Рей Бредбері
ПОКАРА БЕЗ ЗЛОЧИНУ
— Ви хочете вбити свою дружину? — спитав смагляволиций за столом.
— Так. Тобто ні… Точніше, я хотів би…
— Ім’я?
— Її чи моє?
— Ваше.
— Джордж Гілл.
— Адреса?
— Одинадцята південна, Сент-Джеймс, Гленв’ю.
Чоловік за столом незворушно записував.
— Ім’я вашої дружини?
— Кейт.
— Скільки їй років?
— Тридцять один.
Питання посипались одне за одним. Колір волосся, очей, шкіри, улюблені парфуми, талія, розмір одягу й взуття…
— Ви маєте її стереофото? Запис на плівку її голосу? Бачу, маєте. Чудово. Тепер…
Це тривало цілу годину. Джорджа Гілла всього вкрило потом.
— Так… — Смагляволиций підвівся і похмуро подивився на клієнта. — Отже, ви не відмовляєтесь від свого наміру?
— Ні.
— Тоді підпишіть ось тут… — Чоловік за столом зітхнув. — Ви знаєте, що це протизаконно?
— Так.
— І що фірма не відповідає за можливі наслідки?
— Ради бога! — скрикнув Джордж. — Ви вже й так мало не всю душу вивернули, кінчайте скоріше!
Чоловік за столом ледь посміхнувся.
— Поки приготують копію, мине дев’ять годин. Ви тим часом можете поспати, це заспокоїть вам нерви. Третя дзеркальна кімната ліворуч до ваших послуг.
Джордж повільно й беззвучно рушив до тієї дзеркальної кімнати. Там ліг на голубу оксамитову канапу, і від ваги його тіла ввімкнувся механізм, що приводив у дію дзеркала на стелі. Якийсь лагідний голос замугикав: «Спи… спи… спи…»
Джордж пробурмотів:
— Кейт, я не хотів сюди приходити. Це ти мене примусила. Це ти винна. Боже, краще б я сюди не приходив, сидів би вдома. Я не хочу тебе вбивати!
Поволі обертаючись, дзеркала тихенько дзумотіли.
Джордж спав.
Уві сні він помолодшав, йому знов було сорок один рік, удвох з Кейт вони гасали по зеленому пагорбку, неподалік стояв вертоліт, яким вони прилетіли сюди на пікнік. Вітер маяв волосся Кейт золотистими пасмами, і вона сміялась. Тримаючись за руки, вони цілувались, цілком байдужі до їжі. Вони, здавалося, забувши про все на світі, читали одне одному вірші.
Потім інші сцени. Швидка зміна барв, політ. Вони з Кейті летять над Грецією, над Італією і Швейцарією, стоїть така погожа довга осінь 1997 року. Вони летять і летять.
І раптом якийсь кошмар. Кейті і Леонард Фелпс. Джордж аж скриків крізь сон. Як це сталося? Звідки цей Фелпс узявся? Чому він звалився їм на голову? Чому життя не може бути просте й добре? Чи все від того, що вони такого різного віку? Джорджеві під п’ятдесят, а Кейті така молода, така молоденька! Чому це, чому?!
Сцена була незабутньо яскрава. Леонард Фелпс і Кейт у зеленому парку за містом. Джордж з’явився на алеї саме вчасно, щоб побачити, як вони цілуються.
Спалах люті. Сутичка. Спроба вбити Леонарда Фелпса.
Нові й нові дні, нові кошмари.
Джордж Гілл, ридаючи, прокинувся.
— Містере Гілл, для вас усе приготовлено.
Гілл незграбно підвівся. Зиркнув на себе у високому й непорушному тепер дзеркалі — вигляд він мав анітрохи не молодший від своїх літ. То була страшна помилка. В такому віці брати молоду дружину — все одно що втримати грудочку цукру у воді. Він гидливо приглянувся до свого тіла. Обвислий живіт. Обвисле підборіддя. Забагато сивини на голові й замало енергії у м’язах…
Смагляволиций провів його до другої кімнати.
Джордж Гілл сахнувся:
— Кімната Кейті!
— Ми намагаємось робити бездоганно.
— Її кімната, все достеменно до дрібниці!
