Танок драконів (fb2)


Настройки текста:



Джордж Р.Р. Мартін Танок драконів

Присвячую своїм фанам

Дякую за вашу терплячість


Пролог

Ніч просякла смородом людини.

Варг зупинився під деревом, понюхав, і на його брунасте хутро впала мереживна тінь. Подих соснового вітру приніс дух людини, заглушивши слабші запахи лисиці й зайця, тюленя й оленя, ба навіть вовка. Але варг знав — ці запахи теж належать людині: сопух від старих шкур, мертвий і квасний, майже нечутний на тлі міцніших ароматів диму, крові та гнилизни. Лише людина, здерши шкуру з іншого звіра, носить потім його шубу.

Варги не бояться людей, як-от вовки. У шлунку змією скрутилися голод і гидливість, і варг стиха загарчав, гукаючи свого одноокого брата та свою метку сестричку. Помчав крізь дерева, і зграя насідала йому на п’яти. Вони теж занюхали запах. На бігу варг бачив світ і їхніми очима також, тож угледів і себе попереду зграї. З довгих сірих писків вихоплювався теплий білий подих зграї. Крига під лапами замерзла на камінь, але полювання почалося, попереду була здобич. «М’ясо,— подумав варг,— м’ясо».

Самотня людина вразлива. Нехай кремезна й дужа, з гострим зором, але глуха на звуки й запахи. Олені, лосі, навіть зайці прудкіші, а в бійці ведмеді й вепри лютіші. Проте в зграї люди небезпечні. Вовки наздоганяли здобич, і варг почув скигління цуценяти, хрускіт учорашнього снігу під незграбними людськими лапами, бряжчання твердих шкур і довгих сірих пазурів, які носять люди.

«Мечі,— прошепотів голос у голові,— списи».

Дерева відростили собі крижані ікла, й голе віття неначе вищирилося. Одноокий випірнув з підліску, розтрушуючи сніг. За ним рушила зграя. Спершу вгору схилом пагорба, тоді вниз, аж поки попереду не відкрився ліс, де були люди. Серед них — одна самиця. До грудей вона притискала хутряний згорток — своє маля. «Її залиш на потім,— прошепотів голос,— загрозу становлять самці». Люди загарчали по-своєму, але варг занюхав їхній переляк. Один тримав дерев’яного зуба заввишки з нього самого. Метнув його, але рука трусилася, тож зуб полетів зависоко.

І тут зграя накинулася на них.

Одноокий брат перекинув у снігову кучугуру самця, який метнув зуба, хоч той і намагався боротися, й перегриз йому горлянку. Сестра, підкравшися ззаду, накинулася на іншого самця. Самиця з малям лишилася варгу.

В неї також був зуб — маленький, кістяний, та коли варгові ікла вчепилися їй у ногу, вона його впустила. Падаючи, самиця обіруч пригорнула своє верескливе маля. Під хутром у неї були самі кістки та шкіра, зате цицьки повні молока. Найсмачніше м’ясце було в маляти. Вовк приберіг найкращі шматочки для брата. Навколо здобичі порожевів підмерзлий сніг: зграя натоптувала животи.

А за кілька льє звідти, в однокімнатній глинобитній хатині з земляною долівкою й солом’яною стріхою з димовим отвором, здригнувся, закашлявся й облизав вуста Варамир. Очі в нього почервоніли, губи потріскалися, в горлі пересохло, але в роті стояв смак крові й сала, а спухлий живіт вимагав поживи. «Дитяче м’ясо,— подумав Варамир, пригадуючи Горбка.— Людятина». Він так низько впав, що жадає людятини? Він яскраво уявив, як на нього гарчить Гаґон: «Людям вільно їсти звірину, а звірям — людятину, та людям їсти людятину — це збочення».

Збочення. Завжди Гаґон любив це слово. Збочення, збочення, збочення. Їсти людятину — збочення, спарюватися в тілі вовка з вовчицею — збочення, а вселитися в тіло іншої людини — найгірше збочення з усіх можливих. «Слабаком був Гаґон, боявся власної сили. Помер у сльозах на самоті, бо я відібрав у нього друге життя». Варамир сам з’їв його серце. «Він багато чого мене навчив, і останнім я дізнався від нього смак людського м’яса».

Однак було це у вовчому тілі. Ніколи ще не жував Варамир людятини людськими зубами. Проте він не тримав зла на свою зграю за цей бенкет. Вони зголодніли не менше за нього, схудли й замерзли, а здобич... «Двійко чоловіків і жінка з немовлям на руках: тікали від розгрому, а знайшли смерть. Усе одно рано чи пізно загинули б від холоду чи голоду. А так усе сталося легше — швидше. Милосердніше».

— Милосердніше,— повторив він уголос. Горло пересохло, однак приємно було почути людський голос, хай навіть і власний. У повітрі пахло цвіллю й вогкістю, земляна долівка була холодна і тверда, а вогнище давало диму більше, ніж тепла. Варамир якнайближче підсунувся до полум’я, то кашляючи, то трусячись, а бік, де відкрилася рана, пульсував од болю. Кров просочила бриджі аж до колін і засохла твердою брунатною кіркою.

Будячина попереджала, що таке може статися. «Я зашила, як могла,— сказала вона,— та тобі слід вилежатися, щоб загоїлося, бо шов може розійтися».

Будячина, остання з його супутників, списосуджена — жилава, як старе коріння, вся в бородавках, завітрена і зморшкувата. Решта супутників відкололася давним-давно. Один по одному відставали вони чи виривалися вперед у пошуках свого села, чи Молочноводої, чи Крутодому, чи самотньої смерті в лісі. Варамир точно не знав, та й хіба не байдуже! «Слід було вселитися у когось із них, поки ще була можливість. Або в когось із близнят, або в пошрамованого здорованя, або в рудочубого юнака». Але він побоявся. Інші могли здогадатися. Тоді б вони просто всі разом накинулися на нього й убили. Та й у вухах досі стояли Гаґонові слова, тож Варамир проґавив свій шанс.

Після бою крізь ліс пробиралися тисячі людей — голодні й налякані, вони тікали від різанини, в яку втрапили під Стіною. Дехто пропонував повернутися в покинуті домівки, дехто — ще раз спробувати штурмувати браму, але більшість просто розгубилася, гадки не маючи, куди йти і що робити. Від воронів у чорних плащах і від лицарів у сірій криці втекли, однак тепер їх переслідували невмолиміші вороги. День у день утікачі залишали по собі дедалі більше трупів. Хтось умирав від голоду, хтось — від холоду, хтось — від хвороби. А хтось — від руки колишніх побратимів, разом з якими вони виступили на південь на чолі з Мансом Рейдером, королем-за-Стіною.

«Манс переможений,— розпачливо перемовлялися зацілілі,— Манс у полоні, Манс помер».

— Гарма загинула, Манса схопили, а всі решта розбіглися й покинули нас,— повідомила Будячина, зашиваючи Варамирову рану.— Тормунд, Плаксій, Шестишкурий — усі браві нальотчики. Де вони нині?

«Вона не впізнала мене,— збагнув тоді Варамир,— та й не дивно». Без своїх звірів він нічим не вирізнявся серед інших. «А я ж був Варамиром Шестишкурим, який переломив хліб з Мансом Рейдером». Ім’я Варамир він узяв собі в десятирічному віці. Ім’я, гідне лорда, гідне оспівування, могутнє й застрашливе. Грізний лорд Варамир перетворився на боягуза, однак не міг зізнатися в цьому списосудженій, тож назвався Гаґоном. Пізніше він усе міркував, чому з вуст зірвалося саме це ім’я — він-бо міг обрати будь-яке. «Я зжер його серце й випив його кров, але він і досі мене переслідує».

Одного дня під час утечі з лісу виїхав вершник на худореброму білому коні й закричав, що всім слід рухатися до Молочноводої, де Плаксій збирає вояків, щоб перейти Міст Черепів і взяти Тіняву вежу. Чимало людей пішло за вершником, але не пішло ще більше. Пізніше від багаття до багаття ходив похмурий солдат у хутрах і бурштині, переконуючи зацілілих рухатися на північ, щоб знайти собі прихисток у Тенійській долині. Варамир гадки не мав, чого це солдат вирішив, що там можна знайти прихисток, якщо звідти втекли самі тенійці, однак за ним пішло кількасот людей. Ще кількасот приєдналося до полісунки, якій було видіння: цілий флот кораблів пливе, щоб доправити вільних людей на південь. «Нам слід прямувати до моря»,— закликала Кума Кротиця, тож її послідовники повернули на схід.

Варамир хотів приєднатися до них — якби так не заслаб. Море — сіре, холодне й далеке, тож він розумів, що не побачить його, не доживе. Дев’ять разів уже він помирав і лежав при смерті, а цього разу помре по-справжньому. «За білячу шубу,— пригадалося йому,— він підрізав мене за білячу шубу».

Власниця шуби вже лежала мертва — голову їй розтовкли на кашу з домішками кістки, а от шуба була товста і тепла. Падав сніг, а свої плащі Варамир втратив на Стіні. Втратив усе: спальні хутра й вовняну білизну, овчинні чоботи й хутряні рукавиці, запаси меду й харчів, пасма волосся, що відрізав він у жінок, з якими переспав, ба навіть золоті браслети, які йому подарував Манс. «Я заживо згорів, а потім утік, божевільний від болю і страху». На цю згадку йому й досі ставало соромно, але ж так вчинив не він один. Так само тікали й інші — сотні, тисячі. «Битва програна. Прийшли лицарі, непереможні у своїй криці, й повбивали всіх, хто лишився і прийняв бій. Отож — утеча або смерть».

Але втекти від смерті було не так легко. Наскочивши в лісі на небіжчицю, Варамир опустився біля неї навколішки, щоб зняти шубу, й навіть не помітив хлопчака, який вискочив зі схованки, загнав Варамирові в бік довгого ножа й висмикнув з його пальців шубу.

— То була його мати,— пояснила йому Будячина, коли хлопчак утік.— Шуба належала його матері, тож коли він побачив, що ти хочеш її пограбувати...

— Вона ж була мертва,— сказав Варамир, кривлячись щоразу, як кістяна голка пробивала шкіру.— Хтось їй голову розтовк. Якийсь ворон.

— Не ворон. Рогоногі. Я сама бачила,— сказала вона, стягуючи краї рани.— Дикуни, і хто тепер їх приборкає?

«Ніхто. Якщо Манс загинув, вільний народ приречений». Тенійці, велети, рогоногі, гострозубі печерники, мешканці західного узбережжя з їхніми кістяними колісницями... всі вони також приречені. Навіть ворони. Можливо, вони цього ще не усвідомлюють, але ці поганці в чорних плащах згинуть разом з усіма. Бо ворог насувається.

У голові луною озвався хрипкий Гаґонів голос. «Тебе чекає дюжина смертей хлопче, і кожна з них болітиме... Та коли прийде твоя справжня смерть, прийде і життя. Подейкують, друге життя простіше й приємніше».

Зовсім скоро Варамир Шестишкурий перевірить правдивість цих слів. Він відчував наближення справжньої смерті в ядучому диму, який висів у повітрі, відчував у тому, яким жаром крізь одяг палала під пальцями рана. А ще до самих кісток його пронизував холод. І цього разу вб’є Варамира саме холод.

Попереднього разу він помер у вогні. «Я згорів». Спершу у збентеженні йому подумалося, що в нього зі Стіни поцілив лучник підпаленою стрілою... але вогонь був у нутрі, пожирав зсередини. І біль...

Дев’ять разів уже помирав Варамир. Один раз — протятий списом, один — з ведмежими зубами на горлянці, один — сплив кров’ю, народжуючи мертве дитинча. Вперше помер він у шість років: голову йому пробила батькова сокира. Та навіть це було не так боляче, як той вогонь у кишках, який поповз у крила, поглинаючи його. Варамир спробував злетіти, втекти, але страх тільки роздмухав полум’я, додав жару. Ось тільки-но він ширяв понад Стіною, орлиними очима відзначаючи пересування людей унизу. А за мить полум’я перетворило його серце на почорнілий попіл, і його дух з вереском полетів назад у власну шкуру, й на деякий час Варамир просто збожеволів. На саму згадку про це він здригнувся.

Й тут він помітив, що вогнище згасло.

Лишилося тільки сіро-чорне громаддя вугілля, а серед попелу — декілька ясних жарин. «Воно ще куриться, слід тільки дров підкинути». Зціпивши зуби від болю, Варамир поповз до купи хмизу, якого наламала Будячина, перш ніж рушити на полювання, й закинув кілька гілок у попіл.

— Спалахуй,— прохрипів він.— Гори.

Він подмухав на жар і подумки проказав молитву безіменним богам лісів, полів і пагорбів.

Але боги не відповідали. За деякий час і куритися припинило. В хатині холоднішало. Варамир не мав ні кресала, ні трута, ні сухих трісок. Сам він ніколи не розпалить вогнище знову.

— Будячино,— погукав він голосом хрипким і напруженим від болю.— Будячино!

У неї гостре підборіддя та приплюснутий ніс, а на щоці — родимка, з якої ростуть чотири темні волосини. Обличчя бридке й суворе, однак Варамир багато віддав би за те, щоб зараз угледіти його на порозі хатини. «Слід було мені в неї вселитися, поки вона не пішла». Скільки її вже немає? Два дні? Три? Варамир не знав точно. У хатині було темно, а сам він то засинав, то прокидався, до кінця не розуміючи, день надворі чи ніч.

— Чекай на мене,— казала Будячина.— Я принесу поїсти.

Отож він, як дурень, чекав, а йому снилися Гагон, і Горбок, і власні чорні справи, але минали дні й ночі, а Будячина не верталася. «Вона й не повернеться». Варамиру подумалося: а чи не виказав він себе? Може, вона вгадала його думки, або ж він сам обмовився у гарячковому сні?

«Збочення»,— знову причулися Гаґонові слова. Він неначе був поруч, просто в цій кімнаті.

— Та вона — просто бридка списосуджена,— сказав до нього Варамир.— А я — знаменитість. Я — Варамир, варг і шкуромін, і це несправедливо, що вона виживе, а я помру.

Ніхто не відповів. Бо нікого й не було. Будячина пішла. Покинула його, як і всі решта.

Та його навіть власна матір покинула. «За Горбком вона плакала, а за мною — ні». Того ранку, коли батько витягнув його з ліжка, щоб відвести до Гаґона, вона й дивитися на нього не схотіла. Варамир верещав і хвицався, коли його тягнули в ліс, поки батько не дав йому ляпаса й не звелів замовкнути.

— Твоє місце серед таких, як ти,— тільки й сказав він, кидаючи Варамира Гаґону під ноги.

«І він не помилявся,— подумав Варамир, тремтячи.— Гаґон багато чого мене навчив. Навчив полювати й рибалити, білувати тушу й знімати з кісток рибу, знаходити дорогу в лісі. А ще навчив мене бути варгом і поділився секретами шкуромінства, хоча я своїм даром перевершував його».

Через багато років Варамир спробував розшукати батьків, щоб розповісти їм — їхній Клубок став великим Варамиром Шестишкурим, та обоє вже померли і були спалені. «Вони перейшли в дерева і струмки, в каміння і землю. У прах і попіл». Саме так і сказала матері полісунка, коли помер Горбок. Але Клубок не хотів ставати грудкою землі. Хлопчина мріяв про часи, коли співці складатимуть пісні про його звитяги, а гарні дівчата даруватимуть йому цілунки. «Виросту — стану королем-за-Стіною»,— пообіцяв собі Клубок. Не став, але був уже дуже близько. Імені Варамира Шестишкурого боялися люди. Він виїздив у бій на спині велетенської снігової ведмедиці — тринадцять футів заввишки, тримав у покорі трьох вовків і тінь-кота й сидів праворуч од Манса Рейдера. «Це Манс мене сюди завів. Не слід було його слухатися. Слід було увійти у ведмедя й роздерти Манса».

До Манса Варамир Шестишкурий був таким собі «лордом». Мешкав сам-один у колишньому Гаґоновому замшілому зрубі з земляною долівкою, в оточенні своїх звірів. З дюжини селищ отримував данину хлібом, сіллю й сидром, фруктами з садків і овочами з городів. М’ясо здобував сам. Коли закортить жінки — посилав по неї тінь-кота, а якщо наклав оком на дівчину — вона слухняно приходила до нього в ліжко. Іноді в сльозах, ага, але приходила. Варамир дарував жінкам своє сім’я, відтинав на згадку пасмо волосся й відсилав їх назад. Час до часу який-небудь сільський звитяжець заявлявся зі списом у руці, щоб знищити монстра й урятувати сестру, кохану чи доньку. Таких Варамир убивав, а от жінок не кривдив ніколи. Деяких навіть дітьми благословив. «Вишкребки. Малі хиряки, як Горбок, і жодному дар не передався».

Страх допоміг йому нетвердо зіп’ятися на ноги. Тримаючись за бік, щоб спинити кров з рани, Варамир дістався виходу, відкинув подерту шкуру — й став перед білою стіною. Сніг. Не дивно, що в кімнаті стало так темно й димно. Сніг замів хатину.

Варамир штовхнув сніг, і той посипався, піддався, досі м’який і вологий. Ніч за порогом була біла як смерть: перед срібним місяцем танцювали бліді тоненькі хмарки, а за ними холодно спостерігали тисячі зірок. Під заметами виднілися обриси інших хатин, а далі — бліда тінь віродерева у крижаних обладунках. На південь і на захід лежали пустельні білі пагорби, де нічого не ворушилося, тільки мело й мело снігом.

— Будячино,— слабко погукав Варамир, не знаючи, як далеко вона пішла.— Будячино! Жінко! Ти де?

Вдалині завив вовк.

Варамира прошив дрож. Це виття він упізнавав миттєво, як Клубок упізнавав колись материн голос. Одноокий. Найстарший з трьох, найбільший, найгрізніший. Нагонич — стрункіший, спритніший, молодший, Проноза — хитріша, та обоє вони мають страх перед Однооким. Старий вовк — безстрашний, безжальний і лютий.

Помираючи разом з орлом, Варамир в агонії втратив владу над рештою своїх звірів. Тінь-кіт утік у ліс, а снігова ведмедиця накинулася на людей, устигла своїми пазурами роздерти чотирьох і загинула, протята списом. Якби до неї наблизився Варамир, вона б і його убила. Ведмедиця ненавиділа Варамира, лютувала щоразу, як він вселявся в її шкуру чи сідав їй на спину.

Зате вовки...

«Мої брати. Моя зграя». Чимало холодних ночей проспав він зі своїми вовками, зігрітий їхніми кошлатими шубами. «Коли я помру, вони добре побенкетують, обгризуть усе м’ясо, й весняна відлига оголить лише мої кістки». Ця думка була на диво заспокійливою. Зі своїх мандрів вовки частенько приносили Варамирові здобич, тож цілком справедливо, що врешті-решт це він нагодує їх. Може, своє друге життя він почне, обгризаючи теплу мертвечину з власного тіла.

Найлегше налагодити зв’язок із собаками: вони живуть біля людей, тож самі вже майже люди. Натягнути собачу шкуру — як узути старий розтоптаний чобіт. Чобіт шиється під ногу, а собака народжується під ошийник, навіть якщо той ошийник невидимий для людського ока. З вовками важче. Людина здатна потоваришувати з вовком, навіть приборкати його, але по-справжньому приручити вовка людині не до снаги. «Вовки й жінки беруть пару раз і на все життя,— частенько повторював Гаґон.— Береш собі вовка — вважай, що це шлюб. Відтоді вовк стає твоєю половинкою, а ти — його половинкою. І ви обоє змінюєтеся».

А з рештою звірів ліпше й не мати справи, заявляв мисливець. Коти — марнославні й підступні, завжди готові напасти на тебе. Лосі й олені — це здобич: якщо у їхній шкурі надто довго походить навіть найбільший сміливець — перетвориться на боягуза. Ведмеді, вепри, борсуки, ласки... Гаґон з такими не зв’язувався. «Деякі шкури не варто вдягати, хлопче. Навряд чи зрадієш такому перевтіленню». Як його послухати, то найгірші з усіх — птахи. «Люди не створені для того, щоб відриватися від землі. Забагато часу проведеш у хмарах — і не схочеш повертатися вниз. Знав я шкуромінів, які вселялися в яструбів, сов, круків. Навіть повернувшись у власну шкуру, вони ставали як сновиди — тільки й витріщалися в бісову блакить».

Однак не всі шкуроміни однакові. Одного разу Гаґон узяв із собою десятирічного Клубка на збори шкуромінів. Найбільше в товаристві було варгів-вовкунів, але були там й інші — дивніші й захопливіші. Борок був настільки схожий на свого вепра, що йому тільки іклів бракувало; Орелл був з орлом, Вересінь — з тінь-котом (щойно Клубок угледів цю парочку, як і собі захотів тінь кота), а Грізелла — з козою...

Та ніхто з них не мав такої сили, як Варамир Шестишкурий, навіть Гаґон — високий і похмурий, з долонями твердими як камінь. Мисливець помер у сльозах, коли Варамир забрав у нього Сіроманця — вигнав його з вовчого тіла й сам вселився у звіра. «У тебе, старий, другого життя не буде». Тоді його ще називали Варамиром Тришкурим. Сіроманець став його четвертою шкурою, от тільки старий вовк був слабким і беззубим і незабаром пішов слідом за Гаґоном.

Варамир мав змогу вселитися в будь-якого звіра і приборкати його, аж тіло звіра ставало його тілом. Хай це буде собака чи вовк, ведмідь чи борсук...

«Будячина»,— подумав він.

Гаґон обізвав би це збоченням, найчорнішим з усіх гріхів, але Гаґон мертвий, обгризений і спалений. Манс би також проклинав Варамира, але й Манс чи то загинув, чи то в полоні. «Ніхто й не дізнається. Я стану списосудженою Будячиною, а Варамир Шестишкурий помре». Дар, наскільки він розумів, згине разом з його тілом. Варамир утратить своїх вовків і доживе життя в тілі худореброї, бридкої від бородавок жінки... але ж він житиме. «Якщо вона повернеться. І якщо мені вистане сили вселитися в неї».

Варамира накрила хвиля запаморочення. Отямився він навколішках, руки загрузли в сніговому заметі. Підхопивши жменю снігу, він пхнув її в рота, розтер по бороді й потрісканих губах, вбираючи вологу. Вода була настільки холодна, що він заледве змусив себе ковтнути, й це знову нагадало йому, як він увесь палає.

Після талого снігу голод тільки загострився. Шлунок жадав їжі, а не води. Снігопад уже вщух, однак повіяв вітер, здіймаючи в повітря кришталики, які сікли обличчя, поки Варамир продирався крізь замети, а рана в боці то відкривалася, то закривалася. З рота вихоплювалися кошлаті білі хмарки пари. Дійшовши до віродерева, Варамир побачив під ним обламану гілку, якою можна було скористатися як костуром. Важко спираючись на неї, він подибав до найближчої хатини. Може, місцеві, тікаючи, щось там залишили... мішок яблук, в’ялене м’ясо — будь-що, аби він зміг протриматися до повернення Будячини.

Він уже майже дійшов, коли костур тріснув під його вагою, і ноги підломилися.

Скільки він отак пролежав, спливаючи червоною кров’ю на сніг, Варамир не міг сказати. «Цей сніг мене поховає». Це буде мирна смерть. «Подейкують, під кінець відчуваєш тепло. Тепло й сонливість». Приємно буде знову відчути тепло, хоча й сумно ставало на думку, що вже ніколи не побачити йому зелених країв — теплих країв за Стіною, про які любив співати Манс. «Світ за Стіною не для таких, як ми,— казав Гаґон.— Вільний народ боїться шкуромінів, але водночас поважає. А уклінники на південь від Стіни полюють на нас і забивають, як свиней».

«Ти мене застерігав,— подумав Варамир,— але ж саме ти показав мені Східну варту». Йому було тоді щонайбільше десять років. Гаґон виміняв дюжину низок бурштину й повні звіриних шкурок санчата на шість бурдюків вина, кавалок солі й дешевий казанок. У Східній варті проводити такі оборудки було краще, ніж у Чорному замку: сюди припливали кораблі, повні товарів з казкових заморських країв. Ворони знали Гаґона як мисливця, вважали другом Нічної варти, радо слухали новини, які він приносив з-за Стіни. Дехто знав, що він — шкуромін, але про це ніколи не говорилося. І саме у Східній-варті-на-морі він ще хлопчиком почав мріяти про теплий південь.

Варамир відчував, як на чолі тануть сніжинки. «Це не так жахливо, як горіти. Засну і не прокинуся — нехай починається друге життя». Вовки були вже ближче. Він відчував їх. Можна покинути своє слабке тіло, перевернутися на вовка — полювати ночами й вити на місяць. Варг здатен стати справжнім вовком. «От тільки котрим з трьох?»

Не Пронозою. Гаґон назвав би це збоченням, але Варамир частенько прослизав у її шкуру, коли вона парувалася з Однооким. Та йому не хотілося своє нове життя прожити в ролі самиці — хіба що як зовсім не буде виходу. Нагонич, молодий самець, пасує краще... проте Одноокий більший і грізніший, і саме Одноокий парується з Пронозою, поли починаються гони.

«Кажуть, зрештою все забуваєш,— розповідав Гаґон за кілька тижнів до смерті.— Коли помирає людське тіло, дух продовжує жити в тілі звіра, але день у день його пам’ять стирається, у звіра стає дедалі менше від варга й дедалі більше від вовка, поки від людини не лишається і сліду — її місце посідає звір».

Варамир пересвідчився, що це правда. Коли він забрав собі орла, який колись належав Ореллу, то відчував, як лютує інший шкуромін через Варамирову присутність. Орелла убив ворон-перекинчик Джон Сноу, й Орелл так люто ненавидів свого вбивцю, аж Варамир піймав себе на тому, що й сам зненавидів те звіреня в людській подобі. Варамир здогадався, хто такий цей Сноу, щойно побачив біля нього мовчазного білого деривовка. Шкуромін завжди відчує шкуроміна. «Шкода, Манс не дозволив мені вселитися у деривовка. Ото було б королівське друге життя». Варамир і сумнівів не мав, що йому б це вдалося. Сноу мав потужний дар, але ніколи не вчився й досі намагався побороти свою природу замість тішитися нею.

Варамир бачив червоні очі віродерева, що витріщалися на нього з білого стовбура. «Боги мене судять». Його прошив дрож. Він чинив паскудні речі, жахливі речі. Грабував, убивав, ґвалтував. Жирував на людятині, хлебтав кров присмертних, теплу й червону, просто з перегризених горлянок. Заганяв ворогів у лісах, нападав на них уві сні, видирав їм пазурами тельбухи й розкидав у багнюці. «Яке солодке було в них м’ясо!»

— Це звір чинив, не я,— прошепотів Варамир хрипко.— І даром цим нагородили мене ви.

Боги не відповіли. В повітрі повисла біла й туманна пара від його подиху. Відчувалося, як бороду вкриває наморозь. Варамир Шестишкурий заплющив очі.

Наснився старий сон про халупу на березі моря, дзявкотіння трьох собак, жіночі сльози.

«Горбок. Це за Горбком вона сльози ллє, а за мною так і не заплакала».

Клубок народився на місяць раніше строку, хворів так часто, аж ніхто й не очікував, що він виживе. Мати майже до чотирьох років не давала йому справжнього імені, а на той час уже й запізно було давати. Ціле село вже кликало його Клубком: це так його прозвала сестра Мега, коли він ще ховався, як клубочок, у матері в лоні. Горбок отримав своє ім’я теж від Меги, однак менший брат народився в строк: великий, червоний і міцненький, і жадібно смоктав мамину цицю. Мати збиралася назвати його на честь їхнього батька. «Але Горбок помер. Помер за три дні до своїх іменин: йому тоді було два роки, а мені — шість».

— Твій малюк тепер з богами,— сказала полісунка зарюмсаній матері.— Ніколи вже він не відчує болю й голоду, ніколи не заплаче. Боги віддали його землі й деревам. Боги всюди: у камінні та струмках, у птахах та звірині. І твій Горбок до них приєднався. Він стане світом і всім, що є у цьому світі.

Слова старої прошили Клубка, мов ножем. «Горбок усе бачить. Він спостерігає за мною. І все знає». Клубок не міг від нього заховатися, не міг зачаїтися за материними спідницями, не міг утекти разом із собаками від батькової люті. Собаки! Вислохвіст, Нюхач, Гарчун. «Добрі були пси. Мої друзі».

Коли батько побачив, як собаки обнюхують Горбкове тіло, він не зміг визначити, хто саме загриз малого, отож зарубав сокирою всіх трьох. Руки в нього трусилися так, що змусити замовкнути Нюхача він зміг лише з другого удару, а покінчити з Гарчуном вдалося тільки з четвертого. В повітрі висів густий дух крові, скавчання собак неможливо було слухати, та коли батько підкликав Вислохвоста, той усе одно підбіг. Це був найстарший пес, звичка слухатися перемогла страх. Заки Клубок прослизнув у його шкуру, було вже запізно.

«Ні, батьку, будь ласка, не треба»,— намагався він сказати, але собаки не вміють людської мови, тож вихопилося тільки жалюгідне дзявкотіння. На голову пса опустилася сокира, й хлопчак у хатині заверещав. «Ось звідки вони дізналися». За два дні по тому батько потягнув малого в ліс. Узяв із собою і сокиру, тож Клубок подумав, що і його він зарубає, як зарубав собак. Але натомість батько віддав малого Гаґонові.

Знагла Варамир прокинувся, мов од поштовху, все тіло трусилося.

— Підйом! — горлав голос.— Підйом, треба тікати. Їх сотні.

Сніг укрив Варамира цупким білим покривалом. «Як холодно!»

Варамир спробував поворухнутися, але руки примерзли до землі. Звільняючи їх, він лишив у кризі клапті шкіри.

— Підйом! — знову загорлала жінка.— Вони на підході.

Це повернулася Будячина. Вона, схопивши Варамира за плечі, трусила його, волаючи йому просто в обличчя. Варамир відчув запах з рота, відчув теплий подих на занімілих од холоду щоках. «Зараз,— подумав він,— або це, або смерть».

Зібравши останні сили, він вистрибнув з власної шкіри та пірнув у її тіло.

Будячина, вигнувши спину, заверещала.

«Збочення». Хто це промовив — вона, чи він сам, чи Гаґон? Варамир гадки не мав. Її пальці розтислися, і його власне тіло повалилося в снігову кучугуру. Списосуджена дико борсалася й верещала. Тінь-кіт на початку також опирався, і снігова ведмедиця мало не дуріла — кидалася на дерева, каміння, ба на порожній простір, але зараз було ще гірше.

— Забирайся, забирайся! — почулося з вуст жінки. Тіло заточилося, впало, знову підвелося, вона махала руками та хвицала ногами, мов у недоладному танку: це два духи боролися за тіло. Вона зробила ковток морозного повітря, й Варамир якусь мить насолоджувався цим смаком і силою молодого тіла, аж тут її зуби клацнули — і рот наповнився кров’ю. Вона піднесла руки до обличчя. Варамир спробував їх знову опустити, але вони не слухалися, а жінка вже видряпувала очі. «Збочення»,— пригадав він, затоплений кров’ю, болем і божевіллям. Він хотів заверещати, а жінка в цю мить виплюнула відкушений язик.

Білий світ крутнувся і зник. На хвилю здалося, наче Варамир опинився у віродереві — червоними різьбленими очима спостерігав, як на землі слабко корчиться присмертний, а під місяцем танцює божевільна — засліпла й закривавлена, плачучи червоними сльозами й роздираючи на собі одяг. Але обоє зникли, а він здіймався, танучи, і його дух несло холодним вітром. Варамир був у снігу й у хмарах, він був горобцем, білкою, дубом. Між дерев безшумно пролетів пугач, полюючи на зайця,— Варамир був і в пугачі, і в зайці, і в деревах. Глибоко під мерзлою землею сліпо рилися в темряві дощові черв’яки — й Варамир був і в них також. «Я — і ліс, і все, що в ньому»,— захоплено подумав він. У повітря злетіла сотня круків: відчувши, як він пролітає поряд, вони закрякали. Заревів великий лось, злякавши дітей, які вчепилися йому в спину. Сонний деривовк підвів голову й загарчав у повітря. Але їхні серця не встигли ще зробити й наступного удару, як Варамир уже пролетів, шукаючи своїх — Одноокого, Пронозу, Нагонича,— шукаючи свою зграю. Вовки врятують його, пообіцяв він собі.

Така була його остання людська думка.

Справжня смерть прийшла зненацька: він відчув холод, немов занурився в крижані води замерзлого озера. А тоді помчав разом зі своєю зграєю через залиті місячним світлом сніги. Половина світу була темна. «Одноокий»,— збагнув Варамир. Він завив — і Проноза з Нагоничем відгукнулися луною.

Досягнувши гірського гребеня, вовки зупинилися. «Будячина»,— пригадав Варамир, і щось у ньому засумувало за тим, що він втратив, а щось — за тим, що він зробив. Унизу весь світ укрився кригою. Стовбуром віродерева повзли пальчики паморозі, тягнучись один до одного. Порожнє селище вже більше не було порожнім. Серед снігових заметів блукали блакитноокі тіні. Хтось був убраний у брунатне, хтось — у чорне, а хтось і взагалі голяка, і шкіра їхня побіліла, наче сніг. Між пагорбів літав, зітхаючи, вітер, і з ним линули запахи: мертвечини, засохлої крові, шкіри, від якої тхнуло цвіллю, гниллю й сечею. Проноза, загарчавши, вищирила зуби й наїжачила шерсть. «Не люди. Не здобич. Не воно».

Постаті внизу ворушилися, але були неживі. Одна по одній вони звели голови до трьох вовків на пагорбі. Останньою глянула істота, яка була колись Будячиною. Вбрана у вовну, хутро й шкіру, вона вся була покрита памороззю, яка потріскувала з кожним рухом і блищала у місячному світлі. З кінчиків пальців звисали блідо-рожеві бурульки — десять довгих ножів з мерзлої крові. А в очницях тріпотіло блакитне сяйво, надаючи грубим рисам обличчя неземної вроди, якої ця жінка ніколи не мала за життя.

«Вона мене бачить».

Тиріон

Усю дорогу через вузьке море він пиячив.

Кораблик був невеличкий, каюта — ще менша, однак капітан не випускав свого пасажира нагору. Від гойдання палуби під ногами в Тиріона починало вирувати у животі, а бридка їжа, вивергаючись назад, смак мала ще бридкіший. Але навіщо солонина, твердий сир і хліб з хробаками, коли є вино? Червоне й кисле — і дуже міцне. Іноді він і вино вибльовував, але його було подостатком.

— На світі повно вина,— пробурмотів він у темряві своєї каюти. Батько терпіти не міг пияків, та хіба вже не байдуже? Батько мертвий. Тиріон його убив. «Стріла в живіт, мілорде, все для вас. Якби я краще стріляв з арбалета, зміг би влучити у прутень, яким ти мене зробив, клятий ти вилупку».

У трюмі день не відрізнявся від ночі. Тиріон лічив дні за тим, коли приходив юнга і приносив їжу, якої він усе одно не їв. Приносив юнга ще й відро і щітку, щоб прибрати.

— Це дорнське вино? — одного разу поцікавився у нього Тиріон, висмикуючи з бурдюка корок.— Нагадало мені про одного гада. Жартун він був — ну, поки його не привалило горою.

Юнга не озвався. Він був бридкий з лиця, однак усе одно симпатичніший, ніж такий собі карлик з обрубком носа та близною від ока до підборіддя.

— Я тебе чимось образив? — запитав Тиріон, поки хлопчина драїв підлогу.— Чи тобі наказали не говорити до мене? Чи який-небудь карлик надурив твою матінку?

Це теж лишилося без відповіді.

— А куди ми пливемо? Та скажи вже!

Джеймі згадував вільні міста, однак не сказав, яке саме конкретно.

— У Браавос? Тайрош? Мир?

Тиріон віддав би перевагу Дорну. «Мірселла старша за Томена, за дорнськими законами престол має належати їй. Я допоможу їй заявити свої права на нього, як і пропонував княжич Оберин».

Але Оберин загинув — голову йому розтовк на криваву кашу броньований кулак сера Грегора Клігана. А без тиску Червоного Гада хіба Доран Мартел узагалі розглядатиме таку ризиковану інтригу? «Натомість радше закує мене в кайдани та вручить назад любій моїй сестричці». На Стіні було би безпечніше. Старий Ведмідь Мормонт казав, що Нічна варта потребує таких людей, як Тиріон. «Та, може, і Мормонт уже мертвий. Може, лордом-командувачем уже став Слінт». Цей різницький син навряд чи забуде, хто саме заслав його на Стіну. «Невже мені справді хочеться решту життя їсти солонину й кашу в товаристві убивць і злодіїв?» Щоправда, решта життя навряд чи буде в такому разі дуже довгою. Про це потурбується Джанос Слінт.

Юнга, намочивши щітку, рішучо тер підлогу.

— А ти не бував у будинках розпусти в Лісі? — поцікавився карлик.— Не туди діваються повії?

Тиріон не міг пригадати, як валірійською буде «повія», та й вже й не треба було. Хлопчина застромив щітку назад у відро й пішов собі.

«Вино мені голову затуманило». Читати валірійською він навчився від свого мейстра, ще коли пішки під стіл ходив, але та мова, якою розмовляють у дев’ятьох вільних містах... це не просто діалект, а дев’ять діалектів, з яких уже нова мова формується. Тиріон трішки балакав браавоською, мав поверхневе уявлення про мирську. У Тайроші він зможе відбрехатися від собак, обізвати кого потрібно шахраєм і замовити собі елю, і все завдяки одному перекупному мечу, з яким познайомився в Кичері. «У Дорні бодай загальною мовою розмовляють». Як дорнська кухня й дорнські закони, дорнська говірка присмачена ройнарськими слівцями, але її можна зрозуміти. «Дорн, так, мені підійшов би Дорн». Тиріон заліз на ліжко, чіпляючись за цю думку, як дитина за ляльку.

Ніколи Тиріон Ланістер не засинав з легкістю. А на кораблі сон узагалі приходив рідко, хоча час до часу вдавалося нажлуктитися вина так, щоб вирубатися. Тоді бодай обходилося без мрій і сновидінь. За своє коротке життя він забагато мріяв. «Ще й так безглуздо: про любов, справедливість, дружбу, славу. Можна ще помріяти про те, як стану я рослявим». Усе це недосяжне, знав тепер Тиріон. Не знав тільки, куди діваються повії.

«А куди діваються повії?» — запитав тоді батько. Останні його слова — і які слова! А тоді арбалет гримнув, лорд Тайвін знову сів, а Тиріон Ланістер отямився, коли вже дибав разом з Вейрисом крізь темряву. Невідомо як спустився шахтою, здолав усі сто тридцять щаблів, щоб повернутися в кімнату, де в пащі залізного дракона жахтів жовтогарячий жар. Але Тиріон цього не пам’ятав. Йому пригадувався тільки звук, з яким вистрілив арбалет, і сморід: це випорожнився кишківник. «Навіть помираючи, татусь примудрився мене обісрати».

Вейрис провів Тиріона тунелями, але дорогою вони не розмовляли, аж поки не вийшли на поверхню на березі Чорноводої, на якій Тиріон здобув видатну перемогу і втратив носа. Саме тут карлик обернувся до євнуха й мовив: «Я убив батька»,— таким самим тоном, яким можна було б сказати: я забив пальця.

Старший нашіптувач одягнений був як жебручий брат — у побиту міллю брунатну домоткану рясу з каптуром, який приховував пухкі гладенькі щоки й лису круглу голову. «Не слід було вам лізти на ту драбину»,— докірливо озвався євнух.

А куди діваються повії? Тиріон застерігав батька не вимовляти цього слова. «Якби я не вистрілив, він зрозумів би, що всі мої погрози — порожні слова. Відібрав би в мене арбалет, як колись давно відібрав Тишу. Він уже підводився, коли я його вбив».

«Я і Шей убив»,— зізнався він тоді Вейрису.

«Ви добре знали, що вона собою являє».

«Знав. Але не знав, що собою являє мій батько».

«Вже знаєте»,— захихикав Вейрис.

І євнуха теж слід було вбити. Трішки більше крові на руках — хіба не байдуже? Тиріон не міг би сказати, що саме спинило його кинджал. Не вдячність. Вейрис рятував його від меча ката лише з примусу Джеймі. «Джеймі... Ні, про Джеймі ліпше не думати».

Карлик відшукав непочатий бурдюк вина та присмоктався до нього, як до жіночої цицьки. Кисле червоне побігло підборіддям і просочило брудну сорочку — ту саму, в якій він і в камері сидів. Підлога хиталася під ногами, й коли він спробував підвестися, правий бік корабля підстрибнув, і Тиріон втелющився в перебірку каюти. «Шторм,— вирішив він,— або я п’яніший, ніж гадав». Виблювавши вино, він деякий час лежав у калюжі, міркуючи, потоне корабель чи ні. «То це твоя помста, батьку? Отець Небесний зробив тебе своїм правицею?»

— Отака відплата кревногубцеві,— промовив Тиріон уголос під завивання вітру за бортом. Несправедливо топити і юнгу, і капітана, і решту команди за Тиріонові гріхи, та коли це боги були справедливі? І саме тої миті його поглинула темрява.

Коли він знов отямився, голова аж лускала, а корабель крутився запаморочливими колами, хоча капітан наполягав, що вони вже в порту. Тиріон звелів йому стулити пельку, а коли голомозий здоровань-матрос підхопив його під пахву й виніс у трюм, де вже чекала порожня винна діжка, Тиріон слабко хвицався й викручувався. Діжка була невисока, замала навіть для карлика. Відбиваючись, Тиріон обмочив штани, та й це не допомогло. Його пхнули в діжку головою вниз, аж коліна опинилися на рівні вух. Обрубок носа жахливо свербів, але руки так були притиснуті до тіла, що він не міг дотягнутися й почухатися. «Паланкін якраз для людини моєї комплекції»,— подумав Тиріон, коли забивали покришку. Почулися крики, і діжка поїхала вгору на коловороті. З кожним ривком череп ударявся в дно. За мить у Тиріона закрутилося в голові: це діжка покотилася вниз, а потім об щось гепнулася, й він мало не зойкнув. У його діжку врізалася інша, й він прикусив язика.

Це була найдовша подорож за все його життя, хоча насправді тривала вона щонайбільше півгодини. Його підіймали й опускали, котили й ставили, перевертали так і сяк, знову котили. Крізь дерев’яні клепки чутно було чоловічі голоси, а одного разу неподалік заіржав кінь. Ноги вже судомило, і незабаром вони так розболілися, що Тиріон забув і про молоточки в голові.

Закінчилося все, як і почалося: його ще раз прокотили, і йому остаточно забило памороки. Неподалік перемовлялися незнайомою мовою дивні голоси. Хтось почав грюкати в покришку — і зненацька вона вискочила. Діжку затопило світлом і прохолодою. Жадібно хапнувши повітря, Тиріон спробував випростатися, та лишень перекинув діжку набік і вилетів на тверду земляну долівку.

Над ним стояв чудернацький товстун з роздвоєною жовтою бородою, тримаючи дерев’яну киянку й залізне долото. Халат на ньому був завбільшки з турнірний намет, а нетуго зав’язаний пояс розв’язався, оголивши велетенське біле черево й чималі груди, які звисали, мов мішки з салом, порослі жорстким рудуватим волоссям. Товстун нагадав Тиріонові тушу морської корови, яку колись море вимило в печери під Кичерою Кастерлі.

Товстун, поглянувши згори вниз, посміхнувся.

— П’яний карлик,— зронив він загальною мовою Вестеросу.

— Дохла морська корова,— озвався Тиріон з повним крові ротом. І сплюнув товстуну під ноги. Він опинився у довгому напівтемному льосі зі склепінчастою стелею, з побілілими від солі мурованими стінами. Навколо виднілися діжки вина й елю — спраглому карлику точно вистачить на всю ніч. «Ба й на все життя».

— А ви зухвалий! Подобаються мені такі карлики,— розреготався товстун, і його сало так затрусилося, аж Тиріон перелякався: тільки б не впав і не розчавив його.— Ви зголодніли, мій маленький друже? Втомилися?

— Я спраглий,— Тиріон важко підвівся навколішки.— І брудний.

Товстун понюхав повітря.

— Тоді спершу купіль, атож. Потім обід і м’яке ліжко, так? Мої слуги про це подбають,— він відклав киянку й долото.— Мій дім до ваших послуг. Друг мого заморського друга є другом Іліріо Мопатиса, так.

«А другові Вейриса Павука я можу довіряти приблизно настільки, наскільки мені стане сили його зрушити з місця».

Однак товстун стримав своє слово щодо купелі. Не встиг Тиріон сісти в гарячу воду й заплющити очі, як заснув. Прокинувся голяка на гусячій перині — м’якій як хмарка. Язик пошерхнув, у горлі пересохло, зате прутень стояв твердо, як залізна штаба. Тиріон скотився з ліжка, відшукав нічний горщик і, стогнучи від задоволення, почав його наповнювати.

Кімната була неосвітлена, тільки в прорізах віконниць пробивалися жовті промінчики сонця. Тиріон струсив останні краплі й перетнув візерунчастий мирський килим — м’який, як весняна травичка. Незграбно виліз на підвіконня й відчинив віконниці — волів поглянути, куди це його закинули Вейрис і боги.

Під вікном, немов чатові, шість вишень з голим і гінким брунатним гіллям сторожили мармуровий басейн. На воді стояв голий хлопчина з бравським клинком у руці, готовий до двобою. Був він граційний і вродливий, років щонайбільше шістнадцятьох, з прямим білявим волоссям до плечей. Він здавався таким живим, що тільки по довгій хвилі карлик збагнув, що це розмальована мармурова статуя, меч якої зблискував, як справжня криця.

На тому боці басейну виднівся дванадцятифуговий цегляний мур із залізними піками нагорі. За ним лежало місто. До затоки тісно тулилося море черепичних дахів. Тиріон бачив квадратні цегляні вежі, великий червоний собор, удалині на пагорбі — особняк. А далеко далеко на глибоководді танцювали сонячні відблиски. Затоку перетинали рибальські човни, їхні вітрила виляскували на вітрі, а вздовж узбережжя стриміли щогли великих кораблів. «Котрийсь із них точно пливе в Дорн або в Східну-варту-на-морі». От тільки Тиріон не мав чим заплатити за вояж, а крутити весла йому не подужати. «Можна найнятися юнгою, щоб команда знущалася з мене по всьому вузькому морю».

Цікаво, де ж він? «Навіть повітря тут пахне по-іншому». Прохолодний осінній вітер переповнювали запахи дивних прянощів, а з-за муру долинали віддалені крики з вулиць. Схоже було на валірійську мову, однак вирізнити вдавалося хіба що кожне п’яте слово. «Це не Браавос,— дійшов висновку Тиріон,— і не Тайрош». А голе віття й холодне повітря виключали Ліс, Мир і Волантис.

Почувши, як позаду відчиняються двері, Тиріон обернувся й побачив свого товстого господаря.

— Це Пентос, так?

— Атож. Що ще це може бути?

Пентос. Ну, принаймні це не Королівський Причал, чого вже там.

— У куди тут діваються повії? — почув Тиріон власне запитання.

— Тут, як і у Вестеросі, повії у борделях. Але вам вони не знадобляться, мій маленький друже. Беріть з моїх служниць кого схочете. Ніхто не посміє вам відмовити.

— Рабині? — з притиском поцікавився карлик.

Товстун погладив один з наолієних хвостів своєї жовтої бороди, і цей жест видався Тиріону страшенно непристойним.

— У Пентосі рабство заборонене умовами пакту, який сто років тому нав’язали нам браавосяни. Та все одно вони вам не відмовлять. А тепер нехай вибачить мене мій маленький друг,— Іліріо з натугою легенько вклонився.— Я маю честь бути магістром цього великого міста, і правитель скликає нас на збори. Увесь особняк і двір до ваших послуг,— він усміхнувся, показавши повний рот кривих жовтих зубів,— але в жодному разі не виходьте за мури. Краще буде, якщо ніхто не знатиме, що ви були тут.

Був? А я вже кудись поїхав?

— Про це в нас буде час поговорити ввечері. Ми з моїм маленьким другом поїмо, вип’ємо і розробимо великі плани, так?

— Так, мій товстенький друже,— озвався Тиріон. «Він хоче з мене вигоду мати». Купецькі королі з вільних міст у всьому бачать вигоду. «Солдати спецій і самовладці сиру»,— презирливо називав їх лорд-батько. Якщо прийде такий день, коли для Іліріо Мопатиса в мертвому карлику вигоди буде більше, ніж у живому, Тиріона ще до вечора знов запакують у винну діжку. «Тому ліпше мені забиратися, перш ніж такий день прийшов». А що цей день прийде, сумнівів і бути не може: Серсі про Тиріона точно не забуде, та й Джеймі може трохи засмутитися, угледівши стрілу в батьковому животі.

Вітерець куйовдив води басейну навколо голого мечника. Тиріонові пригадалося, як Тиша куйовдила йому волосся тої оманливої весни їхнього шлюбу — перш ніж він допоміг батьковим гвардійцям ґвалтувати її. Під час утечі він думав про цих гвардійців — намагався пригадати, скільки їх було. Таке начебто треба було запам’ятати, але ж ні. Дюжина? Два десятки? Сотня? Він не міг сказати. Всі вони були дорослі, високі й дужі... хоча всі чоловіки видаються високими тринадцятирічному карлику. «Тиша точно знала, скільки їх». Кожен з них заплатив їй срібного оленя, тож досить було просто порахувати монети. «Срібняк за кожного з них і золотий за мене». Батько наполіг, щоб і Тиріон розплатився також. Ланістер завжди сплачує свої борги.

«А куди діваються повії?» — знову причувся йому голос лорда Тайвіна, і знову гримнув арбалет.

Магістр припрошував його роздивитися особняк. У кедровій скрині, інкрустованій лазуритом і перламутром, знайшовся чистий одяг. Шили його на хлопчика, збагнув Тиріон, одягаючись. Тканина пишна, хай і трохи відгонить цвіллю, але холоші задовгі, а рукави закороткі, а якби якось вдалося застебнути комір, обличчя миттю почорніло б так само, як у Джофрі на весіллі. Вбрання було трохи побите міллю. «Принаймні блювотинням не смердить».

Тиріон почав своє дослідження з кухні, де пригостився сиром, хлібом та інжиром під сторожкими поглядами двох гладух і кухарчука.

— Добридень вам, любі леді,— уклонився Тиріон.— Ви не знаєте, куди діваються повії?

Оскільки вони не відповіли, він повторив питання валірійською, тільки «повій» замінив на «куртизанок». Цього разу одна з кухарок, молодша й товстіша, знизала плечима.

Цікаво, як би вони повелися, якби він ухопив їх за руки й потягнув до себе в спальню. «Ніхто не посміє вам відмовити»,— запевняв Іліріо, але чомусь Тиріонові здалося, що цих двох він на увазі не мав. Молодша з жінок йому в матері годилася, а старша, швидше за все, була її матір’ю. Обидві були опасисті майже як Іліріо, з цицьками більшими за Тиріонову голову. «Я б міг у тому тілі задушитися». Бувають і гірші способи померти. Наприклад, як-от помер лорд-батько. «Перед смертю треба було примусити його все-таки висрати трохи золота». Скупий на похвалу й любов, лорд Тайвін завжди був щедрим на гроші. «Жалюгіднішим за безносого карлика може бути тільки безносий карлик, який не має грошей».

Тиріон лишив гладух займатися своїми хлібами й казанками, а сам вирушив на пошуки льоху, в якому напередодні Іліріо витрусив його з діжки. Знайти його було неважко. Вина тут було стільки, що можна сто років п’яним валятися: солодке червоне з Розлогів, кисле червоне з Дорну, світлий бурштин з Пентоса, зелений нектар з Мира, зо шість десятків діжок арборського золотого, ба навіть вина з казкового Сходу — від Карта і Ї-Ті до Ашая в Тіні. Врешті-решт Тиріон обрав діжку міцновина, позначеного як вино з приватної колекції лорда Рансфорда Редвина, дідуся теперішнього лорда Арбору. Смак був насичений і п’янкий, а колір такий темно-бордовий, що видавався в півтемряві льоху майже чорним. Тиріон наповнив кубок, потім ще й налив собі карафу про запас і поніс у садок, щоб випити собі під тими вишнями, що він бачив.

Але сталося так, що вийшов він не з тих дверей і так і не зміг відшукати басейн, який бачив з вікна, та то було байдуже. Садок позаду будинку був не гірший, ще й більший. Тиріон деякий час блукав у ньому, попиваючи вино. Мури присоромили б і справжній замок, а декоративні піки нагорі видавалися на диво голими, не прикрашені головами. Тиріон уявив, який вигляд мала б там сестрина голова зі смолою у золотому волоссі та в оточенні мух, які то залітали б їй у рота, то вилітали з нього. «Так, а Джеймі має отримати піку поряд з нею,— розсудив Тиріон.— Не можна розлучати брата і сестру».

Якби мати мотузку й гак, можна було б і мур подолати. В Тиріона дужі руки, а важить він небагато. Зміг би перелізти на той бік — тільки б не напоротися на піку. «Завтра пошукаю мотузку»,— вирішив він.

Мандруючи, він побачив три виходи: центральну браму з прибрамною, потерну біля псарні й садову хвіртку, яка ховалася в заростях світлого плюща. Остання замикалася на ланцюг, дві перші охоронялися. Вартові всі були товсті, з обличчями гладенькими, як дупця в немовляти, й усі були в шпичастих бронзових шоломах. Тиріон легко впізнав євнухів. І добре знав їхню репутацію. Подейкували, що вони нічого не бояться й не відчувають болю, а відданість господареві зберігають до самої смерті. «Непогано було б кількасот таких собі набрати,— подумав він.— Шкода, не подумав про таке, коли не був ще жебраком».

Він перетнув колонну галерею, пройшов під гостроверхою аркою й опинився у вимощеному кахлями дворі, де біля криниці якась жінка прала одяг. На вигляд їй було десь так само років, як і Тиріону; вона мала тьмяні руді коси й широке веснянкувате обличчя.

— Не хочеш вина? — поцікавився у неї Тиріон. Вона невпевнено поглянула на нього.— Другого кубка я не маю, доведеться пити з одного.

Праля знову взялася викручувати сорочки й розвішувати їх сушитися. Тиріон зі своєю карафою всівся на кам’яну лавицю.

— Скажи-но, наскільки можна довіряти магістрові Іліріо?

Зачувши це ім’я, вона звела погляд.

— Настільки? — хихикаючи, Тиріон схрестив короткі ноги та зробив ковток.— Не хотілося б мені грати ту роль, яку призначив мені цей сироторгівець, та як я можу йому відмовити? На брамах стоять вартові. Може, ти б мене під спідницею провела? Я був би вельми вдячний... та я б з тобою побрався! Мав уже дві жінки, то чом не взяти й третю? От тільки де нам жити? — він постарався мило всміхнутися — наскільки це можливо для людини, в якої тільки половина носа лишилася.— Маю небогу в Сонцесписі, я тобі не казав? З Мірселлою я міг би наробити чимало капостей у Дорні. Міг би влаштувати війну між небогою і небожем, ото була б кумедія.

Праля повісила одну з сорочок Іліріо: тканини вистачило б на ціле вітрило.

— Так, твоя правда: мені повинно бути соромно за такі лихі думки. Ліпше вже їхати на Стіну. Кажуть, коли чоловік долучається до Нічної варти, прощаються всі його злочини. От тільки боюся, мені не дозволять взяти з собою тебе, любцю. Не беруть у Варту солоденьких веснянкуватих жіночок, щоб гріли ліжко уночі,— там тільки холодні вітри, солона тріска й дешеве пиво. Як гадаєте, міледі, у чорному я здаватимуся вищим? — він знову наповнив кубок.— То що скажете? Північ чи південь? Мені спокутувати старі гріхи чи нові починати коїти?

Праля кинула на нього останній погляд, підхопила кошик і пішла геть. «Не вдається мені жінку надовго втримати,— подумав Тиріон. Карафа непомітно спорожніла.— Мабуть, подибаю я назад у льох». Але від міцновина в голові крутилося, а сходи в льох дуже круті.

— І куди діваються повії? — запитав Тиріон у білизни, яка виляскувала на мотузці. Мабуть, слід було у пралі запитати. «Я не натякаю, що ти повія, дорогенька, та ти, може, знаєш, куди вони діваються». Але краще б він у батька запитав. «А куди діваються повії?» — сказав лорд Тайвін. «А вона мене кохала,— подумав Тиріон.— Вона, хуторяночка, покохала мене й побралася зі мною, довірилася мені».

Порожня карафа вислизнула з пальців і покотилася через двір. Тиріон підвівся з лавки й кинувся її наздоганяти. Нахилившись, він побачив якісь гриби, що росли зі щілини в потрісканих кахлях. Згори білі в крапочку, вони мали темні як кров пластинки. Карлик зірвав одного гриба й понюхав. «Смачні,— подумав він,— і смертельні».

Грибів було сім. Може, це Семеро намагаються йому щось сказати. Він зібрав усі, обережно загорнув у зняту з мотузки рукавичку й заховав у кишеню. Від докладених зусиль у нього запаморочилось у голові, отож він заповз на лавицю, скрутився калачиком і заплющив очі.

Прокинувся він знов у спальні, потопаючи в гусячій перині, а за плече його трусила білява дівчина.

— Мілорде,— промовляла вона,— купіль готова. Магістр Іліріо за годину чекає на вас за столом.

Тиріон сів, спираючись на подушки й підтримуючи голову руками.

— Я сплю — чи ти справді розмовляєш загальною мовою?

— Справді, мілорде. Мене купили розважати короля.

Блакитноока й білява, вона була тоненька, як верба.

— Понад сумнів, ти його добре розважала. Мені потрібен кубок вина.

Вона подала йому вина.

— Магістр Іліріо сказав, що я маю терти вам спину та гріти постіль. Моє ім’я...

— ...мене не цікавить. Ти не знаєш, куди діваються повії?

— Повії продаються за гроші,— почервоніла вона.

— Або за коштовності, сукні, замки. Але куди вони діваються?

Дівчина не розуміла питання.

— Це загадка, м’лорде? Я не вмію розгадувати загадки. Ви скажете мені відповідь?

«Ні,— подумав Тиріон,— я сам терпіти не можу загадок».

— Нічого я тобі не казатиму. І ти мені зроби таку саму ласку.

«Мене в тобі цікавить єдине — те, що в тебе між ногами»,— мало не промовив він. Слова вже крутилися на язиці, але чомусь не зірвалися з вуст. «Вона не Шей,— сказав собі карлик,— а просто дурненька мала, яка вважає, що я граюся в загадки». Якщо по правді, то навіть її піхва не так уже його й цікавила. «Я чи то хворий, чи то мертвий».

— Ти щось казала про купіль? Не варто змушувати великого сироторгівця чекати.

В купелі дівчина помила йому ноги, потерла спину й розчесала волосся. Потім натерла йому литки ароматними мастями, щоб притлумити біль, і знову вдягнула його в хлоп’ячий одяг, що відгонив цвіллю: в бордові бриджі та блакитний оксамитовий камзол зі злототканою підбивкою.

— Я потрібна буду мілорду по вечері? — запитала дівчина, зашнуровуючи Тиріону чоботи.

— Ні. Годі з мене жінок.

Повій.

Йому не сподобалося, як легко дівчина витримала таке розчарування.

— Якщо мілорд хоче хлопчика, я приведу, і він чекатиме на вас у ліжку.

«Мілорд хоче свою дружину. Мілорд хоче дівчину на ім’я Тиша».

— Тільки якщо він знає, куди діваються повії.

Дівчина стиснула вуста. «Я їй огидний,— збагнув він,— проте не більше, ніж я огидний сам собі». Те, що в його ліжку побувало чимало жінок, які дивитися на нього не могли, Тиріон Ланістер не сумнівався, та вони принаймні вдавали, що він їм подобається. «Трішки щирої ненависті освіжає, як терпке вино після занадто солодкого».

— Може, я ще передумаю,— мовив Тиріон.— Чекай на мене в ліжку. Голяка, будь ласка, бо я буду надто п’яний, щоб вовтузитися з одягом. Якщо триматимеш рота стуленим, а ноги розсунутими, все в нас буде чудово.

Він кинув на неї зизий погляд, сподіваючись побачити у відповідь переляк, але побачив тільки гидливість. «Ніхто карликів не боїться». Навіть лорд Тайвін не боявся, хоча Тиріон тримав у руках арбалет.

— А ти стогнеш, коли тебе порають? — запитав він у «грілки».

— Якщо вам це приємно, м’лорде.

— Може, мілорду буде приємно тебе задушити. Так я вчинив з останньою своєю повією. Як гадаєш: твій хазяїн не заперечуватиме? Та певно, що ні. В нього сотня таких, як ти, зате нема жодного, як я.

Коли він посміхнувся цього разу, то нарешті побачив бажаний страх.

Іліріо напівлежав на м’якій канапі, швидко під’їдаючи з дерев’яної мисочки гострий перець і перлисту цибульку. На чолі висіли краплі поту, а над круглими щоками поблискували поросячі очиці. На руках з кожним рухом танцювали коштовності: онікс і опал, тигрове око і турмалін, рубін, аметист, сапфір і смарагд, гагат, нефрит, чорний діамант і зелена перлина. «З цих каблучок я міг би років п’ять прожити,— подумав Тиріон,— тільки їх рубати разом з пальцями довелося б».

— Сідайте, мій маленький друже,— помахав рукою Іліріо, запрошуючи його.

Карлик виліз на крісло. Воно було для нього явно завелике — м’який трон, призначений для чималих магістрових сідниць, на товстих надійних ніжках, щоб витримати таку вагу. Тиріон Ланістер усе життя прожив у світі, завеликому для нього, але в особняку Іліріо Мопатиса ця диспропорційність набула гротескних розмірів. «Я — миша в лігві мамонта,— подумав він,— проте в цього мамонта непоганий винний льох». На цю думку йому закортіло випити. Він попросив вина.

— Вам сподобалася дівчина, яку я до вас відіслав? — запитав Іліріо.

— Якби мені закортіло дівчини, я б сам попросив.

— Якщо вона вас не задовольнила...

— Вона зробила все, що від неї вимагалося.

— Сподіваюся. Її навчали в Лісі, де кохання піднесене до рівня мистецтва. Королю вона дуже подобалася.

— Королів я вбиваю, ви не чули? — Тиріон лиховісно посміхнувся понад винним кубком.— І королівських недоїдків мені не потрібно.

— Як зволите. Час нам їсти.

Іліріо плеснув у долоні, й вибігли слуги.

Почали з юшки з крабів і вудильника та з холодного лаймового супу з яйцем. Далі подали перепілки в меду, сідло ягняти, гусячу печінку у вині, пастернак у маслі й молочне порося. Угледівши це все, Тиріон аж нудоту відчув, але примусив себе з увічливості скуштувати ложечку супу, а скуштувавши, вже не міг зупинитися. Кухарки, може, були гладкі й старі, але справу свою знали добре. Ніколи він ще такого не їв, навіть при дворі.

Обсмоктуючи м’ясо з кісток перепілки, він поцікавився в Іліріо, як минулися ранішні збори. Товстун стенув плечима.

— На сході заворушення. Астапор упав, Мірін також. А пекарські рабовласницькі міста і на початку світу мали вже давню історію.

Покраяли молочне порося. Іліріо узяв собі хрусткий шматочок, вмочив у сливову підливу та з’їв просто руками.

— Невільнича бухта далеченько від Пентоса,— мовив Тиріон, наштрикнувши гусячу печінку на кінчик ножа. «Кревногубець проклятий довіку,— подумав він,— але в такому пеклі мені може і сподобатися».

— Щира правда,— погодився Іліріо,— проте світ — це одне велике павутиння, тож ліпше не чіпати ані ниточки, щоб не затрусилися й усі інші. Ще вина? — Іліріо закинув собі до рота перчик.— Ні, є дещо краще.

Він плеснув у долоні.

У відповідь з’явився слуга з накритим тарелем. Поставив його перед Тиріоном, й Іліріо, перехилившись через стіл, зняв покришку.

— Гриби,— оголосив магістр, коли від грибів полинув аромат.— Присмачені часником і притушені в маслі. Кажуть, смак у них вишуканий. Скуштуйте, мій друже. Навіть два візьміть.

Тиріон уже майже доніс великого чорного гриба до рота, коли щось у тоні Іліріо змусило його завмерти.

— Після вас, мілорде,— він підштовхнув таріль до господаря.

— Ні-ні,— магістр Іліріо посунув таріль назад. На мить здалося, наче в опасистому тілі сироторгівця заховався капосний хлопчак.— Після вас. Я наполягаю. Кухарка зготувала їх саме для вас.

— Та невже? — Тиріон пригадав кухарку — руки в борошні, важкі груди помережані синіми венами.— Дуже мило з її боку, але... ні.

Він опустив грибок в озеро масла, з якого перед тим його виловив.

— Ви надто помисливий,— посміхнувся Іліріо в роздвоєну бороду. Тиріон підозрював, що він її щоранку наоліює, щоб та сяяла, мов золото.— Невже ви боягуз? Такого я про вас ще не чув.

— У Сімох Королівствах вважається страшенно негостинним отруїти гостя на вечері.

— Тут також,— Іліріо Мопатис узяв кубок з вином.— Та коли гість воліє накласти на себе руки, господар має йому догодити, хіба ні? — він зробив ковток.— Буквально півроку тому грибами отруївся магістр Орделло. Кажуть, це не дуже боляче. Кольки в животі, різкий біль за очима — та й по всьому. Ліпше вже гриби, ніж меч на горлі, правда ж? Навіщо помирати зі смаком крові на вустах, якщо це може бути часничок з маслом?

Карлик подивився на таріль перед собою. Від запаху часнику й масла аж слинка потекла. Щось його штовхало з’їсти гриби, хоч він і знав, що вони таке. Йому б забракло сміливості загнати собі холодну крицю в живіт, а от шматок гриба — зовсім інша справа. Це його неймовірно налякало.

— Ви помиляєтеся щодо мене,— почув він власний голос.

— Справді? Цікаво. Якщо ви волієте втопитися у вині, тільки скажіть — усе буде дуже швидко. Бо заливатися кубком по кубку — тільки марнувати час і вино.

— Ви помиляєтеся щодо мене,— повторив Тиріон голосніше. Гриби в маслі зблискували в світлі лампи, темні й манливі.— Я не бажаю смерті, повірте. У мене...— голос його невпевнено зірвався. «У мене що? Життя попереду? Справи? Діти підростають, землі під орудою, кохана жінка?»

— У вас нічого немає,— закінчив за нього магістр Іліріо,— але це можна виправити.

Він підхопив з масла гриб і жадібно прожував його.

— Дуже смачно.

— То гриби не отруйні! — Тиріон відчув роздратування.

— Ні. Чого б це я мав зичити вам зла? — магістр Іліріо з’їв ще один грибок.— Ми повинні трішки довіряти одне одному — ви і я. Їжте,— він знову плеснув у долоні.— В нас ще робота попереду. Моєму маленькому другові знадобляться сили.

Слуги винесли чаплю з начинкою з оливок, потім вимоченого у вершках оселедця, зацукровану цибулю, сири з гострим запахом, цілі тарелі равликів і потрушків, а ще чорного лебедя в пір’ї. Від лебедя Тиріон відмовився, бо це нагадало йому вечерю з сестрою. Однак покуштував і чаплю, і оселедця, а ще взяв трохи солодкої цибулі. А слуги підливали йому в кубок вино щоразу, як воно закінчувалося.

— Як на такого малюка, ви жлуктите чимало вина.

— Кревногубство сушить зсередини. Викликає спрагу.

Очі товстуна зблиснули, як самоцвіти на пальцях.

— У Вестеросі дехто сказав би, що вбивство лорда Ланістера — тільки добрий початок.

— То ліпше хай не каже цього в присутності моєї сестрички, бо може язика позбутися,— карлик розломив навпіл хлібину.— І вам теж ліпше зважувати, що саме ви кажете про мою родину, магістре. Кревногубець чи ні, а я все-таки лев.

Це, схоже, незмірно потішило самовладця сиру. Плеснувши себе по м’ясистому стегну, він мовив:

— Ви, вестеросці, всі однакові. Вигаптували звіра на обривку шовку — й от уже ви всі леви, дракони чи орли. Я можу завести вас до справжнього лева, мій маленький друже. Правитель у своєму звіринці тримає цілий прайд. Не хочете пожити з ними в клітці?

Лорди Сімох Королівств і справді надто серйозно ставляться до своїх гербів, мусив визнати Тиріон.

— Ну гаразд,— поступився він.— Ланістер не лев. Але я все одно син свого батька, і якщо вже комусь і вбивати Джеймі та Серсі, то тільки мені.

— Дивно, що ви згадали свою красуню-сестру,— мовив Іліріо, пригощаючись равликами.— Королева пожалує титул лорда людині навіть найскромнішого походження, яка привезе їй вашу голову.

Тиріон приблизно такого й очікував.

— Якщо збираєтеся прийняти її пропозицію, вимагайте від Серсі ще й розсунути ноги. Справедливий обмін: найкраще в мені на найкраще в ній.

— Я б ліпше взяв золото — стільки, скільки сам заважу,— торгівець так розреготався, аж Тиріон почав побоюватися, щоб той не луснув.— Взяв би все золото Кичери Кастерлі — чом би й ні?

— Золото забирайте,— мовив карлик, полегшено видихнувши: поки що йому не загрожує потонути в морі неперетравленого вугра й потрушків,— але Кичера моя.

— Атож,— магістр, затуливши рота долонею, гучно відригнув.— Гадаєте, король Станіс віддасть її вам? Я чув, він дуже шанує закони. Брат ваш убрався в білий плащ, тож за всіма законами Вестеросу спадкоємець — ви.

— Станіс, звісно, міг би мені віддати Кичеру Кастерлі,— мовив Тиріон,— якби не маленька проблемка: царевбивство і кревногубство. За це він вкоротить мені голову, а я і так коротун. Та з чого ви взяли, що я зібрався приєднатися до лорда Станіса?

— А навіщо ще вам їхати на Стіну?

— Станіс на Стіні? — Тиріон потер носа.— Кляте сьоме пекло, і що Станіс робить на Стіні?

— Дрижаки хапає, я так думаю. У Дорні тепліше. Либонь, ліпше б він туди поплив.

У Тиріона закралися підозри, що одна веснянкувата праля загальною мовою володіє краще, ніж вдавала.

— Справа в тому, що нині в Дорні моя небога Мірселла. І я подумував, чи не коронувати її.

Іліріо посміхнувся, а слуги в цей час наклали для них обох мисочки черемхи зі збитими вершками.

— Що такого зробила вам бідолашна дитина, що ви їй смерті зичите?

— Навіть кревногубцеві необов’язково губити всіх своїх кревних,— ображено промовив Тиріон.— Я сказав — коронувати. А не вбити.

Сироторгівець набрав на ложку черемхи.

— У Волантисі ходить монета, де з одного боку корона, а з другого — череп з кістками. А монета одна й та сама. Коронувати Мірселлу — все одно що вбити її. Можливо, за неї підніметься весь Дорн, але самого Дорну недосить. І якщо ви такий розумний, як запевняє ваш друг, ви й самі це усвідомлюєте.

Тиріон поглянув на товстуна іншими очима. «Він не помиляється ні в першому, ні в другому. Коронувати Мірселлу — все одно що вбити її. І я це усвідомлюю».

— Мені лишаються тільки порожні жести. А в цьому разі моя сестра принаймні проливатиме гіркі сльози.

Магістр Іліріо зворотом м’ясистої долоні витер з вуст вершки.

— Дорога в Кичеру Кастерлі не пролягає через Дорн, мій маленький друже. І попід Стіною не пролягає. Але дорога ця таки існує, запевняю вас.

— Я — засуджений до смертної кари зрадник, царевбивця й кревногубець.

Ці натяки на якусь дорогу дратували Тиріона. «Чи він гадає, що це гра?»

— Вирок одного короля може скасувати інший. На чолі Пентоса стоїть правитель, мій друже. Він влаштовує бали й бенкети, їздить містом у паланкіні, прикрашеному слоновою кісткою і золотом. Перед ним їдуть три герольди з золотими терезами торгівлі, залізним мечем війни та срібним батогом справедливості. Першого дня нового року правитель забирає цноту діви ланів і діви морів,— Іліріо нахилився вперед, поставивши лікті на стіл.— Та якщо раптом у нас буде неврожай чи ми програємо війну, ми ріжемо правителю горлянку, щоб улестити богів, і з-поміж сорока родин обираємо нового.

— Нагадаєте мені, якщо я раптом вирішу стати правителем Пентоса.

— Хіба ваші Сім Королівств аж так відрізняються? У Вестеросі нема ні миру, ні справедливості, ні віри... а скоро і харчів не буде. А люди, голодні й божевільні від страху, шукають спасителя.

— Шукати вони можуть, але в особі Станіса вони знайдуть лише...

— Мова не про Станіса. І не про Мірселлу,— мовив Іліріо й широко всміхнувся жовтими зубами.— Про декого іншого. Сильнішого за Томена, добрішого за Станіса, з правами більшими, ніж у Мірселли. Про спасителя, який з’явиться з-за моря, щоб перев’язати рани скривавленого Вестеросу.

— Гарні слова,— мовив Тиріон, не надто вражений.— Та словеса — це суховій. І хто цей клятий спаситель?

— Дракон,— мовив сироторгівець і, побачивши вираз Тиріонового обличчя, розсміявся.— Триголовий дракон.

Данерис

Чути було, як мрець піднімається сходами. Його випереджав повільний, розмірений тупіт кроків, луною котячись поміж пурпурових колон зали. Данерис Таргарієн чекала на мерця на лавиці з чорного дерева, яка правила їй за трон. Очі в королеви були заспані, а сріблясто-золоті коси — скуйовджені.

— Ваша світлосте,— промовив сер Баристан Селмі, лорд-командувач королівської варти,— вам необов’язково на це дивитися.

— Він загинув за мене,— Дані притиснула до грудей лев’ячу шкуру. Під шкурою вона була вдягнена в легку білу лляну сорочку до середини стегон. Дані саме снився будинок з червоними дверима, коли Місанді її збудила. Часу вдягатися не було.

— Халесі,— прошепотіла Іррі,— тільки не торкайтеся мерця. Це погана прикмета.

— Якщо тільки ви не власноруч його вбили,— підхопила Джикі, яка були ширша в кості, ніж Іррі, з округлими стегнами й важкими персами.— Усі це знають.

— Усі це знають,— погодилася Іррі.

Дотраки добре знаються на конях, але далі їхні знання переважно не поширюються. «І крім того, це ж прості дівчатка». Служниці були приблизно одного з нею віку — зовні дорослі жінки, чорнокосі, мідношкірі, з очима-мигдалинами, та все одно дівчатка. Дані їх подарували, коли вона брала шлюб з халом Дрого. Саме Дрого подарував їй лев’ячу шубу з головою — шкуру гракара, білого лева з Дотрацького моря. Шуба була завелика на Дані, відгонила цвіллю, але приносила таке відчуття, наче її сонце-й-місяць і досі поруч.

