КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно  

Зрада (fb2)


Настройки текста:




Зрада (Вовчий легіон – 6)

Адам Пшехшта

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.


Перші дні після того, як отямився, він провів у боротьбі з нічними кошмарами – він був певний, абсолютно певний, що вбив невинну дитину. Те, що ця ледь-ледь семирічна дівчинка невдовзі перед цим полоснула його ножем з майже смертельним результатом, було цілком іншою, хоча не менш важливою справою. Кроне відчував, що вияснити цю справу набагато важливіше, ніж всі інші загадки, які він досі розгадав. Зараз, лежачи в лікарняному ліжку, він годинами міркував про це ще й для того, щоб розвіяти похмурі думки пов‘язані з хворою ногою. Лікарі не залишили йому жодних ілюзій – понівечене стегно ніколи повністю не відновиться, він буде накульгувати до кінця життя. В свою чергу, внаслідок цього його діяльність в “Двійці”, ймовірно, зведеться до віддавання наказів з-за стола. Кроне часто насміхався над Томчаком, який свідомо відмовився від просування по службі, бо це могло усунути його від участі в операціях – тепер, коли перед ним з‘явилася така ж перспектива, він почав розуміти приятеля. Ще однією проблемою була параноя, що переслідувала його останнім часом. Може дійсно пора залишити військо? Бо він підозрював Йодко-Наркєвича, того самого, який вже раз врятував йому життя, у недружніх і явно ворожих намірах. Спочатку не відбувалося нічого надзвичайного – от, гострий погляд, кинутий з-під кошлатих, сивих брів, дивна, немов вимушена ввічливість, нарешті незвична, навіть не дивлячись на поважний вік лікаря, заціпенілість рухів, викликана напруженням м‘язів. Проте найбільше його непокоїв запах. Запах переляканої людини, змішаний з якимось одеколоном з цитриновим ароматом, що пробивався крізь лікарняний сморід. Йодко-Наркєвич явно чогось боявся. Він перебував у лікарні лише кілька днів – наскільки це пам‘ятав Кроне, спочатку він не зауважив у поведінці медика нічого особливого, однак, одичний апарат притягнений в окрему палату Кроне зовсім не допомагав – принаймні наразі, а Йодко-Наркєвич, що наглядав за лікуванням, проявляв щораз більше занепокоєння. До того ж не виглядало, що йшлося про медичні питання, а точніше, брак ефектів лікування. Всі знали, що одичні апарати мають свої обмеження і як лікарі, які ними користувалися, так і пацієнти чудово розуміли, що вони можуть підвести навіть у випадку цілком банальних недуг. Рана Кроне була не з легких, і він сам чудово розумів, що весь час йому везти не буде. Він погодився з фактом, що його фарт саме закінчився. Тому нервозність Наркєвича видавалася йому недоречною, а навіть тривожною. Звичайно, він усвідомлював, що це все могло бути помилковим враженням розладнаних останніми подіями органів чуття.

Похитавши безпорадно головою, офіцер дістав підкинуту якимось відвідувачем пачку цигарок “Silesia”, що лежала на столику, його власні закінчилися давно тому. Видихаючи дим до стелі, ще раз задумався над ситуацією, нарешті енергійно натиснув електричний дзвінок. За мить до палати зайшла медсестра.

-- Слухаю Вас? – запитала, ледь протискаючись між з‘єднаними мережею чорних кабелів елементами апаратури.

-- Можете попросити доктора Наркєвича? Якщо він ще на території лікарні?

-- Я погляну, що можна зробити, -- пообіцяла вона, присуваючи дешеву, скляну попільничку.

Кроне подякував кивком голови й струсивши попіл, вслухався в лікарняні звуки. Тихий скрип вкритих гумою коліс в коридорі означав, що шахтаря зі зламаною ногою з сусідньої палати повезли на якісь процедури. На відстані було чути людські голоси, інколи скрегіт інструментів, звук дверей, що відчинялися та зачинялися. Через кілька хвилин “двієчник” розчув чиїсь кроки. Стук практичних туфель на низькому каблуку, які носила медсестра, змішувався зі звуком значно повільніших, неначе нерішучих кроків. Так ходять тільки змучені, або дуже старі люди. Очевидно, сестра знайшла Наркєвича. Проте відразу за ними йшов ще хтось. Ті не швидкі, ні повільні кроки занепокоїли офіцера Вони були… дивні. Так наче людина, що йшла слідом за тими двома, трималася трохи позаду, на постійній відстані, залежно від потреби то сповільнюючись, то наздоганяючи. Але з якою метою? І Наркєвич і медсестра знали про його присутність, отже, він напевно не ховався від них.

-- Ви хотіли мене бачити? – запитав професор, зупинившись біля порога палати.

Зморшки й бліда від перевтоми шкіра нагадували про поважний вік лікаря.

-- Сідайте, лікарю, -- запропонував ввічливо Кроне, вказуючи Наркєвичу на єдине крісло в палаті. – Хто там з сестрою? – вигукнув за медсестрою, що вже виходила.

-- Ой, один з солдатів, жандарм, -- захихотіла та кокетливо.

Її просте, кругле обличчя на якусь мить засяяло майже дівочим ентузіазмом.

Офіцер подякував їй посмішкою і почекавши, поки та зачинить двері, повернувся до Наркєвича, який сидів трохи збоку.

-- Здається, Ви мені винні якесь пояснення, -- заявив він. – Що відбувається?

-- Не розумію…

-- Все Ви чудово розумієте, -- відповів холодно Кроне. Життєрадісний вираз обличчя, який він продемонстрував медсестрі, зник немов задуте полум‘я свічки.

-- Жандарми? – пирснув невеселим сміхом. – Важко припустити, що вони шукають дезертирів чи п‘яних солдатів у лікарні, отже залишається тільки одна можливість…

Він зупинився, затискаючи зуби. Відразу після польсько-більшовицької війни було створено особливий підрозділ жандармерії, складений з солдатів, які крім того, що відзначилися в бою, вирізнялися неординарною вразливістю на дію одичних апаратів. Досвідчені, з надлюдською швидкістю, силою і координацією рухів, вони становили еліту польської армії. І приділяли їх виключно до найважчих завдань. Наприклад, для охорони осіб, яким загрожував ворожий напад.

-- Що трапилося? – запитав знов Кроне. – Хто і навіщо наказав охороняти Вас?! Чи вони охороняють мене?

Наркєвич опустив очі, щоб уникнути погляду офіцера, простягнув руку по цигарки на столі, закурив, не питаючи дозволу, а тоді поглянув невидячим поглядом у вікно, що виходило на подвір‘я.

-- Їх прислав Маршал, -- пояснив нарешті. – Вони повинні не стільки охороняти Вас, як стежити за Вами. Я намагався вилікувати Вашу ногу, -- він виконав недбалий жест в бік забинтованої кінцівки Кроне. – На жаль, це неможливо. На Вас неможливо одично вплинути. Але раніше Ви чудово реагували на такі процедури! Тоді в Мінську, ота машина… “Агонія”… Вони, мабуть, заблокували Вас. Але яким чином? Це вище мого розуміння, я й припустити не міг, що таке взагалі можливе.

-- Заради Бога, як заблокували?! – гаркнув “двієчник”.

-- Ви знаєте, що мій гомеостат діє на глибшому ніж фізичний рівні?

Кроне мовчки кивнув головою, теж дістав цигарку.

-- Ви чули про гіпноз?

-- Навіть раз бачив, у цирку, -- процідив офіцер, намагаючись зберегти витримку. – Що це має спільного з моєю ситуацією?!

-- Вони застосували до Вас апарат схожий на мій гомеостат. Я гадав, що такий існує тільки один у світі, -- сказав безпорадно Наркєвич. -- Правду кажучи, їхній кращий, набагато кращий… Ймовірно вони запрограмували Вас, випалили в мізках якийсь наказ. Ні, я не знаю, про що в ньому йдеться! – він підняв руку, побачивши, що Кроне хоче його перебити. – І заблокували, щоб ніхто його не скасував. Це означає, що Ви цілковито “закриті” на одичні стимули. Жоден одичний прилад не може поставити Вам діагноз, чи вилікувати. Зрештою, Вас не тільки не можна лікувати, але і вбити таким чином. Так, я спробував і це! – визнав він з ноткою відрази до самого себе. – За особистим наказом Маршала…

В кімнаті запала смертельна тиша. Кроне похитав головою, як боксер, що пропустив нокаутуючий удар.

-- Мені не довіряють, -- сказав він з безмежним здивуванням. – Не довіряють…

-- Це не так, -- Наркєвич скривився. – В “Двійці” за Вас зараз відбуваються страшні бої. Є такі, що вважають – це все дурня, а в найгіршому випадку провокація росіян. Вони припускають, що більшовики могли заблокувати Вас, але не були б в стані запрограмувати…

-- Що ще за програмування? – насупив брови “двієчник”. – Щось типу гіпнозу?

-- Швидше постгіпнотичне навіювання, -- поправив лікар. – Тільки набагато сильніше, і діє на всіх.

-- Не зрозумів?

-- Це доволі складно. Хай йому чорт… Мені треба випити, -- зітхнув Наркєвич.

Кроне поглянув на нього здивовано – науковець ніколи не проявляв нахилу до міцного алкоголю, але ситуація була далеко не нормальна. Очевидно, не дивлячись на впевненість, що росіяни провели якісь маніпуляції з Кроне, виконання наказу маршала дорого йому обійшлося.

-- Вартовий! – покликав офіцер неголосно. На порозі негайно з‘явився чоловік у формі жандарма.

-- Сержант Маруня з‘явився…

-- Не потрібно цього цирку, -- перебив його Кроне. – Чули, що попросив професор, постарайтеся щось організувати.

Сержант зміряв його дещо глузливим поглядом, але старанно клацнув каблуками і вийшов у коридор, за мить вони почули, як той з кимось розмовляє.

-- Це займе трохи часу, -- пояснив “двієчник”. – Він повинен спочатку здати пост.

