– Як я це собі уявляю? – перепитав інженер-кібернетик Маккензі й на хвилину замислився. – Ну, хоч би так. Етап перший. В один із спекотливих днів ти йдеш вулицею. Тобі хочеться пити. Ти підходиш до продавщиці, даєш їй монету, і дівчина притьмом наливає тобі склянку напою.
– Але де тут автоматизація? – здивувався інженерів співрозмовник, молодий лікар-радіолог. Обоє вони працювали в одній фірмі й полюбляли погомоніти після того, як скінчиться робочий день.
– Її ще нема тут, автоматизації, – сказав інженер. – Не будемо забігати наперед. Етап другий. Та сама вулиця і та сама спекота. Тебе мучить спрага. Ти підходиш… Ні, не до привітної продавщиці, а до автомата, кидаєш монету у відповідну щілину – і бери свій напій. Як бачиш, тут уже наявна автоматизація, щоправда у зародковому стані.
– Непоганий етап, – сказав лікар.
– Та йому притаманна суттєва вада.
– Яка?
– Тут не обійдешся без людини. Вона – невід’ємна ланка, – пояснив Маккензі.
– А третій етап?
– Він ще не настав. Але вже на підступах. Я вірю в це. Тут уже буде ліквідовано вади, що властиві другому етапові. Ще раз уяви собі: вулиця, жаркий день, тротуаром іде робот, йому дуже кортить напитися води.
Лікар здивовано зламав брови.
– Я маю на увазі, – вів далі Маккензі, – що в робота внаслідок високої температури зовнішнього середовища випарувалась уся холодильна рідина. Невже незрозуміло?
– Ну, і що ж далі?
– Робот підходить до автомата, кидає в нього жетон, і йому відміряють потрібну порцію рідини.
– Стривай, а де ж тут людина?
– Людина? В даному випадку вона зайва і тільки порушила б гармонію, – посміхнувся Маккензі. – Технічний прогрес, починаючи з певного моменту, не потребує допомоги з боку людини.
– Гм-м… Але ж кінцева мета техніки – служити людині, – відзначив радіолог.
– Хто це сказав? Дурниці! – одрубав Маккензі. – Як колись було виголошено «мистецтво для мистецтва», так тепер треба з усією рішучістю заявити: «техніка для техніки». Людина тут ні до чого. Вона зі своєю недосконалою організацією, безпідставним і незбагненним вередуванням, безконечними хворобами і розмаїтими нервовими розладнаннями тільки заважатиме чіткій роботі розумних машин.
– Отже, як на тебе, людина – не цар природи? Принаймні – земної?
– Звичайно, ні.
– А за кого ж її вважати?
– В кращому разі – за рабиню машини, – сказав Маккензі. – Рабиня, а не цар!…
Попрощавшись зі своїм приятелем, Маккензі повернув до станції підземки: своєї автомашини він поки що не мав.
У метрополітені було повно людей. Кожен поспішав після роботи додому й намагався пролізти вперед, одтіснивши сусідів.
У проході до ескалатора Маккензі загаявся, й автоматичний контролер боляче штовхнув його в спину залізною палицею. Маккензі хотів був лайнутися, та вчасно подумав, що за це може дістати від того ж таки контролера подвійну порцію.
Підземка була повністю автоматизована. Її обслуговували роботи, вайлуваті й неоковирні, як груботесані шафи.
Маккензі спустився по ескалатору на перон і вскочив у вагон. Поїзд гойднуло, а потім він із свистом угвинтився в тунель…
У холі кіберготелю Маккензі зустрів портьє. Вручаючи від кімнати ключі, портьє необачно наступив інженерові на ногу, стандартно усміхнувся й попросив пробачення.
На чотирнадцятому поверсі, в номері, Маккензі спіткала нова неприємність. Номер, уперше за три роки, не було прибрано. З крана не текла вода.
– Де Мері? – запитав інженер по відеофону в чергового робота.
– Не хвилюйтесь, шановний, – пролунало у відповідь. – В Мері, мабуть, вийшов з ладу фотоелемент, і вона покусала трьох пожильців з вашого поверху.
– А де вона зараз? – лячно запитав інженер, мимохіть озираючись.
– Не хвилюйтеся, шановний. Мері відвезли до кібермайстерні.
– Але ж у мене не прибрано!
– Не хвилюйтеся, шановний.
– Вода не йде із крана…
– Не хвилюйтеся, шановний.
– Та мені треба вмитися!
– Не хвил…
Маккензі люто натиснув вимикача. Голос обірвався, й екран погас.
«Господи, хоч би одне людське слово почути», – з тугою, що раптом обійняла його, подумав інженер і тяжко зітхнув.
