Війна дитячими очима (fb2)


Настройки текста:



Війна очима дитини під редакцією Μ. І. Біньківського

Автори висловлюють вдячність міському голові В. І. Рябоконю та громадському фонду розвитку м. Жмеринка «Рідне місто моє» за сприяння у виданні цієї книги.

Передмова

Діти Великої Вітчизняної війни давно стали дорослими, виростили своїх дітей, діждалися онуків та правнуків, завершують свій нелегкий, та все ж щасливий життєвий шлях, тому що не всім їх ровесникам судилося прожити доросле життя. Цезар Вознюк обгорів влітку 1944 року і в страшних муках пішов із життя на 12 році, Іра Добровольська та Саша Пастушенко померли від туберкульозу в голодному 1947 році на 15 році життя, Толя Покотило втопився на 19 році. То — мої друзі дитинства... Їх сучасні ровесники щодня, на жаль, дивляться кінофільми про війну і «герої» вбивають, калічать, палять, невредимі вискакують з полум’я, викликають захоплення у маленьких глядачів і бажання самим бути схожими на Шварцнегерів. Отож 14 річний Андрій облив бензином свого меншого товариша і підпалив. Кілька місяців лікарі боролися за життя хлопчика, спасли його, та на все життя залишиться він з потворенним обличчям і травмованою душею. Сергій і Володимир вбили молотком свого однокласника за те, що він був лідером у класі, відзначався успіхами у навчанні, викликав симпатії у більшості дівчаток; закопали на пустирі. Сергій, зустрічаючи матір вбитого, чемно здоровкався з нею, «співчутливо» допитувався, чи нема у неї новин про сина, разом з іншими шукав його у підвалах та дахах, аукав у пустку, добре знаючи, де він.

...Троє підлітків зустріли пізнього вечора молодого чоловіка, батька двох дітей, без попередження накинулись на нього, побили по-звірячому так, що він потрапив у лікарню...

Автори цієї книги, які бачили Велику Вітчизняну війну своїми дитячими очима, звертаються до всіх діячів від культури з закликом: «Схаменіться, припиніть пропагувати насильство, гвалтування, війну. Війна — це горе, страждання, смерть». Наші спогади про минулу трагедію людства допоможуть молодим цінувати життя, сприятимуть вихованню поваги до людини.

Біньківський Микола Іванович

Народився 1932 року в м. Жмеринка Вінницької області. У 1950 році закінчив середню школу № 1 і вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, який закінчив у 1955 році. Чотири роки працював учителем в Кармалюківській середній школі, потому — у 8-річній залізничній школі № 33 в м. Жмеринка і 38 років — у середній школі № 5.

Відмінник народної освіти, учитель-методист. Разом з дружиною виховали двох синів. Тепер проживає в м. Жмеринка.

ВІЙНА ДИТЯЧИМИ ОЧИМА

Погожого червневого ранку запропонував син зробити мандрівку в Демидівку, полюбуватися мальовничими берегами Рову, послухати вирування запрудженої води старого млина над скелястим урвиськом, подихати духмяним повітрям колосистих полів і чебрецевих пагорбків.

Чудовою видалась мандрівка. По дорозі додому вирішили оглянути ще церкву — архітектурний пам’ятник минулого століття — і шкільний будинок — колишню садибу поміщика.

Зупинилися на безлюдному влітку шкільному подвір’ї, розглядаючи старі стіни, вікові дерева навколо, залишки муру.

І згадалося мені давнє, напівзабуте. Саме тут 22 червня 1941 року піонерські сурми розбудили табір, який за тиждень до того розмістився в стінах школи.

Перед приниклими дітьми, яких вишикували на площі, виступив директор з повідомленням, що після сніданку їх поведуть на залізничну станцію, відправлять додому, тому що склались якісь несприятливі для їх перебування у таборі умови, а через тиждень вони знову повернуться і продовжать свій відпочинок. І ще наказав: якщо по дорозі на станцію у небі з’являться літаки з чорними хрестами на крилах, негайно всім розбігатися у різні сторони і падати на землю.

Діти не розуміли зловісного змісту сказаного, але дехто уже повторював слово, почуте від одного з батьків, який приїхав забрати сина — «війна!»

По дорозі на станцію дивилися у небо, чи не летять літаки з чорними хрестами, щоб уже розбігатися у різні сторони.

Та не тільки ми, діти, а й дорослі ще не осягли розумом, яка біда прийшла на нашу землю.

А вночі з 6 на 7 липня перші бомби упали на край міста — можливо, то було не умисне бомбардування: фашистський літак ніс смерть десь далі, чи не на Київ, але, підбитий нашими зенітками в районі хлібозаводу, спасаючи свою шкуру, потягнувся на захід, звільняючись від смертоносного вантажу.

Одна з бомб упала на стару черешню край дороги, взірвалася в повітрі, від вибухової хвилі повилітали з рамами вікна хатини, де спав на долівці одягнений та взутий вчорашній піонер. Проснувся від страшного гуркоту, сліпуче полум’я освітило перелякані обличчя дорослих, здригнулася вдруге і втрете земля, почулося стихаюче надривне гудіння літака і настала тиша. Хтось заговорив, а дід Янко, кинутий вибуховою хвилею на землю, запитав сусіда: «Якове, я живий?» — «Та певно, що живий, коли говориш,» — відповів той.

На підвіконня скочив знадвору кіт, блимнув у темряві вугликами очей, хтось жахнувся, потім натужно розсміявся.

Статечний дядько, учасник першої світової війни, сказав, що фашистські бомбардувальники можуть повернутися, то треба тікати далі від міста, в Малу Жмеринку.

Бігли мовчки, було темно і страшно, минули село і пішли долиною — на Станіславчик.

Світало, коли добралися до хати родичів. Так почалася для мене війна.

Через кілька днів дев’ятирічний хлопчик разом з дорослими дивився сумними очима на відступаючі війська Радянської Армії. Стомлені, запилені солдати йшли нескінченним потоком по трасі Шаргород-Жмеринка, йшли зранку й до вечора, і день, і другий, і третій. Проїхала солдатська кухня, пройшов останній загін, опустіла дорога, стало тихо і моторошно.

З висоти виселка за Станіславчиком було видно, як останній потяг залишив місто, прямуючи на схід. Та біля Вапнярки налетіли на нього фашистські стерв’ятники, скинули кілька бомб, одна з яких влучила в паровоз, загинув машиніст, розбіглися ті, хто хотів залишити свій край, спастися від фашистського нашестя.

А машиніст і кілька пасажирів знайшли вічний спокій на пагорбку під лісом. Ще день панувало безвладдя, чулися вибухи в Жмеринці і десь далі, на сході.

Обивателі не дрімали: почали розбивати в містечку магазини, тягти все, що попадало під руку: миски, відра, одежу. Немолоді уже чоловік з жінкою несли на собі шафу.

Сімнадцятого липня, десь о другій половині дня, жінка, що поралась на городі, біля дороги, неголосно скрикнула: «Німці йдуть!».

На шляху від Мурафи показалися військові машини, мотоциклісти в касках, бронетранспортери. На великій швидкості, не зупиняючись, вони мчали на Жмеринку.

Через два дні повернувся додому. Рідна хата показалася чужою на пагорбі. Вікно було вибито під час бомбардування. Після липневої грози впала стеля: осколком був пробитий дах. Вхідні двері пробиті кулями. Німці в перші дні окупації нишпорили по хатах в пошуках харчів і цінностей. Залізли і до нас через вікно. Там було злиденно пусто. В кутку висіли ікони, прибрані вишитим рушником, а біля столу скриня, велика, але порожня. На дні її лежали прикриті ганчіркою три черстві хлібини, приховані батьком на чорний день, та пожовклі весільні рушники — все, що лишилося від матері.

В прискринку — дитячий «капорик», в якому знаходились сімейні «реліквії»: перше дитяче волосся з голівки та мідний хрестик. Там же — складений з учнівського зошита папірець, на якому дитячими каліграфічними літерами було написано: «П’яте квітня, 1941 року» — дата смерті матері.

Відкрили прибульці двері в пусту, без вікон, половину хати. В напівтемряві (світло пробивалося через дірку в стіні) побачили двох кролів, зголоднілі звірята кинулись до ніг людей, почувши їх голоси. Згадавши про хлібини в скрині, вони кинули їх в’язням і прирекли на вірну смерть: наївшись досхочу, вони через годину-другу здулися і подохли.

У дворі господарювали німецькі солдати: милися напівголі, рубали дрова, на триніжках щось жарили, інші возилися біля машин, на нас, дітей, ніхто не звертав уваги.

На межі з сусідньою садибою росли високі черешні, густо вкриті чорними ягодами.

Дебела бабка Марійка, звертаючись до одного з німців, тлумачила йому «по-німецьки»: «Пан, пан, дай муки, я наварю вареників з черешнями», і жестами підтверджувала свої наміри: плескала в долоні, наче місила тісто, показувала на високу черешню. Не знаю, чи порозумілися...

Почалися важкі три роки фашистської окупації. В Жмеринці і селах південно-східного напрямку господарювали румуни, а від Браїлова до річки Рів — німці.

Взимку було холодно і голодно, покуштували хліба з горохляної муки, несоленого, ячмінного з вістюками, а були дні, що й ніякого не бачили.

Румунські вояки робили облави на села, збирали теплі речі, продукти харчування.

Та життя продовжувалось: підлітки-дівчатка шили «модні» сачки зі старих одіял, старші виходили заміж за військовополонених, народжували дітей. Хлопці 16-17 років вважали себе уже дорослими, бо ж на них ліг весь тягар робіт вдома і в колгоспі, а увечорі виходили на «горбок», співали пісень, залицялись до дівчат.

А ми, дітлахи, напівголодні, погано одягнені, взимку каталися на дерев’яних саморобних ковзанах в старих-престарих валянках з дірками (інколи лід намерзав під п’ятами).

Ходили і в школу, Завідуюча відділом шкіл Вінницького обкому КП(б)У Комірева 8 жовтня 1944 р. в довідці «Про роботу шкіл» писала:

«После освобождения области от немецко-фашистских оккупантов, до 20. 05. 1944 г. работало 1293 школы с охватом учащихся 220803 чел. В силу того, что во время оккупации школы фактически не работали, во всех школах есть много детей-переростков».

Вінниччина в роки Великої Вітчизняної війни 19411945 рр.
Одеса, 1971, «Маяк»
Збірник документів і матеріалів, стор. 263.

Переростки після війни були, звичайно, в школах, деякі діти не вчилися під час окупації, але школи були, особливо в румунській зоні окупації. Так, в Маложмеринецькій початковій школі заняття розпочались, як завжди, 1 вересня 1941 року. В великій класній кімнаті сиділи в одному ряду учні З, в другому — 4 класу.

