же буде над нами воля твоя! — мовив наприкiнцi тремтячим голосом Мельхiседек.

Вийшовши з келiї iгумена, Залiзняк узяв Найду за руку й, придержавши його, промовив тихо:

— Пора! Завтра треба вирiшити, кому податися на Запорожжя, а кому лишитись тут… Буду завтра… Зараз треба до своїх…

Залiзняк випустив руку Найди й поспiшив прилучитися до ченцiв, що пiшли вперед…

Найда уповiльнив ходу, щоб дати час товаришам одiйти, i попростував до своєї келiї: йому хотiлося зостатися самому, i будь-яке товариство, навiть найближчих друзiв, було в цю хвилину небажане для нього. Груди його розпирало непогамовне хвилювання…

Уся ненависть до ляхiв, уся палка любов до батькiвщини, вся вiдданiсть вiрi батькiв, уся гордiсть козацька спалахнули в його серцi яскравим полум'ям, коли вiн почув звiстку, привезену гiнцем. Тепер вiн горiв бажанням будь-що врятувати вiтчизну, поставити все на карту, але добути їй волю. Залiзняковi слова наелектризували його ще бiльше.

Завтра має вирiшитися все… треба спiшити… А втiм, Залiзняк не дрiмав: Україна вже вся напоготовi, жде тiльки гасла… Але треба передусiм заручитися пiдтримкою Росiї, послати когось таємно… та й до iнших сусiдiв вдатися не завадить… Австрiяк… Пруссак… скрiзь треба кинутись: усi зазiхають на труп старої Польщi… треба все обмiркувати, все зважити… Запорожцi, гайдамаки… так, а маса селянства — i не озброєна, i не навчена… Добре, якщо допоможе Росiя, а коли доведеться дiяти лише своїми силами та з голими руками?.. Ех, якби можливiсть була найняти союзникiв… Прикупити зброї, вiйськового припасу!..

Пойнятий такими думками, Найда повернувся до своєї келiї й, узявши на засув дверi, пiдiйшов до вiкна.

Гроза ще лютувала, але Найда одчинив навстiж вiкно — його схвильованiй душi була близька ця бурхлива стихiя. Припавши обличчям до залiзних грат вiкна, вiн почав жадiбно вдихати свiже повiтря. Блискавки прорiзували темряву, що оповила землю, грiм раз у раз потрясав склепiння неба, а душа Найди все росла й росла, розправляючи свої могутнi крила пiд звуки цiєї страшної грози…

З пiвгодини отак простояв Найда коло вiкна, не бачачи нiчого навколо, прислухаючись тiльки до тiєї пречудової гармонiї, що росла в його душi, коли нараз, зробивши необережний рух, вiн штовхнув стола й мало не перекинув його. Iз столу впало щось важке. Вiн нахилився й намацав на пiдлозi велику проскуру. Ця знахiдка надзвичайно здивувала Найду.

Роздивляючись i перевертаючи в руках так дивно знайдену проскуру, Найда раптом помiтив, що знизу на нiй було щось написано великими слов'янськими лiтерами.

Пiдiйшовши ближче до лампади, що жеврiла бiля iкони, вiн прочитав:

— "О здравiї раба божого Iвана Найди, гетьмана правобережного українського".

Слова цi, вимовленi вголос, примусили Найду здригнутися всiм тiлом. Вiн iз жахом оглянувся, неначе це промовив не вiн, а хтось iнший, але в кiмнатi не було нiкого.

Не довiряючи своєму слуховi й своєму зоровi, вiн ще раз глянув на проскуру й знову прочитав:

— "О здравiї раба божого Iвана Найди, гетьмана правобережного українського".

Моторошне почуття охопило Найду.

Що це: глум чи фатальне пророцтво? Хто поклав йому цю проскуру, хто зробив цей страшний напис? Хто цей незримий супутник, що скрiзь його супроводжує, куди б не кидала його доля?

Приголомшений, нерухомо стояв Найда посеред кiмнати, а нерозв'язнi питання вихором проносились в його головi. Непомiтно для самого себе вiн вiдкусив добрий кусень проскури, вiдчувши голод.

Проскура була черства, та молодi зуби ченця легко її дрибушили.

Нараз Найда вiдчув у ротi щось неїстiвне…

Здивований i вражений, вiн поквапне витяг з рота м'якушку й помiтив у нiй клаптик паперу.

Тремтячими вiд хвилювання руками пiднiс вiн його до лампадки; папiрець був списаний дрiбними лiтерами, частина слiв добре збереглася, в iнших же мiсцях, од слини, чорнило розпливлося, на паперi лишилися тiльки плями.

Найда напружив зiр i прочитав уцiлiлi на паперi слова: "скарб… червi… та рiзних кош… в потайному… кому належить визволити… тому вiдкриваю таємницю сю… я цiле життя… вiтчизнi Нашiй… шлях таємний…"

Найда похитнувся i ухопився за стiну, щоб не впасти.

"Що це? Сон? Маячня?.. Чи я збожеволiв? Хтось показує менi на скарб? Так, скарб, — це слово стояло на папiрцi виразно й чiтко. Чи диво це господнє? Чи злий якийсь жарт? Нi, нi! Хто б так жартував? Навiщо? Для чого?"

Найда знову пробiг очима по клаптику папiрця.

"Нi-нi, це не може бути жарт, це якийсь невiдомий доброчинець, що цiле життя збирав шеляг до шеляга на користь вiтчизнi, передає йому свiй скарб. Як розшукати його?"

Найда знову пiднiс до очей порваний клаптик паперу.

— "Шлях таємний", — прочитав вiн останнi слова, далi папiрець обривався.

Здушений крик вирвався з грудей Найди:

"Що ж це? Невже я з'їв решту записки?"

Вiд цiєї думки холод пробiг поза спиною в Найди.

Вiн почав пильно роздивлятися папiрець, i йому вiдлягло вiд серця. Смужка паперу, що зосталася з одного боку, була досить довга — отже, весь папiрець був чималий, а тому вiн не мiг проковтнути його непомiтно: певно, клаптик лишився десь у проскурцi.

"А що, коли чорнило на ньому зблякло вiд жару? А що, коли я проковтнув найважливiшу частину?.."

Та Найда недовго розмiрковував: хутко зняв вiн з ланцюжка лампадку, поставив її на столi й, присiвши до неї, почав обережно розламувати проскуру.

Проскура добре вже таки зачерствiла, а тому треба було докласти деяке зусилля, щоб розломити її обережно.

Найда вiдломив один шматочок, у ньому не було нiчого, другий — теж, третiй — i радiсний крик вирвався з його грудей: iз середини вiдламаного шматочка стирчав рiжок папiрця.

Обережно витяг Найда цей клаптик, розгорнув його, приклав до того, який вже був у нього, й побачив, що новий клаптик прийшовся до першого якнайкраще.

Тепер можна було прочитати таке: "…жий козак запорозький…" Далi чорнило зовсiм зблякло, а ще далi стояло слово "скарб".

"Закопав скарб!" — пiдставив у думцi Найда й почав розбирати далi.

"Грошi, аби постаткувати доро… зiбрав я червiнцiв два…"

Тут стояла теж замiсть слова блiда чорнильна пляма.

"Чого ж два? Два казани? Два мiшки? Два барила? — промайнула думка в Найди. Не затримуючись на цьому, вiн побiг очима далi. — "…кий дiамантiв та рiзних кош… i все се за…"

"Закопав, — пiдставив Найда, — в потайному… кому належить визволити… тому вiдкриваю таємницю сю… я цiле життя… вiтчизнi нашiй… шлях таємний…"

Хоч тепер уже було цiлком ясно, що в записцi йдеться про якийсь величезний скарб, схований запорозьким козаком, але де його закопано, куди податися шукати його, було, як i ранiше, невiдомо.

Записка кiнчалась тими ж словами: "шлях таємний".

А втiм, цi клаптики становили, як видно, незначну частину записки, запеченої в проскурi: треба було передусiм зiбрати всi iншi її частини.

Задихаючись од нетерпiння, кинувся Найда розламувати й решту проскури, обережно виймаючи з неї клаптики паперу. Уже вся проскура була розламана, i йому лишалося тiльки скласти свою мозаїку, як зненацька сильний порив вiтру дмухнув у вiкно, змiв iз столу на пiдлогу всi клаптi й загасив лампадку.

Розпачливий зойк вирвався з грудей Найди, вiн насилу зачинив вiкно й заходився збирати розвiянi клаптики паперу, але в темрявi нiчого не бачив. Тодi вiн кинувся в сусiдню келiю по свiтло, не забувши при цьому замкнути за собою дверi.

Повернувшись iз свiчкою, Найда насамперед глянув на пiдлогу й полегшено зiтхнув — клаптики паперу лежали тут, розкиданi вiтром.

Найда старанно замкнув дверi, запнув вiкно, засвiтив лампадку й поставив її коло iкон. Воскову свiчку вiн прилiпив до столу й, зiбравши всi клаптi, сiв їх складати.

Чималенько довелося йому поморочитися, поки всi клаптi було складено. Та, закiнчивши цю роботу, вiн iз жахом помiтив, що в кiнцi записки не вистачало трьох маленьких клаптикiв i самий кiнець був одiрваний.

Притиснувши складенi клаптики товстою бiблiєю, щоб вони часом знову не розлетiлися, Найда кинувся шукати тi, яких бракувало. Вiн перевернув усю келiю, поодсовував усi свої простенькi меблi, перетрусив постiль, обдивився кожну шпаринку, але папiрцiв не було нiде…

— Куди вони могли подiтися? Невже їх занесло вiтром?

Лоб Найди вкрився холодним потом… У тих загублених клаптиках було, певно, головне.

В одчаї кинувся вiн надвiр, сподiваючись хоч там знайти тi клаптики, але вiдразу ж зрозумiв, що сподiванка ця безглузда… Дощ лив, як з ринви, i коли б навiть занесенi вiтром папiрцi й лежали тут, то вода б за цей час зовсiм позмивала чорнило… Та навiть i змитих папiрцiв нiчого було шукати, бо потоки води, що бiгли по двору, мусили б уже давно понести їх за собою.

Чи вiн iз'їв клаптики, яких бракувало, чи їх занiс вiтер — однаково: треба було примиритися з фактом — так чи iнакше, вони загинули.

Не марнуючи часу на даремне бiдкання, Найда повернувся в свою келiю. Через те, що загубленi клаптики нiяк не можна було розшукати, вiн вирiшив спробувати вiдтворити змiст записки по тих уривках, якi лишилися.

Взявши товстий аркуш паперу. Найда тонко намазав його медом i наклеїв на нього пiдiбранi клаптики. Тепер записка набрала такого вигляду:

"Року божого вiд народження панського 1750 я, раб божий, козак запорозький… скарб… Цiле життя своє збирав грошi, аби постаткувати дорогiй вiтчизнi моїй, зiбрав я червiнцiв два… битих талярiв казан великий, дiамантiв та рiзних коштовних речей казан малий… i все се за… у потайному мiсцi… Тому, кому належить визволити край наш з лядської неволi, тому вiдкриваю таємницю сю, хай обряще вiн усе те, що збирав я цiле життя, i хай добуде за його допомогою волю вiтчизнi нашiй. На нього надiюсь: перст божий вказує на нього — шлях таємний… вiд… гарду доїдеш до рiчки С… в тому мiсцi, де впадає в неї рiчка… звана, поверни коня й поїдеш лiвим берегом угору проти течiї. Наступного дня надвечiр побачиш на лiвому березi рiчки високу кручу, а на вершинi її великий сiрий камiнь, подiбний до голови вепра. Вийди на кручу, сядь на той камiнь, нiби на праве вухо, й побачиш… а… розчахнутий дуб, одну по… блискавка, а друга… похилившись… пройди пiд… роною, спинися пiд… звiдти сто крокiв уперед там пi… пiвсписа… камiнь… на тому мiсцi… ра й Павла… сонця сiмдесят три кроки, там по…"

Тут рiжок записки був одiрваний, на цьому клаптику вона й закiнчувалась. Найда взявся до роботи.

Перша частина записки збереглася цiлком, за винятком кiлькох слiв, котрi вiн пiдставив без будь-яких труднощiв. Перше змите слово, без сумнiву, було "закопав", тим паче, що в iншому мiсцi пiсля слiв: "I все се" — стояв початок слова "за…", а далi розмазана пляма. Найда пiдставив i сюди слово "закопав" i прочитав: "i все се закопав у потайному мiсцi". Тiльки над рядком: "зiбрав я червiнцiв два… битих талярiв казан великий, дiамантiв та iнших коштовних речей казан малий" — довелося трохи задуматися.

— Чого два? Два барила, два казани, два мiшки?

А втiм, це не мало особливого значення, та оскiльки далi згадувалося слово "казан", Найда пiдставив його сюди i прочитав:

"Червiнцiв два казани, битих талярiв казан великий, дiамантiв та рiзних коштовних речей казан малий".

Це була величезна сума, i свiдомiсть того, що вiн може стати володарем всього цього, розпалила ще дужче бажання Найди вiдновити втрачений змiст записки.

Далi йшло таке неясне мiсце: "вiд…гарду доїдеш до рiчки С… в тому мiсцi де впадає в неї рiчка… звана". Тут знову було двi плями.

Для будь-кого iншого було б вельми нелегко на основi таких невиразних даних визначити дорогу, якою слiд їхати, але для Найди це було справою кiлькох хвилин. Вiн знав напам'ять назви всiх малих i великих рiчок у запорозькому степу, розташування мiст, мiстечок, селищ i навiть окремих хуторiв.

Перебравши все це в пам'ятi, Найда досить легко вiдновив назву рiчки, вiд якої збереглась лише початкова лiтера "С".

"До рiчки Саксаганки", — прочитав вiн. Пiдставленi лiтери якраз заповнили розмите мiсце.

Тепер уже зовсiм легко було вiдкрити назву гарду, i Найда без усякого вагання вписав слово: "Незаймалiвського".

Таким чином, уся перша частина записки була вiдтворена: Залишалася друга, неясна, заплутана.

Поволi, слово по слову, читав Найда неяснi мiсця: "Вийди на кручу, сядь на той камiнь, нiби на праве вухо, й побачиш", — далi йшов пропуск.

— Що ж побачиш там? — спитав себе Найда. Пiсля пропуску стояла лiтера "а", потiм знову пропуск i "розчахнутий дуб".

"А" сполучало цi два речення. "Побачиш щось, а в тому, що ти там побачиш, є й отой розчахнутий дуб". Але що це може бути?

"Побачиш гору, а на нiй розчахнутий дуб"? — пiдставив у думцi Найда, але зараз же вiдкинув цю гадку. Якби та гора була вища за кручу, то не можна було б побачити з кручi дуба, що росте на тiй горi, а якби вона була нижча, то дуб було б так само видно й з рiвного мiсця, як i з кручi. У всякому разi, в записцi мало б бути сказано так: побачиш гору, вийди на неї, й там росте дуб. Тодi, може, "яр"? Це коротеньке слово теж пiдходило до змитого мiсця, що лишилося на паперi.

— Побачиш яр, а в тому яру розчахнутого дуба, — голосно промовив Найда й зараз же вiдкинув цю думку.

Хто б же закопував скарб у яру? Адже щовесни дощi розмивають яр водою; крiм того, й дуби не ростуть на низинi.

Що ж це можна було побачити з тiєї кручi? Лiс, гай?

Цi коротенькi слова також пiдходили до пропущених мiсць. Але навiщо ж треба було видиратися на кручу й на камiнь, щоб побачити гай? Гай же не голка, i в степу його можна побачити за десяток верст. Чому ж виникла потреба в автора таємничої записки так точно вказувати мiсце, з котрого треба було дивитися на той гай?

Найда на мить задумався, та ось обличчя його спалахнуло, очi загорiлися, i вiн кинувся до столу.

— Чому? — мало не скрикнув вiн уголос. — Та тому, що йому треба було точно вказати напрямок, в якому слiд шукати того дуба, тому додано ще й ознаку: дуб розчахнутий. Так, так! Якби той дуб був тiльки один, то вказувати так докладно його мiсце не було б потреби, а через те, що вiн рiс у гаю, то авторовi записки й треба було точно вказати напрямок, у якому шукати дуба i як вiн виглядає! Так, так, iнакше не могло й бути!

Найда вписав потрiбнi слова й прочитав уголос:

— "Побачиш гай, а в тому гаю розчахнутий дуб".

Очевидно, так i було в записцi.

Нестримна радiсть охопила Найду, i, пiдiгрiтий першим успiхом, вiн iще з бiльшим запалом узявся розгадувати змiст таємничої записки.

Далi йшла фраза: "Одну по… блискавка, а друга р… похилившись".

Розкрити змiст цiєї фрази було не важко.

Що могла зробити блискавка з дубом? Звичайно, спалити або розбити. В даному випадку тiльки розбити, бо одна, розбита блискавкою, половина протиставилася другiй. Та й на спалене дерево не мiг би вказувати таємничий хазяїн скарбу, бо таке дерево мусило б скоро всохнути й загинути. Отже, одну половину його розбила блискавка, а друга… Далi в записцi йшло пропущене слово. Що ж робить вона, похилившись… стоїть, лежить?! Нi! Яке ж тут має бути слово? На що воно мусить указувати? Коли про одну половину сказано, що її розбила блискавка, а друга протиставляється їй — виходить, вона здорова, не всохла, вона росте…

— Авжеж, якраз саме росте! — радiсно скрикнув Найда, знайшовши слово, котре шукав. — Одну розбила блискавка, а друга росте, похилившись до землi. — Ще один крок до розкриття змiсту записки було зроблено. Слово по слову почав розбирати Найда далi.

— "Пройди пiд… роною", — прочитав вiн наступну фразу, — "…роною", — тут, певно, одiрваний початок слова: "сто…" Найда приписав його й прочитав:

"Пройди пiд… стороною".

— Але пiд котрою з двох? — спитав вiн себе. — Пiд похилою чи пiд розбитою? Та чи вказував би хазяїн скарбу на половину, яку розбила блискавка? Звичайно, нi, бо вона згодом все одно мала усохнути. Та коли б ця розбита частина й правила за вказiвку, то не було б потреби так детально говорити про iншу, похилену.

Отже, найпевнiше, в записцi мало стояти: "Пройди пiд похилою стороною".

Найда знову схилився над запискою.

— "Спинися пiд… — читав вiн далi, — звiдти сто крокiв уперед".

Але звiдки? В записцi було сказано: "Пройди пiд похилою стороною, спинися пiд…"

"Пiд нею", — вирiшив сам собi Найда, але зараз же засумнiвався. Цього було б замало, щоб почати вiдлiчувати кроки, треба було мати точнiшу вказiвку, з якого саме мiсця це робити.

Яка ж могла бути точна вказiвка? Вигляд гiлок, сама кiлькiсть їх за цей час, певно, змiнилася. Вони могли розростися або всохнути, попереплiтатись. Ознака мусила бути бiльш постiйна. Що б це могло бути у вцiлiлої половини дерева: початок чи кiнець її?

Таким чином, сама по собi з'явилася вiдповiдь.

Але якби треба було лiчити кроки вiд початку цiєї сторони, тобто вiд стовбура, то було б просто сказано: вiдлiчи вiд стовбура пiд похилою стороною, а оскiльки в записцi сказано було: "Пройди пiд похилою стороною, спинися пiд…", то природно гадати, що хазяїн скарбу написав так: "Спинися пiд краєм її i вiдлiчи звiдти сто крокiв уперед", i таке пояснення видалось Найдi цiлком правдоподiбним.

Тепер йому лишалося тiльки доповнити останню фразу, але в цьому й були найбiльшi труднощi. Тут уцiлiло всього кiлька зовсiм дивних i незрозумiлих слiв.

"Там пi… пiвсписа… камiнь… на тому мiсцi… ра й Павла… сонця сiмдесят три кроки, там по…"

Що могли означати цi розрiзненi слова?

Думка Найди працювала з гарячковою швидкiстю. Обхопивши голову руками, з розпаленiлим обличчям, схилився вiн над папером, не вiдриваючи очей вiд таємничих слiв, якi нiби дражнили його своєю недосказанiстю.

Невже вiн не розгадає їх, невже вiн не розкриє змiсту останнiх рядкiв записки? Невже вiн не знайде цього скарбу? На саму думку про це мимовiльний жах охопив Найду.

— Нi-нi! — мовив вiн гаряче й з новим запалом узявся до працi.

Про який камiнь тут iдеться?

"На тому мiсцi…" Чи не закопаний на тому мiсцi, пiд тим каменем, скарб?

Нi! Адже далi говориться про сiмдесят три кроки, отже, вiд того каменя треба ще вiдлiчити сiмдесят три кроки.

Як же пiзнати той камiнь? Де знайти його? Що означає оте "пiвсписа"? Мiра його? Завдовжки пiвсписа?

Правда, це можливо, але певностi в Найди не було, бо вiн нiколи не чув, щоб довжину предметiв вимiрювали списом. Крiм того, дивувало ще й таке: навiщо було так точно описувати ознаки каменя, якби вiн лежав якраз на вiдстанi ста крокiв вiд похилої сторони дерева? Адже кожен, вiдлiчивши сто крокiв, наткнувся б просто на нього. А тим часом у записцi було ясно сказано: "Вiдлiчи звiдти сто крокiв уперед там пi… пiвсписа… камiнь…"

Отже, камiнь лежить на вiдстанi ста крокiв.

Але де ж вiн може лежати, якщо потрiбнi ще точнiшi вказiвки? Де звичайно лежить камiння? Адже не на деревах, а тiльки на землi, або в водi, або пiд землею.

При останньому словi наче блискавка осяяла мозок Найди, вигук захоплення вирвався в нього з грудей.

— Так! I не може бути iнакше: камiнь — пiд землею на пiвсписа! Встромивши в землю спис, можна його вiстрям дiткнутися каменя, так завжди й пробують грунт. От чому й треба було в записцi на це вказати.

Тремтячи вiд радостi, Найда вписав на вiльних мiсцях: "Там, пiд землею на пiвсписа, лежить камiнь" — i з новою енергiєю заходився розбирати записку далi.

Насамперед йому впали в око дивнi слова "…ра й Павла". Що це означає? Павла? Якого Павла? Та ще сказано: "…й Павла". Кого ж iще? Чи не Петра й Павла? Звичайно, так! Петро й Павло, цi два "iменi називаються поряд, коли мова йде про свято.

Але чому виникла потреба в автора записки вказати саме на це свято? Може, вiн закопав скарб саме в той день? Але це аж нiяк не з'ясовує, де ж саме закопано скарб, а слова "Петра й Павла", мабуть, поставленi були тут для точнiшого визначення мiсцевостi. На що ж вони могли вказувати Може, на тому мiсцi закопано образ Петра й Павла? Але чому в такому разi стоїть пiсля слiв "Петра й Павла…" "сонця сiмдесят три кроки"?

Найда встав i заходив по кiмнатi. Вiн зайшов у глухий кут — не мiг нiчогiсiнько придумати.

Образ? Нi, коли так точно сказати про камiнь, подробиця щодо iкони зовсiм зайва, та й слова "закопано образ" "знаходиться образ" нi в якому разi не могли б лягти на те мiсце, що лишилося в рядку…

"Чому пiсля слiв "Петра й Павла" стоїть слово "сонця"? — раз у раз питав себе Найда, кусаючи з досади губи. Яке значення може мати сонце при визначеннi мiсцевостi. Правда, можна було б вказати на схiд, на захiд сонця, але тодi при чому тут "Петра й Павла"? Що дiється з сонцем на Петра й Павла? Воно свiтить так само, як i на рiздво, як i на стрiтення, як i в будь-яке iнше свято.

Найда задумався.

Вiдгадуючи втрачений змiст таємничого листа, вiн i не помiтив, що нiч уже минула — свiчка кволо мерехтiла на столi, а тьмяний вогник її тонув у потоках ясного рожевого свiтла, що пробивалося до келiї…'Найда пiдвiв голову й, помiтивши це, зняв запинало з вiкна й загасив свiчку.

Гроза вже давно минула, краплини дощу вигравали кришталем на листi. З вiкна келiї видно було всю далину з лiсом, що збiгав схилом гори, з синьою смугою далеких гiр…

Найдине вiкно виходило на схiд.

Ясна, рожева зiрниця розгорялася на небi, кидаючи нiжний полиск на далекi синi гори…

Небо, прокидаючись, було таке величне й прекрасне, що Найда мимохiть зами-лувався ним.

— Сонце, сонце! — говорив вiн сам собi, не вiдриваючи очей од вiкна. — Та хiба сонце не однаково свiтить i в свято, i в будень?

Найда напружував думку, намагаючись розгадати таємничий зв'язок мiж словами "сонце" та "Петро й Павло" й не мiг нiчого придумати.

Зоря горiла дедалi яскравiше.

Ось неначе золота стрiла шугнула в саму середину неба, а за хвилину викотився вогненний диск сонця й кривавий промiнь ударив Найдi просто в очi.

Найда мимоволi зажмурився й здивувався: як вiн не помiчав цього ранiше, — адже коли вiн приїхав сюди, в монастир, то сонце, як сходило, не било йому просто в очi, а тепер, а тепер… куди пересунулось? А це ж було коли?

Прибув вiн сюди якраз пiсля великодня… а тепер…

Найда задумався: щось крутилося в нього на думцi, немов якесь забуте слово. Вiн болiсно напружував мозок, намагаючись упiймати його — i не мiг!

Раптом його охопило незвичайне хвилювання: вiн рвучко схопився з мiсця й застиг, приголомшений несподiваною думкою. I йому вмить усе стало ясно.

— "Стань на тому мiсцi на Петра й Павла i вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки", — промовив вiн уголос. — Так, так, iнакше й бути не могло!

Не мiг же автор записки написати просто: вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки, бо сонце сходить зимою й лiтом не в одному мiсцi. Ось чому й сказано про день, у котрий треба вiдлiчити вiд певного мiсця сiмдесят три кроки. "Але схiд сонця чи захiд?" — задумався був вiн, але зараз же заспокоївся тим, що це можна буде перевiрити на мiсцi.

Наче камiнь упав йому з душi. Вiн вписав знайденi слова в пропущенi мiсця записки й, ще раз перечитавши її, старанно склав i сховав у себе на грудях.

Тепер уже всю записку було розгадано й вiн мiг смiливо вважати себе володарем величезного скарбу.

Мов зачарований, стояв Найда коло вiкна… I радiсть, i передчуття чогось надзвичайного сповнювали його серце; вiн вiдчував, як за спиною в нього виростали могутнi крила, готовi понести його з цього тихого пристановища в самий вир житейського моря…

Навколо все було тихо… все спочивало ще в солодких обiймах вранiшнього сну…

Нараз повiльний удар дзвона сколихнув iще сонне повiтря, й гудiння його попливло далеко-далеко в далину, через синi гранi лiсiв…

Найда стрепенувся, побожно перехрестився й пiдiйшов до свого ложа, щоб узяти патерицю i чотки й пiти до церкви.

Сповнений тривожних мрiй, вiн простяг руку i з диким криком вiдсахнувся…

На ложi його, замiсть патерицi й чоток, лежали спис i довга низка куль…

XIII

Пiсля розмови з Залiзняком Петро не став баритися жодної хвилини; вiн одразу розшукав на монастирському подвiр'ї диякона й вирушив з ним у дорогу. Шлях був йому добре знайомий, тож другого дня вранцi вони прибули в Малу Лисянку без будь-яких пригод. У дорозi в Петровому серцi кiлька разiв з'являлося бажання — перш нiж вирушити в Малу Лисянку, заїхати в мiстечко й розвiдати, чи є там Гершко й Сара? На поворотi, де дорога розходилася в мiстечко i в село, це бажання стало особливо сильним, але свiдомiсть небезпеки, яка щохвилини загрожувала його рiдним, усьому селу, взяла гору над егоїстичними прагненнями, i Петро рiшуче повернув коня на Малу Лисянку.

Небагато часу минуло, як вiн виїхав з рiдного села, а над його головою прокотилося стiльки приголомшуючих подiй, що здавалося, нiби вiдтодi, коли вiн жив у Лисянцi, минула цiла вiчнiсть.

При в'їздi в село Петро за звичкою глянув праворуч i побачив спустiлу корчму, з вiдчиненими вiкнами й дверима i розкиданим по всьому двору мотлохом. Це видовище викликало в Петровому серцi пекучий бiль i нагадало йому ту страшну нiч, коли вiн проводив Сару назад до корчми, коли вiн присягався не залишати її до скону.

Хiба не сам вiн одвiв її на заклання? А як вона боялася, як знемагала її душа! Йому пригадалися останнi слова Сари, її шаленi пестощi, її клятви… i серце його стислося вiд невимовної туги…

"Що з нею? Чи вона ще жива, чи вже в усьому широкому свiтi не знайде вiн своєї коханої голубки, не побачить її очей, не почує її голосу?.."

Сповнений гнiтючих передчуттiв, Петро в'їхав з дияконом у село; вигляд села ще бiльше посилив його побоювання: скрiзь було безлюдно й тихо, тiльки де-не-де порпалися в пилюцi дiтлахи, а з дорослих нiкого не зустрiли.

З душевним хвилюванням пiд'їхав Петро до батькiвської хати… Та в дворi усе було гаразд, тiльки теж безлюдно. Собаки, що мирно дрiмали на осоннi, голосно загавкали й кинулися до вершникiв, але, побачивши Петра, заспокоїлись i з радiсним скавучанням застрибали навколо молодого господаря, намагаючись лизнути йому руку.

Петро скочив з коня й пiшов був вiдчиняти ворота, коли почув ззаду дзвiнкий дiвочий голос:

— Петре, ти?!

Парубок обернувся i побачив Прiсю, яка поспiшала йому назустрiч.

— Я, я, голубко! — вiдповiв вiн, нiжно обiймаючи сестру.

— Господи! Ми вже думали, що тебе й живого немає! Ой Петре! Голубчику, як страшно! Що робиться навколо… Хвалити бога, хоч ти вернувся!

Дiвчина витерла рукавом сльози, що виступили на очах, i ще раз мiцно поцiлувала Петра, не випускаючи його руки з своєї, та, помiтивши незнайомого вершника за ворiтьми, знiяковiла й вiдiйшла од брата.

— Це мiй товариш, — мовив Петро, кивнувши головою в бiк диякона. — А де ж панотець, де батько? Де всi?

— У церквi… сьогоднi недiля… та й батюшка хотiв сказати всiм останнє слово.

— У церквi! Ох ти господи, а ми за цими клопотами й недiлю святу забули! — обiзвалися разом диякон i Петро.

— Ну, — додав диякон, звертаючись до парубка, — ти попорай мого коня, а я не буду баритися, пiду просто на цвинтар!

Диякон скочив з коня, передав повiд Петровi, а сам пiшов до церкви. Парубок узяв коней, завiв у двiр i хотiв уже розсiдлати їх, але Прiся притримала його за руку.

— Зачекай… нехай охолонуть… Скажи менi, чи дiзнався тя гяl^ — нeбyдь про Сару?

— Нiчого!

— Але де ж вона, що з нею?..

— Я знаю стiльки ж, скiльки й ти!

— Але ж ти їздив розвiдати, вистежити!

— I розвiдав тiльки те, що вони приїхали до Турової, а куди подiлися потiм — не знаю. Там уже дорога розходиться: одна йде бозна-куди, на пiвдень, а друга напрямки повертає назад до Великої Лисянки. Я й поспiшав оце сюди як тiльки мiг — хочу податися до замку, чи не повернувся жид до мiстечка кружним шляхом?..

— Нi, — тихо мовила Прiся й сумно похнюпилась, — їх там немає, нашi дiзнавалися вже не раз…

— Немає? — скрикнув Петро i в розпачi схопився за голову. — Куди ж вiн подiвся?.. Де її тепер шукати? Куди податися?

"Загинула… загинула!.."

Парубок сiв на колоду, що лежала посеред двору, i затулив обличчя руками. Прiся сiла поруч з ним; у глибоких, печальних очах дiвчини бринiли сльози; вона мовчки тримала братову руку, не знаючи, як утiшити його.

Кiлька хвилин вони сидiли нерухомо, пригнiченi страшним горем; нарештi Петро пiдвiв голову й заговорив знову, глухо, уривчасто, немов розмiрковуючи сам iз собою:

— Шукай тепер! Дорога йде на пiвдень… Хiба мало мiст обабiч неї?.. Щоб обшукати всi, не вистачить i життя… Та, мабуть, Гершко бачився з Кшемуським i розповiв йому про все, через те пани й вирiшили насамперед обрушити свою кару на Лисянку… Бачився… Але де ж вiн подiвся потiм?.. Де?..

— Ох, нiхто не знає, братику! — Прiся глибоко зiтхнула й знов витерла рукавом очi.

— Чи не можна розпитатися в челядi?

— Пани як поїхали в Умань, то й досi не поверталися. Петро жваво обернувся до неї.

— Ще не поверталися? Ще в Уманi? То, виходить, вiн там!..

— Братику! — радiсно скрикнула Прiся. — Не може бути!..

— Нi, справдi, — вiв далi Петро, — нiхто iнший не мiг би повiдомити їм про те, що затiвалося в нашому селi… i дорога… так, є коротша дорога, але можна проїхати в Умань i через Турову, а жид, певно, вибрав кружний шлях, щоб збити нас з пантелику… Так, так!.. Вiн чкурнув на Умань слiдом за панами й залишився там, побоюючись повертатися без них назад.

— То ти розшукаєш його?! Ти врятуєш Сару?

— Врятую! Якщо це тiльки в людських силах, то я врятую її! Сьогоднi ж ми, не гаючи й хвилини, вирушимо з тобою у Мотронинський монастир, а звiдти я подамся з товаришами в Умань.

— Зi мною в монастир? — здивувалася Прiся. — Навiщо?

— Так, з тобою! — квапливо заговорив Петро. — Пани вирiшили тяжко покарати Лисянку; на жiнок чекає безчестя, а найстрашнiша доля спiткає тебе, Прiсю, бо ти найгарнiша! Тому-то ми й вирiшили сховати тебе в монастирi…

— Нi, Петре, нi! Тата я не покину: якщо всiм нам судилася страшна кара, я теж хочу прийняти її, - стримано, але твердо вiдповiла дiвчина.

— Прiсю, не переч! Так вирiшив полковник Залiзняк, i ми погодилися з ним!

— Полковник Залiзняк?! — радiсно вигукнула дiвчина.

— Так, Залiзняк… За ним тепер iде вся Україна, йому пiдкоряється кожен, не тiльки ти: усi жiнки покинуть село i сховаються в Мотронинському лiсi, але тебе вiн просив привезти негайно.

— Мене?!

— Так, тебе…

— Навiщо ж? Чому… мене?

— Тому, що вiн побоюється, аби тебе не схопили ляхи… Не бiйся, Залiзняк там усе влаштує; вiн i сам тепер у Мотронинському монастирi. Ну, ти ж збирай собi, що потрiбно, а я пiду на цвинтар. Пам'ятай, чим швидше ми виїдемо звiдси, тим швидше вирвемо Сару з Гершкових пазурiв!

Петро ступив через перелаз i швидкою ходою подався до церкви. Прiся залишилась на мiсцi. Кiлька хвилин дiвчина сидiла мовчки, поринувши в задуму; погляд її нiби потонув у залитiй сонцем далинi, вона не чула й не бачила нiчого.

— За ним тепер iде вся Україна, йому пiдкоряються всi, — ледь чутно прошепотiла Прiся. Легке зiтхання вирвалося в неї з грудей, вона затулила обличчя руками й завмерла, сповнена якихось невиразних мрiй.

Петро переказав батюшцi й громадi пересторогу Залiзняка i його пораду — сховати якомога швидше жiнок, дiвчат, дiтей i взагалi усiх кволих i нездатних до бою, а сильним об'єднатися i дати напасникам вiдсiч.

Лисянськi селяни й до Петрового приїзду були у великiй тривозi, а вiд переданої їм звiстки, що панська розправа має розпочатися з їхнього рiдного села, всi зацiпенiли. Серед похмурого мовчання пролунав стогiн i дитячий плач… Але диякон пiдвищив голос i заглушив смутний настрiй:

— Не час плакати! — вигукнув вiн рiшуче. — Сльозами горю не поможеш, а стогнаннями не умилостивиш наших катiв… Супроти звiра треба стати звiром, а заступники в нас лишилися однi — нiж i вогонь… За кров — кров, за наших жiнок i дiтей — їхнє падло!!

Вихором рознеслися в натовпi слова диякона й запалили помстою i злiстю сотнi очей…

На бурхливiй, але короткiй радi вирiшили: диякону залишатися в селi, щоб у разi небезпеки негайно сповiстити загiн Неживого, який розташувався в лiсi неподалiк вiд Лисянки, спорядити пiдводи, скласти майно й разом з обозом вiдправити дiтей, жiнок i хворих до лiсу, а Петровi з Прiсею, не гаючись, поспiшати до монастиря; що ж до батюшки, то, незважаючи на всi Петровi умовляння, незважаючи на прохання i сльози всiх парафiян, отець Хома навiдрiз вiдмовився виконати волю Залiзняка й рiшуче заявив, що вiн помре бiля того вiвтаря, служителем якого поставив його господь.

Пiсля такої категоричної вiдповiдi Петровi не залишалося нiчого iншого, як тiльки мовчки скоритися волi батюшки й готуватися до вiд'їзду з Прiсею. Його квапили титар i отець Хома, котрi розумiли, яка страшна небезпека загрожувала дiвчинi.

Того ж дня, надвечiр, Петро iз сестрою вирушили в дорогу на двох добрих конях, бо Прiся з дитинства чудово їздила верхи.

День був дуже паркий, i хоча сонце вже хилилося до заходу, в повiтрi зовсiм не вiдчувалося прохолоди. Повите бiлястою iмлою небо дихало нестерпною спекою. Жоден листок не ворушився; пилюка, яку здiймали копита коней, довго висiла в повiтрi й повiльно осiдала на розпечену дорогу…

Петро й Прiся їхали мовчки, поринувши в свої думи… Дiвчина раз по раз озиралась назад, щоб iще поглянути на своє тихе гнiздечко, в якому зросла i з якого вирвали її нинi й несли невiдомо куди бурi житейського моря…

Та хатки села, збiгаючись ближче й ближче, злилися в одну смужку i врештi зовсiм зникли за обрiєм. Глибоке зiтхання вирвалося з Прiсиних грудей, вона глянула востаннє на повиту iмлою далину, i, рiшуче обернувшись; наздогнала Петра та поскакала поруч з ним.

Так вони мовчки проїхали ще верст iз п'ять. Петро кiлька разiв стурбовано оглядався назад, але Прiся, заглиблена в свої думки, не помiчала цього.

— Ех, буде гроза! — вимовив нарештi з досадою парубок, знову оглядаючись назад.

Прiся озирнулась.

Хоча не вiдчувалося й найменшого подиху вiтерця, захiдним краєм неба повiльно пливли темнi хмари, i їх обриси рiзко вимальовувалися на свiтлому тлi неба.

— Пiдганяй коня, Прiсю, хоч би завчасу дiстатися до лiсу! — зауважив Петро.

Обоє пустили коней вчвал.

Тим часом хмари швидко росли й заволiкали небосхил. Призахiдне сонце просвiчувало крiзь них кривавою плямою, кидаючи на землю зловiсний вогненний вiдблиск. Здалеку почувся глухий гуркiт грому… Швидко темнiло.

Нарештi на обрiї показалася зубчаста смуга лiсу, i незабаром Петро й Прiся вузькою стежкою в'їхали пiд склепiння дубiв.

— Ну, слава богу, що добралися! — промовив Петро, обмахуючи шапкою розпашiле обличчя. — Тут уже безпечно. Ти не боїшся грози, сестро?

— Нi, чого ж її боятись, а от чи скоро ми доїдемо до монастиря?

— Скоро… тiльки ось стемнiло, хоч навпомацки йди… Та, зрештою, байдуже: я добре знаю дорогу.

Прiся оглянулась: уже i в полi стемнiло, а в лiсi й поготiв; тiльки-но подорожнi вiд'їхали на кiлька крокiв вiд узлiсся, як одразу ж пiрнули в непроглядну пiтьму; вона пiд деревами була така густа, що, здавалося, стовбури тонули в чорнiй стоячiй водi. Вгорi крiзь просвiти, мiж гiллям, проглядало майже чорне небо. Лиховiсне шумiло над головами подорожнiх верховiття велетенських дерев, раз у раз спалахувала блискавка, зненацька освiтлюючи бiлим сяйвом таємничу глибiнь лiсу; гiлки дерев при цьому слiпучому свiтлi здавалися страшними, сплетеними в клубки гадюками.

На мить з чорного мороку вихоплювалась стежка, але пiсля короткого спалаху блискавки пiтьма, що оточувала Петра й Прiсю, ставала ще густiшою й непрогляднiшою. Дощу не було, лише зрiдка долинав глухий гуркiт грому; гроза заходила здалека й могла розгулятися тiльки вночi.

З пiвгодини подорожнi їхали мовчки. Нарештi Петро зупинив коня й заклопотано сказав:

— Злiзь з коня, Прiсю, i дай менi повiд — пiдемо пiшки, бо так можна й з дороги збитись.

Дiвчина скочила з коня, передала його братовi й пiшла поруч. Вони йшли мовчки;

Прiся раз у раз спотикалась об пеньки, об переплетене вузлами корiння, але мовчала, тримаючись за братову руку.

— Стiй! — нараз промовив Петро. — Треба роздивитися, ми, здається, йдемо не тiєю стежкою… менi попався пiд ногами пеньок, а ось i другий!

— I менi попадалися вже не раз!

— Чому ж ти не сказала?

— Я думала, що ти й сам помiтив.

— Ну, виходить, трапилося те, чого я боявся, — вигукнув у розпачi Петро, — ми збилися з дороги!

Його слова сповнили жахом серце Прiсi.

— Братику, Петре! — вигукнула вона крiзь сльози, хапаючись за його руку. — Що ж тепер з нами буде? Вертаймося краще назад!..

— Куди назад? А ти знаєш, де зараз яка сторона у цiй пущi? Стривай, треба насамперед розiбратися, де ми, а тодi вже будемо думати, куди повертатись. Вiзьми коней, я спробую викресати вогню.

Прiся взяла за повiддя коней, а Петро, притулившись до стовбура, дiстав з кишенi кремiнь i кресало й почав добувати вогонь… Одна за одною з-пiд його руки посипалися iскри, й незабаром трут загорiвся; Петро знайшов на землi кiлька сухих гiлок, дiстав з кишенi натерте порохом клоччя, запалив його i, пiднявши високо над головою цей iмпровiзований смолоскип, освiтив навколишню мiсцевiсть…

Вони стояли на якiйсь просiцi, порослiй травою й молодняком. Просiка була вузька, очевидно, прокладена для верхiвцiв.

Петро, вкрай здивований, озирнувся; вiн нiколи не бував у цiй частинi лiсу, нiколи не бачив цiєї глухої просiки.

— Ну, забралися, — пробурчав парубок собi пiд нiс. — Куди тепер повертати?

— Назад, назад, братику! Переночуємо на узлiссi, а вранцi рушимо в дорогу, — вигукнула Прiся, судорожно хапаючись за його руку. — Тут небезпечно… Господи, яка пуща! Ще приманимо цим свiтлом лихих людей!

— Твоя правда, сестро, свiтло слiд погасити, а їхати треба тiльки по цiй просiцi, — хоч назад, хоч уперед; проклали ж її колись люди, отже, вона й доведе нас куди-небудь; а звернути вбiк нiяк — тут не те що конем, а йзайцем не проскочиш!

Справдi, праворуч i лiворуч вiд просiки тяглися такi густi хащi, що нiчого було й сподiватися зробити по них хоч кiлька крокiв.

Прiся мовчки згодилася з братом. Вони повернули коней. Петро погасив свiй смолоскип, узяв Прiсю за руку й рушив загадковою просiкою в протилежний бiк.

Блискавка спалахувала, безперестанку освiтлюючи таємничий пралiс бiлим моторошним свiтлом.

Рука дiвчини здригалася; Петро, як мiг, заспокоював сестру, але сам iз жахом помiчав, що вони зовсiм не наближаються до узлiсся, а заглиблюються все далi й далi в лiсовi хащi.

— Петре, ми вже йдемо довго, дуже довго, — обiзвалася Прiся тремтячим голосом.

— А що, ти втомилась? То можна вiдпочити…

— Нi, не те, а тiльки коли ж ми вийдемо з лiсу?

— Хто його знає: можливо, ця дорога довша за ту, якою ми їхали сюди… Може, ти сядеш на коня?

— Нi, тут можна голову розбити об гiлля, я й так не вiдстану. Петро й Прiся прискорили ходу. Вони вже довгенько блукали, не присiвши й на хвилину. Грозовi хмари повiльно пливли над лiсом, пiднiмаючись до зенiту. Раз у раз спалахували бiлястi вогнi, на мить вихоплюючи з мороку страшнi, волохатi чудиська, якi стояли на шляху подорожнiх. Прiся так стомилася, що ледве йшла, але пристрасне бажання вибратись якомога швидше з цього пралiсу подвоювало її сили. Ще з пiвгодини минуло в напруженому мовчаннi, аж раптом Петро, що йшов трохи попереду, тихо скрикнув:

— Назад!

Прiся позадкувала.

— Стiй, не ворушись, — звелiв Петро. — Я викрешу вогню, там щось не гаразд-барлiг… безодня… провалля!..

Дiвчина завмерла на мiсцi, вкрай перелякана: їй здавалося, що досить зробити хоча б один крок в будь-який бiк, i вона впаде в безодню. Блискавка спалахнула на мить, мигнула бiлим сяйвом по чорних стовбурах велетенських дерев i згасла… Здалеку долинув глухий гуркiт.

— Грiм! — прошепотiла Прiся.

Петро мовчки кивнув головою. У глибокiй темрявi од його кресала зiрочками розсипалися iскри, нарештi трут спалахнув. Парубок зробив новий смолоскип i освiтив мiсцевiсть. Подорожнi стояли перед страшним урвищем, глибину якого оком не можна було змiряти, бо з дна його пiдiймалися високi дерева; дорога обривалася так круто, що якби Петро зробив ще пiвкроку вперед, то вони обоє лежали б на днi урвища з потрощеними кiстками. Петро й Прiся мимоволi позадкували.

— Ой Петре, куди це ми зайшли? — з жахом прошепотiла дiвчина, тулячись до брата.

— I сам не знаю… нiколи не бачив анi цього урвища, анi просiки.

— Що ж нам тепер робити?

— Спробуємо йти понад краєм!

— Нi, нi! — Прiся вчепилася за братiв рукав. — На бога, Петре, краще почекаємо свiтанку, вже недовго… тут досить тiльки оступитися — й смерть… ось i грiм… може, мине гроза…

Справдi, здалеку долинув ще удар, глухий, короткий, а за ним прокотилася по лiсi луна.

— Чуєш? — обiзвалась пiсля довгого мовчання Прiся. — I досi луна йде лiсом… аж дивно.

— Невже луна? — здригнувся Петро, прислухаючись i собi до лiсових звукiв, якi дiвчина прийняла за луну вiд громовицi. — Нi, це щось iнше… це не грiм… здається, рубають лiс чи що?

Обоє почали уважно прислухатися.

Рiвномiрнi звуки, справдi схожi на удари, долiтали вiдкiлясь з глибини, нiби з-пiд землi, й виразно лунали в хвилини затишшя…

Подорожнi вiдiйшли на кiлька крокiв вiд страшного провалля й посiдали на землю. Хоча Петро i втiшав сестру, та сам дуже непокоївся: в несходимих Мот-ронинських лiсах було легко заблудитися, а, крiм усiх небезпек, якi могли виникнути внаслiдок цiєї несподiваної пригоди, ще й поїздка до Уманi по Сару вiдкладалася на невизначений час.

Тим часом удари почулися знову. Цi уаємничi звуки в глухому пралiсi, серед непроглядної темряви наганяли якийсь незбагненний жах…

— Петре! — прошепотiла Прiся, притискаючись тiснiше до брата. — Що б це могло бути?.. Менi лячно!

— А ось, здається, що… — спроквола мовив Петро.

— Чи не молотять? — спитала дiвчина.

— Що ти! — вiдказав Петро. — В глупу нiч, коли хоч в око стрель!.. Еге, он воно що! Це б'ють молотом по ковадлу… так… так… вставай, сестро, ходiмо!

— Oй, брате, куди? — сплеснула руками Прiся. — Адже це, може, нечиста сила!..

— Що ти? — засмiявся парубок. — Це, значить, житло поблизу, якийсь лiсовий хутiрець, а може, й село недалеко! Це слава богу — ось що!

Дiвчина радiсно схопилася, i вони рушили, обережно намацуючи дорогу понад яром, у той бiк, звiдки долiтали глухi удари; незабаром уже й Прiся не сумнiвалася, що це були звуки вiд ударiв молота по ковадлу. Хоча вони лунали водночас, та можна було розiбрати, що гупало вiдразу кiлька молотiв. Скоро перед подорожнiми здалеку, в глибинi яру блимнув маленький вогник, червонуватий i тремтливий, немов зiрочка. Цi ознаки людського житла викликали в обох страшенну радiсть.

— Вогонь, вогонь! Братику, люди! — радiсно вигукнула Прiся. Але Петро притримав її за руку.

— Тс… — прошепотiв вiн. — Вогонь то вогонь, та бiля вогню, напевно, й люди… тiльки якi? В лiсi, та ще вдвох, не можна пiдходити так довiрливо, а то, бува, вскочиш у халепу. Прив'яжемо тут коней, а самi спершу пiдповземо i роздивимося, хто це й що.

Парубок прив'язав коней, потiм лiг на траву й звелiв Прiсi повзти слiдом за ним, намагаючись робити якомога менше шуму. Чим далi вони просувалися, тим легше ставало повзти, бо вогонь освiтлював найближчi до яру дiлянки лiсу.

— Стiй! — мовив нарештi Петро. — Тепер поповземо до урвища.

Безшумно, звиваючись по вологiй лiсовiй травi, Петро й Прiся гадюками пiдповзли до самого краю урвища i, сховавшись за великим кущем, глянули вниз.

Глибокий яр тут ширшав i утворював улоговину; дерева на днi її були вирубанi, й на вiльному мiсцi розмiстилося десять величезних кузень. Купи вугiлля яскраво палали, освiтлюючи всю улоговину й сусiднi дiлянки лiсу. Бiля кожної кузнi метушилося по кiлька голих до пояса людей. Однi велетенськими мiхами роздмухували вогонь, другi пiдносили до палаючих горн лемешi, коси й залiзнi штаби, третi працювали бiля ковадл, четвертi виносили вже готовi ножi й наконечники для списiв i складали їх у купи. Цi купи блискучої, щойно викуваної зброї тяг-лися вздовж усiєї улоговини. Здавалося, їх могло б вистачити на величезне вiйсько.

Молоти не замовкали, лише iнколи чулись уривчастi слова ковалiв. Недалеко вiд кузень хропло, розлiгшись на землi, кiлька таких самих напiвголих велетнiв.

Затамувавши подих, Петро й Прiся мовчки спостерiгали протягом кiлькох хвилин цю сцену. Несподiване видовище вразило їх.

Для кого готували стiльки зброї, нашi подорожнi зрозумiли вiдразу; але їм нiколи ще не спадало на думку, що справа повстання зайшла так далеко, що таємнi люди, якi верховодять усiм цим, володiють такими силами, що скрiзь, по всiх ярах, по всiх пущах, йде гарячкова робота, мета якої — визволення вiтчизни. А вони ще й досi стоять осторонь вiд боротьби…

— Це все вiн, Залiзняк, сокiл, гетьман, — шептала Прiся, мiцно притискуючи руки до серця, що несамовито калатало, i образ Залiзняка виростав перед нею, повитий якоюсь магiчною, надприродною силою.

Аж раптом сильний стусан в одну мить розвiяв усi Прiсинi мрiї; дiвчина мало не скотилася в яр i мимохiть голосно скрикнула.

— Га, пiдлi тварюки! — пролунав над нею чийсь хрипкий, грубий голос. — Думали пiдглянути й виказати нас, та не вдалося! Запорожцiв не так-то легко обдурити!

Прiся з жахом озирнулася i побачила, що її тримає за комiр велетенський на зрiст запорожець; такий же велетень держав i Петра.

— На бога, панове, що це вам спало на думку? — заговорив Петро. — Та ми ж свої!

— Свої! — вигукнув iз злобним смiхом запорожець. — На черевi, як гадюки, пiдповзаєте та пiдглядаєте з-за кущiв, що робиться внизу?

— Хотiли дiзнатися, хто зiбрався вночi, що роблять… Страшно ж так iти, а як побачили, що кують, то й задивилися.

— Задивилися? Цiкаво стало? Ну, йдiть же, йдiть та познайомтесь ближче з нашим молотом i ковадлом.

При цих словах очi запорожця так страшно блиснули, що в Прiсi вiд жаху пiдломилися ноги.

— Змилуйтесь… за що ж нас карати? — закричала вона, падаючи на колiна перед козаком i з благанням простягаючи до нього руки. — Ми свої… свої… присягаюся пречистою, спитайте кого хочете… З Малої Лисянки, лисянського титаря дiти.

— Хоч би й самого протопопа! Ви побачили те, чого не можна було бачити нiкому, жоднiй душi в свiтi, — а тому вам бiльше не жити!

Прiся затулила обличчя руками й ревно заридала… Петро похнюпився, але жоден м'яз на його обличчi не здригнувся.

— Якщо треба карати, то мене карайте, — сказав вiн похмуро, — а дiвчину простiть, вiдпустiть її додому, я її завiв до лiсу.

— Дiвчину? Нi, дiвчина гiрше, нiж три хлопцi: знаємо ми бабськi язики!.. Та що тут з вами теревенi правити, тягни їх, брате, до отамана!

Запорожець пiдняв ридаючу Прiсю i, перекинувши її собi через плече, пiшов попереду, а його товариш зв'язав Петровi руки й попростував iз своїм полоненим слiдом за ними…

XIV

До палацу київського генерал-губернатора Федора Матвiйовича Воєйкова раз у раз пiд'їжджали важкi ридвани, запряженi цугом, новомоднi берлiнськi коляски та рiзнi каруци. З екiпажiв, пiдтримуванi слугами, виходили вельможнi гостi. Перед очима простого люду, що стояв на протилежному боцi вулицi, мелькали напудренi перуки, оксамитовi французькi каптани, пошитi в обтяжку, на прусський кшталт мундири, стрiчки, зiрки, позолоченi шаблi, жiночi високi зачiски, штофовi сукнi з низько вирiзаними лiфами й червонi черевички на дуже високих каблуках.

Серед цих строїв, пошитих за останньою французькою модою, вряди-годи з'являлися козацькi жупани, високi кораблики, оздобленi коштовним камiнням, дорогi байбараки й спенсери, а також старопольськi кунтушi.

Iз зовнiшнього вигляду гостей можна було судити, що у генерал-губернатора збиралося найрiзноманiтнiше товариство. Та, власне, так воно й було. За останньою угодою, Київ опинився поблизу польського кордону, й через те в ньому постiйно стикалися три елементи: великоруський, малоруський i польський. Посаду київського генерал-губернатора могла займати лише надзвичайно спритна, хитра й промiтна людина, яка не прогавила б своєчасно повiдомити кому слiд про те, що затiвають ляхи, як дивиться на ту чи iншу справу малоросiйська старшина, що дiється на Запорожжi i тому подiбне.

У своєму наказi, виданому росiйським чиновникам, котрих посилали в Малоросiю, Катерина велiла їм дбати про зближення малоросiян з великоросiянами, а також стежити за поведiнкою тамтешньої старшини, певна рiч, непомiтно, нишком. Через те, що знищення гетьманщини викликало серед малоросiян глухе, але сильне невдоволення, великоруським чинам, якi управляли краєм, рекомендувалося бути у всякому дiлi обережними.

Нiхто не мiг лiпше виконати волю царицi, нiж київський генерал-губернатор Федiр Матвiйович Воєйков; хитрий i спритний вельможа, випробуваний в мiнли-востях двiрцевого життя, вiн завжди знав, куди вiтер вiє, i вмiв пристосовуватись до будь-яких обставин. Збираючи в себе на бенкетах київську верхiвку, Воєйков добре знав, хто чим дихає i кого до якої партiї можна вiднести. Ось чому з київського обрiю iнодi безпричинно зникали вельможнi малоросiйськi старшини i йшли вгору незначнi й навiть нiкчемнi особи.

Розкiшний губернаторський палац, важкої й пишної архiтектури, з колонами й левами бiля пiд'їзду, увесь сяяв вогнями. Його навстiж розчиненi дверi, з лакеями, що стояли бiля входу в дорогих лiвреях i перуках, здавалося, зустрiчали однаково радо кожного гостя; та сам господар, пан кавалер i генерал-губернатор Федiр Матвiйович Воєйков, кожного новоприбулого гостя вiтав з тонкою рiзницею, ледь помiтною для стороннього ока.

Вiд входу до першої зали палацу вели короткi, але широкi сходи, застеленi розкiшним килимом; обабiч сходiв горiли важкi бронзовi канделябри, що стояли на високих позолочених колонах; арка, оповита зеленню, вела до першої зали, уже повної вельможних гостей; посеред залу, ближче до арки, в яку входили гостi, стояв сам Воєйков, оточений небагатьма найближчими до нього сановниками. Його гладенько поголене, набiлене обличчя з пухлим пiдборiддям, що тонуло в мереживах, здавалося надзвичайно добродушним i привiтним; та коли хто помiчав пронизливий, бистрий погляд вельможi, що iнодi спалахував з-пiд округлих брiв i немовби знову згасав, той одразу упевнювався, що пан генерал-губернатор був зовсiм не такий уже простодушний, як здавалося спершу. Поверх оксамитового каптана, який обтягував опасисте тiло генерал-губернатора, через його плече була почеплена андрiївська стрiчка. У бiлiй випещенiй руцi, оздобленiй дiамантовими перснями i облямованiй щонайтоншими пуан д'еспан, Воєйков тримав золоту табакерку з портретом царицi; бавлячись табакеркою, вiн пiдтримував невимушену конверсацiю з вельможами i водночас робив належну атенцiю новоприбулим особам.

Тим часом гостi уже заповнили ряд залитих яскравим свiтлом залiв, обставлених позолоченими меблями; у всiх кiмнатах стояв жвавий гомiн. Панянки, чекаючи на танцi, обмахувалися вiялами й розмовляли з блискучими офiцерами нещодавно прибулих до Києва полкiв. Офiцери наввипередки розважали панянок, розповiдаючи їм останнi петербурзькi новини: говорили про нiжнi ланцюги амура, якi скували ту чи iншу особу, про новi зворушливi романси, якi останнiм часом вийшли в Петербурзi, серед них називали наймоднiшi — "Любовный вертоград", "Геройский дух и любовные прохлады" та iншi не менш зворушливi й сентиментальнi; розповiдали про чудеса, що їх творив граф Сен-Жермен у Петербурзi, i про нову ворожку, яка володiє мистецтвом приборкувати вражене амуром серце, а також гоїти "любов без надiї". Розмовляли про останнi моди: про те, як наклеюють тепер при дворi мушки, i про новий танок, введений нещодавно у Версалi.

Поважнi матерi, якi суцiльною шпалерою розмiстилися пiд стiнами зали, гомонiли бiльше про господарськi справи, переказували мiсцевi плiтки, причому з жахом розповiдали про те, що цариця прищепила собi й наслiдниковi вiспу i що у Францiї ченцi розп'яли якусь дiвицю, що вона два днi висiла розп'ята й жива, а на третiй день, коли дiвицю зняли, рани її вмить загоїлися. У вiдокремленiй вiд танцювальних зал вiтальнi були розставленi столики для гри. Тут зiбралися поважнi й лiтнi сановники, а втiм, серед них можна було побачити i кiлькох молодих запеклих картярiв; грали в костi й в карти, в рiзнi iгри: в лямур, фараона, рокамболь i вiст-руаяль. Тут розмовляли виключно про полiтику: про невдоволення Порти, про намiри Францiї й Австрiї, про те, що французи перестали вживати у своїх паперах слово "iмператорська" при титулi величнiсть i на запитання, чому це сталося, вiдповiли, що таке словосполучення суперечить законам французької мови. Говорили, що цариця, дiзнавшись про це, сказала: "Супроти ж правил мови росiйської не приймати грамот без належної титулатури" i що вiдтодi росiйське посольство перестало приймати французькi грамоти. Найбiльше гомонiли про справи польськi й про дiї князя Рєпнiна; та про сей останнiй предмет говорили обережно, озираючись на всi боки, щоб не почув хтось iз полякiв. Натякали на можливiсть вiйни… Нишком повiдомляли про новi образливi пасквiлi, що з'явилися в Парижi, про самозванцiв, що об'явилися на окраїнах, i про змiну настроїв "там", про помiтне пiдвищення нових осiб.

Тим часом до пiд'їзду генерал-губернаторського палацу хвацько пiдкотив дорогий ридван, запряжений шестернею вороних цугом. З передка скочив козачок i, широко вiдчинивши дверцi ридвана, висадив звiдти пана генерального обозного, а слiдом за ним i панну Дарину. На грудях генерального обозного красувався нещодавно одержаний орден; на Даринi був дорогий кунтуш iз рожевого злотоглава, гаптованого золотом; червоний оксамитовий спенсер перехоплював тонкий стан; свiтло-зелена шовкова спiдниця, гаптована внизу золотом, доповнювала її вбрання. Нiжну шию панни прикрашали разки коштовних перлiв, топазiв, гранатiв i рожевих коралiв… Попелясте пишне волосся її було заплетене в двi коси, i коси цi без будь-яких прикрас спадали по спинi аж до колiн. Незважаючи на те, що на обличчi дiвчини не було нi бiлил, нi рум'ян, його нiжна бiлiсть вражала. Дарина пiднялася сходами слiдом за батьком.

Уздрiвши обозного, Воєйков ступив крок уперед i якомога привiтнiше мовив:

— А, пан генеральний, приїхав, не забув… А я вже й не сподiвався бачити в себе твою милость… Казали, вiдлучався ти кудись…

— На прощу їздив у Мотронинський монастир… Донька впросила… Клопочеться справами благочестя нашого! — вiдповiв обозний, шанобливо вклоняючись Воєйкову, а сам подумав: "Ого, хитрий москаль, уже й це пронюхав". — Одначе, думаючи про спасения душi своєї, я не забував i про приемну для мене еквiтенцiю i спiшив повернутися до щасливого для мене дня.

— Вельми приємно, пане генеральний, бачити таку щиру до моєї особи пошану, — мовив, приязно посмiхаючись, Воєйков i, вклонившись Даринi, додав: — Та ще приємнiше менi бачити в себе Дочку твою, яка, кажуть усi, дуже розумна, обдарована й вiдзначається iншими приємними якостями.

— Не вiрте чуткам, ясновельможний пане, — вiдповiла дiвчина, — бо поголос завжди вихваляє тих, хто цього не вартий.

— О нi, цього разу поголос iще довiв своє убозтво, бо забув згадати про вроду панни, яка зачарує хоч кого. Дивуюся з тебе, пане генеральний, як ти не побоявся повезти такий адамант у землю чужу, де розбiйники, сирiч гайдамаки, сум'яття й бунти, де грабунки повсюдно в такому градусi ростуть, що дворянство польське, як доповiдають нам, змушене у вiйська шукати захисту!

При цих словах Воєйкова Дарина трохи зашарiлась.

— Нам з татусем не було чого боятися, — вiдповiла вона з легким тремтiнням у голосi, — бо гайдамаки своїх не чiпають, та й взагалi нападають тiльки на утискувачiв нашого народу й нашого благочестя!

По обличчю Воєйкова ковзнув якийсь невловимий вираз, i тут же воно розквiтло в найчарiвнiшiй усмiшцi.

— Он як! — мовив вiн. — Вельми радий чути вiд вас, панно, такi слова: досi я вважав гайдамакiв, як це повсякчас менi доповiдали, за розбiйникiв i пiдлих баламутiв, так що дуже радий змiнити свою думку, одержавши про них iстиннi вiдомостi.

— Дочка, через свою природну доброзичливiсть i презумпцiю… — хотiв був заперечити генеральний обозний, та Воєйков перебив його i, пiднявши палець угору, мовив урочисто:

— Речено бисть у святому письмi: "Господь умудряє младенцiв…" їм краще видно. Але, — провадив вiн далi, змiнюючи одразу пишномовний тон на легкий, свiтський, — тiшу себе надiєю, що вiднинi, панно, ви будете окрасою наших свят.

— Того ж i я найщирiше бажаю, але обтяжена лiтами моїми старiсть…

— Хе-хе, пане генеральний, вона не перешкодить тобi зробити ще не один приємний променад, — лукаво пiдморгнув обозному Воєйков. — А втiм, я сподiваюся, що чарiвна панна знайде собi скоро й вiрнiшу опору. Амур полонив уже серця багатьох iз нашої армiї, людей поважних i сановних, i менi достоту вiдомо, що в тому винна чарiвна панна, i коли їм пощастить скорити серця чарiвних українок, то й Гiменей iз його ланцюгами не примусить себе чекати.

Обозний вклонився на ласкаве слово генерал-губернатора й вiдiйшов з Дариною вбiк, поступившись мiсцем гостям, якi щойно прибули.

У душi його кипiла досада на дочку; вiн страшенно боявся, щоб Воєйков iз її слiв про гайдамакiв i особливо iз слiв "вони своїх не чiпають" не зробив якогось несприятливого для нього висновку; але, приховуючи до часу свою досаду, обозний її нiчим не виявив i почав невимушене розмовляти з офiцером росiйської армiї, що пiдiйшов до нього.

Дарина стояла поруч батька, мало звертаючи уваги на гостей, їй було не до того; дивна тривога й неспокiй охопили дiвчину. Настiйлива вимога батька приїхати на цей бал, його багатозначнi слова про те, що фортуна звернула на неї свою ласкаву увагу, натяки генерал-губернатора — все це, разом узяте, свiдчило про щось серйозне i не на жарт тривожило Дарину.

"Невже жених? — знову й знову поверталася вона до цiєї думки, обводячи тоскним поглядом просторi зали, повнi пишних гостей. — Цiлком можливо. Її шлюб з кимось iз великоросiйських вельмож мiг би назавжди змiцнити становище батька й пiднести його в очах правителiв України й росiйського двору".

Тим часом поява Дарини була помiчена багатьма.

Врода дiвчини, чудове вбрання, зграбнi, впевненi й природнi рухи одразу вирiзнили її серед набiлених i нарум'янених красунь, затягнутих у вузькi лiфи, що не дозволяли їм почувати себе вiльно. Дами й панянки зашепотiли, кидаючи з-за розпущених вiял глузливi погляди на малоросiянку, але чоловiки поставилися до неї iнакше — незабаром Дарину та її батька оточили кiлька офiцерiв з полкiв, якi щойно прибули в Київ. Дiвчина неуважно вiдповiдала на їхнi запитання, коли раптом увагу її привернув гомiн, що зчинився бiля дверей. Вона озирнулася. До зали входив високий, огрядний, смаглявий чоловiк з розумним обличчям i проникливим поглядом темних, трохи примружених очей, одягнений у дорогий запорозький жупан; зброя його сяяла позолотою й коштовним камiнням, довгий оселедець, за звичаєм запорозьким, був закручений за вухо. Видно було, що новий гiсть належав до значних запорожцiв.

— А, пан кошовий отаман, Петро Iванович, батечку, яким побитом? Яким вiтром занесло до нас? — з дещо удаваним здивуванням вигукнув Воєйков, ступаючи кiлька крокiв назустрiч новоприбулому.

При словi "кошовий отаман" Дарина мимохiть подалася вперед i насторожилась.

— Приїхав богу помолитися i найприємнiшим обов'язком вважав передусiм з'явитися до вашої ясновельможної милостi з привiтом i поклоном.

— Радий, радий бачити. Повеселимося разом… А може, одвик?

— Вiд веселощiв, правда…

— Звикнути не важко буде… Хе, хе!.. У приказцi вашiй сказано: "Терпи, козак, отаманом будеш", а вже отаману що сказати? Терпи, отаман, султаном будеш?

При цих словах Воєйков дружньо торкнувся плеча кошового й зупинив на його обличчi допитливий погляд, але Калнишевський не збентежився, тiльки ледь помiтно насмiшкувато примружився.

— Якби господь допомiг нам повернути до нiг наймилостивiшої монархинi нашої усiх бусурман, — вiдказав вiн з невимушеною посмiшкою, — i найяснiша цариця забажала б поставити мене над пiдвладними їй невiрами, то й тодi я просив би її милость не давати менi цього сану, бо бусурмани суть персональнi й першi вороги козакiв, а найпаче запорожцiв.

— Одначе, — лукаво усмiхнувся Воєйков i жартома посварився на кошового отамана пальцем, — ця неприязнь не перешкодила козакам за часiв Мазепи шукати захисту в тих персональних ворогiв.

— Якi часи згадав ти, наймилостивiший наш пане! З горя, кажуть, i в море кидаються, а за царювання премудрої царицi нашої кожен себе щасливим i задоволеним вважає, та й прислiв'я каже: вiд добра лиха не шукають.

— А вiд лиха? — тонко усмiхнувся Воєйков.

— Боронь боже навiть подумати таке про царювання наймилостивiшої царицi, та хоч би якi бiди й напастi посилав на нас господь, сподiваємося, що не ввергне вiн нас у неволю бусурманську, бо гiршого лиха немає для християнина в сiй юдолi слiз i зiтхань.

— Воiстину, дасть господь, i рукою монархинi святий хрест переможе гордого пiвмiсяця i знову засяє на банях святої Софiї.

— Об тiм i ми господа щиро й повсякчас благаємо!

— Отже, будемо уповати на премудру пильнiсть монархинi й ждати нових часiв, вони не за горами! — багатозначно закiнчив Воєйков. — А поки у нас мир i спокiй панують, вiддамося утiхам.

Воєйков злегка обняв за стан кошового отамана й пiшов iз ним у внутрiшнi покої свого палацу. До них приєдналося ще кiлька вельмож i дехто з старшини малоросiйської.

Пройшовши анфiладою яскраво освiтлених залiв, повних гостей, Воєйков увiйшов у напiвкруглу вiтальню, що ховалася за оповитою зеленню аркою, вздовж стiн якої стояли м'якi канапи, i запросив своїх супутникiв сiсти.

Зав'язалася жвава розмова, яка, природно, пiсля двох-трьох фраз одразу ж перейшла на полiтичнi теми, що тривожили в той час уми: на польськi справи, союз з Пруссiєю, неприязнi стосунки Австрiї i Францiї i деякi ускладнення на пiвднi й сходi.

Тим часом на знак господаря загримiла музика, i грацiозним менуетом почалися танцi.

Калнишевський уважно прислухався до розмов i вставляв такi влучнi зауваження, що всяк дивувався, як добре вiн обiзнаний з полiтичним становищем усiх держав Європи.

Пари в залах сплiталися й розплiталися. Дами манiрно присiдали перед своїми кавалерами, злегка пiдiймаючи сукнi й показуючи вузькi черевички на дуже високих каблуках. Та ось, супроводжуваний лакеєм, до зали увiйшов високий молодий козак iз смаглявим обличчям i чорним як смола, коротко пiдстриженим пiд макiтру волоссям; обережно пробираючись помiж танцюючих пар, вiн попрямував у вiтальню, де сидiв генерал-губернатор iз своїми гiстьми.

Побачивши козака, який так несподiвано з'явився в залi i, судячи з вбрання, не був схожий на гостя, Воєйков насторожився. Малоросiйськi старшини також звернули на нього увагу.

— Хто це? — звернувся хтось до генерал-губернатора.

— Якийсь посланець! — вiдповiв Воєйков. — Треба. гадати, невiдкладна справа.

— Значко Трохим, сотник переяславський, брат отця Мельхiседека, — шепнув генеральний обозний Калнишевському, що сидiв поруч з ним.

Сотник тим часом увiйшов до вiтальнi, вклонився всiм гостям, а Воєйкову окремо, i, подавши йому грубий пакет, промовив дзвiнким молодим голосом:

— Вiд його милостi ясної в бозi преосвященного єпископа переяславського й бориспiльського.

Воєйков розiрвав пакет i почав читати листа; з перших же рядкiв на обличчi його з'явився вираз погано прихованого невдоволення.

— Насмiлюся запитати у вашого високопревосходительства, чи не приносить сiє послання поганих звiсток — наступу ворогiв, бунтiв, заворушень? — сиплим басом вимовив прибулий у Київ з полком генерала Кречетникова незграбний широкоплечий полковник з негарним вилицюватим обличчям, до якого страшенно не пасувала напудрена перука.

— О нi, — з дещо вимушеною посмiшкою вiдповiв Воєйков, складаючи листа й ховаючи його в кишеню свого камзола. — Преосвященний владика просить нас про внесення в губернськi книги копiй з грамот i привiлеїв королiв польських про воль-ностi благочестя, а також копiї з грамоти нинi царствуючого короля, якою грамоти попереднiх королiв конфiрмованi, та копiї з рескрипту її iмператорської величностi вiд його королiвської величностi про безперешкодне й цiлковите додержання всiх звичаїв i обрядiв православної греко-росiйської церкви, правобережному руському народовi виданого, а також копiї окремого мирного трактату, укладеного Росiєю з Короною польською про безборонне утримання церков православних синами православної схiдної церкви, щоб київська губернська канцелярiя всi копiї сих грамот в книги губернської канцелярiї вписала й видала урядовi виписки з них для посилки в указанi заднiпровськi мiсця. Полковник знизав плечима.

— I нащо се преосвященному владицi знадобилося, не розумiю… понеже оригiнал мирного трактату iснує i як росiйськi, так i польськi державнi чини знають про нього.

— Одначе, незважаючи на всi тi, височайшими государями виданi закони й пояснювальнi листи для неухильного виконання їх, — промовив прибулий з листом єпископа сотник, — розорителi миру, римляни й унiати, хоча й добре обiзнанi з привiлеями i трактатами, укладеними мiж державою Росiйською й Короною польською, чинячи наперекiр, нехтують i зневажають їх.

— Офiцiал митрополита унiатського Мокрицький iз своїм поплiчником роблять наїзди на православний люд, де тiльки кого спiймають — по-звiрячому б'ють, грабують та iнших мук завдають, переманюють усiх пiд унiю, як мирянам, так i священству та чесному чернецтву чинять нестерпнi образи, кривди, грабунки, смертельнi побої, впень знищити православний народ хочуть, — пролунали голоси малоросiйської старшини.

Тiльки генеральний обозний уперто мовчав i, важко вiдсапуючи, похмуро дивився на носки своїх чобiт.

— Але чим же сi виписки можуть послужити в захистi оного благочестивого народу й священства? — здивовано й неприязно знову спитав полковник. Воєйков розвiв руками:

— Я бачу в сьому прощеннi якiсь новi кон'юнктури. Вiдаю, — його преосвященство пише менi, — що в iгумена Мельхiседека є справжнi грамоти; в такому разi, нащо йому копiї з них знадобилися i чому сiє має бути зроблене не в Коронi польськiй, а в нашiй київськiй губернськiй канцелярiї?

— Превелебний iгумен не раз подававшi грамоти в мiстах польських, але його превелебностi всюди рекузували вписати Їх у книги мiськi, — зауважив кошовий отаман, — а понеже вони суть єдина надiя в оборонi вiд насильства i лише сими грамотами можна гвалтiвникiв у свавiльних вчинках, якими порушується спокiй їхньої вiтчизни, викрити, то й просить отець iгумен вписати цi грамоти в книги мiськi й видати з них виписки, бо справжнi грамоти й привiлеї остерiгається показувати, щоб ляхи їх не вiдiбрали й не знищили зовсiм.

— Так, так, — схиляючи набiк голову, задумливо мовив Воєйков i потiм швидко додав: — Ач, молодець ти, пане кошовий: хоч i далi сидиш, нiж я, а всi справи, як свої п'ять пальцiв, знаєш…

— Що тут дивного, вельможний пане, ординанси iмператорськi вказують менi паче всього стежити, аби запорожцi в справи польськi не втручалися i в гайдамацтвi участi не брали… отож i належиться менi про все, що в областях дiється, знати, — спокiйно вiдповiв кошовий.

По обличчю Воєйкова майнула ледь помiтна усмiшка.

"Ох i хитрий же ти, старий хохол, — мовив вiн про себе, — але й нас обдурити не так-то легко; ми теж бували в бувальцях!"

Воєйков зiтхнув i промовив уголос:

Рекузувати — вiдмовляти.

— Твоя правда, пане кошовий, та ось i менi такий самий ординанс видано, стараюся що є сили, а всього осягти не можу, — i, звертаючись до сотника, додав: — Передай, пане сотнику, його преосвященству, що я сердечно дякую йому за се послання i слiзно спiвчуваю фортунi людей греко-росiйської нашої вiри, якi в Польськiй республiцi живуть. А щодо цiєї обставини, сирiч внесення в книгу тутешньої губернiї конфiрмованих вiд нинiшнього короля польського новою його грамотою привiлеїв, наданих колишнiми польськими королями, то про них менi нi рескриптами, нi указами нiколи нiчого не наказувалось, а звiдси виходить, що й вимоги його преосвященства задовольнити не можу.

При цих словах Воєйкова серед малоросiйської старшини виник ледь помiтний рух.

— Одначе свавiльне вiдiбрання церков у всякого народу, що живе пiд законом, анi в якому разi апробовано' бути не може! — стримано зауважив молодий козацький полковник Iскра.

— Отець iгумен вживає резонабельних заходiв, то чому ж не допомогти йому досягти своєї мети правом? — додав iнший.

— Тим паче, — пiдтримав кошовий отаман, — що, наскiльки нам вiдомо, полiтичнi резони росiйськi супроти цього не стоять, бо наймилостивiша цариця наша у височайшому рескриптi оголосила, що всiх переслiдуваних за. благочестя пiд свiй захист приймає.

— А без виписок цих, — мовив сотник переяславський, — насмiлюся доповiсти вашiй ясновельможностi, не зостанеться скоро жодної православної церкви в усiй землi заднiпровськiй.

— Серцем засмучений… серцем засмучений! — зiтхнув Воєйков, опускаючи голову i здiймаючи руки. — Та справи вiри надто делiкатнi, i в сiй дражливiй факцiї…

— Можуть статися новi кон'юнктури i всiлякi шкiдливi пересуди й наслiдки, — прохрипiв полковник, — а для тих, хто подає до цього привiд, може вийти лиха кон-секвенцiя…

— Справедливо й розумно, — мовив генеральний обозний, вiдсапуючи i позираючи спiдлоба, як вовк, на своїх товаришiв, — у сих справах треба дiяти з величезною обережнiстю, щоб недоречним втручанням не пiдбурити простий народ на небажане ремствування, вiд якого може постати й заворушення…

Воєйков обернувся до обозного i, пiднявши догори палець, подивився на всiх таким поглядом, який нiби промовляв: "Слухайте, ось де iстина!" Потiм уголос сказав, з жалем розводячи руками:

— Тим паче, що про цi привiлеї i польське духiвництво, i шляхта добре знають, отже, коли вони, всупереч їм, утискують людей грецької вiри, то щоб виписки, якi просить мотронинський iгумен, могли тих людей належно захистити — надiя мала. А втiм, про все це ти завтра ж одержиш, пане сотнику, з нашої канцелярiї докладну промеморiю.

Воєйков схилив голову на знак того, що посланець вiльний. Сотник переяславський вклонився генерал-губернаторовi й мовчки вийшов з кiмнати; слiдом за ним пiдвiвся молодий секунд-майор i ще двоє з малоросiйської старшини; у вiтальнi залишилися тiльки Воєйков, полковник, Калнишевський i обозний.

Якусь мить усi мовчали, потiм Воєйков звернувся до Калнишевського з напiвласкавою, напiвсумовитою знiяковiлою усмiшкою.

— Ремствуєш, либонь, на мене, пане кошовий; та що вдiєш — полiтичнi резони…

— Аж нiяк, — вiдказав Калнишевський, — ясновельможний пан вчинив резонабельно. Певна рiч, ся ухвала викличе в народi вiдчай, а вiдчай i безмежна лютiсть ляхiв, що зневажили всi закони природи, спонукають його до бунтiв i повстань; коли ж сi смути пiдiймуться в Коронi польськiй, де й без того сум'яття i безладдя в усiх станах в такому градусi, що далi вже нiкуди, то, гадаю, сусiднi держави втрутяться в цi справи, i наймилостивiша цариця наша, яко протекторша всiх народiв греко-руської вiри, допоможе їм вiд нестерпної лядської кормиги звiльнитися.

При останнiх словах кошового по губах Воєйкова майнула загадкова посмiшка.

— На все свiй час, на все свiй час, пане кошовий, — промовив вiн, постукуючи пальцями в дiамантових перснях по кришцi табакерки. — Цариця сама в своєму рескриптi зволила оголосити, що всiх православних пiд свiй захист приймає; та не тiльки вона має вплив на справи польськi, але й король прусський, i австрiйська iмператриця, а тому вони не допустять такого рiшучого її втручання в справи польськi. Однак ти, пане кошовий, вельми слушно зауважив, що цi сум'яття й безладдя в усiх станах Корони польської терпимi бути не можуть, i коли онi дiйдуть до такого градуса, що й кордонам сусiднiх держав загрожуватимуть, то тi держави втрутяться, i, цiлком можливо, Росiя назавжди визволить, — на цьому словi Воєйков зробив помiтний притиск, — так, назавжди визволить народ православний з-пiд лядського правлiння…

— Якби господь дав! — зiтхнув Калнишевський, зводячи побожно очi до стелi. — Ох. коли б тiльки швидше, а то важко, ой як важко!

— А що, пане?

— Та от iз запорожцями… Хочу просити Колегiю, аби видали ординанс про розквартирування вiйськ росiйських на кордонах польських, якi лежать поблизу нас.

— Що? Бунт, заворушення, смути? — жваво мовив полковник, випростуючись у крiслi.

— Нi, хай бог боронить! А от гайдамаки повсякчас у степи нашi вторгаються, ну й чутки рiзнi з Корони польської приносять, i наших козакiв спокушають, i заманюють до себе, щоб до захисту благочестя од гвалтiв i смертельних тортур римських готувалися. Досi кiш запорозький суворо карав сих баламутiв i стримував своїх козакiв, але далi, боюся, не стане сили; а тим часом ця обставина вельми важлива, бо без втручання запорожцiв усi полчища гайдамакiв, яко людей в науцi вiйськовiй недосвiдчених, дуже шкiдливi для Польщi бути не можуть; при втручаннi ж запорожцiв тi полчища можуть увесь лад Корони польської розвалити. У цiй дражливiй факцiї я й хотiв просити вашої, ясновельможний, благорозсудливої поради. — Кошовий пильно глянув на Воєйкова, але той усе ще тарабанив пальцями по кришцi табакерки.

— Ох, — нарештi промовив Воєйков, сумовито схиляючи голову набiк, — яку ж пораду можу я дати тобi, любий пане кошовий? Цiлком натурально й резонно, що запорожцi, чуючи про насильства, чиненi над братами, обурюються й прагнуть захистити їх i вiддячити мучителям… Дуже натурально! I воiстину, за всiма божими й людськими законами, запорожцiв нiхто не може й осудити за це; та хоч як схиляється цариця серцем до злигоднiв рiдного нам народу, але видати ординанс вiйську своєму на вiдкритий захист народу українського не може, бо ця обставина, тобто саме ординанс цей, — пiдкреслив вiн, — був би для iнших держав свiдченням Тi явного втручання у справи Польщi.

— Виходить, вiйська, якi прибули сюди, не…

— На захист права й порядку державного i на випадок чого… сподiваюся, пiдтримають персональну славу її величностi, — обернувся Воєйков до полковника.

Почувши це, полковник випростався, наче лiнiйка, в крiслi й багатозначно крекнув.

— А втiм, — вiв далi Воєйков, звертаючись знову до Калнишевського з найлюб'язнiшою посмiшкою, — найшановнiший наш пане кошовий, маючи на увазi слова мої, чини у всьому, як тобi природна твоя розсудливiсть пiдкаже!

Кошовий низько схилив голову. На мить у вiтальнi запала мовчанка, яку порушували тiльки звуки менуета, що долинали з залу, та човгання нiг.

Нарештi Калнишевський пiдвiвся з мiсця i, звертаючись до Воєйкова, промовив:

— Даруй, ясновельможний пане, менi треба ще побачити добродiя секретаря в однiй приватнiй справi.

— Зроби ласку! Та ось пан генеральний обозний i проведе тебе до нього.

— Охоче! — квапливо промовив обозний, схиляючи голову, i пiдвiвшись вийшов слiдом за Калнишевським.

Воєйков довго дивився їм услiд глузливим поглядом i, коли вони зникли за танцюючими парами, звернувся з посмiшкою до полковника:

— Хитрий хохол…

— Авжеж, з такими вести компанство неспокiйно — кого завгодно обдурять…

— Та не завжди вдається!

— А єпископам та iгуменам у свiтськi справи втручатися i такими турбацiями народ до сум'яття й бунту пiдбурювати не слiд!

— Про се вже й сiятельний князь Рєпнiн у Петербург вiдписував; базiкають вони багато, чого й не було, а хоча б i було, то нам тепер на справи дисидентськi особливо натискати нема чого, бо цiєю справою не токмо ми, але й король прусський вельми цiкавиться, а понеже в православнiй вiрi залишився в Коронi польськiй тiльки чорний люд, що не має нiяких прав, тодi як лютеранськi та iншi протестантськi толки сповiдує сила-силенна людей знатних i багатих, то таке зрiвняння прав дисидентiв дало б королевi прусському, яко государевi держави протестантської, великi переваги й загрожувало б вирвати з наших рук увесь вплив на справи європейськi.

— Неодмiнно… Марнi мрiяння… — хрипiв полковник.

— Тим паче, що якби було апробовано зрiвняння дисидентiв, сирiч православних, у всiх iз шляхтою польською правах, а також у вiльному сповiданнi релiгiї, то це породило б велику спокусу в малоросiйському народi, який живе пiд росiйським скiпетром. А беручи до уваги факцiї, якi мали мiсце нещодавно, — до невдоволення i ремствування привело б…

— Покласти край, ваше високопревосходительство, — перебив полковник.

— Вiдхилити, — поправив його з лагiдною посмiшкою Воєйков. — Тим паче що милостива наша цариця спiвчуває дисидентам i втручається в справи Корони польської, i коли господь допоможе, — Воєйков загадково усмiхнувся, — урiвняє їх з народом росiйським у правах, чинах i рангах, як i народи малоросiйськi, котрi живуть по сей бiк.

— Це, одначе, не вiдповiдатиме справедливостi, — мовив, густо почервонiвши, полковник, — рiвняти росiйськi вiйська, вiрних слуг отечества й престолу, з розбiйниками, мазепинцями, яких не раз викривали в зрадi.

— Що робити! — Воєйков розвiв руками. — Полiтичнi резони… Цариця дбає про злиття… Та мало надiй, щоб це здiйснилось, бо кожен хохол сидить i думає про гетьмана… Ось навiть цей обозний, що тiльки про свої хутори помишляє, i той, либонь, у душi iнше таїть…

— Хе-хе! А про хутори оного мазепи, батечку Федоре Матвiйовичу, ви iстиннi вiдомостi маєте?

— Iстиннi… Багатий, несказанно багатий, i єдина донька, бiльш нiкого… i гарна з себе.

— Це байдуже! — полковник усмiхнувся. — Казна… в походах розтрусилась…

— Одразу поправите свої дiла; шлюб цей, як я вже казав вам, усiм нам буде на користь…

— I кишенi полатає.

— Мене весiльним батьком запрошуй! Ощасливлений полковник дзенькнув острогами.

— А сам же вiн, мазепа цей?

— Я балакав з ним: з дорогою душею!

— Ну, а дочка?..

— Завзята хохлушка, а втiм, думаю, не встоїть… Невже воїн росiйський не здобуде цiєї вiкторiї?

— Охо-хо! Надiюсь… одначе не завадить пiти й засвiдчити їй свою пошану.

— До того ж вона й нудьгує сама.

Полковник пiдвiвся, ще раз дзенькнув острогами, вклонився Воєйкову i попрямував важкими кроками до зали.

Пройшовши мiж танцюючими парами, вiн розшукав генерального обозного, який розмовляв з одним iз росiйських вельмож.

— Дуже поспiшав, пане генеральний, засвiдчити мою венерацiю щодо резонiв, висловлених вами в розмовi з паном генерал-губернатором.

— Щиро вдячний, — вiдповiв генеральний обозний, потискуючи руку полковниковi, — штатськi резони перш за все.

— Вельми приємно чути такi резонабельнi слова, але де ж ваша дочка? Я б хотiв побачити її, засвiдчити їй свою естимацiю…

— Ходiмо, ходiмо… Сподiваюся, що пан полковник не вiдмовиться заїхати до нас на хутiр, по-простому, без фасонiв, на хлiб-сiль?

— Це… кгм… залежатиме вiд однiєї чарiвницi, — а ось i вона! Генеральний обозний пiдiйшов з полковником до вiкна, бiля якого сидiла Дари-на; вона схилила голову на руку й неуважно стежила за фiгурами танцю, витаючи думками далеко звiдси, в монастирi, що сховався в Мотронинському лiсi.

— Доню, Дарино! — покликав її обозний. Дiвчина стрепенулась i оглянулася.

— Пан полковник, Iван Сидорович Хрущов, бажає познайомитися з тобою!

— Багато чував про розум ваш i про всiлякi iншi привабливi якостi вашi, — прохрипiв полковник, ще раз вклонившись Даринi й дзенькнувши острогами. — Але я бачу, що ви в танцях не берете участi, а тому чи не краще зробити приємний для думок i для очей променад?

— Далебi, тут страшенно душно, — погодилась дiвчина.

Полковник ще раз дзенькнув острогами, вклонився, подав Даринi руку i, випнувши груди, рушив з своєю дамою через залу до розчинених дверей, якi провадили в сад.

Величезний сад генерал-губернатора, розбитий в дикому гаю, що вкривав усi гори, якi тяглися понад правим берегом Днiпра, освiтлювався рiзноколiрними лiхтариками. А втiм, освiтлена була лише незначна частина саду, решта ж, що збiгала до берега Днiпра, тонула в глибокiй тiнi; де-не-де стояли лави, на яких тепер вiдпочивали стомленi танцями пари. По освiтлених дорiжках i на верандi палацу походжали молодi офiцери, голосно смiючись i розмовляючи про свої справи. У саду було прохолодно; нiжними хвилями розливалися в повiтрi пахощi квiтiв; звуки музики, пом'якшенi вiдстанню, здавалося, пливли, танучи пiд зеленим склепiнням лип.

Дарина пiдвела очi на всiяне зорями небо.

— Ой хороше! — вирвалося в неї з грудей глибоке зiтхання.

— Пречудової — голосно вiддихуючись, мовив полковник. — Панна не танцює, та й я у мистецтвi цьому не майстер. Он вони, шаркуни, жевжики, — кивнув вiн у бiк молодих офiцерiв, — а пусти їх у дiло — нiкудишнi! Гвардiйцi, — шематони, петиметри, для парадiв, а в дiлi армiя їх усiх на своїх плечах виносить!

Полковник заговорив про перевагу пiхоти перед усiма росiйськими вiйськами, про її заслуги, про те, що гвардiї несправедливо вiддають бiльшу шану.

Дарина майже не слухала, про що говорила їй ця чужа людина; дiвчину мучила iнша думка: навiщо вiн розмовляє з нею, навiщо батько рекомендував його з такою радiсною усмiшкою, навiщо вiн привiв її сюди? А що, коли вони вже вирiшили цю справу? Що тодi?

Полковник помiтив нарештi, що Дарина слухає його дуже неуважно.

— Автiм, у прекрасних малоросiянок вiйська росiйськi, здається, не в авантажi?

— Чому? — здивувалася Дарина. — Якщо вони не чинять нам зла…

— Зла? Боронь боже! Ми лише встановлюємо скрiзь спокiй i порядок, припиняємо крамолу, бунти, сваволю…

— А в Польщi ви встановите мир i спокiй?

— За одним лише словом наймилостивiшої царицi.

— А чи узнає вона про те, що коїться в Польщi, чи вiзьме близько до серця цю справу?

— Кгм… Справа ця в нас на першому планi, й цариця пильно стежить за всiм, що вiдбувається в Польщi.

— То, виходить, ви тут пробудете…

— Аж поки не встановимо спокою…

— О, слава богу!

— А панна цiкавиться справами полiтичної ваги? Я гадав досi, що це жiночому нiжному серцю не властиве, а може, панна боїться вторгнення ляхiв? То це, зважаючи на присутнiсть армiї росiйської, даремно…

— Нi, мене тривожить доля рiдного народу.

— Кгм! — полковник голосно крекнув, скоса поглянув на Дарину, але вiв далi, намагаючись надати своєму хрипкому басу по можливостi бiльшої лагiдностi. — Похвально. Схильнiсть до добра прикрашає жiноче серце… Кгм… Про добросердiсть вашу говорять усi довкола, i я бачу, що це щира правда.

Дарина мовчала.

— Кгм… — провадив полковник, — шановний батечко ваш зробив менi приємне й люб'язне запрошення вiдвiдати його; я отвiтствував, що вельми радий заїхати й вiддати йому агенцiю та що ця вiзитацiя моя залежатиме вiд одної чорнобрової чарiвницi, а саме — чи перебуває моя особа у неї в авантажi? Бо не хотiлося б менi вiдступати з чималою конфузiєю…

Дiвчина трохи поблiдла, але вiдповiла спокiйно:.Ми, пане полковнику, радi кожному гостевi, хто б вiн не був, але вам здасться нудно в нас: простий наш козацький звичай не пасує полковниковi росiйської армiї.

Полковник крекнув:

— Кгм… Звичайно. Але зауважу, що шановний батечко ваш рангом дорiвнює генерал-бригадировi; а через те, що й наймилостивiша цариця наша прагне урiвняти, оскiльки це дозволяють полiтичнi резони, вiйська малоросiйськi з росiйськими, то й нам перед вами чванитися не випадає. Та я й сам не шематон гвардiйський, не шаркун, не петиметр, а чесний i доброзвичайний солдат… Кгм… I хоча дурощами любовними не займаюся, одначе як справжнiй християнин не супроти мар'яжу; звичайно, жiнку шукав би не модницю й манiрницю, а просту, покiрливу й хазяйновиту… А тому прошу вас сказати менi… кгм… просто, без фасонiв…

Дарина похолола, та полковник не закiнчив своєї мови, бо в цю мить їх наздогнав захеканий молоденький офiцер i доповiв, що генерал Кречетников просить полковника до себе.

Полковник звiв плечi, дзенькнув острогами i, вклонившись паннi, промовив:

— Пробачте, обов'язок служби…

— Може, я продовжу з вами, панно, цей приємний променад? — послужливо запропонував молодий офiцер. Але Дарина вiдмовилась.

— Нi, дякую, щось голова наморочиться… Я сяду тут i вiдпочину…

— Поспiшатиму, наскiльки дозволить обов'язок моєї служби, — полковник ще раз трусонув еполетами i, випинаючи груди, поспiшив за молодим офiцером до яскраво освiтленого палацу.

Як тiльки вони зникли, Дарина встала з лави й пiшла в глибину саду. їй було страшно навiть подумати про зустрiч iще з ким-небудь. Туга й розпач стискали дiвчинi гру- ди. Увесь цей бал, усi цi пишно вирядженi гостi, розмови… такi далекi їй, такi бай- дужi!.. I цей полковник. Господи! Невже ж вiн говорив серйозно? О, безумовно! Адже такий служака не марнуватиме часу на пустопорожнi розмови… Очевидно, вiн уже розмовляв з її батьком, i той, звичайно, зрадiв нагодi видати доньку замiж за пол- ковника росiйської армiї. "Ох, батьку! — Дарина до болю заломила руки й ще швидше пiшла алеєю саду, яка закiнчувалась урвищем, що збiгало до самого Днiп- ра. — Там тиранять, катують рiдний народ, братiв по кровi й по вiрi, приневолюють усiх до унiї, чинять звiрства, яких i свiт не бачив, а йому байдуже! Замiсть того, щоб тут шукати ради, просити допомоги, вiн боїться, аби його не запiдозрили в спiв- чуттi до бунтiвних хлопiв; клопочеться про те, щоб видати свою єдину доньку за чужу людину! Невже вона погодиться? Нiколи! Та хiба це в людських силах?! Та якби Найда, кохаючи її, i не покинув монастиря, вона все-таки залишилася б вiр- ною йому на все життя!" — Дарина схопилася рукою за серце, що тривожно кала- тало в грудях.

"Де вiн тепер, що робить? Чи залишив уже монастир? Ох, лицар, герой України! О, якщо тiльки вiн стане на чолi повстання, усе рушить за ним! I цей герой кохає її, Дарину, її одну! — Дiвчина згадала Найдинi слова, його голос, весь його образ, могутнiй, прекрасний, i серце її застогнало, защемiло вiд щастя й болю. — Чи думає вiн тепер про неї? Коли пiднiме повстання? Чи прилине за нею? Вона пам'ятає, вона жде… Коли ж? Коли?" — з грудей Дарини вирвалося важке зiтхання. Вона спустилася до краю урвища й, сiвши там, затулила обличчя руками. Думки її полинули далеко-далеко, до Мотронинського монастиря, до пралiсiв, де ще блукала давня воля й згасаюча слава далеких лiт… Глибоко внизу, бiля пiднiжжя скелi, котив свої води Днiпро, похмурий, широкий, темний… Протилежний берег тонув у пiтьмi, розсовуючи межi могутньої рiки. На безхмарному обрiї спалахували таємничi зiрницi, освiтлюючи на мить глибину неба й темну широчiнь рiки… Там, внизу, у природi, все було величне й мовчазне… Та за тим мовчанням крилося щось грiзне, й Дарина вiдчувала це своєю збентеженою душею. З пiвгодини сидiла вона отак, не чуючи й не бачачи нiчого довкола себе, аж раптом її вивiв iз задуми звук української мови, що пролунала десь поблизу. Дарина прислухалась. Розмовляли двоє, повiльно наближаючись до того мiсця, де сидiла дiвчина. Вона майже iнстинктивно сховалася за розлогим кущем, який рiс неподалiк.

— Авжеж, Петре, чужi пiвнi весело спiвають, а нашi понiмiли, — почула Дарина.

Вона здригнулась, цей сухий, скрипучий старечий голос був знайомий їй, вона вже його чула десь… Але де й коли? Цього дiвчина не могла пригадати.

— Та й не дивно, — .вiдповiв другий, — нi свiтла, нi простору. нема.

— Сядьмо тут, — перебив його перший голос.

— Коли б не пiдслухав хто.

— Нi, там урвище, а з цього боку, вiд палацу, нам буде видно всiх, а нас закриє тiнь.

— I справдi!

Дарина почула, як обидва спiвбесiдники сiли на лаву, що стояла пiд розлогою липою. Вона глянула в той бiк, але нiчого не побачила: спiвбесiдникiв закривала тiнь дерева. Якусь мить пiд липою панувала цiлковита тиша.

— Ну що ж, допитався? — знову пролунав сухий, скрипучий голос.