-- Не зрозумів?

-- Він не залишить Вас сам на сам з потенційним вбивцею…

Йодко-Наркєвич виразно почервонів.

-- Я не думаю… -- почав він.

-- Такі в нього накази, -- перебив його Кроне. – Нема про що говорити. Але повертаючись до справи, на чому може полягати оте програмування?

Старший чоловік затиснув губи, з хрустом сплів пальці обох рук.

-- Ніхто не сумнівається у Вашій особистій лояльності, -- почав він. – Якщо йдеться про гіпноз, то, мабуть, я зміг би підсунути Вам якесь постгіпнотичне навіювання без жодних проблем, однак… Дозвольте мені закінчити, -- попросив, побачивши недовіру на обличчя співрозмовника. – Однак, тільки у випадку, якщо воно більш-менш збігається з Вашими планами, характером, почуттям моралі. Наприклад, якби я хотів випити більшість з того, що принесе нам сержант… якщо він щось принесе…

-- Не переживайте, він дістане нам випивку, -- запевнив його Кроне.

-- В лікарні?!

Офіцер махнув рукою, вказуючи, що немає сенсу продовжувати тему, тож Наркєвич повернувся до перерваного аргументу.

-- Я міг би навіяти, щоб у Вас пропало бажання пити спиртне, -- продовжив він. – Дуже сумнівно, щоб Ви з власної волі напилися у лікарні, тому ймовірно навіювання буде не надто відрізнятися від Вашого, цілком суверенного рішення. Але якби я спробував наказати Вам танцювати на столі, то якщо Ви не виявитеся однією з дійсно нечисельних осіб, що легко піддаються гіпнозу, ми можемо спокійно припустити, що я не досягну своєї мети. За таким самим принципом, я не переконаю Вас зрадити Батьківщину, чи вбити друга. Однак за допомогою одичного апарата…

-- Так? – поквапив його Кроне.

-- Таке навіювання я міг би помістити у Вашій голові, в мізках, на підсвідомому рівні. І якщо його активувати, у Вас не буде коли задуматися, що Ви робите, Ви просто почнете діяти спонтанно, немов за командою, не маючи часу на аналіз… Як солдат і багаторічний працівник “Двійки”, хтось, хто має сильну волю, Ви, мабуть не піддаєтеся гіпнозу, однак, це робить Вас чудовим знаряддям для маніпуляцій, коли йдеться про програмування за допомогою такого приладу, як хоча б “Агонія”.

-- Тому, що в мене сильна воля? – перепитав з іронією офіцер.

-- Ні, йдеться про Ваші, -- Наркєвич завагався, -- рефлекси. Під час небезпеки Ви реагуєте негайно, не задумуючись?

“Двієчник” повільно кивнув головою, в його очах з‘явився тривожний блиск, уста скривилися в зневажливій посмішці.

-- В якусь мить, наприклад в присутності маршала, у Вас з‘явиться відчуття небезпеки, Ви будете певні, що перед Вами смертельний ворог. Це триватиме тільки долю секунди, пізніше Ваш свідомий розум визнає це галюцинацією, спробує Вас зупинити, адже Ви не зрадник, але буде вже надто пізно. Бо для того щоб вбити, Вам потрібна тільки мить… Саме тому лікарню пильнують жандарми, -- закінчив змученим тоном лікар.

-- Живим мені звідси не вийте, правда? – в голосі Кроне не було жодних сумнівів.

-- З власної волі, без дозволу Маршала – ні, -- уточнив Йодко-Наркєвич.

Хтось постукав і в дверях знов з‘явився сержант Маруня. Мовчки поставив на кривому лікарняному столику два стакани й літрову пляшку, в якій, якщо вірити етикетці, містився дуже їдкий засіб для очищення каналізаційних труб.

Кроне почекав, поки жандарм вийде, тоді розлив безбарвну рідину по стаканах.

-- Ви впевнені, що це… -- обізвався вагаючись лікар.

-- Впевнений, -- буркнув Кроне. – Інша справа, що вони не виказали надмірної фантазії, -- додав, дивлячись на етикетку. – У війську ми розливали алкоголь у пляшки від ліків на грибкові захворювання або…

-- Здається, мені краще не знати, -- зупинив його з блідою посмішкою Наркєвич. – За Ваше здоров‘я!

Красномовним жестом він відсалютував стаканом.

-- Ууух, міцна… -- вигукнув “двієчник”, дивлячись недовірливо, як старший чоловік ставить порожню склянку.

Сам він випив щонайбільше третину, йому довелося кілька разів відкашляти, перш, ніж до нього повернувся голос.

--Непогана самогонка, -- оцінив зі знанням справи Наркєвич. – Колись, -- він посміхнувся до своїх думок. – На практиці в Тифлісі… Був там такий майор… Але Вас це не обходить, -- спохватився він швидко. – Повертаючись до нашої справи, Вас ніхто не підозрює у змові з Совітами, однак, в цій ситуації це не має жодного значення. Дуже може бути, що Ви ходяча годинникова бомба.

-- Але після повернення з Росії я бачився з Комендантом.

-- Це тільки приклад, -- скривився Наркєвич. – Може йтися про щось зовсім інше.

-- А вбиті в Мінську? Ви справді вважаєте, що це елемент диявольського плану комуністів? Раз вони хотіли запрограмувати мене і якщо вірити Вам, їм це вдалося, то звідки всі оті трупи місцевих чекістів?

-- Не знаю, -- сказав професор. – Все страшно заплутане і місцями позбавлене логіки, -- признав. – Однак, блокування залишається фактом. Хто і з якою метою це зробив, якщо не комуністи? І найголовніше: чи можемо ми собі дозволити… презумпцію невинності? Взявши до уваги можливі наслідки? Бо звичайно, існує можливість, що це якийсь неймовірний збіг обставин, випадковість, ефект поломки “Агонії”. Однак, чи стали б Ви ризикувати на місці свого начальника? Або Маршала?

Кроне не відповів, погойдав стаканом з рештками алкоголю і кількома ковтками вихилив його.

-- Дякую за щирість, лікарю, -- обізвався нарешті. – І я не тримаю зла за оту штуковину, -- вказав недбалим рухом на гомеостат.

Йодко-Наркєвич зітхнувши встав і попрощавшись коротким рукостисканням, вийшов з палати. З-за дверей доходили звичайні, лікарняні звуки, інколи кроки вартових, що проходили коридором. В них не було нічого звичайного.

***

Через кілька тижнів Кроне почав ходити. Спочатку з паличкою і з допомогою медсестри, потім вже сміливіше, самостійно. На жаль прогнози лікарів підтвердилися – щоправда, короткі прогулянки не справляли Йогану поважних труднощів, але будь-які дії, що вимагали значних зусиль – вже так. Офіцер сподівався, що з бігом часу стане краще, однак, надмірних надій не плекав… Всюдисущі жандарми теж псували йому настрій. Вони поводилися правильно, можна сказати бездоганно, інколи в нього навіть складалося враження, що вони йому співчувають, але це аж ніяк не змінювало їхніх обов‘язків. А ті наказували їм подбати, щоб він самовільно не залишив лікарню, тобто, не залишив живим.

Кроне не скаржився, не дзвонив Бретцелю, знав, що накази стосовно того, як з ним поводитись, походили безпосередньо від Пілсудського. Всі бачили в Маршалі – частково слушно – великого державного діяча, видатного командира, творця польської державності. Мало хто пам‘ятав, що в молодості Комендант сам брав участь в операціях, які спокійно можна назвати терористичними. “Двієчник” знав, що при всій симпатії, яку відчував до нього Пілсудський, десь там, в глибині душі, він надалі залишався людиною, яка – якщо виникне потреба – без вагань натисне на гачок. І якщо вважатиме, що це необхідно – вб‘є, або накаже вбити навіть друга. Кроне змирився з цим, життя, яке він досі вів, нагадувало прогулянку по вістрю бритви, він розумів, що раніше чи пізніше ворог виявиться кращим, швидшим, спритнішим. Або він, б‘ючись з ворогом, не виявить належної обережності й потрапить під підозру в своїх. Так, як зараз… Інколи офіцер навіть замислювався, чому він досі живий, дивлячись на речі об‘єктивно – він становив загрозу для самого існування “Двійки”, якщо припустити, що його, як це назвав Наркєвич, “запрограмували”.

Через два місяці його виписали з лікарні; як тільки він змінив лікарняні лахи на нормальний одяг, в коридорі до нього приєдналися жандарми. В бойовому спорядженні, озброєні до зубів і пильні. Вони провели офіцера вниз, жодним чином не справляючи враження, що обмежують його свободу, однак, Кроне відчував у них специфічне, притаманне тільки найкращим солдатам поєднання пильності й спокою. Вони не очікували від нього жодних проблем, але якби такі з‘явилися – були готові відповідно відреагувати. “Двієчник” волів навіть не думати про таку можливість, навіть на піку форми він не мав би жодних шансів у сутичці з будь-ким з них, зараз – з не зовсім здоровою ногою, він взагалі не був для них противником. Ні, щоб він мав намір втікати. Кроне вирішив покірно прийняти все, що принесе доля і накази Пілсудського… Під лікарнею на них вже чекав Опель Адмірал, службова машина Тадеуша Бретцля.

-- В штаб? – запитав Кроне.

-- Так, в Саський палац, -- підтвердив водій.

В машину сів тільки один жандарм, зайнявши місце поряд з водієм, тому офіцер міг вільно влаштуватися на задньому сидінні з надалі заціпенілою ногою, яка ще трохи боліла. Кроне закрив очі, намагаючись не думати, що його чекає. Весь час він відчував на собі уважний погляд жандарма. Той спостерігав за ним через плече, правою рукою бавився ґудзиком військового, наполовину розстебнутого плаща. Безсумнівно, тримав її поблизу зброї…

Коли вони приїхали на місце, пройшли не зупиняючись через всі пости – або Бретцель попередив про прибуття Кроне, або вартові вважали, що солдата з елітного підрозділу, який його супроводжував, достатньо, щоб виправдати його присутність в штабі. Перед кабінетом шефа II Відділу жандарм пропустив його вперед, сам залишився в коридорі. Кроне зайшов без стуку і хоча на ньому не було мундира, став струнко перед столом Бретцля, а тоді сухим, безпристрасним тоном доповів про своє прибуття.