Старий вчитель Рожко навчав грамоти, математики, німецької мови, а на уроках співів вивчали українські народні пісні, і часто, взявши стару скрипку, він грав якісь мелодії, учні, затамувавши подих, дивилися зачарованими очима на сухорляву руку, що водила смичком по струнах, на довгі обвислі чорні вуса, за які прозвали його «Тарганом», сиву голову і не чули дзвінка.

Неділь зо дві відвідував я цю школу, та ось дізнався, що й в місті відкрилася школа — до неї ближче ходити — то й вирішив перебратись до неї.

Перед першим уроком вчителька Валентина Софронівна наказала:

«Діти, послухайте „Молитву перед навчанням“, дуже важлива. Дивіться на образ нашого Спасителя» — над дошкою висіла ікона.

«Милосердний Господи, пошли нам ласку Духа Свого Святого, що подає нам розуму й зміцнює духовні сили наші, щоб ми уважно переймаючи науку, виросли Тобі, Творцеві нашому, на славу, батькам нашим на втіху, Церкві й Батьківщині на користь».

Пізніше були видані кожному учневі такі книжечки:


«Православний Молитовник для молоді»

м. Луцьк, 1941 року 21 дня Божого Благословляється.


Полікарп — Архієпископ Луцький і Ковельський.

Видано під редагуванням Богословської Секції Т-ва ім. митрополита Петра Могили.


Через якийсь час учнів перевели в інше приміщення, в якому до війни був залізничний технікум, будинок був зруйнований влітку 1944 року під час бомбардування, а в 50 роки на його місці побудована аптека і продовольчий магазин (по вул. Пушкіна).

Була перерва, діти вискочили на вулицю, хтось неголосно сказав: «Жидів ведуть...».

Дві колони людей йшли одна за другою, їх охороняли румунські солдати з автоматами.

Йшла, кульгаючи, старенька жінка, опираючись на плече дідка з ріденькою сивою борідкою, задивився на нас, ровесників, хлопчик років 12-13, йшов молодий чоловік, міцно пригорнувши дівчинку 2-3 років, раз-по-раз цілуючи біляву голівку...

Як пізніше дізналися, євреїв, які втекли від смерті з окупаційної німецької зони, передали знову ж таки німцям, їх вели на Браїлів, там і розстріляли всіх — чоловіків, жінок, дітей.

Покликав дзвінок до класу, розпочався урок, а перед очима була постать молодого батька, що йшов на смерть разом зі своєю маленькою донечкою, великі очі ровесника...

Влітку 1943 року прибіг старий сусід Янко, запитав, де мій батько, схвильовано повідомив, що поліцаї заарештували всіх підлітків з нашої вулиці, в тім числі і мого старшого брата, допитують, хто з них перерізав телефонний кабель. Зібралися і дорослі, батьки дітей. Поліцай сказав: «Якщо не видадуть „злочинця“, то кожен третій із заарештованих буде розстріляний». Так воно б і сталося, та в цей час підійшов чоловік, тримаючи в руках метровий кусок кабелю, сказав, що пастушок пригнав з пасовиська корову на обід, поганяючи її, як батогом, оцим кабелем, прив’язаним до палиці. Знайшли бідолашного. Переляканими очима він дивився на поліцая, людей, що зібралися на долині.

Поліцай, вихопивши «батога» у чоловіка, почав бити хлопчину, той впав на землю, несамовито кричав, плакав, просився. Екзекуція тривала досить довго, дивилися мовчки на розправу чоловіки, жінки плакали, почали умовляти розлюченого поліцая.

Пнувши блискучим чоботом хлопця, що знепритомнів, він взяв «батога» і пішов геть.

Десь-то не з гірших був фашист, можливо і сам був батьком.

Румунські окупанти все ж «гуманніше» відносились до населення. За найменші провини били гумовими палицями, а то й кулаками, грабували, але, як правило, не звірствували.

Перед жандармерією (тепер вул. Пушкіна, будинок не зберігся) росло велике дерево. Жителі міста не раз були свідками, як до нього прив’язували винуватців, порушників розпоряджень «правителів».

Якось до дерева прив’язали уже немолодого сивого чоловіка, босого, на грудях у нього був напис: «Я Слободян, був міліціонером — злодієм».

Через кілька днів до того ж дерева була прив’язана жінка за те, що розпускала на базарі якісь брехливі чутки, вона плакала і лементувала: «Ой, людоньки, не говорила я нічого, ой, не говорила, клянусь Господом, не говорила...».

Доля цих людей невідома, як і їх провина.

З перших днів окупації була встановлена в місті і навколишніх селах комендантська година до 10-ї вечора.

Якийсь Татаринов — як запам’ятали його старі люди — порушив комендантську годину, вийшов від своєї нареченої, повертався додому і зустрів двох патрулів, що вони йому сказали, чи хотіли заарештувати, невідомо, але закінчилося тим, що він вихватив у одного з патрулів клинок, що висів у того на поясі, і пірнув у груди, той впав, другий кинувся до товариша, а Татаринов метнувся через рів у садок, було темно, куля не здогнала його.

Село було оточене солдатами, шукали скрізь сміливця, та не знайшли.

В окупаційній німецькій зоні цей випадок не закінчився б безкарно: спалили б село, не пощадили б і людей.

Покуштував і я батога влітку 42-го року. Та не від румуна, а прислужника нової влади, «ревнителя» колгоспної власності. Пас тітчину корову на узліссі. Загрався і не помітив, що вона пішла у конюшину колгоспного поля. Налетів верхи на коні бригадир, чи як він там називався, мені навперейми та й оперезав так, що рубець залишився на тілі. А тоді я й не спам’ятався і не відчув з переляку болю.

Дісталося і моєму старшому братові за порушення комендантської години.

Старший від нього за віком хлопець запропонував віднести разом якусь книжку гарненькій сусідці (сам соромився йти до неї). Отож, заговорились у неї, вийшли десь-то о 12. Випав глибокий сніг, по дорозі протоптана невеличка доріжка, не звернеш в сторону, чимчикують один за другим. Парубійко пішов уперед, зник з очей. Було тихо і морозно. Задумалось братові свиснути. І в ту ж мить попереду показалися патрулі, втікати нікуди. Лайнулися по-своєму, схопили за ворот винуватця: «Партизан!», але побачивши, що це був підліток, заїхав один з них по пиці братику так, що в очах заіскрилося, відпустив, наказав не вештатись в нічний час.

Не корились новій владі жмеринчани, хоч зовні все було, як і до війни: старі чоловіки, які не були мобілізовані до лав Радянської Армії з початком війни, ходили примусово на різні роботи в дерев’яних довбанках на ногах, або в гумових — із скатів автомашин чунях, жінки працювали в колгоспі — окупанти залишили їх, бо сподобався їм такий спосіб господарювання селянина на землі: легко восени забрати все вирощене на користь державі.

В Жмеринці та районі з перших днів окупації були створені підпільні антифашистські групи: в локомотивному депо під керівництвом М. С. Пархоменка, в вагонному депо — під керівництвом К. О. Квятковського, на електростанції під керівництвом К. Грішина та С. Бубновського.

Восени 1942 р. сформувалась підпільна організація «Радянські патріоти», яка під керівництвом К. Грішина і Навроцького випускала газету «Червоний партизан», членами організації були брати Ліздіни, Герберт і Віктор, О. Добровольська і інші. Про їх діяльність дізналися жмеринчани у післявоєнні роки.

Мені довелося вчитися з донькою О. Добровольської, від неї я вперше почув про діяльність підпільників (вже після визволення міста).

В липні 1943 року більшість з підпільників була заарештована, їх відправили в Тираспольську в’язницю і розстріляли.

В повсякденних страхах і злигоднях минули 1942-1943 роки. Пошепки говорили дорослі про бої під Москвою, Сталінградом, про діяльність партизанів.

На різдвяні свята 1944 року почули гарматні постріли під Жуківцями і Сідаво. То були перші радянські танки, які прямували на Жмеринку, але були зупинені гітлерівцями і розстріляні. Загинуло і кілька чоловік цивільного населення, в тому числі і мій двоюрідний брат Матвій, який гостював у родичів в Сідаво.

Привезли його в Малу Жмеринку, труну поставили в сільській церкві. Я бачив до того смерть матері, тітки, та по-іншому сприйняв цю насильницьку смерть — «вбили!».

Окупація тривала ще до 17 березня. В цей день воїни 151 стрілецької дивізії підійшли до міста з південного заходу, зайняли село Малу Жмеринку. Кілька солдат зайшли в хату, роздяглися, дістали їжу, бабка наварила їм картоплі, повечеряли (і я з ними!), а потім заснув міцним дитячим сном.

Вранці, коли проснувся, в хаті було пусто, бабка десь поралась надворі, і я, не порадившись з нею, вирішив йти додому, до рідної хати — вона на межі між містом і селом.

Пішов безлюдною дорогою, десь у місті чулась стрілянина, та я на неї не зважав.

Завітав до тітки Олександри, вона жила в хаті діда по матері, нагадувала шевченківську в Моринцях, тітка завжди боялася, що на неї впаде колись стеля, яка за століття вигнулася дугою. На земляній долівці, накрившись шинелями, спали солдати, тітка сиділа біля холодної печі, жестом наказала мовчати, щоб не розбудив! Причинив скрипучі двері, пішов своєю дорогою. На Різдво того року випав гарний сніг, але скоро розтанув, а в ті дні земля була суха, підмерзла.

Біля воріт однієї з хат на пагорбі побачив ровесника, який запропонував пограти в цурки. Охоче погодився. Зайшли за хату, взяли біля дровітні сокиру, вирубали палки, зробили цурку, накреслили коло — гра розпочалася.

Садиба — на горі, звідти добре видно залізничний вокзал, місто, парк культури.

Несподівано гримнув постріл. За ним другий, третій, біля нас цвьохнули одна за другою кулі, хтось із дорослих, що нагодився в цю мить, гримнув, щоб тікали до хати. Товариш послухався, а я, подумавши трохи, вийшов за ворота і пішов-таки додому. Не пам’ятаю, чи чув ще постріли, але чомусь вразила дорога: ніде ні душі. Спустився вниз, підходив до місточка через знайомий рівчак. Аж раптом застукотів кулемет, розривні кулі, наче великі дощові краплі на тихому плесі води, зривали навколо землю, і я, зойкнувши до Бога, закрив руками голову і побіг вперед, назустріч смерті.