— Так, допитався.

— Що ж?

— О-хо-хо! Розумнi люди завжди чужими руками жар вигортають, а дурнi поперед батька в пекло лiзуть… Коли в Польщi пiдiймуться ще бiльшi чвари та гайдамацькi бунти i, скориставшись iз цього, на неї почнуть чинити наїзди запорожцi або козаки, тодi втрутяться з вiйськами й москалi задля оборони своїх кордонiв, сирiч помiняють правлiння Корони, якiй не пiд силу тримати в покорi пiдвладнi їй народи, i подiлять Польщу помiж iнших держав, що встановлять скрiзь залiзний порядок.

— То, виходить, бунти цi бажанi, й вiйська, що прибули в Київ, їх не придушуватимуть?

— Авжеж! Не гнiваються навiть на запорожцiв, якi беруть у цих бунтах участь!

— Так, — вiдповiв на це скрипучий голос. — То вже давно не є мiстерiум, що тим, хто прибуває сюди звiдти, видано ординанса мати вовчi зуби й лисячий хвiст… Чому б i нам не мати орлиний погляд i змiїне жало?

— Гай-гай, друже прозорливий, погляд то залишився, але з жала отруту вже витягли, сичить тiльки, а вжалити не може…

— Наберемося сили, тiльки б роздивитись довкола! Що в туркiв?

— Заварюється каша. Французи пiддають жару, — бути вiйнi!.. До нас вiд султана листи йдуть… М-м… Хитрий цей москаль… Уже пронюхав щось… Треба буде замести слiди.

— А як справа за Днiпром?

— Росте, шириться… — тут голос стишився так, що Дарина вже не могла розiбрати окремих слiв.

Нарештi старечий голос знову стало чути виразнiше:

— Ех, друже! Навiщо тiльки господь продовжує днi мої? Чи не для того, щоб я на власнi очi побачив похорони любої України? Адже i орел є, i сокiл… а орлят… тiльки б клекiт почули… До осенi б упоралися з Польщею, покiнчили б справу… Та ось доводиться оглядатися на iнших… Нас стережуть, щоб вирвати здобич. А вiйна турецька нам на руку.

— Що й казати, адже тепер i на нас, запорожцiв, не тим духом дихають. Подобрiшали й на деякi справи крiзь пальцi дивляться, вольностi повертають. Без нашої ж допомоги, тiльки своїм вiйськом, з турком не впораються. Адже ми всю їхню вдачу, всi звичаї, всi ходи й виходи знаємо.

— От тепер би, друже, спираючись на це їхнє бажання, роздмухати повстання в Польщi, пiдняти б запорожцiв звiдусiль, начебто на допомогу братам, та пiд час турецької вiйни й перекинутися всiм пiд турка! Адже тодi вони могли б вiдмахнути пiд султанову руку весь наш рiдний край…

— Самi об тiм повсякчас думаємо… Але тяжко… Все-таки бусурман… Святий хрест пiд пiвмiсяцем… Он i Дорошенко на тому опiкся. А ще й друге: скрiзь нас пильна сторожа обсiла… За кожним кроком стежать. От тiльки в разi вiйни… Ех, якби вся старшина наша козацька, не токмо Запорожжя, об'єдналася, як один, тодi б нам нiхто не був страшний… Адже ми сила! Та тiльки розплодилося серед нас немало юд, таких ось, як генеральний обозний, примiром.

При цих словах Дарина вiдчула, як уся кров ударила їй в обличчя i перед очима застрибали червонi кола. Раптом пролунав пострiл, щось з рiзким свистом прорiзало повiтря, i слiдом за цим почулися гучнi оплески. Дарина пiдвела голову й побачила гроно блискучих рiзнобарвних зiрок, що розсипалися над садом. Слiдом за першим пострiлом пролунав ще один, i друга ракета ще вище шугонула в небо й розсипалася над садом золотим дощем.

— Ходiмо, потiшнi вогнi пускають, помiтять нашу вiдсутнiсть, — промовив один iз спiвбесiдникiв.

Вони пiдвелися з мiсця й рушили алеєю, що вела до палацу. Дiвчина виглянула iз своєї схованки; тепер, на тлi освiтленої алеї, перед нею виразно вимальовувалися постатi обох спiвбесiдникiв; в одному з них Дарина вiдразу ж пiзнала кошового отамана Калнишевського, а другий, на її превеликий подив, був одягнений у росiйський вiйськовий мундир, з густими еполетами i в бiлiй перуцi.

Зачекавши, поки кошовий з офiцером вiдiйшли на чималу вiдстань, Дарина вийшла iз своєї схованки й теж попростувала до палацу.

"Хто цей офiцер? Де вiн мiг навчитися так добре розмовляти по-українськи? Звiдки одержав такi докладнi вiдомостi про всi таємнi заднiпровськi справи? Чому кошовий виявляє до нього таке довiр'я i чому голос офiцера, скрипучий, рiзкий, такий знайомий їй? Де вона чула його?" — розмiрковувала Дарина, повiльно йдучи алеєю.

Тим часом ракета за ракетою злiтали в небо. За кожним удалим їх вибухом зривалися гучнi оплески. Усi гостi вийшли з зали i, розташувавшись на верандi та на лужку, розбитому перед палацом, милувалися фейерверком, який тiльки нещодавно ввiйшов у моду.

Дарина вийшла на лужок i приєдналася до товариства; в самому центрi його, на схiдцях веранди, стояв Воєйков i задоволене слухав захопленi похвали гостей. Але ракети були тiльки першим сигналом до початку фейерверка. Одразу ж на деревах, що оточували лужок, спалахнули й закрутилися велетенськi колеса, розсипаючи довкола снопи вогняних iскор, i в центрi їх засяяли щити з вензелями iмператрицi. Слiдом за цим чарiвним видовищем у рiзних мiсцях саду загорiлися бенгальськi вогнi, i вiн казково засяяв.

Незважаючи на душевне хвилювання, Дарина мимоволi замилувалася фейерверком, коли зненацька почула позад себе хрипкий голос; вона оглянулась i побачила полковника, котрий швидко пiдходив до неї.

— Шукав, — засапавшись, мовив вiн, — по всiй дистанцiї i ближнiх бастiонах, бажаючи продовжити з вами, панно, таку цiкаву й люб'язну конверсiю… Але, побачивши це захоплююче видовище, вiдкладаю її до мого приїзду до вас i тiшу себе надiєю одержати належну милостиву резолюцiю! — з цими словами полковник узяв Дарину пiд руку i, ступивши кiлька крокiв уперед, зупинився неподалiк од Воєйкова, серед сановникiв, що розташувалися пiвколом, на лужку.

З глибини саду вирвався цiлий снiп ракет i з свистом i трiскотiнням розсипався над деревами потоком дiамантових зiрок. Вибух захоплення зустрiв чудове видовище.

У цей час сходами веранди, спритно пробираючись помiж гостей, спустився лакей з невеликою тацею в руках, на якiй лежав запечатаний пакет, i, пiдiйшовши до Воєйкова, промовив неголосно, але так, що полковник, Дарина й гостi, що були поблизу, почули його слова: "Привiз гонець iз Польщi".

Воєйков нетерпляче розiрвав пакет.

Звiстка про те, що прибув гонець iз Польщi, швидко поширилася серед гостей i вiдвернула увагу товариства вiд фейерверка.

— Що? Що там? Лихi вiстi? Зiрвали сейм? Вiдкинули наказ? — почулося серед гостей.

— Бунт, заколот? — мовив полковник, ступаючи вперед.

— Нi, заспокойтеся, любi гостi, небезпеки поки що не передбачається. Пуста звiстка. Повiдомляють, що якийсь мотронинський чернець Найда скинув рясу i збирає до себе гайдамакiв!

При цих словах губернатора з Дарининих грудей вирвався глухий зойк; вона похитнулась i, напевне, упала б, якби полковник не пiдтримав її.

Усi здивовано озирнулись на дiвчину.

— Лякатися, панно, вам немає чого, — звертаючись до неї, зауважив з тонкою посмiшкою губернатор. — Росiйськi вiйська захистять нашi кордони вiд цих головорiзiв.

— На арканах усiх приведемо! — гаркнув полковник i по-молодецькому дзенькнув острогами.

Пiсля ситої вечерi з тостами й тушами, якою закiнчився пишний бал у губернатора, гостi почали роз'їжджатися. Нарештi й Дарина з батьком сiли в свiй ридван i рушили безлюдними вуличками мiстечка Печер. Спустившись лiсовою дорогою у вузьку долину, якою протiкав глибокий струмок Хрещатик, i поминувши старi мiськi вали, вони поїхали широким шляхом, що пролягав по нерiвнiй мiсцевостi; обабiч дороги час вiд часу траплялися поодинокi хати. Переправившись через греблю коло Михайлiвських млинiв на Либедi, ридван в'їхав у невеликий виселок i, пiднявшись на гору, помчав зовсiм безлюдними полями.

Обважнiлий пiсля щедрого частування генеральний обозний всю дорогу вiд Печер до свого хутора проспав, вiдкинувшись у куток ридвана, а Дарина навiть не склепила очей. Припавши до опущеного вiкна, вона жадiбно впивала в себе свiже передсвiтанкове повiтря. Конi мчали ридван, дорога швидко втiкала з-пiд колiс, вiтрець розвiвав м'якi пасма Дарининого волосся i охолоджував її розпашiле обличчя. Нi думки про слова полковника, нi тривога за майбутнє не каламутили тепер дiвочу душу: вона була свiтла й радiсна i сповнена передчуття ясного щастя, як це безхмарне небесне склепiння.

Одна дума сповнювала дiвчину невимовним щастям: Найда скинув рясу — вiн кохає її.

Приїхавши на хутiр, Дарина вiдразу пiшла в свою свiтлицю, але, незважаючи на втому, не могла заснути; вона роздяглась, погасила свiчку, розчинила навстiж вiкно й поклала голову на схрещенi на пiдвiконнi руки. Вiкно її свiтлицi виходило на захiд, i крiзь нього мрiли втопаючi в бiлому морi туману химернi плями лiсiв. Починало свiтати. З кожною хвилиною небо яснiшало дедалi бiльше; у свiтло-блакитнiй глибинi його тихо загорявся ясно-червоний вiдблиск i розливався по всьому небосхилу. I подiбно до цього нiжного вiдблиску розгорялось i вiдчуття щастя в душi дiвчини, сповнюючи вщерть її серце.

"Вiн кохає, кохає! — повторювала сама собi Дарина сотнi разiв. — Вiн покохав її з першого дня їхньої зустрiчi, а вона не знала, i не здогадувалась, i сумувала, i тривожилась… А вiн думав, що вона не любить його, i пiшов у монастир! Через неї пiшов! Нi, не через неї! — гордо вiдкинула дiвчина ганебну для козака думку. — Пiшов вiн, зневiрившись у визволеннi вiтчизни! Але тепер зневiра зникла, вiдчай змiнився надiєю: орел стрепенувся, розправив могутнi крила — вiн визволить Україну й прилетить за нею! Боже, яке щастя! Як же вона кохає його, як палко, до нестями любить! Невже це не сон, не мрiя? Невже ж це здiйсниться? Невже ж стрепенеться закатована Україна? Стрепенеться, оживе! Герой очолив повстання, лицар-славута, якого ще не було з часiв Богдана, скликає козакiв пiд свiй прапор, i всi повстануть, усi, як один! Вiн вирве Україну з лядської неволi, й тодi прибуде до неї, i вiзьме її з собою. О, вона ждатиме його, вона очi свої видивиться, очiкуючи його, висушить мозок свiй, думаючи про нього!

А вiн? Чи думає тепер про неї? Чи згадує у вирi повстання, серед небезпек, пiдступностi? О, думає, думає! Скрiзь, де б вiн не був, хоч би що трапилося з ним! Адже так, як вiн її кохає, не кохав нiхто на землi! I щоб вона його залишила, щоб вона погодилась?.. Нiколи! Там, у тiй келiї, в ту страшну хвилину господь заручив їх, i вона не покине свого нареченого нiколи! Померти з ним — щастя, тортури за нього прийняти — блаженство! З ним, з ним i на смерть!"

Дарина витерла щасливi сльози.

Але що робити з полковником? Найда далеко, вона тут сама, батькiвська воля, настирливiсть полковника, бажання самого Воєйкова… Що ж робити?

Серце дiвчини защемiло, але радiснi думки прилинули знову i заглушили її тривогу.

Тим часом небо розгорялося дедалi яскравiше, в глибинi його вимальовувалися рожевi обриси легеньких хмаринок.

Кiлька разiв Дарина лягала, кладучи втомлену голову на подушки, але заснути не могла: щастя й захоплення, що сповнювали її серце, не давали й на хвилину задрiмати.

"Ох, побачити б коханого, пригорнутися до його грудей, розповiсти, як вона страждала цi довгi мiсяцi… Нi, нi, довгi роки, бо з тiєї хвилини, коли Найда поїхав од них iз Переяслава, вона вже кохала його й журилася за ним. Розповiсти милому все, припасти до його гордого серця та так i померти разом з ним!"

Тiльки вранцi, коли сонце вже запалило верхiв'я далекого лiсу, Дарина трохи задрiмала.

Прокинулась вона вiд того, що хтось сильно термосив її за плече. З подивом i переляком дiвчина розплющила очi й побачила схилене над собою лагiдне тiтчине обличчя.

— Ото розiспалася, ледащо, — мовила з доброю усмiшкою стара, помiтивши, що її зусилля вже дали деякi наслiдки, — буджу, буджу, а вона лежить крижем, хоч з гармати стрiляй! Вставай-но швидше, ми вже з батьком давно поснiдали. Та й батько якийсь похмурий сьогоднi, слова з нього не витягнеш. Ну ж бо, поспiшай. Розкажи, як там приймали вас учора.

При цих словах Дарина вiдразу пригадала все, що сталося вчора, i щастя знову могутньою хвилею затопило її серце. Вона швидко схопилася з постелi, обняла тiтку й дзвiнко поцiлувала.

— Ге-ге, та з тобою, видно, трапилося щось незвичайне, — з ласкавою посмiшкою зауважила тiтка, здивована такою незвичною жвавiстю небоги. — Може, якогось вельможного пана в сильце спiймала чи генерала, а може, й самого князя або графа?

— Спiймала, тiтусю, спiймала не князя, а самого гетьмана!

— Бач, чого захотiла! — тяжко зiтхаючи, промовила тiтка. — Ну, вдягайся ж хутчiй: батько чекає.

Тiтка вийшла з кiмнати, а Дарина почала одягатися. Усе горiло того дня у неї в руках, на серцi було так легко, так ясно, що дiвчинi здавалося, нiби вона не ходить, а пурхає, i тiло її стало легким, мов пiр'їнка.

Хвилин через п'ять Дарина була вже готова. Радiсна й сяюча пiшла до трапезної. Тiтка кудись вийшла — на столi стояв її незакiнчений снiданок, — батько сидiв у крiслi понурий, невдоволений i читав "Петербургские ведомости", привезенi з Києва.

Дiвчина привiталася й сiла за стiл.

Кiлька хвилин пан обозний похмуро мовчав, потiм обернувся до Дарини й докiрливо сказав:

— А я тобi, дочко, ще не подякував: спасибi за розумну бесiду з паном губернатором; заробимо тепер нагороду, ох заробимо! Дарина здивовано глянула на батька.

— Не розумiєш! — похмуро вiв далi генеральний обозний. — А вчора що ти наговорила пановi губернатору: "Гайдамаки своїх не чiпають", — передражнив вiн дочку. — Га?

— То й що? Хiба це неправда, тату?

— Правда, правда… Не з усякою правдою в очi лiзь. Та й зовсiм неправда, — вигукнув вiн, вдаривши по столу кулаком. — Не гайдамака я, не розбiйник, i гайдамаки мене за свого не мають. Я — генеральний обозний вiйська її пресвiтлої царської милостi! По лiсах iз ножем не ховаюсь i добрих людей не грабую!

— I вони не грабують, вони за хрест святий iдуть!..

— Ха-ха! За хрест iдуть, — перебив дочку iз злобним смiхом обозний. — А кишенi не забувають. Розбiйники, гвалтiвники, лотри! Га! Нiякого послушенства знати не хочуть. Для них i шибеницi мало!

— Батьку, та хiба ви забули про те, що казав нам отець iгумен i вся братiя в Мотронинському монастирi? Хiба не крають вам серця страхiтливi вiстi, що їх приносять утiкачi з польської землi? Господи боже! — Дарина сплеснула руками. — Адже ж такої муки, яку терпить там нещасний люд, не терпiв ще нiхто на землi!

— Терпить, терпить! — пробурчав обозний. — Коли господь попускає, то нам, людям, мудрувати нема чого — на все його воля: отже, треба їй скоритися.

— Скоритися? — з запалом вигукнула дiвчина. — Нi, ми повиннi об'єднатися всi, всi — козаки, гайдамаки й запорожцi — i визволитись од полякiв.

— Тс! — просичав обозний, хапаючи Дарину за руку. — Схаменися, що ти верзеш? Хочеш, либонь, щоб батько твiй прогулявся на заслання? Га? Багато хто з нашої братiї вже зробив цей веселий променад.

Дарина мовчала похнюпившись, тiльки груди її високо здiймалися та на щоках горiли яскравi плями.

Обозний випустив доччину руку й заговорив уже спокiйнiше:

— Якби губернатор почув те, що ти сказала, то вже сьогоднi ми б з тобою тут не сидiли… Гей, дочко, покинь цi химери, не дивися на дурнiв, якi, певно, за канчуками скучили. Щоб я бiльше таких слiв не чув! Бач, хвилюються, галасують… А яка користь? Навiщо нам встрявати в чужi справи? Моя хата скраю — нiчого не знаю! Коли не наша сила, то мовчи i пам'ятай завжди: на чиєму возi їдеш, того й пiсню спiвай.

Дарина подивилася на батька з глибоким докором. Та обозного анiтрохи не збентежив доччин погляд, вiн навiть не зрозумiв його i вiв далi:

— Губернатор ласкавий, ласкавий, а на зуб йому не потрапляй! Уже й на мене скоса дивиться тiльки за те, що я їздив у Мотронинський монастир. А все ти, дочко: не хотiв я — ти умовила… Ну, та, може, бог дасть, пронесе хмару, вдруге будемо обачнiшi. — Обозний важко зiтхнув i сiв у крiсло. — Добру новину скажу тобi, дочко.

А що Дарина мовчала, то обозний з самовдоволеною посмiшкою вiв далi:

— Жених трапляється, та ще такий, що шапка з голови впаде, перш нiж поглянеш на нього.

У вiдповiдь дiвчина здригнулась i насилу вимовила:

— Хто ж такий?

— Хто? Наче й сама не здогадуєшся? Та полковник же, отой, що розмовляв з тобою: не сьогоднi-завтра генералом буде!

— Ви жартуєте, тату! — тремтячим голосом промовила Дарина.

— Де там жартую, коли вчора мав з ним вельми довгу благомисленну розмову: приїде до нас для остаточної резолюцiї.

— Тату, я не пiду за нього, — рiшуче сказала Дарина.

— Що-о?.. — обозний пiдвiвся в крiслi, притримуючись руками за бильця, i втупив очi в дочку, немовби не зрозумiвши сказаних нею слiв. — Не пiдеш? То якого ж тобi ще принца треба? Самого губернатора чи сiятельного князя?

— Не князя i не губернатора, а нашого козака.

— Козака?! — обличчя генерального обозного вкрилося темно-червоними плямами. — Щоб я тебе, доньку генерального обозного, вiддав за козака? Нi, не для того я видряпувався i боком, i поповзом нагору, щоб знову скотитися в багно… Годi дурiти! Будеш за полковником.

— Тату, та вiн же москаль…

— То це й на краще! Сама цариця до нього милостива, чуєш? Та з таким зятем можна он куди вилiзти! Дарина спалахнула.

— Хоч би там що, а за полковника не пiду! — промовила вона твердо. — Я його не люблю, а шлюб без любовi — то великий грiх перед богом, i на такий грiх мене нiхто не змусить пiти. Ваша воля, тату, для мене свята й нерушима, та божий закон вищий за людську волю.

— Ти, ти… Ти смiєш? — обозний схопився з мiсця, обличчя його палало гнiвом. В цю мить дверi вiдчинилися, увiйшов козачок з пакетом, повiдомивши, що його привiз гонець од генерал-губернатора з Києва.

Почувши це, обозний одразу змiнився на обличчi. Вiдпустивши козачка, вiн розiрвав конверт i швидко пробiг очима присланий папiр; обличчя його набрало стурбованого виразу.

— Губернатор кличе негайно до себе у важливiй справi, — промовив обозний уривчасто, не дивлячись на дочку. — Дай боже, щоб се не було наслiдком твоїх слiв. Зараз вирушаю, довiдаюсь, в чiм рiч. — Вiн склав папiр, сховав його в кишеню каптана i, обернувшись до Дарини, сказав неголосно, але з таким лютим притиском, немов хотiв, щоб слова його голками впились у мозок дiвчини: — Слухай, дочко, я не знаю, чи повернуся сьогоднi… Якщо без мене приїде полковник, прийми його пристойно, як i личить нашому званню i рангу. Та пам'ятай, щоб я бiльше вiд тебе дурниць не чув… Пiст незабаром кiнчається. I коли на те буде божа воля, через два тижнi ти будеш дворянкою, полковницею.

Обозний круто повернувся i вийшов.

Приголомшена, обурена батьковими словами, Дарина так i закам'янiла посеред кiмнати. Тим часом у дворi зчинилася метушня, i хвилин за п'ятнадцять дiвчина побачила, як з двору виїхав ридван, у котрому поважно розсiвся генеральний обозний, спираючись на товсту дорогу палицю. Слiдом за ним помчав i губернаторський гонець. Челядь зачинила ворота i, перемовляючись, пiшла до своєї роботи. Незабаром затих i стукiт колiс ридвана.

З Дарининих грудей вирвалося полегшене зiтхання; знесилено опустилася в крiсло, та, помiтивши у дворi тiтку, яка швидко йшла вiд льоху до хати, квапливо пiдвелася й вийшла через другi дверi в сад. Дiвчинi хотiлося нiкого не бачити, залишитись хоч на якийсь час самiй; на одну думку про розпити, нарiкання i умовляння тiтки вона здригнулась, наче доторкнулася до чогось огидного й бридкого. Дарина швидко пройшла сад i, вiдчинивши хвiртку, ступила в лiс; тут вона звернула на знайому улюблену стежину й пiшла повiльнiше. Їй раптом пригадалося, як на цiй самiй стежинi страшна циганка ворожила Найдi… Даринi здалось, нiби вона й зараз чує той сухий i скрипучий голос… Дiвчина здригнулась, але тривожнi думки одразу ж стерли цей спогад…

Пiсля розмови з батьком Даринi все уявлялося в похмурому свiтлi. Очевидно, вiн твердо вирiшив вiддати дочку за полковника, а що полковник теж, певна рiч, не зверне уваги нi на її сльози, нi на її благання, нi на її вiдразу до нього, то батько, певно, схоче силомiць доскочити свого. У неї лишався тиждень строку; за цей тиждень треба було знайти вихiд. Що ж робити? Як врятуватися вiд цього жахливого шлюбу? Втекти? Куди i як? Повiдомити Найду? Але ж вiн покинув монастир, i хто скаже, де його шукати? Може, подався на Запорожжя, може, ховається в лiсах, збираючи гайдамакiв? А може, вже пiдняв десь повстання? Та якби вона навiть i знала, де вiн нинi, то кого б послала до нього? Немає в неї такої вiрної людини.

Одначе треба щось придумати! Не чекати ж того часу, коли її силомiць потягнуть до вiнця! О господи, як це їм обом не спало на думку, що батько може вiддати її замiж? Адже повстання триває не день i не тиждень. За цей час батько, побоюючись гайдамакiв, може переїхати з нею десь на лiвий берег, куди не долетить навiть звiстка про коханого! Та вони тодi й не подумали про це… А тепер що дiяти?

Дарина зупинилась на мить у затiнку розлогої липи, з болiсним напруженням перебираючи можливi вiдповiдi на своє запитання, i, не знайшовши жодної задовiльної, пiшла далi. "Невже ж вiн, Найда, буде битися там один, щохвилини ризикуючи життям, а вона залишиться тут, чекаючи, коли нарештi її вiддадуть замiж за полковника? Нi, нi! В неї не вистачить сили так жити. Мучитися повсякчас, не знаючи, де вiн, що з ним, щодня ждати звiстки про його смерть у бою або страту? Нi, такої муки вона не витримає! Туди, до нього! Так, до нього! — ще раз рiшуче мовила сама собi Дарина. — Батька покине, бо який же вiн батько, коли сьогоднi вранцi мiг таке їй сказати? Авжеж, вона поїде до коханого, щоб подiлити з ним усе — i небезпеку, i смерть, i славу!

Але як знайти його, як добитися до нього? Немає в неї нi охоронного листа, нi вiрних супутникiв; одразу ж на кордонi її схоплять ляхи i, в кращому разi, вiдiшлють назад, до батька. А якби їй i пощастило пробратися через польськi форпости, скiльки б небезпек чигало на неї у вирi повстання! Якщо вже Найда покинув монастир, то, значить, терпець увiрвався, значить, злоба лядська виявилась тепер на повну силу. Але що їй небезпеки? Що навiть сама смерть у порiвняннi з цiєю страшною, нестерпною розлукою! Так: один вихiд — втекти звiдси. Але як?" — охоплена тривожними думками, Дарина все далi й далi заглиблювалася в лiс. Розпач у її душi змiнювався надiєю на порятунок, а надiя знову поступалася мiсцем розпачу.

Нарештi, втомлена й розбита, дiвчина сiла спочити край глибокого урвища. її охопила якась дивна байдужiсть… Сонце вже давно хилилося до заходу й заливало розтопленим золотом зубчастi верхiвки лiсу, що збiгав схилом яру. Довго так сидiла Дарина, охоплена апатiєю, коли раптом десь позаду пролунав чоловiчий голос. Дiвчина виразно почула своє iм'я.

Вона здригнулась i миттю схопилася на ноги, збагнувши, що зустрiч з незнайомою людиною в цiй глухiй пущi, далеко од домiвки, не вiщує нiчого доброго. Iз застиглим вiд жаху серцем Дарина оглянулась i побачила високого на зрiст чоловiка в полатанiй одежi, з торбою через плече. Смагляве обличчя жебрака, з розкуйовдженим чорним волоссям i одним оком, здалося дiвчинi знайомим.

— Добрий вечiр, ясновельможна панно, — промовив жебрак, шанобливо вклоняючись. — Злякалася? Не впiзнала? Не лякайся: тобi нас боятися нема чого.

— Не впiзнала, хоча твоє обличчя знайоме менi, — вiдповiла здивована Дарина, — я десь тебе бачила.

— Авжеж, бачила, та й, либонь, не один раз: i в Лаврi, i на великих дорогах. Був я i в тебе на хуторi, — пам'ятаєш, навеснi з побратимами, ще про справи лядськi розповiдали й панна почастувала нас?

— Навеснi? Так-так, — спроквола мовила Дарина, пригадавши, як до неї приходили п'ятеро гайдамакiв, розповiдали про польськi справи, про Найду; тепер її страх де й подiвся, а в серцi заворушилася радiсна надiя почути вiд жебрака щось певне про коханого. — Але ж ти, здається, був на однiй нозi, — сказала дiвчина.

— Був i на однiй, i на двох, як зручнiше, — усмiхнувся жебрак.

— Звiдки ж теперечки?

— Iду з польської України до тебе, ясновельможна панно.

— До мене? — здивувалася Дарина.

— Атож! До тебе послав мене один значний козак i звелiв передати тобi ось цю рiч, — жебрак витяг з-за пазухи чотки з чорного дерева з пiдвiшеним до них великим залiзним хрестом. Дарина здригнулась i тихо скрикнула… Цi чотки вона бачила не раз на грудях у Найди.

Жадiбно вихопивши чотки з рук жебрака, дiвчина мимоволi припала до них губами.

Чотки являли собою разок круглих чорних намистин, на кожнiй з яких були вирiзанi прапори й сурми запорозькi та iм'я одного iз вiдомих лицарiв України, починаючи вiд Наливайка i кiнчаючи iменами славних гайдамакiв останнiх рокiв. На кiнцi цього разка висiв великий залiзний хрест; з одного боку на ньому було викарбувано герб — запорозький козак з мушкетом на плечi, а з другого вирiзьблено: "В миру козак запорозький Iван Найда волею божою помре" i рiк вступу Найди до монастиря.

Даринине серце аж затремтiло вiд радостi: це вiн, вiн, коханий, подає їй звiсточку про те, що покинув монастир!

— Орле мiй, соколе мiй, життя моє, - стиха прошепотiла дiвчина, притискуючи чотки до грудей; та згадавши, що поруч стоїть Найдин посланець, вся зашарi-лась i хутко промовила: — А хто ж тобi дав їх?

— Козак якийсь, видно, значний…

— Вiн не сказав тобi свого ймення?

— Нi, тiльки дав менi їх iз словами: "Вручи це доньцi генерального обозного i скажи їй, що орел розбив свої пута…"

— А далi, далi?

— Ще додав: "Скажи, що пiднiмається страшна буря, на те й посилаю їй хрест сей, щоб вiн оберiгав її всюди…"

— А ще?

— А бiльше нiчого. Нi, нi, ще сказав, щоб панна чимось допомогла Лебедин-ському жiночому монастирю, бо там щось недобре затiвають ляхи, пiдмовляють черниць пристати на унiю, а сама iгуменя не може дати їм ради.

— А ще що?

— А ще сказав наостанку, щоб панна ждала, а чого — не сказав. При цих словах жебрака щоки Дарини вкрилися гарячим рум'янцем.

— Ну, а як же там, на Українi, що ляхи… гайдамаки? — заговорила вона швидко, намагаючись приховати вiд жебрака своє хвилювання.

— Остання година прийшла — пани, кажуть, постановили всiх попiв i благочестивих християн вирiзати; але це їм не вдасться: усi гайдамаки збираються до одного коша. Подейкують, що замурований у Печерах лицар Найда скинув чернечу рясу i взяв козацьку шаблю. Знiметься така завiрюха, якої не бачили з часiв Богдана.

— Слава богу! А люди? Запорожцi? Та нi, стривай, ходiмо… Ти, либонь, стомився, зголоднiв… Там усе розповiси. Або нi, зажди; чи зможеш ти зробити менi одну послугу?

— Хоч десять.

— Спасибi, я вiддячу тобi. Менi потрiбна вiрна людина.

— Покладись на мене у всьому.

— Гаразд, але про це потiм… Зараз треба додому, вже пiзно: можуть кинутись шукати мене, виникне пiдозра… То я пiду, а ти приходь надвечiр.

— Гаразд. — Жебрак вклонився паннi й зник у хащах. Дарина пiшла на хутiр.

Iшла вона швидко, квапилась, її хода, рухи, вираз обличчя виказували сильне хвилювання. У головi дiвчини роїлися радiснi й тривожнi думки. Сам бог послав цього жебрака — вiн тепер допоможе їй у всьому. Але хто прислав чотки? Звичайно, Найда. Це вiн зробив на знак того, що розпрощався з монастирем навiки. Ох, цi чотки! Скiльки разiв перебирав вiн їх у години безмовної молитви, скiльки кривавих козацьких слiз скотилося на них!

Дарина знов припала до чоток губами. Ця рiч, така близька Найдi, здавалася тепер дiвчинi частиною його самого.

— Любий мiй, коханий мiй, єдиний мiй, — повторювала вона, перериваючи свiй шепiт палкими поцiлунками. У вiтах щось зашелестiло: червона вивiрка виткнула з листя свою гостреньку мордочку i, побачивши пiд деревом молоду дiвчину, яка палко цiлувала чотки, здивовано розпустила свiй пухнастий хвостик i миттю сховалася.

Дарина спам'яталась, їй стало соромно свого пориву. Що б подумали про неї люди, якби побачили? Треба перебороти своє хвилювання. Потiм, потiм… Зараз дорога кожна хвилина, треба скористатися з перебування тут жебрака й вирiшити, що робити.

Дарина надiла на себе чотки й швидко пiшла далi.

"Передусiм треба уяснити собi, що означають Найдинi слова, — мiркувала дiвчина, — що вiн мав на увазi, коли просив її допомогти Лебединському монастирю? Тут криється якийсь iнший, потаємний змiст, бо що може важити її слабка помiч при такому повстаннi, вiд якого захитаються зубцi польської Корони? Може, Найда, нагадуючи їй про долю Лебединського монастиря, хоче, щоб вона поїхала туди сама? Так воно i є! — мало не крикнула вголос Дарина й мимохiть зупинилася. — Вiн хоче, щоб вона їхала туди; вiн прислав чотки, аби вони оберiгали її в дорозi, вiн i жебрака послав, щоб той допомiг їй добратися до монастиря. О, вона поїде, вона ждатиме! Жебрак допоможе, вiн проведе її туди, а цей хрест убереже вiд усякого лиха! А батько? — Дiвчина знову зупинилася. — Що вiн скаже? Втеча розлучить їх навiки. Вiн проклене дочку, бо її вчинок одверне вiд нього ласку губернатора i, хтозна, чи й бiльшого лиха не накличе? Що робити? Втекти — значить, вiдректися вiд батька; залишитись, скоритись йому — значить, вiдректися вiд коханого й побратися з нелюбом. Нi, нi!" — Дарина палко притисла до грудей залiзний хрест i швидко пiшла, майже побiгла…

Дома вона застала перелякану тiтку, але одразу ж заспокоїла її; дiвчина навiть задовольнила тiтчину цiкавiсть щодо вчорашнього балу й очiкуваного жениха. Про все це Дарина говорила з такою невимушеною веселiстю, що в тiтки не виникло нiякого сумнiву в її щиростi. Пiд кiнець їхньої розмови ввiйшла служниця й сказала, що прийшов якийсь жебрак i просить милостинi. Дарина звелiла нагодувати його й залишити на нiч; а що вона завжди давала притулок всiм убогим, то це розпорядження не здивувало нiкого. Посидiвши ще трохи, дiвчина пiдвелася й сказала тiтцi, що пiде до свого покою вiдпочити…

Уже коли тiтка з Дариною вечеряли, з Києва примчав вiд обозного гонець i привiз листа. В листi обозний просив доньку негайно вислати йому деякi потрiбнi речi, бо вiн у важливiй справi має вирушити завтра на лiвий берег, у Переяслав, де, мабуть, доведеться пробути не менше двох тижнiв.

Дарина аж почервонiла вiд радостi й мiцно стиснула в руцi листа: ця звiстка давала їй певну надiю здiйснити свiй намiр.

Вона щось придумає, аби не викликати нiяких пiдозр у тiтки… А два тижнi — немалий час…

XV

Серед непрохiдних у тi часи Лебединських лiсiв, що тяглися верст на сто на захiд за Мотронинськими, у глибокiй улоговинi, на березi вигнутого дугою озера, притулився жiночий монастир, який дiстав назву вiд навколишньої мiсцевостi. Вiн був заснований ще в XVI вiцi, в часи панування Литви, i мав грамоти, що стверджували його права на великi землi й угiддя i вiд польських королiв — Жигмунта, Владислава IV i Яна-Казимира. Католицьке духiвництво, а потiм i унiатське, давно вже зазiхало на цей притулок переслiдуваного православ'я, але королiвськi декрети, заступництво колишнiх гетьманiв, особливо Дорошенка, i розташування в диких лiсових хащах оберiгали його вiд хижакiв i грабiжникiв. Останнiм часом, коли козацтво i автономiя України впали, а руський народ i грецька вiра були приреченi лютим католицтвом i свавiльною шляхтою на цiлковите знищення, правобережнi монастирi стали єдиною опорою переслiдуваного руського пiд'яремного люду. Це й спонукало трiумфуючих ненависникiв вiдняти у "схизматського бидла" тi останнi оази православ'я.

На свiтанку жаркого червневого дня крутою стежкою, що вилася серед високих ясенiв i в'язiв, якi утворювали своїм переплетеним гiллям густе зелене склепiння, спускалися в долину чотири вершники. Попереду кавалькади їхала на гнiдому конi донька генерального обозного, панна Дарина, за нею кульгавий жебрак, котрий нинi добре орудував обома ногами; їх супроводило ще двоє колишнiх калiк, якi тепер стали бравими вершниками. Зеленуватий присмерк, що огортав лiс, кидав на обличчя подорожнiх, а особливо Дарини, вiдтiнок надмiрної втоми. Кульгавий давно вже тривожно поглядав на панну i нарештi сказав їй iз сердечною турботою:

— Вiдпочила б ти, ясновельможна панно, он на тiй галявинi, адже ж стомилася: легко сказати, третiй день не злазиш з коня — це й нашому братовi, що до всього звик, ломитиме кiстки, а що вже говорити про таке тендiтне створiння? Зблiдла он — хоч би хвороба не причепилася…

— Ото ще, — усмiхнулася дiвчина, — не медяник я, не зламаюся… Може, трохи й стомилася, але верхи я не раз їздила…

— Що й казати, справдешня козачка… А все-таки в каруцi було б твоїй милостi…

— Насмiшив! Ото добре було б їхати в каруцi по цих крутих стежечках, переплетених корiнням: вона б застрягла помiж перших же дубiв!..

— Не iнакше! — весело пiдхопили їхнi супутники. — Кульгавий на вигадки майстер!

— Воно й правда… — почухав провiдник потилицю. — 3 каруцою… ге, ге… Але я гадав, що паннi було б спокiйнiше…

— I не спокiйнiше, — вiдказала Дарина. — Передусiм разом з каруцою менi треба було б узяти свою челядь i сказати тiтцi, куди я збираюся їхати, а це б стривожило її… Вона почала б умовляти мене, щоб я не їхала без батька в польське пекло, та й у каруцi мене б одразу затримали… А верхи я поїхала начебто в Печери i можу пробути там хоч би й два тижнi, i нiхто навiть не кинеться, що мене нема; i мимо польських ватаг хащами проїхали щасливо. Тiльки так ми й могли дiстатися сюди…

— Так-то воно так, а от вельможна панна наче з хреста знята…

— Вiдпочину й минеться… Адже монастир у цiй долинi?

— Рукою подати — он i озеро видно, — показав провiдник на свiтло-блакитну гладiнь, що блискотiла внизу помiж дерев.

Пiсля двох поворотiв нашi подорожнi виїхали на галявину, i Дарина зупинила коня, вражена чудовою картиною. Перед її очима лежала широка улоговина, яка нагадувала собою велетенську овальну чашу з свiтлим дном; з її синявих вiнець збiгав донизу оксамитними хвилями лiс, обриваючись бiля озера прямовисною стiною.

Плесо озера було нерухоме i, як найкраще дзеркало… вiдбивало все, що заглядало в нього: схований в зеленi монастир, частину зубчастої стiни, череп'янi дахи, невеличкий мiсток i купу сивих, похилених верб; усе це, вiдбившись у чистих прозорих водах, виблискувало там такими самими, коли не свiжiшими барвами, — навiть блакить, яку подекуди торкнув рожевий подих ранку, здавалась у вiдображеннi ще яскравiшою.

"Певно, в цьому тихому притулку, далеко вiд житейських бур i насильств, добре молитися, споглядаючи в прозорiй високостi пiднiжжя божого престолу, — розчулено подумала дiвчина. — I невже лиходiї обернуть цей мирний рай на криваве, страшне пекло? О нi! Ти, невидимий творець, не дозволиш блюзнiрам осквернити найкраще творiння своїх рук!" — Думки Дарини полинули до Мотронин-ського монастиря, i вона мимоволi стала порiвнювати враження вiд обох цих монастирiв. Вони були зовсiм рiзнi: картина тутешньої природи заспокоювала людськi пристрастi, й вiд того душа поринала в тихе забуття; а Мотронинський монастир, розташований на високiй горi, здавалося, ширяв над неозорим простором i своїм виглядом збуджував енергiю, окриляв душу на подвиг.

Години через три подорожнi пiд'їхали до брами, але й тут їм довелося ще довгенько постояти, поки докладнi розпити й вiдповiднi докази не переконали черниць, що прибулi в монастир — їхнi друзi, а не вороги i що гостя — справдi донька київського генерального обозного… Та й пiсля цього у внутрiшнiй монастирський двiр впустили тiльки Дарину, а її супутникам запропонували скористатися гостиннiстю монастирського сторожа, який мешкав iз сiм'єю в хатi за брамою.

Дарину з щирою радiстю i зворушливими молитовними побажаннями зустрiла сама ясновелебна мати iгуменя й одразу ж запросила дорогу гостю до своєї келiї. Вiдпочивши з дороги й пiдкрiпившись келихом гарячого пива й смаженими в олiї сухарями з чорного хлiба, дiвчина в iнтимнiй бесiдi з iгуменею почала розповiдати їй про полiтичнi взаємини сусiднiх держав i про надiю на збройне заступництво Росiї, на яке, проте, можна розраховувати лише в тому разi, коли тутешнiй православний народ повстане на захист вiри й своїх потоптаних прав та коли це повстання розростеться до грiзних розмiрiв; тiльки тодi, побачивши цiлковите безсилля сусiдньої країни, небезпечне для росiйських кордонiв, iмператриця пошле свої вiйська, щоб навести лад.

— Небагато втiхи привезла ти, люба панно, — сумно зiтхнула iгуменя. — Рветься наша надiя, мов павутиння, бо коли б нещасному руському людовi й пощастило рiками кровi вгамувати хиже насильство латинян i люту сваволю панiв, то й тодi, виходить, до знесиленої шляхти прийде могутня допомога i встановить лад, сирiч втихомирить чернь, яка збунтувалася проти панiв.

— О нi, не те, свята мати Серафиме, — палко вiдказала Дарина. — Намiр царицi, наскiльки менi вдалося те вивiдати, — забрати цей давнiй руський край пiд свою державу; вона шукає тiльки слушної нагоди для втручання, понеже без неї сусiднi держави — Австрiя i Пруссiя, якi також вважають себе протекторами Польщi, можуть виявити невдоволення.

— Ох, видно, прогнiвили ми господа, — сумовито захитала головою iгуменя, — i вiн одвернув од нас, недостойних, лик свiй! Загинути нам лишається, чесно померти, та й годi! Бо поки ясновельможнi протектори гнутимуть один перед одним кирпу, шляхта нас геть замордує i винищить, благочестя, храмiв i слiду не зостанеться,православного люду — анi душi… А поки учиниться найяснiшої царицi державна воля, то пiд крило її вiдiйде лише пустеля, усiяна козацькими кiстьми, напоєна кров'ю, прикрашена руїнами та пожарищами… — голос iгуменi затремтiв, сльоза, що бринiла на вiї, упала на блiду, немов пергаментну, щоку виснаженої постом i подвижництвом старенької й повiльно скотилася по глибокiй зморшцi.

— Ясновельможна панi! Не тужiть, не плачте, — з палким спiвчуттям кинулася Дарина до матерi Серафими i в сердечному поривi обцiлувала її руки. — Я вiрю i уповаю, стогiн народу прокотиться з краю в край по рiднiй нашiй землi й розбудить орлiв, що дрiмають у путах. Усi як один, i жiнки, i дiти повстануть i розiб'ють вiковi лядськi кайдани!

— Що важить повстання беззбройної i темної юрби? Марний акт помсти — не бiльше! Ти, дорога дитино моя, тiшиш себе нездiйсненними гадками… Поки не була розшматована надвоє наша вiтчизна, поки у великiй країнi росли та мiцнiли великi душi, доти й тривала боротьба за її свободу, а нинi в цьому нещасному куточку нашої України вже немає нi шляхти, нi козацтва, нi мiщанства, а лишився тiльки простий, сiрий, замордований у неволi народ. Де ж серед цих злиденних, темних рабiв знайдуться лицарi, здатнi запалити всiх великою думою?

- Є такий орел! А коли вiн заклекоче, то й орлят пiднiметься багато! — захоплено почала Дарина. — Запорожцi рвуться сюди i з братньої любовi ладнi покласти за нас свої голови, лiвобережна шляхта й козацтво хоча й не смiють без волi царицi вiдверто втрутитися в боротьбу, але щирим серцем потай спiвчувають нам, та й сама цариця про нашi бiди особисто уболiває i пiклується про наш народ перед польським урядом.

— Чула, чула… I отець Мельхiседек повiдомляє мене про це в листi, та тiльки всi турботи царицинi залишаються марнi. Не зважають на них латиняни-поляки, проти короля повстали й жахом сповнюють країну… Хто ж насмiлиться проти цiєї страшної сили пiднести голос, коли навiть велика цариця, заради полiтики, не наважується пiдняти на них свою могутню руку?

— Насмiляться! — збуджено вигукнула дiвчина. — Залiзняк насмiлиться, i Найда насмiлиться!

— Найда? — поблажливо усмiхнулася iгуменя у вiдповiдь на щире захоплення панни. — Та це ж байка, казка, вигадана народом!

— Нi, не казка, а правда!

— Як правда? Адже люди гомонять — i я чула, — нiби Богун i досi. живе древнiм схимником у Печерах i називається Найдою i що нiбито в слушний час вiн скине рясу, знову пiдпережеться мечем i визволить з неволi Україну, злучивши обидвi частини її воєдино… I що нiбито вiн уже скинув рясу й подав навiть бойовий клич.

— I про це ваша ясновелебнiсть чула? Уже заговорили й про це? — в шаленому захопленнi вигукнула Дарина.

— Атож, гомонять… Цими днями навiть прочанки розповiдали, але ж це байка, i радiти їй, моя дитино, не подобає: адже славному Богуновi нинi було б двiстi рокiв, а хiба життя людське може бути таке довге?

— Звiсно, нi. Про Богуна — це байка, але не про Найду! Найда — жива людина… I молодий ще, сповнений сил, високої доблестi, лицар i могутнiстю, i духом, орел-козак, окраса Запорожжя! — палко вела далi Дарина, виблискуючи очима й зашарiвшись. — Вiн справдi був ченцем, спершу в Печерах, а потiм у Мотронин-ському монастирi; з туги попрощався з свiтом, не бачачи порятунку любiй його серцю вiтчизнi, а нинi вiн пiднiсся духом, запалився надiєю i кинувся у вир боротьби, щоб врятувати душi улюблених братiв… Народ пам'ятає Богуна, славного лицаря, того й плутає його iм'я з Найдою…

— Он воно що, — спроквола мовила iгуменя, пильно дивлячись на дiвчину. — Видно, кохана дитино моя, що ти вiд щирого серця вiриш цим лицарям i глибоко шануєш їх… Дай боже… Дай боже! Твої останнi слова i в мене, стару, вселили бадьорiсть i надiю… Усе, звичайно, в руцi промислителя. Його воля i його сила! Але й нам, рабам його велiнь, потрiбна твердiсть духу i уповання, понеже зневiра вкриває серце iржею… О господи, владико наш! — iгуменя молитовне склала руки й пiдвела очi до лика спасителя в терновому вiнку. — Не дай менi скнiти в неробствi й зневiрi! — i потiм, пiсля короткої молитви, додала, звертаючись до Дарини: — Ти, моя люба ясновельможна панно, пiдбадьор своїм словом i своєю гарячою вiрою дочок моїх, черничок… Ох, потребують вони зело' твердостi й змiцнення духу: враг убо сильний, а плоть немощна… А вiд пiдступних i лютих латинян iдуть спокуси та пiдкупи… Уже якiсь баламути проникли в саме серце благочесного монастиря i отруїли душi двох новеньких черничок Євлалiї та Веронiки… Либонь, отруїли, бо сi чернички вже пробували потай переконувати деяких сестер, що бог для всiх один i байдуже, як поклонятися йому! То навiщо ж, мовляв, ця впертiсть? Тiльки дурнi вiвцi впертi… Риба — i та шукає, де глибше, а людина — де лiпше… Це, бачте, все до того мовиться, що за унiю офiцiал їхнього митрополита Мок-рицький обiцяє усiм пiльги й розкошi, а за вперте дотримання благочестя, яке нашi напасники iменують схизмою, погрожує бiдами й винищенням.

— Хiба вони смiють? — обурилась Дарина. — Адже ваш монастир древнiй i права його скрiпленi королями!

— Що для них королiвськi декрети й грамоти? Ось губернатор Кшемуський, що в Лисянцi, — йому наш монастир i не пiдлягає, а вiн одняв у нас майже всi пасовиська й сiножатi… А митрополит унiатський, з благословення папи римського, постановив унiверсалом, що де з'явиться — чи то в монастирi, чи то в парафiї — хоча б кiлькох охочих пристати до унiї, то храм вiд православних вiдбирати й перетворювати на костьол. Того-то й потерпаю я так за нашу святиню: якщо, не доведи господи, вдереться сюди офiцiал, та ще з бандою конфедератiв, котрi нинi всюди чинять наїзди, то цi двi сестри… вiд страху, згодяться на унiю, i тодi монастир наш перейде до рук латинян…

— Невже православнi сестри зважаться на таку мерзенну зраду?

— Ох, спокуса великаї За православ'я нiхто не заступиться: воно безправне, а за унiєю — i сила, i мирськi спокуси…

— I ясновелебна мати вважає, що Мокрицький пiде в цi нетрi?

— Уже двiчi був i домагався розвалити браму.

Дарина похнюпилась. У цей час задзвонили до ранньої обiднi. Iгуменя встала, перехрестилася i хотiла вже вийти, та, помiтивши, що дiвчина заметушилася, зупинила її ласкавим жестом:

— Не утруднюй себе, дитино моя, а вiдпочинь пiсля довгої й важкої дороги; i тобi, i нам твої сили потрiбнi… Встигнеш iще помолитися i вклонитися нашим святиням… А зараз краще засни до трапези… Тебе нам господь послав, бажана й довгождана госте, твоє гаряче серце, уповаю, зiгрiє серця наших черниць, змiцнить їхнiй дух i, може, навiть заблудлих овець наставить на путь iстини…

— О, вiддам на це всi сили, всю любов мою…

— Iди ж з миром, дочко моя, спочинь, а ми за тебе й за твою велику справу щиро помолимося, — i, перехрестивши Дарину, мати Серафима тихо вийшла з келiї.

Пiсля лiтургiї iгуменя, щоб не порушити сну дорогої гостi, навiїь не заходила до своєї келiї, та коли вдарив дзвiн до трапези, вона обережно ввiйшла i здивувалась, заставши Дарину на ногах i бадьорою. У трапезнiй iгуменя вiдрекомендувала почеснiй гостi i заслужених черниць, i новеньких — бiлиць; до значних i найстарiших черниць дiвчина пiдiйшла за благословенням, а з молодими сестрами дружньо обнялася. За трапезою мати iгуменя почала розпитувати Дарину про царицю, про очiкувану вiд неї допомогу, про новини з сусiдньої України i взагалi про надiї на визволення нещасного краю з польського ярма, причiм розпитувала так, немовби до того не розмовляла з панною про все це. Дарина з великим запалом переказувала радiснi новини: що народ уже весь пiднявся на захист своєї вiри й волi, що на чолi народної боротьби стали великi герої — полковник запорозький Залiзняк i лицар-чернець Найда, посланий богом, що завдяки клопотанню славного заступника, найпревелебнiшого отця Мельхiседека, цариця росiйська, як ласкава матiр, звернула погляд на багатостраждальний, рiдний по кровi й вiрi народ, що вона вже зiбрала на кордонi непереможнi сили, щоб допомогти йому, i що вся Лiвобережна Україна горить одним бажанням — за знаком царицi кинутися в обiйми своїх братiв.

— Уповайте ж, сестри, — закiнчила свою натхненну оповiдь Дарина, — на допомогу милосердного бога й великої бiлої царицi. Вона твердо вирiшила вирвати своєю всесильною рукою цей край iз лядської i латинської неволi… Отже, бiдi й насильству незабаром прийде край, i днi згубної сваволi уже полiченi. Кожний, хто перетерпить, матиме спасiння не тiльки там, де панує вiчна правда, але буде нагороджений i тут, на землi, щедротами великої монархинi, а всяк, хто спокуситься i не встоїть, буде затаврований вiчною ганьбою й покараний як зрадник i Каїн!

Натхненна мова дiвчини всiх пiдбадьорила, почулися радiснi вигуки й палкi молитви до бога. На обличчях у всiх засвiтилася надiя, очi загорiлися вогнем святої вiри… Тiльки двi молодi чернички при останнiх словах Дарини помiтно зблiдли й похнюпились, ховаючи збентеженi погляди.

Келiйку собi Дарина обрала по сусiдству з запiдозреними сестрами — Євла-лiєю i Веронiкою, щоб частiше бувати з ними й тiснiше зблизитись та по дружбi дiзнатися про їхнi думки, а потiм i вплинути на них, по можливостi. А втiм, першi Дарини-нi спроби не дали бажаних наслiдкiв: Євлалiя залишилася замкнутою, мовчазною, Веронiка, правда, виявилася чутливiшою i податливiшою, але й вона в розмовах була дуже обережна, насторожена й бiльше сама випитувала, нiж задовольняла цiкавiсть сусiдки; проте дiвчина ще не втрачала надiї.

На третiй день кульгавий з побратимами зiбралися рушати назад i прийшли до монастирської брами попрощатися з панною. Дарина вийшла до них i попросила кульгавого переказати лицаревi, який прислав їй подарунок, що вона дякує йому вiд щирого серця i що за його бажанням прибула в монастир, щоб вiн знав це й пам'ятав…

— Та ще ось що перекажи: над цим монастирем нависло лихо, i кожної хвилини над беззахисними черницями можуть вчинити звiряче насильство.

— Це правда, — хитнув головою кульгавий. — Сторож нам такого наговорив, що аж серце похололо!..

— Ну, отак i передай, що панна чекає.. - закiнчила Дарина. — I що без охорони їй страшно вертатися, що вона, мовляв, рада, дякує i чекає.

Тихо потекло життя Дарини в схованому вiд житейських бур i хвилювань монастирi. День проходив у молитвах, церковному спiвi й побожних розмовах. Розкiшна природа й молитовний настрiй гоїли душевнi болi, гасили вогонь у кровi й наповнювали серце дiвчини лагiдним, примирливим почуттям. Та коли вночi монастир поринав у тихий сон i в тiснiй келiї, освiтленiй тiльки тремтливим вогником лампади, западала насторожена тиша, тодi прокидалися в головi Дарини бентежнi думи й летiли далеко-далеко за стiни монастиря, через лiси, до її найдорожчого друга, до дивного лицаря, який уявлявся їй в ореолi слави, з булавою в руцi. До нього простягалися з вдячним захопленням тисячi рук, звiльнених од тяжких кайданiв… А вона, вона стояла там, не зводячи з нього очей, i палала вiд щастя… I серед незлiченного натовпу лицар впiзнавав її, i йшов до неї, i говорив голосом, що тремтiв од хвилювання: "Ось вона, обраниця мого серця, дружина моя на все життя!"

Але свiтлi картини часто змiнювалися похмурими, уява малювала Даринi її героя порубаним, умираючим десь серед поля чи скривавленим i розтерзаним катами на тортурах. Тодi вона схоплювалася з постелi й кидалась iз палкою молитвою до розп'ятого бога…

Тiльки коли лунали удари дзвона, що сповiщав про пiвнiч, i нiчний сторож клепалом починав будити луну, тiльки тодi влягалися сполоханi Дарининi думки, i вона склепляла стомленi очi.

Та чим бiльше минало днiв, тим сумнiше ставало дiвчинi. Болюче питання — де Найда, що тепер з ним, чи вiн очiкує слушного часу, чи вже кинувся у вир кривавої розплати, — невiдступне стояло перед нею не тiльки в нiчнiй тишi, але й пiд час спiльного молiння в храмi; а замкнуте життя в цих глухих стiнах, схованих у глибокiй долинi за неозорими лiсами, не давало на те запитання нiякої вiдповiдi.

Минув тиждень; вiн не принiс сюди iз зовнiшнього свiту нi звiсточки, нi листа, нi живої людської душi. Це починало гнiтити й тривожити Дарину; адже вона вирвалася з Києва для того, щоб стати ближче до народної боротьби, стежити за її розвитком, жити її тривогами, навiть брати в нiй участь, — i раптом потрапила в таке мiсце, куди зовсiм не доходили звуки життя i звiдки вибратися було майже неможливо. Досада почала заповзати в Даринине серце, досада, яка межувала з вiдчаєм. Невже вся її мiсiя обмежиться цим монастирем? Велична iдея визволення Правобережної України й возз'єднання її з другою половиною, для створення великого цiлого, — ось що цiлком полонило дiвчину. I раптом вона виявиться вiдрiзаною од боротьби, замкненою на нiмому кладовищi безцiльно й даремно, бо вплив її на двох непевних сестер здається сумнiвним, а в разi прямого насильства i розбою хiба могли б принести якусь користь її кволi руки…

Дарина сказала матушцi Серафимi, що їй вкрай потрiбно якомога швидше повернутися додому чи принаймнi в Мотронинський монастир, звiдки жвавiшими були зносини з Києвом; але стара рiшуче не пускала дiвчину саму без належної охорони, побоюючись нападу польських розбiйницьких ватаг, яких з кожним днем ставало бiльше. Сторож, котрий мав зв'язок з сусiднiми висiлками й хуторами, щодня доповiдав iгуменi про новi кривавi вiстi, якi долiтали в його хату з лiсових околиць. Нарештi iгуменя вирiшила послати в Мотронин до отця Мельхiседека гiнця з листом. В листi Дарина просила його превелебнiсть прислати за нею, якщо знайдуться в монастирi чи його околицях вiльнi люди, хоча б чоловiк iз десять охорони, а iгуменя повiдомляла, що довкола Лебединського монастиря нишпорять конфедерати i якщо не буде прислано озброєної допомоги, то нападу можна чекати кожної хвилини. Минуло кiлька днiв, а з Мотронина не було вiдповiдi, й сам посланець пропав безвiсти; вирiшили, що вiн потрапив до рук полякiв i, певно, загинув. Коли це й справдi так сталося, то небезпека, яка загрожувала затворницям, ще збiльшувалася: адже вiдiбранi листи виказували їхню цiлковиту безпораднiсть i беззахиснiсть, а прохання прислати озброєну охорону могло тiльки спонукати ворогiв до нападу…

Та поки що в монастирi було тихо, глухо, тоскно. До Дарини почав пiдкрадатися розпач…

Якось пiзнiм вечором, коли черницi виходили з церкви i останнiй звук дзвона, хвилюючись, летiв удалину, де згасав у сизiй iмлi, хтось енергiйно постукав у браму. Пiзнiй нетерплячий гiсть у такий неспокiйний час усiх стривожив. Дехто поспiшив до iгуменi, щоб сповiстити їй про прибуття невiдомої особи, iншi кинулися до брами.

З переговорiв через замкненi кованi ворота з'ясувалося, що пiд захист монастиря, вирвавшись з рук мерзенних убивць, якi розгромили дальнiй виселок, прибiгли двi жiнки: плачучи й стогнучи, благали бiдолашнi впустити їх якомога швидше в монастир, бо вони помирають од ран, виснаження, спраги й бояться погонi…

Дарина перша почала просити матiр iгуменю, щоб вона звiльнила сердешних од зайвих розпитувань i дозволила вiдчинити браму, хоч сонце вже й зайшло.

Врештi браму вiдчинили. Жертвами польської сваволi виявилися двi ще молодi жiнки, мiцної статури й високi на зрiст. Своїм виглядом вони справили на всiх гнiтюче враження: скривавленi обличчя були закутанi в хустки, крiзь дiри подертої одежi виднiлися синцi й почорнiлi рани.

Нещасних оточили зворушливим пiклуванням: та особливе спiвчуття виявила до них сестра Євлалiя: вона попросила матiр iгуменю дозволити їй прихистити жiнок у своїй келiї, взявшись обмити й перев'язати їм рани i доглядати їх, поки вони не одужають. Цей порив спiвчуття запiдозреної у зрадi сестри, спiвчуття, яке вона виявила до православних селянок, потерпiлих вiд унiатiв, переконливо свiдчив, що напрям її думок змiнився, що колишнi симпатiї повернулися. Мати iгуменя була врадувана такою змiною, приписавши її впливу Дарини, й охоче погодилась на просьбу Євлалiї.

Селянки ввiйшли до її келiї i, озирнувшись довкола, якось особливо перехрестилися.

— Iменем найсвятiшого Iсуса, — промовила, стишивши голос, одна з них.

— Вся побiдиши, — вiдповiла Євлалiя.

— А чи є добре зiлля? — спитала друга.

— Загубив ранковий вiтер… — i черниця показала рукою на схiд сонця.

— А нiч оживить! — усмiхнулася перша. Жалiслива черниця заговорила iз своїми гостями пошепки. Через кiлька хвилин до келiї ввiйшла Дарина. Вона висловила подив, що Євлалiя ще й не бралася перев'язувати рани. Та збентежилась.

— Не утруднюй себе й сестри, вельможна панно, — поспiшила загладити розгубленiсть черницi одна з селянок, — ми самi вiдмовились. Вiддирати од ран ганчiр'я — це така мука, що краще зробити це завтра. А тепер у нас одне бажання — вiдпочити; ниють костi, а вiд утоми й руки не пiдiймаються.

— Все-таки лiпше, — порадила Дарина, — перев'язати рани зараз, нiж лишати до ранку, а то ще прикинеться огневиця й вони запаляться… Але селянки жалiбно застогнали.

— Змилуйтеся, панно, ми люди простi… хлопи… на хлопськiй шкурi й так загоїться, присохне, як на собацi…

Дiвчину прикро вразили цi грубi й презирливi слова селянок про самих себе, а особливо оте "хлопи".

— Нащо ж ви називаєте себе пiдлим лядським прiзвиськом? — обурилася вона. — Ви такi ж люди, як i вони; це пани, захопивши наш край, перетворили вiльних людей на своїх рабiв.

Одна з селянок, та, що голоснiше стогнала, притихла й обпекла Дарину лютим поглядом з-пiд насунутої хустки, а друга, навпаки, збуджено пiдхопила її слова:

— Ох, так, так! Клятi, каторжнi ляхи i вiра їхня клята… Щоб їм добра не було! Щоб вони щезли навiки! Це вони, клятi, прозвали нас хлопами й бидлом… Це вони завзялися усiх нас винищити: ой, коли ж до нас прибуде допомога вiд московської царицi, коли вона перевiшає всiх ляхiв? Ми чули, що вiйська її вже тут, пiд лiсом!

Кволий голос жiнки раптом змiцнiв i лунав тепер сильно й твердо. Це здивувало дiвчину.

— Нi, вiйська iмператрицi поки що пiд Києвом, — зауважила вона, — i цариця пошле їх тiльки тодi, коли сейм вiдмовить їй у всiх її клопотаннях. Та селянка, яка було притихла, закашлялась i знов почала стогнати.

— Ну, сестро Євлалiє, - спроквола мовила Дарина, пильнiше придивляючись до жiнок, що сидiли на лавi, — якщо бiдолашнi мученицi так стомилися, то треба їм якомога швидше приготувати постiль… Трьом у цiй келiї тiсно… Нехай хтось iде до мене.

— Спасибi, милостива панно, — вiдказала та, котра щойно стогнала, й перезирну-лася з своєю товаришкою, — ми не гiднi такої честi… Турбувати ясновельможну… Можливо, посланницю царицi… Задля пiдлого люду…

— Що за дурницi! — обурилась Дарина. — Я не царська посланниця, а руський люд не пiдлий… Щось ви занадто вже себе принижуєте.

— То я збiгаю до сестри Веронiки за коберцем, — перебила дiвчину Євла-лiя i, не дочекавшись вiдповiдi, швидко вислизнула з келiї.

Дарина мовчки провела її очима, а потiм почала приглядатися до втiкачок; та вони сидiли похнюпившись, а свiтло лампади було надто тьмяне. У серцi дiвчини заворушилась якась невиразна пiдозра.

— Де ваш хутiр? — спитала вона.

— Там, далеко… Бiля Мотронина… — вiдповiла селянка, що лаяла ляхiв, а друга почала знову стогнати.

— Бiля Мотронина? А що там чувати? — пожвавiшала Дарина.

— Чули, що гайдамакiв перебили, тамтешнього iгумена схопили, а монастир пристав на унiю…

— Не вiрю! Не такi нинi гайдамаки! А про монастир — брехня, мерзенна брехня! — вигукнула обурена панна. — Поки й свiт стоїть, руськi не зрадять своєї вiри! Розбiйники ляхи можуть вирiзати благочестивих, спалити храми, та немає в свiтi сили, яка б змусила нас зрадити свiй народ i перевернутися на пiдлих латинян.

Обидвi жiнки, що, згорбившись, сидiли на лавi, вiд останнiх слiв Дарини пересмикнули плечима й схопилися з мiсця. Почувся шепiт, i дiвчина вловила в ньому щось дуже схоже на "пся крев". Та через мить жiнки знову впали в апатiю.

— Що з вами? — пiдозрiливе спитала Дарина.

— Ох, морозить i трусить… Зовсiм погано! — застогнала одна з селянок. — Чи не огневиця, бува?

— Не гнiвайся на нас, ясна панно, — додала, стогнучи, друга. — За що купили, за те й продаємо… Люди брешуть, то й ми брешемо… А звiсно, руський люд благочестивий, не те що католики… Та я б сам… — тут селянка, наче подавшись, закашлялась.

Дарина встала. В цю мить до келiї ввiйшли сестри Євлалiя i Веронiка з ковдрами й подушками в руках.

— Я до себе вiзьму одну хвору, — промовила Веронiка.

— От i добре, — всмiхнулася Дарина й вийшла з келiї.

Нiчна прохолода, напоєна тонкими пахощами й вологою, остудила її розпашiле обличчя й дала полегкiсть грудям. Дiвчина зупинилася, щоб надихатись живлющим повiтрям i обмiркувати, що дiяти далi. Цi втiкачки своєю поведiнкою i розмовами одразу збудили в неї пiдозру, а тепер ця пiдозра перейшла в упевненiсть, що вони зовсiм не селянки, а тiльки прикидаються й брешуть, i що навiть, можливо, вони й не жiнки… А коли так, то це — вороги!

В цю мить хтось виглянув крадькома з келiї i вiдразу ж зник. Гаятись далi було годi, й Дарина швидко пiшла до матерi iгуменi, щоб повiдомити її про небезпеку й вжити завчасу якихось заходiв.

Стара була ще на молитвi. Коли дiвчина сказала їй про свої пiдозри, вона жахнулась. Негайно розбудили матiр економку i матiр казначею. На короткiй радi вирiшили негайно розвести селянок по iнших келiях, приставити до них сторожу, попередити воротаря й послати його сина в сусiднiй виселок, щоб звiдти ще вночi прибула допомога.

Спершу пiшли до Євлалiї… Та як же всi здивувалися, коли, вiдчинивши дверi, побачили, що келiя порожня; мати економка кинулась в сусiдню келiю до Веронiки, але й там не було нiкого…

— Бийте на сполох! — звелiла iгуменя. — Бiжiть до брами, щоб нiкого не пропускали!

Дарина побiгла до брами. Вона була напiввiдчинена; а коло неї лежали воротар i його жiнка…

Дiвчина нахилилася, щоб розбудити їх, i потрапила рукою в теплу липку рiдину: воротар i його жiнка лежали мертвi в теплiй iще калюжi кровi.

На страшний Даринин крик iгуменя з ключницею кинулись до брами, а сполоханi дзвоном чернички спросоння заметушилися, не розумiючи, що трапилось, де небезпека, i шукали очима вогню…

— Господи, спасе наш! Що сталося? — волала перелякана iгуменя, пiдбiгаючи до Дарини.

— Рятуйте! — кричала та в нестямi, пiднявши вгору руки. До брами почали збiгатися чернички.

Одна наблизилася з лiхтарем i освiтила панну. Усi побачили, що в неї руки в кровi.

— Зарiзали! Брама! — не вгавала Дарина, показуючи рукою на прочиненi ворота.

Черницi перелякано закричали, але всi спершу подумали, що лиходiї поранили панну.

— На бога! Хто тебе поранив, дитино моя? — кинулась до дiвчини iгуменя.

— Не мене!.. Воротар… жiнка… зарiзанi… Брама вiдчинена!

Тiльки зараз усi побачили трупи, що плавали в кровi, й зацiпенiли вiд жаху

— Замкнути ворота! — першою опам'яталася мати iгуменя й сама пiдбiгла до брами, щоб допомогти черничкам у цiй незвичнiй для них роботi. Слiдом за iгуменею кинулася до важких ворiт i Дарина. Та було вже пiзно.

Греблею мчали до брами озброєнi вершники. За мить дужi руки налягли зокола на ворота, й вони розчинились, примусивши кiлькох черничок вiдскочити вбiк.

— За мною, дiти, в трапезну! — твердим голосом промовила мати Серафима, звертаючись до закам'янiлих черничок. — Там помолимося… На все божа воля! Без неї жодна волосина не впаде з голiв наших!

Усi пожилицi монастиря, i старi i молодi, кинулися до трапезної. Iз спотвореними жахом обличчями, заламуючи руки й б'ючи себе в груди, юрмилися вони навколо своєї матерi; зойки, стогiн та iстеричнi ридання нещасних черниць лунали пiд темним склепiнням, освiтленим лише однiєю лампадою.

— Змiцнiться духом, дiти мої! Настав-бо час постояти за нашу благочестиву вiру та послужити вiдважно й твердо розп'ятому боговi! Погляньте на цього божественного страдника, — iгуменя показала рукою на образ спасителя в багряницi й терновому вiнку. — Погляньте, з якою усмiшкою високої любовi гряде вiн на хрест за грiхи нашi, за спасiння наше" То чому ж тут лунають стогiн i плач? Не ридати, а втiшатися душею треба, благоговiти серцем, що господь сподобив нас постраждати в його iм'я: хiба може бути бiльше щастя, вище блаженство на свiтi? Розбiйник, який увiрував у Христа в годи'ну мученицької смертi, зазнав серцем раю, i душу його осяяла радiсть… Невже ж ми, сповiдуючи благочестя, люблячи вiтчизну свою, покажемо малодушнiсть перед мучителями, перед ляхами, панами, ксьондзами, якi ненавидять нас?.. Наш страх i зневiра впадуть на нашi голови довiчною ганьбою i будуть зустрiнутi презирливим смiхом ворога, а наша твердiсть i стiйкiсть викличуть у насильника-супостата повагу… Заклинаю ж вас в iм'я господа сил… Станьмо крiпко i з непохитною вiрою, без страху перетерпiмо за святу велику справу! Будь-яка мука, будь-яка ганьба, прийнятi за Христа, є чистим, променистим сяйвом вiнця мученицького…

Натхненне слово матерi iгуменi, сказане твердим голосом, справило враження: голосiння i стогiн одразу стихли; черницi пiдбадьорились, їхнi очi загорiлися завзяттям i жагою подвигу.

— Сестри мої! — в екстазi заговорила Дарина. — Перетерпимо, але не марно! Вiдкиньмо i дiвочу боязкiсть, i лагiднiсть жiночої душi… Дорого продаймо своє життя лютим звiрам! Ми беззбройнi й безсилi… Але проти наших катiв ми знайдемо в собi й хитрощi лисицi, й пiдступнiсть змiї. Згадаймо, сестри мої, Юдiф! Ця жiнка славним подвигом врятувала свiй рiдний народ: вона пiшла у ворожий стан до азiата, пiшла, озброєна тiльки своєю вродою та залiзним серцем, i за свою ганьбу вiдтяла голову супостатовi… Будьмо ж, мої любi подруги, такими, як Юдiф!

— Благословення боже над усiма вами! — закiнчила iгуменя, перехрестивши всiх навколо.

Тим часом конфедерати, вдершись у монастир, розставили всюди сторожу, i ватажок банди з десятком шляхтичiв-гусарiв та челяддю кинувся до церкви; оточивши її жовнiрами, вiн звелiв привести до себе схизматського попа й iгуменю, а потiм i всiх черниць.

Це був той самий хорунжий iз команди Младановича Фелiкс Голембицький, який нещодавно ганебно втiк з Турової i в жалюгiдному виглядi прибув на раду до Уманi. Нинi вiн, перед беззахисними жiнками, хизувався пихатою вiдвагою i горiв диким бажанням помститися на нещасних за своє ганебне боягузтво в сутичцi з гайдамаками, а також прагнув довести Мокрицькому, що вiн швидше й лiпше за нього обертає хлопськi хлiви на католицькi кляштори й костьоли.

Тепер Голембицький був невблаганний i лютий; здавалося, що нiякий зойк страждання не може зворушити його серця.

Незабаром два жовнiри привели до хорунжого худенького, маленького, згорбленого священика з рiденькою бiлою борiдкою, майже лисого. Ряса на ньому була подерта; запалi, кiстлявi груди ходили ходором. Вiд хвилювання й переляку вiн тремтiв, як осиковий листок.

— Давай ключi, лайдаку! — гримнув на нього ватажок загону. Священик мовчав.

— Ключi давай, шельмо! — крикнув хорунжий ще лютiше й з такою силою смикнув старого за бороду, що в руцi залишилося пасмо срiблястого волосся. На пiдборiддi священика виступила кров.

До вхiдних дверей принесли два смолоскипи; їхнє миготливе криваве свiтло впало на спотворене скаженою люттю обличчя хорунжого — вродливий пан Фелiкс скидався зараз на розлюченого вепра. Перед ним стояв з пiднятою головою священик; його худе, маленьке, майже дитяче обличчя було надзвичайно блiде, але очi палали вогнем.

— Ключi! — несамовито зарепетував пан довудца'.

— Ключi вiд храму мого господа я'вiддам тiльки тому, хто менi вручив їх, — тихим, але твердим голосом вiдповiв батюшка.

Хорунжий розмахнувся i що було сили вдарив служителя вiвтаря по обличчю. В нiчнiй тишi дзвiнко пролунав ляпас. Немiчний старий не встояв на ногах i навзнак упав додолу.

— Досконале! — крикнув хтось.

Вигук був пiдтриманий схвальним реготом конфедератiв.

— Пiдвести його! — скомандував шляхетний лицар. Жовнiри кинулись i пiдвели старого. На лiвiй щоцi в нього червонiв слiд вiд панської п'ятiрнi, з розбитої губи текла кров.

— За що б'єш? — тихо спитав священик. — Чи за те, що я виконую свiй обов'язок?

— За що, пся крев? Ключi!!! — довудца крикнув так, що голос йому урвався i вiн, пополотнiвши вiд лютi й натуги, вибухнув задушливим кашлем.

— Це бидло не варте гнiву вельможного пана, — звернувся до Голембицького молодий ксьондз, нещодавно висвячений в Уманi, той самий, що виявив на бенкетi у губернатора Младановича такий дикий фанатизм. — I без його ключiв увiйдемо: цi дверi замкнено зсередини залiзним засувом, тому їх важко висадити, але є ще хiд з притвору, i там лише висячий замок… Добрячий удар ломом, i вiн розлетиться в друзки.

— Господи! Не допусти амонитян у храм твiй, захисти святиню вiд наруги! — звiвши до неба повнi слiз очi, вигукнув скривавлений священик.

— Вибити дверi! — наказав Голембицький. — Правда ваша, що через бидло не варто псувати кровi, але я все-таки без зайвої турбацiї накажу вирвати в нього обценьками язика й просвердлити свердлом очi…

— Спасибi скажу, якщо не даси менi узрiти наруги!

— Нi! Наругу ти побачиш, налюбуєшся нею доволi. Ось що, велебний отче, — звернувся Голембицький до ксьондза, — сьогоднi ти не служи в цьому хлiвi святої мшi, сьогоднi ми в ньому досхочу натiшимось… А завтра очистиш його вiд усякої скверни й освятиш на кармелiтський кляштор.

— Вельможний пан має рацiю, — погодився ксьондз, — iз схизматськими iконами його й освятити неможливо.

Тим часом замок був вiдбитий; жовнiри з лайкою вдерлися через вiвтар до церкви й, вiдсунувши засув, навстiж розчинили головнi дверi.

Вельможний довудца конфедератiв, разом iз своїми товаришами, переможно ввiйшов до храму i, зупинившись перед вiвтарем, тричi плюнув. Священика теж ввели.

— Братiє! — тремтячим вiд глухих ридань голосом заговорив старий. — Чи не єдиному богу ми молимося, чи не єдиного вседержителя славимо? Не оскверняйте його святилища, не слухайте безумного злобителя, який штовхає вас на страшний, незамолимий грiх. Присягаюсь вам сивиною своєю, що бог всемогутнiй i що, може, ще нинi гнiв його впаде на вашi голови.

— Зiрвати iкони! Вирвати йому язика! — знову заревiв довудца, не стримуючи вже свого гнiву.

Жовнiри, якi було завагалися, збентеженi пророчим голосом священика, кинулися з ломами й сокирами до образiв; у церквi лунко загупали удари… Затрiщало дерево…

— Боже! Всемогутнiй, всесильний! — вигукнув, знявши вгору руки, батюшка. — Яви нам ласку твою! Захисти вiд цих лиходiїв i осквернителiв святинi чесного храму нашого! Не дай менi узрiти…

— Узрiв, одначе… — з пiною на губах просичав Голембицький, коли двi iкони були вирванi ломами з своїх гнiзд i впали спершу на решiтку перед вiвтарем, а потiм на пiдлогу. — Узрiв… А тепер годi!

— Повiсити його! — наказав вiн.

Кiлька жовнiрiв, якi, стоячи на складанiй драбинi, засвiчували зеленi восковi свiчки, кинулися до батюшки, кваплячись виконати наказ свого ватажка.

Тим часом освiтили всю церкву, наче у велике рокове свято.

Коли до храму ввiйшла мати iгуменя з казначеєю i побачила це жахливе блюзнiрство й насильство, вона гнiвно закричала:

— Кровопивцi, душогуби! За що ви замучили праведного старця? Цей мерзенний вчинок волає до самого неба… О, кара впаде на вашi голови, впаде вона й на ваших дiтей… Ви кати, а не лицарi, ви ненависники бога, виплодки злоби, а не сини католицької церкви, ви…

Але лютий i на самого себе, i на всiх Голембицький не дав їй скiнчити. Знавiснiвши вiд лиховiсних пророцтв, вiн вихопив шаблю i вдарив нею навiдлiг по обличчю старої: шабля iз свистом навскiс упала на чоло й разом з клобуком знесла верхню частину черепа. Без крику й стогону впала мати iгуменя до нiг ката-лицаря.

— Прийми, господи, душу раби твоєї Серафими й прости їй грiхи вiльнi й невiльнi! — зворушливо промовила матiр казначея, молитовне склавши руки.

— Що ж це? Забава, а не дiло! — заговорив один шляхтич, який був невдо-волений i розправою над священиком. — I пiп, i ця вiдьма потрiбнi були для допиту, а тепер вiд них яка користь… А про монастирськi скарби нам же нiчого не вiдомо.

— Згоден, — закусивши губу, вiдказав Голембицький, — що нам скарби потрiбнi, але, проше пана, скарбами завiдує й береже їх не пiп i не iгуменя, а ось ця погань, — показав вiн на казначею, — та ще ключниця… Де вона? Привести! — кинув вiн мимохiдь осавуловi. — Це по-перше, а по-друге — мiй шляхетний гонор не мiг знести зухвалої мови бидла, по-третє — я, пане, довудца i маю право вершити суд над цим падлом… Чи пановi шкода цих собак?

— Про мене, хоч би й усiх їх перевiшати, нам тiльки б грошi й схизматськi скарби. — Шляхтич поспiшив одвести вiд себе навiть тiнь пiдозри у спiвчуттi до хлопiв. — Я давно кажу, що цих гадюк треба винищувати, та й годi, а не обертати в унiатiв!.. Мене цiкавлять лише грошi й скарби.

— Щодо цього хай пан заспокоїться, — поблажливо усмiхнувся Голембицький. — Я доручаю пановi вчинити про все це допит, використовуючи для того будь-якi засоби, а тому передаю до панських рук, крiм казначеї та ключницi, усiх старих вiдьом… Отже, ось мiй наказ: усе, що тiльки знайдете цiнного в скринях i келiях черниць, тягнiть сюди… Срiбнi лампади, ставники, посуд, ризи з iкон — усе сюди! Розшук пеньондз' i всiляких скарбiв доручаю пановi ротмiстру… Помiчницею при допитi може бути ще черничка Євлалiя, яка перекинулася до нас, а друга, на жаль, утекла…

Голембицький наказав, щоб iз льохiв принесли в церкву найкращi вина, меди й ратафiї, а з комор усе їстiвне…

Жовнiри кинулися виконувати наказ — хто в льохи, хто в комори, хто грабувати по келiях для шляхти й красти для себе; у церквi залишилися тiльки пан Голембицький з двома товаришами та кiлька жовнiрiв, якi почали здирати з iкон срiбнi ризи, золотi вiнцi, хрести й пiдвiски; усе це кидали на одну купу, а священнi чашi та iншi коштовнi речi складали окремо.

До церкви ввели нарештi й молодих черниць. Попереду їх з блiдим обличчям i палаючими очима гордо виступала панна Дарина. Голембицький одразу звернув на неї увагу.

— Що це? Черничка в свiтському одязi? — здивовано вигукнув вiн, не одриваючи очей вiд гарного, сповненого благородства обличчя дiвчини й стрункого її стану. — Присягаюся богинею насолоди, що кращого подарунка вона менi не могла послати.

— Та й гарна ж достобiса! Га! — товаришi пiдтримали пана Фелiкса, милуючись Дариною.

— Хто ти, красуне? — спитав дiвчину пан Фелiкс, простягаючи до її пiдборiддя свою замазану кров'ю руку.

— Я росiйська пiддана, — вiдсахнулась од нахаби Дарина. — Донька генерального обозного з Києва, i прошу пана, в iм'я лицарської доблестi, поставитися з повагою як до мене, так i до нещасних, нi в чому не винних сестер моїх по народностi й по вiрi.

— Ага! Он ти хто! — пiдскочив, наче вжалений, Голембицький, знову наливаючись люттю. — Росiя ставить нам королiв i хоче разом з ними загнуздати наше вiльне, благородне лицарство? О, сто перунiв! Не буде цього повiк! Як бога кохам, ми самi крулi! Конфедерати це доведуть i зiтруть на порох схизму… Плювати ми хотiли на унiверсали!.. А може, ти шпиг московський, га?! Ось я тобi покажу, як iз шпигами розправляються! Канчукiв!

Троє жовнiрiв кинулися до панни. Вона зблiдла й випросталась.

— Зупини, пане, катiв! — пiдвищила Дарина голос. — Ти свавiллям i розбоєм губиш свою вiтчизну… Пiд Києвом стоїть п'ятдесят тисяч грiзного вiйська… Вони чекають тiльки приводу, щоб ринутись на вас… А який же кращий привiд, як не ця нечувана наруга, — вказала дiвчина рукою на зруйнований вiвтар, на скинутi iкони й на трупи, — який кращий привiд, як не цей ганебний гвалт над беззахисними, який кращий привiд, як не образливi проти могутньої монархiї слова?.. Адже коли рушать сюди вiйська, — а ви їх бешкетами накличете, — то шляхта на вiки вiчнi попрощається iз своєю волею i долею!

Смiлива мова дочки обозного справила враження.

Її слова про вiйська, що стоять на кордонi, примусили всiх боязко озирнутися, а ксьондза навiть присiсти; та Голембицький, який злякався бiльше за iнших, не хотiв цього показати…

— Ще смiєш погрожувати? — скажено затупотiв вiн ногами. — Канчукiв!

— Геть! — крикнула панна, вихопивши кинджал. — Живою нiкому не дамся на наругу! — i вона замахнулася кинджалом, нацiливши вiстря собi в груди.

Жовнiр вiдскочив. Та улан в латах, що стояв поруч панни, встиг схопити її за руку й зупинити смертоносний удар.

— Бач, гадюка! — мовив уже стриманiше довудца. — Прив'яжiть її до тiєї колони й лишiть — хай охолоне… А ми поки що займемося черничками. Перш за все скиньте з них цi потворнi ковпаки, бо не можна до ладу роздивитися красунь, — грайливо додав шляхетний лицар.

Скуфiйки й клобуки вмить були зiрванi. Незаплетене в коси, пiдстрижене волосся розсипалося по дiвочих плечах, блiдi личка вiд чорного одягу здавалися ще блiдiшими.

— Непоганi на вроду! — Голембицький обвiв свої жертви задоволеним поглядом.

— Бiленькi, пухкенькi, — захихикав улан.

— Он у тiєї якi губки — розкiш! — безцеремонно розглядав черничок третiй, уже ожирiлий шляхтич. — А ось у цiєї оченята, наче в газелi, а носик, як виточений…

— Роздягти б їх, обшукати… — запропонував хтось.

— Якщо це не збентежить його велебну мосць, — ощирився в посмiшцi Го-лембицький, кинувши улесливий погляд на ксьондза.

— Не соромтеся, панове, — вiдповiв той, опустивши скромно очi, — справа вiйськова… безпека того вимагає…

— Так, велебний отче, справдi так, — загорлали i шляхта, i челядь, i жовнiри.

— В такому разi, роздягти їх! — потираючи руки, наказав довудца.

— На бога! Згляньтеся! — з плачем попадали на колiна приреченi на ганьбу дiвчата.

— Не застудитесь! — заспокоював їх опасистий шляхтич. — Нiч тепла.

— I нiчого з вами не станеться, не зурочимо, — зауважив довудца.

— Краще вбийте! — голосили чернички.

— Роздягти! — сухо скомандував довудца.

Челядь, регочучи, кинулась виконувати наказ свого ватажка.

XVI

Вечiрнє сонце наближалося до заходу, коли до безлюдного берега рiчки Саксаганки пiд'їхали два вершники. Обидва вони були добре озброєнi й одягненi в козацькi строї, обидва були високi на зрiст, мiцної статури, тiльки смагляве обличчя одного з них облямовувала густа кучерява чорна борiдка та з-пiд шапки виглядали пасма довгого чорного волосся. Обидва тримали на поводi ще по одному нав'юченому коневi. Це свiдчило, що вершники вирядились у далеку дорогу.

В'їхавши у рiчку й попустивши поводи, щоб розгаряченi конi могли напитися, вершники озирнулися навколо.

Скiльки сягало око, лежав степ, широкий, безлюдний, що на обрiї своїми квiтучими берегами зливався з велетенським шатром неба. Рiчка, серед якої стояли вершники, звивалася по степу срiблястою змiйкою i губилася за обрiєм. Крiм цiєї срiблястої стрiчки, нiщо не порушувало одноманiтностi квiтучого степу…

Тiльки птахи, що з голосними криками шугали в повiтрi, сповнювали гомоном цей зачарований свiт.

— Ну й простiр! — мимохiть вигукнув бородатий вершник, вдихаючи на повнi груди розкiшне степове повiтря. — Ще наш, iще не вiдiбрали!

Нiхто не впiзнав би в цих могутнiх козаках iєродиякона Мотронинського монастиря Аркадiя та ченця Найду.

Аркадiй скинув шапку i обмахнув нею своє розпашiле обличчя. Волосся густою хвилею розсипалося по плечах i виказало його чернечий сан.

— Ще наш, не вiдiбрали! — з саркастичною посмiшкою вiдказав Найда. Вiн уже мав вигляд справжнього козака: волосся було пiдстрижене за козацьким звичаєм, над рiзко окресленими губами чорнiли вуса. — Окраїни вже захопили, незабаром доберуться й до самого серця.

— Не доберуться: зуби поламають.

— Правда твоя! Впадати у вiдчай нам iще не слiд.

— Отож-бо й воно! А тепер за дiло, ондечки й вона сама, Саксаганка. Хвалити бога, доїхали. Де ж, по-твоєму, Суха Комiсарiвка?

— А он, дивись! — Найда приклав руку до очей i показав на пiвнiч. — Бачиш, на самому обрiї бовванiє щось?..

— Ну, бачу…

— То це i є Савур-могила, а вiд тiєї могили вже недалеко й Комiсарiвка: ще до ночi можна дiстатися туди.

— Овва, чи не помиляєшся?

— Я?! Та цим же шляхом, щоб обдурити сторожу, повз Комiсарiвку i Савур-могилу запорожцi завжди в польську Україну пробираються. Не раз я мiряв цей шлях. Не будь я Найда, коли перед нами не Савур-могила!

— Ну, виходить, нам пощастило, я вже думав, що ми, звернувши од тих клятих татар на пiвдень, зiб'ємося з дороги, а воно, бач, саме на потрiбне мiсце й трапили. Отже, їх нам бог на помiч прислав.

— То з богом i в дорогу! Адже Петро-Павло не за горами, а через цих бусурманiв i так два зайвих днi у степу проблукали. Мало з дороги не збилися.

— Тепер уже не запiзнимося. До ночi на березi Комiсарiвки будемо, а вдосвiта вирушимо в дорогу. У записцi сказано, що на те мiсце, де закопано скарб, прибудеш другого дня, а в нас iще цiлий тиждень у запасi. Нумо ж, з богом!

Товаришi потягли коней за поводи, конi форкнули i, чалапаючи ногами по грузькому дну, вийшли на берег. Вершники стисли їх острогами й помчали вздовж звивистого берега рiчки до могили, що ледь чорнiла вдалинi. Якийсь час обидва мовчали, зачарованi величчю навколишньої природи.

Захiд уже починав лелiти золотисто-рожевою млою; повiвало вечiрньою прохолодою. Серед цiєї квiтучої безлюдної рiвнини, що потонула в розтопленому золотi вечiрнього сонця, якось дивно озивався глухий тупiт кiнських копит. Нарештi Аркадiй порушив мовчанку, звернувшись до Найди:

— Знаєш, брате Iване, от я все думаю, хто б мiг бути цей невiдомий доброчинець, що повiдомив тебе про скарб? I сяк i так гадаю… А iнодi западе й така думка: чи не лях це якийсь або єзуїт вигадав таке, щоб хитромудре виманити якнайбiльше наших ченцiв i, скориставшись з їхньої вiдсутностi, напасти на монастир? Вiн i подумати не мiг, що ми вирушимо за скарбом тiльки вдвох!

— Нi, друже! — вiдказав Найда. — Я твердо вiрю, що все написане в цiй записцi — щира правда. А я тобi ще ось що скажу: важко повiрити, але мене вже кiлька рокiв невiдступне супроводить якийсь незримий хранитель. Я певен, що вiн знає й про цю записку, i коли б тут був обман, вiн попередив би мене. Чи вскочу я в якусь халепу — вiн мене виручає, чи нацiлить татарин у мої груди списа — вiн закриває мене своїм щитом, чи охопить мою душу вiдчай — вiн посилає менi втiху… Але хто вiн, навiщо знадобилося йому моє життя? Навiщо вiн оберiгає його? Я цього не знаю.

Аркадiй обернувся до Найди.

— Та як же вiн рятував тебе? Коли?

— Багато разiв, i те, що робив вiн, не могло бути у владi людини… Я пам'ятаю одну нiч. Страшну нiч на Трубежi… — Найда провiв рукою по чолу й заговорив з глухим, тамованим хвилюванням: — Тiєї ночi душа моя краялася на шматки, в нiй не було найменшого просвiтку… Нiч смертi, духовної смертi застилала її непрозiрною пеленою, i довкола мене чорнiла така ж сама безпробудна нiч. Я сидiв на березi Трубежу, на зеленому горбi… Кругом було тихо, мертво й безлюдно; менi здавалося, що душа моя вже вiддiлилась од тiла й полинула в якийсь iнший свiт. Земля i небо злилися пiд чорним саваном ночi, у мертвiй тишi не чутно було й шелесту трави, тiльки внизу сумовито хлюпотiв Трубiж. Я сидiв нерухомо, не чуючи и не бачачи нiчого, погребаючи в цiй темрявi свою змучену душу… Аж раптом надi мною щось свиснуло в повiтрi й навколо шиї обвився аркан, я хотiв скинути його, але аркан затягнувся й поволiк мене… Очi мої налилися кров'ю, голова запаморочилась, я вже втрачав свiдомiсть… Та ось аркан лопнув… I невидима рука зняла з моєї шиї зашморг…

— Ну, ну… Хто ж то був? — жваво мовивАркадiй.

— Цього я не бачив, бо в очах моїх усе потемнiло… Коли я нарештi опам'ятався, уже горiв день, а бiля мене лежав перерубаний аркан i двоє мертвих татар.

— Незбагненне! — розвiв руками Аркадiй. — А куди ж подiвся той, хто врятував тебе?

— Його вже не було… Я довго блукав степом, шукаючи хоча б його слiд, але не знайшов… Незабаром я пiшов на Правобережну Україну в Печери, i нiхто не знав, що трапилося зi мною тiєї ночi. Аж раптом нинiшньої весни зустрiв я циганку: потворна, сива… Ще й зараз завмирає серце, коли згадаю її; вона розповiла менi про все, що було зi мною, нагадала й ту страшну нiч. Вона прочитала в моїй душi най-потаємнiшi мої думки, навiть тi, якi я сам гнав вiд себе.

— Ну й що ж циганка напророкувала тобi?

— Вона не пророкувала нiчого, вона наказала менi скинути рясу й пiдняти меч на захист народу й вiри, не гаючи жодної хвилини з того дня, як моя патериця перетвориться на спис, а чотки на кулi.

— Господь не раз сповiщав свою волю через пророчиць! — прошепотiв здивований Аркадiй. — Ну, й що ж далi?

— Тiєї ночi, коли я знайшов у проскурi записку, мої чотки перетворилися на кулi, а патериця на спис.

Диякон iз забобонним жахом вiдсахнувся од товариша. Якусь мить обидва мовчали.

— Се чудо, брате Iване, звершилося над тобою, — виходить, господь вiдзначив тебе i обрав визволителем нашим, — промовив Аркадiй. — Чого ж ти не розповiв про все це владицi?

— Навiщо менi було турбувати його бриднею старої циганки?.. Хiба я думав, що це чудо воiстину звершиться?

— Однак воно звершилося!

— Владика поспiшно виїхав того ранку до Варшави.

— Шкода! Вiн би роз'яснив нам се, але й без нього я скажу тобi, брате: якщо господь послав тобi такого незримого хранителя, значить, вiн обрав тебе для вищої мети, — не супереч: не токмо серед пастирiв, а й серед пастви шукає господь своїх обранцiв…

— О, коли б це було так, коли б господь зглянувся над нами!.. Я б життя своє вiддав за батькiвщину, тiльки б урятувати її.

— I ти врятуєш її! Тiльки молись i слухайся волi божої. Твiй незримий хранитель є не хто iнший, як слуга господнiй, — iз запалом провадив далi Аркадiй. — Це вiд наших пралiсiв i обителi чернечої возсiяє слава церкви Христової i спасiння вiтчизни. Хай же буде благословенне iм'я господа, який сказав: "Пiднесу слабосилих, поражу сильних, i нерозумнi хай поразять розумних!"

— Амiнь! — схвильовано промовив Найда, скинувши шапку й побожно перехрестившись. — Досi, брате Аркадiю, я не думав зрiкатися послушницького сану, але, побачивши се знамення, вирiшив скоритися тiй волi, яка спрямовує мене на цю путь.

— I благо сотворив. То була воля господня. Я бачу її i вiрю тепер у наше спасiння… Але скажи, чи давно ти почав помiчати бiля себе такi таємничi знамення?

— Уже кiлька рокiв…

— Незбагненне, незбагненної — пошепки сказав Аркадiй. — Знову ж i записка про скарб, це так дивно, так чудодiйно! Тим-то я й вiрю їй — усе вiщує нам удачу.

— Так, так… Тiльки знайдемо скарб, одразу ж на Запорожжя. Господь поможе, все щасливо скiнчиться, — з грiшми справа пiде швидше. А згодом Залiзняк об'єднає всю Україну, грамота державної царицi в нього.

— Так-то воно так, але мене тривожить доля нашого монастиря. Не в пору виїхав владика… От i я вiдлучився, залишився тiльки отець Єлпiдифор… Коли б не наскочили ляхи та унiати й…

— А брат Антонiй? Коли що скоїться, вiн одразу ж сповiстить Залiзняка або когось iз його пiдручних, а лiс наш увесь кишить гайдамаками. Нi, брате Аркадiю, треба надiятись на бога. Вiн не захоче падiння святої обителi нашої!

У такiй жвавiй розмовi подорожнi непомiтно доїхали до могили i, залишивши коней унизу, зiйшли на її вершину. Сонце вже стояло над самим обрiєм, торкаючись своїм розпеченим червоним диском землi. Увесь степ курився золотисто-рожевою iмлою, рiчка подекуди виблискувала, немовби була вкрита яхонтовою лускою, а подекуди лежала нерухомим дзеркалом, у якому нiжно розпливалися обриси рожевих хмарок…

— Ну, а де ж Комiсарiвка? — спитав Аркадiй у Найди, котрий мимохiть зами-лувався чудовим краєвидом.

— А он дивися туди, на пiвнiч!

Аркадiй, приклавши руку до очей, пильно поглянув в тому напрямi, куди показував товариш; крiзь нiжну iмлу, що застилала степ, вдалинi блиснула тонка срiбна нитка.

- Є! — радiсно промовив вiн. — Ну, то з богом i в дорогу!

— Куди? Проти ночi? Нi, це вже ми вiдкладемо на завтра, треба дати вiдпочинок i коням!

Аркадiй погодився з Найдою. Вони зiйшли з могили, розсiдлали коней i пустили їх пастися, а самi нашвидку повечеряли, помолилися на схiд сонця i полягали бiля пiднiжжя могили на шовковистiй травi.

Вогнища не запалювали, побоюючись привернути увагу степових волоцюг.

Аркадiй одразу ж поринув у мiцний сон, а Найда ще довго не мiг заснути, линучи думкою далеко-далеко, до сивих берегiв батька Днiпра…

Рано-вранцi, як тiльки благословилося на свiт, приятелi повставали, осiдлали коней i рушили в дорогу.

За годину- не бiльше — вони досягли того мiсця, де в Саксаганку впадала невелика рiчка, що протiкала в низьких, болотистих берегах.

— Ну, оце ж i вона! — трiумфуючим голосом промовив Найда й показав на рiчку.

Приятелi розташувалися на березi Саксаганки, поснiдали, вiдпочили й поїхали далi.

День минув без будь-яких пригод. Пiсля короткої ночiвлi, ледве тiльки розвиднiлося, вони знову осiдлали коней i подалися лiвим берегом рiчки. Чим ближче пiдходив час, коли, за словами записки, подорожнi повиннi були побачити кручу й на нiй дивний камiнь, тим бiльше охоплювало їх нетерпiння; Аркадiй раз у раз пiдводився на стременах i, прикриваючи очi рукою, вдивлявся в синю далину; та нiякої кручi не знаходив, хоча її можна було б помiтити здалеку, бо рiчка лелiла в низьких рiвних берегах.

Тим часом сонце перейшло вже на захiд, а скiльки око сягало — нiякого пiдвищення вздовж рiчки не було видно. Приятелi мовчки скакали з блiдими й напруженими обличчями, пильно вдивляючись у далечiнь.

Уже скiснi променi сонця простяглися через увесь степ, а кручi все ще не було.

Нарештi Аркадiй осадив змиленого коня, що важко дихав, i, звертаючись до Найди, розпачливо вигукнув:

— Нема!

— Постривай, може, ще зарано: нашi конi стомилися з дороги, а в записцi сказано "добрим конем".

