Ностромо. Приморське сказання [Джозеф Конрад] (fb2) читать онлайн

Джозеф Конрад Ностромо Приморське сказання

Ностромо. Приморське сказання

Похмуре небо так звістує бурю

Вільям Шекспір

Джонові Ґолсворсі присвячується

Передмова автора

З-поміж великих моїх романів за період уже після публікації збірника оповідань «Тайфун» найбільше мене хвилював «Ностромо».

Не скажу, що я почав тоді усвідомлювати якісь невідворотні зміни у своєму умонастрої і ставленні до завдань свого творчого життя. І можливо, що жодних змін і не було, крім того таємничого побічного явища, яке не має нічого спільного з мистецькими теоріями, — непомітної переміни у природі натхнення, того феномена, за який я аж ніяк не можу відповідати. Утім непокоїло мене те, що після завершення останнього оповідання зі збірника «Тайфун» якось начебто не залишилось у світі більше нічого, про що варто писати.

Певний час тривав такий-от прикрий і водночас тривожний настрій, а потім, як то бувало з багатьма моїми великими творами, мені явився перший знак «Ностромо» у вигляді однієї мандрівної бувальщини, хоч і без жодної вартісної деталі.

Власне кажучи, 1875 чи 1876 року, ще цілком юний, у Вест-Індії, чи радше у Мексиканській затоці, бо ж мої контакти із суходолом були короткі, нечисленні та перебіжні, я почув історію одного чоловіка, підозрюваного в тому, що під час революційних заворушень він десь на узбережжі Тьєрра-Фірме сам-один викрав цілий баркас зі сріблом.

На перший погляд, це було якесь начебто геройство. Та про деталі я не чув, а що злочини самі по собі мене цікавили мало, то навряд чи став би тримати в голові і цей. Я й забув про нього, аж поки через років двадцять шість чи двадцять сім натрапив на цей самий епізод, але вже в обшарпаному томику, придбаному на розкладці букіністичної книгарні. То була історія життя американського моряка, яку він сам і написав у співавторстві з одним журналістом. Під час своїх мандрів цей американський моряк прослужив кілька місяців на борту шхуни, капітаном і власником якої був отой крадій, про якого я чув за днів своєї ранньої юності. І навіть сумнівів щодо цього не маю, бо ледве чи можуть трапитися два діяння такого особливого штибу в тій самій частині світу — й обидва пов’язані з південноамериканською революцією.

Цей чолов’яга і справді примудрився вкрасти баркас зі сріблом, і то, схоже, тільки тому, що його наймачі — напевно, геть-таки погані знавці людської вдачі — сліпо йому довіряли. У розповіді моряка він виведений як несусвітній негідник, дрібний шахрай, до дурного запеклий, понурий, непоказний і зовсім не вартий тієї великої удачі, яка на нього звалилася. І що цікаво, він відкрито цим хизувався.

Не раз він казав:

— Люди думають, що я на цій своїй шхуні багацько заробив. А нічого подібного. Мені начхати на це. Коли-не-коли тихенько йду собі, куди треба, й витягаю зливок срібла. Багатіти треба повільно — ви ж розумієте.

Розповідали про цього чоловіка і ще дещо цікаве. Одного разу під час якоїсь суперечки отой моряк почав йому погрожувати:

— І що завадить мені на бéрезі повідомити про те срібло, що ти мені розповів?

Цинічний мерзотник анітрохи не занепокоївся. Навіть розреготався.

— Дурень ти, — якщо посмієш патякати про мене отаке на бéрезі, то дістанеш ножа у спину. Кожен чоловік, жінка і дитина в тому порту — мої друзі. І хто доведе, що баркас не затонув? Я ж не показував тобі, де сховано срібло. Еге ж? Тож нічого ти не знаєш. Думаєш, я брехав? Га?

Зрештою моряк, якому остогидла паскудна ницість цього невиправного злодія, дезертирував зі шхуни. Увесь цей епізод охоплює десь три сторінки його життєпису. Нема про що говорити, але коли я їх переглянув, цікаве підтвердження кількох випадкових слів, почутих у ранній юності, пробудило спогади про той далекий час, коли все було таким свіжим, таким дивовижним, таким небезпечним, таким притягальним: обриси чужинних берегів під зорями, тіні осяяних сонцем пагорбів, людські пристрасті у присмерку, напівзабуті чутки, подаленілі обличчя… Можливо… можливо, у світі ще є про що писати. І все ж попервах у цій історії самій по собі я не бачив нічого. Негідник викрадає велику партію цінного вантажу — так кажуть люди. Це або правда, або неправда, і в кожному разі це самé собою нічого не варте. Вигадувати детальну кримінальну історію мені було нецікаво, бо, оскільки це чуже моєму хисту, я вважав, що та шкурка не варта вичинки. І лише коли мене осяяло, що злодюжка, який викрав скарб, не мусить бути безнадійним покидьком, що він може бути навіть людиною сильної вдачі, актором і, можливо, жертвою в коловороті революції, — щойно тоді мені вперше привиділася сутінкова країна, яка мала стати провінцією Сулако, з її повитою тінями Сьєррою та млистим Кампо^[1] — мовчазними свідками подій, спричинених пристрастями людей, короткозорих у добрі й у злі.

Отакі, і це щира правда, туманні першоджерела «Ностромо» — цієї книги. Припускаю, що від того моменту її вже не могло не бути. Та навіть тоді я вагався, ніби інстинкт самозбереження застерігав мене від ризику далекої та важкої подорожі до країни, життя якої повне інтриг і революцій. Проте подорож таки мала відбутися.

Це забрало найкращу частину 1903–1904 років — з багатьма перервами, коли вагання поновлювались, а то б я загубився в дедалі ширших панорамах, які відкривалися переді мною в міру того, як поглиблювалися мої знання про цю країну. А ще часто, коли гадав, що зайшов у безвихідь, застрягши в заплутаних справах республіки, я щоразу, образно кажучи, пакував валізу, кидався геть із Сулако, аби перемінити клімат, і писав кілька сторінок «Морського дзеркала»^[2]. Але загалом, як я вже казав, мій побут на латиноамериканському континенті, славному своєю гостинністю, тривав близько двох років. Повернувшись, я виявив (говорячи трохи в стилі капітана Ґуллівера), що з моєю родиною все гаразд, моя дружина сердечно рада дізнатися, що з усією тією гарячкою покінчено, а наш хлопчик неабияк підріс, поки мене не було.

Звичайно, моє основне джерело з історії Костаґуани — це неупереджена і красномовна «Історія півстолітньої смути» авторства мого високошанованого друга, покійного дона Хосе Авельяноса, посланця при дворах Англії та Іспанії і т. д., і т. д. Ця праця ніколи не публікувалася — читач зрозуміє чому, — і я, власне, був єдина людина у світі, обізнана з її змістом. Я присвятив немало годин напруженому її обмірковуванню і сподіваюся, що моя сумлінність заслужить на довіру. Заради справедливості щодо себе й аби розвіяти побоювання майбутніх читачів, прошу звернути увагу, що кілька історичних алюзій я підтягнув, не щоб пописатися своєю унікальною ерудицією, а тому що кожна з них тісно пов’язана з реальністю і чи то проливає світло на характер поточних подій, чи то прямо впливає на долі людей, про яких я веду мову.

Щодо їхніх особистих історій, то я намагався описати їх — Аристократію і Народ, чоловіків і жінок, латиносів і англосаксів, бандитів і політиків — так холоднокровно, як тільки міг у зáпалі та зіткненні моїх власних суперечливих емоцій. Зрештою, це також історія суперечностей і тих людей. Хай читач судить, наскільки заслуговують на інтерес їхні вчинки і таємні сердечні прагнення, розкриті в лютих скрутах доби. Зізнáюся, що, як на мене, то була доба міцної дружби та незабутньої гостинності. І тут мушу згадати вдячним словом пані Ґулд, «першу леді Сулако», яку легко можемо довірити таємному обожненню доктора Моніґема, та Чарлза Ґулда, ідеалістичного поборника Матеріальних Інтересів, якого мусимо довірити його Копальні — від якої в цьому світі нікуди не втекти.

Про Ностромо, другого з тих двох чоловіків, протиставлених за расовими та соціальними ознаками, яких полонило срібло копальні Сан-Томе, почуваюся зобов’язаним сказати дещо ширше.

Я без вагань зробив цього центрального персонажа італійцем. По-перше, це цілком вірогідно: за тих часів італійці юрбами посунули до Західної провінції, як пересвідчиться кожен, хто читатиме далі, а по-друге, не було нікого, хто міг би так добре триматися пліч-о-пліч із Джорджо Віолою — Ґарібальдіно, ідеалістом давніх гуманістичних революцій. Сам я потребував Людини з Народу, якомога вільнішої від класових умовностей та будь-якого усталеного способу мислення. Це не нападки на умовності. Я керувався не моральними, а художніми вимогами. Якби він був англосаксом, то спробував би встрянути в місцеву політику. Але Ностромо не прагне бути лідером у грі особистостей. Не хоче підійматися над масою. Він задоволений тим, що відчуває свою владу — не пориваючи з Народом.

Але передусім Ностромо є тим, ким він є, через те, що на створення його óбразу мене надихнув у дні моєї юності один середземноморський моряк. Ті, хто прочитав бодай кілька сторінок моїх творів, відразу збагнуть, щó я маю на увазі, коли кажу, що бути Ностромо за таких обставин міг Домінік, господар «Тремоліно». В усякому разі, Домінік чудово зрозумів би свого молодшого літературного двійника, хоч до його вчинку, може, й поставився б зі зневагою. Ми з ним разом уплуталися якось в одну доволі безглузду пригоду, але безглуздість — то пусте. Мене щиро тішить думка, що в ранній юності в мені, отже, мусило бути щось гідне, аби пробудити гіркувату вірність оцього чоловіка, його напівіронічне обожнення. Багато з того, що сказав згодом Ностромо, я почув із вуст Домініка. Тримаючи руку на румпелі^[3], блукаючи по обрію безстрашним поглядом з-під мало що не чернечого каптура, який затінював йому обличчя, він проказував звичайний свій заспів до монологів нерозкаяної мудрості: «Vous autres gentilhommes!»^[4] — і той його саркастичний тон досі звучить у моїх вухах. Це так схоже на Ностромо! «Ви hombres finos!»^[5] Дуже схоже на Ностромо. Проте Домінік-корсиканець плекав у душі певну гордість нащадка шляхетного роду, якої Ностромо не мав, бо його родовід був іще давніший. Він — чоловік, обтяжений незліченними поколіннями предків, але без рідні, якою міг би похвалитися… Як і Народ.

З тим його успадкованим міцним зв’язком із землею, з незавбачливістю та щедрістю, зі змарнованими талантами, з мужньою гоноровістю, з туманним відчуттям своєї величі та з глибокою відданістю аж до відчайдушності, а водночас і з певним відчаєм, — він Людина з' Народу, питома народна незаздрісна сила, яка терпіти не може бути на чолі, але править зсередини. По роках, постаршавши і заживши слави вже як капітан Фіданца, нерозривно пов’язаний з цією країною, проходячи під шанобливими поглядами у своїх численних справах осучасненими вулицями Сулако, аби навідати вдову карґадора^[6], зайти до «ложі» й мовчки послухати на зборах промови анархістів, він, загадковий покровитель нових революційних заворушень, надійний, заможний товариш Фіданца, хоч усвідомлював у глибині душі своє моральне падіння, залишався суто Людиною з Народу. Зі своєю любов’ю до життя, змішаною з презирством, і зі своїм бентежним переконанням, що його зрадять, що він помре зрадженим хтозна-чим і ким, — він усе одно з Народу, безперечний народний Герой — зі своєю особистою історією.

Хочу згадати ще одну постать із тих неспокійних часів: і це Антонія Авельянос — «прекрасна Антонія». Чи належить вона до якоїсь варіації латиноамериканського дівочого типу — не беруся стверджувати. Але як на мене, то належить. Вона завжди тримається дещо в тіні свого батька (мого високошанованого друга), завдяки їй, сподіваюся, зрозумілішим стане те, що я намагався сказати. З усіх, хто побачив разом зі мною народження Західної Республіки, вона єдина весь час нагадувала мені, що життя триває. Аристократка Антонія і Ностромо, Людина з Народу, — то будівничі Нової Ери, справжні творці Нової Держави: він — завдяки своєму легендарному безстрашному подвигу, вона, як і кожна жінка, — просто завдяки силі своєї жіночості, — єдина, здатна вселити щиру пристрасть у серце нікчеми.

Якби бодай щось могло спонукати мене знову відвідати Сулако, то це була б Антонія. І справжня причина цього — чому б не бути тут щирим? — справжня причина полягає в тому, що я різьбив її óбраз зі своєї першої любові. Як ми, ватага довготелесих школярів, приятелів двох її братів, як же ми дивилися знизу вгору на цю дівчину, яка й сама була щойно зі шкільної лави, — немов на прапороносця віри, рідної для всіх нас, але лише вона знала, як нести цю віру високо, з непохитною надією! Можливо, в її душі було більше зáпалу і менше умиротвореності, ніж в Антонії, але вона була безкомпромісна пуританка патріотизму без найменших домішок приземленості в думках. Не лише я був у неї закоханий, але сáме я найчастіше мав вислуховувати її нищівну критику моєї легковажності — от так само, як бідолашний Деку, — чи тримати удар її суворих неспростовних закидів. Вона не зовсім розуміла мої почуття, — але байдуже. Того дня, коли я прийшов до неї, зіщулений, але непоступливий грішник, аби сказати останнє «прощавай», вона так міцно потисла мені руку, що серце моє закалатало, і я побачив її сльозу, від якої мені аж дух забило. Насамкінець вона полагідніла, ніби зненацька збагнула (ми були ще такі діти!), що я справді вирушав у путь, у дуже далеку путь — аж у Сулако, незнане, сховане від наших очей в імлі затоки Пласідо^[7].

Ось чому я часом прагну ще раз поглянути на «прекрасну Антонію» (чи, може, на ту, Іншу?), яка проходить у півтемряві величного собору, проказуючи коротку молитву над могилою першого й останнього кардинала-архієпископа Сулако, стоїть, заглиблена в дочірнє благоговіння, перед пам’ятником донові Хосе Авельяносу і, кинувши довгий, ніжний, відданий погляд на округлу меморіальну дошку Мартінові Деку, виходить, просвітлена, на залиту сонцем Пласу^[8], струнка і сивоголова, — свідок минулого, зневаженого людьми, які нетерпляче чекають на Світанок Нових Ер, прихід нових Революцій.

Але це — наймарніша з мрій, бо свого часу я дуже добре зрозумів, що тієї миті, коли дух покинув тіло Неперевершеного Капатаса^[9], Людини з Народу, нарешті вільного від скрут любові та багатства, мені вже немає чого робити в Сулако.

Джозеф Конрад

Жовтень 1917 року

I Срібло копальні

Розділ I

За часів іспанського панування і багато років потому місто Сулако — а про його стародавність свідчить пишна краса помаранчевих садів — було комерційно не важливіше за звичайний береговий порт зі жвавою місцевою торгівлею буйволячими шкурами та індиго. До Сулако через те, що в його широчезній бухті переважно стояв штиль, не могли дістатися неповороткі глибоководні галеони завойовників, які без добрячого вітру і з місця не зрушать та стоять як укопані там, де ваш сучасний корабель, побудований за зразком кліпера, лине вперед навіть під легеньке лопотіння вітрил. Є на землі гавані, доступ у які ускладнюють підступні підводні скелі та побережні бурі. А Сулако сховалося від спокус торгового світу за урочистим штилем глибокої затоки Ґольфо-Пласідо — немов у недоторканному святилищі, в неосяжному напівкруглому храмі без склепіння, відкритому до океану, де стіни високих гір були запнуті лише жалобною поволокою хмар.

Одним краєм ця широка дуга над прямою береговою лінією республіки Костаґуана врізається в море кряжем, що утворює незначний мис, він називається Пунта-Мáла^[10]. Із середини затоки цієї точки суходолу взагалі не видно, зате відногу стрімкої гори позаду можна таки розгледіти — мов тінь на небосхилі.

З другого краю на сліпучому обрії мріє щось мовби легкий окремий клаптик блакитної мли. Це півострів Асуера — хаотичне нагромадження гострих скель та кам’яних уступів, зусібіч обтяте крутими урвищами. Півострів видається далеко в море, немов груба кам’яна голова, що стирчить із зеленого узбережжя на кінці худенької шиї — піщаної коси, зарослої колючими чагарями. Геть безводному, бо дощові потоки відразу стікають з усіх його боків у море, йому бракує родючого ґрунту, аби — як то кажуть — зростити бодай одну травинку, от наче його хто прокляв. Біднота, яка на рівні неясного інстинкту самовтіхи пов’язує поняття зла і багатства, розповість вам, що півострів безплідний через схований там заклятий скарб. Звичайна тутешня людність — пеони^[11] з естансій^[12], вакеро^[13] з приморських рівнин, упокорені індіанці, які за багато миль приходять на ярмарок із в’язанкою цукрової тростини чи кошиком маїсу, що коштує десь три пенси, — добре знає, що в темряві глибоких ущелин, які розтинають кам’яні уступи Асуери, лежать купи блискучого золота. Побутує переказ, що за незапам’ятної давнини у пошуках того скарбу загинуло багато шукачів пригод. А ще подейкують, що, і це вже на людській пам’яті, двоє мандрівних моряків — можливо, «американо», а точніше ґрінґо^[14] певного сорту — підмовили одного індіанця-мосо^[15], безпутного картяра, і втрьох із ним украли віслюка, аби перевезти в’язанку сухого хмизу, бурдюк із водою та провізію на декілька днів. З отаким-от супроводом і з револьверами за поясами вони взялися за мачете і почали прорубувати собі шлях крізь колючий чагарник на перешийку півострова.

На другий вечір, уперше на пам’яті місцевого люду, стало видно вертикальну спіраль диму (не інакше як від їхнього вогнища), яка блідо вилася на тлі неба над гостро обтятим кряжем на кам’яній голові. Команда прибережної шхуни, яка перечікувала штиль за три милі від берега, дотемна споглядала це й не виходила з дива. Рибалка-негр, який жив у відлюдній халупі на бéрезі маленької бухти неподалік, побачив, як повалив дим, і був напоготові, чекаючи якогось знаку. Якраз перед заходом сонця він гукнув свою жінку. Вони задивились на дивне знамення із заздрістю, недовірою і благоговійним жахом.

Нечестиві авантурники не подавали більше жодного знаку. Моряків, індіанця і вкраденого віслючка більше ніхто не бачив. Щодо мосо, мешканця Сулако, то його жінка заплатила за кілька заупокійних мес; бідолашну чотириногу худобину, на якій не було жодного гріха, напевно, теж спостигла смерть, а двоє ґрінґо, примарні й вічно живі, як вірили люди, й донині живуть серед скель, погублені фатальним прокляттям свого успіху. Їхні душі не можуть відірватись від тіл, які вартують знайдений скарб. Тепер вони — багаті, але голодні та спраглі, — дивна теорія про невідступні привиди ґрінґо, зухвалих єретиків, стражденних в’язнів своєї виголодалої і спеченої спрагою плоті, хоча християнин на їхньому місці зрікся б свого заблуду і дістав би визволення.

Тож вони — легендарні насельники Асуери, які стережуть її закляте багатство, і тінь на небосхилі з одного боку затоки та круглий клаптик блакитної мли, що затуманює осяйний пруг обрію, — з другого боку, позначають дві крайні точки тієї дуги, яка має назву Ґольфо-Пласідо, оскільки ніхто не пам’ятав, щоб її води колись збурював сильний вітер.

Перетинаючи уявну лінію, проведену від Пунта-Мáла до Асуери, судна з Європи, які прямують до Сулако, враз розлучаються з сильними океанськими вітрами. Стають здобиччю примхливих бризів, які граються ними часом по тридцять годин поспіль. Перед ними — вхід у тиху затоку, більшість днів у році затягнутий стіною нерухомих густих хмар. У рідкісні ясні ранки на плесо затоки падає інша тінь. Високо за велетенською зубчастою стіною Кордильєрів світає, стає чітко видно темні шпилі зі стрімкими схилами, що здіймаються на височезному п’єдесталі лісів ген на самому краю берега. Серед тих шпилів велично височить на тлі блакиті й біла голова Іґероти. Гладенький сніговий купол всіяний крихітними чорними цятками безлісих грон велетенських скель.

А коли полуденне сонце зсуває із затоки тінь гір, з глибоких долин починають викочуватися хмари. Вони обволікають темними клаптями голі скелі урвищ над лісистими схилами, затуляють шпилі, стелються, поорані бурями, по снігах Іґероти. Кордильєри пропадають з поля вашого зору, ніби розчиняються в тих великих клубах сірої та чорної пари, що поволі сунуться до океану і розчиняються в прозорому повітрі, наразившись усією лавою на сліпучу гарячінь дня. Надтанулий край хмарної лави завжди прагне дістатися до середини затоки, хоча це йому рідко коли вдається. Його з’їдає — як кажуть моряки — сонце. Хіба що, може, від лави відірветься темний грозовий фронт і, промчавши через усю затоку, втече на відкритий водний шир за Асуерою, де раптом вибухне спалахами й гуркотом, наче зловісний повітряний піратський корабель, який, дрейфуючи над обрієм, обстрілює море.

Уночі важкі хмари, сунучись вище в небо, душили всю тиху затоку під сподом непроглядною темрявою, в якій зненацька то тут, то там було чути, як починається чи вщухає злива. Авжеж, ці захмарені ночі стали приказкою у моряків по всьому західному узбережжю величезного континенту. Небо, земля і море — все зникало зі світу, коли Пласідо — за прислів’ям — засинала під своїм чорним пончо. Кілька зірочок, які залишались під нагуслим над морем хмарним склепінням, тьмяно мерехтіли, наче в пащі чорної печери. У її просторіні ваш корабель непомітно плив у вас під ногами, його незримі вітрила лопотіли у вас над головою. Око самого Бога — з похмурим блюзнірством додавали моряки — не могло розпізнати, які діяння рук людських там вершаться, тож ніщо не заважає безкарно покликати на допомогу диявола, якщо тільки і його злоба не провалиться в ту таку кромішню тьму.

Береги затоки — скрізь стрімкі; три безлюдні острівці, які ніжаться на сонці відразу за хмарною запоною напроти входу до гавані Сулако, мають назву Ісабели.

Є Велика Ісабела, Мала Ісабела — вона кругла — і Ермоса^[16], найменша.

Ота остання — заввишки не більше ніж фут над рівнем моря та кроків сім завширшки, просто собі пласка вершина сірої скелі, яка куриться, ніби гарячий присок після зливи, — ніхто доброхіть не ризикнув би ступити на неї босоніж до заходу сонця. На жорсткому бéрезі Малої Ісабели шелестить потворним жмутком сухого листя стара обшарпана пальма з товстим роздутим стовбуром, наїжаченим шипами — просто відьма серед пальм. На Великій Ісабелі є джерело з прісною водою, яке витікає з зарослого краю урвища. Простертий серед моря острів нагадує смарагдово-зелений клин суходолу завдовжки з милю, і ростуть на ньому одне при одному два дерева, кидаючи розлогі тіні до підніжжя своїх гладеньких стовбурів. Урвище те зарóсле чагарниками і тягнеться вздовж усього острова, це глибока покручена розколина, її високий край нависає над нижчим, врешті вона переходить у мілку западину, яка межує з маленькою смужкою піщаного берега.

Якщо дивитися з того низинного кінця Великої Ісабели, око прозирає через затоку — дві милі її довжини так чітко межують з правильною лінією берега, ніби прорубані сокирою, — і впирається просто в гавань Сулако. Це довгасте, подібне до озера водне плесо. З одного боку над самим берегом стримлять під прямим кутом короткі порослі лісом відноги та долини Кордильєрів, з другого боку відкрита панорама великої рівнини Сулако переходить у таємничі опалові далі, повиті сухою млою. Самé місто Сулако — верхи мурів, великі бані, проблиски білих сторожових веж серед розлогих помаранчевих гаїв — лежить між горами та рівниною неподалік від гавані, і просто з моря його не побачиш.

Розділ II

Єдиний натяк на комерційну діяльність у гавані, помітний з берега Великої Ісабели, це квадратний тупий край дерев’яного молу, що його Океанська парова судноплавна компанія (у щоденній мові — ОПСК) перекинула через мілководу частину затоки невдовзі після того, як було ухвалене рішення зробити Сулако одним із портів компанії в Республіці Костаґуана. Державі належать кілька гаваней на її довгому морському узбережжі, але за винятком Кайти, важливої локації, всі вони — або вузькі незручні бухточки, що вдаються в окутий залізом берег, — як-от, наприклад, Есмеральда за шістдесят миль на південь, — або просто незахищені акваторії, відкриті всім вітрам і шарпані припливом.

Можливо, самі вже тутешні атмосферні умови, що відлякували торгові судна минулих століть, змусили ОПСК зазіхнути на це мирне святилище, яке захищало спокійне існування Сулако. Усякі вітерці, які легко бавилися на величезному водяному півколі, окресленому з одного боку півостровом Асуера, не могли стати на заваді паровій силі її чудового флоту. Рік за роком її чорнобокі кораблі снували туди-сюди вздовж берега, в гавань і з гавані, повз Асуеру, повз Ісабели, повз Пунта-Мáла — зневажаючи все, крім тиранії часу. Їхні назви, імена з усенької міфології, стали буденними слівцями на цьому узбережжі, де ніколи не владичили олімпійські боги. «Юнону» тут знали лише за її комфортабельними каютами в середній частині судна, «Сатурна» — за геніальністю його капітана та розмальовано-позолоченою розкішшю салону, а от «Ганімед» був устаткований переважно для перевезення великої рогатої худоби, і прибережні пасажири його уникали. Найсмиренніший індіанець у найглухішому на узбережжі селі добре знав «Цербера», маленького чорного пароплавчика без жодного шарму чи вартих згадки житлових кают, — його місія полягала в тому, щоб повзти вздовж порослих лісом берегів близько від великих грізних скель, послужливо зупиняючись перед кожною жменькою халуп, аби підібрати продукцію — каучук, розфасований у пакунки до трьох фунтів кожен і обгорнутий сухою травою.

А оскільки компанія рідко недораховувалась найменшого згорточка, майже ніколи не губила бичків і ще не втопила жодного пасажира, то назва ОПСК мала дуже високий кредит довіри. Люди заявляли, що під опікою компанії їхні життя і власність у більшій безпеці на воді, ніж у їхніх хатах на бéрезі.

Суперінтендант ОПСК у Сулако, який відповідав за обслуговування всього костаґуанського сектора, дуже пишався становищем своєї компанії. Він підсумовував це приказкою, яка не сходила з його вуст:

— Ми ніколи не помиляємося.

Щодо службовців компанії це набирало форми суворого припису:

— Нам нізащо не можна помилятися. Я тут не помилюсь, а той Сміт хай собі в себе що хоче, те й коїть.

Сміт, якого він в очі не бачив, був іншим суперінтендантом з обслуги, що дислокувалася десь за півтори тисячі миль від Сулако.

— Навіть не кажіть мені про того вашого Сміта.

Тоді, раптом заспокоївшись, він з умисною недбалістю ухилявся від теми.

— Сміт знає про цей континент не більше, ніж дитина.

«Наш вельмишановний сеньйор Мітчелл» — для бізнесового та офіційного світу Сулако, «прискіпливий Джо» — для командування суден компанії, капітан Джозеф Мітчелл і сам пишався своїм глибоким знанням людей та характерних явищ цієї країни — cosas de Costaguana^[17]. Серед них найнесприятливішими для належної праці компанії він вважав часті зміни уряду, зумовлені революціями воєнного типу.

Загалом політична атмосфера республіки в ці дні була буремна. Патріоти-втікачі з партії, яка зазнала поразки, примудрилися повернутись на рідні береги, завантаживши пів пароплава стрілецькою зброєю та амуніцією. На думку капітана Мітчелла, то була просто дивовижна кмітливість з огляду на нужду тих людей у момент утечі. Він зауважував, що «вони, здається, навіть не мали досить дрібних грошей на пасажирський квиток, коли покидáли країну». І він знав, про що каже, бо одного пам’ятного дня його покликали врятувати життя диктаторові, та ще й кільком посадовцям скинутого уряду Сулако: главі адміністрації, начальникові митниці та шефові поліції. Після програної битви під Сокорро бідолашний сеньйор Ріб’єра (так звали диктатора) відмахав по гірських стежках вісімдесят миль, сподіваючись випередити фатальні новини, — з чим він, звичайно, не міг упоратись верхи на кульгавому мулі. Ба більше: тварина здохла під ним на Аламеді, де вечорами, у періоди між революціями, часом промишляла воєнізована банда.

— Так от, сер, — пишномовно і поважно вів далі капітан Мітчелл, — дочасна кончина того мула привернула увагу до безталанного вершника. Його впізнали кілька дезертирів із диктаторської армії, які були вже серед зграї негідників, замішаних у побитті вікон в Інтенденсії^[18].

Рано-вранці того дня місцева адміністрація Сулако забарикадувалась у конторі ОПСК, масивній будівлі на самому краю молу, залишивши місто на милість революційного натовпу, а оскільки простолюд ненавидів диктатора через суворий закон про військовий обов’язок, хоч той просто мусив упровадити його під час заворушень, то сеньйор Ріб’єра мав добрі шанси бути розірваним на шматки. Та з ласки Провидіння поруч був Ностромо — безцінний чолов’яга — разом із кількома робітниками-італійцями, завезеними для праці на Національній центральній залізниці, і примудрився визволити диктатора з халепи — принаймні на якийсь час. А капітанові Мітчеллу вдалось підкинути всіх власною шлюпкою до одного з пароплавів компанії — то була «Мінерва», — який сáме тоді, з волі щасливого випадку, захóдив у гавань.

Капітан мусив спускати цих панів по мотузці з діри в задній стіні, а тим часом юрба, виваливши з міста, розлилась по всьому бéрезі, виючи і клекотячи під будівлею з фасаду. Потім мусив поквапити їх, поки бігли уздовж молу, — то був відчайдушний прорив, пан або пропав, — і знову-таки Ностромо, один на тисячу, цього разу очоливши бригаду докерів компанії, тримав оборону молу супроти натиску черні, давши втікачам час добігти до шлюпки, яка чекала їх на іншому кінці з прапором компанії біля стерна. На них летіло паліччя та каміння, лунали постріли, ще в них кидали ножами. Капітан Мітчелл охоче демонстрував довгий шрам на своєму лівому вусі та скроні, який лишився від рани, завданої бритвою, прикріпленою до палиці, — як він пояснював, зброєю, яка була у великій пошані серед «тутешніх негрів найгіршого штибу».

Капітан Мітчелл був огрядний літній чоловік із короткими бакенбардами, носив високі гострокутні комірці, був небайдужий до білих жилеток і під маскою зверхньої замкнутості ховав без перебільшення дуже товариську вдачу.

— Ці добродії, сер, — казав він, не зводячи з вас дуже урочистого погляду, — мусили бігти, мов кролики. Я й сам біг, мов кролик. Певні форми смерті, е-е, не відповідають смакам, е-е-е, респектабельного чоловіка. Мене б теж забили до смерті. Скажена юрба, сер, не розбиратиме, хто там хто. З волі Провидіння ми зобов’язані нашим порятунком моєму капатасові карґадорів, як його звуть у місті, чоловікові, який на той час, коли я склав йому ціну, був просто боцманом італійського корабля, великого ґенуезького корабля, одного з кількох європейських суден, які ходили в Сулако зі збірним вантажем ще до будівництва Центральної залізниці. Він залишив корабель заради деяких дуже респектабельних друзів, своїх земляків, з якими тут заприятелював, але водночас, припускаю, заради власної користі. Пане, я пречудово розбираюсь у людях. Я взяв його за бригадира наших докерів і наглядача нашого молу. От ким він був. Але без нього сеньйор Ріб’єра був би мерцем. Цей Ностромо, сер, чоловік абсолютно бездоганний, став пострахом усіх міських злодіїв. У нас тут кишіли, сер, кишіли й роїлись ладрони^[19] і матреро^[20], злодії та вбивці з усієї провінції. А на таку оказію вони ринули до Сулако ще за тиждень. Вони нюхом чули кінець, сер. П’ятдесят відсотків цього розбійницького наброду — то професійні бандити з Кампо, сер, але не було серед них жодного, хто б не чув про Ностромо. Щодо міських леперо^[21], сер, то тим досить було тільки побачити його чорні вуса й білі зуби. Вони пасували перед ним, сер. Ось на що здатна сила характеру.

Цілком можна було сказати, що це Ностромо, сам-один, урятував життя тим панам. Капітан Мітчелл, зі свого боку, не відходив від них, поки не побачив їх, хоч знесилених, задиханих, заляканих і розлючених, зате врятованих, на люксусових оксамитових диванах у салоні першого класу на «Мінерві». До останнього він був настільки обережний, що звертався до ексдиктатора «ваша світлосте».

— Пане, інакше я не міг. То була зламана людина — страшнюча, мертвотно-бліда, вся в подряпинах.

У той захíд «Мінерва» так і не стала на якір. Суперінтендант наказав негайно вивести її з гавані. Звичайно, вантаж було годі вивантажити, а пасажири, які прямували до Сулако, природно, відмовилися сходити на берег. Їм було чути стрілянину і добре видно бій, який точився край води. Відтіснена юрба вклала всю свою енергію в атаку митниці, похмурої, наче недобудованої споруди з багатьма вікнами за двісті ярдів від контори ОПСК; власне, тільки ці дві будівлі й стояли біля гавані. Капітан Мітчелл наказав командувачу «Мінерви» висадити «цих панів» у першому ж порту за кордонами Костаґуани, а сам повернувся на свою шлюпку, аби поглянути, що можна зробити для захисту майна компанії. Те майно, а також залізничне, зберегли європейці, тобто сам капітан Мітчелл з групою інженерів, які будували залізницю, і з поміччю робітників-італійців та басків, що віддано згуртувались довкола своїх англійських шефів. Докери, уродженці республіки, також дуже добре поводились під орудою свого капатаса. Купка волоцюг дуже мішаного походження, переважно негри, які вічно ворогували з іншими завсідниками ницих міських кабаків, радо вхопилися за цю нагоду звести власні рахунки за таких сприятливих обставин. Серед них не було жодного, хто б хоч колись не дивився з жахом, як Ностромо пхає револьвер йому під самий ніс, або на кого якось інакше не наганяла страху рішучість Ностромо. Він, їхній капатас, був «чоловік на всі сто» і, як вони казали, надто зверхній, щоб вдаватись до лайки, він був невтомний бригадир, а його відчуженість лякала ще більше. І дивіться-но: то ж він вів їх за собою того дня, вдостоюючи жартівливих зауваг то одного, то другого.

Такий провідник надихав, і фактично вся шкода, якої спромоглася завдати юрба, — це одна-однісінька підпалена купа шпал, які горіли добре, бо були просякнуті креозотом. Головна атака на залізничну станцію, контору ОПСК і особливо на митницю, де в сейфовій кімнаті, як було відомо, зберігався великий запас срібних зливків, цілковито провалилась. Навіть маленький готель старого Джорджо, який стояв на півдорозі між гаванню та містом, уникнув розграбування і руйнації, і не якимось дивом, а завдяки сейфам, оскільки спершу ним знехтували, а потім на нього вже не було часу. Надто вже сильно потіснив тоді нападників Ностромо зі своїми карґадорами.

Розділ III

Можна сказати, що він лише захищав своє. Від самого початку його прийняла як рідного сім’я господаря готелю, його земляка. Старий Джорджо Віола, ґенуезець із кошлатою сивою лев’ячою гривою — часто званий просто Ґарібальдіно (як магометани звуть за ім’ям їхнього пророка) — був, як казав капітан Мітчелл, «респектабельним сім’янином», от на його пораду Ностромо й покинув свій корабель, аби спробувати щастя в Костаґуані.

Старий, сповнений презирства до простолюду, як і належить запеклому республіканцеві, не надав значення першим дзвіночкам біди. Того дня він, як завжди, вештався в капцях по своїй «казі»^[22], сердито бурчав собі під ніс щось зневажливе про неполітичну природу цього повстання і знизував плечима. Тому-то розлив юрби застав його зненацька. Пізно було вже кудись перебиратися з родиною, та й, власне, куди він міг добігти по тій розлогій рівнині з гладкою синьйорою Терезою та двома дівчатками? Тож, забарикадувавши всі вікна і двері, суворий дідуган усівся в потемках їдальні, поклавши собі на коліна стару мисливську рушницю. Його жінка сіла на стілець поруч, шепотом звертаючи ревні молитви до всіх святих зі святців.

Старий республіканець не вірив ні в святих, ні в молитви, ані в те, що називав «попівською релігією». Його божествами були Свобода і Ґарібальді, але він терпимо ставився до жіночих «забобонів», незмінно реагуючи на таке величним мовчанням.

Двоє його дівчат, старша — чотирнадцятирічна, а друга — на два роки молодша, скоцюрбились на посипаній піском долівці обабіч синьйори Терези, поклавши голівки на коліна матері, обидві перелякані, але кожна по-своєму: темноволоса Лінда — обурена і сердита, а білява Джізелла, меншенька, — збентежена і смиренна. На мить падрона^[23] випустила доньок з обіймів, аби перехреститись і нашвидку заломити руки. Вона застогнала трохи голосніше.

— О! Джан’ Баттісто, чому ти не тут? О! Чому ти не тут?

Це вона волала не до самого святого Івана Хрестителя, а звала Ностромо, чиїм патроном той був. І Джорджо, який нерухомо сидів на стільці поруч, не витримав цих гідних осуду розгублених закликів.

— Ану цить, жінко! Ну до чого це? У нього є обов’язки, — буркнув він у темряві, а вона завзято запротестувала:

— Ех! Не маю я терпцю. Обов’язки! А як щодо жінки, яка замінила йому матір? Уранці я впала перед ним навколішки: мовляв, не йди, Джан’ Баттісто — лишися вдома, Баттістіно, поглянь на цих двох маленьких невинних діточок!

Пані Віола, теж італійка, уродженка Спеції^[24], хоча й була значно молодша за свого чоловіка, вже була жінка середніх літ. Вона мала миловидне, але вижовкле обличчя, бо клімат Сулако зовсім їй не підходив. Голос її звучав глибоким контральто. Коли, туго переплівши руки під повними грудьми, вона сварила присадкуватих грубоногих китаянок, які прали білизну, скубли птицю, товкли в дерев’яних ступах зерно серед повіток-мазанок на подвір’ї, то могла видобути з себе такий пристрасний, вібруючий, замогильний звук, що їхній сторожовий пес стрілою кидався в буду, гучно брязкаючи ланцюгом. Луїс, мулат зі шкірою кольору кориці, ледь засіяними вусиками над товстими темними губами, відчував, як йому по спині перебігають такі ніжні мурашки, що аж переставав замітати їдальню мітлою з пальмового листя. І довго не розплющував свої млосні мигдалевидні очі.

То була прислуга «кази» Віол, але вся вона розбіглася рано-вранці, почувши перші звуки повстання, кожне воліло радше сховатись на рівнині, аніж давати собі раду в домі, — вибір, за який їх аж ніяк не варто засуджувати, оскільки, правда це чи ні, але в місті було всі знали, що Ґарібальдіно мав грошенята, закопані в кухні під глиняною долівкою. Пес, сердита кошлата звірюка, то скажено гавкав, то жалібно скавулів на подвір’ї, то ховався в буду, то вискакував з неї — залежно від того, що опановувало його навпереміну — лють чи страх.

На рівнині довкола забарикадованого будинку, ніби шалені пориви вітру, то наростали, то втихали сильні крики; уривчасте ляскання пострілів перекривало галас. Часом надворі наставали моменти незбагненної тиші, й ніщо не могло відрадніше промовляти про мир, ніж вузькі яскраві цівки сонячного проміння, що пробивалися крізь щілини у віконницях і перетинали всю їдальню, зсунуті стільці та столи, сягаючи протилежної стіни. Старий Джорджо обрав цю просту побілену кімнату за укриття. Вона мала лише одне вікно, а її єдині двері виходили на курний шлях з гавані до міста, зарослий з обох боків кущами алое, — зазвичай на тому шляху рипіли неповороткі вози, запряжені парами волів, яких, осідлавши, поганяли хлопчаки.

У хвилину затишшя Джорджо звів курок рушниці. На цей зловісний звук тихий стогін вирвався з жінчиних грудей, вона непорушно сиділа поруч. Раптовий вибух зухвалого галасу зовсім близько від будинку тут же стишився до спантеличеного бубоніння. Хтось побіг, було чути, як шумно хапнув ротом повітря, прожогом майнувши повз двері; під муром чулося хрипке бурчання і чиїсь кроки; об віконницю тернулося чиєсь плече, заступаючи яскраві цівки сонячного проміння, що прошивали всю кімнату. Синьйора Тереза, яка обхопила руками укляклі постаті своїх доньок, притисла їх до себе ще міцніше — аж якось судомно.

Юрба, відтиснена від митниці, розбилась на кілька ватаг, відступаючи рівниною до міста. Приглушеному гуркоту безладних залпів, що розкочувались удалині, вторували стишені крики. У паузах слабко лунали поодинокі постріли, а низька і видовжена біла будівля без вогника в жодному вікні здавалась острівцем непроникної тиші посеред колотнечі, яка коловими хвилями розходилася навсібіч. Але обережні порухи та перешіптування недобитків, які хотіли трохи переховатись у цих стінах, падали недобрими, скрадливими звуками в темряву кімнати, прошитої струнами мирного сонячного світла. Сімейство Віол чуло ці голоси так виразно, мовби то незримі привиди, ширяючи над їхніми стільцями, пошепки радилися, чи варто підпалювати «казу» цього чужинця.

Це діяло на нерви. Старий Віола поволі підвівся з рушницею в руці, нерішучо, бо не знав, як стати на заваді непроханим гостям. Голоси вже було чути на подвір’ї. Синьйора Тереза не тямила себе від жаху.

— Ах! Зраднику! Зраднику! — лепетала вона майже нечутно. — Тепер нас спалять, а я ще падала перед ним навколішки. Ні! Він, певно, біжить слідом за своїми англійцями.

Схоже, вона вважала, що сама вже присутність Ностромо в домі гарантувала б їм цілковиту безпеку. Настільки й вона теж підпала під чари отієї репутації, яку капатас карґадорів створив собі на узбережжі та на залізниці, серед англійців та простолюду Сулако. Йому в очі, навіть у присутності свого чоловіка, вона завжди награно висміювала цю репутацію, часом добродушно, частіше — з дивною гіркотою. Але ж жінки нерозсудливі у своїх поглядах, як спокійно зауважував Джорджо за відповідних обставин. Цього разу, тримаючи рушницю напоготові, він нахилився до дружини і, не зводячи очей із забарикадованих дверей, процідив їй у вухо, що Ностромо не міг би тут нічим допомогти. Ну бо що вдіють двоє запертих у будинку чоловіків супроти двох десятків чи більше бандитів, які замишляють підпалити дах? Він певен, що «каза» весь цей час не йшла Джан’ Баттісті з думки.

— «Каза» йому не йшла з думки! Ха! — аж задихалася синьйора Віола, шаленіючи. І вдарила себе у груди руками з розчепіреними пальцями. — Знаю я його. У нього на думці лише він сам.

Рушничний залп пролунав так близько, аж вона закинула голову назад і заплющила очі. Старий Джорджо стиснув зуби під сивими вусами і люто закрутив очима. Кілька куль водночас поцілили в мур біля самого кутка,було чути, як знадвору посипалися шматки тиньку; долинув крик: «Он вони йдуть!» — на мить запала тривожна тиша, а тоді почулось, як стрімко віддаляється дружний тупіт ніг.

Постава старого Віоли випружилась, і на вустах старого бійця з лев’ячим обличчям заграла усмішка вдоволеної полегші. Це були не борці за справедливість, а злодії. Для того, хто належав до Безсмертної тисячі^[25] Ґарібальді під час завоювання Сицилії, навіть захистити від них своє життя означало певним чином принизитись. Він був сповнений безмежної зневаги до цього бунту негідників і леперо, яким було невідоме значення слова «свобода».

Він опустив свою стару рушницю долі й, повернувши голову, глянув на кольоровий літографічний портрет Ґарібальді в чорній рамці на білій стіні, — різкий сонячний промінь перетнув його впоперек. Очі старого Джорджо, призвичаєні до цих сутінків з проблисками, роздивились рум’янець на обличчі, червону барву сорочки, обриси квадратних плечей, чорну пляму берсальєрського^[26] капелюха, прикрашеного півнячим пір’ям, яке кучерявилось над тулією. Безсмертний герой! Ось яка була твоя свобода, — вона дала тобі не лише життя, а й безсмертя!

Фанатизм Віоли щодо цього єдиного у світі чоловіка ні разу не ослабав. У момент полегшення після відчуття чи не найбільшої небезпеки, якої лише зазнавала його родина в усіх своїх мандрах, він обернувся до портрета свого старого вождя, першого і єдиного, і лише потім поклав руку на плече дружині.

Діти, вкляклі на долівці, не ворушилися. Синьйора Тереза трохи розплющила очі, ніби чоловік розбудив її від дуже глибокого сну без сновидінь. Не встиг він у своїй розважливій манері промовити слово розради, як вона підскочила — дівчатка вчепились за неї з обох боків, — глибоко вдихнула і хрипко залементувала.

І ту ж мить хтось сильно загрюкав у віконницю знадвору. Раптом почулося хропіння коня, тупіт норовливих копит на вузькій утоптаній доріжці перед будинком; носак чобота знову загрюкав у віконницю — за кожним ударом брязкала острога — і схвильований голос загукав:

— Hola^[27]! Hola, чи є тут хто-небудь?

Розділ IV

Увесь ранок Ностромо здалеку стежив за «казою» Віол, навіть у гущі найгарячішої сутички біля митниці. «Якщо побачу там дим, — думав він, — вони пропали». Щойно вдалося прорвати юрбу, як він поспішив туди з невеликою ватагою робітників-італійців, а туди, власне, лежав і найкоротший шлях до міста. Схоже, що та частина орави, яку він переслідував, надумала зробити привал під будинком; його прибічники чергою пострілів з-за алоєвого живоплоту змусили негідників тікати. У прогалині, вирубаній для рейок портової залізничної гілки, верхи на своїй сріблясто-сірій кобилі з’явився Ностромо. Він закричав, вистрілив услід утікачам із револьвера і поскакав до вікна їдальні. Йому спало на думку, що ту частину будинку старий Джорджо мав би обрати під укриття.

До Віол донеслась його кваплива задихана мова:

— Hola! Vecchio^[28]! О, Vecchio! З вами там усе гаразд?

— От бачиш, — буркнув жінці старий Віола. Синьйора Тереза тепер мовчала. Ностромо надворі розсміявся.

— Мені чути, що падрона жива.

— Ти добре постарався, аби я померла від страху, — проридала синьйора Тереза. Вона хотіла сказати ще щось, але голос її не слухався.

Лінда зиркнула на її лице, а старий Джорджо гукнув, ніби виправдовуючись:

— Вона трохи засмучена.

Ностромо відгукнувся знадвору у відповідь і знову розсміявся:

— Мене таким не засмутити.

До синьйори Терези повернувся голос.

— Ось що я скажу. Не маєш ти серця — і не маєш ти совісті, Джан’ Баттісто…

Вони почули, як Ностромо крутнувся на коні й від’їхав від віконниць. Люди, яких він привів, збуджено заторохтіли італійською та іспанською, підбурюючи одне одного до погоні за бунтівниками. Він виїхав наперед і крикнув:

— Avanti!^[29]

— Не дуже довго побув він з нами. Іноземці не похвалять його за те, що навідався сюди, — трагічно промовила синьйора Тереза. — Avanti! Так! Це все, про що він дбає. Бути першим, хоч би де, хоч би як — аби першим разом із цими англійцями. Вони показуватимуть його всім і кожному. «Це наш Ностромо!» — зловісно засміялась вона. — Ну й ім’я! Що воно — те Ностромо? Міг би обрати собі якесь путнє ім’я, а то ж просто підхопив від них слівце^[30].

Тим часом Джорджо спокійними рухами розгородив двері, а коли відчинив їх — на синьйору Терезу та двох дівчаток, які тулились до неї з боків, ринув потік світла, — як намальована стояла жінка в позі материнської екзальтації. Стіна за її спиною засліплювала білизнóю, а разючі барви літографічного Ґарібальді в сонячному сяйві поблякли.

Старий Віола у дверях підніс руку догори, наче посилав свої стрімкі, летючі думки портретові старого вождя на стіні. Навіть коли він куховарив для «синьйорів Inglesi^[31]» — інженерів (а був він знаменитий кухар, хоч на кухні в нього було темно), — то перебував, так би мовити, перед лицем видатного мужа, який вів його у славній борні під мурами Ґаети, де тиранія мала сконати назавжди, якби не те кляте п’ємонтське поріддя королів та міністрів. Коли іноді під час делікатної операції обсмажування порізаної цибулі пательня займалась і старий задкував до виходу, лаючись і несамовито кашляючи у хмарі ядучого диму, то лунало ім’я Кавура^[32] — лукавого інтригана, продажного слуги королів і тиранів, — домішане до прокльонів і на тих дівчат-китаянок, і на все куховарство, і на жахіття цієї країни, де він змушений жити заради любові до свободи, яку душив той зрадник.

Тоді синьйора Тереза випливала з інших дверей — вся в чорному, дорідна, тривожна — і прямувала до нього, а схиливши свою точену чорноброву голівку і розкривши обійми, голосила грудним голосом:

— Джорджо! От же ж гарячий чоловік! Misericordia Divina!^[33] На отакенному сонці! Ну доведе себе до біди.

Кури, цибаючи, розбігалися в неї з-під ніг навсібіч; якщо серед пожильців були інженери із залізниці, які зупинялись у Сулако, то в більярдній, розташованій у бічній частині будинку, з’являлись одне-два молоді англійські обличчя, але з другого боку дому, в їдальні, мулат Луїс дуже старався не попадатися нікому на очі. Дівчата-індіанки з волоссям, мов струмисті чорні гриви, в самих лише сорочечках та коротеньких спідничках, безтямно витріщалися з-під торочок, квадратом вистрижених на їхніх чолах; шумне шкварчання жиру стихало, дим плив угору в сонячному світлі, різкий сморід горілої цибулі висів у дрімотній духоті, оповиваючи будинок, — і очі губились у пласкому безмежжі трав, що простиралось ген на захід — от ніби та рівнина між Сьєррою, що височіла над Сулако, і приморським кряжем ген-ген з боку Есмеральди була завбільшки з пів світу.

Синьйора Тереза після промовистої паузи вмовляла чоловіка:

— Ех, Джорджо! Облиш Кавура і потурбуйся про себе самого, коли вже ми застрягли в цій країні самі-самісінькі з двома дітьми, бо ти не годен жити під королем.

І, дивлячись на нього, вона часом хапалася рукою за бік, коротко стиснувши свої тонкі вуста й нахмуривши рівні чорні брови, немов по її гарних правильних рисах перебігала гримаса лютого болю чи лютої думки.

То був таки біль: вона боролася з нападом. Це почалось у неї по кількох роках після того, як вони емігрували з Італії до Америки і зрештою осіли в Сулако — поблукавши від міста до міста і спробувавши потроху покрамарювати то тут, то там, а ще ж у Мальдональдо Джорджо брався й за риболовецький промисел, бо, як і великий Ґарібальді, був свого часу моряком.

Іноді біль бував нестерпний. З роками його припливи стали невідривною частиною краєвиду, який охоплював мерехтіння гавані під лісистими відногами кряжа, бо самé сонячне світло стало гнітючим і тьмяним — гнітючим від болю, не те що сонячне світло її дівочих літ, коли немолодий уже Джорджо поважно і палко залицявся до неї на берегах затоки Спеція.

— Зараз же йди до хати, Джорджо, — командувала вона. — Ще подумають, що ти анітрохи не хочеш мене пожаліти, — і це попри те, що в нас зупинилося четверо синьйорів Inglesi.

— Va bene^[34], va bene, — бурмотів Джорджо. І підкорявся. Синьйори Inglesi сáме чекали на свій ланч. Віола належав до безсмертної й непереможної когорти поборників свободи, які змусили найманців тиранії розвіятись, мов полова під час урагану, «un uragano terribile»^[35]. Але це було ще до його одруження і народження дітей — і до того, як тиранія знову піднесла голову, спираючись на зрадників, які ув’язнили Ґарібальді, його героя.

З фасаду в будинку було троє вхідних дверей, і щодня пополудні біля котрогось входу можна було побачити Ґарібальдіно з його великою кучмою сивого волосся — він стояв, притулившись своєю лев’ячою головою до одвірка, переплівши на грудях руки і схрестивши ноги, та й дивився поверх порослого лісом підгір’я на сніговий купол Іґероти. Фасадна стіна його будинку відкидала довгу чорну прямокутну тінь, яка помалу розросталась на ґрунтовій дорозі, второваній волами та возами. Десь за шістдесят ярдів від будинку крізь прогалини, вирубані в олеандрових живоплотах, у далечінь зміїлась портова гілка залізниці, тимчасово прокладена просто по землі, і вигинала свої блискучі паралельні стрічки на смузі вигорілої зів’ялої трави. Вечорами порожні товарні потяги, складені з вантажних платформ, об’їжджали темно-зелений гай Сулако і підбігали рівниною, попахкуючи білими струменями пари, до «кази» Віол, прямуючи до залізничної станції біля гавані. Італійці-машиністи вітали його з кабіни, махаючи руками, а негри, приставлені до гальм, сиділи на тих своїх гальмах у недбалих позах, дивлячись просто перед собою, і криси їхніх великих капелюхів лопотіли на вітрі. У відповідь Джорджо злегка схиляв голову набік, не рознімаючи рук.

Того незабутнього дня, коли спалахнуло повстання, його руки не були складені на грудях. Його п’ястук стискав цівку рушниці, приклáд якої впирався в поріг; цього разу він не дивився на білий купол Іґероти, чия прохолодна чистота ніби цуралась гарячої землі. Його очі пильно вивчали рівнину. То тут, то там опадали високі стовпи куряви. У безхмарному небі висіло яскраве сліпуче сонце. Одні групки людей кудись стрімголов бігли, другі займали оборону, і в розжареному, нерухомому повітрі до його вух докочувалось безладне торохтіння стрілецької зброї. Відчайдушно метались поодинокі піші постаті. Вершники скакали назустріч один одному, разом крутились на місці й, не збавляючи швидкості, роз’їжджалися. Джорджо бачив, як один із них упав, вершник і кінь щезли, ніби вскочили у прірву; руханина цієї динамічної сцени нагадувала ходи якоїсь несамовитої гри, в яку, репетуючи на всі свої крихітні горлянки, грали гноми, кінні й піші, серед рівнини біля підніжжя гори, яка здавалась велетенським втіленням тиші. Ще ніколи Джорджо не бачив цієї ділянки рівнини такою сповненою активного життя, його погляд не міг вловити всіх деталей водночас, — і він прикрив очі рукою, аж ось його зненацька приголомшило гримотіння багатьох копит.

З огородженого вигону, що належав Залізничній компанії, вирвався табун коней. Вони наближались, наче вихор, і брикаючись перестрибували через загороду, хропіли й пронизливо іржали — густе, різномасте, бурхливе скупчення гнідих, рудих, сірих спин, вирячених очей, витягнутих ший, червоних ніздрів, довгих розмаяних хвостів. Щойно вони повискакували на дорóгу, як їхні копита здійняли густу куряву — і за шість ярдів від Джорджо прокотилась лише брунатна хмара з розпливчастими обрисами ший і крупів, аж земля задвигтіла.

Віола закашлявся, відвернувшись від куряви, і стріпнув головою.

— Надвечір треба буде трохи половити коней, — пробурмотів він.

У квадраті сонячного світла, яке падало крізь двері, синьйора Тереза, стоячи навколішки перед стільцем, схилила на долоні голову, обтяжену буйними смолисто-чорними кучерями, уже перевитими сріблом. Чорна мереживна шаль, якою вона зазвичай запиналась, упала поруч на підлогу. Двоє дівчаток уже підвелися з колін, стояли, тримаючись за руки, у коротеньких спідничках, з розпущеним волоссям, яке безладно спадало їм на плечі. Молодша затулила рукою очі, немов боялася світла. Лінда, поклавши руку їй на плече, дивилась пильно і безстрашно. Віола поглянув на своїх дітей. Сонце поглибило зморшки на його обличчі, й воно, енергійне і виразне, було непорушне, наче скульптура. Годі було здогадатися, про що він думає. Кошлаті сиві брови затінювали його темний погляд.

— Овва! Чого ж ви не молитесь, як ваша матір?

Лінда надула червоні, аж надто таки червоні губки, але очі її були чудові, карі, із золотими іскорками, розумні та промовисті, й такі ясні, що ніби осявали її витончене блідаве личко. Темні пасма її волосся відливали бронзою, а вії, довгі, вугільно-чорні, ще більше посилювали її блідість.

— Мама збирається пожертвувати церкві багато свічок. Вона завжди так робить, коли Ностромо десь б’ється. Я маю віднести їх у собор, до каплиці Мадонни.

Вона проказала все це швидко, дуже впевненим, жвавим, проникливим голосом. Потім, злегка струснувши сестрине плече, додала:

— І її теж змушу занести одну!

— Чому змусиш? — повагом запитав Джорджо. — Хіба вона не хоче?

— Вона встидається, — відповіла Лінда, пирхнувши смішком. — Люди звертають увагу на її біляве волосся, коли вона йде разом з нами. Вони гукають їй услід: «Погляньте на Рубію^[36]! Погляньте на Рубіясіту!» Вони гукають на вулицях. Вона встидається.

— А ти? Ти не встидаєшся, га? — запитав батько, розтягуючи слова.

Вона відкинула назад своє чорне волосся.

— Мені вслід ніхто нічого не гукає.

Старий Джорджо замислено придивився до своїх дітей. Між ними було два роки різниці. Народились вони пізно, через багато років після смерті його хлопчика. Якби він дожив до цього дня, то був би десь такого ж віку, як і Джан’ Баттіста, — той, кого англійці звуть Ностромо; але щодо доньок, то через суворість своєї вдачі, похилий вік, заглибленість у власні спогади він не приділяв їм багато уваги. Він любив своїх дітей, але дівчата більше належать матері, та й чимало його душевного тепла розтратилось у поклонінні та служінні свободі.

Ще зовсім молодим він дезертирував з торгового корабля, який ішов до Ла-Плати, і записався на флот у Монтевідео, яким тоді командував Ґарібальді. Згодом, б’ючись у складі Італійського легіону тієї республіки проти захланної тиранії Росаса^[37], він і на розлогих рівнинах, і на берегах великих рік брав участь у найзапекліших битвах, які, мабуть, лише бачив світ. Жив серед людей, які виголошували промови про свободу, страждали заради свободи, помирали за свободу — у відчайдушному пориві, звернувши очі до пригнобленої Італії. Його власне завзяття живилося сценами кровопролитних боїв, прикладами високої самопосвяти, громами військових протистоянь, запальною мовою прокламацій. Він ніколи не розлучався зі своїм вождем — полум’яним апостолом незалежності, і відколи до нього пристав, тримався пліч-о-пліч із ним в Америці та Італії аж до фатальної битви при Аспромонте^[38], коли зрада королів, імператорів та міністрів відкрилася світу через ув’язнення його героя — катастрофу, яка посіяла в ньому похмурі сумніви у власній спроможності розуміти шляхи Божої справедливості.

Утім, він цієї справедливості не заперечував. Казав, що на неї потрібне терпіння. Хоча й не любив він священників і ані ногою не потикáвся до церкви з жодного приводу, однак вірив у Бога. Та й хіба ж не було відозв проти тиранів, звернених до народів в ім’я Бога і свободи?

— Бог для чоловіків — релігія для жінок, — бурмотів він часом.

На Сицилії один англієць, який звідкілясь узявся в Палермо після того, як усіх мешканців міста евакуювала королівська армія, дав йому Біблію італійською — видання Британського та іноземного біблійного товариства, оправлену в темну шкіру. У періоди політичних негараздів, у часи затишшя, коли революціонери не видавали прокламацій, Джорджо заробляв на життя першою-ліпшою роботою: був моряком, чорноробом на верфях у Ґенуї, одного разу — робітником на фермі в горах над Спецією, а на дозвіллі вивчав цей товстий фоліант. Брав її з собою в бій. Тепер це було його єдине читво, і, щоб не розлучатися з ним (шрифт був дрібний), він погодився прийняти в дар від сеньйори Емілії Ґулд, дружини того англійця, який управляв срібною копальнею в горах за три ліги від міста, окуляри у срібній оправі. У Сулако це була єдина англійка.

Джорджо Віола неабияк зважав на думку англійців. Цьому почуттю, яке зародилось на полях брані в Уругваї, було щонайменше сорок років. Кілька англійців пролило в Америці кров за свободу, а першого, з яким познайомився особисто, він пам’ятав під ім’ям Семюел: під час славетної облоги Монтевідео той командував негритянським загоном у військах Ґарібальді й героїчно загинув разом зі своїми неграми на переправі через Бояну. Він, Джорджо, дослужився до звання хорунжого (альфереса) і готував для того генерала їжу. Згодом, в Італії, він — уже у званні лейтенанта — їздив зі штабом генерала і далі готував для нього. У Ломбардії готував для нього протягом усієї кампанії, на марші до Рима, у Кампаньї, ловив йому на м’ясо биків за допомогою ласó — по-американському; зазнав поранення під час оборони Римської республіки, разом із генералом був серед тих чотирьох утікачів, які перенесли бездиханне тіло генералової дружини з лісу до селянської хати, де вона й померла, виснажена злигоднями того жахливого відступу. Він пережив ті лихі часи й супроводжував свого генерала у Палермо, коли неаполітанські снаряди гатили із зáмку по місту. Готував для нього і на полі під Вольтурно після цілоденного бою. І всюди він бачив на передньому фланзі визвольної армії англійців. Шанував їхню націю за те, що вони любили Ґарібальді. Подейкували, що навіть їхні графині та принцеси цілували генералові руки в Лондоні. Він цілком у це вірив, бо то була шляхетна нація і той муж був святий. Досить було лише раз глянути йому в лице, щоб побачити в ньому божественну силу віри і велике милосердя до всіх убогих, стражденних і пригноблених у цьому світі.

Дух самозречення, простої відданості величній ідеї гуманізму, який надихав помисли і настрої того революційного часу, залишив на Джорджо свій карб — свого роду сувору зневагу до будь-якої особистої вигоди. Цей чоловік, який, за підозрами суспільних низів Сулако, закопав у власній кухні скарб, усе своє життя гребував грошима. Вожді його юності жили у злиднях і помирали у злиднях. У душі він звик не зважати на завтра. Почасти це було спричинене тим, що в його житті не бракувало хвилювань, пригод і шалених битв. Але передусім це було з принципу. Це не нагадувало безтурботність кондотьєра, це було пуританство у поведінці, породжене суворою ревністю, як і пуританство в релігії.

Ця сувора відданість ідеї кинула тінь на старість Джорджо. Кинула тінь, бо ідея начебто провалилася. Забагато королів та імператорів ще розкошувало в цьому світі, що його Бог призначив для народу. Джорджо журився через свою простодушність. Хоча й завжди готовий допомагати землякам і дуже шанований емігрантами-італійцями скрізь, де не жив (у своєму вигнанні, як він це називав), — він здавав собі справу, що вони геть не переймаються кривдами пригноблених націй. Вони охоче слухали його розповіді про війну, але ніби запитували самих себе, що зрештою він з цього дістав. Вони не бачили нічого.

— Ми нічого не хотіли, ми терпіли заради любові до всього людства! — часом викрикував він розлючено, і слухачів вражав його могутній голос, полум’яні очі, сива грива, якою він трусив, та брунатна жилава рука, якою він вказував угору, ніби закликаючи у свідки небеса. А після того як старий раптом замовкав, різко хитнувши головою і зробивши рукою жест, який чітко означав: «Але яка користь від розбалакування з вами?» — вони легенько штовхали одне одного ліктями. Старий Джорджо мав енергію почуттів, силу переконання, те, що вони називали terribilita^[39]: «старий лев» — зазвичай казали вони про нього. Якийсь незначний привід, випадкове слово спонукали його виголошувати промови перед італійськими рибалками на бéрезі в Макдональдо, у маленькій крамничці, яку він тримав згодом (у Вальпараїсо), перед покупцями-земляками, а вечорами, ні з того ні з сього, — в їдальні у бічній частині «кази» Віол (інша частина була відведена англійським інженерам) перед обраною клієнтурою з-поміж машиністів та бригадирів залізничного депо.

Ці аристократи залізничного робітництва — з вродливими бронзуватими худорлявими обличчями, лискучими чорними кучерями, сяйливими очима, широкогруді, бородаті, часом із крихітною золотою сережкою у вусі — слухали його, облишивши карти та доміно. Тим часом то тут, то там білявий баск уважно роздивлявся свою руку, перечікуючи без жодних заперечень. Жоден корінний мешканець Костаґуани туди не потикáвся. Це була італійська цитадель. Навіть сулакські поліціянти, проїжджаючи мимо під час нічного патрулювання, змушували своїх коней ступати тихою ходою, а самі низько нахилялись до сідел, аби глянути у вікно на голови в димовій імлі, і здавалося, що гул пишномовної промови Джорджо тоне десь у безмежжі рівнини за їхніми спинами. Лише час від часу захóдив ненадовго помічник шефа поліції, такий собі широколиций і смаглявий маленький добродій з великою домішкою індіанської крові. Залишивши свого підлеглого з кіньми надворі, він переступав поріг із самовпевненою, хитрою посмішкою і, не кажучи ні слова, прямував до довгого столу з хрещатими ніжками. Тоді тицяв на одну з пляшок на полиці, а Джорджо, рвучко встромивши до рота люльку, особисто його обслуговував. Западала така тиша, що було чути хіба легенький дзвякіт острог. Спорожнивши склянку, поліціянт ніби знічев’я обводив кімнату допитливим поглядом, виходив, сідав на коня і помалу їхав до міста — завершував об’їзд.

Розділ V

Таким-от чином місцеві можновладці утверджували свою владу над великою масою іноземців із сильними руками, які копали землю, висаджували у повітря скелі, водили паротяги, працюючи на «прогресивне патріотичне підприємство». Цими самими словами на півтора року раніше його світлість сеньйор Вінсенте Ріб’єра, диктатор Костаґуани, схарактеризував Національну центральну залізницю у своїй великій промові на церемонії початку земляних робіт.

Він навмисно прибув до Сулако, і на його честь, після урочистостей на бéрезі, ОПСК влаштувала о першій годині званий обід, «конвіте»^[40], на борту «Юнони». Капітан Мітчелл особисто керував вантажним баркасом, з верху до низу заквітчаному прапорами, який на буксирі у парового баркаса з «Юнони» перевіз його світлість з верфі на корабель. Були запрошені всі значні персони Сулако: один чи двоє іноземних комерсантів, усі нащадки давніх іспанських родин, які були тоді серед мешканців міста, великі землевласники з рівнини, поважні, ґречні, простодушні чоловіки, кабальєро бездоганного походження з маленькими руками і ногами, консервативні, гостинні й добросерді. Західна провінція була їхньою твердинею, їхня партія «бланко»^[41] зараз була на коні, — це ж бо їхній президент-диктатор, «бланко» над усіма «бланко», сидів, ввічливо усміхаючись, між представниками двох дружніх іноземних еліт. А ті прибули разом з ним із Санта-Марти, аби підтримати своєю присутністю підприємство, в яке був інвестований капітал їхніх країн. Єдиною жінкою в цьому товаристві була пані Ґулд, дружина дона Карлоса, управителя срібної копальні Сан-Томе. Жінки Сулако не були такі передові, щоб аж настільки активно брати участь у громадському житті. Щоправда, напередодні ввечері вони ефектно пописались на великому балу в Інтенденсії, а от сюди пані Ґулд з’явилась одна-однісінька — яскрава пляма серед групи чорних фраків за спиною президента-диктатора на задрапованій багряною тканиною сцені, зведеній під тінистим деревом у гавані, де відбувалася церемонія початку земляних робіт. Вона вирушила на вантажному баркасі, повному значних осіб, сидячи під яскравими розмаяними прапорами на почесному місці поруч із капітаном Мітчеллом, який стернував, і лише її світла сукня надавала справді святкового відтінку похмурому зібранню у видовженому розкішному салоні «Юнони».

Над її плечем схилилося з уважною, втомленою усмішкою обличчя начальника залізничного управління (з Лондона), вродливе і бліде, оповите срібною хмаркою сивого волосся та підстриженої борідки. Подорож із Лондона до Санта-Марти поштовими суднами та у спецвагонах берегової залізничної гілки Санта-Марти (єдиної залізниці в тих місцях) була задовільна — навіть приємна — так, цілком задовільна. Але мандрівка через гори до Сулако — у старій diligencia^[42], непроїжджими дорогами, які пролягали над страхітливими прірвами, — стала неабияким випробуванням.

— Двічі на день ми перевертались на краю глибочезних ущелин, — півголосом розповідав він пані Ґулд. — А коли нарешті доїхали до місця призначення, то я просто не знаю, що б ми робили без вашої гостинності. Яка глухомань це Сулако! І це мало б бути портове місто! Дивина!

— Ах, але ми дуже пишаємося Сулако. Воно мало історичне значення. За давніх часів тут розташовувався верховний церковний суд, якому підлягали два віцекоролівства, — натхненно пояснювала йому пані Ґулд.

— Я вражений. І не мав наміру принизити гідність Сулако. Схоже, ви — велика патріотка.

— Це місце чудове вже самим своїм розташуванням. Можливо, вам невідомо, як давно я тут мешкаю.

— Цікаво, відколи… — пробурмотів він, дивлячись на неї з легкою посмішкою.

Обличчя Пані Ґулд світилося живим розумом, і це молодило її зовнішність.

— Ми не можемо повернути вам ваш верховний церковний суд, але ви матимете більше пароплавів, залізницю, телеграф — і майбутнє у великому світі, а це безмірно вартісніше, ніж якісь пережитки церковної минувшини. Ви станете свідками чогось більшого, ніж два віцекоролівства. Але я й не уявляв, що на бéрезі моря може бути місце, настільки ізольоване від усього світу. От якби воно було за тисячу миль звідси, в глибині континенту, — будь ласка! Тут взагалі щось відбулося за останні сто років?

Поки він поволі говорив жартівливим тоном, з обличчя пані Ґулд не сходила легка усмішка. Іронічно погодившись із ним, вона запевнила його, що, авжеж, ні — у Сулако ніколи нічого не відбувалось. Навіть революції, яких на її віку було дві, шанували спокій цього місця. Вони розгортались у більш заселених південних регіонах республіки та великій долині Санта-Марта, що нагадувала одне велике поле бою, на якому протиборчі партії змагалися за право володіти столицею як найвищою винагородою і виходом до другого океану. Там люди були прогресивніші. А сюди, в Сулако, долинала тільки луна цих великих викликів, та ще, звичайно, щоразу змінювались їхні владні еліти, які прибували до них з-за гірських перевалів, — з-за тих самих, які й він оце перетнув у старій diligencia з таким-от ризиком для життя та здоров’я.

Начальник залізниці кілька днів тішився гостинністю пані Ґулд і був за це справді вдячний. Від часу від’їзду з Санта-Марти він геть втратив був відчуття європейського життя, опинившись в екзотичних умовах. А в столиці перебував як гість посольства і провадив активні переговори з членами уряду дона Вінсенте — людьми культурними, яким були не чужі правила цивілізованого бізнесу.

А найбільше його цікавило тоді придбання землі для залізниці. У долині Санта-Марта, де вже була одна залізнична гілка, люди були поступливі, і справа стояла лише за ціною. Для оцінки вартості землі була призначена комісія, і проблема розв’язалася завдяки розумному впливу на членів комісії. Але в Сулако — у Західній провінції, розвитку якої й мала послужити залізниця, — виникли труднощі. Віками це місто надійно ховалося за природними бар’єрами, і всілякі новітні прожекти відступали перед прірвами його гірського кряжа, його мілководою гаванню, за якою лежав вічний штиль захмареної затоки, перед обскурантизмом власників його родючих ґрунтів — усіх цих давніх аристократичних іспанських родин, усіх цих дона Амброзіо такого і дона Фернандо сякого, які, схоже, ставились до появи на їхніх землях залізниці просто-таки з неприязню і підозрою. Сталося так, що деякі пошукові експедиції, розсіяні по всій провінції, були залякані погрозами фізичної розправи. Подекуди виникли несамовиті претензії щодо ціни. Але поборник залізниць пишався тим, що в будь-якій екстреній ситуації поводився належно. Наразившись у Сулако на ворожі емоції сліпого консерватизму, він реагував на них теж емоційно, а вже потім обґрунтовував свою позицію суто правовими аргументами. Уряд був зобов’язаний виконувати свою частину угоди з правлінням нової залізничної компанії, навіть якщо для досягнення мети потрібно було застосовувати силу. Але найменше він бажав збройного втручання у спокійне виконання своїх планів. Вони були надто широкі і далекосяжні та надто обнадійливі, щоб не звернути заради них гори, тож він задумав витягти президента-диктатора у поїздку з церемоніями та промовами та з кульмінацією у вигляді великих урочистостей у гавані Сулако з приводу початку земляних робіт. Зрештою, він був їхня людина — той дон Вінсенте. Втілював тріумф найкращих рис Держави. Такими були факти, доводив сам собі сер Джон, а якщо факти щось означають, то авторитет такої персони має бути реальний і особиста її участь у заходах викличе миротворчий ефект, який тут і потрібен. Йому вдалось організувати поїздку за допомогою одного дуже розумного адвоката, відомого в Санта-Марті як агента срібної копальні Ґулда, найбільшої в Сулако, та й у всій Республіці. То була і справді казково багата копальня. Схоже, що її так званий агент, очевидно, чоловік культурний і здібний, здобув, хоч і не мав офіційної посади, надзвичайний вплив у найвищих ешелонах влади. Він мав підстави запевнити сера Джона, що президент-диктатор вирушить у таку поїздку. Втім, у тій самій розмові він висловив жаль, що участь у ній також неодмінно збирається взяти генерал Монтеро.

Генерал Монтеро, якого початок боїв застав нікому не відомим армійським капітаном, що відбував службу на глухих східних кордонах держави, пов’язав свою долю з партією Ріб’єри в той момент, коли особливі обставини волею випадку надали цій незначній підтримці неабиякої ваги. Воєнна фортуна чудесно йому сприяла, і перемога під Ріо-Секо (після цілоденного відчайдушного бою) утвердила його успіх. Зрештою він піднявся до генерала, воєнного міністра та мілітарного лідера партії «бланко», хоча в походженні його не було нічого аристократичного. Власне, подейкували, що він та його брат, сироти, дістали виховання завдяки щедротам одного славетного європейського мандрівника, на службі в якого наклав життям їхній батько. За іншою версією, батько їхній був не хто інший, як вугляр десь у лісі, а мати — охрещена індіанка з глибини континенту.

Хай там як, а костаґуанська преса мала звичай іменувати лісовий марш-кидок Монтеро від його «командансії»^[43] з метою з’єднатися з силами «бланко» на початку заворушень «найгероїчнішим воєнним подвигом наших днів». А ще приблизно в той самий час заявився його брат з Європи, де, вочевидь, ходив у секретарях консула. Втім, зібравши невелику банду кримінальників, він продемонстрував певний талант як партизанський ватажок — і після встановлення миру був винагороджений посадою військового коменданта столиці.

Тож як воєнний міністр він супроводив диктатора. З цієї важливої нагоди правління ОПСК, працюючи спільно із залізничниками на благо республіки, проінструктувало капітана Мітчелла, аби він передав поштовий пароплав «Юнона» в розпорядження достославної партії. Дон Вінсенте, доїхавши від Санта-Марти до Кайти, основного порту Костаґуани, зійшов на борт «Юнони» і прибув до Сулако морем. А начальник залізничного управління відважно перетнув гори в розбитій diligencia, маючи на меті передусім зустрітися зі своїм головним інженером, який керував завершальною стадією розвідувальних робіт з планування залізниці.

Попри всю байдужість ділової людини до природи, чию ворожість завжди можна подолати за допомогою фінансових ресурсів, його не могли не вразити тамтешні околиці під час зупинки в розвідувальному таборі, облаштованому на найвищій точці, якої мала досягти його залізниця. Він прибув запізно, не встигнув побачити останнього полиску вечірньої заграви на засніженому схилі Іґероти і зупинився на ніч у таборі. Масивні стовпи з чорного базальту обступали, наче портал, ділянку білого плато, яка полого спускалась на захід. У прозорому повітрі верхогір’я все здавалось дуже близьким, зануреним у чистий спокій, немов у невагому рідину, — і головний інженер, стоячи на порозі хатини, мурованої з грубого каміння, і чуйно дослухаючись, чи не їде сподівана diligencia, споглядав зміну відтінків на гігантському гірському схилі; він собі міркував, що в цьому видовищі, ніби в натхненній музичній п’єсі, можна знайти як неймовірну витонченість виразових нюансів, так і приголомшливу велич загального враження.

Сер Джон спізнився і не почув тієї величної беззвучної пісні, яку проспівало серед високих шпилів Сьєрри призахідне сонце. Поки він злазив з переднього колеса diligencia, ледве пересуваючи неслухняні ноги, і обмінювався рукостисканнями з інженером, ця пісня розчинилась у безвітряній паузі глибоких сутінків.

Його нагодували в мурованій хатині, подібній до кам’яного куба, з двома отворами замість вікна і дверей; палахке вогнище з хмизу (привезеного на мулі з найближчої долини) горіло надворі, обдаючи жаркими хвилями, а дві свічі у бляшаних свічниках — запалені, як йому пояснили, на його честь — стояли на чомусь подібному до грубого таборового столу, за яким він і сидів праворуч від головного інженера. Він умів бути приязним, і молоді штатні інженери з гладенькими обвітреними обличчями, для яких розвідувальні роботи з планування залізниці мали романтичний ореол перших кроків на життєвій стезі, також сиділи поруч і скромно його слухали, дуже раді бачити таку ґречність від такої видатної людини.

Згодом, пізно вночі, прогулюючись туди-сюди з головним інженером, сер Джон мав з ним довгу розмову. Добре знав його з давніх-давен. Це було не перше починання, на користь якого їхні таланти, такі докорінно відмінні, ніби вогонь і вода, працювали спільно. Поєднання цих двох особистостей з розбіжними світоглядами генерувало енергію, яка слугувала світу, — витончену силу, що могла запустити в рух потужні машини і чоловічі м’язи, а також пробудити у грудях людей безоглядну відданість меті. Не один з-поміж тих молодих хлопців за столом, для яких розвідування маршруту залізниці було те саме, що прокладання життєвої стежки, муситиме зустріти смерть ще до завершення праці. Але праця має бути завершена: сила має бути майже така сама непохитна, як і віра. Хай і не дорівняється їй. У тиші сплячого табору на залитому місячним світлом плато, подібному до величезної арени посеред базальтових стін урвищ на верхів’ї перевалу, дві постаті в грубих пальтах зупинились, і голос інженера чітко проказав:

— Годі зрушити гори!

Сер Джон, піднявши голову, аби простежити, куди вказав рукою його співрозмовник, відчув усю силу цих слів. Білий купол Іґероти виплив з тіней, які стелились по скелях та землі, й нагадував тепер замерзлу водяну бульбашку в сяйві місяця. Усе німувало, аж ось поблизу, за стінкою круглої загороди для таборової худоби, нашвидку складеної з каміння, вдарив переднім копитом і двічі голосно заревів в’ючний мул.

Головний інженер ужив цю фразу у відповідь на обережну пораду шефа, що маршрут, мабуть, можна змінити з пошани до забобонів землевласників Сулако. Інженер був переконаний, що людська непоступливість — невелика завада. Ба більше, подолати її допоможе великий авторитет Чарлза Ґулда, а от на прокладання тунелю попід Іґеротою потрібна титанічна робота.

— Ах, так! Ґулд. Що він за людина?

Сер Джон багато чув про Чарлза Ґулда в Санта-Марті й тепер хотів дізнатися більше. Головний інженер запевнив його, що управитель срібної копальні Сан-Томе має колосальний вплив на всіх цих іспанських донів. До того ж йому належить один з найкращих домів у Сулако, а гостинність Ґулда — понад усяку похвалу.

— Мене прийняли так, ніби знали багато років, — казав він. — Маленька леді — втілена доброта. Я зупинився в них на місяць. Ґулд допоміг мені організувати розвідувальні експедиції. Те, що він фактичний власник срібної копальні Сан-Томе, забезпечує йому особливе становище. Схоже, до нього прислухáється мало не кожен провінційний туз, а ще, як я вже казав, він здатен вертіти всіма провінційними ідальго. Якщо зважатимете на його поради, то труднощі відпадуть самі собою, бо залізниця йому потрібна. Звичайно, ви мусите стежити за своїми словами. Він — англієць, а крім того, напевно, страшенно багатий. Якусь частку разом з ним має в тій копальні фірма Голройда, тож можете собі уявити…

Він затнувся, коли перед одним з невеликих вогнищ, які горіли' біля низької стінки загороди, підвелася чоловіча постать, по шию закутана в пончо. Поруч на землі в червоних відблисках приску темніло сідло, яке чоловік підкладав під голову замість подушки.

— Я побачуся з самим Голройдом, коли вертатимусь в Англію через Штати, — відказав сер Джон. — Як я переконався, йому теж потрібна залізниця.

Чоловік, який підвівся із землі, потривожений, мабуть, близькими голосами, черкнув сірником, аби прикурити цигарку. Вогник вихопив із темряви бронзове чорновусе обличчя, пильні очі з прямим поглядом; потому, поправивши свою накидку, він простягся долі й знову поклав голову на сідло.

— То наш таборовий бригадир, якого я мушу відіслати назад до Сулако, раз ми збираємось вести розвідку в долині Санта-Марта, — пояснив інженер. — Незамінна людина, його позичив мені капітан Мітчелл з ОПСК. З боку Мітчелла це дуже велика послуга. Чарлз Ґулд казав мені, що я не міг би вчинити нічого кращого, ніж скористатись його пропозицією. Схоже, той парубок знає, як керувати всіма цими погоничами мулів та пеонами. Ми не мали з нашими людьми ані найменших проблем. Він має супроводжувати вашу diligencia прямісінько до Сулако разом із деякими нашими залізничними робітниками. Дорóга погана. Його допомога може врятувати вас від однієї-двох аварій. Він пообіцяв мені дбати про вас усю дорóгу, наче про рідного батька.

Цим таборовим бригадиром був моряк-італієць, якого всі європейці в Сулако зазвичай звали Ностромо, наслідуючи неправильну вимову капітана Мітчелла. І справді, неговіркий і послужливий, він чудово впорався зі своїми обов’язками на небезпечних ділянках дороги, що згодом підтвердив пані Ґулд сам сер Джон.

Розділ VI

У той час Ностромо вже прожив у Костаґуані досить довго, і встиг набити собі щонайвищу ціну в очах капітана Мітчелла. Ясно, що він належав до тих безцінних підлеглих, мати яких у своєму підпорядкуванні — законна підстава для хвастощів. Капітан Мітчелл пишався своїм умінням розбиратися в людях, але не був егоїстом, і на ґрунті цієї його невинної гордині вже розвивалась манія «позичати мого капатаса карґадорів», яка рано чи пізно мала звести Ностромо особисто з кожним європейцем у Сулако, і то в ролі такого собі універсального повірника, генія метикуватості в його власній життєвій сфері.

— Цей чолов’яга відданий мені тілом і душею! — не раз стверджував капітан Мітчелл, і хоча, напевно, ніхто не міг пояснити, чому це так має бути, однак, з огляду на їхні стосунки, годі було сумніватися в цих словах, — засумніватись могла б хіба що людина такої прикрої ексцентричної вдачі, як доктор Моніґем, чий короткий скептичний сміх виражав якимось дивом безмежну недовіру до всього людства. Не те щоб доктор Моніґем забагато сміявся чи розкидався словами. У доброму гуморі він був страшенно мовчазний. Коли ж був не в гуморі, то люди лякались неприхованої зневаги в його словах. Лише пані Ґулд могла втримати у прийнятних рамках його скепсис щодо мотивації людських вчинків, проте навіть їй (з нагоди, не пов’язаної з Ностромо, і лагідним, як на нього, тоном), навіть їй доктор якось сказав:

— Власне, немає нічого безглуздішого, ніж вимагати, щоб людина судила інших так само поблажливо, як і саму себе.

І пані Ґулд поспішила змінити тему. Про цього англійського лікаря ходили дивні чутки. Як переказували пошепки, багато років тому, за часів Ґусмана Бенто, він був замішаний у змові, яка була викрита через зраду і, як то кажуть, втоплена в крові. Лікар був уже сивий, мав голене зморшкувате обличчя цеглистої барви, а його картата фланелева сорочка та стара засмальцьована панама були основним викликом умовностям Сулако. Якби не бездоганна чистота його медичного одягу, його можна було б прийняти за одного з тих розхристаних європейців, які самим своїм виглядом ображають добропристойність іноземної колонії чи не в усіх екзотичних частинах світу. Коли молоді леді Сулако, чиї миловидні личка цілими гронами прикрашали балкони на вулиці Конституції, бачили, як він у короткій лляній куртці, недбало накинутій поверх картатої фланелевої сорочки, прохóдив мимо, накульгуючи й похиливши голову, то казали одна одній:

— Он сеньйор доктор іде за викликом до доньї Емілії. Він одягнув свого жакетика.

Висновок був правильний. А от глибший сенс був прихований від їхнього короткого розуму. Ба більше, вони й не надто забивали собі голови думками про доктора. Був він старий, бридкий, вчений — і трохи «loco»^[44] — ненормальний, якщо не чаклун, у чому його підозрював простолюд. Насправді маленька біла курточка була поступкою олюднювальному впливу пані Ґулд. Доктор з його звичкою висловлюватися скептично і різко не мав іншого способу продемонструвати свою глибоку повагу до вдачі цієї жінки, відомої у країні як англійська сеньйора. Він і справді складав цю данину дуже серйозно, а для людини його звичаїв це була не дрібничка. Пані Ґулд і сама дуже добре це відчувала. Вона б ніколи й на думці не мала нав’язувати йому таку явну демонстрацію пошани.

Пані Ґулд тримала двері свого старого іспанського дому (одного з найкращих у Сулако) відчиненими і щедрою рукою роздавала маленькі житейськімилості. Роздавала їх з простотою і шармом, бо керувалась несхибним чуттям вартостей. Вона була надзвичайно обдарована у мистецтві людського спілкування, яке полягає в тонких нюансах самозабуття та навіюванні всеосяжного порозуміння. Чарлз Ґулд (а Ґулди, які вкоренились у Костаґуані трьома поколіннями, завжди вирушали здобувати освіту й одружуватись до Англії) уявив, що закохався в здоровий глузд своєї майбутньої дружини, як це зробив би будь-який інший чоловік на його місці, але це не пояснювало того, наприклад, що цілісінький розвідувальний табір, від наймолодшого з юнаків до їхнього зрілого шефа, тільки й шукав нагоди якомога частіше згадувати в розмовах посеред високих шпилів Сьєрри дім пані Ґулд. Якби хтось розповів їй, що на самісінькій межі снігів у горах над Сулако її ім’я — в усіх на вустах, вона б запротестувала, тихо сміючись і здивовано округлюючи сірі очі, та сказала б, що це не її заслуга. Але невдовзі, трохи напустивши на себе замисленості, знайшла б пояснення. «Звичайно ж, ці хлопчики й не сподівалися зустріти тут бодай якусь гостинність. І гадаю, що вони тужать за домівкою. Кожен, певно, завжди трохи тужить за домом».

Їй завжди було шкода людей, охоплених ностальгією.

Чарлз Ґулд — уродженець Костаґуани, як і його батько, худорлявий і високий, з вогненно-рудими вусами, точеним підборіддям, ясно-блакитними очима, золотаво-каштановим волоссям, тонкими рисами обличчя та свіжим рум’янцем — мав такий вигляд, ніби щойно прибув з-за океану. Його дід збройно боровся за незалежність під проводом Болівара^[45] у складі того англійського легіону, якому на полі бою в Карабобо віддав честь сам великий Визволитель, назвавши їх рятівниками своєї батьківщини. За часів Федерації один із дядьків Чарлза Ґулда був обраний президентом тієї-таки провінції Сулако (іменованої тоді державою), а згодом його поставили під церковний мур і розстріляли за наказом несамовитого уніоністського генерала Ґусмана Бенто. Того самого Ґусмана Бенто, який, ставши згодом довічним президентом, зажив лихої слави через свою люту й нещадну тиранію, і слава ця сягла епогею в народній легенді про явлення кривавого привиду, чиє тіло забрав сам диявол власною персоною, викравши його з цегляного мавзолею в наві церкви Успіння Пресвятої Богородиці, що в Санта-Марті. Принаймні так священники пояснювали зникнення тіла босоногій юрбі, яка в побожному страсі ринула в храм, аби повитріщатись на діру в стінці потворної цегляної скрині перед великим вівтарем.

Крім дядька Чарлза Ґулда, лихої пам’яті Ґусман Бенто стратив ще силу-силенну людей, але саме завдяки родичеві — мученикові в ім’я аристократії — олігархи Сулако (це за фразеологією часів Ґусмана Бенто, — а тепер вони звуться «бланко» і відмовились від ідеї федералізму), тобто родини чистокровного іспанського походження, вважали Чарлза за свого. З такою-от сторінкою в родоводі годі бути чистокровнішим костаґуанеро, ніж дон Карлос Ґулд; а втім, у нього була така характерна зовнішність, що простолюд називав його не інакше як «інґлез» — англієць із Сулако. Він більше скидався на англійця, ніж якийсь випадковий турист, на кшталт прочанина-єретика, — та в Сулако таких і не бачили. Він більше скидався на англійця, ніж молоді залізничні інженери з новоприбулої партії, ніж будь-який персонаж із мисливських картинок у номерах «Панча»^[46], що доходили до вітальні його дружини з двомісячним, чи й більшим запізненням. Тим-то і вражало, що він аж так природно говорив іспанською (кастильською, як кажуть місцеві) чи індіанським діалектом тубільців — без жодного англійського акценту. Та було щось таке невитравне в усіх цих костаґуанських Ґулдах-предках — визволителях, першопрохідцях, кавових плантаторах, комерсантах, революціонерах, — що він, єдиний представник третього покоління у Південній Америці, де склався свій особливий стиль верхової їзди, й далі скидався на достеменного англійця навіть верхи на коні. І це не глузлива характеристика в манері Llaneros — мешканців великих рівнин, — які гадають, що ніхто у світі, крім них, не знає, як треба сидіти в сідлі. Чарлз Ґулд, якщо вжити доречний тут пишномовний вислів, їздив верхи, мов кентавр. Верхова їзда не була для нього одним із видів спорту, — то була природна навичка, як-от прямоходіння для всіх здорових духом і тілом людей; але все одно, ідучи легким чвалом до копальні по узбіччю второваної волами та возами дороги, він мав такий вигляд у своєму англійському одязі та в імпортному сідлі, неначе тільки що приїхав до Костаґуани легкою швидкою pasotrote^[47] прямісінько із зелених лук на другому боці світу.

Його шлях пролягав уздовж старої іспанської дороги — як казали в народі, Каміно-Реаль^[48], — єдиного пережитку монархії та самої її назви, зненавидженої старим Джорджо Віолою, — монархії, сама тінь якої щезла з цієї країни, бо й велику кінну статую Карла IV, що біло височіла на тлі дерев при в’їзді до Аламеди, знали вже як Кам’яну Коняку — так її звав і сільський люд, і міські жебраки, котрі спали на східцях довкола п’єдесталу. Інший Карл, завертаючи коня ліворуч — і копита швидко зацокали по шпаристій бруківці, — дон Карлос Ґулд, у своєму англійському вбранні мав вигляд недоречний, і все ж більш тутешній, ніж вінценосний лицар, який стримує віжками свого румака на п’єдесталі понад сплячими леперо, піднісши мармурову руку до мармурових крисів капелюха з плюмажем.

Покрита патьоками від дощів статуя короля-вершника з тим невиразним натяком на вітальний жест наче уособлювала незворушність перед лицем політичних змін, які позбавили її самого її імені, та й інший вершник, добре знаний у народі, живий-живісінький верхи на своєму зграбному світлоокому скакуні сірої масті, не був схильний відкривати комусь своє серце, так само і його англійський кітель був застебнутий на всі ґудзики. Дух його зберігав стійку рівновагу, ніби знаходячи прихисток у безпристрасній сталості особистих та публічних правил доброго тону на його батьківщині, в Європі. Однаково спокійно мирився він і з жахливою звичкою сулакських леді покривати собі обличчя таким товстим шаром перлової пудри, аж воно ставало подібним до білого гіпсового зліпка з прекрасними живими очима, і зі специфічними міськими плітками, і з нескінченними політичними перемінами, постійним «порятунком країни», який його дружині здавався кривавою хлоп’ячою грою в убивства і грабунки, в яку з жахливою серйозністю грають розбещені діти. У перші роки свого життя в Костаґуані ця маленька леді аж кулачки стискала, сердита, що нездатна сприймати суспільне життя країни настільки серйозно, як на те заслуговує сліпа жорстокість уживаних тут методів. Вона вбачала в усьому цьому комедію, наївне придурювання й аж ніяк не щиру монету — щирим був лише її власний жах і обурення. Чарлз, дуже спокійно покручуючи свої довгі вуса, взагалі уникав суперечок з цього приводу. Втім, одного разу він лагідно їй зауважив:

— Здається, люба, ти забула, що я тут народився.

Ці слова змусили її примовкнути, неначе вони були раптовим одкровенням. Мабуть, її позицію змінив уже сам факт народження її чоловіка в цій країні. Вона мала до нього велику довіру, і то завжди. Попервах він вразив її уяву своєю несентиментальністю, тією самою умиротвореністю духу, яку вона подумки розцінила як ознаку досконалого володіння мистецтвом жити. Дон Хосе Авельянос, їхній сусіда через вулицю, державний муж, поет, чоловік культурний, який представляв свою країну при кількох європейських дворах (і перетерпів невимовні приниження у статусі політв’язня за часів тирана Ґусмана Бенто), полюбляв проголошувати у вітальні доньї Емілії, що Карлос має всі риси англійської вдачі у поєднанні з серцем істинного патріота.

Пані Ґулд підняла очі на витончене, рум’яне й засмагле обличчя свого чоловіка, але він навіть не моргнув у відповідь на те, що міг почути про свій патріотизм. Можливо, тому, що він щойно зійшов з коня, повернувшись із копальні, — бо ж був настільки англійцем, щоб не зважати на найспекотніші денні години. Посеред патіо^[49] біля його п’ят Басіліо у білій лляній лівреї, підперезаній червоним поясом, швиденько присідав навпочіпки, аби відстібнути важкі тупі остроги, а тоді сеньйор управитель підіймався сходами на галерею. Ряди рослин у вазонах, вишикувані на балюстраді між пілястрами арок, затуляли «корредор»^[50] листям і квітами від чотирикутного подвір’я внизу — брукованого майданчика, справдешньої основи домашнього вогнища у південноамериканському домі, де спокійні години хатнього життя позначаються пересуванням світла і тіні по кам’яних плитах.

Сеньйор Авельянос мав звичай переступати патіо щодня о п’ятій годині. Дон Хосе обрав для своїх візитів час чаювання, бо цей англійський ритуал у домі доньї Емілії нагадував йому часи, коли він жив у Лондоні як повноважний посол при Сент-Джеймському дворі^[51]. Чаю він не любив, натомість зазвичай розгойдувався собі в американському кріслі-гойдалці й, поклавши на підніжку схрещені ноги в охайних маленьких блискучих черевиках, усе балакав і балакав з такою собі добродушною віртуозністю, подиву гідною як на чоловіка його літ, та ще довго тримав у руках чашку. Його коротко підстрижене волосся було геть біле, очі — вугільно-чорні.

Побачивши, як Чарлз Ґулд вступає до «сали»^[52], він для годиться кивав і далі вів до кінця ораторський пасаж. І лише скінчивши, казав:

— Карлосе, друже мій, ви прискакали з Сан-Томе по такій спеці. Завжди ця істинно англійська невгамовність. Що? Ні?

Він вихиляв увесь чай одним духом. Після цієї процедури незмінно йшло легке здригання і тихе мимовільне «бр-р-р-р», якого не перекривав поспішний вигук:

— Чудово!

Тоді, передавши порожню чашку своєму молодому другові, який з посмішкою простягав по неї руку, він далі розводився про патріотичну суть копальні Сан-Томе — схоже, просто втішався просторікуванням, і, розвалившись у кріслі-гойдалці — такі експортують зі Сполучених Штатів, — вигойдувався вперед-назад. Стеля найбільшої в «касі»^[53] Ґулдів вітальні високо здіймалась над його головою. Ця височінь контрастувала з мішаниною масивних іспанських стільців з темного дерева з прямими спинками і шкіряними сидіннями та європейських меблів, низеньких і завалених подушками, наче маленькі почвари, які понажирались під зав’язку сталевих пружин та кінського волосу і повсідались навпочіпки. На столиках красувалися всілякі антикварні дрібнички, у стіну були вмуровані дзеркала, підперті мармуровими консолями; під двома групами фотелів, у кожній з яких головувала глибока софа, лежали квадратні килими, а маленькі килимки були розкидані по всій підлозі, вимощеній червоною плиткою; три вікна від підлоги до стелі, завішані важкими складками темних портьєр, виходили на балкон. У чотирьох стінах, високих і гладеньких, пофарбованих у ніжний лимонний колір, чаїлася статечність сивої давнини, і пані Ґулд з її мініатюрною голівкою і блискучими локонами, сидячи у хмарці мусліну й мережив за тонконогим столом червоного дерева, нагадувала фею, яка невимушено примостилась на бенкеті, де розливають вишукані приворотні трунки зі срібних та порцелянових посудин.

Пані Ґулд знала історію копальні Сан-Томе. Попервах, коли праця там велась переважно з поміччю бичів, які шмагали рабські спини, ціною видобутої руди були людські кістки такої самої ваги. Нещадна експлуатація знищила до ноги цілі племена індіанців, і тоді копальню закрили, бо з таким примітивним методом вона вже не давала прибутку, байдуже — скільки трупів увергнути в її утробу. І про неї забули. Заново її відкрили після війни за незалежність. Право розробляти її здобула одна англійська компанія, і нові господарі знайшли таку багату жилу, що їхнього завзяття не розхолодили ні визискування часто змінюваних урядів, ні періодичні набіги офіцерів, які провадили рекрутські набори серед найманих рудокопів. Але врешті-решт, під час лихоліття по смерті достославного Ґусмана Бенто, коли країною прокотилась хвиля pronunciamentos^[54], місцеві рудокопи, яких підбурили до бунту агенти, прислані зі столиці, повстали супроти своїх англійських господарів і повбивали їх усіх до одного. Декрет про конфіскацію, який негайно потому з’явився в Diario Official^[55], газеті, що виходила в Санта-Марті, починався такими словами: «Справедливо обурені жорстоким гнітом іноземців, якими керувала мерзенна жага наживи, а не любов до країни, зубожілі у марних пошуках щасливої долі рудокопи Сан-Томе… і т. д.» — і закінчувався відозвою: «Голова Держави вирішив повною мірою застосувати своє право на помилування. Копальня, що за всіма законами, міжнародними, людськими та Божими, повертається тепер під юрисдикцію уряду як національна власність, залишатиметься замкненою доти, доки меч, піднесений у священній обороні засад свободи, довершить свою місію та захистить щастя нашої любої батьківщини».

І це була остання згадка про копальню Сан-Томе ще на довгі роки. Якої користі сподівався уряд від конфіскації, тепер уже годі сказати. Костаґуана насилу спромоглася сплатити грошову компенсацію родинам загиблих, а далі ця історія випала з офіційної хроніки. Проте згодом інший уряд пригадав цю важливу статтю прибутку. То був звичайнісінький костаґуанський уряд — четвертий за останні шість років, — але він тверезо оцінював свої можливості. Члени уряду пам’ятали про копальню Сан-Томе і в душі були переконані, що в їхніх руках вона анічогісінько не варта, але проникливо передбачали, що є й інші способи скористатися срібною копальнею, окрім паскудного процесу видобування металу з-під землі. Батько Чарлза Ґулда, довгий час один з найзаможніших комерсантів Костаґуани, вже втратив значну частку свого багатства через примусові позики урядам, змінюваним раз за разом. Був він чоловік миролюбний і ніколи й у гадці не мав наполягати на своїх претензіях, а коли раптом йому запропонували довічну і неподільну концесію на експлуатацію копальні Сан-Томе — його тривозі не було меж. Він був обізнаний з урядовими методами. Власне, мета цієї оборудки, хоч і глибоко продумана у владних кабінетах, лежала на поверхні вже в самому документі, який був негайно представлений йому до підпису. Третій і найважливіший параграф передбачав, що власник концесії відразу мав сплатити уряду п’ятирічну орендну плату за прогнозований видобуток копальні.

Пан Ґулд-старший захищався від фатального привілею, удавшись до численних аргументів та вмовлянь, але марно. Він нічого не знав про гірничу справу; не мав змоги виставити свою концесію на європейському ринку; копальня як підприємство взагалі не існувала. Сама будівля згоріла в пожежі, шахта була зруйнована, рудокопи покинули ці місця багато років тому, навіть дорóгу, яка вела до копальні, цілковито поглинуло море тропічної рослинності, а головний штрек провалився на сто ярдів під землю. Це вже була не покинута копальня, а дика, неприступна скеляста ущелина Сьєрри, де під густим килимом повзучих шпичастих рослин, який покривав землю, можна було знайти лише рештки обгорілого брусся, купи битої цегли та трохи іржавого залізяччя. Пан Ґулд-старший не мав охоти ставати довічним власником такої діри — уже сама ця картина, яка поставала в його уяві серед нічної тиші, доводила його до тривожного й гарячкового безсоння, яке тривало не одну годину.

Втім, так сталося, що багато років тому пан Ґулд, на своє нещастя, відмовив був теперішньому міністрові фінансів у наданні певної невеличкої матеріальної допомоги, обґрунтувавши відмову тим, що прохач був тоді несусвітнім картярем і шулером, а ще було досить підстав підозрювати його у грабунках багатих ранчеро^[56] у далеких районах країни, де він тоді виконував був обов’язки судді. Тепер, обійнявши таку високу посаду, політик оголосив про свій намір відплатити сеньйорові Ґулду, чоловікові вбогому, за зло добром. Він не раз підтверджував це рішення у вітальнях Санта-Марти голосом тихим і нещадним, та ще й кидав такі злостиві погляди, що найкращі друзі пана Ґулда наполегливо радили йому навіть не пробувати залагодити справу хабарем. Хабар тут не зарадив би. Це навіть могло бути ризиковано. Такої думки також трималась одна огрядна леді з гучним голосом, француженка з походження, донька, як сама казала, високопоставленого офіцера (officier superieur de l'armee), якого розквартирували в секуляризованому монастирі по сусідству з міністерством фінансів. Та квітуча жіночка, коли до неї належним чином звернулися за дорученням пана Ґулда, не забувши й про доречні приносини, скрушно похитувала головою. Вона мала добре серце, і та її скруха була щира. Вона гадала, що не годиться брати гроші за те, чого вона не може виконати. Згодом друг пана Ґулда, якому той доручив таку делікатну місію, казав, що вона була єдина чесна особа, так чи інакше пов’язана з урядом, зі всіх, кого він зустрічав.

— Нічого не вийде, — хрипко казала вона з властивими їй безцеремонними інтонаціями, вдаючись до висловів, що більше пасували безрідній знайді, ніж доньці старшого офіцера, яка втратила матір.

— Ні, нічого не вийде. Pas moyen, mon garcon. C'est dommage, tout de meme. Ah! zut! Je ne vole pas mon monde. Je ne suis pas ministre — moi! Vous pouvez emporter votre petit sac^[57].

Якусь мить, покусуючи свої кармінні губи, вона шкодувала в душі про тиск суворих принципів, яким підлягає продаж її впливу у високих кабінетах. А потім додавала, значущо і з відтінком нетерплячки:

— Allez, et dites bien a votre bonhomme — entendez-vous? — qu’il faut avaler la pilule^[58].

Після такого застереження не лишалось нічого іншого, як підписати і заплатити. Пан Ґулд проковтнув пігулку, і скидалося на те, що в ній містилась якась невловна отрута, яка діяла безпосередньо на його мозок. Він відразу став одержимим копальнею, а оскільки був добре обізнаний з легким читвом, то вона набула в його уяві подоби Морського Діда^[59], який забрався йому на плечі. Також йому почали снитись вампіри. У душі пан Ґулд перебільшував прикрощі свого нового статусу, бо розглядав його крізь призму емоцій. Його становище в Костаґуані не погіршилось. Але людина — істота безнадійно консервативна, і надзвичайна новизна цієї наруги над його гаманцем вражала його почуття. Усі з його оточення були пограбовані гротескними бандами зарізяк, що по смерті Ґусмана Бенто гралися в уряди та революції. Досвід навчив пана Ґулда, що, хай якого малого зиску могли сподіватись ті злодії від грабунків, жодна банда, яка заволодіває президентським палацом, не буває настільки недолуга, щоб опинитися в глухому куті через брак виправдань. Перший-ліпший полковник на чолі армії босих голодранців міг силою виставити будь-якому простому цивільному документ з вимогою сплатити суму в розмірі точнісінько 10 000 доларів, хоч його сподівання на грошову винагороду незмінно зосереджувались на принаймні якійсь тисячі. Пан Ґулд дуже добре це знав і, озброївшись смиренням, чекав на кращі часи. Але грабунок під маскою законності і бізнесових правил не вкладався йому в голові. Пан Ґулд-батько мав вдачу розсудливу і шляхетну, але з однією вадою: він надавав надто великої ваги формі. Ґандж, притаманний усім людям, бо ж погляди людські мають відтінок забобонів. У цій справі пан Ґулд вбачав зло викривленої справедливості, і моральний шок від такого завдавав шкоди його міцному здоров’ю.

— Кінець кінцем це мене вб’є, — твердив він багато разів на день.

І власне відтоді його почала мучити гарячка, болі в печінці, а переважно — нервова нездатність думати про щось інше. Міністр фінансів і придумати не міг витонченішої помсти. Навіть листи пана Ґулда до його чотирнадцятирічного сина Чарлза, який тоді здобував освіту в Англії, зрештою звелись до розмови про одні тільки копальні. Батько нарікав на несправедливість, переслідування, наругу через ту копальню, цілі сторінки присвячував різнобічному опису фатальних наслідків від набуття прав власності на копальню, робив похмурі висновки і висловлював страх перед, вочевидь, вічним характером того прокляття. Адже концесію надано йому та його нащадкам довічно. Він благав сина ніколи не повертатись до Костаґуани і не претендувати на жодну частину своєї спадщини на її території, бо на всіх тих статках лежить згубна печать сумнозвісної концесії, — аби він і не торкався їх, і не наближався до них, і взагалі забув про існування Америки та робив кар’єру комерсанта в Європі. І кожен лист закінчувався гіркими самокартаннями через надто довге животіння в цьому вертепі злодіїв, інтриганів і бандитів.

Коли тобі чотирнадцять і тобі постійно торочать, що твоє майбутнє зруйноване внаслідок того, що тобі належить срібна копальня, то для тебе це річ по своїй суті не першорядної ваги, але форма її розрахована на те, щоб якось здивувати і привернути увагу. Попервах хлопець був лише спантеличений тими гнівними ремствуваннями, але згодом, трохи й з жалю до тата, почав у вільний від ігор і навчання час осмислювати всю цю історію. Десь за рік він з тих листів склав собі стійке переконання, що в провінції Сулако республіки Костаґуана є срібна копальня, де бідолашного дядька Гаррі багато-багато років тому розстріляли солдати. З тією копальнею була тісно пов’язана також одна річ під назвою «здирницька концесія Ґулдів», очевидно — написаний на папері документ, що його батько палко бажав «порвати на шматки й кинути в очі» всяким президентам, членам суду і державним міністрам. І бажання це було невідступне, хоча за цілий рік імена тих людей, як помітив Ґулд-син, рідко коли бували ті самі. Це бажання (оскільки йшлося про щось здирницьке) здавалося хлопцеві цілком природним, хоча він не знав, чому це здирництво. Згодом, помудрішавши, він зумів відділити в цій історії суту правду від фантастичних втручань Морського Діда, вампірів і вовкулаків, які надавали батьковим листам присмаку моторошної казки з «1000 і однієї ночі». Врешті-решт юнак подорослішав, познайомився з копальнею Сан-Томе так само близько, як і той старий чоловік, який писав ці гіркі й розлючені листи з-за океану. Кілька разів Ґулд-батько, як сам казав, мусив сплатити немалий штраф за недбале ставлення до роботи копальні, що вже казати про інші суми, витягнуті з нього в рахунок майбутньої орендної плати на тій підставі, що людина з такою цінною концесією в кишені не може відмовити урядові республіки у фінансовій допомозі. Останні гроші спливли з його рук в обмін на якісь безвартісні квитанції, як писав він у люті, а тим часом на нього тицяли пальцем як на того, хто навчився забезпечувати собі непомірний зиск, ігноруючи потреби своєї батьківщини. І молодий чоловік у Європі дедалі більше зацікавлювався цією історією, яка розбурхала такі слововиливи і такі пристрасті.

Він думав про це щодня, але без гіркоти. Напевно, то халепа для його бідолашного тата, а ще вся ця історія виставляє в химерному світлі соціальне та політичне життя Костаґуани. Він дивився на це зі співчуттям до свого батька, проте спокійно і помірковано. Його особисті почуття не були скривджені, та й важко довгий час палати належним обуренням у відповідь на фізичні чи моральні страждання іншого організму, навіть якщо це організм власного батька. Досягши двадцятирічного віку, Чарлз Ґулд і собі підпав під чари копальні Сан-Томе. Але це був інший, відповідніший його юності різновид зачарування, і до його магічної формули, замість втомленого обурення і відчаю, додалися надія, наснага і самовпевненість. Залишений після свого двадцятиріччя на самого себе (якщо не брати до уваги суворого припису не повертатись до Костаґуани), він продовжив навчання у Бельгії та Франції, маючи на думці здобути фах гірничого інженера. Але науковий аспект цієї праці залишався в його уяві неокресленим і недосконалим. Копальні пробудили в ньому драматичне зацікавлення. Він вивчав їхні особливості, оцінюючи їх також і з особистої точки зору, як-от вивчають різноманітні людські вдачі. Відвідував їх так, ніби з цікавості складав візити видатним особам. Відвідував копальні в Німеччині, Іспанії, Корнволлі. Неабияк його зачаровували покинуті розробки. Пустка, яка там панувала, вабила його як видовище людської нужди, причини якої різноманітні і складні. Могла вона бути і через якусь дрібничку, а могла бути й через непорозуміння. Його майбутня дружина була перша і, можливо, єдина, хто розпізнав цей прихований настрій, який визначав глибоко чуттєве, майже невимовне ставлення цього чоловіка до матеріального світу. І враз її захоплення ним, що зволікало з напіврозправленими крилами, наче ті птахи, які не можуть легко злетіти з пласкої поверхні, віднайшло той шпиль, з якого шугнуло в небеса.

Вони познайомилися в Італії, де майбутня пані Ґулд жила разом зі старою блідою тіткою, яка багато років тому одружилась із зубожілим італійським маркізом середніх літ. Вона була у вічній жалобі за чоловіком, — він зумів присвятити життя боротьбі за незалежність і єдність своєї батьківщини, зумів бути таким самим завзятим у своїх щедрих пожертвах, як наймолодший з тих, хто поліг в ім’я тієї ж таки справи, окрушиною якої був і старий Джорджо Віола, — наче гнаний вітром уламок корабля, який носиться по хвилях, усіма забутий, після переможної морської битви. Маркіза, мов та черниця у своїх чорних шатах і з білою пов’язкою на чолі, провадила тихе непомітне існування в наріжній кімнаті у бельетажі старовинного напівзруйнованого палаццо, а на першому поверсі просторі порожні зали прихищали під своїми розмальованими стелями збіжжя, домашню птицю і навіть худобу — разом із цілою родиною фермера-орендаря.

Молоді люди зустрілись у Луцці. Після тієї зустрічі Чарлз Ґулд уже не відвідував копалень, хоча одного разу вони їздили вдвох в екіпажі подивитись на мармуровий кар’єр, де роботи нагадували видобуток руди тим, що тут також із земних надр витягували коштовну сировину. Чарлз Ґулд не відкривав дівчині свого серця в якихось заготовлених промовах. Просто діяв і думав у неї перед очима. Це найкращий спосіб проявити щирість. Раз у раз він повторював, зокрема, таке:

— Часом мені здається, що бідолашний батько був хибної думки про цю історію з Сан-Томе.

І вони так довго і завзято обговорювали цю точку зору, буцімто могли вплинути на чиїсь переконання на іншому кінці світу, але насправді вдавались у ці обговорення тому, що почуття любові проникає в будь-яку тему і живе пристрасним життям навіть у сторонніх фразах. З цієї природної причини ці дискусії були дуже дорогі пані Ґулд, коли вона ще мала статус нареченої. Чарлз боявся, що пан Ґулд-старший розтратить сили й доведе себе до хвороби, намагаючись позбутися концесії.

— Гадаю, тут треба діяти інакше, — міркував він уголос, звертаючись ніби сам до себе. А коли дівчина щиро дивувалася, що людина з такою сильною вдачею мусить витрачати енергію на підступи та інтриги, Чарлз зауважував, м’яко підкреслюючи, що розуміє її подив:

— Не треба забувати, що він там народився.

Вона осягала цей факт своїм жвавим розумом, а тоді кидала ніби нелогічну репліку, яку він сприймав як найвищу мудрість, бо, власне, так воно й було:

— Ну а ти? Ти теж там народився.

Він і тут мав готову відповідь.

— Це інше. Десять років я був за кордоном. Тато ніколи не виїжджав з Костаґуани так надовго, та й було це понад тридцять років тому.

Вона стала першою, до кого він озвався після одержання звістки про батькову смерть.

— Це вбило його! — сказав він.

Діставши цю звістку, він рушив прямісінько за місто і йшов навпростець білою дорóгою під опівденним сонцем, аж поки ноги самі принесли його до напівзруйнованого палаццо і він опинився віч-на-віч із нею у передпокої — величній, але обдертій залі, де подекуди під голими латками стінних панелей звисали довгі клапті дамастової тканини, почорнілі від вологи й часу. З меблів там було одне-однісіньке позолочене крісло з поламаною спинкою і восьмикутна колоноподібна підставка, на якій стояла важка мармурова ваза з різьбленими масками та гірляндами квітів — тріснута з гори до низу. Чарлз Ґулд був увесь у білому дорожньому поросі, що осів на його черевиках, на плечах, на кашкеті з двома козирками. Лице йому заливав піт, а в правиці без рукавички він стискав грубого дубового ціпка.

Вона вийшла йому назустріч, і троянди її великого солом’яного капелюха відтінювали її надзвичайну блідість, а в обтягнутій рукавичкою руці погойдувалася світла парасолька, — вона прихопила її, збираючись зустріти його біля підніжжя пагорба, де під мурованою огорожею виноградника ростуть три тополі.

— Це вбило його! — повторював він. — Він міг прожити ще багато років. У нашій родині живуть довго.

Вона була надто приголомшена, аби бодай щось відказати, а він уп’явся пронизливим застиглим поглядом у тріснуту мармурову урну — так, наче вирішив навіки закарбувати її в пам’яті. І лише коли він двічі випалив: «Я прийшов до тебе — я прийшов просто до тебе…» — не в змозі закінчити фразу, — їй відкрилась уся гірка трагедія тієї самотньої мученицької смерті в Костаґуані. Він схопив її руку, підніс собі до вуст, і цієї миті вона, впустивши парасольку, злегка поплескала його по щоці, пролепетавши: «Бідолашний хлопчику…» — і заходúлась витирати заплакані очі під загнутими донизу крисами свого капелюха, — дуже маленька у своїй простій білій сукні, майже як дитина, що загубилась і плаче серед занепалої пишноти цієї шляхетної зали, а він стояв поруч, знову без жодного руху споглядаючи мармурову урну.

Потім вони вийшли на довгу прогулянку, не кажучи ні слова, аж раптом мовчанку порушив його вигук:

— Так. Але якби ж він лише впорався з цим так, як належить!

І тоді вони зупинились. Скрізь лежали довгі тіні — на пагорбах, на дорогах, на огороджених оливних гаях: тіні тополь, диких каштанів, господарських будівель, кам’яних мурів, і калатання дзвону, що сухо і сторожко лунало в повітрі, нагадувало пульсацію вечірньої заграви. Її вуста були напіврозтулені — неначе вона дивувалася, що він дивиться на неї не так, як зазвичай. Бо зазвичай він бував безумовно схвальний і уважний. У розмовах з нею він ставав найтрепетнішим і найшанобливішим із диктаторів — ставлення, яке безмірно її тішило. Воно утверджувало її владу, не принижуючи його гідності. Ця тендітна дівчина з маленькими ногами, маленькими руками, маленьким личком і голівкою, яку принадно обтяжували розкішні кучері, зі своїм дещо завеликим ротом, від якого, щойно він лише розтулиться, наче віяло ароматом щирості і щедрості, мала вибагливу душу досвідченої жінки. Понад усе, понад усі лестощі вона дбала про те, аби бути гордою за свого обранця. Але тепер він, власне, зовсім на неї не дивився і вид мав напружений і неосмислений, що й природно для чоловіка, який задивився в нікуди поверх голови молодої дівчини.

— Ну так. Це було страшенно несправедливо. Вони геть його занапастили, бідолашного старенького. О, чому він не дозволив мені повернутись до нього? Але тепер я знаю, як із цим упоратись.

Вимовивши ці слова з величезною впевненістю, він опустив очі на неї й ураз опинився в полоні горя, сумнівів і страху.

Мовляв, єдине, що він хоче тепер знати, — це те, чи любить вона його досить сильно — чи насмілилася б помандрувати з ним так далеко. Він ставив їй ці запитання тремтячим від тривоги голосом — бо ж був він чоловік рішучий.

Любить. Насмілилася б. І негайно майбутня господиня дому, куди вчащатимуть усі європейці Сулако, фізично відчула, як земля попливла їй з-під ніг. Земля взагалі зникла, навіть звук дзвону. Коли її ноги знову торкнулися твердого ґрунту, дзвін у долині ще дзвонив; часто дихаючи, вона підняла руки, щоб поправити зачіску, і глянула в обидва кінці кам’янистої доріжки. На щастя, там не було ні душі. Тим часом Чарлз, ступивши однією ногою до сухого пилявого кювету, підібрав відкриту парасольку, яка скотилася була туди з войовничим звуком барабанного дробу. По-буденному, хоч трохи збентежений, простягнув її дівчині.

Вони пішли назад, а коли вона легко взяла його під руку, перше, що він вимовив, було:

— Це удача, що ми зможемо поселитись у прибережному місті. Ти вже чула його назву. Це Сулако. Я такий радий, що бідолашний батько придбав той будинок. Він купив там великий дім багато років тому, аби в головному місті того, що зазвичай називають Західною провінцією, завжди була «каса» Ґулдів. Колись, маленьким хлопчиком, я прожив там з моєю дорогóю мамою цілий рік, а бідолашний батько тим часом був у справах у Сполучених Штатах. Ти станеш новою господинею «каси» Ґулдів.

А згодом, у незаселеному закутку палаццо — понад виноградниками, мармуровими кручами, соснами та оливами Лукки — він ще сказав:

— У Сулако завжди дуже шанувалося прізвище Ґулд. Мій дядько Гаррі якийсь час стояв на чолі держави і лишив по собі славне ім’я у пам’яті перших родин. Маю на увазі бідні креольські родини, які не брали участі у злощасних фарсах усіх тих урядів. Дядько Гаррі не був авантурником. Ми, костаґуанські Ґулди, — не авантурники. Він приріс до цієї країни і любив її, але за своїм світоглядом залишався достеменним англійцем. Він скористався тогочасним політичним гаслом: «Федерація!». Але він не був політиком. Просто виступав за громадський порядок із самої лише любові до поміркованої свободи і з ненависті до гноблення. З головою в нього все було гаразд. Він почав діяти по-своєму, бо вважав, що це правильно, от так само і я відчуваю, що мушу прибрати до рук цю копальню.

Він звертався до неї з такими словами, бо пам’ять йому переповнювали спогади про країну його дитинства, серце — майбутнє життя з цієї дівчиною, а розум — концесія Сан-Томе. Він додав, що має залишити її на кілька днів, аби розшукати одного американця з Сан-Франциско, який зараз перебуває десь у Європі. Кілька місяців тому вони познайомилися в одному старовинному історичному німецькому місті, розташованому в гірничому районі. Американець подорожував з родиною, але почувався самотнім, бо його дружина і доньки цілими днями змальовували старі двері та наріжні башточки середньовічних будинків. А Чарлз Ґулд став його нерозлучним супутником під час відвідин копальні. Той чоловік цікавився гірничою справою, дещо знав про Костаґуану і чув прізвище Ґулд. У розмовах вони зійшлись настільки близько, наскільки їм дозволяла різниця у віці. І тепер Чарлз хотів знайти того капіталіста з проникливим розумом і товариською вдачею. Схоже, що батькові статки в Костаґуані, за припущеннями Чарлза, хоч доволі значні, але розтопились у шахрайському горнилі революцій. Виявилося, що у них, крім тисяч десятьох фунтів на банківському рахунку в Англії, тільки й залишилось, що будинок у Сулако, непевне права на вируб лісу в далекому глухому районі та концесія Сан-Томе, яка довела його бідолашного тата до могили.

Чарлз пояснив їй усе це становище. Вони проговорили допізна. Ще ніколи вона не здавалась йому такою чарівливою. Увесь потяг юності до незвіданого життя, великих відстаней, до майбутнього, овіяного духом пригод, до боротьби — з крихкою надією на встановлення справедливості і перемогу — неабияк її розпалив, і вона передавала цей запал його винуватцеві, ще відкритіше і витонченіше, виявляючи свою ніжність.

Попрощавшись із нею, він почав спускатися з пагорба і, щойно опинившись на самоті, протверезів. Ті непоправні зміни, які вносить у перебіг наших щоденних думок смерть, проявляються в невиразному і дошкульному неспокої. Чарлзові Ґулду було боляче усвідомлювати, що він уже ніколи, хай як напружуватиме волю, не зможе думати про свого батька так, як звик думати про нього, бідолашного, поки той жив. Не зможе відтворити його живого óбразу. Це міркування, що безпосередньо торкалось його власної особистості, сповнило йому груди тужливим і сердитим бажанням дії. Тут його інстинкт спрацював безпомилково. Дія приносить розраду. Це ворог дýмки і друг приємних ілюзій. Лише діючи можна знайти сенс у пануванні над Долею. Щодо Чарлза, то для нього єдиним полем діяльності була, безперечно, копальня. Часом для людини немає нічого важливішого, ніж знайти спосіб порушити урочисті заповіти покійного. Чарлз твердо вирішив досягти крайньої межі непослуху (обравши шлях реваншу). Копальня була причиною безглуздих моральних мук, якщо вона запрацює — це стане серйозним моральним здобутком. Це його обов’язок перед пам’яттю покійного. Такі-от, власне кажучи, емоції опанували Чарлза Ґулда. Його думки зосередились на тому, як добути велику суму грошей у Сан-Франциско чи деінде, і принагідно в голові його промайнуло загальне міркування, що порада небіжчика до добра не доведе. Жоден небіжчик не може передбачити, які величезні зміни в самій картині світу може зумовити будь-чия смерть.

Про останній етап історії копальні пані Ґулд знала з власного досвіду. По суті, це була історія її подружнього життя. Спадкове становище Ґулдів у Сулако, наче мантія, огорнуло її скромну постать з голови до п’ят, але вона не дозволила цим химерним важким шатам притлумити жвавість своєї вдачі, що була прикметою не просто машинальної рухливості, а енергійного інтелекту. Не варто думати, нібито пані Ґулд мала чоловічий склад розуму. Жінка з чоловічим складом розуму не є істотою з надзвичайними здібностями, це просто зразок недосконалого відхилення — цікавий лише своєю безперспективністю і незначущістю. Жіночий інтелект доньї Емілії допоміг їй підкорити Сулако, просто розвинувши в ній несебелюбність і чуйність. Вона вміла чарівливо вести розмову, однак сама не була балакуча. Мудрість серця не має нічого спільного з обстоюванням чи розбиванням теорій, а також із захистом забобонів, тож і не вдається до випадкових слів. Слова, які вона промовляє, мають ціну вчинків, продиктованих порядністю, терпимістю і співчуттям. Справжня жіночність, як і справжня мужність, виражається в діях завойовницького характеру. Дами Сулако обожнювали пані Ґулд.

— На мене й досі дивляться, мов на якесь чудовисько, — мило висловилась вона, звертаючись до одного з трьох добродіїв із Сан-Франциско, яких мала розважати у своєму новому будинку в Сулако десь через рік після заміжжя.

То були її перші гості з-за кордону, і прибули вони для того, щоб оглянути копальню Сан-Томе. Вони подумали, що пані напрочуд славно жартує, а Чарлз Ґулд не лише чітко знає, чого хоче, а й показує себе достоту пробивним ділком. Ці факти спонукали їх дуже прихильно поставитись до його дружини. Розповідаючи про копальню, вона своїм непохитним завзяттям з легким відтінком іронії цілковито зачарувала гостей і вúкликала в них поважні та поблажливі усмішки, в яких була й чимала частка пошани. Мабуть, якби вони знали, як сильно її надихає ідеалістичне розуміння успіху, то подивувались би складові її розуму так само, як латиноамериканські дами дивувалися з її невтомної фізичної активності. Вона — за власними словами — стала б для них «якимось чудовиськом». Утім, Ґулди були, по суті, небагатослівною парою, і їхні гості відкланялись, так і не запідозривши, що ті мають якусь іншу мету, крім самого лише зиску від срібної копальні. Пані Ґулд відправила їх до гавані у власному екіпажі, запряженому парою білих мулів, а звідти на борту «Церери» вони мали дістатись до Олімпу плутократів. Капітан Мітчелл, вигадавши момент під час прощання, зауважив півголосом, довірчо звертаючись до пані Ґулд:

— Це початок нової епохи.

Пані Ґулд любила патіо свого іспанського будинку. З високої ніші у мурі безмовно споглядала широкі марші кам’яних сходів Мадонна в синіх шатах, тримаючи на руках Немовля в короні. Рано-вранці з кам’яного квадратного подвір’я, мов з колодязя, зринали приглушені голоси, змішані з тупотом коней та мулів, яких по двоє виводили на водопій. Тонкі переплетені стебла бамбуку поопускали у квадратний басейн фонтана вузьке лезоподібне листя, а огрядний візник, закутаний у пончо, сидів на низенькому парапеті, ліниво тримаючи в руці кінці поводів. Туди-сюди сновигали босоногі слуги, виринаючи з темних низьких дверей унизу: дві пралі з кошиками випраної білизни, пекар із підносом свіжоспеченого хліба, власна «камериста»^[60] пані Ґулд Леонарда, яка, піднявши руку над своєю чорнявою, наче воронове крило, голівкою, тримала жмуток накрохмалених нижніх спідниць, сліпучо-білих у косому сонячному промінні. Тоді старий портьє, накульгуючи, замітав кам’яні плити — і будинок уже був готовий до початку нового дня. У всіх кімнатах з високими стелями по трьох боках прямокутного дворика відчинялися двері — з однієї в одну та в «корредор» із залізними заквітчаними перилами, з висоти яких, мов господиня середньовічного замку, пані Ґулд могла спостерігати за всіма, хто відбував і прибував до «каси», якій лунка склепінчаста вхідна брама надавала величного і значущого вигляду.

