ПРО ДВАНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ
СЛОВАЦЬКА КАЗКА
Написала Божена Німцова
Переклав з чеської В. Старий
Малюнки Адольфа Кашпора
ВИДАННЯ ТОВАРИСТВА «ЧАС» У КИЇВІ
1920
Цю гарну словацьку казочку написала БОЖЕНА НІМЦОВА1 — чеська письменниця.
Словаки — то такий народ, що живе в Чесько-Словацькій Республіці, яка межує з нашою Україною. Вони дуже люблять дітей і уміють розповідати гарні, цікаві казочки. Багато з тих казочок, що росказують Словаки та Чехи, Божена Німцова посписувала на папері. Написавши на папері пером, вона віддала свої писані казочки учителям. А ті вчителі живуть у Празі, найкращому місті в Чехії, такому хорошому, як і наш Київ. Ті вчителі зійшлися до гурту, до товариства, щоб казочку видруковати. Зробили вони так для того, щоб легше було видруковати книжку, бо друкувати книжки дуже важко, а всяку важку роботу можна швидче зробити гуртом у товаристві. Своє товариство вони назвали «Спадщина Коменського». Назвали вони так вчительське товариство на спомин про доброго свого товариша — вчителя Коменського2, який написав багато гарних книг і зробив багато добра для свого народу.
От те Товариство Коменського взяло казку «Про дванадцять місяців», й віддало її одному дотепному чеському молярові, якого зовуть Адольф Кашпар3. Він прочитав казочку, й намалював все, що в ній росказала Божена Німцова, на чудових малюнках. Тоді вчителі з «Товариства Коменського» віддали й казку, й малюнки до друкарні. В друкарні все те друкарі зложили на машину й видруковали книжку.
Якось до Праги виїхав наш український письменник — Василь Старий4. Побачив він тую казочку Божени Німцової з малюнками Адольфа Кашпара, й дуже вона йому подобалася. Тоді він узяв та й переклав її з мови чеської на нашу мову, українську, а малюнки позичив у «Товариства Коменського». Все те він віддав уже нашому Товариству у Київі, яке зветься «Час». Товариство «Час» дало перекладену Василем Старим казочку й малюнки до друкарні, а вже друкарня й зробила цю книгу.
Коли вона Вам подобається, то радітимуть тому й Божена Німцова5, й Адольф Кашпар, й Василь Старий, й «Товариство Коменського» у Празі, й Товариство «Час» у Київі. Радітимуть, бо всі вони на те тільки й робили цю книжку, щоб вона подобалася малим діткам.
ДРУКАРНЯ АКЦІЙНОЇ СПІЛКИ «КОППЕ-БЕЛЬМАНН».
ПРАГА-СМІХОВ.
ПРО ДВАНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ
Була собі одна жінка й мала вона дві доньки: одну рідну, а другу — нерідну, пасербицю. Свою вона дуже любила, але ж на нерідну навіть дивитись не хотіла, найбільш за те, що нерідна, Маруся, була далеко гарніша за її дочку — Оленку.
Добра ж Маруся навіть не відала про свою красу і не могла зрозуміти, чого то мати на неї так гнівається, як тільки-но погляне. А мусила вона сама всяку роботу поробити: і в хатині поприбірати, й варити, й прати, й шити, й прясти, й ткати, ще й травицю носити та корівку доглядати, Оленка ж нічого не робила, а тільки бавилась собі на піддашках. Однак Маруся все пильно робила, була терпелива, зносила лайку та всякі кривди від матері й сестри, як тиха овечка.
Од-же нічого те їй не пособляло: що-день вони ставали ще лютіші до неї, і все тільки через те, що Маруся що-далі, то все кращала, а Оленка все гіршала.
От якось матір і намислила:
— Навіщо мені така морока на свою голову? Буду я виховувати в своїй хаті чепурну пасербицю, а коли прийдуть хлопці на оглядини, то почнуть залицятись до Марусі, на Оленку ж ніхто й глянути не схоче!
