Гайді. Гайді. Пригоди тривають [Йоганна Шпірі] (fb2) читать онлайн

Йоганна Шпірі Гайді

Усміхнутися назустріч Творцеві

Про Йоганну Шпірі, котра відкрила світові Швейцарію

Чи думала ревна християнка, дружина адвоката, матір єдиного сина, не вельми примітна ні вродою, ні талантами, що в зрілому віці візьме в руки перо, а невдовзі стане відомою і в Європі, і в Америці?

Йоганна Луїза Гойссер народилася 12 червня 1827 року в селищі Гірцель в Швейцарії. Кілька літ родина прожила в гірській місцевості Чар у Граубюндені. Згадки про ці місця згодом відобразяться в оповідках письменниці.

У 25 років дівчина вийшла заміж за адвоката Бернгарда Шпірі, народила сина, названого іменем батька, поселилась у Цюріху. Тихо, одноманітно, розмірено й доброчесно плинуло її життя-буття.

Перше оповідання «Листочок на могилі Броні» опублікувала в 1871, а повістину «Гайді» в 1880 році. Через чотири роки овдовіла, тоді ж втратила сина… Займалася благодійністю, написала понад 50 оповідок та новел, здебільшого про дітей та для них. Померла 7 липня 1901 року, похована в Цюріху.

На відзнаку пам’яті письменниці її портрет уміщено на поштовій марці (1951) і на 20-франковій монеті (2001). А Швейцарію, завдяки Йоганні Шпірі, світ сприймає як «Батьківщину Гайді».

Про книжку, що стала світовим бестселером

Невелика за обсягом повість, що складається із двох частин і скомпонована у вигляді низки оповідань, несподівано стала вважатися шедевром світової класики, була визнаною найкращим на той час твором для дітей. За десять років після першої публікації книгу перевидали 13 разів! 1882 року вийшов перший переклад повісті французькою, 1884 — англійською мовами. 1899 року її ввели в шкільну програму США.

Кіноіндустрія теж не дрімала. Перший фільм про Гайді відзнято у 1920 році. Відтак, після наступної екранізації (в 1937) Голівуд звертався до цієї теми іще шість разів. На жаль, окремі версії були вельми далекі від оригіналу, у фільмі 1989 року — Гайді-підліток живе у часи Першої світової війни…

В американському містечку Нью Гларус 1965 року започаткували «Фестиваль Гайді», котрий донині дуже популярний у поціновувачів фольклору. Аматорські театральні колективи презентують глядачам вистави про маленьку Гайді, а згодом виступають юні декламатори, співаки, акробати, що виконують уже традиційні вправи з прапорами.

У Швейцарії туристів приваблює місцевість Сант-Моріц, де 1978 року офіційно зареєстровано рекламний слоган «Земля Гайді». 1996 року в Бад Рагаці створено «Гайдину місцину», назва миттєво розповсюдилася в регіоні Сарґаж та довкіл Валенського озера. Проте село Маєнфельд існує насправді, й у ньому для заманки туристів збудовано будинок, у якому нібито жила Гайді. Мало того, і в Бад Раґаці, і в Маєнфельді облаштована «Полонина Гайді» (зі знаменитими ялинками, з кізками, з колибою), де захоплених і захеканих туристів гостинно зустрічає Вуй із полонини!

Про дівчинку Гайді, котра зробила світ веселковішим

Трава проростає крізь асфальт, тендітний едельвейс пробивається до сонця крізь каміння…

Бог наділяє сиріт дивовижною здатністю виживати, дарує могутній захист і неегоїстичну любов, уміння дитинно ділитися тією любов’ю.

Лише дитина живе у світі, де перемовляються звірі, і зорі, і трави… Де все розумне та чутливе, здебільшого — радісне. Радість — усміх Творця, дитя — втілення радості. Так усе просто й доладно. Колами, колами шириться добро від крихтини, зернини, іскорки, подарованих без очікування віддарунку.

…Та є іще світ дорослих. Безкінечні клопоти, боротьба, інстинкти, пошуки сенсів чи істини, чи грошей… Жагуче прагнення щастя (від пагорба аж до Казбеку), любові (неодмінно привласненої!), волі (за рахунок поневолення інших) тощо. І поволі на старіючих обличчях зникають усмішки привітання життю. Вуста викривляють злорадний чи глузливий, а то й глумливий регіт, зловтішна, затаєна гордовита, хитра чи облеслива посмішка, хижий вишкір…

Правда, є ще посмішки сумовиті, розуміючі, співчутливі, добрі, бо ж і люди здебільшого — незлобливі. Просто розівчилися сприймати світ як диво…

І раптом — Гайді. Дівчинка, що осиротіла при народженні. До п’яти літ жила в чотирьох стінах, опікувана чужою бабунею-калікою. На щастя, бабуня любила погомоніти, тож у дівчати досить розвинуте мовлення. І враз — подорож до діда в полонину. І світ відкривається в усій багатобарвності (що невимовно захоплює). І хочеться тим відкриттям поділитися! Притулити до сердечка і самотнього дідуся, прозваного Вуєм із полонини, і сліпеньку бабусю Петруся-козопаса, і беркута в бездонному небі..

Господи, вона так усіх любить! Вона не хоче розлучатися з прихистком старезних ялиць біля колиби, з роздоллям, із волею, з мудрим працьовитим дідусем. Але доля невблаганна, дівча везуть у місто, щоби панночка, прикута до інвалідного візка, мала товаришку. А тут — чужа родина, з усталеними правилами, рамцями, пуританством. Гайді почуватиметься пташкою в клітці. І хоч своєю появою оживить, освітить побут сім’ї Зеземаннів, зуміє всіх і розчулити, і звеселити, все ж ледь не помре від затамованої туги за горами, що стали їй домівкою…

З новими знаннями і досвідом повернеться дівча на полонину, і те повернення ознаменується дивовижними подіями, позитивними змінами не лише у власному, а й у житті оточуючих.

У чому ж феномен звичайної дитини, наївної і щирої, котра в десять літ мало чим різниться від себе ж, п’ятилітньої, хіба що набутим умінням читати-писати?

Вона в усьому бачить Бога! Не караючого, не повчаючого, а збагненного, близького, розуміючого. Він — це світ надовкола, вона в цьому світі захищена Його любов’ю, наповнена Його любов’ю. І кожному біля неї — тепло!

P.S.

Повість про Гайді сучасному читачеві може видатися надто сентиментальною, позбавленою хитромудрих сюжетних сплетінь, простецькою у виписі.

Авторці бракує знання реалій побуту звичайних сільських жителів. До прикладу, Вуй із полонини впродовж кількох років незлецьки (разом із внучкою) харчується і вдягається, маючи на господарстві лише дві кози, та ще й носить щотижня корзину із козячим сиром на продаж!

Чому ж ні надмірна екзальтація, ні безкінечний захват авторки гірськими ландшафтами, ні дещо схематична оповідь не покрили повість туманом забуття?

Бо Йоганна Шпірі має чаруюче вміння навіть у трагічному знайти комічне! Її оповідки рясно розцвічені гумором.

Чому досі процвітає і ще довго процвітатиме комерційний бренд «Гайді» на усіх континентах планети?

Бо ця книга виявляє основні чинники радості — жити в гармонії з природою, задовольнятися малим, відчувати ближніх серцем. Люди стужилися за усміхом!

Гайді зрозуміла й близька геть усім, незалежно від віку й соціального становища. В жодній літературі світу не було зображено подібної до неї. Ну хіба що, згодом, Поліанна. Але це вже зовсім інша історія.

Ірина Дем’янова

Гайді

Оповідка перша Мандрівка до Вуя з полонини

За гарненьким та затишним селищем Маєнфельд виростають у височінь гори. До них, звиваючись щедро-густо зарослими деревиною полями, веде до підніжжя гори стежина. Гора ж тим боком, що від селища, стрімко нависає над долиною. Проте бескиди починаються вже з того місця, звідки в’юнка стежка бере свій початок, бо травичка тут мізерна, зате зеленіє та квітне все, що зазвичай буяє тільки у горах. Саме цей духмяний запах гірських рослин огортає кожного, хто наважиться піднятися крутими звивинами стежини вгору, в Альпи.

Сьогодні вузькою гірською стежиною піднімалася міцно збита, кремезної статури, одразу видно — з горян, молодичка, яка вела за руку дитину. Маленька добряче впріла, піднімаючись угору. Бронзове від засмаги личко вкрилося великими краплями поту й аж пашіло на сонці. Зазвичай так завжди буває, коли у спекотний червневий день тебе позакутують, ніби на лютий мороз! Дівчинці, було не більше п’яти років. На ній — одразу дві, а може, навіть і три сукеночки, а зверху грубезна вовняна хустка. Так що в усіх тих одежинах дівча перетворилося на кругленького пухнастика, який засапано хекаючи слухняно дріботів угору, гепаючи важкими гірськими черевиками, підбитими грубезними цвяхами. Десь за добру годину сходження обидві дійшли до сільця Дьорфлі, яке було розташоване якраз на півдорозі до вершини.

Молодиця була з місцевих, бо коли вони з малою проходили через село, з нею то з вікна, то з порога, а то хтось зустрічний, віталися односельці та навіть про щось запитували, проте вона кваплячись, відповідала коротко, не зупиняючись. Так пройшли через усе село та наблизилися до останнього будиночка на околиці, що, як і решта обійсть, стояв осібно від інших.

— Агов, Дорко! — гукнули до неї з хати. — Зачекай хвильку, якщо ти нагору, то я з тобою.

Молодиця спинилася. Мала відразу ж висмикнула руку з її долоні й сіла на землю.

— Гайді, ти як, дуже змучилася? — спитала Дора в малої.

— Та ні, не так щоб, душно тільки, — пролепетала та.

— Ми вже майже прийшли, ще трішки залишилося. Крокуй швидше і постарайся, щоб кроки були довші, то за якусь годину будемо на місці, — підбадьорила її Дора.

З хати вийшла огрядненька, добродушна з виду тітонька. І далі вони вже йшли втрьох. Мала підвелася і почимчикувала за двома дорослими, які добре знали одна одну, тож одразу завели жваву розмову про мешканців Дьорфлі та їх сусідів із найближчих сіл.

— Дорцю, та куди ж ти з такою малою дитиною, — спитала тітонька. — Зачекай-но, та то ж твоєї сестри, Царство їй Небесне, доня.

— Ага, то її мала, я до Вуя на полонину її веду. Нехай у нього побуде.

— Дорцю, та побійся Бога! Малу — до Вуя з полонини? Я думаю, що ти геть здуріла! Що ти собі таке навидумувала? Та старий тебе назад відішле і малу разом з тобою!

— Ні, чого б то. Він дідо чи не дідо? Я доки була годна, то малу в себе тримала, а тепер… Я так тобі, Варко, скажу, знайшла собі добру роботу і через малу відмовлятися він неї не збираюся. Скільки могла, стільки бавила, тепер нехай він те робить.

— Егеж, якби він був такий, як решта людей, то так, — ніби погодилася з нею Варварка, — але ти хіба його не знаєш? Та як він там, нагорі, з дитиною раду собі дасть? Та ще із такою малою? Та й вона, так само, довго з ним не витримає. Почекай, що за робота така файна?

— Та аж до Франкфурта треба переїжджати. Там покоївкою маю бути в одних панів. То сім’я, і вони минулого літа там внизу, в Баді, відпочивали. Я в них за покоївку була і так у всьому допомагала. Вони вже тоді мене з собою до Франкфурта взяти хотіли. Тоді я не змогла все покинути та поїхати з ними. А цього літа вони знов приїхали, мене з собою кличуть. Можеш бути певна, тепер я свого не впущу і таки поїду з ними.

— Не хтіла б я бути на місці бідної дитини, — аж скривилася Варварка. — Лише Пан Бог відає, що у діда в голові. Він нікого ні видіти, ні знати не хоче, та що там з людьми, в церкві вже кілька літ як не був. Раз у рік, правда, на грубезний костур спирається і сходить до нас із полонини. То люди його третьою дорогою обходять. Та на нього навіть глянути страшно. Білий, як лунь, патлатий, як дикун якийсь, бородою по самі очі заріс. А як глипне на тебе з-під волохатих сивих брів, то, бігме, аж мороз поза шкірою. Тішишся, що не сама його на дорозі перестріла.

— Ну й нехай, — вперто трималася свого Дорка, який не є, а дідусь, мусить за внуку попіклуватися. Ніц він їй не зробить, не з’їсть же! А навіть якщо й шкоду яку заподіє, то він до суду піде, не я, ось так!

— Хотіла б я знати, — спробувала вивідати у подруги Варварка, — чого він такими очима на всіх людей дивиться, втік від усіх на полонину і сидить там сам-один. Таки совість його за щось мучить. Про нього чого тільки не плескають. Дорцю, а сестра тобі часом нічого про нього не повідала, га?

— Та була балачка, але ніц про те говорити не буду, як почує від кого, мені потім буде стидно йому в очі глянути, нє, ніц не скажу.

Варварка вже давно хотіла якомога більше дізнатися про Вуя з полонини, про його дикий вигляд, який відлякував людей, про його усамітнене життя в горах. Та чому люди говорять про нього недомовками, ніби бояться потім відповісти за балачку, як його зустрінуть. А доброго слова про нього то взагалі годі від кого почути. Чого Варварка не дотумкувала, звідки таке прізвисько — Вуй із полонини — прилипло до старого. Не міг же дід бути для всіх у селі вуйком! Але вже так повелося, всі називали його Вуєм з полонини, то й вона так на нього казала. Слово це «вуй» походить від «вуйко». Так на місцевій говірці називають дядька. Варварка жила в Дьорфлі не так вже й давно, вона переїхала сюди до чоловіка, пішла за невістку. А як дівувала, то жила не в горах, а внизу, в Преттіґау. Так що не цілком орієнтувалася в особливостях життя та подіях, які відбувалися до її переїзду в цю місцину. Так само мало знала вона й місцеві знаменитості. Дорка, її хороша знайома, була звідси родом, донедавна разом із матір’ю жила в селі. Але рік тому мама її померла і вона перебралася вниз, до містечка Баде Раґац, де знайшла собі гарний заробіток, працюючи покоївкою у великому готелі. Цього літнього ранку вона, власне, прийшла з Рагаца, ведучи Гайді за руку. Правда до Маєнфельда її та малу підвіз на драбиняку^[1]знайомий, який саме їхав додому. Отож нічого дивного, що Варварка вирішила скористатися з хорошої нагоди й дізнатися трохи більше. Вона по-дружньому взяла Дорку за руку і проворкотіла:

— Дорцю, та ми ж такі добрі товаришки! Та тільки від тебе можна справді правду почути. Людиська ж наплетуть такого, що купи не тримається. Лише ти знаєш, як воно насправді було. Розкажи, хоча б трішечки, що таке зі старим і чи завжди він був таким людиноненависником, як ото зараз?

— А я знаю, який він раніше був? Мені зараз двадцять шість, а йому то вже точно всі сімдесят. Тобто молодим я його видіти ніяк не могла, рахувати вмієш? Моя мама була, як і він, родом з Домлешґа, звісно могла б я багато чого про нього повідати, але ти розплескаєш неодмінно. Завтра брехня по всьому селу піде.

— Йой, Дорко, та що ти таке кажеш, — ображена Варварка аж відсахнулася, — не такі вже лихі на слово в нас люди, заспокойся! Як вже і розкажу, то не все. Про що скажеш мовчати — нікому й словом не прохоплюся. Розкажи і не будеш ні про що жаліти, най мене грім поб’є, лишнього не бовкну!

— Та най там уже, — здалася Дорка, — але дивися мені, ти пообіцяла зайвого не пасталакати!

Дорка озирнулася за малою, чи не чує та часом. Проте її побоювання були марні: дівчинка не могла нічого почути, бо її взагалі не було ніде видно. Очевидно, вона в якийсь момент взагалі перестала йти за ними, а подружки так захопилися балачкою, що цього не помітили. Дорка відразу зупинилася і, обернувшись, озирнула доокола.

Стежка хоча й звивиста, проте згори проглядалася майже до самого села, і нікого на ній не було.

— Он вона, — обізвалася Варварка, яка приєдналася до подружки, — ген там, бачиш? — і вказала пальцем далеко вбік від стежки, — дряпається догори схилом разом із Петрусем-козопасом та його козами. Чого він так пізно сьогодні? Але нам те на руку, він за малою тепер пильнувати буде, а ти можеш мені все спокійно розповісти.

— Та не мусить він за нею вже так дуже й пильнувати, — зауважила Дорка, — досить кмітлива мала, як на її п’ять років, ловить усе на ходу, вона багато чого, собі на ліпше, сама навчиться. Бо що в старого? Лише кози і хижа на полонині…

— А в нього колись більше було? — здивувалася Варварка.

— У нього? Ну таки колись було. Так я собі думаю, — з притиском заперечила Дорка. — Та він мав одну з найліпших господарок в Домлешґу. Він був у батька старшим сином. Мав молодшого брата, який, на відміну від нього, хорошою та порядною людиною був. Не як старший, що хтів не робити, а паном бути. Волочився десь по людях із такими ж неробами, яких ніхто знати не хтів. Всю господарку програв, пропив. Батьки, як то завжди буває, не витримали такої ганьби, повмирали з горя одне за одним. Брат зі злиднів село покинув і пішов кудись у світи. Ніхто так і не знає, куди подівся. А вуйко, як лишився із сплюгавленим ім’ям та голим-босим, як церковна миша, до війська подався і служив десь у Неаполі. Дванадцять чи тринадцять років про нього не було чути. А потім несподівано вернувся додому з хлопчиком, підлітком іще. Думав його комусь із родини віддати. Але ніхто його ні на поріг не пустив, ні знатися з ним більше не хтів. Він затаїв після цього зло на всіх. Сказав: «Більше в Домлешґ ні ногою!» Прийшов у Дьорфлі й став із хлопчиком тут жити. Жінка, від якої той малий був, родом, певно, з Грауб’юндена. Мабуть, як жив там внизу, то знайшов собі жінку, а потім і овдовів. Мав при собі трохи грошей, бо віддав хлопця, Тобіасом його звали, в науку, ремесла навчитися. Тобіас хорошим теслею став, люди його поважали, і ніхто в селі поганого слова про нього не скаже. А от до старого ставилися з підозрою… Кажуть, він утік з армії. Мусив покинути службу, бо скінчилося би все для нього дуже зле: забив він когось у тому Неаполі, і то, звичайно, не на війні, як сама розумієш, а в якійсь бійці. А ми з ним родина: бабця моєї матері з його бабцею — рідні сестри. Кличемо його вуйком, а оскільки ми майже зі всіма людьми в селі родичі, по батьковій лінії, то всі решта також його вуйком кликати почали. А як переселився старий на полонину — Вуєм з полонини.

— А з Тобіасом що дальше стало? — захопилася Дорчиною розповіддю Варварка.

— Та зачекай-но, всього нараз не розкажу, за порядком повідаю, — пояснила Дорка, — отож Тобіас вчився на теслю в Мелсі, а як вивчився, то вернувся додому в село і взяв собі за жінку мою рідну сестру Аделаїду, він давно вже до неї ходив, і вона ніц проти не мала. Як одружилися вони то гарно жили, в злагоді. Але довго так не було. Через два роки на новобудові, де працював, упала йому балка просто на голову і забила на місці. А як його побитого такого привезли додому, не змогла його виду бідна моя Аделя винести, з жалю і переживання напала на неї сильна гарячка. Довго її та гарячка мучила і ніяк не відпускала. Бідолашна так і не оговталася від тих переживань. Деколи находило на неї таке, що сама не знала, спить вона чи збудилася вже. За кілька тижнів поклали сердешну в сиру землю. Після їх смерті почали люди між собою (і то чимраз голосніше) про нещасну долю обох говорити. Казали, що то кара за безбожне вуйкове життя їх спіткала. Дійшло до того, що йому прямо в очі так і сказали, та й панотець у церкві закликав його з амвона покаятися в гріхах. А той усе більше затинався, ніц слухати не хотів і лютував страшно, взагалі перестав до людей обзиватися, але, правда, люди теж почали його обминати. А потім якось вуй зійшов на полонину й більше назад не спускався. З того часу й живе там у незгоді як з людьми так і з Богом. Аделину доцю, вона тоді зовсім крихітною була, лишень рочок виповнився, ми взяли до себе. Як минулого літа мамця мої померли, захтіла я на заробітки в Бад податися, взяла її з собою та й віддала на виховання старій Урсулі, яка в Пфеффердорфі мешкає. Я ж лишилася в місті й на зиму. Там мені робота підвернулася: шиття було багацько, а я добре на тому знаюся! А як весна почалася, вернулися пани з Франкфурта, сім’я, в якій я минулого року за покоївку була. Вони й тепер мене з собою хочуть взяти. Післязавтра ми від’їдемо. І тепер, мушу тобі сказати, але ж і добру маю роботу!

— Ая, а дитину старому нагорі лишиш? Я з тебе, Дорко, просто дивуюся. Шо ти собі думаєш, — обізвалася з докором Варка.

— Це ти про що, — спробувала оправдатися Доротея, — я для неї, що могла, те зробила, а тепер… Куди мені тепер її подіти, га? Не думаю, що п’ятирічне мале можна з собою аж до Франкфурта тягти. Варко, а ти взагалі куди? Нам до полонини, вже майже рукою подати.

— Та я осьдечки, прийшла, — відповіла Варвара, — я з Петрунькою-козопасихою побалакати зібралася, вона для мене пряде взимку. Ну, бувай, подружко, най щастить!

Доротея потиснула простягнену Варчину руку й залишилася стояти, а Варвара попрямувала до темно-брунатної альпійської хижі, яка була за кілька кроків від стежини, у видолинку, гарно захищена в такий спосіб від стрімких гірських вітрів. Хижку було збудовано якраз, якщо рахувати від села, посередині гірського пасовища, яке піднімалося вгору. Те що її збудували в місці, де гора мала заглибину, було дуже хорошою ідеєю. Хатина виглядала такою старезною розвалюхою. А коли приходила весна, і з гір налітав різкий вітер, то дув він із такою потугою, що вона починала двигтіти й скрипіти зарослими мохом старими балками, гримати вікнами та дверима. Коли б хатинка стояла у верхній частині полонини, в один із таких бурхливих весняних днів все могло б сумно скінчитися для її мешканців: вітер скинув би їх разом із купою потрощеного дерев’яччя аж у долину.

Жив у хижці Петрусь-козопас: одинадцятирічний хлопчина, який збирав кожного ранку в селі кіз і гнав угору, на пасовисько, де вони могли вдосталь наскубти короткої, але рясної та ситної травички з полонини. Ввечері ж збігав пастушок разом зі своїми прудконогими кізками підстрибом у долину. Як заходили в село, Петрусь встромляв два пальці, складені бубликом, до рота і так пронизливо свистів, що аж шибки у віконечках найближчих хаток бряжчали! То був сигнал для всіх господарів, які після цього свисту мали прийти на площу, щоб позабирати своїх кіз. Здебільшого приходили за тваринами хлопчики та дівчатка, які аніскілечки не боялися дружелюбних кізок. Це був, власне, той момент, коли Петрусь мав можливість перекинутися кількома словами з такими ж дітлахами, як і він. Решта часу, ціле літо поспіль, він проводив у горах, на полонині, з дорученими йому козами. У нього була родина: вдома залишалася мама та бабця, що геть осліпла. Бачили вони його зовсім мало: рано-вранці треба було встати, щоб гнати худобу на пастівник. Увечері приходив пізно: залишався на вулиці якомога довше: мусив же побалакати зі всіма знайомими дітьми! Отож вдома він тільки те й робив, що похапцем вечеряв та снідав молоком із хлібом і дер хропака аж до ранішньої зорі, аж поки треба було вже вставати. Батька в Петруся не було, кликали його так само Петрусь-козопас, бо замолоду він теж ганяв кіз на полонину, а кілька років тому стався з ним нещасний випадок: розчавило його дерево в лісі, як хотів його зрубати. Маму Петруся, хоч її справжнє ім’я було Бриґітта, охрестив хтось, мав вочевидь на увазі батька та сина, Петрунькою-козопасихою. Так її всі й звали. Ну а сліпу Петрусеву бабусю, і старе і мале кликало просто — бабця.

Десь добрих десять хвилин простояла Дорка на одному місці. Все розглядалася навкруги: де дітлахи, які разом гнали кіз на полонину. Проте їх ніде не було видно. Тоді Дорка піднялася трохи вище, до такого місця, звідки відкривався вид на схил гори, аж до самого низу. Там вона стояла, очікуючи. Мало-помалу її почала охоплювати нетерплячка — це стало видно з обличчя і по тому, як вона переступала з ноги на ногу та вся аж смикалася.

Тим часом діти робили добрячого гака: Петрусь чудово знав місцинки, де рясно росли корчики травички або ж густі кущики. То ж саме туди він пускав попасом своїх кізок, зигзагоподібно піднімаючись крутим схилом. Спочатку малій було надзвичайно важко дертися угору: багато одягу заважало рухатися, їй було душно, й дівчинка натужно сопіла, кректала та мусила докладати надмірних зусиль. Проте вона не зронила жодного слова й не жалілася. Мала глянула на Петруся, а той вдягнений у легенькі полотняні штанці, стрибав собі босоніж туди-сюди, лише п’ятки миготіли! Потім вона придивилася до прудконогих кізочок, котрі швидко дріботіли своїми тоненькими ніженьками і без великих зусиль стрибали через корчики, камінчики, або ж видряпувалися на круті горбки. Тоді дівчинка швиденько сіла на землю і похапцем почала скидати важкі черевики, панчохи, вставши, зняла з шиї товсту червону хустку, розщібнула та стягнула спідничку і взялася знімати наступну, що була зісподу, бо тітка Дора натягнула на неї святкову недільну сукенку поверх інших, буденних лахів. Тітка вважала, що в такий спосіб менше нести в руках. Так само швиденько мала вислизнула і з буденної сукенки. Тепер на дівчинці залишилася лишень легенька нижня спідничка і сорочечка з короткими рукавами. Мала з насолодою остудила оголені рученята легеньким теплим вітерцем. Після цього акуратно поскладала всю одежину купкою на горбику. Тепер вона, як Петрусь, весело та легко дряпалася за козами вгору, і виходило це в неї не гірше, ніж у решти. Петрусь навіть не зауважив, що мала робила, коли. Її певний час не було видно. Проте коли побачив, що вона вистрибує поруч із ним по-іншому вбрана, рот у пастушка розтягнувся у задерикувату посмішку. А коли оглянувся і вздрів купку лахів, поскладаних на горбику, посмішка стала ще ширшою і сягала тепер мало не від вуха до вуха. Петрусь, правда, не сказав нічого. Тепер, як нічого не заважало, було легко й зовсім не душно, дівчинка завела з пастушком розмову. Той мусив відповісти на силу-силенну запитань. Дівчинка хотіла багато про що дізнатися: а скільки у нього кізок? А куди він їх жене? А що він робить, коли на полонині? А звіди він родом? Так перемовляючись, діти, підганяючи кіз, піднялися до хижі, де на них чекала тітка Дорка. Побачивши Гайді, вона аж руками сплеснула і залементувала:

— Йой, Бозю ти мій, Гайді, та що ти таке твориш? Та який у тебе вигляд? Та де всі твої спідниці, де хустина? Де новісінькі черевики, які я тобі купила? А нещодавно куплені панчохи? Ніц нема! Ніц! Гайді, де ти то всьо поділа?

Мала спокійнісінько показала пальчиком вниз на схил гори й відповіла:

— Там.

І справді, у вказаному напрямку щось лежало, червоніючи зверху цяткою хустини.

— Бідачисько ти нещасне! — схвильовано вигукнула Дорка. — І що ти собі таке надумала? Нашо всьо із себе поскидала? Та що то таке, га?

— А мені не треба було стільки, — відповіла мала, і в її голосі зовсім не вчувалося каяття за свій вчинок.

— Ох і дурненьке ж біднятко, Гайді, чи ти розум свій там, під горою, лишила? — почала сварити її тітка. — А хто по ті лахи піде, та то десь із півгодини злазити і підніматися знову! Петрусю, збігай, дитинко, га? Стрілою туди й назад. Та йди, принеси вже, чого стовбичиш, очима лупаєш? Чи в тебе ноги докупи позросталися?

— А я кози і так пізно вигнав, — не кваплячись промовив Петрусь, який непорушно стояв поряд та флегматично вислуховував зойки і крики тітки, запхнувши руки в кишені штанців.

— Гей, як так і далі стоятимеш і витрішки годуватимеш, чи багато з того матимеш? — змінила тактику тітка Дора. — Йди-но сюди, я тобі щось гарне дам, глянь, — і вона простягнула йому новенький п’ятак, який сліпучо зблиснув на сонці.

Пастушок несподівано зірвався з місця і, роблячи велетенські стрибки, доскакав по стежці до купки з одягом, схопив його і вже за якусь хвилю був знову коло тітки. Дорка аж хвалити його почала за таку спритність, а потім віддала п’ятака, якого Петрусь запхав глибоко в кишеню. Він аж світився від радості, на обличчі вигравала широка посмішка, бо не так часто йому доводилося заробляти грошима.

— Ти міг би допомогти мені всі ці лахи нагору до Вуя з полонини винести, тобі ж також в цю сторону, егеж? — промовила тітка Дора, коли намірилася продовжити сходження крутим косогором, який починався якраз за хижкою Петруся-козопаса.

Той без заперечень та з охотою взявся і за цю роботу. Він пішов слідом за тіткою та малою, повісивши всю одіж, зв’язану в клуночок, на згин лівої руки та цьвохкаючи прутиком у правій. Гайді ж разом із кізками, весело хвицаючи ніжками, підстрибувала поруч. Отак всі гамузом піднялися вони десь за хвилин сорок п’ять на полонину до хатини старого вуя, що стояла на рівнині, віддана на поталу усім гірським вітрам. Це мало також і свою перевагу: тут можна було досхочу насолоджуватися сонячними променями та милуватися видом на всю долину внизу, під горою. За хатиною росли три старезні ялини, які розпростерли навсібіч густі свої руки-віти. За ними гора продовжувала ріст у височінь, спершу горбами, вкритими соковитою та густою травою, за нею розпочиналися чагарники на кам’янистому ґрунті і завершувалося все це похмурими, без жодної рослинки, стрімкими сірими скелями. З тої сторони хатини, звідки відкривався вид на долину, старий змайстрував собі лавку, саме на ній він і сидів: люлька в зубах, долоні на колінах, спостерігаючи за козами, обома дітлахами та Доркою, що піднімалися вгору. Тітка тепер пасла задніх, бо раз за разом її обганяли всі інші.

Першою на полонину дісталася Гайді, вона підійшла до старого і простягнула рученята зі словами:

— Доброго вечора вам, дідусю!

— Ну-ну, і до чого ти це? — грубо відрізав старий, коротко потиснувши малій ручку, і пронизливо глипнув на неї з-під кошлатих брів.

Так він грізно дивився на неї, а мала, не відводячи погляду й не кліпаючи, почала його розглядати: старий зі своєю довгою бородою, густезними сивими бровами, що кущилися на переніссі, виглядав чудернацько, тож Гайді захотіла пильніше роздивитися. Тим часом підійшла Дорка з Петрусем, котрий притих, спостерігаючи за тим, що тут діється.

— Доброго дня вам, вую, — стала перед старим Дорка, — я ото привела до вас малу, дочку Тобіаса та Аделаїди, вже, мабуть, її і не впізнаєте. Вона ж тільки рочок мала, як ви останній раз її бачили.

— А нащо вона мені тут здалася? — буркнув старий. — Агов, — гукнув він до Петруся, — нема чого тут стовбичити, сьогодні ти й так спізнився, жени їх далі. І ще мої прихопи!

Пастушок відразу кинувся виконувати наказ, бо Вуй так зиркнув на нього, що йому одразу набридли всі ті оглядини, і його як вітром здуло.

— Вона, вую, буде тепер у вас жити, — кинулася Дорка відповідати на запитання старого. — Я що могла, то для неї робила, чотири роки її бавила. А тепер ваша черга прийшла, як не як — родина її найближча. Ось так.

— Ая, — пронизливо глипнув дід їй у вічі, — а як вона стане про тебе питати, плакати й скиглити, такому мацьопству^[2] нерозумному завше чогось бракує, — що мені тоді з нею робити?

— А мене то не обходить, — прохопилася Дорка, — мені також ніхто не помагав і ніхто ніц не пояснював, взяла на руки і всьо, вперед, будеш нянькою! Їй заледве рочок, а мені й на себе треба було заробити, та й старенька мама на руках… А тепер мені на заробітки треба. Маєте сидіти з дитиною. І мастіть собі з нею голову тепер самі^[3], куди хочете, туди малу й подіньте. Не хочете подбати — не мусите, але як станеться їй що, заслабне чи помре, не дай Боже, то буде тепер ваш клопіт. Ви за неї відповідальні й не минути вам кари небесної, бо не захотіли про ближнього попіклуватися. Бозя на небі все бачить.

Десь у глибині душі Дорка відчувала, що чинить недобре. Вона, власне, й розперезалася так, щоб придушити докори сумління, які її мучили. Бовкнула вона зі злості, правда, зайве, бо після її останніх слів Вуй рвучко підвівся з лави й так глянув на неї, що вона аж на кілька кроків відступила.

Старий тим часом гаркнув, вказуючи рукою на долину:

— Геть звідси! Йди звідки прийшла, і щоб я тебе тут більше не видів!

Дорці не треба було два рази повторювати. Мало не на ходу вона швиденько протуркотіла:

— Ну, дай Боже вам щастя! Тобі, Гайді, теж усього найліпшого! — і кинулася бігом з гори додолу.

Весь зворотній шлях до села вона не збавляла темпу. Все у ній аж стугоніло від хвилювання, щось подібне відбувається всередині котла паровоза, коли кочегар підкине в топку добрячу порцію вугілля! Та сила гнала її вперед, і вона не спинялася ні на хвильку, щоб віддихатися.

Коли Дорка пробігала селом, на неї звідусіль посипалися запитання. Все більше й більше односельчан дивувалися: чому вона без дитини. Люди добре знали Дорку, чия в неї дитина, та її сирітську історію.

Отож, поки Доротея мчала через село, з усіх сторін: десь із порога, десь із вікна до неї лунало:

— Дорко, а дитина де?

— Ти де дитину поділа, Дорко?

У відповідь Дорка неохоче кидала:

— Нагорі лишилася, у Вуя з полонини!

— Та у Вуя з полонини вона, чуєте!

Її помалу починали дратувати:

— Та як ти могла таке зробити?!

— Сиротинонька нещасна!.. — або ж: — Таку малечу там, нагорі, лишити!.. — і після цього знову: — Бідолашна сиротиночка!.. — лунало їй навздогін.

Дорка втікала із села так швидко, як могла. Вона аж зраділа, коли останні хати залишилися позаду «Недобре, все-таки, я вчинила, ой, недобре. Матуся, як помирали, дитину на мене лишили», — отак розмірковуючи, бігла вона далі. Єдиною втіхою була для Дорки думка: «Грошей зароблю, більше зможу допомогти». Вона раділа, що невдовзі не бачитиме людей, які дорікають за спиною. Подалі від них усіх, та ще й добрячих грошенят собі заробить!

Оповідка друга У дідуся

Після того, як Дорка щезла з виду, старий знову усівся на лаву і, мовчки втупившись у землю, запахкав цілими хмарами диму зі своєї люльки. Тим часом Гайді весело та з цікавістю почала розглядатися навкруги. Найперш привернула її увагу прибудована до стіни хатки кошара для кіз. Мала заглянула туди, але нічого цікавого там не знайшла. Тоді дівчинка досліджувала далі, завернула за ріг хати й підійшла до старих ялин. Там у верховітті свистав та завивав дужий вихор. Гайді спинилася і прислухалася. Коли вітер помалу стих, вона завернула за наступний ріг і, обійшовши хижку довкола, підійшла до дідуся з другого боку: той сидів без поруху, понурившись й пахкав люлькою. Дівчинка встала перед ним і, заклавши руки за спину, втупилася в нього поглядом. Дідусь підняв голову.

— Ну чого тобі? — запитав, — бо мала стояла перед ним нерухомо й зирила мало не впритул.

— А подивитися хочу, який вигляд має твоя хатка із середини, — відповіла Гайді.

— Ну пішли, глянеш, — старий першим попрямував у хижу. — Прихопи клунок з лахами, — буркнув він через плече, переступаючи поріг.

— А мені їх більше не треба, — заперечила Гайді.

Вуй так і завмер на порозі з піднятою ногою. З несподіванки він аж вийшов надвір, зачинивши за собою двері. Старий обернувся до малої і придивився до неї уважно: дівчинка, яка очікувала побачити в хижі силу-силенну цікавих речей, від збудження аж сяяла чорними оченятами.

— Ну не може воно бути несповна розуму, — прошепотів собі в бороду він. — Як то — тобі їх більше не треба? — запитав уже голосно.

— Я хочу бути такою прудконогою, як кізка, а вона нічого зайвого на собі не носить.

— Хочеш бути прудконогою, то будь нею, але лахи до хати занеси! — звелів дідусь. — Їм місце не надворі, а в шафі.

На цей раз Гайді послухалася. Старий розчахнув двері, й мала зайшла слідом за ним. Всередині була одна-єдина велика кімната. Тут стояли стіл і крісло коло нього, в одному кутку було дідусеве ліжко, а в другому — кабиця^[4] з великим казаном, який висів на ланцюгах над нею. З другого боку в стіні були великі двері, які дідусь саме відчиняв. Двері виявилися дверцятами шафи. В ній висів його одяг, а на поличках були поскладані декілька сорочок, шкарпетки, хустинки. Другу половину шафи займали тарілки, горнятка та склянки, а на верхній полиці лежали круглобокий хліб, вуджене м’ясо та сир. У цій шафі дідусь зберігав увесь необхідний для прожиття скарб. Як тільки він відчинив дверцята, Гайді відразу швиденько зайшла всередину і запхала клуночок зі своїм одягом помежи одяг старого так глибоко, як тільки могла. У такий спосіб вона вирішила якнайкраще його сховати, щоб потім важче було знайти.

Після цього уважно оглянула кімнату й спитала:

— Дідуню, га, дідуню, а де я спатиму?

— А де хочеш, там і спи, — відповів той.

Саме така відповідь утішила Гайді. Вона відразу кинулася нишпорити по всіх закутках, заглядаючи всюди: шукала таке місце, де їй найкраще спалося б. Навпроти дідусевого ліжка стояла приставлена до стіни невеличка драбинка. По ній Гайді потрапила на горище, на якому знайшла величенький оберемок свіжого та духмяного сіна, а ще кругленьке слухове вікно в фаціяті^[5], крізь яке виднілася добряча частина долини внизу.

— Я тут хочу спати, — гукнула Гайді, — а як тут гарно! Дідусю, ходи сюди й сам побачиш, як тут гарно!

— Та знаю я, — хмикнув у вуса дідусь.

— Я собі ліжечко роблю, — знову гукнула мала й залопотіла ноженятами по горищі туди-сюди. — але ти маєш мені до ліжечка покривальне принести. Так завше роблять: спочатку на ліжко стелять покривальце і на ньому сплять.

— Ая, так і є, — погодився дідусь.

За якусь хвилю він підійшов до шафи, пошурхотів там і витяг з поміж поскладаних сорочок довгий прямокутний шмат грубого сукна, який, очевидно, тепер мав бути за ряднину. З нею в руках старий піднявся драбинкою на горище. Тут Гайді погосподарювала на славу: тепер оберемок сіна перетворився на цілком пристойне ліжечко. З одного боку ліжечка замість подушки — викладене у маленьку купку сіно. Імпровізована подушечка влаштована так, що коли на ній лежати, то через кругляк віконечка можна розглядати далеку долину.

— Гарне в тебе ліжечко, — сказав дідусь. — Можна й рядно стелити, але зачекай хвильку, — він взяв із купи, що залишилася, ще трохи сіна і намостив на ложе.

Тепер воно стало набагато пишнішим і м’якшим.

— Давай мені покривальце, — Гайді вхопила ряднину, але навіть обома руками заледве змогла заволокти її на своє ліжечко.

Проте саме така товста та щільна ряднина найпридатніша, щоб накрити сіно. Інакше висохлі гостряки його стебелець проштрикували б щось тоненьке наскрізь і кололи б того, хто лежав. Застеляти ліжечко довелося удвох. Кінці ряднини Гайді швиденько позаправляла підспід і було її ложе — любо-дорого глянути. Дівчинка стала поруч і задумалася, дивлячись на нього.

— Дідусю, чогось бракує, щось ми забули, — сказала вона нарешті.

— А що? — спитав старий.

— Ковдру ми забули, ось що. Коли у ліжечко лягаєш, то пролазиш між простирадлом і ковдрою.

— Ось ти про що. Але що ж будемо робити, коли я не маю ковдри?

— Та нічого, зараз я собі сама її зроблю, — заспокоїла старого Гайді, — візьму ще сіна, та й буде мені ковдра, — і метнулася до купи сіна, але дідусь зупинив її.

— Зачекай хвильку, — сказав і зліз по драбинці до кімнати.

За деякий час повернувся, несучи в руках великий важкий лантух із грубого полотна. Кинув його додолу й спитав:

— Хіба він не ліпший за сіно?

Гайді кинулася розгортати лантух та вкладати поверх застеленого ліжка, проте ніяк не могла впоратися: тканина була загруба для її тоненьких пальчиків. Дідусь прийшов на допомогу. Коли мішок було розстелено — виглядало ліжечко як справжнє: зручним та надійним. Гайді постояла задумливо й нарешті висловила своє захоплення:

— Чудова ковдра і ліжечко таке гарнюнє! Я тільки одного хочу: от якби зараз була ніч, то я б лягла на нього спатки.

— Я так собі думаю, — не підтримав її починань дідусь, — було б не зле щось за драбину вкинути, я маю на увазі: може б на обід з’їли чогось, га?

За цією біганиною з ліжечком Гайді забула про все інше. Коли дідусь згадав про їжу, у неї так засмоктало під ложечкою, жах. За весь день вона з’їла тільки скибочку хліба, яку запила кількома ковтками розбавленої кави. А після цього була виснажлива подорож угору!

Тому Гайді відразу закивала головою:

— А таки треба щось вкинути за драбину, треба.

— Ну, то вперед, злазь униз, ми тепер багато чого разом робити будемо, не тільки ліжко заправляти, — сказав старий і, слідом за дитиною, драбинкою спустився додолу.

Підійшовши до великого казана, дідусь відставив його в сторону і повісив на його місце менший, який до того висів на ланцюгу. Після цього всівся на дерев’яну триногу з круглим сидінням і роздмухав у кабиці вогнище. В чавункові почало булькати. Старий настромив на довгу металеву виделку шматок сиру і крутив його на вогнищі під казанком, доки той не став золотисто-брунатним. Гайді уважно спостерігала за всіма його діями. Їй, очевидно, спало щось на думку, вона метнулася до шафи й назад, і так кілька разів. Поки старий з чавунком підігрітої страви та виделкою з підпеченим сиром підійшов до столу, на ньому вже лежали круглий буханець, дві тарілки та два ножі — усе на своїх місцях, акуратно розставлене. Гайді відразу зауважила, що де в шафі лежить, і принесла необхідне.

— А ти метка, це дуже добре, що вмієш підмічати, — похвалив її дідусь і поклав підсмажений сир на буханець. — Але на столі ще чогось бракує.

Гайді ковтнула слинку, нюхнувши смачний дух із казанка, й метнулася до шафи ще раз. Проте на поличці стояла лише одна чашка! Не довго роздумуючи, мала вхопила одну зі склянок, що стояли позаду мисочки, і принесла її разом із чашкою до столу.

— От це правильно, молодець, не даси собі в кашу наплювати. Але де ж ти сядеш?

В кімнаті було лише одне крісло, і на ньому, власне, сидів сам старий. Гайді стрілою полетіла до кабиці, принесла звідти маленький дерев’яний ослін-триногу і всілася на нього.

— Ну, сісти ти вже маєш де, що правда, то не гріх, але до столу не досягаєш, от халепа! Гм, моє крісло також занизьке для тебе, але ми цьому зарадимо, ми отак зробимо.

Старий встав, налив в горня пряженого молока, поставив його на своє крісло й підсунув його ледь не впритул до ослона.

Тепер у Гайді були і кріселко, і столик. Дідусь поклав поряд із чашкою кусень хліба зі шматочком печеного сиру зверху і сказав:

— Ну ж бо, налітай!

Сам старий розпочав обід, сидячи на розі столу. Гайді вхопила своє горнятко і пила, пила, не переводячи подиху, така, виявилося, спрага мучила її після довгої подорожі! Потім, бо довше затримувати дихання не змогла, поставила майже порожню чашку на крісло й голосно вдихнула повітря.

— Ну як, смачне молоко? — спитав дідусь.

— Такого смачнючого я ще ніколи не пила, — відповіла Гайді.

— Як сподобалося, то маєш іще, — дідусь узяв її чашку, налив по вінця і поставив перед дитиною.

Гайді помастила сиром, а він спечений зробився м’якенький, немов масло, свій кусень хліба та й з насолодою відкушувала шматок за шматком, запиваючи молоком. Після обіду дідусь пішов до кошари, бо треба було прибирати за козами. Гайді дивилася, як він підмітав і посипав підлогу свіжою підстилкою, на якій ночуватимуть кізки, як повернуться з пасовиська. Навівши лад у кошарі, дідусь пішов до сарайчика, що був побіч неї. Там він почав стругати якісь дерев’яні круглячки. Потім висвердлив дірки в дошці, повставляв туди кругляки, перекинув, поставив на землю: та це ж… цестілець! Такий як і в дідуся, от тільки ніжки набагато довші! Дівчинка завмерла від захвату.

— Що таке, Гайді? — запитав дідусь.

— А це крісло для мене, бо воно таке високе. Як же ж ти його скоро зробив! — відповіла та здивовано і водночас захоплено.

«А вона швидко схоплює і спостерігати вміє», — пробурмотів собі в бороду старий, обходячи хижку.

Несучи молоток, цвяхи, та обрізки дощок, він лагодив усе, що було не в порядку, підправив щось на дверях, десь якусь дощину прибив цвяхом, а десь прибрав зайве. Гайді ходила тінню, уважно спостерігаючи за його діями: і все їй було страшенно цікавим.

Тим часом почало сутеніти, у верхівках старих ялин загуготів в густому гіллі потужний вихор. Для Гайді це звучало немовби музика, зробилося так весело, що вона застрибала навколо дерев. Дідо стояв коло дверей сарайчика і спостерігав за дитиною. Коли зненацька почувся пронизливий свист, і Гайді завмерла на місці, а дідусь вийшов на подвір’я. Згори збігали підстрибом кози, а разом з ними і Петрусь. Гайді радісно скрикнула і кинулася навперейми вітати одну за одною своїх нових подружок, з якими познайомилася сьогодні вранці.

Коли отара зупинилася біля будиночка, із загального гурту вийшли наперед дві гарненькі стрункі кізки: біленька та брунатна. Кози почали лизати дідусеві долоні, на яких той простягав пару пучок солі. У такий спосіб він кожного вечора зустрічав своїх кізок. Тим часом Петрусь погнав отару далі і незабаром зник у сутіні. Гайді почала гладити кізочок, стрибати навколо них, щоб почухати тваринок з усіх боків і вельми тішилася з того, що робила.

— Дідуню, то вони обидві наші, правда? Обидві наші! Вони зараз у кошару підуть, еге ж? А вони завше у нас будуть? — лепетала вона радісно, а дідусь лиш потакував.

Коли кізки злизали всю сіль, він звелів:

— Винеси з хати свою чашку і хліб.

Гайді миттю метнулася туди й назад.

Дідусь надоїв від білої кізки повну чашку молока, вкраяв кусень хліба і, простягнувши це все малій, сказав:

— Ось, це твоя вечеря. Поїж та йди нагору спати! Тітка Дора залишила для тебе якісь лашки. Там і сорочечка є, і ще там щось. Візьми, що треба, все в клуночкові в шафі, пригадуєш? А я кози в кошару зажену. На добраніч!

— На добраніч, дідуню! На добраніч! Дідусю, а як їх звати? — загукала вслід старому і козам мала і кинулася за ними в сутінки.

— Біленька — Білка, брунатна — Бурка.

— На добраніч, Білко! На добраніч, Бурко! — гукнула Гайді щосили, бо кози саме зайшли в кошару.

Дівчинка всілася на лаву, з’їла окраєць хліба і випила молоко. Нараз здійнявся такий сильний вітер, що її мало додолу не вкинуло. Тож мала похапцем дожувала вечерю, зайшла в хатину й полізла по драбинці до свого ліжечка. Тільки-но Гайді вклалася в постіль, як оченята у неї одразу заплющилися, і вона заснула так міцно, і спала так солодко, як комусь, мабуть, тільки в найкращому королівському ліжку спиться. Невдовзі потому, як ніч опустила свої темні крила на полонину, ліг у своє ліжко й дідусь. Наступного дня він, як завжди, встане разом із першими промінчиками сонця. А сонце літом сходить у горах дуже рано. Вночі налетів такий дужий вітер, що від його подихів хатина вся аж затремтіла дерев’яними стінами-балками. Він пронизливо завивав у комині, а старі ялини за хатиною колихав із такою люттю, що на них потріскували гілляки. Опівночі дідусь зірвався з ліжка і, промовивши стиха: «їй там нагорі, мабуть, страшно самій», піднявся на горище й підійшов до ліжечка малої. Повновидий місяць час від часу пеленали кудлаті чорні хмари, й тоді ставало темно, хоч в око стрель, але в цей момент він саме виглянув із-за чергової кошлатої хмари і кинув сріблясте пасмо світла через кругляк віконечка просто на личко дитини. В білястому його сяйві запаленіли її щічки. Вона спокійно спала під своєю грубезною ковдрою, поклавши голівоньку на повненьку ручку. Рівномірно посвистувала носиком, і снилося їй, вочевидь, щось дуже приємне, бо з личка не сходив щасливий вираз. Старий дивився на всміхнену дитину доти, поки наступна хмара не закрила місяця, і знову стало темно, тоді повернувся на своє ліжко.

Оповідка третя На вигоні

Раннього ранку Гайді розбудив голосний свист, який пролунав, на подвір’ї. З віконечка просто на її ліжечко та сіно навколо нього падав сніп жовтогарячого сонячного проміння, забарвлюючи все у золотистий колір. Спросонку та від сяйва навкруги мала крутила головою і спочатку ніяк не могла второпати, де це вона опинилася. Аж знизу почувся низький голос діда, і тоді все собі пригадала: звідки прийшла та куди потрапила. Отже зараз вона на полонині у дідуся, а не в старої Урсули, яка вже зовсім оглухла, часто дуже мерзла, через що завжди грілася як не на сонечкові коло вікна на кухні, то коло груби. Гайді мусила постійно сидіти в хаті, щоб стара могла її бачити. Часами дівчинці ставало нудно від постійного сидіння в приміщенні і їй так хотілося побігати надворі. Тож мала дуже зраділа, коли прокинувшись у новому помешканні, пригадала собі, як багато нового побачила вчора. І сьогодні вона знову це побачить, сьогодні знову побачить Білку і Бурку! Гайді швиденько встала, похапцем надягла на себе вчорашню одежину. Тривало це лише кілька хвилин, бо одягу було зовсім мало. І, злетівши по драбинці додолу, вибігла надвір. На подвір’ї стояв дідусь, він випустив з кошари Білку з Буркою, і вони вже збиралися приєднатися до решти своїх приятельок в отарі. Гайді кинулася до них, щоб привітатися та й усьому козячому товариству також доброго дня побажати.

— Хочеш із отарою на пасовисько? — запитав дідусь.

Це було якраз те, чого дівчинка найбільше хотіла, й вона аж підстрибнула від радості.

— Але перш ніж піти, мусиш помитися, а то як побачить таку заспану замазуру сонечко, он яке воно чистеньке, аж сяє, ото сміятися з тебе буде! Іди, я там вже приготував все для тебе, — і дідусь показав на великий цебер, повний прозорої водички, що грілася на осонні.

Гайді за кілька стрибків підбігла до цеберка й так довго талапалася у воді та терла долоньками обличчя, поки воно не засяяло, як те сонечко у небі.

Тим часом дідусь зайшов у хатину й кликнув звідти Петруся:

— Агов, генерале козячий, ходи-но сюди та торбу свою візьми!

Здивований хлопчина зайшов і простягнув торбинку, в якій носив свій бідненький обід.

— Ану, розв’яжи! — звелів старий і поклав всередину великий кусень хліба та такий самий кавалок сиру. Петрусь аж укляк на місці, витріщившись і без того круглими оченятами на ці два здоровенні кусні, які були в два рази більші від тих, які він узяв для себе.

— Ось так, тепер іще горнятко, — вів тим часом Вуй. — Мала п’є тільки з горняти, так як ти, зразу від кози, вона не вміє. Ти їй надоїш два повних горнятка молока, вона піде з тобою на пасовисько і буде там аж до вечора. Пильнуй її, щоб часом де на яку скелю не вилізла і не впала звідти. Чуєш?!

В ту хвилю до хижки забігла Гайді:

— Дідуню, тепер сонечко не буде з мене сміятися, правда, не буде? — настирливо допитуватися вона у старого.

Дівчинка старанно витерлася жорстким рушником, який дідусь повісив поруч із цеберком. Вона так ретельно витирала личко, шию, ручки, зі страху бути висміяною сонцем, що була червона, як рак печений. Старий всміхнувся.

— Не, тепер воно, вже точно, сміятися з тебе не буде, — розігнав він її страхи. — Але знаєш що? Увечері, як вернешся з пасовиська, то відразу вскочиш у цеберко і поплескаєш добряче ногами, як рибка поплаваєш. Коли ходиш, як кізка, то ніжки так само, як вона, замурзаєш. Все, можете вже йти.

І ось Гайді розпочала свій веселий підйом нагору, на пасовисько. Вітер за ніч порозганяв всі хмаринки, небо у височині стало на всю свою просторінь темно синього кольору, а просто посередині на ньому вилискувало сонечко, щедро зігріваючи полонину. У шовковисто-смарагдовій травичці, весело всміхаючись синіми та жовтими барвами простягали до сонця свої чашечки польові квіти. Гайді гасала полониною від одного місця, встеленого гарненьким червоним первоцвітом, до іншого — аж синього від терлича, або до золотистого з ніжними листочками рокитника. І кожен раз голосно скрикувала від радості. У захваті від цього буйства кольорів та запахів дівчинка забула навіть про кізок та Петруся. З кожної місцинки вона рвала цілі оберемки квітів, які складала собі у фартушок. Мала вирішила всю цю красу принести до себе на горище та розкласти навкруги у сіні. Щоб було красиво так само, як і на вигоні.

А от Петрусеві-козопасу було не до радості. Сьогодні йому довелося тільки й встигати, що головою крутити й стріляти своїми круглими очиськами то туди, то сюди, до чого він зовсім не був звичним. Та що там за малою пильнувати: кози, подивившись на Гайді, і собі почали вибрикувати по пасовиську. Пастушок свистів, кричав — робив усе, лиш би тварини трималися гуртом в отарі.

— Ну куди знову поділася? Гайді! — зі злістю зойкнув пастушок.

— Я тута, — пролунало позаду нього.

Але Петрусь ніяк не міг визначити, звідки долинув її голос, бо Гайді присіла за горбочком, який густо заріс запашними квітами! Повітря там було сповнене таким ароматом, якого вона ще ніколи не нюхала. Дівчинка всілася просто посеред квітів і дихала на повні груди.

— Іди сюди! — гукнув Петрусь знову. — Ти не маєш зі скелі падати, Вуй заборонив.

— А де скелі? — здивувалася Гайді, проте не зрушилася з місця, бо з кожним подихом вітру її огортав солодкий запах квітів.

— Скелі високо, дуже високо, послухай, йди сюди, нам ще підніматися і підніматися, а там, на найвищій скелі, сидить хижий ворон, каркає грізно і зараз тебе побачить.

Такий аргумент виявився найбільш переконливим, бо Гайді зірвалася з місця і стрімголов, з фартушком повним квіток, побігла до Петруся.

— Послухай, — сказав пастушок, коли вони продовжили спинання, — не рви більше квіток, а то там навічно залишишся, крім того, як всі квітки сьогодні позриваєш, то на завтра більше не залишиться.

Остання пересторога справила на Гайді враження, та й місця у фартушку було мало… А завтра знову можна буде набрати, подумала вона собі. Дівчинка покірно піднімалася далі з Петрусем, і кози теж дріботіли справно, не спиняючись, угору. Вони ще здалеку відчували запах смачних трав з високогірної полонини.

Пасовисько, де Петрусь цілий день пас своїх кіз, лежало в підніжжі високої скелі, яка знизу заросла ялинами та чагарником, але чим далі у стрімку височінь — рослин ставало все менше, а гола вершина, що підпирала небо, сіріла похмурим каменюччям. Із однієї сторони полонина різко обривалася глибокою ущелиною, тож дідусь мав слушність, коли попереджав про небезпеку. Коли діти з отарою дісталися нарешті пасовища, Петрусь зняв із плеча торбинку й дбайливо поклав її у заглибину в ґрунті. Він знав, що кожної миті може налетіти вихор і покотити його дорогоцінні статки з гори. Після цього хлопчик розлігся на шовковій травичці пасовиська, бо мусив відпочити від втомливого сходження.

Тим часом Гайді акуратно загорнула квіти у фартушок, який зняла і поклала у заглибину до торбинки з харчами. Після цього вона всілася коло Петруся та почала розглядатися навкруги.

Глибоко внизу лежала долина, освітлена променями вранішнього сонця. Перед дівчинкою розкинулися широчезні снігові поля, які частково вкривали гірське пасмо. Над ним впиралася у небо велетенська скеля, а по її боках стриміли шпичаками скелі-вежі, які серйозно та похмуро втупилися у маленьку Гайді внизу. Дитина сиділа тихенько, як мишка, і тільки крутила голівкою в різні боки, все розглядаючи. А навколо зависла мертва тиша, і лише ледь-ледь бринів у ніжних келишках синіх дзвіночків та золотистих рокитників вітерець, легенько та привітно колихаючи їх на тонесеньких стебельцях. Петрусь від переживань задрімав у тій тиші, а кози розбрелися чагарниками. Гайді зробилося так добре на душі, як ніколи досі. Вона насолоджувалася сонячними променями, свіжим повітрям, ніжним ароматом квітів. Дівчинка вже нічого більше не хотіла: лиш би все так і залишалося — без змін. Пройшов деякий час і Гайді, розглядаючи одну гору за іншою, почала вже розпізнавати їх, ніби вони мали тепер кожна своє, і вже зовсім не зле, а приязне обличчя, ніби вони стали їй добрими друзями.

Зненацька тиша урвалася голосним та пронизливим пташиним зойком впереміш із клекотанням. Звук лунав з неба, і коли Гайді глянула угору, то побачила там такого великого птаха, якого ще ніколи не бачила. Птах, розмахуючи широченними крилами, голосно скрикуючи, кружляв над Гайді.

— Петре, Петре, прокинься! — гукнула вона, — глянь, хижий птах, он там, у небі!

Петрусь, прокинувшись від оклику, піднявся і подивився догори, куди вказувала Гайді. Птах продовжував кружляти, чим раз вище і вище занурюючись в небесну синяву, аж доки не зник з виду за сірою вершиною.

— Куди він полетів? — запитала Гайді, яка весь цей час пильно стежила за польотом орла.

— Додому, до свого гнізда, — відповів Петрусь.

— То в нього дім високо у горах? Як це гарно високо в горах жити! А чого він так скрикує?

— Бо мусить.

— А давай виліземо нагору і подивимося на його хатку, — запропонувала Гайді.

— Ага, відразу поліземо, на скелю дряпатися будемо, — перекривив її голосно Петрусь, — там навіть коза вилізти не може, а Вуй заборонив тобі на скелі спинатися, я пильнувати маю.

Хлопчик почав дуже голосно свистати і викрикувати. Гайді не знала, що воно й до чого, а от кози розумілися на цій мові: одна за другою вони спускалися схилом і вистрибували з чагарників. І ось на відкритому місці зібралася вся отара: одні ще скубали ароматні стебельця, інші ганяли туди-сюди по схилові, а решта буцалися знічев’я одна з другою ріжками та лобами. Гайді скочила і побігла до кізок. Їй все було цікаво, бо це були нові приємні враження: спостерігати за тваринками, які стрибали і веселилися по-своєму, по-козячому. Гайді й собі стрибала від однієї кізки до іншої. Мала знайомилася з кожною окремо: Кізки всі були особливими. Кожна цікава і з власними манерами поведінки. Тим часом Петрусь дістав торбинку з харчами і акуратно розклав чотири шматки прямокутничком: свою їжу ближче до себе, два більших кусні — навпроти для Гайді.

Після цього взяв горнятко і надоїв у нього по самі вінця смачного свіжого молочка від Білки. Поставивши горнятко посередині чотирикутника, почав кликати Гайді. Гукати малу довелося набагато довше, ніж скликати кізочок в отару. Вона так захопилася різноманітними стрибками та забавами своїх нових друзів, що крім них нічого не бачила, й не чула. Проте Петрусь був фахівцем із питань — «як докричатися». Кликав-кликав, аж скелі почали повторювати відгомін його голосу. Гайді залишила своїх подруг і прибігла до нього. Коли побачила гарненько накритий стіл, то аж застрибала, так він їй сподобався.

— Перестань скакати, час вже їсти, — сказав Петрусь, — сідай і — вперед!

Гайді всілася.

— А це моє молочко? — спитала вона, милуючись гарненьким прямокутником із білою цяткою горнятка з молоком посередині.

— Так, — відповів Петрусь, — а також ось ці два великих кавалки також для тебе. Як вип’єш молоко, ще одне тобі від Білки надою. Після того я питиму.

— А ти молоко від кого пити будеш?

— Я свою козу подою, Черепаху. Давай, берися за їжу нарешті, — нагадав їй Петрусь.

Гайді почала з молока. Коли вона поставила спорожніле горнятко на траву, Петрусь одразу надоїв ще одне. До другого горнятка Гайді відламала собі кусень хліба. Навіть після цього її шматок був набагато більшим, ніж у Петруся. Хоча на той час порівняти їх вже можливості не було: Петрусь устиг строщити майже всі свої припаси.

Гайді простягнула хлопчикові свій шматок з великим кавалком сиру і промовила:

— На, візьми, я так багато не подужаю з’їсти.

Петрусь аж занімів від здивування: він ніколи чогось подібного не казав і нічим своїм ні з ким ніколи не ділився. Навіть на хвилину завагався, бо не міг повірити, що Гайді це серйозно сказала. Проте мала й не думала жартувати. Вона, коли Петрусь не наважився взяти запропоновану їжу, якусь мить ще потримала свої шматки, а потім поклала їх йому на коліна. Тільки після цього пастушок повірив у її щирість, він схопив подароване, кивнув у відповідь, що означало водночас згоду та вдяку й продовжив свій обід, який ще ніколи таким ситним не був, за все його життя-буття козопасом. Поки Петрусь насолоджувався обідом, Гайді розглядала кіз.

— А як вони всі називаються, Петрусю? — спитала вона.

Це було запитання саме для нього. Він добре пам’ятав, як яку звати. І нічого дивного в цьому не було, якщо врахувати, що пам’ять у пастушка не була переобтяжена якимись іншими знаннями. Отож він розпочав називати тварин одну за одною завше, відповідно, тицяючи пальцем. Гайді була дуже уважна. Отож за короткий час вона вже могла розрізнити кіз та назвати кожну за кличкою. У кожної тварини була своя особливість, її, власне, і треба було запам’ятати. Після цього уважно придивитися до отари: кожна коза відрізнялася від іншої саме цими особливостями. Ось, приміром, забіяка Великий Турок. Роги у нього великі, і він намагається кожного ними буцнути. Більшість кіз і цапів відразу втікають, як тільки він наблизиться: знають його войовничу натуру. А от відчайдух Щиглик, стрункий та ловкий козлик, не хоче йому поступатися. Розженеться щодуху та як буцне! І так три, чотири рази поспіль. І так спритно, так швидко, що Великий Турок здебільшого тільки вклякне та здивовано витріщається на Щиглика, як той стоїть перед ним спраглий до бою, наставивши свої гостренькі ріжки. А Сніжка полюбляє жалісливо мекати. Як заведе своєї, Гайді вже не раз бігла до неї, щоб обняти співчутливо за шию та погладити. Саме зараз мала знову стрімголов помчала до місця, звідки пролунав молоденький жалісливий голосок.

Гайді пригорнула її до себе за шию і спитала співчутливо:

— Що з тобою? Чому ти мене кликала, чим тобі допомогти?

