КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно  

Крига. Частини І–ІІ (fb2)


Настройки текста:



Яцек Дукай Крига Частини І–ІІ


МИ НЕ МЕРЗНЕМО

Частина І Варшава

«Тільки-но солдат вистрелить із ґвинтівки, тієї ж миті починає існувати рана, яку в неприятелеві куля проб’є за якийсь час; якщо хто споживе дозу нездоланної отрути, тієї ж миті розпочинається остаточний смертельний процес, хоча його час настає допіру за кілька днів. Слушно казали древні: ми померли вже в мить народження. Ми не владні над подальшою дорогою кулі й отрути, а почасти й над життям».

Розділ перший

Про сина тисячорубльового

14 липня 1924 року, коли за мною прийшли чиновники Міністерства Зими, увечері того дня, у надвечір’я сибіріади, — лише тоді я почав підозрювати, що не існую.

Під периною, під трьома ковдрами й старим габардиновим пальтом, у бумазейних кальсонах і гарусному светрі, в шкарпетках, натягнутих на шкарпетки — лише п’яти стирчали з-під перини й ковдр, нарешті відталий після кільканадцяти годин сну, згорнувшись майже в кулю, з головою, встромленою під подушку в грубій пóшивці: сюди звуки долинали вже м’якими, зігрітими, вмоченими у віск, немов мурахи, що загрузли в живиці, так і вони продирались углиб поволі й з чималими труднощами, крізь сон і крізь подушку, міліметр за міліметром, слово за словом:

— Господин Венедикт Ерославский.

— Он.

— Спит?

— Спит, Иван Иванович.

Голос і голос, перший — низький і хрипкий, а другий — низький і співучий; перш ніж я підняв ковдру й повіки, я уже бачив, як вони наді мною схиляються, той хрипкий — в узголів’ї, той співучий — з боку п’ят, царські янголи мої.

— Ми розбудили панича Вєнєдікта, — ствердив Іван, коли я важко підвів другу повіку. Він кивнув пані Бернат, хазяйка смиренно вийшла з покою.

Іван присунув табурета й сів; коліна він тримав разом, а на колінах — чорного «казанка» із вузькими крисами. Високий vatermörder, білий, як сніг на полуденному сонці, разив мені очі, білий vatermörder і білі конторські манжети, сліпучі на тлі одноманітної чорноти їхнього вбрання. Я зморгнув.

— Дозвольте, Вєнєдікт Філіповіч.

Вони собі дозволили. Другий присів у ногах ліжка, стягуючи власною вагою перину, аж я змушений був її відпустити; вхопившись відтак за ковдри, я підвівся на бебехах і якось вкрив собі спину — зимне повітря втиснулося під светр і кальсони, я задрижав, розбуджений.

Накинувши на плечі пальто, я підібгав коліна під підборіддя.

Вони насмішкувато поглядали на мене.

— Як здоров’я?

Я відкашлявся. У горлі зібралося нічне мокротиння, їдкий квас із усього вмісту шлунка: з часникової ковбаси, корнішонів (що там іще ми вчора споживали?), з теплої деренівки й цигарок, безлічі цигарок. Я вихилився до стіни й харкнув у плювальницю, аж мене скрутило в три погибелі. Зігнувшись, я довго важко кашляв.

Урешті витер рота роздертим рукавом пальта.

— Коняче.

— А це добре, це добре, ми боялися, що ви з ліжка не встанете.

Я встав. Пулярес лежав на підвіконні, встромлений за горщик з мертвою геранню. Я вийняв бумагу, тицьнув під носа Іванові.

Він і не глянув.

— Але ж, господин Єрославскій! Чи ми якісь городовики?! — Він випростався на тому табуреті ще більше, я думав, що це неможливо, але він іще випростався, і тепер уже стіни здавалися кривими, шафа горбатою, а одвірок сколіозним; образившись, чиновник задер підборіддя і випнув груди. — Ми дуже ґречно запрошуємо вас до нас на Медову, на чайок і солодощі, комісар завжди замовляє собі шербети, кекси, вершкові ріжки просто від Семадені, справдешня розпуста піднебіння, якщо можна так висловитися, га, Кіріле?

— Можна, Іване Івановичу, авжеж, — заспівав Кіріл.

Іван Іванович мав пишні вуса, сильно напомаджені й закручені вгору; Кіріл, навпаки, був увесь гладенько поголений. Іван вийняв із кишеньки жилетки цибулину годинника на заплутаному ланцюжку й оголосив, що зараз п’ять на п’яту, а комісар Прайс високо цінує пунктуальність. О котрій він виходить на обід? Вони домовилися з генерал-майором пообідати у Французькому.

Кіріл почастував Івана табакою, Іван почастував Кіріла цигаркою, вони придивлялися до того, як я збираюся. Я хлюпнув у мідницю крижаної води. Пічні кахлі були зимні. Я підкрутив ґніт у лампі. Єдине вікно покою виходило на тісне подвір’ячко, але шибки так заросли брудом і памороззю, що навіть опівдні крізь них просочується небагато сонячного світла. Коли я голився — коли я ще голився, — то мусив був ставити перед дзеркалом лампу, відкручену на повне полум’я. Зиґа розпрощався з бритвою одразу після прибуття до Варшави; він виплекав бороду, гідну якогось попа. Я зиркнув на його постіль з іншого боку печі. Щопонеділка він має лекції, певно встав на світанку. На Зиґмунтовому ліжку лежали чорні шуби чиновників, їхні рукавички, ціпок і шарф. Адже стіл ущерть було заставлено брудним посудом, пляшками (порожніми), книжками, часописами, зошитами, до того ж Зиґа сушив шкарпетки й білизну, притиснуті анатомічними атласами й латинськими словниками, звішуючи їх із краю стільниці. А посеред столу, на зачитаному, засмальцьованому «Über die Hypothesen welche der Geometrie zu Grunde liegen» Рімана й стосі пожовклих «Кур’єрів Варшавських», які ми тримали на розпал, для заклеювання розпертих морозом щілин й осушення взуття, а ще для загортання тартинок, — височів подвійний ряд свічок і недогарків, руїни стеаринового Партенону. Натомість під стіною, навпроти печі, купчилися рівні стоси томів у твердих палітурках, поскладані за форматом і товщиною, а також частотою читання. Повішаний над ними на стіні почорнілий ґоржет з Матір’ю Божою Остробрамською — єдиний залишок від попередніх квартирантів, яких пані Бернат викинула на вулицю через «непристойну поведінку», — геть почорнів і тепер виглядав радше елементом середньовічних обладунків для ліліпутів. Іван довго його роздивлявся із великою увагою, незворушно сидячи на стільці, ліву руку з цигаркою відхиливши вбік під кутом сорок п’ять градусів до тіла, а праву поклавши на стегно поруч із капелюхом-казанком, морщачи брови й носа, настовбурчуючи вуса, — тоді я зрозумів, що він сливе сліпий, що то короткозорий канцелярист; на носі в нього й під очницями були сліди від пенсне, а без пенсне він мав покладатися на зір Кіріла. Вони увійшли просто з морозу, й Іван мусив зняти окуляри. Мені самому тут іноді сльозяться очі. Повітря всередині кам’яниці густе, важке, насичене всіма запахами людських і звіриних організмів, вікон ніхто не відчиняє, двері негайно замикають і затуляють ганчірками щілини над порогами, щоб не втекло тепло з будинку, — за паливо ж треба платити, а хто мав би досить грошей на вугілля, то не гніздився б у таких темних фліґелях, де повітря густе, важке, де дихаєш ним, наче п’єш воду, виплюнуту сусідом і його собакою, кожен твій віддих мільйон разів раніше пройшов крізь сухотні легені селян, євреїв, биндюжників, різників і повій, вихаркнутий з чорних горлянок, він повертається до тебе знову й знову, відфільтрований крізь їхню слину й мокротиння, пропущений через їхні запліснявілі, завошивлені та нагноєні тіла, вони викашляли, вишмаркали, виблювали його тобі просто в уста, й ти мусиш ковтнути, мусиш дихати, дихай!

— Ви-вибачте.

Клозет у кінці коридору, на щастя, був вільний. Я виблював в отвір, з якого мені війнуло в обличчя крижаним смородом. З-під обісраної дошки вилазили прусаки. Я чавив їх великим пальцем, коли вони наближалися до мого підборіддя.

Вийшовши назад у коридор, я побачив Кіріла, який стояв на порозі кімнати, — він за мною наглядав, пильнував, щоб я не втік від них на мороз у кальсонах і светрі. Я з розумінням посміхнувся. Він подав мені носовичка й вказав на ліву щоку. Витерши, я хотів повернути йому носовичка, та він відступив на крок. Я знову посміхнувся. У мене широкі уста, я дуже легко посміхаюся.

Я одягнув моє єдине вихідне вбрання, себто чорний костюм, у якому складав останні іспити; якби не шари нижньої білизни під сподом, він звисав би тепер на мені, мов на кістяку. Чиновники дивилися, як я зашнуровував взуття, як застібав жилет, як боровся із штивним целюлоїдним комірцем, прип’ятим до останньої бавовняної сорочки. Я забрав документи й решту готівки, три рублі й сорок дві копійки, — хабар з того буде заледве символічний, але з порожніми кишенями людина в управі почувається голою. Натомість зі старим баранячим кожухом я нічого вдіяти не міг: залатаний, поплямований, з кривими швами, але іншого — катма. Вони мовчки приглядалися, як я встромляю руки в асиметричні рукави: лівий довший. Я винувато посміхнувся. Кіріл послинив олівця й акуратно щось записав на манжеті.

Ми вийшли. Пані Бернат, мабуть, підглядала крізь прочинені двері: вона негайно з’явилася побіч чиновників, зарум’яніла й балакуча, щоб провести їх назад сходами з третього поверху й крізь обидва подвір’я-колодязі до головних воріт, де двірник Валентій, поправивши шапку з латунною бляшкою і сховавши люльку до кишені, квапливо змів із хідника сніг і допоміг чиновникам сісти в сани, підтримуючи панів під лікті, щоб ті не посковзнулися на вкритому ожеледдю тротуарі, а пані Бернат, коли вони вже мостилися, огортаючи собі ноги пледами, засипала їх потоками скарг на злобливих квартирантів, на банди привіслянських злодіїв, які грабують будинки навіть удень, і на жорстокі морози, через які вікна, насичуючись зсередини вологою, набрякають, а труби лускають у стінах, і жоден водопровід чи каналізація довго не витримують у землі; насамкінець вона гаряче запевнила, що давно підозрювала мене у різних злочинах і неподобствах, і неминуче би донесла відповідній власти, якби не тисяча й одна інша турбота, які обсідають її голову, — аж ось кучер зі своїх козлів за плечима в Кіріла ляснув батогом, і коні шарпнули сани вліво, змушуючи жінку відступитися, і так ми вирушили в дорогу до варшавського представництва Міністерства Зими, до колишнього Палацу Краківських Єпископів, Медова, 5, на розі з Сенаторською.

Перш ніж ми повернули з Кошикової на Маршалковську, запорошив сніг; я насунув шапку на вуха. Урядники у своїх обширних хутряних шубах і казанках, подібних до лушпиння горіха, сидячи на низьких лавах саней, — Іван поруч зі мною, а Кіріл плечима до извозчика, — нагадували жуків, яких я бачив у Зиґмунтовому учебнику: товсті овальні тулуби, короткі лáпки, крихітна голова, все глянцево-чорне, замкнуте в геометричній симетрії еліпсів і кіл. Така близька до кулястого ідеалу форма сама відтинається від світу. Вони дивилися просто себе безпристрасним поглядом, із затиснутими устами й високо задертими завдяки жорстким комірцям підборіддями, безсило скоряючись рухові саней. Я гадав, що дорогою чогось від них довідаюся, що, може, вони почнуть домагатися пожертв за прихильність, за брак поквапности й пильности. Вони мовчали. Я спитаю їх — як? Що? Вони вдадуть, що не чують. В’язкі сніжинки вирували між нами. Я сховав задубілі долоні в рукави кожуха.

У Французькій Цукерні світилося, електричне світіння, яріючи крізь великі вікна, обметувало довкола силуетів перехожих наче вовняні ореоли. Літнє сонце мало би стояти ще ген на небі, проте, як зазвичай, над містом висіли важкі хмари, навіть світилися ліхтарі — дуже високі, зі спірально закрученим верхом. Ми повернули на північ. З Цукерні Островського, на перехресті з Красною, вибігали дівчата в червоних пальтечках і білих пелеринах із каптурами, їхній сміх пробився на мить крізь вуличний гомін. Він нагадав мені незакінчений лист до панни Юлії та її останнє волання-запитання. Поруч із Островським, у Веделя, ми домовлялися з Фредеком і Ківайсом про картярські вечори. Тут неподалік, за кінотеатром «Сокіл», Милий Князь винаймав у Кальки покій для нічних сесій. Якби я підвів голову й подивився ліворуч, то побачив би над Івановим казанком вікно на третьому поверсі кам’яниці під номером 71, вікно, з якого випав Фредек.

На перехресті з Новоґродзькою висіла примерзла до ліхтаря тлуста корова, сухожилля темного льоду лучило її з верхом фасаду п’ятиповерхового будинку. Корова, мабуть, потрапила сюди під час нещодавнього перегону худоби на бійню на Охоті, зимовики її ще не відрубали. В перспективі вулиці, над дахом кам’яниці «Сфінкса», маячіло сизо-чорне льодяне гніздо, великий згусток твердої, мов діамант, мерзлоти, поєднане мережею крижаних ниток, бурульок, паланиць і колон із кам’яницями обабіч Маршалковської і Золотої — з будинками, з лампами, обрубками замерзлих дерев, балюстрадами балконів, еркерами, шпилями куполів і башточок, аттиками й коминами. Кінотеатр «Сфінкс», звичайно, вже давно замкнули; на горішніх поверхах не світилося.

Сани сповільнили рух, коли ми проминули Новоґродзьку. Візник вказав на щось батогом. Попереду на тротуар з’їжджала коляска. Кіріл озирнувся. Я вихилився вправо. На перехресті з Єрусалимськими Алеями стояло двоє поліцейських, свистками й вигуками зганяючи рух із середини шляху: над проїзною частиною саме перемерзав лютий.

На декілька хвилин ми застрягли в створеному ним корку. Зазвичай люті пересуваються понад дахами, в містах рідко спускаючись на землю. Навіть із такої відстані мені здавалося, що я відчуваю напливаючі від нього хвилі стýдені. Я затремтів й інстинктивно сховав підборіддя в комір кожуха. Чиновники Міністерства Зими перезирнулися. Іван глянув на годинник. На іншому боці вулиці, за тумбою для оголошень, обліпленою плакатами, які рекламували змагання з вільної боротьби в цирку на Окільнику, вбраний в англійському стилі чоловік розставляв допотопну фотокамеру, щоб сфотографувати лютого; світлина, найпевніше, й так не з’явиться у газеті, конфіскована людьми з Медової. Іван і Кіріл навіть не звернули на нього уваги.

Лютий був винятково жвавий, до настання темряви він мусив устигнути перетнути Маршалковську, за ніч видертися на дахи, а до п’ятниці встигнути дістатися до гнізда над кінотеатром. Коли минулого року морозяник переміщувався з Праги до Замку Александрийским мостом, міст закрили майже на два місяці. Цей ґляцій зовсім інакший — якщо почекати якихось п’ятнадцять хвилин, то я, мабуть, зміг би побачити його рух, як він перемерзає з місця на місце, пересувається у кризі, кригою, від криги до криги, як тріскає за ним одна, далі друга кристалічна нитка, й осипаються поволі синьо-білі крихти, хвилина, кштр, дві хвилини, кштр, вітер підхоплював ураз зі снігом якісь легші дрібки, але більшість умерзала в чорну гладь, яка стягувала за лютим вуличну грязюку, крига криги; й ця стежка шерехатої мерзлоти тягнулася, наче слід слимакового слизу, кількадесят метрів на схід Єрусалимськими Алеями, й тротуаром, і фасадом готелю. Решту вже стесали зимовики, або сама відтанула; вчора пополудні термометр у Шніццера показував п’ять градусів вище нуля.

Лютий не пересувався по прямій лінії і не тримався на постійній висоті над бруківкою (вони вмерзають також під поверхню землі). Три-чотири години тому, судячи з розкришеної архітектури криги, лютий почав міняти траєкторію: досі він пересувався на висоті близько метра посеред вулиці, але згодом, зо три години тому, вирушив стрімкою параболою вгору, понад верхівки ліхтарів і верховіття заморожених дерев. Я бачив залишену ним низку тонких сталагмітів, які пломеніли відбитим сяйвом ліхтарів, відблисками кольорових неонових вивісок, світлом, що яріло крізь вікна й вітрини. Низка уривалася над трамвайними рейками: лютий завис усією вагою на зірчастій мережі морозострун, натягнутих горизонтально й сягаючих угору, до фасадів наріжних будинків. Можна було би під нього увійти, якби знайшовся хтось настільки божевільний.

Іван кивнув Кірілу, і той виліз із саней із невдоволеною гримасою на зарум’янілому від кусючого морозу обличчі. Може мені пощастить, подумав я, може, ми спізнимося, комісар Прайс піде вже на умовлений з генерал-майором обід, а мене відправлять із Медової, шилом патоки вхопивши. Дякую Тобі, Боже, за цю бурульку-потвору. Я пересунувся на лаві, спершись плечем у бік саней. Підбіг газетяр — «Хірохіто побито!», «Спецвипуск, терміново, перемога Мєрзова!» — я заперечливо похитав головою. Біля заторів у центрі завжди утворюються збіговиська, з’являються вуличні торговці — продавці цигарок, і свяченої води, й благодатного вогню. Поліцейські відганяли перехожих від лютого, але ж вони не здатні впильнувати всіх. Банда шибеників підкралася з боку ресторану Брісемайстера. Найхоробріший, з обличчям, перев’язаним шарфом, і в товстих безформних рукавицях, підбіг на кільканадцять кроків до лютого й пожбурив у нього котом. Котисько летіло високою дугою, розпластавши лапи, несамовито нявкаючи… і враз пронизливе виття урвалося. На лютого воно впало, мабуть, уже мертве, відтак поволі скотилося з нього в сніг, заледенівши до кісток: крижана скульптура кота з розчепіреними кінцівками й хвостом трубою. Хлопчаки відбігли, аж виючи від захвату. Пейсатий єврей лаявся їм услід з порогу ювелірної крамниці Епстайна, палко кленучи на їдиш.

Кіріл тим часом піймав старшого поліцейського й, схопивши його попід лікоть, щоб той не втік у гонитві за вуличниками, заходився в чомусь переконувати приглушеним голосом, але за допомогою розмашистих жестів другої руки. Городовик відвертався, знизував плечима, чухав тім’я. Молодший із поліцейської пари гукав до товариша, мовляв, рухайся, допоможи! На Алеях зчепилися полозами двоє саней, спричинивши ще більший гармидер, авто виїжджали на тротуари, перехожі, лаючись польською, російською, німецькою та на їдиш, тікали з-під коліс і копит, перед гуртовим складом вин посковзнулася на замерзлій грязюці матрона з габаритами ґданської шафи, троє джентльменів намагалися її підвести, поквапився з допомогою череватий офіцер, й отак вони її учотирьох двигали, на раз — упала, на два — упала, на три — уже половина вулиці захлиналася від сміху, а бабисько, червоне як вишня, пронизливо пищало, вимахуючи товстими ніжками в крихітних черевичках… Нічого дивного, що тільки на звук роздертої бляхи й тріск дерева ми озирнулися у бік перехрестя. Авто зіткнулося з возом вугляра — один кінь перевернувся, одне колесо відпало. Поліцейський відштовхнув Кіріла й кинувся бігцем до місця аварії. Ув’язнений усередині критого авто водій заходився трубити в тривожну сурму; на додаток щось вистрелило під капотом боліду, наче хто з дубельтівки пальнув. Цього виявилося занадто для сивка, запряженого в сани поруч. Сполошений, він шарпнувся уперед — просто до лютого. Кучер вхопився за віжки, але й сам кінь також мусив відчути, в яку стіну морозу втрапив, — він іще енерґійніше смикнувся убік, розвертаючи сани на місці. Чи полоззя зачепилося за пруг тротуару? Чи сивко послизнувся на чорній гладіні криги? Я вже стояв у міністерських санях, разом з Іваном придивляючись до аварії кількох екіпажів перед нами, але все відбувалося занадто швидко, занадто раптово, занадто багато було руху, галасу, світла й тіні. Перевернувся сивко, перевернулися сани, які він тягнув, із них випав вантаж, кільканадцять опуклих бутлів у кошиках з тирсою, кошики й бутлі викотилися посеред перехрестя, частина з них, мабуть, розбилася, бо кригою розтеклася, зблискуючи блідо-зеленою барвою, рідина, — гас, подумав я, — і вже бухнув вогонь: від чого, від електричної іскри в авто, впущеної цигарки, удару підкованим копитом об тротуар, не знаю. Блакитне полум’я стрибало по всій ширині калюжі, високо, щоразу вище, на метр, на півтора вгору — сливе сягаючи вмороженого в повітряну мережу лютого.

Фотограф, згорбившись над камерою, поволі методично блискав магнієм, роблячи світлину за світлиною. І що він на них згодом побачить, що збережеться на склі й відіб’ється на папері? Сніг — сніг — бліді ореоли ліхтарів — тьмяна грязюка — тьмяний брук — тьмяне небо — сірі фасади кам’яниць у перспективі широкої ущелини міста — на передньому плані хаос кутастих форм екіпажів, заблокованих у корку, — з-поміж них і з-поміж людських силуетів бухкає зблиск чистого вогню, такий ясний, що картка здається у цьому місці цілком неекспонованою — і понад ним, понад полум’ям білости, білішої від білого, в серці навислої арабески криги розпростерся лютий, лютий, масивний грім морозу, морська зірка паморозі, живе вогнище холоду, лютий, лютий, лютий понад хутряними муфтами жінок, лютий понад шапками й казанками чоловіків, лютий понад кінськими головами й каретами екіпажів, лютий понад неоновими вивісками каварень і салонів, крамів і готелів, цукерень і фруктових крамниць, лютий понад Маршалковською і Єрусалимськими Алеями, лютий понад Варшавою, лютий понад Російською імперією.

Коли ми згодом їхали до Саського й Королівською, повз Парк, мертвий від багатолітньої мерзлоти, й повз колонаду, обвішану бурульками, повз укриті засніженими навісами вежі й собор на Саському Майдані, до Краківського Передмістя, той образ — післяобраз зображення й уяви — знову й знову мене навідував, нав’язливий спогад із неясним значенням, видовисько побачене, але незрозуміле.

Чиновники нишком обмінювалися буркітливими міркуваннями, візник покрикував на необережних перехожих; буря вгамувалася, проте ставало щораз холодніше, подих застигав мені на губах, зависаючи білою хмаркою перед обличчям, спітнілі коні рухалися у хмарах липкої вологи — Королівський Замок дедалі наближався. Перед поворотом на Медову я побачив його над колоною Сиґізмунда: ув’язнений у брилі тьмяного льоду Замок — і велике гніздо лютих над ним. Фіолетово-чорний згусток сягав половини дахів Старого Міста. В погожі дні можна побачити довкола Великої Вежі застиглі в повітрі морозні хвилі. На термометрах бракувало позначок для вимірювання цієї студені. Біля багать на межі Замкового Майдану тримають варту жандарми. Коли з гнізда виморожується лютий, вони перекривають вулиці. Генерал-губернатор установив було тут кордон із драґунів Чотирнадцятого Малоросійського полку, але полк згодом відправили на японський фронт.

Дах Палацу Краківських Єпископів, однак, залишався вільним від крижаного наросту. У фліґелі з боку вулиці Сенаторської надалі містилися елеґантні крамниці — електричні рефлектори освітлювали рекламу Эксклюзивных Деликатесов Ніколая Шелєхова й чаїв Московського Торгового Дому Сєрґєя Васільєвіча Пєрлова, — проте головне крило з боку Медової, під рококовим вінцем і в пілястрах з коринтськими капітелями, належало Міністерству Зими. Над обома проїздами-ворітьми висіли чорні двоголові орли під коронами Романових, інкрустовані оніксовим тунґетитом.

Ми в’їхали у внутрішній двір, полоззя саней заскреготіло по бруківці. Чиновники вийшли першими, Іван відразу зник у дверях, начепивши на носа пенсне; Кіріл зупинився на сходах, на порозі, й озирнувся на мене. Я відкрив рота. Він підняв брову. Я опустив погляд. Ми увійшли.

Сторож забрав мого кожуха й шапку, а воротар підсунув велику книгу, до якої я мусив записатися у двох місцях. Але перо випадало мені із закоцюблих пальців. «Я можу вписати за вельможного пана». «Ні, я, я сам». — Неписьменне поспільство також відвідує передпокої начальства Зими.

Усе тут сяяло чистотою: мармур, паркет, скло й кришталь, і веселкове крижлізо. Кіріл провів мене парадними сходами, через два секретаріати. На стінах, під портретами Ніколая II Алєксандровіча й Пєтра Раппацкого, висіли сонячні краєвиди степу й лісу, весняного Санкт-Петербурга та літньої Москви тих часів, коли весна й літо ще мали до них доступ. Персонал не підводив голів з-понад столів, але я бачив, як радники, референти, канцеляристи й писарі крадькома стежили за мною, а відтак обмінювалися кривими поглядами. Чи колись закінчувався час їхнього урядування? Ні, Міністерство Зими ніколи не спить.

Надзвичайний комісар Прайс В. В. займав обширний кабінет зі старовинною піччю і непрацюючим каміном, високі вікна виходили на Медову й Замковий Майдан. Коли я увійшов, розминувшись на порозі з Іваном, який, мабуть, уже повідомив про мій прихід, пан комісар порався біля самовара, спиною до входу. Він сам мав фіґуру самовара: опецькуватий, грушоподібний тулуб і невелика лиса голова. Комісар рухався з бурхливою енерґією, його руки пурхали над столом, ноги не спинялися в танці, крочок ліворуч, крочок праворуч, — я був упевнений, що він наспівує під носа, що він нишком посміхається, що з рум’яного обличчя на світ поглядають веселі очиці й не морщиться гладке чоло комісара Зими. Оскільки він не обертався, я стояв біля дверей, заклавши руки за спину й дозволяючи теплому повітрю заповнювати легені, омивати шкіру, розтоплювати стужавілу в жилах кров. У кабінеті було майже гаряче, велика, барвисто розмальована майолікова піч ніколи не вистигала, шибки врешті так запітніли, що я бачив крізь них переважно розмиті веселки вуличного світла, які дивовижно розливалися й зливалися на склі. Це питання великої політичної ваги — щоб у Міністерстві Зими ніколи не було зимно.

— Ну й чому ж ви не сідаєте, Вєнєдікте Філіповічу? Сідайте, сідайте.

Рум’яне обличчя, веселі очка.

Я сів.

Гучно зітхнувши, він опустився у крісло на своєму боці столу, тримаючи в руках горня з паруючим чаєм. (Мене не почастував). Він тут урядував віднедавна, стіл був не його, комісар виглядав за ним, як дитина, яка грається у міністра, мабуть, змінив би меблі. Певно, його щойно прислали, прислали його, надзвичайного царського комісара, — звідки? З Петербурга, з Москви, з Єкатеринбурга, з Сибіру?

Я глибоко вдихнув.

— Дозвольте, Ваше Благородие… Мене заарештовано?

— Заарештовано? Заарештовано? Та як ви могли про щось таке подумати?

— Ваші службовці…

— Мої службовці!

— Коли б я отримав повістку, то, напевно, б і сам…

— Вас не досить увічливо запросили, пане Ґерославський? — він, що дивно, правильно назвав моє прізвище.

— Я гадав…

— Боже мій! Заарештовано!

Комісар засапався.

Я зчепив пальці на колінах. Становище гірше, ніж я думав. Мене у тюрьму не посадять. Високопоставлений царський службовець хоче зі мною п о г о в о р и т и.

Він почав виймати з письмового столу папери. Вийняв товсту пачку рублів. Вийняв печатку. Піт стікав по мені під білизною.

— Та-ак. — Прайс голосно відсьорбнув чаю. — Прошу прийняти мої співчуття.

— Про що ви?

— Минулого року померла ваша мати, чи не так?

— Так, у квітні.

— Ви залишилися самі. Це прикро. Людина без сім’ї, вона як… ну, самотня вона. Це зле, ой як зле, — він перегорнув сторінку, сьорбнув, перегорнув наступну.

— У мене є брат, — пробурмотів я.

— Так-так, брат на іншому боці земної кулі. Куди ж це він виїхав, до Бразилії?

— Перу.

— Перу! Що він там робить?

— Церкви будує.

— Церкви! Напевно, часто пише.

— Ну, частіше, ніж я.

— Це гарно. Тужить.

— Ясно.

— А ви не тужите?

— За ним?

— За родиною. Коли востаннє озивався ваш батько? — Аркуш, аркуш, ковток чаю.

Батько. Я знав. Про що б іще могло йтися?

— Ми не листуємося, якщо ви про це питаєте.

— Це фатально, фатально. Вас не цікавить, чи він взагалі живий?

— А живий?

— О! Чи Філіп Філіповіч Ґерославський живий! Чи живий він! — Комісар аж підхопився з-за свого опереткового письмового столу. Біля стіни на легенькій підставці з мокрого крижліза стояв великий глобус, на стіні висіла мапа Азії та Європи; він покрутив того глобуса, ударив п’ястком по мапі.

Коли він знову на мене поглянув, на пухкому обличчі не залишилося й сліду нещодавніх веселощів, темні глаза дивилися з клінічною увагою.

— Чи живий він, — прошепотів комісар.

Він підняв зі столу пожовклі папери.

— Філіп Ґерославський, син Філіпа, народжений року одна тисяча вісімсот сімдесят восьмого у Вільківці, в Прусському Королівстві, у Східній Пруссії, Лідзбарського повіту, від року тисяча дев’ятсот п’ятого російський підданий, чоловік Євлаґії, батько Болеслава, Бенедикта й Емілії, засуджений року тисяча дев’ятсот сьомого до смертної кари за участь у змові з метою замаху на Его Императорское Величество й збройному бунті; ну, в порядку помилування вирок замінено на п’ятнадцять років каторги з позбавленням громадянських прав і секвестром маєтку. Року тисяча дев’ятсот сімнадцятого даровано йому решту вироку, віддаючи приказ на жительство в межах Амурського й Іркутського генерал-губернаторств. Він не писав? Ніколи?

— До матері. Може. Спершу.

— А тепер? Останнім часом? Після сімнадцятого. Взагалі?

Я знизав плечима.

— Мабуть, ви самі добре знаєте, коли й кому він пише.

— Не будь таким зухвалим, юначе!

Я мляво посміхнувся.

— Вибачте.

Він довго до мене придивлявся. На пальці лівої руки комісар мав перстень із якимось темним каменем в оправі з коштовного тунґетиту, з вигравіруваною емблемою Зими; він постукував перснем по поверхні столу, трук, трукк, парні удари були сильнішими.

— Ви закінчили Імператорський університет. Чим тепер займаєтеся?

— Готувався до іспиту на вчений ступінь…

— З чого утримуєтеся?

— Даю приватні уроки математики.

— І багато заробляєте цим репетиторством?

Оскільки я вже посміхнувся, мені лишилося тільки опустити погляд на стиснуті долоні.

— І багато, й мало.

— Ви — частий гість у лихварів, усі євреї на Наливках вас знають. Одному лиш Абіезерові Блюмштайнові ви заборгували понад триста рублів. Триста рублів! Це правда?

— Коли ви вже, Ваше Благородие, скажете мені, в якій справі мене допитують, мені легше буде зізнатися.

Трук, трукк, трук, трукк.

— А може, ви й справді скоїли якийсь злочин, що тут так зі страху упріваєте, га?

— Будьте ласкаві, Ваше Благородие, відчиніть вікна.

Він став переді мною; комісар навіть не мусив спеціально нахилятися, щоб говорити мені просто в вухо, спочатку шепіт, потім буркотливий солдатський тон, а наприкінці майже крик.

— Ви азартні, мій Бенедикте, ви затятий картяр. Усе, що виграєте, просаджуєте, — що заробите, просаджуєте, — що позичите, просаджуєте, — що вижебраєте в приятелів, просаджуєте, — у вас уже немає друзів, — ви вже нічого не маєте, але й це ви просаджуєте, просаджуєте все. Очко, бакара, зимуха, покер, будь-який спосіб добрий. Якось ви виграли половину тартака — й програли тієї самої ночі. Ви мусите програвати, ви не здатні встати з-за столу, поки не програєтеся вщент так, що ніхто з вами не захоче грати. Ніхто вже з вами й не бажає грати, Вєнєдікте Філіповічу. Ніхто вже не хоче вам позичати. Ви заставили усе на два роки наперед. Болеслав вам не пише, то ви пишете йому, благаючи грошей, але він їх більше не надсилає. Батькові ви не пишете, бо батько не має грошей. Ви хотіли одружитися, але ваш невдатний тесть нацькував на вас собак, коли ви заставили й програли посаг своєї нареченої. Бодай би хоч у чоло собі стрельнули, як личить шляхтичеві, але не стрельнете, тьху, такий із вас шляхтич, покидьок!

Я винувато посміхнувся.

Комісар Прайс відсапався, а відтак приязно поплескав мене по плечу.

— Ну, не бійтеся, ми знаємося і з покидьками. Це нічого, що рідний батько цікавить вас десь так, як подагра японського імператора, — зате вас зацікавлять тисяча рублів! Правда ж? Тисячу рублів вас зацікавить, як… ну, вони вас дуже зацікавлять. Ми вам дамо тисячу, а згодом, може, й другу, якщо ви добре впораєтеся. Поїдете відвідати батька.

Тут він замовк, либонь чекаючи на мою відповідь. А позаяк її не дочекався, то повернувся за письмовий стіл, до паруючого чаю (той дещо охолов, тож тепер він його довше й гучніше сьорбав), до паперів і печаток. Масивним пером комісар підписав документ, ударив печатку, доповнив другою, задоволено потер рученята й зручно вмостився в обтягнутому шкірою фотелі.

— Тут маєте пашпорт і направление до нашого представництва в Іркутську, вони вами займуться на місці. Вам негайно придбали квиток, бо завтра виїжджаєте до Москви, інакше не встигнете на той Сибірський Експрес, — сьогодні перше липня, квиток маєте на п’яте, від’їзд о десятій вечора з Ярославського двірця, в Іркутську будете одинадцятого, там вас пересадять до Зимної на Кєжму. Тримайте тисячу, підпишіться. Придбайте собі якийсь одяг, щоб виглядати як людина! Якщо ж вам спаде на думку взяти гроші й усе просадити, — а зрештою, програвайте, аби лише доїхали на береги Байкалу. Ну, підписуйте!

Тисяча рублів. Що вони хочуть, щоб я там зробив? Витягнув із батька прізвища тих, кого він не зрадив на процесі? Але чому з цим до мене звертається Міністерство Зими, а не Внутрішніх Справ?

— Поїду, — сказав я, — відвідаю батька. І що? Це все?

— Поговорите з ним.

— Поговорю.

— А коли поговорите, то й це вже буде гаразд.

— Не розумію, що, Ваше Благородие

— Він не слав листів, а вас це, звісно, не дивувало, — комісар Прайс відкрив оправлену в сукно й черепахову кістку теку. — Іркутськ нам пише… Він був геологом, чи не так?

— Прошу?

— Філіп Філіповіч вивчав геологію. Він не перестав нею цікавитися і в Сибіру. Мені тут повідомляють… Від самого початку він був дуже близько… його роту залучили до другої чи третьої експедиції, що вирушила туди навесні тисяча дев’ятсот десятого. Більшість загинула від обмороження. Або замерзла на місці. Він вижив. Згодом повернувся. До них. Я в це не вірю, але так мені тут пишуть. Дали наказ, виділили гроші, ну то й посилаю людину. Ваш батько розмовляє з лютими.

Про те, що годі висловити

Моїм життям керує принцип сорому.

Пізнаваний світ, пізнавана мова опису світу, але годі пізнати самого себе. Більшість людей — сливе всі, я гадаю, — до смерти не навчаться мови, якою б могли себе описати.

Коли я кажу про когось, що він боягуз, то це означає, що я вважаю, наче він поводиться боягузливо, — це не означає більше нічого, оскільки я, звичайно, не зазирну йому в глиб душі й не дізнаюся, чи є він боягузом. Проте цієї мови я не можу вжити для опису самого себе: у царині мого досвіду я залишаюся єдиною особою, для якої її слова, вчинки, занедбання є лише блідим і, по суті, випадковим відображенням того, що криється під ними, що становить їхню причину й джерело. Існування отого джерела я зазнаю безпосередньо, натомість частину моїх учинків я взагалі не усвідомлюю, але всіх їх сприймаю неповно й викривлено. Ми завжди останніми довідуємося, яким ідіотом виглядали в товаристві. Ми більше знаємо про наміри наших учинків, ніж про самі вчинки. Ми краще знаємо, що хотіли сказати, ніж що насправді сказали. Ми знаємо, ким хочемо бути, — ми не знаємо, ким є.

Мова для опису нашої поведінки існує, оскільки цю дійсність зазнають чимало людей, і вони можуть обговорити між собою чиюсь демонстративну ввічливість або чиюсь faux pas. Мови для опису мене самого не існує, оскільки цієї дійсности не зазнає ніхто, крім мене.

То була би мова для одноосібного вжитку, мова, яку годі висловити, годі записати. Кожен мусить створити її сам. Більшість людей, — переконаний, що сливе всі, — до самої смерти на це не спроможні. У кращому разі, вони повторюють подумки чужі описи власної особи, виражені отією похідною мовою, — мовою іншого ґатунку, — або уявляють собі, що би нею про себе сказали, якби дано їм було поглянути на себе ззовні.

Щоби будь-що про себе сказати, вони мусять стати чужими самим собі.

Моє життя реґулює принцип сорому. Я не маю кращих слів, щоб висловити цю істину.

Жебрак простягає руку в благальному жесті, я маю гроші, можу йому подати, бодай п’ять, бодай дві, бодай одну копійку, ніхто інший не дивиться, ми лише вдвох, я і жебрак, — я нічого не даю, розвертаюся і хутко йду геть, ховаючи голову в плечі.

Хто розбив банку з варенням? Мати підвищує голос. Хто розбив? Не я, і не маю поняття, чи винен Болек, чи Емілька, але мати питає знову й знову, й тоді я твердо вказую на Болека. Він.

Сміх у товаристві, усі глузують зі спільного знайомого, якого тепер тут з нами, звісно, немає, один за одним згадуємо про його слабкості, про те, що його компрометує. Я підводжуся, не сміюся, насуплені брови й стиснуті губи, я підводжуся і… як вам не соромно!

Красавица клеїться до мене, висне на плечі, осувається мені на груди, на поділ, коли дрожки сповільнюються і зупиняються під брамою кам’яниці, де я винаймаю покій з Ківайсом, а Ківайс у далеких родичів у провінції, і покій вільний, п’яне дівча хихоче, гризучи мені ґудзик сурдута, — візниця обертається, підморгує мені: допомогти, вельможний пане? Глипаю з жахом. Втискаю йому в жменю зім’ятого рубля. Відвези цю блядь, куди скаже! Скидаю з себе девушку, вистрибую з дрожок і тікаю у глиб тьмяної брами.

У лісі, за дідусевим селом, біля вивернутого з коренем дерева лежить стерво сарни. Надгризене хижаками й стерв’ятниками, під чорним балдахіном мух. Нікому не кажу, приходжу щоранку й щовечора, штурхаю палицею, перевертаю, придивляюся, як знову обсідають її комахи, як м’ясо змінює колір, а з туші витікають тьмяні рідини, поволі просочуючись у землю. Де я проводжу стільки часу? — питає дідусь. Я брешу. Він бачить, що я брешу. Куди я ходжу? — питає. Я мовчу. Він лупцює мене ременем. Я плачу. Не кажу правди, нічого не кажу. Усеньке літо я ходжу лісом, шукаючи мертвих тварин, ношу з собою велику палицю, як дрючок. Б’ю падлину тією палицею в тупому безпам’ятстві, аж гнилизна відходить від кістки. А маєш! А маєш! А маєш!

Вісімнадцять і сімдесят чотири! Вісімнадцять і сімдесят чотири! Ярмарковий крикун надриває горлянку, оголошуючи виграшні номери. Всі ми, входячи на ярмарок, придбали лотерею. Сміючись, розчервонілі від морозу й сливовиці, ми шукаємо тепер у кишенях картонки. Я знаходжу, виймаю. Вісімнадцять і сімдесят чотири. Демонструючи велике розчарування і злість, усі жбурляють квитки в грязюку, клянуть невезіння і знущаються з дурня, який не приходить за виграшем. Я рву виграшного квитка й роблю те саме, що й вони.

Уночі, коли ніхто не бачить, я треную страшні міни, вирячені очі й вищирені зуби, занадто дикі, щоб хоч щось означати в мові людської фізіономії; страшні міни й абсолютну мертвотність обличчя, нерухомість найменших м’язів черепа, якої при світлі дня і поміж людьми я ніколи не зможу досягнути, бо не маю тоді влади над гримасами обличчя. Уночі, коли я сплю, я бачу під повіками схему, наче з пожовклих гравюр Зиґи, анатомічну схему тієї зради: десятки жорстких шпагатних ниток, просилених під шкірою щік, брів, підборіддя, губ; а інші кінці цих ниток тримають навколо мене люди в руках, у зубах, вони обв’язані довкола циферблатів годинників і манжетних запонок, обручок, набалдашників тростин і цибухів люльок, дехто сам має їх ушиті в лицьові м’язи, або й у серця, прямо крізь груди й груднину. Далі гравюра оживає: день — рух — люди — я…

Посміхаюся — посміхаюся — посміхаюся…

Пригадую вчинки, користуюся іншою мовою…

Мушу сам собі стати чужим.

Бенедикт Ґерославський був доброю дитиною. Кому б не хотілося мати таку дитину? Він був ґречний — завжди слухався батьків, слухався старших, мовчав, коли його не питали, не пустував, не бився з іншими дітьми, читав перед сном отченаш, у школі мав найвищі оцінки. Інші хлопці вешталися містом, марнували час на вулиці — він читав книжки. Інші хлопці підглядали за дівчатами й дражнили сестер — він учив сестричку літер. Мив вуха. Вклонявся сусідам і знайомим. Не колупався у носі, не тицяв пальцем. Не хворів. Не завдавав клопотів батькам. Хто б не хотів мати таку дитину?

Коли йому виповнилося сімнадцять років і він вступив до Імператорського університету, там він зустрів інших, які були добрими дітьми.

Вони упізнали одні одних завдяки посмішкам.

Чи було вже занадто пізно? Чи міг я відступити — відступити до чого, до кого, до якого мене? Немає жодного моменту в минулому, коли чудесна зміна обернула би перебіг мого життя, жодної катастрофи, яка б зі мною т р а п и л а с я, унаслідок чого я інший, ніж мушу бути — ні на що подібне я не можу вказати.

Усе достоту навпаки: куди б я не сягнув своєю пам’яттю, завжди знаходжу під тонкою оболонкою моїх слів і вчинків той самий принцип, м’яз неспокою, надії та відрази, напружений у тому самому напрямку, коли мені було три, тринадцять і двадцять три роки. Не відчуття, щось інше, не думка, — тікає, щезає, вислизає, нематеріальне, невимовне — стоп! Поглянь мені в очі! — Ти, ти, — я назву тебе Соромом, хоча ти ним не є, я назву тебе Соромом, бо немає кращих слів у міжлюдській мові.

Про закони логіки й закони політики

Альфред Тайтельбаум чекав на мене в ресторані Гершфельда. Він самотньо сидів біля великого вікна, яке виходило на пасаж Сімонса, почитуючи криво складену газету. Альфред замовив пейсахівку з гусячими шкварками, і була то вже, мабуть, друга порція, — з Медової на Довгу три кроки, але після того, як я йому зателефонував з коридору Палацу, мене знову затримали Іван і Кіріл: слід було заповнити формуляри, отримати посвідчення благонадежности, виписати дрібніші проїзні документи… Коли я входив до Гершфельда, годинники показували сьому.

— Тримай.

Альфред поглянув на кинуті на стільницю банкноти. Чи він узагалі ще пам’ятав про борг? А може перестав уже навіть сподіватися, що я коли-небудь його поверну? Я повісив кожух і шапку. Він рахував рублі, поволі перебираючи їх пальцями.

Я сів.

— Виїжджаю.

Він підняв голову.

— Надовго?

— Не знаю.

— Куди?

— До Сибіру.

Він відкашлявся.

— Що трапилося?

Я розповів йому про батька, показав папери.

— Ти боявся, що я тобі не повірю, — буркнув він.

— Ти вже місяць лякаєш мене, що переберешся до Львова.

Альфред закурив цигарку. Я замовив горілки, щоб зігрітися. За вікном навпроти нас, у дверях під вивіскою модистки бесідували дві молоді жінки в шикарних довгих і широких хутряних комірах. Ми розмовляли напівобернуті до вітрини, через сизий дим і через гамір голосів інших гостей, — о цій порі заклад Гершфельда був заповнений, — ми балакали гучно й виразно, неначе декламували театральні ролі чи свідчили перед високим трибуналом. Жінки під вивіскою модистки сміялися, прикриваючи червоні уста долонями в чорних рукавичках. Мороз робив їхні обличчя ще красивішими, іскрив світлом ув очах, рожевив лиця, різьбив ніздрі.

— Лешневський і Серпінський офіційно мене запрошують від імені Львівського університету.

— Вони акурат погнівалися з Котарбінським.

— Зроблю там докторат за рік-два.

— Почнеш усе спочатку?

— Ба! Я думав, чи не змінити мені прізвище.

— Жартуєш.

Альфред знизав плечима.

— Бєжков чув, що я намагатимуся отримати доцентуру й посаду в університеті. А ти добре знаєш, що він розпатякує про євреїв.

— З осені Лукасевич має викладати в Імператорському. Може…

— Польська мова навчання — це ще не все. Той бойкот тривав занадто довго. Імператорському університетові понад півстоліття, треба зважати на традицію.

— Тож, за кордон, до Львова? Вже вирішив?

— Ти сам кажеш, що не знаєш, коли повернешся. Зрештою, визнай, ми зав’язли з тією працею. — Він поліз у засунутий під стілець портфель, вийняв товстий жмут паперів, добрячих півпачки. — Прошу, тут усе, включно з моєю нещодавньою базграниною.

Я неуважно погортав. Справді, там навіть була стаття Котарбінського з «Філософського Огляду» одинадцятирічної давности й остання, відкинута версія наших «Теорії та застосування понад двовалентних логік».

— І що, тепер тільки теорія множинности й Буль? — пробурчав я невдоволено.

— На «Принцип суперечности» я вже не можу дивитися. Мабуть, вгризуся знову в вирази, первісні для логіки «Principia mathematica». Якщо візьмеш квантифікатори змінних висловлень і функторів… Зрештою, я тобі вже казав, — зітхнув він.

Розмова здохла.

Я тримав у руках Альфредову газету.

Війну майже виграно, Росія береться за ворогів, миліших серцю Імперії. У Петербурзі гучний політичний процес. «Обвинувачення закидає Вілінковічу А. Д. належність до партії, що прагне запровадити в Росії демократичну республіку. Під шквалом запитань прокурора наприкінці третього дня процесу підсудний зізнався». На економічних шпальтах — питання митних тарифів і виступів у британському парламенті проти вільної торгівлі, а також банкрутств у важкій промисловості. «Американський мільярдер Морґан веде переговори з німецькими й французькими банками про заснування великого антикрижлізового трасту, й спільно з тими банками запропонував уже представникам урядів країн, не зачеплених Кригою, оферту на ексклюзивну торгівлю за гарантованими цінами, вимагаючи за це запровадження протиросійських митних бар’єрів. Ми кажемо: нехай собі містер Морґан заснує власну державу!» Пфф, важко знайти справу, яка би мене менше цікавила. Я вихилив келишок горілки. Через одну колонку, під рекламою Школи Доброї Поведінки Ж. Жужу — карикатура на жінок, які шаленіють від авто. «Нові витівки суфражисток. Англійські суфражистки використовують у виборчій аґітації дедалі несподіваніші засоби. Одна з них забігла позавчора до виборчого бюро міністра Карра невдовзі після того, як міністр пішов, й облила гарячою рідиною усі документи та відозви, що лежали на столі. Крапля рідини бризнула в око секретареві міністра й болісно його обпекла. Попри дошкульний біль секретар заходився переслідувати нападницю, однак та, вибігши з приміщення, сіла в авто й помчала вузькою вулицею проти напрямку руху. Хоробрий секретар продовжив погоню на позиченому велосипеді, але божевільна жінка розігнала машину без поваги до життя та здоров’я людей і тварин, і так утекла від правосуддя. Слава Богу, нам у Царстві та Російській імперії чужі подібні вульґарні звичаї».

Я м’яв газету, вільний від власних думок.

Від модистки виходили останні клієнтки; жінки відійшли від входу до крамниці, зникнувши у нас із поля зору. Сусідню крамницю позументів теж замикали, всередині гасло світло.

Я заплющив повіки, наче мені раптом сніжинка впала просто на зіницю.

— Не можу забути того видовища, коли я їхав на Медову… Знаєш, на перехресті Маршалковської і Єрусалимських тепер стоїть лютий.

— Еге.

— Трапився нещасний випадок, розлився гас, вогонь бухнув угору на добрячий метр, ба вище, на два метри. Тільки що, подумай лишень, лютий висів над цим, він уже примерз до будинків, ліхтарів, тумб. Раніше він тягся по землі — над перехрестям вирушив повітрям. Він мусив почати підніматися на добрих півдня раніше. Але, Альфреде, цей випадок був абсолютно непередбачуваним! Випадковість, накладена на випадковість!

Він подивився на мене з міною, наполовину веселою, наполовину переляканою.

— Що б то мало бути, польові випробування з логіки?

— А-а, чи логіка — це наука, заснована на емпіриці? На перший погляд, що може бути дальшим від емпірики? А проте, всі ми покладаємося у цих міркуваннях на наш досвід, на спостереження за подіями, що трапляються у світі, — нашому світі й наші спостереження. Істина й омана не існують поза нашими головами. Без мови, якою ми їх висловлюємо, без чуттєвих вражень, завдяки яким ми усьому вчилися, — не було б ні істини, ні омани.

Він розчавив недопалок у попільничці.

— Без мови… Власне, в тій мові! В тій мові, якою ми говоримо, немає ні істини, ні омани.

— У мові, якою ми говоримо… — почав я і урвав, у тисячний раз спізнавши оту одну непорушну істину: що мовою, якою ми говоримо, годі висловити всі ті трагічні каліцтва й обмеження мови, якою ми говоримо. Незмога навіть оповісти, чому деякі речі оповісти незмога.

— Тебе й далі переслідує антиномія брехуна, — прицмокнув я з гидливістю.

Стає перед вами чоловік і каже, що бреше. Сказав правду? Тож не бреше. Збрехав? Тож сказав правду.

Яку валентність надати таким твердженням? Якщо не правди й не брехні?

— Допоможи мені! — Альфред Тайтельбаум постукав попільничкою по стільниці. — Де тут помилка?

— Ми припускаємо, що в людській мові загалом чинні закони логіки. А тим часом усе навпаки: це мова обмежує логіку.

— Допасувати мову до логіки, — але то вже не буде наша мова.

— Ну то й що? Якщо логіка є відображенням об’єктивної реальности, а не тільки освяченим традицією забобоном, який живе в наших головах, — то ми повинні тут чинити так само, як фізики, котрі поступово допасовують мову математичного опису світу до цього світу.

— Знайти таку мову, якою можна висловити істину… Тобто, в якій усе, що можна висловити, буде або хибним, або істинним. Гм, — він знову задивився крізь вікно на засніжений пасаж. — По-перше, такою логічною мовою ти не міг би говорити про самого себе. Щоб оминути антиномію брехуна, тобі довелося би викинути з мови всі констатації про істинність або хибність висловлень цієї мови.

Я пирснув.

— Отож, це знову була би мова, якою годі висловити істину.

— Ні! Ти сказав би, що сніг падає, — він махнув рукою у бік шиби, — але не сказав би, що кажеш правду, говорячи, що сніг падає. Не тією самою мовою. Розумієш?

— Але це, своєю чергою, не дуже пасує до нашого світу. Чи справді ми маємо в ньому лише істину чи оману?

— А-а, то вже зовсім інша пара калош! Котарбінський має рацію: певні твердження можуть не бути ні істинними, ні хибними, доки не трапилися події, про які вони мовлять. Лешневський — ортодокс Ляпляса, тільки тому він вважає усе майбутнє уже втіленим. Але фраза «Цар Ніколай Другий не дожив до свого шістдесятиріччя» не буде ні істинною, ні хибною ще впродовж чотирьох років. Проте, коли подія уже відбудеться і коли оті твердження стануть істинними або хибними, вони вже не зможуть згодом втратити цю властивість.

— Бо ти дивишся, як на процес, як на якусь логічну м’ясорубку, в яку з одного боку — з Майбутнього — впихаєш безформні шматки м’яса подій, луп-цуп, перекручуємо їх через Теперішність, і з іншого боку м’ясорубки — в Минуле — виходить логічний фарш двома рівномірно розділеними потоками: істини й омани.

— Ну, більш-менш згоден…

— А тепер заморозь усе це.

Він вжахнувся.

— Що?

— Заморозь, затримай, зупини. Ти можеш бути впевнений лише в своєму Тепер. Усе решта — все, що до Тепер прилягає, але не міститься у його межах, — є сумнівним, існує лише як гіпотеза, заснована на Тепер, і лише тією мірою, якою ти можеш про це здогадуватися. Тайтельбаум дивився на мене уже зі співчуттям.

— Ти справді думаєш, що судження про минуле ми робимо істинними чи хибними — розкриваючи їх? І що ми позбавляємо їх хибности й істинности — забуваючи, втрачаючи знання? Бенеку!

— Але ж так діється із судженнями про майбутнє, щодо цього ми згідні, чи не так? Бог не користується тризначною логікою, бо Він усе знає; Його мова є мовою «так-так, ні-ні». Як рече Писання і доктор Айнштайн. А те, що люди можуть пізнати тільки ті події, які стосуються їхнього Тепер… Що я маю у такому разі сказати про лютих? Той на перехресті сьогодні… Скажи мені: якби ми сприймали реальність зовсім по-іншому, якби ми жили в іншій реальності, в іншому потоці часу, — чи послуговувалися б ми тією самою логікою? Ти знаєш, що ні! Альфред замовив каву. Він розстебнув комірець і навіть відкинувся на спинку крісла.

— Себто без когось, хто б цю істину висловив, годі було би стверджувати, що світ існує, чи не так? Твердження «Світ існує» не буде істинним — ані хибним — доки хтось його не висловить.

— Спершу взагалі не буде такого твердження, отож…

— То як же так діється, що у всіх культурах, у всі часи всі мови творять однакові категорії істини й омани, ба! що всі вони покликаються на принцип несуперечности?

— Бо це все ще людські культури, засновані на досвіді, засвоєному завдяки двом очам, двом вухам, і який у мавпячому мозку обертається… Ти ж вивчав біологію. Подумай: скільки існує земних видів, оброслих іншими органами чуття, які базуються в інших середовищах.

— То як же: маємо одну, об’єктивну логіку, закорінену в самій реальності, — чи сотні різних логік, залежних від мисленнєвого й чуттєвого апарату виду?

— І кожна іншою мірою та з іншого боку наближається до логічних засад всесвіту.

— Ах! І по-твоєму, люті…

— Не сприймають світ так, як ми. Вони живуть у іншому світі.

— Ти маєш на увазі цілковито детермінований світ? Безвольні тварини, які знають усе про своє майбутнє?

— Ні, ні, якби він знав про майбутнє, то взагалі б тудою не поліз!

— То про що ж…

— Загадка: світ, який найкраще описує логіка Котарбінського, — і світ, описуваний моєю логікою, у якій тільки судження про сучасність заморожені: або хибні, або істинні. За чим ти відрізнив би ці світи?

— Е-е, за плинністю істини про минуле?

— Що це значить? Порозмовляй з будь-ким про тисяча дев’ятсот дванадцятий або про Січневе повстання.

— Одна річ факт, а інша — пам’ять, думка про нього.

— Пам’ять! — пирхнув я гнівно. — Така пам’ять — це не дар, а прокляття: оскільки ми пам’ятаємо тільки минуле, й пам’ятаємо одне минуле, кожен своє, то коримося ілюзії, — і доктор Котарбінський не виняток, — наче минулі події залишаються навіки усталеними, замороженими в істині. Й усі логіки ми будуємо на підставі цієї ілюзії.

Альфред задумливо згортав і розгортав білого носовичка.

— За чим би я відрізнив ці світи… Чи ти гадаєш, що їх годі відрізнити? Але ж у твоєму світі існувало би водночас багато минулих, однаково істинно-хибних, так само, як цієї миті існує багато майбутніх нашого тут рандеву: в деяких ти виходиш першим, в деяких я, в деяких ми зустрічаємо…

— Пане Тайтельбаум! Пане Ґерославський! Кого бачать мої красиві очі!

Отож і об’явився нам Мічка Фідельберґ із Товариства взаємної допомоги торговельних прикажчиків Мойсеєвого віросповідання Варшави, секретар гуртка варшавських соціалістів і далекий родич Абіезера Блюмштайна. Добряче вже напідпитку й рясно спітнілий під свіжо накрохмаленою сорочкою, з обличчям, осяяним алкогольним блиском, аж йому бра відбивалися на гладких ланітах, наче сонце на куполах собору Алєксандра Нєвского, — коли він наді мною схилився з подихом вогнистим, просто в мій ніс спрямованим, то немов гарячий рефлектор спалахнув у мене перед очима, неначе розчинилася переді мною ревуча піч. Мічка важив близько двохсот кілограмів, був також відповідного зросту. Коли він сперся на стільницю, ми почули скрип і тріск дерева, скло закректало; коли ж він знову випростався, потьмяніли за ним вуличні неонові вогні.

— Моє шанування, моє шанування, дайте-но обійму моїх геніїв, пане Бенедикте, морда ти, ну…

— Мічко, що таке?

Він дихнув на мене часником і конденсованою ейфорією.

— Ну як же! Ви не чули? — Він ухопив зіжмакану газету й залопотів нею над головою, неначе прапором. — Мєрзов побив японців під Юле!

— Це навіть дуже можливо, газетярі щось там викрикували, — але чому ж акурат у тобі це збуджує таку втіху?

— Буде зимове перемир’я! Велика амністія! Підуть нові укази про земства! Податки вниз, розтальники вгору! O! — він вийняв із кишені сувій тонких аґітаційних брошур і тицьнув нам по кілька. — Тримайте! Тримайте!

— А чому б то щирий комуніст тішився тріумфом Імператора?

— Е-е-е там, тріумф — тріумф чи поразка, будь-що, аби лиш не тринадцятий рік війни без кінця, мети й сенсу. О, тепер усе рушить! — Він розмашисто поцілував мене справа, і зліва, і справа. — Тепер рушить! Відлига! Весна!

Альфред відсунув від себе пропаґанду, витер хустинкою уста й чоло, дістав ще одну цигарку.

— Революцію найлегше запалити від вогню війни, правда ж? Люд не вийде на вулиці помирати за слова й ідеї, а за хліб, роботу й на кілька копійок вищу денну ставку — авжеж. Отже, чим кращі справи в економіці, тим мізерніші шанси на всеросійське повстання. Хронічна війна двох наддержав завжди дає надію на економічний крах. Але хто повстане проти переможного Государя Императора в мирний час?

Мічка присунув собі крісло, відтак присів із протяжним зітханням, наче з самовара пару спустили, пфффф! — і вже закочує рукави сорочки, ослаблює комірця, широко розставляє слонячі ноги, крісло рипить, Мічка Фідельберґ нахиляється до співрозмовника, надимає груди, буде тими грудьми боронити Революцію.

— Тисяча дев’ятсот п’ятий! — заревів він. — Тисяча дев’ятсот дванадцятий! Скільки можна, панове! Щоразу ті самі помилки! Більшовики й есери ніколи не навчаться, то принаймні Бунд уже схаменувся. Якби ми мали робітничий клас, як в Англії чи Німеччині. — Але хто тут мав би робити революцію, питається, темні селяни? Чого народники з ними досягли, відомо; їм легше завербувати задля ідеї аґентів охранки, ніж селянство: люд, відданий землі, сам є реакційним класом. Що з того, що постріляють трохи царських міністрів, покидають бомби в генералів? Генералов у царя много!

— Значит, что? — приєднуєтеся до струвівців і придворних соціалістів?

— Я плюю на них! — він сплюнув. — Я не кажу про ті чи інші камарильї, а про Історію! Бо вся річ у тому, що в сучасному стані країни революція не має шансів на успіх. Ми переконалися на власній шкурі, двічі заплативши робітничою кров’ю, саме в п’ятому й дванадцятому, а тоді самодержець теж здавався ослабленим японськими війнами, й усе нібито свідчило на нашу користь. Але ви би, панове, так само не влаштували соціальної революції в Стародавньому Римі! Маркс це добре знав: Історія точиться за залізними правилами логіки подій, і не можна просто перестрибнути того чи іншого етапу, — тож не відразу народжується метелик, спершу потрібна личинка, потрібна лялечка.

— Лєнін…

— Лєнін уже тільки кусає в литки швейцарських сестер-жалібниць.

— Мічко, — нахилився я до задиханого Фідельберґа, — чи я тебе добре розумію? Ти підтримуватимеш буржуазію і капіталістів, бо тільки після них може відбутися справжня пролетарська революція?

— Щоб влаштувати пролетарську революцію, потрібен пролетаріат! Хіба що ти віриш у богостроительство, або химери Бердяєва et consortes, або тих народницьких соціалістів, що їм Ґєрцен і Чернишевський на уме, і які досі правлять про історичну місію Росії і що зовсім не потрібно доганяти Захід і повторювати його помилки, а тільки без буржуазії і міщанства, оминаючи меандри капіталізму, вони буцім виплекають питомо російський соціалізм із первозданного народного духу общини, ех. Руска містика! А що каже Троцький? Навіть якби якимось дивом — змова Чотирьохсот, божевілля володаря, стихійне лихо, нестихійне, — навіть якщо одна країна потрапить під владу трудящих, одразу ж усі ближчі й дальші країни старого ладу кинуться на неї і розіб’ють в дребезги, не дозволяючи соціалізмові досягнути більшої зрілости. Революція мусить охопити враз усі держави, або принаймні більшість із них, більшість, вимірну в сенсі економічної та військової могутности. Адже не досить прорахувати історію однієї країни: ефективно можна прорахувати тільки Історію, тобто всеосяжну, всереґуляторну систему діянь. Чи бачать це панове математики? Та ж бачите, звісно!

… То що ж слід зробити? Відкрити ці консерви! Втягнути Росію в двадцяте століття, навіть всупереч їй самій! Так, так: насильством розморозити Історію! Розморозити Історію, кажу! Спершу Оттепель, потім Революція! Але не Оттепель волею божою, з циклів метафізичних послана, а, — він стиснув схожий на дрючок кулачисько, — нашими, людськими руками вчинена! З праці, з розуму, з науки, з грошей! Ось, — відсапнув він, хапаючи насамкінець повітря, — такий я новий розтальник…

— Я вже перестав стежити за пертурбаціями в Думі, — чи троцькісти тепер, бува, не в якомусь тактичному союзі зі струвівцями й столипінськими трудовиками? До того ж, власне кажучи, що це міняє? Яка полякові різниця? Така російська влада, сяка російська влада.

— Відроджена Польща мусить бути Польщею соціалістичною! І буде!

— Ну, але це й так годі прорахувати, — Тайтельбаум затягнувся тютюновим димом. — Якщо ви увійдете в альянси, котрі призведуть до пом’якшення реакційної політики, то цим ускладните революційну роботу: йдеться ж бо про те, щоб царизм і буржуазія гнобили пролетаріат, чи не так?

Я підняв палець.

— Діалектика, Альфреде, ді-а-лек-ти-ка!

— Чому ж тоді ми не можемо почекати на революцію також у Німеччині, в Англії, в Америці?

— Не знаються на гнобленні западные капиталисты. Тільки росіянин так уміє гнобити слабких і бідних, щоб їм навіть життя не шкода було.

— Що за нісенітниці ви городите! — Мічка аж грюкнув кулачиськом по стільниці. — Там буржуазія тримається ще сильніше, бо мала більше часу, щоб укорінитися й окопатися! Зате в Росії — у Росії, у Царстві ми від самого початку готові! Нехай лиш Історія рушить з місця, нехай лиш ми досягнемо необхідних умов, — революція неминуча!

— Сумніваюся… З Петром Струве біля керма уряду й соціалістами, які двадцять років засідають у Думі…

— Може, однак, краще сподіватися на якусь бійню на фронті й вуличні заворушення… І голод на селі. Хоча досі вони вмирають від голоду доволі сумирно, дворян і чиновників не вирізують, Пугачова не пам’ятають, — Альфред скептично скривився. — Ну й військо, військо передусім, — не один чи два збунтовані кораблі, а полки, армії.

— Які власне почнуть повертатися додому.

— Економіка мусить запрацювати, це напевно, — визнав я. — Хоча не знаю, чи для лихварів це аж така добра новина.

Фідельберґ ляснув себе по спітнілому чолі, що пролунало як соковитий ляпас.

— Ах, пане Бенедикте, дідусь уже…

— О, власне, Мічко! — засяяв я. — Будь такий ласкавий, запитай старого, чи не позичив би він мені в скрутних життєвих обставинах бодай десятку? На мене чекає далека мандрівка, витрати…

— Захистіть мене, архангели! — Фідельберґ підхопився і, задкуючи рестораном, вимахував перед червоним обличчям великими долонями, чинячи знаки проти злого. — Дорого мені обійшлося таке посередництво! Геть звідси!

Альфред провів його поглядом.

— Справді, Бенеку, ти не мусиш мені зараз повертати, якщо…

— Де там! Перш ніж вони встигнуть нагадати про повернення боргу, слід попросити про наступну позичку — й вони втішаться, що врятували гаманець.

— Ну, так, — він розчавив недопалок, застебнув піджак, підняв портфель. — То коли від’їжджаєш?

Я крутив у руках леґальну-нелеґальну брошурку Мічки, надруковану дрібним невиразним шрифтом, з дюжиною статей сумнівної ортографії, густо всіяну знаками оклику, з однією намазюканою карикатурою й одним віршем Єсєніна внизу на останній сторінці.

— Завтра.

— До Сибіру, кажеш. Через Тюмень й Іркутськ, так?

— А що таке?

— Нічого, нічого… — він завагався, замислився. — Коли я отримав оту нагороду від Каси М’яновського… Її переважно фінансують східні новобагатьки — поляки з Азії, з Кавказу, з Далекого Сходу. Ти був тоді на банкеті?.. Ні, мабуть, ні. Я познайомився з одним із отих маґнатів хутра, золота, вугілля і крижліза, він профінансував кілька стипендій для молодих математиків з Конґресового Царства, Білецький чи Білявський…

— Ну й?

— Він розчулився за горілкою, я вже мало не подумав, що почне мені декламувати своє родове дерево; я заледве його позбувся, такий характер, небо тобі прихилить і в горлянку заштовхає. Він надсилає мені на всі свята невимовно потворні листівки з поздоровленнями й обіцяє, що коли знову приїде до Варшави… Та-ак, знайду його адресу, напишу тобі рекомендаційного листа. Може тобі навіщось придасться. Потяг відходить від Тереспольського?

— Угу.

— Вище голову! Не дайся лютим, Бенеку! Не дайся Кризі!

Прикусивши язика, я складав брошуру в геометричні фіґури, Єсєніним догори.

Сніг укрив рівнину, повний місяць снить
Білий саван криги землю студенить
Зусібіч потвори тиснуть Русь мою.
Я ж у мріях бачу — революцію.

Про палець пана Тадеуша Кожинського

Не до кожного кредитора можна собі дозволити застосувати тактику, яка спрацьовує стосовно Абіезера Блюмштайна — не з кожним варто так чинити. Просто від Гершфельда я пішов Белянською до будинку Кожинських. Я застав господаря, мене запросили до вітальні. Я довго чистив чоботи від снігу й грязюки під наглядом камердинера, перш ніж він впустив мене на паркети й килими. Ми піднялися з яскраво освітлених сіней широкими дерев’яними сходами на другий поверх. Пахло цинамоном і ваніллю. З глибини коридору чулися жіночі голоси й, мабуть, голос Стася. Тут горіли газові лампи, але в вітальні ще не опустили на вікнах тикові жалюзі, ані штори з англійського кретону. Під темним небом, укритим сніговими хмарами, легко забути, що насправді тепер літо, що сонце сходить і заходить у літню пору. Через зимову хмарність на землю не потрапляє стільки тепла й світла, скільки мало би в липні, проте це й далі липневе сонце — досить поглянути, під яким кутом світить воно крізь хмари, як відбивається від снігу, якими кольорами малює шибки. Вікна вітальні виходили на захід, і тут панував предивний напівморок зимово-літнього вечора, сіра ясність.

Тадеуш Кожинський визирав на вулицю, — я тихо ступав по товстому килимі, але він мусив мене почути, — він повернувся і вказав на обшиті червоним репсом крісла.

— Щось трапилося, пане Бенеку?

Зазвичай я приходжу до Сташека у вівторки, четверги й суботи.

— Я не в справі уроків, шановний пане, — я вийняв жмут рублів, попередньо вже відрахувавши точну суму. — Мушу повернути аванс. — Він не поворухнувся і не простягнув руки, тож я поклав рублі на столі. — Мені дуже шкода, вибачте, я порекомендую вам іншого наставника.

— Чи Стась…

— Ні, зовсім ні, це Сташека не стосується.

Він чекав, заклавши руки за спину, випростаний, у щільно підігнаному сурдуті tout jour. Пан Кожинський стояв між двома високими вікнами на тлі дзеркала в позолочених рамах — силует чоловіка або темне відображення силуету в дзеркалі, годі розрізнити. Світло зимового липня окреслювало його зліва й справа, як фіґуру святого на вітражі. Він мовчки чекав, він умів так чекати довгі хвилини. Я відчував, як мої губи розтягуються в привітній посмішці: гума, делікатес, розтоплений на гарячій блясі смалець.

Я розповів йому про батька, пілсудчиків, вирок і Сибір. Він далі мовчав. Я розповів йому про візит на Медову й квиток до Іркутська. Він мовчав. Я розповів йому про батька й лютих. Не кажучи ні слова, він вийшов із вітальні бічними дверима. Я сидів, сплівши пальці на колінах, переді мною на столі — червоні деньги, наді мною на стіні — гусар і панна з квітами, навколо — безліч вишуканих дрібничок і сімейних пам’яток роду Кожинських. Великий напільний годинник пробив восьму.

Пан Кожинський повернувся з книжкою під пахвою і шкатулкою у руках. Він покликав покоївку, щоб та запалила лампу. Сівши до столу, він якийсь час придивлявся до мене з-під густих брів; лівою здоровою рукою, оздобленою масивним перснем із оком у трикутнику й Сонцем, машинально погладжуючи віко шкатулки, яке вкривали хитромудрі рослинні символи.

Коли покоївка зачинила за собою двері, він відкрив книжку. То був альбом із фотографіями.

— Я не знався із твоїм батьком, юначе, але знай, що тебе не випадково порекомендували мені учителем Стася. Ми намагаємося допомагати сім’ям старих товаришів. Про тебе мені написав знайомий знайомого; я написав знайомим.

Він урвав.

Я опустив погляд.

— Я, мабуть, уже про дещо здогадувався…

— У тисяча дев’ятсот дванадцятому, — продовжив він, перебиваючи мене, — я брав участь в операції зі звільнення товаришів зі Спілки чинної боротьби, яких транспортували до Катеринослава й Севастополя на Чорноморські процеси. Як ви, напевно, знаєте, акція вдалася, але згодом нас почали ще наполегливіше переслідувати. Ми розділилися — міста були небезпечними; більшість із нас намагалися пробратися до Галичини, багатьох упіймали. Мій підрозділ обрав напрямок на Румунію, урешті нас прогнали крізь креси й відрізали над Дністром, ми тікали третій тиждень, був уже жовтень, і ми знали, що Пілсудського схопили, революція у Росії зазнала поразки, а японці відступають на всіх фронтах. Тепер йшлося лише про те, щоб відірватися від казаков; урешті ми самі мало не заблукали. Ми їхали степом, подалі від людей. Села було видно здалеку, завдяки димові у небі. На оте ми натрапили в сутінках і раптово. Ми гадали, що нас і так побачили, та й потребували провіанту… Убогий хутір, кілька халуп, правду кажучи, землянки, мазанки. Ніде й сліду вогню, жодного диму, жодного світла, й тиша, така степова тиша, що мурашки по спині бігають, ні собака не загарчить, ні худоба не зареве, ні віз не заскрипить. Нічого. В’їжджаємо, зброя напоготові. Одразу видно, щось трапилося, бо жодна халупа не стоїть прямо: стіни похилені, двері вибиті з рам, дахи обсунулися. З реманентом те саме, наче його хто деформував у лещатах, дошки криві, кола покручені, стовпці потріскали. Їдемо до колодязя — колодязь завалено. Зазираємо до загород. Тварини мертві, тільки мухи кишать над падлом. «Пошесть», — хтось шепоче. Командир наказує перевірити, що з людьми. Зазираємо до халуп. З людьми те саме — трупи. Відганяємо мух. Обличчя, наче в потопельників, опухлі, розм’яклі. А водночас червоні й чорні, мов від опіків. Об’їжджаємо село, дивимося на землю. Іде слід з півночі на південь, шириною у чотири вози: земля розкопана, вивернута, розрита, але не від оранки, а так, ніби сама розсипалася, розмилася, розумієте, немає жодного сліду від знаряддя. Навіть каміння на цьому тракті розтріскане, гравій потрощений. Дивимося один на одного. «На південь», — каже командир. Їдемо — але ніч, треба зупинитися. Уранці слід одразу уривається. Є, а далі нема — посеред степу, місце, як місце, але тут земля вивернута, а за кільканадцять кроків уже трава зеленіє. «На північ, — каже командир, — назад». Їдемо. Минаємо село, слід уже чіткий, можна їхати риссю. Пополудні, за яких тридцять миль, бачимо оте на горизонті. Одразу стає зимно. Ще трохи, й подих замерзає на устах. «Лютий», — міркуємо. Пам’ятаєте, у тисяча дев’ятсот дванадцятому на захід від Західного Бугу про лютих тільки й гомоніли. «Лютий», — кажемо собі, й шнуруємо куртки, загортаємося у плащі, квапимо коней. Тільки потім, коли я повернувся до Царства й почитав газети з Галичини, то зрозумів, що то було. Кьоніґсберзька експедиція знайшла тоді щось подібне у Великому Князівстві Фінляндському, в Ніландській губернії. Перший бурульник.