І з того часу й мачуха, і дочка її тільки й думали, яким би-то чином збутися їм бідної Марійки. І голодом її морили, й били її, але ж вона все те зносила мовчки й, що-далі, то робилася все кращою. Такі вже муки на неї вигадували, що доброму чоловікові й на думку не зпало б!..
Одного дня, — а було те в половині січня, — закортіло Олені понюхати фіялок. От вона й звеліла сестрі:
— Біжи, Марушко, та принеси мені з гори пучечок фіялок; я хочу мати квітки за поясом, що б нюхаті їх, коли мені того заманеться!
— Бог з тобою, сестро моя люба! Що бо тобі зпало на думку!? Чи то ж хто чував, щоби під снігом росли фіялки!? — умовляла її бідолашна дівчина.
— То ти ще там будеш базікати? Ах, ти негідниця! Роби, що тобі звелено! Геть ту ж мить з хати, а як не принесеш з гори фіялок, то я тебе вбью! — напустилася Олена,
А мачуха вхопила Марійку за плечі, випхала її надвір й щільно замкнула за нею двері.
Гірко плачучи, побігла дівчина на гори. Снігу скрізь лежало високо, ніде не було жадного сліду. Дівчина блудила довго-довго. Вона трусилася з холоду, морилася з голоду й почала молитися Богу, що б краще взяв її з цього світа.
Коли це бачить вдалені вогник. Пішла вона туди, на сяйво, й вийшла аж на вершечок гори. Дивиться, а там горить велика ватра, багаття таке, а навколо вогню лежить дванадцять камінюк, а на тих камінюках сидять дванадцять чоловіків. Троє сивоусих, троє —трохи молодчих, троє — ще молодчих, а останні наймолодчі й найкращі. Сидять вони, нічого не говорять, тільки на вогонь поглядають.
Оті дванадцять чоловіків були дванадцять місяців.
Найбільший Січень сидів угорі, мав він вуси й бороду білі, як сніг, і тримав в руках кия.
Марійка злякалася. Якусь хвилинку стояла непорушно, а потім, насмілившись, підступила ближче й почала просити:
— Дозвольте мені, люде добрі, біля вогню погрітися. Я вся тремтю з холоду!
Великий Січень, кивнув головою й питає у дівчини:
— А чого ти сюди прийшла, моя дівчинко; чого ти тута шукаєш?
— Іду по фіялки, — відказує Маруся.
— Ще не час ходити по фіялки, бачиш же, ще сніг! — промовив Великий Січень.
— Ох-ох! Я те знаю, але що ж мені казати, коли моя сестра Оленка та мачуха звеліли принести їм фіялок з гір? Коли не принесу, то вони мене вбьють. Прошу вас красненько, дядечки, скажіть мені, де я їх знайду?
Тоді Великий Січень підвівся, підійшов до наймолодчого місяця, дав йому в руки кия та й каже:
— А ну, Березню сідай на-гору.
Місяць Березень сів на високого каменя й махнув кийом над вогнем. І ту ж мить піднявся вогонь вище, сніг почав роставати, стали дерева наливатись, на пригорках почала зеленіти травичка, в травичці показалися пупьянки ромашок, і стала весна. Біля кущів, поховані під листочками, розцвіли фіялки, й поки Маруся розглянулася, перед нею було все блакитно, ніби хто розіслав синю пелену.
— Мерщій збірай, Марійко, мерщій! — говорив їй Березіль.
Весела Маруся швиденько рвала квітки і враз мала великий пучечок фіялок. Потім місяцям красно подякувала й веселенька поспішала додому.
Здивувалася й Олена, здивувалася й мачуха, як побачили вони Марійку, що принесла квітки. Швидче відчинили їй двері, й пахощі фіялок розійшлися по цілій хатині.
— Де ж то ти їх нарвала? — нетерпляче питалася Олена.
— Ростуть вони там високо, аж на горі, під кущами. Їх там ще багато зосталося, — росповідала Марійка.