Кізонька довірливо притулилася до Гайді й замовкла. Петрусь гукнув зі свого місця, роблячи перерви на те, щоб куснути чи сьорбнути:

— Вона за старою плаче, жаліється, що та більше не приходить. А стару передвчора продали господарям з Маєнфельда. Отож вона на пасовисько більше не приходить.

— А стара хто їй? — запитала Гайді.

— Стару Рузею звати і вона її мама.

— А бабуся де? — вигукнула Гайді.

— Не має вона бабусі.

— А дідуся має?

— І дідуся в неї теж нема.

— Бідненька ти моя Сніжечко, — промовила Гайді і ще раз ніжно притулила кізку до себе. — Ти більше не плач, добре? Я кожного дня тепер до тебе приходитиму. Ти тепер не будеш така самотня. А як чогось тобі треба буде, ти до мене прийдеш.

Сніжка задоволено потерлася об плече Гайді і знову мекнула, на цей раз, правда, не так жалісливо. Петрусь тим часом впорався з обідом, тож пішов до своєї отари і до Гайді, яка знову почала розглядатися довкола. Без сумніву найгарнішими, найохайнішими козами з усієї отари були Білка та Бурка. Вони поводилися навіть якось вишукано, ходили не зі всіма гуртом, а окремо і дуже вже зневажливо фиркали на нахабного Турка.

Мало-помалу тварини знову почали дряпатися угору, в чагарі. Робили це, проте, хто в який спосіб. Одні легко перестрибували перепони, інші піднімалися, старанно вишукуючи смачні корінчики, Турок — то тут то там шукав бійки. Білка і Бурка спиналися граційно і навпрочуд легко. Наверху вони обрали для себе найкрасивіші кущики, акуратно поставали коло них і почали вишукано скубти. Гайді пильно за всім спостерігала, заклавши руки за спину.

— Петрусю, — зауважила вона пастушкові, який знову примостився на травичці, — Білка і Бурка — найкрасивіші.

— Та певне, шо так, — сказав той. — Вуй чистить їх, миє, дає сіль, та й тримає у найкращій від усіх кошарі.

Несподівано Петрусь зірвався на рівні ноги і погнав великими стрибками вслід за козами. Гайді кинулася за ним услід. Напевно, щось трапилося, раз такий поспіх, а мала не хотіла пасти задніх. Петрусь біг, перестрибуючи через кіз, у той кінець полонини, де високо випиналися скелі, і якби з якої стрибнула кізка, то запросто могла переламати собі всі чотири ноги. Пастушок помітив, як нестримний Щиглик пострибав у той бік. Петрусь прибіг якраз вчасно. Козеня вже дострибувало до краю ущелини. Хлопчик намірився вхопити пустуна, але в останню мить спіткнувся і гепнув додолу. Падаючи, встиг схопити козеня за ногу і стримати його. Щиглик мекнув зі злості та від несподіванки, що йому не дали завершити веселого стрибка, і продовжував вперто хвицатися, намагаючись вирватися. Петрусь, який не міг звестися, ледь не відривав козеняті ногу, крикнув Гайді, щоб допомогла: вона була майже поруч. Як тільки дівчинка підбігла впритул, відразу ж усвідомила всю серйозність ситуації.

Нахилившись, вона видерла з корінцями жмут запашної травички і, тримаючи перед самим носом козеняти, почала його заспокоювати:

— Щиглику, ходи, ходи, будь розумником, ти ж додолу гримнешся, ніжку собі до біди зламаєш. А зламана ніжка ой, як болітиме!

Цапок розвернувся і почав задоволено висмикувати травинки з пучки. Це дало змогу Петрусеві зіп’ятися на ноги і вхопити козеня збоку за шворку для дзвіночка на шиї. Гайді зробила те саме, тільки з іншого боку і так удвох вони повели втікача назад до отари, яка мирно скубала травичку й листочки. Петрусь завів цапка у безпечне місце і вхопився за свого прута, щоб добряче відшмагати пакісну худобину. Щиглик з острахом відсахнувся назад, бо зрозумів, що зараз буде. Проте Гайді крикнула щосили:

— Петре, ні! Не роби цього! Дивися, як він боїться!

— Сам напросився! — аж загарчав пастушок і вже заніс руку для удару.

Проте Гайді схопила його за руку і обурилася:

— Ти не смієш його бити, йому болітиме, пусти його!

Петрусь здивовано глянув на неї, не вірячи власним вухам, йому наказує така малеча! Але чорні очі малої так на нього блиснули, що він мимоволі опустив руку з прутом.

— Та добре, нехай іде собі, але ти мені завтра знову свого сиру даси, — спробував Петрусь укласти угоду. Справа була не стільки у сирі, проте він хотів погамувати збентеження.

— Я весь шматок тобі віддам і завтра, і надалі, мені він не потрібний, — легко погодилася дівчинка. — Я тобі й хліба дам, добрячий кусень, такий, як сьогодні, але ти ніколи не будеш шмагати ні Щиглика, ні Сніжку, взагалі, кіз не битимеш!

— Та мені це — як раз плюнути, запросто, — запевнив її Петрусь, а він як пообіцяв, то дотримував свого слова.

Пастушок відпустив козеня, і Щиглик, весело брикаючи та високо підстрибуючи, метнувся до отари.

День пройшов якось непомітно, і сонце вже намірилося сховатися за далекі гори. Гайді тим часом знову всілася на траву і мовчки спостерігала за ніжно-блакитними дзвіночками та квітами рокитника, які в промінні вечірнього сонця спалахували золотим сяйвом. Сяйво перекинулося спочатку на травичку, і вона теж почала поломеніти, а потім охопило й сірі скелі, які замерехтіли та заіскрилися.

Гайді рвучко звелася і закричала:

— Петре! Петре! Пожежа! Все палає. Гори загорілися, сніг на вершинах зайнявся і небо також! Глянь! Висока скеля розпечена на червоно! А сніг, як сніг поломеніє! Петрусю, подивися, що вгорі діється! Полум’я вже орла сягає! Подивись на скелі, на ялини — все, все у вогні.

— А воно вечором завжди так, — добродушно пояснив хлопчик, продовжуючи здирати пасма кори зі свого прутика, — але то ніяка не пожежа і не вогонь.

— А що це? — вигукнула мала, бігаючи й стрибаючи, і ніяк не могла намилуватися тією красою. — Що це, Петрусю, та що ж це таке?

— А воно само по собі так робиться, — вдався до пояснень пастушок.

— Та ти подивися тільки, — скрикнула схвильовано Гайді, — все тепер вже рожеве зробилося! Сніг і високі шпичасті гори, як вони, Петрусю, називаються?

— У гір немає імен, — відповів Петрусь.

— Але як гарно — рожевий сніг! А он там, високо на скелях, троянди розцвіли. Ой, тепер гори сірі. Ой, все погасло, все закінчилося, — Гайді розгублено опустилася додолу, і вигляд у неї був таким ніби все на світі підійшло до свого завершення.

— Завтра таке саме буде, — втішив її Петрусь, — давай, вставай, додому пора.

Кіз окриками та свистом знову було зібрано в отару і розпочався спуск додому.

— А на полонині завжди так буде, кожен день, як туди підніматимемося? — запитала Гайді, дуже сподіваючись на ствердну' відповідь.

— Здебільшого, — коротко відповів Петрусь.

— Але завтра так само буде? — захотіла уточнити мала.

— Егеж, і завтра так буде, — запевнив її Петрусь.

Гайді знову розвеселилася, на неї наринули спомини про події сьогоднішнього дня, стільки всього крутилося в голові, шо всю дорогу вона не зронила ані слова. Так було до тих пір, поки вони не підійшли до хижі й вона не побачила дідуся, який сидів під ялинами. Там старий прилаштував іще одну лавку. Сидячи на ній, він чекав вечорами своїх кіз, які верталися з пасовиська саме з цієї сторони полонини. Гайді вистрибом підбігла до старого, а за нею подріботіли до господаря та кошари Білка та Бурка.

Петрусь гукнув дівчинці вслід:

— Зранку разом знову підемо, егеж? На добраніч! — У пастушка була вагома причина, хотіти знову пасти кіз разом із нею.

Гайді швиденько повернулася до отари з пастушком, потиснула йому на прощання руку і запевнила, що обов’язково піде разом з ним на полонину.

Потім застрибнула просто в середину отари, обняла Сніжку за шию і прошепотіла їй на вушко:

— Солодких тобі снів, Сніжечко, не забувай: завтра я знову буду з тобою і тобі не треба більше жалісливо мекати.

Сніжка з удячною дружелюбністю глянула на неї, а потім весело застрибала разом з іншими козами вниз до села.

Гайді повернулася під ялини.

— Дідусю, все було таке красиве! — вигукнула вона, перш ніж дійти до старого. — Полум’я і троянди на скелях, а ще, глянь, що я принесла, — з цими словами вона висипала перед дідусем загорнуті у фартушок квітки.

Але, о лихо! Який тепер у них бідолашних був вигляд!.. Гайді не вірила власним очам: квіти зів’яли та висохли, а всі пелюсточки у них були стулені.

— Дідусю, що це таке з ними? — вжахнулася мала, — вони такими раніше не були! Чому зараз вони такі?..

— А вони сонце люблять і вільно на вітерцеві гойдатися, а от загорненими бути їм зовсім не до вподоби, — сказав старий.

— Ну, тоді я не рватиму їх більше. Дідусю, а чому хижий птах так скрикував?

— Зараз ти полізеш у воду, ноги митимеш, а я тим часом — у кошару: молочка надою. Після ми підемо до хати, повечеряємо, а наніч я тобі все оповім.

Так вони й зробили. Коли Гайді вже сиділа за столом на своєму високому кріселку з горнятком, повним молока, а дідусь поруч із нею, мала пригадала своє запитання:

— Чому хижий птах так пронизливо скрикує, коли у небі кружляє?

— Це він від того, що йому звідти добре видно, як багато людей по селах вкупі сидять і як їх від тої тісноти злість бере. Ось і підсміхається він згори: «Та чого не розійтися вам у різні боки, кожен своєю дорогою. Підніміться у небо, як я, буде вам таки ліпше!»

В цих словах вчувалася така роздратованість і мало не лють, а в Гайді знову пролунав у вухах пронизливий скрик орла.

— А чому, дідусю, гори не мають імен? — спитала вона знову.

— У них є імена, — не погодився старий, — розкажи мені, яку ти бачила, і я скажу тобі, як її звати.

Гайді описала круту скелю з високими вежами, а старий промовив задоволено:

— Ага, знаю таку, її звати Фалкніс. Ще якісь бачила?

Гайді розказала про гору, вкриту величезними сніжними полями, і як весь сніг поломенів, а потім став рожевим, а потім збляк увесь і погас.

— Цю я також добре знаю, — сказав дідусь, — її назва — Шеаплана. То як, сподобалося тобі на пасовиську?

Гайді почала розповідати про те, як вона провела цей день в горах, як було гарно, а особливо, як яріли й сяяли гори ввечері. І дідусь, само собою зрозуміло, мусив пояснювати, звідки той вогонь взявся, бо ж Петрусь про те нічого не знав.

— Розумієш, сонечко завжди так робить, коли з горами на ніч прощається, під кінець воно шле їм свої найкрасивіші промені, щоб вони не забули про нього до ранку, поки воно знову на них засвітить.

Гайді дуже сподобалися розповіді дідуся, вона ніяк не могла дочекатися, коли ж нарешті знову настане ранок, а за ним день, потім вечір, і вона милуватиметься, як сонце прощається на ніч з горами. Проте вже треба було йти спати, що вона й зробила: лягла в своє ліжечко з духмяного сіна, міцно заснула в ньому, і всю ніч снилися їй мерехтливі блискучим сяйвом гори, червоні троянди на них та Сніжка, яка весело стрибала посеред квітів.

Оповідка четверта Гостина в Петрусевої бабці

Наступного ранку, коли знову зійшло ясне сонечко, і прийшов Петрусь із отарою, Гайді піднялася з ними на полонину. Так тривало й далі: все літо поспіль. Від постійних прогулянок, на свіжому повітрі, під жарким гірським сонцем дівчинка густо засмагла й почувалася надзвичайно добре. Ніякі хвороби до неї не чіплялися! Отак щасливо й весело жила собі день за днем Гайді, нічого їй не бракувало. Її перебування в горах було подібним до веселого та безтурботного життя пташки, яка пурхає собі на втіху в зелених вітах дерев.

Та прийшла золота осінь: у горах задули голосні дужі вітри, і дідусь сказав:

— Сьогодні, Гайді, залишишся вдома, таку малечу вітер запросто може з гори в долину одним подихом здмухнути.

Петрусь, як почув цю новину зранку, відчув себе дуже нещасним: йому буде вже нудно без Гайді на полонині, та й обід вже не буде таким ситним. А тут ще й кози, ніби показилися, і йому треба вдвічі більше ніж зазвичай намучитися з ними. Кози теж звикли до товариства Гайді. Як її з ними не було, вони не хотіли нікуди йти й постійно розбігалися врізнобіч. А от Гайді не почувала себе нещасливою. Їй усе видавалося цікавим і веселим. Звичайно, сходити на полонину з пастушком і козами, милуватися там квітами й орлом в небі, переживати силу-силенну пригод у товаристві з такими різними кізками — все це надзвичайно цікаво. Проте спостерігати за дідусем, як той, майструючи якусь чергову цікавинку, гуркотів, стругав, пиляв, було для малої не менш захопливо. Крім цього, коли наставав один із таких вітряних днів і вона проводила день із дідусем у хижі, то мала справжню насолоду спостерігати, як той, закасавши високо рукави, помішує у великому казані, для того, щоб пізніше виліпити з білої маси гарненькі круглячки козячого сиру. Проте найбільш привабливим у такі дні було спостерігати, як гойдаються під дужими поривами вітру верхівки трьох старих ялин за хижкою та слухати, як посвистує вітер у їхньому густому гіллі. Дівчинка час від часу полишала все, хоч би що то було, та й бігла за хижку постояти, послухати, помилуватися. Нічого милішого не було для Гайді, як прислухатися до глибокого таємничого шепоту, свисту, або ж до бурхливого гоготіння у верхівках дерев. Вона стояла й слухала, слухала й не могла наслухатися, не могла відірвати погляду від перемовин дерев із вітром, від тої могутньої потуги, яка в цьому вчувалася. Сонечко перестало по-літньому припікати, і Гайді довелося дістати з дідусевої шафи панчішки, черевики та спідничку, бо чимраз далі ставало все холодніше. Тепер, коли вона прислухалася до стугоніння вітру під трьома ялинами, вітрюган пронизував її, і вона мало не тріпотіла на вітрі, як тоненький листочок. Проте щоразу вибігала під дерева, бо не могла, не послухавши вітру, довго всидіти в хатині.

Потім стало так холодно, що Петрусь, пригнавши отару зранку до хижки, починав хухати на задубілі пальці. А невдовзі одної ночі нагло випав глибокий сніг. Все навкруги забіліло, вся полонина стала одноманітною: ні одного зеленого листочка чи бадилинки не стало на ній. Петрусь перестав приганяти кіз, а Гайді зачудовано дивилася крізь маленьке віконечко, як падав великий лапатий сніг. Він валив і валив. З часом стіна снігу виросла спочатку до віконечка, а потім затулила його від світу Божого. Тепер його не можна було вже відчинити, а в хатині відчутно посутеніло. Це видалося Гайді надзвичайно веселим, і вона тільки те й робила, що гасала від вікна до вікна, заглядаючи скільки вільного місця залишилося до верхнього краю. Бо тоді хатку засипле до самого комина, і треба буде в білий день світло запалювати. Але так багато снігу не намело: наступного дня, коли снігопад вщух, дідусь вийшов надвір і розчистив стежки навколо хатинки. Він понакидав сніг на величезні купи, що оточували хатину сніговими горами. Зате навпроти вікон тепер снігу не було, як і навпроти дверей. Це було дуже доречно зроблено, бо коли після обіду того дня, як Гайді з дідусем сиділи коло відкритого вогню в кабиці, кожен на своєму ослоні-тринозі (дідусь вже давно змайстрував і для дитини ослона), аж тут щось загримало надворі: хтось почав грюкати об дерев’яний поріг, потім двері відчинилися і вони побачили на порозі Петруся-Козопаса. Це він грюкав: обтрушував сніг із черевиків, які були геть чисто, зрештою, як і сам Петрусь, заліплені снігом. Щоб дійти до них, хлопчакові довелося пробиватися через високі кучугури. Поки він ішов, сніг обсипав його з голови до п’ят, і замерз, перетворившись на тверду шкаралупу. Надворі було дуже холодно. Але природні негаразди не стали перепоною для Петруся: він захотів навідати Гайді, яку не бачив аж вісім днів!

— Доброго вечора, — привітався він, переступивши поріг, і відразу присів якомога ближче до вогню.

Петрусь грівся мовчки, і тільки вираз його личка свідчив, який він задоволений, що тут сидить. Гайді здивовано спостерігала за ним: хлопчик сидів близько до вогню, і сніг на ньому топився, збігав патьоками додолу, так що Петрусь виглядав, як невеликий водоспад мало не посередині хати.

— Як справи, генерале? — запитав дідусь, — війська твого нема, мусиш тепер ручку гризти?

— А чому він має ручку гризти? — відразу з допитливістю від-реагувала Гайді.

— А взимку він мусить ходити до школи, — пояснив дідусь, — там вчать читати і писати. Але наука деколи дається дуже тяжко, тож доводиться часом ручку гризти — це інколи допомагає. Хіба не так, генерале, га?

— Ага, буває, — погодився Петрусь.

Гайді рішуче взяла справу в свої руки і засипала хлопця запитаннями про те, що то воно, школа? Як там? Що там можна почути й побачити? Розповідь про школу і відповіді на нескінченні розпитування зайняли досить багато часу, за який Петрусь устиг повністю висохнути. Був пастушок не з говірких, завше не міг підібрати слів, які б достатньо виражали думку чи емоції. Але в той день йому було дуже сутужно: ледве давав більш-менш зрозумілу відповідь, як Гайді підкидала йому два, а то й три несподіваних запитання та ще й таких, які для відповіді вимагали щонайменше цілого речення.

Дідусь у їхню розмову не втручався, сидів собі тихенько — і ні пари з вуст. Проте досить часто у нього на обличчі з’являлася легенька посмішка: він уважно все слухав.

— Ну що, генерале, потрапив ти у вогонь, і в прямому, і в переносному значенні, після такого не завадило б підкріпитися! — дідусь піднявся зі свого ослона й дістав із шафи вечерю, Гайді тим часом підсунула крісла до столу.

Доки настала зима, дідусь встиг змайструвати ще одну лавку коло стіни: тепер коли він не був самотнім, повинаробляв і ослонів, і стільців, де можна було всістися удвох. А все через Гайді, у якої була манера ходити «хвостиком» за дідусем: як він щось майструє, стоїть чи сидить. Отож всім за столом вистачило місця, і Петрусь аж сторопів, витріщившись своїми великими та круглими очима на просто таки велетенський кусень в’яленого м’яса на грубезній скибці хліба, приготовлених для нього Вуєм із полонини. Давно вже у хлопця не було такого смачної та ситної страви! Коли всі закінчили обідати, короткий зимовий день саме добіг до кінця, і надворі почало сутеніти. Петрусь почав збиратися додому. Він побажав «доброї ночі» та «бережи вас, Боже» і вже попрямував до дверей, коли враз повернувся та промовив:

— У неділю, тобто віднині за вісім днів, я до вас знову зайду, але ти маєш також якось бабцю провідати, так вона мені сказала.

Для Гайді думка про те, що вона мусить до когось іти, була цілком новою. Проте заволоділа вона нею відразу, отож перше, що дівчинка заявила наступного дня спозаранку було:

— Дідусю, мені треба до бабці в долину, вона чекає на мене.

— Снігу забагато намело, — зауважив старий.

Проте ця ідея міцно засіла у її голівці, бо як бабуся сказала, то так і має бути.

Отож ні одного дня з того часу не проходило, щоб мала по п’ять-шість разів не заявляла:

— Дідусю, я мушу до бабці, вона там на мене чекає!

На четвертий день, коли надворі тріщав лютий мороз, який голосно рипів у снігові, коли по ньому йти, та вкрив кучугури навколо хатинки грубезною шкаралупою насту, а сонечко весело заглядало у віконце і освітлювало високий стілець, на якому сиділа Гайді під час обіду, мала знову завела старої пісні:

— Я сьогодні мушу йти до бабці, вона так довго на мене чекає.

Отож після обіду дідусь встав із-за столу, виліз на горище, вкрите сіном, приніс звідти товстий мішок, який слугував Гайді за ковдру, і сказав до малої:

— Ходімо!

Мала радісно пострибала за ним надвір у лискучі під променями сонця сніги. Під старими ялинами було зовсім тихо: гілки вкрилися пухнастим снігом, який вигравав на сонці. Дерева сяяли такою пишнотою, що Гайді аж підстрибнула від захоплення і загорлала чимраз голосніше:

— Дідусю, мерщій іди сюди! На гіллі правдиве золото та срібло блищать!

Той саме зайшов до сарайчика, а на оклик вийшов з гринджолами, які мали спереду ручку-палицю, за яку можна було триматися. Спереду гринджол, коло плаского сидіння залишалося місце на ступні ніг: з їх допомогою, гальмуючи по снігові, можна було керувати. Дідусь всівся у ці сани, перед тим, правда, він мусив обійти разом із Гайді навколо ялин. Малу старий посадив собі на коліна, гарно окутавши в ряднину-ковдру, щоб тепленько було під час поїздки, притиснув лівою рукою дівчинку до себе, обхопив правою ручку і відштовхнувся обома ногами. Санки зірвалися з місця і з такою швидкістю шугонули вниз по схилові, що Гайді здалося, ніби вони летять у повітрі, від чого вона весело скрикнула. Буквально за якусь мить гринджоли вже стояли біля хати Петруся-козопаса.

Дідусь висадив дитину із санок, розповив із ряднини й сказав:

— Заходь всередину, а як смеркатися почне, вертайся нагору, додому.

Після цих слів старий повернувся і потяг свої санки угору.

Гайді відчинила двері й зайшла у маленьке темне приміщення. Ледь виднілася плита й декілька тарілок в миснику. Кімнатка виявилася кухонькою. Гайді помітила ще одні двері, відчинила їх та й увійшла у вузьку кімнату. Будиночок, у якому мешкав Петрусь, не був хижкою, як у дідуся: де все приміщення займала одна велика кімната, а зверху було горище на сіно. Це була маленька прадавня хатка: вузька, тісна та убога. Коли Гайді зайшла у кімнатку, вона опинилася перед столом, за яким сиділа жінка й зашивала куртку-безрукавку. Дівчинка відразу впізнала одежину: вона належала Петрусеві. В кутку сиділа стара зморщена бабця і пряла.

Гайді відразу зорієнтувалася, що й до чого: вона підійшла до старої і промовила:

— Доброго дня, бабуню, ось я прийшла! Ти не сподівалася, що так швидко прийду?

Бабця підняла голову, намацала руку, яку мала їй простягнула, потримала її трошки в своїй долоні, а потім сказала:

— Ти — та дитина, яка нагорі у Вуя з полонини жиє? Ти — Гайді?

— Так, так, — підтвердила її здогадку мала, — я щойно з’їхала на санчатах із дідусем.

— Та що ти таке кажеш? У тебе такі теплі руки! Бриґітто, агов! А що, Вуй із полонини разом із малою з’їхав?

Петрусева мама відклала шиття, встала й окинула малу з голови до ніг зацікавленим поглядом. Роздивившись, вона сказала:

— Я, мамо, не знаю, чи Вуй із нею з’їжджав, не бачила, але віри, що так міг зробити, не маю. Певне, мала щось наплутала.

Гайді так само зміряла Бриґітту поглядом, який свідчив про відсутність будь-якого нерозуміння:

— Той, хто мене в ковдру закутав і додолу звіз — був мій дідусь. І тут нема в чому заплутуватися, бо я це достеменно знаю, — заявила вона.

— То, видно, дещиця правди в тому є, що нам Петрусь ціле літо про Вуя з полонини розказував. А ми думали, вигадує, — промовила бабця. — Бог свідок, хто б таке подумати міг?! Я про те, що дитина жиє на полонині вже купу часу! Яка ж та мала з вигляду, Бріто, га?

Бриґітта вже розглянула дитину зі всіх сторін, тож змогла відразу її описати.

— Вона така сама дрібна в кості,^[6] як і Аделя була, — задовольнила вона цікавість старої, — а чорні очі й кучері, як у Тобіаса та й у старого теж. Думаю, мала на обох подібна.

Гайді, поки тривала розмова, не мала чим зайнятися, отож почала розглядатися довкола, підмічаючи кожну дрібницю.

— Бабцю, глянь, віконниця відривається, мотляється туди-сюди, якби так у дідуся було, він би зразу цвяхом прибив. Інакше так буде теліпатися і шибку колись розтрощить! Подивись, подивись, як вона розгойдується.

— Дитино, люба, я вже не годна видіти, — забідкалася бабуся, — не виджу, але чую ще добре, і то не тільки віконниця хляпає: скрипить і скреготить ціла хата, як тільки вітер налетить. Як вітер задує — з кожної шпари так і свистить. В тому домі вже ніц разом не тримається, деколи отак вночі заснути не можу: страх бере. Лежу, слухаю і так собі думаю: завалиться зараз хата і розчавить усіх нас. Йой, Бозю ж ти мій, Бозю, нема тут нікого, хто би те полагодити міг, а Петрусь у тому ніц не тямить.

— Бабцю, як ти не можеш зобачити, що віконниця рухається? Глянь, вона знову хилитається, — і Гайді показала для вірності пальцем.

— Дитинко, я взагалі ніц не виджу, не то, щоб віконницю, — заохала стара.

— А як я вийду надвір і повідкриваю віконниці? В хаті буде світло-світло! Ти й тоді нічого не побачиш?

— Ні, дитинцю, навіть тоді, вже ніхто мені темряви в очах не розвіє…

— Бабцю, а ходи зі мною надвір, там стільки білого-білого снігу, тобі точно в очах розвидниться. Ходи зі мною, я тобі покажу! — Гайді взяла стару за руку, щоб вивести її на подвір’я.

Малій стало лячно, що стара не бачить світла.

— Та ні, доню, нікуди я не піду. Як на снігові, так під сонечком ясним: я завше незряча, бо вже ніякого світла мої очі не зобачать.

— А може, тоді влітку, га, бабцю? — почала Гайді перелякано й гарячково шукативихід. — Ну знаєш, коли сонечко під вечір все розпікає начервоно, і хоче «на добраніч» горам сказати, а гори поломеніють під його промінням, а всі жовті квіточки сяють чистим золотом під його променями, може, тоді тобі стане світло?

— Йой, маленька, не побачу я цього всього вже ніколи, для мене не палахкотять більше гори під промінням вечірного сонця, і квітки більше вже не блищать. Мені тепер одна лише пітьма до кінця днів залишилась.

Гайді розридалася. Вона схлипувала, примовляючи:

— І що, ніхто-ніхто не може тобі помогти, ніщо для тебе світитися вже не буде, ніяк тобі помогти не можна?

Старенька намагалася заспокоїти дитину, але їй не вдавалося цього зробити.

Гайді майже ніколи не плакала, але коли вже розбирали жалі, їй було дуже важко спинитися. Чого тільки не казала стара, щоб заспокоїти маленьку, їй серце стискалася, як вона чула дитячі схлипування. Нарешті просто покликала малу до себе:

— Ходи сюди, дитино. Гайді — ти хороша дівчинка! Знаєш, що я тобі хочу сказати: розумієш, як ніц не видиш, тоді так мило послухати, як хтось тобі добре слово скаже, а мені так приємно тебе слухати. Ходи сюди, сядеш коло мене та й щось розкажеш. Що ти там на полонині робиш, що дідусь робить. Колись я його добре знала. А вже кілька років про нього не чую. Хіба Петрик щось оповість, але від нього багато не почуєш.

Гайді сяйнула нова думка. Вона витерла сльози і заспокоїла стару:

— Бабусю, я знаю, що треба робити. Я розповім усе дідусеві, а він і зрячою тебе зробить, і хатку твою відремонтує. Він усе-усе вміє лагодити.

Бабця нараз замовкла, а Гайді почала щебетати про своє життя на полонині з дідусем. Вона розповідала про дні, проведені на пасовиську, і як їй було цієї зими, і як дідусь може все з дерева змайструвати: лавки, крісельця, гарненькі ясельця, з яких Білка та Бурка їстимуть сіно, новенькі великі ночви для купання під сонцем, мисочку для молока і ложечку. Гайді спішила розповісти про всі ці гарні речі, які несподівано виходили зі звичайного шматка дерева. Розказувала про те, як вона сиділа поруч з дідусем та спостерігала за його роботою, і про те, що колись вона теж хотіла б так усе вміти, як він.

Стара уважно слухала і час від часу скрикувала:

— Нє, Ґіто, ти то чула? Ґіто, послухай-но, що вона за Вуя розказує.

Проте Гайді не звертала уваги на те, що її перебивають і продовжувала захоплено розповідати далі, аж поки щось загупало і в хатину протупав Петрусь. Проте сторопів і здивовано лупав очиськами, і тільки коли мала весело закричала: «Добрий вечір, Петрусю!» — його здивування пройшло, і на личку з’явився радісний вираз.

— А то що, — здивувалася бабця, — то він уже зі школи прийшов? Давненько вже в мене по обіді час так не пролітав! Добрий вечір, Петрику, як там справи з читанням?

— А як і було, — відповів Петрусь.

— Так, так, — ледь помітно зітхнула бабця. А я думала, як станеш старшим, а в лютому матимеш уже дванадцять літ, то щось та зміниться.

— Бабцю, а чого щось мінятися має, — зацікавилася Гайді.

— Та я про те, — відповіла та, — що мав би навчитися читати. В мене на поличці лежить старий молитовник, там є такі гарні пісні. Я давно вже їх не чула, геть позабувала, от і мала надію, що мені Петрик яку із них почитає. А йому тяжко того навчитися.

— Я думаю, що треба вже світло запалити, скоро стане зовсім темно, — обізвалася Петрусева мама, яка досі старанно церувала куртку, — для мене час по обіді так само непомітно злетів. Навіть не зауважила коли.

Гайді зіскочила з крісла і поспіхом простягнула руку для прощання:

— На добраніч, бабцю! Я вже мушу додому йти, бо темніти почало.

Вона потиснула кожному руку і попрямувала до дверей, але бабуся гукнула їй навздогін:

— Гайді, зачекай, не маєш сама йти, Петрик тебе проведе, чуєш? Не йди ще, на нього почекай. Петрусю, а ти гляди за малою: дивись, щоб де не впала часом, і по дорозі не спиняйтеся, бо як довго постоїть, то змерзне, як цуцик. В неї шия шаликом закутана?

— Я не маю ні шалика, ані хустини, але мерзнути не буду, — гукнула вже на порозі Гайді і так швиденько задріботіла догори, що Петрусь ледве поспівав за нею.

Тим часом бабуся загукала з острахом:

— Ґіто, біжи за ними, дитина на такій зимниці змерзне. Вже ніч надворі, мороз який! Візьми мою хустину, біжи за ними скоренько!

Бриґітта вискочила з хати. Діти, проте, далеко відійти не встигли: ледве вони зробили пару кроків, як побачили, що їм назустріч жваво спускається дідусь. За якусь мить він уже стояв перед ними.

— Молодчина, Гайді, вмієш слово тримати, — похвалив він малу, закутав знову в ряднину і, взявши на руки, поніс догори.

Бриґітта, що вискочила з хусткою із хати, стала мимовільним свідком цього, тож, коли вони з Петрусем вернулася до хати, розповіла зі здивуванням про все матері.

Стара, слухаючи розповідь, зачудовано вигукувала:

— Боже милостивий, слава тобі й хвала! Хвала тобі, Боже, що він так за дитину переживає. Хай би він ще раз пустив її до нас у гості. Мені так гарно з нею було. В маленької таке добре серце! А як втішно вона про все повідає! — стара ніяк не могла натішитися з візиту Гайді. — Хоч би ще раз до нас прийшла, тепер у мене є щось на тому світі, з чого я можу тішитися! — повторювала до тих пір, поки не заснула.

Біта кожен раз погоджувалася зі старою, а Петрусь кивав головою, широко всміхався і промовляв: «А я знав».

Тим часом Гайді, дбайливо закутана у ковдру-ряднину, щебетала про щось безперестанку, проте дідусь не розумів жодного слова: товста тканина не пропускала не тільки холоду, але й слів малої. Тому старий перебив дівчинку, промовивши: «Та зачекай, Гайді, хвилю, поки додому прийдемо. Вдома все розповіси».

Як тільки вони прийшли, і старий розмотав ряднину, Гайді відразу сказала:

— Дідусю, ми мусимо завтра взяти великих цвяхів і полагодити віконницю в бабусі та понабивати багато-багато інших цвяхів в хатку, бо вона дуже рухається, тріщить і скрипить.

— Ми мусимо? Ага, ми мусимо полагодити хатку, та хто тобі таке сказав? — спитав старий.

— Мені ніхто такого не говорив, я сама знаю, що так треба зробити. Там у хатці ніщо купи не тримається. Бабця спати не може, бо має страх, боїться, що стеля їм на голови впаде. В бабусиних очах темно, і ніхто не може їй світло зробити, так вона сказала. Але ж ти можеш все полагодити. Лише подумай, як їй сумно: вона постійно в темряві. А як їй від того страшно! І ніхто не може їй помогти, тільки ти можеш їй у тій біді зарадити. Давай, завтра до неї підемо й поможемо їй. Підемо завтра помагати, га, дідусю?

Гайді обняла його обома ручками і дивилася на нього з цілковитою довірою. Старий, схиливши голову, глипнув на малу:

— Добре, Гайді, завтра ми полагодимо все, і в бабциній хатці не буде більше нічого скреготіти й скрипіти.

Мала від радості застрибала по кімнаті, вигукуючи:

— Завтра ми полагодимо все! Завтра будемо все лагодити!

Дідусь дотримав слова. Наступного дня по обіді вони знову з’їхали на гринджолах додолу. Так само, як і вчора, старий поставив малу на порозі хатини та сказав:

— Заходь, а як вечорітиме, вертайся додому.

Після цього, поклавши на ґринджоли мішок з інструментом, почав обходити хатину.

Ледве дівчинка відчинила двері та застрибнула всередину, як бабця закричала з кутка, де сиділа й намотувала нитку для прядива на колесо:

— Мала прийшла! Гайді прийшла! — і радо простягнула обидві руки їй назустріч. Гайді підбігла, підсунула низенького стільчика близенько до старої і всілася коло неї. Дівчинка одразу зацокотіла про силу-силенну речей та засипала її цілою купою запитань.

Аж зненацька знадвору почулися такі сильні удари по стінах, що бабуся від переляку мало прядку з рук не впустила і тремтячим голосом заголосила:

— Йой, Боже! Зараз, зараз усе завалиться!

Гайді взяла стару за руку й почала її заспокоювати:

— Не бійся, бабцю, то дідусь молотком гримає, лагодить усе, щоб ти більше страху не мала.

— Йой, а таки дочекалася, таки прийшла та щаслива година, є таки Бог милостивий на небі! — розчулилася бабуся. — Ґіто, ти це чуєш? Чуєш, як гупає? Ну певно, що то молоток. Доню, я тебе прошу: вийди надвір і, якщо то Вуй із полонини, скажи йому, най на хвилю зайде до хати. Я йому подякувати хочу.

Бриґітта вийшла на подвір’я: старий, гупаючи молотком, саме заганяв балку стіни на місце. Жінка підійшла ближче:

— Доброго вечора, Вую. Я і мама дякуємо щиро, що ви так для нас стараєтеся. Мама хотіла б іще сама вам вдячне слово сказати, якби ви до хати зайшли. Ніхто нам не помагає, тільки ви зголосилися. Маємо надію що…

— Досить, — різко обірвав її старий, — що ви про мене думаєте і пасталакаєте, я добре знаю. Так що йди до хати і дурно не мерзни. Де чого бракує, я тут сам полагоджу, без твоєї допомоги.

Бриґітта відразу пішла до хати, бо коли Вуй що звелів, то годі було йому перечити. Він ще довго ходив навколо будиночка і гупав то в одному місці, то в іншому. Згодом піднявся вузькими східцями під покрівлю і почав забивати у неї цвяхи до тих пір, поки вони в нього не закінчилися. Смеркало. Тож поки він зліз додолу та затягнув ґринджоли за кошару для кіз, із хати вибігла Гайді. Старий запеленав малу в ряднину і, підхопивши її на руку, потягнув ґринджоли нагору. Тягнути дівчинку в санках дідусь не міг: рядно, яке мала сама втримати не могла, неодмінно сповзло б і вона могла добряче змерзнути.

Так у них зима і проходила: сліпа бабуся не могла натішитися, що за довгі роки знайшла собі нарешті радість. Тепер її дні перестали бути нескінченно довгими й темними, схожими один на другий. Тепер у неї було щось таке, до чого вона могла прагнути: від ранку з нетерпінням очікувала дріботливих, кроків по снігові, а коли нарешті їх чула, спішила до дверей: дитині назустріч. І як мала влітала у кімнату, стара скрикувала, сповнена радості:

— Хвала Богу! Вона знову прийшла!

Вони балакали. Гайді розповідала старенькій щось веселе, зі всього потрошку. Бабуся раділа з тих розмов неймовірно, час проходив для неї непомітно. Тепер вона вже не питала, як раніше: «Бриґітто, а що, день ще не закінчився?». Тепер кожного разу, коли за Гайді зачинялися двері, вона говорила: «Як друга половина дня швидко пройшла! Правда, Ґіто?» А Бриґітта відповідала: «От справді, мені теж здається, що ми недавно обідали». А бабця завше повторювала: «Лиш би Отець наш Небесний її оберігав, та добру волю Вуєві з полонини посилав. Мала має добрий вигляд, Бриґітто?» А та щоразу відповідала: «Та вона, як те яблучко, рум’яна».

Гайді також полюбила стару. Нею опановував поганий настрій, коли вона нагадувала собі, що ніхто не здатний допомогти бабці побачити білий світ. Зовсім ніхто, навіть дідусь, який усе може.

Старенька досить часто повторювала, що вона не відчуває своєї сліпоти, коли мала коло неї, отож Гайді з’їжджала кожного погожого дня з дідусем на гринджолах. Мала заходила в хату, а старий, не зволікаючи, знову брався за молоток та інший необхідний інструмент та лагодив хатину. Його робота почала приносити результат: по ночах хижка перестала скрипіти та потріскувати. Бабця була дуже вдячна Вуєві й казала, що не забуде його доброти, бо вона вже стільки зим поспіль ніяк не могла спокійно заснути.

Оповідка п’ята Неждані візити й стрімкі зміни

Зима минула швидко, за нею — жваве літечко, і ось вже підходила до кінця друга зима, як Гайді жила на полонині. Дівчинка відчувала себе щасливою, жила весело та безтурботно, немов пташечка в небі. Гайді раділа весні, яка мала ось-ось прийти: у гіллі ялин, звільнивши його від важкого снігу, загуде весняний фен.^[7] Потім зблисне ясне сонечко, розбудить гарненькі квіточки, які заусміхаються до нього синіми та жовтими кольорами. А потім прийдуть і ті дні, які будуть для Гайді найщасливішими у її житті. Можна буде виходити на полонину. Тепер Гайді було вже вісім років. Вона навчилася у дідуся силі-силенній цікавих речей. Дівчинка чудово давала собі раду з кізками, а ті настільки до неї звикли, що бігали за ногами, як песики, а коли чули її голос, мекали від радості. Цієї зими Петрусь уже двічі передавав від учителя звістку: Вуй із полонини мусить посилати малу взимку до школи. Їй уже достатньо років, і взагалі — вона мала б почати навчання іще минулої зими.

Обидва рази Вуй відповідав однаково:

— Якщо вчитель має справу до мене, то нехай сам і приходить. А дитину я до школи не пущу.

Петрусь передавав сказане слово в слово. Ось березневе сонечко розтопило сніг на косогорах, а на проталинах забіліли підсніжники, усміхнено заглядаючи з гір у долину. Ялини на полонині пострушували сніговий тягар, і їх гілля життєрадісно затріпотіло на вітрі. На Гайді від цих весняних днів напала така радість, що вона бігала від дверей хижки до кошари з козами, звідти до ялин, а від ялин до дідуся, щоб повідомити йому, наскільки збільшився клапоть зеленої трави під деревами. А за якусь хвилю знову повторювала свою пробіжку, бо ніяк не могла дочекатися, коли ж нарешті прийде на полонину гарне літечко з його зеленими деревами та квіточками.

Одного такого сонячного березневого ранку, коли Гайді гасала туди-сюди і вже десь удесяте збиралася перескочити через поріг, щоб вилетіти надвір, вона з переляку сахнулася назад і мало не гепнула додолу. Біля дверей стояв якийсь добродій, одягнений у все чорне, і поважно позирав на неї. Проте, побачивши, що мала перелякалася, всміхнувся і промовив:

— Ти не маєш мене боятися. Я люблю дітей і нічого лихого їм не роблю. Дай-но руку, привітаємося. Ти, мабуть, Гайді, егеж? А дідусь де?

— Він сидить за столом і вирізає круглі ложки з дерева, — відповіла мала.

Незнайомцем у чорному був старий панотець з Дьорфлі. Вуй добре його знав, позаяк, коли ще жив серед людей у селі, пастор був його найближчим сусідом.

Панотець зайшов у хижу, підійшов до старого, який саме зігнувся над черговою ложкою, і промовив:

— Доброго ранку, сусіде!

Старий здивовано підняв голову, підвівся з крісла та відповів:

— Доброго ранку і вам, панотче! Прошу, якщо панотцеві не бридко на твердому ослонові, — підсунув до пастиря свій стілець.

Священик сів.

— Як давно вже я вас не бачив, сусіде!

— Та і я вас! — у тон йому відповів старий.

— Я прийшов, бо маю розмову, — продовжив священик. — Думаю, ви вже, мабуть, здогадалися про що я хотів побалакати. Хочу почути ваші міркування.

Він замовк і глянув на Гайді, котра стояла коло дверей і уважно розглядала нову з’яву.

— Гайді, йди, дитино, до кізок, — сказав старий. — Можеш взяти для них трішки солі, почекай там на мене.

Гайді відразу вийшла надвір.

— Дитина ще минулої зими мала піти до школи. Ну а цієї то вже й поготів, — сказав гість. — Пан учитель нагадував вам двічі, а ви ніякої відповіді не дали. Які у вас наміри щодо дитини, хотів би я знати, сусіде.

— Я маю на меті — не пускати її до школи, — коротко відповів Вуй.

Канонік здивовано витріщився на старого, який із впертим виглядом сидів на лаві, схрестивши руки на грудях.

— І що з неї в майбутньому стане? — оговтався він.

— Нічого. Вона росте собі на славу, пізнає світ спілкуючись із козами та птахами. З ними їй добре, і від них вона нічого злого не навчиться.

— Але дівчинка не козеня і не пташка, вона — людська дитина. Від таких приятелів вона не вчиться як нічого злого, так і нічому доброму. Вона взагалі нічому не вчиться. А дитина у тому віці, який найсприятливіший для цього. Я до вас, сусіде, прийшов, щоб заздалегідь попередити: до наступної зими через літо та осінь маєте час опам’ятатися і залагодити все. То була остання зима, що мала просиділа неуком. Наступної — має кожного дня ходити до школи.

— Мала нікуди не піде, — вперто стояв на своєму старий.

— Та невже немає нічого, що вас від вашої свавільності відвернути може? Такого, що приведе вас на путь істини. Невже й надалі в своїй упертості будете робити нерозумні вчинки? — помалу розпалявся панотець, — ви були в далеких світах, багато на своєму віку побачили і багато чому могли навчитися. Досі я таки вважав вас, сусіде, за більш розсудливу людину.

— Так що, — відповів старий, у його словах почало вчуватися роздратування, яке наростало, — панотець собі думає, що я наступної зими виставлю з самого рання малу дитину на лютий мороз та завірюху, аби вона пішла до школи? Через глибокі сніги, дві години додолу і по ночах — дві години догори? Маю посилати дитя зимою до школи, та в нас деколи, як закрутить люто снігом, обліпить з ніг до голови, дорослий дихати не годен, задихається, а восьмирічна? Нехай отець собі пригадає її матір Аделаїду, як та слабувала: сомнамбула, припадки мала, може, і малій нехай те саме буде? Та нехай хто хоче приходить, нехай спробує мене змусити! Піду з ним до будь-якого суду і тоді побачимо, що з того примусу буде!

— Маєте цілковиту рацію, сусіде, — дружелюбно підтримав панотець, — звичайно, звідси мала до школи ходити не може. Я ж бо бачу: ви любите цю дитину, як свою рідну. Хоча б ради неї зробіть те, що давно вже мали зробити: вертайтеся в село, до людей. Ну що за життя тут, на полонині? Самі-самісінькі, озлоблені на Бога і на мирян! А як станеться що з вами? Хто допоможе, хто горнятко води подасть до постелі? Я ніяк не можу второпати, як ви тут зимуєте на таких страшних морозах. Самі мало не замерзаєте, і дитина мусить коло вас терпіти!

— Маю сказати панотцеві, що її не тільки молода кров та гарна ковдра гріють. Я знаю, де росте добре дерево на дрова і коли найліпша пора те дерево заготовляти. Підіть в шопу, гляньте, там ще їх до теплої пори вдосталь. У мене в хаті цілу зиму палиться. Щодо того, аби вниз до людей вернутися, то не для мене, панотче. Люди в селі мене зневажають, та і я до них не особливо прихильний. Найкраще бути кожному по собі і якнайдалі одне від одного.

— Та ні, недобре бути якнайдалі від людей. І я знаю, що ви помиляєтеся, — задушевно промовив панотець, — не так вже люди в селі і зневажають вас. Повірте мені, сусіде, живіть з Богом у серці, просіть кожного разу милості Божої, як відчуваєте, що вам її бракує. Будете робити це, побачите, що миряни до вас по-іншому поставляться, відчуєте на собі благодать Господню. Отже маю надію побачити вас наступної зими в селі. Серед інших. Будемо далі хорошими сусідами. Жаль, якщо до вас застосують якийсь примус. Дайте мені руку на знак того, що зійдете додолу та приєднаєтеся до людської спільноти, що хочете жити серед нас у мирі з Богом і людьми.

Вуй із полонини простягнув священикові руку і з переконливою впевненістю промовив:

— Знаю, панотець хоче як ліпше, проте не зроблю того, що він від мене очікує. Кажу впевнено і без вагань: дитина до школи не піде, і я вниз не спущуся.

— Нехай вам Бог допомагає, — промовив священик і пішов сумний та понурений спочатку до дверей, а потім — горою додолу.

Настрій у Вуя був геть зіпсованим. Коли після обіду Гайді запропонувала: «Давай підемо до бабусі», він лише коротко кинув: «Нині нє». Цілий день промовчав, а наступного ранку, коли Гайді спитала: «Сходимо сьогодні до бабці?», він знову відповів коротко: «Побачимо». Проте ще не встигли вони навіть прибрати тарелі після обіду, як до них знову прийшли. Цього разу до хати зайшла тітка Дора. На голові у неї був красивий капелюшок із чудернацьким довгим пером, а вдягнена Дорка була в сукню, яка волочилася по підлозі, підмітаючи всяке-різне, що там лежало. А треба сказати, що на підлозі хижки, як завше, лежить сила-силенна всього і воно аж ніяк не підходить до такої сукні. Вуй зміряв її поглядом з голови до ніг, але не промовив жодного слова.

Тітка запланувала собі веселу бесіду, вона почала хвалити старого, мовляв, Гайді має такий гарний вигляд, що вона ледве її впізнала. Відразу видно, що їй тут, у дідуся, добре. Тітка торохкотіла, що дитина не може бути постійно тільки з дідусем. Не так легко старому глядіти за малою. Тоді, як вона її сюди привела, був такий момент, ну, не мала вона куди малу подіти. Вона ламала, мовляв, собі голову і вдень і вночі: куди дитину можна було б притулити. А сьогодні прийшла, бо ця проблема нарешті вирішена. Гайді дуже поталанить. Мало хто може надіятися на таке щастячко. Тітка постаралася вже на славу. Можна сказати, що Гайді має таку нагоду, яка дуже рідко кому випадає: у сім’ї, де вона за покоївку і все таке, є родина, багачі страшенні. Живуть у мало не найгарнішому будинку Франкфурта. В них донечка-одиначка росте, каліка, бідненьке. Спаралізувало її з одного боку, ходити не годна, постійно в інвалідному візку. І не має дитинка ніякого товариства, завше сама-самісінька. Батьки їй вчителя додому кличуть, а малій нудно самій вчитися. Їй би якусь подружку, з якою вона могла би гратися, вдома сидячи. Про це все дізналася Дорка від своєї хорошої знайомої, домоправительки, яка в тих панів працює. Думали батьки тої малої, думали про подружку для донечки та й сказали про це своїй родині. Так, мовляв, і так, як би то дитину таку знайти. Мені всю цю історію домоправителька їхня, моя хороша знайома, розповіла, — продовжувала Дорка, — казала, що то має бути щира дитина, не зіпсована, не така, як багато інших, яких мало не кожного дня цілу купу можна побачити. Тут я одразу про Гайді й подумала. Побігла до тої домоправительки та й розповіла їй про малу, про її характер, а та, як почула, то відразу погодилася. Мало хто уявити собі може, що то за щастя Гайді всміхнулося, як гарно тепер їй буде. Тепер вона житиме у людей, які її любитимуть. А як станеться що з їх рідною донечкою, вона ж слабує постійно, вони можуть не захотіти без дитини далі бути, то ж як Гайді нечувано поталанити може!

— Ти колись вибалакаєшся? — перервав її Вуй, що до того часу сидів мовчки.

— От тобі й на, — здивувалася Дорка, рвучко піднявши голову, — так сидите собі спокійно, ніби я тут про щось зовсім нікчемне оповідаю. Та в усьому селі, кожен, якби я до нього з такою новиною, як ото до вас, прийшла, Бозі на небі дякувати б почав.

— Ну то йди і розповідай кожному, як хочеш, — сухо відреагував на кольку старий, — що мені до того?

Дорка підстрибнула, ніби її оса вжалила:

— Ну, як така ваша думка, то я вам свою повідати хочу. Так ось: дитині вже вісім років, а вона ніц не знає і ніц не вміє, ні до школи, ні до церкви ви її не пускаєте. Я все знаю, в селі мені розказали. Дитина — єдина сестрина донечка, я за неї відповідаю. Їй має бути добре. Якщо вже випадає таке щастя, як ото зараз Гайді, то тільки той може бути проти, кому на всіх наплювати, і хто нікому ніколи добра не бажає. Але я вам прямо заявляю: не поступлюся. На моїй стороні кожен, хто в селі живе. І кожен звідти — проти вас, то я до того, що, може, хочете до суду, га? Спам’ятайтеся, Вую, та крім того є ще всякі такі речі, які вам закинути можна, а ви не дуже любите про те слухати. Як іти до суду, то там вас назовні вивернуть, відкопають таке, про що ніхто й подумати не міг.

— Замовкни! — гнівно викрикнув старий, грізно зблиснувши очима. — Забирай малу і йди собі. Щоб я тебе більше з нею тут не видів. Не хочу більше видіти цього капелюшка з пір’ям, і не хочу більше чути таких слів. Геть звідси!

Вуй великими кроками вийшов з хижі.

— Ти розізлила дідуся, — сказала Гайді й не вельми привітно блиснула на тітку своїми чорними очима.

— Та він відійде і скоро не буде таким, ну ж бо, пішли, — заспішила тітка, — де весь твій одяг?

— Я нікуди не йду, — вперлася Гайді.

— А то що таке? — гримнула сердито тітка, але продовжила трохи дружелюбніше: — та йдемо, йдемо вже, ти всього не розумієш, тобі буде дуже добре, ти уявити собі не можеш, як буде добре.

Вона підійшла до шафи, вийняла звідти одяг дівчинки і, поскладавши, зав’язала у вузлик.

— Можемо вже йти. Вдягни тільки свого капелюшка, він, звичайно, вже не має такого гарного вигляду, але як на один раз — то можна. Надягай і йдемо!

— Я нікуди не піду, — повторила Гайді ще раз.

— Та не будь такою дурною і впертою, як та коза, надивилася на них. Хіба ти не чула, що він казав? Дідусь набрався злості і не хоче нас більше видіти. Він хоче, щоб ти пішла зі мною, ідемо, не зли його ще більше. Ти собі не уявляєш, як гарно в Франкфурті. Ти там стільки всього побачиш! Ну, не сподобається тобі, то назад сюди вернешся. А до того часу дідусь перестане злитися.

— Я встигну до вечора туди і назад? — запитала Гайді.

— Та що там, кажу ж тобі: вернешся назад, коли захочеш. Сьогодні підемо вниз до Маєнфельда, а завтра рано-вранці сядемо на потяг. А потягом, і кліпнути не встигнеш, як раз — і там, де треба. Хоч додому, хоч куди. Потяги вони такі швидкі, немов пташки в небі.

Тітка Дорка повісила клуночок з одягом на лікоть, підхопила Гайді за руку і почала сходити додолу.

Час випасу худоби ще не почався, отож Петрусь ходив ще до школи в селі. Точніше було б сказати, він мав би піти туди, але цього не зробив. Влаштував собі одноденні канікули, бо вважав, що там і так робити нічого, а вміти читати йому без потреби. Краще побродити туди-сюди, пошукати добрих прутів, які пізніше можуть згодитися. Петрусь саме підходив до своєї хатини, і було видно, що часу він даремно не згаяв, і пошуки його були успішними. Хлопчина ніс на плечі в’язанку довгих та товстих ліщинових прутів. Петрусь спинився і дивився на обох, аж поки вони не підійшли до нього.

Тоді спитав:

— Ти куди?

— Я швиденько до Франкфурта з тіткою, — відповіла Гайді. — Але спершу хочу зайти до бабці, бо вона чекає на мене.

— В жодному разі, ми і так спізнюємося, — квапила тітка. Вона смикнула Гайді до себе, бо та вже подалася до хатини. — Підеш до неї, коли повернешся, йдемо!

Тітка потягла за собою малу, міцно тримаючи її руку, бо боялася, що там Гайді знову впреться та не захоче нікуди йти, а бабуся може її підтримати. Петрусь забіг у хижку і спересердя так гепнув в’язанкою на стіл, що аж стіни затряслися, бабця біля прядки підскочила та зойкнула. Петрусеві ж треба було просто випустити пару.

— То що таке! Що сталося? — перелякано заволала бабуся.

Петрусева мама мала янгольське терпіння. В момент падіння прутів вона лише ледь здригнулася від звуку і промовила:

— Що таке, Петрику? Що на тебе найшло?

— Вона Гайді забрала!

— Хто, хто, Петрусю, забрав? Куди забрав? — вжахнулася бабця.

Однак вона уже здогадалася, що сталося. Донька розповіла їй, що бачила Дорку, як та піднімалася схилом гори до хатини Вуя з полонини.

Стара аж затрусилася, а потім розчахнула вікно й почала голосно благати:

— Дорко, не забирай у нас дитини! Дорко, прошу тебе, не забирай у нас Гайді!

Тітка й мала не так далеко відійшли, отож почули стару: Дорка ще міцніше стиснула долоньку дівчинки й кинулася бігти так швидко, як могла.

Гайді заопиралася:

— Бабця мене кличе, я хочу до неї!

Проте тітка хотіла цього якнайменше. Вона поспіхом утихомирювала дівча, запевняючи, що вони мають обмаль часу, а як не встигнуть, то не сядуть завтра у потяг. Мала не буде жаліти, що покинула гори, бо Франкфурт їй дуже сподобається. Як вона побачить це місто, то вже не захоче більше нікуди їхати. А як ні, ну то ні. Не сподобається, можна відразу повертатися додому. А от як повертатиметься, то зможе принести бабусі якогось гарного гостинця з міста, отож старенька тішитиметься! Такий аргумент припав Гайді до вподоби. Вона й собі почала бігти й більше не противилася.

— А що би то такого бабці принести? — запитала вона за якусь хвилю.

— А таке дуже хороше, — відповіла тітка, — ось, наприклад, гарні м’якенькі булочки, бабуся радітиме, їй уже не під силу жувати твердючий чорний хліб.

— Ага, — згодилася Гайді, — вона завжди віддає Петрусеві й каже: «Він занадто твердий для мене». Давайте, тітко Доро, ще швидше йти, тоді, може, й сьогодні потрапимо до того Франкфурта. І я зможу раніше повернути додому та принести бабці булочки.

Мала так рвонула вперед, що Дорка вже не встигала за нею: заважав клуночок із одягом. Проте тітка навіть зраділа, бо вони якраз вийшли на околицю села. А там знову можуть початися балачки та розпитування, які навернуть Гайді на інші думки. Дора рвонула навпростець, але дитина була все ж попереду й сильно тягнула її за руку. Ця обставина навертала людей на думку, що мала сама хоче якнайдалі, а це було Дорці на руку. Отож на запитання, які лунали звідусіль, вона тільки відповідала:

— Та бачите, що мала на місці не встоїть, мушу бігти за нею. Нам ще далеко йти.

Звідусіль лунало:

— Забираєш її з собою?

— Що, втікає від Вуя з полонини?

— Просто чудо, що мала ще досі жива!..

— А рожевощока яка!

Дорка була надзвичайно рада: проскочила через село, не затримуючись, без жодних пояснень, Гайді не встигла нічого відповісти.

З того дня Вуй сходив з гори, і вираз його обличчя був такий сердитий, як ніколи доти.

Він крокував селом, ні з ким не вітаючись: кошик, повний козячого сиру, на спині, велетенська палиця в руці. Зведені в одну лінію кошлаті брови надавали йому настільки загрозливого вигляду, що мами говорили до дітей:

— Гляди, оминай Вуя з полонини, як побачиш на дорозі. Він може тобі щось зле заподіяти.

Старий до нікого не обзивався. Він крокував навпростець у долину, де продавав сир, а на продане купував хліб та м’ясо: поповнював свої харчові запаси. Коли проходив, люди, зібравшись по двоє, по троє, одразу починали пліткувати у нього за спиною. Кожен мав що сказати. Вуй, мовляв, щоразу, має все більш страшніший та відлюдькуватіший вигляд. І на привітання не відповідає. Всі сходилися в одному: дитині нечувано поталанило втекти від такого нелюда, всі ж бо бачили, як мала бігла геть, так летіла, ніби боялася, що старий за нею женеться, щоб нікуди не пустити. З усіх жителів села лише сліпа бабуся Петруся-козопаса не вважала Старого відлюдником, що з’їхав з глузду. Кожному, хто приходив забрати замовлення або замовити домоткане полотно, стара раз за разом повторювала, яким хорошим та турботливим дідусем він був для Гайді. Як старий допоміг їй, бідній сліпій, та її доньці. Як деколи приходив після обіду, обходив довкола хати, підправляв, прибивав. Без його допомоги їхня хата давно б завалилася. Розповіді старої, доходили й до села. Проте більшість із тих, хто це чув, говорили, що стара вже зовсім здала. Не так все сприймає, бо, мабуть, вже й чути почала погано. Про що вона може говорити, коли нічого не бачить!

Вуй із полонини перестав приходити до Петруся-козопаса. Проте хатину він відремонтував на славу: який би вітрище не дув, вона витримувала все, і ніде нічого навіть не скрипіло. Тепер усі свої дні сліпа бабуся починала зітханнями. Жоден із них не проходив, щоб вона, скаржачись, не казала: «Ох, разом з дитиною забрали від нас усе хороше. Всю радість від нас забрали. Дні такі порожні тепер. От хоч би раз іще, перед тим, як померти, змогла послухати Гайді…».

Оповідка шоста Нове та незвідане

У домі Зеземаннів, у Франкфурті, в зручному інвалідному візку лежала їхня хвора донечка Клара. В цьому візкові, у якому її перевозили з кімнати в кімнату, вона проводила увесь день. Клара саме перебувала в покої для навчань. Ця кімната межувала з великою їдальнею. Тут була сила-силенна всіляких апаратів та пристроїв для того, щоб дівчинка відчувала себе комфортно. Все свідчило, що Клара проводить тут досить багато часу. Величезна та красива шафа зі скляними дверцятами та полицями, заставленими книгами, наводила на думку, чому кімната так називається: у цьому приміщенні паралізована щодня мала уроки.

Личко у Клари було видовжене та бліде, волошково-синіми очима дівчинка дивилася на великий настінний годинник: стрілки на ньому пересувалися чомусь надзвичайно повільно. Зазвичай Клара ніколи не була зухвалою і не виявляла нетерплячки, проте сьогодні був інший день.

— А що, панно Роттенмаєр, іще не час?

Та, до кого вона звернулася, сиділа за маленьким робочим столиком і вишивала. Одягнена вона була в щось невизначеного покрою і таємничої форми, на кшталт сака^[8] з високим коміром. Одяг підкреслював бундючність його власниці. Загальну картину пихи доповнювала зачіска у вигляді купола. Панянка Роттенмаєр служила у Зеземаннів довший час. Вона замінила їм померлу економку. Тобто панна вела господарство і наглядала за всією прислугою. Пан Зеземанн проводив багато часу в поїздках, тому віддав управління домом в її руки, але з однією умовою: його донька має вирішальне право голосу, і ніщо не повинно суперечити її бажанням.

Тоді ж, як, демонструючи нетерпіння, Клара вже вдруге цікавилася, чи не пора вже прийти тим, на кого вона чекає, внизу, перед вхідними дверима, стояла Дорка, тримаючи за руку Гайді, та питала кучера Йоганна, той саме зліз із козлів карети, чи не запізно потурбувати панну Роттенмаєр.

— То не до мене, — буркнув кучер, — дзвоніть у двері, на то Себастян у коридорі.

Дорка зробила так, як веліли. І сходами спустився лакей у лівреї з великими круглими гудзиками і такими ж великими та круглими очима на фізіономії.

— Я б хотіла спитати, чи не запізно попросити панянку Роттенмаєр, щоб вона мене прийняла, — повторила тітка Дорка.

— Це не моя компетенція, — відповів лакей. — Зверніться до покоївки Тінетти, це дзвінком нижче.

Після цих слів, нічого більше не пояснюючи, Себастян щез. Дорка навіть не встигла очима кліпнути.

Вона натиснула на дзвінок нижче. Тепер на сходах з’явилася покоївка Тінетта. З іронічним виразом обличчя та сліпучо білим головним убором на маківці.

— Що там таке? — спитала вона, навіть не зійшовши додолу. Дорка знову повторила своє прохання. Покоївка Тінетта щезла ще швидше ніж Себастян, проте за мить з’явилася знову і прокричала:

— Заходьте, на вас чекають!

Дорка з Гайді піднялися сходами та зайшли, слідуючи за покоївкою, у кімнату для навчання. Тітка, демонструючи ввічливість, залишилася стояти коло дверей. Увесь цей час, і навіть стоячи уже в кімнаті, вона міцно тримала малу за руку, бо боялася, щоб тут, на чужині, їй, часом чого не сталося.

Панна Роттенмаєр поволеньки підвелася з крісла та підійшла до них, аби зблизька роздивитися подружку для ігор дочки господаря будинку. Очевидно, вона залишилася не дуже задоволеною побаченим: платтячко з простенької бавовняної тканини та солом’яний капелюшок, добряче пожмаканий у дідусевій шафі, надавав малій надзвичайно простодушного вигляду. З-під цього капелюшка вона з неприхованим зачудуванням розглядала вежу на голові управительки.

— Тебе як звати? — запитала Роттенмаєр, — після того, як кілька хвилин обмацувала поглядом дівчинку, а та в свою чергу пильно дивилась на неї.

— Гайді, — чітко відповіла мала дзвінким голосом.

— Як-як? Це ж не християнське ім’я, таким іменем тебе не могли охрестити. Яке ім’я дали тобі під час хрещення?

— Яке ім’я дали мені під час хрещення — я вже не пам’ятаю, — відповіла Гайді.

— Ну і відповідь, — зауважила управителька, хитаючи головою, — панно Доротеє, дитина така дурненька чи, може, вона насміхається?

— Коли ваша ласка, я хотіла б сказати, шановна панно, — запобігливо мовила Дорка, після того, як дала Гайді легенького стусана в спину за таку відповідь, — дитина ще дуже мало чого бачила в світі. Вона не дурненька і не насміхається, вона й насміхатися не вміє. Дівчинка просто каже те, що думає. Даруйте, вона вперше в панському домі, гарним манерам ще не навчена. Проте, шановна панно, мушу відзначити: дитина слухняна і легко всьому вчиться. Проявіть, панно, прихильність та поблажливість. При хрещенні вона отримала ім’я Аделаїда,^[9] так само сестрицю мою рідну, покійницю, Царство їй Небесне, її матір звали.