Першим на верхівці сходів з явився Сірий Черв’як зі смолоскипом у руці. На бронзовому шоломі він мав три шпичаки. За Сірим Черв’яком ішло четверо незаплямованих, які несли на плечах мерця. У них на шоломах було тільки по одному шпичаку, а обличчя їхні виказували так мало емоцій, немов теж були відлиті з бронзи. Вони поклали тіло під ноги Дані. Сер Баристан відкинув закривавлений саван. Сірий Черв’як опустив смолоскип нижче, щоб краще було видно.

Обличчя мерця було гладеньке й безволосе, а щоки розтяті від вуха до вуха. Був він рослявий, блакитноокий і вродливий. «Дитя Ліса чи Старого Волантиса, викрадене з якогось корабля піратами і продане в рабство в червоному Астагюрі». Хоча очі мерця були розплющені, плакали не вони, а його рани. А ран було стільки — не полічити.

— Ваша світлосте,— мовив сер Баристан Селмі,— на цеглі в провулку, де його знайшли, намальована гарпія...

— ...намальована кров’ю,— здогадалася Данерис. Різанину сини гарпії влаштовували поночі, а над кожним тілом залишали свій знак.— Сірий Черв’яче, чому цей чоловік був сам-один? Чому без товариша?

За її наказом усі незаплямовані патрулювали вулиці Міріна поночі тільки в парі.

— Королево,— озвався капітан,— ваш слуга Міцний Щит вчора був не на службі. Він пішов... у одне місце... випити в товаристві.

— Одне місце? Про що це ви?

— Про будинок розпусти, ваша світлосте.

Бордель! Половина з вільновідпущеників була з Юнкая, де мудре панство уславилося своєю підготовкою постільних рабів. «Наука сімох стогонів». По всьому Міріну борделі множилися, як гриби. «Це все, що вони вміють. А жити треба». День у день харчі дорожчали, а ціна на тіло падала. В бідніших кварталах поміж східчастих пірамід мірінської рабовласницької шляхти були борделі, що задовольняли будь-які еротичні смаки, знала Дані. «Та все одно...»

— Але що євнуху робити в борделі?

— Втрачаючи чоловіче багатство, євнух не втрачає чоловічого серця, ваша світлосте,— сказав Сірий Черв’як.— Відданий вам чув, що ваш слуга Міцний Щит іноді платив жінкам дзвінку монету в борделі, щоб ті просто полежали біля нього й пообнімали його.

«Кров од крові дракона ніколи не плаче».

— Міцний Щит,— повторила вона з сухими очима.— Це його ім’я?

— З вашої ласки, ваша світлосте.

— Гарне ім’я.

Добре панство Астапора не дозволяло своїм рабам-солдатам навіть мати імена. Після звільнення дехто з незаплямованих повернувся до імені, отриманого за народження, а дехто обрав собі нове.

— Відомо, скільки було нападників у сутичці з Міцним Щитом?

— Відданий вам не знає. Але багато.

— Шестеро, ба й більше,— сказав сер Баристан.— Судячи з ран, на нього накинулися зусібіч. Коли його знайшли, в піхвах не було меча. Можливо, він поранив декого з нападників.

Дані подумки помолилася, щоб просто зараз де-небудь помирав один із синів гарпії, тримаючись за живіт і звиваючись від болю.

— Навіщо йому отак розрізали щоки?

— Милостива королево,— мовив Сірий Черв’як,— убивці запхали в горло вашого слуги Міцного Щита козлячі геніталії. Відданий вам витягнув їх, перш ніж принести його сюди.

«Згодувати йому його власні геніталії вони не мали змоги. Астапорці не лишили йому ні стебельця, ні корінця».

— Сини нахабнішають,— зауважила Дані. Досі вони нападали тільки на беззбройних вільновідпущеників — різали їх просто на вулиці або під покровом ночі вдиралися в їхні домівки й убивали їх у ліжку.— Це вони вбили першого мого солдата.

— Першого,— попередив сер Баристан,— але не останнього.

«Війна триває,— збагнула Дані,— просто зараз я воюю з привидами». А вона сподівалася на перепочинок від різанини — їй потрібен час на відбудову й на загоєння ран.

Скинувши лев’ячу шкуру, Дані опустилася навколішки біля тіла й заплющила померлому очі, ігноруючи Джикі, яка хапнула ротом повітря.

— Міцний Щит не буде забутий. Обмийте його, вдягніть як до бою і поховайте разом з шоломом, щитом і списами.

— Як накаже ваша світлість,— відповів Сірий Черв’як.

— Пошліть когось у Храм грацій: нехай поцікавиться, скільки людей зверталося до блакитних грацій з пораненнями від меча. І повідомте всім, що ми заплатимо золотом, якщо нам повернуть короткий меч Міцного Щита. Побалакайте з різниками й чередниками та дізнайтеся, хто останнім часом кастрував козлів,— сказала Дані. Може, хтось і зізнається.— Відсьогодні ніхто з моїх людей поночі не сміє виходити сам-один.

— Віддані вам чинитимуть, як накажете.

Данерис відкинула волосся.

— Знайдіть мені цих боягузів. Знайдіть їх — я покажу синам гарпії, що буває, коли збудити дракона.

Сірий Черв’як віддав честь. Незаплямовані знову накрили мерця саваном, підняли його на плечі й винесли з зали. Сер Баристан Селмі залишився. Волосся в нього вже посивіло, а навколо блакитних очей залягли зморшки. Та спину він і досі тримав прямо, а роки не відібрали в нього військової вправності.

— Ваша світлосте,— заговорив він,— боюся, євнухи не годяться на ті завдання, що ви перед ними поставили.

Дані, всівшись на лавицю, знову накинула на плечі шубу.

— Незаплямовані — найкращі мої воїни.

— Солдати, а не воїни, прошу ласки вашої світлості. Їх тренували для поля бою, де вони стануть пліч-о-пліч, заховавшись за щитами й виставивши списи. Їх учили коритися — безстрашно, безвідмовно, не замислюючись і не вагаючись... а не розкривати секрети й ставити запитання.

— А лицарі підійдуть мені краще?

Селмі тренував для неї лицарів, навчаючи синів рабів битися сулицею і мечем, як заведено у Вестеросі... та як зарадить сулиця проти боягузів, які вбивають у темряві?

— Не в цьому питанні,— визнав старий.— Та й ваша світлість не має лицарів, окрім мене. Мине кілька років, поки хлопчики навчаться.

— Тоді хто, якщо не незаплямовані? Дотраки пасують ще менше.

Дотраки воюють верхи. А з вершників більше користі на відкритій місцевості, ніж на вузьких вулицях і в провулках міста. Влада Дані навряд чи поширюється за різнобарвні цегляні мури Міріна. Тисячі рабів і досі гарують у великих маєтках на пагорбах, вирощуючи пшеницю й оливки, пасучи овець і кіз, добуваючи сіль і мідь. На складах Міріна зберігалися чималі запаси зерна, олії, оливок, сухофруктів, солонини, але вони вже тануть. Отож Дані відіслала свій крихітний халасар під командуванням трьох кровних вершників підкоряти околиці, а Брунатний Бен Плам узяв своїх середніх синів на південь — відбиватися від юнкайських набігів.

А найважливіше завдання отримав Дааріо Нагарне, солодкомовний Дааріо з золотими зубами й розтроєною бородою, який завжди капосно посміхався у фіолетові вуса. За пагорбами на сході лежали округлі пісковикові гори, перевал Хизай і Лазар. Якщо Дааріо вдасться вмовити лазарян знову відкрити суходільні торгівельні шляхи, можна буде привозити зерно по ріці або через пагорби... але ягнятам нема за що любити Мірін.

— Коли штормокруки повернуться з Лазару, мабуть, вони допоможуть патрулювати вулиці,— мовила Дані до сера Баристана,— але поки що я маю тільки незаплямованих...— вона підвелася.— Перепрошую, сер. Скоро при брамі з’являться прохачі. Час мені вдягати довгі вуха та знову ставати королевою. Викличте Резнака і Гирявого — я побалакаю з ними, щойно вберуся.

— Як накаже ваша світлість,— уклонився Селмі.

Велика піраміда здіймалася у небо на вісімсот футів — від широчезних квадратних підвалин до величної верхівки, де королева влаштувала собі особисті покої в оточенні зелені й ароматних басейнів. Коли над містом пробився прохолодний блакитний світанок, Дані вийшла на терасу. На заході від золотих бань Храму грацій відбивалося сонце, і за східчастими пірамідами можновладців залягли глибокі тіні. «В якихось із цих пірамід просто зараз планують нові вбивства сини гарпії, а я безсила їх зупинити».

Її неспокій відчув Вісеріон. Білий дракон лежав, скрутившись навколо грушки, поклавши голову на хвіст. Коли Дані проходила повз, він розплющив очі — два озера розплавленого золота. Ріжки у нього теж були золоті, а спину від голови до хвоста вкривала луска.

— Лінюх ти,— сказала до нього Дані, почухавши під підборіддям. Луска в нього була гаряча на дотик, як кольчуга, яка надто довго пролежала на сонці. «Дракони — це втілений вогонь». Вона це прочитала в одній з книжок, які сер Джора подарував їй на весілля.— Ти мав би з братами полювати. Ви з Дрогоном знову скублися?

Останнім часом дракони стали зовсім некеровані. Рейгал мало не вкусив Іррі, а коли минулого разу заходив сенешаль Резнак, Вісеріон підпалив йому токар. «Я замало часу їм приділяю, та де мені взяти час на них?»

Вісеріон махнув хвостом, з такою силою вдаривши ним об стовбур дерева, що Дані під ноги впала груша. А дракон розпростав крила і напівзалетів, напівзастрибнув на парапет. «Він росте,— подумала Дані, коли дракон шугнув у небо.— Всі троє ростуть. Скоро вже й вагу мою зможуть витримати». І тоді вона злетить у небо, як Ейгон Завойовник, вище й вище, поки Мірін не перетвориться на крапочку, яку можна пальцем затулити.

Дані спостерігала, як Вісеріон злітав угору, розширюючи кола, поки не загубився з очей за каламутними водами Скагазадана. Лише тоді вона повернулась у піраміду, де вже чекали Іррі та Джикі, щоб вичесати ґудзі з її кіс і вбрати її в гіскарський токар, як і належить королеві Міріна.

Вбрання було незручне: довгий безформний відріз тканини, який вільно обмотувався навколо стегон, пропускався під руку й закидався на плече, а потім гарненько викладалися й вирівнювалися торочки. Замотайся надто вільно — токар злетить з тебе, замотайся надто туго — заважатиме ходити та сковуватиме рухи. Навіть правильно намотаний токар все одно доводилося підтримувати лівою рукою. Ходити в ньому можна було тільки крихітними манірними кроками, тримаючи рівновагу, щоб не наступити на довгі торочки, що тягнулися як шлейф. Працювати в такому вбранні неможливо. Токар — одяг для панства, знак багатства і влади.

Дані, взявши Мірін, хотіла заборонити токари, але їй відрадили. «Матір драконів має вбиратися в токар, якщо не хоче, щоб її зненавиділи,— сказала зелена грація — Галаза Галар.— У вестероській вовні чи в мирському мереживі ваша ясновельможність назавжди залишиться серед нас чужинкою, дивачкою-іноземкою, дикункою-завойовницею. А королева Міріна має бути з панів Старого Гіса». Брунатний Бен Плам, капітан середніх синів, сформулював це стисліше: «Якщо хтось хоче стати володарем серед кролів, йому слід вдягнути довгі вуха».

«Довгі вуха», які Дані обрала сьогодні, були з простого білого льону, облямованого золотими китицями. За допомогою Джикі вона з третьої спроби зручно замоталася в токар. Іррі принесла корону в формі триголового дракона її дому. Тіло в дракона було золоте, крила — срібні, а три голови — зі слонової кістки, оніксу й нефриту. Ще до вечора від її ваги в Дані затерпнуть і шия, і плечі. «Корона не повинна сидіти зручно на голові»,— сказав колись один з її царствених попередників. Хтось з Ейгонів, але котрий? Сімома Королівствами Вестеросу правило п’ять Ейгонів. Був би й шостий, але Узурпаторові пси вбили братового синочка, коли той ще немовлятком був. «Якби він був живий, може, я б з ним побралася. Ейгон був би за віком ближчий мені, аніж Вісерис». Дані ще тільки зачали, коли були вбиті Ейгон і його сестричка. Їхній батько, її брат Рейгар, загинув ще раніше: пав на Тризубі від руки Узурпатора. А її брат Вісерис помер у муках у Ваїс-Дотраці з короною з розплавленого золота на голові. «І мене також уб’ють, якщо я попущу. Ці п’ять клинків, що зарізали мого Міцного Щита, насправді призначалися мені».

Дані не забула малолітніх рабів, яких велике панство розіп’яло по всій дорозі з Юнкая. Було їх сто шістдесят три, по одній дитині на кожну милю: прицвяховані до мильових стовпів, з однією витягнутою ручкою, вони немов указували їй шлях. Після падіння Міріна Дані розіп’яла таку саму кількість великих панів. Помирали вони повільно, над ними роїлися мухи, а на площі ще довго стояв сморід. Іноді закрадався страх, що цього замало. Мірінці — народ підступний і перекірливий, вони опиралися Дані на кожному кроці. Вона звільнила рабів, так... але ті одразу найнялися слугами за платню таку мізерну, що й на харч не вистачало. Старих і малих, які не могли працювати, викинули на вулицю, а з ними й усіх немічних і калік. А велике панство й далі збиралося на верхівках своїх величних пірамід і нарікало, що королева драконів заполонила їхнє шляхетне місто юрмами немитих жебраків, злодіїв і повій.

«Щоб царювати в Міріні, мені потрібно завоювати серця мірінців, навіть якщо я їх зневажаю».

— Я готова,— мовила вона до Іррі.

Нагорі мармурових сходів на неї чекали Резнак і Скагаз.

— Велична королево,— промовив Резнак мо Резнак,— ви сьогодні така осяйна, що мені страшно підводити на вас погляд.

Сенешаль був у багровому шовковому токарі з золотими торочками. Невисокий і похмурий, розмовляв він валірійським суржиком з сильним гіскарським гарчливим акцентом, а пахло від нього так, наче він скупався в парфумах.

— Дуже ласкаво з вашого боку,— відповіла Дані його мовою.

— Королево,— прогарчав гирявий Скагаз мо Кандак. У гіскарців волосся — густе й жорстке, і з давніх-давен у чоловіків з рабовласницьких міст заведено плести з нього ріжки, шпичаки та крила. Скагаз, поголивши голову, відкинув старий мірінський звичай на знак того, що приймає зміни, і за його прикладом так вчинили і його родичі. Далі так почали чинити й інші, хоча Дані не могла сказати напевне — страх це, мода чи честолюбство; таких чоловіків прозвали гирявими. А Скагаз був Гирявим з великої літери... і вважався серед синів гарпії і всього її поріддя найгіршим зрадником.— Нам розповіли про євнуха.

— Його звали Міцний Щит.

— Загине ще більше людей, якщо вбивць не покарати,— мовив Скагаз. Навіть з поголеною головою вигляд від мав застрашливий: навислі брови, важкі мішки під маленькими очима, великий вугруватий ніс, масна шкіра — не бурштинова, як зазвичай у гірскарців, а радше жовта. Обличчя було грубе, брутальне й сердите. Дані тільки й сподівалася, що воно до цього всього ще й чесне.

— Як їх карати, коли я не знаю, хто це? — поцікавилася Дані.— Скажіть-но мені, хоробрий Скагазе.

— Ворогів вам не бракує, ваша світлосте. Вам з тераси видно їхні піраміди. Жаки, Газкари, Газіни, Мереки, Лораки — всі рабовласницькі роди. Пали. Найбільше — Пали. В домі нині самі жінки зосталися. Старі й роз’ятрені, вони жадають крові. Жінки нічого не забувають. Жінки нічого не пробачають.

«Авжеж,— подумала Дані,— і про це швидко дізнаються Узурпаторові пси, коли я повернусь у Вестерос». Це правда: тепер між нею і домом Палів — кривава ворожнеча. Ознак зо Пал загинув у двобої з Дужим Бельвасом. А його батько, командувач мірінської міської варти, загинув, захищаючи браму, яку розбив на друзки «Прутень Джозо». Троє дядьків були серед ста шістдесяти трьох панів, розіп’ятих на площі.

— Скільки золота ми обіцяємо за інформацію про синів гарпії? — запитала Дані.

— Сто онерів, з волі вашої ясновельможності.

— Обіцяйте тисячу онерів — ось моя воля.

— Ваша світлість не питала моєї поради,— промовив Скагаз Гирявий,— однак я дозволю собі сказати, що за кров платиться кров’ю. Арештуйте по одній людині з кожної з названих мною родин і стратьте. Загине ще хтось із ваших — арештуйте вже по двоє людей з усіх великих домів і стратьте. Третього вбивства вже не буде.

— Ні-і-і,— болісно пискнув Резнак,— лагідна королево, така жорстокість накличе гнів божий. Ми відшукаємо вбивць, обіцяю вам, і тоді ви побачите, що вони — низькородний непотріб.

Сенешаль був такий самий голомозий, як і Скагаз, але це вже постаралися боги. «Нехай тільки з’явиться бодай волосина — мій голяр завжди готовий»,— запевнив він Дані, коли вона призначила його на посаду. Іноді Дані спадало на думку, чи не краще було б, якби голярська бритва пройшлася по горлу Резнака. З нього була користь, однак Дані його не любила, а довіряла йому ще менше. Невмирущі Карта пророкували, що буде вона тричі зраджена. Міррі Маз-Дуур була перша, сер Джора — другий. Хто буде третім — Резнак? Гирявий? Дааріо? «Чи хтось, кого я взагалі не можу запідозрити: сер Баристан, або Сірий Черв’як, або Місанді?»

— Скагазе,— промовила вона до Гирявого,— дякую за вашу пораду. Резначе, призначте винагороду в тисячу онерів.

Підтримуючи токар, Данерис рушила вниз широкими мармуровими сходами. Спускалася по одній сходинці за раз, щоб не зачепитися за власні торочки й не скотитися сторчголов до двору.

Місанді оголосила її вихід. Голос у малої тлумачки був солодкий і сильний.

— Клякніть перед Данерис Штормородженою, Неопалимою, королевою Міріна, королевою андалів, і ройнарів, і перших людей, халесі Великого травистого моря, ламальницею ланців і матір’ю драконів.

Зала була повна. Незаплямовані вишикувалися спиною до колон, тримаючи щити і списи, і шпичаки на їхніх шоломах стирчали, наче ціла низка ножів. Мірінці зібралися під вікнами, що виходили на схід. Вільновідпущеники трималися подалі від своїх колишніх власників. «Поки вони не об’єднаються, Мірін не знатиме миру».

— Підведіться.

Дані всілася на свою лавицю. Вся зала підвелася. «Принаймні в цьому вони одностайні».

Резнак мо Резнак тримав перелік. Традиції вимагали, щоб Дані почала з астапорського посланця, колишнього раба, який нині називався лордом Гейлом, от тільки титул цей був порожній.

У лорда Гейла був повний рот гнилих коричневих зубів і гостреньке, як у ласиці, жовте обличчя. А ще в нього був подарунок.

— Клеон Великий передає ці пантофлі на знак своєї любові до Данерис Штормородженої, матері драконів.

Іррі вдягнула пантофлі на ноги Дані. Були вони з золоченої шкіри, оздоблені зеленими річковими перлами. «Король-різник хоче мою руку отримати за пару гарненьких пантофель?»

— Це дуже щедро. Подякуйте від мене королю Клеону за його прегарний дарунок.

«Прегарний, тільки дитячий». Ніжки в Дані були маленькі, однак гостроносі пантофлі затиснули їй пальці.

— Великий Клеон буде потішений, що вони вам сподобалися,— мовив лорд Гейл.— Його препишність просить переказати, що готовий захищати матір драконів від будь-яких ворогів.

«Якщо він знову зробить пропозицію мені пошлюбити короля Клеона, я йому в голову пантофлю жбурну»,— подумала Дані, але цього разу астапорський посланець не згадував про королівський шлюб. Натомість він промовив:

— Прийшов час Астапору й Міріну покласти край брутальному правлінню мудрого панства Юнкая, заклятим ворогам усіх вільних людей. Великий Клеон просив переказати, що незабаром він зі своїми новими незаплямованими виступає в похід.

«Його нові незаплямовані — це пародія».

— Король Клеон мудро вчинив би, якби переймався своїми садами, а Юнкай нехай переймається своїми.

Не те щоб Дані відчувала прихильність до Юнкая. Вона вже пошкодувала, що не взяла Жовте місто після того, як на полі бою здолала його військо. Щойно вона рушила далі, мудре панство повернуло рабство й нині активно збирало новобранців, наймало перекупних мечів і укладало спілки проти неї.

Однак самозваний Клеон Великий був не кращий. Король-різник теж відновив у Астапорі рабство, з однією тільки відмінністю: колишні раби стали рабовласниками, а колишні рабовласники — рабами.

— Я ще молоденька дівчина й на війні не розуміюся,— промовила Дані до лорда Гейла,— але ми чули, що Астапор голодує. Королю Клеону варто спершу нагодувати підданих, а тоді вже вести в похід.

Вона жестом відпустила посланця. Гейл вийшов.

— Ваша препишносте,— підказав Резнак мо Резнак,— не волієте вислухати шляхетного Гіздара зо Лорака?

Знову?! Дані кивнула, і наперед вийшов Гіздар: високий, стрункий, з бездоганною бурштиновою шкірою. Він уклонився, стоячи на тому самому місці, де перед тим лежав загиблий Міцний Щит. «Це потрібна людина»,— нагадала собі Дані. Гіздар — заможний купець, який має чимало друзів у Міріні й ще більше — за морем. Він бував у Волантисі, Лісі й Карті, має родичів у Толосі й Елірії, і навіть подейкували, що він має певний вплив у Новому Гісі, який юнкайці намагаються налаштувати проти Дані та її правління.

А ще він багатий. Колосально, казково багатий...

«І забагатіє ще більше, якщо я вдовольню його прохання». Коли Дані зачинила міські бійцівські кубла, їхня вартість різко впала. Гіздар зо Лорак кинувся скуповувати їх обома руками й нині став власником більшості бійцівських кубел у Міріні.

На скронях шляхтича красувалися крила з жорсткого чорно-рудого волосся. Враження складалося таке, наче його голова от-от відлетить. Довге обличчя здавалося ще довшим через бороду, перехоплену золотими кільцями. Фіолетовий токар був по краю прикрашений аметистами й перлами.

— Ваша ясновельможність знає, чому я прийшов.

— Мабуть, тому, що у вас немає інших справ — тільки переслідувати мене. Скільки разів уже я вам відмовляла?

— П’ять разів, ваша препишносте.

— Уже шість. Я не дозволю знову відчинити бійцівські кубла.

— Якщо ваша величність вислухає мої аргументи...

— Я вже їх вислухала. П’ять разів. У вас з’явилися нові?

— Аргументи старі,— визнав Гіздар,— але новими словами. Гарними й люб’язними, які мають зворушити королеву.

— Вам бракує аргументації, а не люб’язних слів. Ваші доводи я чула вже стільки разів, що сама вже можу подавати ваше прохання. Мені починати? — Дані гойднулася вперед.— Бійцівські кубла були невіддільні від Міріна з часів заснування міста. Бої мають релігійне підґрунтя: це кривава офіра богам Гіса. Смертельне мистецтво Гіса — це не проста різанина, а вияв мужності, вправності й сили — усього, що так цінують боги. Переможців пестують і хвалять, а загиблих шанують і пам’ятають. Знову відчинивши кубла, я доведу мірінцям, що поважаю їхні звичаї і традиції. Кубла знамениті по всьому світу. Вони приваблюють купців, вони наповнюють міську скарбницю грішми, які стікаються з усіх куточків землі. Всі люди жадають крові, а в бійцівських кублах цю жагу можна втамувати. Саме тому в Міріні так спокійно. Для злочинців, засуджених до смерті на піску, бійцівські кубла стають таким собі судом через двобій — останнім шансом довести, що засуджений не винен,— Дані знову відхилилася й мотнула головою.— Ось. Як я впоралася?

— Ваша ясновельможність аргументувала справу краще, ніж я. Ви, бачу, не тільки вродлива, а й красномовна. Мене ви переконали.

Вона не стрималася — засміялася.

— А от себе я не переконала.

— Ваша препишносте,— прошепотів Резнак мо Резнак їй на вухо,— в місті заведено брати з бійцівських кубел податок — десятину з усіх прибутків. А гроші можна використати на благородні справи.

— Можна... та якщо ми й відчинимо кубла, ми брати десятину будемо з доходів. Я ще молоденька дівчина й не розуміюся на таких речах, але я провела достатньо часу з Заро Зоаном Даксосом, щоб затямити бодай це. Гіздаре, якби ви шикували армії так само вправно, як шикуєте свої аргументи, ви б завоювали світ... але я знову кажу вам «ні». Ушосте.

— Як скаже королева,— він знову вклонився — низько, як і першого разу. Перли й аметисти стиха зацокотіли об мармурову підлогу. Вельми гнучкий він, цей Гіздар зо Лорак.

«Якби не ця дурнувата зачіска, його можна було б назвати вродливим». Резнак і зелена грація вмовляли Дані пошлюбити когось із мірінської шляхти, щоб місто змирилося з її правлінням. До Гіздара зо Лорака варто придивитися. «Ліпше вже він, аніж Скагаз». Гирявий пропонував навіть заради неї розлучитися зі своєю жінкою, але на саму думку про це Дані здригалася. Гіздар бодай усміхатися вміє.

— Ваша препишносте,— мовив Резнак, звіряючись зі своїм переліком,— до вас хоче звернутися шляхетний Граздан зо Галар. Вислухаєте його?

— Залюбки,— озвалася Дані, милуючись блиском золота й сяйвом зелених перлів Клеонових пантофель і намагаючись не звертати уваги на біль у пальцях. Її попередили, що Граздан — родич зеленої грації, а її підтримка неоціненна. Жриця переконувала мірінців, що з законною владою слід примиритися, визнати її і скоритися. «Я шанобливо вислухаю будь-яке прохання її родича».

А прохання його, як виявилося, стосувалося золота. Дані відмовилася компенсувати мудрому панству вартість рабів, але мірінці продовжували шукати інших шляхів витиснути з неї гроші. Шляхетному Гразданові колись належала дуже вправна рабиня-ткаля; плоди її ткацького верстата високо цінувалися не лише в Міріні, але й у Новому Гісі, Астапорі й Карті. Коли ткаля постаріла, Граздан купив дюжину молоденьких рабинь і наказав старій навчити їх усіх секретів свого ремесла. Стара ткаля вже померла. А молоді, звільнившись, відчинили в гавані на дамбі крамничку, де торгують своїми виробами. Граздан зо Галар просив частку з їхнього прибутку.

— Майстерністю своєю вони завдячують мені,— наполягав він.— Це я обрав їх на базарі та приставив до ткацьких верстатів.

Дані вислухала його мовчки, з непорушним обличчям. Коли ж він договорив, вона мовила:

— А як звали стару ткалю?

— Рабиню? — Граздан, хмурячись, посовався.— Її звали... Ельза, здається. Чи Елла. Вона вже шість років як померла. У мене було стільки рабів, ваша світлосте!

— Нехай буде Ельза. Ось наш присуд. З дівчат ви нічого не отримаєте. Ремесла їх навчила Ельза, а не ви. А від вас дівчата отримають новий верстат — найкращий, який тільки можна купити за гроші. За те, що ви забули ім’я старої.

Резнак хотів уже запросити ще одного токара, але Дані наполягла, щоб викликали вільновідпущеника. Далі вона так і чергувала колишніх хазяїв з колишніми рабами. Найбільше справ стосувалося відшкодування збитків. Після падіння Мірін жорстоко сплюндрували. Східчасті піраміди можновладців уникнули найгіршої потали, а от скромніші райони міста відчули на собі оргію рабунку й душогубства, коли повстали міські раби, а в розбиті брами міста ввірвалися голодні орди, які прийшли за Дані з Юнкая і Астапора. Незаплямовані зрештою відновили лад, але сплюндрування лишило по собі масу проблем. І з тими проблемами всі зверталися до королеви.

Прийшла заможна жінка, у якої загинули і чоловік, і сини, захищаючи мури міста. Під час сплюндрування вона зі страху втекла до свого брата. Коли ж повернулася, то виявила, що її домівку перетворили на бордель. Повії носили її прикраси й одяг. Отож вона хотіла повернути собі і будинок, і коштовності.

— Одяг нехай залишать собі,— дозволила вона. Дані присудила, щоб жінці повернули коштовності, а от будинок, сказала вона, втрачено, оскільки жінка його покинула.

Прийшов колишній раб зі скаргою на одного шляхтича з дому Жаків. Він узяв собі за жінку вільновідпущенку, яка до падіння міста була «грілкою» в цього шляхтича. Шляхтич забрав її цноту, розважався з нею, зробив їй дитину. Новий чоловік тепер вимагав, щоб того шляхтича оскопили за зґвалтування, а ще він просив гаман золота, щоб мати змогу виростити байстрюка як власного сина. Дані виконала його вимогу щодо золота, однак не щодо оскоплення.

— Коли він спав з вашою теперішньою дружиною, вона була ще його власністю, він міг робити, що хотів. За законом це було не зґвалтування.

Її рішення не задовольнило колишнього раба, наскільки вона бачила, та якщо вона оскопить усіх чоловіків, які силували до злягання своїх рабинь, то дуже скоро правитиме містом євнухів.

Прийшов хлопчина, молодший за Дані, плюгавий і пошрамований, вбраний у потертий сірий токар з довгими срібними торочками. В нього аж голос тріснув, коли він розповідав, як двоє батькових рабів учинили заколот тої ночі, коли була розбита брама міста. Один з рабів убив батька, а другий — старшого брата хлопчини. Хлопчині вдалося втекти, відбувшись тільки порізом на обличчі, однак один з убивць і досі мешкає в батьковій домівці, а другий записався в королівське військо — став одним з материних мужів. Хлопчина хотів, щоб їх обох повісили.

«Я царюю в місті, збудованому з праху й погуби». Дані не лишалося нічого, як відмовити хлопчині. Вона-бо оголосила цілковите прощення за всі злочини, вчинені під час сплюндрування. Та й не каратиме вона рабів за те, що повстали проти хазяїв.

Коли вона так і сказала хлопчині, той кинувся на неї, однак ноги заплуталися в токарі, тож він гримнувся долілиць на фіолетовий мармур. На хлопця миттю наскочив Дужий Бельвас. Смаглявий здоровань-євнух підхопив його однією рукою і потрусив, як мастиф трусить щура.

— Годі, Бельвасе,— гукнула Дані.— Відпусти його.

До хлопця вона промовила:

— Бережи цей токар, бо він урятував тобі життя. Ти ще просто хлопчик, тож ми забудемо все, що тут сталося. І тобі варто вчинити так само.

Але, виходячи, він озирнувся через плече, й Дані, побачивши його очі, подумала: «В гарпії з’явився ще один син».

До обіду Дані добре намуляли і корона на голові, і лавка під задом. Стільки людей чекало на її милість, що вона не перервалася й на обід. Натомість відіслала Джикі на кухню по таріль коржів, оливок, інжиру й сиру. Вислуховуючи скарги, вона потрошку їла й попивала з кубка розведене вино. Інжир був смачний, оливки — ще смачніші, а от вино лишило в роті терпкий металевий присмак. З дрібненького світло-жовтого місцевого винограду вино виходило поганеньке. «Вином торгувати не вдасться». Крім того, велике панство спалило найкращі виноградники разом з оливковими гаями.

По обіді прийшов скульптор з пропозицією замінити голову великої бронзової гарпії на Площі пречистості на подобу самої Дані. Дані відмовила з усією можливою ввічливістю. У Скагазадані виловили щуку небувалих розмірів, і рибалка хотів дарувати її королеві. Дані красномовно похвалила щуку, винагородила рибалку гаманом срібла, а щуку відіслала на кухню. Мідяр виготовив для неї глянсову кольчугу для військових походів. Дані прийняла кольчугу з перебільшеною вдячністю: на виріб приємно було дивитися, до того ж глянсована мідь чарівно блищатиме на сонці, однак у справжній військовий похід Дані радше вдягне крицю. Навіть молоденька дівчина, яка на війні не розуміється, розуміє це.

Пантофлі, які надіслав їй король-різник, уже страшенно тиснули. Скинувши їх, Дані одну ногу підігнула під себе, а другою, сидячи, погойдувала. Поза була не надто королівська, але Дані вже втомилася бути королевою. Від корони розболілася голова, а сідниці заніміли.

— Пане Баристане,— гукнула вона,— тепер я знаю, яка риса королю потрібна понад усе.

— Мужність, ваша світлосте?

— Залізна дупа,— підкусила його вона.— Я ж тільки те й роблю, що сиджу.

— Ваша світлість бере забагато на себе. Вам слід перекласти більшість своїх турбот на плечі своїх радників.

— У мене забагато радників і замало подушок,— озвалася Дані й обернулася до Резнака.— Скільки ще?

— Двадцять троє, з ласки вашої препишності. Й усі зі скаргами,— сенешаль звірився з паперами. Одне теля і три кози. А решта, понад усякий сумнів, вівці або ягнята.

— Двадцять троє,— зітхнула Дані.— На диво полюбилася моїм драконам баранина відтоді, як ми почали компенсувати вівчарям поцуплених овець. Скарги підтверджуються?

— Дехто поприносив обгорілі кістки.

— Люди теж багаття розпалювати вміють. Обгорілі кістки нічого не доводять. Брунатний Бен каже, що на пагорбах за містом водяться руді вовки, шакали й дикі пси. То нам сріблом платити за кожне ягня, яке загубиться від Юнкая до Скагазадана?

— Ні, ваша препишносте,— уклонився Резнак.— Мені цих шахраїв просто відіслати геть — чи ви волієте їх відшмагати?

Данерис посовалася на лавці.

— Люди не повинні боятися приходити до мене.

Деякі скарги безпідставні, понад усякий сумнів, але правдивих більше. Дракони занадто виросли, щоб задовольнятися щурами, котами й собаками. «Що більше вони їдять, то більшими ростуть,— застерігав її сер Баристан,— а що більшими ростуть, то більше їдять». Дрогон залітав особливо далеко й легко міг зжерти за день цілу вівцю.

— Відшкодуйте ціну худоби,— сказала Дані Резнаку,— але відсьогодні всі скаржники спершу повинні сходити в Храм грацій і дати священну клятву перед богами Гіса.

— Буде зроблено,— мовив Резнак і обернувся до прохачів.— Її препишність королева згодна відшкодувати втрачену вами худобу,— заговорив він гіскарською мовою.— Завтра приходьте до моїх уповноважених, і вам заплатять грошима або товаром — на ваш розсуд.

Оголошення вислухали в похмурій тиші. «Я очікувала від них більшої радості,— подумала Дані.— Зрештою, вони отримали те, за чим прийшли. Невже цих людей нічим не власкавити?»

Всі пішли на вихід, а один чоловік затримався — приземкуватий, з обвітреним обличчям, у лахмітті. Його жорстке чорно-руде волосся було підрізане на рівні вух, а в руці чоловік тримав убогий мішок. Стояв він, похиливши голову, втупившись у мармурову підлогу, так наче геть забув, де він і що він. «А цей чого хоче?» — подумала Дані.

— Клякніть перед Данерис Штормородженою, Неопалимою, королевою Міріна, королевою андалів, і ройнарів, і перших людей, халесі Великого травистого моря, ламальницею ланців і матір’ю драконів,— проспівала Місанді високим солодким голосом.

Дані підвелася, і її токар почав сповзати. Зловивши його, вона припасувала його на місце.

— Ви, з мішком,— гукнула вона,— ви хотіли з нами поговорити? Можете підійти.

Коли чоловік підвів голову, виявилося, що очі в нього червоні й запалені, як відкриті рани. Дані помітила краєм ока, як сер Баристан ковзнув ближче до неї — біла тінь у неї при боці. Чоловік наблизився, шургаючи ногами і спотикаючись, крок по кроку, стискаючи свій мішок. «Він п’яний чи хворий?» — думала Дані. Під потрісканими жовтими нігтями в нього чорніла земля.

— Що сталося? — запитала Дані.— У вас до нас скарга чи прохання? Чого ви хочете?

Чоловік нервово облизав пошерхлі й потріскані губи.

— Я... я приніс...

— Кістки? — нетерпляче спитала Дані.— Обгорілі кістки?

Піднявши мішок, чоловік висипав його вміст на мармур.

Це таки були кістки — потрощені й почорнілі. Довші кістки хтось потрощив, щоб дістатися до кісткового мозку.

— Це був чорний,— сказав чоловік з гіскарським гарчанням,— крилата тінь. Він злетів з неба і... і...

«Ні,— затремтіла Дані.— Ні, ні, о ні».

— Ти глухий, дурню? — звернувся до чоловіка Резнак мо Резнак.— Ти хіба не чув мого оголошення? Завтра приходь до моїх уповноважених, тобі заплатять за твою вівцю.

— Рензаче,— тихо мовив сер Баристан,— притримайте язика і роззуйте очі. Це не овечі кістки.

«Ні,— подумала Дані,— вони дитячі».

Джон

Під сіруватою кручею, високою як небо, крізь чорний ліс мчав білий вовк. А разом з ним по зоряному небу мчав місяць, продираючись крізь переплетіння голого гілля над головою.

— Сноу,— промурмотів місяць. Вовк не озвався. Під його лапами хрускотів сніг. Серед дерев зітхав вітер.

Вдалині чути було, як кличуть вовка його брати зі зграї — свої свого. Вони теж полюють. Люта злива поливала чорного брата, який дер м’ясо здоровезного козла, і змивала кров з боку, пробитого козлиним рогом. А в іншому місці менша сестричка, задерши морду, завила на місяць, і сотня малих сірих родичів урвала полювання, щоб підхопити її пісню. На цих пагорбах було тепліше, та і їжі вдосталь. Чимало ночей сестрина зграя розкошувала на м’ясі овець, корів і коней, на яких полюють люди, а бувало, й на м’ясі самих людей.

— Сноу,— знову покликав місяць, хихикаючи. Білий вовк біг людською стежкою попід крижаною кручею. На язику відчувався смак крові, а у вухах дзвеніла пісня сотні родичів. Колись було їх шестеро: п’ятеро сліпо попискували в снігу біля мертвої матері, смокчучи холодне молоко з її твердих мертвих пипок, а він один відповз геть. З шістьох лишилося четверо... й одного з них білий вовк більше не відчував.

— Сноу,— не вгавав місяць.

Білий вовк тікав од нього в печеру ночі, де сховалося сонце, і пара від його дихання замерзала в повітрі. Беззоряної ночі велика круча здавалася чорною як камінь — пітьма, що нависла над широким світом,— та коли визирав місяць, круча мерехтіла білим льодом, наче закрижаніла ріка. Шуба у вовка була густа й кошлата, однак коли над кригою віє вітер, ніяка шуба не захистить від холоду. А на тому боці вітер ще холодніший, відчував вовк. Саме там зараз його брат — сірий брат, який пахне літом.

— Сноу.

З гілки впала бурулька. Білий вовк розвернувся й вищирив зуби.

— Сноу!

Ліс почав танути, і вовк наїжачив хутро.

— Сноу, Сноу, Сноу!

Почулося ляскання крил. Крізь морок летів крук.

Він з м’яким гупанням всівся Джонові Сноу на груди, дряпнувши пазурами.

— СНОУ! — вереснув він йому просто в обличчя.

— Я чую.

Темна кімната, твердий солом’яник. Крізь віконниці пробивалося сіреньке світло, віщуючи черговий мрячний холодний день.

— Це так ти будив Мормонта? Забери своє пір’я від мого писка.

Джон виборсав з-під ковдри руку, щоб відігнати крука, старого, нахабного і розкуйовдженого, цілковито безстрашного.

— Сноу,— крикнув крук, перелетівши на стовпчик ліжка.— Сноу, Сноу.

Джон, схопивши подушку, жбурнув у крука, але птах злетів у повітря. Подушка, вдарившись об стіну, тріснула й розсипалася, і в цю мить у двері зазирнув Стражденний Ед Толет.

— Перепрошую,— промовив він, не зважаючи на хмару пір’я,— м’лордові принести сніданок?

— Зерна,— закрякав крук.— Зерна, зерна.

— Смаженого крука,— підказав Джон.— І півпінти елю.

Досі дивно було мати власного стюарда, який подає і обслуговує: зовсім нещодавно Джон ще сам подавав сніданок лордові-командувачу Мормонту.

— Три качани кукурудзи й одного смаженого крука,— мовив Стражденний Ед.— Гаразд, м’лорде, от тільки Гоб зварив яйця, підсмажив кров’янку й потушкував яблука зі сливами. Яблука зі сливами — це чудово, якби не ті сливи. Сам я такого не їстиму. Одного разу Гоб посік сливи з каштанами й морквою і напхав ними курку. Кухарям не можна довіряти, м’лорде. Вони сливе завжди встругнуть такого, чого ти не чекав.

— Поснідаю пізніше,— сказав Джон: сніданок почекає, а Станіс — ні.— В таборі вночі проблем не було?

— Не було відтоді, як ви приставили варту до варти, м’лорде.

— Добре.

За Стіною частоколом обгородили табір, у якому тримали тисячу дикунів — бранців, яких узяв Станіс Баратеон, коли його лицарі розбили мішане військо Манса Рейдера. Серед ув’язнених було чимало жінок, і дехто з вартових тягав їх до себе в ліжко. Чинили так люди і короля, і королеви, навіть кількоро чорних братів спробували так робити. Чоловіки ж лишаються чоловіками, а це — єдині жінки на тисячу льє навколо.

— Здалося ще двоє дикунів,— провадив Ед.— Жінка з донькою, яка вчепилася їй у спідницю. На руках вона тримала ще й немовлятко — хлопчика, загорнутого в хутро, але він уже помер.

— Помер,— повторив крук. У птаха це було одне з улюблених слів.— Помер, помер, помер.

Майже щоночі підтягувалися вільні люди, голодні й напівзамерзлі, які повтікали з поля бою під Стіною, але приповзли назад, усвідомивши, що тікати нема куди.

— Матір допитали? — поцікавився Джон. Станіс Баратеон розбив військо Манса Рейдера й узяв короля-за-Стіною в полон... однак на волі ще лишалося чимало дикунів — Плаксій, і Тормунд Велетозгуб, і тисячі інших.

— Ага, м’лорде,— сказав Ед,— але вона нічого не знає: втекла під час бою, а відтак ховалася в лісі. Ми її нагодували досхочу кашею і відіслали в табір, а немовля спалили.

Спалення мертвих дітей більше не турбувало Джона — він переймався через живих. «Спалити двох королів, щоб збудити дракона. Спершу батька, а потім сина, щоб обидва помирали королями». Ці слова пробурмотів один з вояків королеви, коли мейстер Еймон промивав йому рани. Джон спершу відмахнувся він них, як від гарячкового марення. А от мейстер Еймон завагався. «Королівська кров має силу,— застеріг старий мейстер,— та й кращі за Станіса люди чинили ще гірші речі». Так, король, можливо, жорстокий і невблаганний, але палити немовля? Тільки чудовисько віддасть живу дитину вогню.

У темряві, під нарікання крука Старого Ведмедя, Джон сходив на нічний горщик. Останнім часом вовчі сни стали яскравішими, й тепер Джон пам’ятав їх, навіть прокинувшись. «Привид знає, що Сіровій мертвий». Роб поліг у Близнючках, зраджений людьми, яких вважав друзями, і його вовк загинув разом з ним. Брана й Рикона теж закатрупили — відрубали їм голови за наказом Теона Грейджоя, колишнього годованця Джонового лорда-батька... але якщо сни не брешуть, деривовкам вдалося втекти. В Короні Королеви один з них випірнув з темряви й урятував Джонові життя. «Напевно, то був Літо. У нього хутро сіре, а в Кошлая — чорне». Чи не могла, думав Джон, часточка його мертвих братів вижити в їхніх вовках?

Він вилив у миску карафу води, що стояла біля ліжка, вимив обличчя і руки, вбрався в чистий вовняний костюм, зашнурував чорну шкірянку й натягнув поношені чоботи. Мормонтів крук спостерігав за ним проникливими чорними очима, а тоді підлетів до вікна.

— Ти мене своїм рабом вважаєш?

Щойно Джон відчинив вікно з товстими жовтими ромбічними шибками, в обличчя йому вдарила ранкова прохолода. Він вдихнув, щоб зі сну прочистити голову, а крук полетів геть. «Надто вже цей птах розумний». Багато років був він товаришем Старого Ведмедя, та це його не зупинило: по смерті Мормонта він обдзьобав йому обличчя.

За дверима спальні починалися сходи, які вели в більшу кімнату, де стояв подряпаний сосновий стіл і дюжина дубових стільців зі шкіряними сидіннями. Оскільки Станіс зайняв Королівську вежу, а Вежа лорда-командувача геть-чисто вигоріла, Джон оселився в скромних покоях Донала Ноя в глибині зброярні. З часом, без сумніву, йому знадобляться більші покої, але нині й цього досить — поки він звикає до посади командувача.

Дарча грамота, яку передав йому на підпис король, лежала на столі під срібним кубком, що колись належав Доналові Ною. Після однорукого коваля залишилося небагато особистих речей: кубок, шість пенні й мідна зірка, брошка з чорненого срібла з поламаною застібкою, цвілий парчевий камзол з оленем Штормокраю. «Його скарби — це його знаряддя, а ще мечі й ножі, які він кував. Усе життя його минало в кузні». Джон відставив кубок і ще раз перечитав пергамент. «Якщо я поставлю на цьому свою печатку, мене назавжди запам’ятають як лорда-командувача, який віддав Стіну,— подумав він,— та якщо я відмовлюся...»

Станіс Баратеон уже довів, що з нього дуже уразливий гість, ще й непосидючий. Він уже проїхався королівським гостинцем мало не до Корони Королеви, обшукав порожні халупи Кротівки, перевірив зруйновані форти Брами Королеви й Дубощита. Щоночі він патрулював Стіну разом леді Мелісандрою, а вдень навідувався в табір і забирав декого з бранців, щоб їх могла допитати червона жінка. «Відмова йому не сподобається». Ранок сьогодні буде не з приємних, боявся Джон.

Зі зброярні долинув брязкіт щитів і мечів: це озброювалися новобранці. Чути було голос Залізного Емета, який підганяв їх. Котер Пайк не зрадів, втративши такого вояка, однак юний розвідник мав хист до викладання військової науки. «Він сам любить повоювати і хлопцям прищепить цю любов». Принаймні Джон на це сподівався.

На одному гачку біля дверей висів Джонів плащ, на іншому — пояс із мечем. Підперезавшись і вдягнувши плаща, Джон вийшов у зброярню. Килимок, на якому зазвичай спав Привид, був порожній. За дверима стояло двоє вартових, вбраних у чорні плащі й залізні напівшоломи, зі списами в руках.

— М’лорду потрібен супровід? — запитав Гарс.

— Думаю, я й самотужки знайду Королівську вежу.

Джон терпіти не міг, коли за ним кругом тягалися вартові. Почувався качкою на чолі вервечки каченят.

Хлопці Залізного Емета вже на повну тренувалися у дворі, з дзвоном стикаючись мечами й гупаючи ними об щити. Джон на мить зупинився подивитися, як Кінь притискає до колодязя Гоп-Робіна. Кінь має все, щоб стати добрим вояком, вирішив Джон. Він дужий і ще нарощує силу, має гарну реакцію. А от Гоп-Робін — то зовсім інша справа. Мало того, що він клишоногий, так ще й боїться отримати удар. «З нього, мабуть, треба стюарда робити». Знагла сутичка закінчилася: Гоп-Робін лежав на землі.

— Добре б’єшся,— похвалив Джон Коня,— але під час атаки надто низько опускаєш щита. Або виправиш це, або колись це тебе погубить.

— Так, м’лорде. Наступного разу триматиму вище.

Кінь поставив Гоп-Робіна на ноги, й менший хлопець незграбно вклонився.

В дальньому кінці двору змагалося кількоро Станісових лицарів. «У одному кутку — люди короля, в іншому — люди королеви,— не міг не відзначити Джон,— але їх небагато. Надто для них тут холодно». Проминаючи їх, він почув гучний оклик:

— ХЛОПЧЕ! ТИ! ХЛОПЧЕ!

«Хлопче» — це ще не найгірше звертання з тих, що чув Джон Сноу, відколи його обрали лордом-командувачем. Він не звернув уваги на оклик.

— Сноу,— не вгавав голос.— Лорде-командувачу!

Цього разу Джон зупинився.

— Сер?

Лицар вивищувався над ним на шість дюймів.

— Якщо чоловік носить при боці валірійську крицю, мав би нею не тільки дупу чухати.

Джонові цей чоловік траплявся по всьому замку: як його послухати, то він — видатний лицар. Під час битви під Стіною сер Годрі Фаринг убив велета: наздогнав його верхи, коли той тікав, і загнав йому в спину списа, а тоді, злізши з коня, відрубав велетові його жалюгідно маленьку голову. Відтоді люди королеви дали йому прізвисько Годрі Велеторіз.

Джонові пригадався горластий спів Ігритти: «На світі я велет останній».

— Довгопазуром я користуюся за потреби, сер.

— От тільки наскільки вправно? — сер Годрі витягнув свого клинка.— Покажи нам. Обіцяю не кривдити тебе, хлопче.

«Як мило з вашого боку».

— Іншим разом, сер. Боюся, зараз у мене є інші справи.

— Боїшся. Я ж бачу,— сер Годрі вишкірився до своїх приятелів.— Він боїться,— повторив він для тугодумів.

— Перепрошую,— розвернувся Джон і пішов геть.

У блідому світанковому світлі Чорний замок видавався місцем похмурим і занедбаним. «Мої володіння,— журно подумав Джон Сноу,— не так фортеця, як руїна». Від Вежі лорда-командувача лишився хіба скелет, їдальня перетворилася на купу обгорілого дерева, а Гардинова вежа, здавалося, от-от перекинеться від пориву вітру... але так здавалося вже багато-багато років. За ними височіла Стіна: величезна, грізна, холодна, а на ній мурашилися будівничі, зводячи нові маршові сходи, щоб приєднати до вцілілої частини старих. Працювали вони від світанку до сутінків. Без сходів єдиний шлях на Стіну — це коловорот, але в разі ще одного нападу дикунів він не врятує.

Над Королівською вежею, на даху якої зовсім нещодавно бігав Джон Сноу з луком у руках, разом із Шовком і Глухеньким Диком Фолардом відбиваючи напад тенійців і вільного народу, виляскував, як батіг, великий золотий штандарт дому Баратеонів. На сходах тремтіло двоє вояків королеви, сховавши долоні під пахвами, а списи притуливши до дверей.

— Ткані рукавички тут не зігріють,— сказав до них Джон.— Завтра сходіть до Бовена Марша, й він видасть вам шкіряні рукавички, підбиті хутром.

— Сходимо, м’лорде, дякуємо,— озвався старший за віком гвардієць.

— Якщо наші кляті руки доти не відмерзнуть,— докинув молодший, видихаючи білу пару.— А я колись гадав, що в Дорнському Прикордонні холодно. Хіба я тоді знав!

«Не знав,— подумав Джон,— і я так само не знав».

Піднімаючись гвинтовими сходами, на півдорозі він зустрів Семвела Тарлі, який спускався донизу.

— Ти від короля? — запитав у нього Джон.

— Мейстер Еймон відіслав мене до нього з листом.

— Зрозуміло,— озвався Джон. Деякі лорди доручають своїм мейстрам читати листи й потім переказувати їм зміст, але Станіс завжди сам ламав печатку.— І як Станіс його сприйняв?

— Якщо судити з його обличчя, він був не надто втішений,— прошепотів Сем.— Мені не можна про це говорити.

— То не говори.

Цікаво, подумав Джон, котрий з батькових прапороносців відмовився присягнути королю Станісу цього разу. «Коли йому присягнула Картвердь, він одразу про це всім розповів».

— Ти вже подружився зі своїм довгим луком?

— Я знайшов добрий посібник зі стрільби,— нахмурився Сем.— От тільки не виходить, як по писаному. Лише водянки натираю.

— Тренуйся. Якщо темної ночі з’являться Чужі, нам на Стіні може знадобитися твій лук.

— Ой, сподіваюся, не знадобиться.

Під королівською світлицею теж стояли вартові.

— До його світлості не можна зі зброєю, мілорде,— сказав сержант.— Віддайте меча. І кинджали також.

Джон знав: протестувати марно. Отож він віддав зброю.

У світлиці було тепло. Біля вогню сиділа леді Мелісандра, на тлі блідої шкіри на шиї виблискував рубін. Якщо Ігритта була поцілована вогнем, то червона жриця сама була вогнем, і коси мала криваво-полум’яні. Станіс стояв за грубо обтесаним столом, за яким колись обідав Старий Ведмідь. На столі була розстелена велика карта Півночі, намальована на потертому шматку шкіри. Один край притискала лойова свічка, а другий — сталева латна рукавиця.

Король вбрався в пояркові бриджі та стьобаний камзол, та все одно видавався скутим і неповоротким, наче він у кірасі й кольчузі. Шкіру він мав бліду і грубу, а борідку таку коротку, наче намальовану. Від волосся на голові залишився тільки обідок понад скронями. В руці король тримав пергамент зі зламаною печаткою з темно-зеленого воску.

Джон опустився на одне коліно. Станіс, нахмурившись до нього, сердито потрусив пергаментом.

— Підведися. Скажи мені: хто така Ліанна Мормонт?

— Одна з доньок леді Мейдж, сір. Наймолодша. Названа на честь сестри мого лорда-батька.

— Щоб завоювати прихильність твого лорда-батька, не сумніваюся. Знаю я правила цієї гри. І скільки років цьому клятому дівчиську?

Джон на мить замислився.

— Десять. Або близько того, це не має значення. Можна мені дізнатися, чим вона образила вашу світлість?

Станіс прочитав з листа:

— «Ведмежий острів не визнає іншого короля, крім короля на Півночі, прізвище якого СТАРК». Десятирічна дівчинка, кажеш, а вона має нахабство гудити свого законного короля,— провадив Станіс. Його коротенька щетина темніла на щоках, мов тінь.— Але тримайте цю новину при собі, лорде Сноу. Картвердь зі мною, а більше людям знати непотрібно. Не дозволю, щоб ваші брати пліткували про те, як мене обплювало це дівчисько.

— Як накажете, сір.

Джон знав, що Мейдж Мормонт поїхала на південь разом з Робом. До війська Юного Вовка приєдналася і її старша донька. Навіть якщо вони обидві загинули, в леді Мейдж є й інші доньки, а в декого з них уже є і свої діти. Чи вони також поїхали з Робом? Леді Мейдж точно мусила залишити вдома когось зі старших дівчат за каштелянку. Джон не розумів, чому Станісу відписувала Ліанна, а ще не міг не замислитися, чи не була б відповідь зовсім іншою, якби лист був запечатаний деривовком, а не коронованим оленем, і підписаний Джоном Старком, лордом Вічнозимським. «Але запізно вже. Ти зробив свій вибір».

— Ми розіслали чотири десятки круків,— поскаржився король,— а у відповідь отримали або відмовчування, або відкритий опір. Обов’язок кожного вірнопідданого — присягнути своєму королю. Однак усі прапороносці твого батька, за винятком Карстарків, відвернулися від мене. Невже єдина чесна людина на Півночі — це Арнольф Карстарк?

Арнольф Карстарк — дядько покійного лорда Рикарда. Коли його племінник із синами поїхав на південь разом з Робом, він залишився за каштеляна, й саме він перший відгукнувся на вимогу короля Станіса присягнути йому на вірність, виславши з круком запевнення у своїй відданості. «Карстарки не мають вибору»,— міг би сказати Джон. Рикард Карстарк зрадив деривовка і пролив кров левів. Тепер олень — єдина надія Картверді.

— В такі бентежні часи, як тепер, навіть чесні люди не мають певності, в чому полягає їхній обов’язок. Ваша світлість не єдиний король у нашій державі, який вимагає присягнути йому на вірність.

Тут ворухнулася леді Мелісандра.

— Скажіть-но мені, Джоне Сноу... де були всі ті королі, коли дикуни штурмували Стіну?

— За тисячі льє звідси, глухі до наших потреб,— озвався Джон.— Я про це не забув, міледі. І не забуду. Однак батькові прапороносці мають захищати своїх жінок і дітей, а ще простолюд, який може загинути, якщо вони зроблять неправильний вибір. Його світлість вимагає від них забагато. Дайте їм час — і ви отримаєте від них відповідь.

— Отаку відповідь? — Станіс зім’яв у кулаці Ліанниного листа.

— Навіть на Півночі люди бояться гніву Тайвіна Ланістера. Та й з Болтонами ніхто не хоче ворогувати. В них на гербі невипадково опинився облуплений чоловік. Північ виступила за Роба, проливала з ним кров, помирала за нього. Напилася горя і смерті, а тепер приходите ви і вимагаєте служити вам. Як можна звинувачувати їх за неохоту? Пробачте, ваша світлосте, але багато хто бачить у вас просто ще одного приреченого самозванця.

— Якщо його світлість приречений, то і ваше королівство теж приречене,— сказала леді Мелісандра.— Пам’ятайте про це, лорде Сноу. Перед вами стоїть єдиний справжній король Вестеросу.

— Як скажете, міледі,— з незворушним, як маска, обличчям відгукнувся Джон.

— Ти на словах заощаджуєш так, наче то — золоті дракони,— пирхнув Станіс.— Цікаво, скільки золота вже наскладав?

— Золота? — («Це отаких драконів хоче збудити червона жінка? Золотих?») — Податки ми збираємо натурою, ваша світлосте. Варта багата на ріпу, але бідна на гроші.

— Саладора Саана ріпа не задовольнить. Мені потрібне золото чи срібло.

— Тоді вам у Білу Гавань. Це місто не зрівняється зі Старгородом чи Королівським Причалом, однак це жвавий порт. Лорд Мандерлі — найбагатший з батькових прапороносців.

— Лорд Надто-Тлустий-Щоб-Сідати-На-Коня.

У відповіді, яку лорд Вайман Мандерлі надіслав з Білої Гавані, йшлося переважно про його поважний вік і слабкість, та й усе. Станіс наказав і про це нікому не розповідати.

— Можливо, його милість захоче пошлюбити дикунку,— сказала Мелісандра.— Цей товстун одружений, лорде Сноу?

— Його дружина давно померла. У лорда Ваймана двоє дорослих синів, а від старшого сина — ще й онуки. І він справді надто тлустий, щоб сідати на коня,— щонайменше дванадцять пудів. Вал його не схоче.

— Бодай раз ви б спробували дати мені відповідь, яка мене потішить, лорде Сноу,— пробуркотів король.

— Я сподівався, вас потішить правда, сір. Ваші люди кличуть Вал королівною, але для вільного народу вона — просто сестра покійної жінки короля. Якщо ви примусите її взяти чоловіка, якого вона не хоче, вона, швидше за все, першої шлюбної ночі переріже йому горлянку. Та навіть якщо вона погодиться взяти когось за чоловіка, це ще не означає, що дикуни підуть за нею чи за вами. Єдина людина, здатна схилити їх на ваш бік, це Манс Рейдер.

— Це я й без вас знаю,— нерадісно мовив Станіс.— Я чимало годин провів за розмовами з цим чоловіком. Він дуже багато знає про нашого справжнього ворога, і він не дурний, цього не відняти. Та навіть якщо він зречеться свого королівського сану, все одно залишиться клятвопорушником. Даруйте життя одному дезертиру — і таким чином ви заохотити дезертирувати інших. Ні. Закон — залізо, а не кисіль. За всіма законами Сімох Королівств Манс Рейдер має поплатитися життям.

— На Стіні закон закінчується, ваша світлосте. А з Манса Рейдера може бути велика користь.

— І буде. Я його спалю, і тоді Північ побачить, як чиню я з перекинчиками і зрадниками. Знайдуться інші очільники для дикунів. І в мене лишається син Рейдера, не забувайте. Щойно помре батько, його виплодок стане королем-за-Стіною.

— Ваша світлість помиляється! — («Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу»,— казала колись Ігритта, але відтоді Джон багато чого дізнався).— З малюка такий самий королевич, як з Вал — королівна. Не можна стати королем-за-Стіною тільки тому, що ним був твій батько.

— От і добре,— мовив Станіс,— бо ще одного короля у Вестеросі я не потерплю. Ви підписали дарчу грамоту?

— Ні, ваша світлосте,— Джон стиснув і розтиснув обпечені пальці. «Починається».— Ви просите забагато.

— Прошу? Я просив тебе стати лордом Вічнозимським і хранителем Півночі. А ці замки я вимагаю.

— Ми відступили вам Ночефорт.

— Пацюки і порохи. Це скупердяйський дарунок, який нічого не коштує дарувальнику. Ваш власний підлеглий Ярвик каже, що на відновлення замку піде не менш як півроку.

— Решта фортів не кращі.

— Я знаю. Але це не має значення. Інших я не маю. Уздовж Стіни — дев’ятнадцять фортів, а людей у вас вистачає лише на три з них. А я збираюся виставити залогу по всіх фортах ще до кінця року.

— Я щодо цього не заперечую, сір, але ж, подейкують, ви збираєтеся роздати ці форти своїм лицарям і лордам, васалам вашої світлості, й вони там облаштують свої престоли.

— Королі мають виявляти щедрість до своїх прибічників. Чи лорд Едард нічого не навчив свого байстрюка? Чимало моїх лицарів покинули на півдні свої землі й міцні замки. Невже їхня лояльність не заслуговує на винагороду?

— Якщо ваша світлість хоче напевне втратити всіх прапороносців мого лорда-батька, немає кращого шляху, як роздати палаци північан лордам-південцям.

— Як можна втратити того, кого не маєш? Я сподівався дарувати Вічнозим одному північанину, якщо пригадуєш. Синові Едарда Старка. А він мою пропозицію мені в обличчя жбурнув.

Станіс Баратеон якщо вже вчепиться в якусь образу, то як мастиф у кістку: розгризе її на друзки.

— По праву Вічнозим має перейти моїй сестрі Сансі.

— Ти про леді Ланістер? Дуже хочеш усадовити Куця на батьків престол? Обіцяю вам, лорде Сноу, поки я живий, цього не буде.

Джон знав, що ліпше не наполягати.

— Сір, люди кажуть, ви збираєтеся дарувати землі й замки Тарараху й магнару тенійському.

— Хто це таке тобі сказав?

Ці розмови точилися по всьому Чорному замку.

— Якщо хочете знати, то я почув це від Жиллі.

— І хто така Жиллі?

— Годувальниця,— пояснила леді Мелісандра.— Ви, ваша світлосте, дарували їй свободу в межах замку.

— Тільки не свободу плітки поширювати. Хай працює цицькою, а не язиком. Від неї потрібне молоко, а не патякання.

— В Чорному замку зайвих ротів не треба,— погодився Джон.— Я відсилаю її геть, вона попливе вже наступним кораблем зі Східної варти.

Мелісандра торкнулася рубіна на шиї.

— Жиллі разом годує свого сина і Даллиного. Жорстоко розлучати маленького королевича з його молочним братом, мілорде.

«Обережно, поводься дуже обережно».

— У них нічого спільного, крім молока. Синок Жиллі більший і міцніший. Він буцається, щипає королевича, відштовхує. Його батьком був Крастер, чоловік жорстокий і захланний, це у нього в крові.

Король, здавалося, цілком заплутався.

— Я гадав, що годувальниця — це дочка того Крастера.

— І жінка, і дочка, ваша світлосте. Крастер усіх своїх дочок брав за жінок. І синок Жиллі — плід цього зв’язку.

— Власний батько зробив їй дитину? — вражено перепитав Станіс.— Тоді добре, що ми її спекаємося. Мені такого збочення тут не треба. Це не Королівський Причал.

— Я знайду іншу годувальницю. Якщо не буде серед дикунок, пошлю когось до гірських кланів. А доти хлопчик питиме козине молоко, з ласки вашої світлості.

— Шкода королевича... але це краще, ніж молоко якоїсь хвойди,— Станіс побарабанив пальцями по карті.— Хотів би повернутися до цих фортів...

— Ваша світлосте,— промовив Джон з крижаною чемністю,— я розмістив ваших вояків і годував їх за рахунок наших зимових запасів. Я видав їм одяг, щоб вони не замерзли.

Станіса це не зворушило.

— Так, ви розділили з нами солонину й кашу, жбурнули нам трохи чорного лахміття, щоб ми не позамерзали. Лахміття, яке дикуни поздирали б з ваших трупів, якби на північ не прийшов я.

Джон не зважав.

— Я забезпечив фуражем ваших коней, а коли ми відновимо сходи, то я позичу вам будівничих, щоб ремонтувати Ночефорт. Я навіть погодився оселити дикунів у Дарі, який був відданий Нічній варті у безстрокове володіння.

— Ти мені порожні землі й пустища пропонуєш, а замків, якими я маю винагородити своїх лордів і прапороносців, не даєш.

— Ці замки збудувала Нічна варта...

— І Нічна ж варта їх покинула.

— ...щоб обороняти Стіну,— уперто закінчив свою думку Джон,— а не щоб робити з них престоли лордів-південців. Каміння цих замків скріплене кров’ю і кістками моїх давно померлих братів. Я не можу віддати їх вам.

— Не можеш чи не хочеш? — жили на шиї короля напружені були так само, як і його слова.— Я тобі прізвище хотів дати.

— Я маю прізвище, ваша світлосте.

— Сноу, що означає «сніг». Зловісне прізвище,— Станіс торкнувся руків’я меча.— Ти ким узагалі себе уявив?

— Чатовим на мурах. Мечем у темряві.

— Не заговорюй мені зуби своєю обітницею,— Станіс витягнув меча, якого називав Світлоносцем.— Ось справжній меч у темряві...— (Світло побігло брижами леза — то червоне, то жовте, то руде, кидаючи на обличчя короля різкі яскраві відблиски).— Навіть зелений хлопчисько мав це бачити. Чи ти осліпнув?

— Ні, сір. Я згоден, що в ці замки потрібна залога...

— Малолітній командувач згоден. Яке щастя!

— ...з братів Нічної варти.

— У вас немає людей!

— То дайте мені людей, сір. Я забезпечу в кожен форт офіцерів — досвідчених командирів, які знають і саму Стіну, і територію за Стіною, які навчать, як вижити у прийдешній зимі. За все те, чим я забезпечив вас, дайте мені людей у гарнізони. Латників, арбалетників, новобранців. Я навіть заберу всіх ваших поранених і немічних.

Станіс недовірливо витріщився на нього, а тоді зареготав.

— А ти зухвалий, Сноу, цього не відняти, але ти геть збожеволів, якщо вважаєш, що мої вояки вберуться в чорне.

— Можуть вбиратися в будь-які кольори, хай тільки виконують команди моїх офіцерів так, як виконували б ваші.

Король лишився незворушний.

— У мене на службі лицарі й лорди, нащадки давніх шляхетних домів. І вони не можуть служити під орудою браконьєрів, селюків і вбивць.

«Чи байстрюків, сір?»

— У вас самого правиця — пачкар.

Колишній пачкар. За це я вкоротив йому пальці. Мені сказали, що ви, лорде Сноу, дев’ятсот дев’яносто восьмий командувач Нічної варти. Як думаєте, яке рішення щодо цих замків прийняв би дев’ятсот дев’яносто дев’ятий? Видовище вашої голови на кілку, мабуть, зробило б його зговірливішим,— король поклав свого ясного меча на карту вздовж Стіни, і криця замерехтіла, як сонячне світло на воді.— Лордом-командувачем ви стали тільки з мого дозволу. Не забувайте про це.

— Лордом-командувачем я став, бо мене брати обрали.

Бувало, прокидаючись уранці, Джон сам у це не вірив — здавалося, що це якась божевільна мара. «Це як нове вбрання вдягнути,— сказав йому якось Сем.— Спершу незвично, та як трохи поносиш, стає вже й зручно».

— Алісер Торн нарікає на ті вибори, і я б не сказав, що в нього зовсім немає приводу для невдоволення,— сказав Станіс. Карта лежала між ними, наче поле бою, просякла барвами палючого меча.— Підрахунок голосів проводив сліпець, а допомагав йому твій товстий приятель. І Слінт каже, що ти — перекинчик.

«А кому краще знати, як не Слінту?»

— Перекинчик сказав би вам те, що ви хочете почути, а потім зрадив. Ваша світлість знає, що обрали мене чесно. Батько завжди казав, що ви — людина справедлива.

«Суворий, але справедливий»,— ось як казав лорд Едард, але Джон вирішив не наводити всю фразу цілком.

— Ми не були з лордом Едардом друзями, але голову на плечах він мав. І він би віддав мені ці замки.

«Ніколи в житті».

— Не можу сказати, як саме вчинив би батько. Я дав обітницю, ваша світлосте. Стіна в моїх руках.

— Поки що. Побачимо, чи зможеш ти її втримати,— Станіс тицьнув у нього пальцем.— Забирай свої руїни, якщо вони тобі такі дорогі. Але обіцяю: якщо до кінця року бодай один форт лишатиметься без залоги, я їх відберу — з дозволу чи без. Втратиш бодай один — втратиш голову. А тепер геть.

Зі свого місця біля вогню підвелася леді Мелісандра.

— З вашого дозволу, сір, я проведу лорда Сноу в його покої.

— Навіщо? Він дорогу знає,— сказав Станіс, але махнув обом рукою на вихід.— Робіть як знаєте. Деване, їсти. Варених яєць і води з лимоном.

Після теплої королівської світлиці на гвинтових сходах холод пронизував до кісток.

— Піднімається вітер, м’леді,— попередив Мелісандру сержант, повертаючи Джонові зброю.— Вам би вдягнути теплішого плаща.

— Мене гріє віра,— озвалася червона жінка й рушила за Джоном на сходи.— Ви дедалі більше подобаєтеся його світлості.

— Воно й видно. Цього разу він тільки двічі пригрозив відрубати мені голову.

Мелісандра розсміялася.

— Вам слід боятися його мовчання, а не слів.

Вони спустилися у двір, і вітер підхопив Джонів плащ і з виляском накрив ним червону жрицю. Вона відкинула чорну вовну й узяла Джона під руку.

— Можливо, щодо дикунського короля ви й не помиляєтеся. Я молитиму Царя світла скерувати мене. Коли я зазираю в полум’я, то здатна бачити крізь землю і каміння, здатна відшукати правду в людській душі. Здатна розмовляти з давно померлими королями і ненародженими дітьми, здатна спостерігати, як проминають роки й пори аж до кінця днів.

— І полум’я ніколи не помиляється?

— Ніколи... от тільки ми, жерці, смертні й тому часом помиляємося, плутаючи те, що станеться, з тим, що може статися.

Джон відчував її жар навіть крізь вовну й дублену шкіру. Те, що вони двоє йшли під руку, привертало цікаві погляди. «Сьогодні в касарнях пліткуватимуть».

— Якщо ви й справді здатні прозирати майбутнє в своєму полум’ї, скажіть мені, де і коли очікувати нового нападу дикунів,— сказав Джон, вивільняючи руку.

— Р’глор посилає нам видіння на свій розсуд, але я пошукаю в полум’ї отого Тормунда,— мовила Мелісандра й вигнула червоні вуста в усмішці.— Я бачила у вогні і вас, Джоне Сноу.

— Це погроза, міледі? Мене ви теж плануєте спалити?

— Ви неправильно мене зрозуміли,— сказала вона, кинувши на нього допитливий погляд.— Боюся, вам зі мною ніяково, лорде Сноу.

Джон і не заперечував.

— Стіна — не місце для жінки.

— Помиляєтеся. Мені снилася ваша Стіна, Джоне Сноу. На великому знанні вона збудована, і великі чари закуті в її кригу. Ми зараз ходимо під однією з дверних завіс світу,— Мелісандра звела погляд на Стіну, видихаючи в повітря теплі вологі хмарки.— Мені тут місце не менше, ніж вам, і дуже скоро я вам можу вельми знадобитися. Не відмовляйтеся від моєї дружби, Джоне. Я бачила вас серед бурі, у складній ситуації, зусібіч оточеного ворогами. У вас стільки ворогів! Перелічити вам їхні імена?

— Я сам знаю їхні імена.

— Звідки така певність? — рубін на шиї Мелісандри червоно спалахнув.— Вам слід боятися не тих ворогів, які кленуть вас у лице, а тих, які вам усміхаються, а коли ви відвернетеся, гострять ножі. Тримайте свого вовка біля себе. Кригу я бачу й кинджали в темряві. Червону мерзлу кров і оголену крицю. І холод.

— На Стіні завжди холод.

— Думаєте?

— Я знаю це, міледі.

— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу,— прошепотіла вона.

Бран

«Ми вже на місці?»

Бран не вимовляв цих слів уголос, але частенько вони просилися на язик, поки він зі своїм обдертим товариством пробирався через старезні діброви й височенні сіро-зелені чатові дерева, похмурі сосни-солдати й голі брунатні каштани. «Ми вже близько?» — думав собі хлопчик, поки Годор видирався на кам’янистий схил або спускався в чергову темну ущелину, де під ногами рипіли замети брудного снігу. «Далеко ще?» — думав Бран, коли лось переходив напівзамерзлий струмок. «Довго ще? Холодно! Де цей триокий ворон?»

Гойдаючись у своєму кошику в Годора за спиною, хлопчик скулився, пригинаючи голову, коли здоровань-конюший проходив попід дубовою гілкою. Знову посипав сніг, вогкий і лапатий. У Годора одне око замерзло й не розплющувалося, густа каштанова сплутана борода вкрилася памороззю, з пишних вусів звисали бурульки. Однією рукою Годор досі стискав іржавий залізний меч, якого забрав у крипті під Вічнозимом, і час до часу рубав ним чергову гілку, здіймаючи вихор сніжинок.

— Год-д-дор,— бурмотів він, цокотячи зубами.

Цей звук був на диво заспокійливий. Дорогою з Вічнозиму на Стіну Бран з товариством збавляв милі за розмовами й оповідками, але тут усе було по-іншому. Навіть Годор це відчував. Тепер його «годор» зринав рідше, ніж на південь від Стіни. Такої непорушності, як у цих лісах, Бран у житті не бачив. Перш ніж почалися сніги, північний вітер підхоплював із землі й затягував у свій вир хмари опалого брунатного листя, й воно шурхотіло, наче таргани в буфеті, однак нині вже все листя опинилося під білим укривалом. Подеколи над головою пролітав крук, ляскаючи в холодному повітрі великими чорними крилами. А в цілому в світі панувала тиша.