Та вона, зареготавши, мабуть, з моєї безпорадності, змилостивилась наді мною і залишила жити. Забіг у хату Сави Глухенького. З переляку не міг вимовити ні слова. А коли перевів дух, побачив на лежанці біля печі бліду, з закритими очима, загостреним носом, якусь людину. Поряд з нею сидів господар, витягнувши перев’язану ногу. На руках він тримав трирічну доньку Зіну, старший син Іван стояв біля матері з квартою. Під припічком, зігнувшись, сиділа стара жінка, в ній я впізнав свою тітку Ганну. Вона теж попала під обстріл, але здогадалась впасти на землю і «по-пластунськи» добралася до хати. Коли отямився, розповіли, що дві години тому, коли стрілянина в місті збільшилась, вони вирішили тікати далі, в село. Та тільки спустились доріжкою, роздався постріл, зойкнула і схопилася за груди жінка. Чоловік підхопив її на руки, непритомну потягнув до хати, стрілянина тривала, він відчув пекучий біль в нозі, крикнув дітям швидше тікати в хату.

Здерши з дружини заюшену кофтину, перев’язав прострілені груди, а потім і свою ногу.

Знову почалася стрілянина, вибухи снарядів, але мені здавалося, що тут, в хаті, серед людей, хоч і переляканих і поранених, я в повній безпеці.

Почулися стрімкі кроки під вікном, в хату зайшов сусід — Андрій Заболотний, він запропонував всім перебратись до нього в погріб, там, мовляв, буде безпечніше. Та в цю ж мить здригнулася земля. Задзвеніли шибки, сусід вискочив із хати, а коли через кілька хвилин повернувся, повідомив, що снаряд влучив саме в той погріб, куди він пропонував нам перебратися.

Стемніло, ми з тіткою вибрались з хати (поранені хазії не могли її залишити), а ми городами побігли в село, добралися до родичів, з переляку залізли в льох, посідали на картоплю, на ній і заснув.

А вранці, коли вибрався з безпечної схованки, побачив на подвір’ї кількох чоловік. Невеликий сніжок припорошив землю, небо було похмуре. Було тихо, люди говорили, що німців уже вигнали з міста! Коли так, подумав я, тепер піду-таки додому, бо голод не тітка, а я й не пам’ятав, коли їв.

З роками забувалися події, учасником яких був хлопчина 9-12 років. Інколи згадував і думав: а може все було не так, може німецький кулеметник стріляв не по мені?

Та років з 20 тому стара жінка, зустрівши мене на дорозі, запитала, чи пам’ятаю я, як по мені стріляв німець?

— А ви ж звідки про те знаєте?

— Коли застрочив кулемет, я відкрила фіранку на вікні і побачила, як ти біг, як бульбашилася навколо тебе земля. Я так і завмерла, а потім крикнула: «Падай, падай на землю!». Хтось з моїх хлопців (у неї було два сина), теж гукнув: «Отож дурний, треба в сторону скакати або падати!». І дуже зраділи, коли побачили, що ти таки встиг забігти за Савину хату.

Та ненажера смерть все ж чатувала там на свою жертву. Не опустила на мене свою костисту руку можливо тому, що побачила, як вздовж річки, яром, зігнувшись, пробирався солдат — зв’язківець. Випрямився, озирнувся, і в ту же мить знесла йому череп розривна куля... Ступив солдат ще крок вперед, розпластав руки, наче хотів обняти рідну землю, та й спочив навіки.)

Стиснулося від жалючого болю материнське серце в ріднім краю, схилила сиву голову на натруджені руки, зайшлася в тужливому риданні.

Однополчани пішли далі фронтовими дорогами, не знаючи, де подівся їх товариш. Місцеві жителі (сім’я Годлевських, їх хата біля дороги, недалеко від річки) поховали воїна там, де впав, під вербою, яка опустила ще голе віття на свіжий пагорбок землі.

Через тиждень, несподівано для кінця березня, повалив стіною густий сніг, завила хурделиця, замела білою ковдрою могилу невідомого солдата.

А квітень раптово приніс тепло, швидко розтанув сніг, переповнились невисокі береги нашої безіменної річки, вода змила кров солдата і понесла її краплини долиною далі, до Мурафи, а та ще далі, аж у синє море.

По весняно-блакитному небі попливли хмари, пролилися животворними сльозами на одиноку могилу, духмяно зацвіла верба, поросла свіжою травою земля, зазолотилася квітками кульбаби.

Коли збирався в школу, навідав солдата, стало сумно і чомусь страшно.

В 1956 р. останки його поклали в домовину, відвезли до побратимів на міське кладовище, в братську могилу. Сивий, хоч ще зовсім молодий полковник, учасник боїв за визволення нашого міста, схвильовано говорив про своїх друзів, полеглих в боях, і плакав, а разом з ним плакали всі Жмеринчани, які прийшли віддати шану своїм визволителям.

А я в той пам’ятний для мене день, 20 березня 1944 року, коли добрався-таки до рідної хати, то й не впізнав її: у дворі стояли військові машини, ходили солдати. Декілька з них поселилися і у нас. Настав вечір, батько розпалив плиту, засвітив каганець, бійці зняли бушлати, принесли з солдатської кухні в котелках кашу пшоняну з м’ясом, розлили по консервних банках спирт, сіли вечеряти. Пригостили і нас. Смачнішої каші я ніколи не їв!

Після вечері ще довго говорили про свої військові справи, сперечалися, згадували друзів, які кілька днів тому були з ними і вже пішли у небуття. Немолодий уже полковник заспівав хрипким голосом пісню, яку підтримали:

Вьется в тесной печурке огонь,
На поленьях смола, как слеза,
И поет мне в землянке гармонь
Про улыбку твою u глаза...
Ты сейчас далеко — далеко,
Между нами поля и поля.
До тебя мне дойти нелегко,
А до смерти четыре шага...

Пісня справила на мене неабияке враження: напівтемрява в хаті, мужні обличчя, охриплі голоси і самий зміст нечуваної ще пісні.

А що таке смерть, я уже трохи розумів.

До ранку снігу намело стільки, що сховався під його заметами сусідський паркан від дороги.

Забулися недавні страхи, стих вітер, виглянуло із-за лісу сонце, сліпуче заіскрилося віття дерев. Як же в таку днину всидіти в хаті! Дістав саморобні лижі з горища, проклав лижню з дороги через занесений паркан у сусідський садок.

Той березневий сніг був останнім зими 1944 року. Перші дні квітня принесли тепло, потекли бурхливі потоки, здавалося, що вся дорога — то велика річка, хвилі якої нестерпно виблискували яскравими променями весняного сонця.

Стало хвилююче радісно, якість невідомі дитячі і недитячі думки заполонили голову. Зібралися з друзями за пролісками у Бугів ліс. По глибоких яругах ще лежав пожухлий сніг, в блакитному небі тріпотів та виспівував невгамовний жайворонок.

Якось зайшов до мене товариш, трохи старший від мене, і сказав, що в середній школі №1 почалися заняття, треба йти в школу. Та в чому? На ньому була якась гунька з кропив’яного мішка, крашеного цибулею, а на ногах — старі солдатські черевики на 2-3 номери більші від його ніг.

Я ж був трохи краще одягнений: штани з грубого брезенту, як луб, полатана одежина, а на ногах — справжні чоботи з сиром’ятної шкіри: коли намокали, ставали великими, як на доброго дядька, коли ж висихали за ніч біля плити, то вранці ледве натягав на ноги. Так одягалися діти війни. В такому вбранні переступив поріг школи. Провчилися з місяць. А в ніч на 2 травня у небі на містом з’явився фашистський літак, скинув кілька бомб — на локомотивне депо, товарну станцію і безкарно потягнувся на захід.

В наступні дні, коли у небі з’являвся літак — розвідник, всі знали, що вночі будуть бомбити місто. Щовечора мешканці міста цілими сім’ями йшли в Малу Жмеринку, Станіславчик, Михайлівку і в інші села.

Жахливий був наліт 20 травня, коли одна з бомб влучила у потяг з боєприпасами. Здавалося, що місто оточене зі всіх сторін і по ньому стріляють з гармат, стугоніла земля, високо в небо здіймалося полум’я, горіли будинки, цистерни з пальним.

Після першого бомбардування мені батько наказав щовечора йти на ніч у Станіславчик до тітки, хата якої була за містечком, біля ставка (там я був у липні 1941 р.).

Босоніж чимчикував навпростець через поля по долині увечорі, а ранком повертався додому. Шлях немаленький — 8 км., та він мені здавався близьким і невтомним.

А в ніч з 19 на 20 травня я чомусь залишився ночувати вдома. І коли проснувся від стрілянини, побачив перелякані обличчя сусідів, що чомусь зібралися в нашій хаті, з переляку поліз під стіл, хтось закричав, що знову повернулися німці. Місто оточене, треба тікати.

Стрілянина і вибухи трохи ущухли, покликав батько, схватив за руку, вибігли з хати, городами побігли в поле, якимись ярами добігли аж до Станіславчика. Там зупинилися. Місто було охоплене полум’ям, було видно вокзал. Він вистояв: за все літо бомбардувань лише одна бомба влучила у нього, завдавши незначних пошкоджень. Після першого бомбардування міста заняття в школі припинилися. Все літо 1944 року було тривожним. Війна відійшла на Захід та залишила в наших краях чимало смертоносного вантажу: снарядів, мін, уламків вогнепальної зброї, діти знаходили це все, робили «самопали», розбирали снаряди, кидали у вогонь кулі.

На галявині Бугового лісу кілька хлопчиків знайшли великий снаряд. Старший із них сів на землю, зажав колінами снаряд і почав знімати голівку. Роздався страшний вибух, рознесло тіло 15-річного хлопця, єдиного сина у батьків, другому відірвало ногу, пошкалювало обличчя, на все життя воно у нього залишилося у синіх плямах. Це був син двоюрідного брата, убитого на Різдвяні свята 1944 р. у Сідаво.

На галявині Бугового лісу підлітки знайшли протипіхотну бомбу. Старший із них — Женя Шавак — почав її «розряджати». Стався вибух, не тріпнувся Женя, а рідний брат, що лежав в ту мить під деревом відчув, як щось гостре й гаряче прорізало стегно правої ноги. Згарячу кинувся бігти додому, але швидко втомився, нога заболіла, штанина була мокра від крові. Відправив його батько в районну лікарню, яка знаходилась в Коростівецькій школі, в зв’язку з нічними бомбардуваннями міста. Лікар оглянув пораненого і наказав зробити рентген, а рентген-кабінет був лише у залізничній лікарні, яка була евакуйована в Потоки. Отож на підводі відправили його туди. А нога уже розпухла, втратив багато крові.

Тільки на третій день зробили Борисові операцію, через кілька днів навідав і я його уже в Коростівцях, він показав мені осколок, яким був поранений.