Пані дивилась на свій екіпаж, який викотився з брами, везучи трьох гостей з півночі. Вона усміхалась. Три руки водночас піднеслись до трьох капелюхів. Капітан Мітчелл, четвертий, який їх супроводжував, уже завів пишномовну бесіду. Вона ж зволікала. Зволікала, схиляючи обличчя то до однієї китиці квітів, то до іншої, ніби для того, щоб дати своїм думкам час наздогнати її повільні кроки по прямій анфіладі «корредору».

У куті, осяяному вранішнім сонцем, — бо ранки в Сулако були прохолодні, — був передбачливо підвішений індіанський гамак з Ароа, оздоблений торочками та яскравим фарбованим пір’ям. Перед відчиненими скляними дверима віталень палахтіли великими квітучими шапками кущі різдвяника. Великий зелений папуга, блискучий, наче смарагд, дико заверещав у клітці, яка відливала золотом: «Viva Costaguana!»^[61] — потім двічі солодкоголосо поклúкав, наслідуючи голос пані Ґулд: «Леонардо! Леонардо!» — і раптом відгородився від світу нерухомістю і мовчанкою. Пані Ґулд дійшла до кінця галереї й зазирнула до дверей чоловікової кімнати.

Чарлз Ґулд, поставивши одну ногу на низенький дерев’яний ослінчик, уже чіпляв собі остроги. Хотів чимскоріше повернутись до копальні. Пані Ґулд, не заходячи, оглянула кімнату. Одна висока й широка етажерка зі скляними дверцятами була повна книжок, а в другій, без полиць, оббитій червоним сукном, зберігалась вогнепальна зброя: вінчестери, револьвери, два дробовики і навіть дві пари двоцівкових пістолетів у кобурах. Поміж ними, окремо, на смузі багряного оксамиту висіла стара кавалерійська шабля, яка колись належала донові Енріке Ґулду, героєві Західної провінції, подарунок дона Хосе Авельяноса, спадкового друга родини.

Поза тим, тиньковані білі стіни були зовсім голі, якщо не брати до уваги акварельного етюду, що зображував гору Сан-Томе, — роботи самої доньї Емілії. Підлога була вимощена червоною плиткою, посеред кімнати стояли два довгі столи, завалені кресленнями та паперами, кілька стільців і скляна вітрина зі зразками руди з копальні. Пані Ґулд, переводячи погляд з предмета на предмет, уголос висловила подив, чому розмова цих заможних і підприємливих людей про перспективи, функціонування та безпеку копальні вúкликала в неї таку нетерплячку і неспокій, хоч зі своїм чоловіком вона могла годинами говорити про копальню з неослабним зацікавленням і насолодою. І, промовисто опустивши повіки, вона запитала:

— Які в тебе відчуття з цього приводу, Чарлі?

Тоді, здивована мовчанкою чоловіка, підняла широко розплющені очі, чарівні, мов бліді квіти. Він уже закінчив з острогами і, підкрутивши обома руками вуса, аби надати їм горизонтального напрямку, дивився на неї звисока, випроставшись на своїх довгих ногах, явно захоплений її зовнішністю. Свідомість того, що її отак споглядають, потішила пані Ґулд.

— Вони — люди шановані, — озвався він.

— Знаю. А чи прислухáвся ти до їхніх розмов? Схоже, вони так нічого й не зрозуміли з того, що тут побачили.

— Вони побачили копальню. І дещо зрозуміли, — перебив її Чарлз Ґулд, захищаючи гостей, а далі його дружина згадала ім’я найшанованішого з них. Шанований він був як фінансист і промисловець. Його ім’я знали мільйони. Був він такий шанований, що ніколи не подорожував так далеко від центру своєї діяльності, якщо тільки лікарі, лякаючи його туманними погрозами, не наполягали на тому, аби він узяв довгу відпустку.

— Релігійні почуття пана Голройда, — вела далі пані Ґулд, — були прикро вражені несмаком пишно вбраних статуй святих у соборі; він назвав це поклонінням дереву та мішурі. Але мені здається, що сам він розглядає Бога як свого роду впливового партнера, який отримує свою частку прибутків у формі пожертвувань на церкви. Це — різновид ідолопоклонства. Він розповів мені, Чарлі, що жертвує на церкви щороку.

— І церков тих — безліч, — відказав пан Ґулд, потай милуючись мінливістю її обличчя. — По всій країні. Він уславився завдяки таким-от щедротам.

— О, він цим не хвалився, — чесно заявила пані Ґулд. — Я впевнена, що він справді добра людина, але яка ж недалека! Бідний chulo^[62], який жертвує маленьку срібну ручку чи ніжку на віддяку своєму божку за зцілення, — не розумніший за нього, але зворушливіший.

— Голройд стоїть на чолі ділових кіл, безмірно зацікавлених у сріблі та залізі, — зауважив Чарлз Ґулд.

— Ах, так! Релігія срібла та заліза. Він — людина дуже світська, хоча мав страшенно урочистий вигляд, коли вперше побачив Мадонну на сходах, яка буцімто є лише розфарбованим деревом, — але він нічого мені не сказав. Чарлі, любий, я чула, як ті люди говорили між собою. Невже вони справді заради велетенських зисків бажають стати черпачами води та коліями дров^[63] у всіх країнах і для всіх націй світу?

— Людина має працювати з певного метою, — туманно відказав Чарлз Ґулд.

Пані Ґулд, нахмурившись, оглянула його з голови до ніг. У своїх бриджах для верхової їзди, шкіряних гетрах (предмет гардеробу, доти небачений у Костаґуані), норфолкській куртці з сірої фланелі та зі своїми великими вогненними вусами він нагадував кавалерійського офіцера, який подався у фермери. Це поєднання тішило смак пані Ґулд. «Як він схуд, бідолашний хлопчик! — подумала вона. — Він перепрацювався». Але годі було заперечити, що його сухорляве рум’яне обличчя з тонкими рисами і вся його довготелеса худа постать свідчили про породу та аристократичне походження. І пані Ґулд полагідніла.

— Мені лише було цікаво, які в тебе відчуття, — пролепетала вона лагідно.

Останні кілька днів, як це з ним уже бувало, Чарлз Ґулд був надто заклопотаний, аби звертати пильну увагу на свої відчуття, і мусив двічі подумати, перш ніж що-небудь сказати. Але вони з дружиною були щасливою парою, і йому не трудно було знайти відповідь.

— Найкращі відчуття, люба, суголосні з твоїми, — відказав він не замислюючись, і в цій загадковій фразі було стільки правди, що в цю мить він пережив великий приплив вдячності й ніжності до неї.

Утім, пані Ґулд його відповідь анітрохи не здалася загадковою. Обличчя її лагідно просвітліло, — а він уже змінив тон.

— Але ж є факти. Цінність копальні — як копальні — поза сумнівом. Вона зробить нас дуже багатими. Самé її функціонування — питання технічних знань, а їх я маю — як мають і ще десять тисяч людей у світі. Проте її безпека, її безперервне існування як підприємства, що дає віддачу людям — іноземцям і порівняно іноземцям, — які інвестують у неї кошти, залишається цілком у моїх руках. Я вúкликав довіру в одного заможного чоловіка, який має високе суспільне становище. Тобі здається, що це цілком природно — чи не так? Ну, не знаю. Не знаю, чому мені це вдалось, але це факт. Цей факт відкриває безмежні можливості, бо ж інакше я й гадки не мав би зневажити батькову волю. Я б ніколи не збув концесію так, як спекулянт збуває цінні права на певну компанію — заради готівки та акцій, аби в перспективі розбагатіти, якщо вдасться, але в усякому разі — аби відразу засунути якийсь гріш собі в кишеню. Ні. Навіть якби це було виправдано — в чому сумніваюсь, — я б цього не зробив. Бідолашний батько не розумів ситуації. Він боявся, що я вхоплюся за цю пропащу справу, вичікуючи сáме на якусь отаку нагоду, і безславно змарную собі життя. Ось у чому була справжня суть його заборони, яку ми свідомо знехтували.

Вони прогулювалися з кінця в кінець «корредору». Голова її якраз сягала йому плеча. Його рука, опустившись донизу, обіймала її за талію. Його остроги побрязкували.

— Він не бачив мене десять років. Не знав мене. Розлучився зі мною заради мого блага і нізащо не хотів, щоб я повертався. У своїх листах завжди говорив про те, що прагне залишити Костаґуану, все покинути і втекти. Але він був надто дорога здобич. При першій же підозрі його б кинули в одну з тутешніх в’язниць.

Чарлз ішов поволі, подзвонюючи острогами. На ходу нахилявся до дружини. Великий папуга, повернувши голову набік, стежив за кожним їхнім кроком круглим незмигним оком.

— Він був самітник. Відколи мені виповнилося десять, він зазвичай розмовляв зі мною так, ніби я вже дорослий. Коли я був у Європі, писав мені щомісяця. Десять, дванадцять сторінок кожен місяць мого життя протягом десятьох років. І все-таки він мене не знав! Подумай лишень — цілих десятьох років як не було: років, за які я став чоловіком. Він не міг мене знати. Чи ти гадаєш, що міг?

Пані Ґулд заперечливо похитала головою, чого її чоловік і очікував з огляду на переконливість своєї аргументації. Але вона похитала головою заперечливо лише тому, що, на її думку, ніхто не зміг би пізнати її Чарлза — насправді пізнати, хто він, — окрім неї самої. Це було очевидно. Це відчувалось. І не потребувало аргументів. А бідолашний пан Ґулд-старший, який не дожив навіть до звістки про їхні заручини, залишався для неї постаттю надто невиразною, аби приписувати йому бодай якісь знання.

— Так, він не розумів. На мій погляд, цю копальню нізащо у світі не можна продавати. Нізащо у світі! Після всіх батькових нещасть я не зміг би й пальцем її торкнути просто заради грошей, — вів далі Чарлз Ґулд, і дружина схвально притислась головою до його плеча.

Ці двоє молодих людей пам’ятали життя, яке закінчилося трагічно сáме тоді, коли їхні власні життя поєднались у тих розкошах багатонадійної любові, які найчутливішим душам здаються перемогою добра над усім земним злом. До їхніх життєвих планів увійшла неясна думка про відновлення у правах. І була вона настільки неясна, що ухиляння від переконливих аргументів її лише зміцнило. Ця думка вималювалась перед ними тієї миті, коли жіночий інстинкт відданості та чоловічий інстинкт дії дістали найпотужніший імпульс від найсильнішої з ілюзій. Сама вже заборона зобов’язувала до неодмінного успіху. Скидалось на те, що вони мали моральний обов’язок втілити в реальність свої максималістські погляди на життя всупереч неприродній помилці втоми та розпачу. Якщо їх і навідувала думка про багатство, то лише у поєднанні з отим інакшим успіхом. Пані Ґулд, сирота від раннього дитинства, безмаєтна, вихована в атмосфері інтелектуальних зацікавлень, навіть не замислювалась над питаннями, пов’язаними з великим багатством. Вона була надто далека від них, і дівчина так і не засвоїла, що багатство — річ бажана. З іншого боку, вона анічогісінько не знала про абсолютні злидні. Навіть сама вже бідність її тітоньки, маркізи, не мала нічого неприйнятного для витонченого розуму — здавалася суголосною якомусь великому горю: їй була властива суворість жертви, принесеної на вівтар шляхетних ідеалів. Тож вдачі пані Ґулд бракувало навіть цілком виправданого дотику матеріалізму. Винуватити в усіх гріхах треба було покійного, про якого вона думала з ніжністю (бо він був батьком Чарлі) і з певною прикрістю (бо виявився слабаком). Тільки так можна не заплямувати єдину реальну грань їхнього благоденства — нематеріальну!

Чарлз Ґулд, зі свого боку, мусив тримати ідею збагачення напохваті, але декларував він її як засіб, а не мету. Якби копальня була поганим бізнесом, нíчого було її займати. Чарлз мав наполягати на цьому аспекті справи. Це був важіль, за допомогою якого він міг впливати на людей з капіталом. І Чарлз Ґулд вірив у копальню. Знав про неї геть усе. Його віра в копальню була заразлива, хоч він і не застосовував для цього якогось надзвичайного красномовства, але ж часто ділові люди — такі самі життєрадісні фантазери, як і закохані. Особистість співрозмовника впливає на них значно більше, ніж можна припустити, і Чарлз Ґулд зі своєю непохитною впевненістю був абсолютно переконливий. Крім того, людям, до яких він звертався, було добре відомо, що в Костаґуані гірнича справа — це гра, в яку можна зіграти так, аби вона була варта не просто свіч, а значно більшого. Ділки чудово це знали. Справжня складність у підході до цього питання крилася в іншому. Але все згладжувалося спокійною і непохитною рішучістю, яка звучала в самому голосі Чарлза. Часом ділові люди наважуються на вчинки, що для пересічного світогляду видаються безглуздими, — ухвалюють явно імпульсивні чи керовані суто людськими мотивами рішення.

— Чудово, — сказала шанована персона, якій Чарлз Ґулд, бувши проїздом у Сан-Франциско, ясно виклав свої погляди. — Припустімо, що гірнича справа в Сулако вже в наших руках. Тоді в цьому братимуть участь: по-перше, фірма Голройда, з якою все гаразд, потім пан Чарлз Ґулд, громадянин Костаґуани, з яким також усе гаразд, і, нарешті, уряд республіки. Поки що це нагадує початок розробки селітрових майданів в Атакамі^[64], в якій узяла участь одна фінансова компанія, один добродій на прізвище Едвардс та уряд, чи, точніше, два уряди — два південноамериканські уряди. І вам відомо, щó з цього вийшло. Вийшла війна^[65]: спустошлива і затяжна війна з цього вийшла, пане Ґулде. Втім, наша перевага в тому, що ми маємо лише один південноамериканський уряд, який тільки й вичікує, аби урвати щось і собі. Це — перевага, але уряди бувають погані й гірші, а є уряд костаґуанський, з яким нам і доведеться мати діло.

Так говорила шанована персона, мільйонер, чиї пожертви на церкви відповідали величі його батьківщини, — той самий, з яким лікарі розмовляли мовою застрашливих туманних погроз. То був чоловік обачний, з великими руками й ногами, і його незворушна огрядна постать, обтягнута містким сюртуком із шовковими вилогами, мала вигляд надзвичайно достойний. Волосся його було сталево-сиве, брови — ще чорні, а масивний профіль — як у Цезаря на давньоримських монетах. Та походження він був німецько-шотландсько-англійського з домішками данської та французької крові, що надало йому пуританського темпераменту та невситимої завойовницької жаги. Зі своїм гостем він поводився цілком невимушено, оскільки той привіз із Європи гарні рекомендації, а ще через те, що мав ірраціональні симпатії до серйозності та рішучості, хай би де вони йому трапились і хай би на що були спрямовані.

— Уряд Костаґуани неодмінно захоче урвати побільше, — і не забувайте про це, пане Ґулд. Та й що таке Костаґуана? Бездонна діра, що поглинає позики під десять відсотків та інші дурні інвестиції. Європейський капітал роками плив туди плавом. Але не наш. Ми у своїй країні добре тямимо, що в дощ треба сидіти вдома. Ми можемо довго сидіти й чекати. Звичайно, одного дня ми втрутимося. Це наш обов’язок. Але поспіху немає. Навіть час має коритись наймогутнішій країні в усьому Божому всесвіті. Наше слово буде законом скрізь: у промисловості, торгівлі, юриспруденції, журналістиці, мистецтві, політиці та релігії — від мису Горн аж до протоки Сміта і далі, якщо й на Північному полюсі виявиться щось, чим варто заволодіти. А тоді матимемо час, аби прибрати до рук і далекі острови та континенти Землі. Заправлятимемо справами всього світу, подобається це тому світові чи ні. Світ не зможе тут нічого вдіяти — та й ми, гадаю, теж.

Отак він хотів висловити свою віру в долю словами, які відповідали рівню його розуму, невправного у формулюванні абстрактних понять. Розум його живився фактами, і Чарлз Ґулд, чия уява весь час була під впливом одного великого факту — срібної копальні, не мав заперечень до цієї теорії світового майбутнього. Якщо на мить вона й здалась йому неприємною, то це через несподіваний акцент на таких широких перспективах, які звóдили майже до нуля те питання, з якого почалася розмова. Він, його плани та всі корисні копалини Західної провінції враз утратили навіть найменший натяк на велич. Це було прикро, але Чарлз Ґулд був не телепень. Він уже відчув, що справив гарне враження, і свідомість цього втішного факту вúкликала на його вустах ледь помітну усмішку, яку його огрядний співрозмовник прийняв за усмішку обережного захопленого схвалення. Голройд теж спокійно посміхався, і тут Чарлз Ґулд, зі жвавістю розуму, властивою людям, які боронять плекану надію, збагнув, що сама вже очевидна незначущість його мети допоможе йому досягти успіху. Він сам та його копальня будуть узяті під покровительство тому, що це, так чи інакше, питання не якоїсь великої ваги для чоловіка, що діє з прицілом на таке запаморочливе майбутнє. І це міркування не принизило Чарлза Ґулда, бо для нього його мета залишилась так само важливою, як і завжди. Нічиї розлогі доленосні теорії не могли применшити масштабів його бажання викупити копальню Сан-Томе. Супроти точності цієї мети, чітко окресленої у просторі та цілковито досяжної у певному часі, його візаві видавався зразком несерйозного мрійника-ідеаліста.

А той видатний муж, солідний і приязний, задумливо подивився на нього і по короткій мовчанці зауважив, що концесій у Костаґуані розвелось — мов комашні. Кожна проста душа, яка пропадає за таким добром, може впіймати концесію голими руками.

— Наші консули про це — анічичирк, — вів він далі, і в очах його зблиснула добродушна зневага. Але за мить він споважнів. — Совісному, чесному чоловікові, який не бере хабарів і не встряє в їхні інтриги, змови та чвари, швиденько повертають його дипломатичний паспорт. Ви мене розумієте, пане Ґулд? Персона нон ґрата^[66]. Ось чому наш уряд не дістає правдивої інформації. З іншого боку, не треба підпускати до цього континенту Європу, але для нашого належного втручання, смію сказати, час іще не настав. Однак ми тут — не наш уряд і не простаки. З вашою справою все гаразд. Основне питання для нас — чи другий партнер, тобто ви, має досить міцний внутрішній стрижень, аби не поступатись третьому, небажаному, партнерові, тобто тій чи іншій високопоставленій і можновладній розбійницькій зграї, яка заправляє в костаґуанському уряді. Що ви про це думаєте, пане Ґулде, га?

Він нахилився вперед і пильно вдивився у безтрепетні очі Чарлза Ґулда, який, пригадавши велику коробку, повну батькових листів, вклав у свою відповідь усю накопичувану роками зневагу і гіркоту:

— Якщо говорити про знання цих людей, їхніх методів та їхньої політики, то за себе я ручаюсь. Ці знання я засвоював з дитинства. Навряд чи я припущусь помилки від надмірного оптимізму.

— Навряд, еге ж? Це добре. Такт і самовладання — ось чого ви потребуватимете, а ще ви могли б пустити їм трохи туману в очі, натякнувши на могутність ваших покровителів. А втім, не надто. Ми будемо разом з вами, поки все йтиме гладко. Але ми не хочемо, щоб нас втягли в якусь велику халепу. Це — експеримент, який я бажаю здійснити. Це — певний ризик, і ми на нього підемо, але якщо ви не зможете досягти вашої мети, то наші втрати ми, звичайно, переживемо, а тоді — що буде, те й буде. Ця копальня може зачекати, як вам відомо — вона й раніше стояла зачинена. Ви мусите зрозуміти, що ми за жодних обставин не погодимося викинути на вітер великі гроші.

Так-от вела тоді мову ця значна персона у своїй приватній конторі, у великому місті, де інші люди (дуже достойні в очах простолюду) пильно чекали на порух її руки. І трохи більше, ніж за рік, під час своєї несподіваної появи в Сулако, Голройд наголошував на своїй безкомпромісній позиції з усією розкутою щирістю, яку дозволяли його багатство і вплив. Можливо, цього разу він був не такий обережний у висловах через те, що перевірка зробленого, а ще більше — той спосіб, у який вживались подальші заходи, переконали його, що Чарлз Ґулд цілком здатен досягти своєї мети.

«Цей хлопчина, — подумав він, — може стати в цих краях впливовою особою».

Ця думка йому полестила, бо досі він міг розповісти про цього молодого чоловіка своєму близькому оточенню хіба що отаке:

— Мій шваґер зустрів його в одному з цих підупалих старих німецьких містечок, біля якихось копалень, і прислав до мене з листом. Він — один із костаґуанських Ґулдів, чистокровних англійців, хоча й уродженців тієї країни. Його дядько пішов у політику, став останнім президентом провінції Сулако і був розстріляний під час воєнних дій. Його батько був значним промисловцем у Санта-Марті, намагався триматись осторонь політики і помер банкрутом після довгих одна за одною революцій. Ось вам у двох словах ваша Костаґуана.

Звичайно, він був надто велика людина, аби його питали, навіть ті, що належали до його близького оточення, про те, чим він керувався у своєму рішенні. Зовнішній світ мав право шанобливо дивуватися прихованому значенню його вчинків. Він був така велика людина, що його щедру підтримку «чистих форм християнства» (яка виражалась у наївній пристрасті до будівництва церков, що повеселило пані Ґулд) співгромадяни розглядали як прояв побожного і смиренного духу. Але в його власних колах, колах фінансового світу, протегування такого підприємства, як копальня Сан-Томе, сприйняли хоч і з повагою, авжеж, але радше як тему для обережних жартів. Примха видатної людини. У великій будівлі фірми Голройда (велетенській озії із заліза, скла і каменю на розі двох вулиць, обплутаній аж до даху павутинням телеграфних дротів) начальники головних відділів обмінювались іронічними посмішками, які означали, що їх не посвячено в секрети справи Сан-Томе. Прямісінько до кабінету великої людини занесли нерозпечатаною свіжу пошту з Костаґуани (пошти було небагато — лише один конверт середньої ваги), але звідти не надійшло жодних подальших інструкцій. У конторі шепотіли, що шеф відповів особисто — та ще й не продиктував відповідь, а написав її просто-таки власноруч, пером і чорнилом, а також, як можна було припустити, скопіював її у свій особистий зошит, недоступний очам непосвячених. Деякі молоді насмішники, пересічні гвинтики у другорядних механізмах тієї одинадцятиповерхової майстерні великих справ, відверто висловлювали свою приватну думку, що їхній видатний шеф нарешті скоїв якусь дурницю і тепер йому соромно за свою нерозсудливість; інші, старші й так само пересічні, але сповнені романтичного благоговіння перед отим бізнесом, який зжер найкращі їхні роки, зазвичай бурмотіли із загадковим і всезнаючим виглядом, що це — недобрий знак, що Голройд наміряється поступово прибрати до рук всю республіку Костаґуана з усім її потрухом. Але насправді відповідала дійсності теорія хобі. Цьому великому мужеві було цікаво особисто відвідати копальню Сан-Томе — цікаво настільки, що він дозволив, аби це хобі визначило маршрут його подорожі під час першої повної відпустки, яку він узяв за страшно й сказати скільки років. Він давав старт не якомусь великому підприємству чи промисловій корпорації або ж просто залізничному управлінню. Він давав старт людині! Успіх у цій новій і незвіданій для нього царині вельми його потішив би, але, якщо брати інший аспект тих самих емоцій, то Голройд почувався зобов’язаним вийти з гри раз і назавжди при перших же ознаках програшу. А людину можна викинути. На лихо, про його поїздку до Костаґуани газети розтрубили по всіх усюдах. Оскільки його задовольнило те, як сáме провадив підприємство Чарлз Ґулд, то він додав до своїх запевнень у підтримці дещицю суворості. Навіть під час остаточної бесіди, десь за пів години до того, як виїхати з патіо, а везли його білі мули пані Ґулд, він, тримаючи в руці капелюха, сказав у Чарлзовій кімнаті:

— Дійте по-своєму, а я знатиму, як допомогти вам, поки ви триматиметеся власної лінії. Але можете бути певні: коли що, ми зуміємо вчасно з вами розпрощатися.

На це Чарлз Ґулд відказав лише єдине:

— Починайте висилати обладнання, коли вам завгодно.

І великій людині сподобалася ця незворушна впевненість. Її секрет полягав у тому, що Чарлз Ґулд вважав ці безкомпромісні умови прийнятними. Бо так копальня зберігає свою сутність, якою він наділив її у своїх хлоп’ячих фантазіях, і залишається підпорядкованою лише йому самому. Це була серйозна справа, і він так само поставився до неї суворо.

— Звичайно, — сказав він дружині, маючи на увазі свою останню розмову з гостем, який уже поїхав, коли вони повільно прогулювались «корредором» під роздратованим поглядом папуги, — звичайно, така людина може підтримати щось чи розпрощатися з чимось, коли їй заманеться. У жодному разі він не зазнáє поразки. Він може відступити, може завтра померти, але могутні сили, зацікавлені в сріблі та залізі, нікуди не подінуться й одного дня підімнуть під себе Костаґуану разом із рештою світу.

Вони зупинились біля клітки. Папуга, зачувши слово зі свого лексикону, захотів втрутитись у розмову. Папуги дуже подібні до людей.

— Viva Costaguana! — страшенно самовпевнено заверещав він за блискотливими дротинками, і тут же, розпушивши пір’я, напустив на себе бундючного і сонного вигляду.

— І ти віриш у це, Чарлі? — запитала пані Ґулд. — Мені тут бачиться найжахливіший матеріалізм, і до того ж…

— Люба, мене це не обходить, — перервав її чоловік розважливим тоном. — Я зважаю на те, що бачу. Що мені до того, чи його мова — це голос долі чи просто дещиця порожнього базікання? В обох Америках розвелось чимало красномовства того чи іншого штибу. Здається, клімат Нового Світу сприятливий для декламаторського мистецтва. Ти щó, забула, як милий Авельянос може просторікувати тут годинами?..

— О так, але це інше, — запротестувала пані Ґулд, дещо приголомшена. Порівняння було недоречне. Дон Хосе — милий добродій, який дуже добре говорить і з ентузіазмом оцінює значення копальні Сан-Томе. — Як ти можеш зіставляти їх, Чарлзе? — вигукнула вона докірливо. — Він постраждав — а однак не втратив надії.

Пані Ґулд завжди неабияк дивувало, що люди з високою фаховою компетентністю — яку вона не ставила під сумнів — могли показувати себе на диво нетямущими в дуже багатьох очевидних питаннях.

Чарлз Ґулд із вимученим спокоєм, який відразу вúкликав у його дружини стривожене співчуття, запевнив її, що не вдавався до порівнянь. Зрештою, він сам — американець і, мабуть, зміг би відрізнити один різновид красномовства від другого…

— Якщо варто завдавати собі тим клопоту, — додав він похмуро.

Але він дихав повітрям Англії довше, ніж будь-хто з його співвітчизників протягом трьох поколінь, тож щиро перепрошує. Його бідолашний батько також був красномовний. І Чарлз спитав дружину, чи пам’ятає вона уривок з одного батькового листа, де пан Ґулд-старший висловив переконання, що «Бог прогнівався на ці краї, бо інакше Він допустив би, щоб крізь просвіт у страхітливій темряві інтриг, кровопролиття та злочинства, яка нависла над Королевою Континентів, пробився промінь надії».

Пані Ґулд не забула.

— Ти читав це мені, Чарлі, — пролепетала вона. — Вражаючі слова. Як же глибоко твій батько мав відчувати відбиту в них страшну безвідрадність!

— Він терпіти не міг, коли його грабували. Це його лютило, — відказав Чарлз Ґулд. — Але становище він описав доволі неупереджено. Чого тут бракує, так це закону, щирої віри, порядку, безпеки. Будь-хто може про це розводитись, але я покладаюсь на матеріальні інтереси. Варто лише утвердитися матеріальним інтересам — і вони неминуче диктуватимуть свої власні умови. Ось що виправдує наше прагнення збагатитись посеред усього цього беззаконня і безладдя. Це виправдує, бо ж безпека, якої вимагає справа, неминуче гарантуватиметься і всьому пригнобленому народові. Повноцінна законність установиться згодом. Ось тобі й промінь надії.

На мить він міцніше пригорнув до себе її тендітну фігурку.

— І хтозна, чи не стане в цьому сенсі сáме копальня Сан-Томе отим маленьким просвітом у темряві, що його бідолашний батько вже й не сподівався побачити?

Пані Ґулд захоплено поглянула на чоловіка. Він знав, про що каже, — і широко окреслив її власні розпливчасті неегоїстичні амбіції.

— Чарлі, — мовила вона, — ти навдивовижу впертий.

І тут він раптом залишив її в «корредорі» саму, аби прихопити капелюха — м’яке сіре сомбреро, деталь національного вбрання, яка на диво вдало поєднувалася з його англійським костюмом. Коли він повернувся з батіжком для верхової їзди під пахвою, застібаючи ґудзики лайкової рукавички, його лице відбивало рішучість його думок. Дружина чекала його на верхньому майданчику сходів, і перед тим, як поцілувати її на прощання, він завершив розмову:

— Що для нас цілком очевидно, — сказав він, — так це те, що дороги назад немає. Де ще ми зможемо почати життя заново? Ми поставили тут на кін усе, що маємо.

Він нахилився над її піднесеним до нього обличчям дуже ніжно і трохи винувато. Чарлз Ґулд знав, про що каже, бо не мав ілюзій. Ґулдова концесія мала захищати своє життя тієї зброєю, яку лише можна було знайти в цей момент у багні корупції, а воно було таке всеосяжне, що вже майже й не мало значення. Чарлз зібрався нахилитися за своєю зброєю. На мить у нього виникло відчуття, ніби срібна копальня, яка вбила його батька, заманила його далі, ніж він планував зайти, — і, за довільною логікою емоцій, ще відчуття, що життя його матиме цінність лише тоді, коли він досягне успіху. Дороги назад не було.

Розділ VII

Пані Ґулд була надто прониклива й перейнята справами свого чоловіка, щоб не поділяти оте його відчуття. Воно робило життя захопливим, а вона, як істинна жінка, не могла не полюбляти захоплень. Але це почуття трохи її й лякало, а коли дон Хосе Авельянос, погойдуючись в американському кріслі, дозволяв собі зауважувати:

— Навіть якщо ви, мій любий Карлосе, зазнáєте невдачі, навіть якщо вашу працю знищить якийсь непередбачений випадок — не дай Боже! — то це не перекреслить ваших заслуг перед батьківщиною.

Пані Ґулд, сидячи за чайним столиком, промовисто поглядала на свого незворушного чоловіка, який помішував ложечкою чай з таким виглядом, наче не чув ані слова.

Не те щоб дон Хосе щось таке передбачав. Він не міг нахвалитись на такт Карлоса і його відвагу. Твердив, що його тверда, мов камінь, англійська вдача — то його найкращий захист, а обернувшись до пані Гулд, додавав з фамільярністю, яку виправдовував його вік та їхня давня дружба:

— Що до тебе Еміліє, душко, то ти — така щира патріотка, ніби народилася серед нас.

Це була більш-менш правда. Пані Ґулд, об’їхавши разом зі своїм чоловіком усю провінцію в пошуках робочої сили, роздивилася цей край пильніше, ніж могла б це зробити уродженка Костаґуани. У своїй потертій у дорозі амазонці, з обличчям, напудрованим білою пудрою, наче гіпсовий зліпок, а в найспекотніші години дня — ще й у маленькій шовковій захисній масці, їхала вона посеред невеликої кавалькади на доладному швидконогому поні. Двоє mozos de campo^[67], які мали просто картинний вигляд у своїх великих капелюхах, з острогами на босих п’ятках, у білих вишитих calzoneras^[68], шкіряних куртках та смугастих пончо, скакали попереду з карабінами через плече, розхитуючись у такт бігу коней. Валку замикала tropilla^[69] навантажених поклажею мулів під наглядом худенького смаглявого погонича, який сидів верхи на своїй довговухій худобині мало не при самому хвості, витягнувши ноги вперед і заломивши на потилицю широкі криси свого капелюха, що утворювали навколо його голови своєрідний ореол. Старий офіцер-костаґуанець, відставний старший майор невисокого походження, але удостоєний покровительства перших родин завдяки своїм симпатіям до «бланко», був, за рекомендацією дона Хосе, інтендантом та організатором експедиції. Кінчики його сивих вусів звисали за підборіддя, а добрі очі роззирались довкола, коли він, їдучи зліва від пані Ґулд, показував їй характерні прикмети місцевості, повідомляв назви маленьких pueblos^[70] та садиб, haciendas^[71] із гладенькими мурами, які увінчували пагорби, піднесені над долиною Сулако, ніби видовжені фортеці. А долина все розгорталась, відкриваючи зору зелені заврунені поля, рівнини, ліси та блискітки річок і озер, — ніби величезний парк, який тягнувся від блакитного серпанку далекої Сьєрри до неосяжного колихливого обрію, де трави змикалися з небом, а великі білі хмарини наче поволі падали в темінь власних тіней.

Орачі орали волами, запряженими у дерев’яні плуги, — дрібні цяточки серед безмежних обширів — і ніби кидали виклик самій нескінченності. Вдалині скакали верхи вакеро, а великі череди худоби паслися, хилячи рогаті голови в один бік і сунучи єдиною хвилястою лавою по всій широчіні potreros^[72], куди лише сягало око. У затінку крислатого бавовняного дерева притулилось над дорóгою крите соломою ранчо, мимо плентались валкою навантажені тяжкою поклажею індіанці: скидаючи капелюхи, вони підіймали німотні сумні очі на кавалькаду, яка збивала куряву на порохнявій Каміно-Реаль, прокладеній руками їхніх поневолених предків. І здавалося, що з кожним днем подорожі пані Ґулд дедалі ближче підбиралась до душі цієї землі, що відкривала їй свої безкраї простори без жодного нальоту європейської цивілізації, який уже встиг торкнутися прибережних міст; до великої землі рівнин, гір та народу, стражденного і німотного, застиглого у зворушливій нерухомості терплячого чекання на майбутнє.

Пані Ґулд пізнала краєвиди цієї землі та гостинність, яку з певною сонливою гідністю виявляли в отих великих будинках із довгими глухими мурами та масивними брамами, що виходили на відкриті всім вітрам пасовища. Її садовили на чолі столу, за яким сиділи у патріархальній простоті господарі та їхні годованці. При світлі місяця на подвір’ях під помаранчевими деревами заводили тиху розмову господині дому, вражаючи її милозвучністю своїх голосів та серпанком таємниці, який оповивав їхнє умиротворене життя. А вранці господарі, хвацько сидячи в сідлі, у плетених сомбреро та розшитих костюмах для верхової їзди виїжджали на конях у щедро розцяцькованій сріблом збруї, аби супроводити від’їжджаючих гостей і зрештою доручити їх Богові, статечно розпрощавшись із ними при межових стовпах своїх маєтків. У всіх цих садибах пані Ґулд чула історії про політичне свавілля: друзі, родичі — збанкрутілі, ув’язнені, вбиті в боях безглуздих громадянських воєн, по-варварському страчені згідно з нелюдськими проскрипціями, неначе замість керування державою тут точилася запекла боротьба між зграями скажених чортів, випущених на цю землю з пекла зі своїми шаблями, мундирами та пишномовними фразами. І з усіх вуст пані Ґулд чула про знеможене бажання миру, про страх перед бюрократичним апаратом з його кошмарною пародією на управління, де не існувало ні законів, ні безпеки, ні справедливості.

Вона дуже добре пережила всі два місяці подорожі — адже мала ту силу опору втомі, яка часом вражає в деяких досить-таки тендітних на перший погляд жінках — ніби вони одержимі якимось напрочуд завзятим духом. Дон Пепе — старий майор-костаґуанець — спершу виявляв до витонченої пані велику турботу, а закінчив тим, що дав їй прізвисько «Невтомна сеньйора». Пані Ґулд ставала істинною костаґуанкою. Познайомившись зі справжнім селянством у Південній Європі, вона навчилася цінувати високі чесноти й тутешнього народу. У мовчазній, сумноокій в’ючній скотині бачила людину. Бачила людей і в носильниках на дорозі, навантажених поклажею, і в самотніх постатях, які гарували посеред рівнини у своїх великих солом’яних капелюхах та білих вбраннях, що лопотіли довкола їхніх рук і ніг на вітрі; пам’ятала вона й села, де її вражав то гурток жінок-індіанок біля джерела, то обличчя якоїсь юної індіанської дівчини з меланхолійним і чуттєвим профілем, яка підіймала глиняну посудину з прохолодною водою у дверях темної хижі, дощані сіни якої були захаращені великими брунатними глеками. На важких дерев’яних колесах запряженого волами воза, які по самі осі загрузали в пилюгу, знати було удари сокири, а носильники вугілля спали, простягшись рядком у тіні низенького валькованого муру, на якому лежав звалений їхній вантаж — у кожного свій над головою.

Громіздке мурування мостів та церков, зведених конкістадорами, свідчило про зневагу до людської праці — невільницької праці націй, зниклих з лиця землі. Король і церква вже не мали влади, але глянувши на якісь масивні безформні руїни на вершині пагорба, що височіли над низькими валькованими мурами прилеглого села, дон Пепе переривав розповідь про свої походи й вигукував:

— Бідолашна Костаґуана! Раніше все було для отих падре, для народу — нічого, а тепер усе — для отих великих politicos^[73] із Санта-Марти, для негрів та злодіїв.

У містечках Чарлз розмовляв з алькальдами, fiscales^[74], значними людьми, а в сільських маєтках — із господарями-кабальєро. Коменданти районів надавали йому ескорт, бо він мав при собі мандат тодішнього політичного лідера Сулако. Скільки коштував йому цей документ у золотих двадцятидоларових монетах, то був секрет, відомий лише йому й одній видатній людині зі Сполучених Штатів (яка зволила власноруч відписати на листа з Сулако), та ще одній видатній людині, з темно-оливковою шкірою та верткими очима, яка мешкала тоді в Сулако у палаці Інтенденсії і пишалася своєю культурою та загалом європейськістю десь так французького зразка, бо прожила кілька років у Європі — мовляв, у вигнанні. Втім, було добре відомо, що якраз перед отим вигнанням цей діяч мав необережність програти в карти всю готівку, яка була тоді на митниці одного маленького порту, де впливовий друг виклопотав для нього посаду молодшого митника. Через цю юнацьку необачність він мусив якийсь час заробляти собі на життя, працюючи офіціантом ресторанчика у Мадриді, що вже казати про інші невигоди, але попри це, він, мабуть, мав великі таланти, раз спромігся зробити таку блискучу політичну кар’єру. Чарлз Ґулд, з незворушним самовладанням викладаючи йому свою справу, звертався до нього «ваша світлосте».

Його провінційна світлість прибрав вигляду втомленої зверхності, суто по-костаґуанському розвалившись у кріслі біля відчиненого вікна. На Пласі сáме гримотів уривки з опер військовий оркестр, і господар кабінету двічі підняв руку, наказуючи Чарлзові мовчати, поки він не дослухає свій улюблений пасаж.

— Чудово! Чарівно! — мимрив він, а Чарлз Ґулд тим часом чекав, із непохитною терплячістю стоячи поруч.

— Лючія! Лючія ді Ламмермур! Музика — це моя пристрасть! Я від неї в захваті. Ах! Божественно… Ах!.. Моцарт… Sí^[75]! Божественно… Про що ви говорили?

Звичайно, до нього вже дійшли чутки про наміри новоприбулого. До того ж він одержав офіційне попередження із Санта-Марти. Своєю поведінкою він мав на меті приховати своє зацікавлення і вразити відвідувача. Але щойно він замкнув певну суму в шухляді великого письмового столу в дальньому куті кабінету, як став дуже товариським і бадьоро повернувся до свого крісла.

— Якщо маєте намір будувати біля копальні селища і заселяти їх, то вам треба звернутися до Міністерства внутрішніх справ, аби воно видало щодо цього указ, — порадив він по-діловому.

— Я вже надіслав заяву, — незворушно відповів Чарлз Ґулд, — і зараз цілком сподіваюся на прихильні висновки вашої світлості.

Його світлість був людина мінливого настрою. По отриманні грошей на його просту душу зійшла безмірна благодушність. Зненацька він глибоко зітхнув.

— Ах, доне Карлосе! Чого ми хочемо, так це просувати у провінції таких людей, як ви. Летаргія — летаргія здолала цих аристократів! Брак громадського духу! Відсутність будь-якого підприємництва! От я зі своїм глибоким знанням Європи, ви ж розумієте…

Набундючено приклавши руку до грудей, він підвівся і зіп’явся навшпиньки, а тоді десять хвилин, майже не переводячи духу, намагався пробити силою свого інтелекту ввічливу мовчанку Чарлза Ґулда, і коли, раптом зупинившись, знову впав у своє крісло, то мав такий вигляд, ніби його наступ на фортецю відбито. Аби врятувати свою гідність, він поквапився відпустити цього мовчазного чоловіка, урочисто кивнувши йому і промовивши з понурою, втомленою поблажливістю:

— Можете покладатися на мою просвічену прихильність, поки заслуговуватимете на неї своєю поведінкою доброго громадянина.

Він узяв паперове віяло і почав бундючно обмахуватись ним, а Чарлз Ґулд відкланявся і вийшов. Тоді його світлість ураз кинув віяло і ще довгенько здивовано та спантеличено витріщався на зачинені двері. Нарешті знизав плечима, ніби хотів так утвердитись у своєму зверхньому ставленні. Холодний, тупий. Жодного інтелекту. Ще й рудий. Справжній англієць. Вартий зневаги.

Ураз обличчя його потемніло. Що означала ця відчужена і холодна поведінка? Він був перший із багатьох політиків, спрямованих зі столиці керувати Західною провінцією, якого вразили своєю образливою незалежністю манери Чарлза Ґулда в офіційних зносинах.

На думку Чарлза Ґулда, якщо вже вислуховування дрімучих нісенітниць мало скласти частину ціни, яку він мусить сплатити за те, аби йому дали спокій, то зобов’язання самому нести нісенітниці до угоди аж ніяк не входило. Він чітко відділяв перше від другого. У тих провінційних сатрапів, перед якими звикли трепетати мирні представники всіх класів, стриманість цього інженера з англійською зовнішністю викликáла занепокоєння, яке коливалось від низькопоклонства до розлючення. Поступово всі виявили, що цей чоловік завжди має міцні зв’язкú з вищими інстанціями Санта-Марти, і то байдуже, яка партія там при владі.

Це був факт, і він вичерпно пояснював, чому Ґулди були зовсім не такі багаті, як міг законно припустити головний інженер нової залізниці. Дотримуючись поради дона Хосе Авельяноса, а то був добрий порадник (хоч його й залякали жахіття, пережиті за часів Ґусмана Бенто), Чарлз Ґулд остерігався великого капіталу, однак у плітках, що їх розпускали тутешні іноземці, він фігурував під прізвиськом «Король Сулако» (і за іронією тут ховалася чимала доза серйозності). Новоприбулим з-за кордону вказували з відтінком таємничості і поваги на одного адвоката з Костаґуанської колегії, людину авторитетну та доброї вдачі, члена відомої родини Мораґа і власника великих маєтностей у долині Сулако, як на агента копальні Сан-Томе — «політичного агента, ви ж розумієте». Був він високий, чорновусий і обачний. Усі знали, що він легко може одержати доступ до міністрів, а численні костаґуанські генерали завжди мріяли відобідати в його домі. Президенти охоче удостоювали його аудієнції. Він активно листувався зі своїм дядьком по матері, доном Хосе Авельяносом, але його листи — крім тих, де він просто офіційно засвідчував своє шанування, — рідко довірялись костаґуанській головній пошті. Там-бо всі конверти без розбору розпечатувалися з відвертим дитинно-безсоромним нахабством, властивим деяким латиноамериканським урядам. А ще треба зауважити, що приблизно на момент відновлення роботи копальні Сан-Томе той самий погонич мулів, якого найняв Чарлз Ґулд на час однієї зі своїх попередніх подорожей до Кампо, долучав до тих небагатьох караванів, які снували через гірські перевали між нагір’ям Санта-Марти й долиною Сулако, і свою невеличку валку мулів. Мандрівників на цьому важкому і небезпечному шляху не траплялося, хіба що за виняткових обставин, а стан тутешньої торгівлі, вочевидь, і не вимагав додаткового транспортного сполучення, але згаданий погонич, схоже, таки мав із цього якусь вигоду. Хай би коли він вибирався в дорогу, для нього завжди знаходилось кілька пакунків. Дуже смаглявий, незграбний, у штанах із вивернутої козячої шкіри й великому капелюсі, що захищав від сонця, їхав він верхи на своєму прудкому мулі, сидячи при самому хвості, з виразом блаженної бездумності на видовженому обличчі й день у день мугикав якусь любовну пісеньку в мінорі або, і то з тим самим виразом, поганяв пронизливим окриком свою маленьку tropilla, яка трюхикала попереду. За спиною в нього висіла маленька кругла гітара, а в одному з його дерев’яних в’ючних сідел була майстерно видовбана схованка, куди можна було просунути туго скручений трубочкою аркушик паперу, заткнути дерев’яним корком, а зверху знову прибити цвяхами грубу ряднину. Коли він бував у Сулако, то мав звичку цілісінький день курити й куняти (наче його ніщо на світі не обходить), сидячи на кам’яній лаві біля входу до «каси» Ґулдів лицем до будинку Авельяносів. Багато років тому його мати була головною пралею тієї родини — великою майстринею в мистецтві крохмалити білизну. Він і сам народився на одній з їхніх haciendas. Його звали Боніфасіо, і дон Хосе, переходячи десь о п’ятій через дорóгу, аби провідати донью Емілію, незмінно відповідав на його шанобливе вітанняпорухом руки чи кивком голови. Воротарі обох будинків ліниво балакали з ним тоном глибокої приязні. Вечори він присвячував грі в карти, а ще захóдив, веселий і щедрий, до дівиць peyne d’oro^[76], які мешкали в далеких міських завулках. Однак був він також людина обачна.

Розділ VIII

Ті з нас, кого справи чи цікавість закинули до Сулако сáме в ці роки, перед першим пришестям залізниці, повинні пам’ятати той благотворний вплив, який мала копальня Сан-Томе на життя цієї глухої провінції. Як мені розповідали, ще ніколи зовнішні реалії так не змінювались: вулицею Конституції почали курсувати трамваї і вглиб краю, до Рінкона^[77] та інших сіл, прокладено добрі дороги, де іноземні купці та ricos^[78] зазвичай мали сучасні вілли, а біля порту збудовано величезну залізничну вантажну станцію з причалом та довгою низкою складів, де відбувались і серйозні, організовані робітничі заворушення.

Доти ніхто й не чув про такі заворушення. Власне, то портові карґадори утворили стихійне братство, де покидьок був на покидьку, а на чолі стояв їхній святий патрон — такий самий покидьок, як і всі. Вони регулярно влаштовували страйки (по тих днях, коли бував бій биків) — таку форму непокори, з якою навіть Ностромо, попри весь свій авторитет, не міг остаточно покінчити, але на ранок після кожної фієсти, коли перекупки-індіанки на Пласі ще не порозкривали своїх плетених парасольок, а сніги Іґероти ледь біліли над містом на ще чорному небі, поява подібного до привиду вершника верхи на сріблясто-сірій кобилі неодмінно розв’язувала трудовий конфлікт. Кобила минала ступою вулички, де тіснились убогі розвалюхи та зарослі бур’янами загороди, поставлені на місці давніх земляних валів, проходила між чорними, неосвітленими купками халуп, що нагадували корівники чи собачі буди. Вершник гатив руків’ям важкого револьвера у двері злиденних пульперій^[79], бридких халабуд з односхилими дахами, приліплених до недоруйнованих залишків шляхетного муру, в дерев’яні простінки хиж, такі хисткі, що в перервах між його грюкотом було чути хропіння та сонне бурмотіння. Не спішуючись, він грізно вигукував імена пожильців — раз, удруге. Півсонні відповіді — буркотливі, примирливі, грубі, жартівливі чи обурені — лунали серед німотної темряви, під покровом якої вершник спокійно сидів у сідлі, й невдовзі з дверей вигулькувала темна постать, збурюючи тишу кашлем. Часом з вікна лагідно озивався низький жіночий голос:

— Він уже йде, сеньйоре. — І вершник мовчки чекав на нерухомій конячині. Але якщо йому таки доводилося спішитись, то через певний час із дверей котроїсь халупи чи пульперії, люто відбиваючись і лаючись здушеним голосом, сторчголов і розкинувши руки, вилітав карґадор і розтягувався перед передніми ногами сріблясто-сірої кобили, яка лише пряла маленькими гострими вушками. До такого вона звикла, а чолов’яга, підхопившись, квапливо йшов вулицею під револьвером Ностромо, трохи похитуючись і вигаркуючи тихі прокльони. На світанку стривожений капітан Мітчелл, вийшовши в нічному вбранні на дерев’яний балкон, що тягнувся вздовж усієї самотньої на цілий берег будівлі ОПСК, бачив, що баркаси вже вийшли у море, біля вантажних кранів метушаться люди, а можливо, й чув голос безцінного Ностромо, який уже спішився і в картатій сорочці, підперезаний червоним шáлевим поясом середземноморського матроса, громовим голосом викрикував команди з дальнього краю причалу. Таких молодців один на тисячу!

Технічний прогрес розвиненої цивілізації, який стирає особливості старих міст шаблонними умовностями сучасного життя, ще не втручався в життя Сулако, але оцей неспростовний факт, дуже сучасний за своїм духом, — копальня Сан-Томе — вже торкнувся його обшарпаної старовини, такої характерної з її тинькованими будинками та запертими на засув віконницями, масивними жовтаво-білими стінами покинутих монастирів, що ховалися за рядами похмурих зелених кипарисів. Цей факт позначився також на зовнішньому вигляді юрмищ, які збирались у святкові дні на Пласі перед відчиненою брамою собору, — в очі впадала велика кількість білих пончо в зелену смугу, які вважались у гірників Сан-Томе святковим одягом. Також у вжитку в них були білі капелюхи із зеленими шнурами, обшиті зеленою тасьмою, — якісний товар, який можна було придбати на складі адміністрації за дуже невеликі гроші. Мирний cholo, зодягнений у таке (кольори нетипові для Костаґуани), якось уже набагато рідше бував битий мало не до смерті за неповагу до міської поліції, та й не дуже наражався на ризик бути зненацька заарканеним ласó, трапившись на дорозі призовному загону lanceros^[80], — а цей метод набору «добровольців» на військову службу в республіці вважали майже законним. Як відомо, до армії в такий спосіб набиралися цілі села, але, як казав пані Ґулд дон Пепе, безпорадно знизуючи плечима:

— Що вдієш! Бідні люди! Pobrecitos^[81]! Pobrecitos! Але державі потрібні солдати.

Так зі знанням справи говорив дон Пепе, вояк із обвислими вусами, худорлявим обличчям та чисто виголеним підборіддям, ніби відлитим із чавуну, що надавало йому подібності до пастухів-вершників з розлогих південних llanos^[82].

— Якщо зволите, сеньйори, послухати старого офіцера Паеса^[83], — так починались усі його промови в Аристократичному клубі Сулако, де він був бажаним гостем тому, що в минулому служив заглухлій тепер справі федерації. Клуб, створений за часів проголошення незалежності Костаґуани, міг похвалитися, що серед його засновників було багато визволителів. Безліч разів зазнавши судових переслідувань від різних урядів, маючи на своїй пам’яті численні оголошення поза законом та принаймні одну криваву розправу над усіма його членами, які, на лихо, зійшлись на бенкет за розпорядженням одного запопадливого воєнного коменданта (згодом найгірші місцеві покидьки пороздягали їхні трупи догола і повикидали з вікон на Пласу), клуб на той час знову переживав період мирного розквіту. Він і приїжджих гостинно запрошував до своїх великих прохолодних кімнат — історичних апартаментів у парадній частині того будинку, де колись була резиденція намісника Святої Інквізиції. Два нежилі крила будівлі, де за наглухо забитими дверима все розсúпалось на порох, і те, що можна назвати молодим помаранчевим гаєм, який виріс на небрукованому патіо, приховували цілковиту руїну задньої частини будинку, що дивилась на браму. Завертаючи сюди з вулиці, ви ніби входили до відлюдного саду, де натрапляли на підніжжя розбитих ущент сходів, що їх стерегла поросла мохом статуя якогось святого єпископа у митрі та з посохом, яка смиренно, схрестивши на грудях витончені кам’яні руки, терпіла таку ганьбу, як відбитий ніс. Згори за вами підглядали слуги з шоколадними обличчями та чорними чупринами, до ваших вух долинало клацання більярдних куль, а піднявшись сходами, ви, ймовірно, побачили б у першій, гарно освітленій «салі» дона Пепе, який рівнесенько сидить у кріслі з прямою спинкою і, ворушачи довгими вусами, читає вголос по складах стару газету з Санта-Марти, тримаючи її у витягнутих руках. На вулиці ви побачили б його коня — неласкавого, але витривалого вороного огира з молотоподібною головою, який нерухомо дрімає під величезним сідлом, мало не торкаючись мордою кам’яних бережків хідника.

Коли Дон Пепе, за приказкою, яка побутувала в Сулако, «спускався з гір», то його також можна було побачити у вітальні «каси» Ґулдів. Зі скромною гідністю сидів він дещо оддалік від чайного столу. Стуливши коліна, з добродушно-пустотливими блищиками на дні глибоко посаджених очей, докидав у плин розмови свої короткі іронічні зауваги. Була в цьому чоловікові якась здорова дотепна проникливість та іскра вродженої людяності, на яку так часто можна натрапити у простих душах старих солдатів, випробуваних сміливців, що побували за роки служби у багатьох халепах. Звичайно, він анічогісінько не знав про гірничу справу, але мав свою особливу ділянку роботи. Відповідав за все населення на території копальні: від верхів’я ущелини до тієї точки, де проїжджа дорóга спускається з підніжжя гір у долину, перетинаючи невеличкий, пофарбований на зелено місток над струмком, — адже зелений, колір надії, був також фірмовим кольором копальні.

У Сулако розповідали, що отам, «у горах», дон Пепе ходив карколомними стежками з великою шаблею при поясі та у зношеному мундирі з потьмянілими золотими еполетами старшого майора. Більшість гірників, а це були індіанці з великими дикунськими очима, зверталась до нього «Тайта» (батьку), як ця костаґуанська босота зверталась до кожного, хто носив взуття, а от Басіліо, власний мосо^[84] пана Ґулда і старший слуга в «касі», щиросердно й у згоді з власним відчуттям пристойності, одного разу урочисто оголосив про його прихід так:

— Прибув сеньйор ґобернадóр^[85].

Дон Хосе Авельянос, який був тоді у вітальні, безмірно потішився влучністю цього титулу і добродушно підхопив його, аби привітати старого майора, щойно вояцька постать того з’явилась у дверях. Дон Пепе лише усміхнувся у свої довгі вуса, ніби хотів сказати: «Могли б і ще гірше обізвати старого солдата».

Отак він і лишився сеньйором ґобернадóром, лаконічно кепкуючи зі своїх посадових обов’язків та царини, де, як він із жартівливим перебільшенням запевняв пані Ґулд:

— Без відома ґобернадóра і миша не проскочить, сеньйоро.

І він з виглядом знавця постукував себе пучкою вказівного пальця по вусі. Навіть коли сама лише кількість гірників зросла до шістьох сотень, він, здавалося, знав кожного з них особисто, всіх отих незліченних Хосе, Мануелів, Іґнасіо з підпорядкованих йому селищ — primero, segundo чи tercero^[86] (при копальні було три селища). Він розрізняв їх не лише за пласкими безрадісними обличчями, які здавались пані Ґулд однаковісінькими, ніби на них стояло те сáме спадкове тавро страждання і терпіння, але, вочевидь, також за найтоншими відтінками шкіри їхніх спин — червонясто-брунатними, чорнувато-брунатними, мідно-брунатними, — коли під час перезміни на відкритому майданчику перед входом до головного штреку робітники в самих лише полотняних кальсонах та шкіряних шоломах, страшенно човгаючи взутими в сандалі ногами, зливались у мішанину голих рук і ніг, завданих на плечі кайл, розгойданих ліхтарів. То був час перепочинку. Ліниво стовбичили хлопчаки-індіанці, попритулявшись до маленьких порожніх вагонеток, вишикуваних у довгу вервечку; сиділи навпочіпки, курячи довгі сигари, решетувальники та рудодробарі; великі дерев’яні спади, що косо підіймались до краю майданчика, німували, і чути було лише безперестанний несамовитий шум води у відкритих жолобах, її шалене дзюрчання і хлюпотіння під гуркіт турбінних коліс, та ще глухі монотонні удари товкачів, які дробили на порох рудовмісну породу на нижньому майданчику. Бригадири, яких вирізняли бронзові бляхи, що висіли в них на голих грудях, шикували свої бригади, і зрештою гора ковтала половину безмовної юрби, а друга її половина спускалась довгими лавами по зиґзаґоподібних стежках на дно ущелини. Була вона глибока, і в самому її низу між карколомними кам’яними стромовинами вилась вузька смужка рослинності, яка нагадувала тонкий зелений шнур, і три купчасті острівці бананових заростей, окоренкуваті листаті пальми та ще якісь інші тінисті дерева позначали селище Перше, селище Друге і селище Третє, де мешкали гірники Ґулдової концесії.

Попервах, коли пасторальним Кампо поширилися чутки про безпечну працю, докотившись, ніби повінь, і до далеких блакитних бескетів Сьєрри, до найменших її закутків та розколин, — у цю місцину серед гірського масиву Іґероти посунули цілими родинами. Перший — батько в гостроверхому солом’яному брилі, за ним — мати зі старшими дітьми, зазвичай і приземкуватий віслючок, усі з поклажею, окрім хіба ватажка каравану, та ще, можливо, котроїсь дорослої дівчини, гордості сімейства, яка йшла босяка, струнка, мов стріла, зі смолянистими косами, пухким гордовитим профілем, і не несла нічого, крім маленької сільської гітари та пари зв’язаних докупи м’яких шкіряних сандалів за спиною. Побачивши такі-от гурти переселенців, що витягувались вервечкою на перехресних стежках між пасовиськами чи ставали табором на узбіччі королівської дороги, мандрівники верхи на конях казали один одному:

— І ці йдуть до копальні Сан-Томе. Завтра побачимо ще.

Приостроживши в сутінках коней, вони обговорювали найважливіші новини провінції, новини про копальню Сан-Томе. Її зібрався запустити багатий англієць, — а може, й не англієць, quien sabe^[87]! Іноземець, у якого повно грошей. О так, пішло діло. Люди, які переганяли в Сулако череду чорних биків на наступну кориду, розповідали, що з брами posada^[88] у Рінконі, в якійсь милі від міста, видно, як на горі над деревами мерехтять вогні. А ще бачили жінку, яка їхала боком на коні, і то не на дамському сидінні, а таки на чомусь на кшталт сідла, ще й у чоловічому капелюсі. До того ж вона ходила пішки гірськими стежками. Жінка-інженер, не інакше.

— Що за нісенітниці! Не може такого бути, сеньйоре!

— Sí! Sí! Una Americana del Norte^[89].

— Он воно що! Якщо вже ваша милість такі обізнані… Una Americana — якесь таке воно й мало бути.

І вони трохи сміялися, здивовано і зневажливо, не зводячи сторожких очей з тіней на дорозі, бо один з них часто наражався на лихих людей, подорожуючи в пізню пору по Кампо.

Що ж до дона Пепе, то він знав так добре не лише чоловіків, а міг, схоже, кинувши один пильний, уважний погляд, упізнати у своїх володіннях кожну жінку, дівчину чи зовсім підлітка. Спантеличувала його часом лише малеча. Часто його можна було побачити в компанії падре, коли обидва замислено споглядали на сільській вулиці купу поважних смаглявих дітей, неголосно радячись, як би то їх, що називається, «розсортувати», або ж пильно розпитували про тата-маму якогось малого розважливого халамидника, який трапився їм дорóгою, — голого серйозного бродяжку з сигарою в дитячому ротику, а може, й з маминою вервицею, поцупленою собі на прикрасу, — разком намистин, який спускався аж до самого його натоптаного животика. Ті два пастирі гірничої пастви, духовний і світський, були дуже добрі друзі. З доктором Моніґемом, пастирем медичним, який перебрав ці обов’язки з доручення пані Ґулд і жив при шпиталі, вони не були в таких близьких взаєминах. Та й ніхто не міг бути у близьких взаєминах із сеньйором лікарем, таємничим і незбагненним з тими його перекошеними плечима, пониклою головою, сардонічною посмішкою і прикрим поглядом скоса. Але ці два очільники співпрацювали в повній згоді. Отець Роман, сухорлявий, маленький, меткий, зморшкуватий, з великими круглими очима та гострим підборіддям, а до того ж великий любитель нюхнути тютюнцю, був колись ще й похідним капеланом: висповідав багато простих душ на полях битв за республіку, вклякаючи біля вмирущих на схилах пагорбів, у високій траві, в тінистих лісах, аби вúслухати останню сповідь, вдихаючи запах пороху, чуючи торохтіння мушкетів і дзижчання та порскання куль. І яка ж у тому шкода, коли надвечір у пресвітерії вони візьмуться до засмальцьованої колоди карт і зіграють партію перед тим, як дон Пепе зробить останній обхід, аби простежити, чи всі вартові копальні — загін, який він сам організував, — на своїх постах? Власне, для виконання цього останнього перед сном обов’язку дон Пепе і начіплював свою стару шаблю на веранді достеменно американського білого каркасного будинку, що його отець Роман іменував пресвітерією. А видовжена, низька і темна гостроверха будівля поряд, подібна до просторої стодоли з дерев’яним хрестом на гребені даху, то була гірницька каплиця. Там отець Роман щодня відправляв месу перед темнавою запрестольною іконою Воскресіння, де змальовано відвалену сіру могильну плиту, бліду постать з довгими руками і ногами, яка підноситься ввись в овалі тьмяного світла, та повержених ниць смаглявих легіонерів у шоломах, якраз на передньому плані смолянисто-чорної барви.

— Ця ікона, діти мої, muy linda е maravillosa^[90], — казав, бувало, отець Роман своїй пастві, — яку ви споглядаєте тут завдяки щедротам дружини нашого сеньйора адміністрадóра^[91], була написана в Європі, у країні, значно більшій за нашу Костаґуану, і там жили святі та творилися чудеса.

І в запалі він заживав понюх тютюну. Але коли раптом котрась допитлива душа бажала довідатися, в якому напрямі та Європа розташована, вгору чи вниз по узбережжю, отець Роман, аби приховати своє спантеличення, ставав дуже замкнутий і суворий.

— Немає сумніву, що це вельми далеко. Але неосвіченим грішникам копальні Сан-Томе, як-от тобі, слід пильно подумати про посмертну кару замість того, щоб розпитувати про розміри Землі з усіма її країнами та народами, бо то геть недоступне твоєму розуму.

Після незмінного «Добраніч, падре!» — «Добраніч, доне Пепе!» ґобернадóр виходив у темряву важким сягнистим кроком, притримуючи збоку шаблю і подавшись усім корпусом уперед. Веселість, доречна під час невинної картярської гри на кілька сигар чи пачку мате, враз змінювалася суворим офіційним настроєм офіцера, який вирушив обійти аванпости військового табору. Один гучний сигнал свистка, який висів у нього на шиї, негайно викликав у відповідь на верхів’ях ущелини різноголосся пронизливих свистів, змішаних із собачим гавкотом, що зрештою поволі затихав, а в тиші з’являлися два серено^[92], які тримали варту біля містка і тепер безшумно наближались до нього. Довгий каркасний будинок по один бік дороги — склад — був зачинений і зусібіч забарикадований, а навпроти, в другому білому каркасному будинку, ще довшому і з верандою, — то був шпиталь, — у двох вікнах помешкання доктора Моніґема світилося. Навіть ніжне листя купи перцевих дерев не ворушилось — таке безвітря панувало в темряві, зігрітій гарячим подихом розжарених на сонці скель. Дон Пепе стояв якусь хвильку навпроти двох нерухомих серено, і раптом високо на стрімкому схилі гори, поцяткованої поодинокими смолоскипами, ніби вогняними бризками, що їх розсúпали два великі сліпучі грона вогнів повище, починало гримотіти. Потужне деренчання і двигтіння набирало швидкості і сили, його підхоплювали схили ущелини і доносили громове відлуння в долину. Один пасадеро^[93] з Рінкона присягався, що в тихі ночі, прислýхавшись у дверях свого дому, він чув, що в горах неначе буря реве.

А Чарлзові Ґулду, певно, уявлялося, що цей гомін мав би досягати найдальших меж провінції. Коли ночами він під’їжджав до копальні верхи, гомін зустрічав його на узліссі невеличкого гайка відразу за Рінконом. Годі було помилитися: це гуркотіла й рокотала гора, вивергаючи потік рудовмісної породи, яку товкли товкачі, й у серці Чарлза це відлунювало з особливою силою — наче відозва, яка гримить на всю країну, чудо того доконаного факту, що сміливе бажання — здійснилося. Цей самий звук причувся йому того давнього вечора, коли він з дружиною після виснажливого переїзду через смугу лісів зупинив коней на бéрезі струмка, і вони вперше задивились на відлюддя зарослої джунглями ущелини. Тут і там здіймались вершини пальм. У глибокій розколині за рогом гори Сан-Томе (квадратної, наче зруб) проблискувала крізь важке темно-зелене листя деревовидних папоротей тоненька скляна нитка водоспаду. Дон Пепе, який їх супроводжував, виїхав уперед і, показавши рукою на ущелину, з жартівливою урочистістю прорік:

— Сеньйоро, перед вами — не що інше як гадючий рай.

І тоді вони розвернули коней і поскакали назад, аби заночувати в Рінконі. Алькальд Морено — старий зморшкуватий сержант часів Ґусмана Бенто — шанобливо звільнив свій будинок разом із трьома своїми миловидними доньками, щоб іноземна сеньйора та їх милості кабальєро мали де зупинитись. Усе, що він просив Чарлза Ґулда (якого прийняв за втаємничену офіційну персону) зробити для нього, так це нагадати верховному уряду — верховному El Gobierno — про пенсію (що становила близько одного долара на місяць), яку йому, на його переконання, призначено. Як він мовив, по-вояцькому випрямивши згорблену спину, пенсію йому обіцяно ще «багато років тому за доблесть, проявлену у війнах з дикунами-індіанцями, коли я ще був молодий, сеньйоре».

Водоспаду вже не існувало. Деревовидні папороті, які розкошували в його бризках, вже повсихали навколо безводної ковбані, а глибока розколина перетворилась на велику канаву, наполовину завалену порожньою породою та вимивками. Вода зі струмка, загаченого вище за течією, ринула по відкритих, розміщених на риштуванні жолобах, видовбаних зі стовбурів дерев, до турбін, які запускали в рух товкачі на нижньому майданчику, — mesa grande^[94] копальні Сан-Томе. Пам’ять про водоспад з його дивовижними, мов ті висячі сади, папоротями над ущелиною збереглась лише на акварельному ескізі пані Ґулд: одного дня вона нашвидку намалювала його, сидячи на очищеній від чагарників галявинці в затінку солом’яного даху, встановленого для неї під керівництвом дона Пепе на трьох грубих жердинах.

Пані Ґулд бачила все від самого початку: розчищання хащів, прокладання дороги, прорубування нових стежок на скелястому схилі Сан-Томе. Цілими тижнями жила вона там разом з чоловіком і за той рік так мало бувала в Сулако, що поява екіпажа Ґулдів на Аламеді хвилювала всю громаду. З важких фамільних карет, що везли статечних сеньйор і чорнооких сеньйорит, урочисто котячись тінистою алеєю, їй вітально махали білі руки, тріпочучи від зворушення. Донья Емілія «спустилася з гір».

Але ненадовго. За день-два вона знову «підіймалась у гори», і її випещені запряжні мули знову довго простоювали без роботи. Донья Емілія спостерігала за зведенням першого каркасного будинку на нижній mesa, де мали розміститись контора та помешкання дона Пепе; чула, охоплена трепетом від почуття вдячності, як перша навантажена рудою вагонетка проторохтіла єдиним тоді спадом; вона стояла поряд із чоловіком, не кажучи ні слова, й уся похолола від хвилювання тієї миті, коли перша батарея всього лише з п’ятнадцятьох товкачів вперше була запущена в рух. Коли ніч освітив вогонь під першими ретортами в їхній повітці, вона не пішла відпочити на грубому простому ліжку, приготованому для неї у ще порожніх стінах каркасного будинку, аж поки не побачила першу пористу грудку срібла, що явилась у цей несталий світ із глибин Ґулдової копальні; аж тремтячи від запалу, вона возложила свої несріблолюбні руки на перший срібний зливок, вивалений ще теплим з ливарної форми, і, оцінюючи в уяві його могуть, наділила цей шматок металу цілою виправдувальною концепцією, ніби це не просто факт, а щось значно більше, щось ненамацальне, немов правдивий вираз певного почуття або зародження певного принципу.

Дон Пепе, також надзвичайно зацікавлений, дивився в неї з-за плеча з усмішкою, яка прокреслила на його лиці повздовжні зморшки, аж воно стало нагадувати шкіряну маску з добродушно-диявольським виразом.

— Хіба muchachos^[95] Ернандеса не схотіли б запопасти цю дрібничку, яка скидається, por Dios^[96], на кавалок олова? — пожартував він.

Ернандес, розбійник, був колись безневинним дрібним ранчеро, викраденим з дому за особливо жорстоких обставин під час однієї з громадянських воєн і присилуваним до служби в армії. Як солдат він поводився зразково, аж поки, вигадавши момент, не вбив свого полковника і не примудрився змитись. Разом із бандою дезертирів, які обрали його за ватажка, він отаборився за безлюдним і безводним Больсоном-де-Тоноро. Haciendas платили йому данину худобою та кіньми, про його могутність і чудесну невловність ходили легенди. Він сам-один, хіба з парою револьверів за поясом, заїжджав, осідлавши в’ючного мула, до сіл та маленьких містечок у Кампо, прямував простісінько до крамниці чи складу, вибирав, щó йому заманеться, і скакав геть, не зустрівши опору, — такий жах вселяли його подвиги та відвага. Бідних селян він зазвичай не чіпав; тих, хто належав до вищих верств, зупиняв на дорозі і грабував, а нещасливий чиновник, який потрапляв йому до рук, неминуче був суворо караний різками. Армійським офіцерам не подобалось, коли в їхній присутності звучало його ім’я. Його поплічники верхи на крадених конях сміялись, коли по їхні душі посилали регулярну кавалерію, — їм то була сама втіха за всіма правилами військової тактики підстерігати переслідувачів у засаді на горбистій місцевості довкола свого лігва. А виряджали ж бо карні експедиції, за голову Ернандеса була призначена ціна, були навіть спроби почати з ним переговори — звичайно, нечесні, але на його розбійницьку кар’єру це анітрохи не вплинуло. Нарешті, цілком по-костаґуанському, головний податківець Тоноро, який амбітно прагнув уславитись як переможець Ернандеса, запропонував йому певну суму грошей і безпечний виїзд із країни в обмін на видачу своєї банди. Але Ернандес, очевидно, був з іншого тіста, ніж визначні військові діячі та змовники Костаґуани. Цей хитромудрий, але банальний трюк (який часто, мов які чари, спрацьовував у ході придушення революцій) не подіяв на ватажка звичайнісіньких сальтеадорів^[97]. Спершу все йшло згідно з очікуваннями податківця, але закінчилось дуже погано для ескадрону lanceros, відправлених (за вказівками податківця) до вибалка, куди Ернандес пообіцяв привести своїх поплічників, які нібито ні про що не підозрювали. Вони й прибули у призначений час, але приповзли навкарачки крізь кущі й дали про себе знати лише одностайним залпом з усіх стволів, так що багатьох кавалеристів повибивало з сідел. А ті, що втекли, щодуху поскакали в Тоноро. Подейкують, що їхній командир (який, маючи кращого коня, значно випередив решту) згодом напився до чортиків і жорстоко відгамселив амбітного податківця тупим кінцем своєї шаблі на очах у його дружини та доньок за те, що той завдав Національній армії такої ганьби. Найвищий цивільний посадовець Тоноро знепритомнів і повалився додолу, відтак його не в міру вразливий військовий колега покóпав його ногами скільки хотів і поколов острогами шию та обличчя. Ця чутка з глибинки Кампо, така типова для правителів цієї країни з її довгою історією гноблення, неефективності, безглуздих методів, зрад і диких звірств, дійшла і до пані Ґулд. Те, що люди розумні, виховані й сильні на вдачу сприймали це мовчки й без обурення, як щось цілком природне, було одним із симптомів деградації, і таке могло довести її майже до граничного відчаю. Далі дивлячись на зливок срібла, вона похитала головою у відповідь на заувагу дона Пепе:

— Якби не беззаконна тиранія вашого уряду, доне Пепе, багато хто з волоцюг, які нині з Ернандесом, жили б собі мирно і щасливо з чесної праці своїх рук.

— Сеньйоро, — із запалом вигукнув дон Пепе, — це правда! Бог наче наділив вас здатністю читати в людських серцях. Ви бачили їх за працею поряд з вами, доньє Еміліє, — лагідних, мов ягнят, терплячих, мов їхні власні burros^[98], хоробрих, мов леви. Я водив їх під самі дула рушниць — я, що стою тут перед вами, сеньйоро, — за часів Паеса, який був сповнений щедроти, а в хоробрості з ним міг тут рівнятися хіба що дядько дона Карлоса, наскільки мені відомо. Не дивно, що в Кампо промишляють бандити, якщо в Санта-Марті правлять самі лише злодії, ошуканці та кровожерні макаки. Втім, усе одно, бандит є бандит, і ми мусимо запастися десятком добрих скорострільних вінчестерів, аби довезти срібло до Сулако.

Поїздка пані Ґулд з першим вантажем срібла до Сулако була завершальним епізодом того, що вона називала «моїм таборовим життям», перш ніж вона на постійно оселилась у своєму міському будинку, як то годилось і навіть належало дружині керівника такої важливої установи, як копальня Сан-Томе. Адже Сан-Томе мала стати установою, об’єднавчим осередком для всього у провінції, що потребувало порядку та стабільності. Здавалося, що з гірської ущелини спливає на цю землю безпека. Урядовці Сулако збагнули, що варто дати народові й усьому загалом спокій, бо копальня Сан-Томе їм усе щедро компенсує. Це був найкоротший шлях утвердити владу здорового глузду та справедливості, що їх Чарлз Ґулд вважав за можливе забезпечити передусім. Власне, копальня з її організацією, з різким зростанням її штату, прив’язаного до свого привілейованого і захищеного становища, з її арсеналом зброї, з її доном Пепе, з її озброєним загоном вартових-серено (серед яких, казали, знайшло собі місце багато волоцюг та дезертирів — і навіть деякі члени банди Ернандеса), — копальня мала в країні владу. Один достойник із Санта-Марти під час обговорення стратегічної лінії, обраної владою Сулако у момент політичної кризи, навіть якось був вигукнув із глухим смішком:

— Ви називаєте цих людей урядовими чиновниками? Їх? Та ніколи в житті! Вони — чиновники копальні — чиновники концесії, — скажу я вам.

Достойник (який тоді був при владі і мав лимонно-жовте обличчя та коротко стрижене кучеряве, щоб не сказати рунисте, волосся) дійшов у своєму перебіжному невдоволенні до того, що замахав жовтим кулаком під носом свого співрозмовника і заверещав:

— Так! Усі! Ні слова! Всі! Це я вам кажу! Gefe^[99] адміністрації, шеф поліції, начальник митниці, генерал: усі, усі вони — чиновники цього Ґулда.

По цих словах у міністерському кабінеті хтось безстрашно, хоч і приглушено, забубонів, висловлюючи контраргументи, і вже незабаром запал достойника охолов, він лише цинічно знизав плечима. Зрештою, ніби говорив цим він, яке це має значення, раз вони не забули й про самого міністра з його швидкоплинною каденцією. Але неофіційний агент копальні Сан-Томе, працюючи на благо справи, все одно трохи занепокоївся, і це відбилось у його листах до дона Хосе Авельяноса, його дядька по матері.

— Жодна кривава макака з Санта-Марти не сунеться в ту частину Костаґуани, яка лежить за містком Сан-Томе, — запевняв пані Ґулд дон Пепе. — Звичайно, хіба що як почесна гостя, адже наш сеньйор адміністрадóр — серйозний político.

Але Чарлзові Ґулду за дверима його кімнати старий майор говорив з похмурим вояцьким гумором:

— У цій грі всі ми ставимо на кін наші голови.

А дон Авельянос бурмотів з глибоким самовдоволенням, що якимсь дивом ніби містило химерну домішку фізичного дискомфорту:

— Imperium in imperio^[100], Еміліє, душко.

Але це, напевно, помічали лише посвячені. І для посвячених це було чудесне місце — вітальня «каси» Ґулдів, де вряди-годи можна було застати господаря — сеньйора адміністрадóра, — який постаршав, посуворішав, став таємничо мовчазний, а на його рум’яному, звиклому до свіжого повітря англійському обличчі поглибилися зморшки: він або влітав у двері, або вилітав з них на своїх тонких кавалеристських ногах — чи то щойно «спустившись із гір», чи то, побрязкуючи острогами та з батіжком для верхової їзди в руці, сáме готовий «піднятись у гори». Бував там ще дон Пепе, скромно-войовничий у своєму кріслі llanero, що не знати як зберіг серед диких збройних братовбивчих побоїщ свою вояцьку дотепність, своє знання світу і найвідповідніші для його становища манери, а ще — Авельянос, вилощений і фамільярний дипломат, за чиєю балакучістю ховалося багато обережності й мудрості в делікатних порадах, зі своїм рукописом історичної праці про Костаґуану під заголовком «Півстолітня смута», яку зараз було б необачно, на його думку, «випускати у світ» (якщо це взагалі було можливо), — ці троє разом із доньєю Емілією, витонченою, маленькою і подібною до феї за блискучим чайним сервізом, були перейняті однією спільною ідеєю, яка засіла їм у головах, одним спільним відчуттям напруженої ситуації, однією невідступною метою за будь-яку ціну зберегти копальню недоторканною. А також там можна було побачити капітана Мітчелла, трохи осторонь, біля одного з високих вікон, він справляв враження старомодного охайного старого парубка, — злегка набундючений, у білій жилетці, трохи знехтуваний і не в курсі цього, він перебував у повному невіданні, але уявляв собі, що він — у вирі подій. Славний чолов’яга, який провів цілих тридцять років свого життя у відкритому морі, аж поки дістав, як сам казав, «квиток на берег», і був вражений важливістю справ (без жодного стосунку до судноплавства), які провертались на суходолі. Мало не кожна подія звичайного щоденного життя для нього «відкривала нову еру» або ж ставала «історією», і лише іноді бундючність поступалася смутку, і він бурмотів, похнюпивши червонясте, досить вродливе обличчя з білосніжним прилизаним волоссям та короткими вусиками:

— Ах, це! Це, сер, була помилка.

Звичайно, відправлення першої партії срібла із Сан-Томе до Сан-Франциско на одному з поштових пароплавів ОПСК відкрило для капітана Мітчелла «нову еру». Зливки у футлярах з цупкої буйволячої шкіри з плетеними ручками, невеликих, так щоб їх могли легко переносити двоє чоловіків, обережно знесли парами до підніжжя гори серено з копальні, подолавши десь півмилі крутих заломистих стежок. Там повантажили срібло на валку двоколісних візків, схожих на просторі скрині із дверцятами ззаду, запряжених упростяж двома мулами кожен і під охороною озброєних кінних серено. Дон Пепе позамикав усі дверцята по черзі на замкú, і на його сигнальний свист валка візків під брязкіт острог та карабінів, помахи і цвьохання батогів рушила, враз глухо прогуркотівши порубіжним містком, «у країну злодіїв та кривавих макак», як схарактеризував той переїзд дон Пепе; на головах постатей у плащах — капелюхи, збиті набакир у першому промінні світанку, при стегнах — вінчестери, з-під складок пончо визирають худі й смагляві руки, які тримають вуздечки. Валка обігнула невеличкий гайок путівцем, який вів до копальні, проїхавши між хатами-мазанками та низькими кам’яними огорожами Рінкона, і пришвидшила рух на Каміно-Реаль: мулів доводилось підганяти, ескорт скакав чвалом, а дон Карлос їхав сам попереду, здійнявши за собою хмару куряви, в якій невиразно проглядали довгі вуха мулів, тріпотливі зелені та білі прапорці, що прикрашали кожен візок, піднесені поміж скупчення сомбреро цівки вінчестерів та блискучі білки очей, що роззирались довкола, а також дон Пепе, ледве видний в ар’єргарді цього торохкотливого закуреного каравану: з прямою спиною і незворушним обличчям він ритмічно підіймався й опускався верхи на вороному огирі з овечою шиєю та молотоподібною головою, що жував срібні вудила.

Заспані люди з маленьких придорожніх сілець і ранчо дізнавалися про наближення срібного ескорту з Сан-Томе до напівзруйнованих мурів міста з боку Кампо за навальним гомоном. Підходили до дверей, аби побачити, як він несеться по вибоїнах та каменюччі зі стукотом, брязкотом і цвьоханням батіжків, — ніби польова артилерійська батарея, яка з відчайдушним напором і за несхибним обрахунком мчить у бій, — а на чолі, далеко попереду, скаче самотня постать англійського сеньйора адміністрадóра.

Тим часом на обгороджених придорожніх випасах скажено гасали незагнуздані коні; важкі корови стояли по груди у травах, протяжно мукаючи гугнявими голосами; смиренний селянин-індіанець зиркав через плече і квапливо відпихав свого нав’юченого віслючка під саму кам’яну огорожу — аби дати проїхати срібному ескорту Сан-Томе, що мчав до моря; кілька змерзлих леперо під Кам’яною Конякою на Аламеді, побачивши, як він на повному скаку завертає за ріг, описуючи широку дугу, і вилітає на пустельну вулицю Конституції, бурмотіли «Карамба!»^[101], бо погоничі мулів із Сан-Томе мали звичай проїжджати заспаним містом з кінця в кінець, не збавляючи швидкості, ніби за ними гнався диявол.

Проміння вранішнього сонця палало на ніжно-жовтих, блідо-рожевих і блідо-блакитних фасадах великих будинків зі ще зачиненими ворітьми і заґратованими вікнами, в яких поки що ніхто не показувався. Серед усього залитого сонцем ряду порожніх балконів, що тягнувся вздовж вулиці, високо над пустельним хідником виднілась лише одна біла постать — дружина сеньйора адміністрадóра, вона перехилилася через бильця, аби бачити, як ескорт проїжджає до гавані: пишні важкі біляві коси, недбало закручені на маленькій голівці, та хмарка мережива на викоті муслінового капота. Усміхнувшись у відповідь на швидкий кинутий угору погляд свого чоловіка, вона оглядала всю валку, яка з дисциплінованим гамором проносилась у неї під ногами, і насамкінець відповідала дружнім кивком на вітання дона Пепе: церемонний шанобливий уклін і помах капелюхом до коліна.

З роками вервечка замкнених візків довшала, ескорт ставав численнішим. Що три місяці вулицями Сулако проносився дедалі більший потік коштовного металу, прямуючи в гавань, до сейфової кімнати контори ОПСК, де очікував відправлення на північ. Дедалі більший не лише за обсягом, а й за вартістю, що сягала колосальних величин, адже, як тріумфально сказав одного разу Чарлз Ґулд дружині, ніщо у світі не може зрівнятися з покладами концесії Ґулдів. Для обох них кожен ескорт, що проїжджав під балконами «каси» Ґулдів, був немов ще одна перемога, здобута в боротьбі за мир у Сулако.

Без сумніву, Чарлзові Ґулду попервах сприяв у розв’язаній ним битві період відносного миру, який встановився якраз десь у той самий час, а також загальне пом’якшення звичаїв, якщо порівняти з епохою громадянських воєн, яка дала початок залізній тиранії лихої пам’яті Ґусмана Бенто. У протистояннях, які вибухнули наприкінці його правління (протягом якого в країні цілих п’ятнадцять років тримався мир), було багато тупого недоумства, ще більше жорстокості і страждань, але набагато менше колишнього лютого й нещадного сліпого політичного фанатизму. Усе стало підлішим, мерзеннішим, нікчемнішим і більш підвладним відверто цинічним спонукам. Дедалі більше скидалось на бійку з незворушними мінами за все менші обсяги здобичі — адже підприємства цілого краю були по-дурному знищені. Отак і сталося, що провінція Сулако, колись — поле жорстоких партійних міжусобиць, стала до певної міри однією з вагомих винагород у політичній кар’єрі. Великі світу сього (в Санта-Марті) зарезервували посади в колишній Західній Державі за своїми найближчими й найдорожчими: племінниками, братами, чоловіками улюблених сестер, сердечними приятелями, відданими прибічниками — або ж прибічниками непересічними, яких вони, може, й побоювались. Це був благословенний край великих можливостей та найвищих заробітків, бо копальня Сан-Томе мала свою власну неофіційну платіжну відомість, чиї статті та суми, встановлювані Чарлзом Ґулдом та сеньйором Авельяносом, були відомі одному значному бізнесменові зі Сполучених Штатів, який щомісяця приділяв близько двадцятьох хвилин своєї пильної уваги справам Сулако. Водночас у цьому регіоні республіки потихеньку зосереджувались різноманітні матеріальні інтереси, підкріплені впливом копальні Сан-Томе. Якщо, наприклад, податкову службу в Сулако загалом розцінювали в політичному світі столиці як відкритий шлях до будь-якої офіційної посади в міністерстві фінансів тощо, то, з іншого боку, зневірені бізнесові кола республіки почали розглядати Західну провінцію як землю обітовану безпеки, особливо якщо комусь вдавалось налагодити добрі стосунки з адміністрацією копальні.

— Чарлз Ґулд — молодець! Абсолютно необхідно заручитись його підтримкою, перш ніж робити найменший крок. Якщо зможете, добийтесь, аби вас рекомендував йому Мораґа — агент короля Сулако, не знаєте чи що.

Тож не дивно, що сер Джон, приїхавши з Європи розчищати шлях для своєї залізниці, натрапляв у Костаґуані на ім’я (і навіть прізвисько) Чарлза Ґулда на кожному кроці. Агент адміністрації Сан-Томе в Санта-Марті (вилощений, добре поінформований добродій, на думку сера Джона) надав, безперечно, таку велику допомогу в організації президентської поїздки, що сер Джон почав уже думати, ніби в передаваних пошепки натяках на неосяжний таємний вплив Ґулдової концесії таки щось є. На той час шепти ходили ось про що — буцімто адміністрація Сан-Томе фінансувала, принаймні почасти, останню революцію, яка вилилась у п’ятирічну диктатуру дона Вінсенте Ріб’єри, людини культурної та з бездоганною репутацією, якому вручили мандат на здійснення реформ найкращі люди держави. Чоловік серйозний, добре поінформований, він начебто був щирим, сподівався на краще, на утвердження у громадському житті законності, добросовісності та порядку. Тож тим краще, гадав сер Джон. Він завжди працював масштабно: була позика державі та проект систематичної колонізації Західної провінції, включений в одну величезну схему з будівництвом Національної центральної залізниці. Добросовісність, порядок, мир були в ситуації цього стрімкого розвитку матеріальних інтересів у страшенному дефіциті. Будь-хто, хто виступав на боці цих трьох засад, та ще й здатний допомогти, мав в очах сера Джона вагу. У «королі Сулако» він не розчарувався. Як і передбачав головний інженер, поодинокі труднощі завдяки втручанню Чарлза Ґулда відпали. У Сулако сера Джона вітали з надзвичайними почестями, мало не як самого президента-диктатора, і цим можна пояснити той очевидний факт, що під час ланчу, влаштованого на «Юноні» перед самим відплиттям із Сулако з президентом-диктатором та визначними іноземними гостями в його почті на борту, генерал Монтеро перебував у кепському гуморі.

Excellentíssimo^[102] («надія чесних людей», як звернувся до нього дон Хосе у публічній промові, виголошеній від імені Провінційної асамблеї Сулако) сидів на чолі довгого столу, капітан Мітчелл, з достеменно осклілими очима та побагровілою фізіономією від усвідомлення урочистості цього «історичного моменту», займав місце на протилежному боці як представник ОПСК у Сулако, а навколо нього розташувались господарі тієї неофіційної церемонії разом із капітаном корабля та деякими дрібнішими чиновниками. Ці життєрадісні смагляві маленькі добродії скоса весело поглядали на пляшки з шампанським, які почали вистрілювати за спинами гостей у руках корабельних стюардів. Бурштинове піняве вино по вінця наповнило келихи.

Чарлз Ґулд сидів поряд з іноземним послом, який півголосом апатично розповідав йому про полювання та стрільбу. Повне бліде обличчя в окулярахта з обвислими жовтими вусами настільки контрастувало із зовнішністю сеньйора адміністрадóра, що той здавався вдвічі смаглявішим, рум’янішим, сповненим у сто разів інтенсивнішого життя, попри свою мовчанку. Сусідом дона Хосе Авельяноса був інший іноземний дипломат, брюнет, який поводився спокійно, уважно, самовпевнено і дещо обережно. На етикет у цій усій події ніхто не зважав, от хіба генерал Монтеро був у парадному мундирі, так густо гаптованому спереду, що здавалось, ніби його широкі груди захищає золота кіраса. Сер Джон ще на початку покинув почесне місце, аби сісти біля пані Ґулд.

Цей великий фінансист намагався висловити їй, який він вдячний за її гостинність і як зобов’язаний «величезному впливу» її чоловіка «в цьому регіоні країни», аж тут вона перервала його тихим «Цитьте!». Президент сáме збирався виголосити непротокольну промову.

Excellentíssimo вже стояв. Він сказав лише кілька слів, очевидно — пропущених через серце і, мабуть, звернених насамперед до Авельяноса — його давнього друга, — слів про необхідність ненастанно докладати зусиль, аби забезпечити тривалий добробут країни, яка після цих недавніх протистоянь вступає, як він сподівається, у період миру та матеріального процвітання.

Пані Ґулд, слухаючи цей соковитий, трохи печальний голос, дивлячись на це кругле обличчя в окулярах, на присадкувате, хворобливо розжиріле тіло, думала, що цей чоловік делікатної й меланхолійної душі, фізично майже каліка, який вийшов з відставки, аби на заклик своїх товаришів стати до небезпечної боротьби, — що він може з повним правом говорити про свою самопожертву. І все ж їй стало якось незручно. Він, цей перший цивільний очільник держави Костаґуана за всі часи, радше розчулював, ніж переконував, коли виголошував з келихом у руці свої прості гасла про порядність, мир, повагу до закону, політичну порядність за кордоном та на батьківщині — ці гарантії національної гідності.

Він сів. Коли після промови загули шанобливі, схвальні голоси, генерал Монтеро підняв свої важкі обвислі повіки й обвів обличчя присутніх якимось занепокоєно-тупим поглядом. Хоча цей вояк з лісових нетрів, герой нинішнього свята, й був у глибині душі вражений несподіваною новизною та помпезністю свого становища (він ніколи раніше не бував на борту корабля і ледве чи бачив колись море, хіба що здалеку), однак завдяки певному інстинкту розумів, яку перевагу дає йому серед цих витончених аристократів-«бланко» його похмурість та неотесаність брутального солдафона. Але чому на нього ніхто не дивиться? — дивувався і сердився він подумки. Він міг сяк-так розбирати газетний друк і знав, що звершив «найвидатніший воєнний подвиг наших днів».

— Мій чоловік хотів, аби була залізниця, — сказала пані Ґулд серу Джону під загальний гамір поновлених розмов. — Усе це наближає те майбутнє, якого ми прагнемо для цієї країни, що вже зачекалася на нього в гóрі, бачить Бог. Але зізнáюся, що якось під час пообідньої поїздки була дещо приголомшена, коли зненацька побачила, як з лісу з червоним прапором розвідувальної експедиції в руці виїхав на коні хлопчик-індіанець. Майбутнє означає зміни — докорінні зміни. Та все ж і в теперішньому є прості й колоритні речі, які хотілось би зберегти.

Сер Джон слухав її усміхаючись. Але зараз була його черга цитьнути на пані Ґулд.

— Генерал Монтеро збирається щось сказати, — прошепотів він і майже без паузи додав із комічним переполохом: — Сили небесні! Гадаю, він збирається піднести тост за моє здоров’я.

Генерал Монтеро підвівся, брязкаючи сталевими піхвами, і його розшиті золотом груди переливчасто замерехтіли, а край столу показалось важке руків’я шаблі, яку він носив при боці. У цьому розкішному мундирі, зі своєю бичачою шиєю, гачкуватим носом з приплюснутим кінчиком та синясто-чорними фарбованими вусами він скидався на підозрілого перебраного вакеро. Голос його звучав на диво скрипуче і бездушно. Через кілька туманних речень він заплутався і похнюпився, а тоді, раптом піднявши свою велику голову і підвищивши голос, різко вигукнув:

— Честь країни — в руках армії. Запевняю вас, що я буду цьому вірний.

Він завагався, аж поки його блудний погляд ковзнув по обличчю сера Джона, в яке він втупився похмурими сонними очима, — і в його уяві спливла недавно виторгувана позика. Він підняв келих.

— Я п’ю за здоров’я людини, яка принесла нам півтора мільйона фунтів.

Він одним духом вихилив шампанське і в глибокій, ніби зляканій, тиші, яка запала після цього доречного тосту, важко сів, обвівши здивовано-знущальним поглядом обличчя тих, хто сидів поруч. Сер Джон не поворухнувся.

— Не думаю, що це запрошення до слова, — пробурмотів він до пані Ґулд. — Такі типи говорять самі для себе.

Але дон Хосе Авельянос порятував його, виголосивши коротку промову, в якій недвозначно натякнув на прихильність Англії до Костаґуани:

— …прихильність, — значущо вів він далі, — про яку я, бувши свого часу акредитованим при Сент-Джеймському дворі, знаю не з чужих слів.

Лише тоді сер Джон визнав за доречне відповісти, що він елегантно і зробив ламаною французькою, щоправда, раз у раз його переривали вибухи оплесків та вигуки «Слухайте! Слухайте!» капітана Мітчелла, який подеколи міг уторопати якесь слово. Скінчивши, залізничний фінансист ураз обернувся до пані Ґулд:

— Ви були такі люб’язні сказати, ніби маєте намір про щось мене попросити, — галантно нагадав їй він. — То що ж це? Будьте певні, що яке завгодно ваше прохання я вважатиму за виявлену мені ласку.

Вона подякувала йому приязною усмішкою. Усі повставали з-за столу.

— Ходімо на палубу, — запропонувала вона, — де я зможу показати вам сам предмет мого прохання.

Величезний національний прапор Костаґуани, розділений по діагоналі на червоне і жовте поле з двома зеленими пальмами в центрі ліниво колихався на головній щоглі «Юнони». Тисячні постріли феєрверків, випущені край води на честь президента, сповнювали пів гавані таємничим тріскотом. Раз у раз безліч незримих ракет, зі свистом злетівши увись, вибухали там, позначившись на ясному небі лише хмаркою диму. Між міськими воротами та гаванню під гронами різнобарвних прапорців, що тріпотіли на високих жердинах, видніли юрби народу. Аж тут почулося слабке погримування військової музики та віддалені крики. Кілька обшарпаних негрів на краю причалу час од часу заряджали маленьку залізну гарматку і стріляли з неї. Сірувата розсіяна пилова мла нерухомо висіла в небі, заволікши сонце.

Дон Вінсенте Ріб’єра зробив кілька кроків під напнутий над палубою тент, спершись на руку сеньйора Авельяноса, гості обступили його широким колом, було видно, як невесела посмішка його темних губ та незрячий блиск окулярів приязно обертаються то в один бік, то в другий. Неофіційна церемонія, влаштована на борту «Юнони» для того, щоб дати президенту-диктатору змогу близько поспілкуватися з найзначнішими його прихильниками в Сулако, добігала кінця. З одного боку нерухомо на світловому люкові сидів генерал Монтеро, обхопивши великими руками в рукавичках руків’я шаблі, яка стояла в нього між ніг, його лису голову тепер покривав трикутний капелюх із плюмажем. Білий плюмаж, мідно-червоний відтінок його широкого обличчя, синяста чорнота вусів під гачкуватим носом, маса золота на рукавах та грудях, високі блискучі чоботи з величезними острогами, роздуті ніздрі, недоумкуватий і деспотичний погляд славетного переможця під Ріо-Секо — в усьому цьому було щось зловісне і неймовірне: перебільшена жорстока карикатура, глупота урочистого маскараду, страхітлива гротесковість якогось ацтекського воєнного ідола, розцяцькованого по-європейському, який чекає на вшанування ідолопоклонців. Дон Хосе з дипломатичних міркувань наблизився до цієї надприродної й незбагненної прояви, а пані Ґулд зрештою відвела від неї свої чарівні очі.

Чарлз, підійшовши до сера Джона, аби попрощатись, почув, як той сказав, схиляючись над рукою його дружини:

— Певна річ. Звичайно, моя дорогá пані Ґулд, заради вашого протеже! Жодних труднощів. Вважайте, що це зроблено.

Пливучи до берега в тому самому човні, що й Ґулди, дон Хосе Авельянос був дуже мовчазним. Навіть в екіпажі Ґулдів він довго ще не розтуляв уст. Мули повільно трюхикали, віддаляючись від причалу між простягнутими руками жебраків, які того дня, схоже, всі нараз покинули церковні брами. Чарлз Ґулд сидів на задньому сидінні й дивився на торговище. Скрізь було понаставлювано силу-силенну яток із зеленого гілля, з очерету, з різних-прерізних дощок, доточених шматками парусини, де продавали caña^[103], dulces^[104], фрукти, сигари. Індіанки, сидячи навпочіпки на рогожах перед маленькими купками розжеврілого вугілля, готували в чорних глиняних горщиках їжу і кип’ятили воду на мате, яке вони заварювали в калабасах^[105] і ніжними, ласкавими голосами пропонували селянам. Для вакеро була відгороджена тичками доріжка під кінні перегони, а зліва, звідти, де юрба тісно обступила велетенську тимчасову споруду на кшталт дерев’яного циркового намету з конічним дахом, критим травою, доносились лункі звуки арф, різкий бренькіт гітар та низький барабанний дріб індіанського ґомбо, чий монотонний ритм змішувався з пронизливим співом танцюристів.

Тут Чарлз Ґулд сказав:

— Уся ця ділянка землі належить тепер Залізничній компанії. Не буде тут більше народних гулянь.

Пані Ґулд було якось прикро про це думати. І принагідно вона згадала, що сáме домоглась від сера Джона обіцянки, що на будинок Джорджо Віоли ніхто не зазіхне. Заявила, що не може зрозуміти, чому інженери-розвідувальники взагалі говорили про руйнування тієї старої будівлі. Вона ж стоїть зовсім не там, де планують прокласти портову залізничну гілку.

Емілія зупинила екіпаж перед дверима будинку Віоли, аби відразу втішити старого ґенуезця, який вийшов до них і стояв тепер простоволосий біля приступки екіпажа. Заговорила з ним, звичайно, по-італійському, і він подякував їй зі спокійною гідністю. Старий Ґарібальдіно був вдячний їй від щирого серця за те, що вона обстояла дах над головою його дружини та дітей. Він був уже застарий для переїздів.

— І це назавжди, синьйоро? — спитав він.

— На той час, поки вам хочеться.

— Bene^[106]. Тоді віллу треба якось назвати. Досі вона не була цього варта.

Він суворо усміхнувся, і біля куточків його очей збіглися зморшки.

— Візьмуся завтра малювати вивіску.

— І як думаєш назвати, Джорджо?

— Albergo d’Italia Una^[107], — відказав старий Ґарібальдіно, на мить відвівши погляд. — Радше на пам’ять про померлих, — додав він, — ніж на честь країни, яку підступно вкрало в нас, солдатів свободи, те кляте п’ємонтське поріддя королів та міністрів.

Пані Ґулд усміхнулась і, трохи нахилившись до нього, почала розпитувати про дружину та дітей. Того дня він послав їх до міста. Падрона чується краще, велика дяка синьйорі за турботу.

Повз них проходили люди, чоловіки та жінки, по двоє-троє або цілими гуртами, вслід за якими дріботіли діти. У тіні будинку тихо натягнув віжки вершник на сріблясто-сірій кобилі, скинувши капелюха на знак вітання з пасажирами екіпажа, які заусміхались і приязно закивали йому у відповідь. Старий Віола, явно дуже втішений щойно почутою новиною, на хвильку перервав розмову і швиденько розповів йому, що дім у безпеці завдяки доброті англійської синьйори — на той час, поки йому самому схочеться тут жити. Вершник слухав уважно, але нічого не відповів.

Коли екіпаж рушив далі, він знову скинув капелюха — сіре сомбреро, оздоблене срібним шнуром і торочками. Яскраві барви мексиканського серапі^[108], накрученого на задню луку сідла, величезні срібні ґудзики на гаптованій шкіряній куртці, низка крихітних срібних ґудзичків по шву штанів, білосніжна сорочка, шовковий пояс із вишитими кінцями, срібні пластини на недоуздку та сідлі свідчили про незрівнянний стиль славетного капатаса карґадорів — середземноморського моряка, — вбраного з довершенішою пишнотою, ніж будь-який заможний молодий ранчеро з Кампо на велике свято.

— Це для мене велике діло, — пробурмотів старий Джорджо, все ще думаючи про будинок, бо переміни його вже втомили. — Синьйора щойно замовила слово англійцеві.

— Старому англійцеві, який має досить грошей, аби заплатити за залізницю? За годину він від’їжджає, — недбало кинув Ностромо. — Тож buon viaggio^[109]. Я так пильнував його кістки всю дорóгу від перевалу Ентрада на рівнину й далі до Сулако, ніби він — мій батько.

Старий Джорджо лише неуважно схилив голову набік. Ностромо показав пальцем на екіпаж Ґулдів, який наближався до зарослих бур’янами воріт старого міського муру, подібного до живоплоту непролазних джунглів.

— І не одну ніч я просидів зі своїм револьвером на складі компанії біля купи срібла отого англійця, охороняючи її так, ніби це моя власність.

Віола наче весь поринув у роздуми.

— Це для мене велике діло, — повторив він знову, мовби сам до себе.

— Авжеж, — спокійно погодився з ним величний капатас карґадорів. — Послухай, Vecchio, — піди й винеси мені сигару, але не шукай у моїй кімнаті. Там нічого нема.

Віола зайшов до їдальні, відразу вийшов, усе ще заглиблений у свої думки, і подав йому сигару, замислено промимривши собі у вуса:

— Діти ростуть — і дівчата теж! Дівчата!

Зітхнув і замовк.

— Що, лише одна? — зронив Ностромо, з якимось кумедним подивом дивлячись згори вниз на старого, який нічого не розумів. — Байдуже, — докинув він зі зверхньою недбалістю, — однієї досить, поки не знадобиться друга.

Він прикурив сигару, і сірник випав йому з розслаблених пальців. Джорджо Віола підняв очі й раптом сказав:

— От би мій син був живий, він був би зараз такий самий славний молодий чоловік, як ти, Джан’ Баттісто.

— Що? Твій син? А твоя правда, падроне^[110]. Якби він був, як я, то з нього був би чоловік.

Він повільно розвернув кобилу і проїхав ступою між яток, раз у раз натягуючи віжки так, що мало не зупинявся, аби покрасуватись перед дітьми та гуртами приїжджих з далекого Кампо, які з захватом його розглядали. Докери компанії здалеку віддавали йому честь, а об’єкт їхніх заздрощів, капатас карґадорів, попрямував під схвальний гул та запобігливі вітання до велетенської, схожої на цирк споруди. Юрба густішала, гітари бриніли голосніше, інші вершники нерухомо сиділи в сідлах, тихо курячи понад головами натовпу, а той вирував і напирав на двері гостроверхої будівлі, звідки долинало човгання і тупотіння ніг у такт деренчливо-верескливої танцювальної музики з дрібним ритмом, заглушуваної розлогим безперервним глухим гулом ґомбо. Приголомшливий варварський звук цього великого барабана, який міг довести юрбу до божевілля і якого навіть європейці не могли слухати без дивних емоцій, ніби притягував Ностромо, а тим часом якийсь чоловік, закутаний у поблякле рване пончо, брів біля його стремена попри штурхани, які сипались на нього справа і зліва, й невідступно благав «його милість» узяти його на працю в доки. Він нив, пропонуючи сеньйорові капатасу половину своєї денної платні за привілей бути прийнятим до франтівського братства карґадорів, — другої половини йому вистачить, запевняв він. Але права рука капітана Мітчелла — «безцінний у нашій роботі чолов’яга — абсолютно непощербний», критично глянувши посеред безугавного гамору вниз на обшарпаного мосо, мовчки похитав головою.

Прохач відстав, а трохи далі Ностромо мусив зупинитися. З дверей танцювальної зали вивалювалися чоловіки й жінки, хитаючись, стікаючи потом, тремтячи всім тілом, і припадали, задихані, з вибалушеними очима та розкритими ротами, до стіни цієї споруди, де арфи та гітари далі вигравали в шаленому темпі під невпинне громове рокотання. Сотні долонь плескали в такт, лунали різкі крики, а тоді враз усі притихли й затягнули в один голос приспів любовної пісні, той дозвучав і завмер. І тут блискучого капатаса вдарила по щоці червона квітка, влучно кинута звідкілясь із юрби.

Він спритно впіймав її, не давши упасти, але якийсь час ще не повертав голови. Коли ж нарешті зволив роззирнутись довкола, то юрба біля нього розступилася, даючи дорóгу гарненькій Мореніті^[111] з маленьким золотим гребінцем у високо зачесаному волоссі, яка безперешкодно йшла до нього.

Її пухляві, оголені руки та шия виступали з-під білосніжної блузки, синя вовняна спідниця, зібрана спереду і майже без зборів на стегнах, обтягувала її ззаду та підкреслювала її викличну ходу. Вона підійшла простісінько до Ностромо і поклала руку на шию його кобилі, ніяково та кокетливо глянувши вгору самими кутиками очей.

— Querido^[112], — ніжно пролепетала вона, — чому ти вдаєш, ніби не помічаєш мене, коли я проходжу мимо тебе?

— Бо я тебе більше не кохаю, — зважено відказав Ностромо по хвилині замисленого мовчання.

Рука на кобилячій шиї раптом затремтіла. Дівчина похилила голову на очах у всієї юрби, яка обступила широким колом щедрого, грізного, непостійного капатаса карґадорів та його Мореніту.

— То це сталося, нерозлюбне кохання мого серця? — прошепотіла вона. — Це правда?

— Ні, — відповів Ностромо, відвівши ласкавий погляд. — Це брехня. Я кохаю тебе так само сильно, як завжди.

— Це правда? — проворкувала вона радісно, хоча щоки її ще були мокрі від сліз.

— Це правда.

— Життям клянешся?

— Клянусь, але не треба просити мене присягатись перед образом Мадонни, який стоїть у твоїй кімнаті.

Вона надула губки — дуже мило і трохи стривожено.

— Ні, про це я не проситиму. Я бачу любов у твоїх очах.

Вона поклала руку йому на коліно.

— Чому ти так тремтиш? Від кохання? — вела вона далі під замогильне гримотіння ґомбо, яке не стихало ні на мить. — Якщо ти кохаєш так сильно, то мусиш подарувати своїй Пакіті^[113] вервицю з намистин, оправлених у золото, аби вона повісила її на шию своїй Мадонні.

— Ні, — заперечив Ностромо, дивлячись у її піднесені догори благальні очі, які зненацька закам’яніли від подиву.

— Ні? То що ж іще подарує мені ваша милість у день фієсти, — сердито спитала вона, — аби не посоромити мене перед усіма цими людьми?

— Немає сорому в тому, що ти цього разу не дістанеш від свого коханого нічого.

— Еге ж! Сором вашій милості — моєму бідному коханому, — спалахнула вона сарказмом.

Юрба відгукнулась на її гнів, на її різку відповідь сміхом. Ну й смілива, вогонь — не дівка! Ті, що стали свідками цієї сцени, завзято підкликали тих, що стояли далі. Коло навкруг сріблясто-сірої кобили поволі вужчало.

Дівчина відійшла на крок-два, кидаючи виклик юрбі, яка розглядала її з глузливою цікавістю, а тоді метнулась назад до стремена і, піднявшись навшпиньки, впилась у Ностромо полум’яними очима. Він низько нахилився до неї з сідла.

— Хуане, — просичала вона, — я так би й увігнала ножа тобі в серце!

Грізний капатас карґадорів, величний і необережний у винесенні на люди своїх амурних справ, обвив їй рукою шию і поцілував у вуста, які ще щось лепетали. Навколо прокотився гомін.

— Ножа! — голосно зажадав він, міцно притискаючи дівчину до себе.

У колі враз зблиснули двадцять лез. Якийсь юнак у святковому вбранні вискочив на середину, тицьнув одного ножа в руку Ностромо і відскочив назад у натовп, дуже пишаючись собою. Ностромо навіть не глянув на нього.

— Стань мені на ногу, — звелів він дівчині, яка, неждано скорившись, легко скочила до нього, і коли він опинився з нею лицем до лиця, то обійняв її за талію і втиснув ножа в її маленьку долоньку.

— Ні, Мореніто! Ти мене не зганьбиш, — мовив він. — Ти отримаєш свій подарунок, тож, аби всі знали, хто сьогодні твій коханий, можеш зрізати з моєї куртки всі срібні ґудзики.

Цю дотепну забаганку юрба зустріла гучним реготом і оплесками, а дівчина простягла гостре лезо — і в долоні безпристрасного вершника забряжчали, сиплячись на купу, срібні ґудзики. Коли він опустив Пакіту на землю, обидві її жмені були повні. Прошепотівши щось із дуже напруженим виразом обличчя, вона відійшла, гордовито позираючи навсібіч, і зникла в юрбі.

Коло розімкнулось, і величний капатас карґадорів, незамінна людина, випробуваний і надійний Ностромо, середземноморський моряк, який ненароком зійшов на берег, аби спробувати щастя в Костаґуані, повільно поїхав до гавані. «Юнона» саме розверталась, і щойно Ностромо натягнув віжки, аби подивитись на неї, як на імпровізованому флагштоку, встановленому в старовинному роззброєному маленькому форті при вході в гавань, піднявся прапор. З казарм Сулако туди пригнали пів батареї польових гармат, аби за уставом привітати салютом президента-диктатора та воєнного міністра. Коли поштовий пароплав уже виходив з порту, припізнілі постріли сповістили про завершення першого офіційного візиту дона Вінсенте Ріб’єри до Сулако і про закінчення ще одного «історичного моменту» для капітана Мітчелла. Наступного разу, коли тут випало побувати «Надії чесних людей», а то було через півтора року і вже в неофіційній подорожі, шлях його лежав гірськими стежками — він після поразки тікав верхи на кульгавому мулі, й лише Ностромо врятував його від ганебної загибелі од рук черні. Це вже був зовсім інший випадок, про який капітан Мітчелл зазвичай казав так:

— То була історична подія — історична, сер! І той мій підручний, Ностромо, ви ж знаєте, був до цього причетний. Достеменно творив історію, сер.

Але сталося так, що цей випадок, який зробив Ностромо честь, безпосередньо призвів до іншого випадку, який годі було класифікувати як «історичну подію» чи «помилку», згідно з термінологією капітана Мітчелла. Він дібрав інше слово.

— Сер, — не раз казав він згодом, — то була не помилка. То була рокованість. Просто нещасний випадок, та й годі, сер. І той мій бідолашний підручний був до цього причетний — безпосередньо причетний! Достоту рокованість, — і, як на мене, відтоді Ностромо став уже геть іншою людиною.

II Ісабели

Розділ I

За щасливих і нещасливих поворотів мінливої долі в тих колотнечах, які дон Хосе схарактеризував фразою «честь нації висить на волосинці», Ґулдова концесія, «Держава в державі», й далі функціонувала: квадратна гора далі вивергала багатства своїх надр, які сунулись дерев’яними спадами до батарей невпинних товкачів; ніч-у-ніч над безмежною непроглядною темрявою Кампо мерехтіли вогні Сан-Томе; кожні три місяці прямував до моря срібний ескорт — от наче ні війна, ні її наслідки не мали жодного впливу на колишню Західну Державу, відгороджену високим бар’єром Кордильєрів. Усі битви відбувались по той бік могутнього муру із зубчастих шпилів, над якими панував білий купол Іґероти і який ще не протаранила залізниця, адже була прокладена лише перша її ділянка — легка ділянка через Кампо від Сулако до долини Ів’є, аж до підніжжя перевалу. Так само ще не перетнула гір і телеграфна лінія: її стовпи, мов стрункі маяки на рівнині, заглибились у лісистий схил передгір’я, глибоко прорізаний залізничною колією, — і враз телеграфні дроти обривались у будівельному таборі, на білому столі з соснових дощок, де був встановлений апарат Морзе, у видовженій дощаній хатині з жолобчастим залізним дахом у тіні велетенських кедрів — помешканні інженерів, відповідальних за передню ділянку.

У порту також було завізно: прибували будівельні матеріали для залізниці, переміщувалися вздовж берега війська. Для флоту ОПСК знайшлося чимало роботи. Костаґуана не мала власного флоту, і, якщо не рахувати кількох катерів берегової охорони, їй належали лише два старі торгові пароплави, використовувані як транспортні.

Капітан Мітчелл почувався дедалі більше зануреним у вир історичних подій і якось пополудні знайшов час, десь годину, аби навідатись до вітальні «каси» Ґулдів, де в дивному невіданні про реальні сили, задіяні навколо нього, зізнався, що радий нагоді бодай на часинку скинути з себе тягар справ. Сам не знає, мовляв, що б він робив без свого безцінного Ностромо. Як звірився він пані Ґулд — ота клята костаґуанська політика звалила на нього більше роботи, ніж він сподівався.

Коли над урядом Ріб’єри нависла небезпека, дон Хосе Авельянос виявив на службі йому такі організаційні здібності та красномовство, що їх відлуння докотилось навіть до Європи. Адже після нової позики уряду Ріб’єри Європа почала цікавитись Костаґуаною. «Сала» Провінційної асамблеї (у будівлі Муніципальної адміністрації Сулако) з портретами Визволителів на стінах та стародавнім прапором Кортеса, що зберігався у вітрині над кріслом президента, чула всі ці промови: і одну з перших, у якій пристрасно декларувалося, що «мілітаризм — наш ворог», і оту славетну про «висіння на волосинці», виголошену з нагоди голосування за те, щоб кинути другий суданський полк на захист уряду реформаторів, а коли всі провінції знову вивісили свої колишні прапори (заборонені за часів Ґусмана Бенто), пролунали інші видатні виступи, в яких дон Хосе привітав ці давні знамена війни за Незалежність, знову розгорнуті в ім’я нових Ідеалів. Стара ідея федералізму не знати де й поділася. Зі свого боку, він і сам не хотів відроджувати старі політичні доктрини. Вони виявились недовговічними. Вони померли. А от доктрина політичної справедливості — безсмертна. Другий сулакський полк, якому дон Хосе вручив давній прапор провінції, мав показати свою доблесть у боротьбі за порядок, мир, прогрес, за утвердження національної самоповаги, без якої, енергійно проголошував він, «ми — посміховище і притча во язицех у світі сильних».

Дон Хосе Авельянос любив свою країну. Він служив їй протягом своєї дипломатичної кар’єри, не шкодуючи власних коштів, а пізніша історія його ув’язнення та варварського поводження з ним за часів Ґусмана Бенто була добре відома його слухачам. Ще диво, що він не став жертвою жорстоких страт без суду і слідства, які ознаменували період тієї тиранії, адже Ґусман правив країною з похмурою недоумкуватістю політичного фанатика. Верховна влада зробилась у його тупих мізках об’єктом дивного поклоніння, ніби якимось жорстоким божеством. Вона втілювалась у ньому самому, а супротивники, федералісти, були для нього найбільшими грішниками, які викликали ненависть, відразу і страх, немов єретики в очах затятого інквізитора. Роками він тягав по всій країні в ар’єргарді Пасифікаційної армії загін в’язнів — тих запеклих злочинців, які вважали своїм найбільшим нещастям те, що вони не були страчені без суду і слідства. То був дедалі менший числом гурт майже голих скелетів, закутих у кайдани, вкритих брудом, завошивлених, зі свіжими ранами, всі — люди освічені, колись високопоставлені, заможні, що навчились тепер битися між собою за рештки гнилої яловичини, яку жбурляли їм солдати, чи жалібно випрохувати в негра-кухаря ковток мулистої води. Здавалося, що дон Хосе Авельянос, брязкаючи ланцюгами в гурті інших в’язнів, існував лише для того, щоб довести, як довго людське тіло може витримувати голод, біль, приниження і жорстокі тортури, поки в ньому не згасне остання іскра життя. Часом у якійсь хижі з жердин та гілля поспіхом зібрана комісія у складі офіцерів, яких зробив безжальними страх за власне життя, влаштовувала їм допити, супроводжувані певними примітивними методами тортур. Бувало, одного-двох щасливчиків з того гурту в’язнів-примар, які ледве тримались на ногах, заводили в чагарники, і там їх розстрілювали вишикувані в шеренгу солдати. І завжди з ними йшов військовий капелан — неголений брудний чолов’яга з шаблею при боці та в лейтенантському мундирі з крихітним хрестиком, вишитим білими бавовняними нитками зліва на грудях, з цигаркою в куточку рота та дерев’яним ослінчиком у руці, — аби вúслухати сповідь і дати розгрішення: адже Громадянинові і Спасителеві Вітчизни (так офіційно іменувався у петиціях Ґусман Бенто) не були чужі прояви поміркованого милосердя. Чулися безладні звуки стрільби й насамкінець іноді — ще один остаточний постріл, над зеленими чагарниками підіймалася блакитнувата хмарка диму, і Пасифікаційна армія далі сунула савáнами та лісами, перетинала річки, вдиралась до глухих pueblos, спустошувала haciendas паскудних аристократів, в ім’я виконання своєї патріотичної місії захоплювала містечка у глушині й залишала за собою об’єднану країну, де за димом спалених будинків та запахом пролитої крові вже годі було розгледіти ганебні плями федералізму. Дон Хосе Авельянос пережив ті часи. Можливо, Громадянин і Спаситель Вітчизни, зневажливо возвіщаючи йому, що він вільний, подумав, що цей здичавілий аристократ має надто підірване здоров’я та статки і надто надламаний дух, аби й далі становити небезпеку. Або ж, можливо, то була просто примха. Коли Ґусман Бенто, постійно сповнений надуманих страхів та похмурих підозр, усвідомлював, що його піднесено на вершину влади та безкарності, недосяжну для інтриганів з простих смертних, то з ним траплялись раптові напади необґрунтованої самовпевненості. У такі моменти він імпульсивно наказував відслужити урочисту подячну месу, яку з великою пишнотою правив у соборі св. Марти тремтячий запобігливий архієпископ, ним же й поставлений. Він слухав службу, сидячи у позолоченому кріслі перед головним вівтарем в оточенні цивільних та військових членів уряду. У соборі юрмилась неполітична еліта Санта-Марти, бо для будь-кого з відомих людей було б не зовсім безпечно лишатися осторонь від демонстрацій президентського благочестя. Отак, поклоняючись єдиній силі, чию зверхність над собою він був схильний визнавати, президент сардонічно грався у милосердя і сипав направо й наліво помилуваннями у політичних справах. Не лишилось у нього зараз іншого способу насолоджуватися своєю владою, ніж бачити, як його розгромлені супротивники безпорадно виповзають на світло денне з темних смердючих камер Collegio^[114]. Їхня немічність живила його невситиме марнославство, та й завше їх можна було схопити знову. Для жінок з їхніх родин неписаним правилом було складати згодом подяку під час особливої аудієнції. Втілення того химерного божества, El Gobierno Supremo^[115], приймав їх стоячи, заломивши капелюха, і грізно буркотів, закликаючи їх на знак вдячності виховувати своїх дітей у дусі вірності демократичній формі правління, «яку я утвердив заради щастя нашої країни». Оскільки передні зуби йому вибили під час якогось інциденту в його минулому пастушому житті, він шепеляв і говорив нерозбірливо. Він трудився во благо Костаґуани сам-один серед зрадників та опозиціонерів. Годі вже, а то він стомиться милувати!

Дон Хосе Авельянос знав, що це за милування.

Його здоров’я і добробут були таки добряче підірвані, аби розігрувати перед верховним очільником демократичних інституцій щиру подячну виставу. Він подався на спочинок до Сулако. Його дружина мала в тій провінції маєтності й ніжною турботою повернула чоловіка з дому смерті й неволі до життя. Коли вона померла, їхня донька, єдина їхня дитина, була вже досить дорослою, щоб присвятити себе «бідолашному папá».

Панна Авельянос, яка народилась у Європі й почасти здобула освіту в Англії, була високою серйозною дівчиною з холоднокровними манерами, мала широке біле чоло, розкішне темно-каштанове волосся і сині очі.

Юні леді Сулако благоговіли перед її вдачею та вихованням. Вона мала репутацію дівчини дуже освіченої та глибокодумної. Щодо гордощів, то добре відомо, що всі Корбелани були горді, а її мати — з дому Корбеланів. Дон Хосе Авельянос дуже покладався на самопосвяту своєї любої Антонії. Він приймав її турботи так сліпо, як ті, котрі, хоч і створені за Божим образом і подобою, однак скидаються на нечулих кам’яних ідолів, перед якими куриться жертовний дим. Дон Хосе був знищений у всіх сенсах, проте людина, в якій горять пристрасті, не буває в житті банкрутом. Дон Хосе Авельянос пристрасно бажав своїй країні миру, процвітання та (як зазначено в передмові до «Півстолітньої смути») «почесного місця у спільноті цивілізованих націй». У цій останній фразі він розкривається не лише як патріот, а й як повноважний посол, тяжко принижений віроломством свого уряду стосовно іноземних власників облігацій у їхньому краю.

Здавалося, що безглузда колотнеча захланних клік, яка прийшла на зміну тиранії Ґусмана Бенто, відчинила вікно можливостей для здійснення його бажання. Він був застарий, аби особисто виходити на арену в Санта-Марті. Проте тамтешні діячі на кожному кроці шукали його поради. Сам він гадав, що може принести найбільшу користь здалека, залишаючись у Сулако. Його ім’я, зв’язкú, колишнє становище, досвід викликáли повагу в людей його класу. Ще більше посилило його вплив відкриття, що цей чоловік, який живе в гордій бідності у міській резиденції Корбеланів (навпроти «каси» Ґулдів), спроможен підтримувати громадські справи матеріально. Це його лист-відозва відіграв вирішальну роль у висуванні на президентство дона Вінсенте Ріб’єри. Ще один неофіційний державний документ, складений доном Хосе (цього разу у вигляді звернення від імені провінції), спонукав того ревного конституціоналіста прийняти надзвичайні повноваження, надані йому на п’ять років переважною більшістю голосів під час голосування на конгресі в Санта-Марті. То був особливий мандат на забезпечення благоденства народу на основі міцного миру та погашення державного боргу через задоволення всіх справедливих претензій закордонних позичальників.

Пополудні новини про те голосування досягли Сулако: звичною об’їзною поштовою дорóгою через Кайту, а далі над узбережжям — пароплавом. Дон Хосе, який очікував на пошту у вітальні Ґулдів, підхопився з крісла-гойдалки і навіть не зауважив, що з його колін злетів капелюх. Обіруч розкуйовдив своє коротко стрижене срібне волосся, не знаходячи слів від нáдміру радості.

— Еміліє, душко, — нарешті вигукнув він, — дай-но я тебе обійму! Дай-но я…

Без сумніву, капітан Мітчелл, який теж там був, кинув доречну репліку про світанок нової ери, але якщо дон Хосе й подумав про щось подібне, то його красномовство цього разу його зрадило. Пані Ґулд швидко кинулась до нього і, з усмішкою підставляючи щоку своєму давньому другові, дуже мудро здогадалась підтримати його рукою, чого він справді потребував.

Дон Хосе враз опанував себе, але ще якийсь час не міг вимовити нічого путнього.

— Ох ви ж мої патріоти! Ох ви ж мої патріоти! — тільки й бурмотів він, переводячи погляд з капітана на господиню дому. У нього в голові почали снуватися туманні плани наступної історичної праці, де закарбувалися б усі самовіддані діяння в ім’я відродження його коханої країни, аби їх благоговійно пошанували нащадки. Цей історик, якому вистачило духу написати про Ґусмана Бенто: «І все ж це чудовисько, заплямоване кров’ю своїх співвітчизників, не можна беззастережно прирікати на прокляття прийдешніх поколінь. Це таки правда, що й він любив свою вітчизну. Він дав їй дванадцять років миру і, повновладно розпоряджаючись людськими життями та статками, помер у злиднях. Його найбільшою вадою була, мабуть, не жорстокість, а невігластво», — і цей чоловік, який зміг написати таке про лютого гонителя (цитований уривок увійшов до його «Історії смути»), вже з першим знаменням успіху відчув майже безмежну любов до двох своїх помічників, до цих двох молодих людей із заморських країв.

І так само, як багато років тому, спокійно і з міркувань практичної потреби, сильнішої за будь-яку політичну доктрину, оголив шаблю Генрі Ґулд, — отак тепер, за інших часів, Чарлз Ґулд кинув на кін срібло Сан-Томе. Inglez^[116] із Сулако, «костаґуанський англієць» у третьому поколінні, мав у собі так само мало від політичного інтригана, як і його дядько — від революціонера-головоріза. Їхні вчинки, зумовлені їхньою вродженою інстинктивною чесністю, були обґрунтовані. Вони бачили шанс і вдавались до відповідної зброї.

Позиція Чарлза Ґулда — вигідна позиція на тлі тієї спроби відновити мир і кредитоспроможність Республіки — була дуже виразна. Попервах він мусив пристосовуватись до корумпованої системи з таким наївним зухвальством, що роззброював ненависть тих, хто мав відвагу не боятись безоглядної сили корупції руйнувати все, чого вона торкалась. Йому здавалось, що навіть спалахувати через це гнівом — недостойно. Він обертав корупцію собі на користь із холодним безстрашним презирством, радше виявленим, ніж прихованим у формах незворушної ввічливості, що звóдила нанівець майже всю принизливість ситуації. Можливо, глибоко в душі він через це мучився, бо ж малодушних ілюзій він не мав, але обговорювати етичний бік справи з дружиною він уникав. Вірив, що вона, хоч і буде трішки розчарована, та має досить розуму, аби збагнути, що його вдача оберігає підприємство, якому вони присвятили життя, так само надійно або й ще надійніше, ніж лінія його поведінки. Надзвичайно стрімкий розвиток копальні вклав йому в руки велику потугу. Відчуття того, що процвітання завжди залежить від нерозумної жадоби, дедалі більше його дратувало. А для пані Ґулд це було принизливо. В усякому разі це було небезпечно. У конфіденційних посланнях, які курсували між Чарлзом Ґулдом, Королем Сулако, і головним виразником зацікавленості у сріблі та сталі в далекій Каліфорнії, міцніло переконання, що будь-яка ініціатива людей освічених і чесних повинна мати негласну підтримку. «Можете сказати Вашому другу Авельяносові, що я так вважаю», — написав пан Голройд у відповідний момент зі свого непорушного святилища на одинадцятиповерховій фабриці великих справ. І невдовзі по тому, завдяки кредиту, відкритому Третім південним банком (розташованим через будинок від фірми Голройда), в Костаґуані сформувалась під пильним оком управителя копальні Сан-Томе партія ріб’єристів. А дон Хосе, спадковий друг родини Ґулдів, зміг сказати:

— Мабуть, мій любий Карлосе, моя віра буде недаремна.

