выселении в отдельные края Союза ССР всех украинцев".
1946–1947 роки — голод в Україні, від якого загинули десятки тисяч українців.
1947 рік — спільна радянсько-польська широкомасштабна акція «Вісла» по нищенню сотень тисяч українців у Польщі.
1944–1949 роки — нищення української повстанської армії та масова депортація населення Західної України на Північ до Сибіру.
1954–1959 роки — освоєння 10 млн. га цілинних та перелогових земель Казахстану й Сибіру, котре вичерпало з України матеріальні й людські ресурси (з України виїхало близько 3 млн. молодих робочих рук).
1964–1983 роки — доба компартійної реакції в Україні та боротьба з новітнім українським відродженням.
1978 рік — постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови та літератури (брежневський циркуляр).
1983 рік — постанови ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах (андроповський указ).
1986 рік — Чорнобильська катастрофа, яка є наслідком компартійного тоталітаризму, безвідповідальності перед народом. В результаті з сільськогосподарського виробництва на Україні вилучено понад 5 млн. га земельних угідь, постраждало близько 3 млн. населення України, генофонд нації уражено на століття. Колишня імперія залишила Україну сам на сам з чорнобильською трагедією.
1989 рік — постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну мову, російську, в СРСР (горбачовський циркуляр).
Щодо Криму, то цей сумний перелік антиукраїнських акцій, можуть продовжити прийняті у 1992 році Конституція та Закони про освіту в Республіці Крим, які у цьому регіоні фактично ставлять українську мову поза законом.
Отже, витоки того стану, в якому нині перебувають економіка та духовне життя в Україні, потрібно шукати не в її короткочасній незалежності, а перебуванні в досить тривалому колоніальному ярмі. Досягненням та породженням його є також низька наша національна свідомість, відсутність національної гордості, яничарність та манкуртство, вельми поширених передовсім у південних та східних регіонах України.
Демографічна ситуація в тій чи іншій державі — один з найбільш надійних барометрів її благополуччя. Вона віддзеркалює не лише економічну й політичну стабільність в суспільстві, а є і показником здоров'я нації. Нація, позбавлена природного приросту населення, не має майбуття й приречена на вимирання. Аналіз демографічного стану в Україні впродовж досить тривалого часу перебування її у складі Російської імперії переконливо доводить, що саме українці досягли межі етнічної катастрофи. Можна сподіватися, що чорнобильська трагедія 1986 року в значній мірі загострить цю проблему ще протягом кількох століть. Проте, вже й сьогодні смертність в Україні домінує над народжуваністю. Це перший сигнал, що нація починає вимирати. Українці — одна з найбільш чисельних націй Європи, яка в останні роки стоїть над прірвою.
За статистичними даними, в Україні з кінця XIX по кінець XX століття найнижчі показники природного приросту населення. Так, якщо в 1913 році населення України (без західних областей та Буковини) становило 35,2 млн. чоловік, то в 1939 році, після приєднання цих регіонів до Союзу, в республіці було 40,5 млн. чоловік, тобто за 25 років населення збільшилося лише на 5 млн. чоловік. А в наступні 20 років (з 1939 — по 1959.роки) приріст населення становив лише 1,4 млн. чоловік (чисельність населення в 1959 році -41,7 млн. чоловік).
Першим в Україні почало вимирати село. Як зазначає член-кореспондент АН України Любомир Пиріг, «процес винародовлення в селах розпочався з 1979 року; в містах трохи пізніше — з 1990 року. Ще в 1920 році природній приріст населення України складав більше 300 тис. чоловік. Через десять років цей показник зменшився до 174 тис. чоловік. Причому за цей період спостерігався приріст лише міського населення».
Фахівці не без підстав стверджують, що лише за тридцятиріччя, з 1929 по 1959 рік Україна недорахувалася 14,6 млн. осіб.
З 1979 року по 1989 рік населення в Україні збільшилося на 2 млн. чоловік (51,7 млн.). Це — найнижчий показник приросту по всіх республіках Союзу. Не можна не погодитися з Любомиром Пирогом, який стверджує, «що відплив з України корінного населення, приплив осіб інших національностей, людей, для яких українська земля, її природа, народ є чужими, призводить до руйнації суспільної моралі, до втрати відчуття спільності історичної долі, культури, створює атмосферу нездорового суперництва і навіть ворожості на соціальному й національному грунті». Необхідно зазначити, що наведені дані по приросту населення з 1913 по 1989 рік ще не характеризують справжню демографічну картину. Більш всього вони є свідченням тих нездорових чи то штучних міграційних процесів, спрямованих на русифікацію України та її підступно-мирне завоювання. Основна маса людності (переважно з Росії) мігрувала на Україну вже за Радянської влади. Так, ще у 1923 році в республіці проживало 3 млн. росіян, в 1939 — 4 млн., в 1959 році їх чисельність зросла до 7 млн., а в 1970 —