— О, зовсім інша річ — цілком пристойне ім’я, — задоволено зауважила панна Роттенмаєр. — Панно Доротеє, маю вам сказати, що мені дивно бачити цю дитину. Я ж бо вам чітко пояснила свої вимоги: подружка для ігор має бути такого ж віку, як і Клара. Тільки дитина-одноліток зможе вчитися разом з нею та підтримувати Клару в усіх її починаннях. Панночці Кларі зараз дванадцять років і кілька місяців. Скільки років цій дитині?

— З вашого дозволу, панно, — знову затріпотіла Дорка перед Роттенмаєр, — достеменно мені, мушу вам зізнатися, не відомо, скільки їй років насправді. Мабуть, вона молодша, ніж Клара, але, як на мене, не набагато. Малій десь уже більше десяти років.

— Мені вісім. Дідусь сказав, — аніскілечки не знітилася Гайді, і знову отримала легкого стусана. Щоправда, не зрозуміла за що.

— Як, усього вісім років?! — обурено вигукнула домоправителька, — на цілих чотири роки молодша! Отакої! А чого ти вже навчилася, якими підручниками користувалася на заняттях?

— Ніякими.

— Як це? А як же ти читати навчилася без підручників?

— Читати я не навчилася, зрештою, Петрусь також цього не вміє, — відповіла Гайді.

— Господи милосердний! Ти не вмієш читати? Ти неписьменна! — вжахнулася панна Роттенмаєр. — Як таке може бути: не вміти читати? Але якісь науки ти засвоїла?

— Ніяких, — повідала Гайді щиру правду.

— Панно Доротеє, — ледве вичавила з себе управителька, після кількох хвилин, необхідних для того, щоб оговтатися. — Ми з вами, шановна, так не домовлялися. Як ви посміли привести таке створіння в цей дім?

Проте Дорці вже набридло вигинатися дугою перед такою самою служницею, навіть якщо та й домоправителька. Вона всміхнулася і дуже люб’язно промовила:

— Якщо панна дозволять, я вважаю, що ця дитина — саме те, що вам потрібно. Ви назвали свої вимоги: дівчинка має бути оригінальною, не такою, як усі решта, от таку я вам і привезла. У нашому селі є і старші, як ви хочете, проте вони не такі неповторні. Я подумала, що саме ця мала підходить під ваш опис. Одначе зараз я змушена покинути ваше товариство, бо мої пани мене вже зачекалися. З вашого дозволу, я незабаром прийду знову, щоб подивитися як справи в малої.

Дорка зробила реверанс, позадкувавши вийшла через двері й мало не підстрибцем рушила сходами вниз. Панна Роттенмаєр на якусь мить заціпеніла, а потім кинулася наздоганяти Дорку. Домоправителька зрозуміла, що та твердо вирішила залишити Гайді тут, а такий поворот подій був для панни занадто стрімким, їй спало на думку, що треба обговорити з тіткою безліч питань стосовно перебування дитини в домі Зеземаннів. Увесь цей час Гайді залишалась коло дверей. Клара, сидячи в своєму інвалідному кріслі, теж у розмову не втручалася і лише спостерігала. Коли вони залишилися в кімнаті удвох, Клара кивнула:

— Йди сюди!

Гайді підійшла до інвалідного візка.

— Як тобі хочеться, щоб я тебе кликала: Гайді чи Аделаїда? — запитала Клара.

— Я називаюся Гайді і ніяк не інакше! — категорично відповіла мала.

— Ну, то я так і буду до тебе звертатися, — сказала Клара. — Мені подобається твоє ім’я, воно тобі личить. Хоча, мушу визнати, я ще ніколи такого не чула. Проте ніколи й дітей не бачила, які бути б такі, як ти. У тебе завжди короткі кучері?

— Я думаю, що так, — замислилася Гайді.

— А ти хотіла приїхати у Франкфурт? — запитала знову Клара.

— Та нє, але завтра я вернуся додому з білими м’якенькими булочками для бабусі, — пояснила Гайді мету свого приїзду до міста.

— Але ти й смішна! — розсердилася Клара. — Тебе поспіхом привозять у Франкфурт, щоб ми разом вчилися, знаєш, от буде весело! Ти ж навіть читати не вмієш! Тепер на уроці завжди буде щось новеньке. А то кожного дня так нудно на цих уроках! Ніяк ранок не закінчиться! Я про те, що кожного ранку о десятій годині приходить пан Кандитат. Тоді розпочинаються уроки і тривають аж до другої. Як вони довго тягнуться! Деколи пан Кандидат бере книгу й тримає її дуже близько до очей, ніби несподівано робиться короткозорим, але в той час він просто широко позіхає. А панна Роттенмаєр, коли мені щось читає, час від часу виймає свою велику хусточку і тримає перед собою, так, що зовсім обличчя не видно. Це, очевидно, мало б означати, що вона глибоко схвильована прочитаним, але насправді, — і я це дуже добре знаю, — вона позіхає за хусточкою так широко, як тільки може. В цей момент мені теж дуже хочеться позіхнути, але мушу позіхи тамувати і тихцем їх ковтати. Бо лиш позіхну — панна Роттенмаєр одразу дістає риб’ячий жир і зі словами, що я слабшаю, змушує його пити. Яка ж це гидота! Краще я вже буду позіхи ковтати! А тепер нудно більше не буде, тепер буде весело, бо я слухатиму, як ти вчишся читати.

Гайді похитала головою, як тільки-но почула, що її вчитимуть читанню.

— Ну ж бо, Гайді, ти мусиш навчитися читати, всі люди мусять це вміти. А пан Кандидат — дуже хороший учитель. Він ніколи не буває злий. Усе тобі пояснюватиме. Знаєш, маю тебе все ж попередити: попервах, як слухатимеш його пояснення, не зрозумієш нічогісінько. Але зачекай, не кажи, що не розумієш, бо як скажеш, він знову почне пояснювати, наговорить іще більше, а ти однаково нічого не второпаєш. Треба просто трішечки зачекати. Як навчишся дечому, тоді й почнеш розуміти його пояснення.

Та ось до кімнати повернулася панна Роттенмаєр. Вона так і не догукалась Дорку і була дуже схвильована цим фактом. Їй не було кому пояснити, що домовлялися вони зовсім про інше. Дитина не відповідає вимогам, які вона окреслила. Відмовитися від домовленості панна не змогла. Тож відчувала себе вельми кепсько, бо сама ж цю кашу й заварила. Вона побігла з кімнати для навчання у їдальню, повернулася назад, побігла знову у їдальню, де зігнала злість на Себастянові, який саме споглядав своїми круглими очима накритий стіл, щоб переконатися, що створене ним не має ніяких вад.

— Думати він до завтрашнього ранку буде, і накриє стіл завтра, хоча це має бути зроблено сьогодні, — з цими словами панна Роттенмаєр пробігла повз Себастяна і малоприємним тоном покликала Тінетту. Служниця задріботіла до неї набагато меншими кроками аніж зазвичай. А як підійшла то з таким глузливим виглядом, що панна не відважилася до неї чіплятися. Від чого стала просто кипіти від злості.

— Тінетто, приведіть у порядок кімнату для новоприбулої, — сказала вона мало не крізь зуби, так їй тяжко давався спокій у голосі, — там усе готове, повитирайте тільки пилюку з меблів.

— Є для кого старатися, — покепкувала Тінетта й пішла.

Тим часом Себастян злісно відчинив обидві половинки дверей покою для навчання: був лихий після прочуханів панни Роттенмаєр, а гідно відповісти управительці йому бракувало духу. Проте в кімнату, щоб викотити інвалідне крісло, зайшов сповненим незворушності й холодної величі. Поки він налаштовував руків’я позаду інвалідного візка, Гайді стала перед ним і втупилася поглядом. Лакей несподівано скипів:

— На що тут витріщатися?!

Він ніколи не наважився б висварити малу, якби помітив панну Роттенмаєр, яка саме стала на порозі.

— У тебе вигляд, мов уПетруся-козопаса, — відповіла Гайді.

Управителька аж розпачливо сплеснула руками:

— Та бути цього не може! — зойкнула вона тихо. — Вона на «ти» з прислугою! У цього створіння відсутнє уявлення про елементарні правила етикету!

Себастян, штовхаючи возик з Кларою, зайшов у їдальню, де посадив дівчинку на її крісло за столом. Панна Роттенмаєр всілася поруч і кивнула Гайді, яка мала зайняти місце навпроти. Більше за великим столом ніхто не сидів, та й між тими трьома, які сиділи за ним, було досить багато вільного простору: Себастян запросто міг підійти до кожної з новою стравою. Поруч із тарілкою Гайді лежала гарненька біла пампушка. Дитина радісно глянула на неї. Подібність Себастяна та Петруся-козопаса, мабуть, викликали у Гайді повну довіру до лакея, бо сиділа тихенько й незворушно, аж поки він підступив до неї з великою тацею смаженої риби.

Дівчинка показала пальчиком на пампушку і спитала:

— Можна взяти?

Себастян легенько кивнув головою на знак згоди і скосив очі на панну Роттенмаєр. Йому хотілося побачити, яке враження це запитання справило на неї. Гайді швиденько хапнула булочку і сховала її в кишеню. Себастян скорчив гримаску, було смішно, проте він добре знав, що сміятися йому заборонено. Мовчки й непорушно він продовжував стояти перед Гайді. Говорити йому було заборонено, а піти, поки не взяли запропонованої ним страви або відмовилися від неї, він не мав права.

Гайді довгенько зачудовано дивилася на лакея, а потім спитала:

— Я маю звідси взяти собі їсти?

Себастян знову ледь кивнув на знак згоди.

— Ну, то вкинь мені, — дівчинка спокійно глянула в свою тарілку.

Лакей задумався і таця в його руках почала дрібно труситися.

— Він може поставити на стіл, а пізніше прийти знову, — промовила з бездушно кам’яним виразом на лиці панна Роттенмаєр.

Себастяна як вітром здуло.

— А ось тебе, Аделаїдо, як я бачу, мушу навчити елементарних норм поведінки, — глибоко зітхнувши, вела далі панна. — Перш за все я покажу тобі, як поводитися за столом.

Панна управителька старанно й чітко взялася показувати дівчинці, що та має робити:

— Потім, — вчила вона, — я маю тобі зауважити, що за столом ти з Себастяном не повинна розмовляти, говоритимеш лише тоді, коли маєш якесь завдання до лакея або ж необхідне запитання. Проте звертатимешся до нього завжди не інакше як «ви» або ж «він», запам’ятала? Щоб я не чула, як ти по-іншому до нього звертаєшся! До Тінетти звертаєшся «ви» або ж «покоївко Тінетто». До мене — так, як кажуть всі інші. А щодо Клари, хай вона сама вирішує.

— Звичайно, хай каже до мене «Кларо», — обізвалася дівчинка.

Панна управителька продовжувала втовкмачувати правила поведінки: як вставати з-за столу, як готуватися до сну, як заходити кудись і виходити звідси, як зачиняти за собою двері, Гайді не витримала всіх цих правил та застережень до кінця: тітка підняла її о п’ятій годині, а після цього була ще й стомлива подорож поїздом. У малої склепилися очі, вона відкинулася на бильце крісла й заснула. Врешті панна Роттенмаєр завершила свої настанови:

— Отож затям собі, Аделаїдо, все, що я тобі розповіла. Ти зрозуміла?

— Гайді давно вже спить, — весело зауважила Клара, у неї бозна відколи не було такої розваги під час вечері, що зазвичай проходила нудно й довго.

— Та це просто нечувано! Чого тільки з цією дитиною не натерпишся! — злісно вигукнула панна Роттенмаєр і так шалено закалатала у дзвоника, що Тінетта з Себастяном забігли в їдальню одночасно, неначе скакуни в упряжці. Гайді весь цей шум-тарарам аніскілечки не потривожив і вона продовжувала солодко спати. Довелося докласти чимало зусиль, щоб розбурхати дитину та провести її через їдальню, покій для навчання, спальню Клари, спальню панни Роттенмаєр аж до кутової кімнати, що була обрана для Гайді.

Оповідка сьома Неспокійний день панни Роттенмаєр

У свій перший ранок у Франкфурті Гайді прокинулася і ніяк не могла второпати, що це таке навкруги. Вона терла очі, заплющувала та розплющувала їх, але бачила одне й те ж: високе біле ліжко в просторому приміщенні. З вікон через довжелезні білі штори в кімнату ллється сонячне світло. Коло кожного вікна — два крісла з лапатими квітами на оббивці, біля стіни — софа, з такими ж квітами, а поруч з нею — круглий стіл. В кутку — умивальник, а на ньому якісь такі речі, яких Гайді досі не бачила. Але потроху отямилася та зрозуміла, що це Франкфурт. У спогадах промайнув увесь вчорашній день, а насамкінець — настанови управительки: ті, які почула перед тим, як заснути. Гайді зістрибнула з ліжка, вмилася та заглянула по черзі у кожне вікно. Вона неодмінно хотіла побачити небо та землю. За цими довгими портьєрами вона відчувала себе немовби у клітці. Відсунути завісу їй не вдалося, тоді вона пролізла під нею до вікна. Глянути крізь нього вдавалося лише виструнчившись і витягнувши якомога далі шию. Гайді бігала від одного вікна до іншого і ніяк не могла побачити те, що хотіла: перед очима відкривався вид на мури, вікна, знову мури і знову вікна.

Дівчинці стало дуже лячно. У горах вона призвичаїлася вставати спозаранку, щоб гнати кізок на полонину. Прокинувшись, Гайді одразу вибігала на вулицю: глянути на небо, чи воно синє, чи сонечко вже там, чи шурхотять віттям ялини і чи порозплющували очі маленькі квіточки. А тут — бігала від вікна до вікна наче пташка, яка, вперше потрапивши до лискучої клітки, б’ється об її залізні ґрати, намагаючись вирватись на волю, прослизнути межи прутами. Дівчинка пробувала відчинити то одне вікно, то інше, хотіла побачити щось інше крім стін і вікон. Повинна ж бути десь внизу земля, вкрита шовковистою травичкою, останні білі плями снігу, який ось-ось має розтанути. Гайді прагнула це побачити. Проте вікна не піддавалися, як вона не намагалася покрутити і потягнути. Пробувала просунути пальчик під віконну раму, щоб підняти її — надаремно. Пройшло досить часу аж дівчинка збагнула, що вікон їй не подолати і в неї виник інший план: вийти з дому і дійти до трави, яка пробивалася крізь бруківку. Вона пригадувала собі, що бачила травичку, як з тіткою підходила до будинку.

Несподівано хтось постукав, двері прочинилися і в шпаринці з’явилася голова Тінетти, що коротко кинула:

— Сніданок готовий!

Обличчя в покоївки було вельми насмішкуватим, на ньому виражалася скоріше пересторога — не підходити занадто близько, аніж дружелюбне запрошення розділити трапезу. Гайді так і зробила: витягнула з-під столу маленького стільчика, поставила його в кутку й почала спокійно чекати подальшого розвитку подій.

Минуло трохи часу, і ось досить шумно прийшла панна Роттенмаєр, яка знервовано крикнула через двері:

— Аделаїдо! Ти що, не знаєш, що таке сніданок? Виходь!

Таку мову дівчинка зрозуміла краще, тому відразу вийшла й пішла слідом за управителькою. У їдальні на своєму звичному місці вже сиділа Клара, яка скоріше весело, ніж люб’язно привіталася з Гайді, бо очікувала змін за ранковою трапезою. Проте сніданок проходив без будь-яких ексцесів: Гайді цілком пристойно зжувала свій бутерброд. Після сніданку Клару відвезли в покій для навчання. Панна Роттенмаєр звеліла Гайді теж пройти туди й бути там з Кларою, поки не з’явиться пан Кандидат, який розпочне уроки.

Коли діти залишилися наодинці, Гайді відразу спитала:

— Як звідси вийти? Так, щоб відразу на вулицю потрапити?

— Відчинити вікно і подивитися додолу, — відповіла Клара, забавляючись.

— Вікно не відчиняється, — зажурилася Гайді.

— Відчиняється, відчиняється, — запевнила її Клара, — ти просто не вмієш, а я не можу, але попроси Себастяна, коли той буде поблизу.

Гайді відразу полегшало, коли вона дізналася, що вікна все таки можна відчинити і позаглядати назовні: вона ще й досі перебувала під гнітючим впливом своєї кімнати-клітки. Клара почала допитуватися, як Гайді жилося до того, як вона перебралася до міста. Та з радістю розповіла про полонину, кізок, пасовисько, і про все, що було їй милим.

Тим часом прийшов пан Кандидат, проте панна Роттенмаєр не провела його відразу в класну кімнату, як робила зазвичай, в неї була нагла потреба розповісти про всі свої біди. З цією метою вона завела його в їдальню, всілася перед ним і розповіла про халепу, в яку потрапила. Незадовго до описаних подій панна Роттенмаєр написала панові Зеземанну в Париж, де він залагоджував свої справи, мовляв, його донька хотіла б мати при собі подружку для ігор. Вона сама, писала управителька, теж вважає цю ідею досить непоганою, бо на заняттях у Клари буде конкурент, з яким треба буде змагатися в успішності, а у вільний час — приємне товариство. Якщо говорити по правді, ця ідея припала панні Роттенмаєр до душі: вона дуже хотіла, щоб хтось почав замість неї ходити коло хворої дівчинки, спілкуватися з нею. Управительці досить таки набридли постійні клопоти з хворою дитиною. Пан Зеземанн відповів листом, що не має нічого проти бажання доньки, проте ставить вимогу, що дівчинка, яка прийде, буде на повному забезпеченні, й користуватиметься тими самими привілеями, що і його донька. Він не хотів би, щоби в його домі мучилася чиясь дитина.

— Звичайно, таке зауваження господаря зовсім недоречне, — сказала панна, — хто тут хотів би мучити дитину!

Далі вона розповіла, в яку жахливу халепу вскочила з цією подружкою для ігор. І навела приклади, що засвідчували, наскільки у неї відсутні елементарні навички виховання. Тепер пан Кандидат мусить розпочинати свої уроки з абетки, бо й вона почала з того, що навчала дівчинку найпростішим правилам етикету. Склалася фатальна ситуація, і вона, — продовжувала управителька, — бачить лише один порятунок: пан Кандидат заявляє, що ці двоє просто несумісні в навчанні. І навіть якщо пробувати їх учити разом — навчальний процес завдасть значної шкоди обидвом. Тоді пан Зеземанн дасть справі зворотній хід, і дівчинку одразу буде відправлено туди, звідки вона приїхала. Слово пана вчителя вирішальне, бо господареві вже відомо, що дитина прибула, і вона нічого не може вдіяти без його згоди. Проте пан Кандидат ніколи не був занадто категоричним і висновки робив обережно. Він почав втішати панну Роттенмаєр, зауваживши, якщо дівчинка так уже відстала у навчанні та вихованні, то є ще й друга сторона медалі: вона прагнутиме наздогнати упущене. А якщо побудувати урок згідно з методикою, то досить швидко ситуація з дітьми вирівняється. Коли панна Роттенмаєр зрозуміла, що підтримки у пана Кандидата їй не дочекатися, і той залюбки візьметься навчати малу абетки, вона відчинила для нього двері в класну кімнату. А коли вчитель зайшов у клас, швиденько зачинила їх і зосталася в їдальні: панна Роттенмаєр мала непереборний страх перед абеткою. Залишившись наодинці, вона почала міряти кімнату великими кроками. Їй потрібно було вирішити дуже важливе питання: як прислуга має звертатися до Аделаїди. Господар, пан Зеземанн, написав у листі, що вона повинна мати ті самі права, що й Клара. Його слова й потрібно брати за основу стосунків. Несподівано плин її думок було перервано: в класній кімнаті нараз щось голосно загриміло, якісь предмети звалилися на підлогу, а потім почувся голос, який кликав на допомогу Себастяна. Панна Роттенмаєр увірвалася в кімнату. На підлозі лежали порозкидані засоби для навчання: книги, зошити, чорнильниця, на ній зверху скатертина, на якій помалу виступала чорнильна пляма. У кімнаті все порозкидане догори дригом, а Гайді ніде не видно.

— Я так і знала! — вигукнула, заламуючи руки, панна Роттенмаєр, — килимок, книжки, кошик для рукоділля — все заляпане чорнилом. Такого світ не бачив. Ця дитина приносить самі нещастя, лихо та й годі!

Пан Кандидат перелякано заціпенів і дивився широко відкритими очима на безлад. Ця ситуація не могла бути розглянутою, як медаль, що має дві сторони. В даному випадку сторона лише одна, і вона приголомшлива. Лише Клара сприймала усе це з явною насолодою.

— Ага, то Гайді наробила, але не навмисне. Не треба її за це карати. Вона дуже поспішала, коли бігла, потягла килимок за собою — все й попадало додолу. Мимо карети проїжджали, одна за одною, ось вона й дременула звідси, мабуть, ніколи карети не бачила, — весело розповіла вона.

— Чи я вам не казала, пане Кандидате, чи я вас не остерігала? Мала поняття зеленого не має, що таке нормальна поведінка. Їй невідомо, як себе на уроці треба поводити, що треба уважно слухати та тихенько сидіти. Але де ж те нещастя ходяче, де вона? Якщо кудись дременула, то за це мені Себастян відповість!

Панна Роттенмаєр збігла сходами на вулицю. Там, біля відчинених навстіж вхідних дверей, стояла Гайді й вражено роззиралася навколо.

— Та що це таке! Що на тебе найшло? Як ти посміла вибігти на вулицю просто посеред уроку! — розкричалася управителька.

— Я почула, як шумлять ялини, але ніяк не можу їх знайти. Вони чомусь більше не шумлять, — відповіла розчаровано Гайді, розглядаючи вулицю, по ній саме проїжджали карети. Стукіт об бруківку коліс та копит пролунав для Гайді, як шум вітру у верховітті, от вона, страшенно зрадівши, й вибігла на цей звук.

— Ялини? Ми ж не в лісі живемо! Що то за вибрики? Повертайся назад у класну кімнату і подивись, що ти там наробила! — управителька піднялася сходами догори, а Гайді пішла слідом за нею.

Зайшовши у класну кімнату, вона здивувалася безладу, що там панував. Коли стрімголов вибігла послухати ялини, то не зауважила з радості, що потягла за собою килимка…

— Це можна було зробити лишень раз! — грізно сказала панна Роттенмаєр, вказуючи на хаос. — Затям собі, другого разу не буде! Під час уроку сидять тихенько і нашорошують вуха. Якщо ти собі це не уясниш, буду змушена прив’язувати тебе до крісла. Зрозуміла?

— Так, — відповіла Гайді, — не треба мене прив’язувати, я буду сидіти на місці.

Вона затямила правила поведінки на уроці.

Прийшли Себастян і Тінетта й почали наводити лад. Пан Кандидат попрощався, бо проводити урок стало неможливо. Проте потрібно зауважити, що за усіма цими перипетіями, позіхати сьогодні нікому не хотілося.

Після обіду Клара завжди досить довго спала. Панна Роттенмаєр ще зранку дозволила Гайді самій обирати, чим їй у той час займатися. Отож після обіду Клару відвезли в її спальню, панна пішла в свою кімнату, а Гайді зрозуміла, що вільна. Вона чекала цього моменту й мала план, що робити. Проте, щоб здійснити задумане, їй була потрібна допомога. Дівчинка стала посередині коридору біля їдальні, розраховуючи, що в такий спосіб хтось із персоналу обов’язково їй зустрінеться. І справді, незабаром сходами почав підніматися Себастян, несучи велику тацю зі срібним посудом та столовими приборами. Все це лакей ніс із кухні, щоб поскладати в шафу їдальні. Коли він ступив на останню сходинку, Гайді стала просто перед ним і, чітко розділяючи слова, сказала:

— Вона чи він.

Себастян вирячився на неї і різко запитав:

— Що то має означати, мадемуазель?

— Я хотіла б дещо спитати, — сказала Гайді й швиденько додала: — Нічого такого неприємного, як сьогодні зранку, — бо помітила, що Себастян роздратований і вирішила: через чорнильну пляму на килимку.

— Це добре, але чому «він або вона» — хотів би я знати, — таким самим різким тоном запитав Себастьян.

— Я маю завжди звертатися до прислуги «він» чи «вона», — панна Роттенмаєр так мені наказала.

Себастян так голосно зареготав, що Гайді здивовано глянула на нього. Вона ж бо не бачила нічого смішного. А той зрозумів, що мала на увазі управителька, тому сказав весело:

— Абсолютно правильно, мадемуазель, питайтеся.

— Та не звати мене мадемуазель, — тепер уже почала сердитися дівчинка, — мене зовуть Гайді.

— Маєте слушність, але та сама дама наказала мені саме так звертатися до вас, — пояснив Себастян.

— Вона наказала? Ну тоді я, очевидно, тепер так називаюся, — промовила Гайді й зробила легкий уклін, вона зрозуміла, що все має відбуватися так, як наказує управителька. — Ну й ну, в мене тепер вже аж три імені, — зітхнула мала.

— Що ви хотіли спитати, маленька мадемуазель! — Себастян вправно складав срібний посуд, виделки, ложки, ножі у шафу.

— Себастяне, як відчиняється вікно?

— Треба зробити так, а потім отак, — відчинив той половинку вікна.

Гайді підійшла, щоб виглянути, але їй бракувало зросту: вона носом впиралася в підвіконня.

— Ось тепер мадемуазель може виглянути у вікно та побачити, що внизу, — сказав Себастян і поставив коло вікна високий дерев’яний стілець.

Щаслива Гайді видряпалася на нього й нарешті змогла побачити, що там назовні. Радість тривала недовго, бо за якусь мить вона перестала витягувати шию і сказала розчаровано:

— Кам’яні вулиці і більше нічого. Себастяне, а з другої сторони будинку який вид?

— Точнісінько такий самий, як тут, — відповів той.

— А звідки можна побачити далеко-далеко, так щоб усю долину як на долоні видно було?

— Для цього треба піднятися на високу вежу чи на церковну дзвіницю. Он як ота із золотим куполом. От звідти далеко-далеко видно все навкруги.

Дівчинка похапцем злізла зі стільця й побігла до дверей, потім сходами вниз, а далі вулицею. Проте справа виявилась не такою простою, як видавалася спершу. З висоти вікна здавалося, що варто трішечки пройти, й дзвіниця буде перед тобою. Але дівчинка пройшла всю вулицю, а до дзвіниці так і не дійшла. Тоді мала пішла іншою вулицею, все далі й далі: вежі ніде не було видно. Навкруги сновигало багато народу, проте всі кудись так поспішали, що Гайді не наважувалася їх потурбувати: часу в них, очевидно, обмаль, щоб їй допомогти. Коли раптом уздріла хлопця, що стояв на куті наступної вулиці. Хлопчина мав за плечима маленьку шарманку, а в руці — смішну тваринку.

Мала підбігла до нього й спиталася:

— Де вежа із золотим куполом?

— Поняття не маю, — відповів той.

— А в кого мені спитати, хто би мав поняття?

— Не знаю.

— А знаєш, де церква з високою дзвіницею?

— Певно, що знаю.

— Ну то ходім, покажеш мені її.

— А що ти мені за це даси, — хлопець простягнув руку.

Гайді почала нишпорити по кишенях. Вона знайшла аркуш паперу, на якому був намальований гарненький віночок червоних троянд. Хвильку надивилася на них. Було шкода віддавати таку красу. Клара допіру зранку подарувала Гайді цей малюнок. Проте спокуса подивитися з вежі на схили, вкриті зеленою травичкою, була набагато більшою.

— Ось, — мовила Гайді, — візьми це.

Хлопчина забрав руку і заперечно хитнув головою.

— А що ти хочеш? — спитала Гайді й задоволено сховала малюнок у кишеню.

— Гроші давай.

— У мене грошей немає, а от у Клари є, вона тобі дасть. Ти скільки хочеш?

— Двадцять пфенігів.

— Ну то йдемо, покажеш дзвіницю.

Обоє пішли вздовж довжелезної вулиці, а по дорозі Гайді розпитувала супутника, що це він несе за плечима, а він пояснив їй, що це шарманка, вкрита шматком полотна. Вона, коли крутити за ручку, таку класну музику видає! Діти підійшли до старої церкви з височенною дзвіницею. Хлопчина спинився і коротко кинув: «Тут».

— А як мені зайти всередину? — запитала Гайді, коли побачила, що всі двері наглухо зачинені.

— Поняття не маю, — відповів хлопець.

— Як думаєш, тут не можна подзвонити, як це роблять, щоб Себастян відчинив двері?

— А я знаю?

Гайді найшла все таки шворку для дзвоника і почала щосили смикати за неї.

— Як я зайду всередину, ти нікуди не йди, — попередила вона, — я сама додому не втраплю.

— А що ти мені за це даси?

— А що я тобі знову маю дати?

— Ще двадцять пфенігів.

У дверях заскреготів старезний замок, і вони зі скрипом відчинилися. На порозі став старий чоловік, який здивовано глипнув на дітей, а потім розсердився:

— Це що за такі забавки, навіщо за мною дзвонили? Читати не вмієте? Ось під замком табличка, а на ній чорним по білому: «Хто хоче піднятися на дзвіницю — дзвоніть».

Хлопчина мовчки тицьнув пальцем у бік Гайді.

А дівчинка пояснила:

— Це я хочу піднятися на вежу.

— Навіщо тобі нагору? — запитав старий сторож. — Тебе хтось прислав?

— Та ні, — заперечила Гайді, — я лишень хочу піднятися догори і подивитися навкруги.

— Ідіть обидвоє додому і більше щоб мені так не жартували! А як спробуєте вдруге, ох і пожалкуєте!

Сторож намірився уже зачинити двері, але дівчинка вхопила його за полу й почала благати:

— Ну лишень один разочок, лишень раз!

Гайді з таким благанням дивилася на нього, що в старого відразу покращав настрій. Він узяв малу за руку й сказав дружелюбно:

— Ну, якщо для тебе це настільки важливо, то добре, ходи зі мною!

Хлопчина всівся на нагрітих сонцем кам’яних сходах церкви, демонструючи, що йому вся ця справа зі сходженням нагору — без потреби.

Гайді дріботіла, тримаючись за руку старого і долаючи багато, багато сходинок вгору. Чим вище — сходинки ставали все вужчими. Після найвужчої дівчинка й сторож опинилися на самому вершечку дзвіниці. Він підняв Гайді, щоб вона змогла заглянути у відчинене вікно.

— Ану ж, дивися вниз.

Весь краєвид, що відкрився перед малою, був заповнений дахами, баштами та високими димоходами. Врешті вона перестала витягувати шию і заявила: «Там немає нічого, як я й думала!»

— Чи ти погано бачиш? Та що така малеча може знати про краєвиди. Досить. Йдемо, і більше щоб мені в двері не дзвонила!

Сторож опустив малу на долівку та пішов сердитий сходами вниз. Вона попленталася за ним услід. В тому місці, де сходи ставали ширшими, ліворуч були двері до кімнатки сторожа. Поруч з ними підлога до самого долу йшла під кутом, відповідно до нахилу покрівлі. І там стояв великий кошик, а в ньому сиділа товста сіра кицька й застережливо сичала: кошик був домівкою, в якій жила вся її сім’я, тому вона застерігала кожного, хто проходив повз, що йому не варто втручатися в котячі сімейні справи. Гайді спинилася і зачудовано глянула на кицьку: такої здоровенної їй ще не доводилося бачити. Кицька жила у дзвіниці не просто так, подібно до сторожа вона була тут на службі: в старій вежі жило так багато мишей, що кицька без зайвих зусиль мала чим поживитися і на обід, і на вечерю, і на сніданок.

Сторож помітив здивування дівчинки:

— Підійди, не бійся. Вона нічого тобі не зробить, поки я поруч. У неї — кошенята, і ти можеш на них глянути.

Гайді підійшла ближче. Те, що вона побачила в кошикові, викликало в неї бурю емоцій:

— А які гарненькі, які маленькі кошеняточка! — в захваті вигукувала вона раз у раз і стрибала навколо кошика, щоб розгледіти, як комічно вовтузилися, кривлячи свої мордочки та перелазячи одне через одного сім чи вісім кошенят.

— Хочеш, дам тобі одне? — запитав посміхаючись старий, задоволено спостерігаючи за радістю Гайді.

— Мені? Назовсім? — почала допитуватися мала, не вірячи в своє щастя.

— Ну звичайно, можеш навіть двох узяти, а то й усіх позабирати. Якщо вдома маєш стільки місця.

Для сторожа була своя вигода: віддаючи кошенят він не мусив їх позбуватися в більш жорстокий спосіб.

Дівчинка була на сьомому небі від щастя: до величезного дому, де вона тепер мешкала, можна було забрати всіх! А як здивується та радітиме Клара, побачивши цих милих створінь!

— А як мені їх забрати? — запитала Гайді й хотіла швиденько схопити кількох, проте товста кицька люто засичала й стрибнула їй на руку.

Мала перелякано відсахнулася.

— Я тобі їх принесу, ти тільки скажи куди, — сказав сторож, гладячи кицьку, щоб до неї знову повернувся хороший настрій.

Кицька була його добрим другом, з яким він вже багато років мешкав у цій старій дзвіниці.

— Принесіть їх до великого будинку пана Зеземанна. Там на дверях золота собача голова, з кільцем у зубах, — пояснила Гайді.

Старий добре знав цей будинок. За роки проведені у дзвіниці він вивчив кожен будинок в околицях, крім того Себастян був його давнім приятелем.

— Я знаю, де цей дім, — зауважив старий, — але кому маю принести котенят? За ким питати. Ти ж бо не належиш до родини Зеземаннів?

— Я ні, але Клара надзвичайно радітиме, коли принесуть кошеняток!

Сторож вже хотів спускатися додолу, проте Гайді ніяк не могла покинути гарненьких котенят, вони так цікаво гралися!

— Якби мені хоч двох, одне для мене, а друге для Клари. Можна так?

— Та чому ні, зачекай хвильку, — погодився старий. Обережно взяв кицьку, заніс у свою кімнатку, де для неї була приготовлена мисочка з молоком, і зачинив за собою двері. — Давай, бери двох, — скомандував він.

Оченята Гайді радісно зблиснули. Вона вибрала біле кошеня а йому до пари — біле з жовтими плямами. Розклала їх по кишенях: одне — в ліву, а друге — в праву. Після цього старий та дівчинка пішли сходами додолу.

Хлопчина терпляче чекав на сходах коло церкви. Коли сторож зачинив за Гайді двері, мала одразу спитала:

— Якою дорогою іти, щоб потрапити до будинку Зеземанна?

— Поняття зеленого не маю, — відповів хлопчина.

Гайді почала описувати вхідні двері будинку, вікна, двері, проте ніщо не допомогло: за кожним разом малий тільки заперечно крутив головою.

— А знаєш що, — силкувалася пояснити дівчинка, — з одного вікна там видно великий сірий будинок, а дах у нього… — дівчинка вказівним пальцем почала малювати в повітрі кутасті виступи сусідського до Зеземаннів будинку.

Хлопчина скочив на ноги і побіг не спиняючись, а Гайді — слідом. Очевидно саме цей опис допоміг малому зрозуміти, про який будинок ідеться. Незабаром діти стояли біля споруди, на вхідних дверях якої виблискувала велика собача голова з жовтої міді. Гайді смикнула за кільце, на сходах з’явився Себастян і, уздрівши її, одразу ж загукав:

— Скоренько, скоренько!

Гайді швиденько заскочила всередину, а Себастян миттю зачинив за нею двері. Хлопчину, який спантеличено спостерігав за їх поспіхом, він навіть не помітив.

— Скоренько, мадемуазель, — підганяв малу лакей, — просто в їдальню. Вони вже за столом. Управителька, мов та бомба, ось-ось вибухне. Що це на маленьку мадемуазель найшло: втекти з дому?

Гайді зайшла до їдальні. Панна Роттенмаєр навіть не глянула в її сторону, Клара також мовчала. В кімнаті зависла гнітюча тиша. Відповідно до етикету, Себастян підсунув дівчинці крісло. Лише коли вона сіла за стіл, управителька зі суворим виразом та дуже церемонним тоном промовила:

— Аделаїдо, пізніше я буду мати з тобою серйозну розмову, а поки що тільки скажу: ти повела себе надзвичайно невиховано, така поведінка заслуговує покарання. Ти покидаєш будинок, не питаючись дозволу, ніхто не знає, куди ти йдеш і вештаєшся десь до самого вечора?! Ти повелася безпрецедентно!

— Няв! — пролунало у відповідь.

Панна Роттенмаєр почала закипати:

— То, Аделаїдо, — її голос помалу переходив у крик, — після всього, що ти тут накоїла, ти ще смієш по-дурному жартувати? Стережися, попереджаю тебе!

— Я лише… — спробувала оправдатися Гайді. — Няаав! Няаав!

Себастян, мало не вкинувши тацю на стіл, похапцем вискочив у коридор.

— З мене досить, — хотіла було вигукнути панна Роттенмаєр, але від хвилювання голос у неї зірвався. — Вийди з кімнати.

Гайді перелякано встала з-за столу і спробувала пояснити:

— Я не… — Няааав, Няааав!

— Гайді, — втрутилася Клара, — ти ж бачиш, яка сердита панна Роттенмаєр, навіщо ж нявкаєш раз за разом?

— Я не нявкаю, — спромоглася нарешті Гайді, — це котенятка нявкають.

— Щооо? Коти! Кошеня-а-а-та! — зойкнула панна Роттенмаєр. — Себастяне! Тінетто! Знайдіть ці жахливі створіння і викиньте геть!

Управителька вискочила в сусідню класну кімнату і для певності грюкнула за собою дверима: кошенята були для неї найстрашнішими створіннями на світі. Увесь цей час Себастян потішався в коридорі. Він зміг зайти у їдальню, лише висміявшись. Поки лакей підсовував Гайді крісло, то помітив, що з її кишені висунулася мордочка кошеняти. Коли вся ця каша заварилася, він вискочив у коридор, бо не міг більше себе стримувати. Нарешті Себастян знову переступив поріг їдальні зі звичним незворушним виглядом. До того часу крики панни Роттенмаєр уже відлунали в кімнаті. І зараз у ній було тихо та мирно. Клара тримала кошенят на колінах, поруч з нею присіла Гайді: діти захоплено гралися з двома маленькими граціозними тваринками.

— Себастяне, — звернулася до нього Клара, — ви мусите нам допомогти. Знайдіть для кошенят місце в домі, де їм було би добре, десь там, де панна Роттенмаєр їх ніколи не знайде. Вона страшенно боїться котів і як побачить, то одразу накаже викинути геть. Нам, проте, подобаються ці милі створіння і ми хочемо їх залишити в себе назовсім, і гратися з ними, коли будемо наодинці. Куди б їх можна було прилаштувати?

— Я займуся цим, панночко Кларо, — послужливо згодився лакей. — Зроблю для них гарненьке ліжечко і поставлю його в такому місці, де боязлива управителька їх ніколи не знайде. Можете бути певні.

Себастян відразу взявся до справи, але постійно тихенько хихотів і думав: «Як то воно далі буде?!» Лакей не мав нічого проти того, щоб панна Роттенмаєр трохи понервувала.

Пройшла не одна година, вже підходив час лягати спати, лише тоді управителька ледь прочинила двері покою для навчань і почала через шпаринку гукати до Себастяна, чи він забрав мерзенних тварин.

— Так, звичайно, — відповів той.

Він і досі був у їдальні та чекав, поки управителька запитає про це. Лакей швидко й тихенько забрав котенят із Клариних колін і вийшов із кімнати.

Серйозну розмову з Гайді управителька вирішила перенести на наступний день. Сьогодні вона відчувала себе такою розбитою після всіх переживань, роздратування, злості, переляку, які дівчинка викликала, сама того не бажаючи. Панна Роттенмаєр мовчки пішла в свою кімнату, а Клара з Гайді радісно пішли слідом, бо знали, що їх кішечки сплять у зручному ліжечку.

Оповідка восьма Ще більше клопотів

Тільки-но Себастян відчинив панові Кандидату вхідні двері та провів його в класну кімнату, як хтось із такою силою засмикав шворку, до якої був прикріплений дзвоник, що лакей стрімголов знову збіг по сходах, вирішивши, що це зненацька повернувся додому сам господар. Він рвонув двері на себе і побачив хлопчака, одягненого в якесь лахміття та з шарманкою за спиною.

— А то що таке має бути?! — розсердився Себастян. — Ох, я зараз добряче поскубаю тебе за чуприну, щоб знав, як калатати. Ти що тут забув?

— Мені треба до Клари, — не дав себе залякати хлопчина.

— Ах ти, волоцюго замурзаний, для тебе вона — панянка Клара! Ми всі так до неї звертаємося. Чого тобі від панянки Клари треба?

— Вона мені винна сорок пфенігів, — пояснив хлопчина.

— Та в тебе з головою не все в порядку. І взагалі, звідки ти знаєш, що тут панянка Клара мешкає?

— Вчора я їй вказав дорогу, це коштувало двадцять пфенігів, а після цього додому привів — ще двадцять. Разом — сорок пфенігів.

— І що ти тут мелеш? Панночка Клара не виходить з дому, вона взагалі нікуди не виходить, бо ходити не може. Іди звідси, вертай додому, якщо він у тебе є, а якщо ні, то я допоможу тобі ступитися.

Проте хлопчина був не з полохливих. Він продовжував стояти на місці, лишень сухо відповів:

— Як то вона не ходить? Я вчора її здоровою на вулиці бачив. Можу її описати: коротке кучеряве волосся, чорні очі, спідничка коричнева, говорить не так, як ми.

«Овва, — подумав собі Себастян і всміхнувся нишком, — маленька мадемуазель знову щось утнула».

Він відступив від дверей і промовив до малого:

— Добре, йди за мною. Перед дверима зачекаєш, поки я вийду. Як дозволю тобі зайти, заходь і відразу можеш щось заграти, панянка любить музику.

Себастян піднявся сходами догори і постукав у двері покою для навчань. Його запросили увійти.

— Внизу хлопець, який має щось сказати панночці Кларі, — доповів лакей.

Клара дуже зраділа надзвичайній у її одноманітному житті події.

— Нехай підніметься сюди, — наказала вона, — ви не проти, пане Кандидате? Він хоче поговорити зі мною особисто.

Хлопчина, увійшовши до кімнати, одразу, за вказівкою Себастяна, почав крутити корбу шарманки. Панна Роттенмаєр, щоб уникнути уроку, на якому вивчають абетку, перебралася у вітальню, де займалася то тим, то сим. Коли це їй здалося, що чує музику. Вона прислухалася: це звідкілясь із вулиці? Так близько? Чи не в класній кімнаті звучить шарманка? Панна, не вірячи своїм вухам, пробігла довгою їдальнею і увірвалася до покою. І справді: просто посередині кімнати стояв якийсь обідранець і старанно крутив корбу шарманки. Було видно, що пан Кандидат намагався це припинити, проте його просто ніхто не слухав. А от усміхнені Клара і Гайді уважно слухали.

— Стоп, негайно припинити! — крикнула просто з порога панна Роттенмаєр.

Але музика заглушила її голос. Управителька підбігла до хлопця, коли нараз угледіла щось у себе під ногами. Потворна чорна тварина поволеньки сунула по підлозі простісінько до неї: черепаха. Панна здійснила карколомний стрибок угору. Вже багато років вона так високо не підстрибувала! А потім щосили заголосила:

— Себастяне! Себастяне!

Шарманка вмовкла, бо на цей раз голос Роттенмаєр пересилив її звук. Себастян стояв у коридорі коло напіввідчинених дверей і аж корчився від сміху: спостерігав ефектний пірует управительки. Почекавши якусь хвилю, він зайшов у класну кімнату. Роттенмаєр плюхнулася у крісло.

— Геть усіх, і малого, і тварюку, геть! — гукнула вона лакеєві.

Той слухняно виконав наказ і вивів хлопця, який устиг на ходу підхопити свою черепаху. На подвір’ї Себастян тицьнув щось малому в руку і сказав:

— Сорок від панночки Клари і ще сорок — зверху. Ти гарно заграв, було на що подивитися! — і зачинив за малим вхідні двері.

У покої для навчання знову стало тихо. Перерваний урок було продовжено. Тепер панна Роттенмаєр зайняла позицію в класній кімнаті, щоби своєю присутністю не допустити більше ніяких неподобств. Вона твердо вирішила після закінчення уроку провести детальне розслідування і так покарати винного, щоб йому більше ніколи не захотілося повторити подібне.

Та ось в двері знову постукали, проте цього разу в класну кімнату зайшов Себастян. Він прийшов сказати, що їм принесли величезного кошика й веліли передати на словах, що це для панночки Клари, особисто в руки.

— Особисто мені в руки? — спитала здивовано Клара. Їй одразу стало дуже цікаво: що би те мало означати? — Принесіть кошика сюди, я хочу подивитися, — наказала вона.

Себастян приніс накритого плетеною кришкою кошика й одразу чкурнув із кімнати.

— Я вважаю, — сказала панна Роттенмаєр, — що спершу слід закінчити урок, а потім відкриємо кошика.

Клара ніяк не могла уявити собі, що ж там у ньому всередині і постійно дивилася на таємничий кошик.

— Пане Кандидате, — не витримала вона якраз посередині завдання із відмінювання дієслова. — Можна, я мигцем одним оком зазирну до цього кошика, а потім далі відмінюватимемо?

— Залежно від кута сприймання даної ситуації — це можна було б зробити, проте, ймовірно, це робити просто недопустимо, — вдався до звичних просторікувань пан Кандидат. — В даному конкретному випадку за виконання вищезазначеного бажання, говорить той факт, що вся ваша увага, панночко, спрямована на цей предмет…

Продовження промови пана вчителя діти не дочекалися, бо саме в цю хвилю плетена кришка зіскочила, і з кошика одночасно вистрибнули двоє кошенят, за ними ще одна пара, а за тими й решта. Кошенятам набридло сидіти в тисняві й вони, вибравшись на волю, почали гасати кімнатою, радісно позадиравши хвости. У цю хвилю полічити їх було просто неможливо й складалося враження, що вся кімната наповнена кошенятами, як гарбуз насінням. Вони весело перестрибували через начищені до блиску черевики пана Кандидата, гризли його штанки, видиралися по платтю панни Роттенмаєр ледь не до її грудей, вовтузилися коло її ніг, вистрибували на Кларин візок, дряпали усе, всюди тицяли мордочками, перекидаючи книжки та папери, нявкали: в кімнаті запанував жахливий хаос.

Клара час від часу скрикувала:

— Які гарненькі кошенятка! Як весело стрибають, Гайді, глянь он там, ой, а цей, глянь на цього!

Гайді раділа разом із Кларою і також весело спостерігала за кошенятами. Пан Кандидат спантеличено стояв біля столу й по черзі піднімав то одну, то другу ногу, щоб зашкодити малим капосникам його дряпати.

Роттенмаєр заціпеніла від розпачу в своєму кріслі, але згодом її прорвало і вона щосили залементувала:

— Тіне-е-ето! Тіне-е-ето! Себастя-а-ане! Себастя-а-ане!

Встати з крісла панна боялася, щоби маленькі страховиська не стрибнули їй в обличчя.

На крики про допомогу з’явилися нарешті Себастян і Тінетта. Вони переловили усіх кошенят і посадили їх знову в кошик. Після цього його було віднесено у котячий табір, де вже перебували двоє з цієї зграї бешкетників.

Цього дня позіхати на уроці теж нікому не хотілося. Пізно ввечері, коли панна Роттенмаєр отямилася від ранкових стресів, вона покликала до покою для навчань Себастяна та Тінетту для того, щоб визначити, хто має бути покараним за всі ці безчинства. В результаті дізнання стали відомі всі факти самовільного відлучення Гайді з дому, що призвели до подій цих двох днів. Роттенмаєр сиділа зблідла від обурення, їй просто бракувало слів для вираження своїх відчуттів. Вона лише махнула рукою Себастянові та Тінетті, мовляв: можете йти. Потім повернулася до Гайді, яка саме стояла біля інвалідного возика Клари і ніяк не могла второпати, в чому ж вона завинила.

— Аделаїдо, — суворо розпочала управителька. — Я знаю лише одне покарання за такі дії. Лише таке покарання ти по-справжньому відчуєш. Тебе важко чимось пройняти, ти ж бо з дикунів. Але побачимо, як тобі буде в темному підвалі зі саламандрами та пацюками. Після нього ти станеш, як шовкова, і не будеш більше порушувати встановлені норми.

Гайді слухала промову мовчки й дивувалася з її вироку. Вона знала, що таке підвал: у дідуся в хижці був підвал, там він зберігав готовий сир та свіже молоко. Це місце було надзвичайно цікавим і зовсім не відразливим, без щурів та саламандр.

Проте в цю хвилю Клара почала голосно просити:

— Ні, панно Роттенмаєр, в жодному разі! Давайте зачекаємо, поки татко приїде. Він ж бо написав, що скоро приїде. Як буде вдома, я розповім йому про все. А він уже нехай вирішує: чи треба карати, чи ні.

Управителька не могла виступати проти присуду головного судді. Тому підвелася з крісла і сердито промовила:

— Згода, Кларо, проте я також говоритиму з паном Зеземанном.

Після цього вона вийшла з кімнати.

Минуло кілька днів, під час яких нічого надзвичайного не відбулося. Панна Роттенмаєр ніяк не могла заспокоїтися. Їй постійно стояли перед очима події останніх днів. Управительку не покидало відчуття, що після приїзду Гайді все в домі Зеземанна пішло шкереберть і до колишнього ладу ніколи не повернеться. А от Кларі все подобалося. Вона не нудьгувала. Уроки, завдяки Гайді, проходили весело: мала постійно плутала букви або не могла їх розпізнати. Пан Кандидат, намагаючись допомогти, починав описувати ту чи іншу літеру абетки. Він порівнював її форму з ріжками або дзьобом, і тоді Гайді гукала весело: «А це — кізка!» або ж: «А це — орел!». Описи пана вчителя будили в ній усілякі спогади і зовсім не асоціювалися з літерами. А в післяобідню пору, після того, як Клара відпочила, Гайді розповідала про полонину і життя на ній. Це постійно будило у ній бажання повернутися. Тому щоразу, закінчуючи оповідь, вона запевняла:

— Мені треба додому, завтра неодмінно піду!

Клара заспокоювали малу, кажучи, що вона мусить залишатися у них, в крайньому випадку до тих пір, поки не приїде татко. А потім побачимо, як воно буде. Гайді піддавалася на вмовляння, і настрій у неї одразу кращав. Однією з причин, чому вона погоджувалася, була радісна думка: сьогодні купка біленьких пампушок для бабусі стала на дві більшою. В обід та на вечерю коло її тарілки завжди лежала свіженька біленька пампушка. Кожного разу дівчинка відразу ховала її в кишеню. Вона навіть уявити собі не могла, що сама з'їсть її, бабуся ж ніколи таких не їла, а твердий чорний хліб вона вже практично не годна їсти. Після їжі, кілька годин поспіль Гайді проводила сама-самісінька у своїй кімнаті. У великому місті Франкфурті не було заведено просто так бігати досхочу, як на полонині. Це їй утовкмачували, і мала бігати перестала. Панна Роттенмаєр також заборонила їй розмовляти в їдальні з Себастяном. А поговорити з Тінеттою малій ніколи б і на думку не спало. Коли вона зустрічала покоївку в коридорі, то одразу сахалася до стіни. Тінетта інакше як уїдливо з нею не балакала, постійно насміхалася з малої. Гайді збагнула цю її манеру спілкування. Отож сиділа в кімнаті і мала достатньо часу, щоб уявити собі, якою зеленою стала полонина, як виблискують на сонці жовтенькі квіточки, як вилискують освітлені ним сніг, гори, далека долина. Мала деколи ледве стримувалася, щоб не покинути всього і не повернутися. Тітка ж сказала, що вона може вертатися додому, коли захоче. Одного дня бажання повернутися стало просто нестерпним, і Гайді поскладала поспіхом усі булочки у велику червону хустку, наділа солом’яного капелюшка і вийшла з кімнати. Але вже коло вхідних дверей їй трапилася велика перешкода у мандрівці додому: панна Роттенмаєр, яка саме повернулася з прогулянки. Управителька завмерла і витріщилася зі здивуванням на Гайді, міряючи її поглядом.

Вона уздріла клуночок із червоної хустки і її прорвало:

— А це що за з’ява? Що це має означати? Чи я тобі не забороняла сновигати вулицями? Тебе знову кудись несе, виглядаєш немов жебрачка.

— Я не йду сновигати вулицями, я йду додому, — пролепетала Гайді.

— Що? Як? Додому? Ти хочеш йти додому? — панна Роттенмаєр аж руками сплеснула від хвилювання. — Вона йде геть із цього дому! Знав би про це пан Зеземанн! Втекти з його дому! Тебе не хвилює, що він колись про це дізнається? Чи з тобою не поводяться краще, ніж ти насправді заслуговуєш? Чи тобі чогось тут бракує? Чи колись було в тебе таке помешкання, чи ж прислуговували так, як тут? Ну скажи!

— Ні, — відповіла Гайді.

— Я знаю, що ні, — кричала далі панна Роттенмаєр, — тобі нічого не бракує, тобі всього вдосталь, але ти просто страшенно невдячна дитина. Живеш собі гарненько, в достатку, і з жиру бісишся!

Гайді також було що сказати, і вона теж виклала все, що її досі мучило:

— Я тільки хочу додому і більше нічого. Коли мене довго не буде, Сніжка плакатиме… бабуся чекає на мене… Щиглик дістане прутом, бо Петрусь-козопас ненаїсться сиру… Тут не видно, як сонечко горам «на добраніч» каже, взагалі нічого не видно, а як часом залетить над Франкфурт орел, то лише голосніше скиглить. Тут стільки людей разом сидять вкупі і від цього злять одне одного, замість того, щоб піти в гори і жити там вільно й самому!

— Боже милостивий! Дитина з глузду з’їхала, — жахнулася панна Роттенмаєр і дременула з переляку сходами угору, де втелющилася в Себастяна, котрий якраз хотів зійти.

— Приведіть це нещасне створіння нагору! — гукнула управителька до лакея, потираючи гулю на лобі.

— Так, так, добре, красно дякую, — бурмотів Себастян, потираючи свого лоба: по його гулі було видно, що йому дісталося більше.

Гайді стояла з палаючими після промови очима. Від напруження нею лихоманило.

— Ну що, знову щось утнула? — запитав весело Себастян.

Проте, коли побачив, що мала заціпеніла, дружелюбно поплескав її по плечі і почав заспокоювати:

— Тю, та не беріть цього так близько до серця! Сприймайте все з гумором, весело, це — основне. Вона мені щойно ледь голову не загнула, тепер ось вм’ятина, тільки навпаки. Проте не залякала аніскілечки. Ну-бо, маленька мадемуазель, йдемо нагору, це — її наказ.

Гайді попленталася сходами тихо, поволеньки — у зовсім невластивій їй манері. Себастянові стало шкода малої. Він пішов услід та почав її підбадьорювати.

— Тільки не піддаватися! Не сумувати! Мужньо вперед! Маленька мадемуазель така хороша дитина. Відколи вона у нас: ні разу не заплакала. У такому віці, хто ж цього не знає, діти по дванадцять раз на день пхинькають. А кицьки нагорі які цікаві! Веселі! Знай стрибають собі по підлозі. Дуріють без кінця і краю. Як управителька піде, сходимо на них подивитися, егеж?

Гайді ледь кивнула головою на знак згоди. Лакей жалів малу всім серцем, і коли вона зайшла в свою кімнату, провів її співчутливим поглядом.

Під час вечері панна Роттенмаєр не зронила жодного слова. Вона лишень пильно зиркала в сторону малої, ніби очікувала від неї якогось незвичного вчинку. Проте Гайді тихенько та незворушно сиділа на своєму кріслі. Мала навіть не доторкнулася до їжі, тільки швиденько сховала до кишені свої пампушки.

Наступного ранку, коли пан Кандидат піднімався сходами у класну кімнату, панна Роттенмаєр перестріла його та тихцем, сповненим таємничості голосом покликала у їдальню. Там вона схвильовано розповіла про свої підозри, що зміна клімату, способу життя та незвичні враження негативно вплинули на здоровий глузд дівчинки. Управителька розповіла також про Гайдину спробу втекти з дому та переказала, деякі дивні висловлювання малої. Пан вчитель заспокоїв управительку та розігнав її страхи. Він, мовляв, теж, спостерігаючи за дівчинкою, зробив певні висновки: Аделаїда, звичайно, ексцентрична, але ця ексцентричність не є наслідком слабкого душевного стану малої. Іншими словами: дівчинка цілком нормальна.

Він мало-помалу, завдяки вірно підібраним методам навчання, справляється із завданням, яке поставив перед собою: досягнути однакового рівня знань обидвох учениць. Його більше турбує, що далі абетки справа не посувається, бо Аделаїда не здатна розрізняти букви.

Управителька позбулася страхів і відпустила пана вчителя виконувати свої обов’язки. Після обіду вона несподівано пригадала, як виглядала Гайді, коли намагалася поїхати додому. Тож панна вирішила провести заміну одягу Аделаїди, використавши для цього різні предмети Клариного гардеробу, щоб до приїзду пана Зеземанна дитина виглядала ошатно. Управителька поділилася своїми міркуваннями з Кларою, та завжди зі всім погоджувалася і захотіла обдарувати подругу великою кількістю суконь, хусток і капелюшків. Панна Роттенмаєр пішла в кімнату Гайді, для того, щоб зробити ревізію її шафи: що з гардеробу малої можна залишити, а що викинути геть.

Проте вже за кілька хвилин вийшла звідти, гидливо скривившись:

— Аделаїдо, що я знайшла в твоїй шафі для одягу! Що я там побачила! Цілу купу булочок! Хліб, кажу ж бо вам, Кларо, у шафі для одягу! Назбирати таку величезну купу булочок! Тінетто, — гукнула вона в двері їдальні, — викиньте старий хліб із шафи, а разом з ним старий зім’ятий капелюшок, що на столі!

— Чекайте, ні! — крикнула Гайді, — мені потрібен цей капелюшок, а пампушки — для бабусі в горах, — мала хотіла кинутися вслід за покоївкою, проте Роттенмаєр не пустила її.

— Стій! Весь цей непотріб опиниться на смітті, там йому й місце, — категорично заявила управителька, продовжуючи стримувати дівча.

Гайді впала на Кларине крісло й гірко заплакала. Вона плакала все голосніше і жалісливіше. Дівчинка схлипувала і скаржилася: «Тепер бабуся залишилася без пампушок. Пампушки викинули, і в бабусі їх не буде». Гайді тужила так, ніби в неї краялося серце. Панна Роттенмаєр втекла з кімнати, Клара перелякалася не на жарт. Водночас їй було шкода подружку.

— Гайді, не плач, не плач, — просила вона, — послухай, що скажу, як будеш повертатися додому, я дам тобі стільки ж булочок, та що там, ще більше, ніж було! Всі вони будуть свіжі й м’якенькі, а ці, з шафи, вже зачерствіли всі, пліснявіти почали. Перестань, не плач!

Гайді довго не могла заспокоїтися. Проте Кларині втішання подіяли: вона розуміла, що та за неї турбується. Якби не вона, мала взагалі не перестала б плакати. Проте їй потрібне було підтвердження своїх сподівань, тому час від часу схлипуючи, дівчинка перепитувала:

— Ти даси мені для бабусі стільки пампушок, скільки в мене було?

А Клара запевняла:

— Звичайно, звичайно, навіть більше ніж було. Ти тільки заспокойся.

Гайді прийшла на вечерю з червоними від сліз очима. А як побачила пампушки коло тарілки, знову почала було хлипати, проте зуміла примусити себе перестати, бо розуміла, що за столом треба поводитися спокійно. Себастян, коли підходив до Гайді, корчив кожного разу дивні гримаси й робив дивні рухи: час від часу він тихцем показував то на свою голову, то на голову Гайді, кивав і кліпав очима, ніби хотів сказати: «Будь спокійною. Я все помітив, я переживаю за тебе».

Коли після вечері дівчинка прийшла в кімнату і лаштувалася до сну, знайшла під ковдрою свого розчавленого солом’яного капелюшка. Вона радо вхопила його, ще трішки пом’яла, притиснувши в захваті до себе, а потім, старанно замотавши в хустину, заховала в найдальший куток шафи для одягу. Капелюшка заховав під ковдру Себастян. Він тоді був разом із Тінеттою в їдальні й чув, як Гайді гірко плакала. Отож, коли Тінетта пішла прибирати її кімнату, він пішов услід, а коли покоївка вийшла з купою пампушок і капелюшком зверху, схопив його швиденько, крикнувши: «Його я сам викину!»

Він радо врятував капелюшка, а під час вечері подавав Гайді знаки про це.

Оповідка дев’ята Господар спантеличений чутками

Після вищеописаних подій в домі Зеземанна кілька днів панувало велике пожвавлення та біганина сходами. Причиною стало повернення господаря. Себастян та Тінетта розвантажували всіляку всячину з карети, заносили все у дім. Кожного разу, повертаючись з подорожі, пан Зеземанн привозив додому безліч гарних речей.

Перше, що він зробив, повернувшись — одразу пішов у доччину кімнату, щоб привітатися з нею. Гайді також там була, бо в післяобідній час дівчатка завше були разом. Клара радісно й ніжно привіталася з татусем, бо дуже любила його, а пан Зеземанн так само вітав свою доню, бо любив її аніскілечки не менше. Після привітання він простягнув руку Гайді, яка причаїлася в куточку й дружелюбно промовив:

— Ага, наша маленька сестричко, підійди сюди привітаємось, давай руку. Оце правильно, а тепер розповідай, які ви тут із Кларою подруги? Сваритеся й ображаєтеся одна на одну, потім плачете й миритеся, стаєте хорошими подругами знову, а відтак усе спочатку. Чи не так?

— Та ні, Клара завжди добре до мене ставиться, — заперечила Гайді.

— А Гайді ніколи не свариться, — швиденько додала Клара.

— От це діло, це мені подобається, — відповів тато і встав. — Доцю, вибач мені, цілий день макової росини в роті не було, піду перехоплю чогось. А потім побачиш, скільки гарненького я тобі накупив!

Пан Зеземанн пішов у їдальню, де панна Роттенмаєр окидала прискіпливим оком сервіровку. Господар сів до столу, а управителька з виразом тяжкої зажури зайняла місце навпроти.

Господар здивувався:

— Панно Роттенмаєр, що це на вас найшло? Ви зустрічаєте мене з таким страшенно сумним виглядом? У чім справа? Он Кларуся яка веселенька!

— Пане Зеземанн, — почала та з гнітючою суворістю, — ви помиляєтесь, Клара теж збентежена. Власне кажучи, ми обоє — страшенно розчаровані.

— Що сталося, — запитав господар і неквапом ковтнув із келиха вина.

— Ми з вами, пане, вирішили взяти у дім дитину, яка б гралася з Кларою. Я знаю, що ви бажаєте своїй доньці лише хорошого, прагнете, щоб вона мала благородне виховання та оточення. Керуючись вашими помислами, я вирішила взяти маленьку швейцарку, сподіваючись бачити поруч із Кларою невинну та душевно чисту дитину, виховану у незайманих, далеких від спокус цивілізації горах, я ж бо багато читала про такий типаж. Дитина для ігор мала бути не заплямованою, так би мовити, грішною землею, бути кришталево чистою, як гірське повітря.

— Думаю, — зауважив пан Зеземанн, — навіть швейцарські діти мусять ходити, як ви дозволили собі сказати, по грішній землі. Інакше у них крила виросли б і ніг би не було.

— Ах, пане Зеземанн, ви ж бо прекрасно розумієте, що я мала на увазі, — незважаючи на шпильку, продовжувала управителька, — я маю на увазі тих, котрі живуть високо в горах і є ідеалом для всіх інших.

— Панно Роттенмаєр, для чого моїй Кларі ідеал під боком?

— Пане Зеземанн, мені не до жартів, я сприймаю питання виховання Клари набагато серйозніше, ніж ви собі думаєте. Я настільки розчарована, що ви собі уявити не можете, страшенно розчарована!

— Та в чому ж та біда? Так страшнючо, як на мене, дитина не виглядає, — спокійно зауважив господар.

— Вам треба знати лишень одне, пане Зеземанн, достатньо й цього, що за вашої відсутності це створіння навело у дім тварин та людей. Проте більше розповісти про це може пан Кандидат.

— Навело тварин у дім? Як вас зрозуміти?

— Це важко зрозуміти, пане, поведінка цієї істоти не піддається здоровому глуздові. У цієї істоти напади, під час яких вона несповна розуму.

Досі пан Зеземанн не дуже брав собі до голови балачки управительки, проте — порушення психічного стану? Божевілля подруги, без сумніву, може дуже нашкодити його доньці. Господар пильно глянув, ніби хотів переконатися, чи в неї самої все гаразд з головою. В цю мить відчинилися двері й до кімнати зайшов учитель.