Джордж Гілл підписав чек на десять тисяч доларів. Чоловік узяв чек і вийшов.
У кімнаті було тихо й затишно.
Джордж сів і помацав пістолет у кишені. Купа грошви. Тим-то багачі й можуть собі дозволити розкіш «очищувального вбивства». Насильство без насильства. Вбивство без убивання. Джорджеві полегшало. І раптом прийшло заспокоєння. Він втупився в двері. Цієї хвилини він дожидав довгих півроку, і тепер нарешті вона настала. Зараз увійде сюди прегарний робот, маріонетка на дротиках, і тоді…
— Привіт, Джордже.
— Кейті!
Джордж зірвався на ноги.
— Кейті! — видихнув він.
Вона зупинилася на порозі. На ній була звійна зелена сукня, на ногах — виткані золотом сандалі. Іскристе волосся спадало на її шию, очі ясніли блакиттю.
Цілу хвилину Джордж не міг видобути з себе ні слова.
— Ти прекрасна, — нарешті вражено промовив він.
Голос його звучав звільна і якось неприродно.
— А хіба я можу бути інакшою?
— Дай-но я роздивлюсь тебе.
Він невпевнено простяг перед собою руки, як це робить сновида. Серце мляво билося. Він важко рушив до неї, немов долаючи товщу води навколо. Потім обійшов її з усіх боків, ледь доторкнувся.
— Ти що, не надивився на мене за всі ці роки?
— Таки не надивився, — відповів він, і очі його наповнилися слізьми.
— То про що ж ти збирався поговорити зі мною?
— Дай мені час, ради бога, почекай трошки. — Він сів і приклав до грудей тремтячі руки.
Примружився.
— Це неймовірно. Наче ще одне видиво. Як вони тебе такою зробили?
— Нам заборонено про це говорити, щоб не порушувати ілюзії.
— Це якісь чари.
— Це наука.
Доторк її був теплий. Нігті на пальцях у неї вилискували, мов перламутр. Ніяких швів, ніякого ґанджу. Він дивився на неї і пригадував слова з «Пісні над піснями», яку вони читали вдвох у ті давні добрі часи.
Ти прекрасна, моя люба. Ти прекрасна! Очі твої — голубки за твоїм покривалом. Твої губи — немов кармазинова стьожка, і твоя бесіда мила. Твої перса, як двоє оленяток-близнят, що серед лілей пасуться. Жодної вади нема в тобі.
— Джордже!
— Що? — Очі його були склисті.
Йому закортіло поцілувати її в уста.
Мед і молоко у тебе під язиком, і запах твоїх шат мов запах з Лівану.
— Джордже!
Оглушливий гул у вухах. Уся кімната йде обертом.
— Зараз, зараз, хвилиночку.
Він стріпнув головою, відганяючи той гул.
Які бо гарні твої ноги у сандалях, о князівно! Круглота твоїх стегон мов намисто, руками мистецькими виточена.
— І як вони це зробили? — вихопилось у нього. — І так швидко!
За дев’ять годин, поки він спав. Перетоплене золото, найтонші годинникові пружини, діаманти, блистки, сухозлотиця, розкішні рубіни, рідке срібло, мідні нитки? А які це металеві комахи випряли її волосся? Розтопили жовтий вогонь і потім остудили?..
— Слухай, коли ти й далі так поводитимешся, я піду, — сказала вона.
— О ні, не йди!
— Тоді ближче до діла, — холодно промовила вона. — Ти хотів поговорити зі мною про Леонарда.
— Дай мені хвилинку, поки я оговтаюсь.
— Ні, зараз, — наполягала вона.
Гнів у ньому не знати де й подівся, розвіявся від самої її появи. Він почував себе, як хлопчисько з брудними думками.
— Чого ти хотів побачитись зі мною? — суворо запитала вона.
— Ради бога!
— Ти мусиш сказати. Це через Леонарда, так? Ти ж знаєш, що ми з ним кохаємось.
— Кейт, перестань! — Він заткнув пальцями вуха. Вона невблаганно провадила своє:
— Ти знаєш, що я тепер весь час із ним. Ми вдвох об’їздили всі ті місця, де колись я бувала з тобою. Пригадуєш ту галявину на Монте-Верде? Ми були там удвох минулого тижня. А місяць тому ми з ним літали в Афіни, взяли з собою ящик шампанського…
Він облизав губи.