Поряд з його ліжком лежав тяжко поранений машиніст Конюшевський. Під час нальоту фашистської авіації він був на паровозі. Коли бомба влучила в один із вагонів, він зіскочив на землю, та в ту ж мить розірвалася ще одна бомба, його відкинуло під стіну якоїсь будівлі, відчув страшний біль в животі і втратив свідомість. На світанку його знайшли санітари, брюшина у нього була розірвана, кишки наполовину вивалились на землю. Його брат, лікар — хірург, оглянувши пораненого, сказав матері, що він безнадійний. Пройшли три дні, а він не вмирав.

Прийшов оглянути пораненого прославлений в місті лікар Царюк, запитав: «Жити хочеш?». Перемагаючи біль, той ледве прошепотів: «Дуже...». — «Тоді терпи!». Наказав відвезти в операційну, перемив кишки, вправив, перев’язав. І пройшли ще три дні між смертю і життям. Перемогло останнє. Машиніст Конюшевський ще водив поїзди після війни, вийшов на пенсію, помер в 70-х роках.

Вознюк Цезик, відчайдушно сміливий хлопчик з великими синіми очима, густим хвилястим волоссям на голові, веселий і допитливий, знайшов кілька патронів у лісі, звернув кулі, висипав порох у кишеню і пішов додому. Зупинився, дістав з другої кишені кресало і губку, викресав вогню, звернув з клаптика паперу цигарку з якоюсь трухою, закурив, здається, затушив жевріючий вогник губки і поклав в кишеню. Миттєво спалахнув вогонь, обдало жаром і димом, Цезик побіг, а вогонь ще дужче запалахкотів. Отямився вже дома, на ліжку. Два тижні в невимовних муках він прожив, а мати ще й досі (їй уже за 90) оплакує його смерть.

Глушили хлопці вибухівкою рибу у ставах і не раз ставали жертвами.

У серпні нальоти німецьких бомбардувальників припинилися, 1 вересня пішов у школу. До війни я навчався в 1 і 2 класах СШ №2, а тепер вирішив записатися в 5 клас СШ № 1 — туди пішли друзі.

Величний будинок школи, колишньої дореволюційної гімназії, стояв у згарищі, чорне вороння кружляло над стінами (перше враження, коли підійшов до школи).

Вхідні двері були замуровані, вікна першого поверху закладені цеглою, деякі забиті дошками. Заняття проходили в кімнатах флігеля. Під час великої перерви, інколи після уроків пробиралися таки в зруйноване приміщення, збирали якісь черепки, підіймалися по сходах, що трималися лише на одній рейці, на другий поверх, а старші хлопці лазили зверху по стінах.

В одному з коридорів першого поверху старшокласники заклали до половини вікна цеглою, зробили актовий зал, обладнали сцену, завішували її принесеними з дому фланелевими одіялами на час вистав і концертів.

Запам’ятався виступ професійного лялькового театру, який приїхав з якогось великого міста. Серед дійових осіб був і Гітлер, і Гебель, і Ріббетроп. Це щось було незвичайне, реготали до сліз. Потекли дні і місяці першого навчального року після звільнення міста.

Минула холодна і голодна зима. Відсвяткували 1 травня, а коли прийшли 9 травня, директор школи повідомив, що всі йдемо знову на демонстрацію — свято Перемоги!

Михайло Чорний

Народився в с. Мала Жмеринка в 1933 році в родині робітника залізничного транспорту. Після закінчення середньої школи поступив в Київський педагогічний інститут, провчився рік, залишив його і вступив в Одеське художнє училище, після закінчення якого вступив до Київського художнього інституту, закінчив аспірантуру, живе і працює в м. Вінниця, учасник багатьох художніх виставок у м. Вінниця, Київ, Львів. Заслужений художник України.


Кажуть: «Життя прожити — не поле перейти». Хто переходив його навіть у черевиках, той знає, що це нелегко, коли воно довге, з пагорбами й видолинками, переоране...

А коли йти по полю босоніж, по стерні? Діти й молоді люди тепер не ходять і не відчувають животворного тепла землі, не бачать сріблястих крапель росяних, рідко чують небесний спів жайворонка...

Моє покоління вступило в пору надвечір’я. Майбутнього для нас не буде, а минуле все частіше згадується довгими безсонними ночами. І здається інколи, що все те було зовсім недавно. Коли не болять старі кістки, відчуваємо себе дітьми, молодими, дужими. А повернешся на інший бік і відчуваєш тягар років, пережиті болі. Роки босоногого дитинства співпали з роками лихоліття війни.

Довгими здавалися зимові дні з сухими морозами, північними вітрами, які не давали малечі вийти з хати. Мені батько дав старі валянки, обшиті «чунями» — карбованою гумою з автомобільної камери.

Чоловік він був здоровий на зріст, взуття носив 43 розміру, а мені потрібен був 34. Та я був щасливий — не мерзли мої з дитинства хворі ноженята.

На Якимовій гірці збиралася малеча зі всієї Березини. І на кожному з них — обноски з дорослих — фуфайки, які ледве зберегли залишки первісної назви, латані — перелатані нитками різних кольорів невмілими руками нових власників. На саморобних санчатах злітали в небо з штучного трампліну, приземлялися аж біля криниці Григора Письменного (а прозвали його так за гарну каліграфію, він ще в царській армії був писарем, а після революції односельцям писав до сільради прохання, довідки, заяви).

Вже й місяць зійшов, освітив темну долину з невеличкою річечкою, вкриту льодом. Пора й додому, але дуже захотілося зробити прощальний політ. Піднявся на вершину гори, осідлав санчата, вчепився голими рученятами за їх боківні і полетів вниз, за мить приземлився перед якоюсь постаттю, не встиг затормозити слизькими валянками, збив її з ніг, санчата перевернулися, накрили мене, а невідомий ще й притис до обмерзлої землі...

Коли отямився, почув брудну лайку, хотів піднятися, і в ту ж мить невідомий оперезав мою спину гумовим кийком, на кінці якого була ще й металева закрутка, а потім ще й періщив мене по спині. Фуфайка трохи захищала, але біль з кожним ударом ставав дошкульнішим. На щастя, дві жіночки йшли по воду, кинулися з коромислом на поліцая, відбили мою душу від загибелі. Румун — поліцейський ще довго лаявся, кілька разів вдарив кийком по моїх санчатах, зганяючи злість, погрозився молодицям і пішов геть. А я з сусідками пішов додому, роздумуючи, як-то розказати батькові про прикру пригоду.

На подвір’ї Рябко гавкав, рвався в сторону садка, туди направився й батько, а я шмигнув у хату, забрався межи груби й миттю заснув.

Проснувся вранці, почув говір батька, визирнув. Біля столу сидів якийсь чоловік у фуфайці, батько пригощав його чим мав, тихо розмовляли.

Я не ворушився, прислухався до їх розмови. Коли розвиднілося, впізнав дядька, Івана Чорного. До війни він працював на залізниці, носив велику валізу з прапорцями і ліхтарями. З заздрістю дивився я на ту залізну валізу, хотілося хоч хвилинку поносити її на плечі, нап’ясти його кашкета в мазуті на свою голову.

Дядько Іван рано залишився без матері, а мачуха його не любила, за якусь провину його, сонного, стала бити, з переляку він почав заїкатися. Через те його й до армії не взяли, а за сварку й побиття міліціонера його осудили, строк відбував у Золотоноші на Черкащині.

Після звільнення він познайомився з молодицею в селі Гуляйки, у неї й залишився жити. Коли ж прийшла війна, подався до Чорного лісу, до партизанів. Від командира отримав завдання пробратися до Жмеринки, з місцевими підпільниками організувати аварію на електростанції, позбавити світла на кілька годин важливий залізничний вузол. Про все те дізнався уже після війни, а в ту ніч Іван Чорний, поговоривши з батьком, непомітно зник. Про його долю я дізнався, коли став студентом Одеського художнього училища. Влітку здійснив незабутню подорож до села Гуляйки, де поселився дядько після війни.

Вранці відшукав його садибу, побачив на подвір’ї немолодого, кремезного чолов’ягу, який розмовляв з односельцем Петром, вибачаючись, що не може поїхати на цегельний завод. Протираючи заспані очі, вперто роздивлявся моє обличчя, не міг второпати, чи то сон продовжується, чи то правда, що перед ним я, його племінник, патлатий, з коробкою — етюдником за плечима, у білій вишитій сорочці. Адже вічність пройшла з останньої розлуки з рідним селом, першою дружиною, братом, мною, тоді підлітком. За столом пили «бурякову юшку», я розповідав про село, родичів, живих і мертвих, він слухав, втирав вузлуватими кулаками сльози, що текли по зчорнілому зморшкуватому обличчі, і все питав, питав...

Не прощаючись, пішов на завод, його дружина провела мене до шляху, попрохала молодого колгоспного шофера підкинути до Черкас. То була остання зустріч з Іваном Чорним, невдовзі дізнався, що він захворів і помер в Гуляйках, а в день його похорону в Малій Жмеринці грала музика в хаті, де колись він жив з першою дружиною, — то женився його син Володимир, якого він ніколи не бачив дорослим.

Коли звільнили наше село від окупантів, якийсь російський солдатик кинув фразу: «Украинцы пожирнели при фашистах». На все життя запам’яталося, як ми «жирували». Колгосп окупанти зберегли. Деякі з колишніх активістів колгоспного руху з перших днів окупації почали сумлінно служити новій владі. Не варто називати їх імена: вони відійшли у небуття, а діти та онуки їх ще живі. В жнива поля вкривалися полукіпками. Після дощу їх розкидали для просихання, для цієї роботи залучали й дітей, ми охоче працювали, бо на обід давали пісний борщ і ріденьку кашу, а під розкиданими снопами ми збирали колоски, зерно з землею, кидали в торбу за плечима, вдома промивали, сушили, терли на жорнах, пекли смачні паляниці.

Восени жінки у полі чистили цукрові буряки, складали у мірила на зиму, а ми їм допомагали. З маминої старої спідниці я зробив мішечок, зав’язавши з одного кінця мотузком. Тітка Марія кинула в нього 4 буряки, прикрила бурячинням. Непомітно треба було перебігти поле до цвинтаря, а там уже й село близько. Та на біду показався на прудкому коні староста, вгледів мене з торбиною й кинувся навперейми. Кинувши здобич, я метнувся до Вовчого яру, та раптом відчув, як оперезав мене, наче кип’ятком ошпарив, довгим арапником ревнитель колгоспного добра.

Накривши голову полою фуфайчини я біг, падав, підіймався, а він періщив мою спину. Раптом відчув страшний біль лівого ока, здавалося, що вилізло з орбіти; рукав фуфайки зачервонів. Не бачачи нічого перед собою, я вскочив у Яр, припав до джерела, почав холодною водою обливати обличчя. Правим оком глянув догори — на краю яру гарцював на коні староста, боячись продовжити свій бойовий політ.