Попереду продирався поміж снігових кучугур лось, похиливши голову, і його велетенські роги обсипані були памороззю. На його широкій спині сидів розвідник, похмурий і мовчазний. Холоднорукий — ось як його назвав товстун Сем, бо хоч з обличчя розвідник був блідий, долоні мав чорні й тверді як залізо, і холодні теж як залізо. Решта його тіла ховалася під вовняним плащем, дубленою шкірянкою і кольчугою, голову затіняв каптур плаща, а нижню половину обличчя затуляв чорний вовняний шалик.

За спиною у розвідника сиділа Міра Рід, пригортаючи свого брата, щоб захистити від вітру й холоду і зігріти теплом власного тіла. У Джоджена під носом намерзли шмарклі, й час до часу хлопець починав шалено труситися. «Який він маленький,— думав Бран, дивлячись, як погойдується Джоджен.— Він тепер видається меншим за мене, а це ж я — каліка».

Замикав маленьку валку Літо, і його віддих замерзав у лісовому повітрі. Деривовк досі накульгував на задню ногу, в яку йому в Короні Королеви влучила стріла. Щоразу, вдягаючи шкуру великого вовка, Бран відчував біль від цієї старої рани. Останнім часом Бран у Літовому тілі проводив більше часу, ніж у власному: попри густе хутро, вовк також потерпав через кусючий холод, однак він і бачив далі, і чув краще, і нюх мав гостріший, ніж хлопчик у кошику, сповитий як немовля.

А коли Бранові набридало бути вовком, він вселявся в Годора. Лагідний велет, відчувши його, схлипував і метляв головою, проте вже не так божевільно, як у Короні Королеви. «Він упізнає мене,— любив повторювати про себе хлопчик.— Він уже до мене звик». І все одно Бранові ніколи не було затишно в Годоровій шкурі. Здоровань-конюший не розумів, що відбувається, і на язиці у Брана з’являвся присмак страху. В Літовому тілі було краще. «Я — це він, а він — це я. Він відчуває те саме, що і я».

Іноді Бран, чуючи, що вовк обнюхує лосині сліди, міркував, чи зміг би той завалити великого звіра. У Вічнозимі Літо звик до вовків, але це лось, а лось — це здобич. Деривовк відчував потік теплої крові під кошлатою шкурою лося. Від лосиного запаху з його пащеки починала текти слина, й у Брана самого на думку про жирне темне м’ясо рот наповнювався слиною.

На дубі неподалік закрякав крук, а тоді до Брана долинув шелест крил: ще один великий чорний птах злетів на землю зовсім поруч. Удень біля них трималося тільки з півдюжини круків — перелітали з гілки на гілку чи їхали на рогах лося. Решта зграї летіла вперед або ж затримувалася позаду. Та коли сідало сонце, вони поверталися, спускаючись із неба на чорних як ніч крилах, і тоді на кілька ярдів навкруги все гілля на всіх деревах було всіяне ними. Дехто з круків підлітав до розвідника й щось йому буркотів, і Бранові здавалося, що розвідник розуміє їхнє каркання і кавкання. «Це його очі й вуха. Вони все вивідують, а потім нашіптують йому, які попереду й позаду є небезпеки».

Як-от зараз. Зненацька лось зупинився, й розвідник легко зістрибнув з його спини та приземлився в сніг, загрузнувши до колін. Літо, наїжачивши шерсть, загарчав на нього. Деривовкові не подобався запах Холоднорукого. «Мертвечина, всохла кров, легкий дух гнилизни. І холод. Холод понад усе».

— Що таке? — поцікавилася Міра.

— Позаду,— оголосив Холоднорукий голосом, приглушеним чорним вовняним шаликом, що затуляв носа й рота.

— Вовки? — запитав Бран. Вони вже кілька днів знали, що їх переслідують. Щоночі чулося жалібне виття зграї, щоночі, здавалося, вовки потрошку наближаються. «Мисливці, ще й голодні. Вони нюхом чують, які ми слабкі». Часто Бран прокидався, весь тремтячи, за кілька годин до світання, дослухаючись, як вовки перегукуються вдалині, й чекаючи, доки зійде сонце. «Якщо це вовки, то в лісі десь має бути здобич»,— раніше думав Бран, поки не збагнув, що це вони самі — здобич.

Розвідник похитав головою.

— Люди. Вовки поки що тримаються оддалік. А от люди не такі скромні.

Міра Рід скинула каптура. Мокрий сніг, який назбирався на ньому, глухо впав на землю.

— Скільки людей? Хто вони?

— Вороги. Я з ними розберуся.

— Я піду з вами.

— Зостанься. Хлопець не повинен лишатися без захисту. Попереду скуте кригою озеро. Коли вийдете до нього, повертайте на північ і тримайтеся берега. Дійдете до рибальського селища. Сховаєтеся там, поки я вас не наздожену.

Бранові здалося, що Міра почне сперечатися, однак її брат мовив:

— Роби, як він каже. Він знає ці краї.

Очі в Джоджена були темно-зелені, як мох, але важкі від утоми, якої Бран у них ніколи раніше не помічав. «Малий дідусь». На південь від Стіни краножанин здавався мудрим над свої літа, але тут почувався розгубленим і наляканим, як і всі решта. Та все одно Міра завжди його слухалася.

Послухалася й зараз. Холоднорукий ковзнув поміж дерев — туди, звідки вони прийшли, і за ним полетіло четверо круків. Червонощока від холоду Міра провела його поглядом, і з ніздрів у неї вихоплювалася пара. Знову натягнувши каптур, вона легенько підштовхнула лося, й подорож продовжилася. Однак не встигли вони здолати і двадцять ярдів, як дівчина озирнулася й мовила.

— Він каже — «люди». Які люди? Дикуни? Чому він не сказав?

— Він сказав, що піде й розбереться з ними,— озвався Бран.

Сказав, ага. А ще він казав, що відведе нас до триокого ворона. Але річка, яку ми перетнули сьогодні вранці, та сама, що ми перетинали чотири дні тому, присягаюся. Ми ходимо по колу.

— Річки петляють,— невпевнено зронив Бран,— а якщо десь трапляється озеро чи гора, доводиться обходити.

— Щось забагато цих обходів,— не вгавала Міра,— і забагато таємниць. Мені це не подобається. Мені не подобається він. Я йому не довіряю. Досить самих тільки його рук! А він же й обличчя ховає, і не називає свого імені. Хто він? Що він? Хто завгодно може вдягнути чорного плаща. Хто завгодно і що завгодно. Він не їсть, не п’є, і холоду, здається, теж не відчуває.

«Це правда». Бран боявся говорити про це, але він це також зауважив. Коли вони зупинялися на ніч, Бран з Годором і Ріди тулилися разом, щоб зігрітися, а розвідник тримався осторонь. Іноді Холоднорукий заплющував очі, але Бран сумнівався, що він спить. І було ще дещо...

— Шалик,— Бран неспокійно роззирнувся, але навколо наче не було круків. Коли пішов розвідник, полетіли й великі чорні птахи. Ніхто не підслуховував. Та все одно Бран стишив голос.— Шалик у нього на роті ніколи не вкривається памороззю, як Годорова борода. Навіть коли він розмовляє.

Міра кинула на нього гострий погляд.

— Твоя правда. Ми ніколи не бачили в нього пари від дихання, ні?

— Ні.

Біла хмарка звіщала про кожен Годорів «годор». Коли розмовляли Джоджен або його сестра, це теж було видно. Навіть лось, видихаючи, лишав у повітрі теплий туман.

— А якщо він не дихає...

Бранові пригадалися казки, які йому, маленькому, розповідала стара Нан. «Живуть за Стіною чудовиська — велети й химери, скрадливі тіні й ходячі мерці,— казала вона, підгортаючи йому колючий вовняний коц,— але перейти вони не зможуть, поки міцно стоїть Стіна й лишаються вірними вояки Нічної варти. Тому засинай, мій маленький Брандоне, мій хлопчику, і нехай тобі сняться солодкі сни. Тут чудовиськ немає». Розвідник носить чорне вбрання Нічної варти, та що як він узагалі не людина? Що як він якесь чудовисько, яке веде їх до інших монстрів, де їх просто зжеруть?

— Розвідник урятував від блідавців Сема з дівчиною,— невпевнено промовив Бран,— і він веде мене до триокого ворона.

— А чому цей триокий ворон сам не з’явиться до нас? Чому він не зустрінеться з нами на Стіні? Ворони мають крила. Мій брат день у день слабшає. Скільки ще ми зможемо йти?

— Поки не дійдемо,— кашлянув Джоджен.

Незабаром дійшли до обіцяного озера й повернули на північ, як велів розвідник. Це було нескладно.

Вода в озері замерзла, а сніг, який падав стільки днів поспіль, що Бран уже й лік утратив, перетворив озеро на неосяжну білу пустелю. В тих місцях, де озеро лежало гладеньке, а земля під ногами була горбкувата, обирати дорогу було легко, але траплялися місця, де вітер намів снігові кучугури, тож важко було розрізнити, де закінчується берег і починається власне озеро. І навіть дерева не могли правити за надійний дороговказ, як сподівалися діти, бо в озері траплялися лісисті острівці, а на березі — чималі ділянки без єдиного дерева.

Лось повертав, куди схоче, не слухаючись Міри та Джоджена, які їхали в нього на спині. Переважно він тримався попід деревами, та якщо берег занадто вигинався на захід, лось, хрускаючи кригою під копитами, скорочував дорогу, зрізаючи просто через замерзле озеро та продираючись через снігові замети, вищі за Брана. На озері вітер дужчав — холодний північний вітер, який, завиваючи, пронизував усі шари вовни та шкіри і змушуючи мандрівників тремтіти. Коли ж він віяв ув обличчя, засипаючи очі снігом, діти почувалися мов сліпі.

Години минали в мовчанні. Попереду між дерев почали скрадатися тіні — довгі пальці сутінків. Бран уже почав їх боятися. Кожен наступний день здавався коротшим за попередній, і якщо засвітла було просто холодно, то ночі здавалися крижаними.

Міра знову пригальмувала.

— Ми б уже мали дійти до селища,— мовила вона голосом приглушеним і дивним.

— А не могли ми його проґавити? — запитав Бран.

— Сподіваюся, ні. До ночі нам слід знайти якийсь прихисток.

Вона мала рацію: у Джоджена вже посиніли губи, а в самої Міри щоки були бурякові. У Брана все обличчя заніміло. Годорова борода перетворилася на лід. Сніг у нього на ногах поналипав мало не до колін, і Бран кілька разів відчував, як здоровань заточується. А нема людини дужчої за Годора, нема. Та якщо вже і його могутня сила тане...

— Літо відшукає селище,— зненацька промовив Бран, видихаючи разом зі словами хмарки пари в повітря. Він не чекав Міриної відповіді, а натомість, заплющивши очі, вилетів зі свого скаліченого тіла.

Щойно він прослизнув у шкуру Літа, мертвий ліс зненацька ожив. Там, де досі стояла тиша, раптом почулися звуки: серед дерев літав вітер, дихав Годор, а лось гріб землю в пошуках корму. Ніздрі наповнилися знайомими запахами: мокрого листя й зів’ялої трави, білячого трупика, що розкладався в кущах; почувся квасний сморід людського поту й мускусний пах лося. «Харч. М’ясо». Лось відчув його цікавість. Сторожко обернув голову до деривовка й опустив свої велетенські роги.

«Це не здобич,— прошепотів хлопчик до звіра, з яким ділив шкуру.— Облиш його. Біжи».

Літо побіг. Помчав через озеро, лапами здіймаючи по собі хмари снігу. Дерева стояли пліч-о-пліч, наче вояки в бойовій шерезі, всі в білих плащах. Деривовк мчав через каміння й коріння, через старі снігові замети, й під його вагою тріщала снігова шкуринка. Лапи намокли і змерзли. Наступний пагорб увесь поріс соснами, й повітря напоював гострий аромат глиці. Досягнувши вершини, деривовк розвернувся по колу, принюхуючись, а відтак, задерши голову, завив.

У повітрі стояли запахи. Людські запахи.

«Зола,— подумав Бран,— запах давній і слабкий, але це точно зола». Запах горілого дерева, сажі, вугілля. Згаслого багаття.

Вовк обтрусив морду від снігу. Вітер був поривчастий, заважав простежити, звідки лине запах. Вовк обертався то туди, то сюди, принюхуючись. Навколо виднілися снігові кучугури й одягнуті в біле дерева. Вовк вистромив язика між зубами, пробуючи студене повітря на смак; сніжинки танули на язику, а від дихання в повітрі стояв туман. Щойно вовк рушив на запах, Годор одразу подибав за ним. Лось вагався довше, тож Бран неохоче повернувся у власне тіло й мовив:

— Отуди. За Літом. Я занюхав село.

Коли між хмар прозирнув кінчик місячного серпика, подорожні нарешті добрели до селища на березі озера. Мало не пройшли його наскрізь без зупинки. Звідси, з криги, селище майже нічим не відрізнялося від інших краєвидів на узбережжі. Поховані під сніговими заметами, круглі муровані хати нагадували валуни, пагорби й колоди: отак само Джоджен напередодні переплутав повалені дерева з будівлею, поки, розкопавши сніг, не натрапив на поламане гілля та гнилі стовбури.

Селище було порожнє, покинуте своїми колишніми мешканцями-дикунами, як і всі решта сіл на шляху. Деякі навіть стояли спалені, так наче мешканці хотіли мати певність, що ніколи вже не приповзуть назад, однак це селище врятувалося від смолоскипів. Попід снігом відшукалася дюжина халупок і одна світлиця з дерновою покрівлею і товстими стінами з грубо обтесаних колод.

— Бодай від вітру захистимося,— мовив Бран.

— Го-дор,— підтвердив Годор.

Міра сковзнула з лося на землю. Вони з братом допомогли Бранові вилізти з кошика.

— Може, дикуни трохи харчів залишили,— сказала вона.

Але надії виявилися марними. У світлиці був тільки попіл старого багаття, земляна долівка й холод, який пронизував до кісток. Та принаймні тепер вони мали дах над головою і дерев’яні стіни, які захистять од вітру. Неподалік протікав струмок, який покрився вже тонким льодом. Лосю, щоб напитися, довелося пробивати лід копитом. Коли Бран, Джоджен і Годор розмістилися, Міра принесла їм посмоктати кілька бурульок. Тала вода була така холоднюча, що Бран аж здригнувся.

Літо не схотів заходити в світлицю. Бран відчував голод великого вовка — тінь його власного голоду.

— Іди полюй,— мовив Бран до Літа,— а лося облиш.

У душі йому теж хотілося побігти полювати. Може, згодом він так і вчинить.

На вечерю була жменька перетертих жолудів, з яких намішали кашку — таку гірку, що Бран ледве її не виблював. Джоджен Рід навіть і не пробував їсти її. Молодший і тендітніший за сестру, він марнів день у день.

— Джоджене, ти мусиш поїсти,— напучувала його Міра.

— Пізніше. Хочу просто відпочити,— Джоджен слабко всміхнувся.— Сьогодні не день моєї смерті, сестро. Запевняю тебе.

— Ти мало з лося не впав.

— Але ж не впав. Я просто змерз і зголоднів, оце й усе.

— Тоді поїж.

— Товчених жолудів? У мене живіт болить, а від них тільки гірше буде. Облиш мене, сестро. Мені вже сниться смажена курочка.

— Снами ситий не будеш. Навіть зеленими снами.

— А що ще мені лишається?

«Що ще нам усім лишається?» Харчі, які вони запасли з собою, закінчилися десять днів тому. Відтоді голод переслідував дітей день і ніч. Навіть Літо в цих лісах не міг відшукати здобичі. Харчувалися товченими жолудями й сирою рибою. У лісах було повно крижаних струмків і холодних чорних озер, а Міра ловила рибу своїм тризубим остенем незгірше за рибалок, які ловлять на вудку. Бувало, заки вона поверталася з уловом, який звивався на зубцях остеня, губи в неї були вже сині від холоду. Однак уже три дні Мірі нічого не вдавалося спіймати. У Брана в животі було так порожньо, що здавалося — насправді минуло вже три роки.

Коли, давлячись, доїли мізерну вечерю, Міра привалилася до стіни, нагострюючи точилом свій кинджал. Годор розгойдувався навприсядки біля дверей, бурмочучи: «Годор, годор, годор».

Бран заплющив очі. Було надто холодно, щоб розмовляти, а розпалити багаття діти не наважувалися. Їх попереджав Холоднорукий. «Ці ліси не такі безлюдні, як вам здається,— казав він.— І неможливо передбачити, кого з темряви може прикликати вогонь». На саму згадку про це Бран затремтів, хоча поруч з ним був теплий Годор.

Сон не приходив — і не міг прийти. Був тільки вітер, кусючий холод, місячне сяйво на снігу — і вогонь. Бран знову був у Літовому тілі, за багато льє звідси, і ніч відгонила кров’ю. Запах був сильний. «Неподалік убита здобич». М’ясо й досі, певно, тепле. Між зубів побігла слина, а в нутрі прокинувся голод. «Не лось. Не олень. Не воно».

Деривовк рушив до м’яса, худою сірою тінню ковзаючи від дерева до дерева, перетинаючи калюжі місячного світла й долаючи снігові кучугури. Навколо нього бився вітер, змінюючи напрямок. Вовк загубив запах, знову знайшов, знову загубив. Коли знову почав його шукати, вуха нашорошилися на далекий звук.

«Вовк»,— одразу здогадався Літо і, тепер уже сторожко, попрямував на звук. Скоро повернувся й дух крові, але до нього тепер домішувалися й інші запахи: сечі й мертвих шкур, пташиного посліду, пір’я — і вовка, вовка, вовка. «Зграя». Доведеться поборотися за м’ясо.

Вовки також занюхали його. Коли він вийшов з темряви дерев на закривавлену прогалину, вони спостерігали за ним. Самиця обгризала шкіряний чобіт, у якому ще лишалося півноги, але з наближенням Літа випустила його. Вожак зграї, старий самець із сивою мордою, сліпий на одне око, вийшов назустріч, загарчав і вищирив зуби. Позаду нього молодий самець теж вискалив ікла.

Світло-жовті деривовчі очі вбирали навколишню картину. В одному з кущів серед гілля заплутався клубок нутрощів. З розпоротого живота здіймалася пара, насичена ароматами крові та м’яса. В рогатий місяць невидющо втупилася голова: щоки подерті й обгризені до кривавих кісток, очниці порожні, шия закінчується рваним обрубком. Калюжа мерзлої крові виблискує чорно-червоним.

«Люди». Їхній сморід переповнив світ. За життя їх було стільки, скільки пальців на людській лапі, але зараз їх не лишилося зовсім. «Мертві. Кінчені. М’ясо». Колись вони були в плащах з каптурами, та вовки, жадаючи дістатися плоті, подерли одяг на клапті. Ті, в кого ще лишалося щось від обличчя, були з обмерзлими бородами, брудними від закрижанілих шмарклів. Ці рештки уже почав замітати сніг, неймовірно білий на тлі подертих плащів і бриджів, які були чорні. «Чорні!»

За багато льє звідти неспокійно ворухнувся хлопчик.

«Чорний одяг. Нічна варта. Вони були з Нічної варти».

Деривовку було те байдуже. Це просто м’ясо. А він голодний.

Очі трьох вовків жовто світилися. Літо помотав головою, роздувши ніздрі, тоді вищирив ікла. Молодший самець позадкував. Деривовк занюхав його страх. «Послідок»,— здогадався він. Але одноокий вовк відповів ричанням і заступив йому дорогу. «Вожак. І він не боїться мене, хоча я вдвічі за нього більший».

Їхні очі зустрілися.

«Варг!»

І тоді двоє кинулися вперед, вовк і деривовк, і не було вже часу думати. Вовк перетворився на самі зуби й кігті, і полетів сніг з-під тіл, які крутилися, звивалися та рвали одне одного, а навколо гарчали та клацали зубами двоє інших вовків. Зуби деривовка зімкнулися на скуйовдженому хутрі, гладенькому від паморозі, стиснули тонку як патик кінцівку, але одноокий вовк дряпнув його в живіт і вивільнився, перекотився та знову кинувся на нього. Жовті ікла клацнули, зімкнулися у нього на шиї, але деривовк струсив свого старого сірого брата, наче щура, а тоді стрибнув на нього, повалив. Перекочуючись, кусаючись, буцаючись, вони боролися, поки з них не полетіло клоччя, а сніг навколо не заплямувала свіжа кров. Але зрештою одноокий вовк перекинувся горічерева. Деривовк ще двічі клацнув на нього зубами, понюхав під хвостом, задер над ним ногу.

Кілька разів клацнув зубами, застережно загарчав — і самиця з послідком також підкорилися. Зграя перейшла до деривовка.

І здобич також. Він походив поміж людей, обнюхуючи їх, поки не зупинився біля найбільшого, в якого вже не лишилося обличчя, однак він досі стискав у кулаці чорне залізо. Другого кулака бракувало: рука обривалася на зап’ястку, й кикоть був загорнутий у шкіру. З рани на шиї густо й повільно витікала кров. Деривовк похлебтав її, облизав безоку руїну на місці обличчя, тоді занурив писок у шию і рвонув її, швидко заковтуючи шмат солодкого м’яса. Ніколи ще м’ясо не здавалося йому таким смачним.

Покінчивши з першим тілом, деривовк перемістився до наступного, де також пооб’їдав найсмачніше. З дерев за ним спостерігали круки, сидячи на гілках, темноокі й мовчазні, в снігових вихорах. Решта вовків вдовольнилася об’їдками: старий самець поїв перший, за ним — самиця, а далі й послідок. Тепер вони всі троє належали деривовку. Тепер це його зграя.

«Ні,— прошепотів хлопчик,— у нас інакша зграя. Леді мертва, Сіровій, напевно, також, але десь іще досі бігають Кошлай, Наймірія і Привид. Пам’ятаєш Привида?»

Снігопад і вовчий бенкет почали танути. В обличчя війнуло теплом — заспокійливим, як мамині цілунки. «Вогонь,— подумав Бран,— дим». Ніс сіпнувся на запах смаженини. Й тоді ліс зник, а Бран знов опинився в світлиці, в своєму скаліченому тілі: лежав, утупившись у полум’я. Міра Рід перевертала над вогнем шматок червоного сирого м’яса, і воно припікалося та плювалося соком.

— Саме вчасно,— сказала вона. Бран протер очі й підсунувся задки до стіни, щоб сісти.— Ти мало вечерю не проспав. Розвідник натрапив на свиню.

За спиною у Міри уже радісно вп’явся зубами в шмат гарячого підсмаженого м’яса Годор, й по бороді в нього бігли кров і сало. З-поміж пальців піднімалися цівки диму. «Годор,— бурмотів здоровань між укусами,— годор, годор». Поруч з ним на земляній долівці лежав меч. Джоджен Рід кусав від свого шматка малесенькі порції, дюжину разів пережовуючи їх, перш ніж ковтнути.

«Розвідник зарізав свиню». Холоднорукий стояв біля дверей, на руці в нього сидів крук, і обидва вони дивилися на вогонь. У двох парах чорних очей відбивалося полум’я. «Він не їсть,— пригадалося Бранові,— й боїться вогню».

— Ви ж сказали, що не можна палити багаття,— нагадав він розвідникові.

— Стіни приховають полум’я, та й світанок недалеко. Скоро ми вже будемо в дорозі.

— А що сталося людьми? З ворогами, які йшли за нами?

— Вони вас не потурбують.

— Хто вони? Дикуни?

Міра перевернула м’ясо, щоб підсмажити з другого боку. Годор жував і ковтав, щасливо бурмочучи собі під ніс. Тільки Джоджен, здавалося, помітив, що відбувається, коли Холоднорукий обернувся й поглянув на Брана.

— Це були вороги.

«Вояки Нічної варти».

— Ви їх убили. Ви разом з круками. Обличчя в них були пошматовані, а очі видзьобані...— (Холоднорукий не заперечував).— Це ж були ваші побратими. Я бачив. Вовки пороздирали їхній одяг, але все одно видно було, що плащі в них чорні. Як ваші долоні...— (Холоднорукий не відповів).— Хто ви? Чому у вас чорні долоні?

Розвідник втупився у свої долоні, наче вперше їх побачив.

— Коли серце припиняє битися, кров стікає в кінцівки, гусне й застигає,— зарипів у горлі його голос, тонкий і виснажений, як він сам.— Долоні та ступні набрякають і чорніють, як кров’янка. Решта ж тіла біліє, як молоко.

Міра Рід підвелася, стискаючи в руці остень, на зубцях якого й досі нахромлений був шмат м’яса.

— Покажіть нам своє обличчя.

Розвідник і не думав виконувати її бажання.

— Він неживий,— сказав Бран, відчуваючи в горлі присмак жовчі.— Міро, це мертвяк. Стара Нан казала, що чудовиська не можуть проникнути до нас, поки міцно стоїть Стіна й лишаються вірними вояки Нічної варти. А він вийшов зустріти нас до Стіни, а на той бій перейти не міг. Натомість послав до нас Сема з тою дикункою.

Мірина долоня, зігріта рукавичкою, стиснула держак остеня.

— Хто вас послав? Хто цей триокий ворон?

— Друг. Сновидець, відьмак — кличте як заманеться. Останній зеленвидець.

Двері світлиці з гуркотом розчахнулися. Надворі завивав нічний вітер, суворий і сліпий. Усі дерева пообсідали верескливі круки. Холоднорукий не ворухнувся.

— Чудовисько,— сказав Бран.

Розвідник поглянув на Брана так, наче, крім них двох, нікого не існувало.

— Твоє чудовисько, Брандоне Старк.

— Твоє,— луною озвався крук у нього на плечі. За дверима круки на дереві підхопили крик, поки нічний ліс не заспівав пісню воронячої зграї: «Твоє, твоє, твоє».

— Джоджене, тобі таке снилося? — запитала Міра у свого брата.— Хто він? Що він? Що нам тепер робити?

— Ми підемо з розвідником,— сказав Джоджен.— Ми зайшли задалеко, щоб відступитися, Міро. Живими нам на Стіну вже не повернутися. Або ми підемо з Брановим чудовиськом, або загинемо.

Тиріон

З Пентоса виїхали через Східну браму, хоча сходу сонця Тиріон Ланістер так і не побачив.

— Так наче ви й не приїздили в Пентос, мій маленький друже,— промовив магістр Іліріо, засуваючи фіолетові оксамитові фіранки на паланкіні.— Ніхто не має бачити, що ви їдете з міста, так само як ніхто не бачив, що ви в нього приїздили.

— Ніхто, крім матросів, які запхали мене в діжку, і юнги, який прибирав з мною, і дівчини, яку ви підіслали до мене в ліжко, і тої підступної веснянкуватої пралі. А, і ще ваших вартових. Вони точно знають, що ви в паланкіні не сам,— хіба що ви вкоротили їм мізки разом з яйцями.

Паланкін на важких шкіряних ременях несло четверо велетенських возовиків. Поряд з кіньми йшло четверо євнухів, по двоє з кожного боку, а решта євнухів трималася позаду, охороняючи поклажу.

— Незаплямовані не пліткують,— запевнив Тиріона Іліріо.— А галера, яка вас привезла, вже на шляху в Ашай. Повернеться роки за два, і то якщо море не розіграється. Що ж до моєї челяді, то вони всі мене дуже люблять. І не зрадять.

«Потішся з цієї думки, мій товстенький друже. Одного дня ми ці слова вирізьбимо на твоїй крипті».

— Нам би слід було зараз плисти на борту цієї галери. Найкоротший шлях у Волантис — морем.

— Море небезпечне,— озвався Іліріо.— Осінь — пора штормів, та й на Східцях засіли пірати і нападають на чесних людей. Не можна моєму маленькому другові потрапляти в такі руки.

— На Ройні теж чимало піратів.

— Річкових піратів,— позіхнув сироторгівець, зворотом долоні затуливши рота.— Капітанів-тарганів, які на крихти кидаються.

— А ще я чув плітки про закам’янілих.

— А ці вже реальні, бідолахи. Але навіщо нам розмовляти про таке? Надто день сьогодні чарівний для таких розмов. Скоро ми вже побачимо Ройн, і там ви позбудетеся Іліріо з його великим черевом. А доти ліпше нам пити і дрімати. У нас із собою солодке вино й чудові гострі закуски. То навіщо застановлятися на слабостях і смерті?

«І справді — навіщо?» Тиріонові знову причувся дзвін арбалета, й він замислився. Паланкін погойдувався з боку в бік, і цей заспокійливий рух заколисував, як дитину в матері на руках. «Хоча звідки мені знати, як воно». Під сідницями пружинили набиті гусячим пухом подушки. Фіолетові оксамитові стіни вигиналися, переходячи в стелю, і в паланкіні було тепло і приємно, попри осінній холод на вулиці.

Позаду тягнулася валка мулів, везучи скрині, барила й діжки, а ще великі кошики смаколиків, щоб не зголоднів самовладець сиру. Зранку поснідали пряними ковбасками, а запили їх темним димоягідним брунатним. На обід був холодець з вугра й дорнське червоне. На вечір — покраяна шинка, варені яйця й смажені жайворонки з начинкою з часнику й цибулі, а для кращого травлення — світлий ель і мирські вогневина. Однак паланкін був не лише зручний, а й повільний, тож дуже скоро в карлика вже все свербіло від нетерплячки.

— За скільки днів ми доїдемо до ріки? — увечері запитав він в Іліріо.— З такою швидкістю дракони вашої королеви виростуть більшими за Ейгонову трійцю, заки я нарешті їх побачу.

— Було б непогано. Великого дракона бояться більше, ніж маленького. Та хай як би мені хотілося привітати королеву Данерис у Волантисі,— стенув плечима магістр,— у цьому я мушу покластися на вас із Грифом. А я їй найкраще прислужуся в Пентосі, готуючи все для її повернення. Та поки я ще з вами... ну, старий товстун має право на зручності, правда? Випиймо по келиху вина.

— Скажіть-но,— спитав Тиріон, попиваючи вино,— якої фіги магістрові Пентоса перейматися тим, хто носить корону у Вестеросі? Яка в цій авантюрі користь для вас, мілорде?

Товстун обтер з вуст сало.

— Я вже старий, я втомився від цього світу з його підступами. Невже аж так дивно, що мені перед смертю хочеться зробити щось добре — допомогти милій дівчині повернути те, що належить їй по праву?

«Ти ще спробуй продати мені чарівні лати й палац у Валірії».

— Якщо Данерис — просто мила дівчина, Залізний трон пошматує її на милі кавалочки.

— Боюся, ні, мій маленький друже. В її жилах тече кров Ейгона Дракона.

«А також кров Ейгона Негідника, Мейгора Лютого і Бейлора Божевільного».

— Розкажіть мені про неї побільше.

Товстун почав замріяно:

— До мене Данерис приїхала ще зовсім дитиною, але вже тоді була гарніша навіть за мою другу жінку — така вродлива, що я аж зажадав її. Але вона поводилася так боязко й замкнено, що я розумів: ніякої радості в ліжку з нею не отримаю. Натомість я покликав грілку й бурхливо грав її, поки не минулося моє божевілля. Якщо по правді, не думав я, що Данерис довго протримається серед комонників.

— Але це вас не зупинило, й ви продали її халові Дрого...

— Дотраки не купують і не продають. Тому краще сказати, що її брат Вісерис дарував її Дрого, щоб завоювати дружбу хала. Марнославний він був парубок і захланний. Вісерис жадав батькового престолу, але також жадав він і Данерис, тож не дуже хотів її віддавати. У ніч напередодні весілля королівни він спробував прокрастися до неї в ліжко, наполягаючи, що як не може отримати її руку, отримає бодай її цноту. Якби я завбачливо не поставив у неї під дверима вартових, Вісерис міг би зруйнувати багаторічне планування.

— Ото він йолоп, певно, був.

— Вісерис — син Божевільного Ейриса, атож. Данерис... Данерис — то зовсім інше,— Іліріо закинув до рота смаженого жайворонка й почав гучно хрумати його разом з кістками.— Перелякана дитина, яка знайшла прихисток у моєму особняку, померла в Дотрацькому морі, а відродилася у крові й полум’ї. І королева драконів, яка носить тепер це ім’я, справді з роду Таргарієнів. Коли я послав по неї кораблі, щоб забрати додому, вона натомість завернула в Невільничу бухту. Буквально за кілька днів завоювала Астапор, змусила Юнкай прихилити коліно, сплюндрувала Мірін. Наступним буде Мантарис, якщо вона старими валірійськими шляхами вирушить на захід. А якщо попливе морем, ну... її флоту доведеться запасатися харчами й водою у Волантисі.

— Сушею чи морем, а від Міріна до Волантиса — багато льє,— зауважив Тиріон.

— П’ятсот п’ятдесят, якщо летіти драконом через пустелі, гори, трясовини й населені привидами руїни. Дорогою загине чимало людей, та зацілілі, заки дійдуть до Волантиса, загартуються... а там на них уже чекатимете ви з Грифом, зі свіжими силами й достатньою кількістю кораблів, щоб доправити їх через море у Вестерос.

Тиріон пригадав усе, що знав про Волантис — найстаріше й найвеличніше з дев’ятьох вільних міст. Навіть своїм обрубком носа він занюхав, що тут нечисто.

— Подейкують, що у Волантисі на одного вільнонародженого припадає п’ятеро рабів. Навіщо тріархам допомагати королеві, яка зруйнувала работоргівлю? — запитав він і тицьнув пальцем у Іліріо.— От вам, наприклад, навіщо це? Можливо, за законами Пентоса рабство і заборонене, однак ви в цю торгівлю теж запхали пальчика, а може, й цілу руку. Проте ви чомусь плетете інтриги на користь королеви драконів, а не проти неї. Чому? Що ви сподіваєтеся отримати з королеви Данерис?

— Ви знову за своє? А ви наполегливий коротун! — Іліріо, розсміявшись, поплескав себе по череву.— Ну гаразд. Король-жебрак заприсягнувся мені, що зробить мене своїм скарбничим і справжнім лордом. Щойно він вдягне золоту корону, я зможу сам собі обрати замок... навіть Кичеру Кастерлі, якщо хочу.

В Тиріона аж вино приснуло з пошрамованого обрубка, що був колись носом.

— Ото мій лорд-батько зрадів би, почувши про таке.

— Вашому лорду-батькові не було чого перейматися. Навіщо мені якась кичера? Особняк у мене великий, ще й набагато зручніший за ваші вестероські замки, де завжди гуляють протяги. А от посада скарбничого...— товстун облупив ще одне яйце.— Люблю я грошики. Чи є солодший звук за брязкіт золота?

«Сестрині зойки, наприклад».

— А ви впевнені, що Данерис виконає братові обіцянки?

— Може, виконає, може, ні,— Іліріо відкусив половину яйця.— Я ж вам казав, мій маленький друже, не все завжди робиться заради вигоди. Можете не вірити, але старий товстий дурень, як-от я, має друзів і воліє віддячувати за любов.

«Брехун,— подумав Тиріон.— У цій авантюрі тебе приваблює щось більше за золото й замки».

— В наші дні рідко зустрінеш людину, яка дружбу цінує вище за гроші.

— Щира правда, на жаль,— озвався товстун, глухий до іронічного підтексту.

— А як це сталося, що ви так подружилися з Павуком?

— Ми стрілися ще замолоду, коли були двома зеленими хлопчаками в Пентосі.

— Вейрис сам з Мира.

— Так і є. Я познайомився з ним майже одразу, як він приїхав, втікаючи від работоргівців. Удень він спав по стічних канавах, а ночами лазив по дахах, наче кіт. А я, майже такий самий бідний, був бравом у брудних шовках, що здобував собі на життя своїм клинком. Може, ви помітили статую в мене біля басейну? Її вирізьбив Літо Маланон, коли мені було шістнадцять. Прегарна статуя, та нині я на неї не можу без сліз дивитися.

— Вік нищить нас усіх. Я он досі оплакую свій ніс. Але Вейрис...

— У Мирі він був королем злодіїв, поки його не виказав суперник. У Пентосі він вирізнявся своїм акцентом, а коли стало відомо, що він євнух, його почали цькувати й бити. Не знаю, чому в захисники він обрав мене, але ми уклали домовленість. Вейрис шпигував за дрібними злодюжками й відбирав їхню здобич. Я пропонував допомогу їхнім жертвам, обіцяючи повернути вкрадені цінності за певну плату. Незабаром усі пограбовані вже знали, що слід іти до мене, в той час як міські розбійники й гаманники шукали Вейриса... половина — щоб перерізати йому горлянку, друга половина — щоб продати йому награбоване. Ми обоє стали заможними, а коли він намуштрував своїх мишенят, забагатіли ще більше.

— На Королівському Причалі він тримав пташечок.

— Тоді ми їх називали мишенятами. Дорослі злодії були справжні йолопи: нічну здобич вони одразу спускали на вино. Вейрис надавав перевагу хлопчикам-сиротам і дівчаткам. Обирав найменших, метких і мовчазних, учив їх перелазити через стіни та спускатися через комин. А ще він учив їх читати. Золото й коштовності ми залишали звичайним злодіям. А наші мишенята цупили листи, рахункові книги, плани... а незабаром уже навчилися просто їх читати й залишати на місці. «Таємниці коштують більше за срібло й сапфіри»,— наполягав Вейрис. Атож. Я став таким поважним паном, що один з родичів правителя Пентоса видав за мене свою незайману доньку, а в цей час плітки про євнухові таланти перетнули вузьке море й досягли вух одного короля. Дуже помисливого короля, який не довіряв цілком ні власному синові, ні дружині, ні правиці — старому другові ще з юності, який надто запишався й запанів. Гадаю, решту історії ви знаєте, правда ж?

— Переважно,— визнав Тиріон.— Бачу тепер, що ви не просто сироторгівець.

Іліріо схилив голову.

— Дякую з комплімент, мій маленький друже. А я, зі свого боку, бачу, що ви саме такий розумний, як і запевняв мене лорд Вейрис,— усміхнувся він, продемонструвавши усі свої криві жовті зуби, й крикнув, щоб принесли ще один глечик мирського вогневина.

Коли магістр задрімав, поставивши глечик біля себе, Тиріон по подушках підкрався ближче, щоб звільнити глечик з м’ясистого полону й налити собі кубок. Перехиливши його, Тиріон позіхнув, налив вина знову. «Якщо нажлуктитися вогневина,— подумав він,— може, насняться дракони».

Ще самотнім малюком у глибинах Кичери Кастерлі він частенько ночами літав на драконах, вдаючи, що він — загублений Таргарієнський королевич або ж валірійський повелитель драконів, який ширяє у високості понад полями і горами. Одного разу дядьки запитали його, який подарунок хотів би він на іменини, й він попросив дракона. «Необов’язково великого. Можна й маленького, як я сам». Дядько Геріон вирішив, що нічого кумеднішого в житті не чув, але дядько Тайгет мовив: «Останній дракон здох століття тому, хлопче». Це було страшенно несправедливо, і того вечора хлопчик засинав у сльозах.

Та якщо вірити самовладцю сиру, донька Божевільного Короля висиділа трьох живих драконів. «А це на два більше, ніж потрібно навіть Таргарієнові». Тиріон аж на мить пошкодував, що убив батька. Хотів би він побачити батькове обличчя, коли б той дізнався, що така собі Таргарієнська королева вже прямує у Вестерос із трьома драконами, а підтримують її євнух-інтриган і сироторгівець завтовшки мало не з Кичеру Кастерлі.

Карлик так натоптався, що змушений був розпустити пасок і ослабити шнурівку на бриджах. У хлоп’ячому вбранні, яке видав йому господар, він почувався десятифунтовою ковбасою, яку запхали у шкірку від п’ятифунтової сардельки. За вікнами паланкіна вже прийшла ніч. Усередині було темно. Тиріон слухав похропування Іліріо, порипування шкіряних ременів, повільне цок-цок залізних підків на твердій валірійській дорозі, але серце його дослухалося до вилясків шкірястих крил.

Прокинувся він уже на світанні. Коні собі дибали вперед, а між ними рипів і погойдувався паланкін. Тиріон на дюйм відсунув фіранку, щоб визирнути назовні, але не було на що особливо дивитися — вохристі лани, голі брунатні в’язи та власне дорога — широкий кам’яний шлях, що впирався в обрій прямо, як спис. Тиріон читав про валірійські дороги, та оце вперше побачив. Влада фрігольду простиралася аж до Драконстону, однак ніколи не сягала теренів власне Вестеросу. «Дивно це. Драконстон — це ж просто скеля. Всі багатства — далі на захід, проте в них же були дракони. Тож вони точно мали знати, що там і як».

Забагато він випив учора ввечері. В голові калатало, і навіть від слабенького погойдування паланкіна до горла підступала нудота. Хоча Тиріон і словом не поскаржився, однак його страждання не сховалися від Іліріо Мопатиса.

— Ну ж бо, випийте зі мною,— сказав товстун.— Як то кажуть: лусочку дракона, що тебе спалив.

Він налив їм обом з карафи ожинового вина — такого солодкого, що мухи зліталися на нього краще, ніж на мед. Тиріон, відігнавши їх зворотом долоні, зробив великий ковток. Від нудотного смаку мало не виблював. Однак другий кубок пішов легше. Та все одно апетиту не було, і коли Іліріо запропонував мисочку ожини з вершками, Тиріон відмахнувся.

— Мені наснилася королева,— сказав він.— Я стояв перед нею навколішках, присягаючи на вірність, але вона переплутала мене з моїм братом Джемі та згодувала своїм драконам.

— Будемо сподіватися, що цей сон не пророчий. Ви ж розумний куць, як і казав Вейрис, а Данерис потрібні розумні люди. Сер Баристан — хоробрий і відданий лицар, але ніхто, гадаю, в житті не назвав би його кмітливим.

— Лицарі знають лише один спосіб розв’язувати проблеми. Хапають списа напереваги й кидаються в бій. Карлик по-іншому дивиться на світ. А як щодо вас? Ви теж людина розумна.

— Ви мені лестите,— змахнув рукою Іліріо.— На жаль, для подорожей я не створений, тому натомість посилаю до Данерис вас. Ви зробили її світлості велику послугу, убивши свого батька, і я дуже сподіваюся, що зробите багато інших послуг. Данерис зовсім не дурепа, на відміну від свого покійного брата. Вона вас мудро зможе використати.

«На розпал?» — подумав Тиріон, мило всміхаючись.

Коней того дня міняли тільки тричі, але ставати доводилося, здається, двічі щогодини, щоб Іліріо зліз із паланкіна й сходив до вітру. «Наш самовладець сиру сам як слон, але сечовий міхур у нього — як горішок»,— подумав карлик. Однією з зупинок він скористався, щоб краще роздивитися дорогу. Він знав, чого очікувати: не ґрунтівки, не цегли, не бруку, а стрічки плавленого каменю, піднятої над землею на півфута, щоб стікав і дощ, і талий сніг. На відміну від багнистих путівців, які переважно правили за дороги в Сімох Королівствах, на валірійських шляхах могло б легко розминутися три фургони, а ще на них не позначалися ні час, ні транспорт. Вони без жодних змін простояли вже чотири століття після Руїни Валірії. Тиріон шукав колії чи тріщини, однак побачив тільки купу свіжого кінського гною.

Цей гній навів його на думку про лорда-батька. «Ти десь у пеклі, батьку? В чудовому холодному потойбічні, з якого видно, як я допомагаю дочці Божевільного Ейриса повернути собі Залізний трон?»

Коли подорож продовжилася, Іліріо дістав мішок смажених каштанів і знову заговорив про королеву драконів.

— Останні наші новини про королеву Данерис, боюся, вже застаріли. Можна припустити, що вона вже пішла з Міріна. Нарешті вона зібрала своє військо — різношерсту армію перекупних мечів, дотрацьких комонників і піших незаплямованих, й тепер, понад усякий сумнів, поведе їх на захід, щоб відвоювати батьків престол,— магістр Іліріо відкупорив горщик равликів з часником, понюхав і всміхнувся.— У Волантисі, будемо сподіватися, ви дізнаєтеся свіжіші новини про Данерис,— сказав він, висмоктуючи равлика з черепашки.— Дракони й дівчата — створіння примхливі, тож може статися, що вам доведеться коригувати плани. Гриф знатиме, що робити. З’їсте равлика? Часник — з мого власного городу.

«На спині равлика я б доїхав швидше, ніж у цьому твоєму паланкіні». Тиріон відмовився від запропонованої страви.

— Ви до цього Грифа виявляєте чималу довіру. Ще один друг дитинства?

— Ні. Перекупний меч, як сказали б ви, народжений у Вестеросі. Данерис потрібні гідні люди,— пояснив Іліріо й підняв руку.— Знаю! «Перекупні мечі золото цінують вище за честь,— думаєте ви.— І цей Гриф продасть мене моїй сестрі». Але це не так. Грифові я довіряю як брату.

«Чергова смертельна помилка».

— Тоді я теж так вчиню.

— От просто зараз, поки ми розмовляємо, у Волантис прямує золотий загін, щоб там чекати на прибуття зі сходу нашої королеви.

«Під золотом — дошкульна сталь».

— Я чув, золотий загін має угоду з одним з вільних міст.

— З Миром,— пирхнув Іліріо.— Угоду можна розірвати.

— А сир прибутковіший, ніж я гадав,— мовив Тиріон.— Як вам це вдалося?

Магістр помахав товстими пальцями.

— Є угоди, писані чорнилом, а є — писані кров’ю. Більше нічого не додам.

Карлик поміркував. Золотий загін, який вважається найкращим серед усіх вільнонайманців, був заснований сто років тому Гострокрицим, байстрюком Ейгона Негідника. Коли інший з Ейгонових вельможних байстрюків спробував відібрати Залізний трон у свого законнородженого зведенюка, Гострокриций долучився до заколоту. Однак Деймон Чорнопломінь згинув на Червонотравистому полі, а з ним і його заколот. Зацілілі в бою послідовники Чорного Дракона, які відмовилися прихилити коліно, втекли за вузьке море, і серед них — Деймонові молодші сини, Гострокриций і сотні безземельних лордів і лицарів, яким дуже скоро довелося продавати свої мечі в найми, щоб прогодуватися. Дехто приєднався до пошарпаного штандарту, дехто — до середніх синів чи Дівиних ратників. Гострокриций побачив, що сила дому Чорнопломеня розлітається на чотирьох вітрах, тому заснував золотий загін, щоб об’єднати вигнанців.

З того дня вояки золотого загону жили й помирали на Спірних землях, воюючи за Мир, чи Ліс, чи Тайрош у їхніх безглуздих дрібних війнах і мріючи про край, який утратили їхні батьки. Це були вигнанці й сини вигнанців, позбавлені прав і непрощенні... зате грізні бійці.

— Захоплююся вашою переконливістю,— мовив Тиріон до Іліріо.— Як ви вмовили золотий загін підтримати справу нашої любої королеви, коли вони в своїй історії здебільшого воювали проти Таргарієнів?

Іліріо відмахнувся від зауваження, як від мухи.

— Хай чорний, хай червоний, а дракон лишається драконом. Коли на Східцях загинув Мейліс Монстр, чоловіча лінія дому Чорнопломеня урвалася,— посміхнувся сироторгівець у роздвоєну бороду.— А Данерис дасть вигнанцям те, чого не могли дати ні Гострокриций, ні нащадки Чорнопломеня. Вона поверне їх додому.

«Вогнем і мечем». Тиріон і сам волів такого повернення додому.

— Десять тисяч мечів — королівський дарунок, не заперечую. Її світлість має потішитися.

Магістр скромно кивнув, і його подвійне підборіддя застрибало.

— Я не беру на себе сміливості судити, що може потішити її світлість.

«Як розважливо з твого боку». Тиріон багато знав про «вдячність» королів. А королеви хіба не такі самі?

Незабаром магістр уже поринув у сон, лишивши Тиріона наодинці з думками. Карлик міркував, як поставиться Баристан Селмі до ідеї виїхати на поле бою разом із золотим загоном. Під час Війни дев’ятипенсових королів Селмі пробив собі крізь них криваву стежку, щоб дістатися останнього з нащадків Чорнопломеня й зарубати його. «У заколотах формуються чудернацькі союзи. Такі чудернацькі, як у мене з цим товстуном».

Купець прокинувся, коли зупинилися поміняти коней, і послав по новий кошик.

— Далеко ми вже заїхали? — поцікавився карлик, збираючись підкріпитися холодним каплуном і закускою з моркви, родзинок і шматочків лайма й апельсина.

— Це Андалос, друже мій. Край, звідки прийшли ваші андали. Вони відібрали його у своїх попередників — волохатих, які є родичами волохатих з Ібу. На північ звідси — серце стародавньої держави Гугора, а ми перетинаємо її південні околиці. У Пентосі ці землі називають Рівнинами. Далі на схід — Оксамитові горби, куди ми і прямуємо.

Андалос. За вченням Віри, самі Семеро колись у людському тілі гуляли Андальськими горбами.

— Отець простягнув руку до неба й дістав сім зірок,— процитував Тиріон з пам’яті,— й одну по одній опустив на чоло Гугора з Горбів, увінчавши його сяйливою короною.

Магістр Іліріо з цікавістю глянув на нього.

— Я й не уявляв, що мій маленький друг такий набожний.

— Відголос дитинства,— знизав карлик плечима.— Я усвідомлював, що лицарем мені не бути, тож вирішив стати верховним септоном. Кришталевий вінець додає людині цілий фут. Я вивчав священні писання й молився, поки коліна не стер, але моє покликання мало трагічний кінець. Досягнувши певного віку, я закохався.

— Дівчина? Чудово розумію,— Іліріо застромив праву руку в лівий рукав і видобув звідти срібний медальйон. У ньому виявився портрет жінки з великими блакитними очима й золотисто-білявими косами, в яких виднілися сріблясті пасма.— Серра. Познайомився в лісянському будинку подушок і забрав її до себе додому гріти мені постіль, та зрештою побрався з нею. І це я, чия перша дружина була родичкою правителя Пентоса! Відтоді двері палацу назавжди зачинилися для мене, але мені було начхати. За Серру то була невисока ціна.

— І як вона померла? — Тиріон здогадався, що вона мертва: чоловік не говоритиме так ніжно про жінку, яка його покинула.

— У Пентос завітала браавоська торгова галера, що пливла з Нефритового моря. «Скарбниця» везла гвоздику і шафран, агат і нефрит, шарлатний шовк, зелений єдваб... і сіру смерть. Гребців ми вбили, щойно вони зійшли на берег, корабель спалили на якорі, але щури прослизнули по веслах і на холодних кам’яних лапках допливли до набережної. Пошесть забрала дві тисячі життів і лише тоді вщухла,— магістр Іліріо заклацнув медальйон.— У себе в спальні я тримаю її долоні. Оті долоні, що були такі м’які...

Тиріон подумав про Тишу. Глянув на поля, якими колись гуляли боги.

— Що це за боги, які створили щурів, пошесті й карликів? — зронив він. На згадку спали слова з «Семикутної зірки».— «І тоді привела йому Діва панну — гнучку як верба, з очима як глибокі сині озера, і Гугор зажадав її собі за наречену. Матір зробила її плідною, а Стариця провістила, що народить наречена королю сорок чотири сини. Воїн дав міць їхнім рукам, а Коваль викував для них залізні лати».

— Ваш Коваль, певно, був з ройнарів,— підкусив Іліріо.— Андали навчилися кувати залізо від ройнарів, які мешкали вздовж ріки. Всі це знають.

— Тільки не наші септони,— мовив Тиріон і вказав на поля.— А хто мешкає на ваших Рівнинах?

— Ратаї і роботяги, прив’язані до землі. Тут є сади, господарства, копальні... Я сам деякими володію, хоча й нечасто туди навідуюся. Чого мені марнувати свій час тут, коли в Пентосі під рукою — незліченні задоволення?

— Незліченні задоволення,— Тиріон покрутив кубок у руці. «І височенні товсті мури».— Ми від самого Пентоса ще жодного містечка не бачили.

— Тут тільки руїни,— Іліріо махнув курячою ніжкою в бік фіранок.— А коли черговий хал вирішує побачити море, тут гуляють комонники. Дотраки не люблять міст, це має бути відомо навіть у Вестеросі.

— Напали б ви одного разу на такий халасар і знищили його — і дотраки могли б замислитися, чи варто їм перетинати Ройн.

— Від ворогів дешевше відкупитися харчами й дарунками.

«Якби я здогадався принести доброго сиру на битву на Чорноводді, може, носа б не позбувся». Лорд Тайвін завжди з презирством ставився до вільних міст. «Вони воюють грішми замість мечів,— казав він.— Золото має свої переваги, але у війнах перемога здобувається залізом».

— Дайте ворогу золота — і він повернеться, щоб отримати більше, любив казати мій батько.

— Це той самий батько, якого ви вбили? — Іліріо викинув з паланкіна курячу кістку.— Перекупні мечі не встоять проти дотрацьких горлопанів. Доведено у Когорі.

— Навіть ваш хоробрий Гриф? — глузливо зронив Тиріон.

— Гриф — це інша справа. Він має сина, якого любить до нестями. Хлопець зветься Гриф Молодший. Такого шляхетного парубка ще пошукати.

Вино, їжа, сонце, погойдування паланкіна, дзуміння мух мов змовилися, щоб приспати Тиріона. Отож він спав, прокидався, пив. Іліріо теж не пас задніх. А коли небо стало фіолетовим, товстун захропів.

Тої ночі Тиріонові Ланістеру наснилася битва, після якої пагорби Вестеросу почервоніли від крові. А він був у центрі битви, сіючи смерть топором завбільшки з нього самого, б’ючись пліч-о-пліч з Баристаном Безстрашним і з Гострокрицим, у той час як у небі над головою кружляли дракони. Уві сні в нього було дві голови, але обидві безносі. Ворога вів у бій батько, тож Тиріон удруге його вбив. А потім убив свого брата Джеймі, порубавши йому обличчя на криваве місиво, і з кожним ударом сміявся. Тільки коли битва скінчилася, він усвідомив, що друга його голова плаче.

Прокинувшись, він відчув, що коротенькі його ніжки заклякли й не гнулися, мов залізні. Іліріо саме їв оливки.

— Де ми? — запитав у нього Тиріон.

— Ми ще не виїхали з Рівнин, мій поквапливий друже. Скоро дорога заведе нас на Оксамитові горби. Там уже ми почнемо підніматися до Ґоян-Дроге, що на березі Малого Ройна.

Ґоян-Дроге було містом ройнарів, поки дракони Валірії не перетворили його на закурену пустку. «Це подорож через милі й роки,— подумав Тиріон,— назад через історію до тих далеких днів, коли землею правили дракони».

Тиріон засинав, прокидався, знову засинав, уже не звертаючи уваги, день за вікном чи ніч. Оксамитові горби його розчарували.

— Та в половини повій Ланіспорту груди більші за ці горби,— сказав він до Іліріо.— Їх слід було назвати Оксамитові цицьки.

Одного разу вони побачили кільце вертикальних кам’яних брил, поставлених так, за словами Іліріо, ще велетами, а трохи згодом — глибоке озеро.

— Тут було лігво розбійників, які грабували подорожніх,— розповів Іліріо.— Кажуть, вони й досі живуть під водою. Усіх, хто рибалить на озері, вони затягують під воду й пожирають.

Наступного вечора під’їхали до велетенського валірійського сфінкса, який сидів при дорозі. Тіло в нього було драконяче, а голова — жіноча.

— Королева драконів,— зауважив Тиріон.— Добрий знак.

— Тільки короля бракує,— сказав Іліріо, вказуючи на гладенький кам’яний постамент, зарослий мохом і квітучими лозами, де колись стояв другий сфінкс.— Комонники поставили його на дерев’яні колеса й забрали до себе у Ваїс-Дотрак.

«Це також знак,— подумав Тиріон,— однак не такий добрий». Того вечора, напившись гірше, ніж зазвичай, він зненацька заспівав.

На згірку лишається місто,
Бруківка, мов річка, пливе,
Петляє провулок в’юнистий...
Жіноче зітхання зове.
Твій скарб, твій порив нездоланний,
Блаженство і сором твої...
Не варті ні замок, ні ланець
Одного цілунку її.

Це єдині слова, які він пам’ятав, окрім приспіву. «Холодні руки золоті, жіночі ж руки — жар...» Шей лупила його своїми долоньками, коли в горло їй впивалися долоні золоті. Тиріон не пам’ятав уже, жаркі вони були чи ні. Коли сили полишили Шей, руки її затріпотіли в нього перед обличчям, наче метелики. Щоразу як Тиріон скручував ланцюг, золоті долоні впивалися глибше. «Не варті ні замок, ні ланець одного цілунку її...» Чи поцілував він її наостанок, коли вона вже померла? Він не пам’ятав... однак і досі пригадував найперший раз, коли вони поцілувалися в його наметі на березі Зеленого Зубця. Які солодкі були в неї вуста!

Свій перший раз із Тишею він також пам’ятав. «Вона була така сама невправна, як і я. Ми раз у раз буцалися носами, та коли я своїм язиком торкнувся її язика, вона затрепетала». Тиріон заплющив очі, щоб викликати в пам’яті її обличчя, але натомість перед очима постав батько, який сидів у виходку, до пояса задерши нічну сорочку. «А куди діваються повії?» — промовив лорд Тайвін, і арбалет гримнув.

Карлик перекотився на другий бік, зануривши свої півноса глибоко в шовкові подушки. Сон затягував його, мов колодязь, і Тиріон охоче пірнув у нього, дозволяючи темряві поглинути його.

Купчик

«Пригода» смерділа.

Вона мала шістдесят весел і одне вітрило, а довгий стрункий корпус обіцяв добру швидкість. «Маленька, але зійде»,— подумав Квентин, побачивши її, але було це ще до того, як він піднявся на облавок і рознюхався. «Свині»,— вирішив він першої миті, але, нюхнувши вдруге, змінив думку. Свині пахнуть краще. Тут відгонило сечею, тухлим м’ясом і лайном, тхнуло трупом, мокнучими виразками і гнійними ранами, та так міцно, що аж перебивало запах моря й риби з гавані.

— Мене зараз виверне,— мовив Квентин до Гериса Дринквотера. Вони, задихаючись від спеки, чекали на шкіпера, а з палуби піднімався сморід.

— Якщо й від шкіпера ото так смердить, як від корабля, він твоє блювотиння сприйме за парфуми,— озвався Герис.

Квентин уже збирався запропонувати пошукати інший корабель, коли нарешті з’явився шкіпер з двома неприємними матросами обабіч. Герис привітально усміхнувся. Хоча він не володів волантиською мовою настільки добре, як Квентин, але їхня оборудка вимагала, щоб говорив саме він. У Дощаниці виноторгівця вдавав Квентин, проте маскарад погано йому вдавався, тож коли в Лісі дорняни пересіли на інший корабель, ролі помінялися. На «Луговому жайворонку» купцем став Клетус Айронвуд, Квентин — його помічником, а коли у Волантисі Клетус загинув, роль господаря перебрав Герис.

Високий і білошкірий, із зеленкувато-блакитними очима, з рудувато-пісочним волоссям, стрункий і ладний, Герис Дринквотер тримався зухвало, і його самовпевненість межувала з зарозумілістю. Він, здавалося, ніколи не відчував ніяковості, й навіть якщо не знав якоїсь мови, його завжди розуміли. Поряд з ним Квентин мав недолугий вигляд: коротконогий і барилкуватий, кремезний, з волоссям темним, як свіжовикопана земля. Чоло мав надто високе, щелепу надто квадратну, а ніс надто широкий. «У тебе гарне щире обличчя, — сказала про нього якось одна дівчина,— але тобі слід частіше всміхатися».

Але Квентин Мартел ніколи не вмів легко роздаровувати усмішки, так само як і його лорд-батько.

— Прудка ваша «Пригода»? — запитав Герис ламаною валірійською.

Шкіпер «Пригоди» розпізнав акцент і тому відповів загальною мовою.

— Прудкішої не буває, шановний лорде. «Пригода» обжене і вітер. Скажіть, куди вам треба, і я миттю доправлю вас туди.

— Я прямую в Мірін разом з двома слугами.

Тут капітан завагався.

— Я бував у Міріні. Можу і знову поплисти в те місто, ага... але навіщо? У Міріні більше немає рабів, тож прибутку з нього ніякого. Цьому поклала край срібна королева. Вона ж навіть бійцівські кубла позачиняла, тож бідолашному матросу нема де й розважитися, поки він чекає на завантаження корабля. Скажіть мені, мій вестероський друже, що такого є в Міріні, що вам заманулося саме туди?

«Найчарівніша жінка на світі,— подумав Квентин.— Моя майбутня наречена, з ласки богів». Іноді поночі він лежав без сну, уявляючи її обличчя й обриси, й запитував тебе, навіщо такій жінці з усіх королевичів світу одружуватися саме з ним. «Я — це Дорн,— відповідав він сам собі,— а їй потрібен буде Дорн».

Герис у відповідь переказав баєчку, яку вони вигадали.

— Виноторгівля — наша родинна справа. Батько мій у Дорні має величезні виноградники й послав мене шукати нові ринки. Маємо сподівання, що добрі люди Міріна радо купуватимуть те, що я продаю.

— Вино? Дорнське вино? — шкіпера ця байка не переконала.— Рабовласницькі міста ведуть війну. Невже ви цього не знаєте?

— Воюють Юнкай і Астапор, наскільки ми чули. Мірін участі не бере.

— Поки що. Але скоро візьме. Просто зараз у Волантисі посланець із Жовтого міста наймає мечників. Довгосписи вже відпливли в Юнкай, а звіяні вітром і котячий загін зараз поповнюють ряди й попливуть слідом. Золотий загін також вирушив на схід. Усім це відомо.

— Як скажете. Я знаюся на вині, не на війнах. Ніхто не заперечить, що гіскарське вино — жахливе. Мірінці заплатять гарну ціну за моє чудове дорнське вино.

— Мерцям байдуже, яке вино пити,— шкіпер «Пригоди» покрутив пальцями бороду.— Я, мабуть, не перший, до кого ви звернулися. І навіть не десятий.

— Ні,— визнав Герис.

— То скільки їх було? Сотня?

«Десь так»,— подумав Квентин. Волантисяни любили похвалятися, що в їхній глибокій гавані можна легко втопити всі сто островів Браавоса. Квентин ніколи не бачив Браавоса, але цілком міг у таке повірити. Заможний, зіпсутий і захланний, Волантис присмоктався до гирла Ройна, розкинувшись обабіч річки на пагорбах і прибережних трясовинах. Кораблі були всюди: спускалися річкою, виходили в море, купчилися на причалах і пірсах, завантажувалися й розвантажувалися: бойові кораблі, китобої і торгові галери, караки і ялики, малі коги й великі, лодії і лебідки, кораблі з Ліса, Тайроша і Пентоса, картянські перевізники прянощів завбільшки з палаци, кораблі з Толоса, Юнкая і островів Василіска. Їх було стільки, що Квентин, уперше побачивши порт з облавку «Лугового жайворонка», запевняв товаришів, що вони тут більш як на три дні не затримаються.

Однак минуло вже двадцять днів, а вони й досі тут і досі не знайшли корабля. Їм відмовили капітани «Мелантіни», «Доньки тріарха» й «Русалчиного цілунку». Старпом на «Сміливому мореплавці» розреготався їм в обличчя. Шкіпер «Дельфіна» насварив їх, що тільки час його марнують, а власник «Сьомого сина» заявив, що вони пірати. І все це в перший день.

Лише капітан «Оленятка» обґрунтував свою відмову. «Я пливу на схід, це правда,— сказав він їм за кубком розведеного вина.— Спершу з півдня обійду Валірію, а тоді рушу на схід сонця. У Новому Гісі ми поповнимо запаси води й харчів, а відтак спрямуємо весла в бік Карта й Нефритової Брами. Всі мандрівки ризиковані, а особливо довгі. То навіщо мені ризикувати ще більше, завертаючи в Невільничу бухту? „Оленятко“ — моє джерело існування. Я не поставлю його під загрозу, щоб відвезти на війну трьох божевільних дорнян».

Квентин думав уже, що краще б вони в Дощаниці купили собі корабель. Однак це привернуло б небажану увагу. В Павука шпигуни всюди, навіть у палатах Сонцеспису. «Якщо про твої плани дізнаються, Дорн спливе кров’ю,— застерігав батько, милуючись дітьми, які бавилися у водоймах і фонтанах Водосаду.— Зрозумій: те, що ми замислили, називається державною зрадою. Довіряй тільки своїм товаришам і старайся не привертати уваги».

Отож Герис Дринквотер спробував обеззброїти шкіпера «Пригоди» усмішкою.

— Якщо по правді, я не рахував усіх боягузів, які нам відмовили, але в «Купецькій хаті» я чув, що ви людина хоробріша й за добрі гроші ризикнете чим завгодно.

«Контрабандист»,— подумав Квентин. Саме так у «Купецькій хаті» й називали інші шкіпери свого колегу з «Пригоди». «Це контрабандист і работоргівець, пірат і сутенер, але на нього, можливо, ваша єдина надія»,— сказав хазяїн заїзду.

— І скільки,— потер шкіпер двома пальцями,— ви готові заплатити за таку мандрівку?

— Втричі більше за вашу звичайну розцінку до Невільничої бухти.

— З кожного? — вищирив зуби шкіпер, й це можна було би сприйняти за усмішку, от тільки вона надала його вузькому обличчю хижого виразу.— Можливо. Це правда, я сміливіший за інших. Коли ви хочете відплисти?

— Вже завтра.

— Гаразд. За годину до світанку повертайтеся з друзями і своїм вином. Ліпше відплисти, поки Волантис іще спить, щоб ніхто не ставив незручних питань про наші плани.

— Як скажете. За годину до світанку.

Шкіперова усмішка поширшала.

— Радий допомогти. Чудова буде мандрівка, правда?

— Упевнений,— озвався Герис. Тоді шкіпер попросив принести елю, й вони удвох випили за свою ризиковану подорож.

— Солодко співав,— згодом прокоментував Герис, коли вони з Квентином уже йшли з пірсу, на початку якого чекав винайнятий ними гатей. У повітрі висіли спека й задуха, а сонце світило так яскраво, що вони обидва мружилися.

— Тут усе місто солодке,— погодився Квентин, подумавши: «Від таких солодощів зуби чорніють». Тут рясно родив солодкий буряк, тож його подавали майже до кожної страви. Волантисяни робили з нього холодний суп, густий і насичений, як червоний мед. Вино тут також було солодке.— Тільки боюся, наша чудова подорож буде недовга. Цей солодкомовний чолов’яга не збирається везти нас у Мірін. Надто швидко він прийняв твою пропозицію. Отримає свою потрійну плату, а щойно ми зійдемо на облавок і відпливемо подалі від берега, він переріже нам горлянки й забере собі решту золота.

— Або припне нас ланцюгами до весел поряд з отими сердегами, які там смердять. Думаю, слід пошукати кращого контрабандиста.

Поряд з гатеєм очікував візник. У Вестеросі цей транспорт назвали б возом, тільки таких пишних возів Квентин не бачив ніде в Дорні, та й запрягали в нього не вола. Гатей тягнула карликова слониха, шкура в якої була кольору брудного снігу. На вулицях Старого Волантиса таких возів було багато.

Квентин залюбки би пройшовся пішки, однак до заїзду звідси — багато миль. Крім того, хазяїн «Купецької хати» попередив, що піші прогулянки опустять їх в очах і заморських капітанів, і волантисян. Люди можні їздять у паланкінах або гатеях... а в хазяїна заїзду якраз є родич, який має декілька таких транспортних засобів і радо прислужиться гостям.

Візник був одним з рабів того родича — невисокий чоловік з витатуйованим на щоці колесом, майже голий: тільки пов’язка на стегнах і сандалії. Шкіру мав кольору тика, а очі — як шматочки кременю. Допомігши гостям усістися на м’яке сидіння між двох величезних дерев’яних коліс воза, він заліз на спину слонихи.

— У «Купецьку хату»,— сказав йому Квентин,— але їдь уздовж причалу.

У місті, подалі від вітряної набережної, вулиці та провулки Волантиса були такі спекотні, що люди обливалися потом, принаймні на цьому боці річки.

Візник щось крикнув до слонихи місцевою говіркою. Вона пішла вперед, гойдаючи хоботом. Віз зрушив з місця, а візник загукав до матросів і невільників, щоб забиралися з дороги. Розрізнити їх було нескладно. Невільники всі були в татуюваннях: машкара з синього пір’я, блискавка від підборіддя до чола, монета на щоці, леопардові плями, череп, глечик... Мейстер Кедрі розповідав, що у Волантисі на кожного вільнонародженого припадає п’ять рабів, тільки не дожив, щоб самому в цьому пересвідчитися. Загинув того ранку, коли на борт «Лугового жайворонка» полізли корсари.

Того дня Квентин втратив ще двох друзів — веснянкуватого і кривозубого Віллама Велза, безстрашного списника, і Клетуса Айронвуда, вродливого попри косоокість, завжди галасливого, завжди реготливого. Клетус половину життя був близьким Квентиновим другом, справжнім побратимом. «Поцілуєш за мене свою наречену»,— прошепотів до Квентина Клетус, помираючи.

Корсари напали в передсвітанковій темряві, коли «Луговий жайворонок» стояв на якорі біля Спірних земель. Команда відбилася, але ціною дванадцяти життів. Потім матроси позабирали в мертвих корсарів чоботи, пояси та зброю, познімали сережки з вух і персні з пальців. Один з корсарів був такий товстий, що кухарю довелося рубати йому пальці різницьким ножем, щоб забрати собі персні. Знадобилося аж троє «жайворонків», щоб зіпхнути тіло в море. Після нього, без молитви й церемоній, поскидали й решту піратів.

Зі своїми померлими обійшлися шанобливіше. Матроси зашили їхні тіла в парусину, причепили каміння, щоб тіла швидше пішли на дно. Капітан «Лугового жайворонка» разом з командою прочитав молитву за душі полеглих товаришів. Тоді обернувся до своїх дорнських пасажирів — тих трьох, які заціліли з шістьох, що піднялися на борт у Дощаниці. Навіть Здоровань, блідий від морської хвороби й нетвердий на ногах, виліз із глибин трюму, щоб віддати останню шану. «Хтось із вас має сказати слово про своїх померлих, перш ніж ми віддамо їх морю»,— мовив капітан. Герис узяв слово, але йому довелося чимало прибрехати, оскільки він не наважувався відкрити правду про те, хто вони і звідки.

Не мало це все закінчитися саме так! «Онукам потім розповідатимемо»,— говорив Клетус у день від’їзду з батькового замку. Вілл, скривившись, мовив: «Ти мав на увазі — дівкам у тавернах, щоб залізти їм під спідниці». Клетус плеснув його по спині. «Щоб мати онуків, треба спершу мати дітей. А щоб мати дітей, треба комусь під спідницю залізти». Згодом, у Дощаниці, дорняни пили за майбутню Квентинову наречену, відпускали масні жартики про першу шлюбну ніч і мріяли про те, що побачать, чого досягнуть і чим уславляться. А досягли вони лише парусинового мішка з камінням для баласту.

Та хай як журився Квентин за Віллом і Клетусом, а найгостріше він відчував утрату мейстра. Кедрі вільно володів говірками усіх вільних міст і навіть гіскарським суржиком, яким розмовляли мешканці узбережжя Невільничої бухти. «З тобою поїде мейстер Кедрі,— повідомив батько перед розлукою.— Слухайся його порад. Половину життя він присвятив вивченню дев’ятьох вільних міст». Квентин не міг не думати, наскільки все було б легше, якби Кедрі й досі був з ними і скеровував їх.

— Я б за легенький вітерець маму продав,— сказав Герис, поки гатей котився крізь портову юрму.— Волого, як у Діви в піхві, а ще й полудня немає. Ненавиджу це місто.

Квентин поділяв його почуття. Гнітюча вогка спека Волантиса висмоктувала сили, через неї він повсякчас почувався брудним. Найгірше було знати, що ніч не принесе полегшення. На високогірних луках маєтностей лорда Айронвуда повітря поночі завжди свіже та прохолодне, хай якими спекотними бувають дні. Але не тут. У Волантисі ночі майже такі самі жаркі, як і дні.

— Завтра у Новий Гіс відпливає «Богиня»,— нагадав Герис.— Це принаймні ближче.

— Новий Гіс — це острів, і порт там набагато менший за цей. Ми будемо ближче, так, але можемо там застрягнути. Та й Новий Гіс — союзник Юнкая.

Ця новина не здивувала Квентина. Новий Гіс і Юнкай — обидва гіскарські міста.

— Якщо Волантис приєднається до них...

— Треба шукати корабель з Вестеросу,— запропонував Герис,— торгову галеру з Ланіспорту чи Старгорода.

— Небагато таких кораблів заходить аж сюди, а як хто й заходить, то вони набивають трюми парчею і прянощами з Нефритового моря та спрямовують свої весла додому.

— А може, браавоський корабель? Про фіолетові вітрила чували і в Ашаї, і на островах Нефритового моря.

— Браавосяни — нащадки рабів-утікачів. Вони не торгують у Невільничій бухті.

— А в нас вистане золота, щоб купити корабель?

— А хто ним керуватиме? Ти? Я? — поцікавився Квентин. Відтоді як Наймірія спалила свої десять тисяч кораблів, дорняни не могли похвалитися, що з них добрі мореплавці.— Води навколо Валірії небезпечні, ще й корсарів там повно.

— З мене вже корсарів досить,— мовив Герис.— Не купуємо корабель.

«Для нього це і досі гра,— збагнув Квентин,— точно як того разу, коли він повів нас шістьох у гори на пошуки лігва короля-стерв’ятника». Не в характері Гериса Дринквотера допускати можливість зазнати поразки, а тим паче загинути. Схоже, навіть смерть трьох друзів не протверезила його. «У цьому він покладається на мене. Знає, що з натури я настільки ж обережний, наскільки він зухвалий».

— Можливо, Здоровань має рацію,— сказав сер Герис.— До біса море, можемо далі їхати суходолом.

— Ти знаєш, чому він так каже,— мовив Квентин.— Він радше помре, ніж знову зійде на облавок.

Здоровань потерпав від морської хвороби всі без винятку дні їхньої мандрівки. В Лісі він чотири дні набирався сил. Довелося винайняти кімнати в заїзді, де мейстер Кедрі вклав його на перину й відпоював юшкою і зіллям, щоб на щоках у нього знову проступив слабенький рум’янець.

До Міріна і справді можна було дістатися суходолом. Туди ведуть старі валірійські шляхи. «Драконячі дороги» — ось як люди називають широкі кам’яні шляхи фрігольду, але той шлях, що веде на схід з Волантиса в Мірін, дістав лихішу назву: «бісова дорога».

— Бісова дорога небезпечна, та й дуже довга,— озвався Квентин.— А щойно звістка долетить до Королівського Причалу, Тайвін Ланістер вишле до королеви своїх людей...— (Батько був певен щодо цього).— Його люди прибудуть з ножами. Якщо вони дістануться до неї перші...

— Сподіваймося, що її дракони занюхають їх і зжеруть,— сказав Герис.— Ну, якщо ми не можемо знайти корабель, а ти не хочеш подорожувати верхи, можемо повертатися назад у Дорн.

«Здатися і приповзти назад у Сонцеспис, підібгавши хвоста?» Квентин не витримає батькового розчарування, а зневага гадюк доконає його. Доран Мартел вклав йому в руки долю Дорну, і Квентин, поки живе, не може його підвести.