Він повернув фотоальбом у мій бік. Тепер, коли на столі горіла лампа, все, що перебувало поза межами її блиску, ховалося у подвійних тінях; вистачало лише раз зазирнути в пляму світла, аби усе зовнішнє віддалося під владу ночі. Зате тут, у світлі, предмети були ближчими, теплішими, приязними людині, самі підсувалися під дотик, підносилися до очей. Я простягнув руку за альбомом. Тадеуш Кожинський вказав своєю деформованою десницею на фото на першій сторінці.

Вісім чоловіків позують для світлини, стоять у полі з ґвинтівками в руках або, спираючись на люфи, в шерензі. Їхні куртки нагадують сірі мундири стрільців, а решта — решта нагадує лахміття. Неголені, проте з чистими обличчями. Вони не посміхаються. День, над ними чисте небо. Позаду — масив лискучої білости.

Чорна кукса вказує на наступні фотографії. Тут уже видно сам бурульник. Він тягнеться на п’ятдесят метрів, може й більше. Фотографія не найкращої якости: хто б із них не брав зі собою камеру, він не взяв, звичайно, найкращого обладнання. Він не міг також охопити бурульника панорамою згори, бо то рівнина без пагорбів. Тут є лише ракурси з висоти людського зросту, може із сідла, й лише ракурси зовнішніх шарів.

То не будинок, і не скульптура, й не живий організм. Люті входять в оте й виходять, але з однаковим успіхом можна було би сказати, що бурульник їх ковтає і випльовує. Так само годі сказати, чи завислі над містами Азії та Європи гнізда лютих — це просто місця, де кілька або кільканадцять лютих змерзлися разом, — чи щось більше, щось цілком інше.

Бурульник є тим супроти гнізда, чим гніздо — супроти одного лютого. Але у випадку бурульника ми вже точно знаємо, що він є чимось більшим, ніж просто сумою лютих. На знімках увічнено ув’язнені в кризі уламки сільськогосподарського реманенту, предмети домашнього вжитку, половину столу, горщик, ікону, уламок ковадла, й речі менш довговічні — випічку зі збіжжя, в’язанку цибулі, кільце ковбаси й частини тіл, звіриних і людських, і їхні внутрішні органи, й об’єкти, які абсолютно незмога розпізнати на цьому чорно-білому зображенні. Крижані утворення неначе відповідають формою замкнутим у них реквізитам. Із землі стирчить похила бурулька, в якій висить над рівниною чверть гладкої жінки, увінчана дивною карикатурою людської стопи.

Проте степове сонце, віддзеркалюючись у кризі, розмиває деталі бурульника білими відлисками.

— Без збільшувального скла ти не побачиш, але оцей ось фраґмент, — клішня, що колись була кісткою вказівного пальця, торкається фотографії, — це щось схоже на обличчя, з іншого боку воно навіть має заплетену косу, але все розтягнуто за вертикаллю, поглянь, ніс, рот. Тут, тут. Сім метрів, принаймні.

Він показує наступну світлину. Я нахиляюся, мало не торкаючись носом альбому. Світло лампи зігріває мені обличчя й шию.

— Більше фотографій ми не маємо, камера не витримала морозу. То мала бути хроніка волі, а не паноптикум криги.

Він закриває книгу.

Я знову випрямляюся; руки залишаються у колі тремкого блиску — я відсмикую їх, коли Кожинський дивиться на них.

— Далі, за тим фраґментом, — продовжив він, відкашлявшись, — була затока, тобто розрив у зовнішній формації криги й вилом, що вів усередину, неначе коридор між білими стінами. Я хотів спробувати туди в’їхати, принаймні побачити, що ховається у бурульнику, якщо там ховається щось більше, ніж те, що ми вже бачили. Командир заборонив.

… Тоді за отвором коридору, в другій стіні, східній, ми побачили того юнака, ув’язненого в кризі. Фотографії немає, мусиш довіритися моїй пам’яті. Він був занурений у бурульник аж до ребер. Але він не зав’язнув стоячи, радше лежав, — близько трьох метрів над землею. Над ним ще звисав жмут мерзлоти із замкненою у ньому половиною гончарного круга; увесь той масив був приблизно півкруглим. На юнака в кризі ми відразу ж звернули увагу, проте заледве як хтось вигукнув: «Дихає!», і ми побачили хмарки пари перед посинілим обличчям, під звішеною на груди головою, прикритою волоссям у паморозі. Він жив. Дихав.

… Розкувати бурульник! Ми лиш могли настільки до нього наблизитися, щоб торкнутися нещасного, мороз накочувався гострими хвилями: глибший вдих, і душа в людині замерзає. Хтось вистрілив у стіну, за метр під ув’язненим. Куля застрягла в кризі; навіть тріщини не з’явилося. Що робити? Командир наказав розпалити вогнище під хлопцем. Ми звезли дрова і хмиз. Завдяки цьому можна було постояти там деякий час, підвести до стіни коня. Я мав ще трохи самогону, хотів напоїти нещасного із сідла. Він і далі був непритомний, звисав там безвольно. Я не міг відкрити йому рота, а влити до горлянки напій не було як, голова була опущена додолу, наскільки це було можливо згідно з анатомією; він лежав на тій кризі плечима до неба, обличчям до землі, наче притиснутий прозорими плитами знизу й згори, перш ніж устиг з-поміж них виповзти. Тоді я зміркував, що в кращому разі ми подаруємо йому ще кілька годин життя, — або скоротимо муки: чи був би то гірший вихід? Якби він дійсно міг отямитися перед смертю… Ті, хто гинуть від морозу, зазвичай просто засинають, ніби не усвідомлюючи неминучої смерти, так мені казали. То навіщо ж його будити? Половина його внутрішніх органів, кишківник, печінка, підшлункова залоза, нирки, мабуть, уже перетворилися на тверді шматки льоду. А що він дихає, — вже не людина, — то в трупа також продовжують рости нігті й волосся.

… Я провів рукою йому по грудях (він був у грубій конопляній сорочині), щоб упевнитися, доки сягає життя. Рука — тут Тадеуш Кожинський підняв праву руку до умбри лампи й розчепірив перед нею чорні кукси — зісковзнула до криги: може кінь поворушився піді мною, може я втратив орієнтацію в одуряючому холоді… я торкнувся криги. Й примерз. Я, мабуть, жахливо кричав, мені казали, що я волав, наче з мене здирали шкіру. Справді, шкіра відходила від тіла, як подертий папір. Кінь сполохався, відстрибнув і від криги, й від багаття. Я упав. Пальці, — він поворушив перед лампою тим, що залишилося від них, наче граючись відображенням тіней, — залишилися у кризі. Я впав на бурульку, вибив собі кілька зубів, розтяв шкіру. Тому й шрам.

Він нахилився до мене посміхаючись. Шрам викривлювався на його обличчі симетрично до позбавленої радости посмішки: груба лінія, наче слід після дуельної кулі.

— Мене відтягли. Обв’язали руку. Мороз запік рани. Напоїли тією горілкою, якою я хотів напоїти хлопця у кризі. Я спав. Уранці юнак уже не дихав, повіки, ніс, уста заросли йому темною памороззю. Я пішов туди з високим смолоскипом, випалив пальці з криги, вони відпали через кілька хвилин. Увесь великий палець, шматки трьох інших. За ніч вони встигли глибоко вмерзнути в бурульник. Чи відтиснулися у ньому наче їхні форми? Я придивився до великого пальця. Він був відкушений, сліди чіткі, порваний м’яз біля основи, а в ньому стирчав, затиснутий між кісткою і хрящем, зуб, мій кутній зуб, якого я втратив під час падіння.

Тадеуш Кожинський відчинив японську лаковану шкатулку. У ній лежав замшевий згорточок у формі й розміру цигари. Він вийняв його й акуратно розгорнув матерію.

Великий палець виглядав наче муміфікований, скам’янілий — рівномірно чорний, рівний, з нігтем, врослим у щільно й гладко натягнуту шкіру. Пан Кожинський перекотив його на замші, повертаючи до воскового світла гасової лампи інший бік основи великого пальця, де — я аж нахилився над столом — де з темної кістки стирчав жовтий корінь зуба.

Домашній годинник пробив пів на дев’яту.

Пан Тадеуш тихо засміявся. Я подивився на нього з подивом: чи пояснить він тепер жарт? Він не жартував, він сам дивився на великий палець з похмурою задумою.

— Я шукав оті вибиті зуби в траві й у грязюці, й у снігу, але не знайшов. Повернувшись, я про все доповів моєму майстрові, передав фото. Брати з Франції вже дуже цікавилися лютими, мене попросили зібрати подальшу інформацію. Спершу росіяни не вдавалися у прифронтових губерніях Криги до надмірної цензури. Я не міг приділяти цьому заняттю багато часу, але відколи люті дісталися до Варшави… — він підвів на мене погляд. — Що дослівно тобі сказали про батька?

Я повторив йому.

Він похитав головою.

— Розмовляє… Зимовики — ті, хто пережили наближення лютого, — це зазвичай просто бідняки, яким пощастило в нещасті після того, як вони заснули на вулиці п’яні. Міністерство Зими їх використовує й платить їм, щоб вони наводили в місті лад після лютих, якщо вже той дотик зробив їх стійкими до холоду.

— Може ж бути й по-іншому, може бути навпаки.

— Перепрошую? — він холодно нахилився до мене, знову занурюючи напружене обличчя у хмару жовтого світіння над тьмяною стільницею.

— Кажу, — я затнувся, — кажу, що це хибний діагноз. Ми лише знаємо, що ті, хто виживають, надзвичайно стійкі до морозу, — але ж, власне, вони би не вижили, якби не були стійкими, чи не так?

— Я не впевнений, до чого…

— Чи каторга також робить сибіряків надзвичайно стійкими й витривалими? Чи просто слабші не повертаються, отож ми взагалі не беремо їх до уваги? Можливо, немає жодної чудової переміни — лише добір.

Він випростався, знову зникаючи в тіні.

— Так, я розумію, ви маєте рацію.

— Причина й наслідок — це ілюзії слабкого розуму, — пробурмотів я.

Він поволі дихав у сутінках.

— Пане Бенеку, — продовжив він лагідно за мить, — навіть якщо ваш батько зимовик… Правду кажучи, я не знаю, що гірше. Послухайте. Навіщо я вам це розповідаю. Навесні двадцять першого до мене дійшла звістка, що певна особа шукає добровольців, щоб кинути бомби в гніздо лютих. Її ув’язнила охранка: той есер, який мав йому виготовити бомби, виявився аґентом охранки. Але вже начебто зголосилися добровольці, які стверджували, що здатні наблизитися до гнізда, ба навіть вкласти бомбу всередину, й що вони зроблять це за відповідну плату, мартинівці-ренеґати. Тоді-то я почув про секту святого Мартина. Її члени свідомо йдуть в обійми лютого. Вони вмирають, звичайно, замерзлі на смерть. Існують ступені, рівні втаємничення, а радше — рівні безумства. На скільки наблизиться такий віруючий? Два метри. Метр. На секунду; може, витримає довше. Можна затримати подих, це допомагає, якщо повітря від лютого не входить у легені. Підійдеш занадто близько й глибоко вдихнеш — падаєш трупом, серце зупиняється. Вони того вчаться. Купаються в ополонках. Сплять у снігу. Уповільнюють кров у жилах, уповільнюють серцевий ритм. Рухаються поволі, не говорять, не їдять, тільки п’ють рідини, реґулярно роблять кровопускання, реґулярно ковтають кригу. Начебто, до них належить і Распутін — для умертвіння плоті плаває у Неві під крижинами. Начебто мартинівці найвищого втаємничення справді торкаються — не порожніх теплих бурульників, а самих лютих. Ніхто таких майстрів Зими не зустрічав. Можливо, вони живуть там, у Сибіру.

… Кажеш, що Філіп Ґерославський розмовляє з лютими. Так тобі сказали, — він загорнув мертвий великий палець у м’яку матерію, сховав його до шкатулки. — Якщо не мусиш, якщо маєш вибір… може, було би розсудливіше, якби ти уникнув цієї зустрічі.

Він підвівся.

— А гроші забери.

— Дякую.

Щодо різних кредиторів спрацьовують різні тактики. Є й такі, стосовно яких найефективнішою буває щирість.

Про сліпучу пітьму й інші неясності

Лютий далі висів над Маршалковською. Я заскочив до «молочного» на розі, проте Зиґи не застав. Хутко проковтнув картоплю з кропом, запиваючи кефіром. Повітря, яке заповнювало їдальню, гаряче, вологе — масляниста імла, — втискалося до легенів, просочувало одяг запахами дешевої кухні. Чухаючись під кожухом, я подумав було, що, можливо, досяг того ступеня самозречення, коли, чуючи чужий, не відчуваю власного смороду. Ці погляди й посмішки чиновників Зими… Чи й Тадеуш Кожинський не відсувався делікатно від мене, не відхилявся від столу? Я можу не зауважувати того, чого зауважити не хочу; я можу посміхатися крізь сморід.

Я пішов до лазні під Мессалькою. Нещодавно споруду високої кам’яниці, що виходить на храм Святого Хреста, відремонтували, у вітрини фасадних бюр вставили мороскляні вітражі в мороженому крижлізі, точнісінько такі, як у лазні. Силуети перехожих відбивалися у кольоровому склі, перетікаючи хвилями, немов екзотичні образи підводного життя, дивна флора й фауна під надміру забарвленою гладінню води, — пальта, шуби, кожухи, палантини, муфти, пелерини, капелюхи, казанки, шапки, обличчя виголені, обличчя з чорним заростом, загорнуті в шарфи, в окулярах… Я зупинився. Ось там: казанок, блакитні очі під чорними крисами, гладкі щоки — я озирнувся — він зник між людьми. Здалося, чи й справді то був Кіріл з Медової? А навіть якщо й він, — навіщо одразу припускати, що Кіріл стежив за мною? Для чого це йому? Й чому він, а не якась анонімна нишпорка з охранки? Мені не хотілося у це вірити.

Мокнучи в гарячій воді, я подумки повторював слова розповіді Кожинського. Фото справляли менше враження, ніж, власне, слова, — я бачив уже чимало світлин лютих, їхніх гнізд і навіть бурульників у австрійських і прусських газетах; зрештою, ще за Столипіна «Ґебетнер і Вольф» видало присвячену їм монографію петербурзьких натуралістів, а Міністерство Зими не конфіскувало всього накладу: там були знімки значно кращої якости. Але заморожений до чорноти великий палець Кожинського зі встромленим у нього зубом — великий палець, якого він не кусав, — але відкусив…

З іншого боку, можливо, що це звичайна хворість літніх людей: їх поглинає власна пам’ять, вони дедалі менше живуть тим, що зазнають щодня, а дедалі більше тим, що пам’ятають. Шалька минулого переважує шальку сучасного й майбутнього, й трапляється, що у відповідь на запитання про погоду за вікном людина описує бурю, яку запам’ятала з дитинства, — вп’яте, вдесяте, — навіть не усвідомлюючи повторень; бо того, що вона вже про це розповідала, — власне того не пам’ятає.

Скільки разів оповідав свою історію Тадеуш Кожинський? Завжди, мабуть, у тьмяній кімнаті, в мороці, із єдиною запаленою лампою, у тиші. Скільки разів він виймав шкатулку й ретельно розгортав медову замшу? «Фотографії немає, мусиш довіритися моїй пам’яті». Звичайна хворість літніх людей. Напевно, йому понад п’ятдесят років. Я згадав матір Фредека Вельца, не набагато, власне, старшу. Після смерти Фредека її пам’ять зупинилася, немов зображення у фотопластиконі, вона не рухається уперед, не накопичує нових образів, — вона не погоджується зі світом, у якому Фредека немає в живих. Це свого роду добросердне божевілля, яке наприкінці життя часто вражає людей довірливих, світлих і лагідних серцем.

Вона ніколи не лягає спати до півночі, зате потім дрімає більшу частину дня; я знав, що вона мене прийме. Зазвичай я заходжу до неї, власне, дорогою від Кожинських: «Як минув день, як ви себе почуваєте, пані Маріє, чи господар знову не забув принести вугілля, а це кілька рублів від Фредека, сам він не міг, на жаль, завтра обов’язково прийде, адже був учора, правда ж?»

Вона відчинила мені, щойно я постукав, ніби чатувала біля дверей або видивлялася мене крізь вікно. Економка повернулася до німців, які винаймали шестикімнатне помешкання на п’ятому поверсі; до вдови вона заходила тільки на дві-три години. Решту дня пані Вельц проводила на самоті. Вона не виходила з кам’яниці. Іноді до неї приходили сусіди чи знайомі сусідів: вона ворожила їм на картах або з руки, пояснювала сни. Що ще залишається на старість жінці з доброї міщанської родини? Пліткувати, вишивати на кроснах, сватати молодих, згадувати власну молодість. Якось вона мені наворожила, що я пошлюблю п’ять або шість жінок, сплоджу чотирьох синів і нагромаджу статок на цілий світ, а до того ж помру дуже молодим.

— Заходьте ж бо, пане Бенеку, запарю чайку, знову нестерпний мороз, бачите оті хмари на заході, вночі випаде такий сніг, що…

— Я тільки на хвилинку, завтра не можу, отож…

— Вранці заходив на сніданок Фредерик, він залишив щось для вас, прошу, там, на креденсі.

— О, Фредерик… так.

Пані Вельц затягнула мене з передпокою до вітальні мало не силоміць, крихітна, злегка сутула жінка в чорній сукні, чорному капоті, уся у чорних мереживах — уже дев’ять років вона носила траур за інженером Вельцом, який відійшов, занедужавши на пневмонію під час першої зими лютих. Я поцілував суху, зморшкувату шкіру її руки (рука пахла рум’янком і нафталіном). Вона з посмішкою висмикнула руку й подріботіла до кухоньки.

Пакуночок на креденсі був розміром із цигарницю. Я розгорнув папір. Wiener Spielkartenfabrik — Ferd. Piatnik & Söhne. Колода карт, уживана. Фредек переважно грав картами П’ятника, він купував півдюжини колод гамузом, тих дешевших.

— Звідки це у вас? — спитав я, коли вона повернулася з чаєм і печивом на таці.

— Що, карти? — пронизливо глянула вона. — Та я ж казала йому, щоб він покинув грати в азартні ігри, нічого путнього з того не буде, ну справді, пане Бенеку, любий, чи не могли би ви йому це якось пояснити, ви такий розумний молодий чоловік, а Фредерик, Боже мій, якби ж то він вдався у свого світлої пам’яті фатера, але ж ні, то в нього, певно, від бабці Горації, має добре серце, та легкодух і вітрогон, — як знає, що ніхто за ним не пильнує, то відразу прислухається, що йому там лихий нашіптує…

Звідкіля у неї ця колода? Певно, знайшла в речах, що залишилися від сина. — Саме сьогодні? Чи вона чекала з нею. — Навіщо?

Я сховав карти до кишені кожуха. Відтак вийняв пулярес, відрахував двадцять рублів, подумавши, додав ще п’ять.

— Пані Маріє, я маю повернути їх Фредекові. Чи не були б ви такі ласкаві передати їх йому, як тільки він зайде наступного разу? Я виїжджаю на кілька тижнів, прошу не хвилюватися, що не…

— Тікаєте до сонця, на село, так, пане Бенеку? — вона відміряла зі дзбанка чайну ложку меду. — Я вам геть не дивуюся, лікар теж казав мені, що це небезпечно для мого здоров’я і щоб я переселилася з Варшави. Але куди я маю переселятися, та й чи варто, мені й так уже жити недовго, а ви молоді, й справді, чи скінчився уже семестр в університеті?

— Імперський має канікули взимку. Пані Маріє…

— То куди ви їдете?

Я зціпив зуби.

— Відвідати батька.

Вона збентежено закліпала.

— А хіба ви не казали, що ваш батько помер?..

— Та чому ж, нічого подібного. Живий. Іще. Мабуть.

— Ах.

Вона уважно до мене придивлялася, нахиливши кістляву голову в чорному чепці, з чайною ложкою меду, яка зупинилася на півдорозі до затиснутих у задумі губ. Тепер я мав би розвернутися і вийти — втекти, — не зважаючи на її прохання і благання. Тільки ж вона мовчала — дивилася на мене широко розплющеними очима, ніби чекаючи якогось знаку, — зависла в повітрі рука дедалі виразніше тремтіла.

Урешті-решт вона відклала ложечку й гучно цмокнула.

— Але чого ти так боїшся, синку?

Я невпевнено посміхнувся.

— Підійди-но, — кивнула вона підбадьорливо, — ну ж бо, я тебе не з’їм.

Вона вхопила мене за руку.

— Покажи.

Ворожка встигла тільки випростати мені пальці й похитати головою над обгризеними до крови нігтями; та перш ніж вона повернула мені руку долонею вгору, я вирвався.

— Я тебе так не відпущу, — буркнула вона, підводячись. — Хочеш, щоб я зажурилася до смерти? Фредерик теж мені нічого не каже, ви ніколи мені нічого не говорите. Якби Вінцентій, упокій, Господи, його душу, послухав мене й не пішов тоді на Праґу…

— У мене немає часу на ці пасьянси!

— Тс-с-с, дитинко, зараз ми все хутенько з’ясуємо, — з’ясуємо, пояснимо, просвітлимо, — зараз ми побачимо, lux in tenebris, вже, вже.

Жваво наспівуючи, пані Марія вийняла з креденса баночку з чорним огарком, прибрала зі столу тацю із філіжанками й блюдцями, кошичок із засушеними квітами, в’язання і пряжу та сувертень рублів, поправила мереживну скатертину й переставила лампу на присадкуватий комодик, який ховав за орнаментованими дверцятами зіпсовану оркестрину. Вийнявши огарок, вона умістила його посеред столу на перевернутій накривці від слоїка. Потому взяла мене за руку, за рукав кожуха, й енерґійно потягнула до вікна.

— Тут, — сповістила ворожка, поставивши мене за який метр від стіни, вкритої вицвілими шпалерами із узором з очерету й журавлів. — І прошу не рухатися, ну, дуже прошу. — Я пробурмотів щось на знак згоди й залишився стояти, засунувши руки в кишені розстебнутого кожуха, з ногою, відставленою на крок у бік дверей. Пані Марія повернулася до столу. Послинивши пучки пальців, вона скрутила між ними чорний ґніт тьмічки, скрутила, випросталася й аж замуркотіла від задоволення. Ворожка чудово забавлялася, не сумніваюся, що саме задля таких моментів вона й жила. Жінка приклала запаленого сірника до ґноту. Я бачив пані Марію збоку, схилену над столом із червоного дерева, як вона обережно тягнеться до тьмічки згори, полум’я сливе торкалося її пальців. Пролунав сухий тріск, наче перелом невеликої кістки або удар ременем об дерево, й вогонь перескочив на тьмічку, за мить секунди міняючи барви навспак. Кімнату виповнила яскрава пітьма. Тремтяче тьмітло розлилося на світ, ковтаючи в щільну тінь круглий стіл, схилену над ним Марію Вельц, ампірні крісла, оркестрину, образ Марії з Немовлям у золотому окладі, старий креденс, знімки покійного інженера, сервіз берлінської порцеляни, дюжину глиняних глечиків на низькій жардиньєрці, грамофон із тріснутою трубою, жалюзі, штори й папороть біля вікна. Тьмітло, мабуть, витекло далі, за вікно, — над вулицею Холодною мусило зробитися темніше, і якби хтось із перехожих підняв голову, то побачив би на третьому поверсі прибуткової кам’яниці поміж жовто освітленими прямокутниками вікон одне чорне, мов смола. Натомість тут, усередині, межі мороку визначали предмети, які опинилися на шляху в тьмітла, — світінь, яку воно кидало, лягала геометричними плямами світлости: під столом, у кутку за шафою, позаду пані Вельц. Коли вона поворушилася, то поворушилася і її ясна світінь. Однак тьмітло не було звичайним реверсом світла; воно не оминало перешкод по прямій, та й самі межі мороку й світіні не залишалися незмінними. Шафа не рухалася, тьмічка не міняла позиції, а все ж прямокутник відблиску на шпалері за бічною стінкою меблі то стискався, то роздимався, лінія світла й пітьми еліптично вигиналася назовні й усередину, від верхнього кута світіні щомиті виростало лійкувате продовження блиску, розширюючись аж до стелі, щоб одразу ж згорнутися в собі й устромитися кривим іклом пітьми в глиб світіні… Гарячкове лопотіння світла й тьмітла не сповільнювалося ні на секунду.

— Стій. — Я став, а пані Марія, квапливо бурмочучи літанії до Богородиці, обійшла довкола столу й сховалася у блиску в кутку за шафою. Звідти вона докладно бачила світінь, яка танцювала на шпалері позаду мене. Інстинктивно я хотів озирнутися через плече, побачити форму світла, що падало на стіну.

— Стій! — Я завмер. Змушений тепер дивитися просто перед собою, я нерозважливо поглянув у чорне полум’я тьмічки й надовго осліп, масляниста смола залляла мені очі. Я заплющив повіки. Пані Марія і далі щось бурмотіла, її слова зливалися у мелодійне буркотіння. Які ж зображення я висвітлював на вицвілому папері з очеретом і журавлями? На святого Андрія виливають віск крізь ключі, ці форми також нічого не значать, дитяча ворожба, забава, марновірство.

— А тепер думай про нього. — Що? — Про батька. Думай! Нехай він постане в тебе перед очима! Повторюй! — Мене охопило роздратування. Я повернувся на обцасах, обличчям до своєї світіні, й розплющив очі. Силует холодного вогню розкинув переді мною руки, в кущистій короні іскор, на поплутаному корінні блискавок, наче у вікторіанській сукні з електричних ниток, із довгим шпилем, встромленим під себе навскоси. Я вражено заточився.

— Згасіть це, пані! — Марія кинулася до столу й накрила рукою тьмічку, гасячи вугляне полум’я. До покою повернулися світло лампи й сірий блиск зимово-липневого вечора з-за вікна.

Я потирав очі, засліплені двічі — темрявою і ясністю, — упевнений, що під повіками зіниці мої пульсують, немов блудні вогники тьмітла.

Вдова Вельц напоїла мене гарячим чаєм, підсунула тістечка.

— Ніхто сам собі не може ворожити від тьмічки, пане Бенеку, не треба було. Що ви побачили?

— Мене засліпило.

— Недобре, недобре. Ви впевнені, що ваш батько живий?

— А що таке?

— Нічого, нічого, я сподіваюся, що він живий і здоровий, прошу мене вибачити, я не хотіла вас страшити…

— Страшити? — я сухо розсміявся. — Чим?

Уперше вона уникла мого погляду. Ворожка сховала тьмічку в слоїк, закрутила накривку, слоїк поставила на полицю у креденсі, замкнувши його на ключ. Вона рухалася з притаманною літнім людям перебільшеною обережністю, неначе кожен рух мусила спочатку продумати, запланувати й згодом виконати.

Лиш у рідкісні моменти, — як оцей, як зараз, — коли вираз радости полишав її обличчя, тендітна шкіра демонструвала всі зморшки, пташині складки розтягалися під підборіддям і горлом, повіки опадали.

— Коли Фредерик мене відвідує, я теж йому ворожу, як тільки вмію. Я намагаюся забути, а якщо не можу забути, то намагаюся змінити долю — попередити його, щоб він уникнув долі. Я знаю світло смерти, ту світінь, яку вона кидає, це його доля, — я кажу йому, але він мене не слухає, може, вас послухає, прошу за ним приглянути, пане Бенеку, благаю вас, — якби він загинув, як показує тьмітло, раптово, молодим, трагічно, в гніві, якби він загинув, то я не знаю, що вчинила б.

Вона обережно присіла на крісло, згорбившись мало не навпіл; тремтячою рукою жінка піднесла до обличчя батистовий носовичок.

— А тепер ви виїжджаєте, й теж, теж… я знаю це світло! Хто, хто за вами пригляне?

З кожним словом вона дедалі більше кулилася на тому кріслі, дедалі крихкішала, безпорадна, нещасна, усе ближча до маленької, розгубленої дівчинки — під мільйоном зморщок, у жалобній черні.

— Я молитимуся за вас щодня, пане Бенеку. Ідіть уже.

Про омани паморозі

На Залізній із розбитого воза розлилася гноївка — рідке добриво замерзало на бруківці, на тротуарі. Я обережно ступав уздовж стіни. Коли з-за рогу, з Цегляної, раптом висипала група п’яних робітників, я мало не беркицьнувся. Вони обклали мене брутальною лайкою і помчали у свій бік. Із шинків, кнайп, кублищ і гадючників їм вторували відлуння хрипких співів, непристойні вигуки, з фліґелів і підвалів долинали звуки мандоліни й гармоні. В глибині Залізної, де над снігом палали в вугільних кошах вогні, битий метал гучав, як тріснутий дзвін. Трамваї принаймні влітку мали би нормально курсувати, тим часом рейки обмерзали твердою кригою, і вистачало одного переходу лютого, щоб найкраща сталь розкришилася, мов крейда. Тож міський голова Міллер вирішив замінити всі рейки на крижлізні, підписав із Сібірьхожетом багатомільйонний контракт, і тепер удень і вночі на вулицях Варшави лунали удари молотів. Я минав групки працюючих чоловіків, попри мороз роздягнених до сорочок. Вони муситимуть також змінити тягу. Поверталася прихильність до кінних трамваїв. Відколи люті пройшлися Надвіслям, щоб загніздитися на Лещинській, неподалік електростанції, Compagnie d’Electricité de Varsovie постійно потерпала, раз уже навіть опинилася на межі банкрутства; а варшавська філія Електричного Товариства Шукерта й Спілки реґулярно платила місту ліцензійні штрафи, коли вуличні ліхтарі раз у раз відмовлялися працювати й цілі квартали залишалися неосвітленими. Акурат західна дільниця й далі була ще слабо електрифікована. Городовик, спершись на газовий ліхтар, пахкав люлькою, забиваючи сморід промислового гару. З кухонь, пралень, з глибоких канав і темних задвірків також долинали гострі запахи, не придушені низькою температурою. Ці околиці я намагався перетнути якомога швидше. Десь позаду інший перехожий спіткав веселу компанію пролетаріату; почулися крики російською, спершу обурені, потім — нажахані. Я навіть не озирнувся. Сніг перестав порошити; всі площини, горизонтальні й похилі, вкривав шар чистої білости, що іскрилася кристалічно в газовому й електричному освітленні метрополії, — у такі миті Варшава справді красива: коли вона менше нагадує Варшаву, а більше — листівку з Варшави.

Я жив у цьому місті, але місто жило поза мною. Наші кровоносні системи не поєднувалися, і не перехрещувалися наші думки. Так живуть поруч, один на одному — паразити й жертви. Але хто тут на кому паразитує? Певною вказівкою може бути поведінка лютих: вони гніздяться серед найбільших людських скупчень.

Неподалік від Каліського двірця я купив хліба, ковбаси, слоїк журу й сушених слив. Учора каварняний жебрак — нині сливе багатій; учора один із вічних варшавських студентів, з перспективою наступних тисячі вечорів, проведених за горілкою, цигарками й картами, на шляху до ранньої старости, увінчаної більш-менш романтичною смертю від сухот чи пранців, — а сьогодні… хто? А я ж бо вже понад рік, відколи померла матір, тільки й чекав нагоди, чекав грошей, — щоб утекти. Подалі з цього міста, подалі від цих людей, подалі від мене в цьому місті. Яким же благословенням є для нас незнайомці: я скажу їм, що я безневинний молодий учитель математики, пригноблюваний русифікаторами з Конґресівки, й ним для них буду, й одразу ж стану ним для самого себе. Бенедикт Ґерославський зійде з мене, як вилиняла шкура зі змії, адже тільки так ми можемо відродитися ще в цьому житті, повторно народитися на цьому світі. Яке ж то благословення — незнайомі, чужі!

Отож, Капська провінція, антиподи, Західна Індія, може Константинополь. Тисячу рублів — вистачить.

Ковбасу одразу ж занюхала блудна дворняга — вона обгавкувала мене від фільтрувальної станції до артилерійських казарм. А біля самих воріт мене вхопив якийсь сухотний коротун у шапці залізничника; я вирвався, ховаючи покупки за пазуху. Сухотник махав папером, хрипко кашляючи. Я вже хотів було гукнути сторожа Валентія, коли незнайомець вгамувався; притискаючи руку до грудей, він дихав неглибоко, ритмічно киваючи головою, наче справді ковтав повітря, пара видобувалася з його уст короткими періодами. Тоді я помітив, що в нього немає лівого вуха, під шапкою залишився червоний рубець й опухлий клаптик плоті. Найімовірніше, обморожений.

— П-пан Бенедикт Ґе-ероссславський, — засвистів він.

— Маю честь, — сказав я, просуваючись попід стіною до воріт.

— С-с-син Філіпа. М-маємо прох-хання до вас.

— Останню копійчину я щойно пропив. Пропусти мене, до дідька, бо покличу сторожа!

Він уклав мені до кишені кожуха той папір — запечатаний конверт.

— Передайте йому й-його, він знатиме.

— Що? — я викинув конверт на сніг. — Забирайся!

Сухотник подивився з докором. Він підняв його, обтрусив, витер рукавом.

— Д-ддумаєш, ми не знаємо, що д-діється на Медовій? Чиновники говіркі, — він знову закашлявся. — Тримай!

Кричати? Втекти? Гепнути його слоїком по чолі?

Я обережно взяв конверт у вдягнуту в рукавицю руку.

— Якщо це якісь кляті пілсудчиківські…

— Не б-бійся, с-с-сину. Кілька с-слів від приятелів зі С-стрільців.

— Ви що, не маєте своїх людей у Сибіру?

— Минуло п’ять років, як наш-ш-ші люди з ним бачилися.

Я знизав плечима.

— Що ж. Раз вам так сильно важить, пошліть туди з листом нарочного.

Одновухий нічого не відповів, — я зирнув на нього, він відвів погляд, — і тоді я зрозумів, що пепеесівцям і пілсудчикам батько потрібен з тих самих причин, що й царським.

Я роззирався по вулиці; ніч була молода, тротуарами й далі прослизали пішоходи, тяглися по закрижанілому брукові сани й вози. Я відступив до тьмяних воріт.

— Зима за мною стежить.

— Уже ні.

Я задкував, аж поки не увійшов на перше подвір’я кам’яниці. Невисокий сухотник залишився перед воротами — худа постать у напівкруглій рамі темного коридору. Він дивився на мене з-під кривого дашка, засунувши руки в кишені довгого пальта.

— Передай йому. Він знатиме.

— А може, ти аґент охранки!

— Ну, не б-бійся.

Він насунув шапку на безвуху голову й пішов.

Зиґа досі не повернувся. Я пожував ковбаси з хлібом, запиваючи холодним журом. Конверт я кинув на купу книжок, прямокутник чистої білі вабив погляд. Я спустився до пані Бернат, придбав відро вугілля і натопив у печі. Прибравши зі столу частину безладу, я відкрив було Альфредів портфель, але одразу ж мені пригадався незакінчений лист до панни Юлії — я знайшов його вкладеним в останній номер «Mathesis». Тепер доведеться переконувати її в чомусь зовсім протилежному… Я хухнув на перо, змочив сталеву поверхню теплою слиною. «Забудь, панно, що я тут вище написав. Нещодавно трапилися події, які роблять неможливим сповнення наших планів до кінця, як ми це були задумали. Я виїжджаю, і мене не буде в Царстві упродовж місяця, а можливо, й довше. Мій батько, якого ти, панно, не знаєш, хоча, як тепер мені зринає у пам’яті, зустрічала раз чи два, коли ми ще дітьми були», — у Вільківці, тисяча дев’ятсот п’ятого чи шостого, напровесні, зелень свіжих трав і крижана ранішня роса на яблунях у саду, білі хмари в небі й гладкі скиби землі на полях, землі такої чорної, що майже фіолетової, весна, й на світанку за вікнами щебечуть птахи, молоді павучки в шпарах дерев’яних стін, у повітрі запах свіжого вершкового масла й свіжої гноївки, коли корови виходять із обори. Й що ще? — Запах дитинства, коли я прокидаюся з гарячим сонцем на губах, під чистим льоном, на гусячому пір’ї, а двір уже тріщить і скрипить, і гукає, і стріляють старі дошки під ногами у Ґрети, коли піднімається вона до нас на другий поверх, щоб розбудити дітей і припильнувати читання ранкової молитви, а за вікном дзеленчить ланцюг колодязя, кудкудакання, качки, гуси й кури, а іноді короткий собачий гавкіт, покрикування наймитів, тупіт копит і теркотіння бричок, коли з’їжджаються гості.

… Приїхали кузени Тшцінські й вуйко Боґаш, і родичі матері з Західної Пруссії, і багато людей, яких я ніколи раніше не зустрічав, аж поки садиба не перетворилася на дім чужий, повний чужих людей і чужих голосів, де всі були однаково господарями й гостями. Через цей дім і лісничівку переточилися цілі сім’ї з дітьми, слугами, собаками й дітьми прислуги. Спершу це було дуже бентежно — треба ж бо їздити на ярмарки, до міста, щоб побачити щось нове, а тут нове приїжджало до нас, незнайомі люди в небаченому вбранні, які розмовляли незнаною мовою, не польською, не німецькою, не французькою, не латиною; заїхало також під садибу авто, з великими смородом і галасом. То вже було свято і ми гладили блискучий carrosserie з благочестивою повагою, а Андрюха ганяв нас, гукаючи з ґанку… Але через кілька днів переважила дитяча знемога, втома від постійного напору розваг, я не розрізняв родичів, не лічив гостей, чи вони тільки-но приїхали, чи просто поверталися з прогулянки на озеро, — я лежав на піддашші в стодолі, поглядаючи на подвір’я крізь дірку від сучкá, й так засинав у прохолодному сіні; аж з’являлася під драбиною мати, яка завжди знала, де ми, й то був час мити руки й сідати вечеряти.

… На тиждень чи два з’явилася також із батьками Юлька; ми навіть бавилися разом. Я не пам’ятаю, як вона виглядала, — каже, наче була незґрабною дитиною, — зате пам’ятаю, як панна Аліція завжди виконувала найменші її примхи. Пам’ятаю, я питав маму, чи не могла б Юлька залишитися з нами на довше — наскільки легшими були б уроки, якби гувернантка зважала бодай на частину наших забаганок. Мабуть, мати зберегла це в пам’яті як знак моєї симпатії до Юльки.

… Емілька ще тоді була жива, вона усюди ходила за нами, а за нею слідом — кульгава такса Міхалка: вони ставали віддалік і придивлялися до наших забав великими, вологими очима. Сад особливо пасував для гри в хованки, в індіанців і ковбоїв, у зайців і собак. Проганяв нас лише скоцюрблений мало не до землі татарин Учай, котрий щодня обходив молодники, обіймаючи стовбури й погладжуючи тонкі гілочки, свіжо виросле листя. Старші діти, діти приїжджих жорстоко його дражнили. Він погрожував їм березовою ломакою. Для Емільки він ховав у кишені мальвові льодяники; Юлька це підгледіла, й ну ж бо примилятися і леститися, закочувати блакитні очка й гризти кіски, — аж старий прогнав і її. Вона потім дулася цілий день.

… Батько з’явився тільки тоді, коли родинна рада вже завершувалася, коли частина візитерів уже повернулися до себе. Нахилившись над ліжком — тінь у місячному світлі, Болек прошепотів мені одного вечора: «Приїхав!» — і я пам’ятаю, що цілу ніч не міг потім спати, лежав із широко розплющеними очима, вслухаючись у протяжне дихання будинку й шерехтіння нічних комах. Батько приїхав! Я побачив його вранці, коли він розгнівано кричав на зібраних у вітальні родичів; ми підглядали крізь вікно, поки мати нас не прогнала. Не пригадую, але це я пам’ятав раніше: чи батько відрізняється від уявлення про батька, чи злився докупи в моїй пам’яті, але жодні випадкові риси не могли його змінити, в сорочці чи сурдуті, з бородою чи голений, кричить чи сміється, здоровий чи виснажений, такий чи інакший — Батько. Позаяк ми бачили його так рідко, раз на кілька місяців, то наскільки ж сильніше я мусив пам’ятати уявлення про нього. Якби він не з’являвся взагалі, був позбавлений тіла, обличчя, голосу й рис характеру, чи був би він менш реальним? Існування не є необхідним атрибутом хорошого батька.

… Перед обідом усі ще вийшли в сад, там розділилися на групки, внутрішньородинні фракції, які поступово розійшлися поміж дерев. Ми, діти, звісно, не мали поняття, про що дорослі так запекло дискутують. Там не обходилося без погрожування кулаками, здіймання рук до неба, даремного закликання імені Божого, ба навіть бувало, що хтось кидався на опонента, даючи волю рукам, утім так повільно, щоб інші вусаті й бородаті дядьки змогли упіймати й спинити в повітрі стиснуту в кулак десницю. Вони розходилися і сходилися. Ґрета й Міхалекова приносили з двору студене молоко й лимонад, охолоджене в колодязі пиво й чисту крижану воду. Потім вони прогулювалися між деревами з кухлями та скляницями в руках, з металевими кубками й порцеляновими філіжанками, коли бракувало іншого посуду.

… Я ховався за яблунями, визираючи з-за стовбурів і з-під гілок, — так я тепер підглядав, так підслуховував, індіанець у білих черевичках і солом’яному капелюшку, ковбой із гладко прилизаним проділом. Це також була забава; я безгучно хихотів, перебігаючи від яблуні до яблуні. Задивившись на батька, який жестикулював люлькою, я мало не налетів на Учая. Він хотів ухопити мене за комір, я вислизнув, загубивши капелюха, — побіг у неправильному напрямку. — Чиї то цуценята! — спалахнув батько. — Навіть тут людина не має спокою! Мусять конче плутатися під ногами! — Сина власного не впізнаєш? — Болек? — Бенедикт, — поправив його хрипко старий Учай. — О, так, так, — буркнув батько, посміхнувся і скуйовдив мені рукою волосся. Я підняв голову, широко посміхаючись у відповідь. Він дивився уже поверх мене на вуйка Боґаша, який варнякав щось про ціни на землю та оренду у Варшаві й що так було би краще для всієї родини, і не можуть же ж усі страждати через одного aufbrausend Dummkopf. — Не перешкоджай таткові, — матір відвела мене вбік. Я слухняно став поруч із Емількою. — Болек! — Хихотіла мала Емілька, вказуючи на мене пальцем. — Болек! — Такса також потішалася, виваливши довге язичище. Копнути того пса! Вирвати Емільці золоті кучері! Зіштовхнути її в гноївку! Задушити! А якщо не можна — втекти звідси, перш ніж я зроблюся червоним, перш ніж розплачуся. А якщо не можна — Болек! — Сміюся разом із нею. — Болек! — Ми сміялися — з чого? Я не міг стриматися, принцип сорому був сильнішим навіть, ніж гнів, навіть ніж…

— Але хліб на підлогу навіщо ж скидати!

Я важко підвівся з-за столу, все ще заспаний. Остання сторінка листа прилипла мені до щоки; я дмухнув — вона ковзнула на підлогу, де Зиґа, стоячи на колінах, чистив від бруду половину буханця.

Я голосно позіхнув.

— Виходжу — тебе немає; приходжу — тебе немає; учора ти з нами напився до смерти, а сьогодні знову рання пташка, у-у-у, огида бере.

Зиґмунд поклав хліб на свіжу газету, понюхав другу палку ковбаси, підняв брову.

— Випустили тебе, хе-хе.

— Ти вже встиг наслухатися.

— Еге ж. Казали, половина Цитаделі приїхали сюди за тобою, тягли в кайданах просто до Десятого.

Я знайшов чистий аркуш паперу, підстругав цизориком олівця.

— Запишу тобі ці прізвища й суми. Тільки їм даси, нікому іншому, хоч би тобі Христом-Богом присягали; й лише стільки, ні на копійку більше. Нехай обов’язково пишуть розписки. Ага, ти не знаєш, коли я повернуся.

— А коли ти повернешся?

Я вийняв пулярес, відрахував купюри.

Зиґа скинув верхній кожух, тугіше перев’язав фуксівську бекешу й уже збирався було йти на кухню до пані Бернат заварити окропу, — та коли це побачив, пригальмував, закурив, підкрутив вуса.

— Я й не думав, що ти маєш таких щедрих знайомих…

— Не питаєш про відсотки?

— … таких сердешних шейлоків. Добре, кажи.

Я розповів йому про батьків вирок і пропозицію Міністерства Зими.

Він смикнув себе за бороду, аж йому на очі сльози навернулися.

— І ти туди їдеш?

Я знизав плечима.

— Тисяча рубликів, ну й коханому таткові припаду до ніг…

— Якби я тебе не знав, то, може, би й повірив, — він струсив цигарковий попіл поміж старих свічок. — Це деньги для євреїв, але чи ти залишаєш щось на комірне? Чи доведеться пошукати в університеті нового сусіда по кімнаті? Ти взагалі збираєшся повернутися з того Сибіру?

— А що таке?

— Ой, смуток тобі з очей визирає.

— Не мудруй, — я відрахував ще шістнадцять рублів. — Тримай, заплати заздалегідь. Як щось трапиться, зателеграфую.

Він підсунувся ближче до мене.

— Тебе чимось шантажують? — прошепотів він. — Га, Бенеку?

Я посміхнувся.

— Скажімо так, у мене погані передчуття.

Він похитав головою.

— Погані передчуття! Ти сам собі не зізнаєшся в очевидному, то що ж лишається? Передчуття. Ти дуже добре знаєш, про що йдеться. Вони збираються використати тебе проти нього, либонь, не мають іншого способу. В’язням після процесів чотирнадцятого і п’ятнадцятого скоро закінчаться вироки, а зручніше би їх затримати там, на засланні. Якась провокація, підкинутий лист із планом замаху, чи бомба в багажі… Пам’ятаєш справу капустяних есерів? Куди ти пхаєшся, Бенеку, заради Христа!

— Медова каже, що йдеться про лютих.

— І ти в це віриш!

— Хочеш сливку?

Він востаннє смикнув себе за бороду й пішов готувати окріп.

Я вийняв з-під ліжка старий саквояж. Представництво Зими в Іркутську придбало мені місце в вагоні першого класу, такий квиток коштує майже триста рублів, я подумав було, чи не виміняти його на дешевший і не заробити на різниці. Треба буде розпитати в Москві. У кожному разі, комісар Прайс мав слушність: мушу замовити якесь порядне вбрання, а зараз нема що й пакувати. Я витягнув з-під ліжка шкіряні напівчеревики. Коли я востаннє у них ходив? Коричнева шкіра втягнула вологу і заросла якоюсь цвіллю чи мохом… Ну й слід придбати щось, підходяще для справжньої зими. Ніби літо, але з іншого боку — Сибір, а ще з іншого — Крига. Як це насправді виглядає? Світ лютих. Мусив розпитати на Медовій…

Грюкнули двері.

— Зиґа, ти, певно, чув щось на факультеті…

— Га?

— Про лютих. Що кажуть професори?

— Про що?

— Ну-у, як воно живе.

— Воно не живе.

— Що?

— Воно не може жити, це такий холод, що там ніщо не може жити, в живих організмах припиняється будь-який рух.

— Але ж вони пересуваються…

— Ну й що з того? Рух, зміна — що б це мало означати? — Він залив окропом оденки, узяв гаряче горня до рук, засичав. — Подивися, як вікна заростають памороззю.

— То й що?

— Подивися на паморозь, — кивнув він головою. — Навіть формою вона нагадує живу рослину.

— Це те, що натуралісти говорять про лютих?

Він знизав плечима.

— Не знаю. Мали бути гостьові лекції Бондарчука із Санкт-Петербурга, але їх скасували. Є різні здогади. Іноді я чую одне, іноді щось інше. Сибірські компанії та цар сиплють гроші на дослідження, Сибирское Холодо-Железопромышленное Товарищество заснувало власним коштом у Петербурзькому технологічному інституті катедру Криги, з Імператорського й Львівського туди також їздять люди, рано чи пізно все стане ясно.

— Якщо це взагалі можливо з’ясувати дослідженнями.

— Що?

Я відірвав погляд від віконної шиби.

— Питання існування.

Зиґмунд тільки пирхнув.

— Та йди ти! Я простий фельдшер. Скласти зламану ногу — складу, але чи та нога існує, — эта проблема требует иных докторов.

Я знав, що він натягне отаку маску. «Я простий фельдшер». Відразу ж почне голосити, наче неписьменний селянин, і чухати задницю. Сором керує нами по-різному; тепер я вже бачу його, куди не поглянь. Я відвернувся від Зиґи, демонстративно іґноруючи його, й схилився над саквояжем. Не дивлюся, не слухаю, не пам’ятаю. Це єдиний спосіб.

Зиґмундів батько народився у хаті вуглярів, Зиґмундів дідусь кланявся у пояс моєму дідові, цілував панові руку й шапкував перед його двором. Якби я Зиґу запитав, чи назве він це соромом? Мабуть, також ні, — в мові іншого ґатунку ми мусимо висловлювати прояви інакше: це гнів, ревнощі, ненависть, презирство, це співчуття, це дружба.

Ніхто не назвав би це соромом. Але я ж знаю, я бачу. Його турбота про мене, коли він стривожився і заходився розпитувати, чи мене, бува, не шантажують, чи не провокація та шорстка сердечність, немов ми з дитинства були дуже близькими, а ми ж ледве другий рік під цим дахом живемо й зовсім нечасто бачимося; як він завжди переймається моїми клопотами й одразу хоче допомогти… Нещиро? Та ні — якнайщиріше! І кому б я міг довірити стільки грошей, маючи певність, що той собі не візьме ні копійки? Тільки йому, тільки Зиґові — я ніколи не мав і не міг би мати кращого друга.

Ота дружба з його боку, безперечно, істинна — вона побудована на кам’яному фундаменті принципу сорому.

Він ліг спати, а я переніс лампу на стіл, змахнув крихти на підлогу й витягнув з-під купи газет і засмальцьованих папірців дві товсті папки, перев’язані шпагатом. Допомагаючи собі кривозубою виделкою, розсупонив вузли. Я не розв’язував цих папок від Великодня. Може, краще одразу кинути їх у піч? Я поглянув на першу сторінку. «У цій статті ми спробуємо показати, що неслушні не тільки логічні підходи до істини й омани, які випливають із думки античних авторів, але й так само неслушні новітні формулювання». Ми показали, що й наші так само мало варті. Я відхилив коцюбою дверцята печі й кинув зошит у жар. Другий — я упізнав його за чорнильною плямою на обкладинці — був чернеткою моєї незавершеної полеміки з Котарбінським; подумки я називав його «Книгою Померлих». «Чи справді “позиція померлого настільки сильна, що видворити його з минулого люди не можуть, бодай навіть усі про нього навмисно забули”? Тож, у якому сенсі “існує” те, що вже не існує? Чи всі твердження про минуле конче істинні або хибні?» Десь тут мають бути також Альфредові нотатки до його версії. Можливо, щось із цього ще придатне для публікації. Я розв’язав папку. Принаймні, матиму чим зайнятися у подорожі.

Альфред, однак, правий: ми втратили до цього запал, я втратив. Я відчуваю, що й далі тут щось не грає, — усі ті логіки калічні, й ми, і я це бачу виразніше, позаяк уже визволився від старих схем. Я не можу, проте, вказати кращого розв’язання, яке можна було би довести, суворо тримаючись математики. Що ж мені залишається: передчуття, швидкоплинні асоціації, мальовничі враження — як отой повторюваний спогад про лютого, завислого над вогнем у центрі міста. А також інтуїції, які навіть таким чином — образом, словом — годі описати: знання, вибудовані мовою першого ґатунку, назавжди замкнено в моєму серці.

Зиґа бурмотів щось до себе уві сні (іноді він провадив із сонними марами тривалі розмови), окремі слова годі було зрозуміти, але інтонація виразна: здивування, страх, роздратування. Я замкнув дверцята печі. Сажотрус нещодавно прочистив тягу, проте повітря гризло очі, дряпало в горлі, а вранці стіна й стеля над витяжкою знову будуть сіро-чорними від диму. Сусід знизу повернувся зі зміни на станції міських насосів і фільтрів, я упізнав його хрипкий заспів, з яким він кляв тещу та її родину; зараз до робітничої опери приєднається дружина. Я витягнув з-за печі ганчірки, якими погордував шматяр, і затикав ними щілину між дверима й порогом — принаймні крізь неї не увійде вночі мороз. За вікном уже розгулялася сильна заметіль, напевно, було десять градусів нижче нуля. Мимоволі я здригнувся, згадавши замерзлого вщент кота. Спершу температуру лютих пробували міряти ртутними термометрами — але їм бракувало шкали. Зимовики ж насправді не торкаються лютих. Мартинівці можуть стверджувати все, що їм заманеться, — якщо то правда, що казав Кожинський, — але людина залишається людиною, мусить дихати, кров мусить циркулювати в судинах, м’язи повинні працювати. Я підняв скло гасової лампи, прикурив цигарку від синього полум’я. Як, до дідька, можна р о з м о в л я т и з лютими? Так само успішно він міг би вести діалог із геологічними утвореннями. Так само успішно він міг би поговорити з математичним рівнянням. Я затягнувся, відкашлявся. «Рух, зміна — що б це мало визначати?»

Погляньмо на паморозь на шибі, на ці наче-квіти, які заростають по ній від віконниці до центру… Існує лише мороз, тиск зовнішніх умов; під його впливом волога об’являється у тій чи іншій іпостасі. Якби паморозь набувала ще складніших форм, хутчіше реаґувала на зміни зовнішніх умов, якби в її хитросплетіннях з’являлися глибші сенси, — чи тоді ми визнали б її самостійною, свідомою істотою?

Тож чому ми говоримо про лютих «вони»?

Чому про себе говоримо «я»?

Наскільки більше, наскільки істинніше існую я, ніж намальована на шибі папороть паморозі? Я можу сам себе осмислити? Ну й що з того? Здатність до самообману — це просто ще на один викрутас у формі льоду більше, виморожена на ура барокова оздоба.

Так постає ілюзія буття: накинутий невідомими законами зразок організовує випадкові елементи, до нього домерзають наступні, в обох напрямках — у майбутнє і в минуле, дедалі довші галузки паморозі, що тиражують ту саму ілюзорну реґулярність: що був, що є, що буде, що жив, що живе, що житиме — квітка льоду… лютий… я.

Слід нарешті спробувати визволитися від мови другого ґатунку, висловлювати істину так, як можна її висловлювати. Я н е і с н у ю. Не існується. Я цього не думаю. Я тут не стою, не дивлюся крізь обморожене вікно на снігову віхолу над дахами Варшави, на вири білої хуртовини, засмоктувані в пастку дворового колодязя, на брудне світло, яке зблискує крізь завірюху з вікон навпроти, — не вкидаю недопалок до печі, — не натягую на плечі гарусного светра, не вдягаю другу пару шкарпеток, бумазейні кальсони, потерте пальто — не збираю зі столу пожовклих нотаток, недописаного листа, Тайтельбаумових паперів, не гортаю записів і машинописів. Кожен цей вчинок відбувається, і діється те, що діється, — але ж це не квітка криги поворушилася на шибі, а лише мороз посилився. Студеніє.

Студеніє, треба докинути у піч. Докидається. Прикручується ґніт лампи. За вікном виє вітер, клекоче черепиця. Мочиться до нічного горщика. Вкривається периною і трьома ковдрами. Хухається на закляклі долоні. Зиґа голосно хропе, чується, як він повертається з боку на бік і плямкає уві сні.

Заплющується очі, й тоді повертаються образи, слова й думки. Бадьорі обличчя чиновників Зими над жорсткими комірцями. Лютий над гасовим вогнем на перехресті Маршалковської і Єрусалимських. Комісар Прайс із рукою на старому глобусі, рум’яне обличчя, веселі очиці. Мічка Фідельберґ, який гримить істинами невблаганної революції. Пан Кожинський, який випливає з мороку в хмару жовтого світла, чорна кукса руки на альбомі криги. Оскаженіла світінь на шпалері вітальні Марії Вельц. Обрис силуету безвухого пілсудчика — й конверт, білий, мов сибірський сніг. «Не б-бійсь-ся». Батько з револьвером у руці, подвійна пляма крови на чистій маніжці його сорочки, наче червоні лапки, у які взято вигук, постріл і побоїще.

Вітер реве й свище. Паразити бігають по темній кімнаті.

Їхати? Не їхати?

Якщо не всі дороги провадять до абсурду, то, однак, може й немає такої протоптаної, яка би не провадила туди, якщо веде нею хтось дивовижний. Хтось, хто там, де він не потрібен, є, — в момент утоми руку нам подає, — коли ми його шукаємо, він у нас самих ховається, і поглядом нашим уважним керує, — іде попереду непомічений і тьмяним світлом шлях нам освічує, — дивний провідник, ворог, приятель?

Частина ІІ Транс-Сибір

Розділ другий

«Направду, є ще, окрім існування і неіснування, третя ймовірність, так само, як, окрім того, що лампа — це жива тварина, й того, що лампа — нежива тварина, є ще третя можливість, що лампа — взагалі не тварина. Звісно, якщо лампа є твариною, то мусить бути або живою, або неживою у сенсі померлости. Так само, коли ми кажемо про щось, що воно живе або що воно померле, ми припускаємо, що воно взагалі є організмом. Подібно тоді, коли ми говоримо про щось, що воно існує, те щось утверджуємо, й коли ми кажемо, що воно “не існує”, коли заперечуємо, висловлюючи заперечливе судження, — ми припускаємо певну спільну для існування і т. зв. неіснування умову. Але можна й цю умову заперечити: сказати, що лампа не є ні живою твариною, ні неживою твариною, а лише, що вона геть не є твариною, сказати, що цей об’єкт узагалі ні “є”, ні “не є”, лише “не є” в іншому, ширшому сенсі, що не існує навіть те, що є умовою, щоб можна було слушно оголосити, що даний об’єкт “не існує” у першому сенсі. Мова цих речей не розрізняє».

Про міазми розкоші

17 березня 1891 року за юліанським календарем було оприлюднено рескрипт царя Алєксандра III, яким той повелів збудувати залізничну лінію, що пролягла б від станції Міас через Челябінськ, Петропавловськ, Омськ, Томськ, Красноярськ, Іркутськ, Читу, Благовєщенськ і Хабаровськ до Владивостока. 19 травня у Владивостоці спадкоємець престолу, майбутній Император Всероссийский Ніколай II заклав наріжний камінь в підвалини залізниці, відомої згодом як Великий Сибирский Путь, Транссибирская Железнодорожная Магистраль, Транссиб.

Її здавали в користування частинами — у міру того, як просувалося укладення шляху водночас із різних станцій, — урешті до лінії було приєднано також Москву й Санкт-Петербург; у жовтні 1904 року лінія простяглася від берегів Тихого океану до Балтики. Транссиб налічує близько десяти тисяч кілометрів у довжину. Прокладення цієї маґістралі збіднило Скарбницю Імперії на понад півтора мільярда рублів.

У брошурі історії і деталям спорудження Транссибірської залізниці було присвячено кільканадцять сторінок, а про манджурське питання і російсько-японські війни заледве згадувалося. Найкоротший шлях до Владивостока пролягає не через Благовєщенськ і Хабаровськ, а через Манджурію, через Забайкальськ, Харбін й Уссурійськ. Манджурію після захоплення японцями Порт-Артура й поразки російського флоту поблизу острова Цусіма в серпні 1905 року, на підставі мирного договору, укладеного після першої війни, віддали «у виняткове володіння Китаєві». Проте на початку другої війни Росія її повернула, зосередивши майбутнє протистояння довкола контролю за незамерзаючими амурськими портами та Сахаліном і навколо проблем безпеки Камчатки та північних сибірських шляхів; питання Кореї, Ляодунського півострова та Порт-Артура відійшло на другий план. У російсько-китайському договорі 1911 року Манчьжурія офіційно перейшла під владу царя; це обійшлося російській дипломатії у два мільйони рублів хабара для міністрів Піднебесної імперії. Та чим були оті мільйони порівняно з бюджетом будівництва Транссибу? Й нарешті уся траса маґістралі опинилася на території Росії.

Останні сторінки брошури, яку знаходив у своєму купе кожен пасажир класу люкс, містили опис проекту Кругосвітньої Залізниці, на яку мав перетворитися Транссиб після сполучення з лінією, що проляже від Чукотського півострова через Берінґову протоку на Аляску; Транссиб стане тоді Триконтинентальною Залізницею Париж — Нью-Йорк. Концесію на цю лінію отримав консорціюм Едварда Гаррімана, фінансований переважно інвесторами з Вол-стрит, а 1917 року почалося спорудження тунелю під протокою, зі сходу й із заходу. Будівництво, будучи саме по собі надзвичайно важким інженерним завданням, постійно відставало від графіку й затримувалося через розмаїті зовнішні чинники: чи то через війну з Японією, чи то через придворні інтриґи кількох Великих Князів, які — залишаючись акціонерами Лензолота — були прямо зацікавлені в тому, щоб тримати американців подалі від сибірських багатств, чи то через петиції Думи, де щомиті згадували про задавнені обрáзи з приводу продажу Сполученим Штатам Аляски, й, нарешті, через більш-менш явні акти саботажу конкуруючих із Гарріманом Sociétés Anonymes, Aktiengesellschaften і Companies Limited, яких за урядування Столипіна й Струве наплодилося у царській Азії безліч і які, втім, дедалі міцніше й глибше зросталися з економічним організмом Росії, і багато в чому саме їм вона була зобов’язана поліпшенням економічної ситуації, попри катастрофи на світових ринках. Єдине, що в період кризи не втрачає вартости, — це коштовне каміння й шляхетні метали, а видобуток природних багатств із надр є найпевнішим інтересом з-поміж усіх. Тільки під час спорудження Транссибу було виявлено кількадесят родовищ металевих руд і вугілля. Іноземні геологи, зрештою, також просторікували на тему схованих у надрах Західного Сибіру покладів нафти. Експорт крижліза зростав щороку на кількадесят відсотків; іркутська вежа Сибирьхожета начебто була найвищим будинком в Азії. У грудні 1923 року на Нью-Йоркській біржі за унцію тунґетиту платили 446 доларів і 30 центів, понад двадцятикратну ціну унції золота.

Без сумніву, в тому всьому було багато царської пропаґанди, — але про те, що з Сибіру плинуть великі багатства, свідчив бодай інтер’єр вагонів першого класу в Транссибірському експресі, «найрозкішнішому потязі світу». З брошури можна було довідатися, що нинішній рухомий склад — третє покоління після вражаючого помпезністю рухомого складу, представленого на Всесвітній виставці в Парижі в 1900 році, — виготовлений на Сяноцькому вагонобудівному заводі Л. Зеленевського й Львівському заводі машин, котлів і помп. Тож принаймні шасі й сталевий кістяк вийшли з-під рук польського інженера; інтер’єри проектували росіяни, частково за зразком дзеркального ампірного салону Ніколая I, зрештою, також виготовленого поляками. Стіни над панелями й стелю отделения було оббито темно-зеленим круазе, оздобленим золотими й сірими рослинними мотивами. Латунні вироби — шишаки, клямки, замки΄, засувки, рами, окуття, решітки, ручки й гачки — були відполіровані, аж блищали в електричному освітленні, нагадуючи радше підвішені в повітрі краплі й плями металевої рідини. Усьому було надано вигадливих, хоча й непрактичних форм, іноді таких складних, що вони повністю маскували їхні фактичні функції. Довгенько довелося вивчати симетричні ручки вікна, відлиті у вигляді рикаючих левів із задертими хвостами. Отож, щоб відчинити вікно в купе, потрібно було посмикати левів за хвости, а щоб зачинити — втиснути металеві язики тваринам у пащі. Щоб засвітилися лампочки, приховані за кольоровими абажурами, слід було покрутити настінний вимикач — золоте сонце з товстими спіральними променями. Згодом подумалося, що вимикач, найпевніше, справді виготовлено із золота. Постіль було пошито тільки з найлегшої бавовни й шовку. Підлогу вкривав товстий килим кольору іржі. Знялося взуття і сталося на ньому в самих шкарпетках, потім босоніж — пестощі для босих ніг. Чулося, як дотик, запах і барви люксу проникають крізь шкіру, присутні в повітрі й у світлі, хвиля за хвилею, осідаючи в м’язах, у крови, в кістках маленькими молекулами насолоди.

Транссибірський експрес вирушив із Ярославського двірця в Москві 18 липня, у п’ятницю, о десятій годині вечора, що відповідало розкладові руху, надрукованому в Путеводителе. В стіні, поруч із міні-секретером і шафкою для одягу, навпроти захованої за дзеркалом умивальниці, містився невеликий буфет. Тільки-но потяг розігнався, налилося з вітальної плящини добре охолодженого шампанского. До дна! За Бенедикта Ґерославського, ким будеться серед тих, хто не знає Бенедикта Ґерославського! За вікнами мигтіли тіні будівель передмість, потім села й дерева — потяг виїхав із московської зими, раптом шиби залляв черешневий кармін літнього сонця, сяйво після сонця, бо саме світило вже сховалося за небокраєм, але й так полум’яно заблищали в купе усі ретельно відполіровані замки, заясніли панелі й тканина оббивки. Шарпнулося лев’ячі хвости, відчиняючи вікно, й літо влилося усередину, теплий вітер напнув гаптовані завіски й оксамитові фіранки. Стоялося з головою, устромленою у струмінь того вітру, під катарактою сонячної рожевости, із напівзаплющеними очима й напіввідкритим ротом. Хвилина, дві, й більше, аж поки втратилося відчуття часу — залишилася тільки одна міра: тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК.

Не розпакувалося багажу. Малося три валізи й ручну торбу — зношений саквояж продалося у московському ломбарді, як і кожух і решту старого одягу, тобто ту невелику його частину, яку схотіли там узяти. — В тому самому ломбарді, де придбалося стильний ціпок із набалдашником зі слонової кости в формі дельфіна, перову ручку «Вотермена» (позолочений Eyedropper) і годинник, маркований Uhrenfabrik Й. Раушенбаха, з посрібленим ланцюжком, а ще перстень-печатку з Корабом на геліотропі. Звідки в арбатській заставні сиґнет із польським гербом? Але якщо він знайшовся за такого збігу обставин, то не придбати його — це все одно, що повернутися спиною до кохання з першого погляду. Ґерославські належать до гербу Любич, та яка різниця тим, хто Ґерославських не знає? Шляхтич і шляхтич, один пес, аби каблучка на пальці добре пасувала.

Засунулося валізи до сховків, вийнялося тільки піжаму, шляфрок і лазневе приладдя. (У класі люкс були великі, повністю обладнані ванні кімнати). Перш ніж добряче посутеніло, у двері постукав проводник вагона, товстун із селянським обличчям, у подібному до козачого мундирі із золотими позументами й лискучими галунами. Він вітав усіх нових пасажирів, випитуючи, чи їм чогось не треба, чи зручно їм у купе, а якби, однак, щось — до ваших послуг, до ваших послуг, Ваші Величності. Всунулося йому в жменю трирубльовку. Вдень і вночі, Ваше Благородие! Згодом він приніс дзбанок гарячого чаю; одне з головних завдань проводника полягає у тому, щоб пильнувати вогонь у вагонному самоварі. Чай придався: натрапивши в паперах на конверт безвухого пілсудчика, насвистуючи й відбиваючи ногою ритм, відкрилося його над парою. Бенедикт Ґерославський спалив би конверт, не відкриваючи, — але отой Бенедикт Ґерославський віддалявся з кожним обертом коліс експресу, тук-тук-тук-ТУК, слід забути про Бенека-сіромаху.

У конверті був єдиний аркуш паперу, складений тричі, на якому товстим, жирним машинним шрифтом було надруковано дванадцять рядків безглуздих низок літер.

XROZOJLBEXWABTXVEFIS

AMOKOREWSDXWFCEYTKUY

HVOZLFARJSODLAYTOREE

KJPVORAABTXWBATFBAOG

LJZBKNCGBBKVNYEUTJCF

JCARSXSFBYOKMXDLNGWZ

AHSALREZSXDRJCARYDWH

HJMSPMZPJXCPFYILMWIR

JYRGFLIDARMPFGBYPWLB

UNXUJNWPFAZZUJRLNDXR

VAYLSYRGZKEKAREEAHJL

TI

Ха, вони знали, що не можуть довіряти посланцеві! Кожен би відкрив конверт, і це диво, що витрималося так довго.

Однак одразу з’являється збентеження і щось на зразок гніву — на кого? Вони сподівалися нечесности й, будь ласка, мали рацію!

Переписавши закодованого листа, прикусилося кінчик пера. Як розкодувати цей шифр? Чи його взагалі можливо розкодувати? Математики не займаються шифрами, то царина лінґвістів, фахівців зі структури мови, зокрема класики із задоволенням у це бавляться, латиністи, елліністи. На чому такий шифр засновано? На підстановці одних літер замість інших, зміні порядку їхнього розташування, дописуванні літер, що затемнюють зміст? Може, важливе розташування знаків на сторінці, оті одинадцять рядків по — порахувалося — двадцять літер і дванадцятий з двома. Пробувалося читати літери із певною реґулярністю. Пробувалося виписувати слова за горизонталлю й за вертикаллю, й за діагоналлю, й навіть за рухом шахового коня. Марно, нонсенс накладався на нонсенс, xvzafy robllr ozkrig zlnedz

Бфухх! Прокинулося тільки після раптового шарпання потяга, експрес стрімко гальмував, вищали на рейках заблоковані колеса; лист, ручка й блокнот, заповнений зразками невимовного белькотіння, зсунулися з вузької стільниці секретера. Подивилося на годинник. За десять друга московського часу. Згідно з брошурою, потяг мав би вже минути Володимир на Клязьмі й виїжджати за межі Золотого Кольца, тут не було передбачено жодних зупинок.

Відчинилося вікно, визирнулося у ніч. Потяг стояв у чистому полі, світилося лише вікна вагонів. Праворуч із сусіднього вікна вихилилася кругла голова літнього чоловіка в дротяних окулярах, ще не цілком лисого, із статечними вусами. Обмінялося посмішками й увічливими вітаннями. Ламаною російською він запитав, чому ця аварійна зупинка, чи сталася аварія. Чоловік представився як інженер Вайт-Ґесслінґ, англієць, який працює в одній із компаній Сибирьхожета. Перейшлося на німецьку.

— Он там далі я, здається, бачу дорогу, якісь будівлі. Певно, машиніст пішов за горілкою.

— Ви жартуєте, пане Ґеросаський.

— Так, звичайно.

Експрес рушив, поволі набираючи швидкости. Позаду майнули фари авта, що розверталося на тій дорозі.

— Мені здається, що хтось до нас підсів, пане інженере.

— І навіть спеціально для нього зупинили експрес? Хто він, цесаревич?

— Або улюблена балерина Распутіна.

Мусилося повернутися до купе, засунути вікно, бо нічний вітер бив у очі.

Хтось постукав — напевно прийшов погомоніти інженер. Піднялося засувку й відчинилося. Коридором ішов проводник, услід за ним троє чоловіків у темних костюмах, найстарший — сивий, з гідним обличчям — саме вкладав на носа окуляри й розгортав вийняті з нагрудної кишені документи. Інженер не прийшов погомоніти — він щойно вийшов зі свого купе, теж викликаний стуком. З-за плеча в нього виглядала заспана дружина.

— Перевіряють документи, — сказалося.

— Що, поліція?

— Якщо не гірше.

Усі пасажири третього вагона люксу вже вийшли в коридор. У вагоні було запроектовано почергово одно й двомісні отделения: з іншого боку, з четвертого номера, з’явилися дві жінки, маслакувата матрона з худорлявим і хворобливо блідим дівчиськом під крилом, а далі, слідом за ними, показував свої документи сивочолий джентльмен зі скляним оком.

— Дозволь, моя дорога, — інженер Вайт-Ґесслінґ, не зважаючи на ніч, піжами, дезабільє і незвичайні обставини, узявся за формальне представлення: «Бенедикт граф Ґеро-Саський».

