книзі також записано, що малюка охрещено в день його народження [20, с. 115].
Батьки майбутнього отамана вже мали чотирьох синів — Савку, Гордія, Грицька та Панаса. А ще в сім’ї як того макового цвіту було дівчат — Оксана, Одарка, Мелашка, Софія та наймолодша Галина.
Родина Терпил була середнього достатку, мала поле, де вирощувала хліб. Батько сімейства ще встигав майструвати: виробляв дерев’яні ліжка, стільці, скрині, комоди, двері, вікна, перчаниці, сільниці, ковіньки, ручки яких були зроблені у вигляді зміїв, левів, хижих птахів чи якихось інших істот. Ковіньки мали великий попит на трипільських та київських ярмарках, відтак жива копійка в сім’ї не переводилась [3].
Батько й синів навчив свого ремесла, зокрема Грицька і Данила, в яких були золоті руки. На підробітки часто брав із собою до Києва найменшого. А це неблизько — 50 верст. Але якщо звечора зібратися, то до ранку на київські базари можна встигнути. Отож не раз малий Данило, вкрившись рядниною, додивлявся сни вже на батьковому возі. Та частіше до Києва добирались пароплавом.
Ілько Лаврович шанував людей письменних, відтак і сам прагнув вивчити дітей. Його молодший, зокрема, закінчив церковнопарафіяльну школу і Трипільське двокласне земське училище. Крім шкільної програми, Данила тягнуло зазирнути у світ забороненої книги. Давали їх читати жидівські підлітки, з якими Данило мав необачність товаришувати. Обминав би краще їх десятою вулицею!..
Визначну роль у житті Данила відіграв учитель Іван Андрійович Гавриш. У вихідні дні разом з учнями вирушав він на прогулянки в околиці Трипілля. А подивитися там було на що: самих лише курганів у Трипільській волості було близько трьох сотень! Це ж тут археолог Вікентій Хвойка відкрив унікальну древню землеробську культуру наших предків. Її назвали трипільською.
У цій місцевості можна було знайти бронзові серпи, кам'яні молотки, наконечники стріл і списів, срібні кільця, каблучки, намисто з бурштину, кришталю і скла, бронзову гривну, срібні браслети, рештки глиняного посуду, амфори та полив'яні плитки. Знаходили діти й монети — візантійські, шведські, польські, німецькі, траплялися і бранденбурзькі, шлезькі та англійські. Були і княжі гривні.
Виводячи дітей на Змійові вали чи на Дівич-гору, Іван Андрійович розповідав про давню історію краю, про бої між київськими князями, битви на берегах Стугни з половцями, ордами Батия і Менглі-Гірея, який «відзначився» 1482 року, спустошивши Трипільщину і забравши багатьох у неволю. «Добре попрацювали» татари і 1500 року — у Треполі тоді залишилось «7 человекъ служебныхъ и не данныхъ» [6, с. 298].
Напевно, Іван Андрійович водив учнів і в урочище Козацьке (раніше Гострий Камінь), що за 6 верст від Трипілля, де 2 квітня 1596 р. відбулася битва між козаками і військом Жолкевського. В ній загинуло близько двох тисяч осіб з обох боків, серед них і запорозькі отамани Шостак і Сасько, а гетьманові Матвієві Шаулі гарматне ядро відірвало руку. Тоді керівництво обороною перейняв Северин Наливайко, але і його поранило. Перевага поляків у силі вогню була очевидна — вони обстрілювали козацький табір гарматами. Але силою духу переважали козаки — їхня ненависть до напасників була така щира і гаряча, що допомогла вистояти і під гарматним обстрілом, і під час атак добірних королівських хоругв. Козаки ходили мов п’яні. Їхні очі все шукали ворога, щоб прохромити йому груди чи знести пихату лядську голову.
Звичайно, тут, в урочищі Козацькому, можна було знайти гарматні ядра, кулі, рештки зброї. І людські кістки.
Мабуть, розповідав учитель, як 1561 року до Трипілля завітав кошовий товариш Кшиштоф Косинський із військом. 5000 низових козаків перезимували тоді у Трипіллі. Більшої радості місцеві дівчата ще не знали. Як кажуть, козак не без долі, дівка не без щастя. Хлопці були на всякі смаки — чорняві й русяві, смагляві й білолиці, чубаті й під макітру стрижені. Траплялися й руді.
Звичайно, полякам, які мали свій військово-політичний центр у Фастові, не подобалась ця Трипільська Січ, центром якої став неприступний замок. Ляхи вирядили військову експедицію, щоб покарати «зрадників» — так вони називали козаків, що не хотіли коритися польському королю. Та карателі нікого не злякали, більше того, швидко перетворилися на об’єкт сміху — козаки з високих стін закидали їх то пекельними ядрами, то солоними дотепами. Відомо, що ненависть посилює ворога, а насмішка — вбиває. Ляхи, скрегочучи зубами від безсилої люті, безславно забралися геть. На прощання ще помахали кулаками, викликавши загальний регіт.
Косинський же, поповнившись войовничими трипільцями та завзятими мешканцями сусідніх сіл, рушив на Київ і в червні 1592 року здобув його!
Допомогли трипільці й запорозькому полковникові Карпові Скидану, котрий на чолі чотиритисячного загону 4 липня 1638 р. обложив трипільський замок, де сховалися поляки. Та високі стіни не врятували їх — вже 6 липня козаки здобули фортецю. Всіх, хто чинив опір, було без жалю посічено,