Над вулицею коливалося гаряче повітря, а гатей гуркотів і підстрибував на окутих залізом колесах, від чого все навколо було як уві сні. Поміж складів і причалів на набережній тулилося чимало різних крамниць і яток. Тут можна було купити свіжі устриці, там — залізні ланцюги й кайдани, далі — різьблені зі слонової кістки й нефриту фігурки для сивасу. Тут розташувалися і храми, куди моряки приходили принести жертву заморським богам, а поряд — будинки подушок, з балконів яких жінки закликали чоловіків, що походжали внизу.

— Поглянь сюди,— сказав Герис, коли вони проїздили повз один такий будинок подушок.— Думаю, вона в тебе закохалася.

«Скільки коштує кохання повії?» Якщо по правді, Квентин соромився дівчат, особливо гарненьких.

Коли він щойно приїхав у Айронвуд, він закохався в Ініс, найстаршу з доньок лорда Айронвуда. Жодного слова не зронивши про свої почуття, він багато років плекав мрії... поки вона не поїхала геть — брати шлюб із сером Рієном Алиріоном, спадкоємцем Богомилості. Коли Квентин востаннє її бачив, одного хлопчика вона тримала на руках, а другий чіплявся за її спідницю.

Після Ініс були близнючки Дринквортер — пара смаглявих панночок, які любили полювати з яструбом і собаками, лазити по горах і вганяти Квентина в рум’янець. Одна з них була першою в його житті дівчиною, з якою він поцілувався, тільки він і досі не знає, котра саме. Як доньки помісного лицаря, близнючки були надто низького роду, щоб їх можна було пошлюбити, але Клетус не вважав це перешкодою для поцілунків. «Після одруження можеш узяти одну з них собі за коханку,— казав він.— Ба й обох, чом би й ні?» Але Квентин міг назвати кілька причин, чому ні, тож вирішив уникати близнючок, і другого поцілунку вже не отримав.

А от нещодавно наймолодша донька лорда Айронвуда почала всюди ходити за ним у замку. Дванадцятирічна Ґвінет була дрібненькою худенькою дівчинкою, яка своїми темними очима й каштановими косами дуже відрізнялася від блакитнооких сестер-білявок. Однак вона була розумна, метка і моторна, й повсякчас торочила Квентинові, що йому треба дочекатися, поки вона розквітне, й тоді вона зможе вийти за нього.

Та це було до того, як князь Доран викликав його у Водосад. І тепер на Квентина в Міріні чекає найвродливіша на світі жінка, тож він збирається виконати свій обов’язок і взяти її собі за наречену. «Вона мені не відмовить. Дотримається угоди». Данерис Таргарієн потрібен Дорн, щоб завоювати Сім Королівств, а отже, їй потрібен Квентин. «От тільки це не означає, що вона мене покохає. Може, я їй навіть не сподобаюся».

В тому місці, де річка впадає в море, вулиця робить поворот, і на тому розі скупчилося декілька торгівців тваринами, які продавали прикрашених самоцвітами ящірок, велетенських басаманистих змій і маленьких жвавих мавпочок зі смугастими хвостами та спритними рожевими долоньками.

— Може, твоїй срібній королеві сподобається мавпочка,— мовив Герис.

Квентин гадки не мав, що саме може сподобатися Данерис Таргарієн. Він пообіцяв батькові привезти її в Дорн, але дедалі більше непокоївся, чи годиться він для такого завдання.

«Я на таке не напрошувався»,— думав він.

За широким блакитним Ройном виднілася Чорна стіна, яку звели валірійці, коли Волантис був ще сторожовою заставою у їхній імперії: овальна стіна з плавленого каменю була шістсот футів заввишки, а така товста, що по ній могло водночас проїхати шість колісниць, запряжених четвериком коней,— як це й траплялося щороку на святкуванні заснування міста. Приходьків, чужоземців і вільновідпущеників пускали всередину Чорної стіни тільки на запрошення її мешканців — спадкоємців давньої крові, які рід свій вели від самої Валірії.

Тут уже людей побільшало. Гатей наблизився до західного кінця Довгого мосту, який з’єднував дві половини міста. Вулиці запрудили вози, гарби й гатеї — всі вони чи то виїздили з мосту, чи то заїздили на нього. Кругом метушилися слуги, їх було як тарганів: бігали з дорученнями своїх господарів.

Неподалік площі Риботорговців і «Купецької хати» з поперечної вулиці почулися крики, й наче нізвідки з’явилася дюжина списників-незаплямованих у пишних обладунках і плащах з тигрових шкур, розганяючи людей, щоб на своєму слоні міг проїхати тріарх. Велетенський сірий слон тріарха був у мудрованих емальованих латах, які на ходу тихенько побрязкували, а башта в нього на спині була така височенна, що шкрябала верхівкою склепіння візерунчастої кам’яної арки, коли слон проходив під нею.

— Тріархи вважаються настільки високопоставленими, що протягом року служби їм заборонено торкатися ногами землі,— пояснив Квентин своєму товаришу.— Отож вони всюди їздять на слонах.

— Перегороджуючи вулиці й залишаючи таким, як ми, купи лайна,— мовив Герис.— Ніколи я не зрозумію, навіщо Волантису три князі, коли в Дорні цілком вистачає одного.

— Тріархи — це не князі й не королі. Волантис — фрігольд, як і давня Валірія. Владу ділять усі вільнонароджені землевласники. Навіть жінки мають право голосу, якщо в їхній власності є земля. Трьох тріархів обирають з тих шляхетних родин, які можуть довести пряме походження з давньої Валірії, строком на один рік — до початку нового року. Ти б і сам це все знав, якби прочитав книжку, яку дав тобі мейстер Кедрі.

— В ній не було малюнків.

— Були карти.

— Карти не рахуються. Якби він сказав, що це про тигрів і слонів, може, я б і почитав. А вона підозріло нагадувала історичну працю.

Коли гатей перетнув площу Риботорговців, слониха задерла хобот і заґелґотіла, як велетенська біла гуска, бо не хотіла пірнати у плутанину возів, паланкінів і пішоходів. Візник підбив її п’яткою, і вона рушила далі.

Навколо було повно-повнісінько крикливих риботорговців, які спродували ранішній улов. Квентин розумів щонайбільше кожне друге слово, але слова йому були й непотрібні, щоб розумітися на рибі. Він побачив тріску, рибу-вітрильник і сардини, діжки з мідіями і молюсками. Одна ятка вся була завішана вуграми. В іншій виставили велетенську черепаху, підвішену за ноги на залізних ланцюгах, здорову як корова. В діжках солоної води серед водоростей вовтузилися краби. Дехто з продавців смажив рибу шматочками, з цибулею і буряком, а дехто з невеликих залізних казанків торгував юшкою з перцем.

У центрі площі, попід потрісканою безголовою статуєю якогось мертвого тріарха, почала збиратися юрма: тут виступали карлики. Обидва коротуни були в дерев’яних обладунках — мініатюрні лицарі, що готуються до двобою. У Квентина на очах один заліз на собаку, а другий стрибнув на свиню... і тут-таки з’їхав на землю під оглушливий регіт.

— Кумедні,— промовив Герис.— Зупинимося й подивимося двобій? Посміятися б тобі не завадило, Квенте. Ти схожий на діда, який півроку в убиральні не був.

«Мені вісімнадцять, я на шість років молодший за тебе,— подумав Квентин.— Ніякий я не дід». Натомість він сказав:

— Не потрібні мені смішні карлики. Хіба якщо мають корабель.

— Дуже маленький, підозрюю.

Чотириповерхова «Купецька хата» вивищувалася над навколишніми доками, причалами та складами. Тут збиралися разом купці зі Старгорода й Королівського Причалу, їхні колеги з Браавоса, Пенгоса її Мира, волохаті ібенці, білошкірі мореплавці з Карта, чорні як смола мешканці Літніх островів у плащах з пір’я, ба навіть повелителі тіней з Ашая в Тіні, які завжди ховаються за машкарами.

Квентин зліз із гатея й навіть крізь шкіряні підошви черевиків відчув тепло бруківки. Перед «Купецькою хатою» в тіні поставили двоногий стіл, прикрашений біло-блакитними прапорцями, які тріпотіли з кожним подувом вітру. Навколо столу розсілося четверо холоднооких перекупних мечів, закликаючи до себе всіх чоловіків і хлопчаків, що проходили повз. «Звіяні вітром,— здогадався Квентин. Сержанти перед відплиттям у Невільничу бухту шукали свіже м’ясо для поповнення своїх рядів.— А кожен, хто до них запишеться, перетворюється на додатковий меч для Юнкая — меч, щоб пити кров моєї майбутньої нареченої».

Один зі звіяних вітром загорлав до них.

— Я не розумію вашої мови,— відгукнувся Квентин. Хоча він читав і писав валірійською, але зовсім не мав усної практики. Та й волантиське яблучко далеченько відкотилося від валірійської яблуньки.

— Вестеросці? — спитав чоловік загальною мовою.

— Дорняни. Мій господар — виноторгівець.

— Господар? До біса! Ти що — раб? Ходи з нами — будеш сам собі господар. Чи хочеш у ліжку померти? Я навчу тебе битися мечем і списом. Виїдеш на бій разом з Пошарпаним Правителем і повернешся додому лордом. Хлопчики, дівчата, золото — все твоє, тільки треба взяти. Ми, звіяні вітром, у дупу маємо богиню різанини.

Двоє з перекупних мечів заспівали-загорлали слова якогось маршу. Квентин уловив зміст. «Вітер нас на схід повіє,— співали вони,— у Міріні погуляти, пана-різника убити, а драконицю заграти».

— Якби з нами ще були Клетус і Вілл, ми б могли повернутися сюди зі Здорованем і всіх їх повбивати,— сказав Герис.

«Клетус і Вілл загинули».

— Не звертай уваги,— мовив Квентин, відчиняючи двері «Купецької хати». Перекупні мечі кидали їм у спину образи, обзиваючи кволими боягузами й переляканими дівками.

Здоровань чекав у їхньому номері на другому поверсі. Хоча заїзд рекомендував шкіпер «Лугового жайворонка», Квентин не збирався лишати тут без нагляду всі їхні речі та гроші. По всіх портах повно злодіїв, шпигунів і повій, а у Волантисі — більше, ніж деінде.

— Я вже збирався на ваші пошуки йти,— промовив Арчибальд Айронвуд, знімаючи засув і впускаючи їх у кімнату. «Здорованем» його прозвав двоюрідний брат Клетус, і цілком заслужено. Арч був шість з половиною футів на зріст, широкий у плечах, з велетенським черевом, з ногами як стовбури дерев, з руками як два окости, ще й з повною відсутністю шиї. Від якоїсь дитячої хвороби він цілком облисів. І ця лиса голова нагадувала Квентину гладенький рожевий валун.— Отже,— запитав Арч,— що сказав контрабандист? Буде нам човен?

— Корабель,— виправив Квентин.— Ага, контрабандист залюбки нас візьме — і доправить у найближче пекло.

Герис, усівшись на продавлене ліжко, стягнув чоботи.

— Дорн манить мене дедалі більше.

— А я вважаю,— мовив Здоровань,— що нам краще їхати бісовою дорогою. Може, не така вже вона й небезпечна, як люди кажуть. А якщо й небезпечна — що ж, більше слави тому, хто її здолає. Хто наважиться на нас напасти? У Дринка — меч, у мене — келеп: жоден біс такого не перетравить.

— А якщо Данерис загине до нашого приїзду? — зронив Квентин.— Нам потрібен корабель. Нехай навіть «Пригода».

— Я й не здогадувався, що ти так відчайдушно хочеш Данерис,— розреготався Герис,— аж згоден кілька місяців терпіти той сморід. За три дні я сам проситимуся, щоб мене прирізали. Ні, княжичу, благаю, тільки не «Пригода».

— А є кращий вихід? — запитав Квентин.

— Є! Мені щойно спало на думку... Так, це ризиковано, ще й не дуже порядно... однак це швидше, ніж їхати до твоєї королеви бісовою дорогою.

— Кажи,— мовив Квентин Мартел.

Джон

Джон Сноу перечитував листа, доки слова не почали розпливатися і зливатися. «Я не можу це підписати. І не підпишу».

Він мало не спалив листа. Але натомість ковтнув елю — залишки від півкубка, яким учора на самоті запивав вечерю. «Я мушу це підписати. Мене ж обрали лордом-командувачем. Стіна в моїх руках, і Варта теж. Нічна варта не стає ані на чий бік».

Яке було полегшення, коли Стражденний Ед Толет відчинив двері, щоб повідомити: прийшла Жиллі. Джон відсунув листа, складеного мейстром Еймоном.

— Я прийму її,— озвався він, жахаючись майбутньої розмови.— Розшукай мені Сема. Потім я побалакаю з ним.

— Він унизу, за книжками. Мій старий септон любив повторювати, що через книжки промовляють померлі. А я вважаю, що мерцям ліпше мовчати. Ніхто не схоче слухати теревені мерців.

Стражденний Ед вийшов, бурмочучи щось про хробаків і павуків.

Жиллі, увійшовши, одразу бухнулася навколішки. Джон, обійшовши стіл, поставив її на ноги.

— Ти не повинна переді мною прихиляти коліно. Так роблять тільки перед королями.

Жиллі, яка була вже і жінкою, і матір’ю, все одно здавалася йому ще зовсім дитиною — тоненькою дівчинкою, яка горнулася в один зі старих Семових плащів. Той плащ був такий широчезний, що в його брижах могло б заховатися ще декілька дівчат.

— З немовлятами все гаразд? — запитав Джон.

Дикунка боязко всміхнулася з-під каптура.

— Так, м’лорде. Я боялася, мені молока на двох не стане, та воно тільки прибуває, коли вони смокчуть. Вони міцненькі.

— Мушу повідомити тебе про дещо неприємне.

Джон мало не сказав «попросити», але останньої миті похопився.

— Про Манса? Вал благала короля помилувати його. Сказала, що навіть віддасться за якогось уклінника й не переріже йому горлянку, якщо Мансові збережуть життя. От кістяний лорд — його не страчуватимуть. Крастер завжди присягався, що вб’є його, якщо побачить його пику біля фортеці. Манс і половини не накоїв такого, як він.

«Манс усього-на-всього повів військо проти держави, яку колись присягався захищати».

— Манс давав нашу обітницю, Жиллі. А тоді перекинувся на чужий бік, побрався з Даллою і вдягнув корону короля-за-Стіною. Тепер його життя в руках короля. І не про нього ми повинні говорити. А про його сина. Про Даллиного хлопчика.

— Про малого? — голос Жиллі затремтів.— Він обітниць не ламав, м’лорде. Не дайте його спалити. Врятуйте його, будь ласка.

— Тільки ти здатна його врятувати, Жиллі,— промовив Джон і розповів їй, як саме.

Інша жінка накричала б на нього, прокляла, послала в сьоме пекло. Інша жінка люто кинулася б на нього, дала ляпаса, хвицнула, спробувала видряпати йому очі. Інша жінка кинула б йому виклик.

А Житті тільки похитала головою.

— Ні. Будь ласка, не треба.

Крук одразу підхопив останнє слово.

— Треба,— кракнув він.

— Відмовишся — і хлопчик згорить. Не завтра-позавтра... але дуже скоро — коли Мелісандрі припече будити дракона, насилати вітер або інші які чари діяти, що потребують королівської крові. На той час від Манса тільки попіл і кістки лишаться, тож вона віддасть вогню його сина, а Станіс їй не відмовить. Якщо ти не забереш хлопчика, вона його спалить.

— Я поїду геть,— сказала Жиллі.— Заберу його — заберу їх обох, і Даллиного, і мого.

Сльози покотилися їй по щоках. Якби вони не зблискували у світлі свічки, Джон міг би й не здогадатися, що вона плаче. «Крастерові жінки, певно ж, навчили свої доньок проливати сльози в подушку. А може, вони ходили плакати надвір, подалі від Крастерових кулаків».

Джон стиснув пальці робочої руки.

— Забереш обох хлопців — і люди королеви поженуться за тобою і повернуть назад. Хлопчак усе одно згорить... а з ним і ти.

«Якщо почну її втішати, вона може подумати, що її сльози здатні мене зворушити. Вона повинна втямити, що я не піддамся».

— Ти забереш тільки одного хлопчика — Даллиного.

— Мати не може кидати свого синочка, бо буде проклята навік. Тільки не синочок! Ми ж разом із Семом його врятували. Будь ласка, м’лорде. Ми врятували його від холоду.

— Подейкують, замерзнути — це легка смерть. А от вогонь... бачиш свічку, Жиллі?

Вона поглянула на полум’я.

— Так.

— Піднеси руку. Постав над вогнем.

Її великі карі очі ще розширилися. Вона не ворухнулася.

— Ну ж бо,— мовив Джон. «Убий хлопчика».— Роби.

Затремтівши, дівчина простягнула руку й затримала високо над тріпотливим вогником.

— Нижче. Щоб торкнутися.

Жиллі опустила руку. На дюйм. Ще на дюйм. Та щойно полум’я лизнуло шкіру, вона відсмикнула руку й почала схлипувати.

— Смерть у вогні — жорстока. Далла померла, даючи синові життя, а ти замість неї вигодувала його і виплекала. Ти врятувала свого хлопчика від льоду. Тепер врятуй її дитину від полум’я.

— Тоді спалять моє немовля. Ота червона жінка. Якщо не отримає Даллине, спалить моє.

— У твоєму синові не тече королівська кров. Мелісандра нічого не виграє, віддавши його вогню. Станіс хоче, щоб вільний народ воював за нього, тож не палитиме невинну дитину без особливих підстав. З твоїм хлопчиком нічого не станеться. Я знайду для нього мамку, він виросте тут, у Чорному замку, під моїм захистом. Навчиться полювати і їздити верхи, битися мечем і топором, стріляти з лука. Я навіть подбаю, щоб він вивчився читати й писати...— (Сема б це порадувало).— А коли він підросте, то дізнається правду про своє походження. І зможе розшукати тебе, якщо схоче.

— Ви з нього ворона зробите,— зворотом маленької блідої долоньки вона витерла сльози.— Я не можу. Не можу.

«Убий хлопчика»,— подумав Джон.

— Можеш. Бо в іншому разі, обіцяю тобі, того дня, коли спалять Даллиного малого, і твій помре.

— Помре,— кракнув крук Старого Ведмедя.— Помре, помре, помре.

Дівчина сиділа скулена і змаліла, втупившись у полум’я свічки, в очах блищали сльози.

— Можеш іти,— нарешті промовив Джон.— Нікому про це не розповідай, але приготуйся до від’їзду — вирушаєте завтра, за годину до світанку. Мої хлопці зайдуть по тебе.

Жиллі звелася на ноги. Бліда й безмовна, вона вийшла, навіть не глянувши на нього. До Джона долинули кроки — вона квапилася геть зі зброярні. Майже бігла.

Підійшовши зачинити двері, Джон побачив, що Привид розтягнувся під ковадлом, гризучи волову кістку. Почувши його наближення, великий білий деривовк звів погляд.

— Пізно ж ти повернувся.

Джон знову сів на стілець — перечитувати листа мейстра Еймона.

За хвилю з’явився Сем, притискаючи до грудей стос книжок. Не встиг він переступити поріг, як Мормонтів крук підлетів до нього, вимагаючи зерна. Сем постарався догодити йому, зачерпнувши трохи зерна з мішка біля дверей. Крук постарався пробити дзьобом йому долоню. Сем зойкнув, крук злетів у повітря, зерно розсипалося.

— Цей виродок тебе не поранив?

Сем перелякано скинув рукавичку.

— Поранив. До крові.

— Наша доля — проливати кров за Варту. Носи грубші рукавиці,— сказав Джон і ногою підсунув йому стілець.— Сядь і поглянь на це.

Він вручив Семові пергамент.

— Що це?

— Паперовий щит.

Сем повільно прочитав.

— Це лист до короля Томена?

— У Вічнозимі Томен бився з моїм братиком Браном на дерев’яних мечах,— мовив Джон, пригадуючи той час.— На Томена стільки вдягнули захисної підбивки, що він нагадував начинену гуску. Бран збив його з ніг.

Джон підійшов до вікна, розчахнув віконниці. Повітря надворі було холодне й пронизливе, хоча небо тьмяно сіріло.

— А тепер Бран мертвий, а пухкий рожевощокий Томен сидить на Залізному троні з короною на золотих кучерях.

Сем на це відповів дивним поглядом — на мить здалося, що він хоче щось сказати. Натомість він, ковтнувши, повернувся назад до пергаменту.

— Ти не підписав листа.

Джон похитав головою.

— Старий Ведмідь просив Залізний грон про допомогу сотню разів. А йому прислали Джаноса Слінта. Ніякі листи не змусять Ланістерів нас полюбити. Особливо коли вони почують, що ми допомагаємо Станісу.

— Боронити Стіну, в заколоті ми участі не беремо. Тут так і пишеться.

— Лорд Тайвін може не помітити відмінності,— Джон забрав листа назад.— З якого дива він почне допомагати нам тепер? Раніше ніколи цього не робив.

— Він же не хоче, щоб усі казали, що Станіс вирушив на захист королівства, в той час як король Томен грався в іграшки. Це накличе зневагу на дім Ланістерів.

— Я волію накликати згин і знищення на дім Ланістерів, а не зневагу,— мовив Джон і почав читати з листа.— «Нічна варта не бере участі у війнах Сімох Королівств. Обітницю свою ми даємо державі, а держава нині в страшній небезпеці. Станіс Баратеон допомагає нам боротися з ворогами з-за Стіни, але ми йому не служимо...»

Сем зіщулився на стільці.

— Ну, ми ж не служимо? Ні?

— Я надав Станісу харч, прихисток і Ночефорт, а ще дозвіл вільним людям селитися на землях Дару. Оце й усе.

— Лорд Тайвін скаже, що цього забагато.

— А Станіс каже, що цього замало. Що більше даєш королю, то більше він хоче. Ми ступили на крижаний міст, обабіч якого — прірва. Задовольнити одного короля — саме по собі нелегке завдання. Задовольнити двох водночас — неможливе.

— Так, але... якщо переможуть Ланістери й лорд Тайвін вирішить, що ми зрадили короля, допомагаючи Станісу, це може означати кінець Нічної варти. За ним стоять Тайрели з усією потугою Небосаду. А він уже переміг лорда Станіса на Чорноводді.

— Чорноводдя — то лише одна битва. Роб переміг у всіх своїх битвах, а голови позбувся. Якби Станісу вдалося підняти Північ...

Сем, повагавшись, промовив:

— Ланістери мають своїх північан. Лорда Болтона з його байстрюком.

— А Станіс — Карстарків. Якщо йому вдасться перетягнути до себе Білу Гавань...

— Якщо,— наголосив Сем.— А якщо ні... мілорде, навіть паперовий щит кращий, ніж ніякого.

— Можливо.

«Вони з Еймоном наче змовилися». Чомусь Джонові здавалося, що Сем зреагує інакше. «Це ж просто чорнило й пергамент». Змирившись, він узяв перо й поставив підпис.

— Дай мені воску.

«Поки я не передумав». Сем поквапився виконати прохання. Джон приклав печатку лорда-командувач а та вручив листа йому.

— Візьмеш це з собою до мейстра Еймона і попросиш відіслати з пташкою на Королівський Причал.

— Обов’язково,— немов з полегшенням озвався Сем.— Мілорде, можна мені запитати... Я бачив, як виходила Жиллі. Вона мало не плакала.

— Вал послала її знову просити за Манса,— збрехав Джон, і якийсь час вони побалакали про Манса, Станіса й Мелісандру Ашайську, поки крук, доклювавши останнє зернятко кукурудзи, не кракнув:

— Крові!

— Я відсилаю Жиллі геть,— мовив Джон.— Разом з хлопчиком. Тож доведеться пошукати нову мамку для його молочного брата.

— А поки не знайдете, згодиться й козине молоко. Воно для немовляти краще, ніж коров’яче.

Від таких балачок Семові явно було ніяково, тож він звернув мову на історію й на малолітніх командувачів, які жили й померли сотні років тому. Проте Джон урвав його.

— Розкажи ліпше щось корисне. Розкажи про нашого ворога.

— Про Чужих,— Сем облизав губи.— Вони згадуються в літописах, але не так часто, як можна було б подумати. Маю на увазі літописи, які я знайшов і передивився. Знаю, їх більше, я ще просто не всі відшукав. Але деякі старі книжки просто розсипаються. Сторінки кришаться, коли я намагаюся їх перегорнути. А по-справжньому давні літописи... вони або вже розсипалися, або лежать десь так, що мені досі не трапилися... а може, таких книжок і не існує зовсім і не існувало ніколи. Найстаріші оповіді, які ми маємо, написані були по тому, як у Вестерос прийшли андали. Від перших людей нам лишилися хіба руни на скелях, отож усе, що ми знаємо про Добу героїв, Зорю віків і Довгу ніч, насправді походить із записів, зроблених септонами за тисячі років по тому. В Цитаделі чимало архімейстрів піддають ці відомості сумнівам. У старих легендах повно королів, які правили по сто років, і лицарів, які подорожували по тисячі років, перш ніж стали лицарями. Ти сам знаєш ці легенди: про Брандона Будівничого, Симеона Зореоокого, Короля Ночі... ми вважаємо, що ти — дев’ятсот дев’яносто восьмий лорд-командувач Нічної варти, однак найдавніший перелік, який мені трапився, містить шістсот сімдесят чотирьох командувачів, а це означає, що складений він був під час...

— Давним-давно,— перебив його Джон.— То що там про Чужих?

— Мені трапилися згадки про драконове скло. Діти пралісу щороку постачали Нічній варті сотню обсидіанових кинджалів, це ще за Доби героїв. Більшість джерел збігається в тому, що Чужі приходять з холодом. Або ж приносять холод із собою. Іноді вони виринають у заметіль і тануть, коли небо вияснюється. Вони ховаються від сонячного світла й появляються поночі... або ж це ніч опускається, коли вони появляються. В деяких легендах згадується, що вони їздять верхи на тушах дохлих звірів. Отой, який убив Малого Пола, їхав на дохлому коні, тож це, вочевидь, правда. В деяких записах ідеться про велетенських крижаних павуків. Не знаю точно, що це таке. Людей, які загинули в бою з Чужими, слід спалювати, бо в іншому разі вони повстануть з мертвих як їхні раби.

— Все це ми й так знаємо. Питання в іншому: як з ними боротися?

— Обладунки чужих непробивні майже для всіх звичайних клинків, якщо вірити легендам, а мечі їхні такі холодні, що від них тріскається криця. Але вони бояться вогню й вразливі до обсидіану. Мені трапилася одна оповідь про Довгу ніч, у якій писалося про останнього звитяжця, що зарубав Чужого клинком з драконової криці. Вважається, що проти неї вони встояти не можуть.

— Драконова криця? — Джон такого терміну не знав.— Валірійська криця?

— Я зразу теж так подумав.

— Тож якщо я просто переконаю всіх лордів Сімох Королівств віддати нам усі свої валірійські клинки, всі врятовані? Це буде нескладно.

«Не складніше, ніж змусити їх віддати золото й замки». Джон гірко розсміявся.

— Ти знайшов, хто такі Чужі, звідки вони приходять, чого хочуть?

— Ще ні, мілорде, але може так статися, що я просто не ті книжки читав. Там ще є сотні, яких я не переглянув. Дайте мені час, і я знайду все, що там можна знайти.

— Нема більше часу. Збирай речі, Семе. Ти їдеш разом із Жиллі.

— Їду? — Сем роззявив рота, так наче не зрозумів значення цього слова.— Я їду? В Східну варту, мілорде? Чи... куди я...

— У Старгород.

Старгород? — писнув Сем тоненьким голосом.

— І Еймон також.

— Еймон? Мейстер Еймон? Але... йому сто два роки, мілорде, він не... ти відсилаєш і його, і мене? А хто ходитиме коло круків? Якщо вони захворіють чи пораняться, хто...

— Клайдас. Він біля Еймона багато років був.

— Клайдас — простий стюард, та й очі в нього сліпнуть. Тобі потрібен мейстер. А мейстер Еймон такий слабий, морська подорож... Може статися... він старий, і...

— Так, він ризикує. Я це усвідомлюю, Семе, але тут ризик ще вищий. Станіс знає, хто такий Еймон. Якщо червоній жінці знадобиться для її заклинань королівська кров...

— А! — Семові товсті щоки зблідли.

— У Східній варті до вас приєднається Дареон. Маю сподівання, що його пісні зваблять до нас трохи вояків на Півдні. «Чорний птах» доправить вас у Браавос. Звідти самі допливете у Старгород. Якщо не передумав прийняти дитину Жиллі як свого байстрюка, відішлеш їх обох у Сурмосхил. В іншому разі Еймон прилаштує дівчину в Старгороді служницею.

— Мого б-б-байстрюка... Так... мама й сестри допоможуть Жиллі з дитиною. Дареон може відвезти її у Сурмосхил незгірше за мене. А я... Я щодня вправляюся в стрільбі з Ульмером, як ти звелів... ну, крім тих днів, коли сиджу в підземеллях, але ж це ти попросив мене дізнатися все про Чужих. У мене від лука плечі болять і водянки на пальцях,— він показав Джонові долоню.— Але я все одно тренуюся. Тепер я в мішень більше влучаю, ніж не влучаю, однак я й досі найгірший лучник на світі. Проте мені подобаються Ульмерові оповідки. Треба б їх записати й зробити з цього книжку.

— От і запишеш. Матимеш пергамент і чорнило в Цитаделі, і луки теж. Сподіваюся, ти продовжиш тренування. Семе, Нічна варта має сотні людей, здатних стріляти, та лише жменьку освічених, які вміють читати й писати. Ти повинен стати мені за нового мейстра.

— Мілорде, я... моя робота тут, книжки...

— ...нікуди не подінуться, заки ти до нас повернешся.

Сем схопився рукою за горло.

— Мілорде, Цитадель... там змушують різати трупи. І я не зможу носити ланцюга.

— Зможеш. І носитимеш. Мейстер Еймон — старий і сліпий. Сили полишають його. Коли він помре, хто його заступить? Мейстер Малін у Тінявій вежі не так грамотій, як вояка, а мейстер Гармун у Східній варті п’яний частіше, ніж тверезий.

— Якщо попросиш у Цитаделі мейстрів...

— І попрошу. Нам усі будуть потрібні. Але Еймона Таргарієна не так легко буде замінити...— «Все йде не так, як я сподівався». Джон розумів, що з Жиллі буде нелегко, але вважав, що Сем радо поміняє небезпеки Стіни на теплий Старгород.— Я був певен, що ти зрадієш,— збентежено промовив він.— У Цитаделі стільки книжок, що людина всі й прочитати не годна. Ти впораєшся, Семе. Я точно знаю.

— Ні. Книжки я читати вмію, але... м-мейстер — це цілитель, а я від вигляду к-к-крові непритомнію...— Семова рука затремтіла, мов на підтвердження цих слів.— Я — Сем Страхополох, а не Сем Смертовбивця.

— Страхополох? Чого ж ти боїшся? Буркотіння старих? Семе, ти бачив на Кулаці навалу блідавців — море живих мерців з чорними долонями і ясно-блакитними очима. Ти вбив Чужого.

— Д-д-драконове скло вбило, не я.

— Помовч,— відтяв Джон. Після Жиллі він уже не мав терпцю на страхи товстуна.— Ти брехав, плів інтриги та змовлявся, щоб зробити мене лордом-командувачем. А тепер маєш слухатися мене. Поїдеш у Цитадель і викуєш собі ланцюг, і якщо тобі доведеться різати трупи, так і буде. Принаймні у Старгороді трупи не опиратимуться.

— Мілорде, мій б-б-батько, лорд Рендил, він... він... він... він... він... життя мейстра — це служіння. Жоден син дому Тарлі ніколи не носитиме ланцюга. Народжені у Сурмосхилі не кланяються і не розшаркуються перед дрібними лордами. Джоне, я не можу ослухатися батька.

«Убий хлопчика,— подумав Джон.— Хлопчика в собі та хлопчика в ньому. Убий їх обох, клятий байстрюче».

— У тебе немає батька. Є тільки брати. Тільки ми. Твоє життя належить Нічній варті, тож іди й позбирай свою білизну в мішок разом з усім, що ще ти хочеш узяти з собою в Старгород. Ви їдете за годину до світанку. Й ось тобі ще один наказ. Відсьогодні ти більше не називатимеш себе боягузом. За останній рік ти витримав стільки, скільки інші люди не бачать за все життя. І ти витримаєш Цитадель — витримаєш як побратим Нічної варти. Я не можу наказати тобі бути хоробрим, але можу наказати тобі ховати свої страхи. Ти дав обітницю, Семе. Не забув?

— Я... Я постараюся.

— Ніякого «постараюся». Це наказ.

— Наказ,— Мормонтів крук ляснув своїми великими чорними крилами.

Сем аж осів.

— Як зволить лорд-командувач. А... а мейстер Еймон знає?

— Це була більше його ідея, ніж моя,— Джон відчинив перед Семом двері.— Ні з ким не прощайся. Що менше людей знатиме про це, то краще. За годину до світанку, біля цвинтаря.

Сем утік точно так само, як перед тим — Жиллі.

Джон почувався втомленим. «Мені слід виспатися». Половину ночі він вивчав карти, писав листи й розробляв плани разом з мейстром Еймоном. Та навіть коли добрів до свого вузького ліжка, не зміг одразу заснути. Знав-бо, що саме очікує на нього сьогодні, тож і вовтузився в ліжку, обмірковуючи заключні слова мейстра Еймона. «Дозвольте дати мілордові останню пораду,— сказав старий,— таку саму пораду, яку я дав своєму братові, коли ми розлучалися востаннє. Йому було тридцять три роки, коли велика рада проголосувала, щоб він посів Залізний трон. Він був зрілим чоловіком, який мав уже власних синів, та в чомусь він і досі лишався хлопчиком. Була в Бовтуна невинність, була в ньому лагідність, яку ми всі любили. „Убий у собі хлопчика“,— сказав я йому того дня, коли мав відпливати на Стіну.— Щоб владарювати, слід стати чоловіком. Слід стати Ейгоном, а не Бовтуном. Убий хлопчика — нехай народиться чоловік. Ти,— старий намацав Джонове обличчя,— вполовину молодший за тодішнього Бовтуна, але твій тягар, боюся, ще тяжчий. Не буде тобі радості з твого командування, але, гадаю, ти маєш сили робити те, що потрібно. Убий хлопчика, Джоне Сноу. Зима вже на порозі. Убий хлопчика — нехай народиться чоловік».

Накинувши плаща, Джон широким кроком вийшов надвір. Щодня він робив обхід Чорного замку, провідував чатових і сам вислуховував їхні рапорти; спостерігав, як Ульмер тренує своїх підопічних біля стрілецьких мішеней; розмовляв з вояками і короля, і королеви; гуляв крижаною стежкою нагорі Стіни, роздивляючись ліс. А за ним бігав Привид — біла тінь у нього при боці.

Коли Джон піднявся нагору, за старшого на Стіні був Кедж Білоокий. Кеджеві було вже за сорок, і тридцять років він провів на Стіні. Ліве око мав сліпе, а праве — злюще. В пущі, наодинці з сокирою і гароном, він був не гіршим розвідником за решту у Варті, але ніколи не ладнав з людьми.

— Тихий день,— промовив він до Джона.— Нема про що рапортувати — хіба про розвідку не в той бік.

— Що за розвідка не в той бік?

— Двійко лицарів,— вишкірився Кедж.— Годину тому виїхали на південь королівським гостинцем. Коли Дайвен побачив, як вони чухнули, то сказав, що дурні південці їдуть не в той бік.

— Зрозуміло,— мовив Джон.

Більше він дізнався від самого Дайвена, який саме сьорбав ячну юшку в касарні.

— Ага, м’лорде, бачив я їх. Це були Горп і Масі. Стверджували, що їх послав Станіс, але так і не зізналися, куди, навіщо й коли повернуться.

Сер Ричард Горп і сер Джастин Масі обидва були з людей королеви й посідали високі місця на нарадах короля. «Якби Станіс мав на меті розвідку, досить було б і пари звичайних вільних вершників,— подумав Джон,— а от як гінці чи посланці лицарі пасують більше». Котер Пайк повідомив зі Східної варти, що цибулевий лорд і Саладор Саан попливли в Білу Гавань на переговори до лорда Мандерлі. Цілком логічно, що Станіс розсилає й інших посланців. Його світлість не з терплячих.

Та чи повернеться «розвідка не в той бік» — це вже інше питання. Може, вони й лицарі, але Півночі не знають. «На королівському гостинці багато пильних очей, і не всі вони дружні». Але Джона це не обходить. «Станіс має право на секрети. Бог свідок — я теж маю секрети».

Уночі Привид влігся спати біля ліжка, й бодай цього разу Джонові не снилося, що він — вовк. Та все одно спав він неспокійно — кілька годин прокрутився в ліжку, перш ніж поринув у кошмар. Уві сні була Жиллі — ридала і благала дати немовлятам спокій, але Джон вихопив дітей у неї з рук, відрубав їм голови, поміняв місцями і звелів їй пришити їх назад.

Прокинувшись, він побачив, що в темряві спальні над ним схилився Ед Толет.

— М’лорде! Пора. Година вовка. Ви наказували збудити вас.

— Принеси чогось гарячого,— Джон відкинув покривала.

Заки Джон одягнувся, Ед повернувся та вклав йому в руки горнятко, з якого парувало. Джон очікував на глінтвейн, але з подивом виявив, що це ріденька юшка, яка пахла пражем і морквою, однак у ній не було ні пражу, ні моркви. «У вовчих снах запахи насиченіші,— подумав Джон,— і смак у їжі також насиченіший. Привид живіший за мене». Порожнє горнятко він лишив на горні.

Цього ранку під дверима стояв на чатах Кегз.

— Хочу поговорити з Бедвиком і з Джаносом Слінтом,— звернувся до нього Джон.— Нехай прийдуть до мене на світанку.

За дверима світ був чорний і непорушний. «Холодно, але не дуже. Ще ні. А як зійде сонце, ще потепліє. З божої милості, може, навіть Стіна ще поплаче». Заки дійшли до цвинтаря, валка вже вишикувалася. Джон передав командування супроводом Блекджекові Булверу: з ним поїдуть два вози й дюжина кінних розвідників. Один віз був завалений горою скринь, ящиків і мішків — усім потрібним для подорожі. На другому приладнали жорсткий верх з дубленої шкіри, який захистить од вітру. У глибині вже сидів мейстер Еймон, горнучись у ведмежу шкуру, в якій він здавався маленьким, як дитина. Неподалік стояли Сем і Жиллі. Очі в Жиллі були червоні та припухлі, але на руках вона тримала хлопчика, щільно загорнутого. Джон не мав певності, чий це хлопчик — її чи Даллин. Лише кілька разів він бачив їх разом. Синок Жиллі старший, Даллин — міцніший, однак за віком і зростом вони майже не відрізняються, тож хто не знає їх добре, навряд чи зможе їх легко розпізнати.

— Лорде Сноу,— погукав мейстер Еймон,— у себе в покоях я залишив для вас книжку. «Нефритова збірка». Написана волантиським шукачем пригод Колокво Вотаром, який здійснив подорож на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. Там є абзац, який може вас зацікавити. Я попросив Клайдаса підкреслити його для вас.

— Обов’язково прочитаю.

Мейстер Еймон витер носа.

— Знання — це зброя, Джоне. Озбройся добре, перш ніж виїжджати на битву.

— Озброюся.

Джон відчув на обличчі щось вогке і холодне. Звівши очі, він побачив, що почало сніжити. «Поганий знак». Він обернувся до Блекджека Булвера.

— Постарайтеся поквапитися, але без особливої потреби не ризикуйте. З вами їдуть літній пан і немовля. Потурбуйтеся, щоб вони їхали в теплі й ситості.

— А ви так само потурбуйтеся про другого хлопчика, м’лорде,— мовила Жиллі, яка, здавалося, не квапилася лізти на воза.— Так само потурбуйтеся про другого. Знайдіть йому мамку, як казали. Ви мені обіцяли. Хлопчик... Даллин хлопчик... маленький королевич тобто... знайдіть для нього добру жінку, щоб він виріс великим і міцним.

— Даю слово.

— І не давайте йому імені. Аж поки йому не виповниться два роки. Це погана прикмета — називати немовлят, поки не віднімеш від грудей. Ви, ворони, може, цього й не знаєте, але так і є.

— Як зволите, міледі.

— Не називайте мене так! Я — матір, а не леді. Я — Крастерова жінка і Крастерова дочка, і я — матір.

Поки вона залазила на віз і загорталася в хутра, то передала немовля Стражденному Едові. Щойно Ед віддав їй малюка, Жиллі приклала його до грудей. Сем, побачивши це, почервонів і відвернувся, тоді важко поліз на свою кобилу.

— Поїхали,— скомандував Блекджек Булвер, ляснувши батогом. Вози покотилися вперед.

Сем на мить затримався.

— Ну,— сказав він,— бувайте.

— І ти бувай, Семе,— озвався Стражденний Ед.— Ваш корабель не потоне, не думаю. Човни починають тонути, коли на борту я.

Джонові дещо пригадалося.

— Коли я вперше побачив Жиллі, вона тулилася до стіни Крастерової фортеці, задкуючи від Привида,— худенька темнокоса дівчинка з великим животом. Привид заліз до кроликів, а вона, певно, злякалася, що він живота їй розпоре й дитину зжере... але насправді не вовка їй слід було боятися, правда?

— У неї більше мужності, ніж вона сама здогадується,— мовив Сем.

— Як і в тебе, Семе. Зичу вам швидкої і безпечної подорожі, і бережи Еймона й дитину,— сказав Джон; холодні патьоки на обличчі нагадали йому той день, коли він попрощався у Вічнозимі з Робом, не відаючи, що бачаться вони востаннє.— І натягни каптур. У тебе в чуприні тануть сніжинки.

Заки маленька валка загубилася вдалині, чорне небо на сході посіріло, а сніг повалив дужче.

— На лорда-командувача чекає Велет,— нагадав Джонові Стражденний Ед.— І Джанос Слінт також.

— Так.

Джон Сноу звів погляд на Стіну, яка нависала над ними, наче крижаний стрімчак. «Сто льє з кінця в кінець, сімсот футів заввишки». Міць Стіни була в її висоті, а от довжина Стіни була її слабкістю. Джон пригадав слова, сказані колись батьком. «Міць стін — у людях, які їх захищають». Нічна варта — хоробрі вояки, але їх замало для того завдання, яке постало перед ними.

Велет уже чекав у зброярні. Справжнє його ім’я було Бедвик. На півтори волосини вищий за мізерні п’ять футів, він був найнижчим у Нічній варті. Джон не ходив околяса.

— Нам по всій Стіні потрібно більше чатових. Потрібні замки по дорозі, де патрулі зможуть погрітися, поїсти гарячого й поміняти коней. На Крижаному Кордоні відновлюється залога, і я доручаю її командування вам.

Велет кінчиком пальця прочистив вухо.

— Командування? Мені? А м’лорд знає, що я — простий селюк, а на Стіну потрапив за браконьєрство?

— Ви дюжину років служите розвідником. Вижили на Кулані Перших Людей і в Крастеровій фортеці — й повернулися, щоб усе розповісти. Молодші хлопці рівняються на вас.

Коротун розсміявся.

— Лише карлики можуть рівнятися на мене. Я не вмію читати, м’лорде. За гарної днини можу нашкрябати своє ім’я.

— Я послав у Старгород запит, щоб прислали більше мейстрів. У разі нагальної потреби у вас буде два круки. Коли ж питання не нагальне, посилатимете гінців. Поки в нас не буде більше мейстрів і більше птахів, поставимо нагорі вздовж Стіни маяки.

— І скільки бідолашних дурнів буде під моїм командуванням?

— Двадцятеро з Варти,— сказав Джон,— і вполовину менше — зі Станісових людей...— («Стариганів, зелених новачків і поранених»).— Найкращих людей він не віддасть, і навіть ті, яких віддасть, не вберуться в чорне, але слухатимуться наказів. Матимете з них якусь користь. З вами поїдуть четверо братів з Королівського Причалу, які прибули на Стіну з лордом Слінтом. Одним оком наглядатимете за ними, а другим — щоб Стіну ніхто не перелазив.

— Наглядати ми зможемо, м’лорде, та якщо на Стіну видереться достатньо стінолазів, тридцятьом воякам їх не скинути.

«Може, і трьомстам не скинути». Але ці сумніви Джон лишив при собі. Всі знають, що найбільш вразливі стінолази на підйомі. Згори їх можна поливати камінням, списами, діжками підпаленої смоли, а їм лишається хіба відчайдушно втискатися в кригу. Іноді, здається, Стіна сама струшує їх, як ото пес витрушує бліх. Джон навіч таке бачив, коли під Ярлом, коханцем Вал, тріснув лід — і Ярл розбився на смерть.

Та якщо стінолазам вдасться непомітно досягти верхівки Стіни — все міняється. Тепер вони мають час прорубати опори для ніг, збудувати парапети, спустити вниз мотузки та драбини для тисяч своїх спільників, які полізуть слідом за ними. Саме так вчинив Реймун Рудобородий — Реймун, який був королем-за-Стіною за часів Джонового прапрадіда. В ті дні лордом-командувачем був Джек Масгуд. Поки з півночі не напав Реймун, його прозивали Дженджик Джек, а опісля він назавжди лишився Соньком Джеком. Реймунове військо полягло в кривавій битві на берегах Довгого озера, затиснуте лордом Вілламом Вічнозимським і Гармондом Амбером — П’яним Велетом. Реймуна Рудобородого поклав Артос Невблаганний, молодший брат лорда Віллама. Варта прибула запізно, щоб вступати в бій з дикунами, однак вчасно, щоб їх поховати: саме це завдання поставив їй розгніваний Артос Старк, оплакуючи обезголовлене тіло свого загиблого брата.

Джон не хотів запам’ятатися як Сонько Джон Сноу.

— Тридцятеро вояків — це краще, ніж жодного,— сказав він до Велета.

— Ваша правда,— озвався коротун.— То ми відкриваємо тільки Крижаний Кордон, м’лорде, чи й інші форти також?

— З часом залоги будуть в усіх,— сказав Джон,— але для початку — Крижаний Кордон і Сіроварта.

— А м’лорд уже вирішив, хто командуватиме Сіровартою?

— Джанос Слінт,— промовив Джон. «Боги поможіть».— Не могли ж поставити командувати золотими плащами людину геть невдатну. Слінт — різницький син. Був капітаном Залізної брами, коли загинув Манлі Стоукворт, і Джон Арин підвищив його й доручив йому оборону Королівського Причалу. Не може лорд Джанос бути таким уже дурнем, яким видається.

«А ще його слід забрати подалі від Алісера Торна».

— Мабуть,— мовив Велет,— але я все одно радше відіслав би його на кухню до Трипалого Гоба різати ріпу.

«В такому разі я ріпу більше їсти не наважився б».

Половина ранку проминула, перш ніж з’явився лорд Джанос, як йому було наказано. Джон саме чистив Довгопазура. Дехто доручив би це завдання стюарду чи зброєносцю, однак лорд Едард учив синів самим дбати про свою зброю. Коли разом зі Слінтом увійшли Кегз і Стражденний Ед, Джон подякував їм і припросив лорда Джаноса сідати.

І він сів — не дуже люб’язно, схрестивши руки й нахмурившись, ігноруючи оголену крицю в руках лорда-командувача. Джон ковзнув масною ганчіркою по своєму байстрючому клинку, задивившись, як грає у брижах ранкове світло, і думаючи, як легко цей клинок пробив би шкіру, сало й жили — і стяв би Слінтову бридку голову з плечей. Усі гріхи лишаються в минулому, щойно чоловік убирається в чорне, й усі особисті стосунки також, та Джонові важко було думати про Джаноса Слінта як про брата. «Між нами стоїть кров. Цей чоловік допоміг убити мого батька й зробив усе можливе, щоб і мене убити».

— Лорде Джаносе,— Джон уклав меча в піхви.— Я віддаю під ваше командування Сіроварту.

Слінт був приголомшений.

— Сіроварту... Сіроварту, де ти зі своїми приятелями-дикунами переліз Стіну?

— Саме так. Визнаю: форт у жалюгідному стані. Відновите його, наскільки зможете. Почніть з вирубування лісу на підступах. На відновлення вцілілих будівель каміння братимете з тих, які завалилися...

«Тяжка буде праця й напружена,— міг би додати він.— Спати доведеться на голому камінні, від утоми ви не матимете часу нарікати чи плести інтриги, дуже скоро ви забудете, як воно — бути в теплі, та, може, згадаєте, як воно — бути людиною».

— Під орудою у вас буде тридцять вояків. Десятеро наших, десятеро — з Тінявої вежі, а ще десятьох дає король Станіс.

Слінтове обличчя набрало сливового кольору. Подвійне підборіддя затрусилося.

— Гадаєш, я не бачу, що саме ти замислив? Джанос Слінт не з тих, кого так легко обдурити. Я керував обороною Королівського Причалу, коли ти ще пелюшки каляв. Забери собі свої руїни, байстрюче.

«Я даю вам шанс, мілорде. А моєму батькові ви навіть шансу не дали».

— Ви неправильно мене зрозуміли, мілорде,— промовив Джон.— Це наказ, а не пропозиція. До Сіроварти сорок льє. Пакуйте зброю та збрую, прощайтеся — ви їдете завтра на світанні.

— Ні,— скочив на ноги лорд Джанос, аж стілець перекинувся.— Не поїду я слухняно замерзати на смерть. І якийсь байстрюк зрадника не роздаватиме наказів Джаносові Слінту! У мене є друзі, попереджаю тебе. І тут, і на Королівському Причалі. Я був лордом Гаренхолу! Віддавай свої руїни комусь із тих сліпих дурнів, які кинули за тебе камінець, а я цього не потерплю. Чуєш мене, хлопче? Я цього не потерплю!

— Потерпите.

Слінт не опустився до відповіді й, виходячи, відбуцнув з дороги стільця.

«Він і досі бачить у мені хлопчака,— подумав Джон,— зеленого хлопчака, якого можна налякати сердитими словами». Він тільки й сподівався, що за ніч лорд Джанос схаменеться.

Та зранку виявилося, що сподівання були марні.

Джон виявив, що Слінт снідає з усіма у їдальні. З ним був сер Алісер Торн і кількоро їхніх кумпанів. Вони саме з чогось реготали, коли Джон спустився сходами разом із Залізним Еметом і Стражденним Едом, а за ними йшли Маллі, Кінь, Рудий Джек Крабб, Расті Флаверс і Оуен Одоробало. Трипалий Гоб роздавав кашу з казанка. Рать короля, рать королеви й чорні брати всі сиділи окремо — хто схилився над кашею, а хто напихав тельбухи хлібом із шинкою. За одним столом Джон побачив Пипа і Грена, за іншим — Бовена Марша. В повітрі пахло димом і смальцем, а від високої склепінчастої стелі відлунювало бряжчання ножів і ложок.

Усі голоси вмить затихли.

— Лорде Джаносе,— промовив Джон,— даю вам останній шанс. Відкладіть ложку та йдіть у стайню. Я звелів осідлати вашого коня. До Сіроварти дорога важка й далека.

— Тоді тобі ліпше поквапитися, хлопче,— розреготався Слінт, розбризкавши кашу собі на груди.— Думаю, Сіроварта саме для такого, як ти. Подалі від добрих побожних людей. На тобі печать звіра, байстрюче.

— Ви відмовляєтеся виконати мій наказ?

— Можеш той наказ собі в байстрючу сраку запхати,— сказав Слінт, трусячи подвійним підборіддям.

Алісер Торн посміхнувся, втупившись чорними очима в Джона. За іншим столом почав реготати Годрі Велеторіз.

— Як зволите.

Джон кивнув до Залізного Емета.

— Будь ласка, заберіть лорда Джаноса на Стіну...

«...і посадіть у крижану камеру»,— міг би сказати він. Днів десять, проведених у тісній камері серед криги, у дрижаках і лихоманці, точно змусять Слінта молити про звільнення, Джон і сумнівів не мав. «Та щойно він вийде, вони з Торном знову почнуть умовлятися».

«...і прив’яжіть його на коня»,— міг би сказати він. Якщо Слінт не хоче їхати в Сіроварту як командувач, нехай їде як кухар. «Але рано чи пізно він дезертирує. І скількох ще він прихопить із собою?»

— ...і повісьте його,— закінчив Джон.

Обличчя Джаноса Слінта побіліло як молоко. Ложка вислизнула з пальців. Ед і Емет перетнули кімнату — їхні кроки аж задзвеніли на кам’яній підлозі. Бовен Марш розтулив рога — і стулив, не зронивши ні слова. Сер Алісер Торн потягнувся до руків’я меча. «Вперед,— подумав Джон. За спиною у нього висів Довгопазур.— Оголи крицю. Дай мені можливість зробити те саме».

Половина присутніх у їдальні скочила на ноги. Серед них були і південські лицарі й солдати, віддані королю Станісу, червоній жінці чи їм обом, і побратими Нічної варти. Дехто з них обрав своїм лордом-командувачем Джона, дехто вкинув камінці за Бовена Марша, сера Деніса Малістера, Котера Пайка... а дехто — й за Джаноса Слінта. «Таких, пригадую, були сотні». Цікаво, подумав Джон, скільки їх таких зараз у підземній їдальні. Якусь мить весь світ балансував на вістрі меча.

Алісер Торн, забравши руку з меча, відступив, даючи Едові Толету дорогу.

Стражденний Ед схопив Слінта за одну руку, Залізний Емет — за другу. Разом вони стягнули його з лавки.

— Ні,— запротестував лорд Джанос, і з вуст його полетіла каша.— Ні, пустіть мене. Та він же просто хлопчак, байстрюк. Батько його був зрадником. На ньому печать звіра, цей його вовк... Пустіть мене! Ви пошкодуєте, що торкнулися Джаноса Слінта. Я маю друзів на Королівському Причалі. Попереджаю...

Він і досі протестував, коли його напівповели-напівпотягнули східцями нагору.

Джон рушив за ними. Підземна їдальня швидко спорожніла. Біля клітки Слінт на мить вивільнився та спробував боротися, але Залізний Емет схопив його за горло й почав товкти об залізне пруття клітки, поки він не вгомонився. На той час надвір висипав уже весь Чорний замок. Навіть Вал підійшла до вікна, звісивши довгу золоту косу собі на плече. Станіс в оточенні лицарів стояв на сходах Королівської вежі.

— Якщо хлопчак гадає, що йому мене залякати, то він помиляється,— почувся голос лорда Джаноса.— Він не посміє мене повісити. Джанос Слінт має друзів, впливових друзів, от побачите...

Решту слів заглушив вітер.

«Це неправильно»,— подумав Джон.

— Стійте.

Емет, нахмурившись, озирнувся.

— Мілорде?

— Я його не вішатиму,— сказав Джон.— Ведіть його сюди.

— Семеро спасіть нас,— вигукнув Бовен Марш.

У цю мить на вуста лорда Джаноса Слінта ковзнула посмішка — солодка, як згіркле масло. Поки Джон не сказав:

— Еде, принеси ковбицю,— і не висмикнув з піхов Довгопазура.

Поки шукали годящу ковбицю, лорд Джанос сховався в клітку коловороту, та Залізний Емет витягнув його.

— Ні,— скрикнув Слінт, коли Емет, підштовхуючи, потягнув його через двір.— Пустіть мене... ви не можете... коли про це дізнається Тайвін Ланістер, ви пошкодуєте...

Емет підбив його під коліна. Стражденний Ед поставив йому ногу на спину, щоб утримати навколішках, а Емет підсунув йому під голову ковбицю.

— Буде легше, якщо не сіпатиметеся,— пообіцяв Джон.— Ворухнетеся, щоб уникнути удару, і все одно помрете, тільки болісніше. Витягніть шию, мілорде.

Джон стиснув руків’я меча й замахнувся — по лезу побігло бліде ранкове сонячне світло.

— Якщо хочете сказати останні слова, зараз саме час,— мовив він, очікуючи на останній прокльон.

Джанос Слінт вивернув шию, щоб поглянути на нього.

— Будь ласка, мілорде. Помилуйте. Я... я поїду... я... я...

«Ні,— подумав Джон.— Ці двері ви вже зачинили».

Довгопазур опустився.

— Можна мені взяти його чоботи,— спитав Оуен Одоробало, коли голова Джаноса Слінта покотилася через багнистий двір.— Вони майже нові, ці чоботи. З хутром усередині.

Джон озирнувся на Станіса. На мить їхні очі зустрілися. А тоді король кивнув і повернувся назад у вежу.

Тиріон

Прокинувшись, він виявив, що лишився сам-один, а паланкін зупинився.

Де сидів Іліріо, зосталася гора прим’ятих подушок. У горлі в карлика пересохло і шкребло. Йому наснилося... що ж йому наснилося? Він не пригадував.

Знадвору чулися голоси, які перемовлялися незнайомою мовою. Тиріон звісив ноги з паланкіна, вистрибнув поміж фіранок — і побачив магістра Іліріо, який стояв поряд з кіньми, а біля нього вивищувалося двоє вершників. Обидва були в потертих шкіряних сорочках і темно-коричневих вовняних плащах, але мечі їхні ховалися в піхвах, і товстунові, схоже, нічого не загрожувало.

— Мені до вітру треба,— оголосив карлик. Він перевальцем зійшов з дороги, розшнурував бриджі й відлив у колючі зарості. Забрало це чимало часу.

— Ну, сцяти в нього добре виходить,— почувся голос.

Тиріон струсив останні краплі й заховав своє причандалля.

— Сцяти — це найменший з моїх талантів. Бачили б ви, як я серу! — сказав він і обернувся до магістра Іліріо.— Ви цих двох знаєте, магістре? Схожі на розбійників. Мені піти топір узяти?

Топір? — вигукнув вищий з вершників — м’язистий, з кошлатою бородою і кучмою рудого волосся.— Ти чув це, Гальдоне? Коротун хоче з нами битися!

Його супутник був старший, гладенько виголений, з аскетичним зморшкуватим обличчям. Волосся він зачесав назад і стягнув на потилиці в Гульку.

— Коротунам часто кортить довести свою мужність недоречною хвальковитістю,— промовив він.— Не певен, що він і качура забити здатен.

Тиріон знизав плечима.

— Несіть качура.

— Якщо ви наполягаєте,— вершник зиркнув на супутника.

Жилавий витягнув з піхов байстрючого клинка.

— Я — Качур, ти, малий язикатий покидьок.

«Боги праведні!»

— Я меншого качура мав на увазі.

Здоровань басовито розреготався.

— Ти чув, Гальдоне? Йому треба меншого Качура!

— А я б волів когось не такого язикатого,— чоловік на ім’я Гальдон якийсь час роздивлявся Тиріона холодними сірими очима, а відтак знову розвернувся до Іліріо.— Я так розумію, ви маєте для нас скрині?

— І мулів, що їх повезуть.

— Мули надто повільні. У нас є в’ючні коні, ми перенесемо скрині на них. Качуре, займися.

— Чому це Качурові завжди доводиться всім займатися? — здоровань сховав меча назад у піхви.— А чим займаєшся ти, Гальдоне? Хто з нас лицар — ти чи я?

Однак він подибав до в’ючних мулів.

— Як справи у нашого хлопця? — поцікавився Іліріо, поки переносили скрині. Тиріон нарахував шість — дубових, окутих залізом, замкнених. Але Качур з легкістю носив їх, завдаючи собі на плече.

— Зростом уже з Грифа. Три дні тому штовхнув Качура в ясла.

— Нікого він не штовхнув. Я сам упав — щоб його повеселити.

— Витівка вдалася,— мовив Гальдон.— Я й сам нареготався.

— В одній зі скринь — подарунок для хлопця. Зацукрований імбир. Він завжди його любив,— промовив Іліріо на диво сумовито.— Я тут подумую проїхатися з вами до Ґоян-Дроге. Влаштувати прощальний бенкет перед вашою річковою подорожжю...

— Нема часу бенкетувати, мілорде,— озвався Гальдон.— Гриф хоче вирушати, щойно ми повернемося. З пониззя річки приходять новини, і всі недобрі. На північ від озера Кинджал бачили дотраків — роз’їзд з халасару старого Мото, а слідом за ним рухається через Когорський ліс хал Зеко.

Товстун нечемно пирхнув.

— Зеко навідується в Когор що три-чотири роки. Когоряни відкупаються від нього лантухом золота — і він знову повертається на схід. Що ж до Мото, то всі його воїни майже такі самі старі, як він, і щороку їх меншає. Справжня загроза...

— ...хал Поно,— закінчив за нього Гальдон.— Якщо вірити чуткам, Мото й Зеко тікають від нього. Востаннє Поно бачили у верхів’ях річки Селору, і з ним був тридцятитисячний халасар. Гриф не хоче ризикувати, що Поно заскочить його на переправі, якщо раптом наважиться поткнутися на Ройн,— сказав Гальдон і глянув на Тиріона.— Ваш карлик верхи вміє їздити так само добре, як і сцяти?

— Їздити він уміє,— втрутився Тиріон — не встиг самовладець сиру відповісти,— хоча найкраще в нього це виходить у спеціальному сідлі й на знайомому коні. А ще він уміє розмовляти.

— Щира правда. Я — Гальдон, цілитель нашого маленького братства. Мене ще прозивають Недомейстром. А мій супутник — сер Качур.

— Сер Роллі,— виправив здоровань.— Роллі Качур. Будь-який лицар має право висвятити лицаря, і Гриф висвятив мене. А ти, карлику?

— Його звати Йолло,— швидко промовив Іліріо.

«Йолло? Так хіба що мавпу називати». Що гірше, ім’я було пентоське, а навіть дурневі видно, що Тиріон ніякий не пентосянин.

— Це в Пентосі я Йолло,— швидко мовив він, щоб якось це залагодити,— але мати дала мені ім’я Гугор Гілл.

— Ви корольок чи байстрючок? — поцікавився Гальдон.

Тиріон збагнув, що поруч з Гальдоном Недомейстром слід бути обережним.

— Будь-який карлик — байстрюк в очах свого батька.

— Понад усякий сумнів. Що ж, Гугоре Гілл, скажіть-но мені таке. Як Сервин Дзеркальний Щит убив дракона Уракса?

— Він наблизився, заховавшись за своїм щитом. Уракс бачив лише власне віддзеркалення, аж поки Сервин не застромив йому списа в око.

Гальдона це не вразило.

— Цю легенду знає навіть Качур. А не назвете мені ім’я лицаря, який під час Танку драконів спробував таку саму хитрість з Вагаром?

— Сер Байрон Свон,— посміхнувся Тиріон.— І його підсмажили. Тільки то був не Вагар, а Сайракс.

— Боюся, ви помиляєтеся. У праці «Танок драконів: істинна історія» мейстер Манкун пише...

— ...що це Вагар. Великий мейстер Манкун переплутав. Сер Байрон помер на очах у свого зброєносця, який написав про це своїй дочці. За його свідченнями, то була Сайракс, Рейнірина дракониця, й це більше схоже на правду, ніж версія Манкуна. Свон був сином лорда Прикордоння, а Штормокрай був за Ейгона. Вагар — дракон королевича Еймонда, брата Ейгона. Навіщо Свонові вбивати його?

Гальдон піджав губи.

— Постарайтеся не впасти з коня. А якщо впадете, почалапаєте назад до Пентоса. Наша «Сором’язлива панна» не чекатиме ні на кого, навіть на карлика.

— Люблю сором’язливих панн. Як і гулящих. Скажіть-но: а куди діваються повії?

— Я схожий на чоловіка, який знається з повіями?

Качур глузливо засміявся.

— Та він боїться. Лемора змусить його замолювати гріх, малий причепиться: хочу піти з вами, а Гриф йому прутня відріже й у горлянку запхне.

— Ну,— мовив Тиріон,— мейстрові прутень не потрібен.

— Але ж Гальдон — недомейстер.

— Бачу, карлик тебе розважає, Качуре,— мовив Гальдон.— Нехай їде з тобою.

Він розвернув коня.

Ще якусь хвилю Качур витратив на те, щоб надійно прив’язати скрині Іліріо на трьох в’ючаків. На той час за Гальдоном уже й слід захолов. Качур, схоже, не переймався через це. Стрибнувши в сідло, він підхопив Тиріона за комір і всадовив коротуна перед собою.

— Тримайся міцно за луку сідла, і все буде добре. В кобили легка ступа, а драконяча дорога гладенька, як дівоча дупця.

Узявши повіддя в праву руку, а віжки — в ліву, сер Роллі рушив жвавим клусом.

— Щасти вам! — гукнув Іліріо навздогін.— Перекажіть хлопцю: мені страшенно прикро, що я не буду в нього на весіллі. Я приєднаюся до вас у Вестеросі. Присягаюся руками моєї любої Серри.

Коли Тиріон Ланістер кинув на Іліріо Мопатиса останній погляд, магістр стояв біля паланкіна у своїй парчевій мантії, похиливши дебелі плечі. Вкритий курявою з-під копит, самовладець сиру здавався майже маленьким.

За чверть милі Качур наздогнав Гальдона Недомейстра. З тієї миті вершники їхали пліч-о-пліч. Тиріон учепився у високу луку сідла, незграбно розчепіривши ноги, певен, що дуже скоро його чекають водянки, корчі й синці від сідла.

— Цікаво,— заговорив Гальдон дорогою,— як піратам з озера Кинджал сподобається наш карлик.

— У вигляді рагу? — припустив Качур.

— Найгірший серед них — Урго Укаляний,— почав звірятися Гальдон.— Сам його сморід здатен убити людину.

— На щастя,— знизав плечима Тиріон,— мені бракує носа.

Гальдон легенько посміхнувся.

— Якщо нам трапиться леді Кора на «Відьминих зубах», дуже скоро тобі ще чогось бракуватиме. Її прозивають Кора Кровожерлива. На кораблі в неї команда з прегарних дівиць, які оскопляють усіх чоловіків, що потрапляють їм до рук.

— Жахливо. Зараз штанці обмочу.

— Ліпше не треба,— похмуро застеріг Качур.

— Як скажеш. Якщо нам трапиться леді Кора, я вберу спідничку і скажу, що я — Серсі, славнозвісна бородата красуня з Королівського Причалу.

Цього разу Качур розсміявся, а Гальдон мовив:

— А ти малий жартівник, Йолло. Подейкують, лорд у савані дарує милість тому, хто його розсмішить. Може, його сіра світлість обере тебе як прикрасу для свого кам’яного двору.

Качур тривожно зиркнув на свого супутника.

— Не треба таких жартів, особливо неподалік Ройна. Він усе чує.

— Качина мудрість,— зронив Гальдон.— Перепрошую, Йолло. Не треба так бліднути, я просто шуткував. Повелитель печалей не дарує свій сірий цілунок абикому.

«Сірий цілунок». На саму думку про це в Тиріона шкіра сиротами взялася. Смерть уже не жахала Тиріона Ланістера, а от сіролуска — це інша справа. «Лорд у савані — це просто легенда,— сказав собі він,— таки самий привид, як Лан Розумник, чий дух, дехто каже, досі живе в Кичері Кастерлі». Та все одно він прикусив язика.

Ніхто не помітив, що карлик несподівано замовк, бо Качур вирішив розважити його історією свого життя. Батько його був зброярем у Буремості, повідав Качур, отож народився він із дзвоном криці у вухах і змалечку вправлявся з мечем. Здібний здоровань привернув увагу лорда Касвела, який запропонував йому місце в своєму гарнізоні, однак хлопчині хотілося більшого. У нього на очах Касвелів хирлявий синок спершу став пажем, потім зброєносцем і зрештою лицарем.

— Кволий вузьколиций підлипала — ось який він був, але ж у старого лорда було четверо доньок і всього один син, тож нікому й слова не можна було проти нього сказати. У дворі інші зброєносці боялися пальцем його торкнутися.

— Але ти був не з боязких,— зронив Тиріон, легко здогадавшись, чим закінчиться ця історія.

— На шістнадцяті іменини батько викував для мене довгого меча,— мовив Качур,— та Лорентові він так сподобався, що він забрав його собі, а мій клятий батечко не наважився йому відмовити. Коли ж я почав нарікати, Лорент мені просто в лице сказав, що рука моя створена для ковальського молота, а не для меча. То я схопив молот і заходився його гамселити, поки не поламав йому обидві руки й половину ребер. Відтак мені довелося швидко тікати з Розлогів. Переплив море і приєднався до золотого загону. Кілька років був підмайстром коваля, а потім сер Гарі Стрикленд узяв мене зброєносцем. Коли Гриф поширив униз по річці новину, що шукає військового інструктора для свого сина, Гарі послав до нього мене.

— І Гриф висвятив тебе на лицаря?

— За рік по тому.

— А розкажи нашому маленькому приятелеві,— легенько посміхнувся Гальдон Недомейстер,— як ти своє прізвище отримав, ну ж бо.

— В лицаря має бути не лише ім’я, а й прізвище,— заговорив здоровань,— і ми саме були в полі, коли Гарі мене висвячував, і я звів очі й побачив качок, отож... не смійтеся!

Після заходу сонця вони з’їхали з дороги, щоб перепочити на зарослому дворі поряд зі старим кам’яним колодязем. Тиріон зістрибнув на землю, щоб розім’яти затерплі литки, а Качур з Гальдоном напували коней. Поміж каміння та на замшілих стінах колишнього велетенського мурованого особняка проросли тверді брунатні трави й деревні бур’яни. Подбавши про коней, вершники розділили просту вечерю: з’їли солону свинину з холодною квасолею, запиваючи елем. Тиріон з приємністю сприйняв грубу їжу після тих пишних страв, які їв з Іліріо.

— А ті скрині, що ми вам привезли,— заговорив він, жуючи.— Спершу я подумав, що це золото для золотого загону, допоки сер Роллі не завдав собі скриню на плече. Якби вона була повна монет, це б йому так легко не вдалося.

— Це обладунки,— знизав плечима Качур.

— І одяг,— докинув Гальдон.— Придворне вбрання для всіх нас. Тонка вовна, оксамит, шовкові плащі. Не можна з’являтися перед королевою як голодрабець... і з порожніми руками. І з ласки магістра ми тепер маємо пристойні дарунки.

Зі сходом місяця, знову в сідлах, продовжили путь на схід під зоряною мантією. Стара валірійська дорога блищала попереду, як довга срібна стрічка, що звивалася лісами й долами. Якусь мить Тиріон почував майже умиротворення.

— Правду писав Ломас Легконіг. Дорога — просто диво.

— Ломас Легконіг? — перепитав Качур.

— Письмак, давно помер уже,— пояснив Гальдон.— Усе життя подорожував світом, а про землі, які відвідав, написав дві книжки — «Дива» і «Рукотворні дива».

— Дядько подарував мені їх, коли я був ще зовсім хлопчиком,— сказав Тиріон.— Я їх зачитав так, що вони геть розвалилися.

— «Сім див створили боги, а смертні — дев’ять див»,— процитував Недомейстер.— Яка безбожність із боку смертних перевершити богів, але маємо що маємо. Кам’яні дороги Валірії — одне з дев’ятьох див, описаних Легконогом. П’яте, здається.

— Четверте,— сказав Тиріон, який змалечку знав усі шістнадцять див напам’ять. Дядько Геріон любив ставити його на стіл під час бенкетів і змушувати перелічувати їх. «А мені подобалося, правда ж? Стояти серед хлібних мисок, коли всі очі прикуті до тебе, й доводити, який я розумний куць». Роки й роки плекав він мрію, що одного дня сам об’їде світ і на власні очі побачить усі Легконогові дива.

Лорд Тайвін поклав край цим надіям за десять днів до синового шістнадцятиріччя, коли Тиріон попросився в подорож у дев’ять вільних міст, як його дядьки в такому віці. «Мої брати були відповідальні, можна було не боятися, що вони зганьблять дім Ланістерів,— відповів батько.— Наприклад, поберуться з повією». А коли Тиріон нагадав йому, що за десять днів він уже буде дорослий чоловік, вільний подорожувати, де схоче, лорд Тайвін сказав: «Ніхто не вільний. Так можуть думати тільки діти й дурні. Їдь собі. Вберися в блазенський костюм — розважатимеш лордів спецій і королів сиру, стоячи на голові. Тільки не забудь сам заплатити за дорогу й викинути з голови всі думки про повернення». Від хлопцевого виклику не лишилося і сліду. «Якщо хочеш корисного заняття, ти його отримаєш»,— провадив батько. Отож, на відзначення дорослішання, Тиріонові доручили нагляд за всіма стоками й резервуарами Кичери Кастерлі. «Мабуть, батько сподівався, я туди провалюся». Але Тайвіна чекало розчарування. Ніколи ще стоки не працювали так добре, як коли ними керував Тиріон.

«Мані б келих вина — промити рот від присмаку Тайвіна. А ще краще — цілий бурдюк».

Їхали всю ніч, Тиріон неспокійно дрімав — то провалювався в сон, прихилившись до луки, то раптово прокидався. Час до часу він сповзав із сідла, однак сер Роллі рвучко підтягував його назад. До світанку ноги в карлика боліли, а сідниці всі були натерті.

Лише наступного дня досягнули Ґоян-Дроге, що лежало на березі річки.

— Легендарний Ройн,— промовив Тиріон, побачивши з кручі повільний зелений водоплин.

— Малий Ройн,— виправив Качур.

— Саме так.

«Приємна річечка, нічого не скажу, але найменший зубець Тризуба вдвічі ширший, а течія швидша в усіх трьох». Місто теж не вражало. Ґоян-Дроге ніколи не було великим містом, з історії пригадував Тиріон, однак було гарним, зеленим і квітучим, містом каналів і фонтанів. «До війни. До приходу драконів». За тисячу років усі канали забилися бур’янами й болотом, а в стоячому болоті розвелися рої мух. Бите каміння храмів і палаців поволі осідало в землю, а береги річки густо поросли старим покрученим верболозом.

Серед цього запустіння ще мешкало трохи людей, які серед бур’яну садили городи. Зачувши на старій валірійській дорозі дзвін залізних підків, більшість із них кинулася назад у нори, з яких вони повиповзали, але на сонці лишилося кількоро сміливців, які провели вершників порожніми байдужими очима. Гола дівчинка з вимащеними землею колінами, здавалося, не могла відірвати від Тиріона очей. «Вона в житті не бачила карлика,— збагнув він,— а тим паче безносого карлика». Скорчивши гримасу, він показав язика — і дівчинка заплакала.

— Що ти їй зробив? — запитав Качур.

— Послав повітряний поцілунок. Від моїх цілунків усі дівчата плачуть.

За густим верболозом дорога раптом закінчилася, ненадовго подорожні повернули на північ і деякий час їхали уздовж води, поки не закінчилися чагарники й не відкрилася стара кам’яна набережна, наполовину затоплена й оточена високими брунатними бур’янами.

— Качуре! — почувся крик.— Гальдоне!