Загорнута в білий шляфрок, вона простягнула руку з-за спини огрядного чоловіка.

— Рада з вами познайомитися, пане графе.

Звідки, до ста чортів, вистрибнув йому отой граф?! Таке слово взагалі не пролунало в розмові крізь вікно. Що тому йолопові англійцеві в голову стрелило?

Перш ніж малося змогу заперечити неправду, ледве піднялося з-над кігтистої руки пані дружини інженера, — підійшли поліцейські, ввічливо назвалися співробітниками для особых поручений из Отделения по охране общественной безопасности и порядка, сивий навіть представився: «Павєл Владіміровіч Фоґель» — і попросив проїзні документи. Фоґель говорив німецькою; на запитання англійця про причини нічного контролю, сказав щось ухильне про терористів — але немає жодних причин для занепокоєння, прошу спати спокійно, ми за всім стежимо, а за клопоти дуже перепрошуємо. Повернулося з бумагами, а той другий пан, який стояв позаду за Фоґелем, тільки-но глипнувши на штампи й печатки й розмашисті підписи на документах Міністерства Зими, мало що не став струнко; повернувши їх із улесливою посмішкою і поклоном, він щиро побажав спокійної ночі. А інженер, не цілком розуміючи швидке говоріння російською, тим пильніше спостерігав за поведінкою присутніх. Ну й що ж, тепер, звичайно, не заперечиться двома фразами того графа, доведеться пояснюватися уранці.

Замкнулося в купе. На підклеєній оксамитовою темрявою віконній шибі мерехтів портрет молодого чоловіка. Бордова домашня куртка із зеленими обшиттями, з білим плетеним шнуром із китичками, над широкими вилогами бліде обличчя, вузький ніс, чорне волосся, підтяте до середини шиї і зачесане назад від високого чола, приклеєне до черепа під блискучою помадою, накладеною московським парикмахером, чорні вуса, що спадають до підборіддя уздовж широких уст, — а коли піднялося руку до гладко виголеної щоки, зблиснув іще в відображенні масивний гербовий перстень-печатка. Дивилося з подивом.

Що за прокляття — незнайомці.

Про угорського графа, російську владу, англійські цигарки й американську тінь

— Граф Ґ’єро-Саський, дозвольте представити, пане графе: родина Блютфельд, доктор Конєшин, пан Верус, капітан Прівєженський.

Вклонилося.

— Je suis enchanté.

— Ах, яке товариство, ви, пане графе, підданий Франца Фердинанда, чи не так?

Кельнер присунув крісло. Сілося.

— Дорога пані…

— Тільки акцент щось мені не звучить, я маю на це вухо, чи не так, пане Адаме?

Муж Frau Блютфельд пробурмотів із повним ротом щось на знак згоди.

— Дозвольте вгадати, — продовжувала пані Блютфельд на одному диханні, — угорська кров по батькові й через предків із Пруссії спорідненість із польською шляхтою, правда ж? О, пане графе, прошу не робити здивованої міни, я не помиляюся у таких питаннях — минулого року в Марієнбаді за лінією уст я розпізнала графиню фон Меран, а як вона мене благала не компрометувати її інкоґніто, скажу я вам…

— Я не граф.

— Чи ж я не казала! Жіноча інтуїція! — вона гордо озиралася, так наче увесь вагон-ресторан люксу саме чудувався у німому захваті від її генеалогічної обізнаності.

— Не хвилюйтеся, — прошепотіла вона театрально, схилившись над столом — мереживна кокарда зависла над сметаною, потужний бюст, прикрашений важкою брошкою, загрожував розчавити порцеляну, — ми нікому не зрадимо вашої таємниці, пане графе. Правда? — вона обвела поглядом увесь стіл. — Правда?

Чи можна було мати найменший сумнів, що до полудня навіть молодший помічник машиніста почує про угорського графа Ґ’єро-Саського?

Підв’язалося серветку під підборіддя.

— Припустимо, — сказалося задумливо, — але тільки припустимо, що я насправді не є жодним графом, а прізвище моє таке, як записано в документах, Ґерославський, Ґе-ро-слав-ський, збіднілий шляхтюга, — ну що я можу сказати або зробити, щоб переконати пані, що вона помиляється?

— Нічого! — вигукнула вона тріумфально. — Нічого!

Поза тим, сніданок минув у більш-менш жвавій розмові на актуальні політичні теми й у легковажних товариських плітках. (У яких незмінно вирізнялася пані Блютфельд). За вікнами швидкісного експресу мигтіли березовые гаї, гаряча зелень над біло-чорними штрихами тонких стовбурів, усе розмазане в тому гоні, як на полотнах французьких імпресіоністів, кольори, світло, тіні, форми: березовий ліс у липневому сонці — образ лісу. Данилов і Буй давно залишилися позаду, потяг відпочивав там усього лише по чверті години; коли він вирушив з Буя, проводники пройшлися коридорами люксу, стукаючи в двері купе й нагадуючи пасажирам про сніданок. Думалося, чи не позолотити ручку обслузі ще кількома рублями й не попросити приносити їжу до отделения, навіть холодну. Таким чином не мусилося би контактувати з іншими пасажирами; хіба що в коридорі по дорозі в ванну й назад. Уже передчувалося оту спіраль сорому: кожен день у замкненні дедалі більше ускладнював би вихід, наростали би страхи й болісні відрази — граф Ґ’єро-Саський, згорнутий за дверима в тремтячий клубок, зацькований звір, гризе пальці й притискає вухо до стіни, щоб почути крізь постукування коліс наближення кроків — після тижня подорожі справді можна було досягти подібного стану, це було не так уже й немислимо. Тому належало вже першого ранку вийти в світ із посмішкою, у білому англійському костюмі й із задиркувато перекошеним гвоздиком у бутоньєрці, вільним кроком попрямувати в вагон-ресторан, який, зрештою, прилягав безпосередньо до третього пасажирського вагона «люкс», і, не зморгнувши оком, прийняти запрошення до столу інженера Вайта-Ґесслінґа, вклонившись галантно, аякже — пані, панове, enchanté.

Розмова точилася німецькою, з довшими чи коротшими вставками французькою, коли на німецькій синтаксі спотикався Жюль Верус. Monsieur Верус, крім усього, заїкався і взагалі говорив дуже невиразно: починав фразу, бурмочучи тихо до себе, чи так її закінчував, іноді можна було почути через стіл тільки центральну частину висловлювання, іноді кілька слів без присудка. Довідалося, що Верус є відомим і маєтним журналістом, якого найняв Моріс Бюно-Варія з «Ле Петі Парізьєн» за якусь небачену суму. Він їде до Сибіру, щоб написати для «Ле Матен» серію репортажів із Краю Лютих. За походженням він був фламандцем, глибоко зневажав усі панівні родини й правлячі кабінети, так само, як і самого Бюно-Варію з його напускним багатством і гучною антикомуністичною пристрастю. Оті невелемовні словесні шпильки Веруса були зазвичай політичним глумом або французькими афоризмами. Худий, як тріска, й дуже високий, він прислужувався усім за столом досяжністю своїх подібних до патиків рук, подаючи той чи інший полумисок, салатник, дзбанок, посудинки для солі й перцю у формі лебідок. Стіл був на вісім осіб, на чотири й чотири місця, а monsieur Верус займав друге крісло від проходу — малося його навпроти: коняча щелепа, орлиний ніс і дротяні окуляри на тому носі.

Оскільки капітан Прівєженський узагалі не відзивався, а пан Блютфельд ні на секунду не припиняв їсти — він їв, їв і їв, так наче їдження заміняло йому дихання, і коли він перестане напихати собі ротовий отвір, то одразу ж упаде мертвим із обличчям, фіолетово опухлим від без’їдла, — тож, оскільки вони нічого не казали, а дружина інженера обмежувалася підтакуванням чоловікові, розмова точилася між інженером Вайтом-Ґесслінґом, Ґертрудою Блютфельд, графом Ґ’єро-Саським і доктором Конєшиним.

Доктор Конєшин — містянин із суворим обличчям, облямованим вогнисто-рудими бакенбардами, — їхав до Владивостока, щоб дослідити Білу Пошесть, яка вразила колоніальні громади Східного Сибіру й тихоокеанські порти. — Вони бояться, щоб рештки Тихоокеанського флоту їм не перемерли, — поквапливо пошепки пояснила пані Блютфельд, тільки-но обмінялося поглядом із кремезним доктором. — Міністерство Війни, мабуть, не збиралося давати їм перепусток на повернення додому, але тепер, після вікторії Мєрзова, медицина мусить допомогти Міністерству. Щоб знову морячки не збунтувалися. Розірвуть там бідного доктора на шматки. — Шепіт Ґертруди Блютфельд був значно гучніший, ніж найголосніші дотепи monsieur Веруса, Конєшин не міг його не почути. Але він лише протер пенсне й продовжив методично краяти яйце на четверті, восьмі та шістнадцяті частинки (далі ці шматочки білка й жовтка він укладав на білому хлібі в симетричні візерунки).

Пані Блютфельд шепотіла інформації зі свого пліткарського Who is who, попри те, чи бажав хтось це почути, чи ні; угорський граф був також непоганою жертвою, — але, будьмо щирими, усе ж дещо привабливішою. Блютфельди їхали із Санкт-Петербурга, з деким із пасажирів вони вже встигли познайомитися, про історії інших пані Ґертруда довідалася своїми таємними способами (френологія, генеалогія, келих вина й сон на світанку, як припускалося). Тож слухалося розповіді спершу про присутніх за столом, потім про інших пасажирів класу люкс, які власне снідали, а далі про відсутніх.

Банкір із племінником — мати з дитиною, дружина хутряного маґната — прокурор із Амурської області, який повертається з інструктивної наради в міністерстві — панна-сухотниця з тіткою, на шляху до санаторію Криги (то були оті сусідки, побачені вночі), але не хвилюйтеся, панна вже не заражає паличками — офіцер царського військово-морського флоту, скерований на корабель у Ніколаєвську — марнотратні брати з пивоварного роду в Моравії, подорожують довкола світу — відставний ротмістр кайзерівських гусарів — літній американський інженер-хімік чи електрик із дружиною, також найнятий за контрактом Сибирьхожетом — подорожуюча самотньо молода вдова із занадто викличною вродою, щоб виглядати в очах пані Блютфельд порядною жінкою — старий, котрий їде на Сахалін на могили синів-засланців — пастор із Лотаринґії з родиною, вони сходять ще до Уралу…

А два столи далі — тільки не дивіться тепер! — попивав ранкову каву князь Блуцький-Осєй, який начебто їде до Владивостока з особистим дорученням Ніколая II.

— І нехай мене тут грець вхопить, якщо це не через нього ми терпіли усі ті нічні алярми!

— Таємна поліція, жандармський корпус, третій відділ або й охранка, — мабуть, когось йому приділили, — буркнув доктор. — Вони ж знали, куди й коли він їде, не мусили вночі гнатися за потягом. Напевно, він теж має своїх людей.

— Може, інформацію про задуми терористів вони отримали в останній момент, — припустив інженер.

— … витоки в останній момент завжди дуже зручні…

— Учора ввечері нам детально пояснили цю справу. Офіційно князь їде до Америки, щоб відвідати свою молодшу дочку, Аґафію, яка вийшла заміж за віце-президента Російсько-американської компанії, але насправді князь їде вести переговори про мирний договір із японцями. Уявіть собі, якби переговори не увінчалися успіхом, скільки б то людей утішилися в Росії та в Європі.

— Скільки? — спиталося з наївним подивом. — Хто так насправді зацікавлений у цій війні? Хтось з-поміж тих, хто кидають бомби й стріляють у високопоставлених осіб?

— Усі, — сказав доктор. — Адже оті анархісти й соціалісти всіх мастей тільки на нещасті й хаосі жирують. Які б вони мали шанси, якби не війна? Згадайте п’ятий і дванадцятий.

— Ну, тоді вони зазнали кривавих поразок, чи не так?

— Ба, тоді вони були найближчі до успіху революції. Велика війна, невдоволення люду, внутрішні криваві розправи — оце їм потрібно. А також різноманітним народникам-бунтовщикам, клятим полячишкам, excusez-moi, mon comte, черкесам і грузинам — усі тільки й чекають хвилі слабкости імператора й негайно вчепляться Росії у горло.

— Пан доктор був на Хрещатику в Києві в Червону суботу, — поінформувала усіх своїм театральним шепотом Ґертруда Блютфельд.

— Еге ж, був, вибіг із дому, як тільки рвонуло. До вечора ми перевозили поранених, збирали вбитих. Тулуби окремо, руки-ноги окремо, кишки, галони крови.

— … випадково у них — хімікалії, як то буває, коли недовчені «жаки» за бомби беруться…

— Якби не Крига, то ми б іще в середині літа мали в місті епідемію, вистачить однієї братської могили, недостатньо хутко залитої вапном — я бачив такі речі на фронті.

Англієць із дружиною гидливо й збентежено перезирнулися.

— Пане докторе, ну справді!..

— Вибачте, — буркнув доктор Конєшин і повернувся до методичного намазування грінки повидлом.

Frau Блютфельд захихотіла, прикриваючи уста хусточкою.

— Пан доктор уже тут мало скандалу не влаштував. Індивідуум, який сидів там біля вікна, — його вже немає, пішов — такий бородатий, чорнявий, убраний дуже немодно, ви його бачили, пане графе. Отож, учора вони зустрілися з доктором, і що ж, одразу виявилося, що то Філімон Романовіч Зєйцов, не чули, графе? — Ну-у, я також не чула, але, мабуть, то якась значна постать між червоними, ах, я не розуміюся на політиці, — чи добре я кажу, пане докторе?

— Зєйцов, газетний баламут, після дванадцятого його посадили, мабуть замало дали.

— Ну й добрязі доктору одразу кров у голову вдарила! — пані Блютфельд розкошувала спогадами про смаковитий скандальчик.

— … комуністи у першому класі, революція через надмір вигод…

— Ви ж не вважаєте, пані, що той Зєйцов готує замах на князя? — Скривилося зі сумнівом. — Хуткі до проливання чорнила зазвичай мліють, побачивши кров.

Пані Блютфельд озирнулася з показною таємничістю — театральна конспіраторка.

— О! Отой, там у кутку! Що так горбиться над салатою. Той, зі зламаним носом.

Глянулося. Чоловік мав статуру відставного борця, його плечі розсаджували рукави погано скроєного піджака, голену голову перетинав синій рубець, довгий рубець огидно зрослої тканини. Дійсно, до першого класу Транссиба він пасував, як кастет до порцеляни.

Інженер Вайт-Ґесслінґ позирав на чоловіка зі зламаним носом то крізь скельця окулярів, то над ними із жадібною цікавістю.

— Що? Ще один революціонер?

— Та ні! Він розмовляв із начальником експресу, ми бачили його, вони підписували якісь бланки, чи не так? Пане муже?

Herr Блютфельд ствердно забулькотів.

— А потім, коли ми йшли на обід, — продовжувала вона, знову нахилившись над столом до співрозмовника (знак наближення сенсації), — крізь відхилені двері купе — що? Револьвер заряджав! О!

— Поліцейський, наскільки я розумію.

— Його, певно, до князя приставили, — резюмував доктор Конєшин. — Я ж казав.

— Тільки одного?

— Якби мене так сильно цікавила його смерть, — сказалося, витираючи рота серветкою і відсовуючись від столу, — то я би просто розібрав рейки.

— … не загрожує, бо з ночі більше тут поліції, — знову втрутився Верус. — Говорять про терористів у потязі, а хто ж їде потягом, якого сам хоче з колії… здрулити?

— Ті, хто й так звикли гинути від тих бомб, які вони кидають. Ммм. Так. Пані. Панове.

Відтак чоловіки перейшли до покою для куріння на каву, люльку, цигару, цигарку; лишень пан Блютфельд відговорився лікарською рекомендацією півгодинного сну після їжі. Широкі розсувні двері під крижлізними архівольтами (з яких позирали сліпі очі Королеви Зими з білосніжними персами, спертими на бурулекрилих путті) відділяли покій для курців від основного приміщення салону. В ньому стояв більярдний стіл — найабсурдніший тут надмір — і невелика бібліотека, яку поповнювали на зупинках останніми випусками місцевих газет. Там стояв ще високий радіоприймач із підсвіченим диском. Час від часу він губив частоту, мабуть, через здригання й струси потяга, що мчав; незабаром, зрештою, він опиниться поза досяжністю європейських радіостанцій: чим далі на схід і ближче до Зими, тим вони менш численні й слабші. Справжній салон містився за наступними дверима; саме туди й вирушили панове. Склад першого класу Транссибірського експресу за первісним проектом містив вагон-капличку (з невеликою дзвіницею, виведеною понад дах), вагон-залу для гімнастики… Нині в моді були інші новації. Вечірній вагон, розташований безпосередньо перед салоном, міг бути, скажімо, танцювальною залою; у ньому було вбудовано камін, встановлено піаніно. Він відкривався на засклену ґалерею, звідки пасажири могли помилуватися краєвидами, які перетинає на двох континентах Транссибірська маґістраль. За ґалереєю був іще оглядовий майданчик, оточений химерною залізною балюстрадою, під протидимовим екраном.

Покій для курців, прикрашений у стилі російського різновиду art nouveau, тобто з надмірною орієнтальною пишнотою (знову позолота й важкі орнаменти), справляв, утім, враження світлого й просторого. Було відсунуто жалюзі на високих вікнах і покров на овальному вікні в стелі, прочинено вентиляційні решітки, — сонце потрапляло до потопаючого в коричневій і чорній барвах інтер’єру жмутками живої блакиті й зелені, що линули з неба й із глибин лісу. Струмені блиску з подвоєною силою занурювалися у вірменський килим, збиваючи хмарки лискучої куряви.

Сілося у наріжному фотелі, під дзеркалом. Англієць почастував усіх цигарками «Wild Woodbine». Стюард подав вогонь. Прикурилося. Фламандець і доктор також почастувалися зі срібної цигарниці інженера; натомість капітан Прівєженський вийняв із кишені люльку зі світлого дерева й шкіряний капшук.

Тютюновий дим укладався на світлі в фантасмагоричні форми, мінився і мерехтів. Рух потяга, ривки й підскоки ніяк не впливали на повільну, гіпнотичну пантоміму сизих хмарин.

— Там стоїть ще один. — Конєшин кивнув на огрядного чоловіка з азійськими рисами обличчя і шиєю, мов окіст. Чоловік, спершись на вікно, здавалося, заглибився у читання газети.

— А оті троє з ночі? Вони їдуть у другому класі?

— Або в вагоні прислуги. Вони ж не викинуть пасажирів, щоб звільнити собі місце в люксі.

Сиділося, закинувши ногу за ногу, з послабленою фуляровою краваткою, у розстебнутому піджаку; курилося цигарку, спостерігалося за калейдоскопом світла й диму. У протилежному кутку, під пальмою, сидів отой американський інженер, на якого вказала в вагоні-ресторані пані Блютфельд. Він читав книжку, щомиті квапливо щось нотуючи на закладеному під обкладинку аркуші; американець жодного разу не підняв голови. Малося його докладно на лінії прямої видимости, на продовженні погляду, що пробивався крізь дим, не зустрічаючи опору, щоб зосередитися тільки на другому боці вагону. Сонце не сягало в усі кутки й закамарки покою для курців, позаду за американцем була вже лиш тінь. Янкі був високий, мав різкі риси й смагляву шкіру, волосся (чорняве, з одним сивим пасмом справа) зачісував убік від проділу посередині. У напівпрофіль він нагадував циганських патріархів. Костисте підборіддя, видаючись уперед, спиралося на жорсткий комірець. У задумі над книжкою він супив кошлаті брови. Рука в білій рукавичці підносилася, щоб перегорнути сторінку, — тінь, звичайно, теж підносила руку. Спостерігалося за цією тінню. Рух, нерухомість, рух, нерухомість, світло тремтить: як це можливо, адже це неможливо, — бо коли він власне не рухається у тому фотелі під пальмою, і не рухаються струмені світла, не змінюється розташування вікна в вагоні, ані Сонця на небосхилі, ані поїзд не повертає на колії, однак тінь позаду за американцем танцює на стіні, мов цигарковий дим у повітрі, рідина, що розчиняється у рідині, перетікає від постаті до постаті, вигинається і меншає, вигинається і набухає, грає сама з собою і мерехтить, як відблиск на проточній воді.

Тінь, не світло — тінь, як світінь, живий неґатив неґативу — неможливий образ, побачений на дубових панелях у покої для курців Транссибірського експресу.

У вечірньому вагоні хтось грав на піаніно мазурку Шопена, немилосердно її калічачи.

— Але я думаю, — говорилося, струшуючи цигарку над келихом скляного тюльпану, — що з політичного погляду завершення цієї війни буде на користь усім. Війни зазвичай призводять до переломів, переносять нації з однієї епохи в іншу, але ця війна нікуди не провадить і нічого не змінює. Навіть заморозники не надто ратують за неї у Думі; а розтальники найбільшою мірою зацікавлені у виході з тупикової ситуації в Азії. Можна сподіватися ірраціональних актів відчаю з боку тих чи інших терористів. Цього можна сподіватися завше, але я не бачу жодного конкретного плану, за яким хтось у Росії виграв би від смерти князя Блуцького напередодні підписання угоди з Японією.

— … надіються, що війну виграють, а не знову, як програли Японії, то тепер реваншу, реваншу…

— Ба, але в цьому весь клопіт, що насправді Росія ні воювати, ні перемагати не вміє! — розсміялося. — Ніколи не вміла! Ну не здатна, та й годі. Це дивовижний феномен історії, — піднялося цигарку над головою. — Погляньте, панове, на останні два століття, відколи Росія стала великою європейською державою. Вона за той час зазнала набагато більше воєнних ран, аніж сама завдала. Де ж її надзвичайні ратні успіхи, де геніальні вожді, де вишукані кампанії, на яких учаться стратегії й тактики кадети L’école militaire de Saint-Cyr чи West Point? Немає. А скільки ж разів вона майже дивом рятувалася від направду нищівних катастроф? Пригадайте Пєтра І в турецькій облозі над Прутом, ось-ось ладного капітулювати. Згадайте Алєксандра І після Австерліца й Фрідлянда, Дибіча після Вавера та Іґанів. Та й навіть остання турецька війна: втекли би москалі з-під Плевни від Османа-паші, якби не румуни. У яких згодом, звичайно ж, у подяку загарбали південну Бессарабію.

… Зате Росія має чудову дипломатію, вправну в мистецтві розділяти й сварити, яка вчасно руйнує всі антиросійські союзи; має хитрих і красномовних аґітаторів, готових у всіх європейських столицях з безмежним нахабством проголошувати її тріумфи та вищість її правоти в моменти найбільшого російського приниження й поразки. Й завдяки тій політиці, яку вона провадить упродовж багатьох поколінь, їй вдалося прищепити культуру немудрого москвофільства не тільки в салонах Парижа, Берліна, Відня, а й серед націй, її ж власною рукою кинутих у багно й під чоботом спідлених: чехів, литовців, поляків. Ось перемога над перемогами: не досить перемогти, а ще й змусити переможених — ні, не змусити, — вчинити так, що вони з власної волі прийдуть цілувати кнут гнобителя.

— … не в англосаксів, після Кишинева й масових убивств, преса не дасть Росії, не дадуть євреї та західні соціалісти, чи не так, n’est ce pas?

Що направду діється з тінню цієї людини? Придивлялося мені до янкі з-під примружених повік, крізь дим і сонце. Може, то не в людині справа, а в місці, сутінках у кутку, куди не сягають промені літа. Але ні: янкі підвівся, кивнув стюардові, пішов ненадовго до салону по склянку води — оберталося услід за ним голову, стежилося за ним поглядом з-за тюлевої завіси диму, — а мерехтлива й тремтяча тінь, тінь-нетінь, арабеска сліпучого світла й світла дещо слабшого, той живий оптичний феномен йшов за американцем, оточував його, як мандрівний стовп гарячіні, що спотворює образи, мутить обриси. Але все це делікатно, м’яко, легенько, на межі силуету, на швах пітьми. Поглянулося на тих, хто сидів у покої для курців. Вони не звертали уваги на укритого в кутку під пальмою худого янкі.

— Може, ми, однак, дивимося у неправильному напрямку, — сказав Вайт-Ґесслінґ. — Панове забули, чому взагалі вибухнула ця війна? Перший конфлікт із Японією був за Манджурію, бо в Китаї зіштовхнулися амбіції Японії і Росії щодо Кореї і сфери впливів, — але вдруге все почалося з економіки, з тунґуських родовищ. І, я вас переконую, на цьому теж скінчиться. На території Росії залягає сто відсотків світових покладів тунґетиту й крижліза; Росія контролює усі торговельні шляхи, які до них ведуть. Чи варто дивуватися, що японці ризикнули почати війну, щоб змістити договірні кордони на кількасот миль? Зокрема, й тому, що Крига, чи не Крига, але це й так висіло в повітрі: в тисяча дев’ятсот одинадцятому вони вже військово перебудувалися після першої війни, акурат минали терміни різних міжнародних угод, ну й передусім вони мусили встигнути, перш ніж Злучені Держави Америки відкриють Панамський канал, щоб не потрапити під перехресний вогонь. Але ж і тут, і там на рішення впливають ділові люди. Знаєте, панове, який торік був прибуток Сибирьхожета? — Англієць голосно пирхнув і випустив струмінь диму до стелі. — То хто б отримав користь від убивства князя Блуцького? А ось хто: конкуренти спілок Сибирьхожета. Ті, хто програв у боротьбі за концесії. Вони. Це користь, обчислювана в десятках, сотнях мільйонів рублів. Або іноземні фірми, яким би обвалився ринок після сполучення Азії з Америкою Аляскінською лінією. Поки триває війна з Японією, будівництво тягнеться поволеньки, тож вони відносно безпечні. Або…

— Тобто ви кажете: не анархісти й соціалісти, а жадібні буржуї? — усміхнувся Конєшин.

— Одне не заперечує іншого, — зауважилося упівголоса. — Що ж простішого, ніж підкинути запальним есерам точну інформацію про час і місце? А хто потім шукатиме таємничих інформаторів? Терористи самі зізнаються, вони ж не зречуться ідеї. Як уже вбивати, то чужими руками, панове, чужими руками.

Доктор невдоволено скривився, потер носа, поправив окуляри.

— Роздумуючи таким чином, ми за кожною бомбою, кинутою у сановника наївним анархістом, мусимо вбачати палацову боротьбу розтальників із заморозниками, змову одного синдикату холодопромышленников проти іншого, амбіції когось із міністрів чи Великого Князя…

— Не кажучи вже про чвари в Думі: незабаром вибори, а Струве може втратити більшість, якщо викладеться на мирних переговорах.

— Міністр Війни…

Капітан Прівєженський вибухнув гучним сміхом. Змовкли всі розмови, навіть із більярдного покою визирнуло кілька осіб. Капітан прикрив уста рукою. Доктор Конєшин дивився на нього із запитально піднесеними бровами, інженер ВайтҐесслінґ — збентежено.

Прівєженський відклав люльку, схрестив руки на мундирі.

— Про що ви говорите? — тихо спитав він, усе ще зі сміхом у хрипкому голосі. — Прошу вибачити, але я вже не міг стриматися. Пане інженере, — звернувся він до Вайта-Ґесслінґа, — ті ваші економічні розрахунки, аналіз боротьби інтересів…

— Що? — розлютився британець. — Що ви собі…

— Ні, ні, — капітан насилу тамував веселість, либонь, не цілком щиру. — Ви, звісно, маєте рацію. Тобто — мали би рацію, якби то була Великобританія. Бачите, так трапилося, що за свою, поки що недовгу кар’єру мені довелося спіткати людей із внутрішніх кіл влади, зазирнути, так би мовити, під палацові килими… Про що ви, панове, говорите, заради усього святого! — Він похитав головою із глузливою невірою. — Це Росія!

— … за привернення уваги до цього факту не забаримося подякувати від щирого серця…

— Не гнівайтеся, пане інженере, але ви не маєте жодного уявлення про принципи, за якими керують нашою країною.

— Справді? — саркастично кинув Вайт-Ґесслінґ, обертаючи між пальцями другу цигарку.

— Це навіть не питання про владу й управління державою, так як ви це сприймаєте своїм розумом. Ще кількадесят років тому вся Росія н а л е ж а л а Государю Императору, Імператор нею володів — землею, багатствами, в ній прихованими, й тим, що на землі росте, й горами, річками, озерами, чвертю континенту. — Капітан Прівєженський охопив жестом сонячні простори, що мигтіли за вікнами експресу. — В о л о д і в, як ви володієте своїм годинником або взуттям. Тільки нещодавно він ласкаво погодився розмежувати те, що належить Его Императорскому Величеству и Семье, і те, що належить Росії. Він залишив собі половину. Тут навіть не варто згадувати про Злучені Держави Америки, про Францію чи Великобританію з її Magna Charta і парламентами, — це зовсім інший вид владарювання, ніж той, який вам відомий навіть у найбільш реакційних монархіях Європи. Зрозумійте, пане інженере: Габсбурґи п р а в л я т ь, Імператори Всеросійські в л а д а р ю ю т ь.

… Панове думають, що великі політичні суперечки й конфлікти фінансистів зумовлені ухвалами самодержця. Боже мій. Якби так було! Якби ті гіпотези про змови й багатоповерхові махінації могли справдитися! От, хоча б цей потяг, яким ми їдемо, Транссибірська залізниця. Як, на вашу думку, дійшло до побудови Манджурської лінії і початку першої війни з Японією? Політика? Економічні розрахунки, чи не так, пане інженере? Калькуляція прибутків від інвестицій? А може, за цим стоїть уся російська стратегія колонізації далекої Азії.?.. Ха!

… Правда починається з того, що імператор наш Ніколай ІІ Алєксандровіч у дитинстві й підлітковому віці віддавалися нестримно гріхові Онана. Коли загальна апатія, втома й денна розумова слабкість спадкоємця престолу стали аж занадто очевидними, викликали иностранных профессоров. Їхній діагноз досяг урешті вух Его Императорского Величества, який велів чимскоріш розв’язати сороміцьку виховну проблему. Отож, старі генерали, таємні радники й придворні міністри після довгих консультацій вибрали багато разів випробуваний метод: потрібно дати вихід чоловічим силам юнака в природний спосіб. Тож стали приводити за різних оказій перед очі цесаревича Ніколая Алєксандровіча найпригожіших красавиц, зазвичай дочок з родин, близьких дворові. Спершу імперські радники привітали себе з успіхом плану, бо й справді цесаревич хутко дізнався, який гріх смакує краще, й цілком покинув один на користь іншого, — та незабаром виявилося, що й у тому він міри не знає, перетворивши його на відверту залежність. А це ж бо річ великої політичної ваги, щоб ніщо не завадило майбутньому альянсові з іншою державою завдяки мудрому шлюбови Імператора. Тож новий головний біль виник у таємних радників і відставних генералів: щоб вчасно уривати всі романи Ніколая Алєксандровіча, перш ніж він занадто прив’яжеться до обраниці й впаде у пристрасть. І поки цесаревич вирушав у товаристві великого князя Сєрґєя Алєксандровіча в нічні мандрівки петербурзькими борделями й домами високодостойних повій, великої загрози не було. Та незабаром витрати почали зростати: якось за розрив mademoiselle М’ятлевої зі спадкоємцем трону імператриця заплатила сім’ї М’ятлевих триста тисяч рублів, викупивши із багатократною переплатою їхній маєток при Петергофському тракті. Все йшло до гіршого. Цесаревич урешті цілком одурів від балерини Кшесинської. Государь Император, довідавшись про це й про те, що ця Кшесинська полька й готова майбутнього Імператора завдяки алькову перехрестити з православ’я у римський обряд, остаточно впав у відчай. Було приготовано височайший указ, яким миловидну балерину велено виселити з Петербурга в адміністративному порядку, й відправлено з ним до Кшесинської петербурзького обер-поліцмейстера генерала Ґрессера. Кшесинська прийняла Ґрессера люб’язно, прочитала наказ і запросила генерала до будуару, — а в будуарі хто? Цесаревич Ніколай Алєксандровіч. Той, недовго думаючи, документ порвав і Ґрессерові на двері вказав. Тут уже ясно побачили всі придворні радники, що майбутнє Імперії під загрозою. Годі віддалити від Ніколая Алєксандровіча сердечні спокуси? — То слід віддалити від них самого Ніколая Алєксандровіча. Як це зробити? Що ж, вони посадили його на корабель і відправили в кругосвітню подорож. Але корабель — не монастир, а цесаревич — не монах. Про неподобства й розпусту, що діялися на крейсері «Память Азова» під час рейсу цесаревича, кажуть, писали газети всього світу; але до Его Императорского Величества доходила тільки та інформація, що мусила дійти. В околицях Індії з рейсу було знято подорожуючого з Ніколаєм Алєксандровічем великого князя Ґєорґія, він повернувся на батьківщину покалічений, із розбитими грудьми й ледь живий. Що ж виявилося: під час однієї з гулянок на кораблі високонароджені так понапивалися, що на гадку їм почали спадати найдикіші ідеї, і князь Ґєорґій побився об зак-лад із грецьким князем, хто вище вилізе на щоглу. Грек ви-грав, а Его Высочество князь Ґєорґій упав з висоти й тільки завдяки божественному втручанню або пияцькому щастю не скрутив собі в’язи. Наступною зупинкою у мандрівці молодого спадкоємця престолу, перед Владивостоком, де він мав узяти участь у церемонії відкриття будівництва Транссибірської залізниці, була Японія. Зрозуміло, щоразу сходження на берег спадкоємця Імперії супроводжувалося великими маневрами сил порядку: ви, панове, знаєте, в якому страху перед виконавцями замахів живе правляча сім’я. Так само було й тоді, а кордон мусив до того ж служити ще й обмеженням для самостійних рухів цесаревича. Але даремними виявилися усі запобіжні заходи та армія японських констеблів, виставлена на вулицях. На зворотному шляху від озера Біва до Кіото на нього кинувся — не якийсь випадковий перехожий, бо таких, куди не кинеш оком, мабуть, узагалі там не було, а один із аґентів, виставлених у поліцейському кордоні, покликаному захистити високого гостя, — фанатик, вихований на національних ідеалах. Він атакував би цесаревича й раніше, але не зумів відрізнити його від інших чужинців. Допомогло йому тільки татуювання, яке Его Высочество Ніколай Алєксандровіч наказав собі зробити в Наґасакі, коли разом із грецьким князем веселився у тамтешніх будинках розпусти. Японська преса описала цей малюнок на шкірі правої руки цесаревича в деталях: дракон із жовтими рогами, червоним черевом. Так і розпізнав спадкоємця престолу Росії божевільний самурай. Перш ніж його схопили, він устиг двічі зачепити Ніколая Алєксандровіча своїм мечем; цесаревич кинувся тікати, але якби не бамбукова палиця грецького князя, то далебі загинув би. Обидва удари досягли голови. Спочатку, однак, рани здавалися поверхневими: уже за кілька днів майбутній імператор устав на ноги, залишився рубець, навіть не дуже паскудний. Але відтоді Його Величність Ніколай Алєксандровіч потерпає від різних психічних нездужань. Які з часом посилюються. Наприклад, наш імператор повсюди бачить павутиння і кидається його зривати, наказує слугам чистити від нього покої та коридори. Японський меч позначив Його Величність на все життя — страшні міґрені, галюцинації, депресії, апатії і слабкості ума віддають його на поталу шарлатанам, спіритам, месмеристам, містикам і святим безумцям. Від pérе Філіпа, який мав зробити так, щоб імператриця народила спадкоємця престолу, й на вимогу викликав духів предків Ніколая Алєксандровіча, щоб ті диктували йому державну політику, і котрий врешті виявився марсельським перукарем, — через Діву Галацьку, яка пророкувала імператорові результати воєн, — аж до безсмертного Распутіна. Свого часу таку месмеричну владу над волею самодержця мав такий собі Бєзобразов, колишній радник уряду й член Священної Ліги. Бєзобразова вважали знавцем східної політики, й особливо в тих справах він нав’язував свою думку. Коли Вітте виступив проти нього — «Кому Ваша Високість більше довіряє: приватній особі, чи своєму статс-секретареві й міністрові?» — імператор призначив Бєзобразова статс-секретарем. Бєзобразов повходив у численні спілки з чиновниками канцелярії Государя Императора, консулом у Кореї, Великими Князями, інвестуючи навіть мільйони рублів у маєтки самого імператора. Саме вони утворили акціонерне товариство, яке отримало від корейського уряду концесію на експлуатацію лісів і корисних копалин у Кореї. Для втілення цих та подальших фінансових фантасмагорій Бєзобразов переконав Императора Всероссийского поставити намісником Алексєєва, прокласти Манджурську лінію Транссиба, побудувати Порт-Артур і Дальній, а в результаті — розпочати війну з тією-таки Японією. Експлуатаційна концесія Бєзобразова була насправді головною причиною першої війни: територіальні вимоги Росії відповідали землям, наданими його акціонерному товариству. Пан інженер говорив про розрахунки підприємців? Прибутки імператора від акцій у підприємстві Бєзобразова могли скласти щонайбільше кілька чи кільканадцять мільйонів — а тим часом саме лиш намісництво пожирало сто двадцять мільйонів рублів на рік. Я вже не кажу про ціну війни. Пан інженер говорив про причини й наслідки, про підсумки раціонального вибору й про політичні плани. Отож, такими є причини й такий розум у російській державі: самурайський меч, галюцинації і голос шарлатана, що нашіптує в імперське вухо.

… Цей принцип діє однаково при дворі самодержця і в найменшому селі, в порожньому степу, холодній тайзі — немає жодної лінії, жодної межі, за якими ви могли б тут безпечно користуватися інструментами свого розуму. Росія одностайна. Ви, пане інженере, опинилися у країні, де люди — не люди, де люди-предмети є підданцями нескінченно вищої істоти, а вона довільно формує їхню дійсність, керуючись своїми мінливими забаганками й примхами, ніяк нічого не пояснюючи, бо ці речі годі пояснити. Зрозуміти — зрозуміти можна закони природи. Але чи людина втямила би закони природи, якби Бог міняв їх щосекунди без видимої причини.

Мовчалося. Хто розповідає публічно про звичаї будуару, хто мовить у пристойному товаристві про такі сороміцькі справи, як залежності, породжені тваринними інстинктами тіла? І ще б ішлося про справи, що стосуються абикого, — але царюючого монарха? Офіцер! Це неможливо! Сором, сором, сором! Як він не згорів тут на місці — який внутрішній демон розриває Прівєженського? Дивилося за вікно, на поля й ліси, розливи річок і білий камінь, тук-тук-тук-ТУК, які вже лишилися позаду.

Конєшин, Вайт-Ґессінґ і Верус розслаблено перемовлялися, з непевними мінами перетравлюючи слова молодого капітана.

— … ну, щиро, то Йошіхіто теж ненормальний…

— Зі спіритизмом справді щось таке діється, він знову дуже модний у петербурзьких салонах, княгиня Блуцька оголосила тут сьогодні про справжній спіритичний сеанс, ви, панове, вважайтеся попередженими…

— Капітан подібні історії випадковим попутникам розповідає — не може бути з громадянськими свободами в Росії аж так погано.

Прівєженський гірко усміхнувся.

— А ви, пане інженере, як гадаєте, чому б то мене відправили з Петербурга на інший кінець світу?

Закурилося другу цигарку. Дим щипав очі, розмиті зображення виринали із сонячної ясности й розпливалися на сонці.

Янкі закрив книжку, підвівся, натягнув манжети, роззирнувся по курильні, а відтак вийшов до сусіднього вагона. Міцнорукий азіат, проходячи за мить повз пальму, кидав на увінчану плющовим різьбленням панель найзвичайнісіньку тінь, із гострими, реґулярними краями. У чому би не полягав той феномен, він був пов’язаний безпосередньо з особою американця.

— … граф, маючи польське коріння, мав би це усвідомлювати.

— Вибачте?

Обернулося до капітана. Прівєженський зосереджено чистив цибух люльки: він навіть не підняв погляду.

— Британцям я не дивуюся, але що пан граф…

— Між нашими націями немає жодної споріднености, — сказалося сухо.

— Я слухав, що ви, графе, казали про російських солдатів і дипломатів. Усі переможені нації так потім…

— П е р е м о ж е н і? Ви нас перемогли? В якому ж то бою, не підкажете? В якій війні?

— … ну, ну, спокійно в потягу, де утрамбованої землі спокійної нема, за що така quarelle d’Allemand

Закурилося. Прівєженський стукав люлькою об бильце крісла. Поклалося зручніше ногу на ногу, обсмикнулося кант ногавиці.

— Росія не перемагає, — сказалося лагідно й тихо, трохи голосніше за ритмічне стукотіння сталі. — Росія загарбує. Німеччина перемагає. Франція перемагає. Туреччина перемагає.

…Пан капітан ображений на своє командование, тож йому легко тепер виливати гіркоту — чи то не якийсь менший Бєзобразов стоїть за вашим переміщенням? — Але ви не зречетеся вітчизни. Чи хотіли б ви, щоб Росія була іншою? Тоді це не була б Росія. І в цьому полягає найбільше відступництво всіх революціонерів: вони заперечують Росію. Дозвольте, капітане, запитати вас…

Прівєженський насупився. Чекалося. Він зробив заохочувальний жест люлькою.

— Якби це було в вашій владі, якби ви мали таку божу владу, — сказалося, — чи наказали би ви ліквідувати в Росії самодержавие?

— Що значить: ліквідувати? А владу залишити — кому? Думі?

— Наприклад. У кожному разі, в руках представників системи, радикально відмінної від самодержавия. Ви б наказали? Але щиро. Ви вважаєте себе розтальником, правда ж?

Прівєженський прикусив мундштук холодної люльки. Поклавши голову на спинку крісла, він блукав поглядом по стелі й небі над заскленим дахом. Ще кілька секунд, і самé його мовчання дало чітку відповідь.

Тихо засміялося.

— Цікаво, наскільки оті народники й революціонери вірять у свої утопії. Повалять самодержавство — й що збудують замість нього? Та що б вони не вирішили, навіть запровадивши владу робітничих мас, урешті-решт і так народилася б у них якась форма самодержавия.

… Немає між нашими націями, пане капітане, жодної споріднености. Ми віримо в того самого Бога, але по-іншому ця віра уклалася в наших серцях. Для вас найважливішим є посмертне спокутування, загробне щастя заслонює вам усі минущі чесноти, — адже спасіння можливе тільки після того, як ви покинете цей світ. Він завжди буде для вас лихим, несправедливим, сповненим болю і кривд, котрі за життя годі виправити. Яку ж шляхетність духу ви наслідуєте — не ту, що уславлює дію, опір і вчинки, що змінюють зовнішній вигляд Землі, а пасивну аскезу, смиренне німотне терпіння неминучих страждань, милування Бога, попри усі страждання; життя вві сні про посмертне щастя. Найчорніший песимізм і фаталізм обволікають цю віру, мов жалобний флер живого трупа. Чи варто дивуватися, що ваші селяни, народні низи, справляють враження діткнутих спадковим різновидом апатії, вони з кров’ю успадковують тваринну безнадію і безвольність. Навіть коли вони тисячами вмирають від голоду, то вмирають без бунту, задивлені порожніми очима в небо. Такий образ відтворює ваше мистецтво, ваша література — нігілізм або апокаліпсис, — щоразу, коли я читаю Достоєвського, то мені хочеться упитися до смерти.

… І де шукати подібності, коли традиція держави й права настільки різниться між нами? Ми, які єдині ніколи не допустили абсолютизму, змушені тепер терпіти інститути й звичаї самодержавия. У нас закон робив людину безпечною і рівною навіть із королем — у вас місце закону посідає принцип влади. Вольность бояр ніколи й зрівнятися не могла навіть зі свободою наших наймитів. І як вода, що спадає по камінні, це стікає з самої гори на діл: кожен виконавець і підвиконавець волі самодержця також почувається всемогутнім і поставленим над законом. У вас немає справжніх дворян, щонайбільше іноземні підробки аристократії, ссобаченные дворяне — зате чиновники ваші наймогутніші в світі. У нас будь-який селянин або міщанин, коли виб’ється і виросте понад стан, одразу хоче на шляхтича перемінитися, хоча, звичайно, перемінитися не може, але в такий ідеал він задивлений, — а якими є ідеали ваших парвеню? Ніколи під чоботом самодержця не мав змоги розвинутися навіть і такий ерзац лицарського звичаю: немає місця для чести, коли понад усіма перевагами стоїть сліпе підпорядкування автаркії. Замість чести, гордости, правоти, незалежности розуму — м’яка шия і гнучкі коліна, придворний сприт, улесливість, жорстокість і лукавство.

… Немає між нами, не було й не буде жодної споріднености.

Капітан Прівєженський мовчки підвівся й вийшов.

Згасилося недопалок у квітковій попільничці. Перехопилося погляд доктора Конєшина. Доктор мружив очі за похиленим на вершку носа пенсне, але погляд мав гострий, вивчаючий.

— Де ви сходите, пане графе?

— В Іркутську.

— Це добре. Ви, графе, коли-небудь стрілялися?

— Жартуєте, — жахнулося. — Царським офіцерам за це суд і розжалування.

— Слушно. Але я би також присягнув, що ви, графе, його навмисно провокуєте.

— Я не бачив його раніше, ми зовсім не знайомі, — то навіщо б мені?..

— О, pour passer le temps.

— Ви ж не образилися на мої слова.

Конєшин розсміявся. Уперше почулося його сміх: звуки, трохи схожі на гикавку й кашель.

Доктор притиснув до уст носовичка, нахилив голову — щойно так він заспокоївся.

— Я знаю поляків, пане графе, — сказав він за мить. — Я мешкав у Вільні. Я знаю, мабуть, навіть ту книжку.

— Яку книжку?

— Ту, яку ви, графе, цитували. «Пізнай ворога свого», чи якось так. — Доктор склав носовичка й протер ним окуляри. — Як в анекдоті про єврея, котрий зачитувався антисемітською пресою. «Бо, пане, у нас пишуть тільки про злидні, бідність і переслідування, — а тут, коли я читаю, як це ми правимо світом, одразу теплішає на душі!» — Конєшин вищирив широкі, рівні зуби. — Я обожнюю оті польські пасквілі! Я майже ладний повірити, що ми, росіяни, дійсно осідлали й об’їздили демона Історії.

Відповідалося йому посмішкою.

— Тішуся, що розважив вас. Нас чекає тривала подорож, мусимо чимось заповнити нудьгу, як ви слушно зауважили.

— … про що, панове, на милість Божу, щоб я зрозумів, хтось мені пояснить жарт, чи серйозно він про поєдинок, а ви Польща — Росія, друзі—вороги, докторе — графе, хтось мені, хтось, але нічого з того потім писати, пояснити прошу…

Нахилилося до Веруса.

— Не хвилюйтеся, цього ніхто не розуміє.

— Своєрідні звичаї тубільців, — підтакнув доктор, — вони завжди додають колориту репортажам.

Довгий фламандець сіпнувся, ображений, мабуть, вважаючи, що з нього знущаються. Він підвівся з крісла, мить випростовувався, вагаючись, чи щось сказати, чи попрощатися, — але покинув і попрямував буслячим кроком у глиб салону.

Кивнулося Конєшину, щоб підсунувся ближче.

— Ви чули, докторе, що пані Блютфельд говорила про того американського інженера? Зізнаюся із соромом, що більшу частину її монологу я не слухав.

— Американського?..

— Він сидів отам.

— Aга! Його прізвище, здається, Драган. Невиразна постать, якщо хочете, графе, знати мою думку.

— О?

— Та жінка, з якою він подорожує… Він міг би бути її дідусем.

— Вони не одружені?

— On dit.

Перекинулося з доктором розуміючими поглядами.

— У подорожі, коли впродовж короткого проміжку часу ми обертаємося між людьми, яких потім більше ніколи не зустрінемо, то дозволяємо собі розкрити набагато більше правди про нас, ніж це мудро й порядно, — сказав доктор, також уже гасячи цигарку. — Є в цьому щось магічне, це магічний час.

Мені іронічно усміхнулося.

— Більше правди?

— Правди, — тієї, яку ми знаємо, і тієї, якої ми не знаємо.

Конєшин устав, обтрусив піджак від попелу. Потяг саме повертав, і доктор, ледь похитнувшись, сперся рукою на відсунуті двері більярдної зали. Піднялося погляд. Він конфіденційно нахилився.

— А Frau Блютфельд, повірте, вже встигла усіх нас докладно обмовити з найгіршого боку.

Він ще раз гикнув-кашлянув протяжно й пішов геть.

Залишилося у покої для курців, поки березовий гай за вікном не змінився на початки мішаної тайги, й сонце не закотилося за асиметричний прозорий просвіт у даху вагона. Тепер утеча до купе й самотнє проведення дня у неволі не входили в гру: кожна хвилина між людьми, кожен обмін думками з іншими пасажирами, кожна цигарка, викурена в покої для курців люксу, — ускладнювали вихід із ролі графа Ґ’єро-Саського; а це ж бо була та сама клітка, й та сама тварина скавуліла за її пруттям — коли снідалося на сріблі й порцеляні й коли виголошувалося національні проповіді.

Книжечка називалася «Ситуація Росії в історії, або що кожен поляк про свого ворога повинен знати», а написав її Філіп Ґерославський незадовго до заслання: до вбивства Дмовського вона навіть була дуже популярною. Читалося її, звичайно, — але що вона аж так добре запам’яталася… Чи можна було передбачити, що граф Ґ’єро-Саський виявиться запеклим патріотом-русофобом? (Принаймні він не позбавлений почуття гумору). Чиїми, однак, словами він мав скористатися, звідки, від кого, з якої тіні почерпнути ті слова — слова, які, будучи сказаними вголос у присутності інших людей, виявилися його найправдивішою істиною — звідки прибув отой граф Ґ’єро-Саський, котрий на гнів царського офіцера відповів лінивою іронією, вільним помахом руки з цигаркою? Існування не є необхідним атрибутом батька, а в подорожі — подорож є магічним часом.

Розшифрувати листа! У коридорі зіштовхнулося з худою сухотницею. — Вибачте. — Вибачте. — Й світло раптового впізнання в очах, рефлекторна привітність. — Я думала, що більше ніхто з Польщі тут із нами не їде!.. — Панна й тітонька, наскільки я розумію. — Так, нам буде дуже приємно, якщо… — Бенедикт Ґерославський. — Поцілувалося їй руку. Вона незґрабно зробила кніксен у вузькому проході. — Єлена Муклянович. — Дякувати Богу, я вже тут мало не погризся з одним придворним солдафоном, за тиждень у такому товаристві я, мабуть, збожеволів би. — Вона захихотіла. — Пані Блютфельд нам… — О, Боже! — вирвалося. — То я тікаю! — Але напрошуюся на обід за вашим столом…

Темні очі було підфарбовано густою хною, тому її шкіра здавалася ще блідішою, на межі смертельної анемії. Затрималося мені на мить із ключем у дверях купе, з рукою на клямці, золотій гілочці вересу, коли ударила блискавка лихих асоціацій: пані Блютфельд — граф Ґ’єро-Саський — буцім випадкова зустріч сам на сам; панна, кавалер, хитра тітка — п’ять днів до Іркутська в одному потязі. Потряслося головою, розсміялося. Описати Юлії усю цю історію, то буде на сьомому небі.

Відчинилося вікно, вийнялося нотатник, оправлений у тканину й ґуму. Лист пілсудчиків був укладений на сторінку далі, ніж його залишилося. Прикусилося губу. Хтось нишком прослизнув у купе й обшукав речі. А що може бути цікавішим для шпика, ніж секретне, закодоване повідомлення, яке настільки очевидно є секретним, закодованим повідомленням? На дверях, на замку — найменшого сліду. Профі.

Сілося, розв’язалося до решти краватку, заспокоїлося дихання. З-за стіни отделения долинули приглушені голоси Mr. & Mrs. Вайт-Ґесслінґ. Ті, хто вломився… Якщо вони самі не знають ключа — яка ймовірність, що вони зламають код іще на трасі Транссибірського експресу? Вони везуть зі собою для цієї мети фахівця? Сумнівно. Прицмокнулося під носом. А отже: хто перший. Розум проти розуму. Відкрутилося Eyedropper, струснулося перо. Може, Зиґмунд мав рацію, і це провокація охранки, а шифр тільки для того, щоб не зналося, що особисто везеться тут власний смертний вирок, — а може, за тим неписьменним белькотінням дійсно криється батькова таємниця. Хто в такому разі вломився, якщо не пан Рубець і не пан Шия з Окосту? Укриті серед пасажирів першого класу послідовники святого Мартина?

Вічне перо підстрибує над карткою і робить ляпки у ритмі руху швидкого потяга, тап-тап-тап-ТАП. В голові ребуси й змови, в серці холодний страх, а за вікном залита сонцем Росія, Господи помилуй.

Про силу сорому

— Пане графе! Сюди! — волала Frau Блютфельд. Князь Блуцький-Осєй згідно кивнув.

Затрималося на половині кроку. Панна Муклянович зробила розчаровану міну. Потиснулося покірливо плечима й повернулося до княжого столу.

Відбувся обмін поклонами та ритуальними люб’язностями. Не малося поняття, які саме форми обов’язкові в присутності російських князів, тож прийнялося принцип суворої небагатослівности, завжди безпечної. Стюард підсунув крісло. Супи хлюпотіли у супницях, мисках і тарілках, коли експрес підстрибував на рейкових швах.

Поруч із Блютфельдами, чия присутність, мабуть, не мала би дивувати в жодному товаристві, за княжим столом сидів також немолодий чиновник із яструбиним поглядом злегка розкосих очей. Пані Блютфельд представила його як радника Дусіна (таємного й надзвичайного, звісно). На все й усіх він споглядав із інквізиторською підозріливістю — на бурштиновий настінний годинник, який відбивав годину обіду, на consommé з diablotins і грінками, на астраханський кав’яр, на недостатньо білі рукавички кельнера, який його подавав, і на угорського графа.

Розмова оберталася навколо моди, страшна, як темна ніч, старуха княгиня обмовляла з Frau Блютфельд західний декаданс, ця тема завжди актуальна.

— А в Парижі, ви бачили? Це вже переходить людське розуміння! Який приклад вони показують молоді, зненацька викинувши всі корсети? Жодного відчуття стилю, елеґантности, ані бодай здорової лінії, нічого — не тримає це ні крою, ні фасону, спідниці висять, як на городніх опудалах, талія геть десь загубилася, і горбляться усі, як це виглядає!

— У Берліні й Штутґарті спершу теж так хотіли носити; дякувати Богу, минулося. Але, Ваша Високосте, два роки тому ми були в Італії — і там власне така мода, якщо це можна назвати модою, ну справді!

— Щоби ще це якось виглядало… Але найгірше, що людина вийде на вулицю і не знає, куди очі подіти, що сказати діткам, верх непристойности, щиколотка й півлитки, іноді навіть до коліна, піднімеш погляд, а тут знов личко під зачіскою якесь цілком нежіночне, мало не до голої шкіри підстрижено, я сама бачила, — а як їздять на велосипедах у підрізаних спідницях — ну, а коли ми зупинилися в Les Terreaux в Ліоні, то ви не повірите, в яких костюмах дівчата грають там у теніс!

Князь терпів це мовчки. Мабуть, ні пан Блютфельд, який поглинав наваристий борщ із продуктивністю пожежної помпи, ні радник Дусін, який оглядав кожен шматок броколі з чотирьох боків, перш ніж обережно піднести його до уст, не пропонували достатньо тем для цікавої розмови.

— Отож, — зітхнув меланхолійно князь, ледь умочивши вуса в рибному супі, — то ви хотіли битися з нашим капітаном через політичні принципи?

Глянулося з жахом на Frau Блютфельд.

— Трапилося непорозуміння, Ваше Сиятельство, було перебільшено незначну розбіжність у поглядах.

Пані Блютфельд перехопила цей погляд і поквапилася на допомогу.

— Пан граф подорожує інкоґніто, — заявила вона своїм гучним шепотом. — Він просив мене не згадувати прізвища Ґ’єро-Саських.

Князь надув губи, зацікавившись.

— Ну й поглянь, моя люба, — сказав він дружині, не підводячи очей від тарілки, — ось вона жіноча дискретність: не міг обрати собі кращої повірниці.

Ґертруда Блютфельд не знала, чи образитися, чи вдати ображену, чи вдати, що не розуміє княжої іронії, чи й справді її не зрозуміла, — вона стиснула губи й уже нічого не казала.

— Ґ’єро-Саський з Пруссії, ну так, — пробурмотів тим часом князь. Мусить мати близько сімдесяти років, подумалося, але старий тримається непогано. Два величезні персні зі шляхетним камінням і дуже блискучий орден на серці були єдиним свідченням високого походження. Ліва рука злегка трусилася, коли він оперував важкими столовими приборами. Чи справді цар не міг послати на розмови з японцями якогось ефективнішого перемовника? Капітан Прівєженський, либонь, глузливо засміявся б: а яке відношення до палацових рішень має розумова справність?

— Ті прусські юнкери, що оженилися з дунайськими родами, тепер сидять на гарних маєтках, ваша родина володіє, мабуть, також селами під Ковном, чи не так? Хто ж це, ага — Пйотр Давидовіч Коробель продав вам шматок землі за нашими лісами в Іллукшівському повіті, ти бував там коли, юначе? Не пам’ятаю, щоб я десь кращі меди куштував, меди полякам відмінно вдаються, слід визнати.

— Багата родина, — відізвався Дусін, мружачи очиська.

— Ви справді перебільшуєте, Ваше Сиятельство.

— Ах, ми ж візитували Тодора Ґ’єро у Відні навесні минулого року, пам’ятаєш, моя дорога, одразу після скандалу у Прюнцелів, коли отой скрипаль-південець кинувся з вікна й поламав руки й ноги, кажу я вам, перст Божий у подібних трагедіях, нічого не діється без моралі: вабив і спокушав цнотливих невіст своїм чуттєвим мистецтвом, тепер уже ніколи ні скрипку, ні смичок до рук не візьме. Тодор власне ремонтував свою садибу неподалік Геделле, ми зупинилися у Вершинів, — він відремонтував її врешті-решт, правда ж? Вона красиво мусить виглядати влітку.

— Авжеж, — пробурмотілося, опустивши голову над тарілкою. — Улітку особливо.

— А дочка графа Ґ’єро виходить за фон Кушеля, він третій чи четвертий кузен зведеної сестри моєї дружини по лінії Баттенберґів, себто почасти споріднений також із Государем Императором — коли ж ті заручини було оголошено: в квітні, в травні? У травні, ми були тоді в Криму, лило, зрештою, без перерви, молодий фон Кушель виглядає симпатичним і мудрим не по літах, це у них родинне, кров хутко дозріває, non?

— Е-е… Я не дуже добре його знаю.

— Загалом, порядні люди, заснували шпиталь після епідемії в одинадцятому, я бачив у коридорі дошку подяки, ви її теж там бачили, еге ж?

— Мабуть.

— Нічого не діється без моралі, — продовжував розігрітий князь Блуцький, кришачи собі в вино сухарі. Скільки в нього зубів залишилося, чи залишилися якісь взагалі, він рухав нижньою щелепою так, ніби її кістки вже зогнили до консистенції ґуми, він їв так само, як старий Учай, котрий завжди різав собі цизориком на дрібні шматочки яблука, пироги й м’ясо, тільки так він міг їх проковтнути не жуючи. — І так скажу тобі, юначе, що все лихе, що ти робиш і кажеш, рано чи пізно повертається до тебе й б’є тебе по обличчі, як зраджена жінка. А чому? А тому, що схоже притягується, подібні речі шукають одне одного. Чи задумувався ти, чому так завжди укладається, — у містах: квартали, вулиці, люди такі й отакі, завулок злодіїв, пасаж поножовщиків, бульвар легковажних дівиць, і квартал торговців, і квартал високонароджених, а коли дзвони дзвонять у храмах, то також станеш і послухаєш, і на слух відрізниш церкву від церкви; й так само в кожному товаристві, чи пам’ятаєш школу, якщо тебе до школи батько посилав, або військо, де б не зібралися люди різного походження і різного життєвого досвіду, вони зразу ж починають самі перемішуватися, шукати один одного, об’єднуватися й тягнутися до себе, подібне до подібного, інше до іншого, й дивися: тут маєш скандалістів і баламутів, тут маєш шахраїв і підлиз, там душі шляхетні, там мрійники. Й так само в житті, нічого не діється без моралі, людина проста й щирого серця не опиняється раптом між злочинцями, й не знайти убивць запеклих, які щасливо побутують між добряками, так усе повертається до тебе й укладається в моральній симетрії, лихе до лихого, добре до доброго, істина до істини, брехня до брехні, про це ти мав би знати, юначе, ким би ти не був, бо Пйотр Давидовіч жодного маєтку в Іллукшівському повіті не продавав, я не знаю і ніколи не чув про угорський рід Ґ’єро, а тим більше ми не відвідували їх у Відні, фон Кушель — то кличка одного з моїх хортів, і нехай мене куля вцілить, якщо ти, нікчемо, пожертвував коли за своє життя бодай копійку на якусь благу справу, не кажучи вже про заснування шпиталів, і геть з моїх очей, перш ніж я накажу тебе відшмагати й з потяга викинути, зухвалий мерзотнику, кгм, кгм, чи міг би я попросити до десерту філіжанку підігрітого молока з дещицею масла й падевого меду, спасибі.

Згоріти зараз же, від голови, обличчя розчервонілого й губ, розтягнутих в улесливій собачьей посмішці, до пальців, що тремтять, наче в нападі лихоманки, б’ються об стіл і полумисок, мнуть скатертину, щезнути на місці чорним попелом, щоб не мусити дивитися їм в обличчя, не мусити чути їхнього шепоту, бо раптом велика тиша охопила вагон-ресторан, і всі зосередили увагу на княжому столі, адже князь не підносив голосу, але чи знайдеться тут хтось, хто б не почув його слів, чули всі — згоріти! Але вогонь не спалахнув. Лихоманка палить без полум’я. Вони говорять щоразу гучніше, — слова невиразні, надто сильно стукає серце, кров шумить у вухах. Що вони кажуть — відомо.

Тепер настав час для справді героїчного вчинку, треба зробити те, що понад сили людські. Опустити руки, перемістити стопи, підвестися, підняти тулуб і відсунути крісло, все з поглядом, спрямованим додолу, до пекельної прірви, розвернутися, зробити крок убік і до переходу й…

Мало не розплакалося, губи вже починали тремтіти, й вібрував під шкірою якийсь м’яз між підборіддям і щокою, сльозилися очі. Це понад людські сили! Сором стиснув гортань і трахею, горло пересохло за кілька секунд, годі було ковтнути слину, несила вдихнути, щось тисне в грудях, стискає легені — як же поворушитися, звідки узяти енерґію, рамена, наче кам’яні, ноги, мов свинцеві. Неможливо. Руки тремтіли дедалі більше, впала на підлогу скинута великим пальцем виделка. Силуване дихання нагадувало хрипіння пораненого коня, слина текла з куточка уст, але не булося в змозі контролювати навіть уста — передусім уста.

Шарпнулося ліву ногу. Крісло човгнуло по килимі. Пані Блютфельд підвелася, щоб пропустити. Чи можливе більше приниження! Схлипування будилося у грудях. Згоріти! Шарпнулося правою ногою. Стегна не послухалися, доведеться спертися на бильця. За першим разом руки зісковзнули, за другим теж, допіру з третьої спроби — підвелося на ноги. Тепер крок уліво. Чи не підігнуться коліна? Чулося тремтіння литок, жахливе відчуття, коли власне тіло виходить тобі з-під контролю і розсипається під тобою, як картковий будиночок, тремтіння дійшло вже до гомілки, дрижали навіть м’язи живота.

Зробилося цей крок і мало не закричалося від полегші.

Піднялося голову.

Усі дивилися.

Посміхнулося.

І з усмішкою, випаленою на обличчі, зробилося той другий, третій, четвертий кроки — стюарди сходили з дороги, ті, хто сиділи, відсували крісла, проводник відчинив двері — п’ятий, шостий, сьомий — у тиші — вже близько, вже от-от зникнеться їм з очей, утечеться від поглядів. Тим часом ще відображення у шибі, останній образ їдальні понад плечем: усі дивляться.

Посміхалося.

Навіть коли зачинилися за плечима одні й другі двері, коли пройшлося в коридор наступного вагона й тим коридором до кінця, і вагон за вагоном, уже бігцем, штовхаючи плечем одвірки й відштовхуючи людей, яким не можна подивитися в очі, й далі, до салону, крізь залу для курців і більярдну, й до вечірнього вагона — панічна втеча — крізь порожню засклену ґалерею, але цього мало, клята посмішка далі не хоче зійти з обличчя, доведеться здряпувати її нігтями, ножами, битим склом, отож, іще далі, залізні двері на оглядовий майданчик, заблоковані — виважити.

Вискочилося на свіже повітря, на світло післяполуденного сонця і галас великих машин, що мчать рейками, просто на…

Здоровань із рубцем душив інженера Драгана, притиснувши коліном до металевого сидіння і стискаючи квадратними лаписьками його шию. Поруч на вагонній терасі лежав інший охоронець, той із азіатською фізіономією, — з розбитим черепом.

Хапаючи повітря широко розкритим ротом, стоялося і дивилося. Вони завмерли в смертельних обіймах — руки на шиї, руки на руках, що стискають шию, — повернувши набряклі обличчя до дверей, вони так і завмерли посеред убивства, як антична скульптура, образ міфологічних змагань: жорстокий велетень і жертва, груба сила й безпорадна старість.

Відступилося на крок, на поріг ґалереї.

На це Рубець повернув голову й знову заходився душити, притискаючи коліном груди янкі.

Драган, однак, не відвів погляду, він умре з поглядом, втупленим в обличчя випадкового свідка, — він не може покликати на допомогу, він не може зробити жесту, він може тільки вперто дивитися. Очі в нього були глибокі, темні.

Зробилося другий крок назад.

Драган дивився. Чи проклята посмішка нарешті сповзла з уст? Чи американець дивився власне на ту посмішку? Інтенсивність його погляду була занадто великою, вона не дозволяла відвести очі.

З-під поли розхристаного піджака Рубця визирала ручка револьвера, застебнутого в шкіряній наплічній кобурі. Душитель був на цілу голову вищий, а отой піджак мало не лускав йому на геркулесових грудях. Він скалив темні зуби, піт скапував з кінчика його гачкуватого носа на чоло інженера, який уже непритомнів.

Тікати, поки ще можна!

Але вже неподільно панував сором. Вийнялося з кишені костюма позолочений Eyedropper, відкрутилося наконечник і з тремтячою посмішкою на широких губах — підскочивши до Рубця — встромилося йому перо в шию.

Кривоніс заревів і впав на коліна, відпустивши шию старого янкі. Однією рукою він потягнувся до «Вотермена», що стирчав у нього над коміром, другою — за револьвером. Копнулося його в ту руку — зброя полетіла високою дугою понад балюстрадою, падаючи на насип й одразу зникаючи з поля зору.

Драган, кашляючи й спираючись спиною на стіну, підводився на ноги. Він вказав поглядом на тіло іншого поліцейського. Чи він теж був озброєний? Мені кинулося до трупа. Тверда форма під тканиною — смикнути за полу, вистрелили ґудзики, — ось і шкіряні ремені, наплічна кобура, чорна ручка. Вийнялося холодний револьвер. Драган прохарчав щось незв’язне. Обернулося. Рубець тікав.

Від входу до ґалереї він був відрізаний, двері до наступного вагона за довгою платформою й амортизаційним зчепленням не мали навіть клямки, замкнені зсередини, — то вже був службовий вагон, одразу за ним тендер і локомотив — що ж убивці залишалося? Він видерся на вигнуту тут у формі виноградної лози балюстраду, вхопився за край даху й виліз на нього, перекинувши ноги, з першої ж спроби з мавпячою спритністю, попри те, що кров ллялася йому на шию і комір сорочки; раз, два, майнули підбиті підметки підошов на тлі блакитного неба — й Рубець зник.

Встромилося револьвера з довгою цівкою за пояс, під камізельку й піджак, і стрибнулося на балюстраду, слідом за Рубцем. Раптом, коли рука й голова опинилися поза тунелем, що пробивав у повітряній масі локомотив, у них ударив холодний вітер, залопотів легкий матеріал костюма, відчулося хутке шарпання дрібних ручок, м’які пальці розтріпували волосся і тягли за вуха — вітер, сила розгону, з яким ударяє у повітря масив експресу. Дерева й поля блимали розмазаними смугами, вже навіть не імпресіоністичні хмари кольорів, а самé враження образу й рухомого зображення, барвистий світ літньої ідилії. Тільки небо, до якого повернулося голову, сягаючи даху, тільки небо було спокійним, нерухомим, фотографічно виразним.

Він міг там стояти, ховаючись за краєм, щоб копнути в скроню першого ж йолопа, який ту голову вистромить, — не подумалося про це. Але не стояв, не ховався. Уповзлося на дах ящірчиним способом, із грудьми, притиснутими до брудної площини, й широко розкинутими руками. Рубець рухався навкарачки за кілька метрів далі, вітер загорнув йому піджак на голову, хлоп борсався з ним, аж мусив був зупинитися, щоб скинути його з пліч, — піджак полетів у тайгу, лопочучи над минаючими вагонами й зеленими кронами дерев, чорний прапор, клапоть воронового крила, пір’їна, крапка, зник. Рубець щось крикнув, годі було розібрати його слова в шумі повітря і ревінні швидкого потяга, в протяжному сапанні паровоза. Гукнувши, він озирнувся через плече, наче у відповідь на це скавуління отримав звідкись попередження. Побачилося тоді, що Рубець відірвав шматок матеріалу сорочки й обв’язав тканиною собі усю шию; але металеве перо, мабуть, уп’ялося глибоко, цей провізоричний бандаж уже просяк кров’ю, червона пляма розливалася на спині в Рубця.

Він знову закричав і кинувся назад, розвернувшись на колінах, — він не побачив націленого в нього револьвера, отже, то був його шанс. Але ліве коліно послизнулося на масному бруді, що вкривав дах вагона, й Кривоніс з’їхав убік, імпульс його власного руху розвернув його ще задом до краю, він хотів учепитися за заклепки, не дотягнувся, взуття виїхало за край даху, він летів дедалі швидше, дригаючи ногами, відкривши рота в комічному вдиху-видиху, як бита риба, голодне пташеня — зсунулися йому коліна, впав.

Обережно пересунулося до краю. Рубець висів, учепившись обома руками в крижлізні окуття високого вікна. Чи бачили його пасажири? Бандаж розмотався в нього на шиї, вітер підхоплював краплі крови, лопотіла порвана сорочка. Бачилося, як тремтять йому від зусилля м’язи рук, біліють пальці, як спотворюється його обличчя гримасою болю.

Він підніс голову, подивилося йому в очі. Відвернутися? Дивитися, як він падає і гине? Щось зробити, нічого не робити — такими є вчинки й уникання, але що перед ними, біля витоку? Ще не згас вогонь сорому. Сягнулося і подалося хлопові руку.

Лежалося потім, важко дихаючи, головою у бік Азії, ногами до Європи, навзнак, і дивилося, як окремі хмаринки стернують крізь блакить, і нічого, крім них, не змінюється у блакиті. Ну, хіба час від часу прослизали вгорі сірі клуби диму від локомотива. Раз пролетів птах.

Рубець дихав дедалі важче.

— Пекельник. Покарай його, Боже. Ой, здохну я тут.

— Еге.

— Ех, отаке життя, тьху.

— Не треба було руку на Божі заповіді піднімати, тож гріх і не повернувся б до вас наприкінці.

— Правду кажете, пане. Але що робити. Людина служить, Царь-Батюшка наказує.

— Цар казав вам задушити американця? Не брешіть.

— А-а, воля зверхників, хто там розбереться, раз заморозники, раз розтальники, кожен кричить і погрожує.

— A отой другий — не був з охранки? Від князя може?

— Лизав князя пес. Щоб отой вагон не вийшов із Петербурга запечатаний… але гівна.

— Значить — на американця?

— Який він там американець. Дідько громовик. Отче небесний, всі святі, вже хапає мене, кх.

— Не рухайся.

— Поблагословіть мене, пане.

— А я що, піп, щоб благословити людей?

— Піп, не піп.

— Я ж тебе сам…

— Але завжди якось то легше з добрим словом. Ну.

— Як вас звати?

— Вазов Юрій Даніловіч, кх, матір Василіса з Марчиків, із Борисова.

— Я вірю, Юрію, що ти міг стати доброю людиною.

— Так. Так, — він дихав дедалі швидше, надходив кінець. — Це правда.

— Немає у мені благодаті від Бога, щоб поблагословити тебе в ім’я Його згідно з тим, ким ти є, і немає у мені благодаті від людей, щоб поблагословити тебе від людей згідно з тим, що ти їм вчинив, а єдиною благодаттю обдарував мене ти сам, прохаючи про це благословення, тож уділяю його тобі від щирого серця: аби з тим же смиренням постав ти перед Господом. І, будь ласка, прости мене.

— Кхр. Боже мій. Не дозволили. Так.

Повернулося голову вліво. На відстані теплого подиху малося його розплющені очі — вже порожні. Вітер підхоплював слину з розкритих Юрієвих уст. Він помер із руками, затиснутими на власній шиї, у тому самому поперечному зчепленні, яким душив старого інженера.