— Де там! — перебив Аркадiй. — Конi в нас добрi, й їдемо, майже не зупиняючись! Збилися з дороги, та й годi!

— Не збилися, даю голову на вiдсiч, що ця рiчечка — Суха Комiсарiвка, а ранiше вона звалася Малим Гнилим Тiкичем…

— Ех, друже! Хiба в степу мало таких могил i таких рiчечок! Нема чого втiшати себе! Збилися з дороги! Усе загинуло!

— Та чого ж загинуло? Адже це рiчка Саксаганка, а це Комiсарiвка — тут i сперечатися нема чого. Ну, проїдемо вгору чи вниз, не сьогоднi-завтра, а кручу все-таки знайдемо!

— А скiльки ж часу мине! Адже поки ми блукатимемо по цих берегах, мине не тiльки Петра й Павла, але й Маковiя! — з досадою вигукнув Аркадiй. — Що ми на тому каменi побачимо? Та й на Запорожжя, i всюди запiзнимось!

— Зажди, не впадай у розпач! — вiдказав Найда. — Може, ще й завтра знайдемо: кiнь на коня не схожий, та й днi не завжди однаковi.

— Тепер саме найдовшi днi, — iз гiркою посмiшкою перебив його Аркадiй. — Нi, брате, треба облишити цю справу! Нiчого не вийде, бо ми зовсiм не знаємо, куди їхати!

— Як це "не знаємо"?

— А так, що, може, нам на Саксаганку i зовсiм не треба було їхати! Хiба мало рiчок у степу, назва яких починається на букву "С"? I Синюха, i Синявка, та я сам можу нарахувати тобi з пiвдюжини! От i роз'їжджай по їхнiх берегах!..

Вiд розсудливої мови Аркадiя Найду пойняло смертельним холодом.

"А що, як вiн i справдi помилився, i скарб треба шукати зовсiм не на берегах Саксаганки? Ця перша частина записки, яку вiн тодi так легко вiдновив, виявлялася тепер найважчою. Адже справдi, вiн вписав назву рiчки Саксаганки тiльки тому, що в записцi вцiлiла буква "С"; знову ж таки й притока, — чому вiн назвав її Сухою Комiсарiвкою? Хiба мало є iнших рiчок, якi носять подвiйну назву, та от хоча б Жовтi Води, Сорочий Брiд i сила-силенна iнших; але вiн зупинився на Сухiй Комiсарiвцi, бо пiдбирав рiчку з притокiв Саксаганки i, вирiшивши, що це вона, зробив висновок, що й дорогу треба починати вiд Незаймалiвського гарду. Так легковажно, так необачно був зроблений цей висновок! Отже, гард вiн назвав, зважаючи на близькiсть Сухої Комiсарiвки, Суху Комiсарiвку вибрав тому, що вона є притокою Саксаганки, а саму Саксаганку вписав тому, що вiд назви рiки, берегом якої треба було їхати, вцiлiла в записцi буква "С", — ще раз сам собi повторив Найда хiд своїх мiркувань.

Чи ж можна було по таких догадках робити рiшучi висновки i, спираючись на них, вирушати в дорогу? А що, як вони помилковi, а що, коли має рацiю Аркадiй i вся ця iсторiя є не чим iншим, як витiвкою когось iз ляхiв? Адже кулi и спис вказували йому, що треба негайно пiднiмати повстання, а вiн поїхав за якимось казковим скарбом! А коли все це вигадка чи навiть iстина, вiрний шлях до якої втрачено для нього назавжди, — скiльки тодi часу згаяно марно i, можливо, непоправно!"

Охоплений цими сумнiвами. Найда мовчки злiз з коня, пiдiйшов до рiчки i, сiвши на березi, стиснув руками голову й поринув у глибоку задуму. Кiлька разiв вiн розгортав таємничу записку, перечитував її i ховав за пазуху, потiм знову напружено думав, — здавалося, забувши про все на свiтi. Так сидiв Найда, поки Аркадiй не нагадав йому, що час вiдпочити. У найпохмурiшому настрої товаришi повкладалися спати. Вранцi Аркадiй запропонував знову спробувати щастя — їхати берегом до самого вечора. Найда мовчки погодився. Вони з невеликими перепочинками їхали цiлий день, нарештi Аркадiй зупинив коня i похмуро мовив:

— Годi, їхати далi нема чого, все загинуло!

Найда нiчого не вiдказав i теж злiз з коня.

Вони розташувалися на березi рiчки; зморенi конi стояли поруч, сумовито похнюпивши голови.

Мовчки, непорушне сидiли приятелi з чверть години, жодним звуком не порушуючи навколишньої тишi. Нарештi Найда засунув руку за вилог жупана, дiстав звiдти складений вчетверо аркушик паперу, розклав його на колiнах i почав читати.

Аркадiй невдоволено поглянув на свого товариша, та Найда, заглибившись у читання, не помiтив цього.

Кiлька хвилин диякон мовчки дивився на приятеля, чекаючи, що вiн заговорить. Але той мовчав, i Аркадiй почав сам:

— Нi, брате, як хочеш, далi блукати берегами цiєї рiчки безглуздо: туди вгору днiв п'ять дороги, та назад, а якщо круча залишилась за нами, — стiльки ж. Коли ж це не на Саксаганцi, а на якiйсь iншiй рiчцi, то так можна проїздити цiлий рiк i нiчого не знайти, а справу нашого повстання прогавити.

— Хто ж каже! Не про те я думаю.

— А про що ж?

— Про те, як би дiзнатися, на котру ж рiчку вказував той, хто писав записку, i чи справдi ми збилися з дороги?

— Гм… Як же це ти додумаєшся?

— А от як! Дивись: ось те мiсце записки, яке вказує дорогу, вiд нього вцiлiли тiльки слова: "вiд… гарду доїдеш до рiчки С… в тому мiсцi, де впадає в неї рiчка… звана, поверни коня й поїдеш лiвим берегом угору проти течiї".

— Ну, цього, брате, надто мало, щоб вiдшукати дорогу в степу!

— Хвалити бога, що й те є. Бачиш…

— А не сказано там, чи треба переїжджати рiчку? — перебив Аркадiй.

— Нi, не сказано. А що?

— Та от, якби сказано було… А то невiдомо. Найда допитливо глянув на Аркадiя, але той сумно мовчав, очевидно, не знаходячи потрiбної нитки… Проте його запитання примусило задуматися Найду.

— А знаєш що, брате Аркадiю? — пiсля довгої мовчанки жваво й рiшуче заговорив Найда. — Ти знiчев'я спитав, а твоє запитання дуже важливе… Менi це й на думку не спало.

— Ну, ну! В чiм рiч? — стрепенувся Аркадiй i звiв на товариша очi, що спалахнули цiкавiстю.

— Ми їдемо з пiвночi на пiвдень i, наблизившись до витокiв Саксаганки, могли повернути i праворуч, i лiворуч: тобто поїхати правим берегом чи лiвим.

— Звичайно. Але ми поїхали лiвим, ближче до Днiпра… Бо гадали, що запорожець заховав скарб у своєму степу, а не в Буджацькому…

— Цiлком вiрно. Тiльки одного ми не врахували, що в записцi не сказано, чи переїжджати рiчку, а просто: доїдеш до такої-то притоки i попрямуєш лiвим берегом вгору…

— Ну, ну! — пожвавiшав Аркадiй, вiдчуваючи, що в цих мiркуваннях, може, й справдi щось криється.

— А якщо ми їдемо лiвим берегом Саксаганки, то тутешнi притоки її течуть з боку Днiпра й до нас, отже, повернутi правим берегом…

— Стривай, стривай! — схопився на ноги Аркадiй. — Виходить, щоб пiднятися лiвим берегом притоки вгору, треба її переплисти?

— Авжеж! Бачиш, друже: така проста думка, а в голову не прийшла. Тiльки ти напоумив…

— Та що я… — знiтився Аркадiй. — Тiльки в записцi ж не сказано переїжджати…

— В тому-то й рiч! — радiсно вигукнув Найда. — Ми не тим берегом рiчки поїхали: якби попрямували правим берегом Саксаганки, то її притока була б до нас повернута лiвим берегом, отже, ми, не переправляючись, могли б вирушити прямо за течiєю вгору.

— Саме так… Не туди поїхали… Це татари нас збили… Ну й голова ж у тебе, друже, ох i голова! — захоплювався Аркадiй, стрiпуючи своєю розкiшною чуприною. — Отже, переїдемо на той берег — та й гайда?

— Стривай, змiркуємо ще, якi на тому боцi є притоки. Щодо головної рiчки й гарду я, здається, не помилився: в цiй окрузi є ще двi рiчки, якi починаються на "С" — Синюха й Синявка, але їхнi назви короткi, а вiдсутнє мiсце в записцi велике, якраз пiдходить до слова Саксаганка, — отже, тут усе вiрно.

— Авжеж! — переконано кивнув головою Аркадiй.

— То й гард, виходить, цей самий, бо другого поблизу немає!

— А звiдки йому взятися? — знизав плечима диякон, немовби й справдi знав уздовж i впоперек усi околицi.

— А якщо це той самий гард, то на протилежному березi, поблизу нього, має впадати в Саксаганку рiчечка, i ця рiчечка неодмiнно мусить носити подвiйну назву. Я знаю, що на тому боцi є притока Жовтоводська… її по-простому звуть Жовтi Води, — це саме тi Жовтi Води, де блаженної пам'ятi наш славний гетьман Богдан розбив ляхiв… Там i мiсцевiсть байрачна… Адже в Княжих Байраках, у гайку, i молодий Потоцький загинув.

— Друже, голубе! — Аркадiй кинувся обiймати Найду. — Та це ж i є саме те мiсце… Присягаюся пресвятою богородицею, воно, iншого й не шукай, про iнше й не думай! I за всiма прикметами воно якраз запорожцевi до вподоби…

— Я й сам так думаю… I якщо по той бiк, бiля гарду, є рiчечка й зветься вона Жовтi Води, то, анiтрохи не вагаючись, треба їхати лiвим берегом вгору, та й годi!

— То не гаймо часу. Назад до гарду! — весело гукнув отець Аркадiй.

Приятелi скочили на коней i щодуху помчали назад.

Тiльки другого дня надвечiр вони доїхали до Саксаганки, та переправитись на той бiк бiля гарду не змогли: береги були такi багнистi, що конi грузли по черево. Треба було пiднятися вгору й знайти зручне для переправи мiсце.

Їм довелося проїхати милi зо двi на пiвнiч. Трохи вiдпочивши на правому боцi Саксаганки й пiдкрiпивши свої сили скромним снiданком — таранею й хлiбом, подорожнi рушили вниз за течiєю.

Незабаром їм перетнула дорогу невелика рiчечка, що впадала в Саксаганку, але вона була така мала, що товаришi не вагаючись перебрели її й поїхали далi, пильно придивляючись, чи не покажеться де заросла тирсою стежка. Та степ був безлюдний, золотистими хвилями переливалося море трави, й тiльки праворуч на видноколi синiли горби й могили.

— Ох, боюся тiшити себе надiєю, але щось нiби на дiло скидається, — показав на них рукою Аркадiй.

— Я й сам бачу, — вiдповiв Найда. — А он попереду мрiє щось, наче блищить: або пухнасте волоття шовкової трави срiблиться на сонцi, або iскриться вода…

I справдi, праворуч, вдалинi, ховаючись у зеленi, раз у раз щось поблискувало.

— Рiка! — вигукнув Аркадiй. — їй-богу, рiка! Ану, брате, наддай! За пiвгодини товаришi досягли невеликої рiчки, що ховалася в низьких, порослих густим очеретом берегах.

— Вона! Присягаюсь, — вона! — вигукнув Аркадiй. — Ну от, немов серце чує, що вона!

— Менi й самому здається! — вiдповiв Найда. — Глянь, яка в нiй каламутна вода…

— Ну, вiдпочивати тепер не час! Прямо вгору лiвим берегом! Гайда!

Товаришам дедалi частiше стали зустрiчатися урвища, камiння й скелi… Та хоч жодна iз скель не нагадувала голови вепра, нетерплячий Аркадiй вилазив майже на кожну з них, сподiваючись побачити де-небудь лiс.

Найда кiлька разiв казав, що час уже дати коням вiдпочинок, та диякон нiчого не слухав i вперто їхав уперед i вперед.

Найда вже твердо вирiшив зупинитись, коли до нього долинув несамовитий крик Аркадiя:

- Є, є!

Серце Найди здригнулося вiд радiсного передчуття, вiн пiдвiвся на стременах, свиснув на коня i в одну мить наздогнав товариша.

Аркадiй стояв пiд високою кручею, на вершинi якої стримiв великий сiрий камiнь, що справдi нагадував собою голову вепра. Трохи пiднятi краї каменя здавалися нашорошеними вухами тварини, а найвужча частина його з обламаними боками, далеко видовжуючись над урвищем, була точнiсiнькою копiєю кабанячого рила з грiзно вищиреними iклами.

Здавалося, страхiтливий вепр висунув голову й приготувався кинутись на зухвалого мандрiвника, котрий стояв внизу.

— Вiн, вiн! — вигукнув Найда i, задихаючись вiд радостi, скочив з коня й кинувся слiдом за Аркадiєм, який уже дерся на кручу.

Скоро Найда теж вибрався на неї i, притримуючись за уламки дивовижного каменя, полiз на його верхiвку. Коли зненацька до нього долинув сповнений вiдчаю крик Аркадiя…

Найда аж здригнувся i, випроставшись на весь зрiст, скам'янiв од жаху: в долинi вiн побачив невеликий гайок, перед яким широкою смугою чорнiли самi пеньки.

Хвилин з п'ять Найда стояв зацiпенiлий, не зводячи очей з жахливого видовища, нарештi обернувся, машинально вилiз на вершину каменя й опустився поруч з товаришем.

Аркадiй сидiв нерухомо. Скинута, як видно, в поривi вiдчаю, шапка валялася коло нього; побачивши Найду, вiн безнадiйно промовив:

— Усе загинуло!

— Та чого ж загинуло? Не впадай у розпач, брате! Уже як зле було, та й то господь напоумив вiдшукати дорогу, може, й тепер щось вимiркуємо.

— Що вимiркуємо? — сердито перебив його Аркадiй. — Дивись оно! — вiн показав на гайок, що лишився вiд лiсу. — I жодного дуба не видно, а тут… ну, що можна по цих пеньках узнати?

Найда нiчого не вiдповiв i, пiдперши голову, задумався.

Записка лежала в нього на колiнах; вiн то заглядав мигцем у неї, то знову пильно дивився на гайок, що нагадував зелену шапку. Та хоч скiльки вглядався Найда, дубового гiлля там не знаходив. А тим часом з цього мiсця, за словами записки, було добре видно розчахнутого дуба; виходить, вiн колись рiс на вирубанiй тепер дiлянцi, але в якому ж мiсцi?

Звичайно, не так важко встановити по пеньку породу дерева, але тут їх стримiло не сотнi, а тисячi, й передивитись усе те двом людям було не пiд силу. О, коли б встановити, хоч приблизно, в якому напрямi треба шукати цей пеньок!

Якийсь час Найда сидiв мовчки, нарештi рiшуче пiдвiвся й почав швидко спускатися з каменя.

— Постривай! Куди ж ти? — покликав його Аркадiй.

— Пiдожди, посидь там, зараз повернуся! — крикнув Найда. Лiс був не бiльше як за пiвверсти вiд кручi, та коли Найда спустився вниз, то одразу помiтив, що розмiри видимої оку частини лiсу набагато зменшилися вiд змiни мiсця, а краї його зовсiм зникли з поля зору.

— Так i є! — промовив вiн уривчасто й швидко попрямував до лiсу. Пройшовши помiж пенькiв i зупинившись поблизу високої крислатої берези, за якою лiс, заокруглюючись пiвколом, уже щезав з очей, коли людина стояла внизу бiля кручi, Найда пiдняв велику гiлку, прив'язав до неї свого червоного пояса i, вилiзши на березу, прикрiпив цей iмпровiзований прапор на однiй iз верхнiх гiлок. Спустившись додолу, вiн швидко пiшов до Аркадiя, що нетерпляче чекав його на вершинi кручi.

Вилiзши на камiнь, Найда приклав руку до очей i одразу ж побачив прикрiплений на деревi прапор.

— Так воно i є! — радiсно вигукнув вiн.

— Що таке? — похмуро спитав Аркадiй, пiдводячись з мiсця й пiдходячи до Найди.

— Знайшов!

— Та що знайшов?

— Знайшов мiсце, вiд якого нам треба шукати дуба.

— Де? Звiдки? Як?

— Звiдки? А ось послухай! У записцi сказано, що треба вийти на кручу, сiсти на праве камiнне вухо й тодi побачиш гай, а в ньому розчахнутий дуб. Для того, щоб побачити гай, не треба було б i вилазити на кручу, та ще саме на правий бiк, бо його видно як на долонi й вiд пiднiжжя кручi; отже, вирiшив я, дуб мав бути в тiй частинi гаю, якої знизу не видно… А якої ж частини гаю не видно знизу? Он тiєї далекої. Але мiсцевiсть тут рiвна, навiть далi до середини немовби пiдiймається, i якби дуб був десь за цiєю зеленою шапкою, то його не можна було б i розгледiти. Та й заради цього не треба сiдати з правого боку кручi — досить би було просто зiйти на неї. Отже, я вирiшив, що дуба треба шукати в глибинi лiсу, але де саме? Яку ще частину лiсу видно тiльки звiдси, з вершини кручi, i саме з її правого боку? Я довго думав i нарештi догадався: дивись, ти бачиш — лiс тут iде пiвколом. Якщо спуститися вниз, то крил його зовсiм не видно, а видно тiльки ту частину, яка доходить до знаку, почепленого мною ген на тiй березi; ось чому треба шукати дуба тiльки в цьому мiсцi — помiж березою i он тiєю кострубатою вербою на краю. Обличчя Аркадiя засяяло вiд захоплення.

- Їй-богу, все правда до останнього слова! — вигукнув вiн, опускаючи руку на плече Найди. — Адже так просто, так зрозумiло все, а от я, хоч би й цiлий рiк просидiв тут, нiколи б не додумався! Ох i голова ж у тебе, брате! Берiмося до роботи: руки сверблять! Я сам усi цi пеньки порубаю, а дуба знайду!

— Стривай, куди ти? Уже ж нiч заходить! — зупинив товариша Найда. — Це вже залишимо до завтра, а тепер не завадило б i попоїсти, адже-ми цiлий день i крихти в ротi не мали.

— Згода, — вiдповiв Аркадiй. — Алчу й жажду!

Вони спустилися вниз, набрали хмизу, якого багато валялося на узлiссi, розпалили вогнище й почали вечеряти. Допiзна не змовкала дружня розмова; нарештi полягали спати, але Найда ще довго дивився в глибину зоряного неба, вiдшукуючи серед зiрок ту, яка дивиться зараз в очi його коханої Дарини…

Рано-вранцi товаришi повставали й, нашвидку поївши, взялися до роботи… Розв'язали в'юки, вийняли з них заступи й розiйшлися в рiзнi кiнцi вiдзначеної Найдою дiлянки.

I для Найди, i для Аркадiя не становило нiяких труднощiв, трохи надрубавши пеньок, розпiзнати, до якої породи належало дерево, але ця робота, на перший погляд така легка, насправдi виявилася набагато важчою. На деяких пеньках, правда, вiдросли пагiнцi, — тут не треба було й рубати, але бiльшiсть їх струхлявiла, або поросла деревними грибами, чи так почорнiла й затвердiла, що доводилося докладати чимало зусиль, щоб вiдрубати вiд пенька кiлька трiсок.

Незважаючи на це, друзi працювали з непослабним завзяттям, але досi серед дерев, породу яких їм' пощастило розпiзнати, вони не виявили жодного дуба. Усе це було м'яке дерево: липа, береза, осокiр.

Довго працював Найда, нарештi, стомившись, кинув сокиру й взяв заступ, щоб вiдкопати вкритi землею пеньки. Взяв i, спершись на нього, замислився.

Так простояв Найда хвилин iз п'ять, потiм стрiпнув головою i з силою встромив заступ у землю. Вiн уже хотiв вiдкинути брилу, вивернуту заступом, коли нараз його гострий погляд помiтив у нiй щось таке, вiд чого серце козака радiсно затремтiло.

Вiн швидко нахилився й пiдняв з землi якусь маленьку грудочку — то був жолудь.

— Дуб! — вирвався в Найди радiсний вигук. I тiєї ж митi несамовито закричав Аркадiй:

— Дуб! Дуб! Ще дуб! Цiлий дубняк!..

Найда остовпiв, де й подiвся його радiсний настрiй: вiн гадав, що вже стоїть бiля мети своїх пошукiв, що вже знайшов заповiтного дуба, — i раптом цих дубiв виявляється безлiч.

"Який же з них той, що їм потрiбний? Як тепер розпiзнати по цих напiвзотлiлих пеньках, на котрому з них рiс розчахнутий дуб?"

Холодний вiдчай охопив Найдину душу.

Довго стояв вiн, спершись на заступ.

Нарештi наполегливий голос Аркадiя, що кликав його до себе, примусив Найду опам'ятатися.

Вiн пiдiйшов до товариша, кинув заступ i мовчки опустився на землю. Аркадiй, не розгинаючи спини, робив на пеньках якiсь зарубки. Обличчя його почервонiло вiд утоми й спеки, але працював вiн швидко, з енергiєю людини, щасливої iз своєї знахiдки.

— Що, i в тебе дуб? — спитав диякон, не пiдводячи голови.

— Дуб! — вiдповiв Найда таким сумним голосом, що Аркадiй одразу ж вiдставив заступ i здивовано глянув на товариша.

— Та що з тобою? На тобi лиця немає! — стурбовано промовив вiн. — Стомився?.. Зате добралися нарештi до дубiв!

— Тим гiрше…

— Ти що, розуму вiдбiг? Сам шукав дуба, а тепер…

— Шукав дуба, а знайшов дуби й тiльки тепер зрозумiв, що нiчого з нашого дiла не вийде!

— Та що ти верзеш? Чому не вийде? Уже все вiдшукали, а ти тепер кажеш — не вийде?

— Не вийде, бо неможливо з'ясувати головне: на якому з цих пенькiв рiс розчахнутий дуб!

— Як? — вигукнув Аркадiй, з силою встромивши заступ у землю. — Вiдмовитись од скарбу? Нiзащо!.. Не зiйду з цього мiсця, доки не знайду його.

— Лобом муру не проб'єш, треба скоритися!

— Нiзащо! Читай записку, будемо думати, обмiзкуємо все…

— Нiчого не поможе! Та якщо хочеш, слухай ще раз! Найда дiстав iз-за пазухи записку й, розгорнувши її, прочитав, вставляючи слова, яких не вистачало:

— "Побачиш гай, а в тому гаю розчахнутий дуб, одну половину якого розбила блискавка, а друга росте, похилившись над самою землею". Як же ти тепер дiзнаєшся, на якому з пенькiв рiс розчахнутий дуб i в який бiк росла його похила сторона?

Аркадiй нiчого не вiдповiв. Кiлька хвилин вiн сидiв мовчки, вперто насупивши свої густi чорнi брови, нарештi пiдвiвся, перекинув через плече заступ i пiшов помiж пенькiв.

— Куди ти? — гукнув Найда.

— Не сидiтиму ж склавши руки! — похмуро вiдповiв Аркадiй. — Iду шукати пеньок!

— Та по чiм же ти його впiзнаєш?

— Та вже знаю по чiм! На тому деревi, в яке вдарить блискавка, повинна бути обпалена кора.

— Буває iнодi! — погодився Найда; — Та не завжди.

— Дарма, треба випробувати все, що можна.

— Слушно, — погодився Найда, пiдводячись з мiсця. — Випробуємо все, що можна, щоб потiм не докоряти собi. Дуб рiс або на самому узлiссi, або поблизу його; огляньмо ж спочатку цi пеньки, а потiм i решту!

Друзi енергiйно взялися до роботи.

Бiльшiсть пенькiв вони оглянули вже ранiше, та ще залишалося чималенько й неоглянутих.

Товаришi пiдрубували пеньки, робили на них позначки и шукали слiдiв обпаленої блискавкою кори.

Розглядаючи один широкий, розкарякуватий пень, Найда помiтив, що бiля нього валялося багато шматкiв кори, обрубаного гiлля й трiсок. Як видно, це дерево очищали тут, на мiсцi порубу, й валили його не на узлiсся, а чомусь у глибину лiсу.

Ця обставина здивувала козака, але, захопившись роботою, вiн швидко забув про неї.

— Ну, годi! — через якийсь час мовив Найда, встромляючи заступ у землю. — Все одно нiчого не видно. Треба вiдпочити й обмiркувати, що робити далi.

Аркадiй теж припинив роботу.

Приятелi розпалили багаття й, почепивши над ним казанок, стомленi й змученi, простяглися на землi.

— Ну, брате, що ж ми робитимемо завтра? — звернувся до товариша Найда.

— Шукатимемо! — уперто вiдповiв Аркадiй.

— А завтра ж Петра й Павла.

— Дарма-Мовчки повечеряли, мовчки полягали. Та цiєї ночi їм не спалося. Найда чув, як Аркадiй раз у раз перевертався з боку на бiк, сам вiн теж не склепив очей… Десь вдалинi моторошно завивали вовки.

Уже сiрiло, й навколишнi предмети чiткiше виступали з темряви, коли Найда врештi задрiмав. Та не минуло й пiвгодини, як його розбудив сповнений радiсної тривоги голос Аркадiя:

— Ти спиш, друже?

— Нi! — вiдповiв Найда, квапливо протираючи очi. Аркадiй уже встав, обличчя його було збуджене, очi горiли.

— Ну, то вставай, я додумався, як шукати!

— Невже? Як саме? — вигукнув Найда.

— Кажу тобi, все розмiркував! Слухай, у записцi сказано, що похила сторона росте над самою землею, отже, пiд нею не могло нiчого рости; виходить, у той бiк од пенька, куди росла похила сторона, має бути чисте мiсце, без жодного пе-ньочка.

— Ай справдi! — вигукнув Найда. — Менi теж цiлу нiч не давала спокою одна думка, та, з горя чи з досади, не мiг дiбрати в нiй толку, а тепер одразу все збагнув… Я покажу тобi, де стояв цей дуб i в який бiк росла його похила сторона.

Не тямлячи себе вiд радощiв. Найда, перестрибуючи через пеньки й колоди, добрався до того мiсця, де вiн учора серед розкиданого сухого гiлля побачив дубовий пеньок.

Аркадiй не вiдставав од нього.

Хвилин через п'ять вони вiдшукали пеньок. Глянувши пильно довкола, Найда радiсно скрикнув:

— Тут, тут! Без сумнiву, вiн…

Аркадiй зупинився поруч з Найдою i вхопився рукою за груди. Од великої радостi вiн не мiг вимовити й слова.

Сонце ще не зiйшло, але все довкола було добре видно.

— Вiн, вiн! — не вгавав Найда, насилу зводячи дух. — Поглянь, як густо кругом, особливо з цього боку, стоять пеньки-i широкi, старi, й молодi, а тут, бачиш, усе чисто, аж до пенька тiєї сосни. Тiльки шматочки кори та обрубане гiлля. Збоку усохлої половини росли дерева, а ось ця, що росла, нахилившись до землi, заглушила все пiд собою, i з цього боку валяється й гiлля. Бачиш, скiльки його, i це незаперечне доводить, що саме в цей бiк була нахилена жива половина дуба… Бачиш, усi дерева валили в той бiк, до степу, i там уже очищали їх вiд кори й гiлля, а що розчахнутий дуб похилився в протилежний бiк, то його тiльки туди й можна було валити, тому вiн i впав у бiк лiсу, тут його й очистили.

— Воiстину все це так! — промовив Аркадiй. — Подякуймо ж господовi, що явив нам свою ласку, й продовжуватимемо свою роботу, може, вже сьогоднi ввечерi й назад вирушимо. Незабаром зiйде сонце, треба вже вiдрахувати кроки!

Найда стрепенувся.

— Правда, — погодився вiн, — але насамперед маємо встановити, як далеко сягала похила сторона дерева.

— Що ж, менi здається, це не важко встановити. Адже сосни в лiсi ростуть так, що стовбур їх лишається голий i тiльки на вершинi розростається гiлля, отже, похила сторона дуба могла вiльно рости майже до цiєї зрубаної сосни, своєї найближчої сусiдки. — Аркадiй вiдмiряв од пенька сосни невелику вiдстань, крокiв п'ять чи десять.

— Так! — погодився Найда. — В усякому разi, якщо ми й помилимося, то всього на кiлька крокiв уперед чи назад, а це легко можна буде виправити!

— Тепер я побiжу за списами, заступами, сокирами, за всiм знаряддям. Сонце ось-ось зiйде!

Аркадiй побiг до скелi, бiля пiднiжжя якої вони склали всi свої речi, й за кiлька хвилин повернувся назад.

Вiд позначеного Аркадiєм мiсця товаришi голосно, щоб не помилитися, почали вiдраховувати кроки. Взятий напрям повiв їх по схилу якогось горба. Боячись помилитися в лiчбi й напрямi, товаришi жодного разу не поглянули кудись убiк i, промовивши "сто", одразу вдарили списами, що, не зустрiвши нiякої перепони, глибоко ввiйшли в м'яку землю.

— Далi! — уривчасто крикнув Найда, вiдчувши, що його охопив жах вiд самої тiльки думки про те, що й тут їх могла спiткати невдача. Та цього разу товаришам не довелося довго марудитись: спробувавши списами в кiлькох мiсцях землю, вони нарештi намацали щось тверде.

— Камiнь! — вигукнув Аркадiй.

— Камiнь! — пiдхопив Найда i, швидко копнувши кiлька разiв, справдi побачив сiру камiнну брилу.

— Тут! — разом крикнули приятелi.

— Хай буде благословенне iм'я господнє! — промовив Аркадiй, скидаючи шапку.

— На вiки вiчнi! — тремтячим вiд хвилювання голосом вiдповiв Найда. — Тепер я вiрю, що господь допоможе нам знайти скарб!

Обидва глибоко зiтхнули, випростались i тiльки тепер пiдвели голови й озирнулися довкола.

Друзi стояли на досить високому горбi. З того боку, звiдки вони йшли, пiдйом був ледь помiтний, а з протилежного — набагато крутiший.

Вершина горба була гола, й тiльки на її схiдному боцi росли, сплiтаючись корiнням, двi старi сосни. З горба далеко виднiвся степ, поруб i рiчка…

— Ну, та й привiльне ж тут, гарно, наче й дихати легше! — озираючись довкола, захоплено промовив Аркадiй. — Ех ти, друже мiй, i як це нам одразу не спало на думку, що дуб повинен був рости якщо не на узлiссi, то на вершинi якогось горба чи бiля його пiднiжжя, одне слово, в такому мiсцi, з якого i в лiсi можна б бачити i схiд, i захiд сонця?

— Поночi, брате, i в своїй хатi заблудишся, а в чужiй i поготiв, — усмiхнувся Найда. — I так без божої допомоги ми б не второпали цiєї записки. Одначе помовчiмо. Дивись, край неба уже червонiє, зараз зiйде сонце.

Товаришi завмерли, чекаючи цiєї митi.

За кiлька хвилин на видноколi, саме помiж двома соснами, виринув край вогненного диску…

— Сюди, праворуч, помiж цими двома соснами. Лiчи! — кидаючись уперед, вигукнув Найда. Аркадiй попростував за ним, голосно вiдраховуючи кроки.

Вiдлiчивши п'ятдесят крокiв, приятелi опинилися бiля пiднiжжя горба й, тримаючись узятого напряму, ввiйшли в лiс, обiгнули велике дерево й побачили перед собою на вiдстанi п'яти-шести крокiв великий сiрий камiнь, весь оброслий мохом, — вiн у виглядi конуса виступав з-пiд землi.

— Тут, тут! Напевне, пiд цим каменем! — вигукнув Аркадiй i побiг. Найда теж прискорив ходу, пiдiйшов до каменя й промовив:

— Сiмдесят п'ять! Сiмдесят п'ять крокiв! А в записцi сказано сiмдесят три!

— Це байдуже! — заспокоїв Аркадiй. — Його крок мiг бути ширший за наш. — Не iнакше, як тут!

— Стривай, тепер уже будемо дiяти обережно, щоб не зробити помилки: треба почитати записку.

— А що в нiй сказано?

— Та ось! — Найда дiстав iз-за пазухи записку й вголос прочитав: "Стань на тому мiсцi на Петра й Павла й вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки, там побачиш…"

— Ну, що ж побачиш?

— Та тут клаптик вiдiрвано…

— Гм… Шкода!.. А великий був клаптик?

— Нi, ось поглянь, тут рiжок, не вистачає одного рядка, не бiльше.

— Побачиш! Гм… Тут нiчого цiкавого, крiм каменя, не побачиш! — сказав Аркадiй, уважно роздивляючись довкола. — Дерева як дерева, одне в одне, без будь-яких прикмет. Ну, а ти що скажеш?

— Я теж думаю, що скарб пiд каменем. У рядку, якого не вистачає, мала бути точна вказiвка на мiсце, де його заховано. Скарби завжди закопують у такому мiсцi, котре можна було б одразу знайти. А тут хоч як дивлюся, не бачу, крiм цього каменя, нiчого примiтного: земля рiвна, анi горбочка, нi рову, нi ями, — стирчить тiльки цей камiнь, отже, пiд ним i закопано скарб.

Аркадiй якусь мить помовчав, зважуючи Найдинi слова, i потiм рiшуче сказав:

— Так, у цьому останньому рядку мало бути вказано мiсце, де сховано скарб; певно, там писалося: "Побачиш камiнь, а пiд тим каменем закопано скарб".

Аркадiй i Найда дружно взялися до робити. Настрiй в обох був чудовий, i робота кипiла в їхнiх руках. Пiдкопавши камiнь з одного боку, товаришi побачили, що вiн розширюється донизу, й зрозумiли, що доведеться немало попрацювати, поки вдасться вивернути його iз землi.

— Нi, стривай, так нiчого не вийде! — нарештi промовив Найда, розгинаючи спину й витираючи з чола пiт. — Треба спершу знайти в землi хоча б один край цього каменя, звiдти й копати. Бери списа!

Товаришi взяли списа й заходилися пробувати землю навколо каменя. Але списи входили в грунт на аршин, на пiвтора й одразу ж натикалися на щось тверде.

Друзi зрозумiли, що пiдняти цей камiнь було б над людську силу, отже, й скарбу пiд ним не могло бути.

Вони знову перемiряли кроки: камiнь лежав вiд вершини горба за сiмдесят три кроки. I коли автор записки, який так точно описував усi прикмети мiсцевостi, вказував на камiнь, то виходило, що цей камiнь являв собою тiльки вихiдну точку, вiд котрої ще треба було шукати мiсце, де сховано скарб.

Але як же його знайти, те мiсце, коли кiнець записки був вiдiрваний i назавжди втрачений? Товаришi ще раз оглянули всю мiсцевiсть поблизу каменя, але нiчого примiтного — анi горбочка, анi ямки — так i не виявили. Лiс теж стояв рiвний, густий, жодне дерево не привертало до себе уваги якою-небудь особливiстю… А за вузькою смугою лiсу вже тягся степ.

— Годi! — похмуро мовив Аркадiй, стромляючи заступ у землю. — Нiчого з цього не вийде… Кiнець!

Страшне прокляття зiрвалося з уст Найди, i вiн з диким зойком у розпачi впав на землю. Першим отямився Аркадiй.

— Стривай, ще є надiя, — глухо сказав вiн, торкаючись Найдиного плеча. — Ми вiдраховували кроки на схiд, а може, треба було навпаки — на захiд?

— Шукай уже ти, я бiльше не хочу, — не пiдводячись, похмуро вiдповiв Найда.

— Гаразд, сонце ще не зайшло. Жди мене тут.

Аркадiй швидко зник за деревами.

За кiлька хвилин вiн вилiз на вершину горба й, важко дихаючи, зупинився бiля каменя, вiд якого треба було рахувати кроки.

Сонце вже хилилося на захiд.

Установивши вихiдну точку й встромивши тут списа, Аркадiй почав спускатися з горба в захiдному напрямку, голосно вiдраховуючи кроки.

З цього боку спуск був дуже крутий. Диякон сходив обережно, притримуючись руками за кущi, але, вiдлiчивши крокiв тридцять, раптом спiткнувся й, покотившись схилом горба, важко упав бiля його пiднiжжя.

Найда довго чекав Аркадiя, але той не повертався. Козак почав непокоїтись i вже вирiшив був iти на розшуки товариша, як зненацька до нього долинув радiсний крик Аркадiя:

- Є, є!

— Та що є? Де ти подiвся? Iди сюди! — гукнув Найда.

— Iду, iду! — вiдгукнувся диякон. — Є прикмета! Почулося голосне шарудiння, затрiщало гiлля. Найда кинувся назустрiч Арка-дiєвi.

— Що є? Яка прикмета? Де ти пропадав так довго? — засипав вiн питаннями товариша.

— Важлива прикмета! — ледве переводячи дух, заговорив Аркадiй. — Коло горба тече струмок, а витiкає вiн з печери, яка йде пiд цим горбом…

— Печера? — вражено вигукнув Найда. — А за скiльки крокiв вiд каменя?

— Точно не скажу, щось близько сiмдесяти трьох… Повiдомлення Аркадiя востаннє пробудило енергiю Найди й розвiяло його вiдчай. Печера, джерело, горб… Усе це були пiдхожi й надiйнi прикмети, якi давали тверду впевненiсть друзям, що вони нарештi знайшли вiрну дорогу. Справдi, найчастiше скарби закопують у печерах i льохах.

— Ну, ходiмо швидше, — сказав Найда, — поки ще сонце не зайшло… Щоб добратися до печери, приятелi мусили знову зiйти на горб i спуститися з нього крутим захiдним схилом. Це їм пощастило зробити без будь-яких нових пригод. Крокiв за сорок вони побачили невеликий струмок, що жебонiв у замулених берегах; пiшовши проти його течiї, вони дiстались хвилин за двi до печери, про яку говорив Аркадiй.

Товаришi, зiгнувшись, ввiйшли пiд її склепiння й вiльно випростались: печера була тут досить висока й широка.

— Ну, що скажеш? — спитав Найду Аркадiй, пильно вдивляючись у його заклопотане обличчя.

— Шукати, шукати! Тiльки хiба що в стiнах, а тут. — Найда показав собi пiд ноги, — i дурень не закопав би скарбу!

Приятелi обiйшли всю печеру, постукуючи в стiни, сподiваючись по звуку знайти в них порожнисте мiсце, але нiчого не виявили.

Захеканi, вийшли вони з печери на свiже повiтря й мовчки обiперлися на свої заступи.

— Ну, де ж тепер шукати? — пiсля довгої мовчанки запитав Аркадiй.

— Де хочеш, тiльки не тут! — вiдповiв Найда.

— Все-таки треба продовжувати пошуки, а не їхати звiдси дурнями! — сказав Аркадiй.

— Шукай, коли маєш охоту, а я пiду, зберу нашi речi.

— Ну, йди! Баба! — в запалi вигукнув диякон. — А я копатиму тут доти, доки не згину!

Найда мовчки пiшов. Перебравшись через горб, вiн дiйшов до злощасного каменя й знесилений упав на землю. Страшна, несамовита лють опанувала козака. При самiй тiльки думцi про те, що лише завдяки фатальному пориву вiтру, який пiдхопив рiжок записки, вiн не може вiдшукати заповiданого йому скарбу, котрий, можливо, лежить тут, поруч, Найда впадав у дику нестяму. Вiн ладен був з досади розбити собi голову об камiнь, але його стримувала думка про необхiднiсть виконати взятий ним на себе великий обов'язок.

Отак сидiв Найда, знемагаючи вiд безсилої лютi, як нараз його увагу привернуло шарудiння листя над головою.

Козак швидко пiдвiв голову й побачив, що з-за гiлок на самому вершку велетенської липи, пiд якою вiн сидiв, виглядає червона вивiрка, освiтлена останнiми вогненними променями сонця; її гостренька мордочка дивилася на Найду так лукаво, наче пiдсмiювалася з його безвихiдного становища. Вигляд цього вдоволеного, пустотливого звiрятка одразу пiдняв усю лють, що клекотiла в грудях Найди.

— Смiєшся! — скочивши на ноги, вигукнув вiн i вихопив з-за пояса пiстоль. — Ну, почекай, посмiєшся ти в мене!

Козак звiв пiстоль i, прицiлившись, вистрiлив у вивiрку. Пострiл був влучний: звiрятко махнуло лапками й полетiло вниз. Найда глянув на землю, шукаючи очима 'вивiрку, але її не було.

— Зачепилася за вiття чи що? — пробурмотiв вiн.

Але й на деревi вивiрки не було видно.

"Що за чортовиння? — з досадою подумав козак. — Невже ж я розучився стрiляти?.. Чого доброго…"

Ця думка зачепила Найду, чудового стрiльця, за живе. "Нi, не може бути, треба перевiрити, — вирiшив вiн. — I, до речi, з верхiв'я востаннє огляну всю мiсцевiсть".

Козак полiз на дерево. Та це виявилося нелегкою справою, бо дуже товстий стовбур липи нiяк не можна було обхопити руками. Найда зробив на ньому сокирою кiлька зарубок i в такий спосiб вилiз на дерево й добрався до того мiсця, де стовбур розгалужувався на кiлька великих гiлляк.

"Чи не зачепилася вона там?" — подумав Найда й вирiшив лiзти вище.

Козак уперся ногами в стовбур i тiльки хотiв вхопитися за одну з гiлляк, як зненацька пiд ним щось затрiщало й вiн, втративши опору, полетiв у якусь безодню… Мимовiльний крик вирвався з грудей Найди, вiн судорожно простяг руки, намагаючись ухопитись за що-небудь, але на голову йому посипалися трiски, пилюка, смiття…

Аркадiй уже спускався з горба, коли пролунав Найдин пострiл. Кинувши заступ, вiн щодуху помчав до товариша i нараз почув його крик… "Напад? Вбивство?" — майнуло в головi диякона, але на своє здивування пiд липою вiн нiкого не побачив, на землi валявся тiльки Найдин пiстоль.

Сповнений найжахливiших передчуттiв, Аркадiй кинувся оглядати все довкола, але нiде не видно було анi звiра, анi людини. Дивуючись i гублячись у здогадах, вiн ще раз повернувся на старе мiсце й знову побачив там тiльки пiстоль.

"Що ж сталося з Найдою? Може, звiр напав i кудись понiс? Але ведмедi тут не водяться… Вовк? Дурниця!.. Але ж вiн виразно чув товаришiв голос i саме з цього мiсця… Отже, Найда був тодi десь поблизу, — куди ж вiн мiг зникнути за цi кiлька хвилин? Не провалився ж крiзь землю?" Диякон iз забобонним жахом оглянувся довкола: а що, бувають же такi заклятi скарби?!

Немовби бажаючи вiдiгнати од себе цi страшнi думки, Аркадiй стрiпнув головою, аж раптом до нього долинув глухий крик, що виходив наче з-пiд землi.

Диякон увесь затремтiв.

— Ти, Найдо? — щосили гукнув вiн.

Крик повторився знову, але такий дивний, глухий, пiдземний, що Аркадiя охопив непереборний жах. Перша його думка була тiкати з цього заклятого мiсця, та за мить вiн опанував себе, прикликав на допомогу боже iм'я й почав оглядатися довкола, намагаючись збагнути, звiдки доносилось те моторошне волання. Здається, з боку старої липи, десь наче з-пiд землi.

Не розумiючи, в чому справа, Аркадiй безпорадно озирався довкола, як нараз помiтив зарубки, що їх зробив Найда на стовбурi дерева.

Радiсний крик вирвався з грудей диякона, й вiн, гукнувши: "Я тут, тут, Iване!" — полiз на липу.

Чим вище пiдiймався Аркадiй, тим виразнiше чув голос Найди; вiн мiг уже розiбрати ййого слова:

— Я тут, тут, у дуплi!

Видершись нарештi на верх стовбура, диякон побачив, що вiн всерединi порожнiй. Величезне дупло було трохи замасковане уламками кори, яка нещодавно провалилася пiд вагою Найди.

Над дуплом на корi дерева був вирiзаний великий чотирикутний хрест, а пiд ним рiк, зазначений у таємничiй записцi.

А втiм, охоплений страхом за долю товариша, Аркадiй не помiтив цих деталей; вiн засунув голову в дупло й крикнув що було сили:

— Iване, ти тут?

— Тут! — почув у вiдповiдь.

— Цiлий? Здоровий?

— Пом'яло трохи! Та кiстки, здається, цiлi.

— Ех, i понесло ж тебе сюди! — з досадою мовив Аркадiй. — Цур їм, тим скарбам! Нiчого шукати їх! їдьмо на Запорожжя — й край.

— Та скарб, друже, тут! — крикнув з глибини Найда.

— Тут? — вiд здивування диякон мало й сам не впав у дупло.

— Тут, пiдi мною, — вiдповiв Найда. — Кинь-но менi кремiнь i кресало, та й свiчку… Зараз оглянемо все!

Аркадiй швидко злiз додолу i, дiставши iз в'юкiв речi, якi попросив товариш, знову видерся на дерево й спустив їх на вiрьовцi в дупло.

У глибинi дупла почулися короткi сухi удари, заблищали iскри й нарештi спалахнула свiчка. Найда пiднiс її високо над головою i лише тепер роздивився мiсце свого несподiваного ув'язнення.

Це було велетенське дупло, розширене, певно, рукою людини. Дно його вкривав густий шар зiв'ялого листя й моху.

Найда швидко розгрiб цей покрив, i… радiсний крик вирвався в нього з грудей: вiн побачив щiльно вмощенi в дуплi дерева три казани; два з них були досить великi, а третiй трохи менший.

— Що трапилось? Чого ти репетуєш? — крикнув згори Аркадiй, нахиляючись над дуплом i намагаючись розгледiти, що робиться внизу.

— Усi три казани тут, пiдi мною! Ох i важкi ж, як ми їх витягнемо звiдси?

— Обв'язуй вiрьовкою, я потягну.

— Де там! Я не можу зрушити їх з мiсця. Тягни мене нагору, прорубаємо дерево знизу, так буде швидше.

Коли Найда вибрався з дупла, вони з Аркадiєм одразу взялися до роботи, й через годину, не бiльше, в нижнiй частинi липи був уже прорубаний отвiр, крiзь який приятелi нарештi витягли важкi казани.

Тремтячими вiд нетерпiння руками вони розкрили один iз казанiв: вiн був повен червiнцiв.

Аж дух перехопило в Найди й Аркадiя. Якусь мить обидва стояли мовчки перед цими незлiченними багатствами…

— Ну, брате! — вигукнув Найда, зводячи очi до неба. — Подякуймо ж господевi милосердному: тепер усе закипить навколо…

XVII

Жахливий бенкет досяг апогею потворностi. Сердешнi черницi, прив'язанi до колон i бiля намiсних iкон, висiли, наче розп'яття; вiрьовки врiзалися в їхнє тiло, надто на руках; iз саден сочилася кров… З виразу облич i з тихих надривних стогнань можна було судити, якi страшнi фiзичнi муки, не кажучи вже про моральнi, терпiли страдницi: багато хто з них втрачав свiдомiсть, але їх обливали вином i приводили до тями. Шляхта пила, блюзнiрствувала й лихословила. П'яна челядь конкурувала з своїми панами в лайцi й неподобствах…

Коли п'янi дотепи, сповненi цинiзму й образ, були вичерпанi, одному старому ротмiстровi спала на думку нова забава — стрiляти з пiстолiв у черниць, голосно називаючи частини тiла, в якi мають вцiлити кулi.

— У лiву руку он тiєї, панове! В долоню! — крикнув ротмiстр i, вихопивши з-за пояса пiстоль, вистрелив, майже не цiлячись. Але вiн був занадто п'яний i не мiг твердо тримати руку: куля вдарилась у золоту рiзьбу, зачепивши тiльки палець нещасної. Дехто, спотикаючись i падаючи, кинувся перевiряти наслiдки пострiлу.

— Маху дав, пане ротмiстр! Ха-ха! — почувся смiх. — Еге, уже постарiв пан… рука схибила.

Це зачепило за живе старого рубаку, вiн вихопив другий пiстоль i, крикнувши:

"Вiдiйдiть, панове! Прямо в серце!" — вистрiлив.

Цього разу ротмiстровi не зрадили нi око, нi рука. Куля вцiлила в груди черницi й пронизала серце… Нi крику, нi стогону не вирвалося з уст мученицi; тiльки на мить розплющились переляканi очi, здригнулось тiло, й голова повiльно схилилася… Iз рани поволi потекла темно-червона цiвка кровi, закривавились посинiлi уста.

— Вiват! Досконале! Пiдрiзав, наче курiпку! — закричали найближчi свiдки пострiлу.

— За здоров'я пана ротмiстра! — пiдхопили тi, що сидiли за столом.

— Влучно! — пiдтримала гучну радiсть i челядь.

Але навiть на п'яний, жорстокий i дикий натовп смерть безневинної страдницi справила враження; молоде тiло, ще мить тому сповнене сил, висiло тепер перед напасниками живим докором їхнього звiрства…

Голоснi вигуки й регiт стихли, i в оскверненому храмi на якийсь час запала тяжка, гнiтюча тиша… Чути було навiть шепотiння тих, що молилися за вбиту черницю.

— Упокой, господи, в лонi праведних рабу твою Єфросинiю, яка прийняла мученицький вiнець, i вiзьми її в селища горнi, де немає нi злоби, нi слiз, нi страждань, — голосно молилася Дарина.

— Вiчна пам'ять тобi, наша сестро, — тремтячими голосами обiзвалися подруги.

Цей зворушливий шепiт ще бiльше потьмарив настрiй шляхти. Кожен вiдчув у душi якусь мерзоту. Порив шалених веселощiв ущух, конфедерати спохмурнiли.

Бенкет припинився сам собою, i пан Голембицький, мiцно вхопивши за руку Дарину, квапливо повiв її до келiї iгуменi. Хоч який вiн був п'яний, врода панни справила на нього величезне враження.

Не раз спотикався й падав пан Фелiкс, поки доплентався до келiї… Бiдолашна полонянка могла б легко втекти вiд нього, та з усiх закапелкiв монастиря долинали п'янi крики й дикий регiт, i вона боялася потрапити до лап iншого звiра. До того ж з монастиря не було iншого виходу, крiм головної брами. Тому залишалося одне — вирватися з лабет ката й накласти на себе руки. Та Дарина не хотiла так дешево продати своє життя…

Ввiйшовши до келiї, шляхетний лицар дiстав вино, налив келихи собi й Даринi i наказав їй випити. Дiвчина спершу вiдмовлялася, але нараз в її головi блиснула смiлива думка.

— Спершу випий ти, пане, за моє здоров'я! Чи вже не здужаєш? — лукаво спитала Дарина.

— Я не здужаю? — образився пан Голембицький. — Ого! Я ще вип'ю скiльки завгодно… Я всiх переп'ю… Пан Фелiкс… сильнiший за Геркулеса… десять левiв задушу… Хай мене вб'є перун, коли не задушу… А гайдамакам… пся крев… та я сам… сотням зiтну голови… махну… i нема десяти шельм… махну… бррр…

Дарина, користуючись з кожної паузи в п'яному базiканнi пана Фелiкса, примусила його спорожнити келих до дна.

— Ну, тепер сюди, до мене на груди! — гукнув пан Фелiкс i, ледве тримаючись на ногах, поклав на стiл пiстоль, вiдчепив шаблю й важко сiв на лаву.

— Зачекай же, мiй любий пане, я ще не випила за твоє здоров'я, — i дiвчина почала маленькими ковтками пити вино, раз у раз звертаючись до славного лицаря з найкращими побажаннями.

Червоне обличчя пана довудци посинiло, очi то безтямно витрiщались, то зовсiм злипалися, вiн дихав з хрипiнням i клекотом. В цю мить Голембицький був такий огидний, що бридливе почуття примушувало Дарину внутрiшньо здригатися, але вона з усiх сил намагалася приховати це й гарячково думала, як скористатися з першого-лiпшого сприятливого моменту.

Дiвчина похапцем налила ще один келих, проте впоратися з ним пан Фелiкс уже не змiг i, не допивши, упав на лаву… Кiлька разiв вiн iще силкувався розплющити повiки, але так i не змiг.

П'яний сон звалив його…

— Тут врятована… а там?.. Е, вiд своєї долi не втечеш! — прошепотiла Дарина й з гарячковою швидкiстю почала переодягатись у вбрання хорунжого, яке вона насилу стягла з нього. На щастя, довудца був худий i невисокий на зрiст, так що жупан та кунтуш їй пiдiйшли, тiльки чоботи були надто великi, й панна залишила на ногах свої сап'яновi чобiтки iз срiбними пiдкiвками. Пiдперезавшись туго поясом, вона засунула за нього пару набитих пiстолiв i до боку почепила шаблю. Розшукавши ножицi, Дарина вiдрiзала свою косу, надiла конфедератку й перетворилася на красеня-юнака, здатного полонити навiть королiвну. Тiльки незвичайна нiжнiсть обличчя й квiтуча молодiсть могли виказати панну в її новiй ролi.

Вона зупинилась на мить перед катом, перед цим заклятим ворогом усього того, що було для неї святе, i в її серцi закипiла боротьба… Почуття справедливостi волало, що залишати живим цього недолюдка на горе знедоленим було б злочином, але на вбивство у дiвчини не пiднiмалася рука… Опиралась її природа… Та й чим убити його? Шаблею? Вона не вмiла нею орудувати. Непевний удар тiльки розбудить його… Вистрелити в лоб iз пiстоля — але, звук пострiлу викличе переполох, i її спiймають на мiсцi злочину… Ех, коли б у неї був кинджал… Та його, як на зло, вiдняли. Що робити?..

"А ножицi?" — майнуло в головi Дарини, й вона судорожно вхопила їх знову.

Панна пригадала в цю мить мученицьку смерть батюшки, вбивство iгуменi, наругу над святинею й мордування сестер… I в її серце впилося жало кривавої, невгасимої образи…

У бурхливому поривi цього почуття дiвчина кинулась до Голембицького, який голосно хропiв, вiдкинувши назад голову, i всадила ножицi йому в горло. Довудца судорожно сiпнувся й захарчав… I з рота струменем вдарила кров.

Не тямлячи себе вiд жаху, Дарина вискочила з келiї й вибiгла на монастирський двiр. Вiн був зовсiм безлюдний; усi, певно, вже спали мертвим сном. Пiд захмареним небом страхiтливо чорнiла безмiсячна нiч; коли-не-коли спалахувала далека блискавка, наче небо блимало страшним оком, i тодi на мить виступали з пiтьми силуети дзвiниць, тополь i дахiв найближчих будiвель. Прохолода ночi трохи пiдбадьорила Дарину; вона знову загорiлася бажанням втекти вiд катiв i врятувати своє життя… Але як i куди тiкати? Монастир був оточений високою стiною, єдиний вихiд — браму, певна рiч, охороняли жовнiри. "Хiба сховатися? — промайнула думка. — Але де? На який час? Немає сумнiву, що Мокрицький настановить тут католицьку адмiнiстрацiю. Так чи iнакше її врештi спiймають i вiддадуть на нелюдськi тортури… А втiм, вiд тортур нинi є чим урятуватися! — I дiвчина помацала рукою пiстолi. — Та все-таки треба використати всi засоби, всi шляхи… Лiтня нiч коротка…"

Тривожно прислухаючись до найменшого шелесту i вдивляючись розширеними очима в слiпу темряву, Дарина навпомацки посувалася вздовж стiни. Раз у раз вона з жахом озиралася назад, тремтячи вiд думки, що ось-ось її наздожене й схопить облитий кров'ю, з ножицями в горлi, довудца. Минали хвилини, якi здавалися дiвчинi вiчнiстю… Раптом десь поблизу, мало не бiля неї, почувся глухий звук вiд падiння чогось важкого й м'якого. Дарина здригнулась i хотiла була кинутися в глиб двору, та в неї пiдломилися ноги… Вхопившись за стiну руками, втiкачка затаїла дух. Минула хвилина-друга, але довкола було тихо. Дарина нарештi озирнулася, їй здавалося, що позаду промайнула якась тiнь… Майже iнстинктивно дiвчина подалася вперед, та не встигла вона зробити й кiлька крокiв, як за прочиненими дверима однiєї з келiй, що тяглися вздовж стiни, почулося борюкання й збудженi, захеканi голоси.

— Нi, шельмо, не втечеш, — хрипiв грубий голос.

— Пусти! — кричала якась жiнка. — Пусти!.. Геть!.. Я Євлалiя… Я католичка… Я привела вас сюди…

— А дiдько з тобою, Євлалiя ти чи Мотря!.. Ти менi сподобалась — i край!

— Ой рятуйте! — заверещала Євлалiя, борсаючись у темрявi. — Я пiду до пана довудци… Ти вiдповiси за насильство!

Євлалiя вискочила з сiнешнiх дверей, — жовнiр за нею.

В цю мить спалахнула блискавка й освiтила блiдим холодним сяйвом i Євлалiю, що борюкалася з жовнiром, i Дарину, що притиснулася до стiни…

— Он пан довудца! — простягаючи руки до Дарини, крикнула Євлалiя. Жовнiр скам'янiв вiд несподiванки, у нього в головi блискавкою майнула думка, що коли випустити Євлалiю живою, то вона викриє його в злочинi, за який доведеться поплатитись головою.

— То ти доносити, гадюко? — прошипiв вiн i встромив їй у спину кинджал. Євлалiя несамовито закричала i впала крижем до нiг Дарини, а жовнiр щез у нiчнiй пiтьмi.

Недовго стогнала Євлалiя, — швидко слабнучи, вона ще зiтхнула раз-другий i затихла… Минали найзручнiшi для втечi хвилини, а Дарина все ще стояла непорушне й раз у раз шепотiла:

— Божий суд! — Нарештi вона озирнулась i помiтила, що на сходi небо почало потроху яснiшати… Принаймнi, добре вдивившись, тепер уже можна було розрiзнити на темному тлi неба обриси всiх п'яти бань храму… Треба було взяти себе в руки й негайно дiяти…

Дiвчина обережно, але швидко рушила до брами. Пiдкравшись, вона побачила, що четверо жовнiрiв, певно, п'яних як нiч, спали, простягшись долi, а брама була не тiльки не замкнена, а навiть трохи прочинена.

Не тямлячи себе вiд радостi, Дарина пiдбiгла до неї i, не помiтивши в чорнiй пiтьмi пiд склепiнням брами дозорця, що теж спокiйнiсiнько спав, наступила йому на руку. На щастя, вiн не прокинувся, тiльки промимрив якусь лайку й вiдсмикнув руку. Дарина налягла на важку браму, вона заскрипiла, але не пiддалася… Нараз паннi причулись якiсь пiдозрiлi звуки, схожi на тихий стукiт… Холодний пiт виступив у неї на чолi, вiдчай подвоїв сили, й вона нарештi розчинила браму настiльки, щоб прослизнути в щiлину…

Пiдйомний мiст був спущений, за ним тяглася довга гребля, що губилася в густих вербах, за якими починався лiс. Переходити мiст i греблю, коли ось-ось мало зiйти сонце, було небезпечно: по високiй стiнi могли ходити вартовi… Але за вербами Дарина вже могла вважати себе в безпецi. Зупинившись на мить пiд дашком брами, вона озирнулася довкола, перехрестилась i кинулася бiгти… Та ледве дiвчина вскочила у вологу пiтьму пiд вербами, як її схопили ззаду чотири залiзних руки й накинули на голову важку кирею…

XVIII

Грiзнi вiстi, що їх привiз Петро, страшенно стривожили селян Малої Лисянки. Вони ще ранiше були наляканi погрозами Гершка й пiсля його несподiваної втечi ждали розправи, але тепер вона, неминуча й невiдворотна, вже стояла зовсiм поряд i примушувала стискатись серце вiд жаху. Зараз селяни були вiльнi вiд роботи: хлiба, навiть пiзню гречку, вже давно посiяли, а жнива ще не починались. Правда, пiдходив час орати толоку, готувати ниви на майбутнiй господарський рiк пiд озимину, та про це майбутнє нiхто не думав. Уже з самої ранньої весни серед селян вiдчувалося якесь незвичайне хвилювання; не те щоб їх з зими почали бiльше гнобити, — гнiт i поневолення народу були явищем не новим i за останнє десятилiття досягли, мабуть, свого апогею, — та докотилася звiдкись чутка, що настав слушний час скинути польське ярмо, врятувати i себе, i православну вiру вiд погибелi.

А втiм, такi чутки виникали вже не раз i пробуджували в пригнобленого селянина надiю, проте ненадовго. Невеликий загiн захоплених волелюбною мрiєю селян пiд керiвництвом якого-небудь запорожця зчиняв, бувало, веремiю, але, зруйнувавши й спаливши кiлька панських маєткiв та перевiшавши з пiвсотнi економiв, зрештою зазнавав поразки вiд сильнiшої польської команди. Пiсля кожного такого гайдамацького заворушення й страхiтливої за нього розплати народ втрачав надiю на визволення й пiд непосильним тягарем лиха дедалi нижче й нижче схиляв свою голову, хоч, як i ранiше, прагнув помсти.

За останнi п'ять рокiв припинилися навiть гайдамацькi виступи, тому пани, посесори й економи були переконанi, що хлопське бидло остаточно приборкане, й ставились до селян, наче до пiд'яремної худоби, нiчого не боячись. Та з весни помiтили, що "бидло" немовби ожило, пiдняло голову й хоча ще вперто мовчало, але в цьому грiзному мовчаннi вiдчувалася стихiйна сила, яка примушувала i економiв, i посесорiв утримуватись вiд канчукiв та паль; польськi урядовцi вважали, що цi настрої селян є наслiдком московського вiтру — хоч насправдi цього й не було, — i до появи конфедерацiй уникали рiшучих заходiв.

Люди хоча й виходили ще на панщину, але дуже неохоче, здебiльшого ж збиралися гуртками й гомонiли помiж себе про новi чутки, занесенi з ярмаркiв, з цвинтарiв, з корчем убогими, прочанами й проїжджими; в цих чутках, поряд з вигадками, були й правдивi вiдомостi про те, що скрiзь селяни готуються до останньої боротьби й до них, щоб покiнчити з панами й назавжди визволити православну церкву вiд католикiв та унiатiв, пристануть i запорожцi… Саме цi чутки й єднали людей, i пiдносили їх дух.

Так було i в Малiй Лисянцi, що правила за центр багатьох розкиданих довкола хуторiв. Пiсля вiд'їзду Петра по допомогу до гайдамакiв у садибi титаря щоночi потай збиралися впливовi люди з села й хуторiв; вони приходили дiзнатися, чи не одержано вiд Петра якихось звiсток, i подiлитися почутими новинами. Та виявлялося, що вiд парубка не було нi слуху нi духу, тому багато хто вважав, що його схопили ляхи, а з базарiв i корчем надходили тiльки звiстки, що пани з'їжджаються й готуються рiзати всiх православних. Оскiльки ж досi пани в селах не з'являлися, а, навпаки, навiть вiд'їжджали з своїх замкiв на конфедератськi з'їзди, то тривога почала потроху влягатись. Щоправда, вдень села були майже зовсiм безлюднi — жiнки й дiти ховалися в найближчих лiсах та байраках, тiльки вночi виходячи iз сховищ, щоб потай дiстатися до своїх хат i взяти дещо з харчiв. Останнiм часом, коли тривога трохи вщухла, втiкачi вже смiливiше навiдувались до своїх покинутих осель, жвавiше метушилися в щоденному клопотi.

Аж тут несподiвано повернувся Петро з грiзною звiсткою, що Мала Лисянка й близькi хутори та висiлки приреченi на винищення. Це повiдомлення мов громом прибило всiх селян, i вони не знали, на що зважитись. Диякон доклав багато зусиль, щоб заспокоїти приголомшених селян; вiн присягався, що гайдамацькi загони недалеко й що Петро приведе їх; та коли пiсля кiлькох днiв очiкування гайдамаки не з'явились, а Петро з сестрою пропав безвiсти, тодi й диякон розгубився. Не покладаюч сь уже на гайдамакiв, на їхню негайну допомогу, вiн узявся збирати мiсцевий заг н, переконуючи. селян, що їм перш за все самим треба озброїтись i бути готовими до вiдсiчi.

— Боже поможи, а сам не лежи! Пiд лежачий камiнь i вода не тече! — проповiдував диякон на нiчних радах у титаря, пiдбадьорюючи розгублених селян тим, що, мовляв, нам не вперше ляхiв лущити, що й батьки, й дiди нашi на них набили руку i що не такий уже чорт страшний, як його малюють!

Палка мова диякона, який уже понюхав пороху та й умiв, де треба, докинути i божественне слово з святого письма, i гостру народну приказку, пiддавали духу похмурим слухачам, i вони, пiдбадьоренi його словом i ласкою титаря, iшли по домiвках припасовувати до гострих ножiв довгi ратища, а до кiс короткi держаки.

Серед цих гарячкових приготувань минав час, роботи вистачало всiм чоловiчим рукам, вiд юнакiв до старих. Та й ж нки хоч i тремтiли вiд страху, але допомагали в роботi чоловiкам або виносили з сiл домашнє майно й ховали його в яругах, байраках, лiсах, а то й просто закопували в землю…

Вечорiло.

Пiсля двотижневої спеки, яка обпалила i трави, i хлiба, i дерева, над Лисянкою нарештi пролилася зливою давно очiкувана й така жадана грозова хмара. Правда, вона захопила село тiльки крилом, посунувши далi на пiвдень, але й пiвгодинний рясний дощ освiжив i зелень, i повiтря, напоївши його пахощами щойно скошеної в левадi трави. Пiвнiчний край неба вже виблискував чистою, прозорою блакиттю, а на заходi ще зловiсно чорнiла темно-багряна хмара, з якої проглядало вечiрнє сонце. Його скiсне промiння золотило свiжу лапату зелень густих кленiв та срiблястi пасма немовби розчесаних верб i райдужними iскрами грало в дощових краплинах, що повисли на листi.

Батюшка з титарем вийшли з душної хати й сидiли на призьбi, вдихаючи цiлюще повiтря i втiшаючись чудовим вечором; 3 тихою усмiшкою дивився отець Хома i на чорну хмару, яку прорiзували вогненнi змiйки, i на ясний захiд сонця, i на палаючi багрянцем вiкна хат, i на пурпуровi, у самоцвiтах, верховiття дерев.

— Ох, велик єси, боже наш, у творiннях рук твоїх! — тихо промовив батюшка, звiвши очi в синю височiнь неозорого неба. — Дивний i прекрасний свiт i в грiзнiй борнi стихiй, i в лагiдному сяяннi вечора… Свiте тихий, свiте слави безсмертного отця небесного… — молитовне зашепотiв вiн i затих у нiмому спогляданнi.

Титар довго мовчав, не бажаючи порушувати настрiй свого любого батюшки, i тiльки згодом наважився заговорити.

— Ех, панотче, — зiтхнув вiн, потерши рукою свої волохатi груди, — красен свiт божий, то правда, та не красними iстотами населений вiн… Одне одного силкується пожерти… Вовк вовка не зачепить, а от католик заповзявся всiх нас пожерти, щоб i кiсток не лишилось… То навiщо ж i краса цього свiту, коли в ньому таке паскудство?

— Е, не кажи так, пане Даниле! — лагiдно вiдказав отець Хома. — Не нам, смертним, збагнути думу творця всесвiту, навiть херувими й восьмикрилi серафими не можуть прозирнути в таємницю його творiнь… Але й незрячими очесами ми бачимо, що тьма неминуча… I дивись, поряд з нею ще яскравiше виблискує вiчне сонце; гроза теж потрiбна, бо пiсля йеї настає тихий i чарiвний вечiр… Бiльше того, коли б у свiтi не було зла, то й добро не мало б цiни… Усе супротивне iснує для боротьби, i як свiтло переборює тьму, так i добро зрештою мусить подолати зло, а правда — кривду… Я вiрю, що й народне горе мине, як чорна хмара, й пiсля нього возсiяє красою наш край i заплаканi обличчя засвiтяться усмiшкою! Тiльки ревно молiтеся й черпайте уповання з джерела милосердя й любовi, не поклада-ючись на князiв i на синiв людських, а тим паче на меч; бо яка рiзниця буде мiж напасниками, лиходiями й вами, якщо й у вас руки будуть заплямованi кров'ю? — останнi слова батюшка вимовив тремтячим голосом i схилив голову.

Данило хотiв був сказати кiлька слiв на своє виправдання, та козачок, що зненацька вигулькнув з хвiртки, — вiн, без сумнiву, належав до польської челядi, але нетутешньої — спантеличив титаря й примусив його мимохiть здригнутися.

— Чи тут живе його превелебнiсть пан ксьондз тутешньої церкви? — спитав козачок по-українськи, але надто голосно й почасти зухвало.

— Тут, хлопче! — вiдповiв стривожений титар.

— А що тобi, сину? — з цiкавiстю пiдвiв голову й батюшка.

— Пан наказали, щоб ви зараз же йшли до панського двору! — сказав хлопець.

— Який пан? Економ наш чи що? — спитав батюшка.

— Який економ? — презирливо пирхнув хлопець. — Сам володар тутешнього села.

— Його ясна мосць пан губернатор? — вигукнули разом титар i священик i, наче окропом ошпаренi, схопилися на ноги.

— Не губернатор, — якось знiтився козачок, — а володар цього села, його мосць пан Левандовський.

Отець Хома й титар здивовано перезирнулися: вони такого прiзвища не чули й спершу було подумали, що, мабуть, приїхав новий економ чи новий посесор. Але за мить у титаря майнула страшна думка, що, певно, прибула уповноважена особа, якiй доручено криваву розправу, в першу чергу, з Лисянкою, — i ось для цього пан i звелiв прийти батюшцi.

Титар пополотнiв i сказав отцевi Хомi, що самого його не пустить, а пiде з ним разом.

— Його мосць кличе тiльки пана ксьондза, — пiдкреслив козачок, — а тому про-вожатих не треба.

— Чого ти, пане Даниле, боїшся? — сумовито усмiхнувся на хлопцевi слова священик. — Без волi отця небесного не впаде жодна моя волосина… То пiд його святою опiкою я й пiду… зараз… тiльки… ось рясу… — отець Хома поспiшив у хату, одяг поверх полотняного грубого пiдрясника, в якому вiн сидiв, свою єдину рясу з синьої китайки й у цьому парадному одязi вирушив разом з козачком до свого нового, невiдомого пана.

"Що ж? — думав вiн дорогою. — Якщо пан кличе мене, щоб я вручив йому ключi од ввiреного менi храму, то я терпiтиму до останнього подиху, а ключiв йому не вiддам i власною рукою не впущу ворога в господнiй дiм для осквернення нашої святинi".

Коли козачок побiг у внутрiшнi покої сповiстити пана про прихiд схизматського ксьондза, отець Хома смиренно зупинився бiля вхiдних дверей, у передпокої, i, схиливши голову, з трепетом ждав свого верховного господаря. Як же вiн здивувався, коли пан, що ввiйшов до передпокою — середнього вiку й приємної зовнiшностi, — поквапно пiдiйшов до нього й, простягши обидвi руки, заговорив ласкавим голосом:

— Даруйте, панотче, що я потурбував вас; та менi хотiлося якомога швидше з вами познайомитись, спiзнатись i обмiзкувати дещо секретно, а тому я й гадав, що в мене це зробити зручнiше. Пшепрашам!' Я вважатиму найприємнiшим обов'язком побувати у вашої велебної мосцi, — й вiн, взявши обома руками худу кiстляву руку священика, енергiйно потиснув її. — Ах, я й забув сказати велебному пановi, хто я! Левандовський, власник подарованої менi губернатором Лисянки з усiма правами, з яких я й думаю скористатися… Але що ж ми розмовляємо, стоячи в передпокої? Прошу до салону.

Батюшка був такий вражений цим нечувано ласкавим поводженням, що в першу мить витрiщив на метушливого пана очi, не розумiючи, чи то незвичайна чемнiсть дивного пана, чи витончений глум. Та пан Левандовський, не дочекавшись вiдповiдi, сам повiв батюшку попiд руку до своєї вiтальнi й, присунувши крiсло, запросив гостя сiсти; мало того, одразу ж звелiв подати меду, щоб випити два-три келихи з ним.

Ще й тут думав отець Хома, що все це Левандовський виробляє, аби поглузувати, й що їхня зустрiч неминуче закiнчиться якимось жахливим знущанням, але пан так сердечно виявляв свою гостиннiсть, що батюшка зовсiм розгубився.

А Левандовський тим часом iз щирим спiвчуттям розпитував, як йому живеться, чи не кривдить його хто, чи не терпить вiн нужди.

Та батюшка все ще мовчав i тiльки зiтхав, розгублено розводячи руками.

— Либонь, не довiряє менi панотець? — заговорив пiсля невеликої паузи Левандовський. — Та й зрозумiло: я поляк i католик… А пани, певно, так усiм остогидли, що в кожному їхньому теплому словi вбачають тiльки каверзу…

— Воiстину… — нарештi промовив отець Хома й, схаменувшись, що бовкнув зайве, знiтився й похнюпився.

— Так, так, так! — усмiхнувся Левандовський, пiдливаючи йому в келих меду. — Але я, панотче, зовсiм особливий пан, виродок. По-перше, будучи католиком — я не фанатик, а дотримуюся бiльше вчення Соцiя i вважаю будь-яке релiгiйне насильство злочином… Розум i совiсть мають бути в кожної людини вiльнi… По-друге, я ненавиджу рабство й вважаю усiх людей, за подобою божою, братами й рiвними в правах, по-третє, я також, напевне, як i ви, батюшко, люблю тутешнiй край i тутешнiх людей, вважаючи їх рiдними собi: мiй прапрадiд був значним козаком i звався Левадою, а потiм уже прадiд, покатоличившись, причепив хвостик.

— Господи! Вперше за все життя… — сплеснув руками батюшка. — Зроду й не подумав би, i не повiрив би! Швидше перевернеться небо й земля…

— Панотець здивований? Та я ще додам, що, крiм учень фiлософських, i саме життя переконало мене, що хваленi безлади й безправ'я, на яких нiбито тiльки й тримається Польща, є страшним, нетерпимим злом, i воно має бути вирване з рук свавiльних магнатiв… Там, де закон дає тiльки. одному становi необмежену владу, а iнших позбавляє будь-яких людських прав, там не може бути блага й могутностi, i така держава мусить рано чи пiзно впасти; але там, де вже зовсiм немає закону, де законом є сваволя магната, де й єдиний правний стан не гарантований вiд цiєї сваволi, — там годi терпiти й кожен на такий лад має право пiдняти руку!

— Ясновельможний пане… сину мi'й… даруйте на словi… Але такi високi мислi… i вiд пана… в мене, старого, навiть розум мiшається, — плутався схвильований отець Хома. — Тiльки я ось думаю… що лiпше б… якби нiхто не пiднiмав руки…

— Коханий панотче!.. — промовив пан Левандовський. — Однiєю любов'ю i ласкою не переможеш зла, особливо коли воно взяло гору… i нiчого не бачить… нi на що не зважає!.. Якби хто вдерся в гурт дiтей i почав їх рiзати… невже б ми, їхнi охоронцi, дивилися на це винищення склавши руки i тiльки благали звiра в iм'я любовi зглянутись над дiтьми? Нi, в таку хвилину наша бездiяльнiсть була б злочинною… Сам Христос не стерпiв бешкету в храмi отця свого й не просьбами, а дiянням очистив його вiд осквернителiв… Без сили, панотче, не можна: усе в свiтi тримається на силi — i земля, i сонце, i зорi… Ох! — глибоко зiтхнув Левандовський i, потерши рукою чоло, вiв далi ослаблим голосом: — Я теж пережив… власне, не пережив, а переживаю й переживатиму до скону непоквитоване, велике горе… Наш губернатор убив мою дружину й маленьку доньку… Посиротив мене…

— Боже всесильний! — вигукнув вражений до глибини душi батюшка. — Невже й шляхетний лицар не убезпечений вiд такого розбою?

— Як бачите, отче! Де немає закону, там кулак — пан… а проти кулака суддею може бути тiльки кулак… Атож, кулак! — гiрко пiдкреслив Левандовський i замовк. Груди його важко здiймались, у горлi щось клекотiло. Левандовський одним духом випив келих i, вiддихавшись, заговорив знову: — Мiсяцiв зо два тому пановi Кшемуському захотiлося трохи розважити гостей i "пожартувати" з мене… Коли я був у нього на дикому, огидному бенкетi, вiн наказав своїй розбiйницькiй бандi вчинити нiчний наїзд на мiй хутiр, знести все дощенту, спустити став i саме мiсце, де була моя садиба, засадити деревами, щоб не лишилося й слiду житла. Дружину й немовля схопили сонних… Челядь перев'язали й розвезли… а потiм, вчинивши цей страхiтливий розбiй, губернатор запросив гостей разом зi мною на прогулянку в мiй хутiр… Я знепритомнiв, коли побачив, що все знищено. Бiльше мiсяця був несповна розуму, та, на лихо, моя мiцна натура перемогла… а дружина… моя сердешна, моя єдина Ядвiся й немовлятко… не витримали й померли… Були ось… бiля моїх грудей… i загинули… з примхи звiра… А вiн живе, пересичуючись всiлякими втiхами… глумиться з чужих, слiз… Моєї ж розради… мого ангела… мого щастя… немає на свiтi!.. Нема, й нiхто не може менi повернути їх! — Левандовський закрив очi рукою i довго сидiв нерухомо, охоплений пекучою тугою i образою…

— Ох, любий пане, велике ваше горе, — мовив батюшка тремтячим голосом i витер хусточкою очi. - I я тепер вiд щирого серця вiрю кожному панському слову… Його мосць на собi зазнав те, що терпить майже щоденно народ… Правда, вiн бiльше звик до терпiння, але i йому тяжко… А пановi господь послав випробування й зберiг життя, напевне, для вищої потреби. Панське серце ще потрiбне тут. Так указує промисел божий…

— Я скоряюся йому, панотче, в тiй же надiї… Ось i цей дар… цiну кровi… я прийняв… щоб бути корисним хоч чим-небудь бiдолашному людовi… Я й вас запросив до себе, коханий ксьондзе, щоб ви були менi в цiй справi помiчником… Що ж до церковної руги й всiляких господарчих потреб, то вiд мене ви матимете все… А чи не пробували обернути вашу церкву в унiатський костьол? Таке насильство нинi повсюдно твориться…

— Поки що господь милував, — здригнувся отець Хома.

— То ось вам моя рука, що поки я живий, захищатиму права i вашi, i вашої церкви… А селянам я хочу здати всi економiчнi землi споловини, по-сусiдськи… Я їх вважаю за своїх добрих сусiдiв — менi багато тепер не треба, — так i перекажiть своїм парафiянам. А громаду я скличу й про землю з нею побалакаю… Та говорити з натовпом по щиростi незручно… то я вже покладаюся на панотця…

— Скажу! Скажу! Як же не подiлитися такою радiстю? Така благостиня їм i не снилася… Справжнього благодiйника їм послав господь… Зглянувся на сльози сирiт, на стогiн матерiв… Тобi, твоєму милосердю безконечному вклоняюся, о всеблагая мати! — i батюшка, пiдвiвшись з крiсла й простягши руки до iкони Остробрамської богородицi, що висiла в кутку вiтальнi, впав на колiна.

Левандовський кинувся пiдняти старого й притис його до своїх грудей. В обох, i в пана, i в старого священика, по обличчю текли щасливi сльози…

Пiзно вийшов лисянський священик вiд нового пана. За садибою його зустрiв титар з двома дiдами. Вони весь час стерегли батюшку в засiдцi, чекаючи в страшеннiй тривозi, чим усе це скiнчиться. А на левадi в титаря уже зiбралася громада, й багато хто прийшов з ближчих хуторiв, щоб дiзнатися про новини i в разi потреби допомогти.

Вiстi, принесенi батюшкою, громада зустрiла з недовiр'ям. Усi вбачали в щедростi нового пана якусь каверзу з його боку. Та коли отець Хома розповiв людям про невтiшне горе Левандовського, про страшну наругу, якої той зазнав од губернатора, вони уже з бiльшим довiр'ям поставилися до його обiцянок.

Радiсний настрiй запанував серед мешканцiв Лисянки; через годину пiсля повернення батюшки все село вже знало про несподiване щастя, послане Всевишнiм, i зiбралося в садибi Данила Кушнiра. Нiколи ще рада не була така багатолюдна й нiколи ще так не свiтилися щастям очi селян! Як тiльки блиснув перший промiнь сонця, отець Хома запросив усiх до церкви послухати подячний молебень з водосвяттям. Вдарив радiсний дзвiн, i все село, з старезними дiдами, з хворими, з дiтьми, широкою рiкою попливло у вiдчиненi дверi яскраво освiтленого храму…

Другого дня пан Левандовський зiбрав селян i оголосив, що всi поля й сiножатi земель Лисянського ключа вiддає їм споловини, а пасовиська просто так i що, крiм того, решту податкiв — подимне, шляхове, рiчкове, хлiбне, церковне та iншi, скасовує зовсiм, а церкву їхню бере пiд свiй захист i заступництво. Благодiяння цi були такi великi, що, незважаючи на попередження отця Хоми, приголомшили громаду. Селяни, поскидавши шапки, стояли мовчки, не смiючи поворухнутись, i тiльки тривожнi погляди спiдлоба виразно промовляли, що кожного мучив сумнiв: чи не з'їхав з глузду пан? Запанувала гнiтюча тиша, яка зовсiм збентежила Левандовського.

— Може, ви, панове громадо, не задоволенi? — сумно спитав вiн.

— Спасибi! Щиро дякуємо за ласку! Пошли, боже, пановi вiк довгий! — несмiливо обiзвалося кiлька голосiв.

— Вiк довгий! — пiдхопили iншi, вже. трохи дружнiше.

— Ви, панове, начебто не довiряєте менi, — вiв далi господар. — То ось що: оберiть своїх виборних i розмежуйте помiж себе, за згодою, мої лани й сiножатi… А за побажання менi здоров'я — велике спасибi, а також зичу вам здоров'я i всякого добра… Тiльки насухо зичити — не випадає… То йдiть до корчми, i хай орендар викотить на громаду цiлу бочку горiлки вiд мене.

— Спасибi! Оце пан, так пан! Дай, боже, пановi! Ну й пан! Спасибi! Спасибi! Пошли, боже! — одностайно закричала й загомонiла юрба, пiдкидаючи шапки вгору, i посунула до корчми.

Дозвiл пана зараз же взятися до подiлу його ланiв i запропоноване частування одразу розвiяли всi сумнiви й викликали в натовпi шалену радiсть. Горiлка розпалила серця ще бiльшою втiхою.

Даремно диякон, який не схотiв навiть пити на панську ласку, намагався протверезити захоплених селян i збити їх iз мирного настрою; його не слухали.

— Та не вiрте ви пановi, — надривався диякон. — Паки й паки реку, не вiрте! Вiн хитрий як лисиця, от щоi Бачить, що всi селяни ховаються по лiсах, що села й хутори спустiли, а жнива наближаються… От вiн i вдався до хитрощiв, що, мовляв, половину даю… Ха-ха! Та чи є на свiтi такий дурень, щоб готового вiддав половину? Нема! Тож-бо й воно!.. А вiн вас дурить, щоб вижали йому хлiб i звезли, — а другу половину вiн i сам забере з ваших токiв. От що! Збагнули?

Дехто з селян чухав потилицю й мимрив: "Еге ж, отець диякон, може, й має рацiю". Але їх не слухали: "Та що ви базiкаєте? Батюшка запевняє… А йому кожен повiрить… Та й одразу видно, що добрий пан… Його самого скривдили… А хiба мало панiв на Запорожжя тiкало? Вiн же одразу звелiв ниви дiлити… виходить, без обману… i частування, як слiд".

— Слухайте, дурнiї — посинiвши, кричав диякон i потрясав у повiтрi могутнiми кулаками. — Ех, ви! Нажлуктилися панської горiлки та й вуха собi позатикали! Та якби й справдi пан надумався вiддати вам землю, то не допустить же такого шляхта: це був би їм усiм пiдрив… Якщо пан зовсiм вiдбiг розуму, то в нього вiднiмуть маєток. Так чи iнакше, але нi пани, нi губернатор, нiже сам князь Яблоновський не вiддадуть хлопам землi: її тiльки силою можна взяти!

— Ех, отче! — докоряли дияконовi за цi слова хмiльнi голови. — Тобi б тiльки одне — гайдамачити!.. Та якщо вiвцю можна спiймати за хвоста, то навiщо пiднiмати на неї голоблю?

— А я кажу, — гарячкував диякон, — що коли ви повiрите в панськi обiцянки й згорнете руки, то вас передушать, як курей… Вiдомо, що дурня i в церквi б'ють, а береженого й бог береже.

Та хоч як надривався вiн, а пiдпилий натовп був настроєний миролюбно й волiв веселитися, а не воювати. Навiть на другий день слова диякона мало вплинули на селян: однi квапились у поле дiлити панськi лани, iншi поспiшали перевезти з лiсу в село свої сiм'ї i, незважаючи на всi умовляння диякона не ризикувати принаймнi жiнками й дiтьми, не могли вiдмовитись вiд спокуси знову зажити по-людському… Войовничий диякон нарештi плюнув, назвав Лисянку новою Гоморрою i подався на сусiднi хутори збирати загiн.

Цiлий тиждень в Лисянцi кипiло життя, наче стояв там ярмарок; на всiх кутках села заскрипiли вози з домашнiм добром; бiля вiдчинених хат заметушилися баби, молодицi, бiля колодязiв почали збиратися дiвчата; з веселим криком забiгала по вулицi дiтвора, здiймаючи хмари пилюки… Вечорами знову мекали вiвцi й ревли корови, а вночi лунали на левадi сумовитi пiснi парубкiв i дiвчат.

Батюшка розчулено поглядав, як село потроху знову повертається до мирного життя, й, дiставши дозвiл правити службу в церквi, коли тiльки забажає, користувався ним майже щоденно. Звiсно, в буднi, сповненi клопоту, до церкви приходили тiльки старi — вони побожно слухали палкi молитви священика.

Так минув тиждень. Того дня господарi з раннього ранку подалися хто на царину, хто на розподiл ланiв, а парубки на сiножать, бо на високих мiсцях уже горiла трава. Батюшка, вiдправивши ранню обiдню, разом з титарем i паламарем був iще у вiвтарi, а в церквi шепотiли останнi молитви три сивi дiди й одна беззуба пiдслiпувата бабуся. Раптом до церкви вбiг блiдий, переляканий хлопець i заволав не своїм голосом:

— Хто в бога вiрує, рятуйте! З гори мчать… уже близько…

— Хто мчить? — стривожено спитав з вiвтаря батюшка; вiн уже скинув рясу й був тiльки в полотняному пiдряснику, а в руках тримав довгу патерицю й бриля.

— Ой панотче, поляки!.. По конях i по збруї видно… Ой лихо! — заламував руки переляканий хлопець.

Усi зблiдли. Iз безладних хлопцевих слiв i священик, i всi присутнi зрозумiли, що над церквою й селом нависла смертельна небезпека.

— Слухай, пане Даниле i ви, мої любi дiди, — квапливо заговорив отець Хома. — На все воля божа! Я пiду додому… Зле, коли мене застукають у храмi… А ти, друже Даниле, разом з дiдами рятуйте всi священнi речi з вiвтаря й ризницi… Щоб не дiсталися вони до рук латинян… Ключ також доручаю тобi… хоч у рiчку закинь! Хай вдеруться до церкви, аки татi, аки розбiйники, а не ввiйдуть мирно… Благослови вас, боже! А мене простiть i розрiшiть, аще був що не гаразд вчинив.

— Що ви, панотче, батьку наш рiдний? — пiдходячи до батюшки за благословенням, сказали титар i дiди. — Хiба ж завинила коли перед ким-небудь ваша свята душа?

— Ох, простiть i прощайте! Хай береже вас господь! — тремтячим голосом промовив отець Хома i, перехрестивши схиленi голови дiдiв, вийшов iз церкви.

Ледве вiн дiйшов до садиби титаря, як назустрiч йому вискочив добрий десяток вершникiв.

Попереду мчав на баскому гнiдому жеребцi молодий улан з пихатим виразом обличчя, небiж Кшемуського.

— Гей, попе, сюди! — гукнув вiн, осадивши бiля ворiт змиленого коня. Батюшка, скинувши бриля, пiдiйшов i шанобливо зупинився перед довудцою.

— Слухай, ти, — погiрдливо заговорив улан, — сейм постановив, щоб в крулевствi не було бiльше нiякої схизми, розумiєш, нi-я-кої! Щоб усе населення було католиками або принаймнi унiатами — i квит! I жодне покровительство й заступництво вам не допоможе, жодне! — червонiв од роздратування шляхтич, погрожуючи на-гаєм. — Нi ваш гайдамака Мельхiседек, якого цими днями посадять на палю, нi Москва, проти якої пiднялося все лицарство… I я тобi зараз доведу, що гонорове слово сейму i святе, i тверде! Слухай мiй наказ: ти задля свого спасiння й блага мусиш негайно, до приїзду губернатора, присягнути сам i привести в церквi парафiян до присяги на унiю. Даю тобi на це двi години. Якщо запiзнишся i його ясна мосць ще застане тут схизму, тодi пощади не буде!

Отець Хома слухав зухвалу мову молодого улана скорботно й схвильовано; в нього була спалахнула надiя на заступництво нового пана, але зараз же згасла, — вiн раптом зрозумiв усю її ефемернiсть i подумав, що тисячу разiв мав рацiю диякон, коли закликав нi в чому не покладатися на панiв. А втiм, вислухавши улана, батюшка оволодiв собою, i в його ясних очах засвiтився непохитний спокiй вiри.

— Пане, — тремтячим голосом заговорив вiн пiсля короткої паузи. — Я нiкого не силую iз своїх парафiян. Всяк має свою волю й свiй розум… Склич їх i поясни сам волю найяснiшого короля й могутнього сейму… Насильством, пане, не можна анi насадити, анi знищити вiру… За неї, пане, люди йшли на хрест i на вогнище… Що ж до мене, смиренного служителя вiвтаря, то нiякi принади свiту цього, нiякi блага його не можуть спокусити мене на нечестивий вчинок… Я не зламаю присяги, даної мною у вiвтарi мого рiдного храму, й зрадником не стану! Нiякi погрози мене до цього не змусять… Смертi я не боюся, за її межею — сонце правди й сiяння вiчної любов! I радощi життя, i муки його — все тлiн, усе скороминуще… Тiльки там — вiчне! — гучним, урочистим голосом закiнчив отець Хома, указавши перстом на глибоке блакитне небо.

Спокiй й мужнi його слова так розлютили улана, що вiн позеленiв, задихнувся i якусь мить не мiг вимовити й слова.

— То ти не пристаєш до унiї? — просичав довудца, наїжджаючи конем на священика.

— Нi, — рiшуче вiдповiв батюшка.

— Чому?

— Бо не хочу зрадити вiри мого народу, вiри батькiв моїх.

— Ключi вiд церкви! — крикнув довудца.

— У мене їх немає! — тихо вiдповiв священик.

— Ключi! — несамовито заревiв шляхтич.

— Присягаюсь… У мене їх немає… та я б i не дав… Хоч би якi ти муки вигадав… я їх за благо прийму: вони стануть менi блаженством…

— Повiсити його!

— Благослови тебе, господи, сину мiй! — пiдняв угору руки священик. — Яке щастя, що ти прискорюєш менi путь до Христа й встеляєш його спокутною мукою…

А в церквi, пiсля того, як пiшов батюшка, титар з дiдами кинулись у вiвтар i ризницю, щоб винести священнi речi й надiйно сховати їх. Усi церковнi облачения, срiбнi й кипарисовi хрести, плащаниця, срiбнi канделябри, лампади й iкони в окладах виносилися з вiвтаря i з самої церкви, передавалися парафiянам, а тi розносили священнi речi по селу й ховали, а срiбло закопували в землю.

Та зосталися на жертовнику чаша й потир з ложицею, а на престолi ковчег iз освяченими дарами. Торкнутися цiєї святинi нiхто не зважувався, а тим часом найпекучiша потреба була саме в тому, щоб винести й сховати її вiд напасникiв-унiатiв, тому що без цiєї святинi ксьондз не мiг служити мшу, а отже, й фактично перетворити православний храм в унiатський костьол.

Час минав. До церкви, дедалi наростаючи, долинали з вулицi крики й тривожний гомiн. Били на сполох… Сумнi, мiрнi звуки дзвона пливли важкими хвилями й розносили по околицях тривожну звiстку.

— Боже! Що ж робити? — у вiдчаї заволав титар. — Ось-ось увiрвуться вороги… Я вже чую тупiт… I тодi все загинуло… Дiду, ви старший… Вiзьмiть он ту шовкову хустку, що покриває чашу й потир, i загорнiть у неї дари.

— Недостойний, недостойний я, грiшний, i торкнутися, — застогнав дiд. — Може б, ви, Охрiме? — звернувся вiн до свого товариша. Але той покрутив головою i перелякано замахав руками:

— Ой на бога! Що ви? Адже менi з моєю скверною… i пiдступитися грiх! Нiкому це зробити, пане титарю, опрiч вас…

— Oй що ж дiяти, що чинити? Якщо захоплять дари, храм загинув. А я, грiшний…недостойний… оскверню своїми руками… Не за себе я боюся… Хай би мене й грiм небесний за моє зухвальство убив. тiльки б урятувати храм… Але осквернити святиню… Не смiю, не смiю!!

В цю мить бiля самої церковної огради пролунав кiнський тупiт.

— Рятуйте дари! Замкнiть церкву! — крикнули обидва дiди, беручи на засув вхiднi дверi. Титар розгубився: вiн кинувся був до малого притвору, щоб замкнути дверi, та потiм мерщiй повернувся у вiвтар i впав на колiна перед запрестольним образом:

— Милосердний, ласкавий боже!.. Карай мене, але допусти врятувати дари! Мати божа!

Вiн пiдвiвся блiдий, тремтячий, з розчуленим поглядом; похапцем обмотавши руки шовковою хусткою, що лежала на жертовнику, титар, з трепетом священного жаху, взяв iз жертовника чашу й потир, накинув на них другу хустку i з належною обережнiстю зав'язав. Перед ковчегом вiн упав був ницьма, але дiди квапили, бо зовнi посилився гомiн. З таким же трепетом i благоговiнням зняв титар з престолу ковчег i загорнув його в ту саму хустку; взявши обома руками дорогоцiнну ношу й тримаючи її перед собою так, щоб вона не доторкалася його одежi, титар обережно вийшов у сiнцi й попросив дiда виглянути, чи немає поблизу ляхiв. На щастя, виявилося, що стукiт i гомiн зчинились од возiв, на яких селяни поверталися з поля. Господарi зупиняли коней бiля церковної огради, а самi бiгли до своїх хат, щоб дiзнатись, чи не сталося чого з їхнiми сiм'ями. Таких возiв стояло вже чотири, пiд'їжджав п'ятий.

— Поспiшай, пане титарю! — сказав дiд. — Хвалити бога — це свої, можна пройти.

— Замкни ж дверi на засув i на замок… Ключi забери… I мерщiй за мною! — сказав титар i квапливою ходою, крадькома, прошмигнув у бiчну хвiртку, а звiдти в провулок i зник iз дiдом у буйнiй гущавинi левад…

Тим часом звiстка про наїзд докотилася на царину; найближчi встигли приїхати, деякi пiшки бiгли в село, сповiщаючи зустрiчних хуторян про наглу бiду, а iншi, щоб повiдомити односельцiв, подалися на сiножатi й дальнi ниви… На лихо, новий пан був десь на хуторах, i двоє верхiвцiв помчали його розшукувати.

Тiльки-но титар з дiдом сховалися в провулку, як до церковної огради пiдскакав пан довудца. Там уже стояло вряд шiсть розпряжених возiв, бо на конях в усiх напрямах помчали хлопцi й дiвчата. На цвинтарi бiля замкнених дверей церкви юрмилося чоловiк дванадцять лiтнiх статечних господарiв. З найближчої вулицi й з поля поспiшали люди.

— Вiдiмкнiть церкву! — крикнув довудца селянам, якi сидiли на папертi. Тi встали, скинули шапки й, перезирнувшись помiж себе, нiчого не вiдповiли.

— Вiдiмкнiть! — ще голоснiше крикнув шляхтич. — А нi — всiх посаджу на палю…

— Змилуйся, пане, — вiдповiв статечний господар, що стояв попереду, — чим же ми вiдiмкнемо, коли в нас ключiв немає?

— Ага! У вас ключiв немає? Де ж вони? У кого? У кого? — лютував довудца, наїжджаючи конем на людей.

— Не знаємо, пане, в панотця або в титаря…

— Ведiть титаря!

Селяни переступали з ноги на ногу, але нiхто не рушав з мiсця.

— Сокир! Рубайте дверi! Чуєте? Зараз же менi рубайте дверi!.. Чого ж ви стоїте, хами? Я їх висаджу сам!.. — i вiн, стиснувши коня, помчав до дверей.

Селяни зiмкнулись i заступили дорогу, замахнувшись на коня цiпками. Кiнь рвонувся вбiк i мало не скинув з сiдла завзятого улана.

— Церкви не дамо! — глухо обiзвалися з натовпу.

— Не дасте, пся крев?! — зарепетував, скажено блискаючи очима, розлючений довудца. — Та я вас на капусту посiчу! — i вiн, повернувши коня, вихопив шаблю й кинувся був на селян; та зваживши, що їх стало бiльше й що вони зiмкнулися щiльною лавою, миттю повернув до ворiт i крикнув на все горло:

— Гей, сюди! До зброї!

На цей крик до нього пiдскакав гусар.

— Гвалт! Рятуйте! — закричали селяни й всi, як один, кинулися до титаревого двору.

Довудца й гусар шарахнули вiд натовпу вбiк, гукнувши на допомогу команду, що саме наближалась до церкви. Шлях був вiльний, i селяни, не звертаючи уваги на гусарiв, кинулись прямо до титаря. Вони не помiтили навiть, що з протилежного боку майдану мчав. новий загiн, чоловiк з двадцять драгунiв, на чолi з осавулом полковника Стемпковського; осавул повiдомив довудцовi, що губернатор уже виїхав iз замку в супроводi сотнi команди й прибуде сюди через пiвгодини найпiзнiше.

До прибуття драгунiв довудца не тiльки не мав намiру чiпати розлючених селян, але й подумував уже про вiдступ; та й тепер, хоч i прибула пiдмога, вiн не зважувався атакувати чималий натовп, який показав, що зможе дати вiдсiч: адже довудца розраховував, що матиме справу з беззахисними вiвцями. "А коли це не вiвцi, а вовки… то лiпше, поки немає явної переваги, не рискувати, — думав губернаторiв небiж. — Тим бiльше, що його основне завдання — вiдiмкнути й приготувати церкву, отже, на неї i треба вдарити, добре, що хлопи залишили її без захисту". I вiн наказав драгунам оточити церкву, а сам з гусарами в'їхав в ограду.