Тиріон, вивернувши голову, побачив на даху низької дерев’яної будівлі хлопчину, який махав крислатим солом’яним брилем. Це був гінкий юнак, гарної статури, рослявий, з кучмою темного-синього волосся. Карлик на око дав йому п’ятнадцять-шістнадцять років — десь так.

Дах, на якому стояв хлопець, виявився каютою «Сором’язливої панни» — старого ветхого однощоглового байдака на жердинах. Широкий і плаский, ідеальний для плавання проти течії навіть по найменших річках, він легко долає піщані мілини. «Не надто вродлива панна,— подумав Тиріон,— та іноді в ліжку найбридкіші виявляються найгарячішими». Байдаки, що ходили на жердинах по річках Дорну, зазвичай були яскраво розмальовані й вишукано різьблені, та про цю панну такого не скажеш. Фарба, потріскана й напівоблущена, була брудного сіро-бурого відтінку, а великий вигнутий румпель — простий і неприкрашений. «Колір землистий,— подумав Тиріон,— але в цьому, без сумніву, й була ідея».

Качур уже гукав у відповідь. Кобила ступила на мілину, приминаючи очерет. Хлопець зістрибнув з даху каюти на палубу, а відтак з’явилася й решта команди «Сором’язливої панни». Біля румпеля стояла літня пара, в рисах обличчя вгадувалася ройнарська кров, а з каюти вийшла вродлива септа в шовковистій білій рясі, відкидаючи з очей каштановий кучерик.

Грифа впізнати було неважко.

— Годі репетувати,— промовив він. І знагла над річкою запала тиша.

«З цим будуть проблеми»,— одразу здогадався Тиріон.

Гриф на плечах мав шкуру ройнарського рудого вовка з головою. Під хутром виднілася брунатна шкірянка, укріплена залізними кільцями. Гладенько поголене обличчя теж було шкірясте, зі зморшками в кутиках очей. Хоча волосся в нього було таке саме синювате, як і в сина, проглядалося руде коріння, а брови були ще рудіші. При боці в нього висіли меч і кинджал. Якщо він зрадів, що Качур з Гальдоном повернулися, то вправно це приховував, а от своє незадоволення присутністю Тиріона ховати навіть не намагався.

— Карлик? Це що таке?

— Знаю, ви сподівалися на кружало сиру,— промовив Тиріон і обернувся до Грифа Молодшого, намагаючись обеззброїти його усмішкою.— Синє волосся підійде для Тайроша, але у Вестеросі діти закидають тебе камінням, а дівчата засміють.

Хлопець був приголомшений.

— Моя мати була тайроською пані. Я фарбую волосся в пам’ять про неї.

— Що це за істота? — поцікавився Гриф.

— Іліріо прислав листа, в якому все пояснює,— відповів Гальдон.

— Давай сюди. А карлика відведи до мене в каюту.

«Не подобаються мені його очі»,— подумав Тиріон, коли перекупний меч усівся навпроти нього в найтемнішому кутку приміщення; тепер їх розділяв подряпаний дощаний стіл з лойовою свічкою. Ті очі були блідо-блакитні, холодні. Не любив карлик блідих очей. Лорд Тайвін мав блідо-зелені, з золотими крапочками.

Тиріон спостерігав, як перекупний меч читає. Вже те, що він умів читати, справляло враження. Скільки перекупних мечів може таким похвалитися? «Він майже не ворушить губами»,— зауважив Тиріон.

Нарешті Гриф відірвав погляд від пергаменту — і його бліді очі звузилися.

— Тайвін Ланістер помер? Від вашої руки?

— Від мого пальця. Оцього,— Тиріон показав свого пальця, щоб Гриф помилувався.— Лорд Тайвін саме сидів у виходку, отож я пробив йому кишки арбалетною стрілою, щоб побачити, чи справді він сере золотом. Та ні. А шкода — золото б мені не завадило. А ще я вбив власну матір — трохи раніше. А, і ще мого небожа Джофрі — отруїв на його власному весіллі й дивився, як він задихається. Чи сироторгівець про це не згадав? До цього переліку я ще збираюся додати брата й сестру, якщо буде ласка вашої королеви.

Ласка? Іліріо геть здурів? З чого це він вирішив, що її світлість прийме на службу царевбивцю й зрадника, який сам визнає себе винним?

«Гарне питання»,— подумав Тиріон, але натомість сказав:

— Король, якого я убив, займав її престол, а зрадив я левів, тож, мені здається, я вже услужив королеві службу. Можна мені побачити, що саме написав сироторгівець? Люблю почитати про себе.

Гриф проігнорував прохання. Натомість підніс листа до полум’я свічки й спостерігав, як пергамент чорніє, скручується, спалахує.

— Між Таргарієнами й Ланістерами стоїть кров. Що подвигло вас підтримати королеву Данерис?

— Золото і слава,— радісно промовив карлик.— А, і ще ненависть. Якби ви були знайомі з моєю сестрою, ви б зрозуміли.

— Ненависть я добре розумію.

З того, як Гриф промовив це слово, Тиріон збагнув, що це правда. «Та він кружеляє кухлями ту ненависть. Вона роками гріла його ночами».

— То у нас є дещо спільне, сер.

— Я не лицар.

«Не просто брехун, а ще й невдатний. Це так було незграбно і безглуздо, мілорде!»

— А сер Качур каже, що ви висвятили його в лицарі.

— Качур забагато балакає.

— Дивно, що качур узагалі вміє балакати. Та нехай, Грифе. Ви — ніякий не лицар, а я — Гугор Гілл, мале чудовисько. Ваше мале чудовисько, якщо хочете. Даю вам слово: я бажаю лише стати відданим слугою вашої королеви драконів.

— І як же ви збираєтеся їй послужити?

— Язиком,— Тиріон один по одному облизав пальці.— Можу поділися з її світлістю, про що думає моя люба сестричка — якщо це можна назвати думанням. Можу розповісти її капітанам, як найкраще подолати в бою мого брата Джеймі. Я знаю, хто з лордів сміливець, а хто боягуз, хто вірний, а хто продажний. Можу забезпечити їй союзників. І я чимало знаю про драконів, це може підтвердити ваш недомейстер. А ще я кумедний і їм небагато. Вважайте мене своїм власним справжнім куцем.

Гриф якусь хвилю зважував його слова.

— Зрозумій одне, карлику. Ти серед нас найпослідущий. Тримай язика за зубами і роби, що скажуть, бо пошкодуєш.

«Так, батьку»,— мало не промовив Тиріон.

— Як скажете, мілорде.

— Я ніякий не лорд.

«Брехун».

— Це проста ввічливість, друже.

— І я вам не друг.

«Не лицар, не лорд, не друг».

— Яка прикрість.

— Тільки не треба цієї іронії. Я довезу вас до Волантиса. Якщо покажете себе слухняним і корисним, зможете залишитися з нами й послужити всіма силами королеві. Завдасте проблем понад міру — можете забиратися куди заманеться.

«Ага, куди заманеться — це на дно Ройна, де риби обгризуть залишки мого носа».

Валар догейрис.

— Спати можете на палубі або в трюмі — як схочете. Ісілла знайде для вас постіль.

— Дуже мило з її боку,— Тиріон незграбно вклонився, але, виходячи, вже в дверях каюти озирнувся.— А що як ми, розшукавши королеву, виявимо, що балачки про драконів — п’яні матроські фантазії? Широкий світ повний таких божевільних казок. Бабаї і змікули, обмари й опирі, русалки, гірські гобліни та крилаті коні, крилаті свині та... крилаті леви.

Гриф, глянувши на нього, нахмурився.

— Я відверто попередив вас, Ланістере. Тримайте язика на припоні, якщо не хочете його втратити. Ми ризикуємо королівствами. Ризикуємо життям, ім’ям і честю. Ми тут не у гру граємося заради вашої розваги.

«А таки у гру,— подумав Тиріон.— У гру престолів».

— Як скажете, капітане,— пробурмотів він, ще раз уклоняючись.

Давос

Небо на півночі прошила блискавка, окресливши чорну вежу Нічного Ліхтаря на тлі біло-блакитного неба. А за шість ударів серця, мов далекий барабан, загуркотів грім.

Гвардійці провели Давоса Сіворта через чорний базальтовий міст, а далі — попід залізними звідними ґратами, побитими іржею. За ними лежав глибокий рів з морською водою, накритий підйомним мостом на двох товстих ланцюгах. Внизу вирувала зелена вода, в піну розбиваючись об підмурівок замку. За ровом була друга прибрамна, більша за першу, її каміння обліпили зелені водорості. Давос зі зв’язаними руками перетнув багнистий двір. Від холодного дощу пекло очі. Гвардійці штовхнули його на сходи — у печеристу кам’яну фортецю Хвилелому.

Всередині капітан зняв плаща й повісив на гачок, щоб не лишати калюж на благенькому мирському килимі. Давос наслідував його приклад, зв’язаними руками пововтузившись із застібкою. Він не забув гарних манер, яких набрався за роки служби на Драконстоні.

Лорд сидів самотою у сутінках зали, під пиво вечеряючи сестринським супом із хлібом. Уздовж товстих кам’яних стін умонтовано було двадцять залізних держал, та лише в чотирьох з них стирчали смолоскипи, і ті незапалені. Дві високі лойові свічки давали слабеньке мерехтливе світло. Давос чув, як б’є у стіни дощ, як зі стелі невпинно скрапує вода, бо протікає дах.

— М’лорде,— заговорив капітан,— цього чоловіка ми виявили у «Китовому череві» — намагався дати хабара, щоб відплисти з острова. У нього було дванадцять драконів і оце,— капітан поклав перед лордом на столі широку чорну оксамитову стрічку, оздоблену золотою тканиною і трьома печатками: коронованим драконом на золотому воску, вогненним серцем — на червоному, рукою — на білому.

Давос, весь мокрий, чекав; волога мотузка, вгризаючись у шкіру, натирала зап’ястки. Одне слово лорда — і він повисне на Шибеничній брамі Сестритону, та принаймні він не мокне під дощем, а під ногами — твердий камінь замість хиткої палуби. Давос, промоклий, зболений і змучений, був виснажений горем і зрадою, і йому до смерті набрид шторм.

Зворотом долоні лорд витер вуста й підняв стрічку, щоб роздивитися ближче. Надворі спалахнула блискавка, й на мить бійниці засвітилися біло-блакитним сяйвом. «Один, два, три, чотири»,— встиг порахувати Давос, заки загуркотів грім. Коли все затихло, Давос дослухався до крапотіння води й до глухого рокоту під ногами, де хвилі билися у велетенські кам’яні арки Хвилелому й вирували у підземеллях. Може, він зрештою опиниться там, прикутий до мокрої підлоги, щоб за наступного бурхливого припливу просто потонути. «Ні,— почав він себе переконувати,— так може загинути контрабандист, але не королівський правиця. Вигідніше продати мене королеві».

Лорд крутив у долонях стрічку, хмурячись до печаток. Він був потворний, дебелий і м’ясистий, з широкими як у гребця плечима й повною відсутністю шиї. Щоки й підборіддя поросли жорсткою сивою щетиною, в якій виднілися білі острівці. Понад масивним навислим чолом починалася лисина. Ніс-картоплина почервонів від полопаних судин, губи були товсті, а на правій руці між трьома середніми пальцями були такі собі перетинки. Давос неодноразово чув, що в декого з лордів на Трьох Сестрах перетинки на руках і ногах, але завжди вважав це моряцькими байками.

Лорд відкинувся у кріслі.

— Розріжте пута,— звелів він,— і зніміть з нього рукавиці. Хочу подивитися на його руки.

Капітан виконав наказ. Коли він смикнув покалічену лівицю в’язня, знову спалахнула блискавка, відкинувши тінь укорочених пальців Давоса Сіворта на просте і грубе обличчя Годрика Борела, лорда Сестриці.

— Хто завгодно може поцупити стрічку,— сказав лорд,— але пальці не збрешуть. Ви — цибулевий лицар.

— Так мене прозивають, мілорде,— сказав Давос, який і сам був лордом, а перед тим багато років був лицарем, проте глибоко в нутрі він завжди лишався собою — низькородним контрабандистом, який отримав своє лицарство в обмін на повний трюм цибулі й солоної риби.— Мене і гірше прозивали.

— Ага. Зрадник. Заколотник. Перекинчик.

Тут Давос нарешті наїжачився.

— Я ніколи не був перекинчиком, мілорде. Я служу королю.

— Тільки якщо Станіс — король,— лорд окинув його суворими чорними очима.— Переважно лицарі, які припливають до моїх берегів, шукають мене в цій залі, а не в «Китовому череві». Лихе це місце, кубло контрабандистів. Ви повернулися до старого ремесла, цибулевий лицарю?

— Ні, мілорде. Я шукав корабель у Білу Гавань. Маю послання від короля для її лорда.

— То ви опинилися не в тому місці й не з тим лордом,— лорд Годрик, здавалося, веселився.— Це Сестритон на Сестриці.

Важко було назвати цей острів отак лагідно — Сестрицею. Містечко виявилося брудним як свинарник, малим і зубожілим, тут смерділо свинячим лайном і тухлою рибою. Давос це добре пам’ятав ще зі свого пачкарського минулого. Сотні років Три Сестри були улюбленим прихистком контрабандистів, а перед тим — піратським кублом. Вулиці у Сестритоні ґрунтові, застелені дошками, хати — вкриті соломою мазанки, а на Шибеничній брамі ніколи не бракувало повішеників з виваленими тельбухами.

— Не маю сумнівів, що у вас тут є приятелі,— сказав лорд.— Усі контрабандисти мають приятелів на Сестрах. Деякі з цих приятелів дружать і зі мною. А якщо не дружать, я їх вішаю. Вони задихаються повільно, а кишки ляпають їм об коліна.

У вікнах знову сяйнула блискавка, освітивши залу. За два удари серця прогурчав грім.

— Якщо вам потрібна Біла Гавань, як ви опинилися у Сестритоні? Що привело вас сюди?

«Наказ короля і зрада друга»,— міг би відповісти Давос, натомість він озвався:

— Шторм.

Зі Стіни відпливло двадцять дев’ять кораблів. Давос дуже здивується, якщо з них уціліла бодай половина. Чорне небо, лютий вітер, шалені зливи не припинялися всю дорогу вздовж узбережжя. Галери «Оледо» і «Мамусин син» налетіли на скелі Скагосу — острова єдинорогів і людожерів, де боявся висаджуватися навіть Безокий Байстрюк; великий ког «Саатос Саан» затонув неподалік Сірих скель. «Станіс за них заплатить,— кипів Саладор Саан.— Заплатить золотом за всі судна до останнього». Здавалося, якийсь розгніваний бог вирішив зрівняти рахунок за легку подорож на північ, коли вони підхопили постійний південний вітер з Драконстону до самої Стіни. А тепер наступний шквалистий вітер обірвав снасті «Щедрого врожаю», тож Саладорові довелося взяти його на буксир. За десять льє на північ від Совиної Сторожі море знову розбурхалося, «Щедрий врожай» врізався в галеру, яка тягнула його на буксирі, й обидва кораблі кінець кінцем потонули. Решту лісянського флоту розкидало вузьким морем. Хтось зможе добитися до якого-небудь порту, а когось уже більше й не побачать ніколи.

«Твій король зробив з мене Саладора Жебрака,— нарікав Саладор Саан до Давоса, поки залишки його флоту кульгали через Губу.— Саладора Розбитого. Де мої кораблі? І де моє золото — все обіцяне мені золото?» Коли Давос почав запевняти його, що йому все компенсують, Саладор просто вибухнув. «Коли, коли? Завтра, наступного місяця, чи коли повернеться червона комета? Він обіцяє мені золото й коштовності, обіцяє й обіцяє, але я того золота ще не бачив. Він дав мені слово, каже він, о так, своє королівське слово, з підписом на папері. Та чи нагодує Саладора Саана королівське слово? Чи втамує спрагу пергамент з восковими печатками? Можна вкласти обіцянку на перину й порати, доки не запищить?»

Давос намагався переконати його зберігати вірність королю. Якщо Саладор зрадить Станіса і його справу, доводив він, то втратить усіляку надію отримати належне йому золото. Зрештою, переможний король Томен навряд чи виплачуватиме борги свого переможеного дядька. Єдина надія Садалора — зберігати відданість Станісові Баратеону, поки той не відвоює Залізний трон. В іншому разі він і мідяка не побачить. Май терпіння.

Може, якийсь лорд медовим язиком і переконав би лісянського піратського короля, але ж Давос — цибулевий лицар, тож його слова лише викликали у Саана нову хвилю гніву. «Я мав терпіння на Драконстоні,— сказав він,— коли червона жінка палила дерев’яних божків і горластих людей. Я мав терпіння всю довгу дорогу до Стіни. Я мав терпіння у Східній варті... у холоді, у страшному холоді. Годі, кажу я тепер. Годі вашого терпіння, годі вашого короля. Мої люди голодують. Їм хочеться знову в ліжко до своїх жінок, хочеться полічити своїх синів, побачити Східці й сади насолод Ліса. І зовсім не хочеться криги, штормів і порожніх обіцянок. На півночі занадто холодно і стає дедалі холодніше».

«Я знав, що такий день прийде,— подумав Давос.— Я любив старого пройдисвіта, але я не такий дурень, щоб довіряти йому».

— Шторми,— повторив лорд Годрик це слово з такою любов’ю, з якою інший вимовив би ім’я коханки.— Шторми священні на Сестрах ще з доандальських часів. Нашими давніми богами були пані хвиль і пан неба. І щоразу як вони злягалися, здіймався шторм,— він гойднувся вперед.— Королям ніколи немає діла до Сестер. Бо що їм з нас? Ми маленькі й бідні. Але ось ви тут. Вас доправили до мене шторми.

«Мене доправив до вас один друг»,— подумав Давос.

Лорд Годрик обернувся до капітана.

— Залиште нас із цим паном. І його тут ніколи не було.

— Так, м’лорде. Не було,— капітан вийшов, залишаючи на килимі вологі відбитки. Під підлогою вирувало невтомне і невгамовне море, б’ючись у підніжжя замку. Двері зачинилися з гуркотом, що нагадав далекий грім, а потім, немов у відповідь, знову спалахнула блискавка.

— Мілорде,— промовив Давос,— якби ви відіслали мене в Білу Гавань, його світлість це сприйняв би за дружній жест.

— Відіслав вас у Білу Гавань? — зронив лорд.— А може, краще у вогку холодну пресподницю?

«А чим ваш Сестритон не пресподниця?» Давос боявся найгіршого. Три Сестри — зрадливі сучки, віддані лише собі. Теоретично вони підлягають Аринам з Видолу, однак влада Соколиного Гнізда над островами доволі примарна.

— Якщо Сандерленд про вас дізнається, то вимагатиме від мене передати вас йому,— сказав лорд Годрик. Борел є володарем Сестриці, Лонгторп — Сестрищі, Торент — Сестрички, а всі троє є підданими Тристона Сандерленда, лорда Трьох Сестер.— А він вас продасть королеві за горщик золота Ланістерів. Бідолаха кожен дракон рахує: у нього ж семеро синів, і всі вони хочуть лицарями стати,— промовив лорд, узявши дерев’яну ложку та знову беручись до супу.— А я ж проклинав богів за те, що дарували мені самих лише дочок, поки не послухав нарікання Тристона, які нині ціни на дестрієрів. Ви не уявляєте, скільки риби йде на те, щоб купити пристойні лати й кольчугу.

«У мене також було семеро синів, але четверо з них загинули в пожежі».

— Лорд Сандерленд підлягає Соколиному Гнізду,— сказав Давос.— І за законом він мав би доправити мене до леді Арин.

Краще вже до неї, ніж до Ланістерів, розсудив він. Хоча Лайса Арин і не брала участі у Війні п’ятьох королів, усе-таки вона — донька Ричкорину й тітка Юного Вовка.

— Лайса Арин загинула,— мовив лорд Годрик,— від рук якогось співця. Тепер Видолом править лорд Мізинчик... Де пірати?

Давос нічого не відповів, і лорд постукав ложкою по столу.

— Лісянці. Торент із Сестрички бачив їхні вітрила, а перед ним їх бачили Флінги з Удовиної Сторожі. Жовтогарячі, зелені й рожеві вітрила. Саладор Саан. Де він?

— У морі.

Зараз Саладор огинає Пальці, щоб вийти у вузьке море. Повертається на Східці з залишками своїх кораблів. Може, дорогою ще кількома розживеться — якщо йому трапляться якісь купці. «Потратить трохи, щоб довгі льє не так нудно тягнулися».

— Його світлість відіслав його на південь — шкодити Ланістерам і їхнім друзям.

Цю брехню Давос добре відрепетирував, поки гріб під дощем до Сестритона. Рано чи пізно весь світ дізнається, що Саладор Саан покинув Станіса Баратеона, лишивши його без флоту, але дізнається не з вуст Давоса Сіворта.

Лорд Годрик помішав суп.

— Цей старий пірат Саан змусив вас плавом діставатися берега?

— Я доплив на берег у шлюпці, мілорде.

Перш ніж спустити Давоса на воду, Саладор дочекався, поки з лівого борту «Валірійки» стало видно маяк на Нічному Ліхтарі. Бодай на це вистало їхньої дружби. Лісянці залюбки візьмуть Давоса з собою на південь, сказав Саладор, але він відмовився. Станісові потрібен Вайман Мандерлі, король довірив Давосу переговори з ним. І Давос не зрадить його довіри — от як він сказав Саладорові. «Тю,— відповів піратський король,— ця честь, яку він тобі зробив, тебе в могилу зведе, старий друже. В могилу зведе».

— Ще не приймав я під своїм дахом королівського правицю,— сказав лорд Годрик.— Цікаво, а Станіс заплатить за вас викуп?

«А справді — заплатить?» Станіс жалував Давосу землі, титули й посади, та чи схоче він платити щирим золотом за його життя? «Нема в нього золота. Бо якби було, і Саладор був би з ним».

— Якщо мілорд воліє запитати про це особисто короля, його світлість нині в Чорному замку.

Борел крекнув.

— А Куць також у Чорному замку?

— Куць? — Давос не зрозумів питання.— Він на Королівському Причалі, його засудили на смерть за вбивство небожа.

— Стіна останньою всі новини дізнається, казав мій тато. Карлик утік. Виліз із камери між пруттям ґрат і голіруч роздер власного батька. Якийсь гвардієць бачив, як він тікав, червоний з ніг до голови, немов у крові скупаний. Королева пообіцяла титул лорда тому, хто його вб’є.

Давос не міг повірити власним вухам.

— Ви хочете сказати, що Тайвін Ланістер мертвий?

— Загинув від рук власного сина, ага,— лорд ковтнув пива.— Коли ми на Сестрах були королями, то карликів ходити по світі не лишали. Зразу кидали їх у море — це була наша жертва богам. Септони нам це заборонили. От уже йолопи благочестиві! Чого б то боги так калічили людину, як не для того, щоб усім зразу було видно: це — чудовисько?

«Лорд Тайвін мертвий. Це все змінює».

— Мілорде, ви не дасте мені дозвіл відіслати крука на Стіну? Його світлість має знати про смерть лорда Тайвіна.

— Дізнається. Але не від мене. І не від вас, поки ви під моїм дірявим дахом. Не хочу, щоб усі казали, наче я забезпечив Станісові допомогу й раду. Сандерленди втягнули Сестер у два з трьох заколотів Чорнопломеня, й ми всі за це сьорбнули лиха,— мовив лорд Годрик і вказав ложкою на стілець.— Сядьте. Поки не впали, сер. У моїх палатах холодно, вогко й темно, але ми ще пам’ятаємо гарні манери. Ми підшукаємо вам сухий одяг перевдягнутися, але спершу ви поїсте.

Він погукав, і в залу ввійшла жінка.

— Треба гостя нагодувати. Принесіть пива, хліба й сестринського супу.

Пиво було брунатне, хліб — чорний, а суп — вершковий. Жінка подала його в хлібній мисці, видовбаній в черствому буханці. Суп був густий: в ситих вершках з маслом плавали праж, морква, ячмінь, біла й жовта ріпа разом з молюсками і шматочками тріски та крабового м’яса. Такий суп прогрівав до кісток — саме те, що потрібно дощової холодної ночі. Давос вдячно запрацював ложкою.

— Ви вже куштували сестринський суп?

— Так, мілорде.

Такий суп подають на Трьох Сестрах повсюди — у всіх заїздах і тавернах.

— Але цей кращий за те, що ви куштували. Його варить Гелла. Донька моєї доньки. Ви одружений, цибулевий лицарю?

— Так, мілорде.

— Шкода. Бо Гелла незаміжня. З негарних дівчат виходять найкращі дружини. В супі три різновиди крабів. Червоний краб, краб-павук і завойовник. Крабів-павуків я взагалі-то не їм, тільки в сестринському супі. Почуваюся мало не людожером,— пояснив він, указуючи на прапор, який висів понад незапаленим почорнілим коминком. На прапорі був вишитий краб-павук — білий на сіро-зеленому полі.— Ходили чутки, що Станіс спалив свого правицю.

«Попереднього, ще до мене». Мелісандра на Драконстоні віддала Алестера Флорента своєму богові, щоб заворожити вітри перед дорогою на північ. Коли вояки королеви в’язали лорда Флорента до стовпа, він мовчав і тримався стійко, з гідністю — наскільки це можливо для напівроздягнутої людини, та щойно полум’я лизнуло йому ноги, він заверещав, і саме його вереск, якщо вірити червоній жінці, доправив їх до самої Східної-варти-на-морі. Давосу той вітер стояв поперек горла. Здавалося, він відгонить паленим м’ясом і болісно завиває серед снастей. «На місці Флорента міг би бути я».

— Я не згорів,— запевнив Давос лорда Годрика,— однак у Східній варті мало не замерз.

— Стіна — вона така.

Жінка принесла буханець свіжого хліба — гарячого, щойно з печі. Побачивши її долоню, Давос аж прикипів до неї очима. Лорд Годрик не міг цього не помітити.

— Так, у неї наша характерна ознака. У всіх Борелів вона є вже п’ять тисяч років. Це донька моєї доньки. Не та, що варить суп,— пояснив він, розломив хліб і простягнув половину Давосові.— Їжте. Він добрий.

Хліб і справді був добрий, хоча навіть черства скоринка зараз видалася б Давосові смачною: це ж означає, що його тут приймають як гостя, принаймні на одну ніч. У лордів Трьох Сестер у всіх лиха репутація, а найгірша — в Годрика Борела, лорда Сестриці, щита Сестритона, володаря Хвилелому, хранителя Нічного Ліхтаря... та навіть лорди-розбійники, які рабують кораблі після кораблетрощі, підкоряються стародавнім законам гостинності. «Бодай світання побачу,— сказав собі Давос.— Він-бо підніс мені хліб-сіль».

Однак у сестринському супі була не тільки сіль, а й чужоземні прянощі.

— Це шафран?

Шафран дорожчий за золото. Давос куштував його лише раз — коли на бенкеті у Драконстоні король Роберт передав йому половину рибини.

— Ага. З Карта. І перець є,— лорд Годрик узяв щіпку й посипав свою хлібну миску.— Товчений чорний перець з Волантиса — кращого годі шукати. Закортить поперчити — беріть скільки заманеться. В мене його сорок скринь. Не кажу вже про гвоздику, мускатний горіх і фунт шафрану. Забрав у терноокої діви,— розсміявся він. У нього й досі всі зуби були свої, побачив Давос, хоча переважно жовті, а один верхній — чорний і мертвий.— Вона пливла у Браавос, але у шторм збилася з курсу, опинилася на Губі й розбилася у мене тут об скелі. Бачите, ви не єдиний дарунок, який піднесли мені шторми. Море — підступне і жорстоке.

«Та не таке підступне, як люди»,— подумав Давос. Поки не прийшли Старки з вогнем і мечем, пращури лорда Годрика були піратськими королями. Нині ж сестринці лишили відкрите піратство таким, як Саладор Саан, а самі перебиваються мародерством, топлячи кораблі. Маяки, які горять уздовж берегів Трьох Сестер, мають попереджати про мілини, рифи та скелі, мають указувати безпечну дорогу, однак у штормові й туманні ночі дехто з сестринців запалює облудні вогні, які ведуть необережних капітанів на погибель.

— Шторми вам ласку зробили, що викинули вас мені під двері,— сказав лорд Годрик.— У Білій Гавані вас би зустріли дуже холодно. Ви запізнилися, сер. Лорд Вайман збирається прихилити коліно, і зовсім не перед Станісом,— він ковтнув пива.— Глибоко в душі Мандерлі — ніякі не північани. На Півночі вони з’явилися якихось дев’ятсот років тому, прихопивши з собою всі свої багатства і богів. Вони ж були можними лордами на Мандері, поки не зарвалися і поки зелені долоні не дали їм по руках. Вовчий король забрав їхні багатства, але наділив їх землями і дозволив лишити своїх богів,— він вмочив кусник хліба в залишки супу.— Якщо Станіс гадає, що товстун сяде на оленя, він дуже помиляється. Дванадцять днів тому в Сестритоні зупинявся поповнити запаси води «Зорелев». Знаєте цей корабель? Малинові вітрила й золотий лев на носі. Він був повний Фреїв, які пливли у Білу Гавань.

— Фреїв? — Давос такого очікував найменше.— Ми чули, Фреї вбили сина лорда Ваймана.

— Так,— підтвердив лорд Годрик,— і товстун так розгнівався, що присягнувся сидіти на хлібі й вині, поки не помститься. Однак ще до вечора він уже напихав собі рота мідіями і марципанами. Кораблі між Сестрами й Білою Гаванню курсують постійно. Ми їм продаємо крабів, рибу, козячий сир, а вони нам — дерево, вовну та шкіру. Чув я, що його милість навіть погладшав. Отакі в нього обітниці. Словеса — це суховій, а те, що віє з рота Мандерлі, значить не більше, ніж те, що віє з його заду,— лорд Годрик відломив ще шматочок хліба, щоб вимочати рештки супу.— Фреї везли товстому тупакові мішок кісток. Чомусь це вважається люб’язністю — повернути людині скелет сина. Був би то мій син, я б теж відповів люб’язністю й подякував Фреям, перш ніж їх повісити, але ж товстунові шляхетність не дозволяє,— поклавши в рота хліб, він пожував і проковтнув.— Я почастував Фреїв вечерею. Один сидів отут, на вашому місці. Назвався Рейгаром. Я мало не розреготався йому в обличчя. Він розповідав, що втратив дружину, але сподівається знайти собі нову в Білій Гавані. Круки там тільки й літають туди-сюди. Лорд Вайман і лорд Волдер уклали пакт і збираються скріпити його шлюбом.

У Давоса було таке відчуття, наче лорд Годрик зацідив йому в живіт. «Якщо він каже правду, моєму королю кінець». Станіс Баратеон відчайдушно потребує союзу з Білою Гаванню. Якщо Вічнозим вважається серцем Півночі, то Біла Гавань — це її рот. Багато століть уже лиман не замерзав навіть у суворі зими. А нині, коли зима вже на підході, це важить дуже й дуже багато. Так само як і місцеве срібло. До послуг Ланістерів — усе золото Кичери Кастерлі, а через шлюб з Небосадом — ще і його багатства. А скрині короля Станіса порожні. «Але я мушу бодай спробувати. Можливо, мені вдасться якось відвернути цей шлюб».

— Я маю потрапити у Білу Гавань,— сказав Давос.— Ваша милосте, благаю, допоможіть.

Лорд Годрик взявся їсти хлібну миску, відламуючи шматочки своїми великими руками. Суп розм’якшив черствий хліб.

— Не люблю я північан,— оголосив він.— Мейстри кажуть, що Зґвалтування Трьох Сестер — давня історія, їй дві тисячі років, але Сестритон нічого не забув. Доти ми були вільним народом, нами правили наші власні королі. А потім нам довелося прихилити коліно перед Соколиним Гніздом, щоб вигнати північан. Вовк і сокіл тисячу років воювали через нас, поки не обгризли наші бідні острови до кісток. Що ж до вашого короля Станіса, то він, коли ще був корабельником у Роберта, без мого дозволу прислав у мій порт цілий флот і змусив мене повісити з дюжину моїх добрих друзів. Ваших колег. Так далеко зайшов, що навіть погрожував повісити мене, якщо розіб’ється бодай ще один корабель, бо згас Нічний Ліхтар. І мені довелося проковтнути його нахабство,— він з’їв ще кусник хлібної миски.— Аж тут він смиренно тікає на північ, піджавши хвоста. З якого дива мені йому допомагати? Скажіть-но.

«Бо він — ваш законний король,— подумав Давос.— Бо він — людина сильна і справедлива, він єдиний здатен відновити державу й захистити її від загрози, яка вже збирається на півночі. Бо в нього є чарівний меч, який сяє, наче сонце». Але слова застрягли в нього у глотці. Жодне з них не вплине на лорда Сестриці. Жодне з них не наблизить Давоса до Білої Гавані. «Якої відповіді він чекає? Хоче, щоб я пообіцяв йому золото, якого ми не маємо? Високородного чоловіка для доньки його доньки? Землі, почесті, титули?»

— Схоже, правиця проковтнув язика. Не сподобався йому чи то сестринський суп, чи то правда,— сказав лорд Годрик, витираючи рота.

— Лев мертвий,— повільно заговорив Давос.— Ось у чому правда, мілорде. Тайвін Ланістер мертвий.

— І що з того?

— Хто нині править на Королівському Причалі? Не Томен — він-бо ще дитина. Може, сер Кеван?

У чорних очах лорда Годрика спалахнуло світло свічок.

— Якби він, ви б у кайданах зараз сиділи. Править королева.

Давос усе зрозумів. «Його мучать сумніви. Він не хоче опинитися на боці переможених».

— Станіс утримав Штормокрай, сидячи в облозі Тайрелів і Редвинів. Станіс забрав Драконстон в останніх Таргарієнів. Станіс змів з Білого острова залізний флот. Малолітньому королю не встояти проти нього.

— Малолітній король керує багатствами Кичери Кастерлі й потугою Небосаду. З ним Болтони і Фреї,— потер підборіддя лорд Годрик.— Однак... у нашому світі є лише одна певна річ: зима. Так сказав моєму батькові Нед Старк просто в цій залі.

— Нед Старк бував у вас?

— На зорі Робертового повстання. Божевільний Король вимагав у Соколиного Гнізда голову Старка, але Джон Арин відповів непокорою. Однак Мартингород зберіг вірність престолу. Щоб повернутися додому та скликати прапори, Старкові довелося перейти гори та спуститися на Пальці, щоб хто-небудь з рибалок переправив його через Губу. Дорогою вони потрапили у шторм. Рибалка втопився, але його донька встигла доправити Старка на Сестри, перш ніж затонув човен. Подейкують, Старк їй залишив мішок срібла і байстрюка у лоні. Вона його назвала Джоном Сноу на честь Арина.

Хай там як, коли лорд Едард прибув у Сестритон, на тому місці, де нині сиджу я, сидів мій батько. Наш мейстер під’юджував нас відіслати Ейрису голову Старка, щоб засвідчити нашу відданість. Ми б отримали чималу винагороду. Божевільний Король щедро обдаровував тих, хто зміг йому вгодити. Але на той час ми вже довідалися, що Джон Арин узяв Мартингород. Роберт першим видерся на мури і власноруч зарубав Марка Графтона. «Цей Баратеон безстрашний,— сказав я.— Він воює як справжній король». Наш мейстер, посміхнувшись, відповів, що королевич Рейгар вже певно здолає заколотника. Отоді-то Старк і сказав: «У нашому світі є лише одна певна річ: зима. Ми можемо накласти головами, це правда... та що як ми переможемо?» Батько відпустив його з головою на плечах. «Якщо програєте,— сказав він лордові Едарду,— запам’ятайте: ви тут ніколи не з’являлися».

— Так само як і я,— озвався Давос Сіворт.

Джон

Вивели короля-за-Стіною зі зв’язаними мотузкою руками та з зашморгом на шиї.

Другий кінець зашморгу був петлею накинутий на луку сідла сера Годрі Фаринга. І сам Велеторіз, і його рисак були у сталевих латах, посріблених та інкрустованих черню. Манса Рейдера вдягнули в тоненьку сорочку, з-під якої стирчали, мерзнучи, голі руки й ноги. «Могли б йому бодай плаща лишити,— подумав Джон Сноу,— на якому дикунка понашивала малинових шовкових латок».

Не дивно, що Стіна плаче.

— Манс знає примарний ліс краще за всіх розвідників,— казав Джон королю Станісу в останній спробі переконати його світлість, що з живого короля-за-Стіною користі буде більше, ніж з мертвого.— Він знає Тормунда Велетозгуба. Він воював з Чужими. А ще в нього був ріжок Джорамуна, але він у нього не засурмив. Не розвалив Стіну, хоча міг би.

Однак Станіс лишився глухий до його слів. Його це не зворушило. Закон простий: дезертир платить життям.

Біля підніжжя заплаканої Стіни леді Мелісандра здійняла свої білі руки.

— Всім нам доводиться обирати,— оголосила вона.— Чоловікам і жінкам, молодим і старим, панам і селянам однаково доводиться обирати,— говорила вона, і її голос викликав у Джона Сноу думки про ганус, і мускатний горіх, і гвоздику. Вона стояла поряд з королем на дерев’яному помості, зведеному понад кострищем.— Ми обираємо світло чи темряву. Обираємо добро чи зло. Обираємо бога істинного чи облудного.

Мансове густе каштанове волосся з сивиною впало на обличчя. Посміхаючись, Манс зв’язаними руками відкинув його з очей. Та коли він побачив клітку, мужність зрадила йому. Вояки королеви змайстрували її з дерев з примарного лісу, з молоднику та гнучкого гілля, з соснових лап, липких від смоли, з білих як кістка галузок віродерев. Згинаючи їх і звиваючи, вони виплели дерев’яну решітчасту конструкцію, яку високо підвісили над глибокою ямою, повною дров, листя і трісок.

Побачивши це, дикунський король аж позадкував.

— Ні,— скрикнув він,— змилуйтеся. Це ж неправильно, я не король, вони...

Сер Годрі потягнув за мотузку. Королю-за-Стіною нічого не лишалося, як дибати за ним, у зашморзі давлячись словами. Коли ж він заточився і впав, Годрі просто поволік його далі. Коли вояки королеви напівзаштовхнули-напівзанесли Манса в клітку, той був увесь закривавлений. Дюжина солдатів спільними зусиллями підняла його в повітря.

Леді Мелісандра спостерігала за цим підйомом.

— Вільний народе! Ось ваш брехливий король. А ось ріжок, який, він обіцяв, розвалить Стіну.

Двоє людей королеви винесли ріжок Джорамуна — чорний, окутий старим золотом, з кінця в кінець — вісім футів завдовжки. На золотих кільцях були викарбувані руни — письмо перших людей. Джорамун помер тисячі років тому, але високо в горах Льодоіклів, під льодовиком, Манс відшукав його могилу. «І засурмив Джорамун у Ріжок зими, і збудив із землі велетів»... Ігритта казала Джонові, що Манс так і не відшукав ріжка. «Або збрехала, або Манс беріг таємницю навіть від своїх».

З-поза дерев’яних паль частоколу тисяча бранців спостерігала, як ріжок піднесли високо вгору. Всі бранці були обдерті й виморені голодом. У Сімох Королівствах їх називали дикунами, та самі вони іменувалися вільним народом. Однак зараз вони не здавалися ні дикими, ні вільними — тільки голодними, наляканими, заціпенілими.

— Ріжок Джорамуна? — говорила Мелісандра.— Ні. Звіть його ліпше Ріжком темряви. Щойно впаде Стіна, на світ впаде ніч — довга ніч без кінця. А цього не має статися і не станеться! Цар світла побачив, яка загроза чатує на його дітей, і послав їм заступника — відродженого Азора Агая,— вона махнула рукою на Станіса, і великий рубін у неї на шиї запульсував світлом.

«Він — камінь, а вона — вогонь». Сині очі короля, глибоко посаджені на худому обличчі, нагадували синці. Він був у сірих обладунках і в облямованому хутром злототканому плащі, що струменів з широких плечей. На нагруднику, навпроти живого серця, було інкрустоване серце вогненне. Чоло оперізувала корона з червоного золота, зубці якої мали форму язиків полум’я. Поряд з королем стояла Вал, висока і гарна. Їй на голову поклали простенький вінець із темної бронзи, та вона з бронзою на голові вигляд мала царственіший, ніж Станіс — із золотом. У рішучому погляді її сірих очей не було страху. Під горностаєвим плащем вона була в білій із золотом сукні. Медове волосся Вал заплела в товсту косу, яка через праве плече звисала до пояса. Від холоду її щоки зарум’янилися.

Леді Мелісандра корони не мала, однак усі знали, що справжня королева Станіса Баратеона — не та незугарна жінка, яку він покинув тремтіти від холоду в Східній-варті-на-морі. Подейкували, король не збирається забирати звідти ні королеву Селізу, ні свою доньку, поки не можна буде заселитися в Ночефорт. Джонові було їх шкода. На Стіні мало вигод, до яких звикли південні леді й високородні дівчатка, а у Ночефорту їх немає зовсім. Навіть за найкращих часів це було похмуре місце.

— Вільний народе! — вигукнула Мелісандра.— Дивіться, яка доля чекає на тих, хто обирає темряву!

Ріжок Джорамуна охопило полум’я.

Воно з сичанням метнулося вгору, виткі зелені й жовті язики побігли з тріскотом по всій довжині ріжка. Джонів гарон нервово позадкував; по всіх шерегах вояки теж намагалися втихомирити своїх коней. З-за частоколу почувся стогін: вільний народ бачив, як горить у вогні їхня надія. Кількоро людей почало горлати і лаятися, але більшість заціпеніло мовчала. На якусь мить, здавалося, викарбувані на золотій оковці руни замерехтіли в повітрі. Але люди королеви штовхнули ріжок у кострище.

Манс Рейдер у клітці вчепився зв’язаними руками в зашморг, нерозбірливо заверещав щось про зраду й чаклунство, відмовляючись від свого королівського титулу, відмовляючись від свого народу, відмовляючись від власного імені — від усього, що робило його собою. Він лементував, благаючи пощадку та проклинаючи червону жінку, а зрештою істерично зареготав.

Джон спостерігав незмигним поглядом. Він не міг виказати слабкості перед братами. Він вивів сюди двісті вояків — більш як половину залоги Чорного замку. Вишикувавшись похмурими чорними шерегами, зі списами в руках, вершники натягнули каптури, щоб приховати обличчя... приховати той факт, скільки серед них сивобородих старих і зелених хлопчаків. Вільні люди бояться Нічної варти. Джон волів, щоб вони забрали цей страх із собою в свої нові домівки на південь від Стіни.

Ріжок упав серед дров, листя і трісок. За три удари серця все кострище спалахнуло полум’ям. Стискаючи зв’язаними руками пруття клітки, Манс хлипав і благав. Коли полум’я досягнуло його, він затанцював. Зойки перейшли в один безперервний безслівний крик болю і страху. Манс у клітці тріпотів, як листок у вогні, як метелик у полум’ї свічки.

Джонові пригадалася пісня:

«Побратими мої, я відходжу у нав
Юж дорнянин життя одібрав,
Та це байдуже: ляжемо всі серед трав,
Я ж дорнянина жінку пізнав!»

Вал стояла на помості непорушно, мов із солі вирізьблена. «Вона не заплаче й не відвернеться». Цікаво, думав Джон, як би на її місці повелася Ігритта. «Це жінки — сильна стать». Джон зловив себе на думках про Сема і мейстра Еймона, про Жиллі й немовля. «Вона й на смертному ложі мене проклинатиме, але я не мав вибору». Зі Східної варти повідомляли про люті шторми на вузькому морі. «Я хотів відіслати їх у безпечне місце, а сам натомість згодував їх крабам?» Уночі йому наснилося, як Сем тоне, як Ігритта помирає зі стрілою в тілі (то була не його стріла, але вві сні — завжди його), як Жиллі плаче кривавими слізьми.

Джон Сноу вже достатнього надивився.

— Час,— сказав він.

Ульмер з королівського лісу застромив списа в землю, скинув з плеча лук і витягнув із сагайдака чорну стрілу. Славний Донел Гіл скинув каптура і зробив те саме. Гарт Сіроперий і Бен Бородань теж вставили стріли, натягнули тятиви й вистрілили.

Одна зі стріл поцілила Мансові Рейдеру в груди, друга — в живіт, третя — в горло. Четверта встромилася в дерев’яний прут клітки і якусь мить тремтіла там, перш ніж спалахнути. Охоплений полум’ям дикунський король сповз, обм’якнувши, на підлогу клітки, і від Стіни відбився жіночий плач.

— Але варті його кінець,— тихо пробурмотів Джон. Колись Манс Рейдер був вояком Нічної варти — поки не став перекинчиком, бо схотів поміняти свій чорний плащ на інший — з черленими шовковими заплатами.

На помості хмурився Станіс. Джон уникав його погляду. Від клітки вже відвалилося дно, і пруття почало випадати. Щоразу як вогонь стріляв угору, випадали нові й нові гілки, червоні від жару або чорні.

— Цар світла створив сонце, місяць і зорі, щоб освітити нам шлях, він дарував нам вогонь, щоб не підпускати ніч,— мовила Мелісандра до дикунів.— Нікому не встояти перед його полум’ям.

— Нікому не встояти перед його полум’ям,— луною підхопила рать королеви.

Шарлатна сукня червоної жінки вирувала, а мідне волосся ореолом стояло над головою. З її пальців, мов кігті, стриміли довгі жовті язики полум’я.

— Вільний народе! Ваші облудні боги не здатні вам допомогти. Ваш облудний ріжок вас не врятував. Ваш облудний король приніс вам лише погибель, приреченість і поразку... але ось перед вами справжній король. Зріть славу його!

Станіс Баратеон витягнув Світлоносця.

Меч засяяв і ожив, мінячись кольорами — червоним, жовтим, рудим. Джон уже бачив цю виставу... але не таку, зовсім не таку. Світлоносець став наче сонце, втілене у криці. Коли Станіс підніс клинок над головою, людям довелося відвертатися або затуляти очі. Коні ставали дибала, а один навіть скинув вершника. На тлі цього виру світла вогнище немов змаліло — так дрібний собачка кулиться перед великим. На кризі затанцювали хвилі світла, і вся Стіна забарвилася в червоний, рожевий і жовтогарячий кольори. «Це сила королівської крові?»

— У Вестеросі лише один король,— сказав Станіс. Голос його звучав різко, в ньому не було й натяку на Мелісандрину музику.— Цим мечем я захищаю своїх підданих і нищу їхніх кривдників. Прихиліть коліно — і я обіцяю вам харч, землю і справедливість. Прихиліть коліно — і живіть. Або йдіть собі на погибель. Вибір за вами,— він заховав Світлоносця в піхви, і світ знову потемнів, так наче сонце заховалося за хмари.— Відчинити ворота.

— Відчинити ворота,— загорлав сер Клейтон Саґз голосом лунким, як бойовий ріжок.

— Відчинити ворота,— луною підхопив сер Корліс Пенні, командувач варти.

— Відчинити ворота,— крикнули сержанти. Вояки кинулися виконувати наказ. Із землі витягнули гострі палі, через глибокі рови перекинули дошки, а ворота загорожі широко розчахнули. Джон Сноу на мить підняв руку та знову опустив — і його чорні шереги розступилися праворуч і ліворуч, звільняючи прохід до Стіни, де Стражденний Ед Толет відчинив залізну браму.

— Вийдіть,— кликала Мелісандра,— вийдіть на світло... або ж тікайте назад у темряву.

Унизу, в ямі, тріскотів вогонь.

— Якщо обираєте світло, виходьте до мене.

І вони почали виходити. Спершу повільно, накульгуючись і підтримуючи одне одного, бранці почали випірнати з дерев’яної загорожі. «Хочете їсти — виходьте до мене,— думав Джон.— Не хочете замерзнути чи померти з голоду — скоріться». Вагаючись, боячись невідомої пастки, перші кількоро бранців сторожко перетнули дошки над ровами і вийшли за частокіл, прямуючи до Мелісандри і до Стіни. Побачивши, що з першими нічого не сталося, пішли й наступні. За ними ще і ще, поки люди не полилися потоком. Вояки королеви в безрукавках із заклепками та в напівшоломах вручали всім чоловікам, жінкам і дітям шматочок віродерева — пагін, або тріснуту гілочку — білу, мов зламана кістка, або жменю криваво-червоного листя. «Часточка давніх богів, щоб нагодувати нового». Джон стиснув і розтиснув пальці на робочій руці.

Навіть на віддалі відчувався жар кострища, а дикунів, мабуть, він просто пропікав. Джон бачив, як куляться люди, наближаючись до вогню, чув, як починають плакати діти. Кількоро людей повернуло до лісу. Джон бачив, як туди подибала молода жінка, в обох руках ведучи дітей. Що кілька кроків вона озиралася — пересвідчитися, що за ними ніхто не женеться, а коли наблизилася до дерев, то кинулася бігти. Один сивобородий старий скористався гілкою віродерева, яку йому вручили, як зброєю і розмахував нею доти, доки вояки королеви не кинулися до нього зі списами. Іншим довелося обходити його тіло, і нарешті сер Корліс укинув його в кострище. Після такого ліс почало обирати більше вільних людей — мабуть, кожен десятий.

Але більшість ішла вперед. Позаду чигали холод і смерть. Попереду світила надія. І вони йшли вперед, стискаючи шматочки дерева, поки не прийшов час згодувати їх вогню. Р’глор — бог заздрісний, завжди голодний. І новий бог пожер труп старого, відкидаючи на Стіну велетенські тіні Станіса й Мелісандри — чорні на тлі рудувато-червоних відблисків на кризі.

Першим навколішки перед королем опустився Сигорн. Новий магнар тенійський був молодшою зменшеною копією батька — худий, лисуватий, вбраний у бронзові поножі та шкірянку з нашитою бронзовою лускою. Наступним підійшов Тарарах у своїх гримотливих кістяних обладунках і дубленій шкірі, в шоломі з черепа велета. Під кістяними латами ховалося побите й нещасне створіння з поламаними коричневими зубами й жовтуватими білками очей. «Дрібний, лихий і зрадливий, тупий і жорстокий»,— думав Джон, який ані на мить не повірив, що Тарарах зможе зберігати відданість. Цікаво, думав він, як зараз почувається Вал, спостерігаючи, як Тарарах опускається навколішки, отримуючи прощення.

За ними підійшли дрібніші ватажки. Двоє вождів клану рогоногих, ступні в яких чорні та грубі. Стара знахарка, яку шанують люди з берегів Молочноводої. Худоребрий темноокий дванадцятирічний хлопчак, син Альфина Круковбивці. Голек, брат Гарми Песиголової, разом з її свинями. Всі вони опускалися перед королем на одне коліно.

«Надто тут холодно для цього балагану»,— подумав Джон. «Вільний народ зневажає уклінників,— застерігав він Станіса.— Дозвольте їм зберегти свою честь — так зможете завоювати їхню любов». Його світлість і слухати не схотів. «Мені потрібні їхні мечі,— сказав він,— а не цілунки».

Прихиливши коліно, дикуни човгали попри шереги чорних братів до брами. Джон наказав Коню, Шовку та ще дюжині братів зі смолоскипами провести їх під Стіною. З того боку чекав гарячий цибулевий суп, чорний хліб і ковбаса. А ще одяг: плащі, штани, чоботи, сорочки, добрі шкіряні рукавиці. Сьогодні дикуни спатимуть на чистій соломі, а вогнища відганятимуть нічний холод. Цей король — людина дуже організована. Однак рано чи пізно Тормунд Велетозгуб знову нападе на Стіну, думав Джон, й коли прийде ця година, цікаво, на чий бік стануть нові Станісові піддані? «Можете дарувати їм і землю, і прощення, та вільні люди самі обирають короля, й обрали вони Манса, а не вас».

Бовен Марш на коні під’їхав ближче до Джона.

— Не думав я, що цей день прийде.

Після поранення в голову на Мості Черепів лорд-стюард помітно схуд. Частини вуха бракувало. «Не схожий він більше на гранат»,— подумалося Джонові.

— Ми кров проливали, щоб зупинити дикунів над Прірвою. Там загинули чудові хлопці, друзі та брати. І за що?

— Королівство нас прокляне за це,— оголосив сер Алісер Торн отруйним голосом.— Усі порядні люди Вестеросу відвертатимуться і плюватимуться на саму згадку про Нічну варту.

«Не вам розписуватися за порядних людей».

— Тиша в лавах!

Сер Алісер Торн став обачнішим відтоді, як лорд Джанос позбувся голови, але злоба його нікуди не поділася. Джон подумував, чи не віддати йому командування, від якого відмовився Слінт, однак таку людину краще тримати на короткому повідку. «Він з них двох завжди був небезпечніший». Отож натомість Джон відіслав командувати Сіровартою сивочолого стюарда з Тінявої вежі.

Він сподівався, що дві нові залоги покращать ситуацію. «Варта може пустити вільному народові кров, але зрештою нам його не зупинити». І те, що Манса Рейдера віддали вогню, нічого не змінить. «Нас і досі замало, а їх забагато, а без розвідників ми ще й сліпі. Треба вислати людей на розвідку. Та якщо я на це зважуся, чи повернуться вони?»

Тунель у Стіні був вузький і покручений, а серед дикунів було чимало старих, хворих і поранених, тож рухалася черга до болю повільно. Заки останні прихилили коліно, вже й ніч настала. Кострище догоряло, і королівська тінь на Стіні зменшилася вчетверо. Джон бачив, що з рота в нього вихоплюється пара. «Холодно,— подумав він,— і ще холоднішає. Затягнувся цей балаган».

Біля загорожі затрималося чотири десятки бранців. Серед них було четверо велетів — волохатих здорованів з круглими плечима, товстими як колоди ногами й велетенськими широкими ступнями. Велети, мабуть, пройшли б попід Стіною, проте один не хотів кидати свого мамонта, а троє інших не хотіли кидати товариша. Решта залишенців були людьми: мертві та присмертні, але більшість — їхні родичі та близькі товариші, які не проміняють своїх рідних на миску цибулевого супу.

Тремтячи, а дехто й заціпенівши так, що вже й тремтіти припинили, вони слухали гуркітливий королівський голос, який відлунював від Стіни.

— Можете йти собі,— казав Станіс.— Перекажіть своїм усе, що ви тут бачили. Перекажіть їм, що ви узріли справжнього короля і що ми ласкаво просимо всіх до нашого королівства, якщо вони згодні зберігати мир. А в іншому разі раджу тікати чи ховатися. Я більше не терпітиму атак на свою Стіну.

— Одна держава, один бог, один король! — крикнула леді Мелісандра.

Вояки королеви підхопили її клич, вистукуючи ратищами списів по щитах.

— Одна держава, один бог, один король! Станіс! Станіс! ОДНА ДЕРЖАВА, ОДИН БОГ, ОДИН КОРОЛЬ!

Джон бачив, що Вал не підхопила гасла. Так само як і брати Нічної варти. В цьому рейваху останні дикуни розтанули в лісі. За ними — і велети: двоє їхали на мамонті, а двоє йшли пішки. Зосталися тільки мерці. Джон дивився, як Станіс спускається з помосту разом з Мелісандрою. «Його червона тінь. Ніколи не залишає його самого надовго». Їх оточила почесна королівська варта — сер Годрі, сер Клейтон і ще дюжина лицарів, усі з раті королеви. На їхніх обладунках мерехтіло місячне світло, а плащі виляскували на вітру.

— Лорде-стюарде,— заговорив Джон до Марша,— огорожу треба порубати на дрова, а всі тіла спалити.

— Як накаже мілорд.

Марш роздав команди, і частина стюардів відділилася від лав братчиків і взялася до дерев’яної загорожі. Лорд-стюард, нахмурившись, спостерігав за ними.

— Ці дикуни... як гадаєте, вони стримають присягу, мілорде?

— Хтось і стримає. Не всі. Серед них, так само як і серед нас, є боягузи й негідники, слабаки й дурні.

— Наша обітниця... Ми присягалися боронити нашу державу...

— Щойно вільний народ оселиться в Дарі, він стане частиною нашої держави,— зауважив Джон.— Часи нині чорні, а прийдуть ще чорніші. Ми вже бачили обличчя справжнього ворога — мертве біле обличчя з ясно-блакитними очима. І дикуни теж його бачили. Станіс у цьому не помиляється: нам потрібно об’єднатися з дикунами для спільної справи.

— Спільна справа проти спільного ворога, не можу не погодитися,— сказав Бовен Марш,— але це не означає, що ми маємо пропустити за Стіну десятки тисяч виголоднілих варварів. Нехай вертаються у свої села й там воюють з Чужими, а ми запечатаємо брами. Отел каже, це не так уже й важко. Треба просто позакладати тунелі камінням та крізь душники позаливати водою. Решту зробить Стіна. Холод і її вага... за місяць від брам і сліду не лишиться. Ворогу доведеться прорубувати собі шлях.

— Або перелазити.

— Оце навряд чи,— сказав Бовен Марш.— Це ж не нальотчики, мета яких — украсти жінку й побавитися рабунком. З Тормундом літні жінки й малі діти, отари овець і кіз, ба навіть мамонти. Йому потрібна брама, а брам залишилося тільки три. А якщо він пошле стінолазів, що ж: боронитися проти них не важче, ніж бити остами рибу в казані.

«Тільки риба з казана не вилізе і списа вам у живіт не застромить». Джон і сам перелазив Стіну.

— Лучники Манса Рейдера,— провадив Марш,— випустили в нас, либонь, десяток тисяч стріл, якщо судити з кількості використаних стрижнів, що ми зібрали. Але з них не більше сотні поцілило в наших на Стіні, та й то переважно їх випадковий порив вітру доніс. Рудий Алін з Червоного Дерева — єдиний наш загиблий, та й помер він від падіння, а не від стріли, яка влучила йому в ногу. Донал Ной загинув, захищаючи браму. Це була шляхетна смерть, так... але якби ми запечатали браму, наш хоробрий зброяр і досі міг би бути з нами. Нападе сотня ворогів чи сто тисяч — вони нам нічого не зроблять, поки ми на Стіні, а вони — внизу.

«Він таки має рацію». Військо Манса Рейдера розбилося об Стіну, як хвиля розбивається об скелястий берег, хоча захисників була жменька, ще й переважно старих дідів, зелених хлопчаків і калік. Але те, що пропонував Бовен, суперечило всім Джоновим інстинктам.

— Якщо запечатаємо брами, не зможемо висилати розвідників,— зауважив він.— Будемо як сліпі.

— Остання розвідка лорда Мормонта коштувала Варті чверті вояків, мілорде. Нам слід берегти залишки сил. Кожна смерть ослаблює нас, а сили наші такі розтягнуті... Займеш висоту — виграєш битву, казав мій дядько. Нема висоти кращої, ніж Стіна, лорде-командувачу.

— Станіс пообіцяв землю, харч і справедливість усім дикунам, які прихилять коліно. Він не дозволить нам запечатати брами.

Марш повагався.

— Лорде Сноу, не хочу поширювати плітки, але поповзли розмови, що ви занадто... заприязнилися з лордом Станісом. А дехто навіть каже, що ви... е-е-е...

«Заколотник і перекинчик, ага, а ще байстрюк і варг». Джанос Слінт, може, й помер, але брехні його живуть.

— Я знаю ці плітки,— сказав Джон. Він чув перешіптування, бачив, як відвертаються хлопці, коли він переходить двір.— А чого братчики від мене хочуть: щоб я підняв зброю водночас і проти Станіса, і проти дикунів? У його світлості вояків утричі більше, ніж у нас, і він наш гість. Його захищають закони гостинності. Та й ми заборгували йому і його людям.

— Лорд Станіс допоміг нам, коли ми цього потребували,— уперто промовив Марш,— проте він усе одно заколотник, і справа його приречена. І так само будемо приречені ми, якщо Залізний трон оголосить нас зрадниками. Ми маємо впевнитися, що не пристаємо на бік того, кого чекає поразка.

— Я не маю наміру приставати ні на чий бік,— мовив Джон,— однак я не настільки впевнений у висліді цієї війни, як, схоже, впевнені ви, мілорде. Особливо по смерті лорда Тайвіна.

Якщо можна вірити чуткам, які гуляють королівським гостинцем, королівського правицю просто у виходку закатрупив власний син-карлик. Джон трохи був знайомий з Тиріоном Ланістером. «Він узяв мене за руку й нарік своїм другом». Важко було повірити, що коротун здатен убити власного батька, однак сам факт кончини лорда Тайвіна, схоже, не підлягає сумніву.

— На Королівському Причалі нині не лев, а левеня, а Залізний трон і не таких кремсав як капусту.

— Король, може, й малолітній, мілорде, але... Народ любив короля Роберта, і майже всі й досі вважають Томена його сином. Що більше люди стикатимуться з лордом Станісом, то менше він їм подобатиметься, а леді Мелісандру з її вогнищами й отим похмурим червоним богом узагалі мало хто жалує. Люди нарікають.

— Нарікали й на лорда-командувача Мормонта. Якось він мені сказав: чоловіки полюбляють нарікати на своїх жінок і на володарів. А в кого жінки немає, той удвічі більше нарікає на свого володаря,— мовив Джон Сноу та глянув на загорожу. Дві стіни вже розібрали, а зараз швидко розвалювали третю.— Лишаю вас завершувати тут справу, Бовене. Перевірте, що спалені всі трупи до єдиного. Дякую за пораду. Обіцяю: я добре обміркую ваші слова.

Коли Джон їхав назад до брами, над кострищем і досі курився дим і літав у повітрі попіл. Під брамою Джон спішився й повів гарона крізь кригу на південний бік. Попереду йшов Стражденний Ед зі смолоскипом. Полум’я лизало стелю, і з кожним кроком згори крапали холодні сльози.

— Яке полегшення було дивитися, як той ріжок горить,— заговорив Ед.— Оце буквально вчора мені наснилося, що я собі пішов посцяти зі Стіни, коли хтось вирішив засурмити в той ріжок. Ні, я не нарікаю. Цей сон був принаймні кращий за попередній: там Гарма Песиголова згодовувала мене своїм свиням.

— Гарма мертва,— мовив Джон.

— А от свині живі. Й дивляться на мене ласо, як Смертовбивця дивився на шинку. Я не кажу, що дикуни обов’язково мають нас скривдити. Так, ми порубали їхніх богів і змусили їх спалити, але ж ми нагодували їх цибулевим супом. Який бог зрівняється з доброю мискою цибулевого супу? Я б і сам зараз не відмовився.

Джонове чорне вбрання пропахло димом і паленим м’ясом. Він розумів, що має поїсти, але більше за їжу він потребував товариства. «Випити кубок вина з мейстром Еймоном, перекинутися тихим словом з Семом, посміятися з Пипом, Греном і Жабою». Але Еймон і Сем поїхали, а решта друзів...

— Сьогодні повечеряю з хлопцями.

— Варена яловичина з буряком,— сказав Стражденний Ед, який, здавалося, завжди знає, що робиться на кухні.— Але Гоб каже, що хрін скінчився. Що за яловичина без хрону?

Відколи дикуни спалили стару їдальню, брати Нічної варти їли в мурованому підвалі під зброярнею — це приміщення з циліндричною стелею, здоровезне як печера, було розділене двома рядами квадратних кам’яних колон, а попід стінами лежали великі діжки з вином і елем. Коли Джон увійшов, за найближчим до сходів столом двоє будівничих грали в кості. Ближче до вогню сидів гурт розвідників і кількоро королівських вояків, стиха перемовляючись.

Молодші брати зібралися за іншим столом, де Пип штрикав ріпу ножем.

— Ніч-бо темна і повна ріпи,— урочистим голосом виспівував він.— Молімося ж за оленину, діти мої, за цибульку й смачну підливу.

Його друзі зареготали — Грен, Жаба, Шовк, усі.

Але Джон Сноу не засміявся.

— Кпити з чужих молитов — дурість, Пипе, ще й небезпечна.

— Побий мене червоний бог, якщо я його образив.

Але усмішки зникли.

— Ми зі жриці глузували,— пояснив Шовк, гінкий і вродливий юнак, який колись у Старгороді заробляв з блуду.— Ми просто пожартували, мілорде.

— У вас — свої боги, у неї — свої. Облиште її.

— А вона ж наших богів не хоче облишити, заперечив Жаба.— Сімох вона називає облудними богами, м’лорде. І давніх богів теж. Вона примусила дикунів палити гілля віродерев. Ти сам бачив.

— Леді Мелісандрою я не командую. А вами командую. І не хочу, щоб мої люди сварилися з людьми короля.

Пип поклав долоню Жабі на руку.

— Не кумкай, хоробра Жабко, бо говорить великий лорд Сноу,— Пип, скочивши на ноги, жартівливо вклонився Джонові.— Перепрошую. Відсьогодні я навіть вухами не ворушитиму без милостивого дозволу вашої милості.

«Він усе це вважає грою». Джонові кортіло його потрусити, щоб він отямився.

— Воруши вухами, скільки заманеться. Біда в тому, що ти язиком ворушиш забагато.

— Я нагляну за ним, щоб він поводився обережніше,— пообіцяв Грен,— а якщо не поводитиметься, я йому дам у вухо...— Він повагався.— Мілорде, повечеряєте з нами? Оуене, посунься, звільни трохи місця для Джона.

Джонові цього хотілося понад усе. «Ні,— нагадав він собі,— ці дні в минулому». Усвідомлення цього було мов гострий ніж у животі. Хлопці обрали його командувати ними. В його руках Стіна, і їхнє життя також. «Лорд може любити своїх підданих,— пролунали в голові слова його лорда-батька,— але не може з ними дружити. Одного дня, можливо, йому доведеться їх судити або посилати на смерть».

— Іншим разом,— збрехав лорд-командувач.— Еде, ви вечеряйте. А мені ще треба одну справу закінчити.

Надворі ще похолодало. В іншому кінці замку, у вікнах Королівської вежі, горіли свічки. На даху вежі стояла Вал, задивившись на високу Стіну. Станіс тримав її біля себе, в кімнатах над власними покоями, але дозволяв розім’ятися, гуляючи на зубчастій стіні. «Вона така самотня,— подумав Джон.— Самотня і симпатична». Ігритта, з її рудим волоссям, поцілованим вогнем, також по-своєму була симпатична, але її обличчя оживало, коли на вуста набігала усмішка. Вал і всміхатися не було потреби: при будь-якому дворі по всьому широкому світі на неї б озиралися чоловіки.

І все одно дикунську королівну не любили її тюремники. Вона їх зневажала як «уклінників» і вже тричі намагалася втекти. Коли один солдат надто розслабився в її присутності, вона вихопила кинджал з його піхов і різонула його по шиї. Поцілила б на дюйм лівіше — і він би загинув.

«Самотня, симпатична і смертоносна,— подумав Джон Сноу,— але я міг би її отримати. І її, і Вічнозим, і батькове прізвище». А натомість він обрав чорний плащ і стіну криги. Натомість він обрав честь. «Якщо є таке поняття, як байстрюцька честь».

Він перетнув двір; праворуч височіла Стіна. Вгорі крига блідо світилася, але внизу була оповита тінями. Біля брами крізь ґрати виднілося тьмяне жовтогаряче сяйво: там вартові знайшли прихисток од вітру. Чулося порипування ланцюга: це погойдувалася коловоротна клітка, шкрябаючи об кригу. Нагорі, в теплих вартівнях, навколо жаровні гріються, мабуть, чатові, переговорюючись голосно, щоб перекричати вітер. А може, вже й поринули в мовчання, втомившись перегукуватися. «Я мав би зараз ходити нагорі. Стіна доручена мені».

Джон саме проходив попід остовом Вежі лорда-командувача — проминав місце, де в нього на руках померла Ігритта, коли поряд виник Привид; його теплий подих парував на морозі. В місячному світлі його червоні очі горіли, як вогненні озерця. Рот у Джона наповнився смаком гарячої крові, й стало зрозуміло, що Привид когось сьогодні вполював. «Ні,— подумав Джон,— я — людина, а не вовк». Потерши рукавицею вуста, він сплюнув.

Клайдас і досі мешкав у кімнатах під гайворонником. На Джонів стукіт він, човгаючи, вийшов з тонкою восковою свічкою в руках і на щілинку прочинив двері.

— Я не завадив?

— Зовсім ні,— Клайдас ширше відчинив двері.— Я саме робив глінтвейн. Мілорд не вип’є кубок?

— Залюбки.

Руки від холоду задубіли. Джон стягнув рукавиці й попрацював пальцями.

Клайдас повернувся до коминка, щоб помішати вино. «Йому щонайменше шістдесят. Молодим він здавався тільки в порівнянні з Еймоном». Низенький і опасистий, Клайдас дивився на світ тьмяними рожевими очима якогось нічного звіра. На голові в нього ще затрималося кілька білих волосин. Клайдас налив глінтвейн, і Джон узяв кубок обіруч, понюхав прянощі, зробив ковток. У грудях розлилося тепло. Він зробив ще один ковток — тепер уже великий, щоб змити з рота присмак крові.

— Рать королеви каже, що король-за-Стіною помер як боягуз, що благав помилувати його і зрікся свого королівського титулу.

— Це правда. А Світлоносець горів так ясно — я його таким ще не бачив. Ясно як сонце,— сказав Джон і підніс кубок.— За Станіса Баратеона і його чарівного меча.

Вино лишило гіркуватий присмак у роті.

— З його світлістю нелегко. З тими, хто носить корону, рідко коли буває легко. З багатьох добрих людей вийшли лихі королі, любив повторювати мейстер Еймон, а з лихих людей, бува, виходили й добрі королі.

— Кому знати, як не йому,— мовив Джон. Еймон Таргарієн бачив на Залізному троні дев’ятьох королів. Він сам був королівським сином, королівським братом і королівським дядьком.— Я переглядав книжку, яку лишив мені мейстер Еймон. «Нефритову збірку». Ті сторінки, де розповідається про Азора Агая. Це в нього був меч Світлоносець. Якщо вірити Вотару — загартований у крові його дружини. Після такого Світлоносець не бував холодним на дотик — він був теплий, як колись сама Ніса-Ніса. В бою клинок горів, як вогонь. Одного разу Азор Агай боровся з чудовиськом. Коли проштрикнув мечем тому чудовиську живіт, у нього кров закипіла. З рота повалили дим і пара, очі розтопилися й витекли по щоках, а тіло спалахнуло полум’ям.

Клайдас закліпав.

— Меч, який сам виробляє тепло...

— ...незамінна річ на Стіні,— Джон відставив кубок з вином і натягнув молескінові рукавички.— Шкода, що у Станіса меч холодний. Хотів би я подивитися, як його Світлоносець проявить себе в бою. Дякую за вино. Привиде, зі мною.

Джон, накинувши каптур, потягнув двері. Білий вовк вибіг за ним у ніч.

У зброярні було темно й тихо. Кивнувши вартовим, Джон пройшов попри тихі ряди списів до себе в кімнату. Повісив на гачок біля дверей пояс із мечем, а на сусідній — плащ. Коли стягував рукавиці, пальці знову не гнулися від холоду. Ледве запалив свічки. Привид, скрутившись на килимку, заснув, але Джон ніяк не міг заспокоїтися. На подряпаному сосновому столі лежали карти Стіни й земель за нею, перелік розвідників і лист із Тінявої вежі, написаний пливким почерком сера Деніса Малістера.

Джон ще раз перечитав листа з Тінявої вежі, нагострив перо й відкоркував каламар з густим чорнилом. Написав два листи: першого — серові Денісу, другого — Котерові Пайку. Обидва вони вимагали в Джона більше людей. Гальдера й Жабу Джон вирішив відіслати на захід, у Тіняву вежу, а Грена й Пипа — у Східну-варту-на-морі. Чорнило загусло, погано текло, всі фрази видавалися гострими, грубими й гіркими, але він не здавався.

Коли нарешті відклав перо, в кімнаті потемніло й похолодало, але Джон усе одно відчував, як тиснуть стіни. Сидячи над вікном, на нього розумними чорними очима поглядав крук Старого Ведмедя. «Мій останній друже,— сумно подумав Джон,— краще мені тебе пережити, щоб ти не видзьобав і моє обличчя». Привид не рахується. Привид — більш ніж друг. Привид — частина самого Джона.

Підвівшись, Джон східцями піднявся до вузького ліжка, на якому колись спав Донал Ной. «Ось така моя доля,— збагнув він, роздягаючись,— віднині й до скону».

Данерис

— Що таке? — вигукнула вона, коли Іррі лагідно потрусила її за плече. Надворі стояла глупа ніч. «Щось негаразд»,— одразу зрозуміла Дані.— Це Дааріо? Що сталося?

Уві сні вони з ним, прості люди, були одружені й жили простим життям у високій кам’яниці з червоними дверима. Уві сні він цілував її з голови до п’ят — цілував їй вуста, шию, груди.

— Ні, халесі,— пробурмотіла Іррі,— це ваш євнух Сірий Черв’як з голомозими. Приймете їх?

— Так,— сказала Дані — і збагнула, що волосся в неї нечесане, а постіль уся пожмакана.— Допоможи мені вдягнутися. І ще я вип’ю кубок вина. Треба голову прочистити...

«Утопити мій сон у вині». Почулося тихе схлипування.

— Хто це плаче?

— Ваша рабиня Місанді,— сказала Джикі, яка стояла з восковою свічкою в руках.

— Моя служниця. Немає в мене рабів... Чому вона плаче? — не зрозуміла Дані.

— Через свого брата,— пояснила Іррі.

Решту розповіли Скагаз, Резнак і Сірий Черв’як, коли їх впустили до Дані. Ще вони не заговорили, а вона вже здогадалася, що новини погані. Вистачило одного погляду на бридке обличчя Гирявого.

— Сини гарпії?

Скагаз кивнув. Вуста його були похмуро стиснуті.

— Скільки загинуло?

Резнак заломив руки.

— Д-дев’ятеро, ваша препишносте. Лиха справа, моторошна. Страхітлива ніч, страхітлива.

Дев’ятеро. Це слово устромилося їй у серце, мов кинджал. Щоночі під східчастими пірамідами Міріна триває війна тіней. Щоранку, коли сходить сонце, знаходять нові трупи, поряд з якими кров’ю на цеглі намальовані гарпії. Будь-який вільновідпущеник, занадто успішний чи відвертий, приречений на смерть. «Але дев’ятеро за одну ніч...» Це налякало Дані.

— Розповідайте.

Заговорив Сірий Черв’як.

— На ваших слуг напали, коли вони патрулювали цегляні вулиці Міріна, щоб зберегти ваш королівський мир. Усі вони були добре озброєні списами, щитами й короткими мечами. Ходили по двоє і по двоє загинули. Ваші слуги Чорний Кулак і Сетерес загинули в Мазданському Лабіринті від арбалетних стріл. Ваших слуг Мосадора й Дюрана завалили камінням з річкової дамби. Ваших слуг Еладона Злоточубого і Вірного Списа отруїли у винарні, куди вони щоночі заходили під час патрулювання.