Тим часом Олена забрала фіялки, заткнула їх за пояс, нюхала сама, дала понюхати матері, але ж сестрі не сказала: «Понюхай!»
На другий день вилежувалася Олена на печі, й закортіло їй ягід. Хутенько покликала вона сестру й каже їй:
— Біжи на гору та принеси мені ягід!
— Та Господь з тобою, сестро моя люба, де ж я найду тобі тих ягід? Хіба ж таки хто чував, щоб під снігом росли ягоди! — умовляла її Марійка.
— Ах, ти негіднице, ах, ти сяка-така! Так ти ще мені тут базікатимеш, коли я тобі щось звеліла! Біжи хутко, а коли не принесеш, то я тебе вбью! — насварилась лиха Олена.
А мачуха вхопила Марійку, викинула її за двері й двері щільно замкнула.
Пішла Марійка до лісу, гірко плачучи. Скрізь усе снігом завалено, нігде навіть протоптів немає. Ходила вона довго-довго; й голод її морив, й холод її трусив. Коли це знову бачить вона те саме світло, що бачила перед тим. Радісно побігла вона до нього. Прийшла знову де тієї великої ватри, де сиділо дванадцять місяців. Великий Січень сидів на повищенні. От вона й почала просити:
— Люде добрі, дозвольте мені при вогні погрітися, бо з холоду я вся тремтю!
А Великий Січень кивнув головою та й питається:
— А навіщо ж ти знову прийшла, чого тобі тут треба?
— Йду шукати ягід! — відповідає Марійка.
— Та хіба ж ти не бачиш, що на дворі зіма, а ягоди ж на снігу не ростуть? — каже їй Січень.
— Те я знаю, — сумно відповідає йому Марійка, — але ж що я маю робити, коли сестра та мачуха звеліли принести їм ягід; та ще й казали, що, коли не принесу, то вони мене убьють! Дуже я вас прошу, дядечки, роскажіть мені, де б я тут знайшла ягід?
От тоді Великий Січень підвівся з місця, підійшов до місяця, що сидів навпроти, дав йому свого кия в руку, та й говорить:
— А ну, Червню, сядь ти на повищення!
Місяць Червень сів на вищого каменя й махнув кийом над вогнем. Високо піднявся вгору вогонь, від палу з-нього в одну мить ростанув сніг, земля враз зазеленіла, дерева укрилися листом, почали щебетати пташечки, зацвіли скрізь по лісі розмаїті квіточки — й стало літо. На пригорках наче хтось насіяв білих зірочок. На очіх вони змінилися в ягідки, які швидко визрівали, і не встигла Марійка оглянутись, як скрізь було їх стільки, ніби хтось розлив по всьому полю кров.
— Швидко ж, швидко збірай Марійко! — промовив до неї місяць Червень.
Радісно рвала їх Маруся й незабаром у неї була вже повна попередниця суниць. Потім вона красно подякувала місяцям й весело побігла додому.
Здивувалася Олена, здивувалася й мачуха, що дійсно несе Марійка додому ягоди, та ще й повну попередницю. Побігли їй відчиняти двері, й тільки вона у кімнату ступила, так по всій хаті й пішов пах від тих суниць.
— Де ж це ти їх нарвала? — нетерпляче питалася Оленка.
— А там, високо на горі росте їх сила по-під пригорками, — росповідала Маруся.
Забрала Олена суниці, сама наїлася до-схочу, дала й матері наїстися, а Марусі навіть не сказала: «Візьми хоч одну!»
Розласувалась Олена на ягодах і вже на третій день закортіло їй червоних яблучок. От вона знову й каже:
— А біжи лишень на гору та принеси мені червоних яблук!
— Нехай тебе Бог боронить, сестро моя мила, де ж таки я візьму тобі червоних яблук серед зіми!? — проситься бідна Марійка.
— Ах, ти сяка-така, ах, ти негідниця! Не смій мені тут патякати, коли я тобі щось звеліла! Миттю біжи до гори та так і знай, що, коли не принесеш мені червоних яблучок, то на цей раз я вже тебе напевно убью! — закричала на неї Олена.