— А ось і пан Кандидат! Ось хто нам все пояснить, — вигукнув пан Зеземанн, — заходьте, заходьте, пане вчителю. — Пан Зеземанн простягнув руку назустріч. — Сідайте ось тут, коло мене. Пан Кандидат вип’є зі мною філіжанку кави, панно Роттенмаєр. Не соромтеся, пане вчителю, сідайте ближче та розкажіть про дитину, яку ми взяли для моєї Клари. Ви ж її вчите. Що то за історія з тваринами в домі, та й узагалі: вона — нормальна?

Пан Вчитель спершу висловив радість стосовно щасливого повернення хазяїна дому, привітався з ним люб’язно, проте Зеземанн постійно повертав його до суті справи: чекав відповіді на свої питання. Отож пан Кандидат розпочав:

— Перш ніж говорити про цю молоду особу, про цю дівчинку, яку ви взяли у свій дім, я хотів би звернути вашу увагу, шановний, що з одного боку присутній недостатній розвиток, який має місце внаслідок занедбаності виховання, що і викликало дещо запізніле навчання. А також, на противагу всіх хорошим сторонам, відірваність від реального життя, тобто проживання у горах, яке, зрештою, більшою чи меншою мірою аж ніяк не вирішальне, якщо таке перебування у глушині не занадто довге, можна сказати, що дитина має, без сумніву, і хороші риси характеру…

— Мій любий пане Кандидате, — не витримав Зеземанн, — даруйте, але ви вже занадто стараєтеся. Скажіть мені: вас особисто дитина теж налякала, коли ото принесла у дім тварин? Висловіть свою думку стосовно її спілкування з моєю донькою.

— Якщо говорити особисто про мене, то в любому відношенні я не хотів би занадто близько перебувати коло неї, — почав знову пан Кандидат, — проте, з одного боку, якщо врахувати суспільну несформованість, яка пов’язана з тим нецивілізованим життям до моменту переїзду в Франкфурт, переїзду, який вніс разюче позитивні зміни цієї зовсім (в крайньому випадку частково) не розвиненої особистості, про яку необхідно сказати, що вона не має схильностей до негативного. Тому якщо обережно здійснювати спеціалізований процес навчання…

— Вибачте, пане Кандидате, не хочу вам перешкоджати. Ви пийте каву, а я мушу забігти до моєї донечки, — з цими словами господар вибіг із їдальні.

У покою для навчання він сів. Гайді встала. Пан Зеземанн повернувся до неї:

— Послухай, мала, принеси мені скоренько… зачекай хвилю, принеси мені (як направду, він і сам добре не знав, чого йому треба, просто хотів відіслати Гайді, щоби поговорити з донькою наодинці) — принеси-но мені склянку води.

— Свіжої? — запитала Гайді.

— Точно — свіжої, справді свіжої води.

Гайді вибігла з кімнати.

— От що, моя люба, — сказав татусь, обійнявши донечку та взявши її за руку. — Скажи мені коротко і так, щоб я второпав: що то за тварин принесла Гайді в дім та чому панна Роттенмаєр має малу за божевільну. Хоча б ти можеш мені все це розтлумачити?

Звичайно вона могла все пояснити, навіть ті, як вважала сама Роттенмаєр, беззмістовні балачки (їх перелякана управителька переказала панночці), бо для Клари, яка спілкувалася з Гайді, все було зрозумілим. Вона розповіла батькові історію про черепаху, про котенят у кошику, а потім пояснила Гайдині слова, яких так перелякалася Роттенмаєр. Як же пан Зеземанн реготав, від усього серця!

— Кларусю, доцю, то ти не хочеш, щоб я відсилав малу додому? Вона тобі не набридла?

— Ні, татусю, не роби цього в жодному разі! — аж скрикнула Клара, — з того часу, як Гайді у нас, тут не так нудно. Щоразу щось нове, так весело! Щоразу по-іншому. А раніше було так нудно… Крім того, вона стільки цікавого мені розповідає!

— Добре, добре, доцю, он вже повертається твоя подруга. Ну як, принесла свіжої водички?

— Ага, просто з криниці, — відповіла Гайді.

— Ти сама бігала до криниці? — запитала Клара.

— Певно, що до криниці, тільки з криниці вода свіженька, але я мусила далеко йти, бо коло ближньої було забагато людей. От я й пішла вниз по вулиці, а там коло другої криниці — знову ціла купа люду. Тоді я пішла на іншу, там набрала води, а пан із білим волоссям передавав сердешні вітання панові Зеземанну.

— Ось так, і водички принесла, і сердешні вітання водночас, — засміявся пан Зеземанн, — а хто той добродій?

— А він мимо криниці проходив, а потім спинився й каже: «Ну раз ти зі склянкою, то дай і мені напитися. А кому, якщо не секрет, ти воду понесеш?» А я йому відповіла: «Панові Зеземанну». А він засміявся дуже голосно, а потім велів передати вітання, а за тим вітанням ще одне, нехай, мовляв, пан Зеземанн втішиться.

— Отакої, і що ж то за добродій, котрий так сердечно мене вітає? Як той пан виглядав? Опиши його докладніше, — попросив господар.

— Він дружелюбно сміється, у нього товстий золотий ланцюг на шиї, на ньому така золота штучка, а в ній великий червоний камінь, а ціпок у нього з головою коня.

— Це пан лікар.

— Це мій старий лікар, — промовили в один голос Клара та її тато, і той посміявся в думках зі свого друга та його нового способу напитися свіжої води.

Ще того самого вечора Зеземанн залишився в їдальні наодинці з управителькою для того, щоб обговорити насущні господарські питання, і пояснив їй, що дитина для ігор залишиться в його домі надалі. Він вважає її цілком нормальною, а її товариство для донечки приємніше за будь яке інше. — А тому, — категорично продовжив господар, — я хочу, щоб ця дитина мала цілковито дружелюбне ставлення. А її своєрідність не має сприйматися, як порушення моралі чи установленого порядку. Якщо ж ви не зможете дати собі раду з дитиною, то будете незабаром мати добру підмогу: у мій дім приїде моя матуся. А ви ж бо знаєте, панно Роттенмаєр, що вона справиться з будь-якою людиною, як би та не поводилась.

— Так, пане Зеземанн, — погодилася управителька. Правда без виразу полегшення на обличчі від майбутньої помочі.

Цього разу в господаря було дуже мало часу, щоб побути вдома. Вже через два тижні в Парижі з’явилися справи, які він мусив вирішувати. Татусь виправдовувався перед донечкою, пояснював, що ніяк не погоджувався з таким скорим від’їздом. Тим паче, що за кілька днів має приїхати його матір. Але склалася така ситуація, що він мусить їхати в Париж.

Ледве пан Зеземанн від’їхав, як прийшов лист від бабусі, в якому вона повідомляла, що виїхала з Гольштейна: мешкала там, в старому будинкові Зеземаннів.

Бабуся просила вислати карету на залізничний вокзал наступного дня о такій то годині. Тоді має прибути її потяг, і карета відвезе її додому.

Клара дуже зраділа новині і ще того самого вечора так багато й довго розповідала Гайді про свою бабусю, що та теж почала говорити про неї, називаючи її «бабуся». Панна Роттенмаєр зробила зауваження малій, проте дівчинка не особливо зважила на це, тих зауважень від управительки мала дуже багато і дуже часто. Увечері, коли Гайді вже йшла лягати спати, Роттенмаєр покликала її у свою кімнату і там почала пояснювати, що Гайді не слід використовувати щодо пані Зеземанн слово «бабуся». Як та сюди приїде, неодмінно треба звертатися до неї «милостива пані».

— Ти це зрозуміла? — перепитала управителька, бо зауважила, що мала дивиться на неї із сумнівом.

У відповідь на цей погляд панна Роттенмаєр так зиркнула на малу, що тій перехотілося будь-яких пояснень. Отож дівчинка пішла спати, так і не второпавши, що то за таке звертання.

Оповідка десята Бабуся

Наступного вечора в домі Зеземаннів панували великі очікування і жваві приготування. Було одразу видно, що дама, на яку чекають, має вирішальне слово в цьому домі, і кожен тут її поважає: Тінетта вдягла на голову новесенький сніжно-білий чепець, Себастян назбирав велику кількість ослонів, та порозставляв їх у таких місцях, де дама якби захотіти сісти, одразу мала б підставку для ніг. Панна Роттенмаєр гордовито походжала кімнатами, спостерігаючи за приготуваннями, та демонструвала своїм видом, що навіть якщо в дім приходить нова керуюча всіма справами, стара своєї сили не втрачає!

Ось карета під’їхала до парадного входу: Себастян та Тінетта кинулися сходами їй назустріч. Сповнена власної гідності, панна Роттенмаєр повільно рушила за ними, бо знала, що також має бути серед зустрічаючих. Гайді відправили в її кімнату і веліли чекати, поки покличуть: бабуся спочатку зайде до Клари, та, очевидно, захоче порозмовляти з онукою наодинці. Гайді сіла в куточку і повторювала, як має звертатись до пані Зеземанн. Незабаром двері прочинилися, Тінетта просунула в шпарину голову і, як завжди, коротко кинула:

— Іти в покій для навчання!

Панна Роттенмаєр не дала Гайді можливості перепитати стосовно звертання. Не отримавши пояснень, дівчинка вирішила, що управителька дещо наплутала в звертанні «милостива пані». Досі Гайді чула, як кажуть «пан» або «пані», а потім вже ім’я, тому вирішила звертатися за встановленим порядком. Коли дівчинка зайшла до класної кімнати, бабуся дружелюбно промовила:

— А ось і дитина прийшла, підійди сюди, щоб я могла тебе розгледіти зблизька.

Гайді дзвінко привіталася, чітко вимовляючи слова:

— Доброго дня, пані Милостива!

— А чому б і, справді, ні? — розсміялася бабуся. — Це у вас так на полонині один до одного звертаються?

— Та ні, у нас так ніхто не говорить, — серйозно мовила Гайді.

— Та й у нас також ніхто так не звертається, — бабуся дружелюбно поплескала дитину по щоці. — Та що там, у дитячій я для усіх — бабуся. Так ти мене й маєш називати, второпала?

— Ну, певно що, — запевнила мала, — я раніше завше так казала.

— Ну й чудово, — сказала пані Зеземанн і весело закивала головою.

Вона пильно розглядала Гайді й час від часу кивала головою, а та цілком серйозно дивилася їй у вічі, бо старенька викликала у неї приємні відчуття: бабуся подобалася малій. У неї було гарне зовсім біле волосся, прикрите чепчиком, отороченим мереживом із двома широкими стрічками, які тріпотіли так, ніби стареньку обдував легкий вітерець. Ці постійно рухливі стрічки дуже сподобалися Гайді.

— А як тебе, дитино, звати? — запитала бабуся.

— Правду кажучи, в мене тільки одне ім’я — Гайді. Але я зобов’язана називатися Аделаїдою, на що і звертаю вашу увагу…

Гайді знічено вмовкла, бо відчувала себе трішечки винною. Її відповідь не була вичерпно зрозумілою. Крім того мала ніяк не могла призвичаїтися до нового імені. Аж ось у кімнату зайшла панна Роттенмаєр і, втрутившись у розмову, голосно вигукнула:

— Аделаїдо! Пані Зеземанн, без сумніву, погодиться зі мною, що довелося обирати ім’я, яке можна було б вимовити не соромлячись і вже й поготів, не зважаючи на примхи прислуги.

— Вельмишановна Роттенмаєр, — відповіла пані Зеземанн, — якщо до людини завжди зверталися «Гайді», і ця людина вже звикла до свого імені, то вона й надалі має так називатися!

Управительці було дуже незручно, що стара постійно називала її на прізвище, оминаючи решту звертання. Але нічого не могла вдіяти: бабуся завше чинила, як хотіла. Вона трималася молодцем, як на свій вік, отож, як тільки переступила поріг дому, відразу помітила, куди вітер віє.

На другий день, коли Клара, як звичайно, сіла за стіл у класній кімнаті, бабуся й собі примостилася на кріслі коло неї. Декілька хвилин старенька посиділа нерухомо, із заплющеними очима, а потім встала — цього часу їй було достатньо, щоб відпочити, і вийшла в їдальню. Там не було нікого.

— Вона спить, — промовила бабуся сама до себе, пішла до кімнати панни Роттенмаєр та голосно затарабанила в двері.

За деякий час вони відчинилися, і на порозі з’явилася управителька, що перелякано відсахнулася від неочікуваного візиту.

— Де зараз дитина і що вона робить? Ось на ці питання я попросила б вас відповісти, — звеліла пані Зеземанн.

— Дитина зараз у своїй кімнаті й могла б займатися корисними для неї справами, якби вміла належно поводитися. Пані Зеземанн має знати, яку абсолютну беззмістовність вона може утнути! Такі речі, про які освічені люди просто не знаходять слів.

— І я б щось подібне утнула, якби сиділа в чотирьох стінах, як те дитя. Можу вас у цьому запевнити. І в цьому випадку вам також довелося б важко оповідати про мої дії серед освіченого товариства. Можете мені повірити! Все, досить балачок, ідіть за дитиною і приведіть її у мою кімнату, я маю для неї кілька гарних книжечок.

— У цьому й нещастя, в цьому ж і вся справа! — вигукнула Роттенмаєр і сплеснула в долоні.

— Для чого їй книжки? За весь час перебування тут вона навіть абетки не вивчила. По це вам і пан Кандидат розповість. Якби пан учитель не був наділений ангельським терпінням, давно б відцурався від своєї роботи у нас.

— Гм, дивно. Не виглядає вона неуком, який і букв не знає, — замислилася пані Зеземанн. — Як би там не було — приведіть її. Поки що може просто малюнки подивитися.

Панна Роттенмаєр хотіла ще про щось сказати, але пані Зеземанн повернулася і швидко пішла у напрямку своєї кімнати. Звістка про обмеженість Гайді дуже здивувала стареньку, і вона вирішила розібратися — що й до чого. Проте розмовляти з паном Кандидатом не хотіла нізащо. Вона дуже цінувала пана вчителя за гарну вдачу, завжди сердечно вітала його при зустрічі, але після цього одразу переходила на протилежний бік, щоб не встрянути часом у розмову з ним. Спосіб вираження думок та манера їх озвучення цією людиною змушував стареньку сумніватися у власних розумових здібностях.

Коли Гайді прийшла в кімнату до бабусі, то надзвичайно здивувалася розкішним кольоровим малюнкам у великих товстих книгах. Та ось бабуся перегорнула сторінку, і мала аж скрикнула від наступної ілюстрації, вп’ялася у неї очима, а потім у неї потекли сльози, і вона почала голосно хлипати. Бабуся й собі глипнула на малюнок: гарний зелененький луг, на якому овечки та кізки скубають травичку та кущики, а посередині стоїть пастух, обіпершись на довгу палицю й спостерігає за веселими тваринками. Малюнок ярів золотом, бо все це відбувалося при заході сонця.

Бабуся взяла Гайді за руку й почала заспокоювати:

— Ну досить, маленька, досить, — лагідно втішала вона, — не плач більше, гаразд? Малюнок, вочевидь, розбудив у тебе якісь спогади, егеж? Глянь, тут не тільки малюнок, до нього є ще й гарненька оповідь, увечері я розповім тобі, про що там йдеться. А хороших оповідей у цій книжці сила-силенна. Їх усі можна читати, а потім переказувати. Перестань вже рюмсати, нам треба поговорити про дещо. Витри свої слізки, ось так. А тепер стань коло мене, щоб я могла побачити чи ти вже веселенька і більше не плачеш. Ось так, от ми вже веселі, правда?

Проте пройшло ще трохи часу, поки Гайді нарешті перестала хлипати. Бабуся зачекала ще трішки, щоб дати малій можливість оговтатися і повторювала раз за разом:

— Ось так, ось так і добре, ось ми вже й розвеселилися.

Коли мала заспокоїлася, бабуся сказала:

— Тепер ти, дитино, маєш мені розповісти, як проходять заняття у пана Кандидата, чого ти вже навчилася і що вже добре умієш.

— Та нічого не навчилася, — зітхнула мала, — але я вже й так знаю, що навчитися читати неможливо: дуже складна це штука.

— Ось тобі й на. Оце так новина. І хто тобі таке розповів?

— Петрусь мені про це сказав, а він добре в тому розуміється, пробував раз за разом і ніяк не міг осилити читання, бо це занадто важко.

— Егеж, Петрусь, мабуть, дуже своєрідний хлопчина. Але знаєш, що я тобі скажу? Не треба все сприймати так, як про це хтось тобі розповів, хоча б навіть і Петрусь. Треба, повір мені, й самому спробувати. Хоча, звичайно, ти маєш слушність: осягнути те, що розповідає пан Кандидат — важко, так само, як і нелегко вивчити з ним букви. У це я охоче вірю.

— Еге ж, — погодилася мала, — це просто неможливо.

— Гайді, — сказала тоді бабуся, — ось що я хочу тобі повідати: ти ніколи не пробувала вчитися читати, бо віриш тому, що сказав Петрусь. Проте віднині маєш вірити у те, що кажу тобі я. А я кажу тобі з цілковитою відповідальністю та впевненістю: ти досить швидко можеш навчитися читати, бо це вміє сила-силенна дітей, і вони здебільшого — такі як ти, а не як Петрусь. А тепер послухай, що буде, як ти навчишся читати. А буде ось як: ти бачила пастуха на малюнкові, егеж? Пастуха на гарному зеленому лузі. От як навчишся читати, я подарую тобі книгу, і ти знатимеш усю його історію. Від початку і до кінця. Так ніби ти почула її від когось. Усе знатимеш, як він поводиться зі своїми вівцями та козами, і які дивовижні пригоди його спіткали. Адже ти хочеш про це знати?

Гайді слухала з надзвичайною цікавістю. Її очі сяяли від захоплення. Вона глибоко вдихнула й промовила:

— Ох, як би-то я вже вміла читати!

— Всьому свій час, і незабаром будеш читати, я це по тобі наперед бачу. А тепер треба глянути, як там Клара. Ходімо, а гарні книги візьмемо зі собою, — з цими словами бабуся взяла Гайді за руку і вони пішли в кімнату для навчання.

Після того дня, коли дівчинка захотіла піти додому, а панна Роттенмаєр перестріла її на сходах та висварила за негідну поведінку, та багато зрозуміла. Управителька ганьбила її, кажучи, що вона — невдячне дівчисько, втікає від добра, це, мовляв, щастя, що пан Зеземанн нічого не знає, інакше б дуже засмутився. Гайді збагнула, що не може піти додому, коли їй заманеться, як це обіцяла тітка Дора. Вона мусить залишатися у Франкфурті на довгий-предовгий час. Цілком можливо — назавжди. Гайді зрозуміла також, що пан Зеземанн буде вважати її невдячною, якби вона захотіла повернутися. Очевидно, так само вважатимуть бабуся і Клара. Виходило, що нікому, кого вона тут знала, не слід зізнаватися: вона хоче додому. Бабуся он яка добра до неї, а коли дізнається, стане злою, як панна Роттенмаєр, а цього Гайді не хотіла. Проте туга за домівкою ставала важкою ношею, що з кожним днем гнітила її все більше й більше. Дівчинка перестала їсти й почала помалу бліднути. Вечорами, коли приходила пора лягати спати, вона ніяк не могла заснути, бо лежала сама-самісінька у великій кімнаті, а навкруги панувала мертва тиша. У її спогадах оживала полонина, залита сонячним сяйвом, квіти на ній, і мала нарешті засинала. Уві сні перед нею поставали полум’яні від вечірнього сонця шпичаки Фалкнісу та вогненні засніжені поля Шезаплани. На ранок Гайді прокидалася й хотіла вибігти вистрибом із хижки на полонину, аж виявлялося, що лежить вона на великому ліжку в Франкфурті, далеко-далеко від гір і не може повернутися додому. Досить часто тоді мала ховала голову в подушку довго-довго плакала, і ніхто її не чув.

Бабуся помітила понурий стан Гайді. Вона зачекала кілька днів, щоб побачити чи не зміниться її настрій на краще. Проте мала не веселішала, і бабуся почала помічати, що деколи зранку дівчинка приходила заплакана.

Одного дня старенька привела її до себе в кімнату, поставила перед собою і лагідно спитала:

— Гайді, розкажи мені, що з тобою таке?

Але та не хотіла проявляти невдячність до такої привітної бабусі. Як дізнається правду, може перестати бути такою привітною…

Тому Гайді сумно відповіла:

— Цього не можна розказувати.

— Не можна? А може, про це варто хоча б Кларі розповісти?

— Ні-ні, про це не можна розказувати жодній людині, — запевнила дівчинка з таким сумним виглядом, що в бабусі аж серце стиснулося від жалю.

— Ходи сюди, маленька, знаєш, що я тобі пораджу, якщо маєш якусь печаль, яку не можна сказати жодній людині, то треба говорити її дорогому Богові, що на небі, молитися до нього, дякуючи за те благо, яке він посилає. Просити в Бога допомоги. Він спроможний відвернути лихо, що нас гнітить. Ти розумієш, про що я, чи не так? Ти ж молишся кожного вечора, звертаєшся у молитві до Всевишнього на небесах, дякуючи за все хороше та просиш його захистити тебе від лукавого?

— Ні, я цього не роблю і не робила ніколи, — відповіла дитина.

— Гайді, ти ніколи не молилася і не знаєш, що таке молитва?

— Я молилася колись, разом з першою моєю бабусею, але це було так давно, що я вже забула слова.

— От бачиш, от через це тобі й недобре на душі, не маєш до кого звернутися за допомогою, за душевною розрадою. Лише уяви собі, яка це благодать — будь-якої миті звернутися до любого Бога зі своєю бідою, з тим, що мучить та лежить каменем на серці, попросити допомоги, якої ніхто, окрім нього, надати не може! А він має силу нам допомогти і вселити радість у наші серця.

Очі в Гайді засяяли:

— Йому можна про все-все розповісти?

— Про все-все можна, дитино.

Мала забрала свою долоньку з руки бабусі й похапцем спитала:

— Можна, я піду?

— Звичайно, можеш іти, — відповіла старенька.

Гайді прожогом кинулася у свою кімнату, всілася на кріслі й, склавши долоньки, розповіла любому Господу про все, що в неї лежало на серці, про все, що її гнітило, і попросила його від усієї душі, щоб він допоміг їй повернутися додому до дідуся на полонину.

Пройшло трохи більше тижня від того дня, як пан Кандидат висловив бажання зустрітися з пані Зеземанн для того, щоб поговорити про дивовижний стан речей. Пані запросила його до свого покою.

Як тільки пан учитель зайшов, старенька люб’язно простягнула руку назустріч:

— Мій вельмишановний пане Кандидате, ласкаво прошу! Сідайте, будь ласка, ось тут, коло мене, — бабуся підсунула панові вчителеві крісло. — Ось так, добре. Ну-бо, розповідайте, що вас привело до мене? Маю надію — нічого поганого, не з жалями до мене прийшли?

— Якраз навпаки, шановна пані, — розпочав пан Кандидат, — сталося таке, чого я ніколи не очікував. Та що там я, ніхто на сім світі, зважаючи на все, що було раніше, не зміг би цього передбачити! Все свідчить, що чудодійним чином сталося цілком неможливе, всупереч усім попереднім прогнозам та очікуванням, чого ніяк не могло статися, якщо зважати на всі передумови…

— Ви, пане Кандидате, очевидно, маєте на увазі, що Гайді навчилася читати, егеж? — не витримавши довгої тиради, висловила своє припущення старенька.

Учитель занімів від здивування і ошелешено глянув на пані Зеземанн.

— Це справді надзвичайно, — спромігся він нарешті висловитися, — і справа не стільки в тому, що дівчинка не здатна була вивчити абетку, а я так ґрунтовно пояснював та прикладав надзвичайних зусиль, скільки у тому, що вона вивчила її за короткий час, так би мовити за одну ніч, і це після того, як у мене опустилися руки, і я, не вдаючись до подальших навчально-педагогічних методів, просто показував їй букви! І тепер вона правильно читає цілі слова, а таке у моїй педагогічній практиці, можете мені повірити на слово, траплялося дуже рідко. Проте ще більше мене дивує, що милостива пані — цей факт, незважаючи на всю його очевидну неможливість, передбачила!

— У людському житті стається багато чого чудесного і незвичного, — задоволено всміхнулася пані Зеземанн, — трапляється і так, що дві речі щасливо збігаються. Як ото бажання навчитися і новий метод навчання, і цей щасливий збіг, пане Кандидате, виявився надзвичайно корисним. Подібно до того, як не шкодять ці два методи. А тепер давайте порадіємо за успіхи дитини та надіятимемося, що так буде й надалі.

Розмовляючи з учителем, бабуся провела його до дверей, а сама похапцем зайшла в класну кімнату, щоб самій переконатися в радісній новині. Все було так, як і описував пан Кандидат: Гайді сиділа поруч з Кларою і читала їй оповідання з книжки, сама дивуючись з того, що вміє, та все більшим і більшим бажанням пізнати новий світ, який відкрився перед нею: несподівано чорні букви почали перетворюватися на людей та речі, ожили подіями, які були надзвичайно цікавими.

Того самого вечора, коли Гайді сіла вечеряти, вона побачила на своїй тарілці велику книжку з красивими ілюстраціями. Дівчинка запитально глянула на бабусю, а та кивнула приязно:

— Так-так — вона тепер твоя.

— Назавжди? Навіть тоді, коли я повернуся додому? — запитала мала, що аж зарум’яніла від радості.

— Ну звичайно, назавжди, — запевнила бабуся, — завтра почнемо її читати.

— Але ж ти не повернешся додому так скоро, — втрутилася в їх розмову Клара, — ти ще залишишся у нас на багато-багато років, правда? От бабуся поїде, ти ж маєш залишатися зі мною?

Перед тим, як лягти спати, Гайді не втерпіла і переглянула гарну книжку знову. Наступного дня її улюбленим заняттям було: вмоститися зручненько з книжкою, читати раз за разом історії з неї і розглядати красиві кольорові ілюстрації до них.

А ввечері бабуся сказала:

— Ану, Гайді, почитай нам уголос.

Дівчинка дуже втішилась цим: їй було легко, бо вона вже не раз читала ці оповідання. Тепер, коли вона їх читала вголос, історії з книги видавалися їй ще цікавішими та більш зрозумілими, а бабуся пояснювала прочитане і доповнювала його різними розповідями. Найбільше Гайді подобалося розглядати ілюстрацію, де був зображений зелений луг та пастух посеред отари, який задоволено стояв, обіпершись на довгу палицю: він радо пас отару свого батька: йому було весело спостерігати за життєрадісними овечками та кізками. Наступним був малюнок про те, як пастух утік із батьківського дому на чужину, де був змушений пасти свиней та дуже схуд, бо годували його лише виноградними вичавками. На цьому малюнкові сонце не світило так весело, а місцина на чужині була сіра і вкрита туманом. Історія про пастуха мала ще одну ілюстрацію: назустріч блудному синові, що покаявся, з дому вибігає старий батько з розпростертими обіймами. Він хоче обійняти обдертого, засоромленого, страшенно схудлого сина. Це була улюблена історія Гайді, яку вона раз за разом то голосно, то тихо читала й ніяк не могла наслухатися тлумачень цієї оповідки, які робила бабуся для неї та Клари. У книзі було багато й інших гарних оповідок. За читанням та розгляданням ілюстрацій дні збігали швиденько: наближався час, коли старенька мала повернутися до своєї домівки в Гольштейні.

Оповідка одинадцята Дарунки і втрати

Кожного разу після обіду, коли Клара лягала подрімати, а панна Роттенмаєр також, очевидно шукаючи відпочинку, кудись таємничо щезала, бабуся сідала коло Клари, а як минало десь хвилин зо п’ять вставала, як зазвичай, кликала у свою кімнату Гайді, балакала з нею про всяку всячину та бралася за якусь роботу. У бабусі була гарненька маленька лялечка. Старенька показувала Гайді, як шити для ляльки сукеночки та фартушки, і якось непомітно мала навчилася шити. Дівчинка шила гарненькі спіднички та пальтечка, бо у бабусі завжди знаходилася тканина розкішних кольорів для виготовлення лялькового гардеробу. Тепер, коли Гайді вміла читати, вона час від часу читала вголос для бабусі. Це приносило малій велике задоволення, бо чим частіше вона читала історії з книжки, тим улюбленішими ставали вони для неї: дівчинка переживала разом з героями оповідань силу-силенну пригод, ділила з ними радощі та горе. Таким чином книжкові персонажі стали її друзями, читаючи в черговий раз якусь історію, Гайді ніби знову радо зустрічалася з ними. Але по-справжньому, як раніше, Гайді веселою ніколи вже не була, і її очі вже не світилися від радості, як то бувало на полонині.

Настав останній тиждень, який бабуся запланувала провести у Франкфурті. Якось вона покликала Гайді в свою кімнату: був саме час, коли Клара відпочивала після обіду. Коли дівчинка зайшла, тримаючи під пахвою свою велику книжку, старенька кивнула, щоб та підійшла до неї поближче. Після цього забрала в малої книгу, відклала її в сторону й спитала:

— Дитино, повідай, чому ти не така весела, як раніше, у тебе камінь на серці?

— Так, — пролебеділа Гайді.

— А ти зверталася до Господа нашого?

— Так.

— І ти й надалі молишся та просиш його, щоб послав тобі свою благодать, від якої у тебе все буде добре й ти будеш веселою?

— Ні, я більше не молюся.

— Та що ти таке, дитино, кажеш? Ти не молишся більше? Чому ти цього не робиш?

— Бо це не допоможе, не чує мене любий Боженька, і я навіть можу сказати чому, — продовжувала мала тремтячим від хвилювання голосом, — он скільки у Франкфурті людей, якщо кожен увечері молиться, то де ж йому всіх почути? Ну, а мене він точно не чує.

— А чому ти так у цьому впевнена?

— Я багато днів просила у Господа одне й теж, деколи цілий тиждень поспіль, але Бог не виконав моїх прохань.

— Ні, Гайді, так справа не піде! Ти не можеш такого думати! Розумієш, Господь, Отець наш Небесний завжди знає, що для нас добре, а що зле. Ми ж у усього знати не можемо… — Деколи просимо у Нього щось таке, що нам тільки зашкодить, от він і посилає нам інше, набагато краще. Але робить це, коли ми безперервно, від усього серця просимо Божої благодаті, а отримавши бажане забуваємо за Господа та йдемо геть, радіючи дарами. Розумієш, те, що ти у нього зараз просила, було в цей момент недобрим для тебе. А Господь почув тебе, можеш не сумніватися, він усіх людей на землі чує та бачить. Він же — Господь, а не звичайна людина, як ти чи я. Він ж бо добре знає, що для тебе зараз ліпше, от і думає собі так: «Ага, Гайді дуже цього хоче, ну то вона це отримає, але лишень тоді, коли це буде для неї найкраще, і тоді вона по-справжньому це оцінить та радітиме безмежно. Бо як виконаю її бажання зараз, а вона пізніше зрозуміє, що не було воно добрим, умиється гіркими слізьми, кажучи: „Любий Боже, навіщо ти виконав тоді моє бажання, коли воно зараз є найкращим для мене? Я ж помилялася, бо я тільки людина“». А в той час, як Господь на тебе дивиться з небес, чи молишся щоденно до нього, чи віриш у нього, завжди приймаючи його сторону, чи звертаєшся до нього, коли тобі чого бракує? Ти в цей момент відвертаєшся від Господа! Втрачаєш віру в нього і, переставши молитися, відвертаєшся від нього? Але знаєш, коли хтось так робить, тоді Бог більше не чує голосу тої людини, навіть якщо вона й починає молитися без віри. Він забуває ту людину, подібно до того, як ця людина забула про нього. Він дає такому волю: роби, що тобі заманеться, йди куди хочеш… Проте, коли тобі погано, починаєш жалітися: «Ніхто мені помогти не хоче!» Але ніхто такого не жаліє, кожен каже до нього: «Ти сам винен: противився Богові, як він тобі допомогти хотів!» І ти, Гайді, хочеш, щоб тебе таке лихо спіткало? Чи, може, все таки повернешся до любого Бога, попросиш у нього прощення за те, що зневірилась. А потім знову почнеш кожного дня молитися до нього, вірити, що він допоможе тобі, й ти знову будеш радісна у серці своїм.

Гайді уважно слухала бабусю, кожне слово залишалося в її серці й сповнювало вірою та надією.

— Я зараз же піду просити в Бога прощення і не буду більше за нього забувати, — промовила вона з каяттям.

— Ось це правильно, всі твої біди розрадить Господь Милосердний, на все свій час, дитино, будь певна, — підбадьорила дівчинку бабуся.

Гайді побігла в свою кімнату та почала щиро й покаянно молитися до Бога, просити його, щоб він не забував її та знову взяв під свою опіку.

Настав день від’їзду, для Гайді та Клари це був сумний день, але бабуся зуміла так все зорганізувати, що дівчатка забули про печаль: вона влаштувала свято, й воно тривало, доки карета з нею не від’їхала до залізничного вокзалу, а тоді в домі запанували тиша та порожнеча. Видавалося, що все скінчилося, все пройшло, день продовжувався, а Клара та Гайді знічено сиділи й не знали, чим їм зайнятися.

Наступного дня, коли закінчилися заняття, і прийшов час, який діти зазвичай проводили разом, у кімнату зайшла Гайді з книжкою під пахвою і сказала:

— Я хочу почитати тобі, і буду це робити завжди-завжди, ти не проти, Кларо?

Тій сподобалася пропозиція, і Гайді старанно взялася за читання. Проте тільки-но розпочала читати історію про бабусю на смертному одрі, як ураз скрикнула: «Ой, бабця померла!» — та заридала ридма. Все, що дівчинка читала, було для неї дійсністю і вона повірила, що бабуся на полонині померла. Мала голосно плакала і примовляла:

— Бабуся померла, я не можу її більше провідати, вона не скуштувала булочки й більше вже не скуштує!

Клара намагалася пояснити Гайді, що в оповіданні йдеться не про бабцю з полонини, а про зовсім іншу бабусю. Гайді зрозуміла, що помилилася, проте заспокоїтися ніяк не могла,безутішно ридала. Причиною була думка про те, що сліпа бабуся справді може померти, а вона буде в той час далеко. І дідусь також може померти. Вона повернеться нарешті додому, а там не буде вже більше тих, кого вона знала й любила: будуть лише сум та пустка, й вона на полонині: сама-самісінька…

Тим часом до кімнати зайшла панна Роттенмаєр. Вона вислухала Кларині намагання пояснити, чому Гайді плаче.

Дівчинка все плакала та схлипувала, управительку це почало дратувати і вона, підійшовши до дітей із незадоволеною міною на обличчі, промовила категоричним тоном:

— Аделаїдо, перестань безпідставно квилити. Я ось що тобі скажу, ще раз почнеш скиміти під час читання своєї книги, я в тебе її заберу і ніколи не віддам!

Її слова справили враження. Гайді аж зблідла від переляку: книга була для неї найбільшим скарбом. Мала поспішно повитирала сльози й почала тамувати схлипування: так, щоб їх не було чути. Це допомогло: Гайді вже не плакала й навіть продовжила читання, але тепер час від часу мусила придушувати в собі плач, що рвався назовні.

Клара часто дивувалася:

— Гайді, ти часом так кривишся! Я таких гримас ще ніколи не бачила!

У такий спосіб Гайді вдалося побороти розчарування та смуток: все, певний час, ішло своїм ходом, а панна Роттенмаєр нічого не помічала, бо гримаси шуму не створювали.

Дівчинка майже перестала їсти, вона схудла та зблідла. Себастяна дуже тривожив вигляд бідної дитини. Йому доводилося бути присутнім, коли мала за обіднім столом відмовлялася від найсмачніших страв.

Лакей деколи навіть ішов на грубе порушення встановлених управляючою правил поведінки за столом і шепотів до дівчинки, тримаючи перед нею каструлю:

— Скуштуйте, мадемуазель, смак, ну просто чудовий. Та не так мало, ще одну ложечку, повну до вінців, а тепер іще одну!

Сердешний Себастян старався зі всіх сил, немов той татусь, припрошуючи дитину до їжі, проте нічого не допомагало: Гайді майже нічого не їла. Вечорами, коли клала голову на подушку відразу пригадувала собі рідну домівку. Хижка, гори, кізки — все стояло у неї перед очима, і вона тихесенько плакала від туги. Так тихесенько, що ніхто її планів не чув.

Минуло багато часу. Гайді перестала орієнтуватися, яка пора року зараз, літо чи зима. Мури та вікна, що їх було видно з будинку Зеземанів, виглядали завжди однаково. Назовні дитина виходила дуже рідко: лише тоді, коли Клара почувала себе дуже добре, і її можна було покатати в кареті. Проте прогулянки були недовгими, бо Клара не витримувала тривалої їзди. Отож за місто, за високі мури, дальше вимощених сірою бруківкою вулиць вони ніколи не виїжджали. Подорож проходила через широкі, гарні вулиці, які були вщент заповнені будинками, що тісно тулилися один до одного, та силою-силенною людей, які вічно кудись поспішали. Тут не було ні травички, ані квіточок, а вже, тим паче, — ялин та гір. З кожним днем Гайді все більше й більше прагнула побачити все, до чого так була звикла і що так любила! Тепер дівчинці варто було лише прочитати якесь зі слів, пов’язаних з горами, природою, тваринами, як одразу воскресали спогади, а за ними приходив біль туги, і кожного разу їй коштувало величезних зусиль — стриматися від плачу. Так пройшли осінь та зима, ось уже сонце почало помалу разити очі, відбиваючись від білих мурів сусідських будинків. Гайді передбачала, що вже близько той час, коли Петрусь пожене своїх кізок на полонину, а там вилискуватиме золотом на сонечку рокитник, а під вечір заполоменіють навкруги гори. Гайді сіла сама-самісінька в куточку своєї кімнати і затулила очі долоньками, щоб не бачити сонця на білих сусідських мурах. Вона отак і сиділа: непорушно, безшумно тамуючи палюче прагнення повернутися додому, аж поки Клара не покликала її до себе.

Оповідка дванадцята Привид будинку Зеземанна

Вже кілька днів поспіль панна Роттенмаєр задумливо сновигала — туди-сюди. Коли на землю лягали сутінки, управителька йшла з однієї кімнати в іншу, або ж проходила довгим коридором, деколи різко поверталася або похапцем оглядала слабо освітлені кутки. Вона поводилася так, ніби боялася, що хтось підкрадеться тихцем і почне смикати ззаду за спідницю. Ходила лише тими кімнатами, що були заселені. А як треба було чогось із верхніх поверхів, де розташовувалися святково облаштовані кімнати для гостей, або ж навпаки: з найнижчих покоїв, де була величезна зала, яка таємничо й похмуро відлунювала кожен крок та уважно спостерігала з портретів суворими очима представників роду, в пишних білих жабо та стоячих комірах, управителька завжди кликала з собою Тінетту. Власне кажучи, покоївка чинила так само. Коли їй потрібно було залагодити якісь справи нагорі або ж у нижніх кімнатах, вона кликала Себастяна на допомогу, мотивуючи це тим, що сама таке тяжке не принесе. Дивним чином Себастян чинив так само: як треба було щось зробити в кімнатах, де ніхто не живе, він кликав у супровід Йоганна, мовляв, на той випадок, як сам не справиться. Кожен, кого кликали з собою, йшов слідом, не заперечуючи, хоча досить часто роботу могла виконати й одна людина. Скидалось на те, що кожен беззастережно погоджувався на той випадок, коли самому когось із собою кликати доведеться. Як бувало, що комусь треба було йти у віддалені кімнати, кухарка, яка вже багато років працювала в Зеземанна, глибокодумно помішувала в каструлі і киваючи головою, зітхала:

— Добре, що мені не треба цього робити, ото було б переживання!

В деякий час у домі Зеземанна відбувалися надзвичайно дивовижні та таємничі події: кожного ранку, коли прислуга сходила вниз, двері будинку були розчахнуті навстіж, і ніде нікого, хто би це міг зробити, видно не було. Вперше, коли це трапилося, одразу кинулися оглядати всі кімнати та закапелки в будинку, щоб побачити, що вкрадено. Подумали: злодій сховався за дня в будинкові, а вночі утік з награбованим. Проте все лежало на своїх місцях і нічого не пропало. Наступного вечора двері не тільки зачинили на додаткові замки, але й на грубезний, з балку товщиною, засув. Та всі старання були даремними: зранку двері знову були розчахнуті навстіж. Прислуга, що прийшла, як тільки-но почав сіріти ранок, саме такими їх і застала: розчахнутими. І це, коли в навколишніх будинках всі ще спали мертвим сном, і вікна та двері там були зачинені наглухо. Нарешті Себастян та Йоганнес, після постійних умовлянь домоправительки, зібрали всю волю в кулак та погодилися провести ніч у кімнаті внизу, яка мала вихід на велику залу, щоб побачити, хто чинить шкоду. Панна Роттенмаєр назбирала сміливцям усілякої зброї, яка належала пану Зеземанну, а також дала, щоб підтримати бойовий дух для нападу, а як треба буде то й оборони — цілу сулію лікеру.

У визначений вечір обидва чоловіки посідали в кімнаті внизу й одразу почали підкріплювати свій бойовий дух. Як наслідок, вони не тільки стали безмежно хоробрими, але й спочатку невпинно балакучими, а зрештою й страшенно сонними. Отож їхнє чатування закінчилося тим, що обидва відкинулися на спинки крісел і міцно позасинали. Коли старий годинник на вежі пробив північ, першим прочунявся Себастян і спробував розбудити свого брата по зброї. Але кучера розібрало добряче, і він ніяк не приходив до тями. На оклики Себастяна Йоганнес лишень мотляв головою перекочуючи її з одного краю м’якої спинки крісла на інший. Залишившись практично сам на чатах, Себастян одразу протверезів і почав пильно прислухатися до того, що відбувається за зачиненими дверима кімнати, в якій обидва вартували. Була пізня година, і кругом, навіть на вулиці, стояла мертва тиша. Сон Себастяна не брав, бо йому в цій абсолютній тиші зробилося лячно, він почав тихенько кликати кучера й час від часу його термосити.

Нарешті, коли годинник бемкнув першу годину ночі, Йоганнес прочуняв та пригадав, чого сидить тут, а не солодко спить у своєму ліжкові. Нараз він зробився мужнім, скочив на ноги й кинувся до дверей зі словами:

— Вперед, Себастяне, підемо подивимося, що там і до чого, нічого не бійся, йди за мною!

Йоганнес розчахнув злегка причинені двері й вийшов. Свиснув струмінь повітря, і протяг загасив свічку в кучеровій руці.

Очевидно запас мужності в Йоганнеса зійшов нанівець, бо в ту саму хвилину він позадкував та так активно, що мало не збив із ніг лакея, що прикривав його тили. Кучер шарпнув його назад у кімнату, хряснув дверима та гарячково прокручував ключ в замковій шпарині, доки той обертався. Лише після цього дістав сірники, тремтячими руками висяркав пломінець та запалив загаслу свічку. Себастян не міг збагнути, що трапилося: він стояв за широкою спиною Йоганнеса, а тому не бачив нічого і протягу не відчув. Але коли у світлі ще раз запаленої свічки глянув на товариша, то аж зойкнув: Йоганнес стояв посеред кімнати білий, наче крейда, та трусився весь, як осиковий листок.

— Що сталося? Що там було? — співчутливо запитав Себастян у товариша.

— Двері навстіж, — ледве вичавив із себе той, — а на сходах: біла мара — шусть догори і щезла!

Себастян набрався ще більшого страху ніж товариш. 1 чатові просиділи до самого ранку мовчки, притулившись один до одного, аж поки вулиця почала помалу оживати першими перехожими і наповнюватися гомоном. Лише після цього вони вийшли з кімнати, зачинили розчахнуті вхідні двері та пішли звітуватися панні Роттенмаєр про пережиті вночі жахи.

Управительку застали з червоними від недосипання очима, бо очікуючи на розв’язок справи, та ніяк не могла заснути. Отож після проведення дізнання вона сіла за стіл та написала такого листа панові Зеземанну, якого він ще ніколи не отримував. В листі йшлося про те, що пан мусить покинути всі справи і негайно повертатися додому, бо тут відбуваються надприродні речі. Далі йшла розповідь про події останніх днів: жоден у домі не може почувати себе безпечно, бо щоразу до самого ранку вхідні двері — відчинені. Ніхто не здатен навіть передбачити тих трагічних наслідків, які можуть відбутися в подальшому…

Пан Зеземанн відписав, що наразі нагально залишити всі справи він не може, отож не має можливості терміново приїхати додому. В нього є справи важливіші, аніж виганяти нечисту силу зі свого дому. Він надіється, що все минеться без його втручання. Проте, якщо нечиста сила й далі бушуватиме, то нехай панна Роттенмаєр покличе на допомогу пані Зеземанн. Його матір, без сумніву, зуміє приборкати будь-якого привида; коли вона візьметься за справу, то ні один злий дух потикатися до його дому більше не буде.

Панну Роттенмаєр така відповідь не задовільнила. Лист видався їй дещо іронічним та несерйозним. Проте вона написала до пані Зеземанн. Старенька відразу відповіла, проте її відповідь була не особливо люб’язною, а скоріше уїдливою. Пані писала, що не бачить необхідності приїжджати з Гольштайна до Франкфурта лише тому, що Роттенмаєр ввижаються привиди. Власне ніхто й ніколи привидів у цьому домі ще не бачив. І якщо зараз в них щось і завелося, то це не щось надприродне, а, скоріше всього, істота з плоті й крові. Тому панні Роттенмаєр потрібно просто з нею порозумітися, а як не вийде: нехай кличе нічних сторожів на допомогу.

Проте та не зважала на шпильки, вона не хотіла й надалі лякатися кожної тіні, тож вирішила діяти: досі дітям про історію з привидами нічого не казали. Управителька боялася, що нажахані дівчатка не захочуть більше залишатися на самоті ні вдень ні вночі. А це створить для неї великі незручності. Але тепер вона пішла в покій для навчання, де сиділи Клара з Гайді, та приглушеним голосом розповіла про нічні з’яви невідомого. Клара з переляку відразу розкричалася, що не хоче більше залишатися сама в кімнаті. Нехай татко приїде, а панна Роттенмаєр ночує в її кімнаті. Гайді також не можна залишати саму в кімнаті, бо привид може їй щось заподіяти. Нехай ночують всі разом і всю ніч не гаситимуть світло. Тінетта нехай спить у сусідній кімнаті, а Себастян та Йоганнес — у коридорі. Тоді вони зможуть криком відлякати привида, якщо йому захочеться піднятися сходами вгору.

Клара не на жарт нервувала, і панна Роттенмаєр мусила докласти чимало зусиль, щоб її трохи заспокоїти, а також пообіцяла написати батькові та поставити своє ліжко в Клариній кімнаті, щоб дівчинка не залишалася наодинці. Всі не можуть спати в одній кімнаті, проте якщо Аделаїда має великий страх, то в неї може ночувати Тінетта. Гайді боялася більше Тінетти, ніж якихось привидів, про яких ніколи не чула. Тому мужньо заявила, що не боїться і воліє ліпше спати сама в своїй кімнаті. Управителька поспішила сісти за стіл та написала в листі до пана Зеземанна, що надприродні з’яви в будинку тривають і вони настільки негативно вплинули на вразливий душевний стан Клари, що вона (панна Роттенмаєр) боїться за можливість негативних наслідків: до прикладу, епілептичних припадків, хореї. Клара залишена напризволяще, якщо критичний стан у домі не буде якимсь чином подолано.

Це допомогло, і вже через два дні на порозі дому постав його господар і так несамовито забелемкав у вхідний дзвоник, що всі почали бігати по будинку та дивитися з острахом одне на одного, бо запідозрили, що це не інакше як зухвалий злий дух тепер вже серед білого дня знову взявся за свої витівки. Себастян обережно глянув у шпаринку привідчиненої віконниці: в цю хвилину дзвоник закалатав так шалено, що кожен, хто це почув, не мав сумнівів, що так завзято смикати за мотузку дзвоника може лише людська рука. Лакей упізнав манеру дзвонити, тож стрімголов кинувся через кімнату, сторчголов сходами, внизу став на рівні ноги й прожогом розчахнув двері. Пан Зеземанн коротко привітався з ним і метнувся догори, до доньки. Клара зустріла татка голосним та радісним вигуком. Коли пан Зеземанн побачив її здоровою і без усіляких психічних розладів, обличчя у нього посвітліло та набувало дедалі веселішого вигляду: донька так тішилася його приїздам. Вона, зрештою, задоволена, що в них завівся привид, бо завдяки йому татко знову повернувся додому.

— Ну то як, панно Роттенмаєр, дух і далі бешкетує? — з прихованою посмішкою запитав господар.

— Пане Зеземанне, — відповіла управителька, — справа досить серйозна, щоб так легковажно її сприймати. Я навіть не сумніваюся, що вже завтра у вас цілком пропаде бажання кепкувати з цього приводу. Бо те, що останнім часом діється, вказує на жахливі події, що колись відбулися в цьому домі і з того часу замовчуються.

— Про щось таке жахливе я ніколи не чув, — зауважив пан господар, — проте попросив би зняти усі підозри з моїх вельмишановних предків. А тепер покличте до мене Себастяна. Хочу з ним поговорити.

Пан Зеземанн пішов у їдальню, і скоро туди зайшов Себастян. Господар давно знав, що управителька та лакей не терплять одне одного. От в нього і з’явилася підозра з цього приводу.

— А ходи-но сюди, парубче, — кивнув пан Зеземанн, — а тепер зізнайся чесно, чи ти часом сам не погрався у привида, щоб трішечки покепкувати з панни Роттенмаєр, га?

— Ні, господарю, нехай милостивий пан собі такого не думає, в мене самого від усього цього вельми жижки трусяться, — з очевидною чесністю заперечив Себастян.

— Ну коли так, то завтра вам із ще одним сміливцем, так-так — Йоганнесом, я покажу, як виглядає той привид при денному світлі. Соромно, Себастяне, ви молодий, здоровий хлоп і тікаєте від якоїсь примари! Тепер ідіть до мого старого друга лікаря Кляссена: просив би його обов’язково прийти до мене сьогодні ввечері, о дев’ятій годині. Щоб проконсультуватися у нього, я спеціально приїхав з Парижа. Він проведе ніч у моєму будинку, так би мовити, на варті. Бо така вже склалася погана ситуація. Я розраховую на його допомогу! Все зрозуміло, Себастяне?

— Так, милостивий пане, до останнього слова. Майте надію, я все виконаю найкращим чином!

З цими словами Себастян пішов, а пан Зеземанн повернувся до Клариної кімнати, щоб позбавити доньку усіх страхів перед привидом, бо, мовляв, уже сьогодні вночі він вияснить цю справу.

Рівно о дев’ятій годині, коли діти пішли спати, а панна Роттенмаєр — у свою кімнату, з’явився лікар, у якого, незважаючи на зовсім сиве волосся, зберігся квітучий та жвавий вигляд. Здавався він ледь пристрашеним, проте після привітання вибухнув одразу веселим реготом і сказав своєму другові, поплескуючи його по плечу:

— Непоганий вигляд маєш, старий! Принаймні як на того, хто збирається просидіти всю ніч на варті.

— Терпіння, старий, — у тон йому відповів Зеземанн, — поганий вигляд буде у того, на кого ти сьогодні чатуватимеш, і кого ми таки спіймаємо.

— Отож у домі таки є хворий, та ще й такий, якого ловити треба?

— Все набагато гірше, мій любий лікарю. В мене в домі завівся привид!

Лікар знову голосно зареготав.

— Ага, пане лікарю, вам, вочевидь, подобається брати у цьому участь, — продовжив Зеземанн, — от шкода тільки, що панна Роттенмаєр не може так насолоджуватися участю в ловінні духів. Вона ж бо твердо переконана, що це хтось із моїх предків бешкетує і робить каверзи.

— А як вони познайомилися? — веселився Кляссен.

Зеземанн розповів другові усю історію привида: як кожної ночі вхідні двері самі-собою розчиняються і залишаються відчиненими аж до ранку, так стверджують усі мешканці будинку. А там, де вони чатуватимуть на з’яву, він залишив два заряджених револьвери. Бо це може бути недолугий жарт когось зі знайомих прислуги, який на час відсутності господаря вирішив полякати всіх у домі. Якщо це так, тоді постріл в повітря мав би стати непоганою шоковою терапією для пустуна. Або ж тут замішані, все ж, злодії, які у такий спосіб: налякати усіх привидом, хочуть бути певними, що коли прийдуть красти, ніхто не стане їм на заваді. В цьому випадку револьвер зовсім не завадить і навіть стане у пригоді.

Поки тривала розмова, друзі зійшли сходами додолу й зайшли в ту саму кімнату, де спочатку весело, а потім зі страхом чатували Йоганнес та Себастян. Цього разу на столі також було чим підсилити мужність, як настане ніч: стояло кілька пляшок хорошого вина, поруч лежали два револьвери. Посередині столу — два канделябри зі свічками, що яскраво світили. Ще б пак, пан Зеземанн не хотів чекати на привида у напівтемряві.

Двері кімнати зачинили й замкнули на замок: забагато світла в коридорі могло відлякати з’яву. Друзі зручненько вмостилися на стільцях та почали теревенити про те та се, час від часу роблячи з келиха по добрячому ковточкові. Час пробігав швидко та приємно: вони не встигли зауважити, як годинник пробив північ.

— От тобі й на! — зауважив лікар. — Привид нас відчув, тому, мабуть, сьогодні вже не з’явиться.

— Терпіння, пане лікарю, він прийде десь о першій, — відповів Зеземанн.

І друзі продовжили бесіду. Годинник пробив першу ночі. Довкола поволі все стихло, і на вулиці також запанувала цілковита тиша. Несподівано лікар застережливо підняв пальця:

— Т-с-с! Зеземанне, нічого не чуєш?

Друзі прислухалися. Вони почули, як засув тихенько відсунувся, ключ двічі провернувся в замковій шпарині, й двері тихенько прочинилися. Зеземанн намацав рукою револьвер.

— Ти ж не боїшся? — запитав лікар і встав із крісла.

— Не бійся, та стережися, — прошепотів Зеземанн і взяв у ліву руку підсвічник з трьома свічками, в праву — револьвер та пішов слідом за лікарем, котрий, ідучи попереду, зробив так само: однією рукою тримав світло, іншою — зброю. Обидва вийшли в коридор.

Через широко розчахнуті вхідні двері лилося бліде місячне сяйво, а на порозі незворушно біліла якась постать.

— Хто тут?! — гаркнув лікар, аж луна прокотилася коридором.

Друзі підійшли ближче до білої постаті, тримаючи світло перед собою і зброю напоготові. Мара повернулася й тихенько перелякано писнула. На порозі босоніж і в довгій нічній сорочці стояла Гайді, вона спантеличено дивилася на яскраве світло та зброю і трусилася вся, як той Листочок на вітрі. Друзі здивовано перезирнулися.

— Як не помиляюся, друже, це ж твоя маленька водоноша, — промовив лікар.

— Дитино, що це все має означати? — запитав Зеземанн, — що ти хочеш робити, для чого зійшла сюди серед ночі?

Біла від переляку Гайді прошепотіла майже беззвучно:

— Я не знаю…

— Зеземанне, це мій випадок, — виступив наперед лікар, — повертайся в кімнату, сядь в своє крісло і заспокойся, а я, тим часом, відведу дитину у її кімнату та вкладу спати, що вона й має робити в таку пору.

Він поклав револьвер на підлогу й повів малу, яка продовжувала труситися від страху, по-батьківськи взявши її за ручку.

— Ти тільки не бійся, нічого не сталося, — дружелюбно промовляв він, піднімаючись сходами, — нічого страшного не відбулося. Ти тільки зберігай спокій.

У Гайдиній кімнаті лікар поставив канделябр на стіл, і, взявши дитину на руки, вклав її у ліжко та старанно накрив ковдрою. Потім сів на крісло й, дочекавшись доки вона заспокоїться і перестане здригатися всім тілом, взяв її за руку й промовив заспокійливо:

— Отож, усе гаразд, а тепер скажи мені, куди ти хотіла піти?

— Я нікуди не хотіла йти, — почала запевняти його дівчинка, — навіть не пам’ятаю, як сходила додолу. Я сама не знаю, як несподівано опинилася на порозі.

— Так, зрозуміло. А розкажи, що тобі снилося, що ти чула уві сні?

— Мені кожної ночі сниться одне і теж. Начебто я в хижці дідуся, чую, як на вулиці гуде вітер у вітті ялин і думаю собі: як гарно блищать зорі на небі! Біжу швиденько, відчиняю двері, а на вулиці так красиво! А коли прокидаюся, я і далі у Франкфурті.

Гайді ледве потамовувала відчуття жалю, що почало поволі охоплювати її.

— Гм… А тебе часом ніде нічого не болить? Голова, спина?

— Та ні, нічого не болить. Лише відчуваю ось тут — наче каменюку, і вона постійно гнітить.

— Гм… А то не так, як би щось їв, а потім ковтнути не можеш, в горлі застрягло? Краще назад відригнути?

— Та ні, так ні, але таке відчуття, що дуже хочеться плакати.

— Ага. І ти часами справді сильно плачеш?

— Ні, не можна. Цього не можна робити: панна Роттенмаєр заборонила.

— Ага, тобі не можна плакати і тоді ти починаєш тамувати плач. Не випускати його, правда? Тобі подобається у Франкфурті?

— Ага, — тихенько відповіла дівчинка, ніби погодилася, але відчувалося, що вона вважає протилежне.

— Г-м-м, а де жила в дідуся?

— Ми були завше на полонині.

— Ага, а там нудота така, зовсім нічого цікавого, еге ж?

— Та ні, там гарно, там так гарно!..

Мала більше не могла стримуватися: на неї наринули спогади, щойно пережите й довго стримувані жалі побороли її волю — з очей бризнули сльози, і вона голосно захлипала.

Лікар встав із крісла, погладив дитину по голові, поправив подушку й сказав:

— Ось так, ти поплач трішечки, і воно легше стане, відпустить, а потім стуляй оченята і засинай, висипайся гарненько, завтра все буде набагато краще ніж сьогодні, —і вийшов із покою.

Коли лікар повернувся в кімнату, де на нього з нетерпінням чекав друг, він підсунув крісло навпроти і сів.

— Послухай, Зеземанне, по-перше: твоя маленька протеже — сновида. Сама того не знаючи, вона ходила ночами по будинку, наганяла великого страху на домочадців, бо відчиняла вхідні двері. По-друге: дитина вмирає, повір мені, в прямому значенні цього слова, від туги за домівкою. Від неї вже залишилися самі шкіра та кості, одні реберця стирчать, так бідненьке схудло. Як так і надалі буде — вона довго не протягне на цьому світі. Діяти треба негайно! Нервове потрясіння можна вилікувати лише одним засобом — відвезти дитину додому, де цілющі повітря та гори зроблять свою справу. Одночасно це будуть і ліки від туги за домом. Отож, мій рецепт такий: не зволікаючи, завтра дитина їде звідси — і крапка!

Пан Зеземанн схвильовано зірвався на ноги. Він розпачливо забігав по кімнаті з одного кутка в інший. Потім йому несила стало терпіти і він заговорив:

— Сновида, хвора, тужить за домівкою!? Все це відбувається в моєму домі! І ніхто нічогісінько не помітив! От як ти думаєш, дитина здорова, весела покинула домівку, приїхала до мене, а повернеться до діда змарнілою і хворою? Лікарю, як ти можеш таке від мене вимагати? Та я від сорому не зможу нікому в очі глянути! Я ніколи цього не допущу, ніколи! Займися дитиною, пройди з нею курс лікування, лікуй, як умієш і знаєш, нехай видужає, а потім нехай сама вирішує — чи хоче повертатися. Але спершу допоможи мені!

— Зеземанне, — рубонув лікар, — подумай, що ти хочеш зробити?! Стан малої — не хвороба, яку лікують порошками та мікстурами. Та то дитина! Скільки вона ще має терпіти ради твоєї пихи? Ти або відсилаєш її додому, на природу, до якої вона звикла і яка її вилікує стократ краще, ніж будь-який лікар, або хочеш, щоб вона калікою повернулася до діда, чи взагалі не повернулася туди ніколи.

Зеземанн аж укляк на місці:

— Якщо, друже, ти так вважаєш, тоді справді варіантів нема, треба діяти негайно.

Після цих слів узяв лікаря під руку, і вони так проходжувалися по кімнаті, узгоджуючи подальші дії. Пройшло немало часу, лікар зібрався додому, і через вхідні двері, які цього разу відчинив сам господар, у коридор заглянули перші вранішні промені.

Оповідка тринадцята Повернення

Страшенно схвильований Зеземанн піднявся сходами і впевнено закрокував до опочивальні панни Роттенмаєр. Він так затарабанив у двері, що перелякана управителька з криком зірвалася з ліжка.

Вона почула, як за дверима пролунав голос господаря:

— Попрошу спішно прийти в їдальню. Потрібно підготуватися до від’їзду.

Управителька глипнула сонними очима на годинник: була п’ята година ранку. За все своє життя вона ще ніколи так рано не вставала з постелі. Що ж таке сталося? Сповнена цікавості та остраху з того, що відбудеться далі, панна заметушилася, не тямлячи, що робить, натягувала на себе щось із одягу, а потім гарячково шукала це повсюди і, звісно, ніяк не могла знайти.

Тим часом пан Зеземанн йшов по коридору і смикав за всі линви, що були з’єднані з різними дзвониками: для кожної прислуги свій дзвоник. Усі в домі заметалися спросонку, похапцем та навиворіт одягалися, бо вважали, що злісний привид напав на самого господаря, і той кличе на допомогу. Слуги збігалися в їдальню, і кожен був одягнений химерніше за іншого. Всі здивовано витріщалися на господаря, бо той зайшов свіжий та бадьорий і зовсім не виглядав на до смерті переляканого привидом. Йоганна відразу було відправлено підготувати до від’їзду коней та карету й під’їхати до парадного входу. Тінетта отримала завдання розбудити Гайді та підготувати її до подорожі. Себастян мав піти в дім, де служила тітка Дора, і привести її до Зеземанна. Тим часом в їдальню зайшла панна Роттенмаєр: одягнена вона була бездоганно, от тільки чепчик вдягнула задом наперед, так що здалеку виглядало ніби в неї вивернута за спину голова. Пан Зеземанн дивно глянув на «ранню пташку» й одразу почав давати вказівки. Управителька має негайно спакувати у валізу всі речі, які належать швейцарській дитині, так господар зазвичай називав Гайді, бо її ім’я звучало для нього дещо незвично. Крім того туди ж потрібно спакувати й частину Клариних речей, бо дитина має мати всього достатньо. Все мусить бути зроблено миттю.

Панна Роттенмаєр від несподіванки заклякла, як соляний стовп, і тільки витріщалася на хазяїна. Вона ж бо дуже сподівалася, що він хоче їй особисто довірити історію про жахливі нічні пригоди, коли уздрів привида. Проте замість цікавої оповіді, яку за дня набагато приємніше послухати, аніж, скажімо, ввечері, бо тоді моторошно — цілковито прозаїчне та ще й трудомістке завдання!? Управителька ніяк не могла оговтатися, кліпала очима та не могла зрушити з місця. Вона все ще очікувала якихось пояснень.

Але господар нічого пояснювати не хотів, а просто встав і, залишивши панну Роттенмаєр стояти посеред кімнати, пішов до Клари. Як він і підозрював — метушня в домі не пройшла непомітно для доньки: вона прокинулася й прислуховуючись до шуму в коридорі та кімнатах, намагалася зрозуміти, що би це все могло означати. Татко присів на крайчик її постелі й розповів усе: привид, який з’являвся у них в домі, — це Гайді, що як встановив лікар, хвора на сомнамбулізм. Вона в такому стані може навіть видертися на дах, а це дуже небезпечно. Тому вирішено негайно відіслати дитину додому, бо брати на себе відповідальність за неї він не може. Клара має зрозуміти, що його рішення єдино правильне і по іншому вчинити не можна. Донька дуже болісно відреагувала на таку звістку та намагалася знайти якесь вирішення проблеми, проте татко твердо дотримувався своєї думки, пообіцяв, правда, що якщо не буде плачів, то наступного року поїде з Кларою до Швейцарії. Тому дівчинка мусила змиритися з неминучим. Вона навіть знайшла собі втіху: попросила, щоб валізу для Гайді принесли в її кімнату, і вона, собі на радість, вказуватиме, що туди покласти. Татко радо погодився на таку пропозицію, бо доньку треба було якось розвеселити, та й дитина піде від них не з порожніми руками. Тим часом Себастян привів тітку Дору і та з нетерпінням очікувала в передпокої, бо не знала навіщо її так рано сюди привели. А раз привели вдосвіта, то, мабуть, трапилось щось надзвичайне. До неї підійшов пан Зеземанн та розповів про стан Гайді, сказав також, що його бажанням є негайно відіслати дитину додому. Тітка була дуже розчарована таким поворотом подій. Вона всього сподівалася, але не такого! Дорка пригадала собі слова старого, якими він їх спровадив із полонини. Сказав, щоб вона більше на очі йому не потрапляла. Тому привести малу старому, забрати її в нього, а потім знову привести, видавалося Дорці не особливо привабливим. Отож, довго не роздумуючи, вона вельми переконливо довела, що сьогодні, на жаль, від’їхати ніяк не може і в найближчі дні теж така зайнята, що не знає чи взагалі зможе поїхати з Франкфурта. Пан Зеземанн зрозумів усе, тому сказав Дорці, що вона може залагоджувати свої справи, він її більше не затримуватиме. Господар велів покликати до себе Себастяна, а коли той прийшов, наказав готуватися до подорожі. Сьогодні лакей має виїхати з дитиною до Базеля, а завтра — привезти її додому. Після чого нехай відразу повертається назад. На словах він передавати не має нічого, бо пан Зеземанн напише листа, в якому все пояснить.