Розділ II

По завершенні ще одного вписаного в літопис громадянських воєн збройного протистояння, результат якого визначила перемога Монтеро під Ріо-Секо, «чесні люди», як називав їх дон Хосе Авельянос, вперше за пів століття змогли полегшено зітхнути. Закон про п’ятирічний мандат став основою того відродження, якого дон Хосе так палко прагнув, і він так на нього сподівався, що ці надії та прагнення стали для нього чимось на зразок еліксиру вічної молодості.

А коли раптом — і не зовсім несподівано — все опинилось під загрозою через ту «тварюку Монтеро», то вже палке обурення вдихнуло в дона Хосе, так би мовити, нове життя. Тоді, на час візиту президента-диктатора до Сулако, Мораґа вже надіслав із Санта-Марти попередження щодо воєнного міністра. Монтеро та його брат стали предметом щонайсерйознішої розмови між диктатором-президентом і Нестором^[117] — ідеологом партії. Але було схоже, що дон Вінсенте, доктор філософії Кордовського університету, мав перебільшену повагу до генералового воєнного таланту, чия загадкова природа — оскільки цей талант виявився абсолютно незалежним від інтелекту — вражала його уяву. Переможець під Ріо-Секо був народним героєм. Його заслуги були такі свіжі у пам’яті, що президент-диктатор побоювався неминучих звинувачень у політичній невдячності. Саме були розпочаті великі модернізаційні перетворення: нова позика, нова залізнична магістраль, масштабний план колонізації. Належало уникати всього, що могло збурити у столиці громадську думку. Дон Хосе схилявся до цих аргументів і намагався викинути з голови розцяцьковану золотими галунами прояву в чоботях і з шаблею, сподіваючись, що тепер, уже за нового становища, вона, зрештою, втратила значення.

Менш ніж за шість місяців після візиту президента-диктатора Сулако аж заціпеніло від звістки про воєнний переворот в ім’я національної честі. Воєнний міністр, звертаючись на плацу з промовою до офіцерів артилерійського полку, який він приїхав інспектувати, заявив, що національну честь продано іноземцям. Диктатор, слабкодухо погодившись із вимогами європейських кредиторів щодо задоволення давно прострочених фінансових претензій, виявився нездатним керувати державою. Згодом у листі Мораґа пояснював, що ідея і навіть текст підбурливої промови насправді похóдили від іншого Монтеро, ех-guerillero^[118], Commandante de Plaza^[119]. Лише енергійні лікувальні заходи доктора Моніґема, за яким спішно послали «в гори» і який проскакав поночі три ліги, врятували дона Хосе від розлиття жовчі.

Упоравшись із потрясінням, дон Хосе не дав собі впадати у пригнічення. І справді: відразу надійшли добрі новини. Після ночі вуличних боїв столичний переворот був придушений. На жаль, обидва Монтеро спромоглися втекти на південь, до своєї рідної провінції Ентре-Монтес. Героя лісового маршу-кидка, переможця під Ріо-Секо з шаленим усенародним захватом прийняли у Нікої, столиці тієї провінції. Усі підрозділи тамтешнього гарнізону перейшли на його бік. Братú сформували армію, зібрали довкола себе невдоволених, розіслали агентів, які дурили народ патріотичною брехнею, а волоцюгам-llaneros обіцяли легку здобич. З’явилась навіть монтеристська преса, де пророчим тоном говорилося про таємні обіцянки підтримки з боку «нашої великої сестри, Північної Республіки» в боротьбі проти зловорожих замислів розграбувати країну, виношуваних європейськими державами; і в кожному числі тієї преси проклиналося «жалюгідного Ріб’єру», який нібито плів інтриги, аби віддати свою вітчизну, зв’язану з руками й ногами, на розтерзання іноземним аферистам.

Сулако, пасторальне і сонне, з його родючим Кампо та багатою срібного копальнею хіба що вряди-годи чуло у своєму щасливому усамітненні брязкіт зброї. І все ж ця провінція перебувала на передньому краї оборони, оскільки мала людей і гроші, щоправда, більшість чуток доходила до неї кружними шляхами або навіть з-за кордону, настільки вона була відрізана від решти республіки, і не лише природними перепонами, а й через несталість воєнного часу. Монтеристи взяли в облогу Кайту, важливий пункт поштового сполучення. Кур’єри з усієї країни більше не прибували з-за гір, та й жоден погонич мулів уже не погоджувався на таку ризиковану подорож, навіть Боніфасіо одного разу не вдалось повернутися зСанта-Марти: чи то він не наважився вирушити в путь, чи то, можливо, його схопили вороги, які цілими ватагами вчиняли набіги по країні, від Кордильєрів до столиці. Втім, монтеристські видання до провінції якимось таємничим чином таки добрались, а ще монтеристські агенти проповідували по селах і містечках Кампо, що аристократів чекає смерть. На дуже ранній стадії, на самому початку заворушень, Ернандес, той, що бандит, запропонував (через посередництво старого священника у глухому селі) передати двох таких агентів у руки ріб’єристської влади в Тоноро. А ті потім прибули до нього й пообіцяли все це йому пробачити, а якщо він зі своєю кінною бандою приєднається до повстанської армії, то генерал Монтеро, мовляв, надасть йому звання полковника. Пропозицію Ернандеса тоді не взяли до уваги. Продиктованого ним листа долучили як свідчення доброї волі до петиції, адресованої Асамблеї Сулако, з проханням дозволити призвати його разом з усіма його поплічниками в ополчення, сформоване в Сулако для захисту п’ятирічного мандату на відродження держави. Петиція, як і все інше, опинилась у руках дона Хосе. Він показав пані Ґулд ці аркушики брудно-сірого грубого паперу (можливо, вкраденого в якійсь сільській крамниці), покриті недбало нашкрябаною нерозбірливою писаниною старого падре, якого виволокли з його хатини, прибудованої до валькованої церкви, аби зробити його секретарем грізного сальтеадора. Дон Хосе і донья Емілія схилилися при світлі лампи у вітальні Ґулдів над листом, що містив гнівний і все ж смиренний протест проти сліпого і безглуздого варварства, яке перетворило чесного ранчеро на бандита. У постскриптумі священник стверджував, що його хоч і позбавили свободи на десять днів, але поводилися з ним гуманно і шанобливо, як того вимагає його священне покликання. Виявляється, він висповідав і дав розгрішення ватажкові та більшості його бандитів — і гарантує щирість їхньої доброї волі. Він попризначав їм тяжкі покути, авжеж — у формі молебнів та посту, але проникливо доводив, що їм буде складно надовго примиритися з Богом, поки вони не примирилися з людьми.

Напевно, ніколи ще Ернандес не ризикував своєю головою менше, ніж тоді, коли смиренно прохав про дозвіл купити помилування собі та своїй банді дезертирів ціною вступу на військову службу. Він легко міг від’їжджати на далекі відстані від пустельних земель, де ховалось його лігво, бо в усій провінції не залишилося жодного військового підрозділу. Регулярний гарнізон Сулако вирушив на південь, де йшла війна, на борту одного з пароплавів ОПСК разом зі своїм духовим оркестром, який, відпливаючи, заграв на містку марш Болівара. Великі фамільні карети, що під’їхали до берега гавані, аж розгойдувались на своїх високих шкіряних ресорах від запалу сеньйор і сеньйорит, які повставали на повен зріст і махали мереживними хустинками, поки від молу один по одному відчалювали баркаси, повнісінькі вояків.

Посадкою керував Ностромо під контролем капітана Мітчелла, розчервонілий на сонці, показний у своїй білій жилетці, уособлюючи об’єднану спільними тривогами добру волю всіх матеріально зацікавлених сил цивілізованого світу. Генерал Барріос, який командував частинами, на прощання запевнив дона Хосе, що вже за три тижні Монтеро сидітиме в нього в дерев’яній клітці, яку тягнутимуть три пари волів, і так його провезуть через усі міста республіки.

— І тоді, сеньйоро, — вів він далі, знімаючи кашкета з кучерявої сталево-сивої голови перед пані Ґулд у її ландо, — і тоді, сеньйоро, ми перекуємо наші мечі на рала і розбагатіємо. Навіть я сам, щойно залагодиться ця маленька справа, відкрию на якійсь ділянці своєї землі на llanos fundación^[120] і спробую заробити у мирі та спокої трохи грошей. Сеньйоро, ви знаєте, вся Костаґуана знає — та що це я? — увесь Південноамериканський континент знає, що Пабло Барріос зажив уже досить воєнної слави.

Чарлз Ґулд не був на цих тривожних патріотичних проводах. То була не його компетенція — дивитися, як вирушають солдати. Ані його компетенція, ані схильність, ані лінія поведінки. Його компетенцією, схильністю та лінією поведінки було об’єднати зусилля, аби й далі забезпечувати безперешкодний плин підземних багатств, який він власноруч налагодив, з наново розтятого боку гори. Мірою того, як розвивалась копальня, він виховав собі помічників з-поміж місцевої людності. Були то бригадири, ремісники та канцеляристи, а за ґобернадóра гірничого селища був дон Пепе. Поза цим, увесь тягар Imperium in Imperio, великої Ґулдової концесії, повністю лежав на його плечах, — концесії, що самої лише її тіні було досить, аби вичавити життя з його батька.

Пані Ґулд не мала власної срібної копальні, аби за нею наглядати. Її представляли у повсякденному житті Ґулдової концесії два її заступники, лікар і священник, а вона задовольняла свою жіночу любов до піднесених почуттів, відвідуючи заходи, чия значущість прояснювалася для неї у вогні її омріяних задумів. Того дня вона захопила з собою в гавань обох Авельяносів, батька і доньку.

Дон Хосе, окрім інших своїх занять у той неспокійний час, став головою Патріотичного комітету, який озброїв вдосконаленою моделлю бойової гвинтівки значну частину військових підрозділів, підпорядкованих Сулако. Від неї сáме відмовилася заради чогось іще ефективнішого одна з європейських держав. Яку частину ринкової ціни на списану зброю покрили добровільні внески знатних родин і скільки дон Хосе доклав з тих коштів, якими здогадно розпоряджався за кордоном, залишилось таємницею, яку міг би відкрити лише він сам, але Ricos, як називав їх народ, таки робили внески під тиском красномовства свого Нестора. Деяких найекзальтованіших дам це сподвигло пожертвувати свої коштовності, передавши їх у руки людини, яка була життям і душею партії.

Були моменти, коли і його життя, і душа були ніби аж переобтяжені стількома роками непохитної віри у відродження. Він мав майже безживний вигляд, коли суворо сидів у ландо поруч пані Ґулд: його витончене старече чисто поголене обличчя рівного відтінку, ніби виліплене з жовтого воску, затіняв м’який фетровий капелюх, темні очі дивилися в одну точку. Антонія, прекрасна Антонія, як називали панну Авельянос у Сулако, сперлась на спинку сидіння навпроти, і її доладна фігура, поважний овал обличчя з повними червоними вустами надавали їй вигляду зрілішого, ніж у пані Ґулд з її жвавим лицем і маленькою виструнченою поставою під погойдливою парасолькою від сонця.

Антонія скільки могла турбувалася про свого батька, її загальновизнана самопосвята пом’якшувала скандальне враження від її зневаги суворих умовностей, яким було підпорядковане життя латиноамериканського дівоцтва. І, правду кажучи, у ній уже було мало дівочого. Подейкували, що вона часто писала державні документи під диктовку свого батька, а ще їй було дозволено читати всі книжки з його бібліотеки. На прийняттях — де пристойність становища рятувала присутність дуже немічної старої дами (родички Корбеланів), цілковито глухої й закляклої у кріслі, — Антонія могла обстоювати свою думку в дискусії з двома-трьома чоловіками водночас. Очевидно, що вона не була тією дівчиною, яка задовольниться спогляданням у заґратоване віконечко закутаної у плащ постаті коханого, який притаївся за дверима, — а це ж узаконений спосіб залицяння по-костаґуанському. Усі були переконані, що вчена і горда Антонія з її закордонним вихованням та закордонними поглядами ніколи не вийде заміж, от хіба що й справді вийде за іноземця з Європи чи Північної Америки, надто тепер, коли Сулако, здається, ось-ось затопить навала приїжджих з усього світу.

Розділ III

Коли генерал Барріос зупинився, аби звернутись до пані Ґулд, Антонія байдужо піднесла руку з розгорнутим віялом — ніби для того, щоб прикрити собі від сонця голову, запнуту легкою мереживною шаллю. Ясне сяйво її синіх очей, якими вона позирала з-під густих чорних вій, на мить затрималось на батьковім лиці, тоді ковзнуло далі, на постать молодого чоловіка років щонайбільше тридцяти, середнього зросту, доволі кремезного, одягненого в легке пальто. Він спирався відкритою долонею на голівку гнучкого ціпка, а Антонія тим часом розглядала його здалека, але тільки-но він побачив, що його помітили, як спокійно наблизився і сперся ліктем на дверцята ландо.

Сорочка з глибоко вирізаним коміром, великий вузол нашийної хустини, стиль його вбрання — від круглого капелюха до лакованих черевиків — усе підказувало думку про французьку елегантність, а в усьому іншому він був типовим білявим іспанським креолом. Пухнасті вуса і коротка кучеряво-золотава борідка не приховували його вуст, рожевих, свіжих, мало що не надутих. Його повне кругле обличчя було того теплого здорового креольського білого відтінку, що ніколи не смаглявіє на рідному сонці. Мартін Деку рідко підставляв обличчя костаґуанському сонцю, під яким народився. Його рідні давно осіли в Парижі, де він студіював право, а в моменти екзальтації бавився літературою, аби стати поетом, як Жозе-Марія Ередія^[121], ще один іноземець іспанського роду. В інші моменти він, аби згаяти час, зволяв писати статті про європейські справи для Semenario^[122], провідної газети Санта-Марти, яка друкувала їх під рубрикою «Від нашого спеціального кореспондента», хоча ні для кого не було секретом, хто їхній автор. У Костаґуані, де ревно берегли пам’ять про співвітчизників, які виїхали до Європи, всі знали, що то був «Деку-син», талановитий молодий чоловік, котрий, як можна припустити, обертається у вищих колах Суспільства. Насправді ж він був ледачим гультяєм, який підтримував зв’язок з деякими спритними журналістами, мав відкритий доступ до редакцій кількох газет і був бажаним гостем у всяких злачних місцях, де збиралися газетярі. Таке життя, нудна поверховість якого покрита лиском суцільного хизування, мов дурне фіглярство арлекіна — блискітками блазенського костюма, схилило його до космополітизму за французькою модою — хоча французького там було дуже мало, а насправді — просто порожньої індиферентності, що позиціонувала себе як інтелектуальну вищість. Про свою батьківщину він зазвичай говорив своїм французьким приятелям так:

— Уявіть атмосферу опери-буф, у якій усі фіґлі-міґлі сценічних державних діячів, розбійників тощо, усі їхні комічні крадіжки, інтриги та штрикання кинджалами розігруються зі смертельно серйозними мінами. Це страшенно смішно, весь час ллється кров, а актори вірять, що вони вершать долю всесвіту. Звичайно, уряд взагалі, будь-який уряд будь-де, — це для проникливого розуму штука напрочуд комічна, але насправді ми, латиноамериканці, просто-таки переступили всі межі. Жодна пересічна інтелігентна людина не зможе брати участь в інтригах une farce macabre^[123]. Втім, ці ріб’єристи, про яких ми зараз так багато чуємо, і справді намагаються якось по-своєму, і то комічно, зробити нашу країну придатною для життя, і навіть виплатити деякі її борги. Друзі мої, ви мусите щосили розхвалювати сеньйора Ріб’єру зі співчуття до ваших тутешніх власників облігацій. Якісь шанси в них, зрештою, є, якщо тільки те, про що мені пишуть у листах, — правда.

І він з глумливою жвавістю пояснював, хто то за один той сеньйор Ріб’єра, — понурий чоловічок, пригнічений своїми добрими намірами, — і яке значення мають виграні битви, і хто такий Монтеро (un grotesque vaniteux et feroce^[124]), і в чому особливість нової позики, пов’язаної з будівництвом залізниці та колонізацією величезних територій, і що це входило до однієї великої фінансової схеми.

А його французькі друзі зауважували, що Decoud connaissait la question a fond^[125]. Впливовий паризький журнал замовив у нього статтю про цю ситуацію. Вийшла вона серйозною за тоном і легковажною за духом. Згодом Деку спитав одного зі своїх друзяк:

— Ти читав мій опус про відродження Костаґуани — une bonne blague, hein?^[126]

Він вважав себе парижанином до самих кісток. Але, зроблений з іншого тіста, ризикував залишитись у житті чимось на кшталт невиразного дилетанта. Він довів звичку огульного висміювання до того ступеня, коли вона вже не давала йому усвідомити вроджені імпульси власної натури. Несподіване обрання на дійсного члена сулакського патріотичного комітету з постачання стрілецької зброї здалось несподіваним злетом, одним з отих фантастичних ходів, на які здатні лише його «любі земляки».

— Це мов грім на мою голову. Я… я… — дійсний член! Уперше чую! Що я знаю про бойові гвинтівки? C’est funambulesque!^[127] — вигукував він, звертаючись до своєї улюбленої сестри, бо ж у родині Деку всі — за винятком старого батька і матері — розмовляли між собою по-французькому. — Поглянь лише на їхнього пояснювального конфіденційного листа! Тут сторінок вісім — не менше!

Під цим листом, написаним рукою Антонії, стояв підпис дона Хосе, який звертався до «молодого обдарованого костаґуанеро» на громадських засадах, а приватно відкрив своє серце перед талановитим похресником, чоловіком, який має гроші, час та широкі зв’язкú й вартий цілковитої довіри з огляду на своє походження та виховання.

— Що означає, — цинічно прокоментував Мартін сестрі, — що я не мав би розбазарити кошти чи розплескати щось нашому тутешньому Charge d'Affaires^[128].

Усю операцію провернули за спиною воєнного міністра Монтеро, що вже втратив довіру як член уряду Ріб’єри, але від якого не так-то просто було відкараскатись. Він нічого про це не знав, аж поки підрозділи під командуванням Барріоса отримали на руки нові гвинтівки. У таємницю був посвячений сам лише президент-диктатор, чиє становище було дуже складне.

— Не смішно! — зауважила Мартінова сестра і повірниця, а брат, хизуючись у найкращих паризьких традиціях, віджартовувався:

— Це грандіозно! Подумати лишень: за участі голови держави, з допомогою приватних осіб, підкладено міну під його власного незамінного воєнного міністра. Ні! Це не лізе ні в які ворота! — і він нестримно зареготав.

Згодом сестру здивували серйозність і здібності, які він виявив, виконуючи ту місію, яку обставини робили делікатною, а брак у нього спеціальних знань — складною. Ще ніколи вона не бачила, щоб Мартін у своєму житті так чимось переймався.

— Це мене забавляє, — пояснював він коротко. — Мене штурмує купа шахраїв, намагаючись продати мені пушки всіх на світі моделей. Чарівні шахраї: запрошують мене на дорогі ланчі, я їх обнадіюю, це страшенно цікаво. Тим часом насправді оборудка провертається в геть інших колах.

Коли справа була зроблена, він раптом оголосив про свій намір пересвідчитись на власні очі, що цінний вантаж благополучно доставлений до Сулако. Уся ця комічна операція, на його думку, варта того, аби відстежити її до самого кінця. Посмикуючи свою золотаву борідку, він промимрив виправдання, стоячи перед сестрою, проникливою юною леді, яка (спершу витріщившись на брата від подиву) поглянула на нього примружено й повільно проказала:

— Гадаю, ти хочеш побачити Антонію.

— Яку Антонію? — спитав костаґуанський гультяй сприкреним і погордливим тоном. Знизав плечима і крутнувся на п’ятці. А сестра радісно вигукнула:

— Антонію, з якою ти знався, ще коли вона носила дві коси аж по пояс.

Мартін знав її такою, якою бачив років вісім тому, невдовзі перед тим, як Авельяноси назавжди залишили Європу: високою шістнадцятирічною дівчиною, з юною суворістю і таким уже сформованим характером, що вона дозволяла собі зверхньо ставитись до його пози вільного від ілюзій мудреця. Одного разу, ніби втративши терпець, вона накинулась на нього, картаючи за безцільність його життя та легковажність поглядів. Тоді йому було двадцять, єдиному синові, зіпсованому родиною, яка його обожнювала. Цей наскок так його збентежив, що його награна самовдоволена зверхність на мить похитнулась перед цим звичайнісіньким дівчиськом-школяркою. Але враження залишилось таке сильне, що відтоді всі подруги його сестер нагадували йому Антонію Авельянос навіть найменшою подібністю або ж різким контрастом. Це скидалось, як він казав сам собі, на якийсь химерний фатум. І, звичайно, у новинах, які Деку регулярно одержували з Костаґуани, часто зринало прізвище Авельяносів, їхніх друзів: арешт і нелюдське поводження з ексміністром, небезпеки і злигодні, які витерпіла родина, її переїзд у бідності до Сулако, смерть матері.

Монтеристське pronunciamento вибухнуло ще до того, як Мартін Деку прибув до Костаґуани. Він плив кружним шляхом, через Магелланову протоку, головним курсом, а далі пароплавом ОПСК, який курсував уздовж західного узбережжя. Його цінний вантаж надійшов саме вчасно, аби його перше заціпеніння змінилося настроєм, сповненим надії та рішучості. На публіці йому приділили велику увагу familias principales^[129]. Дон Хосе, все ще тремтячи від слабкості, особисто обійняв його зі слізьми на очах.

— Ти прибув сам! Годі й чекати чогось іншого від одного з Деку. Лихо-лихо! Справдились наші найгірші страхи, — простогнав він з ніжністю в голосі. І знову обійняв свого похресника. Був і справді час людям розумним і свідомим гуртуватись навколо спільної справи, яка опинилась під загрозою.

Сáме тоді Мартін Деку, названий син Західної Європи, відчув цілковиту переміну атмосфери. Він покірно дозволив себе обіймати і мовчки вúслухав звернені до нього слова. Був мимохіть зворушений їхнім пристрасним і печальним тоном, невідомим європейській політиці, яка перебуває на більш розробленій стадії. Але коли висока на зріст Антонія, вступаючи своєю легкою ходою у велику «салу» будинку Авельяносів, тьмяно освітлену і з голими стінами, подала йому руку (своїм емансипованим звичаєм) і зронила: «Рада вас бачити тут, доне Мартіне», — він відчув, що то просто неможливо сказати цим двом людям, що наступного місяця він збирається відпливти поштовим пароплавом. Тим часом дон Хосе далі його вихваляв. Кожне поповнення лав громади зміцнює її віру в успіх, а крім того — який приклад подає молодим людям на батьківщині цей блискучий захисник національного відродження, гідний тлумач політичного кредо партії перед усім світом! Усі ж читали грандіозну статтю у славетному «Паризькому ревю». Тепер світ поінформований — і явлення автора в оцей момент подібне до публічного віровизнання. Молодий Деку не знав, куди подітися від ніяковості, і втрачав терпець. У його планах було повернутись до Європи через Сполучені Штати, а сáме — через Каліфорнію, відвідати Єлловстонський парк, побачити Чикаго, Ніагару, глянути на Канаду, можливо, ненадовго зупинитись у Нью-Йорку, надовше — у Ньюпорті, пустити в хід свої рекомендації. Але потиск руки Антонії був такий щирий, тон її голосу — так несподівано і так само, як колись, приязно теплий, що зрештою він наважився вимовити після низького поклону лише:

— Я невимовно вдячний вам за гостинність, але чому треба дякувати комусь за його повернення на батьківщину? Я певен, що донья Антонія так не думає.

— Авжеж ні, сеньйоре, — відповіла вона з тією надзвичайно спокійною відвертістю, з якою висловлювалась про все. — Але коли хтось повертається, як-от ви повернулись, можна порадіти — за нього й за себе.

Мартін Деку нічого не сказав про свої плани. Ні словом не обмовився про них з жодною душею, а лише по двох тижнях спитав господиню «каси» Ґулдів (де його, звичайно, відразу запросили були оселитись), з виховано-фамільярним виглядом нахилившись уперед у своєму кріслі, чи не бачить вона в ньому сьогодні якоїсь помітної переміни — якоїсь, за його поясненням, глибшої серйозності. На це пані Ґулд повернулась до нього лицем з німим запитом у злегка розширених очах і ледь вловною усмішкою — звичний її порух, що зачаровував чоловіків якимось натяком на прихильність, на чуйне самозабуття, натяком, виявленим у цій жвавій готовності слухати. Адже, як незворушно вів далі Деку, він більше не почувається на землі зайвим ледащом. Власне, за його запевненням, цієї миті вона бачить перед собою Сулакського Журналіста. Пані Ґулд відразу глянула на Антонію, яка рівнесенько сиділа в кутку високої іспанської канапи з прямою спинкою, повільно обмахуючись чорним віялом, яке то відкривало, то ховало вигини її гарної фігури, і схрестивши ноги, носки яких визирали з-під пружка її чорної спідниці. Деку також не звóдив з неї очей і півголосом додав, що панна Авельянос повністю обізнана з його новим несподіваним вибором покликання, яке в Костаґуані переважно було фахом напівосвічених негрів та бідних правників. Потім, з якимось салонним зухвальством зустрівши погляд пані Ґулд, тепер з симпатією звернений до нього, він видихнув:

— Pro Patria!^[130]

А насправді сталося так, що він зглянувся на невідступні благання дона Хосе очолити редакцію газети, яка стала б «виразником прагнень нашої провінції». З цією ідеєю дон Хосе носився вже давно. Необхідне обладнання (за скромними мірками) та велика партія паперу вже були не так давно отримані з Америки, потрібна була лише відповідна людина. Знайти таку не спромігся навіть сеньйор Мораґа із Санта-Марти, і справа вже не терпіла зволікань — украй потрібен був якийсь часопис, аби протидіяти впливу брехні, поширюваної монтеристською пресою: жахливих наклепів, відозв, які закликали людей повстати з ножами в руках, щоб раз і назавжди покінчити з «бланко», цими недобиткам варварів, цими зловісними муміями, цими немічними паралітиками, які знюхалися з іноземцями, аби здати їм території та поневолити народ.

Галасування цього негритянського лібералізму лякало сеньйора Авельяноса. Єдиним рятунком була газета. І тепер відповідна людина знайшлася в особі Деку, а між вікнами над аркадним першим поверхом будинку на Пласі з’явилися великі літери, намальовані чорною фарбою. Це по сусідству з великим універсальним магазином Ансані, де продавалися черевики, шовк, вироби із заліза, муслін, дерев’яні іграшки, крихітні срібні ручки, ніжки, голівки, сердечка (на пожертви за обітницею), вервиці, шампанське, жіночі капелюшки, патентовані ліки, було навіть кілька запилених книжок у м’яких палітурках, переважно французькою. Великі чорні літери утворювали слова «Редакція газети Porvenir^[131]». Ця редакція тричі на тиждень випускала чотиристорінковий номер із Мартіновою публіцистикою, і випещений жовтолиций Ансані, тиняючись у просторому чорному костюмі та килимових пантофлях перед численними дверима свого закладу, вітав, низько кланяючись усім тілом, Сулакського Журналіста, який снував туди-сюди у справах свого шляхетного покликання.

Розділ IV

Можливо, його участь у проводах військовиків була пов’язана зі здійсненням його покликання. Без сумніву, післязавтрашній номер Porvenir-у мав розповісти про цю подію, але його видавець, спершись боком на ландо, немовби ні на що й не дивився. Коли натовп глядачів вперся в передню лаву підрозділу піхоти, вишикувану в три шеренги вздовж берегового краю молу, солдати зі страшенним гримотінням люто виставили вперед багнети, й тоді юрба всією масою хитнулась назад, аж попід морди великих білих мулів. Хоча народу була тьма, гамір стояв негучний, глухий; брунатною млою висіла в повітрі курява, і з неї випинались видні по стегна вершники, які де-не-де вклинились у натовп і геть усі дивились понад головами в один бік. Майже кожен із них мав за спиною ще одного їздця, який обіруч тримався за плечі товариша, щоб не впасти, і криси їхніх капелюхів, стикаючись, утворювали ніби суцільне поле, на якому видніли конуси двоверхої тулії, а під ним — дволика голова. Часом якийсь мосо хрипко горлав щось знайомому в шеренгах або якась жінка пронизливо скрикувала «Adios!»^[132] — а слідом лунало чоловіче ім’я.

Генерал Барріос у потертому синьому кітелі та білому галіфе з холошами, насунутими на дивні червоні чоботи, був з непокритою головою і трохи горбився, спираючись на товстого ціпка. Ні! Він зажив такої воєнної слави, що її було б досить для будь-кого, як запевняв він пані Ґулд, намагаючись триматись якомога галантніше. З-над верхньої губи в нього звисало кілька одиноких волосинок, мав він масивний ніс, вузьку й вип’ячену вперед нижню щелепу та чорну шовкову пов’язку на одному оці. Друге його око, маленьке і глибоко посаджене, безладно кліпало, роззираючись навсібіч із привітністю, ні до кого конкретно не зверненою. Урочисті обличчя кількох спостерігачів-європейців, винятково чоловіків, які, ясна річ, тримались поблизу екіпажа Ґулдів, зраджували їхнє враження, що генерал хильнув забагато пуншу (шведського пуншу, який закупив у пляшках Ансані) у клубі Amarilla^[133], перед тим як здійснити зі своїм особовим складом шалений набіг на гавань. Але пані Ґулд, не втрачаючи самовладання, нахилилась уперед і висловила своє переконання, що в недалекому майбутньому на генерала чекає ще гучніша слава.

— Сеньйоро! — запротестував він з почуттям. — На Бога, подумайте! Яка слава може бути для такого чоловіка, як я, у перемозі над лисим embustero^[134] з фарбованими вусами?

Пабло Іґнасіо Барріос, син сільського алькальда, дивізійний генерал, який стояв на чолі Західного військового округу, нечасто обертався у світському товаристві міста. Віддавав перевагу панібратським посиденькам, під час яких можна було плести байки про полювання на ягуарів, хвалитися своїм умінням обходитися з ласó, за допомогою якого він міг робити надзвичайно складні трюки, — з тих, до яких «жонатий чоловік і братись не буде», за прислів’ям, що побутує серед llaneros, — розповідати історії про неймовірні нічні вилазки, зустрічі з буйволами, сутички з крокодилами, пригоди у дрімучих лісах, переправи через повноводі ріки. І це не просто хвальковитість підбивала генерала на спогади, а правдива любов до того дикунського життя, яке він провадив за юних літ, поки не покинув назавжди батьківську стріху в рідній тольдерії^[135], загубленій серед лісів. Завіявшись аж до Мексики, він бився з французами на боці Хуареса^[136] і був єдиним костаґуанським військовиком, який стикався на полі бою з європейцями. Цей факт оповив його ім’я сяйвом слави, аж поки її не затьмарила висхідна зірка Монтеро. Усе життя він був запеклим картярем. Сам досить-таки прозоро натякав, що недавно трапилась з ним одна історія: якось у поході (коли командував бригадою) він програв своїх коней, пістолети й амуніцію, аж до еполетів, граючи з полковниками у монте^[137] вночі перед битвою. Врешті-решт послав з ескортом до міста, в тил своїх позицій, шаблю (подарункову шаблю із золотим руків’ям) — і під цю заставу йому негайно дав у борг п’ятсот песет один заспаний і переляканий крамар. До світанку Барріос програв і ті гроші до останньої песети, а коли спокійно піднявся з-за столу, то лише сказав:

— А тепер ходімо і биймося на смерть.

З того дня він знав, що генерал може запросто водити своє військо у бій зі звичайнісіньким ціпком у руці.

— Відтоді це увійшло в мене у звичай, — говорив він.

Він завжди був увесь у боргах, навіть у періоди, коли його мінлива фортуна костаґуанського генерала йому сприяла і він обіймав найвищі військові пости, його обшитий золотими галунами мундир майже завжди лежав на заклáді в якогось торгівця. І зрештою, щоб позбутися постійних клопотів з одягом через стурбованих кредиторів, він зневажив правила військового обмундирування і засвоїв ексцентричну манеру носити потерті старі кітелі, що стала йому за другу натуру. Але фракція, до якої приєднався Барріос, могла не боятися його політичної зради. У ньому було надто багато від справжнього солдата, аби ницо продавати і купувати перемоги. Один член іноземного дипломатичного представництва в Санта-Марті якось дав йому таку оцінку:

— Барріос — людина виняткової чесності і навіть має певний воєнний талант, mais il manque de tenue^[138].

Після тріумфу ріб’єристів він обійняв дохідний, як вважалося, пост головнокомандувача Західної провінції, насамперед завдяки зусиллям своїх кредиторів (власників крамниць із Санта-Марти, поголовно великих політиків), які привселюдно гори перевертали в його інтересах, а приватно ще й штурмували сеньйора Мораґу, впливового агента копальні Сан-Томе, надсадно лементуючи, мовляв, якщо генерала не затвердять, «ми розоримося». Випадкова, але прихильна згадка його імені в довгому листуванні пана Ґулда-старшого з сином мала якийсь стосунок і до цього призначення, але переважно, без сумніву, стосувалася загальновизнаної політичної чесності Барріоса. Ніхто не ставив під сумнів особисту хоробрість Убивці тигрів, як його прозвали в народі. Втім, про нього говорили, що йому не таланило на полі бою — але ж ось-ось мала настати епоха миру. Солдати любили його за людяну вдачу, що мов та дивовижна рідкісна квітка, яка несподівано розквітла на сприятливому ґрунті корумпованих революцій, а коли він повільно проїжджав вулицями під час військового параду, зверхній і добродушний погляд його єдиного ока ковзав по юрбі й викликáв у народу бурхливий захват. Жінок з нижчих верств, схоже, особливо зачаровував його довгий гачкуватий ніс, загострене підборіддя, масивна нижня губа, чорна шовкова пов’язка на оці, яка хвацько навскоси перев’язувала чоло. Його високий ранг завжди збирав довкола нього кабальєро, охочих послухати його мисливські бувальщини, які він розповідав дуже детально з простодушною, поважною втіхою. Щодо товариства дам, то воно його втомлювало через обмеження, які накладало, не даючи, наскільки він розумів, нічого взамін. З пані Ґулд він говорив, може, разів зо три, відколи обійняв свій високий пост, але часто спостерігав за її виїздами верхи разом із сеньйором адміністрадóром і заявив, що в її маленькій ручці, якою вона тримала віжки, більше розуму, ніж у головах усіх жінок Сулако. Тепер йому захотілося дуже ввічливо попрощатися з цією жінкою, яка так упевнено трималась у сідлі, а до того ж доводилася дружиною особі, дуже важливій для того, кому постійно бракує грошей. Він був настільки люб’язний, що зажадав, аби ад’ютант, який його супроводжував (кремезний присадкуватий капітан з татарською фізіономією), привів капрала з солдатами і виставив їх лавою перед екіпажем, щоб юрба, ринувши з гавані, «не потривожила мулів сеньйори». Тоді, обернувшись до купки європейців, які мовчки за всім спостерігали й до всього прислухáлись, по-опікунському підвищив голос:

— Сеньйори, не турбуйтеся. Спокійно будуйте далі свій Ferro Carril — ваші залізниці, ваші телеграфи. Ваші… — Костаґуана має досить грошей, аби оплатити все, — а інакше вас би тут не було. Ха-ха! Не зважайте на цю маленьку пікардію^[139] мого друга Монтеро. Незабаром ви побачите його фарбовані вуса крізь ґрати міцної дерев’яної клітки. Sí, сеньйори! Нічого не бійтеся, розбудовуйте країну, працюйте, працюйте!

Групка інженерів вúслухала цю проповідь мовчки, і він, гонорово махнувши на них рукою, знову звернувся до пані Ґулд:

— Ось що ми мусимо робити, як каже дон Хосе. Бути підприємливими! Працювати! Багатіти! Посадити Монтеро в клітку — то вже моя робота, а коли з цією дріб’язковою справою буде покінчено, тоді, як зичить дон Хосе, ми розбагатіємо всі як один, як і чимало англійців, бо країну рятують гроші, а не…

Але його тлумачення ідеалів сеньйора Авельяноса перервав молодий офіцер у новісінькому мундирі, який підбіг з молу. Генерал нетерпляче махнув рукою, офіцер шанобливо, але наполегливо далі щось йому говорив. Гарнізонних коней уже повантажили, шлюпка з пароплава чекала на генерала біля човнової пристані, й Барріос, завзято зиркнувши єдиним оком, почав прощатися. Дон Хосе стрепенувся і механічно проказав якусь доречну фразу. На ньому позначились несамовиті метання між надією та страхом, і здавалося, що він приберігає останні іскри свого вогню для тих ораторських зусиль, які має почути навіть далека Європа. Антонія, міцно стиснувши червоні вуста, відвернула голову за розгорнутим віялом, а молодий Деку, хоча й відчував на собі погляд дівчини, невідступно дивився вбік, спершись ліктем на дверцята ландо, погордливий і цілковито відсторонений. Пані Ґулд героїчно приховувала свій розпач від людей і ситуацій, настільки далеких від умовностей, властивих її расі, розпач надто глибокий, аби висловити його навіть чоловікові. Зараз вона краще розуміла його мовчазну стриманість. Щире порозуміння між ними наставало, якщо брати моменти не особисті, а сáме публічні, коли, побіжно зустрівшись поглядами, вони обмінювалися враженнями про якийсь новий поворот подій. Вона брала в нього уроки безкомпромісного мовчання, і це єдине, що залишалося, бо так багато того всього на їхньому шляху до мети, що здавалося приголомшливим, моторошним і гротескним, у цій країні зазвичай сприймалось як нормальне. Певна річ, статечна Антонія мала вигляд зріліший і безмежно спокійний, але вона б не зуміла примирити раптові завмирання свого серця з привітно-бадьореньким виразом обличчя.

Пані Ґулд усміхнулась на прощання Барріосові, кивнула європейцям (які водночас підняли у відповідь капелюхи) і мило зронила запрошення:

— Сподіваюся зараз бачити всіх вас у себе, — а тоді нервово сказала Деку: — Сідайте, доне Мартіне, — і почула, як він, відчиняючи дверцята екіпажа, промимрив сам до себе по-французькому: «Le sort en est jete»^[140]. І це її трохи роздратувало. Хто-хто, а він мав би знати, що вперше жереб був кинутий давно-давно і в щонайризикованішій грі. Віддалений гул захвату, гучні команди та рокотання барабанів на молі проводили в путь генерала. Пані Ґулд взяла якась легка млість, і вона безпорадно глянула на спокійне обличчя Антонії, запитуючи себе, що станеться з Чарлі, якщо той недоладний чоловік зазнає поразки.

— A la casa, Ignacio^[141], — гукнула вона до недвижної широкої спини візника, а той неспішно підібрав віжки, стиха пробубонівши собі під ніс:

— Sí, la casa. Sí, sí niña^[142].

Екіпаж тихо покотився м’якою дорогою, на закурену невелику рівнину лягли довгі тіні, по ній були розсипані темні кущі, горбики вивернутої землі, низькі дерев’яні будівлі Залізничної компанії із залізними дахами; від міста косо йшов рідкий ряд телеграфних стовпів, несучи єдиний майже невидимий дріт у велике Кампо — ніби тонкий тремтячий мацак прогресу, який вичікує на спокійну мить, аби проникнути в цю країну й обвитись навколо її втомленого серця.

У вікні їдальні Albergo d’Italia Una тіснилися засмаглі вусаті обличчя залізничників. Але на другій половині будинку, на половині синьйорів Inglesi, у дверях показався старий Джорджо зі своїми дівчатками обабіч, скинувши капелюха з кошлатої голови, білої, наче сніги Іґероти. Пані Ґулд веліла візникові зупинитись. Вона рідко проминала нагоду поговорити зі своїм протеже, а тут ще й така спрага — через хвилювання, спеку і пил. Вона попросила склянку води. Джорджо послав дітей по воду до будинку, а сам підійшов ближче, і на всьому його суворому обличчі було написане задоволення. Нечасто йому випадало бачити свою благодійницю, яка до того ж була англійкою — ще один титул, який викликáв у нього повагу. Він вибачився за дружину. В неї поганий день, така пригнічена… — він ударив себе в широкі груди. Сьогодні вона не може піднятися зі стільця.

Деку, умостившись у куточку сидіння, похмуро спостерігав за старим революціонером пані Ґулд, а тоді безцеремонно запитав:

— Ну і що ти про все це думаєш, Ґарібальдіно?

Старий Джорджо, глянувши на нього з певною цікавістю, чемно відказав, що війська показали себе на марші дуже добре. Одноокий Барріос та його офіцери за короткий час сотворили з новобранцями чудо. Ті Indios^[143], упіймані лише днями, пройшлися прискореним сягнистим кроком, мов берсальєри, ще й були добре вгодовані на вигляд і мали повне обмундирування. «Обмундирування!» — повторив він зі скрушною півусмішкою. У його пронизливих застиглих очах пробігла похмура тінь минулого. За його часів усе було інакше, коли борці проти тиранії у бразильських лісах чи на уругвайських рівнинах перебивались напівсирою яловичиною без солі, напівголі, часто лише з прив’язаним до палиці ножем замість зброї.

— І все ж ми зазвичай брали гору над гнобителями, — гордо закінчив він.

Його пожвавлення згасло, слабкий порух руки свідчив про знеохочення, але він додав, що попросив одного з сержантів показати йому нову гвинтівку. За тих днів, коли він воював, такої зброї не було, і якщо Барріос не зможе…

— Так, так, — устряв у розмову дон Хосе, аж тремтячи від запалу. — Ми в безпеці. Добрий сеньйор Віола — чоловік бувалий. Ну й смертовбивча штука — хіба ні? Ви чудово виконали свою місію, мій дорогий Мартіне.

Деку, у задумі розвалившись на сидінні, роздивлявся старого Віолу.

— О, так. Чоловік бувалий. А за кого ви насправді, в душі?

Пані Ґулд нахилилась до дівчаток. Лінда винесла склянку води на таці, дуже обережно її тримаючи, Джізелла подарувала пані нашвидку зібраний букет квітів.

— За народ, — суворо заявив старий Віола.

— Ми всі за народ — зрештою.

— Так, — люто пробурчав Віола. — А тим часом народ воює за вас. Сліпці. Esclavos^[144]!

Цієї миті у дверях половини, призначеної для синьйорів Inglesi, з’явився молодий Скарф зі штату залізниці. Він приїхав до головного управління з якоїсь дальньої ділянки колії на відчепленому локомотиві й сáме мав час, аби помитись і перевдягтись. Був він славний хлопець, і пані Гулд приязно з ним привіталась.

— Яка приємна несподіванка — побачити вас, пані Ґулд. Я оце щойно приїхав. Не з моїм щастям. Усе проґавив, звичайно. Парад щойно скінчився, і я чув, що вчора ввечері в дона Хусте Лопеса були танці. Це правда?

— Молоді патриції, — зненацька заговорив Деку своєю бездоганною англійською, — і справді танцювали перед тим, як вирушити на війну під проводом Великого Помпея^[145].

Молодий Скарф закам’янів з витріщеними очима.

— Ви незнайомі, — втрутилась пані Ґулд. — Пан Деку — пан Скарф.

— О! Але ж ми не йдемо походом на Фарсал^[146], — з нервовим поспіхом запротестував дон Хосе, також англійською. — Не жартуйте так, Мартіне.

Груди Антонії здіймались і опускались від глибокого дихання. Молодий інженер ні сном ні духом не відав, про що мова.

— Великий хто? — перепитав він невиразно.

— На щастя, Монтеро — не Цезар, — вів далі Деку. — І навіть два Монтеро вкупі не будуть гідною пародією на Цезаря.

Він схрестив руки на грудях, подивившись на сеньйора Авельяноса, який знову сидів непорушно.

— Лише ви, доне Хосе, — достеменний давній римлянин — vir Romanus — красномовний і непохитний.

Почувши прізвище Монтеро, молодий Скарф запрагнув висловити свої простодушні почуття. По-молодечому гучно запевнив у своїх сподіваннях, що цього Монтеро віддубасять, та й покінчать з ним раз і назавжди. Годі сказати, що б сталося із залізницею, якби революція взяла гору. Можливо, будівництво треба було б заморозити. Це ж буде не перша костаґуанська залізниця, яка зійде на пси.

— Знаєте, це в них одна з так званих національних традицій, — вів він далі, морщачи носа, неначе це слово мало підозрілий запах для людини, глибоко обізнаної з південноамериканськими справами.

І, звичайно, жваво торохтів він, це була грандіозна удача для нього в його віці — дістати місце у штаті «такої-от великої компанії — хіба не знаєте». За його твердженням, це на все життя дає йому перевагу над багатьма хлопцями.

— Тому, пані Ґулд, — геть Монтеро!

Його безхитрісна посмішка помалу зникла перед звернутими до нього серйозними обличчями пасажирів екіпажа, лише той «стариган» дон Хосе, демонструючи нерухомий восковий профіль, пильно дивився вперед, ніби оглух. Скарф не дуже добре знав Авельяносів. Вони не давали балів, і Антонія ніколи не з’являлась у вікні першого поверху, як зазвичай робили деякі інші молоді леді в супроводі старших жінок, аби потеревенити з кабальєро, який зупинив свого коня на Кальє^[147]. Витріщання цих креолів мало щó значили, але щó, чорт забирай, найшло на пані Ґулд? Вона сказала: «Рушай, Іґнасіо», — і повільно кивнула Скарфові. Він почув короткий смішок того круглолицього офранцуженого типа. Почервонів по самé волосся і вп’явся очима у Джорджо Віолу, який з капелюхом у руці повернувся разом з дітьми до дверей.

— Зараз мені буде потрібен кінь, — дещо різко кинув він старому.

— Sí, сеньйоре. Коней повно, — пробурмотів Ґарібальдіно, з відсутнім поглядом гладячи смаглявими руками голівки дівчат поруч себе, одну темну з бронзовими полисками, другу біляву з мідним відливом. Наплив публіки, яка поверталася з гавані, здійняв на дорозі густу куряву. Ті, хто їхав верхи, помітили групу на узбіччі.

— Ідіть-но до матері, — сказав дівчаткам Віола. — Вони ростуть, а я старію, і нема нікого…

Він глянув на молодого інженера і замовк, ніби прокинувся від сну, а тоді згорнув руки на грудях і прибрав своєї звичайної пози, притулившись спиною до одвірка та звівши нерухомий погляд на далекий білий схил Іґероти.

А в екіпажі Мартін Деку, соваючись, наче ніяк не міг вмоститися, пробурмотів, нахилившись до Антонії:

— Гадаю, ви мене ненавидите.

І на повен голос почав вітати дона Хосе з тим, що всі інженери — переконані ріб’єристи. Вболівання всіх отих іноземців тішить.

— Ви послухали одного. Він — свідомий доброзичливець. Приємно думати, що світові є якесь діло до процвітання Костаґуани.

— Він дуже молодий, — спокійно зауважила пані Ґулд.

— І такий мудрий як на свій вік, — одізвався Деку. — Але це ми чуємо голу правду з вуст дитини. Ви маєте рацію, доне Хосе. Природні багатства Костаґуани важливі для прогресивної Європи в особі цього юнака, так само як триста років тому скарби наших іспанських предків становили серйозну цінність для решти Європи в особі хоробрих піратів. Це прокляття марноти на нашому характері: дон Кіхот і Санчо Панса, лицарство і матеріалізм, високомовна сентиментальність і моральна безвольність, несамовита боротьба за ідею і вимушені поступки перед усіма формами корупції. Заради нашої незалежності ми розколошкали цілий континент — і в результаті лише стали пасивною здобиччю пародії на демократію, безпорадними жертвами негідників таголоворізів, наші установи — посміховище, наші закони — фарс, Ґусман Бенто — наш вождь! І ми впали так низько, що коли такий чоловік, як ви, розбудив нашу свідомість, то недоумкуватий варвар на зразок Монтеро — сили небесні! Монтеро! — становить смертельну загрозу, а хвальковитий невіглас-індіанець, як-от Барріос, стає нашим захисником.

Але дон Хосе, не звертаючи уваги на ці огульні звинувачення, ніби не почувши ні слова, взявся захищати Барріоса. Той чоловік — досить компетентний для свого особливого завдання в рамках плану операції. Воно полягає у проведенні наступу з Кайти, базового пункту, на фланг революційних сил, які йдуть на Санта-Марту з півдня, а тим часом столицю прикриває інша армія, в розташуванні якої перебуває президент-диктатор. Розговорившись, дон Хосе значно пожвавився і схвильовано нахилився вперед під застиглим поглядом доньки. Деку, ніби занімівши перед лицем такого запалу, не зронив ні слова. Коли дзвони міських церков задзвонили до Oración^[148], екіпаж в’їхав у старі ворота навпроти гавані, подібні до безформного монумента з листя і каміння. Крізь стукіт коліс під лункою брамою почулося дивне пронизливе виття, і Деку з його заднього сидіння було видно, що люди, які брели узбіччям за екіпажем, усі як один повернули голови під своїми сомбреро та ребосо^[149], аби подивитись на локомотив, що стрімко вирвався з-за будинку Джорджо Віоли, а білий шлейф пари над ним ніби розчинявся в надривному, істерично протяжному гудку, що нагадував переможний воїнський клич. І все це нагадувало якесь зникоме видиво: привид паротяга, який з пронизливим вищанням проноситься повз опору воріт, а позаду — відсахування сполоханої цим войовничим видовищем юрби, яка нечутно відступила на кілька кроків закуреним шляхом. То був вантажний потяг, який повертався з Кампо на обнесену парканом станцію. Порожні вагони легко котились одноколійкою, не гуркотіли колеса, не стугоніла земля. Машиніст, проїжджаючи повз «казу» Віол, підняв на знак привітання руку і вміло збавив швидкість перед тим, як заїхати на станцію, а коли затих оглушливий вереск парового свистка і скрип гальм, то черга важких сильних поштовхів вкупі з брязкотом ланцюгових зчеплень під склепінням воріт справляла враження якихось тяжких ударів та гримотіння кайданів.

Розділ V

Екіпаж Ґулдів першим повернувся з гавані до порожнього міста. Колеса западáли у вибоїни та ямки у старовинній фігурно викладеній бруківці, й огрядний Іґнасіо, пам’ятаючи про ресори виготовленого у Парижі ландо, натягнув віжки, аби мули йшли ступою, а Деку зі свого куточка замислено роздивлявся ворота зсередини. Присадкуваті увінчані башточками опори підтримували масивне муроване склепіння, поросле зверху кущиками трави, а іспанський герб на сірому кам’яному картуші у вигляді важкого сувою на замкý арки майже стерся, ніби поступаючись місцем якомусь новому символу, типовому для невпинного у своєму русі прогресу.

Схоже, гримотіння і гуркіт залізничних вагонів роздратували Деку ще більше. Він пробурмотів щось собі під ніс, а тоді заговорив уголос, кидаючи уривчасті сердиті фрази серед мовчання, яке залягло між двома жінками. Вони взагалі на нього не дивились, а дон Хосе зі своїм напівпрозорим восковим обличчям у тіні м’якого сірого капелюха поруч із пані Ґулд трохи похитувався за кожним посмиком екіпажа.

— Цей звук ще раз підтверджує дуже давню істину.

Деку говорив французькою, можливо — через Іґнасіо на передку: старий візник, чию широку спину обтягувала коротка обшита срібними галунами куртка, мав великі товсті вуха, настовбурчені на стриженій голові.

— Так, цей шум за мурами міста — річ нова, але принцип — старий.

Він якийсь час осмислював своє невдоволення, а далі почав знову, скоса глянувши на Антонію:

— Ні, ви лишень уявіть: за цими воротами шикувались наші предки у шоломах і панцирах, а в гавані сáме висаджувалися з кораблів ватаги шукачів пригод. Злодії, звичайно ж. І аферисти. Їхні експедиції всі до однієї були аферами солідних і шанованих персон з Англії. Це історія, як каже той недоладний моряк Мітчелл.

— Мітчелл чудово організував посадку вояків! — вигукнув дон Хосе.

— Он воно що! Ха, та це якраз заслуга того ґенуезького моряка! Але повернімося до звуків, про які я говорив: у давні часи за воротами зазвичай лунали сигнали сурм. Бойових сурм! Певен, що то були сурми. Я десь читав, що Дрейк, найвидатніший з піратів, мав звичай обідати на самоті у своїй каюті на кораблі під звуки сурм. За тих днів у цьому місті було повно багатств. Оті зайди припливали сюди, щоб загарбати їх. А тепер уся країна — мов одна велика скарбниця, і всі ці іноземці рвуться до неї, поки ми ріжемо одне одному горлянки. Єдине, що тримає їх осторонь, — це взаємні заздрощі. Але одного дня вони таки дійдуть згоди — і на той час, коли ми нарешті припинимо сваритись і станемо добропристойними та гідними шани, нам уже тут нічого не залишиться. Так було завжди. Дивовижний ми народ, але така наша доля, що нас вічно… — він не сказав «грабують», а додав після паузи: «…експлуатують!».

Пані Ґулд мовила:

— О, це несправедливо!

А Антонія втрутилась:

— Не відповідай йому, Еміліє. Він на мене нападає.

— Ви ж не подумайте, що я нападав на дона Карлоса! — відказав Деку.

І тут екіпаж зупинився перед дверима «каси» Ґулдів. Молодий чоловік подав дамам руку. Обидві першими ввійшли в дім, дон Хосе крокував поряд з Деку, а подагричного вигляду старий портьє шкандибав слідом за ними з рукою, замотаною якоюсь легкою пов’язкою.

Дон Хосе взяв сулакського журналіста під руку.

— У Porvenir-і треба опублікувати довгу, сповнену віри в нашу перемогу, статтю про Барріоса та його нездоланне військо біля Кайти! Слід морально підтримати країну. Мусимо переслати телеграфом обнадійливі витяги до Європи і Сполучених Штатів, аби зміцнити прихильне враження за кордоном.

Деку пробурмотів:

— О, так, мусимо заспокоїти наших друзів-аферистів.

На довгу відкриту галерею уже ліг затінок, — у тіні була і запона з рослин у вазонах на балюстраді з їхніми нерухомими в безвітрі квітами, і всі відчинені навстіж скляні двері віталень. У дальньому кінці галереї затихав брязкіт острог.

Басіліо, стоячи збоку під стіною, тихо сказав дамам, які прохóдили мимо нього:

— Сеньйор адміністрадóр щойно спустився з гір.

У великій «салі» з її групами старовинних іспанських та сучасних європейських меблів, які утворювали під високою білою стелею ніби окремі зони, блискотів сріблом і порцеляною чайний сервіз серед грона присадкуватих дзиґликів, які трохи нагадували умеблювання дамського будуара, і це додавало інтер’єру відтінку витонченої жіночності та інтимності.

Дон Хосе, вмостившись у своєму кріслі-гойдалці, поклав собі на коліна капелюха, а Деку походжав туди-сюди через усю кімнату, ступаючи між столиками, заваленими різними дрібничками, і майже зникаючи з очей за високими спинками шкіряних канап. Він думав про сердите обличчя Антонії й був певен, що дійде з нею згоди. Не для того ж він оселився в Сулако, щоб сваритися з Антонією.

Мартін Деку злився на самого себе. Усе, що він бачив і чув навколо, підривало усталені погляди цивілізованого європейця, яким він був. Зовсім інша річ — спостерігати за революціями здалеку, з паризьких бульварів. Але тут, на місці, годі було відкараскатись від цієї трагікомедії, просто вигукнувши:

— Quelle farce!^[150]

Він почувався причетним до реальної політичної боротьби, яка тут точилась, і це враження загострювала віра Антонії в успіх справи. Грубість цих реалій вражала його почуття. Він сам дивувався зі своєї чутливості.

«Гадаю, я тепер більший костаґуанеро, ніж міг припустити», — подумав він.

У ньому наростала погорда як реакція на його скептичне ставлення до боротьби, в яку його втягло пристрасне захоплення Антонією. Він утішався, кажучи собі, що він — не патріот, а закоханий.

Дами зайшли до вітальні вже без капелюшків, і пані Ґулд низько присіла за маленьким чайним столиком. Антонія зайняла своє звичне місце у візитні години — у куточку шкіряної канапи, набравши суворо-граційної пози з віялом у руці. Деку, відхилившись від прямої лінії свого маршруту, підійшов і нахилився над високою спинкою її канапи.

Він довго й тихо щось їй говорив на вухо ззаду, ледь усміхаючись і ніби виправдовуючись фамільярним тоном. Віяло мало не випало їй з руки і лежало в неї на колінах. Вона не дивилась на Мартіна. Його швидка мова ставала дедалі наполегливішою і ніжнішою. Врешті-решт він наважився трохи засміятись.

— Та ну. Вибачте. Я ж повинен іноді бувати серйозним.

Він примовк. Вона трохи повернула голову, повільно звела свої сині очі й подивилась на нього заспокоєно і запитально.

— Ви ж не думаєте, що я серйозний, коли через день називаю Монтеро у Porvenir-і gran’ bestia^[151]? Це несерйозне заняття. Жодне заняття не є серйозним, навіть коли кара за провал — куля в серце!

Вона стисла віяло.

— Ви ж розумієте, що в думки може закрастись якась логіка, тобто якийсь здоровий глузд, — якийсь проблиск правди. Маю на увазі безумовну правду, якій немає місця у політиці чи журналістиці. Мені трапилося сказати те, що я думаю. І ви розсердилися! Якщо ви зробите мені ласку і трохи подумаєте над моїми словами, то побачите, що я говорив як патріот.

Вона аж тепер розтулила свої червоні вуста, і від її неласкавості не лишилось і сліду:

— Так, але ви не бачите мети. Від людей треба вимагати за їхніми здібностями. Гадаю, насправді ніхто не знеохотився, — можливо, крім вас, доне Мартіне.

— Боже борони! Найменше мені б хотілося, щоб ви так про мене думали, — легко зронив він і замовк.

Вона почала поволі обмахуватись віялом, не підіймаючи руки. Перегодом він пристрасно шепнув:

— Антоніє!

Вона усміхнулась і на англійський лад простягла руку Чарлзові Ґулду, який сáме їй вклонився, а Деку, спираючись ліктями на спинку канапи, опустив очі і пробурмотів:

— Bonjour^[152].

Сеньйор адміністрадóр копальні Сан-Томе на мить схилився над дружиною. Вони обмінялись кількома словами, з яких було чути лише уривок фрази пані Ґулд «…величезний ентузіазм».

— Так, — півголосом почав Деку. — От і він такий самий!

— Чистісінький наклеп, — не дуже суворо заперечила Антонія.

— А ви візьміть і попросіть його пожертвувати заради великої спільної справи його копальню, — прошепотів Деку.

Озвався дон Хосе. Говорячи, він радісно потирав руки. Прекрасний зовнішній вигляд військових частин і велика кількість нових ефективних гвинтівок на озброєнні тих сміливців вселяли в нього палку віру в перемогу.

Чарлз Ґулд, дуже високий і худий, стояв перед кріслом дона Хосе і слухав, але на його обличчі годі було прочитати щось, окрім приязної й шанобливої уваги.

Тим часом Антонія підвелась і, перейшовши через кімнату, зупинилась перед одним із трьох високих вікон, які виходили на вулицю. Деку пішов за нею. Вікно було відчинене навстіж, і він притулився до товстої стіни. Довгі згортки дамастових портьєр, що звисали з широкого бронзового карниза, почасти ховали його від поглядів з кімнати. Він згорнув руки на грудях і невідривно дивився на профіль Антонії.

На хідники вúсипав народ, який повернувся з гавані, до вікна долітало човгання сандалів і тихий гул голосів. Час від часу шпаристою бруківкою Calle de la Constitutión^[153] повільно котилась карета. У Сулако було небагато приватних екіпажів, у найвелелюдніші години на Аламеді їх можна було порахувати на пальцях. Великі фамільні ковчеги погойдувались на високих шкіряних ресорах, повні-повнісінькі миловидних напудрованих личок з напрочуд живими чорними очима. І першим проїхав дон Хусте Лопес, голова Провінційної асамблеї, разом із трьома чарівними доньками, урочисто вбраний у чорний фрак та цупку білу краватку, як тоді, коли керував дебатами з високої трибуни. Хоча всі вони підняли очі, Антонія не помахала їм рукою на знак вітання, і вони вдали, що не помітили молодих людей, двох костаґуанеро з європейськими манерами, чию ексцентричність обговорювали за зачиненими на засув віконницями перші родини Сулако. А тоді мимо прокотила сеньйора Ґавіласо де Вальдес, вродлива і велична вдова, у великому повозі, в якому вона зазвичай їздила до свого заміського будинку, оточена почтом озброєних вершників у шкіряних костюмах і великих сомбреро з карабінами при сідлах. Похóдила вона з дуже знатної родини, була жінкою гордою, багатою і добросердою. Її другий син, Хайме, щойно вирушив з військами Барріоса. Старший, нікчема з лихою вдачею, був зі своїми походеньками на вустах усього Сулако, ще й запекло грав у карти в клубі. Двоє менших хлопців сиділи з жовтими ріб’єристськими кокардами на кашкетах на передньому сидінні. Їхня мати теж удала, що не помітила сеньйора Деку, який привселюдно говорив з Антонією, кидаючи виклик усім умовностям. А він же навіть не її novio^[154], наскільки відомо! Хоча навіть у такому разі це було б доволі скандально. Але велична стара дама, яку шанували і якою захоплювались перші родини, була б ще більше вражена, якби почула, про що вони перемовлялися.

— Ви сказали, що я забув про мету? Я маю в цьому світі лише одну мету.

Вона зробила майже невловний заперечний порух головою, далі дивлячись через вулицю на будинок Авельяносів, сірий, з ознаками руйнації та з залізними засувами на вікнах, наче в’язниця.

— І її було б так легко досягти, — вів він далі, — цю мету, яку, свідомо чи ні, я завжди плекав у своєму серці — з того дня, коли ви так гостро збили мені пихи якось у Парижі, ви ж пам’ятаєте.

Легка усмішка ледь торкнулася кутика її вуст з його боку.

— Знаєте, ви були жахлива, така собі Шарлотта Корде у шкільній формі: запекла патріотка. Гадаю, ви могли б заколоти Ґусмана Бенто ножем!

Вона перервала його:

— Ви робите мені забагато честі.

— У всякому разі, — в його голосі зненацька зазвучала ущиплива легковажність, — ви могли б послати мене прирíзати його без жодних докорів сумління.

— Ah, par exemple!^[155] — пролепетала вона вражено.

— Ну, — насмішкувато доводив він, — ви ж тримаєте мене тут, змушуючи писати жахливі нісенітниці. Жахливі для мене! Це вже вбило мою самоповагу. І вам же зрозуміло, — вів він далі, тепер злегка кепкуючи, — що Монтеро, в разі його перемоги, поквитається зі мною в той єдиний спосіб, у який така скотина лише й може поквитатися з людиною інтелігентною, котра тричі на тиждень зволила називати його gran' bestia. Інтелектуальна смерть — це одне, але на журналіста такого рівня, як я, чатує ще й інша смерть.

— У разі його перемоги! — замислено промовила Антонія.

— Здається, ви задоволені тим, що моє життя висить на волосинці, — відгукнувся Деку з широкою посмішкою. — А інший Монтеро, отой «мій брат і повірник» з прокламацій, отой guerrillero — хіба я не писав, що за часів Рохаса^[156] він приймав у відвідувачів верхній одяг і переміняв тарілки в нашій паризькій дипломатичній місії — у перервах між шпигуванням за нашими біженцями? Він утопить оту святу правду в крові. У моїй крові! Бачу, це вас шокує, чому? Це просто уривочок біографії одного з наших видатних діячів. Що він зі мною зробить, як гадаєте? На Пласі, за рогом навпроти входу до Арени биків, є монастирський мур. Знаєте? Там двері з написом Intrada de la Sombra^[157]. І це, мабуть, невипадково! Саме там віддав Богу свою англо-південноамериканську душу батько нашого господаря. І зауважте, він міг утекти. Чоловік, який б’ється зі зброєю в руках, має право втекти. Якби ви турбувалися про мене, то послали б мене з Барріосом. Я б з величезним задоволенням тримав у руках одну з тих гвинтівок, у які вірить дон Хосе, маршируючи в лавах бідних пеонів та Indios, які нічого не відають ні про логіку, ні про політику. Найбезнадійніші сподівання на найбезнадійнішу армію у світі гарантували б більшу безпеку, ніж ті сподівання, заради яких ви змушуєте мене залишатись тут. Коли ти воюєш, то маєш право відступити, але не тоді, коли витрачаєш час на під’юджування бідних невігласів і дурнів убивати та вмирати.

Його голос і далі звучав невимушено, а вона, ніби не помічаючи його самого, стояла нерухомо, злегка стиснувши руки, і віяло спочивало в її переплетених пальцях. Він трохи зачекав і враз кинув з якимось комічним розпачем:

— Піду стану до стінки.

Навіть після цієї заяви вона не поглянула на нього. Її голова не ворушилась, застиглим поглядом вона вперлася в будинок Авельяносів, пощерблені пілястри та зруйновані карнизи якого, як і весь його занепад гідності, зараз приховувала сутінь, що оповивала вулицю. Антонія стояла незворушна, лише її вуста, ворухнувшись, промовили:

— Мартіне, ви доведете мене до сліз.

Він хвильку помовчав, приголомшений, переповнений тим щастям, яке межує з благоговінням, навколо його рота ще не розгладились насмішкуваті зморшки, в очах стояв недовірливий подив. Вартість слів залежить від того, хто їх вимовив, бо нічого нового чоловік чи жінка сказати не можуть, — і він найменше міг повірити, щоб ці слова вимовила Антонія. Він ніколи не доходив з нею такого повного порозуміння за весь час їхніх стосунків, які зводились до коротких зустрічей, але не встигла вона обернутись до нього, — лише поволі, з суворою граційністю зробила перший порух, — як він почав благати:

— Моя сестра ніяк не дочекається, щоб обійняти вас. Мій батько аж не тямиться з радощів. Про матір і мови нема! Наші матері були як сестри. Наступного тижня на південь відходить поштовий пароплав — тікаймо! Той Мораґа — дурень! Такого типа, як Монтеро, можна підкупити. У нашій країні так і робиться. Це традиція — це політика. Прочитайте «Півстолітню смуту».

— Дайте бідолашному татові спокій, доне Мартіне. Він вірить…

— Я з величезною ніжністю ставлюся до вашого батька, — почав він квапливо. — Але я кохаю вас, Антоніє! А Мораґа страшенно неправильно повів цю справу. Можливо, ваш батько теж винен, не знаю. Монтеро можна підкупити. Аякже, гадаю, що йому була потрібна лише його частка цієї славетної позики на розвиток держави. Чому ті телепні з Санта-Марти не дали йому місію в Європі чи ще щось? Він дістав би платню на п’ять років уперед, та й гуляв би собі в Парижі, цей тупий жорстокий Indio!

— Цей чоловік, — мовила вона замислено, дуже спокійно сприйнявши цей вибух, — заражений марнославством. Ми маємо всю інформацію, і не лише від Мораґи, від інших також. Ще й брат його плів інтриги.

— О, так! — підтвердив він. — Звичайно, ви це знаєте. Ви знаєте все. Ви читаєте все листування, ви переписуєте всі документи — всі оті державні документи, які задумуються тут, у цій кімнаті, у сліпому пієтеті перед теорією політичної непорочності. Хіба ви не бачите прикладу Чарлза Ґулда? Rey de Sulaco^[158]! Він та його копальня на практиці демонструють те, що можна було б зробити. Думаєте, він досяг успіху завдяки вірності теорії доброчесності? А всі оті залізничники з їхньою чесною працею! Звичайно, їхня праця — чесна! А щó коли годі працювати чесно, поки не нажеруться злодії? Хіба Ґулд, джентльмен, не міг підказати цьому серу Джонові Як-пак-його-звуть, що від того Монтеро можна відкупитися — від нього та всіх його негрів-лібералів, які начіплялись йому на обшиті золотими галунами рукави? Від нього треба відкупитися золотом завважки з нього самого, недоумка такого, — кажу ж вам, золотом завважки з нього самого, разом із чобітьми, шаблею, острогами, капелюхом набакир та всім іншим.

Антонія злегка хитнула головою.

— Це було неможливо, — прошепотіла вона.

— Він хотів урвати увесь куш? Так?

Тепер вона стояла навпроти нього у глибокій ніші вікна, непорушна і дуже близька. Її вуста швидко заворушились. Деку, спираючись спиною об стіну, слухав її, схрестивши руки і приплющивши повіки. Він упивався самим звуком її голосу і споглядав, яким схвильованим життям живе її горло, ніби це хвилі почуттів котяться з її серця і вихоплюються в повітря її розважливими словами. Він також мав свої прагнення, він прагнув забрати її подалі від цієї страшної марноти pronunciamientos і реформ. Усе це було помилкою — абсолютною помилкою, але Антонія його зачаровувала, і часом надзвичайна проникливість якоїсь її фрази розвіювала чари й розворушувала раптовий мимовільний трепет цікавості. Деякі жінки, міркував він, сягають межі геніальності. Вони не хочуть знати, думати, розуміти. Усе це їм замінює пристрасть, і він готовий повірити, що якась їхня приголомшливо глибока заувага, розуміння чиєїсь вдачі або судження про певну подію межують із чудом. У зрілій Антонії він тепер надзвичайно виразно побачив колишню сувору школярку. Вона прикувала до себе його увагу: іноді він не стримувався і півголосом з нею погоджувався, час від часу досить серйозно і наполегливо заперечував. Поступово вони почали сперечатись, а портьєри наполовину приховували їх від людей у «салі».

Сутінки надворі густішали. З глибокого тінявого провалля між будинками, тьмяно підсвіченими мерехтінням вуличних ліхтарів, вставала вечірня тиша Сулако, — тиша міста, де мало екіпажів, коні непідковані, а народ узутий у м’які сандалі. Вікна «каси» Ґулдів відкидали на будинок Авельяносів прямокутники світла. Раз у раз біля підніжжя мурів чулося човгання ніг і пропливав пульсуючий червоний вогник цигарки, і нічне повітря, немов охолоджене снігами Іґероти, освіжувало їм обличчя.

— Ми, західняни, — казав Мартін Деку, вдаючись до загальноприйнятої самоназви мешканців провінції Сулако, — завжди були особливі й відособлені. Допоки ми володіємо Кайтою, ми недосяжні. За всіх наших заворушень жодна армія не могла переправитися через гори. І якщо в центральних провінціях вибухає революція, ми теж відразу опиняємося в ізоляції. Погляньте, як чітко це видно тепер! Новини про пересування Барріоса будуть переслані телеграфом до Сполучених Штатів і в той самий спосіб, телеграфом з-за моря, досягнуть Санта-Марти. Ми маємо величезні багатства, найродючіші землі, найшляхетнішу кров у жилах наших знатних родин, найпрацелюбніший народ. Західна провінція має бути самостійною. Колишній федералізм не був для нас злом. Тоді утворився той союз, якому чинив опір дон Енріке Ґулд. Це відкрило шлях тиранії, й відтоді решта Костаґуани висить у нас на шиї, мов камінь. Територія Західної провінції досить велика, щоб бути повноцінною країною. Погляньте на гори! Здається, що сама природа волає до нас: «Відокреміться!».

Антонія зробила енергійний заперечний жест. Запала мовчанка.

— О, так, я знаю, що це суперечить доктрині, викладеній в «Історії півстолітньої смути». Я лише намагаюся бути розсудливим. Але моя розсудливість, схоже, щоразу дає вам підстави на мене ображатися. Невже я так налякав вас цією всебічно обґрунтованою ідеєю?

Вона похитала головою. Ні, вона не злякалась, але ця концепція похитнула її давні переконання. Її патріотизм був ширшим. Вона ніколи навіть не розглядала такої можливості.

— І все ж це може зміцнити деякі ваші переконання, — мовив він пророчим тоном.

Антонія не відповіла. Здавалася втомленою. Вичерпавши політичні теми й віддавшись німому почуттю близькості в одну з тих глибоких пауз, які випадають у ритмі пристрасті, вони пліч-о-пліч, дуже по-дружньому, поспирались на перила маленького балкончика. На початку вулиці, яка виходила на Пласу, жевріли червоним приском розставлені вздовж хідника brazeros^[159], де базарні перекупки готували вечерю. У світлі вуличного ліхтаря безшумно показався якийсь чоловік, вималювався барвистий перевернутий трикутник його обшитого пончо, яке окреслювало гострими лініями його плечі й спадало нижче колін. З іншого кінця Кальє, від гавані, наближався вершник, пустивши свою конячину йти тихою ступою, і біля кожного ліхтаря та полискувала сріблясто-сірим відливом, несучи темну постать їздця.

— Дивіться, та це ж славетний капатас карґадорів, — м’яко проказав Деку, — він гряде в усій своїй пишноті, виконавши свою роботу. Другий великий муж Сулако після дона Карлоса Ґулда. Але він доброї вдачі, і, якщо ви не проти, я з ним приятелюю.

— Ах, певно, що не проти! — озвалась Антонія. — І як ви заприятелювали?

— Журналіст має тримати руку на пульсі народного життя, а цей чоловік — один з лідерів народу. Журналіст має знати видатних людей — а цей чоловік по-своєму видатний.

— Ах, так! — мовила Антонія задумливо. — Відомо, що цей італієць має великий вплив.

Вершник проїхав під ними, і на широкому лискучому крупі його сірої кобили, на мерехтливих важких стременах, на довгих срібних острогах заграв тьмяний відсвіт жовтавого полум’я, але цей короткий спалах був безсилий вихопити з сутіні таємничу закутану в темне постать, її незриме обличчя, сховане під великим сомбреро.

Деку та Антонія і далі стояли поруч, спершись на балконні перила, торкаючись одне одного ліктями і схиливши голови в темінь вулиці, а за їхніми спинами сяяла всіма вогнями «сала». Це був украй непристойний тет-а-тет, щось таке, на що в усій республіці була здатна лише оригіналка Антонія — бідна дівчина, яка не мала ні матері, ні навіть компаньйонки, а її недбалий батько думав лише про те, як дати їй освіту. Схоже, навіть сам Деку відчував, що це найбільше зближення, на яке він лише міг сподіватись, поки… поки революція не завершиться і він не зможе забрати Антонію до Європи, подалі від безкінечної суспільної боротьби, стерпіти безглуздя якої було, здавалося, ще важче, ніж її ницість. Після одного Монтеро буде другий, населення всіх кольорів шкіри та рас вічно страждатиме від безправ’я, варварства, безпросвітної тиранії. Як сказав з гіркотою великий Визволитель Болівар, «Америка — некерована. Ті, хто боровся за її незалежність, орали плугом море». Деку сміливо заявив, що йому це байдуже: він хапався за будь-яку нагоду донести до Антонії, що вона хоч і примудрилася зробити з нього журналіста «бланко», та він — не патріот. По-перше, для культурної людини, якій осоружні всякі вузькі переконання, це просто пусте слово, а по-друге, з огляду на постійні заворушення в цій нещасній країні, воно безнадійно очорнене, — воно стало криком дикого варварства, прикриттям беззаконь, злочинів, ненаситності, простого злодійства.

Він був сам здивований теплом, з яким говорив до неї. Не потрібно було знижувати голос: він весь час звучав тихо — просто шепіт серед тиші темних будинків із віконницями, які за звичаєм Сулако засувались рано, аби у вікна не тягло нічною прохолодою. Лише «сала» «каси» Ґулдів виклично палахтіла чотирма своїми вікнами — яскравий заклик до світла в непроглядній німотній темряві вулиці. І після короткої паузи на маленькому балкончику відновилось шепотіння.

— Але ж ми працюємо заради того, щоб усе це змінити, — запротестувала Антонія. — Сáме цього ми й бажаємо. Це наша мета. Наша велика спільна справа. А слово, яке ви зневажаєте, стало означати також жертовність, відвагу, вірність, страждання. Тато, який…

— Оранка на морі, — перервав її Деку, дивлячись униз.

Знизу пролунали звуки важких квапливих кроків.

— Щойно завернув до брами ваш дядько, генеральний вікарій собору, — повідомив Деку. — Сьогодні вранці він відслужив месу для вояків на Пласі. Для нього спорудили вівтар з барабанів, як вам відомо. І винесли на площу всі розмальовані статуї, аби їх провітрити. Дерев’яні святі стояли вряд, як солдати, на верхньому майданчику великих сходів. Вони скидались на пишний почет при генеральному вікарії. Я бачив ці великі урочистості з вікна Porvenir-у. Він чудовий, ваш дядечко, останній з Корбеланів. Увесь виблискував у своїх ризах з великим багряним оксамитовим хрестом на спині. А наш спаситель Барріос просидів усю службу в клубі Amarilla, п’ючи пунш при відчиненому вікні. Він esprit fort^[160], цей наш Барріос. Я щомиті очікував, що ваш дядько ось-ось вивергне анафему на оте перев’язане чорним око у вікні навпроти. Але він хоч би що. Зрештою війська помаршували з Пласи. Згодом Барріос вийшов із клубу з кількома офіцерами і стояв, просторікуючи, на краю хідника в геть розхристаному мундирі. Зненацька у дверях собору з’явився ваш дядько, вже не в блискучих ризах, а весь у чорному, такий грізний, — самі знаєте, що він у такі моменти нагадує духа помсти. Зводить очі, крокує просто до групи в мундирах і відводить генерала за лікоть. Водив його в затінку муру чверть години. Ні на мить не відпускав його ліктя, весь час схвильовано про щось говорячи і жестикулюючи довгою чорною рукою. Цікава була сцена. Офіцери ніби закам’яніли від подиву. Визначна він людина, цей ваш дядечко-місіонер. Він ненавидить безбожників більше, ніж єретиків, і навіть язичники для нього набагато кращі за безбожників. Знаєте, часом він милостиво зволить називати мене язичником.

Антонія слухала його, поклавши руки на балюстраду, і плавно то розгортала, то згортала віяло, а Деку говорив трохи нервозно, наче боявся, що вона залишить його при першій же паузі. Їхнє відносне усамітнення, дорогоцінне відчуття інтимності, легкі дотики їхніх рук — усе це його злагідняло, і час від часу в потік його іронічного бубоніння закрадались ніжні інтонації.

— Я радий найменшому знаку прихильності з боку ваших рідних, Антоніє. І, можливо, він мене розуміє, врешті-решт! Але і я його знаю, нашого падре Корбелана. Суть політичної честі, справедливості й чесності полягає для нього в поверненні конфіскованого церковного майна. Ніщо інше не змогло б витягти з джунглів цього несамовитого хрестителя диких індіанців, аби він потрудився в ім’я ріб’єристської справи! Ніщо інше, крім безпідставної надії на це! Він би й сам підняв pronunciamiento проти будь-якого уряду заради такої мети, якби лише знайшов прибічників! Що про це думає дон Карлос Ґулд? Але, звичайно, з огляду на його англійську непроникність годі сказати, що він собі думає. Можливо, він не думає ні про що, крім своєї копальні, свого Imperium in Imperio. Щодо пані Ґулд, то вона думає про свої школи, свої шпиталі, про матерів з малими дітьми, про кожного хворого і старого у трьох гірницьких селищах. Якщо ви повернете зараз голову, то побачите, як вона витискає звіт із того зловісного лікаря в картатій сорочці — як пак його звуть? — Моніґема, або ж повчає дона Пепе, чи слухає падре Романа. Сьогодні всі вони тут — усі її державні міністри. Авжеж, вона розсудлива жінка і, можливо, дон Карлос — розсудливий чоловік. А фундаментальний англійський здоровий глузд передбачає звичку багато не думати, а натомість визначати, яку практичну користь можна мати з поточного моменту. Ці люди — не такі, як ми. Нам не властива політична логіка, нам властиві політичні пристрасті — іноді. Що таке переконання? Особливе бачення нашої особистої вигоди, практичної чи емоційної. Ніхто не є патріотом задарма. Це слово добре нам прислужилось. Але я далекоглядний і не прикладатиму цього слова до вас, Антоніє! Я не маю патріотичних ілюзій. Маю лише найвищу ілюзію — ілюзію закоханого.

Він примовк, а тоді майже нечутно прошепотів:

— Яка, втім, може завести дуже далеко.

За їхніми спинами чувся різноголосий гул політичного моря, яке раз на добу затоплювало могутніми хвилями вітальню Ґулдів, і цей гул наростав. Люди заходили по одному чи по двоє-троє: високопоставлені чиновники провінції, залізничні інженери, засмаглі на сонці та у твідових костюмах, вигулькнула і припорошена сивиною голова їхнього шефа, який з неквапливою жартівливою поблажливістю усміхався серед молодих завзятих облич. Скарф, цей шанувальник фанданго, вже вшився в пошуках якихось танців на околицях міста, байдуже де. Дон Хусте Лопес, завізши доньок додому, врочисто прибув у чорному пом’ятому сюртуку, застебнутому на всі ґудзики під широкою каштановою бородою. Кілька членів Провінційної асамблеї відразу з’юрмилось довкола свого голови, щоб обговорити новини про війну та останню прокламацію бунтівника Монтеро, того жалюгідного Монтеро, який заклúкав асамблеї всіх провінцій республіки в ім’я «справедливо розгніваної демократії» відкласти свої засідання до того часу, коли його шабля встановить мир і можна буде дослýхатись до народної волі. Фактично, це було запрошення до розпуску: нечуване зухвальство того злобного безумця.

Обурення купки депутатів за спиною Хосе Авельяноса наростало. Дон Хосе, піднісши голос, гукнув їм з-за високої спинки свого крісла:

— Сулако відповіло тим, що послало сьогодні армію напереріз його флангу. Якби всім іншим провінціям бодай половину того патріотизму, який показали ми, західняни…

Гучний вибух схвалення заглушив тремтячий дискант «життя і душі партії». Так! Так! Це правда! Щира правда! Сулако — в авангарді, як і завжди! То кабальєро з Кампо здійняли хвальковитий галас, сповнений надії, яку вселила подія дня, — вони думали про свої череди, про свої землі, про безпеку своїх родин. На кону стояло все… Ні, неможливо, щоб Монтеро переміг! Цей злочинець, цей безсоромний індіанець! Гамір ще якийсь час не вщухав, усі в кімнаті дивились на групу гостей, де дон Хусте напускав на себе безсторонньо-урочистий вигляд, ніби головуючи на засіданні Провінційної асамблеї. Деку обернувся на шум і, спершись спиною об балюстраду, крикнув у кімнату на всі легені:

— Gran' bestia!

Цей несподіваний вигук справив таке враження, що гамір затих. Усі погляди зі схваленням і надією спрямувались на вікно, але Деку вже повернувся до кімнати спиною і знову нахилився над тихою вулицею.

— Це — квінтесенція моєї публіцистики, інакше кажучи — найпереконливіший аргумент, — звернувся він до Антонії — Я вигадав цю дефініцію як останнє слово у великій дискусії. Але я — не патріот. У мене не більше патріотизму, ніж у капатаса сулакських карґадорів, у цього ґенуезця, який так багато зробив для тутешнього порту, — в цього глашатая матеріальних знарядь нашого прогресу. Ви ж чули, як капітан Мітчелл знову і знову визнає, що, поки він не відкопав цього чолов’ягу, розвантаження судна тривало невимовно довго. А це шкодить прогресу. Ви бачили, як він їхав по трудах праведних на своїй славній коняці чарувати дівчат по бальних залах із земляною долівкою. Він щасливчик! Його праця — вправляння в силі, а на дозвіллі він купається в лестощах. І йому це подобається. Кому ще так щастить? Коли тебе бояться й обожнюють, то це…

— І цього ви прагнете найбільше, доне Мартіне? — перервала його Антонія.

— Я говорив про певний тип людей, — різко відповів Деку. — Героїв у цьому світі бояться й обожнюють. Чого ж йому іще хотіти?

Деку часто відчував, що його звичка мислити іронічно розбивається об стіну Антоніїної серйозності. Він так через це дратувався, ніби й панна Авельянос потерпала від тієї непоясненної жіночої нетямущості, яка так часто стоїть між чоловіком і пересічнішою жінкою. Але він ураз переміг свою досаду. Він зовсім не вважав Антонію пересічною, хай би який присуд міг винести йому самому власний скептицизм. З проникливою ніжністю в голосі він запевнив її, що єдине, чого він прагне, — такого високого щастя, яке на цій землі, напевно, майже недосяжне.

У темряві було не видно, як вона зашарілася, огорнута тим теплом, яке ледве чи остудив би вітер зі Сьєрри, — швидше від нього розтали б сніги Іґероти. Не так у словах Мартіна, як у його голосі було стільки вогню, що він розтопив би й крижане серце. Антонія рвучко відвернулась, ніби хотіла забрати його палкий шепіт з собою до кімнати, світлої та гамірної.

У чотирьох стінах великої «сали» кипіло море політичної балаканини — ніби вийшло з берегів від потужного шквалу надії. Віялоподібна борода дона Хусте знову була в центрі гучних і жвавих дискусій. У всіх голосах звучала самовпевненість. Навіть кілька європейців навколо Чарлза Ґулда — данець, двоє французів, стриманий огрядний німець, які усміхались, опустивши очі, — ці представники тих матеріальних інтересів, які здобули становище в Сулако, під могутнім захистом копальні Сан-Томе, навіть вони розбавляли свою шанобливість великою дозою доброго гумору. Чарлз Ґулд, якому вони складали шану, уособлював стабільність, досяжну навіть на хисткому ґрунті революцій. Це обнадіювало його співрозмовників стосовно долі різноманітних їхніх починань. Один із французів, маленький, чорнявенький, з блискучими очима, які губились у густезних заростях його кущуватої бороди, розмахував малесенькими смаглявими ручками з виточеними зап’ястками. Він повернувся з подорожі вглиб провінції на доручення синдикату європейських капіталістів. Його форсоване верескливе «Monsieur l'Administrateur»^[161] щохвилини вривалося в монотонний гомін розмов. Він розводився про свої відкриття. Він був в екстазі. Чарлз Ґулд ввічливо на нього позирав.

У певний момент цих обов’язкових прийнять пані Ґулд мала звичай тихо зникати у своїй особистій маленькій вітальні, що поруч із великою «салою». Вона встала і, чекаючи на Антонію, вислуховувала з трохи роздратованою люб’язністю головного інженера залізниці, який нахилився над нею і повільно, без жодних жестів, розповідав щось, очевидно, потішне, бо його очі жартівливо поблискували. Антонія, перш ніж пройти до кімнати і приєднатись до пані Ґулд, на мить повернула голову і глянула з-за плеча на Деку.

— Чому ми маємо думати, що наші прагнення недосяжні? — швидко спитала вона.

— Своїм прагненням я буду вірний до кінця, Антоніє, — відповів він, зціпивши зуби, і вклонився, дуже низько та дещо відчужено.

Головний інженер ще не закінчив розповідати свою потішну історію. Комічні випадки під час будівництва залізниць у Південній Америці вабили його як тонкого поціновувача жанру нісенітниць, і він артистично наводив свої приклади забобонів та каверз, спричинених людським невіглаством. Коли Антонія повернулась до кімнати, він узявся супроводжувати обох дам, і пані Ґулд, ідучи поруч нього, дарувала йому всю свою увагу. Нарешті всі троє непомітно вийшли крізь скляні двері в галерею. Лише високий священник, який мовчки походжав по гамірній «салі», стримався, аби не подивитись їм услід. То був отець Корбелан, якого Деку бачив з балкона, коли він завертав у браму «каси» Ґулдів, і від часу своєї появи в кімнаті він ні до кого не озивався. Довга вузька сутана підкреслювала його високу статуру та випнуті вперед могутні груди, а рівна чорна смуга зрослих брів, войовничі риси кощавого обличчя, біла плямка шраму на синюватій голеній щоці (нагорода від зграї нехрещених індіанців за його апостольське завзяття) свідчили про щось незаконне за ширмою духовного сану, викривали в ньому капелана бандитів.

Він розняв свої складені за спиною кістляві вузлуваті руки, щоб посваритись пальцем на Мартіна.

Деку ступив у кімнату вже після Антонії. Але далеко не зайшов. Став збоку, біля портьєр, з дещо напускною серйозністю, наче дорослий, який бере участь у дитячій грі. Він спокійно задивився на грізно піднятий палець.

— Я дивився, як ваша превелебність навертали генерала Барріоса, виголошуючи окрему проповідь на Пласі, — мовив він, стоячи непорушно.

— Що за нісенітниці!

Глибокий голос отця Корбелана рознісся по всій кімнаті, змусивши всіх повернути до нього голови.

— Той чоловік — п’яниця. Сеньйори, бог вашого генерала — пляшка!

Почувши його презирливий безапеляційний голос, присутні збентежено притихли, ніби їхню самовпевненість похитнув наглий удар. Але ніхто не підтримав твердження отця Корбелана.

Було відомо, що отець Корбелан вибрався з джунглів, аби захищати священні права Церкви з такою самою фанатичною безстрашністю, з якою він вирушив проповідувати до кровожерних дикунів, яким було чуже людське співчуття та будь-яке благочестя. Фантастичні чутки розповідали про його місіонерські досягнення в тих краях, куди не сягає християнське око. Він охрестив цілі індіанські племена, живучи разом з ними як дикун. Подейкували, що падре цілими днями скакав зі своїми індіанцями верхи, півголий, зі щитом із буйволячої шкури, а можливо, і з довгим списом — хтозна. Що він мандрував, одягнений у шкури, шукаючи, кого б охрестити, десь аж на межі снігів у Кордильєрах. Про ці подвиги сам падре Корбелан, наскільки було відомо, не розповідав. Але не робив секрету зі свого переконання, що політики із Санта-Марти мають черствіші серця і зіпсутіші мізки, ніж оті язичники, яким він приніс слово Боже. Його невчасне фанатичне обстоювання майна Церкви шкодило ріб’єристській справі. Усім було відомо, що він відмовився від сану титулярного єпископа Західної діоцезії, поки не відновиться справедливість і Церкві не повернуть украденого в неї добра. Gefe адміністрації Сулако (той самий достойник, якого згодом врятував від черні капітан Мітчелл) з наївним цинізмом натякнув, що їхня милість міністри, безсумнівно, пошлють падре через гори до Сулако в найгіршу пору року, сподіваючись, що він замерзне на смерть під крижаним вітром на високогірних парамо^[162]. Як відомо, щороку така смерть забирає не одного загартованого погонича мулів — а вони ж звичні до переохолодження. Але що вдієш? Можливо, їхня милість не збагнули, який живучий цей священник. Тим часом темний люд почав ремствувати, що реформи ріб’єристів робляться для того, аби просто забрати в народу землю. Якісь землі віддадуть іноземцям, що будують залізницю, а більша частина піде святим отцям.

То були наслідки фанатизму генерального вікарія. Навіть у своєму короткому слові до вояків на Пласі (яке чули лише перші шеренги) він не зміг оминути свою нав’язливу тему збезчещеної Церкви, яка чекає на компенсацію від розкаяної держави. Gefe адміністрації лютував. Але він не міг узяти й кинути шуряка дона Хосе до в’язниці при Кабільдо^[163]. Цей намісник провінції, добродушний і популярний у народі чиновник, завжди відвідував «касу» Ґулдів після заходу сонця, без супроводу йдучи з Інтенденсії, і дорогою його з великою пошаною вітали і знатні городяни, і простолюд. Того вечора він підійшов прямо до Чарлза Ґулда і просичав йому, що хотів би вислати генерального вікарія із Сулако — куди завгодно, на якийсь безлюдний острів, на Ісабели, скажімо.

— Бажано на ту Ісабелу, де нема води, — га, доне Карлосе? — додав він напівжартома-напівсерйозно.

Цей непокірний священник, який відмовився від запропонованого йому за резиденцію єпископського палацу і волів натомість повісити свій благенький гамак серед каменюччя та павуків у секвестрованому домініканському монастирі, забрав собі в голову виклопотатибезумовне помилування для Ернандеса-розбійника! І це ще не все: схоже, він злигався з отим найзухвалішим злочинцем, якого тільки й бачила країна за довгі роки. Звичайно, сулакська поліція знала, щó відбувається. Падре Корбелан підбив під свою волю того відчайдушного італійця, капатаса карґадорів, і доручив йому доставити якесь послання — єдиному, хто здатен виконати таке доручення. Отець Корбелан вчився в Римі й говорить італійською. Стало відомо, що капатас заїжджав якось уночі в домініканський монастир. Старенька служниця генерального вікарія почула, як було вимовлене прізвище Ернандеса, і от уже минулої суботи пополудні бачили, як капатас чвалом поскакав за місто. Він не повертався два дні. Поліція погналася б за цим італійцем, якби не страх перед карґадорами, ватагою забіяк, дуже схильних бунтувати. Нелегко сьогодні керувати Сулако. Сюди стікаються підозрілі типи, принаджені грошенятами в кишенях працівників залізниці. Проповіді отця Корбелана зворохобили народ. І намісник пояснив Чарлзові Ґулду, що тепер, коли з провінції виведено війська, будь-який спалах заворушень заскочив би владу, так би мовити, без чобіт.

Тоді він відійшов і, закуривши довгу тонку сигару, замислено всівся у крісло неподалік від дона Хосе, з яким часом перекидався кількома словами, перегнувшись через прохід. Він удав, що не помітив появи священника і щоразу, коли за його спиною лунав голос отця Корбелана, нетерпляче знизував плечима.

Отець Корбелан якийсь час стояв без жодного руху, і в його нерухомості проглядалося щось мстиве, що, здається, характеризувало все його поводження. Його чорна постать пашіла грізним запалом фанатика. Але запал пом’якшав, коли падре, зупинивши погляд на Деку, підняв свою довгу чорну руку й повільно, виразно промовив глибоким голосом:

— А ти — ти закінчений язичник.

Він ступив крок до молодого чоловіка і ткнув вказівним пальцем йому в груди. Деку, дуже спокійний, аж торкнувся потилицею стіни за портьєрою. А тоді, задерши підборіддя, усміхнувся.

— Гаразд, — погодився він з трохи втомленою байдужістю людини, звиклої до таких випадів. — Але можливо, що ви ще не визначили, якому богові я поклоняюся? З Барріосом задачка була простіша.

Священник стримав розчарований жест.

— Ти не віриш ні в дерев’яного ідола, ні в кам’яного, — сказав він.

— Ані у пляшку, — незворушно продовжив Деку. — Не вірять у неї й інші повірники вашої превелебності. Маю на увазі капатаса карґадорів. Він теж не п’є. Ваше тлумачення моєї вдачі робить честь вашій проникливості. Але навіщо називати мене язичником?

— Це правда, — парирував священник. — Ти в десять разів гірший. Тебе б і чудо не навернуло на віру.

— Звичайно ж, бо я не вірю в чудеса, — спокійно відказав Деку.

Отець Корбелан із сумнівом знизав високими й широкими плечима.

— Щось на зразок француза… безбожник… матеріаліст, — повільно проказав він, мовби зважуючи терміни, визначені в результаті ретельного аналізу. — Не син своєї батьківщини, ані жодної іншої країни, — замислено вів він далі.

— Власне, майже й не людина, — ледве чутно прокоментував Деку, притулившись головою до стіни і вдивляючись у стелю.

— Жертва цього безбожного віку, — закінчив отець Корбелан глибоким, але стишеним голосом.

— Але не без користі як журналіст.

Деку змінив позу і заговорив жвавіше.

— Ваше преосвященство не зволили прочитати останнє число Porvenir-y? Запевняю вас, що воно нічим не відрізняється від решти. У рубриці загальної політики Монтеро далі іменується gran' bestia, а його брат, guerrillero, таврується як мíшанець лакея і шпигуна. Що може бути дієвіше? У рубриці внутрішніх справ чиниться тиск на уряд провінції, аби він призвав у лави національної армії всю банду Ернандеса-розбійника — він-бо, очевидно, протеже Церкви, а чи принаймні генерального вікарія. Переконливіше і бути не може.

Священник кивнув і крутнувся на підборах своїх черевиків із квадратними носаками та великими сталевими пряжками. І знову, заклавши руки за спину, заходúв туди-сюди, твердо карбуючи крок. Коли він розвертався, поли його сутани злегка роздувались від різкого руху.

Велика «сала» поволі порожніла. Коли Gefe Político підвівся, щоб іти, більшість тих, хто ще залишався, раптово попідводились на знак поваги, а дон Хосе Авельянос перестав вигойдуватись у кріслі. Але добродушний представник влади зробив благальний жест, махнув рукою Чарлзові Ґулду і якомога непомітніше вийшов.

У відносній тиші, яка запанувала в кімнаті, вереск тендітного буйноволосого француза «Monsieur l’Administrateur!» здався неприродно пронизливим. Першопроходець капіталістичного синдикату все ще був сповнений ентузіазму.

— Мідь на десять мільйонів доларів практично в найближчій перспективі, Monsieur l'Administrateur. Десять мільйонів у найближчій перспективі! І залізниця будується — залізниця! Моєму звіту нізащо не повірять. C'est trop beau^[164].

Він упав у верескливий екстаз серед голів, які глибокодумно кивали, а Чарлз Ґулд стояв перед ним спокійно і незворушно.

І лише священник далі крокував по кімнаті, метляючи за кожним поворотом полами сутани. Деку іронічно буркнув йому:

— Ці панове говорять про своїх богів.

Отець Корбелан на мить зупинився, пильно глянув на сулакського журналіста, злегка знизав плечима і знову закрокував важкою ходою затятого мандрівника.

Група європейців довкола Чарлза Ґулда рідшала, і ось уже адміністрадóра Великої Срібної Копальні стало видно на весь його високий зріст, від голови до п’ят, ніби відплив гостей залишив його на мілині — на великому квадраті килима, що послався під його брунатними черевиками, мов барвиста обмілина, вкрита квітами та арабесками. А отець Корбелан підійшов до крісла-гойдалки дона Хосе Авельяноса.

— Ходімо, зятю, — заговорив він з добродушною грубуватістю та відтінком нетерплячої полегші, яку може відчувати людина наприкінці безтолкової церемонії. — A la Casa! A la Casa! Це все були балачки. Ходімо ж, і подумаймо, і помолімося про заступництво Неба.

Він закотив угору чорні очі. Поруч із тендітним дипломатом — «життям і душею партії» — він видавався велетнем з фанатичним вогнем у погляді. Але «голос партії», чи радше її рупор, «Деку-син» з Парижа, який перетворився на журналіста заради прекрасних очей Антонії, чудово знав, що це не так, що перед ним — лише одержимий єдиною ідеєю священник, якого бояться жінки з народу і проклинають чоловіки. Мартін Деку, дилетант по життю, уявляв собі, що одержить естетичну насолоду, споглядаючи мальовничі крайнощі ригоризму, до яких може довести людину чесне, майже священне переконання.

— Це мов божевілля. Авжеж — бо це самознищення, — часто казав Деку сам собі.

Йому здавалося, що будь-яке переконання, щойно втілившись у дії, обертається на ту форму безуму, яку боги насилають на тих, кого хочуть погубити. Але він насолоджувався гірким присмаком цього конкретного клінічного випадку із запалом поціновувача улюбленого виду мистецтва. Ці двоє добре ладнали між собою, так, наче кожен з них відчував, що сильне переконання, як і цілковитий скепсис, може завести манівцями політичного процесу дуже далеко.

Дон Хосе підкорився доторку великої волохатої руки отця Корбелана. Деку вийшов услід за тими двома: шуряком і зятем. І у величезній порожній «салі» залишився тільки один гість, оповитий блакитнуватою хмаркою тютюнового диму, — круглощокий пан з важким поглядом та обвислими вусами, торговець шкурами з Есмеральди, який прибув до Сулако суходолом, прискакавши по узбережжю з кількома пеонами. Він дуже переймався своєю подорожжю, в яку вирушив передусім, аби зустрітися з сеньйором адміністрадóром Сан-Томе у зв’язку з певного допомогою, якої потребував у своєму чинбарному бізнесі. Сподівався значно розширити експорт, оскільки у країні вже скоро все врегулюється. «Скоро все врегулюється», — повторив він кілька разів з дивною тривожно-плачливою інтонацією, що псувала звучність іспанської мови, до того ж він торохтів скоромовкою, ніби то був якийсь підлабузницький жаргон. Тепер же звичайна людина може, і то в безпеці, вести в країні свій маленький бізнес і навіть міркувати про його розширення. Хіба ні? Він мовби випрохував у Чарлза Ґулда ствердного слова, угукання на знак згоди, бодай простого кивка.

І не дістав нічого. Його тривога наростала, і в паузах він зиркав туди-сюди, а тоді, не бажаючи відступати, вдався до проникливих натяків на небезпеки своєї подорожі. Зухвалий Ернандес, покинувши свої криївки, перетнув сулакське Кампо і, за чутками, чаївся тепер в ущелинах на узбережжі. Вчора, лише за кілька годин їзди до Сулако, чинбарний комерсант та його слуги бачили на дорозі трьох вершників, які підозріло поставали в коло, мордами коней досередини. Двоє з них відразу від’їхало і зникло в quebrada^[165] з положистими схилами ліворуч.

— Ми зупинились, — вів далі пан з Есмеральди, — і спробували заховатися за невеликим чагарником. Але ніхто з моїх мосо не схотів поскакати вперед, аби з’ясувати, щó це означає, а третій вершник ніби очікував, коли ми під’їдемо. Усе даремно. Нас побачили. Тож ми помалу рушили, тремтячи. Вершник дав нам проїхати — чоловік верхи на сірій кобилі в насунутому на очі капелюсі — й не озвався ні словом вітання, але невдовзі ми почули, як він скаче чвалом услід за нами. Ми розвернулись йому назустріч, але це його наче й не злякало. Він під’їхав на повному скаку і, торкнувши мою ногу носаком чобота, попросив у мене сигару, розсміявшись так, що аж кров захолола в жилах. Схоже, він був без зброї, але коли потягнувся рукою за спину, щоб дістати сірники, я помітив величезний револьвер, пристебнутий йому до пояса. Я здригнувся. У нього були дуже страшні вуса, доне Карлосе, а оскільки він не запропонував нам продовжити путь, то ми не сміли зрушити з місця. Зрештою, випускаючи дим моєї сигари крізь ніздрі, він сказав: «Сеньйоре, мабуть, для вас буде краще, якщо я їхатиму за вашою валкою. Ви зараз недалеко від Сулако. Їдьте з Богом». А що б ви зробили? Ми поїхали. Годі було йому опиратись. Певно, то був сам Ернандес, хоча мій слуга, який багато разів плавав до Сулако, запевнив мене, що абсолютно точно впізнав у ньому капатаса карґадорів Пароплавної компанії. Згодом, увечері того ж дня, я бачив, як той самий чоловік на розі Пласи балакав з дівчиною, Моренітою, яка стояла біля його стремена, поклавши руку на гриву сірої кобили.

— Запевняю вас, сеньйоре Гірш, — півголосом відказав Чарлз Ґулд, — що в цьому разі ви нічим не ризикували.

— Може, й так, сеньйоре, хоча я ще тремчу. Ну й лютий чортяка — як глянеш на нього. І що це означає? Найманий працівник Пароплавної компанії у безлюдному місці розмовляє з сальтеадорами — а ті вершники, сеньйоре, були сальтеадорами, не інакше, ще й сам поводиться, як розбійник! Сигара — то дрібниці, але що йому заважало попросити у мене гаманець?

— Ні, ні, сеньйоре Гірш, — так само півголосом заперечив Чарлз Ґулд, дещо неуважно відвівши погляд від круглого обличчя з гачкуватим носом, зверненим до нього знизу вгору з майже дитячим благальним виразом. — Якщо ви зустріли капатаса карґадорів — а в цьому немає сумніву, правда ж? — то були в цілковитій безпеці.

— Дякую вам. Ви дуже добрі. Ну й лютий він на вигляд, доне Карлосе. Попросив у мене сигару геть безцеремонно. А що, якби я не мав сигари? Я й досі тремчу. Яку таку справу він обговорював з розбійниками у безлюдному місці?

Але Чарлз Ґулд, зараз уже неприховано занурившись у свої думки, не подав жодного знаку, не видав жодного звуку. Непроникність цього уособлення концесії Ґулдів мала свої відтінки. Мовчанка — то ж просто смертельна образа, але Король Сулако був досить красномовним, аби, й не говорячи ні слова, виражати таємничу вагу і силу. Його мовчання, увиразнене ораторськими здібностями, мало стільки ж смислових відтінків, скільки й вимовлені слова, що виражають згоду, сумнів, заперечення чи навіть якусь просту заувагу. Деякі різновиди його мовчання наче говорили прямим текстом: «Треба подумати», інші явно означали: «Продовжуйте», а просте тихе «розумію» зі ствердним кивком після терплячого півгодинного слухання дорівнювало словесній угоді, якій люди навчились довіряти беззастережно, оскільки за всім цим стояла велика копальня Сан-Томе, яка перебувала в авангарді всіх матеріальних інтересів і мала таку владу, що не залежала ні від чиєї волі на всіх обширах Західної провінції, — тобто не залежала від жодної волі, яку б вона не могла десять разів перекупити. Але маленькому гачконосому чоловічкові з Есмеральди, який непокоївся через експорт шкур, мовчання Чарлза Ґулда віщувало провал. Очевидно, невідповідний був час, щоб розширювати бізнес «звичайної людини». Комерсант подумки осипав прокляттями всю країну з усіма її мешканцями, партизанів Ріб’єри та Монтеро без розбору, і в тому німому гніві йому аж сльози набігали на очі на саму думку про незліченні буйволячі шкури, які марно пропадуть серед сонного безмежжя Кампо, де поодинокі пальми височать, мов кораблі на морі серед бездоганного видноколу, а густі зарості дерев покояться без руху, мов листяні острови на перебіжних хвилях трав. І там-от гниють шкури, і нікому не дають жодної вигоди, — гниють там, де їх попокидали люди, покликані служити нагальним потребам політичних революцій. Практична, меркантильна душа сеньйора Гірша повставала проти всього цього безглуздя, поки він шанобливо, але збентежено прощався з могуттю і величчю копальні Сан-Томе в особі Чарлза Ґулда. Комерсант не міг стримати невтішного нарікання, що вирвалось, так би мовити, з самого його розбитого серця:

— Це велике, велике безглуздя, доне Карлосе, все це. У Гамбурзі ціни на шкури ростуть… ростуть. Звичайно, ріб’єристський уряд з усім цим покінчить — коли твердо стане на ноги. А тим часом…

Він зітхнув.

— Так, тим часом, — повторив Чарлз Ґулд у хтозна-якому сенсі.

Його співрозмовник знизав плечима. Але він ще не був готовий піти. Є ще одне маленьке дільце, яке він дуже хотів би згадати, якщо можна. Річ у тім, як він пояснював, що в Гамбурзі він має деяких добрих друзів (він пробурмотів назву фірми), які дуже зацікавлені у збуті динаміту. Угода про придбання динаміту для копальні Сан-Томе, а ще, можливо, згодом, для інших копалень, які напевно… Маленький чоловічок з Есмеральди був готовий розвинути цю думку, але Чарлз його перебив. Схоже, терпець сеньйора адміністрадóра нарешті урвався.

— Сеньйоре Гірш, — відрубав він, — я маю на горі достатній запас динаміту, щоб поховати під її уламками долину, — його голос трохи підвищився, — і щоб висадити в повітря усе Сулако, якщо забажаю.

Чарлз Ґулд посміхнувся, побачивши круглі перелякані очі торговця шкурами, який квапливо промимрив:

— Саме так. Саме так.

Отепер він пішов. Годі робити бізнес на вибухівці з адміністрадóром, так добре нею забезпеченим і таким прикрим. Даремно він, Гірш, мучився в сідлі й наражався на звірства бандита Ернандеса. Ні шкур, ні динаміту — аж навіть плечі підприємливого єврея виражали пригнічення. У дверях він низько вклонився головному інженерові. А зійшовши зі сходів, що вели на патіо, трохи постояв, приклавши грубеньку куцу руку до губів із задумливим подивом.

— Навіщо йому стільки динаміту? — бурмотів він. — І чому він так говорить зі мною?

Головний інженер, поглянувши на двері порожньої «сали», куди відринуло політичне море аж до останньої маловажної краплі, по-приятельському кивнув господареві дому, який стояв непорушно, мов високий маяк, серед оголених мілин умеблювання.

— Добраніч, я йду. Маю внизу велосипед. Залізниця знатиме, куди можна у будь-який час прийти по динаміт, якщо нам його забракне. Ми вже досить довго прорубувались ножами і сокирами. Скоро почнемо пробивати собі шлях вибухами.

— До мене не приходьте, — абсолютно спокійно відказав Чарлз Ґулд. — У мене не буде жодної унції, аби з кимось ділитися. Жодної унції. Навіть для власного брата, якби я мав брата і він був головним інженером найперспективнішої залізниці у світі.

— Що ж це? — незворушно спитав головний інженер. — Недоброзичливість?

— Ні, — з гідністю відповів Чарлз Ґулд. — Стратегія.

— Радикальна, маю сказати, — зауважив у дверях головний інженер.

— Чи це правильний термін? — спитав Чарлз Ґулд з кімнати.

— Маю на увазі — закореніла, ви ж розумієте, — пояснив інженер таким тоном, ніби його це тішило.

— Авжеж, — повільно проказав Чарлз. — Ґулдова концесія так глибоко закоренилась у цій країні, в цій провінції, в отій ущелині серед гір, що вигнати її звідси можна хіба що динамітом. Це мій вибір. Це моя остання карта.

Головний інженер тихо присвиснув.

— Добра гра, — сказав він дещо стримано. — І ви казали Голройдові про цей надзвичайний козир, який маєте в руках?

— Карта лише тоді карта, коли вона у грі, коли нею ходять у кінці гри. Доти її можна назвати…

— Зброєю, — підказав залізничних справ майстер.

— Ні. Її можна назвати радше аргументом, — м’яко виправив його Чарлз Ґулд. — Отак я й представив її панові Голройду.

— І що він на це сказав? — спитав інженер з неприхованою цікавістю.

— Він, — заговорив Чарлз Ґулд після короткої паузи, — він сказав щось про потребу стояти на смерть і покладати надію на Бога. Можна було б подумати, що він трохи злякався. І все ж, — вів далі адміністрадóр копальні Сан-Томе, — він дуже далеко, ви це знаєте, а Бог, як то кажуть у цій країні, дуже високо.

Схвальний сміх інженера затихав унизу сходів, де Мадонна з Дитям на руках, здавалось, дивиться зі своєї неглибокої ніші вслід його широкій спині, що аж трусилась від реготу.

Розділ VI

У «касі» Ґулдів панувала глибока тиша. Господар дому, пройшовши «корредором», відчинив двері своєї кімнати й побачив дружину, яка сиділа у великому кріслі-гойдалці — кріслі, в якому він зазвичай курив, — і замислено роздивлялася свої маленькі черевички. Вона не підняла очей, коли він увійшов.

— Стомилася? — запитав Чарлз Ґулд.

— Трохи, — відповіла пані Ґулд. І, все ще не підводячи очей, додала з почуттям: — Усе це справляє кошмарне враження нереальності.

Чарлз Ґулд стояв, дивлячись на дружину, перед довгим столом, заваленим паперами, на якому лежав мисливський стек і пара острог.

— Певно, спека і пил на бéрезі сьогодні пополудні були страшенні, — співчутливо заговорив він півголосом. — А вода, певно, блищала просто жахливо.

— Від блиску можна заплющити очі, — відказала пані Ґулд. — Але, мій любий Чарлі, я не можу заплющити очі на наше становище, на це страшне…

Вона підняла очі й зазирнула чоловікові в обличчя, з якого зникли всі ознаки співчуття чи будь-яких інших емоцій.

— Чому ти мені не розповіси? — мало не заголосила вона.

— Я гадав, що ти чудово зрозуміла мене від самого початку, — повільно відповів Чарлз Ґулд. — Гадав, що ми давно сказали все, що треба було сказати. Тепер нема про що говорити. Були речі, які треба було зробити. Ми їх зробили й далі їх робимо. Зараз не випадає відступати. Я не думаю, що насправді, навіть із самого початку, міг бути якийсь шлях до відступу. І, що більше, ми навіть не можемо дозволити собі зупинитись.

— Ах, якби ж знаття, як далеко ти надумав зайти, — відказала дружина з майже грайливою інтонацією, але здригнувшись у душі.

— Звичайно, якомога далі, — була відповідь само собою зрозумілим тоном, який змусив пані Ґулд зробити ще одне зусилля, щоб угамувати дрож.

Вона підвелась, люб’язно усміхаючись, і зі своїм пишним важким волоссям та довгим шлейфом сукні здавалася ще меншою.

— Але завжди — до успіху, — сказала вона переконливо.

Чарлз Ґулд, обіймаючи її сталево-блакитним поглядом уважних очей, без вагання відповів:

— О, немає жодної альтернативи.

Він вклав у свій голос безмежну впевненість. Щодо слів, то це було все, що йому дозволяло сказати його сумління.

Легка усмішка все не сходила з лиця пані Ґулд. Вона пролепетала:

— Я тебе залишу, у мене трохи болить голова. Спека і пил таки були добрячі… Гадаю, ти збираєшся повернутись на копальню ще до ранку?

— Опівночі, — відказав Чарлз Ґулд. — Завтра ми привозимо срібло. А тоді я візьму цілих три дні відпустки, аби побути в місті разом з тобою.

— А, ти збираєшся зустріти ескорт. Я буду на балконі о п’ятій, аби побачити, як ти проїздиш. До завтра, побачимось.

Чарлз Ґулд швидко обійшов стіл, схопив її за руки і, схилившись, притис обидві собі до вуст. Не встиг він випростатись на повен зріст, як вона вивільнила одну руку і легко погладила його по щоці, ніби він — маленький хлопчик.

— Спробуй години дві перепочити, — півголосом мовила вона, показавши очима на гамак, натягнутий у дальній частині кімнати. Її довгий шлейф тихо прошелестів услід за нею по червоній плитці. У дверях вона озирнулась.

Дві великі лампи в абажурах з неполірованого скла щедро заливали м’яким світлом білі стіни кімнати разом зі скляною вітриною для зброї, бронзовим руків’ям кавалерійської шаблі Генрі Ґулда на її оксамитовому прямокутнику та акварельним етюдом, який зображував ущелину Сан-Томе. І пані Ґулд, задивившись на цей малюнок у чорній дерев’яній рамі, видихнула:

— Ах, якби ми за це не бралися, Чарлі!

— Ні, — замислено відповів Чарлз Ґулд, — неможливо було за це не взятися.

— Напевно, це було неможливо, — повільно визнала пані Ґулд. Її губи трохи тремтіли, але вона з граційною бравадою усміхалася.

— Ми потривожили в цьому раї чимало гадюк, Чарлі, еге ж?

— Так, я пам’ятаю, — відповів Чарлз Ґулд, — це дон Пепе назвав ущелину гадючим раєм. Без сумніву, ми потривожили їх багацько. Але пам’ятай, моя дорогá, що зараз усе вже не так, як тоді, коли ти намалювала цей етюд.

Він махнув рукою в напрямі маленької акварелі, яка самотньо висіла на великій голій стіні.

— Це вже не гадючий рай. Ми привели туди людей і не можемо повернутися до них спиною й піти, аби почати нове життя деінде.

Він подивився дружині в лице твердим зосередженим поглядом, на який очі пані Ґулд відповіли сміливою обіцянкою не боятись, а тоді вона вийшла, тихо зачинивши за собою двері.

У тьмяно освітленому «корредорі» на противагу білій осяйній кімнаті панувала умиротворена таємничість лісової просіки, і це враження підсилювали стебла та листя рослин, які вишикувались на балюстраді з відкритого боку. У смугах світла, яке падало крізь відчинені двері віталень, білі, червоні та блідо-бузкові квіти здавались достеменно такими самими яскравими, немовби їх заливали потоки сонячного проміння, і пані Ґулд, проходячи мимо, достеменно нагадувала постать у тих просвітах, що мережать темінь відкритих просік серед лісу. Навпроти дверей «сали» самоцвіти у перснях на її руці, яку вона притисла до чола, зблиснули у світлі люстр.

— Хто тут? — спитала вона сполохано. — Це ти, Басіліо?

Вона зазирнула до кімнати й побачила Мартіна Деку, який ходив поміж стільців і столів так, ніби щось загубив.

— Антонія забула тут віяло, — озвався Деку з дивним збентеженням у голосі, — тож я зайшов його пошукати.

Але не встиг він договорити, як, очевидно, передумав шукати й попрямував просто до пані Ґулд, яка дивилась на нього з недовірливим подивом.

— Сеньйоро, — тихо почав він.

— Що таке, доне Мартіне? — спитала пані Ґулд. А тоді додала з легким смішком: — Я сьогодні така нервова, — ніби виправдовуючись за своє різке запитання.

— У цьому нема ніякої прямої небезпеки, — відказав Деку, який уже не міг приховати хвилювання. — Благаю, не журіться. Ні, справді-бо, не треба журитися.

Пані Ґулд, широко розплющивши дитинні очі і склавши вуста в усмішку, аж сперлась маленькою всипаною самоцвітами ручкою об одвірок.

— Ви, певно, й не уявляєте, який тривожний маєте вигляд, з’явившись отак несподівано…

— Я? Тривожний? — запротестував він, щиро сприкрений і здивований. — Запевняю вас, що сам я анітрохи не стривожений. Пропало віяло — ну то знайдеться. Але не думаю, що воно тут. Просто шукаю віяло. Не розумію, як Антонія могла… Ну? Ти знайшов його, аміґо^[166]?

— Ні, сеньйоре, — відповів за спиною пані Ґулд тихий голос Басіліо, старшого слуги в «касі». — Я взагалі не думаю, що сеньйорита могла залишити його в домі.

— Іди і ще раз подивись у патіо. Іди ж, мій друже, пошукай на сходах, під ворітьми, оглянь кожен камінь бруківки, шукай, поки я не спущуся… Цей хлоп, — він звернувся до пані Ґулд англійською, — завжди босоніж підкрадається до всіх зі спини. Я відправив його пошукати те віяло, як тільки прийшов, щоб виправдати свій повторний візит, своє несподіване повернення.

Він зробив паузу, і пані Ґулд доброзичливо промовила:

— Ви тут завжди бажаний гість.

Вона також на мить примовкла і додала:

— Але я чекаю на пояснення: чому ж ви повернулися?

Деку раптом напустив на себе цілковиту безтурботність.

— Не знóшу, коли за мною стежать. Ах, пояснити? Так, пояснення є: пропало ще дещо, крім улюбленого віяла Антонії. Коли я йшов додому, провівши дона Хосе та Антонію до дому, зі мною заговорив капатас карґадорів, який проїжджав вулицею.

— Щось трапилося з Віолами? — спитала пані Ґулд.

— З Віолами? Маєте на увазі старого Ґарібальдіно, який тримає готель, де живуть інженери? Там нічого не трапилося. Капатас нічого про них не згадував, лише сказав, що мене розшукував телеграфіст із Телеграфної компанії, ходячи по Пласі з непокритою головою. Є новини з глибинки, пані Ґулд. Я б сказав — чутки про новини.

— Добрі новини? — півголосом запитала пані Ґулд.

— Безцінні, я б сказав. Але якби я мусив їх описати, то сказав би, що новини погані. Вони зводяться до того, що під Санта-Мартою відбулася дводенна битва і що ріб’єристи зазнали поразки. Напевно, це сталося кілька днів тому… Може, тиждень. Чутки про це щойно дійшли до Кайти, і людина, відповідальна за тамтешню телеграфну станцію, переслала новини телеграфом сюди, своєму колезі. Ми могли б з таким самим успіхом притримати Барріоса в Сулако.

— Що ж тепер робити? — пролепетала пані Ґулд.

— Нічого. Він разом з військами — у морі. За кілька днів буде в Кайті й там довідається про новини. Що він тоді робитиме, хтозна. Закріпиться в Кайті? Перейде на бік Монтеро? Найімовірніше, розпустить свою армію, а сам відпливе на одному з пароплавів ОПСК на північ або південь — до Вальпараїсо чи Сан-Франциско, байдуже куди. Наш Барріос має великий досвід вигнань та репатріацій, які позначають поворотні пункти політичної гри.

І Деку, обмінявшись із пані Ґулд пильними поглядами, додав, так би мовити, наздогад:

— І все ж, якби ми мали Барріоса, то могли б щось вдіяти.

— Монтеро переміг, остаточно переміг! — видихнула пані Ґулд, ніби не вірячи в це.

— Можливо, це «качка». Пташки цього виду масово вилуплюються в такі часи, як оце тепер. А навіть якщо це правда? Що ж, припустімо найгірше, припустімо, що це правда.

— Тоді все пропало, — відказала пані Ґулд зі спокоєм розпачу.

Зненацька вона ніби прозріла, ніби побачила, який Деку страшенно схвильований під маскою напускної безтурботності. Власне, це хвилювання зраджував його сміливий і насторожений погляд, напівзухвалий-напівпрезирливий вигин вуст. І з них злетіла французька фраза — так, наче для цього бульварного костаґуанеро існувала лише одна переконлива мова:

— Non, Madame. Rien n'est perdu^[167].

Це вивело пані Ґулд з оніміння, мов удар електричного струму, і вона жваво спитала:

— Що ж, на вашу думку, треба робити?

Але за прихованим хвилюванням Деку вже прозирало щось глузливе.

— А що б ви чекали від справжнього костаґуанеро? Звичайно, ще одну революцію треба робити. Слово честі, пані Ґулд, я певен, що я справжній hijo del pays, справжній син своєї вітчизни, хай там що може казати отець Корбелан. І я не настільки безвірник, щоб не вірити у власні ідеали, у власні рецепти, у власні бажання.

— Ага, — відказала пані Ґулд із сумнівом у голосі.

— Схоже, я вас не переконав, — знову заговорив французькою Деку. — Тоді кажу інакше: у власні пристрасті.

Пані Ґулд сприйняла це уточнення незворушно. Щоб уповні його зрозуміти, їй не треба було вислуховувати запевнення свого співрозмовника, який півголосом говорив:

— Немає нічого, чого б я не зробив заради Антонії. Я готовий піти на все. На будь-який ризик.

Деку ніби віднайшов у висловленні своїх думок якусь нову відвагу.

— Ви б не повірили мені, якби я сказав, що це любов до вітчизни…

Пані Ґулд зробила жест розчарованого заперечення, ніби говорячи цим, що такої мотивації вона вже ні від кого не очікує.

— Сулакська революція, — стишено, але з притиском, вів далі Деку. — Тут можна послужити Великій Справі, саме тут, де вона взяла початок, на тому місці, де вона зародилася, пані Ґулд.

Нахмурившись і замислено покусуючи нижню губу, вона відступила на крок від дверей.

— Ви ж не збираєтесь розповісти про це своєму чоловікові? — стривожено зупинив її Деку.

— Але вам же потрібна його допомога?

— Без сумніву, — не вагаючись, визнав Деку. — Усе залежить від копальні Сан-Томе, але я б волів, щоб він поки що нічого не знав про мої… мої надії.

Обличчя пані Ґулд стало спантеличене, і Деку, підійшовши до неї, довірочно пояснив:

— Розумієте, він же такий ідеаліст.

Пані Ґулд почервоніла, а водночас її очі потемніли.

— Чарлі — ідеаліст! — здивовано мовила вона ніби сама до себе. — На Бога, що ви маєте на увазі?

— Авжеж, — поступився Деку, — дивно про це говорити, маючи перед очима копальню Сан-Томе, можливо, найграндіозніше явище в цілій Південній Америці. Але навіть з увагою на це — він же ідеалізує це явище до такої міри…

Він зробив паузу.

— Пані Ґулд, ви свідомі того, до якої міри він ідеалізує існування, цінність, значення копальні Сан-Томе? Ви цього свідомі?

Напевно, Деку знав, про що казав.

Його слова справили очікуваний ефект. Пані Ґулд, готова спалахнути, зненацька передумала, видавши щось подібне до тихого стогону.

— Що вам відомо? — спитала вона ледь чутно.

— Нічого, — твердо відповів Деку. — Але ж, відтак, хіба ви не розумієте, що він — англієць?

— Ну то й що? — спитала пані Ґулд.

— А просто те, що він не може діяти чи й існувати, не ідеалізуючи кожного простого почуття, бажання чи досягнення. Він не увірує у власні мотиви, якщо спершу не вставить їх у якусь чарівну казку. Боюсь, реальний світ для нього не досить гарний. Чи вибачите ви мені мою щирість? Хоча вибачите ви чи ні, але це — частина правди про все те, що ображає — як ви це називаєте? — англосаксонську вразливість, і зараз я не маю відчуття, що можу серйозно сприймати його погляди чи — якщо ви дозволите мені так сказати — чи навіть ваші.

Пані Ґулд не подала жодного знаку, що образилася.

— Сподіваюсь, Антонія уповні вас розуміє?

— Розуміє? Авжеж. Але я не певен, що схвалює. А втім, різниці нема. Це я цілком чесно вам кажу, пані Ґулд.

— Напевно, ви маєте на думці сепаратизм, — сказала вона.

— Сепаратизм, певна річ, — заявив Мартін. — Так, відокремлення всієї Західної провінції від решти неспокійної країни. Але справжня моя мета, єдине, чим я переймаюся, — це не відокремитись від Антонії.

— І це все? — зовсім несуворо запитала пані Ґулд.

— Абсолютно. Я не обманююся щодо своїх мотивів. Вона не залишить Сулако заради мене, тому Сулако має лишити напризволяще решту республіки. Ясніше бути не може. Мені подобаються ясно окреслені ситуації. Я не можу розлучитися з Антонією, тому єдину і неподільну Республіку Костаґуану треба примусити розлучитися з її Західною провінцією. На щастя, виходить так, що це ще й здорова стратегія. Найбагатшу, найродючішу частину цієї країни можна врятувати від анархії. Щодо мене, то я мало цим переймаюся, дуже мало, але це факт, що утвердження влади Монтеро означатиме для мене смерть. У всіх відозвах про загальну амністію, які я читав, моє ім’я разом з кількома іншими навмисно оминається. Обидва брати ненавидять мене, як ви чудово знаєте, пані Ґулд, і дивіться, ось і чутка, що вони перемогли у битві. Ви скажете, що навіть якби це була правда, то я маю досить часу, аби втекти.

Почувши легкий лепет протесту з боку пані Ґулд, він на мить примовк і подивився на неї похмуро і рішуче.

— Ах, та я б не проти, пані Ґулд. Я б утік, якби це послужило втіленню того, що є зараз моїм єдиним бажанням. Я маю досить відваги, щоб це визнати, та ще й вчинити так. Але жінки, навіть наші жінки, — ідеалістки. Хто не захоче тікати, так це Антонія. Новітній тип марнославства.

— Ви називаєте це марнославством… — вражено промовила пані Ґулд.

— То назвіть це гординею, але отець Корбелан розповість вам, що це смертний гріх. Але я — не гордий. Я просто надто закоханий, щоб тікати. А водночас я хочу жити. Для мерця любові не існує. Тому треба, щоб Сулако не визнало переможного Монтеро.

— І ви гадаєте, що мій чоловік вас підтримає?