Спiшившись, гусари кинулись до дверей, але всi дверi були взятi на засув i дуже мiцнi — дубовi й кованi залiзом; висадити їх не вдавалося…

Довудца пiдбiгав то до одних, то до других, але, бачачи, що всi зусилля марнi, дедалi бiльше лютився. Час летiв, щохвилини мiг над'їхати губернатор, а довудца, посланий його ясною мосцю, й досi не виконав доручення та ще поквапився стратити священика, який знадобився б губернатору i для допиту, i для кари… Головне ж, згаяв час: коли вiн прибув, у селi було порожньо, а зараз з усiх кiнцiв збiгаються бунтiвники. А тут цей дзвiн… б'є на сполох, скликає… Ще, чого доброго, з'являться й гайдамаки.

А дзвонар, побачивши, що жовнiри ламають церковнi дверi, та помiтивши вдалинi загiн вершникiв, почав дзвонити швидше: мiдний стогiн, що жалiбно лунав з дзвiницi, хвилями котився на всi чотири сторони, наче волаючи про страшне лихо й закликаючи все живе на допомогу.

— Це вiн, пся крев, збунтував усiх! — немовби зрадiв довудца, що нарештi знайшов винуватця своїх невдач. А дзвонар' тим часом, вигинаючись то в той, то в другий бiк, розгойдував, що було сили, важке серце великого дзвона.

— Зняти його, шельму! На палю! — гаркнув на гусарiв довудца. Троє з них кинулось шукати драбину…

— Слухай-но, ти, шельмо! — крикнув дзвонаревi пан довудца. — Якщо ти зараз же не перестанеш дзвонити, то я на твоїх очах усю твою сiм'ю спечу на повiльному вогнi, а тебе посаджу на палю… Якщо ж перестанеш — усiм дарую життя.

Дзвонар почув цей ультиматум i на мить був задумався… Та ось дзвiн знову судорожно застогнав.

— Подихай же! — несамовито загорлав довудца й, вихопивши пiстоль, вистрелив у дзвонаря; але куля, не влучивши в нього, зачепила маленький дзвоник, i той жалiбно зойкнув, наче вiд болю.

У цей час до пана довудци пiдбiг один iз гусарiв i повiдомив, що маленькi заднi дверi вибито. Довудца поспiшив за ним i через вiвтар зайшов до церкви, де гусари вже ламали дверi на дзвiницю. Вдершись туди, вони скинули дзвонаря вниз. Упавши, нещасний зламав ногу, а руку йому одразу вiдрубав розлючений пан довудца.

А з гори тим часом спускалася в Лисянку величезна каруца, запряжена восьмериком вороних коней цугом. За нею в хмарi густої куряви мелькали конфедератки, каски, черкеськi папахи й козацькi шлики конвойного загону.

У каруцi сидiли старий Кшемуський з Мокрицьким, а проти них примостилися плебан базилiанського монастиря й полковник Стемпковський, запеклий ненависник схизматського бидла.

— Я за всi села й мiстечка ясновельможного пана губернатора спокiйний, — сказав плебан при в'їздi в село. — Тут хлопи не опиратимуться; але далi до Турової — iнша рiч: там лiси й лiси, а вони кишать гайдамаками, та ще ми одержали вiдомостi, що до цих волоцюг прориваються розбiйницькi банди з гадючого гнiзда — Запорожжя.

— Нинi цi вовки беззубi, й триста дияволiв та вдвоє бiльше вiдьом, якщо я їх не знищу! — вигукнув Стемпковський. — Хай тiльки уповноважать, то я з їхнього гнiзда зроблю мiсиво, далебi, мiсиво — з вугiлля, попелу й кровi!

— Нiхто не сумнiвається! Пан полковник — вiдомий лицар, слава Корони! — люб'язно мовив Кшемуський.

Каруца зупинилася бiля церкви. Молодий довудца ту ж мить пiдскочив до неї й доповiв своєму дядечковi, що церкву вiдчинено, що титар, який чинив опiр, заарештований (вiн справдi, сховавши священнi речi, повернувся на цвинтар i був схоплений гусарами), а пiп нагло помер; дзвонар же, котрий скликав хлопiв на бунт, з вiдрубаною правою рукою лежить бiля церкви.

— То цей пiп не схотiв схилити своєї парафiї до послушенства й прирiк її на загибель? — поспитав, пiдводячись iз свого мiсця, Кшемуський.

— Бiльше того, мiй найяснiший дядечку, вiн пiдбурював парафiян на бунт i велiв бити на сполох, — вiдповiв небiж, допомагаючи ясновельможному вилiзти з каруци.

— Гадюка! Шкода, що помер так швидко… Я б з ним побалакав… Ну, та залишилося ще двi гадини й цiла отара… Грядiть же, превелебний отче, до церкви й перетворiть її святою мшею в костьол.

— Во славу божу i в торжество вiчне католицької вiри! — урочисто промовив Мокрицький, а плебан склав руки на грудях i звiв очi до неба.

А натовп на титаревiй вулицi зростав i зростав; з найближчих висiлкiв через леваду пiдходили все новi люди; у дворi теж було повно… Скорботний настрiй селян поступився тепер мiсцем почуттю'обурення, що наростало з кожною хвилиною: чулось глухе ремство, очi блищали похмурим вогнем, внутрiшнє хвилювання пробивалося назовнi…

— Ех, не послухали диякона! Повiрили пановi! — лунало в одному кутку.

— Та де ж цей новий володар, який обiцяв захищати i нас, i нашу церкву? — ремствували в iншому.

— Усi вони гаспиди! Усе брехня! — котилося вiд гурту до гурту.

— Душогуби! Грабiжники! Кровопивцi! Отепер би на них диякона!

— Що ж це? Погибель? Кiнець? — голоснi розмови й запальнi вигуки зливалися в похмурий гомiн, що, посилюючись, нагадував рокотання бурi.

Нараз серед цього гомону людських голосiв рiзко пролунав один крик, немовби вiдчайдушний зойк людини, що гинула.

Усiх пройняв дрож, i кожен обернувся на той крик.

Бiля трупа отця Хоми, якого зняли з шибеницi й поклали посеред двору, стояла середнього вiку ставна жiнка. Виразисте обличчя вiдбивало душевну бурю, що охопила всю iстоту молодицi, очi її виблискували зловiсним вогнем, розлючена, простоволоса, з розпущеними косами, якi розвiвав вiтер, вона була живим втiленням Не-мезiди.

— Що ж ви стоїте над небiжчиком i чухаєте потилицi? — кричала жiнка, розмахуючи руками, i голос її краяв серце. — Захистили свого заступника, батька нашого єдиного? Захистили? Ось вiн лежить, розтерзаний, i наче молиться за вас… А ви вмiєте тiльки скиглити над святим мучеником… Ех, люди, ви, люди! Кожен звiр захищає своє лiгво! Вовчиця боронить дiтей, не боячись смертi… Навiть голуб метиться за голубку… А ви? Ха-ха-ха! Вашi ж батьки вiльними козаками були, а вас пани обернули в бидло, i ви живете й терпите! Та на дiдька вам таке життя? Нащо вам це ярмо? Чуєте ви чи нi? А нам? А нам, жiнкам, уже несила, несила!.. — несамовито кричала молодиця, рвучи на собi коси й б'ючи себе в груди. — Немає вже нашого заступника, немає нашого молiльника, немає нашого сонця праведного! А вбивцi, розбiйники й кати знущаються над нашою вiрою, руйнують церкву… То не варто i нам жити! Дiтей своїх задушу цими руками, батька зарiжу… На смерть! На погибель! Хай у кровi сама захлинуся, а задушу-таки хоч одного недолюдка, ката! За мною! — i жiнка рвучко кинулася вперед.

Палке слово молодицi так вразило натовп, що вiн спершу онiмiв, а потiм вибухнув страхiтливим ураганом крикiв. Неначе удари грому, лунали вигуки:

— Бий їх, на смерть, на погибель!

I багатоголове чудовисько стрепенулося, наїжачилось, немов щетиною, списами, косами й кинулося шаленим, клекочучим валом за войовничою жiнкою…

XIX

Прискакавши з Лисянки в Мотронинський монастир. Залiзняк застав там Аркадiя i Найду, повернення яких вiн нетерпляче чекав. Напередоднi вони прибули з Запорозької Сiчi й привезли важливi вiстi.

Їхня поїздка на Запорожжя увiнчалася цiлковитим успiхом. Запорожцi одностайно вирiшили допомагати, наскiльки буде можливо, гайдамакам, тим бiльше що кошовий сказав, що на цю допомогу росiйський уряд дає хоча й неофiцiйну, але цiлком певну згоду.

З Найдою прибуло рiзними шляхами п'ятсот запорожцiв, а з дня на день мало прибути ще двi тисячi.

Кошовий отаман вiдправив посланцiв i на Дiн, щоб кликали вiльних людей на допомогу повстанцям. У татар i туркiв закупили цiлий обоз зброї, i вiн незабаром мав прибути в Мотронинський монастир.

Та найважливiша звiстка була та, що кошовий отаман, а з ним i все Запорожжя вiдправили хитрих послiв у Туреччину, щоб спонукати цю державу якнайшвидше оголосити вiйну Росiї: оскiльки Польща була союзницею Туреччини, то ця обставина пiдняла б проти Польщi Росiю.

Запорожцi добре знали, де знаходяться головнi пружини турецької державної машини, а що Найда дав послам ще й величезну суму грошей, то, беручи до уваги полiтичнi непорозумiння, якi виникли серед супротивних держав, цiлком можливо було розраховувати на успiх цiєї справи.

З такою ж метою були вiдрядженi посли з багатими подарунками й до татарських мурз, i до хана.

Кошовий вiрно розрахував, що пiд час вiйни Запорожжя дiстане можливiсть вiльнiше дiяти, а також одержить дозвiл збiльшити кiлькiсть свого вiйська. Саме це вiн i сподiвався використати для визволення України.

Про таємний план кошового й запорожцiв Найда розповiв тiльки Залiзняковi, i ця звiстка так врадувала полковника, що вiн мимоволi просльозився.

— Ех, серце ж у нашого кошового та в братiв-орлiв! — вигукнув Залiзняк, сердито змахуючи непрохану сльозу. — Хоч i не дала доля рiднiй країнi щастя, зате вже серця… Ех! Не шкода й головою накласти!

Бiльшу частину скарбу Найда й Аркадiй привезли в монастир. Розповiдь Найди про чудесне здобуття скарбу остаточно оточила його особу i в очах братiї, i в очах народу якимось незвичайним ореолом та ще бiльше змiцнила в їхнiх серцях надiю на успiх задуманого.

Звiстка про мученицьку смерть лисянського священика, отця Хоми, блискавкою облетiла Україну, i все довкола сколихнулося. Це страхiтливе, нечуване звiрство було останньою краплиною, що переповнила чашу терпiння народного! А тим часом конфедерати й унiати, ще не розумiючи того, що пiднiмається навколо, чинили й далi свої буйнi наїзди й кривавi розправи; щодня приходили звiстки про новi звiрства, новi тортури…

Запорожцi, кинувши свої села й хутори, ринули з усiх усюд у польську Україну i незабаром утворили сотнi невеликих загонiв. За короткий час становище на Українi змiнилося: ще недавно по селах i хуторах бешкетували ватаги конфедератiв, чути було стогiн i зойки катованих людей та зухвалi вигуки сп'янiлих од кровi шляхтичiв, тепер же там стало тихо; скрiзь побiля церков збиралися юрби селян, якi кинули косовицю й жнива, що вже почалися подекуди, й економи не зважувалися виганяти "бидло" на лани… У повiтрi запахло порохом. Євреї з гарячковою поспiшнiстю тiкали в найближчi мiста, прихопивши з собою тiльки найцiннiше з свого майна.

— Хлопи бунтують! — прокотилося по Українi.

Окремi загони в рiзних мiсцях уже почали страшну помсту. Народне повстання загрожувало перейти в страхiтливу рiзню, якби не з'явилася людина, котра об'єднала пiд своїм стягом усi сили й очолила їх.

Залiзняк зрозумiв, що настав час або пiднятися на гребенi народної хвилi, або залишитися осторонь вiд руху. I м'я Залiзнякове мало таку популярнiсть по всiй Українi, що досить було б йому вiдкрито пiдняти свiй стяг, як усi ринули б до нього.

Та цього було замало.

Дiстати визнання повстанцiв — це ще не все, головне — щоб уся Україна визнала його гетьманом i пiшла за ним; треба було, щоб до цього руху i лiвобережне козацтво, i сусiднi держави поставилися не як до бунту хлопiв, а як до великого народного повстання.

Але хто мiг настановити його гетьманом, хто мiг освятити такий рух, надати йому характеру хрестового походу?

В часи Богдана це зробила Запорозька Сiч, тому що вона була святинею для українцiв i виразницею народних iдеалiв, захисницею народних iнтересiв. Та нинi Правобережна Україна була вже давно вiдiрвана од Сiчi; нi гетьмана, нi власного уряду не залишилося в неї, вона не мала навiть вищого духiвництва, i не було їй звiдки почути рiшуче слово; єдиною зорею нещасному народовi сяяв ще Мотронинсь-кий монастир. Туди стiкався люд з усiх кiнцiв України.

Загальна жадоба помсти була така велика, що навiть ченцi й священики ладнi були кинутися в бiй. Незважаючи на те, що, здавалося, всi сусiди мовчки погодились на поголовне винищення православного люду в Польщi, серед селян уперто трималася чутка про золоту грамоту, видану росiйською царицею Мельхiседековi.

Безперервно новi й новi юрби збуджених людей прибували до стiн Мотронинсько-го монастиря. Багато хто знав про те, що Залiзняк призначив тут збiр, а бiльшiсть несвiдомо горнулася до цього останнього оплоту православ'я, шукаючи тут поради й порятунку.

I ось Залiзняк вирiшив, що монастир повинен освятити їхнє повстання.

В глупу пiвнiч скликали вони з Найдою у колишню Мельхiседекову келiю старшу монастирську братiю й оголосили їй про свiй намiр.

Усi одностайно схвалили пропозицiю Залiзняка й Найди; вирiшено було першого серпня, на Маковiя, вiдслужити урочисту вiдправу й освятити з усiєю сумною пишнiстю зброю козакiв, якi поклялися вiддати життя за святий хрест.

У монастирi почали дiяльно готуватися до майбутнiх подiй: укрiплювали стiни, заготовляли провiант для вiйська. Охопленi ентузiазмом, монахи тягли в свої льохи все, що тiльки можна, аби заготувати харч для вiйська й сотень жiнок та дiтей, котрi знайшли притулок бiля стiн монастиря.

Залiзняк i Найда теж енергiйно готувалися до наступної вiйни. Розумiючи, що на успiх справи можна розраховувати лише в тому разi, якщо зненацька ринутись на ляхiв i приголомшити їх несподiваним ударом, вони вирiшили одразу ж пiсля освячення зброї роздiлити вiйсько на двi частини й кинутися на переповненi шляхтою мiста, а тому до всiх гайдамацьких загонiв розiслали гiнцiв з наказом збиратись у Мотронинському лiсi.

Днi збiгали в гарячковiй роботi й необхiдних приготуваннях. Нарештi настав переддень призначеної вiдправи.

На монастирському дворi панувало незвичайне пожвавлення. З комiр i льохiв виносили барила й мiшки, вантажили їх на похiднi козацькi вози; по монастирських стiнах снували козаки, оглядаючи бiйницi й амбразури.

Ченцi з хрестами й кропилами в руках обходили людей, що юрмилися бiля монастирських стiн. До брами раз у раз пiд'їжджали гiнцi i, скочивши з коней, заходили в двiр.

Залiзняк i Найда походжали по двору, наглядаючи за всiма приготуваннями, вiддаючи накази й вислуховуючи донесення гiнцiв.

— Ну, друже мiй, — сказав Залiзняк, зупиняючись бiля церковних дверей, — здається, зроблено уже все, тепер хоч i наскочать ляхи, то об цi стiни поламають зуби!

— Та їх тепер сюди й калачем не заманиш, — усмiхаючись, вiдповiв Найда. — Он знову прибули люди, кажуть, що ляхи, як мишi, тiкають iз сiл у мiста, добро своє на дорогах кидають.

— Воно-то правда, а все ж обережнiсть не завадить, — треба нам, друже, берегти цю святу обитель, як око в лобi. Поки вона цiла, доти й народ вiрить у благословення господнє! Завтра вдосвiта ми виступимо звiдси, i хоч залишимо для захисту монастиря з сотню козакiв, проте мусимо передбачити все, — тому оглянь, друже, ще потаємний хiд, а я пiду подивлюся на стiни; та поспiши й приходь до мене: треба дати гасло й розставити вартових.

Найда подався до старої монастирської церкви, уже закритої для богослужiння, й, вiдiмкнувши бiчнi дверi важким ключем, ввiйшов у ризницю; тут вiн насилу пiдняв одну з плит у пiдлозi, викресав вогню, засвiтив воскову свiчку й обережно спустився по крутих сходах у вузький пiдземний коридор, який закiнчувався замаскованим виходом у лiсову хащу. Все тут було справне.

Вийшовши з церкви. Найда попрямував до Залiзняка, коли раптом його покликав чийсь голос:

— Козаче, козаче, та почекай же, не чуєш чи що?

Найда озирнувся: до нього поспiшав кульгавий жебрак, що при потребi вмiв добре ходити обома ногами. Це його Найда посилав з чотками до Дарини.

Коли Найда побачив жебрака, серце його затремтiло вiд жагучого бажання якомога швидше розпитатись про Дарину. Чи жива вона, чи здорова? Вiн кинувся до жебрака й промовив з ледь прихованим нетерпiнням:

— Ну, що? Знайшов? Побачив?

— Знайшов, побачив, — вiдповiв жебрак. — I привiз…

— Привiз? Кого?

— Панну…

— Панну? Доньку обозного? — вигукнув здивований Найда.

— Авжеж, її!

— Де ж вона? Тут?

— Та нi! У Лебединському монастирi, велiла розшукати тебе й переказати, що пам'ятає тебе i жде.

— Пам'ятає i жде, — мимохiть прошепотiв Найда. — Чого ж вона прибула туди… в такий час?.. Господи… адже все може трапитись!..

Радiсть i тривога охопили Найду вiд звiстки, принесеної жебраком. "Дарина тут, так близько вiд нього, прибула, не побоялася — козачка, королева! Вiн її просив чимось допомогти монастиревi, а вона сама приїхала туди! Авжеж, смiливий, вiдважний вчинок, але який ризикований!.. В цей час, коли всюди нишпорять конфедерати й унiати, вона в жiночому монастирi! О, не доведи господи! Щохвилини на неї чигають смерть, муки ще гiршi вiд смертi! — Найда замислився. — Що ж робити? Не можна залишити її там саму… Поїхати, привезти сюди або вiдвезти додому, до батька?"

Але козак одразу ж вiдкинув цю думку. Хоч би там що, а в цей час вiн не залишить вiйська нi на одну хвилину! Доля України лежить на терезах, i якби зараз вiн почав думати про свої почуття, самiй Даринi було б соромно за нього… Залишається одно: послати за нею невеликий загiн i прохати прибути сюди, в Мотронинський монастир. Поки що тут найбезпечнiше мiсце.

Заспокоївшись на цiй думцi, Найда пiшов до монастирських стiн, щоб разом з полковником вiддати останнi розпорядження.

А тим часом Залiзняк, оглянувши монастирськi стiни, вийшов за ворота подивитися ще на вали й шанцi, спорудженi за його вказiвкою на деякiй вiдстанi довкола монастирських стiн.

Тепер увесь простiр мiж стiнами й валами був заповнений людом, переважно жiнками й дiтьми.

Дехто тулився на возах i пiд возами, iншi просто на землi — на розстелених свитах; бiля кожної сiм'ї лежали клунки — все, що люди встигли захопити з собою; до деяких возiв були прив'язанi воли, корови, а подекуди стояли, збившись купою, вiвцi. Людський гомiн перемiшувався з меканням овець, ревiнням корiв i кукурiканням пiвнiв.

Збоку можна було подумати, що навколо монастирських стiн розташувався велетенський ярмарок, якби обличчя людей, що сидiли гуртками, не були такi сумнi, якби в загальний гомiн не вривалися сльози й стогнання жiнок та дiтей.

Коли до валiв пiд'їхав Залiзняк, усi, перешiптуючись, шанобливо поскидали шапки; полковник оглянув укрiплення й повернув назад.

Бiля ворiт його зустрiв козак i повiдомив, що до пана полковника з дуже важливою звiсткою прибули ковалi.

— Ну, то веди їх сюди, в сторожку! — наказав Залiзняк i зайшов у невеличку келiйку монастирського сторожа.

За хвилину туди ж увiйшли двоє високих на зрiст запорожцiв i, вклонившись Залiзняковi, гучно мовили:

— Здоров був, батьку!

— Доброго здоров'я, дiти! — приязно вiдповiв полковник. — Ну що, скiнчили роботу?

— Скiнчили, все сховано недалечке, у Вовчому байрацi.

— А скiльки?

— Тисяча шабель, та ножiв з чотири тисячi, та наконечникiв до списiв тисячi двi.

— Славно! Добре попрацювали, не грiх i по чарцi!

— Зараз не треба, батьку: нап'ємося в панських замках хмiльного пива.

— Дай боже! А що ви iще скажете?

— Пiймали двох шпигунiв польських.

— Шпигунiв? — здивувався й стривожився Залiзняк. — Де ж, як?

— Та в лiсi ж, — хотiли нас вистежити!

— Ну й що ж?

— Не вдалося, вартовий спiймав; ми хотiли їх там самi рiшити, а потiм подумали, що, може, ти розпитаєш їх про що.

— Добре… А хто ж вони?

— Брехали багато… Ну, та сам побачиш — хлопець i дiвчина.

— Хлопець i дiвчина? — перепитав Залiзняк.

— Та ось вони тут з нами, зараз приведу! — мовив один iз запорожцiв i, вийшовши за дверi, повернувся з Прiсею й Петром.

Коли Залiзняк побачив їх, у нього мимохiть вирвався вигук здивування; вiн швидко пiдвiвся й, пiдiйшовши до дiвчини, взяв її за руки.

Прiся дуже зблiдла й схудла за час свого полонення, та коли побачила полковника, її змарнiле личко зашарiлося нiжним рум'янцем, а очi засяяли незвичайним щастям.

— То це шпигуни? — промовив Залiзняк, з любов'ю поглядаючи на Петра й Прiсю, i з посмiшкою озирнувся на запорожцiв. — Та як вам таке на думку спало? А ти, Петре, чого ж не сказав їм про мене?

— Та вони, либонь, казали, — знiяковiло зауважив старший запорожець. — Дiвчина й перстень твiй показувала, але ми не повiрили… За таких, бач, обставин попалися… Вночi пiдповзли до нашого яру, видивлялися, винюхували…

— Гай-гай! — усмiхнувся Залiзняк. — Як можна було подумати на таку красуню, що вона шпигунка?

Вiн ласкаво взяв Прiсю за пiдборiддя, i збентежена дiвчина спаленiла ще бiльше.

— Ну, та слава богу, що хоч живими до мене привезли. I як це тобi, Петре, надало до них, — вiн пiдморгнув у бiк запорожцiв, — у гостi потрапити?

— Заблудилися в лiсi з сестрою, — похмуро мовив Петро. — Ну, почули — гупає молот, на те гупання й пiшли, але боялися вiдразу пiдходити… Спершу хотiли роздивитись… пiдповзли, ну й схопили нас. А батько й отець Хома не захотiли, пане полковнику, їхати зi мною: сказали, що їм належить захищати святу церкву.

Залiзняк здивовано глянув на Петра: певно, бiдолашнi дiти ще нiчого не знали про смерть свого батька. Якусь хвилину полковник мовчав, немовби не наважуючись завдати їм смертельного удару, та потiм сказав збентежено й сумно:

— Вони свято виконали свiй обов'язок… Захищали церкву до останнього подиху…

Уже в голосi, яким були промовленi цi слова, Петро й Прiся одразу вiдчули щось лиховiсне.

— До останнього подиху? — тремтячим голосом перепитав парубок.

— Ой мати божа! — скрикнула Прiся, звiвши на Залiзняка сповненi жаху очi.

— Хiба ляхи вже напали на Лисянку? — тривожно допитувався Петро.

— Авжеж, дiти…

— I батько?.. — у вiдчаї сплеснула руками Прiся.

— Прийняв мученицький вiнець.

Тихий зойк вирвався з Прiсиних грудей, i вона, наче пiдрiзана косою квiтка, похитнулась i впала на руки полковника, що пiдбiг до неї. Петро теж кинувся до сестри, по його щоках котилися сльози. Коли бiдолашну дiвчину привели до пам'ятi, вона тихо, безутiшно заридала.

— Недолюдки, христопродавцi, гаспиди! — хрипiв Петро, притискуючи Прiсю до грудей. — Ех, чого ж мене не було там?.. Я або захистив би, або хоч натiшився б!..

— Батько ваш тепер у ясних оселях божих iз святими мучениками й праведниками; там йому краще, нiж тут, на землi. А ми вже справимо по ньому таку панахиду, якої й свiт не бачив. Ти, Петре, залишишся з нами; знайдемо недолюдкiв, якi знущалися з твого батька… А ти, Прiсю, не журися, ми не кинемо тебе. Залiзняк ласкаво погладив дiвчину по голiвцi. У цей час дверi вiдчинилися, й до сторожки ввiйшов Найда.

— Ну, панове, одведiть дiвчину до людей, — звернувся Залiзняк до запорожцiв. — Тут є й лисянськi селяни, а до нас пришлiть Неживого. Ти ж, Петре, коли хочеш, залишайся з нами.

— Берiть i життя моє! — з запалом вiдповiв Петро. Запорожцi з Прiсею вийшли, а через хвилину до сторожки ввiйшов Харко Неживий з дванадцятьма надiйними козаками.

— Доброго здоров'я, батьку! — привiталися козаки. — Що скажеш?

— А ось що, брати, — вiдповiвши на' привiтання, заговорив Залiзняк. — Завтра опiвночi зберуться в Мотронинському лiсi всi козаки, запорожцi, гайдамаки й селяни — вся Україна; завтра опiвночi ми освятимо нашу зброю i заприсягнемося полягти всi, як один, за матiр Україну i за хрест святий. Вiйська вже тут; та ще багато прибуде до завтрашнього вечора i козакiв, i селян, — тому вiзьмiть кожен з собою ще по кiлька душ i засядьте на всiх дорогах i стежках, якi ведуть до монастиря, щоб ляхи, довiдавшись про завтрашнiй день, не прорвалися крiзь лiс i не оточили нас зненацька. Бо тут буде серце України, i якщо вони поразять його, тодi вже нiщо не воскресить трупа.

— Розумiємо, батьку, мишi не пропустимо! — заговорили разом козаки.

— З лiсу теж не випускати нiкого! — додав Найда. — Хiба що тiльки з нашим листом чи перначем, а в лiс тiльки тих, хто на запитання "Хто йде?" дасть вiдповiдь: "Лисянський титарi" — "Куди?" — "На прощу в монастир". А коли їхатиме обоз, то гасло таке: "Хто йде?" — "Чумаки з Криму!" — "Що везете?" — "Сушену тараню!"

— А якщо хто помiтить ляхiв i не зможе зупинити їх, — вiв далi Залiзняк, — то хай тричi вистрелить iз мушкета, i кожен, хто почує пострiли, хай повiдомить iншому, а той повинен негайно послати гiнця до нас. Розумiєте, дiтки?

— Розумiємо, батьку! Усе зробимо, як кажеш, будь певен!

— Вiримо, друзi! — Найда i Залiзняк пiдвелися. — Нам i вам, однаково всiм, господь востаннє дає нагоду врятувати Україну, востаннє, бо часи мiняються: ви — останнi орли України. Вiддамо ж, друзi, все, що маємо, — i життя, i душу, щоб хоч цього разу вирвати батькiвщину з кайданiв!

— Амiнь! — разом вiдповiли запорожцi.

Усi мiцно обнялися, потисли один одному руки, й запорожцi вийшли.

Залишилися тiльки Залiзняк i Найда. Обидва якусь мить мовчали.

— Ну, друже, — глибоко зiтхнувши, сказав полковник. — Тепер уже все скiнчили, залишилося тiльки вирiшити нам помiж себе: на якi мiста зараз рушати? Перш нiж ми нападемо на Умань, треба взяти кiлька менших мiст, щоб наше вiйсько повiрило в свої сили i щоб нагнати страху на ляхiв… У Чигиринi й Жаботинi зiбралося багато шляхти, то як ти гадаєш, чи не податися нам щонайперше туди?

— Згоден!.. Але ось що, друже: перш нiж ми гомонiтимемо про справи, я хотiв тобi сказати про одну приватну рiч! — Найда вiдкашлявся. — Пiдiймається буря, жiночий Лебединський монастир стоїть без будь-якого захисту, а на нього давно гострять зуби ляхи… От я й вирiшив, що неодмiнно треба туди, про всяк випадок, послати сотню козакiв… Гiрко ж буде, коли й ця свята обитель загине, як iншi…

— Ох, друже, шкода, що тобi так пiзно спало це на думку! — зiтхнув Залiзняк.

— Чому пiзно? — стривожено спитав Найда.

— Бо я щойно одержав звiстку. Ляхи, либонь, уже напали на Лебединський монастир i, очевидячки, перетворили його в кляштор!..

А що ж дiялося в нещаснiй Лисянцi пiсля вбивства доброго отця Хоми?.. Мокрицький i плебан у супроводi губернатора, полковника й чотирьох молодих офiцерiв увiйшли до церкви; найпревелебнiший офiцiал, пiдiйшовши до вiвтаря, зняв руки вгору й заспiвав фальцетом "Те deum laudamus" плебан, а за ним i всi присутнi рiзноголосе пiдхопили, й переможний гiмн верескливо i дико залунав пiд склепiнням гвалтом узятої церкви. Потiм Мокрицький увiйшов через царськi врата у вiвтар, а плебан через дияконський вхiд поспiшив у ризницю. За хвилину вони обидва вийшли з вiвтаря з перекошеними вiд гнiву обличчями:

— Злочинство! Святотатство! Нечуване блюзнiрство! — зарепетував офiцiал, хапаючись руками за голову.

— Мшi не можна вiдправити: всi шати забрано… Усi священнi речi вкрадено… I навiть ковчег i чашi зникли, — тремтячи вiд хвилювання, пояснив плебан.

— Грiм i блискавка! Хто насмiлився? Роздеру на шматки! — закричав, синiючи вiд лютi, Кшемуський i витрiщився на небожа.

— У всякому разi, найяснiший пане, не пiп, — вiдповiв переляканий шляхтич. — Я його захопив зненацька, й нiкого з ним не було, нiкому при менi передати ключiв вiн не мiг. Потiм розпочався допит… А коли пiп помер, я поквапився сюди; церква була замкнена, й нам довелося виламати дверi… Виходить, хтось iз бидла…

— Який пекельний злочин! — жахався Мокрицький. — Наруга над богом у його святилищi… Осквернення "Secula seculorum"… О Єзус-Марiя!

— Блюзнiрство впаде на нашi голови! — вторив офiцiаловi плебан.

— Знайти менi винного! — затупотiв ногами на небожа губернатор. — Або я не подивлюся, що ти шляхтич! Пан є галган, а не довудца!

— Проше найяснiшого пана дядю… — спробував був тремтячим голосом запротестувати шляхтич, але Кшемуський несамовито закричав на нього:

— Тихо! Замовч! Ти повинен був одразу пiд'їхати до церкви, оточити її сторожею, а ти по городах тинявся… I не знаєш, хто був тут у той час, хто давав розпорядження, хто звелiв бити на сполох!

— Я ось титаря…

— Стiй! Я вже сам займуся допитом i карою… I слово гонору, що жахнеться пекло! — i Кшемуський, повернувшись спиною до небожа, вийшов розлючений на паперть. За губернатором рушили iншi.

Неподалiк вiд папертi стояло кiлька зв'язаних полонених, захоплених жовнiрами, — три баби, слiпий дiд i титар. Тут же лежав, спливаючи кров'ю, дзвонар i тихо стогнав. Драгуни на конях оточили церкву, а решта команди, спiшившись, розташувалась на вiдпочинок по всьому цвинтарi й за оградою.

— До свого десятка, пане, за ограду! — скомандував Кшемуський, i блiдий, похнюплений довудца, тремтячи вiд переляку, вийшов за ворота.

— Слухайте ви, пси, гадюки! — звернувся до полонених губернатор. — Якщо зараз же на цьому мiсцi ви не назвете менi ту бестiю, котра забрала з церкви священнi речi, то не дожити менi до вечора, коли я не перерiжу усе ваше село, починаючи з щенят.

— Не покладай гнiву на людей безневинних, найяснiший пане, — обiзвався титар. — Усi священнi речi iз церкви винiс з власної волi, а не за чиїмось наказом, я.

— Ти? Ха-ха! — зрадiв Кшемуський i потер вiд задоволення руки. — А де ж ти їх, собако, подiв? — спитав вiн трохи м'якшим, навiть ласкавим голосом, втiшаючись збентеженням жертви.

— Де я подiв їх, найяснiший пане, то вiдомо єдиному боговi й менi.

— Але ти й нам скажеш, га? Правда, скажеш?.. I принесеш усе назад, якщо ми попросимо? — губернатор ставав дедалi нiжнiший i нiжнiший.

— Не скажу й нiкому нiчого не вiддам! — твердим голосом вiдповiв титар.

— Чи ти ба, який упертий! — здивувався Кшемуський i спокiйно додав: — А принесiте-но, панове, жару й всипте гарненько по пригорщi йому за халяви. Цей засiб дуже корисний i розв'язує iнодi язики.

Через десять хвилин на жаровнi було розпечено вугiлля. Прив'язаний до стовпа титар стояв блiдий як полотно, але цiлком спокiйний; очi в нього палали релiгiйним екстазом, уста шепотiли молитву. Кати насипали йому за халяви жару, i скоро юхта в багатьох мiсцях прогорiла; дим тремтливими пасмами пiднявся вгору й окутав обличчя, страдника.

Але титар мовчав, навiть не застогнав.

— Вельможний губернаторе! — сказав полковник Стемпковський. — Ця гадюка, здається, має лагiдне серце… I, певно, не стерпить мук своїх ближнiх за себе…

— Так, слушно, пане, — осмiхнувся Кшемуський. — А от спитаємо цих свiдкiв!.. Тiльки бiдолахам холодно босонiж стояти на сирiй землi, то поставте їх для зручностi на розпечене вугiлля!..

Слiпий дiд навiть не здригнувся: чи вiн недочув наказу губернатора поставити "бидло" на вогонь, чи йому було вже все байдуже. Так само мовчазно сприйняла наказ i одна з жiнок, але друга впала до нiг Кшемуського й почала голосити.

— Вони не бачили… вони нiчого не знають, — тихо, через силу промовив титар.

— Вiрю, — погодився Кшемуський, — але менi хочеться знати, наскiльки тверде твоє серце? Адже ти одним словом можеш врятувати їх… Жiнко! Не мене проси, а пана титаря. Це в його волi…

Титар застогнав, але швидше вiд моральної муки, нiж од фiзичної.

— Простiть мене, грiшного, простiть, добрi люди!.. Але я не можу, бог бачить, не можу вiддати наших святинь i нашої вiри на наругу латинянам… Перетерпiмо ж за Христа вiд катiв.

Слуги виконали жорстокий наказ губернатора.

— Та пiдведiть ще й цього дзвонаря, — додав Кшемуський. — На дябла йому валятися? Кiнчайте з ним швидше. Нехай дзвонить i скликає бунтiвне бидло на тому свiтi.

У цей час бiля ворiт почувся стукiт колiс i тупiт кiлькох коней; гурт жовнiрiв, що стояв там з паном довудцою, розступився й пропустив в ограду нового володаря Малої Лисянки пана Левандовського в супроводi кiлькох гайдукiв.

— По якому праву на мою Лисянку вчинено наїзд? — напруженим вiд лютi голосом вигукнув Левандовський. — Хто смiє порушувати мої власницькi права?

— Я! — вiдповiв Кшемуський.

— Пан губернатор? — здивувався Левандовський, спершу не помiтивши свого кривдника-ворога. — Поставлений вельможним дiдичем для того, щоб у княжих володiннях панувала справедливiсть i не порушувалось право? А вельможний пан сам скрiзь насаджує насильство, грабунки й сваволю? Ха! Вiд такого управлiння не буде добра нi пановi, нi дiдичевi.

— Цо-о? — посинiв губернатор i схопився за свою дамашiвку.

— А те, що я не дозволю в своєму майонтку порушувати шляхетськi власницькi права! — i Левандовський видобув свою шаблю.

— Ха! А хто ж пану дав цей майонтек? Я! Захочу й сьогоднi ж вiдберу!

— Я знаю, що пан здатний на нечуване злочинство… Але цей майонтек дав менi найяснiший князь, з дiда-прадiда володар усiх тутешнiх маєткiв… А що пан клопотався, то не по охотi, а тому, що задля примхи розорив мiй родовий хутiр!.. То це не подарунок менi, а тiльки сплата боргу.

— А! Зухвальство? То я ж покажу пановi, хто я! Чому ще й досi не введено тут унiю й чому ця церква не перетворена на костьол?

— Тому що я дозволив моїм пiдданцям сповiдувати свою вiру… А пан, немов розбiйник, катує чужих нi в чому не винних людей!..

— О tempora! — сплеснувши руками, вигукнув Мокрицький.

— Сини католицької церкви здiймають руку на пресвяту матiр! — простогнав плебан.

— Як пан дозволив? — скаженiв губернатор. — Адже наше лицарство на сеймиках ухвалило, щоб не було бiльше схизми… щоб вирiзати всiх схизматiв i дисидентiв!

— Та хiба ж ваше лицарство може мене позбавляти шляхетських прав? Адже кожен iз нас має право навiть на сеймi крикнути "veto" й зiрвати сейм… То ось я у своєму власному селi й кричу "veto"!

— Це зрада!

— Прокляття! Вiчнi муки вiроломцям! — у фанатичнiй лютi вигукнув Мокрицький.

— Взяти його! — крикнув, не тямлячи себе, Кшемуський.

— Вiзьми сам! — ступив крок уперед Левандовський. — Чого ти iнших примушуєш? Оточив себе розбiйницькою ватагою i за їхнiми спинами лютуєш? О, настане час, i вся пролита тобою, недолюдком, кров упаде на твою голову, i ви всi захлинетесь у нiй… Слiпi звiрi, безумцi! Хiба не тямите, що ваша сваволя довела весь край до вiдчаю? Хiба не знаєте, що замучений народ грiзно пiднiмається на своїх катiв, сп'янiлих вiд кровi?.. Прислухайтесь! Стогiн i зойки нещасних перетворились уже в лютi крики, якi закликають до помсти, до вiдплати, а їх же, скривджених, море! I ви, безумцi, в таку хвилину, коли загибель загрожує всiй вiтчизнi, ви ще пiдсипаєте жару в огонь, кидаєте iскру в порох! То ж не я, а ви погубителi вiтчизни, зрадники! А ти — головний злочинець i пiдлий боягуз! Виходь же, коли в тебе ще є хоч краплина шляхетського гонору, виходь звести зi мною рахунки за смерть моєї дружини, моєї дитини й за всi цi звiрства! Виходь! Я тебе називаю грабiжником, злодiєм, який ганьбить шляхетське звання… Виходь же, лицарю, змий кров'ю свою образу, своє безчестя, ганьбу!

Слова Левандовського своєю смiливiстю й грiзним пророцтвом так приголомшили ляхiв, що всi вони зацiпенiли, а губернатор, посинiлий, з виряченими очима, весь тремтiв i тiльки щось мимрив.

— Зв'язати цього негiдника! — нарештi просичав вiн, задихаючись вiд лютi.

— I розстрiляти! — додав спокiйно Стемпковський.

— Хто пiдступить — смерть! — крикнув Левандовський, змахнувши шаблею; вiрнi його гайдуки стали в оборонну позицiю позаду. Ближчi драгуни, що зробили були крок до смiливця, вiдступили назад.

— Що ж ви, боягузи?! — гукнув полковник. — Ха! Сто на одного напасти не зважуєтесь?

— Зв'язати! — гаркнув на все горло губернатор.

Купка драгунiв нарештi кинулася на Левандовського, та вiн був добрий рубака, гайдуки теж не поступалися йому в майстерностi… Три шаблi прийняли удари цiлого десятка. Замигтiли холоднi блискавки, задзвенiла сталь. Один iз нападни кiв упав навзнак з розсiченою головою, другий присiв, схопившись лiвою рукою за праву, що безвладно повисла… Решта вiдскочила… На допомогу їм кинулись iншi…

Звичайно, Левандовський мiг ще зарубати чоловiк п'ять-шiсть драгунiв, та все ж вороги, маючи таку перевагу в кiлькостi, зрештою неодмiнно перемогли б його. Але в цей час з боку майдану почувся зловiсний наростаючий гомiн… Усi сторопiли, зблiдли, насторожились… Драгуни, що напали на Левандовського, опустили зброю, i це дало йому змогу вiдступити з своїми двома гайдуками за ограду. Губернатор i його почет втупили очi в безлюдний поки що майдан… Та ось над тинами прилеглих вулиць виткнувся лiс кiлкiв i шапок, що швидко наближались до церкви. За хвилину розлюченi юрби винеслись бурхливими потоками на майдан, змiшалися, завирували й, наче страхiтливий вал, ринули на ворогiв.

— Бунтi — ослаблим голосом прошепотiв губернатор i затремтiв, наче осиковий лист.

— Oremus domine! — пiдняли руки вгору ксьондзи.

— Рятуйтесь! — захвилювалися офiцери, збiгаючи з папертi.

— До зброї! — крикнув Стемпковський, блиснувши очима й шаблею. — Замкнути ворота! Мушкетери, вперед! Виждати — й залп! Пiкiнери — в лави, до стрiльцiв! Решта на коней!

Рiшучий голос полковника одразу пiдбадьорив розгублених вояк; його гучна команда наче розбудила шляхту. Усi кинулися виконувати наказ. Офiцери приєдналися до своїх жовнiрiв.

Вигнаний з огради довудца стояв з гусарами за ворiтьми; побачивши юрбу, що котилася просто на нього, шляхтич скам'янiв од жаху: "Що робити? Пробиватися вперед — божевiлля, захищатися — теж… Сховатися за ограду? Але брама зачинена". Залишалося одне — кинутися праворуч чи лiворуч вздовж огради й десь перескочити на цвинтар… Та хвилина розгубленостi вiдрiзала шлях до вiдступу… Купку одурiлих вiд страху вояк оточила юрба… Попереду мчала фурiя з розпатланими косами, налитими кров'ю очима й пiною на губах.

— Ага, ось вони, вбивцi мого сина! — захрипiла вона й голiруч кинулась на озброєного з нiг до голови довудцу. Напад був такий несподiваний i навальний, що довудца не встиг опустити пiднятої шаблi й упав, збитий з нiг. Жiнка не випустила своєї жертви, а, навалившись, вп'ялася руками й зубами в горло ката. Юрба в нестримному русi розтоптала їх, в одну мить зiм'яла купку гусар, що вже й не думали оборонятись, i ринула до церковних ворiт. Та раптом iз-за огради пролунав трiскучий залп iз мушкетiв. Юрба зойкнула. З десяток скривавлених тiл упало в перших лавах, змусивши iнших податися назад. Але на них напирали, збиваючи з нiг, заднi… Все змiшалося…

— Чого стали? — крикнув Левандовський, який одразу ж приєднався до. атакуючих. — Швидше! Не давайте їм часу набити мушкети. Ми їх зiмнемо… Ану вперед!

Голос пана, який встиг заслужити довiр'я селян, пiдбадьорив лави, що були похитнулися; пролунали крики: "Бий їх!", "Смерть ляхам!" Натовп сколихнувся, але вперед не рушив. Збiгав найдорожчий час: поляки дiстали можливiсть знову набити мушкети i, скориставшись розгубленiстю хлопiв, самим кинутися на ворога… Сотня вершникiв порубала б селян, бо, напевне, усi кинулися б врозтiч, пiдставляючи пiд удари шабель беззахиснi потилицi й спини… Левандовський розумiв це i старався вдихнути вiдвагу в серця повстанцiв, якi ще не звикли до бойового вогню.

— Смiливiше! Дружнiше! Вперед! — надривався вiн, розмахуючи шаблею, — Ми їх розчавимо… Хiба мало ще знущалися цi розбiйники з ваших жiнок i дочок? Хоч церкви не вiддайте їм у руки! Он гляньте, нещасному титаревi спекли ноги й руки… Полум'ярозгоряється… Вирвемо ж iз рук катiв мученика! Вперед! За мною!

Вигляд титаря, що горiв живцем, страшенно вразив усiх, i натовп кинувся за Левандовським. Але пролунав другий залп i вiдкинув атакуючих назад.

Левандовський вiдчув: iще одна втрачена мить — i замiшання селян перейде в панiку.

— До возiв! — скомандував вiн, не даючи їм часу опам'ятатися. — Он у вас рушницi… Стрiляйте по ляхах iз-за возiв… Почастуйте їх по-запорозькому свинцевим горохом!

Слова Левандовського знову пiдбадьорили селян.

— Веди нас! — пролунали в натовпi вигуки.

— За мною ж, друзi! До возiв! — крикнув Левандовський, i слухняний натовп кинувся за ним. Вози, а їх було не менше десяти, стали справжньою барикадою.

Кшемуський трохи заспокоївся. Стемпковський пропонував негайно атакувати "бидло", але команда губернатора вважала за краще не ризикувати. Кшемуський наказав кiльком жовнiрам прокрастися через ограду з протилежного боку й запалити з чотирьох бокiв село. Вiн вважав, що пожежа примусить селян рятувати майно, отодi на них можна й ударити.

Тим часом iз-за возiв пролунали пострiли: по двоє. по троє односельцiв допомагали кожному стрiльцевi набивати рушницi. Влучнi, хоч i нечастi кулi зацокали по тонких штахетах огради, виводячи з ладу воякiв Кшемуського.

Нiкому з полякiв i на думку не могло спасти, щоб у затурканих, зубожiлих хлопiв знайшлася вогнепальна зброя, а тому несподiвана пальба з укрiпленої засiдки викликала панiку…

Шляхетськi пострiли, майже не завдаючи шкоди, почали стихати, тому що стрiльцi шукали надiйнiшого прикриття, тодi як кулi повстанцiв, маючи добру цiль, не пропадали марно. То там, то тут iз стогоном падали строкато одягненi поляки… Пораненi конi заметалися в навколишнiй тиснявi, кидаючись на людей i збiльшуючи замiшання… Затрiщала ограда… Серед гамору й крику не чути було слiв команди… Одна куля вцiлила плебана в плече й змусила Кшемуського вiдразу ж сховатися в церквi…

Стемпковський, бачачи загальну панiку, скочив на чийогось коня й владно крикнув:

— Усi на коней! В атаку!

Голос полковника знову примусив полякiв пiдкоритися його командi… Розчинилися ворота, й кiннота пiд проводом осавула кинулася на селян, але вони тепер уже стояли за своїми барикадами твердо. Конi ставали дибки, налiтали на вози й наражалися на списи, коси, загостренi кiлки… Шаблi не дiставали селян за прикриттям, а прорвати його було важко… Тi, що проскочили всередину. були розшматованi юрбою… Спробувавши кровi, вона п'янiла вiд лютi… Перше почуття страху минуло.

— Славно, хлопцi! Так їм, псам! Так їх! — пiдбадьорював усiх Левандовський, перебiгаючи поза возами. — Вiдомстiть їм, катам, за ваших жiнок i дiтей… усiх бийте, нiкого не милуйте! Тiльки губернатора дайте менi… Благаю, дайте менi живцем цього гаспида в руки!

Панський двiр уже горiв, охоплений з усiх бокiв полум'ям. Високо в небо шугали червонi язики, розсипаючи навколо iскри… На протилежному кiнцi села пiдiймалися, клубочучись, двi чорнi хмари… Та нiхто не звертав на це уваги.

Шалена атака захлинулася… Дехто з полякiв повернув коней назад.

— За мною тепер! На ляхiв! — кинувшись уперед, вигукнув Левандовський.

Наелектризований натовп не ждав повторення команди: неначе бурхливий потiк, що прорвав греблю, вiн ринувся iз засiдки й навально вдарив на розгублену команду; першi лави були одразу зiм'ятi, iншi подалися назад, тиснучи один одного й збиваючи з нiг… За мить всi ляхи кинулися тiкати.

Захопленi успiхом, розпаленi помстою, в шаленому поривi переслiдуючи кiнний загiн, пiшi селяни розсипалися по майдану безладною юрбою… Цiєї хвилини й чекав Стемпковський; пробравшись з пiвсотнею уланiв через розiбрану ограду по той бiк церкви, вiн ударив з тилу на розпорошених повстанцiв. Слiпий жах охопив їх; замiсть того, щоб зiмкнутися в щiльнi лави й дати вiдсiч, селяни почали захищатися кожен окремо, збиваючи один одного з нiг i падаючи пiд ударами шабель та списiв чи гинучи пiд копитами коней… Протягом трьох-чотирьох хвилин майдан вкрився трупами повсталих; решта, розгубившись, подалися в три вузькi вулицi й застрягли там; Стемпковський навально насiдав i рубав з фронту, а розбитi ранiше улани, що кинулись було тiкати, повернувши коней назад, напали з тилу… Селяни опинилися в жахливому становищi. Хоча Левандовський i кричав щосили: "Молодцi, лицарi, орли! Заманули ворога в пастку, а тепер бийте!" — та лише найближчi чули його заклики, а далi все тонуло в хаосi диких звукiв.

Неминуча смерть вселила енергiю в оточених: затиснутi з усiх бокiв, вони почали вiдчайдушне захищатися. Тини, хати й вузькi вулицi хоча й посилювали страшенну тисняву, та разом з тим захищали селян вiд атаки кiнноти розгорнутим фронтом.

Стемпковський, зваживши на опiр повстанцiв i неможливiсть успiшно дiяти кiннотою, дав пекельний наказ: "Заднiм лавам спiшитись! Гайда на левади, пiдпалюйте хлiви! Ми їх живцем засмажимо!"

Страшна хвилина наближалась; уже спалахнули двi стрiхи й задушливий дим, стелячись низом, обгортав оточених селян чорною пеленою, уже серед полякiв пролунав трiумфуючий регiт… Та зненацька десь неподалiк почулися несамовитi вигуки й тупiт…

Поляки спершу не звернули уваги на цi звуки; та ось заднi лави обернулися й скам'янiли: на них вихором летiла цiла сотня добре озброєних гайдамакiв на чолi з дияконом.

— Бий їх, катiв! — пролунав страшний вигук.

— Смерть ляхам! — гаркнули гайдамаки i вдарили в спини уланiв списами. Польських вояк загнали в тiсний кут, де вони не могли захищатися… Зчинився страшенний гамiр; у ньому було чути i стогiн, i зойки, i прокляття, й iржання коней, i дикi вигуки людей, i регiт, i пекельне пронизливе завивання.

Селяни, побачивши пiдмогу, вмить розiбрали тини й кинулися в городи, щоб вiдрiзати вороговi вiдступ. Тепер ролi перемiнилися: улани й драгуни зiскакували з коней i тiкали на левади, сподiваючись там знайти порятунок, але їх скрiзь наздоганяли й нещадно вбивали… Баби й молодицi, якi не встигли сховатися в лiсi й сидiли, позамикавшись у хатах, тепер повибiгали з качалками й трощили голови усiм, хто потрапляв їм пiд руку…

— Гей, пане дияконе! — кричав Левандовський, вже гарцюючи на конi. — Спасибi, що виручив!.. Дай менi десяткiв зо два орлiв — бiля левад є загiн… треба вирiзати, бо втече!

— Не втече! Там кругом непролазне болото! — заспокоїв його диякон, але людей послав.

Левандовський кинувся перш за все на цвинтар; вiн хотiв довiдатись, чи не сховався в церквi губернатор з ксьондзами. Та церква була порожня.

На цвинтарi в рiзних мiсцях лежали вже задубiлi трупи; серед них були й двi жiнки з дiдом, розтоптанi кiньми. Левандовський, здригнувшись, одвернувся й попрямував до дзвiницi. "Може, вони там?" — майнула думка. Та ледве вiн наблизився до входу, як страшне видовище змусило його вiдсахнутися: бiля стовпа стояв прив'язаний титар, замiсть рук у нього стирчали двi гострi, обвугленi кiстки, почорнiлi груди були теж пропаленi, але обличчя вогонь не зачепив. Мертвi очi страдника були зверненi на хрест церкви.

— О, за цей труп проллється багато кровi! — з гiркотою сказав Левандовський. — I недолюдки заслужили вiдплату!

Зазирнувши в дзвiницю, вiн нiкого не побачив, тiльки мертвий дзвонар сидiв на закривавленiй палi й стерiг свої дзвони.

— Прокляття! Де ж цей Кшемуський? — вигукнув Левандовський, пiдбiгаючи до коня.

— Даремно, пане, шукаєш, — простогнав хтось поблизу.

Левандовський обернувся. Неподалiк вiд папертi конав поранений шляхтич.

— Даремно… — вдруге мовив вiн через силу. — Губернатор… будь вiн проклятий… одразу ж, побачивши небезпеку… сiв у каруцу з ксьондзами… тепер вони в замку…

— Сто дяблiв! Я знайду його й там! — крикнув володар Лисянки й пришпорив коня.

Вiн помчав iз своїм загоном на другий кiнець села, але там селяни вже кiнчали з жменькою уланiв: загнавши їх у болото, вони заарканювали вершникiв, витягали їх на берег i розправлялися по-своєму.

Левандовський повернувся на майдан. Тут уже було все спокiйно. На цвинтарi селяни копали двi ями: одну невелику — для батюшки й титаря, а другу — широку, братську — для решти.

Старшi з гайдамакiв i селян зiбралися на раду. Левандовський пiд'їхав до них i згарячу почав переконувати, щоб, не даючи опам'ятатися Кшемуському, негайно вчинити напад на його замок i розгромити чортове гнiздо… Але диякон засмiявся на цю пропозицiю.

— Ну, пане, в'ївся ти на цього гаспида — i се добре… Та не настав iще час… У нього там, за мурами, набереться сотнi зо три жовнiрiв та гармати… То коли б нам не поламати своїх зубiв — це одне; а друге — он приїхав вiд отамана Неживого посланець: полковник Залiзняк скликає всiх, хто може тримати шаблю в руцi й ладен вiддати життя за кревний люд та за вiру, щоб на Маковiя поспiшали в Мотронинський монастир; там вiн дасть усiм розпорядження, там розправлять крила нашi орли i вдарять звiдти ошую й одесную на демонiв!

— I менi можна туди їхати? — несмiливо спитав пан Левандовський.

— Ти хоч i католик, а серце в тебе руське… Ми тобi вiримо…

— Такому пановi не вiрити? Адже ж вiн довiв… Вiримо, як собi! — загомонiли селяни.

— I побрататися, братiє, з таким паном за честь! — промовив диякон i притиснув католика-пана до своїх широких грудей.

— За честь! За честь! — пiдхопили всi, поскидавши шапки.

— Спасибi, панове! — подякував Левандовський.

Чоловiки взялися пiдбирати зброю, кинуту шляхтою, та ловити дорогих коней, а жiнки розшукували на майданi, на вулицях i в левадах тiла своїх батькiв, братiв, чоловiкiв… З суворою печаллю на обличчях схилялися вони над дорогими небiжчиками, вiддаючи їм останнє цiлування. Не чути було нi стогону, нi плачу… Тiльки iнодi блiдi губи шепотiли прокльони…

Тим часом село горiло, нiхто й не думав його гасити… Вiльний вогонь перелiтав з однiєї хати на iншу, пiдкрадався тинами до ожередiв соломи… Задушливий дим чорними хвилями коливався по вулицях та провулках i застилав небо жовто-бурою пеленою… Тiльки церква серед майдану, вкритого трупами, виблискувала багрянцем, немов її хрести й банi були облитi кров'ю.

Настав похмурий, задушливий вечiр. Важкi чорнi хмари затягли все небо i вкрили землю вогкою мертвотною тiнню. Вiтер ущух, нерухоме повiтря наче застигло. Низько над землею носилися чимось занепокоєнi ластiвки. Усе провiщало страшну нiч; та, незважаючи на це, дорогою до Мотронинського монастиря повiльно посувалися юрби прочан.

В цьому, звичайно, не було нiчого дивного, бо завтра в монастирi мала вiдбутись урочиста вiдправа з нагоди свята Маковiя. Але вигляд прочан мiг нагнати мимовiльний страх на кожного зустрiчного: обличчя у всiх були похмурi, у декого з-пiд свит виглядали кiнцi шабель, iншi ж, незважаючи на завтрашнє свято, несли на плечах коси й сокири; жiнок i дiтей не видно було зовсiм.

Пiших прочан обганяли озброєнi з нiг до голови вершники.

Посеред дороги поволi рухалися велетенськi чумацькi мажi, до верху навантаженi й укритi кiнськими шкурами; подекуди з-пiд шкур виглядали хвости в'яленої таранi.

Великi чумацькi воли насилу везли цю поклажу. Певно, рибу закупила жалiслива монастирська братiя, щоб почастувати на Маковiя прочан; дивне було тiльки те, що на вибоях у навантажених копченою i в'яленою рибою возах щось металево-глухо бряжчало. Погоничi у довгих важких свитах, якi геть ховали їхнi обличчя й постатi, неквапливо, мовчки ступали бiля своїх возiв. Либонь, вони так поодягалися, боячись грози, а може, й iнша якась причина, примiром можливiсть небажаних зустрiчей, примусила їх ховати свої обличчя.

Перед тим, як в'їхати в лiс, вози зупинялися.

— Хто їде? — лунав iз хащi тихий оклик.

— Вози з таранею! — вiдповiдали чумаки й зникали в темнiй глибинi лiсу. Швидко насувалася нiч, край неба раз у раз спалахували лиховiснi блискавицi, а чорна паща лiсу поглинала все новi й новi юрби загадкових прочан.

Тим часом на монастирському дворi стояла велика метушня. Мовчки, нечутно шастали по двору ченцi, готуючи все потрiбне для вiдправи: розставляли нещодавно прибулi вози з залiзною таранею — спочатку бiля церкви пiвколом, а коли вже там не було мiсця — по крутому схилу гори, виносили з церкви аналої та iкони, розстеляли килими.

Брама не зачинялась, а тiльки охоронялася посиленою сторожею. Монастирський двiр не мiг умiстити сили-силенної прибулих прочан — вони строкатими гуртами снували по всiй околицi.

Згори здавалося, що глибоко внизу серед кущiв i низьких заростей стривожено метушаться цiлi полчища мурашнi.

Люд, який заповнив монастирський двiр, мовчки стежив за приготуваннями, тiльки приглушенi вигуки вряди-годи порушували лиховiсну тишу.

Дверi церкви були розчиненi навстiж. У глибинi, бiля намiсних образiв, блимали двi-три лампади, наповнюючи церкву таємничими сутiнками.

Обриси монастирських будiвель уже потопали в темрявi, й на чорному тлi яскраво рiзьбилися лише освiтленi вiкна келiї отця архiмандрита.

У нiй зiбралися iєромонахи, диякон Аркадiй, отець Антонiй, настоятель Єлпiдифор, Залiзняк i Найда.

В кутку, перед образами, темнiв аналой з iконою i хрестом на ньому. Бiля аналоя стояв отець Єлпiдифор; поверх чорної ряси на ньому була траурна єпiтра-хиль; присутнi оточили його тiсним колом; обличчя у всiх були зосередженi й сповненi суворої мужностi. Тiльки на обличчi Найди крiзь зовнiшню суворiсть виразно проглядала страшна, потаємна мука.

За цю добу вiн пережив непосильну й для козацького серця боротьбу, та все-таки вийшов з неї переможцем.

Гонець, посланий ним у Лебединський монастир, привiз лише пiдтвердження страшної звiстки, переданої Найдi Залiзняком: справдi, сильний польський загiн обложив монастир з усiх бокiв, i пройти туди було неможливо.

Страшний вiдчай охопив козакове серце, але залiзна воля взяла гору, i Найда залишився на мiсцi, влаштовуючи й готуючи все для наступного фатального дня.

У келiї було тихо. Отець Єлпiдифор погортав требник, розкрив його, поклав на аналой i звернувся до всiх схвильованим старечим голосом:

— Братiє, поки нога наша не переступила порога цiєї келiї, усе ще перебуває в смиренному спокої на нашiй бiдолашнiй Українi; та тiльки-но вийдемо ми за порiг, по всьому рiдному краю спалахне пожежа, й нiхто вже не спроможний буде погасити її. Що вона передвiщає нам — порятунок чи ще гiрше лихо? Єдиний вседержитель свiту вiдає про це. Можливо, ми, слiпi слуги його, ведемо в цей час на заклання вiтчизну свою! Помолимося ж, братiє, йому, всевiдаючому i всеблагому, хай пошле вiн нам свою допомогу: бо не помсти шукаємо, не користi й земної слави, а спасiння святого хреста нашого й захисту для старих, вдiв i сирiт. На страшну справу зважились ми, не вiдаючи волi промислителя… Помолимося ж йому щирим серцем, усiєю душею, хай зглянеться вiн на нашi страждання i пошле своє благословення!..

Усi мовчки опустилися на колiна; настоятель тремтячим голосом читав молитви; присутнi повторювали за ним пошепки кожне слово, з надiєю i благанням зводячи очi на темнi лики святих. Нарештi отець Єлпiдифор обернувся до молiльникiв, проказав звичайний вiдпуст i перехрестив усiх.

Першими пiдiйшли до хреста Залiзняк i Найда.

— Чада мої возлюбленi! — сказав Єлпiдифор, пiдносячи їм хрест. — Вам вручили ми долю святої церкви й нашого краю. Заприсягнiться ж у цей страшний час, що не для користi, не для слави поведете ви за собою малих сих!

— Присягаємось муками Христа, спасителя нашого! — промовили разом Залiзняк i Найда, пiдiймаючи вгору руки. — За вiру i за волю народу ми вiддаємо своє життя i життя тисяч братiв, i коли хоч одна горда, себелюбна думка скаламутить наше серце, коли хоч раз рука пiдiйметься з велiння нашої гординi, — хай ми тодi не матимемо вiчного спасiння, хай нас вiдлучать вiд святої церкви нашої навiки!

— Амiнь, — закiнчив Єлпiдифор, обнiмаючи Залiзняка й Найду. — Хай благословить вас господь i дарує вам перемогу.

— Вiримо, пречесний отче, i надiємося! — палко мовив Залiзняк. — Ех, шкода тiльки, що немає превелебного отця iгумена… Коли б менi той папiр, присягаюся, з ним перевернув би я всю Польщу!

— Папiр є! — обiзвався хтось за спиною Залiзняка тихим голосом. Полковник швидко обернувся й побачив за собою отця Антонiя. З уст Залiзняка замалим не зiрвався мимовiльний вигук, але Антонiй подав йому ледве помiтний знак i пошепки сказав:

— Коли вийдемо з келiї, пiдеш за мною.

Присутнi почали пiдходити до хреста — слiв отця Антонiя не почув нiхто.

Нарештi всi поцiлували хрест.

— Чи все у вас готове, чеснi отцi? — спитав Залiзняк.

— Все!

— Незабаром пiвнiч! Iди ж. Найдо, у двiр, а я зараз теж пiду за тобою.

— Попрощаємося ж, братiє! — мовив отець Єлпiдифор. — Хай буде над вами воля господня.

Усi мiцно обнялися й почали виходити з келiї.

Залiзняк пiшов слiдом за Антонiєм.

Вийшовши в коридор, що вiв од келiї отця iгумена на ганок, вони повернули праворуч i вступили в маленьку келiйку. Тут мiстилася аптечка Мельхiседека, а також зберiгалися в потаємних скриньках усi монастирськi папери.

Келiйку тьмяно освiтлювала, ледь блимаючи бiля образiв, невелика лампада. Антонiй старанно зачинив за собою дверi; потiм, пiдiйшовши до однiєї iз стiн, вiдчинив потаємну шафочку й дiстав звiдти товстий згорток паперу, перев'язаний золотим шнурком.

— Що це? — схвильовано спитав Залiзняк, жадiбно стежачи за кожним рухом отця Антонiя.

— Указ царицi росiйської, - урочисто вiдповiв той i, зiрвавши шнурок, розгорнув перед полковником товстий аркуш пергаменту, списаний золотими слов'янськими лiтерами.

— Читай, читай! — задихаючись, вигукнув Залiзняк i, схопивши Антонiя за плече, пiдвiв його до лампади.

— "Ми, божою милостю Катерина II, цариця i самодержиця всеросiйська…" — почав Антонiй i, повiльно карбуючи слово за словом, прочитав полковниковi весь указ, в якому нiбито вiд iменi Катерини наказувалося всiм козакам, селянам i запорожцям українським, пiд проводом Залiзняка, винищити по всiй Українi ворогiв православної вiри й руського народу, бо цариця не хоче бiльше терпiти насильств i звiрств лядських над православною церквою та православним рiдним народом i обiцяє йому свою швидку й сильну допомогу.

— Друже мiй, брате мiй! — вигукнув Залiзняк, коли Антонiй прочитав папiр. — Та хто тобi дав, та де ти роздобув цей папiр? Чого ти ранiше не сказав менi про нього?

— Бо ще не настала остання хвилина.

— Хто тобi дав його?

— Знайшов у потаємнiй скриньцi отця Мельхiседека… — вiдповiв отець Антонiй, опустивши очi.

— Чи так це, отче? — i Залiзняк пронизав отця Антонiя допитливим поглядом.

— Не час, козаче, дошукуватися, звiдки указ i хто привiз його! — збудженим голосом вiдповiв отець Антонiй. — Благо, що вiн є! Сплюндрована Україна й свята церква волають про допомогу… Лише це волання є непреложною iстиною… Iди ж i переможи ненависних латинян, сокруши їхню гординю й визволи країну вiд єгипетського ярма… А для цього — будь-яка зброя придасться… Амiнь! — закiнчив вiн.

— Присягаюсь, що з цим папером, — вигукнув Залiзняк, стискаючи в руцi пергамент, — усе пiде за мною, i душi замучених полетять попереду вiйська на люту кару ворогам!

Полковник мiцно обняв отця Антонiя i, сховавши за пазуху дорогоцiнний папiр, поспiшно вийшов у присiнок.

Не встиг вiн ступити й кiлька крокiв, як за його спиною почулося тихе шарудiння й двi тонкi руки схопили його за рукав.

Залiзняк швидко озирнувся i, здивований, побачив Прiсю. У напiвтемрявi присiнка важко було розгледiти вираз її обличчя. Полковник бачив тiльки великi чорнi очi дiвчини, якi з тугою дивилися на нього.

— Це ти, Прiсю, дитя моє? Що з тобою? — ласкаво промовив вiн.

— Господи боже! — тремтячим голосом заговорила Прiся. — Пане полковнику, зараз ножi святитимуть, вранцi похiд i пан полковник залишить нас!

— Нi, нi, голубко моя! — перебив її Залiзняк. — Я не залишу тебе, я домовився з отцем намiсником, ти житимеш у монастирi.

— Не те, не те! — з тугою вигукнула дiвчина. — Пан полковник пiде з козаками, а на вiйнi, ой боже милий, — усе може трапитись! Страшно й подумати!

— Господь над усiма нами!

— Над усiма нами, а батька замучили! — Прiсин голос урвався, i все тiло її затрусилося вiд глухого ридання.

Залiзняк, як мiг, заспокоював Прiсю.

— Хто за бога, за того й бог. Не переможуть нас ляхи, а монастир укрiплений, i я залишу в ньому достатньо вiйська.

— Не про себе я, не про себе… — палко вiдказала дiвчина. — Хай мене закатують, хай мене спалять, хай посадять на палю ляхи, — хто я? Дурна, нiкому не потрiбна дiвчина, а якщо… Ой боже мiй, боже мiй!..

— Та що з тобою? — здивовано спитав Залiзняк. Прiся зiбралась iз силами й заговорила швидко-швидко, наче боялася втратити рiшучiсть:

— У мене є прохання, таке прохання… Якби пан полковник погодився, я б усе життя… Я знаю, що я недостойна, але, як собака, слухатимусь кожного слова, доглядатиму пайового коня… Нiхто не дiзнається, я обрiжу собi коси, одягну жупан… Ох, якби пан полковник погодився… Я не можу тут залишитись, я помру вiд туги, вiд страху, що пан полковник сам на вiйнi, що нiкому захистити його!

— Ти, ти збираєшся захищати мене?! — вражено вигукнув Залiзняк. — Бiдна маленька дитино, та чи знаєш ти, що таке вiйна? Там смерть щохвилини заглядає у вiчi.

— Усе, усе витерплю! — вигукнула Прiся, судорожно чiпляючись за руку Залiзняка. — Кiстьми ляжу, душу свою занапащу, тiльки б з паном полковником…

— То хай же буде по-твоєму, мiй маленький джуро, тiльки пам'ятай — не ти мене, а я тебе захищу вiд будь-якого напасника! — полковник пригорнув до себе дiвчину й нiжно поцiлував її в чоло.

— Ви… ви… мене… — Прiся схопила Залiзнякову руку i, заливаючись сльозами, почала палко її цiлувати.

Якийсь сумнiв, якийсь невиразний здогад ворухнувся в душi козака.

— Прiсю! — запитливо промовив вiн i, взявши дiвчину за пiдборiддя, пiдвiв її голову й пильно заглянув у вiчi.

Але Прiся вмить випорснула iз Залiзнякових рук i зникла в глибинi двору.

Якусь мить полковник стояв здивований i зворушений цiєю несподiваною сценою, коли нараз почув протяжний удар дзвона.

Залiзняк труснув головою i рiшуче пiшов до виходу.

Вийшовши на високий ганок, вiн на мить зупинився, вражений красою величної картини, яку являв тепер собою монастирський двiр.

Увесь майдан, аж до самих возiв, поставлених пiвколом, був поспiль забитий людом. Усi стояли, скинувши шапки, тихо, мовчазно, нерухомо, з нетерпiнням чекаючи початку вiдправи.

Перед пiвколом возiв яскраво горiли у важких ставниках восковi свiчки, а вниз схилом гори, немов розсипанi зiрочки, збiгали вогники. З возiв поздiймали ножi й шаблi, їхнi вiдточенi леза тьмяно блищали, коли на них падало тремтливе, мигтюче свiтло.

На чорному тлi ночi горiв i сяяв огнями храм, ще рiзкiше вiдтiнюючи навколишнiй морок. Крiзь вiдчиненi дверi храму видно було його середину, залиту свiтлом панiкадил.

Зiрницi спалахували частiше й частiше, блискавки розтинали чорну пелену ночi й немовби виривали на мить iз пiтьми обриси страшних, потворних хмар, якi розповзалися по всьому небу, й контури дрiмучого лiсу, що з усiх бокiв оточував гору, на котрiй стояв монастир.

Грому не було чутно; навiть найменший подих вiтерця не колихав нерухомого повiтря, але небо дихало якоюсь страшною загрозою, i щось зловiсне було в безшумному летi мигтючих блискавок.

Натовп стояв нерухомо, мовчки, затамувавши подих, чекаючи чогось страшного.

Та ось царськi врата в храмi розчинились, в них з'явився у повному парадному облаченнi намiсник монастиря — отець Єлпiдифор — i рушив до виходу в супроводi дияконiв, хлопчикiв iз свiтильниками та хору, а слiдом за ним потяглася довга вервечка iєромонахiв, ченцiв i послушникiв. Мимовiльний шепiт пробiг по юрбi, i все раптом затихло.

Єлпiдифор зупинився бiля аналоя, поряд з яким було укрiплено ветхий запорозький прапор, у багатьох мiсцях пробитий кулями й почорнiлий вiд порохового диму.

За ним стали шiсть старших священнослужителiв, а по праву руку Аркадiй у дияконському облаченнi та Антонiй. Хор i решта ченцiв оточили священнослужителiв. Залiзняк i Найда стали перед вiйськовим прапором.

— Благословен бог наш! — виголосив отець Єлпiдифор.

Усi схилили голови й почали хреститися.

— Благословен, господе мiй, укрiпи руки мої на ополчення i персти мої на брань, — голосно почав читати отець Антонiй. — I врятуй мя з рук синiв чужих, їхнi-бо уста глаголють суєту, i десницi їхнi сiють неправди.

В тишi, що запала навкруги, голос Антонiя лунав гучно й чiтко; натовп пошепки повторяв слова псалма i з вiрою й надiєю ревно хрестився.

Та ось Антонiй замовк, i грянув хор.

— З нами бог, розумiйте язицi й покоряйтеся, яко з нами бог!

Урочистий спiв широкими хвилями розливався довкола, i бадьорi, владнi звуки його проникали в серця людей, наповнюючи їх звитягою; здавалося, люди вiдчували, як з кожним звуком їхнi сили мiцнiшали i в душах зростала вiдвага.

Коли хор замовк, Антонiй знову виступив уперед i почав читати молитву.

Чим далi вiн читав, тим натхненнiше бринiв його голос, непохитна впевненiсть вiдчувалася в ньому й передавалась усiм присутнiм.

А блискавки страшними зигзагами розтинали чорне склепiння неба, немов свiдчили про велич всесильного бога, який може прихиляти небеса, запалювати свiтила й збурювати моря.

Замовк Антонiй, i наперед виступив отець Аркадiй.

Його смагляве обличчя в ореолi чорних кучерiв було мужнє й суворе, очi свiтилися гнiвом.

Натовп заворушився.

Аркадiй звiв очi до неба i почав проголошувати урочисту єктенiю. Його могутнiй бас, наче грiм, прокотився над головами людей i досяг останнiх рядiв.

Молитву за молитвою читав отець Аркадiй, i за кожною з них натовп хрестився i падав на колiна…

Останнi Аркадiєвi слова, якими вiн закликав на голови ворогiв i зрадникiв кару господню, прозвучали страшним пророцтвом. I в ту ж хвилину чорне склепiння неба розверзлося, на мить показалася бездонна глибiнь, сповнена тремтливого слiпучо-бiлого свiтла, немов iз-за розiрваної завiси, що вiддiляла небо вiд землi, глянуло на оповитий мороком дiл нестерпно блискуче око.

Усi на мить зажмурили очi, але чорна завiса неба знову зiмкнулась, i пролунав голос отця Єлпiдифора:

— Яко ти єси крiпость i пристановище людям своїм i тобi подобає всяка слава, честь i поклонiння, отцю, синовi й святому духу, нинi, i прiсно, i во вiки вiкiв. Амiнь!

Служба йшла своєю чергою, урочистий спiв змiнювався молитвами.

Петро стояв у переднiх рядах i сам не розумiв, що дiється з ним: немов якiсь могутнi крила виростали в нього за плечима, немов душа росла, й ширилася в грудях, i рвалася вперед, назустрiч грiзному невiдомому, немов м'язи його мiцнiшали й наливалися залiзною, незламною силою, i все минуле життя, i всi злигоднi, й смерть батька, i загибель Сари, i всi власнi образи й кривди — все це вiдходило далеко назад, а серце охоплювало одне пристрасне бажання: вiддати своє життя за рiдний край.

Настрiй однiєї людини передавався, iншим, наелектризований натовп з блiдими обличчями й блискучими очима горiв одним бажанням, i якби в цю хвилину його оточило навiть стотисячне вiйсько, воно було б розбите, воно не встояло б перед страшною силою геройського духу, що пробудився в серцях змученого люду.

Та ось настоятель Єлпiдифор повернувся обличчям на захiд i, знявши руки до неба, почав читати молитву на всю силу свого старечого голосу:

— Господи, боже наш, що послухав Мойсея, який простяг до тебе руки свої… Ти i нинi почуй нашу молитву й воїв, що зiбралися тут, благослови, i укрiпи, i дай їм серце мужнє на супротивних ворогiв, ангела свiтлого пошли їм, щоб ворога подолати…

При перших словах молитви всi попадали на колiна.

Отець Єлпiдифор окропив свяченою водою прапор i, насилу пiднявши важке древко, передав його Залiзняковi, який побожно опустився навколiшки.

— Прийми корогву сiю, небесним благословенням освячену, — промовив настоятель, поклавши руку на похилену Залiзнякову голову. — Хай же буде вона ворогам християнського роду страшна й жахлива, i хай дасть тобi господь благодать i допоможе во славу iменi його пресвятого пройти мужньо ворожi полчища неушкодженим. Во iм'я отця, сина i святого духа. Амiнь!

Залiзняк з благоговiнням прийняв корогву iз старечих рук. Єлпiдифор пiдняв кропило й пiд голосний спiв окропив свяченою водою найближчi ряди.

Як тiльки стих заключний хор, настоятель зупинився проти Залiзняка i, простягши руки до натовпу, iз зусиллям заговорив високим голосом:

— Чада мої возлюбленi! Засмученi й беззахиснi дiти! Господь нинi почув стогiн i ридання нашi й повелiв змiнитися скорботi на радiсть. Вам належить визволити святу церкву i край рiдний вiд мук та наруги лядської. Не бiйтеся сильних i прегордих ляхiв. Господь, який дарував перемогу людям Iзраїлевим над сильним Амаликом, господь, який укрiпив отрока Давида i допомiг йому перемогти Голiафа, господь, який звелiв сонцю зупинитися i колись дарував нашому преславному гетьмановi Богдану перемогу над полчищами лядськими, дарує й вам перемогу, i укрiпить серця вашi, i пошле на допомогу полчища свої небеснi, i оберне гордiсть лядську в переляк i жах, i утвердить, i возвеличить церкву нашу на вiки вiчнi. Не бiйтеся, та аще кого й спiткає смерть, хай не бентежиться серце його, бо нiхто так не угоден боговi, як той, хто поклав душу за вiру свою. Вiруйте й надiйтеся, братiє моя, i вiрою врятуєтесь! Не вболiвайте за жiнками й дiтьми своїми — владичиця небесна покриє їх святим своїм омофором. Вiдкладiть нинi всякi земнi дбання! За вiру, за хрест святий вставайте всi: чоловiки, жiнки й старiї

У натовпi почулися натхненнi вигуки й схлипування жiнок. Вiд душевного хвилювання голос Єлпiдифора набрав ще бiльшої сили:

— Сього мужа, — промовив вiн, показуючи на Залiзняка, що стояв бiля нього з прапором у руцi, — свята церква, єдина нинi заступниця ваша, благословляє вiйськами; серце його чисте перед богом! Вiн поведе вас на ворога, i всi тiкатимуть перед ним, i щезнуть вороги нашi, — настоятель пiдняв високо над головою срiбний хрест, — перед хрестом цим, яко щезає тьма перед лицем сонця!

— Присягаюся перед лицем всемогутнього бога! — вигукнув Залiзняк дужим голосом, що, проте, на мить затремтiв од хвилювання. — Присягаюся, — i вiн зняв до неба праву руку, — що життя моє до останньої краплини кровi вiддам за нашу святу зганьблену вiру, за вас, мої рiднi брати, i за нещасний наш край!

— Слава, слава батьковi Максиму! — пролунав з натовпу захоплений вигук у вiдповiдь. — I ми присягаємося померти за вiру, за тебе, батьку, i помститися за рiдний край!

Бурхливi вигуки пiдхопила луна й понесла вниз по горi, де вони гримiли з новою силою i котилися в непроглядну далечiнь.

— А ось — брат i товариш мiй Найда! Його iм'я вiдоме всiм вам, друзi мої! — голосно мовив Залiзняк, обнявши за плечi свого помiчника.

— Найда! — пролунало звiдусiль. — Чернець Найда! Г погляди всiх з забобонним жахом звернулися до козака, про якого в народi уже давно розповiдали чудеса.

— Так, Найда, — палко вiв далi Залiзняк. — Чернець, якого бог покликав для святої бранi, вiн поведе вас разом зi мною!

— I я перед усiма вами присягаюся, — схвильованим голосом промовив Найда, — що поки не побачу визволеним мiй край, поки не почую переможного спiву в наших церквах, доти не буде менi життя!

— Слава Найдi! Помста ворогам! — крикнули всi одностайно.

— Так, друзi, так, помстимося! — iз запалом вигукнув Залiзняк, i його могутнiй голос заглушив крики натовпу, люди одразу змовкли. — За всi сльози, пролитi батьками нашими, за муки, за наругу й за страшну смерть святого мученика Данила, спаленого живцем! Нагадаємо їм i Корсунь, i Жовтi Води, i Пилявцi. Хiба ж не тi в нас шаблi, якi й ранiше перемагали ляхiв? Тi, тi самi! Присягаюся богом, тiльки ще бiльше отруєнi кров'ю i сльозами! Розiб'ємо ж впень ляхiв i заживемо в своїй власнiй хатi! Велика єдиновiрна цариця московська обiцяє нам свою могутню допомогу; ось грамота, яку вона прислала нам!

Залiзняк, дiставши папiр, розгорнув його i пiдняв високо над головою.

— Цариця московська обiцяє нам свою допомогу!

— Грамота, грамота, царська грамота! — лунали навколо радiснi вигуки.

— Атож, царська грамота! — вiв далi Залiзняк. — I ось що написано в нiй. Полковник гучним голосом прочитав дану йому Антонiєм грамоту; вона ще бiльше розпалила натовп, захопленi вигуки заглушили голос Залiзняка.

— Смерть ляхам! На погибель! — гримiло по горi.

— Смерть! — грiзно крикнув Залiзняк, заглушаючи все навколо, й високо пiдняв запорозький прапор. Пiд цим прапором ми пройдемо вiд краю до краю всю Україну, розтопчемо й виженемо геть ненависних гадiв, що впилися в її серце; або поляжемо всi, як один, або запануємо у своїй країнi! Настав, браття, останнiй час: якщо зараз ми з шаблею в руках не вiдстоїмо своєї волi, Україна не встане повiк. За вiру ж, за край наш, браття! — громовим голосом вигукнув Залiзняк, потрясаючи прапором. — До смертi, до погибелi!

— До смертi, до погибелi! — грiзною луною вiдгукнувся натовп.

Та ось знову почувся голос Єлпiдифора, i гомiн одразу вщух. Почалася вiдправа, лишалося ще освятити зброю.

Петро не чув уже нi молитов, нi спiву.

В станi екзальтацiї, що опанувала весь натовп, вiн жадiбно чекав лише тiєї митi, коли вiзьме в руки нiж i почує заклик: "Вперед!"

Нарештi Єлпiдифор опустив кропило в свячену воду i, звiвши очi до чорного неба, натхненно виголосив:

— Нехай же благословення боже зiйде на зброю i на тих, хто вiзьме її на захист iстини Христової. Амiнь!

У супроводi пiвчих i дияконiв святителi рушили помiж возами, окроплюючи свяченою водою складену на них зброю та воїнiв, що стояли поблизу, i промовляючи благословення.

Юрба заворушилася, усi схиляли голови, протовплювалися вперед, намагаючись стати якомога ближче 'до священнослужителiв.

Процесiя з отцем Єлпiдифором i дияконом на чолi, з корогвами, якi майорiли на вiтрi, з хрестами й високими лiхтарями, немов могутня рiка з безлiчi людських голiв, безмовно погойдуючись, рушила по горi до возiв, якi стояли внизу.

До кожного воза було прилiплено запаленi восковi свiчки, такi ж самi свiчки горiли в руках багатьох селян, що йшли за процесiєю.

Коли слiпуче сяйво блискавки виривало з темряви монастир i похмурий лiс, який оточував його, у фосфоричному освiтленнi рельєфно вирiзьблювалась i довга низка возiв, i священики в чорних ризах, що кропили зброю, i побожно схиленi голови, i постатi на колiнах…

Незважаючи на страшну навислу хмару, повiтря було непорушне, зловiсна тиша своїм тягарем давила груди… I кожен звук у нiй вiдлунював напружено й тривожно…

Вгорi дзвонили дзвони, знизу долинали урочистi спiви, i здавалося, що церква благословляє у святу великодню нiч емблему переможної любовi, яка закликає свiт до братерських обiймiв, а не освячує смертоносну сталь на помсту i винищення.

Нарештi всю зброю посвятили. Процесiя повернулася до монастиря, i Єлпi-дифор у супроводi священнослужителiв зiйшов на високу паперть храму.

— Мужайтесь, i хай крiпиться серце ваше! — промовив вiн, простягаючи руки над натовпом. — I переможете ворогiв ваших, уповаючи на господа. Хто за бога, за того бог!

Настоятель iще раз перехрестив схиленi голови натовпу i зник у храмi.

Усi й далi стояли нерухомо.

— Чого ж ви онiмiли, браття? — палко вигукнув диякон Аркадiй. — Розбирайте ножi! Свята церква просила на них благословення божого, нинi благодать господня зiйшла на зброю, i страшний, жахливий буде удар цього ножа для ворогiв наших! Хто носитиме його, той не зазнає ран, а ворог, який узрить ножа, тiкатиме, i ангел господнiй гнатиме його, доки не сокрушить до останку. Бо безмежно милостивий бог i страшний у своєму гнiвi! Вас обрав вiн захищати святий хрест! Вперед же, не гайте часу!

Здалеку долинув глухий удар грому.

Усi здригнулися.

— Чуєте? — екзальтоване крикнув диякон, здiймаючи до неба руки. — Ось голос божий, який закликає вас до помсти. Чаша терпiння його переповнилась, i гнiв, i кара в десницi його! Iдiть же й творiте волю його!

Удари грому дедалi посилювались.

— Iдiть, полчища господнiх воїнiв полетять разом з вами! Вдарять громи небеснi, господь пошле вогненнi стрiли свої на землю содомську i спалить її дощенту!

Страшний удар грому пролунав над самими головами юрби i з жахливим трiском покотився по небесному склепiнню; водночас у його зенiтi спалахнула блискавка й осяяла зелено-лiловим свiтлом могутню постать Аркадiя з простягнутими до неба руками i гнiвним, палаючим поглядом.

Вiд цього моторошного свiтла ризи диякона слiпуче заблищали… Натовп, вжахнувшись, упав на колiна, чекаючи страшного знамення…

XX

Тiєї ж ночi десятитисячний натовп, що зiбрався довкола Мотронинського монастиря, кинувся пiд проводом Залiзняка й Найди на Чигирин i Жаботин. Цього разу вiйська обох ватажкiв складалися майже виключно iз запорожцiв i гайдамакiв.

Уже в полудень i мiсто, i мiстечко були в руках козакiв, хоча в них зiбралася сила-силенна євреїв i озброєної шляхти, яка за мiськими мурами шукала порятунку вiд страшних гайдамакiв. Нiщо не могло встояти перед бурхливим натиском повстанцiв. Сам вигляд цих страшних месникiв наганяв такий панiчний жах на втiкачiв, що вони кидали зброю, навiть не пробуючи захищатись, або самi собi вкорочували життя, щоб уникнути жорстоких тортур: уся пихатiсть i зухвалiсть лядська вмить змiнилася божевiльною панiкою, хоча в мiстi був чималий загiн конфедератiв. Чигирин сповнився стогоном, зойками, риданнями, i незабаром Залiзняк, оточений своїм вiйськом, уже в'їжджав на мiський майдан.

Козаки так щiльно оточили мiсто, що миша не вислизнула б з нього. Почалася страшна кара. Озлоблений столiтнiм переслiдуванням з боку шляхти, знущанням над вiрою, над сiм'єю, над усiм, що тiльки є святого в людини, доведений до вiдчаю страшними тортурами, яких вiн безперервно зазнавав вiд своїх мучителiв, народ не знав пощади.

Панiв, якi особливо прославилися душогубством, спершу катували на майданi, а потiм садовили на палю.

Чигирин палав, з усiх кiнцiв освiтлюючи вогнем кривавий бенкет народної помсти.

Незабаром усе було скiнчено.

Того ж дня Найда оволодiв Жаботином i вчинив таку саму страшну розправу. Петро, який був у його загонi, показав себе запеклим i нещадним месником.

Одразу ж пiсля розгрому мiстечка Найда послав один загiн пiд командою диякона до Лебединського монастиря i звелiв Петровi приєднатися до цього загону.

Парубок висловив бажання залишитися при Найдi, але отаман вимагав виконання наказу; а втiм, i доручення було короткочасне — визволити од ляхiв монастир, врятувати черниць i негайно повертатися назад…

Звiстка про розгром Чигирина й Жаботина блискавично облетiла всi околицi.

Пiд прапори Залiзняка й Найди ринули звiдусiль юрби озброєних людей, i до вечора наступного дня ватажки очолювали вже сорокатисячне вiйсько.

Передусiм вирiшено було оволодiти всiма укрiпленими мiстами Київщини, а тодi вже вирушити далi — на Подiлля, Волинь i на саму Варшаву.

Гайдамаки вдалися до свого звичайного способу вiйни: Залiзняк роздiлив вiйсько на кiлька сильних загонiв; ядро кожного з них складалось iз досвiдчених запорожцiв i гайдамакiв, решта ж були нашвидкуруч озброєнi селяни; кожен загiн очолював випробуваний ватажок.

За кiлька днiв цi страшнi загони затопили всю Київщину, Смiлянщину, скрiзь несучи жорстоку помсту.

Незабаром перед гайдамаками впали Смiла, Черкаси, Медведiвка, Млiїв.

Заграва пожеж освiтила всю Україну, а тим часом наскоки гайдамакiв не зустрiчали з боку Корони нiякої протидiї.

У Польщi на той час було лише двi тисячi коронного вiйська, i через розгнуз дану сваволю магнатiв вiд уряду не можна було добитися жодної допомоги. Марно шляхтичi слали гiнцiв за гiнцями, благаючи негайно прислати вiйська…

Озброєнi ватаги конфедератiв спричиняли ще бiльше сум'яття: уникаючи зустрiчi з загонами гайдамакiв, вони нападали на беззахисних селян, з нелюдською жорстокiстю зганяли на них свою безсилу злобу i тим викликали ще бiльшу лють у серцях грiзних месникiв i всього населення.

Скрiзь, де з'являлися загони гайдамакiв, мiсцевий сiльський люд — парубки, дiди, жiнки й навiть дiти — всi, хто мiг тримати в руках зброю, приєднувалися до них i з несамовитою люттю кидалися на своїх мучителiв, якi так довго пили їхню кров.

Немов страшна лавина, росли вiйська Залiзняка i Найди.

'У шляхта залишалася тiльки одна надля на порятунок — сховатися за стiнами тих мiст, володарi яких утримували свої власнi команди.

Найбiльш укрiпленою серед таких мiст була Умань. Туди й кинулись усi ляхи, усi євреї, яким пощастило втекти вiд гайдамакiв.

Але гайдамаки швидко посувалися на пiвдень, розтiкаючись у своєму русi по Уманщинi й Брацлавщинi.

Сгрии привид панiчного жаху мчав перед вiйськами месникiв, хапаючи своїми чiпкими, крижаними руками всiх утiкачiв, яких наздоганяв на своєму шляху. Його моторошний подих долетiв урештi й до Кам'янки, куди Гершко перевiз свою дочку.

Коли Сара впала серед свiтлицi, усi вирiшили, що вона померла, тiльки стара Рухля не втратила самовладання.

З дитинства вона розумiлася на тих фарбах, знала, як згубно дiють вони на органiзм, але й знала, як рятуватися при отруєннi ними.

Покликавши Ривку, вона з її допомогою одразу ж зняла з Сари вбрання, перенесла дiвчину до кiмнати, поклала на постiль, а потiм кинулася в пекарню i повернулася з глеком молока, змiшаного з розколоченими бiлками. Трохи пiдвiвши Сару, Рухля почала вливати їй у рот цю сумiш, а Ривцi наказала розтирати дiвчинi руки й ноги.

Пiдбадьоренi клопотами старої, яку єврейське населення вважало за тямущу лiкарку, смiливiшi з гостей почали допомагати їй.

Коли дiвчину примусили ковтнути молока, Рухля намiшала сiрчаного цвiту з вугiллям, розколотила цю сумiш у водi й влила її у Сарине горло, потiм обклала небогу пляшками з теплою водою i припарками з гарячого тiста, силкуючись за всяку цiну зiгрiти її.

Нарештi зусилля старої дали наслiдки: на Сариних губах з'явилася пiна, а слiдом за тим усе її тiло затряслося вiд страшних корчiв i з рота полилась яскраво-зелена рiдина.

— Пiдведи її i пiдтримуй голову! — крикнула Рухля Ривцi й, полегшено зiтхнувши, промовила до гостей i Гершка: — Ну, тепер можна сподiватися на порятунок.

Рабин, що був серед гостей, пiдiйшов до Гершка, який у своєму драному лапсердаку так i вкляк на мiсцi, й, поклавши йому руки на голову, урочисто промовив:

— Великий бог Авраама, Iсаака та Iакова, i ти, ребе Гершко, заспокой свою печаль i змiни її на радiсть. Якщо господь захотiв врятувати цю дiвчину, то вiн поверне її знову до нас i звiльнить тебе вiд тяжкого грiха й ганьби… Ти знову знайдеш дочку, а благородний Хаїм дiстане жiнку, прекрасну й чесну єврейку, гiдну доньку своїх праотцiв… Тiльки терпiння, треба дати їй спершу одужати… I не вдавайтеся до насильства…

— Так, так… Передусiм спокiй i сон, — поспiшно заявила Рухля, — а там… тс-с-с! — вона приклала палець до уст i хитнула головою в бiк Сари, яка розплющила очi. — Дайте їй заснути, а за лiкування я сама вiзьмусь i, якщо бог захоче, вилiкую.

В цю мить дiвчина знову заплющила очi i впала на подушки. Гостi злякано обернулись до Рухлi, але стара заспокiйливо кивнула головою, замахала руками й прошепотiла:

— Тс!.. тс!.. Це сон — не смерть… Тепер добре… На краще! Усi поквапилися вийти навшпиньках з кiмнати й залишили Сару пiд опiкуванням старої.

Рухля сказала правду: Сара не померла. Лiки старої єврейки подiяли йвирвали дiвчину з лап смертi. Та ще три днi свiдомiсть не поверталася до неї. Сара покiрно пила лiки, якi давали їй, дозволяла розтирати себе, навiть приймала їжу, котру готувала Рухля з якимись особливими заклинаннями. Та напiвбезтямний погляд дiвчини виразно говорив, що все це виконує тiльки її тiло, а душа десь зникла й не бере участi нi в чому.

— Дарма, дарма, це на краще! — вiдповiдала Рухля на зiтхання Ривки, яку лякав безтямний погляд Сари. — Якби вона була притомна, гiрше було б: вона не стала б приймати нi їжi, нi лiкiв, i нам не вдалося б виходити її.

— Ой вей! — недовiрливо похитувала сивою головою Ривка. — Ну, що з того, що ми виходимо її тiло, коли господь вiдiбрав у неї розум?

— Не турбуйся! Виходимо тiло, тодi повернеться й розум, — запевняла Рухля. — Треба тiльки не хвилювати її, заспокоїти, обманути.

— Ой вей мiр! От ускочили в халепу! — зiтхнула Ривка. — I так уже набралися через неї стiльки муки, стiльки клопоту! Не знаю тепер, де доведеться скласти свої старi кiстки?.. Забилися сюди, а тут люди таке кажуть… таке… ой… ой!.. Вiд страху аж ноги тремтять…

— Бог змилується над нами… там у вас ще гiрше… Тiльки б виходити її, то можна втекти далi.

— Ой, ой! Коли б тiльки швидше!..

— Скоро вже, скоро, я тепер знаю, що робити… Знайдуться в мене ще кращi лiки. Слова старої справдилися й цього разу.

На шостий день уранцi, коли Рухля, за звичаєм, сидiла бiля Сариного лiжка й плела панчоху, раз у раз спiдлоба зиркаючи на хвору, що лежала з заплющеними очима, вона раптом вiдчула на собi чийсь погляд.

Рухля швидко пiдвела очi й зустрiлася з пильним поглядом Сари. Але вiн уже був не безтямний i каламутний, як досi, а гострий, палаючий, сповнений ненавистi й так змiнив обличчя дiвчини, що Рухля наче й не впiзнала її. Та й важко було впiзнати в цiй виснаженiй iстотi колишню красуню Сару. За час хвороби вона страшенно схудла, щоки її позападали, риси обличчя загострилися, шкiра й навiть бiлки очей вкрилися густою жовтизною…

— Ой мамеле, мамеле! Пiзнала мене, пiзнала мене, моя цуро! — скрикнула

Рухля, радiсно сплеснувши руками. — Ну, що, як тобi, адаманте мiй золотий? Вона взяла дiвчину за руку й схилилася над нею з радiсною усмiшкою. Та Сару, очевидячки, не зворушила радiсть тiтки: з неприхованою огидою вона вирвала в неї свою руку й мовила уривчасто:

— Перли?..

— Ой-ой! Ось про що згадала, цуро моя! — невимушене заговорила Рухля, нiби й нч помiчаючи ворожого погляду небоги. — Вони тут, у мене, добре захованi: тепер уже нiхто не вкраде.

— Де їх знайшли? — перебила її Сара, так впиваючись своїми величезними очима в обличчя старої, що навiть Рухлi стало моторошно.

— А де ж, моє золоте яблучко? У цього клятого скупника Янкеля, щоб його дiти нiколи долi не знали! Божився i присягався менi, що купив у якоїсь циганки-жебрачки, а до нас нiколи нiяка циганка й не заходила. Мабуть, ти десь необачно залишила їх, а хтось i вкрав, може, й ця сама Ривка, — ребе Гершко за неї не ручається. Ну, та байдуже, слава богу, що вдалося вирвати назад. Я вже їх так сховала, що нiхто не знайде… Може, що-небудь з'їси чи вип'єш?..

Сара заперечливо похитала головою i заплющила очi.

"Бреше тiтка чи говорить правду? О, якщо це так, якщо справдi вона вiдкупила перли у скупника — тодi, виходить, ще є надiя, виходить, Естерчина мати встигла продати їх, встигла взяти за них грошi й вiдправити посланця. О, коли б то так!

А якщо Петро дiзнається, де вона, то прибуде сюди за нею… Коли? Тижнiв через два! Вона ще хвора, є час… Але якщо тiтка бреше? Якщо вона вирвала перли в Естерчиної матерi? Нi, нi! Тодi б вона так i сказала, навiщо потрiбна була б їй ця брехня? Так, так! Адже ж i сама жебрачка хотiла збути перли якому-небудь скупниковi. Одне тiльки дивує: чому тiтцi не спало на думку, що їх могла вкрасти Естерчина мати?"

Розмова з тiткою переконала Сару, що на жебрачку нiхто й не подумав.

"Отже, є ще надiя, що Петро одержить звiстку i примчить за нею. О господи, ти недаремно врятував мене од смертi! Ще можна сподiватися, ще можна жити…"

Полегшене зiтхання вирвалося з грудей Сари. Радiснi сльози покотилися з її очей по худому пожовклому обличчю.

У цю щасливу мить дiвчина забула про все на свiтi, а яструбиний тiтчин погляд крадькома уважно стежив за бiдолашною жертвою.