Небом пропливали білі хмарини, мов ляпки молока в чорнилі. Золотий Eyedropper, мабуть, влучив у артерію — ні, не в саму артерію, чоловік стік би кров’ю одразу ж, — але з кожним рухом, з кожним його зусиллям встромлене перо, якийсь уламок пера, — відкривав рану, й тому серце поступово випомпувало життя з Юрія.

З лісів підхоплювалися сполохані проїздом експреса ключі качок, косички диму з високої димової труби паровоза вилися праворуч і ліворуч, скручуючись між собою у міру того, як повертала колія… Це траплялося рідко — потяг сунув просто на схід; а коли він раптом заколебался і перехилився на віражі, довелося хапатися за заклепки, впиратися широко розведеними руками в нагріту сонцем бляху. Труп, навпаки, вільно їздив по даху. Рано чи пізно він упаде.

Думалося, що зараз тут з’явиться обслуга, Драган приведе допомогу, прибіжать охранники з другого класу, вирояться зі своїх купе пасажири, великий скандал і сенсація, може навіть начальник зупинить потяг, чекалося цього шарпання, чекалося їхніх криків і зойків. Даремно. Сягнулося до кишені камізельки — годинник показував абсурдну годину, розчавлений. Ну то що ж? Зійти туди і… і… подивилося на костюм, колись білий, тепер коричнево-сірий, у смугах чорного слизу, з розірваним рукавом, а до всього ще й умочений у Юрієву кров, — і в цьому костюмі, халамиднику сопливий, ти мусиш мати з ними справу? Граф! Та ж це прокляття якесь. «Ніщо не діється без моралі». А бодай вас!..

Лаючись і кусаючи губи, стягнулося з пальця перстень-печатку з Корабом на геліотропі — він зійшов гладко по шару слизького бруду, — й кинулося його геть. Підстрибуючи, каблучка покотилася дахом вагона.

Але не так легко визволитися, це тільки пустий жест. Бо чому не заперечилося їм на самому початку? Чому не спростувалося Вайта-Ґессінґа, пані Блютфельд, а дозволилося купчитися балачкам, аж поки й справді їх уже важко було спростувати? Немає іншого порятунку від сорому, як тільки другий сором. Навіть на даху їдучого на повній парі крізь тайгу експреса Транссибу, в самому лиш товаристві трупа, під великою блакиттю і Сонцем високим, навіть тут зіщулюється, з колінами, підтягнутими під підборіддя, головою опущеною, переплетеними судомно раменами, запеклий згусток сухого ридання, трясеться у ритмі потяга й ритмові всупереч, у нестримній лихоманці — з сорому.

Аж потяг почав сповільнюватися, дими й вогні виринули далеко попереду паровоза на тлі з’яви на виднокраї низьких обрисів гір — наступна станція Транссибу, Свєча або Котельніч, нема чого чекати, зараз чи згодом, всё равно, треба спуститися, повернутися до купе.

Зсунулося обережно балюстрадою й зістрибнулося на оглядову платформу. Від трупа другого охранника не залишилося й сліду. Втім, слід був: кілька крапель крови. А може, він усе ж вижив? Знялося піджак, вивернулося його сподом назовні, й згорнутий перекинулося через руку та приклалося до грудини, — він повинен заслонити найзабрудненіші частини сорочки, камізельки й штанів. Пригладилося скуйовджене вітром волосся (на пальцях масний бруд замість брильянтину). Руки й далі трусяться, і голова, зрадливо легка, гойдається, наче повітряний змій на бризі. Спокій, спокій, спокій. Ще глибокий вдих… Клямка.

У ґалереї було порожньо. Підійшлося до засунутих дверей камінної кімнати, приклалося до них вухо. Голос, голоси, жіночі, чоловічі. Може, перечекати тут? Урешті-решт вони собі підуть.

Або власне увійдуть до ґалереї. Знайдуть його зачаєного в кутку. Тікати нікуди.

Шарпнулося подвійні двері й увійшлося усередину.

Чорна пітьма накрила очі, вугільна смола влилася під повіки. У рівномірній темряві тремтіли поламані на стінах і стелі вагона світіні кільканадцяти осіб і кількох меблів: округлого столика, крісел. Найближчий до столика силует в тьмітлі — жіноча постать — вказував випростаною рукою на протилежну стіну. На стіні танцювала світінь високого чоловіка. Тьмітло заливало всіх і все, розмиваючи краї, топлячи в мороці форми й сплощуючи обсяги. Єдину певну інформацію давали власне світіні: мінливі, розсмикані, спотворені проекцією на нерівні поверхні, — але вимірні, видимі людському окові. Чоловік біля стіни підняв руку, мабуть, поправляв окуляри. Жінка провела рукою над столиком, кидаючи на стелю великий відблиск, який на мить усіх засліпив, аж вони сіпнулися рефлекторно назад і повідвертали голови, що, своєю чергою, ще більше роззухвалило їхні світіні, і якусь хвилину світлі силуети стрибали по стінах, вимахуючи руками, мов недолугі ангели. Залою прокотилася хвиля шепоту російською, німецькою і французькою мовами.

— Він! — заволала княжна Блуцька. — Скаже, що то було!

— Une créature de la vérité, — сказав Жюль Верус, відсуваючись від стіни й більшаючи у своїй світіні, мов біла пляма на хутко проявленій фотографії. — Потвора на троні, die Dunkelheitmat, над над над машини.

Відступилося до ґалереї. Хотілося вийти непоміченим, але зачепилося плечима двері, опустилося руку з піджаком — і з-під незастебнутої камізельки бухнув у залу сніп холодного вогню, неначе дракон, захований у кишківнику, рикнув раптом крізь пупок полум’ям гарячим. Із жахом глянулося на брудну безрукавку, простягнулося руку — вона увійшла в вогонь, як у м’який струмінь води, блиск прошивав пальці, просвітлював нігті, шкіру, сухожилля і м’язи, кровоносні судини, рука зависла в ньому, як жовтогаряче желе, кидаючи рожеві відблиски на половину зали. Подумалося про оті побожні малюнки, на яких Господь Христос відкриває свої груди, й з пробитого серця б’ють концентровані пучки золотистих променів. Усі учасники сеансу завмерли, чоловіки й жінки, ті, хто сиділи й стояли, навколо столу й попід стінами, тепер дійсно засліплені, заплющуючи повіки, заслоняючи обличчя, — їхні сукні з дуже довгими рукавами, з рюшками, гипюрами й високими вирізами, прикрашені медальйонами та камеями, жорсткі комірці сорочок, коміри суконь, відгорнуті в стремкі кокетки, туго довкола шиї зав’язані плісировані й гладкі, оксамитові й фулярові хустки, єдвабні краватки, батистові жабо й одвороти, кокарди й тюлі, золоті, срібні й бурштинові запонки, коралові цигарнички й люльки зі слонової кости, білі манжети, білі плястрони, в оточенні темних реверсів сурдутів і піджаків, вовняних deux-pieces і твідових англійських костюмів-трійок з трикутниками хусточок на грудях, із блиском ланцюжків для кишенькових годинників, блиском черепахових lorgnons, моноклів й окулярів, прикріплених довгими ланцюжками до тих жорстких комірців, — груповий портрет європейців Anno Domini 1924, випалений під повіками, мов від спалаху фотографічної магнезії. Хтось закричав, хтось упав, одна панна зомліла, осуваючись непритомно з крісла. Сягнулося просвічуваною рукою углиб вогню, водночас знову прикриваючи камізельку піджаком. Пальці стиснулися на ручці револьвера.

Ненадовго повернулася темрява: княжна негайно загасила тьмічку — й вечірнє сонце залляло вагон.

Піднялося голову.

Усі дивилися.

Усміхалося.

Про пера й револьвери

Він був прохолодний на дотик, укритий перлистою росою, а при сильнішому світлі мерехтів на кривизнах і краях усіма барвами веселки — завдяки цьому найлегше розпізнати крижлізні метали. Його оберталося у руках із перебільшеною обережністю: ніколи раніше вогнепальна зброя у руки не потрапляла. Він був легкий — це перша несподіванка. Обмилося його побіжно в умивальнику в купе (на похід до ванни настане пора за кілька годин, коли всі поснуть), але й так відбитки пальців залишилися на гладкій сталі. Попри райдужні рефлекси й післяобрази, самé крижлізо було рівномірно чорним — проте його відполірували до такої дзеркальної чистоти, що на ньому можна було порахувати папілярні лінії пальця, коли той на мить торкнувся курка. Курок мав форму скорпіона з довгим, піднятим для укусу хвостом; відводилося й опускалося власне той хвіст, скорпіон ударяв по капсулю з’єднаними клішнями. Зрештою, увесь револьвер виглядав так, наче був запроектований французьким шанувальником art nouveau, дорога цяцька, виготовлена на індивідуальне замовлення, — це була друга несподіванка. Асиметрична ручка виявилася спіральним сплітом змії, яка на самому кінці відкривала пащу, оголюючи пару іклів і загорнутий язик — між тими іклами та язиком можна було протягнути ремінь, підвісивши сталеве кільце. Спускова скоба складалася з кількох стебел квітів, чашечки яких переходили безпосередньо в камори барабана. Камор було п’ять. Барабан не відкидався убік, — щоб його зарядити, треба було зламати револьвер навпіл. Зазирнулося усередину камор, вийнялося і вклалося набої: матово чорні, з тупими, майже плоскими завершеннями. Запалилося лампу й придивилося до них при електричному світлі. Довкола основи кожного ладунку видніло делікатне ґравірування: три літери — П. Р. М. — і тризначні цифри — 156, 157, 159, 160, 163. Придивилося уважніше до самого револьвера. Довгу цівку було відлито у формі кістлявої рептилії, якоїсь подібної до ящірки істоти з колючим гребенем, що височів у неї уздовж хребта, щоб над карком високо вистрелити наростом, схожим на похилий ріг, — то була мушка. Ящір не мав очей, а широко роззявлена паща — виліт довгої цівки — представляла повний комплект укладу гострих зубів — старанно відшліфованого на краю цівки, ікло до ікла. Пазуристі лапи гад притискав до лускатого черева. На тому череві було виґравірувано тузінь букв, що укладалися в одне слово:

Гроссмейстер

Склалося Ґросмайстра, загорнулося його в брудний рушник і сховалося на дно валізи.

А якщо знову нишком обшукають купе? Мені завагалося. Нічим не зарадиш, треба буде завше забирати його зі собою.

А тоді він знову спалахне холодним вогнем у найменш очікувану мить…

Тричі хтось стукав у двері купе, на четвертий раз постукав проводник, оголошуючи час вечері. Не відчинялося нікому. Залишилося у замку повернутий ключ, щоб проводник не міг відчинити їх з іншого боку своїм. На вікно затягнулося штори, щоб не зазирнув, бува, ніхто на зупинці.

Ті, хто стукали в двері, просторікувато висловлювалися, переконуючи відчинити, — перша, звичайно ж, пані Блютфельд, далі панна Муклянович, потім радник Дусін. Той, останній, перш ніж піти, просунув під двері візитку з написаним на звороті номером купе. Ґертруду Блютфельд, звичайно, цікавив матеріал для чуток, Єлена прийшла з незґрабною розрадою, а от радник Дусін з’явився не від власного імені, а від імені княгині Блуцької, яка явно жадала пояснень від непроханого гостя, котрий зірвав їй сеанс. Але ніхто не питав про мертвих або зниклих службовців охранки.

Оскільки годинник не йшов, час відмірювалося за уміщеним у Путеводителе розкладом руху Транссибу. Потяг зупинився у В’ятці, тож мусила вже минути десята година вечора.

Близько пів на одинадцяту постукав інженер Драган.

— Ви перебуваєте в купе, — сказав він позбавленою найменшого акценту німецькою мовою. — Ви мене чуєте. Ви врятували мені життя. Я виглядав вас на вечері. Будь ласка, відчиніть. Не стояти ж мені тут.

Прочинилося двері. Він штовхнув їх і увійшов до купе. Відступилося — він був вищий на добрі кільканадцять сантиметрів, і мусилося задирати голову. Відстань, на якій людина підсвідомо розташовується стосовно іншої особи, не залежить від її огрядности чи зросту, а від кута огляду між ними. Діти й жінки виявляють більшу терпимість; натомість чоловіки невтомно шукають кращої позиції, ніби оті стрільці з револьвера в вестернових видовищах у кінематографі. Наука про душу, якщо й виникне, то постане на підставі стереометрії.

Він зачинив за собою двері, відтак вийняв із внутрішньої кишені піджака зламаного «Вотермена».

— Прошу.

Він був смертельно серйозний, жоден м’яз не здригнувся на його обличчі; адже цей жест ніс у собі якийсь урочистий формалізм. Узяти, не взяти, що б не вчинилося, це матиме більше значення, ніж можна висловити мовою іншого виду. Драган чекав із простягнутою рукою.

— Дякую.

Сілося на застеленому ліжку, обертаючи покалічене перо Eyedropper у брудних пальцях. Безглуздя ситуації було певним чином заспокійливе. Це правда, врятувалося життя цьому чоловікові. Він вдячний, мусить бути вдячним, він має борг вдячности, є боржником.

Як же це… бентежно.

Піднялося погляд на американця, щоб зараз же його опустити, — він стояв і дивився згори, злегка похитуючись у такт руху потяга, в бездоганному дворядному костюмі попелястого кольору, з широкою білою хустиною, пов’язаною довкола шиї, випростаний, хворобливо худий, з очима, схожими на два шматки вугілля, встромлені під надбрівні дуги. Коли ж він нахилить голову, то вони заблищать яскравіше, раптом ставши майже сіро-блакитними.

— Просякнув кров’ю, — пробурмотілося під ніс.

Він почув.

— Перо здолало меч, — засміявся він хрипко. — Де це?

— Що?

— Ви забрали його в Михайла. Всі в потязі говорять про ангела в тьмітлі, an angel in shlight.

— У мене немає жодної ангельської зброї. Що сталося з Михайловим тілом?

— Мій дорогий, ви врятували мені життя, я не питаю, що потім сталося на даху.

Тінь цієї людини знову дивно гарцювала, опухала й стухала, наче хтось її на зміну надував і висмоктував з-за Драгана; лінія тіні й світла вигиналася й вібрувала.

Погризлося ніготь великого пальця.

— Ви працюєте на Російсько-американську компанію. Може, йдеться про Аляскінську лінію. Російські конкуренти найняли диверсанта, це для вашої охорони наздогнали нас учора вночі ті троє поліцейських. Вони не сидять у другому класі, не всі — принаймні один їде в службовому вагоні за тендером. Це туди перенесли тіло Михайла, не тягли ж його ґалереєю і камінною залою, і не скинули з потяга. Навіщо ви пішли на той оглядовий майданчик, якщо знали, що перебуваєте в небезпеці? То була засідка, Михайло влаштував засідку на Юрія. Обидва з охранки? Заморозники й розтальники підтримують різні сибірські компанії, або ж розтальники взагалі ворожо ставляться до Сибирьхожета, ви опинилися між молотом і ковадлом. Але Юрій їхав у люксі із Санкт-Петербурга, попередження мало надійти від когось зовсім іншого. Тепер ви боїтеся, бо залишилися без Михайла, без охорони в першому класі. Ви не знаєте, хто це.

Він підсунув собі табурета від секретера й сів. Вийняв цигарку, закурив. Погляд біг майже паралельно підлозі; піднялося погляд, зазирнулося йому просто в очі. Купе було, попри все, затісне — якби Драган нахилився ще трохи вперед, якби спер руки на коліна, то ковталося би дим просто з його легенів. Той кут, та відстань… духівник і розкаяний, адвокат й обвинувачений, батько нареченої і кавалер, який прохає її руку, майстер і учень.

Інженер пробурмотів щось до себе якоюсь хрипкою мовою. Він роззирнувся довкола по купе. Вказалося йому на попільничку. Американець був старий, хоча його силует і рухи не видавали цього, але він міг би бути однолітком князя Блуцького.

— Отой револьвер, — сказав він за мить, — вартує більше, ніж його вага в золоті. Я це розумію. Ви бідняк. Перепрошую, мені б не хотілося вас образити. Ви бідняк, ви скористалися нагодою зіткнутися з high society, увійти в кращий світ, нещастя з Його Високістю. Дозвольте мені запропонувати викупити цей фант. Ви кажете ціну. Будь ласка, не ображайтеся. Ви не знаєте, що потрапило до ваших рук, пане… Ґеросласкі.

— Ґерославський.

— Ґерославський. Вірно?

— Так. Бенедикт Ґерославський.

Він посміхнувся.

— Як, урешті-решт, виглядає питання про ваше походження?

— Moi, je suis mon ancêtre.

— Ах! Якби хтось міг таке сказати про себе щиро! Навіть потвора Франкенштейн… Ви читали Мері Шеллі? Ви не вважаєте захопливим, що в літературі сила електрики завжди…

— Це крижлізо, якийсь холод крижліза. Набої з тунґетиту. Я не знав, що виробляють таку зброю.

— Не виробляють.

— Але навіщо? Що такого можна вбити тунґетитовими кулями, чого не можна вбити будь-яким іншим способом? Якщо це так дорого.

Драган підбадьорливо махнув рукою у білій рукавичці.

Відгризлося ніготь на другому пальці.

— Ця зброя — не на людей. Ця зброя — на лютих.

— О?

— Цікаво… Чорт забирай, як шкода, що я не читав про це більше. Які властивості має тунґетит при високих температурах і високому тиску? Такий холод крижліза… Якби я не заслонив того приголомшливого блиску…

— Чим? Рукою, вбранням? Таким чином його неможливо заслонити. Я маю тузінь патентів на тунґетитові системи освітлення — при наявних цінах вони, зрештою, украй непрактичні, — я на цьому розуміюся.

— Як то: неможливо заслонити? Ну, але ж…

— Dammit, подумай, юначе! — буркнув Драган, а відтак заклав ногу на ногу й затягнувся цигаркою.

Пригадалося іспити в університеті, отой характеристичний гнів професорів, які рештками сили волі стримуються, щоб не вибухнути, маючи справу із волаючою до неба про помсту тупістю студента, — тож студентові тим важче позбирати думки, а тому вони тим виразніше дратуються, тож студент горить заживо й мріє уже тільки зникнути їм з очей, а тому вони проганяють його безнадійним помахом руки. Він утік від екзаменаційної чоти, повернувся до життя і розуму.

От тепер би продемонструвати свого генія і свої знання! Та не може, бо ніхто не питає.

Не той хороший сапер, хто здатний знешкодити макет міни, а той, хто знешкоджує справжні міни, що загрожують висадити його в повітря, — так само, не той хороший студент, який володіє знаннями й навичками, а той, хто представляє знання і навички перед найсуворішими екзаменаторами.

Спершу довго вважалося, що це узагальнення служить тільки для виправдання академічних нероб; потім стало зрозуміло, що цей поділ розділив людей загалом у довільний спосіб. Скільки ж то таких, хто прекрасно порадять собі з будь-яким муляжем життя, та коли справа доходить до справдешнього життя — у них трусяться руки? Перші в науках, що нічого не важать, відмінники у відповідях на непоставлені запитання, всезнайки за мить опісля. Якби лиш тільки дозволити їм ще одну спробу, дати ще одну міну роззброїти, дати ще одне життя!..

— Цю реакцію зумовлює тьмітло, чи не так? Я заслонив джерело тьмітла, реакція припинилася.

— Крижлізний нікель симетрії КТ. Реагує на тьмітло як чистий тунґетит. У ґнотах тьмічок згоряють вуглецеві сполуки тунґетиту, а в дешевих тьмічках навіть саме переморожене вугілля. У свою чергу, деякі реакції окислення кріовуглецевих ізотопів…

— Навіщо Михайлові здалася така зброя? До експреса прокрався якийсь перевдягнутий лютий? — захихотілося.

Драган задумливо розглядав недопалок.

— Я не працюю для Російсько-американської компанії. Не йдеться про Аляскінську лінію. Я не займаюся суходільною інженерією.

— Ви не інженер?

Він злегка посміхнувся.

— Знаєте, я студіював, але чомусь ніколи не отримав диплом інженера. Докторати — так.

— Йдеться не про промисловий саботаж? То чому ж вас хочуть убити?

— Я не здивуюся, коли з’ясується, що Побєдоносцев платить за мою голову мільйон рублів. Ви чули, що разом із нами їде зять третього акціонера Сибирьхожета? Вони вбачали в цьому певну гарантію… Петро пильнує Павла, який пильнує Івана, котрий тримає бритву на шиї у Петра. Оті два охранники — poor bastards — скільком панам водночас вони мусили виявляти лояльність? Ну й розірвало це їх на шматки, як коні, що тягнуть на чотири сторони світу. Й тепер іще — кого вони прислали по тривозі? Не явних жандармів, а якихось відставних чиновників із Третього Відділення Особистої Імператорської Канцелярії, череватих канцеляристів, які, уявіть собі, є нині аґентами охранки, ба навіть папери на це мають! — Він згасив цигарку. — Я не повинен був обтяжувати вас цим усім, пане Ґерошевський, чи як там ви волієте називати себе, юначе. Якщо ви не віддасте револьвера, — а навіщо він вам, як не на продаж? — ну, що ж, значить, не віддасте. Прошу, однак, начуватися. Ви слушно здогадалися, що вам є чого боятися. Тією з’явою перед княжною ви заявили про себе на увесь потяг, вас вважатимуть Бог знає ким; немає нічого простішого, як тицьнути рубля проводнику, як оце я тицьнув, і з’ясувати, з документами якого міністерства ви подорожуєте?

Він підвівся.

— Якби я міг якось у майбутньому… Проводник також сказав, що ви їдете до Іркутська, чи не так? Вагон другий, купе вісім, тобто H. Прошу не вагатися, я цього вам не забуду.

— Мене звуть Бенедикт Ґерославський, mister Драган.

— Це цікаво складається, бо я також змушений був тимчасово ховатися за фальшивою тотожністю. Мгм, тепер це вже й так не має значення, ми вже в дорозі. Згадайте слова великого Ґете. Подорож — це наче гра, її завжди супроводжує користь або втрата, й то, як правило, з несподіваного боку. — Він поправив рукавички. — Моє прізвище не Драган; я походжу з задруги Драганіч, звідси цей псевдонім. Я маю американське громадянство, але народився сербом, у Сміляні, в Хорватії. Ви могли десь випадково почути моє прізвище. Я — Нікола Тесла.

Він сухо вклонився і вийшов.

Опівночі Транссибірський експрес минув дев’ятсот сімдесятий кілометр маґістралі. Закінчився перший день подорожі.

Розділ третій

Про логіку двозначну, тризначну й незначну, а також про логіку жіночу

— На милість Божу, пане Бенедикте, ви ж не можете взагалі нічого не їсти!

— Qui dort dîne. А зрештою, заплачу, мені принесуть, що там залишиться після сніданку.

— Будьте розсудливим! Будь ласка, відчиніть.

— Я ще не встав.

— Це нездорово стільки спати, меланхолія від того на людину нападає, апатія душить і мучать міґрені.

— Ви ще довго збираєтеся так кричати крізь двері?

— Стіни тут не набагато товщі.

— От же ж панна заповзялася! Шановна тітонька не навчила вас, що недоречно чіплятися до незнайомих чоловіків?

— Покликати мою тітку? Тітонько!

— Зараз!

Панна Єлена Муклянович: у білій єдвабній блузці з довгими мереживними рукавами, з чорною оксамиткою на шиї, затиснута у високий корсет, у вузькій бежевій спідниці, з-під крайчика якої видно тільки носаки шкіряних пантофельок, із чорним волоссям, щільно стягнутим у кок, простромлений двома шпильками зі срібними головками. Темні очі, бліда шкіра, ще й убілена пудрою, — якби не блиск на губах, то панна виглядала би так, наче з девушки вже сточено всю кров і барву. Вона присіла біля секретера, повернувши ноги вліво так, щоб м’який матеріал спливав від стегон однією довгою хвилею. Долоні гостя сплела на колінах.

Не підвелося, щоб із нею привітатися; сиділося на вкритій покривалом постелі, біля вікна, в домашній куртці, накинутій на сорочку.

Панна Муклянович дивилася, як гувернантка на неслухняного шестилітка.

Відвелося погляд на дощовий краєвид за вікном.

— Двері за вами зачинилися, що люди подумають.

— Боже мій! — панна Єлена прошепотіла голосом а-ля Frau Блютфельд. — Скандал! — Сплеснула захоплено. — Так!

Обперлося скроню на холодну шибку.

— Здаюся.

Вона несхвально прицмокнула.

— Для початку, може би кавалер вийняв руки з кишені.

Вийнялося.

— Ну й чому так… Ах. — Тут нарешті вона зніяковіла — ненадовго, бо одразу ж прибрала нову міну. — Дуже негарно. Татко не мочив мальчику пальчиків в оцті? А якщо кавалер аж так зголоднів, то тим більше — краще з’їсти сніданок, ніж власні пальці.

Цей її тон… Або вона виховувала молодших братів, або й справді працювала гувернанткою. Проте гувернантки радше не їздять першим класом Транссибу.

— Це не смішно. — Вдарилося головою у шибу, раз, другий, міцніше. — Панна знайшла собі розвагу на час поїздки, а мене…

— Як ви можете! То я журюся і мало посміховисько тут зі себе не роблю, щоб вас на світ витягти, спонукана християнським милосердям… — але вона вже знову посміхнулася, уже бісик стрибав у її зіницях і в тремтячому куточку уст —…а ви смієте такі речі казати!

Вона явно очікувала відповіді також у подібному грайливому тоні — вона б тоді розсміялася вголос, передчувалося, який пошесний її сміх, йому годі опиратися; тож розсміялася б уголос, а потім усе би поточилося чітко наміченою колією — до більшої природности, щирости, більшої відвертости. Так люди знайомляться, так вони перетворюються із незнайомих на знайомих, із такого матеріалу найпростіше збудувати міст, що поєднує береги чужорідних світів. А панна Єлена є інженером, дуже досвідченим у спорудженні мостів між людьми, це було очевидно від першої зустрічі, кілька фраз, квапливо кинутих у вузькому проході, — й уже жарти, вже щиросердні шпильки. Те, що вона землячка, — не має великого значення. Властиво, не має також великого значення, що вона каже і якою мовою. Розсміється — цього досить. Якби її зустрілося на батьківщині, на вулиці в Варшаві, звісно, це не могло би відбутися так само швидко й просто, але це ж Транссибірський експрес, подорож, магічний час, години, наче дні, дні, мов місяці. Розсміється.

Ні. Повернулося обличчям до шиби. Може, піде собі. Тиша затягувалася, тиша, тобто гіпнотичний галас потягу, тук-тук-тук-ТУК. Дивилося на прозоре відображення панни Єлени в вікні, зависле на тлі лісистих пагорбів і дощових хмар; воно пропливало краєвидом, як відблиск на поверхні води, блідий привид блідого дівчати. Чорний завиток, що вислизнув із зачіски, вона застромила за вушко, підносячи до обличчя руку в хмарці білого мережива, навіть цей жест містив запрошення до розмови. Коли Єлена повертала голову, на оксамитці миготіла темно-червона зірочка — рубін? У сріблі невеликих сережок блищали чорні перли. Риси її обличчя накладалися на далекі спогади про — кузинку? Дочку сусідів із Вільківки? Занадто великі очі, занадто гострий ніс, врода, народжена з недосконалости, чорно-білий макіяж ще її підкреслює, важко відірвати погляд, важко забути.

Вона роззиралася по купе, шукаючи виходу для нетерплячої енерґії, приводу, щоб розрядити ситуацію. Єлена зупинила погляд на розкиданих по столі паперах.

— Що то за шифри?

Підхопилося-підскочилося до секретера.

— А-а, ні, — засміялося, збираючи машинописи й рукописи до портфеля, — ніякі то не шифри; от, забава в математичну логіку.

— Так?

Глипнулося підозріло.

— Панна вважає математику цікавою?

Вона зробила ображену міну.

— Чи не можу я зацікавитися тим, чого не знаю? Чи кожен здоровий розум не інтриґують найбільше саме ті речі, які він не мав оказії спіткати, речі, поки що незрозумілі, таємничі й екзотичні — на противагу до того, що знане й уже нудне? Чому ви дивуєтеся, пане Бенедикте? — вона взяла одну з карток. — Прошу мені сказати, ось це, наприклад, про що тут ідеться?

— Ох. Це навряд чи вдасться… Ну добре, не дивіться так.

Боже мій, чи існує банальніший спосіб зав’язати розмову? Слід дозволити чоловікові розбазікатися про його роботу, його hobbies, дозволити салонно вразити, нехай думає, що жінку це справді цікавить і вона уважно слухає; нехай павич розпустить свого хвоста. Адже ж зналося про цей принцип.

І все ж:

— Логіка, м-м-м, логіка вивчає правила розумування, коректність методів, за допомогою яких роблять висновки, чи вам і справді хочеться почути про це?

— Коли вас питають, що ви робите, то що ви кажете?

— Що якось зводжу кінці з кінцями.

Вона підняла брову.

— Ну, добре, — всілося навпроти панни Єлени, поклалося портфель на колінах, розгладилося папери. — Я працюю над логікою суджень. Кожне судження має логічне значення. Значення — стосовно істини. Але не все, що ми говоримо, є судженням у логічному сенсі. Не є ними, наприклад, запитання, не є накази, висловлювання, позбавлені підмета або присудка, чи іншим чином кострубаті значення. Бамбарара бумбарує бімбарика. Істинно це, чи хибно? Розумієте?

— Так, так.

— Від Античности, від Арістотеля вважалася чинною класична двозначна логіка. Її називають двозначною, оскільки вона оперує двома значеннями: істини й омани. Кожне судження є або істинним, або хибним. Від Арістотеля походить також кілька основних правил логіки, про які ви могли колись чути. Правило несуперечности гласить, що одне й те саме судження не може бути водночас істинним і хибним. Ми розмовляємо й не розмовляємо. Я живий і неживий. Я є людиною, і я не є людиною. Очевидний абсурд. Правило виключеного третього — що для довільного судження є тільки дві можливості: або істинним є певне судження, або його заперечення. Дощ падає, або не падає. День, або не день. Ми їдемо потягом, або не їдемо потягом.

… Проте уже в давнину з принципами арістотелівської логіки полемізували. — Запалювалося. — Ми знаємо від Ціцерона про суперечку між Хрісіппом і Діодором щодо правомочности пророцтв авґурів і халдейських ворожбитів. Стоїки були запеклими детерміністами й двозначниками, панно Єлено, omnem enuntiationem aut veram, aut falsam esse. Але й сам Арістотель мав такі моменти сумніву в «Герменевтиці», розглядаючи, наприклад, морську битву, яка може, але не мусить відбутися наступного дня. Потім це нишком було протягнуто крізь середньовічну схоластику, Павло Венецієць у «Logica Magna» вкинув усі оті майбутні морські битви до категорії суджень «невирішуваних», insolubilia. А кільканадцять років тому проблему заново поставив доктор Котарбінський, замість двозначної логіки запропонувавши тризначну логіку.

… Отож, не всі значущі судження є істинними або хибними в момент висловлювання. «Усяка істина вічна, але не всяка істина одвічна». Це означає, панно Єлено, — розігналося уже майже до слововиверження, — що коли якась подія відбувається, то істина про неї усталюється, і все, що ми про неї скажемо, буде істинним чи хибним; але до того часу, поки перебіг цієї події не завершився, твердження про неї не є ні істинними, ні хибними. Такі судження посідають інше логічне значення, власне вони і є «невизначеними». Чи доїдемо ми вчасно до Іркутська? Щó б я зараз про це не сказав, воно не матиме стосунку до істини й омани.

— Чи правильно я зрозуміла: стара логіка має стосуватися тільки минулого, так?

— Більш-менш. Бо в цій точці я розходжуся з Котарбінським. Я не маю такої упевнености. Треба відповісти собі на три запитання:

… Чи закони логіки вшиті в саму реальність — як основа в тканину, ритм у мелодію, барва в світло, — а чи ми сотворили їх як свого роду мову, що служить для розповідання про світ? Чи, отож, вони були б іншими, якби ми інакше говорили, інакше мислили, походили з іншої культури, іншої Історії, іншими тілами брали би участь у світі, іншими чуттями сприймали цей світ? Чи були б вони для нас іншими, якби ми не були людьми? Чи вони, отже, інші для лютих?

… Чи взагалі існує та істина, до якої апелює кожна логіка, істина сама собою, тобто об’єктивна, абсолютна міра слушности всіх суджень, — а чи ми маємо тільки неповні наближення, засновані на тому, щó ми знаємо, щó ми можемо пізнати, будучи такими, якими народилися? Однак якщо немає об’єктивної і абсолютної істини, то ми не маємо права говорити про будь-які наближення до неї: можна бути ближче або далі від конкретного пункту, на відстані, вимірюваній за певною шкалою, — але неможливо наближатися чи віддалятися від місця, що не існує або яке залишається невизначеним у просторі. Або, таким чином, нам дано об’єктивну істину, незалежну від того, хто її пізнає, або взагалі не існує істини й омани в тому сенсі, в якому ми всі послуговуємося цими словами.

… І нарешті: який арґумент свідчить на користь надання особливого статусу минулим подіям, що до них використовується двозначна логіка, а до майбутніх подій уже ні? Вони залишаються тим більше невизначеними, чим далі перебувають від нашого безпосереднього досвіду й чим менше вони детерміновані. Чому аналогічного принципу тризначности ми не застосовуємо до речей минулих? Чи не є це просто упередженням, зумовленим людською природою, — бо людина пам’ятає минуле, а майбутнє тільки уявляє собі, тільки передбачає? Тож чи не слід уживати двозначну логіку тільки стосовно найбільш безпосередньо даної нам сучасности?

Панна Єлена слухала дуже уважно, випнувши груди вперед, голівка вгору, очка широко розплющені: слід визнати, вона дуже добре розігрувала зацікавлення.

— Я, мабуть, усе ж не зовсім розумію, будь ласка, допоможіть мені, пане Бенедикте. Чим би це відрізнялося від визнання того, що ми просто не знаємо, що, власне, трапилося в минулому? Так само, як не знаємо, що станеться у майбутньому.

— Ви, панно, помиляєтеся. «Я не знаю, що діялося у цих лісах сто тисяч років тому», — я знаю, або не знаю. Та коли я скажу: «Сто тисяч років тому тут бушували пожежі», — то незалежно від того, чи я це знаю, чи відгадую, чи мені це приснилося, чи я це відчитав, послуговуючись геологічними відкладеннями, чи навіть коли я переконаний, що брешу, — згідно з логікою Арістотеля і Котарбінського судження є істинним або хибним, крапка.

— Але, згідно з вашою логікою… Наполовину правда, наполовину брехня, одна з можливостей, чи не так? Яким, отож, є той, — панна Єлена накреслила в повітрі коло, — обшир визначености, в якому логіка…

— Замерзає? Теперішність. Тут і тепер. Те, що ми сприймаємо чуттями.

— Отож, уже не вчорашній день? Ви не вірите власній пам’яті?

— Що ж, різні люди пам’ятають різні версії тих самих подій… Природно, про те, що сталося учора, я можу виснувати доволі певні висновки. Котарбінський писав про детерміноване майбутнє: я ковтну оце зараз отруту, що неминуче вбиває через годину, й можу вже тієї самої миті сказати згідно з істиною, що завтра буду мертвий. Крім того, я можу дещо сказати й про детерміноване сучасним минуле. Що коли я живий сьогодні, то був живий і вчора. Хоча, можливо, слід би ужити інше слово для детермінізму, спрямованого навпроти потоку часу. Ну, але саме так ми дедукуємо про існування речей, що перебувають поза нашим безпосереднім досвідом. — Обвелося хутким жестом нутро купе, потяг, залиту дощем рівнину. — Про те, що було кілька років тому… набагато менш упевнено.

Панна Єлена Муклянович притиснула ніготь до червоних губ.

— То, може, ви все ж той граф?

— О, Боже!

— Ну так на одну десяту, кхм?

І розсміялася.

Сховалося портфель із паперами до шухляди секретера.

Єлена простягла білу, наче мармурову, руку; панна легко торкнулася рукава домашньої куртки, далі рука зісковзнула по гладкому матеріалі на зап’ястя, у неї була суха прохолодна шкіра.

— Ну, будь ласка, не гнівайтеся, дуже прошу. Все це справді дуже цікаво. Слово! Тільки, що ви так страшенно серйозно до себе ставитеся… Бачили б ви свою міну… А як ви зажурилися через оту історію із князем Блуцьким!.. Чи ви взагалі посміхаєтеся? Прошу посміхнутися. Ну! Я вас дуже ласкаво прошу, пане Бенедикте!

Вищирилося зуби.

— Я щасливий, як п’яний заєць.

— О! Так уже краще! Я ще вас наверну, от побачите. А якщо ви думали, що…

У стінку отделения постукали.

— Єленко, час на твої ліки!

Панна закотила очі.

— Зараз, тітонько!

Погризлося великий палець.

— Підслуховує, еге ж? — спиталося пошепки.

Єлена стенула плечима. Вона встала, потяг підстрибнув на колії, вона схопилася за золочених змій клямки від ґардероби. Машинально всталося також.

Гостя приклала вказівний палець лівої руки до відлоги домашньої куртки, на висоті серця.

— А тепер, — почала вона суворо, — прошу мені пообіцяти, що ви підете до вагона-ресторану, з’їсте сніданок, як нормальна людина, потім у покої для курців ви викурите спокійно цигарку для гарного травлення і…

— Панно Єлено! — жахнулося.

— Що? Ну що? Я не піду, поки ви мені не пообіцяєте! Думаєте, я жартую?

І для більшого ефекту вона тупнула, щоправда безгучно, бо килим заглушив стук пантофельки.

— А з чого ви тепер смієтеся, га? Тепер ви смієтеся!

Віднялося її руку від грудей, піднеслося і злегка торкнулося губами.

— Обіцяю, панно Єлено, обіцяю.

На це облили її рум’янці — зважаючи на блідість її шкіри, червоні, мов плями від обмороження.

Вона висмикнула руку, відступилася. Раптова сором’язливість завадила їй тепер підвести очі, панна обводила поглядом зелені стіни, заплутані узори килима, позолоту й орнаменти.

З кожним кроком назад, проте, до неї поверталася упевненість у собі. Стоячи вже в коридорі, вона на мить притримала двері й нахилилася усередину купе.

— І, звичайно ж, ми побачимося на обіді! — оповістила вона бадьоро. — Ви ж мусите мені розповісти, що власне сталося на сеансі княгині Блуцької! Обов’язково!

І пішла.

Та-а-ак. Дядина Лавренція, яка потерпала від хронічного захворювання крови й більшу частину часу проводила в шпиталях і санаторіях Італії та Швайцарії, коли їй раптом кращало й вона на кілька тижнів уставала з ліжка, вибухала такою само емоційною енерґією, достоту нав’язуючись родичам, знайомим і незнайомим, з притаманною дітям наївністю і відвертістю, із безневинною цікавістю до світу й людей. Хвороба поляризує характери, і чим важча — тим більше; з неї виходять або згаслими, пригніченими, виснаженими тілом і душею, або саме з великою жагою до життя, вічним голодом до вражень.

Убралося сірий костюм, зачесалося волосся, ще мені поглянулося у дзеркало, перевірилося заріст… Але чим довше це триватиме, тим більше зусиль вимагатиме, щоб врешті-решт, однак, переступити поріг; єдиний порятунок тут в автоматизмі й бездумному нахабстві — клямка, ключ, замок, голову вгору, вперед! Аби лиш без посмішки.

У вагоні-ресторані залишилося тільки два пасажири; сілося у протилежному кутку. Стюард з непроникним виразом обличчя подав меню. Обличчя прислуги завжди мають подібний вираз, це маски багатозначної байдужости: за чим би ти в них не шукав, чого б не страхався чи сподівався у них розгледіти — саме це й побачиш. Не дивилося на кельнера, замовляючи страву. Ті двоє вийшли. Десь у вагоні відчинили вікно — і їдальню наповнив запах дощу, холодна волога зависла в повітрі. Посуд і столові прибори, порцеляна й метал, скло й срібло дзвеніли в тиші (в тиші, тобто на тлі важкого метронома потяга). В дверях на кухню стояв головний стюард, випростаний, із серветкою, перекинутою через руку, поглядом, втупленим у простір. Він не дивився, але бачив. Їлося квапливо, ковталося непережовані шматки. Була неділя, у меню значилися англійські пудинги у семи варіантах, описані чотирма мовами. Їх можна з’їсти ще хуткіше.

У проході до салону на мить спинилося. Яке безумство, свідомо йти на муки. Й навіщо, без потреби ж. Єдине, що слід зробити, — це дістатися до Іркутська. А обіцянки прекрасним очам — пусті обіцянки. Та ж це не має сенсу. Один крок — і всі будуть витріщатися, як на теля із двома головами.

Увійшлося усередину.

Чоловіки підняли голови, розмови змовкли. Підійшлося до стюарда, попросилося вогню. Дивилося крізь вікно, затягуючись першим димом; дивилося крізь вікно у стелі, видмухуючи перший дим. Присутні поступово поверталися до перерваних розмов. Вітер гнув гіляки ялин і сосен, гнав небом темні хмари, над пагорбами зблискувало в небесних засіках біле сонце, електричний вогонь богів, експрес рухався назустріч веселці. Чи можна вже безпечно відвернутися від вікна? Відвернулося.

Двері до більярдної зали було розсунуто. До великого столу було приставлено крісла, четверо чоловіків грали там у карти. На незайманій зéлені було розкидано банкноти, на краях столу стояли філіжанки й келишки, попільнички й плювальниці було засунуто під стіл. Доктор Конєшин саме тасував; поруч голомозий південець із не меншою старанністю зрізáв кінчик товстої цигари, висолоплюючи з-за кривих зубів темного язика. Капітан Прівєженський підгорнув до себе стосик грошей і підвів погляд. Відповілося поглядом без посмішки.

Прівєженський вийняв із уст люльку, його очі звузилися глузливо, він закопилив губи.

Одне з крісел було порожнє. Капітан постукав цибухом до лузи.

Вийнялося пулярес і приєдналося до гри.

Про те, про що годі й подумати

Більшість своїх учинків ми можемо пояснити мовою другого роду: ми спроможні висловитися ясно й зрозуміло, чому вчинили так й отак. Навіть коли співрозмовник із поясненням не згоден, він його усе ж р о з у м і є.

Але є вчинки — їх значно менше, — про які ми не в змозі оповісти іншій людині. Розуміємо їх тільки ми самі, їх виражає тільки мова першого роду; а мова першого роду не складається зі слів, вона не організована синтаксою, що відповідає граматиці міжлюдської мови. Тож коли ми, попри все, чинимо спроби такої сповіді — в сповідальні, в обіймах коханки, на смертному одрі, перед високим судом, — з наших уст лунає лише нелогічне белькотіння, до якого ми прислухаємося з безпорадним подивом.

Є, врешті, й такі вчинки — найрідкісніші, — які ми не можемо пояснити також і мовою першого роду навіть самим собі.

Ми здатні їх уявити (уявити можна найбільші безглуздя, особливо постфактум), але ми ніяк не можемо їх обґрунтувати, як обґрунтовуємо логікою послідовности подій кожен вчинок і кожне слово персонажа в мистецтві чи в книжці: в тій сцені герой робить те й те, з такої-то й такої-то причини, позаяк є такою й такою людиною.

Але життя тим і відрізняється від оповіді про життя — тобто від відображення життя, спотвореного мовою другого роду, — що спершу є істина, а тільки потім її висловлюють.

Отож, є такі вчинки, для яких ми не маємо способу описати навіть самі собі мотиви, причини, емоції і думки, що за ними стоять.

Проте якщо й існує єдине правило, що регулює поведінку всіх людей, — то це Правило Меншого Сорому. Можна свідомо діяти задля власного страждання, можна навіть задля власної смерти, — але ніхто не діє задля більшого сорому. Так само, як вода стікає униз по нерівній поверхні завжди до найнижчих станів, як тепло тікає з тіла, так і людина в будь-якій ситуації прямує до меншого сорому.

Іноді віддалений у часі сором здається нам через таку віддаленість не надто дошкульним, — ось як народжується лінь, — але хто при здоровому глузді обере з двох соромів, які йому загрожують, більший? Не зналося причини подібного вибору, не моглося ніяк уявити думок і почуттів, що зумовлюють подібний вибір. То була така ж фундаментальна неможливість, як Сонце в нічному небі або жонатий холостяк.

Проте…

Сиділося на горищі в Збишека, на столі двадцять чотири рублі, вперше гра йшла на гроші, втрата яких могла реально вплинути на хід життя, карти погані, в кишені залишки заощаджень, треба пасувати, пояснити, що вже пізня пора, й піти, це так само очевидно, як і безсумнівно розсудливо й правильно — бачиться, як це робиться, чується, що їм говориться, чується їх, як у відповідь вони бурмочуть напівпритомні прощання… І вже витягнулося останні деньги й поставилося усе на програшну карту.

Або:

Юлія, котра істерично жестикулює й гнівно гримасує з-за спини свого батька, який на мить опанував гнів і стоїть у дверях, розвівши руки: прошу, кажи — й відкривається рота, щоб виплюнути сором найбільший, — на кого, на Юлію, на нього, на всіх. Він стече, як гаряче мокротиння, прилипне до обличчя, одягу, склеїть волосся, зліпить повіки — нехай батько уважно послухає, — а Юлія німо промовляє по складах: не кажи, не кажи, не кажи, — але язик уже відірвався від піднебіння, уже промовляє прокляття, батько панни блідне, заточується, оглядається на дочку, але донечка розвернулася на підборах і втекла вглиб будинку, траснувши дверима, тільки її й бачили. Останній образ панни Юлії: обличчя рум’яне, як рубець від опіку, широко розплющені очі, в очах холодний відчай. Сором ударив, як отруєна стріла.

Або:

Милий Князь сідає до столика, в банку — сто двадцять рублів, Ківайс і Моджиковський виписують векселі, на руках знову немає навіть пари, треба пасувати, а борг уже такий великий, що вкотре доведеться брати кредит у Князя і плазувати перед євреями, — є, отож, намір, думка й воля, щоб кинути карти й устати з-за гри, але замість цього: — Беру прикуп. — І потім немає найменшого здивування, коли зникають гроші на квартплату, гроші на ліки, гроші на прожиття. Навіть серце швидше не забилося. Цього разу не було й надії на перемогу. То навіщо гралося?

Скажуть:

Залежність. Залежність, тобто нав’язлива повторюваність поведінки, — але коли мовою другого роду запитати, що стоїть за такою поведінкою? Тут вона ламається до решти; залишаються запитання, розповідні речення не мають уже сенсу.

Мова першого роду також не може впоратися: м и н е з н а є м о, чому ми робимо те, що робимо.

Учинки не є нашими вчинками. Слова не є нашими словами. Грається, але немає жодного «я», котре грається.

Думка:

«Я існую» — не означає, що існує хтось, хто думає, що він існує; це лише означає, що було подумано думку про існування.

Думається думки, тіло бачиться, торкається, відчувається роботу його вологих механізмів; бачиться, чується, торкається, нюхається, смакується зовнішній світ, предмети, що належать до цього світу, живі й неживі, — але яким чуттям малося би сприймати існування отого гаданого «я»?

Немає такого чуття. Маленькі діти висловлюються у третій особі, тільки умовності міжлюдської мови змушують їх увійти в роль «мене». Й згодом усвідомлення цієї найпершої істини стає дедалі важчим — адже то вже речі немислимі.

Про героїв азарту й швидкість руху Криги

— Чотири.

— Чотири.

— Також.

— То я вісім.

— Тут.

— Пас.

— Хтось підвищує?

— Вісім.

— Пане Фессаре?

— Ничего.

— Капітане?

— Мгм…

— Пане Бенедикте?

— Відкриваємо, відкриваємо.

— Спалений четвіркою.

— Крига від п’ятірки.

— Ну то вибачте! Із двома вогняними дамами на руках, і то вдруге поспіль! Як ви роздавали ці карти, заради Бога!

— Хе, хе, господин Чушин розтринькає увесь капітал, перш ніж побачить свої копальні.

— Ви про мої копальні не турбуйтеся, ви турбуйтеся про свої бумажники. Підвищуємо ставку до десяти, згода?

Спершу трохи пограли у віст і vingt-et-un, але вже кілька годин тривала азартна гра за правилами зимухи. Дві особи підсіли на кільканадцять роздач; тепер знову залишилося тільки п’ять. Люди проходили, зупинялися, придивлялися. Високий банк привертав увагу. Стюарди доливали напої, спорожняли попільнички, відчиняли й зачиняли вікна. Більярдні кулі гримотіли в лузах, коли експрес повертав, гальмував чи прискорювався.

— І про що вони думали, встановлюючи більярдний стіл у потязі? — дивувався Юнал Таїб Фессар. — Коли вже мені здається, що я звик і починаю розуміти цю країну, я натрапляю на щось подібне, й знову сушу собі голову. Кладу короля.

— Кладу туза.

— Кладу дев’ятку.

— Панове!..

— Готовий.

— Ого!

— Мусили, мабуть, побудувати увесь вагон навколо столу.

— Або опустити його через дах. Друге коло.

— Монументальна глупота, оправлена в коштовну розкіш, — буркнулося у вуса.

— Що ви сказали?

— Grand seigneur зволили натякнути на нашу батьківщину, — люб’язно пояснив капітан Прівєженський докторові. Він не міг утриматися від сарказму. Поки що вдавалося не відповісти йому липкою посмішкою і благальним поглядом — бо не дивилося на нього взагалі.

— Кладу туза.

— Але ж у вас роздача. Кладу сімку.

— Heureux au jeu, malheureux en amour, як сказав би пан журналіст. Ну, добре, але справді — який сенс? Чи є щось ідіотичніше, ніж більярдний стіл у потязі?

— Е-е, можна встановити нові правила, — зауважилося, докладаючи у банк валета. — Є шахи і є зимуха.

— Що ви маєте на увазі?

— Більярд із, кгм, додатковим випадковим елементом.

— Людина б’є, Господь Бог кулі носить. Кладу п’ятірку.

— Ух. Ну треба ж мати стрим у блефі, пане докторе!

— Скажіть це, капітане, Алєксєю Фйодоровічу.

— Господину Чушину вистачить грошей на дурний блеф.

Алєксєй Чушин успадкував від вуйка (стрия, тестя, дідуся, іншого родича чи близького) контрольний пакет акцій у компанії, що видобуває крижлізо, і їхав вступити в права володіння несподіваним майном. Чи він уже раніше займався гірництвом? Чи мав він бодай якийсь досвід роботи в підприємництві? Тепер, у дорозі, все одно це годі було перевірити, й по суті справи не мало значення: він був тим, ким представився супутникам по мандрівці. Темно-синій сурдут обпинав його барилкуватий корпус, наче тельбух ковбасу; в чорному креп-жоржетовому аскоті виблискувала діамантова шпилька. Найстаріший із гравців, він показував з картами велику хиткість і брак послідовної стратегії; йому траплялося продати п’ять або шість карт під час роздачі, а потім пасувати під час торгів. Він витирав високе чоло величезною хустиною і глибоко зітхав, похитуючи головою під час роздачі. Мені цікавилося питанням, наскільки ота театральність Чушинa природна, а якою мірою випливає з його певности, що власне так повинен поводитися під час гри безжурний багатій. Він не пив кави, чаю, не пив горілки — просив лише шампанського. Перед роздачею він довго протирав пухкі руки: карти клеїлися йому до пальців.

Спосіб поведінки під час азартної гри — й насправді тут не має значення висота ставки, якщо ми справді поринемо в гру, — виказує про нас речі, яких би ми інакше ніяк не виявили. Це не тільки питання про сильні нерви; можна мати сталеві нерви й грузнути в безнадійному блефі. Кажуть, що годі відрізнити героя від боягуза, поки не піддаси їх випробуванню, тобто поки хтось їм не приставить лезо до грудей, поки вони не опиняться під вогнем противника. Адже в повсякденному житті, ні холодному, ні гарячому, в домашньому теплі, при температурі тіла — душа гниє і розкладається, як м’ясо на червневому сонці. Отож, азарт пропонує одне з кращих наближень до ситуації реального випробування. Герої війни, які залишилися у живих, оповідаючи згодом про свою участь у боях, завжди згадують ті моменти, коли, знизавши плечима, перехрестившись і сплюнувши — «Раз живемо!», — кидалися назустріч смертельній небезпеці, покладаючись на долю, часто вважаючи, що насправді не залишаться у живих.

Капітан Прівєженський грав дуже обережно, гарячих карт не продаючи взагалі й часто пасуючи одразу після роздачі; однак тричі він послідовно підвищував ставки й торгувався до кінця. Але оскільки він робив це з жовнірською реґулярністю, то всі хутко його розкусили й відступали, щойно він кидав виклик. Тож, хоча він зберігає дивовижний спокій і не зраджується ні словом, ні жестом, ні виразом обличчя, наш капітан ніколи великих сум не виграє.

Доктор Конєшин, своєю чергою, був послідовно непередбачуваним. Такі гравці відомі — якщо пощастить, вони загрібають маєтки, коли ж не пощастить, то маєтки програють.

Юнал Таїб Фессар — це окремий випадок. Він нудився. Він нудився, коли програвав, і нудився, коли виграв. За столом усе робив неохоче, мимоволі й механічно. Чи й справді гра та гроші не мали для нього значення, а тому це не було для нього жодним випробуванням, — а чи турок саме так зараджував собі в момент випробувань? Лисий худорлявий чоловік левантійської вроди, з венами, напнутими під засмаглою від сонця й морозу матерією, мов фортепіанні струни, — немає у ньому кісток і м’язів, а є лише сухожилля і суглоби; коли він посміхається, криві зуби скриплять у яснах, коли він ковтає густу каву, кадик коле шкіру шиї, наче шовкопряд вилуплюється йому з горла. Довгими нігтями він постукує по сорочці карти, клацає пальцями, як кастаньєтами. Якби вдарити його по яйцеподібному черепі, то пролунав би сухий, наче від дуба, стукіт.

Пан Фессар повертався із переговорів у Константинополі. Він представляв в Іркутську інтереси комерційної компанії, що торгувала в басейні Середземного моря природними багатствами Сибіру, переважно крижлізом, тунґетитом й оловом. Він стверджував, що в Іркутському губернаторстві провів половину свого життя.

Оповідаючи Алєксєю Фйодоровічу мальовничі історії з Краю Лютих, він, здавалося, нудився трохи менше.

— І не вірте західним геологам, вони продадуть вам мапи, з яких можна прочитати історію гір, розташування доісторичних сіл якутів і родовища рідкісних мінералів, але на лютих вони не мають нюху. Беріть, пане, росіян, поляків, зрештою, людей з Балкан після австрійських університетів. Ми мали колись фахівця з Америки… Чия тепер черга, пане докторе? Ми мали такого задаваку з полів Аляски, ну що ж, kurtlu baklanin kor alicisi olur, двадцять тисяч пішли на сліпе буріння і теплі ями.

— Я чув, що є повна карта студених родовищ…

— А, знаменита Мапа Ґроховського! Можете бути впевнені, що в перший же тиждень після приїзду ви отримаєте тузінь пропозицій придбати Ґроховського, темні типи, волоцюги, бывшие каторжники, мартинівці, мисливці за багатством, ви не уявляєте, що то за місце; ще зовсім нещодавно Капська провінція, перед тим Каліфорнія, — а тепер авантюристи й мандрівні птахи з усього світу тягнуться гуртом просто туди: за Байкал, у Зиму. Пане Бенедикте, ви продаєте, чи ні? Ну, не мусольте ту карту без кінця — кладіть або відпускайте. Ех, кава вистигла, собаці такі помиї дати.

— Кладу вогняну даму.

— Кладу вісімку, — сказав капітан Прівєженський. — Зачекайте, а хіба общество Чушинa заздалегідь не має концесії на експлуатацію цих родовищ? Та ж вони знають, певно, що і де видобувають?

— Це залежить від того, з чим вони працюють. Якщо йдеться у цьому прикладі про черемховське приморожене вугілля, то благослови їх Бог. Але якщо йдеться про крижлізо… Ну то що? Алєксєй Фйодоровіч?

Чушин витер лоб.

— Ви любите мене лякати, пане Фессаре, ви зла людина.

— Я його лякаю! Ну подивіться, панове! Стою і чекаю, десять і десять. Пане докторе?

— Пас. — Конєшин відклав скомпрометовану руку й закурив ще одну цигарку. — Але публіка читає, зокрема й толстые журналы, а «Образование» або «Современный Мир» нещодавно опублікував велику статтю. Сибірський тунґетит… у кожному разі, к о п а л е н ь тунґетиту не існує, чи не так?

— Для цього є сороки, місцеві старателі. Частина з них мисливці, також якути й тунґуси; врешті-решт, за тунґетит платять набагато краще, ніж за лисів, соболів, видр і куниць, і насправді на нього легше натрапити. Частина — столипінські селяни, частина — колишні золотошукачі. Й, нарешті, звичайна сибірська голота — коли вже проп’ють останню копійку, а до чесної праці на металурґійних заводах і студницях у Зимному Ніколаєвску відчувають непереборну огиду, то що робить той чи інший нероба й бездельник? Мандрують на північ, сорочити.

Юнал сягнув до внутрішньої кишені піджака, вийняв нову цигару, зняв бандероль, потім добув важкого цизорика, більш придатного, певно, для білування тигра, потім примружив ліве око, щоб зрізати рівномірно й ретельно, — то була, мабуть, єдина діяльність, що настільки поглинала його увагу.

— Мгм. Звичайно, ці старателі продають нам також відомості про поклади крижліза — це теж ціла індустрія ділків і шахраїв. Але за інформацію про добряче родовище платиться кілька тисяч рублів. Тоді, звичайно, слід забезпечити права на видобуток, і то настільки хутко, щоб не випередили конкуренти. Всі більші спілки утримують одна в одній шпигунів. Зрештою, підкупити можна кожного, слід бути обережним. Інформатора потім замикають, щоб не міг комусь удруге продати те саме місце.

— А коли з’ясується, що то саме ви були другими, третіми?

— То для того його й замикають, щоб тоді йому кості поламати. Вони знають. Це діло для гострих ножів. Та-ак.

Він повернув цизорика в пальцях раз і другий, перш ніж його сховати, й закурив цигару.

— Ви знову затримуєте гру, пане Саський, торгуєте карту, чекаєте, на диво сподіваєтеся, що таке, врешті-решт?

— Він не може вирішити, чи варто зараз зіграти в боягуза, чи в сміливця, — буркнув капітан Прівєженський.

Ще раз глянулося на карти. Роздача фатальна, сам лише високий вогонь: дама дзвінка, десятка чирва, дев’ятка чирва й сімка дзвінка. Продалося даму, на її місце прийшов холодний король. Продати тепер десятку? Зустрінуться на гарячій руці, однаково добре можна одразу спасувати. Чи не продавати? То вже краще дарувати собі цю роздачу й попрощатися з дамою вино.

— Стою.

Турок підняв брову.

— Хорошо. Капітане?

— Кладу холодну дев’ятку. Отже, ви сказали, що всі копальні крижліза — це копальні відкритої розробки. Однак якщо люті доходять уже до Одеру…

Розгладилося на краю столу серветку, кивнулося стюардові.

— Чи можу попросити олівця? Дякую. — Автоматично послинилося кінчик. — Е-е, до Варшави вони дісталися у тисяча дев’ятсот п’ятнадцятому, тобто через шість років і яких вісім місяців, чотири тисячі дев’ятсот кілометрів на п’ятдесят вісім тисяч триста двадцять годин, е-е, вісімдесят чотири метри на годину, щось тут не пасує, коли в місті буде вісім метрів на годину, то це максимум, швидше вони не перемерзають.

— Мабуть, землею вони пересуваються у десять разів хуткіше.

— Земля краще проводить Кригу, це факт. — Юнал кивнув цигаром. — Покажіть-но ваш розрахунок.

Підсунулося йому серветку.

— Та-ак. Цікаво, що свого часу ми підраховували це в фірмі, вийшло нам щось близько ста метрів на годину Шляхами Мамутів. Я добре пам’ятаю, дев’яносто шість чи сім.

— Сповільнюється.

— Це можливо.

— На самому початку взагалі все відбувалося набагато швидше!

— Ми не повинні, однак, навіювати собі висновок моїми підрахунками. Можливо, Крига розходиться нерівномірно. Можливо, існують привілейовані напрямки. Привілейовані місця. Вторинні епіцентри. Це також можна розрахувати. Чому Зима панує у містах? Наступним етапом була би навмисна індукція і… Вибачте.

Турок аж вийняв цигару з уст, у нього вже напружилися сухожилля на обличчі й шиї — але завагався і завмер так, секунда, дві, три, борючись із самим собою; урешті програв і нічого не сказав.

— Як хвиля, що віддаляється від місця збурення, — сказав доктор Конєшин. — Алексей Федорович, я так розумію, спасував?

— Ну… Певно так, так.

— Пане капітане.

— Десять.

— І я.

— І я.

— Пожалуйста.

— Отож, я думаю так, — доктор відкинувся на спинку стільця, випустив дим із уст, смикнув задумливо ліву бакенбарду. — Як кинути камінь у ставок, то підуть кола по воді. Але існують різні центри, вода, не вода, нехай лише трапиться збурення, яке ніколи не траплялося за нашої пам’яті. Як ми його пізнаємо? Ніяк. Феномен, пережитий сто разів, — закон природи, феномен, пережитий один раз, — диво. Тож воно так поширюється, як кола по воді…

— Люті, Крига.

— Так.

— Тільки, пане докторе, це незрівнянно складніше, ніж проста аритметика хвиль. Ми не знаємо законів, що там панують, бо й як би могли про них дізнатися? — торкнулося язиком піднебіння, підшукуючи слова, якомога ближчі до думки. — От, припустимо, що людина вперше опиняється на морському березі, вперше бачить морські хвилі… Подібно до того, як незнання законів, що регулюють поведінку рідини, не зробить хвилі у нашому сприйнятті незалежними інтеліґентними істотами, так само й незнання фізики Криги не зробить ними лютих. Пане Фессаре?

— Так. Десять і двадцять, і йду далі. Пане капітане?

— О, я дякую.

— А що скаже наш граф?

На столі лежало вже близько двохсот рублів. Конєшин і Фессар були в грі, вони не продавали майже нічого — доктор тільки одну чорну сімку; вони йшли на холодних картах. Або відчайдушно блефували. В усякому разі, вони були поза досяжністю: сьогодні довелося програти понад вісімдесят рублів, у гаманці залишилося менше двох сотень, рештки міністерської тисячі. Кредиту скомпрометованому шахраєві, звісно, ніхто тут не дасть. І навіть якби спробувати піти ва-банк, турок завжди може перебити ставку. Й перевірити. А на руках вогонь. Чи ж це не ідеальний спосіб програтися до останньої копійки?

Отже, відомо точно, що треба зробити, є намір, думка й воля, щоб кинути карти й полишити гру.

Замість цього:

— Піднімаю.

Виклалося усі банкноти з бумажника. Серце навіть не забилося сильніше.

Вони з цікавістю спостерігали. Чушин попросив ще шампанського. Капітан Прівєженський з глузливою посмішкою постукував люлькою об стіл, пан Фессар прикусив свою цигару. За плечима гравців і з іншого боку більярдного столу стовбичило кілька осіб, приваблених виглядом викладеної готівки. Зазирнула навіть якась жінка з салону, бо почувся шелест сукні. Погляд трималося на висоті карт.

— Та-ак, — зітхнув Юнал, відраховуючи й кидаючи на сукно сорок рублів, а потім ще сорок. — Мушу визнати, що вважаю аналогію пана доктора надзвичайно захопливою. Але чому б не піти далі? Може, життя загалом, може, ми — рослини, тварини, люди — теж є такими «складнішими хвилями», що розходяться у часі від місця Першого Удару? Га? Яким чином це можна відрізнити? Докторе?

Доктор Конєшин підрахував поглядом викладені ставки, поправив на носі пенсне, надув губи.

— Вибачте, панове, подивлюся збоку.

— Господин Єрославскій?

— Ви самі не вірите в те, що кажете, — випросталося у кріслі, сперлося зап’ястями на відполірований край стола. — Воно вам здається занадто абсурдним, щоб чесно про це поміркувати. Ви розумуєте так: «Я, звичайно ж, не є тільки якоюсь там хвилею». Ви думаєте, що існуєте в інший, незалежний спосіб. Ви думаєте, що оскільки ви думаєте, то ви існуєте. Ви помиляєтеся.

— О! — Турок нахилився над столом, нарешті збуджений і заінтриґований. — А отже, ми вам снимося, чи не так? Я правий, юначе?

— Нічого подібного. Я також не існую. Сорок, і мої сорок.

Юналові загорілися очі. Пучками пальців лівої руки він любовно погладив шкіру, що обтягувала округлий череп.

— Ви не існуєте. Ви мені кажете, що не існуєте. Хто мені це каже?

Змахнулося зневажливо цигаркою.

— Мова, теж мені арґумент. Назву я промені Сонця якимось ефектним ім’ям і скажу, що оце існує такий собі ангел світла — бо інакше хто б нас тут зігрівав?

— Ах, тож не йдеться про те, що вас узагалі немає, але…

— Саме так, як сказав доктор. Ми існуємо настільки, наскільки існують люті, наскільки існує квітка паморозі на шибі. Миттєве збурення матерії, у формі якої акурат міститься здатність сприймати думки. — Змалювалося рукою у повітрі синусоїдальну криву.

— М и т т є в е?

— Миттєве, тобто таке, що стосується тільки теперішности, тієї нескінченно тонкої лінії, на якій неіснуюче межує з неіснуючим. Я не можу цього довести, але переконаний, що в категоріях істини й омани можна говорити тільки про те, що замерзає у Тепер. А минулих і майбутніх багато, однаковою мірою істинних-хибних. Це природний стан. Натомість люті…

— Так?

— Заморожують усе, до чого торкаються. Чи ж не такими є леґенди про Царство Криги? «Слово ж ваше нехай буде: так, так; ні, ні; бо що більш над се, те від лихого». То ви граєте, чи ні, скільки мені ще чекати?

Пан Фессар склав руки на грудях.

— Пас.

— Пас? — Підстрибнув Чушин. — Що ви робите, на милість Божу!..

— Пас.

Здивування було занадто великим, воно заморозило обличчя й гортань, жодна емоція не вийшла назовні. Гралося — гралося — гралося — вигралося.

Згорнулося із зеленої гладі стос рублів. Глядачі, які зібралися довкола столу, голосно обмінювалися заувагами. Перетасувалося колоду карт. У дверях покою для курців з’явився головний стюард й оголосив, що обід подано. Експрес сповільнював рух, доїжджаючи до якоїсь станції, за вікнами простиралося широке залізничне полотно, склади тартаків. Чушин устав, потягнувся; доктор Конєшин наслідував його приклад.

Втиснулося гроші до пуляресу, згасилося цигарку, допилося рештки холодного чаю і сплюнулося в плювальницю.

Він не пішов, а далі стояв біля стіни зали, на другому боці; бачилося його, не піднімаючи голови, неспокійний танець тіней навколо високого силуету. В який момент він почав спостерігати за грою?

Хотілося пропустити його в проході; він підняв руку в білій рукавичці й злегка вклонився.

— Прошу після обіду зазирнути до мене. Можливо, ви отримаєте ваш доказ.

— Перепрошую?

— Ви знайомі з цією панною? Не дозволяйте їй на вас чекати.

Єлена Муклянович глипнула на доктора Теслу, який віддалявся коридором, підозрілим поглядом.

— Хто це був?

— Я не впевнений. Вибачте, шановні пані…

— О, ви нікуди не втечете. Тітонько… пан Бенедикт Ґерославський.

— Е-е… Enchanté.

Про машину, що пожирає логіку, й інші винаходи доктора Тесли

— Коли я навчався у Ґрацькій Політехніці, нудьгуючи на лекціях, де нічого корисного не міг довідатися, дедалі більше часу присвячував товариським іграм. На третьому курсі, пам’ятаю, траплялося мені грати в карти, в шахи, в більярд цілодобово. Ми грали на гроші, на менші й більші суми. У ті часи я жив за ті кошти, що надсилали мені батьки. Не скажу, щоб вони потерпали від бідности, але простіше в нашому роду зустріти єпископа або генерала, ніж заможну ділову людину. Чи бракувало мені удачі або кмітливости? Думаю, що ні. Якщо вже когось звинувачувати, то моє занадто м’яке серце. Бачачи, що супротивник не переживе такої серйозної шкоди, я повертав більші виграші. Але ніхто не відчував потреби віддячити мені тим самим; мушу зізнатися, що мене не надто любили інші студенти. Отож, я заборгував чималі суми. Я писав додому. Мені присилали дедалі більше й більше; більше, ніж могли. Врешті приїхала мати. Вона з’явилася котрогось дня зі сувертком банкнот. Думаю, що це й справді були всі їхні заощадження. «Тримай, іди розважся, — сказала вона. — Чим швидше ти розтринькаєш усе, що ми маємо, тим краще. Я знаю, що тобі ця лихоманка врешті минеться». Я взяв гроші, пішов до кав’ярні, відіграв із надлишком усе програне й повернув гроші батькам. Кажу вам, ніколи більше мене вже не спокушав азарт: я зцілився.

— Вона вас присоромила.

Доктор Тесла поглянув над складеними стіжком долонями.

— Так, можна й так сказати.

У буфеті, коли експрес увійшов у дуже крутий віраж, задзеленчало скло. Колія тут уже не бігла прямо, потяг частіше піднімався схилами, а під час обіду в їдальні трапилося кілька прикрих випадків із супом, соусом і вином. Після зупинки в Пермі не передбачалося довших зупинок аж до Єкатеринбурга, на азіатському боці Уралу. Транссибірська маґістраль пролягала тут здебільшого перевалами й узгір’ями низьких, розчаровуюче пласких гір, трасою Богдановича. Вікно купе Тесли виходило на південну долину, зелену, синю й жовту в світлі надвечірнього сонця, смолисто чорну за межею тіні. Високо над порослим густими лісами Уралом висіли хмари кольору мильної піни, то був один із нечисленних досі моментів мандрівки, коли небо не було красивішим, ніж земля.

Доктор прочинив дверцята буфету. В отделениях на дві особи біля вікон було уміщено овальні столики на вигадливо вигнутих ніжках, із перламутровими стільницями. Об білу гладь дзенькнули невеликі келишки, оздоблені золотими облямівками.

— Ви не замислювалися, чому той турецький купець наприкінці спасував? Не повинен був.

— Так.

— Що так?

— Не повинен був. Таки замислювався.

Тесла якусь мить мовчки вивчав етикетку напою.

— І?

— Він дав мені виграти, це очевидно.

— А чому?

— Мені здається, що я його переконав.

— Мгм?

— Що я не існую.

Наливши, Тесла підніс келишок до світла, примружив очі. На його губах блукала характерна для нього іронічна напівпосмішка, яку запам’яталося після учорашньої розмови; але ту іронію було адресовано радше самому собі, а не співрозмовникові.

— Це, мабуть, не надто певний метод. Ви часто ним користуєтеся?

— Я на мить його забавив.

— Але вас це не тішить, ви в це вірите. Правда ж?

— Так.

— Що ви не існуєте. Мгм. — Доктор Тесла понюхав алкоголь, покуштував. — Gróf Кеґлевич, мгм. — Він знову понюхав. — Як я й гадав, ви дуже дивний юнак.

Розсміялося.

— Чи ви дивилися на себе в дзеркало, докторе? В сутінках, при увімкнутому світлі?

— Ах!

Він відкинувся, сперши плечі на крісло, його борода майже опала йому на груди, волосся зсунулося на скроні, він тепер поглядав з-під чорних брів, сиве пасмо вказувало на вилицю, яка різко окреслилася над впалою щокою. Знову увиразнилася схожість Ніколи Тесли на циганського патріарха. Коли він сказав, що походить з роду єпископів і генералів, то тільки підтвердив перше передчуття.

— Я міг би очікувати, що ви звернете на це увагу. Так. Є певні побічні наслідки, яких… Мгм. Ви нещодавно перебували впродовж тривалого часу в тьмітлі? Годинами. Упродовж останніх тижнів.

— Ні.

— Людське око…

— Ні.

Сиділося на протилежних боках столика, спина притулена до опертя, голову нахилено, зап’ястя на стільниці. Симетрія поглядів була повною — та само висота, та само поза, той само з обох боків уклад приміщення, застелена постіль під однією стіною, застелена постіль під іншою стіною, смуга притемненого крізь хмари сонця поміж нами — тепер міг точитися діалог, у якому кожне запитання і кожна відповідь матиме однакову вагу.

Тесла вмочив губи в коньяку.