-- Сідай, Янку, сідай, -- буркнув той, не відриваючи погляд від якихось паперів.

Через кілька хвилин закінчив, зняв окуляри і змученим жестом протер їх шматком замші.

-- Паскудна справа, -- зітхнув.

-- Чекаю на Ваші накази, пане полковнику, -- заявив холодно Кроне.

-- Годі! – Бретцель стукнув рукою по столу. – Перестань поводитися як надута дитина! Гадаєш, нам тут було легко?! Я посварився з Комендантом і десь з десятком генералів зі штабу. Кожен з них хотів бути більш принциповим, ніж Маршал, я пригрозив, що подам у відставку, мені годинами доводилося вислуховувати маячню Наркєвича! Вся ця афера в мене вже в печінках сидить, -- пирскнув гнівно.

-- Які накази для мене? – повторив цим разом спокійно Кроне. Бретцель глибоко зітхнув, опустив погляд.

-- Ти повинен зрозуміти, що наразі багато я не виторгував. Певні процедури розробляються, але вимагають часу… -- на мить він замовк. – Я забираю в тебе всі справи, які ти вів до цього часу. До нового розпорядження ти не будеш займатися російським напрямком.

-- Наказ Коменданта? – запитав Кроне, не приховуючи гіркоти.

-- Ні, мій, -- відповів полковник, дивлячись йому просто в очі. – Для твого ж добра. Бо вистарчило б найменшого претексту і штабні гівнюки з‘їли б тебе живцем. Маршал залишив все на мій розсуд. Однак, видав наказ у іншій справі.

-- Якій?

-- Ти повинен зайнятися слідством у справі Юрка Станяка.

-- Станяк, Станяк… Щось знайоме, -- Кроне насупив брови.

-- Подвійний агент. Передав німцям багато відповідно препарованих матеріалів.

-- Тепер пригадую, -- буркнув Кроне.

Станяк завідував фінансами варшавського гарнізону. Він дослужився до звання капітана, дальшому просуванню по службі перешкодила невідомо ким надана інформація, що він кокаїніст. Уникнув звільнення з війська тільки тому, що прийняв пропозицію співпраці з “Двійкою”. Та ненав‘язливо передала плітки про Станяка німецькому шпигуну, який перебував під постійним наглядом польської контррозвідки, що привело до спроби вербування з боку абверу. Станяк прийняв пропозицію і роками в очах німців був одним з найкращих агентів. Причиною була відповідно препарована інформація, яку надавала йому “Двійка”.

-- В чому проблема?

-- Він вже себе не контролює, -- відповів втомленим тоном Бретцель. – Минулого разу, разом з підготованими нами документами, передав Глюбе список нагород цілого гарнізону.

Кроне тихо присвиснув. Герхард Глюбе був молодою зіркою абверу, славився винахідливістю і нещадністю, з якою відносився, як до ворогів, так і до власних людей. II Відділ Головного Штабу вже двічі розглядав, чи не “організувати” німцеві якийсь нещасний випадок. Шкідливість його діяльності була очевидною. Зрештою вирішили залишити його живим саме з огляду на Станяка. Глюбе довіряв полякові й усі матеріали, які той здобував, майже без перевірки оцінював позитивно. Це своєю чергою дозволяло проводити широкомасштабну діяльність по дезінформації. Тепер, коли виявилося, що до приготованого “Двійкою” пакету, Станяк додав справжні документи, сенс цілої операції ставав під знаком запитання.

-- В тому списку є наші працівники, -- додав похмуро Бретцель. – У них вигадані посади, але при глибшому аналізі…

-- Його перевербували? – запитав Кроне.

-- Не думаю, -- Бретцель похитав головою. – Він просто втратив голову, мабуть, Глюбе тиснув на нього, а сам знаєш, він це вміє. До того ж наркотики… -- він красномовно замовк. – Найгірше, що ми не знаємо, чи це перший раз.

-- Гаразд, що мені робити?

-- Ти повинен встановити розмір шкоди й вияснити, що спонукало Станяка передати список. І швидко. Каспшик наполягає на його арешті. Не знаю, чи вдасться мені стримувати його довше, ніж кілька днів.

-- Навіщо йому це?

-- Він шеф Головного Штабу, -- знизав плечима Бретцель. – Після одкровень Наркєвича про тебе, ми потрапили в неласку. Пан генерал хоче тримати руку на пульсі…

-- Чому саме я?

-- Не знаю, Комендант мені не доповідає. Може це свого роду тест на лояльність? Або річ у тому, що ти навчався в офіцерській школі в той самий час, що й Станяк? Тільки один місяць, мабуть, ти його взагалі не пам‘ятаєш, але це дає нам, за що зачепитися, -- пояснив, побачивши насуплені брови підлеглого. – Ось тобі його загальні дані, -- додав, кидаючи на стіл тонку, картонну теку.

-- Гаразд, -- Кроне махнув рукою – Так чи сяк, доведеться взятися за цю справу.

Швидко переглянув документи й після того, як Бретцель дозволив жестом, вийшов з кабінету, спочатку відсалютувавши командирові – цим разом жартівливо. Залишивши Саський палац, він викликав таксі й наказав відвезти його на Ординацьку. Службові нотатки, зібрані працівниками “Двійки” на тему скарбника, були не надто докладні: жонатий, без дітей, близьких друзів немає. Веде доволі самітницьке життя. Звичайно існувала вичерпна документація відносно діяльності Станяка – Глюбе, але вона знаходилася в сейфах “Двійки”.

Кроне сподівався, що ця інформація виявиться непотрібною, бо не виглядало, щоб у Бретцеля було бажання ознайомити підвладного з деталями. Офіцер волів не задумуватися, чи це було викликано службовим прагматизмом, чи останніми подіями…

Станяк жив у невеличкому, мурованому будиночку, надто скромному, щоб назвати його віллою, але на око цілком добре доглянутому. Двері відчинила жінка з підпухлими від плачу очима. Одного погляду на новоприбулого було достатньо, щоб на її обличчі з‘явився вираз трагічної покори.

-- Ви до чоловіка, -- промовила. – Знов…

Вона впустила його всередину і мовчки провела у салон.

-- Йоган Кроне, “Двійка”, -- представився офіцер, дістаючи посвідчення.

Господар, худорлявий брюнет з хворобливо блідим обличчям і безкровними, затисненими губами, відповів на вторгнення недбалим помахом руки, зовсім не поспішаючи перевіряти документи Кроне.

-- Я гадав, що на сьогодні ви вже закінчили лякати мене, -- обізвався він в‘їдливо. – Попередня команда пішла годину тому.

-- Я не маю з ними нічого спільного, -- запевнив Кроне. – Я тут за особистим наказом Маршала.

Жінка закрила рот рукою, а її чоловік замовк з виписаним на обличчі здивуванням.

-- Я думав… -- пробурмотів він. – Сідайте, прошу. Чим можу допомогти?

В його голосі побоювання змішувалося з надією.

-- Можна порозмовляти з Вашим чоловіком віч-на-віч? – Кроне посмішкою вибачився перед дружиною Станяка.

-- Звісно, -- жінка поспішно вийшла, зачиняючи за собою двері.

Якусь мить Кроне мовчав, вдавав, що збирається з думками, даючи скарбникові час подумати. Пробудити надію… Насправді він проводив такі розмови десятки разів і знав, що його співрозмовник або до кінця життя не вийде з в‘язниці, або помре внаслідок “нещасного випадку”. Іншої можливості не існувало. Однак, спочатку потрібно обмежити втрати, а це вимагало співпраці з боку Станяка.

-- Трапилася прикра справа, -- обізвався нарешті. – До рук наших ворогів потрапили документи, які до них ніколи не повинні були потрапити. Тож “Двійка” хоче Вашої крові і важко заперечити, що вона має на це право, -- сказав він суворо. – Ви поставили під удар найкращих солдатів, всіх, хто опинився в тому списку нагород. Там були теж працівники контррозвідки. Однак, Комендант більш… прагматичний. Так, справа настільки важлива, що він про неї знає, -- відповів на мовчазне запитання Станяка. – Я повинен мінімізувати втрати, тому я тут. Я вимагаю цілковитої співпраці, якщо побачу, що Ви не щирий, звільню місце колегам…

-- На що я можу розраховувати? – запитав тремтячим голосом господар.

-- Вас виженуть з війська, мабуть, понизять у званні. Може Вашу справу розгляне офіцерський суд честі… Однак, якщо Ви будете співпрацювати, можливо, Вам вдасться уникнути в‘язниці. Буду щирим, це тільки шанс, а в жодному випадку не обіцянка.

-- Я все… Я буду співпрацювати! – щоки Станяка зарум‘янилися, на чолі заряснів піт. – Це Глюбе… він… -- Скарбник закрив обличчя руками, розпачливо заридав.

Кроне трохи почекав, тоді шумно відсунув крісло і підійшов до вікна, свідомо перериваючи цей сеанс жалю до самого себе.

-- Він Вас змусив, правда? – запитав.

-- Так, -- поспішно відповів Станяк, вдивляючись в спину офіцера. – Закрив мене на два дні на своїй віллі й…

-- Закрив?

-- Я потребував кокаїну… Документи були в мене вдома, знаю, це проти правил, але я так часто роблю, бо на роботі не завжди вистачає часу, щоб перевірити всі обрахунки. Він запитав, що я йому можу дати, щоб отримати наступну дозу наркотику. Я зателефонував дружині й наказав віддати папери людям Глюбе. Вона не знала, що в них, -- запевнив.

Кроне, нарешті повернувшись, покивав головою, немов підтвердилися його припущення і знов сів за стіл.