Коротка розмова й душевне хвилювання так стомили ще кволий Сарин органiзм, що вона одразу ж поринула в глибокий сон. Вiд того дня Сара почала швидко одужувати, — видно було, що якесь внутрiшнє збудження, якийсь внутрiшнiй вогонь освiтлює дiвчину i наповнює її єство почуттям невимовного блаженства.

Рухля гордо позирала на всiх довкола, немов бажаючи сказати: ось наслiдок мого лiкування.

Вона подвоїла свої турботи про Сару й зовсiм заспокоїла її тим, що батько дав слово не силувати дочку й не чiплятися до неї з шлюбом, аж поки вона зовсiм не одужає i поки в усьому краї не настане мир та спокiй. Одне ще тiльки палке бажання лишалося в дiвчини: за всяку цiну побачити Естерчину матiр.

Через тиждень Сара пiдвелася з постелi, але надвiр її ще не пускали.

"Чи ходить жебрачка, як i ранiше, по шерсть, чи нi?" — весь час мучив дiвчину сумнiв.

Однак спитатися про це в Рухлi чи Ривки вона побоювалась, щоб не накликати на жебрачку пiдозри, тому вирiшення болючого питання мусила вiдкласти до того часу, коли їй знову дозволять виходити надвiр.

Днiв через два сама Рухля запропонувала небозi провiтритись, i як же зрадiла дiвчина, коли, ледь переступивши порiг хати, побачила Естерчину матiр, що розвiшувала в глибинi двору шерсть! Вiд хвилювання Сара мало не впала, та Рухля вчасно пiдтримала її.

— Ой, он! Яка ж ти ще квола! — промовила стара, похитуючи головою. — Ну, йди ж, сядь он там, проти сонечка! Гершду, — махнула вона рукою у бiк жебрачки, — iди сюди, одведи Сару до тiєї лавочки, а я побiжу винесу лiки.

Жебрачка кинулася виконувати наказ своєї панi i, обнявши дiвчину за стан, обережно повела її до лавочки.

— Паннуню люба! Жива, здорова! Ой вей, ой вей! I як таке зробити! Така гарна, така багата! — жебрачка зацмокала губами.

— Стривай, стривай! — Сара мiцно стисла їй руки i, озирнувшись, уривчасто прошепотiла:

— Поїхав? Послала??

— Поїхав! Ой вей мiр! Скiльки я страху набралася, коли знайшли тi перли у Янкеля! Їх бiн аїд, i для рiдної дочки не зробила б такого вдруге! Змилосердився господь, якось заслiпив очi панi Рухлi!

— Знаю, знаю! — нетерпляче перебила її дiвчина. — А як посланець?

— Вернувся!

— Вернувся?! — мимоволi скрикнула Сара. — Ну що ж, що? — вiд хвилювання голос дiвчини урвався, вона вхопила жебрачку за руку i впилася в її обличчя сповненим жагучого нетерпiння поглядом. — Ну й що ж?

— Парубка того не застав, каже, що бачив якогось батюшку, котрий там живе, та ще батька того парубка, старого титаря, i що вони йому, той батюшка i той титар, сказали, що парубок пiшов до гайдамакiв, але що незабаром повернеться й тодi вони йому скажуть про твого листа, а вiн зробить усе, що тiльки можна… I ще сказали, щоб ти надiялась i ждала.

— Боже мiй, господи! — Сара майже впала на лавку, й радiснi, щасливi сльози ринули з її очей.

В цю мить на порозi з'явилася Рухля iз склянкою лiкiв у руках.

— Що це? Ти плачеш? — вигукнула вона, кидаючи суворий, пiдозрiлий погляд на жебрачку. — Гершду! Чи не ти, стара голодранко, наговорила чогось лихого Сарi? — Рухля швидко пiдiйшла до дiвчини.

— Щоб я так своїх дiтей здоровими бачила, щоб я так собi здоров'я бажала… — забелькотiла перелякана жебрачка.

— Нi, нi! — перебила її Сара й звела на тiтку повнi слiз очi, що iскрилися щастям. — Вона не винна, вона менi нiчого не казала, просто… повiтря таке… сонце, ох, як хороше жити!

Рухля ще раз iз пiдозрою глянула на жебрачку, i по її тонких губах майнула хитра посмiшка:

— От бачиш, дочко моя, а ти що зробити хотiла? Тепер, либонь, дякуватимеш старiй тiтцi, що вирвала тебе з лап смертi.

— Довiку, до смертi! — Сара схопила тiтчинi руки й почала їх палко цiлувати. В Рухлi пiд гачкуватим носом знову майнула ледь помiтна усмiшка.

— Ну от i слава богу! — сказала вона, ласкаво гладячи Сарину голову. — Випий же цих лiкiв, щоб швидше очуняти. А ти вже йди додому! — милостиво обернулася Рухля до жебрачки. — Приготуй собi щось до шабашу!

З того дня сили дiвчини почали вiдновлюватися з дивовижною швидкiстю; радiсть i надiя настiльки переповнювали її серце, що iнодi Сарi здавалося — вона задихнеться вiд Їхнього бурхливого напливу. I Гершко, й Рухля ставились до дiвчини дуже ласкаво i хоча ще рiдко випускали з хати, але вже й не стежили за нею так невсипуще, як досi; про жениха, про весiлля не згадувалось анi словом.

Сп'янiла вiд радiсного настрою, Сара не помiчала нiчого пiдозрiлого в поведiнцi рiдних i навiть мимоволi пiддавалася їхньому лагiдному поводженню. Вона тепер не могла тримати на них нiякого зла, а коли б їй пощастило повернутися до Петра, то дiвчина ладна була й зовсiм простити всi муки, всi насильства.

Одного разу, коли Сара сидiла в свiтлицi i пiд невсипущим поглядом Рухлi гаптувала щось золотом по оксамиту, до кiмнати швидко ввiйшов блiдий, переляканий на смерть Героїко i, покликавши стару, квапливо зачинився з нею в сусiднiй кiмнатi.

Сара насторожилася. Що б це могло бути? Чи не привiз батько знову жениха? Але нi, чого б же тодi в нього було таке схвильоване, перелякане обличчя? Напевне, трапилось якесь нещастя… Але яке? Що могло так налякати його? Хлопи, гайдамаки? Може, Петро вже прибув за нею?

Дiвчина пiдвелася з мiсця й схопилася руками за серце, що несамовито закалатало.

— О господи! Коли б то так! — прошепотiла вона, iз пристрасним благанням зводячи очi до неба.

На вулицях мiстечка все було спокiйно, нiхто з перехожих не виявляв анi найменшої тривоги.

Через кiлька хвилин Рухля знову повернулася до кiмнати й по обличчю старої Сара помiтила, що звiстка, яку принiс батько, була, певно, важлива.

На Сарине запитання, чого батько такий стривожений, Рухля вiдповiла якось ухильно i, незважаючи на все своє самовладання, до самого вечора зiтхала, похитуючи головою. I на бругий день, i на третiй настрiй Гершка не змiнився. Ривка також була схвильована. Сара кiлька разiв пробувала випитати в неї, що скоїлося, та Ривка все вiдмагалася. На третiй день, уже смерком, коли Рухля й Гершко вийшли з домiвки, Сара знову причепилася до Ривки, котра в цей день була якось особливо стривожена й стурбована.

— Та скажи менi, Ривко, що трапилось? Хай я нiколи не дiждусь щастя, коли розповiм кому-небу дь те, що ти розкажеш менi.

— Ой, ой! Та що ж тут критися! Однак ти довiдаєшся не сьогоднi, то завтра, — тiльки ж вони не хочуть!

— Вони не дiзнаються, вони не здогадаються… Що ж трапилось, що? Скажи! Ривка сторожко озирнулася на дверi й прошепотiла дiвчинi в самiсiньке вухо:

— Гайдамаки!

— Гайдамаки? Тут? — вигукнула Сара, i обличчя її осяяла радiсть. Ривка не помiтила цього й тим самим таємничим шепотом, озираючись на дверi, вiдповiла:

— Тут? Iще чого! Хвалити бога, поки що господь милує, а там, у нашiй сторонi, таке робиться, що й казати страшно; у Мотронинському монастирi ножi освятили, всi хлопи пiшли в гайдамаки. Уже й тут люд починає хвилюватися, уже й сюди наближаються гайдамацькi загони.

У Сари перехопило дух.

— Господи, боже мiй! — захоплено прошепотiла вона. Цей шепiт Ривка витлумачила по-своєму.

— Не бiйся! — ще тихiшим голосом промовила вона. — Ребе Гершко пiшов до вiрної людини дiзнатися, чи вiльна ще дорога.

— Навiщо?

— А щоб, коли ще можна, швидше втекти звiдси, поки не всi дiзналися про наближення гайдамакiв.

— Нiколи! — вигукнула Сара. — "Втiкати звiдси, коли вона дала знати Петровi про мiсце свого перебування, коли. може, це вiн i поспiшає до неї з гайдамаками?" — Дiвчина вся спаленiла вiд хвилювання i знову твердо промовила: — Н:'коли!

Ривка здивовано глянула на неї, але з вулицi в цю мить долинув якийсь гомiн, плач i лемент.

Обидвi жiнки кинулися до вiкна.

Вузькою вуличкою, на яку виходили вiкна Рухлиного будинку, бiгла цiла юрба євреїв — чоловiки, жiнки, дiти. Обличчя у всiх були блiдi, стривоженi. Вони обганяли одне одного i щось кричали, завзято жестикулюючи.

— Гевулт! Гайдамаки! — зарепетувала Ривка, хапаючись за голову руками. А Сара так i застигла край вiкна, немов заворожена.

Хоч не чути було нi пострiлiв, нi кiнського тупотiння, дiвчина так само. як i Ривка, одразу вирiшила, що до мiста вдерлися гайдамаки. Ця думка сповнила її серце почуттям невимовної радостi.

Сара була певна, що це прибув Петро i що от-от вiн з'явиться перед її вiкном.

Та ось скрипнули кiмнатнi дверi; дiвчина швидко озирнулася, i з її обличчя миттю зникла радiсть, змiнившись тривогою чекання. На порозi стояли Рухля й Гершко. Незважаючи на сутiнки, що сповнювали кiмнату, Сара одразу ж помiтила сiро-глинисту блiдiсть їхнiх облич i наче змертвiлi погляди.

Дiвчина мовчки вхопилася за лутку, передчуваючи, що ця поява не вiщує їй нiчого доброго.

— Збирайся! — промовив Гершко якимось глухим, придушеним голосом.

— Куди?

— В Умань!

— Чого? Навiщо?

— Тому що гайдамаки захопили всю Київщину й наближаються вже до Подiлля; я хотiв був податися на Львiв, але й там неспокiйно Треба тiкати у Умань, поки ще всi не кинулися з мiстечка!

Сара притислась до стiни й рiшуче промовила, хоча при цьому її обличчя смертельно зблiдло:

— Я не поїду, батьку!

— Ти не поїдеш? — просичав Гершко й, пригнувши голову, як бiгк, що збирається завдати смертельного удару, поволi пiдiйшов до дiвчини, стиснув, наче лещатами, її руку й знову зловiсно прошепотiв: — Ти не поїдеш?

— Постривай лишень, ребе Гершку! — Рухля схопила його за рукав — Вона поїде з нами й сама! Саро! — звернулася стара до небоги владним тоном. — Перш за все гайдамаки кинуться на наше мiстечко, бо тут зiбралося багато ляхiв i євреїв. Пам'ятай же, що ти передусiм єврейка, i коли б серед гайдамакiв i знайшовся один такий милосердний, що схотiв би тебе помилувати, то iншi вчинили б над тобою таку кару, вiд якої волосся твоє побiлiло б, мов снiг.

Сара заточилася…

— Слухай же тiтку, Саро, i роби все, що вона тобi накаже! — просичав Гершко. — А якщо ти насмiлишся хоч у чому-небудь не послухати її, то я вб'ю тебе на мiсцi!

Вузьким путiвцем поволi котився простий вiз; зморенi конi бiгли пiдтюпцем, понуривши голови. На возi сидiли три жiнки: двi з них, судячи з облич, були старi, хоча в їхньому чорному, скуйовдженому волоссi, яке виглядало з-пiд червоних хусток, не бiлiло жодної сивої волосини, а третя здавалась дуже молодою, та через густий шар сажi й бруду, що вкривав її обличчя, важко було роздивитися його риси. На передку воза пiдскакувало якесь опудало з розкошланою чорною бородою, таким самим волоссям i вимазаним у сажу обличчям. На головi в нього стирчала надiта набакир, драна шапка, а на згорблених плечах, поверх червоної сорочки, обвисала синя чумарка з великими срiбними гудзиками.

Фурман раз у раз полохливо озирався i, прицмокуючи губами, посмикував вiжки.

Дивлячись на чорне, як смола, волосся, смаглявi обличчя й строкатий одяг подорожнiх, можна було подумати, що це мандрiвнi цигани, та при уважнiшому поглядi одразу впадав в око схiдний тип молодої дiвчини й гачкуватi носи її супутниць. Найменше ж скидався на цигана сам ребе Гершко, який сидiв на передку воза. Досить було тiльки поглянути, як вiн правив кiньми, весь час прицмокуючи й махаючи руками, i кожен пiзнав би в ньому чистокровного єврея, переодягненого циганом, незважаючи на те, що вогненна Гершкова борода перетворилася на чорну.

Та загалом циганська одiж трохи маскувала походження подорожнiх. Придумала цей маскарад обачна й хитра Рухля.

З усiх нацiональностей, що проживали на Українi, цигани були найбезне-виннiшi. Селяни й гайдамаки остерiгались їх як конокрадiв, та взагалi не мали причин ненавидiти їх, а iнодi навiть були й радi приїзду бродячих ковалiв, — тим-то Рухля й надумала переодягти всiх у циган, щоб безпечно пробратися в Умань.

Сара спершу вирiшила нi за що не виїжджати з Кам'янки; та слова Рухлi мимоволi переконали дiвчину: справдi, важко було розраховувати, при вторгненнi до мiста гайдамакiв, першому потрапити на очi Петровi…

Крiм того, Гершко недвозначно сказав дочцi, що при найменшому опорi вб'є її одразу. Тим-то в Сари залишався тiльки один вибiр: або їхати з ними, або померти. А їй тепер пристрасно хотiлося жити, щоб якомога швидше зустрiтися з Петром, — отже, треба було щонайперше погодитися на вимогу батька.

Але де тепер шукати Петра? Адже вiн, одержавши листа, кинеться в Кам'янку, а її везуть в Умань. Звичайно, це вже були знайомi мiсця, i Сара, за сприятливих обставин, могла б тепер вирватися i втекти в Малу Лисянку, де її знали й любили всi селяни.

Щоправда, побачення з Петром вiдкладалося на невизначений час, але з двох лих доводилося вибирати менше, i тому дiвчина, згнiтивши серце, вирiшила пiдкоритися батьковiй волi.

Уже сьомий день вони пробирались путiвцями.

Доки їхали Подiллям, усе було бiльш-менш гаразд. Селяни хоч i збирались гуртами бiля корчем та церковних оград, щоб погомонiти про страшнi подiї в крулевствi Польському, але роботи й своїх домiвок не кидали. Та чим ближче пiд'їжджали подорожнi до Уманi, тим небезпечнiша ставала мандрiвка. Тепер вони уникали заїжджати в села й мiстечка, а бiльше трималися безлюдних мiсць i лiсiв, лише iнодi ризикуючи заглянути, та й то з великою обережнiстю, в якусь самотню хату.

Уже два днi їхав Гершко з своїми супутницями Київщиною, i привид жаху, що переслiдував утiкачiв з берегiв Днiстра, врештi наздогнав їх.

Села, якi нинi траплялися по дорозi, або були безлюднi — їхнi мешканцi, очевидячки, пiшли в гайдамаки, або зруйнованi дощенту ляхами. Якось подорожнiм довелося проїздити повз невелике мiстечко; воно ще курилось, а на ясному тлi вечiрнього неба чорними силуетами рiзьбилися потворнi руїни й шибеницi з нерухомими жертвами.

Такi картини наганяли божевiльний жах на бiдолашних євреїв, i вони поспiшали якомога швидше вибратися з цих страшних мiсць.

Разiв зо два подорожнi навiть бачили загони гайдамакiв.

Коли їм траплялося зустрiти якусь жiнку, то Рухля, що знала кiлька слiв по-циганськи, розпитувала про дорогу на Умань i про те, чи немає поблизу гайдамакiв.

Таким чином, об'їжджаючи мiста й села i всiляко уникаючи зустрiчей з селянами та гайдамаками, мандрiвники поволi просувалися вперед.

За розрахунками Гершка, вони мали приїхати в Умань на десятий день увечерi, але страх, який стискав їхнi серця, був такий великий, що подорожнiм здавалося, нiби вони й не доживуть до того щасливого дня.

Тiльки Сара зовсiм не боялася, а навпаки — жадала такої зустрiчi, сподiваючись за допомогою хлопiв або гайдамакiв вирватись од своїх мучителiв i дiстатися в Малу Лисянку, до Прiсi й отця Хоми.

Вiз котився повiльно, усi сидiли мовчки, поринувши в свої роздуми. Вiдчувши байдужiсть фурмана, конi пiшли ступою.

Вiз з'їхав з дороги i, наскочивши на камiнь, замалим не перекинувся. Усi переполошились.

— В'є, в'є! — закричав Гершко i, натягнувши вiжки, замахав руками, наче зляканий птах крилами. Конi повернули назад, i вiз знову покотився вузькою дорогою.

— Ребе Гершку, ребе Гершку! — повчально мовила Рухля. — Скiльки разiв я казала тобi, щоб ти не кричав "в'є"; коли б тут був хтось iз хлопiв, вiн одразу б зметикував, що ти не циган, а чесний єврей.

— Ой вей, усе забуваю, вiд страху в головi все плутається!

— Не бiйся! Господь, що вивiв з пустелi батькiв наших, виведе й нас з цього проклятого краю. А чи скоро Умань? Тобi ж знайомi цi мiсця!

— Знайомi, знайомi, але ж ми звернули вбiк i я тепер не знаю, куди їхати. Десь неподалiк має бути Кирилiвка, а в нiй шинкар знайомий — Лейба. Коли тут iще спокiйно, — голос Гершка жалiбно затремтiв, — то в нього можна буде й перепочити, i про все розпитати.

— Ну, ну! То поганяй же коней; боронь боже, що-небудь… — тут у степу нiде й сховатися.

Натяк Рухлi на можливiсть зустрiчi з гайдамаками змусив Гершка щосили засмикати вiжками. Вiн хотiв пiдбадьорити коней ще й своїм улюбленим "в'є-в'є", але'вчасно схаменувся i тiльки зацмокав губами.

Сара не прислухалась до розмови, але при словi "Кирилiвка" вiдразу насторожилася.

Це слово було їй добре знайоме — кiлька разiв вона туди їздила з батьком у гостi до старого Лейби i дорогу вiд Кирилiвки до Малої Лисянки знайшла б i зараз; якщо виявиться, що в Кирилiвцi все спокiйно i вони справдi зупиняться вiдпочити у шинкаря, то, можливо, їй пощастить утекти вiд батька, а вiн, зважаючи на таке тривожне становище в краї, звичайно, не кинеться навздогiн за нею! Ох, коли б у Кирилiвцi все було гаразд!

Сара заломила пiд хусткою руки й застигла в безмовнiй молитвi. "Невже господь не захоче простягти їй руку порятунку? Нi! Нi! Тiльки треба вiрити й надiятись, i, може, завтра надвечiр вона буде в Малiй Лисянцi".

Дiвчина почала озиратися на всi боки, намагаючись вiдгадати, в якому напрямi мала бути Кирилiвка. Нарештi її гострий погляд помiтив удалинi ледь помiтний пагорок, на якому чорнiли двi тоненькi рисочки.

— Батьку, батьку! — вигукнула Сара. — Прав туди, он на ту могилу!

— А ти звiдки знаєш? — Гершко з подивом i пiдозрою озирнувся на дочку.

— Я пам'ятаю, пам'ятаю, коли ми їздили до Лейби, то завжди там годували коней; на могилi ростуть двi тополi, а внизу є маленька криничка й гайок.

— Вона каже правду! — мовила Ривка Гершковi, який усе ще неприязним, пiдозрiливим поглядом дивився на Сару.

— Що ж, ребе Гершку, якщо й Ривка пам'ятає, то повертай туди! — рiшуче сказала Рухля.

Гершко знов засмикав вiжками, й конi повернули в той бiк, куди показала Сара. За пiвгодини вони добралися до могили, на котрiй, як i говорила дiвчина, росли двi тополi, а внизу дзюрчав невеликий струмок. А ще через годину на обрiї з'хвтллас. я смужка зелета, серед якої очг подорожнiх почали незабаром розрiзняти й крила вiтрякiв.

— Кирилiвка, Кирилiвка! — радiсно вигукнула Сара.

Село розкинулося на рiвнинi, так що здалеку видно було тiльки вузьку смугу зеленi.

Гершко зрадiв i, жваво пiдганяючи коней, подався навпростець, щоб iще до заходу сонця приїхати в Кирилiвку.

До села зоставалося не бiльше пiвверсти, коли Гершко несподiвано зупинив коней.

— Ой вей мiр! — застогнав вiн. — Далi їхати небезпечно, здається, село горить… Он, бачте, дим стелеться… Невже гайдамаки?! — i вже хотiв круто повернути коней назад.

— Стривай, стривай! — закричала Рухля. — Треба роздивитися! — вона стала на возi, приклавши руку до очей.

— Ох, який же ти полохливий, ребе Гершку: та хiба ж, коли горить село, дим так стелеться? Вечерю готують селяни, он що! А гайдамакiв тут iще не було, — сказала стара, знов вмощуючись на возi. — Якби були, то витоптали б хлiба, а вони, хвалити бога, он якi колосистi!

Гершко мовчки погодився з Рухлею i погнав коней до Кирилiвки.

Незабаром в'їхали в село, i вiз покотив безлюдними вулицями. Коли нараз перед очима подорожнiх постало страхiтливе видовище: посеред майдану стояв ряд паль, на яких сидiли вже мертвi ляхи.

Тут же поряд, у калюжах кровi, лежали купи порубаних тiл, серед яких можна було розпiзнати i хлопiв, i ляхiв, i євреїв. Собаки шматували теплi ще трупи. Побачивши непроханих гостей, вони пiдводили скривавленi морди й глухо гарчали, та не лишали своєї трапези.

Вiд хат, що оточували майдан, тепер зосталися тiльки купи попелу, який густо курiв, розстилаючи над страшним кладовищем смердючий, задушливий дим. За-ндяки безвiтрянiй погодi пожежа не перекинулася далi.

Гайдамаки, очевидячки, залишили село зовсiм недавно: Сара навiть виразно чула чийсь тихий стогiн, який долiтав iз купи спотворених тiл. Вiд їдкого запаху теплої кровi в дiвчини запаморочилась голова.

У цей час два пси, вчепившись в один шматок м'яса, з гарчанням кинулися один на одного. Це примусило отямитися скам'янiлого вiд жаху Гершка; вiн здригнувся й з усiєї сили вдарив вiжками по конях. Та вони не побiгли, а пiшли ступою i бiля корчми, що стояла край села, зупинились.

Лейбина корчма, в якiй подорожнi сподiвалися вiдпочити, була розгромлена дощенту. Як видно, гайдамаки плюндрували її з особливою ненавистю: вiкна й дверi були зiрванi з петель i валялися тут же, поряд з розбитими барилами, розпоротими перинами, одежею i потрощеними меблями.

Сам же Лейба з почорнiлим обличчям i настовбурченими пейсами висiв униз головою на воротях свого двору.

Конi стояли нерухомо, стомлено понуривши голови; видно було, що вже нiщо не примусило б їх рушити з мiсця, та, правда, нiхто й не думав про дальшу дорогу. Гершко i його супутницi теж немов скам'янiли.

Тим часом погожий лiтнiй вечiр спускався i над цим зруйнованим гнiздом, розливаючи довкола тиху задуму й нiжну прохолоду.

Зацiпенiння, що охопило подорожнiх, тривало недовго: жахливе становище, в яке вони потрапили, примусило їх швидко отямитись.

Першим опам'ятався Гершко.

— Що робити? — прошепотiв вiн, обертаючись до своїх супутниць. — Гайдамаки десь поблизу, вони, либонь, нещодавно покинули село.

— Залишатися тут! — вирiшила Рухля.

— Тут?.. Ой вей!! — Ривка й Гершко з жахом озирнулися довкола.

— Тут! — повторила Рухля. — Конi зараз не потягнуть воза, поглянь — вони замалим не падають, а що буде з нами, коли ми зостанемося без коней? Окрiм цього, раз уже гайдамаки побували тут, вони назад не повернуться… А завтра вранцi можна буде роздивитись i вирiшити, куди їхати.

Останнiх слiв Рухлi Гершко не чув: його обличчя зненацька витяглось i помертвiло, очi зупинились i набрали якогось божевiльного виразу.

— Ребе Гершку! Що з тобою? — разом вигукнули Рухля й Ривка, схопившись iз своїх мiсць.

Гершко хотiв щось вiдповiсти, але губи його безгучно заворушилися, i вiн, обернувшись у той бiк, куди, певно, пiшли гайдамаки, показав лише пальцем у далечiнь. Усi занiмiли. Вдалинi не було видно нiчого, але загострений жахом слух жiнок одразу розрiзнив далекий кiнський тупiт.

— Iдуть! — жваво промовила Сара.

— В'є, в'є! — закричав Гершко i в розпачi засмикав вiжками, але конi стояли нерухомо, бо, либонь, не мали вже сили зрушити з мiсця.

— Гевулт! Загинули, загинули! Ой мамеле, тателе! — зарепетувала Ривка, хапаючись за голову руками.

В одну мить усi зiскочили з воза.

— Тихше! — просичала Рухля, щосили смикаючи Ривку i Гершка. — Занапастити всiх хочете? Рятуватися треба!

Та Гершко тiльки тремтiв i дивився на неї божевiльними очима, а Ривка голосила й здiймала руки до неба. Тодi Рухля почала командувати, хоч її голос зривався вiд страху:

— Постав воза пiд повiтку, коней випряжи й пусти, потiм спiймаємо… Це їдуть, певно, не гайдамаки, а хлопи, якi порозбiгалися, а тепер вертаються до села. Швидше ж, швидше випрягай коней, сховаємось у цiй корчмi, — сюди нiхто не загляне!

Рухля, Ривка й Сара з гарячковою квапливiстю заходилися допомагати Герш-ковi, у якого з переляку так тремтiли руки, що вiн, незважаючи на всi зусилля, нiчого не мiг зробити.

Тим часом тупiт чувся ближче й ближче.

— Швидше, швидше! — пiдганяла Рухля.

Нарештi коней сяк-так розпрягли, й вони, вiдчувши волю, одразу ж почвалали за ворота, у степ, що зеленiв довкола.

— За мною, сюди! — крикнула Рухля, прожогом кидаючись до корчми; за нею подалися й iншi.

Забiгши в сiни, вони одразу ж ускочили до великої свiтлицi, але там не знайшлося нiякої схованки. Скрiзь було видно слiди несамовитої лютi гайдамакiв: потрощенi меблi, побитий посуд… На пiдлозi стояли калюжi горiлки й пива.

Рухля метнулась у пекарню, сподiваючись знайти хоч який-небудь закапелок, де можна було б сховатися, але й тут панував такий самий хаос, навiть пiч була розвалена… А тупiт тим часом уже лунав майже бiля самих ворiт. Переляканi до смертi, не знаючи, що робити, подорожнi знову кинулися в сiни; нараз Рухля помiтила драбину, що вела на горище.

— За мною нагору! — крикнула вона й з незвичайною для її рокiв швидкiстю полiзла по крутiй драбинi. За нею — Гершко й Ривка.

Забувши спохвату про Сару, вони спустили за собою важку ляду. Дiвчина лишилася внизу одна — безпорадна, беззахисна, чекаючи страшної зустрiчi з гайдамаками. Тепер їй навiть не спадало на думку скористатися з своєї волi й утекти вiд батька: тiкати — означало кинутися назустрiч смертi; треба рятуватися, ховатись, але куди?

Лiзти на драбину, грюкати й кричати, щоб вiдчинили ляду, було занадто довго й небезпечно, бо тупiт наближався.

У розпачi, не знаючи, що робити, Сара знову кинулась у пекарню, i раптом їй впала в око розвалена пiч з широким i глибоким пiдпiччям, звiдки виглядала солома й трiски.

Довго не розмiрковуючи, дiвчина залiзла в пiдпiччя й зарилася в солому.

Вершники, не зупинившись бiля корчми, з гучним тупотiнням промчали далi, та тiльки-но Сара хотiла вилiзти з своєї схованки, як тупiт знову посилився… Ось вiн уже зовсiм близько… I нараз припинився бiля самiсiньких ворiт. Через якусь мить дiвчина почула, як хтось сильно рвонув сiнешнi дверi.

Серце в неї завмерло.

— Та от хоч би й тут погомонимо, друже, стiни й дах залишилися, а нам бiльше нiчого й не треба! Сiдаймо на цих барилах.

— То й сiдаймо! — вiдповiв другий гблос, i Сара почула, як хтось важко сiв. — Ну, Максиме, як справи? — провадив той самий голос.

— Не кепсько, та ти, пане сотнику, певно, й сам чув про нашi справи! — вiдповiв той, кого товариш назвав Максимом.

— I чую, i бачу, — сказав сотник. — Тiльки достеменно не знаю, бо звiстки приносять усе ляхи та жиди, а в них з десятка гайдамакiв виростає сотня, iз сотнi — тисяча. Скiльки зiбралося, друже, справжнього вiйська?

— Справжнього вiйська з гайдамакiв, козакiв i запорожцiв сорок тисяч, а в запасi весь народ український.

— Гаразд! Такого вiйська вже давно не бачила Україна… Що думаєте робити далi, полковнику?

— Вiдвоювати свою вiтчизну. Київщина уже вся наша!

— Уся, та не зовсiм!

— Правда, зосталася ще Умань, а коли вiзьмемо i її, тодi в ляхiв не лишиться жодного мiстечка на Київщинi, а далi вся Україна, Подiлля, Волинь простеляться перед нами, мов скатертина. Одна тiльки Умань i непокоїть: все-таки двi тисячi вiйська… та ще козацького, надiйного… Може затримати, а треба кувати залiзо, поки гаряче.

Сотник вiдкашлявся i п омовив, як здалося Сарi, трохи знiяковiло:

— Гм… ну, припустiмо, що ви вiзьмете й Умань, тодi що?

— Тодi? Тодi поставимо тут своїх сотникiв, полковникiв та iнших начальникiв i рушимо далi через Україну на Польщу, до самої Варшави.

— Ех, Максиме, Максиме! — сотник важко зiтхнув. — Серце в тебе лицарське, а душа дитяча. Це правда, що в ляхiв немає вiйська, що вони не встигнуть зiбрати його, а коли й зберуть, то всi розлетяться перед вами, як осiннє листя вiд пориву бурi, — але ж за Польщею стежать тепер три держави, i вони не дозволять вам знищити її. Пам'ятай, Максиме, король польський — ставленик росiйської царицi.

— Знаю, знаю… А чому цариця поставила саме його, а не когось iншого, чи знаєш ти, пане Гонто?

Полковник на мить замовк, а далi провадив сповненим презирства й глузування голосом:

— Тому, що цей король лише лялька в королiвському вбраннi. Ге, якби вiн був людина з залiзною волею, ще й тепер мiг би врятувати Польщу. Але не про це я хочу казати тобi, друже, а про те, що сусiди Польщi чекають слушного часу, щоб кинутися на неї, тiльки кожен боїться починати, зважаючи на суперника, тому-то й треба, щоб почав це дiло хтось стороннiй. I от вибiр упав на нас!

— Що?

— Вибiр упав на нас; ми дзвонимо вiдхiдну старiй Польщi. Найстрашнiший сусiд її, Росiя, вiддає на наш суд всю землю польську.

— Що ти кажеш? — вигукнув сотник. — Звiдки тобi вiдомо це?

— Ось звiдки! Читай сам!

Сара почула шелестiння паперу. Якийсь час тривала мовчанка… Та ось пролунав схвильований голос сотника, якого — дiвчина запам'ятала — звали Гонтою.

— Хто тобi дав цей папiр? Чи не є це грубий обман, яким хочуть занапастити нас?

— Його дав менi превелебний отець iгумен мотронинський! — урочисто вiдповiв полковник. — Йому вручили грамоту, коли вiн був там. А що це не є обман, можеш судити з того, що в нашому вiйську з'явилися тисячi запорожцiв, а хiба випустили б їх, якби наше повстання'не було на руку Росiї!

— Так, так, — схвильовано вiдповiв сотник.

Сара почула грюкiт вiдсунутого барила й енергiйнi кроки — один iз спiврозмовникiв ходив по кiмнатi. Нараз кроки стихли й знову заговорив сотник:

— Але невже ти думаєш, полковнику, що все це робиться з ласки до нас i при подiлi здобичi нам вiддадуть кращий кусень Польщi? Ех, Максиме, Максиме…

— Ти гадаєш, це пустi обiцянки?.. Слушно. Але ж ми тепер не дурнi. Навчили нас добрi друзi розуму. Сядь, брате, i послухай, що переказав орел наш бiлозорець пан кошовий.

Полковник стишив голос. Хоч як дослухалася Сара, та не могла розiбрати, про що вiн говорив; до неї долiтали лише окремi слова: "Туреччина… вiйна… бiльше волi… поповнити реєстри… кошовий… Запорожжя… обидва береги Днiпра…" Але, не знаючи, про що розмовляли козаки, дiвчина не могла зрозумiти тих слiв.

Полковник говорив довго й палко Його мову iнодi переривали тiльки захопленi вигуки спiвбесiдника.

— Ну, друже, все одно, — пролунав нарештi рiшучий голос сотника, — чи пощастить нам на цей раз визволити й утвердити Україну, чи доведеться загинути всiм — ось вам моя рука: Iван Гонта у важкий час не залишить вiтчизни. Ось вам моя рука, i серце, i шабля, а разом з нею i шаблi всiх уманських надвiрних козакiв. Ми всi ладнi життя вiддати, й нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас од братiв. Пан або пропав — усе одно! Змучилася душа в неволi. Розправимо востаннє свої крила, а там хоч i смерть! Коли не захоче господь дати Українi долi, то хоч не вкриє соромом нас, її дiтей!

— Я так i знав, я вiрив у тебе, друже! — вигукнув полковник, i Сара почула звук мiцних козацьких поцiлункiв,

— Стягай же всi загони пiд Умань! — заговорив знову сотник. — Ви її вiзьмете без бою, а там — там уже вирiшимо, куди i як рушати далi. Ходiмо ж, чого нам сидiти тут поночi, адже тепер не страшно розмовляти i в полi. Але до часу, брате Максиме, про це — нiчичирк… Розумiєш?

— Не турбуйся!

Сара почула, як козаки пiдвелись i, грюкнувши дверима, вийшли у двiр.

Через кiлька хвилин пролунав кiнський тупiт i невдовзi завмер удалинi.

Якийсь час Сара ще сидiла в своїй засiдцi, потiм розгребла солому i обережно вилiзла з-пiд печi

Вiд задухи й тч радiсного хвилювання серце дiвчини билося так сильно, що вона аби не впасти мусила притулитися до печi. "Господь почув її молитву i в той час, коли вона вже впала у розпач приготував порятунок. Тепер козаки зберуть в Умань усi загони, i. якщо тiльки їй вдасться щасливо добрэтися до того мiста, вона нарештi зустрiнеться з Петром!"

У цей час почувся боязкий шепiт Рухлi:

— Саро, дитино моя, де ти?

— Тут! Тут! — радiсно вигукнула дiвчина. — Виходьте, не бiйтеся, гайдамакiв уже немає.

XXI

Напад на переодягнену Дарину за ворiтьми Лебединського монастиря був такий несподiваний i блискавичний, що вона не встигла отямитись, як вiдчула, що мiцнi руки затисли їй рот, загорнули в накинуту кирею й понесли невiдомо куди, — кричати було марно, чинити опiр неможливо… Дiвчина задихалася в киреї i почувала, що це прийшла її остання година.

— Нащо нам тарганити цього ляшка? — почула Дарина крiзь шум в ушах чийсь грубий голос.

— А що? Вiн не важкий, — вiдповiв другий голос м'якшого баритонального тембру.

— Та на якого бiса? — рикнув бас. — Прикiнчити — й квит!

— An справдi, — мовив баритон i зупинився. Дарину не вельми делiкатно кинули на землю.

— Тiльки ось що, — пiсля деякої паузи заговорив баритон знову. — Прикiнчити завжди встигнемо, а нам язик потрiбний… Поляки, як видно з усього, вже у монастирi, то треба розпитати, скiльки їх, що i як?..

— Ну й гаразд! Роздягнемо та розпитаємо по-нашому, пар зо двi пасiв вирiжемо… У мене, до речi, є для присипки й рiжок з табакою, i дрiбна сiль…

— Нi, лiпше одведемо до отця диякона, бо коли б не розсердився, — вiдказав баритон. — Вiн сам любить допитувати… та й хвилина гаряча, треба поспiшати!

— Гайда! — гаркнув бас. Дарину знову безцеремонне схопили за голову й за ноги i швидко понесли, мов куль соломи.

Пiд час короткої зупинки вона все ж устигла вiдгорнути трохи кирею, дихати стало легше… У головi в дiвчини зринали й плуталися неяснi думки й фатальнi запитання: хто схопив її — свої чи поляки? Коли поляки — вона загинула… Та, певно, свої, бо розмовляють же не по-польськи… а втiм, хто його знає? Але якщо диякон — то свої… Вiд цiєї гадки гаряча хвиля прилила до серця Дарини, та за мить дiвчина знову похолола вiд страху…

А її все несли й несли.

"А якщо свої, чи признаватись їй одверто, хто вона? — знову постало перед дiвчиною запитання. — I як до цього поставиться свавiльна, зачерствiла юрба?.. Приниження, образи, може, ганьба!.. Нi, нiзащо в свiтi!"

У цей час тi, що несли її, зупинились i спустили свою ношу на землю.

— Ну, розiмнися, скинь кирею!.. Чи, може, задихнувся? — прохрипiв бас.

— А що, Петре, роздобули язика? — спитав бородатий, з заплетеною рудою кiскою козак, очевидячки — ватажок загону.

— Злапали, панотче, ляшка й приволокли до твого превелебiя, — вiдповiв молодший з тих двох, що схопили Дарину.

То був справдi Петро, що мусив приєднатися до ватаги отця диякона, котрого Найда послав на допомогу Лебединському монастирю.

Тiльки тепер панна Дарина випручалась з широкої киреї, в яку її загорнули, наче в пелюшки. Перед очима дiвчини постав глибокий яр з навяслими над ним деревами; крiзь їхнє переплетене гiлля де-не-де свiтлими пляма — й пробивався свiтанок; навколо ж iще панував вологий морок, в якому невиразно окреслювалися постатi людей, що лежали на землi. Перед самою панною сидiв на пеньку отець диякон i нетерпляче чухав п'ятiрнею свою бороду.

— Отрок, гм! — сказав вiн, пильно вдивляючись у гарне, збентежене личко Дарини.

Дiвчина все намагалася глибше насунути на голову конфедератку, щоб сховати своє волосся; хоч косу й вiдрiзала, але пишнi кучерi могли видати її — такої зачiски не носили нi паничi, нi джури, нi простi хлопцi.

— Ну, ляшок, кажи, одвiтствуй на мої запитання, рци ' слово твердо й справедливо, — почав крижаним тоном дияхон, — бо за малу брехню велика мзда належить, а джерела вiдплати за зло можуть бути невичерпнi й рiзноманiтнi.

— Я не лях, панотче, а руський i грецького закону, я православний!

— Що-о? — аж пiдвiвся здивований ватажок. — В лядськiй зброї i лядськiй шкурi?

— Що ж, убив ляха й одяг його кунтуш… щоб легше було втекти.

— Припустiмо… сiє можливо… Але чим ти доведеш, що ти наш брат, православної вiри?

— Та чим хочеш, панотче… Ось, дивiться ж, i розмовляю, i хрещусь по-нашому!

— Гм! I вiри гiдне, i вiрити не подобає, - вагався диякон.

— Розмовляти й хреститися не штука, — пiдозрiливе мовив бас, — цього ляхи в наших краях навчилися.

— Iстинно глаголиш, — погодився диякон. — А ти ось краще прокажи нашi молитви… Знаєш?

— Аякже, — зрадiла Дарина й почала пiдряд проказувати i "Отче наш", i "Царю небесний", i "Богородицю", i "О, всепiтая мати", i "Да воскресне бог"…

Диякон зупинив її на половинi псалма Давида "Помилуй мя, боже".

— Воiстину православний, братцi! — сказав вiн козакам, якi принесли полонянку. — Та й молитви знає так добре, що хоч зараз до отця Єлпiдифора на крилас!

— От так штука! — засмiявся скрипучим смiхом старший козак. — А я, бач, хотiв штрикнути його ножем, та Петро не дав… Тiльки постривай! Як же то мiж черничок опинився хлопець? Це ж, здається…

— Возбраняється, — пiдхопив диякон. — А тому, — звернувся вiн суворо до дiвчини, — оци, хто ти єси, якого звання, звiдки прибув i з якої причини помiж черничок вештаєшся?

Дарина розгубилась: вона не чекала таких запитань i не знала, що вiдповiсти, боячись плутаними поясненнями накликати на себе пiдозру; сказати ж чисту правду дiвчина не одважувалася, не бачачи тут жодної знайомої людини, яка б пiдтвердила правдивiсть її слiв, а на випадок чого й заступилась би…

— Я київського генерального обозного, — мало не зiрвалось у Дарини з язика — "дочка", але вона вчасно утрималась i затнулася, — генерального обозного. син. Був присланий сюди моїм батьком i настоятелем Мотронинського монастиря отцем Мельхiседеком з листами, в яких вони обiцяли черницям у скорiм часi допомогу й просили, щоб тi не спокушалися принадами унiї, а твердо стояли в православнiй вiрi, тодi й цариця заступиться… Ну, я сюди прибув… а тут наїзд конфедератiв. Двох черниць вони пiдкупили, й тi вiдчинили їм браму. Поляки вдерлися… а я заманила одного пана в келiю… заманив, — поправилася Дарина, — i вбив… А вбивши, переодягся в усе лядське i, вибравши хвилину, коли всi до безтями напилися, вислизнув через браму й ну тiкати… А тут мене твої люди й схопили…

— Так, так, — пiдтвердив Петро, — панич тiльки-но кинувся навтiкача пiд верби, а я йому на голову кирею та й злапав.

— Велелiпно! — усмiхнувся диякон. — А то я вже хотiв тебе трохи пiдсмажити, щоб вийшов лядський душок, та от шкода… Ну, ми своє надолужимо, — i вiн з такою силою стис i потер свої руки, що аж пальцi хруснули. — То ти, отроче, повiдав нам iстинну й чисту правду?

— Присягаюсь Всевишнiм i моєю поневоленою вiтчизною Україною!

— Гарна присяга! — хитнув головою панотець. — Ну, глаголай же, але не вiд лукавого: ляхл-конфедерати, виходить, тепер там, у монастирi?

— Там, з ночi…

— А багато їх?

— Напевно сказати не можу, а коли вони вдерлися в головну церкву i влаштували там свiй нелюдський бенкет, то їх було з пiвсотнi… Ну, частина ще стояла на вартi, а хто грабував по льохах i келiях… усiх набереться, мабуть, добра сотня.

— Ну, а нас буде десяткiв iз шiсть, — сказав диякон. — Отже, на кожну руку по ляховi, стукнув лобом об лоб — i дух спустять! — мiркував вiн уголос. — Що ж вони, тi розбiйники, наробили? Пограбували все? Вирiзали сердешних черниць? — знову звернувся ватажок до полонянки.

— Гiрше! — вiдповiла Дарина i з невластивою паничевi соромливiстю почала обережно розповiдати, щоб не збитися в родових закiнченнях слiв, про все, що сталося цiєї ночi.

Її розповiдь, сповнена щиростi й благородного обурення, викликала гнiв отця диякона й iнших слухачiв. Пролунав одностайний вигук: "Смерть ляхам!"

— Гей, до зброї! — гаркнув диякон. — На коней!

— На коней! До зброї! — луною покотилася команда по яру, i в синюватiй iмлi його посхоплювались i заметушилися людськi постатi.

— Слухай, панотче, батьку-отамане! — знову заговорив недовiрливий бас. — Що клятих панiв треба знищити всiх до одного, то це — справедливо, що нашу святиню треба визволити з рук латинян, то це й бог велiв. Але ж нам треба бути обережними: береженого, кажуть, i бог береже.

— Iстинно глаголиш… — погодився ватажок i схилив голову на знак уваги.

— Це хлоп'я, чи нехай i паненя, з усього видно, православне й письменне, — похмуро провадив бас, — та в душу до нього нiхто не залазив… на словах у нього все гаразд виходить, а от язик часом заскакує, та й очi, мов не знає куди подiти їх… Добре, що вiн православний, але хiба помiж православними не може бути зрадника? А що, коли вiн польський шпигун, коли вiн прикидається й хоче заманити нас у пастку? Що тодi?

— То на палю його! — озвалося кiлька голосiв.

— На палю! На шибеницю! На страшнi муки! — палко вигукнула Дарина. — Якщо такi недолюдки й зрадники можуть завестися серед нещасного, пограбованого народу, то нема йне може бути їм пощади! I шановний пан радчий має цiлковиту рацiю… в цi часи особлива обережнiсть потрiбна. А моє слово до вас таке, чеснi браття: прив'яжiть мене отут, поставте ще варту, яку хочете, i коли виявиться, що я дурив когось чи замишляв якусь каверзу, — вчинiть зi мною те, що вам на думку спаде. Але богом великим молю вас, хрестом його сина й сльозами його матерi благаю, не гайте й хвилини! Брама не зачинена… Я ж пробралася! — знову обмовилась Дарина. — Усi ляхи, i пани, i жовнiри, i челядь, п'янi, як нiч, сплять непробудно… коло брами лежать двоє… А на свiтанку сон, та ще сон п'яний, особливо мiцний… Ви їх усiх перев'яжете, як баранiв, — присягаюсь усiма святими, а головне, врятуєте сестер-черничок, бо багато хто з них захоче сховати свою ганьбу на днi озера, а багатьох недолюдки можуть повбивати… Зi мною робiть що хочете, але поспiшайте до монастиря i рятуйте черниць, — гарячим закликом кiнчила свою схвильовану мову Дарина.

Енергiйне, щире слово полонянки вiдразу прихилило до неї гайдамакiв, навiть самого скептика-баса.

— Гм! — крекнув вiн. — Добре панич сказав… козацька щирiсть, а серце, видно, не з боязких… То ти даруй менi, старому!

— Спасибi за добре слово, — вклонилась Далина. — Побiльше б нам таких старих i розумних голiв, то й Україна запанувала б пишно, без панiв, без катiв, на волi.

— Ну, амiнь. Ми вiримо тобi, — сказав диякон.

— А все-таки зв'яжiть мене для певностi, — порадила дiвчина. Пропозицiю її зустрiли добродушним смiхом.

— Ну, що ж, — осмiхнувся ватажок, — вволимо паничеву волю. Зв'язати йому руки й ноги та приставити двох вартових, а сiмох до коней. А ти, Петре, коло них за старшого… поки ми впораємось… Го-го! Вiзьмемо! В разi чого на перший поклик кинешся до нас з кiньми на допомогу… Ну, гайда! Показуй дорогу!

— За мною, але нишком! — сказав бас i, пiднявши руку, в якiй тримав шапку, пiшов до крутого виходу, що вiв з яру; за ним, дишучи помстою, безшумно подалася ватага.

Лишившись в таборi, Петро поглянув на коней, розставив, де треба, сторожу i вернувся до зв'язаного панича. Пiдкотивши до нього колоду, що валялася поблизу, парубок сiв i закурив люльку. Сонце уже зiйшло, та з цих нетрiв було видно гiльки рожевий вiдблиск, який наповнював таємничi лiсовi глибини радiсними свiтлотiнями…

— От що хотiлось би менi знати, ясновельможний паничу, — пiсля довгої мовчанки звернувся до Дарини Петро. — Твоя милость сказав, що батько твiй київський обозний… генеральний, чи як… а менi велено довiдатися про дочку обозного… то як же воно, не второпаю: або ж не один обозний є не те що на свiтi, а й у Києвi навiть, або ж у нього не син, а дочка… чи не дочка, а син?

— Хто тебе просив довiдатися про дочку обозного? — жваво спитала дiвчина, i очi її заблищали.

— Хто? Батько наш, гетьманiв товариш…

— Чернець Найда? — не стрималася Дарина й геть вся зашарiлась; добре, що рожевий свiтанок сховав це, а то б у Петра виникла пiдозра.

— Як? Ти знаєш його iм'я? — здивувався парубок.

— А хто ж iз православних його не знає! — збуджено заговорила панна. — Лицар, орел! Його весь Київ знає. Вiн посланий самим богом для порятунку України, Всевишнiй покликав його з келiї i дав йому до рук меч замiсть патерицi! — Їй-богу, так! Що лицар, то лицар… I вiн усiх ляхiв переможе, орлом налi-татиме на їхнi замки, вже скiльки їх упало пiд його перначем!

— То велика справа вiтчизни вже почалася? — захоплено вигукнула Даринз. — Боже, почуй i моє благання, зглянься! Нехай воно разом з голосiнням i стогоном нещасних летить до твоїх ясних осель! — I панна простягла свої зв'язанi руки до неба, що проглядало крiзь листя, мов крiзь зелену сiтку.

— Дай боже, — сказав i Петро, скинувши шапку. — То я ось, — почав вiн знову, докладаючи чималих зусиль, щоб розкурити люльку, — хочу розпитати вельможного панича про дочку генерального обозного… чи це iнший обозний, чи той, самий, твiй батько?

— Той самий, той самий, — лукаво усмiхнулася Ларина.

— А як же це? Отаман Найда про дочку, a виходить, син…

— Нi, i дочка…

— I дочка? — розгублено подивився на дiвчину Петро.

— I дочка, — кивнула вона головою.

Вiд одержаних звiсток в душi Дарини грала така радiсть, розцвiтала така надiя на майбутнє рiдної країни, що вона ладна була й танцювати.

— То як же воно… виходить, панич…

— Виходить, панич паничем, а панянка панянкою, — жартувала дiвчина, в той же час розмiрковуючи, як найзручнiше спекатися цього допиту. На мить у неї навiть з'явилася була думка вiдкритися перед цим чесним i симпатичним парубком, якому Найда, певно, довiряв; та вона не знала iнших, а тому й вирiшила продовжувати байку: — У його ясної мосцi генерального київського обозного є й дочка, Дарина…

— Так, так… панна Дарина… i батько отаман казав: бережи її, як зiницю ока, — зрадiв Петро, що згадав iм'я.

— Ну, от i Дарина є, - задихалась од радостi панна, — i син Павло є, це я… Ми обоє гостювали в монастирi…

— Ось воно що, а менi й невтямки… Авжеж, якщо є дочка, то чому ж i синовi не бути?.. Тiльки… як же ясний панич сам утiк, а сестру там залишив на муки? — стривожився раптом Петро; парубок змiркував тепер, що нещастя з панною завдасть великого горя отамановi, а вiн, його посланець, навiть не кинувся сам у монастир рятувати її, а зостався з кiньми.

— Заспокойся, козаче, — мовила Дарина, вгадавши Петровi думки. — Я сестру випустив ранiше, а сам вискочив, коли їй небезпека вже не загрожувала.

— Гей, паничу, ти щось плутаєш… Нiкого ми не пропустили, нiкого, i, крiм тебе, по греблi жодна душа не пройшла…

— Твоя правда, — спаленiла збентежена панна, — сестру я не пустив через греблю… боявся, вона пройшла пiд стiною — праворуч є стежка… понад озером… а сам я вже пiзнiше… подався навпростець… i попався…

— Ага! — задовольнився вiдповiддю Петро й замовк.

— Ми з сестрою хотiли пробратися в Мотронинський монастир… То я за нею мусив пильнувати…

Дарина теж змовкла, помiтивши, що Петро поринув у задуму. Жахливе становище панни, яка пiсля втечi, мабуть, заблудила в лiсi, де, крiм звiрiв, гасали озвiрiлi вiд злоби люди, нагадало йому iншу дiвчину, котрiй вiн оддав усе своє серце, усю свою душу й котру невiдомо де подiли недолюдки. "Де вона? Чи жива ще? Чи врятую її? — гострими жалами впивалися запитання в парубкове серце й стискали його жагучою тугою. — Ех, коли б швидше до батька Найди, в мiстечка й мiста, де ховаються євреї… може, серед них я знайду мою голубку… знайду, неодмiнно знайду…" — рвався з глибини його iстоти нестримний крик шаленого розпачу й помсти. А дiвчина полинула думками теж туди, до Найди, але не з кривавими мрiями, а з палким самовiдданим коханням.

Довго тривала мовчанка. Час минав. Дарина не помiтила, як з високостi в їхнiй яр заглянуло сонце й оббризкало щирим злотом i покручене корiння напiв-вивернутих дубiв, i смарагдове склепiння прозорого листя, i хвилястi пасма її свiтлого, пiдiбраного пiд конфедератку волосся. Серед тишi, що панувала довкола, iнколи чувся то брязкiт пут, то пирхання коней, то тихе посвистування дозорцiв… Та ось нараз почувся з боку монастиря тупiт… Конi, що паслися в яру, шарахнули вбiк i тривожно заiржали… Петро, наче спросоння, схопився на ноги й вiдразу не мiг второпати, що воно за гамiр.

На схилi, помiж деревами, з'явилися вершники й почали спускатися в яр. Всi вони були одягненi в розкiшнi польськi кунтушi, а на багатьох iз них виблискували ще й срiбнi лати.

— Ляхи! — скрикнула Дарина. Та на цей крик був вiдповiддю дружний регiт.

— Нi, чадо моє, - заговорив, пiд'їжджаючи на вороному чистокровному конi, отець диякон. — Ляхи вже спочивають сном, тiльки не праведних, а грiшних: з ними й мороки майже не було, — багатьох i без нас хтось прикiнчив, а решту ми упокоїли тихо й благолiпно… Та вони, клятi, запаскудили нашу святиню, перебили силу невинних страдниць. Три чернички самi собi смерть заподiяли. Ех, не було часу возитися з гаспидами, треба поспiшати назад, а то б… Тепер ось що, панове, — звернувся ватажок до всiх, — так залишити монастир на самих жiнок не можна, — та й тих половина вцiлiла… а челядь усю перебито. От я й мислю лишити тут десяткiв зо два братiї пiд орудою старого Грача… А ми всi вертаймося швидше до нашого орла-бiлозорця… хай порядкує, а отець Єлпiдифор пришле сюди нового попа, освятить церкви i все монастирище.

Почали питати, хто бажає зостатися, й пiсля короткої суперечки вирiшили цю справу добровiльно; ватажок запевнив тих, котрi лишалися, твердим словом, що здобич дiлитимуть на всiх порiвну, не минаючи їх.

— А паничевi випадає побути тут… поки хтось не їхатиме в Печери, — сказав диякон.

— На бога, пане отамане! — почала благати злякана Дарина. — Менi залишатися не можна… моя сестра десь сама… в лiсi… та я повинен ще й передати вiд батька… од московського уряду превелебному отцевi Мельхiседеку важливi вiстi…

— Гм… аще так… — зам'явся диякон.

— У панича справдi сестра… — втрутився в розмову й Петро. — Батько Найда казав, щоб берегли її…

— Ну, то гайда з нами! Хлопцi, на коней! Зайвих вiзьмiть на повiд! З богом!

I загiн, вирушив у зворотну путь, попрощавшись з товаришами, якi зосталися при монастирi.

Загiн посувався вперед обережно, розтягнувшись по звивистих стежках густого лiсу; їхали мовчки, та в очах гайдамакiв свiтилася горда свiдомiсть виконаного обов'язку. Петро уважно поглядав на всi боки, вiд'їжджаючи то праворуч, то лiворуч вiд стежки в глибiнь лiсу, й вигукував: "Го-го! Панно! Тут!" Дарина зовнi мусила подiляти його тривогу й не могла додуматись, як же виплутатися з цiєї халепи; але свiдомiсть того, що вона на волi й з кожним кроком наближається до свого друга, славного борця за зневажену Україну, сповнювала її такою радiстю, що навiть Петро почав поглядати на цього "братика" з пiдозрою.

Пробираючись дуже повiльно гористою мiсцевiстю, через лiсовi нетрi й глибокi яруги, загiн тiльки надвечiр виїхав на узлiсся. Тут гайдамаки злiзли з коней, спутали їх i по-богатирському розляглися спочивати.

Отець диякон теж лiг на м'якiй травi. Вiн поглядав на призахiдне сонце i розмiрковував, чи рушати зараз далi, чи дати вiдпочинок коням.

До нього пiдiйшов Петро.

— А що, пане отамане, накажеш рушати в дорогу? Уже всi зiбралися…

— Та от саме про це i я думаю, — вiдповiв диякон. — Пiдночувати — не пiдночувати, а все ж лiпше дiждатися мiсяця — козацького сонця.

— Авжеж! — погодився й Петро. — А то я йду ген отам понад узлiссям i бачу, що за дальнiм горбом причаїлось якихось двоє людей. Я їм свиснув, а вони дременули до лiсу… чи не лиходiї якiсь?

— А в якiй одежi — не розiбрав?

— Далеко було, а вже смеркає… Тiльки нi, здається, в простих свитках.

— Ха, ха! — розсмiявся диякон. — Подорожнi! Побачили стiльки ляхiв, ну й утекли вiд страху.

— I то правда… — почухав потилицю Петро. — А ще не гаразд ось що — цей панич: спершу все хотiв кинутися на пошуки сестри, а як виїхали, то й забув про неї… Я зупиняюсь раз у раз, шукаю її… батько Найда просив поберегти, вiд обозного з Києва була тривога, а братик тiльки посмiхається та пiдганяє мене; навiть уже з лiсу почали виїжджати, а йому й байдуже… Щось воно не теє… а чортзна-шо… як же менi тепер батьку Найд; на сiлi показатися?

— А приведи лишень того хлопця-молодця, я з ким тепер не так побалакаю! Петро квапливо пiшов i довго не повертався. Вже з лiсу поповзли у видолинки нiчнi тiнi, вже вечiрня заграва перетворилась на блiдо-золотисту смужку й блиснули в небеснiй глибинi двi-три зiрочки, коли нарештi з'явився Петро, мiцно тримаючи за руку Дарину.

— Тiкати був надумав, насилу догнав, — захекавшись вiд утоми, доповiв парубок.

— Е, то це штучка! — протяг диякон, пiдводячись на лiктi й спрямовуючи на дiвчину грiзний погляд.

— Авжеж! — пiдтримав його Петро. — Я кажу, ступай, мовляв, паничу, до отамана на допит, подивимося, який ти брат єси. А вiн оглянувся, i на коня! Та добре, що потрапив на буланка. якого я привчив до свого посвисту, а то б — шукай вiтра в полi! Я кричу — лови його, лиходiя, а вiн як пiрнув у бiлу млу, та й щез… нашi — хто сюди, хто туди… а конi стриноженi… Ну, догадався я нарештi, свиснув… кiнь i почув, заiржав здаля, я ще… I хоч як пришпорював панич буланка. а вiрний кiнь не послухався його й принiс шпигуна до господаря.

Дарина стояла нi жива, нi мертва, розумiючи, що потрапила в критичне становище, з якого вже не було виходу, — спробою втекти вона зробила непоправну дурницю й спалила за собою кораблi. Залишався один порятунок — признатися… Але як тепер подивляться на це признання? Перевiрятимуть? Її огорнуя жах… Дiвчина мовчала, геть розгубившись.

— Ну, — пiдступив до неї iз стиснутими кулаками диякон, — хто ж. ти єси? Га? Братик тiєї панни, доньки обозного? Га? Братик?

— Нi! — нарештi вiдповiла з одчайдушною рiшучiстю панна.

— Виходить, ти все брехав? — заскреготiв зубами ватажок.

— Мимоволi… а тепер по чистiй совiстi… як перед богом.

— Скажеш правду? Ха-ха! — люто зареготав диякон. — Хто ж тобi повiрить. Ах ти, негiдник: Брехнею свiт пройдеш, а назад не вернешся!. Та як ти зважився дурити шановних людей?.. Паки реку — не повiрю! А поки що, перед тим, як допитувати, вiзьми, Петре, козацький канчук та всип йому гарячих з пiвсотнi…

— На бога! Постривайте! — розпачливо вигукнула Дарина. — Я не дамся на ганьбу… — I вона схопилась за шаблю.

Але Петро, передбачаючи цей рух, грубо пiймав дiвчину за руку й далеко вiдкинув її шаблю та пiстолi. Нiхто вже не слухав нi слiз, нi протестiв, н' зойкiв Дарини. Нiхто не звертав уваги й на чотки, якими вона одчайдушно вiдбивалася. З неї вже здерли кунтуша… Слабкими руками дiвчина ще чiплялася за жупан, та все було б даремно, якби не сталося щось несподiване, незвичайне, що одразу всiх пiдняло на ноги.

З лiсу нараз пролунали пострiли й слiдом за тим на козакiв, якi безпечно лежали в травi, ринули десятки вершникiв з вигуками:

— Смерть ляхам! Бий собак!

Не розiбравши тих вигукiв i не бачачи нападникiв в обличчя, ошелешенi гайдамаки вступили було в бiй, та вiдразу ж порозбiгалися i кинулися до коней, а iншi — до поставлених у козли списiв i мушкетiв.

Звичайно, про Дарину в ту хвилину забули, й вона знову встигла накинути на плечi кунтуш i схопити свою зброю.

Ватажок загону нападникiв, мов буря, летiв попереду вигукуючи: "Палiть по конях, переймайте, щоб жоден лях не втiк!

Диякон закам'янiв, немов громом прибитий, але то була одна мить. я потiм вiн кинувся в самiсiньку гущу бою i загорлав несамовито: "Схаменiться, дурнi! Цур вам! Ми свої! Ми не ляхи, чортяки ви!"

Цi вигуки, пiдхопленi десятками голосiв, викликали замiшання в обох загонах, а незабаром у загальному лементi почулись i регiт, i добiрна лайка.

Крик диякона ошелешив, як обухом по лобi, й лицаря, що мчав попереду нападникiв, та вiн не мiг на всьому скаку зупинити коня i. налетiвши на Дарину, схопив її за плече й вигукнув:

— Хто ти?

Дiвчина здригнулася, почувши той голос; вона глянула в обличчя лицаревi й, пiзнавши його, скрикнула:

— Найда! Рятiвник наш!

— Боже! Дарина? — вигукнув у свою чергу отаман i упустив шаблю додолу… Голосний вигук Найди привернув загальну увагу, навколо нього зараз же зiбрався натовп "полякiв" i їхнiх "ворогiв". Отець диякон теж поспiшив до батька-отамана.

— Чи багато ми бiди накоїли? — тривожно звернувся до всiх Найда.

— Поранили чоловiк iз п'ять, — вiдповiв, чухаючи потилицю, диякон, — та кулями з десяток коней покалiчили… Троє не встануть… Добре, що хоч люди лежали у видолинку, а вашi стрiляли по конях, а то б було "житейське море воздвизаєме…"

— Що ж це ти, отче, такий необачний. — кинуа Найд ватажковi гiркий докiр, — не розставив дозорцiв навколо загону. Адже коли б вони були, то не трапилось би цього лиха! Ми б якогось iз них схопили i одразу довiдались би, якi це ляхи та й вiн би нас впiзнав — не ворогiв а братiв своїх.

— Та ми хотiли зараз рушати.

— А в похiд хiба вирушають без передових? Коли не стерегтися, то можна в таку халепу вскочити, що й костей не збереш! Адже я подався до Лiбединського лiсу. дiставши звiстку, що навколо монастиря нишпорять загон ляхiв: от i поспiшив до вас на виручку, а тут замiсть конфедератiв… ах ти, господи! Треби зараз же знахарiв до поранених..

— Не турбуйся, батьку, вже два дiди там. — повiдомив Петро.

— Ну от, — заспокоївся Найда. — А як же вашi справи? — спитар вiн збентеженого диякона.

— Та справи, — зiтхнув той, — аки подобає: ляшкiв-панкiв усiх ублаготворили, тому-то й одяглися в їхню шкуру. Монастир визволили… я для пiдмоги черницям лишив десяткiв зо два людей, при добрих гарматах, — не вгризе тепер черниць нiякий бiс… От тiльки тут нещастя…

— Ну, спасибi, друже, — обняв засмученого диякона отаман. — I вам, хлопцi, за лицарську розправу… слава й честь! А в нещастi ми всi виннi.

Вiдповiддю на слова отамана був добродушний смiх. Загальний настрiй знову став бадьорий i радiсний; довкола почувся стриманий, але веселий гомiн.

Дарина пiд час цiєї розмови стояла тут же, не зводячи з Найди захоплених очей.

— А що, братця, в тутешнiх пущах ляхiв не зустрiчали? — спитав вiн уже спокiйним голосом. — Язика в дорозi не здобули?

— Ага, — спохватився диякон, — та от же перед тобою, пане отамане, стоїть якийсь шпигун чи що… Ми тiльки були взялися за допит, а тут твоя милость — "бий ляхiв"! Ну й мусили припинить…

— Де шпигун? Який шпигун? — здивувався отаман.

— Та ось цей отрок, — показав диякон на Дарину й повернув її обличчям, що палало щастям, до Найди. — Хоч, видно, з православних, а лукавий… Iстинно глаголю, лукавий; попервах вiн назвав себе сином київського генерального обозного, братом дочки його Дарини…

— Тiєї, що ясновельможний отаман велiв берегти як зiницю ока, — докинув Петро.

— Так, так, — усмiхнувся Найда, — у Лебединському монастирi справдi гостювала дочка росiйського магната, нашого заступника… а, опрiч того, й пiдданця великої царицi, що простягла нам свою державну руку… То наш обов'язок — не дати навiть порошинцi впасти на голову ясновельможної панни!..

— Ну от, i ми всi так думали…

— I добре думали, спасибi вам! — гаряче мовив отаман.

— Ге-ге! — осмiхнувся диякон. — А оцей панич, що стоїть перед твоєю ми-лостю, усе змiркував, i коли привели… Петро його спiймав за брамою…

— Еге ж, я з дiдом! — озвався парубок. — Ми пiдповзли до брами, щоб розвiдати, чи є там ляхи й скiльки їх… Коли дивимося, аж якийсь ляшок бiжить греблею… Ми його й злапали… Повели до пана диякона!..

— Так i було, — кивнув головою диякон. — На допитi панич почув про нашу панну й видав себе за її брата… Спершу про ляхiв, про черниць i про себе, що православний, — сказав правду, а от про сестру… про те, що вiн брат панни, почав вигадувати, а потiм, коли прискiпались, то зiзнався в брехнi… а брехня єсть од диявола, бо вiн батько її… То i сей хлопчина, виходить, дияволiв син, а тому й розпитати його слiд добренько, по-нашому…

— Ха-ха-ха! — зайшовся веселим реготом Найда. — То це шпигун? Та серед нас немає нiкого вiрнiшого й вiдданiшого нашiй Українi, нiж цей панич! Почувши такi слова, диякон остовпiв.

— Ой, не заслуговую я на це! — знiяковiло прошепотiла Дарина, охоплена таким щастям, що ледь стримувала сльози радiсного зворушення. — Грiх i рiвняти когось до обранця божого, до визволителя України з лядського ярма, до нашого орла-бiлозорця!

— Можна! — захоплено вiдповiв отаман. — Можна до найкращих лицарiв i дiтей України прирiвняти тебе, панну Дарину, нашу заступницю, дочку генерального обозного київського!

— Панна? Дочка? — загомонiли спантеличенi козаки.

— Та що ж це таке? — не мiг отямитися вiд здивування диякон. — Єгипетська на мене тьма напала чи що? Та хiба ж можуть бути такi ланити в хлопця? А очеса? Здурiв на старiсть, та й годi!

— Даруйте, шановнi лицарi, — в свою чергу заговорила збентежена й радiсна панна, вклоняючись гайдамакам. — Не сердьтеся за те, що я мимоволi ввела вас в оману… я боялась вiдкритись, не знаючи, куди потрапила…

— I мало не постраждала, вельможна панно, — буркнув знiчений диякон… — Во й мiж нашою братiєю трапляється всяка скверна… Е, та що там! Прости нас за те, що так непоштиво повелися з тобою… Хоча, реку, кожного взяв би сумнiв: то журився, що сестра в лiсi загубилась, а як узнав, що ми до тебе, пане отамане, їдемо, то й про сестру забувся, гарцює на конi та радiє, аж очi сяють.

При цих словах диякона Дарина густо почервонiла, а Найда не мiг стримати бурхливої радостi й, щоб приховати збентеження дiвчини, перебив оповiдача веселим смiхом:

— Ну, ну, панотче, досить уже перепрошувати! Обдурила вас дiвчина, та й годi. дякувати боговi, що так обiйшлося! Поставте ж кругом сторожу та приготуйте паннi добру вечерю!..

— Все, все зробимо! Не турбуйся, пане отамане! — вiдповiли гайдамаки й розбрелися в рiзнi боки.

Найда й Дарина на якийсь час лишились самi. Нiчна темрява охопила їх нiжною прохолодою; спалахували одна за одною зорi, засiваючи небо блискучими золотими цятками… Здаля долинав гомiн гайдамацького табору… Але закоханим здавалося, що життя i всi люди вiдiйшли кудись далеко-далеко i що вони тепер на цiлому свiтi самi… Близько одно вiд одного… I що в цiй близькостi — весь свiт, все життя, всi радощi, якi судилися людинi… Вони стояли непорушне, сп'янiлi й приголомшенi своїм щастям…

Душа Дарини була сповнена екстазом — дiвчинi хотiлося i говорити, i плакати, i смiятися, та Найда мовчав, i це мовчання бентежило її; Дарина намагалася пронизати очима пiтьму й уловити вираз обличчя коханого, але нiч була темна, й до панни долiтало лише глибоке, схвильоване дихання могутнiх грудей…

Раптом вона вiдчула, як дужа рука мiцно стисла її руку… Серце Дарини завмерло вiд солодкого болю…

— Чи ти любиш мене, життя моє, зоре моя, свiте мiй? — прошепотiв Найда, стискаючи дужче дiвочу руку.

Сльози щастя бризнули з очей панни, вона в поривi кохання схилилася до лицаря-козака й жагуче прошепотiла:

— Люблю, люблю! Над усе в свiтi, бiльше за життя, бiльше, нiж душу! Найда рвучко, бурхливо пригорнув Дарину, припав до її уст i занiмiв у блаженному сп'янiннi.

Та за мить козак знову оволодiв собою i, вiдiрвавшись од дiвчини, спитав її з боязкою тривогою:

— Ти плачеш, щастя моє? Що сталося? Може, я образив тебе?

— Нi, нi! — уривчасто прошепотiла Дарина. — Це вiд радостi, од щастя!.. Кохала тебе все життя… i ось мрiї… господи! Не пережити такого раю… Серце не витримає…

— То ти не погребуєш стати моєю дружиною? Королево, царице, богине моя! Я всю Польщу кину тобi до нiг, а вiльна Україна сплете нам щастя вiнець!..

— У тобi єдиному все — i життя, i радiсть, i щастя! — скрикнула дiвчина й обвила шию Найди руками.

Вiн притис її до своїх могутнiх грудей i палко прошепотiв:

— Бери ж мою буйну голову й гаряче серце навiки!

У цей час якась постать виринула з навколишнього мороку й попростувала прямо до них; Найда ледве встиг одскочити вiд Дарини й прибрати шанобливо-байдужого вигляду.

То був Петро — вiн принiс килим i двоє козацьких сiдел замiсть стiльцiв.

— Отець диякон питає, - звернувся парубок до отамана, — куди звелиш їхати й коли?

— Скажеш панотцевi, щоб прийшов вечеряти, тут i домовимось, а вирушати треба, як мiсяць зiйде, i їхати швидше до Днiпра, провести ясновельможну панну до Києва.

Як тiльки Петро вiдiйшов, Дарина схвильовано запитала.

— Ги це так навмисно сказав їм, Iване, чи справдi вирiшив одiслати мене назад?

Найда на мить сторопiв:

— Як? Хiба ти думаєш залишатися?

— Авжеж, думаю лишитися з тобоюi — твердо сказала Дарина. — I нiхто мене звiдси не вирве, хiба що ти сам накажеш силомiць одвезти мене!

— Люба моя! Кохана моя! — Найда нiжно поцiлував її. — Моя вiдчайдушна голiвко! Але хiба це можливо? Подумай, тут кожної хвилини чигає на тебе страшна небезпека, смерть, муки, наруга!..

— А хiба на тебе не чигає те саме? Та й що менi всi небезпеки в свiтi, коли ти будеш разом зi мною? В надiйному, безпечному мiсцi я змучусь душею за тебе бiльше, нiж тут, у самому пеклi бою… Нi, я не залишу тебе нiколи!

— Щастя моє, як менi дякувати тобi за таке кохання! — захоплено промовив Найда, стискаючи руки дiвчини. — Але, але… бачиш… — вiн розгублено за-тнувся. — Усi знають…

— Виходить, ти таки не хочеш узяти мене з собою! — скрикнула Дарина й рiзким рухом вирвала свої руки з Найдиних…

— Я не хочу?! Та якби менi господь дав померти край твоїх нiжок — я б кращої долi не бажав собi. Тiльки… ось що… зрозумiй мене, моя кохана, моя люба, — усi знають, що ти дiвчина, а при вiйську держати жiнок заборонено. Почнуть говорити, що отаман, пробач на словi, возиться з бабою. А коли така розкiш дозволена отамановi, то чому ж її не дозволити й усiм? Нiхто навiть не повiрить, що ти дочка росiйського генерального обозного, скажуть — брехня, пiдуть чвари, розбрат, а разом з ними…

— Ти не любиш мене. коли можеш розлучитися; — з гiрким докором мовила панна.

— Я не люблю? Бiйся бога, Дарино! Так, як я кохаю тебе, не зможе кохати нiхто! Люблю тебе над усе в свiтi, бiльше, нiж спасiння своєї душi, з першого дня, коли побачив тебе ще там, у Переяславi!

— Як? Там, у Переяславi? — здивовано спитала Дарина. — Чому ж ти не вiдкрився менi?..

— Тому, що батько твiй, вгадавши, мабуть, моє почуття, сказав, що нiколи не вiддасть своєї дочки за гультяя-запорожця i що взагалi просить цих добродiїв обминати його двiр. Ой Дарино, коли б не тi слова, то, може, на козацькiй головi нiколи б не було чернечого клобука…

— Любий мiй! — i Дарина сбвилд руками шию козака — О, якби ж я тодi знала!

— Що ж би ти моглда вдiяти, голубо?

— Нiяка батькiвська воля не зв`язала б мене: Пiшла б за тобою на край свiту… Бо ж i я тебе покохала вiдразу й навiки!

— Орлице моя! — Найда пристрастно обняв дiвчину.

Поблизу почулось шарудiння.

Козак швидко випустив панночку з могутнiх обiймiв i шанобливо вiдсторонився. Дарина оглянулась — не було нiкого; у темрявi бовванiв лише силует коня.

— Але якщо ти кохаєш мене так, якщо для тебе немає нiкого на свiтi дорожчого, нiж я, то не вiдштовхуй мене од себе! — через якусь мить благальне заговорила дiвчина. — Якщо ти боїшся злих язикiв, я навiть не розмовлятиму з тобою, не пiдходитиму до тебе — менi тiльки б бути тут поблизу, хоч бачити тебе, хоч чути!..

— Ох, Дарино, — з жалем перебив її Найда, — ти не знаєш людей!.. Якби нас з тобою роздiляла височенна гора — злi язики згладили б її в долину, коли б рiка пролягла мiж нами — вони перекинули б через неї мiст…

— Та люди ж не звiрi, врештi! — мовила панна i в голосi її забринiли сльози. — Вони побачать, повiрять… Адже я не зупинятиму тебе, не умовлятиму уникати небезпеки… Нi, нi, йди. лети вперед, у саме пекло, тiльки я полечу з тобою поруч. Чуєш? Разом життя — разом i смерть!

Дарина стиснула руку Найди i, близько-близько прихилившись до його обличчя обпекла коханого жагучим поглядом своїх великих, потемнiлих од хвилювання очей.

— З тобою життя, з тобою i смерть!.. Ех, i доля ж щаслива! — прошепотiв, мов у нестямi, козак, обхопивши руками голову.

Запала мовчанка, сповнена поривiв бурхливої пристрастi.

Кругом панувала глибока нiч. Вогкий туман повiльно виповзав з байракiв i вже коливався вдалинi край лiсу… Стомленi тривожним переїздом, гайдамаки голосно хропли, розлiгшись на травi, кашовари мовчки метушилися коло вогнищ, готуючи вечерю… Навколо було тихо, тiльки десь далеко кричав пугач — то перекликалася сторожа,

Першим опам'ятався Найда.

— Нi, нi… — прошепотiв вiн схвильовано, — не тумань менi голови, кохана, не спокушай мого серця! Нi на що не зважив би я, коли б був простим козаком, а не отаманом. Подумай сама своєю свiтлою голiвкою — адже всi цi чвари похитнуть, а може, й зовсiм зруйнують ту владу, котру я маю нинi над вiйськом. Усi мене вважають за вождя, мало не за божого посланця, який лише тимчасово, до визволення вiтчизни, змiнив чорну рясу на меч. Невже ж ти, козачко моя, захочеш, щоб заради нашого щастя я втратив вiру людей, їхню повагу до мене i щоб загинула наша свята справа?

Обличчя Дарини смертельно зблiдло, але вона випросталась i скрикнула:

— Нi, не хочу я того… твоя правда!.. Тiльки… тiльки… я помру, я зiв'яну в розлуцi з тобою! — додала вона ослаблим голосом, ледве чутно.

— Нi! Ти не помреш, ти моя сильна, моя горда козачка, ти зумiєш знести розлуку й дочекатися тiєї хвилини, коли я вiддам тобi все моє життя!

Дарина мовчала, тiльки її зблiдле обличчя виказувало, яку душевну муку вона переживала.

— Та й час той пролетить швидко, непомiтно, я передаватиму вiстi про себе… — Переконував Найда дiвчину, голублячи її руки. — Не сумуй же, моє серце. Розкажи менi краще, як ти опинилася в Лебединському монастирi, як ти вирвалася звiдти?

— Коли ти прислав на хутiр гiнця з чотками, я зрозумiла, що ждеш мене!..

— Що я жду тебе сюди, у це пекло? — здивовано перепитав отаман. — Я тiльки просив тебе чимось допомогти монастиревi, а чотки послав, щоб на всякий випадок — адже пiд час вiйни все буває — вони охороняли тебе… Але щоб сюди!.. Хай бог боронить…

— А я зрозумiла, що ти ждеш мене тут, — палко вiдказала Дарина, — бо мiй лицар не мiг би кохати полохливої голубки, котра ховається в батькiвському гнiздi, тодi як орел з вiдкритими грудьми летить назустрiч ворогам!

Найда нiжно пригорнув кохану, а вона почала йому розповiдати про всi страхiття, що пережила в Лебединському монастирi.

Спочатку дiвчина говорила якось неохоче, здавалось, вона думала про щось iнше, та з кожним словом її дедалi бiльше хвилювали воскреслi в пам'ятi подiї. Кiлька разiв Дарина мимоволi здригалася, пригадуючи пережитий жах.

Отаман мовчки слухав розповiдь панни, стискаючи її руку, i тiльки очi його, що похмуро блищали, свiдчили про гнiв, який кипiв у козацькiй душi; коли ж Дарина розповiла про те, як вона вбила ненависного ляха, — в очах Найди спалахнуло захоплення.

— Королево моя! Орлице моя! — прошепотiв вiн жагуче. — Корона мусить прикрашати твою голову, i, присягаюся цим небом, коли на те буде божа воля — ти матимеш її!

Дарина щасливо усмiхнулася, милуючись прекрасним обличчям коханого, яке сяяло натхненням, та нараз спохмурнiла:

— Так, ти маєш рацiю! — промовила вона уривчастим голосом. — Менi не можна тут залишатися… Та коли вже так судилося, вези мене куди хочеш, тiльки не в Київ, не до батька…

— Чому не до батька?

— Там на мене чекає ще гiрша небезпека! Батько хоче мене силомiць вiддати за росiйського полковника… вiдвезуть у Москву!

— Тебе… силомiць? — обличчя Найди потемнiло. — О нi, в такому разi я не вiдпущу тебе! Я тепер не вiддам тебе нiкому! Але ж куди, куди?..

— У Мотронинський монастир: там я все-таки буду в центрi боротьби й не сидiтиму склавши руки, а доглядатиму поранених, недужих, немiчних, там уже нiхто нiчого не подумає — i все ж я буду ближче до тебе!

— Чудово! Тобi там нiщо не загрожуватиме, монастир добре укрiплений, залишено вiйсько… я присилатиму туди вiстi, а коли дозволить час — сам прилiтатиму до коханої. Отець Мельхiседек дуже любить тебе i вся братiя теж!

Захопленi своєю розмовою, Дарина й Найда не помiтили, як пiдiйшов Петро.

— Батьку отамане! — промовив той голосно. — Пiймали двох лядських шпигунiв, що накажеш робити з ними?

Найда швидко обернувся до Петра, обличчя його вiдразу стало суворим:

— Вчинили їм допит?

— Хотiли були, та вони просять, благають, щоб привели їх до отамана. Навiть плачуть. Дивне щось… а втiм, розмовляють по-нашому.

— Ведiть! — коротко звелiв отаман.

За кiлька хвилин до того мiсця, де сидiли Найда й Дарина, пiдiйшли диякон i Неживий, а за ними, оточенi козаками, серед котрих був i Петро, якiсь два невiдомi в мундирах польських жовнiрiв.

Побачивши Найду, спiйманi жовнiри впали йому до нiг.

— На бога, пане отамане, зглянься! — зарепетували вони, простягаючи до Найди руки.

— А, свої, запроданцi лядськi! — з презирством кинув отаман. — Якому патовi продали душу?

— Служимо в коменданта Грудського замку.

— Куди прямували?

— У Київ, з паперами вiд коменданта..

— Певно, просити росiйських вiйськ для втихомирення гайдамакiв? Ах ви, негiдники, запроданцi пiдлi! — гнiвно вигукнув отаман. — Як тiльки земля вас держить на лонi своєму?

— Спалити їхнi папери й самих на шибеницю! — порадив Неживий.

— Смерть їм! — гукнули козаки.

— На бога! — закричав старший iз жовнiрiв, кидаючись до Найди. — Хоч вислухай… одну хвилину… Якщо ти присудив нам смерть, то, ради Христа, хоч перешли в Переяслав цидулку! Я заприсягся спасiнням своєї душi доставити її туди i, коли не виконаю присяги, господи, що буде зi мною?

У голосi полоненого було стiльки щирого розпачу, що Найда мимохiть зацiкавився його словами.

— Од кого ж ти вiз цидулу в Переяслав? — уже м'якше спитав вiн.

— Од колишнього iгумена Мотронинського монастиря, отця Мельхiседека.

— Од превелебного владики? — скрикнули всi, враженi цими словами.

— Де ж вiн? Чому тобi доручив везти цидулку? — У головi Найди нараз ворухнулася пiдозра. — Ану стривай, давай лишень її сюди! — звелiв вiн жваво. Жовнiр слухняно скинув з голови шапку i, розпоровши пiдбивку, витяг звiдти складений учетверо клаптик паперу й передав його Найдi.

Один з козакiв кинувся до вогнища, що горiло поблизу, й принiс головешку.

Отаман розгорнув цидулку. Усi завмерли в напруженому чеканнi.

На сiрому клаптику паперу якоюсь сiрою рiдиною було написано, а скорше надряпано, кiлька слiв; незважаючи на перекошенi, ледве виднi лiтери, Найда вiдразу ж упiзнав руку Мельхiседека.

— "Владико святий! — прочитав вiн уголос. — Тяжко страждаю; смертельно хворий, у кайданах жорстоких… вiддаю боговi дух свiй!.." Крик жаху, обурення й розпачу прокотився у натовпi.

— Владика у кайданах! Святий боже, як же це сталося? — вигукнули разом Найда i Дарина, а за ними й решта.

— О господи праведний, як сталося, — те я сам бачив… Вони, слуги проклятого Мокрицького й митрополита унiатського, привезли його до нас такого, що не можна було дивитися без слiз! На простому возi, на соломi, без шапки, босонiж; двi куцi ксьондзiвськi одежини покривали його тiло, а на ногах i на руках залiзнi кайдани, такi тiснi й важкi, що руки й ноги сердешного владики посинiли, розпухли i вкрилися ранами, груди його теж були всi в ранах, вiд отрути повипадали зуби.

— Вiд отрути?! — вжахнулися Найда, й Дарина. — Хто ж йому дав її? Де схопили його? Розповiдай!

— Отр ту ляхи давали — i не раз, та господь усе ще берiг владику, а тепер уже не знаю, що буде з ним!

— Та де ж вiн, хто схопив його? — перепитав отаман.

— Тепер вiн у Грудках; схопили його ляхи й челядь Мокрицького та митрополита унiатського. Схопили на днiпровськiй переправi, пограбували до останньої нитки, одягли в ксьондзiвську одежу, закували в кайдани й повезли в Корсунь.

Там над ним глумилися всiляко, били його i канчуками, i барбарами, змушуючи пристати на унiю, не давали їсти й пити, двiчi пiдносили отруту, та господь врятував владику… Тодi вони перевезли його в Радомишль, а звiдти до нас, у Грудки, й задумали тут замучити нещасного на смерть… Перестали давати йому їсти й пити… Був у владики слуга вiрний, кудись подiли його, тодi я почав крадькома носити владицi їсти й пити, та оце мене послали в Київ, i вiн зостався тепер сам… А губернатор та iншi ляхи, з нетерпiнням чекаючи його смертi, вирiшили якнайшвидше згубити владику й звелiли замурувати i дверi, i вiкна темницi, щоб вiн задихнувся в нiй. Я владицi заприсягся одвезти цю цидулу в Переяслав i в Мотронинський монастир, але що вона поможе?! Уже коли я виїжджав з Грудок, почали замуровувати дверi темницi!

Полонений голосно заридав. Усi стояли мовчки, занiмiвши вiд жаху та обурення…

— Скiльки верстов до Грудок? — перервав моторошну тишу Найда. Обличчя його було смертельно блiде, очi горiли, як двi розпеченi жарини, голос дрижав од лютi.

— За два днi доскачемо! — вiдповiв жовнiр.

— Ти проведеш нас?

— Хоч на край свiту!

— Замок укрiплений?

— Неприступний!

— А скiльки жовнiрiв?

— Душ iз триста.

— Нас вiсiмдесят, виходить, майже по чотири жовнiри на хозака. Замок неприступний… Гм… Отже, силою не вiзьмемо… — Найда нервово прикусив вус…

Усi стояли мовчки, не одриваючи вiд отамана очей. А вiн напружено щось обмiрковував…

До гурту, що зiбрався коло Найди, пiдходили й пiдходили гайдамаки; товаришi пошепки розказували їм про страшне нещастя, яке спiткало владику.

Найда все ще мовчав, насупивши брови й нервово покусуючи вус.

— Пане отамане, а вiйсько наше? Адже ти велiв закладати кiш у Круглому лiсi… Як же ми вiдiб'ємося так далеко однi? — почувся з натовпу чийсь несмiливий голос.

Вiд цього запитання Найда здригнувся, наче вiд удару.

— Однi? — гнiвно перепитав вiн, обертаючись до натовпу. — А як же вiн один їздив скрiзь, не шкодуючи життя свого, щоб захистити нас од ляхiв? Сором, ганьба тому, хто промовив цi слова! Коли життя владики, єдиного заступника нашого, в небезпецi — тодi не можна думати нi про що iнше, тодi всi повиннi жертвувати своїм життям i не зважати на небезпеку!

— Усi, усi! — одностайно закричали гайдамаки. — Веди нас, батьку, життя не пошкодуємо, а визволимо!..

— Вiрю, дiти! — натхненно вiдповiв отаман. — I якщо господь захоче й ви докладете всiх зусиль, ми визволимо владику!

— Та шкiри здирай з нас, коли на те є потреба! — вигукнув диякон, мало не плачучи й потрясаючи могутнiми кулаками.

— Оце дiло! — Найда мимоволi усмiхнувся й потому заговорив енергiйним, дiловим тоном: — Панове, хто з вас умiє розмовляти по-лядськи, та тiльки не "проще пана", а добре, як природжений поляк?

Обличчя отамана палало, очi iскрилися натхненням.

Усi вiдчули, що вiн захопився якоюсь смiливою думкою, i його натхнення вiдразу передалося всiм.

— Я, я… i я… — залунали голоси, i з натовпу вийшло наперед кiлька бравих козакiв.

— П'ять! — вiдрахував Найда. — Цiлком досить! Одягнiть же найкраще польське вбрання i лати, — бач, i згодяться лядськi цяцьки, та вiдберiть кращих коней, i причепурiть їх пишно, по-панськи. А ви, — звернувся вiн до решти гайдамакiв, — одягнiться теж у польськi жупани, — та тiльки в простiшi, в такi, як носить їхня челядь.

— Розумiємо, розумiємо! — загомонiли козаки.

— А тепер мова до тебе, пане дияконе! — сказав отаман.

— Тут я! — гаркнув панотець i вийшов наперед. Найда окинув уважним поглядом могутню, широкоплечу постать диякона й промовив нiби сам до себе:

— Гм… Добре… Зiйде! — i вже голосно звернувся до гайдамаки:

— А чи зможеш ти, панотче, пофарбувати свою голову й бороду в чорний колiр?

— Хоч у дьоготь, коли треба! — палко вигукнув диякон.

— Чудово, друже, iди ж та приготуйся, а ви, хлопцi, пошукайте швидше, чи не знайдеться в нас росiйської купецької одежини? Ну там зiпунiв, чи як вони звуться в них?

Кiлька козакiв кинулося до нав ючених коней.

— Нi, батьку, — промовив Неживий, — такого краму, либонь, в тороках не знайдеться… усе лядськi кунтушi, оксамит

— Козаки незабаром повернулися й пiдтвердили слова Неживого.

— От халепа! — у розпачi скрикнув отаман. — Що ж тепер робити? Без цього i вся наша справа не вигорить…

— Хiба пошити? — порадив хтось.

— Хто ж його зумiє пошити? Та й часу обмаль! — з досадою вiдказав Найда. Усi збентежено замовкли.

— Стривай, батьку! — нараз порушив загальну мовчанку радiсний вигук Петра. — Через пiвгодини я тобi добуду i косовороток, i зiпунiв скiльки завгодно, — ген пiд тим гайком живуть пилипони — миттю злiтаю!

Найда несказанно зрадiв.

— Лети ж хутчiй! — звелiв вiн. — Добудь двi пари одежi — тiльки не грабунком, а за грошi… Одну розмiром приблизно на панну, а другу — як на отця диякона… Адже ти не вiдмовишся допомогти нам, ясновельможна панно? — звернувся отаман до Дарини, яка стояла поруч нього.

— Як може пан питати! — вiдповiла дiвчина.

— Лечу, батьку! Гей, хлопцi, хто зi мною? — вигукнув Петро, кидаючись до осiдланих коней.

Через кiлька хвилин гайдамаки почули кiнський тупiт, який швидко вiддалявся. Усi гарячкове взялися за приготування.

Поки iмпровiзованi ляхи переодягались i вбирали у розкiшнiшу збрую коней, Найда встиг вiдрядити двох козакiв у Круглий лiс до коша: вони мали повiдомити наказного отамана, щоб вiн чекав їхнiй загiн не ранiше як за чотири днi.

Не встигли ще всi попереодягатися, як здалеку долинув частий кiнський тупiт i за кiлька хвилин на галяву вилетiв Петро в супроводi двох козакiв. Поперек його сiдла лежав чималий клунок.

— Добули, батьку, купили! — закричав парубок, ще здалеку переможно вимахуючи клунком.

За чверть години весь загiн уже був на конях.

Невеликий почет, у розкiшному польському вбраннi, оточив Найду; а трохи позаду вишикувався загiн панських челядникiв, серед котрих був i диякон, одягнений у росiйську купецьку одежу; кучеряве волосся його, пофарбоване тепер у чорний колiр i густо нашмароване лоєм, вибивалося пасмами з-пiд шапки, а широка чорна борода робила диякона зовсiм схожим на росiйського купця. Поруч з ним гарцювала на конi й Дарина, одягнена в червону косоворотку, синю пiддьовку й такi самi шаровари.

Найда окинув поглядом свiй загiн i, видно, лишився вдоволений.

— Ну, панове, — промовив вiн, пiдiймаючи шапку над головою, — з богом! I не жалiти коней! Гайда!

XXII

Переляканий до краю Кшемуський мчав з двома ксьондзами в каруцi i тремтiв, як осиковий лист; вiн раз у раз озирався назад, шепотiв молитву й покрикував фурмановi: "Швидше!" Обидва ксьондзи сидiли мовчки, лиш один з них раз по раз стогнав, пiдтримуючи правою рукою поранену лiву. Коли каруца, гуркочучи, влетiла в мiстечко Лисянку, губернатор, страхаючись нападу хлопiв, забився в куток i, скулившись, закрив очi руками; раптом Мокрицький несамовито зарепетував: "Погоня!" Справдi, коли екiпаж виїхав на греблю, позад нього почувся тупiт копит… Охоплений жахом, Кшемуський заволав: "На бога! Щодуху! До брами!". Заляскав батiг по спинах коней, i каруца, високо пiдскакуючи на вибоях, помчала вгору, але загiн вершникiв все ж наздогнав її коло самих ворiт — виявилось, на загальну радiсть, що то були не гайдамаки, а рештки губернаторської команди на чолi з полковником Стемпковським.

Тiльки в замку, оточений шляхтою, пiсля доброго келиха меду, губернатор нарештi отямився. Один з його гостей, хоробрий полковник Пулавський, який не побажав брати участi в полюваннi на беззбройних людей, з iронiчною усмiшкою вислуховував тепер ламентацiї ' Кшемуського про невдалий похiд та несподiваний напад цiлих полчищ гайдамакiв i запорожцiв, що лише завдяки своїй кiлькiснiй перевазi, мовляв, змогли перемогти їхнiй невеликий загiн. Стемпковський скреготiв зубами й вимагав помсти, та Кшемуський одразу ж вiддав наказ негайно пiдготувати замок до оборони. Марно Стемпковський доводив губернаторовi, що замок i без додаткових оборонних заходiв неприступний, що без артилерiї його взяти неможливо i що лiпше, нiж затрачати на це зайву працю, сили й час — сю ж хвилину вiдрядити з ним, Стемпковським, загiн жовнiрiв i вiн розiб'є бунтiвникiв та гайдамакiв у Малiй Лисянцi й на самому початку погасить пожежу, навiвши жах на околицi. Але Кшемуський не слухав його й тiльки вимагав укрiплення замку та зосередження в ньому усiх сил. Крiм того, i самi жовнiри скептично ставилися до закликiв полковника, вважаючи за краще лишатися за мiцними мурами замку.

Минуло кiлька днiв. Дозамку раз у раз в'їжджали вози, навантаженi провiантом i бойовим спорядженням, яке зберiгалося ще й в пiдвалах сусiднього базилiанського монастиря. На замкових стiнах i вежах з ранку до вечора метушилися сотнi людей. 3 кожною новою гарматою, встановленою в амбразурi бiйниць, настрiй у Кшемуського пiдвищувався i боягузтво знову поступалося мiсцем пихатiй чванливостi. Пулавський щодня поривався залишити замок та приєднатися до кварцяного вiйська, що стояло на пiвночi Київщини, але губернатор благав полковника зостатися, доки не з'ясується ситуацiя, i не давав йому для охорони навiть десятка людей.

В часи, про якi тут iдеться, усього коронного вiйська в Польщi було близько вiсiмнадцяти тисяч. Воно складалося з двох частин — литовської та польської; польської було тiльки дванадцять тисяч, i вона, в свою чергу, подiлялася на чотири вiддiли: великопольський, малопольський, сандомирський та український, кожен пiд орудою окремого регiментаря — отже, на цiлу велику й багатолюдну Україну вiйська було лише тисяч зо три; з цим вiйськом i хотiв полковник Пулавський несподiваним ударом придушити селянський бунт. Але Стемпковський вважав за ганьбу кидати проти такої поганi солiднi сили.

Тим часом чутка про бунт у Лисянцi й розгром команди Кшемуського поширювалась з блискавичною швидкiстю. Уярмлений люд, що терпiв до останнього, пiдвiв тепер голову, й од села до села покотилося: "Настав вирiшальний час!" Посесори, економи, шляхта i євреї, зачувши це, притьмом кидали села й шукали притулку в найближчому замку. Кшемуський охоче приймав усiх гостей, крiм євреїв, i зобов'язував кожного новоприбулого ставати пiд його корогву на захист замку, — таким чином, гарнiзон фортецi з кожним днем збiльшувався i хоробрiсть губернатора зростала. Євреї ж селилися в наметах пiд замковими стiнами i щодня на базарi вiд навколишнiх жителiв та втiкачiв вивiдували останнi новини, якi й передавали негайно в замок. В такий спосiб губернатор дiзнався, що в мiстечку теж двiчi збиралася громада, але що недавно й мiстечко, й села спустiли. Ця звiстка почасти врадувала Кшемуського й заспокоїла мешканцiв замку: очевидячки, бунт селян набрав пасивного характеру, тобто вони почали тiкати од панщини, а не збиратись у ватаги для нападiв: отже, до зими шляхта встигне укрiпити свої замки, стягне сюди короннi вiйська, а морози й голод виженуть хлопiв iз лiсiв та байракiв, i вони самi приповзуть до панських нiг…

Пiсля ситого й п'яного обiду веселi гостi лисянського губернатора зiбралися у просторiй вiтальнi, опорядженiй у стилi рококо; щоб пiдтримати хороший настрiй товариства, тут же, на мармуровому столi, гостинний господар i його приймачка запалили пунш; його синiй вогник, грайливо коливаючись над масивною срiбною вазою, i самiй вiтальнi, i тим, хто оточував той жертовник, надавав якоїсь фантастичної картинностi.

Шановне товариство, забувши про небезпеку, безжурно веселилося: шляхтичi примирились iз збитками цього року, сподiваючись надолужити їх у майбутньому, а воїнiв заспокоїло тимчасове затишшя, й вони потiшали себе думкою, що взимку розправлятимуться з "псячою кров'ю".

Точилася голосна, жвава розмова. Молодшi лицарi упадали бiля дам, товариство яких тепер набагато збiльшилося — разом з шляхтичами, котрi втекли пiд захист замку, були i їхнi жiнки та дочки. Дехто з юнакiв вихвалявся перед красним панством, що вони впень знищать схизматiв, що уже й тепер цi пси з переляку порозбiгалися, тому, мовляв, можна дати спокiй суворому Марсовi, а самим вдатися до Кiпрiди, тобто втiшатися насолодами життя; iншi нашiптували вельможним панiям про чарiвнiсть пустотливих жартiв Ерота, а деякi розважали губернаторову приймачку, запевняючи, що її наречений захопився здобиччю, щоб засипати кохану дощем дукатiв i кинути до її прегарних нiжок цiлi купи скарбiв, або ж пропонували яснiй паннi своє серце й своє життя. Солiднi, лiтнi чоловiки гомонiли, звiсно, про полiтику.