Вірний прислужник нової влади розсік арапником надбрів’я лівого ока. Медпункту в селі не було, око заплило, кілька днів я нічого не бачив. А тітка Марія все ж принесла мою торбину з маминої спідниці з чотирма буряками, розповіла, як підняла всіх жінок, які були у полі, з ножами кинулися виручати нас від знавіснілого старости. Був у селі ревний служитель нової влади — Люлька. Кожного ранку він об’їжджав на коні хати, тоненьким голоском трубив збір на роботу. Приходилось бачити, як не раз бив служака арапником по спині жінок, які трохи забарилися. Арапник змією злітав у повітря, чіпляючись за тин, діставав худі плечі жіночки, інколи розриваючи стареньку кофтинку. А було, що й баби ставали на двобій з поліцаями, дрючками відганяли з обійстя, а чоловіків непокірних поліцаї вели в примарію, наказували спускати штани, клали на лавку і били різками.

В пошуках чогось їстівного, ми йшли на залізницю, де стояли потяги з німецькими чи румунськими вояками, яких відправляли на фронт. Стояли на припонах низькорослі коні, їли з опалок овес, а солдати розкладали на розкинутих палатках свої пожитки, на куски хліба клали сир, ковбасу, пили з термосів каву чи горілку. Один із солдатів, ледве тримаючись на ногах, тупцював на місці, розмахував руками, наче обнімав свою уявну партнершу. Дивились ми віддаля на цю трапезу, і не пам’ятаю, щоб комусь із нас щось перепало.

Якось на Могилівській платформі стояв товарняк, забитий полоненими. Зібралось чимало людей з тих, що сподівались зустріти своїх синів, чи чоловіків, родичів. Один з вагонів був відкритий, з нього вивели молодого рослого солдата і повели в кінець перону, наказали повернутись обличчям до платформи. Поряд з ним стали двоє німецьких солдатів з автоматами. З протилежної сторони показався німецький солдат з величезною вівчаркою на повідку.

Зупинившись на хвилинку, він гаркнув щось собаці, махнув рукою в бік полоненого, спустив з повідка. Вівчарка відірвалась від землі і полетіла на свою жертву. Хтось зойкнув, хтось лайнувся, натовп завмер. І раптом сталося щось несподіване: полонений різко змахнув руками над головою, однією схватив нижню щелепу собаки, а другою — її задні ноги, і вона, заскавчавши, полетіла в сторону, впала на землю і поповзла геть.

Один з автоматників підняв зброю, щоб вистрілити в полоненого, та другий підбив автомат вгору і черга пішла в небо. Всі остовпіли. Німці щось загелготіли, поклали вівчарку на палатку, вона винуватими очима дивилась на них, віднесли зі сміхом кудись, а нашому солдату дали якийсь пакунок з сухарями, і він, рівною ходою направився до свого вагону. А там уже кричали, свистіли, лаялись.

З розмов старших довідався, що фашисти хотіли перевірити виучку собаки, вибрали жертву серед полонених. Наш солдат вільно володів німецькою мовою, мав в минулому справу з вченими собаками, погодився на поєдинок. Яка то доля цього відважного сміливця?

Натовп почав розходитись, боячись п’яних німецьких солдатів. Подію довго ще обговорювали в місті. Коли я й сам став солдатом і розповідав своїм друзям про бачене в дитинстві, хлопці з Сибіру казали, що то був, мабуть, мисливець, навчений на льоту хватати звіра, який нападає, за нижню щелепу, це паралізує його і він стає безсилим.

Влітку 43-го з’явився над містом наш літак, невдовзі показалися два німецькі, зав’язався нерівний бій, наш сміливець зумів покалічити ворогів, але й сам загорівся і, палаючи, пролетів над містом, упав в полі біля лісу, здригнулась від вибуху земля. Старші хлопці наступного дня ходили на місце падіння літака, збирали рештки дюралюмінію, виготовляли з нього гребінці, виделки, навіть шлюбні обручки.

Все частіше почали з’являтися листівки, в яких розповідалося про положення на фронті, інколи приходили і партизани з Чорного лісу, селяни пригощали їх картоплею, огірками, капустою, буряковим самогоном.

Картини минулого, як сонячні зайчики, з’являються і зникають. В селі господарювали румуни, під свист Люльки люди бігли в поле, на тік, до соломи, до праці. Діти ще відвідували школу, де вивчали румунську мову, священик розповідав про історію релігії, а побачивши мої дитячі малюнки, сказав батькові, що буду я художником, батько заперечив — бути мені стрілочником на залізниці, маю продовжити династію залізничників родини Чорних.

Настав березень 44-го, наш край був звільнений від фашистів. Війна відступила на Захід. З далеких європейських країн приходили листи від синів та чоловіків, які гнали ворога до Берліна. Сусідка отримала лист від чоловіка, який воював вже в Австрії, показувала сусідам дуже гарну кольорову картинку. Батьки й діди вечорами сходились до когось із сусідів, сідали на призьби чи дровітні, балакали про події на фронті, про відкриття Другого фронту, про те, що війні скоро кінець. Повертались фронтовики інваліди.

Першим прийшов Овчарук Микола, без ноги, Григорій з пошкальованим обличчям, а був чи не найкращим парубком на Березині.

Фронтовики — інваліди ходили по вагонах, співали нечуваних нами за роки війни пісень про війну, полон, сирітство дітей, про зраду і радість Перемоги над фашистами.

Повернувся і Петро Черемховський, його батьки повмирали, і він, хворий, покалічений війною, сидів в холодній хаті і малював. Одягнувши свій кітель з медалями, сідав на призьбу біля хати, і ми мали можливість розглядати його бойові нагороди, навіть помацати руками. А повернувшись додому, я теж знаходив місце на стіні хати, чи на дошках паркану і теж малював. А до Зелених свят розмальовував комин печі.

Пасли кіз за селом, ганяли трап’яного м’яча. Старим Носковецьким шляхом йшли в місто, з міста в Олексіївку, Слободу, Телелинці селяни. Привернув увагу солдат, без ніг, рухався на шарикопідшипній теліжці, йшов солдат з довгими вусами, голосно розповідав, розмахуючи руками, про фронтові пригоди.

Погожого травневого ранку побачили кількох солдатів, що йшли з  міста, вони були напідпитку, співали, танцювали на дорозі, кричали: «Кінець війні!», «Перемога!», «Смерть Гітлеру!». І ми зрозуміли: це кінець війні, почали й собі підкидати догори свої кашкети, пілотки, кричали «ура!».

Наступного дня побігли в місто, на залізничних коліях стояли потяги, уквітчані гілками дерев, польовими квітами, переповнені солдатами, які грали на акордеонах, сміялись і плакали, обнімались чи то з рідними, чи просто з незнайомими.

Біля вокзалу був маленький базарчик, де торгували всякою всячиною. Прибігали сюди солдатики, купували яблука, варену картоплю, вареники. Двері одноповерхового будиночку виходили на вуличку. Солдат з речовим мішком за плечима постукав у ті двері, а потім сів на сходинку, роздумуючи, куди ж іти. Та ось відчув за ними важкі кроки, двері відчинились і на порозі з’явилась сива, стара чи змучена жінка, опираючись на палку, глянула на солдатика. Він кинувся на неї, підняв на руки, промовляючи: «Мамо, мамо...», поніс у хату, упала біля дверей її палиця.

Навчаючись в Одеському художньому училищі у професора Володимира Костецького, побачив його картину «Повернення» і згадав живу картину в рідному місті, бачену мною весною 1944 року, дізнався, що то був автобіографічний мистецький твір відомого художника.

Нелегкими були і післявоєнні роки: сирітство, голодний 1947 рік, повсякденна робота на городі, готування їжі, злидні. І нестримна тяга до малювання, хоч не було ні паперу, ні фарбів, навіть путящих олівців, а батько все твердив, що бути мені стрілочником на залізниці.

Та доля відвернулася від династії залізничників, я мріяв стати скромним художником, відтворити на своїх полотнах образи дорогих мені людей, взявши в руки плуг своєї долі, орати рідну землю мистецьким пензлем. І я став художником...

Хізяк Василь Станіславович

1929 року народження, робітник ВЧД ст. Жмеринка.

Ветеран праці, працював учнем парового молота, кровельщиком, слюсарем пункту технічного огляду, виховав трьох дітей.

З 1989 р. — пенсіонер, проживає в м. Жмеринка.


«Ясени, ясени, бачу вас, ясени, край дороги...» — лине пісня, слухаю і пригадую дорогу свого босоногого дитинства — Березину в с. Мала Жмеринка. За радянських часів назвали її іменем Петровського та не прижилося воно, як і раніше називають її Березиною. Беріз, правда, мало на ній, а от ясени височать за хатами, вдивляються могутніми кронами у далекі поля, на стару Носковецьку дорогу. В хатині під солом’яною стріхою я народився і пройшли там мої дитячі роки. В зловісному 1937 пішов батько на роботу у місто і не повернувся — заарештували його, як «ворога народу». Єдиною годувальницею багатодітної сім’ї — восьмеро дітей — залишилася мати.

Вмивалася слізьми щодня, йдучи на роботу в колгосп зі старшими, а молодші пасли сусідських корів. Взимку по черзі ходили до школи, бо мали одні черевики.

В 1946 році батька реабілітували, і він з далекого Магадану, де відбував покарання за вину без вини, майже 10 місяців пішки добирався додому, побачив дружину, дітей і незабаром знайшов вічний спокій у рідній землі.

Моє напівсирітське дитинство співпало з тяжкими роками Великої Вітчизняної війни.

В неділю, 22 червня 1941 року, як завжди, погнав корів у поле, а коли пригнав їх на обід, то побачив біля воріт однієї з хат кількох чоловіків, вони палили самокрутки, таємниче про щось розмовляли, від них я й почув оте страшне слово — «війна».

За кілька днів, увечорі, над містом вперше з’явився німецький літак. З висоти нашої Березини було видно, як прожектори ловили його у свої тенета, стріляли гармати, можливо, і підбили його, бо він, скинувши кілька бомб на околицю міста, потягся на захід.

Сільське начальство наказало дорослим жителям рити протитанкові рови поперек шляху на Жмеринку, пішла й мати зі старшим сином Павлом.

В наступні дні односельчани проводжали чоловіків на фронт...

За селом — будівлі порохових складів, зведених ще в дореволюційні часи, коли в місті з’явилось військове містечко; огороджені колючим дротом, біля воріт криниця і будка, в якій завжди стояв патруль з гвинтівкою. Вранці 17 липня, як завжди, мати дала окраєць хліба і кварту молока, взяв батіг, зібрав корів і погнав шляхом у поле. Залишилося позаду село, доходили до складів. І раптом почув гуркіт машин, мотоциклів, що мчали по Носковецькій дорозі на місто.