-- Друге запитання і одночасно тест, -- сказав. – Якщо Ви збрешете, я пішов.

Станяк нервово проковтнув слину, відкрив рот, неначе хотів ще раз запевнити про свою готовність співпрацювати, але “двієчник” зупинив його різким жестом.

-- Скільки разів Ви додавали до приготованих нами документів щось своє? Ми чудово знаємо, що цей список не був першим.

-- Я…

Кроне встав і демонстраційно підійшов до виходу.

-- Ви і так все розповісте, -- пригрозив. – Але вже на допиті. Зараз у Вас єдиний і неповторний шанс.

-- Чотири, може п‘ять разів, -- відповів Станяк, опускаючи голову.

-- П‘ять разів, не враховуючи список, тобто разом шість, -- підсумував Кроне. – Чи може щось забули…

-- Я стараюся! – вигукнув Станяк в розпачі.

-- Зрозуміло, Ви підтвердили інформацію, якою ми вже володіли, однак, якщо ще щось пригадаєте…

В кімнаті запала тиша, було чути тільки важке дихання Станяка.

-- Шість разів чи вісім, не має значення, -- обізвався за мить “двієчник”. – Головне Ваша щирість і лояльність. Можливо ми дамо Вам можливість виправити заподіяну шкоду, але для цього Ви повинні здобути, а вірніше повернути нашу довіру.

Побачивши запитальний погляд співрозмовника, Кроне завагався, немов його змусили прийняти важке рішення.

-- Глюбе Вам довіряє, правда?

Станяк запопадливо покивав головою.

-- Якби в останньому пакеті ми дали Вам щось дійсно особливе… -- він навмисно не закінчив речення.

На обличчі Станяка вималювалася розпачлива надія.

-- Я зроблю все, -- запевнив. – Абсолютно все!

-- Почніть з докладного переліку документів, які Ви самовільно передали Глюбе. Завтра я прийду і заберу Ваш рапорт, -- видав розпорядження Кроне.

Коротко попрощавшись, він повернувся додому змучений, але в кращому гуморі. Довірена йому справа обіцяла бути простою, Станяк був готовий співпрацювати. Якщо він доб‘ється успіху, може це змінить його ситуацію? Не дивлячись на відкриття Наркєвича? Зрештою, у Пілсудського повинен був бути якийсь задум, коли він віддавав наказ приділити Кроне саме до цього слідства.

***

Ранок він провів у Станяка, де намагався привести до ладу хаотичний і повний дрібних неточностей рапорт, ставлячи додаткові запитання. Добрі наміри капітана не викликали сумнівів – він признався, що в загальному сім разів передав Глюбе справжні документи, однак, було видно, що він нервово вичерпаний, а його відповіді часто вимагали уточнень. Картина, що вимальовувалася з його свідчень, була не надто оптимістичною. Абвер проник у варшавський гарнізон глибше, ніж це припускали. Здавалося, в цьому був тільки один плюс – Герхард Глюбе не підозрював, що Станяк співпрацює з “Двійкою”, а брутальні засоби тиску він застосовував керуючись виключно прагматизмом, безпринципністю і переконанням, що саме таким чином можна використати його залежність. Аргументом завжди була обіцянка нової партії “порошку”, або утримування Станяка на наркотичному голоді.

Під вечір, перед тим витративши кілька годин на аналіз отриманих від Станяка даних і після чудової вечері, Кроне вирішив прозондувати пана Ушіду – японського інструктора з рукопашного бою, призначеного навчати працівників “Двійки”. Йшлося не про поради відносно самооборони, на це було ще надто рано, стан понівеченої ноги виключав будь-яке тренування, а про питання пов‘язані виключно з розвідкою. Як багато експертів з рукопашного бою, які діяли за межами своєї країни, пан Ушіда підтримував надзвичайно близькі контакти з японською розвідкою, мало того, його зв‘язували кровні узи з достойниками з Країни Вишневого Цвіту і – про що знали тільки одиниці – він був видатним членом Товариства Чорного Дракона. Цю організацію було створено, щоб нівелювати російські впливи у Маньчжурії, пізніше вона зробила справою честі добитися панування Японської Імперії на території Азії. Одним з головних противників Товариство вважало спочатку царську, а потім більшовицьку Росію. Кроне сподівався, що його пропозиція зацікавить як кревних пана Ушіди, так і здатних на багато, ледь не всесильних керівників Товариства.

Японець, міцний чолов‘яга років під п‘ятдесят, мовчки вислухав офіцера і знов наповнив чашку свого гостя – вони пили чорний чай Дарджилінг, заварений на європейський лад – тоді втупився у простір з виразом обличчя, який нічого не говорив.

“Двієчник” терпляче чекав, насолоджуючись легко фруктовим смаком напою. Він знав, що квапити співрозмовника було б неввічливо, до того ж нерозумно. Це його тільки роздражни ть.

-- Ваше керівництво схвалює цей план? – запитав нарешті японець. Кроне заперечив рухом голови.

-- Це не план, швидше нарис плану, -- промовив. – Його реалізація цілковито залежить від того, чи ви нам допоможете. З іншого боку, це неповторний шанс, рішення потрібно прийняти протягом кількох днів. Якщо ви вирішите підтримати нас, я піду з цим до Маршала.

-- Ця нагода… -- Ушіда замовк.

-- Не можу розповісти деталі, але я певен майже на сто відсотків, що в Абвері повірять інформації, яку ми передамо нашим каналом, а звідти вона потрапить до росіян.

-- На відміну від вас, у нас з німцями непогані стосунки, -- зауважив Ушіда. – Якби ми їх попросили…

-- Не настільки добрі, -- заперечив Кроне. – У випадку спільного нападу на Польщу, головним партнером для них буде Росія, а не Японія. Вони не відважаться поставити під удар стосунки з Совітами, задля не надто для них важливого в цей час зближення з Японією.

-- Я так розумію, що в обмін за нашу допомогу, ми могли б використати отой ваш… канал?

-- Саме так.

-- Про дезінформацію якого калібру ми розмовляємо?

-- Гадаю, що будь-якого, -- відповів обережно Кроне. – Звичайно, в межах розумного…

Ушіда замислено насупив брови, але далі тему не розвивав.

-- Я передам Ваше прохання, -- вирішив він після хвилини мовчання.

“Двієчник” легко вклонився – скидалося на те, що його пропозиція зацікавила співрозмовника. Якщо японці приймуть її офіційно, залишиться допрацювати решту елементів плану. Не те, що буде легко, безумовно, ні… Однак, ставка була високою – Кроне інстинктивно відчував, що це може бути найважливіша операція в його кар‘єрі.

***

Пілсудський справляв враження неймовірно енергійного і не дивлячись на те, що Маршал, як завжди, пересувався на інвалідному візку, виглядав він набагато краще, ніж під час останньої зустрічі. Всупереч побоюванням Кроне у поведінці Маршала не відчувалося нічого штучного, жодної настороженості чи упередження. Несподіванкою була тільки зміна процедури – жандарми, що стояли на варті перед входом до кабінету Коменданта, перевірили, чи ніхто не прийшов на зустріч зі зброєю. Обшукали не тільки Кроне, а й Бретцеля і генерала Каспшика.

“Двієчник” очікував, що один з вартових залишиться всередині – йому досі докучав статус підозрюваного, однак, нічого такого не трапилося. Мало того, після кількахвилинної банальної розмови, під час якої ординарець Пілсудського встиг подати скромний почастунок, вони залишились самі – учотирьох.

-- Я ознайомився з твоїм геніальним планом, -- розпочав Маршал. – І бачу певні проблеми…

-- Я гадав, що японці погодилися, -- відповів збитий з пантелику Кроне.

-- Звичайно, погодилися. Однак, головною справою, крім передачі цієї інформації німцям, є підтвердження її надійності. Йдеться про Станяка і Глюбе.

Оскільки Пілсудський не розвинув тему далі, явно очікуючи пояснень, Бретцель легенько відкашлявся і зосередивши на собі увагу присутніх, включився у розмову.

-- Це питання… особистих рішень, -- промовив він. – Я пропонував би, Коменданте, карт бланш в цій справі, бо наразі нам не відомо, як буде розвиватися ситуація, а принаймні, не відомо до кінця. Ми розуміємо, що це ключові особи для успіху проекту в цілому.

-- Гаразд, -- вирішив після коротких роздумів Пілсудський. -- Хай буде. Яка мета цього всього? – запитав, цим разом явно звертаючись до Кроне.

“Двієчник” дещо нервовим рухом потягнувся по портсигар і побачивши кивок згоди Маршала, закурив. Він знав, що йдеться не стільки про причини, чому варто втілити запропонований ним план – вони були очевидними, а швидше про більш розвинену і поглиблену аргументацію. Пілсудський завжди приймав рішення після довгих роздумів і вислухавши розмаїті, також діаметрально протилежні думки.

-- Загалом йдеться про те, що ми не готові до війни, -- відповів Кроне, випускаючи дим в бік стелі. – Щоправда, ми розвинули наш промисловий потенціал і операційну готовність війська, однак, в порівнянні з Росією…

-- Ми випереджаємо їх, якщо йдеться про застосування одичних апаратів, -- втрутився неприязним тоном Каспшик. – До того ж російські концепції використання власних сил, як на тактичному, так і на стратегічному рівні, давно застаріли. Їхня промисловість не надто розвинена. Їм бракує інженерів, в них проблеми з постачанням і транспортом.

-- Це все правда, -- обірвав його зухвало Кроне. – Однак, вони можуть собі дозволити цю війну, а ми ні. Не кажучи вже про одночасний російсько-німецький напад.

-- Це тільки припущення, -- скривився Каспшик.

“Двієчник” демонстративно закотив очі й старанно збив попіл, трохи подумавши загасив недопалок.

-- Коменданте, дозвольте говорити прямо?

-- Вважаєш цю думку помилковою? Ти знаєш щось, чого не знає Головний Штаб? – буркнув Пілсудський.

