Елєонора (збірка) [Едґар Аллан По] (fb2) читать онлайн

НОВІТНЯ БІБЛІОТЕКА

Випуск 6

ЕДҐАР АЛЯН ПО

ЕЛЄОНОРА

ПЕРЕКЛАВ ПЕТРО КАРМАНСЬКИЙ*^[1]

ЛЬВІВ.

Наклад Володимира Боберського.

З друкарні Ставропигійського Інстітута під вар. М. Рефця.

1912.

Едґар Алян По

Мабуть нікого не переслідувала так в життю важка рука судьби, як американського поета – Едґара По. Його життєвий шлях був встелений колючим тернем від ранньої молодости аж до сирої могили.

Едґар Алян По уродив ся 19 лютня 1809 р. в Бальтіморе. Його предки походили з старого нормандського роду, що за Генриха II переселив ся до Ірляндії. Дід поета переніс ся до Америки, де й дійняв вищого військового ступня. Найстаршим його сином був батько поета — Давид, який вже як вісімнайцятьлітній молодець одружив ся з гарною й талановитою акторкою — Елисаветою Арнольд. Молоде подружжє, одіпхнене родиною, гірко бідувало, а незадовго прийшлось їм попращатись з життєм. Померли обоє в молодому віці, лишаючи троє незаосмотрених дітей. Середущого Едґара взяв богатий й бездітній приятель родини — п. Алян, від якого й дісталось хлопчині друге імя. Гарний й понятливий Едґар став окрасою дому п. Алянів, а численні гості, що гостювали в їх домі, з незвичайним захопленням слухали деклямацій малого Едґара. — Одначе вже тоді являлись у нього сімптоми хоробливо-нервового темпераменту, що опісля переслідувало його через ціле життє.

В р. 1816 виїхала родина Алявів з своїм вихованком до Анґлїї і там примістили його в одному пансіоні для хлопців близько Льондона. Старинний будинок, в якому містилась школа та принадна околиця розбуджували його уяву, а сама школа клала незрушимі підвалини під його клясичне вихованнє, яке так ярко виріжнює його з поміж инших американських письменників, й надав його самітній поезії таку суцільну форму. Своє шкільне життє описав відтак По в свойому творі: «Віліям Вільзон».

По повороті до Америки в 1821 р., вступив По на універсітет в Річмонді. Його тодішні звакомі й товариші підносять згідно його незвичайне знаннє, енергію й красу. З того часу дійшов до нас один факт, який не мало відтак вплинув на творчість поета.

Одного разу відпровадив По до дому одного свойого шкільного товариша, у якого й побачив його гарну й гідну любови — матір. Вона прийняла гостя кількома приязними словами, а се так глибоко поділало на жаждучого сімпатії й любови молодця, що він стояв перед гарною жінкою немов непритомніти. Як-би у сні повернув до дому, опанований горячим бажаннєм, пережити ще раз в життю таку стрічу. Та молода жінка стала відтак повірницею усіх ворушень його молодого серця. Однак зрадлива доля відняла йому щиру й шляхотну душу. Вона вмерла небавом. І відтак довгими.осінніми й зимовими годинами блукав поет коло самітньої могили своєї першої товаришки й повірниці ранньої молодости, а страшна мара гробу, що таким чорним смутком вів з його творів, вже тоді опанувала його буйну уяву.

Коли в Греції розгорілась борба за свободу і великий Байрон удав ся до тої країни, щоб боротись в рядах гнобленого народу, розбудив ся між молодими людьми незвичайний запал. По був одним з перших, що вступив в його сліди. 1827 р. покинув він Америку і аж по двох роках повернув назад до вітчини. Одначе, що діялось з ним за той час, сього не знаємо.

По повороті віддав його опікун до військової школи. Одначе там не був він довго. Його непогамована вдача не могла знести строгої військової дісціпліни, тому то в р. 1831 видалено його за непослух з військової школи. Ще передтим вийшов у світ томик поезій Едґара По, який одначе проминув безслідно.

Видалений з військової школи, вернув По до свойого опікуна, який в межичасї одружив ся в друге з молодою дамою, Перша жінка п. Аляна дуже любила Едґара, тому то кілька разів мирила свойого вихованка з прибраним батьком. Колиж її не стало між живими, По чув ся чужий в домі опікуна, тому зірвав з ним і помандрував в широкий світ. Саме тоді розійшла ся вістка про польське повстаннє проти Росії. По думав виїхати до Европи і боротись в рядах польських повстанців, але коли російське військо зайняло Варшаву, він залишив свій плян.

Одиноким заробітком По в сі скрутні часи по зірванню з опікуном була літературня праця. Та ніхто не знав молодого поета, тому прийшлось йому жити в крайній нужді. А ж конкурс бальтіморської часописі дав йому нагоду виплисти на верх. 1833 р. оголосила одна бальтіморська часопись конкурс на найліпшу поему і найліпшу новеллю. Обі премії одержав Е. А. По! Се імя було незнане членам конкурсового комітету, але дивня фантазія й особливша краса творів так зацікавили членів конкурсового комітету, що один з них п. Кеннеді дуже заінтересував ся молодим автором і запросив його до себе. По, що тоді жив в великій нужді, був змушений відкрити своє незавидне положеннє, а відтак приняти підмогу п. Кеннеді.

З того часу зайняв ся По щиро літературою; за допомогою п. Кеннеді став співробітником одного річмондського журналу, а його положеннє змінило ся на краще о стільки, що мав хоч щоденній хліб.

Мимо того той час в його життю можна сміло зачислити до найкращих хвилин. Тоді одружив ся По з своєю тіточною сестрою п. Вірґінією Клєм. Та молода дружна а поета вже тоді була діткнена сильно розвиненою грудною недугою, а її краса мадонни з прозоро-білою краскою лиця і глибокими, світляними очима ще збільшувала терпіння й так страждучої душі поета.

Молоде подружжє зажило в одному домі з п. Клєм. Їхне життє мимо бідноти було гарне й гармонійне. Лише грудна недуга поетової дружини наводила на По вічній страх і трівогу. З її світляних очей продирав ся чорний промінь смерти. Це так непокоїло поета, що відбирало йому сили до праці, а незадовго й мара нужди зависла над їхнім домом як чорна тінь. Ось що оповідав про нього його приятель Ґрегам: «Його любов до жінки була свойого рода ентузіястичним боготвореннєм передуховленої краси, яка вяла на очах. Була хора, отже ходив коло ньої, пертий глибоким неспокоєм, немов матір, яку мучить трівога о жпттє первородної дитини, — при її найлекшому кашлю пробігала по цілому його тілі дрож серця, яка виразно виявляла ся на зверх. Одного літнього вечера виїхав я з ними, а спомин його чуйних очей, які трівожно підхоплювали найменшу зміну на улюбленому лиці, переслідує мене немов згадка понурого співу. Це безпереривне, томляче почуттє, що мусить втратити її, змінило його цілковито: він став понурий, задумчивий, а його безсмертні поезії завсігди звучали болючою мельодією. А з другого боку обі жінки обожали сю велику дитину, яка так мало була обізнана з життєм, ходили коло нього і пестили його, як колиб обі були його матїрю.

В своїй студії про Едґара По згадує Бодлєр про один факт, що ярко ілюструє внутрішні відносини в його родині. Коли кохана дружина поета чим раз то більше вяла як квіт мімози, — теща п. Клєм ходила від редакції до редакції, шукаючи заняття для улюбленого Едґара, або продаючи статті й поезії поета, а ніколи не шептали її уста скарги, ніколи не мала для нього докорів, противно все і всюди оправдувала його, що він хорий. Було се одиноке оправданнє, коли її зять переходив одну з тих фаз літературньої неплідности, яку так добре знають нервові поети; — та й ніколи не чув ніхто слова, яке виражалоб сумнів в ґенія її любимця.

Через слідуючі десять літ був занятий По при літературнїх видавництвах в Річмондї, Новім Йорку і Філядельфії. Де лиш він працював, там плило золото, а він сам був крайно убогий. До того ще богато плебейських мірнот, крамарсько реклямових душ, лїтературнїх паразітів ставало проти нього. По був занадто арістократом, занадто правдивим мистцем, щоб входити в компроміси. Ось жерело гніву й ненависти до поета. «Література була для нього реліґією, – говорить Ґрегам, – а він її архіжрець, що скорпіонами проганяв купців з храму». Сї буденнї мірноти, подлі душі були огірчені: заставлювано пастки на його родинне щастє, оплюгавлювано його добру славу. Його дружина, знеможена і зложена тяжкою недугою отримувала безіменні листи, в яких кидано клевети на її мужа і се прискорило її смерть.

В літі 1846 р. виїхав По з родиною на село до Фордгам коло Нового Йорку; бажав, щоб його кохана дружина могла вмерти спокійно. Там і попращалась вона небавом зі світом. Про тодішній стан його душі дають вірний образ його поезії. Головно «Улялюме» лишить ся на все дорогим і цінним в очах жінок. В тих поезіях горить фосфоричне світло місячних ночей, снують ся візії скелетів, упоює роскіш мелянхолії.

Протягом 1848 р. занімав ся По викінченнєм свойого архітвору «Еврека», який як Гумбольда «Космос» мав освітити таємниці вселенної.

Дїтом 1849 р. задержав ся По в Річмонді, звідки виїхав небавом до Форгам, щоб забрати звідтам п. Клєм. По дорозі висів в Бальтіморе з поїзду, а в кілька годин пізніше найшли його непритомного на вулиці. Його відвезено до шпиталя, де й помер 7 жовтня 1849 р. на запаленнє мозку. Другого дня поховано його на вестмінстерському кладовищі. Довгі літа стояв гріб незрівнаного американського поета без ніякої ознаки спомину, аж заходом бальтіморських учениць і учительок вищих жіночих шкіл здвигнено йому гарний артистичний памятник.

__________________

По – се один з нечисленних вічніх самітників; помазанник духа й терпіння, один з укамінованих пророків людства один з ясновидющих містіків людського роду, що відкривають нові правди слідом математичної думки і творчої інтуіції; се один з тих великих і нечисленних хорих, що вистають понад всю людськість. Він хорий, бо найбільша краса й шляхотність душі в своїх найвище розвинених формах – хора.

Поезія По сягає своїм коріннєм в глибину німецької романтики. Теорія Шелінґа про інтеллектуальну інтуіцію є його теорією, а звісні слова Новаліса: «Світ стаєть ся сном, сон світом» сходять ся з міркованнями По, який ніколи не відріжнюе яви від сну; між конкретним явищем та абстракцією нема істотної ріжниці.

По відтворює патальоґічні стани, стани роздвоєння і розшматований, відтворює схиблення й аномалії, в чому рівнож споріднений з такими німецкими письменниками як Е.Т.А. Гофман.

З незвичайною бистротою думки входить По в таємниці світа. Його думка так бистра, що щербить ся як сталеве вістре, його сни і настрої так інтензивні, що прибирають на себе тіло і стають ся галюцінаціями. Його інтуіція пробиває темряву і відслонює величезні загадки, які криють ся в сумрачних далечинах будуччини.

По є візіонером. Легке фізичне подразнене, слабий звук або світло викликує в йому галюцінацію: страх і трівога виповзують на верх, стають тілом, предметом, тіню на розлогому просторі. Гроза осамітнення відтворює перед ним картини, повні розсвічених красок, що розтягають ся в безмежний фантастичний краєвид.

Любов і женщина, що так гарно звучать на арфах поетів – у По вбрали на себе кирею смутку. Його герої незвичайно даровиті – а героїні це персоніфікація містерій. Його Венера се не женщина вибуялої пристрасти, ані богиня великої, здорової, радісної любови, лише блудить як візія що ночю з'являєть ся таємно – і водить за собою нещастє, або блукає в білій| мертвецькій киреї, осяяна фосфоричною місячною блідістю, як задумана ельфа. Його Елєонора се немов легкий, прозрачний фантом, що ночю уносить ся над полями, а Ліґея як би чорна північ, яку розяснюють блудні огники.

_____________

Ще за життя звернено на адрессу поета богато тяжких докорів, закидуючи йому, що з його творів тхне несамовитість, що з них визирає божевіллє і анормальність. Память По вже тепер чиста, але подібні закиди все ще трапляють ся. І так воно буде довго іще. Ґенії ніколи не жили на тому світі, який обіймали при помочи своїх змислів, розвинених понад пересічну міру і понад нормальний тіп; їхній світ мав инші границі і инші простори. І тому то усе відгривала ся та одвічня траґедія, якої героєм був геніяльний хорий, одинокий, самітній, який у своїй душі мав євангелію будуччини. Ґенїй і мучеництво нерозлучні, а «здорові» по всі часи камінуватимуть своїх великих «хорих».

Поезія Едґара По – се монументальна будівля, а стіль його новель не мав рівного в цілій світовій літературі. Коли візьмемо читати його твори, пізнаємо від разу, що маємо тут у перве до діла з духом, якого не стрічали досі ніколи. Віє з тих творів невідомий чар сібілінських книг, прореристої сили, опановують душу величаві глибини, які лише в виїмкових хвилях мріли колись в нашій душі, а на які ми не находили слова.

Б, Данчицький.

Львів, 18. червня 1912.

Елєонора

Sub conservatione formae

Specificae salva anima.

Raymond Lully.*

Походжу з родини, що визначає ся силою уяви і палкою пристрастю. Люди звали мене божевільним; але досі не порішено питання, чи божевіллє не є доказом найвищої інтеліґенції і чи усьо, що заслугує на пошану і що називаємо глибоким, не випливає з хоробливого духа, із своєріднього духового роздражнення, на шкоду загального інтелекту. Люди, що снять на яві, дізнають ся про богато дечого, чого не відають люди, які снять тільки в ночі. У своїх сірих привидах вникають вони в перші проблиски вічности і в пробудженню відчувають з жахом, що стояли на порозі до великої тайни. В таких хвилях доходять до певного пізнання сього, що є добрим, а ще більше до свідомости сього, що є злим. Вникають без керми і компасу в просторий океан «несказаного сяєва»* то знова, як читаємо в пригодах нубійського ґеоґрафа, «agressi sunt mare tenebrarum, quid in eo esset exploraturi».*

Нехай буде, що я божевільний. Але мушу замітити, що я відчуваю два противні стани мого духового розположення: стан ясної, безсумнівної свідомости, яка відносить ся до споминів усіх подій першої доби мойого життя і стан памороки і сумніву у відношенню до теперішньої хвилі і до споминів сього, що творить другу епоху мойого буття. І тому в те, що буду розказувати з першого періоду, вірте; а тому, що схочу розповісти з пізнійшого часу, дайте віру лиш на стілько, на скілько воно видасть ся похожим на правду. Або ні, сумнівайте ся і одним і другим; або, як не можете сумнівати ся, бодай грайте в сій казці ролю Едіпа.