— Ти не винна, ні, ти не винна! — Він підвівся і взяв її долоні. — Ти така незвичайна, ти… зовсім не вона! Це все вона винна, а не ти. Ти — зовсім інша!
— А от і ні, -відказала жінка. — Я — це і є вона. Я поводжусь тільки так, як вона поводиться. Жодна часточка в мені не чужа їй. У нас із нею ті самі нахили й мотиви.
— Але ж ти нічого того не робила, що вона!
— Робила. Я цілувала його.
— Ти не могла цього робити, ти тільки-но народилася!
— Нехай і так, проте я народилася з її минулого і з твоєї пам’яті.
— Послухай, — заблагав він, торсаючи її, щоб привернути до себе увагу. — Невже не можна знайти якийсь спосіб, ну скажімо, щоб я заплатив більше грошей і забрав тебе з собою? Ми б поїхали в Париж, у Стокгольм чи куди тільки ти захочеш!
Вона засміялася.
— Маріонетки тільки наймаються. Вони ніколи не продаються.
— Але в мене є гроші!
— Таке вже не раз пробували. Це безглуздо. І неможливо. Навіть те, що ми тут робимо, незаконне, ти сам знаєш. Власті й так нас ледве терплять.
— Я тільки одного хочу — бути з тобою, Кейті!
— Але це зовсім неможливо — саме тому, що я Кейті, вся, до найменшої цятки, — Кейті. Та й, крім того ж, конкуренція. Маріонеткам не дозволяється виходити за межі приміщення: надмірна прискіпливість може викрити секрети фірми. Та годі вже про це. Я тебе попереджала, що на ці теми не треба говорити. Ти порушуєш ілюзію. І вийдеш звідси, не задовольнивши своєї потреби. Ти гроші заплатив? Тож і роби те, задля чого прийшов.
— Я не хочу тебе вбивати!
— Якась частка твоєї волі хоче цього. Ти просто стримуєш її, не дозволяєш їй переважити.
Він витяг з кишені пістолет.
— Старий дурень, і чого я сюди приходив! Ти така гарна!
— Сьогодні ввечері у мене побачення з Леонардом.
— Замовкни!
— А завтра вранці ми удвох вилітаємо до Парижа.
— Ти чула, що я сказав?
— Потім до Стокгольма. — Вона звабливо засміялась і поплескала його по підборіддю. — Отак, мій череватенький.
Щось похмуре заворушилося в ньому, його обличчя зблідло. Він бачив, до чого йдеться. Прихований гнів, відраза й ненависть пульсували в його мозку, а втовчене телепатичне плетиво в її чарівливій голові сприймало ті смертодайні імпульси. Ця маріонетка з її невидимими пружинами! Та це ж він сам породжував усі її слова!
— Пузанчик! А колись же ти був нівроку.
— Перестань! — вигукнув він.
— Та ти ж старе порохно, а мені лише тридцять один. Ах, Джордже, сліпак ти — пустив намарне всі ці роки й дав мені нагоду знову закохатись! А Леонард дуже милий, правда ж?
У нестямі він підніс пістолет.
— Кейті!
—
Голова його з чистого золота… — прошепотіла вона.
— Кейті, мовчи! — закричав він.
—
Кучері у нього закучерені й чорні як ворон, руки його — стовпці золоті, оздоблені берилом…
Як вона вгадала ці слова! Адже це йому в голові вони снувались, як могла вона прикладати їх до нього?!
— Не примушуй мене стріляти, Кейті!
—
Щоки його немов пахуча грядка, — пробурмотіла вона, з заплющеними очима плавно рухаючись по кімнаті. —
А лоно його — твір мистецький зі слонової кості, вкритий сапфірами, ноги його — колони мармурові…
— Кейті! — заволав він.
—
Уста його — солодощі…
Гримнув постріл.
— …
Такий мій любий…
Ще постріл.
Вона впала.
— Кейті, Кейті, Кейті!
Ще чотири кулі вгородив він в її розпростерте тіло.