— Як хочете, панове, — запальне говорив Стемпковський, — а моя рада — дiяти щодо цих клятих схизматiв радикально, тобто, коли вони вилiзуть iз своїх криївок, не обмежуватися звичайними карами, а знищити всiх собак до ноги, та й годi!

— Ого! — ущипливе засмiявся Пулавський.

— Гм! А хто ж буде на нас працювати? — несмiливо запротестували господарi.

— Я так i знав! — перебив їх Стемпковський. — Я так i знав, що особистiй вигодi ви завжди вiддасте перевагу над розсудливiстю. Адже це бидло неможливо привести до iстинної вiри… Сотнi лiт минули, i ви могли переконатися, панове, що пiдлi хлопи охочiше здихали на тортурах, нiж приймали унiю.

Мокрицький глибоко зiтхнув i схилив голову.

— I це бидло таке ж уперте i в баранячiй мовi своїй, i в диких звичаях i в гадючiй пiдступностi. Коли залишити хоч малу частину цих негiдникiв, вони знову пошлодяться й створять гадючi кубла. А я не знаю. хто захоче жити серед гадюк i щодня наражатися на небезпеку бути ужаленим. Хто працюватиме?! Та населiть цi благодатнi землi мазурами, литвинами, нiмцями, сербами, молдаванами!..

— Легко сказати, — зауважив лiтнiй шляхтич з посесорiв. — А де тих переселенцiв одразу найдеш? Кожному шкода покинути хоча й убогi, але свої на-сидженi, рiднi мiсця, а ще бiльший страх — переселитися в невiдому Палестину. От i пан, хоч як тривожно жити в нинiшнi поганi часи, а все ж не побажає зараз переселитися на небо, бодай i в самiсiнький рай, пiд захистом папської булли…

Кшемуський, почувши таке порiвняння, зареготав, а за ним i всi iншi, не виключаючи навiть самого Мокрицького.

— То зовсiм iнше, — спохмурнiв Стемпковський, — туди небесне панство не допускає переселенцiв для попереднього огляду, а тут — приходь i дивися, вибирай до смаку i землi, i пiльги…

— Пшепрашам пана полковника, — знову заговорив посесор, — i тут не дуже вiльно й не вельми до смаку: мазури — то є хлопи вельможного панства, а воно своїх пiдданих не одпустить… Виходить, у всьому крулевствi може тiльки знайтися або мiське населення, призвичаєне до ремесел i торгiвлi, а не до тяжкої працi хлiбороба, або зубожiла шляхта, якiй гонор не дозволить анi за плугом ходити, анi за ремесло або торгiвлю взятися… А яка ж чужа держава вiдпустить своїх пiдданцiв для змiцнення сусiда собi на погибель?

— Iстинна правда, — сказав Пулавський, кивнувши головою посесоровi. — Пан має цiлковиту рацiю… Думка про заселення українських степiв чужоземцями дуже давня. За сто рокiв тих переселенцiв набралося, як кiт наплакав… та й що їх може сюди привабити? Пiльги, якi обiцяють пани? Але ж вони тимчасовi — на дванадцять, п'ятнадцять, щонайбiльше на двадцять рокiв, а пiсля цього строку переселенцi повиннi стати вiчними рабами! Але й цi пiльговi роки, опрiч сумної перспективи, нiким не були гарантованi й цiлком залежали од сваволi власника…

— Даруйте, пане полковнику! — скипiв Стемпковський. — Цi пiльговi умови занесено в земськi книги й гарантуються законом!

— Ха-ха-ха! — розсмiявся Пулавський. — Закони в Польщi? Обов'язковiсть законiв у Коронi для шляхтича! Пан, звичайно, жартує?

— Я не жартую! — пiдвищив голос Стемпковський i кинув на полковника визивний погляд.

— Вельми радий, — спокiйно усмiхнувся Пулавський, — i я жадаю, з свого боку, серйозно подiлитися з шановним паном, який посiдає високе становище у вiйську, i з шляхетними лицарями моїми думками; вважаю, що ми — в родинному колi й можемо розмовляти вiдверто, не дратуючись i не ображаючись, коли я висловлю думки, хоч i непопулярнi серед шляхти, ба навiть протилежнi її традицiям, але знайденi мною на сторiнках нашої бурхливої, сповненої блиску й сумних помилок, iсторiї… Скрiзь однi й тi ж самi симптоми нашої тяжкої хвороби, що до того ж швидко прогресує: це крайнiй егоїзм i брак усякого громадянського почуття й активної любовi до вiтчизни…

— Але ж це образа… Його мосць занадто вже! — почулося серед слухачiв стримане ремство.

Стемпковський слухав мовчки, зцiпивши зуби; Мокрицький зiтхав, а жiноцтво, яке базiкало з своїми кавалерами, сумно притихло й почало прихильно дослухатися до слiв молодого полковника. Його вiдкрите обличчя було збуджене, темнi очi палали благородним вогнем, а гучний голос проникав у серце кожного.

— Нiкого я не думаю ображати, а хочу сказати правду й порадитися з друзями, як нам з такою правдою жити далi? — упевнено провадив Пулавський. — Якщо я помиляюсь, переконайте мене в iншому, тiльки справжнiми фактами, дiлом, а не пустопорожнiми вигуками. Адже ми дорослi люди, i кожен iз нас, на пiдставi шляхетської вольностi, має право думати вiльно, як йому велить розум, а не якийсь королiвський чи навiть папський декрет.

— Так, такi Шляхтич вiльний, як птах! — пiдхопили слухачi, яким, видно, припав до серця останнiй аргумент Пулавського.

Панна Кшемуська встала й почала наливати в келихи мальвазiю, гречно подаючи їх гостям.

— Так, так! Audiatur et altera pars! — промовив губернатор i, пiдiйшовши до своєї дружини, тихо спитав: — Чого ти така сумна? Адже, хвалити бога, ми в цiлковитiй безпецi, а пани полковники лише фiлософствують.

— Нi, не слова полковника засмутили мене, — зiтхнула панi губернаторова, — вiн дуже щира людина, а гнiтить мою душу журба… надто сьогоднi. Сон бачила, — стишила вона голос. — Менi приснився наш загиблий Стась… Дорослий зовсiм, ставний, пишний лицар…

— Ох! — закрив очi рукою Кшемуський. — Йому було б нинi рокiв iз двадцять… Нi, що це я, бiльше, двадцять три…

— Двадцять чотири, — крадькома витерла очi панi. — Вiн стояв передi мною i з таким докором дивився менi в вiчi, а потiм прошепотiв голосом, вiд якого душа моя здригнулася: "Поглянь, — каже, — мамо, що зi мною зробив рiдний батько!", розгорнув жупан i показав свої груди — вони були пробитi нижче вiд родимки-зiрочки, а крiзь рану було видно, як трiпотiло його розшматоване серце… я скрикнула вiд жаху i прокинулась… Матко найсвєнтша! Вiн i тепер мов живий, стоїть передi мною iз страшною раною в грудях, блiдий, скривавлений! — i панi Кшемуська глухо заридала, закривши хусткою зрошене слiзьми обличчя.

Гостi неодмiнно звернули б увагу на цю сцену, та всi вони юрмилися коло мармурового стола, приймаючи з рук молодої вакханки келихи й гучно вихваляючи її за мистецьке приготування "напою богiв".

— Заспокойся, заспокойся, моя кохана, — шепотiв схвильований губернатор. — Навiщо своє горе показувати чужим людям? Ми його майже двадцять рокiв ховаємо в грудях, час уже й звикнути… Адже мертвого не воскресиш!.. А нашого бiдолашного хлопчика уже й костi зотлiли. Викрали недолюдки, вбили й труп забрали. I тiльки одна помста лишилася на втiху!

— Але ця помста й там, у чистилищi, завдає нещасному лише зайвих мук!

— Ми для його заспокоєння багато жертвували на монастирi, посилали в Рим… Все для душi невинного немовляти…

— Ой, не кажи так; не кажи! — сливе крикнула Кшемуська. — Я не хочу вiрити, що вiн помер, менi все здається…

— Ох, кохана, це тебе бентежать тi таємничi листи, котрi ми iнодi отримуємо… Але то витiвки якогось заклятого ворога, щоб роз'ятрити наше горе…

— Ой Єзус-Марiя! Хiба серце матерi може забути таке горе?..

— Тихiше, тихiше, моя люба, моя кохана! Завтра по синовi вiдправимо в монастирi лiтiю. Ходiмо, перед товариством треба бути твердими й сильними!.. Та панi Кшемуська не змогла повернутися до гостей, а пiшла у свої покої… Пiсля голосних похвал молодiй господинi й перших ковткiв товариство, з келихами в руках, посiдало й трохи притихло.

— З загального дозволу! — пiдвищив голос Пулавський.

— Ми слухаємо пана, — процiдив крiзь зуби Стемпковський, вiдчуваючи, що Пулавський знов скаже щось вороже його переконанням.

— Панове! — почав полковник. — Я сказав, що переселенцi не можуть мати певностi у виконаннi панами своїх зобов'язань, що нi гродськi, нi земськi книги не можуть бути в тому гарантiєю — i це щира правда; скажу навiть бiльше: у нашому крулевствi закону немає зовсiм або, лiпше сказати, вiн для шляхти нiщо!

I у вiдповiдь на гомiн, який зчинився навколо, Пулавський рiзко повторив:

— Так, нiщо — отже, я висловився цiлком слушно, що у нас законiв немає! Для того, щоб закон виконувався, потрiбна сила, а на яку силу спирається наш закон? На державу?! Вона нами обдерта, пограбована й править за iграшку зажерливим сусiдам! Вiйська в неї всього-на-всього тисяч п'ятнадцять-шiстнадцять, а на кожен край не набереться й трьох тисяч… голодних, обiдраних. Прибутки з кварти коронних маєткiв падають, бо тi маєтки всякими способами захопила шляхта, а сама вiдмовилася платити податки: ergo, казни держава теж не має! Хiба не правда, що наша Корона нещасна, безсила жебрачка? Не тiльки магнат, а й середньої руки шляхтич дужчий за короля, не кажучи вже про якийсь там гродський суд. Та, признатися щиро, хiба хто-небудь з нас пiдкориться вироку такого суду? Та кожен з нас iз своєю надвiрною командою розжене i суд, i суддю вiдшмагає за вирок не на свою користь!

Схвальний смiх був вiдповiддю на цi слова.

— Злота воля! — вигукнув хтось.

— Ех, воля! — сумно похитав головою Пулавський. — Сваволя, а не воля!.. Цiлковите безправ'я й безладдя… кулачне право! А ще кажуть, що Польща безладдям сильна! Вельми сильна! От ви кричите, панове, що плювати вам на бидло, що те смiття можна мiтлами розмести, канчуками розiгнати, розчавити чоботом… Гай-гай! А якщо воно все пiднiметься, то нас розчавить… далебi!

— Pater noster! — крикнув, сплеснувши руками, Мокрицький. — Нi, ми розчавимо тих гадюк, i католицька церква восторжествує!

— Ще не вмерло шляхетне лицарство! — палко вигукнув молодь.

— Усе це слова… Все це пориви юного серця… А от гляньте, що робиться кругом i яких заходiв вживає беззуба Корона й могутнi речники лицарської свободи! Всi знають, що вже з весни почалося загальне заворушення, що до нього спричинилися безмiрнi насильства над вiрою, над майном i особою трудiвника. Що ж ми зробили? Для приборкання заколотiв нiчого лiпшого не придумали, як вдатися iз скаргами до московської царицi, щоб вона втихомирила нашi домашнi нелади, а Коронi своїй ми вiдмовили навiть у субсидiї для збiльшення кiлькостi кварцяних вiйськ, для виплати грошей жовнiрам… Що ж це за сила, коли вона неспроможна впоратися з хатньою бiдою! Та кожен з наших сусiдiв легко загарбав би нас! I не безладдям сильнi ми, а взаємним недовiр'ям сусiдiв… А як тiльки вони порозумiються, то вiд старої славної Польщi й слiду не залишиться!

— Пан — злобний пророк! — просичав Стемпковський.

— I не патрiот! — процiдив Мокрицький. — Не зрозумiв, видно, тiєї великої мiсiї, яку поклав на Польщу Всевишнiй…

— Вогнем i мечем поширювати католицьку вiру? Чи не вам, превелебний отче, доручив ту мiсiю Всевишнiй? Так, вiн свого единородного сина, бога, послав на землю, щоб провiстити всiм любов i братерство… А ви ображаєте бога, приписуючи йому прагнення до насильства! Iдеал християнства — свобода духу, лагiднiсть, покiрливiсть, прощення кривд, молитва за ворогiв… а ви ангела нiжної любовi перетворили на демона нетерпимостi й злоби, з закривавленим обличчям, iз знаряддями тортур у руках…

— О, то дисидентськi наклепи! — заволав Мокрицький. — Найсвєнтша панна! Справдi, наступають останнi часи, коли вже й шляхетнi лицарi стають дисидентами!

— I ладнi захищати права бидла, того дикого звiра, здатного лиш до пияцтва, грабунку та лютої, скаженої помсти, яка не милує нiчого й нiкого! Це ганьба! — обурився Стемпковський, не стримавши ненавистi до вiльнодумства Пулавського.

— Дикий звiр, невиправний ненависник! — гостро кинув Пулавський. — А хто його таким зробив? Ми! Звiдки темному людовi брати приклад, кого наслiдувати? Нас, панiв! Погляньмо ж на себе: хiба вельможнi пани не чинять грабiжницьких наїздiв на своїх же братiв? Хiба нашi лицарi не тiшаться справжнiсiнькими грабунками й не здобувають собi розбоєм багатства, а то й не пристають отаманами до гайдамакiв? Хiба не переодягаються хлопами й не одягають свої команди в сiряки, щоб, пiд виглядом гайдамакiв, палити й грабувати околишню шляхту?.. Скажете — нi?.. А Юзеф Монасинський, Казимир Глодич, Ян Башевич?.. Та що шляхта! Прiори монастирiв у нас збирають розбiйницькi банди й грабують… навiть католицькi монастирi, а то ще наймають для розбою i короннi вiйська!.. Я не вигадую, ясновельможний пане офiцiале! Згадайте горезвiсного Хому Кше-совського, Iгнацiя Конiжицького! То як же серед страхiтливих, кривавих бешкетiв кидати камiнь у темних пригнiчених смердiв, коли вони беруть приклад з гонорового панства?

Слова Пулавського були такi влучнi й правдивi, що нiхто прямо не ризикнув йому заперечувати. Мокрицький i Стемпковський кидали на полковника лютi погляди, мимрячи прокляття; губернатор роздратовано смикав свого вуса, дами збентежено похнюпили голови, але молодь була на боцi Пулавського, вiдомого своєю мужнiстю й шаленою вiдвагою. А втiм, незабаром серед покаянної тишi почулися нарiкання, якi швидко iз самовиправдань обернулись на ворожi звинувачення.

— Шановний пан iще забув до списку лицарiв приєднати й Левандовського, який очолив хлопський бунт, — зауважив Кшемуський.

— Пан полковник так висловлювався про хлопiв, схизматiв i взагалi про всiх… не знаю вже, як пановi приємнiше їх назвати, що, може, й сам не вiд того, щоб стати гетьманом чернi?..

— Годi! — вставши, рiзко зупинив Стемпковського Пулавський. — Спростовуйте мене, доводьте помилковiсть наведених мною фактiв скiльки завгодно, але ображати себе безглуздими пiдозрами я не дозволю! Пулавський нi перед якою небезпекою не пасував, меч Пулавського вiдомий ворогам, Пулавський не ховався вiд служби Речi Посполитiй у своїх маєтках, як iншi; коли Пулавський рiзко заговорив, то це вiд сердечного болю, вiд усвiдомлення, що гине кохана ойчизна, гине вiд наших же рук, якi пограбували її для своєї особистої вигоди! Пулавський волає до честi й гонору синiв Польщi, закликаючи їх рятувати свою матiр, а хто цьому не вiрить, той нехай схрестить свою шаблю з моєю!

Стемпковський позеленiв од злостi, зрозумiвши, що виклик адресовано йому, i чуючи схвальний гомiн у всiх кутках вiтальнi, але прийняти той виклик не вiдважився. Губернатор виручив його з неприємного становища:

— На бога, панове! Окраса нашого лицарства! — заговорив вiн стривожено, звертаючись то до Стемпковського, то до Пулавського. — Ви наша єдина опора… Але в цю мить до свiтлицi поквапно ввiйшов гайдук i перепинив сварку:

— Ясновельможний пане! Жидки прибiгли до брами з якоюсь страшною звiсткою… Впустити?

— Веди їх до мого кабiнету, — тремтячим голосом звелiв губернатор i вийшов слiдом за гайдуком.

Усi затихли в напруженому чеканнi, передчуваючи щось лихе. Господар недовго барився. Вiн увiйшов до свiтлицi блiдий, iз перекривленим вiд жаху обличчям.

— Бiда, панове, погибель! — прошепотiв Кшемуський, хапаючись рукою за високу спинку крiсла. — Тисячi запорожцiв вдерлися до нашого краю, усе поспiльство повстало й згуртувалося в гайдамацькi загони, вибравши собi за ватажкiв Залiзняка i якогось мiфiчного ченця Найду; у Мотронинському монастирi освячено ножi… I от учора бунтiвники взяли Чигирин… Всю шляхту вирiзано… А сьогоднi, зараз, горять Млiїв i Смiла!

— Ой рятуйте! — зарепетували дами; почулися ридання та iстеричнi викрики. Молодь кинулася втiшати жiноцтво; старi хрестилися й зiтхали, Мокрицький голосно почав читати молитву. Стемпковський розлючено скреготав зубами.

— Нема чого, панове, занепадати духом! — пiдвищив голос Пулавський. — Гроза збиралася давно, а ми безтурботно бенкетували… То вiзьмiмося ж за дiло хоч тепер, коли вже вдарив перун! Тутешнiй замок неприступний, а тому ви, окраса нашого життя, пишнi панi й чарiвницi панянки, можете бути цiлком спокiйнi!..

— Еге ж, замок мiй… теє… замок — фортеця, — забелькотiв i губернатор, силкуючись пiдбадьорити себе й перейнятися вiрою в слова Пулавського. — I менi тут нiякий дябел не страшний, як бога кохам!

— Та й ми своїми грудьми й шаблями постоїмо! — загукала молодь, брязкаючи острогами й шаблями.

— О, me miserum! — вигукнув Мокрицький. — Усьому злу причиною той баламут Мельхiседек!.. Я давно казав, що проклятого попа треба знищити, та його ясна мосць, пан бiскуп, усе не зважувався… Ох, правда, я й сам мiг дати наказ, та схибив… Меа culpa, mea maxima culpa! А заварив кашу цей схизматський пес, ця бестiя! Вiн усюди їздив iз скаргами — i в Київ, i в Петербург, i до Варшави; вiн скрiзь розсилав iз свого схизматського гнiзда бунтiвникiв i шпигунiв, вiн вигадав байку i про Найду: нiбито цей чернець є Богун, якому господь послав Мафусаїлiв вiк i якого призначив стати на чолi повстанцiв… Бараняче бидло повiрило цiй байцi й носиться нинi з тими героями, як дурень iз ступою… Але я присягаюсь iм'ям найсвятiшого папи, що цього головного пророка, цього хлопського месiю Мельхiседека знищу, розчавлю… i всi їхнi надiї розсиплються на порох! Днiв три тому я одержав звiстку, що мотронинський iгумен подався до Гервасiя у Переяслав i що його мало не схопили бiля Сокиринцiв, та вiн вислизнув, — але це йому вдруге не вдасться!.. I я його скараю на горло! Ось навiть зараз поїду туди…

— А я того Найду посаджу на палю!.. Бий мене триста перунiв, коли не посаджу! — вигукнув Стемпковський.

— Так! Поражу пастиря, i розбредуться вiвцi! — напутливе промовив Мо-крицький.

— Ось що, панове! — владним голосом заговорив Пулавський. — Я негайно вирушаю в Радомишль, де стоїть наше кварцяне вiйсько, i примчу з ним сюди… Треба вдарити зненацька й приголомшити ворога!

— Цiлком слушно, — пiдхопив Стемпковський. — I я поїду з паном колегою!

— Хай зiйде на вас beneditio! — пiдняв руки Мокрицький. — Я теж їду разом з вами, панове, пiд вашим крилом!..

— I гайда зараз же! Тепер жодної хвилини гаяти не можна! — вирiшив Пулавський.

— Але, ласкавi панове, браття мої! — запротестував губернатор. — Як же ви мене залишаєте самого… в розпалi пожежi?

— Шановний пане! — вiдповiв Пулавський. — Цю твердиню захищає хоробрий i досвiдчений комендант, а ми вмiємо битися тiльки в чистому полi. Крiм того, гарнiзону в пана бiльш нiж досить… Я навiть побоююсь, що пiд впливом поганих звiсток усе околишнє й дальнє шляхетство злетиться сюди, так що й мiсця для всiх не вистачить, а тому прошу пана дати нам загiн для супроводу.

— На бога! — заволав Кшемуський. — 3 чим же я лишусь?

— Я вже сказав пановi, що тут гарнiзону бiльш нiж досить… А зайвi люди при оборонi тiльки збiльшують метушню i перешкоджають швидкостi маневру… Нарештi, ми вiд'їжджаємо, щоб повернутися з вiйськом, принести вам i всьому краю порятунок.

— Amen! — закiнчив Мокрицький.

Усе заметушилося. Пулавський перебрав владу до своїх рук i почав вiддавати накази на свiй розсуд. Уже через годину сотня драгунiв була готова до походу; багато хто охоче приставав до цього загону, i коли б воля, то за полковником вирушила б уся надвiрна команда: кожному здавалося, що в полi, на привiллi, не так страшно, як у цiй кам'янiй клiтцi.

Надвечiр одчинилася брама, i з неї виїхали обидва полковники й Мокрицький, у супроводi доброї сотнi драгунiв та невеликого обозу.

Випровадивши загiн з усiлякими добрими побажаннями, а головне з проханням швидше повернутися з вiйськом, усi, хто залишався в замку, знову зiбралися в ту ж вiтальню. Панiка, яка була охопила їх, тепер почасти вляглася, її заступила дiяльна тривога. У фортецi подвоїли варту й встановили найсуворiший порядок, немов пiд час облоги; комендант фортецi, хоробрий ротмiстр Рустицький, присягався господаревi й дамам, що коли б замок облягло i п'ятдесятитисячне вiйсько, то й таку облогу вiн витримає принаймнi пiвроку. Губернатор погоджувався i на чотири мiсяцi, розумiючи, що до того часу зима й так розжене обiдрану голоту, а росiйськi вiйська прийдуть на допомогу навiть ранiше. Запропонований господарем старий мед i добрий венгжин ще бiльше пiднесли дух, i безтурботний настрiй потроху знову почав опановувати товариство. Навiть панi Кшемуська, вийшовши до гостей, була тепер не така пригнiчена.

Коли серед жвавого гомону вже залунали веселi вигуки й голосний смiх, у дверях вiтальнi з'явився гайдук з якимсь вузликом у руцi, всi вiдразу замовкли в тривозi.

— Ясновельможний пане! — доповiв гайдук, подаючи губернаторовi вузлик. — Якийсь лицар пiд'їхав щойно до брами й засурмив у рiг. Воротар йому розтлумачив, що по заходi сонця до замку нiкого не впускають, тодi лицар вручив цей вузлик i звелiв його передати вашiй ясновельможностi, та ще додав, що той, хто носив цю сорочку, — живий, здоровий i славний на весь свiт лицар, але що вельможне панство, мовляв, побачить його тодi, коли розквитається iз старим боргом.

Панi Кшемуська рвучко кинулася до чоловiка й, вихопивши з його рук вузлик, розв'язала.

До її нiг упала шовкова дитяча сорочечка.

— Сорочечка! — скрикнула панi i втупилася в неї безтямними очима. — Ай! — зойкнула вона за мить нелюдським голосом. — Сорочечка Стася!.. Мiй Стась живий! — i, знепритомнiвши, впала на пiдлогу.

Усi кинулися приводити до пам'ятi нещасну матiр. Губернатор, схопивши сорочечку, судорожно притискав її до обличчя, пристрасно шепочучи: "Стась, Стась! Коханий, незабутнiй!" А потiм, опам'ятавшись, наказав негайно знайти того лицаря. Полетiли у всiх напрямках десятки гiнцiв, та невiдомий лицар щез, наче крiзь землю провалився.

XXIII

Був теплий лiтнiй вечiр; сонце вже заходило, кидаючи останнi променi на багряно-золоте листя в саду Грудського монастиря.

Ясновельможний пан Зубревський, грудський губернатор, сидiв на широкiй терасi, яка виходила в сад, i благодушно попивав мед у товариствi шановного прiора монастиря.

Грудський монастир належав до суворого ордену босоногих кармелiтiв; та, незважаючи на це, його монахи славилися також майстерним приготуванням пива й меду, i цi благороднi напої переповнювали льохи й шлунки чесної братiї.

Сам прiор зовсiм не вiдповiдав тому аскетичному iдеалу, який вiн мусив наслiдувати: хоча на його босих, випещених i товстих ногах були тiльки простi шкiрянi сандалi, але кругленьке черевце й гладенько виголене пухляве рум'яне обличчя, облямоване кружалом срiблястих кучерiв, свiдчили про те, що шановний прiор i не думав дотримуватися тих правил посту й помiрностi, якi передбачав суворий статут ордену. Прiора можна було б прийняти за благодушного дiдка, коли б не орлиний гачкуватий нiс i гострi, як у хижого птаха, очi, що кидали з-пiд сивих брiв швидкi, пронизливi погляди.

Спiвбесiдник його, грудський губернатор, сухорлявий сивуватий шляхтич, з суворою зовнiшнiстю старого рубаки, у всьому був повною протилежнiстю прiоровi.

Губернатор мовчки пив мед, а прiор, зрiдка сьорбаючи з келиха, солодким, вкрадливим голосом переконував його:

— Цiлком справедливо, нiчого кращого не можна й придумати… Замурованi вiкна й дверi згодом можна буде й вiдмурувати, а тим часом задушливе повiтря зробить своє i таким чином Україна й Польща позбудуться найзапеклiшого бунтiвника, який терзає паству, довiрену нам найсвятiшим папою. О, коли не стане сього царя схизматського, коли буде вiдрубана голова проклятої хлопської гiдри, тодi тiльки в Польщi запанує християнський мир i вельможна шляхта спокiйно користуватиметься правами й привiлеями, наданими їй вiд самого бога.

— Так незабаром i буде! — вiдповiв губернатор. — Я одержав таємнi iнструкцiї якнайшвидше тихим способом позбутися клятого бунтiвника.

— I треба вiддати належне ясному пановi: спосiб, придуманий його мосцю, — чудовий, швидкий, тихий, не залишить нiяких слiдiв, одно слово, все звершиться lege artis. — При тих словах прiор навiть потер вiд вдоволення руки. В цю мить коло тераси, на дорiжцi, пiд чиїмись ногами заскрипiв пiсок, i вiн жваво додав: — Та ось я бачу, до нас iде пан дозорця, може, вже несе втiшну звiстку.

Губернатор оглянувся.

Справдi, до тераси наближався невеличкий кругленький чоловiчок, з червоним носом, настовбурченими жовтими вусами i в'язкою важких ключiв, якi висiли в нього на поясi.

— Го, пан дозорця! — привiтав його губернатор. — Ну, проше, проше, що скажеш, як посувається робота?

Пан д зорця пiднявся схiдцями тераси й зупинився на деякiй вiдстанi од губернатора.

— Вiкна й дверi, ясний пане, вже замуровано, лишився тiльки невеликий отвiр цеглини в двi.

— Ну? Чому ж ти не звелиш замурувати його?

— Та от не знаю, чи варто?..

— Хiба в'язень?.. — жваво пiдхопив губернатор.

— Якщо не згинув ще, то згине за годину, другу! — вiдповiв дозорця. — Бардзо весь посинiв, майже не дише й очей розплющити не може.

— Хай же простить йому господь усi тяжкi його грiхи! — прошепотiв прiор, побожно зводячи очi до неба. — I хай звiльнить швидше душу вiд тiла!..

— Ну, то залиш так, не замуровуй до кiнця, щоб iще не спало комусь на думку вигадати байку, нiби ми задушили його…

— Ох, так, так! — пiдхопив прiор. — Язики людськi злi, а така байка, коли дiйде до хлопiв, може викликати бунт…

— Ага, там iще прибув якийсь вельможний пан з командою, поспiшають приєднатися до вiйська, — провадив далi дозорця, — питають твою милость, чи не можна вiдпочити в замку, поки мiсяць зiйде?

— Впустити, впустити! Грудський замок нiколи не вiдмовляв у гостинностi польському шляхтичевi. А як звуть пана?

— Ян Заблоцький! З ним приїхали також купцi московськi, просять твою милость, чи не можна i їм глянути на те бидло…

— Московськi купцi? — здивувався губернатор. — Звiдки ж вони взялися в загонi пана?

- Їхали до Москви з Варшави, та в дорозi їх пограбували гайдамаки, уже й повiсити збиралися, але, на їхнє щастя, на ватагу наскочив пан iз своїм загоном, ну, хлопи навтiкача, та, втiкаючи, забули й москалiв, — пан пiдiбрав їх. Тепер вони хочуть добратися з ним до Радомишля, а далi, як бог дасть…

— Хе-хе! — зловтiшне засмiявся губернатор. — Виходить, гайдамаки добже поскубли їх… Тим лiпше, тепер i самi розкажуть у Москвi, за яку вiру клопочеться те нiкчемне бидло…

— Ого-го, розкажуть… У старшого вiд страху майже вiдiбрало мову… То дозволити їм подивитися на превелебного владику? — з глузливою усмiшкою спитав дозорця. — Пан теж хотiв би глянути на того ведмедя…

— А чого ж, пустiть… хай дивляться, нехай усi бачать, що нiякi хлопи з їхнiми бунтiвливими попами не зламають сили шляхетства польського, а всякий, хто хоч голос проти нього наважиться пiднести, дiждеться такої ж долi, як цей проклятий пiп!..

— Amen! — зiтхнувши, озвався прiор на гнiвнi слова губернатора.

— Тiльки нi, стривай… — щось пригадав губернатор. — Ти кажеш, що й московськi купцi хочуть поглянути на попа?

— Вони найпаче!..

— Гм… — губернатор на мить замислився. — От що… — заговорив вiн жваво. — Коли пiп i так здихає, то звели вiдмурувати дверi, знiмiть з нього кайдани й викиньте його з темницi, покладiть коло порога чи що; але сторожi нi в якому разi не вiдсилай…

На обличчях прiора й дозорцi вiдбилося крайнє здивування.

— Сину мiй, — урочисто почав прiор, — не розумiю, що спонукає тебе до такого вчинку? Милосердя — заслуга перед господом, але милосердя до слуг диявола — то є грiх, тяжкий грiх i неспокутний. Наша суворiсть наштовхнула б цього слугу диявольського на думки про каяття i полегшила б загробнi страждання його душi, а милосердя тiльки спонукає попа й далi триматися своїх помилок.

— Високошановний пане прiоре, це милосердя триватиме доти, доки тут перебуватимуть московськi купцi. Слiд пам'ятати, що цей запеклий бунтiвник — це пiп i пiдданець росiйської iєрархiї, i коли б московськi купцi пустили чутку про те, що ми замордували його, то цим могли б вельми нашкодити нам при дворi росiйському, а, як вiдомо вашiй мосцi, Рiч Посполита нинi шукає допомоги проти гайдамакiв i хлопiв у росiйської iмператрицi…

— Sapienti sat, mi fili, — мовив прiор, схиляючи голову.

— Iди ж, пане, — сказав губернатор дозорцi, — впусти вельможного шляхтича до замку й попроси завiтати до нас, а його челядникам дай пристойне помешкання; коли ж виконаєш усе, що я тобi сказав, то можеш i попа їм показати.

Дозорця вклонився i, зiйшовши з тераси, зник за деревами саду. А губернатор пiдвiвся з мiсця i разом з прiором пiшов зустрiчати вельможного гостя.

Незабаром почулися звуки сурем, сторожа спустила пiдйомний мiст i в ворота замку, оточений своїм пишним почтом, в'їхав Найда; у розкiшному одязi й блискучих гусарських латах, вiн так змiнився, що всякий, угледiвши його, мiг би заприсягтися, що бачить перед собою уродженого магната й польського шляхтича. Пишний почет був гiдний свого пана. Тiльки диякон, одягнений у незвичне для нього московське вбрання, вирiзнявся серед усiх своєю велетенською постаттю й незграбними рухами. Особливо чудернацьке враження справляла його кошлата чорна борода.

Уся замкова челядь висипала у двiр, з цiкавiстю розглядаючи новоприбулих гостей i обмiнюючись ущипливими зауваженнями на адресу росiйського купця.

Найда скочив з коня i, спритно кинувши поводи челядниковi, що пiдбiг до нього, поквапився назустрiч господаревi. Привiтавши гостя, губернатор запросив його разом з почтом до замку, а через пiвгодини отаман з п'ятьма своїми козаками вже сидiв у трапезнiй за розкiшно сервiрованим столом.

— Ясний пане, — звернувся губернатор до Найди, — що ж ми вчинимо з твоїми супутниками, з московитами? Може, i їх запросити повечеряти з нами?

При цих словах господаря Найда зробив такий рух, немовби до нього д торкнулась якась бридка гадина:

— На бога, пане, хiба ж можна тих хамiв садовити за один стiл з благородними шляхтичами?! Адже вони й шматка до рота пiднести на вмiють! Литовський ведмiдь шляхетнiший за них!

— Ха-ха-ха! — зайшовся вдоволеним реготом губернатор, а за ним i гостi. — Пан правду мовить, тому московському ведмедевi тiльки заправити кiльце в губу — i показуй на ярмарку… Закладаюся, що кожен прийняв би його за природженого ведмедя! — i, вдоволений дотепом, пан господар знову зайшовся смiхом.

— Одначе що ж з ними робити? — перепитав губернатор Найду.

— Викотити їм туди у двiр барило горiлки, та й годi; вони надудляться, як свинi, i то для них найкращий бенкет! Як бога кохам, коли б не та вимушена згода з Москвою, я б нiзащо не взяв з собою те природжене бидло!

— Правда! — згодився губернатор i звелiв одному з челядникiв послати московитам горiлки й пива i ще там чого на заїжку. — Та нагодувати й пахолкiв панських!

Челядник пiшов виконувати наказ, а губернатор, продовжуючи перервану розмову, знову звернувся до Найди:

— Я ще й досi не спитав пана, — звiдки пан, з яких мiсць? З Литви чи з Корони?

Отаман чекав цього запитання i в думцi вирiшив вибрати найглухiше, най-вiддаленiше мiстечко на Волинi; але вiн там не бував i тому назвав єдине вiдоме йому мiстечко Гоща, яке загубилося десь у нетрях Полiсся.

— Нi, я з Волинi, — вiдповiв Найда невимушене. — Якщо чували, з мiстечка Гощi…

- Єзус-Марiя! — сплеснув губернатор. руками й пiдвiвся, схвильований, з крiсла. — 3 Гощi? З Гощi Волинської? Та як же менi не чувати про це мiстечко, як менi не знати його, коли я там народився, хлопцем гасав по лiсах, плавав у душогубцi по озерах i плесах, полював i тинявся навколо нього, доки на верхнiй губi не вирiс пушок!..

Найда зблiд, слухаючи швидку мову господаря i в душi проклинаючи ту Гощу, яка так фатально потрапила йому на язика.

— Ах, який я радии, який я щасливий, — провадив губернатор своєї, - що приймаю в себе любого сусiду… Пан менi розповiсть i про моїх рiдних, i про все, що дiється нового на моїй коханiй батькiвщинi… Адже, либонь, чверть вiку минуло, вiдколи я востаннє побував у рiдних мiсцях. Боже, який я радий! Дозволь, любий пане, обняти тебе!..

Отаман зрадiв тим обiймам — адже вони давали можливiсть виграти трохи часу — i довго не випускав господаря з своїх рук: уже одне те, що губернатор не був у Гощi понад двадцять рокiв, набагато полегшувало безвихiдне становище Найди, а розпач спонукав його до зухвальства — вiн вирiшив iти напролом. Блiдi щоки отамана спалахнули густим рум'янцем…

— Як бога кохам, я й не сподiвався на таку зустрiч, — знову заторохтiв балакучий господар, насилу звiльняючись iз залiзних обiймiв любого гостя. — Пан, напевно, син шановного мосцiпана Казимира Зборовського? Адже так?

— Пан губернатор вгадав, — рiшуче вiдповiв Найда й гордовито пiдкрутив вуса. — От уже не сподiвався… та людина з людиною не так, як гора з горою… Але зiзнаюсь, що я зовсiм не впiзнав пана!

— Ха-ха! Ще б пак! Адже коли я востаннє бачив пана, то вiн, так би мовити, ще пiд стiл пiшки ходив… Та й я б тебе, пане, не пiзнав нiколи: пригадую, малим ти був бiлоголовий, а нинi чорний як ворон. А втiм, природа з нами часто жартує: тодi в мене волосся було чорнiше за вугiль, а ось незабаром стане свiтлiше вiд льону… Ха-ха! — i губернатор вдоволено засмiявся.

У Найди потроху вiдлягло од серця: господар своїм базiканням давав йому можливiсть оговтатись i хоч сяк-так зiбратися з думками.

— Тiльки постривай, пане, постривай! — вигукнув, схаменувшись, губернатор. — Що ж воно виходить? Адже дозорця сказав менi, що до замку пiд'їхав Ян Заблоцький… Чи не так, панове? — спитав вiн офiцера, який сидiв поруч.

— Так, саме так! — вiдповiв офiцер i пiдозрiливе глянув на отамана.

— Переплутав, либонь, — зухвало вiдповiв Найда. — Зборовський, Заблоцький — недочув, певно…

— Ха-ха! Ну, та бiда невелика. Звичайно, коли б я не дiзнався зовсiм, що приймаю в себе сусiду, сина, так би мовити, мого приятеля, друга, тодi б я шельмi повiк не простив такої помилки. Але, шановний пане, розкажи ж менi, що там дiється у нас на батькiвщинi? Як поживає твiй батечко й шановна панi? А Фелiця, Казя, Вiня?.. А пан Вацлав?.. Ха-ха-ха! Який вiн тепер? Ех, та й приємно ж, далебi, приємно згадати давнину, перенестися в далеке минуле.

Найда врештi почав вiдповiдати на запитання губернатора; кiлька разiв вiн замалим не вклепався, та добре, що, розвеселившись, господар бiльше говорив сам, нiж розпитував. Раз у раз отаман поривався змiнити небезпечну тему розмови, але перепинити спогади губернатора було не так-то легко. Все-таки Найда вибрав хвилину й запитав його про Мельхiседека.

— А, ти, ясновельможний пане, ще хотiв поглянути на того бунтiвника, царя схизматського!.. Якщо хочеш, то поспiшай, бо стара лисиця ось-ось здохне!

— Туди йому й дорога! — з презирливою усмiшкою вiдповiв Найда. — Але я думаю, що те схизматське бидло не заслуговує, щоб заради нього благородний шляхтич бив ноги! Бачив я на своєму вiку немало таких дурнiв i думаю, що сей горезвiсний Мельхiседек нiчим не цiкавiший за iнших бородатих попiв! От мої московити бажали поглянути на нього, то коли вельможний пан буде ласкавий…

— Я вже звелiв показати їм попа, хоча вiн i подихає…

— А скiльки часу минуло вiдтодi, як ця бестiя попалася?

— Та вже тижнiв зо три!

— Тижнiв зо три! — скрикнув Найда. — I досi його не посадили на палю?

Чого ж дожидалося шляхетство? Якби його ранiше посадили на палю, то не було б i тих бунтiв хлопських!..

А на замковому дворi тим часом вiдбувалося ось що.

Недалеко вiд кам'яної будiвлi, де було ув'язнено Мельхiседека, на розiсланих килимах розташувалося веселе товариство… Посерединi сидiли диякон i Дарина, навколо них iншi переодягненi гайдамаки, а далi щiльною стiною юрмилась замкова челядь. Тут же, на килимi, стояла й "розрада", презентована губернатором. Диякон розважав товариство якимись небилицями з московського побуту, i чим оповiдання було безглуздiше, тим бiльше захоплення воно викликало серед слухачiв; це захоплення пiдсилювалося ще добрячою пиятикою, в якiй особливо активну участь брала замкова челядь.

— Та що ви стоїте, хлопцi, сiдайте до гурту, то й веселiше, i привiльнiше буде! Чого тут манiжитися? Що купець, що стрiлець, коли добра людина — сiдай i пий! У нас на Москвi все попросту: гуляй душа нарозпашку! — i диякон молодецьким рухом розправив на грудях червону шовкову сорочку.

— Правду пан купець каже: коли гуляти — то гуляти! — вигукнув Петро, який удавав одного iз слуг вельможного пана. — Адже шляхетне панство бенкетуватиме до ранку, то чого ж нам постити? Сюди, панове! — вiн посунувся i рухом руки запропонував своїм товаришам дати мiсце тим, хто стояв. — Вистачить мiсця для всiх, та й горiлки ще на цiлу ватагу є!

— Що горiлка? — загаласував диякон, вдаряючи рукою об землю. — Коли вже бенкет, то бенкет на всю губу! Ану бiжи, Сенько, та пошукай там у поклажi, надiсь, зосталося в нас од тих проклятих гайдамакiв хоч барил зо два заморського трунку… Сiдайте, друзi, всiх запрошую!

Дарина схопилась i разом з Петром подалася до прив'язаних осторонь коней; а замкова челядь, пересмiюючись i пiдштовхуючи один одного, поспiшила зайняти мiсця довкола кумедного й гостинного московита; сподiвання на добру випивку ще бiльше пожвавило й згуртувало веселу компанiю; однi потирали руки, другi добродушно покректували, третi вже запанiбрата поплескували по плечу щедрого москаля.

— Гей! Розсуньтеся, хлопцi! — хвацько гукнула Дарина, пiдкочуючи з Петром двоє барил вина.

— Набiк, дорогу! — загомонiли всi, розсовуючись.

— Славному гостевi честь i мiсце! — виголосив диякон, вiдсовуючи набiк пиво й горiлку. — Сюди, сюди їх, голубчикiв! Вiдбивай, наливай i абiє наливай! — скомандував вiн. — Коряки сюди, келихи, черпаки! Давай всяк, хто що може!

Команду диякона зустрiли вибухом п'яного смiху.

Звiдусiль простяглися руки з коряками, келихами, склянками… Миттю барила були вiдбитi, й дорогоцiнна золотиста волога наповнила пожадливо пiдставлений посуд.

— За здравiє наших дорогих сусiдiв! — проголосив диякон, високо пiднiмаючи чару.

— За здоров'я всiх московитiв! — пiдхопили, розвеселившись, гостi.

— I на погибель пiдлим хлопам! — вигукнув Петро, люто потрясаючи кулаком.

— Вiват! — загримiло кругом.

У цей час до бенкетуючих наблизився кругленький пан дозорця.

— Гей, ви, чого розсiлися? — гукнув вiн, намагаючись перекричати п'янi голоси. — Московськi купцi, що прибули з загоном вельможного пана, тут чи нi?

Галаслива компанiя на крик дозорцi не звернула нiякiсiнької уваги, але Петро й диякон почули його вiдразу ж.

— Тут, тут! Ласкаво просимо, сiдай до нас, не погребуй, твоя милость, випити чару винця! — сказав диякон, пiдводячись назустрiч начальниковi варти. — Гей, ви, розступiться, швидше пропустiть шановного пана!

Тiльки тепер замковi челядники звернули увагу на новоприбулого i, пiзнавши в ньому пана дозорцю, трохи збентежились.

— Дякую, панє добродзєю, але я не належу до тих свиней, якi й на вартi здатнi нажлуктитись! — бундючно вiдповiв дозорця, зневажливо глянувши в бiк замкової челядi; та коли погляд начальника варти майнув по наповнених iскристим вином келихах, очi в нього мимоволi стали вологими й масними. — Його милость, пан губернатор, дозволив московським купцям подивитися на колишнього iгумена Мотронинського монастиря!

— Е, та ще встигнемо! Бiжи ти, Сенько, а зараз i ми пiдiйдемо. Тiльки ти, пане, попереду випий з моїх рук — без цього не вiдпущу! Не скривдь! — диякон наповнив коряк вином i пiдiйшов з ним до пана дозорцi. — Надiсь, московськi купцi не часто у вас бувають, та й вино дiлу не завадить, на те й прислiв'я є: "пий, та дiло розумiй!"

— Хе-хе! Добре прислiв'я, хай йому дiдько! — вiдповiв з люб'язною усмiшкою дозорця. — Тiльки кепсько, що начальство не бере його до уваги.

— А начальство що, хiба воду нинi дудлить? Ач, який гомiн, — либонь, не вiд води розгаласувалися так! — Диякон показав рукою в бiк освiтлених вiкон замку i, вклонившись до пояса шановному гостевi, сказав: —Зроби ласку, покуштуй вина заморського, не скривдь, а на людей плюнь: на всякого не догодиш.

— Хiба щоб не скривдити! — глибокодумно мовив дозорця i, взявши коряк з рук диякона, пiднiс його до уст. Ледве тiльки вiн зробив перший ковток, як його обличчя розпливлося в блаженну усмiшку, дозорця одхилив голову вбiк, нiби не довiряючи собi, зажмурив очi, зробив ще один ковток i, проказавши "ого-го", одним духом осушив коряк.

— Iз самого Царграда! До двору царського везли, та гайдамаки, окаяннi, пограбували! — Диякон наповнив коряк знову й пiднiс його дозорцi.

— А чи не забагато? — усмiхнувся той i нерiшуче одвiв коряк рукою.

— Ха-ха-ха! Та ти красна дiвиця чи що? Та мiй хлопчисько переп'є тебе!

— Оце вже нi! — дозорця хвальковито задер голову й пiдкрутив вуса. — Ще не народився той смiливець, який би мене перепив… Не раз пили ми — сто кiп чортiв — i за столом пана графа Потоцького, i князя Радзiвiлла, — вся шляхта покотом лежала, а пан Гжибовський нiколи!

— Ха-ха-ха! — добродушно зареготав диякон. — Та хiба у вас умiють так пити, як у нас, на Москвi?

— На Москвi! Та я у Варшавi в самого круля випивав — i хiба ж таке вино, як це! — дозорця взяв коряк iз рук диякона й одним духом випив його. — Квасок… — сказав вiн з поблажливо-глузливою посмiшкою.

— Квасок? — перепитав диякон. — А от iду в заклад, що я переп'ю тебе, i не вип'єш ти цих трьох корякiв, як уже не встанеш з мiсця!

— Що ставиш? — запально вигукнув розчервонiлий дозорця.

— Двадцять червiнцiв! — i з тими словами диякон кинув на землю свою ставку.

Коли дозорця побачив золото, очi його заiскрилися.

— Згода! — крикнув вiн чванливо. — Подивимось, чи переважить москаль ляха!

— Перебивай руки! — звернувся диякон до найближчого сусiди. Один iз замкових челядникiв перебив руки, i всi з голосними вигуками присунулися ще ближче, щоб стежити за цiкавим парi.

— А ви, хлопцi, себе не забувайте, наливайте повнiше! — звернувся диякон до челядникiв i, наповнивши два коряки, крикнув дозорцi:

— Ану, пане, починай!

Тим часом Дарина з Петром i ще з двома-трьома товаришами пiшли до кам'яної будiвлi, в якiй був ув'язнений Мельхiседек.

Бiля дверей темницi, заздрiсне поглядаючи на веселе товариство, сидiло п'ять сторожiв.

— А що, панове, схизматський пiп тут? — звернувся Петро до сторожi по-польськи. — Його мосць, пан губернатор, дозволив московитам подивитися на нього!

— То йдiть дивiться! — вiдповiв один iз сторожi, не пiдводячись з мiсця. — Цiлий день нема спокою, диво яке знайшли: їздять та й їздять дивитися на нього, хоча б хлопи, а то й шляхетнi панове. I чого панькаються з цим ворогом, прикiнчили б, та й годi! А то їм забавка, а добрiй людинi нiколи й чарку горiлки випити!

— Що правда, то правда! — пробурчали iншi, трохи вiдiйшовши вбiк i пропускаючи Дарину й Петра в темницю.

Решта козакiв зосталася бiля входу погомонiти з невдоволеними сторожами; дверi темницi були вiдчиненi, кругом валялися купи щебеню й цегли.

Завмираючи вiд жалю та хвилювання, Дарина переступила високий порiг i ввiйшла до вузького й тiсного кам'яного склепу, в якому мав бути живцем похований настоятель Мотронинського монастиря.

Затхле й смердюче повiтря вiдразу вдарило в обличчя, Дарина аж вiдсахнулася.

— Крiпись! — шепнув їй Петро.

Вони ступили крок уперед, напружуючи зiр, щоб побачити владику. Через те, що вiкно було замуроване, у склепi панувала темрява, й тiльки бiля вхiдних дверей, коли їх ширше вiдчинили, стало трохи свiтлiше.

— Ось вiн! — шепнув Даринi Петро, показуючи на щось темне в кутку. Дiвчина широко вiдкрила очi й, пронизуючи поглядом темряву, побачила владику, що лежав майже голий, непорушний i нiмий на напiвзогнилiй соломi, прикритий якоюсь драною ксьондзiвською хламидою.

— Помер! — придушеним голосом скрикнула Дарина.

— Тихше! — Петро стис паннi руку i, швидко озирнувшись на дверi, прошепотiв ледве чутно: — Подивимось!

Вiд дверей долетiв голосний регiт сторожiв.

Петро з полегкiстю зiтхнув i, ступивши два кроки до Мельхiседека, припав вухом до його грудей: серце ледве чутно билося.

— Живий, живий! — прошепотiв парубок, задихаючись од радостi. — Панно, давай сюди вино!

З допомогою Дарини Петро трохи пiдняв голову владики й, розкривши йому рота, влив трохи вина. Через кiлька секунд ледь помiтна судорога пробiгла по тiлу нещасного, i з вуст його почувся слабкий стогiн.

— Святий отче, владико, чи ти чуєш нас? — гарячкове зашепотiла Дарина, нахиляючись до вуха страдника. Мельхiседек ледь поворухнувся.

— То слухай же, слухай мене, святий отче, — провадила далi дiвчина, — це я говорю з тобою, я, Дарина, дочка генерального обозного київського. Ми прибули сюди з Найдою… Збери всi свої сили, сьогоднi вночi ми врятуємо тебе!

— Годi! — шепнув Петро. — Воронь боже — помiтять… — i, смикнувши дiвчину за руку, швидко пiдвiвся й разом з нею пiшов до виходу.

— А пiп у вас вже сконав, панове! — розв'язно сказав Петро, зупиняючись у дверях.

— Нарештi! — сердито пробурчав один iз сторожiв. — Справжнiй камiнь, iнший давно б уже сконав, а цей — двожильний, — двiчi труїли, i то не взяло!

— То на якого бiса стерегти трупа? — вигукнув один з козакiв, котрi прийшли з Петром. — Гайда з нами, — там московський купець розходився i таким вином частує, що, дiдько його бери, чи куштував таке вино й сам круль!

— Та от, начальство велить! — похмуро вiдповiли сторожi.

— Охота їх слухати! — Петро зневажливо махнув рукою. — Свiй розум кращий вiд усякого начальства! Та й куди вiн тепер утече од вас, хiба в пекло? Ну, то душа його вже напевно там, а якщо чорти захотять поцупити й тiло, хоч би тут i тисячi людей стерегли, однак вони своє дiло справлять!

— Правда! — погодилися сторожi. — Проти нечистої сили нiчого не вдiєш!

— Ну, то ходiмо, вип'ємо чарку-другу, — адже це тут поруч, на очах! — запросив iще раз гостинний козак.

— Так-то воно так, — мовив, розтягаючи слова, старший сторож i з досадою сплюнув набiк, — але що скаже пан дозорця?

— Дозорця? Та вiн же там… без заднiх нiг уже… — Петро iз смiхом показав рукою в бiк гомiнкої компанiї. — Гуляє з московитом, а де начальство, там i сторожi належить бути!

— Сто дяблiв, справдi! — рiшуче вигукнув старший сторож. — На якого бiса нам стерегти тут мертвяка? Коли панство гуляє, то хiба не можна й доброму шляхтичевi промочити горло? Гайда, панове, вип'ємо по келиху, адже нiч довга, а вартувати до свiтанку!

— Слушно! — одностайно пiдтримала його решта сторожiв, i вся ватага з веселим смiхом подалася до бенкетуючих.

Видовище, яке постало перед сторожами, змусило їх зайтися реготом: посерединi на килимку з буряковим спiтнiлим обличчям, з посоловiлими очима сидiв пан дозорця i белькотiв неслухняним язиком, похитуючись з боку на бiк:

— Не переп'єш, бiсiв москалю!.. Я i в Варшавi, i в Краковi, i з самим крулем… Ще один коряк, i дукати мої!..

Його рука тримала наповнений коряк; та марно пан дозорця намагався пiднести вино до рота: у тремтячiй руцi воно розхлюпувалося, обливаючи бороду i вбрання шляхтича.

Осторонь вiд компанiї, уткнувшись обличчям у землю, лежав "купець" i голосно хропiв; бiльшiсть гостей також валялася кругом, наче мертвяки, й тiльки три чи чотири жовнiри, котрi оточували дозорцю, ще тяглися за вином, вивергаючи п'янi прокляття, розливаючи вино й штовхаючи один одного.

— Ге-ге! Та тут уже мертве царство, — весело зауважив Петро, окинувши вдоволеним поглядом усю компанiю.

— Та й московит уже звалився! — з досадою сказав старший сторож.

— А на дiдька нам московит? Було б тiльки його вино! Петро без усякої церемонiї переступив через розпростертi тiла, узяв барило i, пiднявши його вгору, переможно вигукнув:

— Ге-ге! Та тут iще пiвбарила — нам вистачить! Гей, панове, повiдтягайте вбiк цi колоди, — вiн показав на переодягнених гайдамакiв, що лежали долi. — Сюди їх кладiть i розбирайте келихи… Ось так!

З допомогою Дарини та її супутникiв сторожi вiдтягли вбiк, як їм здавалось, п'яних мов хлюща челядникiв прибулого пана й посiдали навколо Петра.

Вiн налив їм келихи, а сам високо пiдняв барило й весело крикнув:

— Ну! Нєх жиє ясне панство! — i почав нахильцi пити.

— Ого-го! Добре дудлить! — схвально загомонiла сторожа, осушуючи келихи. — Та, гляди, не все випивай, залиш i нам!

— Залишу, залишу! — i Петро знову наповнив їм келихи.

— А не… не… не переп'єш! Тисячу вiдьом з хвостами… сто тисяч дяблiв… — бурмотiв дозорця, безтямно витрiщаючи п'янi очi.

— Еге, та вiн, бiдолаха, до рота коряка нiяк не донесе, треба йому допомогти! I Петро, притуливши коряка до губ пана дозорцi, змусив його випити все до дна. Дозорця ще буркнув щось недоладне, похитнувся раз-другий i звалився на одного з челядникiв, що лежали покотом. За чверть години всi були п'янi.

— Готово! — прошепотiв Петро, пiдводячись з мiсця. — Ну, панове, тепер до роботи!

Почувши це, диякон i гайдамаки, якi лежали осторонь, швидко посхоплювалися.

— Ну, друзi, напружте тепер i розум, i очi, i душу! — пошепки сказав диякон товаришам. — Бо доки з них ще не вийшов дурман, треба закiнчити роботу. Ти, панно, лягай сюди на моє мiсце та розкинь ширше руки, — коли хто й гляне, то з п'яних очей не второпає; ви, — диякон вiддiлив частину гайдамакiв, — залишайтеся на сторожi, та на випадок, коли прокинеться хто, — приспiть його по-нашому, а ви — гайда за мною!

Диякон, Петро i ще зо два чи зо три козаки квапливо подалися до темницi Мельхiседека.

— Хто тут? — ледве чутно прошепотiв владика.

— Ми, чесний отче, рятiвники твої! — вiдповiв диякон. — Треба поспiшати… Чи можеш ти встати, панотче?

— Немає сили… Ноги… — вiдповiв Мельхiседек кволим голосом.

— Стривай, отче, не розмовляй, не витрачай марно сил… Хлопцi, пiдведiть владику й одягнiть у моє вбрання.

Диякон швидко зняв iз себе вбрання московського купця, пiд яким була одежа панського пахолка, а козаки насилу пiдвели майже непритомного Мельхiседека й почали натягати на нього купецький одяг. Та коли довелося взувати владику, мимовiльний крик жаху вихопився в Петра i його помiчникiв: ноги Мельхiседека страшенно розпухли, з потрiсканої шкiри сочилася сукровиця, а в мiсцях, ранiше стиснутих кайданами, тепер були суцiльнi рани. З великими зусиллями козаки натягли чоботи на ноги Мельхiседека; вiн кiлька разiв непритомнiв, та диякон ще двiчi дав йому випити мiцного вина, й воно знову пiдкрiпило владику.

— Тепер пiдеш з нами, превелебний отче, i слухай, що я тобi казатиму: ти московський купець, ти такий п'яний, що не можеш нi стояти, нi говорити, — ти чуєш мене?

Мельхiседек ствердно кивнув головою; та коли гайдамаки поставили владику на ноги, вiн заточився й знов упав би на землю, якби Петро не пiдхопив його.

— Гм, кепськi справи! — диякон iз сумнiвом похитав головою. — Коли вiн на ногах стояти не може, то як ми його на коня посадимо? Хiба що всiм удавати п'яних? Так, так… ну, то що ж, пiднiмiть отця iгумена на руки й вiднесiть його якомога швидше на те мiсце, де лежав я, та покладiть долiлиць, а ми з Петром дещо тут зробимо i миттю до вас.

Козаки пiдняли на руки безвладне тiло Мельхiседека й понесли його до вказаного мiсця.

— Ну, Петре, тепер не барися, — скомандував диякон. — Я тут робитиму опудало, а ти збiгай i принеси менi вiдро води, та дивися, щоб хто не помiтив нас…

— Знаю! — парубок вискочив з темницi, а диякон взявся робити опудало. Скрутивши з соломи сяку-таку подобу людського тулуба, диякон натягнув на нього зняту Мельхiседеком ксьондзiвську хламиду, а на голову накинув ганчiрку. Закiнчивши свою роботу, диякон вiдiйшов убiк, глянув на опудало й задоволене пробурмотiв:

— Пречудове! П'яному воно справжньою людиною здасться! Потiм сiв на землю, дiстав з кишенi ножицi й заходився стригти свою бороду, залишаючи тiльки довгi вуса.

Кiнчивши з цiєю процедурою, диякон, за козацьким звичаєм, постриг своє волосся пiд макiтру.

— Де ж це в дiдька пропав хлопець? — стурбовано пробурчав вiн i, прочинивши дверi, виглянув у двiр.

Петра не було видно, а захiдний край неба помiтно посвiтлiшав: очевидячки, незабаром мав зiйти мiсяць.

— Тьху ти, чи не попався вiн десь? А мiсяць от-от зiйде. Ех, бий його нечиста сила, i не здогадались же взяти з собою води!..

Диякон сердито плюнув i знову с в на землю.

Минуло ще кiлька хвилин, важких, довгих, диякона опанувало нетерпiння, а згодом пiдкрався й справжнiсiнький страх: певно, Петро десь попався. Нiчим iншим не можна було пояснити таку довгу його вiдсутнiсть: звiсно, шкода хлопця, але ще страшнiше те, що, коли вiн попався, загине й владика, i Найда, i всi вони!

Далi не можна було чекати, небезпечне становище вимагало якихось заходiв, i хоч кострубате пострижена голова могла привернути увагу ляхiв, диякон рiшуче пiдвiвся й попрямував до виходу.

Тим часом Петро, вискочвши з темницi, подався розшукувати колодязь у замковому дворi. Це не становило особливих труднощiв, i за кiлька хвилин парубок знайшов його; але — о жах! На коловоротi телiпалася тiльки вiрьовка, а вiдра не було…

Не гаючи й хвилини на марнi жалi, Петро кинувся шукати вiдра десь в iншому мiсцi. Але виявилося, що знайти його не так легко… У замковому дворi всi вже поснули, у монастирi також, — куди не кидався парубок — скрiзь дверi були позамиканi. Пробiгавши отак кiлька хвилин, вiн натрапив, зрештою, на яскраво освiтлену кухню губернатора; дверi її були розчиненi навстiж, бiля погаслого вогнища порався кухар…

Зрадiлий Петро влетiв туди й, забувши, що має вдавати ляха, спитав українською мовою:

— А чи не можна у вас, пане кухарю, роздобути вiдра на часинку?

Той змiряв парубка сердитим пiдозрiливим поглядом i погрозливо вигукнув:

— А ти звiдки тут, пiдлий хлопе, взявся?

— Прошу вибачення: я не хлоп, а слуга вельможного пана, який прибув до замку.

Хоча цi слова й було сказано по-польськи, та вони мало переконали кухаря.

— Слуга вельможного пана! Нiби пан не знайшов би собi слуг серед полякiв, а набирав таких гайдамакiв, розбiйникiв! Навiщо тобi вiдро? Вiдливати своїх товаришiв? Бач, яку корчму влашт вали на замковому дворi, не могли хоч сюди, в пекарню, зайти. Та хiба порядний шляхтич стане пити надворi, мов те бидло? Чого доброго, ще й сторожiв споїте?! Ось я пiду зараз до пана губернатора та й розкажу йому, що ви тут затiяли у дворi, хай лишень помацає вас, що ви за птахи i яке на вас пiр'я!..

При цих словах Петро вiдчув, як ноги його похололи й приросли до пiдлоги.

— Господь з вами, пане кухарю! — вiдповiв вiн, з усiх сил намагаючись зберегти спокiйний тон. — Чи не вiд страху вам скрiзь ввижаються гайдамаки?

— Ну, ну, йди собi! — сердито пробурчав кухар. — А я ось пiду зараз i доповiм про все його мосцi, нехай лишень розмiркує, що можна, а що й зась!

Петро знизав плечима i, все ще зберiгаючи спокiйний вигляд, вийшов iз кухнi; але, ступивши кiлька крокiв, мимохiть зупинився.

Погрози кухаря були не такi, щоб ними можна нехтувати: якщо навiть губернатор i не запiдозрить у ньому гайдамаку, а тiльки побачить поснулу сторожу й замкову челядь, то й тодi все пропало: кинуться до в'язня, виявлять, що вiн зник, дiзнаються, хто це зробив, i загинуть не лише всi вони, але й майбутня доля України. Єдиний порятунок — мерщiй тiкати з замку, поки цей озлоблений п'яниця, як видно, ображений, що його не запросили взяти участi в бенкетi, не здiйснив свого намiру.

Але як змiнити зовнiшнiсть диякона, щоб його не впiзнали? Чим зачерпнути води? Хiба барилом? — несподiвано спало Петровi на думку: "Так, так, прив'язати його до мотуза i спустити".

Вiн схопив порожнє барило й почав прив'язувати до коловорота, але в нього нiчого не виходило.

— Та навiщо менi це? — мимоволi вголос промовив парубок. — Адже там зосталася горiлка, а вона змиє фарбу ще лiпше, нiж чопа.

В цю мить чиїсь дужi руки зненацька схопили Петра за плече й струсонули так сильно, що барило випало в нього з рук.

— Не втечеш, шельмо! — непомiтно пiдкравшись, лросичав над самим зухом Петра кухар. — Ах ти, схизматський пес, бидло! Знаємо тепер, що ви за птахи! Гей! Гвалт! — крикнув вiн на все горло.

Хвилина була вирiшальна: досить прогаяти одну мить — i на хрик ляха прибiжить уся челядь…

Петро не довго думав: в його руцi, мов блискавка, мигнув нiж i по саму колодочку увiйшов у кухареве горло; струменем бризнула кров, i лях, захрипiвши, навзнаки упав додолу.

Не гаючи й хвилини, Петро кинувся туди, де недавно бенкетували, схопив барило горiлки i щодуху, не оглядаючись, побiг з ним до колишньої темницi Мельхiседека.

Петро вже добiг був майже до її дверей, як нараз чиясь велетенська постать заступила йому дорогу, а могутня рука вп'ялася в горло, i над самим вухом одурiлого вiд страху парубка почулося сичання:

— Нi, голубчику, не вирвешся з моїх лап! Почувши той голос, Петро отямився.

— Пане дияконе! — скрикнув вiн неголосно. — Та це я, Петро, що ви!..

— Ти? — диякон розцiпив руку й енергiйно сплюнув набiк. — Тьху ти, мара!.. З переполоху ледь-ледь не задушив хлопця. Де пропадав?

— Бiда, пане дияконе, треба поспiшати… Можуть застукати, та й мiсяць от-от зiйде…

— Знаю… швидше-бо! Вода є?

— Не вода, а горiлка!

— Дарма — лий!

Через п'ять хвилин чуприна й вуса диякона були старанно помитi й з чорних знову, як i ранiше, стали рудими. Уламком коси Петро ще попiдголював йому бороду й скронi, i диякон змiнився зовсiм: тепер нiхто не пiзнав би в цьому рудому вусаневi московського купця.

Пiд час цiєї процедури парубок розповiв дияконовi про сутичку з кухарем.

— Ну, — схвильовано промовив диякон, — тепер мерщiй тiкати!.. Вони поквапно пiдiйшли до своїх товаришiв, що сидiли навколо п'яних, як нiч, полякiв.

— Бiда, треба поспiшати, панове, — тихо заговорив диякон. — Ви, — звернувся вiн до частини гайдамакiв, — вiднесiть цих сторожiв та й самого дозорцю туди до дверей темницi, а ви — вiдтягнiть кудись пiд стiну цю наволоч, — показав вiн на замкову челядь, — та позакидайте їх так, щоб не потрапили нiкому на очi. А ти, Петре, пiди та скажи отаману, що мiсяць уже зiйшов i загiн на конях чекає вельможного пана. А що, панно, — спитався диякон Дарини, — як превелебний владика?

— Дихає й чує, що кажуть, тiльки сам говорити не може: дуже ослаб.

— Так! — диякон зiтхнув i розвiв руками. — Як же ми його мосць на коня посадимо? Хiба от що, друзi, — усiм треба вдавати п'яних, похитуватися в сiдлах i пiдтримувати один одного.

— Розумiємо, — тихо вiдповiли гайдамаки й з запалом взялися до роботи. Хвилин за десять все було скiнчено… Сторожiв попереносили до темницi, посадовили на землю й попритуляли до стiни, — так що здаля, у нiчнiй темрявi, їхнi постатi мали цiлком природний вигляд; замкову челядь гайдамаки порозтягали куди попало, а самi заходилися швиденько сiдлати коней.

З великими зусиллями вдалося їм посадити Мельхiседека на коня, а що владика був дуже кволий i не мiг триматися в сiдлi, його прив'язали. Обiруч владики сидiли на своїх конях диякон i ще один здоровенний гайдамака. Усе вже було напоготовi, коли з замку повернувся Петро й повiдомив, що пан отаман зараз вийде.

— Коли б тiльки швидше, а то владика може звалитися з коня, — пробурчав диякон. — Ну, а ви, хлопцi, ведiть панських коней до ганку, та спритнiше подавайте стремена!

Через кiлька хвилин у вiкнах замку замиготiли вогнi, на ганок вийшла челядь з палаючими смолоскипами, а слiдом у супроводi Найди й пишних гостей губернатор.

Попрощавшись з усiма й подякувавши за гостиннiсть, отаман поквапне спустився схiдцями ганку й скочив на пiдведеного йому коня, коли нараз почув оклик господаря:

— Гей, пане коханий, зоставайся лiпше до ранку, глянь, як перепилися твої пахолки, всi хитаються…

У Найди похололо серце, вiн з жахом поглянув на своїх гайдамакiв i надто на Мельхiседека, який майже повис на шиї в коня.

Однак Найда опанував себе i, обернувшись до губернатора, безтурботно вiдповiв:

— Дарма! На свiжому повiтрi хутко витверезяться й прийдуть до тями…

— Дивись, адже квапитися нема чого, лiпше зостанься до ранку! — переконував губернатор. — Хоч у нас ще й тихо, а все-таки… Я дам пановi й провiдника до Радомишля.

— Я роздумав їхати в Радомишль, — вiдповiв Найда. — За наказом, збiрний пункт призначено в Бiлiй Церквi… То, мабуть, кварцянi вiйська вже вирушили туди…

— Щось не чував… Але на Бiлу Церкву це ж в iнший бiк… важка дорога, а панська команда ледве на конях держиться…

— I московита ще загубиш, пане! — смiючись, додав один з офiцерiв.

- їй-богу, загубиш! — весело пiдхопила решта.

Найда похолов, але з вiдвагою приреченого кинув жартома:

— Не загубимо! Ми його впакуємо в солому!

Та необережне слово призвело раптом до найнесподiванiшого наслiдку:

— Ай справдi! — вiдразу крикнуло кiлька п'яних шляхтичiв. — Упакувати московита! Соломи, вiрьовок сюди!

Шляхта зустрiла цю пропозицiю дружним реготом, i навiть губернатор зацiкавився дотепною вигадкою.

В одну мить офiцери збiгли з ганку й кинулися до Найденого загону.

Це було так несподiвано, що i Найда, i його товаришi розгубилися й похололи вiд жаху, чекаючи страшного кiнця. Переодягненi пахолками гайдамаки вiдразу перестали хитатися в сiдлах.

Уже офiцери були за два кроки вiд загону, коли зненацька Дарина повернула коня й, пiдскакавши до Найди, заговорила швидко тремтячим од надмiрного хвилювання голосом:

— На бога, вельможний пане, заступись!.. Не допусти зганьбити хазяїна!.. Та хiба ж велика провина в тому, що людина випила зайве: з ким грiх не трапляється?.. Зглянься, Христа ради, заступись!..'Хазяїна вся Москва знає, сама цариця й царедворцi до нас по крам посилають, а пiсля такого посмiховища — як йому людям в очi дивитися?

Дарина зiскочила з коня, пiдбiгла до губернатора i, впавши перед ним на колiна, заговорила ще палкiше:

— Зроби ласку, шановний пане, заступися, притримай бешкетникiв, сама цариця вiддячить тобi, що не дав на наругу слуги її вiрного!

— Стривайте, панове! — закричав губернатор до офiцерiв, що метнулися були до московита. — Облиште ви того ведмедя, цур йому! — I, обернувшись до Дарини, додав: — Iди, нiхто твого хазяїна не зачепить, а ти пильнуй його, щоб не впав!

Дарина подякувала губернаторовi, скочила на коня й знову приєдналася до загону.

Iз грудей Найди мимохiть вирвалося полегшене зiтхання. Вiн пiдняв над головою шапку, ще раз подякував господаревi й подав гайдамакам знак рушати.

Мовчки й швидко мчав загiн вузькою просiкою. Попереду їхав посланець, який вручив Найдi листа вiд Мельхiседека: з мiркувань безпеки його були лишили за милю до монастиря в лiсi, з двома охоронцями, а тепер, на зворотному шляху, вони знову приєдналися до загону. Пiсля двох годин швидкої їзди густий лiс став рiдшати. Блiдий мiсяць освiтлював дорогу. Конi помчали ще швидше й незабаром винесли вершникiв на широку галяву.

Тiльки тепер зупинив Найда свiй загiн i, перехрестившись широким хрестом, пiд'їхав до Мельхiседека.

— Отче святий! Як же ви себе почуваєте? — запитав вiн iз спiвчуттям блiдого, скоцюрбленого владику, що повис на руках Петра й диякона.

— Кепсько, сину мiй, — ледь чутно прошепотiв страдник. I

— Владика так не доїде, — зауважила й Дарина.

— То ми ось що зробимо, — сказав, хвилину подумавши, отаман. — Зв'яжемо двох коней вуздечками й попругами, до сiдел гарненько прилаштуємо кирею i на неї покладемо владику: так йому буде зручнiше — лежачи, а не сидячи… Певна рiч, з обох бокiв їхатимуть дозорцi, щоб тримати коней за вуздечки й пильнувати святого отця.

Вiд'їхавши од Мельхiседека, Найда сказав дияконовi, що нi в Бiлу Церкву, нi в Радомишль вони не поїдуть: адже ж завтра вранцi туди за ними напевно помчить погоня, а тому треба податися зовсiм в iнший бiк i збити ворогiв з пантелику.

— Розпитай у провiдника, — додав отаман, — як звiдси трапити до Днiпра найближчим i найбезпечнiшим шляхом.

Диякон, трохи перегодя, повiдомив Найду, що звiдси найближче Глiбiвка i коли їхати глухими стежками, навпростець, то на переправу можна, певно, прибути вже десь пiд раннiй обiд.

— Ну й гараздi — вирiшив отаман. — Не будемо гаяти часу. Тiльки, на бога, бережiть владику.

— Я не вiдступлю й на крок вiд нього, — озвалась Дарина.

— Моя радосте! — тихенько мовив Найда i вiдразу ж голосно крикнув: — Гайда! З богом!

Отця Мельхiседека поклали на iмпровiзованi ношi, влаштувавши навiть зручне узголiв'я, дали йому кiлька ковткiв вина й бадьоро помандрували далi.

Дорога пролягала пагористою долиною, облямованою справа й злiва лiсами. Мiсцевiсть була безлюдна: до самого свiтанку вони не зустрiли жодної душi. На свiтаннi загiн в'їхав у густий лiс i, розтягтись по вузькiй стежцi,' мусив просуватися дуже повiльно, поки не вибрався на невелику галявину.

— Ну, тепер дiдька лисого нас хто знайде! — самовдоволено сказав провiдник. — Тут можна смiливо зупинитись i дати коням перепочити й напитися… онде бiля того струмка.

— А скiльки ще до Глiбiвки? — спитав Найда.

— Миль зо двi, не бiльше… Тiльки далi пiдуть гори… i лiс до самої переправи на Днiпрi, — вiдповiв провiдник.

— А лядських посiпак немає на переправi?

— Де б вони взялися? Тут, власне, й переправи справжньої немає, а є в рибалок великi човни й дуби…

"Господь наш притулок!" — подумав отаман i звелiв трохи перепочити й напувати коней.

Через годину, коли скiснi променi сонця пронизали лiсовi хащi, обливши верховiття дерев багрянцем, подорожнi вирушили в путь. Двi милi, впродовж яких крутi узвози чергувалися з небезпечними спусками, видалися за добрi чотири, й деякi скептики вже почали сумнiватися, чи не завiв їх провiдник у пастку. Але синява величної багатоводної рiки, що заблищала крiзь просвiти в листi, одразу розвiяла всi пiдозри.

Проте Найда не виїхав на берег, а, зупинившись на узлiссi, послав з дияконом i Петром провiдника, щоб вони найняли для переїзду на лiвий берег Днiпра великий байдак, сам же пiшов до отця Мельхiседека, допомiг зняти його з коня й покласти долi, на м'якiй пiдстилцi. Владика виглядав значно краще: зручнi ношi й чисте запашне повiтря зробили своє… Та й Дарина вже встигла перев'язати йому скалiченi ноги й тим хоч трохи вгамувала страшенний бiль.

— Хай вас бог благословить радiстю i щастям, мої дiти, за вашу великодушнiсть… за вашу самопожертву ради мене, грiшного, — зворушено прошепотiв отець Мель-хiседек, урочисто поклавши руки на схиленi до нього голови Найди й Дарини. Цiлком зрозумiло, що в юному шляхтичевi напiвживий iгумен не мiг пiзнати дочки генерального обозного, а благословив її i Найду як вiдданих друзiв, як вiрних синiв України; але для дiвчини й лицаря це благословення набрало iншого змiсту й примусило молодi серця забитися жвавiше. Щасливi, до слiз зворушенi благословенням, вони припали устами до висохлої руки архiпастиря.

Тим часом байдак, широкий i мiсткий, причалив до берега з чотирма добрими веслярами й стерничим на кормi. Отця Мельхiседека перенесли й поклали на киреях у переднiй частинi байдака. Найда хотiв був попрощатися з владикою, але щось помiркував i пiдкликав до себе диякона.

— Знаєш, панотче, що менi зараз спало на думку?

— А що, пане отамане? — зацiкавився диякон.

— Слухай лишень! Щоб дiстатися до Жаботина, де наш гетьман призначив мiсце для загального збору, нам треба буде пробиратися повз Радомишль, Фастiв, Бiлу Церкву, Корсунь, куди прямує i кварцяне вiйсько. Зустрiч з ним для нашого загону не дуже бажана. Та, крiм того, тепер i в замку зчинився переполох i, певно, звiдти вислали за нами погоню. То нам довелося б крутитись мiж двох огнiв…

— Iстинно так! — вирiк диякон. — Але камо убо грясти?

— А ось куди! Переправитися всiм на цьому байдаку… конi плавом… i махнути лiвим берегом… до самої Чигирин-Дiброви… Тут i дорога вiдома, i нашi кревнi брати нiкому нас не викажуть, а проведуть добрими стежками…В Чигирин-Дiбровi переправимося через Днiпро знову на правий берег, та ще, напевно, й залучимо когось до свого загону — i гайда; невеликий перегiн, рукою подати:

Круглий лiс, за ним перелiски, степи, Мотронинськi лiси, а там i Жаботин.

— Амiнь! — захоплено виголосив диякон. — Господь глаголе твоїми устами. Саме лiвим берегом… поки тi кварцянi вiйська збиратимуться в похiд, то нашого й слiду не буде, а потiм ми їх уже гуртом зустрiнемо й розметаємо…

— Отак i буде, — упевнено потвердив Найда. — А тепер сiдайте! Подив i радiсть охопили повстанцiв, коли вони почули команду свого отамана. Швидко зв'язавши повiддя коней, усi розмiстилися на байдаку. Стерничий крикнув: "Наляж"; байдак схитнувся i навскоси, проти течiї, рушив до того берега; звичнi до води конi довгою низкою потяглися за ним плавом.

Ще тодi, як отця Мельхiседека поклали в лiсi на киреях, вiн одразу ж заснув мiцним життєдайним сном, — його сонного i на байдак перенесли… Дарина сiла у нього в головах, влаштувавши щось подiбне до шатра над посивiлою головою страдника. Найда, схрестивши руки, стояв на серединi байдака i пильно вдивлявся, чи немає де на березi пiдозрiлої метушнi, чи не виткнуться з-за прибережної шелюги ворожi човни. Його обличчя було холодне й спокiйне, але вогники, якi спалахували в очах, свiдчили, що вiн дуже хвилювався. Мить була вирiшальна i для порятунку дорогого, всiма шанованого владики, i для купки завзятцiв, що зважилися на такий одчайдушний подвиг. Усi це розумiли i, стискаючи в руках набитi рушницi, тривожно вдивлялися в голубу далечiнь рiки… Але нiде нiчого пiдозрiлого не було помiтно. Лагiднi днiпровi хвилi плавно гойдали байдак, вiд ритмiчних ударiв весел вiн злегка здригався i йшов проти течiї, поволi наближаючись до протилежного берега. Критична хвилина минула! Руська земля була за два-три сажнi, а високий польський берег уже вкривався прозоро-сизою iмлою.

— Ху! Пронiс господь! — радiсно вигукнув отаман i, глибоко зiтхнувши, сiв на лавочку.

— Избранному воєводi побiдительна! — заспiвав був диякон, але в ту ж мить байдак ударився об пiдводний камiнь i так похитнувся, що диякон, мимохiть перервавши свою канту, замалим не впав у воду. Загальний радiсний настрiй вилився в добродушний регiт. Тим часом вiд поштовху прокинувся i владика; мiцний двогодинний сон, видно, пiдкрiпив його.

— Де я? — тихо спитав Мельхiседек, пiдводячи голову й здивовано поглядаючи довкола.

— Серед безмежно вiдданих друзiв, — вiдповiв Найда, — i на руськiй землi, далеко вiд наших ворогiв.

— Помiчник i заступник послав менi рятунок! — тихо мовив владика i з сльозами зворушення, спрямувавши погляд в блакитну височiнь, поринув у безмовну молитву.

Отаман, розпитавши стерничого про сусiднi хутори, негайно послав Петра в найближчий найняти пару добрих коней з возом, щоб одвезти превелебного отця у Переяслав. Один з веслярiв, поважний дiд, взявся супроводити його аж до Переяславського монастиря; цей провiдник став у пригодi ще й тим, що був знахарем i зараз же приклав до ран iгумена листя, яке полегшило нестерпний бiль.

Через те що дорога до Переяслава була одна, а до Чигирин-Дiброви iнша й Найда, цiнуючи кожну хвилину, поспiшав, вiн не мiг супроводити владику, який, з огляду на тяжкий стан, мусив їхати дуже поволi. Провiвши Мельхiседека милi за двi од берега, колишнiй чернець попрощався з ним, заспокоюючи себе думкою, що святий отець незабаром одужає.

Зворушливим було їхнє прощання…

Iгумен розчулився до слiз:

— Хай господь воздасть вам, дiти мої, за ваше добре дiло. Не за себе я дякую вам, славнi лицарi, а за нещасну, розтерзану Україну. Що менi життя? Що менi це житейське море, охоплене пристрастями? Там, в оселях небесних… коли б удостоїв мене, грiшного, милосердний господь, — там заспокоєння вiд усiх турбот, там свiтло вiчної любовi й туди повинен прагнути дух наш. Але Всевишнiй одвiв вiд мене сю годину… послав менi рятунок… Певно, життя моє ще потрiбне на землi, потрiбне Українi. Воно завжди належало й належатиме їй. Благословляю ж тебе, любий сину, озброєний мечем для захисту братiв i їхнiх святинь. Перст божий над тобою… Прямуй же туди, куди вказує вiн… i поклади душу свою за вiру i за друзi свої… Вiддай життя цiлком вiтчизнi, не спокушаючись принадами свiту цього! Амiнь!..

При останнiх словах владики Найда й Дарина мимохiть глянули одно на одного й вiдчули, як їхнi серця стис крижаний холод… Блiдi, схвильованi, вони попрощалися з настоятелем i мовчки погнали коней, прагнучи в шаленому летi розвiяти тяжке, гнiтюче почуття, що охопило їх…

Вершники, котрi супроводили отамана, ледве встигали за ним та його джурою. Озирнувшись назад i побачивши, що загiн трохи вiдстав, Найда нарештi заговорив до Дарини:

— Невже мою кохану панну збентежили простодушнi слова шановного отця… чи, може, навiть похитнули?

— Нi, — твердо вiдповiла дiвчина, — нiхто й нiщо не може похитнути мого серця, а гаряче, пройняте високою любов'ю слово владики не могло збентежити вже тому, що ми' насамперед виконаємо свiй обов'язок!

— Ангел небесний! — в поривi почуття вигукнув отаман. — Ти — мiй свiточ, ти — моя зiрка провiдна!

Швидко, без особливих пригод i ризикованих зустрiчей їхали вниз понад Днiпром нашi подорожнi. Тiльки коло самої Чигирин-Дiброви росiйська прибережна сторожа мало не схопила їх як польських шпигунiв; але запевнення провiдникiв i дукати уладнали непорозумiння, яке могло скiнчитися великою неприємнiстю. А втiм, завдяки цiй сутичцi з'ясувалося, що в Чигирин-Дiбровi стоїть якась московська рота й стежить за другим берегом Днiпра, де з'явилися польськi команди. Ця обставина змусила Найду негайно переправитися на той бiк. Дарина особливо наполягала на цьому: вона страшенно боялася, щоб її не впiзнали батьковi знайомi, та й з ним самим побоювалася зустрiчi.

Найняли кiлька човнiв, i темної ночi маленька флотилiя рушила до польського берега. Переправа вдалася якнайкраще, i подорожнi щасливо висадилися в дикому, безлюдному мiсцi, серед rip i ярiв, помiж селами Воронiвкою й Бужином.

Зiйшовши на берег, загiн, не вiдпочиваючи, рушив гористою мiсцевiстю до Чигирина. Але темрява, рясний та дрiбний дощ i небезпечнi стежки, протоптанi по косогорах, байраках, понад урвищами, дуже утруднювали шлях: конi йшли поволi, обережно ступаючи. Уже почало свiтати, а подорожнi встигли вiд'їхати од Днiпра не далi, як на милю, лише тепер вибравшись на рiвне поле.

Загiн зупинився в невеличкому гайку, який, немов оазис, розрiсся на степовому рубежi. Змученi конi потребували вiдпочинку, й людям треба було вiдновити сили.

— Коли б нам тiльки проскочити цей голий степ, то ми б тодi були як у бога за пазухою, — сказав диякон пiсля легкого снiданку.

— А там же, що буде за цим степом? — спитала Дарина.

— Ге, шановна панно, там почнуться лiси, а лiс для нашого брата — i хата, i замок! Ось перший лiс буде Кругляк… авжеж, Кругляк найближче звiдси, — ствердно кивнув головою диякон i випустив з-пiд навислих вусiв цiлий клубок диму. — А за Кругляком пiде одразу ж… нi, не одразу, там миль зо три перегону теж полями… а там пiде Довгий лiс, а за Довгим майже суспiль потягнуться непролазнi пущi — Мотронинська, Гончарна, Лебединська…

— А до Кругляка далеко звiдси? — перебив балакучого диякона Найда.

— Та миль iз п'ять або шiсть… На добрих конях пiвдня їхати без перепочинку…

— Нашi конi не з гiрших, — зауважив отаман. — Хай тiльки вiдпочинуть та попасуться…

— Що й казати, — позiхнув диякон i, зручнiше умощуючись на травi, додав: — Ми теж якусь часинку поспимо… вартовi на своїх мiсцях… а рушимо в обiдню пору… якраз… до вечора в Кругляку… там i спочинемо… — Богатирське хропiння перервало його мову.

Конi, вилежавшись у затiнку, щипали тепер на узлiссi соковиту траву; вартовi двiчi змiнилися, а всi iншi спали. Було вже геть-геть за полудень, як з дальнього горба, на якому стояв вартовий, почувся тривожний свист… Сигнал одразу пiдняв на ноги весь загiн…

— Що трапилось? Де ворог? До зброї! — залунали тривожнi голоси, i за хвилину гайдамаки вже були на конях i чекали наказу свого отамана. У цей час пiдскакав до загону вартовий.

— А що там, Голобле? — спитав його Найда.

— Та за милю, а може, й бiльше, пане отамане, показався спершу, наче цятка, один вершник, потiм десь зник, а незабаром з'явилось уже двоє i знову щезли.

— Теж, певно, сторожа… дозорцi… А не помiтив — нашi чи поляки?

— Не розбереш… важко розпiзнати на такiй вiдстанi… От наче чорнi цятки.

— Треба вирушати! — скомандував отаман. — I швидше, щоб нам не перетяли шляху… Тепер, панотче, уже ти нас веди, тобi цi краї вiдомi!

— Аки п'ятериця перстiв, — озвався басом диякон. — То за мною ж, не гайте часу!..

— Гайда! — гукнув отаман, i вся команда навскач вилетiла з гайка й помчала рiвниною на захiд, куди вже й сонце хилилося.

На обрiї позаду загону знову з'явилися три-чотири рухливi цятки, але незабаром десь пощезали. То були передовi вершники загону Стемпковського, котрий простував у напрямi Бiлої Церкви, щоб з'єднатися з головними силами кварцяного вiйська; до цього загону, по виїздi з Лисянського замку, почали дорогою приставати й iншi шляхтичi з своєю челяддю, так що їх зiбралося тепер понад сiмсот чоловiк.

Години двi без зупинки їхали нашi подорожнi, не помiчаючи навкруги нiчого пiдозрiлого: голий степ розстилався тепер велетенським колом; на рубежах його поки що не було видно якогось значного руху, тiльки праворуч i лiворуч позаду з'являлися iнодi поодинокi рухомi цятки, — це могли бути й дрохви, що вiльно розгулювали в степу.

Найда на хвилину зупинив свiй загiн, щоб дати коням перепочити.

— Далеко ще до Кругляка? — спитав вiн диякона.

— Ген вiд тих могил буде милi три з гаком, — невпевнено вiдповiв диякон.

— Отже, навряд чи завидна доберемося до нього, — сказав отаман. — А я думаю, що то не дрохви, — показав вiн назад.

Диякон почухав потилицю i, свиснувши, помчав уперед, а за ним i всi гайдамаки.

Та тiльки-но загiн порiвнявся з могилами, що височiли за пiвмилi, як iз-за них справа й злiва кинулися на гайдамакiв сотнi вершникiв…

— Ляхи! — крикнув Петро.

— Вперед! — скомандував отаман i з присвистом гукнув на коня. Розумнi тварини, прищуливши вуха, помчали вихром. Жоден козак не вiдстав од свого отамана. Дарина скакала поруч нього, а диякон вихопився навiть уперед, щоб показувати дорогу. Незабаром стало видно, що важкiй польськiй кiннотi не угнатися за легкими козацькими кiньми; вiдстань мiж переслiдувачами й жменькою втiкачiв поступово збiльшувалась, i замiсть того, щоб перетяти шлях гайдамакам по дiагоналi, поляки зiмкнули свої лави вже позаду й тепер гналися за втiкачами всi разом.

Якби поблизу був лiс, то Найда тiльки посмiявся б з ворожого загону; та, на лихо, лiсу не було видно, а поляки невiдступне переслiдували козакiв…

— Стiй! — скомандував отаман. — Ми попереду на пiвмилi, поки ляхи наблизяться — конi перепочинуть… iнакше позаганяємо їх…

Усi зупинили коней i навiть позлазили на землю, щоб дати їм змогу вiдсапнути й набратися сили; а коли погоня наблизилася на два пострiли, гайдамаки знову скочили на коней i вихром помчали вперед. Кiлька разiв вони вдавалися до цього способу.

Пiсля кожної такої зупинки було видно, що гладкi шляхетськi конi бiгли дедалi повiльнiше й важче. Але й козацькi конi вже напружували останнi сили. Пiсля першої зупинки вони ще помчали швидко, навiть iнодi зриваючись на галоп, пiсля другої побiгли iноходдю, пiсля третьої пiшли ступою.

Нарештi, коли вже зайшло сонце, на золотаво-червонiй смузi обрiю показалась темна стяга лiсу; але козацькi конi так заморилися, що пiдiгнати їх було неможливо.

Вже на очах у ворога гайдамаки в'їхали в Кругляк, а поляки, не пiдступаючи близько, обложили лiс, щоб вранцi зробити облаву й заполювати красного звiра.

Заглибившись у лiсовi хащi, гайдамаки розсiдлали коней, а самi зiбрали раду. Становище було безвихiдне: якби вони мали свiжих коней, то пiд покровом ночi могли б смiливо їхати далi й, поки розвидниться, добралися б до майже неприступних лiсiв. Та, на лихо, козацькi конi були такi виморенi, що не схотiли навiть їсти, а попадали на землю, важко, зi свистом дихаючи. Гайдамаки розумiли, що вранцi поляки, якi мають кiлькiсну перевагу майже в десять разiв, напевно стиснуть їх у цьому невеличкому лiсi залiзним кiльцем, наче лисиць у пастцi…

На радi було висловлено кiлька пропозицiй: однi пропонували окопатись i витримати облогу, поки не прибуде допомога, iншi — диякон, наприклад, — волiли вночi пiдкрастися до полякiв, перебити їх десяток-другий i на їхнiх конях утекти. Дарина заперечила, адже шляхетськi конi ще бiльш змученi й менш надiйнi, а тому лiпше негайно вирушати пiшки, поки ще поляки не встигли оточити весь лiс, i за нiч вiдiйти бодай милi на двi… Бiльшiсть козакiв пристала на цю думку, та диякон висунув проти неї серйознi заперечення: на всьому просторi вiд Кругляка до Довгого лiсу простяглася гладенька, мов скатерка, рiвнина, без могил, без гайкiв, без байракiв, а тому ворожа розвiдка виявила б їх негайно.

— Слухайте, панове! — рiшуче промовив отаман. — Перебити ворогiв, скiльки зможем, завжди встигнемо, навiть в останнiй сутичцi, адже живими в руки не дамося, але ж нам треба знайти спосiб дiстатися до Жаботина… Наказ батька Залiзняка — передусiм!

— Атожi — озвався диякон, пiдтриманий схвальним гомоном.

— Тут казали, — провадив Найда, — що ляхи до ранку не рушать з мiсця й не оточать лiс, а менi здається — вони вже всi попереду й перетяли нам дорогу, а позаду лишили, може, з десяток вартових — не бiльше. То, на мою думку, пiдгодувавши коней, нам треба податися в той бiк, де нас не чекають, а п'яти-шести юнакам сховатися край узлiсся з тилу; коли настане глупа нiч i ми всi будемо готовi, котрийсь iз п'яти пострiлом подасть гасло. Тодi всi п'ятеро повиннi зчинити страшенний гвалт, палити з пiстолiв i рвонутися назад, у напрямi Днiпра. Ляхи кинуться а погоню, а ми тим часом проскочимо боком, тодi шукай вiтра в полi…

— Велелiпно! — у захватi вигукнув диякон. — Тiльки треба тiкати лiворуч… а потiм податися прямо. А з хлопцями пiду я i дам гасло. Бо коли обдуримо ляха, то треба ж буде й самим рятуватись… доганяти вас.

— Лiпше й не вигадаєш, дорогий панотче! — зрадiв отаман. — Я був i сам хотiв тебе просити… Тут треба людину вiдважну, досвiдчену, обережну…

— Та я вже не просплю! Воiстину! — урочисто проголосив диякон, i на тому погодилася вся рада.

Наближалася пiвнiч. Конi вiдпочили й попаслись, отже, можна було знов рушати в дорогу. Товаришi перехрестились, попрощалися i, взявши коней за поводи, розiйшлися в рiзнi боки.

Диякон з Петром та ще з трьома гайдамаками пiшов назад; поставивши товаришiв по краях узлiсся, сам вiн розташувався посерединi. Прив'язавши коня, диякон поповзом вибрався з лiсу й наблизився до ворожого ар'єргарду. Навколо панувала мертва тиша, тiльки десь з правого боку долинав ледве чутний гомiн: "Ще з пiвгодини зачекати — i гасло!" — подумав диякон i знов поповзом вернувся до свого коня.

— Ех, добряче б зараз закурити люльку! — промовив вiн тихо й дiстав з-за пазухи кисет, набив тютюном люльку й почав шукати там же, в кисетi, кремiнь i кресало; але в кисетi кременя не було. Диякон знов перетрусив кисет i всi кишенi — кремiнь зник. Розлючений такою невдачею, вiн заходився лаяти на всi заставки i кремiнь, i кисет, i кишенi, а, налаявшись досхочу, згадав, що в пiстолi, яким вiн мав подавати сигнал, у курку, є кремiнь. Недовго думаючи, диякон одгвинтив головку курка, вийняв гострий кремiнь i викресав вогню; забравшись у густий кущ i прикривши люлькулистям, вiн з насолодою почав курити, а докуривши, поквапне заховав люльку з кисетом за пазуху i витяг пiстоля, щоб знову вставити в нього кремiнь i подати гасло. Але — о жах! Кременя не було… Похоловши од цiєї несподiванки, та ще в таку хвилину, диякон заходився шукати по всiх кишенях, обмацувати землю навкруги, шарити помiж корiнням, обдираючи об нього руки, але все марно — кремiнь як у воду впав!

Диякон у розпачi схопився за чуприну й почав її немилосердно рвати. А час минав, i становище загону ставало дедалi небезпечнiшим.

Найда вiд нетерпiння й тривоги кусав собi губи; йому було невтямки, що ж могло трапитися з дияконом, чому вiн не подає гасла й змушує їх гаяти найсприятливiший час.

— Он уже наче посвiтлiшало на сходi, i Великий Вiз опустився… — бурмотiв отаман, не знаючи, на що зважитись. — Чи, бува, не схопили наших поляки?

— Швидше до дяка! — нарештi шепнув вiн одному з козакiв. — Дiзнайся, що там?

— Я миттю! — вiдповiв той i зник в темрявi. А диякон, пересвiдчившись, що кременя вiн не знайде i гасла подати не зможе, у вiдчаї скочив на коня й почав гарцювати по узлiссю, вигукуючи щосили:

— Стрiляйте! Тiкайте!

Посланий до нього хлопець, стривожений цими вигуками, подумав, що то галасують ляхи, i поспiшив повiдомити про це отамана; але в темрявi заблудився та ще й, бiжучи, зачепив курком рушницi за сучок, вона несподiвано вистрелила. Поляки сполохались… Знявся страшенний гармидер… А козаки, чекаючи гасла вiд диякона (випадковий пострiл хлопця пролунав з iншого боку), не рушали з мiсця. Хвилини збiгали… небезпека зростала…

Позаду гримнуло кiлька пострiлiв, почулися войовничi вигуки…

— За мною, вперед! — крикнув Найда, розумiючи, що кожна згаяна хвилина загрожує смертю, i помчав iз своїм загоном лiворуч.

На сходi вже почало розвиднятися.

Пострiли, збивши з пантелику ляхiв, погнали бiльшiсть їх назад, але частина вершникiв кинулась i в глиб лiсу, туди, звiдки пролунав перший пострiл. Одно слово, через кiлька хвилин втiкачiв було виявлено — блiдий свiтанок виказав напрямок їхньої втечi. Хоча загiн, скориставшись iз замiшання полякiв, i вiдiрвався трохи вiд них, але тепер становище переслiдувачiв було набагато вигiднiше, нiж учора: частина загону Стемпковського, що вискочила вперед, кинулася навперейми втiкачам, а друга погналася за ними, перетинаючи шлях до Днiпра… Козацькi конi летiли мов вiтер, але кожен з утiкачiв почував, що iз замкнутого ворогом трикутника вискочити неможливо. Наближалась фатальна хвилина останньої вiдчайдушної сутички…

Гайдамаки, усвiдомлюючи жахливу безвихiдь свого становища, напружували останнi сили i все ще випереджали ворогiв, якi обходили їх праворуч i лiворуч… Коли втiкачi обiгнули невеликий горб, до них несподiвано приєдналися диякон з Петром — вони наче з-пiд землi вигулькнули…

— Лiворуч забирай, лiворуч! — кричав диякон i летiв, щодуху розмахуючи руками. — Праворуч за тiєю грушею упоперек довгий яр… Скачiть межею… в хлiбах сховаємося!

Найда оглянувся назад: ляхи вiдставали, забираючи праворуч, навперейми… Ех, коли б проскочити через яр!..

Та, на лихо, зморенi козацькi конi теж почали знесилюватись, а сильний супротивний вiтер заважав їм бiгти.

Але от попереду прослалися ниви пшеницi й кукурудзи, ще не зачепленi нi серпом, нi косою, i втiкачi, розтягшись вервечкою по межi, загубилися в лiсi густих i високих стебел…

Добру годину їхали козаки хлiбами, нарештi ниви скiнчилися i за ними почалася безконечна рiлля; зорана ще навеснi, вона поросла бур'яном та реп'яхами; їхати по нiй було б важко навiть свiжими кiньми, а змученими й поготiв.