— Гадаю, його можна в це втягнути, як і будь-якого ідеаліста, якщо він побачить, що його дії ґрунтуватимуться на почуттях. Але я з ним не говоритиму. Самі лише чисті факти нічого не скажуть його почуттям. Буде набагато краще, якщо він переконається сам, по-своєму. І, щиро кажучи, прямо зараз я б не зміг, мабуть, виявити достатню пошану до його мотивів, а може, навіть і до ваших, пані Ґулд.

Було ясно, що пані Ґулд дуже твердо вирішила не ображатись. Вона ледь усміхалась, а тимчасом, схоже, обмірковувала предмет розмови. Наскільки вона могла судити з недомовлених звірянь Антонії, дівчина ставилась до цього молодого чоловіка з розумінням. Очевидно, в його плані чи, радше, в його задумі, була й обіцянка безпеки. Ба більше, правильний чи хибний, цей задум не міг заподіяти шкоди. А до того ж цілком можливо, що чутка була брехлива.

— І ви маєте якийсь план… — почала пані Ґулд.

— Простіше не буває. Барріос уже в путі, то хай просувається далі; він закріпиться в Кайті, а це — двері до морського шляху в Сулако. Монтеристи не зможуть послати достатньо сил через гори. Ні, навіть упоратися з бандою Ернандеса не зможуть. Тим часом ми організуємо тут наш опір. А для цього згодиться й цей самий Ернандес. Він завдавав поразки військам, ще як був бандитом, тож, без сумніву, робитиме те сáме, якщо його вдостоять звання полковника чи навіть генерала. Ви досить добре знаєте цю країну, щоб мої слова вас шокували, пані Ґулд. Я чув, як ви твердили, що цей бідний бандит — наочний, живий приклад жорстокості, несправедливості, глупоти і гноблення, які в цій країні гублять як людські душі, так і людські статки. Ну то якась поетична відплата втілиться в óбразі цього чоловіка, покликаного розгромити оте зло, яке штовхнуло чесного ранчеро на шлях злочину. Чудове бачення відплáти, еге ж?

Деку невимушено перейшов на англійську, якою говорив добре, дуже правильно, але надуживав звуком «з».

— Подумайте також про ваші шпиталі, про ваші школи, про ваших хворовитих матерів і немічних старих, про всю ту громаду, яку ви з вашим чоловіком звезли до скелястої ущелини Сан-Томе. Хіба ви не відповідаєте перед своєю совістю за всіх цих людей? Чи не варто радше зробити ще одне зусилля, зовсім не таке безнадійне, яким воно здається, ніж…

Деку закінчив свою думку, рубонувши рукою повітря на знак повного знищення, і пані Ґулд відвернула обличчя, на якому читався страх.

— Чому б вам не сказати всього цього моєму чоловікові? — спитала вона, не дивлячись на Деку, який стояв, спостерігаючи за ефектом, який справили його слова.

— А! Таж дон Карлос — такий уже англієць… — почав він.

Пані Ґулд перебила:

— Годі вже, доне Мартіне. Він — такий самий костаґуанеро… Ні! Він — більший костаґуанеро, ніж ви.

— Сентиментальний він, сентиментальний, — аж заворкував Деку лагідно-заспокійливим і шанобливим тоном. — Дивовижно сентиментальний, як це властиво вашим землякам. Я спостерігав за El Rey de Sulaco, відколи прибув сюди якоїсь мари, зваблений, мабуть, зрадливою долею, яка чаїться за незліченними поворотами людського життя. Але мені це байдуже, я ж не сентиментальний, не вдягаю своїх бажань у блискучі шовкові шати, осипані самоцвітами. Життя для мене — не моралістичний лицарський роман, що походить від традиції милої чарівної казки. Ні, пані Ґулд, я — практик. І мої мотиви мене не лякають. Але вибачте, я щось відхилився. Хочу лише сказати, що я спостерігав. Не розповідатиму про те, які я зробив висновки…

— Так. Не треба, — прошепотіла пані Ґулд, ще раз відвівши погляд.

— Отож. Хіба що один маленький фактик: вашому чоловікові я не подобаюся. Це дрібниця, яка за наявних обставин, здається, набуває абсолютно сміховинної ваги. Сміховинної й величезної, адже ясно, що мій план вимагає грошей, — міркував він уголос, а тоді значущо додав: — А до того ж нам доведеться мати справу з двома сентиментальними людьми.

— Не впевнена, що розумію вас, доне Мартіне, — холодно сказала пані Ґулд, дотримуючись притишеного тону їхньої розмови. — Але якщо припустити, що зрозуміла, то хто другий?

— Великий Голройд із Сан-Франциско, звичайно ж, — ледве чутно прошепотів Деку. — Гадаю, ви дуже добре мене розумієте. Жінки — ідеалістки, але заразом вони такі проникливі.

Хай там яка підстава була для цієї зауваги, зневажливої й похвальної водночас, але пані Ґулд ніби не звернула на неї уваги. Ім’я Голройда вúкликало в неї нові тривоги.

— Завтра у гавань прибуває срібний ескорт — цілих шість місяців роботи, доне Мартіне! — перелякано скрикнула вона.

— То хай прибуває, — з притиском видихнув Деку їй мало не у вухо.

— Але якщо поширяться оті чутки, а надто якщо вони виявляться правдою, то в місті може вибухнути бунт, — заперечила пані Ґулд.

Деку визнав, що таке може бути. Він добре знав міських вихідців із сулакського Кампо: понурих, злодійкуватих, мстивих і кровожерних, хай там які чесноти могли мати їхні братú з рівнини. Але був ще й отой другий сентиментальний пан, який надавав конкретним фактам дивного ідеалістичного сенсу. Треба, щоб цей потік срібла і далі тік на північ, аби повернутись у формі фінансової підтримки з боку могутньої фірми Голройда. Срібні зливки в сейфовій кімнаті копальні високо в горах мали для досягнення мети Деку меншу цінність, аніж стільки ж свинцю, з якого можна принаймні кулі відлити. Хай собі ескорт прибуває до гавані, готовий до перевезення морем.

Перший же пароплав, що йтиме на північ, вивезе срібло, рятуючи тим самим копальню Сан-Томе, яка видає на-гора таку багатющу руду.

— Ба більше, чутки, напевно, брехливі, — поспішно зауважив він дуже переконливим тоном. — А крім того, сеньйоро, — закінчив Деку, — ми зможемо ще багато днів їх приховувати. Я говорив з телеграфістом посеред Пласа-Майор, тому певен, що ніхто не міг нас підслýхати. Біля нас навіть пташка не пролітала. До того ж дозвольте мені ще дещо вам розповісти. Я заприятелював з оцим чоловіком, якого звуть Ностромо, Капатасом. Ми з ним розмовляли сьогодні ввечері, якраз коли він повільно їхав за місто на своїй кобилі, а я йшов поряд. І він пообіцяв мені: якщо з певної причини почнеться повстання — навіть з найполітичнішої причини, ви ж розумієте, — то його карґадори, а це, визнайте, важлива частина суспільства, будуть на боці європейців.

— Він це вам пообіцяв? — жваво поцікавилась пані Ґулд. — Що ж спонукало його дати вам таку обіцянку?

— Слово честі, не знаю, — заявив Деку трохи здивовано. — Безперечно, він це мені пообіцяв, але зараз, коли ви запитали мене чому, я й сам не можу сказати, які в нього були на це причини. Він говорив, як завше, безтурботно, і якби то був хтось інший, а не звичайний моряк, я б назвав цю безтурботність позою або маскою.

І Деку, урвавши, з цікавістю подивився на пані Ґулд.

— На загал, — повів він далі, — припускаю, що він очікує від цього якоїсь вигоди для себе. Не забувайте, що він не застосовує своєї надзвичайної влади над нижчими класами без певного особистого ризику і без вельми щедрих витрат з власної кишені. Так чи інакше, треба платити за таку вагому штуку, як особистий престиж. Коли ми познайомились на танцях у posada, яку тримає один мексиканець якраз за міськими мурами, Ностромо сказав мені, що прийшов туди збивати собі статки. Гадаю, він розглядає свій престиж як щось на кшталт інвестиції.

— Можливо, він цінує престиж як такий, — заперечила пані Ґулд таким тоном, ніби спростовувала незаслужену обмову. — Віола Ґарібальдіно, разом з яким він прожив кілька років, називає його Непощербним.

— А! То з тих ваших протеже, живе отам, за містом, ближче до гавані, пані Ґулд? Muy bien^[168]. А капітан Мітчелл зве його чудовим. Я чув безліч історій про його силу, хоробрість, вірність. Безліч усього доброго. Гм! Непощербний! Це справді почесний титул для капатаса сулакських карґадорів. Непощербний! Добре, але розпливчасто. Втім, гадаю, що він ще й розсудливий. І я говорив з ним, виходячи зі здорового глузду та практичності.

— Волію краще вважати його незацікавленим, а тому вартим довіри, — відказала пані Ґулд майже різко, наскільки це було властиво її вдачі.

— Ну, якщо так, тоді срібло буде в ще більшій безпеці. Хай прибуває, сеньйоро. Хай прибуває, щоб попливти на північ і повернутись до нас у вигляді кредиту.

Пані Ґулд глянула вглиб «корредору», на двері чоловікової кімнати. Деку, дивлячись на неї так, ніби в її руках була його доля, розрізнив майже невловний кивок на знак згоди. Він, усміхнувшись, уклонився, тоді засунув руку в нагрудну кишеню сюртука, витягнув звідти віяло зі світлого пір’я, закріпленого на розмальованих пластинках із сандалового дерева.

— Я поклав його собі в кишеню, — шепнув він переможно, — аби мати пристойний привід.

Він ще раз уклонився.

— Добраніч, сеньйоро.

Пані Ґулд пройшла по «корредору» у протилежний від чоловікової кімнати бік. Серце їй гнітили думки про долю копальні Сан-Томе. Її вже давно почав брати страх. Спершу копальня була ідеалом. Пані Ґулд з лихими передчуттями спостерігала за її перетворенням на фетиш, і тепер фетиш розрісся до величезних розмірів, став нищівним тягарем. Таке враження, що натхнення її молодих літ покинуло її серце й обернулось на стіну зі срібних зливків, зведену мовчазною працею злих духів, між нею та її чоловіком. Він мовби жив сам за мурами з коштовного металу, залишивши її поза цими мурами з її школою, її шпиталем, хворими матерями та немічними старими, — лише незначними пережитками первісного натхнення.

— Бідні люди! — пролепетала пані Ґулд сама до себе.

Знизу, з патіо, вона почула голос Мартіна Деку, який гучно говорив:

— Я знайшов віяло доньї Антонії, Басіліо. Поглянь, ось воно!

Розділ VII

Дотого, що Деку назвав своїм здоровим матеріалізмом, належала і його невіра в можливість дружби між чоловіком і жінкою.

Він допускав єдиний виняток із цього абсолютного правила, який, мовляв, лише його підтверджував. Дружба можлива між братом і сестрою, якщо розуміти під дружбою щиру відвертість, мов перед рівним, у висловленні своїх думок та почуттів, усю безцільну, але необхідну чесність у розкритті власного внутрішнього життя, щоб пробудити в іншій душі глибоке співчуття.

Його улюблена сестра, вродливий, свавільний і рішучий ангел, який верховодив над батьком і матір’ю Деку на другому поверсі апартаментів дуже елегантного паризького будинку, була повірницею Мартіна Деку, якій він звірявся у своїх думках, вчинках, цілях, сумнівах і навіть невдачах…

«Підготуй наш маленький паризький гурток до народження нової південноамериканської республіки. Однією більше, однією менше, яка різниця? Вони можуть народжуватись на світ, мов отруйні квіти на родючому ґрунті прогнилих інституцій, але насіння цієї республіки проросло у мозку твого брата, і цього буде досить, аби ти стала її відданою прибічницею. Пишу це тобі при світлі однієї-єдиної свічки у чомусь на кшталт готелю біля гавані, господар якого — один італієць на прізвище Віола, протеже пані Ґулд. У всьому будинку, який, наскільки мені відомо, побудував триста років тому один фермер-конкістадор, що промишляв виловом перлів, панує цілковита тиша. Тихо й на рівнині між містом та гаванню, але не так темно, як у домі, бо робітники-італійці зі сторожових загонів, які охороняють залізницю, палять невеликі багаття вздовж усієї колії. Учора в околиці було не так спокійно. У нас було жахливе заворушення — стихійний народний бунт, який придушили аж сьогодні пізно ввечері. Його затіяли, без сумніву, ради грабунку, і бунтівники зазнали поразки, про що ти, мабуть, уже дізналася з телеграми, пересланої через Сан-Франциско і Нью-Йорк учора ввечері, коли телеграфні лінії ще працювали. Ти вже прочитала, що енергійні заходи залізничників-європейців врятували місто від погрому, і можеш у це вірити. Я сам складав текст телеграми. У нас тут немає нікого з агенції “Ройтерс”. Також я стріляв у юрбу з вікон клубу вкупі зі ще деким із золотої молоді. Наше завдання було зачистити Calle de la Constitutión, аби з міста могли вийти жінки та діти, які тепер знайшли притулок на борту двох вантажних суден тут у гавані. Отакий видався вчорашній день. А ще ти мала б довідатися з телеграми, що пропалий безвісти президент Ріб’єра, який зник після битви біля Санта-Марти, об’явився тут, у Сулако, завдяки одному з тих дивних і майже неймовірних збігів обставин — в’їхав на кульгавому мулі в саму гущу вуличного бою. Виявляється, він утік від загрози Монтерової розправи, перебравшись через гори разом із погоничем мулів на ім’я Боніфасіо, — і потрапив до рук осатанілого натовпу.

Капатас карґадорів, моряк-італієць, про якого я тобі вже писав, врятував його від ганебної смерті. Схоже, цей капатас має особливий талант з’являтися там, де треба утнути щось картинне.

Він був зі мною о четвертій годині ранку в редакції Porvenir-у, куди прийшов у таку рань, аби попередити мене про початок заворушень, а також запевнити, що він утримає своїх карґадорів на боці правопорядку. Коли розвиднилось, ми разом дивились на пішу і кінну юрбу, яка влаштувала демонстрацію на Пласі і жбурляла каміння у вікна Інтенденсії. Ностромо (так його тут називають) вказав мені на своїх карґадорів, які розсúпалися серед черні.

Сонце в Сулако сходить пізно, бо спершу мусить піднятись над горами. І в ясному вранішньому світлі, яке розсіяло сутінки, Ностромо помітив по той бік величезної Пласи, на початку тієї вулиці, що за собором, вершника, який, очевидно, потрапив у халепу, оточений верескливою купкою леперо. Ностромо відразу сказав мені:

— Це приїжджий. Чого вони до нього пристали?

Тоді витяг срібного свистка, до якого зазвичай вдавався на верфі (здається, цей чоловік зневажає метал, менш коштовний за срібло) і двічі в нього свиснув — очевидно, подав умовний сигнал своїм карґадорам. Тут же вибіг надвір — і вони його обступили. Я теж вибіг, але не встиг їх наздогнати і допомогти їм визволяти приїжджого, чий мул упав. На мене відразу накинулись бунтівники, як на ненависного аристократа, тож я був дуже радий добратись до клубу, де дон Хайме Берхес (певно, ти пам’ятаєш, як він відвідав нас у Парижі три роки тому) кинув мені в руки мисливську рушницю. Тут уже стріляли з вікон. На розкладених картярських столах лежали купки гільз. Пам’ятаю пару перевернутих стільців, кілька пляшок, які розкотились по підлозі між розкиданими колодами карт, — усе свідчило про те, що кабальєро враз посхоплювались, кинувши гру, щоб відкрити вогонь по юрбі. Більшість цих молодих людей провела ніч у клубі, очікуючи якоїсь такої колотнечі. Свічі у двох настінних канделябрах догоріли до розеток. Коли я ввійшов, з вулиці залетіла велика залізна гайка, мабуть, украдена із залізничного депо, і розбила одне з великих дзеркал, вбудованих у стіну. А ще я помітив, що в кутку лежав один із клубних слуг зі зв’язаними шнуром від портьєр руками й ногами. Мов у тумані, пригадую, як дон Хайме поспіхом пояснював мені, що того типа застукали, коли він підсипáв отруту до страв, приготованих на вечерю. Але чітко пам’ятаю, що він пронизливо кричав, без упину, не замовкаючи ні на мить, просячи пощади, але ніхто на нього не звертав уваги, ніхто навіть не завдав собі клопоту заткнути йому кляпом рота. Він так противно кричав, що я вже й сам подумував про кляп. Але на такі дрібниці не було часу. Я зайняв позицію біля одного з вікон і почав стріляти.

Лише згодом, пополудні, я довідався, кого це примудрився врятувати від отих п’яних негідників Ностромо зі своїми карґадорами та ще кількома робітниками-італійцями. Капатас мав особливий талант за потреби піти на вчинок, що вражав би уяву. Я сказав йому про це своє спостереження, коли ми зустрілись після встановлення у місті такого-сякого порядку, і його відповідь неабияк мене здивувала. Він якось замислено відказав:

— І скільки я за це дістаю, сеньйоре?

І мене осінило, що, можливо, марнославство цього чоловіка живиться підлабузництвом простих людей та довірою його зверхників!»

Деку, не підіймаючи голови від писання, зробив перерву, щоб закурити цигарку, а тоді випустив хмару диму, яка ніби відсахнулась від паперу. І знову взявся за олівець.

«Це було вчора ввечері на Пласі, коли Ностромо сидів на сходах собору і тримав, склавши руки між колінами, вуздечку своєї славетної сріблясто-сірої кобили. Цілий день він браво командував загоном своїх карґадорів. Тепер мав стомлений вигляд. Не знаю, який вигляд мав я. Гадаю, дуже брудний. Але думаю, що водночас і задоволений. Відтоді, як президент-утікач зійшов на борт пароплава “Мінерва”, удача відвернулась від босоти. Її повиганяли з гавані та найкращих вулиць міста, відтіснивши до рідного лабіринту руїн і тольдерій^[169]. Зрозумій, що це повстання, затіяне, безсумнівно, для того, щоб захопити срібло Сан-Томе, яке зберігалось у підвальних приміщеннях митниці (вже й не кажу про поголовний грабунок Ricos), набуло політичного забарвлення через той факт, що двоє депутатів Провінційної асамблеї, сеньйори Ґамачо і Фуентес, обидва з Больсона, очолили бунтівників, — щоправда, вже згодом, пополудні, коли чернь, втративши надії на грабунок, перекрила вузькі вулиці з криками “Viva la Libertad!^[170] Геть феодалізм!” (цікаво, що вони розуміли під феодалізмом?), “Геть варварів і паралітиків!” Припускаю, що сеньйори Ґамачо і Фуентес знали, на що йшли. Вони люди обачні. В Асамблеї називали себе поміркованими і з філантропічною меланхолією противились будь-яким силовим заходам. Коли докотились перші чутки про перемогу Монтеро, вони виказали певне пожвавлення свого меланхолійного темпераменту і почали з таким зухвальством атакувати бідного дона Хусте Лопеса, який головував за трибуною, що бідолаха тільки й міг, що приголомшено теребити собі бороду і калатати у президійний дзвоник. А потім, коли поразка ріб’єристської справи вже було безсумнівна, вони перефарбувались на переконаних лібералів, діючи заодно, мов сіамські близнюки, і цілком, так би мовити, взявши під свій контроль повстання в ім’я монтеристських принципів.

Їхнім останнім кроком учора о восьмій годині вечора було утворення у своїх-таки особах Монтеристського комітету, що засідав, наскільки мені відомо, у posada, яку тримав один мексиканець, колишній тореро, та ще й великий політик, а як його звати, я забув. Звідти вони надіслали відозву, звернену до нас, варварів і паралітиків з клубу Amarilla (ми також мали власний комітет): закликали до якогось попереднього порозуміння, щоб укласти мир і щоб, відповідно, шляхетну справу Свободи, як вони безсоромно висловились, “не заплямував кримінальний безлад консервативного егоїзму”! Коли я вийшов посидіти на сходах собору разом із Ностромо, члени клубу сáме повним ходом обмірковували належну відповідь, зібравшись у головній кімнаті, де на підлозі були розкидані вистріляні гільзи, свічки та інший мотлох, де виднілися купи битого скла і плями крові. Ніхто в місті не мав реальної влади, крім залізничних інженерів, чиї люди зайняли демонтовані будинки край Пласи, придбані компанією для облаштування міського вокзалу, та крім Ностромо, чиї карґадори спали під аркадами вздовж фасаду магазину Ансані. На Пласі горіло вогнище з поламаних меблів із салонів Інтенденсії, переважно позолочених, і полум’я бурхало високо — аж до статуї Карла IV. На східцях п’єдесталу лежав чийсь труп, широко розкинувши руки, а обличчя його було прикрите сомбреро, — можливо, данина уваги від друга. Відблиски вогню підсвічували листя перших дерев на Аламеді й танцювали на початку найближчої бічної вулиці, забарикадованої наваленими возами та забитими буйволами. Один леперо, закутаний у лахміття, сидів на одній із туш, смалячи цигарку. Це було перемир’я — розумієш? Єдиною живою істотою на Пласі, окрім нас, був карґадор, який походжав туди-сюди, ніби вартовий, з довгим оголеним кинджалом у руці перед аркадами, де спали його друзі. І, крім вогнища, в усьому темному місті світилися лише вікна клубу на розі Calle».

Дописавши до цього місця, дон Мартін Деку, екзотичний денді з паризького бульвару, підвівся і закрокував по їдальні з посипаною піском долівкою під дахом Albergo «Соборна Італія», господарем якої був Джорджо Віола, давній соратник Ґарібальді. Здавалося, що при світлі єдиної свічки яскраво розфарбований літографічний портрет Вірного Сина Вітчизни похмуро дивився на людину, яка не вірила ні в що, окрім правди своїх відчуттів. Визирнувши у вікно, Деку зауважив, що темінь надворі така непроглядна, що не видно ні гір, ні міста, ні навіть будівель біля гавані, та й не чути ні звуку, наче темне хмаровище над затокою Пласідо, наповзши з-над води на суходіл, не лише осліпило його, а й оглушило. І тут Деку почув, як злегка тремтить долівка, а десь далеко бряжчить залізо. Темряву вдалині освітив жмут яскравого білого світла, який з гуркотом розростався. Це задля безпеки повертався на станцію потяг, який зазвичай стояв на запасній колії в Рінконі. Мов таємничий вихор темряви, вслід за фарою паротяга потяг із замогильним гримотінням пронісся поруч із будинком, який від того увесь аж задвигтів. І годі було щось чітко розгледіти, лише на краю останньої платформи промайнув голий до пояса негр у білих штанях, який без упину вимахував ліхтарем, роблячи колові рухи оголеною рукою. Деку не ворухнувся.

За його плечима, на спинці стільця, з якого він устав, висіло елегантне паризьке пальто з перлисто-сірою шовковою підкладкою. Але коли він обернувся і знову підійшов до столу, світло свічі упало на його обличчя, замурзане і подряпане. Рожеві губи почорніли від спеки й порохового диму. Від бруду та іржі коротка борідка втратила свій лиск. Комір та манжети сорочки зім’ялися; блакитна шовкова краватка висіла на грудях, мов ганчірка; на білому чолі виднілась масна пляма. Він не роздягався й не брав до рук води годин сорок, хіба що похапцем жадібно десь робив ковток-другий. Його опанував страшний неспокій, позначивши його всіма ознаками безнадійної боротьби, а сухі безсонні очі дивилися застиглим поглядом. Він хрипко пробурмотів сам до себе:

— Цікаво, чи знайдеться тут трохи хліба?

Невпевнено роззирнувся довкола, тоді опустився на стілець і знову взявся за олівець. Він відчув, що багато годин нічого не їв.

Так склалося, що ніхто не розумів його краще, ніж сестра. У такі моменти, коли самé існування особистості опиняється під загрозою, в серці навіть найбільшого скептика прокидається бажання залишити по собі правдивий відбиток своїх почуттів, пролити світло на свої вчинки, перш ніж покинути цей світ і піти туди, де жодне викривальне світло не висвітлить правди, яку забирає у потойбіччя смерть. Тому, замість того, щоб пошукати чогось їстівного чи спробувати з годинку передрімати, Деку заповнював сторінки великого нотатника листом до своєї сестри.

У цих сердечних звіряннях він не міг не згадати про свою втому, виснаження, свої безпосередні фізичні відчуття. Він знову взявся за писання — так, ніби говорив із сестрою віч-на-віч. Майже повіривши в ілюзію її присутності, написав фразу: «Я дуже голодний».

«Таке враження, що довкола мене велика самотність, — продовжував він. — Чи ж не тому, що я — єдина людина з бодай якоюсь думкою в голові посеред повного краху всіх рішень, намірів та надій? Але ця самотність — також і дуже реальна. У готелі вже два дні немає нікого з інженерів, — вони наглядають за майном Національної центральної залізниці, того великого костаґуанського підприємства, яке має напхати грошима кишені англійців, французів, американців, німців та бозна-кого ще. Тиша навколо мене — зловісна. Над середньою частиною цього будинку є щось на кшталт другого поверху з вузькими проймами, наче амбразурами, замість вікон — можливо, за давніх часів їх використовували, щоб краще захиститися від дикунів, коли непроминальне варварство нашого рідного континенту ще не носило чорних фраків політиків, а розгулювало напівголе, з луками та стрілами в руках, репетуючи на все горло. Здається, зараз там умирає господиня дому на руках у свого старого чоловіка. Туди ведуть вузькі сходи, сходи того штибу, на яких один чоловік легко може боронитися від юрби, і я щойно чув крізь товсту стіну, як старий схóдив по віщось униз, до кухні. Зашаруділо, ніби миша за тиньком. Усі слуги вчора повтікали і ще не повернулись, якщо взагалі збираються повертатись. Щодо решти, то тут лише двоє дітей, двоє дівчаток. Батько послав їх на перший поверх, і вони прокрались у їдальню — можливо, тому, що я тут. Вони зіщулилися, обнявшись, у кутку; я помітив їх лише кілька хвилин тому і почуваюся ще самотнішим».

Деку напівобернувся на стільці й запитав:

— Чи знайдеться тут трохи хліба?

Лінда заперечливо похитала у відповідь темною голівкою, до грудей їй тулилась білява голівка сестри.

— Ти не могла б дістати для мене трохи хліба? — наполягав Деку.

Дитина не ворухнулась; він бачив її великі темні-темнющі очі, які вп’ялись у нього з кутка.

— Ти мене не боїшся? — спитав він.

— Ні, — відповіла Лінда, — ми тебе не боїмося. Ти прийшов сюди з Джан’ Баттістою.

— Ти говориш про Ностромо? — знову спитав Деку.

— Так його звуть англійці, але так не називають ні людей, ні тварин, — відказала дівчинка, ніжно гладячи рукою волосся сестри.

— Але він дозволяє так себе називати, — зауважив Деку.

— Не в цьому домі, — відрубала мала.

— А! Ну тоді я зватиму його Капатасом.

Деку облишив цю тему і на деякий час цілковито заглибився у писання, а тоді знову обернувся.

— Як думаєш, коли він повернеться? — запитав він.

— Після того як він привіз тебе сюди, він поскакав у місто по сеньйора лікаря для мами. Він повернеться скоро.

— Він має всі шанси спіймати кулю десь на дорозі, — пробурмотів Мартін сам до себе, а Лінда почула його слова і заявила своїм тоненьким голоском:

— Ніхто не посміє застрелити Джан’ Баттісту.

— Ти в це віриш, — запитав Деку, — еге ж?

— Я це знаю, — переконано відповіла мала. — Ніхто в цих місцях не має досить відваги, щоб напасти на Джан’ Баттісту.

— Не треба багато відваги, щоб натиснути в кущах на курок, — буркнув Деку собі під ніс. — На щастя, ніч темна, а інакше ледве чи вдалось би врятувати срібло копальні.

Він знову повернувся до нотатника, переглянув списані сторінки і знову взявся за олівець.

«Такі були справи вчора, після того як “Мінерва” з президентом-утікачем на борту вийшла з гавані, а бунтівників розігнали по бічних вулицях міста. Я саме надіслав був телеграму, аби поінформувати більш-менш небайдужий світ, і тепер сидів на сходах собору разом з Ностромо. Досить дивно: хоча контора Телеграфної компанії розміщується в тій самій будівлі, що й Porvenir, однак юрба, яка викинула з вікна мій друкарський верстат і порозкидала шрифти по всій Пласі, не пошкодила обладнання по інший бік внутрішнього подвір’я. Коли я сидів і розмовляв з Ностромо, Бернгардт, телеграфіст, вийшов з аркади з аркушем паперу в руці. Цей коротун почепив собі велетенську шаблюку й увесь обвішався револьверами. Він кумедний, але найхоробріший для свого зросту німець, який коли-небудь вибивав телеграфним ключем абетку Морзе. Це він одержав з Кайти телеграму, яка повідомляла про те, що транспортні судна з армією Барріоса щойно ввійшли у порт, і яка закінчувалася словами: “Довкола величезний ентузіазм”. Я пішов до фонтана попити води, і хтось вистрілив у мене з боку Аламеди, сховавшись за деревом. Але я пив і не зважав на це: оскільки Барріос — у Кайті, а великі Кордильєри відгороджують нас від переможної армії Монтеро, мені здавалося, що, попри месьє Ґамачо та Фуентеса, моя нова Держава — у мене в кулаці. Я вже збирався піти поспати, але коли дістався до “каси” Ґулдів, то побачив, що в патіо на соломі лежить повно поранених. Горіли ліхтарі, була спекотна ніч, і в тому замкненому внутрішньому дворику стояв слабкий запах хлороформу та крові. З одного краю бинтував рани доктор Моніґем, лікар з копальні, а з другого, біля сходів, вислуховував, стоячи навколішки, сповідь умирущого карґадора отець Корбелан. Пані Ґулд пробиралася крізь цей хаос із бутлем в одній руці та великим жмутом вати у другій. За нею ходила її camerista, також із бутлем, і тихенько схлипувала.

Деякий час я носив пораненим воду з фонтана. Потім піднявся сходами, зустрічаючи дорóгою декого з перших леді Сулако, блідіших, ніж завжди, які несли на оберемках бинти. Не всі з них утекли на кораблі. Багато хто знайшов того дня притулок у “касі” Ґулдів. Одна дівчина з напіврозплетеним волоссям уклякла на сходовому майданчику перед нішею, де стояла Мадонна в синіх шатах та позолоченій короні. Гадаю, то була старша панна Лопес; мені не було видно її лиця, пам’ятаю лише, що задивився на високий французький підбор її маленького черевичка. Вона не видавала ні звуку, не ворушилась, не схлипувала, — от просто завмерла навколішках, уся в чорному на тлі білої стіни, безмовне втілення ревної побожності. Я певен, що вона була налякана не більше, ніж інші блідолиці дами, яких я зустрів з бинтами. Одна з них сиділа на верхній сходинці, рвучи на смуги полотнину, — молода дружина одного тутешнього підстаркуватого багатія. Вона перервала роботу й у відповідь на мій уклін помахала рукою, наче була у своєму екіпажі на Аламеді. Треба бачити наших співвітчизниць у часи революцій. Осипаються рум’яна та перлова пудра, а разом з ними зникає й пасивне ставлення до зовнішнього світу, яке їм з раннього дитинства прищеплюють освіта, традиції, звичаї. Я подумав про твоє обличчя, яке змалку мало печать інтелекту замість того карбу терплячості й покори, що проступає на обличчях, коли якісь політичні заворушення зривають з них вуаль косметики та узвичаєності.

У великій “салі” на другому поверсі засідала своєрідна Аристократична хунта — рештки Провінційної асамблеї, яка перестала вже існувати. Донові Хусте Лопесу обпалило пів бороди пострілами з trabuco^[171], зарядженого саморобними кулями, але, на щастя, жодна в нього не влучила. І коли він повертав голову з боку в бік, це було точнісінько так, ніби під його фраком уживаються двоє чоловіків: один — зі шляхетними бакенбардами, імпозантний, а другий — переляканий нечупара.

Коли я ввійшов, залунали крики:

— Деку! Дон Мартін!

Я спитав Їх:

— Що обмірковуєте, панове?

Схоже, жодного голови не було, хоча на чолі столу сидів дон Хосе Авельянос. Усі відповідали наперебій:

— Як зберегти життя і майно.

— Поки не прибудуть нові урядовці, — пояснив мені дон Хусте, явивши моїм очам урочистий бік свого обличчя. І тут ніби хтось накрив мокрим рядном розжеврілу в мені ідею нової Держави. У вухах у мене мовби щось засичало, і в очах посіріло, наче кімнату раптом заступило туманом.

Сліпма, мов п’яний, я підійшов до столу.

— Ви обмірковуєте, як здатися, — сказав я.

Усі сиділи мовчки, повстромлявши носи в аркуші паперу, які бозна-чому лежали перед кожним. Лише дон Хосе заховав обличчя в долонях і забурмотів:

— Нізащо! Нізащо!

Але коли я подивився на нього, мені здалося, що дмухни я — і він заточиться, такий він був тендітний, такий слабкий, такий змучений. Хай там що буде далі, йому цього не пережити. Для людини його віку це завелике розчарування, та й хіба не бачив він аркушів “Півстолітньої смути” (ми почали друкувати книгу на верстаті Porvenir-у), які були розкидані по Пласі, плавали у стічних канавах, обгоріли після вживання їх замість клейтухів для trabucos, заряджених пригорщею друкарських шрифтів, літали у повітрі, підхоплені вітром, були втоптані у багнюку? Я навіть бачив сторінки, що плавали на воді в гавані. Було б нерозумно сподіватися, що він це переживе. Це було б жорстоко.

— Ви хоч розумієте, — закричав я, — що означає здатися для вас, для ваших жінок, для ваших дітей, для вашого майна?

Здається, я промовляв до них хвилин п’ять без передиху, педалюючи наші шанси на успіх, нещадність Монтеро, якого я змалював такою лютою тварюкою, якою, не сумніваюсь, він і сам хотів би бути, якби мав досить розуму, аби продумати системний режим терору. І ще п’ять хвилин чи більше я вивергав палкі потоки слів, покликаючись на відвагу і мужність присутніх з усією пристрастю своєї любові до Антонії. Бо якщо людина добре говорить, то робить це завжди з особистих почуттів: або засуджуючи ворога, або захищаючи себе, або заступаючись за те, що направду може бути дорожчим за життя. Моя дорогá дівчинко, я просто метав у них громи і блискавки. Здавалося, що мій голос розколе стіни, а коли скінчив, то побачив перелякані очі, які зусібіч нерішуче дивилися на мене. І це було все, чого я домігся! Лише голова дона Хосе все нижче й нижче поникала йому на груди. Я нахилив вухо до його висхлих вуст і розібрав його шепіт, щось на кшталт:

— То з Богом, Мартіне, сину мій!

Точно не розчув. Певен лише, що він згадав ім’я Боже. Мені здалося, що я вловив у нього на вустах його останній подих — подих його готової відлетіти душі.

Він ще живий, це правда. Після того я його бачив, але це було лише старече тіло, яке лежало навзнак, вкрите по підборіддя, з розплющеними очима, таке нерухоме, що можна було б подумати, ніби воно вже не дихає. Я залишив дона Хосе таким під наглядом Антонії, яка стояла навколішки край його ліжка, і пішов звідти прямісінько до цієї італійської posada, де також чатує всюдисуща смерть. Але я знаю, що насправді дон Хосе помер там, у “касі” Ґулдів, пошепки закликаючи мене взятися за справу, якою його душа, вірна святості дипломатичних угод і урочистих декларацій, безперечно, мала б погребувати. Я на повен голос вигукнув:

— Немає ніякого Бога в тій країні, де люди не можуть дати раду самим собі.

Тим часом дон Хусте почав виголошувати розважливу промову, врочисте враження від якої зіпсувалося через сміховинну халепу, що сталася з його бородою. Я не став чекати, аби осягнути суть його слів. Схоже, він доводив, ніби наміри Монтеро (він звав його Генералом), можливо, не такі вже й лихі, хоча, як він повів далі, “отой видатний чоловік” (лише тиждень тому ми мали звичай називати його gran' bestia) “мабуть, помилився у виборі засобів”. Як ти здогадалась, я не залишився там, аби почути продовження. Мені відомі наміри брата Монтеро, Педріто, guerrillero, якого я вивів на чисту воду кілька років тому в Парижі, у ресторанчику, куди вчащали латиноамериканські студенти й де він спробував підсунути свою кандидатуру на секретаря дипломатичної місії. Зазвичай він приходив туди й говорив цілими годинами, крутячи у своїх волохатих лапах фетрового капелюха, і складалося враження, що амбіції в нього — наполеонівські, принаймні не менші, ніж у герцога де Морні^[172]. І вже тоді він узяв за звичку говорити про свого брата пишними фразами. Здавалося, що викриття йому не загрожує, бо студенти, всі з родин “бланко”, не були, як ти здогадуєшся, частими гостями місії. Це лише Деку, безбожник і безпринципна людина, як вони завше про мене казали, часом захóдив туди для розваги, немов до спілки дресированих мавп. Знаю я його наміри, того Педріто. Я бачив, як він переміняв тарілки на столі. Може, комусь і дадуть жити за режиму терору, а мене чекає лише смерть.

Ні, я не досидів до кінця, аби почути, як дон Хусте Лопес у поважній промові намагається переконати самого себе у милосерді та справедливості, чесності та непорочності братів Монтеро. Я рвучко вийшов, аби пошукати Антонію. Побачив її в галереї. Коли я відчинив двері, вона простягла до мене заломлені руки.

— Що вони там роблять? — запитала вона.

— Розмовляють, — відказав я, дивлячись їй в очі.

— Так, так, але…

— Порожні балачки, — перебив я її. — Ховають свої страхи за безглуздими надіями. Вони ж там усі великі парламентарі — англійського зразка, як ти знаєш.

Я був такий розлючений, що ледве міг говорити. Вона зробила розпачливий жест.

З-за дверей, які я лиш прикрив за собою, ми чули, як дон Хусте пишномовно і монотонно відважував фразу по фразі, наче божевільний у якомусь жахливому піднесенні.

— Зрештою демократичні прагнення, мабуть, правомірні. Путі людського прогресу недовідомі, і якщо доля країни — в руках Монтеро, то нам слід…

На цьому я затріснув двері: досить, це вже занадто. Ніколи на жодному прекрасному обличчі не було написано стільки страху і відчаю, як тоді на обличчі Антонії. Це було нестерпно, я схопив її за руки.

— Вони там убили мого батька? — спитала вона.

Її очі запалали обуренням, але під моїм зачарованим поглядом вогонь у них згас.

— Це здача, — сказав я.

Пам’ятаю, я стряс її зап’ястя і розціпив їх, тримаючи обіруч.

— Це довга розмова. Ваш батько сказав мені, аби я з Богом брався до діла.

Моя дорогá дівчинко, в Антонії є те, що спонукає мене повірити у здійсненність будь-чого. Одного погляду на її обличчя досить, аби запалити мій мозок. І все ж я люблю її, як люблять усі — серцем, і лише так. Вона значить для мене більше, ніж для отця Корбелана його Церква (вчора вночі генеральний вікарій зник з міста — можливо, приєднався до банди Ернандеса). Вона значить для мене більше, ніж для того сентиментального англійця його дорогоцінна копальня. Не кажу вже про його дружину. Колись і вона могла бути сентиментальною. Тепер між цими двома стоїть копальня Сан-Томе.

— Ваш батько, Антоніє, — повторив я, — ваш батько сам — розумієте? — сказав, аби я брався до діла.

Вона відвернула обличчя і скрикнула зболеним голосом:

— Він? Тоді я вже справді боюся, що більше він не скаже ні слова.

Вона вивільнила свої зап’ястки з моїх долонь і заплакала, затулившись носовичком. Я не зважав на її скорботу: краще бачити її нещасною, ніж не бачити взагалі, ніколи в житті, адже, чи втечý я, чи залишусь на вірну смерть, ми не зможемо бути разом, не матимемо майбутнього. І через те я не став марнувати слів співчуття, аби втішити її у перебіжні хвилини печалі. Натомість послав її, всю в сльозах, по донью Емілію та дона Карлоса. Їхні сентименти необхідні, аби вдихнути в мій план життя, — сентиментальність людей, які нічого не робитимуть для втілення свого пристрасного бажання, аж поки воно не явиться їм у прекрасних шатах ідеї.

Пізно вночі у блакитно-білому будуарі пані Ґулд ми сформували маленьку хунту з чотирьох — двох жінок, дона Карлоса та мене.

El Rey de Sulaco вважає себе, поза сумнівом, людиною дуже чесною. І такий він і є, якщо зазирнути за завісу його мовчазності. Можливо, він гадає, що лише завдяки цій рисі нічим не заплямував свою чесність. Оті англійці живляться своїми ілюзіями, які так чи інакше допомагають їм чітко вловлювати суть справи. Якщо Чарлз Ґулд говорить, то хіба зрідка “так” чи “ні”, — і це звучить так само безсторонньо, як слова оракула. Але він не зміг нав’язати мені своєї безмовної стриманості. Я знав, щó в нього в голові, — його копальня в нього в голові, а його дружина не має в голові нічого, крім його безцінної особи, тож він, пов’язавши своє життя з Ґулдовою концесією, повісив її на шию і цій маленькій жіночці. Але менше з тим. Суть у тому, щоб змусити його так представити справу Голройдові (Сталевому і Срібному Королю), аби заручитись його фінансовою підтримкою. Учора вночі в цей самий час, рівно двадцять чотири години тому, ми думали, що срібло копальні перебуває в безпеці у підвалах митниці, чекаючи, поки за ним прийде пароплав і повезе його на північ. А поки коштовний метал безперервно пливтиме на північ, той наскрізь сентиментальний Голройд не полишить своєї ідеї запровадити на відсталих континентах не лише законність, індустріалізацію, мир, а й оту свою улюблену мрію — найчистішу форму християнства. Трохи згодом прискакав з гавані на Calle фактично найважливіший у Сулако європеєць, головний інженер залізниці, і ми прийняли його до нашого конклаву. Тимчасом Аристократична хунта ще радила раду у великій “салі”, лише один з її членів вибіг у “корредор” і спитав слугу, чи не міг би той принести чогось попоїсти. Перше, що сказав головний інженер, увійшовши до будуара, було:

— Що з вашим домом, дорогá пані Ґулд? Унизу — воєнний шпиталь, а нагорі, очевидно, ресторан. Я бачив, як до “сали” заносили таці, повні різної смакоти.

— А тут, у цьому будуарі, — відгукнувся я, — ви бачите таємний кабінет майбутньої Західної Республіки.

Головний інженер був такий поглинутий власними думками, що й не усміхнувся на це, схоже — навіть не здивувався.

Він розповів нам, що віддавав на станції загальні розпорядження щодо захисту майна залізниці, аж тут його вúкликали до залізничної телеграфної контори. Інженер з кінцевого пункту залізниці біля підніжжя гір хотів щось передати йому зі свого кінця дроту. У конторі не було нікого, крім головного інженера і телеграфіста, який уголос розшифровував повідомлення зі стрічки, що кільчилась по підлозі. І загалом телеграма, нервово вистукана в дерев’яній повітці серед лісових хащ, інформувала шефа, що президент Ріб’єра втік чи саме тікає від погоні. Для нас у Сулако це була не новина. Сам Ріб’єра, коли ми його врятували, привели у Божий вигляд і заспокоїли, був схильний думати, що від жодної погоні він не тікав.

А було це так: Ріб’єра взяв до уваги наполегливі вмовляння друзів і покинув штаб своєї розгромленої армії, взявши за провідника Боніфасіо, погонича мулів, який добровільно перебрав на себе відповідальність разом із ризиком. Вирушили вони рано-вранці на третій день. Рештки армії за ніч розсіялись. Боніфасіо з Ріб’єрою без упину скакали на конях до підніжжя Кордильєрів, тоді пересіли на мулів, вибрались на перевал і перетнули Парамо в Ів’є сáме перед тим, як це кам’янисте плато накрив крижаний вітер, поховавши під сніговим заметом маленьку кам’яну хижку, в якій вони переночували. Потім бідолашний Ріб’єра пережив багато пригод, відстав від свого провідника, загубив мула, насилу спустився до Кампо пішки, і якби не поклався на ласку одного ранчеро, то загинув би за багато миль до Сулако. Той чоловік, який, звичайно, відразу впізнав Ріб’єру, дав йому свіжого мула, що його втікач, важкий і невмілий вершник, заїздив до смерті. І це правда, що в погоню за ним вирушив загін на чолі з особою не нижчого рангу, ніж Педро Монтеро, брат генерала. На щастя, у верхів’ях перевалу переслідувачів застав холодний вітер Парамо. Кілька людей і всі тварини загинули під його крижаними поривами. Загинули й ті, хто відстав, але основна частина загону продовжила путь. Вони знайшли Боніфасіо, коли він лежав, півмертвий, біля підніжжя засніженого схилу, і тут же закололи його багнетами, достеменно у стилі громадянської війни. Вони б і з Ріб’єрою зробили те сáме, якби, з тих чи інших причин, не звернули зі старої Каміно-Реаль і не заблукали в лісах передгір’я. І там вони зрештою зненацька натрапили на будівельний табір залізниці. Інженер з кінцевого пункту телеграфував своєму шефові, що Педро Монтеро сидить поруч нього, прямо в конторі, і слухає, як він вистукує на апараті. Педріто збирався заволодіти Сулако в ім’я Демократії. Був дуже самовпевнений. Його люди без дозволу зарізали кілька голів худоби, що належала Залізничній компанії, і пішли смажити м’ясо на вугіллі. Педріто поставив кілька гострих запитань стосовно срібної копальні й поцікавився, що сталося з видобутком за останні шість місяців. Він був категоричний:

— Пошли своєму шефові запит телеграфом, він має знати; скажи йому, що дон Педро Монтеро, намісник Кампо і міністр внутрішніх справ у новому уряді, хоче бути правильно поінформованим.

Його ноги були замотані в закривавлене лахміття, мав він худе і виснажене обличчя, розкуйовджену бороду та волосся і ходив накульгуючи, з кривою ломакою замість ціпка. Його соратники були, схоже, в ще гіршому стані, але вони явно не кинули зброї, принаймні скинули з себе не всю амуніцію. Їхні вихудлі обличчя тіснились у дверях і вікнах телеграфної хижки. Оскільки водночас вона була і спальнею інженера, відповідального за цю ділянку, то Монтеро бухнувся на його чисті ковдри і, весь тремтячи, навлежачки диктував вимоги, які треба було передати телеграфом до Сулако. Він вимагав, щоб йому негайно прислали потяг перевезти його людей до міста.

— На це я відповів зі свого кінця дроту, — розповідав нам головний інженер, — що не ризикну відправляти потяг углиб країни, бо вже було кілька спроб влаштувати аварію на різних ділянках колії. Я зробив це заради вас, Ґулде, — додав головний інженер. — Відповідь на це, за словами мого підлеглого, була така: “Брудна тварюка на моєму ліжку сказала: «А якщо я тебе розстріляю?»”. На це мій підлеглий, який, виявляється, сам же й виконував обов’язки телеграфіста, зауважив, що це не допоможе пригнати вагони. На що Педріто, позіхаючи, відказав: “Не переживай, у Кампо вистачає коней”. І, перевернувшись на другий бік, заснув на ліжку Гарріса.

Ось чому, моя дорогá дівчинко, сьогодні вночі я — втікач. В останній телеграмі з кінцевого пункту залізниці йдеться про те, що Педро Монтеро та його люди вирушили на світанку, понаїдавшись за ніч асадо^[173] з яловичини. Вони позабирали всіх коней, а дорóгою наловили ще: вони будуть тут менш ніж за тридцять годин, і тому в Сулако не місце ні мені, ні великим запасам срібла, що належать Ґулдовій концесії.

Але це ще не найгірше. Гарнізон Есмеральди перейшов на бік переможців. Ми почули про це від телеграфіста з Телеграфної компанії, який рано-вранці прийшов з новинами до “каси” Ґулдів. Власне, було так рано, що в Сулако ще не розвиднилось. Його вúкликав колега з Есмеральди й повідомив, що гарнізон розстріляв декого з офіцерів і захопив урядовий пароплав, який стояв пришвартований у гавані. Для мене це справді важкий удар. Я думав, що в цій провінції можу покластись на кожного. Помилявся. В Есмеральді відбулась монтеристська революція, саме така, яку намагалися здійснити й у Сулако, але цього разу вдала. Телеграфіст увесь час сигналізував Бернгардтові, й останнє переслане повідомлення було таке: “Виламали двері й захопили телеграфну контору. Ви відрізані. Більше нічого не можу вдіяти”.

Але насправді йому якось вдалося приспати пильність нападників, які хотіли зупинити комунікацію із зовнішнім світом. Йому це вдалось. Як — не знаю, але за кілька годин він знову вúкликав Сулако і передав ось що: “Повстанська армія захопила в затоці урядове транспортне судно і вантажить на нього війська з наміром пустити його вздовж узбережжя до Сулако. Тому пильнуйте там. Вони будуть готові рушати за кілька годин і можуть заскочити вас удосвіта”.

Це все, що він міг повідомити. Цього разу вони вже остаточно відігнали його від апарата, бо Бернгардт потім постійно викликáв Есмеральду, але відповіді не дістав».

Записавши ці слова в нотатник, який він заповнював з думкою, що колись це прочитає його сестра, Деку підняв голову і прислýхався. Але не було чути жодного звуку — ні в кімнаті, ні в будинку, лише вода крапотіла з фільтра у величезний глиняний глек під дерев’яною підставкою. І надворі стояла глибока тиша. Деку знову схилив голову над нотатником.

«Я не тікаю, ти ж розумієш, — писав він далі. — Просто від’їжджаю з отим великим вантажем срібла, який треба зберегти за всяку ціну. З боку Кампо на нього полює Педро Монтеро, а з моря — бунтівний гарнізон Есмеральди. Те, що срібло лежить і чекає їх тут, — просто випадковість. Справжня їхня мета — сама копальня Сан-Томе, як ти здогадуєшся, якби не вона — переможці, без сумніву, дали б Західній провінції спокій на багато тижнів, а тоді на дозвіллі прибрали б її до рук. Дон Карлос Ґулд має багато чого зробити, щоб зберегти свою копальню з її організацією та людьми, Imperium in Imperio, цю фабрику з виробництва багатства, до якої його сентиментальність долучає дивну ідею справедливості. Він обстоює її так само, як деякі люди обстоюють ідею любові чи помсти. Якщо тільки я не помиляюся щодо цього чоловіка, копальня й далі існуватиме в недоторканному вигляді або ж загине з його власної волі. У його холодне ідеалістичне життя закралася пристрасть. Пристрасть, яку я можу осягнути лише розумом. Пристрасть, неподібна до пристрастей, відомих нам, людям іншої крові. Але так само, як і будь-яка наша пристрасть, вона — небезпечна.

Його дружина теж його зрозуміла. Ось чому вона — така вірна його союзниця у справах копальні. Вона вхопилася за всі мої ідеї з інстинктивною впевненістю, що врешті-решт вони спрацюють на збереження Ґулдової концесії. А чоловік покладається на неї тому, що, певно, довіряє їй, але мені здається, що він радше прагне до неї підлеститись, аби загладити один свій невеличкий прогріх, оту сентиментальну невірність, через яку її щастя, її життя поступаються в його очах перед спокусливою ідеєю. Ця маленька жіночка збагнула, що він живе не стільки заради неї, скільки заради копальні. Але нехай собі живуть, як хочуть. У кожного — своя доля, творена пристрастю чи почуттям. Головне, що пані Ґулд підтримала мою пораду негайно вивезти срібло з міста, з країни за яку завгодно ціну, пішовши на який завгодно ризик. Місія дона Карлоса — зберегти добру славу своєї копальні незаплямованою, місія пані Ґулд — уберегти його від влади тієї холодної та всепоглинущої пристрасті, якої вона боїться більше, ніж захоплення іншою жінкою. Місія Ностромо — зберегти срібло. План полягає в тому, щоб повантажити срібло на найбільший із баркасів ОПСК і відправити через затоку до маленького порту за межами Костаґуани, відразу за Асуерою, де перший же пароплав, який ітиме на північ, дістане наказ узяти його на борт. Води тут спокійні. Ми прослизнемо в темряву затоки раніше, ніж тут з’являться бунтівники з Есмеральди, і на той час, коли над океаном розвидниться, будемо вже невидні, сховані з поля зору за Асуерою, яка й сама з сулакського берега здається розпливчастою блакитною хмаркою на обрії.

Непощербний капатас карґадорів якнайкраще підходить для такої місії, а я, людина пристрасна, але без місії, я його супроводжуватиму, а тоді повернусь — аби дограти до кінця свою роль у цьому фарсі і, якщо зіграю вдало, одержати свою винагороду, яку може дати мені лише Антонія.

До відплиття ми вже не побачимось. Як я писав, я залишив її біля ліжка дона Хосе. На вулиці було темно, будинки замкнені, і я вийшов з міста в ніч. Уже два дні не запалювано жодного ліхтаря, і брама воріт здавалась лише згустком темряви з розмитими обрисами, який нагадував вежу, — і звідти я почув тихі злякані стогони, яким нібито відповідав чийсь буркотливий голос.

У тих звуках я впізнав щось безпристрасне та легковажне, характерне для згаданого ґенуезького моряка, котрий, як і я, випадково опинився тут і був утягнутий у події, до яких, схоже, в силу свого скептицизму, так само як і я, поставився з певною пасивною зневагою. Здається, єдине, чим він переймався, наскільки я міг помітити, — це щоб про нього добре говорили. Амбіція, яка пасує шляхетним душам, а ще вигідна для винятково розумного негідника. Так. Це його власні слова:

— Щоб про мене добре говорили. Sí, сеньйоре.

Схоже, він не бачив різниці між “говорили” та “думали”. Цікаво, це чистісінька наївність чи практичність? Мене завжди цікавили виняткові особистості, бо вони підпадають під загальну формулу, що виражає моральний стан людства.

Він наздогнав мене дорóгою до гавані, після того як я не зупиняючись пройшов повз нього і його співрозмовницю під темним склепінням брами. Та жінка мала якусь біду. З обережності я мовчав, коли він ішов поруч. За якийсь час він заговорив першим. Це було не те, чого я чекав. Просто стара жінка, стара мереживниця, яка розшукувала свого сина, одного з двірників, найнятих муніципалітетом. Напередодні вранці до дверей їхньої халупи підійшли його друзі й поклúкали його надвір. Він пішов з ними, і відтоді вона його не бачила, зрештою залишила недоварену страву на погаслому вогнищі й попленталась аж до гавані, де почула, що вранці під час повстання вбито декого з міських мосо. Один карґадор, який охороняв митницю, виніс ліхтар і допоміг їй оглянути кілька трупів, які лежали неподалік. І тепер після марних пошуків вона приволоклась назад. Та й сіла на кам’яну приступку під брамою, стогнучи, бо дуже втомилась. Капатас розпитав її, а вúслухавши її уривчасту скигливу розповідь, порадив піти й пошукати сина серед поранених на патіо “каси” Ґулдів. А ще дав їй чверть долара, про що згадав недбало.

— Навіщо ви це зробили? — спитав я. — Ви її знаєте?

— Ні, сеньйоре. Не думаю, що я бачив її раніше. Та й як? Вона ж, мабуть, роками не виходила на вулицю. Вона — з тих старих жінок,яких у цих краях можна побачити вглибині халуп, де вони схиляються над вогнем, спираючись на ціпок, майже безсилі відігнати від свого казанка з варивом бездомних собак. Карамба! Голос у неї такий, скажу я вам, наче смерть про неї забула. Але, старі чи молоді, ці жіночки люблять гроші й добре говоритимуть про того, хто дав їм трохи.

Він коротко розсміявся.

— Сеньйоре, знали б ви, як вона зціпила своє лапище, коли я поклав монету їй у долоню.

І додав по паузі:

— Ще й останню, яку мав.

Я нічого не відповів. Усі знали про його ліберальність та невезіння у грі в монте, через що він лишався так само бідний, як і тоді, коли вперше ступив на цю землю.

— Гадаю, доне Мартіне, — почав він замислено, розважливо, — що одного дня сеньйор адміністрадóр Сан-Томе винагородить мене, якщо я врятую його срібло.

Я відповів, що авжеж, інакше й бути не може. Він ішов і бурмотів собі під ніс.

— Sí, sí, нема сумніву, нема сумніву, і посудіть самі, сеньйоре Мартіне, що то за річ, коли про тебе добре говорять. Ніхто ні про що таке і не мріє. Одного дня я багато за це дістану. І хай це станеться чимскоріш, — бубонів він. — Час у цій країні минає так само швидко, як і деінде.

Це, soeur cherie^[174], мій товариш у великій втечі заради великої справи. Він має більше наївності, ніж пронозливості, більше владності, ніж лукавства, більше душевної щедрості, ніж мають щедрості на гроші люди, які його використовують. Принаймні так вважає він сам, і радше пишається цим, ніж вдається в сентименти. Я радий, що заприятелював з ним. Як товариш він набуває більшої ваги, ніж мав її в ролі такого собі генія нижчого рангу — самобутнього італійського моряка, якому я дозволяв приходити рано-вранці й запросто розмовляти з редактором Porvenir-у, поки друкується на верстаті газета. І до того ж цікаво зустріти людину, для якої цінність життя, схоже, полягає в особистому престижі.

Зараз я чекаю тут на нього. Увійшовши до posada, яку тримає Віола, ми побачили дітей самих на першому поверсі, а старий ґенуезець крикнув своєму землякові, аби той побіг по лікаря. Якби не це, ми з ним пішли б на верф, де, напевно, капітан Мітчелл разом з деякими охочими європейцями та кількома залученими карґадорами вантажать на баркас срібло, яке треба вберегти від лап Монтеро, аби за його допомогою завдати Монтеро поразки. І Ностромо вихором поскакав назад до міста. Давненько вже його немає. Завдяки цій затримці маю час, щоб написати тобі. До того моменту, коли цей нотатник опиниться у тебе в руках, багато чого станеться. А поки — оце затишшя, отінене крилом смерті, в цьому безмовному домі, похованому в чорній ночі, де вмирає жінка, а двоє її дітей скоцюрбились і заніміли, ще й вештається туди-сюди отой старий, чиє почовгування, не гучніше за мишаче шарудіння, я чую крізь товсту стіну. І я, єдиний чужак серед них, насправді не знаю, чи зарахувати себе до живих, чи до мертвих. “Quien sabe?” — як схильний відповідати тутешній люд на будь-яке запитання. Але ні! Почуття до тебе точно не вмерли, та й загалом: будинок, темна ніч, притихлі діти в цій ледь освітленій кімнаті, сама моя присутність тут — усе це і є життя, має бути життям, оскільки дуже нагадує сон».

Коли Деку дописав останній рядок, його на хвильку раптом огорнуло глибоке забуття. Він похилився над столом, ніби підстрелений. За мить йому причулось, ніби по долівці прокотився олівець, і він збентежено сів прямо. У низьких дверях до їдальні, тепер відчинених навстіж, палахтів смолоскип, і в його світлі було видно круп коня, що метляв хвостом по нозі вершника, в якого до босої п’ятки була пристебнута довга залізна острога. Двоє дівчаток зникли, а Ностромо, стоячи посеред кімнати, дивився на нього з-під сомбреро, низько насунутого на чоло.

— Я привіз того понурого англійського лікаря в екіпажі пані Ґулд, — сказав Ностромо. — Сумніваюся, що зараз він, попри всю свою мудрість, зможе врятувати падрону. Вже послали по дітей. Недобрий знак.

Він присів на край лавки.

— Гадаю, вона хоче їх благословити.

Приголомшений Деку зауважив, що він, певно, міцно заснув, а Ностромо з ледь помітною усмішкою відповів, що зазирнув був у вікно і побачив, як Мартін нерухомо розвалився на столі, поклавши голову на руки. Англійська сеньйора, мовляв, також приїхала в екіпажі й відразу піднялась нагору разом з лікарем. Вона сказала йому поки що не будити дона Мартіна, але коли послали по дітей, Ностромо зайшов до їдальні.

Напівосвітлений вершник за дверима розвернувся верхи на своєму напівосвітленому коні, смолоскип з клоччя і смоли в залізному кошику, прикріплений на палиці до луки сідла, палахнув просто в кімнату, і цієї миті поспіхом увійшла пані Ґулд з дуже блідим стомленим обличчям. Каптур темно-синього плаща спав їй з голови. Обидва чоловіки підвелись.

— Тереза хоче бачити вас, Ностромо, — сказала вона.

Капатас не поворухнувся. Деку, ставши спиною до столу, почав застібати сюртук.

— Срібло, пані Ґулд, срібло, — неголосно зронив він англійською. — Не забувайте, що гарнізон Есмеральди захопив пароплав. У будь-яку хвилину вони можуть увійти в гавань.

— Лікар сказав, що немає жодної надії, — швидко сказала пані Ґулд, також англійською. — Я підвезу вас до верфі у своєму екіпажі, а потім повернуся по дівчат.

Вона враз перейшла на іспанську і звернулась до Ностромо:

— Чому ви марнуєте час? Дружина старого Джорджо прагне вас бачити.

— Я йду до неї, сеньйоро, — пробурмотів капатас.

Тоді показався доктор Моніґем, ведучи за собою дітей. На запитальний погляд пані Ґулд він лише похитав головою і відразу вийшов, а за ним — Ностромо.

Кінь того, хто віз смолоскип, стояв нерухомо, низько схиливши голову, а вершник, кинувши віжки, закурив цигарку. Відблиски смолоскипа танцювали на фасаді будинку, де з великих чорних літер напису було добре освітлене лише слово Italia. Ореол колихливого світла сягнув і екіпажа пані Ґулд, що чекав на дорозі, й жовтолицього огрядного Іґнасіо, який, схоже, дрімав на передку. Поруч нього сидів Басіліо, смаглявий і худий, обіруч тримаючи перед собою вінчестер і безстрашно вдивляючись у темряву. Ностромо злегка торкнув лікаря за плече.

— Вона справді помирає, сеньйоре лікарю?

— Так, — відповів лікар, і його пошрамована щока якось дивно сіпнулась. — А чому вона хоче вас бачити, я не уявляю.

— З нею й раніше таке бувало, — зауважив Ностромо, відвівши погляд.

— Ні, капатасе, запевняю вас, що з нею такого вже не буде, — буркнув доктор Моніґем. — Можете піти до неї, а можете й не ходити. Від розмов з умирущими дуже мало користі. Але я чув, як вона казала доньї Емілії, що була вам як мати, відколи ви вперше ступили на цей берег.

— Sí! І вона ніколи нікому не сказала про мене доброго слова. Немовби не могла мені пробачити того, що я — живий, та ще й такий молодець, яким вона хотіла бачити свого сина.

— Можливо! — почувся поруч глибокий зажурений голос. — Жінки вміють себе помучити.

З цими словами з дому вийшов Джорджо Віола. При світлі смолоскипа його постать відкидала важку чорну тінь, і відблиски вогню падали на його велике обличчя, на буйне кошлате сиве волосся. Жестом він запросив капатаса ввійти.

Доктор Моніґем, покопирсавшись у маленькій лікарській скриньці з полірованого дерева, яка стояла на сидінні ландо, повернувся до старого Джорджо і кинув йому одну з пляшок зі скляним корком, які були у скриньці, а той упіймав її великою тремтячою рукою.

— Час од часу давайте їй столову ложку цього з водою, — сказав він. — Від цього їй стане легше.

— І більше нічого їй не допоможе? — спитав терплячий старий.

— Ні. На землі — більше нічого, — відповів лікар, спиною до нього заклацнувши замóк лікарської скриньки.

Ностромо повільно перейшов простóру кухню, де серед темряви палала купа вугілля під важкою плитою кухонної груби, на якій з гучним клекотом кипіла в залізному баняку вода. Вузький простінок сходової клітки сповнювало яскраве світло, струменіючи з кімнати, де лежала хвора, і неперевершений капатас карґадорів, безшумно підіймаючись сходами у м’яких шкіряних сандаліях, — з розкішними вусами, м’язистою шиєю та бронзовими грудьми, які відкривала розхристана картата сорочка, — нагадував середземноморського моряка, який щойно ступив на берег, зійшовши з якоїсь фелюги, навантаженої вином чи фруктами. Нагорі він затримався — широкоплечий, з вузькими стегнами, гнучкий — і задивився на велике ліжко, подібне до білої королівської карети, заслане пишною білосніжною постіллю, де сиділа без опертя падрона, похилившись, опустивши на груди вродливе чорноброве лице. По плечах у неї розсúпалося чорне, як воронове крило, волосся, у якому виднілось лише кілька ниток сивини, одне густе пасмо впало їй на обличчя, наполовину прикривши щоку. Застигши без жодного руху в цій позі, що втілювала тривогу і неспокій, хвора лише підняла на Ностромо очі.

Капатас, підперезаний червоним шалевим поясом, обвинутим багато разів довкола талії, підкрутив вус вказівним пальцем із важким срібним перснем.

— Ці їхні революції, ці їхні революції, — задихаючись, вимовила синьйора Тереза. — Поглянь, Джан’ Баттісто, врешті-решт це мене вбило!

Ностромо нічого не відказав, а хвора, звівши погляд догори, не вгавала:

— Поглянь, оця-от мене вбила, а ти був хтозна-де, б’ючись за те, що тебе не обходить, дурню.

— Нащо ці розмови? — процідив капатас крізь зуби. — Ти не віриш у мій здоровий глузд? Мене якраз обходить, щоб лишатися таким, яким я є: і так щодня.

— Авжеж, ти не міняєшся, — відказала вона з гіркотою. — Завжди думаєш лише про себе і про те, щоб стягати собі замість платні добрі слова з тих, кому до тебе й діла нема.

Між ними була якась протиборча близькість, настільки ж тісна, на свій лад, як і близькість згоди та приязні. Він не пішов тим шляхом, на який його сподівалась навернути Тереза. Це вона спонукала його залишити корабель, у надії, що він стане другом і оборонцем її дівчатам. Жінка старого Джорджо знала про своє слабке здоров’я, і її мучив страх, що її старий чоловік залишиться сам, а діти — беззахисними. Вона хотіла привласнити цього на позір спокійного і надійного парубка, чутливого і поступливого, сироту з самого малку, як він їй сказав, без жодних зв’язків в Італії, за винятком дядька, власника фелюги, який так зле з ним поводився, що він утік, коли ще не мав і чотирнадцяти. Він здавався їй хоробрим, беручким до роботи, настроєним пробитись у житті. З вдячності та зв’язаний звичкою, він став би їй із Джорджо за сина, а коли Лінда підросте, то хтозна… Десять років різниці між чоловіком і дружиною — не так уже й багато. Он її благовірний — років на двадцять старший за неї. А крім того, Джан’ Баттіста був привабливий молодик, вабив чоловіків, жінок і дітей сáме отим глибоким душевним спокоєм, який, мов погідні сутінки, робив ще спокусливішою його багатонадійну енергійну поставу та рішучу поведінку.

Старий Джорджо, ні сном ні духом не відаючи про жінчині думки та надії, мав до свого молодого земляка велику пошану.

— Не можна тримати чоловіка на припоні, — не раз казав він їй, цитуючи на захист неперевершеного капатаса іспанське прислів’я.

Вона ж дедалі більше ревнувала Ностромо до його успіхів. Боялася, що він вислизає з її рук. Була вона натура практична, і він здавався їй бездумним марнотратником тих чеснот, за які його так високо цінували. Мав з них замало користі. Розсипáв їх, на її думку, обома руками всім підряд. Не заощаджував грошей. Вона сварилась на нього за його бідність, його подвиги, його пригоди, його любовні походеньки та його репутацію, але в серці своєму ніколи його не зрікалась, наче він і справді доводився їй сином.

Навіть зараз, коли вона була хвора, хвора настільки, що відчувала холодний чорний подих близького кінця, вона захотіла його бачити. Ніби простягала закляклу руку, аби міцніше вхопити свою власність. Але вона переоцінила свої сили. Думки її не слухались — вони стуманіли, як і її зір. Слова заплітались на вустах, і лише головна тривога та мрія її життя була, схоже, надто сильна, щоб скоритися смерті.

Капатас відказав їй:

— Я чув це багато разів. Ти несправедлива, але я не ображаюся. Просто зараз ти, як бачу, надто слабка, щоб говорити, а в мене замало часу, щоб слухати. Мені доручили одну дуже важливу роботу.

Тереза з видимим зусиллям запитала, чи це правда, що він викроїв час, аби привезти до неї лікаря. Ностромо ствердно кивнув.

Вона була втішена: її страждання полегшувала думка, що цей чоловік зволив зробити так багато для тих, хто направду потребував його допомоги. Це був доказ його дружби. Її голос зміцнів.

— Мені більше потрібен священник, ніж лікар, — промовила вона жалібно.

Голови вона не повертала, лише скосила очі, аби побачити капатаса, який стояв біля її ліжка.

— Чи не привіз би ти мені зараз священника? Подумай! Тебе просить умируща!

Ностромо рішуче похитав головою. Він не вірив у духовну місію священників. От лікар — особа дієва, а священник як священник — ніщо, не здатний ні добра зробити, ні шкоди заподіяти. Навіть їхня зовнішність, тих священників, не дратувала Ностромо, як ото старого Джорджо. Зараз капатаса найбільше зачепило те, що від Терезиного доручення не могло бути жодної користі.

— Падроно, — сказав він, — з тобою і раніше таке бувало, тож за кілька днів тобі стане краще. Я вже приділив тобі останні вільні хвилини. Попроси сеньйору Ґулд, хай пришле тобі одного з них.

Його непокоїла нечестивість своєї відмови. Падрона вірила у священників і сповідалась їм. Але так чинять усі жінки. Це не могло мати великого значення. І все ж на мить йому стислося серце — на думку, щó мало б означати для неї відпущення гріхів, якби вона навіть заледве вірила в нього. Пусте. Це ж правда, що він приділив їй останні вільні хвилини.

— Відмовляєшся їхати? — запитала вона задихаючись. — Ах, ти завжди вірний собі, авжеж!

— Прислýхайся до голосу розуму, падроно, — відказав він. — Мені треба рятувати срібло копальні. Чуєш? Більший скарб, ніж той, що його, як подейкують, стережуть привиди й чорти на Асуері. Це правда. Я рішуче настроєний зробити цю справу, найвідчайдушнішу з усього, що мені доручали за все життя.

Її сповнило безнадійне обурення. Найвища випроба не вдалася. Стоячи над хворою, Ностромо не бачив викривлених рис її обличчя, викривлених нападом болю і гніву. Вона почала тремтіти всім тілом. Її схилена голова трусилася. Широкі плечі здригалися.

— Що ж, може, Господь мене й помилує! А ти дивись добре, чоловіче, чи дістанеш ти з цього собі якусь користь, окрім мук сумління, що рано чи пізно тебе спостигнуть.

Вона слабко засміялась.

— Розбагатій бодай цього разу, о ти, незамінний, обожнюваний Джан’ Баттісто, для кого мир у душі вмирущої значить менше, ніж похвала людей, які дали тобі безглузде ім’я — і нічого більше — в обмін на твою душу і тіло.

Капатас карґадорів вилаявся собі під ніс.

— Дай моїй душі спокій, падроно, а про своє тіло я знатиму, як подбати. Яка шкода від того, що я потрібен людям? Хіба я вкрав щось у тебе і твоїх дітей, що ти мені заздриш? Ті самі люди, якими ти мені колеш очі, стільки зробили для старого Джорджо, скільки й не думали зробити для мене.

Він ударив себе долонею в груди; його голос далі був тихим, хоча говорив він із притиском. Підкрутив собі один по одному вуса й трохи повів очима по кімнаті.

— Хіба я винен, що лише я один можу їм зарадити? Чого ти злишся, матінко, що за нісенітниці верзеш? Хочеш, аби я був плохеньким і дурненьким, продавав кавуни на базарі чи возив у човні пасажирів по гавані, мов м’якосердий неаполітанець без відваги й репутації? Хочеш, щоб молодий чоловік жив, як чернець? Я в це не вірю. Хочеш ченця для своєї старшої дівки? Хай підросте. Чого ти боїшся? Ти роками злилася на мене за все, що я робив, відколи вперше заговорила зі мною, потай від старого Джорджо, про свою Лінду. Чоловік для однієї і брат для другої, так ти казала? Що ж, чому б і ні! Ці дівчатка мені подобаються, та й має ж чоловік колись оженитися. Але відтоді ти весь час принижувала мене в очах всіх і кожного. Чому? Думала, що зможеш надіти на мене нашийник з ланцюгом, наче я — один з тих сторожових псів, яких тримають на залізничній станції? Послухай, падроно, я той самий чоловік, який одного вечора зійшов на берег і зайшов посидіти до того ранчо з очеретяним дахом, де ти тоді жила, по той бік міста, та й розповів тобі про себе все. Тоді ти не була до мене несправедлива. Що ж трапилося потім? Я вже — не нікчемний юнак. Добре ім’я, як каже Джорджо, — це скарб, падроно.

— Вони задурили тобі голову своїми похвалами, — задихаючись відказала хвора. — Платили тобі словами. Твоє марнославство доведе тебе до злиднів, незгод, голодної смерті. Навіть леперо сміятимуться з тебе, великий капатасе.

Ностромо якийсь час стояв ніби втративши дар мови. Хвора не дивилась на нього. Самовпевнена весела усмішка швидко зійшла з його вуст, і зрештою він позадкував до виходу. Його знехтувана постать зникла за дверима. Він спустився сходами з якимсь звичним спантеличенням через те, що ця жінка зневажає його репутацію, яку він здобув і бажав зберегти.

Унизу, у великій кухні, горіла свічка, а стіни та стеля потопали в сутіні, й у відчинені вхідні двері уже не вливалося червонясте світло. Екіпаж з пані Ґулд і доном Мартіном уже поїхав далі до пристані, а поперед нього поскакав і вершник зі смолоскипом. Залишився хіба доктор Моніґем, він сидів на розі грубого дерев’яного столу біля свічника, схиливши набік зморшкувате поголене обличчя, схрестивши на грудях руки і стиснувши губи, а скам’янілим поглядом вибалушених очей вперся в чорну земляну долівку. Біля груби з ширшою за неї плитою, на якій і далі несамовито кипів баняк з водою, стояв старий Джорджо, взявшись за підборіддя і виставивши вперед ногу, ніби нагло заскочений якоюсь думкою.

— Adios, viejo^[175], — сказав йому Ностромо, намацуючи на поясі руків’я револьвера і вивільняючи з піхов ніж. Тоді підхопив зі столу синє пончо, підбите червоним, і вдягнув його через голову.

— Adios, приглянь за речами в моїй спальні, а якщо я не даватиму про себе знати, то віддай скриньку Пакіті. Там немає нічого цінного, крім моєї мексиканської шалі та кількох срібних ґудзиків з моєї найкращої куртки. Байдуже! Ці дрібнички непогано прикрасять її чергового коханця, і йому не треба буде боятися, що я забарюся на землі після смерті, як оті ґрінґо, чиї привиди являються на Асуері.

Доктор Моніґем скривив губи в гірку посмішку. Після того як старий Джорджо, ледь помітно кивнувши й не зронивши ні слова, піднявся вузькими сходами нагору, він сказав:

— Чому ж, капатасе? Гадаю, ви ніколи ні в чому не зазнáєте невдачі.

Ностромо глянув на лікаря погордливо, трохи затримався у дверях, щоб скрутити цигарку, тоді чиркнув сірником і, прикуривши, потримав палаючий сірник над головою, поки вогонь мало не сягнув його пальців.

— Вітру нема! — пробурмотів собі під ніс. — Послухайте, сеньйоре, — вам відомо, в чому полягає моє завдання?

Доктор Моніґем кисло кивнув.

— Це ніби я сам наклав на себе прокляття, сеньйоре лікарю. Всюди на цьому узбережжі проти людини з капіталом підніметься кожен ніж. Розумієте, сеньйоре лікарю? Я вийду в море сам, і над моїм життям висітиме прокляття, аж поки натраплю десь на пароплав ОПСК, що тримає курс на північ, а тоді, авжеж, по всій Америці з краю в край прокотиться слава про капатаса сулакських карґадорів.

Доктор Моніґем розсміявся своїм коротким гортанним сміхом. Ностромо обернувся до нього у дверях.

— Але якщо ваша милість зможе знайти іншого, хто готовий і здатний піти на таку справу, я дам йому дорóгу. Життя ще не зовсім мені набридло, хоча я такий бідний, що можу возити все своє манаття з собою в сідлі.

— Ви забагато граєте в карти й не можете сказати «ні» гарненькому личку, капатасе, — відказав доктор Моніґем з лукавою простодушністю. — Так статків не зіб’єш. Але ніхто з тих, кого я знаю, не підозрює вас у бідності. Сподіваюся, ви уклали вигідну угоду на той випадок, якщо повернетеся з цієї авантюри живим-здоровим.

— А яку угоду уклала б ваша милість? — запитав Ностромо, губами випускаючи дим надвір.

Доктор Моніґем на мить прислýхався, чи не чути чого на сходах, і лише тоді відповів, знову коротко й різко розсміявшись:

— Славетний капатасе, якщо вже накладати на самого себе смертне прокляття, як ви це називаєте, то винагородою за це має бути не що інше як цілий скарб.

Ностромо зник із пройми дверей, щось буркнувши, невдоволений цією глумливою відповіддю. Доктор Моніґем почув, як той чвалом виїхав із двору. Ностромо шалено скакав у темряві. Біля верфі світились вікна контори ОПСК, але ще не добравшись туди, він зустрів екіпаж Ґулдів. Попереду їхав вершник зі смолоскипом, світло якого вихоплювало з пітьми білих мулів, що трюхикали слідом, на передку правив огрядний Іґнасіо, а поруч сидів Басіліо з карабіном. З темного ландо долинув крик пані Ґулд:

— На вас чекають, капатасе!

Вона верталася з пристані, змерзла і схвильована, все ще тримаючи в руці нотатник Деку. Він довірив їй надіслати його сестрі.

— Можливо, це мої останні слова до неї, — сказав він, стиснувши руку пані Ґулд.

Капатас не збавив швидкості. При в’їзді на верф до його коня підскочило кілька непевних постатей із гвинтівками, інші оточили його самого — то були карґадори компанії, яких поставив на варті капітан Мітчелл. Коли Ностромо озвався до них, вони впізнали його голос і повідступали, запопадливо загомонівши. На іншому боці молу, біля вантажного крана, серед темного гурту із запаленими сигарами його ім’я вимовлялось тоном полегші. Там була більшість сулакських європейців, які згуртувались довкола Чарлза Ґулда так, неначе срібло копальні було емблемою спільної справи, символом першорядної ваги матеріальних інтересів. Вони власноруч повантажили срібло у баркас. Ностромо впізнав дона Карлоса Ґулда, худу високу постать, яка мовчки стояла трохи осторонь, а інша висока постать, головний інженер, голосно сказала йому:

— Якщо йому судилося пропасти, то було б у мільйон разів краще, якби воно пішло на дно морське.

З баркаса озвався Мартін Деку:

— Au revoir, messieurs^[176], до тієї хвилини, коли ми знову потиснемо один одному руки в новонародженій Західній Республіці.

Відповіддю на його слова, вимовлені чистим, дзвінким голосом, був лише приглушений гомін, і тут йому здалося, що верф відпливає кудись у ніч, а це Ностромо вже відштовхував баркас від палі одним зі своїх важких весел. Деку не ворушився, в нього було враження, ніби вони вирушали в космос. Після того як раз чи двічі плеснули весла, не було чути ні звуку, лише швидкі кроки Ностромо по судну. Він підняв велике вітрило, подих вітру обвіяв Деку щоку. Усе зникло, лише світився ліхтар, що його повісив на стовп скраю на пристані капітан Мітчелл, аби Ностромо міг вийти з гавані.

Не бачачи один одного в темряві, двоє чоловіків мовчали, аж поки баркас, легко підхоплений поривчастим бризом, вийшов між майже невидимими мисами у ще глибшу темряву затоки. Якийсь час ліхтар ще світив їм услід з пристані. Вітер ущух, потім повіяв знову, але так легесенько, що великий півпалубний човен ковзав по воді безшумно, мовби завис у повітрі.

— Ми вже в затоці, — зазвучав спокійний голос Ностромо. По хвилі він додав: — Сеньйор Мітчелл пригасив світло.

— Так, — відгукнувся Деку, — тепер ніхто не зможе нас знайти.

Темінь ще більше згустилась і огорнула баркас. Море в затоці було таке сáме чорне, як і хмари вгорі. Ностромо, черкнувши раз-другий сірниками, щоб глянути на компас, який прихопив з собою на човен, почав стернувати, орієнтуючись на вітер, повіви якого відчував на своїй щоці.

Для Деку це був новий досвід — ця таємничість відкритого моря, яке простиралось довкола, на диво гладеньке, ніби глупа ніч розчавила своєю вагою хвилі. Пласідо міцно спав під своїм чорним пончо.

Тепер для успіху справи головне було відійти від берега й досягти середини затоки до того, як розвидниться. Ісабели — десь поблизу.

— Ліворуч від вас, якщо подивитеся вперед, сеньйоре, — раптом сказав Ностромо.

Коли його голос змовк, Деку здалося, що неосяжна тиша — ні звуку, ні світла — подіяла на його відчуття, немов сильний наркотик. Іноді він навіть не знав, спить він чи ні. Мов у дрімоті, він нічого не чув, нічого не бачив. Навіть коли підносив до обличчя руку, для його очей вона не існувала. Контраст із хвилюваннями, пристрастями та небезпеками, картинами та звуками берега був такий разючий, що це нагадувало б смерть, якби не оживило його думок. У цьому передчутті вічного спокою вони плинули жваво й легко, мов неземні чисті мрії про земне, які можуть навідувати душі, звільнені смертю з туманної атмосфери скрух і надій. Деку стрепенувся, злегка здригнувся, хоча повітря, яке струменіло повз нього, було тепле. Він мав дивне відчуття, начебто його душа щойно повернулась у тіло з довколишньої темряви, в якій ніби й не було ні землі, ні моря, ні неба, ні гір, ані скель.

Від румпеля долинав голос Ностромо, хоча його самого також ніби й не було.

— Ви спали, доне Мартіне? Карамба! Якби таке могло бути, я б подумав, що й сам задрімав. Дивна річ мені причулася, мовби крізь сон: буцімто звуки ридань, звуки, які може видавати хтось згорьований, десь біля човна. Не то зітхання, не то схлипи.

— Дивно! — пробурмотів Деку, розтягнувшись на купі футлярів зі сріблом, накритій кількома полотнищами брезенту. — Може, біля нас у затоці є ще один човен? Просто нам його не видно, самі знаєте.

Ностромо трохи посміявся з цього безглуздого припущення. Обидва викинули його з голови. Самотність відчувалась мало не на дотик. А коли стих бриз, Деку здалося, що чорнота навалилась на нього, мов кам’яна брила.

— Це вже занадто, — пробурмотів він. — Ми взагалі рухаємося, капатасе?

— Не так швидко, як повзе жук, заплутавшись у траві, — відповів Ностромо, і здалося, що його голос заглушила груба запона теплої безнадійної пітьми, яка облягла їх звідусіль. Він ще довго не видавав ні звуку, незримий і нечутний, наче таємничим чином покинув баркас.

Серед безликої ночі Ностромо навіть не був певен, у якому напрямі просувається баркас, оскільки вітер цілковито завмер. Капатас намагався видивитись острови. Не було видно й знаку, наче вони канули на дно затоки. Зрештою Ностромо влігся на брезент поруч Деку і зашепотів йому на вухо, мовляв, якщо світанок через безвітря застане їх біля берегів Сулако, можна буде на веслах зайти за скелю на гористому кінці Великої Ісабели й заховати там баркас. Деку здивував його гострий неспокій. Для Мартіна перевезення срібла було кроком політичним. З кількох міркувань треба було, щоб воно не потрапило до рук Монтеро, але його товариш мав інший погляд на цю справу. Схоже, кабальєро, які лишились на бéрезі, не мали найменшого уявлення про те, яке завдання йому дали. Може, це під впливом довколишнього мороку Ностромо здавався знервованим і обуреним. Деку не виходив з подиву. Капатас, байдужий до тих небезпек, які його товариш мав за очевидні, дозволив собі перейнятися презирством і роздратуванням через смертельний ризик, на який його наражала виявлена йому, як щось самозрозуміле, довіра. Це було ще небезпечніше, як сказав Ностромо, засміявшись і вилаявшись, ніж послати когось по скарби, що їх, як подейкували, стерегли в глибоких ущелинах Асуери чорти і привиди.

— Сеньйоре, — вів він далі, — нам треба піймати пароплав. Мусимо триматись у відкритому морі й виглядати його, поки не поз’їдаємо і не повипиваємо всього, що маємо на борту. А якщо нам не пощастить і ми його проґавимо, то вертатися на землю нам однаково не можна — так ми й ослабнемо, а може, і збожеволіємо, і помремо, і наші трупи дрейфуватимуть, аж поки той чи інший пароплав компанії натрапить на човен із двома мерцями, які зберегли цінний вантаж. Це, сеньйоре, єдиний спосіб його зберегти, бо — хіба не розумієте? — зійти на берег будь-де, хоч би й за сто миль звідси, з оцим сріблом на руках означає для нас лізти на рожен. Це доручення для мене — мов смертельна хвороба. Якщо хтось знайде срібло, то я — мрець, і ви теж, сеньйоре, бо схотіли мене супроводжувати. Тут досить срібла, аби зробити багатою всю провінцію, не кажучи вже про якесь приморське pueblo, населене злодіями та волоцюгами. Сеньйоре, вони подумають, що то самé небо послало ці багатства їм у руки, й без вагань переріжуть нам горлянки. Я не повірю ніяким прекрасним словам найдостойнішої людини на всі береги цієї дикої затоки. Зважте: навіть віддавши срібло на першу ж вимогу, ми не зможемо врятувати собі життя. Ви це розумієте, чи я мушу пояснювати?

— Ні, пояснювати не треба, — дещо апатично відказав Деку. — Я й сам добре розумію, що володіння цим багатством у нашому становищі дуже скидається на смертельну хворобу. Але срібло треба вивезти з Сулако, і на таке завдання обрано вас.

— Так, але я не можу повірити, — відказував Ностромо, — що, пропади воно, дон Карлос Ґулд дуже збідніє. У горах ще багато коштовної руди. Я чув, як вона котиться по спадах, у тихі ночі, коли, закінчивши роботу в гавані, їздив до Рінкона на побачення з однією дівчиною. Роками срібловмісна порода з громовим гуркотом звергалася на діл, і гірники казали, що в серці гори її досить, аби гриміти отак ще багато років. А однак передучора ми бились, аби захистити срібло від юрби, а сьогодні вночі мене послали з ним у цю темінь, де й вітер не війне, щоб відійти від берега, — неначе це остання партія срібла на землі, щоб купити за нього хліба голодним. Ха-ха! Що ж, хай це буде найславетніша і найвідчайдушніша справа мого життя — з вітром чи без вітру. Про неї розповідатимуть і тоді, коли нинішні діти виростуть, а дорослі постаріють. Ага! Мені казали, що срібло не повинно дістатися монтеристам, хай там що трапиться з Ностромо Капатасом, і воно їм не дістанеться, кажу вам, бо його заради безпеки повісили на шию Ностромо.

— Розумію, — пробурмотів Деку.

Власне, він розумів, що його товариш має свій особливий погляд на цю справу.

Ностромо перервав його роздуми над тим, як часом використовуються людські здібності без ґрунтовних знань людської натури, і запропонував дістати довгі весла та скерувати баркас до Ісабел. Не можна допустити, щоб у денному світлі стало видно дорогоцінний вантаж на борту десь за милю до входу в гавань. Зазвичай, що темніша темінь, то різкіші пориви вітру, на які Ностромо і сподівався, відпливаючи, але сьогодні вночі затока під своїм пончо з хмар стоїть бездиханна, ніби вона не спить, а вмерла.

Ніжні руки дона Мартіна тяжко мучилися, орудуючи грубими руків’ями величезних весел. Він мужньо налягав на них, зціпивши зуби. А ще він потрапив у тенета уяви, і ця дивна праця веслувальника на баркасі здавалась йому безпосередньо причетною до зародження якогось нового становища, набуваючи ідеального значення завдяки його любові до Антонії. Попри всі їхні зусилля, важко навантажений баркас ледве-ледве посувався. Між ритмічними сплесками весел було чути, як Ностромо лається собі під ніс.

— Ми відхилились від курсу, — бурмотів він. — Хотів би я побачити острови.

Від недосвідченості дон Мартін надірвав свої сили. Раз у раз якась млість то проймала його тіло від пучок намуляних пальців до найменшої жилки, то відпускала, і його кидало в жар. Він боровся, говорив, мучився душевно й фізично, перенапружував свій розум і тіло останні сорок вісім годин без перерви. Не відпочивав, дуже мало їв, думки й почуття тримали його в неослабному напруженні. Навіть його любов до Антонії, з якої він черпав сили й натхнення, підійшла до межі трагічного надриву під час їхньої квапливої розмови край ліжка дона Хосе. І тепер зненацька його відрізано від усього цього й закинуто в темну затоку, де сама темінь, тиша та бездиханний спокій додавали страждань до неминучої фізичної перенапруги. Він уявляв, як баркас іде на дно, й аж тремтів від гострої насолоди. «Я починаю марити», — подумав він. І враз опанував і те тремтіння рук і ніг, і трепет у грудях та в усьому нервово виснаженому тілі.

— Відпочинемо, капатасе? — запропонував він недбалим тоном. — Попереду ще довгі години ночі.

— Ваша правда. Гадаю, лишилося ще близько милі. Дайте відпочити своїм рукам, сеньйоре, якщо ви це мали на увазі. Іншого відпочинку, це вже я обіцяю, вам не світить, відколи ви самі взяли на себе відповідальність за це срібло, від пропажі якого не збідніє жоден бідняк. Ні, сеньйоре: жодного відпочинку, поки ми не побачимо пароплав, який ітиме на північ, або поки якийсь корабель не натрапить на наші трупи, коли вони дрейфуватимуть, витягнувшись на сріблі того англійця. Або ж… ні, por Dios! Перш ніж мене знесилять спрага і голод, я зрубаю сокирою борти аж по ватерлінію. Клянусь усіма святими та бісами: я краще затоплю цей скарб у морі, ніж віддам його комусь чужому. Раз уже кабальєро неабияк натішилися, пославши мене в таку виправу, то настане час — і вони довідаються, що я — сáме той чоловік, за якого вони мене мають.

Деку лежав на футлярах зі сріблом, важко дихаючи. Усі його живі відчуття та почування, які він лише міг пригадати, здавались йому найбожевільнішим сном. Навіть його пристрасне кохання до Антонії, яке він у собі виплекав, видобувши його з глибин скептицизму, втратило реальні обриси. На мить він став здобиччю страшенно млявої, але не такої вже й неприємної байдужості.

— Певен, що вони не мали на думці, аби ви дивились на цю справу так песимістично.

— А що тоді це було? Жарт? — загарчав той, хто в платіжних відомостях контори ОПСК в Сулако значився поруч із цифрою його платні як «бригадир верфі». — Вони щó, на жарт розбудили мене, коли я спав після дводенних вуличних боїв, аби я поставив своє життя на нещасливу карту? Усі ж знають, що в картах мені не щастить.

— Так, а ще всі знають, що вам щастить із жінками, капатасе, — заспокоїв товариша Деку, мляво розтягуючи слова.

— Послухайте, сеньйоре, — вів далі Ностромо. — Я ж навіть не протестував проти цього діла. Щойно почувши, чого від мене хочуть, я зрозумів, яка це має бути безнадійна справа, і все ж вирішив довести її до кінця. Дорогá була кожна хвилина. Але спершу я мав дочекатися вас. Потім, коли ми прибули до Italia Una, старий Джорджо гукнув мені, щоб я їхав по англійського лікаря. Далі, як вам відомо, мене забажала бачити ота бідна вмируща жінка. Сеньйоре, я не мав охоти до неї захóдити. Уже відчував тягар цього клятого срібла в себе на спині й боявся, що в передчутті близької смерті вона попросить мене поїхати по священника. Отець Корбелан — безстрашний, він прибув би навіть без мови, але отець Корбелан — далеко, у безпеці, разом з бандою Ернандеса, а простолюд, який хотів би розірвати його на шматки, страшенно ненавидить усіх священників. Жоден пузатий падре не погодився б уночі вистромити голову зі своєї схованки, аби спасти якусь християнську душу, хіба що, може, під моїм захистом. Ось що було на думці в умирущої. Я вдав, ніби не вірю, що вона зібралася вмирати. Сеньйоре, я відмовився привезти священника до вмирущої жінки…

Почулось, як Деку ворухнувся.

— Відмовились, капатасе! — вигукнув він і додав іншим тоном: — А знаєте — так було навіть краще.

— Ви не вірите у священників, доне Мартіне? Я теж. Яка користь від згаяного часу? Але вона… вона в них вірить. Це мені — мов кістка в горлі. Можливо, вона вже померла, а ми тут пливемо, безпорадні, при повному штилі. Прокляття всім забобонам. Гадаю, вона померла з думкою, що я не дав їй потрапити в Рай. Це буде найвідчайдушніша виправа в моєму житті.

Деку знову заглибився у свої думки. Намагався проаналізувати відчуття, які пробудила в ньому розповідь Ностромо. Знову почувся голос капатаса:

— А зараз, доне Мартіне, берімося за весла і спробуймо розшукати Ісабели. А інакше — затопимо баркас, коли нас застане день. Не забуваймо, що пароплав з Есмеральди із солдатами на борту може надійти будь-якої хвилини. Ану, наляжмо на весла! Я знайшов тут недогарок свічки, і ми маємо ризикнути та присвітити собі, щоб визначити курс за компасом. Вітер заслабкий, щоб навіть задути свічку, — хай кара небесна впаде на цю непроглядну затоку!

Тут же спалахнув маленький вогник. Він почасти вихопив з темряви дебелі шпангоути й настил палуби у відкритій, порожній частині баркаса. Деку побачив Ностромо, який стояв при веслах. Було видно лише нижню половину його постаті, до червоного пояса: за поясом поблискував револьвер з білим руків’ям, а при лівому боці стирчала дерев’яна колодка довгого ножа. Деку присилував себе налягти на весло. Авжеж, вітер був заслабкий, щоб задути свічку, але її полум’я трохи колихалось від повільного руху важкого човна. Він був такий великий, що, докладаючи якнайбільших зусиль, вони не могли добутись на більшу швидкість, ніж одна миля на годину. Втім, цього було досить, щоб досягти Ісабел задовго до світанку. Попереду в них ще було шість годин нічної темряви, а відстань від гавані до Великої Ісабели не перевищувала двох миль. Деку пояснював цей виснажливий поспіх нетерплячістю капатаса. Часом вони переставали веслувати й напружували слух, намагаючись не проґавити наближення судна з Есмеральди. У цій абсолютній тиші рух пароплава мав би чутися здалеку. Про те, аби щось роздивитись, і мови не було. Вони й один одного не бачили. Не було видно навіть їхнього вітрила, яке все ще було підняте. Дуже часто вони перепочивали.

— Карамба! — раптом озвався Ностромо під час однієї з тих перерв, коли вони ліниво лежали, розвалившись, біля важких руків’їв весел. — Що таке, доне Мартіне? Ви чимось засмучені?

Деку запевнив його, що анітрохи нічим не засмучений. Деякий час Ностромо мовчав, а тоді пошепки поклúкав Мартіна на корму.

Там він взявся переконувати Деку, шепочучи на вухо, що на баркасі, крім них, є хтось іще. Щойно він двічі чув звук здушеного схлипування.

— Сеньйоре, — зашепотів Ностромо, здивований і нажаханий, — я певен, що на нашому баркасі хтось плаче.

Деку нічого такого не чув. Сказав, що не вірить у це. Втім, правду легко з’ясувати.

— Диво дивне, — бурмотів Ностромо. — Невже хтось заховався на борту, поки баркас був пришвартований біля верфі?

— То, кажете, це нагадувало схлипування? — перепитав Деку, також стишивши голос. — Якщо той хтось плаче, хай би хто це, то він не може бути дуже небезпечним.

Перелізши через купу коштовних футлярів посередині баркаса, вони поприсідали навпочіпки під щоглою і почали обмацувати стінки трюму під півпалубою. Просто перед собою, в найвужчій частині трюму, вони натрапили руками на тіло чоловіка — той мовчав і не ворушився, наче мертвий. І самі надто приголомшені, аби щось казати, вони взяли чоловіка за руку та комір сюртука й перетягли на корму. Тіло було обм’якле — і безживне.

Світло недогарка свічки впало на кругле обличчя з гачкуватим носом, чорними вусами та маленькими бачками. Чоловік був страшенно брудний. На голених місцях щік пробивалась масна порість бороди. Товсті губи були трохи розтулені, але очі залишалися заплющеними. Деку, на свій безмірний подив, упізнав сеньйора Гірша, торговця шкурами з Есмеральди. Ностромо теж його впізнав. І вони вп’ялись один в одного очима над тілом непроханого гостя, який лежав між ними так, що його босі ноги задерлись вище від голови, і з безглуздою впертістю вдавав, ніби спить, чи то знепритомнів, чи то вмер.

Розділ VIII

Стоячи над цією надзвичайною знахідкою, вони на мить забули про власні турботи й відчуття. А сеньйор Гірш, лежачи отак, відчував, напевно, невимовний жах. Довгий час він не наважувався подавати ознак життя, аж поки лайка Деку та, чи не більше, нетерпляча пропозиція Ностромо викинути його за борт, оскільки він скидається на мертвого, змусили його підняти спершу одну повіку, а потім — другу.

Виявилося, що йому ніяк не вдавалось якось безпечно покинути Сулако. Зупинився він в Ансані, власника універсального магазину, на Пласа-Майор. Але коли вибухнуло повстання, вдосвіта втік з дому свого господаря, і то в такому поспіху, що забув узути черевики. Зопалу вибіг у шкарпетках та з капелюхом у руках у садок будинку Ансані. Від страху здобувся на такий сприт, що переліз через кілька низьких мурів, а потім поткнувся до зарослих чагарями аркад зруйнованого францисканського монастиря на одній з бічних вуличок. З безстрашністю відчаю пропхався в саму гущу переплутаного гілля — ось чому він весь подряпаний, а одяг подертий. Заховавшись там, пролежав цілий день, і від страшенної спраги через спеку і страх язик йому прилип до піднебіння. Тричі до монастиря з криками та прокляттями вдирались різні банди, шукаючи отця Корбелана, але ближче до вечора, все ще лежачи долілиць у кущах, Гірш уже думав, що помре від страху перед тишею. Він не дуже чітко пояснив, щó змусило його залишити свою схованку, але, очевидно, він вибрався звідти і крадькома щасливо вислизнув з міста пустельними глухими завулками. Блукав у темряві над залізницею, настільки обезумівши від поганих передчуттів, що не наважувався навіть наближатись до вогнищ, що їх палили сторожові загони робітників-італійців, які охороняли колію. Вочевидь, він мав неясний план знайти прихисток на залізничній станції, але у воротах до нього з гавкотом кинулися собаки, закричали люди, хтось навмання вистрілив. Він утік. Так сталося, що через чистісіньку випадковість він рушив у напрямі контори ОПСК. Двічі перечіпався через трупи вбитих того дня. Але все живе лякало його набагато більше. Він припадав до землі, скрадався, плазував, робив бистрі перебіжки, керуючись свого роду тваринним інстинктом, який змушував його триматись осторонь усякого світла і будь-чиїх голосів. Мав на думці кинутись у ноги капітанові Мітчеллу і благати, щоб той надав йому притулок у конторі компанії. Коли він доповз туди рачки, у всіх вікнах було темно, аж раптом хтось на варті голосно вигукнув:

— Quien vive?^[177]

Там лежало ще кілька мерців, і він ураз розпластався на землі поряд із холодним трупом. Почув голос:

— Тут повзає один з отих поранених покидьків. Що, піти і прикінчити його? — А інший голос заперечив, що це небезпечно — відходити без ліхтаря в такій справі: можливо, це лише якийсь негр-ліберал шукає нагоди всадити ніж у живіт чесній людині. Гірш не дослухав, а поповз до краю верфі й заховався серед купи порожніх діжок. За якийсь час туди підійшли, розмовляючи, якісь люди із запаленими цигарками. Гірш не став запитувати себе, чи не заподіють вони йому якоїсь шкоди, а тут же дременув уздовж пристані, побачив баркас, пришвартований скраю, і кинувся в нього. Прагнучи знайти укриття, він пробрався просто під півпалубу і зачаївся там, радше мертвий, аніж живий, потерпаючивід мук голоду та спраги і майже знесилівши від жаху, аж раптом почув часті кроки й голоси європейців, які супроводжували вагонетку зі сріблом, що її штовхала по рейках бригада карґадорів. З розмов він чудово розумів, щó відбувається, але не дав знати про свою присутність, боячись, що йому не дозволять лишитися. Єдина думка, що засіла тоді в нього в голові, всепоглинуща і всевладна, — вибратися з цього жахливого Сулако. І тепер він дуже про це шкодує. Він почув, як Ностромо розмовляв з Деку, і захотів опинитись на бéрезі. Він не хоче бути втягнутим у жодну відчайдушну аферу — ще й у ситуації, коли неможливо втекти. Мимовільні стогони його стражденної душі видали його присутність капатасові, який мав гострий слух.

Ностромо з Мартіном посадовили його, обперши спиною об борт баркаса, і він, стогнучи, повів далі розповідь про свої пригоди, аж раптом його мова урвалась, голова упала на груди.

— Води, — насилу прошепотів він.

Деку підніс йому до вуст бляшанку. Він моментально ожив і шалено зірвався на ноги. Ностромо сердитим і погрозливим голосом наказав йому йти на ніс. Гірш належав до тих людей, на яких страх діє, мов удар батога, і, напевно, в нього були жахливі уявлення про жорстокість капатаса. Він з подиву гідною спритністю зник у темряві. Почулось, як він перемахнув через брезент, а тоді — звук важкого падіння та стомлене зітхання. Відтак у носовій частині баркаса все затихло, ніби Гірш убився під час свого карколомного сальто. Ностромо крикнув грізним голосом:

— Лежи там тихо! Ані пальцем не воруши! Навіть якщо почую, що ти голосно сопеш, то підійду і всаджу тобі кулю в голову.

Сама вже присутність боягуза, хоч і бездіяльного, вносить у небезпечну ситуацію елемент зради. Нервова нетерплячка Ностромо перейшла в похмуру задуму. Деку півголосом, ніби розмовляючи сам із собою, зауважив, що зрештою ця чудернацька історія нічого особливо не змінила. Годі уявити, щоб ця людина могла заподіяти якусь шкоду. Щонайбільше вона може плутатись під ногами, мов неживий нікудишній предмет — от мов дерев’яна колода.

— Я двічі подумаю, перш ніж викину шматок дерева, — спокійно відказав Ностромо. — Якщо раптом щось зламається, то він може стати у пригоді. Але в нашій ситуації таку-от людину треба викинути за борт. Навіть якби Гірш був хоробрим, як лев, нам він тут не потрібен. Ми тікаємо не ради порятунку життя. Сеньйоре, нема нічого лихого, якщо відважний чоловік спробує врятуватися за допомогою винахідливості чи сміливості, але ж ви чули його розповідь, доне Мартіне. Він тут завдяки чудесам страху…

Ностромо зробив паузу і процідив крізь зуби:

— На цьому баркасі нема місця страху.

Деку нíчого було відповісти. Це не та ситуація, коли можна сперечатись, демонструвати свої моральні засади чи почуття. Існує тисяча способів, у які панікер може зробитись небезпечним. Було очевидно, що з Гіршем неможливо розмовляти, всовіщати його чи схиляти до раціональної лінії поведінки. Історія його втечі досить виразно давала це зрозуміти. Деку подумав, що було б у тисячу разів краще, якби нещасний сам помер від страху. Здавалося, що природа, яка створила його отаким, безжально підраховувала, як довго він ще зможе протягнути, терплячи люті муки. Такий великий переляк заслуговував на певне співчуття. Хоча Деку і був наділений досить багатою уявою, аби бути співчутливим, але вирішив не втручатись у жодні заходи, до яких вдаватиметься Ностромо. Але Ностромо нічого не робив. І доля сеньйора Гірша далі висіла на волосинці в темряві затоки, покинута на милість випадку, який годі передбачити.

Раптом капатас потягнувся рукою до свічки й загасив її. Деку здалося, що його товариш одним-єдиним порухом зруйнував цілий світ усіляких справ, кохань, революції, де він, Деку, із самовдоволеною зверхністю безстрашно аналізував усі мотиви та пристрасті, включно зі своїми власними.

Йому аж трохи дух запинило. Був вражений новизною свого становища. Самовпевнений інтелектуал, він страждав через те, що був позбавлений єдиної зброї, яку міг ефективно застосовувати. Жоден інтелект не міг подолати темряву затоки Пласідо. Єдине, в чому він був упевнений, так це в зарозумілому марнославстві свого товариша. Воно було прямолінійне, невигадливе, наївне й дієве. Деку, використовуючи Ностромо у своїх цілях, спробував добре зрозуміти цього чоловіка. І виявив за багатьма проявами незмінної вдачі отой один-єдиний мотив. Ось чому цей чоловік залишався таким навдивовижу простим у величі свого гонору, який не терпів конкуренції. А тепер з’явилось ускладнення. Було очевидно, що Ностромо обурювався, діставши завдання, де було стільки нагод зазнати невдачі. «Цікаво, — подумав Деку, — як би він поводився, якби тут не було мене».

Він почув, як Ностромо знову півголосом заговорив:

— Ні! На цьому баркасі нема місця страху. Навіть відваги тут не досить. Я маю гостре око і тверду руку, ніхто не скаже, що бачив мене втомленим чи невпевненим у тому, як діяти; але, por Dios, доне Мартіне, мене послали в цей чорний штиль на таку справу, де нема жодної користі ні від гострого ока, ні від твердої руки, ні від кмітливості…

Він ледве чутно сипонув іспанськими та італійськими прокляттями.

— У цій справі зарадить лише цілковита відчайдушність.

Ці слова дивовижно контрастували із затишшям, яке панувало в затоці, — з отим майже намацальним штилем. Зненацька почалася злива, довкола човна зашелестіли краплі, й Деку, скинувши капелюха й підставивши голову під дощ, почувався добряче освіженим. І тут його щокú пестливо торкнувся слабкий, але невпинний повів вітерцю. Баркас почав гойдатися, проте злива його обігнала. Краплі вже не падали Деку на голову та руки, шелестіння завмерло вдалині. Ностромо крекнув від задоволення і, вхопившись за румпель, став щось тихо примовляти, як це роблять моряки, аби вітер подув сильніше. За останні три дні Деку найменше відчував брак того, що капатас називав відчайдушністю.

— Здається, знову чути шум зливи на воді, — зауважив він цілком задоволено. — Сподіваюся, вона нас наздожене.

Ностромо враз урвав примовляння.

— Знову чуєте зливу? — перепитав він із сумнівом. Темрява ніби трохи розсіялась, і Деку вже міг роздивитися силует свого товариша, і навіть вітрило виступило з нічної тьми, немов квадратна брила щільного снігу.

Звуки, що їх розрізнив Деку, стрімко насувались. Ностромо впізнав цей шум, подібний до шипіння і шурхотіння, який розлягається навсібіч від пароплава, що тихої ночі плине по водній гладіні. Не інакше, як захоплений транспорт з Есмеральди із солдатами на борту. Вогнів на ньому не було. Шум парової машини, щохвилини наростаючи, часом геть затихав, а тоді раптом долинав знову і явно ближчав, ніби те невидиме судно, місце розташування якого годі було точно визначити, тримало курс просто на баркас. Тимчасом сам баркас далі повільно й безшумно йшов під вітрилом, пущений у рух таким слабким бризом, що лише перехилившись через борт і відчувши, як вода струменить крізь пальці, Деку переконувався, що вони таки не стоять на місці. Де й дівся його дрімотний настрій. Йому було радісно знати, що баркас рухається. Після такого довгого затишшя шум пароплава здавався особливо гучним і бентежним. Відчувалась якась таємничість у тому, що його не було видно. Зненацька все затихло. Пароплав зупинився, але так близько до них, що пара, яку він випустив, бурхнула і завібрувала у повітрі просто в них над головами.

— Намагаються зорієнтуватись, де вони, — шепнув Деку.

Він знову вихилився і занурив пальці у воду.

— Ми рухаємося досить жваво, — повідомив він Ностромо.

— Здається, йдемо напереріз їхньому носу, — сказав капатас застережливим тоном. — А це сліпа гра зі смертю. Нема рації йти далі. Не треба, щоб нас бачили або чули.

Його шепіт був хрипкий від хвилювання. Обличчя годі було роздивитись, хіба що поблискували білки очей. Його пальці вчепились Деку в плече.

— Це єдиний спосіб не допустити, щоб цей пароплав, повний солдатів, захопив срібло. Будь-яке інше судно засвітило б вогні. Але ви ж бачите, що не видно ані вогника, який би вказав нам, де вони зараз.

Деку стояв мов паралізований, лише думки його шаленіли. За одну секунду йому пригадався спустошений погляд Антонії, коли він залишив її край батькового ліжка в похмурому домі Авельяносів із засунутими віконницями, але відчиненими навстіж дверима, звідки втекли всі слуги, крім старого негра-воротаря. Пригадалася «каса» Ґулдів під час свого останнього візиту, суперечки, інтонації власного голосу, непроникна поведінка Чарлза, обличчя пані Ґулд, таке бліде від тривоги та втоми, аж здавалось, ніби її очі змінили колір і почорніли. Йому в голові пронеслись навіть цілі речення з прокламації, яку, за його задумом, мав опублікувати штаб Барріоса в Кайті, щойно його війська вступлять у місто, а також сам зародок нової Держави — сепаратистська відозва, яку він намагався, перш ніж піти, поспіхом зачитати донові Хосе, простягнутому на ліжку під застиглим поглядом доньки. Один Бог знає, чи зрозумів щось із того старий державний муж, — він уже не міг говорити, але, звісно, таки підняв над ковдрою руку і повів нею, ніби хотів зробити знак хреста, жест благословення, жест згоди. Та сама чернетка була зараз у Деку в кишені, накидана олівцем на кількох окремих аркушах паперу, на кожному з яких згори було надруковано жирним шрифтом: «Адміністрація срібної копальні Сан-Томе. Сулако. Республіка Костаґуана». Він писав це в якомусь шаленстві, хапаючи аркуш за аркушем зі столу Чарлза Ґулда. Пані Ґулд кілька разів зазирнула йому через плече, поки він писав, а сеньйор адміністрадóр стояв, широко розставивши ноги, і навіть не глянув на написане, коли Мартін скінчив. Рішуче відмахнувся. Певна річ, то була зневага, а не обережність, оскільки він не заперечував проти використання фірмових бланків під написання такого компромітаційного документа. І цим продемонстрував своє презирство, типове англійське презирство до елементарної обачності, бо таке враження, що для англійців усе поза колом їхніх власних думок і почуттів не варте серйозного ставлення. За секунду-дві Деку встиг шалено розлютитись на Чарлза Ґулда і навіть образитись на пані Ґулд, на чию опіку — щоправда, мовчки — він довірив безпеку Антонії. «Краще тисячу разів загинути, ніж бути зобов’язаним своїм порятунком таким-от людям», — вигукнув він подумки. До реальності його повернув Ностромо, який весь цей час не приймав рукú з його плеча, несамовито стискаючи його пальцями.

— Темрява — наш друг, — шепотів капатас йому у вухо. — Я хочу спустити вітрило й довірити наш рятунок цій чорній затоці. Нічиє око не розгледить нас, якщо ми тихо стоятимемо з голою щоглою. Зроблю це зараз же, поки пароплав не підійшов до нас ще ближче. Найменший скрип блока може нас зрадити — і тоді потрапимо до рук отих злодіїв разом з багатствами Сан-Томе.

Він пересувався сторожко, мов кіт. Деку не чув ні звуку, і лише коли зник квадратний згусток темряви — зрозумів, що рею спущено вниз, і то так обережно, ніби вона зроблена зі скла. Вже за мить він почув поруч тихе дихання Ностромо.

— Вам краще взагалі не рухатися з місця, доне Мартіне, — переконливо порадив капатас. — Ви можете спіткнутись чи посунути щось і наробити галасу. Тут скрізь валяються весла та багри. Не ворушіться, якщо життя вам дороге. Por Dios, доне Мартіне, — і він повів далі енергійним, але дружнім шепотом: — Я такий відчайдушний, що, не знай я вашу милість як людину відважну, здатну стояти мов скеля, хай там що трапиться, я всадив би ножа вам у серце.

Баркас огорнула мертва тиша. Важко було повірити, що десь близько — пароплав, де повно людей, які видивляються у двоє очей з містка, шукаючи в нічній темряві якогось натяку на землю. Пара вже не бурхала, і судно, вочевидь, зупинилося задалеко, щоб до баркаса донісся якийсь інший звук.

— Можливо, ви так і зробите, капатасе, — пошепки почав Деку. — А втім, не турбуйтеся. Крім страху перед вашим ножем, є ще й інші речі, які не дають моєму серцю втратити стійкість. Воно вас не зрадить. Ось тільки хіба ви забули…

— Я говорив з вами відверто як з людиною настільки ж відчайдушною, як і я сам, — пояснив капатас. — Срібло треба врятувати від монтеристів. Я тричі казав капітанові Мітчеллу, що волію пливти сам. І дону Карлосові Ґулду теж казав. Це було в «касі» Ґулдів. Вони за мною послали. Дами теж були там, і, коли я спробував пояснити, чому не хочу, щоб ви були зі мною, вони пообіцяли мені, обидві, велику винагороду за вашу безпеку. Дивна манера розмовляти з людиною, яку ти посилаєш на майже певну смерть. Здавалось, оті пані та панове не здатні сповна зрозуміти, яке доручення дають. Я сказав їм, що не зможу нічого для вас зробити. Мовляв, у більшій безпеці ви будете з бандитом Ернандесом. Ви могли б виїхати з міста верхи, ризикуючи щонайбільше тим, що в темряві хтось навмання вистрілить вам услід. Але вони мов оглухли. Я мусив пообіцяти, що чекатиму на вас під брамою гавані. Я й чекав. І тепер, оскільки ви — людина відважна, ви так само в безпеці, як і срібло. Не більше й не менше.

У цю саму мить, ніби відгукнувшись на слова Ностромо, невидимий пароплав рушив уперед, але на вполовину меншій швидкості, як можна було судити за млявими обертами його колеса. Джерело шуму помітно змістилось, але не поближчало. Навіть трохи віддалилось прямо по траверсу баркаса, а тоді знову все стихло.

— Намагаються знайти Ісабели, — пробурмотів Ностромо, — щоб дійти до гавані навпростець і захопити митницю разом з усіма цінностями. Ви коли-небудь бачили Сотільйо — коменданта Есмеральди? Славний хлопець з оксамитовим голосом. Коли я щойно сюди потрапив, то зазвичай бачив його на Кальє, де він перемовлявся із сеньйоритами у вікнах будинків і все блискав своїми білими зубами. Але один з моїх карґадорів, який колись був солдатом, розповів мені, що якось Сотільйо, коли його послали далеко в Кампо набрати рекрутів серед мешканців естансій, наказав живцем здерти шкіру з одного чоловіка. Він і подумати не може, що в ОПСК є чоловік, здатний поплутати йому карти.

Неголосне просторікування капатаса стривожило Деку, здавалось йому ознакою слабкості. І все ж балакуча людина може бути не менш рішучою, ніж та, що похмуро мовчить.

— Досі ще ніхто не сплутав Сотільйо карт, — сказав Мартін. — Ви забули про того вар’ята в нас на носі?

Ностромо не забув про сеньйора Гірша. Він гірко докоряв собі, що не оглянув уважно баркаса перед тим, як відчалити від верфі. Докоряв собі, що не прирізав Гірша і не викинув його за борт, навіть не заглянувши йому в обличчя, ще тієї миті, коли вони його знайшли. Це відповідало б відчайдушному характеру справи. Хай що трапиться, карти Сотільйо вже поплутано. Бо навіть якщо той нещасний, зараз німий, мов риба, якось викриє баркас, то Сотільйо — якщо це Сотільйо командує вояками на борту — все одно опиниться в дурнях.

— Я маю в руці сокиру, — люто зашепотів Ностромо, — якою можна за три удари зрубати борти аж по ватерлінію. Ба більше, кожен баркас має затичку в кормі, і я точно знаю, де вона. Я намацав її п’яткою.

Деку чув, що в нервовому шепоті славетного капатаса дзвеніла справдешня рішучість, збуджена мстивість. Перш ніж пароплав, орієнтуючись на окрик-другий (бо ж більше ніхто не встигне крикнути, як сказав Ностромо, виразно заскреготівши зубами), натрапить на баркас, буде купа часу, щоб затопити коштовний вантаж, прив’язавши його Гіршеві до шиї.

Останні слова Ностромо прошепотів Деку в саме вухо. Той нічого не відказав. Більше його не треба було переконувати. Де й ділася звична мовчазність його товариша. Ностромо був переконаний, що вона не відповідає ситуації. На поверхню виступило щось глибинне, про що ніхто не підозрював. Деку безшумно скинув із себе пальто і роззувся, — втім, він не вважав, що честь зобов’язує його піти на дно разом зі сріблом. Мав на меті дістатись до Барріоса, в Кайту (і капатас добре це знав), і також на свій лад збирався вкласти в цю операцію всю відчайдушність, на яку лише був здатен.

Ностромо пробурмотів:

— Авжеж, авжеж! Ви — політик, сеньйоре. Приєднайтесь до армії й розпочніть нову революцію.

Заодно він зауважив, що кожен баркас має шлюпку, здатну витримати двох людей, якщо не більше. І в них така причеплена на буксирі за кормою.

Про це Деку не знав. Звичайно, було надто темно, аби побачити шлюпку, і лише коли Ностромо поклав його руку на трос, яким вона була прив’язана до кофель-планки на кормі, йому справді полегшало. Перспектива опинитись у воді й пливти хтозна-куди в абсолютній темряві, а може, і кружляти на місці, та нарешті потонути від виснаження, була йому противна. Марна, жорстока нікчемність такого кінця осаджувала його награний легковажний оптимізм. Супроти цього можливість пливти в шлюпці, попри загрозу спраги, голоду, викриття, ув’язнення, страти, бачилась йому з вигідного боку і здавалась вартою того, щоб нею скористатись, хоч би й ціною самозневаги. Він не пристав на пропозицію Ностромо сісти в шлюпку відразу.

— Нас може заскочити якась несподіванка, сеньйоре, — зауважив капатас, водночас твердо пообіцявши, що відв’яже трос у той момент, коли стане ясно, що це необхідно.

А Деку з легким серцем запевнив його, що не збирається застосовувати шлюпку без конечної потреби, а коли така хвилина настане, то й капатас мусить до нього приєднатись. Темрява затоки вже перестала бути для нього кінцем усього на світі. Вже належала до світу живих, оскільки поразка і смерть, які в ній чаїлись, були відчутні на дотик. А водночас це був прихисток. Мартін радів цій непроглядній тьмі.

— Наче мур, наче мур, — бурмотів він сам до себе.

Єдине, що осаджувало його самовпевненість, це думка про сеньйора Гірша. Не зв’язати його й не заткнути йому кляпом рота тепер здавалось Деку найбезогляднішою дурістю. Поки бідолаха у змозі підняти крик — він становить постійну небезпеку. Зараз його мерзенний жах безмовний, але хтозна, з якої причини він може раптом вилитися в галас.

Саме цей божевільний страх, що його Деку з Ностромо побачили в диких безтямних поглядах сеньйора Гірша та в постійному сіпанні його рота, захищав його від вимушено жорстокого поводження з ним під час цієї відчайдушної виправи. Слушну нагоду заткнути йому пельку вже було безповоротно втрачено. Як зауважив Ностромо у відповідь на ремствування Деку: вже запізно! Годі було зробити це без шуму, тим паче не знаючи, де точно той Гірш зачаївся. Хай би де він скоцюрбився й труситься, було надто ризиковано проходити біля нього. Можливо, він почав би репетувати, просячи пощади. Набагато краще було просто лишити його на самоті, бо він сидів дуже тихо. Але довіряти його мовчанці щомиті ставало дедалі важче, і Деку втрачав самовладання.

— Краще б, капатасе, ви не згаяли слушної нагоди, — буркнув він.

— Що? Змусити його замовкнути назавжди? Я подумав, що добре було б спершу почути, як він тут опинився. Надто вже це дивно. Хіба можна було уявити, що це лише випадковість? А потім, сеньйоре, коли я побачив, як ви даєте йому пити, я вже не міг його зайняти. Авжеж, коли побачив, як ви підносите бляшанку з водою йому до губ, ніби він вам — брат. Сеньйоре, такі-от вимушені заходи не треба обмірковувати надто довго. А однак це було б зовсім не жорстоко — позбавити цього бідосю життя. Воно ж бо — суцільний страх. Тоді його врятувало ваше співчуття, доне Мартіне, а зараз уже запізно. Годі зробити це без шуму.

На пароплаві все німувало, і тиша стояла така глибока, аж Деку відчув, що теоретично найслабший звук легко має бути почутим на іншому краї світу. Що коли Гірш кашляне чи чхне? Усвідомлення того, що твоя доля залежить від такої ідіотської випадковості, надто дратувало, аби можна було сприймати це з іронією. Здається, Ностромо теж починав непокоїтися. «А може, — запитував себе Мартін, — там на пароплаві, з огляду на те, що ніч надто темна, взагалі вирішили стояти на місці до ранку?» Він почав думати, що це, зрештою, була реальна небезпека. Боявся, що темрява, яка його захищає, зрештою його погубить.

Як і припускав Ностромо, командував на борту транспорту Сотільйо. Він нічого не знав про події, які відбулись у Сулако за останні сорок вісім годин, також не знав, що телеграфістові з Есмеральди вдалось попередити своїх колег у Сулако. Як і чимало офіцерів з провінційних гарнізонів, Сотільйо попервах підтримував ріб’єристів через упевненість, що на їхньому боці — багатюща Ґулдова концесія. Він був одним із частих гостей «каси» Ґулдів, де виставляв напоказ перед доном Хосе Авельяносом свої бланкістські переконання та прагнення реформ, кидаючи водночас щирі, чесні погляди на пані Ґулд і Антонію. Було відомо, що він був з доброї родини, яка зазнала переслідувань і зубожіла за часів тиранії Ґусмана Бенто. Погляди, які він висловлював, здавалися щонайприроднішими й щонайвідповіднішими для людини його походження і з його минулим. І він не був брехуном, для нього було цілком природно висловлювати високі почуття, а тим часом усі його здібності були підпорядковані на позір переконливій у той момент практичній ідеї — ідеї, що чоловік Антонії Авельянос був би, безперечно, близьким другом Ґулдів з їхньою концесією. Одного разу він навіть звернув на це увагу Ансані, коли домовлявся з ним про шосту чи сьому дрібну позичку в похмурому сирому приміщенні з грубезними залізними ґратами, розташованому ззаду універсального магазину в будинку з аркадами. Натякнув господареві магазину на чудові стосунки, в яких він перебуває з емансипованою сеньйоритою, що була для англійки мов сестра. Він виставив уперед одну ногу і взявся руками в боки, рисуючись перед Ансані й не зводячи з нього зверхнього погляду. «Дивись, нещасний крамарю! Хіба може якась жінка встояти перед таким чоловіком, як я, а що вже казати про емансиповану дівчину, яка живе у скандальній незалежності?» — ніби говорив його погляд.

Звичайно, його поведінка в «касі» Ґулдів була цілком інакша — без будь-якої брутальності й навіть злегка меланхолійна. Як і більшість його земляків, він упивався звучанням красивих слів, особливо якщо сам ці слова й говорив. Не мав жодних переконань, був лише впевнений у невідпорній силі своїх особистих переваг. І ця впевненість була така непохитна, що його не стривожила навіть поява в Сулако Деку і його близькі стосунки з Ґулдами та Авельяносами. Навпаки, він намагався заприятелювати з отим багатим костаґуанеро з Європи, сподіваючись позичити в нього з часом значну суму. Єдиний мотив, що керував ним у житті, — як би дістати грошей для задоволення своїх вибагливих смаків, у яких він необачно собі потурав, не вміючи себе контролювати. Уявляв себе майстром інтриг, але його зіпсованість була так само проста, як тваринний інстинкт. Часом на самоті з ним траплялись короткі напади люті, бували вони й тоді, коли, наприклад, він у кімнаті сам на сам з Ансані намагався дістати в того позику.

Згодом він виговорив собі пост командира гарнізону Есмеральди. Цей маленький морський порт був важливий тому, що там пролягав головний підводний телеграфний кабель, який пов’язував Західну провінцію із зовнішнім світом, і звідти відгалужувалась лінія, яка йшла на Сулако. Його кандидатуру запропонував дон Хосе Авельянос, а Барріос брутально зареготав, глумлячись із нього, і сказав:

— Та хай уже буде й Сотільйо. Він якраз годиться, аби стерегти кабель, та й дамам Есмеральди щось перепаде.

Барріос, безсумнівно, — чоловік відважний, був невисокої думки про Сотільйо.

Лише через Есмеральду з її телеграфним кабелем копальня Сан-Томе могла підтримувати постійний зв’язок з отим великим фінансистом, чиє мовчазне схвалення було опорою ріб’єристського руху. Цей рух мав супротивників навіть тут. Сотільйо керував Есмеральдою жорстко й суворо, аж поки несприятливий перебіг подій на віддаленій арені громадянської війни схилив його до думки, що зрештою велика срібна копальня приречена стати здобиччю переможців. Але потрібно було діяти обережно. Він почав з того, що зайняв незрозуміло-таємничу позицію щодо відданого ріб’єристам муніципалітету Есмеральди. Згодом якимось чином просочилась інформація про те, що комендант ночами проводить збори офіцерів, і через це пани з муніципалітету геть занедбали свої громадянські обов’язки й позамикались у своїх будинках. Згодом одного дня загін солдатів вилучив з поштової контори всі листи з Сулако, доставлені наземним кур’єром, і передав їх до «командансії» — відкрито, не ховаючись і без вибачень. Сотільйо отримав з Кайти звістку про остаточну поразку Ріб’єри.

Це була перша явна ознака зміни в його переконаннях. І негайно стало впадати в око, що сумнозвісні демократи, які доти жили в постійному страху перед арештом, кайданами й навіть карою різками, почали вчащати до парадного входу «командансії», біля якого дрімали під важкими сідлами коні ординарців, самі ж вони у подертих мундирах та гостроверхих солом’яних капелюхах порозвалювались на лавці, вистромивши босі ноги із затінку, а вартовий у червоному байковому кітелі з дірами на ліктях стояв на верхньому майданчику сходів і зверхньо витріщався на простолюд, що знімав перед ним капелюхи, проходячи мимо.