— У тисяча вісімсот дев’яносто восьмому році Марк Твен вирушив у подорож Європою. Його радо вітали в усіх салонах континенту. Серед іншого, він відвідав двір Його Імператорської Величности Ніколая ІІ. Вже раніше пан Твен писав мені, з власної ініціативи діючи як мій аґент optima fide. Я мав честь належати до його приятелів, ми познайомилися за кілька років до того у high society Нью-Йорка. Він розмовляв від мого імені також із міністрами Великобританії, Німеччини й Австрії. Тоді йшлося передусім про продаж патентів на системи багатофазного змінного струму; воєнні міністерства були також зацікавлені моїми телеавтоматами, я працював над дистанційно керованими торпедами. Більшість цих зусиль пана Твена не дали результатів. Проте з царем Ніколаєм Алєксандровічем я ще тривалий час вів особисті переговори. Росія неодноразово висловлювала зацікавленість у придбанні різних моїх патентів військового спрямування, і деякі справді придбала. Однак близько десяти років тому, коли я зазнав, мгм, серйозних фінансових труднощів, зумовлених віроломством і нечесністю партнерів, а в Російській імперії почала всерйоз поширюватися Крига, цар запропонував мені довгостроковий контракт і кошти для проведення досліджень, залишаючи мені водночас права на патенти на всі винаходи, які будуть мною зроблені упродовж терміну дії контракту. Імператор, здається, відчуває до мене певну, мгм, прихильність, можливо, через моє походження. Розумієте, пане Бенедикте, загалом то були занадто хороші умови, щоб на них не погодитися, особливо зважаючи на мою тогочасну ситуацію в Америці.

Піднеслося келишок до уст. Світла поверхня рідини хвилювалася концентричними узорами в ритмі здригань потяга, тук-тук-тук-Тук. Доктор Тесла машинально обертав позолочене скло між пальцями в білій бавовні. Він уважно спостерігав, як обережно п’ється.

Кахикнулося.

— Той царський контракт.

— Так?

— Що саме Ніколай Алєксандровіч з вами законтрактував, докторе?

Тесла посміхнувся зі щирою симпатією.

— Прошу зробити мені приємність і сказати, що я не помилявся щодо вас, що все це — не сліпий випадок.

— Але ж! Я не ваш асистент, щоб ви мене постійно екзаменували.

— Це правда. Ви не мій асистент. У мене тепер немає жодного асистента.

Угорський коньяк не надто приємно щипав за язика. Вдарилося келишком об стільницю, і це зазвучало як бряжчання порожніх кісток, періщення мокрим батогом.

— Цар замовив вам зброю проти лютих.

— Так?

— Гроссмейстер, Ґросмайстер — це тільки хлопавка на горобців. Ручна робота, ви, мабуть, ще не змонтували тоді фабричної лінії, для кожного екземпляра окремий проект і назва. Рукоділля. Скільки примірників було виготовлено, тузінь?

— Вісім. Далі…

Облизалося губи.

— Це лише хлопавки, але ви виконали контракт, докторе, ви їдете випробувати свої винаходи в царство Криги, десь у складі цього потяга міститься запечатаний вагон, у якому…

— Так. — Він підняв білу руку, слововиверження вщухло. Тесла нахилився над столиком, раптово ламаючи симетрію. Нова стереометрія поглядів накинула нові контексти. — Ви розумієте, що я тепер із вами розмовляю, попри все, не через борг удячности. Ми обидва люди розуму. Подібності притягуються навзаєм, я відчував це в моєму житті багато разів, люди підсвідомо знаходять одні одних, вони вже знаються, перш ніж познайомляться, перш ніж почують одні про одних.

— Зло до злого, добро до доброго, істина до істини, брехня до брехні.

— Я вам дещо покажу. Прошу сидіти.

Він перейшов на інший кінець купе, в куток біля дверей; обабіч дверей було розташовано шафи-близнюки, він відчинив ліву, простягнув руку вниз і вийняв на килим великий шкіряний саквояж. Він мусив бути дуже важким, зважаючи на зусилля, із яким Тесла його розвернув і підсунув до столика перед вікном. Відсмикнулося ступні. Доктор Тесла вийняв із кишеньки майстерно виготовленого ключа, зігнувся навпіл і відімкнув замок чорної сумки. Ледь розхиливши її заклепані в сталь щелепи, він упевненим рухом сягнув до внутрішньої перегородки й вийняв червоний замшевий футляр у формі валка. Потім, випроставшись на повний зріст, витрусив із футляра на долоню легкий металевий телескоп. Телескоп, калейдоскоп, якийсь оптичний прилад, який з обох сторін закінчувався лінзами, дещо меншою і дещо більшою. Він підніс його до ока — дивився у ту більшу.

Тесла пробурмотів щось собі під носа сербською.

— Прошу.

Взялося апарат із перебільшеною обережністю. Кільця із темного металу перекривали одне одного, збігаючись у білих затискачах зі слонової кости; на центральному кільці містилася невелика емблема із зображенням символічного сонячного затемнення. Сонце було з жовтого ґумілаку, місяць — із матово-чорного.

Доктор Тесла дивився вичікувально. Стенулося плечима.

— Що це таке?

— Інтерферограф. Погляньте.

Поглянулося. Інстинктивно скерувалося цівку на вікно, в напрямку Сонця й уральського краєвиду, — але то був не телескоп, прилад не наближав пейзажів, не показував узагалі нічого, крім простої низки кораликів світла, що бігла по діаметру лінзи. Тло, натомість, залишалося суцільно чорним.

— Ну й?

— А пам’ятаєте, що ви казали про Царство Криги? «Так, так. Ні, ні».

— Це скоріше передчуття… Крига… Люті живуть у світі двозначної логіки. Тобто — якщо живуть.

— Ви це вивчаєте?

— Математика, логіка, ну, так, вивчав.

— Тож ви мені самі скажете, чи можна це розглядати як свого роду доказ.

— Що?

— Світло, — він сів, відновлюючи симетрію. — Я почав цим цікавитися після перших дослідів зі спалювання сполук тунґетиту. Чим, властиво, є тьмітло? Темрява — це відсутність світла — як темрява може в и п е р т и світло? Як вона може відкидати тіні, які є світлом?

— Забавка для салонних спіритів.

— І це теж. А однак…

Поклалося цівку на столик. Вона котилася між келишками.

— Ви вірите в такі речі, докторе? Ворожіння, ясновидіння, викликування духів? Тут, у Європі, цим і далі захоплюються теософи, розенкройцери, гностики, окультисти від Рудольфа Штайнера, зрештою, ви бачили, як розважається княжна, — бачили?

Він потер кістлявого носа, вперше виказуючи сум’яття.

— Не плутайте мене з Едісоном, я не конструював телефону для розмов із покійними. Мене називають Чарівником, Wizard, оскільки неуків легко засліпити, але з дитинства я був людиною науки. Людиною науки, яка розуміє, як багато явищ наука ще не осягнула. Коли я гостював у Королівському Товаристві в Лондоні, я мав нагоду ознайомитися із доказами передачі думок. Лорд Релей показав мені фотографії ектоплазми, що матеріалізується. Дружина сера Вільяма Крукса здивувала мене обізнаністю у мистецтві левітації. А багато корисного натхнення я запозичив із розмов із Свамі Вівеканандою про ведичну космогонію.

… Я не знаю усіх властивостей тьмітла. Що б там не було, я не займаюся тим, чого не можу побачити, виміряти, описати. Це, — він вказав на інтерферограф, — простий прилад, що складається зі скелець, двох перегородок із прорізами й фільтра. Інтерференція світла є доказом, що світло являє собою хвилю, — що воно є хвилею, було очевидно з часів Максвелла, після дослідів Юнґа. Водночас, очевидно, що світло складається з окремих молекул, що мчаться уперед із певною енерґією. У тисяча вісімсот дев’яносто шостому, коли справжній фурор зробили тіньографи Вільгельма Рентґена, я особисто провів багато експериментів, під час яких струмені часток світла вдаряли в тонкий диск, надаючи йому свого імпульсу. Через кілька років згодом цю проблему представив у квантовій теорії доктор Айнштайн. Немає, отож, сумнівів у тому, що на цьому найбільш базовому рівні реальности існує суперечність: світло водночас є і не є хвилями, є і не є молекулами. Якби воно було тільки молекулами, то ми б побачили в інтерферографі дві яскраві плями — місця, де промені проходять через дві щілини. Але, позаяк світло є також хвилями, вони інтерферують і накладаються одна на одну; там, де амплітуди додаються, воно світліше, а там — хоча для цього ефекту немає задовільного пояснення, — де вони нівелюються, ви маєте розриви лінії. Lichtquant у тому самому місці є, а водночас і нема, той само Lichtteilchen є і тут, і там. Хіба це логіка Арістотеля? Це заперечення логіки Арістотеля! А ми ж бачимо це на власні очі.

Ще раз піднялося цівку.

— Усе правильно.

— Будь ласка, візьміть його собі, — він кивнув головою, коли завагалося. — Будь ласка, його легко виготовити за схемою Білле, потрібен тільки фільтр, придатний для сонячного світла, й точні виміри щілин. Поглянете в інтерферограф, коли ми приїдемо на місце.

Доктор Тесла подав замшевий футляр. Покрутивши ще апарат у руці, його сховалося до кишені.

— І що я тоді побачу?

Він посміхнувся. Сягнувши до сумки, він цього разу відкрив її сталеві щелепи якнайширше. Енерґійно смикнувши — аж піджак йому напнувся на спині й під матеріалом зарисувалися кістляві лопатки, аж біла хустка осунулася з шиї, і над тугим комірцем показалися чорні синці, неґативні відбитки товстих пальців Юрія-душителя, — він витягнув на столик барилкуватий пристрій із дерева й металу. В останню мить врятувалося від розчавлення келишки.

Доктор Тесла прикріпив з одного боку барилка корбу з ґумовою ручкою, з іншого боку встромив у невеликий отвір кабель, що закінчувався крижлізним кільцем. Масивну основу пристрою було виконано з темного дерева, в неї було вґвинчено залізні обручі й планки, на які спирався корпус, а в ньому, наче в підвішеному поземно кошику щільного плетива, було замкнуто диски, циліндри, стрижні, дротяні котушки та стальні кільця.

Відставилося келишки. Придивившись зблизька, зауважилося посередині дерев’яної платформи латунну табличку з елеґантним ґравіруванням:

Teslectric Generator

Tesla Tungetitum Co.

Prague — New York 1922

— Що це таке?

— Теслектрична динамо-машина. Конструкція подібна до конструкції ґенератора змінного струму, але замість магнетів я використав чистий тунґетит, а намотка з цинкового крижліза.

— Чистий тунґетит! Ви думаєте, щось подібне може виявитися прибутковим?

Його очі заблищали — тепер він тішився, мов дитина, складалося враження, що той кістлявий старий за мить потре руки й підстрибне у кріслі.

— Тут виникає не електричний струм, дорогий пане, не струм!

— А що?

— Інша сила. Вона вільно перетікає у деревину, в численні студіні крижліза, в рослини й тварини, у кристалічні структури. Є ґатунки крижліза з високим умістом вуглецю — як-от ґрафітовий кріокарбон, — які після підключення до цієї темної енерґії емітують тьмітло. На цьому засновано мій патент пітьмівки; його вже придбали кілька сибірських заводів. Натомість неконтрольований викид теслектрики призводить до раптового зниження температури. Цар постачив мені досить тунґетиту, я міг доволі експериментувати. Я уже знаю, що тут годі безпосередньо послуговуватися правилами старої фізики, отой «теслектричний потік» поводиться інакше, ніж електричний струм, — але й не цілком подібний до перетікання рідини. Він ллється, ллється і ллється; є такі начиння, предмети, матеріали, яких він, здається, ніколи не заповнить по вінця, він тече безконечно.

… Й у такому приміщенні, де вивільнено теслектричну енерґію, — якщо потім поглянути в такому приміщенні в інтерферограф, то ми не побачимо розтягнутого пасма світліших і темніших плям, а лише дві самотні крапки світла.

Якусь мить не розумілося, що він насправді сказав. Потім вхопилося келишок і вихилилося решту коньяку. Сягнулося за другим. Чи то рука тремтіла, чи потяг вібрував, заїжджаючи на уральський перевал?

Нікола Тесла спостерігав посміхаючись.

Чорти вхопили усю симетрію.

— Це… — Відхаркнулося. — Це сильний засновок.

Він зітхнув.

— Але не доказ.

— Ні. Не можна виключати, що ота тунґетитова сила впливає так лише на природу світла. Чи я знаю, — простує шлях Lichtquanten? Логіка… це щось набагато фундаментальніше, логіку годі звести до того чи іншого фізичного явища. Навіть якщо й справді ваша «теслектрична сила» позбавляє світло хвильової природи й затримує квант світла в одному місці для цілковитого існування або цілковитого неіснування.

— Саме так я і думав. Ба, але досі мені ніколи не спадало на гадку, що однозначне «замороження» природи світла може становити лише побічний ефект іншої зміни, набагато глибшої, — попри всі сибірські леґенди, попри розповіді з Краю Криги. Допіру сьогодні перед обідом, коли я почув, що ви казали про лютих…

— Так.

— Раптове осяяння, наче я одразу побачив схему готового рішення, тепер тільки слід його розібрати. Я звик довіряти подібним одкровенням, колись одне з них врятувало мені життя. Бо, погляньте. Якщо теслектрична сила справді нав’язує двозначність логіки… — Він згорбився, як, либонь, траплялося йому в моменти великої задуми, коли його увага відволікалася від контролю за тілом. — Як ви думаєте, який це може мати вплив на живі організми? На людину?

— Поняття не маю. Це все… — зробилося хаотичний рух руками. Права рука зачепила за корпус динамо, метал був студений, не крижлізо, але напрочуд студений; здригнулося, опустилося плечі. — Для таких речей взагалі немає слів, пане докторе, ми ламаємо собі язика, ламаємо собі розум.

— Власне про це я вас і питаю. Ви ж казали, що цим займаєтеся. Так? Отож, голова. Який це може мати вплив на голову? — Він приклав два білі пальці до скроні, наче цівку револьвера. — Чи людина мусить це якось… відчувати?

— Ви маєте на увазі мешканців Сибіру? Чи, може, зимовиків, мартинівців?

Тесла зневажливо махнув рукою, раптом роздратований і розчарований.

— Ви не зможете мені сказати. Так. Вибачте.

Жахнулося.

— Але що ви маєте на увазі, докторе! Про вплив на думки — чи й на те, з чого думки беруться? Думки! Ха! Така людина не зможе навіть дихати! На милість Божу! — Чим вище підносилося голос, тим квапливіше говорилося, з тим більшою переконаністю. Облизалося губи. Поверталися зображення з анатомічних атласів Зиґи, його слова, слова його колег з медичного, уривки розмов. — Якби ви змінили бодай один періодичний елемент, людини б не стало. А це — це найбільша зміна! Плоть відпала би від кісток, кров розклалася у жилах, не було би кісток, не було би тіла, судин, жодної живої тканини, нічого, нічого, нічого…

Він уже підвівся. У лівому кулаку він стискав крижлізне кільце, яким закінчувався теслектричний кабель, що відходив від динамо-машини, правою рукою ухопився за корбу. Покрутив. Щось клацнуло в машині, й сталеві кишки почали обертатися у барилкуватому череві, завирували світліші й темніші elementa, Тесла крутив дедалі швидше, обертання перевищило темп, після якого людське око перестає розрізняти компоненти руху й бачить тільки рух, його напрямок і барву. Ґенератор сичав і гарчав. Доктор Тесла розмірено крутив корбу, довге плече працювало в спокійному ритмі. Він стояв обличчям до вікна, знову випростаний, руку з кабелем підніс на висоту грудей, кабель звисав, як здохла змія, відсунулося коліно, щоб випадково за нього не зачепитися. Горло пересохло, проковтнулося слину, нудотну після коньяку. З ґенератора почав добуватися, щипаючи носа, сморід. На металевому корпусі з’явилися крихітні крапельки вологи. На шкірі настовбурчилися волоски, а пальці, піднебіння, язик поколювало. Розтерлося долоні. Вони були зимні, в купе панувала студінь. Хухнулося на руки. Перед обличчям Ніколи Тесли розквітали сірі хмаринки пари. Він і далі крутив, динамо вирувало, трррррррррр.

… Ліве плече, оте нерухоме, воно першим почало розмиватися. Неначе хтось затирав зображення на старій фотографії — неначе занадто довго експонували фотоплівку. Біла рукавичка, манжет сорочки, рукав піджака, потім увесь піджак, далі хустка на шиї і голова доктора, й друга рука, й ноги — Тесла занурювався у тінь, за прямовисну заслону сірих сутінків, як тремтячий повітряний післяóбраз, тільки тремтів він не від спеки, а від студені, й не в блиску разючому, а в темряві, тобто в тьмітлі, — бачилося його чорні іскри, наче неґативи електричних розрядів, але розпливчасті, повільні, зростаючі на м’яких прогалинах і в щільних згустках, у вовнистих жмутиках і язиках чорного вогню, на грудях і вздовж рукавів, на волоссі й на чолі, на вилицях доктора Тесли, — він уже весь стояв у випарах тьмітла, в заграві ночі. Трррррррррррррррррррр. Оскільки вікно було в нього попереду, яскравість миготіла за його плечима — яскрава світінь високого силуету, набагато виразніша, ніж будь-яка тінь, що зазвичай відкидається при світлі дня. Нікола Тесла розпадався на свій власний неґатив і неґатив неґативу, що відсвічував білою плямою на килимі, дверях, стінах купе. Параболічні смуги темряви почали перестрибувати між тілом доктора — простягнутою рукою, випнутими грудьми, чолом — і залізним корпусом ґенератора, що вкривався памороззю. На латунній табличці вже блищав крижаний наліт. Протиснулося руки попід пахви, відсунулося разом із кріслом, подалі від розкрученого динамо. Трррррррррррррррррррр.

… Тесла відкрив рота; він хотів щось сказати — замість слів вирвалася з його сухих губ хмарка чорної, мов смола, пари.

Експрес почав гальмувати, й Тесла заточився, попри те, що мав широко розставлені ноги; він мусив спертися на столика, впустив корбу, відпустив кабель. Теркотіння поволі змовкло. На шибах, позолоті, тканинній оббивці, металевих і дерев’яних екстраваґантностях люксу, на келишках — виблискував сніжний осад, немов стята весняним приморозком роса.

Відчинилося вікно, щоб впустити всередину купе теплого повітря.

Тесла випростався, обтер хусткою уста, чоло. Знявши рукавички, він ретельно витер долоні, кожен довгий кістлявий палець.

— Тіло, дорогий пане, тіло — це сила, ми не заслужили влади над нею.

Насилу приховалося збентеження.

— Ну так, дещиця гімнастики нікому не зашкодить.

Він був злегка захеканий. Тесла в жодному разі не виглядав утомленим — він дихав тепер глибше, його обличчя порожевіло, зіниці розширилися.

— І давно ви таке робите?

— Я помітив, що це допомагає мені в роботі. Очищає розум, так би мовити, — він вийняв цигарничку. — Є й інші ефекти, які важче описати.

— Те, що відбувається з вашою тінню…

— Я маю на увазі стани розуму. Тіло — це сила, але розум, mon ami, — це єдина річ, за яку людина цілковито відповідає на цьому світі.

— І ви не боїтеся, що таким чином наражаєте його на небезпеку? Що ви, врешті-решт, знаєте про цю тунґетитову силу?

Тесла від душі розсміявся.

— Мій дорогий, позавчора я пропустив собі крізь голову електричний струм напругою в сто п’ятдесят тисяч вольт. А ви думаєте, що про електрику ми знаємо вже все? Для того й влаштовують експерименти, щоб дізнатися щось нове; з тим, що знане, не експериментують, бо немає для чого. — Він закурив цигарку; полум’я сірника на уламок секунди зблиснуло чорною ляпкою, коли Тесла його задмухав. — Що тепер мене вражає… Скажіть мені, які б я міг провести експерименти для перевірки вашої гіпотези.

Копнулося носаком черевика кабель, що лежав на килимі.

— А що ми насправді знаємо про зв’язок між теслектрикою й лютими? Звідки ви…

Відчинилися двері купе. Увійшла дружина — не дружина, товаришка Ніколи Тесли, молода жінка, яку бачилося з ним у їдальні. Увійшла й одразу за порогом стала, як приморожена. Темно-синя спідниця від англійського костюма, високий стан, срібний медальйон на жабо з ірландського ґіпюру, світле волосся укладене в корону коси. Скільки їй може бути років, сімнадцять? Немає сумніву, що вона молодша від панни Муклянович.

Вона подивилася на Теслу, на динамо-машину, знову на Теслу, стиснула губи…

— Крістіна! — вигукнув доктор.

Вона повернулася на підборах і вибігла, грюкнувши дверима.

Обмінялося з Теслою розуміючими поглядами. Він викинув цигарку за вікно, вдягнув знову білі рукавички, пригладив волосся. Тесла від’єднав від ґенератора корбу й кабель, а потім зняв машину зі столу й упакував усе це в сумку. Він не відразу влучив ключиком у крихітний замочок — потяг різко сповільнювався, дедалі більше трусило. Коли доктор волік саквояж до шафи, підвелося й вистромилося голову в вікно.

Тут не було жодної станції, ніяких будівель куди сягало око, принаймні не на цьому боці колії; узагалі жодних слідів цивілізації — лише гори й гірська природа, дикий Урал. Сонце повністю вийшло з-за брудних хмар, і з розкинутого на пологих схилах лісу юшила соковита зелень.

Завищали гальма, вагон ще раз шарпнувся уперед, і потяг спинився. Сапання локомотиву й сичання пари було чутно навіть тут.

— Що трапилося?

— Може, якась аварія, — сказалося. — Може, щось із колією. Треба запитати проводника.

Тесла глянув на годинника, схопив ціпок і відчинив двері.

— Саботаж!

Вийшлося за ним у коридор. З інших купе також висипали пасажири, виникли штовханина й сум’яття, усі питали про одне й те саме. Тим часом проводник десь загув. Повідчиняли вікна. Протяг загорнув фіранки на голови тих, хто визирав.

— Чи ви не перебільшуєте, докторе, адже…

— Подумайте, dammit! Звідки береться крижлізо? Вони без найменших вагань висадили б у повітря увесь цей Транссибірський експрес.

— І себе разом з ним? А що із зятем директора Сибирьхожета?

Тесла замкнув купе.

— Тому саме в такі моменти я найбільше боюся за мої прототипи.

— На станціях, на зупинках, — зауважилося тепер прогалину в міркуванні, висловленому вчора за сніданком. Під час руху будь-яка потужна бомбова атака викличе загрозу для всього потяга й усіх пасажирів, — проте, коли потяг стоїть, можна безпечно підірвати конкретний вагон. А звідси випливає: якщо організатори замаху замірилися на одну людину, яка подорожує у люксі, — чи князя Блуцького, чи доктора Теслу, — й справді слід було розмістити вбивцю у тому самому класі; але якщо їм ідеться тільки про вагон із обладнанням Тесли, бомбіст однаково успішно може їхати другим класом.

Серб із ледь прихованою гидливістю боронився від напираючих тіл і сам протискався вперед.

— Прошу мене пропустити, вибачте, пані, извините, пожалуйста, excusez-moi, entschuldigen Sie, let me through, please, дозвольте пройти, дякую.

Ніхто не зауважив делікатної розмитости контурів силуету доктора Тесли, коли він, допомагаючи собі ціпком, продирався крізь натовп, на півголови вищий майже від усіх пасажирів; не зауважив мерехтливої корони тіні, яку Нікола Тесла відкидав сам на себе — тремтячий ноктореол — післяóбраз тьмітла.

Про кілька ключових відмінностей між небом Європи й небом Азії

Вовк стояв на поваленому стовбурі, вистромлюючи трикутну морду з-за гілок.

— А якщо підійде…

— Не підійде, панночко.

— Чи вони не бояться людей?

— Цей — ні.

— … ґвинтівку або щось, сполохати, панове, потягу…

— Тварини здатні приручатися, vous comprenez, найдикіша бестія урешті звикає до сходу чи заходу Сонця, проїзду паровоза, літа й зими, головне, щоб у цьому була якась реґулярність. Природа — це найбільший з-поміж годинників.

— Пане інженере, даруйте нам оту індустріальну поезію.

Юнал Фессар, який досі з байдужою міною копирсав ціпком у землі, раптом підняв чималу каменюку й пожбурив нею у вовка. Інші пасажири голосно зойкнули. Камінь пролетів принаймні за метр від тварини й стовбура. Вовк нервово здригнувся, але не рушив з місця. Він оголив ікла й спостерігав за людьми, нахиливши голову вліво.

Пані Єлена підібрала спідницю й побігла. Monsieur Верус й інженер Вайт-Ґесслінґ, які стояли найближче, намагалися її упіймати, зупинити, але вона без проблем вивернулася від них. Від краю лісу й поваленої на тому краю вільхи її відділяло десять — дванадцять метрів. Перш ніж хтось устиг вдатися до якихось рішучіших дій, панна Муклянович уже підходила до вовка.

Вона простягла до нього руку.

— Божевільна, свят-свят-свят, вона хоче його погладити!

— Він відкусить їй пальці, — буркнув пан Фессар.

— Де доктор Конєшин?

— Мабуть, залишився у потязі.

— А хто вона взагалі така?

— Панна Єлена Муклянович, — сказалося.

Вона ще приклякнула на стовбурі, схиливши голову над піднятою у її бік мордою тварини. На жовтих іклах вовка заблищала слина, затремтіли закочені губи хижака. Панна потягнулася згори до його хребта. Вовк крутнувся на місці, зістрибнув зі стовбура й зник у лісі.

Інженер Вайт-Ґесслінґ ухопився за серце.

— Що вона собі думає! У мене мало напад не стався. Де її опікун?

Розглядалося за тіткою Уршулою. Висока жінка з широкими плечима — на тому боці колії не було нікого з такою характерною поставою. Мабуть, лежить у купе під термофором: під час обіду вона скаржилася на тиск.

Підійшлося до панни Єлени. З безневинною міною вона обтрушувала спідницю.

— Самогубство — то смертний гріх.

— Ну, знаєте! А якби капітан Прівєженський…

— Тоді це була б гідна подиву бравада. Прошу.

— Дякую.

Вона взяла подану руку. Повернулося на галявину прогулянковим кроком. Юнал Фессар, коли ми його минали, підняв капелюха. Пані Єлена вдала, що його не бачить. Але коли вона помітила, що від локомотива за нею спостерігає князь Блуцький у товаристві таємного радника Дусіна й двох чоловіків у мундирах княжої прислуги, — зупинилася і зробила кніксен.

Потягнулося панну в протилежний бік.

— Князь, певно, нагадав їм про обов’язки. Ви думаєте, що він справді очікує замаху? Казали, що випадкова аварія, — але що мали казати? Тут не можна стояти занадто довго, ще щось на нас наїде. Інша річ, що ті двоє панів з охранки, які тинялися люксом, уже з нами не їдуть, певно, зійшли вчора увечері. Себто справа з’ясувалася. Хоча у князя не видно великого полегшення… Пане Бенедикте! Справді! Що такого захопливого ви знайшли в місцевій траві? Чи ви взагалі мене слухаєте?

— Слухаю.

— Ви маєте нагоду, — прошепотіла вона.

— Мгм?

— Ось і ваш вовк. Чекає. Ходімо.

— Що?

— Думаєте, вкусить? Можу побитися об заклад, що в нього залишилося небагато зубів.

Відчувалося гарячий рум’янець на щоках.

— Вистачить.

Вона підняла голову.

— Показуються перші зірки. Погляньте. Що це за сузір’я?

— Не знаю, — вивільнилося руку. — Вибачте.

Вистрибнулося на сходи й сховалося усередині вагона. Помисел перечекати до Іркутська за замкнутими дверима купе знову став привабливішим.

У перспективі коридору з’явилася пані Блютфельд. Вистрибнулося на інший бік потяга.

Тут на прогулянку вибралося значно менше пасажирів, з північного боку не було зеленого поля, яке би тяглося до хвойно-листяного лісу, як на півдні; тут мало не одразу за насипом починалося наге осипище, із заходу розбите східчастими терасами й прорізане глибокою рікою уламків гірської породи, а зі сходу простягалося майже до самої вершини, що височіла над перевалом і долиною, наче сторожова вежа. Піднялося на кільканадцять метрів, присілося на нагрітому сонцем піщанику. Експрес зупинився перед самим поворотом, за яким колія спускалася багатомильною дугою в іще нижчу долину. Пасажири розбрелися околицею, звідсіля було видно усю луку за потягом і схили гір навпроти, дивовижно сплощених і заокруглених, а ще вкриту вечірньою тінню ущелину, звідки виринала колія. Навіть у своїх прогулянках і виборі місця, де вони розкладали на траві ковдри та імпровізували невеликі пікніки, пасажири інстинктивно зберігали поділ на перший і другий клас: ніхто з тих, хто їхав у люксі, не забрів на захід, за лінію вагона-ресторану, й так само небагато пасажирів купейних вагонів перетнули її. Бачилося капелюхи й казанки чоловіків і білі парасольки жінок на тлі темної зелені, прогулянкові групки доходили до кущів і дерев. Були й діти — вони гамірно бігали одне за одним між вагонами експреса; діти, хоча й нечисленні, робили найбільше галасу. Гори Уралу стояли, натомість, тихі, спокійні — образ сонної глушини до вторгнення людини. Низьке Сонце накладало на них червінь, жовтизну й сепію довгими мазками променів. Барви були теплі, але вітер тут дме студений — запнулося піджак, обійнялося коліна. Ніхто не дивився. Князь зі свитою залишився на іншому боці, за локомотивом. Сталева потвора не подавала ознак життя, з димаря не підносився подих, жодного руху за віконцями кабіни машиніста.

Вийнялося цигарницю й запальничку. Обміркуймо справу спокійно. Затягнулося димом. Чи й справді вони можуть захотіти висадити в повітря увесь експрес через Ніколу Теслу? Й чи справді привабилося їхню увагу тією сценою на сеансі княжни Блуцької? Тесла має явну схильність до театральних жестів і мегаломанії, він міг ненавмисно згустити барви. Чи й справді перебувається у небезпеці? Вже раніше хтось проник у купе, обшукав багаж. Князь Блуцький-Осєй, княжна, панна Муклянович, їхні ігри, — все це, зрештою, не має значення. Ч и п е р е б у в а є т ь с я у н е б е з п е ц і?

Справді, якби Теслі якимось чином вдалося випалити Кригу з Росії, то в такий спосіб він ліквідував би всю крижлізну промисловість. У нормальній країні подібне рішення було б питанням сальдо прибутків і збитків, балансу політичного й економічного тиску. Але в Російській імперії — капітан Прівєженський слушно повідав — переважив, мабуть, сон імператора або священне видіння Распутіна. Самурайський меч! І Ніколай вхопився за перо й замовив у свого сербського тезки свячений вогонь на лютих. Що ж залишалося людям Сибирьхожета і їхнім поплічникам, коли жодні раціональні арґументи не мають тут впливу на процес прийняття рішень?

Належить усіма можливими засобами перешкодити Теслі виконати царський наказ.

Який саме вагон містить його безцінні винаходи? Подивилося у кінець потяга. Позаду за другим класом (третій клас і найдешевші вагони ходять за іншим розкладом Транссибу) було причеплено кілька вантажних вагонів, усі щільно замкнуті. Біля них нікого не було. Примружилося очі до призахідного Сонця. Від того власне боку, із заходу, піднімалася на осипище — ясний блиск над головою, темна спідниця — панна Крістіна, так, це вона.

Усталося, подалося руку.

— Merci, — вона трохи задихалася. — Я хотіла б з вами поговорити без Ніколи… — Розклалося на брилі хустину, вона сіла. — Він розповідав мені, що ви врятували йому життя, може, вас він послухає, мусить вас послухати. — В її німецькій вчувався англійський акцент, деякі слова вимагали від Крістіни хвилинної задуми, тоді вона морщила чоло й надимала губки. — Ви бачили, що він зі собою робить.

Викинулося недопалок.

— Бенедикт Ґерославський.

— Ах. Я — перепрошую. Крістіна Філіпов.

— Дуже мило.

— Мені дуже шкода, що так… Але я подумала, що іншої оказії може більше не трапитися. Чи могли б ви… Нікола рідко дозволяє відірвати себе від своєї роботи, не приділяє особливої уваги людям. Він розмовляв із вами, чи не так?

— Маєте на увазі оте тунґетитове динамо?

— Він підключається кожного дня. Я не можу на це дивитися. Шановний, йому шістдесят вісім років! Іноді це триває чверть години або довше, він не може відірватися. Потім він уголос розмовляє сам із собою, описує якісь фантастичні міста; велить вести себе за руку, бо не може вже відрізнити фантазію від реальности, губиться у тих вигадках, мов у тумані. Він навіть хотів, щоб я йому крутила машину. У Празі він має електро-тунґетитові ґенератори, використовує міську електростанцію. Я думала, що тепер, коли ми виїдемо… Будь ласка, промовте до його здорового глузду!

Ким вона насправді доводиться Теслі? Чи справді вона скандально молода paramour, як уважають пліткарі з люксу? Не можна ж її спитати відверто. Й непряме запитання — «Ви дуже схожі! Чи не дочка? Може, онука?» — було б менш образливим, вона одразу зрозуміла би намір.

Та й немає жодної схожости.

— Ви, панно, ставите мене в незручне становище…

— Ви врятували йому життя!

— А направду, які арґументи я міг би навести? Чи хтось краще, ніж він, знається на тій цілій теслектриці?

— О, він завжди вважає, що на всьому знається найкраще! — вона затряслася на студеному вітрі, хоча жакет був застебнутий. Знялося піджак. Крістіна загорнулася в нього, схрестивши руки на грудях. — It’s just so frustrating, I cannot bear the sight, he’s really the sweetest man on Earth but… — вона шмигнула носом. — Ви знаєте, він робить це роками, десятиліттями. Раніше він підключався безпосередньо до електричного струму. Це вже хвороблива залежність! Він каже, що замолоду поглянув у мікроскоп і побачив бацили, як вони огидно виглядають при збільшенні, мені також хотів показати; а оскільки людина дихає, п’є оту гидоту, то безугавно з ними стикається, — і Нікола намагається захищатися усіма можливими способами. Ви розумієте, він трактував електрику як бактерицидний засіб. Але відколи згоріла його лабораторія на Південній П’ятій авеню — мати мені розповідала, — він почав харчуватися електроенерґією; іноді взагалі нічого не їв, лише першим ділом уранці підключався до апаратури. Він каже, що це сприяє його здоров’ю. Можливо. Але тепер — це вже навіть не електрика. Я боюся за нього.

— Я не знаю, що він вам сказав про мету цієї подорожі… — урвалося. Вона поглянула здивовано. — Ви журитеся його здоров’ям; а варто було би радше журитися його й своїм життям. Як так сталося, що він узагалі взяв вас із собою у таку небезпечну подорож? Він із самого початку знав, що йому загрожує.

— Якби ж то Нікола вважав себе смертною людиною!.. — пирхнула вона. — Це я його змусила придбати квиток на фальшиве прізвище. Я вибрала той потяг, яким їде Бєломишов. Я писала до Особистої канцелярії царя і видзвонювала Міністерство внутрішніх справ.

— Ах. Ангел-хоронитель.

Вона насупилася.

— Pardonnez-moi, — спробувалося узяти її за руку, але вона сховала долоні під піджаком. — Mademoiselle Крістіна, я відчуваю велику честь, що ви обдарували мене такою довірою.

— Що ж, знущайтеся з мене, будь ласка, я знаю вашу репутацію, може, Нікола й справді у вас помиляється…

— Моя репутація!

— Салонний окозамилювач!

— Ах!

Панна Крістіна схаменулася, закрила вже відкриті для наступної інвективи уста. Вона надула губи, тепер ображена.

— Чому ви змушуєте мене вас ображати? Вас це втішає?

Сперлося на ребристе ложе теплої брили, піднялося обличчя до блідих сузір’їв.

— Справді, зірки вже зійшли. Небо прояснилося, сильні вітри тут віють. Ще кілька годин тому, за кількасот кілометрів на захід від горизонту до горизонту висіла суцільна буря. Я прокинувся уночі, ми проїжджали мостом через Каму, вже падало, під нами плили якісь баржі, сплав деревини, довгі транспорти, річка була збурена, мабуть розлилася, на берегах палали вогні, багаття, світильники, наче подавали знаки, крізь дощ, у темряві ночі, й відізвалися вогні на річці, неба не було видно, мокра чорнота, тільки ці мерехтливі зірки на землі й на воді. Ми їхали? Пливли? Летіли? Потім я подумав, що це мені снилося. Вони давали знаки одні одним.

— Хто ви, направду, такий, пане Єрошаскі?

— Я маю репутацію, чи не так? — повернулося голову вліво, вправо, вліво. — Погляньте, панно, на цю долину поміж цими верхами. Там уже Азія. Кажуть, що над Краєм Лютих світять інші зірки. Рідко трапляються дні чистого неба, Зима дуже пошарпала погоду. Прошу поглянути. Чи не трохи нижче воно підвішене? Видно кривизну. — Описалося рукою дугу. — Натискає, натискає на землю, душить. Небо Європи тікає від землі, вони взаємовідштовхуються. І там, і тут, в Азії — regarde! — відбувається зміна полюсів — вони притягуються. Ми маємо хороші місця, центральна ложа в театрі континентів, усе видно, як на долоні. Під небом Європи можна стояти випроставшись, глибоко вдихнути, стрибати без страху вгору, будувати вгору, дивитися вгору. Небо Азії навіть звідси виглядає гнітюче, слід згорбитися, опустити погляд, нахилити спину до ґрунту, пересуватися короткими, обережними кроками, будувати вздовж і вниз. Бачите, панно, як мало там місця між зірками й пустелею.

— Може, то ще височини, й тому.

— Може.

Девушка невпевнено посміхалася. Посмішку вона мала чарівну, — її щоки заокруглилися, поповніли, два теплі яблучка, вона винесла цю посмішку з колиски.

— Ви поет, пане Єрошаскі.

— Au contraire, mademoiselle, au contraire.

Вона відчайдушно шукала приводу для продовження розмови. Вона була надто молода, на рік, може, на два, — ще занадто молода.

— Нас кличуть! — зраділа панна.

— Мгм?

— Мабуть, уже відремонтували, їдемо далі.

Зійшлося на колію, допомагаючи панні на зрадливому схилі. Проводники бігали, підраховуючи пасажирів, батьки кричали на дітей, локомотив тихо посапував. Панна Крістіна повернула піджак.

— Я знаю, що вам це здається дитинним… — Вона опустила погляд.

Ударилося в груди.

— Я поговорю з доктором Теслою, обіцяю. — На це вона подякувала кивком і зникла в вагоні. Тут дуже легко обіцяється жінкам різні речі. Ба навіть гірше, потім цих обіцянок дотримується. Може, вона й справді Ангел-хоронитель Тесли, який прибирає йому з-під ніг колоди, котрі сам доктор узагалі не зауважує, — а може, вона тільки бавиться в Ангела-хоронителя, а Тесла потурає її примхам, старці мають слабкість до наївних…

Неголений підліток перестрибнув через міжвагонний зчеп, зачепившись стопою за обвислий ланцюг; ланцюг голосно загримотів, наче корабельний дзвін. Хлопець зупинився поблизу встановлених біля входу до люксу сходинок.

Проводник здалеку безпомилково розпізнав пасажира нижчого класу й вирушив до нього рішучим кроком. Мальчик, однак, не звернув на нього уваги.

— Господин Герославский!

Застебнулося піджак.

— Чого вам? — різко буркнулося, маскуючи інстинктивно раптовий страх.

— Не висідайте в Єкатеринбурзі!

— Я їду далі. Але яке вам діло до того, де…

— Не виходьте з потяга! Проти вас змовилися!

— Що? Хто?

— Що ви розтальникам запродані, така певність у них.

Мальчик підскочив ще ближче, витріщив вирячкуваті очка, щось йому засвітило й забилося в лівому оці, чорний пульс у чорній зіниці; він був нажаханий, нажаханий власним страхом. Хотілося його відштовхнути — він схопив за зап’ясток. Його пальці були крижані, цей дотик майже обпікав.

— Ми не можемо захистити Ваше Благородие, не було часу, я не переконав їх, не виходьте з потяга.

Він перехрестився справа наліво й інстинктивно притис до синюшних губ крижлізний медальйон.

— Опікуйся нами, на Тебе покладаємося, опікуйся нами.

Проводник схопив його за комір, але хлопчина вивернувся і відбіг, одразу ж завернувши за вагон. Проводник насварився йому вслід кулаком.

— Тьху, заморока, пхається такий із лапами до кращих від себе, й тільки ганьбу приносить, — ця молодь нині — ні на гріш поваги…

— Послухайте, — втиснулося йому банкноту в кишеню мундира, — поговоріть з обслугою купейних і довідайтеся, хто він.

— От я йому…

— Але нишком, добродію, нишком, навшпиньки, щоб мені пташку не сполохати. — Піднялося сходами. — Наскільки запізнюємося?

— Три години, три з чвертю, Ваше Высокоблагородие, але зупинимося ще надовго в Єкатеринбурзі, треба замінити паровоз і перевірити шасі.

— Надовго. Скільки?

— Скільки буде треба. Ваша Світлість бажають вийти до міста? Там, певно, далі зима тримається, минулого разу морозяник проклятий обсів сам центр міста. Ну. Заходьте! Будь ласка, заходьте! Від’їжджаємо!

Про єкатеринбурзький мороз

Сніжинки, сріблясті голочки, кристалики цукру сипалися з неба, грайливо мерехтячи в ореолах газових ліхтарів. Залізничні годинники показували другу ночі — в Єкатеринбурзі була вже четверта, але всі залізниці Імперії функціонують за часом Санкт-Петербурга й Москви. Незабаром зійде над засніженим містом літнє Сонце — проте ніч неподільно належить Зимі. Попри це, на єдиному високому пероні пасажирської станції панувала чимала штовханина, з подорожніми, які висипали з вагонів, мішалися тубільці: нагоничі носіїв і бендюжників, продавці хутра, продавці амулетів проти лютих і самородків тунґетиту, котрі називають чернородками (мабуть, фальшивих), бабушки, які пропонують голосним заспівом пирожки с капустой та чебуреки с мясом, а найбільшу метушню вчиняли спритні мальчики, які відмірювали горщечками орешки, дуже дешеві й дуже смачні. Проводники не докладали ні серця, ні надмірних зусиль, щоб бодай символічно спробувати опанувати цей хаос, — подібні сцени повторювалися майже на всіх станціях, де зупинявся Транссибірський експрес. Натомість пізня пора обмежувала енерґію пасажирів; більшість тих, хто їхали люксом, вирішили Єкатеринбург проспати. Вийшов monsieur Верус, який серйозно ставився до обов’язків репортера, зійшли літній пан зі штучним оком і брати марнотратні, а з вагона номер один також французька сім’я з дітьми; вони одразу вирушили кататися усім містом. Було оголошено принаймні двогодинну зупинку. Частина пасажирів, напевно, планувала зайти до єкатеринбурзької церкви на пізнє недільне богослужіння; може, не всі відступилися від наміру, попри спізнення. Сніг, негустий і неважкий, весело витанцьовував у жовтому світлі, делікатно вкладаючись на дошки перону, на щойно споруджений з уральського мармуру будинок вокзалу, на шапки, шуби й пальта людей, на теплий панцир паровоза, що власне змовк і затамував машинний подих.

Застібнувши тепле пальто із соболиним коміром і натягнувши рукавички, зійшлося на перон. Підскочив нагонич. Його нетерпляче відправилося геть.

— Розім’яти ноги?

Озирнулося. Юнал Таїб Фессар.

— Хочете глянути на Єкатеринбург? Нічого цікавого тут немає, ще одна промислова місцина понад річкою; тепер підупала через Транссиб і Зимний Ніколаєвск. — Узявши ціпок під пахву, він сягнув за пазуху і вийняв з футляра дві цигари. — Почастуєтеся, пане Бенедикте? Партаґас, просто з Мехіко.

— А, спасибі, спасибі.

Фессар вийняв цизорик, підрізав тютюнові згортці. Закурив. Закурилося.

— Вибачте, що питаю — ви не схожі на мисливця за посагами, un tricheur, я не вірю в ті історії. У мене племінник не набагато молодший… Чи то був жарт? Може, заклад? Дозвольте вгадати: ви нещасливо закохані в родовиту панну.

Мовчки скривилося.

— Що? — купець підняв брови, потішаючись. — Кавалер не вірить у любов?

— Це суперечить іншим моїм хворобливим пристрастям.

Фессар розсміявся.

— Добре! Запам’ятаю. А якщо серйозно?

— Це було серйозно.

Він хутко глипнув, уже не посміхаючись.

— Афоризми не служать для того, щоб за ними жити; вони служать для розваги товариства за столом.

Злегка вклонилося.

— Теж добре.

Зітхнувши приречено, він відвернувся і вказав ціпком на південь, за межі станції.

— То, мабуть, ви хочете побачити на власні очі лютого.

— Я з Варшави.

— Ах, так, — турок погладив червонодеревну гладь склепіння черепа. — Вони вже, мабуть, і в Одесі, мгм.

Вирушилося повільним кроком з двірця до блідих і розпорошених вогнів міста. Фессар мовчки приєднався. Придріботіла бабушка з широким кошиком, прикритим білою шматиною, Юнал Таїб купив булочку з начинкою. Він загорнув її у носовичок і сховав до кишені обширної хутряної шуби.

Повернувшись на підборах, він якусь мить ішов задкуючи, придивляючись до слідів, залишених у неглибокому снігу; коли дошки й бруківку заступила замерзла глина, він вбив у неї кілька разів каблук козацького чобота й додав масивним ціпком.

— Мгм, мгм, — турок видихнув дим по висунутому на нижню губу язику, хтиво злизуючи при тому кілька іскорок морозу. — Цікаво, чи робив тут хтось нещодавно свердловини. А як у вас? У Варшаві?

— Вибачте?

— Земля. Чи ви перевіряли землю, — він дзьобнув ціпком борозну твердого болота. — Це мені спало на гадку завдяки нашій балачці за картами. Той розрахунок прудкости Криги. Й інші речі. — Він підвів погляд на хмари. Єкатеринбург лежить у долині, в сідловині Уралу, біля воріт Великого Каменя, у погожу ніч тінь на західному зоресхилі мала би визначати межу гірського ланцюга. Турок вказав наліво, на східний горизонт, темний, неосвітлений. — Може, з’їздите на Шарташ, улітку то було дуже красиве озеро. Ну, але вже кілька років з нього не сходить лід; там найміцніший мороз. Та-ак, воно йде під землею, вічною мерзлотою, як розповідають дикуни Побєдоносцева й панове геологи, гуртом найняті Сибирьхожетом, іде чорними річками підземними, Шляхами Мамутів. Але ж один лютий, а й навіть кілька сильніших вогнищ студені — не змінять погоди.

— Земля, мабуть так, у Варшаві були якісь труднощі з водогонами, дорожні роботи також дуже довго тягнуться…

Минулося самотні дрожки, що чекали наступних мандрівників зі спізненого експреса; візник попивав із пляшки, схованої у безформній рукавиці. Жандарм, який вартував під навісом двірця, поглядав на хлопа із заздрістю.

— Оце приходить і йде геть, місяць тепло, місяць зимно, — а це ж усе-таки ближче до Краю Криги, ніж ваша Варшава. Що такого приваблює їх до одних міст, а від інших віднаджує?

— Ба!

Від широкої дороги, розташованої паралельно до колії, відходило звідси під кутом два тракти, той, що ліворуч, провадив просто до нечисленних світел у вікнах третього й четвертого поверхів будівель центру Єкатеринбурга. Всі будинки, видимі з привокзальної вулиці, було споруджено з колод, на плані довгого прямокутника. Вони більше нагадували перерослі халупи, ніж шляхетські садиби, не кажучи вже про варшавські кам’яниці; низькі, похилі, вони виглядали напівзануреними в неглибокі ще замети. Широкі віконниці було зачинено, сніг ліпився до щілин і вигинів, укладався на похилих дахах у східчасті гладі, легкий вітер втягував його в провулки й проходи між будинками.

Йшлося мовчки.

— Пане Бенедикте? За чим ви так роззираєтеся? Ви домовилися з кимсь про зустріч? — Фессар посміхнувся з двозначною іронією. — Я нав’язуюся, скажіть же, що я нав’язуюся.

Раптова думка: це він! Він, він, проклятий турок, ну справді! Вийшов, чекав, причепився не питаючи, під тим хутром у нього помістяться дві ґвинтівки, тузінь баґнетів, і як він посміхається! Це він, він!

— Щось, як на мене, ви зле виглядаєте, — Фессар зупинився. — Не так уже й холодно. — Він уважно подивився. — Ви дуже бліді. У вас руки трусяться.

Негайно опустилося руку з цигарою. Утекти очима — там: групка чоловіків із пиками, наче сокирами витесаними, певно робітники якогось металурґійного заводу, йдуть узбіччям, гучно обмінюючись заувагами, типова жанрова сцена — дивитися на них, не дивитися на турка, не дати по собі нічого зрозуміти.

А він своє:

— Тут, на березі Ісеті, є в готелі цілком пристойний ресторан, і якщо ви дозволите запросити вас на дуже ранній сніданок, то ми мали б оказію поговорити в чотири ока й чотири вуха, що в потязі, правду кажучи, неможливо ніде.

— Але про що? — спиталося різко.

Турок скривився, сухожилля на обличчі напнулися під шкірою, як від великого зусилля, він перемістив цигару в устах, потер потилицю.

— Вони можуть балакати про привидів й іншу мару, але я в цьому ділі сиджу вже багато років, живу в Місті Криги, бачив Черное Сиянье і блиск Собору Христа Спасителя, ви мали при собі тунґетит, чистий або студінь вуглецю, тільки хто ж возить дрова до лісу, хто? — Він розпалився, жестикулюючи цигарою і ціпком з дедалі більшим запалом, йому вже не було нудно, ой ні, тепер говорила зовсім інша людина: — Й навіщо ці таємниці, фальшиве прізвище, а князь Блуцький-Осєй чомусь їде до японців, він відомий розтальник, а якщо він вам такі публічні афронти чинить, то це означає, що ви напевно симпатизуєте заморозникам, щоб не дратувати Сибирьхожета, бо вони перші злякаються, ну але це оказія, гріх не скористатися, уфф, ну й куди ви так квапитеся, що…

Крик прошив єкатеринбурзький мороз — урване хрипіння вмирущого — крик і хрипіння; людина вмирає посеред сніжної ночі.

Поглянулося поміж будинків. Там рух у тіні — людська постать — низько — чорна форма підноситься й опадає. Зробилося крок уперед. На мить виринуло в сніжній яскравості обличчя темноокого молодика — «Спаси і сохрани!» — з широко розкритим ротом і смугою бруду на щоці, дуже бліде. А піднімалася й падала його рука з каменем у жмені, яким він трощив череп чоловікові, розпростертому на землі.

Пролунав пронизливий свист. Затріщала деревина. Повернулося. Юнал Таїб Фессар, натягнутий, мов тятива лука, із зубами, зціпленими на цигарі, й у шубі нарозхрист, замахнувся важким ціпком, тримаючи його обіруч над головою. Як влучить, поламає кості. Мороз луснув знову від пострілу з ґвинтівки: перший із робітників упав посеред вулиці обличчям у кригу. Інший ухилився від туркового ціпка. У них були ножі. Пролунав наступний постріл. Крутилося на місці, як паяц на патичку, завжди спізнюючись на один оборот. Людорізи, спотикаючись, тікали в темряву провулка; останній озирнувся зі страхом і люттю — назад, на ворота будинку на протилежному боці вулиці.

Ноги відірвалися від землі, побіглося до тих воріт. Чоловік у жовтому пальті кинувся навтьоки.

Вулиця була широкою, порожньою, сніг тихо опадав на сніг, біглося крізь укрите в темряві чуже місто, двері позамикані, віконниці затріснуті, ані живої душі, один ліхтар на перехресті, перехрестя теж порожнє, тільки шелест вітру, тріск мерзлоти під черевиками й хрипке дихання, доганялося чоловіка в жовтому пальті.

Вулиця була прямою, як стріла, але розташованою на пагорбах, вона безперервно хвилювалася, угору, вниз, він з’являвся і зникав за верхом пагорба, боялося, що він зверне тоді кудись убік, сховається у тіні, — але ні, він мчав уперед, навіть рідко озираючись назад, він мав конкретну мету, а не біг наосліп.

Зрозумілося це, коли температура повітря упала настільки, що хрипке дихання перетворилося на задушливий кашель, і мороз вкрутився у горлянку, як ґвинтова бурулька, — а чоловік у жовтому пальті біг далі, просто в обійми Криги.

Уздовж надрічного бульвару світилося кілька ліхтарів, із глибини поперечної вулиці здіймалося жовте світіння; блиск льоду пробивався крізь падаючий сніг і сутінки літньо-зимового світанку. Лютий промерзав понад бульваром від будинку до будинку, в трикроку чорних кінцівок обмерзлости, завислий на рівні третього поверху. Там росли з бруківки сніжні шпилі й дрижало повітря, катоване неземною студінню. Дивовижні прозорі бурульки звисали під ґляцієм, наче кришталева борода, перевернуте поле скляної пшениці.

Чоловік у жовтому пальті біг просто на цей лід. Зараз він перетне межу стерпного для людини морозу, це смерть навіть для зимовика — вже чудово розумілося — мартинівець, який не дав собі раду із завданням, — його єдине спасіння — зараз, негайно — втече.

Вихопилося з-під пальта Ґросмайстра, розкрутилося сувої лискучого полотна й оксамиту, шматин і церат, піднялося пістолет на рівень очей. Роздвоєне жало скорпіона зрівнялося з рогом ящірки. Стислося крижані зміїні кільця; рука не дрижала, було занадто холодно, вона замерзла з пальцем на хвості змії.

Жовте пальто — ріг рептилії — жало — зіниця. Чи слід затримати дихання? Чи заплющити друге око? Чи віддача не розтрощить зап’ясток? Куди стріляти — в ногу, в руку, щоб зупинити його. Потяглося за хвіст змії.

Гросмайстер вибухнув морозом. Усю праву руку, крізь рукавичку, від кінчиків пальців до плеча, уразило студінню. Зойкнулося. Студінь, вогонь, немає жодної різниці — однаковий біль, протилежний вектор. Уклалося праву руку в піч студені. Чорний післяобраз усе ще пульсував під повіками, образ спалаху тьмітла, коли прогримів револьвер, і тунґетитова куля влучила в землю, у лід поруч із ногою втікаючого мартинівця. Схибилося, звичайно. Крик згас у замороженому горлі, зігнулося навпіл, кашляючи. Ґросмайстер не випав із рук, бо примерз до рукавички, а та примерзла до шкіри. Не чулося правої руки, вона висіла збоку, мов шматок деревини, важкий протез.

Тепер кричав чоловік у жовтому пальті. Піднялося голову. Тунґетитовий заряд вибухнув, наче шрапнель Криги, накривши хвилями чорної студені все в радіусі кількох метрів. Із вибитого в землі отвору стирчали довгі язики брудної мерзлоти, немов гігантські пелюстки бритви-тюльпана. Підхоплений з вулиці свіжий сніг, уламки каменю, болото, глина й жорства — все замерзло за якусь частку секунди, утворюючи в повітрі складну скульптуру, експресивний твір мистецтва, підвішений над чашею тюльпана на геометрично прямих струнах бурульок; їх немовби витіснило в небо зсередини раптово розкритої квітки. Довкола ще мерехтів крижаний пил і поволі опадали згустки студіні.

Чоловік у жовтому пальті опинився на межі ураженої території, крига його не поглинула. Вона прихопила йому ноги до колін, прохромила довгою бурулькою стегно, причавила плечі спірально завернутим клаптем обмерзлини, відірвала руку й укрила обличчя чорною памороззю, — але не поглинула. Чоловік верещав. Від жовтого пальта залишилося шмаття.

Дихалося у соболиний комір, щоб мороз не вливався безпосередньо до легень; уже поволі, поступово, один подих на одну думку. Він верещав, тобто міг говорити. Притискаючи до боку нерухому руку, підійшлося до обмороженого.

Він рухав головою, паморозь клаптями сходила йому з шиї; він шарпнувся на крижаній палі, і йому іній тріснув на повіках — мартинівець розплющив очі. Подивився.

— Пустите! — застогнав він.

— Скажете, й відпущу вас.

Він похитав головою.

— Зі студені в студінь людина народжується, у студінь відходить, студений наш Бог, зі студені в студінь…

Підійшлося ближче. Вибух ударив його ззаду і справа, мартинівець висів на тій кривій бурульці, мов на похилому рожні, середньовічному ратищі, ноги його були ув’язнені в кризі, але, певно, й так не торкалися ґрунту, шмат землі викручував йому хребет під немислимим кутом, хлоп виглядав так, ніби йому перебито шию. Відірваної руки ніде не було видно. Під плечем примерз короткий шматок жовтого матеріалу.

Лівою рукою вказалося на небосхил на сході над дахами міста.

— Зараз сонечко покажеться. Лютий теж тягнеться у протилежному напрямку. Розтопишся, братику.

Він хотів сплюнути; слина замерзла в нього на губах.

— Так? — гарикнулося. — То ви отак? Прощавайте з миром!

Відвернулося.

Він розридався.

— Не залишайте мене так! Уже кажу, кажу! Що я знаю — кгр — отець наш студенійший у Пермській губернії велів, аби брати пильнували завзято, такий і такий польський пан на ім’я Вєнєдікт — кгр — Філіповіч Єрославскій їхатиме Сибірським експресом, і доїхати не може, відпустіть мене!

— А ви слухаєте своїх отців.

— Господи!

— А якби я з потягу не вийшов, то що?

— Але ж вийшли, ви вийшли, хоча ми не сподівалися, — о Матір Пренепорочна, краще б ви не виходили!..

— Чи правда, що вашим єдиним патріархом є Ґріґорій Єфімовіч Распутін?

— Господи! Пустіть!

— Ну, просто скажіть мені: в наступних містах теж мене чекають? А в потязі самому? Є хто? І з якої причини ненависть до мене така, га?

— Та звідки мені знати, що в інших містах, відпустіть! Що в потязі! Для мене важливе слово отця, крига на серці, наймилосердніший, відпустіть!

— Але в чому причина, причина мусить бути!

— Ну, така, як є! — мартинівець глипнув з-під чорної паморозі, що зліплювала йому вії. Змарнілий, з потовченою і потьмянілою від давніх обморожень шкірою обличчя, з кількаденним заростом на запалих щоках, він виглядав, наче карикатура на сибіряка-каторжника, бракувало тільки кайданів. Тепер його сковували пута, міцніші, ніж залізні. — Ви вже там самі знаєте найкраще, кгр. Розтальницька чума, чи троцькіст, чи народник, чи анархіст, западник петербургский, або ще який революціонер, завжди вам одне в голові: розморозити, розморозити, розморозити нам Росію.

— Що?

— Відпустіть!

— Та невже я там хочу зробити?..

— А навіщо ви їдете на святу землю? Ви всі однакові! Вогонь вам в очі! Але Бог послав Росії лютих. То вбити лютих! Убити Батюшку Царя! Погубити країну! Ви всі однакові!

— Ісусе Христе, на хресті стражденний, про що ви говорите?!

— Гармата, що льодом стріляє, у жмені, ще й перечить, русовбивець! — Він знову сіпнувся. Якби гнів і справді палив вогнем живим, то мартинівець протанув би навиліт крізь усю обмерзлину. — Вже на вас чекають! Черт с вами!

Роззирнулося по вулиці. Ця розмова нікуди не веде. Лівою рукою вийнялося обережно Ґросмайстра з правої руки. Повернулося за полотном й оксамитом.

— Відпустіть! — дерся заморожений. — Ви сказали, що відпустите!

Піднеслося ганчірки, загорнулося у них револьвер.

— Брехні розпізнати не можете?

Дедалі більше світел спалахувало в вікнах: — туди долинув гук пострілу Ґросмайстра й зойки мартинівця. У Єкатеринбурзі вулиці перетинаються під прямим кутом, місто побудоване за планувальником XVIII століття, навіть міст, перекинутий через Городской пруд Исетский, є звичайним продовженням вулиці. В одному напрямку — міст; в іншому — двірець. Сховавши Ґросмайстра, вирушилося хутким кроком на північ, розтираючи закрижаніле плече. Дякувати Богові за цей мороз, бо інакше, мабуть, уже якийсь розбуджений мещанин потурбувався б з’ясувати причину нічного галасу. Мартинівець і далі верещав.

На вершині вуличного схилу зупинилося, озирнулося через плече. Сніг не перестав сипатися, перші промені Сонця, що сходило, розщеплювалися на вируючих у повітрі сніжинках, сріблястих голочках, цукрових кристаликах. Довкола лютого й крижаного келиха кратера, довкола корони бурульок навколо нього й підвішеної на одній із них людини розцвітали блакитні заграви, било світіння зимово-літньої світанкової зорі. Пересувалися хмари в небі, замикалося у них сонячне віконце, й згасали заграви; а потім зразу розгорталися знову — коротше — довше — коротше… Припливи дня на мілководному шельфі ночі. Увесь Єкатеринбург було вкрито білиною, наче хтось поставив тут витинанку із чистого картону в формі міста замість міста; а під цим сонцем картон оживав, білина породжувала кольори. Навіть лютий випромінював тепліші барви, по розгалуженнях його асиметричної мерзлоти стікали крижлізні веселки. Тільки чоловік у жовтому пальті, чим тепліше світло торкалося його обличчя, чим вище підступалися у його бік хвилі дня — тим важчі вигукував прокляття. Коли крига нарешті зійде з його плечей, і мартинівець відчує рану від відірваної руки, — коли крига відпустить, і підвішені над мартинівцем маси впадуть йому на карк…

Хутким кроком помарширувалося до двірця.

Юнал Таїб Фессар стояв над трупом людоріза, спираючись на колесо порожніх дрожок, і курив свою цигару.

— О! — виплюнув він дим. — Вони не побігли за вами?

— Хто?

— Люди князя.

Візника побачилося у провулку, він присвічував ручним ліхтарем жандармові, той схилився над тілом із роздробленим черепом. Сніг падав на кров, розлиту в снігу.

— Думаю, що ми повинні повернутися до потяга. Місцевій поліції може захотітися затримати нас.

— Мгм?

— Щоб ми свідчили в справі.

Турок дивився із нездоровою цікавістю.

— Радник Дусін уже цим зайнявся. Що сталося з вашим плечем, пане Бенедикте? Вас поранено?

— Радник Дусін?

— Та ж кажу вам, що то люди князя.

— Хто?

Фессар стривожився.

— Ну, добре, краще й справді повертаймося до потяга. Прошу…

— Зі мною усе гаразд! — Відштовхнулося руку купця. — Звідки тут узявся Дусін?

— А хто їх підстрелив? Тобто отого, тут? Та ж люди князя Блуцького.

Знову зазирнулося углиб провулка. Жандарм обшукував кишені трупа.

— Ні, його ні, — сказав турок. — А якщо навіть і так, то не зізнаються, винятково неприємний вигляд. Ходімо.

Задрижалося.

— Хто…

— Та я ж бачу, що ви ледь тримаєтеся на ногах. Насправді, нас могли би підвезти, наш геній-поліцмайстер сам тут упорається, зараз…

— Ні!

— Ну то ходімо, ходімо.

Ішлося власними слідами. За ким побігла княжа прислуга? За хлопцем із чорними очима? За рештою людорізів? Мабуть.

— Сибирьхожето зробить усе, щоб зберегти монополію, — сказав негучно Юнал Таїб, дивлячись прямо перед собою і під ноги. — Коли Тіссен спробував спорудити студниці на гнізді над Дунаєм, трапилися чотири пожежі одна за одною, аж урешті люті порозходилися у різні боки. Вам потрібні протектори. Князь їде до Владивостока, то як же ви з ним домовилися? На кого ви можете покластися там, на місці? Хто в це вкладає гроші? Хто володіє акціями? Ми могли б вам допомогти. Скажімо, виняткові права на користування новими родовищами й студницями в Індії, Малій Азії та Африці на двадцять п’ять років. Як? Ну нехай буде п’ятнадцять. Гарантія на місці, і я відкриваю акредитиву на сто тисяч через годину після того, як ми прибудемо до Іркутська, мого слова досить. Як? Je suis homme d’affaires. Пане Бенедикте.

— Я поняття не маю, про що ви кажете.

— Так само, як не мали поняття про те, що тут на вас чекають? Адже ж я не сліпий, ви мало зі шкури не вистрибнули, — й навіщо було пхатися під ніж? Ви так домовилися з радником Дусіним? Що ви будете служити принадою, а люди князя їх постріляють? Для того знадобився отой театр учора за обідом? Але тепер він мало що дасть. Погляньте: madame Блютфельд, наш пан письменник-журналіст уже балакають, двірцевий сторож усе розповів, вулиця начебто порожня, проте прислуга про все довідується миттю. Скажемо, що якась банда хотіла нас пограбувати, — але це недовго протримається — два трупи… чи три?

— Два.

— Два. Не слід було виходити з купе, навіщо ви туди пішли?

Присілося на двірцевій лавці. На щастя, пасажири, які сперечалися у світлі перонних ламп із проводниками й високим візником, не дивилися у цей бік. Хвиля снігу стояла в повітрі впоперек колії, поморщена завісою морозу. Чи чутно було постріли й на двірці? Чи хтось із них проїжджав тією вулицею? Жандарм сам прибіг, чи його викликав Дусін? Фессар правий, це не має значення, чутки зупинити неможливо.

— Вас усе ж поранено. Я розбуджу доктора Конєшинa.

— Ні! — підвелося. — Це не рана. Я зараз зберуся докупи.

Турок похитав головою.

— Навіщо ви туди йшли, навіщо.

— Ви не зрозумієте… ніхто цього не зрозуміє… Неможливо розповісти… — Й усе ж, звичайно, намагається: — Я не повинен був іти. Мене застерегли. У мене не було жодних підстав. Усі арґументи були проти.

Фессар першим увійшов до вагона й допоміг піднятися східцями. Сперлося плечима на стіну коридору.

— Я міркував, звідки мені пам’ятне це прізвище. — Юнал Таїб машинально потягнувся за годинником, неуважно подивився на циферблат. — Ще година принаймні. Й тільки тепер — коли я подумав про мапи, що циркулюють Краєм Лютих, — ні, не Ґроховського — але ж багато польських засланців працюють на цих землях. Отож, мусила мені потрапити до рук — мапа? Звіт? Може, патент? Ґерославський, так? Ґерославський. Був такий геолог — Круппа? Жильцева? Останнім часом його, здається, розшукувала поліція. Якась гучна релігійна справа. Це тому, чи не так?

Не відповідалося.

— Тому, — прошепотів він. — Брат? Батько? Родич. Я відкрив метод, нарешті, — турок сховав згаслу цигару, стягнув рукавички. — Ви не мусите нічого говорити, я розумію, я розумію.

Що він розумів? Зціплювалося зуби, від цього болю годі було ясно мислити. Зрештою, турок дійсно не чекав на відповідь.

— Але те, що за ваш квиток платить царське Міністерство Зими! Це мене спантеличило. Політика, думав я. А тут вискакує князь Блуцький-Осєй. Аякже! Міністерство Зими від самого початку заполонили розтальники. Фон Зельке, Раппацький. А Побєдоносцеву, своєю чергою, довелося оплачувати заморозників, хотів він того, чи ні. Й так воно й обертається…

— Вибачте, мені вже треба…

— Hay, hay, olur, — він вклонився і відступив, утворюючи прохід у вузькому коридорі. Турок, спираючись на ціпок, постояв там іще мить, подібний своїм силуетом у важкій шубі на старого ведмедя.

Довго боролося із задубілими пальцями лівої руки, перш ніж влучилося ключем у замок.

Проте двері отделения були відчинені.

— Прошу увійти.

Він сидів у кріслі біля вікна. Затягнув фіранки — чорний костюм і тінь замість обличчя, а на колінах казанок, тільки й було видно. Виринув спогад про чиновников Зими, їхній перший образ, розлитий на зіницях одразу після пробудження. Вони ніколи не питають дозволу, перш ніж увійти; влада належить їм.

— Замкніть двері.

Запалилося світло.

Павєл Владіміровіч Фоґель закліпав, поправив на носі окуляри.

— Зачиніть двері, господин Єрославскій, у мене мало часу, прошу послухати. Мені казали, що краще нічого вам не казати, але це було б нечесно. Наше…

Осунулося на постіль, голова вдарилася об панель. Сивочолий охранник насупився.

— Наше завдання полягає в охороні доктора Тесли та його апаратури. Ми отримали інформацію, що в останній момент заморозники розмістили серед пасажирів люксу ще одну людину. Вони якимось чином довідалися, що ми маємо Вазова на виделці. Ми подбали про Вазова першого ж дня; пішло всупереч планові, й ми безмежно вам вдячні за втручання, але таким чином ви наразилися на небезпеку, — Фоґель нахилився до постелі. — Ви мене слухаєте? Ми не знаємо, навіщо ви потрібні Зимі, й не знаємо, що у вас спільного із Його Величністю. Але ми знаємо, що тепер заморозники вбачають у вас загрозу, мабуть, не меншу, ніж у докторові Теслі. А наше завдання полягає у тому, щоб охороняти доктора Теслу та його апаратуру. Ви розумієте, що я вам кажу?

— Я виста… на відстріл.

— Може, я не мав би казати. Чиніть, як вважаєте. Тепер ви знаєте. Це може бути кожен із них.

— Кожен і жоден і всі на…

— Що?

— Тс-с-с-с. Скажіть мені, Фоґеле. Чому заморозники? Яке мені діло до… Кхр.

— А ваші справи з Зимою? Навіщо ви туди їдете?

— Мій батько, так мені сказала Зима, розмовляє з лютими.

— Ах! І ви дивуєтеся? При дворі теж читають Бердяєва. Я службовець державного порядку, мене не призначили виправляти Історію, я не молюся на Кригу. Але такі є, є і тут, і там.

— Це не має…

— Що з вами? Ви зле почуваєтеся?

Він устав, занепокоєно нахилився, електричне світло озолотило сиве волосся. У скельцях його окулярів відбилося перекошене великим стражданням обличчя із яструбиним носом і чорними вусами — чиє обличчя — знайоме. Він простягнув руку. Загорнулося у плед.

— Господин Єрославскій?

Дрижаки заважали говорити виразно.

— Роз-роз-топ-лю-єть-ся.

Не помітилося, як він вийшов; не зауважилося, коли експрес вирушив зі станції у Єкатеринбурзі. Коли незабаром після того потяг минав на дві тисячі сімдесят восьмому кілометрі чотирикутний стовп, яким означено західну межу Сибіру, — отой тотем царської власти над Європою та Азією, укритий багатомовними прощальними, молитовними й лайливими написами, сотнями прізвищ російських, польських, єврейських, німецьких, арабських…, біля якого колись зупинялися кибитки, а родичі покидали засланців, — коли потяг минав межу, лежалося непритомним у післязаморожувальній лихоманці. Оттепель подолала в тілі кригу, кров знову потекла по захололій правій руці. Снилося про тріскаючу крижину, про рвучкі потоки відлиги й Сонце, що сходить над континентами, снилося — аж Сонце справді зійшло, й то було літо.

Розділ четвертий

Про сорок сім напівубивць і двох буцімто-слідчих

Вона перемогла, обернувши чайну ложечку на обрусі на дев’яносто градусів. Комбінація з трьох порцелянових кухликів паралізувала маслянку. Під хлібницею полягли склянки й келишки; смілива кіннотна атака флакончика з букетиком свіжих квітів заблокувала лінкори металевих тарілок. Ніж потонув у багнистих конфітурах. Сонце падало на серветки; тінь сільнички вказувала на лівий кут стола. Резерви полумисків із вуджениною не прибували. Хліб був білий, дрібнозернистий. Залишилося здати ворогові салат.

Пішлося на сніданок, перш ніж проводник запросив до їдальні, щоб випередити й розминутися з іншими пасажирами. Тепер, коли сором тимчасово обернулося на власну користь, інший імператив зумовлював таку само поведінку: укритися, сховати голову, перечекати. Бо — «це може бути кожен із них». Не знаючи, чого боятися більше, обиралося проміжні рішення. Проміжні рішення, дотримування шляху найменшого опору, досягнення компромісів, — тим більше не чинімо в такому разі того, що хочемо чинити: воно чиниться саме.

Сілося за порожнім столом, кивнулося стюардові. Він вказав на годинник. Обперлося плечем на лутку вікна, ранкове сонце текло з-за плечей теплими хвилями просто з-над зелених рівнин, розлогіших, ніж блакитні простори, Богданович уже залишився позаду, до Тюмені експрес повинен прибути до полудня, машиніст намагався надолужити спізнення. Задзвеніли окуття дверей їдальні. Поглянулося. Панна Муклянович.

Вона багатозначно посміхнулася. Мабуть, почула зі свого купе кроки та клацання замка, від неї не сховаєшся. Делікатно позіхаючи, вона кліпала у сонці, яке заливало порожній вагон-ресторан.

Природно, вона присіла поруч. Поцілувалося їй руку.

— Де ваша шановна тітуся?

— Тітуся погано почувається.

— О, сподіваюся, нічого серйозного.

Вона й далі посміхалася, пам’яталося цю посмішку: бісики в очах, чортеня в кутку уст. Панна ретельно розгладила серветку. Погане передчуття росло всередині, немов бульбашка гнильного здуття.

Вона схрестила долоні кошичком.

— Я зустріла на світанку пані Блютфельд.

— Навіть не питатиму.

— Ви себе недооцінюєте, пане Бенедикте. Алібаба потребувáв сорока розбійників.

— Змилуйтеся.

— А я вам хочу допомогти, щоб ви в самотності не вигоріли, бідолаха. І перед князем відваги додати. Але ж ви нас усіх піддурили!

— Добре, тоді я спитаю. Що ця жахлива жінка знову розповідала?