Мосадор! Дані стисла кулак. Місанді з братами забрали з рідного дому на острові Наат нальотчики з островів Василіска та продали в рабство в Астапорі. Маленька Місанді виявила неабиякий хист до мов, тож добре панство зробило з неї тлумачку. Мосадору й Марселену не так пощастило. Їх оскопили й віддали в незаплямовані.

— Нікого з убивць не взяли?

— Ваші слуги арештували хазяїна винарні разом з доньками. Вони запевняють, що нічого не відали, і благають про милосердя.

«Усі вони запевняють, що нічого не відали, і благають про милосердя».

— Нехай з ними попрацює Гирявий. Скагазе, тримайте їх окремо й добре допитайте.

— Слухаюся, ваша вельможносте. Їх допитувати м’яко чи різко?

— Для початку м’яко. Послухаємо, що вони казатимуть і які імена викажуть. Можливо, вони і справді ні до чого,— завагалася Дані.— Дев’ятеро, сказав шляхетний Резнак. Хто ще?

— Троє вільновідпущеників — їх зарізали просто вдома,— пояснив Гирявий.— Лихвар, швець і лірниця Райлона Рі. Їй, перш ніж убити, відрізали пальці.

Королева здригнулася. Райлона Рі на лірі грала солодко, як сама Діва. Ще рабинею в Юнкаї вона грала в родинах усіх високородних містян. У Міріні вона стала однією з провідниць юнкайських вільновідпущеників і виступала від їхнього імені на радах у Дані.

— Більше нікого не взяли, тільки винаря?

— Нікого, мусить із сумом зізнатися відданий вам. Перепрошуємо.

«Вони благають про милосердя? — подумала Дані.— Ось і отримають милосердя дракона».

— Скагазе, я передумала. Допитайте винаря різко.

— Це я можу. А можу на очах у батька різко допитати доньок. Так він точно кілька імен викаже.

— Робіть як знаєте, але імена мені добудьте,— промовила Дані; гнів пропікав їй нутро.— Більше не дозволю вбивати незаплямованих. Сірий Черв’яче, відклич своїх людей у касарні. Відтепер вони оборонятимуть мури, брами й мене. Відсьогодні нехай мірінці самі зберігають мир у Міріні. Скагазе, сформуйте нові патрулі — порівну з гирявих і вільновідпущеників.

— Як накажете. Скільки взяти людей?

— Скільки вам треба.

Резнак мо Резнак ахнув.

— Ваша препишносте, де брати гроші, щоб платити стільком людям?

— З пірамід. Назвіть це кривавим податком. Сто золотих з кожної піраміди за кожного вільновідпущеника, убитого синами гарпії.

На обличчі Гирявого заграла посмішка.

— Буде зроблено,— промовив він,— але ваша ясновельможність мусить знати, що велике панство Жаків і Мереків готується покинути піраміди й піти з міста.

Данерис уже до смерті набридли Жаки і Мереки — та їй набридли всі мірінці, заможні й незаможні.

— Нехай забираються, але з собою можуть узяти лише натільний одяг. Усе їхнє золото має залишитися нам. І всі їхні запаси харчів також.

— Ваша препишносте,— пробурмотів Резнак мо Резнак,— ми не знаємо напевно, що ці шляхтичі зібралися долучитися до ваших ворогів. Швидше за все, вони просто переїздять у свої маєтки в горах.

— Тоді тим паче не заперечуватимуть, що ми тут посторожимо їхнє золото. В горах усе одно нема чого купувати.

— Вони бояться за своїх дітей,— сказав Резнак.

«Так,— подумала Данерис,— а я — за своїх».

— Тому їм слід гарантувати безпеку. З кожної родини я заберу по двоє дітей. З усіх інших пірамід також. Хлопчика і дівчинку.

— Заручників,— радісно мовив Скагаз.

— Пажів і чашників. Якщо велике панство заперечуватиме, поясніть їм, що у Вестеросі вважається за велику честь, коли дитину обирають служити при дворі,— сказала Дані, більше нічого не уточнюючи.— Ідіть виконуйте наказ. А я оплакуватиму мертвих.

Повернувшись у свою кімнату на верхівці піраміди, вона побачила, що Місанді тихо плаче на своєму солом’янику, стараючись притлумлювати схлипи.

— Ходи до мене спати,— покликала Дані свою маленьку тлумачку.— Світанок ще не скоро.

— Ваша світлість дуже добра до відданої вам,— озвалася Місанді, прослизаючи під простирадло.— Він був чудовим братом.

Дані пригорнула дівчинку.

— Розкажи мені про нього.

— Коли ми ще були маленькі, він навчив мене лазити по деревах. Він умів голіруч ловити рибу. Одного разу я побачила, як він спить у садку, а по ньому повзає сотня метеликів. Він того ранку був такий гарний... я так його любила!

— А він любив тебе,— Дані погладила дівчинку по голові.— Тільки скажи — і я відішлю тебе з цього жахливо місця. Ми знайдемо корабель і доправимо тебе додому. На Наат.

— Краще я залишуся з вами. На Нааті мені буде страшно. Що як знову з’являться работоргівці? З вами я почуваюся в безпеці.

В безпеці. Від цього слова в Дані аж сльози на очі набігли.

— Я дуже хочу, щоб ти була в безпеці.

Місанді же ще зовсім дитина. З нею Дані й сама почувалася дитиною.

— Коли я була маленька, ніхто не переймався через мою безпеку. Ну, сер Віллєм мене оберігав, але він помер, а Вісерис... мені хочеться тебе захистити, але... це так складно! Складно бути сильною. Не завжди я знаю, як маю чинити. Але ж я мушу знати. В людей, окрім мене, нікого немає. Я ж королева... я...

— ...матір,— прошепотіла Місанді.

— Матір драконів,— сказала Дані, затремтівши.

— Ні. Матір нам усім,— міцніше обійняла її Місанді.— Вашій світлості слід поспати. Скоро прийде світанок, а з ним і придворні.

— Ми обидві поспимо, і нам насняться кращі часи. Заплющуй очі.

Місанді послухалася, і коли Дані поцілувала її повіки, дівчинка захихикала.

Але й після цілунків сон не йшов. Дані, заплющивши очі, спробувала подумки перенестися додому — на Драконстон, на королівський Причал, в інші місця, про які розповідав Вісерис, у краї, лагідніші за цей... але думки, немов підхоплені злим вітром кораблі, повсякчас поверталися в Невільничу бухту. Коли Місанді міцно заснула, Дані висковзнула з її обіймів, вийшла на передсвітанкове повітря, на прохолодний цегляний балкон, і задивилася на місто. Внизу перед нею простерлися тисячі дахів, забарвлені місяцем у кольори слонової кістки та срібла.

Десь під цими дахами зібралися сини гарпії і змовляються, як убити її і всіх, кого вона любить, як знову закувати її дітей у ланцюги. Десь унизу плакав голодний малюк, який хотів молока. Десь помирала літня жінка. Десь обіймалися парубок і дівчина, жадібними руками зриваючи одне з одного одяг. Але тут, нагорі, існувало тільки місячне сяйво, яке заливало піраміди й бійцівські кубла, так що й не вгадаєш, що там, унизу. Тут, нагорі, була тільки Дані — сама-одна.

Вона — кров од крові дракона. Вона здатна знищити і синів гарпії, і їхніх синів, і синів їхніх синів. Але дракон не може ні нагодувати голодного малюка, ні врятувати від болю присмертну жінку. «Та й хто наважиться полюбити дракона?»

Вона знову зловила себе на думках про Дааріо Нагариса — Дааріо з його золотим зубом і розтроєною борідкою, з міцними руками, що лежать на араху й стилеті, однакові золоті руків’я яких мають форму оголених жінок. Того дня, коли він поїхав, коли Дані прощалася з ним, він легенько водив пучками великих пальців по цих руків’ях — туди-сюди. «Я заздрю руків’ю клинка,— збагнула вона,— заздрю золотим жінкам». Вона розумно вчинила, що відіслала його до ягнят. Вона-бо королева, а Дааріо далеко до короля.

«Стільки часу минуло,— буквально вчора говорила вона серові Баристану.— Що як Дааріо зрадив мене й перекинувся до моїх ворогів? Що як він зустрів іншу жінку — якусь лазарянську царівну?» Три зради пережити...

Дані знала: старий лицар не любить Дааріо і не довіряє йому. Та все одно відповідь його була благородна. «Немає жінки, вродливішої за вашу світлість. Тільки сліпець цього не побачить, а Дааріо Нагарне не сліпець».

«Ні,— подумала Дані.— Очі в нього темно-сині, майже фіалкові, а коли він усміхається до мене, зблискує золотий зуб».

Сер Баристан був переконаний, що Дааріо повернеться. Дані лишалося молитися, щоб він не помилився.

«Купіль мене заспокоїть». Вона босоніж перейшла по траві до басейну на терасі. Прохолодна вода торкнула шкіри, викликавши мурашки. Маленькі рибки щипали руки й ноги. Заплющивши очі, Дані лежала у воді.

Зачувши тихий шелест, вона знову розліпила повіки. Сіла з неголосним сплеском.

— Місанді? — гукнула вона.— Іррі? Джикі?

— Вони сплять,— пролунала відповідь.

Під хурмою стояла жінка, вбрана у довгий плащ, що торкався трави, з каптуром на голові. Обличчя під каптуром здавалося твердим і блискучим. «Вона в масці,— збагнула Дані,— в дерев’яній масці, покритій темно-червоним лаком».

— Квейт? Це сон? — Дані вщипнула себе за вухо і здригнулася від болю.— Ви снилися мені на «Балеріоні», коли ми тільки прибули в Астапор.

— Не снилася. Ні тоді, ні зараз не снюся.

— Що ви тут робите? Як ви пройшли повз варту?

— Я пройшла іншим шляхом. Ніхто й не бачив мене.

— Якщо я закричу, чатові уб’ють вас.

— Вони заприсягнуться, що тут нікого немає.

— А ви тут є?

— Ні. Вислухай мене, Данерис Таргарієн. Уже горять скляні свічки. Скоро з’явиться кобила біла, а після неї і всі решта. Кракен і темне полум’я, лев і грифон, син сонця й балаганний дракон. Не вір нікому з них. Пам’ятай невмирущих. Стережися напахченого сенешаля.

— Резнака? Чому я маю його боятися? — Дані підвелася. Вода стікала по ногах, у прохолодному повітрі руки вкрилися сиротами.— Якщо маєте для мене попередження, кажіть ясніше. Чого ви хочете від мене, Квейт?

В очах жінки зблиснуло місячне світло.

— Хочу показати тобі дорогу.

— Я пам’ятаю дорогу. Щоб дістатися півночі, їду на південь, щоб дістатися заходу, їду на схід, щоб рухатися вперед, повертаюся назад. А щоб торкнутися світла — маю пройти попід тінню,— Дані вичавила воду зі сріблястого волосся.— Мене вже нудить від цих загадок. У Карті я була жебрачкою, але тут я — королева. Я вам наказую...

— Данерис! Пам’ятай невмирущих. Пам’ятай, хто ти така.

— Кров од крові дракона...— («Але мої дракони гарчать у пітьмі»).— Я пам’ятаю невмирущих. Вони називали мене «дитям трійці». Обіцяли трьох скакунів, три полум’я і три зради. Одну за кров, другу за золото і третю за...

— Ваша світлосте? — Місанді з ліхтарем в руці з’явилася у дверях королівської спочивальні.— З ким ви розмовляєте?

Дані озирнулася на хурму. Жінки там не було. Ні плаща з каптуром, ні лакованої маски, ні Квейт.

«Тінь. Спогад. Ніхто». Дані — кров од крові дракона, але сер Баристан попереджав, що кров ця не бездоганна. «Невже я божеволію?» її батька прозивали божевільним.

— Я молилася,— озвалася Дані до наатянки.— Скоро світанок. Треба мені поїсти, перш ніж збереться двір.

— Я принесу вам сніданок.

Залишившись знову сама, Дані у сподіванні відшукати Квейт обійшла всю піраміду, проминаючи обпалені дерева й почорнілу землю — там її слуги намагалися впіймати Дрогона. Але чутно було тільки вітер у фруктових деревах, а видно — лише декілька блідих метеликів у садку.

Місанді повернулася з динею і мискою зварених на круто яєць, однак Дані зрозуміла, що їсти їй зовсім не хочеться. Небо ясніло, а зірки одна по одній згасали, і Джикі з Іррі допомогли їй вдягнути токар з бузкового шовку, облямований золотом.

Коли з’явилися Резнак зі Скагазом, Дані зловила себе на тому, що зизить на них оком, вираховуючи три зради. «Стережися напахченого сенешаля». Дані підозріливо принюхалася до Резнака мо Резнака. «Можу наказати Гирявому арештувати його й допитати». Та чи відверне воно пророцтво? Чи місце одного зрадника посяде інший? «Пророцтва непевні,— нагадала собі Дані,— а Резнак може зовсім і не прикидатися».

У фіолетовій залі Дані підійшла до своєї лавиці з чорного дерева, заваленої атласними подушками. Ця картина викликала у Дані легеньку посмішку. «Це робота сера Баристана»,— збагнула вона. Старий лицар — чудова людина, однак іноді розуміє все надто буквально. «Це ж був просто жарт, сер»,— подумала Дані, та все одно всілася на подушки.

Незабаром уже відчувалося, що вона провела ніч без сну. Поки Резнак розводився про ремісничі гільдії, Дані притлумлювала позіхання. Схоже, каменярі на неї гніваються. І мулярі також. Дехто з колишніх рабів почав тесати каміння й мурувати стіни, таким чином відбираючи роботу в робітників і майстрів гільдій.

— Вільновідпущеники надто мало правлять за роботу, ваша препишносте,— казав Резнак.— Деякі з них уже почали іменуватися робітниками і навіть майстрами, а на такі звання мають право тільки члени ремісничих гільдій. Каменярі й мулярі шанобливо просять вашу вельможність захистити їхні стародавні права та звичаї.

— Вільновідпущеники правлять за свою роботу мало, бо вони голодують,— зауважила Дані.— Якщо я забороню їм тесати каміння й мурувати стіни, дуже скоро під моїми дверима зберуться свічарі, килимарі й золотарі з такими самими вимогами щодо своїх ремесел...— Дані мить поміркувала.— Запишіть: відсьогодні тільки члени гільдій мають право називатися робітниками або майстрами... за умови, що гільдії прийматимуть усіх вільновідпущеників, які доведуть своє вміння.

— Так і постановляємо,— сказав Резнак.— Чи не воліє ваша вельможність вислухати шляхетного Гіздара зо Лорака?

«Він ніколи не здасться?»

— Нехай підходить.

Сьогодні Гіздар був не в токарі. Натомість він одягнув просту сіро-синю мантію. А ще він підстригся. «Зголив бороду й підрізав волосся»,— збагнула Дані. Він ще не став гирявим, принаймні не зовсім, та бодай зникли оті безглузді крила.

— Ваш цирулик непогано попрацював, Гіздаре. Сподіваюся, ви прийшли продемонструвати мені його роботу, а не знову тиснути на мене щодо бійцівських кубел.

— Ваша світлосте,— низько вклонився він,— боюся, я не маю іншого виходу.

Дані скривилася. Навіть її придворні не давали їй спокою через це питання. Зелена грація казала, що відкриття кубел потішить богів. Гирявий вважав, це прихилить до неї більше людей у боротьбі з синами гарпії. «Нехай собі б’ються»,— кректав Дужий Бельвас, який і сам колись був чемпіоном у кублах. Сер Баристан натомість пропонував провести турнір: сироти позмагаються, цілячи списами в кільця, й повоюють тупою зброєю в рукопашній, казав він, але Дані чудово розуміла: ця пропозиція, хай і зроблена з найкращими намірами, цілком безнадійна. Мірінці воліють дивитися на кров, а не на вправність. В іншому разі бійцівські раби носили б лати. Лише маленька Місанді, схоже, розділяла сумніви королеви.

— Я відмовила вам уже шість разів,— нагадала Дані Гіздарові.

— Ваша ясновельможність шанує сімох богів, тож, може, вдовольнить моє сьоме прохання. Сьогодні я прийшов не сам. Ви не вислухаєте моїх друзів? Їх також семеро,— він почав викликати їх одного по одному.— Ось Храз. Ось доблесна Барсена Чонокоса. Ось Камарон Квит і Гогор Гігант. Ось Плямистий Кіт, а ось — Безстрашний Іток. І нарешті — Белакво Костолам. Вони прийшли додати свої голоси до мого й попросити вашу світлість знову відчинити кубла.

Дані знала цих сімох — якщо не з обличчя, то бодай на ім’я. Це були одні з найуславленіших мірінських бійцівських рабів... а саме бійцівські раби, звільнені з кайданів її каналізаційними пацюками, підняли повстання і здобули для неї місто. І її кровний борг ще не сплачено.

— Я вислухаю вас,— погодилася вона.

Одне по одному присутні просили її дозволу знову відчинити бійцівські кубла.

— Навіщо? — поцікавилася Дані, коли Іток договорив.— Ви ж більше не раби, приречені помирати за примхою господаря. Я вас звільнила. Навіщо ж вам гинути на пломенистому піску?

— Я тренуюся з трирічного віку,— пояснив Гогор Гігант. Убиваю з шестирічного віку. Мати драконів каже, що я вільний. То чому ж я не вільний битися?

— Хочеш битися — бийся за мене. Присягни мечем материним мужам, або вільному братству, або міцним щитам. Навчи битися інших вільновідпущеників.

Гогор похитав головою.

— Раніше я бився за господаря. Ви кажете: бийся за мене. А я кажу: хочу битися сам за себе,— здоровань гупнув себе в груди кулачиськом завбільшки з окіст.— За золото. За славу.

— Гогор висловлює нашу спільну думку,— сказав Плямистий Кіт, який через одне плече перекинув леопардову шкуру.— Востаннє мене перепродали за триста тисяч онерів. У рабстві я спав на хутрі, їв червоне м’ясо просто з кістки. На волі я сплю на соломі, а їм солону рибу — якщо дістану.

— Гіздар присягається, що переможці отримуватимуть половину платні, яку збирають з відвідувачів,— сказав Храз.— Половину, присягається він, а Гіздар — людина чесна.

«Радше хитра». Данерис почувалася в пастці.

— А переможені? Що отримуватимуть вони?

— Їхні імена будуть викарбувані на Брамі долі серед решти доблесних полеглих,— оголосила Барсена. Подейкували, вісім років уже вона вбиває всіх до єдиної суперниць, яких виставляють проти неї.— Всі люди помруть... але не всіх пам’ятатимуть.

На такі слова Дані відповіді не мала. «Якщо люди і справді хочуть саме цього, яке я маю право їм забороняти? Це місто, перш ніж стати моїм, належало їм, і життя, які вони хочуть загубити, теж належать їм».

— Я поміркую над вашими словами. Дякую за вашу раду,— вона підвелася.— Продовжимо завтра.

— Клякніть перед Данерис Штормородженою, Неопалимою, королевою Міріна, королевою андалів, і ройнарів, і перших людей, халесі Великого травистого моря, ламальницею ланців і матір’ю драконів,— гукнула Місанді.

Сер Баристан провів Дані назад у покої.

— Розкажіть мені легенду, сер,— попросила Дані, поки вони піднімалися сходами.— Героїчну легенду зі щасливим кінцем...— Зараз їй потрібно було вірити в гарний кінець.— Розкажіть, як ви втекли від Узурпатора.

— Ваша світлосте, у втечі немає нічого героїчного.

Дані всілася на подушку, схрестивши ноги, і звела на нього погляд.

— Будь ласка. Це ж Юний Узурпатор звільнив вас із королівської варти...

— Джофрі, так. Підставою назвали мій літній вік, але справжня причина була в іншому. Хлопчина хотів віддати білого плаща своєму псові — Сандору Клігану, а його мати воліла поставити лордом-командувачем Царевбивцю. Коли мені сказали, я... я виконав наказ і зняв плаща, а потім кинув меча Джофрі під ноги й наговорив дурниць.

— І що ж ви сказали?

— Правду... але правди при дворі не люблять. Я вийшов із тронної зали з високо піднесеною головою, хоча й гадки не мав, куди мені йти. Не було в мене іншої домівки, крім Вежі білого меча. Певен, родичі прихистили б мене у Жнивовиці, але я не хотів накликати немилість Джофрі на їхні голови. Я саме пакував речі, коли до мене дійшло, що я сам накликав це на себе, коли прийняв Робертове прощення. Він був добрим лицарем, але нездалим королем, адже не мав прав на трон, який посів. І тоді я усвідомив: щоб спокутувати провину, я мушу розшукати справжнього короля й вірно служити йому з усіх сил, які ще в мене залишилися.

— Ви про мого брата Вісериса.

— Такий у мене був намір. Біля стайні мене спробували схопити золоті плащі. Джофрі дарував мені якусь вежку, в якій я мав і сконати, але я відхилив його дарунок, тож тепер він підготував для мене підземелля. Проти мене вийшов сам лорд-командувач, якому хоробрості додавали мої порожні піхви, але з ним було тільки троє вояків, а в мене ще лишався кинджал. Одному з вояків, який вчепився в мене, я порізав обличчя, а решту просто переїхав конем. Приострожуючи коня й поспішаючи до брами, я чув, як Джанос Слінт наказує наздогнати мене. Якби не страшенний тлум на вулицях за межами Червоної фортеці, мені вдалося б легко вирватися, але натомість на Річковій брамі мене зупинили. Золоті плащі, які переслідували мене від замку, крикнули чатовим при брамі затримати мене, тож ті, схрестивши списи, заступили мені дорогу.

— А ви були без меча? Як же ви прорвалися?

— Справжній лицар вартий десятка гвардійців. Чатові при брамі були заскочені зненацька. Одного я переїхав, вихопив у нього списа й застромив у горлянку найближчому переслідувачу. Решта відстали, щойно я прорвався через браму, тож я пустив коня вчвал і мчав уздовж річки на злам голови, поки місто не зникло позаду. Того вечора я продав коня за жменьку мідяків і якесь лахміття, а наступного ранку приєднався до вервечки простолюду, який прямував на Королівський Причал. Виїжджав я з Брудної брами, тому вертався через Божу, вимастивши землею обличчя, неголений, беззбройний, якщо не рахувати дерев’яного ціпка. В домотканому одязі й вимащених грязюкою чоботах я став просто черговим дідом, який тікає від війни. Золоті плащі, взявши в мене оленя, пропустили мене. Королівський Причал мурашився простолюдом, який шукав прихистку від військових дій. Я загубився серед людей. Мав трохи срібла, але мені потрібно було сплатити за перевіз через вузьке море, тож я ночував у септах і провулках, а їв у харчівнях. Відростив бороду й заховався під своїм літнім віком. Я був присутній того дня, коли лорд Старк утратив голову, я все бачив. А потім пішов до Великого септу й подякував сімом богам, що Джофрі забрав у мене плаща.

— Старк був зрадником і закінчив, як зрадник.

— Ваша світлосте,— промовив Селмі,— Едард Старк і справді зіграв роль у падінні вашого батька, але він не мав лихих намірів. Коли євнух Вейрис розповів нам, що ви в тяжі, Роберт хотів вас убити, а лорд Старк виступив проти. Не збираючись миритися з дітовбивством, він сказав Робертові пошукати собі іншого правицю.

— А ви забули про королівну Рейніс і королевича Ейгона?

— Ні, й ніколи не забуду. Та це зробили Ланістери, ваша світлосте.

— Ланістер чи Старк — яка різниця. Вісерис називав їх «собаками Узурпатора». Коли на дитину налітає зграя хортів, хіба не байдуже, котрий саме перегризе їй горлянку? Всі собаки винні однаково. Провина...— почала вона — і слово застрягло у неї в горлі. Вона згадала Газею — і зненацька промовила голосом слабким, як дитячий шепіт: — Мені треба сходити в яму. Відведіть мене туди, будь ласка, сер.

На обличчі старого майнуло несхвалення, але він ніколи не піддавав сумнівам волю королеви.

— Як накажете.

Найкоротшим шляхом униз були службові сходи — зовсім не пишні, а круті, прямі й вузькі, сховані в стінах. Сер Баристан прихопив ліхтар, щоб Дані не впала. Зусібіч тиснули стіни з цегли двох десятків різних кольорів, які за межами досяжності світла ліхтаря здавалися сіро-чорними. Тричі проминули чатових з числа незаплямованих, які стояли непорушно, мов з каменю вирізьблені. Єдиним звуком було човгання їхніх власних ніг по камінню.

На рівні землі Велика піраміда Міріна — тихе місце, повне порохів і тіней. Зовнішні мури — тридцять футів завтовшки. Всередині, серед арок з багатобарвної цегли, стаєнь, стійл і комор, літає луна. Пройшли попід трьома масивними арками, потім зійшли підсвіченим смолоскипами спуском у підвали під пірамідою, проминули водозбірні, підземелля й камери тортур, де рабів шмагали, облуплювали, припікали розпеченим залізом. Нарешті підійшли до велетенських двостулкових залізних дверей на іржавих завісах, під якими чатували незаплямовані.

За наказом Дані один з чатових дістав ключа. Зарипіли завіси, і двері відчинилися. Данерис Таргарієн ступила у гаряче серце темряви й зупинилася на краю глибокої ями. Унизу, за сорок футів, підняли голови дракони. В пітьмі горіли дві пари очей — одна пара кольору розплавленого золота, а друга — кольору бронзи.

— Ближче не підходьте,— притримав її за руку сер Баристан.

— Гадаєте, вони можуть напасти на мене?

— Не знаю, ваша світлосте, але не хочу дізнатися відповідь на це питання з ризиком для вас.

Рейгал заревів, і язик жовтого полум’я на якусь мить перетворив темряву на ясний день. Вогонь лизнув стіни, й в обличчя Дані вдарило жаром, мов з печі. На протилежному кінці ями розпростав крила Вісеріон, збуривши застояне повітря. Хотів підлетіти до Дані, але щойно здійнявся в повітря, ланцюги з брязкотом напнулися, й він гримнувся долічерева. Його ноги були припнуті до землі ретязями завтовшки з руку. Залізний нашийник кріпився до стіни позаду дракона. На Рейгалі були такі самі ланцюги. У світлі ліхтаря, якого тримав Селмі, луска на Рейгалі світилася, як нефрит. З-поміж зубів клубочився дим. Під ногами в дракона валялися кості — потріскані, обвуглені, потовчені. Повітря було страшенно гаряче й відгонило сіркою і горілим м’ясом.

— Вони побільшали,— промовила Дані, й голос її відбився від почорнілих кам’яних стін. По чолі пробігла краплина поту й упала на груди.— А правда, що дракони ростуть усе життя?

— Якщо мають удосталь харчів і місця. Але тут, закуті в ланцюги...

Цю яму велике панство використовувало як в’язницю. Тут вміщалося п’ятсот людей... і двом драконам теж було не тісно. «Та чи надовго? Що буде, коли вони виростуть і не вміщатимуться в яму? Почнуть кидатися один на одного, дерти пазурами й палити вогнем? Чи ослабнуть — боки їхні поблякнуть, а крила пожухнуть? Чи згасне їхнє полум’я перед смертю?»

Яка ж це матір дозволить своїм дітям гнити в пітьмі?

«Якщо озирнуся — пропаду,— сказала собі Дані... та як вона може не озиратися? — Я мала б це передбачити. Чи я була сліпа, чи самохіть заплющувала очі, щоб не бачити справжньої ціни влади?»

Коли вона була маленька, всі казки й легенди їй розповідав Вісерис. Він обожнював говорити про драконів. Дані знала, як упав Гаренхол. Знала про Полум’яне поле і про Танок драконів. На очах в одного з її пращурів, Ейгона Третього, дракон його дядька зжер його власну матір. А скільки є пісень про те, як селища чи королівства жили в страху перед драконами, поки їх не рятував який-небудь хоробрий драконоборець! В Астапорі плавилися очі рабовласників. Дорогою до Юнкая, коли Дааріо кинув під ноги Дані голови Салора Голомозого і Прендала на Гезна, її дітки добре поласували. Дракони не бояться людей. А дракон, який виріс достатньо, щоб зжерти вівцю, так само легко нападе й на дитину.

Дівчинку звали Газея. Їй було чотири рочки. «Якщо її батько не брехав. Міг і збрехати». Ніхто, крім нього, не бачив дракона. На доказ він приніс обгорілі кістки, проте обгорілі кістки ще нічого не доводять. Може, він сам убив дівчинку, а потім спалив. Гирявий заявляє, що це буде не перший батько, який позбувся небажаної дитини. «А може, це вчинили сини гарпії, видавши це за роботу дракона, щоб місто зненавиділо мене». Дані хотілося в це вірити... але навіщо тоді Газеїному батькові треба було чекати, поки зала аудієнцій майже спорожніє, й аж потім розповідати все? Якби в його наміри входило налаштувати мірінців проти Дані, він би все розповів, коли в залі ще було повно цікавих вух.

Гирявий наполягав, що чоловіка слід стратити. «Чи бодай язика йому вирвіть. Його побрехеньки можуть знищити нас усіх, ваша препишносте». Натомість Дані запропонувала дати викуп за кров. Неможливо визначити ціну дочки, тому Дані вирішила просто заплатити вдесятеро більше, ніж за вівцю. «Якби могла, я б залюбки повернула вам Газею,— сказала вона батькові,— але деякі речі непідвладні навіть королеві. Її кості спочинуть у Храмі грацій, день і ніч у пам’ять про неї горітиме сотня свічок. Щороку на її іменини приходьте до мене — і решта ваших дітей ніколи не бідуватиме... але більше нікому про це не розповідайте».

«Люди питатимуть,— сказав згорьований батько.— Питатимуть, де Газея і як вона померла».

«Померла від зміїного укусу,— мовив Резнак мо Резнак.— Або її поцупив лютий вовк. Або хвороба забрала. Кажіть що хочете, але не згадуйте драконів».

Вісеріонові пазурі шкрябали по камінню, а товсті ланцюги гуркотіли: дракон знову хотів прорватися до Дані. А коли не вдалося, він заревів, закинув голову — наскільки міг — і плюнув полум’ям у стіну позаду себе. «Скільки ще мине часу, поки його вогонь матиме здатність трощити каміння та плавити залізо?»

Ще зовсім нещодавно він сідав до неї на плече, обвиваючи хвіст навколо її руки. Вона з долоні годувала його шматочками підсмаженого м’яса. Його першого посадили на ланцюг. Данерис сама завела його в яму й замкнула тут з кількома волами. Наївшись досхочу, він задрімав. Закували його уві сні.

З Рейгалом було важче. Мабуть, він почув, як брат яриться в ямі, попри товщину стін, які їх розділяли. Отож зрештою, коли він грівся на терасі, на нього довелося накинути сітку, сплетену з товстих залізних ланцюгів, але він учинив такий лютий опір, що довелося цілі три дні спускати його службовими сходами, а він викручувався й кусався. В цій боротьбі шестеро чоловіків отримали опіки.

А Дрогон...

«Крилата тінь» — ось як назвав його згорьований батько. Дрогон — найбільший з трьох, найлютіший, найдикіший, з лускою чорного як ніч і очима як два вогнища.

Полював Дрогон далеченько, але, наївшись, полюбляв погрітися на сонечку на верхівці Великої піраміди, де колись стояла мірінська гарпія. Тричі намагалися його там схопити — і тричі це не вдавалося. Чотири десятки найхоробріших воїнів ризикували життям, силкуючись його полонити. Майже всі вони отримали опіки, а четверо загинуло. Востаннє Дані бачила Дрогона в ніч третьої спроби. Чорний дракон летів на північ через Скагазадан у напрямку високих трав Дотрацького моря. Більше він не повернувся.

«Мати драконів,— подумала Данерис.— Мати чудовиськ. Що випустила я у світ? Так, я королева, але престол мій з обгорілого кістя і стоїть на сипучих пісках». Без драконів їй не втримати навіть Мірін, а як без них завойовувати Вестерос? «Я — кров од крові дракона,— подумала вона.— Якщо вони — чудовиська, то і я також».

Смердюк

Коли він вгризся в пацюка зубами, той запищав, шалено забився в руках, несамовито силкуючись вирватися. Найм’якіша частина — живіт. В’язень кусав солодке м’ясо, по губах текла тепла кров. Було так приємно, що на очі набігли сльози. В животі забуркотіло, і він ковтнув. На третьому укусі пацюк припинив боротьбу, і в’язень пережив відчуття, близьке до втіхи.

За дверима підземної камери почулися голоси.

Він миттю завмер, боячись навіть жувати. В роті було повно крові, м’яса й шерсті, але він не наважувався ані виплюнути, ані проковтнути. Закам’янівши, він нажахано дослухався до човгання чобіт і брязкоту залізних ключів. «Ні,— подумав він,— ні, боги збавте, не зараз, не зараз». Він стільки часу ловив цього пацюка! «Якщо мене впіймають з ним, заберуть, усе розкажуть, і лорд Ремсі мене покарає».

В’язень розумів, що має заховати пацюка, але ж він такий голодний! Він не їв уже два дні, а може, й три. Тут, у темряві, важко було визначити. Хоча руки й ноги в нього стали тоненькі як очеретини, порожній живіт розпухнув, а болів так, що спати не давав. Щоразу, заплющуючи очі, в’язень ловив себе на думках про леді Горнвуд. Після весілля лорд Ремсі замкнув її на вежі й заморив голодом. Під кінець вона обгризала власні пальці.

В’язень скулився в кутку камери, притиснувши трофей до підборіддя. З куточків вуст цебеніла кров, коли він залишками зубів кусав пацюка, намагаючись заглитати якнайбільше м’яса, поки не відчинилася камера. М’ясо було волокнисте, але таке сите, що в’язня мало не нудило. Він жував і ковтав, вибираючи маленькі кісточки з дірок у яснах, які лишилися на місці вирваних зубів. Жувати було боляче, але він так зголоднів, що не міг зупинитися.

Звуки гучнішали. «Боги, будь ласка, тільки не по мене»,— молився він, відриваючи одну з пацючих лапок. Давно вже по нього не приходили. Тут були й інші камери, інші арештанти. Іноді, навіть крізь товсті кам’яні стіни, чулися їхні зойки. «Завжди найгучніше верещать жінки». Він посмоктав сире м’ясо, хотів виплюнути кістку з ноги, але вона впала з нижньої губи просто в бороду й заплуталася в ній. «Ідіть геть,— молився він,— ідіть геть, проминайте мене, будь ласка, будь ласка».

Але кроки зупинилися саме в ту мить, коли звучали найгучніше, і ключі забрязкотіли рівно за дверима. Пацюк випав з пальців. В’язень витер закривавлені долоні об штани.

— Ні,— пробурмотів він,— ні-і-і.

П’яти гребли по соломі — він намагався втиснутися в куток, у холодні й вогкі кам’яні стіни.

Звук, з яким відмикається замок, був найжахливіший. Коли в обличчя вдарило світло, в’язень скрикнув. Довелося затулити очі руками. В голові так стукотіло, що кортіло видряпати собі очі.

— Заберіть, робіть усе в темряві, будь ласка, ну будь ласка.

— Це не він,— почувся хлоп’ячий голос.— Поглянь на нього. Ми помилилися камерою.

— Остання камера ліворуч,— озвався інший хлопець.— Це ж остання камера ліворуч, правильно?

— Ага...— (Пауза).— Що він каже?

— Здається, йому світло заважає.

— А тобі б не заважало, якби в тебе був отакий вигляд? — хлопець, відхаркнувши, сплюнув.— А як від нього смердить! Я задихнуся зараз.

— Він пацюків жере,— сказав другий хлопець.— Поглянь.

— І справді,— засміявся другий хлопець.— Кумедія.

«Мені довелося». Уві сні пацюки кусалися, гризли пальці на руках і ногах, навіть обличчя, отож коли один з них потрапив йому в руки, в’язень не вагався. Їж сам, щоб не з’їли тебе, це єдиний варіант.

— Так,— пробурмотів він,— так, так, я з’їв його, вони мене теж об’їдають, будь ласка...

Хлопці наблизилися, під їхніми ногами стиха потріскувала солома.

— Поговори зі мною,— промовив один з них. Це був менший — худенький хлопчина, але розумний.— Ти пам’ятаєш, хто ти такий?

У грудях завирував страх, і в’язень застогнав.

— Поговори зі мною. Скажи мені своє ім’я.

«Моє ім’я». Зойк застряг у нього в горлі. Йому втовкмачували його ім’я, так, так, але це було настільки давно, що він усе забув. «Якщо скажу щось не так, він відрубає ще один палець, ба гірше: він... він...» В’язень не хотів про це думати, не міг про це думати. У щелепу та в очі мов голки загнали. В голові гупало.

— Будь ласка,— пискнув він тонким і слабким голосом. Здавалося, наче йому сто ротів. А може, і справді сто. «Скільки я вже тут просидів?» — Ідіть собі,— промимрив він крізь поламані зуби й поламані пальці, міцно заплющивши очі від жахливо яскравого світла.— Будь ласка, можете забрати пацюка, тільки не бийте мене...

Смердюк,— сказав більший хлопчина.— Тебе звати Смердюк. Пам’ятаєш?

Це він був зі смолоскипом. Менший хлопець тримав кільце з ключами.

«Смердюк?» По щоках в’язня побігли сльози.

— Я пам’ятаю. Пам’ятаю,— розтулявся і стулявся його рот.— Мене звати Смердюк. Римується з «сердюк».

У пітьмі йому непотрібне було ім’я, тож і забути його було легко. «Смердюк, Смердюк, мене звати Смердюк». Не з цим іменем він народився. В іншому житті він був кимсь іншим, але тут і тепер його звати Смердюк. Він пам’ятає.

І хлопців він пам’ятає. Вони були вдягнені в однакові пояркові камзоли — сріблясто-сірі, з темно-синьою облямівкою. Два зброєносці, обом по вісім років, обох звати Волдер Фрей. «Великий Волдер і Малий Волдер, так». От тільки це більший був Малий, а менший був Великий, що страшенно забавляло самих хлопчаків і заплутувало решту світу.

— Я знаю вас,— прошепотів в’язень порепаними губами.— Знаю ваші імена.

— Ти йдеш з нами,— сказав Малий Волдер.

— Ти потрібен його милості,— сказав Великий Волдер.

Страх прошив в’язня, як ніж. «Вони ж просто діти,— подумав він.— Двійко восьмирічних хлопчиків». Він здатен упоратися з двома восьмирічними хлопчиками, правда ж? Навіть такий слабкий, він зможе відібрати в них смолоскип, ключі, кинджал, який висить у піхвах у Малого Волдера на боці, та втекти. «Ні, ні. Надто це легко. Це пастка. Якщо кинуся тікати, він відрубає мені ще один палець, вирве ще зуби».

Смердюк уже робив спробу втечі. Здавалося, це було багато років тому, коли в ньому ще вистачало сили на зухвальство. Тоді з ключами прийшла Кіра. Сказала, що поцупила їх і що знає потерну, яка не охороняється. «Заберіть мене назад у Вічнозим, м’лорде,— благала вона, тремтячи й побілівши з обличчя.— Я не знаю дороги. Я не зможу втекти сама. Ходімо зі мною, будь ласка». І він пішов. Тюремник, п’яний як чіп, валявся в калюжі вина, штани в нього спущені були до кісточок. Двері підземелля були незамкнені, потерна не охоронялася, як Кіра й казала. Дочекалися, поки місяць заховається за хмару, а тоді вислизнули з замку й перетнули Струмінь Сліз, перечіпаючись через каміння, яке вкрилося льодом у крижаній річці. На тому боці Смердюк її поцілував. «Ти нас урятувала»,— сказав він. Дурень. Дурень.

Це все була пастка, гра, витівка. Лорд Ремсі обожнював лови й надавав перевагу двоногій здобичі. Цілу ніч вони бігли крізь темний ліс, та на сході сонця між дерев зачувся далекий ріжок, а потім долинув гавкіт зграї собак. «Слід розділитися,— сказав утікач Кірі, бо собаки наближалися.— Обох нас їм не вистежити». Але дівчина як здуріла від страху й відмовилася відходити від нього, навіть коли він пообіцяв, що збере ціле військо залізних і повернеться по неї, якщо саме за нею піде погоня.

За годину їх схопили. Один з псів збив утікача з ніг, а інший укусив за ногу Кіру, яка видиралася на пагорб. Решта оточили їх, гавкали й гарчали, клацали зубами на кожен рух, стерегли їх, поки не під’їде зі своїми мисливцями Ремсі Сноу. Тоді він ще був байстрюком, а не Болтоном. «Ось ви де,— посміхнувся він згори вниз, сидячи в сідлі.— Ви мене ображаєте, коли отак тікаєте. Невже ви так скоро втомилися від моєї гостинності?» Це тоді Кіра схопила камінь і жбурнула йому в голову. Промахнулася на добрий фут, і Ремсі посміхнувся. «Тебе слід покарати».

Смердюк пам’ятав переляканий, повний відчаю погляд у Кіриних очах. Ніколи вона не здавалася такою юною, як тої миті, але він не міг нічого вдіяти. «Це вона винна, що нас схопили,— подумав він.— Якби ми розділилися, як я хотів, одному з нас вдалося б утекти».

На згадку про це стало важко дихати. Смердюк відвернувся від смолоскипа, в очах блищали сльози. «Чого він хоче від мене цього разу? — у відчаї подумав він.— Чому не дасть мені спокою? Я не зробив нічого поганого, не цього разу, чому просто не лишити мене в темряві?» Він саме впіймав пацюка, товстенького й теплого, який пручався в руках...

— Помити його? — запитав Малий Волдер.

— Його милість воліє, щоб від нього тхнуло,— відповів Великий Волдер.— Саме тому його і прозвали Смердюком.

«Смердюк. Мене звати Смердюк, римується з „пацюк“». Треба це пам’ятати. Служи, корися й пам’ятай, хто ти такий, і більше з тобою нічого не станеться. «Він обіцяв, його милість обіцяв». Та навіть якби він і схотів опиратися, на це вже не лишилося сил. ЦІ сили з нього вибили батогами, виморили голодом, злупили зі шкірою. І коли Малий Волдер поставив його на ноги, а Великий Волдер помахав смолоскипом, виганяючи його з камери, Смердюк пішов, як слухняний собака. Якби мав хвоста, підібгав би його.

«Якби я мав хвоста, Байстрюк його б відрубав»,— зринула непрохана думка, лиха й небезпечна. Його милість більше не байстрюк. Він Болтон, а не Сноу. Малолітній король на Залізному троні узаконив лорда Ремсі, даючи йому право носити ім’я свого лорда-батька. Коли його називали Сноу, це нагадувало йому про його байстрюцтво й викликало напад чорної люті. Смердюк не повинен про це забувати. А ще не повинен забувати свого імені. На якусь мить воно знову вислизнуло, й це так його налякало, що він спіткнувся на крутих підземних сходах і, зачепившись за камінь, порвав штани й поранився до крові. Малому Волдерові довелося тицьнути в нього смолоскипом, щоб Смердюк знову зіп’явся на ноги й рушив далі.

Знадвору на Страхфорт опускалася ніч, а над східним замковим муром піднімалася повня. В її блідому світлі високі трикутні зубці відкидали на мерзлу землю тіні, які нагадували низку гострих чорних зубів. Повітря було холодне, вологе й повне напівзабутих ароматів. «Світ,— сказав собі Смердюк,— так пахне світ». Він гадки не мав, як довго просидів у підземеллі, але щонайменше півроку. «А може, і довше. А що як це було п’ять років, чи десять, чи двадцять? Звідки мені знати? Що як я збожеволів під землею, і вже половина життя позаду?» Та ні, це безглуздо. Не могло спливти стільки часу. Хлопці й досі хлопці. Якби минуло десять років, вони б уже повиростали. Не треба цього забувати. «Не можна дозволяти йому зводити мене з глузду. Він може відібрати у мене пальці й зуби, може вийняти мені очі й відтяти вуха, але не може відібрати мізки, якщо я сам йому не дозволю».

Малий Волдер зі смолоскипом у руці вів перед. Смердюк слухняно йшов за ним, а позаду рухався Великий Волдер. Коли проходили повз псарню, забрехали собаки. У дворі кружляв вітер, проймаючи тоненьке брудне лахміття й викликаючи сироти на шкірі. Нічне повітря було холодне й вогке, але сніг не падав, хоч зима вже дуже близько. Цікаво, думав Смердюк, чи доживе він до снігу? «І скільки в мене лишиться пальців на руках? А на ногах?» Здійнявши руку, він аж злякався, яка вона біла, яка безплотна. «Шкіра й кістки,— подумав він.— У мене старечі руки». Невже він помиляється щодо хлопців? Може, це зовсім і не Малий Волдер і Великий Волдер, а сини хлопчиків, яких він колись знав?

Велика зала була півтемна й задимлена. Ліворуч і праворуч палали ряди смолоскипів, підтримувані кістлявими людськими руками, що стирчали зі стін. Високо над головою губилися в мороці дерев’яні крокви, почорнілі від диму, і склепінчаста стеля. В повітрі стояв густий аромат вина, елю і смаженини. Від цих запахів у Смердюка гучно забуркотіло в животі, а рот наповнився слиною.

Малий Волдер підштовхнув його, і Смердюк, накульгуючи, подибав повз довгі столи, за якими їли вояки залоги. На найкращих місцях поблизу помосту сиділи фаворити Ремсі — Байстрючі хлоп’ята. Бен Бабкуватий — старий, який піклувався про улюблених хортів його милості. Деймон, якого всі кликали Деймон Потанцюй, світлочубий і хлопчакуватий. Німак, який позбувся язика за необережні висловлювання в присутності лорда Руза. Квасний Алін. Шкуролуп. Жовтий Дик. Трохи далі, вже після солі, сиділи люди, яких Смердюк знав з обличчя, навіть якщо не пам’ятав імен: присяжні мечі й сержанти, солдати, тюремники й мучителі. Однак були серед них і незнайомці — чужі обличчя. Дехто морщив носа, коли він проминав, а дехто сміявся, побачивши його. «Гості,— подумав Смердюк,— друзі його милості, а мене привели їх розважити». Він затремтів од страху.

За почесним столом сидів на престолі свого лорда-батька Болтонів Байстрюк, попиваючи з батькового кубка. Разом з ним сиділо двоє літніх чоловіків, у яких Смердюк безпомильно упізнав лордів. Один був сухорлявий, з холодними очима, білою бородою й обличчям крижаним, як зимова паморозь. Шкірянка на ньому була з пелехатої ведмежої шкури, потерта й засмальцьована. Під неї він навіть сюди, на гостину, одягнув кольчугу. Другий лорд також був худий, але, на відміну від першого, рівного станом, весь покорчений. Одне плече здіймалося набагато вище за друге, а над хлібною мискою лорд згинався, як стерв’ятник над падлом. Очі мав сірі й жадібні, зуби жовті, а в роздвоєній бороді змішався сніг зі сріблом. На плямистому черепі ще трималося декілька білих пасом волосся, зате плащ на лордові був з м’якої тонкої сірої вовни, облямований чорним соболем і застебнутий на плечі срібною зіркою.

Ремсі вдягнувся в чорно-рожеве: чорні чоботи, чорний пояс і піхви, чорна шкірянка, рожевий оксамитовий камзол з темно-червоними атласними вставками у прорізах. У правому вусі зблискував гранат, огранений у формі краплі крові. Та попри пишне вбрання, Ремсі так і лишився потворним: ширококостим, круглоплечим, м’ясистим, що видавало в ньому схильність до огрядності. Шкіру він мав рожеву та плямисту, ніс широкий, рот маленький, волосся довге, темне й сухе. Губи в нього були широкі та м’ясисті, але в першу чергу люди звертали увагу на його очі. Він успадкував очі від свого лорда-батька — маленькі, близько посаджені, неймовірно світлі. «Сірі, як у привида»,— казали люди, та насправді вони були геть безбарвні, як дві брудні крижинки.

Побачивши Смердюка, він розтягнув вологі губи в посмішці.

— А ось і він. Мій квасний давній друг,— сказав він і пояснив панам, що сиділи поряд.— Смердюк зі мною з самого малечку. Батько подарував мені його на знак своєї любові.

Лорди обмінялися поглядами.

— А я чув, ваш слуга загинув,— зронив сутулий.— Подейкували, його Старки вбили.

Лорд Ремсі хихикнув.

— Залізні скажуть вам, що мертве не вмирає, а повстає, дужче й міцніше. Як-от Смердюк. Але від нього і справді тхне могилою, тут не заперечиш.

— Від нього тхне виходком і блювотинням,— сказав сутулий лорд, викидаючи обгризену кістку й витираючи пальці об скатертину.— Невже обов’язково було його тягнути сюди, коли ми їмо?

Другий лорд, з прямою спиною і в кольчузі, роздивлявся Смердюка холодними очима.

— Погляньте уважніше,— мовив він до першого.— Чуприна в нього побіліла, він втратив більше пуда, авжеж, але ніякий це не слуга. Невже ви його не впізнали?

Сутулий лорд придивився — і зненацька пирхнув.

Він? Хіба таке можливо? Старків годованець. Він усміхався, завжди усміхався.

— Тепер усміхається менше,— зізнався лорд Ремсі.— Я йому кількоро його чудових білих зубів поламав.

— Ліпше б ви йому горлянку перерізали,— мовив лорд у кольчузі.— З пса, який накинувся на господаря, хіба що шкуру можна злупити.

— Ну, з нього вже де-не-де злупили шкіру,— мовив Ремсі.

— Так, мілорде. Я погано поводився, мілорде. Зухвало і...— Смердюк облизав губи, намагаючись пригадати, що він знову зробив не так. «Служи і корися,— нагадав він собі,— і він дозволить тобі ще пожити й не відбиратиме тих частин тіла, які ще лишилися. Служи, корися і пам’ятай, як тебе звати. Смердюк, Смердюк, римується з „каюк“».— ...і нечемно, і...

— У тебе кров на губах,— зауважив Ремсі.— Знову пальці гриз, Смердюче?

— Ні. Ні, мілорде, присягаюся.

Якось Смердюк спробував сам собі відкусити підмізинний палець, бо коли з нього злупили шкіру, він страшенно болів. Лорд Ремсі в житті просто не відрубає людині палець. Ні, він любить шкіру здерти, щоб голе м’ясо підсохло, а потім тріскалося та гноїлося. Смердюка шмагали, підвішували на дибу, різали, але ніякий біль і близько не зрівняється з пекельним болем після здирання шкіри. Від такого болю люди божеволіють, довго його витримати неможливо. Рано чи пізно жертва починає кричати: «Будь ласка, не треба, не треба, досить болю, відріжте його»,— і лорд Ремсі виконував прохання. Це була така гра. Смердюк вивчив правила, як могли засвідчити його руки й ноги, але одного разу забувся і спробував припинити біль самотужки, зубами. Ремсі це не сподобалося, й така образа коштувала Смердюкові ще одного пальця на нозі.

— Я з’їв пацюка,— пробурмотів він.

— Пацюка? — безбарвні очі Ремсі зблиснули у світлі смолоскипів.— Усі пацюки у Страхфорті належать моєму лорду-батькові. Як ти посмів їсти пацюка без мого дозволу?

Смердюк не знав, як на це відповідати, тому промовчав. Одне зайве слово може коштувати йому ще одного пальця на нозі, ба й на руці. На сьогодні він уже втратив два пальці на лівій руці й мізинець на правій, а на ногах — мізинець на правій і аж три пальці на лівій. Іноді Ремсі жартував, що слід відновити рівновагу. «Мілорд просто жартує,— заспокоював себе Смердюк.— Він не хоче мене кривдити, він сам казав, він це робить лише тоді, коли я даю привід». Мілорд — добрий і милостивий. За деякі слова, які Смердюк собі дозволяв, поки не затямив своє ім’я і належне місце, Ремсі міг би й з обличчя йому шкіру злупити.

— Щось уже стає нудно,— мовив лорд у кольчузі.— Вбийте його — та й по всьому.

Лорд Ремсі налив елю в кубок.

— Це зіпсує свято, мілорде. Смердюче, маю для тебе добрі новини. Я беру шлюб. Лорд-батько везе мені одну зі Старківен. Доньку лорда Едарда, Арію. Ти ж пам’ятаєш маленьку Арію, правда?

«Арія-під-ногами,— мало не сказав Смердюк.— Арія Кобила». Робова молодша сестричка, темнокоса, довговида, худа як тичка, завжди брудна. «Це Санса була гарна». Йому пригадалися часи, коли він думав, що лорд Едард Старк може одружити його з Сансою і назвати сином, та то були тільки дитячі фантазії. Що ж до Арії...

— Я її пам’ятаю. Арію.

— Вона буде леді Вічнозиму, а я — його лордом.

«Та вона ще зовсім дівчинка».

— Так, мілорде. Мої вітання.

— Прийдеш до мене на весілля, Смердюче?

Він завагався.

— Як хочете, мілорде.

— О, я хочу.

Смердюк знову завагався, не певен, що це не якась підступна пастка.

— Так, мілорде. З вашої ласки. Матиму за честь.

— Тоді слід витягнути тебе з того лихого підземелля. Відмити, вдягнути в чисте, нагодувати. Хочеш смачної ніжної кашки? Або горохового пирога зі шматочками шинки? Хочу, щоб ти виконав одне маленьке завдання, а для служби в мене тобі знадобляться сили. А ти ж хочеш мені служити, я знаю.

— Так, мілорде. Понад усе,— озвався Смердюк, здригаючись.— Я ж ваш Смердюк. Дозвольте мені вам служити. Будь ласка.

— Коли ти так гарно просиш, хіба можу я відмовити? — посміхнувся Ремсі Болтон.— Я їду на війну, Смердюче. І ти поїдеш зі мною — допоможеш мені доправити додому мою цнотливу наречену.

Бран

Щось у кручих криках було таке, що у Брана по спині морозець пробіг. «Я майже дорослий,— довелося нагадати собі.— Мушу бути хоробрим».

Та холодний пронизливий вітер наповнив повітря страхом. Навіть Літо боявся. На карку в нього наїжачилася шерсть. Попід горами розтягнулися тіні, чорні й голодні. Всі дерева тут погнуло й покрутило під вагою криги. Деякі вже й на дерева не були схожі. Від коріння до крони заліплені мерзлим снігом, вони зіщулилися на горі, як велети, як потворні чудовиська, що куляться від крижаного вітру.

— Вони тут,— витягнув меча розвідник.

— Де? — притишеним голосом запитала Міра.

— Близько. Точно не знаю. Десь.

Знову крякнув крук.

— Годор,— прошепотів Годор. Долоні він сховав під пахвами. З колючої каштанової бороди звисали бурульки, а вуса злиплися від мерзлих шмарклів, які червоно зблискували у призахідному світлі.

— І вовки також близько,— застеріг Бран.— Оті, що переслідують нас. З навітряного боку Літо весь час їх відчуває.

— Вовки — найменша з наших бід,— мовив Холоднорукий.— Слід піднятися на гору. Скоро стемніє. Треба ще до ночі сховатися, бо їх притягуватиме ваше тепло.

Він глянув на захід, де крізь дерева тьмяно просвічувало сонце, нагадуючи сяйво далекого багаття.

— А це єдиний прохід? — запитала Міра.

— Є лаз — за три льє на північ, через колодязь.

Оце і все, що він сказав. А Годор не спуститься в колодязь з Браном на плечах, і для Джоджена зараз пройти три льє — те саме, що пробігти тисячу.

Міра роздивлялася гору.

— Схоже, дорога вільна.

Схоже,— похмуро буркнув розвідник.— Відчуваєте холод? Щось тут є. Де ж вони?

— У печері? — припустила Міра.

— Печера захищена. Вони не пройдуть. Он вхід,— вказав розвідник мечем.— На півдорозі нагору, серед віродерев, бачите розколину?

— Я бачу,— сказав Бран. Там кружляли круки — то влітали, то вилітали.

Годор переступив з ноги на ногу.

— Годор.

— Я бачу тільки брижу в скелі,— мовила Міра.

— Там прохід. Спочатку крутий і кручений, такий собі тунель крізь скелю. Якщо зможете туди дістатися, там уже будете в безпеці.

— А ви?

— Печера захищена.

Міра роздивлялася розколину в схилі гори.

— Туди щонайбільше тисяча ярдів.

«Так,— подумав Бран,— але дорога йде вгору». Крута гора густо поросла лісом. Сніг припинився три дні тому, але й не думав танути. Попід деревами земля була застелена білою ковдрою, чистою і незайманою.

— Тут нікого немає,— хоробро промовив Бран.— Погляньте на сніг. Ніяких слідів.

— У білих блукальців дуже легка хода,— озвався розвідник.— На снігу вони не лишають слідів.

З неба йому на плече опустився крук. Разом з подорожніми досі трималася всього дюжина великих чорних птахів. Решта розгубилися дорогою: щоранку, коли люди прокидалися, птахів меншало.

— Ходіть,— крукнув птах.— Ходіть, ходіть.

«Триокий ворон,— подумав Бран.— Зеленвидець».

— Не так уже й далеко,— мовив він.— Піднімемося трішки нагору — і там уже безпечно. Може, навіть багаття можна буде розпалити.

Усі вони, крім розвідника, змерзли, змокріли та зголодніли, а Джоджен без сторонньої допомоги вже і йти не міг.

— Ви йдіть,— зронила Міра Рід, нахиляючись до брата. Він сидів на дубовому пні, заплющивши очі, й жахливо тремтів. Обличчя, яке заледве визирало з-під каптура й шарфа, побіліло, як довколишній сніг, але з ніздрів з кожним подихом і досі слабенько зривалася пара. Міра несла брата цілий день. «Поїсть, зігріється — і все з ним буде добре»,— переконував себе Бран, але насправді певності в цьому не мав.— Я не можу водночас битися й нести Джоджена. Підйом занадто крутий,— казала тим часом Міра.— Годоре, неси Брана в печеру.

— Годор,— плеснув у долоні Годор.

— Джодженові просто треба поїсти,— жалібно мовив Бран. Минуло дванадцять днів відтоді, як лось упав утретє й востаннє, і Холоднорукий, уклякнувши поряд з ним у снігу та пробурмотівши невідомою мовою благословення, розітнув йому горлянку. Коли ринула яскрава кров, Бран розплакався, як дівчинка. Ніколи ще він не почувався таким безпорадним калікою, як тоді, спостерігаючи, як Міра Рід разом з Холодноруким розбирають на м’ясо хоробру тварину, яка завезла їх у таку далечінь. Бран казав собі, що не їстиме, що краще голодним лишитися, ніж натовкти живота м’ясом друга, але врешті-решт поїв двічі: спершу сам, а потім і в шкурі Літа. Хай який худий і виголоднілий був лось, а м’яса, якого з нього нарізав розвідник, вистало на сім днів, і останні шматки вони прикінчили, скулившись довкруж багаття серед руїн старого городища.

— Так, йому треба поїсти,— погодилася Міра, розгладжуючи братове чоло.— Нам усім треба, але тут нічого немає. Ідіть.

Бран кліпнув, проганяючи сльозу, й відчув, як вона замерзає на щоці. Холоднорукий узяв Годора попід руку.

— Сутеніє. Якщо вони ще досі не тут, то скоро з’являться. Ходімо.

Уперше не здобувшись на слово, Годор обтрусив ноги від снігу і з Браном на спині поплуганився нагору через снігові замети. Поряд ішов Холоднорукий, у чорній долоні тримаючи клинка. За ними біг Літо. Подекуди снігу намело вище за його зріст, і великий деривовк, провалюючись крізь тоненьку шкуринку, змушений був зупинятися й обтрушуватися. Дорогою нагору Бран незграбно розвернувся в кошику, спостерігаючи, як Міра, підсунувши братові під спину руку, допомагає йому зіп’ятися на ноги. «Він занадто важкий для неї. Вона заморена голодом, уже не така дужа, як була». Другою рукою Міра стискала свій остень, застромляючи зубці в сніг для опори. Міра саме почала підйом на гору, напівтягнучи-напівнесучи меншого брата, коли Годор пройшов поміж двох дерев — і Бран утратив Рідів з поля зору.

Гора крутішала. Під Годоровими чоботами рипів сніг. Одного разу під ногою в нього зрушився камінець, і Годор, послизнувшись, мало не покотився назад з гори. Його врятував розвідник, ухопивши за руку.

— Годор,— сказав Годор. З кожним подувом вітру повітря наповнювалося дрібним білим порошком, який в останньому світлі дня сяяв, мов скло. Навколо ляпали крилами круки. Один, пролетівши над головою, зник у печері. «Лишилося ярдів вісімдесят,— подумав Бран,— не так уже й багато».

Зненацька Літо різко зупинився перед крутим схилом, укритим білим незайманим снігом. Обернув голову, понюхав повітря — і загарчав. Наїжачившись, деривовк позадкував.

— Годоре, стій,— наказав Бран.— Годоре, стривай.

Щось було негаразд. Це відчував і Літо, і Бран. «Щось лихе. Зовсім близько».

— Годоре, ні, повернися.

Холоднорукий не зупинявся, і Годор не хотів відставати.

— Годор, годор, годор,— гучно почав нарікати він, заглушуючи Бранові слова. Дихав він важко. Повітря наповнилося білою парою. Він зробив крок, потім ще один. Сніг тут лежав майже до пояса, а підйом був дуже крутий. Годор хилився вперед, руками чіпляючись за скелі й дерева. Ще крок. Ще. Потривожений Годором сніг сповзав з гори, створюючи позаду маленький снігопад.

«Шістдесят ярдів ще». Бран вигнувся вбік, щоб краще бачити печеру. Й тут угледів ще щось.

— Вогонь!

У маленькій розколині між віродерев зблискувало руде світло, манило в густих сутінках.

— Дивіться, хтось...

Годор зойкнув. Перекосився, спіткнувся, впав.

Здоровань-конюший божевільно крутнувся, і Бран відчув, як нвколишній світ поплив убік. Удар об землю вибив з нього дух. Рот наповнився кров’ю, а Годор сіпався й крутився, чавлячи під собою хлопчика-каліку.

«Щось його за ногу тримає». На мить Бранові здалося, що Годорова нога зачепилася за корінь... поки той корінь не ворухнувся. «Рука»,— побачив Бран, а з-під снігу вже випірнув цілий блідавець.

Годор хвицнув ногою, зацідивши засніженим каблуком просто мертвякові в обличчя, але той, здалося, навіть не відчув. І от уже вони двоє, зчепившись, б’ються і деруть одне одного нігтями, сповзаючи схилом. Вони перекотилися, і Бранові в рот і ніс набилося снігу, а за мить він уже знову котився вгору. Щось врізалося в голову — або камінь, або крижина, або кулак мертвяка, точно й не вгадаєш, і Бран зрозумів, що вивалився з кошика й лежить на схилі, випльовуючи сніг, а в руці в нього жменя волосся, видертого з Годорової голови.

Навколо повсюди з-під снігу піднімалися блідавці.

«Двоє, троє, четверо...» Бран утратив лік. Вони рвучко випірнали у хмарах снігу. Деякі були в чорних плащах, деякі — у потертих шкурах, а деякі й голяка. Всі були білошкірі, з чорними долонями. Очі горіли, які блакитні зорі.

Троє блідавців накинулося на розвідника. Бран бачив, як Холоднорукий рубонув одного в обличчя. Істота й далі наступала, відтаскаючи розвідника в руки іншого блідавця. Ще двоє переслідувало Годора, незграбно спускаючись схилом. Бран збагнув, що Міра зараз ускочить просто в цю бійку, і його охопив млосний безпомічний жах. Царивши кулаком по снігу, він застережно закричав.

І тут його самого хтось ухопив.

Його крик перетворився на вереск. Набравши в жменю снігу, Бран жбурнув у блідавця, але той і не кліпнув. Одна чорна долоня намацала його обличчя, а друга — живіт. Пальці були як залізні. «Він мені тельбухи випустить».

Але знагла між ними опинився Літо. Тріснула шкіра, мов дешева тканина, хруснула кістка. Відірвалася долоня разом із зап’ястком, висковзнула з чорного побляклого грубошерстого рукава, ворушачи білими пальцями. «Чорне,— подумав Бран,— на ньому все чорне, він був з Нічної варти». Літо відкинув руку, розвернувся й уп’яв зуби мертвякові в горлянку. Коли великий сірий вовк відскочив, роздерте горло істоти вибухнуло гнилим білим м’ясом.

Відірвана рука й досі рухалася. Бран відкотився від неї. Лежачи на животі та шкрябаючи пальцями сніг, він задер голову й побачив угорі дерева, білі й засніжені, а між ними — жовтогаряче сяйво.

«П’ятдесят ярдів». Якби Бран зміг проповзти п’ятдесят ярдів, його б уже ніхто не дістав. Чіпляючись за коріння й каміння, від чого одразу змокли рукавиці, він поліз до світла. «Ще трошки, ще зовсім трошки. А тоді зможеш перепочити біля вогню».

На той час серед дерев розчинилося останнє світло. Западала ніч. Холоднорукий рубав і різав мертвяків, які оточили його кільцем. Літо дер зубами обличчя блідавця, якого завалив. Ніхто не звертав уваги на Брана. Він поповз вище, тягнучи за собою безпомічні ноги. «Якщо вдасться дістатися печери...»

— Го-о-одор,— почувся десь унизу схлип.

І знагла то був уже не Бран, хлопчик-каліка, який повзе у снігу, а Годор, який лежить на середині підйому, відбиваючись від блідавця, що лізе пальцями йому в очі. Заревівши, він зірвався на ноги, люто відкинувши істоту. Та впала на одне коліно, знову почала підводитися. Бран вихопив меча з Годорового пояса. Десь у підсвідомості досі чулися схлипи нещасного Годора, але зовні він перетворився на сім футів люті зі старим залізним клинком у руці. Здійнявши меча, він, крекнувши, опустив його на мертвяка, і клинок прошив мокру вовну, іржаву кольчугу та гнилу дублену шкіру, глибоко впинаючись у м’ясо і кості.

— ГОДОР! — загорлав Бран, рубаючи знову. Цього разу зітнув блідавцю шию з в’язів, на мить зрадів... допоки пара мертвих рук не потягнулася сліпо до його горла.

Бран позадкував, спливаючи кров’ю, але от уже поряд Міра — застромлює остеня глибоко в спину істоті.

— Годор,— знову заревів Бран, жестом закликаючи дівчину підніматися далі.— Годор, годор.

Джоджен слабко совався на снігу, куди його поклала сестра. Підійшовши до нього, Бран покинув меча, підхопив хлопця Годоровими руками й підняв на ноги.

— Годор! — прогуркотів він.

Міра перша рушила нагору, штрикаючи остенем блідавців, коли ті наближалися. Істотам від того нічого не робилося, але вони були повільні й незграбні.

— Годор,— з кожним кроком повторював Годор.— Годор, годор.

Йому було цікаво, як зреагує Міра, якщо він просто зараз скаже їй, що він її кохає.

А вгорі на снігу танцювали вогненні фігури.

«Блідавці,— збагнув Бран.— Хтось підпалив блідавців».

Літо з гарчанням клацав зубами і крутився навколо найближчого блідавця — спотвореного здорованя, охопленого полум’ям. «Не можна йому підбігати так близько, що ж він робить!» А тоді він побачив себе, розпластаного долілиць у снігу. Літо намагався відігнати від нього істоту. «А що як та мене вб’є? — подумав хлопчик.— Я назавжди залишуся Годором? Чи повернуся в Літову шкуру? Чи просто помру?»

Навколо нього запаморочливо крутився світ. Білі дерева, чорне небо, червоне полум’я — все вирувало, мінилося, кружляло. Бран відчув, як спіткнувся. Почув, як Годор кричить:

— Годор-годор-годор-годор. Годор-годор-годор-годор. Годор-годор-годор-годор.

З печери випірнула хмара круків, і Бран побачив дівчинку, яка бігає туди-сюди зі смолоскипом у руці. На мить йому здалося, що це його сестра Арія... божевільна думка, адже він знав, що сестра за тисячу льє звідси, а може, вже й на тому світі. Але ж ось вона — худенька, обдерта, шалена, з розкуйовдженими косами. Годорові на очі набігли сльози й там замерзли.

Вмить усе перевернулося догори дриґом, і Бран знов опинився у власній шкурі, наполовину похований у снігу. Над ним нависав охоплений полум’ям блідавець — висока сильветка на тлі дерев у білих саванах. Цей був голий, устиг побачити Бран, поки з найближчого дерева не обсипався сніг, накриваючи хлопчика з головою.

А спам’ятався Бран уже на постелі з соснової глиці, попід темною кам’яною стелею. «Печера. Я в печері». В роті й досі відчувався присмак крові від прикушеного язика, але праворуч палахкотіло багаття, в обличчя пашіло жаром, і Бранові ще ніколи не було так приємно. Поряд сидів Літо — обнюхувався, і Годор, мокрий з ніг до голови. Міра поклала собі на коліна Джодженову голову. А схожа на Арію дівчинка стояла неподалік, стискаючи смолоскип.

— Сніг,— промовив Бран.— Упав на мене. Поховав.

— Приховав. Я тебе витягнула,— промовила Міра й кивнула на дівчинку.— Це вона урятувала нас. Смолоскип... вогонь їх нищить.

— Вогонь їх палить. Вогонь завжди голодний.

Голос був не Аріїн і взагалі не дитячий. Голос був жіночий, високий і приємний, на диво мелодійний — Бран такого ще в житті не чув, а від сумовитості того голосу краялося серце. Хлопчик примружився, щоб краще роздивитися істоту. Вона і справді нагадувала дівчинку, але меншу за Арію, а під листяним плащем її шкіра виявилася плямистою. Як у лані. Очі вона мала чудернацькі — великі й вологі, золотаво-зелені, з вузькими як у кицьки зіницями. «Не буває таких очей». У волоссі змішалися осінні кольори — каштановий, рудий і золотий, а ще в нього вплетені були лози, гілочки й пожухлі квіти.

— Хто ви? — питала вже Міра.

Але Бран здогадався.

— Дитина. Дитина пралісу.

Він здригнувся — і від холоду, і від зачудування. Вони провалилися в одну з казок старої Нан!

— Це перші люди прозвали нас дітьми,— мовила маленька жінка.— Велети кличуть нас «во дак наг гран» — людьми-вивірками, бо ми маленькі, прудкі й любимо дерева, але ми ані вивірки, ані діти. Правдивою мовою ми називаємося «співунами пісні землі». Ще до появи давньої мови ми вже тисячу років співали свої пісні.

— Але зараз ви говорите загальною мовою,— зауважила Міра.

— Це заради нього. Заради хлопчика Брана. Я народилася в часи дракона, двісті років мандрувала світом людей — спостерігала, слухала, вчилася. Я б і досі мандрувала, але ноги вже болять, а серце втомилося, тож я повернула свої стопи додому.

— Двісті років? — перепитала Міра.

Дитина всміхнулася.

— Люди зовсім як діти.

— А ви маєте ім’я? — запитав Бран.

— Коли мені потрібно,— сказала жінка й махнула смолоскипом на чорну тріщину в чорній стінці печери.— Нам сюди. Ходіть зі мною.

Бран знову затремтів.

— Розвідник...

— Йому не можна.

— Його вб’ють.

— Ні. Його вбили давним-давно. А тепер ходімо. Внизу тепліше, і там вас ніхто не скривдить. Він уже чекає на вас.

— Триокий ворон? — запитала Міра.

— Зеленвидець.

З цими словами жінка рушила, і їм не лишалося нічого, як попрямувати за нею. Міра допомогла Бранові знову вмоститися у Годора на спині, хоча кошик майже розвалився і весь намок від талого снігу. Далі вона, обійнявши брата, ще раз поставила його на ноги. Його очі розплющилися.

— Що таке? — запитав він.— Міро? Де ми?

Побачивши вогонь, він усміхнувся.

— Мені такий дивний сон наснився!

Прохід був тісний і покручений, а настільки низький, що незабаром уже Годорові довелося мало не повзком повзти. Бран зігнувся, як міг, та все одно чіплявся й бився головою об стелю. Від кожного такого дотику обсипалася земля, потрапляла в очі й волосся, а одного разу Бран втелющився чолом у товстий білий корінь, який проріс зі стінки тунелю; з нього звисали дрібні корінці, заплетені павутинням.

Дитина пралісу йшла попереду зі смолоскипом у руці, за плечима в неї шелестів листяний плащ, але коридор так багато повертав, що дуже скоро Бран утратив її з очей. Тепер видно було тільки завдяки світлу, що відбивалося від стінок. За деякий час коридор роздвоївся, але в лівому відгалуженні було чорним-чорно, тож навіть Годор здогадався, що повертати слід праворуч, за смолоскипом.

Тіні танцювали, і здавалося, стінки печери також рухаються. Бран побачив навколо великих білих змій — виповзали з-під землі й заповзали знову під землю, й серце в нього закалатало від страху. Чи не наскочили вони випадково на кубло молочних змій чи велетенських могильних хробаків, м’яких, білих і піддатливих? «Могильні хробаки мають зуби».

Годор теж їх побачив.

— Годор,— пискнув він, не воліючи рухатися далі. Та щойно дівчина-дитина зупинилася, даючи людям змогу її наздогнати, світло смолоскипа припинило танцювати — і Бран збагнув, що білі змії — то просто біле коріння, точно як отой корінь, об який він стукнувся головою.

— Це коріння віродерева,— сказав він.— Пригадуєш серце-дерево у богопралісі, Годоре? Біле дерево з червоним листям? Дерево тобі нічого не зробить.

— Годор.

Годор поквапився за дитиною зі смолоскипом, пірнаючи в глибини землі. Проминули ще одне розгалуження, і ще одне, і вийшли в лунку печеру завбільшки з велику залу Вічнозиму; кам’яні зуби звисали зі стелі й випиналися з землі. Обминаючи їх, дитина в листяному плащі пішла далі. Час до часу вона зупинялася й нетерпляче змахувала смолоскипом. «Сюди,— немов підганяла вона,— сюди, сюди, хутчій».

Далі були ще коридори і ще печери, десь праворуч Бран чув крапання води. Поглянувши туди, він побачив очі — очі з вузькими зіницями, які ясно сяяли, відбиваючи світло смолоскипа. «Це ще діти,— сказав він собі,— дівчинка ж не єдина»,— але йому вмить пригадалася і казка старої Нан про Генделевих правнуків.

Тут усюди виднілося покручене коріння, випиналося серед землі й каміння, не пускало в деякі коридори й тримало стелю в інших. «Усі кольори зникли»,— зненацька усвідомив Бран. У світі лишилися тільки чорна земля й біле дерево. У вічнозимського серце-дерева коріння було завтовшки з велетову ногу, а тут навіть товстіше. Та й Бран ще ніколи не бачив його стільки. «Мабуть, над нами росте цілий гайок віродерев».

Світло знову потьмяніло. Хай яка була крихітна дитина-не-дитина, а коли хотіла, рухалася вона дуже швидко. Годор потупотів за нею, і під ногою в нього щось хруснуло. Він так нагло зупинився, що Міра з Джодженом врізалися йому в спину.

— Кості,— сказав Бран.— Це кості.