– Як я це собі уявляю? – перепитав інженер-кібернетик Маккензі й на хвилину замислився. – Ну, хоч би так. Етап перший. В один із спекотливих днів ти йдеш вулицею. Тобі хочеться пити. Ти підходиш до продавщиці, даєш їй монету, і дівчина притьмом наливає тобі склянку напою.
– Але де тут автоматизація? – здивувався інженерів співрозмовник, молодий лікар-радіолог. Обоє вони працювали в одній фірмі й полюбляли погомоніти після того, як скінчиться робочий день.
– Її ще нема тут, автоматизації, – сказав інженер. – Не будемо забігати наперед. Етап другий. Та сама вулиця і та сама спекота. Тебе мучить спрага. Ти підходиш… Ні, не до привітної продавщиці, а до автомата, кидаєш монету у відповідну щілину – і бери свій напій. Як бачиш, тут уже наявна автоматизація, щоправда у зародковому стані.
– Непоганий етап, – сказав лікар.
– Та йому притаманна суттєва вада.
– Яка?
– Тут не обійдешся без людини. Вона – невід’ємна ланка, – пояснив Маккензі.
– А третій етап?
– Він ще не настав. Але вже на підступах. Я вірю в це. Тут уже буде ліквідовано вади, що властиві другому етапові. Ще раз уяви собі: вулиця, жаркий день, тротуаром іде робот, йому дуже кортить напитися води.
Лікар здивовано зламав брови.
– Я маю на увазі, – вів далі Маккензі, – що в робота внаслідок високої температури зовнішнього середовища випарувалась уся холодильна рідина. Невже незрозуміло?
– Ну, і що ж далі?
– Робот підходить до автомата, кидає в нього жетон, і йому відміряють потрібну порцію рідини.
– Стривай, а де ж тут людина?
– Людина? В даному випадку вона зайва і тільки порушила б гармонію, – посміхнувся Маккензі. – Технічний прогрес, починаючи з певного моменту, не потребує допомоги з боку людини.
– Гм-м… Але ж кінцева мета техніки – служити людині, – відзначив радіолог.
– Хто це сказав? Дурниці! – одрубав Маккензі. – Як колись було виголошено «мистецтво для мистецтва», так тепер треба з усією рішучістю заявити: «техніка для техніки». Людина тут ні до чого. Вона зі своєю недосконалою організацією, безпідставним і незбагненним вередуванням, безконечними хворобами і розмаїтими нервовими розладнаннями тільки заважатиме чіткій роботі розумних машин.
– Отже, як на тебе, людина – не цар природи? Принаймні – земної?
– Звичайно, ні.
– А за кого ж її вважати?
– В кращому разі – за рабиню машини, – сказав Маккензі. – Рабиня, а не цар!…
Попрощавшись зі своїм приятелем, Маккензі повернув до станції підземки: своєї автомашини він поки що не мав.
У метрополітені було повно людей. Кожен поспішав після роботи додому й намагався пролізти вперед, одтіснивши сусідів.
У проході до ескалатора Маккензі загаявся, й автоматичний контролер боляче штовхнув його в спину залізною палицею. Маккензі хотів був лайнутися, та вчасно подумав, що за це може дістати від того ж таки контролера подвійну порцію.
Підземка була повністю автоматизована. Її обслуговували роботи, вайлуваті й неоковирні, як груботесані шафи.
Маккензі спустився по ескалатору на перон і вскочив у вагон. Поїзд гойднуло, а потім він із свистом угвинтився в тунель…
У холі кіберготелю Маккензі зустрів портьє. Вручаючи від кімнати ключі, портьє необачно наступив інженерові на ногу, стандартно усміхнувся й попросив пробачення.
На чотирнадцятому поверсі, в номері, Маккензі спіткала нова неприємність. Номер, уперше за три роки, не було прибрано. З крана не текла вода.
– Де Мері? – запитав інженер по відеофону в чергового робота.
– Не хвилюйтесь, шановний, – пролунало у відповідь. – В Мері, мабуть, вийшов з ладу фотоелемент, і вона покусала трьох пожильців з вашого поверху.
– А де вона зараз? – лячно запитав інженер, мимохіть озираючись.
– Не хвилюйтеся, шановний. Мері відвезли до кібермайстерні.
– Але ж у мене не прибрано!
– Не хвилюйтеся, шановний.
– Вода не йде із крана…
– Не хвилюйтеся, шановний.
– Та мені треба вмитися!
– Не хвил…
Маккензі люто натиснув вимикача. Голос обірвався, й екран погас.
«Господи, хоч би одне людське слово почути», – з тугою, що раптом обійняла його, подумав інженер і тяжко зітхнув.