-- Я можу пояснити це за пару хвилин, -- запропонував “двієчник”.

Ігноруючи застережливий погляд Бретцеля, він втупив очі в обличчя Маршала.

-- Гаразд, але коротко, -- дозволив той.

-- Все, що сказав пан генерал – правда, -- почав Кроне. – Я сам додав би до списку недоліків росіян набагато більше, однак у випадку війни вони не матимуть навіть половини того значення, яке ми їм сьогодні приписуємо.

Він оглянувся навколо, немов шукаючи опонентів, але ніхто не збирався його перебивати, хоча вираз обличчя Каспшика свідчив, що генерал стримується тільки з огляду на Пілсудського.

-- На полі бою має значення не тільки техніка чи організація, де росіяни дійсно нам програють, а й багато інших чинників. Наприклад, кількість людей і техніки. В цих показниках СССР набагато нас випереджає. Далі: рішучість.

-- Ви гадаєте, у робітничо-селянської армії мотивація краща, ніж в наших солдатів? – не витримав Каспшик.

-- Саме так, -- процідив Кроне. – Бо в нас ніхто не використає одичні апарати, щоб змусити військо чи навіть цивільне населення йти у самовбивчу атаку, ніхто не погрожуватиме солдатам смертю їхніх рідних, якщо вони здадуться або втечуть. Тому росіяни будуть воювати значно завзятіше, ніж передбачають наші експерти. Мало того, -- продовжив він після короткої перерви. – ми їх випереджаємо, якщо йдеться про деякі застосування одичних апаратів, однак, в справах пов‘язаних з наступом Совіти попереду. У нас немає “Дробарок” чи “Агонії”. Нарешті справа коштів…

-- Яких коштів? – Пілсудський насупив брови.

-- Звичайних, фінансових. Російські робітники заробляють в багато разів менше, ніж наші, тому комуністи виготовляють зброю набагато дешевше, ніж ми. До того ж в будь-яку мить вони можуть почати “економити”, морячи голодом Україну, або якийсь інший регіон. Війна для цього ідеальний претекст. Ми в жодному випадку не можемо собі дозволити сутички з Совітами, -- з натиском закінчив Кроне.

Пілсудський задумливо покивав головою – більше скидалося, що він погоджується з власними думками, ніж з аналізом “двієчника” – а тоді натиснув вмонтований в стіл електричний дзвінок. Майже відразу в дверях з‘явився ординарець Маршала.

-- Переклад готовий, -- доповів.

-- Давай!

Солдат поклав на стіл газету і долучений до неї видрукуваний на машині листок, клацнув каблуками й вийшов. Якийсь час Пілсудський уважно вивчав документ, оглянув газету, нарешті, підсунув усе Кроне.

-- Цього досить? – запитав.

-- Це найбільш відповідний момент, щоб Японська Імперія почала розв‘язувати проблеми Далекого Сходу. Західні країни, такі як Польща чи Румунія можуть діяти спільно з Японією, -- прочитав вголос офіцер.

-- Чия це думка? – зацікавився Каспшик.

-- Колишнього прем‘єра, пана Танахі, -- пояснив Кроне. – На наступній сторінці є стаття про необхідність отримання Японією контролю над північно-маньчжурської залізниці. Це шедевр, -- додав задоволено. – Росіяни накладуть в… гм… -- він непевно відкашлявся.

-- Полковнику Бретцель? – звернувся Пілсудський до шефа “Двійки”.

-- Янек має рацію, -- підтвердив той енергійно. – Це просто запрошення до війни проти СССР. Танахі надалі має величезний вплив, він зв‘язаний з найбільшими концернами, а всі знають, хто насправді править у Японії…

-- Тобто, перший крок зроблено, -- підсумував Маршал замислено.

Бретцель і Кроне рішуче кивнули, Каспшик сидів з загадковим виразом обличчя.

-- В такому разі всім дякую, -- закінчив зустріч Маршал.

Коли вони удвох йшли по сходах – Каспшик попрощався з ними, як тільки вони вийшли з кабінету, Кроне відчув, що друга – він вже давно так думав про Бретцеля – щось турбує. Ні, по ньому не було нічого видно – роки проведені у “Двійці” навчили його приховувати почуття, однак, в його рухах, чи в тому, як він тримав голову, відчувалася якась нервовість.

-- В чому справа? – буркнув нарешті Кроне.

Той поправив капелюха, натягнув рукавички, немов у буденних, тривіальних діях шукав спокою.

-- Знаю, що на тебе тиснуть, як на мене несправедливо, але ти не можеш запороти цю операцію, -- сказав він спокійним, рівним голосом. – Такого варіанту не існує, Янку. Якщо щось піде не так, не тільки Комендант тобі не пробачить. Я теж.

Від сірих, прикритих запухлими повіками очей Бретцеля повіяло холодом, як від січневої криги. Це пролунало не як погроза, швидше, як ствердження факту. Кроне відчув холодок по спині, послання було надзвичайно ясним – в цій операції не буде часткових успіхів. Виживуть тільки переможці…

***

Єжи Станяк почувався чудово, майже божественно. Він сидів вільно розкинувшись біля заставленого на дві особи столика в “Зємянській”, чекав на Герхарда Глюбе.

Цим разом він зовсім не боявся німця, в його венах досі палав холодним полум‘ям принесений Кроне “порошок”. Недавно він передав резидентові Абверу кілька сторінок супертаємного мобілізаційного плану, розробленого на випадок війни з Росією. І назвав свою ціну. Йому хотілося сміятися, коли він пригадував свої сумніви, вагання і всюдисущий, паралізуючий страх. Знав, що все закінчиться добре, це тільки питання правильного планування. Такої ж думки дотримувався той приємний офіцер з “Двійки” – Кроне. Головне планування.

Велику лисину Глюбе він побачив здалеку. Німець одягнений по цивільному виглядав не надто імпозантно, окрім сильно поріділої чуприни, враження псував також дешевий костюм, що висів на агенті Абверу. Новоприбулий виглядав роздратованим, Станяк прийняв це з поблажливістю – непросто звикнути, що ти перестав грати першу скрипку, а саме це, безсумнівно, трапилося з Глюбе, “Лютим Герхардом”, як його називали підвладні. Сьогодні всі козирі були на руках скромного капітана Єжи Станяка.

-- Навіщо Ви затягнули мене сюди, в цей багатолюдний ресторан?! – прошипів сердито Глюбе, займаючи місце за столиком.

-- Частуйтеся тістечками, вони чудові, -- запропонував Станяк безтурботно. – Щодо Вашого питання: може в мене не було бажання, щоб Ваші люди затягнули мене кудись проти моєї волі, як це трапилося зовсім недавно?

М‘язи на обличчі німця судомно напружилися, але він величезним зусиллям волі запанував над собою.

-- Принесли? – запитав.

-- Якщо на мій рахунок вже внесені двісті тисяч доларів, то відповідь ствердна, якщо ні… -- Станяк красномовно знизав плечима.

-- Передзвоніть і перевірте, -- порадив з холодною ворожістю німець.

Станяк встав з крісла плавним, майже танцювальним рухом – його не залишало відчуття, що він ширяє над землею – і пішов у службове приміщення. Йому здавалося, що він відчуває на спині розчарований погляд співрозмовника. Біля самого входу в ресторан було встановлено апарат для гостей, однак, якби він до нього пішов, то потрібно зовсім небагато, щоб викрасти його і вкинувши у машину, вивезти у незнане. Станяк був готовий побитися об заклад, що від певного часу Глюбе тільки про це і мріяв. Він не мав наміру допустити, щоб ця мрія здійснилася, зрештою у нього теж були мрії.

Один з офіціантів без слова подав Станяку слухавку, видно хтось з “Двійки” раніше дав йому вказівки й невдовзі він вже розмовляв з директором свого банку. Цим разом голос Його Банківської Величності був милим, можна б навіть сказати улесливим. Ну, але цим разом мова йшла не про наступний кредит під вже не раз заставлену нерухомість, а про поповнення рахунку, значне поповнення. Усміхнений Станяк повернувся до Глюбе, по дорозі замовивши два коктейлі з екзотичною назвою – врешті-решт про гостей потрібно дбати, навіть якщо вони з Абверу.

-- Де вони?! – гаркнув німець.

-- Принесіть мою течку, -- попросив Станяк, вручаючи офіціантові номерок з гардероба.

Скуштував коктейль, схвально цмокнув – чудовий напій! Він не збирався перейматися настроєм Глюбе – той зневажливо відсунув стакан і буравив його вбивчим поглядом.

Коли німець розв‘язав стрічки й нетерпляче дістав з пухлої, картонної теки документи, Станяк схопив його рішучим жестом за зап‘ястя. Вперше він дозволив собі агресивний жест щодо агента Абверу.

-- Ви що збожеволіли?! – прошипів. – Там на кожній сторінці стоїть велика червона печатка ЦІЛКОМ ТАЄМНО. Ви не можете їх тут переглядати!

-- Я не збираюся купувати кота в мішку, -- холодно відповів Глюбе, вириваючи руку.

-- У Вас неподалік машина, -- зітхнув з раптовою втомою Станяк. – Йдете, переглядаєте в машині течку і повертаєтеся до мене, щоб закінчити всі… формальності. Я можу почекати, -- він поглянув на годинник. – якихось півгодини.

-- А якщо повернувшись я Вас не застану? – В очах Глюбе тліла підозра.

-- Я що, схожий на самогубця? – Станяк підняв брови. –Я не можу повернутися на роботу немов нічого не трапилося, після того, як вкрав ці документи, за кілька днів мене почне переслідувати польська “Двійка”, мені доведеться зникнути, тому останнє, чого я потребую – це проблеми з Абвером. Вам я теж радив би повернутися в Німеччину.

-- Це погроза?

-- Ні, пересторога. Цієї справи вони так не залишать.

-- Ви начиталися надто багато… Як у вас називаються такі тоненькі книжечки…?

-- Дешевих романів?

-- Саме так. Всупереч загальноприйнятій думці, боротьба розвідок – це не сутички між агентами.