А мачуха вхопила її та й випхала за двері, а двері замкнула на замок.
Гірко плачучи, знову побігла дівчина до лісу. А снігу лежало високо-високо, нігде жадної стежки немає. Але на цей раз дівчина вже не блукала, а просто поспішала на вершечок гори, де горіла велика ватра, а навколо неї сиділо дванадцять місяців. Сиділи вони там, сиділи, а Великий Січень поміж них на повищенні.
— Добрі люде, дозвольте мені погрітися біля багаття, бо я зовсім замерзла, — просилася Маруся, приступаючи до вогню.
Великий Січень похитав головою та й питає:
— А чого ж це ти знову прийшла, чого тута шукаєш?
— Йду по червоні яблука! — відказує Маруся.
— Та зіма ж на дворі, не ростуть же в зімі червоні яблука! — говорить Великий Січень.
— Я те знаю, — відказує йому сумно Марійка, — але що ж мені робити, коли мені сестра Оленка та мачуха звеліли, що б я принесла їм з гори червоних яблук. Коли ж не принесу, то вони мене убьють. Уклінно вас, дядечки, прошу, повідайте мені, де я їх маю шукати?
Підвівся з місця Великий Січень, підійшов до одного з старших місяців, дав йому в руку кия та й каже:
— Братіку Вересню, а сядь лишень на горку!
Місяць Вересень сів на повищення й махнув кийком над ватрою. Вогонь дуже спалахнув, сніг розтопився, але ж дерева не одягалися в листя: один по одному листочки опадали й холодний вітрець розносив їх по зжовклій стерні, одного туди, другого сюди. Навколо цвіло багато ріжних осінніх квіток, яких раніше Маруся й не бачила. Шукає вона червоних яблучок, і — дійсно — бачить яблуню, а на ній між листям — червоні яблучка.
— Рви, Марусю, швидче, швидче! — звелів їй Місяць.
Маруся потрусила яблуню, — впало одно яблуко; потрусила вдруге — впало ще одно.
— Швидче, Марусю, поспішай додому, — сказав їй місяць. Маруся негайно його послухала, підняла тих двоє яблучок, що впали з дерева, красненько подякувала місяцям й швиденько побігла додому.
Здивувалася Олена, здивувалася й мачуха, що несе Марійка додому яблучка. Побігли хутчій відчиняти їй двері, а Марійка подала їм два яблучка.
— Де ж це ти їх натрусила? — питалася Олена.
— Там, на горі росте їх ще багато, — росповідала Маруся.
— Так чом же ти не нарвала більше? А може ти решту поїла по дорозі? — напустилася на неї Олена.
— Ой, ні, люба сестричко. Ніоднісенького я сама не ззіла. Коли я потрусила дерево, то впало лише одно, коли ж потрусила вдруге, то знову впало ще одно, а вже більше мені не дозволили трусити й веліли йти додому, — росповіла Марійка.
— А бодай тебе грім убив, — загукала Олена й хотіла Марусю бити. Марійка залилася гіркими сльозами й готова була б скорше вмерти, як її — безневинну — знову мають бити сестра з мачухою. Утекла вона до кухні, а люта Оленка перестала лаятись й почала їсти яблучко. Яблучко здалося їй таке смашне, ніби вона подібного, відколи жива, ще не їла. Подобалося яблучко й мачусі. Коли їх поїли, то закортіло їм ще.
От тоді Олена й каже;
— Дай мені, мамо, кожушинку, піду я сама на гору. Те ледащо знову все поїсть по дорозі. Ну, вже коли я знайду це місце, то я всі позриваю, що б там мені не говорили!
Як не відмовляла її мати, — Оленка взяла кожушинку, закуталась хусткою й подалася до гори. Мати ж стала на порозі, поглядаючи на Оленку, як то їй ідеться.
Снігу скрізь насипано багато, багато; нігде ніяких протоптів. Довго блудила Олена, але ж ненажерливість поганяла її все далі й далі.