Зупинилося моє невелике стадо, остовпів і я, побачив як вартовий, жбурнувши гвинтівку в криницю, згинаючись, побіг луговиною до села. Як пізніше дізнався, солдата передягла у цивільне вбрання Соломаха Ірина, вона працювала прибиральницею на складах, добре знала всіх, хто служив там, сховала його в підвальному приміщенні сусідки — Нюнихи. Пережив солдат кілька перших днів окупації, а потім подався у партизани, об’явився вже після війни, мав високе звання офіцера, розповів про своїх спасителів. Почалися довгі дні фашистської окупації.

До пізньої осені я пас корів, а як випав перший сніг, надумав йти до школи — в 4 клас вечірньої школи. Взяв плетений кошик, кинув огризок олівця і якийсь зошит, як стемніло, пішов вчитися. Школа — звичайна сільська хата, клас досить просторий, чорні дерев’яні парти. Сів поряд з гарненькою дівчинкою — Ніною Ксьонзик.

Пройшов тиждень. Мати і старші брати ходили на роботу в колгосп, а я щодня порався біля хати, увечорі з задоволенням йшов до школи з невиконаними домашніми завданнями. Викликав до дошки «Чорногуз» Ніну, вона впевнено відповідала, гарно писала, він схвально хитав головою, а я дивився на її чепурненьку постать та біле личко. Дійшла черга і до мене.

Не второпав, про що запитав мене Володимир Іванович, стояв мовчки. Почекав він ще хвилинку, а потім наказав покласти на його стіл праву руку долонею догори. Не розуміючи, для чого то, виконав наказ і не спам’ятався, як він грубою дерев’яною лінійкою обпік, наче окропом, мої пальці. Клас принишк, зойкнула Ніна, а я прожогом кинувся до парти, схватив свій кошик і за двері. Так скінчилося моє навчання. Якби не ця пригода, можливо, і закінчив би я початкову школу. А втім — хто зна?

Пішла старша сестра працювати на залізницю. Багатьом працівникам залізниці нова влада видавала взуття — липові довбанки. Коли працівники йшли до праці, чути було на другому кінці села. Отримавши нові, Ганя передала мені уже вичовгані. Одягнув я стару фуфайчину, підперезався мотузком, кинув у торбину солдатський котелок і, з надією на вдачу, подався на залізницю. Мета — вкрасти на вугільному складі трохи вугілля — буде чим нагріти хату. Біля гірки з вугіллям — румунський солдат з гвинтівкою. Як підступитися? Нагодився бувалий ровесник, надоумив: дати «марчі» патрулю. А де ж їх взяти? Спочатку треба-таки вкрасти вугілля, комусь з населення продати, а потім вже звертатися до вартового з вигідною для нього пропозицією. На перший раз вдалося, а потім діяв так, як навчив товариш.

Патруль, взявши марку, йшов в протилежну сторону повільно, а я швиденько кидав грудки вугілля в торбину і йшов геть. Половину продавав, другу ніс додому.

Коли на колії стояв потяг з солдатами, яких відправляли на фронт, підходив до них, наставляв свій котелок і «по-німецьки» канючив: «Гіб мір ессен».

Одні гнали, інші викидали зі своїх котелків густу жирну кашу і я, щасливий, повертався додому. Мати висипала принесене мною у великий баняк, додавала картоплі — була гарна вечеря для всіх.

По дрова ходив у Бугів ліс. Був похмурий осінній день 1942 року, пролітав сніг. Швиденько назбирав хмизу, зв’язав, вибив ще гарного трухлявого пенька, подумав: як то доперти його додому? Почув гуркіт машини, придивився: від траси вздовж лісу їхав чорний воронок — крита машина. Зупинилася, з кабіни вийшов німецький офіцер, розчинилися задні двері, вискочили кілька солдатів, а за ними — люди в цивільному, на рукавах у кожного з них була біла пов’язка з шестикутною зіркою. Я вже знав — то євреї. «Шнель, шнель!» — гаркнув німець. Викинули з машини лопати. Офіцер наказав копати у видолинку яму. Причаївшись за кущем глоду, я дивився на те, що відбувалося. Довгенько рили землю, замерзли руки, задубіли ноги, а я все стояв і дивився, що ж буде далі.

Щось гаркнув по-своєму офіцер, солдати підняли до пліч автомати, направили на приречених, почався жахливий лемент, тріск автоматної черги і все скінчилося. Зіпхнули вбитих у траншею, засипали землею. Долетів запах запалених цигарок, сіли солдати в машину, офіцер — в кабіну, сповзла у долину, розвернулася і подалася нагору, до траси Жмеринка — Станіславчик. Озирнувшись, завдав в’язку на плечі, пня залишив, пішов я дорогою до села. Трусила пропасниця, чи то виходив страх, чи холод, ледве добрався до хати, кинув в’язанку біля хати, відмовився від вечері, поліз на лежанку, накрився старим простирадлом, якийсь час лежав з відкритими очима, бачив ліс, страшних людей, чув гуркіт машин і тріскотню кулеметів, а потім провалився у темряву.

Прокинувся вранці, в хаті — пусто. Взяв мотузок і пішов у ліс, наче тягнуло мене щось до місця вчорашньої події. Сніг уже припорошив землю, а страшна могила чомусь була чорною, чи то здалося мені, чи й насправді вона «дихала».

З пустими руками повернувся додому. На порозі зустріла мати, глянувши на мене, занепокоєно запитала, що зі мною сталося. Захлинаючись словами, розповів, що бачив учора. Моє хвилювання передалося і їй, розширеними очима дивилася на мене, а потім спересердя мовила: «Носить тебе нечиста сила скрізь!».

Заходили до нас румунські вояки, вимагали яйця, сало, хотіли забрати якось фланелеве одіяло, та мати вблагала, залишили. Оженився Павло, пішов у прийми. В жнива 1943 року мати брала всіх нас на роботу в колгосп, кожен щось там робив, на обід давали борщ і кашу, я відтягав линку під час обмолоту пшениці.

Настали різдвяні свята 1944 року. Дванадцяти страв не було, але була кутя, засолоджена юшкою з цукрових буряків, вареники з капустою, млинці та узвар, теж з цукровими буряками. Під час вечері почули гарматні постріли десь за містом, спалахи вогню. Вдень по селу пішли чутки про те, що радянські танки прорвалися під Жуківцями, але були відбиті німцями, екіпаж загинув, чув, що врятувався один танкіст — В’югін, добрався до своєї частини, після війни приїжджав у село, дякував людям, що допомогли йому в страшну годину. Ще два місяці були окупанти. Румунські вояки щезли, місто і залізниця була в руках німців. На початку березня якось пішов за дровами у Хребетець — лісок за пороховими складами. На узліссі побачив худющу і кульгаву кобилу — на стегні у неї була рана. Підійшов до неї, вона довірливо потяглася до моїх рук, накинув на шию мотузку, повів додому з думкою: відгодую, будемо весною орати город.

Мати, брати і сестри зраділи, всі діставали десь трохи сіна, соломи, буряків, мати горілкою промивала рану, чимось засипала, і рана почала гоїтись. Тричі на день я її поїв, відрами на коромислі носив воду від Чаплів, з долини, що тяглася аж до порохових складів.

Вранці 16 чи 17 березня, взявши відра, пішов по воду. Спустився з гори і почув кулеметні черги, глухі гарматні постріли. «Це десь далеко від нас, біля заготзерно», — подумав. Коли повернувся, біля нашої хвіртки стояла молода сусідка з матір’ю, розповіла, що в одному з приміщень порохових складів повно зерна, вже люди ходили, охорони — ніякої, запропонувала і мені йти з нею, я погодився, але мати протестувала: яке зерно, он чути стрілянину, треба ховатися. Та я настояв на своєму: кобилі потрібне зерно. Домовились: мати з молодшими дітьми піде до Заячихи — її хата в центрі села, міцна, під нею льох, коли я повернуся — прийду туди ж.

У сусідки був наймит, мій ровесник, єврей, він втік з гетто, а вона видавала його за свого родича, сироту. Взявши мішки, направились до порохових складів. Дійшли до Черемховських, на перехресті біля їх хати побачили двох дядьків у фуфайках, на шапках у них були червоні зірки, на плечі у одного — планшет і в руках бінокль.

— Йди-но, синку, сюди, — покликав він.

Зайшли у двір, другий приніс драбину, приставив до хати, перший наказав лізти по солом’яній покрівлі до самого комина, дав свій бінокль, наказав добре роздивитися, що діється у місті біля вокзалу, на залізниці. Наказав дуже не висовуватися з-за комина. Було похмуро, спочатку я нічого не бачив, а потім все ж розгледів біля локомотивного депо і станцією метушню, дим, спалахи вогню, стрілянину чули всі. Наказав дядько злазити, а не хотілося. Та наказ є наказ, зліз, розповів, як умів, про все, що бачив. Пішли дядьки в хату, а ми попрямували до складів. Ніде — нікого, зазирнули у відчинені двері одного з сараїв і побачили, що він був засипаний пшеницею. Набрали ми свої мішки, хотілося якнайбільше, та не під силу. Вже виходили, коли під’їхав на коні якийсь чоловік в накидці на плечах — як у Чапаєва, якого бачив ще до війни у кіно. Він зіскочив з коня, прив’язав його до ручки дверей, запитав, що ми робимо тут. Завдав мішок на плечі Вірі, а нам наказав йти за ним. Неохоче висипали ми зі своїх мішків зерно, пішли. Зайшли за стіну великого ангару, незнайомий поставив перед нами завдання: дійти до переїзду біля заготзерна, тютюнової фабрики, міського кладовища, все розвідати і доповісти йому, йти поодинці. Попередив — не тікати, бо знайде і «пришиє».

Дядечко серйозний, на вітер слів не кидає. Пішли ми разом по дорозі, звернув я в одну сторону, він у другу. Посипав мокрий сніг з дощем, гукнув я товариша, щоб почекав мене. Зробив з мішків «ворки», накрили ними голови і плечі і знову розійшлися.

Добрався до заготзерна. Під стіною лежав вбитий німецький солдат, живих — ні душі. Щось горіло в іншому кінці зерносховища, стелився їдкий дим. Зазирнув ще в одні двері і побачив, що приміщення було заставлене ящиками, в яких були напої. Почув чиїсь несміливі кроки, оглянувся — аж то мій напарник, йому зрадів, сам став навпочіпки, наказав йому стати на плечі, дістати з верхнього ящика кілька пляшок. Наклейки німецькою мовою, що в них — невідомо, прийшлося відбити горловину однієї з них, покуштували — щось солодке, смачне і міцне.