Станяк задумливо похитав стаканом з рештками коктейлю, провів по ресторану лінивим, наче сонним поглядом, не зауваживши нічого незвичного, заглянув у службове приміщення.

-- Як хочете, -- сказав. – Я звідси зникаю за… -- він ще раз перевірив час. – Двадцять п‘ять хвилин.

-- Чекайте на мене, -- вирішив німець, взяв під пахву течку і вийшов енергійним кроком.

Станяк підсунув до себе коктейль Глюбе і жадібно випив кілька ковтків. Його чоло зросив піт, дія “порошку” явно минала. Скарбник нервово затиснув кулак під столом, найгірше було ще попереду, до того часу він волів би закінчити всі справи з Абвером, однак, інструкції “двієчника” зі шрамом на обличчі були чіткими – він не мав права залишити “Зємянську”, поки вдруге не порозмовляє з німцем. Кроне був певен, що той повернеться до того, як мине півгодини. Час рухався повільно. Станяк відчував, як краплина поту стікає в нього по чолу, спливає по носі, нарешті приносить смак солі на губи. Минали століття, еони, тріск розбитого стакана, зметеного зі столу чиєюсь незграбною рукою, тривав цілу вічність, наповнюючи вуха сухим хрустом скла. Нарешті Глюбе повернувся. Він разюче змінився – бліде обличчя німця набрало кольору сірого гіпсу, виділяючи зазвичай майже невидиме ластовиння, дещо нервові рухи свідчили про крайнє збудження.

-- Що Ви знаєте про ці документи? – запитав він відразу, як тільки сів за стіл. – Де Ви їх взяли?

-- Я знаю, що це план нападу на Росію, -- відповів здушеним голосом Станяк. – Його опрацювали спільно з Францією, в самій операції повинні взяти участь польські, румунські й японські підрозділи. Франція запевнить поставки зброї та спорядження, а також візьме участь в координації діяльності.

-- Звідки вони у Вас? – повторив Глюбе.

Станяк зиркнув на годинник – залишилося чотири хвилини.

-- Мене відвідав приятель, він працює в “Двійці”. Ми знайомі ще з офіцерської школи. Ми трохи випили і в нього розв‘язався язик. Коли він заснув, я зробив відбиток ключів від сейфа, які в нього були з собою і коли наступного дня він привів мене в свій кабінет, я скористався з нагоди.

-- Він настільки спився, що забув про обережність?

Німець навіть не намагався приховати недовіру. Станяк глянув на секундну стрілку, що повзла равликовим темпом, згідно з інструкцією Кроне почекав якусь мить.

-- В нього щойно закінчився сеанс на одичному апараті, -- пояснив. – Всі “двієчники” проходять через це. Апарати спричиняють приріст сили, кращі рефлекси, загострюють відчуття… Однак, інколи вони викликають побічні, або непередбачені ефекти. Здається в нього знизився поріг толеранції на алкоголь, -- він поглянув німцеві просто в очі.

-- Заждіть-но! – почав протестувати Глюбе, побачивши, що поляк встає.

-- Мені пора, -- відповів поважно Станяк. – Мені потрібно зникнути і Вам раджу те саме, “Двійка” нам не дарує. Найпізніше завтра вони відкриють, що документи зникли, а тоді почнеться справжнє пекло.

-- Як звати Вашого приятеля? – агент Абверу теж зірвався на ноги.

-- Не привертайте до себе увагу, будь ласка, -- застеріг його Станяк. – А мій приятель – Йоган Кроне.

За мить тільки коливання фіранки, що відділяла службові приміщення від ресторану, свідчило, що Станяк залишив будинок.

-- Рахуночок? – запитав офіціант.

Глюбе обвів його приголомшеним поглядом, кинув на стіл жменю банкнот і ледь не бігцем рушив до виходу.

***

Кроне спостерігав за блідим обличчям, кілька разів зауважив майже непомітний рух очних яблук підключеного до одичної апаратури Станяка. Невдовзі той отямиться, тоді настане час втілювати в життя наступну частину плану. “Двієчник” сподівався, що він закінчиться успіхом, незалежно від рішення, яке прийме Станяк.

Наркєвич, який вовтузився серед плутанини чорних кабелів і ритмічно пульсуючих екранів, не обізвався жодним словом. Вираз обличчя науковця свідчив -- йому не дуже подобається те, що він робить. Тільки тоді, коли пролунав спочатку тихий писк, який швидко наростав, професор покрутив бакелітову ручку, скрутивши набридливий звук, і підвів погляд на Кроне.

-- Зараз він прийде до тями, -- повідомив похмуро. – Я почуваюся немов… -- він замовк, затиснувши губи.

-- Ви очистили його організм? Він зможе приймати рішення не під тиском наркотичного голоду?

-- День чи два, про цілковите очищення мова не йде, не знаю, чи це взагалі можливо.

-- Цього повинно вистачити, -- відповів байдужим тоном офіцер. – Вперед, відведіть собі душу! – заохотив іронічно, дивлячись на обличчя Наркєвича, що застигло в гримасі огиди. -- Я вже звик, що дехто вважає мене холоднокровним сучим сином, ба, вони мають рацію! Просто, певні речі потрібно зробити…

Науковець похитав головою.

-- Я ніколи так не вважав… Але, як Ви можете так… грати?

-- Грати?

-- Використовувати людське життя, немов пішаки, -- зітхнув Наркєвич. – Знаю, я не кращий, ще зовсім недавно намагався Вас вбити.

-- Забудьте про це, Ви правильно вчинили, виконуючи наказ Коменданта. Так треба. – Офіцер заспокійливим жестом доторкнувся плеча співрозмовника. – Ви сказали “гра” і щось в цьому є. Ставка – доля цілих народів, мільйони людських істот, а одна людська доля це тільки пішак, розмінна монета. Правда – я інколи розкидаю жетони по столі, наче сам всемогутній Бог, -- засміявся невесело Кроне. -- Але моя доля теж серед них, і раніше чи пізніше чиїсь руки поставлять її ва банк…

Їхню подальшу дискусію обірвав тихий стогін – Станяк прийшов до тями. Він сів на ліжку, здивовано дивлячись на під‘єднані до тіла електроди.

-- Спокійно, я Вас зараз від‘єднаю, -- сказав поспішно Наркєвич. За якусь мить професор кивком голови попрощався з ними й зник за дверима.

-- Як Ви почуваєтеся? – звернувся до Станяка Кроне.

-- Непогано, -- буркнув той. – Що ви зі мною… Що це? – він стривожено глянув на прилади навколо нього.

-- Ми очистили Ваш організм від наркотиків, -- пояснив “двієчник”. – Одягайтеся, будь ласка, мундир в шафі, я почекаю в коридорі.

-- Мундир?!

-- За мить я все поясню.

Кроне вийшов з кімнати, залишаючи Станяка самого. Недбало відповів на салют жандармів, що пильнували двері, підійшов до заґратованого вікна, яке виходило на Саську площу. Вбив неуважний погляд у краплини, що спливали по скляній поверхні. Назовні накрапав весняний дощик, зеленіли бруньки дерев, в штаб-квартирі “Двійки” ніхто не звертав уваги на погоду. Тут змучені, свідомі власної недосконалості люди приймали рішення, ризикуючи власним і чужим життям. Свідомі, що кожна помилка непоправна. Офіцер глибоко вдихнув, намагаючись викликати емоційний холод, який роками супроводжував його під час роботи, визволити “чудовисько”, як це називала його єдине кохання, Катя.

Катя – Істрєбітєль, Катя – російський шпигун…

Коли Станяк нарешті з‘явився в коридорі, одягнений в парадний мундир, оздоблений кількома орденськими планками, що виглядали в нього на грудях, як самотні острови – гарнізонне життя не сприяло колекціонуванню нагород – він рушив до виходу, наказуючи тому жестом йти за ним. Коли їхали машиною до дому Станяка – мовчали, Кроне волів не розмовляти в присутності водія.

На місці, в салоні Станяків, “двієчник” попросив господаря зайняти місце за столом, сам став збоку і спостерігав за ним холодним поглядом.

-- Як пройшла операція? – запитав Станяк нервовим тоном. – Я мало що пам‘ятаю…

-- Нічого дивного, -- холодно відповів Кроне. – Останні роки ти постійно був під кайфом, або в депресії між кокаїновими запоями.

-- Що Ви хочете цим сказати… -- почав заїкатися непевно капітан.

-- Я нічого не хочу сказати, -- зітхнув Йоган. – Знаєш, що ми дійсно вчилися разом у офіцерській школі?

-- Я гадав, ти просто хочеш обдурити Глюбе…

-- Ні, це правда, я бачив список учнів нашого року. Ти почав навчання за місяць до мого від‘їзду. Мабуть, тому мені й приділили цю справу, -- буркнув він похмуро.

-- Не зрозумів…

Станяк глянув на двері, немов непевний, чи вони можуть розмовляти вільно.

-- Твоя дружина пішла в магазин, -- повідомив його “двієчник”. – Ми почуємо, коли вона повернеться.

-- Я так розумію, що ти не скажеш мені нічого доброго? – кинув господар провокаційним тоном. – Здається звільненням з війська це не закінчиться…

-- Не закінчиться, -- признав Кроне. – Операція поки що проходить без перешкод, хоча тільки Бог знає, як вона закінчиться, через тебе Абвер спіймав нас зі спущеними штанами, а Глюбе – грізний противник. Ти завдав невиправної шкоди, коли передав йому документи. І я говорю зараз не тільки про список нагороджених. Місяць тому в Берліні загинула одна з наших найкращих агентів. В неї був чоловік і двоє дітей. Її збила машина, винний втік. Ти надав Абверу доказ, що її книгарня займається не тільки розповсюдженням літератури…

-- Я не знав, що… -- затинаючись промовив раптово зблідлий Станяк. Помахом руки Кроне обірвав його.