— Головне, Себастяне, — завершив свої настанови пан Зеземанн, — ти маєш виконувати всі накази докладно! Ось на візитці я пишу ім’я та адресу постоялого двору в Базелі. Пред’яви цю візитку, і для дитини дадуть хорошу кімнату. Про себе потурбуєшся сам. Підеш у кімнату малої і міцно позачиняєш там усі вікна. Так позачиняєш, щоб відчинити їх можна було, приклавши чимало зусиль. Коли вона ляже спати, зачиниш вхідні двері знадвору на ключ, бо мала страждає на сомнамбулізм, у чужому помешканні може ненароком скалічитися, як вийде на вулицю вночі. Усе добре зрозумів?

— А-а-а! Так ось воно як, — з подивом відповів Себастян. Йому відразу сяйнув здогад, лакей зрозумів, хто був тим привидом, який усіх так налякав.

— Саме так! А ти — великий страхополох, проте не лише ти такий перепуджений. І не тільки Йоганнес, але й решта всієї веселої компанії — страхопуди! — пан Зеземанн вийшов і попрямував у свій кабінет писати листа Вуєві з полонини.

Себастян знічено стовбичив посередині кімнати та повторював подумки: «Не дав би я цьому боягузові, цьому Йоганнесові заштовхати себе назад у кімнату, а пішов би вслід за білою примарою. Тепер я так завжди робитиму, це вже точно!»

Історія з привидом випарувалася, немов фантом у перших сонячних променях. Все стало на свої місця і було цілком зрозумілим.

У цей час Гайді, зодягнена в святкову сукенку, чекала в своїй кімнаті подальшого розвитку подій, бо нічогісінько не розуміла: Тінетта розбудила її, дістала одяг із шафи і, нічого не пояснюючи, наказала вдягатися. Тінетта ніколи не розмовляла з неотесаною дикункою Гайді, бо вважала це нижчим своєї гідності.

Пан Зеземанн із написаним листом зайшов у їдальню, де парував на столі сніданок, і вигукнув:

— Де дитина?

Покликали Гайді. Коли вона підійшла до господаря, щоб привітатися, він запитально глянув на неї:

— Ну, мала, що скажеш?

Гайді здивовано зиркнула на нього.

— Та ти нічогісінько не знаєш, — розсміявся пан Зеземанн. — Сьогодні повертаєшся додому, зараз сядеш у карету.

— Додому? — перепитала враз поблідла дівчинка майже беззвучно: якусь хвилю в неї перехопило дихання від хвилювання.

— Що, не хочеш їхати? — усміхнувся пан Зеземанн.

— Та ні, дуже хочу, — прохопилася мала й зашарілася, як маків цвіт.

— Добре, добре вже, — підбадьорив її господар, сів і кивнув їй, що вона може зробити те саме. — Зараз гарненько поснідаєш, а потім у карету і вперед!

Проте малій шматок у горло не ліз, хоч як слухняно намагалася щось з’їсти. Від хвилювання вона втратила відчуття реальності й не могла визначитися, чи то встала, чи бачить наступний гарний сон, а зараз прокинеться лише в нічній сорочечці, стоячи босими ногами на порозі…

— Нехай Себастян візьме в дорогу достатньо харчів, — гукнув пан Зеземанн панні Роттенмаєр, як тільки та зайшла в їдальню, — дитина їсти не може, що цілком зрозуміло.

— Іди побудь з Кларою, поки карету підженуть до парадного входу, — привітно звернувся він до Гайді.

Це було, якраз те, чого дівчинка бажала щонайбільше: вона прожогом кинулася в Кларину кімнату. Посеред неї ще й досі роззявивши пащу стояла величезна валіза.

— Гайді, йди сюди, — покликала Клара подружку, — глянь, що я тобі надарувала! Правда, тобі подобається?

Клара перелічила все, що було всередині. Сила-силенна всіляких речей: сукні, фартушки, хустки, набори для шиття та вишивання.

— А ще глянь, ось! — і Клара тріумфально підняла кошик, в якому лежало близько дванадцяти пухких біленьких пампушок.

Гайді аж підстрибнула від радості: стільки м’якеньких пампушок для бабусі! Радіючи, діти геть забули, що скоро доведеться прощатися, тому коли почувся окрик Йоганна: «Карету подано!» — у них навіть не було часу, щоб сумувати. Гайді кинулася в свою кімнату: забрати гарну книжку з ілюстраціями, що її подарувала бабуся. Ніхто не міг її покласти з усіма речами до валізи, бо Гайді заховала свій найдорожчий скарб під подушку: ні в день ні в ночі не хотіла з нею розлучатися. Книжку вона поклала на булочки. Після цього розчахнула дверцята шафи, щоб переконатися, що нічого не забули. І справді, там лежала стара червона хустка. Панна Роттенмаєр не вважала її вартою уваги, проте Гайді замотала нею якусь іншу річ та поклала у кошик із самого верху. Тепер червоний пакуночок здалеку кидався у вічі. Лише після цього дівчинка вдягла свого гарненького капелюшка та вийшла з кімнати.

Діти прощалися нашвидкуруч, бо поруч стояв пан Зеземанн, який мав провести Гайді до карети. Роттенмаєр очікувала на сходах, щоб там попрощатися з малою. Коли вона побачила дивовижний червоний пакуночок, вхопила його й жбурнула на підлогу.

— Ні, Аделаїдо, — промовила повчально, — з цим ти з цього будинку не вийдеш. Такого тобі взагалі не треба і нічого його з собою тягти. А тепер прощавай.

Після такої заборони, Гайді не могла підняти свого клуночка і з надією глянула на пана Зеземанна, ніби в неї забирали її найбільший скарб.

— Ні, ні! — категорично відрізав господар. — Дитина візьме все, що приносить їй радість. Навіть як захоче взяти кошенят чи черепаху, ми не повинні з цього робити проблем, панно Роттенмаєр.

Гайді швиденько підняла свій клуночок з підлоги, і в її очах світилися радість та подяка. Внизу, коло карети, пан Зеземанн простягнув малій руку і пообіцяв, що вони з донькою часто згадуватимуть її, та побажав дівчинці щасливої дороги.

Гайді в свою чергу щиро подякувала за все хороше, що для неї було зроблено, а під кінець передала сердешні вітання лікареві Классену.

Дівчинка пам’ятала, як вчора лікар сказав їй: «Завтра все буде добре». Тож зробила висновок, що без його участі тут не обійшлося.

Її посадили в карету, слідом за нею туди потрапили кошик та сумка з харчами і, нарешті, Себастян. Пан Зеземанн гукнув ще раз на прощання: «Щасливої дороги!», і карета рушила з місця.

Незабаром дівчинка сиділа у вагоні, міцно тримаючи кошик на колінах. Вона не хотіла ні на мить випускати його з рук: там були пампушки для бабусі, вона ж мусить їх пильнувати. Крім того мала час від часу мигцем заглядала у кошик і щиро раділа. Під час подорожі, протягом багатьох годин, вона сиділа тихенько, мов мишка: лише тепер усвідомила, що повертається до дідуся, на полонину, до бабусі, до Петруся-Козопаса, повертається додому. На неї найшли спогади, як все там, у горах, виглядало, а потім напосіла нова думка, і вона не витримала:

— Себастяне, а бабця на полонині не померла?

— Та ні, що ти! — заспокоїв той, — ми приїдемо туди, а вона, маємо надію, ще жива.

Гайді знову поринула у спогади, час від часу заглядала до свого кошика, їй захотілося викласти всі булочки з кошика на стіл. Минуло ще трохи часу й вона знову запитала:

— Себастяне, а справді можна бути певним, що бабуся іще жива?

— Та певно, що так, — забурмотів крізь сон Себастян, — певно, що жива, чого б це їй помирати!

Невдовзі гойдання вагона заколисало й Гайді. Неспокійна ніч та підйом удосвіта зробили свою справу, мала заснула так міцно, що прокинулася лише від того, що Себастян торсав її руку:

— Вставай! Прокидайся! Ми під’їжджаємо до Базеля. Скоро виходимо!

Наступного ранку вони продовжили подорож. Гайді знову сиділа з кошиком на колінах. Вона ніяк не хотіла віддавати його Себастянові. Проте сьогодні вже нічого не питала: з кожною годиною неспокій в її душі зростав все більше. Раптом несподівано оголосили: «Маєнфельд». Дівчинка схопилася, те саме зробив і Себастян, якого оголошення теж застало зненацька. Ось лакей та дівчинка вже стоять на пероні, коло них валіза, а потяг, посвистуючи, гуркотить колесами далі, в долину. Себастян із сумом спостерігав за останнім вагоном, аж поки той не зник із виду. Йому набагато приємніше було б і далі їхати собі у вагоні, де відчував себе набагато безпечніше, аніж у цій, як він вважав, напівдикій країні. Лакей крутив головою, розглянувся довкола, намагаючись вибрати найбезпечнішу дорогу, яка б привела його прямісінько в Дьорфлі. Недалеко від невеликої будівлі вокзалу стояв маленький віз-драбиняк, в якого була запряжена сухоребра конячка. Здоровуцький візник саме вантажив на воза великі лантухи, які згрузили з потяга. Себастян наважився підійти до нього і запитав про найбезпечнішу дорогу до Дьорфлі.

— У нас усі дороги безпечні, — буркнув здоровило у відповідь.

Себастян поміняв тактику і запитав про найкращу дорогу до вищезгаданого села, по якій можна було б іти з великою валізою і не впасти в якусь ущелину. Чолов’яга змірив валізу поглядом, подумав хвилю, а потім заявив, що візьме її на воза, бо на його думку, вона зовсім не важка. Йому по дорозі, він саме в Дьорфлі і їде. Себастян теж висловив пару думок, тож зрештою обидва дійшли згоди, що на возі поїде дитина з валізою. А в Дьорфлі хтось відведе її на полонину.

— На полонину з села я сама дійти можу, я знаю дорогу, — втрутилася в розмову Гайді, яка уважно слідкувала за перемовинами.

У Себастяна камінь із серця впав, коли зрозумів, що у нього є можливість не лізти в гори. Лакей відкликав Гайді вбік і непомітно передав їй важкий згорток та листа. Себастян шепотів, що цей згорток — це господарів подарунок дідусеві. Але його треба сховати на самий низ кошичка, під булочки для бабусі. А ще треба пильнувати, щоб з подарунком для дідуся нічого не трапилося, не загубити його часом, або десь не забути. Коли щось таке трапиться з його подарунком, пан Зеземанн розізлиться страшенно і надалі на все життя таким злим і залишиться, нехай мамзелька має то на увазі.

— Ні, я його не загублю, — запевнила мала і запхала листа разом зі згортком на самий спід кошика.

Отож валізу завантажили на воза, після чого Себастян, підхопивши Гайді під пахви посадив її на лаву, яка правила за сидіння в драбиняку, подав їй на прощання руку та, корчачи різноманітні гримаси й жестикулюючи, — ще раз нагадав, щоб вона берегла вміст кошика як зіницю ока. Нагадував на мигах, бо візник був зовсім близько, а лакей усвідомлював, що за наказом господаря він відповідає за дитину і має допровадити її до самого дому. Та ось їздовий видерся на воза, всівся біля Гайді, і конячка потягла воза вгору. Радий, що не треба робити небезпечної подорожі, Себастян всівся на лаві коло вокзалу: чекати на зворотній потяг.

Їздовий, який підібрав Гайді на вокзалі, був пекарем з Дьорфлі. Він віз додому лантухи з борошном. Особисто він ніколи Гайді не бачив, але, як і кожен із мешканців сільця, багато разів чув про дитину, що жила у Вуя з полонини. Крім того він свого часу був знайомим із покійними татом і мамою дівчинки. Отож пекар знав, що везе на своєму возі дівчинку, про яку багато в селі говорили. Він дивувався, що мала знову повернулася додому, тому, аби задовольнити свою цікавість, розпочав із нею розмову.

— Стривай, та ти ж та дівчинка, яка жила на полонині у Вуя, егеж?

— Ага.

— І шо, так тобі нездало^[10] було, що мусила-сь назад вертатися домів?

— Та нє, мені в місті зле не було, не кожен може похвалитися таким життям, як у Франкфурті.

— То чого назад вертаєш?

— Бо мені господар, пан Зеземанн, дозволив, а інакше я б ніколи не вернулася.

— Ге? Та чого ж ти з такого добра йдеш, коли тобі дозволяють? Не ліпше було б там лишатися, де краще жити?

— Мені найліпше в дідуся на полонині! Вдома мені у стократ ліпше, аніж деінде!

— Ага, як вернешся до того добра, по-інакшому заспіваєш, — буркнув пекар. — Мене тільки одне дивує, — продовжив, балакаючи сам до себе, — вона вже собі знає, як воно на цьому світі є, ото дивина, га?

Візник почав насвистувати і не казав вже більше нічого. Гайді розглядалася, і її помалу охоплювало збудження: ось дерева на узбіччі, а он там, на горизонті, височіють зубчаті шпилі Фалкніса й ніби давні друзі вітаються з нею. Гайді привіталася у відповідь. Чим вище піднімалися, тим більше зростало очікування. Нараз їй захотілося зістрибнути з воза та чимдуж побігти, щоб якнайскоріше потрапити нагору. Але вона притамувала це бажання, хоча в душі у неї вирувала буря. Ось віз в’їхав у Дьорфлі, дзвін на церкві пробив п’яту годину. За якусь мить драбиняка обступив натовп з цікавих дітлахів та жіночок. Підійшло ще пару сусідів, бо валіза та дитина викликали зацікавленість усіх жителів сільця. Кожен хотів знати, звідки вони, куди прямують та, зрештою, кому належать. Коли пекар зняв дівчинку з воза, вона похапцем подякувала: «Дякую, дідусь забере валізу» і хотіла швиденько побігти наполонину, але пробитися через натовп було просто неможливо: люди тісно обступили її з усіх боків і кожен питався про щось своє. Перелякана Гайді почала пробиратися через юрму і люди, бачачи перестрах на її обличчі, мимоволі розступалися, даючи їй дорогу. Вони перемовлялися, бач, яка налякана, щось її там добряче перестрашило. Нараз усі пригадали, яким злючим зробився Вуй із полонини за цей рік: нікому й слова не скаже, не вітається. Як гляне на зустрічного — ніби вбити хоче. Мала би дитина куди подітися, не бігла би в це зміїне кубло. Але тут у розмову втрутився пекар, він сказав, що, мабуть, єдиний серед присутніх, хто справді щось знає достеменно. Привернувши таким чином до себе увагу, задоволений, він утаємничено повідав, що дівчинку до Маєнфельда поїздом привіз якийсь пан, там він вельми дружелюбно попрощався з нею, а йому відразу й не торгуючись, заплатив названу суму за перевезення малої та валізи, та ще й доклав щедрі чайові. Тож він упевнено може стверджувати, чув на власні вуха, що там де вона була, їй було надзвичайно добре, але сама захотіла вернутися до дідуся. Ця новина викликала велике здивування серед присутніх. Її одразу рознесли селом: тепер не було жодної хати, де б, ще того вечора не говорили про дівчинку, яка з райського життя повернулася на полонину.

Гайді зі всіх сил бігла стежиною угору. Час від часу, правда, мусила спинятися, щоб перевести подих: кошик у руках був досить важким, а підйом угору ставав дедалі крутішим. Дівчинка думала тільки про одне: «Чи сидить на своєму місці в кутку за прядкою бабуся? Чи не померла вона, поки мене не було?» Нарешті побачила хатку, що стояла в заглибині полонини. Серце в малої шалено застукало, Гайді побігла стрімголов, а серце калатало голосніше й голосніше. Ось вона вже стоїть перед дверима, але від хвилювання ніяк не може їх відчинити. Нарешті вдалося, й мала застрибнула всередину і завмерла там, боячись навіть дихнути.

— Йой, Бозю ти мій, Бозю, — почувся з кутка знайомий голос, — так завше наша Гайді в хатину заскакувала, йой, най би ше хоч раз в житті посиділа вона коло мене. Хто там зайшов?

— Це я, бабцю, Гайді! — вигукнула мала і, не пам’ятаючи себе від радості, кинулася в куток до старенької. Впала там перед нею на коліна, вхопила її руки, поклала її долоні собі на обличчя і не могла від радості промовити слова.

Бабуся спочатку була також настільки ошелешена несподіваною з’явою дівчинки, що нічого не могла сказати. Потім почала гладити її по кучерявому волоссю і промовляла раз за разом:

— Так, так — то її волоссячко, так — то її голосочок. Дякую тобі, милий Боже, шо дав можливість дочекатися, зак вона вернеться^[11]… — і зі сліпих очей викотилися, капнувши на Гайдину руку, сльози радості. — Це ж правда ти, Гайді, ти справді повернулася?

— Так, бабусю, я повернулася додому, — запевнила вона. — Ти тільки не плач, я тепер приходитиму до тебе кожного Божого дня. Я ніколи тебе вже не покину, і тобі пару днів не треба буде гризти твердий хліб, от бачиш, бабусю, бачиш? — Гайді почала виймати з кошика одну пампушку за іншою, аж поки на колінах у старенької не виросла купка з дванадцяти булочок.

— Йой, дитино, йой! Божа ласка з тобою! — вигукнула бабуся, коли відчула, що пампушки ніяк не закінчуються і їх стає дедалі більше. — Але найбільша радість для мене ти сама, дитино, — і старенька знову почала гладити дівчинку по голові, по її розпашілих від бігу щічках та повторювала раз за разом: — Скажи ще щось, маленька, скажи, шоб я тебе чути могла!..

Гайді розповіла, як тривожилася, поспішаючи до неї: чи ж дочекалася старенька її з пампушками, чи померла, так їх і не скуштувавши… а вона, Гайді, не зможе більше прийти до неї…

В хатину зайшла Петрусева мама і від здивування завмерла на місці, а потім вигукнула:

— Та це ж Гайді, очам своїм не вірю, як таке може бути!

Дівчинка звелася на ноги і подала їй руку для привітання. Бриґітта тим часом ніяк не могла надивуватися з її «міського» вигляду. Вона ходила навколо дитини, розглядала її та повторювала:

— Бабцю, ти би лишень тільки виділа, яка гарненька суконка, в яку мала зодягнена! Та її тепер не впізнати! А капелюшок із пером на столі, він також твій? Одягни його, хочу подивитися, як тобі в ньому.

— Ні, мені він більше не потрібен, — навідріз відмовилася Гайді. — Як хочеш, можеш його собі забрати. В мене є свій.

Дівчинка розгорнула червоний пакуночок і вийняла свого старого солом’яного капелюшка, в якого після подорожі зморщок стало ще більше. Проте Гайді не зважала на такі дрібнички. Вона добре пам’ятала, як дідусь кричав Дорці вслід, що в капелюшку з пір’ям він нікого більше бачити не хоче. Це була, власне, причина, чому дівчинка старанно зберігала свій старий капелюшок: вона постійно думала про повернення додому, до дідуся. Бриґітта зауважила, що не потрібно бути такою наївною, капелюшок — просто диво, вона не може його взяти. Якщо мала не хоче такого носити, то його можна продати доньці вчителя та заробити пристойну суму. Проте Гайді свого рішення не змінила: вона непомітно поклала капелюшок у куток, позаду бабусі, так, що тепер його взагалі не було видно. Після цього скинула своє гарне платтячко й залишилася в нічній сорочечці, з відкритими по плечі руками, пов’язала на шию червону хустку і, взявши бабусю за руку, сказала:

— Тепер я мушу до дідуся, але завтра зранку я знову прийду, на добраніч, бабуню.

— Приходь, дитино, завтра приходь! — попросила бабуся, вона обхопила руками її долоньку і ніяк не хотіла пускати.

— А чого ти скинула своє гарненьке платтячко? — не втримавшись, спитала Бриґітта.

— Бо я хочу так до дідуся піти. Якщо прийду, одягнена у все нове, то він мене, як і ти, може не впізнати.

Бриґітта провела малу за поріг, а надворі тихенько попередила:

— Спідничку могла б і не скидати, він би тебе й так упізнав. І будь пильна: Петрусь каже, що Вуй зробився злий і взагалі не озивається.

Гайді побажала їй доброї ночі й почала підніматися з кошиком у руках до хатини дідуся. Полонина переливалася різними барвами та буйно зеленіла під щедрими променями вечірнього сонця, заіскрилися також снігові плеса на Шезаплані. Через кожних пару кроків Гайді спинялася і, оглянувшись, (коли підніматися полониною гори — за спиною) милувалася цією красою. Та ось багряне сяйво, торкнулось її ніг, і трава під ногами запалахкотіла. Гайді знову оглянулася. Такого вона навіть уявити не могла і в найкращому сні не бачила: шпилі Фалкніс, витягнувшись до неба, палали, віддалені снігові поля жаріли, небо над горами полум’яніло, а по ньому пливли шарлахові хмарки. Трава на полонині стала золотистого кольору, голі та похмуро-сірі скелі засяяли, а глибоко внизу, в імлі та чистому золоті пливла далека долина. Гайді стояла посеред цієї пишноти й від щирої радості та блаженства по її щоках котилися сльози. Мала склала долоньки й палко звернулася до любого Бога, що він у своїй благодаті привів її додому, а тут усе стало ще красивішим, ніж вона раніше бачила та уявляла. Дівчинка голосно подякувала Богові, що тепер це усе знову належить їй. Гайді сповнило таке щастя серед величі вечірніх гір, що їй бракувало слів вознести хвалу Господові. Дівчинка змогла піти далі, лише коли згасло сяйво вечірнього сонця та почало сутеніти. Вона не могла стриматися й побігла вгору. І незабаром стало видно шпичаки ялин над дахом хижки, потім — дах, а ось уже й хатину, коло якої на лаві сидів дідусь та пахкав своєю люлькою, а над хижою коливалися верхівки старих ялин, і гудів у них вечірній вітер. Гайді погнала щодуху, і перш ніж Вуй встиг розгледіти її, дівчинка вже була поруч, вкинула на землю кошика й обійняла його. Від хвилювання довгоочікуваної зустрічі вона й слова не могла вимовити, лише скрикувала:

— Дідусю! Дідусю! Дідусю!

Старий теж мовчав. Багато літ минуло, як він востаннє плакав. Отож стояв і час від часу витирав сльози. Потім звільнився від обіймів малої, посадив її собі на коліна й хвилю-другу розглядав.

— Отож вернулася додому, Гайді, як то може таке бути? Не виглядаєш на дуже гонористу. Вони шо, відіслали тебе назад?

— Ой ні, дідусю, — поспішила з поясненнями внучка, — ти не маєш так думати, вони всі такі добрі! І Клара, і бабуся, і пан Зеземанн. Але знаєш, я не могла більше там витримати, без дому, без тебе. Мені деколи здавалося, що я не маю чим дихати, аж задихалася, так додому хотілося. Але нікому не признавалася, бо то було би невдячно з мого боку. Але одного разу зрання мене покликав до себе пан Зеземанн, я так собі думаю, що тут не обійшлося без помочі пана лікаря… Але, почекай, та, мабуть, про все в листі від господаря написано.

Гайді зіскочила додолу, дістала з кошичка листа і згорток та віддала дідусеві.

— То твоє, — сказав старий і поклав згорток на лаву коло себе.

Після цього почав читати листа. Прочитавши й не кажучи ні слова, поклав його в кишеню.

— Ти як, Гайді, молочка зі мною вип’єш? — спитав, ведучи її за руку до хати, — але забери гроші з лави, за них можеш собі нове ліжечко купити й цілу купу одежі на пару років уперед.

— Та нащо мені ті гроші здалися! — відмовилася та. — Ліжечко в мене вже є, а одягу всілякого мені Клара стільки надарувала — більше й не треба.

— Візьми, візьми, поклади в шафу, от зобачиш^[12] — колись вони тобі знадобляться.

Гайді послухалася і застрибала за дідусем в хатину. Всередині від радості, що знову тут, почала бігати по всій хижці та заглядати по всіх кутках. Потім видерлася чимскоріш по драбинці нагору, де стала, як вкопана, і збентежено вигукнула:

— Дідуню, в мене немає більше ліжечка!

— Злазь, — пролунало знизу, — я ж не знав, шо ти прийдеш. Ходи сюди, молоко пити будемо.

Гайді зійшла вниз і всілася на свій високий стілець на старому місці за столом, взяла горнятко і з такою жадібністю почала пити, ніби то було щось таке смачнюче, чого вона ніколи не пила.

Потім поставила горнятко на стіл і промовила, перевівши подих:

— Нічого кращого, ніж наше молочко, на цілому світі немає, дідусю!

Коли знадвору пролунав голосний свист, Гайді кинулася надвір. З гори до хатинки, пострибуючи спускалася отара кіз з Петрусем-козопасом. Коли Петрусь угледів Гайді, закляк на місці й безмовно витріщився на неї.

— Доброго вечора, Петрусю! — гукнула Гайді й побігла всередину отари, — Білко, Бурко, пам’ятаєте мене?

Кози відразу впізнали її голос, бо водночас повернули до неї голови та почали мекати від радості. Гайді кликала їх за назвиськами, а вони підбігли до неї, оточили зі всіх сторін, і кожна намагалася підійти щонайближче. Кози штовхалися, мекали, а нетерплячий Щиглик перестрибнув аж двох кізок, щоб дістатися до Гайді. Боягузка Сніжка відіпхнула Великого Турка, і той стояв ошелешений таким нахабством та жалюгідно тряс бородою, піднявши її догори: показував що це він — «Великий Турок», якого треба боятися!

Гайді не тямила себе від щастя: знову зустріти всіх своїх старих друзів! Дівчинка обіймала раз за разом тонконогу Сніжку та чухала напористого Щиглика, а кози обережно юрмилися навкруги, демонструючи любов та довіру до неї. Нарешті підійшов Петрусь-козопас, який досі так і стояв, там де вкляк, побачивши Гайді.

— Петрусю, ходи сюди і привітайся, побажай мені доброго вечора, — гукнула дівчинка до нього.

— То ти повернулася? — зумів нарешті подолати здивування пастушок, підійшов ближче, потиснув її простягнену руку та спитав, як завжди ввечері, коли вони поверталися з пасовиська:

— Завтра поженеш зі мою кіз на полонину?

— Нє, завтра не вийде, бо піду до бабусі, а от післязавтра — може, й так.

— Ото правильно, шо ти вернулася, — сказав Петрусь, широко посміхнувся і спробував погнати кіз далі.

Проте сьогодні кози перестали його слухати, такого ще ніколи не було: вони не хотіли йти з ним у долину, а скакали навколо Гайді, яка, поклавши одну руку на голову Білки, а другу — Бурки, вела їх до кошари. Дівчинка мусила зайти разом із Білкою та Буркою в кошару та заховатися за зачиненими дверима, бо інакше кози не пішли б додому. Коли Гайді повернулася в хатину, то побачила, що в неї тепер уже є ліжечко: пишне та пахнюче, бо сіно заготовлене недавно. Дідусь старанно застелив його чистенькими лляними покривалами. Гайді лягла і так солодко та міцно заснула, як цілий рік уже не спала. Вночі старий добрих десять разів зривався з постелі та тихенько піднімався по драбинці, прислуховуючись, чи все з малою добре. Вкотре перевіряв, чи щільно затулене сіном слухове вікно в фаціяті: місячне проміння не мало світити на сплячу дівчинку.^[13] Проте вона міцно спала й зовсім не поривалася кудись вставати: невпинне бажання повернутися додому — втілилося. Мала побачила скелі та гори в місячному сяйві, почула, як гудуть на вітрі ялини за колибою. Гайді повернулася додому!

Оповідка чотирнадцята У неділю, коли лунає передзвін

Дівчинка чекала на дідуся під ялинами, що колихалися на вітрі. Вуй із полонини вирішив піти разом із нею: вона — до бабусі, а він забере в Дьорфлі її валізу. Мала ніяк не могла дочекатися знову побачити бабусю та дізнатися, чи засмакували їй пампушки з Франкфурта. Чекати не було нудно: вона ніяк не могла наслухатися посвистування вітру в верхівках ялин та вдосталь насолодитися запахом та видом зелених лугів зі золотистими квітами.

Та ось із колиби вийшов дідусь, огледівся довкола і промовив задоволено:

— Ну що ж, можемо рушати.

Був суботній полудень, а по суботах Вуй із полонини за звичкою наводив чистоту в хижці, кошарі та на подвір’ю. Сьогодні він заходився прибирати від самісінького ранку, а після обіду запланував прогулятися з Гайді. Отож стояв на подвір’ї і задоволено розглядав результати своєї роботи. Біля хатини Петруся-козопаса їхні дороги розійшлися: Гайді застрибнула через поріг у хижку, а дідусь пішов стежиною у село.

Бабуся, щойно почувши кроки малої, ніжно вигукнула:

— Дитинко, то ти прийшла? Ти знову прийшла?

Старенька вхопила руку дівчинки і тримала міцно-міцно, бо боялася, що малу можуть в неї знову забрати. Вона розповіла, що пампушки їй дуже засмакували. Вони чудодійно надали їй сили, і вона відчуває себе сьогодні набагато міцнішою, аніж раніше. Тут в розмову втрутилася Петрусева мама. Вона сказала, що бабуся боїться занадто швидко з’їсти усі пампушки. Тож за вчора і за сьогодні з’їла тільки одну булочку. Так вона ще довго залишатиметься при силі, якщо вісім днів їстиме лише по булочці. Гайді вислухала Бриґітту, на хвильку задумалася та знайшла вихід.

— Бабусю, знаєш, що я зроблю? — задоволено та поспішно заговорила вона. — Я напишу Кларі листа. І вона надішле мені стільки ж пампушок, а може, й більше. Коли в мене забрали їх цілу купу, Клара пообіцяла дати мені стільки ж. Вона обов’язково вишле пампушки.

— Йой, Боже, — сказала Бриґітта, — це ти дуже гарно придумала. Але подумай, доки пампушки дійдуть до нас, то геть зачерствіють. Ох, якби-то зайву копійку мати. Он пекар в селі такі самі пече, але я ледве годна^[14] за чорний хліб заплатити. Які там пампушки!..

Обличчя дівчинки осяяла радість:

— Бабусю, в мене ціла купа грошей! — тріумфально гукнула мала й задоволено підскочила, — тепер я знаю, що з тими грошима робити. Кожного дня в тебе буде свіжа булочка, а в неділю — дві. А приносити їх може Петрусь.

— Дитино, не турбуйся, — заперечила бабуся, — не роби такого. Хто таке видів?! Тобі не для того дали гроші. Маєш їх віддати дідусеві. Він тобі скаже, шо з ними робити.

Але Гайді так захопилася своєю ідеєю, що нікого не чула. Вона скакала по хижці і вигукувала раз за разом:

— Тепер бабуся їстиме кожного дня свіжі пампушки й скоро стане зовсім здорова! О-о-о, бабусю! — спала їй нова думка, — як станеш зовсім здоровою — в тебе розвидніє в очах. Раніше ти нічого не виділа, бо слабувала.

Старенька сиділа мовчки. Їй не хотілося псувати дитині веселого настрою. Гайді раптом зауважила бабусин старий пісенник, їй спала ще одна думка:

— Бабусю, я тепер можу читати. Почитати тобі пісню з твоєї книжки?

— Певне, шо так, — радісно здивувалася та. — Дитинцю, ти можеш читати? Ти навчилася?

Гайді видряпалася на стілець і, здійнявши хмару пилюки, взяла книжку. Пісенника довго ніхто не брав до рук, от він і припав пилюкою. Дівчинка старанно витерла його, всілася на ослоні коло бабусі і запитала, яку пісню та хотіла б послухати.

— Яку, дитинцю, хочеш, яку хочеш! — старенька трішечки відсунула від себе прядку та стала напружено чекати.

Дівчинка перегорнула декілька сторінок і почала читати то тут то там по строфі:

— Зараз сонечко вигляне, і я тобі щось прочитаю, бабуню.

Читаючи, вона ставала дедалі стараннішою та зацікавленішою:

Бабуся мовчки сиділа, склавши руки. Вона, як і Гайді, була сповнена умиротворення, яке неможливо описати словами, і по її щоках котилися сльози радості.

Коли дівчинка перестала читати, старенька вимогливо попросила:

— Гайді, дитинцю, прочитай іще раз, най ще раз почую!

Дівчинка прочитала вірша ще раз і не тільки на радість та вимогу старенької, але й тому, що сама хотіла це ще раз почути:

— Гайді, з мене темрява спала. В серці моїм темрява спала. Дякую, дитино, ти принесла мені стільки радості! — повторювала старенька раз за разом, а Гайді аж сяяла від щастя.

Такою задоволеною вона ще бабусю не бачила. Куди й подівся сум на її обличчі. Бабуся випромінювала радість та вдячність. Складалося враження, що вона прозріла і бачить красиві райські сади.

У вікно постукали, і Гайді побачила дідуся, який кликав її повертатися додому. Дівчинка вибігла надвір, запевнивши перед тим бабусю, що неодмінно завтра до неї прийде. А коли завтра пожене кіз із Петрусем на пасовисько, то прийде після обіду. Тепер вона кожного дня буде старатися, щоби бабуся перестала бути в темряві та була весела, як сьогодні. Радість на бабусиному лиці була для Гайді у стократ приємнішою, аніж сонячний день на полонині з улюбленими кізками. Бриґітта метнулася вслід за Гайді: дівчинка мала забрати свої спідничку та капелюшок. Мала спідничку взяла, перекинула її через руку. «Дідусь її бачив уже», — подумала вона собі, а от від капелюшка категорично відмовилася. Нехай, мовляв, залишається у Бриґітти, бо вона його ніколи-ніколи вдягати не буде. Гайді була настільки під враженнями, що вирішила поділитися радістю з дідусем: виявляється, пампушки для бабусі можна купити в селі, аби тільки мати гроші. А бабуся стала радісною, і її не оточує більше пітьма. Коли Гайді оповіла все, що сталося, вона повернулася до того з чого починала:

— А правда, дідусю, навіть якщо бабуся не хоче, ти ж мені даси ті гроші зі згортка, а я даватиму Петрусеві по одній монетці щодня, і він купуватиме пампушку, а в неділю — дві.

— Гайді, а ліжечко? — спитав дідусь, — справжнє ліжечко, воно ж тобі не завадить, га? Там іще, після того як купиш, лишиться на пару булочок.

Проте вона дорогою додому не давала йому спокою, постійно переконуючи, що на сіні їй набагато ліпше спати, аніж на пухових перинах, як от вона в Франкфурті спала.

Вона була такою настирливою і не поступалася, що старий нарешті сказав:

— То твої гроші, витрачай їх собі на втіху. За те, що маєш, можеш бабусі цілий рік пампушки купляти.

Дівчинка зраділа:

— Ага, бабуся не мусить більше твердий хліб гризти! Дідусю, ще так гарно не було, як зараз, ого-го!

Гайді веселилася, немов пташка у небі. В якусь мить вона посерйознішала й сказала:

— Ага, от якби Бозя здійснила те, що я просила, то не було б нічого цього: я просто повернулася б додому та привезла бабусі кілька пампушок. І не змогла б їй почитати книжку. Господь влаштував усе набагато краще, ніж я того хотіла. Про те, що так може бути, мені бабуся у Франкфурті казала. Тепер все так гарно. Я така рада, що Господь не поступився і не виконав мого прохання, як я плакала й до нього молилася! Тепер буду завжди молитися, як мене бабуся вчила. Буду завжди дякувати Господу, а як не виконає, що я прошу, то відразу буду думати: все так, як у Франкфурті, любий Бог знає ліпше за мене, що і як робити. Давай, дідусю, не будемо забувати Бога, молитимемося до нього кожного дня, щоб він про нас не забував.

— А як візьме й забуде? — буркнув старий.

— Зле тій людині буде, йой, зле! Забуде Бозя за нього, лишить напризволяще: чини, як собі знаєш. А як стане тій людині погано, і зачне вона жалітися, що ніхто до неї не має співчуття, а всі тільки кажуть: — Сам винен, відвернувся від Бога. Сам винен, не маєш тепер Божої опіки й помочі.

— Правду кажеш, дитино, звідкіля ти все це знаєш?

— Бабуся розповідала.

Хвилину другу дідусь ішов мовчки. Потім промовив, продовжуючи свою думку:

— Як сталося таке, тоді все: забув Пан Біг за нього, і нема тому вороття.

— Та ні, дідусю, кожен має можливість врятуватися, мені про це також бабуся розповідала. Буде, як у тій гарній історії з книжки. Ти, правда, не знаєш її, але ми вже підходимо до хати, тож дізнаєшся, яка то гарна оповідка.

Гайді заквапилася, хутко піднімаючись на останній крутогір. Як тільки дійшли до хатинки, відпустила руку старого й забігла в хижку. Дідусь зняв кошика зі спини. В ньому була лише половина речей із валізи. Забрати усе не вистарчило сили. Він всівся на лавку та задумався. Гайді вибігла з хатини, тримаючи під пахвою свою об’ємну книгу.

— Це ти добре зробив, дідусю, що сів ось тут.

Дівчинка одразу відкрила книгу на потрібному місці: вона так часто перечитувала її, що могла тепер безпомилково відкрити там, де хотіла.

Із почуттям читала вона історію блудного сина, про те, як добре було йому в батьковому домі — пас на його лугах плеканих корів та овечок, спираючись на пастуший посох, одягнений у гарний одяг, зустрічав із худобою на лузі кожного ранку та проводжав кожного вечора ясне сонечко, як це зображено на ілюстрації. «Але якось захотілося йому з жадібності мати все тільки для себе та бути самому собі паном. Почав вимагати від батька своєї частки та втік, зрештою, з рідної домівки. Розтринькав усі маєтності, які йому батько дав. А як лишився без нічого, мусив податися у наймити до багатого селянина. Але в господаря не було такої гарної худоби, як у батькових кошарах. Мав багатий селянин лишень свиней, їх мусив блудний син пасти. Із одягу давав йому господар лише брудні та порвані лахи і годував вичавками, тим, що й свині їли. Пригадав собі блудний син, як добре йому в батьківському домі було, яким добрим був для нього батько його, та й подумав собі, що несправедливо вчинив щодо отця свого. І плакав блудний син від покаяння та туги за рідною домівкою. А якось подумав собі: хочу піти до батька свого, хочу попросити пробачення та сказати йому, що не гідний зватися його сином. Але хай дозволить мені наймитом у нього бути. А як підходив до отчого дому, побачив його батько ще здалеку і побіг йому назустріч».

— Думаєш, дідусю, — перервала своє читання Гайді, — набрався батько злості й вибіг, щоб дорікнути: «Чи не казав я тобі, що так буде?». А ти послухай, як ця історія закінчується: «І побачив отець блудного сина, заплакав він від жалю. Підбіг, обняв, поцілував його. І сказав син до нього: „Згрішив я, батьку, прогнівив небо і тебе. Більше недостойний я зватися твоїм сином“. А отець його звелів своїм слугам: „Принесіть сюди найкращий одяг, що є в домі, та вдягніть його. Надіньте перстень йому на палець та сандалі на ноги. Приведіть тлусте^[15] теля, та заріжте його. Будемо їсти та веселитися: мій син був мертвим, але воскрес він для мене. Пропав, але знайшовся!“ І почали вони веселитися від усієї душі».

— Правда, цікава історія, дідусю? — запитала дівчинка, бо той сидів мовчки, а вона сподівалася, що дідусь буде в захопленні від оповіді та радітиме.

— Ага, файна^[16] історія, — відповів старий, але його лице було таким серйозним, що Гайді притихла й почала розглядати ілюстрації в книжці.

Потім тихенько підсунула книгу до дідуся і сказала:

— Подивися, як йому добре! — тицьнула пальчиком на малюнок, де вже ошатно вдягнений блудний син стояв поруч із батьком. — Він знову став його справжнім сином!

Через кілька годин, коли Гайді вже міцно спала в своєму ліжечку на горищі, туди з маленьким ліхтариком піднявся Вуй із полонини. Він поставив ліхтарика біля дівчинки: вона лежала зі стуленими долоньками, бо, як обіцяла, молилася перед сном. Порожевіле личко виражало умиротворення та душевний спокій. Старий довго стояв і не міг відірвати від неї очей. Потім склав руки і, похиливши голову, впівголоса промовив: «Отче, я винен, бо згрішив проти неба і тебе, не достойний зватися я твоїм сином!»

По щоках старого котилися сльози.

Як тільки почало розвиднятися, він стояв перед своєю хатиною і дивився наперед себе просвітленим поглядом. Із-за гір палахкотів, вилискуючи в долину, недільний ранок. З долини лунали дзвони, а у вітті ялин висвистували ранкову пісеньку пташки. Дідусь зайшов у хижку.

— Гайді, прокидайся! — гукнув він. — Сонце встає, вдягайся у святкове, йдемо до церкви!

Гайді довго не барилася: це було щось зовсім нове, до церкви вони з дідусем іще не ходили. Треба було поквапитись. За кілька хвилин вона в гарненькій франкфуртській сукеночці злазила драбинкою додолу. Коли ж уздріла дідуся, то аж завмерла від несподіванки.

— Дідусю, я тебе таким ще не бачила! — спромоглася вона нарешті висловити своє здивування. — Ти ніколи не вдягав цього сюртука зі срібними ґудзиками. А який ти гарний у святковому вбранні!

Старий задоволено глянув на неї і сказав, усміхаючись:

— Ти в своїй сукеночці теж не гірша. Добре, йдемо вже!

Він узяв малу за руку, і вони пішли стежиною додолу. Тепер з усіх сторін лунали дзвони. Чим далі вони йшли, тим гучніше і повніше лунав їх ясний передзвін. Гайді захоплено прислухалася:

— Дідусю, чуєш? Немов велике-велике свято.

Сільська церковця була вщент заповнена парафіянами. Коли Гайді з дідусем зайшли туди та сіли на останній лаві, люди якраз починали співати.

Якраз посередині співу хтось із парафіян штуркнув ліктем сусіда й прошепотів:

— Ти видів? Вуй із полонини в церкві!

Сусід, отримавши інформацію, не забарився у той самий спосіб поділитися нею з тим, хто був найближче. За кілька хвилин по всіх кутках тільки й було чути:

— Вуй із полонини! Вуй із полонини!

Жінки почали крутити головами, бо їм кортіло пересвідчитися, і заспівали невлад. Кантору^[17] довелося прикладати чималих зусиль, щоб зберігати мелодику пісні. Проте коли священик приступив до казання, неуважність пропала, бо він висловлював таку щиру похвалу та вдячність Богові, що кожного пройняло до глибини душі. У людей з’явилося відчуття великої благодаті. Коли Служба Божа скінчилася, Вуй із полонини вийшов із церкви й попрямував із внучкою за руку до будиночка священика. Люди, що вийшли разом із ним, залишилися стояти й дивилися йому вслід. Більшість пішла слідом, щоб переконатися, чи справді він іде до пасторського будинку. А старий прямував простісінько туди. Люди почали збиратися в гурти та схвильовано обговорювали побачене: Вуй із полонини прийшов до церкви. Всі напружено дивилися в сторону будинку священика: очікували, як Вуй виходитиме звідси: зі злістю від сварки чи з миром, разом із панотцем. Ніхто ж бо не знав, чого старий прийшов та що в нього на думці. У багатьох, проте, помінялося ставлення до цього відлюдька, і багато хто вже казав: «Та не такий він і лихий, той Вуй із полонини, як видається на перший погляд. Он як турботливо малу за руку повів». А інші казали: «Я завжди говорив: відколи дитина втікає від добра: їжі, питва досхочу, від райського життя — додому, до злого та дикого діда, якого боїться, га? Та хто коли таке видів?». Люди помалу починали сприймати Вуя з полонини як добру людину. Точніше — більшість мешканців села, бо до його прихильників долучилися жінки: вони чули добре слово про старого від Петруньки-козопасихи та сліпої бабусі. Обидві завжди говорили про нього лишень хороше на противагу до загальної думки. Тепер оповіді Бриґітти та її матері сприймалися як правда: складалося враження, що люди радо згадують про старого друга, якого давно не бачили.

Тим часом Вуй із полонини підійшов до дверей робочого кабінету панотця і постукав. Той відчинив двері й вийшов гостеві назустріч, зовсім не виявляючи здивування, а так начеб давно вже чекав на нього. Скоріше всього він також помітив присутність Вуя на відправі. Панотець сердечно зустрів старого, потискаючи його руку. Вуй із полонини стояв мовчки та не міг спочатку й слова вимовити: він не сподівався на такий дружній прийом. Нарешті опанував себе і промовив:

— Прийшов я просити панотця, шоб забув він ті слова, що я сказав йому на полонині. Нехай простить мені, шо не хтів послухатися щирого слова. Панотець завше правду казали, то я чинив негідно. Тепер хочу прислухатися до його порад: на зиму переберуся до свого дому в селі. Бо то таки правда, сувора зима на полонині не для малої. Дитя до такого незвичне. А шо люди в селі дивляться на мене скоса і не ймуть мені віри, то я сам у тому винен. Не гідний я ліпшого ставлення навіть від панотця.

Священик радісно та приязно глянув на старого. Він знову взяв його руку потиснув її і промовив зворушено:

— Сусіде, ви були в храмі Господньому ще до того, як зійшли з гір і прийшли до мене в церкву. Я дуже радий, що ви повернулися до нас та маєте бажання жити серед людей. Не мучте себе докорами сумління, завше можете прийти до мене, зустріну вас, як доброго друга та хорошого сусіда. Я буду радий довгими зимовими вечорами скласти вам компанію у приємній бесіді. А для малої, я так собі думаю, тут теж знайдуться хороші друзі.

Священик погладив дівчинку по кучерявій голівці, взяв за руку та вивів, проводжаючи Вуя на вулицю. Там вони попрощалися, і сільчани мали можливість побачити, як панотець, прощаючись зі старим, раз за разом тиснув йому руку. Здавалось, ніби той був його найкращим другом і він ніяк не може з ним розпрощатися. Не встигли зачинитися двері за священиком, як весь натовп, що чекав біля будинку, кинувся вітатися зі старим. Кожен хотів першим потиснути йому долоню. Назустріч Вуєві з полонини простягнулося стільки рук, що той розгубився: яку потиснути першою? Кожен гукав до нього: «Який я радий… як добре, вую... тішуся, що знайшов хвилю завітати до нас, вую!», а хтось казав: «Вже давно хотів з вами перебалакати!». Зі всіх сторін лунали привітання, а старий дружньо відповідав на кожне. Він розповів, що має намір перебратися на своє старе обійстя в селі та перезимувати тут. Його слова викликали легкий гул серед тих, хто зібрався навколо. Нараз стало так, що Вуй із полонини став улюбленцем цілого села. Складалося враження, що він був саме тим, кого бракувало кожному мешканцеві. Люди провели старого з дівчинкою далеко за село, а коли прийшла пора прощатися, кожен хотів бути певним, що Вуй обов’язково завітає до нього в гості, коли наступного разу зійде з полонини. Старий стояв і довго дивився вслід людям, які поверталися до своїх домівок. Обличчя Вуя подобрішало й світилося тепер якоюсь внутрішньою благодушністю, що переповнювала його. Гайді пильно глянула на нього і радісно сказала:

— Дідусю, ти нині чим раз, тим гарніший! Ти ще таким ніколи не був.

— Ти так думаєш? — усміхнувся старий, — знаєш, Гайді, я врешті усвідомив, шо то є — розуміти й заслуговувати та жити з людьми і Богом у мирі. Як маєш те все, яка то радість! Сам Господь послав тебе до мене на полонину.

Коли обоє дійшли до хатини Петруся-козопаса, дідусь відчинив двері й зайшов у середину.

— Слава Богу, бабцю! — гукнув. — Я так собі думаю, доки прийде осінь, хату треба буде ще раз підлатати.

— Господи Боже ти мій, та то Вуй! — приємно здивувалася та. — Слава Богу, шо дожила до того часу: можу подякувати вам за доброту до нас, спаси вас, Боже!

Старенька простягнула назустріч голосу Вуя свою висушену тремтячу руку. Коли той приязно потиснув її, бабця повела далі:

— Я ще хочу попросити, бо спокою не дає, каменем лежить на серці: як завдала-м коли болю якого, не судіть мене за це, прошу, відпустіть Гайді до мене, нехай почую малу ще раз перед тим, як знесуть мене в труні до церкви відспівувати. Ви собі уявити не можете, яка то мила дитина! — і старенька обняла дівчинку, бо та саме притулилася до неї.

— Не турбуйтеся, бабусю, все буде добре, — заспокоїв стару Вуй. — Я більше не тримаю ніякого зла ні на вас, ні на себе. Будемо жити одне коло одного так довго, як Бог нам дозволить.

Бриґітта потай відвела Вуя в куток та, показавши гарненький капелюшок, розповіла, як той сюди потрапив і що вона, звичайно, не може забрати його в дитини.

Дідусь задоволено глянув на Гайді й відповів:

— То її капелюшок. Не хоче його вдягати, то її справа. Як віддала його тобі — то він твій.

Бриґітта була нечувано рада такому неочікуваному присудові старого:

— Ви тільки гляньте, та він більше десяти франків коштує, — вона з тої радості підняла капелюшка вгору, всім його демонструючи. Скільки щастя принесла нам Гайді, повернувшись з Франкфурта!

Я часом собі думаю чи не відіслати ненадовго туди свого Петруся. Що ви на те скажете, Вую?

Очі старого весело зблиснули. Він сказав, що Петрусеві така поїздка не зашкодила б, але треба почекати слушної нагоди.

В ту хвилю до кімнати, розчахнувши двері, влетів Петрусь. Перед тим він зопалу, не розрахувавши, так буцнув головою зачинені двері, що в світлиці аж посуд у шафі задзеленчав. Все свідчило про те, що хлопчина дуже поспішав. Важко переводячи подих, Петрусь застиг посеред кімнати, а потім мовчки витяг справжнього листа! Це була подія, яка тут ще ніколи не траплялася! Лист, адресований Гайді! Його дали Петрусеві на пошті. Всі, сповнені цікавості, всілися навколо столу, Гайді розпечатала листа і голосно, без запинок, його прочитала. Листа написала Клара Зеземанн. В ньому дівчинка оповідала, що після від’їзду Гайді, в їхньому домі стало страшенно нудно, і так довго витримати вона не могла. Отож почала так настирливо просити татка, що він врешті-решт не витримав, піддався на її вмовляння і переніс їхню поїздку в Бад Рагац на цю осінь. Бабуся також поїде з ними, бо хоче піднятися на полонину, щоб відвідати Гайді та її дідуся. Вона попросила Клару передати Гайді, що та правильно вчинила, коли хотіла привезти старенькій пампушки. Бабуся з Гольштайна висилає пампушки та ще й кави до них, щоб старенька змогла їсти їх, коли вони почнуть черствіти. Посилка в дорозі, а як прийде, Гайді має віднести гостинці бабці.

Ця новина принесла багато радості та здивування. За розмовами, бо всім було цікаво — як та посилка виглядатиме і коли нарешті прийде, час пролетів так швидко, що навіть дідусь не помітив, як стало вже досить пізно. Усі раділи в очікуванні прийдешнього дня, а ще більше втіхи приносило спільне перебування та жваве спілкування.

Під кінець посиденьок бабця промовила:

— Найкраще з усього — коли приходить давній друг і знову з тобою вітається, як багато років тому. Від цього так весело на серці, бо жиєш^[18] надією: знову стрітися з тим, що тобі дороге. Ви ж до нас незабаром, Вую, знову прийдете, егеж? А дитина, може, завтра нас відвідає?

Той пообіцяв старенькій, що неодмінно так і буде. І ось прийшов час прощатися. Дідусь із Гайді пішли вгору, до своєї хатини.

Як і зранку, їх супроводжував дружелюбний передзвін на вечірню. А вгорі привітно чекала на своїх мешканців освітлена останніми променями вечірнього сонця хатина.

Коли восени до них приїде в гості бабуся з Гольштайна, на Гайді та на стареньку в хатині Петруся-козопаса, без сумніву, чекатимуть нові радощі та несподіванки. Немає також сумнівів і в тому, що на горищі у дівчинки з’явиться тоді справжнє дерев’яне ліжко. Бо коли приїздить бабуся, все, що задумувалося — для інших та для себе — все починає здійснюватися!

Гайді. Пригоди тривають

Оповідка перша Підготовка до подорожі

Привітний пан лікар, який рішуче наполіг, щоб Гайді повернулася додому, підходив широкою вулицею до будинку Зеземанна. Починалася тепла осінь, і погожого сонячного вересневого ранку ще лагідно світило сонечко. Стояла така світла та хороша погода, що, видавалося, кожен мав би їй радіти. Кожен, але не він. Цієї погожої днини лікар не милувався небесною синявою, а лишень розглядав вичовгані, майже білі на сонці, кругляки бруківки під ногами. Кляссена спіткало горе, він був зажуреним, понурим та іще більш посивів порівняно з тими часами, коли Гайді була у Франкфурті. Таким засмученим цього життєрадісного чоловіка ще ніхто й ніколи не бачив. Після смерті дружини, у лікаря Кляссена залишилася донька, яка допомогла йому втамувати горе втрати. Вона була для нього єдиною втіхою, а кілька місяців тому дівчинка, яка ніколи не хворіла, несподівано померла. З того часу пан лікар вже ніколи не був таким життєрадісним, як раніше.

Відреагувавши на звук вхідного дзвоника, Себастян з великою послужливістю відчинив двері, він відразу засвідчив повагу панові лікарю, бо той був не тільки добрим другом господаря будинку та його донечки але й, завдяки своїй привітності, став хорошим другом усім, хто тут мешкав. Власне кажучи, він заслужив добре ставлення до себе і в усіх решта домах, де бував.

— Як воно там, Себастяне? Все по-старому? — як завжди дружелюбно спитав лікар і попрямував сходами догори. Себастян послідкував за ним, демонструючи відданість, хоча той цього й не міг завважити.

— От добре, що ти прийшов, друже! — вигуком зустрів Кляссена Зеземанн, — необхідно ще раз обговорити можливість подорожі до Швейцарії. Мушу переконатися, що, враховуючи усі обставини, треба противитися поїздці, доки стан Кларусі не покращиться.

— Мій дорогий Зеземанне. І що ти собі думаєш? — Кляссен сів коло друга, — я б хотів, щоб сюди приїхала твоя мати. Її присутність робить складне простим та ясним, і справа залагоджується сама по собі. З тобою ж ніяк кінців не виведеш. Кличеш уже втретє, щоб я прийшов послухати одне й теж.

— Так, ти маєш слушність, ця справа не дає мені спокою. Але маєш зрозуміти, друже, — Зеземанн, ніби вибачаючись, поклав руку йому на плече, — мені важко відмовити дитині. Я ж їй твердо пообіцяв, і вона місяцями вдень і вночі раділа, очікуючи на подорож. І навіть, коли хвороба загострилась, дитина мужньо все витерпіла, бо мала надію, шо незабаром поїде до Швейцарії та відвідає на полонині свою подругу Гайді. А тепер маю сказати, що її сподівання на довгоочікувану зустріч — даремні? Я не можу цього зробити.

— Зеземанне, ти мусиш, — категорично заявив лікар. А коли його друг знічено та понуро замовк, зачекавши якусь хвилю, продовжив: — Зрозумій ситуацію, що склалася. Вже багато років у Клари не було такого загострення хвороби як цього літа. Про якусь тривалу подорож мови взагалі не може бути. Це просто недопустимо, якщо ми, звичайно, не хочемо мати ще жахливіших наслідків. Зараз початок вересня, в горах, на полонині, вірогідно дуже красиво, проте безумовно там уже прохолодно. Отож перебувати на полонині зможе недовго. Шлях до Бада Рагаца веде вгору, тобто триватиме кілька годин, бо туди її треба нести в кріслі. Одним словом, Зеземанне — це просто неможливо! Підемо зараз разом із тобою до Клари і все їй розтлумачимо. Вона ж бо розважлива дівчинка, зрозуміє. Я поясню їй, що вона неодмінно поїде до Швейцарії. Наступного року, наприкінці весни, в травні. Спочатку в Раґац, де має пройти тривалий курс лікування ваннами. Доки в горах, на полонині, не стане добряче тепло. Ось тоді її можна буде час від часу виносити туди в інвалідному візку. Лише так екскурсії в гори будуть корисними для неї, а якщо це зробити зараз — це лише пошкодить її кволому здоров’ю. Зрозумій, якщо ми хочемо мати надію на покращення стану твоєї дитини, то мусимо бути надзвичайно обачними та берегти її, мов зіницю ока.

Зеземанн, який слухав зі сумним смиреннимвиразом на обличчі, несподівано вигукнув:

— Лікарю, скажи мені як на духу, чи є надія на її одужання?

Кляссен знизав плечима.

— Зовсім мала, — промовив стиха. — Проте знаєш, що я тобі скажу: ти маєш радіти, бо в тебе є дитина, яка сумує за тобою, бо ти не вдома, та щиро тішиться з того, що татко нарешті приїхав. Ти не повертаєшся до оселі-пустки. Не сідаєш самотньо за стіл, щоб з’їсти сніданок, обід чи вечерю. У тебе є дитина. Так, у чомусь вона обмежена, а от інші можуть цим насолоджуватися. І навіть якщо багато чого їй бракує, а в інших це є в достатку, навіть тоді, Зеземанне, гріх тобі жалітися. Ти маєш з ким веселитися і сумувати, ти маєш з ким бути в своєму домі. Подумай про мою самотність!

Зеземанн скочив з крісла і почав міряти кімнату великими кроками. Він завжди так робив, коли розмірковував над якоюсь серйозною справою. Нараз зупинився перед другом і легенького поплескав його по плечу.

— Лікарю, мені ось що спало на думку. Не можу тебе таким бачити, серце крається. Куди подівся той веселун, якого я знав раніше? Думаю, тобі треба змінити обстановку, і подорож явно не завадить! Відвідай замість нас ту швейцарську дитину, я маю на увазі Гайді. Піднімися в гори, на полонину, де вона живе… Гаразд?

Пропозиція застала Кляссена зненацька, він намірився відмовитися, але Зеземанн не залишив йому жодного шансу. Схвильований та захоплений своєю новою ідеєю він, схопивши лікаря попід руку, потяг його до кімнати доньки. Клара завжди раділа, коли її відвідував добрий пан лікар. Приходячи до дівчинки, Кляссен завжди піднімав їй настрій приязним ставленням та кожного разу новою веселою історією. Чому сьогодні він не такий, як завжди, дівчинка добре знала. Вона дуже хотіла допомогти йому перестати сумувати. Як тільки Клара побачила пана лікаря, відразу простягнула руку для привітання, і Кляссен всівся біля неї. Зеземанн підсунув своє крісло поближче, взяв доньку за руку та почав говорити про подорож до Швейцарії: як він радів, чекаючи на неї. Про основне, що вони туди не поїдуть, згадав мимохідь та похапцем. Боявся сліз розчарування. Зате захоплено виклав свою ідею. Звернув увагу Клари на те, що подорож благодійно вплинула б на душевний стан їх доброго друга.

Пан Зеземанн не помилився щодо сліз. Як не старалася Клара пересилити себе, бо знала, що татко не любить, коли вона плаче — даремно: її сині очі затуманилися. Нічого дивного, що малій дуже хотілося плакати. Важко, коли все отак закінчується, а ти проводиш самотньо годину за годиною ціле літо і єдина радість — очікування на зустріч із єдиною подругою, на зустріч із Гайді. Проте просити татка змінити думку чи торгуватися Клара не стала. Ну по-перше — так вона ніколи не поводилась, а по-друге — чудово розуміла, це робиться задля її здоров’я. Отож мала затамувала плач, взяла суку свого доброго друга і, погладжуючи її, почала просити:

— Будь ласка, пане лікарю, відвідайте Гайді, а коли повернетесь розкажете мені, як там у горах, що вона та її дідусь роблять, розповісте про Петруся-козопаса і його кізок. Я стільки про них чула! Візьмете подарунки, я хочу їй та бабусі стільки всього подарувати. Будь ласка, пане Кляссен, поїдьте у Швейцарію до Гайді. Поки Вас не буде, я вип’ю стільки риб’ячого жиру, скільки скажете.

Невідомо, що стало вирішальним для згоди лікаря. Цілком можливо, що остання Кларина обіцянка. Він посміхнувся і сказав:

— Ну якщо так, то я, Кларусю, просто змушений вирушати, і тоді ти станеш кругленькою і товстенькою, саме такою, якою ми з татком тебе хочемо бачити. А коли мені сідати в потяг, ти вже визначилася?

— Найкраще, пане лікарю, вже завтра зранку і поїхати, — відповіла Клара.

— А вона, між іншим, має слушність, — втрутився в розмову Зеземанн, — он як гарно сонечко світить, небо синє-синє, жодної хмаринки, то чого час марнувати? Як не використати такі погожі дні та не помилуватися природою в горах?

Кляссен не втримався, щоб не всміхнутися:

— Як так і далі піде, то ти почнеш мені закидати, чого я ще тут. Отож випереджаю події і кланяюся. Бувайте!

Проте дівчинка затримала його. Він не міг піти, не почувши всього, що вона хотіла передати Гайді, на що мав звернути особливу увагу, щоб потім детально описати Кларі. Посилку для Гайді пан лікар поки що не міг взяти з собою, її відішлють дещо пізніше, бо спакувати її мала панна Роттенмаєр, а її на цей час не було, пішла прогулюватися містом і гуляла там, зазвичай, досить довго.

Пан лікар дав обіцянку про все докладно повідомляти. Вирушити, якщо не з самого ранку, то протягом цього ж дня. А коли повернеться, скрупульозно описати все побачене й пережите.

Існують слуги, наділені дивовижним даром: передбачати події, які відбудуться в домі господаря, ще задовго до того, як він віддасть певне розпорядження. Себастян і Тінетта були наділені цим даром повною мірою. Поки лікар у супроводі лакея спускався сходами, покоївка зайшла в кімнатку Клари, бо та подзвонила за нею.

— Тінетто, заберіть, будь ласка, он цю коробку зі свіжоспеченими пиріжками до кави, — дівчинка показала на картонку. Покоївка, недбало балансуючи нею на долоні, вийшла з кімнати. Зачинивши за собою двері, насмішкувато промимрила: «Ага, і то треба було старатися».

Тим часом лакей відчинив перед лікарем двері і, поклонившись на прощання, попросив:

— Чи не були б пан лікар таким ласкавим передати маленькій мадемуазель привіт від Себастяна.

— А, Себастяне, — здивувався, привітно посміхаючись, той, — і вам уже відомо, що я їду в Швейцарію?

Лакей чогось закашлявся.

— Ну… кахи-кахи, гм, я і сам не знаю, як воно так вийшло, ага, нагадав собі: я проходив їдальнею і, чисто випадково, почув, як хтось із панів назвав ім’я маленької мадемуазель, отож собі розмірковував то одне, то друге і якось дійсно вгадав. Чи що?

— Та добре, добре, — всміхнувся лікар, — чим більше розмірковуєш, тим більше пізнаєш. До побачення, Себастяне, вітання я обов'язково передам.

Він збирався вже вийти через відчинені двері на вулицю, але натрапив на перешкоду. Надворі було дуже вітряно, тому панна Роттенмаєр відмовилася від подальшої прогулянки містом і саме збиралася зайти. Рвучкий вітер надимав широку хустку, в яку управителька закуталася, як надимає вітрило морський бриз на королівському фрегаті. Лікар швиденько відійшов вбік, звільнивши прохід для дами, але та особливо шанувала його, отож із ввічливості також відскочила вбік. Отож хвилю другу вони стояли та показували всім своїм видом, жестами та мімікою, що мають на меті дати іншому дорогу. Та нараз вітер подув так сильно, що панну здійняло з місця, і вона, мов той вітрильник з напнутими вітрилами, помчала просто на лікаря, який проявив неабияку реакцію та встиг уникнути прямого зіткнення. Бідолашну управительку загнало вітром досить далеко, отож, щоб виявити належну увагу та привітатися з добрим другом господаря та цілого дому, вона мусила зробити кілька кроків у зворотному напрямку. Процес привітання, який так затягнувся, дещо зіпсував панні настрій, проте дружелюбна манера лікаря спілкуватися справила благодійне враження, і та відчула себе набагато краще. Лікар розповів їй про намір здійснити подорож та попросив запакувати посилку для Гайді у той спосіб, як це вміє лише панна Роттенмаєр. Після чого відкланявся.