Поклали по кілька пляшок в мішки, манівцями попрямували до складів. Біля рову лежав німецький карабін з розтрощеним прикладом. «Не біда, — подумав, — приклад можна й самому зробити, аби стріляв...»

На домовленому місці нас уже чекав розвідник. Я доповів про все, що бачив, похвалив він нас, я дав йому дві пляшки, він засміявся і пішов до воріт ангару.

Повернувся я додому пізно ввечері, розповів про пригоду матері, дістав пляшки, одну відкрив, почастував смачним напоєм всіх домочадців.

Вранці зібрав хлопців з Березини, попрямували за хмільною здобиччю. Похід був вдалий, то було напередодні справжніх боїв за Жмеринку.

Зранку наступного дня наші солдати почали рити окопи за селом, з’явилися німецькі літаки, почали бомбити, не вщухала стрілянина, мати наказала всім лізти в льох, спустила туди відро з водою, накрила лядою. В темряві ми відчували, як двиготіла земля, гул літаків, розриви бомб і снарядів. Як довго те все тривало і не пам’ятаю, а вранці мати підняла ляду, наказала вилазити. В хаті і в дворі були уже наші солдати в бушлатах, на плечах — погони. Офіцер наказав всім дорослим, підліткам взяти міцні дрючки, ряднини, йти за ним за порохові склади у поле.

Земля там була переорана, стояли якісь машини, гармати, серед них — поранені і мертві солдати, наші і німецькі.

В хаті Мосатюка Артема розмістився військовий шпиталь. До нього наказали зносити поранених, наших мертвих несли у вириту могилу на території тютюнової фабрики, німецьких солдат закопували під лісом.

До 10-річчя Перемоги останки радянських воїнів перенесли у братську могилу під Леляки.

Закінчилася війна, мені виповнилося 16 років і пішов я працювати у вагонне депо. Коли призвали в армію, направили в школу водіїв. Документів про освіту не було, то я й написав в анкеті — 4 класи. Трохи збрехав, але виправдав ту невеличку брехню сумлінною службою. До 55 річниці Перемоги керівництво військової частини надіслало мені поздоровлення, не забули старого.

Служив я в мирний час (1949-1952 рр,), та все ж був тяжко поранений, прострелив ненароком товариш. Замолоду забував про рану, а на старість нагадує вона про себе, особливо на зміну погоди.

Безсонними ночами пригадую босоноге дитинство, людей і події минулих років.

Влітку збираю лікарські рослини біля Бугового лісу, навідую безіменну могилу — ніхто про неї не знає, — дивлюсь на ледь помітний пагорбок землі і здається, як і тоді, що він «дихає».

Леонтович Людмила Євстахіївна

1927 року народження, культпрацівник.

В 1946 р. закінчила Жмеринську залізничну школу № 18 (тепер НЗ №5), в 1949 р. — Львівський культурно-просвітницький технікум, була направлена на роботу в м. Кам’янка — Бурська, працювала в різних бібліотеках, повернувшись у рідне місто в 1959 р, працювала деякий час нормувальницею механічної дистанції, потім в книжковому магазині.

Постійно підтримує зв’язок зі шкільними колективами, розповідає про війну, бачене і пережите. В 2000 році ветерани війни і праці МЧ — 3 вибрали її головою первинної організації.


Для мене, 13 річної дівчинки, недільний ранок 22 червня 1941 року видався чудовим — сонячним, яскравим, радісним.

Мати послала в магазин за хлібом, простояла я в черзі майже до 12 години, а коли повернулася, побачила, що вона сиділа біля столу, опустивши руки, і тихо плакала.

Підвівши на мене очі, повідомила: «Війна... Щойно виступив по радіо В. М. Молотов з заявою про напад фашистської Німеччини на Радянський Союз».

Згодом прийшов брат Вася і сказав, що є наказ учням 9 і 10 класів цілодобово чергувати біля звуковловлювачів, встановлених за рощею Бєлінського. У школах міста з 4 класу всі учні здавали норми БГПО (будь готовий до праці і оборони), а старшокласники вивчали військову справу.

В школі №45 (тепер навчальний заклад №5) Віктор Рафтополо, учень 10 класу, очолював шкільний військовий загін, брат Василь був призначений начальником штабу.

Настали тривожні дні, невтішні вісті передавали по радіо, ширились чутки про швидке просування німців на схід; після першого бомбардування міста почали евакуювати підприємства, населення. Ми чекали батька, який працював на цукрозаводі у Жашкові. Десятого липня радянські війська залишили місто. Горіла нафтобаза, продовольчий склад в центрі міста, лунали вибухи — підірвали залізничний міст, будинок ДПУ (державне політичне управління) — на місці теперішнього універмагу по вул. Шевченка — поворотне коло локомотивного депо. У наших сусідів Радзіховських — добротний будинок з підвалом, до них ми побігли сховатись. І в ці хвилини почули страшний гуркіт — на наших очах піднялась у повітря водонапірна вежа біля локомотивного депо. Оповита димом і полум’ям, рухнула на землю. Чомусь уціліла електростанція.

Не дрімали мародери: почали таскати з будинків евакуйованих, із магазинів різні речі, майно, продовольчі товари.

Сімнадцятого липня задвиготіла земля — то йшли німецькі танки. Люди причаїлися, крадькома виглядали з вікон своїх домівок. На базарній площі по вул. Рози Люксембург (саме там до війни був базар), біля будинку Манеліса з’явилися якісь чоловіки в старомодних піджаках, в білих сорочках з краватками. Поставили стіл, накрили гарною скатертиною, поклали на рушник пишний каравай. І коли тільки встигли його спекти! Незнайомі молодики бігали по хатах, виганяли жителів на зустріч з «визволителями». Люди виходили зі страхом і цікавістю. Один з організаторів цього дійства, самопризначений квартальний, як пізніше дізналися, підніс німцям каравай, низько вклонився, кілька чоловік зааплодували, більшість похмуро дивилися на те, що відбувалося. Ламаною російською мовою почав говорити німецький офіцер про «визвольну місію» німецької армії, по закінченні промови люди почали розходитися.

А вранці наступного дня побачили, що хвіртка квартального вимазана дьогтем, а на аркуші паперу зі шкільного зошита було написано: «Німецький блюдолиз, зрадник і гад!»

Дивувалися ми: хто ж міг таке зробити?

Вася, брат, і його друзі мовчки посміхалися. За кілька днів на стінах будинків і стовпах з’явилися розпорядження нової влади: негайно здати зброю і радіоприймачі. За непослух — смерть! Євреям нашити на лівий рукав білу пов’язку з шестикутною зіркою, за невиконання — смерть!

Щоденно їх зганяли в центр міста розчищати завали, наглядачі нагаями шмагали по спинах літніх і немічних людей.

В добротному будинку Виноградових поселилися декілька німецьких солдатів. Вони ходили в шортах і блискучих чоботях, а на шиях, як у наших піонерів, — червоні галстуки, на поясах — пістолети в кобурах.

Дивно було на них дивитися.

До вересня всіх євреїв переселили у гетто — район від будинку колишнього банку до центрального ринку.

Як дізналися пізніше, сім’ю наших сусідів — Штейнбергів, поселили з іншою сім’єю — 7 чоловіків — в двох невеличких кімнатах, всіх наголо постригли, чоловіків і жінок, щоб уникнути епідемії. Тим, кого виводили на роботу в місто, видавали перепустки, хто самовільно виходив за границю гетто — нещадно били нагаями.

За якусь провину старого єврея повісили на воротях будинку по вул. Горького. Головою єврейської общини призначили лікаря Адольфа Гершмана, він був зобов’язаний відповідати за порядок в гетто.

Жмеринка була в розпорядженні румунських властей, залізниця і військова комендатура — в руках німців — не дуже вони довіряли своїм союзникам.

В приміщенні центрального банку була тюрма, в будинку міськради — жандармерія, в підвальному приміщенні дитячої клініки допитували полонених і заарештованих.

Румунські правителі на чолі з Антонеску вважали себе довічними власниками завойованих земель, намагалися викликати довіру у населення, налагодити добрі стосунки. В приміщенні сучасного навчального закладу №4 відкрили школу, згодом перевели її в будинок будівельно-механічного технікуму (на місці теперішньої центральної аптеки).

Влітку 1942 р. відкрили два ліцеї — фармацевтичний — в приміщенні сучасного навчального закладу №3 і хімічний — в приміщенні навчального закладу № 5.

Учні ліцею носили на рукаві пов’язку синього кольору з вишитими чорними нитками буквами: «Фарм SFL», хімічний чи будівельний. Вчителями були ті, що залишилися з радянських часів. Ліцеїсти вивчали українську та російську мови, румунську, німецьку, латину, спеціальні предмети викладали працівники аптеки, румунську — керуючий нафтобазою, анатомію — Павло Абрамович Замостян, директором хімічного ліцею був Казимир Іванович, він викладав конституцію Румунії, цікаво розповідав про історію слов’ян. Влітку учні зобов’язані були два тижні працювати в сільськогосподарських кооперативах, збирали лікарські рослини, вдома сушили і здавали в аптеку. Казимир Іванович завжди був з учнями, організовував вечори, на яких ставили п’єси українських та російських драматургів, читали вірші, співали пісні. На новорічний вечір запросив старшокласників з інших шкіл. Біля райлікарні окупанти створили табір для військовополонених, їх водили розбирати руїни локомотивного депо, зруйновані будинки.

Полонені були виснажені, серед них були й хворі. Жінки щоденно носили їм картоплю, малину, фрукти, чорні сухарі. Поліцаї близько не підпускали їх до огорожі, але вони умудрялися кидати харчі через дріт, ті з полонених, які були ближче до нього, ловили, ділилися з товаришами.

Жмеринчани (якби-то знати, хто був ініціатором цієї благородної справи!) зібрали з населення трохи грошей, викупили трьох полонених: Широкова Анатолія Олексійовича, який став після війни завідуючим залізничною лікарнею, Рожков’яна Володимира Олексійовича, він став завгоспом лікарні, та Замостяна Павла Абрамовича, він став учителем анатомії.

В місті була створена підпільна організація «Радянські патріоти», на електростанції групу підпільників очолював її начальник — Сергій Іванович Бубновський, в локомотивному депо — Кудельчук. Підпільники проводили різні диверсійні акти: невчасно ремонтували паровози, один з них скинули в яму поворотного круга, сипали пісок в букси і ін.