Вона лежала, конвульсивно здригаючись. Її рот безживно розкрився, але якийсь безнадійно понівечений механізм ще примушував її знов і знов повторювати:
— Любий, любий, любий, любий…
Джордж Гілл знепритомнів.
Прочнувся він від доторку холодної шматини до скроні.
— Все скінчено, — сказав смагляволиций.
— Скінчено? — прошепотів Джордж Гілл.
Смагляволиций кивнув.
Джордж напівнестямно глянув на свої пальці. Вони ж були заюшені кров’ю. Непритомніючи, він упав на підлогу. Останнє, що він запам’ятав, — це як справжня кров лилась йому на руки. А тепер вони були чистесенькі.
— Мені вже пора йти, — промовив Джордж Гілл.
— Якщо маєте силу.
— Зі мною все гаразд. — Джордж підвівся. — Тепер я просто звідси поїду до Парижа. Мені ж, мабуть, не треба телефонувати Кейті, а тим паче стрічатися з нею.
— Ваша Кейті мертва.
— Справді! Це я її вбив, чи не так? Боже, а кров була як справжня!
— Ця деталь для нас — велике досягнення.
Ліфтом він спустився на вулицю. Дощило, але йому хотілося так іти й іти світ за очі… Гнів, жага помсти — все це зникло. Згадки про недавнє переживання були такі моторошні, що йому тепер більше ніколи в житті не захочеться вбивати. Навіть якби реальна Кейті раптом оце з’явилася перед ним, він би тільки подякував богу й самозабутньо бухнув навколішки. Але вона тепер мертва. Він зробив те, чого жадав! І ніхто про його злочин не довідається.
Дощ холодив йому обличчя. Він має негайно виїхати, поки не розвіялося відчуття полегкості. Бо ж і який сенс такою ціною очищати душу, коли знову почнеш ятрити ті самі болячки? Зрештою, маріонетки саме для того й призначалися, щоб упередити реальний злочин. Коли тобі припекло відлупити, вбити, замордувати когось, то й зганяй свою злість на одному з цих начинених дротами автоматів… Повертатись тепер додому ні до чого. Там може бути Кейті. Про неї краще думати, як про мертву — що вона заслужила, те й дістала.
Джордж Гілл зупинився край тротуару і втупив погляд у машини, що одна за одною мчали вулицею. Він глибоко вдихнув прохолодне повітря, відчуваючи всім тілом приємну розслабленість.
— Містер Гілл? — почувся чийсь голос йому з-за плеча.
— Так, а що?
На зап’ястках у Гілла замкнулися наручники.
— Ви арештовані.
— Але ж…
— Проходьте. Сміт, ви з рештою хлопців підніміться нагору, арештуйте кого треба.
— Ви не маєте права!.. — почав Джордж Гілл.
— Ні, це все законно. На вас падає підозра в убивстві!
Небом розкотився грім.
Була восьма п’ятнадцять вечора. Десять днів безперестану лив дощ. І тепер він зрошував стіни в’язниці. Джордж простягнув руки крізь грати, щоб відчути, як краплі стікають в калюжки на його тремтячих долонях.
У дверях забрязкотіли ключем, але він не ворухнувся, а так і стояв, виставивши руки на дощ. Адвокат підвів погляд на свого підопічного на стільці під вікном і сказав:
— Уже нема надії. Сьогодні вночі вас буде страчено.
Джордж Гілл усе прислухався до дощу.
— То ж була тільки лялька! Я не вбивав.
— Але такий закон, ви знаєте. Інших теж засуджено до страти. Президент компанії «Маріонетки інкорпорейтед» помре сьогодні опівночі. Троє його помічників — о першій ночі. Ваша черга — десь так о пів на другу ночі.
— Я вдячний вам, — сказав Джордж. — Ви зробили все, що могли… А це все-таки було вбивство, хоч як там на нього дивитись. Бо й намір такий був, і добре виплеканий, і зважений. Єдине, що тільки замість живої Кейті — маріонетка.