— Ви вже були графом, — панна Єлена перелічувала на худеньких пальчиках, — графом, салонним шельмою, а тепер виявилися нічним шибеником, кривавим зухвальцем. То хто ж ви насправді?

Заплющилося очі.

— Так, як ви казали.

— Мгм?

— Усіма на десяту частку. Всіма одразу.

— Еге ж.

— А звідки можна про такі речі знати? Слухається інших людей, повторюється, що про тебе кажуть. Або слухається власних мрій і снів. Граф, шибеник, баламут, будь ласка. Вибирайте, що вам заманеться. Ми подорожуємо, не знайомі, хто ж боронить повірити пліткам?

— Пліткам, — замугикала вона. — Пліткам. Пліткам.

Піднялося ліву повіку.

— Що?

— Плітки Frau Блютфельд дуже далекі від правди, — вона докірливо похитала вказівним пальцем. — Я знаю, я знаю, пан Бенедикт не заперечить. Ви з князем Блуцьким затіяли всю інтриґу, в Єкатеринбурзі пролилася кров, то все петербурзькі ігрища, так, так.

Перехрестилося розмашисто.

— Бог мені свідок, панно Єлено, позавчора, в суботу, я вперше побачив князя Блуцького, у російській політиці не розуміюся взагалі, а для вуличних бешкетів придатний, як Frau Блютфельд для балету! Ось, мої руки досі тремтять. Якісь грабіжники напідпитку напали на нас, пан Фессар може засвідчити, місцеве жульё, справжнє чудо, що люди князя перебували поблизу, інакше б я сьогодні в труні подорожував, ну й чому ви робите такі очі!

— Але ж ви брехун, пане Бенедикте! — захопилася Єлена Муклянович, і в тому захопленні аж склала руки, наче для молитви. — Але ж ви брехун!

Заскреготілося зубами.

— А щоб тобі, начиталися дурнуватих романів і…

— Потяг не їхав.

— Що?

— Потяг не їхав. — Вона нахилилася над стільницею, притискаючи мармурово-білою рукою до грудей жабо. — Ми стояли на станції. Середина ночі, тихо, як у вусі. — Вона знизила голос до шепотіння. — Я не спала. Я чула кожне слово.

— Про що ви…

— «Наше завдання полягає в тому, щоб захистити доктора Теслу і його обладнання.»

— О, Боже.

— «Це може бути кожен із них».

Сховалося обличчя в долонях.

Панна Муклянович захихотіла.

Тихо застогналося.

— Рятуйте.

— Подати клубний сніданок, чи ви виберете з меню…

— Будь ласка, будь ласка, — посміхнулася стюардові Єлена.

На столі з’явилося начиння, відполірований самоварчик, дзбанки з молоком, ваза з фруктами. Панна Єлена, злегка схиливши голову і споглядаючи з-під чорних вій, заходилася бавитися райським яблучком. Спостерігалося за нею крізь пальці лівої руки, яка тепер підтримувала тягар безсилої голови. Панна наспівувала щось під ніс, бісик-іскорка перестрибував з її очей на рубін на шиї і навпаки. Вистромивши в великій задумі кінчик язика, вона поклала рожеве яблучко між самоваром і цукерничкою, на лінії, що розділяла впоперек стіл на вісім осіб. Поглянулося на яблучко, на панну, на стіл, на яблучко. Вона чекала. Вибралося з кошичка булочку з маслом і поклалося її на такій само відстані на протилежному боці самовара. Панна Єлена притисла тильну сторону долоні до червоних губ. Подумавши хвилю, вона пересунула сусідній комплект столового посуду, відкриваючи білу рівнину обрусу на своєму лівому фланзі. Відповілося генеральним перегрупуванням столового начиння. Панна Єлена, чарівно надувши щоку, поставила карафку з водою посеред струменя сонячного світла, кладучи на свій бік столу синьо-зелену веселку. Смикнулося за вуса, прикусилося ніготь. Сільничка, вся надія на сільничку.

Не знається правила гри, проте грається. Дивилося на панну Єлену з неприхованою підозріливістю. Чи був це лише черговий відрух наденерґійної дівчини, а чи вона добре знає, що чинить? Можливо, не тільки оцей вихоплений із життя епізод, кількаденну подорож Транссибом, час поза часом, — але й усе своє життя вона розігрує подібним чином. Не знається правил гри, однак грається. Так досягається мудрість, якої не досягнеш жодним іншим способом. Ми народжуємося — не знаємо навіщо. Ми ростемо — не знаємо навіщо. Ми живемо — не знаємо навіщо. Ми вмираємо — не знаємо навіщо. Шахи мають правила, зимуха має правила, навіть придворні інтриґи регулюються своїми власними правилами, — а які правила життя? Хто в ньому перемагає, хто програє, які критерії перемоги й поразки? Ніж служить для краяння, годинник — для відмірювання часу, потяг — для перевезення вантажів і пасажирів; а для чого служить людина? Не знається правил гри, однак грається. Усі інші ігри, поруч із цією, — лише дитинні спрощення на межі шахрайства, отупляючі вправи з механічної ефективности розуму. А це гра справжня. Її правила й цілі залишаються невідомими — про них можна висновувати тільки з самого перебігу гри, лише так вони проявляються у наших власних починаннях. Судді немає. Програєш, виграєш — але чому і звідки ця упевненість, годі висловити жодною міжлюдською мовою. Сільничка шахує гірчицю. Не знається правил гри, однак грається.

Вона перемогла, обернувши чайну ложечку на обрусі на дев’яносто градусів. Комбінація трьох порцелянових кухликів паралізувала маслянку. Під хлібницею полягли склянки й келишки; смілива кіннотна атака флакончика з букетиком свіжих квітів заблокувала лінкори металевих тарілок. Ніж потонув у багнистих конфітурах. Сонце падало на серветки; тінь сільнички вказувала на лівий кут стола. Резерви полумисків з вуджениною не прибували. Хліб був білий, дрібнозернистий. Залишилося здати ворогові салат.

Панна Єлена прийняла тріумф мовчки. Вона нічого не сказала, споживаючи страви. Спокійно допила трав’яний чай, витерла губи серветкою. Жодного разу вона не відвела погляду, її посмішку живило сонячне світло, промені якого падали на її обличчя, то був справжній perpetuum mobile, радість у відповідь на журбу, радість у відповідь на роздратування, радість у відповідь на байдужість, — годі було залишатися байдужим. Вона підносила й опускала мізинець у такт музики потяга, тук-тук-тук-ТУК, поки не почалося підсвідомо постукувати кісточками пальців об стільницю у контрапункт її ритмові. Вона тільки ширше посміхнулася, то було продовженням тієї самої гри, тепер це зрозумілося, — від першої скороминущої зустрічі, раніше, від короткого погляду тієї ночі, коли охранники перевіряли в коридорі документи пасажирів, — чи взагалі вона це усвідомлювала, сумнівно. Не знається правил гри, однак.

— Дякую.

Підвелося. Стюард відсунув її крісло. Відчинилося двері.

У проході вона раптом зупинилася.

— Отже, починаємо.

— Починаємо?..

— Слідство.

— Слідство, — повторилося глухо.

— Я уклала список. За винятком дітей і пасажирів, які сіли до Москви, маємо сорок п’ять підозрюваних.

— Ви уклали список.

— Це очевидно. Ми знаємо, що одна з осіб, яка подорожує люксом, убивця. Питання: хто?

— Вона ще нікого не вбила.

— A! Тим важча головоломка! Ви мусите все докладно розповісти. Доктор Тесла — це той високий старий, з яким ви розмовляли вчора після гри, чи не так? А ота блондиночка, з якою я бачила вас на вечірній зупинці?

— Ви, панно, начиталися шестикопеечных «Шерлоків Голмсів» і «Пригод поліцейських аґентів».

Панна Єлена хотіла для більшого ефекту взятися у боки, але коридорчик був занадто тісний; вона задовольнилася тим, що схрестила руки на грудях.

— А що ви, пане Бенедикте, маєте проти Шерлока Голмса?

— Поза тим, що це фальшивий детектив, який розслідує головоломки фальшивих злочинів? Нічого.

— То поділіться власним досвідом у розслідуванні правдивих…

— Тихо.

Проводник вклонився і підійшов ближче. Він запитально подивився на панну. Подалося йому знак рукою. Він нахилився, майже притиснувши губи до вуха, гарячий подих обпік вушну раковину.

— Ваша Вельможність хотіли знати про того хлопця з купейного… — він зробив паузу.

Сягнулося тремтячою рукою до пуляреса, виловилося банкноту.

— Його звуть Мефодій Карповіч Пєлка, — продекламував проводник. — Місце сім, це в четвертому вагоні другого класу.

— Де сходить?

— Оплатив місце до Іркутська.

— Їде від Москви?

— Від Буя, Ваша Вельможносте.

Глянулося на Єлену. Вона вдавала, що не підслуховує, але це їй погано вдавалося; повернувши голову в інший бік, вона, однак, схилялася до проводника, — стукотіння і галас руху потяга дуже ускладнювали підслуховування, особливо тут, біля переходу між вагонами.

— Хочете знайти вбивцю, панно? — прошепотілося польською мовою. — Може, для початку, — молодца, який учора потрощив людину на гамуз.

Вона широко розплющила очі. Проте одразу ж на її обличчя повернулася посмішка, вона міцно вхопилася за подану руку, піднесла підборіддя.

— Не бійтеся, пане Бенедикте, я вас захищу.

Проводник провадив нас.

Проте тіснява потяга ускладнювала конвенційні жести прихильности (конвенційні, тобто такі, коли людина наближається до людини, зовсім до неї не наближаючись). Засичалося від болю, і в коридорчику на другому боці їдальні Єлені довелося відпустити руку.

— З вами щось трапилося? Я не спитала, вибачте, той чоловік учора вночі також непокоївся. Вас побили?

— Ні.

— То рука…

За вагоном-рестораном проводник відчинив двері до службових приміщень. Пропустилося панну Муклянович уперед. Вона озиралася через плече.

— Я помітила за столом, що у вас дрижала рука.

— І, напевно, ви подумали, що я нервую.

— Вам боляче? Що трапилося?

— Я замерз.

— Якби ви щось собі відморозили…

— Вам, панно, ніколи не доводилося втрачати чутливість у кінцівці? Коли кров перестає циркулювати в руці, нозі, ви торкаєтеся шкіри, але не відчуваєте дотику, чуже м’ясо, і ви не маєте над ним жодної влади, це мертвий баласт, — а потім раптом повертається в нього тепло, повертається чутливість і свіжа кров. Поколює, свербить, пече, кусає, болить. Болить, чи не так? Помножте собі це на тисячу разів. Неначе хтось влив у вени гарячий квас. Крига безболісна: боляче виходити з криги.

Вона призупинилася, пильно глянула, знову її захланні очі, й голова нахилена у бік співрозмовника, як це mademoiselle Муклянович потрафить.

— Ви говорите зараз про тіло?

— А про що ж іще?

— Яка ж то студінь мала б панувати в Єкатеринбурзі, щоб так людину вразити?

— Там був лютий. І мартинівці. Ви чули про мартинівців?

— Санаторій професора Криспіна стоїть начебто просто над спаленим скитом Святого Самозаморозника.

— Ну, так. Тож ви, певно, про нього читали, а тому побачите. Мефодій Карпович носить медальйон зі святим у льоді. Йдемо, проводник чекає.

У коридорі в купейних вагонах панував значно більший рух, майже всі купе були відчинені, з них лунав відгомін розмов, відголоси квапливих приготувань їжі, дзеленчало скло, хтось співав, хтось хропів, життя точилося також у коридорі, перед умивальнею юрмилася черга, біля прочинених вікон стояли чоловіки й курили цигарки; маленька дівчинка бігла вздовж вагона, зазираючи по черзі до всіх купе, хихикаючи, мабуть, бавилася з кимось у хованки. Увійшлося до іншого світу, то був інший потяг.

Різниця у класі — тобто в маєтності — сама по собі нічого не вирішує. Зрозумілося це тільки за хвилину, переходячи вже до наступного вагона. Отож, тут їхали майже винятково росіяни. Пасажири люксу, навіть якщо від народження піддані царя, не поділяли звичаїв люду Імперії, вони успішно від народу відклеїлися. Европейский этикет, петербурзька мода, виважені розмови німецькою, французькою… дистанція і стриманість. Вони штучні — природним є натомість саме той дух спільноти, одвічна пам’ять общинных спільнот; вистачить кількох днів, щоби з супутниками витворилися так само сильні й щирі зв’язки, щоб повернутися до традиції землі.

— Мефодія? Ага, справді, мав би вже встати. Федоре Іллічу, ви бачили сьогодні малого?

— А він не вставав ще до світанку?

— А, перед Богдановичем, так, підсідали в купе поруч і страх галасували, то ми попрокидалися. Хтось зазирнув до хлопця, трохи поговорили й вийшли. На зупинці ватерклозет зачинений, вибачте на слові, прекрасна пані, то, напевно, пішли покурити.

— А хто то був, панове, не знаєте?

— Ми ще спали. Хіба що розплющить людина очі та вилає одного й другого, щоб іншим спати не перешкоджали. Ну то вони й пішли.

— У коридорі ми б його зустріли. Може, сидить в одному з тих зачинених купе. — Кивнулося проводнику. — Пройдіться, будь ласка, й подивіться.

Він зітхнув, розвернувся.

— А що вам від хлопця потрібно? — стривожився Федір Ілліч.

— Нічого, просто поговорити. Він тут спить?

— Ну. Але, значиться, поговорити й поговорити, ходили вже тут від самої Москви таємні жандарми…

— Ні, — засміялося, — не про такі розмови йдеться. Де його ковдри?

Федір знизав плечима.

— Віддав нам. Каже, що не потребує, що йому гаряче. Звідки ви, чи не з Литви? Моя сестра Євдокія, нехай з Богом спочиває, жила в Вільні до тисяча дев’ятсот дванадцятого, може, ви коли бували в таверні Любича?

— Ні.

Повернувся проводник.

— Немає, — тепер він виглядав стурбованим. — Він міг зійти в Богдановичу.

— І залишив свої речі?

Панна Єлена зробила таємничу міну.

— Таємниця Зникаючого Пасажира, — прошепотіла вона.

З’явився проводник вагона; вже почалася тиснява, затор у коридорі — в такій замкнутій спільноті будь-яке порушення природного ритму дня виростає до рівня сенсації.

— Ходімо краще до службового.

Проводники вказували шлях. Проводник купейного вагона негайно замкнув двері, заклопотався біля самовара, гостей треба пригостити, це нічого, що власне повертаються зі сніданку. Старший службовець розстебнув прикрашену галунами куртку мундира, його черево перелилося понад широким поясом, і так він розсівся біля вікна. Смикнувши себе за бороду, він похитав головою, що ж це вельможне панство собі гадає, у нашому потязі такі речі не трапляються, ми за кожного пасажира відповідаємо, кожного пасажира маємо на обліку, певно вислизнув нишком на зупинці й не встиг вчасно повернутися, з тими, хто подорожує люксом, такого ніколи б не сталося і статися не має права, можу запевнити ваші ласкавості. Він притиснув руку до серця. Його звали Сєрґєй; купейного він кликав «Ніко». Один із них був більше розжалоблений, другий — більше сердитий: обидва збентежені.

Спостерігалося за грою панни Муклянович. Тепер вона ледь покрутила скляницю у руках, ледь нахилилася над ебонітовою стільницею, де спочивали детальні розклади руху й вагонні рознарядки. Трішки поворушить голівкою у потоці сонячного блиску, трішки примружить очі від блиску. Що робити? Капітулювати знову? Ба, капітулювалося, не відправивши її одразу після першого шепоту Сєрґєя про Мефодія.

— То ви кажете, — підхопила Єлена, — що той Пєлка брав участь у єкатеринбурзькій бійці. Що — послідовник святого Мартина. Незабаром після від’їзду з Єкатеринбурга хтось приходить до отделения Пєлки, виходить з ним — і тільки Пєлку й бачили. Проводники можуть поклястися; у всякому разі, ніде у вагонах другого класу нашого Мефодія Пєлкі немає.

— Він міг зійти й запізнитися до від’їзду, як каже Сєрґєй. Мабуть, зійшов.

— Або вистрибнув.

— Або вистрибнув.

— Або його викинули.

— Це теж можливо.

— Або викинули його труп.

— Або так, — погодилося.

Панна пригубила паруючий чай. Потягнулося за цукром. Потяг струснуло, сірі кристалики розсипалися на чорній гладіні сухим снігом.

Купе було не ширше, ніж купе в люксі, чотири особи вже створювали тут тісняву, а позаяк вікно залишалося зачиненим (при відчиненому неможливо було би розмовляти під час руху), й крізь його шибу степове сонце нагрівало приміщення, наче теплиці в ботанічному саду, й грів його самовар, гріла спітніла туша Сєрґєя, — то хутко запанувала характерна для купейних вагонів задуха, масляниста волога конденсувалася на шкірі, текла піднебінням до горла… Повернулися спогади про кам’яницю пані Бернат, ковтнулося слину, вже густу, вже липку. Гарячий чай повинен був ще більше підвищити температуру тіла. Оті, в третьому, четвертому класі, — подумалося — подорожують у тих уже майже худоб’ячих вагонах у стані цілковитого склеєння, не людина й людина, а колектив і колектив, великі блоки м’язистої туші Імперії, багатоликі, сторукі, багатомовні, але одна кров у них кружляє, одна слина, один піт.

— А ви, пане Бенедикте, знаєте того Пєлку — звідки?

Знизалося плечима.

— Не знаю. Учора побачив його при трупьей роботе, велів його знайти, може б він мені щось із того пояснив, але, мабуть, уже не пояснить.

— Цікаво, що він узагалі виїхав з Єкатеринбурга… Хто ж там був? Ви й далі наполягатимете, що то випадкові головорізи?

— Мартинівці.

— Ага! — в неї засвітилися очі. Вона дедалі більше нагадувала дитину, втішену черговими подарунками: превелика радість і хвилювання, перш ніж потягне за першу стрічку, перш ніж розірве папір. Таємниця захоплює, доки вона щільно запечатана й спритно упакована: вона містить у собі всі найпрекрасніші можливості. Кримінальні загадки існують не для того, щоб їх розв’язувати; розв’язані, вони стають ні для чого непридатними.

— Тамті мартинівці напали на вас і пана Фессарa, а відтак мартинівець Пєлка кинувся вас захищати, так? Ммм, — зробила вона великий ковток, — щось це виглядає на релігійну справу, ви мусили десь наступити їм на мозоль.

— Ба! Я тільки нещодавно почув про Мартина. Мабуть, якась схизма в секті. Або інша чвара під образáми. Тоді й справді найсуворіша жорстокість між братами, немає жодного милосердя. Але ви мені й так не вірите, адже я змовився з князем, і, мабуть, із самим царем. Черт их побери. Ким він узагалі був — той Мартин?

Проводники прислухáлися до розмови польською мовою — почувши ім’я Мартина, вони перезирнулися, Сєрґєй зітхнув, поліз у кишеню мундира за флягою і заправив собі темний чай; сьорбнувши, він зітхнув удруге… — Мартин, ех, Мартин. — Він перехрестився. — Знаємо його, пане, їздять тут такі, ох, знаємо.

Хто б знав їх краще, ніж воротарі Сибіру: проводники Транссибірського експресу? Кожне паломництво послідовників Мартина починається від Транссибу. Хочуть вони того, чи ні, вірять, чи ні, — вони диякони цієї Церкви.

Буркнувши, щоб Ніко прикрутив посвистуючий самовар, Сєрґєй заходився розповідати, хутко впадаючи в тон і мелос двірської казки: чужий голос, чужі слова — з уст найнижчих герольдів Криги.

Отож, був собі в краю якутському Монастырь Авагенский, після Раскола й реформ патріарха Никона облеченный лихою славою розплідника ренеґатів, релігійних відщепенців, пристановища для старообрядців і різних сектантів. Начебто саме там готували криївку для засланого протопопа Авакума; Авакума, утім, засудили до спалення живцем і вбили після жорстоких тортур. У ті часи багато хто гинув у вогні, з власної, однак, волі. Збирали родини, з бабами, з дітьми, зі своїми священними книгами, замикалися у церкві, а під церкву підкладали вогонь. Гинули самосожигатели цілими громадами. Були роки, коли йшли з димом до неба понад тридцять тисяч старовірів; Авакум схвалював таке самосожжение, втечу разом із Церквою від уже цілком опанованого Антихристом світу, очищення у полум’ї.

— А чому ж отой раскол виник?

— А-а, вельможний пане, бо Никон дозволив проповіді на відправах, ходу в церквах у напрямку, протилежному рухові Сонця, «Алілуя» трикратне, хрест двочленний, і те змінив, що можна було хреститися трьома пальцями замість двох, о!

— Трьома пальцями. І через це вони палили себе?

— Ваше Благородие легковажать істини віри, — обурився Сєрґєй.

— Та як би я посмів! Мені лише здається ця різниця занадто благенькою, щоб через неї втрачати життя. Та чи й справді належить до істин віри зовнішній обрядовий жест? Не такі речі визначають зміст вірування, ви ж це розумієте.

— У латинських єресях, певно, то не має значення, — буркнув Ніко, — якщо й так вони хрестяться абияк, то чому б не «фіга трипала», та печать Антихриста, від якої розум затемнюється і перестає відрізняти добро від зла, річ сущу від фальшивої. Але в вере истинной не може бути двох істин: якщо, згідно з Божою істиною, є двуперстие, то не троеперстие; а як троеперстие, то не двуперстие. А в тому жах, що Никон допустив о б и д в а. Дозволиш сперечатися про Бога, відречешся від Бога. Зміниш одну літеру Слова Божого, уб’єш Слово Боже. Піднімеш руку в голосуванні за або проти Бога, відречешся Бога. Істину можна тільки вірно повторювати: за тим пізнаєш брехню, що брехня змінюється, що її більше, ніж одна.

Надходив до того ж рік Антихриста, 1666, об’являлися пророки та інші самозванці, за Саббатаєм Цві, коли він оголосив себе месією обраного народу, пішли майже всі євреї, час був апокаліптичний, і беручи приклад з Монастыря Авагенского, почали готувати монастир на Соловецьких островах для укриття, де в безпеці мали опинитися усі переслідувані, всі противники Никона та його реформ. Сибір давав пристановище.

… Аж узялася за них влада, й вийшов указ, щоб розчавити ті гнізда єресі. Насамперед поцілив він у Монастырь Авагенский. Зруйнували його. Більшість монахів утекла, поховалася по скитах, на хуторах і в гірських печерах, у пýстині. Минає століття, друге, а нічого не міняється: так виник невидимий сибірський монастир, розтягнутий на тисячі верст. Приїжджали до них одновірці, якось знаходили одні одних, з іншого кінця світу тягнулися, або й самі сибіряки, старовіри, заслані царем, поповцы й беспоповцы, учні, послідовники, наступники. Вивозили потім у світ писання, але частіше залишалися — вростали в край. Хтось вимирав, але теж тікали сюди наступні сектанти, й так вони обмінювалися упродовж поколінь єресями, — ви знайдете там і бессмертников, і добролюбовцев, евангелистов, жидовствующих, хлыстов і скопцов, шалопутов, капитоновцев, воздыханцев, скрытников, перфиловцев, немоляков, новых стригольников, федосеевцев, мельхизедеков і бабушкинцев, пастуховцев і любушкинцев, акулиновцев і степанцовцев, мандрівних бегунов явных і скрытых, і вдвойне скрытных, молокан, духоборов, штундистов, і толстовцев, певно, теж — села й громади, цілі общины сектантів-іновірців, не позначені на мапах і в імператорських реєстрах, поза законом і часом, відрізані від світу, не розшукати. Сибір дає пристановище.

… Мартин, той зі скиту Мартинового, котрий він там за рахунком від наставника невідомо, відомо лише, що ім’я його походить від Маркіона Синопського, який був одним із перших єретиків, через сто років після Христа, й такий запеклий, що його рідний батько, єпископ Понтійський, відлучив від Церкви. Отой Маркіон і люди його, звані маркіонітами, голосили таку єресь: Бог Старого Завіту — то не Бог Христа, а справжня причина гріха й людських страждань, — ми живемо в світі злого Творця, — а пізнання й спокута мусять прийти з-поза цього світу — від нового Бога. Й що тільки Євангелія від Апостола Луки істинна, й то не ціла, а також кілька листів Апостола Павла. Ті, хто сюди їздять, оповідають ще, наче Маркіон саме такий Новий Завіт уклав, і не було іншого Писання у християн, аж поки проти маркіонітів не об’єдналися, аби заперечити істини Маркіона Синопського, саме так постала наша Біблія, ось що розповідають.

… Отож, коли Крига дісталася до нього, Мартин побачив у морозяниках оту очікувану потойбічну силу та одкровення Боже, що змінить обличчя землі зла. Перші мартинівці, які йшли в крижану імлу, в бурульники й до лютих, зовсім не прагнули самозамороження, вони прагнули зазнати просвітлення, ілюмінацій — і начебто дехто повертався, і розповідав чудеса й знамення, а Мартин записував свої Пророцтва Зими. У тисяча дев’ятсот двадцятому він зник, принаймні така звістка розійшлася Імперією. Залишилися твори, традиції та послідовники. Яких більшає в міру того, як Крига просувається Азією і Європою, і щоразу нові секти входять у Студінь, аж дійшло тут Літом до такої плутанини, що ні ми, ні навіть вони самі не можуть домовитися про те, хто є справжнім сином Мартина, хто вірно проповідує його слово, а хто спотворює їхню віру й перекручує сенс Пророцтв; і є між ними ті, хто врешті угледіли в лютих Антихриста, є серед них ті, які хочуть його вогнем прогнати, й ті, які вітають його радо, чекаючи руйнування і кінця світу в Кризі; і є ті, кому скарби Зими віщують Золотий Вік; і ті, хто в Кризі бачить перспективу вічного життя і їздить туди, до своєї святої землі, на обряд самозамороження, купують квитки на Транссиб в один бік для всієї родини, ми їх бачили, вони залишаються уже в Сибіру, в кришталевих брилах, у крижаних саркофагах, отак.

— А ви не знаєте, випадково, навіщо їхав туди Мефодій Пєлка?

Сєрґєй подивився на Ніко, Ніко підняв руки над головою.

— Навіть якщо він мартинівець, то він нам нічого не казав, Ваші Вельможності.

— Варто було б обшукати його речі… Але хто б міг зайти до нього вночі? — спиталося. — Ви не бачили, як він із кимсь розмовляв?

— З вами розмовляв, — сказав Сєрґєй, — і чи не говорив, що збирається вийти завчасу? Якби ви засвідчили, пане…

— Ні.

— Ех.

Хтось постукав у двері. Ніко вибачився і вийшов у коридор; одразу ж почулися звуки сварки, два поривчасті пасажири звинувачували один одного в якійсь невідомій обрáзі.

Сєрґєй знову глибоко зітхнув. Він застебнув мундир, буркнув: — Мені теж треба працювати, — й, уклонившись іще раз незґрабно в вузьких дверях, протиснувся повз другого проводника і язикатих пасажирів. Двері голосно грюкнули. Експрес саме п’явся вгору — загримів уміст шаф і сховків у службовому купе, недопитий чай Сєрґєя зісковзнув зі столу, впіймалося його в останню мить.

Пані Єлена голосно постукала склянкою об стільницю.

— Якби не те, що я сама вас чула, — ствердила вона, — то ви, пане Бенедикте, були б першим у моєму списку підозрюваних.

— Що це нібито я прокрався уночі до купейних вагонів і викинув Пєлку з потяга?

— Щось несамовите, ви брешете й брешете, — вона похитала здивовано головою, срібні шпильки зблискували поміж чорними кучерями.

— Як це ви так безпомилково дізнаєтеся про все.

— О так, дізнаюся, може ви тепер повторите, що ніколи раніше Пєлку не бачили, не розмовляли з ним, нічого такого, га?

— Можу повторити. Вірте кому хочете — мені чи Сєрґєю. Цікаво, яким чином об’явиться з тієї віри й невіри істина?

Вона насупилася.

— Ну то як? Ви розмовляли з ним, чи ні?

Знизалося плечима, розмішалося чай, визирнулося крізь запітнілу шибу.

— Mademoiselle Голмс починає розуміти відмінності між розслідуванням книжковим і реальним розслідуванням. Ви пам’ятаєте, що я розповідав вам про дво- і тризначну логіку? Кримінальні історії, оті записані, паперові, завжди розігруються згідно з логікою Арістотеля, завжди в світлі принципу виключеного середнього й правила несуперечности. О такій і такій годині вбивця перебував тут і тут, а інший підозрюваний — тут, свідок — тут, алібі отаке, а істина отака, а що не узгоджується — це брехня, водночас пам’ять завжди вірна, а минуле — як дзеркало. Наприкінці детектив описує, що в ньому узрів. Це машина — це шахи: оскільки тепер ми бачимо певний уклад елементів, то знаючи закони, які це регулюють, ми можемо відтворити кожен їх минулий стан, як повертаються ходи на шахівниці, як повертаються назад вказівні стрілки годинника, прокручуючи в зворотному напрямку точний механізм, як обчислюються мандрівки небесних тіл. І не досить, що механіка злочину дозволяє вгадати образ минулих подій, — але всі згодні з цим образом! Навіть убивця! Там немає прогалин, темних місць, місць, де роздвоюються перспективи й розмивається овид: той пам’ятає це, а той — оце; немає неузгоджених деталей, а передусім немає того великого марґінесу непевності, всіх тих «можливо», «приблизно», «або — або», «якщо, то». А вони, коли багатократно перемножаться навзаєм у слідстві, мусять остаточно розчинити кожну конкретну деталь із образу минулих речей, як полуденне сонце розтоплює крижані замки й сніговиків, котрих ліплять діти. Проте в детективах свідки незмінно дивляться на циферблат годинника за мить до ключової події, щоб безпомилково запам’ятати хвилину, а годинники ніколи не відстають і не спішать. А свідок, коли бреше, то знає, що він бреше, й коли каже правду, то знає, що каже правду. А лиходій планує свої злочини, як карамболь у більярді: якщо кут правильний і сила удару добра, то врешті-решт кулі стоятимуть отак й отак. І вдається! Вони опиняються у визначеному місці! Й власне завдяки цьому кмітливий детектив, поглянувши на кулі, зуміє простежити в зворотному порядку їхній рух і вказати на початок карамболю і руку винуватця. Усе це абстрактні логічні ігри, що не мають стосунку до нашого світу.

Панна Муклянович споглядала з дедалі зростаючим страхом.

— Боже мій, це ви його вбили!

— Що? — жахнулося у відповідь. — Ви не чули, що я казав?

— Я слухала. Слухала, як ви говорили. Й говорили. Й говорили. Рани Божі, й говорили! — Вона заслонила ручкою уста. — Це ви його вбили.

— Нещодавно ви самі дали мені алібі!

— Ну то й що. Таке собі алібі. Я ж бачу.

Застогнавши з розпачу, вдарилося головою об дверцята службового сховку, аж щось усередині ляснуло й зловісно заторохтіло.

Єлена задерла підборіддя.

— Як не того Пєлку, то когось іншого. Але ви маєте когось на сумлінні. Може, в Єкатеринбурзі? Зізнайтеся, я нікому не викажу, чесне слово.

— Мої вітання. Дійсно, чи хтось встоїть перед вашою дедукцією? Тремтіть, злочинці. Бажаю вам успіху.

Підвелося.

Вона схопилася за полу піджака.

— Вибачте. Ну ж бо, пан Бенедикт не гнівається, — вона відсунула склянку й теж встала, машинально розгладжуючи спідницю і вирівнюючи рукави, що розквітали ґіпюровим мереживом. — Я тільки хочу допомогти. Справді.

Збентежена, вона добирала відповідних слів — щирих, не надто щирих. Раптом, невідь чому виринула згадка про знічену Крістіну Філіпов. Ось різниця, подумалося, ота тінь дорослості, тут проходить лінія поділу.

— Ви маєте рацію, — тихо сказала вона, — зі мною ніколи за все життя нічого не траплялося, тільки хіба прочитаю, або вигадаю, або побачу крізь вікно. Або підслухаю. Прошу дозволити мені спробувати. Я до ранку не могла спати. — Вона сягнула тремтячими пальцями вглиб рукава, під перлистий єдваб, і виловила зім’ятий суверток паперу. — Я переписала їх за прізвищами, за місцями, які вони займають, адже пані Блютфельд знає не всіх. Сорок п’ять підозрюваних з першого класу, один з них мусить бути насланий на доктора Теслу, на вас, прошу, вистачить викреслювати, поки, поки, дуже вас прошу.

Узялося її долоню — пташине зап’ястя, крихка кістяна галузка — й притислося її до губ, трохи незґрабно, боком, вона пручалася, притрималося ту зимну ручку біля уст ще мить, і ще.

— Подорож, панно Єлено, доки триває подорож, може з’явитися й убивця.

І в тому тісному, душному, нагрітому сонцем і людськими тілами приміщенні, де за тузінями дверцят і засувок клекоче крам проводника й видзвонює у ритмі залізного барабана, тук-тук-тук-ТУК, а гомін і ранковий галас, що долинають з-за стін, ні на секунду не дозволяють забути про близькість десятків незнайомих людей, саме тут і тепер трапляється ота мить розуміння — хвилина мовчання, коли думка й сенс перетікають від людини до людини, не спотворені обмеженнями міжлюдської мови. Угода, досягнута під час безіменної гри, й власне тому лише можлива — в грі без принципів, ставок і мети.

Оскільки вона відводить погляд трохи вбік, піднімає куточки уст, іншою рукою тягнеться машинально до оксамитки, відсмикує ту руку, вкладає її в жовтий струмінь світла, обертає, тож, вочевидь, мені дивиться уже на оту долоню у світлі променів, а не на обличчя панни, на руку, поранену птаху на сонці, береться й нею, чи то був добрий рух, чи виграшний хід, можна тепер притягнути панну, можна відштовхнути, але не занадто, купе тісне — вона підводить погляд, дивиться без посмішки, так, вона розуміє те, що не було сказане, потиск зап’ястя, тремтіння пальців, слова, що означають щось інше, нічого не означають, доки триває подорож, може з’явитися й убивця, це бачиться у її темних очах, у пульсуванні блакитних жилок під тонкою шкірою, вона зрозуміла. Що саме? Те, що годі висловити.

— Ой, ой, вибачте, Ваші Вельможності, самі бачите, скільки в мене тут усього на голові, я не виганяю вас, зовсім ні, але справа урядова…

— Ну, якщо урядова…

Вийшлося у коридор. Пасажири купейного позирали трохи скоса, трохи зацікавлено, тулячись у кінці вагона: розчервонілі на обличчі учасники суперечки й решта, які розважалися за їхній рахунок. Потягнулося панну Єлену подалі від того гурту. Тут, однак, усюди хтось дивиться, хтось слухає.

Панна Муклянович озирнулася через плече.

— Що вони не поділили?

— Певно, хтось їм уночі горілку випив, винного немає, транссибірські домовики. Йдемо. Де у вас той список?

Вона розпростала аркуш на шибі. Яскраве сонце прошило папір і чорне чорнило, в неї був дрібний, правильний почерк, низькі літерки, округленькі, з’юрмлені в акуратних рядках.

— Ви кого відняли? Князя? Княжну? Адже ви враховували також і жінок, правда ж?

— Так.

— Можна викреслити панну Філіпов, це ота молода супутниця доктора Тесли.

— Ах так. Сорок чотири.

— А тітка Уршуля? А ви самі?

— Прошу?

— А я?

— Що?

— Чи можете ви стверджувати, що то не мене послали, щоб нашкодити докторові Теслі?

— Але ж вас теж…

— Дуже хороший спосіб втертися у довіру до доктора, чи не так?

— Ви говорили про це: Міністерство Зими послало вас до лютомовного батька, я чула.

— Міністерство? Себто котра з петербурзьких фракцій? Заморозники? Розтальники?

— Ви з мене жартуєте.

— Та Боже збав.

Вона дивилася вже з підозрою, момент порозуміння давно минувся, знову потекли слова, слова, слова.

— Ви хочете, щоб я підозрювала всіх, навіть вас, навіть себе. Так ми ніколи змовника не знайдемо.

Перейшлося до наступного вагона, притрималося двері перед панною. Десь вона забруднила білу блузку, тепер машинально терла матеріал послиненим великим пальцем. Подалося їй носовичка.

— Якби змовник саме убивав доктора на ваших очах, то ви могли би ствердити: це він. Проте в минулому, в майбутньому — стільки вбивць, скільки можливостей.

— Але ж про це й ідеться, щоб упіймати його, п е р ш н і ж він устигне вбити!

— Тобто ми повинні відстежити — що? Ймовірність?

— Дякую, — вона повернула носовичка. — Я вже поняття не маю, як із вами розмовляти. Це ж ваш клопіт, не мій. А ви все заплутуєте й заплутуєте. Один із них, — вона змахнула аркушем, — людина заморозників, і він добре знає, навіщо їде до Іркутська й що він має зробити.

— Достоту навпаки. Це сорок сім напівубивців, — постукалося нігтем по папері, — кожен із яких є і не є аґентом заморозників, планує і не планує злочин, знає і не знає, що робить.

Панна Єлена стиснула губи.

— Ви розкажете мені всі подробиці, я розпитаю обслугу, розпитаю підозрюваних, порівняю свідчення і дійду до істини, так це вирішується, побачите.

Посміхнулося у вуса.

— Навпаки. Злочинців не в и к р и в а ю т ь, їх с т в о р юю т ь. Що ви робитимете? Накопичуватимете протиріччя, поки не залишиться одна несуперечлива можливість. Так у світі тризначної логіки ви створите двозначного убивцю.

Вона розгнівалася.

— А як він вам дасть цеглиною по отому велемудрому чолі, то скількизначна ґуля на ньому виросте?

— Кгм, та-ак, це залежить від того, наскільки глибоко в Край Лютих ми заїдемо… Чи вони там усі поснули?

Закалаталося кулаком у замкнені зсередини двері вагона обслуги. Нарешті клацнув замок, і в отворі з’явилося рум’яне лицо молодого стюарда.

— Пам’ятаєте нас? Ми повертаємося до люксу.

Він вклонився, відступив убік.

Але панна Єлена одразу за порогом зупинилася, їй сяйнула раптова думка.

— Послухайте-но, людино добра, як воно є, чи будь-хто може блукати туди-сюди між першим і другим класом?

— Ну-у, ні, не може, заборонено, шановна панянко.

— Кому заборонено? Нам, чи їм?

— Ну-у, ніби всім, але якщо ви наполягаєте…

Показалося з-за плечей стюарда рухом пальців: деньги, деньги.

Панна зробила кислу міну.

— А може, просився хтось із люксу сьогодні вночі? Га?

— Уночі?

— За Єкатеринбургом.

— Я уночі спав, не питайте мене, шановні.

Панна Єлена постукувала каблучком об дерев’яну підлогу, не відриваючи погляду від стюарда. Повновидий татарин не знав, куди очі подіти, зчепив руки за спиною, згорбився, човгав ногами й щомиті полум’янів дедалі сильнішим рум’янцем. Звичайно, якби його запитав хтось інший, а не молода дама з люксу, він би все заперечував із азіатським нахабством, погляди європейців стікають тими округлими гладкими обличчями, наче гусячий жир, західний сором не зачіпає людей Сходу.

Ухопилося панну за руку, потяглося її до вагона-ресторану.

— Ну що, ну що! — пирхнула вона. — Викинув той заморозник Пєлку, то мусив якось перейти від себе у купейні, він же не Святий Дух.

— І, мабуть, пройшов, але дав взятку старшому, тож ніколи молодик не зізнається, хіба з жандармами до нього прийти й каторгою настрашити. Або слід звернутися безпосередньо до старшого й заплатити більше. А якщо й справді хтось із люксу послав Пєлку на лоно Авраамове, то можете бути певні, що безліч червонців посипалося тут зі службових кишень. Ну, що ж, якщо тітці Уршулі вистачить грошей на таке марнотратство… Ну й з чого ви смієтеся?

Хихочучи, вона ретельно згорнула свій список підозрюваних і вклала його назад у рукав.

— Ні з чого, ні з чого, містере Голмсе, ні з нічого.

Увійшлося до їдальні у вагоні-ресторані. Ті, хто сиділи навпроти входу, підняли голови й надовго прикипіли поглядами. Вони делікатно вказали іншим, почулося шепотіння, спершу, зрештою, притишене, всі тут були добре виховані; вибачлива посмішка вже виповзала на губи. Тиша виявлялася ще більш ніяковою. Фессар мав рацію: Блютфельд, не Блютфельд, плітка розійдеться, як лісова пожежа.

На щастя, Frau Ґертруди не було за столом, доктор Конєшин самотньо проводив операцію на яйцях по-віденськи. Йшлося квапливо, не озираючись на панну Муклянович.

За останнім столом сидів за їжею голомозий турок; тепер він зробив рух, ніби хотів підвестися.

— Дозвольте, пане Бенедикте…

— Але ж…

— Я про здоров’я хотів…

— Ми вже поїли, спасибі.

— Якби…

— Вибачте, не можу, не зараз.

— Ах! Понимаю, понимаю.

Панні Єлені забракло дихання; підбігши коридором, вона притулилася до перегородки.

— Ну й… ку-куди… вас несе…

— Як я вплутався у цю халепу! — пробурчав я собі під носа, дивлячись у бік ресторанних дверей. — Адже я нічого не зробив! Я нічого не хотів робити! Спокійно доїхати. А тепер кожен. Уявляє собі. Цей теж, нахабний турок. Бозна-що. Заморозники, Сибирьхожето, мартинівці, охранка, не охранка, Тесла й Пєлка, й князь Блуцький, і Зима, й, мабуть, ще чортові пілсудчики на додачу. — Пригризлося великий палець. — Ідіот, ідіот, ідіот!

— Ви мусите мені… все…

— Впакувалося. Ну ладно.

— Розказати, уфф.

— А ви, панно, теж добрі! Безпечний скандальчик у подорожі. Нас уже бачили разом. Що подумав Фессар?

— Але ж ви боїтеся людей.

Чи це страх? Ні, це не страх.

Видихнулося повітря, знизалося плечима.

— Залишимося у салончику, в відкритому — не дадуть спокою; зачинимося в купе, моєму чи вашому, — ще гірше.

— Не стогніть уже, — Єлена отямилася. — Ідемо.

Вона повела у передню частину потяга, через салон і вечірній вагон: камінна зала, оглядова зала, залізні двері — штовхала, вийшлося на платформу.

Мимоволі я поглянув під ноги. Крови немає. Над головою, у блакитному небі, пропливали коси темно-синього диму й монументальні масиви білих хмар. З одного боку колії тяглися зелені ліси, з іншого — степ широкий; у теплому повітрі з-під запаху заліза й масла пробивалися пахощі землі й мокрої деревини. Заслонилося очі від сонця.

Панна Муклянович притулилася до дверей.

— А тепер розповідайте.

Пошукалося у кишенях. Вийнялося замшевий футляр, з футляра інтерферограф. Піднявши цівку до неба, приклалося око до лінзи.

На діаметрі чорного кола мигтіло кільканадцять кораликів світла.

Приречено зітхнувши, сховалося апарат.

— В арбатській заставні, — почалося, масуючи недужу праву руку, — я придбав собі авторучку, золотого Eyedropper’а «Вотермена»…

Про арсенал Літа

Нікола Тесла приклав собі цівку пістолета до скроні й натиснув на спусковий гачок.

Тріснуло. Волосся стало дибки, брови наїжачилися. Чорна блискавка проскочила між черепом серба й тунґетитовим дзеркалом. Старий аґент охранки тричі перехрестився. У дзеркалі палала густа світінь, портрет Тесли в профіль, голова, шия і частина плеча; дзеркало було розміром і формою схоже на розфарбований шлюбний знімок, воно акурат дозволяло відобразити бюст у натуральну величину.

Річ у тім, що білий неґатив, випалений на чорній, мов вугіль, гладіні, — а він уже блякнув, тобто тьмянів, — нічим не нагадував фізичної форми зображуваної особи. Чи був би це, як вважає доктор, його символічний «кармограф»? Малося невисоку думку про ті східні езотеризми, якими інфікував винахідника багато років тому якийсь дуже підозрілий гуру. Це не личить, не личить.

— Краще відкладіть це устройство, дуже вас прошу.

— Але підійдіть-но, юначе!

— Прошу його відкласти.

— Підійдіть і погляньте, й скажіть мені, що ви бачите.

Профіль нагадував радше абрис пташиної голови: тонка шия, дзьоб стирчить, угорі колючий гребінь. На місці щоки зяяла діра. З ока розходилися подряпини, а може, жили, а може, іскри, лінії чорно-білих блискавок. Не було уст, лише просто ще одна пазуриста блискавка, що розкраювала навпіл пляму обличчя-необличчя.

— Про що ви думали?

— Це ви мені скажете, про що я думав.

Почухалося шию.

— Про електричні машини та бурі з блискавкою?

Тесла вкинув кабель до скрині.

— Я майже завжди думаю про електричні машини. Навіть якщо не думаю.

— Себто це працює?

— Я повинен був домовитися заздалегідь. Стєпан! Що ви думаєте?

Охранник смикнув за ланцюжок від годинника, нервово глянув на циферблат.

— Ой, повертайтеся до себе, докторе, зараз від’їжджаємо, Олєґ Івановіч не затримає потяга, телеграма, напевно, вже пішла.

Тесла покірно махнув рукою. Поправивши білі рукавички, він вийняв гребінець й енерґійними рухами став причісувати настовбурчене волосся — спочатку назад, а потім симетрично в боки від проділу посередині. При цьому він розглядав себе у відполірованому корпусі одного з трьох великих металевих циліндрів: обплетені шкіряними поясами, конопляними мотузками й важкими ланцюгами, покладені на бік і закріплені в дерев’яних затискачах, вони займали більшу частину вагона. Старий Стєпан пильнував, щоб двері залишалися зачиненими, світло проникало сюди тільки крізь заґратовані віконця, розташовані у верхній частині стін; Тесла горбився, ловлячи відображення у темній сталі то лівим, то правим оком.

— Якби в цьому була бодай частка істини, — бурмотів він собі під ніс, — ефект мусив би відтворюватися у випадку з кожним джерелом тьмітла. Застосовують тьмічки, бо вони найдешевші, і порошкоподібний вуглецевий тунґетит у ґноті. Але йдеться про тьмітло, про вплив людини на тьмітло: воно саме, чи про те, чим завжди супроводжується його вивільнення. — Він косо глянув уздовж циліндра. — Погоджуєтеся, пане Бенедикте?

— Мгм, мені теж так здається.

— Я думав про це вночі, а потім за сніданком. Княжна притисла до стіни англійського інженера. А власне, куди ви поділися?

— Тільки навіщо ви мусите відразу проводити всі експерименти на собі?

Тесла сховав гребінець.

— Ясно, Крістіна з вами вже поговорила.

Пригладилося вуса, роззирнулося по приміщенні. Підлога посипана тирсою, дошки не надто ретельно збито в обшивку, на місці їхніх з’єднань видніли криві лінії смоли. Два аґенти охранки розташувалися у кутку за штабелями дерев’яних і бляшаних скринь, вони там мали крісла, сінники, ковдри, газолінову лампу. Але як вони тут витримають, коли експрес в’їде в Зиму?

— Це не має сенсу, докторе, ніхто не мусить сюди вламуватися, щоб висадити вагон у повітря. Або й увесь потяг. Яке пророцтво ви шукали? Чи доїдете цілим і неушкодженим до Іркутська?

— Світло, ці окремі частинки світла, не етер, а промені, die Lichtquanten, може й хвиля, поки ми залишаємося в Літі, мусить бути щось у природі світла, у природі тьмітла, на тому найнижчому рівні, який проникає крізь усе акаша прани, що переплітається безпосередньо з людською свідомістю — чи протьмітлювано також тварин? — що вона впливає на його біг, на поляризацію, що людина дивиться, а може, тільки мислить, і… і… так. Допоможіть мені.

Вхопилося за другий кінець дзеркала.

— Важке.

— Чистий тунґетит на сріблі.

— Воно, певно, коштує цілий маєток.

— Мгм, ви маєте рацію, я про це не подумав.

Тесла опустив край дзеркала до плоскої скрині, обклав його клоччям і притиснув накривку. Подалося йому колодку.

— Про що?

— Що вони могли б хотіти ще на цьому заробити?

— Вкрасти цілий вагон?

Стєпан покивав головою.

— Mademoiselle Філіпов клопотала про страхування, але все це й так є власністю Його Величности.

— Ви оцінювали вартість?

— Сто тисяч рублів. Навіть більше. Як оцінити вартість машин доктора?

Тесла замкнув колодку.

— До часу, поки я їх не протестую, невідомо, чи вони взагалі чогось варті.

— Але саме лиш оце дзеркало…

— Дзеркало! Але ж воно зовсім не служитиме в якості дзеркала. Як ви думаєте, що це таке? — він обвів драматичним жестом занурені в напівморок нутрощі вантажного вагона разом із його вмістом. Доктор Тесла, безсумнівно, мав схильність до сценічної драматургії. — Це арсенал Літа.

Він підступився до піраміди бляшаних паків, кожен із яких було позначено серійним номером і фірмовою емблемою Tesla Tungetitum Co.; піраміда була вища навіть од високого серба, вона сягала стелі.

— Ці три флюменатори під’єднуємо до електричної мережі Іркутська, ми повинні отримати потік близько сорока меґатенебрів, тут я маю майже кілометр ізольованого кремнієм кабелю на високомідному студені, а з того отам складемо ґрайфери. А з цього — клітку тіні. Подивимося, який тиск вони витримають.

Він пропускатиме через лютих теслектричний потік. Зазирнулося до відкритої скрині. Кабель, нарощений шпицею-цівкою і громіздким курком, тягнувся звідси до барилкуватої паки поруч, у якій погарикував невидимий пристрій; ідентичний кабель вибігав із неї з другого отвору, повертаючись напрочуд довгими звоями до тієї само скрині, де в стружках і ганчір’ї лежали опасисті слоїки, наповнені вугіллям. Вугіллям?

— Але ж це не основна стихія лютих?

— Їх не спалиш, не заморозиш, не розіб’єш. Тільки те, що дає їм життя, може їм життя відібрати. В Празі не було нагоди для тестів… Зрештою, мене відраджували провадити будь-яку концептуальну роботу в Країні Лютих.

Доторкнулося до краю слоїка. Скло було холодне, злегка вкрите памороззю, волога липнула до пальців, щипала шкіру.

— Ви хочете їх — дренажувати? Висмоктати? Від чого? Від теслектрики?

— Коли ми вирушаємо в пустелю, то беремо зі собою запаси води, шукаємо прохолоди, будуємо огорожі від спеки, поширюємо тінь. Коли ми вирушаємо в арктичні морози, то йдемо туди в хутрі, в теплих костюмах, споруджуємо теплі укриття. Прийшли люті — що вони принесли зі собою? У чому їхній порятунок на чужій землі? Їх слід цього позбавити!

Підвелося погляд. Доктор Тесла перевіряв пломби на коробках, випростаний, з лівою рукою за спиною, білий торс відбивався на сірій блясі трикутною плямою. У цьому брудному напівмороці це було важко ствердити з цілковитою упевненістю, але тіні на постаті доктора, під заломами його одягу, в зморшках на обличчі — чи ж не розливалися вони з річищ, як річки в час відлиги? Чи не текли прудкими потоками, не зважаючи на світло й напівсвітло?

Ще значущішою була поведінка сивочолого аґента охранки. Укритий у мовчанці, нерухомості й пітьмі, він стояв за Теслою, пересуваючись тільки тоді, коли Тесла переміщувався від коробок до коробок; завжди поза полем зору серба, але завжди поруч, як мати, яка спостерігає за першими кроками сина, як санітар, який пильнує хворого, — було щось таке в силуеті Стєпана, в напрузі його плечей.

— Зиму? Відібрати у них Зиму?

— Мороз і сніг, і крига — ну, так, це перше, що впадає в очі аматору. Що ви там розглядаєте?

— Панна Філіпов пильнує зараз вас у купе, чи не так? Ви мусили вислизнути сюди на свій сніданок.

— Сніданок?

— Ви харчуєтеся цією силою. Що міститься в тих слоїках?

— Кристали солі, сповнені тією чорною енерґією прани, тією тьмідиною. Переважно солі металів з групи заліза.

— Що?

— Я випробовую різні методи накопичення теслектрики, шукаю найефективніші; акурат тут я маю амонієво-залізні галуни. Що вона вам нарозповідала?

— Що це сильніше за вас.

Тесла присів на контейнері, опечатаному папірцем із черепом.

— Навіть якби, — поволі сказав він, — якби я так вирішив — підкоритися цьому, — то звідки певність, що то лихе рішення?

Жахнулося.

— На милість Божу, ви самі розповідали мені про боротьбу з хворобливою залежністю від азарту! Й кому, як не мені, знати стискання тих невидимих пут? Знаю! Майте ж повагу до розуму й власного, й мого!

Тесла підняв вказівний палець.

— Bene, Бенедетто, врахуйте й таке: є хороші звички. Речі, дії, асоціації, яким ми погодилися б віддатися в неволю. От, приміром, фізіологічні функції, pardon my rudeness, якби навіть ваше життя від цього залежало, ви не змогли б добровільно випорожнитися у штани. Зважте на те, як ви говорите, на те, як ви думаєте. І ще на оце: ми тим відрізняємося від тварин, від людей, вихованих серед тварин, що певних речей не вчинимо, рука сама буде відсмикуватися, ноги відмовлятимуться слухатися, уста не відкриються. Бо кожною моєю думкою і вчинком я демонструю щодня, що є лишень бездушним автоматом, який реаґує на зовнішні подразники, котрі збуджують мої чуття; я думаю і дію у відповідь на них. Небагато випадків я пам’ятаю за все моє життя, коли б я не зумів ідентифікувати найперше враження, що спонукало мене до руху, думки чи сну. Тим більше ми повинні цінувати кожен момент істинної свободи розуму, оте святе безумство розуму! Але цивілізація — цивілізація є сукупністю благотворних пристрастей. От ви підводитеся з-за столу в присутності жінки — перш, ніж ви подумали, щоб підвестися. Не ви керуєте вставанням — вставання керує вами.

— Встається.

— Встається. Так. Дитина в небезпеці — кидається на допомогу дитині. Говориться правду, коли треба, брешеться, коли треба. Поводиться увічливо. Миється. Шанується старших. Не вбивається. Ви збираєтеся боротися з цими залежностями? Це можливо, від них можна визволитися, я був знайомий з такими людьми. Well?

— Але яка залежність регулює нашу здатність розпізнавати, які залежності добрі, а які лихі?

Він посміхнувся; у нього була дуже щира, симпатична посмішка, трохи сором’язлива. Він підійшов до відкритої скрині, переставив назад кінці кабелю в отвори діжкуватої паки, до вільного кінця довшого кабелю допасував крижлізний затискач і, вклавши його в слоїк, затиснув щелепи пристрою на сірому кристалі. Шпицю-цівку він тримав в іншій руці, його пальці лежали на ізоляції та на спусковому гачку.

Він лагідно поглянув. Погризлося ніготь.

— Стрелить.

— Ні, я перемкнув, це вільний потік.

— Я не повинен…

Вхопилося за крижлізну шпицю. Нікола Тесла натиснув на спусковий гачок. Поплив теслектричний потік, тьмідина завирувала в організмі.

… І відпустилося холодний метал.

— … від’їжджає.

— Так, уже.

Хиталося на ногах. Доктор Тесла хутко відчепив кабелі, згорнув їх до скрині, опустив віко. Двері вагона було відсунуто, в них стояв молодший охранник. Кліпалося від полуденного сонця, яке променіло над тюменським пероном. Проводники гукали подорожніх, пихкав локомотив. Під крижлізною годинниковою вежею погойдувалася дерев’яна табличка з криво намальованими червоною фарбою літерами:

Льда нет

Тесла зійшов на перон, нетерпляче махнув рукою. Зіскочилося — і впалося, земля під ногами хвилювалася, блакитна ясність засліплювала, сибірське повітря розривало легені, всі звуки двірця вґвинчувалися у вуха — у вуха, в мозок, у черепі вибухнуло гніздо дзизкучих джмелів.

Тесла допоміг підвестися. Обтрусилося штани.

— Що трапилося? Докторе?

— Я теж ніколи не пам’ятаю.

— Ви змусили мене…

— Змусив?

— Загіпнотизували…

— Обов’язково розповісте мені згодом про це з деталями.

Доктор марширував довгими енерґійними кроками до вагонів першого класу. Підбіглося, — а біглося легко, добрі духи підносили тягар тіла над землею. Ще горизонт, і блакить неба, й сніжно-білі хмари в небі, й будівля станції, і змія Транссибірського експресу, й люди, які роїлися на пероні, — ще все це не надто складалося у гармонійне ціле; може, через засліплення (кліпати, кліпати, кліпати!), може, внаслідок струсу при падінні, — але біглося, як уві сні: м’яко приземляючись, бо хочеться приземлитися, бо якби така забаганка виникла, то полетілося би просто попід хмари. Й хоча образ поволі укладався у наповнену смислом мозаїку — залишалося усвідомлення, що це мозаїка, що її можна було укласти інакше. Хмари на колії, двірець у небі, небо під ногами, будинки, що видмухуються з труби паровоза, крижлізний виднокіл і жилаві рейки — могло бути й так, саме зараз воно не так, але могло би, пам’ятай про це.

— А власне, про що йшлося?

Зрівнялося крок із Теслою.

— Прошу?

— Ви зіскочили й одразу ж хотіли тікати.

— Я не міг при Стєпані. Вночі мене відвідав пан Фоґель. Чи маєте ви, докторе, на них якийсь вплив?

Це його явно засмутило. Він піднявся східцями в люкс і, завагавшись, устав, повернувшись спиною, спершись ліктем на відчинене вікно з видом на місто. Вперше він відводив погляд і ховав обличчя. Це не обов’язково віщує брехню; це може передвіщати бентежну правду.

— Я не маю наміру мати з цим нічого спільного! Вони найохочіше тримали б мене весь час у золотій клітці!

— Але ж, мабуть, уже дізналися про мої єкатеринбурзькі пригоди. Пан Фоґель сказав, що це наслідки придворних воєн між розтальниками й заморозниками. Й у мене склалося враження, що далеко не економічні міркування тут найважливіші. Ви мене слухаєте, докторе? То не наука чиста й вільна — це питання життя і смерти. Ви, докторе, мали коли-небудь справу з мартинівцями?

Це остаточно вивело його з рівноваги. Відірвавшись від вікна, зі стиснутими губами й руками, щільно вкладеними уздовж тулуба, він натягнуто вклонився.

— Вибачте, — і віддалився коридором: високий, худий силует, білий костюм, веселка тьмітла навколо білости.

Тут спогад про образ перекрив образ, і самовладна думка повернула голову до шиби, — але сонце просвітлювало шибу, до полірованих сталевих елементів вагона, — але сонце відбивалося від сталі; поквапилося увійти до купе. Щільно затягнувши заслони, зазирнулося у дзеркало.

А в дзеркалі — бліда тінь, зібрана позаду й навколо обличчя, блимала й танцювала, наче полум’я на рефлекторі гасової лампи; тінь і слабкі смуги світіні, мерехтливе поблискування на межі сприйняття. Стоялося і дивилося. Хвилину, другу, довше, знерухоміло, а вони витанцьовували, пересувалися у дзеркалі й деформувалися у тлі — аж потяг смикнувся, ударилося чолом у позолочену раму, й химера розвіялася. Оце і є гіпноз; оце і є примус.

Підстрибнулося на місці тричі, вкусилося основу великого пальця, порожньо розсміялося і полизалося холодну поверхню дзеркала, сюрпль, сюрпль, сюрпль, довгі лизкання язиком по склу. Потім сілося біля секретера, підперлося голову руками, щоб вона не гепнула з глухим стуком на стільницю. Що робити? Що робити? Негайно вигулькнула стара спокуса: замкнутися в отделении, не виходити, жодних контактів з іншими пасажирами, жодних розмов із панною Муклянович, а вже, борони Боже, з доктором Теслою чи Юналом Фессаром. Може, пан Фоґель перебільшував, думав налякати легкодуха, щоб більше їм під ногами не плутався. (Настрашив). Пєлку найімовірніше самі мартинівці викрали з Транссибу після того, як він їм брата каменюкою затовк. Отож — не виходити. Не спокушати долю. Залагодиться справу з Міністерством Зими в Іркутську, другу тисячу в кишеню — і назад. Сектанти й заморозники відчепляться, як побачать, що син має стільки само спільного з батьком, як людина з мавпою. Лишень не провокувати. Більше ніяких бешкетів. Жодних публічних натяків. Голову в пісок. Так. Бо коли уже вийдеться поміж люди, коли потрапиться поміж сором і ганьбу, то порятунку немає: вчинки сильніші, ніж їхній об’єкт, слова сильніші, ніж той, хто їх каже, сучасність сильніша, ніж минуле, — немає влади над щосекундною реакцією, кожним рухом руки й гримасою обличчя, клятою посмішкою. Боїться. Перемагає брехня моменту.

І хапається за теслектрод, і згорається у тьмічці. Адже, чи не малося наміру переконати доктора покинути неприродну хворобливу звичку? Чи не обіцялося щиро mademoiselle Філіпов з лицарським наміром? Але настала мить, і діялося — так, говорилося — так, робилося — так.

І ще б то були принаймні якісь рішення великої моральної ваги! Щоб вогонь, і битва, й шторм, і кров невинних, і бодай Лорд Джим чи інший шляхетний людський метал зі сторінок Конрада, який не гнеться, не гнеться, аж врешті тріскає — з грюкотом і відлунням, що розходиться по ближніх. Але ні. Навпаки. Маленький сором, соромчик, соромченя, одне, друге, десяте, соте, таке дрібне, що невидиме неозброєним оком, бактерії душі, перед якими немає захисту, — хіба що суворий карантин.

Аби лиш ота пригода з теслектрикою не призвела до патологічних наслідків, дурням щастить, але поки що годі в цьому потязі кроку ступити, щоб не потрапити в нову халепу. Вирівнялося дихання. Належить розважити справу холодно й без упереджень. По-перше, від цього не вмирають. (Тесла не помер. Поки що). По-друге, це минається, принаймні слабшає, проходить з часом. По-третє — по-третє, властиво, що відбувається?..

Піднеслося руку перед очима. Вона не тремтіла. Хухнулося у жменю. Не з’явився жоден тьмяний наліт. Відхилилося фіранки й поглянулося крізь інтерферограф. Жодних змін, інтерференція світла відбувається і далі.

Дійсно, відчувається аномально бадьорим, але в цьому також немає нічого незвичайного, іноді для цього вистачить келишка доброї горілки. Тесла допитувався про вплив на владу розуму. Пам’ять — чим є пам’ять, інтерпретована власне як психічний феномен: коморою духовної роботи, чи звиклим відображенням станів мозку? Дивилося на мигтіння за вікном останніх будівель Тюмені. Якщо мається рацію і не існує єдиного минулого, не може також існувати єдиної пам’яті про минуле: пам’ятається багато версій взаємно між собою суперечних, а розум намагається їх якось погодити, а звідси розмиті спогади, фальшиві меморії, білі плями, де пам’яті нашарувалися одна на одну, розмазалися, нівелювалися. Проте людина отьмічена, призвичаєна до логіки лютих, так-так, ні-ні, під арістотелівським ножем істини — чи вона не мала би пам’ятати минуле чітко й виразно, без жодних сумнівів?

А може, Тесла невигадливо виправдовував таким чином свою лиху звичку? Поглянулося на шпаргалля на секретері. Десь серед цього усього лежить зашифрований лист пілсудчиків. Знайшлося олівець і, не замислюючись, на марґінесі брошури Транссибу відтворилося з пам’яті увесь лист, одинадцять рядків по двадцять літер і ще дві, ряди безглуздих комбінацій знаків, які навіть математикові нелегко запам’ятати. Відтак вийнялося самого листа.

Розсміялося глузливо. Справді: не задумуючись, не сумніваючись, ясно й чітко! Тільки щось цілком інше, ніж у шифровці. Відкинулося геть гнилий плід пам’яті.

А чи є взагалі сенс ламати собі над цим листом голову? Вони могли заздалегідь домовитися, що конкретна літера або послідовність літер означує конкретне слово, фразу — тоді їх ніколи не вдасться розгадати.

Мгм, тільки чи одержувач такого листа носитиме роками зі собою книжку кодів, на засланні, в глушині, серед сибірських морозів, на вирубці тайги і в шахтах, у мандрівних ротах, під наглядом стражників і поміж міністерських шпигунів, — це неможливо, вони домовилися якось інакше.

А отже, цей шифр засновано лише на тому, що залягло в пам’яті одержувача листа. Не можна навіть мати певності, чи адресат зуміє знайти олівець і папір; може, йому залишиться лише патичком на снігу базграти. Тож жодних книжок.

Метод, який запам’ятався на роки, досить безпечний і досить простий. Якщо ключ, то щоб його легко було зберігати в голові.

Чи щось подібне взагалі існує? Обгризалося задумливо ніготь. Який метод обралося б, перебуваючи в подібній ситуації? Пересунення літер у абетці. На заздалегідь визначену кількість місць. Якщо на одну, то B замість А, C замість В, D замість C тощо. Якщо на — мгм, скільки є варіантів такого шифру? Стільки, скільки літер у абетці. В листі немає польських знаків, отож, вони дотримуються латинських позначень. Вистачить тепер спробувати з першим рядком: якщо не з’явиться сенс уже на початку тексту, немає потреби мучитися з іншими.

Узялося чистий аркуш, записалося латинську абетку, від А до Z, нумеруючи її літери від 0 до 25. Ну добре, пересуваємо на один знак. YSPAPKMCFYXBCUYWFGJT. На два. ZTQBQLNDGZYCDVZXGHKU. На три…

Перевіривши безрезультатно всі можливі пересування, задивилося в берёзовые гаї, що пропливали за вікном на тлі зелених полів. Краєвид подібний на краєвид, цією рівниною мандрується, як кораблем через океан, хвилю не відрізнити від хвилі, доводиться вірити зіркам і годинникам, що інша вода хлюпоче об корпус, ніж учора. Рука зім’яла останній списаний аркуш, кинула в куток. Це дійсно була б занадто проста система, якщо двадцять п’ять спроб вистачить, щоб її зламати.

Як можна її ускладнити, не ускладнюючи самого способу дешифрування понад можливості старого засланця? Поглянулося на записану на попередній сторінці абетку, числа над літерами. Щось таке, що легко запам’ятати, — ключ, слово, фразу. JESZCZEPOLSKA. PRECZZCAREM. FILIPGIEROSLAWSKI. EULAGJA. POLACYNIEGESIISWOJSZYFRMAJA. ABRAKADABRA. Річ у тім, щоб пересувати літери не завжди на ту само відстань в абетці, але — кожну літеру за номером відповідної літери ключа. Якщо ключем було би JESZCZEPOLSKA, то першу літеру листа зашифрувалося б, пересунувши її на 9 місць (J), другу — на 4 (Е), третю — на 18 (S) тощо, а далі з початку ключа.

Як зламати такий код? Кількість комбінацій для справдження — це 26 разів 26 разів 26 разів 26 разів 26… залежно від довжини ключа. Залиште будь-яку надію, невтаємничені. Навіть якби подорожувалося довкола світу, не вистачило б часу.

Стиснулося носа на переніссі. Пальці, які торкалися слоїка з натьміденою сіллю, відтискали тепер на шкірі між очима те саме відчуття: вологість, студеність, крихітні голочки встромляються у тіло, плиткий, пекучий біль. Загалом приємний — як крижаний компрес на розпашілому чолі. Витерлося руку носовичком. З’явилося делікатне відчуття свербежу.

Відхиливши вікно, закурилося цигарку. Папери на стільниці зашелестіли й вирушили в політ. Зібралося їх в один стос і притислося каламарем. Експрес мчав над річищем якоїсь висохлої річки; може, то був винятково довгий яр, якась плитка ущелина. Рубець, особливий знак на гладкому поза тим обличчі Азії. Вітер, тобто повітря, що втискалося всередину потяга, — був, на диво, теплий, сухий. Опустилося цигарку. Чи то вже запах степів? Тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК. Розпадина закінчилася; повернулися анонімні пучини океану трав. Може, щось у небі, профіль гори, птах, буря з грозою — ні, нічого, тільки ті мегалітичні хмари, наче вапнякові гробниці архангелів.

Сонце разило очі, погляд звертався у бік тіні, а в тіні виразно виднів яскравий прямокутник паперу. Лист пілсудчиків залишався наверху. Струснулося попіл за вікно. Тук-тук-тук-ТУК, ще день або два, й навіть серце битиметься у ритмі коліс потяга. Ця реґулярність може довести до божевілля, безумство — це власне хвороблива пристрасть до надмірної реґулярності, голод надмірної реґулярности. Поглянулося ще раз. CAR. CAR. Цар! OREE. REE. ORE. Схилилося над секретером. Що це означає? Чи означає це будь-що? Певні послідовності літер повторюються. Піднялося з килима олівець, закреслилося однакові фраґменти.

Було 5 повторень. ABT і через 56 літер ABT. ORE, через 32 — OREE, через 156 — REE. JCAR, 32 — JCAR. YRG, 44 — YRG. Усі віддалено на парну кількість знаків. Усі віддалено на число, кратне 4. 8 — уже ні.

Що це означає? Чи бодай щось означає? Затягнулося димом. Чи може це бути збігом? Може. Але вкрай малоймовірно. Поставмо на загальне й пересічне. Ключ є словом із чотирьох літер. Лист зашифровано за чотирма пересуваннями. Літери номер 1, 5, 9, 13 і так далі — пересунуті на першу літеру ключа; літери номер 2, 6, 10, 14 — на другу літеру ключа; 3, 7, 11, 15 — на третю; 4, 8, 12, 16 — на четверту.

Тільки ж сам ключ все ще залишається загадкою. Сілося на постелі. Принаймні знається кількість комбінацій для перевірки: 456 976. Якщо кожній спробі присвятити п’ятнадцять хвилин… Захихотілося про себе. Безумство.

Повідомлення складається з 222 літер. По 56 літер, зміщених за першим і другим правилами, по 55 — за третім і четвертим. Роздушилося недопалок. 55 літер, витягнутих із тексту, кожна четверта. Випадкова січка. У цьому вже жодної реґулярності не знайдеться.

Подивилося на сторінку машинопису роботи Альфреда. Але ж це неправда: існують реґулярності, голим оком помітно, що в тексті, написаному польською мовою, такі літери, як А, Е, I, трапляються набагато частіше, ніж J чи G, не кажучи вже про X і Q. А для статистики не має значення, чи береш ти всі по черзі, чи кожну четверту.

І так почалося рахувати частотність появи літер. Спершу порахувалося, скільки разів кожну з них було ужито на перших десяти сторінках статті Альфреда Тайтельбаума про Лукашевичів «Принцип суперечности в Арістотеля», заокруглюючи їх до літер латинського алфавіту. Провадили I, A, K, R, з G і H на дальньому кінці. Тоді порахувалося частоту з’яви літер у кожній чверті листа. І почалося підставляти: найчастіші під найчастіші, найрідкісніші під найрідкісніші. Ось уже в гру входило щонайбільше 30 комбінацій. Деякі виключала природа мови, поляк не вимовить RGRH або WCFZ; деякі були польською аж надто очевидні. Вилущувалося перші, сповнені сенсу поєднання. NIE. CIE. PIE. WIE. NIA. TAK. TAK. Закурилося наступну цигарку. Занадто багато сенсу, щоб це виявилося випадковістю. Перша літера ключа B. Друга літера ключа: J. Третя літера ключа: A. Четверта літера ключа: H. Це знову було белькотіння. Але розшифрований за цим ключем лист уже містив конкретний зміст:

WIOSNALUDOWTAKXODWIL ВЕСНАНАРОДІВТАКXВІДЛИГ

ZDODNIEPRUXPETERSBUR АДОДНІПРАXПЕТЕРБУР

GMOSKWAKIJOWKRYMNIEX ГМОСКВАКИЇВКРИМНІX

JAPONIATAKXPARTYAROZ ЯПОНІЯТАКXПАРТІЯНА

KAZUJECZASKOMPENSACY НАКАЗУЄЧАСКОМПЕНСАЦІ

ITAKROSYAPODLODEMXWS ЇТАКРОСІЯПІДКРИГОЮXВС

ZYSTKIESRODKITAKXUWA ІЗАСОБИТАКXУВА

GAMLODZIIOCIEPIELNIK ГАМОЛОДІІРОЗТАЛЬНИК

IPRZECIWZIMIEXBRONLU ИПРОТИЗИМИXБОРОНИЛЮ

TEXNIEWIERZSTAREMUXK ТИХНЕВІРСТАРОМУXК

URYERPRZYBEDZIEXZYJE УРЄРПРИБУДЕXЖИВ

SZ ЕШ

Переписалося каліграфічно листа на чистому аркуші. Очі перечитували текст раз у раз, конотуючи цілі слова та речення, зналося його вже напам’ять: зростало збентеження. Писали до батька після років, проведених у Сибіру, члени Польської соціалістичної партії з Царства — ЖИВЕШ — писали старі революціонери до домовика лютих — БОРОНИ ЛЮТИХ — писали в тоні команди — ПАРТІЯ НАКАЗУЄ — наче в батькових силах було зробити все це — РОСІЯ ПІД КРИГОЮ — ВІДЛИГА ДО ДНІПРА — писали йому шифром, щоб син, не дай Бог, не дізнався про їхні плани — ВСІ ЗАСОБИ — що б це, на милість Божу, мало означати?!

