вільними козаками з низового та приуральського козацтва, на чолі з отаманом Єрмаком Тімофєєвим. Єрмака з його козаками взяли собі на службу російські заводчики Строганови, щоб охороняти власні володіння на річці Камі та на середній течії річки Уралу від нападу вогулів, вотяків, остяків і сибірських татар. 1582 року Строганови вислали проти татарського хана Кучума на річку Іртиш загін Єрмака, численністю 840 вояків, який розгромив Кучума, завоював ханство і повідомив про це Строганових. Строганови в свою чергу повідомили про цю подію царя Фйодора, який вирядив до Сибіру власне військо, яке 1598 р. розбило Кучуму і протягом довгих років Сибір був загарбаний, а частина його «інородців» (чужинців) була силою виселена на північ Московщини, до т. зв. сучасних Комі, Удмурдської, Чуваської та Мордовської АССР.
Не ліпшим за Івана Грозного був і цар Борис Ґодунов (з боярського роду татарина Мурзи-Чєта). Перше його царське поступування, це заслання митрополита Діонізія та невигідних цареві бояр. Потім він заслав і вбив на засланні князів Шуйських, за що, як свідчить російська історія, «русскіє люді хвалілі царя, как умєлого правітєля». Борис Ґодунов, перший з російських царів, запровадив московсько-православне патріяршество і відокремив російську православну церкву від Візантії, цілковито підпорядкувавши її світській владі. Він також ухвалив перші укази про закріпачення селян. На сумлінні Бориса Ґодунова лежить і вбивство у м. Угличі царевича Дмитра, що започаткувало «смутні часи» в Московщині.
Продовжувачами московської політики заслань, грабунків та ув'язнень були й усі інші царі — Василь Шуйський, Михайло та Олексій Романови.
В часи царювання Олексія Романова українська держава на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким зросла до могутньої козацької держави, з якою Москва 1654 року уклала Переяславський Союз (а не «возз'єднала» Україну з Московщиною, як це фальшиво насвітлює царсько-російська та сучасна совєтська історія). Згідно з Переяславським договором «в справах відносин між Україною і Москвою складені були «статті», в яких Україна виступає як держава з суверенним гетьманом на чолі, з правом дипломатичних зв'язків з іншими державами, з власним військом (60.000), в її розпорядженні є все господарство країни, власна замкнена кордонами територія».[3] Російська історія пише зовсім інакше; вона розглядає Переяславський договір, як придбання для себе, за рахунок України, нових державних земель. Але Москва не дотримала Переяславського договору і почала на власну руку господарювати в Україні так, як це їй хотілось. Для унезалежнення України від Москви та її самостійного державного існування, гетьман Іван Виговський уклав союз із Швецією, підготований ще Б. Хмельницьким. «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна — Україною — ми є військо непереможне», — сказав Виговський московському послові, коли той заявив, що «Україна — це «гілля», відламане від природного коріння Великоросії». Виговський жадав, щоб Москва не втручалась у внутрішні справи України, але цар Олексій ще напередодні смерти Б. Хмельницького (1657 р.) наказав у Москві повести гостріший курс щодо України. Для здійснення своїх грабіжницьких заходів, Москва під проводом князя Ромодановського, вислала в Україну військо. 1658 року розпочалася війна України проти Московщини.[4]
У боях з московським військом, українські війська неодноразово здобували значніші перемоги і Україна була вже майже визволилася з московського ярма. Однак через низку різних внутрішніх непорозумінь (напр., зрада московського ставленика на Лівобережжі України гетьмана Брюховецького, який уклав з Москвою новий договір і тим самим цілком закріпачив Україну під пануваням Москви), українські землі були окуповані російськими військами, населення цілком поневолене, а Москва зі своєї сторони показала всю брутальність російського імперіалізму.
По смерті російського царя Олексія Михайловича в Москві, боротьба за царський престіл, засобами якої були вже випробувані: кара смерти, ув'язнення, заслання та висилка, точилася дальше. За «спротив» та «інтриги» в царському дворі, за царя Федора Михайловича, заслано на далеку північ до Пустоярська, боярина А. Матвєєва з його родиною та прихильниками.
Цариця Софія покарала на смерть князя Хованського і його родину, а стрільців, з допомогою яких нібито Хованський мав намір захопити владу в державі, частинно ув'язнено, а більшу частину заслано на далеку північ.
Безпосередня залежність Української Церкви від царгородського патріярхату, від часу Переяславського договору, була сіллю в оці москалів. Київські митрополити, — Сильвестер Косів, Денис Балабан і навіть Осип Нелюбович-Тукальський, уважали Москву некультурною (бо ж у дійсності так і було) і навіть думати не хотіли про яку-небудь залежність Української Церкви від московського патріярхату. Одначе 29 червня 1685 р. Москва інсценізувала в Києві вибори