Клара очікувала спротиву та непоступливості управительки, як тільки та побачить, скільки всього вона приготувала для Гайді. Але цього разу дівчинка помилялася: панна Роттенмаєр була у вельми хорошому гуморі. Вона одразу взялася до роботи: прибрала усе з великого столу, порозкладала речі що приготувала Клара в подарунок, та взялася пакувати. Робота, треба сказати, не з простих, бо тут була купа всього різного за розмірами та об’ємом. Спершу Роттенмаєр взяла тепле пальтечко з каптуром, у якому Гайді взимку мала б відвідувати бабусю Петруся-козопаса. Тоді їй не треба буде чекати та мерзнути, поки прийде дідусь, закутає у ряднину. За пальтом поклала товсту теплу хустку для бабусі, у яку старенька зможе закутатися і не буде мерзнути, коли на хижку налетить рвучкий вітер. Потім було покладено велику коробку з печивом, також для бабусі, щоб вона мала до кави не тільки пампушки. Після печива запаковано велетенське кільце ковбаси, яке Клара спочатку хотіла подарувати Петрусеві, щоб той скуштував іще чогось окрім хліба та сиру. Проте пізніше дівчинка вирішила поділити ковбасу між ним та Бриґіттою, бо боялася, що хлопчик на радощах строщить за один раз усю ковбасу. Тому її мала поділити мама Бриґітта: трохи для себе, трохи для бабусі а решту потроху давати Петрусеві. Після ковбаси покладено мішечок тютюну для дідуся, який так любить курити люльку літніми вечорами на лавці, коло хатини. Останніми в посилку потрапили якісь дивні торбинки, пакуночки та коробочки, від одного вигляду яких Кларі було приємно на душі: вона уявляла собі, як Гайді буде розгортати, відкривати їх по черзі, в кожному знайде якусь несподіванку й кожного разу дуже радітиме. Нарешті роботу було зроблено, і на підлозі, готовий до подорожі, лежав об’ємистий пакунок. Панна Роттенмаєр дивилася на нього задоволеним поглядом людини, що володіє мистецтвом спаковувати речі. Клара також раз за разом кидала на тюк захоплені погляди, бо уявляла собі Гайді, яка підстрибне від несподіванки, скрикнувши від радості, коли побачить, який великий подарунок їй принесли.

Зайшов Себастян і сильним ривком примостив тюк собі на плече, бо мав, не відкладаючи, віднести його до будинку лікаря.

Оповідка друга Гість на полонині

Зарожевіло верхів’я гір та небо над ними, дмухнув над горами свіжий ранковий вітерець, заплутався у лапатому гіллі старезних ялин за хижкою та й загудів, розхитуючи його туди-сюди. Гайді прокинулася, вітер у гіллі завжди будив її спозаранку. Музика вітру відлунювала в душі малої, нестримно тягнула під ялини. Дівчинка зіскочила з ліжечка, не маючи часу привести себе до ладу після сну. Зрештою, вона обов’язково вмиється, розчешеться і таке інше, бо Гайді вже дуже добре знає, що потрібно виглядати охайною та чистою. Проте поки що швиденько злазить драбинкою з горища; ліжко дідуся вже застелене; вона вистрибом біжить надвір. Біля дверей стоїть дідусь і пильно розглядає зоряне небо. Він так робить кожного ранку, щоб дізнатися чи погожа буде сьогодні днина.

По небу пробігають рожеві баранчики хмаринок, і воно все більше і більше синішає. А онде забарвилося чистим золотом, і сяйво це розливається по небокраю та забарвлює пасовиська. Ось-ось із-за високих гір вирине, провіщаючи ранок, ясне сонечко.

— Як гарно! Як тут гарно! Доброго дня, дідусю! — вигукнула Гайді.

— Ого, то ти вже встала? — привітався той із нею за руку.

Гайді побігла підстрибом під ялини й застрибала там від радості. Так приємно завивав та посвистував серед густого гілля, колихаючи його, свіжий подих вітру. Дівчинка за кожним новим його поривом, який голосно виспівував у верхів’ї дерев, підстрибувала все вище та вище, підспівуючи.

Тим часом дідусь пішов у кошару, подоїв Білку та Бурку, вимив і вичистив, готуючи їх на пасовисько та вивів чекати на решту кіз. Як тільки Гайді вздріла своїх подружок, кількома стрибками домчала до них і, обхопивши за шиї, почала ніжно з ними вітатися. Кізки радісно та довірливо мекали, і кожна намагалася продемонструвати дівчинці більшу симпатію, тож якомога ближче тулилися головами до плечей малої, мало не розчавлюючи її. Але дівча не боялося, що котрась із кізок може з великої любові завдати болю. Коли вельми палка Бурка починала занадто тиснути головою, Гайді завжди казала: «Та ну, Бурцю, ти вже починаєш буцати, як Великий Турок». Кізка одразу подавалася назад і, демонструючи порядність, ставала поруч. А Білка, дивлячись на неї, і собі поважно задирала голову, її аристократичний вигляд начеб свідчив: «Ніхто не зможе мені дорікнути, що поводжуся ніби нахаба Турок». Потрібно сказати, що сніжно-біла Білка завжди вела себе трішечки вишуканіше, ніж її подруга, простакувата коричнева Бурка.

Та ось знизу пролунав голосний свист Петруся, і за якусь хвилю до хатини вистрибом підійшла отара. Гайді миттєво опинилася межи кізок, які бурхливо та радісно почали з нею вітатися, штовхаючи її то з однієї сторони, то з іншої. Гайді привітно торкалася кожної і помаленьку пробиралася до вічно полохливої Сніжки, яку більші та нахабніші постійно відштовхували, коли та намагалася підійти.

На полонину вийшов Петрусь-козопас і пронизливо свиснув, маючи на меті відігнати кізок від дівчинки, бо сам хотів з нею перебалакати. Кізки відреагували, правда з великою неохотою, тож Петрусеві довелося проштовхуватися між ними, поки нарешті став перед нею.

— То що, може, хоч сьогодні підемо разом на пасовисько, — з притиском звернувся пастушок до дівчинки.

— Ні, Петрусю, — вкотре почала виправдовуватися Гайді. — Вони можуть кожної хвилі приїхати з Франкфурта, мушу, сидіти вдома і чекати.

— Та чув я то і вже не раз, — незадоволено пробурчав Петрусь.

— Але так буде, доки вони не приїдуть, — пояснювала дівчинка. — Чи ти думаєш, що вони приїдуть аж з Франкфурта до мене в гості, а мене вдома не буде?

— Хай у Вуя на тебе почекають, — вперто не погоджувався Петрусь.

Зі сторони хатини почувся дужий голос дідуся:

— Агов, військо далі не марширує. Чи то фельдмаршал десь блудить, чи вояки дезертирували, з поля бою повтікали?

Петрусь блискавично вхопив свого прута, зацьвохкав ним, і кози, які добре знали цей небезпечний для їхньої шкури звук, рвонули вгору, а він бігцем за ними.

З того часу як Гайді повернулася додому, вона почала братися за роботу, про яку раніше й подумати не могла. Кожного ранку вона застеляла своє ліжечко і так довго вигладжувала його долоньками, доки воно не ставало гладеньким та рівненьким. Після того наводила лад у хатинці: розставляла на свої місця стільці, а все, що лежало абияк, відразу потрапляло до шафи. Потім брала ганчірку і так довго витирала стола, доки він не ставав лискучим, як дзеркало. Коли дідусь повертався до хати, то задоволено промовляв щось на кшталт: «Та в нас кожного дня неділя, так поприбирано. Не дурно Гайді побувала на чужині».

Сьогодні, після того як Петрусь з козами побігли на пасовисько, а вони з дідусем поснідали, вона теж взялася за прибирання, проте ніяк не могла його закінчити. Надворі було так гарно! Кожної хвилі відбувалося щось і заважало їй прибирати. Ось через розчахнуте вікно заглянуло веселе сонечко, ніби покликало: «Вийди надвір, Гайді, виходь!» Дівчинка вибігла з хати. Вся хатина була огорнута сонячним сяйвом, сонечко вилискувало на горах та щедро посилало промені в далеку долину. Трава на схилі так привабливо вилискувала золотом, що дівчинка просто не змогла повернутися до роботи. Вона присіла на хвильку й почала милуватися. Але нараз нагадала собі, що залишила стілець триногу просто посередині кімнати, а стіл ще не прибрано після сніданку. Дівчинка зірвалася на рівні ноги й метнулася у хатку. Але не пройшло й кілька хвилин, як вітер так сильно засвистав у гіллі ялин, що Гайді не змогла не послухати цієї чарівної музики і мусила вибігти пострибати в такт гілкам, які гойдалися туди-сюди. У дідуся завжди була якась робота в шопі за хатиною. Час від часу він ставав у дверях і з посмішкою спостерігав за підтанцьовуваннями малої. Він саме повернувся в шопу, коли Гайді голосно скрикнула:

— Дідусю, ді-ду-сю, ходи сюди!

Старий швидко вийшов, був трохи переляканим, бо подумав, чи не трапилося часом якої біди. Побачив, як Гайді біжить до схилу гори, по якому в’ється стежка зі села, і голосно вигукує:

— Вони приїхали, приїхали! Он першим пан лікар іде!

Дівчинка кинулася назустріч старому другові. Пан лікар простягнув у привітанні руку їй назустріч. Мала, добігши, ніжно обхопила її долоньками і радісно загукала:

— Доброго дня, пане лікарю! Дякую тисячу тисяч разів!

— Слава Богу, Гайді! А за що ти мені дякуєш? — з дружелюбною посмішкою запитав той.

— За те, що змогла знову повернутися до мого дідуся, — пояснила вона.

Лице лікаря осяяла внутрішня радість. Він не сподівався на такий шалений прийом. Піднімався у гори, заглибившись у відчуття самотності, тож навіть не зауважив красот природи навкруги. Думав, що тепер Гайді заледве його впізнає, бо бачилися вони не так часто. Отож потерпав, що може прийти й розчарувати, бо не його, а своїх друзів сподівалася в гості. Проте насправді все виглядало інакше: мала щиро раділа й, сповнена вдячності та любові, не відпускала його руки.

— Йдемо, Гайді, — промовив із батьківською ніжністю, — веди мене до свого дідуся і показуй хатку, в якій живете.

Але та стояла і зі здивуванням дивилася вниз, на підніжжя гори.

— А де ж Клара і бабуся? — спитала нарешті.

— Ну, знаєш, я тобі зараз розповім щось таке, від чого не тільки ти засмутишся, але й мені шкода буде, — сказав лікар. — Розумієш, я сам приїхав. Клара була серйозно хвора, вона не може тепер подорожувати, тому бабуся також не приїде. Але весною, як день стане довшим, а погода теплою, вони обов’язково приїдуть.

Гайді засмутилася. Вона ніяк не могла усвідомити, як все, що досі виглядало певним, в один прекрасний момент розсипалося в друзки. Стояла якусь хвилю непорушно, знічена несподіванкою. Лікар теж мовчав, і все навколо неждано стихло, тільки нестримний вітер продовжував висвистувати сопілкою у вітті ялин. Та ось Гайді опам’яталася, нагадала собі, чого збігала додолу: любий пан лікар приїхав до неї в гості. Мала глянула на нього. Якийсь смуток світився в його очах. Це вперше, з часу їх знайомства, з таким болем дивився на неї. Гайді стало шкода лікаря. Вона не могла витримати, коли хтось сумував. І, звичайно, причина його смутку (як думала Гайді) в тому, що Клара й бабуся не змогли приїхати. Дівчинка швиденько зміркувала, чим би втішити друга.

— Не так вже й довго до весни чекати. Ось вона настане, і вони будуть уже тут. У нас в горах весна набагато швидше приходить, і швидко стає тепло. Коли вони приїдуть, то зможуть надовше залишитися. Кларі це точно сподобається. А зараз ідемо нагору, до дідуся.

І, тримаючи його за руку, пішла з ним до хатинки. Гайді так хотілося підбадьорити пана лікаря, що по дорозі вона ще раз почала його переконувати про недовгу зиму та довгі й теплі літні дні, які так швидко наступають після холодів, що й оком не встигнеш зморгнути. Ці втішання справили благодатне враження і на неї. Тому, коли вони підійшли до дідуся, дівчинка весело гукнула:

— Вони ще не приїхали, але скоро приїдуть!

Лікар не був для старого незнайомцем, бо дівчинка багато про нього розповідала, тож він простягнув йому руку, сердечно вітаючи у себе вдома. Чоловіки всілися на лавці коло хижки, де знайшлося місце й для Гайді, пан лікар дружелюбно кивнув до неї, щоб вона сіла поруч. Кляссен розповів, як до подорожі в гори його спонукав пан Зеземанн, хоча мусить визнати, що ідея зовсім непогана, бо він уже давно не відчував себе таким здоровим та бадьорим, як тут. І шепнув Гайді на вушко, що незабаром на гору принесуть щось із Франкфурта, і воно потішить її набагато більше аніж старий доктор, їй стало дуже цікаво, що ж це буде. Дідусь почав схиляти лікаря до думки, проводити погожі осінні дні на полонині або, в крайньому випадку, приходити до них якогось гарного дня в гості, бо запросити пожити в хатині він, на жаль, ніяк не може: там немає місця для проживання двох дорослих чоловіків та дитини. Дідусь порадив гостеві не повертатися до Рагаца, а винайняти на деякий час квартиру в Дьорфлі. В селі є пансіонат, де він може знайти скромненьку, проте цілком пристойну кімнату. Тоді пан лікар може кожного ранку підніматися до них на полонину, де йому, безперечно сподобається, вважав Вуй, крім того він міг би поводити його по горах, показати різні красиві місця або ж повести туди, куди сам захоче. Кляссену ідея припала до душі й він твердо вирішив скористатися пропозицією та поселитися на деякий час в Дьорфлі.

За розмовами час пролетів непомітно, і вони незчулися, як сонце стало в зеніті, та прийшла обідня пора. Поривчастий вітер стих, і ялини за хатиною непорушно завмерли. Гірське повітря залишалося ще ледь прохолодним і приємно освіжало, бо сонце в цю пору щедро світило на лавку й почало вже припікати.

Вуй встав, зайшов у хатину й одразу повернувся, несучи стола наперед себе. Він підсунув стіл до лавки й промовив:

— Ану, Гайді, винеси-но все, що треба для обіду, та накрий стола. Нехай пан вибачає, але у нас і їжа проста, і їдальня під відкритим небом, так просторіше.

— А знаєте, я теж так думаю, — погодився лікар, насолоджуючись видом долини, — і з великим задоволенням розділю вашу трапезу. Тут у горах, їжа, гадаю, особливо смачна.

Гайді вивіркою заметалася до хати та на вулицю і поклала на стіл усе, що знайшла в дідусевій шафі, бо пригостити пана лікаря приносило їй надзвичайне задоволення. Поки мала поралася коло столу, дідусь приготував обід і виніс у паруючих горнятах пряжене козяче молоко та золотисто запечений сир. Потім узяв ножа і нарізав м’ясо, в’ялене на чистому гірському повітрі, тонюсінькими, аж прозорими, рожевими шматочками. Лікар давно вже не їв такої смачної страви.

— Так, без сумніву наша Клара обов’язково має тут побувати, — сказав він, — тут вона набереться нових сил, а почне харчуватися, як ото я зараз, то дійсно набере ваги та стане міцною, якою ще ніколи не була.

Та ось на полонину піднявся незнайомець, який ніс на спині великий тюк. Коли він дійшов до хатини, то скинув його на землю і перевів подих, з насолодою вдихаючи свіже гірське повітря.

— Ага, ось і те, що я привіз із Франкфурта, — промовив лікар, встав із лавки, і, взявши за руку Гайді, підійшов до тюка та почав його розв’язувати. Знявши важку захисну обгортку, запропонував дівчинці: — А тепер твоя черга, дитино, сама діставай свої скарби!

Гайді витягувала кожну річ і щоразу широко розкривала очі від здивування. Лікар підійшов до купи дарунків саме тоді, коли вона вийняла велику коробку і, знявши з неї кришку, пояснив, для кого печиво:

— Глянь, що бабуся матиме до кави.

Дівчинка аж скрикнула від радості:

— Ого-го, тепер бабуся зможе скуштувати усілякої випічки! — і застрибала навколо коробки.

Вона відразу ж захотіла віднести солодощі до бабусі, але дідусь остудив її запал, запропонувавши віднести все ввечері, коли проводжатимуть пана лікаря, бо це, мовляв, буде по дорозі. Гайді продовжила виймати подарунки і, знайшовши мішечок з тютюном, віднесла його дідусеві. Подарунок сподобався старому. Він одразу набив люльку, і вже обидва чоловіки сиділи на лавочці, балакали про всяку всячину, пахкаючи великими клубками диму, а Гайді стрибала від одного подарунка до іншого, роздивляючись усі ці скарби. Несподівано вона підійшла до лавки, стала перед гостем, і як тільки в розмові провисла пауза, категорично заявила:

— Ні, все це не принесло мені більше радості, ніж зустріч із вами, пане лікарю!

Чоловіки посміялися трохи, а лікар сказав, що ніколи такого б не подумав.

Коли сонце вже наполовину сховалося за горою, він встав, щоб зійти в Дьорфлі та винайняти там квартиру. Дідусь взяв під пахву коробку з печивом, велетенське кільце ковбаси та хустку, а лікар — Гайді за руку, і вони пішли схилом до хатинки Петруся-козопаса. Тут дівчинка попрощалася з ними: вона хотіла чимскоріш до бабусі, побути з нею, поки дідусь її не забере. Сам Вуй туди зайти не міг — вирішив провести гостя аж до села. Коли на прощання лікар стиснув дівчинці долоньку, вона спитала:

— А ви не хочете завтра вранці вийти з кізками на пасовисько? — мала хотіла поділитися з другом найкращим, що знала.

— Так і зробимо, Гайді, — відповів той, — завтра підемо разом.

Чоловіки пішли далі, а дівчинка зайшла до хати. Дідусь залишив подарунки під дверима, отож спершу занесла всередину велику коробку з печивом, потім — велике кільце ковбаси, а за ним — хустку. Всі подарунки поскладала близенько від бабусі, щоб та змогла їх «побачити» руками та знати, що це таке. Хустку поклала старенькій на коліна.

— Це все з Франкфурта від тамтої бабусі та Клари, — пояснила вона Бриґітті та бабці, які просто остовпіли від здивування. Особливо Бриґітта, що оторопіло спостерігала, як Гайді заповзято бігала туди сюди, заносячи в хату подарунки.

— А правда, бабуню, ти дуже тішишся, то ж таке м’якеньке печиво, правда! — вигукувала Гайді раз за разом.

А бабця погоджувалася:

— Та певно, Гайді, най Бог тих добрих людей милує! — а після цього вкотре проводила долонею по теплій та м’якій хустці. — Яка ж вона буде пригожа на зимну пору року. До чого ж хороша річ. За все своє життє^[19] такого ніколи не мала. Та що там не мала, і подумати, що колись матиму, не могла.

Гайді дуже дивувалася, що бабці більше радості приносить сіра хустка, аніж м’яке солодке печиво. Бриґітта стояла перед столом і шанобливо поглядала на кільце ковбаси. Такого великого вона ніколи не бачила. Видавалося просто неймовірним, що це належить їй, та що вона зможе колись відрізати кружальце від такого дива. Бриґітта лише похитувала головою і боязко промовила:

— Треба буде у Вуя спитатися, що він про це скаже.

Проте Гайді знала відповідь і не сумнівалася:

— Тут не говорити, а їсти треба.

В хату, спіткнувшись, зайшов Петрусь:

— За мною Вуй іде, Гайді має вже… — хлопчина затнувся, бо побачив те, що лежало на столі. Лише сам вигляд ковбаси позбавив його здатності говорити.

Гайді зрозуміла, що Петрусь мав на увазі, тому швиденько попрощалася з бабцею. Тепер Вуй вже ніколи не проходив повз хатину, не привітавшись із бабцею. Старенька дуже раділа, коли впізнавала його кроки, він щоразу знаходив якесь підбадьорююче слівце для неї. Проте була вже досить пізня година, особливо для Гайді, яка вставала дуже рано. Дідусь якось сказав: «Дитина має висипатися!» і ніколи не міняв цієї думки. Отож він через відчинені двері побажав старенькій доброї ночі. Взяв Гайді, яка саме вийшла з хати, за руку і вони попрямували під щедро всипаним мерехтливими зорями небосхилом до своєї хатинки вгорі, що привітно чекала на них.

Оповідка третя Віддяка

Рано вранці наступного дня лікар у супроводі Петруся піднімався стежиною в гори. Він був людиною привітною, отож кілька разів даремно намагався завести розмову з пастушком, бо той зазвичай відповідав на запитання коротко, одним словом. Що не кажи, а Петрусь був кепським співрозмовником.

Отож до хижки, де на них уже чекали Гайді, Білка та Бурка, бадьорі й веселі, як перші промені сонця на гірських вершинах, товариство дійшло мовчки.

— То як, ідеш на пасовисько?! — запитав Петрусь.

Він повторював це вже котрий ранок, і важко було визначити чого в тій репліці більше: власне питання чи наказу.

— Звичайно, але якщо й пан лікар з нами підуть, — відповіла Гайді.

Петрусь дещо скоса глипнув на лікаря.

З хатини вийшов дідусь із харчами на обід в спеціальній торбинці. Насамперед з усією повагою привітався з лікарем, потім підійшов до Петруся і повісив тому торбинку на плече. Сьогодні сидір з харчами був набагато важчим, ніж зазвичай, бо Вуй поклав туди добрячий кусень в’яленого м’яса. Він подумав, що важке спинання в гору, на пасовисько, свіже альпійське повітря можуть нагнати добрячий апетит на лікаря, і той сяде обідати з дітьми. Петрусь, передбачаючи, що в сидорі щось надзвичайно смачнюче, заусміхався від вуха до вуха.

Та ось почалося сходження. Кізки щільно обступили Гайді і кожна хотіла бути коло неї першою, здійнялася штовханина: кожна буцала та відпихала іншу. Таким чином дівчинка опинилася посеред отари, яка деякий час несла її вгору. Та ось мала спинилася і повчально звернулася до кізок:

— Ану, будьте слухняними та ввічливими, лізьте догори, не вертайтеся назад і не треба пхати одна одну та буцатися. Я піду зараз разом із паном лікарем!

Мала ніжно погладила по спинці Сніжку, яка завжди була поблизу неї, від того кізка й надалі бігатиме за нею песиком. Після цього вибралася з-поміж кіз та пішла поруч із лікарем, який одразу взяв її за руку і вже більше не відпускав: нарешті в нього був балакучий співрозмовник. І дійсно, мала одразу кинулася розповідати про кізок та особливості характеру кожної, про квіти на полонині, скелі навкруги та птахів у небі. Час спливав непомітно, вони й незчулися, як раптом опинилися на пасовиську. Упродовж спинання Петрусь час від часу кидав на лікаря такі погляди, які мали б наводити на бідолашного справжній жах, на щастя той не помічав їх, бо був зайнятий розмовою з Гайді.

На пасовиську дівчинка відразу відвела свого доброго друга на найкрасивіше місце на вигоні, де вона зазвичай сідала й спостерігала за всім навкруги, бо тут їй подобалося найбільше. Вона, як завжди, вмостилася зручненько, а лікар і собі всівся на залиту сонцем травичку гірської полонини, поруч з малою. На горах аж до долини вигравав щирим золотом ласкавого сонячного проміння осінній день. Із нижніх гір з усіх сторін було чути дзеленькання дзвоників на шиях у корів, які звучали ласкаво та живодайно, ніби всюди запанували мир та спокій. Промені вигравали, іскрилися та розблискувалися золотистим сяйвом на снігах у гірських впадинах, а сірий Фалкніс підпирав своїми тисячолітніми величними вежами блакить небозводу. Полониною гуляв тихенький та лагідний ранковий вітерець. Під його ніжними подихами ледь-ледь колихалися останні, з незліченної кількості влітку, ніжно-голубі чашечки дзвіночків. Видавалося, що квіти згідливо похитують голівками тепленькому сонечку. Високо-високо в небі велетенськими колами кружляв орел, який сьогодні не скрикував. Широко розпростерши крила, він мовчазно і, видавалося, задоволено ширяв у небесній синяві. Гайді лишень головою крутила, спостерігаючи то за тим, то за сим: квіточки, які весело кивали голівками, небесна синява, радісне сонячне сяйво, задоволений птах у небі — все було таким гарним, таким гарним! У дівчинки аж очі заблищали від задоволення. Вона глянула на лікаря, який теж міг насолодитися цією красою: Кляссен мовчки та задумливо споглядав на все. Але як тільки зустрівся поглядом із її, радісним від побаченого, промовив:

— Так, Гайді, безперечно тут дуже красиво! Але як ти гадаєш: чи може відчути радість від усієї цієї краси той, хто прийшов сюди з горем у серці?

— Та ні! — вигукнула Гайді, — тут не буває горя на серці, смуток можна знайти лише у Франкфурті.

Лікар Кляссен ледь всміхнувся, але його посмішка зараз же згасла, і він продовжив:

— А якщо хтось принесе всю свою печаль з Франкфурта сюди, на полонину, що йому тоді робити?

— Якщо не знаєш, що ж далі робити, треба до любого Господа звернутися, — впевнено відповіла мала.

— Так, дитино, це дуже хороша думка, — зауважив лікар, — але якщо те, що наганяє тугу, його, Божа воля, що тоді сказати любому Богові?

Гайді замислилася. Вона була впевненою, що Бозя розрадить будь-яке горе і допоможе в нещасті. Отож, опираючись на пережите, шукала відповіді на запитання лікаря.

— Тоді треба чекати, — заявила вона після кількох хвилин роздумів, — чекати і завжди казати собі: любий Господь через інших шле мені радість, але її просто потрібно вчасно помітити. Для цього треба спинитися, стати на хвилю тихо, не квапитися. Тоді стане зрозуміло, що всі дії Господні на благо, цього просто наперед не побачиш, особливо коли відчуваєш лише щось дуже сумне і вважаєш, що так буде завжди.

— У тебе щира віра, дитино, маєш її берегти, — сказав лікар. Деякий час він мовчки дивився то на велетенські скелі, то в зелену глибоку долину. А потім продовжив: — Знаєш, Гайді, тут може отак хтось сидіти, а в нього темрява перед очима, немовби велика тінь все накрила, і він не бачить вже краси навколо себе. Тоді хочеться сумувати, тужити вдвічі сильніше, хоча навколо така краса. Розумієш, про що я?

Після його слів дівчинка відчула якийсь легкий смуток на серці, а щойно воно тріпотіло від щастя та радості. Приклад темряви перед очима нагадав їй бабцю Петруся-козопаса, що вже ніколи не побачить світлого сонечка та краси гір. Серденько малої стиснулося від жалю, який збільшувався з кожним разом, коли вона про це думала. На хвилю замовкла, бо вся її радість пропала, а потім сказала:

— Так, я розумію, про що ви. Проте знаю одне: в такому випадку треба читати пісні з бабциної книжки, вони розвіюють темряву в очах, а деколи стає навіть настільки світліше, що стаєш радісним. Так вона казала.

— Ти про які пісні, Гайді?

— Я знаю про сонце й красивий сад та кілька інших довгих віршів, які бабці по три рази читаю, бо вони їй дуже до вподоби, — відповіла мала.

— Ну то розкажи мені. І я хочу їх почути, — лікар вмостився зручніше, щоб уважно слухати.

Гайді зімкнула руки і хвилю зосереджувалася.

— Мені почати з цього місця, де бабця завжди каже: «після цих слів віра знову повертається в серце»?

Лікар кивнув на знак згоди.

Гайді почала:

Гайді перестала декламувати, бо не була певною, що лікар її слухає: Кляссен закрив долонею очі й, видавалося, непорушно завмер. Мала подумала, що, можливо, він задрімав. Отож вирішила почекати, доки прокинеться й коли захоче ще послухати, то вона розповідатиме далі. Запала тиша. Лікар мовчав, хоч і не спав, занурився в спогади про давно минулі дні. Ось він, ще зовсім малюк, стоїть коло кріселка доброї матусі, а вона пригорнула його рукою і читає пісню, яку щойно декламувала Гайді. Як давно він не чув цієї пісні! Лікар наче знову почув голос матері, побачив її добрі очі, які з любов’ю дивляться на нього. Як тільки мала почала декламувати, лікар почув ласкавий голос, що промовляв до нього. Він мусив прислухатися до цих слів, слідувати подумки за цим голосом. Отож лікар ще довго мовчки сидів, прикривши лице рукою. Коли ж нарешті виринув зі споминів та забрав руку з очей, то побачив Гайді, яка зі здивуванням дивиться на нього. Лікар взяв її за руку:

— Гайді, твоя пісня просто чудова, — сказав він, і його голос звучав набагато радісніше, ніж досі, — давай, коли зійдемо з пасовиська, ти мені ще раз її повториш.

У Петруся було достатньо часу, щоб вдосталь позлитися. Дівчинки стільки днів не було на пасовиську, а коли нарешті прийшла, коло неї сів старий дядько, і пастушок не міг до неї навіть підступитися. Він був страшенно роздратованим. Хлопчина став далеко позаду лікаря, який і гадки не мав, що є причиною злості малого, а бачити того не міг, та, стиснувши кулака, почав загрозливо розмахувати ним. За деякий час цього пастушкові видалося замало і він погрожував уже двома кулаками. Чим довше Гайді сиділа коло лікаря, тим несамовитіше та лютіше стискав Петрусь кулаки та розмахував ними у нього за спиною.

Тим часом сонце сягнуло того місця, коли, зазвичай, починають полуднувати: свого зеніту. Петрусь це дуже відчув, тож щосили заволав: «Обі-і-ідати пора!»

Гайді хотіла було принести торбинку з харчами, щоб пан лікар міг пополуднати, просто там, де сидів. Проте той відмовився, сказав що не голодний, попросив лише склянку молока. Він, мовляв, вип’є, а потім побродить по пасовиську та підніметься трохи вище в гори. Гайді вирішила, що також не голодна, і їй теж достатньо випити лише горнятко молока. А після цього вона повела б пана лікаря до великих, порослих мохом каменюк, де якось Щиглик мало не зірвався униз, та де ростуть пахнющі трави. Дівчинка побігла до Петруся, сказавши, що хоче горнятко молока від Білки для пана лікаря, а друге — для себе. Петрусь хвильку здивовано дивився на малу:

— А кому то всьо, шо в мішкові?

— А з’їж усе сам, але спочатку надій молока і то хутко, — відповіла мала.

Петрусь ще ніколи ніякої роботи не виконував так швидко. Справа була не стільки в кількості харчів, а в тому, що пастушок не знав, чим буде ласувати. Поки лікар та Гайді помаленьку пили своє молоко, Петрусь розв’язав торбинку. Коли вздрів здоровенний кусень м’яса, то аж затрясся від радості. Оглянув вміст торби ще раз, щоб пересвідчитися, що то не якась мана. Лише після цього шаснув рукою всередину, щоб нарешті насолодитися несподіваним дарунком. Проте несподівано нагадав собі, як тихцем за спиною старого пана погрожував кулаками, а той стільки надарував йому, невдячному, на обід. Петрусь пожалкував, що так робив, у нього було відчуття, ніби той вчинок заважав йому вийняти цей чудовий дарунок та по-справжньому посмакувати. Нарешті хлопчині здалося, що він знайшов вихід: рвучко скочив на ноги і побіг до місця, де стояв раніше. Там підняв руки долонями догори, на знак того, що більше не злиться і не тримає на когось кулаків. Петрусь стояв із простягнутими до неба руками доки в нього не з’явилося відчуття, що справу залагоджено, і його теперішній вчинок повністю виправив попередній.

Задоволений пастушок великими скоками повернувся до торбинки з харчами та з чистим сумлінням накинувся на смачний обід.

Тим часом лікар та дівчинка, прогулюючись полониною, милувалися краєвидами й мило бесідували. Та ось Кляссен зауважив, що пора йому повертатися в село, та й Гайді, мабуть, хоче ще побути зі своїми кізками. Проте їй така думка ніколи б не спала, бо тоді доброму панові лікарю доведеться йти полониною вниз самому-самісінькому аж до готелю. Мала виявила бажання пройтися з ним до хатини дідуся та навіть провести його трохи далі. Всю дорогу Гайді пройшла, тримаючи друга за руку та оповідаючи про місця, де кізки найбільш полюбляють пастися, а також, де найгустіше ростуть улюблені нею золотавий горицвіт, золототисячник та багато інших квітів. Мала знала, як називається кожна квіточка, що росте на полонині. Цьому її навчив дідусь. Літом він розповів їй про народні назви усіх цих квіток. Принаймні тих, які знав. Та ось лікар сказав, що їй вже пора повертатися. Вони попрощалися, і Кляссен закрокував стежиною, час від часу оглядаючись. Гайді стояла на схилі гори, дивилася вслід та махала рукою на прощання. Так завжди робила його донечка, коли він ішов з дому.

Цей осінній місяць видався напрочуд ясним та теплим. Кожного ранку лікар піднімався на полонину та мандрував околицями. Досить часто компанію складав йому Вуй. Вони спиналися на скелясті гори, де кивають верхівками поодинокі, обтріпані всіма вітрами старезні ялини та кружляють, скрикуючи мало не над головою, орли, бо це їх царина й домівка. Лікар отримував справжнє задоволення від бесід під час прогулянок. Його завжди дивувало, як Вуй багато знає про цілющі трави, що ростуть на полонині, при яких хворобах і як їх застосовувати; скільки гарних місць йому тут відомо: затишні ялини, під якими приємно пахне живицею,^[20] густі смереки, під якими прохолодний затінок та аромат хвої, м’який, густо сплетений мох, який заполонив простір між покрученим корінням, а також дрібні квіточки, які щедро вкривають ситний альпійський грунт.

Старий також багато знав про життя та звички усіх великих і малих тварин, які живуть у горах, розповідав різні веселі історії про мешканців тріщин, заглибин, печер, а також верхівок ялин.

Час злітав для Кляссена майже миттєво та непомітно. Прощаючись вечорами з Вуєм, він часто повторював: «Добрий друже, кожного разу йду від вас із новими знаннями».

Частенько в найгарніші, найтепліші та найсонячніші дні лікар сходив разом із Гайді на високогірне пасовисько. Вони сідалися на тому ж скелястому виступі з гарним краєвидом, який уподобали собі з першого разу. Гайді знову декламувала вірші з бабусиної книги та розповідала всілякі історії, яких знала багато. Петрусь тепер часто сидів за їхніми спиною, вів себе сумирно й кулаками більше не грозив.

Ось так гарно й тепло підійшов до свого кінця перший місяць осені: вересень. Одного ранку лікар не виглядав таким веселим, як раніше. Він пояснив причину свого поганого настрою: сьогодні його останній день, завтра мусить повертатися до Франкфурта, а місцину цю полюбив так, неначе вона завжди була його домівкою. Отож йому тяжко тепер прощатися з тим, що таке миле серцю. Вуя з Полонини звістка про його від’їзд також дуже засмутила.

Він звик до цього добродія, з яким так приємно було посидіти та побалакати про всяке-різне. Гайді також стало сумно. Вона звикла проводити багато днів поспіль у компанії свого доброго друга. Тож ніяк не могла змиритися з думкою, що все закінчиться, і зі здивуванням та питально дивилася на лікаря. Проте нічого не можна було змінити: Кляссен мусив їх покинути. Він попрощався з дідусем і спитав Гайді, чи не хоче вона трохи провести його. Дівчинка йшла, тримаючи його за руку, і ніяк не могла звикнутися з думкою, що він їде назовсім.

Та ось лікар спинився і сказав, що дальше проводжати його немає потреби. Вони досить далеко зійшли додолу, і мала має повертатися. Він погладив кучеряву голівоньку дівчинки і промовив:

— Ну що ж, Гайді, мушу їхати звідси. Якби я тільки міг взяти тебе з собою до Франкфурта!

У малої нараз перед очима постали тіснява будинків по обидві сторони горбатих брукованих вулиць, панна Роттенмаєр, єхидна Тінетта і вона боязко запропонувала:

— Я би ліпше хотіла, щоб ви до нас приїхали.

— Твоя правда. Так буде набагато краще. Ну що ж, прощавай, Гайді, — лікар простягнув малій руку. Мала потиснула долоню доброго друга і глянула на нього: у того на очах виступили сльози. Він різко відвернувся і поспіхом закрокував стежиною. Гайді залишилася стояти. Образ привітного лікаря зі сльозами прощання ніяк не покидав її. В малої серце стиснулося від жалю. Нараз почуття переповнили її вщент, дівчинка голосно розплакалася і стрімголов кинулася навздогін Кляссену. Вона схлипувала й гукала:

— Пане лікарю! Пане лікарю!

Кляссен спинився.

Маланаздогнала його. Сльози горохом котилися з її очей, і вона нестримно хлипала:

— Я вже їду з вами до Франкфурта. Буду там, скільки скажете. Мені тільки треба повернутися й попередити дідуся.

Лікар почав заспокійливо гладити її.

— Ні, дорога дитино, — примовляв, як завше, привітно, — зараз і негайно не треба їхати. Як же ти поїдеш, не постоявши під ялинами за хатиною? Знову, на біду, захворієш у тому місті. Але знаєш, що? От коли я сильно занедужаю і буду сам-самісінький, приїдеш до мене? Можу я мати надію, що матиму хоч від когось підтримку та милосердя?

— Так, обов’язково приїду, — палко запевняла мала, голосно схлипуючи, — того ж дня! Як тільки зле себе почуєте. У мене ж крім вас та дідуся нікого більше з близьких немає.

Кляссен ще раз потиснув дівчинці на прощання руку й поспішно закрокував далі. Гайді залишилася стояти на місці й довго-довго махала рукою йому вслід, поки він не перетворився на ледь помітну цятку на горизонті, а потім взагалі не щез із виду. Коли лікар востаннє обернувся, щоб побачити дівчинку та залиті сонцем схили гір, прошепотів: «Там, вгорі, справжня благодать. Гори лікують душу й тіло. На бескидах починаєш знову відчувати радість від життя на білому світі».

Оповідка четверта Зима в Дьорфлі

Навколо хатини лежало стільки снігу, що виглядало, ніби вона, потрапивши під ногу якогось велета, по віконця вгрузла в землю. Такі кучугури намело по всій полонині. Вхідні двері геть замело, аж до самого верху. Якби Вуй залишився на зиму в горах, він мусив би мало не кожного ранку вибиратися з хижки, як Петрусь-козопас. Кожного ранку хлопчина «виходив» із хатини через віконечко, стільки снігу випадало за ніч! Вистрибував надвір, де мороз, порівняно з нічним, дещо слабшав, і з головою поринав у кучугуру, лише шапка на маківці стирчала із замету. Потім Петрусь починав борсатися, розгрібати сніг у різні сторони, доки не стояв твердо на ногах. Мама подавала йому через рятівне віконечко велику мітлу, з допомогою якої хлопчина пробивався крізь снігові завали до вхідних дверей. Проте найбільше роботи було саме тут: мусив повідкидати сипкі снігові маси так далеко, щоб вони не увірвалися до хатини, коли відчиняться двері. Якби таке сталося, і сніг засипав би кухоньку при вході, всі, хто жив у хаті, були б відрізані від зовнішнього світу, а через віконечко пролізти міг лише Петрусь. Проте він не відчував себе взимку так уже й погано. Якраз навпаки: часи снігів та морозів мали свою принаду. Бо коли Петрусеві треба було вниз, у село, він пролазив крізь віконце, а мама пропихала йому вслід санчата. На них хлопчина з вітерцем добирався до села, а з’їжджати можна було велетенськими звивинами, бо вся полонина ставала чудовою сніговою трасою.

Вуй дотримав слова і зимував не на полонині, а в Дьорфлі. Як тільки випав перший сніг, старий позачиняв хатину, хлівець та шопку і перебрався з Гайді та кізками до села. Поблизу церкви та хатини священика у нього там була інша домівка, простора будівля, котра, проте, знала кращі часи. Колись це був мало не палац, який було добре видно з околиць. Проте пишнота споруди залишилася в далекому минулому. Тепер вона обвалювалася та обсипалася з усіх сторін. Колись будинок належав хороброму воякові, який вірою і правдою служив іспанській короні. За хоробрість та мужність його щедро винагороджували, отож став досить заможним. Повернувшись додому, в Дьорфлі, воїн спорудив розкішний будинок, де збирався доживати віку. Проте минуло не так багато часу, і герой воєн, який звик жити бурхливо, не міг змиритися з мирною тишею сільця: його замучила нудьга. Отож він назавжди залишив оселю й повернувся до того світу й до того життя, до яких звик. Коли після багатьох років стало відомо, що господар будинку покинув цей світ, новим власником став далекий родич померлого, який жив далеченько у долині. Споруда почала розвалюватися, а той не мав бажання її поправляти. Отож із тих часів тут жили найзлиденніші бідарі, які платили копійки за постій. Коли що відпадало або ж завалювалося, його так і залишали не поправленим. А згодом іще молодий Вуй із маленьким сином Тобіасом поселилися вже мало не в руїні… Відтоді оселя стояла здебільшого пусткою, потребувала постійного догляду, треба було безперестанку латати, підбивати та поправляти дірки, тріщини та провали. Зимувати тут було просто не можливо: зима в Дьорфлі довга, а пронизливі вітри так свистали протягами, що в кімнатах свічки гаснули, а в мешканців зуб на зуб від холодриги не попадав. Проте Вуя не так легко було злякати, він добре знав, як цьому запобігти. Одразу, як тільки твердо постановив повернутися до людей і зимувати в селі, старий взявся до роботи. Упродовж осені Вуй лагодив будівлю. А в середині жовтня він та Гайді поселилися тут.

Якщо підходити до будинку ззаду, то не треба відчиняти дверей, щоб зайти в прибудову, розвалена задня стіна та половина іншої давали можливість не те що зайти, а заїхати. У напіврозваленій стіні збереглося арочне вікно, давно вже без шибок, густо вкутане плющем, який вився аж до стелі. Вона мала випуклу форму та збереглася лише наполовину. Випукла форма стелі, арочне вікно наводили на думку, що раніше тут була каплиця. Звідси прохід без дверей вів у велику залу, підлога якої була колись встелена гарними кам’яними плитами. Де-не-де вони ще збереглися, решта розтрісканої підлоги густо заросла травою. Стіни зали були напівзруйнованими, усюди лежали кусні стелі. Якби не кілька масивних колон, що підтримували вцілілу її частину, треба було б із острахом проходити через це приміщення: будь якої миті все могло б упасти на голову. В старій залі Вуй збив із дощок окреме приміщення, підлогу щедро встелив сіном, і тепер вона слугувала хлівцем для кізок. Як іти далі, то проходиш силою-силенною коридорів та переходів, де на кожному кроці через тріщини та проломи заглядає в погожу днину сонечко або ж можна побачити луг обабіч будівлі, чи якусь частину шляху коло будинку. Врешті доходиш до важких дубових дверей, які ще міцно тримаються на завісах, а крізь них потрапляєш у простору кімнату, яка досить непогано збереглася: неушкоджені стіни облицьовані потемнілими від часу, проте без жодної дірки, дерев’яними панелями, а в одному з кутків — велетенська, аж до самої стелі, кахельна піч. Білі кахлі печі прикрашені синіми зображеннями високих старовинних веж, що заросли високими деревами, під густими вітами яких — мисливець із гончаками. На стінках печі — зображення рибалки під крислатим дубом, на краю тихого озера, у яке він далеко закинув вудочку. Навколо облаштовано лавку, щоб можна було всідатися й розглядати зображення на ній. Це місце Гайді вподобала собі відразу. Тільки-но вона переступила поріг кімнати, відразу ж підбігла до печі, всілася на лавку й почала розглядати малюнки. Проте, якщо розглядати бокові, одразу привертають увагу чотири дошки, що лежать на підлозі між піччю та стіною. На них добрячий оберемок сіна, вкритий шматком лляного полотна замість, простирадла та товстою рядниною замість ковдри. Тобто за піччю таке саме зручне ліжко, яке дівчинка мала на горищі. Гайді радісно скрикнула:

— Ой, дідусю, у мене тепер є своя кімнатка! А де ти спатимеш?

— Твоя кімнатка мусить бути поблизу печі, аби ти часом не змерзла, — сказав той, — а моє ліжко теж можеш зобачити, ходи за мною!

Він підійшов до ще одних дверей і зайшов у малесеньку кімнатку. Дідусеве ліжко стояло тут. Але у кімнатці також були двері, які Гайді одразу прочинила, бо їй дуже кортіло подивитися, що за ними. Те, що вона побачила, змусило її завмерти від здивування ще на порозі. За дверима було приміщення, яке нагадувало кухню, але таке величезне! Такої великої кухні дівчинка ніколи не бачила. Дідусь чимало тут полагодив, проте зробити ще треба було дуже багато: стіни розтріскалися, і в наскрізних шпарах та дірах аж висвистував вітер. Частину таких отворів дідусь позакривав дошками, і тепер приміщення виглядало так, наче на стіни понавішували дерев’яні шафки. Величезні та старезні двері укріпив цвяхами та поскручував дротами. Тепер вони щільно зачинялися, і вже не видно було руїн колишніх кам’яних стін, вкритих густим чагарником, де жила сила-силенна ящірок та усіляких жуків.

Гайді сподобалася її нова домівка. Після переселення, коли прийшов Петрусь, щоб побачити, як їй на новому місці, вона впевнено водила його помешканнями, бо перед тим старанно оглянула всі кути та закутки, нишпорила кругом доки не задовольнила свою цікавість усіма дивними чи незвичними місцями. За пічкою спалося просто чудово, але кожного ранку, коли Гайді прокидалася, їй щоразу видавалося, що вона на полонині, і треба вибігти на вулицю та подивитися, чому ялини за хатиною більше не шумлять. Чи часом не вкрило їх віття густим снігом? Отож кожного ранку дівчинка крутила спросоння головою, аж поки не згадувала, де вона тепер. Після цього відчувала якусь тугу, щеміло та стискалося сердечко, бо вона не на полонині. Проте вже за якусь мить чула, як дідусь розмовляє з Білкою та Буркою, а кізки голосно та радісно мекають, ніби кличуть: «Та ходи вже до нас, чого ти так довго?!» Гнітюче відчуття відступало й дівчинка переконувалася, що вона таки вдома. Отож якомога скоріше зривалася з ліжка і стрімголов мчала у велику стайню, до кізок. На четвертий день після переселення Гайді почала непокоїтися:

— Як там у горах бабця? Вона ж не може довго залишатися сама. Сьогодні мушу піднятися на полонину та провідати її!

Дідусь заперечив:

— Ні, не сьогодні і навіть не завтра, — сказав, — у горах навалило снігу, і він далі падає. Дивись, навіть Петрусь не сходить додолу. Таку малечу, як ти, зразу снігом замете і не знайдеш. Таки мусиш, дитино, почекати, зак сніг зверху замерзне, і тоді по тій замерзлій шкірочці можеш іти сміло.

Чекати доки замерзне сніг, було для Гайді справою дещо сумною, проте життя на новому місці таке бурхливе! Стільки всього треба залагодити, і за кожним разом щось новеньке та цікавеньке. Тепер кожного ранку та після обіду мала ходила до школи. І вчилася, треба сказати, старанно. З Петрусем дівчинка там не бачилася, бо той туди майже не ходив. Сільський учитель був людиною співчутливою і казав час від часу:

— Як мені видається, Петрусь знову не прийшов. Ходити до школи — йому на користь. Але в горах багато снігу, і він не може зійти в долину.

Проте під вечір, коли заняття закінчувалися, Петрусь усе ж приходив, але не до школи, а до Гайді в гості.

Минуло кілька днів, і нарешті ненадовго виглянуло сонечко, яке злегка пригріло нескінченні білі рівнини. Виглянуло і майже одразу сховалося за горами, ніби не сподобалося йому те, що воно побачило взимку. Не те, що влітку, коли око приємно тішать зелена травичка та різнокольорові квіточки. Величезний місяць, який постав під вечір на небозводі, виявився не таким вередливим і всю ніч справно висвітлював блідим сяйвом полонину. Наступного ранку вона вилискувала та переливалася різними кольорами, немов велетенський кристал. І коли Петрусь повторив процедуру виходу надвір, тобто вистрибнув із віконця, то не шубовснув у м’яку снігову перину, а неочікувано гепнув на тверде й проїхав неконтрольовано трохи вниз, немов санчата без господаря. Здивований хлопець зіп’явся на ноги й щосили затупав ногою по сніговій тверді, щоб іще раз, вже не так болісно, переконатися, що таке можливе. Але сніг був дуже твердим: як він не бив об нього каблуками, ледве зміг виколупати кілька дрібненьких крижаних скалок. Полонина замерзла на камінь. Зрештою Петрусь, незважаючи на болісне падіння, був задоволеним, бо знав, що тепер Гайді зможе підніматися до них у гості. Він швиденько зайшов до хати, похапцем поснідав, поспіхом ковтаючи молоко, яке мама поставила на стіл, запхав у кишеню кусень хліба і вже на ходу промовив:

— Я до школи.

— Добре, йди, вчися гарно і будь слухняним, — не мала нічого проти мама.

Петрусь знову виліз крізь віконечко надвір: сніг, що перетворився в кригу, не дозволяв розчистити кучугуру перед дверима, взяв санчата і, всівшись на них, помчав униз. На замерзлому снігові вони набрали такої шаленої швидкості, що хлопець просто не міг їх спинити, щоб не перевернутися. Ще раз падати на тверде та ще й так стрімко їдучи, не хотів, тож проскочив Дьорфлі й помчав далі, в сторону Маєнфельда. Нарешті санчата виїхали на рівнину й спинилися. Петрусь звівся на ноги і почав розглядатися, куди його занесло. Він був десь посередині сусіднього Маєнфельда. Тож подумав, що до школи все одно не встигнути: заняття вже давно почалися, а йому треба ще добру годину підніматися вгору. Петрусь мудро вирішив повертатися назад без поспіху і дійшов до Дьорфлі, коли Гайді вже прийшла зі школи та сідала з дідусем пообідати. Хлопець зайшов до них не просто так: у нього була думка, якою неодмінно треба було поділитися і то негайно.

— Всьо, — проголосив Петрусь, зупинившись посеред кімнати.

— Як, всьо? Генерале, — це звучить лячно й войовничо, — зауважив дідусь.

— Всьо, сніг твердий!

— Ура-а-а! Ура! Я тепер можу піти до бабці, — затріумфувала Гайді, яка відразу второпала, що Петрусь хотів сказати. — А чого ти не прийшов до школи? Тепер так добре з’їжджати на санчатах, — у Гайдиних словах був докір, вона вважала, що не слід прогулювати заняття, коли є можливість піти до школи.

— Задалеко заїхав, не міг сі спинити.^[21]

— Взагалі, це називається дезертирством, — втрутився дідусь, — і за нього, відповідно до військового статуту, добряче крутять вуха. Чув?

Петрусь перелякано натягнув шапку якнайглибше, бо нікому він так не довіряв і нікого так не шанував як Вуя з полонини.

— Ганьба такому ватагові, який тікати любить, і встидно^[22] такому має бути більше як іншому, — продовжував Вуй соромити його, — ти тільки уяви собі: одна твоя коза пігнала^[23] наліво, решта направо, не слухають тебе більше та поводяться, не так, як худобині в отарі належить. І шо будеш тоді робити?

— Налуплю^[24] одну з другою, — зі знанням справи відповів пастух.

— А якби якийсь хлопчина поводив себе як ті нерозумні кози, і його трохи натовкли по одному місці, шо бись на то сказав, га?

— А так йому і треба, — відповів Петрусь.

— Ну, козячий генерале, сам визначив, шо тобі належиться. Ото як ще раз проїдеш повз школу, замість того, щоб там сидіти і мудрому вчитися, приходиш до мене і маєш те сповна. Зрозумів?

Тільки тепер Петрусь второпав, куди вітер віє, і що саме його мають на увазі, порівнюючи з неслухняною козою. Це глибоко вразило хлопця, крім того він почав з острахом та крадькома розглядати кутки кімнати, чи не стоїть де знаряддя для послуху, яке сам використовував для кіз, щоб навчити їх уму-розуму.

Проте Вуй, очевидно, не збирався використовувати найрадикальніші методи навчання, а лише дружелюбно сказав:

— Та ней там.^[25] Ходи до нас, пообідаємо разом. Після того підете з Гайді до тебе додому. Вечером^[26] проведеш її назад, а я тобі щось на вечерю зготую.

Петрусь вельми втішився несподіваному повороту до більш приємних речей, і аж засяяв від задоволення. Отож, не зволікаючи, всівся поруч із Гайді. Але та вже наїлася, бо як почула, що відвідає бабусю, то від радості й дивитися на їжу не хотіла, і посидіти за компанію за столом не мала ніякого бажання. Вона підсунула свою тарілку з великою картоплиною та печеним козячим сиром Петрусеві, який і так отримав від дідуся повну тарілку їжі. Ця обставина аніскілечки не завадила йому: апетиту вистачало і на дві порції. Гайді тим часом побігла до шафи за пальтечком, яке отримала в подарунок від Клари. Тепер у теплому пальті була добре захищена від холоду і готова підніматися на полонину. Дівчинка стала біля Петруся, і коли той «звільнив» тарілку від останньої картоплини, категорично заявила: «Ідемо!» — і першою вийшла на вулицю. Вона мала багато чого розповісти йому: в новому хліві Білка і Бурка геть нічого не хотіли їсти, стояли, сумно понурившись, і за цілий день навіть ні разу не мекнули. А коли вона спитала дідуся, чому вони такі зажурені, той відповів, що кізки зараз почувають себе так само, як їй було у Франкфурті, бо за все життя ні разу не сходили з полонини.

— Петрусю, ти маєш колись відчути, як це воно: бути не вдома, — додала під кінець розповіді Гайді.

Діти майже дійшли до Петрусевої хатини, а він і слова не промовив. Здавалося, усі його думки звернуті до чогось дуже важливого, тому він не такий уважний слухач, як зазвичай. Перед порогом Петрусь несподівано став як укопаний і з певною впертістю в голосі сказав:

— Я ліпше до школи буду ходити, ніж за кожним разом від Вуя прутом діставати.

Гайді була тої самої думки і ревно підтримала його наміри. В хатині за пряжею сиділа лише Петрусева мама. Вона пояснила, що бабця не встає з постелі, бо їй холодно, та ще й почуває себе не дуже добре. Для Гайді це було незвичним, зазвичай та завжди сиділа у своєму куточку. Отож мала побігла в кімнатку до старенької. Та лежала в своєму вузькому ліжку, замотана в подаровану сіру вовняну хустку та вкрита тонкою ковдрою.

— Слава тобі, Боже, і хвала! — промовила старенька, як тільки дівчинка застрибнула в кімнатку. Всю осінь вона мала страх у серці, що Гайді від неї забере той незнайомий пан, що приїхав з Франкфурта. Всю осінь він, як розповідав Петрусь, ніц но^[27]1 ходив з малою на високогірне пасовисько та постійно про щось із нею балакав. А коли її певний час не було, старенька майже повірила, що він таки приїхав для того, щоб забрати дитину. Навіть коли незнайомець поїхав сам, старенька проживала кожен день з острахом, бо дівчинку міг забрати до міста який-небудь панський посланець. Гайді підбігла до ліжка:

— Бабусю, ти так сильно заслабла? — спитала вона.

— Та нє, дитинцю, нє, — заспокоїла старенька, погладжуючи її руку, — то я тільки від тої зимниці під ковдрою ховаюся.

— То ти відразу станеш здорова, як тільки настане тепло? — наполегливо допитувала дівчинка.

— Так, певне, шо так, як дозволить Бозя, ше до великого тепла знов сяду за прядку. Я так си думаю, може, вже й нині, встану з ліжка. Хочу трішки походити, а завтра все буде по-старому, — запевняла бабуся, яка відчула, що дівчинка налякалася.

Їй таки вдалося заспокоїти дитину, яка раніше ніколи хворою бабусю не бачила. Дівчинка з деяким зачудуванням глянула на стареньку:

— У Франкфурті закутувалися в шалик^[28] перед тим, як вийти погуляти, а ти вирішила вкутатися, як іти спати?

— Я, дитинцю, замоталася, бо змерзла, так мені в ньому тепло. Знаєш, моя ковдра вже для мене затонка.

— Бабуню, — запримітила ще щось Гайді,— та в тебе голова донизу, замість того, щоб, як лежиш, була вище ніг. Так не має бути.

— Я знаю, дитинцю, я відчуваю, шо голова нижче, — бабуся почала вовтузитися на пласкій, як дошка, подушці, намагаючись вмоститися краще, — знаєш, моя подушка ніколи пишною не була, а тут я ще стільки літ^[29] на ній пролежала, то вона зробилася зовсім плеската.

— От чого я не спитала в Клари, коли їхала з Франкфурта, чи не можу своє ліжечко забрати, — пожаліла Гайді, — там у мене були аж три грубезних подушки, одна на одну поскладані, я ніяк через них заснути не могла. Постійно голова з’їжджала, а я мусила її знову наверх вмощувати, бо там так заведено спати. Як в тебе голова високо, ти, бабуню, можеш добре спати?

— Та певне, так навіть тепліше та й дихати легше, — відповіла бабуся і з натугою підняла голову над подушкою, демонструючи наскільки це краще, — але давай не будемо більше про подушки. Маю за шо Богові дякувати і без цього, бо маю багато такого, чого в інших старих та немічних нема. Маю пампушки, теплу хустину, а ше й ти нарешті до мене прийшла. Маєш охоту трошки мені почитати?

Гайді метнулася за старим пісенником. Вона вибирала кращу з кращих пісень. Уже знала всі напам’ять, бо вони тішили не тільки бабусю, але й дівчинку.

Бабуся лежала, склавши руки. Ще недавно вона нарікала та була стурбованою, а тепер на обличчі вигравала умиротворена посмішка, наче щойно її ощасливили.

Гайді перервала читання.

— Бабцю, ти вже здорова? — спитала вона.

— Мені добре, дитино, спокійно. Продовжуй, якщо, звичайно, хочеш.

Дівчинка дочитала пісню до кінця:

Бабуся повторила останні строфи пісні. Раз, потім іще раз із виразом радісного очікування. Гайді теж стало радісно на душі. Вона пригадала сонячний день, коли повернулася в гори. Сповнена втішних спогадів, аж вигукнула:

— Бабцю, я знаю як то воно: повернутися додому!

Старенька промовчала, але вираз умиротворення, який підбадьорив малу, залишався на її обличчі.

Пройшло кілька хвилин, і Гайді сказала:

— Вже стемніло, бабцю, мушу вертатися додому, я така рада, що тепер тобі набагато ліпше.

Старенька взяла її руку, трохи потримала в долонях, а потім промовила:

— Ти знаєш, я також тішуся, навіть, якщо й мушу полежати. Мені ж так добре в теплому ліжку. Того ніхто не знає, як то воно лежати цілими днями самій-самісінькій, ніхто до тебе не обізветься, а ти ніц не видиш: ні сонця, ні білого дня. Тоді обсідають тебе важкі думи, деколи вже не віриш, що переживеш наступний такий самий день, негоден дальше жити… А як почуєш добре слово, як оте, шо ти мені прочитала, так одразу на серці світлішає, легше стає, і радість надходить благодатна.

Бабця відпустила долоньку малої, дівчинка побажала їй доброї ночі й вибігла в іншу кімнату, підганяючи Петруся, щоб той скоріше збирався. Короткий зимовий вечір замінила морозна ніч, яка виявилася погожою, зоряною та з великим круглим місяцем на небозводі. Білий сніг відбивав місячне проміння, і було так світло, ніби знову настав день. Петрусь підготував санки, всівся на них, Гайді примостилася позаду і вони помчали вниз, та так швидко, ніби дві пташки шугонули, склавши крильця.

Коли дівчинка зручно вмостилася на м’якенькому ложі з сіна за піччю, вона думала, як бабці незручно лежати на тонкій подушці, які похмурі думки тоді на неї напосідають, та про світло в серці, яке приходить із добрими словами. Якби вона щодня чула таке слово, то почувала б себе завжди добре. Але дівчинка знала, що зможе відвідати стареньку аж через тиждень, а то й через два. Їй стало так сумно, вона почала розмірковувати, як влаштувати, щоби бабця кожен день чула добре слово. Нараз їй прийшла така хороша думка, як цю проблему вирішити, що вона ніяк не могла заснути, ніяк не могла дочекатися ранку, коли можна буде здійснити задумане. Дівчинка сіла, бо пригадала, що за всіма цими роздумами не помолилася, а вона не хотіла забувати Бога.

Отож коли помолилася і щиро, від усього серця, попросила у Бозі за бабцю й дідуся, лягла на постіль та заснула глибоким і спокійним сном, аж поки не настав світлий ранок.

Оповідка п’ята Петрусь вчиться читати

Наступного дня Петрусь приїхав на санчатах якраз до початку занять. Свій обід привіз у торбинці, бо так вже було в Дьорфлі заведено: обідати місцеві дітлахи йшли додому, а ті, які добиралися до школи із сусідніх сіл, чи, подібно до Петруся, спускалися з гір, всідалися за партами і, поклавши принесені з собою харчі на коліна, обідали. На обід було відведено годину, яку кожен проводив у власне задоволення. Потім знову розпочиналися заняття. В ті дні, коли Петрусь мав охоту піти до школи, він обідав, а потім йшов у гості до Вуя, відвідати Гайді.

Коли хлопчина зайшов у велику кімнату нового помешкання Вуя, йому назустріч кинулася Гайді, яка нетерпляче чекала на нього.

— Петрусю, я щось знаю! — гукнула мала.

— Ну то кажи.

— Ти мусиш навчитися читати.

— Я вже пробував, — як завше коротко кинув пастушок.

— Та так, але я не про те, — поспішно заторохтіла вона, — мусиш змогти прочитати написане.

— Не можу.

— Та не кажи такого, ніхто на цілому світі тобі не повірить, і я не вірю! — рішуче заявила Гайді, — бабуся з Франкфурта так мені й сказала: «Не вір у це!». Я навчу тебе читати і добре знаю, як це зробити, маєш вивчити букви, а потім кожного дня читати бабці одну або навіть дві пісні з її книжки.

— Ніц з того не буде, — буркнув Петрусь.

Його впертість у справі, яку дівчинка палко вважала хорошою та справедливою, роздратувала її. Злісно блиснувши очима, Гайді стала перед хлопчиком і погрозливо промовила:

— Я тобі розкажу, що буде, якщо не захочеш вчитися читати! Твоя мама вже двічі мені казала, що мусиш їхати в школу до Франкфурта, аби чогось навчитися. Я виділа ту школу для хлопчаків, як ми якось виїхали погуляти, Клара показала мені той страхітливо величезний будинок. Там вчаться не лише малі, але навіть дорослі паничі. І ти не думай, що в тій школі буде лише один такий хороший учитель, як у нашому селі. Там купа різних учителів, один за одним заходять всередину, всі в чорному вбранні, ніби до церкви у вихідний зібралися, а на головах у них отакенні капелюхи, — Гайді черкнула пальцем по підлозі, показуючи висоту вчительських капелюхів.

У Петруся холодок пробіг по спині.

— А ти муситимеш ходити до тих панів! — з притиском продовжувала страшну історію дівчинка, — а тільки спробуй не знати якоїсь букви чи слово неправильно написати. От тоді побачиш, як пани-вчителі з тебе лаха дертимуть^[30] куди там Тінетті з її кпинами до них. А ти маєш знати, що Тінетта — великий мастак покепкувати з кого-небудь.

— Та буду я вчитися, — вичавив нарешті Петрусь чи то жалісливо, чи роздратовано.

Злість у Гайді відразу минула.

— От як гарно, то давай відразу, надовго не відкладаючи, й почнемо, — зраділа вона, діловито потягла хлопчину за руку до столу і принесла все необхідне для навчання.

У великій бандеролі від Клари була також книжечка, яка дуже подобалася Гайді. Вона згадала про неї ще вчора ввечері, бо це була абетка з віршиками, і її запросто можна було використати, щоб навчити Петруся читати. Вони повсідалися за столом, схилившись над книжкою, і урок почався.