-- Це все деталі, -- сказав. – Ми навіть не знаємо, чи вона єдина жертва твоєї діяльності, слідство продовжується. Завтра по тебе прийдуть, -- додав за мить. – Нагорі, -- він виконав невизначений жест. – вважають, що тобі не можна пробачати. Там, в палаці, я наказав, щоб за допомогою пристроїв тобі усунули… Ліквідували наслідки наркотичного отупіння. За день, два воно повернеться, але тимчасово ти можеш мислити розсудливо.

-- Тобто?

-- Тобто, тобі вирішувати. Або довічне позбавлення волі. Ні, тебе не вб‘ють, адже ти допоміг нам. Або… -- він не договорив.

Певний час вони дивилися собі в очі, Станяк кілька разів з зусиллям ковтнув слину, проте зрештою опанував фізичну слабість.

-- Розумію і дякую, -- сказав тихо. – Дякую, пане полковнику, -- повторив, встаючи.

-- Прощай, Юрку, так чи сяк ми більше не побачимося, -- Кроне потиснув Станякові руку і вийшов, тихо зачиняючи за собою двері.

Водій без наказу відвіз його на Саську площу. Тричі показавши документи жандармам, що охороняли штаб-квартиру “Двійки”, Кроне постукав до кабінету Бретцля. Шеф II Відділу саме телефонував.

-- Справу зроблено, -- кинув новоприбулий без вступів.

-- Добре. Будинок під наглядом. Шансів втекти у нього немає.

-- Він не втікатиме, -- повідомив Кроне сухо.

-- Чаю? – запитав Бретцель, підходячи до самовара.

-- Охоче.

Наповнена запашним напоєм склянка гріла невідомо чому холодні руки “двієчника”, на вулиці точно холодно не було.

-- Він не втікатиме, -- повторив.

***

Егон Вільберг витер рот серветкою і подякувавши господині за обід, знов виглянув у вікно – Ганс Молькер, чоловік Ільзе, досі не повернувся. Чітко видимі дірки від пострілів на капоті Фіата Юнака польського виробництва свідчили, що їм терміново потрібна нова машина. Вони добралися до Грудзьондза і їм залишався ще один, останній етап подорожі. Якщо їм пощастить. До Руссенау, де на них чекали, було недалеко, але вже зараз вони знали, що доїдуть не всі. Їхня божевільна втеча почалася два дні тому, коли один з агентів Абверу – аспірант варшавської поліції – передав повідомлення, що Єжи Станяк покінчив життя самогубством. Принаймні, так звучала офіційна версія… Герхард Глюбе відразу вирішив вивезти отримані від Станяка документи спеціально підготованою на такі випадки трасою. Берлін, отримавши перед цим загальну інформацію відносно вмісту файлів, вимагав доставити їх за будь-яку ціну. Нічого дивного – план підготовки Польщі до превентивної війни з Росією міг вплинути на закордонну політику III Рейху. Усі сумніви щодо ваги чи вірогідності документів розвіяла поведінка поляків. Польська “Двійка” явно вирішила не допустити, щоб їх перевезли на територію ворога. Ну, й покарати зрадників… У засідці неподалік Плоцька загинув водій, а самого Глюбе поранили в плече. Вільбергу поки що щастило. Тепер все залежало від часу. Поляки чудово знали, що їхня здобич знаходиться десь в околицях Грудзьондза, якщо вони не змінять машину… Молькери були досвідченими агентами й відданими членами партії, проте чи вдасться їм зробити все необхідне, чи вони не злякаються? Нова машина була тільки частиною проблеми, вони ще повинні відвернути увагу польської контррозвідки, бо Варшава навіть перестала визнавати дипломатичний імунітет – ну, може не буквально, однак, графа Туна затримали, як тільки він вийшов з посольства, а його течку, яка мала статус дипломатичного багажу, зараз докладно оглядали, хоча не було сумнівів, що її повернуть з неушкодженими печатками.

-- Приїхав! – крикнула Ільзе і вибігла на подвір‘я.

Через ворота, обережно маневруючи, заїжджав легковий Сітроен.

-- Краще б вантажівку, -- скривився Глюбе. – Менше впадає в око.

-- Що є, -- Вільберг знизав плечима. – Поїхали?

-- Поїхали.

Зашипівши від болю, Глюбе встав з-за столу – нашвидку забинтоване плече йому докучало, в рані досі знаходилася куля польського жандарма – і вирушив до машини.

-- Herr Hauptmann. – Молькер став струнко. – Я дістав…

-- Облиш це, Ганс, ми не в казармі. Й дякую. Через дві години ми спробуємо перейти кордон десь в околицях того польського села…

-- Матави, -- підказав Вільберг. Глюбе глянув господарям у очі.

-- Справитеся? – запитав. – Бо це не звичайна диверсія, поляки готові на все, вони будуть стріляти на враження.

-- Так точно! – відповіла за чоловіка Ільзе. -- Heil Hitler! – Вона викинула вперед праву руку.

Вільберг віддав салют, Глюбе тільки кивнув головою – він ніс течку з переданими Станяком документами. Замуркотів мотор, рушили. Після п‘ятнадцяти хвилин обережної їзди – останнє, чого вони потребували, це порушити якесь правило – вони виїхали з Грудзьондза.

Через пів години з‘їхали на узбіччя і зупинилися перед поворотом, в заростях винятково буйних кущів. Біля дерев‘яного моста, що запевняв переправу на другий берег місцевої річки, стояв невеличкий будиночок прикордонників.

-- Корпус Охорони Прикордоння, -- буркнув похмуро Глюбе, опускаючи бінокль. – Якщо Молькери підведуть, нам не пройти.

-- Можемо спробувати подолати річку вплав, трохи далі, в глибині лісу, -- зауважив Вільберг.

Його командир якусь мить поміркував над цим, зрештою покрутив головою.

-- Бажано мати якийсь транспортний засіб, не знаю, чи поляки не будуть переслідувати нас на другому боці…

-- Гадаєте, вони порушать кордон?!

-- Сподіваюся, що ні, але ці документи повинні потрапити в Берлін, -- сказав з натиском Глюбе. – Інших варіантів не існує. Ну і я не Віннету, буду продиратися через ліс, як стадо кабанів, а якщо ми натрапимо на засідку…

Раптово у кількох сотнях метрів від прикордонного поста пролунали вибухи гранат, через секунду заскреготав автомат.

-- Шмайсер! – вигукнув Вільберг. – Молькери! Наші на другому березі повинні почути, вони будуть готові!

-- Погнали! – гаркнув Глюбе, вихоплюючи пістолет.

Якусь мить почекали, спостерігаючи, як з будинку вибігають польські солдати, а коли вони зникли в поблизькому лісі – в радіусі ста метрів навколо поста дерева було вирізано – Вільберг натиснув на педаль газу. Вони рушили. Від моста їх відділяла пара сотень метрів. З будинку вибіг якийсь чоловік в окулярах – видно почув завивання мотора і тепер з приголомшеним виразом обличчя дивився, як на нього мчала машина. Він сховався всередині, переляканий кількома неточними пострілами Глюбе.

-- Увага, засідка! – завив Вільберг, побачивши блиск металу на даху.

Засипана градом куль машина затанцювала на вузькій дорозі, однак, якимось чудом їхала далі. Тоді з прикордонного будинку вискочив великий, мов гора, лисий солдат з обличчям розлюченої горили. В руках в нього був BAR без сошки, він управляв важкою, громіздкою зброєю з грацією скрипаля-віртуоза. Вже першою, майстерно випущеною серією він зупинив машину, цілковито знищивши мотор. Вільберг штовхнув двері й вискочив з машини, пірнувши вперед головою, ще в повітрі відкриваючи вогонь. Захоплений зненацька здоровань неймовірним, майже акробатичним стрибком уникнув попадання, приземлившись в переповненій смердючою водою канаві, що тягнулася вздовж ріки. Вільберг повернувся до машини й різко шарпнувши, вирвав течку з документами з мертвих рук командира – Глюбе не вижив, його мізки саме витікали на оббивку – тоді кинувся бігом на місток. За мить до тупоту його ніг приєднався зловісний гуркіт кулемета, в щоку Вільберга вбився уламок розтрощеної вбивчим вогнем дерев’яної колоди – отже здоровань прийшов до тями. Вже на німецькому боці, Вільберг кинувся на спину і випустив останні набої в поляка, що забігав на міст. Схибив. Той спокійно замінив магазин і підняв зброю…

Хмара куряви з‘явилася нізвідки й помчала в бік схожого на мавпу поляка, який стояв з відкритим ротом, почувся ляскіт гусениць. Здоровань зник з містка, а об стіни будинку польських прикордонників почали стукати кулі кулеметів, два танки блискавично під‘їхали й загородили лежачого Вільберга.

-- Документи у Вас? – ніби нізвідки з‘явився незнайомий чоловік в мундирі полковника.

Вільберг встав, зойкнувши від болю – тільки зараз він відчув, що весь побитий – і вручив офіцерові течку.

-- Дякую від імені Фюрера, -- відсалютував полковник. – Ви вже в безпеці.

Оточені озброєними до зубів солдатами, вони пішли в бік німецького села, що видніло на відстані. В них за спиною залишилися тепер мовчазний польський прикордонний пост, знищена машина і мертвий Герхард Глюбе.

Сонце повільно заходило, в повітрі висів запах пороху, поту і крові.

Дивно починається ця весна, подумав Вільберг, п‘яний від свідомості, що він залишився живим. Справді дивно…

***

Пілсудський гнівно видихнув, дивлячись на порожнє крісло, але – цим разом – утримався від коментарів. Трохи раніше Маршал короткими, солдатськими словами повідомив Тадеуша Бретцеля, що він думає про запізнення свого підвладного і рівень дисципліни в II Відділі Головного Штабу. Бретцель вислухав цю тираду в шанобливій мовчанці, а навіть здавалося, що в його очах промайнув веселий блиск – деякі терміни Маршала були доволі мальовничими, але генерал Каспшик зовсім не виглядав щасливим від факту, що Кроне цілковито злегковажив терміном наради за участю керівника країни. Червоний на обличчі, затиснувши зуби, він з люттю вдивлявся в двері, немов сподіваючись привести сюди “двієчника” силою волі.