Брат Василь зберіг радіоприймач, зведення радянського інформбюро передавав Бубновському, надійні люди розповсюджували їх серед населення, а згодом навіть почали випускати газету. Наша сім’я була добре знайома з лікарем Чефрановим Нілом Васильовичем, його будинок на розі вулиць Леніна і Хмельницького. Василь щотижня ходив до нього міняти книжки (у Чефранових була чудова бібліотека). Ніл Васильович врятував багатьох жмеринчан, яких хотіли вивезти до Німеччини, видавав довідки про хвороби, допомагав грішми тим, які переправлялися в Одесу.

Лікар Русєв, відомий жмеринчанам з дореволюційних часів, теж допомагав підпільникам, тим, хто виходив з оточення.

Настав 1943 рік, доходили чутки про успішний наступ радянських військ, окупанти почали шаленіти, почалися облави, арешти.

Шостого жовтня 1943 року жандармські власті у рапорті губернатору Трансністрїї, резиденція якого знаходилася в Одесі, повідомляли: «В місті Жмеринці Могилівської губернії органами сигуранці була розкрита організація партизан з малими групами в сусідніх селах... Після обшуку було конфісковано печатку з вирізаними на ній словами: „Революційний комітет Жмеринки“, ними було розпочато друкування газети „Красний партизан“, яку розповсюджували серед населення. Метою організації була дезорганізація роботи підприємств міста Жмеринки і залізничного транспорту, напад на румунських і німецьких солдатів, яких обеззброювали».

(Газета «Нові горизонти», 16 грудня 1967 року).

Заарештували Бубновського, Грішина, Навроцького і інших підпільників. Навроцькому повісили на груди дошку з написом: «Бандит — партизан», побитого, зв’язаного водили вулицями міста.

В ніч на 4 вересня жандарми вдерлися в наш дім, схватили Васю — якийсь зрадник доніс, що у нього був радіоприймач, що він ремонтував радіоприймачі і для інших підпільників. Був у брата й пістолет, якого він ховав на горищі веранди, вона була дуже низенькою, залізти на неї могла лише дитина.

Коли жандарми загримали у двері, батько дуже повільно почав їх відкривати, Василь шепнув мені про пістолет і комсомольський квиток, просив зберегти. Його заарештували. До ранку ніхто вже не спав. Вранці, нічого не сказавши батькам, я дістала пістолет і кинула в помийну яму, туди ж і різні деталі, які знайшла в кордах малини (Вася навмисне їх розкидав, як наче б то непотрібні).

Через тиждень привели брата додому жандарми для додаткового обшуку, перевернули все в хаті, шукали пістолет, били на очах у батьків Васю, Щоб признався. Не витерпіла сестра Тамара і сказала, що бачила, як я кидала пістолет в помийну яму. Тоді жандарми примусили Васю чистити її, а коли на дні залишилась лише рідина, один з жандармів опустив в неї Тамару і наказав руками шукати пістолет. Він був в кобурі, сестра підняла його, жандарм наказав батькові помити, після чого батько попросив дозволу на їх очах помитися і Басі. Допоміг зняти сорочку і застогнав: вся спина сина була в кровотечах і синьо-червоних рубцях. Повели нашого Василика знову в тюрму, а батька вночі розбив параліч.

Як стало пізніше відомо, тоді ж були заарештовані 200 підпільників, їх допитували в місті, а потім перевезли в Тирасполь, де 18 розстріляли, 6 засудили до вічної каторги, 11 чоловік до 25 років ув’язнення. Серед розстріляних був і наш дорогий Василько, Таміла Сергіївна Бубновська — моя подруга. Від неї я дізналась про останні хвилини життя її батька, про них вона з матір’ю дізналась у Тирасполі від очевидців тієї жахливої ночі 2 грудня 1943 року. «Відчинилися двері камери. Ввійшли начальник тюрми, прокурор, священик і жандарми.

Начальник зачитав шість прізвищ, наказав в’язням вийти». Сергій Бубновський від імені засуджених заявив, що вони не вийдуть, вони вимагають, щоб їх вели на страту вдень, а не вночі.

Начальник наказав жандармам вивести їх силою. Тоді підпільники кинулися на катів, ті відступили і зачинили за собою двері, двох жандармів приречені не відпустили.

Відкрили «вовчок» в дверях, вставили дуло кулемета, довгими чергами застрочили по камері. Стікаючи кров’ю, патріоти прощалися з життям.

Коли все стихло, двері знову відчинили, розстріляні лежали на полу. Сергій Бубновський лежав горілиць, одним оком дивився на злочинців (воно у нього було скляне), бандитів обійняв жах, піднявши багнета, один з них пірнув у відкрите око покійного.

Та час нацистського панування минав.

Шостого січня 1944 року на різдвяну ніч прилетів наш «кукурузник», скинув кілька бомб на місто. Вояки, які жили в нашій хаті, забігали, допитувалися, де є льох, вискочили, побігли у бомбосховище біля СШ № 1.

В ту ніч ще тричі бомбили залізницю, де стояли німецькі ешелони.

9 січня до нас прийшов товариш брата, розповів, що радянські війська вже близько, що до околиці міста навіть прорвалися два радянські танки, але їх підбили.

Нічого не сказавши матері, я з подругою на наступний день пішла в колгоспний садок біля парку культури (де тепер залізнична лікарня). Серед дерев, запорошені брудним снігом, стояли два танки. Подумалось: «А де ж ті, що привели їх сюди?»

На початку березня німці повністю взяли владу в свої руки, румунам не довіряли, їх солдати тинялися по місту як неприкаяні, а німецькі солдати групувались біля «юбернахтунга» — колишнього будинку райкому партії. Раптом з’явився наш «кукурузник», почав бомбити. Одна з бомб влучила в магазин напроти. Спричинилася паніка, забігали вояки, деякі, оговтавшись, почали навіть стріляти з автоматів по літаку, інші повтікали в будинок.

Нальоти нашої авіації почастішали.

Євреї розтягнули колючий дріт гетто, розбіглися хто куди, переховувалися у знайомих в місті, інші подалися на села.

У нас поселилися моя подруга Ліза Штейнберг. А Фіма Школьник з хлопчиком років 10-11 повернувся до свого дому, задумав сховатися на горищі. Коли вони підіймалися по східцях, їх помітив власник другої половини дому, він підняв крик, називав хлопців брудними словами, погрожував заявами в поліцію. На крик вийшов мій батько, почав розпитувати, що сталося, а тим часом Тамара, моя сестра, провела хлопців через безлюдний сусідський садок до нашої хати. Настав вечір, в комендантську годину з хати виходити небезпечно, тим більше, що поряд жили Матвійчуки, батько і син, вони служили в поліції, в цей час у них була чергова пиятика, вони горланили пісень, на крики не звернули уваги. Хлопці залишилися ночувати у нас. Світла не світили, двері і хвіртку закрили на замок. В наступні дні хлопці сиділи в комірчині, вночі виходили в садок подихати свіжим повітрям.

Вісімнадцятого березня я пішла по воду до колонки по вул. Кавказькій, біля СШ № 1. Не ступила і кількох кроків, як почула свист куль, зойкнувши, кинулась вниз в провулок і остовпіла: переді мною з’явились два солдати. На шапках — червоні зірки, поли шинелей запнуті за пояс, на плечах — погони, на ногах — обмотки — наші!

Один звернувся до мене, запитав, як непомітно пробратися до школи, пояснив, що в куполі обсерваторії з південної сторони засів німецький снайпер, треба його «викурити» звідтіля. Як уміла, вказала солдатам найбезпечніший шлях, а сама побігла додому з пустими відрами.

Біля нашої хвіртки були два німецькі солдати, вони намагалися її відкрити, та вона, замкнена зсередини, не піддавалась, тоді один з них вдарив прикладом у вікно сусіднього будинку, воно розлетілося з рамами, один за другим вони влізли в середину, через хвилину показалися біля дверей нашої хати, загримали прикладами. Відкрив батько, зайшли, почали оглядати всі кутки, один заліз в погріб, другий заглянув на піч, під постіль. Ми стовпилися у кутку, переляканими очима дивилися на прибульців. Один з них впився очима у Фіму, схватив за груди, прошипів: «Юда?»

Батько показав йому на ікони в кутку, а мати крадькома сунула Фімі в руки хрестик. Та німець почав його тягти з хати, ми з Тамарою не відпускали, так всіх трьох він і витяг надвір. Та в цей час почувся страшний вибух у школі, потім другий, третій, над нею зайнялося полум’я, почулася кулеметна стрілянина.

Не до нас стало воякам, відпустили: побігли туди, де рвалися снаряди, йшов справжній бій.

Над школою бушувало полум’я, чорний дим здіймався вище тополів.

Вранці наступного дня все стихло.

Прийшла сусідка і повідомила, що місто звільнене.

На третій день ми з Лізою пішли в центр міста. Радісно було йти знайомими вулицями, нікого не боятися. Коли вийшли з тунелю під вокзалом, зустріли трьох офіцерів, як знайомим, посміхнулися, а один з них презирливо кинув у вічі: «Німецькі вівчарки!».

Обпекли ті слова, почуті з вуст таких рідних нам солдатів, яких чекали, боготворили, стало боляче і гірко, затьмарилося сонце, мовчки повернулися додому. Нам було лише 16, чомусь згадалася синьо-червона спина Васі, жахи і злидні пережитих років окупації, довго не могла я спокійно дивитися на військових. Тільки з роками зрозуміла, що той офіцер — теж жертва війни і пропаганди.

Квітень був спокійним, налагоджувалося життя, хоч знали і відчували, що війна триває.

В ніч на 2 травня над містом з’явилися фашистські літаки, бомбили депо, залізницю, товарну станцію. З тієї ночі польоти почастішали. Коли вдень прилітав літак — розвідник, знали: вночі будуть бомбити. Жахливим було бомбардування 20 травня, коли бомба влучила в потяг з боєприпасами, почали розриватися снаряди, патрони, здавалося, що місто оточене з усіх боків і в нього стріляють з гармат і кулеметів. Багато було розбито будинків по вул. Київській, в центрі міста вщент зруйнований технікум, в бомбосховищі якого в ту ніч було багато людей, постраждав кінотеатр «Окрев», в ньому теж були люди.

Нальоти продовжувались до кінця серпня. Першого вересня 1944 року діти пішли в школу. Я в 9 клас школи №57 (тепер НЗ №5), сестра Тамара — в 7 клас СШ № 1. Брат Вася назавжди лишився в братській могилі жмеринчан-підпільників в м. Тирасполі.

Настала весна 1945 року, відсвяткували 1 Травня, а через тиждень — День Перемоги, радісний, сяючий, з піснями і танцями, сміхом і сльозами...



Оглавление

  • Передмова
  • Біньківський Микола Іванович
  • Михайло Чорний
  • Хізяк Василь Станіславович
  • Леонтович Людмила Євстахіївна