Козаки зупинилися. Отаман виїхав на горбок, де стояла фiгура, i озирнувся навколо. Попереду, за кiлька гiн, височiли просторi будiвлi багатого помiщицького хутора. Чи вiн був зайнятий якоюсь польською командою, чи стояв зовсiм порожнiй — втiкачi не знали; але одне те, що хутiр залишився цiлий, уже свiдчило: гайдамаки сюди ще не заглядали.

Загiн полякiв, огинаючи ниви лiворуч, їхав риссю низами, а правого флангу зовсiм не було видно: чи вiн, об'їхавши яр, тепер наближався до гайдамакiв з фронту, чи, зiткнувшись з перепоною, повернувся знову на ниви й зник у високiй кукурудзi. До Найди пiдскакали диякон з Дариною.

— Кепськi справи!.. — сказав отець диякон.

Отаман, зсунувши шапку набакир, похмуро мовчав i тер рукою чоло.

— А як конi? — спитав вiн.

— Далi не пiдуть, геть з нiг падають, — похнюпившись, вiдповiв диякон. — Звелися нi на що пiсля вчорашнього…

— Виходить, кiнець… Але дешево ми не продамо своє життя, розважимо наостанку козацьку душу… щоб ляхи знали її цiну!

— Що ж, поборемось, коли настав час, — почухав потилицю диякон. — Тiльки чи не спробувати…

— Ось що, кохана панно, — звернувся Найда до Дарини, й голос його затремтiв i погас, немов звук обiрваної струни. — На все воля господня… що без неї нашi уповання? I радiсть, i щастя — все тлiн! Ми виконаємо свiй обов'язок… покладемо голови за вiтчизну… Але ти, панно, така молода i життя твоє ще знадобиться батькiвщинi… Скажи, що ти дочка росiйського вельможi, й iм'ям царицi вимагай захисту…

— Мiй орле! — гордо вiдповiла Дарина. — Ти мене ображаєш. Щоб я у ляхiв випрошувала ласки, пощади? Щоб я принизилась i вимолювала собi життя… i в яку хвилину? Коли мої друзi жертвують ним за своїх братiв, за вiру? О нi! Для мене i щастя, i честь загинути разом з вами, дивлячись вороговi прямо у вiчi… Та й навiщо менi без вас… без лицарiв, без отамана… життя?

— Пробач! — тихо мовив Найда. — Я знав твою велику душу, але не мiг подолати сердечного болю… Однак стривай! Не чекати ж нам кирпатої, склавши руки…

— Авжеж! — ожив диякон. — Залишити коней i кинутись у кукурудзу!

— Нi! — похитав головою отаман. — Ховатися, мов зайцi — то не козацький звичай! Тiкати — тiкали ми вiд сильнiшого ворога, щоб з'єднатися з братами, з головними силами, бо ми їм потрiбнi, а ховатися од смертi — це ганьба!

— То гайда на хутiр, там захищатися зручнiше…

— Можливо… А що, коли й коней там знайдемо?

— I справдi, пане отамане! їй-богу, дiло!

У цю мить сильний вiтер зiрвав з диякона шапку й погнав її на кукурудзяну ниву.

Найда раптом ударив себе рукою по лобi, його охопило незвичайне збудження.

— Врятованi! — радiсно вигукнув вiн. — Якщо бог не вiдступиться, врятованi! Пiдпалюй з цього кiнця кукурудзу! Вогонь зупинить їх, а ми махнемо на хутiр.

— Друже! Батьку! Оце дiло, так дiло! Вогню! Пiдпалюй у кiлькох мiсцях з цього краю! Мерщiй! Пали!! — шаленiв од захвату диякон.

За мить уже горiло клоччя i пiдбадьоренi козаки кинулись у всi кiнцi пiдпалювати посохлi високi стебла кукурудзи. Сильний вiтер одразу роздмухав полум'я, воно закрутилося вогненними кучерями, завирувало i, злившись в один суцiльний вал, покотилося вперед. Не минуло й десяти хвилин, як страшне, оповите димом море вогню з пекельним гоготiнням охопило майже пiвобрiю… Козаки стояли, не одриваючи погляду вiд розлюченої стихiї, що грiзно насувалася на приголомшених ворогiв.

— На коней, гайда на хутiр! — скомандував отаман i поскакав вперед. Пiдганяючи нагаями потомлених коней, козаки рушили за своїм батьком; у декого по дорозi на хутiр попадали конi, й вершники побiгли за товаришами пiшки. Найда перший прискакав до ворiт; вони були замкненi зсередини, отже, в садибi були люди.

— Гей, вiдчиняй ворота! — гукнув отаман. — Чуєте, глушмани! Ще хвилина, i я з чотирьох кiнцiв пiдпалю ваше гнiздо!

— Та це нашi!.. Справдi, нашi, не ляхи! — почувся у подвiр'ї гомiн, i ворота, зарипiвши, одразу ж розчинилися навстiж.

— Стривайте! Хто ви? Грецької вiри? — кинувся Найда до переляканих хуторян, що збилися купою серед двору.

— Православнi, свої, ясновельможний пане…

— А ляхи тут є?

— Небагато… Та вони всi поховалися.

— А конi є?

— Цiлий табун стоїть у стайнi…

— Господня ласка! — отаман побожно скинув шапку й гукнув до товаришiв: — Гей, друзi! Берiть сiдла! Гайда вибирати коней!.. А ви, хлопцi, — звернувся Найда до хуторян, — хто хоче постояти за свою вiру, за рiдну землю i помститися ляхам, теж берiть коней — i за мною до гайдамацьких загонiв!

Не минуло й чвертi години, як загiн Найди, збiльшившись на двадцять чоловiк, на добрячих конях виїхав iз ворiт.

— А чи далеко звiдси Довгий лiс? — спитав у нових товаришiв диякон.

— Милi зо двi, та, мабуть, i того не буде… Он на ту могилу й пр iвтеся!

— Пречудове! — зрадiв диякон. — Тепер можемо їхати спокiйно: через те вогненне море нiякий дiдько не перехопиться, я навiть не певен, чи встигне вискочити з кукурудзи бодай частина команди, — либонь, смажаться зараз ляшки-панки, як на сковорiдцi! — добродушно засмiявся вiн.

— А чого ми, панове, залишаємо цiлим оте добро? — показав отаман на хутiр. — Пустимо з чотирьох бокiв червоного пiвня! I нам у дорозi посвiтить, i польських економiв та десятникiв трохи пригрiє.

Кiлька гайдамакiв кинулося до будiвель, i трохи перегодя в рiзних мiсцях знялися важкi клуби чорного диму.

Найда пильно поглянув навкруги: за морем вогню, який вихрився i праворуч, i лiворуч, не було видно нiкого.

Знявши шапку й широко перехрестившись, отаман вигукнув од щирого серця:

— Господь чудом нас урятував! Тож з ним i за нього, друзi. Усi побожно перехрестилися i вирушили в путь…

XXIV

В Уманi, в час описуваних нами подiй, панував уже страшенний переполох. На додаток до жахливих чуток, якi йшли з Поднiпров'я, Младанович iще одержав листа вiд Кшемуського; у ньому лисянський губернатор повiдомляв, що Залiзняк, зiбравши незлiченнi юрби хлопiв та запорожцiв, сплюндрував уже всю Чигирин-шину й Смiлянщину, а тепер зосереджує сили, щоб узяти Лисянку й вирушати на Умань. А втiм, Кшемуський обiцяв затримати Залiзняка бiля мiцних мурiв свого замку на цiлий мiсяць, якщо Младанович пришле йому на допомогу кiлька кiнних загонiв, котрi б тривожили обложникiв з тилу. А до того часу, — додавав вiн, — повернеться з кварцяним вiйськом Стемпковський i розметає гайдамакiв, наче солому.

Хоча звiстка про вiд'їзд Стемпковського до кварцяного вiйська i втiшила уманського губернатора, бо вiн знав, що полковника призначено польним гетьманом для втихомирення бунту, — а як полководець вiн дiяв навальне й жорстоко, — однак Младанович не послав у Лисянку жодного козака, а заходився ще ретельнiше укрiплювати Умань i стягати на захист її всi сили.

Укрiплення мiста почалося з самої весни, проте Младанович вирiшив викопати ще один рiв, з новим частоколом, — так що утворилося два вали — верхнiй i нижнiй, з-за яких можна було обстрiлювати околицю. Коли ж хлопськi заворушення почастiшали, то Младанович, за порадою Шафранського, надбудував стiни та вежi свого замку, таким чином у самому мiстi утворилася ще й третя, над усiм пануюча фортеця, — Тi гармати могли стрiляти поверх двох перших лiнiй. Отож, щоб захопити Умань, треба було взяти три лiнiї укрiплень, штурмуючи їх пiд потрiйним вогнем потужних, як на той час, батарей. Козаки взагалi не полюбляли брати фортецi приступом, а для недисциплiнованих, узятих од плуга вiйськ, що майже не мали артилерiї, здобуття такої мiцної твердинi, як Умань, було й поготiв неможливе.

Це розумiв i Шафранський, котрий не раз, милуючись своїм творiнням, чванливо казав:

— Скiльки б не зiбралося тої поганi, а на моїй Уманi поламають зуби… Та що гайдамаки? Нехай прийдуть сюди московськi, справжнi вiйська, хоч п'ятдесят тисяч, то, як бога кохам, я смiло протримаюсь пiвроку!

Слова Шафранського пiдбадьорювали губернатора, але вiн усе ж не мiг заспокоїтись i з кожним днем виявляв у своїх заходах дедалi бiльше метушнi й розгубленостi.

Було у фортецi два вразливих пункти, усунути якi, при всiх своїх знаннях i винахiдливостi, Шафранський не мiг: це — вiдсутнiсть у мiстi води й ненадiйнiсть козацького гарнiзону.

У викопаному на майданi проти магiстрату колодязi, незважаючи на його страшенну глибину, води не виявилось; а ставочок у губернаторському саду був штучний, без джерел i надто малий. На околицi, пiд Грековим лiсом, тяглося чимале озеро з проточною водою, але до нього було далеко вiд мiських стiн, i пiд час облоги воно все одно потрапило б до рук ворога. Щоб усунути цю небезпеку, Шафранський вирiшив улаштувати мiж стiнами мiста й озером укрiплений табiр для євреїв та шляхти, що прибували до Уманi з усiх усюд, i окопати його справа й злiва шанцями — одно слово, створити живий мiст до води… Та на це потрiбний був час, а подiї не чекали…

Що ж до гарнiзону, то весь вiн складався з православних козакiв, з сотником Гонтою на чолi, який вiдiгравав у загонi значно важливiшу роль, нiж полковник Обух.

I шляхта, i євреї боялися схизматiв i доносили на них Младановичу; але в нього не було ким замiнити цих вiйськ, та й Гонта завоював довiр'я губернатора й завжди умiв розвiяти всякi пiдозри, — тож Младановичу зоставалося тiльки одне: козакiв прихилити до себе грiшми й пiльгами, а Гонту — купити, надавши йому шляхетство й подарувавши два села…

Гонта двiчi, разом з командою, давав присягу на вiрнiсть i вiдданiсть Польщi… та й на дiлi доводив свою вiдданiсть i сiм'ї Младановича, i державним iнтересам…

Саме цими турботами губернатор Уманi був пригнiчений i тодi, коли до головної брами мiста пiд'їхала буда з якимись циганами.

Молода циганка з цiкавiстю позирала на високий з дубових колод, скрiплених залiзними скобами, частокiл i на широкi та глибокi рови, котрi оперезували

Умань подвiйним кiльцем: чи ж вийде вона з цього мiста на волю, у свiт, для радощiв i щастя, чи, може", знайде тут в'язницю й могилу?

Старий циган, очевидячки, глава цiєї сiм'ї, яка складалася з двох лiтнiх жiнок i дiвчини, пiдiйшов був до брами, постукав, та, побалакавши про щось iз воротарем, повернувся дуже стривожений назад i сповненим розпачу голосом промовив:

— Ферфал! Не впускають!

— Як не впускають? Що ти, Гершку? — скрикнула одна з циганок.

— Не впускають… Кажуть — не велено! Нiкого! — заїкаючись од хвилювання, вiдповiв наш старий знайомий Гершко, який тимчасово обернувся на цигана. — Кажуть, нiби набилось у фортецю стiльки люду, що нi харчiв, нi води не вистачить… то не пускають до мiста, а велять їхати пiд Грекiв лiс… на поле… прямо пiд гайдамацькi ножi…

— Вус? — вигукнула Рухля. — I ти повезеш нас туди на загибель? Хiба ти, ребе, не знаєш, що дукат сильнiший, нiж залiзо, i вiдмикає всi на свiтi замки?

— Знаю i говорив, але бiля воротаря никає шляхтич-дозорця… А шляхетська пелька, сама вiдаєш, ненаситна…

— Ой вей! Що ти думаєш? Хiба твоя голова нiчого не варта? Iди й торгуйся! — владно звелiла Рухля.

Гершко знову постукав молотком в окуту бляхою браму.

— Хто там? — озвався сердитий голос.

— Та я ж, я… Приїхав до його ясної мосцi губернатора… маю щось важливе переказати… Ой, яке важливе!

— Та хто "я"? — уже крикнув з вежi в маленьке вiконечко воротар.

— Ребе Гершко… орендар їхньої милостi… потрiбний чоловiк… це я тiльки що розмовляв iз паном.

— Чого ж ти, собако, лiзеш знову? Повертай, кажуть тобi, до лiсу… до рябого дiдька в болото… Там у таборi є осавул — через нього й перекажеш свої брехнi…

— Пане добродзєю!.. Я вiддячу… я заплачу… хоч мене й пограбували гайдамаки… менi тiльки… побачитись хоч з дозорцею…

— Скiльки за це даси?

— Дукат…

— Що-о?.. Ах ти, поганцю! Та я за таку мiзерiю не стану й тривожити вельможного пана… Геть од брами!

— Стривай, пане! Ой, лихо! Скiльки ж пан хоче?

— Десять дукатiв, i нi шеляга менше! — I. воротар почав щiльнiше причиняти своє вiконечко.

— На бога! — заблагав Гершко. — Вiзьми, пане, останнє, тiльки впусти! Голова у вiконцi зникла, а за хвилину забряжчали ключi й заскрипiла хвiртка; перед Гершком з'явилася дебела постать жовнiра в драгунськiй формi; жовнiр простят руку, порахував на долонi покладенi Гершком дукати й, осмiхнувшись, мовив:

— Ну, якщо це останнi дукати, то повертай дишель… без грошей пан дозорця й говорити з тобою не буде…

— Вей мiр! — заволав Гершко. — Впустiть! Для пана ротмiстра у мене ще знайдуться…

— Ха-ха-ха! — зареготав воротар i впустив Гершка, звелiвши йому йти за собою. По крутих колiнчатих схiдцях вони пiднялися на самий верх башти, i воротар, штовхнувши ногою невисокi дверi, ввiв Гершка до свiтлицi, де за столом сидiв вiдгодований, з чималим черевцем шляхтич i сьорбав, вiдсапуючи, якусь темну рiдину з келиха.

— Ну?! — буркнув вiн голосно, наче бульдог вискаливши зуби. — Клади за право розмови.

Гершко мовчки поклав десять дукатiв.

— Чого ж ти хочеш? — спитав шляхтич, скоса зиркнувши на стовпчик блискучих кружалець.

— Хочу, щоб мене впустили до мiста.

— Не можна, — сухо вiдрубав дозорця. — Вас тут i так напхалося через край…

— Як буде на одного бiльше, то хiба ж це така бiда? — вкрадливо заговорив Гершко. — Адже ж вельможному пановi згодиться, примiром, ще один кiнь, або кунтуш… або теляги — не з мiдi, не iз сталi, а з чистого срiбла… щоб горiли, як сонце… щоб усi панянки мружили очi, дивлячись на пана… щоб кожен жовнiр вважав пана за гетьмана… Ой, iх бiн аїд, — якщо пан так прибереться…

— Не мели язиком, шельмо, — обiрвав його шляхтич, — час дорогий. Скiльки даси?

Гершко навiть пiдскочив од радостi, що можна було купити у шляхтича життя, йшлося тiльки про цiну… Але ту ж мить радiсний вираз зник з обличчя єврея, i вiн, скривившись, почав низько кланятися i зiтхати:

— Ох-ох! Скiльки ж вельможний пан хоче?.. Мене пограбували гайдамаки… Нас тiльки троє… я, сестра й дочка… Наймичку можна вiдправити в табiр… Ми люди вбогi… нещаснi…

— Ну-ну! Ти баки не забивай! Жодного зайвого слова… немає часу, — пiдвищив голос шляхтич.

— Скiльки ж, ясновельможний? — тремтячим голосом бурмотiв Гершко.

— Ти сам знаєш, що гайдамаки йдуть сюди i що тiльки в Уманi можна сховатися… То ось тобi останнє слово… за кожен рот по десять таких купок… а всього, крiм цiєї, поклади тридцять…

— Ой! — скрикнув Гершко, нiби у нього в грудях щось обiрвалося. — Тридцять дукатiв? — перепитав вiн.

— Тридцять купок, — гаркнув шляхтич, — по десять дукатiв у кожнiй! Викладай зараз або повiшу, як маму кохам!

Бачачи, що шляхтич не жартує, переляканий Гершко квапливо вiдвернувся i, дiставши з череса потрiбну суму, тремтячими руками поклав її перед дозорцею на стiл; той, перелiчивши грошi, ляснув у долонi…

На цей знак з'явився воротар, що стояв за дверима.

— Впустити цього жида з балабустою i дочкою… тiльки трьох, дивись…

— А їх на возi троє, та вiн четвертий, — мовив воротар.

— Тiльки трьох, кажуть тобi! — гаркнув шляхтич i владним жестом вказав на дверi.

Вийшовши за браму, воротар шепнув Гершковi:

— Дай десять дукатiв i бери четверту!

— На дiдька вона менi? Хiба я тут не знанду служницi? — люто вiдповiв Гершко.

— Так-то воно так, — спроквола сказав воротар, — тiльки ось ще трохи зачекай пiд брамою… а я пiду до губернатора… адже йому теж доповiсти треба…

— Бери вже! Грабуй до нитки! — вереснув Гершко, тикаючи грошi воротаревi. — Тiльки вiдчиняй швидше браму…

Коли нашi подорожнi в'їхали через два пiдйомнi мости до мiста, Рухля стала питатися брата, скiльки вiн заплатив, але Гершко, кидаючи довкола лютi погляди, уперто й понуро мовчав. Тiльки коли вже буда в'їхала на майдан перед губернаторським замком, вiн буркнув, не глянувши нi на сестру, нi на дочку:

— Поганяйте он до тiєї крамницi пiд ратушею, де над дверима лисяче хутро висить, спитайте мого приятеля Iцька, рабина… довготелесого такого… що в нас був… i до нього завертайте… а я зайду до ясновельможного цадика: вiн мешкає за цiєю пишною синагогою.

Майдан являв собою невеликий видовжений прямокутник. Лiворуч височiла незграбна двоповерхова будiвля ратушi, на нижньому поверсi якої мiстилися крамницi, а на горiшньому — магiстрат. Праворуч простятся ряд капуцинських склепiв та погребiв. Трохи збоку вирiзнялась химерними кольорами досить висока дерев'яна синагога, а за нею далi ховалася в закутку обдерта й занедбана церква з камiнними статуями бiля входу, з готичним дахом i великими вiкнами. За костьолом, на пласкому пагорку, у вiнцi зубчастих бiйниць грiзно стояв неприступний губернаторський замок.

Йдучи до цадика, Гершко постерiг, що на майданi й на вузьких вулицях юрмилися блiдi, стривоженi люди; вони перешiптувалися, розповiдаючи одне одному щось лихе, мабуть… Гершко квапливо йшов, уникаючи зустрiчей i розпитувань; вiн поминув школу, прослизнув повз церкву i, завернувши у перший провулок, пiдiйшов до нарiжного будиночка, на порозi якого в левiтськiй шапцi стояв сивуватий, з довгою бородою старий; виразистi риси його обличчя зберiгали типову вроду схiдної раси, а темнi очi свiтилися розумом i якоюсь особливою лагiднiстю. Гершко щiльнiше насунув на свої пейси ярмулку i, схиливши голову, мовчки простяг обидвi руки, шанобливо прохаючи благословення в цадика.

— Мир тобi, сину Iзраїлiв! — лагiдно мовив цадик, поклавши руки на схилену Гершкову голову. — Нехай благословить тебе бог Авраама i хай обдарує тебе благостинею свого милосердя!

Гершко пiймав цадика за полу довгої одежi й поцiлував її.

— Прости, святий рабi, — нiяковiючи, заговорив Гершко, — що дочка моя Сара, нерозумна й збита з пантелику нечестивцями, насмiлилась образити твого родича… Як тiльки я не карав її… замалим не вбив власною рукою… вивiз од проклятих гоїв… щоб разом iз сестрою врятувати її душу… Але вона, пiдла, в день весiлля випила отрути, щоб уникнути шлюбу й не скоритися батькiвськiй волi… Що менi з нею робити? Вона зрадлива, хоча й мовчить, удаючи, нiби скорилася… та я її бачу наскрiзь… її можна зламати, але не зiгнути…

— Нащо ж було ламати волю дитини й оздоблювати її серце? Шлюб є союз любовi й дружби, а не породження насильства. О, як далеко вашi серця од велiнь великого Єгови! Дух злоби й користолюбства почорнив вашi душi, i вони вже неспроможнi вiдгукнутися навiть на муки рiдної дитини!

— Але, святий рабi, — збентежений словами цадика, мовив Гершко, — коли б серце моєї дочки було непокiрне лиш у виборi чоловiка!.. Хоча цей вибiр завжди належав батьковi або пiсля нього матерi, а не дитинi… так велося i за дiдiв наших, i за прадiдiв… Адже Iаков сiм рокiв служив у дядька свого Лiвана за Рахiль, а Лiван увiв до нього Лiю… виходить, i тут — всупереч навiть договоровi, нiхто не мiг опиратися батькiвськiй волi…

— А як господь поставився до того ошуканства? Вiд Лiвана вiн одвернув лик свiй, а Iакова обдарував ласкою… Що таке шлюб не з любовi, а з наказу батька?.. Це є насильство… А яка кара спiткала Сiхона, Емморового сина, за те, що вiн силомiць увiйшов до Дiни, дочки Iакова? Не тiльки Сiхон, але й усi жителi того мiста були знищенi! Не невольте чужих сердець i не закривайте свого нi перед плодами чресел ваших, нi перед рабами й рабинями…

— Але хiба до гоїв i акимiв можна мати почуття дружби, хiба не велить слово боже ненавидiти й зневажати їх?

— Не мудруйте лукаво: господь лише велить остерiгатися спокуси й берегти його закон… Господь є суддя над усiма й меча свого в руки смертних не дав!..

— Кожне слово твоє, святий рабi, окуте золотом мудростi! — глибоко зiтхнув Гершко. — Я тому заговорив про гоїв, що маю пiдозру… навiть язик нiмiє… маю пiдозру, що дочка моя проклята… одвернула обличчя своє вiд iстинної вiри наших батькiв… i спокусилася… вiрою… схизматського бидла… я хотiв убити її… i вб'ю, якщо…

— А ти знаєш заповiдь божу — "не убий"? Як же ти насмiлюєшся повстати проти велiння Єгови? Та чи не ти ж винен, що не зумiв привернути серця своєї дитини до себе й до рiдного закону? I в який iще час ти замислив це насильство? У день нашої смертi… за годину до суду грiзного!.. Скорися i зм'якши серце своєї дочки… дай волю їй… I подумай про свою душу… Ходiм! Я поспiшаю в синагогу… Там зiбрались i на молитву, i на раду гнанi сини Iзраїлю… осудженi на кару за грiхи батькiв своїх…

Хоча Гершко по дорозi до Уманi й бачив слiди страшної розплати, але, в'їхавши до мiста, вiд вiдчув себе в безпецi й одразу дав волю своїй злобi. Та слова цадика знов нажахали Гершка, i той жах заглушив усi iншi почуття… Мов приречений на смерть, майже непритомний, iшов вiн за цадиком, iшов, нiчого не бачачи довкола, механiчно пересуваючи ноги.

У синагозi було повнiсiнько люду; усi євреї сидiли в талесах i, похитуючись з боку на бiк, били себе кулаками в груди та жалiбно голосили. Жiнки на хорах просто ридма ридали… Кантор раз у раз заводив журливу мелодiю з трагiчними музикальними фразами, слiдом за якими лунав загальний зойк… Коли цадик увiйшов, всi, як один, пiдвелися i, шанобливо розступившись, дали йому дорогу… Гершко непомiтно сiв у кутку, бо в нього не було з собою талеса…

— Благословен бог в Iзраїлi, бог батькiв наших Авраама, Iсаака та Iакова, бог, що врятував нас од єгипетських мук, берiг нас у пустелi, захищав нас у багатьох гонiннях… Нехай же й тепер не вiдверне вiн ока свого вiд його народу, а пошле нам розум, бадьорiсть i силу! — зворушено промовив цадик, стоячи коло ковчега й простягаючи руки над своїми одновiрцями.

— Боже, порятуй нас! — пролунав зойк у вiдповiдь на цадикову молитву.

— Не плачте й не стогнiть, дiти мої! — ласкавим голосом заговорив рабi. — Не ридати нам треба, а спокiйно обмiркувати наше становище i знайти можливий спосiб врятуватися од загибелi.

— Говори, говори, наш напутнику! — почулися голоси. — Твої слова для нас наче манна в пустелi.

— Що нового трапилось i чого нам треба чекати? — спитав цадик, обводячи лагiдними очима всiх присутнiх.

З лави пiдвiвся довготелесий рабин, той самий, до якого Гершко сьогоднi послав свою сестру, й заговорив високим, схвильованим голосом:

— Вен мiр! Погибель над нами! Уже наближаються до стiн наших, до порогiв наших вороги, а наших братiв не пускають до мiста й женуть просто в огонь… Хiба твоє вухо, великий учителю, не чує плачу, що долiтає сюди з боку Грекового лiсу? Але мало того: ще хочуть злi мучителi вигнати половину нас iз наших рiдних осель на розправу хлопам! Чи ж не ми заселили й збагатили Умань? Чи не на нашi ж кровнi грошi обнесено її частоколом та бiйницями? А тепер нас — геть! Хто розворушив хлопiв? Вони, цi грабiжники, — ляхи! Хiба не вони обдирали нас i силомiць змушували вiдшкодовувати збитки за рахунок хлопiв, а тепер до них же нас виштовхують на смерть, а самi ховаються за нашим добром! Ой лихо, лихо! Ублагай, рабi, володаря небес, щоб вiн потряс громами своїми серця гонителiв наших!

Сара з тiткою теж була на хорах: не заставши дома господаря, рудого ра-бина, тiтка розпрягла з Ривкою коней, звелiла їй стерегти майно, а сама подалася з небогою в синагогу, куди збiглися, як вона дiзналась, усi євреї. Дiвчина спробувала було покликатися на втому, але тiтка суворо вiдповiла, що не залишить її з Ривкою, що потомленим та кволим найлiпший притулок — божий дiм. Сара скорилася досить охоче, бо розраховувала почути там найсвiжiшi новини про гайдамакiв. Увiйшовши до синагоги, вона вiдразу була приголомшена загальним плачем. Збентежена й зворушена спiльним горем, дiвчина забилася в куток…

Цадик мовчав, похнюпивши голову.

— Iще ось про що тебе, святий рабi, ми благаємо, — провадив далi рудий. — Єдине вiйсько, котре може захистити нас, — це губернаторська кiннота: але вона з хлопiв, а хлопи всi невiрнi й ненавидять ляхiв… Це бидло тиняється по шинках i сп'яну дещо вибовкує… "Як, — кажуть, — ми пiдемо бити своїх братiв? Хiба вони не однiєї кровi, не однiєї з нами вiри? Хiба пани-ляхи не вороги усiм нам? Мало чого, — кажуть, — що губернатор нас тепер шанує, - тому й шанує, що бiда загрожує, а мине бiда, то й панська ласка мине… Усiм же вiдомо, що панська ласка до порога!" Ось що вони балакають сп'яну… I як же такому вiйську давати весь уряд, усе отамання iз тих же хлопiв. Якби хоч над ними поставити начальниками шляхту, тодi було б надiйнiше: у шорах кiнь iде туди, куди тягне залiзо, а без шор i вуздечки — куди очi ведуть… Але, мало того, губернатор знову залишає довудцою цього вiйська Гонту! А Гонта, певно, змовився вже з тим дияволом, пекельним виплодком, iз Залiзняком!..

Почувши iм'я Залiзняка, Сара здригнулася i насторожилась: вона його колись чула… Але де? За яких обставин? Сара почала напружено пригадувати… i нараз ледь не скрикнула: "Так, так! Це той самий високий i ставний козак, що несподiвано прискакав уночi в двiр панотця й застав її з Петром! — думкою перелетiла дiвчина в недалеке минуле. — Ще тодi вiн говорив з людьми про їхнє страшне горе й про єдиний спосiб порятунку — повстати всiм на катiв… Так, так — це, мабуть, той самий, i потiм вiн ще поцiлував Прiсю…" Сара пригадала, скiльки страху вона набралася тодi, боячись, щоб не виявили її присутностi, а втекти не можна було… Миттю перед дiвчиною постала вся та картина з любими обличчями, з неповторним вiдчуттям першого щастя, солодкого завмирання серця, коли Петро освiдчився в коханнi… Всi цi спогади наринули на неї гарячою, нестримною хвилею й вiдразу затопили все iнше…

— Дiти мої любi, — тихим голосом заговорив нарештi цадик, — злощаснi нащадки Iзраїлю! Не будемо нарiкати на когось, а лiпше загляньмо всередину себе, у свої серця, у свої потаємнi думки. Чому ви думаєте, що вас повиннi захищати iншi, а не ви самi себе? Огляньтеся довкола: пограбованi, приниженi, затурканi хлопи вважають цю землю своєю й за неї несуть свої голови… Поляки вважають це мiсто за своє й ладнi захищати його до останньої краплини кровi… А що ж ми? Шукаємо в ньому лиш свого порятунку! Хiба поляки можуть розраховувати на нашу допомогу? Природно, що ми для них лише тягар, зайвi роти! А кожному своя шкура дорога!

З тисячi грудей вирвалося тяжке зiтхання й погасло у мертвiй мовчанцi.

— От ви кажете, що на команду з хлопiв не можна покладатися, — провадив цадик, збуджуючись дедалi бiльше, — i просите мого клопотання… Але що ви можете запропонувати губернаторовi замiсть цього ненадiйного вiйська? Нiчого! А тому й ваше прохання, i моє слово не матимуть ваги… Коли б ви ось що сказали: вiзьми замiсть козацького гарнiзону нас! Ми вмiємо володiти зброєю, i ми ладнi за вас та за своїх вiддати життя… а нас, здатних до оборони, набереться не двi тисячi, а десять… О, тодi б не сказав нi губернатор, нi шляхта, що ми зайвi роти, що ми — тягар… Тодi б нiхто не посмiв докоряти нам шматком хлiба… Ви жадали, дiти мої, од мене поради — i ось моя єдина в скорботний час рада: не ховайтеся за чужi спини, станьте в лави захисникiв, пiдпережiться мечами… тодi й вас вважатимуть за друзiв, тодi поруч з вами у бою стане i шляхтич! Облиште сльози й стогiн, — ними нашi предки не врятували Єрусалим! Просiть у Єгови бадьоростi духу та вiдваги… Ви менi, певна рiч, вiдповiсте, що не вмiєте орудувати зброєю, але це наука не мудра… а iзраїльтяни обдарованi розумом… Усе покиньте й учiться… поки є час… У вашiй стiйкостi та зброї — єдиний ваш порятунок! — пiдвищив голос цадик. — Згадайте братiв Маккавеїв i, не впадаючи у розпач, станьте ними! Якщо ви озброїтесь, то за цими мiцними мурами вам нiякi гайдамаки не будуть страшнi!..

Натхненна мова цадика магiчно подiяла на юрбу: обличчя у всiх прояснились, голови пiдвелися, очi заiскрилися, — навiть жiнки перестали хлипати i з деякою гордiстю почали поглядати на своїх чоловiкiв, братiв, синiв…

— Усi станемо, усi — i старi, й молодi! — закричали євреї. — Веди нас, як Мойсей!.. Нехай губернатор видасть усiм зброю i призначить жовнiрiв, щоб навчали нас!

У синагозi знявся неймовiрний гамiр.

Цадик жестом руки втихомирив зiбрання й скiнчив схвильованим голосом:

— Благаю для вас, дiти мої, благословення бога Iзраїлю! Хай захистить вiн вашi груди щитами небесних сил i нехай кине з ваших рук громи на наших ворогiв! Берiться ж за дiло: я йду до Младановича, а ви збирайтеся i чекайте мене на майданi перед замком.

Iз синагоги юрба посунула на майдан. Її хвилi у своєму поривi пiдхопили й Сару з тiткою; у дверях зчинився такий тиск, що дiвчину одiрвали вiд Рухлi й замалим зовсiм не задушили. Вона отямилась тiльки надворi, коли юрба майже на плечах винесла її на майдан. Але й тут панувала така сама метушня i тиснява, як ранiше в синагозi. Юрба посувалася до губернаторського замку, де, пiшла чутка, готувалось щось незвичайне, i тягла за собою затиснуту, мов у лещатах, Сару. Ще не зовсiм змiцнiлу пiсля хвороби, її кожну мить могли звалити й розтоптати. На щастя, дiвчину вiдштовхнули до якогось ганку, й вона мало не впала на схiдцi, та чиясь благодiйна рука пiдхопила її i витягла на рундучок, де було вже цiлком безпечно. Подякувавши своїм рятiвникам, що, як виявилось, були теж євреї-купцi, родичi рудого рабина, Сара зiтхнула вiльнiше й озирнулась навколо.

На майданi хвилювалося цiле море голiв; паралельно до стiн замку, вiд костьолу бернардинiв до православної церкви, зiмкнутою лавою стояли надвiрнi козаки; на вороних конях, у синiх жупанах i жовтих кунтушах, облямованих золотим позументом, у смушевих шапках з жовтими шликами, прикрашеними золотою китицею, у парчевих поясах — кiннота мала ошатний i навiть пишний вигляд. Мiж кiннотою i замковою стiною, якраз напроти брами в нiй, лишався вiльний простiр, де височiв аналой, укритий червоним сукном.

— Що це буде? — спитала Сара своїх випадкових знайомих.

— Зараз присягатиме Гонта, — люб'язно вiдповiв молодий єврей, купецький син, зрадiвши, що є нагода заговорити до такої красунi. — Головний начальник он тiєї команди… сотник Гонта, якого призначив губернатор за регiментаря… Дiдич, наш князь, дуже любить його i шанує, хоча вiн з хлопiв… Виклопотав йому шляхетство й подарував два села… Сотник уже двiчi присягав, а тепер ще й втретє буде…

— Чому ж це?

— Губернатор не зовсiм довiряє Гонтi, хоч iншого, кращого не може знайти… То вiн хоче скрiпити його вiрнiсть присягою, зв'язати його урочистою клятвою…

— Ага! — зацовольнилася поясненням Сара й подумала: "Нi, то, певно, в корчмi був iнший… Той не став би кривити душею i присягатися фальшиво…"

У цей час по всiй Уманi задзвонили у дзвони, й тi звуки злилися в безугавний гул, який то наростав, то згасав. З костьолу бернардинiв" на чолi з плебаном, рушила процесiя — з корогвами, хрестами, лiхтарями; з iнших костьолiв i з православної церкви теж iшли процесiї, прямуючи до брами губернаторського замку.

Нарештi брама розчинилася, i з неї вийшов Младанович у супроводi розкiшного почту.

Усi зупинилися бiля аналоя. Обабiч вишикувалося католицьке духiвництво, з хрестами й запаленими свiчками в руках, у пишних свiтлих ризах; а православний священик облачився мало не в полотняну ризу й стояв перед аналоєм з кипарисовим хрестом у руцi.

Iз почту губернатора вийшов наперед гарний, з орлиним носом, чорними пронизливими очима й хвацько закинутим за вухо оселедцем козак; вiн був одягнений у вбрання таких же кольорiв, як i надвiрнi козаки, тiльки воно було з єдвабу й оксамиту, гаптоване золотом, пояс теж був золотокутий, а зброя виблискувала самоцвiтами.

— Ото сам Гонта! — загомонiли навколо.

— Молодець! Орел, не козак! — чулися то тут, то там схвальнi вiдгуки. Сара перехилилася через поручнi, щоб краще чути й бачити, що вiдбуватиметься коло брами.

— Товаришi-козаки! — звернувся Гонта до своєї команди. — Ми не раз присягалися служити вiрою i правдою нашому ясновельможному князевi, нашому дiдичевi й добродiю. Ми не бачили од нього кривди, а завжди користувалися його благодiяннями i цим завдячуємо нашому губернаторовi. Нинi цi благодiяння ще примноженi. У кого ж iз нас може зародитися пекельна думка, щоб за добро, за ласку заплатити чорною зрадою? Нi в кого, бо ми маємо бога в серцi своєму й не поклоняємось Iудi Iскарiотовi… Настають тепер важкi часи… Запорожцi баламутять… Народ повстає, а в помстi своїй вiн нестримний — платить тiєю ж монетою. То доведемо ж, друзi, що ми за князiвське добро, за його пiдданцiв ладнi життя вiддати i що нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас од нашого обов'язку, що ми завжди будемо дiяти по совiстi, чесно, i хай буде проклятий кожен iз нас, хто порушить цю присягу!

Козаки захвилювалися — скинули шапки й гаркнули щось невиразне. Священик пiдняв хреста й неголосно промовив:

— Во iм'я господа сил i святої тройцi, приступи, раб божий Iоанн, до святого цього євангелiя i перед небом святим i перед лицем усього народу прийми присягу!

З перших же слiв Гонти Сара пiзнала той самий голос, який вона чула в корчмi, заховавшись у пiдпiччi; дiвчина до краю напружила слух, жадiбно ловлячи кожне слово: тепер у неї не було вже сумнiву, що це той самий козак, який присягався Залiзняковi, що разом з ним ударить на Умань… I слова тi самi вiн промовив, що й у корчмi: "Ми ладнi життя вiддати, й нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас…", — щоправда, кiнчив свою мову тепер iнакше: не про братiв згадав, як у корчмi, а про обов'язок. Почувши вдруге цi Гонтинi слова, вражена Сара не стрималась i голосно скрикнула:

— Це вiн!

— Хто вiн? — здивовано спитав дiвчину молодий єврей.. — Панна хiба знає Гонту?..

Сара знiяковiла, зашарiлась i, затинаючись, вiдповiла:

— Я не про Гонту… а про шляхтича… пригадала, що вiн був у нашому селi.

Єврей вiдiйшов, а Сара знову почала прислухатися до слiв присяги, яку гучним голосом проказував Гонта, поклавши одну руку на євангелiє, а другу, з вiдставленими двома пальцями, звiвши догори. Козаки слiдом за ним теж пiдняли правi руки з однаково складеними пальцями.

Сара з трепетом слухала присягу Гонти, яка накликала на голову вiроломця та його нащадкiв усi страхiття i земних, i загробних мук.

"Нi, такої присяги зламати не можна! — зринали в її головi бентежнi думки. — Ой, ой! Земля загорiлася б пiд ногами такого клятвопорушника, небо розкололося б i впало на його голову… Виходить, цей Гонта Залiзняковi ворог, виходить, вiн був туди пiдiсланий, щоб заманити славного гетьмана в пастку?.. Який же вiн мерзотник! А Залiзняк йому вiрить… Як вiн обiймав цього каїна… як говорив, що покладається на нього, наче на кам'яну гору!.. Що ж робити? Як повiдомити гайдамакiв, щоб не вiрили двоєдушцевi? Як врятувати Залiзняка вiд очевидної зради? Тiкати звiдси? Куди? I хто мене випустить?.. Жодної близької, знайомої людини… А може, шепнути якому-небудь козаковi — адже видно, що вони неохоче присягають… I в синагозi говорили, що напiдпитку козаки повсякчас нахваляються помститися… якщо вони дiзнаються, що Гонта йде ловити Залiзняка, то вони проти нього повстануть… або втечуть i попередять гайдамакiв, щоб їхнiй ватажок не довiряв двоєдушцевi…

Зупинившись на цiй думцi, Сара трохи заспокоїлась, але водночас дуже сумнiвалася, що їй пощастить здiйснити бажаний замiр: хто ж їй дозволить самiй тинятися по мiсту? Як пробратися др корчми й шукати там козакiв, якi спiвчувають Залiзняковi? Нарештi, хто повiрить словам єврейки?

Тим часом урочиста присяга закiнчилася. Духiвництво з корогвами пiшло назад до своїх монастирiв, костьолiв, церков, i передзвiн затих. Тодi Гонта звернувся до губернатора:

— Якої ще присяги зажадає вiд мене ваша ясновельможнiсть? Ще раз кажу, що нi заради дружби, нi заради вигоди я не зречуся свого священного обов'язку перед вiтчизною, а вiддам за неї життя, до останньої краплини кровi… В iм'я цього найсвятiшого обов'язку я навiть не побоюся душу свою в пекло послати. Невже й досi його ясна мосць має сумнiв?

— Нi, я тобi вiрю, мiй любий сотнику, — розчулено вiдповiв губернатор i гаряче обняв Гонту. — Вiрю, як собi… i, певно, незабаром поздоровлю пана з чином полковника!

— Спасибi! — знiяковiв, почувши таку обiцянку, Гонта.

— Та й вас усiх чекає по втихомиреннi краю щедра нагорода! — гукнув до козакiв Младанович.

— Спасибi! — загаласувала команда й лавами рушила до мiста. Губернатор з Гонтою i почтом повернувся до свого замку. Люд теж почав розходитися по домiвках. Новi знайомi провели Сару до її тiтки й заспокоїли стару.

Пiсля Гонтиної присяги й звiстки про те, що гайдамаки зiбралися пiд Ли-сянкою, щоб почати облогу тамтешнього замку, уманцi трохи заспокоїлись i гарячкове заходилися укрiплювати шлях од мурiв мiста до озера, а також влаштовувати там збройний табiр. Козаки копали рови, а євреї i навiть єврейки кошиками та вiдрами носили на вали землю й утоптували її ногами. Опрiч того, усi чоловiки, спроможнi носити зброю, почали вчитися стрiляти, битися на шаблях i виконувати iншi вiйськовi вправи. Шляхтичi, що з'їхалися до Уманi, взялися вчити євреїв. яких на воєннi екзерцицiї з'явилося понад три тисячi…

Вiд раннього ранку до пiзньої ночi пiд Уманню стояв войовничий гамiр; в одному мiсцi, на рiвнинi, без упину гримiли пострiли — то окремi, то суцiльними сальвами; на майданах лунав брязкiт сталi, над новим табором здiймався безугавний гомiн… Здавалося, що мiсто з усiх бокiв облягли ворожi сили й штурмують його без перерви, без вiдпочинку!

На другий же день по приїздi Сара помiтила, що нагляд за нею послабився: страх перед майбутнiм остудив пристрастi, зосередивши всi помисли тiльки на одному егоїстичному прагненнi врятувати своє життя. Сара могла вiльно виходити на вулицю й блукати мiстом, прислухаючись i придивляючись до життя, що вирувало довкола. Часом вона ходила на мiський вал i, припавши оком до щiлини мiж палями, дивилася в далечiнь. Дiвчину тривожили думки про майбутнє…

Особливо напружено думала Сара над тим, як би при першiй появi гайдамакiв дати знати про себе Петровi, — адже коли вони ввiрвуться до мiста, то i їй, либонь, не уникнути смертi… Чи, може, одягнутись у просте мiщанське вбрання, — купити його, звiсно, неважко, — або дiстати в кого-небудь хреста й повiсити його на шию? Але якщо євреї дiзнаються про хрест, то вб'ють її ранiше вiд гайдамакiв. Сара сушила собi голову й нiчого не могла придумати… Утекти з Уманi?! Якось непомiтно змiшатися з юрбою тих, хто щоденно йде на роботу до табору, а звiдти, як смеркне, податися полем до першого села або хутора й сповiстити Залiзняка про небезпеку?! Ця думка здавалася дiвчинi здiйсненною, i вона врештi на нiй зупинилася.

Передусiм Сара вирiшила обiйти кругом мiськi вали й згори роздивитися, чи немає поблизу села або хутора. Цiлу нiч вона не спала, думаючи про Петра, Прiсю та батюшку… Любi образи друзiв нiколи не меркли в Саринiй пам'ятi, а як заходила нiч, вони уявлялися їй ще виразнiше й стояли перед очима, немов живi, особливо коханий Петро… вiн так любо, так пильно дивився в очi дiвчини, що серце її тремтiло й завмирало вiд болю… Чи живий вiн, чи, може, вже й загинув? Тодi навiщо i їй жити, терплячи нескiнченнi муки! Ох, якби знати, де вони всi, що з ними? I Сара стискала руками палаючу голову й непорушно сидiла цiлими годинами… Цiєї ночi дiвчина зважилася вирватись iз своєї клiтки: взявши трохи харчiв, приготованих ще ранiше, й переступивши через сонну тiтку, вона опинилася на вулицi. Їй в обличчя вiйнула свiжа передсвiтанкова прохолода;

Сара бадьоро попростувала кривими вуличками мiста, вибралася на вал i покралася нечутною ходою, заглядаючи у кожну шпарину в частоколi.

Ще тiльки починало свiтати, над полями слався туман, голубуватим серпанком повиваючи далину. Сара йшла обережно, напружуючи i слух, i зiр. Мiсто ще спало, й нiщо не порушувало глибокої тишi… Зненацька за нарiжною вежею почулася тиха розмова. Дiвчина вловила одну фразу: "Не пiдемо проти своїх братiв нiзащо!" Сара навшпиньках пiдкралася до найближчого виступу вежi i, причаївшись за ним, почала пiдслухувати. Розмовляло три голоси: один — м'якого баритонального тембру, другий — верескливий, наче пiвнячий, а третiй — хрипкий бас… Говорили про наказ, одержаний вiд сотника, очевидячки, вночi, — на ранокпiдготуватися в похiд.

— Щоб Гонта зрадив Україну i продав вiру за маєток — не повiрю! — пiвнем викрикував фальцет.

— А присяга? — хрипiв бас.

— Що "присяга"? — гаряче озвався третiй голос, баритон. — Яка цiна їй, коли вона дається не з доброї волi… i перед ким? Перед ксьондзами, перед латинянами, що ненавидять нас!

— Ну, одначе вiн цiлував i свiй хрест… — заперечив хрипун.

— Цiлував… а що ж, на твою думку, йому було робити, пане хорунжий? Присягнути, що приєднається до повстанцiв, що пiде проти панiв?

— Ха-ха! — засмiявся фальцет. — Добре було б! От би повитягалися голенi пики ксьондзiв i плебанiв… та й Младанович присiв би!

— Авжеж, — весело пiдхопив баритон. — Та ви, братця, згадайте, що казав Гонта? Вiн присягав, а за ним i ми, що залишимося вiрнi своєму обов'язку… А обов'язок до вiтчизни сотник вважає за найсвятiший i за нього ладен душу чортовi закласти… А щодо дiдича, князя, то Гонта заприсягнув, що вiддасть життя за його пiдданцiв… Тепер розмiркуйте, панове, що є вiтчизною i для нас, i для нашого ватажка-сотника?.. Невже чужа, ворожа, ненависна Польща з її озвiрiлим панством та гадючим латинством? Нi, звичайно, нi! Вiтчизною нам була, є й буде Україна… I ось цiєї замордованої панами вiтчизни ми не зрадимо, в тому й присягалися! Та ще присягалися захищати княжих пiдданцiв… А хто ж княжi пiдданцi? Та ми ж, колишнi козаки, вiльнi люди, яких ляхи обернули на рабiв, на бидло… То за це бидло ми й понесемо свої голови, на тому й хреста цiлували.

— От так пан осавул! Оце добре… Чорт його батька знає, як добре! — по-пiвнячому крикнув фальцет. — Якщо i в пана сотника такий розум…

— То я йому в ноги чолом… — крекнув вдоволений бас.

— Та ось ви розмiркуйте i про цей похiд, який нас чекає… тут штука!

— Штука?! — знову вереснув фальцет.

— А ти як думав?.. Та побий мене сила божа, коли це не хитрощi, якi ' полякам кiсткою в горлi стануть… Пiшли чутки, що Залiзняк з усiма силами залишив Лисянку й вирушив на Умань. То слiд би, на здоровий глузд, зараз же стягти у фортецю все вiйсько й засiсти в нiй… а тут — оголошують у такий час похiд, щоб лишити фортецю без захисту…

— А хто ж це придумав? — спитав бас.

— Звiсно, Гонта… Шляхта, гадаю, до цього не додумалась би.

— Ой, то це недарма! — зарепетував фальцет. Тут i Сара мимохiть скрикнула: розмова Залiзняка й Гонти у корчмi постала перед нею в новому свiтлi, вона тепер зрозумiла, що Умань приречена на загибель.

— Тю на твою голову! — прохрипiв бас. — Ще хтось пiдслухає…

— Та, мабуть, уже й пiдслухав, — з тривогою мовив баритон. — Я наче якийсь крик чув. Он з того боку.

— То давайте обшукаємо все навколо! — пiдхопили обидва спiврозмовники й швидко пiшли до протилежної стiни вежi. Нi жива, нi мертва причаїлась Сара за палями, якi стояли в кутку.

— Здається, немає нiкого… — промовив, озираючись навколо, стрункий козак, що розмовляв баритоном.

— Анi бiса! — пiдтримав його фальцет, власником — якого виявився огрядний, приземкуватий лицар.

— Пошукаймо ще, — прохрипiв бас.

— Атож, такого язика залишати на свої голови небезпечно! — погодився й баритон. — Ану лишень розкидаємо цi палi, чи не там заховався сатана?

Сара вся похолола. "Прощай, Петре! Кiнець!" — майнула в її головi остання думка й згасла… Але фальцет зненацька вигукнув:

— Стривайте, братця! Он де пiдслухач, шпигун! — i показав на якусь невиразну тiнь, що майнула поблизу. — Переймай його!

Не роздумуючи, усi троє кинулися на влови. Спершу Сара не могла навiть змiркувати, чому її не тягнуть на розправу, й сидiла, зацiпенiвши вiд жаху; та коли голоси переслiдувачiв затихли, дiвчина зрозумiла, що вона врятована. Виглянувши з-за паль i пересвiдчившись, що поблизу немає нiкого, Сара прожогом вискочила iз засiдки, метнулася в протилежний бiк i збiгла косогором на вулицю. Але вона тiльки тодi вiдчула себе в безпецi, коли опинилася на майданi, де вже метушилися люди.

Вiд пережитого страху в дiвчини пiдламувались ноги, й вона сiла пiд синагогою перепочити. Довго так просидiла сердешна без думки, без волi, без бажань, поки нарештi отямилась.

Тим часом у мiстi зчинилася страшенна тривога: обивателi перебiгали з будинку в будинок, з вулицi на вулицю, збиралися на майданi, де вже стояв гомiн тисяч голосiв, чулися стогiн i плач… Спочатку Сара не звертала уваги нi на метушню, нi на гамiр, та потiм, коли трохи опам'яталась i згадала розмову бiля вежi, вiдразу змiркувала, що звiстка про похiд Залiзняка на Умань уже, мабуть, поширилася по всьому мiсту.

— Чого це на майданi такий тиск? — спитала Сара у якоїсь єврейки.

— Чого? — перепитала та. — Ой мамеле! Хiба не знаєш? Гайдамаки йдуть, розбiйники йдуть… Сто тисяч! Там у губернатора раду радять… Але що та рада поможе?

— Невже немає рятунку? — прошепотiла дiвчина. — Невже мене знову чекають такi страхiття? Нi, тiкати, тiкати! — схопилася вона руками за голову. — Туди, через головну браму до табору… а звiдти… куди? Ох, не знаю!.. Та однаково… на волi лiпше, нiж у цiй в'язницi!..

А на майдан уже виїжджала команда й шикувалася в лави; пишне вбрання i повне похiдне спорядження надавали вершникам переможного вигляду, який викликав у переляканих уманцiв надiю, що такi орли захистять їх з жiнками й дiтьми вiд гайдамакiв. Нарештi iз замкової брами виїхав на сiрому жеребцi губернатор, позаду — Гонта з Шафранським, а за ними — кавалькада вирядженої й озброєної до зубiв шляхти.

— Шановнi мiщани, городяни й пiдданцi князя, а також пишна шляхта, що з'їхалася пiд захист нашої неприступної фортецi! — урочисто звернувся до натовпу губернатор. — Бог послав нам випробування, але разом з тим милосердний творець дав нам у руки й надiйний щит од стрiл i мечiв ворожих. Крiм нашої випробуваної в боях i вiдданої надвiрної дружини пiд проводом хороброго й славного сотника Гонти, в нас пiд корогвами є до шести сотень доблесного ясновельможного лицарства та молодої мiлiцiї — нових Маккавеїв, якi за кiлька днiв досягли дивовижних успiхiв у вояцькiй справi, — набереться до трьох тисяч, та й при потребi ми всi до одного пiдемо на ворога… То невже ж ми, за цими мiцними мурами й глибокими ровами, боятимемося гайдамацьких банд, озброєних лише косами та дрючками? Ха-ха! Ласкаво просимо до нас у гостi — пiд картеч наших гармат, пiд рої куль, пiд посвист ядер i бомб… Запасу в нас вистачить на пiвроку, а не далi як через два тижнi прибуде на допомогу мiсту й могутнє вiйсько великої iмператрицi росiйської, з котрою, за певними вiстями, Рiч Посполита вже уклала союз… З'єднавшись, орли — двоголовий i одноголовий — вмить розметають цих поганцiв, так що й слiду не залишиться не тiльки вiд них, але й вiд їхнiх жiнок та дiтей!..

Над юрбою, мов порив бурi, знявся гомiн, — не то радiсний, не то загрозливий, — i одразу ж ущух.

— Ми отримали вiстi, нiбито зграї бидла пiд проводом розбiйника, скаженого пса Залiзняка й запорозької наволочi, не взявши Лисянського замку, рушили на Умань. Хоча й важко повiрити в можливiсть такої нечуваної дуростi й зухвальства, проте ми, на всякий випадок, вжили вiдповiдних заходiв. Комендантом фортецi, а отже, i начальником усiх сил її, як мiлiцiї, так i шановного лицарства, — я призначаю випробуваного у боях, вiдомого стратега й фортифiкатора, його мосць пана Шафранського!

У вiдповiдь залунали схвальнi вигуки i вгору злетiли шапки.

— Шановному ж довудцовi надвiрної дружини, нашому сотниковi Гонтi, я доручаю нагляд за околицями Уманi; вiн стане на дорозi, що йде з Лисянки, i розжене гайдамацькi банди, в разi вони зважаться наступати, а якщо стрiнеться з переважаючими силами ворога, тодi, давши їм вiдсiч, вiдступить до Уманi й приєднається до її оборонцiв!

Мертвою мовчанкою зустрiла юрба цi слова. Кожному було ясно, що вiдправка єдиного регулярного вiйська кудись у степ, та ще в таку критичну хвилину, є нiчим не виправданий риск, який може мати фатальнi наслiдки: шлях на Умань iде степами, його видно з усiх бокiв, i ворог, помiтивши вiд'їзд з фортецi вiйська, може вдарити з протилежного боку й вiдрiзати Гонту зовсiм; крiм того, вiдправка двох тисяч козакiв проти п'ятдесяти, — а дехто вважав — проти сотнi тисяч гайдамакiв, — здавалась усiм божевiльною вигадкою: цю жменьку було легко оточити й зiм'яти; та й, зрештою, зустрiвшись вiч-на-вiч зi своїми кревними братами, одновiрцями, чи встоять козаки перед спокусою єднання?

Усе це iнстинктивно зрозумiла або вiдчула серцем юрба, а тому пiсля кiлькох секунд важкої мовчанки прокотилося спершу глухе ремство, почулися окремi вигуки: "Що ж це таке? Нас залишають без захисту? Зi зв'язаними руками вiддають на погибель гайдамакам?" — що незабаром переросли в загальний крик… Младанович зблiд, пишне панство збентежилося… Але Гонта, виїхавши наперед, звернувся до схвильованого люду iз палкою промовою:

— Високошановнi городяни! Вашi нарiкання свiдчать про вашу надiю на вiрне вiйсько й про страх з приводу його вiд'їзду з фортецi… За таку втiшну для нас думку я сердечно дякую вам i вiд себе, i вiд хороброго козацтва! Та дозвольте менi заспокоїти вашу тривогу: я не полишаю, не кидаю мiста, а тiльки йду в передову охорону, не втрачаючи й на хвилину зв'язку з фортецею. Адже необачно залишати твердиню без варти зовнi — тодi ворог мiг би вночi, потай, пiдповзти i вдарити на сонних. Я виступаю з Уманi, щоб оберiгати ваш сон, щоб при першiй появi розбiйникiв затримати їх, дати вiдсiч i поспiшити на захист рiдного й любого нам мiста… Може, ви затаїли сумнiв щодо моєї вiрностi? Але ж я присягався перед господом богом… Якщо вам не досить присяги, то подумайте: риба шукає, де глибше, а людина — де лiпше; та де ж менi може бути лiпше, нiж у князя? Хто менi може дати бiльше добра, як князь? То який же дiдько спокусить мене? Втiкач-гайдамака з Сiчi чи що? Коли вам i цього мало, то знайте: як i ясному пановi губернаторовi, менi вiдомо, що росiйськi вiйська стоять на кордонi, а може, й перейшли вже його. Отже, й порозбiйничати з гайдамаками менi довелося б з тиждень, не бiльше… i за цю коротку втiху к погодився б утратити всi мої маєтностi, знедолити сiм'ю i потрапити на палю? Та невже ж я такий дурень?! Та коли й цього вам мало, то чи не безпечнiше тримати ненадiйну людину за мурами, нiж усерединi: там, на полi, ми тiльки спроможнi збiльшити на двi тисячi душ п'ятдесятитисячне гайдамацьке вiйсько, а тут, схотiвши зради, зможемо вiдчинити браму, перекинути мости й впустити ворога в самiсiньку Умань…

Натовп спершу понуро мовчав, та чим далi говорив Гонта, тим яснiшi ставали обличчя слухачiв, а при останнiх його словах уже почувся схвальний гомiн i вигуки:

— Правда, правда! Ми тобi вiримо!

— А моїх козакiв що може схилити до вiроломства? — вiв далi сотник. — Тижневий грабунок, за який буде тiльки одна нагорода — шибениця або паля?! Гай-гай! Вони знають, що князь дав їм волю, що їхнi сiм'ї звiльнено вiд усяких повинностей i поборiв, а тепер iще оголошую своїм козакам, що князь за їхню вiрнiсть при втихомиреннi хлопiв дарує їм у вiчне й спадкове володiння i садиби, i землi, по десять моргiв на душу.

— Спасибi князевi! Пошли йому, боже, вiк довгий! — збуджено загомонiли козаки, щиро зрадiвши з князiвського дарунка.

Сара слухала Гонту з надзвичайним хвилюванням, вона тепер уже не мала сумнiву: сотник лукавить i двоєдушничає, щоб виїхати з мiста й вiддати його в гайдамацькi руки… А вона мовчить i не викриває зрадника! О, який жахливий злочин! Але якщо вона викаже Гонту, то гайдамаки будуть розбитi, замордованi…

Цi душевнi муки довели дiвчину до такого нервового напруження, що вона вже ледве стояла на ногах i майже втрачала свiдомiсть… Раптом, заломивши руки, Сара скрикнула в розпачi:

— Господи! За що ти поставив мене помiж двома мечами?! Сусiди кинулись були до дiвчини, та, глянувши в безтямнi очi, одвернулися, зрозумiвши, що страх i горе потьмарили її розум.

— Чи вiрите ви тепер, дорогi земляки, менi й моїм козакам? — на весь майдан вигукнув у цю мить Гонта.

— Вiримо! — одностайно вiдповiла юрба.

Тут нервове збудження Сари дiйшло до крайньої межi, й вона, зiбравши останнi сили, крикнула:

— Не вiрте: вiн зрадник!

Крикнула i впала, мов нежива, бiля дверей синагоги.

Метушня, що було знялась поблизу дiвчини, лишилась непомiченою серед загального збудження й звукiв урочистого маршу надвiрної команди, яка вирушала в похiд.

XXV

Найда iз своїм загоном годин зо три мчав, раз у раз оглядаючись назад; i лише переконавшись, що погоня вiдстала, спокiйно поїхав далi, в душi дякуючи боговi за свiй порятунок. Усi повеселiшали, гнiтюча мовчанка змiнилася гомоном, жартами й дотепами. Загiн без особливих пригод досяг Довгого лiсу, перепочив там, пiсля чого отаман вирiшив заїхати в Мотронинський монастир, там улаштувати панну й розпитати, де саме перебувають нинi головнi сили Залiзняка.

Отець диякон, добре знаючи всi стежки, всi нетрi та яруги Мотронинської пущi, вивiв загiн на вiрну дорогу, й надвечiр того ж дня гайдамаки вже пiдiймалися на круту монастирську гору. Нi в Довгому, нi в Мотронинському лiсi вони нiкого не зустрiли, а їм дуже хотiлося дiзнатися про успiхи повстання; цiкавiсть i тривога пiдганяли подорожнiх, тому, вибравшись на Монастирський шлях, загiн поїхав швидше… Але тут Найду збентежила та обставина, що, по-перше, навiть перед самим монастирем шлях був безлюдний — жодної живої душi не побачили гайдамаки, а по-друге, — у вечiрнiй час чомусь мовчали дзвони.

— Тривожиться дух мiй, — сказав диякон Найдi, зненацька осадивши коня. — Що нiкого ми не зустрiли дорогою, це ще не бiда: усе живе пiшло в загони, та й годi… А от що дзвони мовчать напередоднi свята… то це не гаразд.

— Я, отче, вже давно занепокоївся, тому й коня пiдганяю, — мимохiть зiтхнув отаман i гукнув, обернувшись назад: — Пильнуй! До зброї!

Усi вiдразу насторожились, перевiрили зброю i, натягнувши повiддя, стали пильно роздивлятися довкола. У глибинi лiсу, густiшаючи бiля корiння могутнiх дубiв, уже причаївся присмерк, кругом стояла гнiтюча, мертва тиша.

З важким передчуттям пiдiймалися подорожнi на монастирську гору. В одному мiсцi у кущах Найда побачив труп i мовчки показав на нього дияконовi. Той пiд'їхав до мертвяка, глянув на нього i, повернувшись, шепнув отамановi:

— Монастирський служка!

— Бiда! — тихо кинув отаман i пришпорив коня.

— Невже щось трапилось? — болiсно скрикнула Дарина й вихопилась уперед конем.

— На бога, панно!.. Тут небезпечно… — зупинив її Найда i поскакав удвох з дияконом до того мiсця, де дорога повертала до святої брами.

Перед ними постало видовище, яке' прояснило все одразу: кам'янi стiни брами були пробитi й обваленi; замiсть каплицi з янголом на шпилi чорнiли обгорiлi стовпи й балки; одна половина ворiт, перекосившись, висiла на стовпi, друга — розтрощена — лежала долi; висячий мiст було зiрвано з ланцюгiв i кинуто в широкий рiв, викопаний довкола муру. Крiзь роззявлену пащеку брами виднiвся уже повитий сутiнками монастирський двiр; але позолоченi банi головного храму ще блищали високо над мурами, вiдбиваючи теплi тони призахiдного сонця.

Тепер не залишалося нiякого сумнiву — монастир захопили вороги, а що не зруйнували його дощенту, то це, певно, через несподiвану тривогу або ж через те, що вирiшили зберегти примiщення для католицького кляштора.

— Горе! Зруйновано опору нашу! — iз стогоном вигукнув отаман.

— Нашу святиню! — з жахом сплеснула руками панна й поскакала до брами.

— Назад! — владно крикнув Найда. — Там засiдка!

— Нi, пане отамане, там немає нiкого, — сумно зауважив отець диякон. — Проклятi iроди сплюндрували святиню, перебили братiю i втекли, наче злодiї, зруйнувавши i єдине сполучення з монастирем… Аще б вони там засiли, то браму й мiст зберегли б.

— Правда, — погодився Найда, пильно розглядуючись довкола.

Весь загiн уже зiбрався бiля зруйнованої брами i, скинувши шапки, скрушно хрестився, закликаючи бога у свiдки такого блюзнiрства й даючи безмовну клятву помститися за цю наругу.

Кiлька гайдамакiв об'їхали навколо монастирський вал, але нiчого пiдозрiлого не помiтили: i кам'яний мур з бiйницями вцiлiв, i рiв не був засипаний. Тепер треба було витягти з рову розбитий мiст i якось полагодити його, щоб дiстатися до монастирського двору.

Козаки дружно заходилися бiля мосту, а диякон своїм трубним гласом заповзявся потрясати околицi:

— Го-го-го-го! — волав вiн. — Озовись, хто живий! Го-го!

Але нiхто не озивався, тiльки луна прокинулась у лiсi й сполохано покотила дияконовi вигуки кудись у темну далечiнь.

Найда нетерпляче чекав, коли встановлять мiст; та це не так легко було зробити: козаки не мали пiд руками анi пiдойм, анi вiрьовок i голiруч та на власних спинах виволiкали з рову колоди й потрощенi частини мосту. Бачачи, що ця робота може затягтися на цiлу нiч, отаман вирiшив якось перебратися через рiв i оглянути двiр, храм та келiї… I якщо там не знайдеться жодної живої душi, то, не гаючи часу, поспiшити до Залiзняка, щоб вiн прислав сюди загiн…

Дарина хотiла йти разом iз Найдою, та вiн рiшуче запротестував; отаман не взяв з собою навiть отця диякона, доручивши йому загiн, а сам з двома товаришами, Петром i Охрiмом, по живiй драбинi з козацьких спин вибрався на протилежний бiк рову.

Уже стемнiло. На монастирському дворi де-не-де виднiлися якiсь чорнi купи, але розiбрати, що воно таке, було неможливо. Козаки зараз же запалили смолоскипи й, освiтлюючи собi шлях мигтючим червонуватим полум'ям, рушили далi. Як тiльки темнi купи потрапили в червоне коло свiтла, виявилось, що це були трупи замордованих ченцiв i сторожi… Iз страшенним болем у серцi дивився Найда на своїх товаришiв i братiв по Христу, якi вiд рук мерзенних убивць постраждали за святе благочестя. Вiн був такий схвильований i вражений, що не мiг рушити з мiсця i, сповнений невимовної скорботи, стояв з опущеними руками, немов надгробок на цьому кладовищi.

— Ми їм удесятеро вiдплатимо за це, — похмуро мовив Петро, витираючи кулаком мимовiльну сльозу. — I за це, i за все iнше…

— Так, вiдплатимо… — заскрипiв зубами отаман. — Нехай простить мене всевишнiй… та людське серце не може не жадати помсти за такi злочини. Ну, ходiмо далi!

Козаки подалися до головного монастирського храму, ще так недавно вiдбудованого й прикрашеного стараннями превелебного владики Мельхiседека. Нинi цей храм являв собою страшне видовище: дверi та вiкна були виламанi, й крiзь них зяяла чорна середина церкви; на сходах, залитих калюжами кровi, валялися трупи ченцiв; коло закiптюжених стiн дотлiвали рештки вогнищ, розкладених, мабуть, для того, щоб подушити димом ченцiв, котрi сховалися в церквi.

З душею, сповненою горя i жаху, зiйшли Найда, Петро й Охрiм по слизьких сходах до храму. Та коли вони переступили порiг i зупинилися посеред церкви, перед їхнiми очима постала така жахлива картина, вiд якої козацькi серця здригнулися i завмерли в грудях.

Полум'я смолоскипiв освiтило всю церкву, i його кривавий вiдблиск надав цiлiй картинi ще трагiчнiшого вигляду. Скрiзь було видно слiди страхiтливого звiрства й блюзнiрської наруги над святинею: образи з iконостаса та стiн, потрощенi, валялися на пiдлозi; царськi врата, зiрванi з петель i порубанi шаблями, лежали тут же; покрови з вiвтаря й жертовника теж було здерто, священний посуд зник — певно, його забрали нечестивi бузувiри, якi так по-блюзнiрському глумилися над господнiм домом. I на цю страшну руїну широко дивилися мертвi очi отця Єлпiдифора, прибитого до стiни величезними цвяхами.

З обох бокiв вiд намiсника висiли вниз головами, торкаючись пасмами сивого волосся камiнних плит пiдлоги, старшi за саном ченцi. Їхнi обличчя вiд приливу кровi здавалися зовсiм чорними; руки нещасним страдникам викрутили й зв'язали за спиною. Скрiзь — i у вiвтарi, i в церквi — валялися порубанi, знiвеченi тiла ченцiв: в одних були просвердленi очi, в других — повiдрубуванi руки й ноги, у третiх — роздертi до самих вух роти. На перекладинах, на рамах вiкон, на панiкадилi — скрiзь висiли трупи ченцiв, спотворенi озвiрiлими фанатиками.

Найда вiдчув, що на його головi заворушилось волосся.

Якусь мить усi троє стояли непорушне, зацiпенiвши вiд жаху та обурення.

Уся ця страхiтлива картина яскравiше за будь-якi слова, сльози й зойки свiдчила про шалений опiр, що його чинили беззахиснi ченцi, намагаючись вiдстояти свою святиню вiд осатанiлих недолюдкiв.

— Ходiмо звiдси… немає сили… — глухим, здавленим од хвилювання голосом промовив нарештi отаман.

Козаки похилили голови й мовчки вийшли.

Сполоханi їхнiми кроками кажани, що ховалися пiд високим склепiнням храму, шугнули з тихим шурхотiнням в зяючi отвори вiкон…

Вийшовши на монастирський двiр, козаки подалися до кам'яних покоїв владики. Там вони також побачили слiди грабунку, звiрства й дикої злоби. Найда з своїми товаришами мовчки ходив по кiмнатах, скрiзь натикаючись на трупи, на розбитi скринi, столи й шафи, на зiрванi й порубанi iкони.

У спустошенi покої з моторошним стогоном вривався вiтер.

Кiлька разiв Найда мимохiть зупинявся й витирав сльози: єдиний свiточ вiри, єдиний маяк, що сяяв нещасному краєвi провiдною зiркою серед навколишнього мороку, був тепер зруйнований, знищений, пограбований. Служителi вiри, напутники й захисники народнi нинi лежали понiвеченi, мертвi, лишившись вiрними своїй святинi до останнього подиху.

— Невже ж не зосталося нiкого в живих? Анi єдиної душi?! — скрикнув отаман. — Адже дияволи налетiли на монастир, видно, недавно, днiв зо два тому…

— Певно, так, батьку, — погодився Петро. — Ще й трупи не смердять… А чи не сховався хто-небудь он у тих келiях?

Козаки вийшли з покоїв владики й повернули до довгої низької будiвлi, де були келiї ченцiв. I тут на них чекала та сама нiма картина, що краяла серце. Багатьох ченцiв було задушено в келiях пiд час молитви — їхнi задубiлi трупи лежали ниць бiля аналоїв.

Здавалося, над цим безмовним кладовищем зависло розпачливе волання про помсту.

Найда з товаришами, обдивившись келiї, вийшов до сiней, коли нараз iз темного кутка долинув тихий стопн.

— Хтось стогне! — скрикнув отаман, зупинившись i прислухаючись.

— Стогне, стогне! — пiдхопили козаки. — Он там, у кутку, за дверима. Усi кинулись туди й побачили розпростертого долi сивого запорожця велетенської будови.

На його головi, прикрашенiй бiлим, як снiг, оселедцем, зяяла широка рана, — кров на нiй запеклася й перетинала весь череп почорнiлим рубцем; очi в старого були заплющенi, обличчя вкривала смертельна блiдiсть. Найда швидко опустився на колiна й, припавши головою до грудей запорожця, радiсно вигукнув:

— Живий, живий!

Потому вiн уважно оглянув оану на головi:

— Нiчого страшного, ослаб тiльки, можна ще виходити… Ану, панове, пiднiмiмо лишень його та швидше покладiмо десь у затишному мiсцi!

Козаки насилу пiдняли запорожця й перенесли в одну з келiй. Там його поклали на ослонi з дерев'яним узголiв'ям, пiдмостивши киреї.

Розбите вiкно завiсили рясото, що валялася на пiдлозi, й засвiтили вцiлiлу вiд розгрому лампаду.

Дiдовi влили в рот трохи горiлки й побризкали його водою, пiсля чого вiн одразу прийшов до пам'ятi. Отаман тепер глянув на запорожця уважнiше, i йому здалося, що вiн уже десь бачив це мужнє обличчя, мало того — воно збудило в його серцi якесь радiсне хвилювання.

"Авжеж, це той запорожець, який часто наїжджав у Сiч, турбувався про нього, ще хлопця, розпитував про його успiхи у вiйськовiй науцi й бойовiй звитязi, той самий, що не раз дарував йому дорогу зброю i примовляв: "Старайся, синку, вчись… будь лицарем; станеш оборонцем нашої неньки України й месником за її рани!"

— Славний лицарю, дiду любий! Чи ви пiзнаєте мене? — спитав Найда, схиляючись до самого обличчя запорожця.

Той пильно подивився на отамана, i раптом у тьмяних очах його блиснув радiсний вогник:

— Аякже, аякже… пiзнав, коли я ще на сьому свiтi i якщо менi не ввижаються привиди… Найда? Атож! Лицар, посланий богом врятувати народ!

— Раб смиренний його святої волi, — вiдповiв отаман.

— Найда? — ледве чутно перепитав запорожець.

— Еге ж, дiду, коханий мiй, Найда.

— Отже, господь явив менi свою ласку… — спроквола заговорив поранений. — I врятував мене… хоч я, може, й чужого вiку зажив, та ще не виконав узятого на себе обов'язку… i послав любого й рiдного моєму серцю… з яким хоч перед смертю розважу душу.

— Та ви, батьку мiй, пораненi не смертельно, а тiльки ослабли вiд утрати кровi.

— Я й сам так думаю, — згодився запорожець. — Мене ще й дрючком не доб'єш… Рани, як на собацi, присохнуть. I я цiєю рукою ще немало покладу наших ворогiв! — пiдвищив вiн голос. — Тiльки дай менi напитися студеної води… А то нiяк не мiг доповзти до колодязя…

Вода вiдразу освiжила дiда. Покликали й старого знахаря, що був у Найди-ному загонi; вiн оглянув рани, змочив їх горiлкою, присипав порохом i вмiло перев'язав, а хворому порадив випити склянку горiлки.

Пiсля перев'язки поранений тiльки трохи скривився i, усмiхнувшись, сказав:

"Мовби щипає… та дарма!" — i навiть пiдвiв голову, спершись на руку.

— Каторжнi ляхи, — розповiдав старий запорожець, — пробралися в монастир, мов злодiї… таємним лазом… i напали зненацька… перебили охорону… Що накоїли гаспиди-розбiйники — то й подумати страшно. Я лежав пiд трупами й нiчого не бачив уже…

— Дяка боговi, батьку, що вашi очi не бачили цих страхiть, а то б ви самi вирвали їх iз лоба, щоб бiльше й на свiт божий не дивитися!

— О! — простогнав запорожець. — Пiдведи тiльки, господи, мене iз смертного ложа, i вони ще згадають дiда Свирида Тарана! I як усе це сталося — втямити не можу! Я з двома хлопцями привiз сюди поранених, щоб пiдлiкувати їх i тебе дочекатися, — чула моя душа, що тут я з тобою, рiдним, зустрiнуся… I ось, коли кругом нашi орли-бiлозорцi б'ють шулiк i гадюк, коли довкола палають панськi маєтки й княжi замки — нараз чималий загiн з команди проклятого Кшемуського, пiд проводом того звiра Стемпковського, виринає тут… Вночi чую тривогу i передсмертнi крики… Вибiгаю й бачу, що вже висаджують дверi в церквi… А монахи там замкнулися з велебними iєрархами… Я кидаюсь iз своїми хлопцями в самiсiньку гущу… Кришу направо й налiво, але якомусь гаспиду пощастило рубонути мене… У головi враз закрутилося, наче в млинi, а в ушах задзвенiло… i земля стала пiдi мною хитатися… Блиснула думка, що кiнець менi приходить… то я до хлопцiв: "Тiкайте, — мовляв, — i мерщiй кличте сюди Залiзняка!.." Один iз них прорвався через браму до лiсу, а другий десь заховався… От уже не знаю, як i чого… тiльки вiн як гукне: "Панове! Гайдамаки!" — то ляхи й кинулися навтiкача! Я лежу напiвживий i чую, як Стемпковський командує, щоб замикалися в монастирi, бо тут, за мурами, оборонятися легше… Та куди там — не слухають: "Брама, — репетують, — зламана!" I всi — до лясу! А насправдi гайдамакiв i не було, хлопець навмисне обдурив… Тiльки де вiн потiм дiвся — не знаю… Я вже другий день на цьому кладовищi; вилiз з-пiд трупiв i доповз до сiней, усе шукав води… спрага мене мучила… Ну, й дуба дав би, звiсно, коли б господь не послав вас, моїх рятiвникiв…

Ця розповiдь стомила знесиленого вiд втрати кровi дiда, i вiн, ледве доказавши останнi слова, впав у забуття; стривожений отаман кинувся до кухля з холодною водою, щоб привести старого до тями, та знахар зупинив його:

— Це вiн не зомлiв, а наче б теє… заснув од безсилля… То нехай спочине: це на краще!

Найда прислухався до тихого дихання пораненого i заспокоївся.

— А чи можна його взяти з собою? — пiсля довгої мовчанки спитав знахаря отаман.

— Навряд… Дороги, либонь, не витримає… Рана тяжка, а сили поки що замало… З тиждень би йому полежати треба та добре, як водиться, поїсти й попити — ну i прибуло б кровi… Тодi зовсiм iнша справа… Ач який велетень, старовинного заводу… Хiба такий не витримає? Еге! Тiльки що не кажи, а на це потрiбен час!

— Тодi хай побуде тут, — вирiшив Найда. — Але треба залишити п'ять-шiсть надiйних хлопцiв, щоб доглядали його i на випадок, коли нападе яка-небудь лядська банда, дали їй вiдсiч-Отаман послав Петра з наказом до козакiв будь-що полагодити мiст, а надто браму, i звелiв, щоб прийшло кiлька чоловiк копати братськi могили й ховати мученикiв.

У монастирських майстернях знайшовся рiзний столярний iнструмент i вiрьовки — це допомогло швидше полагодити мiст i ворота. Тим часом у храмi з гакiв i цвяхiв знiмали трупи замордованої братiї i клали їх посеред церкви, а на цвинтарi копали глибокi й широкi ями. Отець диякон з Дариною готувалися ховати вбитих. Знахар не вiдходив од запорожця, пильнуючи його неспокiйний сон. А Найда в цей час устиг обiйти iз смолоскипом монастирськi стiни та рови й переконався, що вони не пошкодженi. Бiля брами отамана наздогнав Охрiм i сказав, що знахар просить його зайти до пораненого запорожця — вiн щойно прокинувся. Коли Найда зайшов у келiю, дiд Свирид уже напiвсидiв, спираючись спиною й лiктями на попiдмощуванi киреї.

— А що, батьку, як вам? — спiвчутливо спитав отаман.

— Та бачиш, сину, вже сиджу… — посмiхнувся запорожець. — А завтра стоятиму, а пiслязавтра… чого доброго, й ворога битиму.

— Тiльки для сього треба теє… набратися сил… а для сил ось це зiлля помiчне… — I знахар подав якусь настоянку, в котрiй за основу правили горiлка й мед. Хворий випив запропоноване питво й поманив Найду ближче до себе.

— Це ти, сину мiй коханий, справедливо величаєш мене батьком… — лагiдно заговорив вiн. — Багато що тобi вiдомо… багато дечого я давно збирався тобi розповiсти, та ось замалим не забрав своєї таємницi в могилу… Але господь не схотiв того… Пане знахарю, голубе, залиш нас з отаманом самих на часинку: менi треба побалакати з ним…

— Гаразд, — вiдповiв знахар, — тiльки б лiпше пановi лицарю зараз спати, нiж теревенити…

— Встигнемо, голубе! Виспатися можна i в могилi, а поки язик повертається в ротi, то чого ж i не потеревенити?

— Та воно так, звiсно… як помiркувати… — знахар не доказав i вийшов з келiї.

— Сину мiй! — вже мiцнiшим голосом, хоч i перепочиваючи раз у раз, почав запорожець, коли вони залишились удвох. — Я маю право назвати тебе цим iм'ям i пригорнути, як батько, до своїх старечих грудей… — I вiн простят жилавi руки до Найди, що сидiв перед ним на низенькому ослiнчику. Отаман вiд несподiванки здригнувся, поцiлував дiдовi руку й припав до його грудей.

— Так, — вiв далi, трохи заспокоївшись, запорожець, — я врятував тобi життя… I ти менi заступив моїх дiтей, якi загинули… Слухай же, настав час, коли я мушу тобi вiдкрити все… Хтозна, чи ми ще побачимося з тобою! Хоч я й уповаю на господа, що вiн пiдтримає мої сили… I що я доживу до хвилини розплати… Але людина гадає, а бог чинить свою волю… та й часи такi настали — сьогоднi пан, а завтра пропав… I певно, господь послав тебе нинi, щоб я мiг вiдкрити тобi мою душу й висловити останню волю.

Запорожець змовк i, спершись на руку, довго й пильно вдивлявся в одну точку, нiби там перед ним розгорталися картини прожитого життя, з усiма його давнiми ранами, з усiма його болями, якi старий хотiв повiдати своєму названому синовi…

— Так, так… пам'ятаю… усiх вас… мов живi! — простогнав запорожець, швидко обернувшись до Найди. — Слухай i не перебивай. Лiт iз двадцять тому я був, звiсно, i молодший, i дужчий, i щасливiший. Вiдтодi серце моє скам'янiло-Колись у мене була люба сiм'я… i жiнка-порадниця в хатi, кохана дружина, мила розмова, i дiтки — щебетливi пташенята: два синочки, мов яворочки… та пiдлiток дiвчинка, рокiв чотирнадцяти, краща за ясну зiроньку… Як я тiшився своєю сiм'єю, жив, немов у раю! Ех, не вернеться!

Тяжке зiтхання вирвалося з козакових грудей, голова з сивим оселедцем, закрученим за вухо, важко похилилась, а по бiлому з жовтизною вусовi скотились i впали на стиснутi кулаки двi важкi, пекучi сльозини.

Найда ловив кожне слово, кожен звук, i вони вогненними стрiлами впивалися в його серце.

- Є тут, у мiстечку Лисянцi, губернатор Кшемуський, — продовжував свою розповiдь старий запорожець. — Кшемуський… так! Напевно, чував про нього, сину?.. Гаспид над гаспидами, звiр, сатана з самiсiнького дна пекла! Я жив на хуторi миль за п'ять од Лисянки, а цей розбiйник десь поблизу полював i, на лихо, побачив мою доньку-красуню, побачив — i накинув на неї своїм неситим оком… командi було наказано взяти дiвчинку в замок. Але дружина моя, справжня козачка — я був тодi на Сiчi — гордо зустрiла непроханих гостей, заявивши, що вона не пiдданиця губернатора, а вiльна, i дiти її — вiльнi люди, що чоловiк її запорожець i земля, на котрiй сидить, — власна, запорозька, а не панська… У нас на той час гостювало двi родички та брат їхнiй, молодий парубок… Посланцi повернулися до того диявола Кшемуського й переказали йому смiливу вiдповiдь моєї дружини… Осатанiв губернатор!.. Вiн не мiг стерпiти, щоб хтось перечив його волi, й звелiв привезти дiвчинку силою, а коли хто чинитиме опiр… знищити всю сiм'ю!.. Так i сталося: на мою беззахисну родину напала зграя розбiйникiв… Але три молодицi з парубком не далися в руки живими, та й дочка теж боролася… поки не заарканили її… Вони макогонами та ножами душ iз десять на той свiт спровадили… Та сила була на боцi гаспидiв… Дружину й синiв порубали, а хутiр пiдпалили… Сердешну ж дiвчинку, зв'язавши, вiдвезли у своє чортяче гнiздо… Що там було з бiдолашною — не знаю… Але дитя не знесло ганьби й втопилося в лисянському ставку… А! — заскреготав зубами запорожець i вхопився за груди, аж нiгтi впилися в тiло, i з-пiд них виступила кров. — Не вдалося менi й трупiв побачити, попрощатися навiки, — хрипким голосом провадив вiн далi. — Усi вони згорiли… i вугiль iз спаленої хати змiшався з дорогим попелом…

Запала тяжка мовчанка; вражений отаман не смiв перервати її жодним звуком…

— Чи знаєш ти, сину мiй, що то є одразу втратити все найдорожче в свiтi, — нарештi глухим голосом знову заговорив дiд, — i залишитись одному, як палець, на кладовищi? Таке горе на шматки рве людське серце, сушить мозок, вибiлює голову… Нi, такої муки не пережити, не забути!.. — Старий козак змахнув з очей сльози, що застилали йому свiт, вдарив себе кулаком у груди й розпачливо вигукнув:- Але є ще страшнiша мука! Це прагнути помсти й не мати змоги вiдплатити вороговi!.. Такої муки немає навiть у пеклi!.. Ця мука примушує людину жити, терзатися життям i чекати, чекати хвилини, щоб вiдплатити вороговi, поквитатися з ним — i поквитатися сповна…

— Авжеж, поквитатися, — палко пiдхопив отаман. — I так, щоб найстрашнiшi тортури проклятому катовi здалися iграшкою порiвняно з цiєю помстою!

— I ти теж так думаєш, сину мiй, любе дитя моє? — нiби в нестямi вигукнув запорожець i своїми жилавими руками притис Найду до грудей.

— Так, так, батьку, я допоможу тобi помститися!

— Нехай же буде благословенний той час, коли я в серцi назвав тебе сином! — почав був старий, але збудження i нестерпний бiль змусили його замовкнути; вiн обхопив руками голову, вiдкинувся назад i з стогоном заплющив очi.

Найда кинувся до дiда, подумавши, що вiн зомлiв, але старий був при пам'ятi i тiльки стогнав вiд болю.

— Дай води, а то в грудях пече вогнем… — прошепотiв запорожець. Найда подав старому напитися i спiвчутливо поцiлував його в руку. Запорожець глянув на молодого отамана теплим, сповненим любовi поглядом i тяжко задумався: тiнi, що пробiгали по його суворому обличчю, виказували страшну душевну боротьбу. Нарештi, подолавши її, дiд заговорив знову:

— Слухай! Я залишився iз своєю безутiшною журбою жити на свiтi лише для того, щоб вiдплатити вороговi; але вiдплатити я жадав не вбивством, а такою мукою, яка б хоч трохи була подiбна до моєї. Багато я думав про це… ночi не спав… а помста не давалася менi в руки. Не раз я цiлими ночами блукав навколо замку… Прокрадався всередину, до самої спочивальнi губернатора… але зупинявся: нi пiдпал, нi вбивство не квитували мого пекельного горя! Я замалим не збожеволiв, мало з глузду не зсунувся… Тодi на якийсь час я покинув цього диявола, хотiв виждати й придумати щось сатанинське… А щоб хоч трохи розвiяти свою тугу, пристав до гайдамакiв, вирiшивши зiбрати якнайбiльше грошей, аби було чим справити поминки по моїй замордованiй сiм'ї… Ми грабували панiв, палили їхнi маєтки, вiшали економiв, орендарiв… I я при кожнiй нагодi кричав їм: "Ось так ви моїх дiтей рiзали, то й вам те саме!"

Старий запорожець перевiв дух, витер рукою пiт з лоба i, загадково осмiхнувшись, розповiдав далi:

— Грабували ми, рiзали, та й нам не раз давали перцю… Власне, й не нам, — ми завжди встигали щасливо вискочити з бiди, — а от замiсть нас перепадало зовсiм безневинним людям. Збере, бувало, лях банду та й почне з помсти грабувати й рiзати кого попало. Якось ми пробиралися лiсами по Волинi, дивимось — на узлiссi горить з чотирьох бокiв, видно, пiдпалений, виселок i панський двiр… Думаю собi, чи не наш брат похазяйнував? Хотiв уже був проїхати мимо, але наче хтось на вухо шепнув менi: "Заверни!"

Ну, завернули. Вiд одного пораненого дiзналися, що то справдi був наїзд — тiльки не гайдамацький, а лядський. Чортовi панки-ляшки давно вже вигадали собi забаву: переодягаються гайдамаками та пiд нашим iм'ям i грабують свого ж брата, а трапиться, то й українського шляхтича.

Рушили ми мерщiй до двору… думка була — застукати гайдамакiв панських зненацька, та їх уже й слiд пропав: знедолили українського шляхтича, та й — гайда! Повернули ми назад, коли чую — в огнi крик. Я туди — полум'я вже охопило стелю… жар сиплеться… задушливий дим хмарою стелеться… Пробiгаю один покiй — нiкого; чую — у сусiдньому покої затрiщало… Стеля обвалилася… а крик чути… не то крик, не то стогiн уже. Я лiворуч — в iнший покiй. Дивлюсь — а тут, на щастя, стеля в одному мiсцi трiснула, й полум'я крiзь щiлину так i шугонуло вниз язиками, стало видно. Бачу — бiля моїх нiг лежить убита панi, голова розрубана, а коло неї дитя, рокiв трьох-чотирьох, уже ледве пищить. Я швидше його на оберемок та з полум'я… Насилу вискочив! I чуприну трохи обсмалив, i жупан затлiвся. Як вискочив, то й спалахнув увесь, але мене облили водою… а дитя виявилось хлопчиком, ну, я й прозвав його Найдою…

— То це ви мене врятували? — скрикнув отаман i кинувся обнiмати свого рятiвника й другого батька.

— Атож, тебе, мiй сину! — запорожець мiцно притис до своїх грудей голову Найди i поцiлував його в лоб. — Тебе, кохане дитя! Як глянув тодi, то й прикипiв до тебе серцем навiки. Усе моє горе немов покрилося цiєю знахiдкою. Але де ж менi, бездомному, було притулити тебе? Думав я, думав: нiкого й нiчого у мене не зосталося — нi кола, нi двора, нi родини, сирота кругом, тiльки й зосталося роду, що Сiч-мати, — от я i вирiшив одвезти тебе туди, довiрити матерi своє єдине й кохане дитя. Там, на зимiвнику у дiда Свердла, я й улаштував тебе, а братчикiв попросив доглянути, до розуму довести й звитязi лицарськiй навчити.

— Пам'ятаю, пам'ятаю, — жваво заговорив Найда. — I пасiку, i дiда… Вiн любив мене й пестив, розповiдав про походи, про ворогiв України, говорив, що козак для того й народжується на свiт божий, щоб захищати од ворогiв-панiв рiдний люд i рiдну вiру…

— Еге ж… Дiд помер, а тебе згодом узяв пiд свою опiку кошовий i приставив двох доглядачiв.

— Квача й Передерихату? Я цих добре пам'ятаю: i суворi, i людянi. А при них уже кожного року навiдувались до мене й ви, батьку мiй, привозили всякi гостинцi й дорогу зброю.

— Приїжджав, приїжджав, мiй любий, — розчулено мовив запорожець. — I тi хвилини були найщасливiшi в моєму життi, та я не хотiв тобi признаватися у всьому — ще зарано було… А от коли ти став лицарем i в походах показав свою звитягу — я подумав: "Ну, нинi вiдпускаєш раба твого, господи, з миром", — є в мене кому передати свою помсту, свої надiї… є й грошi для цього.

— I присягаюся святим небом, — палко вигукнув отаман, — що батько в менi не помилився: я помщуся цьому гаспидовi, цьому сатанi Кшемуському так, як не снилося й звiру Яремi!

Запорожець схопився руками за отаманове плече й засмiявся таким моторошним хрипким смiхом, що Найда мимохiть здригнувся, а серце його похололо.

— Я вiрив i вiрю, що син… — тут старий урвав мову i якийсь час мовчав. — Та коли, — почав вiн знову, — ти несподiвано пiшов у ченцi — це мене замалим не вбило! Адже я невiдступне, мов тiнь, стежив за кожним твоїм кроком, знав усе, що ти робив, знав навiть твої думки… I раптом, у розквiтi твоєї слави, тодi, як усе товариство вшанувало тебе довiр'ям, — ти щез, зник безслiдно, невiдомо куди! Я шукав тебе скрiзь, розпитував — нiхто нiчого не мiг сказати. Усi вирiшили, що ти загинув десь у бою або що тебе схопили й стратили ляхи. Ох, коли б ти знав, що робилося в моєму серцi! Знайти собi сина, знайти собi єдину втiху за всi муки — i знову його втратити!..

Старий запорожець мiцно стис Найдину руку i, ще бiльше хвилюючись, вiв далi:

— Але в стократ тяжче менi стало, коли я дiзнався, що ти пiшов у ченцi… О, з моїм горем не могло зрiвнятися нiщо! Присвятити тобi все життя, ростити, викохувати для того, щоб перелити в тебе всю душу, — i нараз побачити твою зраду! Так, зраду, — наголосив запорожець, до болю стискаючи Найдi руку. — Тому що тiльки зрадник може думати про порятунок своєї душi в той час, коли гине рiдний край!..

Найда весь спаленiв, а потiм побiлiв, наче полотно. Старий важко перевiв дух i заговорив хрипким од хвилювання голосом:

— В першу мить я хотiв убити i тебе, i себе… Та серце мене стримало, воно пiдказало менi, що ти повернешся до нас, що ти не зрадиш! Я стежив за тобою повсякчас, я не спускав тебе з ока, я чекав… я благав бога… I ти повернувся! Повернувся тим самим лицарем-козаком! Ох, коли б ти знав, як мучився я вiд думки, що, може, ти вже й любити розучився наш знедолений край!

— Батьку, як ви могли подумати таке? — гаряче промовив отаман i знову весь спаленiв вiд незаслуженої кривди.

— Так, я батько тобi по духу, але не по плотi, — з болем сказав запорожець. — А от якби ти зустрiв свого рiдного батька, хiба б ти не залишив для нього всiх нас? Хiба б ти не перейняв усiх його думок, його… — старий замовк i впився очима в. Найдине обличчя.

— Але ж ви самi казали, що батько мiй був український шляхтич. Та коли б вiн був єврей, турок, поляк — присягаюся вам, я на нього не промiняв би вiтчизни! Тепер нiхто й нiщо не вирве України з мого серця!

— Так, так! — скрикнув дiд, задихаючись вiд якогось несамовитого збудження. — Сину мiй! Радосте моя! Втiхо моя!

Вiн палко обняв названого сина i якусь мить мовчки притискав його до своїх грудей. Найда чув тiльки, як сильно билося серце старого i з яким важким свистом виривалося дихання з його грудей…

— На тебе надiюсь, у тебе вiрю, — через хвилину заговорив дiд, злегка вiдхиляючи од себе Найду й з невимовною гордiстю вдивляючись у його прекрасне обличчя. — Пересели в себе мою душу, врятуй Україну й не забудь помститися душогубовi за дiтей i за батька…

— Присягаюсь, — урочисто промовив отаман.

— Вiрю, вiрю… — прошептав запорожець i, знесилений страшенним хвилюванням, упав на тверде узголiв'я.

Смертельна блiдiсть вкрила його обличчя, очi заплющились… Найда стривожено нахилився до старого, але той похитав головою i прошепотiв:

— Нi, нi, сину, моєї залiзної натури радiсть не вб'є. У цей час почулися чиїсь кроки…

До келiї ввiйшов Петро й доповiв, що все уже готово до вiд'їзду, ворота полагодженi й нещаснi мученики похованi.

— Поставили й хреста, — додав вiн, — не встигли тiльки високої могили насипати.

— Насиплють їм могилу думи й пiснi нашi, — похмуро вiдказав отаман. — I тiєї могиливже нiхто не зруйнує. До ранку ще далеко?

— Вже свiтає.

Почувши Петровi слова, дiд розплющив очi.

— Свiтає? — пошепки спитав вiн, звертаючись до Найди. — Чуєш, свiтає… поспiшай же… ти ще встигнеш, не гай же й хвилини… Пам'ятай присягу!..

— Пам'ятаю, пам'ятаю, батьку… Але як я вас тут залишу? Хижаки можуть знову повернутися!..

На обличчi запорожця промайнула зневажлива усмiшка, вiн махнув рукою i сказав: замiсть вас полечу й знайду таємний хiд, я присягався i знову присягаюсь: помщусь за вас лиходiям так, як помстився б за свого рiдного батька!

— Так, так, ти помстишся! — гарячкове заговорив запорожець, впиваючись очима в обличчя Найди. — Ти — син мiй, мiй тепер син! Мiй! Ох, сину, я стiльки рокiв таївся вiд тебе й лише нинi можу пригорнути тебе до серця. Йди ж до мене… дай обняти тебе ще раз!

Запорожець з якоюсь нелюдською силою притис отамана до своїх грудей i, задихаючись од хвилювання, промовив:

— Мiй син, мiй! Українець серцем i душею i страшний месник ляхам!

— Українець серцем i душею i страшний месник ляхам! — повторив за ним i Найда.

З грудей запорожця вирвався несамовитий крик трiумфу.

— Дякую тобi, господи! — прошептав вiн, зводячи очi до неба. — Ти вже тут, на землi, заспокоїв моє розтерзане серце… Iди ж, сину… iди, але бережи себе: в тобi єдиному моє життя, моя радiсть…

— Бережiть себе, батьку! — тремтячим голосом промовив отаман i припав устами до сухих дiдових рук.

Старий запорожець прихилив ближче голову Найди i, поклавши на неї руки, ледве чутно мовив:

— То нехай же благословить тебе бог! — i, ще раз поцiлувавши козака в чоло, знесилено лiг i заплющив очi.

Ще сонце не сходило, як Найда iз своїм загоном виїхав з монастиря й поспiхом, через дрiмучий лiс, подався на захiд, в напрямку Вiльшаної та Лисянки.

Усi їхали мовчки, пригнiченi жахом щойно баченого; але, крiм цiєї спiльної причини похмурого настрою, у багатьох було це й своє особисте горе, яке посилювало душевний тягар: Петро, наближаючись до рiдних мiсць, мимоволi згадав замученого ляхами батька; Найда перебував пiд враженням жахливої розповiдi старого запорожця й нового почуття любовi й обов'язку, скрiпленого присягою, даною отаманом своєму рятiвниковi; Дарина переживала близьку розлуку з коханим — невiдоме майбутнє будило в її душi невиразне передчуття фатальних втрат, дiвчина серцем уже чула бiду, що насувалася з чорної iмли.

Та й у кожного напередоднi кривавих боїв зринали з потаємних глибин душi зворушливi спогади.

Коли втомленi конi побiгли повiльнiше, Дарина пiд'їхала до Найди й тихо спитала його:

— Об чiм, коханий, так задумався?

— Га?! — здригнувся отаман вiд несподiваного запитання, яке порушило його задуму. — Це ти, моя люба, моя зоре?