Петрусь отримав завдання кілька разів поспіль називати букви в першому вірші, бо Гайді підійшла до справи старанно і хотіла бути певною, що він дійсно їх запам’ятовує.

Після кількох спроб мала вчителька зауважила:

— Ти так і не навчився, але нічого, я зараз прочитаю тобі вголос, а як побачиш, де яка буква, то легше буде складати їх докупи.

І Гайді почала:

— Скажеш:

— Я не піду, — вперся Петрусь.

— Куди? — не второпала Гайді.

— До суду завтра, — пояснив Петрусь.

— А ти вивчи три букви: «А», «Б», «Е» і нікуди не треба буде йти, — знайшла вихід зі скрутного становища дівчинка.

Петрусь кинувся до праці: почав так довго та вперто повторювати букви, поки Гайді не спинила його: «Ось ти вже й знаєш три букви». Вона підмітила, яке враження справив на Петруся віршик, тому вирішила використати це для подальших уроків.

— Я тобі прочитаю інші віршики, побачиш, як воно далі може бути.

Дівчинка почала виразно читати:

«А, Б, В, Г, Ґ, Д, Е, Є, Ж, З, И» —

Гайді перестала читати, бо Петрусь затих, і вона захотіла подивитися, що він робить. Погрози та майбутні нещастя за небажання вчитися справили таке гнітюче враження на хлопчину, що той закляк і перелякано глипав на дівчинку.

Їй стало шкода бідолаху і вона почала його втішати:

— Петрусю, не бійся, приходь щовечора, а будеш старатися так, як сьогодні, вивчатимеш щоразу кілька букв, то ніц тобі не буде. Але приходити маєш кожного дня, не так, як ти ходиш до школи. Навіть якщо падатиме сніг, він же тобі шкоди не заподіє, зможеш прийти до нас.

Петрусь гаряче пообіцяв старатися і приходити щодня, бо набрався такого ляку, що став лагідним і слухняним, як ягня. Після цього пішов додому.

Хлопчина старанно виконував усі накази Гайді, кожного вечора зубрив букву за буквою і близько брав до серця кожен віршик із абетки. Часто на заняттях був присутній і дідусь. Він сидів мовчки, задоволено пахкав люлькою та час від часу ледь помітно всміхався.

Після всіх мук із наукою Петруся частенько очікувала щедра винагорода, його запрошували повечеряти. Смачна вечеря з Гайді та Вуєм розганяла страхи, навіяні черговим віршиком із абетки.

Отак і проходили зимові дні. Петрусь приходив регулярно, і його старання не були марними: помалу осилював науку читання.

От лише віршики з абетки продовжували лякати та злити хлопчину. Діти дійшли вже до букви «У». Коли Гайді прочитала:

Петрусь не втримався і забурчав: «Ая, не хтів, а візьму й піду!». Проте букви вивчив, бо, мабуть, був під враженням, що дійсно якась сила може його вхопити за комір і поволокти кудись у невідоме.

Наступного вечора прийшла черга літери «Ф».

Петрусь покрутив головою і в’їдливо примітив:

— Ага, а прута на стіні нема!

— На стіні, певно, що нема, — знайшлася Гайді. — А дідусеву палюгу видів? Таку загрубу, як моя рука! Десь вона є, придивися, може, й на стіні?

Петрусь не раз бачив ліщиновий костур Вуя, і йому стало не до кепкувань: кинувся зубрити нову літеру.

Наступного дня був такий віршик:

Петрусь відірвався від книги, пильно оглянув відчинену шафу, де на полицях лежали хліб та сир, і розсердився:

— Я не казав, що «Щ» забути хочу!

— От і добре, що не хочеш букви забувати, — підтримала його Гайді, — як маєш таке бажання вчитися, то давай іще одну вивчимо.

Взагалі Петрусь не був згідним на такий подвиг, але Гайді не зважала:

Петрусь відразу пригадав, описаних Гайді вчителів із Франкфурта, з їх високими капелюхами на головах та пристрастю до кпинів і глузів. Не гаючи часу, він розглядав, запам’ятовував те «Ю» до тих пір, поки не зміг уявити його собі навіть із заплющеними очима.

Наступного дня Петрусь прийшов, гонорово випнувши груди, аякже залишилася остання буква абетки! Але коли Гайді прочитала:

Петрусь аж застогнав у відповідь:

— Та хто його зна, де такий жиє?!

— Я йду, Петрусю, у дідуся спитаю, він точно знає, де такий живе. Я скоренько, дідусь у панотця, по сусідству, — Гайді зістрибнула з крісла і метнулася до дверей.

— Чекай! — перелякано заволав Петрусь, який відразу уявив собі Вуя та панотця, як вони приходять, хапають його і ведуть до кривого коваля, бо він дійсно не міг вивчити літеру «Я».

Переляк у голосі хлопця спинив Гайді на порозі.

— Що на тебе найшло? — спитала вона здивовано.

— Мені ніц не є.^[31] Я вчитися хочу, — затинаючись пробелькотів Петрусь.

Гайді спочатку хотіла було не послухатися, бо самій стало цікаво, де живе кривий коваль, і вона неодмінно хотіла спитати про це у дідуся. Але Петрусь так відчайдушно кликав її, що вона змирилася й повернулася назад. Хлопцеві довелося добряче впріти: він не тільки раз за разом мусив повторювати те «Я», щоб ця літера запам’яталася йому на віки вічні, Гайді ще й змушувала його читати по складах. Того вечора він просунувся набагато вперед у науці читання. Отак і проходив день за днем.

Настала відлига, сніг зм’як, а після цього почалися завірюхи та щоденні снігопади, отож Гайді не могла відвідати бабцю аж три тижні поспіль. Тому, щоб Петрусь якнайшвидше зміг замінити її у читанні пісенника, подвоїла зусилля, намагаючись пришвидшити опанування хлопцем читання. Отож одного дня він прийшов від Гайді й заявив із порога:

— Я вже вмію!

— Що ти вмієш, Петрику? — спитала мама.

— Читати вмію.

— Оце так новина! Мамо! Ви чули? — вигукнула Бриґітта.

Бабця чула розмову і теж дуже здивувалася.

— Я мушу зараз прочитати бабці пісню з книжки, — продовжував Петрусь, — Гайді веліла.

Мама хутко дістала з полиці книжку, а бабця дуже зраділа, бо давненько не чула слів, які підтримували її. Петрусь усівся за стіл і почав читати. Його мама сіла поруч, слухаючи. Після кожного вірша вона захоплено повторювала: «І хто би міг подумати!»

Бабця також уважно слухала вірш за віршем, але не казала нічого. Наступного дня в класі, де навчався Петрусь, якраз мав бути урок читання вголос. І ось, коли черга дійшла до хлопця, вчитель сказав:

— Петра ми, як завжди, пропустимо, а може, ти знову захочеш, я не можу назвати це читанням, ну так, спробувати хоча б декілька літер у рядку назвати?

Петрусь вправно прочитав, навіть не затнувшись, три рядки поспіль.

Вчитель аж підручника випустив із рук, здивовано розглядаючи хлопця, ніби бачив його вперше. Нарешті опанував себе і промовив:

— Петре, це просто диво! Як таке могло статися? Скільки б я терпляче не намагався навчити тебе читанню, ти не був здатним навіть розрізняти окремі літери, а коли я з великою неохотою, зневірившись у своїх намаганнях, припинив роботу з тобою, ти приходиш на урок і не тільки читаєш, але й робиш це виразно. Як таке можливе, Петре, га?

— То Гайді, — як завжди коротко відповів той.

Безмежно здивований вчитель глянув на дівчинку, яка спокійнісінько сиділа за своєю партою і не вбачала ніяких чудес. Він продовжував дивуватися:

— Я помітив зміни у твоїй поведінці, Петре. Маю на увазі відвідування занять. Ти ж раніше тижнями не ходив до школи. Останнім часом приходиш сюди щодня. Як могла відбутися така зміна на краще?

— То Вуй, — відповів Петрусь.

Тепер учитель від здивування аж замовк і тільки переводив погляд із Петруся на Гайді й навпаки. Потім, у черговий раз опанувавши себе, очевидно, щоб бути цілком певним, наказав хлопцеві знову почитати з підручника, але вже в іншому місці. Той знову заповзято подолав аж три рядки, довівши, що дійсно вміє читати.

Як тільки уроки закінчилися, вчитель поспішив до панотця, щоб розповісти про те, що сталося, й повідомити про гарний вплив Гайді та Вуя з полонини на інших, що, без сумніву, надзвичайно корисне для всієї громади.

Тепер Петрусь кожного вечора зачитував уголос із пісенника. Але наказу Гайді вистачило лише на одну пісню. Правда, слід сказати, що бабця більше й не просила читати.

А от Петрусева мама не переставала дивуватися, як він багато навчився за такий короткий час. Бували вечори, коли після сеансу читання пісні читець уже спав у своєму ліжку, а Бриґітта вкотре говорила матері:

— Ніяк не можу натішитися, що наш Петрусь навчивсі^[32] так файно читати. Тепер вже й не знаю, може, буде мав у житті більше, аніж ми…

Якось бабця відповіла їй:

— То дуже файно, шо він чогось таки навчивсі, але я дуже втішусі,^[33] коли пан Біг^[34] спровадить весну на землю, і тоді до нас зможе прийти Гайді. Знаєш, доню, вона таки якось інакше читає. Як Петрусь читає з пісенника, направду, чогось тим пісням бракує. Мушу додумувати, а буває, що і не зберуся з думками, і не лежить мені та пісня вже так на серці, як із Гайдиних вуст.

А справа в тому, що Петрусь, коли брався за читання, відразу ж його «редагував»: слова, що були йому задовгі, заскладні або не подобалися, просто пропускав, бо думав, що для бабусі не має значення, якщо з великого вірша дещо викинути. Тому траплялося так, що у ньому були відсутні всі ключові слова.

Оповідка шоста Клара з бабусею приїхали!

Нарешті скінчилася зимниця, і в гори прийшло тепло. Настав травень, із усіх вишин: гір, горбів і пагорбків задзюрчали в долину веселі струмочки. На полонині почало вигравати лагідне сонечко, і вона знову зазеленіла. Останні пасма сірого снігу стекли під тепленькими промінчиками, й ось уже виглядають світлими оченятами з молоденької травички перші квіточки. У верхівках ялин засвистав, загудів веселий весняний вітер, зателепав старою, темною хвоєю на гілках, обтрушуючи її додолу та звільняючи місце для світло-зелених голочок. Із похмурих і темних старі дерева нараз помолоділи новою зеленню. Височенно у небесній синяві знову розпластав крила орел. А внизу — золотисті промені лагідного сонечка висушували останні вогкі впадини навкруги хатинки Вуя з полонини. Незабаром можна буде вже сідати куди заманеться.

Гайді перебралася знову на полонину. І зараз вона була зайнята тим, що гасала кругом, бо ніяк не могла визначитися з найкрасивішим місцем, де можна було б спинитися. Ось вона зупинилася послухати вітер, він, завиваючи на низьких тонах, дув із гір все ближче й ближче, налетів на ялини, заколихав ними, затрусив їхнім гіллям… У його гудінні вчувалася така радість від зробленого, що Гайді й собі тішиться, коливаючись під могутніми подихами, немов листочок. Та ось дівчинка вже біжить із-під затінених ялин на сонечко, сідає на травичку перед хатиною і дивиться, які з ранніх квіточок уже розпустилися, і які незабаром розпустяться. У молодій травичці стрибає, повзає і весело витанцьовує, радіючи весняному теплу сила-силенна усіляких комашок. Гайді й собі радіє привітному сонечку та з насолодою глибоко вдихає весняний дух, що струменіє із землі. Так гарно на полонині ще ніколи не було! Усе живе прокинулося на весну до життя і бриніло, гуділо, дзижчало й виспівувало на повний голос: «Усі на полонину! На полонину! На полонину!».

Із шопи, позаду хатини, почулися старанний стукіт молотка й чахкання пилки. Гайді прислухалася, бо ці звуки стали їй уже звичними та рідними. Всидіти на місці вона, звичайно, вже не могла: дівчинка стрімголов метнулася за хижку, подивитися, що задумав змайструвати дідусь. Біля входу в шопу-майстерню стояв щойно виготовлений стілець, а Вуй вправно майстрував іще одного.

— А я знаю, знаю, для кого ти їх робиш! — зраділа мала. — Для гостей із Франкфурта. Цей — для бабусі, а той — для Клари, а… треба… ще третього, — продовжувала нерішуче, — ти не думаєш, що й панна Роттенмаєр із ними приїде?

— Ну, того я знати не можу, — відповів дідусь, — але треба бути наперед певним, що кожен, хто приїде, буде мати на чому сидіти, коли в гості прийде.

Гайді дивилася на дерев’яне кріселко, ще без спинки, подумки садила на нього панну Роттенмаєр і роздумувала чи таке крісло і управителька сумісні. Поміркувавши трішечки, заперечливо закрутила головою:

— Дідусю, я не думаю, що вона на нього сяде.

— Ну то запросимо її посидіти на гарній зеленій трав’янистій канапі, — спокійно відповів старий.

Гайді ще роздумувала, де там у них зелена канапа, коли почувся голосний свист, вигуки та цьвохкання прута, і вона вже знала, хто це. Дівчинка кинулася до череди і за мить була оточена кізками, які радісно вистрибували навколо неї. Їх, очевидно, також охопив весняний настрій і радість нової зустрічі з полониною, бо так мекали й вистрибували, як ніколи. Кози зі всіх сторін штовхали малу, бо кожна хотіла бути ближче. Тут втрутився Петрусь, він почав відштовхувати кіз у різні боки: наліво, направо, бо хотів передати дівчинці звісточку. Коли нарешті допхався до неї, вона побачила в його руках конверт.

— Ось, — сказав без пояснень Петрусь, вважаючи, що Гайді сама має розбиратися, що до чого.

— Тобі передали листа для мене на пасовиську? — зачудовано спитала мала.

— Нє, — відповів хлопчина.

— То де ти взяв, Петрусю?

— У своїй торбинці для хліба.

Петрусь нічого не вигадував. Справа в тому, що вчора ввечері поштар попросив його передати Гайді листа. Хлопчина сунув його в торбинку для харчів. Збираючись зранку на пасовисько, поклав зверху кусень хліба та шматок сиру. Забираючи Білку та Бурку він, звичайно, бачив і Вуя, і Гайді, але про листа забув геть чисто. Нагадав собі про нього, коли витрушував із торбинки останні крихти обіду.

Гайді уважно прочитала адресу відправника й, радісно підстрибуючи, побігла до дідуся, показала йому конверт:

— Лист. Із Франкфурта. Від Клари. Хочеш послухати, що вона пише?

Дідусь охоче погодився послухати новини, до нього приєднався Петрусь, котрий прийшов слідом за Гайді до шопи. Пастушок став на порозі й, обіпершись на одвірок, так йому було легше, слухав, як дівчинка читає листа.

Люба Гайді!

Ми вже спакували все необхідне для подорожі. Тому через два-три дні вирушимо. Поїдемо разом з татком, правда, він у службових справах мусить ще відлучитися на деякий час до Парижа. До нас кожного дня приходить пан лікар і просто з порога волає: «їдемо геть звідси, всі на полонину!». Він ніяк не може дочекатися нашої подорожі в гори. Я маю тобі сказати, що йому надзвичайно сподобалося у вас! Усю зиму він приходив до нас мало не щодня і казав: «Я прийшов, бо обов’язково маю тобі ще раз усе розповісти»! Потім всідався поруч і розповідав про час, проведений із тобою та дідусем на полонині. Щоразу говорив про безмежну мовчазну велич скелястих гір, квіти і спокій, який панує там, високо й далеко від суєтних та гамірливих сіл та міст. Укотре описував чудове свіже гірське повітря, промовляючи: «Там, у горах, кожен хворий мусить одужати». Знаєш, він сам після поїздки до вас якийсь інший. Тепер він бадьорий, помолоділий, життєрадісний. Я так радію з нашої майбутньої зустрічі, з того, що побачу гори, полонину, Петруся, познайомлюся зі всіма кізками! Протеспочатку в Раґаці мені треба буде пройти курс лікування, який триватиме близько шести тижнів, так приписав пан лікар, а вже після цього ми поселимося в Дьорфлі, і мені в погожі дні можна буде у кріслі піднятися на полонину і бути з тобою цілий день. Зі мною приїде бабуся, яка завжди буде поруч. Вона також дуже рада приїхати до тебе в гості. Тільки подумай собі: панна Роттенмаєр не хоче їхати. Знаєш, мало не щодня бабуся каже їй: «Ну, шановна Роттенмаєр, як стосовно поїздки до Швейцарії? Ви ж не соромитеся зізнатися, що теж хочете поїхати»? А управляюча страшенно ввічливо дякує, і заявляє, що не хоче бути зайвим клопотом. Проте я чудово знаю, що вона насправді думає: Себастян після того, як відвозив тебе, такі страхи розповідав! І які страшно високі гори звисають над тобою, пильно стежачи. На кожному кроці можна провалитися в ущелину або ж провалля, які такі стрімкі! Треба ступати обережно, щоб не було біди. Спускатися обов’язково задом наперед, і тільки кози можуть безпечно видиратися, кози, не люди! Як розповідав, управителька аж тряслася від страху. Після того вже не мріє поїхати до Швейцарії. Тінетта також налякана, не хоче нікуди їхати. Отож приїдемо тільки я та бабуся. Тільки бідолашний Себастян мусить супроводжувати. Але він поїде з нами тільки до Раґаца й повернеться додому.

Я з великим нетерпінням чекаю скорої зустрічі з тобою.

До побачення, люба Гайді. Бабуся передає тобі сердечні вітання!

Твоя хороша подруга Клара.

Коли Петрусь вислухав листа, люто відсахнувся від одвірка, якого «підпирав», та так скажено засвистав своїм прутиком у повітрі, що кози перелякано сахнулися і, вистрибуючи, кинулися тікати вниз. Так високо вони стрибали рідко. Пастушок метнувся слідом зі злістю розсікаючи прутиком повітря, таким чином зриваючи її на якомусь невидимому ворогові. Так Петруся розізлила звістка, що з Франкфурта приїдуть гості.

А от Гайді, навпаки, надзвичайно зраділа новині. Наступного дня пішла до бабусі, щоб розповісти їй про приїзд гостей, та з іще більшою радістю, що дехто не приїде. Ця інформація була дуже важливою для бабусі, бо вона знала з розповідей малої про всіх і переживала разом з нею та розділяла її маленькі втіхи. Наступного дня після обіду дівчинка знову завчасу вийшла з дому, щоб відвідати бабусю: тепер була така пора, коли могла йти в гості без супроводу. Травневе сонце яскраво світило, довго залишаючись на небозводі. Сходити було легко й приємно: земля висохла, а легкий весняний вітерець м’яко дув у спину, підштовхуючи малу. Бабуся вже не лежала в ліжку, знову сиділа за пряжею у своєму кутку. А лице в неї було задумане, певно, її мучили якісь сумніви. Неспокій прийшов до старенької ще з учорашнього вечора. Вона дуже переживала і за всю ніч так і не склепила очей. Петрусь прийшов додому страшенно злий. Із його уривчастих пояснень мама та бабуся змогли лише зрозуміти, що з Франкфурта приїде цілий натовп і весь цей люд збирається поселитися на полонині в хатині Вуя. Як воно буде, Петрусь не знав, але бабуся уявляла собі подальший розвиток подій, і саме ці думки мучили її та не давали заснути.

Та ось в хатинку застрибнула Гайді, всілася на лавочку, приготовлену спеціально для неї, і з поспіхом кинулася розповідати всі новини. Проте перервалася десь посередині оповіді й спитала стурбовано:

— Бабцю, що сталося? Ти чомусь зовсім не тішишся з того, що я розповідаю.

— Та що ти, мені дуже весело, вже хоч би з того, що то приносить радість тобі…

— Бабцю, та я ж виджу, що ти чогось боїшся. Думаєш, що панна Роттенмаєр таки приїде з ними? — спитала дівчинка і від тої думки їй стало лячно.

— Та ні, нічого такого, чого б можна боятися, — заспокоювала старенька, — дай мені рученьку, щоб я була цілком певною, що ти тут. Все станеться тобі на краще, навіть якщо і не зможу цього витримати.

— Я не хочу такого кращого, якщо ти цього витримати не зможеш, бабуню! — категорично заявила мала.

У бабусі побоювань стало ще більше, бо вона упевнювалася в думці, що та маса народу з Франкфурта приїде, щоб забрати дитину. Певно, що так: дівчинка видужала, і тепер вони знову хочуть її до себе. Саме ці страхи мучили з учорашнього дня бабусю, проте вона постановила не показувати своїх побоювань. Дівчинка могла набратися жалю і не захотіти їхати до міста. Старенька на хвилю задумалася, як би то їй вийти з такої скрутної ситуації.

— Знаєш, дитинцю, тілько одне мене зараз по-справжньому втішить, і думати за дурне не буду. Почитай мені пісню з книжки, ту, яка починається словами «Господня воля здійсниться».

Гайді погортала стару книжку, швиденько знайшла потрібне місце й дзвінко почала:

— Так, ото якраз саме те, що я хтіла почути, — зітхнула з полегшенням бабуся, і вираз стурбованості зійшов з її обличчя.

Гайді задумливо дивилася на неї.

— Бабцю, корисне справдиться — це означає, що все буде добре, правда?

— Так воно й буде, — погодилася та, — на все воля Божа, як Він задумав, так і буде. Почитай ще раз, треба надовго запам’ятати.

Гайді прочитала вірша ще раз, а після цього ще кілька разів, бо й сама хотіла бути певною, що не забуде з нього жодного слова.

Коли прийшов вечір, і дівчинка піднялася вгору, додому, на небі почали виблискувати одна за одною зорі. Вони весело мерехтіли, вселяючи в серце радість. Раз за разом дівчинка спинялася, щоб помилуватися зоряним небом: а звідтам радісно підморгували до неї безконечні розсипи зірочок та зір, вона не втрималася й вигукнула:

— Аякже! Господь усе знає і в милості своїй виправляє, що не так, тому можна бути веселим і певним у подальшому!

А зорі продовжували мерехтіти, підморгувати малій, аж поки вона не дійшла до дідусевої хатини. А там зоряним небом милувався і він, бо цьогоріч іще не бачив такої краси.

Травень видався погожим, світлим і ясним. Давно вже в горах не було таких лагідних днів і ночей, як цією весною. Дідусь не раз спостерігав за сходом сонця на безхмарному небі, що віщувало хорошу, як і напередодні, погоду. Дивуючись, казав Петрусеві: «Це незвично сонячний рік, трави набираються особливої сили, ти, генерале, вважай, бо твої брикулі від такої паші геть показитися можуть!» Петрусь відважно цьвохкав прутиком, що мало означати: «Я знаю, як з ними собі дати раду!».

Ось так і проходив надзвичайно погожий травень. За ним прийшов червень, який був іще теплішим, дні стали довгими та сонячними. На полонині забуяли трави і вона аж виблискувала та переливалася різнобарвними голівками квітів, що наповнювали повітря навкруги духмяно-солодким запахом. Червень уже доходив до кінця, коли одного ранку Гайді вистрибом вибігла з хатинки на подвір’я, щоб повторити звичні вранішні процедури: вмивання, розчісування тощо. Після цього захотіла швиденько скокнути за хатинку, послухати під ялинами вітер, а потім піднятися трішки полониною догори, щоб поглянути чи розкрилися вже квіточки на золототисячникові, якого в одному місці росло ну дуже багато! Вони були такими красивими, коли просвічувалися на вранішньому сонці. Мала якраз зібралася завернути за ріг хатини, та несподівано закричала, аж Вуй вибіг надвір, бо такий гвалт мав означати щось надзвичайне.

— Дідусю! Дідусю! — вигукувала дівчинка, — ходи сюди, ти тільки глянь!

Старий глянув, куди вона вказувала рукою: стежиною вгору піднімалася чудернацька процесія. Стільки людей сюди ще не ніколи не спиналися! Першими вгору піднімалися двоє чоловіків, які несли ноші з дівчинкою, замотаною в силу-силенну хусток. За чоловіками гупав копитами об землю кінь, на ньому сиділа статна дама, яка жваво розглядалася навкруги та заповзято розпитувала про щось у молодого провідника, той ішов поруч із конем. За ними молодий хлопчина штовхав наперед себе візка. Замикав процесію носій із сувоями ковдр, хустин, та хутряного одягу на спині, що високим стосом здіймалися вище його голови.

— Вони приїхали, приїхали! — вигукувала раз за разом Гайді, вистрибуючи від радості.

Це дійсно були Клара з бабусею. Вони підходили все ближче й ближче й піднялися аж до хатини. Носії поклали ноші на землю, Гайді підбігла, й діти радісно привіталися. Та ось на полонину виїхала верхи бабуся. Коли вона спішилася, теж сердечно обняла малу. Тут надійшов і Вуй, щоб привітати стареньку. Вітання були дружніми й аніскілечки не натягнутими, бо, завдяки Гайді, обоє відчували, ніби знають одне одного багато років.

Бабуся жваво висловлювала захоплення:

— Мій дорогий, яка чудова у вас оселя, хто би міг подумати, що тут така краса, деякі королі позаздрили б вам, якби її побачили! А як Гайді виглядає! Рум’яна, наче квіточка, — пригорнула дівчинку та погладила по щічках. — А як гарно навкруги, аж дух захоплює! Кларусю, тобі подобається?

Клара в безмовному захопленні розгледілася довкола. Таких краєвидів дівчинка не те, що не бачила, але й уявити не могла.

— Як тут красиво! Як красиво! — вигукувала вона. — Ніколи б не подумала, що тут така краса. Бабусю, я так хочу тут залишитися!

Тим часом Вуй підкотив інвалідного возика, якого акуратно встелив кількома хустками. Підійшов до нош, на яких сиділа Клара й сказав:

— Може, доця сіла б у своє звичне крісельце, бо це таки затверде для неї.

І, не чекаючи, поки хтось це зробить, підхопив дівчинку своїми сильними руками та з великою обережністю пересадив на м’яко встелене сидіння возика. Потім із великою вправністю, ніби все життя тільки й робив, що доглядав паралізованих, старанно вкутав Кларині ноги кінцями хустин. Бабуся спостерігала за всім із величезним здивуванням.

— Мій дорогий Вую, — спромоглася вона нарешті висловити захоплення, — скажіть, де ви навчилися так уміло доглядати за хворими, і я відправлю туди на науку всіх знайомих доглядальниць.

Старий ледь усміхнувся:

— Такому навчишся тільки з практики, такого з книжки не вичитаєш…

Навіть посмішка на обличчі не могла приховати, що він згадує сумні події свого життя: стражденне обличчя чоловіка, прикутого до інвалідного крісла, його було скалічено так, що він не міг поворухнути ні руками, ні ногами. Той чоловік — його командир. Тоді, на Сицилії, Вуй витяг буквально пошматованого капітана з-під скаженого обстрілу. Після цього той не відпускав його від себе, Вуй став для нього єдиним доглядальником, аж поки муки капітана не припинилися, він пішов із цього світу. Тепер старий знову відчув потребу полегшити страждання хворої людини, допомогти Кларі, чим тільки може.

Небо над хатиною Вуя, над старезними ялинами та стрімкими, що мерехтіли сірим і встромлялися в його синяву, горами було без єдиної хмаринки. Клара ніяк не могла намилуватися краєвидами.

— Гайді, як би я хотіла пройтися з тобою по цій травичці, обійти навколо хатини, постояти під ялинами, — пристрасно вигукнула вона, — якби була в мене така можливість, подивитися разом на те, про що не раз чула, але ніколи не бачила!

Гайді приклала трохи зусиль, і ось інвалідне крісло вже котиться по сухій, зарослій травичкою, землі до ялин позаду хатини. Там діти спинилися й затихли. І знову чогось подібного Клара ще ніколи не бачила: старезні, височенні ялини звісили довгі та лапаті віти аж до самої землі. Чим нижче — гілля ставало все більшим і густішим. Бабуся, яка пішла слідом за дітьми, також застигла в мовчазному захопленні від дерев. Вона ніяк не могла визначитися, що найбільш привертає увагу в цих прадавніх велетах: густі верхівки, які високо коливаючись, виграють у небесній блакиті музику вітру, чи могутні стовбури, з грубезними гілками. Вже багато років заглядають дерева зі своєї вишини в долину, де метушаться люди. Все постійно змінюється, і лиш тут, угорі залишаються незмінними ці ялини.

Тим часом Гайді підкотила крісло з Кларою до козячої кошари, широко розчахнула маленькі двері, щоб подружка могла побільше побачити. Щоправда дивитися, власне кажучи, не було на що, бо кізки з Петрусем на пасовиську.

Клара засумувала:

— Бабусю, як би мені дочекатися Білки, Бурки та інших кізок, побачити Петруся-козопаса! Я ж бо ніколи їх не побачу, коли ми, як ти казала, завжди будемо ще за дня повертатися у село.

— Давай, люба дитино, радіти з краси, що навколо, й не будемо затьмарювати собі настрою пошуками того, чого нам ще бракує, — відповіла бабуся, йдучи за кріслом, яке знову почали штовхати вперед.

— Ой, квіточки! — скрикнула Клара, — цілі зарослі ніжних червоненьких квіточок! А як дзвіночки колишуть синіми голівоньками! От якби я могла встати й нарвати собі квіток!..

Гайді блискавично метнулася до квітів, що так сподобалися Кларі, й повернулася з великим букетом.

— Але це просто ніщо, — сказала вона, поклавши букет подрузі на коліна, — от коли б ти піднялася з нами на пасовисько, там є на шо подивитися! Там в одному місці росте сила-силенна різних квітів: золототисячник, багато-багато таких же синеньких дзвіночків, а ще тисячі світло-жовтих квітів, що блищать у траві щирим золотом. А ще там є квіти з великими листками. Дідусь називає їх «сонячні очі». Крім того там ростуть коричневі квіточки, знаєш, такі з кругленькими голівками! Вони так пахнуть! Як там красиво! Сядеш посеред цих квітів, і нікуди йти не хочеться, вставати не хочеться — так гарно!

Гайді зі сяючими очима захоплено розповідала про улюблені місця. Клара й собі запалилася бажанням побачити їх.

— Бабусю, могла б я піти туди? Як ти думаєш, я б змогла піднятися на гірське пасовисько? — пристрасно запитувала дівчинка. — Якби я могла ходити, я б піднялася із Гайді в гори!

— Та я попхаю тебе! — жваво запропонувала та й, щоб показати наскільки це просто, набрала такого розбігу, штовхаючи візка навколо хати, що він, повернувши за ріг, ледь не покотився вниз.

На щастя, дідусь, який був поблизу, вчасно спинив його.

Поки Гайді з Кларою та бабусею милувалися ялинами, господар без діла не сидів. Тепер коло лавки під хатиною стояли стіл і крісла для гостей. На столі розставлено необхідний посуд, щоб можна було гарно, на природі, пообідати. Обід саме булькав, паруючи, у котлі та підсмажувався на страви, і всі дружно та весело взялися полуднувати.

Бабусі страшенно сподобалося так обідати. З видом на далеку долину та чистим, без жодної хмаринки, небом над горами. Легенький вітерець приємно охолоджував всіх, хто сидів за столом, та приємно бринів у ялинах, ніби виграючи святкову застільну музику.

— Скільки живу, ще ніколи так не обідала, яка це краса! — вигукувала бабуся. — Очам своїм не вірю, — страшенно здивувалася вона за якусь хвилю, — Кларусю, та ти смакуєш аж два кусні сиру!

І дійсно на Клариній скибці хліба парував другий шматок золотисто підсмаженого сиру.

— Бабусю, це так смачно, набагато смачніше ніж сир у Рагаці, — проплямкала повним ротом Клара.

Гостренька страва їй дуже засмакувала.

— Бери побільше, — задоволено всміхнувся Вуй. Секрет рецепту в гірському вітрові, він робить смачним навіть найпростішу страву.

Ось так і проходив полудень. Бабуся і Вуй розуміли одне одного з півслова, тому спілкувалися легко й невимушено. Мали спільну думку щодо ставлення до людей, до певних речей та до порядку, який мав би панувати в світі. Отак, за милою бесідою незчулися, як день почав потроху переходити у вечір. Ближче до вечора бабуся сказала:

— Кларусю, нам треба збиратися, глянь, де вже сонце. Скоро прийдуть носії з ношами та конем.

Клара, яка щойно була веселою і життєрадісною, відверто засумувала. Почала просити бабусю:

— Ще годинку, будь ласка, годинку або дві. Не подивилися, як хижка виглядає всередині, не бачили ліжечка Гайді й взагалі, як там усе влаштоване. От якби додати кілька годин до дня, щоб він був довшим!

— Ну не думаю, що таке можливе, крім того, це, мабуть, мало б не дуже хороші наслідки, — відповіла бабуся.

Проте ідея оглянути хатинку зсередини прийшлася їй до смаку. Отож всі повставали з-за столу, і Вуй впевнено покотив крісло до вхідних дверей. Проте на порозі виникла проблема: двері були завузькі, й крісло не могло проїхати всередину. Довго не роздумуючи. Вуй узяв Клару на руки і заніс у хату. Бабуся жваво розглядала все, їй було приємно бачити, як дідусь облаштував свій побут і утримує житло в порядку та чистоті.

— А твоє ліжечко там, угорі, правда? — спитала у Гайді і без остраху полізла драбинкою на горище, встелене сіном.

— Як тут пахне різними травами, — почулося звідтам, — сон тут, без сумніву, міцний і корисний для здоров’я!

Бабуся підійшла до вікна в фаціяті, тим часом на горище піднявся дідусь із Кларою на руках, а за ними вистрибала по драбинці Гайді. Всі повставали навколо гарненько облаштованого ліжечка. Бабуся задумливо дивилася на нього, із задоволенням вдихала духмяний запах свіжого сіна. Клара була в захопленні від постелі подруги.

— Гайді, як тобі тут весело! Ти можеш, лежачи, дивитися в небо, тут так пахне, і чути, як «співають» на вітрі ялини. Я ще ніколи не бачила такої затишної спальні!

Вуй зиркнув на бабусю.

— Я так собі думаю, і нехай би шановна пані мені таки повірила на слово, може, не треба противитися дитині? Я про те, що нехай вона пожиє троха^[35] у нас, в горах, набереться сил. Ви набрали достатньо теплих хустин і покривал. Із них ми зробимо окреме ліжко для Клари, гарне і м’яке. А хто за нею пригляне, то пані нехай не переживає, я те робитиму.

Клара із Гайді аж запищали від втіхи, обличчя бабусі теж свідчило, що вона рада з такого вирішення проблеми.

— Мій дорогий Вую, яка ви, все-таки, хороша людина! — промовила вона захоплено, — ви питаєте про мою думку? Та хто б сумнівався, що в горах дитина набереться нових сил! А як просто говорите про догляд за хворою дитиною! Ви легко й радо берете на себе проблеми, обтяжливі для іншого, ніби це для вас ніщо! Як я вам вдячна! — промовила бабуся, потиснувши йому руку.

Вуй, усміхаючись, відповів дружнім потиском.

Дідусь відразу взявся до справи. Клару виніс на вулицю й залишив у візку перед хатиною. Гайді «хвостиком» ходила за ним. Він вхопив ковдри й усміхнувшись, мовив:

— А добре, що бабуся набрала лахів, як на зиму. Ми їх тепер використаємо.

— Мій дорогий Вую, — відреагувала бабуся, що саме зайшла, — обережність — одна із чеснот, яка оберігає від неприємностей. Маємо щастя, що не застали нас у ваших горах ані шторм, ні буревій чи гроза, за це ми вдячні Богу, а тепер ще й усі речі згодяться. Я так і думала.

Вони піднялися на горище й почали розстеляти на сіні хустину за хустиною, готуючи постіль для Клари. Хусток виявилося таки забагато, тому ліжечко виглядало, як маленька фортеця.

— Ану, спробуємо, чи не коле де? — бабуся провела рукою по всій площині, проте м’які покривала були надійними, жодне стебельце їх не прокололо. Впевнившись у цьому, бабуся злізла драбинкою і вийшла до дітей на подвір’я. Клара й Гайді сиділи поруч і радісно вирішували, чим би їм зайнятися упродовж завтрашнього та наступних днів. Проте не знали, як довго Клара тут пробуде? Дівчатка відразу ж запитали про те. Бабуся відповіла, що це вирішує дідусь. Він саме вийшов на подвір’я, і до нього звернулися з цим важливим питанням. Вуй відповів, що чотирьох тижнів достатньо, аби визначитися, наскільки корисне для дитини альпійське повітря. Дівчатка знову виявили бурхливу радість, бо навіть і не сподівалися провести разом так багато часу.

Тим часом на полонину піднявся караван із носіями, конем та його власником. Носіїв із ношами відразу відправили додому.

Коли бабуся збиралася всістися на коня, Клара радісно вигукнула:

— Бабусю, ми прощатися не будемо, ти ж ненадовго поїдеш! Час від часу будеш нас провідувати, щоб побачити, як ми тут. Оце буде весело, правда, Гайді?

У Гайді видався такий багатий на радісні події день, що виявити втіху вона змогла лише високим підскоком.

Бабуся всілася на міцному в’ючакові, Вуй узяв коня за вуздечку і, міцно тримаючи, повів стежиною вниз. Як вона не переконувала його, щоб не йшов далеко, той залишався непохитним у бажанні провести її аж до села. Він добре знав цю крутезну дорогу, тому спуск на коні міг бути небезпечним для вершника.

Залишатися в чужому селі бабуся не мала бажання. Вона вирішила повернутися до Рагаца і вже звідтам час від часу підніматися на полонину.

Поки Вуй повернувся додому, з гірського пасовиська збіг Петрусь із отарою. Як тільки кози побачили Гайді, замекали й кинулися до дівчинки. За якусь мить і Клара в інвалідному візку разом з нею опинилася в самісінькій гущі отари. Кози штовхалися, відпихали одна одну, щоб дістатися до Гайді, а вона називала кожну й розповідала про неї подружці.

Отак за короткий час здійснилося давнє Кларине бажання: познайомитися з маленькою Сніжкою, веселим Щигликом, чепурненькими кізками Вуя, з усіма-всіма, навіть із Великим Турком. Проте Петрусь не приєднався до них. Стояв осторонь і лише дивно та погрозливо зиркав на Клару, яка раділа від знайомства з козами.

Коли діти привітно побажали йому доброї ночі, хлопчина не обмовився й словом. Він лишень загрозливо підняв прута, ніби хотів когось розрубати ним навпіл. Після того побіг стежиною по схилу, а кози — за ним услід.

Отак пройшов день, сповнений приємними враженнями та несподіванками, але настав вечір, і всьому хорошому, що Клара побачила сьогодні на полонині, прийшов кінець.

Коли вона вже лежала у м’якій постелі на горищі, а Гайді саме вляглася у свою, Клара через кругле віконечко задивилася на зоряне небо. Дівчинка не змогла втриматися, щоб не дати волю почуттям, які переповнили її:

— Гайді, глянь, таке враження, ніби ми їдемо на високому возі просто на небо! — вигукнула вона.

— Ага, — погодилася подруга, — а знаєш, чому зорі так радісно мерехтять нам із неба?

— Ні, не знаю, ти про що? — запитала Клара.

— Звідтам, із неба, їм добре видно, як Бог зробив, щоб усе відбувалося з користю для кожного в світі, для людей. Їм нічого боятися чи мати сумніви: Бозя так усе добре влаштував! От зорі і підморгують, дають знак, що і ми маємо радіти. Але знаєш, Кларо, нам не треба забувати щодня молитися, просити Бога, щоб він опікувався нами, влаштовував усе так, щоб ми не боялися завтрашнього дня.

Діти помолилися. Після того Гайді поклала голівоньку на свою повненьку ручку й відразу заснула. А Клара ще довго не могла заснути, бо ніколи не лягала спати під зоряним сяйвом.

Якщо бути точним, то вона взагалі не бачила зірок, бо вночі ніде не була, окрім свого будинку в Франкфурті. А в її спальні вікна на ніч були закриті грубезними гардинами. Отож, як тільки вона стуляла оченята, відразу ж розплющувала їх, аби переконатися, що дві великі зірки дивно весело мерехтять із неба, як підмітила Гайді. Зорі продовжували мерехтіти, і Клара ніяк не могла намилуватися ними, та ось повіки повільно зімкнулися, і вона побачила дві великі мерехтливі зірки вже уві сні.

Оповідка сьома Чудесне зцілення

Угори прийшов ранок. Із-за гір виглянуло сонце, і його золотисті промені пронизали повітря над хатиною, розганяючи сутінки на полонині. Вуй був уже на ногах і, як завше, спостерігав, як клубочиться легкий туман на гірських вершинах. Сутінки помалу звільнили місце новому дню.

Небо, вкрите легкими хмаринками-баранчиками, ставало все світлішим та світлішим, аж ось визирнуло сонечко, забарвлюючи черленим золотом скелі, ліс та пагорб.

Вуй повернувся в хатину і тихенько піднявся на горище: Клара якраз прокинулася і зачудовано спостерігала за сонячними променями, що снопом світла били з круглого вікна, витанцьовували, виблискуючи на її постелі. Ніяк не могла втямити, що це навкруги, і де вона. Аж ось побачила Гайді, що солодко спала і почула привітний голос дідуся:

— Виспалася? Не змучена від безсонної ночі?

Клара запевнила, що зовсім не втомлена і як заснула, то прокинулася аж оце зараз. Вдоволений дідусь узявся допомагати їй встати і робив це так професійно та легко, ніби тільки тим і займався, що доглядав хворих дітей.

Ось прокинулася Гайді, розплющивши очі, зі здивуванням побачила, що дідусь з одягненою Кларою на руках уже сходить драбинкою вниз. Без сумніву, Гайді мала негайно бути разом з ними. Вона блискавично одягнулася і метнулася услід. Не заставши нікого в кімнаті, вибігла надвір і здивовано спостерігала за дідусем. Ще увечері, коли діти полягали спати, він мав клопіт прибрати з подвір’я Кларине широке інвалідне крісло. Сховати до хати його не міг, бо двері були занадто вузькі. Тоді вирішив проблему по-іншому: зі задньої стіни шопи вийняв дві широченні дошки і заїхав в отвір, що утворився. Після цього знову, не прибиваючи, прилаштував дошки на місце. Гайді прибігла в момент, коли дідусь всаджував Клару в крісло. Коли та зручно вмостилася, виїхав зі шопи під ласкаві промені вранішнього сонечка. Залишив крісло з дівчинкою посеред подвір’я, а сам попростував до кошари. Гайді підбігла до Клари. Ранковий вітерець обдував їм личка. Кожен його подих приносив пряний аромат запаху ялиці. Клара глибоко вдихала, відкинувшись на спинку крісла. Її огорнуло відчуття спокою, якого ніколи не мала досі.

Уперше дівчинка проводила ранок на лоні природи, вдихаючи на повні груди чисте гірське повітря, таке прохолодне та свіже, що кожен подих приносив справжню насолоду. Відчуття втіхи доповнювало приємне сонечко, яке тут, у горах, зовсім не жарке. Дівчина відчувала його тепло на руках, спостерігала, як воно висвітлює вже висохлу від роси травичку. Клара навіть уявити не могла, що на полонині може бути так гарно!

— Гайді, якби я могла назавжди-назавжди залишитися тут разом з тобою, — з відрадою промовила дівчинка, роззираючись навсібіч.

— А бачиш, усе саме таке, як я тобі тоді розказувала, — радісно підтримала Гайді, — у дідуся на полонині — найкраще місце в цілому світі!

З кошари вийшов Вуй і попрямував до дітей, приніс їм свіжовидоєного, з піною, сніжно-білого молока. Кожна отримала повне горнятко.

— Думаю, від такого молочка доці стане набагато ліпше, — сказав, кивнувши Кларі, — те, що я тобі дав, видоїв у Білки. А молочко від неї, знаєш, яку силу дає! Тож пий скоренько і на здоров’я!

Кларі ніколи не доводилося куштувати козячого молока. Вона з острахом нюхнула його, але коли побачила, з яким задоволенням, не відриваючись, п’є Гайді, й собі приклалася до горнятка. І дійсно, молоко було солоденьке й ситне, ніби до нього додали цукру й кориці. Воно так засмакувало дівчинці, що та випила його до останньої краплини.

— Завтра я тобі два горнятка принесу, — задоволено відреагував дідусь.

На полонину піднявся Петрусь з отарою. Поки Гайді, як завжди, бурхливо віталася з кізками, які оточили її зі всіх боків, Вуй підкликав хлопця, бо хотів йому дещо розтлумачити, а кози так голосно розмекалися, що нічого не було чути.

— Слухай, що я тобі казати буду, — наголосив старий, — віднині Білка нехай пасеться там, де їй захочеться. Вона знає місця з гарними травами, ото якщо піде вгору — іди слідом. Іншим козам це також на користь буде. Захоче ще вище, пускай і туди, затямив? Якщо будеш мусити трохи полазити — тобі це не зашкодить. Коза ліпше за тебе знає, де кращий випас, найліпше молоко з того буде. Чого витріщаєшся на них, ніби котру хочеш ковтнути!? Давай! Вперед! Ніхто тобі не буде заважати!

Петрусь уже був навчений відразу підкорятися наказам Вуя. Отож після команди кинувся її виконувати. Але було помітно, що його щось мучить, бо постійно оглядався і робив страшні очі. Кози попростували за пастушком і потягли разом зі собою Гайді. Петрусеві це було на руку:

— Мусиш зі мною! — гукнув з погрозою, — маєш піти, куди Білка захоче.

— Нє, не можу, я тепер довго-довго не зможу ходити на пасовисько, не ходитиму, доки Клара тут. Але дідусь пообіцяв, що ми обов’язково колись поженемо отару разом.

Дівчинка прослизнула поміж кіз і вистрибом повернулася до Клари. Петрусь погрозливо затрусив кулаками в напрямку інвалідного візка, кози перелякано метнулися розсипом догори, пастушок — за ними. Так вони й бігли, аж поки не зникли з виду. Петрусь поспішав, бо боявся, що Вуй побачив його грозьбу, й не хотів знати, яке враження вона справила на нього.

Дівчатка стільки запланували всього, що не знали, з чого почати. Гайді запропонувала спершу написати листа бабусі, бо ж обіцяли їй писати щодня. Бабуся не була певною, що затія залишити внучку на полонині, виправдана. Вона ж бо не знала, як добре почувається Клара. Старенька хотіла знати геть усе про стан здоров’я внучки, тож взяла з дівчаток обіцянку писати, розповідаючи про свої враження. Таким чином вона могла спокійно залишатися вдома, доки в Клари все добре.

— Маємо йти в хатину, щоб написати листа? — спитала Клара, яка пристала на пропозицію Гайді, але їй так подобалося на свіжому повітрі…

Гайді метнулася в хатину й винесла звідти шкільне приладдя та низенького стільчика-триногу. Поклала читанку, яку Клара мала використати як підставку, та зошита подрузі на коліна, а сама сіла на стільчику коло лавки. Дівчатка почали описувати враження, але вже після першого речення Клара відклала олівець, щоби помилуватися краєвидом: усе було таким красивим! Вітерець уже був не прохолодним, тепер він ніжно пестив її обличчя та шепотів у верховітті. У кришталево чистому повітрі весело кружляли мошки, і всюди панувала абсолютна тиша. Височенні гори мовчки, гордовито споглядали долину, де маленькі хатинки осель видавалися чепурними забавками — тихі, мирні та спокійні. Тишу час від часу порушували веселі вигуки когось із пастушків, і їх підхоплювала, повторюючи, луна.

Ранок минув непомітно. Прийшов із паруючою стравою дідусь, який сказав, що всі залишатимуться надворі з донечкою, доки не зайде сонце. Отож вони пополуднували, як і вчора: просто неба і з великим апетитом. Після обіду Гайді завезла Клару під ялини, бо дівчатка домовилися, що там, у затишку, вона розповість Кларі про все, що з нею трапилося після від’їзду з Франкфурта. З того часу, як Гайді покинула будинок Зеземаннів, там нічого не змінилося, все відбувалося за встановленим порядком. Проте Клара мала що розповісти. Її новини стосувалися мешканців будинку, котрих добре знала Гайді.

Отож діти сиділи під розлогими старими ялинами, і чим жвавіше розповідали свої історії, тим голосніше висвистували пташки над ними у густому гіллі, наче їм теж кортіло порозмовляти. Час збігав швидко, діти незчулися, як прийшов вечір. Із гір уже зійшла отара в супроводі пастушка зі зморщеним від злості, лютим обличчям.

— Доброї ночі, Петрусю! — гукнула Гайді, коли зауважила, що хлопчина не має наміру зупинитися біля них.

— Доброї ночі, Петрусю! — повторила Клара.

Пастушок навіть не муркнув у відповідь, тільки голосно сопів і чимдуж гнав кіз.

Коли Клара побачила, як дідусь веде чистеньку Білку до кошари, щоб там її видоїти, їй, несподівано, так захотілося напитися досхочу пряного козячого молока, що вона ніяк не могла дочекатися, коли він вийде з горнятком для неї. Дівчинка дивувалася своїм забаганкам.

— Це так смішно, Гайді, — сказала вона, — я завше їла лише тому, що мусила. Всі страви були за смаком як риб’ячий жир. Скільки разів я мріяла: «От якби мені взагалі ніколи не їсти». А тепер ніяк не дочекаюся, коли дідусь принесе молоко.

— Ага, я знаю, як то воно, — з розумінням підтримала подружку Гайді.

Вона пригадала час, проведений у Франкфурті, коли зовсім не мала апетиту, їжа їй у горлі застрягала.

Клара не могла усвідомити причини таких змін: раніше вона ніколи не була на природі, де дихала б чистим, свіжим, а особливо таким цілющим гірським повітрям.

Коли дідусь, як і обіцяв, приніс їй два горнятка козячого молока, дівчинка похапцем подякувала і, швидше ніж Гайді, випила все до останньої краплі.

— А можна мені ще трішечки? — спитала вона, все ще тримаючи горня руками.

Вуй добродушно кивнув, забрав у Гайді її горнятко і пішов у хатину. Повернувшись, приніс мисочки, ніби понакривані покришками, хоча, звісно, коли дівчата сиділи під ялинами, дідусь сходив на іншу квітучу полонину, де весною і влітку живуть у колибі пастухи, які виготовляють солоденьке, бурштинового кольору масло. Він приніс звідти цілу голівку цього масла. В хатині вкраяв дві товстезні скибки хліба й густо намастив їх. Саме їх і виніс дівчаткам на вечерю. Обидві відразу відкусили по здоровенному кусню від своїх смачнючих бутербродів і з таким апетитом почали жувати, що дідусь із насолодою поспостерігав, як вони їдять. Коли Клару вклали в постіль, і вона саме захотіла помилуватися мерехтливим сяйвом зір, очі її, як і в Гайді, що лежала поряд, ледь не одразу ж заплющилися, і вона заснула міцним, здоровим сном, таким солодким, як ніколи досі.

Ось так весело й безтурботно пройшов і наступний день, за ним іще один, а за ним дітей чекала велика несподіванка. На полонину піднялися два дужі носії. Кожен ніс на спині височезне ліжко, новісіньке, щойно від столяра, та ще й кожне застелене чистими сніжно-білими покривалами. Носії принесли з собою також листа від бабусі. В ньому старенька писала, що ці ліжка для Гайді та Клари. Пора вже відмовлятися від спання на сіні, Гайді має спати в справжньому ліжку. На зиму одне слід віднести в Дьорфлі, а інше нехай залишається в хатині у Вуя, щоби Клара, коли приїжджатиме в гості, завжди мала де спати. Бабуся хвалила дітей за довгі листи й просила надалі щодня писати такі ж. Тоді вона відчуває себе поруч і переживає разом з ними всі радісні моменти. Дідусь піднявся на горище й перекинув сіно, що було Гайді за ліжечко, на високу копичку та прибрав ряднину, яка слугувала за покривало. Після цього разом із носіями винесли ліжка на горище й поставили їх упритул, щоб дівчаткам було добре видно кругле віконечко. Він добре знав, як вони люблять милуватися ранішніми та вечірніми сонячними променями.

Дівчатка старанно писали щодня, і бабуся у Бад Рагаці щиро раділа кожній вісточці від них.

Кларі все більше подобалося її нове життя. Якби її запитали, дівчинці просто бракнуло б слів, аби описати, який добрий і турботливий дідусь, як весело та цікаво з Гайді, набагато цікавіше та веселіше ніж у Франкфурті. Кожного ранку, прокинувшись, вона думала: «Слава тобі, Господи, я ще на полонині».

Отримуючи втішні звістки, бабуся вважала, що їй не треба квапитись підніматися в гори. Ця обставина теж була приємною, бо підніматися на круту гору та сходити вниз було для неї таки обтяжливо.

Дідусь ретельно взявся доглядати хвору. Він вигадував кожного разу щось інше, аби дівчинка ставала міцнішою й набиралася сил. Тепер після обіду він щоразу піднімався все вище у гори, спинався навіть на скелі, й приносив оберемочок трав, що здалеку пряно пахнули гвоздикою або чебрецем. Коли отара поверталася з пасовиська, кози починали мекати, вистрибувати й намагалися всі нараз протиснутися в кошару Білки та Бурки, бо вловлювали приємний запах травички, яку Вуй приготував для своїх кіз. Проте всі їх намагання були даремними: він міцно зачиняв ворота, бо піднімався в гори за рідкісними травами не для того, щоб їх зжерла отара. Зібрані трави дідусь віддавав Білці, яка мала давати особливо цілюще молоко. Така турбота не була даремною: тепер коза завжди бадьоро задирала голову, жваво зблискуючи очима.

Минуло три тижні з того часу, як Клара поселилася на полонині. Вже кілька днів поспіль дідусь, зносячи її з горища, щоб посадити у возику, кожного разу казав:

— А може, доця спробувала б трошки постояти?

Клара, щоб зробити йому приємне, намагалася це зробити, але відразу ж скрикувала: «Ой, боляче!», ноги в неї підкошувалися, і вона, щоб не впасти, хапалася за дідуся. Але він повторював цю процедуру щодня, щоразу змушуючи її стояти трішечки довше.

Вже багато років не було в горах такого гарного літа. Кожного ранку на безхмарному небі сходило сонечко, і всі квіточки на полонині широко розкривалися, жевріючи вогниками й духмяно пахнучи йому назустріч. Ввечері воно заходило, забарвлювало скелясті верхівки та сніги в пурпурово-рожевий колір і, зрештою, ховалося в золотисто-мерехтливому морі відблисків. Гайді розповідала про це подружці багато разів: лише там, на високогірному пасовиську, можна побачити цю красу. А коли дівчинка стояла на схилі, то з особливим запалом розповідала, як горять-вигравають на сонці сила-силенна золотистих квіточок, а від синеньких дзвіночків трава видається не зеленою, а голубою. А поруч — зарості коричневих квіток. Вони так гарно пахнуть, що хочеться сісти біля них і насолоджуватися пахощами.

Сидячи під ялинами, Гайді вкотре повідала про квіти, вечірнє сонце та палаючі гори. Дівчинка так розпалилася, оповідаючи про полонину, що захотіла знову піднятися туди. Бажання було таким сильним, що вона зірвалася з місця й помчала до старого, що сидів на ослоні в шопі.

— Дідусю! — гукнула ще здалеку, — а давай, ти піднімешся з нами на пасовисько. Там зараз так гарно!

— А чого б не піти? — згодився той, — але доця мусить сьогодні ввечері спробувати ще трошки постояти.

Радісна Гайді повернулася з цією новиною до Клари. Та відразу ж пообіцяла намагатися стояти стільки, скільки звелить дідусь, бо страшенно зраділа майбутній подорожі. Гайді так тішилася, що тільки-но побачила Петруся, який зганяв отару, відразу ж гукнула:

— Петрусю, Петруусю! Завтра ми з тобою на пасовисько підемо. І будемо там цілий день!

Петрусь у відповідь лише загарчав, немов розлючений ведмідь, і хотів було зі всього розмаху шмагнути лозиною ні в чому не винного Щиглика, який дріботів поруч. Проте прудкий цапок, завжди готовий до якоїсь капості, вловивши цей порух, вчасно стрибонув через Сніжку, і прут лише свиснув у повітрі.

Клара й Гайді, сповнені радісних очікувань, полягали у свої гарненькі ліжка, домовившись не заплющувати очей до ранку. Проте лиш поклали голівоньки на м’якенькі подушки, як розмови припинилися, і Клара вже бачила уві сні величезне, просто велетенське, поле, небесно забарвлення від польових дзвіночків, що ростуть на ньому, а Гайді тим часом кликав із небес орел, скрикуючи раз від разу: «Йдемо! Йдемо!».

Оповідка восьма Радісні несподіванки

Рано-вранці Вуй вийшов на подвір’я та почав розглядатися навколо, щоб, як завжди, визначити: який видасться день. Скелясті шпилі гір стали золотисто-червоними, подув свіжий вітерець і заколихав туди-сюди віти на ялинах, ось-ось мало вже виглянути з-за гір ясне сонечко.

Старий постояв, задумливо спостерігаючи, як після скелястих шпичаків почали відливати золотом зелені пагорби, а за ними тихо щезали тіні в далекій долині, звільняючи місце ще рожевому сонячному промінню. Вершини та низини починають золотіти і з-за гір виглядає сонечко.

Дідусь виштовхав інвалідного возика з шопи, готуючи його до подорожі. Після цього зайшов до хати, щоб повідомити дітям, який гарний ранок надворі, і що їм пора вставати та збиратися.

Саме тоді до обійстя підійшов Петрусь. Кози в отарі не йшли, як завше, навколо нього. Перелякані тварини злякано шугали мимо і, зібравшись по двоє-троє, бігли, оточивши пастушка широким колом: Петрусь був страшенно розлючений, він несамовито розмахував навсібіч прутом, бо в своїй злості дійшов до найвищої шкали. Вже кілька тижнів поспіль Гайді не ходила з ним на пасовисько. Кожного ранку, як він приходив, на подвір’ї стояв інвалідний возик із незнайомкою, і Гайді від неї не відходила ні на крок. А ввечері під ялинами знову ж таки стояло те крісло з незнайомкою, а Гайді — поряд! За все літо дівчинка так ні разу й не піднялася на пасовисько. А ось тепер хоче туди йти, але не з ним, а з чужою в кріслі, й знову буде тільки з нею. Так принаймні передбачав пастушок, і саме це розбудило в ньому такий гнів. Хлопчик побачив інвалідне крісло, що гордовито стояло посеред подвір’я і дратувало його до нестями. Петрусь вбачав у ньому найлютішого ворога, що віддавна так його мучить і ще й сьогодні цілий день це робитиме. Пастушок розгледівся довкола: кругом тиша, жодної живої душі ніде не видно. Він, як несамовитий, кинувся до возика і попхав його з такою силою, що той не покотився, а полетів униз, набираючи все більшої швидкості, зрештою перевернувся раз, удруге, підлетів над горбком, гримнув із розмаху об землю та, перевертаючись догори дригом, загримів об землю назустріч своїй погибелі. Від возика відпадали різні частини, підніжки, спинка, шматки м’якої оббивки, все це високо підлітало догори, крутилося в повітрі та розліталося навсібіч. Петрусь зі страшенним задоволенням спостерігав за загибеллю возика. На радощах підстрибував, голосно сміявся, тупотів та вистрибував по колу. Він зиркав на переможеного ворога й аж нетямився від задоволення. Хлопець уявляв наслідки свого вчинку: «Чужачка мусить ступитися звідси, — думав утішно, — бо тепер їй нема на чому сидіти чи їздити. Гайді залишиться сама й буде ходити зі мною на пасовисько. Цілий день удвох: з ранку до вечора. Все буде як і раніше».

Але про те, що може статися після цієї злої справи, Петрусь навіть не уявляв.

Немов на крилах, піднімався він у гори. Не спинявся до тих пір, доки не добіг до великого куща ожини, за яким зачаївся. Там Вуй не міг його бачити, а хлопчині було дуже добре видно схил полонини. Якщо б старий вийшов з хати, Петрусь за мить сховався б за кущем.

Ось з хатини вистрибнула Гайді й кинулася до шопи. За нею вийшов дідусь із Кларою на руках. Ось двері шопи розчахнуті навстіж, а широкі дошки вийняті зі своїх місць і відставлені набік. Тепер у шопі світло й усе видно, але Гайді спантеличено бігає туди-сюди, шукає за рогом споруди, та даремно. Ось підійшов дідусь.

— А то що таке? Гайді, ти відкотила крісло?

— Та я сама його всюди шукаю і ніяк не можу знайти! Дідусю, ти ж казав, що воно стоїть біля дверей шопи. Та де ж воно?! — здивовано роззиралася дівчинка.

Тим часом здійнявся рвучкий вітер, грюкнув дверима шопи, щосили вдаривши ними об стіну.

— Дідусю, то вітер зробив! — вигукнула Гайді, зблиснувши від здогадки очима. — Ой лишенько, якщо возик скотився аж до Дьорфлі, його ж так довго треба буде піднімати! Занадто довго, ми не зможемо сьогодні піднятися на пасовисько!

— Якщо возик скотився, то його вже цілим не підняти, хіба частинами, на які він розпався, — зауважив старий, завернувши за ріг і глянувши на схил гори.

— Дивина та й годі, — він ніяк не міг уявити, щоб крісло могло саме по собі, навіть якщо його вітер і підштовхнув, завернути за шопу й покотитися з гори.

— Ой так жаль, так жаль! Ми не зможемосьогодні нікуди піти, ми ніколи не зможемо кудись піти, — розплакалася Клара, — тепер, як не маю крісла, буду змушена повертатися додому.

Гайді з надією глянула на Вуя:

— Дідусю! Ти можеш щось змайструвати, щоб Клара не мусила їхати додому?

— Поки що, як запланували, йдемо на пасовисько, а там подивимося, як тій біді зарадити, — відповів той, і діти бурхливо виявили свою радість.

Дідусь пішов у хатину й виніс звідти більшу частину хусток, що привезла Клара з собою. Розстелив їх на сонячному місці та посадив на них Клару. Після цього приніс дітям на сніданок молока, а кіз вивів із кошари.

— І чого його так довго нема, — пробурчав, бо голосного посвисту пастушка ще й досі не було чути.

Тепер дідусь посадив Клару на згин однієї руки, бо хустки перекинув через другу.

— Ну що, вперед! — сказав і попростував угору. — Кози йдуть за нами.

Гайді це сподобалося: вона одною рукою обняла за шию Білку, іншою — Бурку й послідувала за ними. Кози так зраділи, що мало не розчавили малу, бо кожна намагалася якомога ніжніше, тобто сильніше, притиснутися до неї.

Коли вийшли на пасовисько, то несподівано побачили на схилах кізок, що мирно скубали травичку, зібравшись у групки, а поміж них — Петруся, який лежав горілиць на траві, розтягнувшись у повний зріст.

— Агов, сонько, якось іншим разом я навчу тебе, як не проходити мимо. То що таке має бути?! — гримнув старий.

Петрусь почувши знайомий голос, одразу ж зірвався на рівні ноги.

— Нікого на подвір’ї не було… — спробував викрутитися.

— Того, що від возика лишилося, часом не видів? — спитав дідусь.

— Від якого возика? — аж затинатися почав Петрусь.

Вуй більше нічого не питав. Він розстелив на сонячному місці косогору хустки, посадив на них Клару і спитав, чи їй зручно.

— Так зручно, наче сиджу в своєму кріслі, — вдячно відповіла дівчинка, — а яке тут місце гарне. Гайді, тут так чудово! — вигукнула вона, розглядаючись навкруги.

Тим часом дідусь почав збиратися назад, пообіцяв увечері повернутися за Кларою, а поки що дівчатка мали весело провести час до полудня. В обід Гайді треба дістати з торбини завбачливо приготовані харчі й пополуднувати разом із Кларою. Торбину дідусь залишив у тіньочку. Запити їжу дівчатка мали молоком, яке надоїть Петрусь. Гайді отримала завдання — прослідкувати, щоб він подоїв саме Білку. Вуй тим часом піде подивиться, в якому стані Кларин возик і чи можна його якось полагодити.

Небо над полониною було темно-синє, без жодної хмаринки. Сніги у впадинах скелястих гір заіскрилися щирим золотом та сріблом. Сірі шпичаки незворушно, як і тисячі років тому, стриміли, спостерігаючи за далекою долиною. У небесній синяві, розпростерши широкі крила, ширяв орел, а високо над скелями злегка повівав вітерець, остуджуючи розпечену на сонці полонину. Дітям було надзвичайно добре. Час від часу до них підходила то одна, то інша кізка, щоб полежати трішки поруч. Найчастіше це була ласкава Сніжка. Вона тулилася до Гайді, клала їй голову на коліна. Вочевидь, так вона почувалася чудово і, мабуть, взагалі більше нікуди не відходила б, якби її не відганяла якась інша кізка з отари. Отак Клара близенько познайомилася з кожною із них і тепер ніколи б не сплутала їх, бо кожна мала своєрідний вигляд та власний характер.