Ся, яку я любивв ще за молоду і ради якої пишу тепер сі спомини з повним спокоєм і свідомістю, була одинокою дочкою одинокої сестри моєї давно вже покійної матери. Елєонорою звала ся моя своячка. Ми жили заєдно в купі, під тропічним небом, в Долині Многобарвної Трави. Ніяка чужа стопа не станула ніколи на сій долині, бо вона простирала ся між ланцюхами велитенських гір, що тихо здвигали ся кругом неї і берігли свій любий захист перед сонішньою жарою. Нї одна продоптана стежина не провадила до неї; а щоби дістати ся до нашої милої оселі зо вні, треба було переломити насильно гиллє тисячів лісових дерев і знищити красу міліонів пахучих квіток. І так ми жили самотою та не знали, що діє ся на світі поза долиною — я і моя своячка і її мати.

З мрачних провалів, з поміж найвищих гір, що замикали нашу оселю, виповзувала вузка, глибока ріка, яснійша чим блеск очей Елєонори; вона звивала ся по долині многими закрутами, аж остаточно вливала ся в темне провалля між горами, що були ще мрачнійші, як сі, з яких вона випливала. Ми звали єї «Рікою Мовчання», бо у її филях було видко незвичайний спокій. З її русла не знимав ся ніякий шум; плила так спокійно, що жемчужні піскові зерна, ген в глибині єї нідра, на які ми любили днвити ся, не ворушили ся зовсім, а лежали, кожде на свойму давньому місці, з повним спокою вдоволеннєм і ясніли вічнім блеском.

Беріг ріки і численних мерехтячих потоків, що вливали ся до її русла крутими стрічками, як також цілі простори, що тягнули ся від берегів до глибини ріки, ген аж до пісчаного, кременистого ложа, та не лиш сі місця, але й ціла поверхня долини від ріки до гір, що її окружали, були вкриті густою, дрібною, низенькою, цілком рівною, зеленою травою з ванільовим запахом, а трава була засіяна жовтим козелцем, білою стокоротю, багровими фялками і рубіновими асфоделями так, що її незвичайна краса промовляла до наших серць голосними словами любови і божої хвали.

А тут і там вистрілювали з густої трави, як дикі сонні привиди, фантастичні дерева, а їх стрункі пні не стояли прямо, а звертали ся граціозно до світла, що сипало ся в полуднє на саму середину долини, їх кора мінила ся живими красками гебану і срібла і була ніжнійша від всього, з виїмкою лиця Елєонори; і як би не се зелене, великанське листе, що звисало з їх верхів довгими спіраліями та колихало ся від зефіру, то міг би вважати їх напевно великанськими сирійськими зміями*, що складають поклін свойому панови, сонцю.

Рука в руку ходив я з Елєонорою по сїй долині цілих пятнайцять літ, поки не закрала ся в наші серця любов. Одного вечера при кінці третього пятиліття її життя, а в мойому четвертому, сиділи ми, обнявшися, під деревами, що мали вигляд змиїв і дивили ся в низ на води Ріки Мовчання, на власні образи. Ми не говорили до кінця того милого дня ні слова, а навіть слідуючого ранку наші слова були скупі а наш голос дрожав. Ми викликали з филь бога Ероса і тепер відчували, що він розпалив в нас палкі душі наших дідів. Пристрасти, що знаменували наш рід цілі століття, заволоділи нами насильно і розбудили нашу уяву, якою так само визначали ся; і рознесли по долині Многобарвної Трави божевільну розкіш. Якась зміна була замітна на всьому. Дивні, ясні, звіздисті квіти вистрілили на деревах, де передше не було видко ніякого квіту. Краски зеленого килиму поглубили ся, а коли білі стокороти, одна по одній пощезали, вистрілили на їх місце десятки рубінових асфоделів. І зродило ся життє на наших стежках, бо великий флямінґ, якого досі не було видко, враз з всілякими веселими, пестрими птицями, заяснів перед нашими очима ярким пірєм. Золоті і срібні риби грали ся в ріці, з якої виринав від часу до часу гамір, що зливав ся вкінці в плавну мельодію, яка бреніла по ангельськи більше, чим звуки гарфи Еоля, солодше над усьо, з виїмкою голосу Елєонори. Нараз виринула з областий Гесперу* темна хмара, яку ми там замічали вже давнійше і заясніла багрою та золотом, а відтак повисла над нами і стала з дня на день спускати ся нище, аж покіль не спочила рубцями на верхівях гір і не змінила своєї темноти на величню красу та не полонила нас в чарівну вязницю величи і слави так, як ніколи доселі.

Краса Елєонори рівняла ся красі Серафима: але вона сама була дівчиною простою і невинною, як це коротке життє, яке пережила серед квітів. Ніяка штучність не закривала кріпкої любови, якою горіло її серце і вона поділяла зі мною свої найскритші тайни, коли ми було похожали разом по Рівнині Многобарвної Трави і розправляли про величезні зміни, які тут щойно скоїлись.

Наконець, коли ми одного дня серед сліз заговорили про сю останню зміну, що мусіла опротивіти всім людям, від тоді вона вже більше не відступала від цеї сумної теми і вплітала її у всякий наш розговір, зовсім так, як це бачимо у піснях кобзаря Скіраза*, де ті самі образи стрічають ся заєдно у глибоких варіяціях вислову.

Вона чула, що палець Смерти спочив на її грудях, що вона зі своєю скінченою красою, як одноднівка була сотворена лиш на те, щоби умерти; але жах перед могилою ограничав ся у неї на одну гадку, яку вона мені відкрила одного вечера, у хвилю сумерку, на березі ріки Мовчання. Вона бояла ся думки, що я поховаю її в Долині Многобарвної Трави і кину раз на все її блаженний затишок та перенесу любов, яка тепер належала до неї, на яку дівчину із зовнішнього буденнього світа. Як стій кинув ся я до ніг Елєонори і зложив перед нею і перед Небом присягу, що ніколи не звяжу ся супружеством з якою небудь дочкою Землі — та що ніяким чином не спроневірю ся її дорогій памяти, ні памяти святого чувства, яким вона мене ущасливила. І я візвав на свідка моєї святої торжественної присяги Могучого Володаря Світа. А проклін, якого я взивав від него і від неї — святої в Раю — в разі не додержання обітниці, містив в собі таку страшну кару, що я не важу ся тут його повторити. На мої слова очи Елєонори заясніли і вона зітхнула, начеб з її грудий зняв смертельний тягар; вона задрожала і заплакала гірко; але приняла присягу (вона-ж була ще дитиною) і це принесло їй пільгу в годині смерти. І сказала мені, конаючи спокійно кілька день опісля, що за те, що я зробив для заспокоєння її душі, вона буде чувати по смерти наді мною, якраз цею душею, і коли я на це пристаю, являти ся мені буде безсонними ночами; коли ж це лежить поза можністю душ в Раю, то бодай буде мені давати часті докази своєї присутности тим, що буде зітхати наді мною вечірними вітрами, або наповнятиме воздух, яким я дихаю, запахом ангельських кадильниць. З такими словами на устах закінчила своє непорочне життє і зробила конець першій добі моєї жизні.

Досі розказував я правду, але переступаючи перегороду на стежці часу, яку поставила смерть моєї коханої, і вступаючи в другий період мойого життя, чую, що темінь обсновує мій ум і я сам не довіряю повній точности моєї памяти. Та ідім далі.

Літа тягнули ся ліниво, а я все єще проживав в Долині Многобарвної Трави. Але усьо підпало новій зміні. Звіздисті квіти скрили ся в кору дерев і вже не явили ся більше. Краски зелених килимів поблідли, а рубінові асфоделі зівяли одна по одній; а на місце кождої з них появило ся по десять темних фялків, що наче очі визирали з трави неспокійно і ясніли каплями роси. І життє відійшло з наших стежок, бо великий флямінґ вже не пишав ся перед нами своїм ярким пірєм, а полетів смутний з долини в гори, враз з цілим стадом веселих пташок, що з ним прибули. А золоті і срібні риби повтікали на дно кручі на сам конець нашої оселі і вже більше не показали ся в любій ріці. Тай солодка мельодія, що була милійша, чим вітрова гарфа Еоля і божественнійша над усьо, з виїмкою голосу Елєонори, завмирала з провола, заміняючи ся згодом на щораз тихше журчаннє, аж поки не вернула остаточно до своєї первісної торжественної мовчанки; вкінці і темні хмари підняли ся і, лишаючи на верхах гір давню темноту, подали ся у сторону Гесперу і забрали з собою з Долини Многобарвної Трави змінчивий, золотистий блеск.

Обітниця Елєонори не пішла у забутте Я чув шелест колибання ангельських кадильниць і струї святого запаху, що розливали ся скрізь по долині; а в самітні години, коли моє серце стукотіло сильнійше, вітри, що купали моє лице, прилітали до мене з солодким зітханнєм; а неясні гамори наповняли часто вічній воздух і раз — ох, це було лиш раз! Я прокинув ся зі сну, важкого як смерть, від дотику уст якогось духа, що спочили на моїх губах.

Але порожня простерла ся в мойому серці і нічим було мені його заповнити. Я тужив за любовю, яка давнійше виповняла його до краю. Наконець стала долина мучити мене споминами про Елєонору і я кинув її на все для суєти і бурливих світових розкоший.

Я найшов ся в невідомім місті, де усьо було того рода, що затирало в моїх споминах солодкі сни, які я снив так довго в Долині Многобарвної Трави. Лїпота, бурливе житте двору, голосний брязкіт збруї і блискуча краса жіноцтва осліпили мене і ошоломили мойого духа. Але єще і тепер остало моє серце вірним присязі, а натяки на присутність Елєонори єще і тепер являли ся мені у тихі години ночі. Нараз сі знаки не повторили ся, а перед моїми очима розкрив ся чорний світ. Я стояв застрашений пекучими думками, що мене опанували і страшними покусами, що мене перемагали. Бо з якогось далекого, далекого і незнаного краю, прийшла на веселий двір короля, якому я служив, дівчина, якої красі піддало ся в одній хвилі ціле моє невірне серце. Я припав до її підніжка без найменчого опору з незмірно палкими, пристрасними заявами любови. Бо і чим була моя страсть для молодого дівчати з долини в порівнанню з вогнем і хмільом та надлюдським захватом і почитаннєм, з якими я виливав серед слїз цілу мою душу у стіп етеричної Ерменґарди? — Ох, гарною була, серафим — не Ерменґарда! і свідомий сього, я не мав моєї світлиці для ніякої другої. — Ох, божественною була — ангел не Ерменґарда! і коли я споглядав в глибину її незабутніх очий, — я думав лиш про це одно і про неї.

Я одружив ся; і не бояв ся проклону, який стягав на себе; а журба мене не навіщала. Аж тут — нараз серед нічної тишини донесли ся крізь мої ґрати солодкі зітхання, яких я не чув вже від давна. Вони злили ся в приязний і солодкий голос, що звучав:

«Спи спокійно! — бо дух Любови царить і править всім і всюди; в хвилі, як пригортаєш до твойого розпаленого серця сю, що зве ся Ерменґардою, ти звільнений від присяг, зложених Елєонорі — з причин, які тобі відкривають ся в Небі».

Переклав П. Карманський.

__________________

Заглада дому Юшер

Серце його схоже на завішену бандуру, що дзвенить при иайлекшому подуві.

Беранже.*

Одного хмарного осіннього дня їхав я вже від раннього ранка стороною, що мала в собі щось дивно сумовитого. У воздусі повисла сумна мовчанка, а хмари звисали тяжко та наче-б давили усьо до самої землі. Нарешті, коли вже стали сіріти тїни вечера, угледів я перед собою родову оселю Юшерів. Не знаю, як воно стало ся, але при першому погляді на сі мури, заволодів моєю душею прикрий, хмарний сум. Кажу прикрий, бо його зовсім не лагодив той поетичний, отже майже хороший настрій, з яким звичайно приймав людська душа навіть найдикші образи руїни й трівоги, що нам їх подає природа.

Я приглядав ся образови, що лежав переді мною: будинкови, в простому сільському окруженню, студеним мурам, вікнам, що виглядали мертво, як пусті очодоли, розкиданим рідко купинам ситнику й старим деревам, яких пні полискували декуди білаво — я глядів на все те з чуттєм найбільшого пригноблення, якого не можу гаразд порівнати з ніяким иншим настроєм у світі, як з прикрим вражіннєм по отверезінню з опіюмового одуру, з тим відчайним поворотом у тверезий світ буденного життя, з тим прямо страшним розпанаханнєм ясної заслони, що приводить до розпуки.

На всім, що було передімною, лежав холод, пригнобленнє, руїна життєвих сил — словом пустеля гадок, що не дасть очеркнути ся, якої ніякий вибух уяви не зміняв у величавий образ. Від чого се могло бути? Я здержав мойого коня, аби над сим роздумати.

Справді — що се було, що, коли я глядів на родову оселю Юшер, обняло мене з такою розстроюючою силою? Була се для мене тайна не до розвязання, а зовсім не вдавалось мені, коли я над тим роздумував, відігнати від себе хмарні мрії уяви, що заповняли мою душу. Вкінці, був я приневолений вдоволити ся думкою, що мабуть зовсім буденні предмети природи в деяких сполуках набирають сили робити таке дивнє вражіннє на нас, хоч ми не здаємо собі з сього справи, бо та сила повстає якраз під тою умовою, що лежить поза нашою свідомістю. Я роздумував над тим, що може настати проста зміна в порядку подробиць, які творять образ; отже поодиноких мотивів краєвиду досить на те, аби злагодити силу хмарного вражіння, чи навіть його зовсім знищити.