Сотільйо і не думав про щось більше за турботу про свою особисту безпеку та нагоду розграбувати місто, за яке ніс відповідальність, але боявся, що такий припізнений перехід на бік переможців не заслужить на їхню велику вдячність. Трохи задовго вірив він у могутність копальні Сан-Томе. Перехоплене листування підтвердило отриману раніше інформацію про велику кількість срібних зливків, що зберігались на сулакській митниці. Заволодіти ними було явним ходом монтеристів, і за таку послугу можна сподіватися винагороди. Зі сріблом у руках Сотільйо міг диктувати умови для себе та своїх вояків. Він нічого не знав ані про повстання, ані про втечу президента до Сулако та близьку погоню на чолі з братом Монтеро, guerrillero. Йому здавалося, що всі козирі — в його руках. Першими кроками стало захоплення телеграфної контори та урядового пароплава, який стояв на якорі у вузькій затоці, власне — у бухті Есмеральда. Це захоплення без ускладнень здійснив загін солдатів, які стрімко подерлись по трапах пароплава, що стояв біля причалу, а от лейтенант, який мав наказ заарештувати телеграфіста, дорóгою завернув до єдиного в Есмеральді ресторанчика, де поналивав своїм людям бренді за кошт власника, відомого ріб’єриста, ще й сам промочив горло. Уся ватага захмеліла і далі рушила вулицею на завдання, горлаючи і стріляючи навмання по вікнах. Це маленьке свято душі, яке могло відвернути загрозу життю телеграфіста, зрештою й дало йому змогу надіслати попередження в Сулако. Лейтенант, похитуючись, піднявся сходами з оголеною шаблею і мало не розцілував його в обидві щоки на хвилі мінливого п’яного настрою. Міцно обнявши телеграфіста за шию, він запевнив його, що всі офіцери з гарнізону Есмеральди мають дістати звання полковника, і його п’яне обличчя заливали сльози щастя. Отак і сталося, що мер міста, який надійшов до контори згодом, побачив, що вся воячня поснула на сходах та в коридорах, а телеграфіст (який знехтував нагоду втекти) щодуху вистукує ключем телеграфного апарата. Мер вивів його з контори з непокритою головою та зв’язаними за спиною руками, але приховав правду від Сотільйо — той так і не довідався про попередження, переслане до Сулако.

Полковник Сотільйо був не тим чоловіком, який дозволив би якійсь темряві завадити йому влаштувати заплановану несподіванку. У цьому він був абсолютно впевнений, і його серце рвалось до мети з некерованою дитинною нетерплячкою. Увесь час, відколи пароплав обігнув Пунта-Мала і ввійшов у глибоку сутінь Ґольфо-Пласідо, він стояв на містку серед групи офіцерів, так само схвильованих, як і він. Розриваючись між лестощами й погрозами Сотільйо та його штабу, нещасний капітан пароплава вів його так обережно, як йому лише дозволяли. Без сумніву, дехто з воячні був п’яний мов чіп, але перспектива заволодіти таким великим багатством зробила їх до нестями безрозсудними, а водночас неспокійними. Старий майор, командир батальйону, тупий підозріливий тип, який ніколи в житті не виходив у море, відзначився тим, що зненацька загасив каганець у нактоузі^[178], єдине джерело світла, дозволене на борту для потреб навігації. Він не розумів, як той каганець міг би помогти знайти дорóгу. У відповідь на запальні протести капітана тупнув ногою і смикнув з піхов руків’я своєї шаблюки.

— Ага! Я тебе викрив! — переможно загорлав він. — Моя проникливість довела тебе до розпачу, аж волосся на собі рвеш. Хіба я мала дитина, аби повірити, що каганець у тій бронзовій скриньці може показати тобі, де лежить гавань? Я — старий солдат, авжеж. Зрадника я чую за лігу. Ти хочеш, аби ця блимавка виказала нас твоєму другу англійцеві. Щоб отака штукенція показала тобі дорогу! Що за підла брехня! Que picardìa!^[179] Усі ви, сулакці, в наймах у тих іноземців. Та я тебе за це на шаблю нахромлю.

Інші офіцери, з’юрмившись довкола, намагалися втихомирити його обурення, раз у раз переконуючи його:

— Ні, ні! Це в моряків такий прилад, майоре. Це не зрада.

Капітан корабля повалився долілиць на місток і відмовлявся вставати.

— Прикінчіть мене чимскоріш, — повторював він здушеним голосом.

Сотільйо не втручався.

На містку зчинився такий гармидер, що стерновий покинув штурвал і втік. Він заховався у машинному відсіку й підняв тривогу серед машиністів, які, не зважаючи на погрози приставлених до них солдатів, зупинили машини й заявили, що хай краще їх розстріляють, ніж вони підуть на ризик затоплення судна.

Це було тоді, коли Ностромо і Деку вперше почули, що пароплав зупинився. Коли порядок відновили і каганець у нактоузі знову засвітили, судно знову рушило вперед і пройшло в пошуках Ісабел оддалік від баркаса. Островів не було видно, і, зглянувшись на жалібні благання капітана, Сотільйо дозволив знову зупинити машини, аби почекати, поки хмари над водами затоки розійдуться і знову трохи проясниться.

На містку Сотільйо час од часу щось сердито бурчав капітанові. А той винуватим підлабузницьким тоном благав su merced^[180] полковника взяти до уваги обмеження, які накладає на людські здібності нічна темрява. Сотільйо кипів від люті й нетерплячки. Такий шанс випадає раз у житті.

— Якщо від твоїх очей більше нема користі, я їх тобі виколю, — гаркнув він.

Капітан пароплава нічого не відповів, бо саме тоді після перебіжної зливи забовваніло темне громаддя Великої Ісабели, а потім зникло, ніби його змила хвиля ще густішої тьми, після чого знову мав піти дощ. Цього капітанові було досить. Тоном людини, яка повернулась до життя, він повідомив Сотільйо, що за годину буде біля сулакської верфі. Тоді судно повним ходом рушило за курсом, а солдати на палубі страшенно заметушились, готуючись до висадки на берег.

Деку і Ностромо виразно це почули. Капатас зрозумів, що це означає. На пароплаві помітили Ісабели й тепер ідуть навпростець до Сулако. Він зміркував, що вони пройдуть поблизу, але був певен, що баркас їм нізащо не помітити, якщо стояти отак тихо зі спущеним вітрилом.

— Авжеж, навіть якщо вони зачеплять нас бортом, — пробурмотів він.

Знову пішов дощ: спершу замжичило, тоді закрапотіло дужче, а потім ушкварила сильна прямовисна злива, і шипіння та гуркіт пароплава вже чулися близько-близько. Деку позаливало водою очі, він похнюпився і сам себе запитував, чи скоро вже вони пройдуть, аж тут раптом баркас накренило набік. Корму з шумом заплеснула пінява вода, водночас затріщало дерево, і суденце стряс приголомшливий удар. У Мартіна було таке враження, що баркас ухопила чиясь зла рука й поволокла його на погибель. Звичайно, удар збив його з ніг, і тепер він качався по залитому водою дну баркаса. Навколо все вирувало, і тут він почув у нічній пітьмі в себе над головою дивний приголомшений крик. То пронизливо кликав на допомогу сеньйор Гірш. Деку міцно стиснув зуби. Це було зіткнення!

Пароплав ударив баркас скоса, і від удару його накренило та підтопило, розхитало кілька шпангоутів, а ніс розвернуло паралельно до курсу пароплава. На його борту струс ледве чи помітили. Уся сила зіткнення, як завжди, припала на менше судно. Навіть Ностромо подумав, що це, мабуть, кінець його відчайдушної пригоди. Його теж відкинуло від довгого румпеля, який не допоміг завадити крену. За мить пароплав, так-от зіштовхнувши баркас із курсу, мав би його проминути, навіть не помітивши, тоне він чи далі тримається на плаву, якби якір пароплава, що був перевантажений припасами та значною кількістю людей і через те мав велику осадку, не опустився настільки, що зачепився за дротяні ванти^[181] при щоглі баркаса. Снасті були нові, тож якусь мить, якої вистачило б, аби два-три рази хапнути ротом повітря, витримували цей раптовий натиск. Це й вúкликало у Мартіна відчуття, ніби щось рвонуло баркас і поволокло на погибель. Звичайно, причину цього йому годі було збагнути. Усе відбулось так несподівано, що часу на роздуми не лишалось. Але всі його відчуття були абсолютно ясні, він цілком панував над собою, власне, йому навіть приємно було усвідомлювати, що він зберіг самовладання тієї миті, коли його повалило головою на банку^[182] і він, лежачи горілиць, мусив борсатись на залитому водою днищі. Він почув крик сеньйора Гірша і впізнав його голос, поки спинався на ноги, і його не полишало оте таємниче відчуття, ніби щось стрімко тягне їх крізь морок. Він не зронив жодного слова, не скрикнув, не мав часу, аби щось роздивитись, і враз після розпачливих криків про допомогу волочіння припинилось так раптово, що він заточився вперед з розставленими руками й упав на купу футлярів зі сріблом. Інстинктивно вчепився в них з невиразним страхом, що його ще раз жбурне на дно, аж тут знову почув часті крики про допомогу, протяжні й розпачливі, але зовсім не поблизу, а на непевній відстані, взагалі не з баркаса, наче то якийсь привид глузував серед ночі з жаху і відчаю сеньйора Гірша.

Тоді настала тиша — така тиша, яка буває, коли прокинешся в ліжку в темній кімнаті після чудернацького тривожного сну. Баркас злегка похитувався, дощ не вщухав. Дві руки навпомацки вхопили Мартіна ззаду за потовчені боки, й голос капатаса прошепотів йому у вухо:

— Тихо, заради Бога! Тихо! Пароплав зупинився.

Деку прислýхався. У затоці все німувало. Він відчув, що вода доходить йому майже до колін.

— Ми тонемо? — спитав він ледве чутно.

— Не знаю, — видихнув Ностромо. — Сеньйоре, ні звуку.

Коли Ностромо скомандував був Гіршеві йти на ніс, той не повернувся у свою попередню схованку. Звалився біля щогли й не мав сили встати, ба більше — боявся поворухнутись. Лежав, мов мертвий, але не з якихось раціональних міркувань. Просто через несамовитий жах. Щоразу, коли він намагався подумати про те, щó з ним буде, в нього починали шалено цокотіти зуби. Він надто заглибився у безмежні муки свого страху, аби звертати на щось увагу.

Хоча він задихáвся під вітрилом, яке Ностромо ненавмисно спустив зі щогли просто на нього, але навіть не наважувався вистромити голову, аж поки баркас не зіткнувся з пароплавом. Отоді вже він зірвався на ноги, підхльоснутий раптовим чудесним припливом сил через цю нову небезпеку. Через крен баркас заливала вода, і це розв’язало Гіршеві язика. Його крик «Рятуйте!» був для людей на борту пароплава першим чітким сигналом про зіткнення. За мить дротяні ванти відірвало, і вивільнений якір гойднувся над баком баркаса. Торкнувся грудей сеньйора Гірша, і той просто вхопився за нього — так чіпко, що й не відірвеш, — не маючи ані найменшого уявлення про те, що це таке, лише безтямно скоцюрбившись і підібгавши ноги над рогами якоря. Баркас різко відхилився від курсу, а пароплав посунув далі разом з Гіршем, який міцно вчепився в якір і волав про допомогу. Втім, минув ще деякий час, поки пароплав зупинився і поки Гірша помітили. Скидалось на те, що ці невпинні крики про допомогу доносяться від когось, хто пливе у воді. Зрештою з носа пароплава вихилилося двоє людей і затягло його на борт. Його відразу відвели на місток до Сотільйо. Допит підтвердив припущення, що вони врізались у якесь судно і воно затонуло, але такої темної ночі було непрактично видивлятись на воді прямі докази — уламки кораблетрощі. Зараз Сотільйо, як ніколи, переймався тим, щоб увійти в гавань, не гаючи часу, — думка про те, що він розтрощив головну мету своєї експедиції, була надто нестерпна, аби з нею змиритися. Через це відчуття почута історія видалась йому ще неймовірнішою. Сеньйорові Гіршу трохи нам’яли боки за те, що збрехав, а тоді жбурнули у штурманську рубку. Але нам’яли зовсім трохи. Від його розповіді на серці у штабістів Сотільйо похололо, хоча вони й повторювали, обступивши свого командира: «Неможливо! Неможливо!» — всі, крім старого майора, який похмуро тріумфував.

— Казав же я вам, казав же я вам, — бубонів він. — Я за лігу чую зраду чи якусь дияблерію^[183].

Тим часом пароплав далі тримав курс на Сулако, де лише й можна було встановити істину. Деку й Ностромо чули, як гучне лопотіння його колеса ослабло і стихло, а тоді без зайвих слів скерували баркас до Ісабел. Остання злива принесла з собою лагідний, але невпинний бриз. Небезпека ще не минула, і на розмови часу не було. Баркас протікав, мов решето. Під ногами в них хлюпотіла вода. Капатас усунув Деку в руки руків’я помпи, яка була прикріплена збоку на кормі, і той відразу, мовчки й без питань, заходúвся відкачувати воду, геть забувши про всі свої бажання, крім єдиного: не дати сріблу затонути. Ностромо підняв вітрило, кинувся на корму до румпеля і, мов божевільний, взявся натягати шкот^[184]. На мить спалахнув сірник (вони збереглися сухими у щільно закритій бляшанці, хоча їхній власник промок до нитки), і Деку, не припиняючи праці, роздивився завзяте обличчя свого товариша, низько схилене над скринькою з компасом, та його уважні очі. Тепер Ностромо знав, де вони, і сподівався причалити баркас, дедалі більше затоплюваний водою, у мілкій бухточці, де глибока зарóсла ущелина розділяла гористий, скелястий край Великої Ісабели на дві рівні частини.

Деку без упину викачував воду. Ностромо стернував, і в його погляді ні на секунду не слабнув пильний вираз напруженого зусилля. Кожен, занурившись у свою роботу, наче був там сам-один. Розмовляти їм і на думку не спадало. Їх поєднувало лише знання, що пошкоджений баркас повільно, але неминуче має затонути. Здавалось, у цьому знанні, яке було немов вирішальне випробування для їхніх бажань, вони мали стати цілковито чужими один одному, ніби вже в момент зіткнення відкрили, що загибель баркаса для кожного з них означатиме не те сáме. В очах у кожного зокрема ця спільна загроза зробила наочною різницю в їхніх цілях, поглядах, характерах та становищі. Їх не пов’язували спільні переконання, спільна ідея: вони були просто два авантурники, кожен з яких проживав власну пригоду, й обом загрожувала та сама неминуча смертельна небезпека. Тому їм не було чого казати один одному. Але схоже, що ця небезпека, ця єдина незаперечна правда, яку вони поділяли, наснажувала їх духовно та фізично.

Авжеж, це було майже чудо, що капатас добрався до бухточки, маючи за орієнтири лише туманний натяк на обриси острова та невиразний проблиск вузької смужки піску. Баркас пристав до берега там, де між скель відкривалась ущелина, а з чагарів, якими вона поросла, зміївся вузький мілкий струмок і впадав у море, — і двоє чоловіків мовчки, безстрашно та енергійно взялись вивантажувати дорогоцінний вантаж і переносити футляри з буйволячої шкіри вгору за течією струмка, через чагарі, до западини в землі, утвореної осипом під корінням великого дерева. Його товстий гладенький стовбур нависав, мов похила колона, над потічком, що дзюрчав по камінчиках.

Два роки тому Ностромо провів тут на самоті всю неділю, обстежуючи острів. Він сказав про це Деку, коли роботу було зроблено і вони посідали, кожним м’язом відчуваючи втому та звісивши ноги з низького бережка, мов двоє сліпців, які знають про присутність один одного та про те, що їх оточує, завдяки якомусь непоясненному шостому чуттю.

— Так, — повторив Ностромо, — я ніколи не забуваю місця, яке бодай раз уважно оглянув.

Він говорив повільно, майже ліниво, ніби вільного часу в нього було ще ціле життя, а не дві мізерні години перед світанком. Це срібло, сяк-так заховане в такому несподіваному місці, накладало тягар секретності на кожен намічений крок, кожен намір та бачення того, як поводитись у майбутньому. Він відчував, що почасти зазнав поразки в цій відчайдушній справі, довіреній йому завдяки тій добрій репутації, що її він, як відомо, сам собі створив. Утім, це також був почасти успіх. Марнославство капатаса було наполовину задоволене. Його нервове роздратування вляглось.

— Ніколи не знаєш, щó може придатися, — вів він далі у своїй звичайній спокійній манері. — Цілу нещасну неділю я обстежував цю п’ядь землі.

— Мізантропічне заняття, — злостиво пробурмотів Деку. — Гадаю, ви тоді просто не мали грошей, аби грати на них у карти й розкидатися перед дівками у ваших звичних розпусних кублах, капатасе.

— È vero!^[185] — вигукнув капатас, настільки вражений такою проникливістю, що перейшов на свою рідну мову. — Не мав! Тому не хотів з’являтися серед отієї бідноти, звиклої до моєї щедрості. Бо щедрості чекають від капатаса карґадорів, а це ж люди багаті й, так би мовити, кабальєро серед простолюду. До карт я не охочий, хіба що аби згаяти час, а от на тих дівок, які хваляться, що відчиняють двері на мій стук, то, знаєте, я б не подивився на жодну з них двічі, якби не цікавився тим, щó кажуть люди. Диваки вони, добрі люди Сулако, і я здобув чимало корисних відомостей, просто терпляче слухаючи теревені жінок, яких я, на загальне переконання, кохав. Бідолашна Тереза цього не розуміла. Зокрема тієї неділі, сеньйоре, вона так сварилась, аж я вийшов з дому, присягнувшись собі, що нога моя не ступить на її поріг, хіба гамак свій заберу та скриню з одягом. Сеньйоре, ніщо не дратує більше, ніж слухати, як жінка, котру ти шануєш, споганює твою добру репутацію, поки ти маєш у кишені єдиний мідяк. Я відв’язав один із малих човнів і вигріб з гавані, не маючи в кишені нічого, крім трьох сигар, аби якось протягнути день на тому острові. Але вода у струмку, який дзюрчить біля ваших ніг, — прохолодна, смачна і добра, сеньйоре, як перед затяжкою, так і опісля.

Він трохи помовчав, а тоді замислено додав:

— То була перша неділя після того, як я доправив сивовусого англійського rico через гори від Парамо уверхів’ях перевалу Ентрада — і то в екіпажі! На людській пам’яті жоден екіпаж не підіймався і не спускався тією гірською дорóгою, сеньйоре, поки я не доправив того типа в супроводі півсотні пеонів, що працювали як один мотузками, кайлами та жердинами під моєю орудою. То був багатий англієць, котрий, як подейкують, платить за будівництво цієї залізниці. Він був дуже мною задоволений. Але платню мені мали виплатити аж у кінці місяця.

Раптом Ностромо зісковзнув з бережка. Деку почув, як захлюпав він ногами через струмок, а тоді його кроки зашелестіли вниз по ущелині. Його силует заховався серед чагарників і виринув уже коли він спустився до смужки піску під скелями. Як часто буває в затоці, коли рясні зливи в першій половині ночі бувають часто, темрява ближче до ранку помітно порідшала, хоча ще не було жодних ознак світання.

Баркас, звільнений від свого коштовного вантажу, слабко погойдувався на воді, зарившись носом у пісок. Від нього впоперек білої смужки пляжу тяглась, мов чорна бавовняна нитка, довга мотузка з кітвою на кінці, яку Ностромо виніс на берег і зачепив за стовбур якогось деревоподібного куща на самому початку ущелини.

У Деку не було іншого виходу, як залишитись на острові. З рук Ностромо він отримав різну їжу, що завдяки передбачливості капітана Мітчелла знайшлась на борту баркаса, і тимчасово склав її у маленьку шлюпку, яку вони по прибутті затягли на берег, поміж чагарі, де її не було видно. Шлюпка мала залишитись Мартінові. Острів мав стати його схованкою, не в’язницею, на шлюпці він міг вийти в море назустріч мимохідному кораблю. Поштові пароплави ОПСК проходили близько до островів, коли прямували до Сулако з півночі. Але «Мінерва», на якій відплив експрезидент, доставила на північ і новину про заворушення в Сулако. Можливо, наступний пароплав з півночі отримає інструкції взагалі не захóдити до порту, оскільки місто, наскільки було відомо офіцерам «Мінерви», перебувало на той час у руках черні. Якщо так, то жодного корабля може не бути цілий місяць, оскільки сáме з таким інтервалом курсували поштові пароплави, але Деку пішов на цей ризик. Острів був його єдиним прихистком від переслідувань, навислих над його головою. Капатас, звичайно, збирався повернутись. Розвантажений баркас протікав значно менше, і Ностромо сподівався, що до гавані він протримається на плаву.

Стоячи по коліна у воді, він передав Деку один із двох заступів, якими був укомплектований кожен баркас для потреб баластування кораблів. Щойно розвидниться, Деку, обережно працюючи заступом, міг би зрушити брилу землі та каміння, яка нависала над западиною, де вони заховали срібло, тож це скидатиметься на природний зсув. Зсув завалить не лише западину, а навіть і всі ознаки їхньої роботи, їхні сліди, пересунуті камені, ще й поламані кущі.

— Крім того, кому спаде на думку шукати вас чи срібло тут? — вів далі Ностромо, наче ніяк не міг відірватись від острова. — Правдоподібно, ніхто сюди й не поткнеться. Чого можна хотіти від цієї латки землі, якщо є де ступити на материку? Народ у цих краях — не допитливий. Тут нема навіть рибалок, які могли б завадити вашій милості. Уся риболовля в затоці зосереджена біля Сапіґи, віддалік. Сеньйоре, якщо ви будете змушені покинути цей острів раніше, ніж у вас щось владнається, навіть не думайте податись до Сапіґи. Це селище злодіїв і матреро, де вам хутко переріжуть горлянку заради вашого золотого годинника та ланцюжка. І, сеньйоре, подумайте двічі, перш ніж комусь довіряти: навіть офіцерам на пароплавах компанії, якщо потрапите до них на борт. Для безпеки не досить самої лише чесності. Вам треба шукати в людях обачності та розсудливості. І завжди пам’ятайте, сеньйоре, перш ніж дати волю язику, що цей скарб можна спокійно залишити тут на сотні років. Час на його боці, сеньйоре. А срібло — метал непощербний, і можна бути певним, що воно збереже свою вартість назавжди… Метал непощербний, — повторив він так, ніби ця думка глибоко його тішила.

— Такими, кажуть, бувають і деякі люди, — промовив Деку незворушним тоном, а капатас тим часом далі розмірено вичерпував з баркаса воду дерев’яним відром і вихлюпував за борт.

Невиправний у своєму скептицизмі Деку подумав, не цинічно, а назагал задоволено, що цього чоловіка зробило непощербним його безмежне марнославство, ота найвитонченіша форма егоїзму, яка може прибирати вигляду будь-якої чесноти.

Ностромо перестав вичерпувати воду й, ніби зненацька заскочений якоюсь думкою, впустив відро, аж воно грюкнуло об днище.

— Хочете щось передати на словах? — спитав він, стишивши голос. — Пам’ятайте, що мене розпитуватимуть.

— Мусите знайти для людей у місті обнадійливі слова. Покладаюсь на вашу тямущість і досвід, капатасе. Розумієте?

— Sí, сеньйоре… Заради дам.

— Так, так, — квапливо відповів Деку. — Ваша чудова репутація надасть вашим словам великої цінності в їхніх очах, тож будьте обережні з тим, що казатимете. Я сподіваюся, — вів він далі, відчуваючи фатальний дотик самозневаги, якій була підвладна його складна натура, — я сподіваюся на славне й успішне завершення своєї місії. Чуєте, капатасе? Вживайте слова «славний» та «успішний», коли говоритимете з сеньйоритою. Ваша власна місія виконана славно й успішно. Немає сумніву, що ви врятували срібло копальні. Не лише це срібло, а й, можливо, усе срібло, яке видобуватимуть там у майбутньому.

Ностромо зауважив його іронічний тон.

— Напевно, сеньйоре доне Мартіне, — замислено сказав він. — Дуже мало що мені не до снаги. Спитайте синьйорів іноземців. Я — людина з народу і не завжди розумію, щó ви маєте на увазі. Але щодо цього добра, яке я мушу лишити тут, дозвольте сказати вам, що, на мою думку, воно було б у більшій безпеці, якби вас узагалі зі мною не було.

З вуст Деку вирвався скрик, і запала коротка пауза.

— То мені вертатися з вами до Сулако? — сердито спитав Мартін.

— То мені прирізати вас там, де ви стоїте? — зневажливо відгаркнувся Ностромо. — Це те сáме, що взяти вас до Сулако. Ну ж бо, сеньйоре. Ваша репутація пов’язана з вашою політикою, а моя — з долею цього срібла. Ви здивовані, що я хочу, аби ніхто, крім мене, не був у це посвячений? Я й не хотів, щоб зі мною був хтось іще, сеньйоре.

— Без мене ви б не змогли втримати баркас на плаву, — майже закричав Деку. — Ви пішли б на дно разом із ним.

— Так, — повільно вимовив Ностромо. — Сам.

«Ось чоловік, — подумав Деку, — який, схоже, волів би радше вмерти, ніж спотворити досконалу форму свого егоїзму. Такий не пропаде». Він мовчки допоміг капатасові прибрати кітву на борт. Ностромо одним ударом важкого весла відштовхнувся від положистого берега, і Деку, немов уві сні, опинився на пляжі сам-самісінький. Серце йому стислось від раптового бажання ще раз почути людський голос. Баркас, відпливаючи, ледь виднівся на чорній воді.

— Як думаєте, що сталося з Гіршем? — крикнув Мартін.

— Упав за борт і втопився, — впевнено пролунав крик Ностромо з чорних безодень неба і моря довкола острівця. — Тримайтеся ущелини, сеньйоре. Я спробую навідатися до вас за день-другий.

Легкий лопотливий шелест дав знати, що Ностромо підіймає вітрило. Воно відразу напнулося з таким звуком, ніби хтось гучно вдарив у барабан. Деку повернувся до ущелини. Ностромо, стоячи за румпелем, часом озирався на громаддя Великої Ісабели, яке помалу зникало, поринаючи в однотонність ночі. Нарешті, знову повернувши голову, він не побачив нічого, лише рівну темряву, подібну до міцного муру.

Тоді й він пережив оте відчуття самотності, яке важко навалилось на Деку, коли баркас відчалив від берега. Але якщо чоловік на острові був пригнічений химерним відчуттям нереальності, так що нереальною здавалась йому навіть земля, по якій він ступав, то капатас карґадорів зосередив думки на тому, як йому поводитись надалі. Завдяки своїм здібностям, що спрацьовували водночас, Ностромо і рівно стернував, і виглядав Ермосу, поблизу якої мав пройти, і намагався уявити, щó станеться завтра в Сулако. Завтра, а власне, вже сьогодні, оскільки невдовзі світатиме, Сотільйо з’ясує, як зникло срібло. Аби перенести його зі сховищ митниці на залізничну вагонетку й перегнати її до верфі, найняли бригаду карґадорів. Очевидно, декого з них заарештують, і до полудня Сотільйо точно дізнається, в який спосіб срібло покинуло Сулако і хто його вивіз.

Ностромо збирався іти навпростець до гавані, але щойно він про це подумав, то, рвучко взявшись за румпель, кинув баркас проти вітру і загальмував його швидкий хід. Повернення в тому самому човні викличе підозри, спричинить домисли, неодмінно наведе Сотільйо на слід. Його самого заарештують, а коли він опиниться в calabozo^[186], то годі описати словами, щó йому зроблять, аби змусити заговорити. Він був упевнений у собі, але замислився і підвівся, щоб роззирнутись довкола. Поблизу показалась низька біла поверхня Ермоси, пласка, наче стіл, і береги їй з шумом омивали легкі хвильки, здійняті бризом. Баркас треба негайно затопити.

Капатас не виставляв вітрила і поклав човен у дрейф. У нього вже набралося чимало води. Ностромо спрямував його до входу в гавань і, кинувши румпель, аж той загойдався туди-сюди, опустився навпочіпки й заходúвся витягати затичку. Коли затичка буде вийнята, вода почне прибувати дуже швидко, а ще ж кожен баркас має невеликий залізний баласт — достатній, аби човен пішов на дно, коли наповниться водою. Коли капатас знову підвівся, прибій на Ермосі шумів уже далеко, ледь чутно, і вже можна було розгледіти обриси берегів при вході в гавань. Відчайдушна це справа, але він був добрим плавцем. Миля для нього — дурниця, а до того ж він знав місце, де легко можна було вибратись на берег, — якраз під земляними укріпленнями старого закинутого форту. Особливо його надила думка, що цей форт — підходяще місце, аби поспати там деньок після стількох безсонних ночей.

Одним ударом румпеля, який він зняв для цієї мети, він вибив затичку, але не завдав собі клопоту спустити вітрило. Відчув, як вода дедалі вище підіймається по його ногах, а тоді відскочив до кормових поручнів. Стоячи там, випростаний і нерухомий, у самій лише сорочці та штанях, він чекав. Коли ж відчув, що баркас тоне, то з потужним сплеском стрибнув подалі у воду.

Ураз він повернув голову. У похмурому світлі хмарного світанку, що вставав з-за гір, на водній гладіні завиднів верхній ріг вітрила, його темне мокре полотнище, яке злегка колихалося врізнобіч. Ностромо простежив, як вітрило сховалось, ніби щось смикнуло його на глибину, і поплив до берега.

III Маяк

Розділ I

Щойно вантажний баркас відчалив від пристані при верфі і зник з очей у темній гавані, європейці Сулако розділились, аби підготуватись до приходу монтеристського режиму, який насувався на місто і з гір, і з моря.

Цей шмат фізичної роботи, тобто вантаження срібла, був їхньою останньою узгодженою дією. Цим завершилися три сповнені небезпек дні, коли, як писали європейські газети, завдяки енергії цих людей вдалося вберегти місто від трагічних наслідків народного бунту. На пристані капітан Мітчелл побажав усім добраніч, а сам лишився. Мав намір прогулюватися по дощатому настилу верфі, аж поки не з’явиться пароплав з Есмеральди. Штатні інженери залізниці, зібравши своїх робітників, басків та італійців, наказали їм іти на залізничну станцію, залишивши без прикриття митницю, так добре захищену в перший день повстання, а тепер відкриту всім вітрам. Протягом славетних «трьох днів» Сулако робітники поводилися сміливо та віддано. Значною мірою їхня сміливість та відданість випливали радше з потреб самозахисту, ніж з отих матеріальних інтересів, на які покладав надії Чарлз Ґулд. Серед вигуків черні досить-таки гучно звучав заклик «Смерть іноземцям!». Власне, для Сулако то була сприятлива обставина, що стосунки цих завезених робітників із місцевим людом від самого початку були стабільно погані.

Доктор Моніґем, підійшовши до дверей кухні в будинку Віол, спостерігав за цим відступом, що означав кінець іноземної інтервенції, за цим виведенням армії матеріального прогресу з поля бою костаґуанських революцій.

У ніздрі вдаряв сильний запах смолоскипів з ріжкового дерева, що їх несли по краях колони. У їхньому світлі, що блимотіло вздовж фасаду, з краю в край довгої стіни проступали чорні літери напису Albergo d'Italia Una. Лікар мружив очі від яскравого палахкотіння. Кілька молодиків, переважно білявих і високих, які керували цим потоком темноволосих смаглявих голів, над якими косо здіймалися блискучі цівки гвинтівок, по-дружньому кивнуло йому, проходячи мимо. Доктор був відомий персонаж. Дехто з молодиків поцікавився, щó він тут робить. Тоді, тримаючись на флангах робітничої колони, вони помаршували далі вздовж залізничної колії.

— Виводите ваших людей з гавані? — спитав лікар, звертаючись до головного інженера залізниці, який поки що проводив Чарлза Ґулда до міста, йдучи біля його коня і тримаючись за луку сідла. Вони зупинились якраз навпроти відчинених дверей, щоб дати робітникам перейти через дорогу.

— І то якомога швидше. Ми ж не політична фракція, — значущо відповів інженер. — І не збираємось давати новій владі приводу для нападок на залізницю. Ви згодні, Ґулде?

— Цілком, — відгукнувся апатичний голос Чарлза Ґулда звідкись з-над розпливчастого прямокутника світла, яке падало на дорогу з відчинених дверей.

Очікуючи на Сотільйо з одного боку та Педро Монтеро — з другого, головний інженер мав зараз єдину турботу — уникнути зіткнення з кожним із них. Сулако було для нього залізничною станцією, вокзалом, депо, великим скупченням складів. Залізниця захищала свою власність від черні, але політично дотримувалась нейтралітету. Головний інженер був чоловік відважний, і в цьому ж дусі нейтралітету передав пропозицію миру самозваним лідерам народної партії, депутатам Фуентесові та Ґамачо. Кулі ще свистіли в повітрі, коли він у цій своїй місії перетинав Пласу, розмахуючи над головою білою серветкою зі столової білизни клубу Amarilla.

Він трохи пишався цим подвигом і зразу почав стисло розповідати про цю подію, подумавши, що лікар цілий день клопотався коло поранених у патіо «каси» Ґулдів, тож і не мав часу дізнатися про цю подію. Він передав був обом депутатам відомості про Педро Монтеро, одержані в будівельному таборі. Брат генерала-переможця, як він їх запевнив, може з’явитись у Сулако з хвилини на хвилину. Як він і передбачав, коли сеньйор Ґамачо гучно оголосив з вікна цю новину, натовп зразу ринув дорóгою вздовж Кампо до Рінкона. І двоє депутатів, із запалом потиснувши йому руку, сіли на коней і поскакали зустрічати видатну людину.

— Я трохи обманув їх щодо часу, — зізнався головний інженер. — Хай там як швидко той скаче, але навряд чи добереться сюди до ранку. Та своєї мети я досяг: забезпечив кілька годин перемир’я для переможеної сторони. Але я нічого не сказав про Сотільйо, бо боявся, що бунтівники знову надумають захоплювати гавань, чи то щоб перешкодити йому, чи то щоб привітати — хтозна. Адже срібло Ґулда — наша остання надія. Та й про шлях відступу для Деку також треба пам’ятати. Гадаю, залізниця дуже добре прислужилася своїм друзям, не скомпрометувавши себе безнадійно. Тепер сторони треба полишити на самих себе.

— Костаґуана для костаґуанців, — сардонічно вставив лікар. — Це гарна країна, і вони виростили гарний врожай ненависті, помсти, вбивств і грабунків — оті сини вітчизни.

— А я ж один із них, — прозвучав спокійний голос Чарлза Ґулда, — і мушу продовжувати путь і поглянути на свій власний врожай турбот. Моя дружина поїхала просто додому, лікарю?

— Так. У цій стороні все спокійно. Пані Ґулд забрала з собою і дівчат.

Чарлз Ґулд поскакав далі, а головний інженер увійшов до будинку вслід за лікарем.

— Цей чоловік — втілення спокою, — сказав він вдячно, сідаючи на лавку, і простяг зграбні ноги у велосипедних панчохах, майже загородивши прохід. — Мабуть, він страшенно впевнений у собі.

— Якщо це все, в чому він упевнений, то він не впевнений ні в чому, — відказав лікар. Він знову вмостився край столу. Підпер щоку долонею однією руки, а другою підпирав лікоть. — Це останнє, в чому людина має бути впевненою.

Свічка вже догорала і довгим ґнотом тьмяно освітлювала його похнюплену голову й обличчя, яке через затягнуті шрами на щоках мало в собі щось підкреслено неприродне, якусь перебільшено гірку скруху. Коли він отак сидів, то мав такий вигляд, ніби замислився про щось зловісне. Головний інженер якийсь час не звóдив з нього очей, а тоді заперечив.

— Правду кажучи, я так не вважаю. Як на мене, це нічого іншого не означає. А втім…

Головний інженер був чоловік мудрий, але не міг цілком приховати своєї зневаги до таких-от парадоксів; власне, європейці Сулако не любили доктора Моніґема. Його зовнішність ізгоя, яку він зберігав навіть у вітальні пані Ґулд, викликáла недоброзичливу критику. У його інтелігентності не могло бути сумнівів, а оскільки він жив у цій країні вже понад двадцять років, то його песимістичні погляди годі було цілковито ігнорувати. Але інстинктивно, аби захистити власні починання та надії, його слухачі списували це на певний прихований ґандж його вдачі. Було відомо, що багато років тому, коли він був ще зовсім молодий, Ґусман Бенто призначив його начальником медичної служби своєї армії. Жоден з європейців, які виконували тоді службові обов’язки в Костаґуані, не удостоївся такої прихильності й довіри жорстокого старого диктатора.

Далі історія лікаревого життя була не така ясна. Її сліди губились у незліченних розповідях про змови та інтриги проти тирана, як ото губиться струмок у безводних пісках, а потім показується, часом ослаблий і замулений, в іншій місцині. Лікар не робив секрету з того, що багато років прожив у найглухіших закутках республіки, кочуючи з майже не відомими науці індіанськими племенами серед неозорих джунглів у глибині континенту, де беруть початок великі ріки. Але це були майже безцільні мандри: він нічого не написав, не зібрав ніяких колекцій, не виніс нічого цінного для науки з присмерку джунглів, які наче пустили коріння в його битій життям душі, і нарешті, вештаючись довкола Сулако, він випадково прибився туди — просто сів на мілину край моря.

Також було відомо, що він жив у злиднях, аж поки не прибули з Європи Ґулди. Дон Карлос і донья Емілія взяли божевільного лікаря-англійця під свою опіку, коли стало очевидно, що, попри всю здичавілу незалежність, його можна приборкати добротою. А можливо, його приборкав сам лише голод. Звичайно ж, за давніх літ він був знайомий з батьком Чарлза Ґулда в Санта-Марті, а тепер, хай там щó приховували темні сторінки його біографії, здобув визнання як медик копальні Сан-Томе. Його визнали, але як рівного прийняли не без застережень. Здавалося, що така зухвала ексцентричність і невимовне презирство до людей свідчить просто про відсутність клепки в голові, а може, й на браваду того, хто знає за собою якусь провину. А ще, коли він знову набув певного авторитету, поповзли непевні чутки, що багато років тому, за часів так званої Великої змови, коли він потрапив у немилість до Ґусмана Бенто, а відповідно й до в’язниці, його зрадив один з його найближчих друзів з-поміж змовників. Усі вдавали, що не вірять у ці чутки, бо ж уся історія Великої змови була безнадійно заплутана і темна, в Костаґуані вважалося, що взагалі не було ніякої змови, лише хвора уява тирана, а тому нíчого і нíкого було зраджувати, хоча за цим звинуваченням були ув’язнені і страчені найвизначніші костаґуанеро. Репресії тривали роками, винищуючи вищі верстви, мов чума. Самé лише вболівання за долю страчених родичів каралося смертю. Дон Хосе Авельянос був чи не єдиний з живих, хто знав усю історію тих невимовних звірств. Він сам постраждав від них і зазвичай мовби відганяв від себе будь-яку згадку про ті події, знизуючи плечима та рвучко й нервово змахуючи рукою. Але доктор Моніґем, представник адміністрації Ґулдової концесії, до якого з шанобливим острахом ставились гірники і чиїм дивацтвам потурала пані Ґулд, таки залишався дещо осторонь громади, хай яка була на те причина.

Головний інженер затримався в готелі серед рівнини зовсім не з симпатії до лікаря. Старий Віола подобався йому набагато більше. А до Albergo d’Italia Una він зазирнув як до закладу, підпорядкованого залізниці. Тут квартирував багато хто з його підлеглих. Увага пані Ґулд до Віол якось вирізняла цю родину. Головний інженер, маючи під своєю орудою армію робітників, цінував моральний вплив старого Ґарібальдіно на його земляків. Його аскетичне старосвітське республіканство мало по-солдатському суворі стандарти вірності та обов’язку, наче світ був полем бою, де люди мусять воювати за вселенську любов і братерство, а не за більший чи менший шмат здобичі.

— Бідолашний старий! — вигукнув головний інженер, вúслухавши розповідь лікаря про Терезу. — Він не зможе тримати готель без неї. Шкода мені його.

— Він там нагорі зовсім сам, — буркнув доктор Моніґем, кивнувши важкою головою на вузькі сходи. — Усі повтікали, нема ні душі живої, щойно пані Ґулд забрала й дівчат. Скоро для них тут може бути не надто безпечно. Звичайно, як лікар я тут уже нічим не годен зарадити, але пані Ґулд просила мене залишитися зі старим Віолою, а оскільки коня я не маю, щоб повернутись до копальні, де я повинен бути, то залишитись мені неважко. У місті й без мене впораються.

— Я й собі думаю залишитися з вами, лікарю, поки не буде видно, чи трапиться щось цієї ночі в гавані, — заявив головний інженер. — Не можна допустити, щоб до Віоли причепилася солдатня Сотільйо, яка може зразу ж сюди завалитися. Сотільйо завжди був зі мною дуже сердечний, у Ґулдів і в клубі. Не уявляю, як він узагалі посміє дивитися в очі своїм тутешнім друзям.

— Без сумніву, він почне з того, що розстріляє декого з них, аби впоратися з першим зніяковінням, — відказав лікар. — У цій країні для військового, який перейшов на бік супротивника, нема кращого виходу, ніж кілька розстрілів на місці.

Він говорив з похмурою самовпевненістю, яка не допускала заперечень. Головний інженер і не намагався заперечувати. Просто скрушно кивнув кілька разів, а тоді сказав:

— Гадаю, вранці ми зможемо дістати для вас коня, лікарю. Наші пеони спіймали кількох наших коней — з тих, що були розбіглися. Поскакавши щодуху в об’їзд Лос-Атос^[187] і далі над узліссям, не заїжджаючи в Рінкон, ви матимете шанс безперешкодно дістатися до містка Сан-Томе. Як на мене, копальня зараз — найбезпечніше місце для кожного, хто чимось скомпрометований. Хотів би лише, щоб і до залізниці було так само складно причепитися.

— То я — скомпрометований? — проказав доктор Моніґем після короткої мовчанки.

— Уся Ґулдова концесія — скомпрометована. Вона не могла вічно лишатись осторонь політичного життя країни — якщо ці конвульсії можна назвати життям. Питання в тому, чи можна до неї причепитися. Мусив настати момент, коли нейтралітет стане неможливим, і Чарлз Ґулд добре це розумів. Я певен, що він готовий до будь-яких крайнощів. Людина його штибу ніколи не залишається бездіяльною і не віддається байдуже на милість невігласів та корупціонерів. Це ж як бути полоненим у печері бандитів, маючи в кишені гроші для викупу, і щодня заново купувати собі життя. Купувати просто безпеку, не свободу, зважте на це, лікарю. Я знаю, щó кажу. Картина, яку ви споглядаєте в уяві, знизуючи плечима, — абсолютно правильна, особливо якщо ви уявите, що цей полонений наділений спроможністю поповнювати свою кишеню за допомогою засобів, настільки далеких від здібностей його полонителів, ніби ці засоби — чарівні. Мусите зрозуміти це так само добре, як і я, лікарю. Ґулд був у становищі гуски, яка несе золоті яйця. Я порушив це питання в розмові з ним ще коли сюди приїжджав сер Джон. Полонений тупих і жадібних бандитів завжди залежить від милості першого недоумкуватого головоріза, який може вибити з нього мізки в нападі люті або сподіваючись на негайний великий улов. Недаремно мудрість людства породила казку про те, як зарізали гуску, що несла золоті яйця. Ця історія ніколи не постаріє. Ось чому Ґулд на свій самозаглиблений мовчазний лад підтримав ріб’єристський мандат, перший громадянський акт, який обіцяв йому безпеку без опертя на корупцію. Ріб’єризм зазнав поразки, як зазнає в цій країні поразки все, що просто є раціональним. Але Ґулд дотримується логіки у своєму бажанні зберегти цю велику купу срібла. Запропонований Деку план контрреволюції може бути здійсненним або ні, може мати шанси на успіх, а може й не мати. Попри весь мій досвід життя на цьому революційному континенті, я таки не можу дивитися на їхні методи серйозно. Деку прочитав нам накидану ним чернетку відозви і дві години дуже добре говорив про свій план дій. Висловлював аргументи, які мали б здатися досить вагомими, якби нас, що належимо до давніх стабільних політичних та національних інституцій, не злякала сама ідея нової Держави, яка зародилась отак — у голові саркастичного молодика, котрий, рятуючи своє життя, тікає з відозвою в кишені до брутального, глумливого рубаки-метиса, названого в цій частині світу генералом. Це звучить як жартівлива чарівна казка — і побачите, це може вдатися, бо це відповідає самому духові цієї країни.

— То срібло вже в дорозі? — понуро спитав лікар.

Головний інженер витяг годинника.

— За розрахунками капітана Мітчелла — а йому тут можна довіряти — минуло вже чимало часу, і воно має бути милі за три-чотири від гавані, а Ностромо, як каже Мітчелл, — такий моряк, що якнайкраще скористається зі своїх можливостей.

Тут лікар так голосно крекнув, що його співрозмовник змінив тон.

— Ви поганої думки про цей крок, лікарю? Але чому? Чарлз Ґулд мусить довести свою гру до кінця, хоч він і не той, хто формулює свою стратегію навіть сам для себе, напевно — залишає робити це іншим. Можливо, грати в цю гру йому почасти порадив Голройд, але вона ще й узгоджується з його вдачею і сáме тому така вдала. Хіба в Санта-Марті не дійшли до того, що величають його El Rey de Sulaco? Прізвисько може бути найкращим показником успіху. Ось що я називаю надіти на правду маску жарту. Мій дорогий сер, коли я вперше прибув до Санта-Марти, то був приголомшений тим, як оті журналісти, демагоги, члени Конгресу та всі оті генерали й судді плазують перед адвокатом без практики із сонними очима лише тому, що він — повноважний представник Ґулдової концесії. Коли тут з’явився сер Джон, він теж був вражений.

— Нова Держава, де за першого президента — отой пухкенький денді, Деку, — міркував уголос доктор Моніґем, далі підпираючи собі щоку рукою, ще й похитуючи ногами.

— Слово честі, чому б і ні? — відбивався головний інженер несподівано завзятим і довірочним тоном.

Скидалось на те, ніби щось невловне в повітрі Костаґуани навіяло йому питому тутешню віру в pronunciamientos. І відразу він заговорив, мов досвідчений революціонер, про той інструмент впливу, що був напохваті, — про цілу й неушкоджену армію в Кайті, яку за кілька днів можна доправити назад у Сулако, якщо тільки Деку вдасться швидко дістатись понад берегом до місця її розташування. Воєначальником був Барріос, який не міг сподіватись від Монтеро, свого колишнього суперника на службі та запеклого ворога, нічого, крім кулі. Згода Барріоса забезпечена. Щодо його армії, то й вона нічого не могла сподіватись від Монтеро, навіть місячної платні. З цього погляду наявність срібла має величезну вагу. Сам факт, що його врятовано від монтеристів, переконливо спонукав би військових у Кайті підтримати справу нової Держави.

Лікар повернувся до свого співрозмовника і якийсь час його роздивлявся.

— Бачу, цей Деку — невідчепний шмаркатий пройдисвіт, — зрештою зауважив він. — І скажіть, прошу, невже то він ублагав Чарлза Ґулда відправити всі зливки до одного у море, довіривши їх отому Ностромо?

— Чарлз Ґулд, — відповів головний інженер, — пояснив причину не більш красномовно, ніж завжди. Як вам відомо, він неговіркий. Але всі ми тут знаємо про його мотиви, а мотив лише один — безпека копальні Сан-Томе та збереження Ґулдової концесії в дусі його угоди з Голройдом. Голройд — іще один непересічний персонаж. Кожен із них розуміє, що на думці у другого. Одному — тридцять, другому — років шістдесят, і вони створені один для одного. Бути мільйонером, до того ж таким мільйонером, як Голройд, означає бути вічно молодим. Відвага юності покладається на те, що уявляє, ніби має у своєму розпорядженні необмежений час, а мільйонер має у своїх руках необмежені засоби — і це краще. Час, відведений людині на землі, — міра непевна, а от у довготривалості мільйонів сумніву нема. Запровадження на цьому континенті чистої форми християнства — про таке може мріяти лише молодий ентузіаст, і я намагаюся пояснити вам, чому Голройд у свої п’ятдесят вісім подібний до юнака на порозі життя або й перевершує його. Він — не місіонер, але розглядає копальню Сан-Томе саме з місіонерської точки зору. Запевняю вас, це щира правда, що він не зміг оминути цю тему під час суто бізнесової розмови з сером Джоном щодо фінансів Костаґуани кілька років тому. Сер Джон з подивом згадував про це в листі, якого написав мені з Сан-Франциско, дорóгою додому. Слово честі, лікарю, схоже, що все в цьому світі самé по собі нічого не варте. Починаю вірити, що вагу має єдине — духовні цінності, які кожен знаходить у своїй власній формі діяльності…

— Тю! — перебив лікар, не припиняючи ліниво похитувати ногами. — Самоомана. Пожива для того марнославства, завдяки якому обертається світ. Між іншим, як ви думаєте, щó станеться зі сріблом, яке пливе десь там у затоці разом з великим капатасом і великим політиком?

— Чому це вас непокоїть, лікарю?

— Непокоїть мене! А до чого тут у біса я? Я ж не надаю духовної цінності своїм бажанням, поглядам чи діям. Вони не досить масштабні, аби я мав простір для самоомани. Ось погляньте, приміром: звичайно, я хотів би полегшити останні хвилини тієї бідолашної жінки. Але не в силі. Це неможливо. Чи зустрічалися ви лицем до лиця з неспроможністю — чи ви, Наполеон залізниць, не маєте такого слова у своєму лексиконі?

— Їй доведеться дуже тяжко мучитися? — запитав головний інженер, пройнявшись людським співчуттям.

Над масивними міцними балками кухні по дощатій підлозі нагорі пролунали повільні важкі кроки. Тоді з вузького проходу між товстих стін, куди вели сходи, досить вузького, аби його міг оборонити один чоловік від двадцятьох ворогів, долинув гомін двох голосів, одного слабкого та надірваного, другого, йому у відповідь, — низького та лагідного, і його глибоке звучання заглушувало слабший голос.

Двоє чоловіків унизу позамовкали й не ворушились, допоки гомін не стих, тоді лікар знизав плечима й пробурмотів:

— Так, доведеться. І я не зможу нічим зарадити, якщо зараз піднімуся нагору.

Угорі й унизу запала довга мовчанка.

— Здогадуюся, — півголосом почав інженер, — що ви не довіряєте капатасові капітана Мітчелла?

— Не довіряю йому! — крізь зуби процідив лікар. — Я певен, що він здатен на все — навіть на щонайбезглуздішу відданість. Знаєте, я був останнім, з ким він говорив перед тим, як відпливти від верфі. Бідолашна жінка там нагорі захотіла його бачити, і я дозволив йому піднятися до неї. Вмирущим не можна перечити, самі знаєте. Здавалося, вона вже цілком заспокоїлась і змирилась, але той негідник за якихось десять хвилин зробив чи сказав щось таке, що аж довело її до розпачу. Знаєте, — повагавшись, повів далі лікар, — жінки такі незбагненні в усіх ситуаціях і в усі моменти свого життя, що часом я думав, ніби вона до певної міри — хіба не розумієте? — закохана в нього — в капатаса. Без сумніву, цей пройдисвіт по-своєму чарівливий, інакше він не завоював би прихильність усього міста. Ні, ні, я не верзу дурниць. Можливо, я неправильно назвав певне сильне почуття до нього з її боку, нерозсудливе й безпосереднє ставлення, яке жінка схильна емоційно виявляти до чоловіка. Часто вона його сварила, що не суперечить моєму припущенню. Аж ніяк. Мені здається, що вона весь час про нього думала. В її житті він був чимось важливим. Знаєте, я бачив багато їхніх земляків. Щоразу, коли я повертався з копальні, пані Ґулд просила мене дбати про них. Італійці їй до душі: вона довго прожила в Італії і, здається мені, особливо вподобала того старого Ґарібальдіно. Славний чолов’яга. Суворий, а водночас мрійливої вдачі, витає у хмарах республіканства своїх молодих літ. Це він довів капатаса до стількох несусвітніх дурощів — нервовий, екзальтований старий хлоп!

— Яких дурощів? — поцікавився головний інженер. — Я вважав, що капатас — завжди розсудливий і проникливий, абсолютно безстрашний і напрочуд корисний. На всі руки майстер. Сер Джон був надзвичайно вражений його винахідливістю та уважністю під час своєї подорожі через гори з Санта-Марти. Згодом, як ви, напевно, чули, він зробив нам послугу, повідомивши тодішньому шефові поліції про те, що в місті з’явилася банда професійних злодіїв, які завіялися здалеку, аби влаштувати аварію нашого щомісячного платного потяга й пограбувати його. Безперечно, він дуже вміло налагодив і баркасні перевезення в гавані для ОПСК. Він знає, як зробити так, щоб його слухалися, хоч він і іноземець. Щоправда, карґадори теж нетутешні, переважно — іммігранти, Isleños^[188].

— Його престиж — його багатство, — кисло промимрив лікар.

— Цей чоловік із лишком засвідчив свою надійність за незліченних нагод і в усі можливі способи, — переконував інженер. — Коли постало це питання щодо срібла, капітан Мітчелл, природно, дуже прихильно поставився до думки, що його капатас — єдиний, хто гідний довіри. Гідний як моряк — з цим я, звичайно, згоден. Але як людина… — бачите, Ґулд, Деку і я вирішили, що це немає жодного значення, хто повезе срібло. Будь-який човняр упорався б з таким самим успіхом. Скажіть, прошу, що зробив би злодій з такою кількістю зливків? Якби він утік з ними, то мав би зрештою десь пристати, а як би він тоді зробив так, щоб про його вантаж не дізнався ніхто не бéрезі? Ми відігнали від себе таку думку. Ба більше, зібрався в путь і Деку. Були випадки, коли капатасові довіряли і ще беззастережніше.

— Він сприйняв це трохи інакше, — зауважив лікар. — Я чув, як він заявляв у цій самій кімнаті, що це найвідчайдушніша справа в його житті. Він склав тут при мені свого роду усний заповіт, призначивши старого Віолу його виконавцем; і — їй-богу! — знаєте, він… він не розбагатів завдяки своїй відданості вам, добрим людям із залізниці та з гавані. Припускаю, що він дістав за свої труди певні — як ви це називаєте? — духовні цінності, а інакше не розумію, якого біса він має бути відданим вам, Ґулдові, Мітчеллові чи комусь іще. Він добре знає цю країну. Знає, приміром, що Ґамачо, депутат від Хавіри, був не ким іншим, як звичайнісіньким трампосо^[189], дрібним бродячим торговцем з Кампо, аж поки ухитрився взяти в Ансані у кредит багато товару й відкрити маленьку крамничку десь у глушині, а тоді домігся, щоб за нього проголосували п’яні мосо, які вешталися довкола естансій, та найбідніші ранчеро, які були йому винні. І цей Ґамачо, який завтра може стати одним із високих чиновників, — також нетутешній, Isleño. Він міг би бути карґадором на верфі ОПСК, якби не вбив у лісі одного бродячого торговця і не вкрав його клунок, щоб почати власну справу (посадеро^[190] з Рінкона готовий у цьому заприсягтися). І ви думаєте, що отакий Ґамачо завдяки своєму демократичному походженню колись міг би стати героєм, як наш капатас? Звичайно, ні. Ґамачо і мізинця його не вартий. Авжеж, я рішуче вважаю, що Ностромо — дурень.

Міркування лікаря були не до душі будівникові залізниць.

— З цим не посперечаєшся, — зауважив той філософським тоном. — Кожен має свої таланти. Ви, певно, чули, як Ґамачо звертався з промовою до своїх прихильників на вулиці. Він горлав, мов божевільний, аж підвивав, потрясав над головою стиснутим кулаком і мало не вивалювався з вікна. У кожній паузі чернь унизу кричала: «Геть олігархів! Viva la Libertad!». Фуентес у кімнаті мав страшенно нещасний вигляд. Знаєте, він — брат Хорхе Фуентеса, який кілька років тому місяців шість був міністром внутрішніх справ. Звичайно, совісті він не має, але чоловік знатний і високоосвічений, деякий час був начальником митниці в Кайті. Ця недоумкувата скотина Ґамачо причепився до нього з усіма своїми прибічниками з-поміж найгіршої босоти. Годі уявити веселіше видовище, ніж до смерті переляканий Фуентес перед отим зарізякою.

Головний інженер підвівся, підійшов до дверей і глянув на гавань.

— Усе тихо, — сказав він. — Цікаво, чи Сотільйо справді думає сюди заявитися?

Розділ II

Капітан Мітчелл, походжаючи по верфі, ставив собі одне й те сáме запитання. Його не полишав сумнів, чи правильно вони зрозуміли попередження телеграфіста з Есмеральди — повідомлення неповне й уривчасте. Хай там як, а щирої душі капітан вирішив не лягати спати принаймні до світанку. Забрав собі в голову, що зробив Чарлзові Ґулду величезну послугу. І, думаючи про врятоване срібло, потирав собі руки від утіхи. На свій простакуватий лад він пишався тим, що став учасником такої хитромудрої операції. Це ж він надав їй практичних обрисів, підкинувши ідею перехопити в морі пароплав, що йтиме на північ. Та й для його компанії це було вигідно, бо вона втратила б цінний вантаж, якби срібло залишилось на бéрезі й було конфісковане. Розчарувати монтеристів також була велика приємність. Авторитарний за вдачею, ще й з довголітнім досвідом командування, капітан Мітчелл не був демократом. Він навіть зайшов так далеко, що висловлював зневагу до парламентаризму як такого.

— Його світлість дон Вінсенте Ріб’єра, — не раз казав він, — якого ми з моїм підручним Ностромо мали честь і приємність врятувати від лихої смерті, надто вже покладався на свій конгрес. Це була помилка — явна помилка, сер.

Цей простодушний старий моряк, який завідував пароплавною службою ОПСК, гадав, що за останні три дні всі приголомшливі сюрпризи, які могло приготувати політичне життя Костаґуани, вичерпалися. Згодом він не раз зізнавався, що подальші події перевершили його уяву. Почати з того, що Сулако (через захоплення телеграфних кабелів та дезорганізацію пароплавної служби) на цілих два тижні лишилось відрізаним від решти світу, мов обложене місто.

— Ніхто не повірив би, що таке може бути, але так і було, сер. Цілих два тижні.

Його розповідь про надзвичайні події, які трапилися за той час, та сильні емоції, які він пережив, набували комічної значущості завдяки його особливій пишномовній манері оповідати. Він завжди починав з того, що запевняв свого слухача, ніби перебував «від початку до кінця в самому вирі подій». Тоді брався описувати відправку срібла та своє природне занепокоєння, аби «його підручний», відповідальний за баркас, не допустив якоїсь помилки. Мало того, що могло пропасти так багато коштовного металу, то ще й життя сеньйора Мартіна Деку, приємного, багатого і добре обізнаного з поточною ситуацією молодого джентльмена, наразилося б на небезпеку, якби він потрапив до рук своїх політичних ворогів. Також Капітан Мітчелл визнавав, що в ту самотню безсонну ніч на верфі його проймала і якась тривога за майбутнє всієї країни.

— А це почуття, сер, — пояснював він, — цілком зрозуміле в людини, щиро вдячної за численні щедроти, вділені їй від найкращих родин комерсантів та інших тутешніх джентльменів з незалежним капіталом, яких ми насилу врятували від сваволі юрби і які тепер разом зі своїми статками, боюся, приречені стати здобиччю тутешньої солдатні, що, як відомо, так прикро по-варварському поводиться з населенням під час громадянських заворушень. А ще, сер, були Ґулди, до них обох, чоловіка і дружини, я не міг не плекати найтепліших почуттів за їхню гостинність та доброту. Також я відчував, що небезпека загрожує і джентльменам з Amarilla, які прийняли мене в почесні члени клубу і завжди поводилися зі мною шанобливо та чемно, і коли я був на посаді представника консула, і коли був суперінтендантом пароплавної служби, що мала велике значення. Зізнаюся, що не останнє місце в моїх думках посідала і панна Антонія Авельянос, найпрекрасніша та найосвіченіша молода леді, з котрою я лише мав честь говорити. Багато думав я і про те, як на інтереси Костаґуани вплинули б неминучі кадрові зміни в чиновницькому апараті. Словом, сер, як ви здогадуєтесь, я був надзвичайно занепокоєний і дуже втомлений бентежними незабутніми подіями, в яких і сам брав скромну участь. До контори ОПСК, де розміщувалась і моя квартира, було п’ять хвилин ходи, і туди вабила перспектива вечері й мій гамак (я завжди сплю вночі в гамаку, що найбільше підходить для цього клімату), але чомусь, сер, я не годен був відірватися від отієї верфі, де часом спотикався від утоми, до болю збиваючи ноги, хоча, вочевидь, нічого не міг ні для кого зробити, залишаючись там. Ніч була непроглядно темна — найтемніша в моєму житті, тож я вже думав, що до світанку транспортний пароплав з Есмеральди, мабуть, не прийде, зважаючи на труднощі з навігацією в затоці. Москіти кусались, як навіжені. Москіти — особливий портовий різновид, сер, відомий своєю лютістю — нам тут життя не давали, поки не були вжиті відповідні заходи. Вони хмарою вились у мене над головою, і коли б не їхні атаки, то не дивно було б, якби я, плентаючись туди-сюди, заснув на ходу, впав і забився. Я курив сигару за сигарою, радше щоб не бути з’їденим заживо, ніж заради якогось справдешнього задоволення від тютюну. І тоді, сер, коли я, чи не вдвадцяте дійшовши до освітленого кінця пристані, витягнув свого годинника, аби глянути, котра година, і з подивом виявив, що то вже за десять хвилин північ, — я почув плескіт пароплавного колеса — звук, який моряцьке вухо в таку тиху ніч ні з чим не може сплутати. Звук був слабенький, бо судно наближалось обережно та страшенно повільно — і з огляду на темінь, і через небажання передчасно зрадити свою присутність, і все то геть зайві застережні заходи, бо я щиро переконаний, що на всій величезній площі порту я був єдина жива душа. Через заворушення навіть вартових та інших штатних працівників не було на їхніх постах. Я кинув і затоптав недокурок сигари — гадаю, то була обставина вельми приємна для москітів, якщо судити зі стану мого обличчя на ранок, — і став як укопаний. Але то була дрібна незручність супроти брутального поводження Сотільйо, жертвою якого я став невдовзі. То було щосьнемислиме, сер, більше скидалося на поведінку маніяка, ніж до дій психічно здорової людини, хай і геть уже без честі й почуття пристойності. А лютував Сотільйо через те, що його грабіжницькі плани провалилися.

Тут капітан Мітчелл мав рацію. Сотільйо і справді скаженів. Утім, капітана заарештували не відразу, і через невгамовну цікавість він залишався на верфі (де пристань завдовжки футів чотириста), аби побачити чи радше почути, як відбувався весь процес висадки з пароплава. Заховавшись за залізничною вагонеткою, якою перевозили срібло і яку згодом перегнали назад до берегового краю молу, капітан Мітчелл бачив, як повз нього пройшов невеликий підрозділ, висланий на розвідку, і розсіявся навсібіч. Тим часом висадились інші загони і сформували колону, що рушила покрадьки — її голова поступово настільки наблизилась до капітана, що він міг роздивитися шереги, — і перегородила майже всю верф і всього за кілька ярдів від нього. Потім тихе човгання ніг, гул голосів, брязкіт зброї стихли, і близько години вся ця людська маса простояла нерухомо й мовчки, чекаючи на повернення розвідників. Нічого не було чути й на бéрезі, лише басовитий гавкіт мастифів на залізничній станції, на який озивалося слабке дзявуління дворняг, які аж кишіли на околицях міста. Окрема групка темних фігур стояла перед головою колони.

І тут сторожовий загін скраю верфі почав півголосом запитувати пароль в окремих постатей, які наближалися від берега. Посланці, яких прислав до своїх розвідувальний загін, кидали товаришам короткі речення, швидко проходили й губились у великій недвижній масі людей, поспішаючи відрапортувати штабу. Капітанові Мітчеллу спало на думку, що в тій схованці його може спіткати клопіт, а може, й небезпека, аж тут раптом на дальньому кінці молу пролунала команда, сигнал сурми, а тоді всією колоною прокотився якийсь рух, брязкіт зброї та приглушений гомін. Десь поблизу гучний голос квапливо скомандував:

— Відіпхніть цю вагонетку з дороги!

Коли затупотіли босі ноги тих, хто кинувся виконувати наказ, капітан Мітчелл відскочив на крок-другий назад; вагонетка, штовхнута багатьма руками, відкотилась від нього по рейках, і не встиг він збагнути, щó сталось, як його оточили і схопили за руки та комір пальта.

— Ми спіймали чоловіка, який тут ховався, mi teniente^[191]! — крикнув один з тих, хто його затримав.

— Тримайте його збоку, поки не пройде ар’єргард, — пролунало у відповідь.

Колона бігом пробігла повз капітана Мітчелла по дощатому настилу, і враз оглушливий тупіт ніг стих на бéрезі. Його міцно тримали, не звертаючи уваги ані на його заяву, що він — англієць, ані на голосні вимоги негайно відвести його до їхнього командира. Врешті-решт він удався до сповненого гідності мовчання. З глухим гуркотом коліс по дошках мимо прокотилися дві польові гармати, що їх тягли вручну. Потім, після того як услід за чотирма чи п’ятьма постатями коло них промаршував із дзенькотом сталевих піхов невеликий ескорт, як хтось рвонув капітана Мітчелла за плече, і йому скомандували йти вперед. Є підстави припустити, що дорогою з верфі до митниці капітан зазнав певного приниження від солдатів — як-от штурхани, запотиличники, грубе попихання приклáдом гвинтівки у крижі. Їхні уявлення про швидкість не узгоджувалися з його поняттями про власну гідність. Він розхвилювався, розчервонівся і почувався безпорадним. Схоже, наставав кінець світу.

Довга будівля митниці була оточена вояками, які, розбившись на гурти, вже складали гвинтівки пірамідами й готувалися повлягатися на ніч на землю у своїх пончо, підклавши під голови свої торби. Походжали з розгойданими ліхтарями капрали, які розставляли вартових скрізь під стінами, де тільки були двері чи інші отвори. Сотільйо вжив заходів, аби захистити захоплений об’єкт, ніби там і справді зберігалося срібло. Бажання розбагатіти завдяки одному-єдиному геніальному і сміливому ходу геть затьмарило йому розум. Він не вірив у можливість поразки й на саму лише думку про це закипав від люті. Кожна обставина, яка про це свідчила, здавалась йому неймовірною. Слова Гірша, які вщент розбивали всі його надії, він безапеляційно відкидав. Щоправда, та Гіршева розповідь була така плутана, з ознаками такої сильної розгубленості, що й справді звучала неправдоподібно. Було дуже складно, як мовиться у прислів’ї, відділити зерно від полови. Відразу після того, як Гірша підняли на борт, Сотільйо та його офіцери, зібравшись на містку пароплава, від нетерплячки та хвилювання не дали бідоласі часу, аби він прийшов до тями, хай як мало її в нього лишилось. Замість того, щоб заспокоїти його, втішити й підбадьорити, його грубо схопили, побили, душу з нього витрясли, ще й говорили з ним погрозливо. Він так борсався, корчився, намагався впасти на коліна, а далі шалено силкувався вирватись, ніби хотів негайно стрибнути за борт, так репетував, скоцюрблювався і здригався, безтямно роззираючись, що вони спершу подивувались, а потім засумнівались у його щиросердості, як-от люди схильні підозрювати в нещирості будь-яку сильну пристрасть. До того ж його іспанська мова настільки перемішалася з німецькою, що вони так і не зрозуміли більшості його тверджень. Він намагався вмилостивити їх, називаючи hochwohlgeboren Herren^[192], що само по собі звучало підозріло. Коли ж його суворо всовістили, аби не блазнював, то він знову вперто став повторювати свої благання і запевнення у вірності та невинуватості німецькою, бо не усвідомлював, якою мовою говорить. Звичайно, його особа була добре відома, бо він мешкав в Есмеральді, але це справи не прояснило. Оскільки він ніяк не міг згадати прізвище Деку, плутаючи його з кількома іншими людьми, яких він зустрічав у «касі» Ґулдів, то скидалось на те, що всі вони були на баркасі разом, і якусь мить Сотільйо думав, що потопив усіх видатних ріб’єристів Сулако. Неправдоподібність такого збігу кинула тінь сумніву на всі свідчення. Гірш був або божевільний, або грав якусь роль — на рівному місці вдавав, що наляканий і розгублений, аби приховати правду. Сотільйо, чия захланність була до найвищої міри розбурхана перспективою величезної здобичі, ні в що інше повірити не міг. Можливо, думав він, цей єврей і справді дуже наляканий цим трапунком, але він знає, де сховано срібло й по-єврейському підступно вигадав цю історію, щоб цілковито збити його, Сотільйо, зі сліду.

Сотільйо розквартирувався на другому поверсі, у просторому приміщенні з важкими чорними балками. Але там не було стелі, і погляд губився в темряві під високим схилом даху. Громіздкі віконниці були відчинені. На довгому столі було видно велику чорнильницю, кілька куцих замазаних чорнилом гусячих пер та дві квадратні дерев’яні скрині, і в кожній по фунтів шістдесят піску. На підлозі валялись державні бланки, надруковані на грубому сірому папері. Напевно, цю кімнату займав якийсь високопосадовець митниці, бо на чолі столу стояло велике шкіряне крісло, а обабіч — стільці з високими спинками. На одну з балок був підвішений сітчастий гамак — де, без сумніву, високопосадовець відпочивав під час післяобідньої сієсти. Дві свічки, встромлені у високі залізні свічники, розсіювали тьмяне червонясте світло. Між ними лежали полковницький капелюх Сотільйо, його шабля та револьвер, а за столом понуро розвалились на стільцях двоє його найнадійніших офіцерів. Полковник упав у крісло, а великий негр із сержантськими нашивками на обшарпаному рукаві, ставши навколішки, взявся стягати з нього чоботи. Вугільно-чорні вуса Сотільйо різко контрастували з мертвотною блідістю його лиця. Його глибоко запалі очі дивились похмуро. Він здавався виснаженим від труднощів, в’ялим від розчарування, але коли вартовий на сходовому майданчику просунув голову у двері й оголосив про прибуття полоненого, полковник відразу ожив.

— Хай його приведуть, — люто гаркнув він.

Двері розчинились, і до кімнати ввіпхнули капітана Мітчелла, з непокритою головою, в розхристаній жилетці, а вузол краватки був у нього під вухом.

Сотільйо відразу його впізнав. Він і сподіватись не міг на ціннішого полоненого: перед ним стояв чоловік, котрий міг би, якби лише погодився, розповісти йому все, що він, Сотільйо, хоче знати, — і відразу в його голові постала проблема: як краще змусити того говорити по суті. Обурення іноземної держави Сотільйо не лякало. Військова могуть усієї Європи не захистила б капітана Мітчелла від образ та жорстокого поводження краще, ніж моментальне міркування Сотільйо, що це — англієць, який від поганого ставлення, найімовірніше, упреться, і з ним уже годі буде дійти ладу. Хай там як, а полковник розпогодився на лиці.

— Та ну? Високоповажний сеньйор Мітчелл? — скрикнув він з удаваним збентеженням.

Вибух його напускного гніву й викрик «Зараз же відпустіть кабальєро!» так приголомшили солдатів, що вони аж повідскакували від полоненого. Отак несподівано позбувшись нав’язаної йому силоміць підтримки, капітан Мітчелл похитнувся так, що мало не впав. Сотільйо по-приятельському взяв його під руку, провів до стільця, махнув рукою кудись у кімнату.

— Вимітайтесь, ви всі, — скомандував він.

Коли вони залишилися сам на сам, він стояв, опустивши очі, нерішучий і мовчазний, пильнуючи, коли до капітана Мітчелла повернеться дар мови.

У самісінькі його руки потрапив чоловік, зацікавлений у перевезенні срібла. Сотільйо мав такий темперамент, що згоряв від бажання вибити з нього дух; так само перед цим, під час важких переговорів щодо позики з обережним Ансані, його рука весь час свербіла, аби схопити крамаря за горло. У самого ж капітана Мітчелла думки плуталися — через раптовість, несподіваність і взагалі незбагненність того, що з ним відбувалось. Ба більше, фізично він задихáвся.

— Дорóгою з верфі мене тричі збивали з ніг, — зрештою видихнув він. — Хтось має за це заплатити.

Він справді не раз спотикався, і його якийсь час волочили по землі, поки він знову не зміг іти. Віддихавшись, він наче аж обезумів від обурення. Він підхопився зі стільця — червонезний, з настовбурченим сивим волоссям, з вогнем помсти в очах — і шалено потряс перед розгубленим Сотільйо полами своєї подертої жилетки.

— Дивіться! Оті ваші злодії в мундирах вкрали в мене внизу мого годинника.

Старий моряк мав дуже грізний вигляд. Сотільйо бачив, що він сам відрізаний від столу, на якому лежали його шабля і револьвер.

— Я вимагаю відшкодування збитків та вибачень, — гримів йому в лице Мітчелл, не на жарт розпалившись. — Від вас! Так, від вас!

Якусь секунду полковник стояв без руху з кам’яним виразом обличчя; за мить, коли капітан Мітчелл простяг руку до столу, ніби для того, щоб схопити револьвер, Сотільйо з переляканим криком метнувся до дверей і моментально зник за ними, затріснувши їх за собою. Від несподіванки лють капітана Мітчелла вляглася. За зачиненими дверима Сотільйо знову зарепетував, і на дерев’яних сходах почувся гучний тупіт.

— Роззбройте його! Зв’яжіть його! — було чути горлання полковника.

Капітан Мітчелл якраз мав час, аби кинути погляд на вікна і встигнути побачити, що кожне було з трьома перпендикулярними залізними штабами та футів двадцять над землею, аж тут двері розчинились і на нього накинулися солдати. За неймовірно коротку мить він уже був прив’язаний до стільця з високою спинкою шкіряною мотузкою, намотаною так тісно, що вільною залишалась тільки його голова. Лише тоді Сотільйо, який доти стояв, спершись об одвірок і тремтячи так, що це впадало в очі, знову наважився ввійти. Солдати, попідбиравши гвинтівки, які покúдали на підлогу, аби скрутити полоненого, вийшли з кімнати. Офіцери залишилися стояти, поспиравшись на шаблі, й дивилися, щó буде.

— Годинник! Годинник! — скаженів полковник, метаючись по кімнаті, мов тигр по клітці. — Дайте мені годинник цього чоловіка!

То була правда: коли капітана Мітчелла, перед тим як привести його перед очі Сотільйо, обшукували внизу на наявність зброї, в нього вилучили годинник та ланцюжок, але після того, як полковник здійняв крик, годинник швиденько де й узявся: його простягнув, обережно тримаючи у пригорщі, капрал. Сотільйо схопив годинник, затиснув у кулаку і сунув кулак, з якого звисав ланцюжок, під ніс капітанові Мітчеллу.

— Ну! Ти, бундючний англійцю! Ти посмів назвати солдатів армії злодіями! Дивись, ось твій годинник!

Він трусив кулаком так, наче хотів затопити полоненому в ніс. Капітан Мітчелл, безпорадний, мов немовля у пелюшках, стривожено поглядав на золотий хронометр вартістю в шістдесят гіней, подарований йому багато років тому від Страхового комітету за порятунок корабля від загибелі в пожежі. Схоже, Сотільйо теж звернув увагу на багатий вигляд годинника. Він раптом замовк, відійшов до столу й почав пильно роздивлятись годинник при світлі свічок. Він ніколи не бачив нічого настільки вишуканого. Його офіцери підійшли ближче і повитягали шиї з-за його спини.

Полковник настільки зацікавився годинником, що на мить забув про свого цінного полоненого. Завжди є щось дитинне в захланності пристрасних і водночас тверезих своїми помислами південних народів — щось таке, чого бракує туманному ідеалізму північан, які за першої сприятливої нагоди мріють щонайменше про підкорення світу. Сотільйо подобалися самоцвіти, золоті брязкальця, прикраси. За мить він розвернувся і владним жестом наказав усім своїм офіцерам відступити. Поклав годинника на стіл, а тоді недбало кинув на нього свого капелюха.

— Ха! — заговорив він, підійшовши дуже близько до стільця, до якого був прив’язаний капітан. — І ти смієш називати моїх відважних солдатів з есмеральдійського полку злодіями. І ти смієш! Яке нахабство! Твої іноземці приперлися сюди, аби грабувати багатства нашої країни. Усе тобі мало! Твоє зухвальство не знає міри.

Він подивився на офіцерів, які схвально загули. Літній майор відчув потребу заявити:

— Sí, mi colonel^[193]. Усі вони зрадники.

— Нема чого й казати, — вів далі Сотільйо, свердлячи знерухомленого і знесиленого Мітчелла злим і водночас тривожним поглядом. — Нема чого й казати про твою зрадницьку спробу заволодіти моїм револьвером, аби застрелити мене, а я ж намагався поводитися з тобою ввічливо, хоч ти на це й не заслуговуєш. Ти сам підписав собі смертний вирок. Єдина твоя надія — дістати від мене помилування.

Він спостерігав за ефектом, який справили його слова, але на обличчі капітана Мітчелла не було явних ознак страху. Його сиве волосся було густо запорошене, порох вкривав і всю його безпорадну постать. Ніби нічого не почувши, він сіпнув бровою, щоб струсити соломинку, яка звисала з його чуба.

Сотільйо виставив одну ногу вперед і взявся руками в боки.

— Це ти, Мітчелле, — значущо проказав він, — це ти — злодій, а не мої солдати! — він ткнув у полоненого вказівним пальцем з довгим мигдалеподібним нігтем. — Де срібло копальні Сан-Томе? Тебе питаю, Мітчелле, де срібло, яке зберігалося на цій митниці? Відповідай мені! Ти його вкрав. Ти був співучасником крадіжки. Срібло вкрадено в уряду. Ага! Думаєш, я не знаю, щó кажу, але я розуміюся на ваших іноземних фокусах. Воно попливло, те срібло. Що, ні? Попливло на одному з твоїх ланч^[194], ти, нещасний! Як ти посмів?

Цього разу він домігся ефекту.

«На Бога, як же Сотільйо про це дізнався?» — подумав Мітчелл. Його голова, єдина частина його тіла, яка могла рухатися, зненацька смикнулася, зрадивши його подив.

— А! Тремтиш! — раптом гаркнув Сотільйо. — Це — змова. Це — злочин проти держави. Хіба ти не знаєш, що, поки не будуть задоволені претензії уряду, срібло належить республіці? Де срібло? Де ти його сховав, ти, злодію нещасний?

Почувши це запитання, капітан Мітчелл піднісся на дусі. Хай у який незбагненний спосіб Сотільйо вивідав інформацію про баркас, але він його не захопив. Це було ясно. У глибині своєї обуреної душі капітан Мітчелл постановив, що, поки він отак ганебно зв’язаний, ніщо не змусить його сказати ані слова, але бажання допомогти з порятунком срібла спонукало його відступити від цього рішення. Мізки його працювали повним ходом. Він помітив на обличчі Сотільйо вираз певного сумніву, нерішучості.

«Цей чоловік, — сказав він собі, — не розуміє, у що встряг». Попри всю свою патетичність у спілкуванні, капітан Мітчелл умів швидко й рішуче орієнтуватись у життєвих ситуаціях. Тепер, подолавши перше потрясіння, викликане паскудним поводженням, він був досить холоднокровним і зібраним. Його привело в рівновагу величезне презирство, яке він відчував до Сотільйо, і він сказав тоном оракула:

— Нема сумніву, що зараз воно вже добре сховане.

Сотільйо також мав час, аби охолонути.

— Muy bien, Мітчелле, — сказав він холодним погрозливим голосом. — А чи можеш ти надати квитанцію за відрахування уряду та дозвіл митниці на відправлення вантажу, га? Можеш? Ні. Значить, срібло вивезено нелегально, і якщо його не буде доставлено протягом п’ятьох днів від сьогодні, то винних чекає кара.

Він наказав розв’язати полоненого і замкнути його в одній з маленьких комірок на першому поверсі. Заходúв по кімнаті, похмурий та мовчазний, і зупинився, коли капітан Мітчелл, якого тримали за руки по двоє людей, підвівся, обтрусився і затупотів ногами.

— Як тобі сподобалося бути зв’язаним, Мітчелле? — іронічно спитав Сотільйо.

— Це найнечуваніше, наймерзенніше застосування сили! — на повен голос заявив капітан Мітчелл. — І, хай яка ваша мета, ви нічого не доб’єтеся, це я вам обіцяю.

Високий полковник, мертвотно-блідий, з вугільно-чорними кучерями та вусами, зігнувся, так би мовити, в дугу, щоб зазирнути в очі присадкуватому, опецькуватому, червонолицьому полоненому з розкуйовдженим сивим волоссям.

— Побачимо. Ти пізнáєш мою силу трохи краще, коли я на цілий день прив’яжу тебе до поталона^[195] знадвору, на сонці.

Він пихато випростався і зробив знак, аби капітана Мітчелла вивели.

— Як щодо мого годинника? — крикнув капітан, аж вигнувшись назад, бо його силоміць тягли до дверей.

Сотільйо повернувся до своїх офіцерів.

— Ні! Ви лишень послухайте, кабальєро, цього пікаро^[196]! — проказав він з підкресленою зневагою, і йому відповів дружний глумливий сміх. — Він вимагає свого годинника!..

Сотільйо знову підбіг до капітана Мітчелла, бо його розпирало бажання дати волю своїм почуттям і боляче відгамселити цього англійця.

— Свого годинника! Ти ув’язнений у воєнний час, Мітчелле! У воєнний час! Ти не маєш ні прав, ні власності! Карамба! Навіть твоє дихання належить мені. Пам’ятай про це!

— Дурниці! — відрізав капітан Мітчелл, приховуючи, що неприємно вражений.

Унизу, у великому вестибюлі з земляною долівкою, де в кутку виднівся високий термітник, солдати розклали невелике вогнище з поламаних стільців та столів — просто біля аркоподібних вхідних дверей, крізь які чувся слабкий лепет прибою на пляжі в гавані. Поки капітана Мітчелла звóдили сходами вниз, повз нього побіг нагору якийсь офіцер, аби відрапортувати Сотільйо про захоплення інших полонених. У просторому похмурому приміщенні висів густий дим, потріскував вогонь, і капітан Мітчелл, оточений приземкуватими солдатами з прикріпленими до гвинтівок багнетами, розгледів, ніби крізь імлу, голови трьох високих полонених: лікаря з копальні, головного інженера та сиву лев’ячу гриву старого Віоли, який трохи відвернувся від решти і стояв, опустивши бороду на груди та схрестивши руки. Здивування Мітчелла не мало меж. Він окликнув їх, у відповідь почулися два вигуки. А він уже поспішав до них, по діагоналі перетинаючи великий подібний до печери вестибюль. У голові йому аж паморочилося через безліч різних думок, здогадів, застережень тощо.

— То він вас затримав? — скрикнув головний інженер, і його монокль зблиснув при світлі вогнища.

Якийсь офіцер на верхньому сходовому майданчику гаркнув, підганяючи солдатів:

— Ведіть їх усіх нагору — всіх трьох!

У гаморі голосів та брязкоті зброї слова капітана Мітчелла прозвучали нерозбірливо:

— Боже! Цей тип украв мого годинника.

Головний інженер, якого тягли сходами, запручався і встиг крикнути:

— Що? Що ви сказали?

— Мій хронометр! — нестямно викрикнув капітан Мітчелл у саму мить, коли його головою вперед штовхнули крізь маленькі дверцята у щось на кшталт в’язничної камери, непроглядно темної і такої вузької, що він налетів на стіну. Дверцята зразу грюкнули й зачинилися. Він знав, куди його засадили. То була сейфова кімната митниці, звідки лише кілька годин тому винесено срібло. Кімната була майже так само вузька, як і коридор, з маленьким квадратним отвором у протилежній стіні, заґратованим важкими ґратами. Капітан Мітчелл, похитуючись, ступив кілька кроків, тоді сів на земляну долівку, спершись спиною на стіну. Ніщо, навіть найменший проблиск світла, не порушувало капітанової задýми. Він мізкував напружено, але не дуже довго. Думки його не були похмурі. Старий моряк, попри всі свої маленькі вади та недоладності, був за натурою нездатний хоч трохи довше відчувати страх за свою особисту безпеку. Це була не стільки душевна твердість, скільки брак певного різновиду уяви — того різновиду, надмірність якого у пана Гірша завдала йому стількох страждань, той різновид уяви, який до всіх тривог, властивих людській природі, додає ще й сліпий жах перед тілесними стражданнями і смертю, що бачаться як загроза для самого лише тіла. На жаль, капітанові Мітчеллу бракувало проникливості будь-якого штибу, з його уваги геть випадали характерні, промовисті дрібнички у виразі обличчя, жестах чи рухах. Він був надто патетично й безпосередньо заклопотаний своїм власним існуванням, аби помічати існування інших. Наприклад, він не вірив, що Сотільйо насправді його боявся, і то просто тому, що йому ніколи не спадало на думку стріляти в когось без конечної потреби в самообороні. «Усі бачать, що я не належу до типу вбивць, — цілком серйозно міркував він. — Тоді звідки це абсурдне й образливе обвинувачення?» — запитував він сам себе. Але його думки переважно зосереджувались на приголомшливому питанні, на яке годі було відповісти: «Як у біса той тип дізнався, що срібло вивезено на баркасі?». Було очевидно, що Сотільйо не захопив баркаса. І, очевидно, й не міг його захопити! Цей останній висновок капітана Мітчелла спирався на хибне припущення, яке випливало з його спостережень за погодою під час безсонної ночі на верфі. Він гадав, що в ту ніч вітер на затоці був сильніший, ніж завжди, тимчасом як насправді все було якраз навпаки.

— Як, в ім’я всього святого, той клятий хлоп пронюхав про срібло? — то було перше запитання, що його він поставив відразу після того, як голосний брязкіт відчинюваних дверей, крізь які на мить прохопилося світло (і які знову зачинилися, ледве він встиг підняти голову), сповістив його, що він має товариша по ув’язненню. Доктор Моніґем перестав бурмотіти англійські та іспанські прокляття.

— Це ви, Мітчелле? — похмуро спитав він. — Я так ударився лобом об цю кляту стіну, що й віл би звалився. Де ви?

Капітан Мітчелл, уже призвичаєний до темряви, розгледів, як лікар сліпма простягає руки.

— Я сиджу тут, на підлозі. Не перечепіться через мої ноги, — з великою гідністю пролунав голос капітана Мітчелла. Лікар, послухавшись поради не ходити в темряві, також опустився долі. Двоє в’язнів Сотільйо, мало не торкаючись один одного головами, почали довірочно перемовлятися.

— Так, — півголосом розповідав лікар капітанові Мітчеллу, який аж згоряв від цікавості, — нас схопили в готелі старого Віоли. Схоже, один з їхніх сторожових загонів під орудою офіцера просунувся аж до міських воріт. Вони дістали наказ не захóдити у ворота, але затримувати кожного, кого зустрінуть в околицях. Ми розмовляли при відчинених дверях, і нема сумніву, що вони побачили світло. Певно, якийсь час підбирались. Інженер приліг на лаву в закутку біля груби, а я піднявся нагору, аби глянути, щó там робиться. Довгий час я не чув звідти ні звуку. Щойно старий Віола побачив, що я підіймаюсь, як підніс руку на знак мовчання. Я наблизився навшпиньках. їй-богу, його дружина спала. Справді заснула! «Сеньйоре лікарю, — шепнув мені Віола, — скидається на те, що їй легше». — «Так, — відказав я, дуже здивований, — ваша дружина — дивовижна жінка, Джорджо». І тут у кухні пролунав постріл, аж ми підскочили й зіщулилися, мов від удару грому. Певно, загін солдатів підкрався впритул до будинку й один з них підібрався до дверей. Зазирнув досередини, вирішив, що там нікого нема, і, тримаючи гвинтівку напоготові, тихо ввійшов. Головний інженер розповідав мені потім, що він лише на хвильку зімкнув очі. Коли розплющив, то побачив посеред кімнати чоловіка, який заглядав у темні кутки. Інженер був такий наляканий, що, недовго думаючи, одним скоком перескочив зі свого закутка просто до груби. Солдат, не менш наляканий, скинув гвинтівку і натиснув на спусковий гачок — аж інженера оглушило й обсмалило пострілом, — але від хвилювання геть промазав. Але послухайте, щó трапилося! На шум пострілу жінка, прокинувшись, сіла в ліжку, мов підскочивши на пружині, й закричала: «Діти, Джан’ Баттісто! Рятуй дітей!» Мені й досі це звучить у вухах. То був найщиріший крик горя, який я лише чув. Я стояв, наче паралізований, а її старий чоловік підбіг до ліжка, простягаючи до неї руки. Вона вхопилася за них! Я бачив, як скляніли її очі; старий поклав її на подушки, а тоді озирнувся на мене. Вона була мертва! Усе тривало менш ніж п’ять хвилин, а потім я збіг униз, аби глянути, що сталося. Годі було й думати про опір. На офіцера не діяли жодні наші пояснення, тож я зголосився піднятися з двома солдатами нагору і привести старого Віолу. Він сидів у ногах постелі, дивлячись в обличчя дружини, і ніби й не чув того, що я казав, але після того як я накрив їй голову простирадлом, він підвівся і спокійно зійшов з нами вниз, наче в якійсь задумі. Нас вивели на дорóгу, залишивши двері відчиненими й не загасивши свíчки. Головний інженер крокував, не кажучи й слова, а я раз чи двічі озирнувся на слабке світло. Після того як ми відійшли вже далеченько, Ґарібальдіно, який ішов поруч мене, раптом сказав: «На цьому континенті я поховав багато людей на полях боїв. Священники торочать про освячену землю! Тю! Вся земля, створена Богом, — свята, а море, яке нічого не знає про королів, священників і тиранів, — найсвятіше. Лікарю! Я б хотів поховати її в морі. Жодних вистав, свічок, ладану, жодної святої води, над якою бубонять священники. На морських водах спочиває дух свободи…» Дивовижний старий. Він проказав усе це півголосом, ніби говорив сам до себе.

— Так, так, — нетерпляче перебив його капітан Мітчелл. — Бідолашний старий! Але чи маєте ви якісь припущення щодо того, як той негідник Сотільйо усе вивідав? Він же не захопив жодного з наших карґадорів, які допомагали з вагонеткою, правда? Та ні, це й неможливо! Вони ж — добірні люди, які працюють у нас на човнах уже п’ять років, а за цю роботу я сам заплатив їм понаднормово і проінструктував, аби вони принаймні двадцять чотири години ніде не показувались. Я бачив на власні очі, як вони промаршували разом з італійцями до залізничної станції. Головний інженер пообіцяв забезпечувати їх пайками, хай на скільки часу вони захочуть там лишитися.

— Ну, — повільно протягнув лікар, — я б сказав, що ви можете назавжди попрощатися з вашим найкращим баркасом і з капатасом карґадорів.

Тут капітан Мітчелл схопився на ноги від надмірного хвилювання. Лікар, не давши йому й рота розкрити, коротко розповів про ту роль, яку відіграв тієї ночі Гірш.

Капітан Мітчелл був убитий цією звісткою.

— Втопився! — приголомшено й нажахано шепотів він. — Втопився!

Потім він мовчав, начебто слухав, але був надто поглинутий звісткою про трагічний кінець, аби уважно стежити за ходом лікаревої оповіді.

Лікар прикинувся був, що ні сном ні духом нічого не знає, аж нарешті Сотільйо мусив привести Гірша, аби той знову повторив усю свою історію, яку цього разу вдалось видушити з нього з величезними труднощами, бо він щомиті заводив голосіння. Нарешті Гірша, ні живого ні мертвого, вивели й закрили в одній з горішніх кімнат, аби він був напохваті. Тоді лікар, далі граючи роль людини, яку адміністрація Сан-Томе не допускала до своїх таємних нарад, зауважив, що історія звучить неправдоподібно. Авжеж, казав він, про дії європейців він розповісти не може, бо ж був зайнятий тільки своєю роботою, доглядаючи за пораненими й відвідуючи дона Хосе Авельяноса. Він так успішно надав своєму голосу неупереджено-байдужого тону, що, схоже, цілковито ввів в оману Сотільйо. Доти дійство допиту тривало за формою: один з офіцерів, сидячи за столом, записував питання і відповіді, інші, тиняючись кімнатою, уважно слухали, пахкали довгими сигарами й не звóдили очей з лікаря. Але тут Сотільйо наказав усім вийти.

Розділ III

Щойно вони залишилися сам на сам, як манери полковника, досі суворі й офіційні, змінились. Він підвівся і підійшов до лікаря. У його очах горіла захланність і надія, він перейшов на довірочний тон.

— Срібло й справді могли повантажити на борт баркаса, але немислимо, щоб його вивезли в море.

Лікар, стежачи за кожним його словом, злегка кивнув, з явною насолодою курячи сигару, яку запропонував йому Сотільйо на знак своїх дружніх намірів. Холодне відчуження від решти європейців, яке напустив на себе лікар, заохотило Сотільйо просуватись далі, аж поки, від припущення до припущення, він дійшов до натяків, що, на його думку, то була афера, яку підстроїв Чарлз Ґулд, аби самому неподільно заволодіти отим величезним багатством. Лікар, пильний і сповнений самовладання, пробурмотів:

— На це він ще й як здатний.

Тут капітан Мітчелл вигукнув вражено, здивовано та обурено водночас:

— Ви сказали так про Чарлза Ґулда?

У його голосі вчувалася огида і навіть певна підозра, адже він, як і інші європейці Сулако, вважав лікаря дещо сумнівною особою.

— На Бога, що змусило вас сказати таке цьому злодюзі, який краде годинники? — запитав він. — Яка мета такої-от пекельної брехні? Цей клятий кишеньковий злодій цілком може вам повірити.

Він пирхнув. Якийсь час лікар мовчав у темряві.

— Авжеж, сáме так я про нього й казав, — нарешті промовив він тоном, який досить ясно давав зрозуміти третій стороні, що пауза була викликана не ваганнями, а роздумами. Капітан Мітчелл подумав, що в житті своєму не чув нічого настільки нахабно-безсоромного.

— Ну-ну! — буркнув він про себе, але не мав охоти висловлювати вголос свої думки. Їх прогнали інші, сповнені приголомшення і скрухи. На нього навалилось важке відчуття поразки: пропажа срібла, загибель Ностромо, що справді була значним ударом для його серця, бо він прив’язався до свого капатаса, як люди схильні прив’язуватись до своїх підлеглих, бо полюбляють, коли хтось полегшує їм тягар праці, і відчувають за це майже несвідому вдячність. І коли капітан подумав, що й Деку теж втопився, то його серце ледь не розбилося через цю жахливу кончину. Який важкий удар для бідолашної молодої жінки! Капітан Мітчелл не належав до породи буркітливих старих парубків, навпаки — йому подобалось, коли молоді чоловіки виявляли увагу до молодих жінок. Йому здавалось, що це природно, що так і належить. Особливо, що так і належить. Бо з моряками воно інакше: їм одружуватись не випадало, як він доводив, і то з моральних міркувань — у плані самозречення, адже, за його поясненнями, життя на борту корабля не підходить жінці навіть у найкращих варіантах, а якщо ви покинете її на бéрезі, то це передусім нечесно, а потім вона або страждає від цього, або їй до цього байдужісінько, а це однаково погано. Він і сказати не міг, щó засмутило його більше — величезні матеріальні збитки Чарлза Ґулда, смерть Ностромо, яка була тяжким ударом для нього самого, чи думка про ту прекрасну високоосвічену молоду жінку, приречену на невтішне горе.

— Так, — знову заговорив лікар, який, очевидно, весь цей час далі розмірковував, — він цілком мені повірив. Я вже думав, що він кинеться зі мною обійматися. «Sí, sí», — сказав він, — Ґулд напише тому своєму партнерові, багатому американо з Сан-Франциско, що все пропало. Чому б і ні? Срібла на багатьох вистачить.

— Але ж це абсолютний ідіотизм! — скрикнув капітан Мітчелл.

Лікар зауважив, що це Сотільйо — ідіот і що його ідіотизм — досить розвинений, щоб цілковито завести його самого на манівці. Він, Моніґем, лише трохи йому в цьому допоміг.

— Я зауважив, ніби випадково, — вів далі лікар, — що загалом скарби радше закопують у землю, ніж відправляють у море. Тут Сотільйо ляснув себе по лобі. «Por Dios, авжеж, — вигукнув він, — мабуть, вони зарили срібло на бéрезі, десь тут, у гавані, а вже тоді відпливли».

— Боже святий! — пробурмотів капітан Мітчелл. — Ніколи б не повірив, що хтось може бути таким ослом… — він примовк, а потім печально повів далі: — Але яка з цього користь? Це було б досить розумною брехнею, якби баркас і досі був у морі. Можливо, це переконало б цього немислимого ідіота не висилати пароплава, аби той прочесав затоку. А така небезпека безмірно мене непокоїть.

Капітан Мітчелл глибоко зітхнув.

— Я мав мету, — повільно проказав лікар.

— Он як? — буркнув капітан. — Ну, це вже краще, а то я б подумав, що ви все дурили його й дурили заради сміху. А може, це й було вашою метою. Ну, мушу сказати, що особисто я до такого не опускаюся. Мені це не до смаку. Ні, ні. Це не мій стиль жартів — очорнювати друга, хай і для того, щоб обдурити найбільшого мерзотника у світі.

Якби не пригніченість капітана Мітчелла через жахливі новини, його огида до доктора Моніґема стала б іще разючіша, але він собі думав, що зараз не має жодного значення, щó скаже чи зробить цей тип, якого він завжди недолюблював.

— Цікаво, — пробурчав капітан, — навіщо вони замкнули нас разом і навіщо Сотільйо взагалі треба було вас замикати, адже ви, як бачу, чудово освоїлись там, нагорі?

— Так, цікаво, — похмуро відказав лікар.

На серці в капітана Мітчелла було так тяжко, що він на якийсь час віддав би перевагу цілковитій самотності перед найкращим товариством. Але будь-яке товариство було б краще за компанію лікаря, на якого він завжди дивився криво як на дикуна з непересічними розумовими здібностями, котрий почасти вичухався зі свого упослідженого стану. Це відчуття спонукало капітана сказати:

— Що той негідник зробив з іншими?

— Головного інженера він так чи інакше відпустить, — відповів лікар. — Він не хотів би сваритися з залізницею. В усякому разі, не зараз. Не думаю, капітане Мітчелле, що ви правильно розумієте становище, в якому перебуває Сотільйо…

— Не доберу, навіщо мені забивати цим собі голову, — прогарчав капітан Мітчелл.

— Авжеж, — погодився лікар з тим самим похмурим самовладанням. — Не доберу, навіщо воно вам здалося. Жодній живій душі у світі не допоможе, якщо ви сушитимете собі голову будь-чим.

— Атож, — просто відказав капітан Мітчелл, явно пригнічений. — Від в’язня, замкненого в темній дірі, хай їй трясця, нікому нема користі.

— Щодо старого Віоли, — вів далі лікар, ніби недочув, — то Сотільйо відпустив його з тієї самої причини, з якої зараз збирається відпустити вас.

— Га? Що? — вигукнув капітан Мітчелл, уп’явшись очима в темряву, мов сова. — Що спільного між мною та старим Віолою? Правдоподібніше, причина в тому, що старий не має годинника з ланцюжком, аби той злодюжка міг собі поцупити. І скажу вам ось щó, докторе Моніґеме, — він дедалі розпалювався, — відпустити мене Сотільйо буде складніше, ніж він собі думає. Він ще на цьому обпечеться, це я вам обіцяю. Почати з того, що я нікуди не піду без свого годинника, а щодо решти — побачите. Смію сказати, що для вас посидіти під замкóм — невелике лихо. Але Джо Мітчелл — з іншого тіста, сер. Я не збираюся покірно зносити образу та грабунок. Я — особа публічна, сер.

І тут капітан Мітчелл помітив, що стало видно залізні штаби на віконному отворі — чорні ґрати на сірому квадраті. З настанням дня капітан Мітчелл замовк, ніби вражений думкою, що віднині в усі майбутні дні він буде позбавлений безцінних послуг свого капатаса. Він притулився до стіни, склавши руки на грудях, а лікар міряв комірку кроками, характерно накульгуючи, ніби скрадався на калічних ногах. У найдальшому від ґрат кінці комірки він цілковито розчинявся у пітьмі. Чути було лише тихе шкутильгання. У цьому натужному ненастанному скраданні відчувалось якесь похмуре відчуження. Коли двері в’язниці раптом розчинились і пролунало лікареве прізвище, той не виявив здивування. Різко звернув зі свого маршруту і відразу вийшов, ніби йому дуже залежало від швидкості його ходи, а капітан Мітчелл деякий час так і сидів, притулившись плечима до стіни, у гіркій своїй душевній скрусі вирішуючи, чи не краще було б на знак протесту ані пальцем не ворушити. Він уже був майже готовий допустити, щоб його звідси винесли, але після того як офіцер у дверях три чи чотири рази докірливо і здивовано викрикнув його прізвище, зволив-таки вийти.

Поведінка Сотільйо змінилась. Полковник став фамільярно-чемним і дещо нерішучим, ніби сумнівався в тому, чи доречна при такій нагоді чемність. Він уважно оглянув капітана Мітчелла, сидячи у великому кріслі за столом, і лише тоді поблажливо заговорив:

— Я вирішив вас не затримувати, сеньйоре Мітчелле. За натурою я вибачливий. Відпускаю вас. Але хай це буде вам наука.

Характерний сулакський світанок, який ніби розгоряється далеко на заході й сунеться на схід, у тінь гір, змішався з червонястим світлом свічок. Капітан Мітчелл, на знак зневаги й байдужості, блукав поглядом по всій кімнаті, й ураз уп’явся очима в лікаря, який уже примостився на підвіконні одного з вікон, прикривши повіки, недбалий і задумливий, — а може, засоромлений.

Сотільйо, розвалившись у великому кріслі, зауважив:

— Треба думати, що почуття кабальєро продиктують вам належну відповідь.

Він зачекав, але капітан Мітчелл і далі німував, радше від граничного обурення, ніж з обґрунтованих міркувань; Сотільйо повагався, глянув на лікаря, який звів очі догори й кивнув, а тоді трохи натужно повів далі:

— Ось, сеньйоре Мітчелле, ваш годинник. Бачите, як поспішно і несправедливо ви засудили моїх патріотичних солдатів.

Відкинувшись у кріслі, він посунув руку по столу і злегка відштовхнув від себе годинника. Капітан Мітчелл з неприхованим завзяттям підійшов, підніс годинник собі до вуха, тоді холоднокровно опустив до кишені.

Здавалося, Сотільйо опанувала безмірна знеохота. Він знову глянув убік на лікаря, який втупився в нього незмигним поглядом.

Але щойно капітан Мітчелл повернувся, щоб іти, навіть не кивнувши й не удостоївши полковника погляду, той поспішив додати:

— Можете іти й зачекати внизу на сеньйора лікаря, якого я теж збираюся звільнити. Ви, іноземці, — особи незначні, як на мене.

Він видушив із себе недоречний легкий смішок, і капітан Мітчелл уперше подивився на нього з певною цікавістю.

— Згодом закон візьме до уваги ваші провини, — заквапився Сотільйо. — Але як на мене, ви можете жити вільно, без варти, без нагляду. Ви чуєте, сеньйоре Мітчелле? Можете повертатися до своїх справ. Ви не варті моєї уваги. Мене цікавлять питання найвищої ваги.

Капітан Мітчелл був майже готовий відповісти. Йому було неприємно, що його звільняють в образливій формі, але його душу гнітив брак сну, ненастанні турботи, глибоке розчарування через жахливий кінець операції з порятунку срібла. Він щосили приховував свою тривогу — можливо, не за себе, а за все загалом. Виразно відчував, що за його спиною щось коїться. Виходячи, він навмисно навіть не глянув на лікаря.

— Тварюка! — кинув Сотільйо, коли двері зачинились.

Доктор Моніґем зісковзнув з підвіконня і, засунувши руки в кишені свого довгого сірого запорошеного пальта, ступив кілька кроків по кімнаті.

Сотільйо підвівся і, заступивши лікареві дорóгу, зміряв його поглядом з голови до ніг.

— Тож ваші співвітчизники не дуже то виявляють вам довіру, сеньйоре докторе. Недолюблюють вас, еге ж? Чого б це, цікаво?

Лікар, піднявши голову, відповів довгим безживним поглядом і сказав:

— Може, тому, що я надто довго живу в Костаґуані.

Сотільйо блиснув білими зубами з-під чорних вусів.

— Ага! Але ж ви себе любите, — підбадьорив він лікаря.

— Дайте їм спокій, — сказав лікар, уп’явшись у вродливе обличчя Сотільйо тим самим безживним поглядом, — і вони дуже скоро зрадять самі себе. До речі, можна, я спробую розговорити дона Карлоса?

— Ах, сеньйоре докторе! — відповів, хитаючи головою, Сотільйо. — Ви — людина жвавого розуму. Ми створені, аби порозумітися.

Він відвернувся. Не міг більше зносити той безвиразний застиглий погляд, у якому відчувалась якась непроникна порожнеча, мов чорна безодня.

Навіть у людини зовсім без морального чуття залишається здатність розпізнавати ницість, бо це річ звичайна, а тому цілком зрозуміла. Сотільйо думав, що доктор Моніґем, такий відмінний від усіх європейців, готовий продати своїх співвітчизників та Чарлза Ґулда, свого працедавця, за певну частку срібла Сан-Томе. За це Сотільйо його не зневажав. Брак морального чуття мав у полковника закоренілий і наївний характер. Межував із тупістю, моральною тупістю. Сотільйо не вважав вартим осуду нічого, що служило його цілям. І все-таки він зневажав доктора Моніґема. Мав до нього величезне щире презирство. Зневажав його від усього серця через те, що взагалі не збирався ніяк винагороджувати лікаря за зраду. Зневажав його не як людину без совісті й честі, а як дурня. Проникливо розкусивши вдачу Сотільйо, доктор Моніґем цілковито його обманув. Тож полковник вважав лікаря дурнем.

Відколи Сотільйо прибув до Сулако, його наміри зазнали певних змін.

Він уже не прагнув політичної кар’єри в адміністрації Монтеро. Вагався щодо безпеки цього шляху. Коли він дізнався від головного інженера, що вдень йому майже напевно доведеться зіткнутись лицем до лиця з Педро Монтеро, його погані передчуття щодо цього значно підсилилися. Guerrillero, брат генерала, — у просторіччі Педріто — мав своєрідну репутацію. Мати з ним справу було небезпечно. Спершу Сотільйо мав неокреслені плани захопити не лише срібло, а й самé місто, а потім поторгуватись на дозвіллі. Але перед лицем фактів, про які він довідався від головного інженера (який дуже відверто пояснив йому всю ситуацію), його відвага, якою він і так не дуже-то міг похвалитися, змінилась дуже обережними ваганнями.

— Армія — ціла армія під проводом Педріто перейшла через гори, —повторював він, не в змозі приховати свого жаху. — Якби я почув цю новину не від людини вашого становища, то ніколи б у це не повірив. Приголомшливо!

— Військове з’єднання, — чемно виправив його інженер. Він досягнув своєї мети. Вона полягала в тому, щоб на ще кілька годин уберегти Сулако від будь-якої військової окупації, аби дати змогу покинути місто тим, кого спонукав до цього страх. У загальному сум’ятті деякі родини сподівалися втекти дорóгою на Лос-Атос, що залишалась відкритою через відхід у напрямі Рінкона озброєної черні на чолі з сеньйорами Фуентесом і Ґамачо, яка з ентузіазмом поспішала привітати Педро Монтеро. То була поспішна і ризикована втеча, але подейкували, що втікачів прихищав Ернандес, який засів зі своєю бандою в лісах під Лос-Атос. Головний інженер знав, що чимало його знайомих схилялося до такої втечі.

Зусилля отця Корбелана у справі цього найблагочестивішого з розбійників були не зовсім безплідні. Глава адміністрації Сулако в останній момент зглянувся на наполегливі прохання священника і підписав попереднє розпорядження надати Ернандесові звання генерала та офіційно закликати його в цій новій іпостасі, аби він підтримував у місті порядок. Фактично ж глава адміністрації, розуміючи, що становище безнадійне, не переймався тим, щó він підписує. То був останній офіційний документ, який він підписав, перш ніж покинув палац Інтенденсії і знайшов притулок у конторі ОПСК. Але навіть якби він планував, що його акт набуде чинності, вже було надто пізно. Повстання, якого він боявся і чекав, вибухнуло менш ніж через годину після того, як від нього вийшов отець Корбелан. Власне, отцю Корбеланові, який призначив Ностромо зустріч у домініканському монастирі (в одній з келій якого була його резиденція), так і не вдалося добратись до місця зустрічі. З Інтенденсії він пішов просто до будинку Авельяносів, аби розповісти про новини зятеві, і хоч залишався там пів години, не більше, але виявився відрізаним від своєї аскетичної оселі. Ностромо, трохи почекавши й помітивши тривожне наростання рейваху на вулиці, дістався до редакції Porvenir-у і залишався там до світанку, як і згадав Деку в листі до сестри. Тож капатас, замість того щоб скакати до лісів під Лос-Атос і привезти Ернандесові розпорядження про його призначення, залишився в місті — врятував життя президенту-диктаторові, допоміг придушити бунт голоти і зрештою відплив зі сріблом копальні.

А отець Корбелан, утікши до Ернандеса, мав згаданий документ у кишені — офіційний папір, що перетворював бандита на генерала, вікопомний останній офіційний акт ріб’єристської партії, чиїми гаслами були порядність, мир і прогрес. Мабуть, ні священник, ні бандит не добачали в цьому іронії. Напевно, отець Корбелан знайшов посланців і послав їх до міста, бо вже на другий день заворушень розійшлися чутки, що Ернандес на дорозі до Лос-Атос готовий прихистити тих, хто віддасться під його оборону. І справді: у місті з’явився дивний вершник, підстаркуватий та хвацький, і їхав повільно, роздивляючись фасади домів, ніби ніколи раніше не бачив таких високих будівель. Перед собором він спíшився і, перекинувши вуздечку через плече та поклавши капелюха перед собою на землю, став посеред Пласи навколішки, схилив голову, перехрестився і якусь хвилю бив себе рукою в груди. Знову сівши на коня і безстрашно, але не вороже, оглянувши купку народу, яка зібралась подивитись на його публічне боговшанування, він запитав, де розташована «каса» Авельяносів. У відповідь простяглось десятків зо два рук, вказуючи пальцями в напрямі Calle de la Constitutión.

Вершник поїхав далі, лише раз принагідно, заради цікавості, піднявши очі на вікна клубу Amarilla на розі. Його громовий голос раз у раз викрикував серед порожньої вулиці:

— Де «каса» Авельяносів? — аж поки йому не відповів переляканий воротар, і тоді вершник зник у брамі.

Листа, якого він привіз, написав отець Корбелан олівцем при вогнищі в таборі Ернандеса, і був адресований донові Хосе, про чий критичний стан священник нічого не знав. Листа прочитала Антонія і, порадившись із Чарлзом Ґулдом, переслала його для інформації джентльменам, які отаборились у клубі Amarilla. А вона сама вирішила приєднається до свого дядька, вона довірить життя батька в його останній день — можливо, навіть останні години — опіці бандита, чиє існування було протестом супроти свавільної тиранії всіх поспіль партій, супроти моральної темряви, яка панувала в країні. Краще вже затінок лісів під Лос-Атос, бо повне скрут життя в обозі розбійницької ватаги не таке принизливе. Антонія всією душею підхопила той упертий виклик, який кинув недолі її дядько. Нею керувала віра в чоловіка, якого вона любила.

У своєму посланні генеральний вікарій головою ручався за вірність Ернандеса. На доказ цього він зазначав, що той довгі роки нікому не підпорядковувався. У цьому листі ідея Деку щодо нової Західної Держави (чиє процвітання та стабільність нині — факт загальновідомий) уперше набула громадського розголосу і була вжита як аргумент. Ернандес, колишній бандит і останній генерал ріб’єристів, був певен, що зможе втримати у своїх руках територію між лісами під Лос-Атос та узбережжям, аж поки отой самовідданий патріот, дон Мартін Деку, приведе генерала Барріоса назад у Сулако, аби відвоювати місто.

«Це воля самого Неба. Провидіння — на нашому боці», — писав отець Корбелан; нíколи було роздумувати над цим твердженням чи сперечатися з ним, і якщо дискусія, яка розгорілась після прочитання цього листа у клубі Amarilla, була бурхлива, та, проте, і короткочасна. У загальному сум’ятті краху дехто привітав цю ідею з радісним подивом, немов чудове відкриття нової надії. Інших привабили перспективи негайної особистої безпеки для їхніх жінок і дітей. А більшість ухопилася за це так, як хапається за соломинку потопельник. Отець Корбелан несподівано пропонував їм порятунок від Педріто Монтеро з його llaneros у спілці з сеньйорами Фуентесом і Ґамачо та їхньою озброєною черню.

Усю решту дня у великих кімнатах клубу Amarilla далі точилася жвава дискусія. Навіть ті його члени, які вартували біля вікон з гвинтівками та карабінами, стежачи за кінцем вулиці на випадок нового наступу простолюду, викрикували через плече свої міркування та аргументи. Коли смеркло, дон Хусте Лопес запросив тих кабальєро, які підтримували його погляди, вийти до «корредору», де за маленьким столиком при світлі двох свічок заходúвся укладати звернення, чи радше урочисту відозву, до Педріто Монтеро, яку мала вручити йому делегація з тих членів асамблеї, які вирішили залишитись у місті. Дон Хусте мав на думці вмилостивити Педріто, аби врятувати бодай парламентський устрій. Сидячи перед чистим аркушем паперу з гусячим пером у руці та в тісному колі прибічників, він повертався вправо і вліво, повторюючи з урочистим притиском:

— Кабальєро, прошу секунду тиші! Секунду тиші! Нам треба пояснити, що ми щиросердно віддаємо належне доконаним фактам.

Вимовивши цю фразу, він, схоже, дістав меланхолійне задоволення. Гамір голосів довкола нього ставав дедалі натужніший і хрипкіший. У раптових паузах схвильовані гримаси облич ураз застигали у глибокому пригніченні.

Тим часом почалася втеча. Повні дам і дітей «каррети» котились, похитуючись, через Пласу в супроводі піших чи кінних чоловіків; групи вершників верхи на мулах та конях їхали слідом; найбідніші вирушали в путь пішки, чоловіки й жінки, несучи клунки, притискаючи до грудей немовлят, ведучи попід руки старих, тягнучи за собою старших дітей. Коли Чарлз Ґулд, залишивши лікаря та головного інженера в «казі» Віол, в’їхав верхи до міста портовими воротами, то всі, хто хотів тікати, вже втекли, а решта забарикадувалась у своїх будинках. На всій темній вулиці був лише один світлий острівець, де мерехтіли ліхтарі й ворушились людські постаті, і там сеньйор адміністрадóр упізнав екіпаж своєї дружини, який очікував біля дверей будинку Авельяносів. Він майже непомітно під’їхав ближче і мовчки дивився, як його власні слуги виносили з брами дона Хосе Авельяноса, який із заплющеними очима та нерухомими рисами здавався зовсім безживним. Чарлзова дружина та Антонія йшли обабіч імпровізованих нош, які негайно були поміщені в екіпаж. Жінки обнялись, а тимчасом по другий бік ландо посланець отця Корбелана з нечесаною бородою, що була припорошена сивиною, і високими бронзовими вилицями не зводив з них очей, рівно сидячи в сідлі. Очі в Антонії лишалися сухі, вона сіла в екіпаж поруч нош і, нашвидку перехрестившись, опустила на обличчя густу вуаль. Слуги та три-чотири сусіди, які підійшли допомогти, стали позаду, поскидавши капелюхи. Іґнасіо на передку, вже змирившись із тим, що йому доведеться їхати цілу ніч (і з тим, що йому ще до світанку можуть перерізати горло), похмуро озирався через плече.

— Їдь обережно! — тремтячим голосом гукнула пані Ґулд.

— Sí, обережно, sí niña, — промимрив він, жуючи губами, і його круглі щоки із загрубілою шкірою трусились. Ландо повільно викотилося зі світлого острівця.

— Я проведу їх аж до броду, — озвався Чарлз Ґулд до дружини.

Вона стояла на бережку хідника, злегка стиснувши руки, і кивнула йому, коли він проїхав услід за екіпажем. Тепер у вікнах клубу Amarilla було темно. Остання іскра опору згасла. Озирнувшись на розі, Чарлз Ґулд побачив, як його дружина переходить через острівець світла на другий бік вулиці, до їхньої власної брами. Один із сусідів, відомий комерсант і провінційний землевласник, супроводжував її, підтримуючи під лікоть, і щось розповідав, бурхливо розмахуючи рукою. Коли вона увійшла до будинку, всі ліхтарі погасли й на вулиці з кінця в кінець стемніло і спорожніло.

Будинки на величезній Пласі потонули в ночі. Високо вгорі, мов зірка, світився маленький вогник на одній з веж собору, і кінна статуя блідо відблискувала на тлі чорних дерев Аламеди, наче привид королівської влади на арені революції. Волоцюги, які зрідка траплялись дорóгою, відступали до мурів. Проминувши останні будинки, екіпаж безшумно покотився м’якою периною пилюги, і чим глибшою ставала темрява, тим більше відчувалася свіжість, яка ніби спливала з листя дерев, що обступали польовий путівець. Посланець із табору Ернандеса спрямував коня ближче до Чарлза Ґулда.

— Кабальєро, — заговорив він із цікавістю в голосі, — ви — той, кого називають Королем Сулако, господарем копальні? Чи не так?

— Так, я — господар копальні, — відповів Чарлз Ґулд.

Чоловік якийсь час їхав легким чвалом мовчки, тоді сказав:

— Я маю брата, який служить серено у вас у долині Сан-Томе. Ви довели, що ви — чоловік справедливий. Не заподіяно жодної кривди нікому з тих, кого ви заклúкали на працю в гори. Мій брат каже, що жоден урядовий чиновник, жоден гнобитель Кампоне не показується по ваш бік струмка. Та й ваші власні чиновники не гноблять людей, які працюють в ущелині. Нема сумніву, що вони бояться вашої суворості. Ви — чоловік справедливий і могутній, — додав він.

Говорив він різким, незалежним тоном, але, очевидно, завів цю розмову з певною метою. Він розповів Чарлзові Ґулду, що був за давніх днів ранчеро в одній з низинних долин далеко на півдні, сусідом Ернандеса і хрещеним батьком його старшого сина, одним з тих, хто приєднався до нього, повставши проти рекрутського набору, з чого й почалися всі їхні біди. Це він поховав дружину та дітей свого компадре^[197], вбитих солдатами, коли того забрали.

— Sí, сеньйоре, — хрипко бурмотів він, — я та ще двоє чи троє, кому пощастило лишитись на волі, поховали їх усіх в одній могилі біля попелища їхнього ранчо, під деревом, що колись затінювало їхній дах.

І це до нього Ернандес прийшов після того, як дезертирував, три роки потому. На ньому ще був мундир із сержантськими нашивками на рукаві, а на руках і грудях — кров його полковника. Його супроводжували троє солдатів, які були вислані в погоню за ним, але зробились борцями за свободу. І ще посланець розповів Чарлзові Ґулду, як він сам та кілька його друзів, побачивши отих солдатів, залягли в засаді за камінням, готові натиснути на спусковий гачок, аж тут він упізнав свого компадре і вискочив з укриття, викрикуючи його ім’я, бо знав, що Ернандес не міг повернутись для того, аби виконувати несправедливі накази й чинити утиски. Оті троє солдатів разом із тими, які лежали в засаді, утворили ядро славетної банди, і він, оповідач, став улюбленим лейтенантом Ернандеса на багато-багато років. Він гордо зазначив, що й за його голову чиновники встановили винагороду, але це не завадило їй відростити волосся по плечі і припорошитися сивиною. А тепер він дожив до того, що його компадре призначено генералом.

Він вибухнув приглушеним сміхом.

— І зараз ми з розбійників стали солдатами. Але подивіться, кабальєро, на тих, хто зробив нас солдатами, а його — генералом! Подивіться на цих людей!

Іґнасіо застережливо закричав. Світло ліхтарів екіпажа, линучи вздовж кактусових живоплотів по високих узбіччях, освітило перелякані обличчя людей, які стояли над дорóгою, над її такими глибокими вибоїнами через м’які ґрунти Кампо, як ото на англійських путівцях. Люди зіщулились, їхні очі на секунду зблиснули й розширились, а тоді світло, линучи далі, впало на відкрите коріння великого дерева, врослого в кактусовий живопліт, вихопило з темряви ще одне гроно облич, які боязко озиралися. Три жінки, одна з яких тримала на руках дитину, та двоє чоловіків у цивільному: один озброєний шаблею, а другий — рушницею, — всі гуртувались біля віслюка, який віз два клунки з ковдр. Іґнасіо знову закричав, обганяючи «каррету», довгу дерев’яну шабатуру на двох високих колесах з відчиненими задніми дверцятами, що хляпали на ходу. Кілька дам, які в ній їхали, напевно, впізнали білих мулів, бо скрикнули:

— Це ви, доньє Еміліє?

На повороті палахтіла велика пожежа, відблиски вогню грали на гіллі дерев, яке сплелося вгорі, мов арка. Це біля броду через мілкий струмок випадково зайнялося придорожнє ранчо з очеретяними стінами та дахом із трави, і полум’я, люто ревучи, освітлювало відкриту місцину, загачену кіньми, мулами та збентеженою галасливою юрбою людей. Коли Іґнасіо натягнув віжки, кілька дам бігом атакували екіпаж, благаючи Антонію їх підвезти. Вона відповіла на їхні крики, мовчки вказавши на свого батька.

— Мушу залишити вас тут, — промовив Чарлз Ґулд серед загального шуму.

Язики полум’я вже стрибали аж до неба, і потік утікачів, відринувши від палючого жару на дорогу, навалився на екіпаж. Дама середніх літ, убрана в чорний шовк, але з грубою мантою^[198] на голові та грубою гіллякою в руці замість ціпка, похитнулась, приперта до переднього колеса. Двоє дівчат-підлітків, перелякані й мовчазні, вчепились їй у руки. Чарлз Ґулд дуже добре її знав.

— Misericordia!^[199] У цьому натовпі нас жахливо товчуть! — вигукнула вона, безстрашно всміхнувшись Чарлзові. — Ми вирушили в путь пішки. Усі наші слуги вчора втекли і приєднались до демократів. Ми маємо на думці віддатися під захист отця Корбелана, вашого праведного дядька, Антоніє. Він сотворив чудо з серцем розбійника, який не мав ні краплі милосердя. Чудо!

Вона поступово підвищувала голос до вереску, у міру того як її ніс уперед потік юрби, яка давала дорóгу кільком возам, що з розгону під’їхали від броду під гучні крики та цьвохкання батогів. Над шляхом носились великі рої іскор, змішаних із чорним димом, цівки бамбуку в стінах ранчо лускались у вогні зі звуком хаотичної стрілянини. І тоді враз яскраве палахтіння полум’я пригасло, і залишився тільки червонястий присмерк, у якому скрізь безцільно металися врізнобіч темні тіні; гамір голосів ущух ніби разом із полум’ям і мішанина голів та рук з пересварками та прокляттями ринула мимо і розчинилась у темряві.

— Зараз я мушу вас залишити, — повторив Чарлз Ґулд Антонії. Вона повільно повернула до нього голову й підняла з обличчя вуаль. Посланець і компадре Ернандеса під’їхав, острожачи коня.

— Чи не має господар копальні чого передати на словах Ернандесові, господареві Кампо?

Правдивість цього порівняння гостро вразила Чарлза Ґулда. Він свавільно порядкує в копальні, а нескоримий бандит порядкує в Кампо на тих самих сумнівних правах. Вони — рівні перед безправ’ям, яке панує в державі. Їм годі відмежувати свою діяльність від принизливих для чесної людини стосунків. Усю країну обплела густа сіть злочинства і корупції. Глибоке гнітюче розчарування на якийсь час заціпило Чарлзові вуста.

— Ви — чоловік справедливий, — не вгавав посланець Ернандеса. — Гляньте на отих людей, які зробили з мого компадре генерала й обернули нас на солдатів. Гляньте на тих олігархів, які, рятуючи своє життя, тікають без нічого, лише в одязі, який на них. Мій компадре про це не думає, але наших прибічників це може дуже здивувати, і я хочу говорити з вами від їхнього імені. Послухайте, сеньйоре! Уже багато місяців Кампо — наше. Нам не треба нікого ні про що просити, але солдати мусять отримувати платню, аби жити чесно після закінчення війни. Люди вірять, що душа у вас — така справедлива, що ваша молитва зцілить від хвороби всяку твар, наче молитва праведника. Не відмовте мені в кількох словах з ваших вуст — і вони подіють, ніби чари, на сумніви, посіяні в нашій партиді^[200], де всі як один — чоловіки.

— Ви чуєте, щó він каже? — звернувся Чарлз Ґулд до Антонії.

— Вибачте нам, ми в такій скруті! — квапливо вигукнула вона. — І тільки ваша вдача — це вона невичерпний скарб, який ще може врятувати всіх нас, ваша вдача, Карлосе, не ваше багатство. Благаю вас, дайте цьому чоловікові слово, що приймете будь-яку домовленість, якої досягне мій дядько з їхнім ватажком. Одне слово. Більшого він не хоче.

На місці придорожньої хатини не залишилось нічого, тільки величезна купа приску, яка далеко розсіювала червоні відблиски, і в їхньому дедалі тьмянішому світлі обличчя Антонії здавалось густо зашарілим від хвилювання. Чарлз Ґулд, лише трохи повагавшись, дав бажану обіцянку. Він нагадував людину, яка ризикнула ступити на стежку понад безоднею, де нíяк повернутись і єдиний шанс на порятунок — пробиратися вперед. Уповні зрозумів це в ту мить, коли опустив очі на дона Хосе — той важко дихав, простертий на ношах поруч із випростаною Антонією, подоланий ненастанною боротьбою із силами моральної темряви, чиї трясовини породжують почварні злочини та почварні ілюзії. Посланець Ернандеса кількома словами висловив своє цілковите задоволення. Антонія стоїчно опустила вуаль, борючись із бажанням розпитати про Деку та його втечу. А Іґнасіо понуро зиркнув через плече.

— Гарненько подивіться на мулів, mi amo^[201], — пробурчав він. — Ви вже ніколи їх не побачите.

Розділ IV

Чарлз Ґулд повернув до міста. Зубчасті шпилі Сьєрри зачорніли перед ним на тлі ясного світання. Часом якийсь закутаний у лахміття леперо шмигав за ріг порослої травою вулиці перед дзвінкими копитами його коня. За мурованими огорожами в садках гавкали собаки, і холод снігів, мовби прямо з гір, осідав безбарвним світлом на шпаристу бруківку та будинки із зачиненими віконницями, напівзруйнованими карнизами та голими латками облуплених пілястрів на фасадах. Ранкова заграва боролася з темрявою під аркадами Пласи, де не було й сліду щоденного базару та селян, які зазвичай розкладали там на низьких лавках під величезними парасолями з циновок свій товар: кýпи фруктів, в’язки прикрашених квітами овочів; не було веселої ранкової метушні селюків, жінок, дітей та віслюків з поклажею. На просторій площі стояли лише поодинокі групки революціонерів, і всі вони дивилися з-під насунутих на брови капелюхів в одному напрямку, очікуючи бодай якихось новин з Рінкона. У найбільшій з цих групок усі як один повернули голови, коли повз них проїжджав Чарлз Ґулд, і погрозливо закричали йому вслід:

— Viva la libertad!

Чарлз Ґулд поїхав далі й завернув до брами свого будинку. На патіо, притрушеному соломою, один тубілець з помічників-практикантів доктора Моніґема сидів на землі, спершись спиною на парапет фонтана, і неквапно перебирав струни гітари, а дві дівчини з простолюду, стоячи перед ним, тупцювали й махали руками, мугикаючи народну танцювальну мелодію.