Нарешті побачила вона здалеку світло. Подалася Оленка туди й вибралася аж на саму гору, де горіла велика ватра, а навколо неї на дванадцятьох камінях сиділо дванадцять місяців. Олена спочатку злякалася, але потім швидко оговталась, підскочила ближче до вогню й простягла руки. А місяців і не запиталася, чи можна їй погрітися, чи неможна: навіть і добридень їм не сказала.
— А чого ти сюди прийшла, чого тут шукаєш? — сурово запитав її Великий Січень.
— А ти мене чого питаєш? Так я й стану всякому старому блазневі одповідати, чого та куди йду! — злісно одрізала Оленка, одвернулася від вогню й пішла до лісу.
Великий Січень насупив брови й махнув києм над головою. І ту ж мить почорніло все небо, вогонь у ватрі пригас, повалив густий сніг, мов з перини пух, а з гори подув крижаний вітер. Олена не бачила й на ступінь поперед себе, враз заблудилася, вгрузла в замет, стала знесилюватись, дубіти. А сніг що-далі, то все більший, а вітер усе дужчий; й почала Олена спочатку лаяти Марійку, а далі ремствувати й на Бога, а сама все дужче й дужче мерзла.
Чекає мачуха Оленку, виглядає й у вікно, вибігає й за двері, — ніяк не може доньки діждатись.
Час все далі упливає, а Олени нема та й нема.
— Чи то їй так яблучка припали до смаку, що ніяк не хоче й додому вертати, чи що з нею поробилося? Мушу сама йти подивитися, що там з нею сталося, — подумала її мати.
Взяла вона кожуха, хустку на голову й подалася за Оленою.
А снігу повно, нігде ні слідочка. Гукала вона, гукала на Олену, — ніхто не озивається. Блудила й вона довго, довго. Сніг її засипає, а лютий вітер до кісток продимає.
Тим часом Маруся зварила обід, подоїла корівку, а ні Олени, ні мачухи все ще нема.
— Де ж це вони так довго забарилися? — думає собі Марійка, сідаючи за прядку.
Уже й повне веретено, вже й в хаті споночіло, а мачухи та Оленки все немає.
— Ой, лишечко! Що ж це з ними трапилося? — турбується добре дівчатко, заглядаючи у віконце.
Але надворі тьма тьменна, хоч око виколи, нічого не побачиш! Сумно зачинила Марійка віконце, перехрестилася й почала молитися за сестру та матір.
Вранці ждала їх на снідання, ждала й на обід, але ж більш уже не дочекалася ні Оленки, а ні мачухи. Вони обидві замерзли в горах.
Зосталася добрій Марійці хатинка, й корівка, й шматочок поля, а потім знайшовся всьому тому й господарь, й добре було їм обом з чоловіком жити тихенько та спокійненько.
________________________________
1
Божена Нємцова (1820-1862) – класик чеської літератури, письменниця-прозаїк, автор романів, оповідань, казок. В цьому виданні 1920 року прізвище авторки надруковане через літеру «і» – Німцова. У сучасних українських джерелах вона значиться під прізвищем Немцова, або Нємцова
(тут і далі у виносках примітки упорядника даної інтернетної публікації 2019 року).
(обратно)
2
Ян Амос Коменський (1592-1670) – видатний чеський педагог, письменник, теолог.
(обратно)
3
Адольф Кашпар (1877-1934) – талановитий чеський художник, ілюстратор багатьох книжок. Прославився ілюстраціями до роману Божени Нємцової «Бабуся».
(обратно)
4
Василь Старий (1879-1941) – український письменник, перекладач, видавець, громадський діяч. Один із засновників Української Центральної ради. З 1919 року до кінця життя мешкав у Чехії.
(обратно)
5
Божена Нємцова померла за 58 років до видання цієї книжки, тож, мабуть, мається на увазі, що вона радітиме вже на тому світі.
(обратно)
Оглавление
ПРО ДВАНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ
*** Примечания ***