Земля в коридорі була встелена кістками птахів і звірів. Та були тут й інші кості: здоровезні, мабуть, належали велетам, а маленькі — дітям пралісу. Обабіч проходу в нішах, видовбаних у камені, згори вниз дивилися черепи. Бран угледів череп ведмежий і череп вовчий, а ще півдюжини людських черепів і стільки само — велетових. Решта були маленькі, дивної форми. «Діти пралісу». І крізь них, і навколо них всюди попроростало коріння. На кількох черепах сиділи круки, блискучими чорними очима спостерігаючи за людьми, які проходять повз.

Завершальний відтинок темного коридору був найкрутіший. Останній спуск Годор здійснив на дупі, врізаючись у стіни та ковзаючи на потрощених кістках, м’якій землі та дрібній ріні. Дівчина-дитина вже чекала, стоячи на початку природного мосту понад роззявленою пащею урвища. Внизу, в темряві, чулося хлюпотіння бистрої води. «Підземна річка».

— Треба переходити? — запитав Бран, поки Ріди з’їжджали слідком за ними. Його така перспектива лякала. Якщо Годор послизнеться на вузькому містку, тут падати й падати.

— Ні, хлопче,— сказала дитина.— Озирнися.

Вона піднесла смолоскип вище, і полум’я немов перемінилося. От щойно воно горіло жовтогарячим світлом, наповнюючи печеру червонуватими відблисками, а за мить усі кольори поблякли, залишаючи тільки чорний і білий. Десь позаду ахнула Міра. Годор розвернувся.

Білий лорд у чорному вбранні замріяно сидів серед плетива коріння — на троні з віродерева, яке обіймало його висохлі члени, як мати обіймає дитину.

Тіло його перетворилося на скелет, а одяг геть зотлів, аж попервах Бран переплутав лорда з мерцем, який так довго тут просидів, що коріння проросло над ним, під ним і крізь нього. Шкіра, яка виднілася на лорді-трупі, була цілком біла, тільки з шиї на щоку наповзала кривава пляма. Біле волосся було м’яке й тоненьке, як дрібні корінці, а таке довге, що діставало землі. Навколо ніг, мов дерев’яні змії, обвилося коріння. Один корінь, пробивши штани, проріс у висушене м’ясо стегна, а виліз із плеча. З черепа проросло темно-червоне листя, а на чолі виднівся розсип сірих грибів. На обличчі ще лишалося трохи туго напнутої шкіри, білої і цупкої, як дублена шкіра, але й вона вже протерлася, тож де-не-де проглядала брунатно-жовта кістка.

— Ви — триокий ворон? — почув Бран власний голос. «У триокого ворона має бути три ока. А в цього тільки одне, і те червоне». Бран відчував, як це око роздивляється його, поблискуючи у світлі смолоскипа, мов калюжа крові. На місці другого ока з порожньої очниці проріс тонкий білий корінець, спустився по щоці на шию.

— Ворон? — сухо зашелестів голос білого лорда. Його вуста ворушилися повільно, так наче розучилися складати слова.— Так, був ним колись давно. Чорне вбрання і чорна кров.

Одяг на ньому був гнилий і побляклий, місцями порослий мохом, прогризений хробаками, одначе колись він і справді був чорний.

— Я багато ким був, Бране. А тепер я такий, яким ти мене бачиш, тому ти зрозумієш, чому я сам не міг прийти до тебе... хіба що в сновидіннях. Я давно спостерігаю за тобою — спостерігаю тисячею очей і одним. Я бачив твоє народження, бачив і народження твого лорда-батька. Я бачив твій перший крок, чув твоє перше слово, був присутній у твоєму першому сні. Я бачив, як ти упав. А тепер ти нарешті прийшов до мене, Брандоне Старк, хай і з запізненням.

— Я тут,— сказав Бран,— але я — каліка. А ви... ви зможете направити мене... тобто мої ноги?

— Ні,— озвався білий лорд.— Над цим я не владний.

Бранові на очі набігли сльози. «Ми стільки пройшли!» У печері відлунювало хлюпотіння чорної річки.

— Ти вже ніколи не підеш, Бране,— запевнили бліді вуста,— але ти полетиш.

Тиріон

Довший час він не ворушився — лежав нерухомо на горі старих лантухів, які правили йому за постіль, дослухаючись до співу вітру в снастях, до хлюпотіння річки, яка билася в облавок.

Понад щоглою плив місяць-повня. «Він пливе за мною, наглядає, як велике сіре око». Попри теплі затхлі хутра, якими вкрився коротун, його прошив дрож. «Мені б кубок вина. Дюжину кубків». Та швидше місяць підморгне, ніж той сучий син Гриф дасть йому втамувати спрагу. Натомість Тиріонові доводилося пити воду, тож він був приречений на безсонні ночі й гарячкові дні, в які він обливався потом і трусився.

Карлик сів, схиливши голову на руки. «Мені щось снилося?» Він нічого не пам’ятав. Ніколи ночі не були лагідні до Тиріона Ланістера. Йому погано спалося навіть на м’яких перинах. На «Сором’язливій панні» він облаштувався на даху каюти, замість подушки підкладаючи під голову моток линви. Нагорі було краще, ніж у тісному трюмі. Повітря свіжіше, а плюскіт річки приємніший за Качурове хропіння. Але такі втіхи мають свою ціну: палуба тверда, тож він прокидався весь закляклий, зсудомлені ноги боліли.

І зараз литки так задерев’яніли, що їх аж сіпало. Він розім’яв їх пальцями, щоб розігнати біль, та коли підвівся, все одно не стримав страдницької гримаси. «Непогано би помитися». Хлоп’ячий одяг тхнув, і від нього і Тиріон просмердівся. Решта команди купалася в річці, але він до них ще жодного разу не приєднався. Деякі з черепах, що їх він бачив на мілині, могли б його навпіл перекусити. Качур називав їх «костоламами». Та й не хотілося Тиріонові, щоб Лемора бачила його голим.

З даху каюти вела дерев’яна драбина. Натягнувши чоботи, Тиріон спустився на ют, де біля жаровні сидів, горнучись у вовчу шубу, Гриф. Перекупний меч сам чатував ночами, встаючи, коли решта команди лягає спати, й лягаючи на сході сонця.

Тиріон присів навпроти нього, гріючи руки над жаром. На березі співали солов’ї.

— Скоро день,— мовив Тиріон до Грифа.

— Не так і скоро. А нам треба рухатися.

Якби залежало від Грифа, «Сором’язлива панна» пливла б і вдень, і вночі, однак Яндрі з Ісіллою відмовилися ризикувати своїм байдаком поночі. У Верхньому Ройні повно корчів і топляка, які можуть пробити корпус «Сором’язливої панни». Гриф про це і слухати не хотів. Він хотів у Волантис.

Очі перекупного меча завжди бігали, вишукуючи в нічній темряві... що? «Піратів? Закам’янілих? Ловців рабів?» На ріці повно небезпек, знав карлик, але сам Гриф здавався Тиріонові небезпечнішим за них усі. Він нагадував йому Брона, от тільки у Брона був специфічний гумор, притаманний перекупним мечам, а у Грифа почуття гумору не було зовсім.

— Я б зараз убив за кубок вина,— пробурмотів Тиріон.

Гриф не озвався. «Ти раніше помреш, аніж хильнеш»,— здавалося, промовляли його безбарвні очі. Першої ночі на «Сором’язливій панні» Тиріон напився, аж на очі не бачив. На ранок у голові так гуло, наче там дракони гризлися. Гриф тільки глянув, як він блює через борт байдака, й мовив: «З випивкою покінчено».

«Вино допомагає спати»,— запротестував Тиріон. Насправді він хотів сказати: вино стирає сновидіння.

«Не спи»,— непохитно відповів Гриф.

На сході перше бліде світло дня заливало небо над річкою. Чорні води Ройна помалу посиніли, під колір волосся й бороди перекупного меча. Гриф звівся на ноги.

— Скоро всі прокинуться. Твоя вахта.

Щойно замовкли солов’ї, їхню пісню підхопили річкові жайворонки. В очеретах плюскалися чаплі, лишаючи сліди на відмілинах. Хмари в небі аж світилися — рожеві й фіолетові, кармазинові й золоті, перламутрові й шафранові. Одна з них нагадувала дракона. Хтось колись написав: «Якщо людина бачила дракона в польоті, то може вже сидіти вдома й поратися у садку, бо на світі немає більшого дива». Тиріон, почухавши шрам, спробував пригадати, хто ж це написав. Останнім часом дракони займали чимало місця у його думках.

— Доброго ранку, Гугоре,— з’явилася септа Лемора у своїй білій рясі, підперезаній семибарвною крайкою. Волосся вільно спадало на плечі.— Як спалося?

— Не дуже міцно, міледі. Ви мені знову наснилися.

«Радше наверзлися». Тиріон не міг заснути, тож, поклавши руку собі поміж ноги, уявив, як септа сідає на нього, як підстрибують її перса...

— Якийсь розпусний сон, мабуть. І сам ви розпусник. Помолитеся зі мною, щоб вимолити прощення гріхів?

«Тільки так, як моляться на Літніх островах».

— Ні, але я залюбки передам через вас довгий і солодкий поцілунок Діві.

Сміючись, септа рушила на ніс байдака. Вона традиційно щоранку купалася в річці.

— Цей байдак назвали точно не на вашу честь,— гукнув до неї Тиріон, коли вона скинула рясу.

— Матір з Отцем створили нас за своїм образом і подобою, Гугоре. Ми маємо пишатися своїми тілами, бо вони — творіння богів.

«Мене боги творили, мабуть, добряче впившись». Карлик спостерігав, як Лемора пірнає у воду. Від цієї картини у нього завжди вставало. Було щось чарівно-непристойне в самій ідеї, що можна стягнути з септи непорочно-білу рясу й розсунути їй ноги. «Позбавити цноти»,— подумав він... хоча вона і близько не така цнотлива, якою видається. Оті розтяжки на животі могли з’явитися тільки після вагітності.

Яндрі з Ісіллою збудилися разом із сонцем і взялися до своїх справ. Яндрі, перевіряючи снасті, раз у раз кидав скрадливі погляди на Лемору. Ісілла, його мініатюрна темношкіра дружина, не звертала уваги. На кормі вона підкинула трісок у жаровню, почорнілим клинком помішала жар і заходилася місити тісто на коржі до сніданку.

Коли Лемора знову вилізла на палубу, Тиріон з насолодою дивився, як збігає вода у неї між грудей, як у ранішньому світлі горить золотом її гладенька шкіра. Їй було вже за сорок — не юна краса, а зріла врода, яка й досі тішить око. «Охота не гірша за випивку»,— вирішив Тиріон. Так він почувався живим.

— Бачили черепаху, Гугоре? — запитала септа, вичавлюючи воду з волосся.— Велику, кілевату?

Зранку спостерігати за черепахами було найкраще. Удень вони спускалися глибше або ховалися по водориях уздовж берегів, та коли сонце тільки-тільки сходило, вони випірнали на поверхню. Деякі любили поплавати біля байдака. Тиріон бачив дюжину різновидів: звичайних, зелених, чорних, клішнявих і рогатих, з кілеватими й візерунчастими панцирами, на яких вирували кольори золотий, нефритовий і кремовий. Були серед них і такі величезні, хоч верхи сідай. Яндрі божився, що ройнарські князі на таких черепахах перетинали ріку. Вони з дружиною були зелекровицькі — пара дорнських сиріт, які повернулися на Ройн, до річки-матері.

— Кіля я і не помітив...— («Бо задивився на голу жінку»).

— Шкода,— мовила Лемора, натягаючи рясу через голову.— Ви ж бо, я точно знаю, так рано прокидаєтеся в надії подивитися на черепах.

— Я і сонячний схід люблю,— озвався Тиріон: це ж бо те саме, як дивитися на голу панну, що виходить з купелі. Є гарніші, є гірші, але всі вони несуть у собі обіцянку.— Але і в черепах є своя краса, не заперечую. Ніщо так не тішить око, як пара гарних круглих... панцирів.

Септа Лемора розсміялася. Як у всіх на «Сором’язливій панні», у неї були свої таємниці. Ну і нехай. «Я ж не роззнайомитися з нею хочу, а розважитися». Вона теж про це знала. Вішаючи свій септинський кристал на шию, у западинку між грудей, вона дражнила Тиріона посмішкою.

Яндрі підняв якір, зняв з даху кабіни одну з довгих жердин і відштовхнувся. Дві чаплі звели голови, спостерігаючи, як «Сором’язлива панна» відпливає від берега на середину течії. Байдак повільно поплив за течією. Яндрі пішов до румпеля. Ісілла перевертала коржі. Вона вже поставила на жаровню залізну пательню й поклала на неї шинку. Часом вона смажила коржі з шинкою, а часом — шинку з коржами. Раз на два тижні бувала риба, але не сьогодні.

Щойно Ісілла відвернулася, Тиріон поцупив з жаровні коржика, прудко відстрибнувши, щоб не отримати по лобі застрашливою дерев’яною ложкою. Їсти їх краще гарячими, поливаючи медом і маслом. Запах смаженої шинки незабаром виманив з трюму Качура. Він нахилився над жаровнею понюхати, отримав Ісіллиною ложкою і пішов, як зазвичай уранці, посцяти з корми.

Тиріон перевальцем приєднався до нього.

— Оце видовище,— пожартував він, поки вони двоє спорожнювали сечові міхури,— карлик і качур роблять повноводий Ройн ще повноводішим.

Яндрі глузливо пирхнув.

— Мати-річка і без твоїх вод обійдеться, Йолло. Ройн — наймогутніша ріка на світі.

Тиріон обтрусив останні краплі.

— Карлика в ній точно можна втопити, не заперечую. Але Мандер не вужчий. І Тризуб у гирлі також. А Чорноводий Бурчак глибший.

— Ти нашої річки не знаєш. От побачиш.

Шинка підсмажилася до хрусткої шкоринки, коржі набули золотаво-брунатного відтінку.

— Доброго ранку всім,— привітався хлопець, нижчий за Качура, цибатий, що явно свідчило: він ще росте. «Цей безбородий хлопчисько міг би отримати будь-яку дівчину в Сімох Королівствах навіть і без синього волосся. Від погляду цих очей вони всі просто танули б». Як і батько, Гриф Молодший мав сині очі, тільки в батька вони були дуже світлі, блакитні, а в сина — темні. У світлі ліхтаря вони здавалися чорними, а в сутінках — фіалковими. Вії були довжелезні, як у жінки.

— Чую шинку,— мовив хлопець, натягуючи чоботи.

— Добру шинку,— сказала Ісілла.— Сідай.

Вона годувала команду на юті: Грифу Молодшому підкладала коржі з медом, а Качура била ложкою по руках, коли той намагався взяти собі шинки на добавку. Тиріон розломив два коржі, наклав шинки й відніс один Яндрі до румпеля. По тому допоміг Качурові підняти велике трикутне вітрило «Сором’язливої панни». Яндрі вивів байдак на середину річки, де течія найдужча. «Сором’язлива панна» — чудове судно. Ця плоскодонка пройде навіть по найменших річкових притоках, проминаючи мілини, на які одразу б сіли більші судна, а з піднятим вітрилом і з гарною течією пливе вона дуже прудко. У Верхньому Ройні це іноді рятує життя, казав Яндрі.

— Вище Скорботи вже тисячу років немає законів.

— І людей, наскільки я бачу, також.

Уздовж берегів Тиріон помічав якісь руїни — купи каміння, порослі лозою, мохом і квітами, та більше жодних ознак людської присутності.

— Не знаєш ти нашої річки, Йолло. Піратське судно може заплисти в будь-яку притоку, а серед руїн часто ховаються раби-втікачі. Ловці рабів рідко запливають так далеко на північ.

— Краще вже ловці рабів, ніж черепахи.

Тиріон не був рабом-утікачем, тож і не боявся, що його зловлять. А пірати навряд чи зацікавляться байдаком, який спускається за течією. Цінності зазвичай піднімаються проти течії, з Волантиса.

Коли закінчилася шинка, Качур стукнув Грифа Молодшого кулаком у плече.

— Час понаставити трохи синців. Сьогодні, думаю, мечами.

— Мечами? — широко всміхнувся Гриф Молодший.— Мечі — це добре.

Тиріон допоміг йому вдягнутися для тренування в цупкі бриджі, підбитий камзол і стару щербату кірасу. Сер Роллі натягнув кольчугу і дублену шкіру. На голови обидва вдягнули шоломи, а з купи зброї у скрині обрали тупі мечі. До бою стали на юті: енергійно наскакували один на одного, а решта товариства спостерігала.

Коли вони билися на булавах або тупих бардах, зріст і сила сера Роллі швидко забезпечували йому перевагу над його вихованцем; змагання на мечах проходили рівніше. Сьогодні ані той, ані той не взяли щитів, тож тепер рубалися й відбивалися, переміщаючись по всій палубі. Гуркіт бою летів луною понад річкою. Гриф Молодший нападав частіше, зате у Качура удари були сильніші. Незабаром здоровань почав стомлюватися. Тепер він бив трішки повільніше й нижче. Гриф Молодший парирував усі удари й відповів такою шаленою атакою, що відтіснив сера Роллі. Діставшись корми, хлопчина заклинив два мечі та штурхнув Качура плечем — і здоровань полетів у ріку.

Випірнув він відпльовуючись і лаючись, зично вимагаючи негайно витягнути його, поки ті костолами йому соромоту не відкусили. Тиріон кинув йому линву.

— Качури ж наче краще мають плавати,— промовив він, разом з Яндрі затягаючи лицаря назад на «Сором’язливу панну».

Сер Роллі схопив Тиріона за комір і сторчголов жбурнув у Ройн.

— Ану погляньмо, як плавають карлики.

Тиріон тільки посміявся: він плавав непогано, от і зараз спокійно плюскався у воді... поки ноги не почало судомити. Гриф Молодший простягнув йому жердину.

— Ви не перший намагаєтеся мене втопити,— мовив до Качура Тиріон, виливаючи з чобота річкову воду.— У день мого народження батько вкинув мене в криницю, та я був такий потворний, що водяна відьма, яка мешкала на дні, виплюнула мене на поверхню.

Він стягнув другий чобіт, а тоді колесом пройшовся по палубі, забризкавши всіх присутніх.

— Де ви цього навчилися? — розсміявся Гриф Молодший.

— У балагані,— збрехав карлик.— Матуся любила мене найбільше за всіх своїх дітей, бо ж я був такий маленький! До сімох років прикладала мене до грудей. Брати мені так заздрили, що запхали в мішок і продали в балаган. За спробу втечі власник балагану відтяв мені півноса, тож вибору в мене не залишилося: довелося мандрувати разом з трупою і вчитися розважати людей.

Справжня історія дещо відрізнялася. Коли Тиріонові було років шість-сім, дядько навчив його деяких акробатичних трюків. Тиріонові дуже сподобалося. З півроку він колесом катався по Кичері Кастерлі, викликаючи посмішки у всіх — і в септонів, і в слуг, і в зброєносців. Раз чи двічі він навіть Серсі розсмішив.

Але все водномить закінчилося, коли зі служби на Королівському Причалі повернувся батько. За вечерею Тиріон вирішив здивувати батька: пройшовся уздовж почесного столу на руках. Тайвінові Ланістеру це не сподобалося. «Боги створили тебе карликом. Невже обов’язково ще й корчити блазня? Ти народився левом, а не мавпою».

«Але ти, батьку, вже труп,— подумав Тиріон,— і тепер я можу блазнювати скільки влізе».

— У вас дар веселити людей,— мовила септа Лемора до Тиріона, поки той сушив ноги.— Подякуйте Отцю Небесному. Він дає дари всім своїм дітям.

— Щира правда,— люб’язно погодився він. «А коли я помру, поховайте мене з арбалетом, щоб я зміг віддячити Отцю Небесному за його дари, як віддячив отцю земному».

Одяг і досі був мокрий після примусового купання, неприємно липнув до рук і ніг. Поки Гриф Молодший пішов із септою Леморою учитися премудростей Віри, Тиріон скинув мокре вбрання й одягнувся в сухе. Коли він повернувся на палубу, Качур розреготався. Важко було йому за це дорікати. В такому одязі Тиріон мав кумедний вигляд. Ліва половина камзола була пошита з фіолетового оксамиту з бронзовими заклепками, а права — з жовтої вовни, з зеленим квітчастим візерунком. Так само і бриджі: права холоша була зелена, а ліва — біло-червона, смугаста. Одна зі скринь Іліріо була натоптана дитячим одягом — затхлим, але добротним. Септа Лемора порізала костюми навпіл, перемішала й позшивала наново, щоб нагадувало блазенський костюм. Гриф наполіг, щоб Тиріон сам допомагав різати й шити. Без сумніву, хотів принизити, але Тиріонові сподобалося шити. В товаристві Лемори завжди було приємно, хай вона і шпетила його повсякчас за нешанобливі висловлювання щодо богів. «Якщо Гриф хоче виставити мене блазнем, я йому підіграю».

Але інше його завдання було зовсім не блазенське. «У Качура — меч, у мене — перо й пергамент». Гриф звелів Тиріонові записати про драконів усе, що відомо. Завдання грандіозне, але карлик працював щодня, сидячи схрестивши ноги на даху каюти і старанно шкрябаючи пером.

Багато років Тиріон читав усе можливе про драконів. Здебільшого то були казки, яким не можна довіряти, а книжки, які дав Іліріо, сам Тиріон не обрав би. Що він хотів би отримати, то це «Полум’я фрігольду» — історію Валірії авторства Галендро. Однак у Вестеросі ніде не було повного примірника: навіть у Цитаделі бракувало двадцяти сімох сувоїв. «У Старому Волантисі, понад усякий сумнів, має бути бібліотека. Може, там буде примірник, якщо мені вдасться проникнути за Чорні стіни в серце міста».

Отримати книжку «Дракони, полози й віверни: протиприродна історія» септона Варта він і не сподівався. Варт був коваленком, який за часів правління Джейгейриса Миротворця доріс до посади правиці. Його вороги вважали його не септоном, а справжнім чаклуном. Бейлор Благословенний, посівши Залізний трон, наказав знищити всі його праці. Десять років тому Тиріон прочитав уцілілий уривок з «Протиприродної історії», але мав сумніви, що праця якось потрапила за вузьке море і може там знайтися. А ще менше було шансів натрапити на политу кров’ю уривчасту анонімну працю, яка іноді називалася «Кров і вогонь», а іноді — «Кінець драконів», єдиний уцілілий примірник якої буцімто заховали в замкненому підземеллі під Цитаделлю.

Коли на палубі з’явився, позіхаючи, Недомейстер, карлик саме записував усе, що пам’ятав про парування драконів, а погляди Барта, Манкуна й Томакса з цього питання мали великі розбіжності. Гальдон пішов на корму відлити на сонячну доріжку, яка мерехтіла на воді, з кожним повівом вітру розсипаючись.

— До вечора маємо доплисти до злиття Нойни з Ройном, Йолло,— гукнув Недомейстер.

Тиріон відірвав погляд від письма.

— Мене звати Гугор. Йолло ховається у мене в штанах. Може, випустити його погратися?

— Краще не треба. Ще черепах налякаєш,— Гальдонові на вуста наповзла посмішка — гостра, як лезо кинджала.— Як, ти сказав, називалася вулиця в Ланіспорту, де ти народився, Йолло?

— Я народився у провулку. Безіменному.

Тиріон з болісним задоволенням вигадував яскраві подробиці життя Гугора Гілла, також відомого як Йолло, байстрюка з Ланіспорту. «Найкращі брехні — трішки присмачені правдою». Карлик усвідомлював, що в нього акцент західняка, ще й високородного західняка, тож Гугор має бути позашлюбним сином якого-небудь лорда. Місцем народження він обрав Ланіспорт, бо знав це місто краще за Старгород чи Королівський Причал, а більшість карликів зрештою опиняється у містах, навіть якщо їх народила добродійка Незграба на грядці ріпи. В сільській місцевості ні цирку потвор, ні балаганів... зате повно криниць, які проковтнуть і небажаних кошенят, і триголових телят, і таких діток, як Тиріон.

— Бачу, ти знову псуєш добрий пергамент, Йолло,— Гальдон зашнурував бриджі.

— Не всім пощастить бути недомейстром,— сказав Тиріон, у якого вже зводило руку. Відклавши перо, він попрацював короткими пальцями.— Не хочеш зіграти в сивас?

Недомейстер завжди перемагав, але за грою час збігав швидше.

— Увечері. Не приєднаєшся до нас із Грифом на уроці?

— Чом би й ні? Комусь же треба виправляти твої помилки.

На «Сором’язливій панні» було чотири каюти. В одній мешкали Яндрі з Ісіллою, в іншій — Гриф із Грифом Молодшим. По окремій каюті мали септа Лемора і Гальдон. Каюта Недомейстра була найбільша. Одна стіна була завішана книжковими полицями й заставлена кошиками, повними старих сувоїв і пергаментів; на іншій стіні були полиці з мастями, травами й зіллями. З жовтого хвилястого ілюмінатора косо падало золоте проміння. З меблів тут було ліжко, письмовий стіл, крісло, стільчик і Недомейстрів столик для сивасу, завалений різьбленими дерев’яними фігурами.

Навчання почалося з уроку мови. Гриф Молодший балакав загальною мовою так, наче знав її з народження; вільно володів валірійською і розмовними діалектами Пентоса, Тайроша, Мира й Ліса, а ще опанував торгову говірку моряків. Волантиський діалект був для нього такий самий новий, як і для Тиріона, отож щодня вони вивчали декілька нових слів, а Гальдон виправляв помилки. З мірінською мовою було важче: вона також походила від валірійської, але прищепленої на грубу, неоковирну мову Старого Гіса.

— Щоб добре говорити гіскарською, треба осу в носа запхнути,— пожалівся Тиріон. Гриф Молодший розсміявся, але Недомейстер лише сказав:

— Ще раз.

Хлопець слухняно повторив, закочуючи очі від усіх «з-з-з». «У нього кращий слух,— змушений був визнати Тиріон,— хоча можу закластися, що язик у мене більш повороткий».

За уроком мови йшла геометрія. Вона давалася хлопцеві важче, однак Гальдон був терплячим учителем, та й Тиріон допомагав. Премудростей прямокутників, кругів і трикутників він навчився від батькових мейстрів у Кичері Кастерлі, й зараз неочікувано легко пригадував свою науку.

Заки перейшли до історії, Гриф Молодший почав крутитися.

— Ми обговорювали історію Волантиса,— мовив до нього Гальдон.— Можеш пояснити Йолло відмінність між тигром і слоном?

— Волантис — найдавніше з дев’ятьох вільних міст, первісток Валірії,— знуджено почав відповідати хлопець.— Після Руїни волантисяни позиціонували себе як спадкоємців фрігольду й законних володарів світу, але не мали згоди в тому, яким чином досягти панування. Шляхта, «давня кров», вважала, що слід завоювати світ мечем, а купці й лихварі виступали за торгівлю. У боротьбі за владу в місті дві протиборчі фракції отримали назви «тигрів» і «слонів».

Майже століття після руїни Валірії владу тримали тигри. Деякий час справи йшли успішно. Волантиський флот узяв Ліс, а волантиська армія — Мир, тож протягом двох поколінь цими трьома містами керували з-за Чорних стін. Але кінець прийшов, коли тигри спробували проковтнути Тайрош. У війну на боці тайросян вступив Пентос, а з ним і вестероський король штормових земель. Браавос надав лісянським вигнанцям сто бойових кораблів, Ейгон Таргарієн вилетів з Драконстону на Чорному Жасі, а Мир і Ліс підняли повстання. Війна спустошила Спірні землі, але звільнила Ліс і Мир з ярма. Тигри зазнали й інших поразок. Флот, який вони вислали, щоб повернути Валірію, пропав у Курному морі. Їхню владу над Ройном повалили Когор і Норвос у битві вогняних галер на озері Кинджал. Зі сходу хлинули дотраки, виганяючи і простолюд з халуп, і шляхту з маєтків, і зрештою від Когорського лісу аж до верхів’їв Селору зосталися самі руїни та бур’ян. Після цілого сторіччя війни Волантис лишився зломленим, злиденним і знелюднілим. Отоді піднялися слони і з тої пори тримають владу. В якісь роки тиграм щастить і з них обирають тріарха, але тільки одного, в якісь роки — взагалі ні, отож уже триста років містом керують слони.

— Атож,— сказав Гальдон.— А теперішні тріархи?

— Малакво — тигр, Найесос і Доніфос — слони.

— І який урок можна отримати з волантиської історії?

— Без драконів не завоювати світу.

Тиріон не втримав сміху.

Пізніше, коли Гриф Молодший пішов на палубу допомагати Яндрі з вітрилами й жердинами, Гальдон заходився готувати столик для сивасу до гри. Спостерігаючи за ним своїми різнобарвними очима, Тиріон мовив:

— Кмітливий хлопець. Ви добре його вчили. Сумно це визнавати, але у Вестеросі половина лордів не така освічена. Мови, історія, співи, математика... непоганий рівень для сина якогось перекупного меча.

— У вправних руках книжка може виявитися не менш разючою зброєю, ніж меч,— озвався Гальдон.— Цього разу постарайся дати мені справжній бій, Йолло. У сивас ти граєш не краще, ніж колесом ходиш.

— Я намагаюся приспати вашу пильність,— відповів Тиріон, поки вони розставляли кісточки з двох боків різьбленої дерев’яної ширми.— Ви вважаєте, що навчили мене грати, але речі не завжди є такими, якими видаються. А що як я навчився грати в сироторгівця — такий варіант ви не розглядали?

— Іліріо в сивас не грає.

«Ні,— подумав карлик,— він грає у гру престолів, і в ній ви з Грифом і Качуром — тільки фігури, які він переставляє на власний розсуд і якими за потреби жертвує, от як пожертвував Вісерисом».

— Тоді це ваша провина. Якщо я граю поганенько, винні ви.

— Йолло,— хихикнув Недомейстер,— мені бракуватиме тебе, коли пірати переріжуть тобі горлянку.

— Та де ці славнозвісні пірати? Я вже починаю думати, що ви з Іліріо їх вигадали.

— Найбільше їх на ділянці від Ар-Ноя до Скорботи. Понад руїнами Ар-Ноя рікою правлять когоряни, а нижче Скорботи владу тримають волантиські галери, але ні ті, ні ті не контролюють відтинок річки поміж цими точками, тож його захопили пірати. На озері Кинджал повно острівців, де вони чаяться по прихованих печерах і таємних кріпостях... Ти готовий?

— До гри? Понад усякий сумнів. До піратів? Навряд чи.

Гальдон прибрав ширму. Обидва почали задумливо роздивлятися початкові позиції одне одного.

— А ти вчишся,— зауважив Недомейстер.

Тиріон був уже взяв у руку дракона, але передумав. Останнього разу він надто рано ввів його у гру — і дракона з’їла метавка.

— Якщо ми і справді стрінемося з цими легендарними піратами, може, я до них приєднаюся. Скажу їм, що мене звати Гугор Недомейстер,— він пересунув легку кавалерію в напрямку Гальдонових гір.

Гальдон у відповідь пішов слоном.

— Тобі краще підійшло б Гугор Недоумок.

— Щоб з вами зрівнятися, багато розуму не треба,— сказав Тиріон, пересуваючи важку кавалерію на підтримку легкої.— Не хочете поставити на те, хто виграє?

— Скільки? — звів брову Недомейстер.

— Грошей я не маю. Зіграємо на секрети.

— Гриф мені язика відріже.

— Боїтеся? На вашому місці я б теж боявся.

— Раніше в мене зі сраки полізуть черепахи, ніж ти у мене виграєш у сивас,— мовив Недомейстер, пересуваючи списників.— Приймаю ставку, коротуне.

Тиріон потягнувся до свого дракона.

Тільки за три години коротун нарешті виповз на палубу, щоб спорожнити сечовий міхур. Качур саме допомагав Яндрі опускати вітрило, а за румпель стала Ісілла. Понад прибережними заростями комишу низько висіло сонце, вітер став поривчастим. «Мені конче потрібен бурдюк вина»,— подумав карлик. Ноги судомило від довгого сидіння на стільці, а в голові так паморочилося, що він мало не вивалився в ріку.

— Йолло,— гукнув Качур.— Де Гальдон?

— Йому недобре і він пішов у ліжко. У нього зі сраки черепахи лізуть.

Залишивши лицаря розгадувати цю загадку, Тиріон по драбині виліз на дах каюти. На сході, за скелястим островом, уже збиралася темрява.

Саме на даху каюти і розшукала його септа Лемора.

— Відчуваєш у повітрі наближення бурі, Гугоре Гілл? Попереду озеро Кинджал, там рискають пірати. А далі вже Скорбота.

«Не моя. Свої скорботи я всюди ношу з собою». Згадавши Тишу, він знову подумав: а куди діваються повії? «Може, перебираються у Волантис? От знайду її там... Людина завжди чіпляється за надію». Він гадки не мав, що казати Тиші. «Вибач, що дозволив тебе зґвалтувати, кохана. Я ж бо думав, що ти — повія. Зможеш мене пробачити? Хотів би я повернутися в нашу хатину, до нашого родинного життя».

Проминули острів. На східному березі Тиріон побачив руїни: похилені мури й розвалені вежі, розбиті бані й ряди трухлявих дерев’яних колон, залиті мулом і зарослі фіолетовим мохом вулиці. «Ще одне мертве місто, вдесятеро більше за Ґоян-Дроге». Тепер тут замешкали черепахи — великі костолами. Карлик бачив, як вони гріються на сонечку — брунатні й чорні горбики з зубчастими кілями на панцирах. Кількоро, побачивши «Сором’язливу панну», пірнули у воду, лишаючи по собі кола. Тут плавати точно не варто.

А потім крізь покручені напівзатонулі дерева на широких мокрих вулицях Тиріон угледів сріблясту пелену сонячного світла на воді. «Ще одна річка,— одразу здогадався він,— біжить до Ройна». Смужка землі вужчала, руїни вищали, й нарешті місто обірвалося на мисі, де ще стояли рештки велетенського палацу з рожевого й зеленого мармуру: над критими галереями височіли розвалені бані й поламані шпилі. У доках, де колись могло поміститися з півсотні кораблів, також спали костолами. І Тиріон здогадався, де він. «Це ж колишній палац Наймірії — усе, що залишилося від її міста, від Най-Сара».

— Йолло,— крикнув Яндрі, коли «Сором’язлива панна» проминула мис,— отепер скажи, що у Вестеросі є такі великі ріки, як матір річок Ройн.

— Я ж не знав,— відгукнувся Тиріон.— Нема в Сімох Королівствах і наполовину такої широкої річки, як ця.

В ріку, якою вони спускалися, впадала її близнючка, що завширшки майже дорівнювалася Мандеру або Тризубу.

— Це Най-Сар, де матір приймає в лоно свою дику дочку — Нойну,— сказав Яндрі,— але найширша вода буде після наступної притоки. Де озеро Кинджал, у Ройн впадає Койна, смаглява донька, повна золота й бурштину з Сокири та соснових шишок з Когорського лісу. Далі на південь у матір річок впадає Лорулу — усміхнена донька з Золотих полів. У місці їхнього злиття колись стояв Кроян, святкове місто з каналами замість вулиць і золотими будинками. Відтак річка тягнеться ще на багато льє на південний схід, поки нарешті її повільна течія не підхоплює Селору — сором’язливу доньку, чиє річище ховається в комишах і корчах. Там мати річок розливається так широко, що людина в човні на середині річища не бачить ні правого берега, ні лівого. Ось побачиш, мій маленький друже.

«Побачу»,— подумав карлик — і тут ярдів за шість від байдака угледів якесь збурення. Він саме збирався показати його Леморі, коли на поверхню щось випірнуло з такою силою, що аж гойднуло хвилею «Сором’язливу панну».

Це була ще одна черепаха — рогата, велетенська, з темно-зеленим панциром у брунатних плямах, порослим водоростями, до яких ліпилися тверді чорні річкові молюски. Піднявши голову, вона заревіла, і цей низький гортанний рик був гучніший за бойовий ріжок.

— Це благословення,— вигукнула Ісілла, й по щоках їй побігли сльози.— Це благословення, це благословення!

Качур улюлюкав, а з ним і Гриф Молодший. Гальдон вийшов на палубу дізнатися причину здійнятої бучі... але запізнився. Велетенська черепаха уже знову зникла у воді.

— Що за галас? — поцікавився Недомейстер.

— Черепаха,— відповів Тиріон.— Більша за байдак.

— Це він,— вигукнув Яндрі.— Річковий старий.

«А чом би й ні? — посміхнувся Тиріон.— Народження царів завжди провіщають боги і дива».

Давос

З кожним поривом вітру виляскуючи латаним вітрилом, «Потішна повитуха» прокралася у Білу Гавань з вечірнім припливом.

Це був старий ког, який навіть замолоду важко було назвати гарним. Носова фігура являло собою розсміяну жінку, яка за одну ніжку тримала немовля, але і щоки жінки, і дупцю немовляти вже поточив шашіль. Облавок вкривали численні шари жовтувато-брунатної фарби, а вітрила були сірі й подерті. На такому кораблі ніхто надовго не затримує погляд — хіба що з цікавості, як це він і досі тримається на плаву. В Білій Гавані «Потішну повитуху» добре знали. Багато років вона вела дрібну торгівлю з Сестритоном.

Не на таке прибуття сподівався Давос Сіворт, коли відпливав із Саладором і його флотом. Тоді все здавалося простішим. Круки не принесли звістки про те, що Біла Гавань присягає на вірність королю Станісові, тож його світлість відіслав на переговори з лордом Мандерлі свого посла. На доказ королівської сили Давос мав прибути на Саладоровому галеасі «Валірійка», за яким ішов цілий лісянський флот. Тут були самі смугасті облавки: рожево-блакитні, біло-зелені, фіолетово-золоті. Лісянці обожнюють яскраві барви, а Саладор Саан серед них найбарвистіший. «Саладор Сяйливий,— подумав Давос,— от тільки шторми поклали цьому сяйву край».

Отож натомість довелося прокрадатися в місто, як бувало двадцять років тому. Поки Давос не розвідає обстановку, розважливіше вдавати простого моряка, а не лорда.

Попереду, на східному узбережжі, де Білий Ніж розтинає вузьку затоку, постали побілені мури Білої Гавані. Відтоді як Давос був тут востаннє, з дюжину років тому, місто дещо укріпили. Мол, який розділяв внутрішню й зовнішню частини гавані, зміцнили довгим муром тридцять футів заввишки й майже милю завдовжки, з вежами через кожні сто ярдів. З Тюленячої скелі, де колись були самі руїни, здіймався дим. «Добре це чи погано, залежить від того, на чий бік пристане лорд Вайман».

Давос завжди любив це місто — ще відтоді, як уперше приплив сюди юнгою на «Ріннєкоті». Невелике порівняно зі Старгородом чи Королівським Причалом, місто було чисте і добре впорядковане, з широкими та прямими брукованими вулицями, на яких важко було загубитися. Муровані будинки всі були побілені й накриті гостроверхими темно-сірими лупаковими дахами. Роро Угорис, старий химородний шкіпер «Ріннєкота», любив повторювати, що розрізняє порти за запахом. Міста — як жінки, наполягав він: у кожного свій унікальний аромат. Старгород квітне, як напахчена вдовиця. Ланіспорт пахне, як доярка, свіжа і проста, з димком у косах. Королівський Причал смердить, як немита повія. А у Білої Гавані дух різкий і солоний, а ще трохи рибний. «Так має пахнути русалка,— казав Роро.— Це місто пахне морем».

«Це й досі так»,— подумав Давос, але відчувався і торф’яний димок, яким тягнуло з Тюленячої скелі. Морська скеля вивищувалася на підступах до зовнішньої частини гавані — крута і сіро-зелена, вона стриміла на п’ятдесят футів над водою. Верхівку увінчувало коло обвітрених валунів — городище перших людей, яке сотні років стояло безлюдне й покинуте. Тільки нині воно вже не безлюдне. Давос побачив скорпіони і вогнемети, поміж яких прозирали арбалетники. «Там, нагорі, мабуть, холодно й вогко». В усі попередні рази, коли він тут бував, унизу на потрощеному камінні грілися на сонечку тюлені. Коли «Ріннєкіт» виходив з Білої Гавані, Безокий Байстрюк завжди змушував Давоса їх рахувати: що більше там тюленів, казав Роро, то успішнішою буде подорож. Нині тюленів не було. Їх відлякали дим і солдати. «Для людини мудрішої це була б засторога. Була б у мене клепка, я поплив би з Саладором. Повернувся б на південь, до Марії і синів. На королівській службі я втратив чотирьох синів, а п’ятий мій синок служить у короля зброєносцем. Невже я не маю права леліяти тих двох, що мені лишилися? Я так давно з ними не бачився!»

У Східній варті чорні брати казали, що Мандерлі з Білої Гавані не дружать з Болтонами зі Страхфорту. Залізний трон підвищив Руза Болтона до хранителя Півночі, тож цілком резонно для Ваймана Мандерлі було би присягнути Станісові. «Білій Гавані самій не встояти. Лордові Вайману король Станіс потрібен не менше, ніж Станісові — Вайман». Принаймні так здавалося у Східній варті.

Але у Сестритоні ці надії розвіялися. Якщо лорд Борел не помиляється і Мандерлі хочуть приєднатися до Болтонів і Фреїв... ні, Давос про це навіть думати не воліє. Скоро він усе довідається. Він тільки й сподівався, що приплив не запізно.

«Мур на молі приховує внутрішню частину гавані»,— збагнув Давос, коли «Потішна повитуха» почала спускати вітрило. Зовнішня гавань була більша, але у внутрішній стояти на якорі краще, бо з одного боку захищає міський мур, з другого — громаддя Вовчого Лігва, а тепер ще й мур на молі. У Східній-варті-на-морі Котер Пайк казав Давосові, що лорд Вайман будує військові галери. Можливо, за цими стінами ховається два десятки кораблів, тільки й чекаючи команди виходити в море.

За товстими білими міськими мурами, на пагорбі, височів бундючний білий Новий замок, увінчаний високими статуями Сімох. Мандерлі, яких витіснили з Розлогів, принесли з собою на Північ свою Віру. В Білій Гавані є і богопраліс — задумливе плетиво коріння, віття і каміння, замкнене за чорними стінами Вовчого Лігва, старовинної фортеці, яка нині править за в’язницю. Та переважно тут нині верховодять септони.

Повсюди майорів тритон дому Мандерлі — на вежах Нового замку, над Тюленячою брамою, уздовж міських мурів. У Східній варті північани запевняли, що Біла Гавань ніколи не зрадить присяги Вічнозиму, однак Давос не бачив і натяку на деривовка Старків. «Левів також не видно. Лорд Вайман ще точно не присягнув королю Томенові, а то підняв би його штандарт».

На причалах мурашилися люди. З пришвартованих уздовж рибного ринку човнів розвантажували улов. Угледів Давос і три річкові судна — довгі та стрункі, міцно збудовані, щоб витримувати стрімку течію і кам’янисті бистрини Білого Ножа. Але Давоса більше цікавили морські судна: пара караків, таких самих побляклих і пошарпаних, як і «Потішна повитуха»; торгова галера «Штормова танцівниця»; коги «Зухвалий магістр» і «Ріг достатку»; браавоський галеас, який вирізнявся фіолетовим облавком і такими самими вітрилами...

...а далі — бойовий корабель.

Усі Давосові надії враз померли, мов ножем прошиті. Облавок корабля був чорно-золотий, носова фігура — лев зі здійнятою лапою. На кормі, попід розмаяним прапором з гербом малолітнього короля Залізного трону, виднілася назва — «Зорелев». Рік тому Давос ще не зміг би прочитати цього напису, але на Драконстоні мейстер Пілос трохи навчив його грамоти. Та цього разу Давос не отримав задоволення від читання. Він молився, щоб галера згинула в тому самому штормі, що майже зруйнував Саладорів флот, але боги не дослухалися. Фреї вже тут, і Давосові доведеться з ними зустрітися.

«Потішна повитуха» пришвартувалася до обшарпаного дерев’яного причалу в зовнішній гавані, подалі від «Зорелева». Поки команда закріплювала кінці до паль і спускала трап, капітан неквапом підійшов до Давоса. Касо Могат, напівкровка з вузького моря, народився від сестритонської повії та китобоя-ібенця. Всього п’ять футів на зріст, страшенно волохатий, він фарбував чуприну й бакенбарди в зеленкуватий колір моху, тому нагадував пень, узутий у жовті чоботи. Попри зовнішність, з нього був добрий моряк, хоч як капітан він зі своєю командою поводився дуже суворо.

— Скільки вас не буде?

— Щонайменше цілий день. Може, й довше.

Давос звик, що лорди полюбляють змушувати чекати. Він підозрював, робилося це для того, щоб відвідувач понервувався, а ще щоб показати свою владу.

— «Повитуха» затримається тут на три дні. Не довше. Мене почнуть шукати в Сестритоні.

— Якщо все піде добре, може, я до завтра вже й повернуся.

— А якщо все піде погано?

«Може, взагалі не повернуся».

— Не чекайте на мене.

Коли він спускався трапом, на борт піднімалося двоє митників, але жоден з них і не глянув на Давоса. Вони прийшли побачитися зі шкіпером і перевірити трюми; прості моряки їх не обходили, а Давос схожий на простого моряка як ніхто: середнього зросту, з грубуватим селянським обличчям, обвітреним і засмаглим, зі шпакуватою бородою і каштановою чуприною, у якій майнула сивина. Вдягався він теж просто: старі чоботи, брунатні бриджі й синя сорочка, нефарбована вовняна манта, застібнута на дерев’яний ґудзик. Щоб приховати обрубані пальці, які багато років тому вкоротив йому Станіс, Давос носив шкіряні рукавиці, білі від солі. Він зовсім не нагадував лорда, а тим паче королівського правицю. Це й на краще — поки він не розвідає тут обстановку.

Пройшовшись уздовж набережної, Давос перетнув рибний ринок. «Зухвалий магістр» вантажив на борт мед. Уздовж пірсу в чотири ряди височіли діжки. За одним з рядів троє матросів грали в кості. Трохи далі рибачихи галасливо продавали денний улов, а хлопчина відбивав ритм на барабані, і під той ритм у колі річковиків танцював старий облізлий ведмідь. Під Тюленячою брамою стояло на чатах двоє списників з гербом дому Мандерлі на грудях, але вони були занадто заклопотані залицянням до портової повії, щоб звертати увагу на Давоса. Брама була відчинена, звідні ґрати підняті. Давос приєднався до людей, які заходили в місто.

Він потрапив на бруковану площу з фонтаном у центрі. З води піднімався кам’яний тритон — двадцять футів заввишки від хвоста до корони. Кучерява борода позеленіла й покрилася білим лишайником, а один із зубців його тризуба обламався ще до Давосового народження, та все одно тритон справляв поважне враження. Місцеві кликали його «старим рибоногом». Площа називалася на честь якогось давно померлого лорда, та однак усі знали її як Рибоногів двір.

Цього пообіддя у дворі було людно. Якась жінка прала у фонтані білизну й розвішувала сушитися на тризубі. В арках колонади коробейників надавали свої послуги писарі й міняйли, а ще тут промишляли чаклун-бурлака, травниця й поганенький жонглер. Якийсь чоловік торгував яблуками просто з купи, а жінка продавала оселедців з цибулею. Під ногами крутилися курчата й дитинчата. Раніше, коли Давос тут бував, велетенські дубові, окуті залізом двері Старого монетного двору були зачинені, але сьогодні стояли розчахнуті. Всередині Давос побачив сотні жінок, дітей і старих, які кулилися на підлозі на горах шуб. Дехто палив багаття.

Давос зупинився під колонадою й за півпенні купив собі яблуко.

— А в Старому монетному дворі тепер люди живуть? — поцікавився він у торгівця яблуками.

— Коли не мають де жити. Це переважно простолюд з Білого Ножа. А ще з Горнвуду. Ховаються за мурами від того Болтонового Байстрюка. Гадки не маю, що з ними всіма робитиме його милість. Більшість сюди припхалася без нічого, в самому лахмітті.

Давос відчув докори сумління. «Люди шукають прихистку в місті, якого не торкнулися бої, а тут я — хочу знову втягнути їх у війну». Надкусивши яблуко, він знову відчув докори сумління.

— А що вони їдять?

Продавець яблук знизав плечима.

— Хтось жебракує. Хтось краде. Дівчата пішли по руках, як завжди буває, коли нема більше чого продавати. Хлопці, які доросли до п’ятьох футів і вміють тримати списа, завжди знайдуть місце в касарнях його милості.

«То він мобілізує солдатів». Мабуть, це добре... або погано, все залежить від ситуації. Яблуко було як картопля, але Давос примусив себе відкусити ще.

— Лорд Вайман хоче приєднатися до Байстрюка?

— Ну,— озвався продавець,— коли наступного разу його милість прийде до мене по яблука, я його обов’язково запитаю.

— Я чув, його донька виходить за якогось Фрея.

— Його онука. Я теж чув, але його милість забув запросити мене на весілля. Ти до кінця доїдатимеш? А то я заберу. Це добре насіння.

Давос кинув йому недогризок. «Яблуко погане, але півпенні не шкода за те, щоб дізнатися, що Мандерлі мобілізує солдатів». Давос обійшов старого рибонога, проминув дівчинку, яка продавала козине молоко на горнятка. Опинившись у місті, він почав його краще пригадувати. Там, куди вказував тризуб старого рибонога, був провулок, де продавалася смажена тріска — з хрусткою золотистою шкуринкою, під якою ховалося біле шарувате м’ясо. Далі був бордель, доволі чистий, де моряк міг потішитися з жінкою, не боячись, що його пограбують чи вб’ють. У протилежний бік, в одній з будівель, що ліпилися до стін Вовчого Лігва, як раки до старого облавка, колись була броварня, де варили таке густе і смачне темне пиво, що за діжечку цього пива в Браавосі чи в Порту-Ібені можна було виторгувати стільки само, як за арборське золоте,— якщо, звісно, у броваря бодай щось лишалося на продаж після місцевих завсідників.

Але Давосові хотілося вина — кислого, темного й терпкого. Перетнувши двір, він спустився сходами у винарню під назвою «Ледачий в’юн», яка містилася під складом овчини. Коли Давос ще був контрабандистом, «В’юн» славився найстарішими повіями і найгіршим вином у Білій Гавані, а ще м’ясними пирогами, масними і хрящуватими, в кращому разі неїстівними, а в гіршому — отруйними. Місцеві здебільшого уникали цього закладу, тож сюди приходили моряки, які просто не знали кращих шинків. До «Ледачого в’юна» ніколи не заходили ні міські вартові, ні митники.

Є речі, які не міняються ніколи. У «Ледачому в’юні» час немов застиг. Склепінчаста стеля почорніла від сажі, долівка була земляна, у повітрі пахло димом, зіпсованим м’ясом і старим блювотинням. Товсті лойові свічки на столі не так світили, як диміли, а вино, замовлене Давосом, у сутінках здавалося не червоним, а брунатним. Під дверима сиділи й пиячили чотири повії. Коли Давос увійшов, одна з надією усміхнулася до нього. Він похитав головою, і жінка зронила якусь фразу, що викликала сміх у її товаришок. По тому ніхто з них більше не звертав на нього уваги.

Якщо не рахувати повій і господаря, Давос був єдиним відвідувачем у «В’юні». Підвал був величенький, з безліччю закапелків і темних ніш, де можна було побути на самоті. Давос узяв вино в одну з таких ніш і сів там спиною до стіни, чекаючи.

За деякий час зловив себе на тому, що задивився на вогонь у коминку. Червона жінка вміє бачити у полум’ї майбутнє, але Давос Сіворт завжди бачив у ньому лише тіні минулого: охоплені вогнем кораблі, підсвічені зеленим сяйвом череваті хмари, задумливу Червону фортецю. Давос був людиною простою, високо піднятися якій допомогли випадок, війна і Станіс. Він не міг збагнути, чому боги вирішили забрати чотирьох таких молодих і дужих парубків, як його сини, й натомість пощадити їхнього натрудженого батька. Іноді безсонними ночами зринала думка, що йому залишили життя, щоб він урятував Едрика Шторма... але байстрюк короля Роберта давно вже в безпеці на Східцях, а Давос і далі живе. «Невже у богів є ще якесь завдання для мене? — думав він.— Якщо так, це має бути пов’язано з Білою Гаванню». Він скуштував вина, а тоді вилив половину кубка собі під ноги.

Коли надворі почали западати сутінки, лавки у «В’юні» стали заповнюватися моряками. Давос гукнув господарю, щоб йому принесли ще вина. Господар приніс не тільки вино, а й свічку.

— Їсти хочете? — запитав він.— Маємо м’ясні пироги.

— А з яким м’ясом?

— Зі звичайним. Воно добре.

Повії розреготалися.

— Він хотів сказати — гниле,— мовила одна.

— Стули свою кляту пельку. Ти сама їх їси.

— Мене багато яким лайном годують. Це ж не означає, що мені подобається.

Щойно господар пішов, Давос задув свічку й далі сидів у темряві. Коли ллється вино, навіть отаке дешеве, моряки перетворюються на найязикатіших на світі пліткарів. Треба просто сидіти і слухати.

Більшість із того, що він тут почув, він уже дізнався в Сестритоні, від лорда Годрика чи від завсідників «Черева кита». Тайвін Ланістер мертвий — загинув від руки власного сина-карлика; труп його смердів так, що у Великий септ Бейлора ще багато днів після похорону неможливо було зайти; леді Соколиного Гнізда убив якийсь співець; нині Видолом править Мізинчик, але Бронзовий Йон Ройс присягнувся його скинути; Балон Грейджой теж помер, і його брати борються за Скелястий престол; Сандор Кліган став беззаконником і тепер грабує і вбиває на землях уздовж Тризуба; Мир, Ліс і Тайрош втягнуті в нову війну; на сході палає повстання.

Інші новини були цікавіші. В місті був Робет Гловер, намагався мобілізувати солдатів, але марно. Лорд Мандерлі не відгукнувся на його заклики. Біла Гавань утомилася від війни, подейкують, сказав він. Це погано. Рисвели й Дастіни заскочили залізних на річці Гарячці й попалили їхні лодії. Це ще гірше. Болтонів Байстрюк разом з Готером Амбером виїхав на південь, щоб спільно з ними напасти на Кейлінський Рів.

— Хвойдозгуб власною персоною,— запевняв якийсь мешканець приріччя, який пригнав по Білому Ножу вантаж шкур і деревини,— з трьома сотнями списників і сотнею лучників. До них приєднався дехто з Горнвудів і Сервинів.

Це було найгірше.

— Лордові Вайману не завадить теж когось послати на війну, щоб потім не жалкувати,— мовив якийсь старий у кінці столу.— Лорд Руз, він же тепер хранитель. Честь білої Гавані вимагає відгукнутися на його заклик.

— Та що там Болтони знають про честь? — пирхнув господар «В’юна», доливаючи брунатне вино в кубки.

— Нікуди лорд Вайман не поїде. Він же ширший, ніж довший.

— Я чув, він слабує. Кажуть, тільки спить і стогне. З ліжка вилізти не годен — такий недужий.

— Такий тлустий, ти хотів сказати.

— Тлустий чи худий — це тут ні до чого,— мовив господар «В’юна».— У левів його син.

Ніхто не говорив про короля Станіса. Ніхто, здавалося, навіть не знав, що його світлість поїхав на північ допомагати обороняти Стіну. У Східній варті тільки й говорили про дикунів, блідавців і велетів, а тут, схоже, про них узагалі ніхто не думав.

Давос нахилився до вогню.

— А я думав, його сина вбили Фреї. Ми таке чули в Сестритоні.

— Вони вбили сера Венделя,— сказав господар.— Його кістки покояться у Скелястому Септі в оточенні свічок, можна подивитися. А сер Вайліс і досі в полоні.

«Усе дедалі гірше». Давос знав, що у лорда Ваймана двоє синів, але гадав, що загинули обоє. «Якщо Залізний трон має заручника...» Давос сам мав сімох синів, чотирьох з яких втратив на Чорноводді. Він добре знав: зробить усе, що вимагатимуть боги чи люди, щоб захистити решту трьох. Стефон і Станіс нині за тисячі льє від боїв, їм нічого не загрожує, але Деван у Чорному замку, він — зброєносець короля. «Короля, чиє піднесення чи провал залежать від Білої Гавані».

Присутні тим часом заговорили про драконів.

— Та ти в біса здурів,— казав весляр зі «Штормової танцівниці».— Король-жебрак уже кілька років як помер. Якийсь дотрацький комонник відтяв йому голову.

— Так казали,— озвався старий.— А може, збрехали. Він помер на другому кінці світу — якщо взагалі помер. Звідки нам знати? Якби король бажав моєї смерті, може, і я б слухняно прикинувся трупом. Ми його тіла не бачили.

— Я не бачив тіл ні Джофрі, ні Роберта,— прогуркотів господар «В’юна».— Може, вони також живі. Може, Бейлор Благословенний теж усі ці роки просто дрімав.

Старий скривився.

— Королевич Вісерис був не єдиним драконом, правда? Ви певні, що сина королевича Рейгара вбили? Немовлятко?

— А була же ще королівна, так? — запитала одна з повій — та, яка говорила, що м’ясо гниле.

— Дві,— відповів старий.— Одна — Рейгарова донька, а друга — його сестра.

— Дейна,— мовив моряк з приріччя.— Та, яка сестра. Дейна Драконстонська. Чи Дейра?

— Дейною звали дружину старого короля Бейлора,— сказав весляр.— Колись я веслував на кораблі, названому на її честь. «Королівна Дейна».

— Якщо вона була дружиною короля, мала б називатися королевою.

— Не було у Бейлора королеви. Він був святий.

— Тільки не кажи, що він не побрався з сестрою,— мовила повія.— Він просто в ліжко з нею не лягав, от і все. Коли його зробили королем, він замкнув її на вежі. І решту сестер також. Їх було троє.

— Данела,— голосно сказав господар.— Ось як її звали. Ну, я про доньку божевільного короля, а не про Бейлорову чортову дружину.

— Данерис,— виправив Давос.— Її назвали на честь Данерис, яка побралася з князем Дорнським за правління Дейрона Другого. Не знаю, що з нею сталося.

— Я знаю,— сказав чоловік, який і завів мову про драконів: браавоський весляр у темній вовняній безрукавці.— У Пентосі ми стояли на якорі біля торгової галери під назвою «Терноока діва», і я випивав зі шкіперовим стюардом. І він розповів мені цікаву байку про одну малу, яка приходила до них на корабель у Карті, щоб він перевіз її у Вестерос разом з трьома драконами. У неї були сріблясті коси й фіалкові очі. «Я сам відвів її до шкіпера,— присягався той стюард,— але він і слухати не захотів. Гвоздика й шафран приносять більше прибутку, сказав він, та й прянощі не зможуть підпалити вітрила».

Підвалом прокотився регіт. Давос не засміявся разом з усіма. Він знав, що далі сталося з «Терноокою дівою». Жорстокі боги іноді дозволяють людині переплисти півсвіту, а потім, майже вдома, посилають облудний маяк. «Той шкіпер хоробріший за мене»,— думав Давос, прямуючи до дверей. Одна мандрівка на схід — і до кінця життя можна розкошувати як лорд. Замолоду Давос мріяв про такі мандрівки, але роки кружляли, як мошва навколо світла, й ніколи не випадало слушної нагоди. «Колись,— сказав він собі.— Колись — коли закінчиться війна, король Станіс сяде на Залізний трон і більше не потребуватиме цибулевих лицарів. Візьму з собою Девана. І Стефа зі Станні також, якщо вже встигнуть підрости. Побачимо драконів і всі дива світу».

Надворі зривався вітер, і в олійних ліхтарях, які освітлювали двір, тріпотів вогонь. Після заходу сонця похолодало, але Давос ще добре пам’ятав Східну варту — пам’ятав, як уночі виє під Стіною вітер, пронизуючи найтепліший плащ, аж кров стигне в жилах. Порівняно з цим Біла Гавань — тепла купіль.

Послухати плітки можна було ще в кількох місцях: у заїзді, відомому своїми пирогами з міногами; у пивниці, де пиячать торгівці вовною і митники; у балагані, де за кілька пенні можна подивитися непристойну виставу. Але Давос вирішив, що почув уже достатньо. «Я запізнився». Інстинктивно він потягнувся до грудей, де колись тримав у маленькому мішечку на шкіряному шнурку обрубки своїх пальців. Там нічого не було. Давос згубив свій амулет у полум’ї Чорноводдя — тоді ж, коли згубив синів і корабель.

«І що мені тепер робити?» Він щільніше загорнувся у манту. «Зі своїм марним зверненням піднятися на пагорб і постукати у браму Нового замку? Повернутися в Сестритон? Поплисти до Марії і синів? Купити коня й повернутися королівським гостинцем, аби розповісти Станісові, що в Білій Гавані не лишилося ні друзів, ні надії?»

У ніч проти відплиття королева Селіза влаштувала бенкет для Саладора і капітанів його флоту. До них приєднався Котер Пайк і ще четверо вищих чинів Нічної варти. Королівні Ширін теж дозволили прийти на свято. Поки подавали лосося, сер Аксель Флорент розважав стіл байками про Таргарієнського королевича, який тримав домашню мавпочку. Королевич любив убирати мавпочку в одяг свого померлого сина, вдаючи, що то дитина, запевняв сер Аксель, і підшукував йому наречену. Лорди, яким він пропонував таку честь, завжди дуже чемно відмовлялися — певна річ. «Навіть убрана в шовк і оксамит, мавпа залишається мавпою,— казав сер Аксель.— Був би королевич мудріший, розумів би, що від мавпи годі очікувати виконання чоловічих обов’язків». Вояки королеви реготали, а кількоро вишкірилося на Давоса. «Я вам не мавпа,— подумав тоді він.— Я такий самий лорд, як і ви, а як людина, я навіть кращий». Але на згадку про це йому й досі боліло.

Тюленячу браму замкнули на ніч. Давос до самого світанку не зможе повернутися на «Потішну повитуху». Ніч доведеться провести тут. Він окинув поглядом старого рибонога з його зламаним тризубом. «Я подолав зливу, кораблетрощу, шторм. Я не повернуся, не здійснивши того, для чого приплив, хай яким безнадійним це видається». Може, він загубив і свої пальці, і талан, але він не мавпа в оксамиті. Він — королівський правиця.

Замкові Сходи — східчастий узвіз — являли собою широкі білі кам’яні сходи, які вели від Вовчого Лігва понад водою до Нового замку на пагорбі. Дорогу освітлювали мармурові русалки, тримаючи в руках чашки з запаленим китовим лоєм. Видершись нагору, Давос озирнувся. Звідси було видно обидві частини гавані. У внутрішній гавані, відгородженій муром на молі, було тісно від військових галер. Давос нарахував двадцять три. Схоже, лорд Вайман хоч і товстий, але не ледачий.

Брама Нового замку була зачинена, але Давос погукав — і йому відчинили потерну, з якої з’явився вартовий поцікавитися, чого йому треба. Давос показав йому чорно-золоту стрічку з королівськими печатками.

— Мені негайно слід побачитися з лордом Мандерлі,— сказав він.— Моя справа стосується його і тільки його.

Данерис

Гладенько поголені, намащені тоненьким шаром олії, танцюристи аж поблискували. Під бій барабанів і трелі флейти крутилися запалені смолоскипи, перелітаючи з руки в руку. Щоразу як у повітрі схрещувалися два смолоскипи, між ними стрибала, кружляючи, оголена дівчина. Світло відбивалося від наолієних рук, ніг, грудей і сідниць.

У всіх трьох чоловіків була ерекція. Це їхнє збудження передавалося глядачам, хоча водночас воно здавалося Данерис Таргарієн трохи кумедним. Танцюристи всі були високі, довгоногі, з пласкими животами, з чітко окресленими, немов з каменю витесаними м’язами. Навіть на лице вони були дуже схожі... що вельми дивно, адже один мав шкіру темну, як ебенове дерево, другий був білий як молоко, а у третього шкіра відливала міддю.

«Вони вирішили мене розпалити?» Дані посовалася на шовкових подушках. Під колонами застигли, як статуї, незаплямовані в гостроверхих шоломах, їхні гладенькі обличчя були геть незворушні. Справжні чоловіки так не могли. Резнак мо Резнак, дивлячись танець, розтулив рота, і його вуста волого поблискували. Гіздар зо Лорак щось говорив до свого сусіди, але очей від танцівниць не відводив. Негарне наолієне обличчя Гирявого, як завжди, було суворе, однак і він уважно стежив за кожним порухом.

А от здогадатися, про що замислився почесний гість, було важче. Блідий, стрункий, довговидий чоловік з гострими рисами обличчя, з лисою головою, яка блищала у світлі смолоскипів, сидів разом з Дані за почесним столом, пишно вдягнений у багрові й злототкані шати, і маленькими шматочками їв інжир, кусаючи акуратно й елегантно. Коли він водив головою, стежачи за танцівницями, на носі у Заро Зоана Даксоса спалахували опали.

На його честь Дані вбрала картянську сукню — ошатну бузкову парчу, фасон якої залишав оголеним ліве персо. Сріблясто-золоте волосся легко спадало на ліве плече, майже дістаючи до пипки. Половина чоловіків у залі кидала на Дані скрадливі погляди, але не Заро. «Так само було і в Карті». Такі речі не могли розворушити купецького короля. «Але я мушу його розворушити». Він приплив з Карта на галеасі під назвою «Шовкова хмара», у супроводі тринадцятьох галер,— цей флот був відповіддю на молитви. Відтоді як Дані поклала край рабству, мірінська торгівля занепала, але Заро до снаги її відновити.

Під крещендо барабанів троє танцюристок перестрибнули полум’я, закрутившись у повітрі. Чоловіки-танцюристи спіймали їх за стан і насадили собі на прутні. Дані дивилася, як жінки вигинають спини, як обхоплюють ногами своїх партнерів, як під схлипи флейт чоловіки штовхаються в такт музиці. Дані вже бачила таке кохання: дотраки злягаються вільно, як жеребці з кобилами. Та оце вперше вона дивилася на хіть, покладену на музику.

У неї розпашіло обличчя. «Це від вина»,— сказала вона собі. Але зловила себе на тому, що думає про Дааріо Нагариса. Сьогодні від нього приходив посланець. Штормокруки повертаються з Лазара. Капітан нарешті їде назад, до Дані, забезпечивши їй дружбу ягнят-лазарян. «Це харчі й торгівля,— нагадала вона собі.— Він не підвів мене й ніколи не підведе. Дааріо допоможе мені врятувати місто». Королеві кортіло зазирнути йому в обличчя, погладити тризубу борідку, розповісти про свої біди... але штормокрукам ще їхати багато днів, вони ще за перевалом Хизай, а їй треба правити державою.

Поміж фіолетових колон висів дим. Танцюристи опустилися навколішки, похиливши голови.

— Ви танцювали неперевершено,— мовила до них Дані.— Нечасто побачиш таку грацію, таку красу.

Вона жестом покликала Резнака мо Резнака, і сенешаль поквапився до неї. Його лиса зморшкувата голова зросилася потом.

— Проведіть наших гостей до купелі, щоб вони освіжилися, і принесіть їм поїсти і попити.

— Матиму за честь, ваша препишносте.

Данерис простягнула свій кубок, щоб Іррі його наповнила. Вино було солодке й міцне, в букеті відчувалися східні прянощі,— не порівняти з ріденькими гіскарськими винами, які доводилося пити останнім часом. Заро оглянув фрукти на тарелі, який піднесла йому Джикі, й обрав хурму. Жовтогаряча шкірка пасувала до коралу в нього у носі. Відкусивши, Заро скривився.

— Терпка.

— Мілорд волів би чогось солодшого?

— Від солодкого може знудити. Смаку життю надають терпкі фрукти і норовливі жінки,— сказав Заро, відкушуючи ще і ковтаючи.— Данерис, солодка королево, не можу висловити, як приємно тішитися вашою присутністю. З Карта відпливала мала дитина, гарненька і розгублена. Я боявся, що на неї чекає погибель, а тут бачу її на троні — володарку стародавнього міста, оточену потужним військом, яке постало просто з її мрій.

«Ні,— подумала Дані,— воно постало з крові й вогню».

— Я рада, що ви приїхали. Приємно знову бачити ваше обличчя, друже.

«Я вам не довіряю, але ви мені потрібні. Потрібні ваші Тринадцятеро, потрібні ваші кораблі, потрібен ваш товар».

Багато століть Мірін і його міста-побратими Юнкай і Астапор були основою работоргівлі — місцем, де дотрацькі хали й корсари з островів Василіска продавали невільників, яких скуповувала решта світу. Без рабів Міріну особливо не було чого запропонувати купцям. У Пекарських горах чимало міді, але метал цей цінується уже не так високо, як за часів, коли світом правила бронза. Колись на узбережжі росли високі кедри, та вже не ростуть, порубані сокирами Старої Імперії й попалені драконовим вогнем у війні Гіса проти Валірії. Коли не стало дерев, земля спеклася на сонці й почала вивітрюватися — вітер розносив густі червоні хмари куряви. «Ці лихоліття перетворили мій народ на работоргівців»,— пояснила Галаза Галар у Храмі грацій. «А я — лихоліття, яке перетворить работоргівців назад на людей»,— подумки заприсяглася тоді Дані.

— Я не міг не приїхати,— ліниво промовив Заро.— Навіть у Карті, так далеко звідси, до моїх вух долітали страшні чутки. Я ридав, слухаючи їх. Подейкують, ваші вороги обіцяють багатство, славу й сотню юних цнотливих рабинь чоловікові, який зможе вас убити.

— Сини гарпії...— («Звідки він про це дізнався?»).— Ночами вони лишають свої карлючки на стінах і ріжуть уві сні горлянки чесним вільновідпущеникам. А зі сходом сонця вони ховаються, як таргани. Вони бояться моїх бронзових бестій.

Скагаз мо Кандак зібрав нову варту, як Дані й хотіла: нині охорона складалася порівну з вільновідпущеників і гирявих мірінців. Вони день і ніч патрулювали вулиці в чорних каптурах і бронзових масках. Сини гарпії заприсяглися вбити жахливою смертю кожного відступника, який наважиться служити королеві драконів, а разом з ним і всіх його рідних і родичів, тому люди Гирявого ховалися під личинами шакалів, сов та інших хижаків, не показуючи своїх справжніх облич.

— Мені варто боятися синів гарпії, тільки якщо я сама-одна опинюся на вулиці поночі, гола й неозброєна. Вони всі — боягузи.

— Ніж боягуза здатен убити королеву так само легко, як і ніж звитяжця. Я спатиму міцніше, знаючи, що втіха мого серця повсякчас тримає біля себе своїх комонників. У Карті у вас були кровні вершники, які ніколи від вас не відходили. Куди ж вони поділися?

— Аґо, Джого і Рахаро й досі мені служать...

«Він грається зі мною». Дані теж уміла гратися.

— Я ще молоденька дівчина й не розуміюся на таких речах, але люди старші й мудріші кажуть, що мені, аби втримати Мірін, потрібно контролювати всі околиці, які йому належать: усі землі на захід від Лазара й на південь аж до Юнкайських гір.

— Я за околиці не хвилююся. Я хвилююся за вас. Якщо з вами трапиться лихо, цей світ утратить для мене свій смак.

— Мені приємно, що мілорд так переймається, але я добре захищена,— мовила Дані, вказуючи на Баристана Селмі, який стояв, поклавши долоню на руків’я меча.— Баристан Безстрашний — ось як його називають. Він уже двічі рятував мене від найманих убивць.

Заро кинув на Селмі побіжний погляд.

— Баристан Вчорашній, ви сказали? Той ваш лицар-ведмідь був молодший, і щиро вам відданий.

— Я не хочу говорити про Джору Мормонта.

— Ну певна річ. Він був грубий і волохатий,— зронив купецький король, перехиляючись через стіл.— Поговорімо натомість про кохання, про мрії і надії Данерис, найчарівнішої жінки на світі. Я п’янію, дивлячись на вас.

Данерис уже звикла до перебільшених люб’язностей Карта.

— П’янієте ви від вина.

— Нема вина п’янкішого за вашу красу. Відколи поїхала Данерис, мій особняк здається порожнім, як могила, і всі задоволення царя міст лишають у роті присмак попелу. Чому ви мене покинули?

«Мене вижили з міста, я боялася за своє життя».

— Бо прийшов час. Карт волів, щоб я поїхала геть.

— Хто? Чистородні? У них вода в жилах тече. Кисляк замість мозку. А невмирущі всі вже мертві. Слід було вам виходити за мене. Я, здається, просив вашої руки. Ба навіть молив.

— Усього півсотні разів,— підкусила Дані.— Занадто легко здалися. Я ж бо, усі згодні, мушу одружитися.

— Халесі потрібен хал,— підтвердила Іррі, знову наповнюючи кубок королеви.— Всі це знають.

— Може, мені ще раз попросити? — поцікавився Заро.— Ні, я впізнаю цю посмішку. Ця жорстока королева грає в кості серцями чоловіків. Скромні купці на взір мене — не більш ніж камінці під вашими самоцвітними сандаліями.

Його блідою білою щокою скотилася одинока сльозинка.

Дані це не зворушило: вона занадто добре його знала. У Карті чоловіки плачуть дуже легко.

— Ой, та припиніть,— вона взяла з миски на столі вишеньку й кинула йому в носа.— Може, я і молоденька дівчина, але не така дурна, щоб побратися з чоловіком, якого більше вабить таріль фруктів, ніж моє персо. Я бачила, за ким з танцівників ви спостерігали.

Заро витер сльозинку.

— За ким і ваша світлість, гадаю. Бачите, ми дуже схожі. Якщо візьмете мене за чоловіка, я згоден бути вам рабом.

— Не треба мені раба. Я вас звільняю.

З прикрашеного коштовними камінцями носа була чудова мішень. Цього разу Дані метнула в нього абрикос.

Заро, піймавши його на льоту, відкусив шматочок.

— Звідки це божевілля? Мені пощастило, що ви, гостюючи у мене в Карті, не звільнили і моїх рабів?

«Я ж була королевою-жебрачкою, а ви — Заро з Тринадцятьох,— подумала Дані,— й вам були потрібні лише мої дракони».

— З вашими рабами обходилися добре, вони здавалися задоволеними життям. Лише в Астапорі у мене розплющилися очі. Вам відомо, як набирають і тренують незаплямованих?

— Жорстоко, навіть сумнівів не маю. Щоб викувати меча, коваль розжарює клинок на вогні, б’є молотком, занурює у крижану воду, щоб загартувати крицю. Хто хоче поласувати солодким плодом, мусить поливати дерево.

— Це дерево поливається кров’ю.

— А як ще виростити солдата? Вашій ясновельможності сподобалися мої танцюристи. Ви не здивуєтеся, дізнавшись, що вони — раби, які росли і вчилися в Юнкаї? Танцюють вони відтоді, як зіп’ялися на ноги. Бо як ще досягти такої бездоганності? — він зробив ковток вина.— Вони знаються й на еротичному мистецтві. Я подумував подарувати їх вашій світлості.

— Даруйте,— озвалася Дані, зовсім не здивована.— Я їх звільню.

Заро аж здригнувся.

— І що ж вони робитимуть на волі? Це ж те саме, що рибі дати обладунки. Цю люди створені для танцю.