Під впливом сеї думки повернув я мойого коня до стрімко падучого берега непривітного ставу, що, полискуючи своєю верхнею, окружав загадочним спокоєм цілу оселю. Я похилив ся над конем та з іще більшим страхом побачив в глибині відвернений образ ситнику, кріслатих пнів дерев і вікон, поглядаючих мертво як пусті очодоли*.

Мимо сього рішив я пережити в сьому непевному, сумному домі кілька тижнів.

Його власник був за моїх хлопячих літ одним з веселих товаришів, та від часу, як ми в останнє бачились, минуло чимало років. Та недавнечко дійшов до мене в закутині далекої місцевини лист, писаний його рукою, на який домагав ся упрямо не иншого одвіту, як личного. В почерку письма видко було нервове роздратованнє, а його автор доносив о тяжких муках тіла, о духовім розстрою, що його мучив та о щирій охоті бачити мене, свойого найкращого, а навіть єдиного товариша, сподіючись, що моє веселе товариство влекшить його горе. Настрій та спосіб, в який він розказував про ріжні справи, потреба душі, що виразно пробивалась з його листа, не дозволили мені відмовити йому, і так я таки зараз приймив запросини:, що видались мені досить дивними.

Хоч в хлопячих роках були ми собі сердечними другами, то все-ж таки о відносинах мойого приятеля знав я вельми мало. Під сим зглядом був він дуже здержливий. Від людий чув я, що його родина, одна з дуже старих, була знана з давнїх давен з чутливого серця й ся прикмета її в кількох століттях уявила ся у неодному творі штуки. Останніми роками проявляла ся не тільки великодушною добродійністю, але й пристрасним замилуваннєм у музиці. Та була се радше розвязка тяжких теоретичних проблемів музики, як замилуваннє у ясній та легко зрозумілій їй красі. Я провідав також, що з головного пня Юшерів, що був у великому поважанню, ніколи не повстала якась трівка бічна лінія — значить ся, уся родина виводила походженнє у прямій лінії і так було все з деякими виїмками. Коли я став роздумувати над фактом, що побіч зовсім безпосередного наслїдства майна виступало духове наслідство, та коли опісля розбирав вплив, який мали на себе через цілі століття ті дві справи, ввижалось мені, що якраз у тім браку бічної лінії — отже й у незмінимому наслідстві вдачі й назвища з батька на сина, годить ся глядати причини, чому обі ті справи так звязані з собою, що з початку лиш з наслідством звязаний титул змінив ся у питому та двозначну назву: Дім Юшер, назву,що у селян, які її вживали, була мабуть очеркненнєм родини Юшерів та їх замку.

Я вже сказав, що моя дитяча гадка — споглянути у зеркало ставу, — тільки заострила перше дивне вражіннв, яке зробила на мене цілість. Без сумніву, кріпшаюча у мені забобонна трівога — чом-жеж не мав би я вжити сього слова? — дуже причила ся до скріплення того вражіння. Ось власне й є те право всіх почувань, які основують ся на трівозі. Ось мабуть тільки у сьому причина, що коли я відвернув очі від ставу й повернув їх опять на будинок, майнув у мині дивний привид. — То був смішний привид й я згадую про нього тільки тому, щоб з'ясувати силу вражіння, під яким я оставав. Моя уява була так розбуджена, що мені бачилось, мов би я справді глядів на дім з найблизшим окруженєм, повитий якимсь питомим воздухом, — воздухом, що не мав нічого спільного з зовнішнім світом, але повставав із спорохнявілих дерев, сірих мурів й мертвого ставу. У тій містічній мряці було щось схоже на затроений дух, що хоч ледви замітний, та сумовитий, тяжкий, звисав мов олово у воздухах.

Я старав ся позбути ся тих вражінь й увільнити ся від сього, що впрочім могло бути хиба вислідом сну-мари. Я уважно приглядав ся справжньому виглядови замку.Його найбільш замітні прикмети вказували мабуть на його старий вік. Вплив часу мусів бути великий й оставив деякі сліди. Дрібна цвіль мов серпанком вкрила мури та звисала у ніжно сплетених пасмах з ринов. Та се не мало нічого спільного з якоюсь загальною, незвичайною руїною. Мур ніде не запав ся; а будинки, зовсім добрі до ужитку, були в яркій супротивности з цілковитим зморшіннєм каміня. Він нагадував мені під сим зглядом богаті деревляні фрески в якійсь салі, де від давна нікого не було, а котрі, хоч спорохнявілі, заховали чудовий вигляд, доки ніякий зовнішній легіт їх не порушить.

Кромі сих незначних познак струпішіння, розкиданих по цілому замкови, мало було познак, вказуючих на його хиткість. Та перед оком уважного глядача не могла скрити ся ледви замітна прогалина, що тягнула ся на переді будинку від даху ломаною лінією по мурі й губила ся десь у понурих хвилях ставу.

Серед таких помічень доїхав я короткою, битою дорогою перед дім. Слуга, що тут стояв, узяв від мене коня, а я вступив під ґотійське підсіннє замку. Льокай, ступаючи тихо, повів мене всякими понурими, крутими корідорами у кабінет свойого пана. Більша частина сього, що я бачив по дорозі, причиняло ся до скріпленя тих забобонних вражінь, о яких я згадував. А прецінь усі окружаючі мене предмети: — різьби на. стелі, понурі окраси стін, поміст чорний мов гебан, що за кождим кроком скрипів, фантастично уложені гербові щити, усе те були річи, до яких, бодай подібних, я звик дитиною. Я не сумнівав ся зобразити собі, як усе те було мені знане; та одночасно сам дивував ся, чому сей звичайний вид викликує у мене такі дивні вражіння.

На одному закруті сходів стрінув мене домашній лікар. Я добачив мабуть на його лиці вираз якоїсь хитрости зі свойого рода змішаннєм. Він привитав мене з якимсь трівожним неспокоєм тай пішов своєю дорогою. Льокай отворив в сю-ж мить широко двері та ввів мене до свойого пана.

Я увійшов до вельми обширної й величавої кімнати. З вікон вистрілювали у горі видовжені луки, а самі вікна були високі й вузкі, та уміщені так високо над долівкою, викладеною дубовими дощинами, що майже не було можна до них сягнути. Крізь закратовані шиби впадало слабе проміннє заходячого сонця й кидало багрове світло. Сього світла вистало на те, аби досить точно розрізнити предмети, що виступали наперед із свойого окруження. Та даром силкував ся зір досягнути до дальших кутів кімнати або заглибин склепленої й богато пристроної стелі.

Стіни були вкриті темною матерією, а обстанова загалом багата,та на жаль не вигідна, стара и понищена. Довкруги лежало чимало розкиданих книг та музичних інструментів, та вони не уявляли собою суцільного, живущого тепла. Я почував, що дихаю воздухом, переповненим грозою. На усьому лежала глибока, мертвецька, непроглядна мряка, що давила усе.

Увійшовши, застав я Юшера, простягнутого на софі. Він устав та повивитав мене з живим теплом, що містило в собі, як мені зразу здавало ся — багацько пересадної ввічливости, штучних форм бувалого, світового панича. Але при однім погляді на його лице, пересвідчив ся я, що він був зовсім щирий. Ми сіли і коли він говорив, я приглядавсь йому кілька хвилин з почуваннєм якогось спочуття, а одночасно й страху. Справді, ні один чоловік не змінив ся у так короткому часі, як Родеріх Юшер! Тільки з трудом міг я повірити, що ся бліда стать, що стояла переді мною — се справді товариш моїх молодих, хлопячих літ. Черти його лиця були незвичайно замітні. Краска лиця мертвецьки бліда; великі, ясні, дуже блискучі очі; трохи тонкі й безбарвні губи, яких обриси знаменувала недостижима краса; ніс трохи жидівський, з дещо розтягнутими ніздрями, що не належить до познак сього тіпу; гарно зарисована борода, якої кінцї вказували на брак енергії; волосе більш чим шовкової мягкости й нїжности.Усі тічерти, крім сього незвичайно широкі виски — складали ся вкупі на лице, що як хто його раз побачить, не легко його забуде. Тепер ось через недуту він змінив ся і ся обставина наводила на мене сумнів, чи се я з ним справді говорю. Та поперед усього стрівожило мене його бліде лице й неприродний блеск очей, навпаки, се викликало у мене навіть жах. Шовкове волосє подобало на довгу занедбану гриву, а що було буйне й окружало безладно лице, то я не міг погодити ті чудацькі кучері з поняттєм чогось людськото.

В сути мойого товариша займала мене недостача злуки, а навіть суперечність. Небаром провідав я, що причиною сього були довгі, безвідрадні з'усилля, щоб заволодіти налоговим, нервовим розстроєм, доведеним до крайности. Я був приготований на щось таке не тільки його листом, але й споминами деяких дрібниць з діточих років, а впрочім, гадками, що їх насував мені вид будови його тіла та його вдача. Він видавав ся мені то живущим, то пригнобленим.

Його мова та навіть тон його мови звенїв у деяких случаях то дріжучою нерішучістю, то кріпкою ядерністю — тоном коротким, рішучим, розважним та беззвучним. Відтак слідували знова дивні, уривані, з трудом добувані горлові звуки, що їх стрічаємо у скінчених пяниць або у непоправних курців опіюма, коли вони остають у стадії найбільшої памороки.

В той спосіб говорив він о ціли моєї гостини, о його горячому бажанню побачитп мене, та о цілющому впливі, якого сподієть ся по минї.

Він звірював ся мені подрібно, як він сам піймає свою недугу. Говорив, що се вроджене та насліджене лихо, та що він уже сам втеряв надію, щоб найшов ся який лік на неї.

— Впрочім се тільки подразнені нерви — замітив зараз-же — і воно на всяк случай скоро минеть ся.

Він знова пояснив, що признаки його недуги походять від неприродних подразнень. Деякі, які мені точнїще очеркнув, незвичайно мене займили та стрівожили. Мабуть причинили ся до того слова, яких уживав тай загалом його спосіб представлення справи. Він страдав наслідком хоробливої вражливостп змислів. Він їв тільки деякі страви о найніжніщому смаку; одіннє його роблено тільки з деяких тканин. Запах квіток пригноблював його; найслабший промінь світла вражав до болю його очі, а тільки деяких звуків, найрадше смичкових інструментів міг він слухати без страху.

Ним заволодів якийсь неприродний страх, якому рабськи улягав.

— Ся достойна пожаловання дрібниця згубить мене, заведе мене в могилу. Такий, не інакший будемій кінець. Мину ся, мушу минути ся в тому страшному, гидкому божевіллю. Бою ся грядучих подій, не як таких; та бою ся їх наслідків. Дрожу на згадку про найбуденніші случаї, що можуть вплинути на сей невиносимий розстрій. Се, чого я бою ся, се не небезпека сама, тільки її неминучий наслідок: жах. Почуваю, що в сьому передразненому, хоробливому стані настане колись хвиля, в якій зійду з ума та згину у борбі з невловимим опиром — трівогою.

Небаром дізнавсь я з уриваних, недоговорених слів про иншу, дивню прикмету його душі: з будинком, в якому мешкав, вязало його якесь забобонне упередженнє. Через цілий ряд років не важив ся вийти з нього задля впливу, о могучости якого подавав такі мрачні пояснення, що годі їх тут повторити. Отся могучість полягала на впливі, який мали деякі прикмети його родинного замку на його душу, як він замітив наслідком довгого страждання. Сірі мури й вежі; понурий став, що усьо відзеркалював у своїй глибині, складали ся на вплив над його душею.

Він усе ж таки признавав, хоч боязько, що сумовитий настрій, який його гнітив, спричинювала природна й ясна справа: — тяжка та довга недуга, імовірно недалека смерть коханої цілим серцем сестри. Вона була останньою й єдиною його своячкою, а від давна одинокою товаришкою.

— Її смерть, — говорив з одчаем, якого ніколи не забуду, — полишить мене осьтут калікою, лишеним усякої надії, останнього зі старого роду Юшера.

Коли він се говорив, переходила якраз лєді Магдалина (се було імя його сестри) далеко в глибині кімнати, з провола й зникала, не помітивши навіть моєї присутности. Я стежив її з найбільшим подивом, не без страху, не можучи здати собі справи з сього. Коли я слідкував за нею, почув, мов би обіймала мене мертва неподвижність.

Коли вона опинила ся нарешті за дверми, глянув я мимохіть на її брата; та він закрив лице долонями і я побачив тільки його худощаві пальці, — що були блідіщі як усе — з помежи яких плили гіркі сльози.

Недуга лєді Магдалини кпила соб, довго з усякої лікарської штуки. Довгий нервовий розстрій, кріпшаюча щораз дужче недостача сил у цілому тілі в злуцї з повсякчасними, переминаючими нападами, здебільша каталєктичної натури, складала ся на незвичайні ознаки. Лєді опирала ся досі рішучо недузі так, що навіть не лежала в ліжку. Та вечором, в день мойого приїзду, не могла вже мабуть оперти ся насильній недузі — о тім сказав мені з найбільшим жалем її брат. Я провідав, що побачивши її вперше, імовірно бачив її і в останнє, та що не побачу лєді Магдалини, бодай за життя.

Через кілька днів не згадували ми її імени, нї Юшер, нї я. Я силкувавсь як тільки вспів влекшити горе мойого бідолашнього приятеля. Ми малювали або читали разом; або знов я прислухував ся залюбки його пристрасній грі на ґітарі. Завдяки щораз більшому нашому зближенню й свободі я пізнавав найтайнїщі закутини його душі. Таким чином пізнав я з іще більшим жалем, що ні на що придасть ся охота розрадити душу, яка мала вроджений мрачний смуток, що був мов-би її невідкличною частиною. Його душа кидала мрачне світло на усі річи морального й фізичного світа.

Я не забуду ніколи сих довгих годин, велично поважних, які я перевів саміський з головою роду Юшер. Та колиб я бажав розібрати ті заняття й студії, до яких він мене втягав, після своєї вдачі, то се ледви чи вдалось би мені. Роздратований, нічим невспокоений його ідеалізм запаморочував усе. Довгі, гробові імпровізації звенітимуть мені іще довго в устах. Між иншим остав мені болючий спогад якоїсь незвичайної, довгої фантазії, що її співав при пориваючій музиці Карла Марії Вебера.