Ніготь був обкусаний; узялося за шкіру пальця. Що говорив той одновухий соціаліст? Начебто вони не мали контакту з батьком? І це перше повідомлення від них йому через п’ять років? Сухотник брехав, це ясно. Вони зовсім не довідалися про батька завдяки людям з Медової. Можливо, вони самі його послали до лютих. Вони хочуть використати Кригу для розпалювання революції, для тріумфу соціалізму чи для воскресіння вітчизни, а там акурат фракція…

Грюкнули двері, протяг підхопив усі папери в купе, скочилося замкнути вікно.

— Пане Бенедикте!

— Ну й що ви витіваєте!

— Пане Бенедикте, я його вирахувала!

— Ви топчете мій пашпорт.

Єлена не слухала. Вона схопила за рукав, потягнула, мало шов на піджаку не розійшовся.

— Що за гульня! Та вже навіть жандарми ввічливіше поводяться! — випросталося з обуренням.

Вона радісно посміхнулася, бліді трояндочки розцвіли на зазвичай крейдово-білих лицях; три-чотири чорні кучері втекли з кока, ах, як на панну Муклянович — нечуване нехлюйство.

— Так?

Вона знизила голос до шепоту, підсуваючись ще ближче.

— Філімон Романовіч Зєйцов.

— Той комуніст?

— Еге ж.

Пригладилося вуса, глипнулося на неї косо, вона дуже пишалася собою.

— Чому Зєйцов?

— Отже, так. Я взяла гроші у тітки, пішла підкуповувати проводников і стюардів. I…

— Що з Пєлкою?

— Нічого з Пєлкою! — пирхнула вона. — Прокиньтеся, пане Бенедикте! Чи Фоґель не казав, що заморозники запхали свою людину в останню мить? Вони не могли знати дату, поки доктор Тесла не вирішив, тобто — ота панна Філіпов вирішила, на чуже прізвище, зрештою. Правда ж? Чи ви, пане Бенедикте, маєте уявлення, які черги й записи на квитки Транссибу? Місяцями треба чекати! — Вона знову вхопилася за полу піджака; відступилося під стіну, але Єлена цього разу не відпустила. — Ви ще встигнете на пізній обід, Зєйцов завжди приходить наприкінці, їсть сам, ви підсядете до нього — він неодмінно викаже себе!

— Але…

— Викаже! Проводники мені розповіли: він відкупив квиток перед самим виїздом із Санкт-Петербурга в якогось торговця хутром за півтори тисячі рублів. Півтори тисячі! Буржуй-комуніст! Ха! Це він!

Вона обернулася і натиснула клямку. Роззирнулося безпорадно по купе. Килим, секретер, постіль, повсюди лежали папери, десятки аркушів, списаних комбінаціями літер, випробуваними під час криптоаналізу: на перший погляд — записки божевільного, більше нічого.

BJAH. І це він мав запам’ятати на роки Сибіру? Якою ж дивною машиною є людська психіка: у чим впорядкованіший лад запряже довколишній світ, з тим більшим гнівом напиратиме на останні гнізда безладу в ньому. BJAH! Бути цього не може, ключ м у с и т ь щось означати.

Єлена говорила своє, вмовляючи, й прохаючи, й смикаючи за руку, як нестерпна молодша сестра, — тим часом ця остання загадка не дозволяла вирвати себе з думки, цвях у черепі, рана в голові, турбує, болить, не дає спокою, треба почухати.

— Ви знову мене не слухаєте!

BJAH. А якщо літери справді не мають жодного значення? Якщо це ще простіше? Зміщення абетки на один, на дев’ять… 1–9–0–7. 1907.

Усе забудуть — але не забудуть рік свого заслання.

— Сімнадцять років.

— Що?

Глянулося над Єлениним плечем, чоловік у дзеркалі мав дуже дивну міну. Сімнадцять років. Обличчя батька, коли він ішов до Сибіру, — забуте — незабуте, — на скільки він тоді був старший, усього на кілька років: майже одноліток! Немає фотографії, немає зображень, лише поліційний опис й істинно-фальшиві спогади. Найнадійніший і, по суті, єдиний спосіб — це дзеркало: тільки так, тільки цією мірою існує у сьогочасності батько, тільки в цій формі.

Єлена, насупившись, озирнулася через плече. Чи бачить вона, що відбувається навколо з тінню? Чи зауважила вона форму цієї ажурної підтьмітки?

Застебнулося пікейну камізельку.

— Зєйцов. Його мотиви могли бути зовсім іншими…

— Але! Я розпитала їх добре: всі мали давно викуплені квитки, тільки Зєйцов ні, тільки на нього переписували в останню мить. Тож, або це він, або — ніхто. Хіба що заморозники слухаються якихось ясновидців.

Ступилося за поріг. Панна Муклянович зробила кніксен перед Mrs. Вайт-Ґесслінґ. Неприємно вражена англійка відвернулася.

Єлена прошипіла, кваплячи:

— Я вас, пане Бенедикте, не буду тягнути за краватку, якщо ви на це сподіваєтеся.

— Ти мала би прилягти, знову заслабнеш.

— Заслабну? Про що ви кажете? Й коли це я дозволила вам на подібну фамільярність у звертанні? Пане Бенедикте!

З ключем у руці поглянулося ще раз на перекинуте догори дриґом купе. На самому верху, серед паперів, розкиданих на постелі, лежала рекламна брошура Транссибу, відкрита на сторінці, забазграній помилково пригаданим шифруванням.

Повернулося ключ у замку, зелена тінь затопила вікна, коли експрес в’їхав на мить поміж дерев; запаморочилося у голові, й думка, раптова як ота тінь, заполонила свідомість:

А якби вдалося розшифрувати ще й цього листа?

Про деякі засоби спілкування Бога з людиною

За другою водкой Філімон Романовіч вийняв фотографію матері.

— Мусите знати, що жодна світлина, ані малюнок не відтворять її вроди, така гарна була моя мати, що, як розповідав не раз, тверезий і п’яний, а я йому вірю, тим більше, коли горілка його розбере, — що ледве погляд його на неї впав, сказав собі фатер мій: оця дітей моїх на світ мені приведе, від цієї красавицы візьмуть вони все те добре, чого від мене не візьмуть. Так він каже, і є Бог на небі, слушно каже, бо й те ви мусите знати, как вам по отчеству, а, Філіповіч, ще одну налийте, дякую, те знати мусите, Вєнєдікте Філіповічу, що мій батько, Роман Романовіч, людина, може, й доброго серця, проте лихих пристрастей. Заздрісники, яких не бракує у жодному повіті, особливо в земствах таких, де всі родовиті знаються від дідів-прадідів, і всякий гріх, кожна недуга, як і кожна чеснота, багато разів устигли перетекти між нами через кров, якою ми обмінюємося із покоління у покоління, усі там родичі, отож, заздрісники, кажу, обмовляли його розпусником і безсоромником. Прикро це, коли син про батька чує такі речі: почує від чужого, заперечить, захищатиме батькову честь, але почує від родичів, від родини, приятелів, — що діється із сином? Щойно зі сльозами на очах почне проклинати й засуджувати батькову аморальність! Син! Він перший обвинувач, він страж правоти! Скиньте оту гримасу. Було так і зі мною.

… Мав мій батько, як я пересвідчився, не одну сім’ю і не один дім, а домів принаймні три, а в родинних зв’язках і лічби ясної подати несила, в таку заплутану сіть liaisons du coeur він уплутався. Ми мешкали в маєтку; а в містечку він утримував два доми, де жили Софія та Єлизавета, кожна зі своєю дитиною, і з Софією ще її зведена молодша сестра, котру теж, бачу, що ви вже здогадалися, батько теж своєю коханкою вважав. От же розпусник, от же мерзенний грішник, до порядности людської байдужий! Коли я, підростаючи, мусив у сотий і тисячний раз вислуховувати розповіді про його безпутства, а люди полюбляють обсмоктувати кожну найдрібнішу деталь чужих гріхів, бо, на відміну від тілесних ран, рани душевні приємніше роздряпувати, персти вкладати і ятрити, — коли вони не твої; а теж і чуттєвість якась у тому наявна, властива розкошам столу, я далі про гріхи мовлю, ми їх смакуємо, нюхаємо букет, зважуємо, чи достатньо вони важкі, чи добре вони упокорилися, чи густі, як належить, а оті, відлежані роками, поколіннями, — тим шляхетніші, й оті незвичайні, виняткові — тим смачніші, й учти також відбуваються нерідко на подобу давніх римських: ліниво, напівлежачи, вже ситі й неситі, на межі сну, із напівзаплющеними очима й посмішкою солодкого вдоволення, ми хтиво слухаємо про гріхопадіння інших людей, тож уявіть собі, що я відчував, змушений усе те вислуховувати, на бесідах таких потерпаючи, — наче з мого боку ті гріхи виїдали, — від прометеєвих мук. Я не міг витримати: й не витримав.

… Може б усе інакше поточилося, якби моя мати була ще жива. Вона померла під час пологів, віддавши нас під опіку няні й ґувернера, ні, не те щоб батько нами не опікувався, зовсім навпаки: мати померла під час пологів другого сина, Федора, й він залишився удома. Старий ґувернер, який був ще її вихователем, мати привезла його із собою з Ярославля, отож, він під час відсутности батька, коли той виїжджав у справах, — а часто то були довгі місяці, й не міг тоді чоловік не журитися, де ж батько проводить свої дні й ночі, чи не з іншою своєю сім’єю, іншою дружиною, живою, красивішою, іншими синами, ліпшими, яких він по-справжньому любив, — у той час ґувернер управляв майже усім маєтком, і тоді, щоб убити ці думки, щоб зайняти чимось голову та серце, я почав його супроводжувати в обов’язках землевласника й потроху навіть їх переймати. Відкрилися мені очі на долю російського люду. А якщо тепер ви засмієтеся… то й добре.

… Легко будиться у головах юних святе обурення й гнів на несправедливість. Люд наш настільки звичний до нещасть і страждань усяких, що навіть не бачить і не розуміє міри необов’язкової кривди, якої зазнає, рід за родом, село за селом, губернія за губернією; навіть ті зойки, ті голосіння баб біля ніг попа й сльози попід іконами, якщо подивитися на це збоку, — то це також ритуал, їхній звичай, освячений тисячолітньою традицією. Бо власне треба тільки, щоб хтось збоку поглянув. Він бачить беззаконня, він зуміє назвати кривду, не будучи скривдженим, у ньому жаль і гнів, кажу, гнів проти несправедливости постає. Ви знаєте, Венедикте Філіповичу, про долю Йова. Й той торг Господа з Йовом, і Йовове смирення під час пихатого торгу. «Він губить безвинного й беззаконного. Земля оддана в руки безбожникам; він сліпить очі суддям її. А якщо не він, то хто ж інший?» І Йов зберіг принаймні пам’ять про часи щасливости, знав, отож, він міру свого падіння й підраховував дні кривди супроти днів правих, — але російський селянин перебуває ще нижче, ніж Йов, і більше в цьому схожий на дику тварину, більше на бездумну худобу, ніж на людину розумну, бо жодна в ньому надія на зміну долі не спалахує, жодне тривале бажання зміни своєї долі, як і шкапи тяглової ніколи б ви не побачили, котра б запрягала у дишло візника й сідала на козли. Й не дивуйтеся моїй гіркоті на люд — скільки ж то я тоді днів і вечорів присвятив, користуючись поблажливістю старого ґувернера, намаганням поліпшити їхнє життя, виступаючи проти управителів й інших поміщиків, і врешті, хто зводив усе це нанівець, хто висміював мої зусилля? Вони самі! Люд стражденний! І я повертався з їхніх злиденних халуп, від їхніх схорованих діточок і виснажених баб, із темно-зимних изб, де якщо не свічка, то бодай тільки лампадка перед іконою святою, до теплого дому, під пухові перини, до щедрого столу, під око прислуги, — й тільки тоді гнів на несправедливість мене хапав і торсав, і в дрож таку вганяв, яку ви, може, бачили в людей, уражених апоплексією, от у них. Так відзивається в людині голос Божої чесноти; а що в мені, як я вам казав, прокинувся він був на добре й на лихе супроти рідного батька, тим більше я ніяк не міг уже його тепер заглушити.

… Ото кривда! Ото мука, яку тільки росіянин зрозуміти може! Не страждання Йовове, не страждання незаслуженого падіння, — а навпаки, Анти-Йов: страждання незаслуженого звеличення! Господин Єрославскій! Чи ви, чи ви, чи — а налей, браток! — ви це думкою здатні охопити, бачу, що ви на мене дивитеся, як на причинного. Але ж то біль непорівнянний: кожен Йов завжди в своїй кривді шляхетний і освячений, бо що ж дає більшу заслугу перед небом, ніж покірне терпіння незаслужених нещасть, що із життя дочасного з більшою певністю у життя вічне перепровадить? — Тим часом, коли Анти-Йов осуджений у своїй муці й немає для нього спасіння: усяка розкіш, усяка удача, усякий тріумф і сатисфакція над ближнім посилює біль сумління і поглиблює рану, що в душі кривавить. Витримати цього я не міг, а ніхто ж мене там на кону мук не в’язнив, мав я трохи грошей, заощаджених із батькових подарунків, потяг до Санкт-Петербурга ходив щосуботи… Я не витримав. Я не знав, щó в Петербурзі могло би вгамувати цю тугу, я ж бо не помилився — біль не можна розділити з іншою особою, але чи не приносить нам полегші саме лиш усвідомлення, що ми в ньому не самотні? В місті я зустрів людей, подібних до мене, з подібним досвідом і переконаннями, я дізнався імена ворогів, прочитав рецепти Лаврова, Лавеле, Пісарєва й самого Маркса, й способи зарадити несправедливості… Я пристав до народницьких марксистів, а згодом до партії есерів.

… Землю віддано в руки нечестивого! А ім’я йому — цар, а ім’я йому — богач и буржуй, і темна реакція! Обличчя суддів приховані від простої людини; лише насиллям доб’єшся справедливости за свого життя, на цьому світі, під сонцем Злого. Нічого не вдієш проти однієї і другої кривди людської, коли всі генерали й чиновники за нею стоять, — знищити треба насамперед сей світ, який у злому утверджує, і створити інший, який до всеблага буде схиляти. Якщо була між нами якась певність, то власне така. Ті, хто починали знизу, від однієї людини й одного страждання, падали, наче Сізіфи; вони капітулювали або, врешті, й так до нас приходили. Мінімалізм виявлявся непрактичним, і лише максималізм — реальним. Була в тому якась ясність, якась піднесеність, властива есхатологічним проектам: мета на межі чуда, преображення настільки тотальне, що подібне тільки до зішестя Царства Божого — конечна неможливість. Якби ж ви могли уявити собі отой стан духу… Іноді взимку на світанку, коли сонце спливає снігами й кригами міста, й біла імла витає над тихими вулицями, відчиниш навстіж вікно після недоспаної ночі, поглянеш на зорю пречисту, вдихнеш у груди шорстке, тріскуче повітря — запаморочиться тобі в голові, але водночас якраз відчуєш піднесеність і предивну легкість, наче тебе отим блиском бадьорим просвітило, тіло й душу просвітило, очистило й ангелам уподібнило таким чином, що кожна думка, що зблисне в вашій голові, буде неминуче істинною, свято слушною — і мислиш ТАК.

… Добрі, отож, були наші замахи, слушні бомби, що їх ми кидали в сановників, благословенний терор. Я бував на страйках Першої Революції, описував історію Ради робітничих депутатів. Ми дуже потерпали через ту невдачу. Боевая Организация повністю скомпрометувала себе в Році Лютих — але не це було причиною мого розчарування. Наша група здавна схилялася до більшовиків. Я був досить близько, брав участь у тих дискусіях, на папері й з людьми, я бачив, як пересуваються між ними ідеї, як одні бачення витісняють інші, й десь там між однією цигаркою та іншою, між вічем і кабінетною чварою, — нова необхідність заступає стару. Більшовики спочатку говорили про революцію пролетаріату та селянства задля повалення самодержавства, задля стирання звичаїв кріпосного права й побудови на фундаменті демократії Республіки Росії. Але згодом революція обернеться на соціалістичну. Далі постануть такі й такі уряди, така й така — наша—їхня — влада вчинить те й оте, таким…, ні, іншим, ні, ще іншим чином, і що більше підупадали надії, що певніше чувся імператор, що краще вдавалися столипінські реформи, а вони що менше голосів отримували у черговій Думі, то гостріше стиналися про свої майбутні уряди й методи впровадження справедливости. Ви скажете, що я мав би це побачити вже після історії Леніна з меншовиками — найстрашніший сон Проти-Йова: бо чим же була ота боротьба, як не виразним шляхом до ще більшого вивищення?

… Я пристав до анархістів, бакунінської та антиструвівської братії. Почалася друга японська війна. Столипін подав у відставку, голод прийшов у міста, Звездная Палата вигадала собі Струве, Троцький привіз із Кракова Леніна, вже востаннє під одним прапором ми стояли на барикадах. Я навіть подряпини не отримав. Жандарми схопили нас уві сні, ми поснули на морозі, адже разом з голодом прийшла Зима. Виявилося, що охранка здавна мала нас усіх у реєстрах, мені про мене прочитали такі речі, господин Єрославскій, такі речі… Це особливий випадок, побачити себе, описаного сатанинською рукою, почути власне своє життя з уст колекціонерів гріха. Вам не покажуть вірного відображення, можете бути певним, але їхня брехня не випадкова й не розумна, ба, це навіть не ними замислена брехня: вони кажуть те, що бачать, і в кожній події та кожній душі здатні узріти тільки те, що темне, їхні очі працюють тільки в тіні, а тому вони подібні до сліпців, їхні вуха чують тільки звуки ночі й підпілля, слова злості, гніву й заздрості, таке вони дають свідчення і такий світ відображають. І тільки через якийсь час, через роки, розумієш, як багато правди про тебе вони повідали в тій брехні — адже ти сам ніколи б себе в такому різкому тьмітлі не побачив: н а й г і р ш а л ю д и н а, я к о ю т и м і г б и б у т и. Таким я постав перед суддями. Все, що поганого я міг би вчинити, але не вчинив, — учинив. Яку підлоту міг би вдіяти, але не вдіяв, — вони мені про неї розповіли в деталях. Зі спокус відкинутих — усі, яким я скорився. З правди — брехня. З брехні — правда. Але й учинки шляхетні, які вони заперечити невладні, — позбавлять шляхетності, об’являючи мені найтемніші дволичні наміри, які мене до них підштовхнули. Це сповідь у тисячу разів жорстокіша й більше крає серце, ніж будь-яке визнання, самовпевнено вчинене в Бозі. Конечно, ви можете лементувати перед земськими суддями й присягати на святі образи, що все це викривлене й на правду мало подібне: повірять вони, чи ні, не в тому ж, врешті, річ. Чи вас коли-небудь кохали достоту безмежним коханням? І що ви бачили в очах отієї закоханої? Якого себе? Найкращого, яким ви могли б бути, чи не так? І це теж була брехня. Але тільки завдяки такій брехні ми дізнаємося правду про себе.

… І хто це слухав, хто сидів від самого початку на першій лаві… Він знайшов мене тоді, приїхав на процес — батько, від якого я утік, щоб примножувати благо супроти його розпусти. Він оплатив юристів, не шкодував грошей на хабарі: все марно. Мене чекала каторга, рокована мені ще до першого виступу прокурора. Нас заслали до Сибіру.

… Істина й істина — це найвища істина, яку слід повторювати: Бог знає, який шлях нам обрати, який хрест на груди узяти, — не було тоді кращого життя для мене, не було іншого звільнення, тільки каторга. Бачите ці рубці? А те, чого ви не бачите, що ховає заріст, і ці пальці, все, що я тілесно перетерпів, — усе це сліди першого року. Ми працювали переважно на вирубці лісів, не в самій Країні Лютих, хоча потім Крига й туди прийшла, — сяк чи так, але зима. Стовбури сибірських кедрів замерзли на камінь, на камінь замерзла земля, на камінь — сніг… Ви їдете до Іркутська, ви побачите ці морози, що я вам буду оповідати. Ті, хто не роздобув одягу, придатного в Сибіру, негайно, наче проказою вражені, втрачали пальці, вуха, цілі ділянки шкіри відморожували. Наглядачам, зрештою, велося не набагато краще. А солдати теж потрапляли туди, як на ссылку. Коли прийшла Крига, олов’яні ґудзики на мундирах розсипалися, як висушена глина. Першого лютого, котрого я зустрів у тайзі, о, я його не забуду, є в бурятів таке повір’я, що морозяників у нетрях приваблює відкритий вогонь, вогнище, дим із самотньої хатини, якщо він кілька днів здіймається, і отой лютий усівся на кам’янистій галявині (бо висмоктав уже з-під землі всю жорству та брили), посеред якої стриміли три мисливці довкола жаровні зі стервом: заморожені — на камінь. Він сидів на них, як павук на мушиних трупах. Треба було відрапортувати начальникові. Є приказ, щоб негайно слати звіти про пересування лютих, начебто Міністерство Зими завдяки їм креслить свої Шляхи Мамутів, має великі атласи, як у нас казали, геолінійні гороскопи потоків Криги. Від вищого начальства прийшов папір: пильно стежити й писати з кожною поштою. Потім приїхало двоє учених мужів. Так я познайомився з Сєрґєєм Андрєєвічем Ачуховим.

… Сєрґєй Андрєєвіч. Він… Але спершу — не шкодуйте, пане, ну, по вінця, ух, — але спершу…

… Чи були ви коли-небудь утомленим? Справді втомленим? Безмірно втомленим? Бо як же зміряти втому? А так: речами, які втрачають для вас при втомі значення. Отож, спершу вас перестає цікавити їжа: ви такі втомлені, що важливо тільки впасти на барліг і заснути в теплі. Далі вас уже не цікавить також тепло — лиш би втекти в сон від цієї реальности та свого в ній змученого тіла. Останнім вас полишає сором: коли вже жодна річ не пробудить у вас сороміцької думки, коли вже ні перед ким і в жодній ситуації не почуваєшся приниженим і байдужієш до будь-якого спідлення, — це ознака остаточного виснаження. Адже я знав людей, які не піднесли би руки, щоб захиститися від смертельного удару, але підводилися в муках, щоб не дати ненависному наглядачеві відчути зневажливе задоволення. Зневага й сором: отакі сибірські термометри духу.

… Через втому й почалося моє повернення. Одкровення прийшло з тіла. Втома лупить з нас по черзі всі ті речі, аж залишається тільки тіло. Ти бачиш це тоді з тією само холодною, піднесеною очевидністю, розум порожній і чистий, ти бачиш, що людина не є нічим більшим, ніж простою механікою тіла. Рух рук, піднесення сокири, удар, шарпання, ноги, груди, руки, піднесення сокири, удар, шарпання, ноги, груди, руки, сокира, руки, ноги, груди, руки, ноги, груди, руки, ноги, груди, так, так, так. І нема навіть думки про оте «руки, ноги, груди»: ні. Є тільки одноманітні рухи та спокійне, тваринне усвідомлення руху, яке перетікає незворушним струменем, як вода по кризі, свідомість порожня й чиста. Прокинутися, посрати, проковтнути теплу кашу чи ріпу, вбрати верхній одяг, чоботи, рукавиці, шапку, ідемо до лісу, ліва нога, права нога, рубаємо, тож руки, ноги, груди, їмо, сремо, спимо, прокидаємося, руки, ноги, груди, їмо, сремо, спимо, тіло, тіло, тіло, тільки й усього, що залишається, механіка сирої фізіології. День зливається з днем, час набуває форми кола, мова перестає служити для переказування складних думок — немає інших думок, крім простих відображень процесів тіла, — є лише словесні сигнали: «тут», «там», «дай», «ні», «так», «ворог», «не-ворог», «тепло», «зимно».

… І тоді я зустрів Сєрґєя Андрєєвіча Ачухова. Він промовив до мене. Тобто спершу до мого тіла. Не знаю, чим я привабив його увагу. Люди розпізнають один одного на підставі сигналів, якими зраджує їхнє власне тіло. Коли умруть усі думки й відринуть мотивації, залишається те, що найглибше осіло в тілі: рефлекси, манери, ритм, постава, а також якісь знаки, які прочитують фізіономісти, адже не буває так, щоб обличчя наростало нам на черепі упродовж довгих років, жодним чином не позначене повсякденням нашого життя. Звичайно, ми не здатні цього оповісти; якби ми його контролювали, якби воно підпорядковувалося нашій свідомості, то ці риси не були би підвладні тілу, а духові. Тож ми кажемо: випадковість. Ми кажемо: перст Божий. Ми кажемо: любов з першого погляду. Ми кажемо: спорідненість душ.

… Сєрґєй Андрєєвіч також був засланцем, високого роду толстовцем, вигнаним до Сибіру за намовою заздрісного родича-царедворця. Крім того, Синод відлучив Ачухова, а Чорна Сотня пильнує, щоб він не занадто хутко повернувся із Сибіру; його покинули приятелі, багатство він роздав. Тоді він мешкав у Томську й іноді гостював у генерал-губернатора Шульца-Зимового в Іркутську. Часто він їздить слідами лютих і пише до європейських газет листи з краю Криги, проводить дослідження. Коли я з ним познайомився, він був ще чоловіком у розквіті сил: його можна було сприйняти за селянина, так скромно він одягається, таке грубе в нього обличчя, і є в ньому теж якась тверда смиренність, незворушний спокій і велика терплячість, властива людям, чиє життя пов’язане з повільним ритмом землі, з пульсом природи. Я мав їх провести на галявину лютого, Сєрґєя з товаришем. Так ми зустрілися. Що це? Випадковість, звичайно ж, випадковість.

… Сєрґєй звільняв мене з робіт. Коли ми розмовляли… коли то вже не тіло промовляло… Отож, що поза тілом, що понад тілом? Він не мусив мене переконувати, все було в запитаннях. Під тим сибірським небом, холоднішим, ніж закрижаніла земля, під тими горами — ви могли би подумати, що там немає і ніколи не бувало людини серед тварин цієї пущі, що це край дійсно до появи людини. Траплялося, що ми мовчали годинами. Якщо не про тіло, якщо не для тіла, якщо не тілом — то про що говорити? Про що подумати? В чому сенс? Для чого життя? У тому, що плотське немає відповіді. Погляньте-но! Коли вже хтось пізнав пустку, приховану за механікою м’яса, коли він уже сам жив у тій лямці фізіологічної інерції, одне він знає поза всяким сумнівом: т і л о н е м о ж е б у т и з м і с т о м і м е т о ю т і л а. Мета життя перебуває поза життям. Людина не може бути сенсом і виправданням людини — вони містяться поза нею, поза матерією, а що перебуває поза матерією? Тільки тоді, коли живеш задля того, що нематеріальне, живеш насправді, тобто не залишаєшся лише хвилею повторюваного руху: рука, нога, рука, нога, рука, нога, до могили, а тоді ворушаться хробаки.

… Сам не знаю, коли я розповів Сєрґєю Андрєєвічу свою історію. Ми розповідаємо про себе незнайомцям, щоб перестати бути незнайомцями, — горілка допомагає, так, — але знайомим, що із знайомими? Слово проти їхнього досвіду? Вони дізналися вже найкращу правду, яку могли про нас дізнатися. Власне тоді народжується брехня: ми намагаємося виправдовуватися, шукаємо пояснень поза нами, знаходимо причини, які звичайно ж прийшли ззовні (ззовні тіла). Але Сєрґєй нічого про мене не знав; усе, що я казав, було правдою. Я розповів йому про кривду Анти-Йова, про революцію, про поразки марксистів. І те, що пролунало з моїх уст, я вже сам чув по-іншому, ніж раніше. А чим, власне, мали би відрізнятися капіталізм і комунізм? Обидва вони зводять людину до того, що матеріальне. Для обох людина є тілом. І тим, що вона з’їсть, тим, чим вона випорожниться, а зокрема тим, скільки це коштує, есхатологія, переведена в цифри й рублі, не душа, а торговий баланс. Тож порятунок не в них.

… Єдина справжня революція, тобто зміна світу, може відбутися шляхом зміни людської природи — не завдяки тому чи іншому зміщенню матерії та системи розпоряджання матеріальними благами, а завдяки переміні того, що матерією керує. Євангелізація, казав Сєрґєй Андрєєвіч, навернення російської нації. Чи люди вірять у Бога? Навіть коли вони кажуть, що вірять, то живуть так, наче не вірять. Поглянеш: той живе так, а отой так, а ще хтось — отак, а інший — отак. Хто є християнином, а кому в серці лиш грошва рубльова бряжчить? Не пізнаєш! Не пізнаєш! Як це можливо? Що то за віра, що то за Бог, що то за пропащі християни, які самі ділом і словом заперечують свою надію щодня, щогодини? Такий вам скаже: я мушу так чинити, я мушу піклуватися про родину, забезпечити їй їжу та дах над головою, мушу коритися начальству, законів дотримуватися, та й від насильства відмовитися не можу, бо як же мені захиститися від зла, чи ж не вільно мені палицю чи каменюку вхопити у руки, коли злочинник стоїть на порозі й хоче скривдити моїх діточок? Ачухов каже: отож, не вільно, отож, якщо ти справді горобець Божий, якщо ти віддався під владу царства невидимого й у вічні закони увірував, то брешеш тепер учинком і нехтуванням, діючи так, ніби Бога немає, і тільки закон тіла, закон кесаря може тебе врятувати. Запереч законові кесаря, чини Божий закон! — Створи уряд Божий на землі! Тільки тоді, коли всі люди житимуть за цією думкою щосекунди притомности своєї — Бог є, Бог існує, існує Його сила, Його задум, Його перемога в найскромнішій перемозі добра, в Ньому воскресіння і щастя вічне, — тільки тоді переміниться обличчя Землі й настане Імперія Добра.

… Таким було навернення Філімона Романовіча Зєйцова під небом Сибіру.

… Коли я повернувся із заслання, то застав брата Фйодора, який одружився і далі мешкав зі своїми дітьми у батьковому будинку. Поза тим все було, як раніше, але я був новим, і все було по-іншому. Що тепер для мене важили криві погляди сусідів, лихі підшепти й мстиві чутки? Я ж бо сам приніс із собою власну ганьбу, мене обмовляли, в мене тицяли пальцем. Бунтівник! Злочинець, каторжник! Анархіст проклятий! Тоді я подивився на них очима батька. Адже, що такому сердезі залишається, — повірити чужим людям, коли вони описують його своїми чорними язиками, чи повірити власному серцю? Хто радше знає правду про людину: сама вона, чи інші люди? Але! Ви кажете, що людина не знає істини. Знає, знає. Не знає, що знає, а знає. То послухайте ще: трапилося так, що великі сніги випали на наше містечко, тож на день і на два застрягли ми тут усі, хто проїздом у ньому гостював, годі було дістатися на губернський тракт, а через те, що батька також там сніговиця застала, то не дозволив він мені в заїзному домі ночувати, — два дні я мешкав у батькової Софії. От і побачив я розпусту: люблячу родину, чоловіка й жінку і їхніх дочок, і ту любов між ними, яку найясніше бачить людина, в любови необізнана, — бо не золоту, не здоров’ю, не почестям, а саме їй кожен передусім заздрить. І потім, коли відвідала їх Єлизавета, коли дівчатка співали над немовлям колискову, коли я усіх їх в одному покої із Софіїною сестрою побачив, господин Єрославскій, то не заплакав там ревними сльозами, мабуть, лише тому, що останні сльози мені вже давно вимерзли в Сибіру. Ви говорите про сором! Людина, визволена від законів кесаря тіла, вона тільки перед собою, перед Богом у собі може засоромитися. Отож, та безкорислива батьківська любов, може й з пристрасти народжена, не знаю, може й так, — незаздрісна, великодушна, любов, що не має меж і не підраховує відсотки, — чим же супроти неї були всі наші проекти народної справедливости, програми економічних альтруїзмів? Чим — революції та повстання?

… Воістину, ближчий Богові щирий розпусник, ніж найвидатніший політик, відданий благу людства.

… Ви смієтеся? Смієтеся?.. Ну й добре.

… А тепер що ж — тепер теж тільки завдяки батьковим грошам я можу Сєрґєя Андрєєвіча врятувати. Скільки це коштувало, не скажу, багато, дуже багато. Йому вже начебто ліва легеня цілком відсохла, ще рік у Зимі й неминуча смерть, хоча він старий лютовець. Три місяці я ходив високими кабінетами й палацами, думав уже собі помешкання в Петербурзі винайняти, колись було підкупиш одного, і маєш певність, що справу залагоджено, сьогодні треба підкупити одну владу, й другу, наче тієї першої не вистачило, й третю, наче першим двом перехотілося, а потім і так краще перед образóм свічку запалити, й помолитися за нагоду, немає певності, тож до останньої миті я чекав документ про помилування, а коли я сам не допильную, то вже можу Сєрґєя не застати в живих, і врешті я цілий маєток мусив витратити на квиток, один охочий продати місце до Іркутська трапився, отой жадібний вірменин, а з купейного, кого б я не просив, уявіть собі, з купейного ніхто там на пероні відступити місця не хотів, оце річ немислима, й світ на голову перевернувся, годі його людським розумом втямити, підлийте, шановний, ще.

— Красива.

— О, красива, красива була.

Віддалося йому зім’яте фото.

— Тож, кажете, ви тепер новий християнин, тож не для матерії, не для тіла, тож не слід вас плутати з безбожниками, чи не так?

А він уже голову мусив підтримувати рукою, то правою, то лівою, і так перекладав мозковий тягар зі жмені в жменю, аж поки йому не зісковзнув кумпол і не лупонув чолом об столик, задзвеніли склянки й підстрибнула попільничка — це його протверезило надовго. Він хутко випростався у фотелі, роззирнувся довкола по салоні, кліпаючи з похмурою міною. Двері в більярдну залу були розсунуті, там знову тривала запекла партія в зимуху за участи капітана Прівєженського й пана Фессарa; на іншому боці зеленого столу, за діагоналлю, біля книжкової шафи сиділа панна Муклянович, удаючи, що заглиблена в лектуру уже добряче зачитаного журналу для паній, «Le Chic Parisien» або «Wiener Chic».

Раніше зазирнув сюди таємний радник Дусін; видно було, що в нього є велике бажання підійти й поговорити, й тільки присутність Зєйцовa — розпатлана грива його волосся, зім’ятий сурдут, п’яний заспів у голосі та розмашисті жести — тільки непристойна поява екс-засланця зупинила його. Інстинктивно потягнулося за годинником — немає, розчавлений. Глянулося на циферблат годинника в шафі. Уже по шостій, вечірні тіні незабаром почнуть лягати за вікнами. Все пополудня змарноване на пиятику з Зєйцовим.

— Непомильно, непомильно, — бурмотів він, — але ж, очевидно, що для тіла! Тільки для тіла! Хіба я не слабка людина? Іще один раб! Так, так, ви добре мене побачили наскрізь, — що з того, що я знаю, що я пізнав шлях? Ми всі знаємо шлях до щастя, а якщо не знаємо, то відчуваємо, здогадуємося про нього, а вже напевно відрізняємо шляхи лихі, — але що з того, одна річ — знати шлях, а інша — ним іти, погляньте на мене, слабкий, слабкий чоловік, і саме того дня у Софії, поруч із батьком і його жінками та сестрами моїми зведеними, саме тоді я зрозумів, що зраджу Сєрґєя Андрєєвіча, мушу зрадити, бо якби їм бодай волосина з голови мала впасти, я б не завагався кров кривдника пролити, й не озирався би на Провидіння Боже, й тепер його зраджую, власне купуючи йому помилування, б’ючи поклони перед кесарем, ви думаєте, що я не бачу цього, бачу, — якщо я врятую його від Зими, то всупереч його волі. Так.

Тут він вхопився за карафку і вихлюпнув у склянку рештки алкоголю; піднявши склянку твердою рукою до густого віхтя вусів, до чорної бороди, він проковтнув горілку одним ковтком. Вигнув груди вперед, глибше вдихнув, кулаки сперлися на поверхню кістяної стільниці, витріщив очі, ще раз зітхнув, і voilà, Філімон Романовіч Зєйцов тверезий як дзвін.

— Вєнєдікт Філіповіч, — продекламував він, після чого підняв випростаний палець на висоту чола, немов цілився перед собою з пістолета, навіть око примружив і брову зморщив, — я вас бачу, добре бачу. Ви від них. Ви думаєте, я не знаю, чого ви хочете? Я це добре бачу.

— Ви п’яні.

— А як це стосується суті справи? Я здатний розпізнати. І Сєрґєй також мені розповідав. Той другий доктор із Зими, з Бердяєвим під пахвою… усі вони лютовці… ні в карти пограти, ні кості кинути… сни, сни тлумачити… під Кригу. Кхр, хрррк! — Він раптом закашлявся. — О святий Єфреме, всі святі, що за спрага — води, води! — Рятуйте стражденного!

Він підхопився — хотів підхопитися; він збирався підвестися так мляво, й такої гімнастики вимагало від нього вставання з фотеля, що встиглося його впіймати, притримати й покликати стюарда. З’явилася третя карафка.

Зєйцов проковтнув наступну склянку, і його обличчя розгладилося.

— Не гнівайтеся, Вєнєдікте Філіповичу, я нічого поганого не маю на думці, коли кажу, що ви ніколи в Країні Лютих не бували, бо я вам вірю, чому б мав не вірити, але й ви не повинні мені дивуватися. Самі побачите. Хоча зовні він здається дуже схожим на ваш, це інший світ, ним керують інші закони. — Він озирнувся на картярів. — Як в’їдемо, їм одразу перехочеться. Ви зрозумієте це після першого ж пасьянсу.

— Те, що ви казали про заморозників — ви на боці заморозників…

— Я на боці заморозників! Що — я на боці заморозників?! Та ебал їх пес, заморозників і сук їхніх відморожених!

— Заспокойтеся! Бо нас викинуть!

І справді, в салоні люксу від самого початку на Зєйцовa скоса дивилися. Тепер знову повернулися голови. Біля більярдного стола саме закінчилася партія, гравці встали, випростовуючи кінцівки, а доктор Конєшин, який сидів найближче, почувши вульґарний вигук засланця, аж підстрибнув. Зупинилося його вибачливою посмішкою.

— Філімоне Романовічу, я вас питаю, чи ви мали коли справу з заморозниками на високих політичних посадах, слышите? — І що то взагалі за проблема, Крига й той Бердяєв, тобто чого вони хочуть? — І що вам привиділося у мені? Агов! Ну, Філімоне, дорогий! Стримайтеся, заради бога, соромно перед людьми.

— Соромно перед людьми, соромно перед людьми, — повторював бородатий нехлюй, машинально чухаючи рубці на місці відморожених пальців, — чи що, себто, якби не люди, то ви би не соромилися, так? Ми всі раби, я ж кажу.

… А що мені привиділося, — а нібито ви не знаєте, що половина інженерів із Зимного Ніколаєвська важко затьмічені, в фойє Дірявого Палацу висить таке фото, сходіть колись і побачите, в тисяча дев’ятсот тринадцятому, як спорудили студницю, то робили собі там усі пам’ятні світлини, позаду панорама нового міста, дахи, димарі, вогні й люті, а тут, попереду, вся бригада, ну й так на цій світлині вийшли, що кожен другий, як упир, з могили вигнаний, лицо чорне, ніби в якогось мурина; очі, пика, волосся — усе навиворіт, а декого навіть взагалі відсвітило, й тільки пляма, схожа на людину, на місці тієї людини. А ви мене питаєте! Я добре бачу.

… А коли я імператорські передпокої у Петербурзі колінами витирав, то про що пліткували, про що шепотіли у кутках? Щойно я повернувся з Сибіру, хап за журналы. А вже всі мої старі знайомі зі змовницьких часів встигли наоповідати. Я на засланні, а там нові політики на тлі Зими поспліталися, там партії та фракції, і таємні партії й союзи в Думі та при дворі. Є ті, кому добре так, як є, і жодних змін вони не допускають, тільки, щоб власне заморозити все якнайдовше, а якщо вже міняти, то так, щоб нічого не змінити; і є ті, кому мариться власне розталь і велика переміна Росії. Тільки ж заморозник — відомо, хто він і чому; а розтальник, а-а! Розтальник і розтальник — це не одне й те саме, бо це й струвівець, і щирий соціаліст, і сивий народник, й анархіст, і будь-який західник, і навіть кадет, тобто конституційний демократ, усі вони начебто хочуть змін. Але жоден союз між ними виникнути не може. Й лишень дивуються вони разом, чому й далі стара Росія, якою була, такою і залишається, ледь зрушена Столипіним і Струве, вона одразу ж замерзла й на посміховисько Європі та світові стримить самодержавна Імперія навпроти демократичних монархій пари, заліза й електрики, — якою була в вісімнадцятому столітті й у дев’ятнадцятому, така й у двадцятому, й на віки віків, Росія.

… Тоді Ніколай Бердяєв пише «Историю Льда» й пояснює по-своєму усі нещастя Росії в нових «Вопросах Жизни». Бердяєв потроху був і марксистом, але тепер він передусім палкий християнин та ідеалізує Історію. Тож він пише: Історія мала поточитися інакше. Вдумайтеся! Він пише: не так мало бути, істина була від нас прихована, ми живемо за часів Антихриста, сповнюється фальшива історія світу. Ну, власне, — ви дивуєтеся, і слушно дивуєтеся — бо ніби завдяки чому можна пізнати, що наша Історія інша? Інша від чого? Хіба дано нам уявлення про різні перебіги часу, дано дзеркало доль, щоб побачити в ньому життя не прожиті, війни не відбуті й Імператорів, які навіть ніколи не народилися? Ми знаємо лишень одну Історію: нашу власну. Так само, побачивши тільки одну тварину невідомого виду, годі зрозуміти, чи то цілковита бестія, у всьому подібна до своїх побратимів, чи якийсь вибрик і чудернацька потвора. Але, як я вже говорив, Ніколай Бердяєв ідеалізує Історію і зовсім не вважає, що годі її охопити людським розумом. Керують нею закони, подібні до законів природи, й не випадково діється те, що діється. Тобто не всяка послідовність подій можлива. Насправді, можливе тільки те, що конечне, — отож, епохи йдуть одна за одною за методом логічного висновку: Ренесанс із Середньовіччя, Просвітництво із Ренесансу, а не, наприклад, навпаки. Але! Але! Що далі пише Бердяєв: отож, на наших очах діється власне така неможливість! Тож реальність суперечить законам історії!

… Які, за його словами, такі, що наприкінці століття закінчилося у світі духу панування ідеї Ренесансу, й мусить настати відповідна зміна в світі тіла. Адже очевидно, що нова думка й мета й бачення майбутнього не постають мимовільно з руху матерії, а народжуються в дусі, й дух їх накидає чуттєвим буттям. Завжди, отож, те, що безтілесне, передує тому, що тілесне. Лише власне раби ілюзій, породжених капіталізмом і марксизмом, вірять у самовладність тіла. Що ви такі міни корчите? Та ж то свята правда! Вони раби! Якби вони були чесними, то не говорили би навіть від власної особи. Але якось так: моя рука, мій рот, моя голова. Тобто не «я народився», а «народилося тіло». Не «я кажу,» а «уста говорять», «голова каже». Ну що? Що? Ми всі раби, але не всі віддалися під владу тіла.

… Власне у Росії мав відбутися перелом — Росія ніколи повністю не вийшла з Середньовіччя, не було російського Ренесансу, тут епоха народжується і замикається, тут старе поєднується з новим. Ми дивимося на світ, на Захід, і бачимо кінець згоди на будь-який духовний лад, тепер усе там гониться або до крайнього індивідуалізму або до крайнього колективізму. Тож така революційна зміна мусила виявитися з духу в матерії. Вона не виявилася; зміни немає. Що трапилося, чому нічого не сталося? Та що ж, Росія замерзла під Кригою, і замерзла наша Історія.

… Тому що навіть коли реальність матерії бреше, то реальність духу каже правду, й саме тут слід нам виглядати ознаки такої Історії, якою вона повинна бути. Бердяєв їздив Європою, і в кожному номері «Вопросов Жизни» публікувалися результати його розслідування у справі матерії. Було там того багато. Хвилинку, нехай-но я прополощу горло від несмаку… О! Погляньте на оту модну панну, на оті мережива, китовий вус під шовками й сатинами, на отой стрункий силует у спідниці! Мода! В чому раптом ми знаходимо уподобання, яке в наших очах виглядає гарним, сповненим смаку й пристойним, а що ні, — як в одязі, як у меблях й облаштуванні домівок, так і в архітектурі? Трапляється, що побачиш світлини з метрополій Європи, з Америки. І що? Різниця помітна вже неозброєним оком. За десять, п’ятнадцять років — від моменту надходження Криги; і так, як пролягає межа, — до якої дісталися люті, — це найвиразніше. Уся Російська імперія, трохи на південь, Балкани, Скандинавія і Китай. Але воно поширюється градуйовано, як Зима, як холодні температури: тут тепліше, там холодніше. Бердяєв каже, що в кінцевому підсумку, хоча й дуже нерівномірно, а проте — заморожено всю земну кулю. Що, звісно ж, нема способу перевірити, ні в деталях описати. Ну, а те, що найбільшою мірою воно впадає у вічі у жіночому вбранні — о! — завдяки усім тим фітюлькам, фікушкам, фінтіфлюшкам… Якби ви коли-небудь мали змогу зазирнути в паризькі журнали мод…

— Я мала.

— Цілую ручки, панно добродійко! Панянка не гнівається, правда ж, за оте вказування пальцем, я зараз панянці все…

— Я чула. Ви правду кажете. Там у небуття відійшли корсети. Крій суконь зовсім інший, якісь просторі халати, вільно стікаючі шарфи, пояси, наче в баядерок, і рясно драпіровані петікоти — все, що monsieur Пуаре підгляне на Сході. Спідниці іноді ледь сягають колін, а іноді й колін не сягають; ба, й не спідниці взагалі — а jupe-culotte? Я не могла повірити, що дами дійсно таке носять.

— Отож бо! А чому ви, панночко, не могли повірити? Чому б вам самій так не одягтися?

— Ну знаєте… недоречно.

— О! А звідки береться у паночки в красивій голівці отой голосок, що підшіптує, що доречно, а що ні? Що назначене смаком, а що ні? Чому воно подобається, що вам подобається і не подобається, що вам не подобається? Га?

… І про це теж писав Бердяєв: не тільки, що морозить, але як морозить. Корсети, каже панна. Отож, у світі духу немає великої різниці між одягом, який сковує, стискає, та політичним гнобленням й утисками свободи слова. Така сама ідея проявляється скрізь, як лише може. Ми вже думали, що vatermörder і висока стійка відійшли в минуле, а тут, будь ласка, в Європі Криги вони знову вкрай популярні!

… І чому тут не сприймають винаходів, які там укоренилися? Чому так неохоче триває електрифікація наших міст? А автомобілі? Що ближче до Зими, то менше машин на вулицях. А той винахід кінематографу — чи ви, панно, коли-небудь бачили кіно, рухомі зображення? Може, в Варшаві. А книжки, які ми читаємо? А мелодії, які грають на балах і в салонах? Чому радіоапарати в Росії не купують? І небагато охочих розсилати голос і музику по домах бездротовим телеграфом. Я кажу щось не так? Пане Бенедикте?

… Отож, маємо Кригу та фальш замороженої Історії всупереч історичній необхідності. Бо якби не люті, каже Бердяєв, якби не люті, то ми б тут уже мали ту чи іншу революцію або самочинний занепад держави: кінець Росії у її старій іпостасі; ми мали би Росію, розірвану між крайнощами Післясередньовіччя. Але ж Росія і світ у будь-якому разі мусять через це пройти, щоб виконати волю Божу й наблизитися до Царства Його. Бо, як я уже вам казав, панянка може не чула, а це річ в усьому цьому найважливіша: що в Бердяєва увесь отой рух Історії та закони, які нею обертають, є проявом божественного задуму й наслідком єдиного факту в Історії, який неповторний і цілковито вирваний з-під законів матерії, а саме народження і смерти Сина Божого Ісуса Христа, — від чого починається справжня Історія Людини.

… А яким чином Ніколай Алєксандровіч Бердяєв про Божу волю так упевнено свідчить? Ви запитаєте, й слушно запитаєте. Не являється нам Бог у неопалимій купині, не посилає пророків, уславлених чудесами, не промовляє з небес. Але ж ми знаємо наше минуле, знаємо Історію, і дано нам розум, щоб розповісти її собі ясними словами. І с т о р і я — ц е є д и н и й б е з п о с е р е д н і й з а с і б спілкування Бога з людиною.

… І звідси маєте заморозників і розтальників, бо хоча й не всі, хто за тими фронтами політично орієнтовані в Думі й у газетних обмовах, читали Бердяєва, й не всі, хто його читав, йому повірили, проте їх загалом достатньо багато там, у Петербурзі, в Таврійському палаці й у Царском Селе, й у міністерствах, між дворянами и чиновниками, причому з обох боків: заморозників, певних у тому, що тільки люті боронять Росію від розвалу й кривавого хаосу, тільки Крига хоронить її від краху, й розтальників, які переконані, що, доки не виженуть з країни Мороз, жодна реформа не дасть результату, жоден переворот, революція і демократизація неможливі, й нічого не зміниться на краще в царині самодержця; їх достатньо багато, щоб скерувати політику своїх партій і товариств згідно з власними страхами. Але ніхто з тим і так відверто не виступить, бо й так ми маємо вже легіони святих старців, які вбачають у лютих Антихриста й руйнування світу, великі й похмурі апокаліпсиси…

— Мартинівців.

— Якби ж то тільки! Ви поляк, правда ж, та й панна з Привисленья, — ви маєте свої месіанізми, й вам, врешті, не чужий той голод, голод чого? Річ у тім, що в нас містика не закінчується на релігії. Ані не починається. Російський месіанізм запліднив і народників, і соціалістів, й анархістів, усі політики й потоки ідей у Росії випливають з містичних джерел — то чому ж по-іншому мало би бути з заморозниками й розтальниками? Ви можете собі уявити, що спадає на країну нелюдське лихо й обертає тут і там літо на зиму, міста й луги — на Сибір Сибіру, а росіянин не добачить у цьому руки Божої й тисяч духовних символів? Ха! Такого не може бути! Чи я вам, пане Бенедикте, не розповідав — розповідав чи ні? — про долю наших братів марксистів: той голод у нас такий великий, що все ми мусимо брати в абсолюті, тотально й догматично, — адже навіть матеріалізм став для багатьох релігією, я був знайомий з аскетами й містиками матеріалізму, у них бували видіння, тобто інтелектуальні осяяння, їм об’являлися докази неіснування Бога та інші священні аксіоми атеїзму, вони зазнавали логічного та історіософського екстазу.

… Панянка сміється, панянці здається, що це, ах, c’est tout à fait ridicule, але ставитися до цього слід цілком практично. Наші володарі добре знають оту недугу російського люду; російський обскурантизм має своє обґрунтування. У середині минулого століття міністр освіти князь Ширінський-Шахматов заборонив викладання філософії в університетах — знали, звідки реальна загроза. Але минуло кільканадцять років, й інший указ надходить із Петербурга: філософію дозволити, заборонити природничі науки. Бачите, панно, як воно в Росії хитається. Раз бере гору світ тіла, раз — світ духу. Але боротьба одна й та само.

… То що насправді криється за політикою заморозників і розтальників? Адже, якби не твори Ніколая Бердяєва, то вони б іншою метафізикою Криги надулися, це певно, як двічі по два чотири. От лише…

— Політика є функцією культури, а серцем культури є, на жаль, релігія.

— Слухаю?

— Дозвольте мені до вас підсісти? — доктор Конєшин зайшов з-за плечей Зєйцовa й загасив цигарку в попільничці у нього під носом. Зєйцов завмер у напівпанічному відруху, не знаючи, чи втиснути голову в плечі, чи підхопитися і втекти.

— Властиво, пане докторе, ми…

— Дякую.

Панна Муклянович була зайняла останній із трьох фотелів, розставлених довкола столика, тож доктор Конєшин схопив крісло з-під шафи з радіоприймачем і всівся боком, біля Єлени, яку спершу цмокнув у ручку, представившись у напівпоклоні. Панна сполохано глянула понад столом. А що б такого мало зараз початися? П’яний чи не п’яний, те, що він мав сказати, Зєйцов уже сказав: у нього можна й далі вливати алкоголь, але який у тому сенс? Щиро сумнівалося, що то саме Зєйцов є отим заморозницьким терористом. Якщо й справді заморозники керуються такою політичною ідеєю, то для того, щоб зупинити доктора Теслу та його машини, вони не послали би спитого екс-каторжника, — котрий усе-таки й сам якнайдалі від заморозницької думки. І справді, чи відмовилися б вони від того, щоб розкрутити рейки й пустити під укіс увесь експрес? Навіть якби в ньому їхала половина керівництва Сибирьхожета з родинами.

Доктор Конєшин заклав ногу на ногу; потяг шарпнувся, доктор схитнувся і знову розставив ноги. Притому він опустив руки на коліна, злегка нахилившись до засланця, — було в тій позі щось фальшиве, якась перебільшена реґулярність кінцівок, суперечна природі людини, природі людського тіла. Тільки тепер на це звернулося увагу — може, тому, що все ще лунали в голові слова Зєйцовa про таємні знаки тіла й закони фізіономіки, — щойно цієї миті зауважилося, якою геометричною симетрією назначений шановний доктор Конєшин: не тільки в укладі всієї постаті, бо це можна опанувати думкою, але й у вигляді самого обличчя, облямованого рудими бакенбардами (такими рудими, що майже червоними). Не було між тими бакенбардами нічого, що порушувало би симетрію фізії медика. Кожна зморшка, кожна волосина й кожен вигин обличчя відображалися справа наліво й зліва направо. Закліпалося. Може, очі обманюють, може, слабше світло вечірнього сонця з-за вікон не кидає сюди досить яскравого світла, мали би вже запалити лампи… Ні, правда зрозуміла окові: доктор Конєшин має тіло, симетричне, мов пляма на складеній удвоє картці.

Чому раніше цього не зауважилося? Про скільки ж аберацій і чудес люди не відають, неспроможні зауважити передусім природу звичайного.

Хухнулося у згорнуту долоню. Між пальцями замерехтіли тіні. Краще не курити тепер цигарок. Не плювати, не чхати, не кашляти.

Симетричний доктор свердлив поглядом бідного Зєйцовa.

— Я не впевнений, що я вас правильно зрозумів, пане…

— Зєйцов Філімон Романовіч, до послуг Вашої Вельможності, до послуг.

— Та-ак, пам’ятаю, пам’ятаю. Бо знаєте, я досить наслухався розмаїтих містичних баєчок, у яких завжди наприкінці виринали чиясь кривда й лихо. Я мав на руках кров, пролиту тими, хто в таке бачення задивлялися. І з того, що ви казали, той ваш Бердяєв, виявляється, ще один баламут в ім’я Боже, який зичить Європі й Росії кривавої революції…

— Це не так, це не так! — Зєйцов замахав руками, мало не струтивши карафку; перестрашений, він втиснув тремтячі долоні під пахви, схрестивши руки на грудях. — Це бич Божий, кара за гріхи! Катарсис! Така потреба — немає іншого шляху до епохи духовного оновлення!

— То це так Бог спілкується з нами? Щоб ми самі взяли в руки пістолети та ножі й почали вбивати наших братів і сестер?

Пані Єлена надула губки.

— Що ж, це було б не вперше, він уже давав такі накази. Щоб убивати.

— Та що ви кажете!

— От хоча б Авраамові.

У Зєйцова почервоніло обличчя, на губах йому виступила слина, й щось лихе сталося з його очима: вони почали тремтіти в оболонці повік, стріляючи поглядом то туди, то сюди, як випущений із рук садовий шланг, що випльовує воду в випадкових напрямках, — на доктора, на стелю, за вікно, на панну Муклянович, на більярдний стіл, на стелю, на доктора, на шафу, на килим, на годинник, на посуд, на стюарда, на попільничку, на панну, на доктора, на панну.

— Ви, панно, читали Біблію? Вам здається, що ви зрозуміли Слово Боже? Скільки годин ви провели над ним? Скільки днів, скільки ночей, скільки, скільки? Ви знаєте Слово, чи глухе відлуння Слова, яке з уст ваших лунає? Написано ж отак: Бог спокушував Авраама, й рече йому: Аврааме, Аврааме! Й каже: Ось я! І рече: Возьми сина твого, єдиного твого, що його возлюбив єси, Ісаака, та йди в Морія землю, та й принеси його там у всепаленнє-жертву на одній горі, що тобі речу.

Хухнулося знову, скориставшись тим, що співрозмовники відволікли свою увагу на Філімона Романовіча, котрий розійшовся у біблійно-пияцькому заспіві. Придалося б якесь дзеркало… Тут немає, але є з іншого боку більярдної зали.

Те, що бачиться цей потьміт, — ну, що ж, бачилося уже раніше потьміт Ніколи Тесли, коли інші не бачили. Тепер також не бачать; або навіть бачачи, не розпізнають, не звертають уваги. Ну, один лише Зєйцов. Може, тому, що він провів роки в краю Криги, може, тому, що був п’яний; може, з обох причин. А може, тому, що це Зєйцов.

Тож яке тут правило застосувати? Треба допитатися доктора Теслу. Ба, але Тесла сам небагато знає. Він сумнівається, запитує, шукає. Він експериментував на собі — чи на комусь іще? Як він відрізнить універсальне від того, що властиве тільки йому? Придалося би більше добровольців.

Щоправда, одного він знайшов. Кінчиком язика торкнулося піднебіння. Ще трохи поколювало. Перелічимо: раз, феномени світла; два, тактильні враження, оте печіння, свербіж, легкість голови, може й справді загальний приплив енерґії; три, ех, ще кілька годин тому висміялося б старого серба, а проте зараз, розшифрувавши лист польських соціалістів, — починається розуміти хворобливу залежність винахідника. Щоразу, вдаряючись головою об мур якоїсь проблеми, яку, здавалося б, годі здолати, він стикається із цією спокусою: крижлізний кабель і слоїк чорної солі або теслектрична динамо-машина — й, може, мур трісне. Як можна би його стримати? Простіше вилікувати алкоголіка.

А ось іще нове запитання: чи вони змішуються в організмі, вплив алкоголю і вплив теслектрики, і якщо так, то з яким результатом? Простягнулося руку до склянки. Тьмідина заморожує пам’ять, тьмідина випрямляє шлях думки, однак її ефект мало відрізняється від ефекту добрячого кминового лікеру.

— Та й пішли обидва вкупі. Каже ж Ісаак до Авраама, батька свого: Панотче! Він же каже: Що тобі, синку? Каже ж: Ось огонь і дрова, а де ж овеча на всепаленнє? Каже ж Авраам: Бог обмислить собі ягня на всепаленнє…

Ковтнувши решту горілки, відкашлялося у тильний бік долоні. Порожня склянка, відставлена на стільницю з пожовклої кості, спливала веселкою рожевої, кармінової та помаранчевої барв. Траса Транссибірського експресу пролягала тут із північного заходу на південний схід, і за вікном ліворуч, а праворуч від потяга нависало над пласким обрієм, над азіатськими рівнинами й розмитими у небі хмарами — Сонце, червоне яйце, Сонце, наче слива з конфітур, що спливає на видноколо лікерними соками, призахідне Сонце, якому моглося тепер поглянути просто в білі зіниці й не осліпнути; дивитися упродовж довгих секунд не кліпаючи й жодні кольорові плями не заливали зображення після відведення погляду. Один, два, три, — отож, це четвертий прояв. Як довго ще? Годину? День? Одне ураження чорним струмом, чи більше, — скільки потрібно? Перш ніж це справді увійде в кров.

Не було кольорових плям на очах — але за мить зауважилося, на що, на кого тепер дивиться, з ким обмінюється поглядами. Капітан Прівєженський дивився понад краєм карт. Він сидів біля дальшого кінця більярдного столу, спиною до курильні, від столика Зєйцовa його відділяло яких шість-сім метрів. Звісно, розмову він чути не міг — але й не чулося розмов гравців. Чи балакали вони про сумнозвісного Бенедикта неграфа Ґ’єро-Саського, героя єкатеринбурзької стрілянини, який тепер напивається на очах у всього люксу в товаристві каторжника-комуніста? Капітан посміхався у вуса, кидаючи банкноти на зелене сукно. Він щось сказав, не відводячи очей. Гравці протяжно зареготали. Втеклося поглядом. Призахідне Сонце міцно припікало, певно тому обличчя так пашіє.

— Зв’язавши Ісаака, сина свого, положив його на жертовнику зверху на дровах. І простяг Авраам руку свою, щоб узяти ножа заколоти сина свого…

І навіщо ще тут сидіти, виставляючи себе на посміховисько? Акурат упіймається аґента заморозників! Нехай панна Єлена провадить свої розслідування, якщо їй так подобається у це бавитися. А якщо тим взагалі журитися, що насправді варто було би її від цієї справи якось відговорити: якщо припустити, що отой таємничий аґент існує, а пан Фоґель слушно розповів про його наміри, — то коли заморозник радше допише собі нову мету до списку: залишений у спокої, чи з аматорами-детективами на карку?

Наче мало клопоту зі справді важливими загадками — від яких неможливо втекти, годі сховатися, вони не минуться після того, як пасажири зійдуть із потяга, наче порожній спогад. РОСІЯ ПІД КРИГОЮ, УСІ ЗАСОБИ — ТАК. УВАГА: МОЛОДІ Й РОЗТАЛЬНИКИ ПРОТИ ЗИМИ! БОРОНИ ЛЮТИХ! Чи ж не тільки петербурзькі фракції, а й польські бойовики вірять у ці марення? Ба, лист звучав зовсім як наказ для батька — наказ для Історії — зробити те, й те, й те; покрути-но лютими, щоб Крига скувала Історію, як вони собі замислили. ВІДЛИГА ДО ДНІПРА! Нанесли йому лінію на мапу! Неначе йому під силу було обрати той чи інший перебіг минулого, тобто — сплив Криги. Вони це уявили собі безпідставно, чи батько пообіцяв їм це? Чи сказав він, що власне для того вибирається до лютих? Це дуже схоже на нього.

Навіть гірше! Обперлося розпашіле чоло на затиснутий кулак. Гірше, ба навіть гірше, адже те, що про це знає Польська соціалістична партія, то ще нічого, — але якщо про це знає Міністерство Зими? Якщо знають росіяни, їхні розтальники й заморозники? Оті, з ґатунку Пєлок, подібні на Зєйцова, настоящие політичні фанатики? Тож давно б уже батька убили! Якби могли. Може, є якась перешкода. Чи батько ще живий взагалі?

У пам’яті виринув спогад про розмову з надзвичайним комісаром Прайсом В. В. «Чи Філіп Філіпович Ґерославський живий! Чи живий він!». І його поведінка. І як той випитував: «Коли востаннє озивався ваш батько?» Він не знав, чи вірити, чи ні. Отримав доручення, мусив виконати. У що його втаємничили? Скільки він уже здогадався? До якої фракції сам належав, чиєю був людиною? Раппацький, міністр Зими, начебто є запеклим розтальником (іншого не поставили б на чолі Зими), але це нічого не означає: він може бути розтальником у політичних питаннях, проте нітрохи не вірити в історичну проекцію Бердяєва.

А якщо оті варшавські спогади істинні (якщо не походять із суперечного минулого), то істинно й те, що люди Прайса негайно послали на вулицю свого чиновника в ролі Ангела Хоронителя. Вони побоювалися витоку — знали, що витік трапиться. З царської управи — як могло не трапитися витоку? Якщо навіть пілсудчики саме так довідалися про все, за словами листоноші-сухотника.

Вот, наступна загадка: чи, бува, пілсудчики не знали про все раніше? Забули про батька, чи що? Листоноша також казав, що вони багато років не мали з батьком жодного контакту. Еге ж! Сам зміст листа суперечить цьому. Проте щось мусило трапитися, що Зима раптом надсилає до варшавського представництва терміновий наказ із квитком першого класу на Транссиб. Щось мусило — що саме?

Нікола Тесла?

— Се Господнє слово — за те, що вчинив єси таку річ і не пощадив єси сина свого возлюбленого мене ради. Велико благословлю тебе, й намножу твій рід як зорі небесні, і як пісок узкрай моря, і внаслідує потомство твоє царини ворогів своїх. І благословляться у потомстві твоєму всі народи землі, тим що послухав єси голосу мого.

… Така історія наказу Божого Аврааму. Щоб він зв’язав й убив свого сина. Чи знаєте ви юдейську традицію — не знаєте, — отож, іншим є розуміння зв’язування Ісаака, акедат Іцхака, і багато різних речей каже тут Бог Авраамові та людям, які читають цю історію з чистими помислами. Якщо читають! Якщо мислять!

… Є талмудисти, які анітрохи не бачать тут наказу — але прохання. Бог попросив Авраама; Авраам міг прохання не задовольнити, але задовольнив, а оскільки він задовольнив Божий ненаказ, тому Бог його нагородив.

… І є талмудисти, які зовсім не називають того випробуванням. Чи ж міг Бог не знати його результату? Міг не знати, що вчинить Авраам? Бог знає. Хто ж тут кого випробовував?

… Є й ті, хто вважають це вирізненням Авраама Богом. Знак для майбутніх поколінь й урок на вічність: ось маєш уже ніж, прикладений до горла, лежиш зв’язаний на камені, й власний твій батько ось-ось тебе заріже, — не розпачуй, однак, довіряй Богові, довіряй до кінця і будеш врятований, — Він може врятувати тебе з будь-якої скрути.

— Очевидно, що насправді, тобто якщо така річ дійсно трапилася в історії єврейського народу, — сказав спокійно доктор Конєшин, — йшлося в ній про ту єдину зміну звичаїв євреїв: щоб вони припинили людські жертвоприношення, ріжучи натомість тварин.

— Про що ви кажете! — вжахнулася панна Єлена. Схвильована, вона вийняла носовичок і витерла чоло. Її бліда шкіра здавалася трохи менш блідою. — Талмудисти такі, талмудисти сякі, але ж є тут одна страхітливість, яку не вдасться оминути піднесеними словесами, бодай навіть тисячу євреїв тисячу років сиділи над священними книгами. Випробування, — а певно, що випробування: випробування праведности Авраама. Й Авраам не витримав його! Авраам не справдився! Чи є вчинок, що більше суперечить будь-якій моралі цього світу, ніж убивство кимось із батьків власної дитини? Ви такого не знайдете; Бог знав, щó веліти у випробуванні. А що чинить Авраам? Не зморгнувши оком, іде вбити свого сина! То це має бути зразком? Чого, питаю я вас! Навіщо нам така притча?!

— Зауважте, панно, які тут усі напрочуд покірливі, — сказалося, погладжуючи вуса. — Ісаак Авраамові, Авраам Богові. Котрий також, урешті-решт, є батьком Авраама. Це розповідь про сліпу вірність.

Разом зі схрещеними на грудях руками й блукаючими очима захитався у фотелі, немов у молитовному трансі, Філімон Романовіч.

— Суперечить моралі, кажете, панянко. А якою була мораль Авраама? Слово Боже. Чи бачите ви ці роздоріжжя? А тепер послухайте мене, панно! Я віддам вам управління цим потягом, у ручки ваші передам стрілочний перевід на нашому шляху. Тож поїхали:

… Ліворуч: Бог заборонив убивати, бо вбивство є злом. Праворуч: убивство є злом, оскільки Бог заборонив убивати. Й куди ви переведете стрілку?

… Ліворуч: значить, добро і зло не залежать від Бога — Бог їм підкоряється, і ми їм підкоряємося. Бог усевідаючий знає, що вбивство є злом, тому дав таку заповідь: Він пильнує, щоб ми не чинили зла. Тоді й справді Він сам також не може заповіді порушувати або змінювати. Тільки, якщо не від Бога, то від кого, від чого походить Декалог, звідки саме такий поділ на добро й зло? Й чому б йому не бути іншим? Га? Можете мені сказати, панно? Без отого знання, без твердого фундаменту ми одразу ж загубимося на цій землі, провалимося, наче в болото, покинуті напризволяще, бо хто коли сам себе витягнув із болота? Це шлях у прірву, якщо ви, панно, підете туди, в Країну Беспризорных, і немає звідтіль вороття.

… Праворуч: а коли ми на ту землю ступимо, то мусимо бути готові, що будь-якої миті Бог може сказати: убивство — це добро, а зло — о! — це пересування потягами й куріння цигарок, — і з цієї хвилі власне таким буде добро й зло, оскільки саме Бог є єдиною і найвищою рацією моралі, й немає санкції понад Богом. Це земля самодержця душ, це Країна Царя.

— Отож, отож, — затнулася панна Єлена, — отож, ви кажете, що коли Він встановив Десять Заповідей, то Він також може сам собі будь-якої миті заперечити? Бо що б Він не велів, усе одно це буде добре, адже так Бог велить. Так? Так?

Вихилившись із крісла, делікатно взялося панну за лікоть.

— Немає жодного протиріччя. Пан знавець Біблії поправить, якщо я помилюся, — правда ж, Філімоне Романовічу? — Але, наскільки мені відомо, прошу послухати, панно Єлено, суперечности тут бути не може. Бог спілкується з людьми за допомогою наказових речень. «Не убий». «Убий». «Не чини перелюбу». «Ідіть і розмножуйтеся». Наказові речення ніколи не суперечать одні одним, так само, як запитальні речення. Суперечними можуть бути щонайбільше речення, що розповідають про наказові речення: «Він сказав, щоб убивати», «Він не сказав, щоб убивати». Але самі накази можна тільки виконати, чи ні, — вони не можуть бути суперечливими. Велить не вбивати. Ви підкоряєтеся, або ні. Велить убивати. Ви підкоряєтеся, або ні. Накази надходять один за одним, немає жодного протиріччя. Той, чию волю ви зобов’язані безумовно виконувати, не зобов’язаний пояснювати свої наміри. Самодержець завжди правий, незалежно від того, чи його новий наказ суперечить попередній інструкції, чи ні. Як ви гадаєте, панно, чому Ніколай Алєксандровіч так упирається тому, щоб ухвалити в Росії бодай якусь конституцію?

— Отож, отож — це для вас нормально? Ви не вважаєте цю історію жорстокою і аморальною? Не бачите її огидності? Хай там як, але ви мені тепер не втечете! — Я хотів було забрати руку, але вона її вчасно зловила й тепер тримала в потиску. Панна Єлена цілком відвернулася від Зєйцовa, від доктора Конєшинa, за один удар серця, одне схрещення поглядів перетворила цю розмову в особисту: вона не говорила ні з ким іншим, ніхто інший не чув, навіть якщо слухав. — Що б ви вчинили на місці Авраама? Послухалися би наказу?

Чому збентеження не каламутить думок? Чому сором не заплутує язика й не змішує слів? Чому голос спокійний і погляд упевнений навперейми її поглядові? — Чому обличчя не зраджує супроти її обличчя?

Тьмідина циркулює у венах, іскрить у мозку, плине під шкірою.

— Що б я зробив. Не ображайтеся, панно, — ваше запитання мене аж ніяк не стосується. На місці Авраама! On ne peut être au four et au moulin. Бо моє місце зовсім інше, я дивлюся очима Ісаака. Для нього не має значення усе те, що ми тут так мудро й бездушно обмірковуємо: чи просив, чи велів, чи випробовував, чи мав Бог право, чи Собі не суперечив… Що мені до того! Я лежу на вівтарі. Нічого не знаю. Знаю, що батько обманом мене сюди привів, зв’язав і хоче вбити, й уб’є.

… Й уявіть собі, панно, уявіть собі, що — я хочу жити! Я не хочу вмерти на цьому камені! Я звільняюся від пут. Тікаю. Батько переслідує мене з мечем. Наздожене, вб’є. Він старий, я маю шанс. Але, скажіть-но мені, панно, чи маю я право захищатися? Чи вчиню я негідно, боронячись від батька, який хоче принести мене в жертву? В чому би тут полягала провина Ісаака?

… І чи була би для нього якась різниця, якби він дізнався поза всяким сумнівом, що Авраам чинить усе це з волі Божої?

— Ви мене питаєте, — я добре це чую, — ви мене питаєте, ч и м о р а л ь н о д о п у с т и м и й с а м о з а х и с т п е р е д Б о г о м?

— Бог не може вчинити нічого злого! — гукнув хтось з-за Зєйцовa. Піднялося погляд. Притулившись до стіни, в хмарі тютюнового диму стояв Юнал Таїб Фессар, темно-пурпурове сонце віддзеркалювалося на його голому черепі, він ще трохи нахилився до столика, до співрозмовників, згромаджених довкола нього, й з’явився увесь, облитий карміновими відблисками, немов стікав кров’ю від самої верхівки голови. — Встаєш проти Бога, встаєш на бік Сатани!

— Бог-Цар, — буркнув симетричний доктор. — Він, так, він, далебі, «не може» вчинити нічого злого. Що б він не чинив, він чинить добро, бо то Він чинить.