— Ох, коли б тiльки бурi та грози не розлучили нас навiки, — мовила дiвчина. — Ти ось зажурився, друже мiй, i в моє серце теж запала печаль… Справдi, куди менi тепер податися? Мотронинський монастир розграбовано… там тепер нi менi, нi пораненим немає притулку; у Київ, поки не скiнчиться ця велика боротьба, я не вернусь нiзащо, та й потому вернуся туди хiба що з тобою, вiрною дружиною, яку дав менi бог…

— Щастя моє, радосте моя, вся надiя в тобi, все життя для тебе! — прошепотiв у вiдповiдь Найда, сп'янiлий вiд захоплення.

— Так, — тихо, але твердо вела панна, — без тебе менi не жити. Але як пiд час цiєї бурi… не сховатися вiд неї, нi, навпаки — як хоча чим-небудь бути корисною в смертельнiй борнi? Я б з радiстю полетiла з вами в похiд!

— Боронь боже! — вигукнув отаман. — Це неможливо. Тривога за тебе, за твоє життя зв'язала б менi крила.

— Але яка мука, друже мiй, не бачити тебе, сидiти десь згорнувши руки й думати щохвилини, чи не трапилося з моїм жаданим якогось лиха!

— Нi, не тривожся: не трапиться! Я вiрю в свою фортуну, i якщо душею буду спокiйний, то гори зрушу…

— Про що ж ти думав?

— Не про небезпеку, нi, — посмiхнувся Найда. — Але я в монастирi дiзнався багато про що вельми важливе вiд старого пораненого запорожця… почув од нього несподiванi речi… Виявляється, вiн мiй названий батько, вiн урятував менi життя й виховав мене; його сiм'ю з нелюдською жорстокiстю знищив Кшемуський, губернатор лисянський, i я заприсягся вiдплатити катовi за цей злочин. Лисян-ський замок неприступний, Дарино, але страдник розповiв менi, що там є потайний лаз, через який можна дiстатися до самiсiнької спочивальнi губернатора… Мiй батько рокiв двадцять тому, скориставшись цим лазом, зумiв пробратися в замок. От я й думаю, голубко моя кохана, як би дiзнатися, чи зберiгся той лаз i донинi? Залiзняк тепер обложив Лисянку, та ця облога забере багато часу й дасть змогу ляхам отямитись i зiбрати сили, а негайний штурм вимагає великих жертв. От якби пробратися до замку через потайний хiд, тодi б ми легко здобули його!.. Саме про це я й думав, моя зоре.

— О! То важлива новина! Треба помiркувати й допомогти нашому гетьмановi, — задумливо сказала Дарина. — Я спершу було навiть зрадiла, що монастир… нi, не тому, що вiн зруйнований, — схаменулася дiвчина й мимоволi почервонiла, — тi страхiття i кривавi злочини… ох, вiд них у мене i досi кров холоне й серце стискається… Але я було зрадiла, коли мiй кiнь ступив за ворота й знову помчав поруч з твоїм. Ох, тiльки тепер мене мучить сумлiння, що я не залишилася бiля твого батька. Йому потрiбний догляд, а я лише про себе думала; та я ж не знала, що це твiй батько i благодiйник.

— Не тривожся, моя люба, коло нього лишився знахар, — заспокоїв дiвчину отаман.

— Ну, слава богу, а я, може, й тут стану в пригодi, — загадково промовила Дарина.

У цей час до Найди пiд'їхав диякон i перебив розмову:

— А що, батьку отамане, либонь, поїдемо швидше? Конi вiдпочили!

— Гаразд, — погодився Найда й махнув рукою:

Козаки пiдiбрали повiддя, свиснули й помчали мов вiтер.

Незабаром подорожнi прибули у Вiльшану, де, як виявилося, стояв Залiзняк з головними силами. Ще в дорозi, розпитавши зустрiчних козакiв. Найда дiзнався, що Залiзняк вiдмовився од свого намiру здобути Лисянський замок i сьогоднi ж вирушає на Умань.

Ця звiстка i вразила, i засмутила Найду. Що могло змусити Залiзняка так несподiвано змiнити рiшення? Певно, трапилось щось важливе! Може, ляхи зiбрали вiйсько або знайшли собi союзникiв i Залiзняк поспiшає їм навперейми? Чи встигли ж приєднатися до нього Найдинi загони? Чи знайшли їх в умовленому мiсцi посланi гiнцi?.. Що ж, зрештою, вирiшили робити з Лисянським замком?

Усi цi питання дуже тривожили Найду. Козацька душа була ще сповнена кривавими слiзьми старого запорожця, його страшними словами, страшними клятвами — i думка про те, що нелюдське горе названого батька залишиться непоквитованим, що йому, Найдi, не пощастить заспокоїти старече змучене серце — ця думка важким болем озвалася в грудях отамана.

Дарина вiдразу помiтила змiну в настрої коханого й вiдразу ж зрозумiла її причину. Обличчя дiвчини спохмурнiло… Закусивши губу й звiвши свої соболинi брови, вона зосереджено дивилася в далечiнь, обмiрковуючи, певно, щось важливе. Найда час вiд часу поглядав на Дарину, але, охоплений тривогою, не помiчав незвичайного виразу її обличчя.

Через пiвгодини загiн, пiд гучнi переможнi крики козакiв, уже в'їжджав до гомiнкого табору, що велетенським залiзним кiльцем охоплював мiстечко Вiльшану.

Дiзнавшись про прибуття славного отамана, козаки звiдусiль ринули назустрiч Найдi, й незабаром навколо наших подорожан зiбралася тисячна юрба, яка на своїх плечах донесла їх до намету гетьмана Залiзняка.

Залiзняк, котрий уже знав про чудесний порятунок Мельхiседека, але втратив усяку надiю дочекатися Найди, тепер, побачивши його, страшенно зрадiв i довго не випускав побратима iз своїх обiймiв, раз у раз примовляючи: "I де ж ти досi пропадав? Замучив! Геть замучив нас!.."

Коли нарештi вщухли першi радощi, коли Залiзняк дiзнався, яким чином у Найдиному загонi опинилася Дарина, вiн посадовив гостей у своєму наметi, звелiвши подати їм усе необхiдне, щоб пiдкрiпитися з дороги.

Увагу Дарини вiдразу привернув стрункий блiденький джура Залiзняка, з дiвочим обличчям i великими сумними очима. Панна також помiтила, що й Петро дуже радiсно зустрiв юного джуру й довго притискав його до свого серця.

"Певно, брат його", — подумала Дарина i, уважнiше глянувши на чарiвного джуру, справдi помiтила, що мiж ним i Петром була безсумнiвна родинна подiбнiсть, але обличчя козака вiдзначалося мужньою, суворою красою, тодi як м'якi риси тендiтного джури ховали в собi стiльки ласки й печалi, що личко його мимохiть приваблювало кожного.

Коли прибулi пiдкрiпилися i розпитали про останнi найважливiшi новини, розмова зосередилася на головному:

— Вчасно ти поспiв, соколе, — промовив Залiзняк, торкаючись рукою до Найдиного колiна, — саме впору, адже сьогоднi вирушаємо на Умань.

— Чув, чув, — вiдповiв Найда. — Але скажи, чому ти роздумав брати Лисянсь-кий замок?

— Немає рацiї, друже; оглядали ми замок: чортове гнiздо так укрiплене, що його можна й рiк в облозi держати, i зуби на ньому поламати, а дорогий час згаємо: в Умань нинi зiбралася шляхта, либонь, з усього краю… Вони там подурiли од страху — отож треба застукати їх, поки не встигли попросити пiдмогу… А коли вiзьмемо Умань, тодi вже увесь цей край стане справдi нашим.

— Так-то воно так, — згодився Найда,- але як же нам iти на Умань, залишаючи позаду себе такий мiцний замок? Ми ж ризикуємо опинитися мiж двох огнiв. Адже Умань теж мiцна!

— Ха-ха-ха! Є в нас до неї ключик, а значення Лисянського замку ти, брате, перебiльшуєш: замок сам по собi неприступний, але його гарнiзон загрози не становить, хоч там i засiло душ iз двiстi з самим катом Кшемуським на чолi. Адже ж то такi боягузи, що скорше згодяться перегризти один одному горло, нiж вийти в поле назустрiч нам.

— А все-таки шкода залишати таку укрiплену фортецю! — вiдказав Найда. — Якщо там навiть i боягузи тепер, то можуть же прибути й справжнi вiйська, а коли вони засядуть на скелi, то покажуть свою силу, i ми завжди матимемо в себе за спиною нагострений нiж… Нi, друже, слiд негайно зруйнувати прокляте кубло, та й часу на це пiде небагато, тому що я маю вiдомостi про таємний хiд, який веде до замку: треба тiльки спершу якось пробратися в самий замок, щоб переконатися, чи є той хiд i тепер.

- Є тайник?.. Це iнша справа! — Залiзняк на мить задумався, але потому рiшуче промовив: — Нi й нi! По-перше, невiдомо, чи тайник зберiгся… Треба буде шукати його, i якщо не знайдемо, то шкода й заходу… Страшно згаяти дорогий час!.. А якщо ми навiть i знайдемо таємний хiд, то все ж, щоб здобути замок, треба буде затратити днiв зо три, чотири, а нам не можна гаяти й чотирьох хвилин: фортуна може зрадити…

Гетьман нахилився до побратима й тихо сказав кiлька слiв, яких Дарина не розчула. Обличчя Найди вiдразу стало зосереджене: важко було, наперекiр здоровому глузду, наполягати на здобуттi замку… Але як же тодi виконати клятву, котру вiн дав нещасному старому?

— Ну, чого ж ти насупився? — спитав Залiзняк, помiтивши змiну в Найдиному обличчi. — Хiба Кшемуський твiй особистий ворог?

— Атож! — вiдповiв Найда. — Ненависний ворог, i я заприсягся, спасiнням своєї душi заприсягся помститися йому!

— I ми розквитаємося з ним, не забудемо нiчого. Дай тiльки спершу здобути Умань!

— Дозвольте, панове отамани! — несподiвано заговорила Дарина, i вiд незвички й хвилювання її голос помiтно затремтiв. — Дозвольте… якщо тiльки менi можна висловити свою думку, то я насмiлюсь запропонувати один спосiб…

— Говори, говори, ясна панночко! — з подивом сказав Залiзняк, а Найда зупинив на спаленiлiй дiвчинi захоплений погляд.

Дарина переборола мимовiльне збентеження i промовила:

— Отаман Найда каже, що треба пробратися в замок i розвiдати, чи ще є таємний хiд. А тому я пропоную вам, панове, ось що: нехай пан Найда з кiлькома козаками одвезе мене в Лисянський замок, нiбито для того, щоб мене, як росiйську пiдданицю, охороняли там вiд гайдамакiв, а потiм вiдпровадили у Київ… Пан Найда може їхати зi мною, як поляк, як лицар шляхетської корогви… Адже, коли визволяли отця Мельхiседека, ясний пан так чудово вдавав польського магната, що жоден лях нiчого не помiтив… i слуги для ясновельможного пана є… i вбрання для всiх…

— Чудова думка! — пiдхопив Найда. — I за два днi ми зваримо пиво… навiть дожену вас пiд Уманню… Менi тiльки пройтися берегом ставка та кинути оком на спочивальню губернатора… i доволi. А коли все добре вдасться, то пiсля Уманi я пiду з десятком молодцiв, i ми вiдчинимо лисянську браму.

— Ех, орле мiй, оце гарно! — скрикнув Залiзняк, звертаючись до Найди. — Та з такими соколами я не то що Україну вирву з лабет Польщi, а й саму її осiдлаю… Але ти ж i орел, брате мiй! Куди не вдариш знаскоку, чудеса виходять, та й годi! Отже, як панна сказала, так тому й бути!

— Та й для панни буде спокiйнiше, — додав Найда. — Не на нашому ж кривавому бенкетi їй мiсце! А Кшемуський росiйську пiдданицю берегтиме як зiницю ока… Усi ляхи нинi "падам до нуг" перед Москвою…

— Xa-xa-xa! To в добрий час! Господь благослови вас! — i Залiзняк палко обняв свого товариша, а паннi, немов галантний кавалер, звиклий до салонних звичаїв, поцiлував руку.

Вирiшивши, кого з собою брати, Найда запропонував Даринi пiти у приготований для неї намет, щоб вiдпочити й зiбратися в дорогу. Вони вийшли разом, за ними поспiшив Петро — йому було доручено передати козакам накази отамана. В наметi залишилися тiльки Залiзняк i Прiся.

Кiлька хвилин гетьман сидiв мовчки, поринувши в свої думи. Дiвчина потихеньку прибирала зi столу, боячись яким-небудь необережним рухом сполохати тишу, що панувала в наметi.

Але ось Залiзняк пiдвiв голову й, помiтивши Прiсю, яка нечутно ходила навколо стола, здивовано промовив:

— Ти тут, Прiсю? А я саме думав про тебе.

— Про мене? — з боязкою радiстю, зашарiвшись, перепитала дiвчина.

— Авжеж, про тебе, моя люба дитино, бiдна моя квiточко, одiрвана вiд рiдної гiлки! Чого ж ти засоромилась? Ходи сюди, сядь коло мене.

Прiся несмiливо пiдiйшла до Залiзняка й сiла поруч на ослонi.

— Ось що, дитино моя, — заговорив гетьман, ласкаво кладучи свою руку на Прiсину, — звiдси ми вирушаємо на Умань; хтозна, що там чекає нас… числимо на перемогу, а от серце все чогось ниє, немов бiду вiщує… То ось я що надумав: панна, дочка генерального обозного росiйського, їде в замок Кшемуського, ти ж чула це… От я вирiшив i тебе вiдправити з нею, нiби ти її служниця, чи що… Пересидиш там бурю i в разi не пощастить нам пiд Уманню, то вельможна панна не покине тебе…

Почувши цi слова, Прiся зблiдла, на очах у неї виступили сльози.

— Батьку, пане гетьмане, за що? За що ви хочете вiдправити мене?.. Хiба я чим… Ой господи! — Дiвчина в розпачi сплеснула руками й закрила ними обличчя.

— Прiсю, дитино моя, та хiба я це роблю, сердячись на тебе? Лiпшого джури в мене не буде; але ж треба подумати й про твiй спокiй, про твоє життя, треба влаштувати тебе на випадок якої-небудь бiди…

— Спокiй! — з болем скрикнула Прiся. — Та хiба я матиму хоч одну хвилину спокою, якщо не знатиму, що дiється з вами? Я виплачу очi свої, серце моє розiрветься… Боже мiй, та я збожеволiю, щохвилини думаючи, що, може, лях уже всадив вам ножа в серце… Ой нi, нi, батьку, не вiдсилайте мене! Лiпше менi до ляхiв на муки потрапити, нiж пропадати десь далеко од вас!

Прiсин голос урвався.

— Спасибi тобi за ласку, дитино! — нiжно промовив Залiзняк, опускаючи руку на плече дiвчини. — Тiльки чого це ти так тривожишся за мене?

У вiдповiдь на гетьмановi слова з грудей Прiсi вирвався глибокий болiсний зойк. Вона затулила обличчя руками, i все її тiло затряслося вiд судорожного ридання.

З сумною ласкою дивився на дiвчину Залiзняк, нарештi мовчки обняв її i пригорнув до грудей.

Прiся схопила його руку й почала цiлувати. Та гетьман, нiчого не кажучи, вивiльнив свою руку й, пiдвiвши Прiсину голову, нiжно поцiлував дiвчину в чоло.

Якусь мить вiн сумно дивився на блiде, засмучене личко Прiсi, а потiм, зiтхнувши, сказав:

— Ех, дiвчино, дiвчино! Не в добру годину причепила ти свiй човник до мого байдака. За моїм байдаком iде крута хвиля, вона заллє, розiб'є твiй човник, не дасть йому дiстатися до тихої пристанi.

— Хоч на днi моря, хоч у самiсiнькому грозовому вирi, тiльки б з вами! — в поривi невимовного кохання скрикнула Прiся й припала до грудей Залiзняка.

XXVI

Лисянський замок був милi за двi од Вiльшаної, i надвечiр того ж дня пишна кавалькада, яка складалася з шляхетного лицаря, вирядженого в оксамит, золото й коштовностi, молодої красунi-амазонки та десяти пишно одягнених слуг, зупинилася недалеко вiд брами. Один з шляхетського кортежу виїхав наперед i засурмив. Iз замку довго не вiдповiдали, нарештi по великiй паузi з надбрамної вежi засурмили. Передовий — то був отець диякон — пiд'їхав ближче.

— Хто ти? — гукнули з вежi.

— Осавул його мосцi молодого пана Ржевуського; а їде вiн до ясного пана губернатора з дорученням од ясновельможного нашого регiментаря i просить гостинностi…

Знову запала мовчанка. Очевидячки, слова осавула були переказанi губернаторовi, i вiн захотiв перевiрити — друзi чи вороги напрошуються до нього в гостi.

— А хто у нас тепер за регiментаря? — з височини вежi спитав осавула сам губернатор.

— Хоробрий i преславний полковник Стемпковський; вiн у Бiлiй Церквi вже перебрав командування кварцяним вiйськом… — вiдповiв диякон.

— А звiдки вiн туди прибув i коли?

— Прибув вiн учора… Звiдки — пан капiтан краще знає… а я чув, нiбито вiд його ясної мосцi, пана тутешнього губернатора.

Цi двi слушнi вiдповiдi розвiяли сумнiви Кшемуського, та й, крiм того, якийсь десяток людей не становив небезпеки.

Губернатор звелiв одчинити браму.

Гостей вiн зустрiв у своїй параднiй залi вельми урочисто i, разом з тим, дуже привiтно; а з вельможною панною, росiйською пiдданицею, нiбито вiдбитою Стемпковським у гайдамакiв, повiвся навiть пiдлесливо, сказавши, що замок та команда й усi люди — до її послуг — i що, при першiй можливостi, вiн сам вважатиме за честь для себе супроводити панну в Київ.

Цього разу Найдi щастило: прiзвище, яким вiн назвався, було вельми вiдомим i шанованим, але, на щастя, сам губернатор з цим родом не мав знайомства, тому отаман мiг бути спокiйний, що його не пiймають на вигадцi, а новини про грудського губернатора, викрадення Мельхiседека, становище кварцяного вiйська або вiстi з Росiї — вiн знав чудово i тому мiг вiльно, у рiзних варiацiях, iмпровiзувати на цi теми.

Пiсля короткої бесiди губернатор запросив гостей у трапезну, де їх зустрiли панi Кшемуська й Текля. Приймачка, на знак жалоби по вбитому нареченому, носила тепер чорну сукню i була дуже засмучена. Панi губернаторова зустрiла гостей надзвичайно привiтно.

Дарина хоч i не зовсiм вiльно, а все ж говорила по-польськи, й тому за столом незабаром зав'язалася жвава розмова. Дiвчина була змушена вдруге розповiсти про страхiття, яких вона нiбито зазнала в полонi у гайдамакiв, i про несподiване своє врятування.

Пiд час розмови панi Кшемуська кiлька разiв зупиняла пильний погляд на обличчi Найди. Спершу отаман на цi погляди не зважав, та згодом вони потроху почали пробуджувати в його душi якесь тривожне почуття. "А чи не бачила мене де-небудь ця панi — в Печерах або серед козакiв? — подумав сам собi отаман. — Ото славна штука буде!"

Губернатор теж помiтив пильнi погляди дружини й спитав її:

— Ядвiго, ти хiба ранiше де-небудь зустрiчалася з вельможним паном?

— Ранiше нi… нiде… правда ж, пане? — якось непевно вiдповiла Кшемуська, з останнiми словами звертаючись до Найди. — Але нехай пробачить юний пан — його обличчя таке менi миле… голос його… погляд пронизують серце… Ох, i мiй Стась нинi був би в такому вiцi… — зiтхнувши, додала вона. — I теж чорнявий… i теж був би славний лицар! О, яка щаслива та мати, що дочекалася такого сина! — Панi губернаторова змахнула з очей мимовiльну сльозу й замовкла.

В душi отамана ворухнулись жалощi… Це почуття навiть обурило його. Вiн прагнув гартувати своє серце ненавистю… i раптом жалощi!

— У шановної панi був син? — спiвчутливо запитав Найда.

— Так, був… єдиний… i загинув… — зробивши над собою зусилля, вiдповiла Кшемуська.

— Ядвiго, облиш, — перебив її губернатор. — Навiщо краяти своє серце? Бог дав, бог i взяв, як каже пан пробощ.

— Так, так, — погодилася панi, ковтаючи сльози, — але пiсля приїзду того дивного лицаря, пiсля того вузлика… не можу… не можу!

— Годi, годi, Ядвiго! — зупинив Кшемуський дружину. — У Польщi не одне тепер материнське серце обливається кров'ю, тому всiм нам треба поки що забути свої власнi жалi й думати тiльки про те, як би навiки знищити тих ненависних хлопiв, схизматiв, котрих ми самi розплодили, завдяки своїй легковажностi i, нiде правди дiти, — завдяки лiнощам, авжеж, лiнощам i безтурботностi…

— Правда, правда! — з несамовитою люттю вигукнула Текля. — Усiм треба забути свої жалi й думати тiльки про те, як би вiдплатити проклятим хлопам, як би знищити ненависну схизму! Смерть їм усiм! Усiм, без пощади, без милосердя!

— Смерть, смерть усiм — вiд старих до немовлят! — пiдхопила й панi Кшемуська. Обличчя її спаленiло, очi загорiлися дикою ненавистю. Цi вигуки викликали в Найди зловтiшне почуття.

— Бiдолашнi, — промовив Кшемуський, нiжно дивлячись на дружину й приймачку. — Не крайте свого серця, наше вiдважне лицарство, — тут вiн глянув на отамана, — зумiє помститися за всi шляхетськi сльози, зумiє вiдстояти шляхетську вольнiсть i обернути збунтованих хлопiв у безсловесне бидло, яким i призначив бути їм сам пан бог.

— Пан не помилився! Присягаюсь, що ми вiдплатимо за всiх i за все! — палко вигукнув Найда.

Губернатор пiдняв келих за його здоров'я, i розмова знову перейшла на останнi подiї. Кшемуський розпитував отамана про становище в Уманi, про рух Залiзнякових вiйськ. Найда на всi запитання вiдповiдав смiливо. Жiнки теж з цiкавiстю слухали його розповiдь, бо ж вона стосувалася всiх.

Трапеза вже скiнчилась, як зненацька в кiмнатi пролунав тихий, мелодiйний дзвiн.

То бив годинник, що стояв на виступi величезного камiна. Вiдзначаючись рiдкiсною красою, цей годинник одразу привернув до себе увагу Дарини й Найди…

Вiн мав вигляд готичного собору з башточкою, перед якою було прироблено чималий майданчик.

Било шосту годину, i разом з цими ударами на майданчик з дверей башточки вийшла мати божа, Iсус Христос i чотири євангелiсти.

Якусь мить Найда мовчки дивився на годинник, потiм несподiвано промовив:

— А вночi й опiвднi виходять усi дванадцять апостолiв.

— Так, так, — пiдтвердив Кшемуський. — Але хiба пан ранiше бачив цей годинник?

— Цього, певно, не бачив, бо в тутешньому замку не бував, але подiбний до нього…

— Подiбних немає нiде, — посмiхнувся Кшемуський. — Цей годинник зроблено на спецiальне замовлення одного з князiв Яблоновських.

— Невже? — здивувався Найда. — А я був ладен закладатися на найлiпшого коня, що колись його бачив… Дивлюся — i мовби пригадую кожну колонку, кожне вiконечко…

— Нi, нi! — похитав головою губернатор. — Пан мiг бачити щось схоже, але тiльки не цей годинник: такого бiльше нiде нема…

— Вранцi i ввечерi вiн грає молитви, — додала, зiтхнувши, господиня. — Ах, мiй Стась так тiшився ним. — При цих словах в її голосi забринiли сльози; панi закрила обличчя хусткою й вiдкинулася на спинку крiсла.

— Ти втомилася, Ядвiго, ходiмо я вiдведу тебе у твою спочивальню, — промовив Кшемуський, пiдводячись з мiсця. — Вельможне панство пробачить… Ти ж, Текле, постарайся розважити любих гостей.

Найда й Дарина поквапилися виявити свою цiлковиту згоду, i губернатор вийшов з трапезної, обережно пiдтримуючи дружину.

У покої лишилися тiльки Найда, Дарина й Текля. Бесiда знову перейшла на страхiття, яких нiбито зазнала Дарина у гайдамакiв.

Отаман слухав розмову двох дiвчат неуважно, не беручи в нiй участi; вiн пiдходив то до дверей, з яких видно було довгу анфiладу покоїв, то до картин, що прикрашали стiни, то знову повертався на своє мiсце.

— Але де ж, власне, панну захопили гайдамаки? — спитала Текля.

— У Лебединському монастирi, — вiдповiла Дарина.

— У Лебединському монастирi? — Текля зблiдла й промовила крiзь сльози: — Ох, там же загинув i мiй коханий Фелiкс! Гайдамаки по-звiрячому вбили його, встромивши ножицi в горло.

— То це був наречений панни? — мимохiть скрикнула Дарина. — Боже мiй! А я не знала…

— Хiба панна бачила його? — жваво спитала Текля.

— Нi-нi, не бачила, але чула, як гайдамаки розмовляли про це… Тут до трапезної ввiйшла покоївка й покликала Теклю до панi Ядвiги. Текля перепросила гостей i слiдом за служницею поквапне вийшла. Переконавшись, що вони залишились самi, Дарина швидко нахилилась до Найди i пошепки спитала:

— Коханий мiй, що з тобою? Ти чимось стривожений?..

Отаман провiв рукою по чолу i з надзвичайним хвилюванням заговорив:

— Щось дивне дiється зi мною… — а що — не можу тобi пояснити… Цей замок… Адже я нiколи не був у ньому, а тим часом усе тут таке знайоме менi… немовби вiн снився менi колись… немовби увi снi я ходив цими покоями… От я сидiв тут i слухав вашу розмову, а якийсь голос у моєму серцi шепотiв: "Встань, подивися, там, за цiєю трапезною, має бути покiй, обставлений позолоченими меблями, а по кутках того покою стоять лицарi з позолоченою зброєю". Я пiдвiвся, глянув — i побачив той покiй, — усе в ньому було так, як нашiптував менi таємний голос.

— Тут немає нiчого незвичайного, друже! Панство завжди так прикрашає свої покої, - зауважила Дарина.

— Нi, нi, — з гарячковим хвилюванням перебив Тi Найда, — не те! Присягаюсь, не те… Ох, щось дивне коїться зi мною… В головi наморочиться — я хочу пригадати щось далеке, давнє, забуте… — Отаман схвильовано пройшовся по кiмнатi. — От i цей годинник… Я ладен дати голову собi вiдрубать, що бачив його колись… Невже ж це мiг бути сон?

Найда зупинився перед дiвчиною i задумався.

— Чому б i нi? Бувають такi вiщi сни, про них розповiдається i в святому письмi. Може, тобi судилося здобути тут славу, — мовила Дарина.

Отаман неуважно слухав її слова, захоплений якоюсь таємною думою.

— Стривай, — зненацька сказав вiн. — Ходiмо зi мною туди… у той покiй… З його вiкон має бути видно башту, довкола якої кружляє сила-силенна голубiв…

Схвильована словами Найди, охоплена якимось незвичайним трепетом, Дарина пiшла слiдом за ним; минувши просторий салон, вони вийшли у покiй, справдi обставлений позолоченими меблями, й зупинилися перед амбразурою вiкна.

Придушений зойк вирвався з грудей отамана, вiн закрив рукою очi й прихилився до стiни.

Панна виглянула у вiкно: перед ним височiла башта, на якiй сидiло безлiч голубiв. Даринi стало моторошно. Якусь хвилинку вона мовчки дивилася на отамана, але ось у дiвочих очах промайнуло щось свiтле й радiсне.

— Стривай, стривай, друже, — жваво промовила панна, торкаючись до Най-диного плеча. — Даремно ти тривожишся — усе це пояснюється дуже просто: адже твiй названий батько сказав, що ти син українського шляхтича — отже, ти, певно, й побував колись iз батьками в цьому замку!

— Ай справдi! — з полегкiстю зiтхнув Найда, одводячи руки вiд обличчя. — Ох, рiдна моя, ти заспокоїла мене. Авжеж, саме так воно й було. Мене вивели з рiвноваги сльози цiєї панi, вселивши у серце якусь незбагненну тривогу… Менi стало шкода її, Дарино. Менi згадалась i моя мати… в калюжi кровi… Вона захищала мене до останнього подиху…

— Атож, твоя мати захищала тебе до останнього подиху, — iз стриманим обуренням промовила дiвчина. — А цi пани!.. Згадай, з якою ненавистю вимагали вони смертi усiм хлопам, усiм схизматам? Га?! А хто ж цi схизмати? Нещаснi жiнки, дiти, старi — змученi, обiдранi, що мруть од голоду й страждань; замордованi священики нашi, убогi ченцi, якi, в чистотi своєї вiри, славлять у лiсових нетрях господа бога… Саме, їхньої смертi жадають пани, їх хочуть обернути у безсловесне бидло!.. О, не вiр панським сльозам! їхнi сльози — отрута, вогонь, що пожирає наших нещасних братiв!..

— Так, до їхнiх слiз не може бути милосердя, бо вони його не мають до чужих слiз. На кожному каменi цього замку запеклися краплини кровi дiтей мого названого батька, i прокляття повисло над цим кублом душогубiв. — Найда гаряче потис Даринину руку. — Твоя правда, зiронько!.. Дай же менi ще раз, востаннє, пригорнути тебе до мого серця, — пристрасно зашепотiв вiн, притягаючи дiвчину до себе.

— Опам'ятайся, коханий! Щохвилини можуть увiйти…

— Нiхто не ввiйде… На одну мить можна забути все!.. Я усiм пожертвував для вiтчизни, Дарино: життям своїм, волею i навiть коханням до тебе. Через пiвгодини я залишу замок… Хтозна, чи ми побачимося знову? А я кохаю тебе над усе в свiтi, над свою душу!

Отаман палко пригорнув дiвчину i вкрив її обличчя поцiлунками.

— Коханий мiй, соколе мiй! — тихо скрикнула Дарина, припадаючи до козацьких грудей i, раптом вiдсторонившись, квапливо зняла з руки перстень i надiла його на палець Найди.

— Ось перстень мiй, — пошепки, уривчасто заговорила панна. — Перед господом богом заручаюся ним з тобою i присягаюсь, що пiду за моїм судженим хоч на край свiту!

Найда притис до уст її руку… Але в цю мить почулися кроки. Закоханi поспiхом вернулися до трапезної.

Слiдом увiйшли Кшемуський з Теклею; вiн попрохав вибачення за дружину, яка через нездоров'я не може вийти до гостей, i доручив приймачцi опiкуватися Дариною. Найду ж запросив до себе в кабiнет, вирiшивши написати кiлька слiв Стемпковському.

Дарина, виходячи за Теклею, на мить зупинилася, ще раз крiзь сльози глянула на коханого й зникла за дверима.

Найда пiшов з Кшемуським у кабiнет.

Це й була саме та кiмната, про яку розповiдав отамановi старий запорожець, вона колись правила губернаторовi за спочивальню: на стiнах висiли величезнi портрети володарiв замку — князiв Яблоновських.

Увагу Найди вiдразу ж привернув портрет лицаря в срiбних латах, з мечем у руцi i чорними перами на шоломi.

Кшемуський сiв до столу писати листа, а Найда став походжати по кабiнету, зупиняючись то бiля одного портрета, то бiля iншого; але його непереможно тягло до лицаря з чорними перами на шоломi.

Власне, нiчим особливим портрет не вiдзначався. Вiн висiв так само, як решта, i чорнi очi лицаря, немов виступаючи з рами, дивилися так само виразно, як i очi iнших портретiв.

Губернатор писав, не повертаючи голови.

"Невже не пощастить перевiрити механiзм?" — думав Найда.

Його пекла нестерпна цiкавiсть. Кiлька разiв отаман наближався до портрета й ледве стримувався, щоб не простягти до нього руку.

Нарештi Кшемуський пiдвiвся й чемно промовив:

— Даруйте, ясний пане! Ще моя дружина хотiла передати щось ясновельможнiй панi Стемпковськiй. Певна рiч, це можна було б i завтра… Але оскiльки пан поспiшає…

Серце Найди завмерло вiд радостi..

— Так, так, я поспiшаю, щоб завидна добратися до якого-небудь безпечного мiсця, — вiдповiв вiн, насилу приховуючи жагуче нетерпiння.

— В такому разi прошу пана зачекати тут п'ять хвилин — я зараз повернуся. Отаман вклонився, i Кшемуський вийшов з кабiнету. Ледве затихла вдалинi його хода, як Найда одним стрибком опинився бiля портрета й пальцями щосили натиснув на чорнi очi лицаря.

Портрет тихо вiдсунувся: за ним були дверi до пiдземного ходу…

XXVII

Тим часом в Уманi все кипiло: нова мiлiцiя то переносила на стiни фортецi бойове спорядження, то укрiплювала табiр, щоб можна було безпечно користуватися водою з озера; жiнки, що почувалися на силi, також брали дiяльну участь у спiльнiй роботi, слабшi плакали й молилися, а деякi в розпачi, мов сновиди, блукали по мiсту, жахаючи людей своїм виглядом. Костьоли не зачинялися: вiдправа йшла за вiдправою, тужливий, похоронний дзвiн не змовкав з ранку до пiвночi… У храмах було повно старих i жiнок… Однi били себе кулаками в груди, iншi лежали ниць на чавуннiй пiдлозi, раз у раз протяжно зойкаючи. У переповненiй синагозi гамiр не вщухав нi на мить: розпачливi крики й голосiння долiтали на майдан i навiть до губернаторського замку.

Тiльки православна церква була майже порожня. Хоч губернатор i наказав поповi щодня правити службу, а закличнi удари дзвона розлягалися далеко над мiстом, до церкви чвалали тiльки старi й калiки — решта хлопiв та мiщан порозбiгалася… Навiть спокусливi пропозицiї єврейських купцiв, якi просили мiщан взяти на збереження їхнiй крам, обiцяючи за це великi грошi, не могли вдержати нiкого.

У покоях губернатора теж було не веселiше, нiж у синагозi, — тiльки горе виявляло себе тут не криками, не стогоном, а могильною тишею. З усiєї сiм'ї лише сам Младанович i його донька Веронiка виказували цiлковите самовладання й вiдвагу. Шафранський, котрий якщо не по кровi, то за взаємними симпатiями належав до сiм'ї губернатора, пiдтримував бадьорий настрiй в усьому мiстi; вiн з'являвся то на валах, то на торжищах, то на вежах або в таборi — i скрiзь з безжурним смiхом та дотепами запевняв, що його фортеця мiцна й неприступна, що вiн сам хоче якнайшвидше побачити "ту погань" i почастувати її з височини мурiв картеччю, а єдина, мовляв, у нього турбота — це про воду… Мешканцi Уманi, слухаючи Шафранського, переймалися вiдвагою i, стоячи на валах, виглядали ворога навiть з деякою задерикуватiстю… З валiв було видно розставленi Гонтою за версти двi од мiста пiкети, якi оточували Умань довкола — так що-навiть миша не проскочила б до фортецi повз них; така ретельна охорона всiх тiшила й розвiювала пiдозри щодо Гонти. "Якби вiн плекав у душi зраду, то вiдразу б утiк до гайдамакiв, а то нi — твердо стоїть i охороняє мiсто", — так думав кожен, побувавши на валах…

Найвищим пунктом, що панував над усiєю Уманню, була надбрамна вежа губернаторського замку. У цiй вежi оселився сам Шафранський, а на вишцi в нього зберiгалися рiзноманiтнi астрономiчнi прилади, серед них i пiдзорна труба. Веронiка кiлька разiв на день вибiгала на вишку й кожного разу поверталася звiдти заспокоєна: Гонта з загоном стояв на мiсцi, а ворога нiде не було видно. Цю заспокiйливу звiстку вигукував на мiських вулицях i оповiсник, вселяючи надiю в серця уманцiв…

Першого дня Сара ходила, мов божевiльна; її серце краялося вiд болiсних почуттiв i сумнiвiв: не виказати губернаторовi Гонти — означало, на думку Сари, те ж саме, що своїми руками вiддати на смерть тисячi уманських мешканцiв, а виказати його — це було все одно, що погубити Залiзняка з повстанцями, її братами по хресту, загибель яких спричинилася б до винищення всього православного люду в краї!.. Неможливiсть знайти якийсь вихiд замалим не довела Сару до божевiлля; та за нiч вона трохи заспокоїлась, i вчорашнi страхи постали в дещо iншому свiтлi: по-перше, дiвчина схилялася до тiєї думки, що нових братiв їй треба жалiти бiльше — адже їх усе життя кривдили й мучили… Крiм того, вона, по сутi, зараз нiчого не може вдiяти: Гонта нинi, мов сокiл, на волi — куди захоче, туди й полетить… а при виїздi сотника з мiста вона ж таки крикнула, щоб йому не вiрили, та на крики єврейки нiхто не звернув уваги — тож тепер нехай як знають…

Заспокоївши почасти своє сумлiння, Сара знову почала думати, як би врятуватися й розшукати Петра. Але тепер втекти з мiста не було можливостi:

Гонтинi пiкети неодмiнно б її схопили, i тодi їй смерть… Хто повiрив би хоч одному слову єврейки? Як видно, треба все-таки лишатися в мiстi й з-за частоколу стежити, коли з'являться гайдамаки… Може ж таки її хтось пiзнає… А може, вона випадково побачить Петра, пiдiйшовши до частоколу…

Сара дiстала собi селянське вбрання. Анi батько, анi тiтка тепер не звертали на неї уваги, не цiкавилися навiть, де вона блукає: кожен думав тiльки про власний порятунок, все iнше було байдуже… Коли Гершко побачив дочку в селянському вбраннi, вiн навiть похвалив її за винахiдливiсть.

Тим часом, на третiй день уранцi, з вежi Веронiка повiдомила, що iз сизої iмли випливає й суне по землi якась чорна лавина, незабаром вона захопила майже третину обрiю. Звiстка про це облетiла мiсто й пiдняла на ноги весь люд: однi кинулися на вали, другi видиралися на частокiл, третi вилiзли на нарiжнi вежi… I всi до слiз напружували зiр, намагаючись роздивитися, що ж то за страховище суне на них з далини? Спершу нiчого не можна було розiбрати, та згодом з вежi почулися тривожнi зляканi вигуки: "Видно… йдуть… вiйсько, здається…" I нарештi хтось крикнув: "Гайдамаки!"

Цей крик, мов грiм, розкотився по всiй фортецi. Але Шафранський уже летiв на своєму румаковi вздовж укрiплень, пiдбадьорюючи гарнiзон войовничими вигуками:

— На мiсця! До зброї! — командував вiн. — Ех, коли б Гонта заманив цю погань, то ми б її почастували чавунними кавунами: любо буде глянути, як уся гайдамацька наволоч кинеться врозтiч пiд градом картечi й куль!

В iншому мiсцi Шафранський заохочував словом нове воїнство:

— Бадьорiше, смiлiше, панове! Пам'ятайте, що ви — Маккавеї, i захищайте своє життя та свою святиню!

Але бiдолашнi Маккавеї тремтiли й переляканими очима дивилися в загрозливу далечiнь, прислухаючись до невиразних звукiв, що долинали звiдти, мов рокотання розбурханого моря. Пiд'їхавши до брами, комендант фортецi наказав, щоб засуви на воротях було знято й щоб на перший сигнал Гонти вони розчинилися навстiж для його команди.

На майданi й коло синагоги юрмилася сила-силенна єврейок; там, серед наростаючого гомону, вже чулися ридання, зойки й переляканi крики. Шановний цадик стояв на ганку синагоги й силкувався вгамувати панiку, яка охопила юрбу.

— Слухайте, безумнi! — суворо й натхненно говорив вiн, простягаючи руки до юрби. — Не плакати нинi треба, а всiма силами душi постояти за життя ваших синiв i братiв, за скрижалi святого заповiту. Господь Iсаака та Iакова кличе вас усiх до бою, як закликав колись на амаликитян i фiлiстимлян. Чи ж не вiн берiг свiй народ у Єгиптi, чи ж не вiн годував його в пустелi? Чи ж не вiн провiв його через грiзне море, розверзнувши безодню? Чого ж ви страхаєтесь нинi й тремтите? Встаньте всi, бо Єгова з вами!

Палкi слова цадика заспокоїли натовп: плач i ридання почали стихати, очi в багатьох загорiлися вiдвагою.

А Веронiка в той час з високої вежi губернаторського замку спостерiгала за наближенням гайдамакiв i з великою тривогою стежила, що ж робитиме Гонта. Вона боялася, щоб одчайдушний сотник не кинувся iз своєю командою на чорну лавину повстанцiв; в запалi вiн би неминуче загинув, розбитий ворожими силами, якi мали незмiрну кiлькiсну перевагу.

Та Гонта, вишикувавши своїх козакiв, стояв непорушне i, мабуть, чекав, щоб гайдамаки наблизилися… Ось безладнi юрби пiдiйшли на вiдстань пострiлу й почали шикуватись у бойовi лави. Але сотник, божевiльний, що ж вiн робить? Стоїть як стiй, не поворухнеться… Дозволяє повстанцям вiдрiзати собi вiдступ, чи що?.. Незбагненна, якась вiдчайдушна безстрашнiсть… Вона, як видно, приголомшила навiть ворога. "Так, приголомшила, — шепоче Веронiка, не зводячи з Гонти труби. — Але, боже, що ж це таке?!"

Хтось виїжджає з гайдамацьких лав i рушає, в супроводi трьох козакiв чи запорожцiв, до Гонтиної команди. Ось i сотник з осавулом i хорунжим подалися їм назустрiч. Вiд страшного хвилювання Веронiка мало не випустила з рук пiдзорної труби…

— Що ти там бачиш, дитя моє? — нечутно ввiйшовши, стурбовано спитав губернатор i кинувся до дочки, щоб самому глянути на далеке поле.

— Стривай, батьку… Я сама… будь твердий… на все воля божа! — тремтячими руками Веронiка пiдняла вище пiдзорну трубу й нервово притисла її до очей. — Єзус-Марiя! Гонта з ватажком ворогiв обнiмаються… i гайдамаки, i наша команда пiдкидають угору шапки… Когось пiдняли на списи… мабуть. Обуха…

— Клятвопорушник! Юда! — вигукнув Младанович, схопившись руками за голову.

— Зрада! — глухо мовила панна й, знесилена, майже впала на стiлець. Щось важке, металеве грюкнуло об пiдлогу й покотилося до балюстради балкона.

— Що з нами буде? — у розпачi прошепотiв губернатор.

— Те, що судилося там! — урочисто вiдповiла Веронiка, показуючи рукою на небо. За мить вона рвучко схопилася з мiсця й пiдбiгла до занiмiлого в розпачi батька.

— Коханий, любий мiй батьку! — промовила панна, обвиваючи шию блiдого й тремтячого губернатора своїми нiжними руками й припадаючи до його грудей. — Вiдваги, ради бога, вiдваги! Настав вирiшальний час, i вiд твоєї твердостi та стiйкостi залежить доля мiста й тисяч людей, яких вiддав пiд твою опiку i дiдич-князь, i бог… Матерi, дiти, старi нинi простягають до тебе руки… Чуєш, якi ридання лунають на майданi?.. Поспiшаймо ж туди! Довiримо своїх кревних захисту панни небесної! Я певна, батьку, що ти виконаєш свiй обов'язок!

Мова доньки пiдбадьорила губернатора, i вiн, схопивши за руку свою любу Веронiку, вигукнув з пiднесенням:

— Так, я виконаю свiй обов'язок, моє кохане дитя, i ти мене в цьому пiдтримаєш!

Спершу звiстка про Гонтину зраду викликала серед мешканцiв Уманi такий розпач, що всi немов очманiли вiд жаху: чоловiки скам'янiли, а жiнки ридали, металися по майдану, били себе в груди й рвали коси; матерi шукали своїх дiтей i топтали пiд ноги чужих… Стогiн, крики, зойки зливалися в якесь страхiтливе виття, й воно неслося далеко за мiсто, аж до гайдамацьких полчищ.

Якби вчасно не наспiли Младанович i Шафранський, то зацiпенiла вiд жаху сторожа не зачинила б навiть брами, i Гонта з Залiзняком увiйшли б у неприступну фортецю без жодного пострiлу.

Але Шафранський своїми палкими, завзятими словами знову вдихнув одвагу в сторопiлих попервах Маккавеїв i навiть зумiв заспокоїти жiнок та змусити багатьох iз них припинити марнi плачi й приєднатися до захисникiв фортецi.

Пiсля об'єднання повстанцi, кiлькiсть яких уже дiйшла до сорока тисяч пiших i кiнних бiйцiв, на короткiй радi вирiшили негайно штурмувати Умань;

Гонта доводив, що жодного справжнього захисника у фортецi не зосталося: всi мiщани й городяни розбiглися, а вельможна шляхта i євреї не зможуть чинити стiйкого опору…

— Зараз вони всi там почманiли, й коли їм не дати отямитись, а вдарити, не гаючи часу, з усiх бокiв, то ще до вечора мiсто буде в наших руках! — закiнчив сотник.

— Хай буде по-твоєму, — згодився Залiзняк. — Хоча мої молодцi волiють битися в чистому полi, та для Уманi спробуємо!

Шафранський, поставивши на валах стрiльцiв з мушкетами й пищалями, хотiв був податися через браму до нових шанцiв, якi сполучали мiсто з озером, але його зупинили вигуки вiстових iз веж:

— Ворог спiшився й оточує фортецю!

Комендант розгадав намiр гайдамакiв i звелiв бити на сполох, щоб i табiр попередити про небезпеку, а сам тим часом наказав негайно копати пiдземний хiд, котрий би з'єднав мiсто з табором.

Не встигли гайдамаки роздiлитися на чотири загони й наблизитися на певну вiдстань до мурiв фортецi, щоб зручнiше було кинутися на приступ i нестримними хвилями знести всi перепони, як з губернаторської фортецi гримнули важкi гармати; клуби густого диму вiдразу оповили вежi й бiлою пеленою почали опускатися над мiстом; iз свистом i шипiнням розсiкаючи повiтря, полетiли на гайдамацькi полчища чавуннi ядра й пронизали їх, поваливши на землю десятки людей. Стрункi лави здригнулися, змiшались i подалися назад, вiдразу перетворившись iз правильних прямокутникiв у безформнi й безладнi юрби; але отамани кинулися вiдновлювати лад у своїх частинах, запалюючи й пiдбадьорюючи бiйцiв; та ледве вишикувалися лави, як знову гримнулигармати й знову змiшали людей у безладнi юрби… Тодi до вiдступаючих загонiв пiдлетiли головнi ватажки й скомандували: "Вперед! Бiгом!"

Усi кинулися вперед i перехопилися через смугу вогню з верхнiх батарей; та комендант передбачив це й заздалегiдь наказав набити гармати нижнього валу картеччю; коли розпаленi боєм повстанцi добiгли до лiнiй, якi обстрiлювалися нижнiми батареями, Шафранський скомандував: "Вогонь!"

Земля здригнулася, в амбразурах спалахнули блискавки й з оглушливим громом понесли назустрiч смiливцям вихор картечi… Залунали крики й стогiн, лави змiшалися, сотнi трупiв перегородили дорогу… Гайдамаки похитнулися… але це була тiльки мить… Залiзняк, Гонта i Найда, зiскочивши з коней, кинулися вперед… Залунали вигуки: "На вали! Там гармати не страшнi! Коли й рубай собак!" — i збуджена маса нестримно, мов ураган, ринула на приступ, не давши обложеним часу знову набити гармати; сп'янiлi вiд дикого шаленства, не бачачи нiчого перед собою, видерлися повстанцi на перший вал, укрiплений низьким частоколом, i остовпiли: за валом iшов глибокий та широкий рiв, оперiзуючи довкола головний, крутий i високий вал; на його гребенi стримiв у два ряди височезний, з дубових колод частокiл з брустверами, бiйницями, вежами й вузькими просвiтами для рушничної стрiльби; саме за тим частоколом тiсними лавами розмiстилася нова мiлiцiя з Маккавеїв…

Шафранський, Младанович, шляхта, що збiглася в Умань, i навiть дочка губернатора Веронiка — усi були на валах i пiдбадьорювали своєю безстрашнiстю цих вояк, котрi ще нiколи не були в бою. А втiм, розпач i смерть, що стояла перед очима в обложених, навiть боязким надали шаленої вiдваги: адже нiхто не чекав од ворога нi жалощiв, нi пощади!

Коли гайдамаки видерлися на малий вал i почали ламати частокiл, новi Мак-кавеї зустрiли їх таким нищiвним огнем з рушниць, мушкетiв та пищалей, що навiть сам Шафранський здивувався; i хоч їхнi пострiли й не були такими влучними, як у досвiдчених стрiльцiв, зате вони гримiли часто й безупинно: одному євреєвi допомагали ще п'ятеро чи шестеро, набиваючи й мiняючи рушницi… Пороховий дим немовби одурманював їх, збуджуючи гарячкову енергiю.

Повстанцi були враженi цим пекельним трiскотiнням, що виривало з їхнiх лав десятки товаришiв; покладаючись на Гонтинi слова, вони зовсiм не чекали опору, сподiваючись, що у фортецi, крiм євреїв i гладкого панства, нiкого немає, а тут раптом — справжнє пекло!.. Гайдамаки не запасли нi драбин, нi кiлля, нi мотуззя… як же пiд таким градом куль спускатися в рiв, не маючи можливостi видертися звiдти на високий земляний вал з навислим вгорi бруствером?

Приступ вiвся лише з трьох бокiв, бо з четвертого був табiр, теж обгороджений валами. Незважаючи на нищiвний рушничний вогонь, частокiл у багатьох мiсцях першого валу було зруйновано, i вiдчайдушнi смiливцi почали стрибати та на поясах спускатися в рiв, але вибратися з нього на другий, ще вищий, вал не могли й марно гинули вiд куль, що летiли зверху.

Першi завзятцi, наклавши головами, остудили запал атакуючих… I вони, замiсть того, щоб розбирати частокiл, почали ховатися вiд куль, що дзижчали навколо роями, за уцiлiлим валом.

— Що ж, пане Гонто, — крикнув Залiзняк, обурений цим страшним винищенням, — потрапили в пастку?..

— Прости, батьку, — вiдповiв, знявши шапку, сотник. — Не сподiвався я; бий мене сила божа, коли я чекав, щоб отi вояки стiльки бiди наробили!.. Ну, ми їх вiзьмемо не києм, то палицею!.. Треба тiльки зруйнувати табiр, що по той бiк фортецi, тодi мiсто й два днi без води не протримається…

Залiзняк звелiв сурмити вiдступ i сам бiгом проскочив небезпечнi лiнiї вогню. Бачачи вiдхiд ворога, хоробрi Маккавеї зчинили оглушливий радiсний гвалт.

Повстанцi пiсля невдалого приступу обложили Умань залiзним кiльцем i, влаштувавши невелику батарею з шести гармат, захоплених у Чигиринi, почали лiниво обстрiлювати фортецю. Уманськi гармати теж вiдповiдали чавунними ядрами… Цiєю перестрiлкою, яка нi тiй, нi iншiй сторонi не завдавала особливої шкоди, i закiнчився день.

Та коли стемнiло, Залiзняк з Гонтою свiжими силами з двох бокiв ударили на укрiплений табiр i незабаром взяли його. Захисники фортецi з височини стiн бачили, як обложенi спершу вiдповiдали шаленим вогнем, вiдбиваючи чорнi юрби повстанцiв, що, наче демони, видиралися на вали; але згодом стрiлянина вщухла, i гайдамацька лавина, увiрвавшись до шанцiв, затопила їх своїми нестримними хвилями…

З жахом прислухалися уманцi до страшних зойкiв, якi долинали з табору, i радiсть, що було охопила їх пiсля перемоги, змiнилася вiдчаєм.

— Воду вiдрiзано! Ми загинули! — залементували жiнки. Їхнi крики вiдразу вплинули на самопочуття мiлiцiї… Шафранському довелося докласти чимало зусиль, щоб заспокоїти переляканих уманцiв: вiн почав гучно всiх запевняти, що в губернаторському ставку є джерела, i коли ощадливо користуватися водою, то її вистачить на кiлька тижнiв; а днiв за три, за чотири сюди, на виручку обложеним, прибуде коронне вiйсько хороброго й славетного регiментаря пана Стемпковського.

— А об мiцний частокiл пси розiб'ють свої лоби! — додавав губернатор. — Вчорашнiй день показав їм, якi левенята засiли за цими укрiпленнями, — вихваляв вiн хоробрiсть i стiйкiсть молодої мiлiцiї.

Веронiка з свого боку втiшала жiнок та пiдбадьорювала всiх звiсткою, що нiбито росiйськi вiйська вже пiдходять до Лисянського замку й через два, найбiльше через три днi будуть тут.

Усi вiрили доньцi губернатора або принаймнi хотiли вiрити й пiдбадьорювали одне одного. Другий день минув цiлком спокiйно: гайдамаки укрiплювали свої позицiї, лiниво перекидалися бомбами i звужували кiльце довкола мiста, не зважуючись поки що на повторний штурм. Води з губернаторського ставка обложеним роздали в перший день до тридцяти бочок, i вiн одразу так обмiлiв, що в кiлькох мiсцях навiть дно показалося; ця обставина вельми збентежила губернатора; вiн усе-таки сподiвався, що ставка вистачить хоч на тиждень, а виявилося, що його вичерпають уже завтра-пiслязавтра!.. Шафранський порадив наступного дня усiм вiдпускати пиво, а води давати якнайменше. Младанович згодився пожертвувати населенню не тiльки пивнi склади, але й усi винарнi, аби виграти час i яким-небудь способом повiдомити Стемпковського про своє безвихiдне становище… Звичайно, правду про наявнi запаси води вiд уманцiв приховали, i вони поки що не виявляли особливої тривоги.

Панiка, що було запанувала в мiстi, начебто трохи зменшилася; усi метушились i, хто чим мiг, допомагали мiлiцiї: то пiдносили харчi й набої, то лагодили пошкоджений пострiлами частокiл. Усi храми були вiдчиненi вдень i вночi; вiдправи в них не припинялися, й богомольцi з палкими молитвами слали до Всевишнього свої одчайдушнi благання…

Сара в цi днi, полишена цiлком на саму себе, мучилась однiєю невiдступною думкою: як врятуватися, як дати комусь iз своїх знати, що вона в Уманi… Тому-то дiвчина використовувала кожну нагоду, щоб пiдiйти ближче до частоколу й виглянути назовнi. Але частокiл височiв суцiльною стiною, та й гайдамаки стояли вiд фортецi за двоє-троє гiн — сажнiв за чотириста, а на такiй вiдстанi її не впiзнав би i сам Петро, навiть коли б вона вилiзла на вежу, на самiсiнький шпиль!

Сповнена тупого вiдчаю, Сара одного разу йшла майданом i випадково натрапила на православну церковку, в якiй щодня ревно били поклони бабусi й дiди, що не могли через свою немiчнiсть втекти з Уманi… I раптом у дiвчини сяйнула думка: "Тут, тут мiй порятунок! Бiля розп'ятого бога, який з любов'ю кличе всiх стражденних i обтяжених пiд свiй захист".

— Авжеж, — прошепотiла Сара, звiвши очi на хрест, — там, там! I як менi ранiше не спало це на думку? Адже в душi я давно християнка… Сам батюшка, святий отець, благословив мене… а я, замiсть того, щоб шукати захисту в отця небесного, весь час блукала в пiтьмi, мучила тугою душу, каламутила серце отрутою злоби… А тут, перед моїми слiпими очима, було тихе пристановище любовi й милосердя…

Вiд зворушення по щоках Сари котилися сльози; та вона цього, охоплена молитовним настроєм, не помiчала.

— Нi, бiльше не хочу ховатися! Я хочу вмерти християнкою! — i, нехтуючи обережнiстю, навiть не озирнувшись, дiвчина рвучко увiйшла до церкви.

Всерединi було порожньо й тихо; три баби й два дiди тулилися по кутках; священик у рясi та єпiтрахилi тихо читав вiдпускну молитву… Та ось вiн, закiнчивши її вигуком "яко благ i чоловiколюбець", благословив молiльникiв хрестом i простят його для цiлування.

Сара перша пiдiйшла до хреста з якимось внутрiшнiм трепетом i вiдчайдушною рiшучiстю; вона побожно поцiлувала хрест, руку батюшки й промовила тихо-тихо: "Панотче! Менi… треба вам сказати…"

Священик, худенький дiдок, ласкаво глянув на дiвчину й кивнув головою на знак згоди. Вiдпустивши своїх парафiян, вiн пiдкликав Сару до аналоя. Вона впала перед батюшкою на колiна й заридала.

— Чого плачеш, чого тужиш, дитя моє? — спитав священик, накривши єпi-трахиллю Сарину голову, немов для сповiдi. — Повiдай менi твоє горе, вiдкрий свою душу… перед цим хрестом!

— Ой отче святий… я не достойна ще… Адже й те, що я пiдступила до хреста, може, страшний грiх, — схлипувала дiвчина.

— Немає такого грiха на свiтi, якого не можна було б омити сльозами пiд покровом хреста, бо розп'ятий на ньому спокутував своїми муками всi грiхи свiту… i якщо ти вiриш…

— О так, вiрю, вiрю! — пристрасно вигукнула Сара, перебиваючи священика. — Вiрю в цього доброго бога… але ще не смiю торкнутися до святинi… я єврейка!..

- Єврейка? — здивувався батюшка.

— Атож, єврейка, ще не хрещена… Але мене вже благословив панотець… батюшка лисянської церкви… — схвильовано заговорила дiвчина, кваплячись висловити перед цим добрим, сивеньким дiдусем усi болi своєї змученої душi… — Вiн одкрив менi очi, вiн просвiтив мою душу, вiн влив у моє серце струмочок братньої любовi… I я полюбила гоїв, нещасних, гнаних…

— О моє нове чадо! — зворушено промовив священик. — Немає бiльшої радостi на небi, як знайти заблудле ягня… Ти в серцi вже носиш Христа… отже, ти хрещена духом… А тому благословляю тебе цим хрестом, нехай вiн стане твоїм щитом i провiдною зiркою в життi… Ти християнка!..

Сара побожно припала до хреста й вiдчула в своєму серцi той наплив релiгiйного ентузiазму, який веде мученикiв на вогнища, осяваючи їхнi обличчя усмiшкою блаженства.

— Лисянський священик iмення ще тобi не дав? — спитав батюшка.

— Нi… Вiн уже мав охрестити й повiнчати мене… — зашарiлася дiвчина й знову залилася слiзьми, — але мiй батько, несподiвано… завiз мене на Подiлля… а тепер в Умань… Розлучив навiки… Де тепер Петро, син титаря лисянської церкви, я не знаю… я помру християнкою… i там зустрiнуся…

— Бiдолашне дитя моє! Надiйся i вiруй… а в бурю тебе збереже сей храм… його дверi й для тебе будуть вiдчиненi… Даю ж тобi ймення Варвари-великомученицi, в iм'я отця, i сина, i святого духа… Амiнь, — i священик тричi перехрестив Сару.

В поривi пристрасного релiгiйного почуття дiвчина упала ниць перед аналоєм i занiмiла в безмовнiй молитвi…

Настав третiй день облоги. Настрiй в обложених усе ще був бадьорий. Пиво й мед з погребiв Младановича збуджували енергiю. Справжню причину цiєї щедростi панство приховувало, але таємниця от-от мала розкритись, бо в губернаторському ставку-цистернi воду вже вичерпали… На лихо, стояла страшенна спека — лiто було в самому розпалi.

Ще з раннього ранку на вишках усiх веж юрмилися люди: вони озирали околицi й дiлилися своїми спостереженнями з натовпом, що стояв внизу… На запитання: "Чи не видно королiвських вiйськ? Чи не прийшли москалi?" — з веж лунала одна й та сама вiдповiдь: "Нi, не видно нiкого!"

Цi невтiшнi повiдомлення пiдривали вiру в обiцянки губернатора й посилювали тривогу; але уманцi все ще крiпилися, боячись втратити останню надiю…

На четвертий день облоги, надвечiр, по мiсту прокотилася жахлива чутка, що нiде немає й краплини води.

Уже двi доби населення не одержувало її, але терпiло спрагу, вважаючи, що вода зберiгається на випадок крайньої скрути; нинi ж фатальна дiйснiсть постала перед мешканцями Уманi в усiй своїй жорстокостi, їх охопив божевiльний розпач.

Зчинився страшенний гамiр: довкола залунали безтямнi вигуки, несамовитi зойки, надривнi благання й шаленi прокляття, а до них долучилося ще й жалiбне ревiння худоби… З настанням ночi панiка посилилась… люди, мов божевiльнi, з перекривленими вiд жаху обличчями й палаючими люттю очима блукали мiстом, щось вигукуючи; деякi матерi в нестямi власними руками душили своїх дiтей…

На ранок загальне збудження дiйшло до такої межi, що розлючена юрба, зiбравшись коло замкової брами, з погрозами й лайкою почала викликати губернатора…

Вiн вийшов у супроводi Веронiки й Шафранського. Знавiснiлий люд зустрiв їх погрозами й прокляттями, посипалися докори, — мовляв, ще з весни почали укрiплювати фортецю, а про воду й не подумали. Шафранський нагадав, що колодязь копали.

— Вниз би тебе головою у той колодязь! — крикнув хтось у юрбi.

— I губернатора туди ж! — озвався iнший голос. Кiлька каменюк полетiло в браму, але вiдстань поки що гарантувала безпеку представникам влади.

— Посилай просити миру! — знову гаркнув перший голос.

— Миру! Милосердя! Пощади! — пiдхопив натовп, чiпляючись за цю думку, немов потопаючий за соломинку.

Тiльки один рудий єврей, з запаленими божевiльними очима, видряпавшись на спини сусiдiв, замахав руками й несамовито зарепетував:

— Смерть гайдамакам!

Та його самотнiй голос юрба заглушила буйним ревом.

Губернатор i сам вважав, що капiтуляцiя була єдиним виходом iз жахливого становища, а тому, вислухавши вимоги населення, звелiв пiдняти на вежi бiлий прапор. Шафранський, жестом руки угамувавши крики натовпу, урочисто оголосив, що вiн сам поїде у ворожий табiр, i заприсягся головою домогтися, щоб при здачi Уманi було збережено життя i майно її жителiв.

Хвилину тому юрба ладна була закидати Шафранського камiнням, а тепер, коли з'явилась надiя на порятунок, вiтала його вигуками радостi.

Через годину Шафранський повернувся, виконавши свою обiцянку.

Гетьман Залiзняк дав лицарське слово, що гарантує всiм безпеку й збереження майна, за яке вiзьме лише помiрний викуп, але застерiг, що все мiсто, уся панська й державна власнiсть iз зброєю й запасами переходить до гайдамакiв. Єврейське населення радiло. Пани покiрливо мовчали.

Незабаром гайдамацькi загони пiдiйшли до головної брами. Усе начальство фортецi, на чолi з губернатором, який держав у руках хлiб-сiль, вишикувалося перед брамою, щоб урочисто зустрiти гетьмана.

Ось вiн у супроводi Найди, Гонти й цiлого почту значних козакiв на чистокровному конi в'їхав на фортечний мiст… Загули дзвони в храмах, вийшло з хрестами духiвництво… Орлиний погляд Залiзняка свiтився ласкавою усмiшкою. Вiн поминув браму… I нараз з юрби уманцiв пролунав пострiл-Крик жаху знявся над майданом. Пострiл був влучний: куля пробила шапку Залiзняка, вiн навiть вiдчув, як шалена черкнула по його чупринi. З-пiд шапки потекла яскраво-червона цiвка кровi. Обличчя гетьмана лиховiсне зблiдло, в душi його кипiв страшний гнiв.

— Друже, тебе поранено? — сполошився Гонта, почервонiвши вiд лютi.

— Дряпнуло! — кинув йому Залiзняк, зневажливо примруживши очi, i, поволi знявши з голови прострелену шапку, глянув у той бiк, звiдки пролунав пострiл.

Младанович, Шафранський, шляхта i євреї, якi вийшли назустрiч гайдамакам, вiдчули, що цей пострiл вирiшив їхню долю, й мимохiть слiдом за гетьманом озирнулися на зухвальця. Юрба розступилася. Всi побачили рудобородого єврея, обличчя якого палало несамовитою злобою. Залiзняк вiдразу впiзнав його: це був Гершко, той самий Гершко, якого вiн на прохання покiйного лисянського батюшки колись помилував. Очi гетьмана блиснули страшним вогнем…

— Спасибi за ласку, вельможнi пани, — з кривою посмiшкою промовив вiн, умисне чемно вклоняючись губернаторовi. — Тiльки шкода, що зiпсували шапку й подряпали лоба, та ще й чуприну обсмалили…

— На бога, вельможний пане, прости! Ми не знали про замiр зухвальця… Його негайно скарають на горло, як тiльки твоя милость накаже! — разом заговорили Младанович i Шафранський, полотнiючи й мимохiть вiдступаючи назад.

— Що ж, бiда невелика, — iз зловiсною усмiшкою вiдповiв Залiзняк, — доведеться лише справити нову шапку!.. Тiльки ж я не король тут, а гетьман: треба порадитися з товариством, як вiддячити вам за щире вiтання!..

I Залiзняк швидко обернувся до козакiв, якi супроводили його. В одну мить гетьман змiнився: обличчя спалахнуло, брови нахмурились, стан гордовито випростався.

— Гей, панове-товаришi! — гучним голосом крикнув вiн, високо пiдiймаючи прострiлену шапку. — Ось як зустрiли нас ляхи за те, що ми погодилися милостиво дарувати їм життя!.. Вирiшуйте ж, як вiддячити нашим вiрним приятелям?

— Смерть! Смерть iродам! — люто вигукнули повстанцi.

Цей вигук прокотився над юрбою, i все живе кинулося з майдану в рiзнi боки. За хвилину вiн спорожнiв…

Губернатор i шляхта, пустивши коней учвал, встигли сховатись в замку; решта побiгли в найближчi церкви, костьоли, синагоги, шукаючи захисту бiля священних вiвтарiв… Але все було марно!

Наче хвилi, що прорвали греблю, слiдом за втiкачами ринули гайдамаки… Незабаром вони роздiлилися: однi подалися вслiд за Гонтою до замку, де зачинилася шлях i з, iншi з палаючими головешками кинулися вулицями мiста. Пекельне полум'я. жхором закрутилося над Уманню…

Сара, з дозволу батюшки заховавшись у ризницi православної церкви, не бачила нiчого. Вона тiльки чула, як iз замку до брами проскакав iз своїм почтом губернатор — зустрiчати страшних гостей.

Завмираючи вiд жаху, Сара жадiбно дослухалася до звукiв, що долiтали ззовнi, очiкуючи, чим скiнчиться небезпечна зустрiч. Якийсь час було тихо. Та раптом до дiвчини докотився грiзний крик гайдамакiв… Сара вiдразу зрозумiла, що сталося… В першу мить вона немов скам'янiла, але страх смертi й пристрасна жага життя надали дiвчинi сили. В розпачi, не тямлячи себе, вона кинулась у вiвтар; бiля престолу стояв священик i, звiвши до iкон очi, тремтячими вустами творив молитву.

— Смерть, смерть, панотче! — закричала Сара, падаючи перед старим на колiна. — Гайдамаки вдерлися до мiста… Врятуйте, врятуйте мене… Я жити хочу!..

Iз спотвореним вiд жаху обличчям вона чiплялася за руки й за ноги батюшки, немов потопаючий, що хапається за щоглу корабля, який iде на дно…

— Молись, молись! — тремтячим голосом, сповненим урочистостi й жаху, мовив священик i пiдтягнув дiвчину до великої iкони розп'ятого Христа. — Йому молися!.. Вiн один всемогутнiй… Вiн урятував i отрокiв у палаючiй печi… Молися, проси чуда… Вiн усе може…

Захлинаючись од ридань, Сара почала вигукувати слова молитви, плутаючи слов'янськi слова з єврейськими i благальне простягаючи до iкони руки та б'ючи себе кулаками в груди…

Гамiр наростав… Повз церкву iз зойками й риданнями бiгли юрби людей…

Ось кривавим блиском спалахнули вiкна, усю церкву багряним сяйвом освiтила заграва; пролунав страшенний гуркiт, вiд якого задрижали стiни, i в ту ж мить дверi храму розчинилися навстiж пiд натиском юрби.

— Гайдамаки! — не своїм голосом крикнула Сара i, заслiплена жахом, знов кинулася до священика.

Але то були не гайдамаки… З несамовитими зойками до церкви вбiгли єврейськi жiнки — старi, молодi, дiвчата. У багатьох на руках були дiти…

Церква сповнилася риданнями й криками.

Сара зрозумiла, що тепер уже й храм не захистить: уся ця юрба нещасних жiнок теж прибiгла шукати порятунку в ньому, й тепер нiхто з гайдамакiв не повiрить їй. Сарi, що вона прийшла сюди як справжня християнка.

— Замикайте дверi, завалюйте вхiд! — кричав хтось iстеричним голосом.

— Хрести, хрести всi надiньте! Берiть у руки iкони, Єгова заради дiтей простить нам! — чулося вперемiж з риданнями.

— Молiтеся, молiтеся Христовi-спасителю, молiтеся зi мною разом, — проголосив, тремтячи, блiдий священик, з'являючись у царських вратах i високо пiдносячи напрестольний хрест. — Його кличте, вiн всесильний i благий, вiн може убогим стiнам цього храму дати неприступну мiць залiза, вiн може перенести храм на недосяжну гору. Покайтеся й молiтеся… Милосердю Христа немає меж.

Вигляд старого сивого батюшки, його голос, тремтячий, але сповнений вiри, сльози, що котилися по лагiдному обличчю, — все це привело юрбу в екзальтацiю, — серця жiнок жарким полум'ям охопила судорожна остання надiя.

— Змилуйся! Змилуйся! — закричали вони, падаючи на колiна й простягаючи до священика немовлят. — Молися за нас, хрести нас! Ми вiримо в твого Христа!

— Нi, нi! — зненацька пролунав хрипкий, пронизливий голос, i на амвон вискочила страшна стара жiнка з розпатланим сивим волоссям. — Прокляття тому, хто це зробить! Мовчiть, божевiльнi, ваше вiдречення не врятує вас од смертi. Вона летить за вами на широких чорних крилах! Кривава, жахлива! Тут, тут, уже близько! Чуєте, як регоче, як лютує вона довкола! Ввiйдiть же на той свiт, не опоганенi хлопською вiрою. Прокляття на голову того, хто посмiє послухати священика! Хай захлинеться зрадник у кровi дiтей своїх, нехай духи пекла терзають його й пiсля смертi!..

Моторошний голос старої змусив усiх замовкнути. Жiнки мимохiть озирнулися i завмерли, прикутi до мiсця якоюсь незбагненною силою.

Сара вискочила з вiвтаря, з жахом глянула на страшну жiнку — i нараз пiзнала її. Це була Рухля… Але не та, хитра й вкрадлива, котру дiвчина звикла бачити у Кам'янцi, — нi, перед нею стояла зловiсна фурiя, вiд самого вигляду якої холола кров. Хрипким голосом вона викрикувала дикi прокляття.

— Покайся, покайся, безумна! — нарештi вигукнув батюшка, високо пiдiймаючи хреста.

Та страшенний грюкiт у дверi заглушив його слова. Жiнки несамовито закричали. їхнiй крик злетiв пiд склепiння i вiдразу затих. Усi занiмiли в моторошному чеканнi…

Сара стояла непорушне, приготувавшись до найстрашнiшого. "А може, Петро з ними… — останнiм вогником спалахнула надiя в душi дiвчини. — Може, це вiн ломиться сюди, щоб врятувати її? Ох!.." — Задихаючись од стримуваних ридань, Сара пiдвела очi на осяяний загравою пожежi образ Христа.

I в цю мить дверi з гуркотом упали: до церкви вдерлися гайдамаки.

Сара швидко озирнулась… Це були страшнi люди, їхнi очi палали жадобою помсти; Петра серед них не було. Попереду всiх бiгли отаман Неживий i диякон.

— Змилуйтесь, ради бога! — заволали жiнки, падаючи на колiна й простягаючи до гайдамакiв руки.

— Ради бога?! — громовим голосом перепитав Неживий, зупиняючись посеред церкви. — Якого бога? Тим, хто хоче хреститися, буде даровано життя.

— Ми, ми! — залунали довкола вигуки; але їх заглушив владний голос Рухлi:

— Нi, нi! — закричала вона, потрясаючи над головою кулаками. — Нiхто з нас не хреститиметься, будьте ви проклятi!

— За коси витягнiть стару вiдьму, — звелiв Неживий.

Козаки пiдскочили до Рухлi, i в цей час вона побачила небогу.

— Саро, Саро, до мене! — заволала стара. З грудей дiвчини мимоволi вирвався крик.

— Дочку, дочку до матерi! — загукали гайдамаки. Усi озирнулися на Сару.

Блiда, з палаючими, немов чорнi дiаманти, очима, вона в цю мить була така гарна, що козаки остовпiли вiд подиву.

— Нi, цю залиште! — понуро мовив Неживий. — Я її беру собi… Сара майже не тямила, що коїться з нею. Коли її вивели з церкви, вона трохи спам'яталася, але, озирнувшись, мало знову не знепритомнiла: синагоги, костьоли й iншi будiвлi, котрi височiли довкола майдану, були охопленi пожежею; гуготiння полум'я, трiск i гуркiт будинкiв, що падали в огнi, зойки жертв, вигуки розлючених гайдамакiв — все це зливалося в один жахливий рев.

— Тягнiть сюди столи й ослони, несiть мед i горiлку! — наказав Неживий. В одну мить його наказ було виконано. Отаман сiв за стiл на чiльне мiсце й поруч себе посадовив Сару.

Почалася гульня…

Тим часом Петро, увiрвавшись до мiста, взявся розшукувати наречену.

Гершка, який стрiляв у пана гетьмана, вiн пiзнав одразу i тому зрозумiв, що й Сара має бути десь поблизу. Парубок тямив, яка небезпека їй загрожувала, жах охопив його серце, але вiн не втратив розуму й притьмом узявся за розшуки.

Не знаючи, куди бiгти, Петро хотiв був податися до замку, коли раптом до нього долинув несамовитий жiночий крик… Щось знайоме почулося Петровi в тому голосi; вiн кинувся туди, звiдки лунав крик, i натрапив на гайдамакiв, що бенкетували за довгим столом.

Бенкет уже кiнчався. Отаман Неживий стояв бiля столу, тримаючи на руках якусь знепритомнiлу дiвчину, її кучерi, що спадали з плечей густою хвилею, вiдразу привернули увагу Петра.

— Сара! — вигукнув вiн не своїм голосом i в одну мить опинився коло Неживого..

Так, це була Сара; але її блiде обличчя здавалося мертвим, очi були заплющенi.

— Жива, вмерла? — схопивши дiвчину за руку, крикнув Петро.

— А тобi яке дiло? — суворо спитав Неживий, вiдштовхуючи парубка.

— Я скрiзь її шукав, вона моя наречена! — з вiдчаєм гукнув Петро.

— Аз сьогоднiшнього дня моя! — перебив його Неживий.

— Змилуйтесь, порятуйте! — кричав парубок. — Сам пан гетьман засвiдчить, що вона моя наречена!

Вiд розпачливого крику Петра Сара опритомнiла; її вiї затремтiли й пiднялися, i… раптом дiвчина впiзнала коханого.

— Петро! — несамовито заволала вона й з такою силою рвонулася до свого нареченого, що Неживий не встиг її притримати.

Обхопивши Петрову шию руками, сердешна ревно заридала. Та Неживого це анiтрохи не розжалобило, навпаки — вiн ще бiльше розлютився.

— Пусти дiвчину! — гримнув отаман, пiдступаючи до Петра з палаючими очима.

— Хоч убий мене на мiсцi, — вигукнув Петро, — а я не поступлюся; ходiмо до гетьмана, нехай вiн нас розсудить, — присягаюсь, що погоджуся з усiм, що вiн скаже.

Сльози Сари й горе Петра, якого у вiйську всi любили, зворушили гайдамакiв.

— До гетьмана, до гетьмана! — закричали навколо.

— Добре! — промовив Неживий. — До гетьмана, то й до гетьмана! Згода!

Отаман мiцно схопив дiвчину за руку i потягнув вулицею, Петро пiшов слiдом, рушили за ними й гайдамаки юрбою.

Через кiлька хвилин вони вийшли на одну з бiчних, не зачеплених пожежею вулиць.

Посеред вулицi за довгим, заставленим горiлкою, медом i всякою їжею столом в оточеннi старшини сидiли Гонта, Залiзняк i Найда. Козаки їм прислужували, Прiся була тут же.

Процесiя на чолi з Неживим, що вiв якусь красуню, вiдразу привернула до себе загальну увагу.

— А що там, дiтки? Петре, i ти тут? — звернувся до парубка Залiзняк. — Що трапилось? Розповiдайте!

— Батьку, пане гетьмане, порятуй! Ти все знаєш… — почав Петро, затинаючись вiд хвилювання. — Сара… Наречена моя…

— Сара? — скрикнула Прiся, спершу не пiзнавши у цiй блiдiй, змученiй жiнцi своєї колишньої подруги. — Жива, здорова й тут з нами!..

Вона кинулася на шию Сарi, й обидвi подруги залилися гарячими сльозами…

Залiзняк, Гонта й Найда вислухали розповiдь Петра i, на загальну радiсть усiх гайдамакiв, звелiли вiддати дiвчину йому. Вирiшено було спершу охрестити її, а потому вiдгуляти весiлля.

Залiзняк i Гонта були за весiльних батькiв, а за дружок — Прiся й дочка Младановича, яку гайдамаки на вимогу Гонти залишили в живих.

Молодих щедро надiлили грiшми й подарунками. До пiзньої ночi гуляли козаки. На другий день Петро випросив собi дозвiл перевезти Сару на лiвий берег, щоб там знайти їй безпечний притулок.

Залiзняк охоче згодився на це й дозволив козаковi цiлий мiсяць пробутл з молодою дружиною. Петро й Сара упрошували й Прiсю їхати з ними, та вона рiшуче вiдмовилась.

Розпрощавшись з товариством, щасливi молодята нарештi залишили страшне мiсто й подалися мостити собi для щастя й кохання затишне гнiздечко…

А Умань горiла… Далi зоставатися в палаючому мiстi було неможливо. Гетьман наказав вивести вiйська в чисте поле, до Чорного лiсу.

ХХVIII

Пiсля здобуття Уманi весь край, вiд Бiлої Церкви до запорозької границi, був у руках народу; усiх панiв, економiв, посесорiв i орендарiв повстанцi прогнали або знищили, — один тiльки Лисянський замок ще стояв ворожим оплотом, а тому Залiзняк i доручив Найдi взяти його… Про це вони умовились iще в Уманi, але гетьман вiдрядив побратима з сотнею козакiв лише з нового табору.

За провiдника взяли диякона, бо вiн пробув у Лисянцi та її околицях майже два тижнi й мiсцевiсть вивчив досконало. На загальнiй радi дiйшли згоди пiдкрастися до замку не з боку мiстечка, а з-за гори, лiсом. Той лiс пiдходив до самого муру, за яким починався великий сад; у лiсi, недалеко вiд ставка, був i тайник, що вiв до губернаторських покоїв, а поблизу вiд нього — нижня брама, укрiплена набагато слабше, нiж головна. Отаман знав, що iз замку є вихiд у сад — цей вихiд захищали тiльки простi дубовi дверi…

З Уманi до Лисянки загiн дiстався за два днi, без пригод i перепон; не тiльки якихось польських команд, жодної живої душi не зустрiли гайдамаки на безлюднiй дорозi. Надвечiр вони пiд'їхали до лiсу, який майже до самого замку тягся пологим узгiр'ям, а праворуч збiгав схилом до рiчки.

Вiд узлiсся до замку лишалося миль зо двi, але їх треба було проїхати лiсом та ярами, по бездорiжжю. Заглибившись у хащi, отаман дав перепочити змореним коням i зiбрав раду, в якiй взяли участь диякон, колишнiй кривий жебрак, що знав тут кожну стежку, й один досвiдчений дiд. Усi погодилися, що вночi, та ще в таку темряву, — а нiч справдi була безмiсячна, небо обклали важкi хмари, — їхати небезпечно i лiпше переночувати в лiсi, щоб на свiтанку рушити в дорогу. Але потiм Найда заперечив проти цiєї пропозицiї: напад на Лисянську фортецю мiг вдатися тiльки глупої ночi, — виходить, цiлий день довелося б стояти за сто крокiв вiд замку, що було ризиковане та й забарно; а в отамана, крiм стратегiчних мiркувань, нiмiло серце вiд журби за Дариною i поривалося до неї з усiєю силою бурхливого кохання… Тодi диякон запропонував скористатися з нiчної темряви iнакше: поїхати не лiсом, а полем, попiд лiсом, — удень чи при мiсячному свiтлi їх iз стiни замку, звiсно, побачили б, а в такiй пiтьмi нiякий бiс i за десять крокiв нiчого не помiтить. Найда схвалив цю пропозицiю, додавши, що за двоє гiн вiд замку все-таки треба звернути з поля в лiс i спуститися до самої рiчки.

Вирiшили їхати через годину i, прибувши на мiсце, роздiлити загiн надвоє: однiй частинi розташуватись нагорi поблизу головної брами, а другiй — спуститися до нижньої; за гасло, що брама вiдчинена, верхньому загоновi правитиме крик сови, а нижнiй загiн пiсля пострiлу повинен через стiну пробратися в сад, добiгти до замку i, виламавши згадуванi вже дубовi дверi, вдертися до губернаторських покоїв, а через них у замковий двiр; сам же отаман з десятком молодцiв пробереться в тайник i спробує вiдчинити головну браму.

Близько пiвночi загiн щасливо досяг призначеного мiсця, i Найда зi своїми хлопцями пiсля довгих пошукiв у густому тернику знайшов нарештi завалений камiнням вхiд до пiдземної галереї.

А Кшемуський з дружиною не спали вже третю нiч, та й навряд чи в замку знайшлася б хоч одна жива душа, яка могла б спокiйно спати останнiм часом… Три днi тому до головної брами прибiг натовп євреїв i, голосячи, почав благати притулку; як виявилося, серед них було два втiкачi з Уманi — вони й розповiли, що мiсто в руках гайдамакiв. Ця звiстка приголомшила й губернатора, й гарнiзон: не ждав i не гадав нiхто, щоб таку твердиню могла взяти безладна, кепсько озброєна юрба… Досi кожен вважав становище Лисянського замку i своє перебування в ньому цiлком безпечними: всi були певнi, що повстанцi, обложивши Умань, стоятимуть там добрий мiсяць, а тим часом вiд коронних вiйськ прийде надiйна пiдмога… I раптом — Умань упала в огнi й руїнах; пiдмоги тепер нема вiд кого чекати й з дня на день жди, що перед стiнами замку з'являться незлiченнi сили лютих ворогiв.

Уже другу нiч подружжя Кшемуських проводило в молитовнi, розташованiй мiж спальнею й кабiнетом. Цього вечора вони довго молилися, а тепер сiли перепочити. Усi їхнi думки були паралiзованi жахливим передчуттям неминучої смертi.

— I той юний лицар, який справив на мене таке незабутнє враження, i вiн ошукав нас! — промовила панi Ядвiга. — Обiцяв негайно повернутися з регiмента-рем i пiдмогою, та, певно, й забув про свою обiцянку.

— А може, його вбили гайдамаки? — зiтхнув губернатор.

— Ой, на бога! Не кажи такого… Не край мого серця… Я й так змучилася… Вони замовкли. Кшемуський, походивши по кiмнатi, знову сiв. Нараз з кабiнету почулись якiсь дивнi звуки. Перша звернула на них увагу панi Ядвiга:

— Чуєш? У кабiнетi завелися щурi…

— Що-о? — опам'ятався Кшемуський. — Якi щурi?

— А ось прислухайся!

Тепер з кабiнету долинув тихий скрип i якесь пiдозрiле шарудiння, немовби хто пролазив через вузький отвiр. Щось брязнуло.

Губернатор зблiд, схопився був на ноги, але знову опустився в крiсло.

— Ай! Хтось ходить там, — скрикнула панi, та вiд страху в неї перехопило подих i з горла вирвався ледве чутний хрип: — Це злодiї!

— Цсс! Анi слова! — Кшемуський затис дружинi рота й шепнув їй на вухо: — Це не злодiї, а зрадники…

Переборовши жах, вiн кинувся в куток i натиснув ногою на якусь педаль. У стiнi почувся глухий стук. Шарудiння в кабiнетi вiдразу стихло.

Губернатор на руках винiс з молитовнi панi Ядвiгу, знепритомнiлу вiд страху.

А в кабiнетi стояв Найда, випростуючи занiмiлу вiд напруження спину; за ним уже пролiзли й обережно обмацували стiни ще четверо козакiв. Зненацька за стiною у тайнику немовби щось обвалилося. Усi занiмiли в тривожному чеканнi… Минула хвилина, друга… — нiхто з їхнiх товаришiв бiльше не з'являвся в отворi…

Отаман кинувся назад, на кiлька схiдцiв спустився в пiдземну галерею i наткнувся на якусь брилу, що загородила вхiд; за нею було чутно метушню i стурбованi голоси… Найда спробував зрушити брилу, та вiдразу зрозумiв, що це не пiд силу людинi.

— Поспiшайте назад! Ми вiдрiзанiї — крикнув вiн. — Нехай диякон iз загоном мерщiй перелазить через огорожу й здобуває замок… Ми ще спробуємо вiдчинити браму.

Потiм, повернувшись у кабiнет, Найда прошепотiв до товаришiв:

— Нас пiдстерегли… Та хоч би там що — гайда за мною! Тiльки швидкiсть i вiдвага ще можуть урятувати нас!

Навпомацки отаман знайшов дверi в коридор; вiн знав, що в кiнцi його були сiни з двома виходами: один вiв до брами, другий — у сад. Ледве чутно ступав Найда, а за ним товаришi… Але тiльки-но вiн вийшов у сiни, як раптом збоку на нього кинувся добрий десяток озброєних людей-То були слуги Кшемуського. Попереду їх стояв сам губернатор, що вiдразу пiзнав у полоненому свого недавнього гостя, якого в замку так ласкаво усi приймали, вважаючи його за польського лицаря.

— А! То ти ось яка птиця! — зловiсно мовив губернатор.

— Атож, я запорожець! Найда, коли твоя мосць чула це iм'я! — твердо вiдповiв отаман, дивлячись прямо в вiчi ненависному вороговi. — Шкода, що мене схопили твої посiпаки, а то ми звели б старi рахунки, пане губернаторе.

— Якi рахунки? — здивувався Кшемуський. — Чим я завинив перед тобою або твоїми товаришами?

— Чим? Згадай, скiльки ти пролив людської кровi, скiльки сирiт пустив по свiту, скiльки слiз виточив у нещасних!.. Та в тих сльозах тебе можна втопити! Ще раз кажу, шкода, що ти втечеш од моєї руки… Ну, дарма — прийде iнший месник! Веди ж мене на страту, недолюдку, але затям, що в тебе за плечима стоїть смерть… страшна смерть!

Найдинi слова так вразили губернатора, що вiн спершу й слова не мiг промовити, тiльки цокотiв зубами вiд злоби й страху. Шляхта, що його оточувала, люто загаласувала:

— Заткни ж йому пельку, ясновельможний пане!

— На шибеницю! — ревнув нарештi Кшемуський, бажаючи якнайшвидше позбутися зловiсного пророка.

Отамана потягли в двiр…

У цей час надiйшла стривожена панi Ядвiга й, побачивши полоненого, заточилася.

- Єзус-Марiя! — хотiла вона крикнути, але голос у неї обiрвався. — Що це коїться? Наш коханий гiсть, славний лицар вiтчизни…

— Не хто iнший, — перебив дружину Кшемуський, — як хлопський шпигун, довудца гайдамакiв, диявол iз пекла, проклятий Найда!

— Ой, води! — скрикнула панi губернаторова i, коли б не офiцери, якi стояли поблизу, впала б додолу.

— Ти, люба, не тривожся! — почав заспокоювати Кшемуський дружину, що потроху приходила до пам'ятi. — Цей схизмат не вирветься з моїх рук, нi! Вiн був у нас тодi з пiдступною метою: вивiдати потаємнi ходи… i хотiв по-зрадницькому, як Юда, продати нас… Але тепер вiроломний зрадник у моїх руках i за кiлька хвилин його повiсять!

— На бога! Не треба! У мене серце розривається! Тут щось не так… Цього не може бути… Це жахливо… Вiн не може бути злочинцем… Хiба такi очi… i голос… можуть бути у розбiйникiв? — голосила панi, не тямлячи, що говорить i чому захищає Найду.

— Що ти? Що ти? — силкувався припинити потiк її диких, несамовитих слiв губернатор. — Опам'ятайся! За кого ти просиш? Тобi ж кажуть, що це Найда… заклятий ворог наш… Вiн i сам признався, тут щойно всiм погрожував смертю… проклинав нас… Вiн не поляк, вiн — хлоп!.. Вiн шпигун i зрадник!

— Ой боже мiй, що ж це? — ламала руки панi губернаторова. Вона не могла перебороти своєї незбагненної симпатiї до Найди.

Тим часом жовнiри, що тягли отамана на страту, зупинилися. Шляхта, невдо-волена затримкою, почала ремствувати.

— Що ж це? Невже заради примхи… через незрозумiлий жаль… уникне страти такий злочинець? — чулися голоси.

Найду теж вразило це заступництво, торкнувши в його серцi давно замовклi струни… I тепер вони бринiли, немов забута пiсня, гамуючи злобу й навiваючи якусь дивну розчуленiсть. Отамановi раптом стало жаль свого молодого життя… "Умерти на порозi щастя — це безглуздя, але вмерти, не попрощавшись з коханою, — це найстрашнiше! Та де вона? Може, губернатор уже вiдпровадив її додому? Але Дарина не поїхала б… А якщо не поїхала, то чому не йде сюди? Усе в замку пiднялося на ноги… вона б на гамiр прибiгла перша… Чи не кинув її у льох цей негiдник?" — такi думки роїлися в головi Найди, й вiн, щоб вiдтягти якось час, лагiдно мовив до Кшемуської:

— Панi… твоє заступництво зворушило мене… I я б вiддячив тобi тим же… Але доля позбавляє мене такої можливостi…

У цю мить залунав пронизливий зойк: на сходах з'явилася Дарина. Найда похитнувся.

Дiвчина знала про падiння Уманi й нетерпляче чекала свого судженого в замку… I раптом гамiр, крики… Вона кинулась до дверей, але покiй було замкнено ззовнi. Довго панна кликала слуг i смикала дверi, поки нарештi вони розчинились…

Побачивши зв'язаного Найду, Дарина зрозумiла, що справу програно й що страшний кiнець неминучий; з розпачем приреченої вона кинулася губернаторовi в ноги й почала благати:

— Зглянься! Змилуйся! Мiй батько вiддячить тобi сторицею!.. Не може вмерти цей лицар! Вiн — мiй наречений!

— Ха-ха! То ось яка ти дочка генерального обозного! — зловтiшне просичав Кшемуський. — Це одна зграя…

— Змилуйся! — не тямлячи себе, волала Дарина, хапаючись за полу губернато-рового жупана. — Зглянься, пане!

— Ах ти, гадюка! — крикнув Кшемуський i затупотiв ногами. — Мотузку на них обох! Тiльки її спочатку прив'язати до стовпа, до шибеницi, поки вiн не здохне… хай милується на свого коханця… а потiм i її!

— Не принижуйся перед цим негiдником, моя люба! — промовив отаман, не зводячи з дiвчини очей. — Коли так судилося, то помремо чесно, не зганьбивши себе. На Українi все влаштується i без нас…

Дарина пiдвелась i, обвiвши презирливим поглядом катiв, кинулась до Найди.

— Орле мiй! Наша славо! Я не принижусь бiльше!.. Прощай! Там побачимось! — i вона обвила шию коханого руками, злившись iз ним душею в останньому передсмертному поцiлунку.

— Вiдтягнiть її! — зненацька крикнула панi губернаторова, вiдчувши в своєму серцi якiсь ревнощi до цiєї дiвчини.

Найду потягли в двiр, а за ним i непритомну Дарину… Юрби цiкавих i в дворi, i на стiнах замку нетерпляче чекали страти. Панi Ядвiгу Кшемуський наказав вiдвести в покої.

— Слухайте, божевiльнi! — востаннє заговорив отаман, звертаючись до жовнiрiв. — Ви чините волю лиходiя, приреченого на жахливу смерть… i цим самi себе засуджуєте на загибель… Залiзняк уже звiльнив увесь край i йде сюди! Польськi вiйська розбито… Весь народ повстав… Вiн не лишить тут каменя на каменi… i за мою голову вiдплатить вам пекельними муками! Присягаюся всiм святим — не страх смертi змушує мене говорити, я не раз дивився в вiчi кирпатiй, а менi шкода вас… Схаменiться, перейдiть на бiк правди й скарайте наших мучителiв. Першого хапайте недолюдка-губернатора!.. Було видно, що отамановi слова справили враження — жовнiри захвилювалися i почали ремствувати:

— Ай справдi, панове, супроти Залiзняка нам не встояти… то чого ж гинути нi за цапову душу?

Скрегочучи зубами вiд злоби й нетерплячки, губернатор чекав, поки встановлять шибеницю. Нарештi все було готово, й вiн люто вигукнув:

— Взяти його! А цю, — показав вiн на Дарину, — прив'язати поки що до стовпа! Челядь, проте, не квапилась… Тодi наказ губернатора кинулася виконувати вельможна шляхта, переймаючи на себе обов'язки катiв. А Кшемуський скаженiв:

— Найда все бреше! От-от прибуде Стемпковський!

Отамана пiдвели до шибеницi, накинули зашморг… На щастя, Дарина не бачила нiчого: вона так i не прийшла до пам'ятi, навiть тодi, коли її прив'язували до стовпа.

Але в той час, коли Кшемуський тiшився муками своїх жертв, у замку несподiване зчинився страшенний гамiр: вiн виник десь у внутрiшнiх покоях i, наближаючись, наростав, мов буря… Усi скам'янiли… Почувся жiночий вереск, i знавiснiла панi губернаторова, в супроводi Теклi й iнших жiнок, вискочила у двiр з криком:

— Рятуйте! Гайдамаки в замку! Вдерлися через садовi дверi!

Ще не встигли сторопiлi жовнiри й шляхта збагнути жах свого становища, як iз вхiдних дверей вихором вилетiла юрба гайдамакiв; на чолi її був старий запорожець Таран, котрий приспiв з Мотронинського монастиря i приєднався до нижнього загону.

— Де Найда? — кинувся вiн до скам'янiлого вiд переляку губернатора.

— Онде! — тремтячою рукою показав Кшемуський на шибеницю.

— Мертвий? Ой орле мiй! — захлинувся слiзьми старий. — Що ж тобi, нелюде, зробити? Скажи, яку кару тобi придумати?

Губернатор трусився й не мiг вимовити жодного слова.

— Ти знаєш, кого ти стратив? Знаєш? — Дiд з ненавистю струсонув губернатора, а потiм, схопивши за руку його дружину, також приволiк її до нещасної жертви. — Знаєш, кого цей гаспид повiсив? Сина свого, рiдного сина: це — ваш Стась! Кшемуська несамовито крикнула i впала.

— Приведiть її до тями! Вiдлийте водою! Нехай втiшається смертю рiдної дитини, яку вбив диявол-батько… Весело тобi дивитися на мертвого сина? Та ще якого сина!.. Лицаря!.. Ось так i я мучився, коли ти закатував мою дружину й дiтей!.. Придивись, я — Свирид Таран… Пам'ятаєш — молодий, ставний, щасливий… а тепер сивий дiд… Та серце в мене те саме, що й колись було: останнi двадцять рокiв воно билося для помсти й дочекалося її!..

Запорожець пiдiйшов до прив'язаної Дарини й нахилився.

— Вона ще жива, тiльки непритомна… Розв'яжiть мотузку! А втiм, стривайте! Яке буде її життя? Сама мука… Нi, їй лiпше не знати цього, не бачити свого орла мертвим… а швидше з ним зустрiтися там… Боже, прости i мене, i її! — вiн вихопив з-за пояса пiстоль i вистрiлив.

Дiвчина навiть не розплющила очей, вона тiльки стрепенулася й поникла, всiм тiлом повисши намотузцi.

— Дивися, неситий звiрю, i ти, гадюко! — знову звернувся дiд до Кшемуського й опритомнiлої панi. — Ви, каїни, може, не вiрите моїм словам? То гляньте ж на родимку, що була у вашого сина на грудях… — I старий розгорнув на тiлi Найди, якого гайдамаки вже зняли з шибеницi, жупан.

— Мiй син! Стась!.. — вирвався несамовитий крик з уст матерi, й вона, наче мертва, впала на землю.

— Дорiжте її, коли ще жива, — звелiв запорожець. — А його прив'яжiть до жiнчиного трупа й покладiть ось тут, бiля шибеницi: нехай здихає з голоду… А ви, дiтки, грабуйте замок, рiжте всiх до ноги… Справте по нашому славному лицаревi страшнi поминки!

Головна брама була вже вiдчинена, через неї увiрвався другий загiн. Чинити опiр нiхто й не думав…

Гайдамацький рух зазнав поразки. Тяжко поранений Залiзняк з рештками свого вiйська подався на пiвдень, у запорозький степ. За добу шаленої гонитви гайдамаки вiд'їхали так далеко, що були в цiлковитiй безпецi. Але нiщо вже не могло врятувати їхнього ватажка: надвечiр наступного дня його не стало. Перед смертю, зупинившись у чистому полi. Залiзняк звелiв вивести себе на високу могилу, аби ще раз поглянути на милий серцю край; потiм попрощався з товаришами, нiжно обняв Прiсю, востаннє глянув на призахiдне сонце, що багряним золотом заливало широкий степ, i, припавши до рiдної землi, навiки склепив свої орлинi очi. Козаки накрили гетьмана прострiленою кулями червоною корогвою i мовчки опустилися на колiна. Вранцi вони шаблями викопали яму, наносили шапками землi й насипали своєму батьковi високу могилу…

Гонту в Сербиновi замучили ляхи. Гордо терпiв вiн пекельнi тортури й мужньо зустрiв смерть.

Зазеленiли степи й луки, зацвiли на кривавих нивах квiти. Пам'ять про страшнi гайдамацькi битви перейшла в пiснi й думи; загоїлися рани в серцях людей… Та не загоїлася рана у серцi Прiсi… Хоч як благали її Сара й Петро, вона пiшла в монастир i там, вiдцуравшись свiту, жила спогадами про гетьмана Максима…

Оглавление

I

II

III

IV

V

VI

VII

VIII

IX

XI

XII

XIII

XIV

XV

XVI

XVII

XVIII

XIX

XX

XXI

XXII

XXIII

XXIV

XXV

XXVI

XXVII

ХХVIII