Малюнки, що виринали один по однім на полотні у неясних начерках, які творила його розбуджена уява, наводили на мене страх, що був тим більший, чим менше ясно піймав я причину їх творення. Сі малюнки стоять іще тепер переді мною мов живі і я даром силкуюсь зрозуміти хоч дещо, що дасть очеркнутись в межах писаного слова. Юшер вспів при найбільшій простоті та ясности начерку прикувати увагу глядача та заволодіти нею Як що істнував взагалі чоловік, що змалював ідею, то був се Родеріх Юшер. Бодай для мене в тодішніх обставинах — мали ті відорвані, чисті думки, які сей мелянхолїк кидав на полотно, справді прескорбну силу невиносимої трівоги, якої я ніколи не зазнавав, хиба тінь її при огляданню рішучо палких, а при тім реалістичних задумів Фуселього*.

Тут спробую тільки передати словами одну фантазію мойого приятеля, що була строго пронизана духом абстракції На малому образі з'ображено нутро велитньо-довгого, прямокутного склепіння чи тунелю. Низькі, гладкі, білі мури були безкрайні й без окрас. Деякі дрібниці на малюнку мали з'образити ідею, що сей хідник є в підземеллю. Притім не можна було відкрити на цілій його просторони нігде виходу, ні смолоскопа, чи якогось штучного світла. Всеж таки видно було у склепінню струю блимаючих промінів, що надавали усьому загадочний блеск.

Я згадував вище о хоробливій чутливости його слуху, так що страдалець не міг знести ніякої музики, крім смичкових інструментів. Може се були вузкі границі, на які він обмежував ся грою на гітарі, та вони надавали йому фантастичну вдачу. Та сим способом не можна пояснювати собі пламенного жару його імпровізацій. Що до його композицій, та слів — бо звичайно сам супроводив їх своїми римованими стрічками — се був наслідок сього внішнього вітхнення. Я вже ранше згадував о сьому духовому настрою, що проблискував тільки в особливих хвилях найвищого артистичного захоплення. Слова такої одної рапсодії я затямив собі без великого труду. Вони вразили мене тим глибше, що я у їх укритому та містичному змислї запримітив факт, тай то вперше, що Юшер був зовсім свідомий того, що його слабий ум хитавть ся у своїй величі. Строфи, що називали ся: «Зачарована палата» були, як що ня зовсім, то приблизно ось такі:

«Тут колись росла палата^{href="#fn2" title="">[2]}

В небо з тла зелених нив,

Добрих духів гарна хата —

Горда, пишна, повна див.

Башта сторожем на чаті

В блисках сяйва верх пняла,

Бо царем чудній палаті

Мисль була.

Там на крівлї — чом пропали

Ті часи чарівних літ? —

Хоругви сонцями сяли,

Маяли стяги побід.

Як вітрець із вні злеліяв,

Струснув воздух навкруги, —

На палатні стіни віяв

Пахощів крильми.

Крізь два ясні вікна видно:

Здовж світлиці, де був трон,

Духи двигались ритмічно

Під шездар солодкий тон*.

Вколо трону, що у грани

Блисків і приздоб горів;

Там в окрасі слави й шани

Царь сидів.

З брами дивної оселі —

А вся брама самоцвіт

І слонова кість — веселі,

Добрі речі плили в світ

Відгомоном роззвучати:

Пісня духам лиш одна —

Голосити і співати

Честь царя.

Та горе! В дім недоля встряла:

З князем бій зводить вража смерть;

Вязницею палата стала;

Не спас і день. Пропав у щерть...

Ах, як на пів забута казка

В гріб зложена часів,

Так зчезла давня радість, ласка

Величніх днів.

Крізь вікна лиш яркобагряні

При дзизкови різкім шездар

Замовклих — видно горем гнані

То сям, то там отари мар:

І як злий дух зміж скал розсілих, —

Мечеть ся з брами стін,

Шлючи наругу з уст збілілих,

Хор привидів личин».

Я пригадую собі гаразд, що під вражіннєм тої баляди родили ся у нас ідеї, що заплутали нас у гадки, при яких Юшер висказав погляд, якого я гаразд не тямлю задля його новітности або великої настійчивости, з якою обстоював при ньому.

Се відносило ся з окрема до вражливости ростин. Та у Юшеровому способі зображення річей ся ідея набрала сміливого полету та входила у обсяг неорґанїчних творів. Мені не стає слів, щоб описати його погляд у повному його значінню або хоч його рішучість, з якою обстоював при ньому. Вона була подібна, як я вже ранше згадав, до сірих мурів оселї його предків.

Ознаки сеї вражливости були: накопиченнє каміня, плян, після якого ставлено мури, чимало губчастих ростин, що пообростали мури та дерева, що росли довкруги них — та передусім спокійний тривок усього будинку та зеркальна гладкість у неповорушній верхні ставу. Очевидний доказ сеї чутливости — бачимо, говорив він (його слова счудували мене) у повільній та певній густоті воздуха, що уносить ся над водами ставу і над будинком. Очевидний наслідок сього, додав притім, полягає на тихому та неминучому впливі, що від віків рішав о судьбі родини, що сам вчинив з нього те, яким я його осьтут бачу — се, чим він є.

Такі погляди не вимагають ніяких толків тай я навіть сього не пробую.

Наша лєктура — книжки, що становили з давних давен духову поживу страдальця, — годила ся, як можна думати, з його нахилом до усього фантастичного. Ми чипіли над такими творами: Вервер та Шартроза — Грасета; Бельфеґор — Макіявелього; Небо й Пекло — Шведенборґа; Подорож Миколи Кліма у підземелле — Гольберґа; Хайромантія (Вороженнє з черт на руці) — Роберта Флюда, Жана d`Inagine і Шамбра; Подорож у синяву небес — Людвіка Тіка* тай Город сонця — Кампанелього. Любимою книжкою було виданне в форматі вісімки: Directorium Inquisitorium — Домініканця Емерика Жірона*; було також декілька місць у Помпонїя Меля*, що відносили ся до старих африканських польовиків та лsсовиків, над якими роздумував годинами.

Та найбільше захоплював ся читанєм небуденної й знаменної книжки, формату чвертки — настольної книжки якоїсь забутої церкви — Vigiliae Mortuorum Secundum Chorum Ecclesiae Maguntinae*.

Я був приневолений роздумувати над чудачним ритуалом у сьому творі та над імовірним його впливом на душу хорого, коли одного вечера звістив мене Юшер о смерти лєді Магдалини. Він зараз таки забажав зложити тіло сестри в одній з численних пивниць, що були під замком на час чотирнацяти днів аж до наконечного похорону. Для виправдання тої дивної постанови подав таку причину, що я не міг йому противитись. Він заявив, що рішив так вчинити з огляду на дивний хід недуги у покійниці, з огляду на деякі нахабні питання її лікарів та з огляду на далеку віддаль і брак опіки над родинним гробом. Я не мав охоти докоряти його рішенню, що видалось мені в найгіршому случаю невинним й зовсім таки природним захованнєм обережности, коли я нагадав собі се дивне явище, яке я углядів на сходах першого дня мойого приїзду. На бажанне Юшера помагав я йому в уладженню тимчасового похорону. Зложивши тїло до домовини, занесли ми його оба на призначене місце.

Пивниця, де ми зложили тіло, була вузка, вогка й не мала отвору, яким заходило би світло дня до нутра. Вона була мабуть довго замкнена так, що наші смолоскипи в густій атмосфері трохи не погасли й ми тільки прихапцем вспіли оглянути пивницю. Вона лежала дуже глибоко і якраз в тій части будинку, де була моя спальня. Мабуть за февдальних часів була вона тюрмою; опісля стала скритком пороху й инших пальних матеріялів, бо часть долівки та внутрішні стїни крутого хідника, що вів до пивниці, були виложені мідю. Двері з кованого зеліза були так-же осмотрені. Коли порушити їх у завісах, видавали наслідком свойого великанського тягару дивно проймаючий скрегіт.

Ми зложили наш сумний тягар у сьому місці грози на підвисшенню та відложили на бік неприбите іще віко домовини, щоб поглянути на обличе покійної. Незвичайна схожість між братом та сестрою застановила мене. Юшер, що мабуть провідав мої думки, пробурмотів декілька слів, з яких я міг догадувати ся, що вони обоє були близнюки та що від молодих літ вязала їх обоє майже загадочна сімпатія. Між тим наш зір не довго спочивав на покійниці, бо ми не могли без страху глядіти на неї.

Недуга, що повалила її в цвіті віку на смертву постелю оставила мов на глум рожеву краску шкіри на грудях та лиці, як загалом при усїх подібних недугах каталептичної натури; на її устах завмер мовби їдко нерішучий усміх, що в обличю смерти наводить такий жах. Ми опять замкнули труну, а заперши також зелізні двері, вернули знова тяжкою дорогою до кімнат на поверсі, що були такіж понурі.

Тепер настала у мойого приятеля деяка зміна по кількох днях гіркого болю у зовнішніх признаках духового розстрою. Його давний спосіб життя пропав. Він занедбав свої повсякчасні заняття або таки зовсім їх занехав. Він блукав, перебігаючи без пуття швидкими неуміреними кроками по кімнатах. Його мертвецьки бліде лице набрало ще більше нетогосвітного вигляду, а сильний блеск його очий зовсім погас. Давний, доривочний, охлялий тон бесіди уступив; в тоні його голосу звеніла дрож, що повстає у найбільшому жаху.

Я думав деколи, що його розбуджений ум бореть ся безнастанно з якоюсь тайною, що його гнітить й він намагаєть ся набрати відваги, щоб мені її повірити. Деколи знова вважав я се усьо необчислимими примхами божевілля. Я бачив, як він цілими годинами стояв та з найбільшою увагою кудись глядів, мов би наслухував якийсь таємний звук.Тому й не дивниця, що його стан мене трівожив й я став бояти ся також о себе. Я почував, як з провола а чим раз дужче переймав мене погубний вплив його власних, фантастичних а прецінь зворушливих, божевільних мрій.

Іменно сьомого, чи осьмого дня по перенесенню тіла лєді Магдалини у підземеллє, коли я пізно в ночи ляг спати, зазнав я на собі усьої сили тих почувань. Година минала за годиною, а сон не бравсь мене. Відрадніми думками намагав ся я побороти проймаюче мене нервове роздратованнв. Я силкував ся вмовити в себе, що більшу часть, як що не усьо, що я відчував, годить ся приписати шкідному впливови, який викликувала мрачна обстанова кімнати: темним, декуди подраним драперіям, які ворушив подув нагальної бурі, а які дрожачи на стінах, гойдали ся в оба боки та доторкуючись окрас ліжка, легко шаруділи. Та усі мої з'усилля не здали ся ні нащо. Мов тіло стало чим раз більше дрожати, аж нарешті той безпричинний жах грянув мені на серце мов тяжка змора.

Нараз я прокинув ся та, відотхнувши глибоко, позбув ся перестраху і сів високо на подушці. Ведений поневільним чуттєм.— не знать чому — бажав я проникнути зором густу темінь, що царила в кімнаті; та зовсім несвідомо став прислухувати ся тихим та неясним звукам, що в довгих перервах, коли буря ущухнула, — не знать відкіля — залітали до мене. Приголомшений сильним почуваннєм неясного та невиносимого страху, убравсь я швидко, бо почував, що сеї ночі не засплю ні на хвилину. Проходжуючись скоро сюди й туди по кімнаті, я пробував збути ся трівоги, що заволоділа мною.

Заки я вспів перейти кілька разів кімнату, звернули мою увагу легкі кроки на сходах, що вели на мій поверх. Я зараз-же пізнав хід Юшера. По хвилині запукав хтось у двері моєї кімнати і увійшов Юшер з лямпою в руцї. Його лице. було як усе мертвецьки-бліде; та притім в його очах блимала якась божевільна радість, — з його цілої постаті знать було сильне, судорожне роздратованнє, яке він здержував. Його вигляд настрашив мене; та я у сю мить був би радо усьо перетерпів, крім самоти, в якій оставав так довго. Тому його присутність справила мені навіть деяку полекшу. ^

— Й ти сього не бачив? — спитав нараз по короткій мовчанці, оглядаючись дико довкруги.

— Ти таки не бачив? Та пожди! Побачиш! — сказав він та, закривши обережно рукою лямпу, підійшов до вікна й отворив одну його половину широко, даючи тим чином приступ бурі. Нахабна хвиля вихру трохи не повалила нас із ніг. Справді, се була дика та вельми чудова ніч, що очаровувала своєю різко фантастичною трівогою й красою. Недалеко нас хуртовина шаліла у всій своїй величі; бо тут зміняв ся часто й нагло напрям хуртовити. Небуденна густота хмар, що звисали низько, наче-б зачіпали о вежі дому — не перепиняла нам бачити, з якою швидкістю кидались вони з усіх сторін, мов духи на себе, не рухаючись з місця. Повторяю, що навіть густота хмар не перепиняла нам бачити сього; хоч не видно було ні сяева місяця, нї зірок, ні блискавки не прояснювали пітьми. Але нижня верства велитенської маси филюючих випарів, як і усьо в нашому найблищому окруженню на землі, блимало нетогосвітним блеском; се походило від непрозрачних та зовсім видимих випарів ґазу, що прошибав воздух та окружав замок.

— Тобі сього не можна — не гляди на се! — крикнув я з острахом до Юшера та ніжно але на силу потягнув його від вікна на крісло.

— Ті явища, що тебе так роздратовують, се ніщо инше, як зовсім звичайний громовинний процес — може бути навіть, що вони завдячують свою струю руйнуючим випарам ставу. Я зачиню вікно, бо воздух студений як лід тай шкідливий для тебе. Ось твій любимий твір. Я читатиму тобі в голос, а ти слухай; так перебудемо сю страшну ніч.