Друзі та родичі вже позабирали більшість поранених — жертв дводенних заворушень, але ще можна було побачити поодинокі постаті, які сиділи, похитуючи забинтованими головами в такт музиці. Чарлз Ґулд спішився. З дверей пекарні вийшов заспаний мосо і взяв коня за вуздечку; практикант поспіхом намагався сховати свою гітару; дівчата, не знітившись, усміхнено відступили назад, а Чарлз Ґулд, прямуючи до сходів, мимохідь помітив у темному кутку патіо ще двох людей: смертельно пораненого карґадора та жінку, яка уклякла коло нього, — вона квапливо жебоніла молитви, водночас намагаючись просунути в задерев’янілі губи вмирущого шматочок помаранчі.

У легковажності та стражданнях цього невиправного народу проступав нещадний лик марноти марнот, нещадно змарновані життя та смерті, викинуті на вітер у даремному прагненні доскочити свого раз і назавжди. На відміну від Деку, Чарлз Ґулд не міг легковажно грати роль у трагічному фарсі. Для нього цей фарс був досить-таки трагічним, а от комізму він у ньому ніякого не бачив. Дуже потерпав від самовпевненості безнадійної глупоти. Був надто послідовно практичним і надто ідеалістичним, аби його тішив цей чорний гумор, як тішив він Мартіна Деку, матеріаліста з багатою уявою, який дивився на життя крізь призму неупередженого скептицизму. Чарлзові, як і всім нам, компроміси з совістю здавалися ще потворнішими на тлі поразки. Його навмисна мовчазність вберігала його від явного лицемірства, але Ґулдова концесія все ж підступно розбещувала його помисли. «Сам мав би знати, — казав він про себе, спершись на балюстраду “корредору”, — що з ріб’єризму нічого не вийде». Копальня розбещувала його помисли, бо мусив, попри свою огиду, вдаватись до хабарництва та інтриг просто для того, щоб мати змогу спокійно працювати день по дню. Як і його батькові, йому не подобалось, коли його грабували. Це його бісило. Він переконав був себе, що, без огляду на високі міркування, підтримка сподівань дона Хосе на реформи — справа корисна. І кинувся в цю безглузду бійку, як і його бідолашний дядько, чия шабля висіла на стіні його робочого кабінету, кинувся на захист звичайнісіньких правил доброго тону, властивих організованому суспільству. Просто Чарлзовою зброєю були багаті надра копальні, а це зброя далекосяжніша й витонченіша, ніж щире крицеве лезо з простим бронзовим ефесом.

Ця зброя багатства — ще небезпечніша для свого власника, вона двосічна, і леза її — власна захланність та людські злидні, вона протруєна всіма вадами, породженими самопотуранням, неначе отруйним зіллям, вона оскверняє ту справу, заради якої її видобуто, вона завжди готова незграбно схибити в руці. Але Чарлзові зараз не лишалось нічого іншого, як далі нею битись. І він пообіцяв собі, що швидше дозволить розтрощити її на друзки, ніж вирвати в себе з руки.

Зрештою, маючи англійське походження та англійське виховання, він усвідомлював, що в Костаґуані він — авантурник, нащадок авантурників, завербованих до іноземного легіону, людей, які намагалися збити статки під час революційних змагань, які планували революції, які вірили в революції. Попри всю правдолюбність своєї вдачі, він мав щось від гнучкої моральності авантурників, які враховують в етичній оцінці своїх вчинків міру особистого ризику. Він був готовий, якщо виникне потреба, висадити всю гору Сан-Томе в повітря, щоб і сліду її не лишилось на території республіки. Таке рішення свідчило про завзяття його вдачі, розкаяння в невидимій невірності дружині, яка вже не панувала в його думках неподільно, було тут і щось від хворої уяви його батька, а також щось у дусі пірата, який радше кине запаленого сірника у порохову бочку, ніж здасть свій корабель ворогові.

Унизу на патіо поранений карґадор пустився духу. Жінка враз заголосила, і її голосіння було таке раптове та пронизливе, що всі поранені, які доти лежали, посідали прямо. Практикант зіп’явся на ноги і з гітарою в руці невідривно дивився на жінку, звівши брови. Дві дівчини — які сиділи зараз обабіч свого пораненого родича, зігнувши перед собою коліна й курячи довгі сигари, — значущо кивнули одна одній.

І тут Чарлз Ґулд, нахилившись над балюстрадою, побачив, як до патіо з вулиці увійшло троє чоловіків у парадних чорних фраках, білих сорочках та європейських котелках. Один із них, на добру голову вищий від інших, з помітною серйозністю йшов попереду, показуючи дорóгу. Це дон Хусте Лопес у супроводі двох своїх друзів, членів асамблеї, прийшли відвідати адміністрадóра Сан-Томе в таку ранню годину. Вони теж його побачили і зразу замахали йому руками, підіймаючись сходами, наче урочиста процесія.

Дон Хусте приголомшливо змінився після того, як геть зголив свою попалену бороду, втративши майже всю свою зовнішню гідність. Навіть зараз, коли він був заклопотаний поважними справами, Чарлз Ґулд не міг не помітити певної невідповідності, що з’явилась на виду в цього чоловіка. Його супутники були пригнічені й заспані. Один без кінця облизував язиком зашерхлі губи, другий тупо блукав очима по плитці підлоги у «корредорі», а дон Хусте, стоячи трохи попереду, звертався до сеньйора адміністрадóра копальні Сан-Томе з промовою. Він був твердо переконаний, що завжди треба дотримуватись форми. Нового губернатора завжди відвідують делегації від Кабільдо, тобто міської ради, від Консулядо^[202], Торгової палати, тож було б доречно, щоб і Провінційна асамблея також прислала делегацію, хай лише для того, щоб засвідчити існування парламентської інституції. Дон Хусте запропонував, щоб дон Карлос Ґулд як найвидатніший громадянин провінції приєднався до делегації асамблеї. У нього було виняткове становище, його знали по всій республіці. Не треба нехтувати офіційними знаками уваги, навіть якщо серце обливається кров’ю. Визнання доконаних фактів ще може врятувати дорогоцінні рештки парламентського устрою. Очі дона Хусте тьмяно блищали, він вірив у парламентські інституції — і бриніння його переконаного голосу губилось у тиші будинку, мов низьке дзижчання якоїсь великої комахи.

Чарлз Ґулд відвернувся і терпляче слухав, спершись ліктем на балюстраду. Злегка похитав головою на знак відмови, майже намацально відчувши тривожний погляд голови провінційної асамблеї. Не в правилах Чарлза Ґулда було залучати копальню Сан-Томе до якихось офіційних процедур.

— Раджу вам, сеньйори, зачекати на вирішення вашої долі по домівках. Нема потреби вам офіційно віддаватись у руки Монтеро. Підкоритися неминучості, як це називає дон Хусте, — це дуже добре, але коли неминучість зветься Педріто Монтеро, то не треба підкреслено демонструвати весь масштаб вашої капітуляції. Вада цієї країни в тому, що в політичному житті тут не знають міри. Безвольні поступки перед беззаконням, що викличуть криваву реакцію, — цей шлях, сеньйори, не приведе в майбутньому до стабільності і процвітання.

Чарлз Ґулд замовк, побачивши перед собою збентежені сумні обличчя, здивовані, занепокоєні погляди. Жаль до цих людей, які покладають усі свої надії на якісь слова, поки країною прокочуються вбивства і грабунки, спокусив його на якусь порожню балакучість. Дон Хусте пробурмотів:

— Ви відмовляєте нам, доне Карлосе… І все ж парламентські інституції…

Через засмучення він не договорив. На мить затулив рукою очі. Чарлз Ґулд, остерігаючись порожньої балакучості, нічого йому не відповів. Мовчки вклонився у відповідь на їхні церемоніальні поклони. Та мовчазність була його прихистком. Він розумів, що вони прагнули перетягти на свій бік вплив копальні Сан-Томе. Хотіли податись до переможця, аби домовитися про примирення під егідою Ґулдової концесії. Інші громадські установи — Кабільдо, Консулядо — також не забарились би, прагнучи підтримки від найстабільнішої, найдієвішої відомої їм сили, яка лише існує у провінції.

Надійшов швидким рвучким кроком доктор Моніґем — і довідався, що господар усамітнився у своїй кімнаті, розпорядившись не турбувати його з жодного приводу. Але лікар і не прагнув негайно побачитися з Чарлзом Ґулдом. Деякий час він нашвидку оглядав поранених. Дивився на кожного по черзі згори вниз, потираючи підборіддя пальцями, і його невідривний незворушний погляд зустрічався з мовчазним запитанням у їхніх очах. Усі йшли на поправку; а коли підійшов до мертвого карґадора, то постояв біля нього трохи довше, придивляючись не до чоловіка, який уже відмучився, а до жінки, яка уклякла в мовчазному спогляданні застиглого обличчя із запалими ніздрями та блискучими білками неповністю заплющених очей. Вона повільно підвела голову і промовила слабким голосом:

— Він не так давно став карґадором — лише кілька тижнів тому. Його милість капатас узяв його на працю після багатьох прохань.

— Я не відповідаю за великого капатаса, — пробурмотів лікар, відходячи.

Лікар подався сходами нагору, до кімнати Чарлза Ґулда, але в останній момент завагався і, знизавши перекошеними плечима, відступив від дверей та почав поспішно скрадатись «корредором» у пошуках «камеристи» пані Ґулд.

Леонарда сказала йому, що сеньйора ще не вставала. Сеньйора доручила їй потурбуватися про доньок того італійця-посадеро. Вона, Леонарда, поклала їх у ліжко у власній кімнаті. Білява дівчинка поплакала-поплакала, та й заснула, а чорнява — старша — так і не зімкнула очей. Вона сиділа в ліжку, підтягнувши простирадла собі просто до підборіддя, і незмигно дивилась перед собою, мов маленька відьма. Леонарда не схвалювала того, що в будинок впустили дітей Віоли. Вона пояснила свої почуття байдужим тоном, і таким самим тоном поцікавилася, чи вмерла вже їхня мати. Щодо сеньйори, то вона, певно, спить. Відколи вона пішла до своєї кімнати, провівши донью Антонію з її вмирущим батьком, з-за дверей не долинало ні звуку.

Лікар, отямившись від глибокої задуми, різко попросив її негайно поклúкати господиню. Він пошкутильгав чекати на пані Ґулд до «сали». Був дуже стомлений, але надто схвильований, щоб сідати. У цій великій тепер порожній вітальні, у якій його зів’яла душа відсвіжилась по багатьох посушливих роках, а його ізгойський дух мовчки приймав терпимість багатьох побіжних поглядів, він блукав тепер навмання поміж стільців та столів, аж поки бистрим кроком не ввійшла пані Ґулд, загорнута в ранковий капот.

— Ви знаєте, що я не схвалював відправку срібла, — відразу почав лікар, ніби роблячи передмову до розповіді про свої нічні пригоди разом з капітаном Мітчеллом, головним інженером та старим Віолою у штабі Сотільйо. Лікар мав своє особливе бачення цієї політичної кризи, і вивезення срібла здавалося йому кроком нерозважним та приреченим на невдачу. Це те саме, якби генерал напередодні битви з якихось неясних міркувань відіслав геть найкращу частину своїх військ. Зливки можна ж було десь так заховати, щоб їх легко було дістати в разі потреби запобігти небезпекам, які загрожуватимуть Ґулдовій концесії. Але адміністрадóр діяв так, ніби величезний вплив і процвітання копальні тримаються на чесних методах, на розумінні корисності. А нічого подібного. Уживався єдино можливий метод. Усі ці роки Ґулдова концесія відкуповувалась, аби йти своїм шляхом. Паскудний то був процес. Він, Моніґем, цілком розумів, що Чарлза Ґулда від цього нудило і що він зійшов з давньої стежки, аби підтримати безнадійну спробу реформ. Лікар не вірив у можливість реформ у Костаґуані. І тепер копальня знову повернулась на давню стежку в іще гірших умовах, бо віднині їй доведеться мати справу не лише з жадібністю, викликаною її багатствами, а й з обуренням, пробудженим її спробою звільнитися з пут корупції. Це — розплата за поразку. Лікаря непокоїло те, що Чарлз Ґулд, на його думку, проявив слабкість у вирішальний момент, коли єдиним шансом на порятунок було просте повернення до старих методів. Слабкістю було прислухатися до зухвалого плану Деку.

Лікар простер руки догори, вигукуючи:

— Деку! Деку!

І зашкутильгав по кімнаті, сердито посміюючись. Багато років тому обидві його щиколотки були серйозно пошкоджені під час певного розслідування, провадженого в зáмку Санта-Марти комісією, яка складалася з військових. Про її призначення їм несподівано оголосив серед ночі Ґусман Бенто — громовим голосом, наморщивши лоба і блискаючи очима. Старий тиран, сказившись від одного зі своїх раптових нападів підозріливості, белькотів заклики до вірності впереміш із прокляттями та страхітливими погрозами. Камери та каземати зáмку на горі вже були повні в’язнів. Комісія відповідала за викриття жахливої змови проти Громадянина і Спасителя Вітчизни.

Страх навіженого тирана виразився у квапливій жорстокості слідства. Громадянин і Спаситель не звик чекати. Змова мала бути викрита. У внутрішніх подвір’ях зáмку лунало брязкання кайданів на ногах арештованих, звуки ударів, крики болю, а старші офіцери, з яких складалась комісія, гарячково працювали, приховуючи своє пригнічення та побоювання один від одного, а особливо від свого секретаря, отця Берона, військового капелана, який у ті часи тішився великою довірою Громадянина і Спасителя. Той піп був дебелий сутулий тип, товстий і м’якотілий, неохайним, із зарослою тонзурою на маківці пласкої голови, з тьмяно-жовтим обличчям, у лейтенантському мундирі, з масними плямами по всьому переду і з маленьким хрестиком, вишитим білими нитками, зліва на грудях. Мав масивний ніс та відвислу нижню губу. Доктор Моніґем ще й досі його пам’ятав. Пам’ятав попри всю свою силу волі, напружену до краю, аби забути. Ґусман Бенто долучив отця Берона до комісії явно з тією метою, щоб його просвічена ревність допомагала їй у її трудах. Доктор Моніґем ніяк не міг забути ні ревності отця Берона, ні його обличчя, ні безжального монотонного голосу, яким той вимовляв слова:

— То тепер ти зізнáєшся?

Він не здригався від цих спогадів, але вони зробили з нього того, ким він був в очах респектабельних людей, — людину, яка не дбає про загальні правила доброго тону, щось середнє між тямущим волоцюгою та лікарем із сумнівною репутацією. Але не всі респектабельні люди мали належну делікатність почуттів, аби зрозуміти, з яким душевним неспокоєм і з якою точністю деталей доктор Моніґем, медик копальні Сан-Томе, згадував отця Берона, військового капелана і колишнього секретаря військової комісії. Після всіх цих років доктор Моніґем у своїй квартирі при шпиталі в ущелині Сан-Томе пам’ятав отця Берона так само чітко, як і завжди. Згадував того попа ночами, часом і вві сні. У такі ночі лікар чекав на світанок із запаленою свічкою і, міряючи кроками кімнати, вдивлявся у свої босі ноги, міцно обхопившись руками. Уявляв собі отця Берона сидячим на чолі довгого чорного столу, за яким видно ряд голів, плечей та еполетів військових — членів комісії, які покусують гусячі пера і втомлено, з нетерплячим презирством вислуховують протести якогось в’язня, котрий закликає небеса у свідки своєї невинуватості, аж поки він, Берон, не вибухне:

— Яка користь від марнування часу на жалюгідні нісенітниці! Дайте-но я виведу його надвір на часинку.

І отець Берон виходив надвір услід за закутим у брязкучі кайдани в’язнем, якого вело двоє солдатів. Такі антракти повторювались день у день, багато разів, з багатьма в’язнями. Коли в’язень повертався, то був готовий у всьому зізнатися, про що заявляв отець Берон, нахиляючись над столом з тупим відразливим поглядом, притаманним ненажерам після ситної їди.

Інквізиторські інстинкти попа не дуже потерпали через брак класичного інструментарію інквізиції. У жоден період світової історії люди не мали труднощів з тим, як завдавати душевних та тілесних мук своїм ближнім. Нахил до цього розвинувся в них за давніх часів разом із дедалі складнішими пристрастями та дедалі витонченішою винахідливістю. Але заради справедливості треба сказати, що первісна людина не дбала про те, щоб винаходити тортури. Була вона ледача і чиста серцем. Нещадно розтрощувала своєму сусідові голову кам’яною сокирою через необхідність, а не від злоби. Найтупіший розум може вигадати болючу фразу чи затаврувати невинного жорстоким наклепом. Шматок шнура та шомпол, кілька мушкетів та шкіряна мотузка на додачу або навіть проста довбня з важкого твердого дерева, з усього маху звалена на людські пальці чи суглоби, — цього досить, аби завдати найвитонченіших мук. Лікар був дуже впертий в’язень, і природним наслідком отієї «поганої поведінки» (так це називав отець Берон) стало дуже травматичне приборкання, що дійшло вже було до крайньої межі. Ось чому його кульгава хода, його перекошені плечі, шрами на його щоках були такі промовисті. Зізнання, нарешті видобуті з нього, теж дійшли до крайньої межі. Коли він ночами часом міряв кроками свою кімнату, то дивувався, скрегочучи зубами від сорому і люті, з буяння своєї уяви, коли її розпалював той різновид болю, який робить правду, честь, самоповагу і саме життя дуже незначними.

І він не міг забути отця Берона з його монотонною фразою:

— А тепер ти зізнáєшся? — яка долинала до нього, жахаючи своїми повторами та ясністю значення, крізь незв’язне марення, спричинене нестерпним болем. Цього він не міг забути. Та це було не найгірше. Якби доктор Моніґем зустрів отця Берона на вулиці тепер, після всіх цих років, то був певен, що затрепетав би перед ним. Але такої ймовірності уже не варто було боятись. Отець Берон помер, проте через це млосне побоювання доктор Моніґем нікому не дивився в очі.

У певному розумінні доктор Моніґем став рабом привида. Вочевидь, із думками про отця Берона годі було повернутися на батьківщину, до Європи. Роблячи вимушені зізнання перед військовим судом, лікар не прагнув уникнути смерті. Він її жадав. Годинами просиджуючи на вологій земляній долівці в’язниці, напівголий і такий нерухомий, що павуки, його співкамерники, приплітали павутину до його сплутаного волосся, він заспокоював свої душевні муки проникливими міркуваннями, що злочинів, у яких він зізнався, вистачить для смертного вироку — що з ним зайшли надто далеко, аби залишити його живим і дати йому змогу про все розповісти.

Але на довершення жорстокості доктора Моніґема покинули місяцями повільно гнити в темряві камери, як у могилі. Без сумніву, сподівалися, що це його доконає і не треба буде завдавати собі клопотів зі стратою, але доктор Моніґем мав залізне здоров’я. А от Ґусман Бенто помер, і не від ножа, всадженого змовником, а від апоплексичного удару, і доктора Моніґема поспішно звільнили. З нього зняли кайдани при світлі свічки, від якого після місяців мороку в нього так заболіли очі, аж він мусив затулити лице руками. Його підвели. Серце його шалено калатало від страху перед свободою. Коли він спробував ступити кілька кроків, то через страшенну слабкість у ногах заточився і впав. У руки йому втулили дві палиці й виштовхнули з коридору. Сутеніло, у вікнах офіцерських казарм довкола внутрішнього подвір’я вже мерехтіли свічки, а присмеркове небо вразило його своїм неосяжним приголомшливим блиском. З його голих кістлявих плечей звисало тонке пончо, лахміття, що залишилось від штанів, сягало лише до колін, відросле за вісімнадцять місяців волосся звисало брудними сивими космаками над гострими вилицями. Коли він плентався повз двері вартівні, один із солдатів, які ліниво підпирали плечима стіну знадвору, підскочив до нього з дивним сміхом, піддавшись якомусь неясному імпульсу, і насунув йому на голову подертого старого солом’яного бриля. Доктор Моніґем похитнувся, але рушив далі. Він виставляв уперед одну палицю, тоді одну покалічену ногу, тоді другу палицю, друга нога заледве трохи підтягалась, волочачись по землі, наче й узагалі не могла ворушитися, і ті його ноги під обвислими полами пончо здавались не товщими за дві палиці, на які він опирався. Невпинний дрож стрясав його зігнуте тіло, змучені ноги та руки, костисту голову, конічну подерту тулію сомбреро, широкі пласкі криси якого лежали в нього на плечах.

За таких-от обставин і в такому-от убранні доктор Моніґем прямував назустріч свободі. І здавалося, що ці обставини нерозривно прив’язали його до Костаґуани, ніби якась жахлива процедура натуралізації, що глибоко занурила його в національне життя, набагато глибше, ніж це могли б зробити більший чи менший успіх та пошанування. З його європеїзмом покінчено, адже доктор Моніґем сам склав ідеалістичне уявлення про свою ганьбу. То було уявлення, напрочуд підходяще і відповідне для офіцера та джентльмена. Перш ніж податись до Костаґуани, доктор Моніґем був хірургом в одному з піхотних полків Її Величності. І в тому своєму уявленні він оминав увагою фізіологічні факти й розумні аргументи, а проте воно не було зовсім безглузде. Воно було просте. Правило поведінки, що ґрунтується переважно на суворих обмеженнях, — неодмінно просте. Погляд доктора Моніґема на те, як йому належить діяти, був суворим: то був погляд ідеалістичний настільки, що становив надумане перебільшення достеменного почуття. Це також був, за своєю силою, вагою і впертістю, погляд надзвичайно відданої натури.

Натура доктора Моніґема мала великий запас відданості. І всю її він звалив на голову пані Ґулд. Вірив у те, що вона варта всілякого поклоніння. У глибині душі тривожився і сердився через процвітання копальні Сан-Томе, оскільки її піднесення геть позбавляло пані Ґулд душевного спокою. Такій жінці не місце в Костаґуані. Про що думав Чарлз Ґулд, коли привіз її сюди? Це було неприпустимо! І лікар спостерігав за розвитком подій з похмурою і відчуженою стриманістю, якої надавала йому, за його уявленнями, його гірка історія.

Утім, попри відданість пані Ґулд, він не міг лишити поза увагою безпеку її чоловіка. І надумав залишитися в місті у критичний час через те, що не довіряв Чарлзові Ґулду. Вважав його безнадійно зараженим революційним божевіллям. Ось чому того ранку лікар згорьовано шкутильгав по вітальні «каси» Ґулдів, вигукуючи у скорботі й гніві:

— Деку! Деку!

Пані Ґулд спаленіла, з блиском в очах дивилася прямо поперед себе, споглядаючи огром цього горя. Одну руку вона простягла на низький столик поруч, легко торкаючись його пучками, а сама рука тремтіла аж до плеча. Сонце, яке пізно підіймається високо в небо над Сулако у всій повноті своєї могуті з-поза блискучих снігових верхів’їв Іґероти, швидко перетворювало ніжну, м’яку перлисто-сіру сутінь, у якій місто потопало в ранкові години, на гостро обтятігромаддя чорних тіней та розливи палахкого сліпучого світла. Крізь вікна «сали» падали три видовжені прямокутники сонячного проміння, а вже через вулицю було видно дуже похмурий фасад будинку Авельяносів, огорнутий власною тінню, він темнів серед повені сяйва.

Від дверей почувся голос:

— Що з Деку?

То був Чарлз Ґулд. Вони не почули, як він підійшов «корредором». Його погляд лише ковзнув по дружині й уперся в доктора.

— Маєте якісь новини, лікарю?

Доктор Моніґем притьмом випалив усе за раз. Коли він скінчив, адміністрадóр копальні Сан-Томе деякий час мовчки дивився на нього. Пані Ґулд втислась у низький стілець, склавши руки на колінах. Між трьома непорушними людьми панувала мовчанка. Тоді заговорив Чарлз Ґулд:

— Певно, ви хочете поснідати, лікарю.

Він відступив убік, даючи дорóгу дружині. Виходячи, вона впіймала чоловікову руку і стисла її, піднісши до очей носовичок. Присутність чоловіка нагадала їй про становище Антонії, і вона не змогла стримати сліз на думку про бідолашну дівчину. Коли вона вмилась і приєдналась до двох мужчин у їдальні, Чарлз Ґулд сáме казав лікареві через стіл:

— Так, сумніватись у цьому не випадає.

А лікар погодився.

— Так, я й сам не розумію, як можна ставити під сумнів розповідь нещасного Гірша. Лише боюся, що вона аж надто вже правдива.

Пані Ґулд сиротливо сиділа в кінці столу і переводила очі з одного на другого. Вони хоч і не відвертались, але намагались уникнути її погляду. Лікар прикинувся голодним, схопив ножа та виделку і заходúвся їсти з підкресленим завзяттям, мов на сцені. Чарлз Ґулд нічого такого не вдавав, а натомість, піднявши під прямим кутом лікті, крутив обидва кінчики своїх полум’яних вусів — вони були такі довгі, що його руки зовсім не торкались обличчя.

— Я не здивований, — пробурмотів він, облишивши свої вуса і закинувши руку на спинку стільця. Обличчя його було якраз таке спокійне і незворушне, що зраджувало бурхливу внутрішню боротьбу. Він відчував, що це нещастя звело до єдиної точки всі наслідки його лінії поведінки з усіма його свідомими та несвідомими намірами. Тепер мав настати кінець оцієї мовчазної стриманості, цієї непроникної маски, за якою він беріг свою гідність. То була найменш підла форма прикидання, нав’язана йому тією пародією на цивілізовані інституції, яка ображала його розум, його порядність, його відчуття справедливості. Він був подібний до свого батька. Не дивився на життя іронічно. Безглуздя, які переважають у цьому світі, його не тішили. Вони кривдили його вроджену серйозність. Він відчував, що через лиху смерть отого бідолашного Деку втратив свою неприступну сильну позицію триматися осторонь. Ця смерть його викривала, якщо тільки він не забажає вийти з гри — а це було неможливо. Матеріальні інтереси вимагали, аби він пожертвував своєю відчуженістю — а можливо, і своєю безпекою. І він подумав, що сепаратистський план Деку не пішов на дно разом із затонулим сріблом.

Єдине, що не змінилось, — його ставлення до пана Голройда. Головний виразник зацікавленості у сріблі та сталі долучився до костаґуанських справ зі своєрідною пристрастю. Костаґуана стала необхідною для його існування, у копальні Сан-Томе він знайшов те уявне задоволення, яке люди іншого душевного складу черпають у театрі, малярстві або в ризикованих і привабливих видах спорту. То була особлива форма екстравагантності видатного мужа, прийнятна з погляду моралі й досить масштабна, щоб полестити його марнославству. Навіть у цій примсі свого генія він слугував світовому прогресу. Чарлз Ґулд був певен, що Голройд цілком його зрозуміє і судитиме про нього поблажливо з огляду на їхню спільну пристрасть. Цього великого мужа уже ніщо не могло здивувати чи вразити. І Чарлз Ґулд уявив, що пише до Сан-Франциско приблизно такого листа: «…Очільники руху — мертві або втекли, громадське життя провінції на сьогодні зійшло на пси, партія “бланко” в Сулако непрощенно занепала, і то в характерний для цієї країни спосіб. Але Барріос, недосяжний у Кайті, ще може стати у пригоді. Я змушений відкрито взятися за план революції у провінції як за єдину можливість гарантувати постійну безпеку величезним матеріальним інтересам, які є умовою процвітання і миру в Сулако…» Це було ясно. Він бачив ці слова, немовби написані вогняними літерами на стіні перед собою, в яку відсторонено вперся очима.

Пані Ґулд злякано спостерігала за його відстороненістю. У її сприйнятті це застрашливе буденне явище затьмарювало й вихолоджувало будинок, мов грозова хмара, яка заступала сонце. Напади відстороненості в Чарлза Ґулда виражали енергійну концентрацію волі, одержимої нав’язливою думкою. Людина, одержима нав’язливою ідеєю, — душевнохвора. Вона небезпечна навіть тоді, якщо ця ідея — ідея справедливості, адже хіба не зможе такий одержимий безжально звергнути склепіння небесне на кохану голову? На очах пані Ґулд, які споглядали профіль чоловіка, знову виступили сльози. І знову вона ніби наяву побачила розпач безталанної Антонії.

«Що б я робила, якби Чарлі втопився, коли ми ще були заручені?» — зі страхом вигукнула вона подумки. Серце її похололо, а щоки спалахнули, наче обпалені полум’ям поховального вогнища, яке пожирало всю її земну любов. З очей її ринули сльози.

— Антонія уб’є себе! — скрикнула вона.

Цей крик, що порушив тишу в кімнаті, справив на диво малий ефект. Лише лікар, який кришив скибку хліба, схиливши набік голову, підняв обличчя — і кілька довгих волосків, які стирчали з його кошлатих брів, ворухнулись через те, що він трохи нахмурився. Доктор Моніґем цілком щиро гадав, що Деку — об’єкт, на рідкість не вартий прихильності ані від жодної жінки. І він знову схилив голову, скрививши губи, серце його сповнилось ніжного захвату від пані Ґулд.

«Вона думає про цю дівчину, — казав він сам до себе, — вона думає про дітей Віоли, вона думає про мене, про поранених, про гірників, вона завжди думає про всіх, хто бідний і нещасний! Але що робитиме вона, якщо з Чарлзом у цій пекельній колотнечі, куди його втягнув той клятий Авельянос, станеться найгірше? Схоже, про неї ніхто не подумає».

Чарлз Ґулд, уп’явшись очима у стіну, далі спроквола розмірковував.

«Напишу Голройдові, що копальня Сан-Томе — досить велика, щоб узятися за створення нової Держави. Це його потішить. Це спонукає його змиритися з ризиком».

Але чи справді може стати у пригоді Барріос? Можливо. Але він — недосяжний. Вислати до Кайти корабель уже немає змоги, оскільки Сотільйо захопив порт і має у своєму розпорядженні пароплав. І тепер, коли всі демократи у провінції стоять на вухах і в Кампо розворушилось кожне селище, де ж йому знайти людину, яка успішно добереться суходолом до Кайти з посланням, а це принаймні десять днів шляху верхи, людину відважну і рішучу, яка не дасть заарештувати себе чи вбити, а якщо потрапить під арешт, то з відданості проковтне депешу? Капатас карґадорів був би сáме такою людиною. Але капатаса карґадорів уже немає на світі.

І Чарлз Ґулд, відвівши очі від стіни, спокійно сказав:

— Ох уже той Гірш! Що за чудасія! Врятувався, вчепившись у якір, еге ж? Я поняття не мав, що він іще був у Сулако. Я гадав, що він повернувся суходолом до Есмеральди понад тиждень тому. Якось він прийшов сюди, аби поговорити зі мною про свій чинбарний бізнес та ще дещо. Я пояснив йому, що діла не буде.

— Він боявся вирушати назад, бо на тій дорозі промишляє Ернандес, — зауважив лікар.

— А якби не він, ми й не дізналися б нічого про те, що сталось, — подивувався Чарлз Ґулд.

Пані Ґулд заволала:

— Антонія не повинна дізнатися! Не треба їй казати! Не зараз.

— Не схоже, щоб хтось передав їй новини, — зауважив лікар. — Це ні в чиїх інтересах. — Він обернувся до Чарлза Ґулда. — Скажу більше, тутешній люд боїться Ернандеса, як чорта. Це навіть незручно, бо якщо треба зв’язатися з отим ізгоєм, годі знайти посланця. Коли Ернандес рискав за сотні миль звідси, населення Сулако зазвичай тремтіло, слухаючи байки про те, як він смажить своїх полонених живцем.

— Так, — півголосом підхопив Чарлз Ґулд, — капатас капітана Мітчелла був єдиною людиною в місті, яка бачила Ернандеса сам на сам. Це отець Корбелан його найняв. Він перший налагодив зв’язок. Шкода, що…

Його голос заглушило бевкання великого дзвона на соборі. Пролунали, ніби вибухи, три окремі удари, один по одному, і затихли, перетворившись на низькі оксамитові вібрації. А далі всі дзвони на дзвіницях усіх міських церков, монастирів та каплиць, навіть ті, які роками німували, разом гримотливо задзвонили. Ця шалена повінь металевого калатання мала силу викликáти в уяві óбрази боротьби і насильства, отож і щоки пані Ґулд зблідли. Басіліо, який прислуговував за столом, скоцюрбився і вчепився в сервант, цокотячи зубами. Годі було розчути власний голос.

— Зачини вікна! — сердито прикрикнув на нього Чарлз Ґулд. Усі інші слуги, нажахані тим, що вони прийняли за сигнал до поголовної розправи, кинулися сходами нагору, наштовхуючись одне на одного, чоловіки та жінки, безвісні й зазвичай невидимі мешканці цокольного поверху з чотирьох боків патіо. Жінки, лементуючи «Misericordia!», забігли просто до їдальні й, упавши на коліна біля стін, почали конвульсивно хреститись. Умить у дверях стовпились чоловіки з витріщеними очима — то були мосо зі стайні, садівники, невизначені підпомагачі, які годувалися крихтами з цього щедрого столу, — і Чарлз Ґулд узрів свою домашню челядь у повному складі, включно з воротарем. А то був напівпаралізований дідуган, довгі сиві пасма спадали йому на плечі, — Чарлз Ґулд успадкував його і тримав у себе на пошану до родинних традицій. Старий пам’ятав Генрі Ґулда, англійця і костаґуанеро у другому поколінні, очільника провінції Сулако, багато років тому був його особистим мосо і в мирний час, і у воєнний, мав дозвіл відвідувати господаря у в’язниці, фатального ранку пішов назирці за розстрільною командою і, підглядаючи з-за одного з кипарисів, які росли вздовж муру францисканського монастиря, побачив, аж очі йому мало не вилізли з орбіт, як дон Енріке підняв руки і впав долілиць у пилюгу. Чарлз Ґулд звернув увагу, зокрема, на велику патріархальну голову того свідка старовини за спинами інших слуг. Але здивувався, побачивши зморщену стару відьму чи двох, про чиє існування у стінах свого дому він не здогадувався. Напевно, то були матері або навіть бабусі когось із його челяді. Було також кілька дітей, голих чи майже голих, і ті плакали, вчепившись у ноги дорослих. Досі Чарлз не помічав у своєму патіо ані сліду дітей. Прибігла у страсі навіть Леонарда, «камериста», з розпещеним личком і закопиленими губками улюбленої покоївки, і проштовхнулася крізь юрбу, тягнучи за руки доньок Віоли. На столі та в серванті торохтів фаянсовий посуд, і весь будинок ніби ходив ходором в оглушливому потоці звуків.

Розділ V

За ніч схвильований очікуванням люд захопив усі дзвіниці Сулако, аби привітати Педріто Монтеро, який переночував у Рінконі й тепер вступав до міста. Спершу до портової брами безладно завалилась озброєна різношерста й різномаста юрба, різного виду і ступеня обшарпаності, яка називала себе Національною гвардією Сулако і на чолі якої стояв сеньйор Ґамачо. Серединою вулиці під шалене биття барабанів плинула, мов потік мотлоху, маса солом’яних брилів, пончо, рушничних цівок, а в центрі, у хмарі куряви, лопотів зелено-жовтий прапор. Роззявляки повідскакували до мурів будинків, викрикуючи свої «Viva!». Позаду черні виднілися піки кавалері — «армії» Педро Монтеро. Він прямував верхи між сеньйорами Фуентесом та Ґамачо на чолі своїх llaneros, які здійснили подвиг, перейшовши Парамо Іґероти в заметіль. Вони їхали по чотири в ряд на конфіскованих конях з Кампо, вбрані в різноманітний одяг з асортименту придорожніх крамниць, що їх вони квапливо грабували під час стрімкого переїзду через північну частину провінції, бо ж Педро Монтеро дуже поспішав захопити Сулако. Хустинки, вільно пов’язані в них на голих шиях, були нові-новісінькі, а праві рукави їхніх бавовняних сорочок були обрізані десь біля плеча, щоб легше було кидати ласó. Виснажені старигани їхали пліч-о-пліч із худими смаглявими юнаками, чия зовнішність була позначена всіма скрутами похідного життя, довкола тулій їхніх капелюхів були намотані смуги сирої яловичини, а до голих п’ят пристебнуті величезні залізні остроги. Ті, хто загубив на гірських перевалах свої піки, запаслися припонами, які використовували скотарі Кампо: тонкі дрючки з пальмового дерева завдовжки десять футів, не менше, на яких під окутими залізом вістрями бряжчало чимало вільно нанизаних кілець. Кавалеристи були озброєні ножами та револьверами. Якась загнана безстрашність закарбувалась на всіх оцих почорнілих на сонці обличчях, вони пихато витріщали обпалені очі, позираючи вниз на юрбу, або ж, зухвало підморгуючи, кивали один одному вгору, на котрусь із жіночих голівок у вікнах. Коли вони в’їхали на Пласу і вгледіли кінну статую Короля, яка височіла над хвилями натовпу, сліпучо-біла в сонячному сяйві, велетенська і непорушна, зі своїм вічним жестом салюту, — і їхніми лавами прокотився гул подиву.

— Що то за святий у великому капелюсі? — запитували вони один одного.

Вони являли собою добрий взірець рівнинної кавалерії, за допомогою якої Педро Монтеро добряче посприяв переможній кар’єрі свого брата генерала. Вплив на мешканців рівнин по всій республіці, що його за короткий час набув отой Педро, вихований у прибережних містечках, можна приписати лише його геніальній зрадливості, такій дієвій, що тим неотесам, які лише трохи відійшли від стану цілковитої дикості, вона уявлялася вершиною кмітливості та доброчесності. Фольклор усіх націй свідчить, що первісне людство розглядало дворушність та підступність укупі з фізичною силою як героїчні чесноти, навіть більші, ніж хоробрість. Перемога над ворогом була подвигом життя. Хоробрість — річчю самозрозумілою. А от застосування розуму викликáло подив і повагу. Підступи, якщо вони не вели до поразки, пошановувались, а проста розправа над заскоченим зненацька ворогом не пробуджувала інших почуттів, крім радощів, гордощів і захвату. Можливо, річ не в тім, що ті первісні люди були віроломніші, ніж їхні нинішні нащадки, але вони йшли до своєї мети прямішим шляхом і були безхитрісніші, визнаючи успіх за єдиний моральний критерій.

Відтоді ми змінилися. Застосування розуму викликає менше подиву і ще менше поваги. Але неосвічені варвари-степовики, залучені до громадянської війни, охоче йшли за ватажком, якому вдавалось передавати їм їхніх ворогів, так би мовити, просто в руки. Педро Монтеро мав талант присипляти у своїх недругів відчуття небезпеки. А оскільки люди опановують мудрість надзвичайно повільно і завжди готові повірити обіцянкам, які лестять їхнім таємним надіям, то Педро раз у раз досягав успіху. Чи то бувши лише слугою, чи якимось дрібним чиновником у костаґуанській місії в Парижі, але щойно почув, ніби його брат вигулькнув зі своєї всіма забутої прикордонної «командансії», він прожогом повернувся на батьківщину. Завдяки своєму вмінню викликáти довіру примудрився обманути очільників ріб’єристського руху в столиці, і навіть проникливому агентові копальні Сан-Томе не вдалось його розкусити. Враз він набув величезного впливу на свого брата. Вони були дуже подібні зовні, обидва — лисі, зі жмутками дрібнокучерявого волосся над вухами, що свідчило про домішок негритянської крові. От тільки Педро був нижчий, ніж генерал, та й загалом тендітніший, мав здатність мавпувати всі зовнішні ознаки витонченості й непересічності та папужий талант до мов. Обидва брати здобули початкову освіту завдяки щедротам одного видатного європейського мандрівника, камердинером якого був їхній батько під час його подорожей углиб Костаґуани. Генералові Монтеро це дало змогу вибитись у люди. Педріто, молодший, невиправний ледащо і нехлюй, безцільно дрейфував від берега до берега, вештався біля контор, нав’язувався іноземцям у ролі провідника, жив з легких та сумнівних підробітків. Здібність до читання йому не дала анічогісінько, хіба що в голову напхалось повно безглуздих фантазій. Його вчинки зазвичай диктувались такими неймовірними мотивами, що людина з раціональним складом мислення не могла їх розгадати.

Отже, попервах агент Ґулдової концесії в Санта-Марті приписав йому здоровий глузд і навіть здатність тримати в шорах вічно незадоволене марнославство генерала. Йому й на думку не спадало, що Педріто Монтеро, чи то лакей, чи то писарчук, який мешкав на мансардах різних паризьких готелів, де костаґуанська місія зазвичай селила своїх достойників-дипломатів, поглинав найлегші для сприйняття історичні праці французькою мовою, як-от книжки Ембера де Сент-Амана про Другу імперію. А ще Педріто був приголомшений розкошами блискучого двору і плекав плани й собі там осісти; як і герцог де Морні, він прагнув поєднувати життя у своє задоволення з політичною діяльністю й усіляко насолоджуватись повнотою влади. Про це ніхто й не здогадувався. І все ж це була одна з безпосередніх причин монтеристської революції. Це здасться не таким уже й неймовірним, якщо зважити на те, що глибинні причини були такі самі, як завжди, і коренились у політичній незрілості народу, неробстві вищих верств і невігластві нижчих.

Педріто Монтеро вбачав у піднесенні свого брата відкритий шлях до втілення своїх найшаленіших фантазій. Ось що зробило монтеристське pronunciamiento таким невідворотним. Можливо, від самого генерала можна було б відкупитися, втихомирити його лестощами, послати з дипломатичною місією до Європи. Але брат під’юджував його від початку до кінця. Педріто Монтеро хотів стати найблискучішим державним діячем Південної Америки. Найвищої влади він не бажав. Власне, боявся пов’язаної з цим праці та ризику. Передусім, навчений своїм європейським досвідом, він мав намір збити серйозний капітал для самого себе. З прицілом на цю мету він наступного ж дня після переможної битви дістав від брата дозвіл перекинутись через гори й захопити Сулако. Сулако було краєм майбутнього процвітання, обраним краєм матеріального прогресу, єдиною провінцією республіки, до якої мали інтерес європейські капіталісти. Педріто Монтеро, наслідуючи приклад герцога де Морні, гадав відхопити свій шмат від цього пирога. Ось які наміри він мав у дослівному сенсі. Тепер, коли його брат — правитель країни, чи то як президент, диктатор, чи навіть як імператор — а чому б не імператор? — він мав намір домагатися частки від кожного підприємства — залізниць, копалень, цукрових господарств, бавовнопрядильних фабрик, землеволодінь, від усіх виробництв без винятку — як плати за свою протекцію. Бажання якомога швидше опинитись на місці й було справжньою причиною славетного переходу через гори разом із десь двома сотнями llaneros — вихватки, небезпечність якої він спершу не міг чітко уявити через свою нетерплячість. З огляду на чимало перемог йому здавалося, що той, хто має прізвище Монтеро, повинен бути господарем ситуації, і не менше. Ця ілюзія спокусила його на необачність, яка тепер ставала для нього очевидною. Коли він їхав верхи на чолі своїх llaneros, то шкодував, що їх так мало. Бурхливий захват городян знову надав йому впевненості. Вони кричали: «Viva Монтеро! Viva Педріто!» Аби ще більше розбурхати їхній захват і заради того задоволення, яке він зазвичай знаходив в удаванні, він закинув віжки на шию свого коня і фамільярно-довірочним жестом, який справив величезне враження, обіруч узяв під руки сеньйорів Фуентеса і Ґамачо. У такій позі, на коні, якого вів за вуздечку обірваний міський мосо, він тріумфально проїхав Пласою до дверей Інтенденсії. Її старі похмурі стіни ніби аж дрижали від вигуків, які стрясали повітря і заглушували громохке бевкання соборних дзвонів.

Педро Монтеро, брат генерала, спішився серед галасливої спітнілої юрби прихильників, яких люто відтісняли національні гвардійці в обшарпаних мундирах. Зійшовши на кілька сходинок, він оглянув великий натовп, який на нього витріщався, і пощерблені кулями мури будинків навпроти, злегка затягнуті пронизаною сонцем млистою курявою. На іншому кінці площі впадало в очі слово Porvenir, складене з величезних чорних заголовних літер поміж розбитих вікон, і він з насолодою подумав про час помсти, бо ж був більш ніж певен, що Деку потрапить йому до рук. Ліворуч від нього Ґамачо, здоровенний і розпашілий, витираючи рукою заросле щетиною упріле лице, вищирився від дурних веселощів і оголив ряд жовтих іклів. Праворуч від нього маленький і худенький сеньйор Фуентес спостерігав, стиснувши губи, за тим, що відбувається. Юрба витріщалась, дослівно пороззявлявши роти, і аж затамувала подих від напруженого чекання, ніби сподівалася, що великий guerrillero, славетний Педріто, враз почне осипáти її якимись видимими щедротами. А почав він — промову. Почав з того, що викрикнув слово «Громадяни!», яке докотилось аж до тих, хто стояв посередині Пласи. Згодом більшій частині громадян залишилось чаруватися хіба що жестами оратора, який ставав навшпиньки, здіймав руки над головою, стиснувши кулаки, прикладав долоню до серця, зблискував сріблистими білками вирячених очей, щось ніби розмітав руками, на щось ніби вказував, когось ніби обіймав, фамільярно клав руку на плече Ґамачо, робив офіційні вітальні жести маленькому сеньйорові Фуентесу в чорному сюртуці, адвокатові, політику і щирому другові народу. З вуст тих, хто стояв найближче, зненацька зривались вигуки «Viva!», безладно розходились до країв натовпу, мов полум’я, що перебігає сухою травою, і завмирали десь ген глибоко у вулицях. У перервах над заюрмленою Пласою нависала важка тиша, в якій рот промовця далі відкривався та закривався, і поодинокі фрази — «щастя народу», «сини батьківщини», «увесь світ, el mundo entiero», — перетворюючись на слабке бриніння, тонке, ніби дзижчання москіта, долинали навіть до затоплених людом сходів собору. А оратор бив себе в груди, і здавалося, що він гарцює, мов кінь, між двома своїми прибічниками. То був прикінцевий апофеоз його промови. Тоді дві менші постаті зникли з очей публіки, а здоровенний Ґамачо, залишившись сам, виступив наперед і високо підніс над головою свого капелюха. Потім гордо надів його і загорлав: «Ciudadanos!»^[203]. Сеньйора Ґамачо, колишнього бродячого торговця з Кампо, Commandante Національної гвардії, привітав глухий гул.

А Педріто Монтеро походжав на другому поверсі Інтенденсії з однієї розгромленої кімнати в другу й безперестанку бурчав:

— Що за дурість! Що за погром!

Сеньйор Фуентес, який ходив за ним слідом, переривав свою мовчанку і бубонів:

— То все робота Ґамачо та його гвардійців, — а тоді, схиливши голову на ліве плече, стискав губи так тісно, аж у кутиках з’являлось по маленькій ямочці. Він мав у кишені призначення на главу міської адміністрації, і йому не терпілося взятися до виконання своїх обов’язків.

Вони стояли без діла посеред присмерку і спустошення в довгій залі для прийнять з її високими дзеркалами, геть потрісканими від каміння, яким їх закúдали, з подертими драпуваннями та порваним на шмаття балдахіном над помостом у дальньому кінці, і крізь зачинені віконниці до них долинав басовитий гамір юрби та завивання Ґамачо, який виступав просто під вікном.

— Тварюка! — процідив крізь зуби його світлість дон Педро Монтеро. — Нам треба якомога швидше щось придумати, аби послати його та його гвардійців на бій з Ернандесом.

Новоспечений Gefe Político лише сіпнув головою вбік і випустив із сигарети клубок диму на знак своєї згоди з оцим методом визволення міста від Ґамачо та його небажаного наброду.

Педріто Монтеро з огидою дивився на геть голу, без килимів, підлогу та на ряд важких позолочених картинних рам, що оперізували кімнату, на залишки подертих і порізаних полотен, які колихались, мов вицвіле лахміття.

— Ми ж не варвари, — сказав він.

Ось що сказав його милість Педріто, улюбленець народу, guerrillero, знавець мистецтва лежання в засаді, якому його брат доручив на його ж власну вимогу відновити лад у Сулако на демократичних засадах. Напередодні ввечері, під час наради зі своїми партизанами, які вийшли зустріти його в Рінконі, він поділився своїми намірами з сеньйором Фуентесом:

— Довіряючи долю нашої коханої батьківщини мудрості й доблесті мого героїчного брата, непереможного генерала, ми маємо організувати всенародне голосування — з варіантами відповіді «так» і «ні». Референдум. Розумієте?

І сеньйор Фуентес, надувши обвислі щоки, злегка схилив голову наліво й випустив крізь стягнуті докупи губи тонкий блакитнуватий струмінь диму. Він зрозумів.

Його світлість сердився через те, що все навколо сплюндровано. У парадних залах Інтенденсії не лишилося жодного стільця, ні столу, ні софи, ні етажерки, ані консолі. Хоча його світлість аж пересмикувало від люті, однак від бурхливих проявів гніву його стримало відчуття сиротливості й самотності. Його героїчний брат був дуже далеко. А тим часом як же він сам збирається провести тут сієсту? Після року важкого таборового життя, який завершився скрутами й нестатками хвацького ривка до Сулако — до провінції, що за багатством і впливом була варта більше, ніж решта території республіки вкупі, — він сподівався знайти вигоди та розкоші в Інтенденсії. Поступово він розправиться навіть із Ґамачо. А тим часом на Пласі серед спеки, під яскравим сонцем далі тривала люба вухам простолюду промова сеньйора Ґамачо — ніби незугарні завивання якогось дрібного біса, вкинутого в розпечене до білого горно. Щомиті промовець мусив витирати залите потом обличчя своїм голим передпліччям, куртку він із себе зірвав, а рукави сорочки засукав значно вище за лікті, але крислатий заломлений набакир капелюх із білими перами далі красувався в нього на голові. Його проста душа тішилася цим знаком його звання Commandante Національної гвардії. Його фрази вітав схвальний басовитий гамір. На його думку, негайно треба було оголосити війну Франції, Англії, Німеччині та Сполученим Штатам, які під приводом відкриття залізниць, гірничих підприємств, колонізації та під іншими отакими поверховими приводами прагнуть украсти в бідних людей їхні землі й за допомогою оцих варварів та паралітиків-аристократів перетворити їх на спрацьованих жалюгідних рабів. І леперо, матляючи навсібіч ріжками своїх брудних білих мант, схвально верещали. Єдина людина, здатна впоратися з цим патріотичним завданням, — переконливо завивав Ґамачо, — це генерал Монтеро. Його слухачі і з цим погодились.

Ранок тягнувся собі й тягнувся, натовп потрохи впадав у сум’яття, починав розходитися, крутитися. Дехто прагнув сховатись у затінку мурів та під деревами на Аламеді. Вершники острожили коней, з криками продираючись крізь юрбу, купки сомбреро, приплеснутих на головах задля захисту від прямовисного сонячного проміння, перетікали на вулиці, де відчинені двері пульперій відкривали заманливу сутінь і звідки лунало ніжне бриніння гітар. Національні гвардійці думали про сієсту, і красномовство Ґамачо, їхнього шефа, вичерпалося. Згодом, коли у прохолодніші післяполудневі години вони спробували зібратися знову ради подальшого обговорення громадських справ, кавалерійські підрозділи Монтеро, що отаборились на Аламеді, відігнали їх — без переговорів, поспіхом, націлившись довгими піками їм у спини, поки вони тікали, — аж до дальніх кінців вулиць. Національних гвардійців Сулако ці дії здивували. Але вони не обурились. У жодного костаґуанеро не викликають запитань дивацтва збройних сил. Вони тут звична річ. Гвардійці вирішили, що це, напевно, якісь адміністративні заходи, не інакше. Але справжню причину таких заходів їхні безпорадні мізки не могли второпати, а їхній очільник та оратор Ґамачо, Commandante Національної гвардії, спав п’яний у колі своєї родини. Пальці його босих ніг огидно задерлись догори, мов у трупа. Його балакучий рот так і лишився роззявлений. А його наймолодша донька, чухаючи собі однією рукою голову, другою помахувала зеленою гілкою над його спеченим на сонці полущеним обличчям.

Розділ VI

Сонце хилилося на захід і пересувало тіні поміж міських будинків на схід. Пересувало їх і на всій широчіні безмежного Кампо, де над зеленими розлогами височіли на пагорках білі мури haciendas, де у складках землі по берегах струмків щулились ранчо з трав’яними стріхами, де серед світлого моря трав купчились темні острівці дерев, а стрімкий кряж Кордильєрів, неосяжний і непорушний, виринав із хвиль підгірних лісів, мов скелястий берег країни велетнів. Призахідне сонячне проміння, здалеку черкаючи засніжені схили Іґероти, надавало їм юної рожевої барви, а от зубчасті брили далеких шпилів залишалися чорними, ніби їх обпалило вогненне сяйво. Хвилясті верхи лісів були ніби припорошені блідо-золотим пилом, а ген-ген за Рінконом увінчана заростями гігантської папороті прямовисна стіна гори та скелі ущелини Сан-Томе, сховані від міста за двома лісистими відрогами, набирали теплих брунатних і жовтих відтінків, помережаних червоно-іржавими прожилками та темною зеленню кущів, які росли з тріщин у камінні. Повітки для товкачів та будівлі копальні високо вгорі здавалися з рівнини темними й маленькими, як пташині гнізда, наліплені гронами на уступах скель. Зиґзаґи стежок скидались на ледь помітні лінії, надряпані на мурі велетенського зрубу. Двом серено копальні, які патрулювали місцевість, походжаючи з карабінами в руках у затінку дерев, що росли обабіч струмка біля містка, і пильно роззираючись навсібіч, дон Пепе, який спускався стежкою з верхнього плато, здавався не більшим за великого жука.

Постать дона Пепе, яка ніби безцільно, по-комашиному петляла через скелю, все-таки неухильно спускалась і, наблизившись до підніжжя гори, нарешті сховалася за дахами складів, кузень та майстерень. Певний час двійко серено походжали туди й назад перед містком і враз жестом зупинили вершника, який переїжджав через місток, тримаючи в руці великого білого конверта. Тоді дон Пепе, вигулькнувши з-поміж будинків на вулиці селища неподалік від порубіжного містка, підійшов сягнистим кроком — у широких темних штанях, заправлених у чоботи, білому полотняному кітелі, з шаблею при боці та револьвером на поясі. У цей неспокійний час ніщо не могло застати сеньйора ґобернадóра, як мовить прислів’я, без чобіт.

На легкий кивок одного з серено чоловік, посланець із міста, спішився і зійшов з містка, ведучи свого коня за вуздечку.

Дон Пепе взяв листа, якого той тримав у другій руці, і почав лапати себе по кишенях з лівого боку й на стегнах у пошуках футляра з окулярами. Насадивши собі на носа важкі лінзи у срібній оправі й обережно заправивши за вуха дужки, він відкрив конверт, тримаючи його десь за фут перед очима. На аркуші паперу, який він звідти витяг, було лише три написаних від руки рядки. Він довго в них вдивлявся. Його сиві вуса то злегка підіймались, то опускались, а зморшки, що розхóдились від кутиків очей, збіглись докупи. Він спокійно кивнув.

— Bueno^[204], — сказав він. — Відповіді не буде.

Тоді тихо і лагідно, за своїм звичаєм, завів обережну розмову з посланцем, який був охочий весело погомоніти, аж складалося враження, ніби недавно з ним трапилась якась щаслива пригода. Він бачив здалеку піхоту Сотільйо, яка отаборилась у гавані на бéрезі по обидва боки від митниці. Будівлям вони шкоди не завдали. Іноземці з залізниці залишались на станції під замкóм. Уже їм перехотілося стріляти по бідних людях. Він осúпав іноземців прокляттями, а тоді розповів про прибуття Монтеро та чутки, що ходили містом. Бідні мали тепер зробитись багатими. Це дуже добре. Більше він нічого не знав і, запобігливо заусміхавшись, дав зрозуміти, що хоче їсти й пити. Старий майор звелів йому йти до алькальда першого селища. Чоловік від’їхав, а дон Пепе повільно покрокував до маленької дерев’яної дзвіниці, зазирнув за живопліт у невеличкий садочок і побачив отця Романа — той сидів у білому гамаку, підвішеному між двома помаранчевими деревами перед пресвітерією.

Величезний тамаринд затінював темнолистим гіллям увесь білий каркасний будинок пресвітерії. Юна індіанка з довгим волоссям, великими очима та маленькими ручками й ніжками винесла дерев’яний стілець, а худорлява старша жінка, сердита і невсипуща, весь час наглядала за нею з веранди.

Дон Пепе сів на стілець і закурив сигару, а священник втягнув ніздрями з долоні величезну понюшку тютюну. На його червонясто-брунатному обличчі, змарнілому, із запалими, ніби викришеними, щоками молодими були лише його щирі очі, які іскрились, мов два чорні діаманти.

Лагідним жартівливим тоном дон Пепе повідомив отця Романа, що Педріто Монтеро, послуговуючись пером сеньйора Фуентеса, питав його, на яких умовах він готовий відступити копальню, що має перебувати в належному робочому стані, сформованій на законних підставах з патріотичних громадян комісії, ескортованій невеличким військовим підрозділом. Священник звів очі до неба. Втім, вів далі дон Пепе, той мосо, який привіз листа, сказав, що дон Карлос Ґулд — живий і поки що йому дали спокій.

Отець Роман у кількох словах висловив свою вдячність за новину про те, що сеньйор адміністрадóр — у безпеці.

Срібноголосий дзвін на маленькій дзвіниці сповістив, що минає молитовна година. Пояс лісів, який замикав вхід до рівнини, стояв між призахідним сонцем та селищною вулицею, мов щит. По інший кінець скелястої ущелини, між стромовинами з базальту і граніту, стрімко здіймалася, заступаючи від мешканців Сан-Томе весь виднокруг, гора, поросла лісом до самої вершини й поки що вся освітлена сонцем. Високо-високо у блакиті нерухомо висіли три маленькі рожеві хмарки. Люди купками сиділи на вулиці між плетеними хатинками. Перед «касою» алькальда бригадири нічної зміни, які вже зібрались вести своїх людей на працю, поприсідали навпочіпки, утворивши кільце зі шкіряних шоломів, посхиляли бронзові спини й передавали по колу калабасу з мате. Мосо з міста, прив’язавши коня до дерев’яного стовпа перед дверима, розповідав їм сулакські новини, поки почорніла калабаса з відваром переходила з рук у руки. Сам поважний алькальд, стискаючи в руці довгу патерицю зі срібною голівкою, стояв поруч у бобровій шапці, зсунутій на потилицю, у білій настегенній пов’язці, квітчастому ситцевому халаті з рукавами, широко розхристаному на голому огрядному торсі, мов то був якийсь яскравезний купальний балахон. Тією регалією, себто патерицею, наділила його адміністрація копальні — джерело почестей, благоденства та миру. Він був одним з перших переселенців у цій долині, його сини та зяті працювали в надрах гори, яка, у щедротах своїх, ніби сама вивергала громохкі потоки руди з верхньої mesa, обдаровуючи трударів дарами добробуту, безпеки та справедливості. Він слухав розповідь про міські новини з цікавістю і водночас байдуже, ніби вони стосувались якогось іншого світу. І це правда — так воно для нього й було. За дуже небагато років у цих зацькованих напівдиких індіанцях розвинулось почуття приналежності до могутньої організації. Вони були міцно пов’язані з копальнею і пишались нею. Вона вселяла їм віру і довіру. Вони приписували їй захисні властивості та нездоланність, ніби вона була фетишем, виготовленим їхніми власними руками, бо ж були вони неосвічені, а в інших аспектах суттєво не відрізнялись від решти людей, які покладали безмежні надії на свої творіння. Алькальдові й на думку не спадало, що копальня може не захистити чи втратити свою силу. Хай собі городяни та мешканці Кампо переймаються політикою. Його кругле жовте обличчя з широкими ніздрями було незворушне і нагадувало ярий повний місяць. Він слухав схвильоване просторікування мосо без остраху, без подиву, взагалі не виявляв жодного почуття.

Падре Роман сидів пригнічений і погойдувався в гамаку, вчепившись руками в його край і майже торкаючись ногами землі. Не так впевнено, але в такому самому невіданні, як і його паства, він спитав майора, щó, на його думку, тепер має статися.

Дон Пепе, сидячи на стільці прямо, ніби кілок проковтнув, спокійно поклав згорнуті руки на ефес своєї шаблі, яка вертикально стояла між його ніг, і відповів, що не знає. Копальню можна захистити від яких завгодно напасників, посланих, аби її загарбати. З іншого боку, якщо регулярне постачання долини з Кампо буде відрізане, то через її посушливий клімат голод змусить населення трьох селищ підкоритись. Дон Пепе незворушно змалював ці перспективи отцю Романові, котрий, як колишній похідний капелан, здатен був зрозуміти міркування військового. Вони розмовляли просто і прямо. Отця Романа засмучувала думка про те, що його пастві загрожує розбрідання або й поневолення. Він не мав ілюзій щодо її гіркої долі, й не через свою проникливість, а тому що надто часто бував свідком політичних звірств, які здавались йому неминучими й неуникненними в житті держави. Функціонування звичайних громадських інституцій дуже чітко уявлялось йому як низка лих, що спостигали окремих особистостей і логічно випливали одне з одного як наслідок людської ненависті, мстивості, дурості й невситимості, ніби роковані промислом Божим. Передбачливість отця Романа була продиктована його природним розумом, а його серце, що зберегло чулість і серед сцен різанини, грабунку та насильства, повставало проти цих лих тим більше, чим тісніші зв’язкú єднали його з їхніми жертвами. До індіанців, які жили тут у долині, він почував батьківську зверхність. П’ять років чи більше він вінчав робітників копальні Сан-Томе, хрестив їх, сповідав, відпускав їм гріхи й відспівував їх гідно та ревно — і вірив у святість цих треб, яка робила його пастирем цієї пастви в духовному сенсі. Його парафіяни були дорогі йому, утверджуючи його в почутті священницького верховенства. Пильна турбота пані Ґулд про цих людей збільшувала в очах священника їхню вагу, бо направду додавала ваги і йому самому. Розмовляючи з нею про незліченних селищних Марій і Бріґід, він відчував, як поглиблюється його людяність. Падре Роман був настільки чужий фанатизму, що це межувало з непристойністю. Англійська ж сеньйора, очевидно, була єретичкою, але водночас вона здавалась йому чудовою, просто ангелом. Коли він переживав з цього приводу збентеження почуттів, — гуляючи, наприклад, з требником під пахвою в широкій тіні тамаринда, — то зупинявся на хвильку, аби шумно вдихнути чималу понюшку тютюну, і глибокодумно хитав головою. На думку, щó тепер може спіткати найяснішу сеньйору, його брав дедалі більший острах. Він сказав про це схвильовано й півголосом. Навіть дон Пепе втратив на мить свою незворушність. Він напружено нахилився вперед.

— Послухайте, падре. Сам факт, що ті нечúсті на руку макаки з Сулако намагаються виторгувати ціну моєї честі, доводить, що сеньйор дон Карлос та всі в «касі» Ґулдів — цілі й неушкоджені. Щодо моєї честі, то вона — також ціла й неушкоджена, як відомо кожному чоловікові, жінці й дитині. Але негри-ліберали, які зненацька захопили місто, цього не знають. Bueno. Хай собі сидять і чекають. Поки вони чекають, шкоди від них жодної.

І до нього знову повернулась душевна рівновага. Повернулась легко, бо, хай там що станеться, а свою честь старого офіцера Паеса він збереже. Він пообіцяв Чарлзові Ґулду, що в разі наближення військової сили захищатиме ущелину сáме стільки часу, аби встигнути «за наукою» підірвати все підприємство, всі будівлі та майстерні копальні за допомогою великої кількості динаміту, аби загатити головний тунель уламками, зруйнувати дороги, висадити в повітря греблю, розтрощити славетну Ґулдову концесію на друзки, які б злетіли ввись над нажаханим світом. Копальня тримала Чарлза Ґулда такою самою мертвою хваткою, як і його батька. Проте ця гранична рішучість видавалась донові Пепе найприроднішою річчю у світі. Заходи дон Карлос уживав розсудливі. Усе було підготовано завбачливо і продумано до дрібниць. І дон Пепе умиротворено поклав згорнуті руки на ефес своєї шаблі й кивнув священникові. Від хвилювання отець Роман сипонув понюшку з пригорщі собі в обличчя й увесь замурзаний тютюном, з вибалушеними очима і не при собі вибрався з гамака та й заходúв туди-сюди, виявляючи свої почуття вигуками.

Дон Пепе пригладив свої сиві обвислі вуса, тонкі кінчики яких звисали значно нижче за чітко окреслену лінію його підборіддя, і промовив зі свідомою гордістю за свою репутацію:

— Отож, падре, я не знаю, щó трапиться. Але знаю, що, поки я тут, дон Карлос може говорити з цією макакою, Педріто Монтеро, і погрожувати йому знищенням копальні з цілковитою впевненістю, а той сприйме це серйозно. Бо люди мене знають.

Він трохи нервово засовав у губах сигару і повів далі:

— Але ці балачки — добрі для políticos. Я — чоловік військовий. Я не знаю, щó може статись. Зате знаю, щó треба зробити, — копальня має вирушити маршем до міста з гвинтівками, сокирами, ножами, прив’язаними до палиць, — por Dios. Ось що треба зробити. Лише…

Його згорнуті на ефесі руки сіпнулися. Сигара швидше засовалась у куточку вуст.

— І хто ж поведе колону, якщо не я? На жаль — зауважте — я дав слово честі дону Карлосові не дозволити, аби копальня потрапила до рук цим злодіям. На війні — ви це знаєте, падре, — вислід битв — непевний, а кого ж я можу залишити тут замість себе на випадок поразки? Вибухівка готова. Але щоб провести підготовані підривні роботи, потрібна людина бездоганно чесна, розумна, розсудлива, відважна. Хтось, кому я зможу довірити свою честь, як самому собі. Приміром, ще один старий офіцер Паеса. Або… або… можливо, стане у пригоді один зі старих капеланів Паеса.

Він підвівся, високий, худорлявий, стрункий, суворий, зі своїми армійськими вусами та маслакуватим обличчям, і погляд його запалих очей ніби аж пронизав священника, який став нерухомо, тримаючи в руці перевернуту порожню дерев’яну табакерку, і мовчки озирнувся на намісника копальні.

Розділ VII

Приблизно в той самий час в Інтенденсії Сулако Чарлз Ґулд запевняв Педріто Монтеро, який вúкликав його повісткою, що нізащо не випустить копальні з рук, аби на ній наживався уряд, який її в нього вкрав. Ґулдову концесію не можна забрати назад. Його батько цього не хотів. І син нізащо нею не поступиться. Нізащо не поступиться, поки живий. А коли загине, то звідки візьметься сила, здатна підняти таке підприємство після знищення з попелу і руїн у всій його колишній потужності та багатстві? Такої сили немає ніде в країні. І звідки візьмуться вмілі руки із закордонним капіталом, які зволять доторкнутись до такого зловісного трупа? Чарлз Ґулд говоривбезпристрасним тоном, який багато років слугував йому для того, аби приховувати його гнів і зневагу. Він страждав. Йому було гидко говорити те, що він мав сказати. Це занадто скидалось на геройство. Безпосередній практичний інстинкт був у ньому в глибинній незгоді з тим майже містичним баченням, яке він вважав за своє право. Ґулдова концесія — символ абстрактної справедливості. Хоч би й небо впало на землю. А оскільки копальня Сан-Томе зажила світової слави, то його погроза має досить сили і чинності, щоб дійти й до недорозвинених мізків Педро Монтеро, захаращених, так би мовити, нісенітними історичними анекдотами. Ґулдова концесія була серйозною прибутковою статтею у бюджеті країни, ба більше — також і в приватних бюджетах багатьох чиновників. Це була традиція. Це було відомо. Про це говорили. У це вірили. Кожен міністр внутрішніх справ мав дохід з копальні Сан-Томе. Це було природно. А Педріто намірявся стати міністром внутрішніх справ та головою ради міністрів в уряді свого брата. Герцог де Морні посідав ці високі пости під час Другої французької імперії з очевидними вигодами для себе.

Його світлість забезпечили столом, стільцем та дерев’яним ліжком, і після короткої сієсти, яка виявилась абсолютно необхідною після його втомливого і помпезного в’їзду до Сулако, він узяв у свої руки адміністративний апарат: призначав відвідувачам години прийому, віддавав розпорядження і підписував відозви. Зустрівшись у приймальному покої сам на сам із Чарлзом Ґулдом, його світлість зумів приховати, а це за ним, як відомо, водилося, свою досаду і збентеження. Спершу він почав пишномовно говорити про конфіскацію, але відсутність усіх належних почуттів та пожвавлення в рисах сеньйора адміністрадóра врешті-решт несприятливо вплинула на віртуозне красномовство Педріто. Чарлз Ґулд повторював:

— Уряд, звичайно ж, може спровокувати знищення копальні Сан-Томе, якщо йому це до вподоби, але без мене він більше нічого не зможе вдіяти.

Це була заява насторожлива і безпомилково розрахована на те, щоб зачепити почуття політика, який лише й думав про трофеї переможця. А ще Чарлз Ґулд казав, що знищення копальні Сан-Томе призвело б до розвалу інших підприємств та виведення європейського капіталу, а цілком можливо, й до призупинення останнього траншу іноземної позики. Цей біс із кам’яним обличчям, а не чоловік, говорив усе це (доступне розумінню його світлості) так холоднокровно, аж у дрож кидало.

На манери Педро Монтеро вплинуло те, що довгий час він зачитувався легкими і пліткарськими історичними працями, валяючись у неохайних ліжках по мансардах паризьких готелів, занедбавши свої лакейські чи інші обов’язки. Якби він побачив довкола себе пишноту старої Інтенденсії, розкішні драпування, позолочені меблі, розставлені вздовж стін, якби він ступив на поміст, урочисто покритий червоним квадратним килимом, то, мабуть, був би дуже небезпечним через відчуття успіху та піднесення. Але в цій розграбованій і спустошеній резиденції, з трьома пересічними предметами умеблювання, що збились докупи посеред величезних апартаментів, уява Педріто була пригнічена почуттям ненадійності й минущості. Це почуття та тверда позиція Чарлза Ґулда, який поки що ні разу не вимовив слова «світлість», принижували його у власних очах. Він надав своєму голосу інтонацій освіченої світської людини і попросив Чарлза Ґулда викинути з голови всі причини для тривоги. Нагадав йому, що зараз він розмовляє з братом господаря країни, якому доручено реорганізаційну місію. З братом і однодумцем господаря країни, повторив Педріто. А помисли цього мудрого й патріотичного героя не мають нічого спільного з ідеями нищення.

— Благаю вас, доне Карлосе, не давайте волі вашим антидемократичним забобонам, — патетично зірвався він.

З першого погляду Педріто Монтеро вражав надзвичайно розвиненим лисим чолом — лискучою жовтою півкулею між вугільно-чорними жмутками кучерявого, без жодного полиску, волосся, — харизматичною формою рота і несподівано добре поставленим голосом. А його очі, дуже блискучі, ніби щойно намальовані обабіч гачкуватого носа, коли він їх уповні розплющував, ставали круглими, з безнадійним, якимось пташиним поглядом. Утім, зараз він їх мило примружив, задерши догори квадратне підборіддя, і говорив зі стиснутими зубами трохи в ніс, з тим прононсом, який здавався йому прикметою grand seigneur^[205].

У такій-от манері він раптом заявив, що найвищий вияв демократії — автократія цезарського зразка: імперське правління, що ґрунтується на прямих народних виборах. Автократія — консервативна. Сильна. Визнає законні потреби демократії, яка вимагає рангів, титулів та відзнак. Вони мають осипáти заслужених людей. Автократія — це мир. Вона прогресивна. Вона забезпечує країні процвітання. Педріто Монтеро понесло. Погляньте, що зробила для Франції Друга імперія. То був режим, який радо вшановував людей на зразок дона Карлоса. Друга імперія пала, але тому, що її очільник був без того воєнного генія, який підніс генерала Монтеро на вершину слави й визнання. Педріто рвучко підняв руку, аби увиразнити думку про вершину, про славу.

— Ми розмовлятимемо ще багато разів. Маємо дійти повного порозуміння, доне Карлосе! — вигукнув він дружнім тоном.

Республіканство зробило свою справу. Імперська демократія — ось державний устрій майбутнього. Розкриваючи свої карти, Педріто-guerrillero навмисно стишив голос. Людина, нагороджена своїми співгромадянами шанобливим прізвиськом El Rey de Sulaco, може лише дістати повне визнання з боку імперської демократії як видатний керівник промисловості й авторитетний радник, чиє народне прозвання невдовзі буде замінене соліднішим титулом.

— Га, доне Карлосе? Ну! Що ви скажете? Conde de Sulaco^[206]… Га?.. Або маркіз…

Він осікся. З Пласи віяло прохолодою, кавалерійський патруль об’їжджав коло за колом, не заглиблюючись у вулиці, де з відчинених дверей пульперій лунали крики та бренькання гітар. Наказ велів не перешкоджати розвагам населення. А понад дахами, за вертикальними лініями соборних веж, загороджував широчінь присмеркового блакитного неба перед вікнами Інтенденсії сніговий купол Іґероти. По якомусь часі Педріто Монтеро, засунувши руку за пазуху свого сюртука, з гідністю повільно схилив голову. Аудієнція була закінчена.

Виходячи з Інтенденсії, Чарлз Ґулд провів рукою по чолі, ніби щоб розвіяти млу гнітючого сну, гротескна сумбурність якого залишає по собі невловне відчуття смертельної небезпеки та отупіння. У коридорах та на сходах старовинного палацу тинялися зухвалі вояки Монтеро, курячи й заступаючи дорогу; по всій будівлі лунав брязкіт шабель та острог. У головній галереї очікували три мовчазні групи цивільних у стриманих чорних костюмах: по-офіційному настроєні й безпорадні, вони трохи позбивались докупи, кожна група — окремо, ніби за виконанням громадського обов’язку їх охопило бажання уникнути сторонніх поглядів. Це були делегації, що чекали на аудієнцію. В одній — від Провінційної асамблеї, неспокійнішій і стурбованішій за загальним настроєм, — вирізнялось велике обличчя дона Хусте Лопеса, м’яке і біле, з набряклими повіками, оповите непроникною урочистістю, немов густою хмарою. Голова Провінційної асамблеї, який відважно прибув рятувати рештки парламентаризму (за англійською моделлю), з почуттям власної гідності відвів очі від адміністрадóра копальні Сан-Томе, мовчки дорікаючи тому за брак віри в цей єдиний спасенний принцип.

Скорботна суворість цього докору не подіяла на Чарлза Ґулда, натомість він був чутливий до поглядів інших людей, звернених на нього без осуду, ніби просто для того, аби прочитати на його обличчі свою долю. Усі вони колись розмовляли, кричали й розкидáлися заявами в «касі» Ґулдів. Але він не подав ані знаку, що співчуває цим людям, враженим дивною неміччю під владою моральної деградації. Надто вже страждав через те, що коїв зло спільно з ними. Пласу він перейшов без пригод. У клубі Amarilla було повно загулялих голодранців, їхні нечупарні голови вихилялися з кожного вікна, а зсередини доносилися п’яні крики, тупіт ніг та бренькання арф. Бруківку під вікнами всіювало бите скло від пляшок. Чарлз Ґулд ще застав лікаря в себе вдома.

Доктор Моніґем відірвався від щілини у віконниці, крізь яку дивився на вулицю.

— А! Ось ви й повернулися нарешті! — сказав він з полегшею. — Я сказав пані Ґулд, що ви — у повній безпеці, але аж ніяк не був певен, що той тип вас відпустить.

— Я теж, — зізнався Чарлз Ґулд, кладучи свого капелюха на стіл.

— Ви маєте вжити заходів.

Схоже, мовчання Чарлза Ґулда означало згоду з тим, що це — єдиний вихід. Виразніше висловлювати свої наміри він не звик.

— Сподіваюся, ви не попередили Монтеро про те, щó збираєтесь робити? — занепокоєно спитав лікар.

— Я намагався пояснити йому, що існування копальні залежить від моєї власної безпеки, — вів далі Чарлз Ґулд, не дивлячись на лікаря, а вп’явшись очима в акварельний етюд на стіні.

— Він вам повірив? — нетерпляче запитав лікар.

— Один Бог знає! — відповів Чарлз Ґулд. — Я сказав так заради своєї дружини. Він досить добре поінформований. Знає, що в мене там є дон Пепе. Напевно, Фуентес йому сказав. Їм відомо, що старий майор цілком здатен підірвати копальню Сан-Томе без вагань і докорів сумління. Якби не це, не думаю, що я покинув би Інтенденсію вільною людиною. Дон Пепе підірве все з почуття обов’язку та ненависті — ненависті до цих лібералів, як вони себе називають. Ліберали! Добре відомі слова мають у цій країні кошмарне значення. Свобода, демократія, патріотизм, уряд — усе має присмак глупства і вбивства. Хіба ні, лікарю?.. Лише я можу стримати дона Пепе. Якщо вони… покінчать зі мною, ніщо його не зупинить.

— Вони спробують підкупити його, — задумливо припустив лікар.

— Цілком можливо, — дуже тихо відповів Чарлз Ґулд, говорячи ніби сам до себе і не зводячи погляду з етюду на стіні, що зображував ущелину Сан-Томе. — Так, підозрюю, що спробують. — Чарлз Ґулд уперше подивився на лікаря. — Це дасть мені час, — додав він.

— Точно, — відказав доктор Моніґем, стримуючи своє хвилювання. — Надто якщо дон Пепе поведеться дипломатично. Чому б йому не дати їм якусь надію на успіх? Га? Інакше багато часу ви не виграєте. Хіба не можна йому наказати…

Чарлз Ґулд, невідривно дивлячись на лікаря, похитав головою, але лікар вів далі майже із запалом:

— Так, розпочати переговори про здачу копальні. Це добра ідея. Ви розробите свій план. Авжеж, я не питаю, щó це за план. Я не прагну цього знати. І слухати не схочу, якщо ви спробуєте мені розповісти. Для конфіденційних розмов я не годжуся.

— Що за нісенітниці! — невдоволено пробурмотів Чарлз Ґулд.

Він не схвалював вразливості лікаря, пов’язаної з отим далеким епізодом його життя. Така чіпкість пам’яті шокувала Чарлза Ґулда. Це скидалось на хворобливу чутливість. І він знову похитав головою. Він не погоджувався маніпулювати відкритою і прямою поведінкою дона Пепе, і через свою вдачу, і через свої принципи. Розпорядження будуть або на словах, або в письмовій формі. У кожному разі є ризик, що їх перехоплять. Ще хтозна, чи добереться посланець до копальні, а крім того, нема кого послати. У Чарлза вертілось на язиці, що з певною надією на успіх та впевненістю в дотриманні секретності можна було б вдатись до послуг хіба що покійного капатаса карґадорів. Але він цього не сказав. Він зауважив лікареві, що це — погана стратегія. Щойно дон Пепе дозволить запідозрити, що його можна перекупити, як особиста безпека адміністрадóра та безпека його друзів буде загрожена. Бо тоді можна буде не церемонитись. Непідкупність дона Пепе — суттєвий стримувальний чинник. Лікар похнюпився і визнав, що десь так воно і є.

У глибині душі він не міг заперечити, що ці доводи досить резонні. Корисність дона Пепе полягає в його незаплямованій вдачі. Щодо корисності його самого, доктора Моніґема, то він з гіркотою подумав, що вона також випливає з його вдачі. Він заявив Чарлзові Ґулду, що має змогу стримати Сотільйо від об’єднання його підрозділу з силами Монтеро, принаймні найближчим часом.

— Якби усе це срібло було тут у вас, — сказав лікар, — чи якби бодай було відомо, що воно — в копальні, то ви могли б дати Сотільйо хабаря, аби він зрікся свого нинішнього монтеризму. Ви могли б переконати його або забратися геть на своєму пароплаві, або навіть приєднатися до вас.

— Певна річ, тільки не друге, — твердо заявив Чарлз Ґулд. — Що робити з такою-от людиною потім — скажіть мені, лікарю? Срібло вивезено, і я цьому радий. Це була б нагла сильна спокуса. Бійка за таку видиму здобич пришвидшила б нещасливий кінець. Я теж мав би захищати срібло. Радію, що ми його відправили — навіть якщо воно пропало. Інакше воно було б загрозою і прокляттям.

— Можливо, він має рацію, — за годину квапливо сказав лікар пані Ґулд, зустрівши її в коридорі. — Справу зроблено, а тінь багатства може впливати на людей так само, як і самé багатство. Дозвольте мені послужити вам за допомогою всієї моєї лихої репутації. Зараз я піду й розіграю перед Сотільйо роль зрадника, аби не допустити його до міста.

Пані Ґулд імпульсивно простягла до нього обидві руки.

— Докторе Моніґеме, ви наражаєтеся на жахливий ризик, — прошепотіла вона, відводячи від нього повні сліз очі й кидаючи короткий погляд на двері до чоловікової кімнати. Вона стисла обидві його руки, а лікар стояв, ніби врісши в землю, і дивився на неї, опустивши погляд й намагаючись скласти неслухняні вуста в усмішку.

— О, я знаю, ви захистите мою пам’ять, — зрештою вимовив він і похитуючись збіг сходами, перейшов патіо і вискочив з будинку. На вулиці він так само швидко покрокував своєю гінкою кульгавою ходою, несучи під пахвою скриньку з інструментами. Було відомо, що він loco. Ніхто його не зупиняв. Крізь міські ворота, що вели до моря, за курною посушливою рівниною, поцяткованою низенькими кущиками, він побачив за понад милю попереду почварну озію митниці та дві чи три інші будівлі, які за тих часів утворювали морський порт Сулако. Далеко на півдні оторочували вигин гавані пальмові гаї. Віддалені шпилі Кордильєрів губили чіткість своїх обрисів, розпливаючись у небесній, щораз темнішій блакиті на сході. Лікар жваво крокував. На нього мовби спадала дедалі глибша сутінь із зеніту. Сонце сіло. Якийсь час на снігах Іґероти ще палав відблиск призахідної заграви. Лікар тримав курс навпростець до митниці і здавався самотнім великим птахом зі зламаним крилом, який скакав серед темних кущів.

Чисте дзеркало гавані вигравало пурпуровими, золотими й багряними відтінками. Півколо гавані замикав видовжений мис, прямий, наче мур, на якому з порту було чітко видно порослі травою руїни форту, подібні до зеленого кургану, а за затокою Пласідо ті самі пишні барви, лише густіші, грали ще виразніше і величніше. Велике скупчення хмар, яке загатило вхід до затоки, було помережане червоними смугами поміж сірих і чорних завихрень і нагадувало розмаяну закривавлену мантію. Три Ісабели, пурпурово-чорні, затягнуті тінню і чітко окреслені серед розлогої гладіні, де зливались море і небо, ніби зависли в повітрі. Здавалося, що дрібненькі хвильки викидали на піщані береги крихітні червоні іскорки. Склисті пасмуги води вздовж обрію відсвічували полум’яно-червоним, немовби в неосяжній океанській безодні змішались вода і вогонь.

Нарешті пожарище на морі й на небесах, які завмерли в полум’яних обіймах на краю світу, згасло. Червоні іскри на воді зникли разом із плямами крові на чорній мантії, що оповивала нахмурене чоло затоки Пласідо; війнув бриз і затих, важко прошелестівши в чагарях на зруйнованих валах форту. Ностромо прокинувся після чотирнадцятигодинного сну у своєму лігві серед високих трав і встав на повен зріст. Стояв по коліно в шепітливих хвилях зел, затамувавши подих, немов лише щойно народився на світ. Вродливий, міцний і гнучкий, він закинув голову назад, випростав руки, потягнувся, повільно прогнувшись у поясі, і ліниво позіхнув на весь голос, показавши білі зуби, — такий самий природний і вільний від зла у мить пробудження, як величний і несвідомий дикий звір. Потім раптом замислено нахмурив чоло і його неуважний погляд застиг — у полі його зору з’явилась людина.

Розділ VIII

Допливши до берега, Ностромо, весь мокрий, видряпався до головного чотирикутного дворища старого форту, і там, поміж уламками зруйнованих стін та зігнилими рештками дахів та піддашків, проспав був цілісінький день. Він спав і в тіні гір, і в білому блиску полудня серед тиші й усамітнення того зарослого чагарями клаптика суходолу між овалом гавані та величезним півколом затоки. Лежав, мов мертвий. Rey-zamuro^[207], з’явившись у небесній блакиті крихітною чорною крапочкою, шугнув униз і сторожко закружляв у повітрі з тією скрадливістю польоту, яка приголомшує в такому великому птахові. На землю впала тінь його перлисто-білого тулуба та крил із чорними кінчиками — і так само безшумно опустився на купу сміття він сам — не далі ніж за три ярди від чоловіка, який лежав нерухомо, наче труп. Птах витягнув лису голову на голій шиї, яскраво-різнобарвну і бридку, з хижим зацікавленням — його обнадіювала нерухомість того розпростертого долілиць тіла. Потім, глибоко втягнувши голову в своє м’яке оперення, він прибрав вичікувальної пози. Перше, що впало в око Ностромо, коли він прокинувся, — цей терплячий спостерігач, який чекав на ознаки смерті й розкладу. Коли чоловік підхопився, гриф боком поскакав геть великими стрибками, б’ючи крилами. Трохи загаявся, наїжачений і сповнений нехоті, зі зловісно загнутим дзьобом та пазурами, а тоді злетів і безшумно закружляв у повітрі.

Він уже давно зник, аж тут Ностромо, звівши очі до неба, пробурмотів:

— Я ще не вмер.

Власне, капатас сулакських карґадорів жив яскравим і славним життям до того самого моменту, коли взяв на себе турботу про баркас, навантажений срібними зливками.

Останній вчинок, який він зробив у Сулако, перебував у повній гармонії з його марнославством, а отже, був цілковито природним. Ностромо віддав свої останні гроші одній бабці, яка стогнала під склепінням старовинних воріт, згорьована і виснажена пошуками сина та страхом за нього. Зроблений потай і без свідків, цей вчинок усе ж був яскравим і славним, цілком у дусі репутації капатаса карґадорів. А от у цьому пробудженні на самоті, якщо не рахувати пильного грифа, серед руїн форту, вже не було ні яскравості, ні слави. Перше неясне відчуття Ностромо після пробудження було сáме це — що все не так, як завжди. Ба більше, всьому настав кінець. У мить повернення до тями його опанувала затаєна в душі бозна-відколи потреба жити, і тому все, пережите за довгі роки, уявилось йому марним і безглуздим, наче приємний сон, який зненацька урвався.

Капатас вибрався на осипаний схил валу і, відгорнувши кущі, подивився на гавань. Побачив два кораблі, які стояли на якорі серед водної гладіні, що ряхтіла останніми відблисками заграви, та пароплав Сотільйо, пришвартований до пристані. А за довгим блідим фасадом митниці, на рівнині, виднілось місто, подібне до гаю з кремезними деревами, з воротами попереду, з банями, вежами та мірадорами^[208], що височіли над деревами, зовсім темне, ніби вже здалось на поталу ночі. На думку, що воно вже закрите для нього, що вже ніколи не проїде він його вулицями верхи, впізнаваний усіма, дорослими й малими, як щовечора, прямуючи до posada мексиканця Домінґо, аби пограти в монте, і не сидітиме на почесному місці, слухаючи пісні й дивлячись на танці, — на таку думку йому здалося, що цього міста більше немає.

Довго він дивився й дивився, а тоді відпустив притримувані галузки кущів, які враз зімкнулись, і, перейшовши на інший бік форту, оглянув порожню просторінь великої затоки. Ісабели масивно виступали з довгої червоної смуги на заході, яка дедалі вужчала, при самому обрії між їхніми чорними силуетами жевріла заграва, — і капатас подумав про Деку, який залишився там на самоті зі сріблом. Той чоловік був єдиний, хто турбувався, чи не потрапив він, Ностромо, до рук монтеристів, — з гіркотою міркував капатас. Та й то турбувався лише заради самого себе. Щодо решти причетних, то вони ані не знали правди, ані не турбувались. Те, що він колись почув від Джорджо Віоли, було дуже справедливе. Королі, міністри, аристократи, загалом багатії тримали народ у злиднях та упослідженні, тримали так, як тримають собак — для боїв та полювання собі на догоду.

Темінь неба насунулась на лінію обрію, оповиваючи всю затоку, її острівці та коханого Антонії, самого-самісінького разом зі сріблом на Великій кабелі. Повернувшись спиною до цієї незримої, але реальної картини, капатас сів долі та стис собі обличчя кулаками. Уперше в житті він відчув, щó таке нужда. Опинитись без грошей, ущент програвшись у монте в низенькій прокуреній кімнаті у posada Домінґо, де грало, співало й танцювало вечорами братство карґадорів, залишитися з порожніми кишенями після привселюдного нападу щедрості до дівиць peyne d'oro чи інших (байдуже, до яких) — у таких-от злиднях не було приниження. Ностромо залишався багатим на добру славу та репутацію. Але оскільки йому вже годі було гарцювати по вулицях міста і приймати шанобливі вітання по своїх звичних злачних місцях, то наш моряк і справді відчув себе злидарем.

У роті йому пересохло. Пересохло, як ніколи раніше, від довгого сну та вкрай тривожних думок. Можна сказати, що Ностромо відчув смак пилу та попелу, коли глибоко вп’явся зубами у плід життя, зголоднівши за славою. Не приймаючи кулаків з голови, він плюнув поперед себе — «тьфу» — і пробурмотів прокляття всім себелюбним багатіям.

Оскільки для Сулако, схоже, все пропало (він відчув це при пробудженні), то Ностромо зайшла в голову ідея взагалі покинути країну. На думку про це йому привиділись, ніби це починався ще один сон, стрімкі береги моря, яке не знає припливів та відпливів, з темними соснами по узвишшях та білими будинками, які низько спускаються до блакитного-блакитного моря. Він побачив пристані великого порту, до яких підпливають прибережні фелюги з розправленими, мов нерухомі крила, латинськими вітрилами, тихо ковзаючи між кінцями довгих, складених із квадратних кам’яних брил молів, які розташовані один до одного під кутом і обіймають гроно кораблів, пригортаючи їх до лона величного пагорба, всипаного палацами. Він пригадав ці краєвиди не без певних синівських почуттів, хоча на одній з оцих фелюг його, хлопчика, регулярно і жорстоко бив короткошиїй голений ґенуезець, обачний і недовірливий, який (на глибоке переконання Ностромо) обманом привласнив собі його сирітський спадок. Але, за милосердним присудом Божим, зло, спізнане у минулому, блякне у спогадах. Через відчуття самотності, покинутості й поразки думка про повернення до всього цього здалась Ностромо прийнятною. Але як же так? Повернутися? Босим і простоволосим, з однією лише картатою сорочиною та парою бавовняних calzoneros замість нажитого добра?

Славетний капатас, поставивши лікті на коліна й підперши кулаками щоки, розсміявся, глумлячись сам із себе, і знову з огидою сплюнув просто перед собою, в ніч. Неясні внутрішні враження всесвітньої катастрофи, які обсідають егоцентричну натуру при будь-якій серйозній перешкоді на шляху задоволення її найсильнішої пристрасті, мають гіркоту, близьку до гіркоти самої смерті. Ностромо був простої вдачі. Готовий був стати жертвою будь-якого вірування, забобону чи бажання так само легко, як дитина.

Як людина з добрим знанням цієї країни, він міг оцінити своє фактичне становище. Бачив його ясно. Ніби протверезів після довгого запою. Його вірністю скористались у своїх інтересах. Він переконав бригаду карґадорів стати на бік «бланко» й піти проти народу; дон Хосе вів з ним бесіди; отець Корбелан вдався до його послуг у переговорах з Ернандесом; було відомо, що дон Мартін Деку зав’язав з ним певною мірою приятельські стосунки, тож Ностромо міг вільно заходити до редакції Porvenir-у. Звичайно, все це йому лестило. Що йому до їхньої політики? Анічогісінько. І врешті-решт — Ностромо тут, Ностромо там — де Ностромо? Ностромо може зробити те і се — працювати цілий день і скакати верхи цілу ніч — погляньте лишень, він виявився помітним ріб’єристом, мішенню для будь-якої помсти, яку тепер, коли містом зрештою заволоділа партія Монтеро, лише може вигадати, приміром, Ґамачо. Європейці здались, кабальєро здались. Власне, дон Мартін пояснив, що це лише тимчасово — що він збирається привести на підмогу Барріоса. Де тепер ці плани — коли самого дона Мартіна (через чию іронічну манеру висловлюватися капатас завжди почувався якось неспокійно) закинуло на Велику Ісабелу? Усі здались. Здався навіть дон Карлос. Кваплива відправка срібла в море нічого іншого й не означала. Піддавшись свавільному пориву і поглянувши на все іншими очима, капатас карґадорів, мало не божеволів від обурення, не бачив ніде у світі навколо себе ні честі, ні відваги. Його зраджено!

Мовчазний і нерухомий, Ностромо сидів спиною до безмежної тьми моря, обличчям до величних силуетів шпилів, серед яких височіла млисто-біла сяйлива Іґерота, і тут знову голосно розсміявся, рвучко схопився на ноги і завмер. Треба йти. Але куди?

— Помилки немає. Вони тримають нас і нацьковують, мов собак, народжених для того, аби битись і полювати їм на догоду. Vecchio правду казав, — поволі й саркастично проказав він. Згадав, як старий Джорджо вийняв з рота люльку і кинув через плече ці слова в глибину їдальні, де було повно машиністів та монтерів із залізничного депо. Ця картина поклала кінець його ваганням у виборі мети. Він спробує знайти старого Джорджо, якщо зможе. Один Бог відає, щó з ним тепер! Ностромо зробив кілька кроків, тоді знову зупинився і похитав головою. Ліворуч і праворуч, попереду і позаду нього таємничо шелестіли в темряві низькорослі чагарники.

— Тереза також мала рацію, — додав він тихо з відтінком побожного остраху. Його непокоїло питання, чи вмерла вона у гніві на нього, чи ще жива. Ніби у відповідь на цю думку, де скруха змішалася навпіл з надією, навскоси над стежкою промайнула, наче велика темна розпливчаста куля, велика сова, вона м’яко змахнула крилами і грізно прокричала: «Яка-абó!^[209] Яка-або!» — «Усе скінчено! Усе скінчено!» — що за народними віруваннями віщує лихо і смерть. Зараз, коли загинуло все, що давало Ностромо силу, на нього подіяв цей забобон і він злегка здригнувся. Отже, синьйора Тереза, напевно, померла. То був безсумнівний знак. Крик зловісного птаха, перший звук, який він почув після повернення, був доречним привітанням його зрадженій душі. Незримі сили, які він образив, відмовившись привезти священника до вмирущої жінки, піднесли тепер голос супроти нього. Та жінка померла. З дивовижною і такою характерною для людської вдачі послідовністю він покладав усе, що відбувалось, на свій рахунок. Тереза завжди була добра порадниця. І осиротілий старий Джорджо, приголомшений цією втратою, сам, звісно, потребує його, Ностромо, мудрої поради. Цей удар на якийсь час цілком відбере у старого мрійника тяму.

Щодо капітана Мітчелла, то Ностромо, за звичаєм довірених підлеглих, вважав його особою, може, і здатною в силу своєї освіти підписувати в конторі папери й віддавати розпорядження, але поза тим — цілковитим нікчемою і чимось на кшталт дурня. Необхідність майже щодня микати мички з бундючного, дратівливого і гонорового старого моряка вже стала набридати Ностромо. Спершу це давало йому внутрішню сатисфакцію. Але необхідність долати дрібні перешкоди втомлює самовпевнених людей і через неминучість успіху, і через монотонність зусиль. Ностромо не вірив у нахил свого начальника до вимогливості в роботі. Казав собі, що той старий англієць нічого не тямить. І не сподівався, що той, обізнаний з дійсним становищем, зберігатиме інформацію в таємниці. Та вже швидше розводитиметься про нездійсненні плани. Ностромо боявся його так, як бояться брати на себе якийсь надокучливий клопіт. Стриму капітан не мав. Він зрадив би таємницю срібла. А Ностромо вирішив, що зраджувати цю таємницю не годиться.

Слово «зрада» глибоко вкарбувалось у його мозок. Його уява вхопилася за ясну і просту ідею зради, аби пояснити оте своє приголомшливе осяяння: його спекались, він ненароком зійшов зі свого життєвого шляху, взявшись за справу, де його особистість до уваги не бралась. Людину зрадили — людина пропала. Правду казала синьйора Тереза (упокой, Господи, її душу!). Його ніколи не брали до уваги. Пропав! Її біла схилена сидяча постать на ліжку, розпущене чорне волосся, підняте до нього стражденне обличчя з широким чолом, її гнівні звинувачення уявились йому тепер сповненими тієї грізної величі, яка властива натхненню і смерті. Бо ж невипадково той недобрий птах скорботно прокричав над його головою. Тереза померла — упокой, Господи, її душу!

Поділяючи антиклерикальні, вільнодумні настрої простолюду, Ностромо повторював цю побожну формулу машинально, в силу звички, але з затаєною щирістю. Розум народу не здатний до скептицизму, і через цю нездатність його безпорадна сила слугує підступам аферистів та безжальному ентузіазму лідерів, яких надихають доленосні візії. Тереза померла. Але чи прийме Господь її душу? Вона померла без сповіді та відпущення гріхів, бо він, Ностромо, не схотів уділити їй якусь часинку. Його зневага до попів як таких залишилась незмінною, але зрештою годі з’ясувати, чи те, що твердять, — правда чи ні. Всемогутність, кара, прощення — це поняття прості й варті довіри. Неперевершений капатас карґадорів, позбавлений певних простих речей, як-от захвату від жінок, запобігливості чоловіків, тієї гучної слави, яка оточувала його в житті, тепер був готовий нести тягар провини за блюзнірство, тягар, що навалився йому на плечі.

Простоволосий, у тонкій сорочці та підштанках, він відчував босими п’ятами тепло ще не охололого мілкого піску. Далеко попереду яснів вузький пляж, вигнутий широкою дугою, яка окреслювала обриси тієї частини гавані, якої ще не зачепила цивілізація. Ностромо, ніби переслідувана тінь, майнув над берегом, між темними пальмовими гаями та водною гладінню, яка простягалася праворуч від нього, такою спокійною, аж здавалась мертвою. У поспіху він стрімголов біг серед тиші й безлюддя, наче забувши про обачність та обережність. Адже знав, що по цей бік затоки він не наражається на ризик бути викритим. Єдиним мешканцем цих місць був мовчазний і апатичний самотній індіанець, який доглядав за пальмаріями^[210], — часом він приносив до міста на продаж кокосові горіхи. Жив він сам, без жінки, у відкритій повітці, на бéрезі в нього лежало старе каное, перевернуте догори дном, а поряд весь час жевріло багаття з сухих патиків. Цього типа легко можна було обминути.

Собачий гавкіт поблизу його вбогого ранчо був першим сигналом, який змусив Ностромо збавити швидкість. Про собак він забув. Він різко звернув убік і пірнув у нетрі пальмового гаю, неначе у величезний багатоколонний храм, де, здавалось, шепотіла і стиха шелестіла високо над його головою непроглядна темінь. Перебіг гай, заскочив до ущелини й видерся на вершок стрімкого кряжа, де не росло ні дерев, ні кущів.

Звідти він побачив рівнину між містом та гаванню — відкритий млистий простір, залитий зоряним сяйвом. У нагірному лісі якийсь нічний птах видав дивний звук, що нагадував барабанні дрібушки. Внизу, за пальмарією на бéрезі, далі розкотисто гавкали собаки індіанця. Ностромо стало цікаво, що ж могло їх так розтривожити, і, глянувши зі свого узвишшя, він з подивом розрізнив унизу якісь ненастанні пересування, ніби то рухалось кілька довгастих ділянок землі. Ці темні рухомі латки, які почергово то виринали, то зникали з поля зору, переміщувались увесь час у напрямі від гавані і наводили на думку про послідовний порядок та певну мету. До Ностромо враз дійшло. То була колона піхоти, яка робила нічний марш-кидок до порізаного ущелинами передгір’я. Але він так мало розумів, що навіть не став губитись у здогадах і дошукуватися причин.

Темна рівнина знову застигла. Ностромо спустився з кряжа й опинився у відкритій пустельній місцевості між гаванню та містом. Серед цієї широчіні, межі якої губились у темряві, капатас ще сильніше відчував свою глибоку самотність. Став іти повільніше. Ніхто на нього не чекав, ніхто не думав про нього, ніхто не сподівався і не бажав його повернення. «Зраджений! Зраджений!» — бурмотів він сам до себе. Нікому не було до нього діла. На цей час він міг утопитись. Нікому не буде діла — окрім хіба що дівчаток, подумалось йому. Але вони — в англійської сеньйори і зовсім про нього не думають.

Він завагався, чи варто йти навпростець до «кази» Віол. Заради чого? На що йому там сподіватись? Схоже, його життя — занапащене звідки не глянь, достоту як у презирливих докорах Терези. Він з болем усвідомив, що йти йому не хочеться. Чи то були муки совісті, які вона йому напророчила, що тепер було ясно, — на порозі смерті?

Тим часом він відхилився від прямого шляху і, керуючись якимось інстинктом, завернув праворуч, до верфі та порту, місця своєї щоденної праці. Ураз забовванів видовжений прямокутник митниці, нагадуючи мур якоїсь фабрики. Жодна жива душа його не затримала, і, коли він обережно наближався з боку фасаду, його цікавість пробудили два вікна, в яких, на подив, світилось.

Вони причаровували, наводячи на думку про самотнє нічне чування якогось таємничого стража, оті два вікна, єдині на всю величезну покинуту будівлю, які кидали в гавань снопи тьмяного світла. Самотність була майже намацальною. У повітрі стояв різкий запах диму від вогнища, і Ностромо, піднявши очі, ледве добачив при мерехтінні зірок ріденьку димову млу. Поки він підходив, глибоку тишу розтинало стрекотіння цикад, що, здавалось, аж оглушувало його сторожкі вуха. Повільно, крок за кроком, він опинився у великому вестибюлі, темному і повному їдкого диму.

Багаття, розкладене біля сходів, догоріло, перетворившись на низеньку купку приску. Вогонь не перескочив на тверде дерево сходів, лише знизу тліло кілька сходинок, і по них перебігали іскри, позначаючи обвуглені краї. Ностромо побачив, що нагорі з відчинених дверей падає смуга світла. Падає на просторий сходовий майданчик, увесь затягнутий димом, який повільно клубочився. То була та сама кімната, освітлені вікна якої він бачив. Ностромо піднявся сходами, тоді зупинився, бо крізь відхилені двері угледів, як на стіну падала людська тінь. Це була безформна широкоплеча тінь когось, хто нерухомо стояв, опустивши голову, хоча самого його не було видно. Капатас, пам’ятаючи, що він зовсім беззбройний, відступив убік і, заховавшись у темному кутку, став чекати, не зводячи очей з дверей.

Уся ця величезна розгромлена озія, недобудована, без стель під високим дахом, була повна диму, який плив то в один, то в другий бік на слабких перехресних протягах, клубочачись у темряві численних просторих кімнат і коридорів, подібних до стодол. Ураз із різким стуком ударилась об стіну одна з розгойданих віконниць, ніби її відчинила нетерпляча рука. Вихопившись хтозна-звідки, прошелестів по сходовому майданчику аркуш паперу. Чоловік у кімнаті, хай там хто він був, не заступав освітленої дверної пройми. Двічі капатас, ступивши зо два кроки зі свого кутка, витягав шию в надії роздивитися, що ж він там так тихенько робить. Але щоразу бачив лише перекошену тінь широких плечей та схиленої голови. Очевидно, нічого він не робив і з місця не рухався, ніби застиг у задумі — або, можливо, читав газету. І з кімнати не долинало жодного звуку.

Капатас знову відступив у куток. Йому було цікаво, хто це, — якийсь монтерист? Але Ностромо боявся показуватись. Був переконаний, що зрадити свою присутність на бéрезі, хоч і по багатьох днях, означає наразити на небезпеку срібло. Оскільки всі думки Ностромо були зосереджені на скарбі та місці, де його сховано, то йому здавалося, що кожен у Сулако враз про все здогадається. А от тижнів за два все буде інакше. Хто заперечить, що він повернувся суходолом з якогось закордонного порту? Через той скарб його думки заливала якась особлива тривога, ніби з ним пов’язалось його життя. Отому перед загадковими освітленими дверима Ностромо на мить уліг страху. Чорт забирай того хлопа! Бачити його він не хоче. І його обличчя, знайоме чи незнайоме, теж нічого йому не скаже. Він, Ностромо, — дурень, що марнує тут час на чекання.

Менш ніж за п’ять хвилин після свого приходу капатас зібрався йти. Він цілком благополучно спустився сходами, озирнувся через плече на світло вгорі, на сходовому майданчику, і крадькома перебіг через вестибюль. Але тієї самої миті, коли він завертав до виходу, лише й думаючи про те, щоб його не помітив отой чоловік нагорі, на нього налетів, хутко надбігши вздовж фасаду, хтось, чиїх кроків він не почув. Від несподіванки обидва щось здушено пробурмотіли, відскочили назад і зупинились, не впізнавши один одного. Ностромо мовчав. Його візаві заговорив першим, здивовано і приглушено:

— Хто ви?

Ностромо ще раніше здалося було, що він упізнав доктора Моніґема. А тепер уже не мав у цьому сумніву. Секунду повагався. На думку спало вшитись, не кажучи ні слова. Але це вже нікуди не годилось! Через непоясненну нехіть вимовляти ім’я, під яким його знали, він ще трохи помовчав. Нарешті півголосом промовив:

— Карґадор.

І підійшов до того другого. Доктор Моніґем був приголомшений. Він підніс руки і не стримав вигуку здивування, забувшись під враженням від цієї дивовижної зустрічі. Ностромо сердито застеріг його не підвищувати голос. Митниця не така безлюдна, як здається. В освітленій кімнаті нагорі хтось є.

У доконаного факту немає зникомішої якості, ніж дивовижність. Ненастанно атакований міркуваннями, що впливають на його страхи та бажання, розум людський, природно, відвертається від чудесного боку подій. Тож це було щонайприродніше, що лікар спитав того чоловіка, якого ще дві хвилини тому вважав потонулим у протоці:

— Ви когось бачили там нагорі? Бачили?

— Ні, я його не бачив.

— То звідки ви знаєте?

— Коли ми з вами зустрілись, я тікав від його тіні.

— Його тіні?

— Так. Від його тіні в освітленій кімнаті, — відказав Ностромо зверхнім тоном. Згорнувши руки і притулившись спиною до цоколю величезної будівлі, він похнюпився, злегка покусуючи губи, і не дивився на лікаря. «Зараз, — подумав капатас, — він почне розпитувати мене про срібло».

Але думки доктора були зосереджені на події хоч і не такій чудесній, як поява Ностромо, але, по суті, набагато менше зрозумілій. Чому Сотільйо раптово і потай забрався звідси разом з усією своєю воячнею? Що віщував цей маневр? Утім, лікаря осяяло, що чоловік нагорі — один з офіцерів, якого розчарований полковник залишив для підтримання зв’язку з ним, Моніґемом.

— Я певен, що він чекає на мене, — сказав він.

— Це неможливо.

— Мені треба на нього поглянути. Ще не йдіть, капатасе.

— Йти куди? — буркнув Ностромо.

Лікар уже пішов. А він і далі спирався на мур, задивившись на темну воду гавані, у вухах йому стояло цвіркотіння цикад. Нездоланне сум’яття опанувало його думки й відібрало здатність до якихось рішень.

— Капатасе! Капатасе! — нетерпляче гукнув його згори лікар.

Відчуття зради і краху розтікалось по його похмурій байдужості, мов по застиглому морю смоли. Але він відступив від стіни і, глянувши вгору, побачив доктора Моніґема — той вихилився з освітленого вікна.

— Ходіть сюди й подивіться, щó накоїв Сотільйо. Не варто боятися людини тут у кімнаті.

Ностромо відповів коротким гірким смішком. Боятися людини! Капатасові сулакських карґадорів — боятися людини! Його сердило, що хтось там може на таке натякати. Його сердило, що він, беззбройний, мусить чаїтись і наражатись на небезпеку через прокляте срібло, до якого так мало діла тим, хто прив’язав цей тягар йому до шиї. Ностромо не міг відмахнутись від цих тривожних думок. Лікар уособлював для нього всіх цих людей… А навіть і не спитав про срібло. Ні слова не спитав про найвідчайдушнішу справу його життя.

З такими думками Ностромо знову пройшов через подібний до печери вестибюль, де диму значно поменшало, і піднявся сходами, вже не такими теплими для його босих ніг, до смуги світла нагорі. На мить у світлі з’явився лікар, схвильований і нетерплячий.

— Ходіть! Ходіть!

Переступивши поріг, капатас був приголомшений несподіванкою. Той чоловік не рухався. Ностромо побачив його тінь на тому самому місці. Здригнувся, тоді ввійшов до кімнати з почуттям, що ось-ось йому відкриється таємниця.

Це було дуже просто. За безкінечно малу частку секунди у світлі двох яскравих тріпотливих свічок, крізь блакитну ріденьку ядучу млу, яка роз’їдала йому очі, Ностромо розгледів чоловіка, що ніби стояв, як він і думав, спиною до дверей, відкидаючи на стіну величезну перекошену тінь. Швидше, ніж спалах блискавки, надійшло усвідомлення, що поза його — неприродна, немовби він ось-ось упаде, — плечі витягнуті вперед, голова низько опущена на груди. Далі Ностромо помітив, що руки в нього зв’язані за спиною і так жахливо викручені, що стиснуті кулаки заломлено вище від лопаток. Звідти очі миттєво перебігли на шкіряну мотузку, яка від зв’язаних зап’ясть ішла вгору, до важкої балки, і вниз, до скоби у стіні. Ностромо не треба було дивитись на задерев’янілі босі ноги, які безживно звисали за шість дюймів від підлоги, аби зрозуміти, що того чоловіка розпинали на дибі, аж поки він не знепритомнів. Першим порухом капатаса було підбігти й одним ударом обрíзати мотузку. Він обмацав себе в пошуках ножа. Ножа не було — навіть ножа. Він стояв і тремтів, а лікар, присівши на краєчок столу і взявшись рукою за підборіддя, замислено споглядав жахливе та печальне видовище і промовив, не поворухнувшись:

— Був узятий на тортури і застрелений пострілом у груди — вже холоне.

Ця інформація заспокоїла капатаса. Одна зі свічок, заблимавши у свічнику, згасла.

— Хто це зробив? — запитав він.

— Сотільйо, кажу ж вам. Хто ж іще? Взятий на тортури — зрозуміло. Але навіщо стріляти? — лікар пильно подивився на Ностромо, який злегка знизав плечима. — І зауважте, застрелено його зненацька, імпульсивно. Це очевидно. Хотів би я знати його таємницю.

Ностромо підійшов і трохи нахилився, щоб роздивитися закатованого.

— Здається, я його вже десь бачив, — пробурмотів. — Хто він?

Лікар знову перевів погляд на тіло.

— Мені ще можна буде позаздрити його долі. Що ви про це думаєте, капатасе, га?

Але Ностромонавіть не почув його слів. Схопивши непогаслу свічку, він сунув її під опущену голову мерця. Лікар сидів мов у забутті, з відсутнім поглядом. А важкий залізний свічник, який, видно, випав з руки Ностромо, гримнув на підлогу.

— Агов! — вигукнув лікар, здригнувшись і піднявши очі. Він чув, як капатас заточився до столу і важко дихає. Коли світло в кімнаті раптово згасло, йому здалося, що непроглядна чорнота, яка стояла за вікнами, ожила від зоряного сяйва.

— Авжеж, авжеж, — забурмотів доктор сам до себе англійською, — і не дарма йому сипонуло морозом по шкірі.

Серце в Ностромо мало не вискакувало з грудей. У голові в нього запаморочилось. Гірш! Той чоловік — Гірш! Капатас міцно вчепився в край столу.

— Але ж він ховався на баркасі, — Ностромо майже зірвався на крик. І враз його голос упав. — На баркасі, а… а…

— А Сотільйо його підібрав, — підхопив лікар. — Він приголомшив вас не більше, ніж ви — мене. От щó я хотів би знати, то це як він спонукав якусь співчутливу душу застрелити його.

— Тож Сотільйо знає… — почав Ностромо рівнішим голосом.

— Усе! — закінчив лікар.

Він почув, як капатас ударив по столу кулаком.

— Усе? Що ви там кажете? Усе? Знає все? Це неможливо! Все?

— Звичайно. Що ви маєте на увазі під «неможливо»? Кажу ж вам, учора ввечері я чув, як цього Гірша допитували, тут, у цій самій кімнаті. Він знав ваше ім’я, ім’я Деку і все про відправку срібла… Баркаса розкраяло навпіл. Гірш плазував перед Сотільйо в жалюгідному жаху, але це він запам’ятав добре. Чого ж вам іще? Про себе він знав найменше. Люди Сотільйо знайшли його, коли він вчепився в їхній якір. Напевно, він вхопився за нього сáме тієї миті, коли баркас пішов на дно.

— Пішов на дно? — повільно повторив Ностромо. — Сотільйо в це вірить? Bueno!

Лікар, трохи сердячись, не міг уявити, у що ж іще можна вірити. Так, Сотільйо повірив, що баркас затонув і капатас карґадорів разом із Мартіном Деку та, можливо, одним-двома іншими політичними біженцями — втопилися.

— Кажу ж вам, сеньйоре докторе, — вставив Ностромо, — що Сотільйо всього не знає.

— Га? Що ви маєте не увазі?

— Він не знає, що я не загинув.

— Та й ми не знали.

— І вам навіть діла не було — нікому з вас, кабальєро на верфі, — що ви посилаєте людину з плоті й крові, подібну до вас самих, на безумну виправу, яка не може скінчитися добром.

— Ви забуваєте, капатасе, що мене на верфі не було. І я не схвалював цього плану. Тож не треба пускати мені шпильки. Кажу ж вам, чоловіче, що нам нíколи було думати про мертвих. Смерть стоїть за плечима кожного з нас. Ви пропали.

— Що пропав, то пропав! — перебив його Ностромо. — І заради чого — скажіть-но мені?

— А! Це ваша власна справа, — різко відказав лікар. — Не мене про це питайте.

У їхній неголосній розмові серед темряви запала пауза. Примостившись на краєчку столу і трохи відвернувшись один від одного, вони торкались один одного плечима, а очі їхні й далі дивилися на витягнуту постать, яка майже губилась у темній глибині кімнати, і здавалося, що вона, з випнутою вперед головою та плечима, моторошно нерухома, прагне вловити кожне слово.

— Muy bien! — нарешті пробурмотів Ностромо. — Хай так. Тереза мала рацію. Це моя власна справа.

— Тереза померла, — байдужим голосом зауважив лікар, а його думка тим часом працювала в іншому напрямі, підказаному тим, що можна було б назвати поверненням Ностромо до життя. — Вона померла, бідолашна жінка.

— Без священника? — стривожено запитав капатас.

— Ну й питання! Хто ж учора ввечері міг би привезти для неї священника?

— Упокой, Господи, її душу! — вигукнув Ностромо з похмурим і невтішним запалом, але доктор Моніґем не встиг здивуватись, бо, повертаючись до їхньої попередньої розмови, капатас похмуро повів далі: — Sí, сеньйоре докторе. Як ви й сказали, це моя власна справа. Дуже відчайдушна справа.

— У цій частині світу нема другої людини, яка врятувала б собі життя, діставшись до берега вплав, як оце ви, — захоплено промовив лікар.

І знову між цими двома запала мовчанка. Обидва замислились, а через розбіжність їхніх натур і думки в одного та другого розхóдились далеко. Лікар, якого штовхнула на ризиковані дії його відданість Ґулдам, з почуттям вдячності дивувався з того ланцюга випадковостей, який повернув Ностромо туди, де він стане найбільш корисним у справі порятунку копальні Сан-Томе. Лікар був відданий копальні. Вона уявлялась його п’ятдесятилітнім очам в óбразі маленької жінки в легкій сукні з довгим шлейфом, з голівкою, принадно обтяженою пишним білявим волоссям, та витончено-дорогоцінною душею, яка має щось від самоцвіту та квітки і світиться в усьому її поводженні. Мірою того, як над копальнею Сан-Томе збиралися хмари, ця ілюзія набувала сили, ставала невідступною і владною. І зрештою заволоділа ним цілком! Через відданість цій ілюзії, підсилену платонічним відмежуванням від звичайних у таких випадках заохочень у вигляді надії та нагороди, — думки та дії доктора Моніґема, сама його особистість стали надзвичайно небезпечними для нього самого та інших, усі фібри його душі розчинились у гордому почутті, що його самопосвята — єдине, що стоїть між обожнюваною жінкою та страшним нещастям.

Це було мов якесь сп’яніння, що зробило його геть байдужим до долі Деку, але залишило йому ясність розуму, аби оцінити політичну ідею Деку. То була добра ідея — і Барріос був єдиним засобом для її втілення. Лікарева душа, зів’яла й зіщулена від ганьби та безчестя, стала нещадною, відколи її переповнила ніжність. Повернення Ностромо було знаком долі. Доктор Моніґем не думав про нього людяно, як про свого ближнього, який щойно вирвався з лап смерті. Капатас був для нього лише потенційним посланцем до Кайти. Сáме тим, хто потрібен. Мізантропічна недовіра лікаря до людей (тим гостріша, що коренилася в особистій поразці) недостатньо піднесла його над звичайними людськими вадами. Він перебував під чарами усталеної репутації. Вірність Ностромо, про яку розтрубив капітан Мітчелл, яка виросла від того, що про неї вторили всюди і всяк, доктор Моніґем не ставив під сумнів як факт. Не ставив під сумнів і зараз, коли сам відчайдушно її потребував. Доктор Моніґем був така сама людина, як і інші, він визнавав загальне переконання в непощербності Ностромо лише тому, що жодне слово чи факт не суперечили цьому просто собі твердженню. Схоже, ця риса стала такою самою частиною Ностромо, як і вуса чи зуби. Годі було уявити його якимось іншим. Питання полягало в тому, чи погодиться він узяти на себе таку небезпечну і відчайдушну місію. Лікар був досить спостережливий, щоб від початку помітити у вдачі цього чоловіка щось особливе. Немає сумніву, що пропажа срібла йому болить.

«Треба буде виявити йому найбільшу довіру», — сказав лікар самому собі, з певною проникливістю оцінюючи натуру, з якою мав справу.

Думки ж Ностромо, поки обоє вони мовчали, були сповнені похмурої нерішучості, гніву і недовіри. Втім, він першим порушив мовчанку.

— У тому, щоб допливти до берега, нема нічого особливого, — сказав він. — А от у тому, що було перед тим — і що сталось опісля…

Він не закінчив думки, швидко осікшись, ніби вона наразилась на нездоланну перепону. А лікар з гідною Макіявеллі вправністю вів власну гру. Він сказав якомога приязніше:

— Це нещастя, капатасе. Але ніхто й не подумає вас засуджувати. Велике нещастя. Насамперед, срібло не треба було вивозити з копальні. То все Деку, — утім, він мертвий. Нема чого про нього говорити.

— Так, — погодився Ностромо, коли лікар зробив паузу, — нема чого говорити про мертвих. Але я ще не помер.

— Це правда. Врятуватися змогла б лише людина вашої відваги.

Тут доктор Моніґем був щирий. Він високо цінував відвагу цього чоловіка, про якого загалом був невисокої думки, бо втратив ілюзії щодо людства загалом через окремий випадок, коли його власна мужність зазнала краху. Змушений протягом чорної смуги у своєму житті стикатися сам-один з багатьма небезпеками фізичного плану, він добре знав про найнебезпечніше явище, спільне для них усіх: нищівне, паралізуюче відчуття людської малості, бо якраз воно й завдає поразки людині, яка бореться з природними силами, сама, далеко від товаришів. Особливо виразно лікареві вдалось намалювати в уяві картину, як після кількагодинної напруги і тривоги капатас раптом кидається в темну безодню, де немає ні землі, ні неба, і не тільки безстрашно їй протистоїть, а й успішно перемагає. Авжеж, цей чоловік — неперевершений плавець, це відомо, але лікар вирішив, що цей приклад свідчить передусім про безстрашність духу. Це його тішило, бо віщувало успіх важкої місії, яку він мав намір довірити капатасові, дивом дивним воскреслому і знову здатному бути корисним. І з неясною втіхою в голосі лікар зауважив:

— Напевно, було страх як темно!

— То була найнепроглядніша темінь, яка лише буває на Ґольфо, — коротко погодився капатас. Він злагіднів завдяки цій, як йому здалось, ознаці певного легкого зацікавлення тим, що його спіткало, і вдавано різко та недбало зронив кілька описових фраз. Тієї миті він почувався балакучим. Сподівався на зростання цього зацікавлення і що воно, підтримане чи відкинуте, поверне йому його «я» — єдине, що він втратив у тій відчайдушній виправі. Проте лікар, зосереджений на своїй власній відчайдушній авантюрі, з жахливою впертістю хилив у свій бік. У нього вихопився скрушний вигук:

— Як шкода, що ви не закричали й не засвітили ліхтар!

Почувши ці несподівані слова, Ностромо закам’янів, приголомшений їхньою несвітською жорстокістю. Це було те сáме, що сказати: «Хотів би я, щоб ви показали себе боягузом, хотів би я, щоб за ваші труди вам перерізали горлянку!». Природно, капатас прийняв це особисто, хоч це стосувалось лише срібла і за цим простим висловом ховалось багато застережень. Від несподіванки й люті Ностромо занімів, кров його закипіла і шалено застугоніла у вухах, і він уже майже не чув лікаря, який говорив далі:

— Бо я переконаний, що, якби Сотільйо захопив срібло, то круто розвернувся б і подався до якогось маленького закордонного порту. З економічного погляду це була б втрата, і все ж не така велика втрата, як через те, що срібло затонуло. Найкраще було б мати його напохваті в безпечному місці й використати його частину, аби підкупити Сотільйо. Але я сумніваюся, чи додумався б до такого дон Карлос. Для Костаґуани він не годиться, і це факт, капатасе.

Почувши ім’я дона Карлоса, капатас опанував свій гнів, який бурею накрив був його. Він прийшов до тями і став ніби іншою людиною — людиною, яка замислено промовила тихим і рівним голосом:

— А дон Карлос був би радий, якби я віддав срібло ворогові?

— Не здивуюсь, якщо всі зараз такої думки, — жорстко відказав лікар. — Зі мною ніхто не радився. Деку робив усе по-своєму. Але тепер очі їм, певно-таки, вже відкрились. Особисто я знаю, що, якби срібло в цю мить якимось дивом повернулося на берег, то я віддав би його Сотільйо. І за теперішніх обставин мене б підтримали.

— Якимось дивом повернулося б, — дуже тихо повторив Ностромо, тоді підвищив голос. — Такого дива, сеньйоре, й усім святим не сотворити.

— Вірю, капатасе, — сухо погодився лікар.

Він далі розвивав свою думку про небезпечний вплив Сотільйо на теперішнє становище. А капатас, слухаючи, немов уві сні, відчував, що його співрозмовнику так само нема до нього діла, як і до того невиразного, нерухомого силуету мерця, який витягнувся перед його очима під балкою і також ніби прислухáвся до розмови, знехтуваний, забутий, мов жахливий приклад зневаженості.

— То це — необдумана дурна примха, що вони звернулись до мене? — раптом перебив лікаря Ностромо. — Хіба я мало для них зробив, щоб вони мене хоч трохи шанували, por Dios? То цим hombres finos — джентльменам — і думати не треба, поки напохваті є людина з народу, готова ризикувати тілом і душею? Чи, може, ми душі не маємо — як собаки?

— Ще ж був Деку зі своїм планом, — знову нагадав йому лікар.

— Sí! А ще багатій із Сан-Франциско, який мав щось робити з цим сріблом, — хіба я знаю? Ні! Досить я вже наслухався. Здається мені, що багатим можна все.

— Розумію, капатасе, — почав лікар.

— Який капатас? — з притиском, але рівним голосом перервав його Ностромо. — З капатасом покінчено, його знищено. Нема капатаса. О, ні! Ви вже не зайдете капатаса.

— Годі вже, це по-дитячому! — запротестував лікар, і його співрозмовник раптом заспокоївся.

— Я і справді був як мала дитина, — пробурмотів він.

І коли погляд його знову впав на постать замордованого чоловіка, який висів страхітливо нерухомий, ніби уважно й без нарікань прислухався, Ностромо стиха запитав:

— Навіщо Сотільйо розіп’яв цього бідолаху на дибі? Ви не знаєте? Йому його страх був гіршим за всі тортури. Убити — це я можу зрозуміти. Його муки було нестерпно бачити. Але навіщо Сотільйо його аж так мучив? Він уже не міг нічого розповісти.

— Так, він уже не міг нічого розповісти. Кожна психічно здорова людина це зрозуміла б. Він усе розповів Сотільйо. Але я скажу вам, капатасе, яка тут причина. Сотільйо не повірив у те, що той йому розповів. Принаймні не в усе.

— У що ж тоді він не повірив? Не розумію.

— А я розумію, бо я бачив Сотільйо. Він відмовляється вірити, що срібло пропало.

— Що? — схвильовано скрикнув капатас.

— Це вас приголомшує… так?

— Чи маю я розуміти, сеньйоре, — Ностромо перейшов на обачний і, так би мовити, насторожений тон, — що Сотільйо думає, ніби срібло якимось чином врятовано?

— Ні, ні! Такого бути не може, — переконано заперечив лікар, і Ностромо крекнув у темряві. — Такого бути не може. Він думає, що зливків уже не було на баркасі, коли той затонув. Він певен, що їх відправка в море — то все вистава, розіграна спеціально для того, щоб обдурити Ґамачо та його гвардійців, Педріто Монтеро, сеньйора Фуентеса, нашого нового Gefe Político, а також його самого. Але не такий-то він, мовляв, дурень.

— Таж у нього не всі вдома. Він — найбільший кретин, який лише називав себе полковником у цьому царстві зла, — гаркнув Ностромо.

— Він не дурніший за багатьох розсудливих людей, — відказав лікар. — Він переконаний, що срібло можна знайти, бо палко бажає ним заволодіти. А ще боїться, що його офіцери збунтуються проти нього й перейдуть на бік Педріто, з яким він не насмілюється ані битись, ані домовлятись. Розумієте, капатасе? Йому нема чого боятися їхнього дезертирства, поки залишається надія на те, що звідкись вигулькне отой величезний скарб. Я поклав собі за мету підтримувати цю саму надію.

— Ви? — обережно перепитав капатас карґадорів. — Що ж, чудово. І як довго ви збираєтеся її підтримувати?

— Поки зможу.

— Що це означає?

— Можу вам сказати точно. Поки я живий, — затято промовив лікар. Тоді в кількох словах розповів про історію свого арешту та обставини звільнення. — Коли ми з вами зустрілись, я сáме повертався до того недоумкуватого мерзотника, — закінчив він.

Ностромо слухав дуже уважно.

— Тож ви вирішили піти на вірну смерть, — процідив він крізь зуби.

— Можливо, мій славний капатасе, — роздратовано відказав лікар. — Ви ж тут не єдиний, хто може поглянути в очі лихій смерті.

— Без сумніву, — промимрив Ностромо досить голосно, щоб лікар його почув. — Може, тут — не двоє дурнів, а навіть більше. Хтозна?

— А це вже моя справа, — різко сказав доктор.

— Як вивезення проклятого срібла у море було моєю справою, — різко відповів Ностромо. — Розумію. Bueno! У кожного свої причини. Але ви останній, з ким я розмовляв перед тим, як вийти в море, і ви говорили зі мною так, ніби я — дурень.