— Створені ким? Їхніми господарями? А може, ваші танцюристи радше б стали будівельниками, або пекарями, або хліборобами. Ви у них питалися?

— А може, ваші слони радше б стали солов’ями. Замість солодких пісень, мірінські ночі повнились би громовитим трубленням, а дерева ламались би під вагою велетенських сірих птахів... Данерис, утіхо моя,— зітхнув Заро,— у цих прегарних юних грудях б’ється ніжне серце... але послухайся поради голови — старшої і мудрішої. Речі не завжди такі, якими видаються. Чимало з того, що видається лихом, насправді є добром. Ось, наприклад, дощ.

— Дощ?

«Він мене за дурепу має чи за дитину?»

— Ми проклинаємо дощ, який ллється нам на голови, але ж без нього ми б голодували. Світові необхідний дощ... як і раби. Ви кривитеся, але це правда. Візьмімо Карт. У мистецтві, музиці, чарах, торгівлі — в усьому, що вивищує нас над тваринами, Карт піднявся над рештою людства, як ви піднялися на верхівку цієї піраміди... тільки підвалини пишного царя міст — не цегла, а спини рабів. Запитайте себе: якби всім людям довелося порпатися в землі, добуваючи собі харч, чи бодай хтось із них мав би змогу звести очі до неба й помилуватися зірками? Якби всім нам доводилося рвати спини, щоб збудувати собі хижу, хто будував би храми на звеличення богів? Комусь судилося стати великим, а решті — бути рабами.

Говорив він занадто красномовно. Дані не було чого заперечити, але в животі неприємно млоїло.

— Рабство не має нічого спільного з дощем,— сказала вона затято.— Мене і зливи поливали, мене і продавали. Це не одне й те саме. Ніхто не хоче комусь належати.

Заро ліниво стенув плечима.

— Дивна річ, та коли я зійшов на берег у вашому чудовому місті, я випадково побачив біля річки чоловіка, що колись гостював у мене в особняку: купця, який торгував рідкісними прянощами й вишуканими винами. Він був до пояса голий, шкіра почервоніла й лупилася, а він копав якусь нору.

— Не нору, а канаву, щоб пустити річкову воду на лани. Ми хочемо вирощувати боби. А бобовим полям потрібна вода.

— Як щедро з боку мого давнього приятеля допомогти з копанням. Але як на нього не схоже! А не може так бути, що йому просто не дали вибору? Та ні, в жодному разі. В Міріні ж рабів немає.

Дані спалахнула.

— Вашому приятелеві платять, щоб вистачало на харчі й житло. Багатство йому повернути я не можу. Боби Міріну потрібні більше, ніж рідкісні прянощі, а бобам потрібна вода.

— А моїх танцюристів ви теж поставите копати канави? Люба королево, побачивши мене, мій давній приятель упав навколішки й почав благати мене купити його і забрати собі в рабство в Карт.

Дані почувалася так, наче він дав їй ляпаса.

— То купіть його.

— Якщо вас це потішить. Я точно знаю, що це потішить його,— мовив Заро і поклав долоню їй на руку.— Є така правда, яку вам скаже тільки друг. Я допоміг вам, коли ви, жебрачка, з’явилися у Карті, і я здолав багато льє штормових морів, щоб допомогти вам знову. Є тут місце, де ми могли би побалакати відверто?

Дані відчувала тепло його пальців. «У Карті він теж поводився дуже тепло,— пригадала вона,— аж поки я стала йому непотрібна». Вона підвелася на ноги.

— Ходімо,— мовила вона, і Заро рушив за нею крізь колонаду до широких мармурових сходів, які вели в її особисті покої на верхівці піраміди.

— О найчарівніша серед жінок,— сказав Заро, ступивши на сходи,— чую позаду кроки. За нами хтось іде.

— Вас же не лякає мій старий лицар? Сер Баристан дав обітницю берегти мої секрети.

Дані вивела гостя на терасу, з якої відкривався краєвид на місто. Понад Міріном у чорному небі плив місяць-повня.

— Прогуляємося? — Дані взяла Заро попід руку. Повітря було насичене ароматом нічних квітів.— Ви говорили про допомогу. Ви б могли почати з нами торгівлю. Мірін має і сіль на продаж, і вино...

— Пекарське вино? — Заро кисло скривився.— В морі цілком достатньо солі для Карта, але я радо візьму оливки, якщо вам є що продати. Й оливкову олію теж.

— Нема мені чого продати. Рабовласники попалили всі дерева.

Багато століть на берегах Невільничої бухти вирощували оливки, та щойно Дані підійшла до садів, мірінці просто їх спалили, щоб їй довелося перетинати обвуглену пустку.

— Ми знову висаджуємо дерева, але родити оливки починають лише на сьомий рік, а давати повноцінний урожай — лише за тридцять років. Як щодо міді?

— Гарний метал, але примхливий, як жінки. А от золото... золото щире. Карт залюбки заплатить вам золотом... за рабів.

— Мірін — вільне місто вільних людей.

— Бідне місто, яке колись було багатим. Голодне місто, яке колись було ситим. Криваве місто, яке колись було мирним.

Ці звинувачення жалили — надто багато було в них правди.

— Мірін знову буде багатим, ситим і мирним — і вільним. Потрібні вам раби — зверніться до дотраків.

— Дотраки полонять рабів, гіскарці їх навчають. Щоб дістатися Карта, комонникам довелося б вести своїх бранців через червону пустелю. Дорогою загинули б сотні, якщо не тисячі... й чимало коней також, тому жоден хал так не ризикуватиме. Та й ще один момент є: Карт не хотів би, щоб під його мурами вирували халасари. Сморід усіх тих коней... не сприйміть за образу, халесі.

— Коні пахнуть, але це чесний запах. Чого не скажеш про деяких можних лордів і купецьких королів.

Заро не звернув уваги на цю шпичку.

— Данерис, дозвольте мені бути з вами відвертим, як і належить другові. Вам не зробити Мірін багатим, ситим і мирним. Ви просто його зруйнуєте, як зруйнували Астапор. Ви знаєте, що на Рогах Газату була битва? Король-різник утік до себе в палац, і його нові незаплямовані теж накивали п’ятами.

— Це я знаю,— озвалася Дані: Брунатний Вен Плам прислав їй звістку з поля бою.— Юнкайці найняли перекупних мечів, і разом з ними билися два легіони з Нового Гіса.

— Два легіони скоро перетворяться на чотири, а потім на десять. Юнкай відіслав посланців у Мир і Волантис — хоче ще найняти мечників. Котячий загін, довгосписів, звіяних вітром. Подейкують, що мудре панство найняло і золотий загін.

Одного разу брат Вісерис улаштував бенкет для капітанів золотого загону в надії, що вони підтримають його боротьбу. «Вони з’їли його частування, вислухали його заклики й посміялися з нього». Дані тоді була ще зовсім маленька, але вона все пам’ятає.

— У мене теж є перекупні мечі.

— Два загони. А юнкайці, якщо доведеться, виставлять проти них двадцять. І якщо вони вирішать іти на вас війною, то виступлять не самі. Толос і Мантарис уже уклали з ними союз.

Якщо це правда, то це погана новина. Данерис відіслала у Толос і Мантарис делегації у сподіваннях знайти собі на заході друзів, на противагу ворожому Юнкаю на півдні. Посланці так і не повернулися.

— Мірін уклав союз із Лазаром.

На такі слова Заро тільки хихикнув.

— Дотрацькі комонники кличуть лазарян вівцями. Коли їх ріжуть, вони тільки мекають. Вони не воїни.

«Навіть покірний, як вівця, друг — це краще, ніж ніякого».

— Мудрому панству варто брати з них приклад. Одного разу я пожаліла Юнкай, але вдруге я такої помилки не зроблю. Якщо вони наважаться напасти на мене, я зрівняю їхнє Жовте місто з землею.

— А поки рівнятимете Юнкай, люба, у вас у тилу підніметься Мірін. Не заплющуйте очей на ті загрози, які на вас чатують, Данерис. Ваші євнухи — вправні солдати, але їх надто мало — не порівняти з арміями, які виставить проти вас Юнкай, щойно впаде Астапор.

— Мої вільновідпущеники...— почала Дані.

— Курвалі, куафери й каменярі у війнах не перемагають.

Дані сподівалася, що стосовно цього він помиляється. Колись вільновідпущеники були звичайним набродом, але вона об’єднала чоловіків призовного віку в загони й наказала Сірому Черв’якові вишколити з них солдатів. «Нехай собі що хоче, те й думає».

— Ви не забули? У мене є дракони.

— Справді? В Карті вас рідко бачили без дракона на плечі... однак сьогодні ваші прегарні плічка білі й голі, як і ваше чарівне персо, як я бачу.

— Дракони мої підросли, а плечі — ні. Вони далеченько залітають на полювання.

«Пробач мене, Газеє». Цікаво, скільки знає Заро, які плітки він чув?

— Якщо маєте сумніви, розпитайте про моїх драконів у мудрого панства Астапора...— («Я навіч бачила, як розплавилися очі рабовласника й потекти йому по щоках»).— Скажіть по правді, старий друже, навіщо ви приїхали, якщо не збираєтеся зі мною торгувати?

— Я привіз дарунок для королеви мого серця.

— Продовжуйте.

«Це що за пастка?»

— Дарунок, про який ви благали в Карті. Кораблі. У бухті тринадцять галер. Ваших, якщо вони вам потрібні. Я привів флот, який доправить вас додому, у Вестерос.

Флот! Дані на таке й не сподівалася, отож неминуче стурбувалася. В Карті Заро пропонував їй тридцять кораблів... у обмін на дракона.

— І яку ціну ви правите за ці кораблі?

— Ніякої. Більше я не хочу драконів. Дорогою сюди, коли моя «Шовкова хмара» зупинялася поповнити запаси води, я бачив, якого лиха вони наробили в Астапорі. Кораблі ваші, солодка королево. Тринадцять галер з гребцями.

«Тринадцять. Ну певна річ». Заро був одним з Тринадцятьох. Без сумніву, він переконав усіх своїх компаньйонів віддати по одному кораблю. Вона занадто добре знала купецького короля, щоб повірити, що він пожертвує тринадцять власних кораблів.

— Я мушу поміркувати. Можна мені оглянути ці кораблі?

— А ви стали підозріливою, Данерис.

«І завжди була».

— Я стала мудрішою, Заро.

— Оглядайте, скільки заманеться. А впевнившись, присягніться мені, що повернетеся у Вестерос,— і кораблі ваші. Присягніться своїми драконами, і своїм семиликим богом, і прахом своїх пращурів — і забирайтеся.

— А якщо я вирішу почекати рік чи три?

На обличчя Заро набіг сум.

— Це мене дуже засмутить, моя солодка втіхо... бо хай яка ви юна і міцна, довго ви не проживете. Не тут.

«Однією рукою він пропонує мені пряника, а другою показує батога».

— Не такі вони страшні, ті юнкайці.

— Жовте місто — не єдиний ваш ворог. Стережіться людей з холодними серцями й синіми вустами. Ще й двох тижнів не минуло відтоді, як ви відпливли з Карта, а Піят Прі вже поїхав на ваші пошуки у Пентос разом з трьома своїми приятелями-чаклунами.

Дані не так злякалася, як здивувалася.

— Тоді добре, що я відхилилася від маршруту. Пентос далеченько від Міріна.

— Це правда,— погодився Заро,— однак рано чи пізно до них долетять чутки про королеву драконів з Невільничої бухти.

— Ви хотіли мене настрашити? Я чотирнадцять років жила в страху, мілорде. Щоранку я прокидалася в страху і щовечора лягала спати в страху... але всі мої страхи згоріли того дня, коли я вийшла з полум’я. І тепер мене лякає тільки одне.

— І що ж воно таке, люба королево?

— Я ще молоденька дурненька дівчина,— сказала Дані, спинаючись навшпиньки й цілуючи його в щоку,— але не настільки дурненька, щоб ділитися з вами такими таємницями. Мої люди оглянуть кораблі. А потім я дам вам відповідь.

— Як скажете,— мовив він, легенько торкнувся її оголеного перса й додав,— дозвольте мені лишитися й переконати вас.

На мить вона відчула спокусу. Мабуть, танцюристи таки розбурхали її. «Можу заплющити очі та вдати, що це Дааріо». Намріяний Дааріо безпечніший за реального. Але вона відігнала цю думку.

— Ні, мілорде. Дякую, але ні,— Дані висковзнула з його обіймів.— Можливо, колись іншим разом.

— Колись іншим разом.

Вуста його сумно стиснулися, але в очах було більше полегшення, ніж розчарування.

«Була б я драконом — полетіла б у Вестерос,— подумала Дані, коли Заро пішов.— І не потрібна мені була б ані допомога Заро, ані його кораблі». Цікаво, міркувала вона, скільки людей поміститься на тринадцять галер. Щоб переправити увесь її халасар з Карта в Астапор знадобилося три, але тоді в неї ще не було ні вісьмох тисяч незаплямованих, ні тисячі перекупних мечів, ні незчислимих вільновідпущеників. «А дракони — з ними що мені робити?»

— Дрогоне,— прошепотіла вона,— де ти?

На мить вона немов навіч побачила його в небі — побачила, як під чорними крилами зникають зірки.

Вона відвернулася до Баристана Селмі, який мовчки стояв серед тіней.

— Колись брат загадав мені вестероську загадку. Хто слухає все, але нічого не чує?

— Лицар королівської варти,— серйозно озвався Селмі.

— Ви чули пропозицію Заро?

— Так, ваша світлосте.

Відповідаючи, старий лицар намагався не дивитися на її оголене персо.

«А сер Джора не відвів би погляду. Він кохав мене як жінку, а сер Баристан любить мене лише як королеву». Мормонт був шпигуном, який доповідав її ворогам у Вестеросі, але водночас він давав їй добрі поради.

— І що ви про це думаєте? Що думаєте про нього?

— Про нього я невисокої думки. А от про кораблі... Ваша світлосте, з цими кораблями ми б могли повернутися додому ще до кінця року.

Ніколи Дані не знала рідної домівки. Був у Браавосі будинок з червоними дверима — та це й усе.

— Бійся картян, із дарами прибулих, особливо ж Тринадцятьох купців. Тут якась пастка. Може, ці кораблі гнилі, або...

— Якби вони були такі гнилі, то не змогли би перетнути море і приплисти з Карта,— зауважив сер Баристан,— але ваша світлість мудро вчинила, наполігши на огляді. На зорі я візьму з собою на галери адмірала Гролео й чотири десятки моряків. Ми обдивимося кожен дюйм кораблів.

Це була добра порада.

— Так і зробіть.

«Вестерос. Рідний дім». Та якщо вона поїде, що буде з її містом? «Ніколи Мірін не був твоїм містом,— прошепотів у неї у вухах голос брата.— Твої міста за морем. Твої Сім Королівств, де на тебе чекають твої вороги. Ти народилася, щоб нагодувати їх кров’ю і вогнем».

Прочистивши горло, сер Баристан мовив:

— А той чаклун, про якого згадував купець...

— Піят Прі,— відповіла Дані, намагаючись пригадати його обличчя, але бачила тільки його губи. Від чаклунського вина губи синіють. Називається це вино «нічна імла».— Якби мене могло вбити чаклунське закляття, я б уже давно померла. Від їхнього палацу я лишила тільки попіл.

«Коли вони висмоктували з мене життя, мене врятував Дрогон. Дрогон усіх їх спалив».

— Як скажете, ваша світлосте. І все-таки... Я би постерігся.

Вона поцілувала його в щоку.

— Я знаю. Ходімо, проведете мене назад на бенкет.

Наступного ранку Дані прокинулася, уперше з самого прибуття в Невільничу бухту повна надій. Скоро біля неї знову буде Дааріо, і разом вони попливуть у Вестерос. Додому. Сніданок принесла одна з її маленьких заручниць — пухкенька сором’язлива дівчинка на ім’я Мезара, чий батько правив пірамідою Мереків, і Дані щасливо обійняла її і віддячила поцілунком.

— Заро Зоан Даксос пропонує мені тринадцять галер,— повідомила вона Іррі та Джикі, поки ті вдягали її до двору.

— Тринадцять — нещасливе число, халесі,— пробурмотіла Джикі дотрацькою мовою.— Усі це знають.

— Усі це знають,— підхопила Іррі.

— Тридцять було би краще,— погодилася Дані.— А триста — ще краще. Але й тринадцятьох може вистачити, щоб доправити нас у Вестерос.

Дві дотрачки обмінялися поглядами.

— Отруйна вода проклята, халесі,— сказала Іррі.— Її не можуть пити коні.

— Ніхто її пити і не збирається,— запевнила їх Дані.

Сьогодні вранці на неї очікувало тільки четверо прохачів. Як завжди, першим вийшов лорд Гейл, ще нещасніший, ніж зазвичай.

— Ваша ясновельможносте,— простогнав він, падаючи їй до ніг на мармурову підлогу,— війська Юнкая рушили на Астапор. Благаю вас, їдьте на південь з усією своєю потугою!

— Я попереджала вашого короля, що починати цю війну — безглуздя,— нагадала йому Дані.— Але він не послухався.

— Великий Клеон тільки хотів повалити лихих рабовласників Юнкая.

— Великий Клеон — сам рабовласник.

— Я певен, що матір драконів не покине нас у лиху годину. Позичте нам своїх незаплямованих, щоб захистити наші мури.

«Якщо позичу, хто захищатиме мої?»

— Чимало моїх вільновідпущеників було рабами в Астапорі. Можливо, хтось із них погодиться захищати вашого короля. Вони — вільні люди, це їхній вибір. Я дарувала Астапору свободу. Вам самим її захищати.

— Тоді ми всі небіжчики. Ви дарували нам смерть, а не свободу.

Скочивши на ноги, Гейл плюнув їй в обличчя.

Дужий Бельвас схопив його за плече й кинув на мармур з такою силою, що в Гейла зуби хруснули. Гирявий міг би з ним і гірше вчинити, але Дані зупинила його.

— Досить,— сказала вона, витираючи щоку подолом токара.— Ніхто ще від плювка не помер. Виведіть його.

Гейла поволочили ногами вперед, залишаючи слід з вибитих зубів і крові. Дані залюбки відіслала б решту прохачів геть... але ж вона і досі їхня королева, тож усіх вислухала і постаралася розсудити справедливо.

Ближче до вечора адмірал Гролео з сером Баристаном повернулися, оглянувши галери. Дані зібрала раду, щоб вислухати їх. Незаплямованих представляв Сірий Черв’як, бронзових бестій — Скагаз мо Кандак. За відсутності кровних вершників від імені дотраків виступав сухенький зморшкуватий джакаран на ім’я Роммо, косоокий і кривоногий. Вільновідпущеників представляли капітани трьох новостворених загонів — Молоно Йос-Доб з міцних щитів, Саймон Смугастий з вільного братства, Марселен з материних мужів. Резнак мо Резнак збоку нависав над Дані, а Дужий Бельвас стояв позаду неї, схрестивши велетенські ручища. Радників не бракувало.

Гролео став найсумнішим з людей відтоді, як розбили його кораблі, щоб збудувати облогові гармати, які допомогли взяти Мірін. Дані намагалася його втішити, пожалувавши йому титул лорда-адмірала, але то були порожні почесті: щойно військо Дані наблизилося до міста, мірінський флот відплив у Юнкай, тож старий пентосянин став адміралом без кораблів. Але нині він усміхався у свою кошлату просолену бороду давно забутою усмішкою.

— То галери міцні? — з надією запитала Дані.

— Міцні, ваша світлосте. Старі, так, але переважно їх підтримували в доброму стані. Облавок «Чистородної королівни» трохи поточений шашелем. Її я б не повів далеко від берега. На «Нараку» потрібні нові стерно і снасті, а на «Смугастій ящірці» кілька весел тріснуло, але вони витримають. Гребці — раби, та якщо ми запропонуємо їм гідну платню, більшість лишиться з нами. Вони ж уміють тільки веслувати. Тих, хто захоче піти, можна буде замінити моєю командою. Подорож у Вестерос довга й важка, але ці кораблі міцні, вони її витримають, я вважаю.

Резнак мо Резнак жалібно застогнав.

— То це правда! Ваша вельможність вирішила нас покинути,— він заломив руки.— Щойно ви поїдете, Юнкай поверне сюди велике панство, а нас за вірну службу вам візьмуть на мечі, наших любих дружин і цнотливих доньок зґвалтують і продадуть у рабство.

— Тільки не моїх,— буркнув Скагаз Гирявий.— Я їх власноруч заріжу.

Він ляснув по руків’ю меча.

Дані почувалася так, наче він ляснув її по обличчю.

— Якщо боїтеся того, що може статися після мого від’їзду, пливіть зі мною у Вестерос.

— Хай куди рушить матір драконів, туди ж рушать і материні мужі,— оголосив Марселен, уцілілий брат Місанді.

— Як? — поцікавився Саймон Смугастий, який отримав таке прізвисько за численні рубці, залишені йому на спині та плечах батогами в пам’ять про часи його рабства в Астапорі.— Тринадцять кораблів... Їх не вистачить. Навіть сотні кораблів, можливо, не вистачить.

— Дерев’яні коні нам не підходять,— мовив Роммо, старий джакаран.— Дотраки поїдуть верхи.

— Віддані вам можуть піти суходолом, уздовж узбережжя,— запропонував Сірий Черв’як.— А кораблі з припасами плистимуть повільніше, годуючи нас.

— Так можна дістатися тільки руїн Бораша,— сказав Гирявий.— Далі кораблям доведеться звернути на південь повз Толос і острів Кедрів, щоб обминути Валірію, в той час як піші підуть у Мантарис старою драконячою дорогою.

— Яку нині називають бісовою дорогою,— мовив Молоно Йос-Доб. Повнявий командувач міцних щитів, з його чорнильними долонями й чималим черевом, більше нагадував скриптора, ніж солдата, зате був страшенно розумний.— Чимало з нас загине.

— Ті, хто лишиться в Міріні, позаздрять вашій легкій смерті,— застогнав Резнак.— З нас зроблять рабів або кинуть у ями. Все стане як було, ба й гірше.

— Куди поділася ваша мужність? — не витримав сер Баристан.— Її світлість звільнила вас із ланців. А коли вона поїде, вже ви самі маєте гострити мечі й захищати свою свободу.

— Які хоробрі слова з вуст людини, яка сама збирається поплисти на захід,— огризнувся Саймон Смугастий.— Бодай озирнетеся на нас, коли ми помиратимемо?

— Ваша світлосте...

— Ваша препишносте...

— Ваша вельможносте...

Годі,— Дані ляснула долонею по столу.— Ніхто тут не лишиться помирати. Ви всі — мій народ...

Її засліпили мрії про домівку і про кохання, але...

— Я не покину Мірін, щоб його спіткала доля Астапора. Мені прикро це казати, але Вестеросу доведеться зачекати.

Гролео був просто приголомшений.

— Ми мусимо прийняти кораблі. Якщо ми відмовимося від цього дарунка...

— Королево,— опустився сер Баристан на одне коліно перед Дані,— ви потрібні своєму королівству. Тут вам не раді, а у Вестеросі під вашими прапорами зберуться тисячі людей — і можні лорди, і шляхетні лицарі. «Вона прийшла,— радо гукатимуть вони одне до одного.— Нарешті повернулася сестра королевича Рейгара».

— Якщо вони так мене люблять, то дочекаються,— сказала Дані й підвелася.— Резначе, закличте Заро Зоана Даксоса.

Купецького короля вона приймала наодинці, сидячи на полірованій лавці з чорного дерева, на подушках, принесених сером Баристаном. Разом із Заро прийшло четверо картянських моряків, тримаючи на плечах скручений гобелен.

— Я приніс ще один подарунок королеві мого серця,— оголосив Заро.— Він зберігався в наших родинних підвалах з тих часів, коли Валірію ще не поглинула Руїна.

Моряки розгорнули на підлозі гобелен. Він був старий, пильний, бляклий... і велетенський. Дані довелося підійти ближче до Заро, щоб роздивитися узор.

— Карта? Як красиво!

Гобелен укрив половину підлоги. Моря були сині, а земля зелена, гори — чорні й коричневі. Міста-зірки були вигаптувані золотими і срібними нитками. «Курного моря немає,— збагнула Дані.— Валірія ще не стала островом».

— Ось Астапор, Юнкай, Мірін,— вказав Заро на три срібні зірки біля синяви Невільничої бухти.— А Вестерос... десь отам,— його рука махнула у кінець зали.— Ви повернули на північ, хоча мали плисти далі на південний захід через Літнє море, але з моїм подарунком ви швидко дістанетеся туди, де ваше місце. Прийміть галери з радісним серцем і спрямуйте весла на захід.

«Хотіла б я...»

— Мілорде, я залюбки прийму кораблі, але не можу дати обіцянки, про яку ви просите,— вона взяла його за руку.— Віддайте мені кораблі — і я заприсягнуся, що дружба Карта з Міріном триватиме, поки не згаснуть зірки. Дозвольте мені використати їх як торгові галери — і ви матимете добру частку з наших прибутків.

Усмішка Заро зів’яла.

— Що ви кажете? Ви хочете сказати, що нікуди не попливете?

— Я не можу.

В його очах забриніли сльози, поповзли по носі, обминаючи аметисти, смарагди й чорні діаманти.

— Я пообіцяв Тринадцятьом, що ви пристанете на мою мудру пропозицію. Дуже прикро, що я помилявся. Беріть кораблі та пливіть геть, бо тут ви помрете страшною смертю. Ви просто не знаєте, скількох ворогів нажили.

«Я знаю, що один з них зараз стоїть переді мною, ронячи лицедійські сльози». Цей здогад засмутив її.

— Коли я пішов у Палац тисячі тронів, благаючи чистородних не забирати ваше життя, я пояснював, що ви ще зовсім дитина,— провадив Заро,— але Егон Емерос Елегантний підвівся й мовив: «Вона — дурна дитина, божевільна, необачна й надто небезпечна, щоб залишати їй життя». Ваші дракони, поки були маленькі, були справжніми дивом. Виросли — і принесли смерть і спустошення, стали вогненним мечем, який навис над світом,— Заро витер сльози.— Слід було мені вбити вас у Карті.

— Я ж була гостею під вашим дахом, я їла з вами м’ясо і пила мед,— озвалася Дані.— В пам’ять про все, що ви для мене зробили, я пробачу вам ці слова... один раз... але не смійте більше мені погрожувати.

— Заро Зоан Даксос не погрожує. Він обіцяє.

Її сум перетворився на лють.

— А я вам обіцяю: якщо ви не поїдете до зорі, ми дізнаємося, чи здатні брехливі сльози погасити драконове полум’я. Забирайтеся, Заро. Негайно.

Він забрався, але карту світу залишив. Дані знову всілася на лавку й задивилася на далекий Вестерос, який лежав за синім шовковим морем. «Одного дня»,— пообіцяла вона собі.

Наступного ранку галери самого Заро відпливли, але «дарунок», який він привіз, так і залишився в Невільничій бухті. На щоглах тринадцятьох картянських галер маяли на вітру довгі червоні вимпели. А коли Дані спустилася до двору, на неї чекав гонець з кораблів. Без жодних слів він поклав їй до ніг чорну атласну подушку, на якій лежала одна закривавлена рукавичка.

— Що це? — запитав Скагаз.— Закривавлена рукавичка...

— ...означає війну,— сказала королева.

Джон

— Стережіться щурів, мілорде,— мовив Стражденний Ед, який вів Джона сходами вниз, тримаючи в руці ліхтар.— Якщо на них наступиш, вони жахливо пищать. З дитинства пам’ятаю: моя матінка так само пищала. Отак подумати, у ній, мабуть, жив щурик. Мишасті кости, очиці-ґудзички, і сир любила. Може, і хвоста мала, я не перевіряв.

Весь Чорний замок з’єднаний лабіринтом підземних коридорів, які чорні брати називають «хробачими ходами». Під землею темно й похмуро, тож улітку хробачими ходами послуговувалися мало, та коли повіяли зимові вітри й повалив сніг, тунелі стали найкоротшим шляхом, щоб дістатися з однієї частини замку в іншу. Стюарди вже ними користувалися. Просуваючись тунелем і слухаючи попереду луну власних кроків, Джон побачив, що у кількох стінних нішах горять свічки.

На перетині чотирьох хробачих ходів чекав Бовен Марш. З ним був Вік Вістря, довгий і худий, як спис.

— Ось рахунки за три місяці,— повідомив Марш Джонові, простягаючи товстий стос паперів,— для порівняння з теперішніми запасами. Почнемо з хлібниць?

Вони рушили крізь сіру імлу підземелля. Всі комори зачинялися товстими дубовими дверима, замкненими на висячі замки завбільшки з тарелі.

— Крадіжок не виявлено? — запитав Джон.

— Поки що ні,— сказав Бовен Марш.— Та коли прийде зима, вашій милості краще буде виставити тут охорону.

Вік Вістря носив ключі на шиї. Джонові вони всі здавалися однаковими, однак Вік безпомильно обирав ключ до будь-яких дверей. Опинившись у коморі, він діставав з торбинки крейду завбільшки з кулак і, рахуючи діжки, мішки й барила, ставив на них позначки, а Марш порівнював нові цифри зі старими.

У хлібницях зберігалися овес, пшениця і ячмінь, а ще барила з борошном грубого помелу. В овочевих погребах з бантин звисали намиста з цибулі й часнику, а на полицях громадилися мішки моркви, пастернаку, редьки й білої і жовтої ріпи. В одній коморі зберігалися круги сиру такого розміру, що зрушити їх можна було тільки вдвох. У наступній стояли височенними стосами діжки солонини — яловичина, свинина, баранина та тріска. Під вуджарнею зі стелі звисали сотні окостів і тисячі довгих чорних ковбас. У комірці з прянощами знайшлися перець, гвоздика, цинамон, гірчичне зерно, коріандр, шавлія проста і мускатна, петрушка, кавалки солі. Десь зберігалися діжки з яблуками і грушками, сушений горох і сушений інжир, мішки горіхів, каштанів, мигдалю, підсушений копчений лосось, залиті воском глиняні горщики з оливками в олії. В одній коморі знайшлася зайчатина в горщиках, оленяча нога в меду, квашена капуста й буряк, солона цибуля, яйця й оселедець.

Переходячи з одного підземелля в інше, Джон відчував, як у хробачих ходах холоднішає. Незабаром він уже бачив у ліхтарному світлі, що з рота в нього вихоплюється пара.

— Ми під Стіною.

— А скоро опинимося всередині,— сказав Марш.— На морозі м’ясо не псується. Для тривалого зберігання це краще, ніж соління.

Наступні двері були з іржавого заліза. За ними відкрилися дерев’яні сходи нагору. Дорогу показував Стражденний Ед з ліхтарем. Сходи вивели в тунель, що завдовжки був як велика зала у Вічнозимі, але завширшки — як звичайний хробачий хід. Крижані стіни наїжачилися залізними гаками. З усіх гаків звисали туші: оббіловані олені й лосі, розрізані навпіл коров’ячі туші, під стелею — велетенські свині, безголові вівці й кози, навіть коні й ведмеді. Все було вкрито памороззю.

Поки лічили, Джон стягнув з лівої долоні рукавичку й торкнувся найближчого оленячого окосту. Пальці прилипли, а коли він їх відірвав, то відірвалося і трішки шкіри. Пучки пальців задубіли. «А чого ти чекав? Над головою крижана гора — стільки тонн, що навіть Бовенові Маршу не полічити». І все одно в приміщенні було наче холодніше, ніж мало би бути.

— Усе ще гірше, ніж я очікував,— оголосив Марш, закінчивши. Голос у нього був похмуріший, ніж у Стражденного Еда.

У Джона було таке враження, що тут зібрано все м’ясо на світі. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу».

— Як це так? А мені здалося, що харчів дуже багато.

— Літо було довге, врожайне, лорди виявили щедрість. У нас тут запасів вистане на три роки зими. Якщо заощаджуватимемо — на чотири. Та якщо нам доведеться годувати всю цю королівську рать ще й дикунів... У самій тільки Кротівці зібралася тисяча голодних ротів, а вони все прибувають. Учора під браму прийшло троє, а позавчора — дюжина. Я так більше не можу. Оселити їх у Дарі — це чудово, але сіяти вже запізно. До кінця року ми сидітимемо на ріпі, горосі й каші. А потім доведеться кінську кров пити.

— Ням! — зронив Стражденний Ед.— Ніщо не смакує краще за кухлик гарячої кінської крові холодної ночі. Я люблю ще щіпку цинамону всипати.

Лорд-стюард не звернув уваги.

— І почнуться хвороби,— провадив він,— кров з ясен, випадіння зубів. Мейстер Еймон завжди казав, що це лікується лаймовим соком і свіжим м’ясом, однак лайми в нас закінчилися ще рік тому, а щоб тримати отари на свіже м’ясо, у нас недостатньо сіна. Доведеться забити всю худобу, лишити тільки на розплід. Давно пора. В минулі зими нам харчі доправляли з півдня королівським гостинцем, та через війну... ще тільки осінь, я знаю, але все одно раджу вже переходити на зимовий раціон, з дозволу мілорда.

«Хлопці будуть у захваті».

— Якщо треба — гаразд. Скоротимо порції на чверть.

«Якщо побратими вже нарікають на мене, то що вони казатимуть, коли доведеться їсти сніг і жолудевий паштет?»

— Так буде краще, мілорде,— мовив лорд-стюард, але з його тону було ясно, що так буде краще ненабагато.

— Тепер я розумію,— зронив Стражденний Ед,— чому король Станіс пустив дикунів за Стіну. Щоб нам було що їсти.

Джон не втримав усмішки.

— До такого не дійде.

— От і добре,— сказав Ед.— Вони на вигляд страшенно жилаві, а зуби в мене вже не ті, що замолоду.

— Були б гроші — можна було б закупити харчі на півдні й доправити кораблями,— мовив лорд-стюард.

«Можна,— подумав Джон,— було б у нас золото і знайшлися б люди, згодні продати нам харчі». Але не було ні того, ні того. «Наша єдина надія — Соколине Гніздо». Видол Аринів легендарно родючий, і його не торкнулася війна. Цікаво, подумав Джон, як зреагує сестра леді Кетлін, якщо їй запропонують годувати байстрюка Неда Старка. В дитинстві він почувався так, наче леді Кетлін шкода для нього шматка хліба.

— Якщо виникне потреба, будемо полювати,— втрутився Вік Вістря.— В лісі ще є дичина.

— І дикуни, і дехто страшніший,— сказав Марш.— Я б мисливців туди не відпускав, мілорде. Я б не відпускав.

«Ні. Ви б назавжди замкнули браму й запечатали її камінням і кригою». Джон знав: половина Чорного замку згодна з лордом-стюардом. Друга ж половина ставиться до них з презирством. «Запечатаємо браму й усядемося своїми товстими чорними дупами на Стіну — і вільний народ полізе через Міст Черепів або через іншу браму, яку начебто запечатали ще п’ятсот років тому,— два дні тому за вечерею голосно заявив старий лісовик Дайвен.— У нас людей немає, щоб патрулювати сто льє Стіни. І це добре знають і Тормунд Велетожоп, і клятий Плаксій. Бачили колись, як замерзає в ставку качка, не в змозі витягнути ноги з криги? З воронами те саме буває». Більшість розвідників луною підхопила Дайвенові слова, а от стюарди й будівничі більше схилялися на бік Бовена Марша.

Але цю проблему відкладемо на інший день. Тут і зараз головна біда — харчі.

— Ми не можемо лишити короля Станіса з вояками голодувати, хай як би нам цього хотілося,— сказав Джон.— Якщо припече, він усе це забере силою. У нас бракує людей, щоб його зупинити. І дикунів також треба годувати.

— Як, мілорде? — запитав Бовен Марш.

«Якби ж знаття!»

— Знайдемо вихід.

Заки вони повернулися з-під землі, вже почали видовжуватися вечірні тіні. Хмари помережали небо, як пошарпані прапори, сіро-білі й подерті. У дворі зброярні було порожньо, але в самій зброярні, як виявилося, на Джона чекав королівський зброєносець. Деван, худенький хлопчина років дванадцятьох, мав каштановий чуб і карі очі. Він застиг біля кузні, не наважуючись поворушитися, а Привид обнюхував його з ніг до голови.

— Він не вкусить,— мовив Джон, але хлопчина від несподіванки здригнувся — і на цей раптовий рух деривовк вищирив зуби.— Ні! — крикнув Джон.— Привиде, не чіпай. Геть!

Вовк — безшумність на чотирьох лапах — ковзнув назад до своєї яловичої кістки.

Деван стояв білий, як Привид, обличчя зросилося потом.

— М-мілорде, його світлість вас в-викликає.

Хлопчина був одягнений у кольори Баратеонів — чорний і золотий, а на грудях, рівно на серці, було вишите полум’яне серце вояка королеви.

— Ти хотів сказати — запрошує,— мовив Стражденний Ед.— Його світлість запрошує лорда-командувача. Ось як сформулював би я.

— Облиште, Еде,— відмахнувся Джон, який зараз був не в гуморі для цих перепалок.

— Повернулися сер Ричард і сер Джастин,— мовив Деван.— То ви прийдете, мілорде?

«Розвідники не в той бік». Масі й Горп їздили на південь, а не на північ. Хай що вони дізналися, Нічної варти це не стосується, але Джонові все одно було цікаво.

— Якщо це потішить його світлість.

Він рушив за малим зброєносцем через двір. Привид почалапав за ними, і Джон крикнув:

— Ні. Лишайся!

Натомість деривовк побіг геть.

У Королівській вежі Джон, віддавши на вході зброю, постав перед королем. У світлиці було жарко й людно. Станіс разом зі своїми капітанами схилився над картою Півночі. З ними були й «розвідники не в той бік». Був тут і Сигорн, юний магнар тенійський, убраний у шкірянку, броньовану бронзовою лускою. Сидів Тарарах, жовтим потрісканим нігтем чухаючи шкіру на зап’ястку під кайданами. Його запалі щоки й коротке підборіддя вкривала каштанова щетина, а на очі звисали пасма брудного волосся.

— Ось і він,— оголосив Тарарах, побачивши Джона,— хоробрий хлопчина, який застрелив зв’язаного й замкненого в клітці Манса Рейдера.

Великий квадратний коштовний камінь, що прикрашав його кайдани, зблиснув червоним.

— Подобається мій рубін, Сноу? Мені його на знак любові подарувала леді Червона.

Не звернувши на нього уваги, Джон опустився на одне коліно.

— Ваша світлосте,— оголосив зброєносець Деван,— я привів лорда Сноу.

— Я бачу. Лорде-командувачу, думаю, ви знайомі з моїми лицарями й капітанами.

— Мав за честь.

Джон старався якнайбільше дізнатися про людей з оточення короля. «Це все насправді люди королеви». Дивна річ, що в оточенні короля немає власне людей короля, подумалося Джонові, але так воно, схоже, й було. Якщо вірити пліткам, на Драконстоні Станісові люди накликали на себе його гнів.

— Є вино. Або гаряча лимонна вода.

— Дякую, не треба.

— Як хочете. У мене для вас подарунок, лорде Сноу,— сказав король і махнув рукою на Тарараха.— Ось він.

— Ви казали, вам потрібні люди, лорде Сноу,— посміхнулася леді Мелісандра.— Гадаю, вам підійде наш кістяний лорд.

— Ваша світлосте,— обурився Джон,— цьому чоловікові не можна довіряти. Лишимо його тут — і хтось переріже йому горлянку. Вишлемо на розвідку — і він знову перекинеться до дикунів.

— Тільки не я. Годі з мене цих клятих бовдурів,— заперечив Тарарах, постукуючи по рубіну на зап’ястку.— Запитай свою червону відьму, байстрюче.

Мелісандра стиха забурмотіла незнайомою мовою. Рубін у неї на шиї повільно блимав, і Джон зауважив, що камінь у Тарараха на зап’ястку, трохи менший за розмірами, також то яснів, то тьмянів.

— Поки він носить цей камінь, він прикутий до мене тілом і душею,— нарешті сказала червона жриця.— Цей чоловік вірно вам служитиме. Полум’я не бреше, лорде Сноу.

«Можливо,— подумав Джон,— а от ви ще й як брешете».

— Ходитиму для вас у розвідку,— заявив Тарарах.— Даватиму мудрі поради або співатиму милі пісеньки — як захочете. Навіть битимуся за вас. Тільки не примушуйте носити чорний плащ.

«Ти на нього не заслужив»,— подумав Джон, але притримав язика. Перепалка в присутності короля нікому не потрібна.

— Лорде Сноу,— заговорив король Станіс,— розкажіть мені про Морса Амбера.

«Нічна варта в такі речі не втручається»,— подумав Джон, але інший голос у нього в голові сказав: «Мова не меч».

— Старший з дядьків Великого Джона. Має прізвисько Крукохарч. Колись крук прийняв його за мерця й видзьобав йому око. А Морс піймав того птаха й відкусив йому голову. Замолоду він був безстрашним воїном. Сини загинули на Тризубі, дружина померла з родива. Єдину доньку тридцять років тому забрали дикуни.

— Ось чому він ту голову так хоче,— мовив Гарвуд Фел.

— Цьому Морсові можна довіряти? — запитав Станіс.

«А Морс прихилив коліно?»

— Його світлість має примусити його дати обітницю перед серце-деревом.

— Я й забув, що ви, північани, деревам поклоняєтеся,— зареготав Годрі Велеторіз.

— Який це бог дозволяє, щоб його собаки обсцикали? — поцікавився кумпан Фаринга — Клейтон Саґз.

Джон вирішив не звертати уваги.

— Ваша світлосте, можна дізнатися: Амбери присягнули вам?

— Половина присягне, та й то якщо я пристану на Крукохарчеві вимоги,— роздратованим голосом озвався Станіс.— А він хоче зробити з черепа Манса Рейдера кубок, а ще хоче отримати прощення для свого брата, який поїхав на південь і приєднався до Болтона. Для отого Хвойдозгуба.

Сера Годрі розвеселило і це.

— Ну й імена в північан! А цей якійсь хвойді голову відкусив?

Джон кинув на нього холодний погляд.

— Можна і так сказати. Хвойді, яка п’ятдесят років тому в Старгороді спробувала його пограбувати.

Дивна річ, та колись старий Паморозний Амбер вирішив, що його молодший син має схильність до мейстерства. Морс обожнює розповідати байку про те, як крук вийняв йому око, а от історію Готера переповідають тільки пошепки... швидше за все, тому, що та хвойда, якій він випустив кишки, була насправді чоловіком.

— А решта лордів теж присягнула Болтонові?

Червона жриця ковзнула ближче до короля.

— Я бачила повне людей місто з дерев’яними стінами й дерев’яними тротуарами. Над стінами маяли прапори: лось, бойовий топір, три сосни, увінчані короною схрещені барди, кінська голова з полум’яними очима.

— Горнвуд, Сервин, Толгарт, Рисвел і Дастін,— розтлумачив сер Клейтон Саґз.— Усі зрадники. Лакузи Ланістерів.

— Рисвели й Дастіни пов’язані з домом Болтонів шлюбними узами,— пояснив Джон.— Решта втратила в боях своїх сюзеренів. Не знаю, хто нині ними командує. Але Крукохарч — точно не лакуза. Вашій світлості варто прийняти його умови.

Станіс скреготнув зубами.

— Він повідомив, що Амбери не воюватимуть проти Амберів за жодних обставин.

Джон не здивувався.

— Якщо дійде до мечів, просто дивіться, де майорить прапор Готера, і ставте Морса з іншого флангу.

— Його світлість таким чином виявить слабкість,— не погодився Велеторіз.— А я вважаю, треба показати силу. Спалити вщент Останнє Вогнище й піти війною далі, нахромивши на спис голову Крукохарча,— буде урок наступному лордові, який вирішить присягати тільки наполовину.

— Гарний план, якщо хочете, щоб уся Північ повстала проти вас. Половина — це краще, ніж нічого. Амбери не люблять Болтонів. Хвойдозгуб приєднався до Байстрюка тільки тому, що Ланістери тримають Великого Джона в ув’язненні.

— Це привід, а не причина,— заявив сер Годрі.— Якщо племінник помре в ланцях, дядьки накладуть лапу на його землі й титул.

— У Великого Джона є і сини, і доньки. На Півночі будь-які законні діти йдуть по лінії наступництва перед дядьками, сер.

— Якщо не помруть. Мертві діти будь-де йдуть останні.

— Зробіть таке припущення у присутності Морса Амбера, сер Годрі, й дізнаєтеся про смерть більше, ніж вам хотілося б.

— Я зарізав велета, хлопче. Не мені боятися північанина, в якого велет на щиті.

— Велет тікав. А Морс не тікатиме.

Здоровань-лицар спалахнув.

— Щось ти розпускаєш язика в королівській світлиці, хлопче. У дворі ти іншої співав.

— Облиш, Годрі,— мовив сер Джастин Масі, повнявий граційний лицар, завжди усміхнений, з кучмою лляного волосся. Масі був одним з «розвідників не в той бік».— Ну звісно, ми всі знаємо, що в тебе велетенський меч. Зовсім не обов’язково знову вимахувати ним у нас перед носом.

— По-моєму, це ти тут язиком вимахуєш, Масі.

— Тихо! — гаркнув Станіс.— Лорде Сноу, послухайте мене. Я тут довго сидів, сподіваючись, що дикуни здуру влаштують ще одну атаку на Стіну. Та оскільки вони не квапляться, час зайнятися іншими ворогами.

— Зрозуміло,— обережно озвався Джон. «Чого він хоче від мене?» — Я не маю теплих почуттів ні до Болтона, ні до його сина, але Нічна варта не має права здіймати проти нього зброю. Наші обітниці забороняють...

— Я добре знаю ваші обітниці. Не читайте мені мораль, лорде Сноу, в мене сил достатньо і без вас. Я вирішив іти війною на Страхфорт,— сказав він — і усміхнувся, побачивши шок на Джоновому обличчі.— Ви здивовані? Це добре. Те, що здивувало одного Сноу, може здивувати й іншого. Болтонів Байстрюк рушив на південь, забравши з собою Готера Амбера. Це підтвердили і Морс Амбер, і Арнольф Карстарк. А це може означати одне: він хоче напасти на Кейлінський Рів, щоб відкрити дорогу на Північ своєму лорду-батькові. Байстрюк, певно, вважає, що я надто заклопотаний дикунами, щоб турбувати його. От і добре. Хлопчина відкрив мені свою горлянку. І я збираюся її перегризти. Руз Болтон, може, й отримає Північ, але, повернувшись, виявить, що його замок, отари та збіжжя належать мені. Якщо нападемо на Страхфорт несподівано...

— Не вдасться,— випалив Джон.

Зчинився такий ґвалт, наче він розворушив осине гніздо. Хтось із людей королеви засміявся, хтось плюнув, хтось стиха вилаявся, а всі решта заговорили водночас.

— У хлопця молоко в жилах тече,— заявив сер Годрі Велеторіз. А лорд Світ зареготав:

— Цьому боягузові за кожною травинкою беззаконник ввижається.

Станіс підніс руку, вимагаючи тиші.

— Поясніть.

«З чого почати?» Джон підійшов до карти. По кутках стояли свічки, щоб шкура з намальованою на ній картою не скручувалася. На Тюленячу затоку наповзав калюжею теплий віск — повільно, наче льодовик.

— Щоб дістатися Страхфорту, вашій світлості доведеться спуститися королівським гостинцем попри Останню ріку, повернути на південний схід і перетнути Самотні гори,— показав він.— Це землі Амберів, де вони знають кожне дерево і кожен камінь. Королівський гостинець тягнеться вздовж їхніх західних кордонів на сотню льє. Морс порубає вашу армію на шмаття, якщо ви не пристанете на його умови й не перетягнете його на свій бік.

— Чудово. Скажімо, я так і зробив.

— Тоді ви таки зможете дійти до Страхфорту,— мовив Джон,— та якщо ви не в змозі обігнати крука й випередити низку сигнальних вогнів, у замку дізнаються про ваше наближення. Ремсі Болтон легко відріже вам шляхи відступу, й ви залишитеся далеко від Стіни, без харчів і прихистку, в оточенні ворогів.

— Тільки якщо він покине облогу Кейлінського Рову.

— Кейлінський Рів упаде ще до того, як ви досягнете Страхфорту. А щойно лорд Руз з’єднає сили з Ремсі, їхнє військо за чисельністю вп’ятеро перевищуватиме ваше.

— Мій брат і за гірших обставин перемагав у боях.

— Ти припускаєш, що Кейлінський Рів швидко впаде, Сноу,— зауважив Джастин Масі,— але залізні — відважні вояки, та й кажуть, що Кейлінський Рів ще нікому не вдавалося взяти.

З півдня. Невеличка залога здатна влаштувати пекло війську, яке наближається гаткою, але з півночі й зі сходу руїни дуже вразливі,— сказав Джон і знову повернувся до Станіса.— Сір, це хоробрий крок, але ризик...— («Нічна варта не пристає ані на чий бік. Баратеон чи Болтон — мені повинно бути однаково»).— Якщо Руз Болтон зі своїми основними силами заскочить вас під його мурами, вам усім кінець.

— Війна без ризику не обходиться,— заявив сер Ричард Горп, стрункий лицар з рябим обличчям, на підбитому камзолі якого виднілося три метелики «мертва голова» на полі попелу й кісток.— Будь-яка битва — азартна гра, Сноу. Навіть нічого не роблячи, людина теж ризикує.

— Ризик буває різний, пане Ричарде. А тут поставлено на карту надто багато, надто рано, надто далеко. Я знаю Страхфорт. Це міцний замок, повністю кам’яний, з товстими мурами й великими вежами. З наближенням зими він добре запасся харчами. Багато століть тому дім Болтонів повстав проти короля Півночі, й Гарлон Старк узяв Страхфорт в облогу. Два роки пішло на те, щоб заморити замок голодом. А якщо ваша світлість сподівається взяти замок силою, знадобляться облогові гармати й рухомі башти, тарани...

— Рухомі башти за потреби можна збудувати,— сказав Станіс.— Якщо потрібні будуть тарани, нарубаємо дерев. Арнольф Карстарк пише, що у Страхфорту зосталося менш як півсотні людей, і половина з них — прислуга. Міцний замок, що має слабку залогу, насправді слабкий.

— Півсотні людей усередині замку вартують п’ятисот знадвору.

— Залежить від людей,— мовив Ричард Горп.— Там будуть сивобороді старі й зелені хлопчаки, яких той байстрюк не зміг узяти на війну. А наші вояки загартовані на Чорноводді, і їх очолюють лицарі.

— Ви ж бачили, як ми рубали дикунів,— сер Джастин відкинув кучер лляного волосся.— Карстарки присяглися з’єднатися з нами під Страхфортом, а ще з нами будуть дикуни. Триста чоловіків призовного віку. Лорд Гарвуд полічив, коли вони заходили у браму. І жінки їхні воюють також.

Станіс кинув на нього кислий погляд.

— Тільки не в моєму війську, сер. Не треба мені тут зарюмсаних удовиць. Жінки залишаться зі старими, пораненими й дітьми. Будуть заручниками вірності своїх чоловіків і батьків. З дикунів сформуємо авангард. Очолить їх магнар, їхні ватажки будуть за сержантів. Але спершу потрібно їх озброїти.

«Зібрався розграбувати нашу зброярню,— збагнув Джон. Спочатку харчі й одяг, потім землі й замки, тепер зброя. Він з кожним днем втягує мене дедалі глибше в болото». Мова, може, й не меч, але меч — це меч.

— У нас знайдеться триста списів,— неохоче сказав Джон.— І шоломи, якщо ви згодні взяти старі, пом’яті й іржаві.

— А лати? — запитав магнар.— Кіраси? Кольчуги?

— Після загибелі Донала Ноя ми залишилися без зброяра,— сказав Джон, цим і обмежившись. «Тільки вберіть дикунів у лати — і вони становитимуть для королівства удвічі більшу загрозу».

— Вистачить і дубленої шкіри,— сказав сер Годрі.— А щойно почнеться бій, можна буде знімати що треба з загиблих.

«Якщо хтось доживе». Якщо Станіс поставить дикунів у авангард, більшість із них швидко загине.

— Може, Морсові Амберу й буде приємно випити з черепа Манса Рейдера, а от побачити дикунів на своїй землі — навряд чи. Вільний народ чинить набіги на Амберів із Зорі віків, перетинаючи Тюленячу бухту в пошуках золота, овець і жінок. Однією з таких жінок стала Крукохарчева донька. Ваша світлосте, лишіть дикунів тут. Візьмете їх із собою — і прапороносці мого лорда-батька відвернуться від вас.

— Прапороносці вашого батька, схоже, й так не на моєму боці. Припускаю, вони вважають мене... як там ви назвали мене, лорде Сноу? Ще одним приреченим самозванцем? — Станіс витріщився на карту. Якусь мить чути було тільки один звук — король скреготів зубами.— Всі вільні. Лорде Сноу, затримайтеся.

Таке різке закінчення наради не сподобалося Джастину Масі, але йому нічого не лишалося, як, усміхнувшись, вийти. За ним рушив Горп, змірявши Джона поглядом. Клейтон Саґз, осушивши кубок, пробурмотів щось до Гарвуда Фела, викликавши в парубка сміх. Прозвучало слово «хлопчак». Саґз, грубий і дужий, пробився нагору з лицарів-бурлак. Останнім вийшов Тарарах. У дверях він глузливо вклонився Джонові, вишкіривши повний рот коричневих потрощених зубів.

«Всі», здається, не включали і леді Мелісандру. «Червона тінь короля»,— подумав Джон. Станіс попросив Девона принести ще лимонної води. Коли йому наповнили кухоль, король, відпивши, промовив:

— Горп і Масі претендують на престол твого батька. Масі ще й хоче дикунську королівну. Колись він служив зброєносцем у мого брата Роберта й відтоді полюбив жіноче тіло. Горп також візьме Вал, якщо я накажу, але його більше цікавлять битви. Ще зброєносцем він мріяв про білий плащ, але Серсі Ланістер виступила проти його кандидатури, і Роберт його не взяв. Може, і правильно. Сер Ричард надто любить убивати. Кого б з них ви хотіли бачити лордом Вічнозиму? Усмішливого чи убивцю?

— Вічнозим належить по праву моїй сестрі Сансі,— сказав Джон.

— Я вже достатньо наслухався про леді Ланістер і її права,— король відставив кухоль.— Але це ти здатен об’єднати навколо мене Північ. Прапороносці твого батька радше пристануть до сина Едарда Старка. Навіть лорд Надто-Тлустий-Щоб-Сідати-На-Коня. Біла Гавань забезпечить мені джерело постачання припасів і надійний прихисток, куди в разі потреби можна відступити. Ще не пізно виправити свою дурну помилку, Сноу. Прихили коліно і присягни мені своїм байстрючим мечем — і підведешся Джоном Старком, лордом Вічнозимським і хранителем Півночі.

«Скільки разів ще треба повторювати?»

— Я присягнув мечем Нічній варті.

Станіс скривився.

— Твій батько демонстрував таку саму впертість. Він називав її «честю». Що ж, честь має свою ціну, як, на свою біду, пересвідчився лорд Едард. Якщо тебе це втішить, Горпа і Масі чекає розчарування. Я більше схиляюся до того, щоб віддати Вічнозим Арнольфу Карстарку. Це гідний північанин.

— Північанин.

«Краще вже Карстарк, ніж Болтон чи Грейджой»,— сказав собі Джон, але ця думка заледве його втішила.

— Карстарки покинули мого брата серед ворогів.

— Потому як твій брат відрубав лордові Рикарду голову. Арнольф тоді був за тисячу льє звідти. У його жилах тече кров Старків. Кров Вічнозиму.

— Так само як і в половини інших домів Півночі.

— Але ці інші доми не присягнули мені.

— Арнольф Карстарк — горбатий старигань, і навіть замолоду він не був справжнім вояком, як-от лорд Рикард. Суворі умови походу можуть його просто вбити.

— Він має спадкоємців,— огризнувся Станіс.— Двох синів, шістьох онуків, ще й доньок. Якби в Роберта були законні діти, багато хто з нині загиблих міг би й досі жити.

— Морс Крукохарч, ваша світлосте, кращий вибір.

— Страхфорт покаже.

— То ви все-таки вирішили нападати?

— Попри раду великого лорда Сноу? Ага. Горп і Масі, може, й честолюбці, але вони мають рацію. Не можу я сидіти склавши руки, поки зоря Руза Болтона сходить, а моя заходить. Я мушу вдарити і показати Півночі, що мене ще слід боятися.

— У своєму полум’ї леді Мелісандра не бачила тритона Мандерлі,— сказав Джон.— Якби з вами була Біла Гавань і лицарі лорда Ваймана...

— «Якби» — це слово для дурнів. Від Давоса досі нема звісток. Може, він так і не зміг дістатися Білої Гавані. Арнольф Карстарк пише, що у вузькому морі вирують шторми. Хай там як, а я не маю часу ні горювати, ні чекати чергової примхи лорда Надто-Тлустого. Вважатимемо, що Біла Гавань не зі мною. А оскільки зі мною немає і сина Вічнозиму, я можу сподіватися тільки відвоювати Північ силою. Доведеться брати приклад з Роберта й робити, як книжка пише. Хоча сам він книжок не читав. Мушу несподівано завдати ворогам смертельного удару.

Джон збагнув, що до його слів не дослухалися. Станіс або візьме Страхфорт, або загине у спробі його взяти. «Нічна варта не бере участі у війнах»,— прошепотів голос у нього в голові, а інший заперечив: «Але Станіс бореться за королівство, а залізні поневолюють і грабують».

— Ваша світлосте, я знаю, де ви зможете поповнити свої ряди. Віддайте мені дикунів — і я радо розповім вам, де і як.

— Я віддав тобі Тарараха. І досить.

— Я хочу всіх.

— Дехто з твоїх побратимів запевняє мене, що ти й сам наполовину дикун. Це правда?

— Для вас вони — просто мішені для стріл. На Стіні я зможу їх використати краще. Віддайте їх мені — і я покажу вам шлях до перемоги... і де взяти людей.

Станіс потер загривок.

— Торгуєшся, як карга за тріску, лорде Сноу. Нед Старк тебе прижив не з якоюсь рибачихою? Скільки людей?

— Дві тисячі. Можливо, три.

— Три тисячі? І що це за люди?

— Горді. Голодні. Гонорові, коли йдеться про їхню честь, але запеклі вояки.

— Сподіваюся, це не якийсь байстрючий трюк. Чи обміняю я три сотні вояків на три тисячі? Ну певна річ. Я ж не останній дурень. А якщо я тобі залишу й королівну, даси слово, що не відпустиш її?

«Ніяка вона не королівна».

— Як зволите, ваша світлосте.

— Мені потрібно примусити тебе дати обітницю перед деревом?

— Ні.

«Це був жарт?» Зі Станісом важко було сказати.

— Тоді домовилися. І де ж ці люди?

— Ось тут,— Джон поклав обпечену долоню на карту на захід від королівського гостинцю й на південь від Дару.

— У горах? — підозріливо запитав Станіс.— Щось я не бачу тут замків. Ні доріг, ні міст, ні сіл.

— Карта — це не справжній ландшафт, завжди казав батько. Тисячі років у тіснинах і на гірських луках мешкають люди, очолювані вождями кланів. Їх можна назвати маломожними лордами, але самі себе вони так не називають. Їхні звитяжці воюють величезними дворучними мечами, а простолюд — пращами й ратищами з гірського ясеня. Вони сварливі, цього не заперечиш. Коли не воюють між собою, пасуть отари, рибалять у Крижаній затоці й розводять найвитриваліших на світі коней.

— І ти вважаєш, вони воюватимуть за мене?

— Якщо їх попросити.

— Чого я маю вимолювати те, що належиться мені по праву?

— Я сказав «попросити», а не «вимолювати»,— Джон прибрав руку з карти.— Листи розсилати немає сенсу. Вашій світлості доведеться піти до них особисто. З’їсти з ними хліба-солі, випити елю, послухати волинщиків, похвалити вроду їхніх доньок і мужність синів — і ви отримаєте їхні мечі. У кланах не бачили короля відтоді, як Торен Старк прихилив коліно. Своїм приїздом ви зробите їм честь. Накажете їм воювати за вас — і вони тільки перезирнуться між собою і промовлять: «Він хто такий? Мені він не король».

— Про яку кількість кланів ідеться?

— Близько сорока, малих і великих. Флінти, Вули, Норі, Лідли... якщо завоюєте прихильність Старого Флінта й Барила, решта не забаряться.

Барила?

— Це Вул. У нього найкругліше черево в усіх горах і найбільше людей. Вули рибалять у Крижаній затоці й страхають діток залізними, які заберуть їх, якщо ті не будуть чемними. Але дійти до них ваша світлість зможе тільки через землі Норі. Вони мешкають найближче до Дару й завжди були добрими приятелями Варти. Можу дати провідників.

— Можеш? — Станіс ніколи не проґавить таких тонкощів.— Чи даси?

— Дам. Вам без них не обійтися. І неспотикливих гаронів дам. Дороги в горах більше схожі на козячі стежки.

— Козячі стежки? — король звузив очі.— Я кажу, що треба діяти швидко, а ти пропонуєш мені гаяти час на козячих стежках?

— Юний Дракон, завойовуючи Дорн, обійшов на кістяній дорозі дорнські сторожові башти саме козячими стежками.

— Я добре знаю цю легенду, але Дейрон занадто вже перебільшував у своїй марнославній книженції. У тій війні перемога здобута кораблями, а не козячими стежками. Дубовий Кулак прорвав Дощаницю і пройшов половину Зеленокровиці, поки основні дорнські сили були зайняті у княжому коридорі,— Станіс потарабанив пальцями по карті.— А ці гірські лорди не спробують мене затримати?

— Тільки щоб почастувати. Кожен наступний старатиметься гостинністю перевищити попереднього. Батько казав, що ніколи в житті його так добре не годували, як у кланах.

— За три тисячі вояків, гадаю, я зможу витримати волинки й вівсянку,— сказав король, але голос його все одно звучав буркітливо.

Джон обернувся до Мелісандри.

— Міледі, просто застереження. У горах сильна віра в давніх богів. Клани не потерплять наруги над своїми серце-деревами.

Вона, здалося, здивувалася.

— Не бійтеся, Джоне Сноу, я не турбуватиму ваших гірських варварів і їхніх темних богів. Моє місце тут — з вами і вашими бравими братами.

Джонові цього хотілося менше за все, але не встиг він заперечити, як король мовив:

— І куди порадиш мені вести цих крем’язнів, як не на Страхфорт?

Джон опустив погляд на карту.

— У Пущанський Насип,— постукав він по карті пальцем.— Якщо Болтон збирається воювати з залізними, то і вам треба. Пущанський Насип — курганний замок посеред густого лісу, тож до нього можна легко підкрастися непомітно. Замок дерев’яний, захищений ровом, валом і частоколом. Звісно, через гори йти повільніше, але там ваше військо пройде непомітно й підійде майже під браму Пущанського Насипу.

Станіс потер підборіддя.

— Коли Балон Грейджой підняв заколот першого разу, я воював із залізними на морі, де вони найсильніші. А на землі, ще й заскочені зненацька... ага. Я вже переміг дикунів і короля-за-Стіною. Якщо зможу розчавити й залізних, Північ знатиме, що знову має короля.

«А мені залишиться тисяча дикунів,— подумав Джон,— і жодної можливості прогодувати таку кількість люду».

Тиріон

«Сором’язлива панна» рухалася крізь туман, як сліпець у незнайомому приміщенні.

Септа Лемора молилася. Імла глушила її голос, і він здавався тонким і притишеним. Гриф міряв кроками палубу, й під вовчою шубою стиха побрязкувала кольчуга. Час до часу він торкався меча, наче перевіряючи, що той і досі висить при боці. Роллі Качур відштовхувався жердиною, стоячи з правого борту, а Яндрі — з лівого. Ісілла тримала румпель.

— Не до вподоби мені це місце,— пробурмотів Гальдон Недомейстер.

— Злякався туманцю? — підкусив його Тиріон, хоча в дійсності то був справжній туманище. На носі «Сором’язливої панни» стояв Гриф Молодший з третьою жердиною, щоб відштовхуватися від небезпечних перешкод, коли вони виринали з імли. На носі й на кормі запалили ліхтарі, але туман стояв такий густий, що, стоячи на середині корабля, можна було розгледіти тільки два розмиті вогники, які пливли попереду й позаду. В завдання Тиріона входило підтримувати полум’я в жаровні.

— Це не простий туман, Гугоре Гілл,— промовила Ісілла.— Ти б сам занюхав, що він відгонить чаклунством, якби мав носа. Тут згинуло чимало мандрівників — і на байдаках, і на піратських кораблях, і на великих річкових галерах. Вони блукають самотиною в імлі, шукаючи сонця, поки їх не докінчить божевілля чи голод. Тут у повітрі витають невгамовні духи, а під водою — стражденні душі.

— Ось одна з них,— сказав Тиріон. З правого борту з каламутних глибин піднімалася велетенська долоня, здатна розчавити байдак. Лише два пальці випиналися над поверхнею води, та коли «Сором’язлива панна» пропливала повз, Тиріон розгледів під брижами води решту долоні та бліде обличчя, задерте догори. Хоча слова свої він зронив легковажно, але відчуття було неприємне. «Ісілла має рацію. Цей туман надприродний». Щось лихе відчувалося в цій воді, воно отруювало повітря. «Не дивно, що закам’янілі божеволіють».

— Не варто глузувати,— застерегла Ісілла.— Шепітні мерці не люблять усього теплого й рухливого і прагнуть затягнути до себе побільше проклятих душ.

— Не думаю, що в них знайдеться саван мого розміру,— мовив карлик, помішуючи жар.

— Закам’янілих мучить не так ненависть, як неситість,— промовив Гальдон Недомейстер приглушено, бо зав’язав рота й носа жовтим шаликом.— У цих туманах не росте нічого такого, що погодиться їсти людина при здоровому глузді. Тричі на рік тріархи Волантиса доправляють по ріці галеру з припасами, але кораблі милосердя часто запізнюються, а іноді привозять більше ротів, ніж їжі.

— У річці має бути риба,— сказав Гриф Молодший.

— Я б не їла риби, зловленої в цих водах,— зронила Ісілла.— Я б не їла.

— І туманом цим краще теж не дихати,— мовив Гальдон.— Тут кругом Гаринове прокляття.

«Єдиний спосіб не дихати туманом — узагалі не дихати».

— Гаринове прокляття — то просто сіролуска,— сказав Тиріон. Прокляття часто падає на дітей, особливо у вогкій і холодній місцевості. Вражена шкіра твердне, кальцинується і тріскається, однак карлик читав, що розвиток сіролуски можна стримати лаймами, гірчичними припарками і гарячими купелями (так кажуть мейстри) або ж молитвою, офірою і постом (наполягають септони). Згодом хвороба минається, залишаючи своїх маленьких жертв потворними, але не забираючи життя. І мейстри, і септони згодні, що дітей після сіролуски ніколи не вражає ні її більш рідкісна смертельна форма, ні її жахлива швидкоплинна посестра — чума.— Подейкують, у всьому винна сирість,— мовив Тиріон.— Смердюче вологе повітря. А не прокляття.

— Завойовники теж не вірили, Гугоре Гілл,— сказала Ісілла.— Приходьки з Волантиса й Валірії підвісили Гарина в золотій клітці та глузували з нього, слухаючи, як він молить Матір побити їх. Але уночі вода піднялася й потопила їх, і відтоді вони не мають спокою. Вони і досі тут, під водою, хоча колись були повелителями вогню. Це їхній подих здіймається з каламутних глибин і викликає цей туман, а їхні тіла перетворилися на камінь, як і їхні серця.

У Тиріона страшенно свербів обрубок носа. Карлик почухав його. «Може, стара правду каже. Це місце нехороше. Я тут почуваюся, як тоді у виходку, коли у мене на очах помирав батько». Тиріон би теж збожеволів, а шкіра й кості перетворилися б на камінь, якби йому довелося збувати свої дні в цій сірій юшці.

Але Грифа Молодшого, схоже, не мучили ніякі лихі передчуття.

— Нехай тільки спробують нас зачепити — і ми їм покажемо, з чого ми зроблені.

— Ми зроблені з крові й кісток, за образом і подобою Отця й Матері,— сказала септа Лемора.— Прошу, не треба марнославних похвалянь. Гординя — тяжкий гріх. Закам’янілі теж були занадто горді, а лорд у савані — найбільше з усіх.

Від жару в Тиріона розчервонілося обличчя.

— А лорд у савані і справді існує? Чи це казка?

— Лорд у савані править цими туманами ще з Гаринових часів,— сказав Яндрі.— Дехто вважає, що він і є Гарин, який повстав зі своєї водяної могили.

— Мертві не повстають,— заперечив Гальдон Недомейстер,— та й люди не живуть тисячу років. Так, лорд у савані існує. Їх було два десятки вже. Один помирає — наступний посідає його місце. Теперішній — корсар з островів Василіска, який вирішив, що на Ройні здобич більша, ніж на Літньому морі.

— Так, я теж це чув,— мовив Качур,— але є інакша байка, вона мені подобається більше. Подейкують, він не такий, як решта закам’янілих: він був колись статуєю, але з туману прийшла сіра жінка й поцілувала його крижаними вустами.

— Годі,— сказав Гриф.— Ану тихо всі!

Септа Лемора хапнула ротом повітря.

— Що це було?!

— Де? — Тиріон не бачив нічого, крім туману.

— Щось ворухнулося. Вода збрижилася.

— Черепаха,— весело заявив королевич.— Великий костолам, ось і все.

Він відштовхнувся від високого зеленого обеліска.

Туман липнув, вологий і холодний. З сірої імли виринув затонулий храм, і Яндрі з Качуром налягли на жердини: повільно переходячи від носа до корми, вони штовхали байдак далі. Проминули мармурові сходи, які спіраллю виринали з мулу й різко обривалися. За ними ледве проглядалися інші обриси: поламані шпилі, безголові статуї, дерева з корінням, більшим за байдак.

— Це було найбільше й найбагатше місто на ріці,— сказав Яндрі.— Кроян, святкове місто.

«Занадто багате,— подумав Тиріон,— і занадто гарне. Нерозумно спокушати драконів». Навколо розкинулося затонуле місто. Над головою промайнув ледве видимий обрис — залопотіли білі шкірясті крила, розганяючи туман. Карлик вивернув шию, щоб роздивитися краще, але примара зникла так само нагло, як і з’явилася.

Незабаром у поле зору вплив інший вогник.

— Гей, на човні,— слабко гукнув голос над водою,— хто ви?

— «Сором’язлива панна»,— крикнув у відповідь Яндрі.

— «Рибалочка». Вгору чи вниз?

— Вниз. Шкури й мед, ель і лій.

— Угору. Клинки й голки, мереживо і полотно, пряне вино.

— Що чути зі Старого Волантиса? — гукнув Яндрі.

— Війна,— пролунало у відповідь.

— Де? — крикнув Гриф.— Коли?

— Наступного року,— була відповідь,— Найесос і Малако об’єдналися, слони вкриваються смугами.

Голос стихнув — інший човен відпливав усе далі. Вогник затріпотів і зник.

— Хіба це мудро — кричати в тумані до човнів, яких нам не видно? — поцікавився Тиріон.— А що як це пірати?

Поки що з піратами їм щастило: «Сором’язлива панна» прослизнула через озеро Кинджал уночі, невидима й неторкана. Одного разу Качур запримітив облавок, за його словами, корабля Урго Укаляного. Але «Сором’язлива панна» була від них проти вітру, й Урго — якщо це був Урго — не виказав до неї інтересу.

— Пірати не запливають у Скорботу,— сказав Яндрі.

— Слони вкриваються смугами? — пробурмотів Гриф.— Про що йдеться? Найесос і Малако? Іліріо заплатив тріарху Найесосу вже стільки, що той йому до гробу винен буде.

— Золотом чи сиром? — пожартував Тиріон.

— Якщо не можеш розігнати своїми дотепами туман,— накинувся на нього Гриф,— краще тримай їх при собі.

«Так, батьку,— мало не сказав карлик.— Я мовчатиму. Дякую». Він не знав добре волантисян, але, здається, слони і тигри мають вагомі підстави об’єднатися перед лицем драконів. «Можливо, сироторгівець неправильно оцінив ситуацію. Можна підкупити людину золотом, та тільки кров і криця змусять її зберігати вірність».

Коротун помішав жар і подмухав на нього, щоб розгорівся. «Ненавиджу. Ненавиджу цей туман, ненавиджу це місце, а ще більше ненавиджу Грифа». Тиріон і досі мав при собі отруйні гриби, які назбирав у дворі Іліріо, й бували дні, коли він відчував невимовну спокусу підсипати їх у Грифову вечерю. Біда тільки в тому, що Гриф наче й не їсть зовсім.

Качур з Яндрі налягли на жердини. Ісілла повернула румпель. Гриф молодший відштовхнув «Сором’язливу панну» від поваленої вежі, яка витріщалася вікнами, наче сліпими чорними очима. Вітрила важко обвисли. Вода глибшала, й незабаром жердини вже не торкалися дна, але течія несла байдак униз, допоки...

Тиріон бачив тільки, як щось величезне виринуло з води, горбате і зловісне. Йому здалося, що це гора на лісистому острові або ж велетенська скеля, поросла мохом і папороттю і прихована туманом. Та коли «Сором’язлива панна» наблизилася, видно стало краще. На березі виднілася дерев’яна фортеця, трухлява й заросла. Над нею вивищувалися шпилі, але деякі з них зламалися й нагадували тріснуті списи. З’являлися і зникали голі вежі без дахів, сліпо впинаючись у небо. Пропливали палати й галереї: стрункі опори, витончені арки, жолобчасті колони, тераси й альтанки.

Все зруйноване, безлюдне, розвалене.

Тут густо розрісся сірий мох, укривши великі купи каміння га звисаючи з веж. Чорні лози заплели вікна, двері й арки, повзли по високих мурах. Туман приховував три чверті палацу, але й того, що можна було розгледіти, виявилося достатньо: Тиріон бачив, що це острівне укріплення удесятеро більше за Червону фортецю й у сто разів гарніше. Він здогадався, де він.

— Палац кохання,— стиха зронив він.

— Так називали його ройнари,— сказав Гальдон Недомейстер,— однак уже тисячу років це Палац скорботи.

Вигляд руїн засмучував, однак ще більше засмучувало усвідомлення того, на що вони перетворилися. «Колись тут чувся сміх,— подумав Тиріон.— Барвисто квітнули садки, на сонці блищали золотом фонтани. Ці сходи колись дзвеніли від кроків закоханих, а під отією тріснутою банею цілунком скріплювалися незчислимі шлюби». Його думки полинули до Тиші, яка так недовго побула його леді-дружиною. «Це зробив Джеймі,— у відчаї подумав він.— А він же — моя кров і плоть, мій старший сильний брат. У дитинстві він приносив мені іграшки — обручі, кубики й навіть вирізьбленого з дерева лева. Він подарував мені першого мого поні й навчив їздити верхи. Тож коли він сказав, що к