Стара книжка, що я її взяв у руки, була “Mad Trist” — Лянсельота Каннінґа*. Мої слова були радше сумним жартом, як рішучим висказом, — коли я назвав той твір любимою книжкою Юшера; бо справді у його чудачній та нефантастичній балакучости було мало цікавого для благородного та вдумчивого ідеалізму мойого приятеля. Та се була одинока книжка, яку я мав тепер під рукою; кромі того я мав надію, що в роздратованню, в якому був сей слабоумний може справити полекшу сам надмір неймовірностий у тій книжці, бо в історії умових недуг чимало таких аномалій. Після виразу лиця, повного настороженої уваги, з якою слухав оповідання, чи тільки мені здавалось, що слухав, я міг пожелати собі щасливого вислїду моєї проби.

Я дійшов до звісного уступу, де Етельред, герой оповідання, після даремних з'усиль мирним способом дістати ся до кімнати Ереміта, рішаєть ся силоміць туди впасти. Як нагадую собі, слова оповідання в отсьому місці такі:

«Та Етельред, змалку повний мужеської відваги, почуваючись в ту мить дужим наслідком вина, що його випив, не ждав довше, щоб розмовитись гаразд з Еремітом, що був імовірно упрямий та злобний; навпаки, почувши на плечах каплі дощу й побоявши ся, що зловить його настигаюча буря, притьмом підняв булаву та кріпкими ударами виломив скоро такий отвір у твердих дошках дверий, що міг віпхати туди свою вкриту зелізом руку. Він крутнув нею з усеї сили, ломив, розбивав та торощив усьо, так що ломіт сухого, ломаного дерева розходив ся по лісі, розсіваючи тривогу».

Я тільки що докінчив се реченне, коли нараз зірвав ся стрівожений і на хвилину перестав читати.

Мені бачило ся — хоч я зараз же подумав, що се мана моєї розбудженої уяви — начеб з дуже далеких частий будинку доносив ся до моїх ух звук, що задля своєї схожости з тим тріскотливим ломотом, що його так точно описав Лянсельот міг видати ся його приголомшеним та глухим відгуком.

Без сумніву, була се улуда, що насторожила мою увагу: серед нагальної хуртовини, що била у рами вікон та гуділа чим раз дужче, кождий звук остав би для мене рівнодушним, бо не являв би ся для мене нічим цікавим або нестерпним. — Я читав далі:

«Та коли сміливий герой Етельред впав до кімнати, счудував ся та попав у велику лють, не заставши ні сліду по злобнім Ереміті. Натомість найшов вкритого шкаралущою змия, страшного вигляду, що висолопивши язик, горів огнем та сторожив перед золотою палатою із срібною долівкою. На стіні висівблискучий щит, а на його краях виритий був отсей напис: "Справжній переможець той, що туди добудеть ся, що вбє змия; йому дістанеть ся щит".

Етельред підняв свою булаву тай колопнув змия в голову так, що він упав на землю й зі страшним та поганим ревом віддав свій останній отруйний віддих. Сей рев був такий пронизливий та проймаючий, що Етельред вельми радо заткав би був собі уха руками перед таким страшним гуком, якому подібного ніколи іще не чув».

В тому місці я знова перестав читати, тепер уже з чуттєм найбільшої безрадности, бож не було сумніву, що у сю хвилю — хоч я не знав відкіля — почув я справді слабий, як бачило ся дуже далекий, але незвичайно протяжний крик чи хропіт; вірне певторенне неприродного реву змия, як я з'ображав собі його в моїй уяві після опису творця.

Мене обсіли тисячні почування, а серед них брала верх вдивовижа а відтак жах, але я заховав був ще на стільки притомности ума, що ніже одним словечком не побільшав роздратовання, в якому оставав мій приятель. Я не був певний, чи він чув загадочні звуки, хоч від кількох хвилин настала у його суті якась дивна зміна. Він сидів проти мене й пересуваючи крісло з провола, відвернув ся так, що сидів лицем до дверий. Тому я міг бачити тільки трохи його лице, та замітив, як його губи ворушили ся, начеб щось шепотів до себе. Він опустив голову на груди, а по остовпілих, широко розкритих очах на які я глянув боком, я пізнав, що він не спить. Се можна було пізнати й по рухах його тіла, бо він хитав ся спокійно та без упину, рівномірно то в один, то в другий бік.

Завваживши се, притьмом взяв ся я знова до оповідання Лянсельота й читав далі:

«Герой, безпечний тепер перед скаженістю страшного змия, нагадав собі металевий щит та приписуваний йому дар розвязки чудес. Він відсунув трупа змия з дороги та дійшов по срібнім помості палати сміло до місця, де на стіні висів щит. Та щит не ждав на прихід героя, а з чарівним голосним дзенькотом упав перед його ногами на срібну долівку».

Тільки що прогомоніли останні звуки сих слів, нараз, — наче-б хто справді кинув в сю мить металевим щитом о срібну долівку — озвав ся глибокий, металічний, дріжучпй та імовірно приголомшений відгук. З острахом схопив ся я на ноги; та Юшер сидів далі недвижно хитаючи ся рівномірно. Я кинув ся до крісла, що він на ньому сидів: він глядів без руху просто себе, а в усій його постаті малювала ся мертва недвижність камінного спокою.

Та коли я поклав руку на його рамени*, він задрожав усім тілом; бліда усмішка тремтіла на його устах і я замітив, що він тихим шепотом говорить до себе якісь уривані й неясні слова, мов би зовсім забув, що я біля нього. Я нахилив ся до нього та порозумів його страшні слова.

— Не чуєш сього? — О так! Я гаразд чую й чув. Довго, — довго — дуже довго — через чимало хвилин, — через богато годин, так, через чимало днів я чув се! Та я не важив ся — ти можеш назвати мене за се нужденним падлюкою, бо я такий! — Я не важив ся — не важив ся говорити! Ми поклали її живою до гробу! Чи не казав я, що у мене чутливі змисли? Тепер кажу тобі, що я чув її перші слабі рухи в глибокій пивниці. Я чув її — від сього часу минуло чимало, чимало днів — та я не смів, не важив ся говорити! Та тепер — сьої ночи — Етельред — га! — га! — Влім до Ереміта та смертельний рев змия та чарівний бренькіт щита! — навряд: розбиваннє труни, брязкіт зелізних замків у її тюрмі та її неприкаянна мандрівка по обитій мідю пивниці. Ох, куди мені тікати? Чи не останеть ся вона осьтут на віки? Чому не йде вона вже сюди, щоб докоряти мені за сквапливість? Чи я не чув вже її кроків на сходах? Чи не чую тяжкого, страшного биття її серця? Га, божевільний!

Мов шалений скочив з крісла з криком, наче-б із ним бажав віддати свою дупу:

— Божевільний! — кажу тобі, що в тій хвилї вона стоїть за дверми!

Наче-б у його надлюдськім крику була чарівна могучість — в сю-ж мить тяжка, старинна оправа дверий, на які вказав рукою, стала розпускати свої гебанові крила. Був се тільки наслідок настигшої хуртовини, — та ізза крил дверий майнула нараз повита смертними рантухами висока стать лєді Магдалини Юшер. Її біле одіннє було покровавлене, а на її змарнілому тілі знать було скрізь сліди відчайної борби. Вона стояла дрожачи й хитаючись на порозі — опісля із страшним, скаженим криком звернула ся, хитаючись, до брата. Борючи ся в останнє зі смертю, потягнула його мертвого до землі, як жертву його власного жаху.

Я втік перестрашений з сьої кімнати та з того дому. Коли я опинив ся знова на знаній дорозі, там скаженіла іще буря з усьою силою. Нараз заблимав над дорогою яркий блеск. Я відвернув ся, щоб глянути, відкіля узяв ся сей незвичайний блеск, бо за мною був тільки сей довжезний будинок у пітьмі. Сей блеск походив від місячного сяєва, що мов кров червоне хилило ся на захід і в сю пору обливало сильним світлом прогалину, яка, як я згадав, йшла ломаною лінією через усю висоту муру від даху до підвалин. Коли я ще глядів на се, прогалина стала швидко ширшати — згодом прийшов кріпкий удар хуртовини — повне сяево місяця кидало мені в лице цілі оберемки світла; — а моїм мозком заволодів обморок, коли я вглядів, як сильні мури стали розступати ся. — Прогомонів протяжний, змішаний, пронизливий гук, опісля мов туча могутньої струї, — і глибокий, мрачний став замкнув ся на моїх очах понуро й мовчазно вад звалищами дому Юшера.

Перекл. Михайло Нобєрський.

___________________________

Тінь

(Казка)*.

О горе! а однак я іду долиною Тїни.

Псалом Давида.*

Ви, що сі слова читаєте, ви ще в живих; але я, цей, що їх пише, вже давно пішов дорогою, яка провадить у царство тїний. Бо справді діяти ся муть дивні річи і розкриють ся тайни, тай чимало віків промине безповоротно, заки сі записки відкриє людське око. А як їх відкриє, тоді одні будуть недовіряти, другі сумнівати ся, а лиш не богато найде ся таких, що призадумують ся глибоко над значіннєм знаків, які тут вирізані рильцем зі зеліза.

Той рік був роком жаху і почувань, що були сильнійші чим страх, для якого тут на землі нема назви. Бо показало ся чимало дивніх появ і знаків тай широко і далеко, на морі і насуходолі, простерли ся скрізь чорні крила чуми. А до того для тих, що розуміли ся на звіздах, не було тайною, що небо мало вигляд пошести. А між іншими для мене, грека Ойноса, було звісне, що як раз зачав ся сімсот сорок девятий рік; а в сьому році, враз з появленнєм Аріеса, планет Юпітер мав опасати ся червоним перстенем страшного Сатурна. Дивня якась поява, як не ошибляю ся дуже, проникала не тільки обвід землі, але також людські уми, їх уяви і глибокі думки.

При кількох фляшках червоного вина з Хіосу сиділи ми в ночі в комнатї багатої палати в непривітньому місті Птольомаїс — а було нас сімох. А до нашої комнати провадили лиш одні високі бронзові двері; а двері були різьблені мистцем Корріносом, були рідким твором штуки, і з внутр були зачинені. Чорні драперії звисали в темній комнаті і засланяли перед нашими очима місяць, бліді звізди і безлюдні вулиці; але прочуття і думки про горе не могли виключити. Коїли ся кругом нас і над нами події, про які я не в силі точно розповісти; події матеріяльні і духові: у воздусі слота, чувство омління, задухи і трівоги, а понад усьо страшний стан, про який відають хорі на нерви, коли змисли є надмірно чуткі і оживлені, а тим часом сили думки дрімають. Мертва неміч повисла над нашими членами, над домашньою обстановою і над чарками, якими ми пили вино. Всі предмети, бачилось, придавлені і обтяжені з усіх боків, — всьо, з виїмкою поломіни семи зелізних лямп, що роз'ясняли наш празничний стіл. Вони знімали ся довгими, тонкими полосами світла і горіли всі блідо й неподвижньо; а в зеркалі, що відбивало їх світло, бачив кождий з нас тут присутних блідість свойого лиця і неспокійний блиск у потуплених в них очах своїх товаришів. Але ми сміяли ся і веселили ся на свій лад; а ся веселість була хоровита; ми співали пісні Анакреонта*, — а сі піснї були сумовиті; і пили до нестями, хоч багрове вино пригадувало нам кров. Бо тут в нашій кімнаті був ще один гість в особі молодого Зойлюса. Лежав мертвий і цілий обвинутий фартухом; як ґеній і демон сеї сцени. Ах! він не брав участи в нашій забаві, хиба лиш о стілько, о скілько його спотворений мукою вид і його очі, в яких смерть, здавало ся, лишень в части придушила вогонь зарази, немов би цікавили ся радістю того, шо має умерти. А хоч я, Ойнос, відчув, що очі спокійно спочивали на мині, все таки силував ся не замічати їх гіркого погляду і вдивляючи ся на силу в глибини гебанового зеркала, співав голосним і звучним голосом пісні сина Тейоса*. Але мій спів заникав з провола, а його відгомін всмоктував ся в темні драперії кімнати, слабшав, губився і конав.

І дивіть! з поміж сих чорних драперій, де згубили ся звуки пісні, виринула темна, неозначена тінь, тінь, яку творить з людської постаті місяць, коли стане низько на небозводі. Але це не була тінь ні чоловіка, ні бога, ні тінь якогось звичайного предмету. Гойдала ся хвилину між драперіями кімнати, а вкінці станула перед нами на самих бронзових дверях. А тінь була непостійна, без виду і неозначена і не була ні тіню чоловіка, ні бога — ані бога грецького, нї халдейського, ані єгипетського бога. Тїнь спинила ся на бронзових дверях, під луком їх одвірка і не ворухнула ся, ані не заговорила слова, але станула неподвижно. А двері, на яких тїнь спинила ся, як тямлю добре, находила ся біля ніг молодого, саваном сповитого Зойлюса. Та кождий з нас семи тут ирисутних, що бачив, як тінь висувала ся з драперій, не важив ся довгий час на неї споглянути, а потупив очі в долину і вдивляв ся без впину в глибини гебанового зеркала. Аж вкінці я, Ойнос, проголосив кілька тихих слів, питаючи тінь про її місце походження і назву. А тінь відповіла: «Я тінь, а моя оселя біля птольомайських катакомб, при самих хмарних оболонях Елізіюм, що межують з сумним потоком Хароном». І як стій зірвали ся ми усі сім з місць з дикою трівогою і стояли непевні та дрожалп зі страху і грози. Бо звуки голосу тіни не були звуками одного єства, а цїлого множества. Той голос дрожав, мінив ся і падав склад по складови, налягав глухо на наші уха добре памятними і незабутніми звуками многих тисянів покійних приятелів.

Перекл. П. Карманський.

________________________

Морелля

Я відносив ся до моєї приятельки Мореллі з чувством глибокого, аще більше своєрідного привязання. Як перед роками попав я припадково в її товариство, моя душа спалахнула вже при першій стрічі якимсь вогнем, якого я ніколи перед тим не знав. Але се не був вогонь Ероса і для моєї душі було гірке і прикре се постепенне пересвідченнє, що я ніяким чином не зможу вияснити його незвичайного значіння, або поконати його переможню силу. Але ми зійшли ся і судьба звязала нас перед престолом. І я ніколи не згадував про мою страсть, ані не думав про любов. А вона уникала товариства і привязала ся до мене одного та й зробила мене щасливим. Се-ж справді щастє жити у захваті мріяти — се-ж щастє.