Сержант Томчак, який сидів дещо позаду, старанно уникав погляду начальства.

-- Ну, що ж, -- розпочав нарешті Пілсудський. – Так, як тимчасово ми не можемо розраховувати на присутність полковника Кроне, давайте займемося іншими справами. Генерале, -- звернувся він до Каспшика. – Найближчим часом присвойте нашому дорогому сержанту звання підпоручика.

Він злорадно зареготав, побачивши нещасний вираз на обличчі Томчака.

-- Це ще не той етап, коли командуєш з-за столу, -- втішив його нещиро. – Але якщо я ще раз почую, що Ви б‘єтеся з двома танками, не заховавшись перед цим в укриття…

-- Коменданте, я хотів, щоб це виглядало вірогідно, -- пояснив Томчак.

Каспшик гнівно наморщив брови, почувши звернення, яке мали право вживати тільки найбільш довірені солдати Маршала, але Пілсудський не образився.

-- Виглядало, -- признав. – Але воно не вартує твого життя, горило. Такий досвідчений воїн повинен знати…

Подальшого прочухана обірвав енергійний стук і до кабінету зайшов Кроне.

-- Радий, що Ви знайшли для мене трохи часу, пане полковнику, -- процідив Пілсудський. – Взявши до уваги Ваш напружений графік, це просто неймовірне щастя...

Він замовк і здивовано відкривши рот, втупив погляд у новоприбулого.

Кроне був одягнений в парадний мундир з усіма нагородами.

-- Ого… -- обізвався він, коли до нього повернувся голос. – Останній раз я бачив таке на параді перемоги після війни з більшовиками… Полковнику, що Вас змусило одягнутися за формою?

-- Необхідність, -- скривився Кроне.

-- Я вражений, -- сказав Маршал. – Сідайте і розповідайте.

-- До мене прийшла дружина Юрка Станяка…

-- Того зрадника? – гаркнув Каспшик.

-- Того самого… Священник не хотів поховати його в освяченій землі, бо він самовбивця. Тож я сходив до нього додому, прояснив певні справи.

-- І для цього медалі?

-- Так, я не був певен, що преподобний розбирається в орденських планках.

-- Я не зрозумів, -- обізвався Каспшик. – Адже Ви не застрелили Станяка?

-- Ні, але схилив до самогубства. Я сказав священнику, що він загинув у бою, воюючи з Абвером, -- Кроне знизав плечима. – Принаймні це я міг для нього зробити.

Запала важка мовчанка, жоден з присутніх не хотів задумуватися про підтекст сказаного Кроне. Те, що Станяк зрадив, було настільки ж очевидним, як факт, що “Двійка” безжально використала його слабість і кинула на поталу німцям, змусивши до гри, в якій навіть цілковито врівноважена людина мала б мізерні шанси. У Станяка не було жодних. Скидалося, що ніхто теж не мав наміру розбиратися, чи те, що зробив Кроне було виявом співчуття, нечистого сумління, чи навпаки – безсоромного цинізму. Певних справ краще не знати…

-- Гаразд, -- буркнув, перериваючи тишу Пілсудський. – Раз вже присутні всі зацікавлені сторони, доповідайте.

Бретцель відкашлявся, протер окуляри шматочком замші й склав видрукувані аркуші в акуратну купку. Кожен з них мав гриф ЦІЛКОМ ТАЄМНО.

-- Отже, так, -- розпочав. – Японська армія почала перегруповувати сили з метою захоплення контролю над північно-маньчжурською залізницею, що дуже занепокоїло СССР. До цього додалося інтерв’ю з колишнім прем‘єром Танахі… Минулої п‘ятниці Берлін передав росіянам здобуті Станяком документи. Смерть Станяка і Глюбе зробила все настільки правдоподібним, що ніхто навіть не припускає, що це маніпуляція. Совіти свято переконані, що Польща, Японія і Румунія збираються на них напасти, недавно надіслані нашим і румунським МЗС гострі ноти відносно диверсій, які чинять більшовицькі банди в прикордонні призвели до того, що вони вважають – наше терпіння закінчилося. Мало того, одна з їхніх газет, “Політичний Інформатор”, написала, що на нараді генеральних штабів Чехословаччини, Румунії, Югославії, Франції та Польщі, яка недавно відбулася в Празі, вирішено, що скоординований напад всіх перелічених країн під французьким керівництвом повинен відірвати від СССР совіцьку частину України й перетворити її в самостійну державу під опікою Польщі. В зв‘язку з цим Українська військова організація, яка досі воювала з Польщею, прийняла постанову про припинення будь-яких бойових дій проти нас, до часу вияснення подробиць інтервенції. Було навіть внесено пропозицію про початок формування підрозділів для підтримки операції на території російської України… Комуністи скликали антивоєнний конгрес в Амстердамі, одним з його організаторів є Ромен Роллан. Комуністична партія Польщі розмірковує, чи не вилучити з програми заклик до збройного повстання, щоб не спровокувати до війни “союзні держави”. Совіти налякані…

-- Чи цей переляк можна якось виміряти? – запитав кислим тоном Маршал.

-- Вчора в наше посольство в Москві прислали проект трактату про ненапад. Документ визнає таким, що порушує пакт, -- Бретцель схилився над листком, -- “будь-який насильницький акт, який порушує територіальну цілісність і недоторканість або політичну незалежність іншої договірної сторони, навіть, якби ці дії проводилися без проголошення війни й при утриманні від всіх її можливих проявів”.

-- Це чітка алюзія на диверсії на кордоні, -- зауважив Кроне. – Вони хочуть відмовитися від них.

-- Здається, що так, -- буркнув Пілсудський. – Добра робота. Наразі дякую Вам. Ні, ти, Ясю, залишся ще на мить, -- зупинив він Кроне, побачивши, що “двієчник” разом з іншими прямує до дверей. За мить вони залишилися самі. Пілсудський не поспішав розпочинати розмову, він замислився, споглядаючи, як вітер гойдає гілки каштана за вікном.

-- Вважай на себе, будь ласка, -- обізвався нарешті, кинувши на нього неуважний погляд.

-- Не розумію…

-- Розумієш, розумієш, але якщо хочеш, щоб я розставив крапки над і, я готовий. Я не збираюся перепрошувати, -- додав, побачивши, як Кроне стиснув зуби. -- По суті, я повинен наказати вбити тебе. Зупиняє мене тільки якась неясна думка, що може хтось саме цього добивається, ну, і впевненість, що якщо ти загинеш, “Двійка” зазнає майже такої ж втрати, як та, якої ми б зазнали, якби тебе підіслали росіяни. Остання операція підтверджує це поза всякими сумнівами.

-- Ви вірите у маячню Наркєвича?! – вибухнув Кроне.

-- Вірю, що з тобою трапилося щось незвичне, хоча не думаю, що ти становиш загрозу саме для мене, -- відповів Маршал. – Тому ми розмовляємо сам на сам. Я також вважаю, що особа, яка володіє майже всіма таємницями “Двійки”, не може залишатися поза нашим контролем. Тому повторюю: вважай. Не змушуй нас… Не змушуй мене приймати рішення, якого я пізніше буду шкодувати. Ти будеш під наглядом, -- закінчив він, відправляючи Йогана коротким жестом.

У “двієчника” на язику вже була гостра відповідь, але його зупинив холодний, оцінюючий погляд Пілсудського. Маршал не залякував і не жартував, він дійсно вирішував, чи випускати полковника звідси живим. Тому Кроне відсалютував і мовчки вийшов. Вперше в житті він не знав, що робити. Йдучи неспішно вулицею, він замислився, чи керівник держави бува не втратив глузд, чи його не охопив приступ якоїсь старечої параної. А може це вплив одичних апаратів? Адже без них Пілсудський не прожив би й року… Проте найбільше Кроне дратувала не недовіра Маршала, а свідомість, що з цієї миті вже ніщо не буде, як раніше. Слідкувати за ним будуть не тільки вороги, а й свої, а він стане чужаком у власній країні. Можливо вже до кінця не надто довгого життя…

Його смутні роздуми перервав поштовх в спину.

-- Йдемо обмиємо моє нове звання? – запитав з майже непомітною іронією в голосі Томчак, зненацька з‘явившись поряд з приятелем.

На його обличчі не було видно жодного збентеження теперішнім становищем Кроне, мавпячі риси виражали тільки роздратування від підвищення по службі.

-- Я досі під підозрою, -- повідомив його сухо Кроне. – Комендант… -- він з зусиллям відкашлявся. – довго міркував, чи залишати мене в живих.

-- Нічого нового, я сам раз чи два хотів скрутити тобі шию, -- легковажно буркнув свіжоспечений поручик. – Ти справді гадаєш, що це щось змінить? Просто кілька бовдурів буде за тобою лазити, от і все. Всіх нас час від часу перевіряють, тож…

-- Справа не тільки в цьому, -- перебив його Кроне.

-- Розумію, проте ти нічого не вдієш. З часом все проясниться. Може… -- додав мало оптимістичним тоном.

-- Тобі це не мішає? Факт, що я можу виявитися російською маріонеткою?!

-- Клянуся, що застрелю тебе, як пса, як тільки ти почнеш співати “Інтернаціонал”, -- запевнив Томчак, якому вже явно набридла ця тема. – А поки що вибирай: йдемо до Іцека, чи відвідаємо щось вишуканіше?

-- До Іцека, -- вирішив Кроне.

Несподівано “двієчник” відчув, що все повернулося до рівноваги, всі елементи всесвіту стали на свої місця, страхи, розчарування, почуття гіркої кривди опали, як засохле листя. На певен час.

(Далі буде.)

Adam Przechrzta

Zdrada (Wilczy Legion – 6)

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.





«Призрачные миры» - интернет-магазин современной литературы в жанре любовного романа, фэнтези, мистики