Ностромо терпіти не міг лікаревого сардонічного ставлення до своєї доброї репутації. Трохи іронічне визнання з боку Деку його зазвичай бентежило, та зате лестила фамільярність такого чоловіка, як дон Мартін, а от лікар був ніхто. Капатас пам’ятав його нужденним ізгоєм, який вештався вулицями Сулако і не мав жодного друга чи знайомого, поки дон Карлос Ґулд не взяв його на службу до копальні.

— Може, ви й дуже мудрий, — замислено вів він далі, вдивляючись у темінь кімнати, пронизану моторошною загадкою смерті закатованого Гірша. — Але я — не такий дурень, як тоді, коли виходив у море. Відтоді я дещо засвоїв, а сáме — що ви людина небезпечна.

Доктор Моніґем був надто заскочений, аби спромогтись на щось більше, ніж вигук:

— Та що ви таке кажете?

— Якби він міг говорити, то сказав би те сáме, — вів своєї Ностромо, киваючи на вкриту тінню голову мерця, що темніла на тлі вікна, крізь яке світили зорі.

— Не розумію вас, — кволим голосом відказав доктор Моніґем.

— Ні? Можливо, якби ви не підтримали Сотільйо в його божевіллі, то він не поспішав би розпинати на дибі нещасного Гірша.

Лікар здригнувся від такого припущення. Але його самопосвята, поглинувши всі його чуття, загартувала його серце супроти каяття і жалю. І все ж, аби остаточно заспокоїти себе, йому захотілося голосно і презирливо відкинути звинувачення.

— Ба! Ви смієте казати мені це, коли йдеться про такого чоловіка, як Сотільйо. Визнаю, я зовсім не думав про того Гірша. А якби й думав, то нічим би не міг зарадити. Усім ясно, що нещасний був приречений від тієї миті, коли вхопився за якір. Він був приречений, кажу вам! Як і сам я — приречений, швидше за все.

Ось що сказав доктор Моніґем у відповідь на заувагу Ностромо — досить виправдану заувагу, тому через неї мучила совість. Він не був черствий. Але нагальність, велич, вага того завдання, яке він перед собою поставив, затьмарювала всі суто людські міркування. Він узявся до справи із запалом фанатика. Усе це йому не подобалося. Йому осоружно було брехати, ошукувати, заманювати в пастку навіть найпідлішу падлюку. Осоружно — через виховання, природне чуття і традиції. Роль зрадника була несумісна з його натурою і жахала його. На цю жертву він пішов як на самоприниження. З гіркотою казав сам собі: «Я — єдиний, хто годиться для цієї брудної роботи». І вірив у це. Він не був підступний. Його простота сягала таких масштабів, що, хоч він і не мав героїчного наміру піти на смерть, але той ризик, і ризик смертельний, на який він себе наражав, його якось зміцнював і заспокоював. У такому-от душевному настрої доля Гірша поставала в його уявленні як крапля в морі світової жорстокості. Він розглядав цей епізод із практичного погляду. Що це означало? Чи не було це ознакою якоїсь небезпечної зміни в ілюзіях Сотільйо? Лікар не розумів, навіщо було саме отак-от убивати цю людину.

— Так. Але навіщо стріляти? — пробурмотів він про себе.

Ностромо вперто мовчав.

Розділ ІХ

Розриваючись між сумнівами й надіями, стривожений калатанням дзвонів, які вітали прибуття Педріто Монтеро, Сотільйо провів ранок, борючись зі своїми думками, — і бій цей був нерівний через його порожні мізки та шалені пристрасті. Розчарування, захланність, гнів і страх зчинили в душі полковника більший гармидер, ніж бевкання дзвонів у місті. Жодні його плани не здійснились. Ні Сулако, ні срібло копальні не потрапили йому до рук. Він не звершив жодного воєнного подвигу, щоб закріпитись на своїх позиціях, і не захопив жодної значної здобичі, аби забратися з нею геть. Педріто Монтеро, і як друг, і як ворог, наганяв на нього страх. Передзвін доводив його до сказу.

Уявивши попервах, що його можуть негайно атакувати, він вишикував свій батальйон на бéрезі при повній зброї. Тепер він відчужено міряв кроками кімнату, часом зупинявся і гриз нігті на правиці, скоса втупивши моторошний погляд у підлогу, а тоді, сердито й виклично роззирнувшись довкола, знову починав несамовито тупцювати. На столі лежали його капелюх, нагайка та револьвер. Його офіцери, з’юрмившись біля вікна, звідки відкривався вигляд на міські ворота, обговорювали між собою, як користуватись його польовим біноклем, придбаним торік на виплат в Ансані. Бінокль переходив з рук до рук, і в якийсь момент його власника засúпали занепокоєними питаннями.

— Нічого там нема, нема чого роздивлятись! — нетерпляче повторював полковник.

Нічого й не було. А відколи сторожовий загін у чагарях біля «кази» Віол дістав наказ повернутись до розташування частини, на всій просторіні закуреної безводної землі між містом та портом ані миша не пробігла. Але вже добре пополудні з воріт вигулькнув вершник і безстрашно поскакав до митниці. То був посланець сеньйора Фуентеса. Оскільки він був сам, його пропустили. Спішившись біля парадного входу, він весело і зухвало привітався з мовчазними стрічними та попросив негайно провести його до «muy valliente»^[211] полковника.

Сеньйор Фуентес, приступивши до виконання обов’язків Gefe Político, зосередив свої дипломатичні здібності на тому, щоб прибрати до рук і порт, і копальню. Чоловік, якого він обрав для переговорів із Сотільйо, був нотаріусом, якого революція застала тоді, коли він скнів у загальній в’язниці за звинуваченням у підробці документів. Звільнений черню разом з іншими «жертвами тиранії “бланко”», він поспішив запропонувати свої послуги новому уряду.

Посланець вирушив у путь із завданням застосувати все своє завзяття і красномовство, аби переконати Сотільйо самому прибути до міста на нараду з Педріто Монтеро. Це докорінно суперечило намірам полковника. Кілька разів йому в голові промайнула думка здатися в руки славетного Педріто, і щоразу йому від цього ставало зле. Про таке годі й говорити — це ж божевілля. І відкрите оголошення війни — теж божевілля. Це унеможливило б систематичні пошуки того скарбу, того срібла, яке він ніби нюхом чув десь поряд.

Але де? Де? Господи! Де? О, навіщо він відпустив того лікаря? Кретин, ось він хто. Але ні! То був єдиний правильний вихід, — розгублено міркував Сотільйо, поки посланець чекав унизу сходів, мило теревенячи з офіцерами. Це ж якраз в інтересах того мерзотника лікаря — повернутись і надати правдиві відомості. А що, як йому щось перешкодило? Приміром, загальна заборона покидати межі міста! Там, певно, розставлено патрулі!

Схопившись за голову, полковник на ходу заточився, ніби запаморочився. Від страху його осяяло, і на думку йому спав засіб, добре відомий європейським урядовцям на той випадок, коли вони прагнуть відтермінувати складні переговори. Як був, у чоботах з острогами, він з ганебним поспіхом забрався в гамак. Його вродливе обличчя пожовкло від тягаря важких турбот. Доладний ніс загострився, мужні ніздрі звузились до краю. Оксамитовий ласкавий погляд ніби аж помертвів і згас, бо гарні мигдалевидні очі невластивим чином налилися кров’ю від вельми загрозливого безсоння. Сотільйо звернувся до здивованого посланця сеньйора Фуентеса замогильним змученим голосом. Голос звучав жалібно і кволо з-під купи пончо, якими він вкутав свою елегантну постать аж по чорні вуса, непідкручені, обвислі — як знак фізичного виснаження та розумової немочі. Гарячка, гарячка — важка гарячка здолала «muy valliente» полковника. У нього з такою натуральністю різко сіпалось обличчя через перебіжні спазми, спричинені легкими кольками, які раптово на нього напали, і так цокотіли зуби від придушеного нападу паніки, що посланець був вражений. Полковника морозило. Він пояснив, що не здатен думати, слухати, розмовляти. З явно надлюдськими зусиллями він видушив із себе, що він, мовляв, не в змозі дати належну відповідь чи виконати якісь накази його світлості. А от завтра! Завтра! Ах! Завтра! Хай його світлість дон Педро не тривожиться. Доблесний полк Есмеральди утримує гавань, утримує… І, заплющивши очі, Сотільйо, мов хворий у напівмаренні, відкинув зболену свою голову під допитливим поглядом посланця, який мусив нахилятись над гамаком, аби вловити натужну й уривчасту мову полковника. А Сотільйо тимчасом висловив надію, що його світлість виявить людяність і дозволить лікареві, англійському лікареві покинути межі міста, прихопивши скриньку з імпортними ліками, щоб його, Сотільйо, відвідати. Він схвильовано просив його милість кабальєро, який тут перед ним, зробити йому ласку — зазирнути мимохідь до «каси» Ґулдів і повідомити англійському лікареві, який, очевидно, зараз там, що його послуг негайно потребує полковник Сотільйо, який лежить у гарячці на митниці. Негайно. Невідкладно потребує. Не може дочекатися. Тисяча подяк. Сотільйо втомлено заплющив очі й більше не розплющив — лежав, геть нерухомий, глухий, німий, непритомний, подоланий, переможений, розчавлений, знищений жорстокою недугою.

Але щойно посланець зачинив за собою двері, що вели на сходовий майданчик, як полковник, підкинувши ноги, вкриті силою-силенною вовняних пончо, вискочив із гамака. Його остроги заплутались у тій купі покривал, так що він мало не гепнувся сторчголов і спинився на рівні ноги аж посеред кімнати. Тоді сховався за напівзакритими жалюзі й став підслуховувати, щó відбувається внизу.

Посланець уже сів у сідло й офіційним жестом підняв капелюха, повернувшись до понурих офіцерів, які стовбичили біля парадного входу.

— Кабальєро, — заговорив він дуже голосно, — дозвольте мені порадити вам пильно турбуватися про вашого полковника. Для мене велика честь і втіха бачити всіх вас, чудовий підрозділ, який демонструє воїнську чесноту терплячості в цьому незахищеному місці, де так палить сонце, а про воду й мови немає, хоч тим часом вам розкриває свої обíйми місто, сповнене вина та жіночих чарів, бо ви ж люди відважні. Кабальєро, маю честь відкланятися. Сьогодні ввечері в Сулако буде багато танців. Бувайте здорові!

Але тут посланець притримав коня і схилив голову набік — він побачив, що вперед виступив старий майор, дуже високий і худий, у такому прямому вузькому френчі, який доходив йому до щиколоток, аж скидався на скручений і зачохлений полковий прапор.

Інтелігентний старий вояк, безапеляційним тоном виголосивши загальне твердження, що «світ повен зрадників», узявся розважливо співати дифірамби Сотільйо. Повагом, з виразними акцентами приписав йому всі чесноти, які лише знані під небесами, підсумувавши їх безглуздим розмовним виразом, поширеним серед нижчих верств західнян (особливо з Есмеральди):

— І, — завершив він фразу, раптом підвищивши голос, — чоловік він зубастий — «hombre de muchos dientes»^[212]. Sí, сеньйоре. Щодо нас, — додав він пророчим тоном, який справляв велике враження, — то ваша милість бачить перед собою цвіт офіцерства республіки, людей незрівнянної відваги й розуму, «у hombres de muchos dientes».

— Що? Усі такі? — перепитав непутящий посланець сеньйора Фуентеса з ледве помітною іронічною посмішкою.

— Todos^[213]. Sí, сеньйоре, — серйозно і переконано підтвердив майор. — Люди зубасті.

Той розвернув коня до парадного входу, який нагадував високі ворота похмурої стодоли. Піднявся на стременах, витягнув руку. Він був дотепним негідником і почував до цих тупих західнян велике презирство, природне для вихідця з центральних провінцій. Особливо пробуджувала в ньому зневагу, а водночас забавляла недоумкуватість мешканців Есмеральди. З урочистою міною він розпочав промову на честь Педро Монтеро. Вимахував рукою, ніби представляв його особу увазі присутніх. А коли побачив, що обличчя всіх звернені до нього, а очі прикипіли до його губів, то взявся викрикувати щось на кшталт переліку чеснот:

— Щедрий, доблесний, ґречний, далекоглядний, — він з ентузіазмом зірвав із себе капелюха, — державник, непереможний ватажок партизанів… — Зненацька понизив голос і глухо закінчив: — …і дантист.

І тут же щодуху поскакав геть: його розчепірені ноги з вивернутими п’ятками, випростана спина, хвацько заломлене сомбреро над квадратними нерухомими плечима виражали безмежне, страхітливе нахабство.

Нагорі, за жалюзі, Сотільйо довго не рухався з місця. Зухвалість цього типа його налякала. Що на це кажуть його офіцери внизу? Нічого вони не кажуть. Гробове мовчання. Полковник здригнувся. Не так він уявляв себе на цьому етапі операції. Бачив себе непереможним, умиротвореним кумиром солдатів, якому беззастережно коряться і який потай самовдоволено зважує приємні альтернативи — владу та багатство, — що йому вільно вибирати. Шкода! Як усе по-іншому! Розгублений, неспокійний, безвольний, він палав гнівом чи холов від жаху, до нього зусібіч підбирався бездонний, як море, страх. Той пройда лікар мусить прийти сюди зі своїми відомостями. Це ясно. Самому йому вони ні до чого. Прокляття! Лікар ніколи не прийде. Мабуть, його вже заарештували, ув’язнили разом із доном Карлосом. Сотільйо розреготався, мов ненормальний. Ха-ха-ха-ха! Це Педріто Монтеро отримає інформацію. Ха-ха-ха-ха! І срібло. Ха!

І враз, урвавши регіт, він занімів і застиг, ніби обернувся на камінь. Він теж має в’язня. В’язня, який точно, точно знає всю правду. Треба змусити його заговорити. І Сотільйо, хоч увесь цей час, власне, й не забував про Гірша, відчув непоясненну відразу на думку про застосування крайніх заходів.

Відчув відразу — невідлучну від того незглибного страху, який підкрадався до нього звідусіль. Неохоче згадав і про вирячені очі того торговця шкурами, його корчі, голосні схлипи та ремствування. Це було не співчуття і навіть не просто нервова чутливість. Насправді, хоч Сотільйо ні на мить не повірив у його розповідь — він і не міг повірити, ніхто не повірив би в такі нісенітниці, — однак певні проблиски розпачливої щирості прикро його вражали. Від цього йому ставало зле. А ще він підозрював, що Гірш збожеволів від страху. А допит психа — діло безнадійне. Ба! Та це ж прикидання. Нічого, крім прикидання. Він, Сотільйо, знає, як дати собі з цим раду.

Він розбурхав у собі лють до належної міри. Він трохи прижмурив свої гарні очі, сплеснув у долоні, — безшумно з’явився ординарець, капрал з багнетом при стегні та кийком у руці.

Полковник віддав йому розпорядження, і ось уже нещасний Гірш, якого увіпхнули в кімнату кілька солдатів, застав Сотільйо грізно нахмуреним: він сидів у широкому кріслі в капелюсі, широко розставивши коліна, впершись руками в боки, владний, поважний, непереможний, зверхній, величний, жахливий.

Гірша зі зв’язаними за спиною руками жбурнули були в одну з маленьких комірок. Очевидно, забули про нього на довгі години, і він лежав, безживно простершись долі. З цього усамітнення, сповненого розпачу і жаху, його тепер брутально виштовхали копняками та стусанами — в’ялого, отупілого. Він вúслухав погрози та застороги, а потім повторив свої давніші відповіді на запитання, опустивши підборіддя на груди, зі зв’язаними за спиною руками, трохи похитуючись перед Сотільйо і не підіймаючи очей. Коли капрал ткнув його багнетом під підборіддя і змусив підвести голову, він дивився порожнім поглядом, немов у трансі, й по його брудному, вкритому саднами і подряпинами блідому лиці котилися великі, як горошини, краплі поту. Тоді раптом перестали котитись.

Сотільйо мовчки дивився на нього.

— Перестанеш ти нарешті впиратися, ти, шельмо? — спитав він.

І от уже через балку перекинуто мотузку, одним кінцем якої обкручено зап’ястя сеньйора Гірша, а за другий кінець взялися троє солдатів і стали чекати. Гірш нічого не відповів. Його важка нижня губа недоумкувато відвисла. Сотільйо подав знак. Ноги Гірша відірвались від підлоги, і в кімнаті розлігся крик розпачу й агонії, який прокотився коридорами великої будівлі, розітнув повітря надворі, змусив кожного солдата у прибережному таборі звести очі на вікна, а щодо офіцерів у вестибюлі, то дехто збуджено загомонів, блискаючи очима, а дехто, зціпивши губи, похмуро дивився у підлогу.

Сотільйо в супроводі солдатів вийшов з кімнати. Вартовий на сходовому майданчику віддав честь. Гірш далі лементував на самоті, за напівзакритими жалюзі, а тимчасом сонячне проміння відбивалось від водної гладіні в гавані рухливими світляними брижами високо на стіні. Гірш лементував, піднявши брови і широко розкривши рота — величезного, чорного, повного зубів, аж карикатурного.

У все ще жаркому повітрі безвітряного пополудня відгомін його агонії сягав контори ОПСК. Капітан Мітчелл вийшов на балкон, намагаючись зрозуміти, щó відбувається, і почув слабкий, але виразний крик, і цей моторошний звук стояв йому у вухах і після того, як він, збліднувши, повернувся в кімнату. Кілька разів протягом тих пополудневих годин його щось поривало вийти на балкон.

Сотільйо, роздратований, понурий, невтомно походжав туди-сюди, радився зі своїми офіцерами, роздавав суперечливі накази під акомпанемент цього пронизливого волання, яке проникало в усі кутки порожньої озії. Часом западало довге моторошне мовчання. Кілька разів полковник захóдив до катівні, де на столі лежали його шабля, нагайка, револьвер та польовий бінокль, і питав із силуваним спокоєм:

— Скажеш ти нарешті правду? Ні? Я можу почекати.

Але він уже не міг дозволити собі чекати. У тому то й річ. Щоразу, коли він захóдив і виходив, грюкаючи дверима, вартовий на сходовому майданчику віддавав честь і зустрічав у відповідь чорний, ядучий, блудний погляд, який насправді анічогісінько не бачив, лише віддзеркалював душу, яка за ним чаїлась, — душу, сповнену похмурої ненависті, нерішучості, захланності й люті.

Сонце вже сіло, коли Сотільйо зайшов іще раз. Солдат вніс дві запалені свічки й вислизнув з дверей, безшумно їх причинивши.

— Говори, ти, жидівське поріддя диявола! Срібло! Срібло, кажу! Де воно? Де ті каналії-іноземці його заховали? Зізнавайся, інакше…

Слабкий дрож перебіг туго натягнутою мотузкою від викручених рук, але тіло сеньйора Гірша, підприємливого бізнесовця з Есмеральди, висіло під масивною балкою, витягнуте і безмовне, обернуте жахливим обличчям до полковника. Хвиля нічного повітря, охолодженого снігами Сьєрри, поступово розливала в задусі кімнати приємну свіжість.

— Говори… злодюго… мерзотнику… пікаро… інакше…

Сотільйо схопив нагайку, замахнувся і зупинився. Він відчував, що заради одного слова, одного-єдиного словечка впав би навколішки, гнув би хребет, плазував би по підлозі перед дрімотним, але свідомим поглядом тих застиглих вибалушених очей, якими дивилася ця брудна розкуйовджена голова з перекошеним ротом, безмовно опущена на груди. Полковник заскреготів зубами від люті й оперіщив Гірша нагайкою. Мотузка тягучо завібрувала від удару, мовби її запустило в рух довге вагадло. Але коливання те не передалося тілу сеньйора Гірша, відомого на узбережжі торговця шкурами. Натомість воно підскочило на кілька дюймів від конвульсійного напруження вивернутих рук, корчачись, мов риба на гачку. Голова сеньйора Гірша відкинулась назад, м’язи горла нап’ялись, підборіддя затремтіло. Цокотіння його зубів на мить сповнило простору півтемну кімнату, де вогонь двох, одна біля одної, свічок утворював світлу пляму. А коли Сотільйо, знов замахнувшись, чекав, поки Гірш заговорить, той, зненацька блиснувши вищиреними зубами і подавшись вивернутими плечима вперед, щосили плюнув йому в лице.

Нагайка, якою полковник був замахнувся, випала йому з рук, і він відскочив, тихо перелякано скрикнувши, ніби його обдало струменем смертельної отрути. Блискавично схопив револьвер і двічі вистрілив. Здавалося, що звук пострілів і віддача від них ураз обернули його нестримну лють на ідіотичне заціпеніння. Він стояв з відвислою нижньою щелепою та застиглими очима. Що ж він накоїв, Sangre de Dios^[214]! Що ж він накоїв? Полковник стояв приголомшений своїм імпульсивним вчинком, який навік запечатав ці вуста, з яких треба було так багато витягти. Що він скаже? Як пояснить? У голові його пронеслась думка втекти кудись стрімголов, куди завгодно, боягузтво навіть підказувало йому малодушну і безглузду ідею заховатись під столом. Але було запізно, його офіцери вже безладно кинулись до кімнати, гучно брязкаючи піхвами, приголомшено і здивовано галасуючи. Але оскільки вони не вгородили йому відразу шабель у груди, то зухвальство Сотільйо взяло гору. Втерши обличчя рукавом, він опанував себе. Повільно обвів кімнату лютим поглядом, який зупиняв галас усюди, куди падав; і тут заклякле тіло покійного сеньйора Гірша, комерсанта, ледь гойднулось, напівперевернулось і повисло нерухомо, аж усі навколо нажахано зашепотілись та тривожно зачовгали ногами.

Хтось голосно зауважив:

— Навіщо ви його вбили, mi colonel?

— Бо він у всьому зізнався, — відповів Сотільйо, знахабнівши від розпачу. Він почувався загнаним у кут. Покладався у своєму зухвальстві на власну репутацію, і досяг неабиякого успіху. Його слухачі подумали, що він цілком здатен на такий вчинок. Були готові вірити в його підмальовану розповідь. Ніяка легковірність не буде така завзята і сліпа, як легковірність жадібності, у всесвітніх масштабах вона і є мірилом морального занепаду та інтелектуального зубожіння людства. Ах! Він зізнався в усьому, цей причмелений жид, цей bribon^[215]. Добре! Тоді він більше не потрібен. Зненацька почувся оглушливий регіт сеньйора капітана — чоловіка з великою головою, маленькими кругленькими очками та почварно товстими, аж мовби застиглими щоками. А старий майор, високий і химерно обшарпаний, мов опудало, обійшов довкола покійного сеньйора Гірша, украй самовдоволено бурмочучи собі під ніс, що тепер уже не страшні жодні зрадливі підступи цього мерзотника. Інші хіба дивились, переминаючись з ноги на ногу і пошепки перекидаючись між собою короткими заувагами.

Сотільйо пристебнув шаблю і віддавав короткі безапеляційні накази, аби пришвидшити відступ, який він призначив на другу половину дня. Зловісний, поважний, у сомбреро, насунутому на самі брови, він першим помаршував до виходу в такому душевному сум’ятті, що цілковито забув про те, що сюди може надійти доктор Моніґем. Коли офіцери строєм виходили вслід за ним, один чи двоє поспішно озирнулись на покійного сеньйора Гірша, комерсанта з Есмеральди, який задерев’яніло погойдувався, спочилий навік, наодинці з двома запаленими свічками. У порожнечі кімнати здоровенна тінь голови та плечей на стіні здавалась тінню живої людини.

Надворі вояки мовчки шикувались і відходили, рота по роті, без барабанів і сурм. Майор — старе опудало — командував ар’єргардом, але наряд, який він залишив на митниці, віддавши наказ її спалити (і «щоб згоріла туша того зрадника-жида, яка там висить»), у поспіху не вправився як слід підпалити сходи. Тіло покійного сеньйора Гірша деякий час лишалось у похмурій порожнечі недобудованої озії, де моторошно відлунювало грюкання і клацання дверей та клямок, шарудіння підхоплених протягами клаптів паперу та тремтячі зітхання, які з кожним поривом вітру прокочувались під високим дахом. Світло двох свічок, які горіли перед витягнутим і бездиханним тілом покійного сеньйора Гірша, відкидало відблиски, здалеку видні на суходолі й на морі, мов сигнальні вогні серед ночі. Ностромо не покидала дрож через той труп, а доктора Моніґема спантеличувала таємниця цієї страшної кончини.

— Але навіщо стріляти? — знову вголос запитав сам себе лікар. Цього разу йому відповів сухий сміх Ностромо:

— Бачу, ви дуже переймаєтеся через звичайнісіньку річ, сеньйоре лікарю. Цікаво, чому? Дуже можливо, що незабаром усіх нас один по одному перестріляють, якщо не Сотільйо, то Педріто, чи Фуентес, чи Ґамачо. Нас навіть може спіткати диба або й що гірше — quien sabe? — після того як ви вбили в голову Сотільйо свою милу історію про срібло.

— Вона ще раніше засіла йому в голові, — запротестував лікар. — Я лише…

— Авжеж. Ви лише втовкмачили її так, що сам чорт…

— Сáме це я й хотів зробити, — підхопив лікар.

— Це ви й хотіли зробити. Bueno. Я ж кажу. Ви — людина небезпечна.

Раптом їхні голоси, які, не підвищуючись, набирали сварливих інтонацій, стихли. Покійний сеньйор Гірш, випростаний і темний на тлі зоряного неба, ніби уважно чекав у байдужому мовчанні.

Але доктор Моніґем не збирався сваритися з Ностромо. У цей поворотний момент у долі Сулако йому нарешті стало ясно, що цей чоловік — направду незамінний, незамінніший, ніж міг би вимислити у своєму захопленні капітан Мітчелл, гордий тим, що відкопав його, і вже поготів незамінніший, ніж мав на увазі Деку в найкращих зі своїх стриманих кпинів про «мого славного друга, неповторного капатаса карґадорів». Ностромо і справді неповторний. Не «один на тисячу». А абсолютно винятковий. Лікар здався. Було щось геніальне в цьому ґенуезькому моряку, і те щось визначало долі великих підприємств та багатьох людей, удачу Чарлза Ґулда, жереб обожнюваної жінки. При цій останній думці лікар мусив прокашлятись, перш ніж знову заговорив.

Геть зміненим тоном він звернув увагу капатаса насамперед на те, що той особисто нічим зараз не ризикує. Адже всі знають, що він мертвий. Це величезна перевага. Йому треба лише сховатись від людських очей у «казі» Віол, де, як відомо, старий Ґарібальдіно зараз сам — зі своєю мертвою дружиною. Усі слуги втекли. Ніхто й не подумає шукати його там, та й більше ніде у світі, як на те пішло.

— Це була б щира правда, — з гіркотою відрізав Ностромо, — якби я не зустрів вас.

Лікар помовчав.

— Ви хочете сказати, що вважаєте, ніби я можу вас виказати? — спитав він невпевненим голосом. — Навіщо? Навіщо мені це робити?

— Хіба я знаю? Чому б ні? Можливо, щоб виграти день. Сотільйо знадобиться день, аби розіп’яти мене на дибі, а може, й ще дещо спробувати, перш ніж пустити кулю мені в серце — як він вчинив тут з отим бідолахою. Чому б і ні?

Лікар натужно ковтнув слину. У горлі йому вмить пересохло. І не від обурення. Лікар по-своєму зворушливо був переконаний, що втратив право обурюватись на будь-кого і через будь-що. То був просто страх. Чи не чув капатас ненароком його історію? Якщо чув, то більше він, Моніґем, не зможе бути тут корисним. Незамінна людина вислизала з-під його впливу через незмивну ганебну пляму, через яку лікар робився придатним хіба для брудної роботи. Моніґема мовби млість узяла. Він усе віддав би за те, щоб з’ясувати цей момент, але не посмів розпитувати. Фанатизм його самопосвяти, підживлюваної почуттям самоприниження, загартував йому серце, сповнив його смутку і гіркоти.

— Власне, чому б і ні? — сардонічно відгукнувся луною він. — Тоді заради вашої безпеки вам треба вбити мене на місці. Я захищатимусь. Але ви також маєте знати, що я ходжу без зброї.

— Por Dios! — із запалом вигукнув капатас. — Усі ви, достойні панове, однаковісінькі. Усі — небезпечні. Усі — зрадники бідноти, яку маєте за псів.

— Ви не розумієте, — повільно почав лікар.

— Я розумію вас усіх! — закричав його співрозмовник, зробивши різкий жест, так само прихований від лікаревих очей сутінню, як і недвижне тілопокійного сеньйора Гірша. — Бідняк у вашому колі має стерегтися. Кажу ж, вам нема діла до тих, хто вам служить. Подивіться на мене! Після всіх цих років я раптом опиняюся тут у становищі одного з оцих барбосів, які гавкають надворі, — ні будки не маю, ні сухої кістки, щоб погризти. Caramba! — Але його гнів змінився на зневажливу об’єктивність: — Звичайно, — повів він далі вже спокійно, — я не припускаю, що ви поквапитеся виказати мене, приміром, Сотільйо. Не про це мова. А про те, що я — ніщо! Раптом… — Він махнув рукою донизу. — Ніщо для всіх і кожного, — повторив він.

Лікар відітхнув.

— Послухайте, капатасе, — сказав він, майже приязно торкнувшись рукою плеча Ностромо. — Хочу сказати вам дуже просту річ. Ви у безпеці, бо ви — необхідні. Я не викажу вас нізащо у світі, бо ви мені потрібні.

У темряві Ностромо закусив губу. Про це він уже наслýхався. І знав, щó це означає. З нього досить. Але зараз він має шануватись, подумав він. А ще він подумав, що було б необачно розставатися зі своїм візаві у гніві. Хоча лікар і був визнаним цілителем, але мав серед мешканців Сулако репутацію чоловіка лихого. Ця опінія ґрунтувалась на його дивній зовнішності та брутально-іронічній манері триматись — зримих, намацальних і неспростовних доказах лихої вдачі лікаря. А Ностромо був з народу. Тож лише недовірливо гмикнув.

— Попросту кажучи, без вас не обійтися, — вів далі лікар. — У ваших силах врятувати це місто і… всіх від нищівної захланності людей, які…

— Ні, сеньйоре, — понуро відказав Ностромо. — Не в моїх силах повернути срібло, бо ви віддасте його Сотільйо, чи Педріто, чи Ґамачо. Хіба я знаю?

— Ніхто не очікує від вас неможливого, — була відповідь.

— Ви самі сказали — ніхто, — пробурмотів Ностромо похмурим тоном, у якому звучала погроза.

Але доктор Моніґем, сповнений надій, не звернув уваги на ці загадкові слова та погрозливий тон. Очі їхні, звиклі до темряви, уже чіткіше розрізняли постать покійного сеньйора Гірша, аж їм здалося, що вона наблизилась. І лікар, стишивши голос, виклав свій план, ніби боячись, що його можуть підслýхати.

Він виявив до незамінної людини повну довіру. Приховані в його словах лестощі та натяки на великий ризик звучали для капатаса знайомо. Ностромо з прикрістю їх вловлював, охоплений нерішучістю і невдоволенням. Він добре розумів, що лікар переймався тим, аби врятувати копальню Сан-Томе від знищення. Без неї він — ніхто. Це в його інтересах. І так само в інтересах сеньйора Деку, всіх «бланко» та європейців було переманити на свій бік карґадорів. Думки його зосередились на Деку. Що з ним буде?

Затягнута мовчанка Ностромо занепокоїла лікаря. Зовсім без потреби він наголосив, що, хоч зараз Ностромо в безпеці, але весь час ховатись він не зможе. Перед ним стоїть вибір: або взяти на себе місію посланця до Барріоса, попри всі її небезпеки та труднощі, або покинути Сулако крадькома, безславно, без грошей.

— Жоден з ваших друзів зараз не зможе нагородити чи захистити вас, капатасе. Навіть сам дон Карлос.

— Не треба мені вашого захисту й ваших нагород. Я лише хочу мати змогу покластись на вашу відвагу та здоровий глузд. Коли я тріумфально, за вашими словами, повернуся з Барріосом, то можу не застати нікого з вас. Зараз вам ніж приставлений до горла.

Тепер настала черга лікаря помовчати, зважуючи загрози з боку непередбачених обставин.

— Що ж, і ми хочемо покладатись на вашу відвагу та здоровий глузд. І вам також ніж приставлений до горла.

— Ах так! І кому я за це повинен дякувати? Що мені ваша політика та ваші копальні — ваше срібло та ваші конституції — якийсь там ваш дон Карлос і якийсь там дон Хосе?..

— Не знаю, — зірвався роздратований лікар. — Але небезпека загрожує невинним людям, чийого мізинця не варті ні ви, ні я, ні всі ріб’єристи вкупі. Не знаю. Вам треба було добре поміркувати, перш ніж дозволяти Деку втягнути себе у все це. Ви мусили подумати як чоловік, а якщо не подумали тоді, то намагайтеся чинити як чоловік тепер. Чи ви гадали, що Деку так уже турбувався про те, що трапиться з вами?

— Не більше, ніж про це турбуєтеся ви, — пробурмотів Ностромо.

— Авжеж, я не турбуюся про те, що трапиться з вами, так само як не турбуюся про те, що трапиться зі мною.

— І все тому, що ви — такий щирий ріб’єрист? — недовірливо запитав Ностромо.

— Усе тому, що я — такий щирий ріб’єрист, — жорстко повторив доктор Моніґем.

І Ностромо, відчужено дивлячись на труп сеньйора Гірша, знову замовк, думаючи, що лікар — людина небезпечна не в єдиному значенні цього слова. Довіряти йому не можна.

— Ви говорите від імені дона Карлоса? — нарешті спитав він.

— Так. Від його імені, — без вагань голосно відповів лікар і пошепки додав, так що Ностромо не дочув. — Зараз він мусить зголоситися. Мусить.

— Що ви сказали, сеньйоре?

Лікар схаменувся.

— Я сказав, що ви мусите бути вірним самому собі, капатасе. Відступити зараз було б найбільшим глупством.

— Вірним самому собі, — повторив Ностромо. — Звідки ви знаєте, чи не буду я вірним самому собі, якщо пошлю вас із вашими пропозиціями до біса?

— Не знаю. Може, й будете, — відказав лікар навмисне грубо, аби приховати, що в нього впало серце й задрижав голос. — Знаю лише, що вам краще забратися звідси. Люди Сотільйо можуть повернутися сюди, розшукуючи мене.

Він зліз зі столу й пильно прислýхався. Ностромо також підхопився.

— Припустімо, я поїду до Кайти, — а що тоді робитимете ви? — спитав він.

— Піду до Сотільйо, щойно ви вирушите — за планом, який я сáме обмірковую.

— Дуже добрий план — якщо тільки головний інженер його схвалить. Нагадайте йому, сеньйоре, що я подбав про старого багатого англійця, який платить за залізницю, і врятував життя декому з його людей, коли з півдня налетіла банда злодіїв, аби влаштувати аварію одного з його платних потягів. Це я з ризиком для життя викрив злочинний замисел, прикинувшись, ніби я з ними заодно. Так само, як і ви поводитеся з Сотільйо.

— Так. Так, авжеж. Але я можу висунути перед ним кращі аргументи, — відказав лікар. — Залиште це мені.

— Ах так! Справді. Я ж ніщо.

— Зовсім ні. Ви — все.

Вони ступили кілька кроків до дверей. За їхніми спинами покійний сеньйор Гірш лишався нерухомим, як і належить знехтуваному.

— Там усе буде гаразд. Я знаю, щó сказати інженерові, — півголосом вів далі лікар. — А от із Сотільйо мені буде складно.

І доктор Моніґем на хвильку зупинився у дверях, ніби наляканий цими складнощами. Він жертвував своїм життям. Вважав, що нагода для цього — підходяща. Але не хотів попрощатися з життям зарано. Обравши для себе роль зрадника дона Карлоса, він рано чи пізно мав вказати місце, де нібито сховано срібло. На цьому й закінчиться його обман, а водночас прийде кінець і йому самому — від рук розлюченого полковника. Лікар хотів якомога довше потягнути час і ворушив мізками, вигадуючи якесь місце схованки, водночас правдоподібне і важкодоступне.

Він поділився своїм клопотом з Ностромо і завершив:

— Знаєте що, капатасе? Гадаю, коли настане час і треба буде надати якусь інформацію, я назву Велику Ісабелу. Це найкраще місце, яке лише можна уявити. У чому річ?

У Ностромо вирвався тихий вигук. Лікар здивовано чекав, і по хвилі глибокого мовчання почув хрипкий здушений голос:

— Повне безглуздя, — і мовцеві ніби дух забило.

— Чому безглуздя?

— А! Ви не розумієте, — уїдливо почав Ностромо, з кожним словом набираючись презирства. — Троє чоловіків за пів години пересвідчаться, що земля на тому острові ніде не скопана. Чи ви гадаєте, що скарб можна зарити, не залишаючи слідів, — га, сеньйоре лікарю? Овва! Виграєте ви пів дня, не більше, а потім Сотільйо переріже вам горлянку. Ісабела! Яке глупство! Яка злощасна думка! А! Усі ви однакові, ви, достойні інтелігентні панове. Ви здатні лише підбивати людей з народу йти на смертельний ризик заради досягнення цілей, у яких ви навіть не впевнені. Якщо це вдасться, ви отримаєте прибуток. Якщо ні, то й байдуже. Це ж лише пес. Ах, Madre de Dios^[216], та я…

Він аж засичав і потряс кулаками над головою.

Спершу лікар був приголомшений цим вибухом гніву.

— Що ж! На вашому прикладі я бачу, що люди з народу не такі вже й дýрні, — похмуро проказав він. — Ні, але послухайте. Ви ж такий розумний. Не підкажете краще місце?

Ностромо втихомирився так само швидко, як і спалахнув.

— Для цього я досить розумний, — спокійно, майже байдуже, сказав він. — Вам треба наплести йому про досить велике місце схованки, для обшуку якого знадобиться не один день, — місце, де срібні зливки можна заховати, не лишивши жодного сліду.

— І десь поблизу, — вставив лікар.

— Сáме так, сеньйоре. Скажіть йому, що срібло затонуло.

— Це твердження має ту перевагу, що воно правдиве, — зневажливо сказав лікар. — Він у це не повірить.

— А ви скажіть йому, що воно затонуло там, звідки він матиме надію його дістати, — і він швиденько вам повірить. Скажіть йому, що його затоплено в гавані, аби потім його виловили пірнальники. Скажіть йому, що ви довідалися, ніби дон Карлос Ґулд віддав мені наказ без галасу скинути футляри за борт десь між кінцем молу та входом у гавань. Там не дуже глибоко. Сотільйо не має пірнальників, але має корабель, шлюпки, канати, ланцюги, матросів — бодай якихось. Хай половить срібло. Хай відправить своїх дурнів прочісувати гавань уздовж і впоперек, а сам хай сидить і видивляється, поки очі йому не повилазять.

— А й справді, чудова ідея, — пробурмотів лікар.

— Sí. Скажіть йому це і побачите, чи він вам повірить! Він казитиметься і мучитиметься довгі дні — і все одно віритиме. Ні про що інше й не думатиме. Не відступить, поки його не проженуть, — може навіть забути вбити вас, чому б і ні. Не їстиме й не спатиме. Він…

— Сáме те, що треба! Сáме те, що треба! — пошепки схвильовано повторював лікар. — Капатасе, я починаю вірити, що ви — свого роду геній.

Ностромо примовк, тоді знову заговорив зміненим тоном, похмуро, собі під ніс, наче забув про присутність лікаря.

— У скарбах є щось таке, що в’їдається людині в душу. Вона молитиметься і блюзнірствуватиме, а проте не покине пошуків, і прокляне той день, коли почула про скарб, і не помітить, коли прийде її остання хвилина, все ще вірячи, що до скарбу рукою сягнути. Бачитиме його щоразу, коли заплющуватиме очі. Не забуде про нього до смерті… і навіть потім… Лікарю, чи ви коли чули про нещасних ґрінґо з Асуери, які не можуть померти? Ха-ха! Це моряки, як і я. Годі відкараскатись від скарбу, який одного разу в'ївся тобі в душу.

— Ну ви й чортяка, капатасе. Це дуже схоже на правду.

Ностромо стис йому руку.

— Це гірше, ніж спрага в морі чи голод у велелюдному місті. Знаєте, як воно є? Людина, одержима скарбом, терпітиме більші муки, ніж ті, яких зазнав цей заляканий бідолаха, не наділений фантазією. Геть не наділений! Геть! На відміну від мене. Я без жодних тортур сплів би для Сотільйо якусь несвітську байку.

Він шалено розреготався й обернувся у дверях на тіло покійного сеньйора Гірша, видовжену темну пляму в напівпрозорій сутіні кімнати між двома високими прямокутниками вікон, змережаними зірками.

— Ти, боягузе! — гукнув він. — За тебе помщуся я — Ностромо. Геть з дороги, лікарю! Відійдіть — а інакше, присягаюся стражденною душею жінки, яка вмерла без сповіді, я задушу вас власними руками.

Він збіг сходами вниз, у чорний прокурений вестибюль. Приголомшено крекнувши, доктор Моніґем відчайдушно кинувся в погоню. На нижніх обвуглених сходинках він так сильно гепнувся долілиць, що міг би й знепритомніти, якби його голова не настільки була перейнята місією любові й самопосвяти. Вмить підхопився, ошелешений, тремтячий, з дивним враженням, що земна куля поночі врíзалась йому в голову. Але це ніяк не могло зупинити тіло доктора Моніґема, одержиме екзальтацією самопожертви, раціональною екзальтацією, що поривала його не проґавити жодної сприятливої нагоди на своєму шляху. Він стрімголов побіг, похитуючись і розмахуючи руками, наче вітряк, аби втримати рівновагу на своїх понівечених ногах. Загубив капелюха, за спиною в нього маяли фалди пальта. Він не збирався випускати з поля зору незамінну людину. Але минуло немало часу, і митниця лишилась далеко за спиною, коли йому нарешті вдалося схопити Ностромо ззаду за руку — грубо, ледь зводячи дух.

— Стійте! Ви збожеволіли?

Капатас уже йшов неспішно, понурившись, ніби його ходу сповільнила втома від власної нерішучості.

— Що з вами? А! Я й забув, що я вам навіщось потрібен. І так завжди. Siempre^[217] Ностромо.

— Що ви мали на увазі, коли казали, що задушите мене? — задихаючись запитав лікар.

— Що я мав на увазі? А те, що сам сатана прислав вас із цього міста боягузів та балакунів мені назустріч цієї ночі — найчорнішої ночі в моєму житті.

Під зоряним небом забовваніла будівля Albergo d’Italia Una, чорна і приземкувата, розриваючи темну лінію обрію. Ностромо зупинився.

— Священники кажуть, що він — спокусник, хіба ні? — додав він крізь зуби.

— Чоловіче добрий, ви верзете казна-що. Диявол тут ні до чого. Ані місто, що його ви можете називати, як вам завгодно. Але дон Карлос Ґулд — не боягуз і не пустомеля. Ви це визнаєте? — Він зачекав. — Ну?

— Можу я побачитися з доном Карлосом?

— Сили небесні! Ні! Навіщо? Заради чого? — схвильовано вигукнув лікар. — Запевняю вас, це божевілля. Я в жодному разі не дозволю вам іти до міста.

— Мені треба.

— Не треба вам! — люто просичав лікар, майже не тямлячи себе від страху, що цей чоловік покладе кінець його, доктора Моніґема, корисності через якусь дурну примху. — Кажу вам, не робіть цього. Я радше…

Йому забракло слів, і він замовк, почуваючись виснаженим, безсилим, тримаючись за рукав Ностромо лише для того, щоб не впасти після біганини.

— Мене зраджено! — прошепотів Ностромо сам до себе, а лікар, почувши останнє слово, з усієї сили намагався говорити спокійно.

— Сáме це з вами й трапиться. Вас буде зраджено.

З млосним страхом він подумав, що Ностромо — чоловік відомий, і його неодмінно впізнáють. Немає сумніву, що будинок сеньйора адміністрадóра оточений шпигунами. І навіть слугам «каси» не можна довіряти.

— Посудіть самі, капатасе… — почав він вагомо. — З чого ви смієтеся?

— Я сміюся, бо якби хтось, кому не до душі моя присутність у місті, — розумієте, сеньйоре лікарю, — якби хтось видав мене в руки, приміром, Педріто, то я зумів би й з ним заприятелювати. Це правда. Що ви про це думаєте?

— Ви — людина безмежних здібностей, капатасе, — понуро відказав доктор Моніґем. — Визнаю це. Але місто про вас так і гуде, а ті кілька карґадорів, які не переховуються разом із залізничниками, цілий день кричали на Пласі «Viva Montero».

— Бідні мої карґадори! — пробурмотів Ностромо. — Зраджені! Зраджені!

— Наскільки я розумію, на верфі ви спокійнісінько частували своїх бідних карґадорів палицею направо й наліво, — зауважив лікар нещадним тоном, який свідчив, що він оправився після перенапруги. — Не робіть помилки. Педріто розлючений звісткою про порятунок сеньйора Ріб’єри, а також тим, що втратив задоволення застрелити Деку. По місту вже розповзлися чутки, що срібло викрадено. Педріто теж не тішить, що він його проґавив, але запевняю вас, що навіть якби ви мали все срібло у своїх руках, аби відкупитися, то й це вас би не врятувало.

Швидко обернувшись і схопивши лікаря за плечі, Ностромо рвучко нахилив обличчя йому під самі очі.

— Maladetta!^[218] Ви стежите за мною і все торочите про срібло. Ви присяглися мене погубити. Ви були останнім, хто дивився на мене перед тим, як я вийшов у море зі сріблом на борту. А машиніст Сідоні каже, що ви маєте лихе око.

— Йому краще знати. Торік я врятував йому поламану ногу, — стоїчно відповів лікар. Він відчував на своїх плечах вагу капатасових рук, які зажили слави в народі своєю здатністю рвати грубі мотузки і гнути підкови. — А вам я пропоную найкращий засіб порятунку вашого життя — пустіть-но мене — і відновлення вашої доброї репутації. Ви хвалилися, що це злощасне срібло прославить капатаса карґадорів по всій Америці. А я даю вам кращу можливість, — пустіть мене, hombre^[219]!

Ностромо різко відпустив його, і лікар уже боявся, що незамінний чоловік знову втече. Але той не втік. Лише поволі рушив далі. Лікар пошкутильгав поруч, аж ось, коли до «кази» Віол уже можна було докинути каменем, Ностромо знову зупинився.

Безмовна, оповита негостинною темрявою «каза» Віол ніби змінила свою вдачу: Ностромо здалося, що той дім, овіяний тепер духом якоїсь безпросвітної й ворожої таємниці, відштовхує його. Лікар сказав:

— Тут вам буде безпечно. Ідіть у дім, капатасе.

— Як же мені ввійти? — запитав ніби сам себе Ностромо тихим грудним голосом. — Вона не може забрати назад свої слова, а я не можу забрати назад свій вчинок.

— Запевняю вас, усе гаразд. Віола там — зовсім сам. Я зазирав сюди дорóгою з міста. У цьому домі ви будете в цілковитій безпеці, аж поки покинете його, щоб уславити своє ім’я на все Кампо. Я збираюся домовитися про ваш від’їзд із головним інженером і ще вдосвіта повернуся з новинами.

Не звертаючи уваги на мовчання Ностромо, а може, й боячись розгадати його значення, доктор Моніґем легенько поплескав його по плечу і, спритно пошкутильгавши до залізничної колії, за третім чи четвертим підскоком цілковито зник. Ностромо стояв мов укопаний між двома дерев’яними стовпами-конов’язями — сам як той стовп. Минуло пів години, і він підвів голову — зненацька тишу розітнув басовитий гавкіт собак із залізничної станції, гавкіт розбурханий, але приглушений, ніби десь із-під землі. Кульгавий лікар з лихим оком добрався туди доволі швидко.

Крок за кроком Ностромо підходив до Albergo d’Italia Una, де ще ніколи на його пам’яті не було так темно, так тихо. Двері, зовсім чорні на тлі блідої стіни, були відчинені навстіж, як він і залишив їх двадцять чотири години тому, коли йому нíчого було приховувати від світу. Тепер він стояв перед ними нерішучий, наче втікач, наче зраджений. Злидні, незгоди, голодна смерть! Де він чув ці слова? Гнів умирущої жінки напророчив йому, нерозумному, таку долю. Схоже, дуже скоро це справдиться. І леперо сміятимуться, сказала вона. Так, вони сміятимуться, коли довідаються, що капатас карґадорів — під владою божевільного лікаря, котрий лише кілька років тому, як вони пригадують, купував за мідяки бідняцький харч у ятці на Пласі, — мов один із них.

Цієї миті в голові Ностромо промайнула думка знайти капітана Мітчелла. Він зиркнув на пристань і побачив маленькі проблиски в будівлі ОПСК. Світло вікон його не вабило. Два освітлені вікна заманили його в порожню митницю лише для того, щоб він потрапив у пазурі лікаря. Ні! Сьогодні вночі він уже не наблизиться до освітлених вікон. Там капітан Мітчелл. Хіба ж йому можна щось розповісти? Лікар усе з нього витягне, мов з малої дитини.

На порозі Ностромо півголосом покликав:

— Джорджо!

Ніхто не відповів. Він увійшов.

— Ola! viejo! Де ти?.. — У непроглядній темряві йому аж у голові запаморочилось від враження, що потемки кухні — такі самі безмежні, як і затока Пласідо, а долівка провалюється кудись, мов тонучий баркас. — Ola! viejo! — затинаючись повторив він, нетвердо тримаючись на ногах. Простягнув руку, щоб знайти опору, і намацав стіл. Ступивши крок уперед, він посунув руку і намацав пальцями коробку сірників. Йому здалося, що він почув тихе зітхання. Якусь мить він прислухáвся, тоді тремтячими руками спробував черкнути сірником.

Крихітна дерев’яна скіпка сліпучо спалахнула в його пучках, піднесених над примруженими очима. Ясне світло впало на сиву лев’ячу голову старого Джорджо навпроти чорного коминка — й освітило його, похиленого вперед на стільці, із застиглим поглядом, нерухомого серед густої навислої темені, — ноги схрещені, щока підперта рукою, в кутику рота — порожня люлька. Здалося, що минули години, перш ніж старий Віола таки повернув обличчя, і в ту саму мить сірник згас і старий щез, огорнутий темрявою, наче стіни й дах спорожнілого будинку в моторошній тиші обвалились на його сиву голову.

Ностромо почув, як Джорджо заворушився і збайдужіло промовив:

— Мабуть, приверзлося.

— Ні, — тихо відповів капатас. — Не приверзлося, старий.

Сильний грудний голос запитав у темряві:

— Це тебе я чую, Джованн’ Баттісто?

— Sí, viejo. Обережно. Не так голосно.

Після того, як Сотільйо його звільнив, а добросердий головний інженер провів аж до дверей, Джорджо Віола знов опинився у своєму домі, що його мусив покинути мало не в мить смерті своєї дружини. Усе було тихо. Лампа нагорі горіла. Він мало не покликав свою жінку, і на думку, що не почути вже йому у відповідь її голосу, важко опустився на стілець і голосно застогнав — так йому заболіло, ніби груди прохромив гострий кинджал.

Більше за ніч він не зронив ні слова. Засіріло, і на тлі прозорого, ясного, склистого світання проступила зубчаста Сьєрра — пласка і матова, ніби вирізана з паперу.

Запальна і сувора душа Джорджо Віоли, моряка, героя всіх пригноблених, недруга королів і, з ласки пані Ґулд, господаря готелю в сулакській гавані, зійшла, оточена розбитим на друзки минулим, у зяючу безодню самотності. Він згадував своє залицяння між двома походами — однісінький коротенький тиждень у сезон збирання оливок. Ніщо не зрівняється з глибокою пристрастю тих днів, лише сильне, пристрасне почуття нинішньої втрати. Йому відкрилось, наскільки залежний він від голосу цієї жінки, який тепер навіки замовк. Її голос, ось чого йому бракує. Відсторонений, заклопотаний, занурений у свої думки, останніми роками він рідко дивився на свою дружину. Думка про доньок турбувала, а не втішала. Голос Терези, ось чого йому бракуватиме. І він згадав іншу свою дитину — маленького хлопчика, який помер у морі. Ах! На чоловіка завжди можна покластись. І, на жаль, навіть Джан’ Баттіста — це ж про нього та про Лінду говорила йому так стурбовано його дружина перед тим, як заснути вічним сном, це ж його вона кликала перед смертю, аби він врятував дітей, — навіть він мертвий!

І старий, похилившись уперед, підперши голову рукою, недвижно просидів увесь день на самоті. Він не чув металевого бевкання дзвонів у місті. Коли передзвін стих, знову стало чути, як вода з глиняного фільтра в кутку кухні мелодійно крапотить у великий пористий глек під сподом.

Ближче до заходу сонця Джорджо підвівся і повільно піднявся вузькими сходами. Його постать загородила весь простінок, а плечі тихенько терлись об стіни, аж здавалося, що то миша бігає за тиньком. Поки він лишався нагорі, в домі було німо, як у могилі. Тоді він з таким самим тихеньким шемранням спустився вниз. Мусив хапатися за стільці та столи, аби знову всістися на тому самому місці. Прихопив з високої камінної полиці свою люльку — але до тютюну вже й не пробував дотягнутись, — встромив її порожню собі в кутик рота і знову сів, у тій самій споглядальній позі. Над Albergo d’Italia Una котилося до заходу сонце, воно освітило в’їзд Педріто до Сулако, останній день у житті сеньйора Гірша і перший день усамітнення Деку на Великій Ісабелі. Дзвінке крапотіння фільтра стихло, лампа нагорі догоріла, і ніч оповила старого Джорджо та його мертву дружину темінню і тишею, які здавались нездоланними, аж поки воскреслий з мертвих капатас карґадорів прогнав їх своєю балачкою та спалахом сірника.

— Sí, viejo. Це я. Почекай.

Забарикадувавши двері й обережно зачинивши віконниці, Ностромо намацав на полиці свічку і запалив її.

Старий Віола підхопився. Вдивився в темряву, орієнтуючись на звуки, які видавав Ностромо. Коли світло свічки вихопило старого з пітьми, він стояв уже ні на що не спираючись, начебто самої присутності цього чоловіка, вірного, відважного, непощербного, достеменно такого, яким міг би стати його, син Джорджо, було досить для того, аби підтримати його занепалі сили.

Старий простягнув руку, в якій тримав обгорілу вже по обідку люльку з вересового кореня, і замружився від світла, нахмуривши кущуваті брови.

— Ти повернувся, — непевно, але з гідністю промовив він. — А! Дуже добре! Я…

Він не договорив. Ностромо, спершись на стіл і згорнувши руки на грудях, йому кивнув.

— Ти думав, що я втопився? Ні! Найкращий пес багатіїв, аристократів, цих достойних людей, які можуть лише розбалакувати і зраджувати народ, ще не вмер.

Ґарібальдіно не ворушився — ніби впивався звуками знайомого голосу. Зрештою його голова трохи поворухнулась, буцімто на знак схвалення, але Ностромо здогадався, що старий не розуміє жодного його слова. Нема кому його зрозуміти, нема кому щиро розповісти про долю Деку, його власну, довірити таємницю срібла. Той лікар — ворог простих людей, спокусник…

Масивна постать старого Джорджо затряслася з голови до п’ят — він намагався опанувати свої почуття, що охопили його, коли побачив цього чоловіка, що так тісно увійшов у його родинне життя, наче був йому дорослим сином.

— Вона вірила, що ти повернешся, — урочисто промовив старий.

Ностромо звів голову.

— Вона була мудра жінка. Як же я міг не повернутися?..

І подумки закінчив: «Адже вона напророчила мені злидні, незгоди й голодну смерть». Ці гнівні слова, що скидались на крик душі, позбавленої змоги упокоїтись у Бозі, Тереза вимовила за таких обставин, що в Ностромо розворушилися ті темні забобони щодо особистої долі, від яких рідко бувають вільні навіть найбільші генії серед шукачів пригод та людей дії. Ці слова могутнім прокляттям тяжіли над його душею. Як же страшно вона його прокляла! Він так рано лишився сиротою, що не пригадував жодної іншої жінки, яку б називав матір’ю. Віднині не буде жодного починання, в якому він не зазнає поразки. Заклинання вже діє. Тепер сама смерть його цуратиметься… Він різко гукнув:

— Ну ж бо, viejo! Дай мені поїсти. Я голодний! Sangre de Dios! Від порожнечі в череві мені голова крутиться!

Знову опустивши підборіддя на розхристані груди над згорнутими руками, босий, він спідлоба похмуро спостерігав за рухами старого Віоли, який розшукував по сервантах харчі, і справді скидався на проклятого — знищений і безталанний капатас.

Старий Віола вийшов з темного кутка і мовчки висипав із пригорщі на стіл кілька черствих окрайців хліба та пів сирої цибулини.

Поки капатас поїдав цей жебрацький харч, з отупілою ненаситністю хапаючи зі столу шматок за шматком, Ґарібальдіно відійшов і, присівши навпочіпки в кутку, вточив до глиняного кухля червоного вина з оплетеної лозою сулії. Звичним жестом, як завжди, коли обслуговував пожильців у їдальні, встромив собі в зуби люльку, аби мати вільні руки.

Капатас жадібно вихилив вино. Легкий рум’янець відтінив бронзову засмагу на його щоках. Віола, стоячи перед ним, повернув масивну сиву голову до сходів, вийняв з рота порожню люльку і повільно проказав:

— Коли тут унизу прогримів постріл, який убив її, я в тому певен, — от так, ніби куля пробила її змучене серце, — вона кликала тебе, аби ти врятував дітей. Тебе, Джан’ Баттісто.

Капатас підняв очі.

— Це правда, падроне? Аби врятував дітей? Вони з англійською сеньйорою, своєю багатою благодійницею. Та що там, старий, чоловіче з народу! З твоєю благодійницею…

— Я старий, — пробурмотів Джорджо Віола. — Коли Ґарібальді лежав поранений у в’язниці, одній англійці дозволили принести йому постіль. Йому, найвидатнішому мужеві всіх часів. Але теж чоловікові з народу — морякові. А я можу дозволити іншій англійці подбати про дах над моєю головою. Sí… Я старий. Можу їй це дозволити. Часом життя триває надто довго.

— А сама вона може невдовзі втратити дах над головою, якщо я не… Що ти кажеш? То я повинен подбати про дах над її головою? Повинен постаратися врятувати всіх «бланко» разом з нею?

— Ти мусиш це зробити, — твердо відказав старий Віола. — Мусиш це зробити, як зробив би це мій син…

— Твій син, viejo?.. Твого сина ні з ким не зрівняти. Ха, мушу спробувати… А що як це пов’язано з прокляттям, така собі приманка?.. Отож, вона кликала мене, аби я врятував… А далі що?

— Вона більше нічого не сказала. — На згадку про той вічний спокій, що зійшов на вкриту простирадлами постать, розпростерту на ліжку нагорі, героїчний соратник Ґарібальді відвернувся і підніс руку до своїх волохатих брів. — Не встиг я схопити її за руки, як вона вмерла, — жалібно, затинаючись промовив він.

Капатас вперся очима в темний простінок сходів, і перед його зором пропливла Велика Ісабела — мов химерний корабель, який потрапив у біду і на борту якого — одинока людська душа і безмірне багатство… І тут годі щось вдіяти. Йому залишається тільки тримати язик за зубами, бо довіритись нема кому. Мабуть, скарб пропаде — хіба що Деку… І на цьому думки Ностромо урвались. Він усвідомив, що й уявити не може, як поведеться Деку.

Старий Віола не ворушився. А капатас, стоячи нерухомо, опустив свої довгі оксамитові вії, які надавали верхній частині його суворого чорновусого обличчя виразу жіночної щиросердності. Надовго запала мовчанка.

— Упокой, Господи, її душу! — похмуро пробурмотів він.

Розділ X

Уранці наступного дня все було спокійно, хіба що з півночі, з боку Лос-Атос, чулася приглушена стрілянина. Капітан Мітчелл стривожено прислухáвся до цих звуків, стоячи на балконі. Його фраза «У моєму складному становищі — а я був тоді єдиним консульським представником у порту, сер, — усе, геть усе було приводом для тривоги» більш-менш шаблонно в’язалася з висловом про «історичні події», який за наступні кілька років не раз прислужився капітанові під час візитів визначних іноземців до Сулако. Далі йшла згадка про честь і нейтралітет прапора, що їх так складно було зберегти в його, капітановому, становищі — «просто в гущі цих подій, між беззаконнями отого пірата, лиходія Сотільйо, та впорядкованішою, проте навряд чи менш жорстокою тиранією його світлості дона Педро Монтеро». Капітан Мітчелл був не така людина, щоб дуже вже вдаватись у подробиці про якісь там небезпеки. Але він підкреслював, що то був незабутній день. Надвечір того дня він зустрів «отого мого бідолашного підручного — Ностромо. Моряка, якого я відкопав і, можу сказати, зробив, сер. Людину, яка уславилася виправою до Кайти, сер. Історична подія, сер!»

Шанованому в ОПСК капітанові Мітчеллу було дозволено за давню і вірну службу дотягти спокійно та гідно до кінця терміну своєї працездатності на чолі величезного підрозділу. Розростання компанії з її юрмами клерків, міською конторою, старою конторою в гавані, поділом на підрозділи — пасажирський, вантажний, баркасну службу і т. д. — забезпечило капітанові більшу свободу за останні роки, які він прожив у відродженому Сулако, столиці Західної Республіки. Люблений серед місцевих мешканців за добрий гумор та церемонні манери, гоноровий і водночас простий, відомий довгі роки як «друг нашої країни», він почувався у місті визначною персоною. Рано-вранці зазвичай приходив на ринок, коли велетенська тінь Іґероти ще лежала на прилавках з купами барвистих фруктів та квітів, легко залагоджував поточні справи, був бажаним гостем у найкращих домах, його вітали дами на Аламеді, перед ним були відчинені двері всіх клубів, а «каси» Ґулдів — і поготів, він провадив привілейоване життя старого парубка і франта з великим комфортом та урочистістю. Але в ті дні, коли мав прийти поштовий пароплав, він рано-вранці вже був біля контори компанії в гавані на своїй шлюпці з завзятою командою в біло-блакитній формі, готовою відчалити й зустріти судно, щойно його ніс покажеться між мисами при вході у гавань.

І сáме до портової контори він вів того чи іншого привілейованого пасажира, якого зустрів був власною шлюпкою, і запрошував на хвильку присісти, поки він підпише деякі документи. І капітан Мітчелл, і собі всівшись за свій стіл, далі гостинно говорив:

— Якщо ви хочете побачити все за один день, то часу не так уже й багато. Ми завітаємо на ланч до клубу Amarilla — хоча я, знаєте, належу ще й до англо-американського клубу гірничих інженерів та бізнесовців, — а також до Mirliflores^[220], нового клубу — там і англійці, і французи, й італійці, кого тільки немає, — переважно жваві молоді люди, які схотіли зробити комплімент старому резидентові, сер. Але ми підемо на ланч до Amarilla. Припускаю, це вас зацікавить. Щось таке типово місцеве. Представники перших родин. До цього клубу належить сам президент Західної Республіки, сер. На патіо — славний старий єпископ зі зламаним носом. Гадаю, шедевральна скульптура. Кавальєре Паррочетті — ви ж знаєте Паррочетті, славетного італійського скульптора? — працював тут два роки — був дуже високої думки про нашого старого єпископа… Ну ось! Тепер я весь до ваших послуг.

Гордий своїм досвідом, перейнятий почуттям історичної важливості людей, подій та будівель, він просторікував, сиплючи уривчастими фразами й легко помахуючи короткою товстою рукою, аби привілейований бранець нічого не міг «випустити з уваги».

— Як бачите, будується багато будинків. Перед Відокремленням це була рівнина, покрита вигорілою травою й повита хмарами куряви, з дорóгою до пристані, якою їздили запряжені волами вози. Та й усе. Ось Портові ворота. Мальовничо, хіба ні? Раніше тут місто й закінчувалося. Зараз ми в’їжджаємо на Calle de la Constitutión. Зверніть увагу на старовинні іспанські будинки. Велична гідність. Га? Припускаю, за часів віцекоролів сáме так усе й було, крім бруківки. Тепер вона дерев’яна. Отам Національний банк Сулако зі сторожовими будками обабіч брами. З цього боку — «каса» Авельяносів із зачиненими віконницями на першому поверсі. Тут живе чудесна жінка — панна Авельянос — прекрасна Антонія. Ну й характер, сер! Історична жінка! Навпроти — «каса» Ґулдів. Шляхетна брама. Так, Ґулдів, яким належить та сама Ґулдова концесія, яку тепер знає увесь світ. Я володію сімнадцятьма 1000-доларовими акціями Об’єднаних копалень Сан-Томе. Це всі мої скромні заощадження за ціле життя, сер, і цього буде досить, щоб забезпечити мені комфорт до кінця моїх днів, коли я вийду на пенсію і повернуся на батьківщину. Розумієте, я пристав до спілки на вигідних умовах. Дон Карлос — мій великий друг. Сімнадцять акцій — це ж непоганий капіталець, аби і в спадок лишити. Я маю племінницю, заміжню за священником — людиною вельми достойною, він має маленьку парафію в Сассексі, дітей у них купа. Сам я ніколи не був жонатий. Моряк має дотримуватися самозречення. Стоячи під цією самою брамою, сер, з кількома молодими інженерами, готовими захищати цей дім, де ми зустріли так багато доброти й гостинності, я побачив першу й останню атаку вершників Педріто на війська Барріоса, який саме захопив Портові ворота. Кавалерія не витримала вогню з нових гвинтівок, які доправив той бідолашний Деку. Стрілянина була кровопролитна. За мить вулицю загатили незліченні трупи людей та коней. Більше наступу не було.

І так капітан Мітчелл розбалакував цілісінький день, звертаючись до своєї більш-менш добровільної жертви.

— Пласа. Як на мене, вона чудова. Удвічі більша за Трафальґарську площу.

Стоячи в самому центрі площі у сліпучому сонячному світлі, він показував на будівлі:

— Інтенденсія, нині — Президентський палац, Кабільдо, де засідає нижня палата парламенту. Бачите нові будинки по той бік Пласи? Фірма Ансані, великий універсальний магазин, щось на кшталт кооперацій у нас на батьківщині. Старого Ансані вбили національні гвардійці перед його сейфом. За цей самий злочин депутат Ґамачо, який командував гвардійцями, кровожерна дика тварюка, був публічно страчений через задушення ґарротою за вироком воєнного суду, очолюваного Барріосом. Племінники Ансані перетворили дядькову справу на фірму. Увесь той бік Пласи згорів, раніше попереду стояла колонада. Жахлива пожежа, і при її відблисках я бачив, як бій стих, llaneros повтікали, гвардійці склали зброю, а гірники з Сан-Томе, усі — індіанці з Сьєрри, лавою ринули мимо під звуки флейт і мідних тарілок, з розмаяними зеленими прапорами, — шалена маса людей у білих пончо та зелених капелюхах, піших, на мулах, на віслюках. Таке видовище, сер, буває раз у житті. Гірники, сер, перейшли місто на чолі з доном Пепе, який їхав верхи на своєму вороному коні, і навіть їхні дружини верхи на burros у хвості колони викрикували підбадьорливі вигуки, сер, і били в бубни. Пригадую, на плечі в однієї з цих жінок сидів зелений папуга, так недвижно, наче закам’янів. Гірники щойно врятували життя своєму сеньйорові адміністрадóру, бо, хоч Барріос і віддав наказ негайно, прямо вночі йти в наступ, але він би спізнився. Педріто Монтеро вже звелів був вести дона Карлоса на розстріл — точнісінько як розстріляли багато років тому його дядька, — і якби це сталося, то, як потім сказав Барріос, «Сулако було б не варте того, щоб його захищати». Сулако без концесії — ніщо, а гору Сан-Томе нашпигували тоннами й тоннами динаміту з налаштованими детонаторами, і старий священник, отець Роман, був напоготові, аби підірвати копальню при першій же звістці про поразку. Дон Карлос вирішив каменя на камені від неї не лишити, та й відповідних виконавців мав.

Отак просторікував посеред Пласи капітан Мітчелл, тримаючи над головою білу парасольку із зеленою підкладкою, але в соборі, де при тьмяному світлі у прохолодному повітрі плив слабкий запах ладану і то тут, то там вклякала вбрана в чорне чи біле жіноча постать з вуаллю, його стишений голос ставав урочистим і ваговитим.

— Тут, — і він показував на нішу в стіні півтемної бічної нави, — ви бачите бюст дона Хосе Авельяноса, «Патріота і Державника», як повідомляє напис, «посла при дворах Англії та Іспанії і т. д., і т. д., який помер у лісах під Лос-Атос, віддавши життя виснажливій боротьбі за Справедливість і Законність на світанку Нової Ери». Дивовижна подібність. Робота Паррочетті за старими світлинами та олівцевим начерком пані Ґулд. Я був знайомий із цим визначним латиноамериканцем старого гарту, справжнім Ідальго, улюбленцем усіх, хто його знав. А вмурований у стіну мармуровий медальйон в античному стилі з зображенням жінки під покривалом, яка сидить, склавши руки на колінах, вшановує пам’ять того нещасного молодого джентльмена, який вийшов у море разом з Ностромо тієї фатальної ночі, сер. Погляньте: «Пам’яті Мартіна Деку — його наречена Антонія Авельянос». Щиро, просто, шляхетно. У цих словах — уся ця леді, сер, як вона є. Виняткова жінка. Ті, хто гадав, що вона вдалась у розпач, — помилялися, сер. У багатьох домах її гудили за те, що вона не носить вуалі. Цього від неї й можна було сподіватися. Адже донья Антонія — не з того тіста, з якого черниці. Єпископ Корбелан, її дядько, мешкає разом із нею у міському будинку Корбеланів. Він належить до непосидющих священників і вічно турбує уряд з приводу старих церковних земель та монастирів. Я певен, що в Римі про нього високої думки. А зараз ходімо на ланч до клубу Amarilla, прямісінько через Пласу.

Відразу по виході з собору, стоячи нагорі шляхетних сходів, він знову патетично підвищував голос і знову починав помахувати рукою.

— Porvenir, отам, на другому поверсі, над вітринами тих французьких крамниць, — наша найбільша щоденна газета. Консервативна, чи радше, я б сказав, парламентаристська. У нас тут є парламентаристська партія, яку очолює нинішній глава держави дон Хусте Лопес, дуже мудрий чоловік, на мою думку. Першорядний інтелект, сер. Опозиційна демократична партія, на жаль, переважно покладається на цих італійців-соціалістів, сер, з їхніми таємними товариствами, каморрами^[221] тощо. Багато італійців осіло на землях залізниці — колишні землекопи, механіки і так далі, й усі — вздовж магістральної лінії. У Кампо є цілі італійські села. Вони й тубільців втягують у свої справи… Американський бар? Авжеж. А отам ви бачите ще один. Туди найбільше вчащають приїжджі з Нью-Йорка… Ось ми вже й дійшли до Amarilla. Погляньте на єпископа біля підніжжя сходів праворуч.

І поки за маленьким столиком у галереї починався і завершувався щедрий і неквапливий сніданок, капітан Мітчелл кивав, кланявся, заговорював водночас із кількома посадовцями в чорному, комерсантами в куртках, офіцерами в мундирах, середнього віку кабальєро з Кампо — маленькими жовтолицими нервовими чоловічками та добродушними смаглявими товстунами, а ще з високопоставленими європейцями чи північноамериканцями, чиї обличчя вирізнялись дуже білою шкірою серед темношкірої більшості з блискучими чорними очима.

Капітан Мітчелл сидів, розвалившись на стільці, кидав навсібіч задоволені погляди і частував гостя товстими сигарами, простягаючи через стіл повну коробку.

— Скуштуйте під каву цього зілля. Місцевий тютюн. Така чорна кава, як в Amarilla, сер, не трапиться вам ніде у світі. Ми дістаємо зерно зі знаменитої кафетерії біля підніжжя гір — тамтешній власник присилає нам три мішки щороку як подарунок своїм одноклубникам на згадку про бій з гвардійцями Ґамачо, коли наші кабальєро вели вогонь із цих самих вікон. Він був тоді в місті і брав участь у бою, сер, до самого кінця. Каву привозять на трьох мулах — не залізницею, як звичайно, в жодному разі! — просто на патіо, і супроводжують її верхові пеони на чолі з управителем маєтку, який підіймається сходами в чоботах з острогами й офіційно передає мішки нашому комітетові зі словами: «На пам’ять про тих, хто загинув третього травня». Ми називаємо це кавою Tres de Mayo^[222]. Покуштуйте.

І капітан Мітчелл підносив до вуст крихітну філіжанку з таким лицем, ніби приготувався вúслухати проповідь у церкві. І, поки тривала умиротворена мовчанка, висьорбував нектар до дна, огорнутий хмарою сигарного диму.

— Погляньте на цього чоловіка в чорному, он саме виходить, — знову починав він, квапливо нахилившись до гостя. — Це славетний Ернандес, воєнний міністр. Спеціальний кореспондент «Таймз», який написав оту приголомшливу серію репортажів, назвавши Західну Республіку «Світовою Скарбницею», цілу статтю присвятив йому та створеному ним підрозділу — знаменитим карабінерам Кампо.

Гість капітана Мітчелла, зацікавлено придивившись, бачив поважну постать у чорному сюртуку з довгими фалдами — видовжене незворушне обличчя, опущені повіки, перетяте горизонтальною зморшкою чоло, довге сиве волосся на яйцеподібній голові, ріденьке на маківці й охайно розчесане на всі боки, завиті пасма спадали на шию та плечі. Так ось він який, славетний бандит, яким цікавилась уся Європа! Він надів сомбреро з високою тулією та широкими пласкими крисами, навколо правого зап’ястябула намотана вервиця з дерев’яних намистин. А капітан Мітчелл провадив далі:

— Покровитель сулакців, які втекли від люті Педро Монтеро. Як генерал кавалерії він разом із Барріосом відзначився під час штурму Тоноро, де був убитий сеньйор Фуентес та рештки монтеристів. Він — друг і смиренний слуга єпископа Корбелана. Слухає по три меси щодня. Закладаюся, що дорогою додому, на сієсту, він зайде до собору, аби прочитати молитву-другу.

Капітан мовчки випускав з сигари кілька клубків диму, а тоді страшенно поважним тоном виголошував:

— Іспанська раса, сер, багата на видатних особистостей у всіх сферах життя… Пропоную пройти до більярдної, там прохолодно, спокійно собі побалакаємо. До п’ятої там нікого не буває. Можу розповісти вам кілька епізодів сепаратистської революції, які вас вразять. Коли велика спека спаде, ми повернемося на Аламеду.

Програма тривала, невідворотна, мов закон природи. На Аламеду поверталися повільною ходою під статечні капітанові зауваги:

— Увесь великий світ Сулако — тут, сер. — Капітан Мітчелл розкланювався направо і наліво з дотриманням усіх приписів етикету, а тоді жваво вів далі: — Донья Емілія, екіпаж пані Ґулд. Погляньте!

Як завше, білі мули. Найдобріша, наймилостивіша жінка під сонцем! Високе становище, сер. Високе становище. Перша леді Сулако — куди там пані президентовій. І вона цього варта. — Він скидав капелюха, а тоді, підкреслено змінивши тон, недбало додавав, що той чоловік у чорному поруч неї, з високим білим комірцем та пошрамованим набурмосеним обличчям, — доктор Моніґем, інспектор державних шпиталів, головний лікар Об’єднаних копалень Сан-Томе. — Друг родини. Вічно крутиться в Ґулдів. Та й не диво. Ґулди його зробили. Дуже розумний чоловік і все таке, але мені він ніколи не подобався. Та й нікому. Пригадую, як він шкандибав вулицями в картатій сорочці й кустарних сандалях з кавуном під пахвою — єдиним харчем, яким зумів розжитися собі на день. Тепер — велике цабе, сер, але такий самий нечупара, як і завше. А втім… Немає сумніву, що свого часу він чудово зіграв свою роль. Врятував усіх нас від пекельних чортяк Сотільйо, а з цим міг би не впоратися чоловік коректніший…

Він показав рукою.

— Кінну статую, що стояла отам на п’єдесталі, прибрали. То був анахронізм, — туманно зауважив капітан Мітчелл. — Точаться розмови про те, щоб поставити натомість мармурову колону на пам’ять про Відокремлення, з ангелами миру по чотири боки та бронзовою статуєю Справедливості з позолоченими терезами на вершині. Кавальєре Паррочетті попросили зробити макет, його можна побачити у вітрині в Муніципальній «салі». По всьому п’єдесталу мають бути викарбувані імена. Що ж! Найкраще буде почати з імені Ностромо. Він зробив для Відокремлення більше за всіх, а натомість, — додав капітан Мітчелл, — отримав від цього менше, ніж багато інших, — коли до цього дійшло. — Капітан опускався на кам’яну лаву під деревом і, поплескуючи по ній, запрошував сідати поруч. — Він відвіз Барріосові листи з Сулако, які спонукали генерала на певний час відступити з Кайти й повернутися морем нам на підмогу. На щастя, транспортні судна ще стояли в гавані. Сер, я навіть не знав, чи мій капатас карґадорів живий. Поняття не мав. Це доктор Моніґем випадково здибався з ним у будинку митниці, з якого годину чи дві тому забрався окаянний Сотільйо. Мені ніхто нічого не сказав, навіть словом не натякнув — наче я не вартий довіри. Усе влаштував Моніґем. Пішов на залізничну станцію і домігся, щоб його пропустили до головного інженера, який, стільки ж заради Ґулдів, скільки й заради всього іншого, дав дозвіл, аби Ностромо вивезли паротягом до кінцевого пункту залізниці, за сто вісімдесят миль звідси. Для нього то був єдиний спосіб прорватися. Там, у будівельному таборі, він дістав коня, зброю, дещо з одягу й вирушив сам-один у ту дивовижну виправу — чотириста миль за шість днів через розколошканий край, — наприкінці якої героїчно пробився крізь лави монтеристів під мурами Кайти. Історія тієї виправи, сер, могла б скласти сюжет презахопливої книжки! У своїй кишені Ностромо віз життя кожного з нас. Самопосвяти, відваги, вірності, кмітливості ще не досить. Авжеж, він абсолютно безстрашний і непощербний. Але потрібна була ще й людина, котра знала б, як досягти успіху. Він і був такою людиною, сер. П’ятого травня, бувши по суті в’язнем у портовій конторі своєї компанії, я раптом почув із залізничної станції за чверть милі звідти свист паротяга. Я вухам своїм не повірив. Одним стрибком вискочив на балкон і побачив локомотив, який з шаленим вереском виїхав з воріт станції, випустивши великий стовп пари, що огорнула його білою хмарою, а далі, якраз навпроти готелю старого Віоли, загальмував, ну майже зупинився. Я угледів, як хтось, сер, — хоча й не впізнав, хто саме, — кинувся з Albergo d’Italia Una, ускочив до кабіни, а тоді, сер, той паротяг просто-таки зірвався з місця і в миг ока зник. Його як вітром здуло, сер! Першокласний там був машиніст, скажу я вам, сер. Їх сильно обстріляли національні гвардійці в Рінконі та ще в одному селищі. На щастя, колія не була пошкоджена. За чотири години вони дісталися до будівельного табору. Звідти Ностромо вирушив у дальшу путь… Що було потім, ви знаєте. Лишень озирніться довкола. Тут, на Аламеді, є люди, які їдуть у своїх екіпажах, та й узагалі дожили до цього дня лише тому, що багато років тому я найняв утеклого моряка-італійця за бригадира нашої верфі просто під враженням від сили, яка проступала в його зовнішності. І це факт. Нікуди тут не дінешся, сер. Сімнадцятого травня, якраз через дванадцять днів, відколи я побачив, як якийсь чоловік з «кази» Віол забрався на паротяг, і відколи подивувався, що б це значило, до гавані ввійшли транспорти Барріоса — і «Світова Скарбниця», як назвав Сулако у своїй книжці журналіст «Таймз», була врятована і вціліла в ім’я цивілізації, в ім’я великого майбутнього, сер. Педріто, на якого із заходу наступав Ернандес, а на портову браму тим часом напирали гірники з Сан-Томе, не зумів перешкодити висадці. Він цілий тиждень надсилав Сотільйо депеші із закликом об’єднатися. Якби Сотільйо так зробив, то була б така бійня та такі репресії, що не залишилося б жодного живого чоловіка чи жінки з вищих верств суспільства. І ось тут на сцені з’являється доктор Моніґем. Сотільйо, сліпий і глухий до всього на світі, не схóдив з палуби свого пароплава, пильнуючи, як його люди прочісують драгами дно у пошуках срібла, бо вірив, що його затоплено десь у гавані. Подейкували, що останні три дні він себе не тямив, казився і бризкав піною від розчарування, що нічого не знайдено, метався по палубі й вивергав прокляття на човнярів із драгами, наказував їм підпливати і зненацька тупав ногами та горлав: «І все-таки воно там! Я його бачу! Я його відчуваю!»

Він приготувався повісити доктора Моніґема (якого тримав на борту) на вантажному крані за кормою, аж тут на всю пару надійшов перший із транспортів Барріоса, одне з суден нашої компанії, став бортом до борту пароплава Сотільйо і без жодних попереджень відкрив шквальний вогонь зі стрілецької зброї. Це була абсолютна несподіванка, сер. Попервах люди Сотільйо були такі приголомшені, що не додумалися вскочити у трюм. Падали направо й наліво, мов кеглі. Це ще чудо, що Моніґема, який стояв на кормовому люку з мотузкою на шиї, не подірявили на решето. Потім він розповідав мені, що вже поставив був на собі хрест і без угаву репетував на все горло: «Підніміть білий прапор! Підніміть білий прапор!» Зненацька старий майор з есмеральдійського полку, який стояв поруч, видобув шаблю з криком: «Помри, віроломний зраднику!», — і щойно прохромив нею Сотільйо, як і сам упав з простреленою головою.

Капітан Мітчелл на хвильку примовкав.

— Їй-богу, сер! Я можу годинами плести язиком. Але нам час вирушати до Рінкона. Не годиться так: побувати в Сулако і не побачити вогнів копальні Сан-Томе, коли вся гора палахтить над темним Кампо, мов освітлений палац. Такі екскурсії увійшли в моду… Але дозвольте розповісти вам один маленький анекдот, сер, просто для наочності. Тижнів через два чи більше, коли Барріос, проголошений генералісимусом, погнав Педріто на південь, коли Тимчасова хунта на чолі з доном Хусте Лопесом оприлюднила нову конституцію, а наш дон Карлос Ґулд пакував валізи перед поїздкою до Сан-Франциско і Вашингтона (Сполучені Штати, сер, були перша велика держава, яка визнала Західну Республіку), — тижнів через два, кажу, коли ми вже почали відчувати, що наші голови міцно тримаються на наших в’язах, якщо можна так висловитись, отоді один значний чоловік, який перевозив на наших суднах великі вантажі, прийшов до мене у справах, та й каже навпростець: «Питаю, капітане Мітчелле, чи той ваш хлоп (він мав на увазі Ностромо) і досі за капатаса ваших карґадорів?» — «А в чому річ?» — цікавлюсь я. — «А в тому, що коли так, то я й не проти, просто я відправляю й одержую вашими кораблями чимало вантажу і кілька днів тому помітив, як він тинявся по верфі, а оце зараз він зупинив мене, наче відморожений, ну але байдуже, і попросив сигару. А ви ж знаєте, що мої сигари — щось особливе і діставати їх не так просто, як усе інше». — «Сподіваюся, ви проявили великодушність», — дуже м’яко поцікавився я. — «Еге ж. Але це чортзна-що. Хлоп вічно канючить покурити». Сер, я відвів очі, а тоді спитав: «Ви ж сиділи у в’язниці при Кабільдо?» — «Ви добре знаєте, що сидів, ще й у кайданах», — відповідає він. — «І вам присудили п’ятнадцять тисяч доларів штрафу?» — Він почервонів, сер, бо ходили чутки, що він зомлів від страху, коли його прийшли арештовувати, а тоді так плазував перед Фуентесом, що посміювались навіть policianos^[223], які приволокли його за чуба. «Та так, — каже він якось знічено. — А що?» — «Та нічого. Ви тоді зазнали неабияких збитків, — відказую я, — хоч і зберегли собі життя… То чим же я можу вам служити?» — Він навіть не зрозумів, до чого я хилив. Зовсім не зрозумів. Ось який непевний цей світ, сер.

Капітан насилу підводився, і за всю поїздку до Рінкона цей немилосердний чичероне промовляв лише єдину філософську фразу, задивившись на вогні Сан-Томе, які ніби зависали в темряві ночі між землею і небесами.

— Велика це потуга — чи то на добро, чи то на зло, сер. Велика потуга.

А далі вони вечеряли в Mirliflores, де кухня була чудова, але в душі приїжджого залишалося враження, що в Сулако багато приємних, здібних молодих людей, чия платня, очевидно, така велика, що їм бракує розсудливості, і деякі з них, переважно англосакси, вміють майстерно, як то кажуть, «грати на нервах» оцьому доброму провідникові.

Двоколісний екіпаж (капітан Мітчелл називав його фаетоном), запряжений прудким сухоребрим мулом, якого весь час шмагав візник, з вигляду явно неаполітанець, швидко й аж побрязкуючи котився до гавані — отоді програма майже завершувалась перед освітленою конторою ОПСК, відчиненою в таку пізню годину з огляду на прибуття пароплава. Майже — але не зовсім.

— Десята година. Ваш корабель не відчалить до пів на першу, якщо не пізніше. Заходьте на бренді з содовою та ще одну сигару.

А в приватному помешканні суперінтенданта привілейований пасажир «Церери», чи «Юнони», чи «Паллади», ошелешений і мовби духовно розчавлений тим несподіваним потоком óбразів, звуків, імен, фактів та не вповні зрозумілої заплутаної інформації, слухав це все, наче втомлена дитина якусь чарівну казку — чув, як знайомий приголомшливо патетичний голос, долинаючи, як із потойбіччя, оповідав йому, що «в цій самій гавані» відбувся парад іноземних флотів, і він поклав кінець Костаґуано-сулакській війні. І що крейсер Сполучених Штатів «Поватан»^[224] перший привітав салютом прапор Західної Держави — білий із зеленим лавровим вінком посередині, який обіймає жовту квітку амариліса^[225]. Чув, що генерала Монтеро менш ніж через місяць після того, як він проголосив себе імператором Костаґуани, застрелив молодий офіцер-артилерист, брат його тодішньої коханки.

— Паскудний Педріто, сер, утік з країни, — промовляв голос. І розповідь плинула далі: — Згодом капітан одного з наших суден розповідав мені, що упізнав Педріто Guerrillero в якомусь південному порту: той, у пурпурових капцях і в оксамитовій шапочці з золотою китичкою, тримав там публічний дім.

— Паскудний Педріто! Хто він такий, чорт забирай? — дивувався поважний перелітний птах, що ширяв на межі чування і сну, рішуче розплющивши очі та випускаючи з губ, з яких стирчала вісімнадцята чи двадцята за той незабутній день сигара, слабеньке, але миле колечко димку.

— Він явився мені в цій самій кімнаті, наче примара, сер, — капітан Мітчелл зі щирим теплом та відтінком мрійливих гордощів уже говорив про свого Ностромо. — Можете собі уявити, сер, яке враження це на мене справило. Авжеж, він повернувся морем разом з Барріосом. І перше, що він розповів мені, коли я став здатен його чути, — це те, що він підібрав був шлюпку з того самого баркаса, яка дрейфувала по затоці! Цей випадок його ніби аж підкосив. А випадок — досить-таки небуденний, якщо ви згадаєте, що від того моменту, коли затонуло срібло, минуло шістнадцять днів. Ураз я побачив, що Ностромо став іншою людиною. Він так уп’явся очима у стіну, сер, наче по ній бігав павук чи ще казна-що. Пропажа срібла не йшла йому з думки. Перше, що він мене спитав, — це чи донья Антонія вже чула про смерть Деку. Голос його тремтів. Я відповів йому, що донья Антонія, власне кажучи, ще не повернулася до міста. Бідолашна дівчина! І не встиг я поставити йому тисячу запитань, що готові були зірватися мені з язика, як він, несподівано кинувши «Вибачте, сеньйоре», узагалі вилетів із контори. Я не бачив його три дні. Знаєте, я був страшенно заклопотаний. Схоже, він вештався по місту й за містом, а на дві ночі заявився ночувати до повіток залізничників. Здавався байдужісіньким до всього довкола. На верфі я спитав його: «Коли ви збираєтеся знову стати до праці, Ностромо? Для карґадорів зараз багато роботи».

— Сеньйоре, — відказав він, повільно звівши на мене допитливий погляд, — хіба вас дивує, що я ще надто втомлений, аби працювати? Та й яку роботу зміг би я зараз робити? Як мені дивитися в очі моїм карґадорам після того, як я не вберіг баркас?»

Я благав його не думати більше про срібло, а він посміхався. Посмішка, яка вразила мене в саме серце, сер. «То була не помилка, — сказав я йому. — То була рокованість. І годі було якось зарадити». — «Sí, sí!» — відповів він і відійшов. Я гадав, що найкраще — лишити його трохи самого, аби він із цим упорався. Сер, насправді йому знадобилися довгі роки, аби з цим упоратися. Я був під час його зустрічі з доном Карлосом. Треба сказати, що той Ґулд — чоловік холоднуватий. Він стільки років мусив міцно тримати в руках свої почуття, маючи діло зі злодіями та шахраями й повсякчас стоячи разом зі своєю дружиною перед загрозою зазнати краху, що це стало його другою натурою. Довгий час вони з Ностромо дивились один на одного. Дон Карлос у своїй спокійній стриманій манері запитав, чим може йому служити.

«Моє ім’я відоме по всьому Сулако, — так само спокійно відказав Ностромо. — То чим же ви можете мені служити?» І більше того разу не було сказано ні слова. Втім, згодом була виставлена на продаж дуже гарна прибережна шхуна, і ми з пані Ґулд домовилися купити її та подарувати Ностромо. Так ми й зробили, але він за три роки повернув нам усю суму. Бізнес бурхливо розвивався тут по всьому узбережжю, сер. Скажу більше, Ностромо таланило в усьому, якщо не брати до уваги історії зі сріблом. Бідолашна донья Антонія, у пам’яті якої ще свіжі були спогади про жахіття, пережиті в лісах під Лос-Атос, також мала з ним зустріч. Хотіла дізнатися про Деку: про що вони говорили, щó робили, про щó думали до останньої хвилини тієї фатальної ночі. Пані Ґулд казала мені, що Ностромо тримався зразково: спокійно і приязно. Панна Авельянос розридалася лише тоді, коли він розповів їй, як Деку прохопився, що його план увінчається славним успіхом… І немає сумніву, сер, що так воно і сталось. Це успіх.

Нарешті програма добігала кінця. А коли привілейований пасажир аж тремтів від приємного передчуття відпочинку у своїй койці і вже й забував спитати: «У чому ж, чорт забирай, полягав план Деку?» — капітан Мітчелл казав:

— Перепрошую, ми вже скоро мусимо попрощатися. Приємно було провести з вами день — ви слухали з таким жвавим зацікавленням. Я проведу вас на корабель. Кинете погляд на «Світову Скарбницю». Чудова це назва.

І голос стернового з дверей, який повідомляв, що шлюпка готова, завершував програму.

Ностромо і справді знайшов шлюпку з баркаса, яку залишив був Деку на Великій Ісабелі і яка потім дрейфувала порожняком далеко в затоці. Він сáме стояв на містку першого з транспортних пароплавів Барріоса за годину плавби від Сулако. Барріос, який завжди тішився зухвалими подвигами й високо цінував відвагу, дуже вподобав капатаса. За час того плавання вздовж берега генерал тримав Ностромо при собі, часто звертаючись до нього в тій брутальній галасній манері, яка означала його велику прихильність.

Ностромо перший помітив з носа крихітну, примарну темну цятку, яка з’явилась на мерехтливій гладіні затоки просто на тлі Трьох Ісабел. Бувають випадки, коли не треба нехтувати найменшим фактом, — і маленький човник так далеко від берега міг мати якесь значення, що його варто було з’ясувати. Барріос схвально кивнув — і транспорт відхилився від курсу, пройшовши досить близько від суденця, аби переконатися, що на ньому немає жодної живої душі. То був звичайнісінький човник, який дрейфував, а весла його лежали на днищі. Але Ностромо, якому всі ці дні з думки не йшов Деку, ще здалеку схвильовано впізнав шлюпку з баркаса.

Не могло бути й мови, щоб зупиняти транспорт, аби підібрати таку дрібницю. Для порятунку людських життів та майбутнього цілого міста важила кожна хвилина. Перший транспорт із генералом на борту повернувся на свій курс. Услід за ним поспішала решта пароплавів, які безладно розтягнулись на милю чи більше по затоці, немов на фініші океанської регати, чорніючи й димлячи на тлі західного небокраю.

— Mi General^[226], — дзвінко, але спокійно пролунав голос Ностромо, який стояв позаду гурту офіцерів, — мені б хотілося врятувати той човник. Por Dios, я його впізнав. Він належить моїй компанії.

— А ти, por Dios, — голосно і добродушно зареготав Барріос, — належиш мені. Я хочу зробити тебе капітаном кавалерії, щойно на очі нам трапиться якийсь кінь.

— Я плаваю набагато краще, ніж їжджу верхи, mi General, — крикнув Ностромо, із застиглим поглядом проштовхуючись до леєра. — Пустіть…

— Пустити тебе? Що за чванько, — весело пожартував генерал, навіть не дивлячись на нього. — Відпустити його! Ха-ха-ха! Хоче, аби я сказав, що ми без нього Сулако не захопимо! Ха-ха-ха! Хочеш попливти по човник, мій синку?

Його регіт урвав страшенний окрик, який прокотився від носа до корми. То Ностромо стрибнув за борт і його чорна голова вже виринула ген далеко від корабля. Генерал нажахано пробурмотів, мов його громом ударило:

— Cielo!^[227] Грішний я, грішний! — Стривожено глянув за борт і побачив, що Ностромо пливе напрочуд вправно, а тоді страхітливо прогримів: — Ні! Ні! Ми не зупинимось, аби підібрати цього нахабу. Хай собі тоне — от навіжений капатас.

Ніщо, крім фізичного примусу, не могло завадити Ностромо стрибнути за борт. Той порожній човник, який таємничо виплив йому назустріч, ніби на ньому веслував незримий привид, заворожував, мов якесь знамення, якесь застереження, він неначе приголомшливо і загадково відповідав на невідступну думку про срібло та долю людську. Ностромо стрибнув би, навіть якби ці півмилі плавби загрожували йому смертю. Але поверхня води була гладенька, мов на ставку, а акули в затоці Пласідо чомусь не водились, хоча по той бік від Пунта-Мáла вони роєм роїлись попри берег.

Капатас ухопився за корму шлюпки й важко відсапнув. Дивна млість охопила його, поки він плив. Ще у воді він скинув чоботи й куртку. Трохи повисів на кормі, віддихуючись. Оддалік транспорти йшли навпростець до Сулако, тримаючись тепер купи і справляючи враження дружнього змагання, судноплавного спорту, регати, і дим їхніх труб, зливаючись, стелився просто в нього над головою, мов прозора сірчано-жовта пелена туману. Це завдяки його рішучості, його відвазі, його вчинку ці кораблі вийшли в море і поспішили на порятунок життів і статків «бланко», наглядачів над народом, на порятунок копальні Сан-Томе, на порятунок дітей Віоли.

Енергійно і вправно він переліз через корму. Той самий човен! Нема сумніву, нема жодного сумніву. Це шлюпка баркаса № 3 — шлюпка, яку він залишив на Великій Ісабелі Мартінові Деку, аби той мав як урятуватись, коли раптом не буде змоги допомогти йому з берега. І ось вона випливла йому назустріч, порожня і незбагненна. Що ж трапилося з Деку? Капатас якусь хвилю оглядав човен. Шукав якусь подряпину, якусь мітку, якийсь знак. Але знайшов лише брунатну пляму на краю борту навпроти банки. Він нахилився і сильно потер пляму пальцем. Тоді мляво сів на кормове сидіння, зімкнувши коліна і схрестивши ноги.

Мокрий, мов хлющ, з прилиплим до голови волоссям та обвислими вусами, з яких крапотіла вода, затьмареним поглядом утупившись у днище шлюпки, капатас карґадорів нагадував потопельника, який сплив із безодні, аби згаяти собі призахідну годину на маленькому човнику. Хвилювання через ризиковану виправу і вчасне повернення, хвилювання від досягнутого успіху і все те хвилювання через плетиво думок про великий скарб та другу людину, яка знала про його існування, розвіялось. До останньої хвилини він сушив собі голову над тим, як то примудритися незагайно і непомітно побувати на Великій Ісабелі. Адже серпанок таємності так тісно поєднався в його думках зі скарбом, що навіть перед Барріосом він утримався від будь-яких згадок про перебування Деку зі сріблом на острові. Втім, у листах, які він привіз генералові, було коротко згадано пропажу баркаса як таку і що це вплинуло на становище в Сулако. За таких обставин одноокий Убивця тигрів, здаля зачувши битву, не марнував часу на розпити посланця. Власне, Барріос, розмовляючи з Ностромо, припустив, що і дон Мартін Деку, і зливки з Сан-Томе пропали безвісти, а Ностромо, якого він прямо не питав, уперто мовчав під впливом якоїсь нез’ясовної стриманості, змішаної з недовірою. «Хай дон Мартін розповість про все сам», — казав він собі подумки.

А тепер, коли він уже мав як дістатись до Великої Ісабели, і навіть раніше, ніж думав, його хвилювання розвіялось — як тоді, коли душа покидає безживне тіло на землі, якої більше не знає. Ностромо наче й не знав цієї затоки. Довгий час навіть його повіки, які прикривали тьмяну порожнечу очей, ні разу не сіпнулись. Тоді поволі, так, що не ворухнулась ні рука, ні нога, не здригнувся жоден м’яз і не затремтіла жодна вія, його застиглі риси набули виразу, живого виразу, у порожній погляд закралася глибока думка — ніби душа-вигнанниця, спокійна, замислена душа, натрапивши на своєму шляху на оте бездиханне тіло, тайкома проникає в нього, аби ним заволодіти.

Капатас спохмурнів — і в безмежному спокої моря, островів і узбережжя, хмар на небі та світляних смуг на воді його насуплене чоло було таке саме промовисте, як і владний жест. Довго ще цей вираз не сходив з його лиця, потім Ностромо похитав головою і знову з головою поринув у спокій, який панував у природі. Зненацька він схопився за весла і, гребнувши один раз, розвернув шлюпку до Великої Ісабели. Але перш ніж почати веслувати, ще раз нахилився над брунатною плямою на краю борту.

— Знаю я, щó це, — пробурмотів він сам до себе, глибокодумно хитнувши головою. — Це кров.

Удари його весел були замашні, енергійні й упевнені. Час од часу він поглядав через плече на Велику Ісабелу, яка відкривала його тривожному погляду свій низький скелястий берег, мов непроникне обличчя. Нарешті ніс шлюпки зарився в пісок. Ностромо не витягнув, а просто-таки жбурнув човен на маленький пляж. І відразу ж, повернувшись спиною до вечірньої заграви, сягнистою ходою кинувся в ущелину і з кожним кроком здіймав фонтани води, бредучи струмком, ніби кóпав ногами його мілку, чисту, дзюркотливу душу. Він не хотів згаяти жодної хвилини, поки ще було світло.

Брили землі з травою і поламаними кущами дуже природно завалили западину під похилим деревом. Деку потурбувався про те, щоб заховати срібло згідно з вказівками капатаса, досить обдумано скориставшись заступом. Але схвальна півусмішка на обличчі Ностромо змінилася презирливим вигином губ, коли він побачив і сам заступ, кинутий на видному місці, ніби через цілковиту недбалість або ж раптову паніку, що звóдило нанівець усі зусилля. А! Усі вони однакові у своїй глупоті, оці hombres finos, які вигадали закони та уряди й нав’язали народові безплідну працю.

Капатас підібрав заступ, і, щойно відчув у долоні його руків’я, як у ньому раптом прокинулось бажання поглянути на футляри з буйволячої шкіри, повні срібла. Кількома ударами заступа він надсік краї і ріжки деяких футлярів, тоді зчистив землю і виявив, що один із них розтято ножем.

На це відкриття Ностромо здушено вигукнув і опустився навколішки, з якимось ірраціональним побоюванням озирнувшись через одне плече, а потім через друге. Цупка шкіра зімкнулась у місці розрізу, і капатас завагався, перш ніж просунути руку крізь довгу шпару і намацати зливки. Ось вони. Один, два, три. Так, чотирьох бракує. Хтось їх витягнув. Чотири зливки. Але хто? Деку? Більше нíкому. Але навіщо? З якою метою? Заради якої проклятої примхи? Хай пояснить. Чотири зливки вивезено на човні, і — кров!

Сонце на лоні розлогої затоки, ясне, не захмарене, незмінне, поринало у воду — поважна і безтривожна містерія самопожертви звершувалась далеко від смертних очей, у безмежно величній тиші та мирі. На чотири зливки менше!.. І кров!

Капатас поволі підвівся.

— Він міг просто порізати собі руку, — пробурмотів він. — Але тоді…

Він сів на м’яку землю, безвольно, ніби прикутий до скарбу, з безнадійною покорою охопивши руками підібгані ноги, мов раб, залишений на варті. Лише раз разом він різко підняв голову: до вух йому долинуло шалене торохкотіння мушкетного вогню, наче сухим горохом хто сипнув на барабан. Прислухавшись, Ностромо за якийсь час сказав півголосом:

— Він уже ніколи не повернеться і не пояснить.

І знову понурив голову.

— Неможливо! — пригнічено пробурмотів він.

Звуки стрілянини стихли. Над узбережжям спалахнула червона заграва великої пожежі в Сулако, заряхтіла на хмарах при вході до затоки, кинула зловісний червонястий відблиск на силуети Трьох Ісабел. Капатас цього не побачив, хоча й підняв голову.

— Ну тоді я не знаю, — чітко промовив він і ще довгі години мовчки дивився перед собою.

Він не міг знати. Та й ніхто не міг. Як можна було припустити, кончина дона Мартіна Деку не стала предметом роздумів ні для кого, крім Ностромо. Якби була відома правда фактів, увесь час поставало б питання — чому. А так версія його смерті на затонулому баркасі не залишала сумнівів щодо причини. Молодий апостол Відокремлення загинув через нещасний випадок, борючись за свою ідею, і його оплакуватимуть у віках. Але правда полягала в тому, що він помер від самотності — ворога, який відомий на цій землі небагатьом і якому здатні протистояти лише найпростодушніші з нас. Блискучий костаґуанеро з паризьких бульварів помер від самотності і браку віри в себе та ближніх.

З якихось певних і поважних причин, які понад людське розуміння, морське птаство цурається Ісабел. Улюблене місце птахів — скеляста голова Асуери, між кам’яних уступів та ущелин якої відлунюють їхні дикі галасливі крики, аж здається, що вони вічно сваряться через легендарний скарб.

Під кінець свого першого дня на Великій Ісабелі Деку, вовтузячись на своєму ложі з кострубатої трави в затінку дерева, сказав собі:

— За цілий день я не побачив жоднісінького птаха.

І за цілий день він не чув жодного звуку, крім свого власного бурмотіння. То був день повної тиші — перший такий у його житті. А ще він ні секунди не спав. Ні за ті безсонні ночі та дні боротьби, планів, розмов, ні за всю останню ніч небезпек та важкої фізичної праці посеред моря він і на мить не годен був стулити очі. А проте від сходу до заходу сонця він лежав, розпростертий на землі, то горілиць, то долілиць.

Він підвівся, потягнувся і поволі спустився до западини, аби заночувати біля срібла. Якщо Ностромо повернеться — а він міг повернутись у будь-який момент, — то передусім зазирне туди, а ніч, звичайно, була б найвідповіднішим часом для того, аби зробити спробу вийти на зв’язок. З глибокою байдужістю Деку згадав, що нічого не їв, відколи залишився сам на острові.

Він провів ніч, не змикаючи очей, а коли розвиднилося, щось із такою самою байдужістю з’їв. Блискучий «Деку-син», зіпсований пестунчик родини, коханий Антонії та сулакський журналіст виявився нездатним впоратися з самим собою наодинці. Самотність, спричинена всього лише зовнішніми обставинами існування, дуже швидко перетворюється на стан душі, в якому немає місця награній іронії та скепсису. Така самотність опановує дух і жене думку у вигнання до цілковитої зневіри. По трьох днях чекання так і не побачивши людського обличчя, Деку упіймав себе на тому, що його обсіли сумніви в реальності його власної особистості. Вона злилася зі світом хмар і води, природних стихій та явищ природи. Лише діючи, ми віднаходимо стійку ілюзію свого існування у світобудові, безпорадною часточкою якої ми є. Деку геть утратив віру в реальність своїх вчинків, минулих і майбутніх. На п’ятий день його охопила безмірна меланхолія. Вирішив не здаватись на милість оцих типів із Сулако, які оточили його, нереальні і страхітливі, немов белькотливі безсоромні привиди. Бачив себе ніби збоку, як він немічно борсається в їхній гущі, а Антонія, велетенська і принадна, мов алегорична статуя, презирливо дивиться на його безвольність.

Перед його зором не з’являлася жодна жива істота, жодна цятка, що могла б виявитись далеким вітрилом. І, наче щоб утекти від цієї самотності, він з головою поринув у меланхолію. Розпливчасте усвідомлення того, що він пустив своє життя в хибному керунку, змарнував його на пориви, пам’ять про які залишила йому гіркоту, стало першим моральним почуттям на шляху його змужніння. Але водночас він не відчував каяття. Про що йому шкодувати? Він не визнавав жодної іншої чесноти, крім інтелекту, і перетворив свої пристрасті на обов’язки. І ця безмежна непорушна самотність зневіреного чекання легко поглинула і його інтелект, і його пристрасть. Безсоння геть ослабило його волю, бо за сім днів він не проспав і сімох годин. Його смуток був смутком скептичного духу. Він бачив усесвіт як низку незбагненних óбразів. Ностромо загинув. Усе зазнало ганебної поразки. Він більше не насмілювався думати про Антонію. Вона не вижила. А якщо й вижила, то він не зможе з’явитись їй на очі. І всі зусилля, схоже, були даремні.

На десятий день, після ночі, за яку він ні разу навіть не задрімав (йому спало на думку, що Антонія, мабуть, просто не могла полюбити настільки невловиму істоту, як він), самотність уявилась йому великою порожнечею, а тиша, яка панувала в затоці, — тонкою туго натягнутою мотузкою, на якій він висів, прив’язаний за обидві руки, без страху, без подиву, без жоднісінької емоції. Лише надвечір, коли прохолода принесла хоч якусь полегшу, йому захотілося, аби ця мотузка луснула. Уявляв, як вона рветься зі звуком пострілу — різким гучним тріском. І це буде його кінець. Він думав про цю можливість з утіхою, бо ж боявся безсонних ночей, тієї нерозривної тиші в образі мотузки, на якій він підвішаний за обидві руки і яка вібрувала від беззмістовних фраз, без кінця повторюваних, але цілковито незбагненних, і в них звучали імена Ностромо, Антонії, Барріоса, та від якихось відозв, що зливались у глумливе беззмістовне дзижчання. У денну пору тиша ввижалась йому нерухомою, напнутою до краю мотузкою, до якої підвішене, мов гиря, його життя, його змарноване життя.

— Цікаво, чи встигну я почути тріск, перш ніж упаду, — запитував він себе.

Сонце вже дві години висіло над обрієм, коли він підвівся, вихудлий, брудний, блідий, і подивився на нього почервонілими очима. Тіло ледве його слухалось, ніби налите свинцем, але не тремтіло, і в такому фізичному стані його рухи набули непохитної зваженої гідності. Він ступав так, наче звершував якийсь ритуал. Спустився до западини, бо з усього, сущого поза ним, на нього діяли лише чари срібла, в яких крилася прихована сила. Він підібрав пояс із револьвером, який там лежав, і оперезався ним. Мотузка тиші не могла луснути на острові. «Треба зірватися з неї й потонути в морі», — думав він. І потонути! Деку поглянув на пухку землю, яка присúпала срібло. У морі! Його погляд був поглядом сновиди. Він повільно опустився навколішки й узявся ретельно та терпляче розгрібати землю руками, й рив доти, доки не відрив один з футлярів. Без затримки, ніби виконував роботу, яку вже робив багато разів, розтяв футляр ножем, витяг чотири зливки й сунув собі до кишень. Знову присúпав футляр землею і крок за кроком вибрався із западини. Кущі з шелестом зімкнулися за його спиною.

Ще на третій день свого усамітнення він підтягнув шлюпку ближче до води, задумавши кудись попливти, але відмовився від цієї ідеї, почасти прислýхавшись до шепоту затяжної надії на те, що Ностромо повернеться, почасти через переконання, що будь-які зусилля вже цілковито даремні. Тепер шлюпку треба було лише злегка попхнути, аби вона попливла. Мартін щодня потроху їв, якщо не рахувати першого дня, і в нього ще залишилась якась м’язова сила. Помалу налігши на весла, він відгріб від скелястого берега Великої Ісабели, який стримів за його спиною, зігрітий сонячним сяйвом, яке здавалось уособленням життєвого тепла, омитий з ніг до голови щедрим світлом, наче промінням надії та радості. Деку веслував просто до призахідного сонця. Коли в затоці споночіло, він перестав гребти і жбурнув весла на днище човна. Їхній глухий стукіт був найгучнішим звуком, який він лише чув у своєму житті. Це було одкровення. Ніби хтось покликав його здалеку. І враз йому в голові майнула думка: «Можливо, цієї ночі мені вдасться поспати». Але він у це не вірив. Він не вірив ні в що й так і лишився сидіти на банці.

Світання, що зажевріло з-за гір, відбилось у його незмигних очах. Безхмарним небом розлилася заграва, і з-за шпилів кряжа у всій своїй красі показалося сонце. Уся гладінь великої затоки заблискотіла довкола човна, і в оцій пишноті нещадної самотності Деку знову уявилась тиша, туго напнута, мов тонка темна мотузка.

Очі його вдивлялись у цю візію, поки він неквапливо пересідав з банки на край борту. Вдивлялись невідривно, а тимчасом він, мацнувши по поясу, відстебнув клапан кобури, витяг револьвер, звів курок, витяг руку вперед, націлив цівку в груди, натис на спусковий гачок і з судомним зусиллям віджбурнув ще димучу зброю геть. Вдивлялись і тоді, коли він повалився долілиць і припав грудьми до борту, вчепившись правицею в банку. Вдивлялись…

— Скінчено, — насилу вимовив він, уже захлинаючись кров’ю. Останньою його думкою було: «Хотів би я знати, як помер той капатас». Негнучкі пальці розціпились, і коханий Антонії Авельянос повалився за борт, так і не почувши, як луснула мотузка тиші серед пустельної затоки Пласідо, мерехтлива гладінь якої і не колихнулась через падіння його тіла.

Жертва розчарування і втоми, які є відплатою за інтелектуальну відвагу, блискучий дон Мартін Деку зник без сліду — обтяжений срібними зливками із Сан-Томе, поглинутий безмежною байдужістю всього сущого. Його невиспана зіщулена постать уже не чувала над сріблом Сан-Томе, і певний час добрі та злі духи, які ширяють поблизу кожного захованого скарбу на землі, могли б подумати, що про цей-от скарб уже ніхто з людей не пам’ятає. Згодом, через кілька днів, інша постать вималювалась на тлі призахідного сонця і сягнистим кроком попрямувала до вузької чорної западини, аби нерухомо й не склепивши вік просидіти всю ніч майже в тій самій позі, в тому самому місці, де раніше сидів інший чувальник, який тихо-тихо відплив назавжди у маленькому човнику в час заходу сонця. А добрі та злі духи, які ширяли довкола заклятого скарбу, чудово зрозуміли, що срібло Сан-Томе дістало тепер раба, який буде вірним йому до самої смерті.

Неперевершений капатас карґадорів, жертва розчарованого марнославства, яке стає винагородою за відважні вчинки, всю ніч просидів, як утомлений зацькований вигнанець, і звідав таких мук безсоння, яких ніколи не знав Деку, його товариш у найвідчайдушнішій виправі його життя. І він губився у здогадах, як же помер Деку. Але знав, яку роль відіграв тут він сам. Спершу жінка, згодом чоловік — обох він покинув на останній межі заради проклятого скарбу. І ціна його — не врятована душа та погублене життя. Відсторонення й заціпеніння від побожного жаху змінилося спалахом безмірних гордощів. Немає у світі нікого, крім Джан’ Баттісти Фіданци^[228], капатаса карґадорів, непощербного і незрадливого Ностромо, хто міг би заплатити таку ціну.

Він вирішив, що тепер нікому не дозволить відібрати цю здобич. Нікому. Деку помер. Але як? У тому, що той помер, Ностромо не мав ані тіні сумніву. Але чотири зливки?.. Навіщо? Чи не мав він на думці повернутись і взяти ще — іншим разом?

Скарб виявляв свою приховану владу. Вона скаламутила ясний розум чоловіка, який заплатив за срібло свою ціну. Він був певен, що Деку помер. Йому здавалося, що весь острів сповнений перешіптувань: «Помер! Сконав!». І капатас упіймав себе на тому, що прислухається, чи не зашелестять кущі, чи не захлюпає під чиїмись кроками вода у струмку. Помер! Балагур, novio доньї Антонії!

— Ха! — зронив Ностромо, упершись чолом у коліна у світлі мертвенно-блідого світанку, що зайнявся над визволеним Сулако і над затокою, сірою, мов попіл. — Це до неї він полине. До неї полине!

Ще й чотири зливки! Чи не взяв їх Деку з помсти, аби накласти на нього прокляття — як зробила це та розгнівана жінка, що напророчила йому муки совісті й поразку, а проте доручила врятувати власних дітей? Що ж, дітей він врятував. Покінчив із прокляттям злиднів та голодної смерті. І все це зробив сам-один — а може, й за допомогою диявола. Кому яке діло? Хоч його і зрадили, він зробив це, заодно врятувавши й копальню Сан-Томе — вона уявлялась йому велетенською злою силою, безмірне багатство якої панує над відвагою, непосильною працею і вірністю бідноти, над війною і миром, над життям міста, моря і Кампо.

Сонце освітило небо за шпилями Кордильєрів. Капатас якийсь час дивився на земляний осип, каміння та поламані кущі, які маскували схованку зі сріблом.

— Мені треба багатіти дуже повільно, — розмірковував він уголос.

Розділ XI

Сулако зламало обачність Ностромо, який таки швидко багатів завдяки прихованим скарбам, над якими стривожено ширяли добрі та злі духи, скарбам, видобутим з-під землі працьовитими руками народу. Це нагадувало другу молодість, нове життя, сповнене обіцянок, неспокою, праці, — життя, яке щедро розсипає багатства на всі боки, повергаючи світ у захват. Матеріальні інтереси потягли за собою й матеріальні зміни. Та й інші зміни, делікатніші, ззовні непомітні, справили вплив на душі та серця людей праці. Капітан Мітчелл подався на батьківщину, де зажив собі на прибутки від заощаджень, вкладених у копальню Сан-Томе, а доктор Моніґем постарів, голову йому посріблила сивина, але з лиця він не змінився і жив з невичерпного скарбу своєї самопосвяти, захованого глибоко в серці, немов незаконно здобуте багатство.

Під час затяжного, вже другого, візиту Ґулдів до Європи та Сполучених Штатів Америки головний інспектор державних шпиталів (за утримання яких відповідала Гулдова концесія), офіційний радник муніципалітету з питань санітарії, головний лікар Об’єднаних копалень Сан-Томе (територія яких, багата на золото, срібло, мідь, свинець, кобальт, простягалася вздовж підніжжя Кордильєрів на довгі милі) почувався жертвою злиднів, незгод і голоду. Ґулди попросили його, завсідника «каси», перевіреного друга родини, старого парубка без жодних уз і без жодного господарства (хіба що професійного характеру), замешкати у своєму домі. За ті одинадцять місяців їхньої відсутності усі знайомі кімнати щоразу нагадували йому про жінку, до чиїх ніг він склав усю свою вірність, і ставали дедалі нестерпніші. Що ближче був день прибуття поштового пароплава «Гермес» (найновішого придбання з блискучого флоту ОПСК), то життєрадісніше лікар шкандибав, то сардонічніше огризався на прості та лагідні звертання — і все через сущу нервозність.

Він швидко та з шаленим захватом спакував свою скромну валізу і з насолодою, в якомусь сп’янінні простежив, як її виносять повз старого воротаря з брами «каси» Ґулдів, а потім, з наближенням заповітної години, трохи боком сидів самотою у великому ландо, запряженому білими мулами, і просто-таки ядуче зиркав довкола, намагаючись опанувати себе, аж урешті з парою нових рукавичок у лівиці рушив до гавані.

Серцю його стало так тісно у грудях, коли він побачив Ґулдів на палубі «Гермеса», що замість привітатися він лише пробурмотів кілька випадкових слів. Їдучи назад до міста, всі троє мовчали. А на патіо лікар, уже природнішим голосом, сказав:

— Зараз я вас залишу. Зазирну завтра, можна?

— Приходьте на ланч, дорогий докторе Моніґем, і приходьте зарані, — відповіла, обернувшись перед сходами і подивившись на нього, пані Ґулд у своїй дорожній сукні й зі спущеною вуаллю, а Мадонна на верхньому майданчику в блакитних шатах і з дитям на руках ніби запрошувала її додому з жалісливою ніжністю.

— Не сподівайтеся застати мене вдома, — попередив його Чарлз Ґулд. — Рано-вранці я виїду до копальні.

Після ланчу донья Емілія і сеньйор доктор повільно вийшли з патіо через внутрішню браму. Перед ними розкинувся великий сад «каси» Ґулдів, обнесений високим муром, та червоні схили сусідніх черепичних дахів; під деревами лежали густі тіні, а газони були залиті сонцем. Сад обступали три ряди старих помаранчевих дерев. Тут і там виднілись босі смагляві садівники в білосніжних сорочках та широких calzoneras, вони сиділи навпочіпки біля клумб, снували між деревами, тягли по гравію доріжок каучукові шланги, і тонкі струмені води схрещувались між собою граційними дугами та іскрились на сонці, тихенько лопотячи по кущах і розсипаючи діамантові бризки по траві.

Донья Емілія, підтримуючи шлейф світлої сукні, йшла біля доктора Моніґема, вбраного удовгий чорний сюртук та бездоганно чисту манишку зі строгою чорною краваткою-метеликом. Під купою тінистих дерев були розставлені маленькі столики та плетені з лози крісла, і пані Ґулд сіла в одне з них, низьке і широке.

— Ще не йдіть, — сказала вона докторові Моніґему, хоч той і так не годен був зрушити з місця. Втиснувши підборіддя між ріжками свого комірця, він тайкома пожирав її очима, які, на щастя, були круглі та незворушні, мов мармурові кульки, і не могли виражати його почуття. Знаки часу на обличчі цієї жінки, крихкість і втома, що відбивалися в очах і осіли на скронях «Невтомної сеньйори» (як багато років тому захоплено називав її зазвичай дон Пепе), пробуджували в ньому жаль і зворушували мало не до сліз.

— Ще не йдіть. Сьогодні цілий день — у моєму розпорядженні, — лагідно наполягала пані Ґулд. — Офіційно ми ще не повернулися. Ніхто не прийде. Світло у вікнах «каси» Ґулдів має засвітитися для прийняття лише завтра.

Лікар опустився у крісло.

— Влаштовуєте тертулію^[229]? — безпристрасно спитав він.

— Просто зустріч добрих друзів, які забажають прийти.

— І аж завтра?

— Так. Чарлз буде втомлений після цілого дня на копальні, тож я… Було б добре побути з ним удвох у цей перший вечір після повернення до цього любого мені дому. Тут минуло все моє життя.

— Ах, звісно! — раптом буркнув лікар. — У жінок відлік часу починається від дня весілля. Хіба ви не пожили трохи й до того?

— Пожила, але про що тут згадувати? Не було жодних турбот.

Пані Ґулд зітхнула. І як двоє друзів після довгої розлуки повертаються в розмові до найбурхливішого періоду свого життя, так і вони з лікарем заговорили про Сулакську революцію. Пані Ґулд дивувалася, що ті, хто брав у ній участь, ніби й забули про неї та її уроки.

— І все-таки, — вставив лікар, — ми, котрі відіграли в ній свою роль, дістали свою винагороду. Дон Пепе, попри вельми похилі літа, все ще може сидіти в сідлі. Барріос напивається до чортиків у веселому товаристві у своїй fundación, десь далеко за Больсоном-де-Тоноро. А героїчний падре Роман каже, буцімто йому не страшно, що місіонери Голройда можуть заподіяти шкоду його пастві, поки він живий.

Пані Ґулд злегка здригнулася від натяку на підрив, який загрожував копальні Сан-Томе.

— Ах, а ви, дорогий друже?

— Я виконав ту роботу, для якої годився.

— Ви зустрілися віч-на-віч з найстрашнішими небезпеками. Страшнішими за смерть.

— Ні, пані Ґулд! Ішлося лише про смерть — через повішення. І я винагороджений понад свої заслуги.

Помітивши, що пані Ґулд затримала на ньому погляд, він опустив очі.

— Я зробив кар’єру — як бачите, — сказав головний інспектор державних шпиталів, поправляючи вилоги свого люксусового чорного сюртука. Лікареве почуття самоповаги, яке на його внутрішньому світі позначилось майже цілковитим зникненням зі снів óбразу отця Берона, назовні проявлялось у тому, що як контраст до колишньої недбалості скидалось на нестриманий культ власної зовнішності. Перемінивши гардероб, доктор Моніґем суворо дотримувався приписів крою та кольору і взяв собі за правило постійну чистоту, от і набув вигляду професійного і парадного водночас, але його хода та незмінно сердите обличчя справляли враження приголомшливої невідповідності.

— Так, — вів далі він. — Усі ми дістали свою винагороду, он головний інженер, капітан Мітчелл…

— Ми його бачили, — перебила його своїм чарівним голосом пані Ґулд. — Милий бідолаха приїхав з глибинки, аби відвідати нас у нашому лондонському готелі. Тримався з великою гідністю, але я здогадуюся, що він сумує за Сулако. Щось жебонів про «історичні події», аж поки я відчула, що ось-ось заплачу.

— Гм, — мугикнув лікар, — певно ж, постарів. Навіть Ностромо постарів — хоча й не змінився. І, як уже згадали про цього чолов’ягу, то хочу дещо вам розповісти…

З дому почав доноситися якийсь гомін. Раптом двоє садівників, що клопотались коло трояндових кущів край садової арки, впали навколішки і посхиляли голови при появі Антонії Авельянос, яка йшла поруч свого дядька.

Удостоєний червоного капелюха^[230] під час свого короткого візиту до Рима, куди його запросила Конгрегація пропаганди, високий і сухорлявий отець Корбелан, хреститель дикунів-індіанців, змовник, друг і покровитель Ернандеса-розбійника, ступав повільними широкими кроками, нахилившись уперед і склавши за спиною свої можновладні руки. Лице першого кардинала-архієпископа Сулако так і лишилося фанатичне й непривітне — зовнішність капелана бандитів. Вважалося, що його несподіване підвищення до кардинальського багрянцю було контрзаходом Рима у відповідь на протестантське нашестя на Сулако, влаштоване Місіонерським фондом Голройда. Краса Антонії дещо померкла, а постать її трохи розповніла, вона наближалася своєю легкою ходою, випромінюючи високе умиротворення, і здаля усміхалась пані Ґулд. Вона привела свого дядька, аби побачитися з дорогóю Емілією без церемоній, просто на хвилинку перед сієстою.

Коли всі знову сіли, доктор Моніґем, який дійшов до того, що відверто недолюблював усіх, хто так чи інакше зближувався з пані Ґулд, відсунувся вбік, удаючи, що поринув у глибоку задуму. Та на фразу Антонії, вимовлену дещо голосніше, він підняв голову.

— Як можемо ми покинути тих, хто стогне в ярмі, тих, хто лише кілька років тому були нашими земляками, хто й тепер нам земляки? — говорила панна Авельянос. — Як можемо ми лишатися сліпими та глухими й не мати співчуття до наших братів, які терплять гіркі кривди? Є ж якийсь вихід.

— Анексуйте решту Костаґуани, аби запровадити й там порядок і благоденство, які панують у Сулако, — огризнувся лікар. — Іншого виходу немає.

— Я переконана, сеньйоре докторе, — відказала Антонія з поважним спокоєм непохитної рішучості, — що це випливає з первісного задуму бідолашного Мартіна.

— Так, але ті, хто стоїть за матеріальними інтересами, не дозволять вам наражати на ризик майбутнє цих інтересів просто заради ідеалів милосердя і справедливості, — сердито промимрив лікар. — І це, мабуть, на краще.

Кардинал-архієпископ підвівся, випроставши свій сухорлявий костистий стан.

— Ми на них працювали, ми їх створили для іноземців, оці матеріальні інтереси, — басовито, зі звинуваченням у голосі проказав останній з Корбеланів.

— І без них ви — ніщо, — крикнув збоку лікар. — Вам не дозволять.

— То хай остережуться, щоб народ, позбавлений змоги втілити свої прагнення, не повстав і не заявив претензій на свою частку капіталу та свою частку влади, — значущо і погрозливо проголосив популярний у народі кардинал-архієпископ Сулако.

Запала мовчанка, його високопреосвященство похмуро дивився в землю, а Антонія, граційно і прямо сидячи у своєму кріслі, рівно дихала, переконана у своїй правоті. Далі розмова набула світського характеру — про візит Ґулдів до Європи. У кардинала-архієпископа, коли він був у Римі, весь час боліла голова від невралгії. То все клімат — погане повітря.

Коли дядько з племінницею пішли і слуги знову впали перед ними навколішки, а старий воротар, який знав ще Генрі Ґулда, тепер майже зовсім сліпий і немічний, приволікся, аби поцілувати простягнуту руку його високопреосвященства, доктор Моніґем, глянувши їм услід, проказав єдине слово:

— Невиправні!

Пані Ґулд, підвівши очі догори, втомлено опустила на коліна свої білі руки, що виблискували золотом і самоцвітами численних перснів.

— Змовники. Авжеж! — вів далі лікар. — Остання з Авельяносів та останній з Корбеланів готують змову з біженцями із Санта-Марти, які скупчуються тут після кожної революції. Кав’ярня Lambroso^[231] на розі Пласи аж кишить ними, їхнє базікання, мов той галас папуг у папужнику, чути аж на другий бік вулиці. Вони змовляються про вторгнення в Костаґуану. А знаєте, де вони черпають силу, необхідні людські ресурси? У таємних товариствах, що складаються з іммігрантів та місцевих мешканців, де Ностромо — я мав би назвати його капітаном Фіданцою — велика людина. Що забезпечує йому таке становище? Хто може відповісти? Геніальність? Так, він має в собі щось геніальне. Його слава в народі — ще більша, ніж раніше. Скидається на те, що він має якусь таємну владу, якісь секретні засоби для підтримання свого впливу. Він проводить наради з архієпископом, як і за давніх днів, що їх ми з вами пам’ятаємо. Від Барріоса користі немає. Натомість за воєначальника в них — побожний Ернандес. І вони можуть збурити країну новим гаслом: «Капітал — народу!».