Образованне Мореллі було глибоке. Як собі щастя бажаю, її талант не був звичайного крою, її сила духа була великанська. Я відчував се і в дечому став її учеником. Та швидко замітив я, може на рахунок її прешбурського виховання*, що вона викладала переді мною чимало тих містичних писань, які вважаєть ся звичайно простим шумовиннєм первісного німецького письменства. Вони — не можу поняти, з якої причини — були її постійним і улюбленим предметом науки, а що згодом стали ним і для мене, треба приписати звичайному, але успішному впливови привички і приміру.

З усім тим, як не ошибаю ся, мій ум не мав нічого спільного. Мої пересвідчення, хиба що і я не пізнаю себе більше — не оснували ся ні крихти на ідеальности, а в моїх чинах і думках не було навіть тіни сього містицізму, про який я дізнав ся з читання, — хиба, що я цілком ошибаю ся. В тім пересвідченню здав ся я мовчки на провід моєї жінки і зі спокійною совістю заглубив ся в плутанину її науки. А потім — потім, я, заглубивши ся у сі кляті сторінки, почув, що якийсь погубний дух вселяє ся в мене — тодї Морелля звикла була класти свою холодну руку на мою долоню і вигрібувати з попелу мертвої фільософії кілька марних, незвичайних слів, що своїм дивним змістом впалювали ся в моє серце. А потім годину за годиною бажалось мені лежати побіч неї і вслухувати ся в музику її голосу, аж поки його мельодійности не закрасив жах і на мою душу не упала тінь, так, що я полотнів і дрожав душею при тих надземних звуках. І так радість нечайно завмірала у трівозі, а найкраще зміняло ся в найбільшу гидь, як Гінном змінив ся в Ґегенну*.

Не потреба розкривати точного характеру тих питань, що вивязували ся з читання тих книжок, про які я згадав, і творили на довгий час одинокий предмет розговорів між Морелльою і мною. Знатоки науки, яку можна назвати теольоґічною моралю, можуть їх легко поняти, а невчені на всякий випадок не богато з того зрозуміють. Дивний пантеїзм Фіхтого*; уміркована Палінґенезія Пітаґорейців*, а понад усьо доктріни про треваннє розумного єства. А що ми розуміємо під особою думаючу одиницю, обдаровану ідентичність, які розвиває Шеллінґ*, були звичайно точками діскусії, що представляли для буйної уяви Мореллі найбільше принади. По моїй думці означує д. Льоке* сю так звану перзональну ідентичність зовсім вірно, як безпереривне розумом, та що всяке думаннє супроводжає певного рода свідомість — тим то і діє ся, що ми почуваємо ся в можности назвати себе собою, а тим самим відріжняемо себе від других думаючих одиниць і від того дістаємо нашу перзональну ідентичність. Але principium individuationis*, поняттє сеї ідентичностп, яка по смерти зовсім заникає або незаникає, було для мене повсякчасно предметом незвичайно інтересного розважання; тим інтереснійшого по причині своїх заплутаних і цікавих консеквенцій, як також незвичайного і живого способу, в який його розвивала моя Морелля.

Але прийшов час і загадочне поступованнє моєї жінки стало мене мучити як які чари. Я не міг терпіти далі дотику її блідих пальців, ні глибокого тону єї мельодійного голосу, ні блиску її задумчивих очей. А вона знала о тім, але не робила мені ніяких закидів; вона, знать, замічала мою слабість, чи мій дур і з усміхом звала його призначеннем. Вона, знать, відала про незвісну для мене причину мойого постепенного відчужування від неї, але не розкривала, навіть не натякувала мені на неї. Та вона була жінкою і вянула з дня на день. Згодом розплив ся на її лиці румянець, а сині жилки на її чолї стали блискучими. І хвилями моє серце розпливало ся в милосердю, — та сейчас замічав я блеск її вимовних очей і мою душу захоплювала утома і паморока, як того чоловіка, що вдивляє ся в страшну, незглубиму пропасть.

Чи маю казати, що я дожидав хвилі скону Мореллі з могучою і убійчою тугою? Так; але слабосильний дух держав ся ліпянки чимало днів, чимало тижнів і томлячих місяців, аж покіль мої притомлені нерви не взялипереваги над розумом і я не став казити ся по причині проволоки. А дні, години і гіркі хвилі плили з якоюсь діявольською упорністю і, бачилось, щораз видовжували ся, коли тимчасом її благородне житте клонило ся до долу як тіни в годину скону дня.

Аж одного осіннього вечера, коли на небозводі притихли вітри, Морелля покликала мене до себе. Над цілою землею стояла густа мряка, а над водами носила ся горяча задуха і на рясне жовтневе листе в лісі упала з небозводу богата веселка.

«Це день днів, — сказала, як я приступив до неї, — це день днів як до життя, так і до вмірання. Гарний день для синів землі і життя — ах, ще гарнійший для дочок неба і смерти...»

Я поцілував її в чоло, а вона казала далі:

«Я вміраю, але не перестаю жити.»

«Морелльо!»

«Не було таких днів, коли-б ти любив мене, — але кого ти за життя ненавидів, того по смерти станеш почитати».

«Морелльо!»

«Повторяю, що уміраю. Але в мині крив ся заповіт того чувства — ах, який незначний! — яке ти плекав для мене, Морелді. І коли мій дух відси відійде, житиме дитина — дитина твоя і твоєї Мореллі. Але твої дні будуть днями смутку, який є найбільше гнітучим з поміж усїх вражінь, як кіпа ріс є найбільше довговічним з поміж усіх дерев. Бо дні твойого щастя минули, а радости не поживає ся в життю двічи, так, як рожі з Пестум, два рази до року*. І згодом закинеш ігру Теоса, а не зазнавши міртів і винограду носитимеш за собою по землі твій похоронний рантух як Музулмани з Мекки».

«Морелльо! — проголосив я, — Морелльо! відки се знаєш?» — Але вона скрила лице в подушку і лагідний судорог перебіг по. її членах. Переставила ся і я не чув більше її голосу.

Як заповіла, її дитина, яку вродила, конаючи і яка стала жити щойно, як її мати перестала дихати, її дитина, донька, остала при життю. Росла незвичайно поставою і умом і ставала вірною відбиткою покійної. А я любив її любовю горячійшою, чим міг любити якунебудь твар землі.

Але небавом обрій тієї чистої сімпатії затемнив ся і на ньому повисли хмари смутку і жаху і горя. Я сказав, що дівчина росла незвичайно поставою і умом. Справді дивний був її скорий зріст тіла, але страшні, ох! страшні були бурливі гадки, які мене мучили, коли я стежив за. розвоем її духового буття. І чи могло бути инакше, як я кождого дня відкривав в поняттях дитини зрілі спосібности і погляди жінки? як з уст недолітка падали виречення досвіду? і як я кождої хвилі читав з її вимовних і задумчивих очей мудрість або пристрасті! зрілости? Коли, кажу, все те стало ясно перед занепокоєними моїми змислами і коли я вже не був в силі скривати сього перед моєю душею, ані прогнати зі свідомости, що дрожала перед тим вражіннєм, то чи дивниця, що якісь страшні і: томлячі підозріння закрали ся в моє серце, або що я вернув ся споминами до дивніх розказів і нечуваних теорій покійної Мореллі? Я захистив єство, яке судьба наказала мені любити, перед очима світа і –в строгім скритку мойого дому чував зі сзмертною трівогою над усім,що відносило ся до моєї коханої.

Минали літа, а я день в день вдивляв ся в її святе, лагідне, вимовне лице і розкошував ся її дозріваючими формами, та день в день відкривав в дитині нові знамена схожости з матірю — задуму і смерть. Із кождою годиною зачеркували ся ті тіни схожости щораз глибше, щораз точнійше, щораз виразнійше і щораз у страшнійшім виді. Що її усміх нагадував усміх її матері, я міг ще знести; але я дрожав на вид тожсамости. Що її очі були похожі на очі Мореллї, я міг стерпіти; але вони надто часто вдивляли ся в глибини моєї душі з тим пронпкливим немилим виразом, як би був прикметою очей Мореллі. І в зарисах її високого чола і в скрутах її шовкового волося і в худощавих пальцях, що рили ся в ньому і в сумних, мельодійних звуках її голосу, а передовсім, ох, передовсім у словах і фразах небіжки на устах коханої і живої, находив я поживу для томлячих думок і жаху, для червяка, що не хотів умірати.

Так перейшли два перші пятиліття її життя, а моя донька жила на землі єще безіменною.

«Моя дитино» і «моя любко» були звичайні назви, які давало їй моє батьківське серце, а нечайна кінчина її днів виключила потребу иншого імени. Імя Мореллі вмерло враз з її смертю. Про маму не говорив я з донькою ніколи; тай воно було неможливо. І за час короткого її тревання не одержала вона ніяких вражінь із зовнішнього світа, з виїмком тих, які могли дати їй тісні границі її самоти. Та вкінці мій роздражнений ум піддав мені гадку, що хрещеннє принесе мені можливе освободженнє від трівожньої судьби. Над хрестильницею я не міг рішити ся на її імя. На мої уста тиснуло ся чимало назв мудрости і краси з давніх і нових часів, з моєї вітчини і з чужини, з многими, премногими означеннями на благородність, щасте і добро.І що навело мене на згадку про погребану покійницю? Що за демон зневолив мене прошептати се слово, що вже на саму згадку звикло було гнати струмки моєї багряної крови з висок до серця? Який злий дух говорив з глибин моєї душі, коли я серед тих темних нав і серед нічної тишини прошептав над ухом божого чоловіка звуки —Морелля?

І який злий дух скорчив відтак черти моєї дитини і облив їх красками смерти, коли вона здрігнула ся на ледви чутний звук, підняла скляні очі з землі на небо і, падучи на чорні плити нашого родиннього гробівця, відповіла: «Я тут!»

Ясно, студено, спокійно і виразно упало тих кілька слів на мій слух, а звідси покотили ся з сиком, як розтоплене олово в мій мозок. Літа, цілі літа перекотять ся, але спомин тої хвилі не минеть ся ніколи! Я вправді знав цвіти і виноград, але американська сосна і кіпаріси кидали на мене тінь в ночі і в день. Я затратив свідомість часу і простору, звізди моєї долі на небі померкли, передімною потемніла земля, а їх постаті ішли попри мене як змінчиві тїни, та між усіми бачив я одну —Мореллю. Небесні вітри нашіптували мені до уха лиш одно слово, а морські хвилі шуміли без впину — Морелля. Але вона померла. Власними руками заніс я її до гробу і сміявся довгим, гірким сміхом, коли не найшов ніяких слідів попередниці в ямі, куди я клав другу — Мореллю.

Перекл. П. Карманський.

_______________________

Маска червоної смерти

Червона смерть вже від давна шаліла в околиці. Ще нїколи зараза не показала ся так смертоносною і в так страшній постаті. Кровю був початок і кровю кінець; краска і гроза крови. Зразу виступали докучливі болі і наглий заворот; потім сильний виплив крови зі всіх пор і се був початок цілковитого розкладу. Пурпурові плями на цілому тілі, а особливо на лиці нещасної жертви були тим пятном, що позбавляло хорого всякої людської помочі та спочуття. Перший напад, перебіг і кінець зарази були ділом одної години.

Однак князь Просперо не дав ся всім тим застрашити; аджеж він був щасливим, неустрашимим та мудрим. Коли половина населення його краю вимерла, тоді він вибрав собі з поміж лицарів і дам свойого двора тисячу веселих і певних товаришів і разом з ними заховав ся на одному зі своїх укріплених замків. Був се просторий та величавий будинок, якраз в ексцентричному але величавому смаку князя. Замок був окружений сильним і високим муром, а всі входи мали зелїзні брами. Коли вся дружина спровадила ся до замку, поприносили горячі печі і молоти і позабивали засуви брам. Вони були рішені усунути всяку можливість того, аби ані розпука у нахальному нападі не могла увійти з вні, ані нерозум вийти з нутра. Замок мав богато средств поживи. При таких средствах осторожности могли двораки ставити опір заразі, а решта світа мусіла дбати сама про себе. Тимчасом булоб нерозумно віддавати ся сумним думкам, та роздумуванням. Крім того, князь постарав ся о все, що могло служити для приємности або забави. Так отже нічого не бракувало. Були там сміхованці, імпровізатори, музики, гарні дами і вино. Все те, було в замку, а крім того безпечність перед заразою, поза замком панувала червона смерть.

Під кінець пятого або шестого місяця побуту на сьому замку, коли зараза шаліла найзавзятїйше, велів князь Просперо уладити для тисячки своїх приятелів масковий баль. Маскарада давала чаруючий вид. Та передусім мушу розказати про кімнати, в яких сей баль відбув ся. Було їх сім; величавий ряд правдиво королівських кімнат! В инших палатах давав би того рода ряд кімнат довгий та безпереривний перегляд, бо двері можна було розсунути аж до бічних стін, так, що можна було-б мати перед собою всі кімнати. Але тут було инакше, як сього можна було надіяти ся, знаючи замилуваннє князя до всього, що дивовижне. Положеннє кімнат було так нерівномірно розділене, що на перший погляд можна було на силу одну переглянути. За кождим разом по двацятьох, або трицятьох ліктях наступав острий закрут, а за кождим крила ся нова несподіванка. Ліворуч і праворуч було в середині кождої стіни вузке, але високе ґотійське вікно, що виходило на замкнений корідор, який біг здовж закрутів кімнат. Сі вікна мали пестрі скла, яких головна краска все достроювалась до декорації кімнати. На примір: кімната, положена на східньому кінці, була все в блакитній красці, відповідно до того були також шиби її вікон. Прикраси стін другої кімнати були пурпурові, така-ж була краска шиб її вікон. Третя кімната була розмальована на зелено, а вікна були теж тої барви. Четверта кімната мала побіч помаранчевої обстанови також помаранчеве освітленнє. Пята кімната була зовсім біла, а шеста фіолетна. Сема кімната була густо обвішана чорним аксамітом, який вкривав стелю й стіни і тяжкими складами спадав на коври, розстелені на підлозі, що були з тоїж матерії і барви. Однак лиш в сьому одному місці краска вікон відріжняла ся від краски декорацій.Шибибули багряночервоні — з глибоко-темним, немов намоченим в крови тоном краски. В ні одній з семи кімнат не можна було доглянути серед переповнення золотих окрас, які скрізь були порозсівані, або звисали зі стелі, ані одної лямпи і свічника. Освітлення, яке виходило б від лямпи або свічника не було. Але на корідорах, які тягли ся здовж кімнат, були уставлені проти кождого вікна величезні триніжки з великим, ясним смолоскипом, що вливав своє світло крізь пестрі шиби до кімнат і ярко освічував їх. Тим чином повставали ріжні, осліплюючі та фантастичні світла. Але в західній, або чорній кімнаті прибирало се освітленнє страшно понурий характер і надавало обличам входячих осіб так страшний вигляд наслідком ярких відблисків, що лише дехто з товариства мав відвагу переступити поріг кімнати і то що найбільше одною ногою.

