лунко перекочувалось: “Бєлянкіна до директора… Бєлянкіна до директора!”
НЕСПОКІЙНА РАДІСТЬ
Як усе це сталося? Адже в Ченську я лише проїздом. Мені треба бути в касах пароплавства, їхати далі морем до одного з курортних містечок, а я — в Педагогічному інституті і сиджу в кабінеті директора в шкіряному кріслі. Замість блискотіння морської хвилі — виблискування скла книжкових шаф; замість безмежної гладіні — зелені, злегка вицвілі на сонці штори на вікнах. Нащо я чекаю студента Бєлянкіна й директора інституту Степана Єгоровича Тарасевича? Сивий, спокійний, трохи втомлений чоловік, він, мабуть, вільно й невимушено спілкується із студентами, завжди входить в усі подробиці інститутського життя.
Чи скоро він повернеться?
…Останні дні і ночі в Москві, невгомонні й клопіткі, сповнені тривог і побоювань за успіх п’єси, вкрай стомили мене. Я сів у поїзд. Три доби пробув у дорозі. Зупинився в Ченську, щоб пересісти на пароплав.
Поїзд прибув учора рано-вранці. З вокзалу я відразу ж попрямував на пристань. Спитав, як з пароплавом.
Відповіли:
— Зачекайте! Пароплав у потрібному вам напрямку буде завтра.
Потім я оглядав містечко. Обідав. А вже після цього пішов у готель. З центральної вулиці, повз магазини з великими світлими вітринами під парусиновими тентами, я завернув у провулок, що збігав з гори.
Провулок брукували. Гар від гарячого асфальту і курява стояли в повітрі. Але солодкий запах резеди, тягучий, м’який аромат левкоїв, густі пахощі троянд струмували з усіх палісадників провулка і ні на крок не відставали від мене.
Звідкілясь долинав співучий звук поперечної пилки и цюкали-цюкали сокири уривчасто й чітко, то перебиваючи, то наздоганяючи одна одну.
Двоповерховий будинок готелю був споруджений, мабуть, дуже давно. Вигляд він мав досить незграбний. Перший поверх був кам’яний, другий — дерев’яний. На першому поверсі, очевидно, колись містилися крамнички двох власників: двоє дверей з обох кінців будинку вели на другий поверх. Тепер через одні двері заходили в готель; над ними вивіска — “Хвиля”. Другі двері вели, мабуть, в квартири.
В світлому коридорі готелю за столом сиділа дівчина. Я побачив рівний проділ і двічі обкручені навколо голови коси. Дівчина низько схилилась над книжкою.
— Чи є у вас вільні номери?
Не відриваючись від книжки, дівчина мовила:
— “Простіть, Едмон… Простіть заради мене, заради мого кохання до вас!”
— Я не Едмон, не граф Монте-Крісто, — сказав я дівчині з книжкою.
— “Гідність заміжньої жінки зупинила порив змученого серця”, — прочитала вголос дівчина і, тримаючи вказівний палець на рядку в книжці, глянула на мене: — Пробачте, громадянине, ніяк не можу відірватись.
— Чи є вільні номери?
— “Чоло її схилилось майже до підлоги…”
— Мені потрібний номер на одну добу. Завтра я від’їжджаю.
— “Граф кинувся до неї…”
Піднявши свій чемодан, я рушив до дверей і хотів був піти, давши дівчині можливість і далі читати вголос роман Дюма “Граф Монте-Крісто”, проте ще раз запитав:
— Чи є у вас вільні номери? Дівчина повторила:
— “Граф кинувся до неї…” — і простягла руку до стіни, на якій висіла невелика плесковата шафка з відчиненими скляними дверцятами.
У шафці на гачках висіли ключі з номерками. Чергова, не відриваючи очей від книжки, зняла з гачка ключ, подала його мені й сказала:
— Заповніть бланк за формою — це перше; залиште вісім карбованців — це друге. А третє… так… “Боже мій, я називаю вас Едмоном, чому ж ви не називаєте мене Мерседес?”
— Але пробачте, Мерседес, — сказав я черговій, — я не граф Монте-Крісто…
— Авжеж, — зітхнула дівчина, уважно подивившись на мене, — який же з вас граф Монте-Крісто… Якщо надумаєте прожити в готелі більше доби, то не забудьте попередити мене.
Я хотів був дещо сказати, про щось запитати, але безнадійно: чергова по готелю назавжди поринула в книжку.
Я пішов з ключем довгим коридором.
У номері був гардероб, стіл, застелений вишиваною білою скатертиною, умивальник, кілька стільців. Вимиті дошки підлоги сяяли чистотою.
Розчинив навстіж вікно. Сперся ліктями на підвіконня. Які навпроти маленькі будиночки! Вікна невеликі, квадратні, з легкими завісками. У віконницях вирізано маленькі серця.
На ганочках сидять бабусі. Я не чую, про що вони розмовляють. Але, мабуть, їхня розмова тягнеться поволі, неквапливо, з паузами. їхні слова прості й нехитрі… Про що?.. Як приготувати баклажанну ікру, щоб вона була гостріша, як краще висушити виноград, які є ліки від ломоти у попереку, а може, нарікають на те, що тепер сонце не так гріє і частіше бувають дощі.
Чи міг я передбачити, чи міг наперед угадати, що саме тут, у цьому місті, в 19… році, тихого літнього вечора, всього за кілька хвилин я стану учасником таких подій, у вірогідність яких потім ледве повірю!
З-за рогу показалися юнак і дівчина. Вони йдуть дуже й дуже поволі. Можливо, вони