— То миру ніколи не буде? Не буде спокою? — прошепотіла пані Ґулд. — Я гадала, що ми…

— Ні! — перервав її лікар. — У розвитку матеріальних інтересів не буває ні миру, ні спокою. Вони мають свої закони і своє правосуддя. Але засновані ці закони на доцільності і вони негуманні, в них нема прямоти, послідовності й сили, як то властиво лише моральним принципам. Пані Ґулд, наближається той час, коли все, що обстоює копальня Сан-Томе, ляже на плечі народу таким самим тягарем, як і варварство, звірства і заколоти кілька років тому.

— Як ви можете так казати, докторе Моніґеме? — скрикнула вона так, наче це вдарило в найчутливіше місце її душі.

— Можу ж я сказати правду, — вперто стояв на своєму лікар. — Ляже таким самим тягарем і викличе обурення, кровопролиття і помсту, бо люди зараз інші. Чи ви гадаєте, що тепер уся копальня дружними рядами вирушить до міста рятувати свого сеньйора адміністрадóра? Ви так гадаєте?

Пані Ґулд, сплівши пальці, затулила очі долонями і зневірено пролепетала:

— То ради цього ми працювали?

Лікар понурив голову. Він здогадувався, щó на думці в доньї Емілії. То це ради цього її життя було позбавлене всіх щоденних сокровенних радощів кохання, потрібних її ніжній натурі так, як потрібне людині повітря? І лікар, обурений сліпотою Чарлза Ґулда, поквапився змінити тему розмови.

— Я про Ностромо хотів з вами поговорити. Ой, має ж той молодець і певну послідовність, і завзяття. Ніщо його не зупинить. Але не зважайте на це. Є тут щось непоясненне — чи, може, таке, що надто легко пояснити. Знаєте, Лінда практично є доглядачкою маяка на Великій Ісабелі. Ґарібальдіно зараз надто старий. Його обов’язки — чистити лампи та куховарити в домі, а от по сходах він уже не може піднятися. Чорноока Лінда цілий день спить, а вночі наглядає за маяком. Утім, таки не цілий день. Устає ближче до п’ятої вечора — коли наш Ностромо, якщо тільки він зі своєю шхуною в гавані, пливе маленьким човником до неї на побачення.

— Вони ще не побралися? — спитала пані Ґулд. — Наскільки я розумію, цього хотіла її мати, коли Лінда була ще зовсім дитиною. Коли я прихистила в себе дівчат на рік чи десь так під час Війни за відокремлення, то та незрівнянна Лінда не раз просто собі заявляла, що збирається стати Джан’ Баттісті за дружину.

— Вони ще не побралися, — коротко відповів лікар. — Я іноді до них навідуюся.

— Дякую, дорогий докторе Моніґеме, — відказала пані Ґулд, і в затінку великих дерев її дрібні рівні зубки зблиснули в молодечій усмішці, сповненій лагідного лукавства. — Ніхто не знає, який ви насправді добрий. А ви цього й не показуєте, ніби щоб навмисно мене подратувати, а я ж давним-давно довірилася вашому доброму серцю.

Лікар, закопиливши верхню губу, ніби хотів когось укусити, задерев’яніло вклонився, не встаючи з крісла. Цілковито заглиблений у себе, як і кожен чоловік, до якого любов прийшла пізно, і то не як найпрекрасніша з ілюзій, а як безцінне і повчальне нещастя, він дивився на цю жінку (з якою був у розлуці приблизно рік), і його переповнювало обожнення, бажання цілувати пружок її сукні. І цей надмір почуттів природно виражався у перебільшеній черствості мови.

— Боюся, така велика вдячність для мене — це вже занадто. А втім, ці люди мене цікавлять. Кілька разів я зазирав до маяка на Великій Ісабелі, аби провідати старого Джорджо.

Він не розповів пані Ґулд про те, що навідувався туди, оскільки за її відсутності знаходив там полегшу серед суголосних почуттів: суворого захоплення старого Джорджо «англійською сеньйорою — благодійницею», велемовної, бурхливої і палкої приязні чорноокої Лінди до «доньї Емілії — цього ангела», поклоніння прекрасної білошийої Джізелли, яка закочувала очі догори, а тоді скоса зиркала на нього не то лукаво, не то щиро, аж лікар подумки вигукував: «Якби я був не я, не такий старий і потворний, то подумав би, що пустунка пускає мені бісики. І, мабуть, таки пускає. Смію сказати, що вона пускатиме бісики будь-якому». Доктор Моніґем нічого цього не повідав пані Ґулд, провидінню родини Віол, а натомість повернув розмову на того, кого він називав «наш славний Ностромо».

— Я ось про що хотів вам розповісти: наш славний Ностромо кілька років майже не звертав уваги на старого та його доньок. Правда й те, що він місяців десять на рік не бував удома — плавав уздовж берега. Збивав собі статки, як він сказав колись капітанові Мітчеллу. І схоже, що збив їх напрочуд вдало. На це можна було сподіватися. Чоловік він дуже винахідливий, дуже самовпевнений, готовий хапатися за будь-який шанс і йти на будь-який ризик. Пригадую, якось був я у конторі Мітчелла, і він зайшов туди з отим спокійним серйозним виразом, який ніколи не сходить з його обличчя. Дивлячись своїм звичаєм повз нас просто на стіну, сказав, що торгував у Каліфорнійській затоці й по поверненню був радий побачити, що на скелястому бéрезі Великої Ісабели будується маяк. Дуже радий, повторив він. Мітчелл пояснив, що будує його ОПСК для вигод поштової служби за його власною порадою. Капітан Фіданца зволив сказати, що то була чудова порада. Пам’ятаю, як він підкрутив собі вуса й обвів поглядом карнизи по всій кімнаті, а тоді запропонував зробити доглядачем того маяка старого Джорджо.

— Я про це чула. Зі мною тоді радилися, — сказала пані Ґулд. — Я висловила сумнів, чи буде добре для цих дівчат невідлучно сидіти на острові, мов у в’язниці.

— Старому Ґарібальдіно пропозиція припала до душі. Щодо Лінди, то для неї будь-яке місце — гарне та миле, якщо на нього вкаже Ностромо. Вона могла б так само дожидатися там, аби потішити свого Джан’ Баттісту, як і будь-де. Як на мене, вона завжди була закохана в того непощербного капатаса. А ще і її, і батька турбувало, як захистити Джізеллу від залицянь такого собі Раміреса.

— Ах! — зацікавлено вигукнула пані Ґулд. — Рамірес? Що то за чоловік?

— Просто міський мосо. Його батько був карґадором. Довготелесим обірваним хлопчиськом він бігав по верфі, поки його не підібрав Ностромо і не вивів у люди. Коли він трохи підріс, Ностромо посадив його на баркас і дуже скоро доручив йому човен № 3 — човен, на якому вивозилося срібло, пані Ґулд. Ностромо обрав цей баркас під те завдання тому, що з усього флоту компанії він мав найкращі навігаційні якості й був найміцніший. Молодий Рамірес був один із п’ятьох карґадорів, яким довірили відправлення срібла з митниці у ту славнозвісну ніч. Оскільки човен, за який відповідав Ностромо, затонув, то він, залишаючи службу в компанії, порекомендував капітанові Мітчеллу Раміреса як свого наступника. У портовій праці пана Раміреса ідеально вишколив сам Ностромо — і так той перетворився з вічно голодного безпритульного на людину і на капатаса сулакських карґадорів.

— Завдяки Ностромо, — сказала пані Ґулд з теплом у голосі.

— Завдяки Ностромо, — повторив доктор Моніґем. — Слово честі, влада цього молодика мене лякає, коли я про неї думаю. Нема нічого дивного в тому, що бідолашний старий Мітчелл був лише радий узяти на працю когось вишколеного, аби не мати клопоту. Дивує той факт, що сулакські карґадори прийняли Раміреса за свого шефа просто на догоду Ностромо. Авжеж, він — не другий Ностромо, як сам собі наївно уявляє, і все-таки становище його — до певної міри блискуче. Отому-то він осмілів настільки, що взявся залицятися до Джізелли Віоли, котра, як вам відомо, — визнана в місті красуня. Втім, старий Ґарібальдіно страшенно його незлюбив. Не знаю чому. Напевно, тому, що Рамірес — не взірець досконалості, на відміну від його Джан’ Баттісти, який уособлює відвагу, вірність, честь «народу». Синьйор Віола невисокої думки про уродженців Сулако. Обоє вони, і старий спартанець, і білолиця Лінда з її червоними вустами й вугільно-чорними очима, пильнували красуню досить-таки суворо. Попередили Раміреса, щоб тримався подалі. Мені розповідали, що якось Віола-батько погрожував йому рушницею.

— А що на це сама Джізелла? — запитала пані Ґулд.

— Я певен, що вона ще та кокетка, — відказав лікар. — Не думаю, що вона якось дуже вже переймалася. Звичайно, увага чоловіків їй подобається. Рамірес був не єдиний, якщо дозволите мені так сказати, пані Ґулд. Був принаймні ще один штатний інженер із залізниці, якому теж пригрозили рушницею. Старий Віола не дозволяє жартувати зі своєю честю. Відколи померла його дружина, він став неспокійний і підозріливий. І був дуже задоволений, що забрав свою молодшу доньку з міста. Але погляньте, щó сталося, пані Ґулд. Раміресові, чесному залицяльнику, жертві нерозділеного кохання, заборонено з’являтися на острові. Дуже добре. Він шанує заборону, але, природно, часто звертає погляд на Велику Ісабелу. Схоже, в нього вже виробилася звичка споглядати той маяк пізньої ночі. І під час цих сентиментальних чувань він виявляє, що Ностромо, тобто капітан Фіданца, дуже пізно вертається після своїх візитів до Віол. Часом аж опівночі.

Лікар зробив паузу і багатозначно подивився на пані Ґулд.

— Так. Але я не розумію… — почала вона, явно приголомшена.

— Зараз буде найдивніше, — вів далі доктор Моніґем. — Віола, який живе на острові королем, не дозволить жодному відвідувачеві лишатися там дотемна. Навіть капітан Фіданца має покидати острів після заходу сонця, коли Лінда підіймається на маяк пильнувати ліхтар. І Ностромо слухняно відпливає. Але що відбувається згодом? Що він робить у затоці між пів до сьомої та північчю? Не раз бачили, як він такої пізньої години тихенько виходить на веслах у гавань. Раміреса пожирають ревнощі. Він не посмів наблизитись до старого Віоли, а от з Ліндою наважився посваритися — в неділю вранці, коли вона переправилась на берег, аби послухати месу і провідати могилу матері. На верфі розігралася сцена, свідком якої, власне, став я. Було це рано-вранці. Напевно, Рамірес навмисно чекав на Лінду. Я опинився там зовсім випадково, оскільки мене терміново вúкликав на консультацію лікар з німецької канонерки, що стояла в гавані. Лінда з люттю та зневагою вергала на Раміреса громи і блискавки, а той, схоже, був сам не свій. Дивне то було видовище, пані Ґулд: довгий мол, на дальньому кінці якого — оскаженілий карґадор, підперезаний багряним шáлевим поясом, і дівчина, вся в чорному; ранній недільний ранок, тінь гір на спокійних водах гавані, поміж кораблями, що стояли на якорі, снувало хіба що одне-два каное, та ще шлюпка з канонерки підійшла, щоб мене забрати. Лінда пройшла десь за фут біля мене. Я звернув увагу на її несамовиті очі. Гукнув її. Вона мене не чула. Не бачила. Але я подивився їй в обличчя. Воно було страхітливо спотворене гнівом і болем.

Пані Ґулд випросталась у кріслі, дуже широко розплющивши очі.

— Що ви маєте на увазі, докторе Моніґеме? Чи не хочете ви сказати, що підозрюєте молодшу сестру?

— Quien sabe! Хто тут що скаже? — відповів лікар, знизуючи плечима, немов уроджений костаґуанеро. — На верфі до мене підійшов Рамірес. Його хитало — був, як ненормальний. Схопився руками за голову. Він мусив з кимось поговорити — просто мусив. Звичайно, попри весь свій божевільний стан, він мене впізнав. Мене тут добре знають. Я надто довго прожив серед тутешнього люду, аби бути кимось іншим, ніж лікарем з лихим оком, який може вилікувати всі тілесні недуги й зурочити одним поглядом. Рамірес підійшов до мене. Намагався заспокоїтися. Намагався пояснити, що просто хоче застерегти мене щодо Ностромо. Капітан Фіданца нібито згадав мене на тому чи іншому таємному зібранні як найлютішого зневажника бідноти — зневажника народу. Цілком можливо. Він робить мені честь своєю невмирущою неприязню. І одного слова славетного Фіданци може бути цілком досить, аби спрямувати ніж у руках якогось йолопа мені у спину. Санітарна комісія, яку я очолюю, не тішиться прихильністю населення. «Стережіться його, сеньйоре докторе. Покінчіть із ним, сеньйоре докторе», — шипів Рамірес прямо мені в обличчя. А потім зірвався: «Той хлоп, — аж захлинався він, — зачаклував обох оцих дівчат». Як на нього, він наговорив зайвого. Тепер він мав бігти — забігти кудись і заховатися. Він ніжно голосив за Джізеллою, а тоді обзивав її так, що й повторити годі. Якби він був певен, що так чи інакше пробудить у ній любов, то забрав би її з острова. Забрав би в ліс. Але так не годиться… Він подався геть, вимахуючи руками над головою. Тоді я помітив старого негра, який сидів на пристані за купою ящиків і рибалив. Ураз він змотав вудки і зслиз. Але він, певно, дещо чув і, певно, ще й розпатякав це, бо старого Ґарібальдіно, припускаю, попередив хтось із друзів-залізничників стосовно того Раміреса. У всякому разі батька попередили. А Рамірес зник з міста.

— Я маю почуття обов’язку щодо цих дівчат, — занепокоєно промовила пані Ґулд. — Ностромо зараз у Сулако?

— Так, з минулої неділі.

— Треба поговорити з ним. Негайно.

— Хто ж насмілиться з ним поговорити? Навіть одурілий від кохання Рамірес тікає від самої лише тіні капітана Фіданци.

— Я зможу. Я поговорю, — заявила пані Ґулд. — Для такого чоловіка, як Ностромо, досить і одного слова.

Лікар кисло посміхнувся.

— Він мусить знайти вихід з цієї ситуації, що може довести до… Не можу повірити, що тут замішане це дитя, — наполягала на своєму пані Ґулд.

— Він — дуже привабливий, — похмуро пробурмотів лікар.

— Він зрозуміє, щó має зробити, я певна. Він мусить покласти цьому край, негайно одружившись із Ліндою, — проголосила перша леді Сулако з твердою рішучістю.

У садовій брамі з’явився Басіліо, розтовстілий і лиснючий, зі старечим безвусим обличчям, зморшками в кутиках очей та вугільно-чорним жорстким прилизаним волоссям. Помалу нахилившись за декоративною купою кущів, він обережно зсадив зі свого плеча на землю маленьку дитину — свого з Леонардою найменшенького. Розпещена Леонарда з вічно надутими губками та головний мосо «каси» Ґулдів уже кілька років як були одружені.

Басіліо трохи посидів навпочіпки, ніжно задивившись на своє чадо, яке відповідало йому незворушно серйозним поглядом, а тоді, урочистий і статечний, підійшов по доріжці.

— Що там, Басіліо? — спитала пані Ґулд.

— Телефонували з контори при копальні. Господар ночуватиме сьогодні в горах.

Доктор Моніґем підвівся і завмер, дивлячись убік. У затінку найбільших дерев у чудовому саду «каси» Ґулдів запанувала глибока тиша.

— Дуже добре, Басіліо, — відповіла пані Ґулд. Вона поспостерігала, як головний мосо відійшов доріжкою, ступнув убік, за квітучі кущі і знову вигулькнув з дитиною на плечі. І розміреним кроком, обережно несучи свою легку ношу, вийшов крізь браму, яка вела з саду на патіо.

Лікар, стоячи спиною до пані Ґулд, споглядав залиту сонцем клумбу неподалік. Його вважали погордливим і дратівливим. А насправді суттю його натури була здатність до пристрасті й чутливість темпераменту. Чого йому бракувало, так це відшліфованої черствості світської людини, черствості, від якої походить невимушена терпимість до себе та інших — терпимість, полярно протилежна щирій приязні та людському співчуттю. Цим браком черствості й пояснювався його сардонічний склад розуму та дошкульна мова.

У глибокій тиші, уп’явшись лютим поглядом у яскраву клумбу, доктор Моніґем подумки осипав Чарлза Ґулда прокляттями. Нерухомість пані Ґулд, яка сиділа за його спиною, додавала її граційній поставі чарів мистецького твору, пози, відтвореної й витлумаченої на віки вічні. Різко обернувшись, лікар попрощався.

У затінку великих дерев, що росли колом, пані Ґулд сперлася на спинку крісла. Сперлася, заплющивши очі й поклавши на бильця бездіяльні білі руки. Півсвітло, що пробивалося крізь густе листя, увиразнило її молодечу миловидність, наповнило сяйвом світлу тканину і білі мережива сукні. Маленька і витончена, ніби випромінюючи внутрішнє світло в густій тіні переплетеного гілля, вона нагадувала добру фею, втомлену довгою доброчинністю, фею, в чию душу закралася згубна підозра про марність її трудів, безсилля її магії.

Якби хтось запитав її, про що вона думає на самоті в саду «каси», поки її чоловік — на копальні, а дім замкнений з вулиці, наче там ніхто не живе, то вона, щира душа, мала б ухилитись від цього запитання. На думку їй спало, що для того, аби життя було змістовним і повним, у кожній його перебіжній миті, яка належить теперішньому, мусить бути турбота про минуле і майбутнє. Свою щоденну працю треба виконувати во славу померлих і во благо тих, хто прийде після нас. Пані Ґулд подумала так і зітхнула, не розплющуючи очей, — узагалі без жодного поруху. Її обличчя на секунду застигло, стало суворим, ніби безтрепетно зустрічало велику хвилю самотності, яка накрила її з головою. І ще їй спало на думку, що ніхто ніколи не був до неї настільки уважний, аби запитати, про що вона думає. Ніхто. Ніхто, крім хіба що того чоловіка, який оце пішов. Так, ніхто, кому вона могла б відповісти з безтурботною відвертістю та ідеальною, найвищою довірою.

У думках пані Ґулд, скутої спокійною і сумовитою нерухомістю, спливло слово «невиправні» — слово, яке допіру вимовив доктор Моніґем. Сеньйор адміністрадóр, ось хто був невиправний у своєму поклонінні великій срібній копальні! Невиправний у своєму цілеспрямованому, рішучому служінні матеріальним інтересам, з якими пов’язав свою віру в перемогу порядку і законності. Бідолашний хлопчик! Емілія ніби наяву побачила сивину на його скронях. Він бездоганний — бездоганний. На що ж їй ще було сподіватись? То був колосальний, довготривалий успіх, а любов — лише коротка мить забуття, коротке сп’яніння, насолода від якого згадується зі смутком, ніби пережите велике горе. Успішній діяльності неминуче притаманне дещо таке, що тягне за собою моральне виродження ідеалу. Пані Ґулд увижалась гора Сан-Томе, яка тяжіє над Кампо, над усім краєм, грізна, зненавиджена, з багатющими надрами, бездушніша за тиранів, безжальніша і свавільніша за найгірший уряд, готова розчавити незліченні життя заради зростання своєї могуті. Чарлз цього не бачив. Не міг побачити. І це була не його вада. Він — бездоганний, бездоганний, але їй ніколи не побути з ним удвох. Ніколи, навіть на коротку часинку, лише вдвох у цьому старому іспанському будинку, який вона так любить! Невиправні вони: що останній з Корбеланів, що остання з Авельяносів, як казав лікар, а от вона, Емілія, ясно бачить, як копальня Сан-Томе опановує, пожирає, спалює життя останнього з костаґуанських Ґулдів, підкорює собі завзятий дух Ґулда-сина, як підкорила і прикру слабкість Ґулда-батька. Від успіхів останнього з Ґулдів стає страшно. Останнього! Довгий-довгий час вона сподівалася, що, можливо… Але ні! Більше Ґулдів не буде. На першу леді Сулако зійшло величезне спустошення, страх перед триванням власного життя. Віщим зором бачила вона саму себе, і як вона одиноко переживає занепад своїх молодечих ідеалів життя, любові, праці, — себе саму-самісіньку у Світовій Скарбниці. На її обличчі із заплющеними очима закарбувався слід глибокої, сліпої стражденності, ніби вона бачила болючий сон. Затинаючись, нерозбірливим голосом нещасної сновидиці, яка безвольно лежить у лабетах немилосердного кошмару, вона, хтозна навіщо, вимовила слова:

— Матеріальний інтерес.

Розділ XII

Ностромо багатів дуже повільно. То був прояв його обачності. Він міг панувати над собою навіть тоді, коли його виводили з рівноваги. А цілком свідомо стати рабом скарбу — випадок рідкісний, і це порушує душевний спокій, значною ж мірою ще й через те, що перевести срібло в готівку було складно. Самé вже вивезення його з острова частинами, потроху, супроводжували труднощі через постійну загрозу викриття. Ностромо мусив навідуватись на Велику Ісабелу потай, у перервах між своїми плаваннями вздовж узбережжя, які були йому за джерело багатства про людське око. Грізний капітан навіть команди власної шхуни остерігався так, ніби то все були шпигуни. Ностромо не насмілювався надто довго залишатись у порту. Коли його судно вже було розвантажене, він поспішав у наступний рейс, бо ж боявся вúкликати підозру навіть через одноденну затримку. Часом за тиждень чи більше простою йому лише раз вдавалося навідатись до скарбу. І все. Пара зливків. Він мучився через свої страхи так само, як і через свою обачність. Це ж так принизливо — діяти крадькома. А найбільше мучився тим, що на тому скарбі були зосереджені всі його помисли.

Беззаконня, злочин, проникаючи в людське існування, пожирають його, мов злоякісна пухлина, спалюють, мов лихоманка. Ностромо втратив спокій, де й ділась природність його вдачі. Він і сам це відчував і часто проклинав срібло Сан-Томе. Його відвага, його неперевершеність, його дозвілля, його праця — все здавалось таким, як і раніше, та тільки все то було удавання. А от скарб був реальний. Ностромо прикипів до нього всією душею. Але відчувати зливки на дотик йому було нестерпно. Часом, занісши парочку їх до своєї каюти — плід таємної нічної виправи до Великої Ісабели, — він пильно придивлявся до своїх пальців, ніби дивуючись, що срібло не залишило на його шкірі плям.

Він знайшов спосіб сплавляти срібні зливки у віддалених портах. Необхідність бувати в дальніх краях призвела до того, що його рейси вздовж узбережжя тривали довго, а відвідини дому Віол стали нечасті. Він був приречений взяти собі дружину звідти. Одного разу він сам сказав про це Джорджо. Проте Ґарібальдіно, широко махнувши рукою, в якій стискав запалену чорну люльку з вересового кореня, урвав розмову. Часу повно, не такий він чоловік, щоб нав’язувати своїх доньок хоч би кому.

І з плином часу Ностромо виявив, що йому більше до вподоби молодша з дівчат. У нього з нею була якась глибинна подібність натур, потрібна для повної довіри й порозуміння, хай би які були зовнішні відмінності темпераментів, здатні вúкликати взаємне зачарування за принципом контрасту. Дружина Ностромо мусить знати його таємницю, інакше жити неможливо. Його вабила Джізелла, її невинний погляд і біла шия, вона, така поступлива, тиха, зворушувала його, попри всю свою спокійну млявість, а от Лінда з дуже блідим пристрасним обличчям, з енергійністю — ну, вогонь, а не дівка, з язиком без кісток, трохи похмура і зверхня, вся в батька, істинна донька суворого республіканця, але з Терезиним голосом, — вона викликáла в Ностромо зачаєну недовіру. І до того ж бідолашна дівчина не могла приховати своєї любові до Джан’ Баттісти. Він передбачав, що любов ця була б шалена, вимоглива, підозрілива, безкомпромісна — як і душа Лінди. А Джізелла, завдяки своїй ясній, але не холодній красі, завдяки умиротвореності, яка лежала на поверхні її натури й обіцяла покірливість, завдяки чарам її дівочої таємничості збуджувала його пристрасть і гамувала його страх перед майбутнім.

Ностромо подовгу не бував у Сулако. Повернувшись із найдовшого свого плавання, він помітив під скелястим берегом Великої Ісабели баркаси, навантажені кам’яними блоками, а вище — крани та риштування, постаті робітників, які снували довкола них, і недобудований маяк, який уже піднісся на підмурівку скраю скелі.

Побачивши це несподіване приголомшливе видовище — таке й не приснилося б, Ностромо подумав, що йому прийшов безповоротний кінець. Що зараз могло врятувати його від викриття? Ніщо! Він вжахнувся від такого повороту справи, який мав навести далекосяжне світло на єдину потаємну пляму в його житті, в житті, сама суть, цінність, реальність якого полягає в його віддзеркаленні в захоплених очах людей. У віддзеркаленні геть усього, і тут — ця пляма, яка не вкладається в розуміння загалу, яка стоїть між ним, Ностромо, та силою, що все чує і пускає в хід злу волю проклять. Ця пляма — темна. Не кожен має у своєму житті таку темінь. І на неї збираються пролити світло. Світло! Ностромо ввижалось, як воно вихоплює з тьми безчестя, злидні, упослідження. Хтось конче має… Можливо, вже встиг…

Незрівнянний Ностромо Капатас, капітан Фіданца, якого всі шанують і бояться, безперечний покровитель таємних товариств, республіканець, як і старий Джорджо, і теж революціонер у душі (але іншого штибу), вже готовий був стрибнути за борт з палуби своєї шхуни. Зосереджений на собі мало не до божевілля, він рішуче розглядав можливість самогубства. Але голови не втратив. Його зупинила думка, що це не втеча. Він уявляв, що помер, а безчестя і ганьба його пережили. Чи, власне кажучи, він не міг уявити себе мертвим. Надто сильно був одержимий усвідомленням власного існування як чогось безкінечно змінного, аби сприйняти уявлення про його скінченність. Земля ж вічна.

До того ж він був хоробрий. Зіпсована то була хоробрість, але для його мети годилась і така. Він скерував шхуну ближче до скелястого берега Великої Ісабели, пронизливим поглядом вдивляючись у вхід до ущелини, заплетений неторканими заростями чагарів. Підплив досить близько, щоб обмінятись вітаннями з робітниками, які прикривали долонями очі від сонця на краю стромовини, над якою нависала стріла могутнього крана. Ностромо зрозумів, що жоден з них не мав нагоди навіть наблизитись до ущелини, де сховано срібло, не кажучи вже про те, щоб залізти туди. У гавані він довідався, що на острові ніхто не ночує. Робітничі бригади щовечора, співаючи хором пісні, повертаються у порт на розвантажених баркасах, які тягне портовий буксир. Поки Ностромо не мав чого боятись.

«А потім?» — запитував він себе. Що буде згодом, коли з’явиться доглядач і оселиться в будиночку, який будується приблизно за сто п’ятдесят ярдів від невисокого поки що маяка і за ярдів чотириста від темної, вузької, зарослої джунглями ущелини, яка ховає таємницю його, Ностромо, безпеки, його впливу, його неперевершеності, його влади над майбутнім, його презирства до лихої долі, до якої завгодно зради з боку багатих чи бідних, усе одно, — що буде тоді? Він не міг спекатися скарбу. Ту срібну жилу злютувала з його життям його відвага, в якій не було йому рівних. І відчуття сповненої страху пристрасної залежності, відчуття свого поневолення — таке невідступне і глибоке, що часто він подумки порівнював себе з легендарними ґрінґо, ні живими ні мертвими, прикутими на Асуері до своїх беззаконно загарбаних багатств, — важко тяжіло над волелюбним капітаном Фіданцою, власником каботажної шхуни та її шкіпером, чия франтувата зовнішність (і неймовірна удачливість у торгівлі) була добре відома понад західним узбережжям величезного континенту.

З хвацькими вусами, поважного, з ходою лише трохи менш гнучкою, ніж колись, із могутніми руками та ногами, міць і зграбність яких ховались у вульгарному брунатному твідовому костюмі, пошитому євреями в лондонських нетрях і купленому у відділі одягу фірми Ансані, — отакого капітана Фіданцу і після цього рейсу бачили на вулицях Сулако, коли він, як завжди, залагоджував свої справи. І, як завжди, з його волі поширилися чутки, що він дістав зі свого вантажу великий прибуток. То був вантаж солоної риби, а на носі ж великий піст. Капітана бачили у трамваях, які снували між містом і гаванню, він балакав з людьми своїм розміреним, рівним голосом то в одній, то в другій кав’ярні. Капітан Фіданца був у всіх на очах. Покоління, яке нічого не знатиме про славетну виправу до Кайти, ще не народилось.

Ностромо, як хибно іменували капатаса карґадорів, створив для себе, під справжнім своїм іменем, іншу публічну роль, пристосовану до нових умов, не таку колоритну, складнішу для виконання з огляду на розростання Сулако, прогресивної столиці Західної Республіки, з його строкатим населенням.

Капітана Фіданцу, не колоритного, але завжди трохи загадкового, цілком певно впізнали під високим металево-скляним дахом сулакського залізничного вокзалу. Він сів на приміський потяг і поїхав до Рінкона, де навідався до вдови карґадора, який помер від ран (на світанку Нової Ери, як і дон Хосе Авельянос) на патіо «каси» Ґулдів. Капітан погодився присісти в хатині й випити склянку прохолодного лимонаду, поки господиня, підвівшись, виливала рясний потік слів, які він пропускав повз вуха. Як завжди, він залишив їй певну суму грошей. Діти-напівсироти, які вже підросли і яким пішла на користь шкільна наука, взялись галасливо просити його благословення, звучи його дядьком. Він благословив їх, а у дверях на мить затримався і, злегка нахмурившись, поглянув на пласку стромовину гори Сан-Томе. Цю легеньку зморшку на його бронзовому чолі, яка надавала звичайному непохитному його обличчю виразного відтінку суворості, помітили в Ложі, яку він відвідав, — але перед бенкетом пішов. Ця зморшка не сходила з його чола і на зустрічі добрих товаришів, італійців та західнян, які зібрались на його честь під проводом нужденного, хворобливого, трохи горбатого маленького фотографа з білим обличчям та шляхетною душею, що аж палала кровожерною ненавистю до всіх капіталістів і гнобителів в обох півкулях. Героїчний Джорджо Віола, старий революціонер, нічого б не второпав у його вступній промові, а капітан Фіданца, нестримно щедрий, як і завжди, до деяких бідних товаришів, промови взагалі не виголосив. Він послухав, хмурячись і витаючи думками десь далеко, та й пішов, неприступний, мовчазний, мов людина, в якої повно турбот.

Зморшка на його чолі поглибшала, коли рано-вранці він побачив мулярів, які вирушають на Велику Ісабелу в баркасах, навантажених квадратними кам’яними блоками, яких було досить, аби доточити мурування присадкуватого маяка на ще один ряд. То була норма праці. Один ряд за день.

І капітан Фіданца замислився. Присутність на острові чужих цілковито перекриє йому доступ до скарбу. А цей доступ і раніше був досить ускладненим і небезпечним. Капітан був наляканий і водночас злився. Його думка працювала з рішучістю господаря і хитрістю загнаного раба. Зрештою він вийшов на берег.

Був він чоловік кмітливий та винахідливий, і, як завжди, маневр, до якого він вдавався у критичний момент, був досить вправним, аби радикально змінити ситуацію. Цей незрівнянний Ностромо, «один на тисячу», мав дар використовувати для захисту саму небезпеку. Якщо на Великій Ісабелі оселиться Джорджо, не буде потреби ховатись. Капітан Фіданца зможе з’являтись там відкрито, серед білого дня, аби побачитися з доньками старого Віоли — однією з його доньок, — і залишатись допізна, розмовляючи із самим Ґарібальдіно. А потім у темряві… Ніч по ночі… Тепер він насмілиться багатіти швидше. Він прагнув схопити, обійняти, увібрати в себе, беззастережно посісти цей скарб, який тиранічно тяжів над його духом, над його вчинками, навіть над його сном.

Він зайшов до свого друга капітана Мітчелла — і справа була полагоджена, як і розповів доктор Моніґем пані Ґулд. Коли цей план обговорювали з Ґарібальдіно, під величезні сиві вуса старого ворога королів та міністрів закралося щось наче слабкий слід, туманний привид давньої-давньої усмішки. Він турбувався про своїх доньок, не знаючи спокою. Особливо про меншу. Лінда, яка успадкувала материн голос, значною мірою перебрала й материне місце. Її низьке вібруюче «Га, падре?» здавалось, попри заміну слова, достеменною луною пристрасного, переконливого «Га, Джорджо?» бідолашної синьйори Терези. Старий Віола твердо тримався думки, що в місті його дівчатам не місце. Закоханий до нестями, але простодушний Рамірес викликáв у нього глибоку відразу як уособлення гріхів країни, народ якої — підлі сліпі esclavos.

Повернувшись з наступного рейсу, капітан Фіданца застав Віол уже мешканцями будиночка доглядача при маяку. Знання своєрідної вдачі Джорджо його не підвело. Ґарібальдіно і думки не допускав про товариство ще когось, окрім своїх дівчат. А капітан Мітчелл, прагнучи догодити своєму бідолашному Ностромо, на хвилі того блаженного натхнення, яке може вúкликати лише справжня приязнь, офіційно призначив Лінду Віолу молодшим доглядачем маяка на Ісабелі.

— Маяк — приватна власність, — зазвичай пояснював Мітчелл. — Він належить моїй компанії. Я маю повноваження призначати кого мені завгодно, і це місце посяде Віола. Це чи не єдине, що Ностромо — чоловік, вартий золота завважки з нього самого, так і знайте, — просив мене зробити для нього.

Поставивши шхуну на якір навпроти нової митниці, з її пласким дахом і колонадою у псевдогрецькому стилі, капітан Фіданца відразу сів у маленький човник і на веслах вийшов з гавані, взявши курс на Велику Ісабелу, — відкрито, у світлі призахідного сонця, в усіх на очах, з відчуттям, що запанував над своєю долею. Він мусить забезпечити собі офіційне становище. Зараз же попросить у старого Віоли руки його доньки. Веслуючи, він думав про Джізеллу. Може, Лінда й любить його, але старий буде радий залишити старшу, яка має голос його жінки, при собі.

Ностромо скерував човна не до вузького пляжу, де колись висадився разом з Деку, а туди, де згодом, уперше навідуючись до скарбу, висадився сам. Пристав до берега з іншого боку і піднявся рівним положистим схилом клиноподібного острова. Джорджо Віолу він побачив здалеку: той сидів на лавці перед домом і трохи підняв руку у відповідь на голосне привітання. Ностромо підійшов. Жодна з дівчат не з’явилась.

— Добре тут, — озвався старий у своїй звичайній манері — суворим тоном і з відсутнім виглядом.

Ностромо кивнув, а тоді, після короткої мовчанки:

— Ти бачив мою шхуну, яка пройшла тут годинки дві тому? Знаєш, чому я тут, ще й не ставши, так би мовити, як слід на якір у сулакському порту?

— Ти тут бажаний гість — як син, — спокійно проказав старий, задивившись кудись у море.

— А! Твій син. Знаю. Я — такий, яким міг би бути твій син. Це добре, viejo. Це дуже добре вітання. Послухай, я прийшов, аби просити в тебе…

Раптом безстрашного непощербного Ностромо охопив страх. Він не посмів вимовити ім’я, яке було в нього на думці. Невеличка пауза лише надала зміненому закінченню фрази помітної ваги та урочистості:

— Руки твоєї доньки! — …Серце його шалено калатало. — Час тобі…

Ґарібальдіно перепинив його, простягши руку.

— Вирішувати тобі, — закінчив Ностромо.

Старий Віола повільно підвівся. Його могутні груди вкривала борода, нестрижена, відколи померла Тереза, густа, білосніжна. Він повернув голову до дверей і сильним голосом гукнув:

— Ліндо!

З хати приглушено долинула різка відповідь, іприголомшений Ностромо теж підхопився, але нічого не сказав, уп’явшись очима у двері. Він був наляканий. Не боявся, що кохана дівчина йому відмовить — якась там відмова не може стояти між ним і жінкою, якої він жадає, — натомість перед ним постало осяйне видіння скарбу, яке німо вимагало від нього вірності, і цю вимогу годі було знехтувати. Був наляканий, бо чи живий, чи мертвий, а наче ґрінґо з Асуери, він тілом і душею підлягав своєму зухвалому беззаконню. Боявся, що йому заборонять бувати на острові. Був наляканий і не сказав ані слова.

Побачивши двох чоловіків, які стояли пліч-о-пліч, очікуючи на неї, Лінда зупинилась у дверях. Ніщо не могло перемінити пристрасної мертвенної блідості її обличчя, а от її чорні очі ніби увібрали в себе все світло призахідного сонця і зосередили його в полум’яних іскрах, які потопали в їхніх чорних глибинах, — і враз важкі повіки повільно опустились і іскри сховались.

— Поглянь на свого чоловіка, володаря і благодійника. — Голос старого Віоли пролунав із силою, що немовби заполонила всю затоку.

Лінда ступила вперед з майже заплющеними очима, наче сновида у блаженному сні.

Ностромо зробив над собою нелюдське зусилля.

— Час, Ліндо, нам заручитися, — поволі проказав він своїм рівним, безтурботним, незворушним голосом.

Вона поклала руку в його розкриту долоню, схиливши темноволосу з бронзовим відливом голову, якої на мить торкнулась батькова рука.

— Отож душа померлої задоволена.

Це зронив Джорджо Віола, який ще трохи поговорив про свою покійну дружину, а Ностромо з Ліндою сиділи поруч і не дивились одне на одного. Зрештою старий замовк, і заговорила, не рушачи з місця, Лінда.

— Відколи я відчула, що живу на білому світі, я живу для тебе єдиного, Джан’ Баттісто. І ти це знав! Ти знав це… Баттістіно.

Вона вимовила його ім’я з достеменно материною інтонацією. Серце Ностромо повив могильний морок.

— Так, я знав, — відказав він.

Героїчний Ґарібальдіно сидів на тій самій лавці, похиливши сиву голову, стареча ж його душа витала наодинці зі своїми спогадами, лагідними й шаленими, жахливими й похмурими, — самотня на велелюдній землі.

А Лінда, його улюблена донька, говорила:

— Я була твоя, відколи себе пам’ятаю. Варто мені було лише подумати про тебе, як земля здавалася мені безлюдною. У твоїй присутності я не бачила більше нікого. Я була твоя. Нічого не змінилося. Світ належить тобі, й ти дозволяєш мені в ньому жити… — Вона ще дужче понизила свій низький вібруючий голос і заговорила про інше — завдаючи мук чоловікові поруч себе. Усе лепетала й лепетала, палко і невимушено. Ніби й не бачила своєї сестри: як та вийшла надвір з напрестольним покривалом у руках, яке саме вишивала, як пройшла перед ними, безмовна, свіжа, прекрасна, метнувши бистрий погляд, і як, злегка усміхнувшись, сіла трохи оддалік з другого боку від Ностромо.

Вечір був тихий. Сонце, скотившись до самого небокраю, майже торкалось пурпурового океану, а на білому маяку, що відливав багрецем на тлі хмар, які заступили вхід до затоки, горів червоний ліхтар, мов розжевріла головешка, запалена небесним вогнем. Джізелла, млява і стримана, раз у раз підносила напрестольне покривало собі до обличчя, аби затулити нервові позіхи, через які скидалася на молоду пантеру.

Раптом Лінда підбігла до сестри і, охопивши її голову руками, заходúлась її розціловувати. У Ностромо голова пішла обертом. Коли старша сестра відпустила молодшу, яка застигла, склавши руки на колінах, ніби оглушена цими шаленими ласками, раб скарбу відчув, що готовий застрелити Лінду. Старий Джорджо підняв свою лев’ячу голову.

— Куди ти, Ліндо?

— На маяк, padre mio^[232].

— Sí, sí — це ж твій обов’язок.

Він теж підвівся, дивлячись на старшу свою доньку, а тоді зі святочною ноткою, яка здавалась луною настрою, потонулого в темряві давнини, додав:

— Піду щось приготую. Ага! Сину! Старий припас і пляшечку вина.

Він обернувся до Джізелли:

— А ти, малá, молися не Богові попів і рабів, а Богові сиріт, гноблених, злидарів і маленьких дітей, аби дав і тобі за чоловіка таку-от людину.

Його рука на мить важко опустилась на плече Ностромо, а тоді він пішов до хати. Почувши ці слова, позбавлений надії раб срібла Сан-Томе відчув, як у його серце глибоко вп’ялись отруйні ікла ревнощів. Його вжахнула новизна цього почуття, його невідпорність, його фізична намацальність. Шлюбний чоловік! Чоловік Лінди! І все ж природно, що й Джізелла рано чи пізно вийде заміж. Досі він цього не усвідомлював. Збагнувши, що її краса може належати іншому, він відчув, що готовий убити й цю доньку старого Джорджо. Він замислено зронив:

— Кажуть, ти любиш Раміреса.

Джізелла похитала головою, навіть не глянувши на нього. Її розкішне золоте волосся відливало міддю. Рівне чоло, що випромінювало ніжне, чисте сяйво, нагадувало безцінну перлину серед пишноти заходу, де у величному спокої змішались темінь зоряної безодні, пурпур моря і багрянець неба.

— Ні, — повільно проказала вона. — Я його ніколи не любила. Думаю, ніколи… А він, може, й любить мене.

Її принадний спокійний голос розчинився у повітрі, а зведені догори очі дивились у нікуди, здавались байдужими й бездумними.

— Рамірес казав тобі, що любить тебе? — спитав Ностромо, ледве стримуючись.

— Ах! Одного разу — якось увечері…

— Негідник… Ха!

Він підскочив так, ніби його вжалив ґедзь, і став перед нею, занімілий від гніву.

— Misericordia Divina! І ти туди ж, Джан’ Баттісто! Бідна я, нещасна! — у простоті душевній залементувала вона. — Я сказала про це Лінді, а вона насварилася — ох і насварилася. Мені що, жити на цім світі сліпою, німою і глухою? Вона ще й батькові про це розповіла, а той зняв зі стіни рушницю і прочистив її. Бідолашний Рамірес! Потім зайшов ти, і тобі вона теж розповіла.

Ностромо дивився на неї. Уп’явся поглядом у ямочку на її білій шиї, таку нездоланно чарівну, як і все юне, трепетне, тендітне і сповнене життя. Чи та це дитина, яку він знав? Хіба таке може бути? Його осяяло, що в останні роки він і справді дуже мало її бачив — взагалі не бачив. Взагалі. Вона з’явилась на світ як незнайомка. Застала його, Ностромо, зненацька. Вона — небезпечна. Страшенно небезпечна. Інстинктивна готовність до нещадної рішучості, яка ніколи не зраджувала його перед лицем усіх небезпек у цьому житті, надавала його шаленій пристрасті врівноваженої сили. А Джізелла вела далі голосом, який нагадував йому пісню дзюркотливої води, дзеленчання срібного дзвіночка:

— І ви всі троє змовилися, та й запроторили мене сюди, у полон до неба і води. Нічого ж більше тут нема. Лише небо і вода. О, Sanctissima Madre!^[233] Я посивію на цьому нудному острові. Ще трохи, і я тебе зненавиджу, Джан’ Баттісто!

Він голосно розсміявся. Голос Джізелли так ласкаво обволікав його. Вона оплакувала свою долю, несвідомо розточуючи у вечірній прохолоді свої незбагненні спокусливі чари, мов квітка — аромат. Хіба це її провина, що ніхто ніколи не захоплювався Ліндою? Вона пам’ятає, що навіть тоді, коли вони ще малими йшли разом із матір’ю на месу, люди не звертали уваги на безстрашну Лінду, а натомість воліли лякати своєю увагою її, встидливу дівчинку. Мабуть, це тому, що в неї волосся — мов золото.

Ностромо випалив:

— Твоє волосся — мов золото, твої очі — мов фіалки, а твої вуста — мов троянди, і ці твої округлі плечі, твоя біла шия…

Незворушна у своїй лінивій позі, вона густо зашарілась по самé волосся. Себелюбною вона не була. Мала не більше прагнення справити враження, ніж квітка. Але вона була улещена. І, певно, навіть квітка любить слухати, коли її хвалять. Ностромо подивився вниз і, не стримавшись, додав:

— Твої маленькі ніжки!

Спершись спиною об грубий кам’яний мур будиночка, вона ніби млосно ніжилась у теплі власного рожевого рум’янцю. Лише глянула, опустивши очі, на свої маленькі ступні.

— І зрештою ти збираєшся одружитися з нашою Ліндою. Вона жахлива. Ах! Але тепер, коли ти освідчився їй у коханні, вона краще мене розумітиме. Не буде такою злюкою.

— Chica^[234]! — відказав Ностромо. — Я їй не освідчувався.

— То поквапся. Приходь завтра. Приходь і освідчись їй, щоб я трохи відпочила від її лайки і… можливо… хтозна…

— І щоб тобі дозволили слухати теревені твого Раміреса, га? Про це йдеться? Ти…

— Боже милостивий! Який ти навіжений, Джованні, — мовила вона, не поворухнувшись. — Хто такий Рамірес?.. Рамірес… Хто він? — повторювала вона, мов уві сні, а тим часом хмарну затоку заливала сутінь і темінь, лише на заході, над обрієм палала червона смуга, наче засув з розжареного заліза, що замикав вхід до темного, як печера, світу, де неперевершений капатас карґадорів ховав свою здобич — любов і багатство.

— Послухай, Джізелло, — проказав він розміреним тоном, — твоїй сестрі я не скажу жодного слова про любов. Хочеш знати чому?

— Ой лишенько! Мабуть, цього мені не зрозуміти, Джованні. Тато каже, що ти не такий, як інші люди, що ніхто тебе ніколи не розумів, що багатії ще подивуються… О сили небесні! Я стомилася.

Вона піднесла своє вишивання, прикриваючи собі низ обличчя, тоді знов опустила на коліна. Маяковий ліхтар був заслонений з боку суходолу, але їм було видно, як навскоси з темної вежі маяка заструменів сніп світла від вогню, який там розпалила Лінда і який пронизав на обрії майже згаслу пурпурово-червону заграву.

Джізелла Віола, притулившись головою до муру, прижмуривши очі і схрестивши маленькі ніжки в білих панчохах та чорних черевичках, ніби віддалася, спокійна і фатальна, на милість дедалі густіших сутінків. Чари її тіла, багатообіцяльна таємничість її млості спливали в ніч, що оповила затоку Пласідо, наче свіжі п’янкі пахощі, розточуючись у потемках, насичуючи повітря. Непощербний Ностромо, важко дихаючи, на всі груди вдихав ту її спокусливість. Перед тим, як відпливти з порту, він скинув із себе магазинне вбрання капітана Фіданци, аби вільніше було веслувати в довгій плавбі до островів. І тепер стояв перед Джізеллою в картатій сорочці, підперезаний червоним шáлевим поясом, як зазвичай і з’являвся на верфі, — середземноморський моряк, що зійшов на берег, аби спробувати щастя в Костаґуані. Його теж обволікали пурпурово-червоні сутінки — так щільно, так м’яко, так цілковито — так само, як колись щовечора вони густішали отам, за ярдів п’ятдесят звідси, над головою запеклого скептика Мартіна Деку, який загинув на самоті у вогні своєї саморуйнівної пристрасті.

— Ти мусиш мене вúслухати, — нарешті заговорив Ностромо, цілковито опанувавши себе. — Я не скажу жодного слова про любов твоїй сестрі, з якою заручився сьогодні ввечері, бо люблю я тебе. Тебе!..

У сутінках він ще зміг роздивитись, як ледь помітна хтива усмішка, що інстинктивно набігла на вуста Джізелли, створені для кохання та поцілунків, змінилась на застиглу напружено-вимучену гримасу жаху. Більше Ностромо не міг стримуватись. Дівчина відсахнулася при його наближенні, а водночас її руки потягнулись до нього, свавільні й сповнені королівської гідності в цьому ритуалі млосної покори. Він стис її голову долонями й осúпав квапливими поцілунками підняте до нього обличчя, осяйне в пурпуровому присмерку. Владний і ніжний, поволі заволодівав нею цілком. І враз помітив, що вона плаче. І незрівнянний капатас, який досі легковажно ставився до численних своїх любовних інтрижок, став лагідний і ласкавий, наче жінка, що жаліє згорьовану дитину. Він ніжно завуркотів до Джізелли. Присів біля неї, притулив собі до грудей її біляву голівку й почав її пестити. Називав її зіронькою і квіточкою.

Стемніло. З кімнати будиночка при маяку, де Джорджо, один з Безсмертної тисячі, схилив свою героїчну лев’ячу голову над розжареним вугіллям, долинуло шкварчання та аромат майстерно приготованої фритури^[235].

У незбагненному сум’ятті того, що спіткало їх, мов стихійне лихо, жіночий розум Джізелли зберіг проблиск здорового глузду. Ностромо ж забув про все на світі, безмовно стискаючи її в обіймах. А вона прошепотіла йому у вухо:

— Боже милостивий! Що сталося зі мною… тут… зараз… між цим небом і водою, які я ненавиджу? Лінда, Лінда — я бачу її!.. — Джізелла спробувала вивільнитися з його обіймів, які зненацька послабилися на звук того імені. Але ніхто не наближався до них, чиї переплетені в пристрасній боротьбі силуети чорніли на тлі білого муру. — Лінда! Бідолашна Лінда! Я тремчу! Я вмру від страху перед своєю бідолашною сестрою Ліндою, зарученою сьогодні з Джованні — моїм коханим! Джованні, ти, певно, божевільний! Мені тебе не зрозуміти! Ти не такий, як усі! Я не зречуся тебе… ніколи… лише перед самим Богом! Але нащо ж ти вчинив отак сліпо, шалено, жорстоко, страшно?

Вивільнившись, вона понурила голову, опустила руки. Напрестольне покривало, ніби зібгане сильним вітром, лежало ген збоку, біліючи на чорній землі.

— Тому що боявся втратити надію бути з тобою, — відповів Ностромо.

— Ти ж знав, що моя душа належить тобі! Ти знаєш усе! Моя душа створена для тебе! І що ж могло стати між тобою і мною? Що? Скажи мені! — повторювала вона, не втрачаючи терпцю, сповнена найвищої впевненості у своїй правоті.

— Твоя покійна мати, — тихо-тихо відказав він.

— Ах!.. Бідолашна мама! Вона завше… Тепер вона — свята на небесах, та я не можу зректися тебе заради неї. Ні, Джованні. Лише заради самого Бога. Ти збожеволів — але щó зроблено, те зроблено. Ох, що ти накоїв? Джованні, мій коханий, життя моє, мій володарю, не залишай мене тут, у цій хмарній могилі! Ти вже не можеш мене лишити. Мусиш забрати мене звідси… негайно… цієї ж миті — у своєму човнику. Джованні, забери мене сьогодні вночі, бо я боюсь Лінди і не хочу навертатися їй на очі…

Вона пригорнулась до нього. Раб срібла Сан-Томе відчув тягар кайданів у себе на руках і ногах, дотик чиєїсь холодної руки на своїх вустах. Він намагався розвіяти це чаклунство.

— Не можу, — сказав він. — Поки що не можу. Дещо стоїть між нами з тобою і вільним світом.

Джізелла тісніше притулилась до нього збоку, керуючись неясним і наївним інстинктом спокуси.

— Ти мариш, Джованні, мій коханий! — звабливо прошепотіла вона. — Що то таке може бути? Віднеси мене… сам, на руках… до доньї Емілії… геть звідси. Я не дуже важка.

Скидалось на те, що вона сподівалась, ніби Ностромо відразу ж підхопить її обіруч. Вона втратила розуміння меж можливого. В таку чудесну ніч могло трапитись усе що завгодно. А що він не рушив з місця, вона вигукнула майже на повен голос:

— Кажу ж тобі, я боюся Лінди! — Проте він не поворухнувся. Джізелла втихомирилась і пустилась у хитрощі. — Що ж то таке може бути? — улесливо спитала вона.

Ностромо відчував на своєму плечі її тепло, її дихання, її живий трепет. Радісний від усвідомлення своєї сили і піднесений на дусі від здобутої перемоги, він рвонувся назустріч свободі.

— Скарб, — відповів він. Мовчання. Вона не зрозуміла. — Скарб. Купа срібла, за яке я куплю золоту корону й надіну тобі на чоло.

— Скарб? — перепитала боязко, ніби крізь глибокий сон. — Що ти таке кажеш?

Вона м’яко вивільнилася з його обіймів. Ностромо підвівся і пильно задивився на неї, на її обличчя, волосся, вуста, ямочки на її щоках, — споглядаючи під покровом ночі, а ніби в сяйві полудня, її чарівну красу. Її безтурботний спокусливий голос затремтів від збудження, благоговіння і невгамовної цікавості.

— Купа срібла! — затинаючись проказала вона. І запитала вже твердішим голосом: — А ж воно? Як ти його роздобув, Джованні?

Він боровся з чарами, що тримали його в полоні. І, ніби завдаючи переможного удару, випалив:

— Як злодій!

Найнепроглядніша чорнота затоки Пласідо ніби накрила його з головою. Тепер він не бачив Джізелли. Вона зникла в довгій незбагненній мовчанці, наче в безодні, з якої аж перегодом знову долинув до нього її голос, проглянуло тьмяне сяйво її обличчя.

— Я тебе кохаю! Я тебе кохаю!

Ці слова дали йому незвичне відчуття свободи, зачарували його сильніше, ніж прокляте чаклунство скарбу, перетворили його втомлену покірність бездушному металу на радісну певність своєї влади. Ностромо казав Джізеллі, що леліятиме її в таких самих розкошах, якими тішиться донья Емілія. Багаті живуть на статки, вкрадені в народу, але він не відібрав у багатих нічого — нічого з того, що в них ще лишилось, чого вони ще не втратили через свою глупоту і зрадливість. Адже вони його зрадили, казав Ностромо, обдурили, спокусили. Дівчина йому вірила… Він приберіг скарб ради помсти, але тепер його це не обходить. Обходить його лише вона, Джізелла. Він оселить свою красуню в палаці на пагорбі, увінчаному оливами, — у білому палаці над синім морем. Берегтиме її там, наче самоцвіт у шкатулці. Придбає для неї землю — землю, на якій рясно родитиме виноград та пшениця і яка належатиме лише їй, — аби по цій землі ступали її маленькі ніжки. Він їх цілуватиме… Він уже заплатив за все це душею однієї жінки та життям одного чоловіка… Власна щедрість геть сп’янила капатаса карґадорів. У непроглядній темряві затоки, у темряві, супроти якої — як то кажуть — ні Боже всевідання, ні диявольське мудрування не має сили, він велично кидав здобуті скарби до ніг Джізеллі. Але спершу вона мусить зачекати, поки він розбагатіє, — застеріг її Ностромо.

Дівчина слухала його, ніби у трансі. Її пальці перебирали йому волосся. Він підвівся з колін, похитуючись, ослаблий, спорожнілий, ніби вийняв із себе душу.

— То поквапся, — мовила вона. — Поквапся, Джованні, мій коханий, мій володарю, бо я не зречуся тебе ні перед ким, окрім Бога. І я боюся Лінди.

Він і сам здогадався про це, бо вона тремтіла, і присягнув зробити все, що в його силах. Поклав надію на її відвагу в любові. Вона пообіцяла бути сміливою, аби лише він любив її завжди — далеко-далеко, у білому палаці на пагорбі над синім морем. І з боязкою, обережною доскіпливістю вона пролепетала:

— Де ж скарб? Де? Скажи мені. Джованні.

Ностромо розтулив рот і не вимовив ані слова — ніби громом прибитий.

— Тільки не це! Тільки не це! — видихнув він, нажаханий прокляттям таємниці, яке зав’язувало йому язика перед стількома людьми й тепер знову з неослабною силою заціпило його вуста. Навіть їй не можна казати. Навіть їй. Це надто небезпечно. — Я забороняю тобі питати, — гаркнув він до Джізелли, обачно приглушуючи свій гнівний голос.

Він не повернув собі свободи. Поруч дівчини постала примара беззаконного скарбу — наче срібна статуя, безжальна й таємнича, і приклала палець собі до блідих вуст. Душа Ностромо помертвіла, коли йому приверзлось, як невдовзі він скрадатиметься по ущелині, пропахлій землею та прілим листям, — прокрадатиметься туди, сповнений рішучості здійснити намір, від якого йому холоне у грудях, і крадькома вибиратиметься звідти, навантажений сріблом, прислухаючись до найменшого звуку. Це треба зробити ще сьогодні вночі — оту роботу боязливого невільника!

Він низько нахилився і притис собі до вуст край її спідниці, пробурмотівши тоном наказу:

— Скажи йому, що я не ночуватиму, — і зненацька залишив її так безшумно, що серед темної ночі вона не почула навіть його кроків.

Джізелла сиділа тихо, млосно притулившись головою до муру і схрестивши маленькі ніжки в білих панчохах і чорних черевичках. Старий Джорджо, вийшовши надвір, наче й не здивувався новині, як того неясно боялась дівчина. Бо ж зараз її сповнював непоясненний страх — страх перед будь-чим і будь-ким, але не перед її Джованні та його скарбом. Але в існування скарбу їй не вірилось.

Героїчний Ґарібальдіно сприйняв раптове зникнення Ностромо з мудрою поблажливістю. Він пам’ятав свої власні почуття у відповідний момент і по-чоловічому проникливо вловив суть справи.

— Va bene. Хай іде. Хе-хе! Байдуже, наскільки гарна жінка, а однак щось трохи муляє. Свобода, свобода. А в неї ж стільки ґатунків! Мій син Джан’ Баттіста склав велику обітницю, але ж він не на припоні. — Старий Віола ніби напучував нерухому злякану Джізеллу… — Чоловік не має бути на припоні, — авторитетно додав він з порога. Схоже, непорушність і мовчання доньки йому не подобались. — Не давай волі заздрощам на сестрину долю, — застеріг він її дуже суворим, низьким голосом.

Невдовзі він знову підійшов до дверей, аби покликати молодшу доньку до хати. Уже пізно. Він тричі викрикнув її ім’я, поки вона повернула голову. Залишившись на самоті, Джізелла стала безпорадною здобиччю приголомшення. Вона пройшла до спальні, яку ділила з Ліндою, мов у глибокому сні. Це було так помітно, що навіть старий Джорджо, з окулярами на носі, підняв очі від Біблії й похитав головою, коли вона зачинила за собою двері.

Джізелла перейшла через кімнату, ні на що не дивлячись, і відразу сіла біля відчиненого вікна. Переповнена щастям Лінда, спустившись із вежі, побачила, що сестра сидить спиною до запаленої свічки й обличчям до темної ночі, сповненої зітхань вітру та шуму далекої зливи, — типової ночі тут на затоці, непроглядної для Божого ока та каверз диявола. Коли двері відчинилися, Джізелла не обернулась.

Було в тій непорушності щось таке, що зачепило Лінду на вершині її раювання. Старша сестра розсердилася, здогадавшись: малá думає про того нещасного Раміреса. Лінді хотілось поговорити. Своїм свавільним голосом вона гукнула: «Джізелло!» — але у відповідь — ані поруху.

Дівчина, яка збиралася жити в палаці й ходити по власній землі, мало не вмерла від жаху. Нізащо у світі не повернула б вона голови до сестри. Серце її шалено калатало. Вона квапливо сказала приглушеним голосом:

— Не говори до мене. Я молюся.

Розчарована Лінда тихо вийшла, а Джізелла сиділа далі, зневірена, розгублена, ошелешена, ніби терпляче чекала на підтвердження того, у що не вірилося. Здавалося, що безнадійна чорнота хмар теж їй сниться. Джізелла чекала.

І чекала вона недаремно. Чоловік, чия душа помертвіла, вибравшись з ущелини з вантажем срібла, помітив світло у вікні й не зміг не повернутись туди з пляжу тією ж дорóгою.

На тлі непроглядної ночі, яка поглинула високі прибережні гори, Джізелла побачила раба срібла Сан-Томе, ніби вихопленого з тьми якоюсь чудесною силою. І сприйняла його повернення так, немовби віднині й довіку в світі вже не трапиться жодної несподіванки.

Дівчина покірно підвелася, ще не вповні вийшовши із заціпеніння, й озвалася задовго до того, як чоловік наблизився і світло зі спальні впало йому на обличчя.

— Ти повернувся, щоб забрати мене звідси. Це добре! Відкрий мені свої обійми, Джованні, мій коханий. Я йду.

Його обережні кроки завмерли, і, шалено блиснувши очима, він різким голосом заговорив:

— Ще не час. Мені треба багатіти повільно… — У його інтонації закралася погрозлива нотка. — Не забувай, що твій коханий — злодій.

— Так! Так! — квапливо прошепотіла вона. — Підійди ближче! Послухай! Не зрікайся мене, Джованні! Ніколи! Ніколи!.. Я буду терпляча!..

Її постать перехилилася через низьке підвіконня, аби втішити раба беззаконного скарбу. Свічка в кімнаті догоріла, і в темряві, що панувала над затокою, навантажений сріблом неперевершений капатас обійняв Джізеллу за шию, немов потопельник, який хапається за соломинку.

Розділ XIII

Того дня, коли пані Ґулд, за словами доктора Моніґема, збиралася «влаштувати тертулію», капітан Фіданца зійшов зі своєї шхуни, що стояла на якорі в сулакській гавані, спокійний, непохитний, рішучий, сів у шлюпку і взявся за весла. Відплив він пізніше, ніж завжди. День уже хилився до вечора, коли він причалив до берега Великої Ісабели й розміреним кроком піднявся по схилу.

Ще здаля він упізнав Джізеллу, яка сиділа на стільці, присунутому під саму стіну будиночка, якраз під вікном її з Ліндою кімнати. В руках у неї було вишивання, яке вона тримала при самих очах. Умиротвореність її дівочої постави розбурхала відчуття боротьби й сум’яття, яке постійно сповнювало груди Ностромо. Він розлютився. Йому здавалося, що дівчина здалеку має чути брязкіт його кайданів — його срібних кайданів. А ще ж він у той день він зустрів у порту того лікаря з лихим оком, який дуже пильно на нього подивився.

Погляд Джізелли його злагіднив. Її усміхнені очі, мов свіжі квіти, зазирали йому в самé серце. І тут вона спохмурніла. Це був знак, що треба бути обережним. Ностромо зупинився дещо оддалік і гукнув байдужим голосом:

— Добридень, Джізелло. Лінда вже встала?

— Так. Вони з батьком у великій кімнаті.

Тоді капітан Фіданца підійшов ближче, заглянув у вікно спальні, боячись, що його викриє Лінда, яка навіщось могла туди повернутись, і спитав, безмовно ворушачи губами:

— Ти мене любиш?

— Більше за життя. — Під його уважним поглядом Джізелла знову взялася за вишивання і говорила далі, придивляючись до своєї роботи: — Інакше мені не жити. Не жити, Джованні. Бо таке життя схоже на смерть. О Джованні, я загину, якщо ти не забереш мене звідси.

Він ласкаво усміхнувся.

— Коли стемніє, я підійду до вікна, — сказав він.

— Ні, Джованні. Не цієї ночі. Лінда з батьком сьогодні довго розмовляли.

— Про що?

— Здається, я почула ім’я Раміреса. Не знаю. Я боюся. Я завше боюся. Це все одно, що помирати тисячу разів на день. Твоя любов для мене — те сáме, що для тебе — твій скарб. Вона є, але мені її завше замало.

Він дивився на неї й не рушився з місця. Вона була прекрасна. Його переповнила пристрасть. Тепер над ним панували дві сили. Але Джізелла була нездатна на незгасні почуття. На словах вона була щира, але вночі спокійно спала. Коли бачила його, то відразу спалахувала. А потім про переміну в ній свідчила лише дедалі більша мовчазність. Вона боялася себе зрадити. Боялась болю, фізичної розправи, дошкульних слів, боялась наразитися на гнів і стати свідком насильства. Бо душа її була світла і ніжна, а її порухи — по-язичницькому щирі. Джізелла пролепетала:

— Забудь про палац, Джованні, і про виноградник на пагорбах, бо через них гине наша любов.

Вона урвала мову, побачивши Лінду, яка мовчки стояла на розі будиночка.

Ностромо обернувся до своєї нареченої з привітанням, і його вразили її запалі очі та щоки, хворобливе і змучене лице.

— Ти хворіла? — спитав він, намагаючись вкласти у свої слова стурбованість.

Її чорні очі блиснули на нього.

— Я схудла? — запитала вона.

— Так… можливо… трохи.

— І постарішала?

— На кожному з нас позначаються прожиті дні.

— Боюсь, я посивію, поки на моєму пальці з’явиться обручка, — повільно промовила Лінда, не зводячи з нього очей.

Закочуючи собі рукави, вона чекала, щó він скаже.

— А от цього не бійся, — відповів він відсутнім голосом.

Вона відвернулась, ніби вже не було про що говорити, і заходúлась поратися по господарству, а Ностромо завів бесіду з її батьком. Розмовляти зі старим Ґарібальдіно було нелегко. З віком його розумові здібності не ослабли, лише начебто осіли на дно. Відповідав він нескоро, з величною урочистістю. Але саме того дня був жвавіший, моторніший, ніж завжди, — здавалося, що старий лев ожив. Він непокоївся через своє добре ім’я. Вірив Сідоні, який попереджав його про наміри Раміреса щодо його молодшої доньки. А їй не довіряв. Вона — вітрогонка. Але «синові Джан’ Баттісті» він про свій клопіт нічого не сказав. Тут відчувалося старече марнославство. Джорджо хотів показати, що й сам спроможен захистити честь своєї родини.

Ностромо попрощався рано. Щойно він зник у напрямку берега, як Лінда вийшла за поріг і з виснаженою посмішкою сіла поруч батька.

Від тієї самої неділі, коли засліплений пристрастю й охоплений розпачем Рамірес чекав її на верфі, у неї більше не лишалося сумнівів. Ревнива маячня того типа не стала для неї одкровенням. Зате зміцнила в ній — неначе цвях, убитий у серце, — відчуття несправжності й фальшу від спілкування зі своїм нареченим замість колишнього блаженства і захищеності. Тієї неділі вона пройшла повз Раміреса, обдавши його обуренням і презирством, але мало не вмерла від горя і сорому, лежачи на помережаній різьбленими написами кам’яній плиті на могилі Терези; на ту плиту скинулися машиністи й монтери із залізничного депо на знак пошани до героя Соборної Італії. Старий Віола не спромігся здійснити своє бажання поховати дружину в морі, й Лінда плакала на могилі.

Завдана їй незаслужена кривда приголомшувала її. Якщо Ностромо прагнув розбити їй серце — що ж, чудово. Джан’ Баттісті можна все. Але навіщо ще й топтати це серце ногами, навіщо чинити наругу над її душею? Е, ні! Душу він їй розбити не зможе. Вона витерла сльози. А Джізелла! Джізелла! Ця малá, яка завжди, відколи зіп’ялась на ноги, чіплялась їй за спідницю, шукаючи захисту. Яка дволичність! Але вона, мабуть, не могла тут зарадити. Коли йдеться про чоловіка, ця пустоголова бідолашка нічого не годна з собою вдіяти.

Лінда успадкувала від Віоли-батька чимало стоїчності. Вона вирішила нічого не казати. Але по-жіночому домішала до своєї стоїчності пристрасть. Короткі, боязкі, обережні відповіді Джізелли лютили тією куцістю, яка нагадувала зневагу. Одного дня вона кинулась до стільця, на якому розвалилась її ледача сестра, і лишила на найбілішій шиї Сулако сліди своїх зубів. Джізелла закричала. Але від Віоли-батька вона успадкувала певну міру героїзму. Мало не зомлівши від жаху, вона лише повільно проказала:

— Madre de Dios! Ти хочеш з’їсти мене заживо, Ліндо?

І цей вибух минув безслідно. «Вона нічого не знає. Вона нічого не може знати», — міркувала Джізелла. «Мабуть, це неправда. Це не може бути правдою», — намагалась переконати себе Лінда.

Проте коли вона вперше побачила капітана Фіданцу після своєї зустрічі зі знавіснілим Раміресом, упевненість у тому, що її спіткало нещастя, повернулась. Вона провела капітана поглядом від дверей до його човна, стоїчно запитуючи себе: «Чи зустрінуться вони сьогодні вночі?». Постановила не залишати маяк ні на секунду. Коли Ностромо зник, вона вийшла надвір і сіла поруч батька.

Статечний Ґарібальдіно почувався, як сам казав, «ще молодим». Так чи інакше останнім часом до нього дійшло чимало чуток про Раміреса, і зневага та неприязнь до того, хто, авжеж, не був таким, яким мав би бути його син, не давали йому спокою. Тепер він спав дуже мало, а кілька останніх ночей, замість того щоб почитати чи просто посидіти зі срібними окулярами пані Ґулд на носі перед розгорнутою Біблією, він ще й завзято обнишпорював острів уздовж і впоперек, пильнуючи своєї честі.

Лінда, поклавши свою худу смагляву руку батькові на коліно, спробувала вгамувати його тривогу. Раміреса нема в Сулако. Ніхто не знає, де він. Кудись завіявся. Його погрози нічого не варті.

— Ні, — перебив її старий. — Мій син Джан’ Баттіста сказав мені — сам сказав, — що той полохливий esclavo пиячить і грає в карти з усілякими пройдисвітами в Сапізі, на північному боці затоки. Він може знюхатися з найгіршими паскудами того паскудного негритянського містечка, щоб вони помогли йому вкрасти малу… Але я ще не такий і старий. Еге ж!

Лінда затято заперечувала можливість викрадення, і зрештою старий замовк, пожовуючи свої сиві вуса. Жінки бувають уперті у своїх переконаннях, і їм треба в цьому потурати, — от і його бідолашна дружина була така, а Лінда — вся в матір. Не годиться чоловікові сперечатись.

— Може, й так. Може, й так, — пробубонів він.

Але Лінда на цьому аж ніяк не заспокоїлась. Вона любила Ностромо. І зараз вона подивилась на Джізеллу, яка сиділа оддалік, з якоюсь материнською ніжністю, але й з ревнивим болем суперниці, розгніваної поразкою. Тоді встала і підійшла до неї.

— Слухай, ти, — грубо звернулась вона до сестри.

Джізелла з непереможною невинністю звела на неї свої очі, подібні до зарошених фіалок, і це пробудило в Лінді лють, змішану із захватом. Джізелла мала прегарні очі — оця Chica, лукаве створіння з білим тілом і душею, повною чорного обману. Лінда не знала, чого їй більше хочеться — з криком помсти видерти сестрі очі чи вкрити їх, таємничі у своїй безсоромній непорочності, поцілунками жалощів та любові. І раптом ці очі спорожніли, втупившись у неї відсутнім поглядом, залишилось у них тільки трохи страху, похованого в серці Джізелли не так глибоко, як інші її почуття.

Лінда сказала:

— Рамірес нахвалявся у місті, що викраде тебе з острова.

— Які дурниці! — відповіла молодша сестра, і в нападі норовливості, спричиненому довгим стримуванням емоцій, жартівливо, але й трохи зухвало додала: — Він тут ні до чого.

— Он як? — процідила крізь зуби Лінда. — Ні до чого? Ну то шануйся, бо ж батько ночами обходить острів із зарядженою рушницею.

— Не буде йому від цього добра. Скажи йому, Ліндо, аби він цього не робив. Мене він не послухає.

— Нічого я не скажу… більше нічого… нікому! — палко прокричала Лінда.

«Так довго тривати не може», — думала Джізелла. Треба, щоб Джованні швидше забрав її звідси — наступного разу, коли він припливе. Заради жодного срібла у світі вона не терпітиме таких жахіть. Від розмов із сестрою їй зле. А от пильність батька її не тривожила. Вона благала Ностромо не підходити до вікна сьогодні вночі. Він пообіцяв триматися цього разу подалі. А вона й не знала, не могла ні здогадатись, ні уявити, що він мав інші причини для відвідин острова.

Лінда піднялася просто на маяк. Час було розпалювати ліхтар. Вона відімкнула маленькі дверцята і важко зійшла нагору спіральними сходами, несучи у своєму серці любов до неперевершеного капатаса карґадорів, немов дедалі тяжчу ношу ганебних кайданів. Ні, вона не скине цих оков. Ні, а долю цих двох хай вирішує Небо. І, увійшовши до світлової камери, сповненої присмерку і місячного сяйва, Лінда обережно запалила ліхтар. А потім руки її опали вздовж тіла.

— І наша мати дивиться на все це, — пробурмотіла вона. — Це ж рідна моя сестра — Chica!

Увесь світлозаломлювальний апарат з його мідним устаткуванням та розташованими по колу призмами мерехтів та іскрився, мов повна діамантів куполоподібна рака, у якій був не ліхтар, а якесь священне полум’я, що мало владу над морем. А Лінда, доглядачка маяка, у чорному вбранні з блідим обличчям опустилась на низький дерев’яний стілець, залишившись наодинці зі своїми ревнощами, високо над земною ганьбою та земними пристрастями. Через дивний тягучий біль, ніби хтось брутально скуб її за темні коси з бронзовим полиском, вона притисла руки до скронь. Вони зустрінуться. Вони зустрінуться. І вона навіть знає де. Біля вікна. По щоках їй потекли краплі страдницького поту, а місячне сяйво, розлите у морській далині, засунуло ніби велетенським срібним засувом вхід до затоки Пласідо — темної печери, де клубочилися хмари й німували підточувані прибоєм береги.

Зненацька Лінда Віола підхопилася, приклавши до вуст палець. Він не любить ні її, ні сестри. Усе видалось їй таким марним, аж це її налякало, а водночас вселило в неї певну надію. Чому він не забере Джізеллу звідси? Що йому заважає? Годі його збагнути. На що вони чекають? З якою метою ці двоє брешуть і обманюють? Не заради їхньої любові. І нема заради чого. Надія повернути собі Ностромо спонукала Лінду порушити свою клятву не залишати маяка цієї ночі. Вона повинна негайно поговорити з батьком — він мудрий і зрозуміє її. Вона збігла спіральними сходами донизу. І тієї миті, коли відчиняла нижні двері, почула звук першого на Великій Ісабелі пострілу.

Лінду всю струсило, ніби груди їй пробила куля. Вона бігла без упину. У будиночку не світилось. Вона крикнула у двері: «Джізелло! Джізелло!», тоді метнулася за ріг і щосили гукнула сестру у відчинене вікно; відповіді не було, але коли вона, розгублена, оббігла довкола будиночка, з дверей вийшла Джізелла і стрілою кинулась бігти мимо неї, без жодного слова, з розпущеним волоссям, дивлячись просто перед собою. Здавалося, що вона майнула навшпиньках, ледве торкаючись трави, і зникла.

Лінда поволі побрела, простягаючи вперед руки. На острові все німувало, вона не знала, куди йде. Дерево, під яким провів свої останні дні Мартін Деку, споглядаючи життя як низку беззмістовних óбразів, відкидало на траву розлогу чорну тінь. Раптом Лінда побачила батька, який безмовно стояв сам-один у місячному світлі.

Ґарібальдіно — великий, випростаний, з білосніжним волоссям і бородою — застиг у монументальній позі й ніби відпочивав, спираючись на рушницю. Лінда м’яко поклала руку йому на плече. Він не поворухнувся.

— Що ти зробив? — якось буденно спитала вона.

— Я застрелив Раміреса — infame^[236]! — відповів він, вказавши очима туди, де тінь була найтемніша. — Як злодій він прийшов, як злодій і загинув. Треба було захистити дитину.

Він не зволив зробити ані кроку, не зволив посунутись ані на дюйм. Стояв на місці, суворий і незворушний, мов статуя старого діда, який охороняє честь своєї родини. Лінда прийняла тремтячу руку з його плеча, твердого й непохитного, наче воно було з каменю, і мовчки ступила в чорноту тіні. Помітила на землі ворушіння якихось розмитих силуетів і стала мов укопана. Її сторожкий слух вловив розпачливий лемент і плач.

— Я ж заклинала тебе не приходити сьогодні вночі. О мій Джованні! І ти пообіцяв. О! Чому… чому ти прийшов, Джованні?

То був голос її сестри. Лемент урвався схлипом, від якого краялося серце. І голос винахідливого капатаса карґадорів, володаря і раба скарбу Сан-Томе, який зненацька трапив на очі старому Джорджо, коли скрадався через галявину до ущелини, аби взяти ще трохи срібла, голос страшенно кволий, відповів безтурботно і безпристрасно, долинувши звідкись від самої землі:

— Я відчував, що не переживу цієї ночі, якщо не побачу тебе ще раз — моя зіронько, моя квіточко.

*

Блискуча тертулія щойно скінчилась, розходились останні гості, і сеньйор адміністрадóр уже пішов до своєї кімнати, аж тут доктор Моніґем, якого чекали цього вечора, але так і не дочекались, під’їхав дерев’яною бруківкою освітленої електричними ліхтарями безлюдної Calle de la Constitutión і застав велику браму «каси» ще відчиненою.

Він пошкандибав на патіо, важко піднявся сходами і застав огрядного лиснючого Басіліо якраз тоді, коли той гасив у «салі» світло. Щасливець мажордом аж застиг із роззявленим ротом через такий пізній набіг.

— Не гаси світла, — скомандував лікар. — Я хочу бачити сеньйору.

— Сеньйора в кансіярії^[237] сеньйора адміністрадóра, — солодкаво відповів Басіліо. — Сеньйор адміністрадóр за годину від’їжджає в гори. Схоже, є загроза якихось робітничих заворушень. Безсовісні люди — ні розуму, ні порядності. І ледачі, сеньйоре. Ледачі.

— Ти сам — ледащо безсовісне і йолоп, — відрубав лікар з тією дратівливістю, за яку всі його так «любили». — Не гаси світла.

Басіліо з гідністю пішов. Доктор Моніґем, очікуючи в яскраво освітленій «салі», невдовзі почув, як у дальньому кінці дому зачинилися двері. Забряжчали остроги, потім усе стихло. Сеньйор адміністрадóр подався в гори.

Ритмічно шелестячи довгим шлейфом, у блиску самоцвітів та в переливах шовку, схиливши свою точену голівку, ніби під вагою пишного білявого волосся, в якому проглядали срібні нитки, «перша леді Сулако», як зазвичай називав її капітан Мітчелл, пройшла освітленим «корредором», немислимо багата, кохана, оточена повагою, шаною та визнанням — і, мабуть, самотніша за будь-кого з людей, хто лише жив на цій землі.

На вигук лікаря «Пані Ґулд! Одну хвилинку!» вона здригнулась від несподіванки і спинилась у дверях порожньої освітленої «сали». Через подібність настрою та обставин вигляд лікаря, який стояв самотою серед груп меблів, вúкликав у неї емоційні спогади про несподівану зустріч з Мартіном Деку, померлим лихою смертю багато років тому, — у тиші вона ніби почула його голос, який промовляє: «Антонія забула тут віяло». Але насправді озвався голос лікаря, трохи змінений від збудження. Емілія звернула увагу на те, як блищали його очі.

— Пані Ґулд, ви мені потрібні. Знаєте, щó трапилося? Пам’ятаєте, щó я розповідав вам учора про Ностромо? Ну так ось: ланча, палубний човен із Сапіґи з чотирма неграми на борту, проходила неподалік від Великої Ісабели й зі скелі їх окликнув жіночий голос — голос Лінди, — власне звелів їм завернути до пляжу (ніч була місячна) і забрати до міста пораненого. Звичайно, патрон^[238] (від кого я все це й почув) відразу так і зробив. Він розповів мені, що коли вони завернули до положистого краю Великої Ісабели, то побачили Лінду Віолу, яка на них чекала. Вони причалили і попрямували за нею: вона повела їх під дерево неподалік від будиночка при маяку. Там вони побачили Ностромо, який лежав на землі, його голову тримала на колінах молодша сестра, а Віола-батько стояв дещо оддалік, спершись на рушницю. Під керівництвом Лінди негри винесли з будиночка стіл і зробили з нього ноші, відламавши ніжки. Вони вже в місті, пані Ґулд. Тобто Ностромо і… і Джізелла. Негри перенесли його в лікарню невідкладної допомоги біля гавані. Він послав по мене санітара. Але бачити він хотів не мене — а вас, пані Ґулд! Вас!

— Мене? — прошепотіла пані Ґулд, трохи зіщулившись.

— Так, вас! — випалив лікар. — Він благав мене — свого ворога, як він думає, — негайно привести вас до нього. Схоже, він хоче сказати вам щось віч-на-віч.

— Бути не може! — пролепетала пані Ґулд.

— Він сказав мені: «Нагадайте їй, що я зробив дещо, аби вона не втратила дах над головою»… Пані Ґулд, — не вгавав лікар, страшенно схвильований, — пам’ятаєте срібло? Срібло на баркасі — яке пропало?

Пані Ґулд пам’ятала. Але не сказала, що їй нестерпна була навіть згадка про те срібло. Саме втілення щирості, вона з надто вже великим жахом згадувала, що вперше і востаннє у своєму житті приховала від чоловіка правду якраз про те сáме срібло. Страхи, пережиті в ті дні, надщербили їй душу, і вона так собі цього й не вибачила. Ба більше, те срібло, яке ніколи б не пішло за водою, якби її чоловік дізнався про новини, які приніс Деку, опосередковано мало не стало причиною смерті доктора Моніґема. І це її дуже жахало.

— Але чи пропало воно? — вигукнув лікар. — Я завжди відчував, що відтоді в нашого Ностромо з’явилась якась таємниця. Я абсолютно певен, що він хоче тепер, на порозі смерті…

— На порозі смерті? — перепитала пані Ґулд.

— Так. Так… Можливо, він хоче розповісти вам щось про те срібло, яке…

— О, ні! Ні! — приглушено вигукнула пані Ґулд. — Хіба воно не пропало, хіба з ним не покінчено? Хіба й без нього не досить скарбів, аби зробити всіх на світі нещасними?

Лікар помовчав, покірний і розчарований. Зрештою наважився сказати, тихо-тихо:

— А ще ж ця Віолина донька, Джізелла. Що нам робити? Здається,батько і старша сестра…

Пані Ґулд визнала, що свідома обов’язку зробити для цих дівчат усе, що в її силах.

— Унизу жде volante^[239], — сказав лікар, — і якщо ви не проти ним скористатися…

Він зачекав, його брала нетерплячка, поки пані Ґулд з’явилася знову, накинувши поверх сукні сірий плащ із великою відлогою.

Отже, у плащі з відлогою, подібному на чернечий, поверх вечірнього вбрання ця жінка, сповнена витривалості і співчуття, стала край ліжка, на якому нерухомо простерся горілиць блискучий капатас карґадорів. Білість простирадл і подушок разюче відтінювала його бронзове обличчя, а смагляві м’язисті руки, що так вправно обходилися з румпелем, вуздечкою та спусковим гачком, бездіяльно лежали на білому покривалі долонями догори.

— Вона не винна, — проказав капатас низьким стриманим голосом, ніби боячись, що гучніше вимовлене слово розірве тонку сув’язь, яка ще поєднувала його дух з тілом. — Вона не винна. То все я. Але байдуже. За це я не відповідатиму перед жодним живим чоловіком чи жінкою.

Він примовк. Обличчя пані Ґулд, дуже бліде в тіні відлоги, схилилось над ним з невтішною тугою і печаллю. А тихе схлипування Джізелли Віоли, — котра стояла навколішки в ногах капатаса, встеливши край його покривала своїм розпущеним золотим волоссям, що відливало міддю, — майже не порушувало тиші, яка панувала в палаті.

— Ха! Старий Джорджо — захисник твоєї честі! Лишень уяви: мене настиг Vecchio, такий спритний, такий несхибний. Я й сам не впорався б краще. Але на тому заряді пороху можна було б заощадити. Честь же була в безпеці… Сеньйоро, вона пішла б на край світу за Ностромо-злодієм… Я дав обітницю. Чари розвіяно!

Тихий стогін дівчини змусив його опустити очі.

— Я її не бачу… Байдуже, — вів він далі з ноткою колишньої величної безтурботності в голосі. — Досить одного поцілунку, якщо більше ні на що нема часу. Небесна в неї душа, сеньйоро! Ясна і тепла, мов сонячне світло, — швидко хмариться, швидко й розхмарюється. Ті двоє її розчавлять. Сеньйоро, вділіть їй свого співчуття, прославленого по нашій землі з краю в край, як і мужність та відвага чоловіка, котрий до вас говорить. Прийде час, і вона заспокоїться. І навіть Рамірес — хлопець непоганий. Я не гніваюся. Ні! То ж не Рамірес узяв гору над капатасом сулакських карґадорів. — Він примовк, тоді напружив сили і вже гучніше, трохи нестямно промовив:

— Я помираю зраджений… зраджений…

Але він не сказав, хто його зрадив і через що він помирає зраджений.

— Ось вона б мене не зрадила, — знову заговорив він, широко-широко розплющивши очі. — Вона була мені вірна. Ми збирались у далеку путь — дуже скоро. Заради неї я готовий був відірватися від отого проклятого скарбу. Заради цієї дівчинки я б залишив напризволяще всі ті футляри — повні-повнісінькі. А Деку узяв чотири. Чотири зливки. Навіщо? Пікардія! Аби мене зрадити? Бо як же я міг повернути скарб, якщо там бракувало чотирьох зливків? Сказали б, що я їх поцупив. І лікар так сказав би. Лихо-лихо! Це мене не відпускає!

Пані Ґулд низько нахилилась над ним — заворожена і похолола від недобрих передчуттів.

— Що тієї ночі сталося з доном Мартіном, Ностромо?

— Хтозна! Я переймався тим, що мало статися зі мною. Тепер я знаю. Мене мала спіткати нагла смерть. А він утік! Він мене зрадив. А ви думаєте, що я його вбив! Усі ви однакові, достойні пані й панове. Мене вбило срібло. Воно мене не відпустило. І досі не відпускає. Ніхто не знає, де воно. Але ви — дружина дона Карлоса, який віддав його мені в руки і сказав: «Бережи його як свою душу». А коли я повернувся і всі ви подумали, що воно пропало, то щó я чую! «Це не має значення. Нехай. Уперед, вірний Ностромо, скачи, не жаліючи життя, рятуй нас!»

— Ностромо! — прошепотіла пані Ґулд, нахилившись ще нижче. — Я теж до глибини душі зненавиділа той прожект зі сріблом.

— Чудово! Чудово, що бодай одна людина з вас ненавидить багатство, яке ви таке добре вмієте відбирати в бідняків. Світ стоїть на бідняках, як каже старий Джорджо. Ви завжди були добрі до бідних. А на багатстві лежить якесь прокляття. Сеньйоро, сказати вам, де скарб? Вам єдиній… Світлій! Непощербній!

Мимовільна зболена відраза закралась у його інтонації, проглянула в його очах, і це не сховалось від жінки, обдарованої талантом співчутливої інтуїції. Вона відвела погляд від жалюгідного зламаного чоловіка, який лежав при смерті, — охоплена жахом, вона не хотіла більше нічого чути про те срібло.

— Ні, капатасе, — відповіла пані Ґулд. — Нікому воно тепер не потрібне. Хай пропадає пропадом.

Почувши ці слова, Ностромо заплющив очі й ані слова більше не вимовив, ані не ворухнувся. За дверима палати жінок зустрів доктор Моніґем, украй схвильований, очі його гарячково блищали.

— Ну, пані Ґулд, — заговорив він, майже брутальний від нетерплячки, — скажіть мені, я був правий? Тут є таємниця. Ви щось з’ясували, еге ж? Він розповів вам…

— Нічого він мені не розповів, — стримано відповіла пані Ґулд.

В очах доктора Моніґема згас вогонь його питомої ворожості до Ностромо. Він покірно відступив. Пані Ґулд він не повірив. Але її слово було законом. Він сприйняв її заперечення як непоясненну неминучість, що утверджувала перемогу генія Ностромо над його власним. Навіть перед цією жінкою, яку він самозречено любив таємною любов’ю, йому завдав поразки неперевершений капатас карґадорів, чоловік, який усе життя жив з того, що вдавав незламну вірність, прямоту і відвагу!

— Прошу, негайно пошліть когось по мій екіпаж, — проказала пані Ґулд з-під відлоги. І, обернувшись до Джізелли Віоли, додала:

— Ходи до мене, дитино, ходи ближче. Ми зачекаємо тут.

Джізелла, в якої серце краялось від горя, з розпущеним волоссям, що спадало їй на обличчя, по-дитячому притулилась до неї збоку. Пані Ґулд провела рукою по плечу недостойної доньки старого Віоли, бездоганного республіканця, героя, який ніколи нічим себе не заплямував. Поволі, поступово, мов зів’яла квітка, голівка дівчини, яка готова була піти на край світу за злодієм, схилилась на плече доньї Емілії, першої леді Сулако, дружини сеньйора адміністрадóра копальні Сан-Томе. І пані Ґулд, усім тілом відчуваючи здушені ридання Джізелли, розтривожена й розхвильована, пережила першу й останню гірку хвилину у своєму житті. Хвилину, гідну самого доктора Моніґема.

— Заспокойся, дитино. Дуже скоро він забуде тебе заради свого скарбу.

— Сеньйоро, він мене кохає. Він мене кохає, — розпачливо шепотіла Джізелла. — Він кохає мене так, як ще ніхто нікого не кохав.

— Мене теж кохали, — холодно сказала пані Ґулд.

Джізелла судомно припала до неї.

— Ох сеньйоро, але ж вас обожнюватимуть довіку, — проридала вона.

Пані Ґулд поринула у мовчанку і не порушила її, поки не прибув екіпаж. Тоді допомогла сісти в нього напівзомлілій дівчині. Коли лікар зачинив дверцята ландо, донья Емілія вихилилась до нього.

— Ви нічого не можете вдіяти? — прошепотіла вона.

— Ні, пані Ґулд. Та й не дозволить він нам ані пальцем себе торкнутись. Однак це вже не має значення. Я лише раз оглянув… Жодних шансів.

Але він пообіцяв тієї самої ночі провідати старого Віолу та його старшу доньку. Він може попросити, щоб його підкинули до острова поліцейським човном. Лікар постояв на вулиці, проводжаючи поглядом ландо, яке повільно від’їхало, запряжене білими мулами.

На нових причалах, де горіли разки ліхтарів та височіли темні силуети кранів, розійшлися чутки про якийсь нещасний випадок — нещасний випадок, що трапився з капітаном Фіданцою. Кілька волоцюг — найбідніших бідняків — стовбичило біля дверей лікарні невідкладної допомоги, перешіптуючись у місячному сяйві, що підсвічувало порожню вулицю.

Коло пораненого не було нікого, крім блідого фотографа, маленького, миршавого, кровожерного ворога капіталістів, який умостився на високому табуреті біля узголів’я ліжка, підібгавши коліна собі до підборіддя і підперши його руками. Його привів один товариш, який, допізна працюючи на верфі, почув від негра з ланчі, що капітана Фіданцу привезли на берег, смертельно пораненого.

— Маєте якісь розпорядження, товаришу? — занепокоєно спитав він. — Не забувайте, що для нашої роботи нам потрібні гроші. З багатіями треба боротися їхньою власною зброєю.

Ностромо нічого не відповів. Його візаві й не наполягав, просто сидів скарлючившись на табуреті, волохатий, розкуйовджений, подібний до горбатої мавпи. Нарешті після довгої мовчанки урочисто заговорив:

— Товаришу Фіданцо, ви відмовилися від будь-якої допомоги того лікаря. Він і справді небезпечний ворог народу?

У тьмяно освітленій палаті Ностромо повільно повернув голову на подушці й розплющив очі, уп’явшись загадковим і глибоко зацікавленим поглядом у чудернацьку постать, що вмостилась біля його ліжка. Потім голова його перекотилась на інший бік, повіки зімкнулись і капатас карґадорів пролежав годину нерухомо, лише часом здригався, що свідчило про найлютіші муки, і без жодного слова і стогону помер.

Доктор Моніґем, пливучи поліцейською шлюпкою до островів, споглядав мерехтіння місячного сяйва на гладіні затоки та високий чорний силует Великої Ісабели, звідки, з-під хмарної запони, линув у далечінь сніп світла.

— Веслуйте тихше, — попросив він, гублячись у здогадах, щó ж там з’ясується. Спробував уявити Лінду та її батька і відчув якусь дивну відразу. — Веслуйте тихше, — повторив він.

*

Від тієї миті, коли Джорджо Віола вистрелив у крадія своєї честі, він не зрушив з місця. Стояв, уперши рушницю в землю і стиснувши в руці її цівку біля дула. Лінда, після того як ланча, що назавжди забрала в неї Ностромо, відчалила від берега, підійшла і стала перед батьком. Здавалося, що він не помічав її, але коли вона, більше не в змозі вдавати спокій, крикнула:

— Знаєш, кого ти вбив? — він відповів:

— Раміреса, волоцюгу.

Бліда, уп’явшись у батька божевільним поглядом, Лінда розреготалась йому в очі. По хвилі й він кволо засміявся разом з нею, приглушено відлунюючи її регіт на низьких тонах. Тоді вона перестала реготати, а старий промовив, як ошелешений:

— Він крикнув голосом мого сина Джан’ Баттісти.

Рушниця випала з його розціпленого п’ястука, але рука ще якусь мить залишалась витягнутою, ніби й далі мала опертя. Лінда грубо вхопила його за цю руку.

— Ти надто старий, аби зрозуміти. Ходімо до хати.

Джорджо дозволив їй відвести себе. Важко перечепився через поріг, мало не впавши разом з донькою. Його тривожність і мотанина протягом останніх кількох днів нагадували нерівне палахтіння світильника, який ось-ось погасне. Старий ухопився за спинку свого стільця.

— Голосом мого сина Джан’ Баттісти, — важко повторив він. — Я чув його… Раміреса… негідника…

Лінда допомогла йому сісти і, низько нахилившись, просичала йому у вухо:

— Ти вбив Джан’ Баттісту.

Старий посміхнувся з-під густих вусів. У жінок бувають дивні фантазії.

— Де малá? — спитав він, здивований тим, що хата — вистуджена, аж холод пробирає, а лампа, при якій він полюбляв просиджувати по півночі над розгорнутою Біблією, світить незвично тьмяно.

Лінда трохи повагалась, а тоді відвела очі.

— Спить, — відповіла вона. — Поговоримо про неї завтра.

Дивитись на батька їй було несила. Він вселяв у неї жах і майже нестерпне почуття жалощів. Лінда помітила, як він змінився. Старому не зрозуміти, щó він накоїв, та й для неї те, що сталося, лишалося незбагненним. Джорджо понад силу проказав:

— Дай мені книгу.

Лінда поклала на стіл закритий фоліант у потертих шкіряних палітурках — Біблію, яку подарував йому колись давно у Палермо один англієць.

— Треба було захистити дитину, — сказав Джорджо дивним скрушним голосом.

Лінда за його спиною заламувала руки, беззвучно ридаючи. Раптом вона кинулась до дверей. Старий почув її кроки.

— Куди ти? — спитав він.

— На маяк, — відповіла вона, обернувшись і люто глянувши на нього.

— Маяк! Sí… обов’язок.

Сидячи дуже прямо, сивоголовий, подібний до лева, сповнений героїзму, безмовний і занурений у себе, він намацав у кишені червоної сорочки окуляри, подарунок доньї Емілії. Надів їх. Довгенько посидівши нерухомо, розгорнув книгу і звисока почав вдивлятися крізь скельця окулярів у подвійні колонки дрібного шрифту. Суворий, напружений вираз застиг на його трохи насупленому обличчі, ніби від якоїсь похмурої думки чи неприємного відчуття. Але він не відривав погляду від книги, лише хилився вперед, помалу, поступово, аж поки його білосніжна борода лягла на розгорнуті сторінки. На біленій стіні монотонно вицокував дерев’яний годинник, а Ґарібальдіно, повільно холонучи, лежав сам-один, кремезний, непідвладний тліну, мов старий дуб, вирваний з корінням зрадливим поривом бурі.

Маяк на Великій Ісабелі незгасно світив понад загиблим скарбом копальні Сан-Томе. У синявому мерехтінні беззоряної ночі ліхтар кидав жовтий сніп світла на далекий обрій. Лінда — одна чорна цятка на тлі сяйливих шиб — зіщулилась на зовнішній галереї, поклавши голову на парапет. Місяць, хилячись до заходу, споглядав її своїм променистим оком.

Унизу, біля підніжжя скелястого берега, стих ритмічний плескіт весел човна, який плив попри берег, і доктор Моніґем підвівся з кормового сидіння.

— Ліндо! — гукнув він, закинувши голову. — Ліндо!

Лінда випросталась. Вона впізнала лікарів голос.

— Він помер? — крикнула вона, перехилившись через парапет.

— Так, моя бідолашна дівчинко! Я зараз буду, — відповів знизу лікар. — Завертайте до пляжу, — звелів він веслярам.

Чорна фігурка Лінди зі здійнятими над головою руками відокремилась від залитих світлом шиб, наче вона збиралась кинутися вниз.

— Це я тебе любила, — прошепотіла вона, і лице її в місячному сяйві було застигле і бліде, мов мармур. — Я! Лише я! Вона забуде тебе, ганебно вбитого через її миле личко. Ніяк не збагну. Не можу збагнути. Але я ніколи тебе не забуду. Ніколи!

Вона стояла, безмовна і нерухома, збираючись на силі, аби вкласти всю свою вірність, увесь свій біль, сум’яття і розпач в один несамовитий крик.

— Ніколи! Джан’ Баттісто!

Доктор Моніґем, підпливаючи до берега в поліцейській шлюпці, почув ім’я, що пролунало над його головою. То був ще один з тріумфів Ностромо, найвеличніший, найбільш гідний заздрості та найзловісніший з усіх. Цей ревний крик невмирущої пристрасті, — який прокотився, здавалося, від Пунта-Мáла до Асуери й ген далі до ясної лінії обрію, над яким нависала велика біла хмара, сяйлива, мов брила щирого срібла, — цей крик означав, що геній неперевершеного капатаса карґадорів запанував над темною затокою, яка ховала завойовані ним багатство і любов.

Опис ілюстрацій

Дотримуючись стилю серії наших видань творів Джозефа Конрада, і в цій книзі використовуємо фотографії, що певним чином стосуються часу, місця і сюжетної лінії роману. Оскільки йдеться таки про Латинську Америку, щоправда — про політичні, економічні та культурні події у вигаданій країні, то для ілюстрування підібрано знімки з різних країн цього регіону і періоду. В основу обкладинки покладено фото (колекція Міхіла Каммераата, https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Tio.jpeg) скульптури злого духа підземелля Ель-Тіо, звичай вшанування і задобрювання якого поширений серед шахтарів срібних копалень довкола високогірного міста Потосі, що в Болівії. Автора і походження фото Джозефа Конрада, розміщеного на контртитулі видання, визначити не вдалося. Інші три фотографії, фрагменти яких використані для оформлення шмуців, такі: на с. 17 подано фрагмент роботи невідомого фотографа, на якій зафіксовано інженера копальні Сан-Антоніо, Болівія, 1910 рік, фото з колекції Деніела Бака; на с. 171 — фрагмент фото бухти міста Вальпараїсо, Чилі, 1900 рік, фото з колекції Ауґусто Бруна; на с. 377 — Панчо Вілья серед своїх соратників, робота Чарльза Гарріса, 1911 рік, фото з колекції бібліотеки Південного методистського університету, Даллас, США.

Про перекладача

Олена О’Лір (Олена Бросаліна, народилася 1976 року) — українська поетеса, літературознавець, перекладачка. Закінчила Київський національний університет, кандидат філологічних наук (2003).

Авторка поетичних збірок Моя рука — на узголів’ї… (1997), Прочанські пісні: Поезії і переклади (2006).

Переклала з давньоанглійської середньовічну епічну поему Беовульф (2012), з англійської — твори Дж. Р. Р. Толкіна: Гобіт, або Туди і звідти (2007), поетичний цикл Пригоди Тома Бомбадила у книзі Сказання з небезпечного королівства (2009), поеми Нова пісня про Волсунґів і Нова пісня про Ґудрун у книзі Легенда про Сіґурда і Ґудрун (2010), Падіння Артура (2016), Листи Різдвяного Діда (2017), Берен і Лутіен (2018), а також повне зібрання казок Беатрікс Поттер Кролик Петрик та інші історії (2016), збірку оповідань Джозефа Конрада Фальк. Емі Фостер. Завтра (2018).

У її перекладацькому доробку — й низка вокальних творів, зокрема лібрето Наума Тейта до опери Генрі Перселла Дідона і Еней.

Як літературознавець досліджує питання віршознавства та творчість послідовників київської неокласичної школи. Упорядник і редактор низки книжок Ігоря Качуровського.

Член Національної спілки письменників України. За свою літературну, перекладацьку та літературознавчу діяльність відзначена преміями імені Бориса Нечерди (2008), імені Григорія Кочура (2012), імені Олександра Білецького (2018).

Інформація видавця

УДК 821.111–311.6"18/19"

К64

Конрад Джозеф. Ностромо: Приморське сказання / переклала з англійської Олена О’Лір. Львів : Видавництво «Астролябія», 2019. 704 с.

За підтримки програми Європейського Союзу «Креативна Європа»

Проект реалізується за підтримки Європейської Комісії. Публікація відображає лише погляди автора, і Комісія не несе відповідальності за будь-яке використання інформації, що в ній міститься. Видання дофінансоване Львівською обласною адміністрацією та Львівською обласною радою.

Переклад і дизайн © Видавництво «Астролябія», 2019

ISBN 978-617-664-183-4

Зміст

Передмова автора • 7

Частина І. Срібло копальні • 17

Розділ І • 19

Розділ ІІ • 25

Розділ ІІІ • 33

Розділ IV • 39

Розділ V • 53

Розділ VI • 65

Розділ VII • 115

Розділ VIII • 126

Частина II. Ісабели • 171

Розділ І • 173

Розділ II • 184

Розділ III • 192

Розділ IV • 202

Розділ V • 217

РОЗДІЛ VI • 259

Розділ VII • 277

Розділ VIII • 336

Частина III. Маяк • 377

Розділ І • 379

Розділ II • 397

Розділ III • 422

Розділ IV • 445

Розділ V • 470

Розділ VI • 482

Розділ VII • 491

Розділ VIII • 503

Розділ IX • 536

Розділ X • 574

Розділ XI • 611

Розділ XII • 633

Розділ XIII • 661

Примітки до українського видання • 687

Опис ілюстрацій • 699

Про перекладача • 700

Літературно-художнє видання

Джозеф Конрад

НОСТРОМО: ПРИМОРСЬКЕ СКАЗАННЯ

Переклала з англійської Олена О'Лір

Перекладено за виданням: Conrad, Joseph. Nostromo: A Tale of the Seaboard. London : Penguin Classics, 2007

Літературний редактор Юлія Дембовська

Відповідальний за випуск Володимир Русиняк

Підписано до друку 27.07.2019. Формат 84x108 1/32

Папір офсетний. Гарнітура «Minion Pro»

Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 36,96. Зам. № 9-10-3018.

Видавництво «Астролябія», а/с 66, Львів 79000 Україна

Тел.: + 38032 243 56 72, факс: + 38032 276 23 00

Моб. тел.: + 38050 431 54 64

Ел. пошта: info@astrolabium.com.ua

Web-сторінка: https://www.astrolabium.com.ua

Свідоцтво про внесення до державного реєстру видавців ДК 967 від 27.06.2002.

Поліграфія: ПРАТ «Харківська книжкова фабрика «Глобус»

Conrad, Joseph. Nostromo: A Tale of the Seaboard / Translated from English into Ukrainian by Olena O’Lear. Lviv: Astrolabe Publishing, 2019. 704 p. [Ukrainian language edition]

A confrontation between the aristocracy and the common people, tyranny and lawlessness, rapacious authorities and the desire for reform, postcolonial syndrome and state-building intentions, unitarism and separatism, big business and foreign investment, patriotism and cosmopolitanism, high ideals and compromises with corruption, military coups and constant “saving of the country”. This is a novel about a Latin American state that has recently won its independence, a state that was invented by Joseph Conrad (1857–1924), a world-famous English writer. However, in spite of the fictitiousness of the geographical location, the events described are surprisingly real, as well as passions burning in the hearts of the characters. In Nostromo, this acknowledged masterpiece of English-language literature and the best of his novels, Conrad reaches the heights of his artistic study of the life of society and secrets of human soul.

ISBN 978-617-664-183-4

Примітки до українського видання

1

Сьєрра, Кампо — промовисті власні назви: sierra (ісп.) — гірське пасмо, campo (ісп.) — поле (тут і далі — примітки перекладача).

(обратно)

2

«Морське дзеркало» — збірка автобіографічних есеїв Джозефа Конрада (1906).

(обратно)

3

Румпель — важіль для повертання стерна.

(обратно)

4

Vous autres gentilhommes! (фр.) — Ви, шляхетні панове!

(обратно)

5

Hombres finos (ісп.) — шляхетні панове.

(обратно)

6

Карґадор (ісп. cargador) — портовий вантажник, докер.

(обратно)

7

Пласідо — скорочено від Ґольфо-Пласідо — промовиста власна назва: golfo placido (ісп.) — тиха затока.

(обратно)

8

Пласа (ісп. plaza) — площа. Назва головної площі Сулако, скорочено від Plaza Mayor (Головна площа).

(обратно)

9

Капатас (ісп. capataz) — бригадир.

(обратно)

10

Пунта-Мáла — промовиста власна назва: punta mala (ісп.) — лихий мис.

(обратно)

11

Пеон (ісп. peon) — наймит, робітник.

(обратно)

12

Естансія (ісп. estancia) — велике скотарське господарство, ферма.

(обратно)

13

Вакеро (ісп. vaquero) — пастух корів, чередник.

(обратно)

14

Ґрінґо (ісп. gringo) — назва білих іноземців, яка побутувала в Латинській Америці.

(обратно)

15

Мосо (ісп. mozo) — юнак, слуга.

(обратно)

16

Ермоса — промовиста власна назва: hermosa (ісп.) — гарна.

(обратно)

17

Cosas de Costaguana (ісп.) — справи Костаґуани.

(обратно)

18

Інтенденсія (ісп. intendencia) — тут: адміністрація провінції та міста (Сулако).

(обратно)

19

Ладрон (ісп. ladrón) — злодій.

(обратно)

20

Матреро (ісп. matrero) — бандит, розбійник.

(обратно)

21

Леперо (ісп. lepero) — шахрай, пройдисвіт.

(обратно)

22

Каза (іт. casa) — домівка, будинок.

(обратно)

23

Падрона (іт. padrona) — господиня, пані.

(обратно)

24

Спеція — провінція в Італії в регіоні Ліґурія.

(обратно)

25

Безсмертна тисяча — мова про епізод італійського Рісорджименто, Виправу тисячі, коли загони добровольців на чолі з Ґарібальді захопили королівство Двох Сицилій, що перебувало під владою іспанських Бурбонів (1860).

(обратно)

26

Берсальєри (іт. bersaglieri, «снайпери») — різновид піхотних підрозділів Італійської армії.

(обратно)

27

Hola (ісп.) — привіт, гей, агов.

(обратно)

28

Vecchio (іт.) — старий.

(обратно)

29

Avanti! (іт.) — Уперед!

(обратно)

30

Ностромо — промовисте прізвисько: nostromo (іт.) — боцман, водночас ім’я можна розглядати як спотворену комбінацію двох італійських слів: nostro uomo — наша людина, наш хлопець.

(обратно)

31

Inglesi (іт.) — англійці.

(обратно)

32

Камілло Бенсо ді Кавур (1810–1861) — італійський політик та державний діяч, одна з ключових фігур Рісорджименто. Перебував під впливом республіканських ідей Джузеппе Мадзіні, але до Ґарібальді ставився з пересторогою, побоюючись його революційності.

(обратно)

33

Misericordia Divina! (іт., ісп.) — Хай Бог милує!

(обратно)

34

Va bene (іт.) — гаразд.

(обратно)

35

Un uragano terribile (іт.) — страшний ураган.

(обратно)

36

Рубія — промовисте прізвисько: rubia (ісп.) — білявка.

(обратно)

37

Хуан Мануель де Росас (1739–1877) — генерал і консервативний аргентинський політик, який правив Аргентинською конфедерацією з 1829 по 1852 рік (з короткими перервами). Росас був один із перших кавдильйо — латиноамериканських диктаторів.

(обратно)

38

Аспромонте — гора в Південній Італії. 29 серпня 1862 року біля її підніжжя відбулась битва, під час якої Королівська італійська армія розбила добровольче військо під орудою Ґарібальді. Сам Ґарібальді був поранений і ув’язнений.

(обратно)

39

Terribilità (іт.) — жах.

(обратно)

40

Конвіте — від португ. convite.

(обратно)

41

Бланко (ісп. blanco) — білий. Партія «білих», аристократів.

(обратно)

42

Diligencia (ісп.) — диліжанс.

(обратно)

43

Командансія (ісп. comandancia) — комендатура.

(обратно)

44

Loco (ісп.) — божевільний.

(обратно)

45

Сімон Болівар (1783–1830) — військово-політичний лідер Венесуели, який звільнив від іспанського панування території теперішніх Венесуели, Болівії, Колумбії, Еквадору, Перу і Панами. 1830 року Національний конгрес Венесуели проголосив його Визволителем.

(обратно)

46

«Панч» — британський щотижневий гумористично-сатиричний журнал, заснований 1841 року.

(обратно)

47

Pasotrote (ісп.) — однохідь.

(обратно)

48

Каміно-Реаль (ісп. camino real) — королівська дорóга.

(обратно)

49

Патіо (ісп. patio) — відкритий внутрішній дворик.

(обратно)

50

Корредор (ісп. corredor) — галерея, коридор.

(обратно)

51

Сент-Джеймський двір — офіційна назва британського королівського двору.

(обратно)

52

Сала (ісп. sala) — зала.

(обратно)

53

Каса (ісп. casa) — домівка, будинок.

(обратно)

54

Pronunciamento (ісп.) — військовий переворот, заколот.

(обратно)

55

Diario Official (ісп.) — «Офіційні відомості».

(обратно)

56

Ранчеро (ісп. ranchero) — власник ранчо.

(обратно)

57

Pas moyen, mon garcon. C’est dommage, tout de meme. Ah! zut! Je ne vole pas mon monde. Je ne suis pas ministre — moi! Vous pouvez emporter votre petit sac (фр.) — Нічого не вийде, мій хлопчику. Шкода, звичайно. Ах ти чорт! Але зрозумійте самі: не можу ж я грабувати своїх. Я все-таки не міністр! Приберіть-но свій гаманчик!

(обратно)

58

Allez, et dites bien a votre bonhomme — entendez-vous? — qu'il faut avaler la pilule (фр.) — Ідіть і скажіть вашому приятелеві — чуєте? — що цю пігулку доведеться проковтнути.

(обратно)

59

Почварний Морський Дід з казки про Сіндбада-Мореплавця обманював мандрівників: просив узяти його на плечі й перенести через струмок, а потім не злазив і примушував свою жертву носити його всюди, куди йому заманеться, чим доводив її до смерті. Однак Сіндбад перехитрував його: обпоїв вином, скинув з себе і вбив («Тисяча і одна ніч»).

(обратно)

60

Камериста (іт. camerista) — покоївка, камеристка.

(обратно)

61

Viva Costaguana! (ісп.) — Хай живе Костаґуана!

(обратно)

62

Cholo або chulo (ісп.) — син європейця та індіанки; індіанець, який говорить іспанською.

(обратно)

63

«…Бажають стати черпачами води та коліями дров…» — алюзія до слів Мойсея, звернених до народу Ізраїля: «…Твій приходько, що посеред таборів твоїх від колія дров твоїх аж до черпача твоєї води…» (Повторення Закону 29:10). Образно — про тих, хто виконує найважчу роботу.

(обратно)

64

Атакама — пустеля на західному узбережжі Південної Америки, де були величезні поклади селітри і де повиникали під час її видобутку міста, проте коли європейці навчились виробляти штучні нітрати і селітра втратила значення, ті міста спорожніли.

(обратно)

65

Тихоокеанська, або Селітряна війна — збройний конфлікт між Чилі та коаліцією Перу і Болівії в 1879–1884 роках, у ході якого Чилі відвоювала в Болівії частину Атакамської пустелі.

(обратно)

66

Персона нон ґрата (лат. persona non grata) — небажана особа.

(обратно)

67

Mozo de campo (ісп.) — сільський парубок.

(обратно)

68

Calzoneras (ісп.) — довгі штани для їзди верхи, які застібаються по боках на ґудзики.

(обратно)

69

Tropilla (ісп.) — табун.

(обратно)

70

Pueblo (ісп.) — село.

(обратно)

71

Hacienda (ісп.) — маєток.

(обратно)

72

Potrero (ісп.) — пасовище.

(обратно)

73

Político (ісп.) — політик.

(обратно)

74

Fiscal (ісп.) — збирач податків.

(обратно)

75

Sí (ісп.) — так.

(обратно)

76

Дівиці peyne d’oro (давньоісп.) — дослівно «із золотими гребінцями», так називали повій.

(обратно)

77

Рінкон — промовиста власна назва: rincón (ісп.) — закуток.

(обратно)

78

Rico (ісп.) — багатій.

(обратно)

79

Пульперія (ісп. pulpería) — бакалійна крамничка, генделик.

(обратно)

80

Lancero (ісп.) — улан.

(обратно)

81

Pobrecito (ісп.) — бідолаха.

(обратно)

82

Llano (ісп.) — рівнина.

(обратно)

83

Хосе Антоніо Паес Еррера (1790–1873) — герой війни Венесуели за незалежність, тричі обіймав пост президента країни.

(обратно)

84

Мосо (ісп. mozo) — тут: камердинер.

(обратно)

85

Ґобернадóр (ісп. gobernador) — тут: намісник, управитель.

(обратно)

86

Primero, segundo, tercero (ісп.) — перше, друге, третє.

(обратно)

87

Quien sabe (ісп.) — хтозна.

(обратно)

88

Posada (ісп.) — заїзд.

(обратно)

89

Sí! Sí! Una Americana del Norte (ісп.) — Так! Так! Американка з Півночі.

(обратно)

90

Muy linda е maravillosa (ісп.) — дуже гарна і чудесна.

(обратно)

91

Адміністрадóр (ісп. administrador) — управитель.

(обратно)

92

Серено (ісп. sereno) — нічний вартовий.

(обратно)

93

Пасадеро (ісп. pasadero) — тут: мандрівник.

(обратно)

94

Mesa grande (ісп.) — великий майданчик.

(обратно)

95

Muchacho (ісп.) — хлопець.

(обратно)

96

Por Dios (ісп.) — їй-богу.

(обратно)

97

Сальтеадор (ісп. salteador) — грабіжник (на дорозі).

(обратно)

98

Burro (ісп.) — віслюк.

(обратно)

99

Gefe (правильно jefe, ісп., скорочено від Gefe Político) — глава адміністрації (провінції та міста Сулако).

(обратно)

100

Imperium in imperio (лат.) — держава в державі.

(обратно)

101

Карамба! (ісп. caramba) — Чорт забирай!

(обратно)

102

Excellentíssimo (правильно excellentísimo, ісп.) — найясніша світлість. Звертання до президента Костаґуани.

(обратно)

103

Caña (ісп.) — цукрова тростина.

(обратно)

104

Dulces (ісп.) — солодощі.

(обратно)

105

Калабаса (ісп. calabaza) — посудина з деревинного гарбуза, призначена для пиття популярного в Латинській Америці напою мате. Конрад вживає тут аналогічне за значенням англ. gourd.

(обратно)

106

Bene (іт.) — добре.

(обратно)

107

Albergo d’Italia Una (іт.) — готель «Соборна Італія».

(обратно)

108

Серапі (з ісп. serapi) — плед чи шаль.

(обратно)

109

Buon viaggio (іт.) — щасливої дороги.

(обратно)

110

Падроне (іт. padrone) — пан, господар.

(обратно)

111

Мореніта (ісп. Morenita) — смаглявка. Прізвисько смаглявих латиноамериканок.

(обратно)

112

Querido (ісп.) — коханий.

(обратно)

113

Пакіта (ісп. Paquita) — зменшувальна форма від «Франческа».

(обратно)

114

Collegio (ісп.) — колегія.

(обратно)

115

El Gobiemo Supremo (ісп.) — верховна влада.

(обратно)

116

Inglez (правильно inglés, ісп.) — англієць.

(обратно)

117

Дона Хосе автор порівнює з царем Нестором — героєм гомерівського епосу, мудрим старим порадником греків.

(обратно)

118

Ex-guerillero (ісп.) — колишній партизан.

(обратно)

119

Commandante de Plaza (ісп.) — міський комендант.

(обратно)

120

Fundación (ісп.) — тут: маєток.

(обратно)

121

Жозе-Марія де Ередія (1842–1905) — французький поет-парнасець кубинського походження.

(обратно)

122

Semenario (ісп.) — «Тижневик».

(обратно)

123

Une farce macabre (фр.) — якийсь макабричний фарс.

(обратно)

124

Un grotesque vaniteux et feroce (фр.) — марнославна і жорстока почвара.

(обратно)

125

Decoud connaissait la question a fond (фр.) — Деку глибоко обізнаний з цим питанням.

(обратно)

126

Une bonne blague, hein? (фр.) — Нічогенька байка, га?

(обратно)

127

C’est funambulesque! (фр.) — Це приголомшливо!

(обратно)

128

Charge d’Affaires (фр.) — повірений у справах.

(обратно)

129

Familias principales (ісп.) — знатні родини.

(обратно)

130

Pro Patria! (лат.) — За Батьківщину!

(обратно)

131

Porvenir (ісп.) — «Майбутнє».

(обратно)

132

Adios! (ісп.) — Прощай!

(обратно)

133

Amarilla (ісп.) — дослівно «Жовта», також може мати значення «Золота монета». Нижче описано прапор Західної Держави, що його прикрашає жовта квітка amarilla в лавровому вінку. Можливо, Конрад в обох випадках мав на увазі квітку амариліс (ісп. amarilis).

(обратно)

134

Embustero (ісп.) — брехун.

(обратно)

135

Тольдерія (ісп. tolderia) — тут: індіанське село.

(обратно)

136

Беніто Пабло Хуарес Ґарсія (1806–1872) — мексиканський політичний діяч, національний герой Мексики. Зокрема, в 1861–1867 роках очолив боротьбу мексиканського народу проти англо-франко-іспанської коаліції.

(обратно)

137

Монте (ісп. monte) — різновид азартної картярської гри.

(обратно)

138

Mais il manque de tenue (фр.) — але не вміє поводитись у товаристві.

(обратно)

139

Пікардія (ісп. picardía) — витівка, шахрайство.

(обратно)

140

Le sort en est jete (фр.) — Жереб кинуто.

(обратно)

141

A la casa, Ignacio (ісп.) — Додому, Іґнасіо.

(обратно)

142

Sí, la casa. Sí, sí niña (icn.) — Так, додому. Так, так, пані.

(обратно)

143

Indos (ісп.) — індіанці.

(обратно)

144

Esclavos (ісп.) — раби.

(обратно)

145

Ґней Помпей Маґн (106-48 до Р. X.) — військовий і політичний діяч Римської Республіки.

(обратно)

146

Фарсал — місто у Греції. 48 року до Р. X. війська Юлія Цезаря розгромили у битві біля Фарсала армію Ґнея Помпея.

(обратно)

147

Кальє (ісп. calle) — вулиця. Скорочено від Calle de la Constitución — вулиця Конституції.

(обратно)

148

Oración (ісп.) — вечірня.

(обратно)

149

Ребосо (ісп. rebozo) — шаль.

(обратно)

150

Quelle farce! (фр.) — Що за фарс!

(обратно)

151

Gran' bestia (фр.) — тварюка.

(обратно)

152

Bonjour (фр.) — добридень.

(обратно)

153

Calle de la Constitución (ісп.) — вулиця Конституції.

(обратно)

154

Novio (ісп.) — наречений.

(обратно)

155

Ah, par exemple! (фр.) — Ах, ну, знаєте!

(обратно)

156

Педро Мануель Рохас Меркадо (1828–1871) — видатний венесуельський військовий діяч.

(обратно)

157

Intrada (правильно Entrada) de la Sombra (ісп.) — «Вхід у пітьму».

(обратно)

158

Rey de Sulaco (ісп.) — король Сулако.

(обратно)

159

Brazero (правильно brasero, ісп.) — жаровня.

(обратно)

160

Esprit fort (фр.) — вільнодумець.

(обратно)

161

Monsieur l'Administrateur (фр.) — пане управителю.

(обратно)

162

Парамо (ісп. Pàramo) — холодна та волога гірська кліматична зона вище від поясу лісів і нижче від межі вічних снігів.

(обратно)

163

Кабільдо (ісп. cabildo) — міська рада.

(обратно)

164

C'est trop beau (фр.) — Це занадто гарно.

(обратно)

165

Quebrada (ісп.) — ущелина.

(обратно)

166

Аміґо (ісп. amigo) — друг.

(обратно)

167

Non, Madame. Rien n'est perdu (фр.) — Hi, мадам. Нічого не втрачено.

(обратно)

168

Muy bien (ісп.) — дуже добре.

(обратно)

169

Тольдерії (ісп. tolderias) — тут: міські нетрі.

(обратно)

170

Viva la Libertad! (ісп.) — Хай живе Свобода!

(обратно)

171

Trabuco (ісп.) — тут: мушкет.

(обратно)

172

Шарль Оґюст Жозеф Луї де Морні, граф, згодом герцог де Морні (1811–1865) — французький політичний діяч і фінансист, брат Наполеона III по матері.

(обратно)

173

Асадо (ісп. asado) — м’ясо, смажене на вугіллі.

(обратно)

174

Soeur cherie (фр.) — дорога сестро.

(обратно)

175

Adios, viejo (ісп.) — Прощай, старий.

(обратно)

176

Au revoir, messieurs (фр.) — До побачення, панове.

(обратно)

177

Quien vive? (ісп.) — Хто там?

(обратно)

178

Ноктоуз — скринька зі скляною покришкою для компаса на палубі корабля.

(обратно)

179

Que picardía! (ісп.) — тут: Що за шахрайство!

(обратно)

180

Su merced (ісп.) — їхня милість.

(обратно)

181

Ванти — сталеві або прядив’яні канати для кріплення щогл і підіймання по них, для згортання і напинання корабельних вітрил.

(обратно)

182

Банка — тут: лавка для веслярів у човні.

(обратно)

183

Дияблерія (ісп. diablería) — чортівня.

(обратно)

184

Шкот — канат, призначений для натягування нижніх кутів вітрила.

(обратно)

185

E véro! (іт.) — Точно!

(обратно)

186

Calabozo (ісп.) — в’язниця.

(обратно)

187

Лос-Атос — промовиста власна назва: hatos (ісп.) — тут: ферми.

(обратно)

188

Isleños (ісп.) — острів’яни.

(обратно)

189

Трампосо (ісп. tramposo) — шахрай.

(обратно)

190

Посадеро (ісп. posadero) — господар «посади», тобто заїзду.

(обратно)

191

Mi teniente (ісп.) — мій лейтенанте.

(обратно)

192

Hochwohlgeboren Herren (нім.) — високородні пани.

(обратно)

193

Sí, mi colonel (правильно — coronel, ісп.) — так, мій полковнику.

(обратно)

194

Ланча (ісп. lancha) — баркас, човен.

(обратно)

195

Поталон (ісп. potalón) — великий якір.

(обратно)

196

Пікаро (ісп. picaro) — пройдисвіт.

(обратно)

197

Компадре (ісп. compadre) — кум.

(обратно)

198

Манта (ісп. manta) — покривало.

(обратно)

199

Misericordia! (ісп.) — тут: Згляньтеся!

(обратно)

200

Партида (ісп. partida) — ватага, банда.

(обратно)

201

Mi amo (ісп.) — мій пане.

(обратно)

202

Консулядо (ісп. consulado) — консульство.

(обратно)

203

Ciudadanos! (ісп.) — Громадяни!

(обратно)

204

Bueno (ісп.) — добре.

(обратно)

205

Grand seigneur (фр.) — вельможа.

(обратно)

206

Conde de Sulaco (ісп.) — граф Сулако.

(обратно)

207

Rey-zamuro (ісп.) — королівський гриф, кондор.

(обратно)

208

Мірадор (ісп. miarador) — бельведер.

(обратно)

209

Якаабó (ісп. уасааЬó) — тут: Пугу!

(обратно)

210

Пальмарія (ісп. palmaria) — пальмовий гай.

(обратно)

211

Muy valliente (ісп.) — прехоробрий

(обратно)

212

Hombre de muchos dientes (ісп.) — дослівно: людина, в якої багато зубів.

(обратно)

213

Todos (ісп.) — усі до одного.

(обратно)

214

Sangre de Dios (ісп.) — кров Христова.

(обратно)

215

Bribon (ісп.) — негідник, шахрай, ледащо.

(обратно)

216

Madre de Dios (ісп.) — Мати Божа.

(обратно)

217

Siempre (ісп.) — завжди, весь час.

(обратно)

218

Maladetta! (іт.) — прокляття.

(обратно)

219

Hombre (ісп.) — чоловік, людина.

(обратно)

220

Mirliflores (фр.) — «Франти».

(обратно)

221

Каморра (іт. Camorra) — неаполітанська мафія.

(обратно)

222

Tres de Mayo (ісп.) — третє травня.

(обратно)

223

Policiano (ісп.) — поліціянт.

(обратно)

224

«Поватан» (англ. Powhatan, у Конрада Powhattan) — реальний корабель Військово-морських сил США. Назва походить від однойменного індіанського племені, а також конфедерації кількох алгонкінських племен, яка існувала у першій половині XVII століття на півночі штату Вірджинія.

(обратно)

225

Амариліс — у Конрада amarilla (ісп.) — дослівно: жовта. Якщо мається на увазі колір, то виникає міжмовна тавтологія: a yellow amarilla flower («жовта жовта квітка»), тож можна припустити, що йдеться про квітку амариліс. Загалом, складається враження, що Конрад радше засвоював іспанську мову на слух (коли плавав морями-океанами), ніж вивчав за словниками. Про поодинокі мовні помилки, яких припустився письменник у «Ностромо» та інших творах, пише дослідник Сільвер Моно з університету Нова Сорбонна (стаття Joseph Conrads Polyglot Wordplay / «Багатомовна гра словами у Джозефа Конрада»).

(обратно)

226

Mi General (ісп.) — мій генерале.

(обратно)

227

Cielo! (ісп.) — тут: Сили небесні!

(обратно)

228

Фіданца — промовисте прізвище: fidanza (іт.) — довіра.

(обратно)

229

Тертулія (ісп. tertulia) — традиційний для іспаномовного світу званий вечір.

(обратно)

230

Червоний капелюх — відзнака кардинала в Католицькій церкві.

(обратно)

231

Lambroso — очевидно, прізвище власника кав’ярні.

(обратно)

232

Padre mio (іт.) — мій батьку.

(обратно)

233

О, Sanctissima Madre! (іт.) — О Пресвята Богородице!

(обратно)

234

Chica (ісп.) — дівчина.

(обратно)

235

Фритура (іт. frittura) — смаженина.

(обратно)

236

Infame (іт.) — негідник.

(обратно)

237

Кансіярія (ісп. cancillaría, правильно cancillería) — канцелярія.

(обратно)

238

Патрон (ісп. patrón) — тут: власник судна.

(обратно)

239

Volante (ісп.) — тут: двоколка.

(обратно)

Оглавление

Ностромо. Приморське сказання

  Передмова автора

  I Срібло копальні

  II Ісабели

  III Маяк

Опис ілюстрацій

Про перекладача

Інформація видавця

*** Примечания ***