Як раз також в тій кімнаті висів на стіні, зверненій на захід, величезний гебановий годинник*. З глухим, тяжким та монотонним шумом гойдав ся його маятник то в одну сторону, то в другу. А коли кінчила ся година, тоді з металевого нутра видобував ся повний, ясний, глибокий і незвичайно музикальний тон. Але він мав рівночасно так дивну краску тону і так щось дивно врочисто напоминаючого, що за кождим разом, коли минала година, музиканти були мимоволі змушені переривати гру і вслухувати ся в сі звуки. Танцюючі пари мусіли немов прибиті до землі зупиняти ся серед своїх граціозних рухів; ціле веселе товариство обхоплювало якесь неприємне почуттє і як коли роздавали ся удари годинника, тоді навіть найсміливійші блідли; старші та поважнійші гості, затоплені немов у розтрійне самозабуттє і задуму, держали руки на чолі. Та скоро лише прозвеніли удари дзвінка, зібрані як стій вибухали знова веселим сміхом. Музиканти гляділи один на другого і всміхали ся, немов зі своєї власної нервової глупоти та старости. Вони шепотом прирікали собі, що при найблизших ударах годинника не дадуть пірвати себе подібному роздразненню, та коли по шістьдесятьох хвилинах, які означають стількиж що три тисячі шістьсот секунд часу годинник знов зачинав вибивати години, наступало знов те саме трівожне замішаннє, та-ж сама задумчивість, що передше. Та невважаючи на сі явища, було се величаве та веселе свято. Князь мав свій питомий особливий смак. Він мав ніжний змисл для красок і любив ефектовні контрасти. Без труду переходив він до дневного порядку над конвенціональними приписами. Він був сміливим та помисловим у своїх плянах, а його проєкти ясніли блиском дивовижнього жару. Не один вважав його божевільним, але ті що знали його близше, знали, що таким він не був; та вистарчило його побачити та почути або війти з ним в близшу стичнісгь, щоб про се переконати ся.

При нагоді сього великого свята рухомі декорації сімох кімнат повстали по більшій части під його власним проводом. Його смак рішав про се, в яких костюмах ріжні маски мали виступати. Певна річ, що вони були досить дивоглядні. Було в них чимало яркої величі красок, осліпляючогх блеску, лискучого сяева, чимало фантастичного й ніжного наслідком острих контрастів — коротко чимало з того, що від того часу можна було бачити в «Гернані»*. Були там арабескові постаті з дивно повикручуваними раменами. Образи, немов плід горячкової уяви, які божевіллє прибрало в тіло. Було там чимало краси, химери й дивного дещо, що робило страшне, а навіть відразливе вражіннє. В сімох кімнатах прямо мовби хвилювала юрба ріжнородних снів. І сі — іменно сонні мари порушували ся в барвному освітленню кімнат так фантастично, що голосні звуки орхестри видавали ся немов відгомоном їх кроків. Між тим нараз, з кімнати обитої чорним аксамітом, гебановий годинник починав вибивати години. На хвилю наступає тиша, усьо мовкне і чути лиш удари годинника. Сонні мари стають мов остовпілі. Але удари годинника прогомоніли — вони трівали лишень хвилину — а за ними роздаєть ся у воздусі легкий, — напів здавлений сміх. І знов розпочинаєть ся на ново музика; сни відживають і веселійше ніж передше посувають ся серед пестрого натовпу, освітлені смолоскипами, уставленими за вікнами. Та ні одна маска не важить ся увійти до гарної, найдальше на захід положеної кімнати, бо ніч пізна. Крізь кроваво-червоні шиби вдираєть ся яркійше світло і таємна понурість темних драперій виступає іще острійше. Хто поважить ся покласти свою ногу на чорні коври, тому прибите тикотаннє гебанового годинника вдиривть ся до уха іще врочистійше та голоснійше.

В инших кімнатах була велика глота* і в них бив ся горячково живчик життя. Серед грімкої охоти забава тягнеть ся дальше, аж вкінці годинник став вибивати північ. Тай тепер, як усе по кождій годині: музика уривав нараз, танцюючі стоять недвижимо, а скрізь настає, як передше, при першім звуці дзвінка, таємна тиша. Та тим разом годинник вибив дванайцять. Се могло причинити ся до сього, що протягом часу, потрібного на дванацять ударів, погляди розважнійших учасників свята прибрали іще поважніший та глибший оборот. Сим можна також пояснити, що поки іще прогомонів останній удар дзвінка, дехто з юрби буцім то бачив якесь замасковане марево, якого досі ніхто не завважав. Коди чуткапро чумного гостя обійшла усїх присутних, настав у цілому товаристві гомін здивовання та догани — що перейшов вкінці у вибух страху, трівоги та відрази. Не була се, мабуть, ніяким чином буденна поява, що справила для сього фантастичного товариства таке вражіннє. Сеї ночі усі маски мали необмежену свободу. Ся загадочна поява перейшла границю усього можливого, що дасть ся тільки провідати гадкою. Вона переступила навіть ліберальні приписи князя. Серце свавільної світової дитини криє також струни, яких не можна доторкнути ся без збентеження. Навіть для найбільш суворих людий, для яких життє та смерть се іграшки, істнують справи, що не годить ся з них глузувати. Ціле товариство було мабуть переконане, що в уборі і поведенню чужинця був жарт або замилуваннє ґраціозности. Його стать була довга й худощава, повита з голови до ніг похоронним рантухом. Маска, закриваюча лице, була так схожа на мертвого трупа, що при найбільшій оглядности не можна було пізнати обману. Се все могли іще знести гості, як що сього не похваляли. Та маска була на стільки смілива, що являла ся тіпом червоної смерти. Її одїж була покровавлена, її високе чоло та усе лице були відразливо политі кровю.

Коли князь Просперо побачив се страшне явище — яке, начеб іще краще хотіло остати у своїй ролї, похожало з тупотом повільним та врочистим ходом між рядами гуляючих там і назад, — дрожав він у великім страху, трівозї та відразі. За хвилю спаленів він полумям гніву.

«Хто є сей сміливець, — запитав він двораків, — що поважив ся хулити з Бога? Спіймайте його та зідріть з нього маску, щоб ми побачили того, що іще перед сходом сонця висітиме на верху замку».

Князь, говорячи сі слова, був у західній або синій кімнаті. Його голос гомонів виразно у всіх сімох кімнатах, бо князь був сміливий та дужий мужчина; одним рухом руки наказав втишити ся музиці.

Він стояв у синій кімнаті, окружений юрбою блідих двораків. Коли він став говорити, замітно було в тій юрбі тихий шум якогось руху, що розходив ся в напрямі маски, яка в тій хвилі була зовсім близько. Вона приступила тепер обережно уміреним ходом просто до того, що говорив.

Ціле товариство було застрашене сею божевільною очайдушністю чужинця так, що ніхто не важив ся простягнути руки, щоб його схопити. Явище стануло на малу віддаль перед князем. Коли численне товариство, мов на поклик, звернуло ся з середини кімнат до стіни, чужинець поступав нездержано тим-же величнім, уміреним хддом по усїх кімнатах. Зі синьої кімнати війшов у пурпурову; з тої у зелену; з зеленої у помаранчеву; опісля у білу, а з неї навіть у фіолетну, при чім ніхто його не здержував. Та тепер настала хвиля, коли князь Просперо, минаючись із сорому й скажености на свою трусоватість, впав у великому поспіху до кімнати. З ним не було нікого: так дуже усі бояли ся. Він наближив ся на три або чотири кроки із високо добутим штілєтом до постаті, яка настигнула якраз у крайній кінець чорної кімнати. Наглим рухом наступила вона на свойого противника. Всі почули прошиваючий крик — блискучий штілєт лежав на чорному коврі, а за хвилю упав князь Просперо мертвий на землю. Гостї кинулись тепер у дикій розпуці до чорної кімнати. Та, коли вони хотіли спіймати незнайомого, якого висока постать причаїла ся прямо й неповорушно в тіни гебанового годинника, крикнули вони голосно у невимовній трівозі, бо рантух і трупяча маска, які вони зірвали в дикій насильности — були порожні.

Тепер пізнали присутність «червоної смерти». Вона закрала ся мов злодїй у ночі. Веселі гості стратили всяку охоту до забави в кімнатах, обагрених кровю. Усі попадавши на землю, сконали з розпучливо-викривленим виразом лиця. А коли вийшов оотаннїй дух з посліднього гостя, перестав також тикотати годинник. Вогонь погас на триніжках, а темінь та руїна запанували з червоною смертю у всій своїй величі.

Перекл. Д. Г. і М. Кобєрський.

_________________________

Тиша

Казка*.

Гірські шпилі дрімають; скалисті яри і печери затихли.

Алькман*.

«Слухай мене», промовив демон, кладучи руку на мою голову. — Сторона, про яку кажу, се страшна сторона в Лібії, над берегами ріки Заір. А там не було ні спокою, ні тиші.

Води ріки мають шафрановуі хоровиту краску; тай не пливуть до моря, але колотять ся заєдно,без упину, під червоним оком сонця в нагальньому і судорожньому круговороті.

Кілька миль далі, по другім боці намулистого ложа ріки, тягнеть ся блідий степ із велетенськими водяними ліліями,

Вони зітхають у тій самоті одна до одної і витягають до неба свої довгі і мертвецьки-бліді шиї і клонять сюди-туди свої відвічні голови. Там чути якийсь неясний гамір, що виходить із посеред них, наче шум підземної води. А вони зітхають одна до одної.

Але там границя їх царства, границя темного, страшного, гордого ліса. Там, як ті хвилі біля Гебридів, колихаєть ся заєдно низький очерет. Одначе там не віє ні один вітерець на небі. Але високі, передпотопові дерева колихають ся вічно сюди туди, з ломотом і могучим шумом. А з їх високих верхів ринуть одна по одній відвічні роси. А на коріню лежать незвісні отруйні квіти, скрутивши ся в безладній дрімоті. А горою мчать ся вічно на захід сірі хмари, шумячи і голосно шепочучи, аж поки не викотять ся водопадом на вогняну стіну небозводу. Але там не віє ніякий вітерець на небі. А на берегах ріки Заір нема ні спокою, ні тиші.

Була ніч і падав дощ; падаючи був він дощ, але упавши ставав кровю. А я стояв на трясавиці, серед струнких лілій, і дощ падав на мою голову — і лілії зітхали одна до одної серед своєї святочної пустелі.

І в мить заяснів крізь тонку, мертвецьки-бліду імлу місяць і був багрової краски. І мої очі впали на велетенську сіру скелю, що стояла на березі ріки і мертвецьки бліда і висока — і скеля була сіра. З переду на ній були вирізані на камені букви; і я пішов через багнище водяних лілій аж до самого берега, щоб прочитати букви на камені. Та я не міг відчитати їх. І я вертав ся назад у очерет, аж ось місяць заяснів червонійше і я оглянув ся і поглянув на скелю та на напись; а там стояло: Пустеля.

І я глянув у гору; там стояв на вершку скелі якийсь чоловік. І я скрив ся серед водяних лілій, щоб підглянути заняттє чоловіка. А чоловік був стрункий і гожий собою і був одітий від рамен до стіп у старо-римську тоґу. Обриси його постати були неясні, але риси його лиця були риси божества; бо кирея ночі, імли місяця і роси не заслонювали їх. А його брови були засіяні думками, а його око світило божевільним смутком; а в кількох морщинах на його чолі читав я слова горя, втоми, знеохоти до людства і бажаннє самоти.

І чоловік сидів на скелї і спер свою голову на руці та споглядав на пустелю. Споглядав у низ на зворушені кущі і на високі передпотопові дерева і ген вище на шумний обрій та румяний місяць. А я лежав під захистом лілій і слідив поводженнє чоловіка. А чоловік дрожав на самоті; — але ніч потахала*, а він сидів на скелі.

Потім зійшов я у схованку багнища, скитаючись ген серед пустару лілій, почав кликати гіпопотама, що жиє в гущавині, у скритку трясавиці. І гіпопотам учув мій голос і прийшов в купі з бегемотом до стіп скелі і ревів на місяць голосно і страшно. А я лежав у своїй схованці і слідив поводженнє чоловіка. А чоловік дрожав на самоті; але ніч потахала, а він сидів на скелі.

Потім я прокляв стихії проклоном замішання; і на небі, на якому передше не було ніякого вітру, почала громадити ся грізна туча. І небо стало оловяне від нагальної тучі — і дощ став бити по голові чоловіка, — і в низ поринули струмки потоків — і потоки запінили ся піною — і водяні лілії погнулись їх ложами — і ліс затріщав на вітрі — і покотив ся грім —і впала блискавка — і скеля потрясла ся аж до основи. А я лежав у своїй схованці і слідив поводженнє чоловіка. А чоловік дрожав на самоті; але ніч потахала, а він сидів на скелї.