Кізки звикли до Клари і почали їй довіряти. Тепер часто котрась підходила, щоб потертися головою об її плече, що було знаком близького знайомства та прихильності.

Отак збігали година за годиною, аж Гайді пригадала собі місцинку, де торік було дуже багато квітів. Дівчинці захотілося піти й глянути, чи їх і тепер там рясно? Чи всі розцвіли? «А от Клара не зможе побачити їх, — подумала вона, — її туди зміг би віднести дідусь, але він буде аж ввечері, а до того часу багато квіточок уже постуляють свої гарненькі очка».

Але бажання піти туди ставало сильнішим, і Гайді просто не могла всидіти на місці.

— Кларо, ти не образишся, — нерішуче почала вона, — коли я тебе ненадовго залишу, збігаю подивлюся в одне місце, як там квіти. Хоча… почекай хвильку…

Їй сяйнула гарна думка. Дівчинка підхопилася й вирвала кілька гарних кущиків травички, а після цього обхопила Сніжку за шию, та відразу задріботіла поруч, і повела кізку до Клари.

— Ось так, тепер ти не будеш більше сама, — задоволено сказала Гайді.

Кізка відразу второпала, що від неї хочуть, і лягла біля Клари. Гайді поклала на коліна подрузі травичку, а та, зрозумівши задум, радісно заявила, що вона може сміло йти за квітами, бо їй хочеться побути наодинці зі Сніжкою, ще ніколи не годувала тварин. Гайді стрімголов помчала до квіточок, а Клара, відриваючи листочок за листочком, простягувала їх кізці, а та, цілковито довірившись новій подрузі, акуратно та повільно висмикувала пашу з її рук. Одразу можна було помітити, що Сніжці по-справжньому добре: вона тихо й мирно лежала, надійно захищена, а от в отарі вона терпіла нахабство більших та сильніших кіз. Кларі видавалося просто розкішним, сидіти самій-самісінькій на горі, лише ти і кізки, що тобі безмежно довіряють і дивляться на тебе з надією. На неї найшло нестримне бажання стати собі господинею, допомагати іншим, а не тільки чекати чиєїсь допомоги. Безліч думок охопило дівчинку: зовсім нових думок, яких ніколи раніше не було, захотілося жити, насолоджуватися сонячними променями і робити щось таке, від чого й інші радітимуть, як ото зараз радіє Сніжка. Дівчинка відчула якусь нову, незвичну втіху, відчуття того, що все, відоме досі, стало нараз гарнішим і сприймається по-іншому. Дівчинка обняла кізку за шию і вигукнула з радості, що її переповнювала:

— Сніжко-о-о! Як тут, у горах, красиво-о-о! Якби ж то я могла завжди залишатися тут з вами!

Тим часом Гайді добігла до місцини, де колись росло багато квітів, і радісно скрикнула: схил аж виблискував золотом. Це квітнув чистотіл-і його росло тут сила-силенна! Серед золотавих голівок чистотілу колихалися темно-сині дзвіночки, які густо кущилися то тут, то там. На залитому сонцем схилі так пряно пахло, ніби хто розхлюпав по всьому полю коштовні парфуми. Так ароматно пахли коричневі квіточки, що висовували маленькі голівки з-помежи золотавих келихів чистотілу. Гайді спинилася, з насолодою почала дихати на повні груди, а потім різко повернулася й щодуху, захекана та схвильована, помчала до Клари.

— Ой, ти мусиш піти туди! — загукала вона ще здалеку. — Вони такі гарні, і все таке розкішне. Ввечері так уже може не бути. Як думаєш, я зможу тебе понести?

Клара здивовано глянула на схвильовану Гайді та заперечливо похитала головою:

— Та де там, ти ж набагато менша за мене… Ох, якби я тільки могла ходити!

Гайді, очевидно, спало на думку щось інше, бо вона почала розглядатися довкола. Петрусь, який раніше лежав горілиць вище від них, тепер сидів. Він уже довший час сидів отак, втупившись у них, ніби ніяк не міг повірити тому, що бачить. Він же знищив те кляте крісло, все мало скінчитися, чужачка взагалі не могла пересуватися, а тут, мало не за хвилю після цього, з’являється на пасовиську і сидить собі поруч із Гайді. Неймовірно, але таке сталося! Хлопчина міг витріщатися скільки завгодно, а дівчинка сиділа таки тут, на пасовиську!

Гайді подивилася на Петруся.

— Петре, ходи вниз! — звеліла вона.

— Не піду, — відізвався той.

— Але ти мусиш, я сама не зможу, маєш мені допомогти, давай, швидше! — наполягала дівчинка.

— Не піду, — вперся пастушок.

Гайді за кілька стрибків опинилася перед ним. Гнівно блиснувши очима, вигукнула:

— Петре, як зараз же не підеш допомагати, я таке зроблю, що дуже пошкодуєш, можеш мені повірити!

Погроза подіяла миттєво: Петрусь злякався. Він вчинив дуже зле, про такий вчинок ніхто не мав дізнатися. Досі виглядало, що скоєне залишиться в таємниці, аж тут Гайді поводиться так, ніби їй все відомо. А якщо вона знає, то неодмінно розкаже дідусеві, а перед Вуєм Петрусь мав дуже великий страх. Коли той дізнається правду про крісло чужачки!… Петрусеві ставало чимраз лячніше. Він встав і підійшов до Гайді.

— Я піду, але ти не будеш цього робити, — сказав так перелякано-поступливо, що малій аж стало його шкода.

— Ні, не буду цього робити, — запевнила вона хлопчину, — ходи, ти лише допоможеш мені, а це зовсім не страшно.

Коли вони підійшли до Клари, Гайді одразу взялася керувати, як усе зробити правильно: Петрусь отримав вказівку піднімати Клару, підхопивши її попід пахви з однієї сторони, а Гайді — з другої. З цим завданням діти справилися досить таки успішно але далі було не так просто: Клара ж не могла стояти самостійно. Її треба було підтримувати та водночас вести вперед. Гайді бракувало зросту, щоб надійно підтримувати подругу.

— Ти візьми мене міцно-міцно за шию, а Петруся — за руку, і як будеш добре триматися, то ми зможемо тебе понести.

Проте Петрусь не мав досвіду в такого роду транспортуваннях, отож він обхопив Клару за ноги й намагався втримати, ніби довгу жердину.

— Петрусю, ти не так робиш, — зі знанням справи зауважила Гайді, — зігни руку в лікті, Клара просуне свою і буде сильно тягнути, а ти не піддавайся, тоді й зможемо піти.

Вони так і зробили. Але все ж іти було дуже важко. Петрусь був набагато вищим за Гайді. Неоднакова висота опори загрожувала Кларі падінням, і вона пробувала опиратися на одну чи іншу ногу, але не доводила справу до кінця її ступні так і не торкалися землі.

— Торкайся землі одною ногою, а потім і другою, — запропонувала Гайді, — як будеш ставати по-справжньому, менше болітиме.

— Ти так думаєш? — не дуже повірила налякана Клара.

Проте все ж наважилася і твердо ступила спершу однією ногою, потім іншою, злегка зойкнувши при цьому. Тоді почала ступати обережніше.

— А так набагато менше болить, — зауважила радісно.

— А ти зроби ще пару кроків, — підганяла Гайді.

Клара ступила раз, другий, а потім закричала від радості:

— Гайді! Я можу йти, глянь, я роблю крок за кроком!

Гайді й собі радісно скрикнула, правда, набагато голосніше:

— О-о-о, ти сама йдеш! Ти тепер можеш ходити! От якби дідусь прийшов! Ти тепер можеш ходити!

Клара ще міцно трималася за них, але з кожним кроком ступала все впевненіше, і це відчували усі троє. Гайді не тямила себе з радощів.

— Ага, ми тепер щодня зможемо гуляти, куди заманеться! Ти тепер можеш ходити, так само, як і я! Тепер тебе не треба возити на кріслі, ти одужала! Ой-йо-йой, скільки ми можемо всього зробити разом! Нам буде так весело!

Клара гаряче підтримала подругу. Без сумніву, це було найбільшим щастям для неї: позбутися каліцтва, ходити, як усі діти, не скніти цілими днями в інвалідному кріслі. Ось вони вже підійшли до квітучого схилу. Вже видніються золотисті переливи цвіту під сонячним промінням. Діти дійшли до заростів дзвіночків, між якими привабливо виднілися висвітлені сонцем прогалини.

— А давайте, тут собі сядемо, — запропонувала Клара.

Це співпадало з бажанням Гайді, і вони посідали просто посеред квіту: Клара вперше сіла на суху й теплу землю, що їй надзвичайно сподобалося. Навколо неї колихалися на вітрі синенькі дзвіночки, вилискував щирим золотом жовтець, яснів золототисячник, огортав солодкий запах коричневих квіточок та пряної сухозлотиці. Все навкруги було таким гарним! Таким гарним! Гайді, яка сиділа поруч, зауважила, що ніколи так красиво тут не було. Дівчинка ніяк не могла опанувати радості, що її переповнювала та виривалася у просторінь усе голоснішими вигуками. Коли вона думала, що Клара стала здоровою, це приносило їй значно більше втіхи ніж довколишні красиві квіти. Від захоплення та насолоди Клара аж заніміла. Щастя так несподівано прийшло до неї, а ще ці сонячні переливи у квітах, їх аромат — перехоплювали подих, не давали словам злетіти з вуст.

Петрусь також непорушно лежав мало не посеред квітучого поля: він міцно заснув.

Лінькувато та лагідно повівав вітерець, оминаючи скелі, що кам’яним щитом заступали долину з усіх боків, і висвистував стиха в густих заростях квітів. Час від часу Гайді зривалася з місця і стрімголов кидалася туди, де, як їй видавалося, було ще красивіше, квіти — більшими, пахнули сильніше. Насправді ж дівчинка ганялася за повівом вітру, що доносив духмяний запах цвіту.

Отак непомітно спливав час, і проходила година за годиною. Сонце давно вже сягнуло за полудень, коли на квітучому косогорі з’явилася групка кіз. Власне вони не любили цього місця, їм не до вподоби було вишукувати травичку посеред такого буяння гірських квітів. Кілька кізок, зі Щигликом на чолі, виглядали скоріше як посли від усіх решта. Очевидно частина отари стурбована порушенням встановленого порядку та довгою відсутністю тих, що її супроводжували. Пастухи, здавалося, покинули їх напризволяще, а кізки добре знали, що за чим, упродовж дня має відбуватися. Першим запропалих знайшов на квітучому полі прудкий Щиглик, який відразу подав голосний сигнал: відчайдушно мекнув. Кізки, які прийшли з ним, дружно його підтримали, скликаючи решту отари, і поодинокі мекання переросли у хор відчайдушних голосів.

Петрусь прокинувся і почав старанно терти очі, бо йому наснилося інвалідне крісло, цілком справне, з червоними подушками сидіння, воно стояло собі коло хатини Вуя. Пастушок і досі бачив відблиски золотистих цвяхів у оббивці спинки та сидіння. Лише через якусь мить второпав, що то не цвяхи, а квіти так виблискують на сонці. На Петруся знову напав страх, про який він забув, поки йому снилося цілісіньке крісло. Навіть якщо Гайді й пообіцяла нікому нічого не казати, його лиха витівка так чи інакше могла стати відомою. Отож пастушок був нижче трави, тихіше води й справно виконував усі її вказівки.

Коли вони повернулися на пасовисько, Гайді прудко метнулася до торбинки з харчами, вона вже не збиралася виконати обіцянку — не поділитися із Петрусем харчами, як і грозилася. Дівчинка ще вранці помітила, скільки всілякої смакоти поскладав туди дідусь, тому передбачала, що Петрусеві також дістанеться багато смачненького. Проте, коли пастушок став нараз прикро впертим, пригрозила йому, маючи на увазі, що йому нічого не дістанеться. А от пастушок розтлумачив її погрози по-своєму. Отож Гайді почала спустошувати торбинку, виймаючи харчі та ділячи їх на три купки. Порції вийшли такими високими, що дівчинка задоволено сказала сама до себе: «Йому ще й дістанеться те, що ми не подужаємо з’їсти». Дівчинка віднесла Петрусеві його частку, сама приєдналася до Клари, і діти дружно накинулися на їжу, що дуже смакувала після усіх пригод, які вони пережили.

Сталося так, як Гайді передбачала: з’їсти все було просто неможливо. Отож, коли дівчатка добряче втамували голод, віддали решту харчів Петрусеві. Таку ж купу, яку йому вділили напочатку. Пастушок старанно пережовував і ковтав шматок за шматком, визбирав та проковтнув усі крихти, але робив це без колишнього задоволення. Він каявся за свій вчинок. Та зла витівка налягла важким каменем на серце, муляла та стискала горло, аж важко було ковтати їжу.

Діти пізненько сіли полуднувати, бо лише закінчили, як уздріли дідуся, який піднімався схилом полонини, щоб їх забрати. Гайді кинулася назустріч: вона просто мусила оповісти про все, що тут відбулося, поки його не було. Дівчинка так хвилювалася, що не могла знайти слів для повідомлення втішної новини. Проте дідусь відразу збагнув, що хотіла сказати мала і його обличчя аж проясніло. Він пришвидшив ходу і, підійшовши до Клари, радісно промовив:

— То як, відважилася, га? Спробували таки, і видиш, як то ті^[36]помогло!

Вуй підвів дівчинку, обхопив її лівою рукою, для опори простягнув праву, і Клара, маючи таку хорошу підтримку подибала набагато впевненіше та сміливіше, ніж раніше. Поруч із нею вистрибувала та радісно скрикувала Гайді, а дідусь виглядав так, наче його спіткало найбільше щастя в житті. Проте, коли вони трішки пройшли, він зі словами:

— Ну, шо забагато, то не дуже здорово, правда? Не будем так квапитися. Та й вже пора додому вертатисі,^[37] — взяв малу на руки й поніс униз, розуміючи, що вона після такого напруженого дня потребує хорошого відпочинку.

Коли Петрусь пригнав пізно ввечері отару в Дьорфлі, уздрів натовп: люди відштовхували одне другого, щоб побачити, що таке лежить на землі. Петрусеві й собі закортіло глянути, що там, він, звиваючись, впевнено прослизнув до центру стовковиська. І ось що там побачив: на траві лежали уламки бідолашного інвалідного крісла, із сидіння звисало шмаття червоної оббивки, а блискучі заклепки демонстрували, яким пишним виглядало воно раніше.

— Я видів, як вони його на полонину несли, — говорив пекар, який стояв поруч із Петрусем, — але й дороге воно! Десь мало би з 500 франків коштувати! З ким хочете можу засперечатися! І як воно тут опинилося?

— Його вітром з гори здуло, Вуй так сказав, — зауважила Варварка, що ніяк не могла намилуватися червоним кольором оббивки.

— А добре, що вітер, — обізвався знову пекар, — а якби хто з наших його трунув.^[38] Як той пан з Франкфурта дізнається, що з такою дорогою річчю сталося, він обов’язково замельдує в поліцію.^[39] Вони на то і є, щоб дізнаватися, як усе було. Я тішусі,^[40] що вже два роки не ходив на полонину, бо підозрювати будуть кожного, хто в той час там був.

Люди ще багато чого казали, але Петрусь наслухався вже достатньо. Тихесенько прослизнув помежи селян геть від натовпу і побіг додому щодуху, ніби за ним хтось гнався. Слова пекаря викликали в хлопчака страшний переляк. Будь-коли з Франкфурта міг приїхати якийсь жандарм, щоб розслідувати, хто розтрощив інвалідного возика. А як за справу береться професіонал, то незабаром стане ясно, що у всьому винен Петрусь-козопас. Його тоді заарештують і замкнуть в франкфуртській буцегарні. Картина арешту, немов жива, постала перед очима Петруся, і в нього аж волосся стало дибом.

Додому пастушок прибіг переляканий до смерті, не відповідав на запитання і навіть не повечеряв свіжозвареною картоплею.

Швиденько шаснув під ковдру, і накрившись з головою, лише важко зітхав.

— Петрусь знов квасцю^[41] наївся, він йому в животі став, от бідна дитина й дихає тяжко, — припустила Бриґітта.

Бабусі стало шкода внука.

— Завтра дай йому трохи більше хліба на пасовисько. Візьмеш мою скибку!

Ввечері, коли дівчатка полягали в ліжечка і спостерігали за місячним небом, Гайді сказала:

— Ти мала б сьогодні весь день думати про те, як то добре, що любий Господь не піддається нашим палким умовлянням-молитвам, бо він усе запланував набагато краще.

— А чому ти зараз кажеш про це, Гайді? — запитала Клара.

— Знаєш, у Франкфурті я так молилася, щоб відразу повернутися на полонину, а як цього не відбувалося, думала, що Господь мене не чує. Але, якби тоді поїхала так швидко, як хотіла, ти б не приїхала в гори. А не приїхала б, то не стала б тут здоровою!

Клара задумалася.

— Але тоді, — зауважила вона, — нам і молитися та просити в Бога нічого не треба, бо любий Господь все й так знає.

— Ага, думаєш все так просто? — поспішно проказала Гайді, — до Господа треба кожного дня молитися, бо Він має чути, що ми не забуваємо про Нього й про добро, яке для нас робить. Бо як забудемо про Бога, то він забуде про нас, так казала бабуся. Тому, коли ми про щось у Бога просимо, а Він нам цього не дає, не треба впадати у відчай та думати, що Господь нас не чує, а потім взагалі переставати молитися. Ні! Як не посилає бажаного, треба казати: «Царю Небесний, я тепер зрозуміла, що Ти все краще запланував, ніж я собі задумала, і тішуся, що все здійсниш набагато краще».

— Як ти до такого додумалася? — запитала Клара.

— Мені бабуся багато пояснювала, а потім все так ставалося, що я зрозуміла, де помилялася. А знаєш, Кларо, сьогодні обов’язково маємо подякувати Богові, що він послав нам таке щастя: твоє чудесне зцілення. За те, що тепер ти можеш ходити!

— Так, Гайді, я рада, що ти мені нагадала про молитву, бо так тішилася, так тішилася, що мало не забула помолитися на ніч.

Після цього дівчатка помолилися і, кожна у свій спосіб, подякували Господу за добро, послане Кларі.

Наступного ранку дідусь запропонував написати листа бабусі, чи не хоче вона зійти на полонину, щоб на власні очі побачити радісну новину. Проте діти вирішили зробити інакше: підготувати для неї велику несподіванку. Спершу Клара навчиться краще ходити, щоб змогла трішки пройтися, опираючись на Гайді, але про це бабуся не має довідатися в жодному разі. Дідусь пристав на пропозицію і, оскільки в нього був досвід, назвав час: десь вісім днів треба буде тренуватися, і тоді негайно кликати бабусю, але про новини нічого не писати.

Для Клари настали найкращі дні. Зранку її будив внутрішній голос, який просто гукав: «Я здорова, я видужала! Мені не треба більше сидіти в інвалідному візку, я можу ходити, як всі!». Потім дівчинка вчилася ходьби, і це виходило в неї все краще й краще: щоразу вона могла пройти більшу відстань. Вправи на свіжому повітрі викликали в неї такий вовчий апетит, що дідусь мусив кожного дня нарізати все більші скибки хліба для бутербродів, а потім задоволено спостерігав, як вони ледь не миттєво з’їдаються. Тепер він приносив ще й глечик, повний свіжовидоєного, ще з піною, молока та наливав одне горнятко за іншим. Тим часом тиждень добігав до кінця, наближався день, коли мала приїхати бабуся!

Оповідка дев’ята ЗІЗНАННЯ

За день до приїзду, бабуся написала листа. Рано-вранці його приніс Петрусь, коли пригнав отару на полонину. На той час дідусь і дівчатка вже вийшли з хатини. Коло них стояли Сніжка з Буркою, які весело дригали борідками, ковтаючи свіже вранішнє повітря. Діти ласкаво їх гладили та бажали обом гарної подорожі на високогірне пасовисько. Вуй задоволено поглядав то на розчервонілі личка дівчаток, що аж пашіли здоров’ям, то на чистеньких, аж лискучих кізок. Те, що він бачив, вочевидь, тішило його, бо він задоволено посміхався.

Та ось на полонину піднявся Петрусь. Хлопець підійшов і простягнув йому листа, та як тільки той взяв його, пастух відразу відскочив, ніби чогось перелякався. Потім боязко озирнувся, ніби те, що його злякало, мало було за спиною, стрибнув убік і стрімголов помчав схилом догори.

— Дідусю, — промовила Гайді, зачудовано спостерігаючи за цією виставою зі скоками, — а чого Петрусь поводиться, немов Великий Турок, зауваживши хворостину над собою? Він так само, як ото щойно Петро, втягує голову, трусить нею, і деколи високо підскакує.

— Мабуть, Петрусь також заглядає за прутом, якого заслужив, — відповів дідусь.

Пастух на одному віддихові пробіг лише перше пасовисько на полонині, а як упевнився, що його вже не видно знизу, спинився і з острахом розглянувся довкола. Нараз сахнувся, ніби його хтось намірився вхопити за комір. За кожним розлогим кущем чи густими заростями ввижався йому жандарм із Франкфурта. Але чим довше Петро чекав арешту, тим страшніше йому ставало, він просто місця собі не знаходив.

Тим часом Гайді кинулася прибирати в хижці, бо бабуся має застати все чистим та на своєму місці. Кларі надзвичайно подобалося спостерігати, як подруга метушиться по хатині. За прибиранням та жвавими спостереженнями за тою, хто прибирає, ранок пройшов непомітно, отож можна було виглядати, чи не піднімається на полонину бабуся. Діти все зробили для довгоочікуваної зустрічі, тому, сповнені радісних очікувань подій, повсідалися поруч на лавочці.

До них підійшов дідусь. Поки діти були в хатці, він сходив на полонину і нарвав там великий букет темно-синіх квітів тирличу. Квіти так переливалися під ясними променями вранішнього сонечка, що дівчатка аж скрикнули від утіхи. Дідусь заніс букет у хатину. Час від часу Гайді зіскакувала з лавки, підбігала до стежки, нетерпляче виглядаючи бабусю та її попутників.

І ось, як і очікувала Гайді, в долині завидніла вервечка людей із конем та вершницею на ньому. Першим піднімався провідник, за ним бабуся на білому коні, останнім — носій, який тягнув на плечах купу усілякого теплого одягу, без якого бабуся ніколи б у гори не вирушала.

Ось вони все ближче та ближче, вже піднялися на полонину, і бабуся зі свого коня побачила дітей.

— А то що таке має бути? Очам своїм не вірю. Кларусю, а ти чого не в своєму кріслі? Як таке можливе? — перелякано скрикнула вона й похапцем спішилася. А підходячи до дітей, аж в долоні сплеснула й дуже схвильована промовила: — Кларочко, то ти? Як ти поправилася, дитино. Такі рум’яні щічки! Я тебе не впізнаю!

Бабуся хотіла кинутися обнімати онуку, та біля тої вмить опинилася Гайді. Клара оперлася на плече подруги, і вони дружно задріботіли вперед. Бабуся аж заклякла з переляку, бо ніяк не могла втямити, що це таке витворяє Гайді.

Але що ж вона побачила!

Клара, випроставшись, впевнено крокувала поруч із подругою. Тепер дівчата поверталися: обидві розчервонілі й аж сяючі від задоволення.

Бабуся кинулася до них. Сміючись та плачучи обнімала свою Кларусю, потім Гайді, а після цього знову Клару. Стару охопила така радість, що вона не знаходила слів, щоб її виразити.

Нараз її погляд зупинився на Вуєві, який стояв біля лави та з ласкавою посмішкою спостерігав за всім. Бабуся взяла Клару за руку й пішла, голосно висловлюючи захват, що так просто може підійти з онукою. Всівшись на лавку, вдячно схопила Вуя за руки.

— Любий Вую, любий Вую, як ми вам вдячні. Це ж ви постаралися, завдяки вашій турботі, догляду…

— А також нашого Пана Бога, сонячним промінчикам з неба та ще свіжому альпійському повітрю, — всміхаючись, продовжив дідусь.

— Ага, а ще завдяки такому смачнючому молочку від Білки, — від себе додала Клара, — бабусю, ти маєш знати, як я тепер люблю пити козяче молоко, воно мені так смакує!

— Я це бачу по твоїх щічках, люба, — й собі всміхалася та, — ну ніяк не можу тебе впізнати, зміцніла, погладшала. Ніколи тебе такою і уявити не могла. Ніяк тобою намилуватися не можу. Знаєш, треба зараз же відіслати телеграму таткові в Париж. Напишу йому, щоб негайно приїхав, а чому — пояснювати не буду, нехай і для нього це буде такою ж приємною несподіванкою. Для мене й для нього — це найбільша радість у житті! Мій любий Вую, а ким ми відправимо телеграму? Носіїв уже нема…

— Ая, пішли вже, — відповів дідусь, — але як в пані така нагла потреба,^[42] то я знаю, що діяти. Зараз кликну пастушка, він те зробить, часу йому вистачає.

Бабуся не відмовилася від ідеї негайно написати синові, бо вважала, що з такою радісною звісткою зволікати не варто, не кожен день маєш таке щастя.

Вуй трохи відійшов і, заклавши пальці до рота, так пронизливо та протяжно свиснув, що звук від посвисту ще довго відлунював у скелястих вершинах. Незабаром згори збіг Петрусь, який добре знав, хто саме свистів. Хлопчина був від переляку білий, як крейда. Він подумав, що Вуй покликав його, бо за ним уже прийшли жандарми. Але замість повістки до суду йому дали папірця, в якому бабуся щось написала, а Вуй пояснив, що це телеграма, яку потрібно віднести на пошту, заплатить за неї сам Вуй дещо пізніше, бо стільки справ водночас доручати Петрусеві було просто неможливо.

Хлопчина пішов із папірцем в руці й страшенним полегшенням на серці.

Нарешті після радісних подій цього дня можна було дружно всістися за стіл перед хатиною та розповісти бабусі усе за порядком: як дідусь помалу привчав Клару самостійно стояти та робити невеличкі кроки… Потім вона побувала на високогірному пасовиську… вітер зіштовхнув інвалідного возика в долину… А Клара так прагнула побачити красиві квіти, що… пішла. Ось так і взнала бабуся, що відбулося, поки її не було.

Розповідь дівчаток була тривалою, бо старенька перебивала їх, вигукуючи: «Та як таке може бути! Чи не сниться мені усе це? Ми дійсно зібралися за столом, перед хатиною, і ця квітуча дівчинка, зі свіжим личком, — моя бліда, безсила та вічно квола Кларуся?»

А Клара та Гайді тішилися з її слів: гарно ж вони придумали — влаштувати бабусі таку веселу несподіванку, враження від якої не вщухає.

Тим часом Зеземанн залагодив усі справи в Парижі й також задумав зробити приємну несподіванку для своїх близьких. Одного сонячного ранку він купив квиток і, не попередивши матір, сів у потяг, що їхав до Базеля. Туди прибув удосвіта наступного дня, й не відпочиваючи, відразу продовжив подорож. Його охопило велике бажання побачити донечку, якої не бачив довгих три місяці літа. Отож у Бад Раґац Зеземанн прибув буквально за кілька годин після того, як його матуся почала сходження на полонину.

Він навіть зрадів, що не застав її в місті, бо це співпадало з його планами — відразу їхати до донечки. Отож Зеземанн зараз же сів у карету, що курсувала до Маєнфельда. Там дізнався, що його можуть підкинути до Дьорфлі, й радо погодився на цю пропозицію, бо вважав, що піших прогулянок йому ще буде достатньо.

Сходження видалося йому дуже довгим та досить таки важким. Він ішов та ішов, а ніяких осель ніде не було видно. А він добре знав із чисельних розповідей, що на півдорозі до хатини Вуя буде ще помешкання пастушка.

Витоптаних стежок було багато. Інколи вони розходилися врізнобіч, тож Зеземанн почав сумніватися: чи туди іде, може, хатина Вуя з іншої сторони гори? Він став розглядатися, чи нема поблизу когось, у кого можна спитати дорогу. Проте навкруги було тихо й безлюдно. Лишень посвистував гірський вітер, у повітрі бриніли комарики та весело виспівував якийсь пташок у гіллі самотньої модрини. Зеземанн зупинився перепочити та остудити спітніле чоло під прохолодним вітерцем.

Аж ось почулися швидкі кроки: хтось квапився додолу. Це був Петрусь із телеграмою у руці. Він збігав горою навпростець, а не стежиною, на якій стояв Зеземанн. Тому, як тільки хлопчик опинився достатньо близько, той махнув рукою щоб він підійшов. Петрусь бокував, нерішуче, з острахом. Виникало враження, що у нього лише одна нога справно ступає по землі, іншу ж йому доводиться волочити.

— Хлопче, давай, жвавіше, — підігнав його Зеземанн. — Скажи-но, чи я правильною стежкою іду? Чи вона виведе мене до хатини, в якій живе старий із дівчинкою Гайді? У них гостюють люди з Франкфурта.

У відповідь почувся лише тихенький писк, сповнений страшенного переляку. Петрусь стрімголов покотився крутим схилом так, як котився інвалідний візок, виробляючи чудернацькі кульбіти. На щастя, хлопчик скотився неушкодженим, а не частинами, як той.

Не пощастило тільки телеграмі: перекочуючись схилом, хлопчина порвав її на шматочки.

— Дивні ці горяни, перелякані якісь, — зауважив Зеземанн, подумавши, що така поведінка простодушного хлопчини пов’язана з тим, що той побачив чужинця.

Він поспостерігав ще хвильку за карколомним спуском Петруся, а потім продовжив сходження нагору.

Тим часом хлопчик набрав такого розгону, що ніяк не міг спинитися, котився все далі й далі…

Проте такий спосіб пересування зовсім не тривожив Петруся, в цю хвилину його охопили страх та відчай, бо він вважав, що то приїхав жандарм із Франкфурта. Бо ким іще міг бути цей чоловік, що розпитував про Вуєвих пожильців?

На останньому крутому схилі перед селом пастушок закотився в кущі, де нарешті зупинився. Хвилину-другу Петрусь просто лежав, бо мусив очуняти й зібратися з думками.

— От тобі й на, ще одного маємо! — пролунав чийсь голос поруч, — кого ж це так моцно трунули,^[43] що він, як мішок з бараболями, покотився?

Голос належав пекареві, який так собі жартував. Він саме вийшов трохи охолонути та ковтнути свіжого повітря, бо кілька годин поспіль вистояв біля гарячої печі. Отож стояв і спостерігав, як Петрусь ну точнісінько як те інвалідне крісло, котився схилом додолу.

Пастушок зірвався на ноги. Йому знову зробилося дуже страшно, бо тепер і пекар знав, що возика попхали з гори. Хлопчина, не оглядаючись, кинувся вгору. Зараз йому б додому, в своє ліжко та під ковдру, там він почував себе в цілковитій безпеці.

Але на полонині залишилися кози, за які він відповідає, а Вуй велів хутко повертатися, щоб ті довго не були без нагляду. Найбільше з усіх Петрусь боявся та страшенно поважав старого. Він ніколи не наважився б проявити непослух перед ним. Пастушок голосно заохав і пошкутильгав вгору. Він таки мусить дійти, мусить і все! Проте бігти він уже не мав сили: страх та численні забої, спричинені тим карколомним спуском не пройшли без наслідків. Отож, стогнучи та шкутильгаючи, хлопчина подерся схилом догори.

Тим часом Зеземанн дійшов до першої хатини на полонині, тож впевнився, що іде вірно. Це надало йому нових сил і він наддав ходи. Й нарешті побачив довгоочікувану хатинку, за якою колихали верхів’ям старі ялини.

Втішений Зеземанн почав спинатися на останній перед нею косогір. Ось зараз він ошелешить своєю появою дітей! Проте товариство, що зібралося в хатині, помітило його першим і для татка було приготовано те, чого він ніяк не міг очікувати.

Коли Зеземанн вийшов на полонину, назустріч йому рушило двоє. Висока рожевощока та білокоса дівчинка опиралася на Гайді, темні очі якої просто палахкотіли радістю. Зеземанн, завмерши, втупився в дітей. По обличчі рясно покотилися сльози. Які тільки спогади не наринули на нього в цю хвилину! Саме так виглядала покійна матуся Клари: блондинка з рожевими щічками. Зеземанн втратив відчуття реальності: вже не знав — чи це дійсність, чи сон…

— Татусю, ти мене не впізнав? — гукнула Клара, що аж світилася від щастя. — Я так змінилася?

Зеземанн кинувся до дочки і обняв її.

— Так, ти дуже змінилася! Чи ж це можливо? Чи ж це насправді діється?

Вражений татусь аж відступив крок назад, щоб іще раз глянути й переконатися, що це реальність, а не марево.

— Кларусю, це ти? Це дійсно ти? — вигукував він, то обнімаючи дочку, то обзираючи її.

До них підійшла бабуся, яка просто мусила потішитися зі щасливого сина.

— Ну, синочку, що тепер скажеш? — гукнула вона. — Ти приготував для нас гарний сюрприз, але наша несподіванка таки набагато краща, чи не так? — Матуся сердечно пригорнула його. — А тепер, любий, ідемо привітаємося з Вуєм. — Він — наш найбільший благодійник!

— Авжеж, я мушу обов’язково привітатися і з рідною нам Гайді, — промовив Зеземанн, потискуючи дівчинці руку. — Гарно тобі тут, на полонині, еге ж? Та що тут запитувати! Он яка весела та круглолиця, ні одна квіточка гарніше за тебе не виглядає. Дитино, це така радість для мене тебе побачити, така радість!

Гайді також була дуже рада бачити привітного пана Зеземанна. Він завжди був таким добрим до неї! А те, що він тут, у горах, і собі став щасливим, завдавало їй неймовірної втіхи.

Бабуся підвела сина до Вуя. Чоловіки приязно потиснули один одному руки. Зеземанн висловлював вдячність та був неймовірно зворушений дивом, свідком якого він щойно став. Старенька свою радість та подивування чудесним зціленням Клари вже виразила, а тепер хотіла поглянути на ялини.

Під ними на неї очікувала чергова несподіванка. Посередині між деревами, де довге гілля залишило трошки місця для сонця, стояв великий та красивий букет синього тирличу. Квіти виглядали свіжими (на них навіть роса не висохла) наче щойно виросли. Бабуся від захвату аж у долоні сплеснула:

— Ой як гарно, як чудесно, як славно вони виглядають! — вигукувала вона. — Гайді, дитино люба, іди-но сюди! То ти так для мене постаралася?

Діти також прийшли подивитися.

— Ні, ні, то не я, — відмовилася Гайді, — але знаю, хто це зробив.

— Так само чудесно, бабусю, і на пасовищі, вгорі, та ні, там набагато красивіше! — втрутилася у розмову Клара. — А ну, чи зможеш відгадати, хто би це міг сьогодні вранці нарвати їх для тебе?

Внучка так задоволено посміхнулася, що бабусі на якусь мить здалося, наче вона сьогодні вже сама була на пасовищі. Проте, звісно, це було неможливим.

За ялинами почулося тихеньке шарудіння. Петрусь таки зійшов на полонину. Проте, коли вздрів, хто стоїть коло Вуя, зробив добрячого гака й тепер хотів тихцем, ховаючись за деревами, спинатися далі. Але бабуся помітила пастушка, відразу впізнала його, їй одразу ж сяйнула думка: чи то часом не Петрусь приніс квіти, а тепер зі скромності та лякливості намагається непомітно піти геть? Та ні, такого не можна допустити. Нехай дитина отримає маленьку винагороду за такий хороший вчинок.

— Йди-но сюди, хлопче, не соромся, боятися тобі нема чого, йди сюди! — гукнула вона, просунувши голову межи стовбурами дерев.

Петрусь завмер. Після усього, що пережив і переніс, у нього вже просто не було сил опиратися. Залишилося лише одне холодно-липке відчуття безнадії: Ну ось і все! Зблідлий, розкошланий Петрусь вийшов із-за ялин.

— Ось так, сміливіше, нічого не бійся! А тепер скажи, це ти зробив?

Петрусь, похнюпившись, розглядав землю під ногами, тому не бачив, що бабуся показувала пальцем на букет. Іще підходячи, хлопчик помітив на розі хатини Вуя, який втупився у нього сірими очима, а поряд із ним стояв жандарм із Франкфурта: те, чого Петрусь вже стільки часу страшно боявся. Отож пастушок затремтів і заледве спромігся витиснути з себе:

— Ага…

— От тобі й на! — усміхнулася бабуся. — І що ж такого страшного в твоєму вчинку?

— Бо він… бо він… на друзки… і тепер його вже… докупи не збереш… — поволеньки вичавлював слово за словом Петрусь. У нього так тремтіли ноги в колінах, що він ледве стояв.

Бабуся підійшла до чоловіків.

— Мій дорогий Вую, у малого серйозні проблеми з головою? — запитала вона співчутливо.

— Та боронь Боже! Дайте си на спокій, певне, шо нє,^[44] — запевнив дідусь, — просто він якраз і є тим вітриськом, шо трунув возика додолу, то тепер і чекає на заслужене покарання.

Бабуся ніяк не могла повірити в почуте, Петрусь зовсім не виглядав на пакісну дитину, та й для чого йому трощити інвалідне крісло, яке вкрай необхідне?

Проте у Вуя ніяких сумнівів не було. Те, що Петрусь зізнався у скоєному, лише підтвердило підозри старого. Він відразу не повірив у те, що вітер міг зіштовхнути інвалідне крісло. Для Вуя не пройшли непоміченими й промовисто загрозливі погляди, якими пастушок дивився на Клару, та й інші прояви ворожого ставлення до чужих на полонині. Він зіставив усі факти: почуте, побачене і оповів бабусі увесь перебіг подій, роблячи необхідні пояснення. Коли закінчив оповідь, бабуся, котра завмерла, уважно слухаючи, пожвавилася:

— Ні, мій дорогий Вую, ні, і ще раз ні! Не будемо карати бідолаху. Будемо справедливими. Ви ж тільки гляньте, приїжджають із Франкфурта якісь незнайомці і забирають у нього єдину подружку. Він тепер не бачить Гайді цілими тижнями, а лише вона може бути з ним на полонині. А тепер він там самісінький і тільки спостерігає, як іншим добре. Ні, треба бути справедливими. Хлопчину охопила лють, вона змусила його мститися, щоправда, помста була дурнуватою, проте коли ми розлютимося, то чи буваємо мудрими у той момент?

Старенька сіла на лавочку під ялиною і підкликала Петруся:

— Йди сюди, хлопче, стань отут, переді мною. Перестань труситися та хилитатися і послухай, що я тобі скажу. Ти штовхнув інвалідне крісло з гори, щоб його зламати. Це був злий вчинок, і ти це розумів. Так само розумів, що за такий вчинок тебе буде покарано. А як покарання не настало відразу, мусив прикладати чималих зусиль, щоб інші не взнали, хто це зробив. Але, як бачиш: коли хто щось недобре робить чи про когось погано думає, про це можуть інші люди й не знати, але той, хто це чинить, помиляється, коли думає, що цього ніхто не помічає. Наш любий Господь все чує та все бачить. І як помітить, що якась людина свій поганий вчинок приховує, то будить охоронця в людині. Цей охоронець, наданий їй із народження, і спить собі спокійно, поки той чи та, кого він охороняє, не вчинять якусь несправедливість. А коли таке стається, охоронець має в руці таку собі колючку. От нею він і починає раз за разом штрикати людину, та так, що ця людина не має спокою. А охоронець не тільки коле, він ще й голосом страху наганяє, мучить, вигукуючи: «Зараз все виявиться! От зараз ти й поплатишся!». Ось так і живе та людина в постійному страху. Немає в неї більше втіхи, зовсім безрадісно живе. Хіба з тобою зараз не те саме діється, Петре?

Похнюплений Петрусь знічено кивнув, бо саме такий стан у нього якраз і був.

— Проте в дечому ти помилився, — продовжувала бабуся, — зло, яке ти хотів зробити, виявилося добром для того, на кого було спрямоване! Я маю на увазі, що коли в Клари вже не було її крісла, а вона дуже хотіла побачити гарні квіти, то приклала максимум зусиль і навчилася ходити. Тепер вона все впевненіше й впевненіше тримається на ногах. Отож, якщо вона й далі залишиться тут, то вже зможе під вечір сама підніматися на полонину. Кожного дня це робитиме, тобто набагато частіше, ніж у возику. Бачиш, Петре, отак наш дорогий Господь може перетворити зло, спрямоване проти когось, на добро! А той, хто чинить зло, має з цього лише шкоду для самого себе. Петре, ти все зрозумів, що я хотіла сказати? Подумай добре над тим, що почув. І коли наступного разу знову закортить тобі щось погане вчинити, подумай про охоронця з колючкою та неприємним голосом. Ну то як, подумаєш?

— Та подумаю, — відповів Петрусь пригнічено, бо не знав, чим це все закінчиться: жандарм нікуди не пішов, а продовжував стояти коло Вуя.

— От і добре! Добре те, що славно закінчується, — підсумувала бабуся, — а знаєш що, хлопче, хочу тобі залишити щось на добру згадку про франкфуртців. Що тобі дуже хотілося б мати?

Петро здивовано втупився у бабусю круглими великими очима. Щойно він стояв і чекав на найгірше, а тут мають виконати його бажання! Хлопець був геть збитий із пантелику.

— Так-так, я цілком серйозно, — підтвердила бабуся, — маєш дещо отримати на добру згадку про людей із Франкфурта. Цей подарунок стане знаком того, що вони не тримають на тебе зла. Розумієш, про що я?

Помалу Петрусь почав усвідомлювати, що йому не треба більше боятися покарання, а добра пані, яка сидить перед ним, врятувала його від злого жандарма. Хлопчик відчув величезне полегшення: ніби гора з плечей звалилася. Водночас пастушок зрозумів, що не треба приховувати вчинене. Набагато краще зізнатися відразу. Тому випалив:

— Я ще папір загубив.

Бабуся хвилину збиралася з думками. Потім, пригадавши перебіг подій та написану нею телеграму, яку дали малому, нарешті второпала, що це йдеться про неї. Тому підбадьорила хлопчину:

— Ось так, правильно, що зізнався. Відразу скажи, як щось не так зробив.Ну то що ти хотів би?

У Петруся мало в голові не запаморочилося. Можна побажати, що завгодно, все, що забажаєш! Перед його очима постали ятки базару в Маєнфельді. На їх прилавках завжди була сила-силенна усього. Хлопчик годинами розглядав товар і вважав усе недосяжним, бо багатим був щонайбільше на п’ятака, а вартувало це диво вдвічі більше. На прилавках лежали червоні дудочки, у яких можна дути і скеровувати кіз, привабливо лискучі розкладні ножики, зі зручним круглими колодочками. Такий ножик тут називали «цизориком». Ним так зручно стругати та вирізьблювати ліщинові прутики!

Петрусь стояв задуманий і ніяк не міг визначитися, чого він хоче найбільше: ножика чи дудочку. Тут йому спало на думку, що так можна й до наступного ярмарку стояти і нічого не надумати.

— Гривеник!^[45] — рішуче визначився хлопчик.

Бабуся заусміхалася.

— Думаю, це без перебільшень. Ходи-но сюди! — вона дістала гаманець і вийняла звідти великого круглого талера та додала до нього ще дві монетки, вартістю по десять копійок. — Займемося лічбою, дивися, ось тут стільки по десять скільки тижнів у році! Отож, можеш кожної неділі використовувати десять копійок і цього тобі вистачить на цілий рік.

— На весь мій вік? — простодушно перепитав хлопчина.

Бабуся не втрималася і розреготалася так голосно, що чоловіки, які про щось бесідували коло хатини, перервали розмову та прислухалися, що воно там таке.

Бабуся нестримно реготала.

— Так ми і вчинимо, — промовила вона, витираючи сльози, що виступили від сміху, — додам у свій заповіт ще один пункт. Сину, чуєш, із цього часу заповідаю виділяти з мого спадку Петрусеві-козопасу десять копійок щотижня, доки він житиме на цьому світі.

Зеземанн кивнув на знак згоди і теж розсміявся.

Петрусь дивився на копійки в своїй руці і ніяк не міг повірити, що вони реальні.

Потім зі словами: «Слава тобі, Господи!» рвонув із місця великими скоками, проте тепер уже втримався на ногах, бо не страх гнав його, а втіха. Його охопила така радість, якої іще не мав ніколи в житті! Він позбувся нараз усіх своїх страхів, а кожного тижня йому даватимуть гривеник і це впродовж усього життя!

Оповідка десята ДО ЗУСТРІЧІ, ДРУЗІ!

Весело пополуднавши перед хатиною, товариство взялося розмовляти про те та се. Клара взяла батька за руку (а той аж світився, та виглядав усе радіснішим, коли дивився на доньку) і промовила зі жвавістю, яка раніше не була їй властива:

— Татку, ти б тільки знав, скільки хорошого день за днем зробив для мене дідусь! Неможливо всього й перерахувати, проте я назавжди запам’ятаю його доброту. Постійно думаю, що б я могла зробити для нього чи подарувати йому щось таке, нехай би він теж мав радість, нехай не таку велику, як я… Але як би йому віддячитися?

— Знаєш, дитино, це і моє найбільше бажання, — підтримав її татусь.

Зеземанн підійшов до Вуя, який розмовляв зі старенькою, судячи з виразу їхніх облич, на приємну для обох тему. Той підвівся назустріч гостеві, який вхопив його руку і схвильовано сказав:

— Мій любий друже, дозвольте мені відірвати вас на хвилину-другу від бесіди, бо маю потребу побалакати з вами. Ви ж бо прекрасно розумієте мої відчуття: вже багато років поспіль у мене не було більшої радості, ніж оце зараз. Що мені з усіх моїх грошей та маєтностей, коли бачу свою дитину важко хворою?! І ніякі багатства не спроможні вилікувати мою донечку. А ви, подібно до Господа нашого Ісуса, зцілили моє дитя. І не лише Кларі, а й мені подарували нове життя. Скажіть, будьте такі ласкаві, як мені вам віддячитися? Я навіть не уявляю, що можу зробити, бо ваша доброта неоціненна. Скажіть самі? Все, що маю, можу віддати вам!

— Повірте мені, пане, по-перше — маю всього доста.^[46] По-друге — відчуваю не меншу за вас радість, шо дитина стала на полонині здоровою. А більшої плати мені й не треба. Але маю одну мрію. Якбисьте її сповнили,^[47] не мав би-м більше клопотів до останку.

— Кажіть, любий друже, що це має бути, — попросив Зеземанн.

— Старий вже я, скільки мені лишилося по тій землі ходити, один Пан Бог відає. Але як ступлюся звідси назовсім, лишу дитину без нічого… Лишиться сама… Нє, має вона ше родину, але то така спритна жіночка, шо тільки вигоду для себе шукає, а дитину не пильнує. Як дасть мені пан своє шляхетне слово, шо не буде Гайді по людях наймитувати, шоб з голоду не померти, от тоді розрахувався б зі мною сповна та ше й з лихвою.

— Любий друже, про що тут говорити, яка ж це оплата? Дитина і так член нашої сім’ї. Он спитайте мою маму чи Клару, вони вам те саме скажуть: Гайді завжди залишиться з нами. Ніколи в світі її не віддадуть іншим людям. Але якщо вам потрібне підтвердження: ось вам моя рука! Я даю вам слово Зеземанна: ніколи дитина не покине мого дому і не буде ходити по чужих людях, щоб заробити собі на хліб щоденний. Я обіцяю піклуватися про неї протягом усього свого життя. Але маю вам сказати, дорогий Вую, дитина не може жити на чужині, як би їй там добре не було. Ми про це знаємо, бо були свідками того, що може статися, як її кудись забрати звідси. Хоча нема лиха без добра. Вона знайшла собі в Франкфурті щирих друзів. І один такий, а я його дуже добре знаю, залагоджує свої справи для того, щоб уже остаточно переселитися сюди. Місцина йому дуже подобається, і він вірить, що знайде тут спокій. Я маю на увазі хорошого свого друга, лікаря. Він приїде сюди вже цієї осені і, як ви йому порадили, поселиться в селі. Бо у вашому та Гайдиному товаристві відчуває себе так добре, як ніде.

Отож, як бачите, Гайді матиме аж двох добрих друзів, які будуть піклуватися про неї. І нехай вона ще довго зможе бути разом зі всіма, хто її любить!

— Все залежить від Господа, а він милосердний, — втрутилася у їх розмову бабуся, яка, підтверджуючи побажання сина, з вдячністю потиснула Вуєві руку. Після цього обняла Гайді, що стояла поруч, і притиснула її до себе.

— Дитино, люба моя, тебе ж також треба спитати. Чи маєш якесь таке бажання, що ти дуже хотіла б, аби воно здійснилося?

— Ага, маю! — мала втішно глянула на бабусю.

— Ну ж, говори, — підбадьорила та дівчинку. — Що б ти хотіла, дорогенька?

— Я б дуже хотіла, щоб привезли моє ліжко з Франкфурта, те, з трьома високими подушками і товстим покривалом. Тоді бабця не буде більше спати головою донизу, їй буде легше від цього дихати, а під товстою ковдрою не треба буде закутуватися в теплу хустку, лежачи в ліжку, не буде так зимно в ньому спати… — прощебетала на одному диханні мала, кваплячись переконати бабусю в необхідності такого дарунку.

— Люба моя, як ти гарно сказала! — схвильовано вигукнула старенька, — добре, що ти нагадала мені істину, якої не слід забувати: якщо посилає тобі дорогий Господь щось, треба ділитися з тими, хто страждає та обділений долею. Негайно відсилаю телеграму до Франкфурта! Роттенмаєр ще сьогодні має підготувати ліжко до пересилки, і через два дні воно вже буде тут. Попросимо Бога, щоб твоїй бабці було на ньому зручно.

Гайді зраділо застрибала навколо бабусі, проте нараз спинилася й поспішно сказала:

— Ой, мушу швиденько зійти до бабці, вона знову буде боятися, якщо я довго не приходитиму.

Гайді так хотіла поділитися радісною новиною з бабцею, крім того пригадала собі, як їй було боязно, коли вона останнього разу провідувала її.

Дідусь спробував було спинити дівчинку:

— Гайді, так негарно робити! Якщо до тебе приїхали гості, то покидати їх і летіти кудись — то не добре!

Бабуся підтримала ідею дівчинки:

— Мій любий Вую, дитина не робить нічого поганого. Через мене вона не так часто відвідувала бідолашну, а як і була, то ненадовго. Давайте підемо до неї всі разом. Я там почекаю на коня, який звезе мене додолу. Потім зійдемо разом аж до села, і там я відправлю телеграму до Франкфурта. Сину, ти як, пристаєш на мою пропозицію?

До цього часу Зеземанн так і не погодив із матір’ю подальших намірів, тож коротко повідомив задумане.

Йому захотілося разом із нею здійснити невеличку подорож Швейцарією, тому й приїхав сюди, щоби довідатися, чи не зможе й Клара трішечки проїхати ся з ними. Виявилося, шо бажану подорож можна буде здійснити в товаристві любої донечки. Отож слід використати для цього погожі дні останнього літнього місяця, які саме настали. Зеземанн запланував переночувати в Дьорфлі, наступного ранку забрати Клару з полонини, потім з нею та бабусею дістатися до Баде Раґацца. Звідти й мала розпочатися їхня подорож.

Клара була дещо знічена несподіваним від’їздом, але день видався таким ясним, подорож мала бути захоплюючою, тож не до смутку!

Бабуся вже встала й взяла Гайді за руку, щоб розпочати спуск додолу, коли їй спало на думку, що для внучки ця дорога задалека та заважка й вона злякано вигукнула:

— А що ж нам із Кларочкою робити?

Проте Вуй, не роздумуючи, звично взяв Клару на руки й твердим поступом закрокував услід за бабусею, яка задоволено та заспокоєно час від часу оглядалася на них. Зеземанн ішов позаду всіх.

Дорогою бабуся розпитувала про бабцю: у яких умовах вона живе, чи не хворіє, особливо взимку, коли тут, у горах, настають люті холоди.

Гайді відповідала змістовно, грунтовно та зі знанням справи. Розповіла, як застала тоді бабцю в її куточку закутаною, і як старенька трусилася від холоду. Дівчинка навіть добре знала, що з харчів є в сім’ї Петруся-козопаса, і чого їм бракує.

Бабуся уважно слухала, деколи жваво перепитуючи та уточнюючи.

Бриґітта була надворі, вона саме вивішувала сушити свіжовипрану Петрусеву сорочку, коли побачила процесію, що простувала з полонини. Жінка кинулася в хатину.

— Мамо, вже почалося, — поспішила вона повідомити стареньку, — всі йдуть додолу, навіть Вуй з ними, слабу панночку на руках несе.

— Йой, і то мусило так статися! — забідкалася бабця, — вони забирають Гайді… берут дитину з собою. Ти то видиш, га? Йой, Бозю, ти мій Бозю, та хоть би руку мені на прощання дала, і то би було легше. Йой, та хоч би раз ще її послухати!

В цю хвилину двері хатини розчахнулися навстіж, у кімнату влетіла Гайді, кількома стрибками добралася до бабці в кутку й обняла її.

— Ба-а-бцю! Ба-а-бцю! Моє ліжко привезуть, а разом з ним цілих три подушки і грубезну ковдру. За два дні вже тут буде, так бабуся з Франкфурта сказала!

Дівчинка дуже поспішала повідомити радісну новину, бо ніяк не могла дочекатися бурхливої радості старенької. Проте бабця лише ледь усміхнулася і сумно проказала:

— Яка ж то має бути хороша пані! Я би мала тішитися, що вона тебе забирає. Але, дитино, я того не переживу!

— Що? То що за такі сумні розмови? Це хто таких дурниць бабці наговорив?! — пролунав чийсь голос. Бабуся привітно потиснула руку старенької, бо саме зайшла в хатину та почула розмову. — Про якийсь від’їзд до Франкфурта й мови не може бути. Гайді залишається й надалі з бабцею, щоб та мала свою радість. Ми будемо часто приїжджати до неї, бо і ми їй дуже раді. Тепер щороку приїжджатимемо на полонину, бо тут відбулася подія, за яку ми нашому Господові особливу подяку складаємо. Славитимем Його за чудо, яке від для нашого дитяти сотворив.

Аж тепер бабця зраділа по-справжньому. Вона намацала руку доброї пані Зеземанн і вдячно потискувала її, не знаходячи слів. Сама пані теж не втрималася, розчулилася від напливу почуттів: по її щоках збігло кілька сльозинок. Гайді, яка нарешті дочекалася усмішки на обличчі бабці, відчула себе на сьомому небі від щастя.

— Правда, бабцю, — мала притулилася до старенької, — тепер все так, як у тому вірші, що я тобі останнього разу читала? Ліжко з Франкфурта тебе вилікує?

— Певно шо так, дитинцю! І буде багато хорошого, шо мені Бозя пошле, — промовила схвильована бабця. — Як то добре, шо на білому світі ше є добрі люди, які готові помогти бідній старій! Нема нічого ліпшого для зміцнення віри в Отця Небесного для правдивого християнина, який не забуває вдовольнятися незначним, як дізнатися, шо є люди, сповнені доброти душевної до бідної та безпорадної жінки, як ото я.

— Люба бабцю, — обізвалася пані Зеземанн, — для Господа ми всі однаково бідні. Незалежно від статків кожному необхідно, щоб Він про нього не забував. Ну, а поки що — ми прощаємося. Ненадовго! Отож, до наступної зустрічі наступного року, коли знову приїдемо на полонину. Ми неодмінно, як тільки піднімемося сюди, відвідаємо вас. Ми вас ніколи не забудемо!

Але вона не змогла відразу піти як запланувала, бо бабця невпинно дякувала їй та бажала, як своїй благодійниці так і її сім’ї та родині, усіх благ, якими може наділити Господь.

Та настав час прощання, і пан Зеземанн разом з матір’ю пішли схилом униз, а дідусь поніс Клару на руках стежиною догори додому.

Наступного ранку були гіркі сльози прощання у Клари, бо вона мусила покидати любу полонину, а тут їй було так гарно… Гайді втішала її:

— Не встигнеш і оком моргнути, як знову настане літо, і ти приїдеш сюди. Повір мені, все буде ще краще. Зможеш сама кожного дня підніматися з кізками на квітучу полонину. На нас чекає стільки всього веселого!

Як і домовилися, за Кларою прийшов Зеземанн. Він стояв коло дідуся: чоловіки мали про що погомоніти. Клара витерла сльози. Гайдині слова її дещо заспокоїли.

— Передайте від мене привіт Петрусеві, — сказала вона, — а ще привітайте всіх кізок, а особливі вітання Білці. Ох, якби ж я ще їй могла зробити подарунок. Вона так допомогла мені видужати!

— Ти запросто можеш це зробити, — порадила Гайді, — вишли їй трішечки солі, ти ж знаєш, як вона любить ввечері злизувати її з долоні дідуся.

Порада Кларі сподобалася.

— Ой, та я вишлю їй сто фунтів!^[48] — весело вигукнула вона, — нехай у неї залишиться згадка про мене.

Зеземанн махав рукою, підкликаючи їх: він хотів уже вирушати. Цього разу білого коня, який раніше віз бабусю, приготували для Клари, бо тепер вона могла вже з’їхати верхи…

Гайді стала там, де починався спуск, і махала рукою до тих пір, доки кінь із вершницею на ньому не зник за лінією горизонту.

…З Франкфурта привезли ліжко. Тепер бабця спала на ньому. Вона почувала себе набагато краще, і міцний сон, без сумніву, додавав їй нових сил. Добра бабуся з Франкфурта не забула про суворі зими в горах. Вона вислала клунок із теплими речами. В ньому було стільки теплого одягу, що бабця, закутавшись у нього, могла спокійно сидіти у своєму куточку і не труситися від холоду. Тим часом у Дьорфлі повним ходом йшла велика будова: в сільце переселився пан лікар. Він послухав доброї поради свого друга і купив старий будинок, той самий, у якому зимували Вуй та Гайді. Той будинок, який колись був найпишнішою спорудою в селі, й де цілком збереглася кімната з високою стелею, гарною кахельною піччю та красиво вирізьбленими панелями. Цю частину будинку пан лікар відбудував і зробив своїм помешканням, іншу частину теж старанно відновлено та реставровано — там мали жити зимою Гайді та дідусь. Лікар добре пізнав волелюбну натуру Вуя, який мусив мати власне житло, тому все так і облаштував. Позаду їхнього помешкання змурували теплий хлів для Білки та Бурки, тут вони могли спокійно перечікувати зиму.

Лікар та Вуй стали дуже хорошими друзями. Коли вони разом приходили подивитися, як просувається будова, всі їх розмови та помисли були про Гайді, бо саме вона мала стати головною радістю у відновленому будинку.

— Любий друже, — сказав якось лікар, коли вони стояли на мурах новобудови, — ви маєте зрозуміти. Мені це дівча приносить втіху, як і вам. Це так, ніби я для неї — найближча після вас людина та родина. Хочу розділяти з вами всі турботи про малу. Я теж відповідальний за нашу, підкреслюю — саме нашу, Гайді. Смію надіятися, що як прийде до мене глибока старість, вона розділить зі мною той час, що мені залишиться. Це найбільше моє бажання. Я зроблю її своєю спадкоємицею! Отож, коли прийде пора, ви і я зможемо спокійно покинути цей світ, бо Гайді буде забезпеченою.

Вуй вдячно потиснув лікареву долоню. Він не відповів нічого, але Кляссен міг побачити по очах старого, що той зворушений та по-справжньому радий.

Тим часом Гайді та Петрусь сиділи коло бабці. Дівчинка натхненно оповідала про події цього літа, а хлопець уважно слухав. Вони були настільки захоплені цим, що забували подих переводити і все більше тулилися до старенької. Раніше Гайді ніяк не могла всього розповісти, бо рідко заходила сюди.

Найщасливішим був, звичайно, Петрусь, який побачив усі події зовсім по-іншому та надзвичайно тішився, що Гайді й надалі залишиться з ним. Та й обличчя Бриґітти почало набувати все задоволенішого вигляду, вона збагнула значимість заповіту Зеземанів — нескінченних десяти копійок…

Наостанок бабця попросила:

— Гайді, дитинцю, прочитай мені Пісню вдячності. Маю подякувати Господу за всю радість, яку він нам вдарував!

Примітки

1

Драбиняк — віз із бортами у вигляді широких драбин, у якому перевозять сіно, солому тощо.

(обратно)

2

Мацьопству — малечі.

(обратно)

3

І мастіть собі з нею голову тепер самі — піклуйтеся про дитину самотужки.

(обратно)

4

Кабиця — відкрита літня кухня, яма, де вміщують казан, під яким розкладають вогнище.

(обратно)

5

Фаціят — стінки на горищі, з двох боків, де немає даху.

(обратно)

6

Дрібна з кості — дрібної статури.

(обратно)

7

Фен — сухий теплий вітер, що дме з гір у долини.

(обратно)

8

Сак — жіноче півпальто.

(обратно)

9

Аделаїда — ім’я Гайді (Heidi) — це скорочення від Аделаїда (Adelheid). На український манер дівчинку звали б Деля, Аделя. — Прим. перекладача.

(обратно)

10

Нездало — погано.

(обратно)

11

Зак вона вернеться — доки вона повернеться (діалект.).

(обратно)

12

Зобачиш — побачиш.

(обратно)

13

Раніше вважалося, що місяць чи місячне сяйво сприяють проявам сомнамбулізму.

(обратно)

14

Годна — можу.

(обратно)

15

Тлусте — вгодоване, жирне.

(обратно)

16

Файна — гарна.

(обратно)

17

Кантор — заспівувач у церкві.

(обратно)

18

Жиєш — живеш (діалект.).

(обратно)

19

Життя.

(обратно)

20

Живиця — смола хвойного дерева.

(обратно)

21

Не міг зупинитися.

(обратно)

22

Соромно.

(обратно)

23

Побігла.

(обратно)

24

Поб’ю.

(обратно)

25

Та добре вже.

(обратно)

26

Ввечері.

(обратно)

27

Постійно.

(обратно)

28

Шарф.

(обратно)

29

Років.

(обратно)

30

Сміятися будуть.

(обратно)

31

Нічого зі мною не сталося.

(обратно)

32

Навчився.

(обратно)

33

Зрадію.

(обратно)

34

Бог.

(обратно)

35

Пожиє троха — поживе деякий час.

(обратно)

36

Як то ті — як тобі.

(обратно)

37

Вертатисі — повертатися.

(обратно)

38

Трунув — попхав.

(обратно)

39

Замельдувати в поліцію — написати заяву в поліцію.

(обратно)

40

Тішусі — радію.

(обратно)

41

Квасець — щавель.

(обратно)

42

Як в пані така нагла потреба — якщо для пані це дуже спішно.

(обратно)

43

Моцно трунули — сильно штовхнули.

(обратно)

44

Дайте си на спокій, певне, шо нє. — Не турбуйтеся, ні, звичайно.

(обратно)

45

Гривеник — десять копійок.

(обратно)

46

Доста — вдосталь.

(обратно)

47

Якбисьте її сповнили — якби ви її виконали.

(обратно)

48

Фунт — міра ваги в країнах з англіканською системою мір (в Англії, Бельгії та ін.), що дорівнює 453,6 г.

(обратно)

Оглавление

Йоганна Шпірі Гайді

  Усміхнутися назустріч Творцеві

  Гайді

    Оповідка перша Мандрівка до Вуя з полонини

    Оповідка друга У дідуся

    Оповідка третя На вигоні

    Оповідка четверта Гостина в Петрусевої бабці

    Оповідка п’ята Неждані візити й стрімкі зміни

    Оповідка шоста Нове та незвідане

    Оповідка сьома Неспокійний день панни Роттенмаєр

    Оповідка восьма Ще більше клопотів

    Оповідка дев’ята Господар спантеличений чутками

    Оповідка десята Бабуся

    Оповідка одинадцята Дарунки і втрати

    Оповідка дванадцята Привид будинку Зеземанна

    Оповідка тринадцята Повернення

    Оповідка чотирнадцята У неділю, коли лунає передзвін

  Гайді. Пригоди тривають

    Оповідка перша Підготовка до подорожі

    Оповідка друга Гість на полонині

    Оповідка третя Віддяка

    Оповідка четверта Зима в Дьорфлі

    Оповідка п’ята Петрусь вчиться читати

    Оповідка шоста Клара з бабусею приїхали!

    Оповідка сьома Чудесне зцілення

    Оповідка восьма Радісні несподіванки

    Оповідка дев’ята ЗІЗНАННЯ

    Оповідка десята ДО ЗУСТРІЧІ, ДРУЗІ!

*** Примечания ***