— Але тут ще випав момент невдалий, — зауважив адвокат. — Десять років тому вас за це не покарали б на смерть. І через десять років теж ні. А зараз їм когось треба для прикладу, щоб іншим було зась. Тих маріонеток останнім часом стільки наплодилося, просто жах. Тож хоч не хоч — доводиться наганяти на публіку страху, і то добрячого страху. Адже коли й далі так піде, то ми бозна до чого докотимось. Та й взяти хоча б духовний бік справи: де життя починається, де воно кінчається? Роботи — живі вони чи мертві? Скільки он церков сушить собі цим голову! Навіть якщо вони неживі, то все одно близькі до того, бо здатні реагувати на подразники, здатні думати. Ви ж знаєте, що два місяці тому парламент прийняв «Закон про живих роботів», і ви підпали під дію цього закону. Просто такий момент прикрий випав, та й годі.
— Що ж, уряд має слушність. Тепер я й сам у цьому пересвідчився, — сказав Джордж Гілл.
— Я радий, що ви розумієте позицію правосуддя.
— Так. Зрештою, не можна узаконювати вбивство. Навіть коли воно стосується механізмів, телепатійних пристроїв і воскових фігур. Це б нікуди не годилося, якби я вийшов сухим з води. Адже те, що я вчинив, — то був таки злочин. Я і сам відтоді почуваю себе винним. І згоден, що мене треба покарати. Дивно, правда? Отак, бува, діють на тебе суспільні зв’язки. Відчуваєш себе винним навіть тоді, коли, здається, і підстав для цього немає…
— Мені вже пора йти. Може, у вас є якесь прохання?
— Ні, дякую, мені нічого не треба.
— Що ж, тоді прощавайте, містере Гілл.
Двері замкнулися.
Джордж Гілл усе так само стояв на стільці, висунувши за грати руки. Раптом на стіні блиснула червона лампочка. Голос із репродуктора промовив:
— Містере Гілл, до вас на побачення прийшла дружина…
Він стис сталеві прутини. «Вона ж мертва!» — промайнуло в голові.
— Містере Гілл! — озвався знову голос.
— Вона мертва! Я її вбив!
— Ваша дружина чекає у кімнаті побачень. Ви хочете з нею побачитись?
— Я бачив, як вона впала, я її застрелив, вона впала мертвою!
— Містере Гілл, ви мене чуєте?
— Та чую! — вереснув він, накинувшись на стіну з кулаками. — Чую вас! Чую! Вона мертва, мертва, нехай дасть мені спокій! Я вбив її, не хочу її бачити, хай іде геть!
Пауза.
— Воля ваша, містере Гілл, — пробурмотів голос.
Червона лампочка погасла.
Блискавка перетяла небо й освітила його обличчя. Він притулився розпашілим обличчям до холодного пруття і чекав, а дощ усе не вщухав. Через якийсь час десь там відчинилися двері на вулицю і він побачив, як з канцелярії в’язниці вийшли дві постаті у плащах з каптурами. Зупинившись у світлі ліхтаря, вони глянули вгору.
Це була Кейті. А з нею Леонард Фелпс.
— Кейті!
Вона відвернулася. Супутник узяв її під руку. Вони перебігли вулицю під чорною хлющею і сіли в приземкувату машину.
— Кейті! — Він кричав, шарпав грати, лупив по бетонному закрайку. — Вона жива! Наглядач! Наглядач! Я бачив її! Вона не мертва, я її не вбивав, випускайте ж мене! Я нікого не вбивав, це все жарт, помилка, я бачив її, бачив! Кейті, вернися, скажи їм, скажи, що ти жива! Кейті!
На крик прибігли наглядачі.
— Не вбивайте мене! Я ж ні в чому не винен! Кейті жива, я її бачив!
— Ми теж бачили її, сер.
— Так випустіть же мене! Дайте мені волю!
Це було явне божевілля. Він похлинувся і мало не звалився вниз.
— Суд усе це вже розглянув, сер.
— Але ж це несправедливо! — Він підскакував, хапався за вікно і далі репетував.
Кейті з Леонардом від’їхала у машині. Від’їхала до Парижа, до Афін, до Венеції, і до Лондона наступної весни, і до Стокгольма — влітку, і до Відня — восени…
— Кейті, вернися, ти ж не можеш так мене покинути!
В холодному дощі зблиснуло червоне хвостове світло машини. Він усе кричав і кричав, коли ззаду підбігли й схопили його наглядачі.
Переклад з англійської.