Вирвалося руку від панни Муклянович. Проте погляд не увільнився, він зостався біля турка. На товстих губах пана Фессарa мерехтів — то з’являвся, то зникав — провісник глуму, натяк на ядучу іронію. Уже бачилося подібний вираз темношкірого обличчя, уже булося свідком неприхованого на ньому самовдоволення: ніч, кружляють сніжинки, важкий ціпок у руці, єкатеринбурзька вулиця, кров на льоду. Є щось таке в сатисфакції від зла, що зумовлює, що ми не можемо цього задоволення притримати для себе, навіть коли здоровий глузд підказує інакше, коли це загрожує нам украй прикрими наслідками — ми мусимо дати якийсь знак, протягнути нишком алюзію, або принаймні власне криву посмішку: це я! це через мене! моє! я, я, я! Тим часом, коли благодійникам вистачає чужої радости, усвідомлення самого вчинку, спогаду про звеселіле обличчя обдарованого: добро самодостатнє.

А тепер турок навіть не надто приховував своєї іронії. Коли доктор Конєшин обернувся до нього, купець йому підморгнув.

— Ви так кажете, — жахнулося мені, — гаразд, ви в це вірите, — але що б ви насправді вчинили?

— Бог є Бог.

— Ви б не боронилися, якби він прийшов вас убити?

На це Юнал Фессар випростався, і відірвався від стіни, й, вийнявши цигару з уст, заходився сміятися. Але як він сміявся: він не хихотів, не реготав, не сміявся звично — він рикав сміхом, трусився і заходився якимось вовчим виттям, яке глушило й голоси картярів, і звуки піаніно з сусіднього вагона, й сам галас швидкого потяга. Доктор Конєшин аж підвівся і відійшов від столика, придивляючись до нападу веселощів у турка з клінічним інтересом. Мусила власне закінчитися партія на зеленому сукні, бо також підійшли зацікавлені картярі; враз постали тиснява й сум’яття, коли ті почали запитувати про причини веселощів. Скористалося моментом, щоб протиснутися до дверей. Доктор мовчки дивився.

— Трапилося і так, — бурмотів тим часом, розгойдуючись у ритмі потяга, Філімон Романовіч, — трапилося Якову неподалік від броду Ябок мірятися силою з Богом, і коли схопив він Його борецьким захвáтом, то тримав усю ніч, поки Сонце не піднялося над землею, і як схопив його! — аж Бог уліг, і, скорившись, поблагословив Якова, переможця Свого; тож і так трапилося, так трапилося, так, так.

Хтось протиснувся ззаду, напосів на плечі, прошепотів просто у вухо.

— … вас побачити ще сьогодні. Якщо ви, попри все, людина чести.

Озирнулося: Дусін.

— Чого ви знову хочете?

— Княжна пані…

З іншого боку повисла на рамені панна Муклянович. Шарпнулося з роздратуванням. Вона важко намагалася відсапатися, підшукуючи слова.

— Те, що я чула, пане Бенедикте, а це ж зовсім не мусить бути вся правда, але він сам майже зізнався, що вірить тому Бердяєву…

— Просто погляньте, панно, на нього.

Зєйцов знову вийняв старе фото й, глибоко поринувши в алкогольне марення, хитався над нею, згорнувшись у дугу, майже притиснувши носа до потрісканої поверхні тьмяної світлини. — Красива, красива вона була. — Ось, новонавернений революціонер, істинна людина російської идеи — син без матері.

— А зрештою, навіть якщо так, панно Єлено, заради Бога, він розтальник до скону, заслонив би Теслу власними грудьми. Йдемо.

— Але! Якраз навпаки — адже коли йому сказали, що ваш батько розмовляє з лютими, то він тепер може мати тисячу мотивів, щоб чигати на ваше життя.

— Про що ви, панно! Фоґель говорив про заморозників — так, чи ні? Йдемо!

Нічого не вийде, в інше плече вчепився кігтистими пальцями таємний радник.

— Ваш батько — що вона каже? — Ваш батько — з лютими?

— Відпустіть!

— Ваш батько розмовляє з лютими?!

— Тихо!

На жаль, Юнал Фессар уже перестав сміятися і не заглушив радника Дусінa. Його почули, може, й не всі, але доктор Конєшин — напевно. Він схопився, наче його вкололи острогою, повертаючись на каблуках, уже пильно схилившись, очі великі (симетричні), руки наполовину піднесені (симетрично), крик на устах.

Але він теж блискавично одумався, відступив назад, відвів погляд, промовчав.

— Що означає оте «розмовляє з лютими»? — молодший із братів марнотратних зморщив чоло, аж йому світла чуприна мало не наїхала на самі брови. — То люті г о в о р я т ь?

— Знову людей обманюєте, соромилися б! — обурився Алєксєй Чушин.

— Я оце власне міркував, що ж буде нині, — сказав капітан Прівєженський, цідячи слова на низькій ноті. — Я уже хотів побитися об заклад, але наш самозванець перевершив самого себе. Син повірника лютих! Chapeau bas.

І знову всі дивилися. Але цим разом не було куди тікати, не було жодного відкритого шляху; оточили, замкнули, поставили до стінки.

Панна Єлена стискала моє плече.

— Вибачте, вибачте, вибачте, я не хотіла, вибачте.

— Може, граф розповість нам про це? — продовжив капітан з терпким глумом. — Ну ж бо, розкажіть! Такий собі зразок польського ґонору, пихи й праведности, — не те, що ми, як це ви сказали? «Фальшиві, улесливі, лицемірні, гнучкошиєнки».

Чи посміхнулося? Можливо. Чи вчинилося б щось енерґійне, рішуче, якби не Єлена біля одного плеча, а Дусін біля другого, — щось: стрибнулося б через фотель і столик, кинулося у Прівєженського попільничкою, вхопилося за Ґросмайстера — чи вчинилося б? Можливо. А що такого би сказалося? Рота ж бо не заклеїли. Що би сказалося — нехай скажеться!

Та, отож, не сказалося нічого.

— Пан граф не удостоїть нас поясненням? — капітан Прівєженський застебнув мундир, зсунув з пальця офіцерський перстень-печатку. — Ні, пан граф мовчатиме з гордовитою посмішкою, поки наступний нещасний не обманеться його натяками та недомовками й оцим гордим поглядом, як бачите, шановні, лише в цьому одному він казав правду, немає в усьому світі пихатішої нації, ніж поляки.

Він зробив півкроку вперед і рукою умлівіч: справа по лівій щоці, зліва по правій щоці, правою рукою в щелепу, аж голова сіпнулася назад.

Капітан Прівєженський витер руку носовичком.

— Так. Добре. Промовчати на відверту брехню — це як самому збрехати. Але… Так. Вибачте, панно, панове.

Розвернувся й пішов.

Усі жадібно витріщалися. Здавалося б, із відразою, начебто жалісливо, ніби зніяковілі, та кожен крадькома впивається поглядом в обличчя жертви, шукає її очей, на бодай тінь гримаси приниження роззявлюючи схвильовано рота, готовий проковтнути той біль, те приниження й той сором, той сором, найсмачніший. Це відрух тіла: співчуття — спільне відчуття болю, але й спільне відчуття задоволення того, хто б’є.

Юнал Фессар кинув цигару між графинчиком і склянками, протиснувся поперед Чушина, відштовхнув таємного радника, і далі приголомшеного.

— А що так стоїте, сумні пахолки? Розступіться!

Він безпардонно усіх розштовхав, тягнучи за полу й комір. Другою рукою він подав носовичок. — Утріться, пане, вам розквасили носа, сорочка, шкода сорочки. — Притислося хустинку до ніздрів. Не чулося, як тече кров, не відчувалося болю від ударів, ані від розтятої шкіри. Тільки ноги трохи тремтіли й потяг трясся наче більше, ніж зазвичай.

За міжвагонним переходом зупинилося, спираючись плечем на зачинені двері купе. Допіру тепер, коли хотілося проковтнути слину — важку, липку, зимну, — зрозумілося, що то не слина тече піднебінням і клеїть стравохід.

Віднялося носовичок від обличчя, подивилося на червоні плями. Думки простували вперед з лунатичним спокоєм. А якби узяти й спалити ту кров у полум’ї тьмічки…

Закліпалося. Сонячний пурпур вливався крізь вікна в коридор, усе потопало в теплих променях заходу: пан Фессар, його лисина барви червоного дерева, візерунчасті хідники люксу, темна дерев’яна панель.

Відкашлялося.

— Дякую.

— Дивно все це напрочуд, — зітхнув турок. — Сам уже не знаю, у що вірити. Скажіть мені, нас ніхто не чує, ми тут тільки вдвох, — Ви можете говорити? Ви добре почуваєтеся? — Скажіть-но мені: ви маєте оту технологію, чи ні?

Піднялося голову.

— Це ви викинули з потяга Пєлку.

— Що? Кого? Що? Що?

Простягнулося до нього руку із закривавленою хустинкою; він гнівно її відштовхнув. Потяг шарпнувся, турок стрибнув уперед. Вперлося грудьми в стіну, вбилося лікоть у ребра Фессарa. Зблиснув перед очима затиснутий кулак. Два тіла забилися об двері купе й бічну стінку коридору, прикрашені скульптурами окуття, металеві рами, скло, дерево й крижлізо. Він задихався і сичав крізь зціплені зуби — чи слова якісь турецькою мовою, чи прокльони, погрози, імена святих? Потяг мчав, тук-тук-тук-Тук. Звільнивши поли піджака, штовхнулося турка в груди. Він полетів назад, хотів схопитися за клямку вікна, не вхопився, вдарився об одвірок і впав, як підрубаний, склавшись у позі чи то навпочіпки, чи то навколішки, з руками, заломленими за спину, безвладно звішеною головою, зім’ятий у химерний крендель кінцівок у вузькому коридорі Транссибу. Яскравий кармін розливався по гладкому черепі, мов цукрова полива, — червона рідина в червоному світлі. Піднялося носовичок.

— … зачекайте, пане Бенедикте, це моя провина, я…

Панна Єлена зупинилася у переході, важко дихаючи, з рукою, що рухалася у збентеженому жесті — жест згас, рука впала на уста панни, тамуючи окрик.

Єлена поглянула на нерухоме тіло Юнала Фессарa — а вираз її хворобливо блідого обличчя був дуже серйозний, очі не кліпали, вдих, видих, вдих — вона підняла голову, озирнулася і притулила вухо до дверей найближчого купе. Із зібраних у кок чорних кучерів вона вийняла тонку шпоньку. Відсунувши стопою у шкіряному черевичку ногу турка, яка перегороджувала коридор, вона вклякла перед тими дверима і за п’ять ударів серця відчинила шпонькою люксівський замóк.

— Ну вже! Хапайте його! Усіх запросили на вечерю, уже йдуть! Ви за руки. Негайно! Всередину.

Сказавши це, вона вхопила труп попід коліна.

Про приховані таланти панни Муклянович та інші неявні питання

За п’ять ударів серця вона відчинила шпонькою люксовий замóк.

— Ну вже! Хапайте його! Усіх запросили на вечерю, уже йдуть! Ви за руки. Негайно! Всередину.

Сказавши це, вона вхопила труп попід коліна. Сховалося хустинку до кишені й схопилося його під пахви. Панна тягнула, проте він був дуже важкий і громіздкий, і складався — тіло, кінцівки, голова, — наче поламана лялька, постійно чимось чіпляючись за одвірок, хідник, меблі всередині купе. Майже сподівалося почути приглушений стукіт, як дерев’яного манекена. Врешті штовхнулося його з усієї сили на підлогу біля ліжка; він склався навпіл. Панна Муклянович підібрала спідницю, оголивши литки в білих панчішках, щоб перестрибнути назад над тілом. Вона рвучко штовхнула двері, замикаючи їх, мабуть, в останній момент, — одразу потім почулося голоси й кроки, й хтось навіть забився об стінку купе, проходячи повз нього. Єлена вже не демонструвала хворобливої блідости. Притиснута плечима до дверей, вона дуже хутко дихала, бюст підносився у ядушному ритмі: кожен її неглибокий віддих ще більше тамував наступний віддих. Їй довелося почекати хвилину, щоб насилу вимовити слово.

— Пляма.

— Що?

— Кров!

Торкнулося зліплених уже тужавою кров’ю вусів.

— На хіднику в коридорі! — зашипіла Єлена.

— Але то могла би бути й моя, чи не так? Так подумають.

Вийнялося носовичок і притислося до носа.

— Добре. — Видихнула панна Муклянович. — Чиє це купе?

Скосилося очі понад носовичком. На секретері стояла дорожня друкарська машинка з вкрученим папером, поруч лежав стос товстих книжок. На постелі — чоловіча піжама з орієнтальним узором. Із поставленої під вікном скриньки стирчала щітка для одягу та дерев’яна дошка.

— А як захоче по дорозі на вечерю зайти за чимось для себе?

Прицмокнула язичком.

— То шибениця.

Вона підійшла до вікна.

— Допоможіть мені.

Смикнулося за ручку. Панна Муклянович потягнула раму до самого долу. Вітер ударив із шумом і свистом; аркуш в машинці залопотів, як прапор, трфффрр, ковдра відгорнулася з подушок, а дверцята ґардеробної шафи траснули об стіну.

Поглянулося на турка й сілося із зітханням на постелі.

— Ми не зуміємо. Він занадто важкий. Це півтора метра від підлоги. Хтось побачить.

— Це хто ж? Що побачить? Пане Бенедикте!

— Скільки ми намучилися, просто щоб пересунути його сюди! Ви собі це уявляєте: ногами чи головою стирчить такий напівтруп в Азію і метляє рученятами на вітрі. А коли ми увійдемо в поворот, то вистачить будь-кому визирнути крізь шибу.

— Ви незрівнянні! Просто «Ода радості», клянусь перед Богом.

— До того ж він встиг забруднити килим.

— Сидіть тут далі з опущеними руками, то він тут зігниє, і квітки на ньому виростуть.

— Ха, ха, ха.

— Але, будь ласка! — вона ображено обтрусила долоні. — Я не нав’язуюся. Пан Бенедикт може продовжувати за своїм власним планом, вибачте, що завадила. — Вона рушила до виходу. — Ну, так, справді час вечеряти. До побачення.

Не встаючи, упіймалося її за стан. Вона втратила рівновагу, коли вагон захитався; стиснулося панну ще міцніше, притому знову впускаючи носовичка.

— Що ви собі дозволяєте!

— Ми, вбивці, відомі свободою звичаїв. Є там чисті аркуші?

— Кілька.

— Треба якось витерти цю кров. Наскільки можливо. І щоб вона не всякала в килим. Уявіть собі, панно: повертається людина до власного compartiment, а тут, на підлозі, невідь чому, велика пляма крови.

— А труп — у шафі? Всі бачили, що турок вийшов з вами.

— Прошу мені їх подати.

Вона витягла стос аркушів, притиснутих до стільниці французьким словником. Поглянулося. Половину першої сторінки займав гідрографічний опис околиць Тюмені (багато струмків і річок, довгі водні шляхи) сухою французькою, написаний з великою кількістю помилок, закреслень іксами цілих слів і літерами, набитими поверх літер; далі бігло багато рядків односимвольних рядів: aaaaaaaaaa, bbbbbbbbbb, cccccccccc et cetera.

— Але чистими, залиште ці. Бо зрозуміє, що хтось узяв.

Зім’явши в руці аркуш, похилилося над головою Фессарa.

— І що, він більше цим зворушиться, ніж калюжею крови перед ліжком?

Панна Єлена дивилася згори, вказуючи пальцем.

— Тут. І тут. І тут. Тут, тут, тут. Отут! Тут теж.

— Я починаю розуміти бідного Макбета, — простогналося.

— Покваптеся, пане Бенедикте, він урешті-решт повернеться з тієї вечері.

— Ух. Вимажуся, як м’ясник.

— Ну, але ж капітан розбив вам носа, у вас є алібі, — вона нахилилася. — Я не бачу, де тут рана? Поверніть його.

— Хвилиночку.

Стерлося кров зі шкіри черепа і з килима під ним; усе одно залишилася пляма, але яскравий узор принаймні частково її маскував. Схопивши під підборіддя, притислося голову турка лівою скронею до підлоги. Кров текла з порізу над правою бровою. Простяглося руку за наступним аркушем.

— Якщо ми вже його обкрадаємо, — відволіклася панна Муклянович, — то, може, він має тут під руками рушник, теж його викинемо, не залишиться сліду.

— Та ясно, слід відразу зірвати з підлоги килим.

Труп застогнав і розтулив уста.

Підхопилося на ноги.

Панна Єлена під враженням від цього аж присіла на секретері, скидаючи з нього книжки й папери.

— Ви його не перевірили?!

— Я не встиг. Панна одразу…

— Він не встиг!

— Зрештою, ви самі бачили. Труп, як живий. Тобто як мертвий. Тобто… Дуже переконливий небіжчик, оце я хотів сказати.

— Пульс! Або хоча б подих! Будь-що!

— Він не очуняв, коли ми його сюди тягли.

— Ви краще дайте на месу на знак подяки, замість скаржитися.

— Я не скаржуся. Я просто… Передусім, то був нещасний випадок. Це панна зробила з нього вбивство!

— Що я чую?..

— Так! Ви одержимі! Вбивства, розслідування, детективи! Тож коли тіло в крови, то це, звичайно ж, труп. А як труп, то це, безперечно, вбивство. Дурнувата випадковість, але з’являється панна Єлена, і за півтори хвилини ми вже намагаємося позбутися трупа, ми спільники. Саме про це я казав, коли ви мене висміювали! Так і перетинаєш Лету убивцею, не вчинивши жодного вбивства. Зрештою — я так само став отим клятим графом. І Бог знає ким іще.

— Ну, якби ми викинули його з вікна рухомого потяга, вбивство було би безсумнівним.

— Панна би викинула.

— Але ж я сама би його ніколи на підняла.

— Але ж ви хотіли!

— Я хотіла допомогти! Невдячний! Крижане серце! То я йду на злочин, а той…

— А вас хтось просив? Ні! Чого ви взагалі від мене хочете?! Сама прийшла і добивалася у двері! Хто б таке бачив! Де вас так виховували! А тепер теж — нав’язуватися, з трупом…

— Ви б стояли над ним і руки заламували: а може, він мертвий і не мертвий, а може, повісять і не повісять, а може, я дриґатимусь на три чверті, тьху, чоловік з нулезначними яйцями!

— Та ще й мова непристойна, так, так, прошу попуститися, прошу!

— У-у, сволочь!..

Юнал Фессар сів, обмацав голову, закліпав, потім підніс погляд на тих, хто вигукував над ним польською незрозумілі обрáзи.

— Excusez-moi, mademoiselle, mais je ne comprends pas

Панна Муклянович стурбовано припала до нього.

— Ми так непокоїлися! — вона обережно доторкнулася розтятої шкіри. — Кістка не тріснула, це найголовніше. — Вона подала торговцеві руку. — Можете підвестися?

Взялося турка за другу руку.

— Обережно. З ураженнями голови ніколи нічого не відомо, — також перейшлося на французьку. — Ви чули власне, яка різниця у поглядах виникла: чи варто взагалі вас рухати з місця, лікарі зазвичай кажуть, що ні, але ж потяг, і все одно трясе, треба було б послати за доктором Конєшиним, як ви себе почуваєте, послати по нього?

Пан Фессар приліг на постелі; спершись в узголів’я і притиснувши до рани поданий Єленою її батистовий носовичок, він роззирнувся дещо притомніше.

— Зачекайте. Пан Ґ’єросаський. Панна…

— Єлена Муклянович.

— А так, я пам’ятаю. Зачекайте.

Він провів пальцем по лобі, подивився на зібрану на пучці червінь.

Втретє піднялося впущену хустинку. Пан Фессар подивився: він упізнав свою власність і підвів погляд. Його обличчя скривилося.

— То отакої! — буркнув він. — Про це вам ідеться!

Панна Єлена вже збиралася було присісти поруч із турком, але роздумала. Вона стала біля вікна, вітер смикав її блузку, шарпав мережива.

— Про що нам йдеться?

— Шановний пан Фессар, — сказалося поволі, перевіряючи, чи врешті припинилася кровотеча з носа, — дуже розсердився, коли я висловив припущення, що то він відповідає, мгм, за таємниче зникнення з потяга Мефодія Карповича Пєлкі.

— Пєлкі! — фиркнув турок. — Що за Пєлка, сто чортів!

— Шановний пан Фессар, — сказалося, кинувши йому закривавлений носовичок, — з невідомих мені причин втовкмачив собі, що я знаю, або перебуваю у спілці, яка знає секрет, мгм, вирощування крижліза у надрах Краю Лютих.

— З невідомих причин! — вигукнув турок і схопився за голову через очевидний біль, і незабаром він продовжив уже пошепки: — Ви дуже ясно давали це зрозуміти. За картами. Згодом. А ті люди в Єкатеринбурзі. А князь. Не робіть з мене дýрня.

— Шановний пан Фессар, — сказалося, сягаючи під піджак і камізельку, — за всяку ціну хотів здобути цю технологію. Або принаймні приєднатися до проекту. Він намагався підкупити мене, витягнути з мене деталі. Що йому, цілком очевидно, не вдавалося, бо немає жодних подробиць: він усе собі вигадав.

— А Батько Мороз? — турок машинально підніс другий носовичок і якусь мить із дивною розгубленістю розглядав дві хустинки, одну в правій, другу в лівій руці, обидві біло-червоні. Він стиснув щелепи. — І ви, панно, вірите цьому лайдакові. Ви ж бачите, як він бреше. В живі очі.

— Шановний пан Фессар, — сказалося, тримаючи праву руку під розщібнутою камізелькою, — спробував далі дістатися до мого спільника, тобто особи, яку він вважав моїм спільником. Він, мабуть, побачив у Єкатеринбурзі Пєлку. Я не знаю, що там діялося: я відбіг. Можливо, він мав нагоду перекинутися з ним кількома словами. Потім, після відходу експреса, він одразу ж пішов до Пєлкі в купейний. Він викликав його з купе. Де там можна вночі поговорити наодинці? Вони вийшли на платформу за купейними вагонами. Пан Фессар хотів витягнути з Пєлкі те само, що й з мене, — але не досить того, що Пєлка не мав, звичайно ж, про це зеленого поняття, то ще й цілковитою несподіванкою стало те, як Пєлка відреаґував на ці пропозиції — він мартинівець. Ви не знали? Не знали. Ви його побили? Ви борюкалися? Потяг смикнувся? Ви ж бачите, як це невдало може скластися.

— Аллах великий!

— І що… випав, викинули його ви, випав сам, можливо, раніше вже був якийсь інцидент зі смертельними наслідками, але випав, немає тіла. Яке чудове місце для убивства: потяг, що перетинає два континенти, — хто знайде труп? Хто відтворить обставини злочину? Місце, час? Хто потім збере свідків? Немає для цього найменшого шансу. А ще ви дали обслузі такий бакшиш — вони тільки на Страшному Суді зізнаються, що взагалі вас бачили: грошей вам вистачить.

— Abbas yolcuyum!

— Не могло так бути? Могло.

— Але не було!

— Будьмо серйозні, пане Фессаре! Як ви підтвердите, що сталося, — на відміну від того, що могло статися? Коли ми говоримо про минуле, ми завжди говоримо про те, що м о г л о статися; тільки й винятково про це. Всі судження у минулому часі є гіпотетичними судженнями.

— Я не знаю, що з вами діється, юначе, але раджу альпійські санаторії. Вибачте, панно.

Ще один довгий погляд — із презирством? Із обрáзою? Із гнівом? — і, важко підвівшись, Юнал Фессар ступив до дверей. Відступилося з дороги, обертаючись у незручній позиції, щоб ні на мить не мати його за спиною. Похитуючись, з однією долонею біля скроні, він вийшов у коридор. Тут він на мить зупинився. Дезорієнтований, поглянув то в один, то в інший бік — куди йти? Куди він ішов, перш ніж знепритомнів? Де його купе? — Там. Турок рушив важким кроком.

Панна Єлена чекала, схрестивши руки на грудях, постукуючи підбором об кант меблів.

— А ми ж мали спільно провадити слідство.

— Перепрошую. Мене раптом осяяло.

— Осяяло.

— Осяяло, опітьмило, з’явилася… можливість.

— Ви страждаєте від розладів шлунка? Тітуня має м’ятні краплі, допоможуть.

— Що? Ні, — висмикнулося руку з-під камізельки, застебнулося ґудзики. — Забираймося звідси, не варто спокушати долю.

Замкнулося вікно. Панна позбирала закривавлені й зім’яті аркуші, знову поклала книжки поруч із машинкою. З порога вона ще оглянула купе, сягаючи рукою у волосся за шпонькою.

І завмерла.

— Мамо. У вас хороший зір, пане Бенедикте?

— М-м, сьогодні — орлиний.

— Я, мабуть, її десь тут загубила.

— Покиньте, панно, на цьому килимі ми її ніколи не знайдемо.

Єлена закусила губу. Вона вийняла шпоньку із зачіски ліворуч. Вийшовши в коридор, панна хутко роззирнулася. Порожньо. Вона підібрала спідницю, опустилася на коліна й — тшк, тшк, тштук — повернула назад засувку замка. Допомоглося їй устати. Вона обсмикнула темний матеріал. У проході з’явився проводник. Пропустилося панну вперед. Встромивши шпоньку в волосся, вона озирнулася через плече. — Пане Бенедикте? — Не хвилюйтеся, немає жодних слідів. — Крайчик міг вмочитися… — Ні. — Проводник відступив назад, прочинилося двері. Панна оглянула себе у вузькому дзеркалі в проході наступного вагона. Вона скрупульозно загорнула чорний кучерик за вухо. Послинивши пучку, провела пальчиком по брові. — Пане Бенедикте?

— Так?

— То, врешті-решт, він убив того Пєлку, чи ні?

Зітхнувши, вийнялося інтерферограф, знялося червону замшу. Обернулося до вікна й поглянулося в окуляр цівки на червоне сонце: той сам ланцюжок ідентичних кораликів світла.

— Убив, не вбив, еще всё равно.

Про правду й про те, що правдивіше од правди

— Коньячку?

— Може, однак, спершу підемо щось перекусити.

— Може, однак, ні. Коньячку?

— А з Зєйцовим ви хіба памороки не залили?

— Я такий тверезий, як п’ять операторів Ляпляса. Коньячку?

— Будь ласка.

Налилося по чарці, розводячи на ресторанний манір: пів на пів fine a l’eau і звичайна вода; відтак поставилося пляшку в буфет. Панна Єлена, яка примостилася на краєчку постелі, ледь торкнула чаркою губи. Вона була дуже напружена: лікті притиснуті до тіла, ледь нахилена вперед. — Але голову тримала прямо. Панна Єлена спробувала коньяк і зморщила носик.

Знятий піджак повісилося на спинку крісла. Кишеню було напхано закривавленим папером. Смикнулося лев’ячий хвіст віконної ручки й кинулося аркуші на вітер. Вони випурхнули на тлі призахідного сонця, наче зграя сполоханих птахів. Замкнулося вікно, ритмічний галас потяга перестав тиснути на вуха. Панна Муклянович тим часом вільною рукою притискала до покривала інші аркуші: оті, списані пілсудчиківським кодом. Позбиралося їх квапливо, останню вихоплюючи панні з рук.

— А все-таки, — замурмотіла вона, — а все-таки… ви якось перемінилися.

Сховалося нотатки до шухляди.

— Опухаю?

— Що?

Підійшлося до дзеркала. На побитих щоках не зауважилося синців, щонайбільше легке садно під оком. Натомість ніс значно опух, так само, як верхня губа, розтята в двох місцях: її трохи прикривали вусики. Завтра буде гірше.

— Я приглядалася до вас із Зєйцовим. Спершу я гадала, що це зарозумілість…

— Зарозумілість? — здивувалося, скоса поглядаючи в дзеркало.

— Вам ніхто не казав, що ви іноді поводитеся зарозуміло?

— Я не зарозумілий!

— Не впевнена, — вона знизала плечима. — Я кажу вам, що люди бачать.

Торкнулося губи. Боляче.

— Я розумію, що такий собі Прівєженський може мати певне упередження й у кожному, хто народився поляком, добачати, буцім він задирає носа…

— А це дивно, — вона пересунулася на середину постелі, щоб зазирнути в дзеркало. — Ваше відображення…

Відвернулося.

— Може, однак, пересядете в крісло, не личить панні на постелі в чоловіка…

— Ви замкнули двері?

— Тим більше.

— Bien. Ніхто не бачить, ніхто не чує.

— Якщо шановна тітуня не сидить там, приклавши вухо до стіни.

— Тітуня не сидить. Зрештою, під час руху потяга годі щось підслухати.

Криво посміхнулося (відтепер, поки набряк не минеться, посмішка завжди буде кривою і насмішкуватою).

— Ви намагалися?

Як і слід було сподіватися, Єлена зашарілася й опустила погляд. Вона знову дуже обережно піднесла чарку до губ. Рожевий язичок з’явився і зник між губами. Панна не пила — вона куштувала алкоголь, мов отруту, краплину на смак, краплину, чи не вб’є.

— На мить… мені здавалося, що я рятую вам життя, пане Бенедикте, там, у салончику..

— Що?

— Ви вже забули, що на вас заміряються?

— Фоґель, напевно, би так волів.

— Мгм?

— Щоб я у це повірив. Але — в салончику? Життя?

— Коли вчинилося оте сум’яття. Я сиділа майже навпроти, я бачила його, як він там причаївся, біля дверей до вечірнього, п’ятнадцять хвилин, чи довше, курив цигарку, відступив назад, повернувся, і потім одразу ж стрибнув на вас ззаду, з-за спини.

— Дусін.

— Ну, так, я кажу про пана радника, — язичок, коньяк, губи. — Я відразу подумала: ніж під ребро. Не робіть такої міни! Я визнаю, так, я читаю пригодницькі романи, а що, не можна? Так це виглядало, — то я й побігла, він побачив мене, і я подумала…

— Романи, — посміхнулося.

Панна Єлена зробила ображену міну.

— З вами так завжди.

Сілося у кріслі. Панна опустила чарку й насторожено поглянула.

— Романи, — сказалося уже без усмішки. — Не вірю, панно Єлено.

Вона тільки дивилася.

— Це після лектури пригодницьких романів ви стали так вправно зламувати замки? Хто ви?

Вона збентежено опустила погляд.

— Таких запитань не ставлять.

— А на чому іншому ми гайнуємо години й дні у дорозі? Подорож — це такий час: розказують анекдоти, оповідають один одному історії зі свого життя, — а що ж іще?

— Я вас не питаю, — тихо сказала вона. — А скільки отих Бенедиктів Ґерославських? Щойно я почула нову версію, про якісь плани вирощування крижліза, — то крижлізо вирощують? — Може, пан Фессар казав правду, а ви брехали, я не знаю. Ну, то ким ви насправді є? Графом? Математиком? Шахраєм? Якимось авантюристом? Аґентом Зими? Сином лютовця? Виробником крижліза? Може, ренеґатом-мартинівцем? Тільки, будь ласка, не кажіть, що все одразу! Або, що на одну десяту! — Вона нервово покрутила чарку. — Таких запитань не ставлять, — додала вона пошепки.

Узялося її ліву долоню: вона хотіла було відсмикнути руку, вже напружила м’язи, — але стрималася свідомим зусиллям. Поглянула, збентежена. Зимні пальці, сама шкіра на крихітних кісточках, сині вени під тією шкірою, а як натиснути, то переміщуються під нею усі оті невидимі складники тіла, між кістками й між венами, й відчувається їх виразно, кожен зокрема, й усю їхню машинну композицію; відчувається тоді, чим є людина: вузлуватою матерією.

Чомусь у самому існуванні тіла добачають якусь непристойність — навіть не стільки в його наготі, як у показуванні, що тіло наявне, у визнанні тілесности. Якби воно не боліло, якби від того не вмирали, якби це було можливо, — чи відкривалися б ми перед близькими ще й так: розтинаючи шкіру, роззявляючи наживо ребра, розпинаючи м’язи, розшнуровуючи артерії, виставляючи на світло денне й погляд коханої людини ганебні зморшки й вигини печінки й кишок, нерівності хребців, вульґарну кривизну тазу, щоб урешті сором’язливо відслонити пульсуюче, оголене серце? То була би найвища й найважча форма щирости тіла.

— І якщо я навіть вам розповім, — прошепотіла панна Єлена, стискаючи долоню в кулачок, — що б я вам не розповіла, то…

— Ви мені також не вірите.

— Що б ви мені не розповіли…

— Щирість за щирість.

— Але ж ви самі казали: подорож — це магічний час: ми є тим, що про нас знають.

— Я таке сказав?

— Бо ніхто ніяк не перевірить, що з того правда, а що ні.

— Не перевірить. Але якщо це неправда, якщо це брехня, — то щирість іще більша.

— Що ви таке кажете!

— Панно Єлено. Наша брехня більше про нас виказує, ніж найправдивіша правда. Коли мовиш про себе правду, — правда є тим, що з тобою насправді трапилося: твій відрізок історії світу. Й урешті ж не маєш, і ви не мали над цим жодного контролю, не обирали місця свого народження, не обирали своїх батьків, не мали впливу на те, як вони вас виховували, не обирали свого життя; ситуації, у які ви потрапляли, не були вашим творивом, люди, з якими ви мусили мати справу, не були творіннями вашого розуму, й ви не давали згоди на щастя і нещастя, які припали на вашу долю. Більшість із того, що з нами трапляється, є наслідком випадковости. Натомість. Брехня, навпаки, цілковито є вашим витвором, брехню ви повністю контролюєте, вона народжується з вас, вами годується і тільки про вас оповідає. У чому, отож, ви більше розкриваєтеся: у правді чи брехні? Панно Єлено.

Вона підняла голову.

— Мені слід брехати?..

Відпустилося її руку. Вона випросталася; схрестила на чарці обидві долоні, а пальці переплела в кошичок. Вона зовсім не віддалилася, — а наче вже дивилася з іншого кінця довгого коридору. Панна Єлена мружила очі в червоному блиску, сонце, яке не встигало за хутким Транссибірським експресом, заливало її частину купе, починаючи від килима й до барельєфів на стелі, на яких пухкі личка німф виглядали з-за золотих плюща і в’юнка: в гарячому призахідному світлі все це виблискувало, ряхтіло й палало темно-пурпуровими вогнями — над гордовито піднятою головою панни Муклянович.

— Скажіть, панно, правду.

Тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК.

Чи то сонячні відблиски, чи то знову в Єлениних очах іскриться отой бісик дитячої перекірливости?

— Коли мені було дванадцять або тринадцять років, — почала, — тітуня Уршуля узяла мене на Ординатську до цирку. Раніше я рідко виходила у місто. Я ніколи не бувала в цирку. Пам’ятаю, із яким хвилюванням я готувалася до цього походу, бо то був похід; упродовж тижня ніщо інше не займало моїх думок і мрій. А отаке плаття, а оті черевички, а отака накидка, а інший капелюшок — і що ми побачимо, яких тварин, яких клоунів, які чудеса; небога двірника принесла мені плакат, на якому худенька акробатка в картатому трико ширяє в повітрі через вогненні обручі, а знизу, з-під вогню, до неї тягнуться леви, їхні роззявлені пащі, величезні ікла й пазурі.

… Ми поїхали на Окільник у закритих дрожках, пам’ятаю похмуру осінню сльоту, то було ще до лютих. Ми пішли перше з Ординатської до цукерні, мені дозволили з’їсти тістечко; і я також пам’ятаю його цитриновий смак, як пощипував язик солодкий квас, я добре запам’ятовую смаки й аромати, мені здається, наче вже назавжди в тілі залишаються — на язику, в голові — якісь часточки-носії вражень, а звуки, образи, дотики не мають жодних матеріальних відбитків, які могли б осісти в людині, чи справді воно так, як ви гадаєте, пане Бенедикте?

… Потім у вестибюлі тітуня зустріла знайомих, полковника драґунів із дамою, полковник мав постійне місце в ложі у партері ротонди, неподалік від арени, він запросив нас, мене частував цукерками, хотів купити сáхара; від полковника я запам’ятала великі вусища — отакенні напомаджені ґноти. Ми сиділи в оксамиті. Інші дами, їхні сукні, пір’я, капелюшки, куафюри, шелест віял, аромат парфумів — ах, пане Бенедикте, запах тих парфумів досі в мені. Я тоді думала, що мені подих перехопить, від перезбудження людина може задихнутися, так наче хтось уклав їй руку в груди й тисне розчепіреною долонею на кістку, отут, тут…

— На грудину.

— Так. Вдих починається перш, ніж закінчився видих, повітря виштовхує повітря, легені западаються, ви ніколи такого не відчували? Сердешна тітуня мусила дійсно за мене злякатися. Запалили великий газовий канделябр під куполом. Я побачила отой довгий фриз понад ґалереєю, фантастичні сцени полювання. Кольє, сережки й персні дам сяяли, мов зірки. Чи варто дивуватися малій дівчинці? Все це було надто гарним, надто схожим на казку. Казки не брешуть. Пане Бенедикте, тут ви можете мати рацію, казки не брешуть, особливо, якщо вони не кажуть правду.

… Значно пізніше я дізналася, що в партерних ложах — хто там сидить? Переважно пані легкої поведінки та утриманки офіцерів.

… До першого антракту ми побачили пожирача вогню, навченого тюленя, розгинача підків і штукаря, який виймав із циліндра кролів, голубів і змій, одна змія утекла, а клоунам тільки того й треба, витягали її у себе з-за коміра, із вух, із штанів. Після антракту оголосили ґданську трупу акробатів, я одразу подумала про ту дівчину з плаката, й справді, виходить з ними панянка в подібному трико, конферансьє представляє: Дивовижна Фелітка Каучук! Звісно, nom de scène такий ефектний — але враз оплески, коли вона вигинається, наче ґумова, немов кісток не має, назад, головою до п’ят, і ноги обвиває собі навколо шиї, а гімнасти ще й перекидають її один одному, як м’яч, і вкидають на високе риштовання, де вона робить смертельні трюки під швидкий барабанний бій, а мені серце до горла підступає, і я стискаю тітусю за руку, а потім дійсно стрибає панночка крізь палаючі обручі й із трампліна злітає у сальто крізь вогонь; тільки левів не було. Наприкінці уся трупа кланяється довкола арени, з нашого боку також, я вихилилася з ложі. А тітуся й каже: я її знаю! Це дочка Бочвялкевичів із Воронячої! Її розтоптав кінь вугляра, і дівчинці відняло ноги, нещасна дитина, каліка Божа на все життя. Але бачимо, що ні, що — Дивовижна Фелітка Каучук! Подзвонили на другий антракт, пан полковник запропонував розгадати таємницю (дама щось прошепотіла йому на вухо). Він послав хлопця за куліси, дав візитну картку з банкнотою. Що подумала Фелітка? Чи завжди вона приймала такі запрошення від офіцерів? З’являється ще не перевдягнута, з накинутою на плечі пелериною. Вона негайно впізнає тітуню: поцілунки, обійми, сміх. Присіла до нас під час антракту. То що ж із нею діялося усі ці роки? Вона була не набагато молодша, ніж я, коли потрапила на вулиці під копита шкапи вугляра: розтоптана, вона втратила владу в ногах, пересувалася на милицях, якщо взагалі пересувалася, бо вона казала, що батьки воліли тримати її вдома — тільки й бачила подвір’я з вікна, або вулицю із подвір’я, коли влітку батько виносив її надвір. Та незабаром після цього виступав на їхній вулиці канатоходець — він натягнув між дахами линву, ходив нею туди й сюди, чотири поверхи над бруківкою; одразу ж ступила на той канат також дочка канатохідця й промарширувала в повітрі над задивленою Феліткою. Панна Каучук і каже: дивлюся я і знаю, що якщо ходитиму, то ходитиму в повітрі. Одразу ж там, на брукові під натягнутою линвою, вигадала вона собі майбутнє і поставила на нього. Незабаром після цього їй повернулася чутливість у стопі — розумієте, вона розповідала це сміючись, як жарт, але то був не жарт, — їй повернулася чутливість пальців ніг, і так вона стала Жінкою-Ґумою.

… Чи ви, пане Бенедикте, чуєте, що я кажу? Не йдеться про те, що я побачила в цирку на Окільнику, як фантазії перетворюються на життя, а життя на фантазії. А про те, що Фелітка, що якась панна Бочвялкевич з Воронячої, написала себе, як казку, вигадала себе, збрехала себе й обернула на правду, й ось вона стояла перед нами, жива брехня, самооповідна казка, дитя власних снів. Тож ми не є тим, ким є, — ми є тим, ким себе вигадали! Чи ви, пане Бенедикте, розумієте мене? Що більш екзотичний цирк, що барвистіші убори й більше захоплення в очах дитини — то ближче до межі між неможливістю і мрією, на відстані простягнутої руки, на дотик. Я відірвала блискітку від її трико, забрала собі, вкрала й досі ховаю у скарбничці.

… І я вам зізнаюся: я все життя читала пригодницькі романи, персонажі яких зазнають фантастичних пригод, подорожують дикими краями, борються з безчесними недолюдками й завдяки власній браваді та кмітливості рятуються із найскрутніших становищ. І таку я собі себе розповіла, таку зробила ставку, таку брехню роблю правдою.

… Ви думаєте, який у мене від народження колір волосся? Але героїні романтичних драм, не ті залякані об’єкти афекту розбишак, — а femmes d’esprit, безстрашні жінки-відчайдухи, й жінки-шпигунки, й жінки-грабіжниці, й femmes fatales, усі вони мають чорне волосся і брови кольору воронового крила. Тож хна, магічна хна. Ви глузливо посміхаєтеся, — мовляв, жіноче кокетство, все задля вроди й того, щоб подобатися чоловікам? А от і ні! Що ви про себе думаєте? Який образ Бенедикта Ґерославського носите в голові? Ким ви є для самого себе? Отож бо! Адже тільки таким чином можна почати переписувати себе, брехати собі, тобто надавати брехні рис правди: один день, другий, третій, десятий, місяць, і знову, й знову, але реґулярно, послідовно, безугавно, при кожному погляді в дзеркало, в кожну вітрину на вулиці, в кожному випадковому відображенні, побаченому краєм ока, — поки одного чудового дня жодна інша думка вже в вашій голові ніколи не майне, бо то буде перший образ і перша ж асоціація, і найглибша правда про тебе, коли поглянеш і побачиш циганської вроди брюнетку й побачиш себе — то будеш ти — жінка-шпигунка, таємнича спокусниця, акробатка життя. Котра відкриває кожен замок шпонькою і розплутує кожен таємничий злочин.

Тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК.

Сонце б’є з-понад краю виднокола просто в зіниці панни Єлени, панна затягнула заслону на своєму боці, але не допомогло; вона піднімає руку до чола, борониться від повені червоної барви. Тож годі сказати: есть ли посмішка й кепкування в очах панни Муклянович? Чи ті рожеві тіні на її щоках — то живі рум’янці чи теплі поцілунки сонця? І все, що вона говорила, — істина чи фальш? Вона не дає жодного знаку.

Другою рукою панна Єлена обережно підняла чарку. Криваво зблиснув рубін на чорній оксамитці, майнув скромний перстеник. Вона нахилила чарку. Язичок, коньяк, губи.

— Що стосується романів, читаних у юності, — відкашлялося. — Ви, панно Єлено, оціните цю правду. Що стосується романів. Історій перших закоханостей, так. — Відкашлялося знову. — Її звали Анна, Анна Маґдалена, я з нею тáк познайомився, наче й не познайомився, тобто просто освоївся, важко припустити, що то була любов з першого погляду, коли тієї зустрічі не пригадуєш зовсім, вона розмилася десь серед десятків тих інших — у кого, отож, у що ми тоді закохуємося, бо не в конкретний же образ конкретної людини, а в якесь веселкове враження, букет змішаних відчуттів, як аромат букета дюжини різних квітів не є у сумі ароматом жодної існуючої квітки: у кого ж ми закохуємося? А вона прослизала на межі сприйняття, іноді видима, іноді невидима, іноді чутна тільки з-за стіни, де вправлялася у грі на піаніно — ах, уже кажу: я давав приватні уроки її братові.

… Брат був неймовірно тупий, скажу я вам, рублі були слушно зароблені, бо після кожного уроку я відчував, що сам дедалі менше розумію власні пояснення, він витріщався на найпростішу арифметику, й теляче блаженство не спотвореної жодною думкою свідомості розливалося на його округлому обличчі, а намагаючись відчути його ментальні запори, я сам западав у якусь предивну імпотенцію інтелекту, багно глупоти — у мене бували такі проблиски, себто протилежність проблисків, потьмарення, коли мені справді вдавалося поглянути на світ його очима, й тоді втрачали сенс рівняння і графіки, щойно моєю власною рукою накреслені, і я не уявляю собі страшнішого відчуття, отож, то були миті, коли мене охоплювало розчарування, я був здатний на нього накричати, кидатися лінійками та зошитами, бити кулаком по столу, а він, звісно, тільки споглядав тими очиськами, як у ситої корови, тож я уже мало не волосся на голові рвав, — і тоді Анна Маґдалена заходила до покою і питала, чи в Єндруся є якісь успіхи. «Так, шановна панянко, він дуже старається». Матір Божа Ченстоховська, охорони мене від тупих учнів!

… Отож, так минуло кілька місяців, і я не можу згадати, скільки разів перекинувся із панною Анною куртуазними фразами й увічливими заувагами про її молодшого брата; аж одного чудового дня бачу, що креслю йому танґенсові кути, а міркую уже тільки таке: час покричати й учинити гармидер, щоб Анна Маґдалена зволила відвідати нас. Бо й справді, я уже давно покинув би оту замороку, якби не сподівання побачити її обличчя, сподівання на слово, легкий дотик, погляд. Завважте, панно: тепер я так про це розповідаю, але тоді не називав відчуттів на ім’я; живих відчуттів ми ніколи не називаємо, або називаємо помилково, допіру їхня смерть дає нам ту легкість, легкість класифікації неживих предметів, щоб не сказати, опису нутрощів трупа. Але тоді — думка нерозважна. День, тиждень, місяць. Ми розмовляємо, а брат-дебіл ні слова не розуміє, з висолопленим язиком шкрябає у зошиті чергову алгебраїчну гидоту. Тож сміливість між нами зростає, а з часом також щось подібне до хвилювання гри, словесної еквілібристики: сказати про щось так, щоб ніхто, крім Анни, того не зрозумів, і ніхто, крім мене, коли говорить вона; бо ж її тупоголовий брат не становив надмірної проблеми, ясна річ, та все ж і їхні батьки, й зовсім не глухий дідусь, і покоївка, й урешті проноза-кузина, яка в них квартирувала відтоді, як люті всілися на її кам’яниці, теж були обізнані про дедалі довші наші перемовини. Аж надто — бо знову ж місяць минає і настав той день: я збираюся уже йти, а тут на порозі спиняє мене шановний батько Анни Маґдалени та Єнджея і на чай до себе запрошує. Де розмова очень серьезная. А чи порядний юнак, а з якої родини, а як забезпечений, а де мешкає, а які перспективи на майбутнє, а серце що каже — що каже серце! — Боже мій, тільки тоді я второпав, що було очевидно для всіх, окрім мене, й зачервонівся, як рак. Тож чи я закохався? Чи одружитися задумав? Скажіть мені, панно, що то за аромат — жодної квітки, а букет заплутаний — жінка, тисячі відображень жінки, калейдоскоп емоцій.

… Тож уже відверта прив’язаність й обмін французькими листами, й дрібні подарунки, й тривалі tête à tête за зачиненими дверима, й дурень-брат сміється в обличчя: Пан наречений! А що за дверима, то я вже панну шокувати не буду, бо не це в тій історії важливе, а що важливе — послухайте, панно. Мала Анна Маґдалена ґданський секретер, який замикався на ключ, ключик у медальйоні на шиї, а в секретері власні секрети, тобто листи усі, щоденник, скарби якісь дівочі й що там вона прагнула зберегти в таємниці від світу: я знаю, адже нерідко заставав її за писанням, яке вона хутко ховала або, власне бажаючи мені щось нишком передати, з-під ключа негайно виймала. Й день такий, — а властиво, вже вечір, і яскраво світяться газові лампи, — що заходжу до панни Анни, а вона гукає мені зі сходів для прислуги, що зараз, от-от, хвилинку, тож знімаю пальто, економка провадить, залишаюся сам у кімнаті, за вікном темрява, погляд повертається до світла, хвилина, сам, дві хвилини, сам, ходжу, оглядаю дрібнички, й погляд падає на секретер — не замкнутий. Не замкнутий, з-під пеналу й лакованої кришки стирчить ріжок складеного паперу, пенал теж відчинений, на папері свіжа пляма чорнила. Й що відбувається? Ноги ведуть до меблів, рука тягнеться, пальці беруть аркуш, виймають, розкладають, читається. Я упізнав почерк Анни Маґдалени, й упізнав її слова. «Мій коханий!» — вона завжди так починала. Тож лист мені! Вона писала, не докінчила. Я посміхнувся про себе. Не зізнаюся, удам, що не читав. Тим часом, звісно ж, читається далі. «Мій коханий, другий день минає, і вже моє тіло тужить за твоїм тілом», — я пам’ятаю, так, але вибачте, панно, самі знаєте, який то був лист. Знаєте, панно: lettres d’amour не є листами, тобто вони не служать переказуванню інформації від відправника до одержувача; вони служать виникненню за відсутности об’єкта любови тих само почуттів, що їх викликає його присутність. Коли ми пишемо: те саме піднесення, уже пишучий шаріється, уже серце б’ється швидше, й коли ми згодом згадуємо, що написали, й коли уявляємо собі кохану, яка це читає, — і коли самі читаємо: ідентична ейфорія і почуття близькости, й думка про отого, котрий це писав, коли писав. Тож зі мною було не інакше; кілька хвилин, і вже пульсує у голові, жар блаженства розливається тілом, енерґії позбавляє якась розчуленість, навіть не до Анни Маґдалени, а до самого себе, це маленькі дзеркальця Нарциса: любовні листи. Перегортаю, наступна сторінка. Неначе свинцевою трубою по тімені дістав. Ще кілька речень, і що ж пише Анна, — пише про його світле волосся, про спільні прогулянки верхи, згадує грішні насолоди, які ніколи не були нашим уділом… Я мав би вже раніше здогадатися, але оглупив мене той чар самозакоханости, зроджений любовним посланням, я вірив у те, в що хотів вірити. Я прочитав решту. Хто, хто він, як його звуть? Вона не завершила, деталі відсутні. Може, є конверт із адресою? Немає. Що робити? Я чую кроки Анни Маґдалени, стою з її листом у руках, як убивця, упійманий із закривавленим ножем. Що робити, накинутися на неї зі звинуваченнями, сховати докази й утекти, що робити? Мерехтіння думки — кладеться лист на місце, відступається до вікна. Входить Анна Маґдалена, втішена, як це добре, що ти прийшов! — А я посміхаюся, посміхаюся, посміхаюся; я пізнав солодкий смак зради.

— Солодкий?

— А так, так, солодкий, солодкаво-млосний, тепла гнилизна й трухло, нагріте на сонці, теж так пахнуть, мимоволі ми вдихаємо повітря, відчуваємо смак, зараз зомліємо, але ще трохи, ще раз — годі стриматися. Це по-своєму огидним чином приємно. В чому знаходить утіху зраджена людина? В тому, що була зраджена. Буття зрадженого дуже хутко виявляється шляхетною формою духу, своєрідним вивищенням. Чи ви мене, панно Єлено, розумієте?.. Ні, мабуть, ні. Це теж річ, яку годі оповісти іншій людині. Чи можна собі у я в и т и, що би відчувалося, якби вас зрадили — і з ким? А чи можна вказати на людину на вулиці й у я в и т и собі, що би відчувалося, якби ви її кохали?

— Мені здається…

— Панно Єлено, ще трохи послухайте мене. Тож було так, що я удав перед Анною Маґдаленою, наче нічого не трапилося. Прощаюся, виходжу. Ніби щось кажу, ніби щось роблю, але ж тільки одна думка в голові: хто це, хто, з ким, кого вона, хто її, хто? Напитися — то не мій метод: зрештою, в мене шлунок усе одно надто слабкий на алкоголь. Що ж тоді? Сідаю до столу, пишу на аркуші: блондин або світлий шатен, їздить верхи, має вуса, зустрілися тоді й тоді, там і там, знайомі відтоді — et cetera, що лише я запам’ятав із листа. Так, ви слушно здогадалися: я почав стежити за Анною Маґдаленою. Хто бував у них удома, й до кого вона виходила, й кого зустрічала на вулиці, в крамниці, й навіть із ким бачилася в церкві. Підозрюваними були всі чоловіки, які відповідали описові. Але якби тільки це! Згодом підозра почала рости, як брижі на воді, охоплюючи собою інші царини. Адже, — зауважте, панно, цю логіку, — якщо вона може зраджувати з одним, то чому б не з другим? З другим, третім, четвертим, будь-ким. Підозрювані були всі. Якщо Анна Маґдалена обмінювалася у брамі з сусідом лише формальними ввічливими вітаннями, то, певно, власне тому, щоб не виказати себе перед ще одним шанувальником її принад; якщо вона не відповідала на уклін незнайомого на Алеях, то це не тому, що він незнайомий, а тому, що пам’ятала — слід дотримуватися домовлености; якщо хтось із її оточення виявляв до мене привітність, то не з привітности, а через злостивість і зговір зі зрадливицею. Послухайте, панно Єлено, далі! Тиждень за тижнем, уже й майже місяць чудової зради. Її батько! Якщо батько дав благословення, то чому? — питає себе зраджений. І як це можливо, щоб такому неробі без гроша за душею і з далеко не бездоганною репутацією свою єдину дочку без довгих торгів відступив — через голос серця? — Ба! Змова все й театр паплюжний, pardon pour le mot. Мусив татуньо добре знати справжню натуру прекрасної Анни. Тож бачите, панно, — нікому вірити. Змовилися, щоб окрутити небораку-наставника. Хіба ж я не казав, що є в чому знайти потіху й задоволення?

… І Бог знає, як довго би це тривало і як глибоко я погруз би в чорних насолодах зради, якби не клятий Єндрусь, Єндрусь-рятівник, який витріщається навсібіч, тільки не туди, куди слід, і все його цікавить, тільки не те, що треба, й урешті він раз і другий помітив мене, коли я ховався у тіні й серед перехожих, і, мабуть, також вказав на це сестрі. Спершу Анна Маґдалена також нічого не казала й намагалася прикидатися переді мною з незворушним обличчям, але я уже щось передчував: виявилося згодом, що вона зауважила мене сама, якось під вікном, якось біля воріт, коли я не встиг зникнути з очей, коли вона відвідувала родичів на Повіслі. Це не могло тривати нескінченно. Бо не думайте, панно, що я так просто снував за Анною і нотував пункти ревнощів. Це загострювалося. Якби ж то я її упіймав in flagranti, якби побачив на власні очі!.. Але, оскільки я був відданий на поталу дедалі потворніших здогадок, довелося вдаватися до щоразу радикальніших заходів. Я найняв кишенькового злодія, щоб той чистив кишені чоловіків, з якими вона бачилася, — чи якийсь лист, чи надушений носовичок, бодай найменший слід. Був також кур’єр, послугами якого часто користувалися, шибеник такий, десь десятирічний малюк, і він снував із дорученнями для усієї кам’яниці. Я заскочив його одного сніжного вечора сам на сам, обгорнувши собі голову шарфом, щоб не впізнав, і ну ж його допитувати, коли, до кого, з чим, а листи які, а панна що казала, а чи плітки чув. Він нічого на те. То я в крик. Він нічого на те, і тікає. То я його вже торсаю і товчу об стіну, й кулаком погрожую, і так я побив малюка в нестямі, що той аж знепритомнів. І що ще…

… Це не могло тривати нескінченно. Входжу, вона на дивані, руки сплетені на носовичку, підводить очі, плакала; але губи вже стиснуті. Бачу, що це ламається у ній, що росте всередині в мовчанці, що власне томý нічого Анна не каже, щоби не вибухнути одразу з-за масок і поз, бо довше не витримає гри удавань: була якась остання крапля, якої я не знаю, може, Єндрусь-кретин, може, сама здогадалася, що я здогадався. Але — ті її очі, червоні від сліз! Але заламані рученята! Тепер вона жертва, тепер вона скривджена — о-о-о, не дочекається! І далі: зізнайтеся ж, зізнайся, панно, — я починаю, мій крик, мій біль — хто він, коли він мене в серці твоєму заступив, чи я бодай коли там мешкав, ти безсердечна, дівко хтива! Я наче її обплював, її мало корчі не узяли. Прибіг брат, я замкнув двері, він добивався ззовні. Анна Маґдалена бліда, як сніг. «Чого ти від мене хочеш? Що я тобі злого зробила? Якесь безумство! Боже!» Й нові сльози. Тут уже мене Фурія на мить торкнулася вогнистою рукою, не пам’ятаю, що я там наверещав: аж подих мені перехопило, і я тремтів увесь, мов у лихоманці, вхопився за меблі, бо впав би. Анна біля моїх ніг, обіймає за коліна. «Неправда, — зойкає, — усе неправда, лихі люди оббрехали, не вір». Ну просто сили бракує — лихі люди! Оббрехали! Я захрип, тож уже тільки пошепки, дуже тихо: «Я тримав того листа в руках, твоїми руками написаного». «Якого листа?» Показую на секретер. Вона тільки дивиться і хитає головою. Я шепочу їй цілі фрази, які в пам’ять запали, її палкі визнання, непристойності, про які вона коханцеві нагадувала. Й бачу, що вона зрозуміла, — здригається, опускає очі: тож я знову, шепіт холодний, як лезо лянцети, я знаю про твої гріхи, паплюго. Вона вже не дивиться мені в очі, червоні рум’янці залляли її аж до шиї, і теж уже тільки шепіт залишився — шепоче так тихенько, що мушу схилитися. «Немає, немає в мене жодного коханця, нікого, крім тебе, я ніколи не мала». «Лист, лист твій відвертий!» «Так, листи я пишу, уже багато років, скільки ж то вже листів, усі замкнуті на ключ, ті листи до нього». «До кого?» «Відколи я читаю французькі романи, мій коханець, якого я ніколи не мала, з мелодрам, з книжок, уже багато років із ним кожна думка, кожен гріх, бо йому я все можу написати, тóму, хто не існує, не існує, не існує!» І що тут, панно Єлено, сказати, що вдіяти? Все через читання романів! Либонь, я намагався вибачитися, упав на коліна — відштовхнула, навіть не дивлячись, повернута плечима, ховаючи обличчя, прогнала ридаючи. В дверях іще брат її на мене мало з кулаками не кинувся: «Дурню ти, дурню!» Я втік. Ми згодом раз у раз миналися на вулиці, я й Анна Маґдалена, вона вийшла заміж за управителя Манежу Водзінської… але ми вже ніколи не глянули одне одному в очі.

Тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК.

Язичок, коньяк, губи.

— А ви не подумали, що вона могла, однак, залишити того листа зумисне, щоб ви його знайшли й прочитали?

— Для того, щоб розбурхати ревнощі?

— Їй і на думку не спало, що ви повірите в її зраду.

— То навіщо?

Єлена схилила голівку набік, стиснула губи.

— Є речі, які не скажеш просто в очі, але можна висловити в листі, і є речі, в яких також несила зізнатися у листі, — але можна на них натякнути. Сказати по-іншому. Бо дама не скаже прямо: я хочу те й те. Дама завжди мусить мати змогу заперечити й відступити, зберігши обличчя. Ви кажете, що вона з тим своїм видуманим коханцем…

— Облишмо вже це.

Пані Єлена Муклянович делікатно захихотіла, прикриваючи уста долонею. Сонце спустилося уже так низько, й так розвернулася супроти Сонця колія, що дуже мало призахідного світла потрапляло в отделение, і глибокі, м’які, складчасті, мов щільний оксамит, тіні вмостилися довкола панни, огорнувши увесь її силует в пишний матеріал ночі, поки панна не запала в нього до решти, й тільки власне в русі, тільки простягаючи руку поза тінь, — чарку до уст, порожню долоню до уст, — виринала на мить Єлена блідою плямою, обрисом забутої форми. Отож, що то був сміх, можна було лише здогадатися завдяки негучним звукам, приглушеним безперервним стукотінням потяга, але не не можна було прочитати виразу обличчя панни, не пізнати значення сміху з її очей. Глузування? Співчуття? Знущання? Симпатія? І чи вона також не ставить перед собою тепер того неминучого запитання: правда чи фальш? А може, їй уже здається, що вона знає відповідь, — і тому вона сміється.

— Вас це потішило? Весела історійка?

— Зізнайтеся, — але ні, ви не зізнаєтеся у цьому. Звучить правдиво, наче й справді все це трапилося — але не з вами, воно погано вам пасує. Ви десь про це почули? Хтось вам розповів? І ви повторюєте це зараз, доточивши до себе.

— Погано пасує? А якщо й так. Чому ж ви цю історію вважаєте фальшивою? Може, фальш на іншому боці.

— Що начебто я розпізнала тут не Бенедикта Ґерославського — але кого? Брехню про Бенедикта Ґерославського?

— Панна мене розпізнала! — порскнулося. Усталося, перекрутилося електричний вимикач, у купе спалахнули в кольорових абажурах жарівки. Єлена закліпала, добре вже знайомим жестом прикрила очі. Ніч за вікном стужавіла в чорний моноліт, гладку брилу вугляної криги. — Панна мене розпізнала, — чи це означає, що і я також вас розпізнав?

— Але, прошу, заспокойтеся, я не мала на увазі…

— Чого? Що зазвичай ви р о з п і з н а є т е людей упродовж двох днів?

— Вибачте. Це було нерозумно, — вона відняла долоню від очей. — А знову ж, якщо поглянути з третього боку: чи зрада з неіснуючим коханцем менш болісна? Чи менша в цьому випадку зрада?

— Ви таки впевнені, що ця історія не може бути правдивою!

— Ви дуже скипіли, — вона поглянула, й далі кліпаючи. — А отже, отже вона правдива?

Сілося знову, перекинулося ногу на ногу, натягнулося кант ногавиці.

— Цього я не сказав. Ваша черга.

Вона задумливо торкнулася ямки під нижньою губою.

— Усі чоловіки потвори.

— Pardon?..

— Усі чоловіки потвори. Ви, пане Бенедикте, зараз переконаєтесь, чи я брешу. Я завжди була хворобливою, особливо після восьмого року життя, наступні п’ять — шість років — то був найважчий час, я сама вже не знаю, скільки разів лікарі пророкували мені хутке згасання, звичайно, нічого мені не кажучи, вони тільки посміхалися, гладили по голівці й запевняли, що все буде добре; але мені завжди вдавалося або підслухати, або витягти з прислуги, або виснувати з тітусиних мін і настроїв: усе погано. Найгірше, що то ніколи не була якась одна смертельна хвороба, але тузіні дрібних інфекцій і затяжних недуг, що йшли одна за одною, накладалися і навзаєм себе провокували: хвороба була постійним станом, не конкретне захворювання, а нездужання, якийсь внутрішній diathesis, бо перш ніж із одного марення вдалося вийти, вже інші дві хворості встигали загніздитися в організмі, й так без кінця. Можна сказати, що головна моя хвороба була власне ота надзвичайна сприйнятливість до усякої недуги, себто якесь вроджене каліцтво тіла, але як це оцінити, коли я нездужала, скільки себе пам’ятаю, — можливо, все визначила наперед ота перша, безневинна недуга, камінець, котрий викликав лавину? У всякому разі, я рідко вставала з ліжка.

… А тепер, пане Бенедикте, спробуйте поринути в світ дитини, яка роками прикута до ліжка хворобою. Неминуче, що межа між правдою і вигадкою тут далеко пересунута. До дитини долинають сигнали зі світу — бризки, відлуння, сліди, залишені на людях світом, наче сліди, залишені вбивцею на місці злочину, — але вона не сприймає світу безпосередньо. Що ж вона робить? Будує світ в уяві. Не місто, а уявлене місто. Не забава на снігу, а уявлена забава. Не приятель, а уявлений приятель. Не роман, а уявлений роман. Не життя, а уявлене життя. Виникає думка, що реконструкція можлива, що всі ці сліди мусять до себе пасувати: є вбивця, був злочин. Досвід уже не конечний: він завжди буде випадковим, фраґментарним. Натомість уявлення ц і л к о в и т е. І здається мені, що ви, пане Бенедикте, як математик — я не помиляюся? — ви, пане Бенедикте, знаєте це відчуття, що вам не чужа ота первісна схильність розуму.

… Начебто існують такі категорії безумства, пошкодження душі, які залишають людей цілковито відірваними від досвіду, відтятими від чуттєвих вражень. Кажуть: вони живуть у своєму власному світі. В клініці професора Зильберґа я бачила кататоніків. Відчутний на дотик світ їм зовсім не потрібен, переважала уява. Мабуть, вона врешті виявилася п р а в д ив і ш о ю. Чи саме це ви мали на думці? Якщо ми загубимо мірку правди — то що вирішує? Будь-що.

… То була пропасниця, дуже втомлива, така, від якої болять м’язи, й після нічного пітніння засинаєш тільки прохолодного ранку, в тілі, вже легкому й розм’яклому: це оті рідкісні приємності під час тривалої хвороби, яких ви, мабуть, ніколи не мали нагоди зазнати, ніколи їх не смакували. Але для мене — це блаженство. Все це супроводжується дивною прозорістю чуттів; після такої ночі ти бачиш речі виразніше, з великою різкістю, бачиш, чуєш, відчуваєш, бо й дотик, а також запахи — все долинає з більшою силою: тим сильніше, що слабша людина, що більше вимучила її лихоманка. Звичайно, найслабший тоді розум.

— Уранці, після безсонної ночі.

— Так.

— Ви слухали Зєйцовa від самого початку?

— Але прошу мене не перебивати! Тож настає світанок, голова очищається, піднімаються штори — й ось пух під пальцями пухнастіший, світло в очах ясніше, майже разить, повітря свіже, навіть якщо воно несвіже, й люди нові, навіть коли це ті самі люди. Входить лікар. Лікареві добряче за п’ятдесят, у нього густа борода, кулясте черево, пальці, як сардельки, від нього тхне люльковим тютюном й аміаком; стискаючи моє зап’ястя (а шкіра в лікаря слонова, груба), бурмоче щось собі під носа, звуки дивні й хрипкі. Тож я уже дивлюся широко розплющеними очима, підозріло, а йому — бачу — з носа ростуть пучки білого волосся, з вух — чорні кущики, під підборіддям, наче голки їжака, рухається якийсь дивний орган, а як доктор глипне крізь скельця пенсне, то дрож мене прошиває від того вологого погляду величезних очисьок, і вже в чистій, прозорій свідомості передчуття переростає в упевненість: та ж то не істота мого ґатунку, це щось інше — потвора якась, тварина, а не людина. З його рота видобувається низьке булькання: «Я-ак ми почува-аємося-а?». Я перелякано шепочу відповідь, що добре.

… Ви думаєте, що я врешті-решт відіспалася, і мені минулося? Але в тому то й усе лихо, що було б краще, якби не минулося! Адже хто приносив мені щодня сліди життя поза хворобою, з кого я прочитувала реальність, що лежить за межами моєї спальні, хто давав мені знаки для уявлювання світу? Тітка Уршуля. Мама. Юлька й старенька пані Ґущ. Й іноді пані Фешік, яка приходила читати мені казки, бо то було найбільше її задоволення у житті: читати казки хворим дітям. Бачите? Жінки. Лікар, навпаки, заходив, коли щось у моєму стані мінялося, гіршало, а отже, власне після важкої ночі. Й тоді я бачила те, що бачила: що мусила бачити. Скільки це потривало, перш ніж уявлення твердо усталилося? Правило було нездоланне. Існую я, я та інші жінки; і є вони, такі як лікар, ці дивні, нелюдські істоти.

… У спогаді нема різниці між світом й уявленням про світ. Якщо собі уявити, що їси сарану, — ви ж чули, що є племена, які нею харчуються? — але уявити ретельно, аж до чуттєвих вражень, то через певний час не відрізниш пам’яті про смак сарани від пам’яті про смак хліба: вони смакують по-різному, але однаково правдиво. Тож я дуже добре пам’ятаю, що жила у світі, де чоловіки були самцями іншого виду істот. Що сталося з іншою половиною роду людського? Чоловіки, мабуть, перебили їх, щоб посісти їхнє місце. То була містифікація історичного масштабу. Вони крилися з тим від нас, маскувалися, прикидалися, грали ролі, проте недосконало, невміло, неохайно, оскільки все вони роблять незґрабно й неохайно, така вже їхня нелюдська чоловікувата природа. Потрібно небагато, щоб побачити їх наскрізь. Наприклад, як вони поводяться у власному товаристві, коли думають, що нас немає поблизу. У них одразу ж міняється голос, грубішає, слова втрачають сенс, чоловіки переходять на свою мову, якийсь тваринний діалект белькотливого хрипіння, гарчання, рикання, реготу: з людської мови вони знайшли ужиток лише для вульґаризмів. Вони походять від трупоїдів, їдять, як трупоїди, я бачила пацюків, як вони вгризаються у червоне м’ясо, запихають їдло до писків, аж багріють від натуги, й сліпні їм із орбіт вилазять, шкуру зрошує масний піт, але щелепи невтомно працюють, аби хутчіше, аби більше, й ті звуки, які тоді з них видобуваються, оте сапання, і сморід їхніх чоловікоподібних тілесних виділень!.. Або ота хижа любов до крови й боротьби, — скільки б вони не остерігалися, вистачить показати їм якусь бійню, от бодай вуличну бійку, нехай там один одному носи розквасять: уже їм очі сяють, ніздрі тріпочуть — ага, занюхали! — Й уже кидаються з напнутими м’язами. Увечері, коли посутеніє, і пізно вночі вони відбувають у своїх вертепах чоловікоподібні ритуали, культивують там справжні традиції болю, поту й насильства; іноді вони повертаються до своїх домівок, до нас, не затерши всіх слідів. Потайки вони поклоняються нелюдським богам із огидними парсунами. Вони ж усе так влаштували, щоб ми не мали доступу до місць їхніх зустрічей. Цілі приміщення, будинки залишаються забороненими для нас, тільки чоловіки можуть туди увійти; райони, а може й міста, либонь, існують на Землі, — стерті з мап картографами-чоловіками, — такі міста не-для-жінок, підземні метрополії, де вони живуть у своєму природному стані, тобто вільні від театру людської культури, голі, порослі твердою щетиною не тільки на щоках і підборідді, але по усьому тілу, живуть у багні, в темряві й тьмяних відблисках червоного вогню, у гарячому диму, лупцюючи один одного кулаками й гризучись наосліп у стадах тисячних, валяючись у сечі й крови жертв, а хто більше ран зазнає і кого більше понівечать, того роблять божком орди й підносять його понад іншими чоловіками, щоб милувати образ бога свого, вільні у реготі, вульґарних криках, спльовуванні й пердіжі. А як вполюють самотню жінку, то одразу ж відбувається дика боротьба за привілей споживання. А як мусять вони повернутися між жінок на довше, то тужать й уболівають через те вигнання, і стогнуть уві сні, й мстяться нам, як лише можуть, що в такій неволі, утаєнні та пригніченні чоловікоподібної природи їм доводиться жити, й лише тоді спалахує радість і вираз задоволення на їхніх бриластих обличчях, коли їм вдається завдати жінці болю й прикрощів. Усі чоловіки потвори.

… Як вийти з цього світу? Це неможливо, не до кінця, пам’ять завжди залишатиметься. Звичайно, її можна згодом заслонити іншою пам’яттю. Проте сталося так, що перш ніж я встигла звикнути до чоловіків… Ви говорили про перше кохання: то було не кохання. Я не знаю, що то було, — можливо, ритуал полювання. Пробирався до мене у маєтку батькових друзів у Саських Лужицях їхній кузен, студент, який приїхав на літо, а я власне так добре почувалася, щоб виїхати тоді на село, жодної важкої хвороби, справжнє диво, люті ж ніколи в ті околиці не дісталися, тож і літо, як Господь Бог заповідав, довгі вечори, тепло, цвіркочуть цвіркуни, пахощі зелені, — він пробирався до мене при світлі Місяця. То не було так, що я й далі жила отим уявленням, адже я уже не гнила в ліжку місяцями; але не було й так, що я цілковито про нього забула, кажу вам, що не забула, ніколи не забуду. Тож він…

— Ви не назвете його ім’я?

— Артур. Артур. Тип поміщика, добре складений, ноги сильні від верхової їзди, засмаглий на сонці, волосся, як перезріле збіжжя, він ніколи його не розчісував, лев’яча грива, — Боже мій, чи ви, пане Бенедикте, чуєте, як я його описую? Від самого початку я більше бачила в ньому тварину. Чи в стані ви оцінити красу коня шляхетної крови? Як він рухається, кроком, риссю, галопом, учвал, як у нього переливаються м’язи під шкурою, котра лисніє од теплого поту, і є в тому велика гармонія, ритм, як у музиці, є велика сила в досконалому тілі, досконало настроєному. Артур, мабуть, побачив це в моїх очах. Учителька рисунка казала мені, що в мене талант. Прошу якось придивитися до того, як люди дивляться. Малярі, скульптори, танцівники й південці оглядають одразу весь силует людини, навіть вітаючись, при першій зустрічі вони не обмежуються обличчям, мусять придивитися до тіла. Артур упізнав мій погляд. Не пам’ятаю, які люб’язності він сказав, коли нас представляли навзаєм. Але пам’ятаю, як він посміхнувся: показав зуби, вищирив ікла. Почалося полювання: чоловік полює на людину, тобто на жінку.

… У прохолодних тінях маєтку й під блакитним небом жнив, на повітрі, яке тремтить від