Потім я розлютив ся більше і починав проклинати проклоном тиші — потік, лелїї, вітер, ліс, небо, грім і зітхання водяних лілій. І вони стали закляті і затихли. І місяць перестав котити ся своєю небесною стежкою — і грім провалив ся — і блискавка не ясніла полумям — і хмари повисли недвижно — і води обнизились до свойого рівня і спинились — і дерева перестали колихались — і водяні лелії вже більше не зітхали — і гамору з поміж них не було уже чути тай ні одна тінь не промайнула крізь пустий, безмежний пустар. І я глянув на напись на скелї, а вона змінилась; там стояло: Тиша.

І мої очі впали на лице чоловіка, а його лице було блїде від жаху. І він підняв нечайно голову з руки і станув на скелї і слухав. Але на пустому, безмежньому пустарі не було ні згуку, а на скелі стояло: Тиша. І чоловік жахнув ся і відвернув лице і пустив ся тельмом в світ за очі, так, що я стратив його з очей.

__ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __

Нині маємо гарні оповідання в книгах Чарівників — в зелізом окованих сумовитих книгах Чарівників. У них, кажу, попадають ся славні оповісти про небо, про землю і про могуче море, та про ґенїїв, що правлять морем і землею і високим небом. Там знайдеш чимало наук і то в пророцтвах, які вирекли Сібіллі; тай святі речі можна було почути в старину від темного листя, що тремтіло кругом Додони*. Однак, кляну ся Аллахом, ту казку, яку мені розповідав демон, сидячи біля мене в тіни гробу, я вважав начуднійшою з усїх! І коли демон закінчив своє оповіданнє, повалив ся горілиць у гробову яму і почав реготатись. Але я не міг сміяти ся в купі з демоном, і він прокляв мене за те, що я не міг сміяти ся. А рись, що жиє заєдно в гробі, вийшов із нього і поклав ся біля ніг демона і глядів йому в лице без упину.

ІІерекл. П. Карманський.

____________________

Чорний кіт

Подія, яку хочу оттут оповісти, є одною з найдивнійших, а заразом одною з найпростійших. Не надіюсь, щоби хто увірив у се, бо сього я від нікого не бажаю. Було би божевіллєм домагатись від когось сього в тім случаю, де не можу дати віри своїм змислам, наочним свідкам.

А вжеж не є я божевільний із певністю не є се сон-мара. Але завтра маю вмерти, проте хочу єще нині скинути з своєї душі тягар, що придавлює мою грудь. Передовсім хочу подати під оцінку цілого світа ясно і звязко, без ніяких дальших пояснень, цілий ряд моїх домашніх пригод. В їх дальшому розвою вони були для мене невичерпаним джерелом мук, а вкінці причиною цілковитої моєї заглади. Та всеж таки не намагаюсь їх собі вияснити. Вони не принесли мені нічого иншого, як лише жах та трівогу. Иншим особам, вони можуть видатись не так страшними, як дивними. Дуже можливе, що колись иншому якомусь мислителеви пощастить ся повернути на природній шлях се, що тепер видаєть ся сонним маревом,

Може колись в тих річах, які я можу лише з страхом і жахом оповідати, якийсь розважнійший і більше льоґічний ум, як мій, що до того є ще дуже вразливий, не знайде нічого більше, як лише звичайненький собі ряд цілком природніх причин і наслідків.

Вже від самої колиски був я звісний зі своєї податливої і лагідної вдачі. Ніжність моїх почувань була якраз предметом глузовання моїх товаришів забави. Особливо любив я звірята і за дозволом моїх родичів вільно було мені держати добірне число своїх любимців. З ними переводив я більшу часть дня і ті години, коли я звірята годував і ними любував ся, були найщасливійшими у моїм життю.

З літами привязаннє до них збільшило ся. Коли я став мущиною, вони були одиноким джерелом моєї втіхи та задоволення. Тим, котрі нераз мали вірного та мудрого пса, не потребую поясняти того дивного почуття та привязання, що є причиною внутрішнього задоволення. Се, що звіря само себе відрікаєть ся, і що воно готове на всяку жертву зі своєї сторони, мусить промовити до серця того, кому безталаннє та людська непостійність дали спромогу над сим глубше застановити ся.

Оженив ся я замолоду і був дуже щасливий, бо моя подруга була тої самої природи, що й я.Як лише вона спостерегла, що я любую ся в домашніх звірята, не пропустила ніякої нагоди, щоби не купити мені якогось приємного звірятка. Так були у нас: пташки, золоті рибки, чудовий песик, крілики, маленька малпа та кіт. Се послідне було надсподівано велике, красне звірятко, майже цілком чорне і на диво мудре. Задля його мудрости моя жінка, що ще вірила у всякі балачки, часто натякала на се давне народне повірє, що у чорних котах вселюють ся чарівниці. Говорю об сім не тому, наче-б я думав, що сей погляд моєї жінки був вірний, але тому, що се мені тепер случайно прийшло на думку.

Плюто — так звав ся кіт* — був моїм найбільшим любимцем і товаришем у забаві. Я сам доглядав його, а він ішов за кождим моїм кроком по цілому домі. Лише з трудністю здержувано його, щоб не ішов за мною на вулицю.

Ся наша приязнь трівала довгі літа. Між тим — румянець покриває моє лице на згадку про се — мій характер та вдача через сього чортиська змінилась на гірше. Моє розстроєннє зростало з кождим днем. Я ставав ся дразливий і безоглядний супроти почувань других. Навіть моя жінка не чула від мене вже привітного, ласкавого слова, а часом і таке бувало, що я дуже часто побивав її. Легко можна догадатись, що також громадка моїх любимців відчула болючо сю зміну в моїм успосібленню. Тепер не лише не доглядав я їх так, як давними часами, але також знущав ся над ними. Лише для Плюта мав я на стільки згляду, що ніколи не бив його, коли між-тим побивав без серця кріликів, малпу, ба навіть пса, як лише котре з них случайно підійшло, щоб побавитись зі мною.

Моя хороба степенувала ся з кождим днем. Говорю «хороба», бо хтож вкаже мені на иншу хоробу, яку можна би порівняти з нахилом до алькоголю?...

Вкінці Плюто, який вже постарів ся і став ся дивним, відчув на собі наслідки моєї химерної вдачі.

Одного вечера вертав я пяний домів з моєї улюбленої корчми. Тоді видалось мені, що кіт утікає переді мною. Коли я його віднайшов в дома, він, здаєть ся, з боязни, заподіяв своїми зубами на моїй руці легеньку рану. В тій самій хвилі пірвала мене якась чортівська лють. Я не міг над собою запанувати. Здавалось, що моя первісна істота нагло десь зникла, а якась ще більше як чортівська сила, підсичена горілкою, лютувала в кождій моїй жилі. Я вхопив ніж, схопив бідне звірятко за шию і виколов йому осторожно одно око!... Ще й тепер, коли описую сю осоружню пригоду, дрожу на цілому тілі.

На другий день вранці я прочуняв ся і витверезив ся. Тодї я запримітив, що сей злочин викликав в менї якесь почуваннє, що було десь по середині між страхом а докорами совісти. Але се почуваннє швидко перейшло і не полишило по собі ніякого сліду. Моя душа остала на самому дні ненарушена. Незабаром кинувся я знова до алькоголю і втопив в ньому навіть спомини сього осоружнього вчинку. Тимчасом кіт повертав до здоровля. Яма по виколенім оці представляла справді страшний вид, але звірятко, як здавалось, не терпіло вже більше на рану. Ходило по хаті, як і передше, але з неописаним страхом утікало, як я зближав ся до нього. З давнійшого привязання до нього, лишилось мені тільки се, що я відчув дуже болючо сю наочну неохоту звіряти, яке колись привязалось до мене і було мені вірне. Та се довго не трівало. На місце сього почування прийшло роздратованнє. Опісля закрав ся до мене, як колиб на мою неминучу загляду, супротивляючий дух, що гнав мене до сього, щоб я остав уперто в сьому новому стані. Фільософія не займаєть ся сим обявом душі. Та всеж таки я переконаний, як про істнованнє своєї душі, що сей супротивляючий дух є одною із вроджених прикмет, які розбурхують людське серце, та що він належить до первісних чинників, що надають чоловікови його характер, його вдачу. Кому не лучилось спіймати себе хоть зі сто разів на підлому й глупому ділі, котрого він допустив ся?... Чиж не підлягаємо, навіть мимо доброї охоти, неустанному змаганню, щоб ломати закон лише тому, що се є заказане, а заказане нас дратує? Сей супротивляючий дух, як я вище згадав, закрав ся в моє серце, щоб прискорити мою загладу. Сей незрозумілий і дивний нахил душі, противний своїй власній природї, щоби поповняти злочин лиш задля його самого, все мене заохочував до дальшої кривди звіряти, щоби його зовсім знищити.

Одного дня взяв я мотуз, закинув котови зовсім спокійно на шию і повісив його на галузи. Серед рясних сліз і докорів совісти повісив я звірятко. Повісив, хотяй знав, що воно мене любило, і хотяй я був переконаний, що не мав ніякої причини, щоби знущатись над ним. Повісив тому, бо знав, що в тому, що я вчинив, поповнив гріх — може навіть смертельний, котрий безсмертну частину мойого єства так зогидив, що мою душу — коли се можливе — відтрутив на віки від безконечної ласки Всемогучого і Найсправедливійшого Бога.

В ночі по тім дни, в котрім я поповнив се страшне діло, збудила мене зі сну пожарна трівога. Вже займало ся моє ліжко. Цілий дім стояв в огні! Лише з тяжкою бідою удалось увільнитись мені, моїй жінці і одному слузі з обіймів полуміни. Всьо пішло в нівеч! Ціле моє майно й добро пішло з димом! Від тепер попав я в розпуку.

Не хочу уходити за так слабого під зглядом умовим, щоби дошукуватись звязи між тим нещастєм, що навістило мій дім, та доконаним осоружним впливом так, як між причиною й наслідком. Але тому, що тут подаю цілий ланцюх подій, не можу пропустити ніякого кільця з нього. Слідуючого дня по сій нещасній ночі відшукав я пожарище. Всі стіни крім одної завалились. Ся, що стояла, була не дуже груба, перегороджуюча стіна, уміщена менше більше по середині дому. До неї притикало моє ліжко головами. На диво вогонь пощадив сю стіну. Се приписував я сій обставині, що її щойно поставлено. Перед сим муром зібралась громадка людий. Зір деяких присутних був звернений в одно місце, яке вони пильно оглядали. Слова: «Дивне!», «Щось надзвичайного!» та инші подібні замітки збудили мою цікавість. Я приступив блище і побачив на вибіленій стіні, як на плоскорізьбі, вириту постать великана — кота. Риси були старанною рукою викінчені, а на шиї звіряти був завішений мотуз. На перший вид сього страховища — бо за ніщо иншого не міг я його уважати, остовпів я і перелякав ся. Але. вкінці розсудок прийшов мені на поміч. Я пригадав собі, що огород, де я повісив кота, притикає якраз до мойого мешкання. Як лише залунав дзвін на трівогу, люди натовпились в сьому городї. Хтось мусів звірятко відчепити від галузи і кинути в мою світлицю в тій ціли, щоби мене збудити. Коли стїни валились, якийсь случай пхнув жертву мойого божевілля глибоко в свіжу підмастку муру. Через сполуку вапна з вогнем і лугової соли зі звірячого трупа, відбитка була вже готова в такому стані, як я її бачив. Хоч мій розсудок в подібних случаях допомагає собі, то тепер не міг я заспокоїти своєї совісти і моя фантазія була в найбільшому напруженню. Цілими місяцями привиджував ся менї кіт. Він стояв мені все перед очима. Підчас сього в мою душу вступило, якесь — як видало ся — нове почуваннє. Я став відчувати втрату звіряти, вештав ся по найскритших закутинах. Їїх навідував я тепер дуже часто, оглядаючись за другим любимцем-котом, або иншим сотворіннем, подібним в дечім до нього, що міг би заняти місце свойого попередника.

Одної ночі сидїв я трохи підпитий в одній, радше до якоїсь печери подібній, корчмі. В тім нагло упав мій зір на якийсь чорний предмет, що лежав на величезній бочці від вина, чи руму, котра була одинокою окрасою сього дому. Кілька хвиль, не рухаючись, дивив ся я на дно бочки. Що мене найбільше зачудувало, було се, що я скорше не спостеріг сього лежачого предмету. Я підступив до нього і торкнув його рукою. Був се чорний кіт — дуже великий — щось тої величини, що Плюто, і під кождим зглядом до нього подібний, з виїмкою одної одинокої прикмети. Плюто не мав на цілім тілі ні одного білого волоска. Зноваж сей мав велику — коли вона навіть в зарисах яскраво виступала — білу крапчасту латку, що покривала ціле підгруддє. Я його діткнув ся, він встав і почав на голос мурликати, отираючись о мою руку. Здавалось, що він був тому радий, що я звернув на нього свою увагу. Було се звірятко, якого я шукав. Я сейчас заявив господареви, що хочу його в нього відкупити. Він нічого за нього не домагав ся, бо — мовляв — він нічого не знає про ніякого кота і не бачив його досі ще ніколи. Я дальше гладив кота. Коли збірав ся іти домів, кіт заховував ся так, як колиб хотів піти за мною. Я забрав його, а по дорозі схиляв ся до нього, щоби його гладити. Як лише прийшов я до дому, він сейчас освоїв ся. Моя жінка полюбила його.

Натомість я почув в собі неприхильність до сього сотворіння. І так наступило щось противне тому, чого я не сподівав ся. Сам не знаю, як, чого або чому се так стало ся. Досить, що його ніжність була мені не по нутру. Я зненавидів кота. З часом сі почування неприхильности і неохоти до нього змінили ся в заїлу ненависть. Я оминав кота. Лише якесь почуттє сорому та згадка на давнішнє осоружне діло здержувала мене від того,щоби кота не вбити.

Так минали дні за днями, а я його єще ніколи не бив, ані не знущав ся над ним. Та поволи, навіть дуже поволи став я глядіти на нього з невисказаною ненавистю і мовчки утішати перед ним, як перед якою пошестю. Мої лихі відносини до звіряти заострили ся ще через те, що я того самого дня, коли його привів до дому, спостеріг, що він мав лише одно око, як і Плюто. За теж моя жінка полюбила кота ізза сього ще більше. Як я вже згадав, він визначав ся великим привязаннєм до мене. Між тим зі зростом моєї неприхильности до кота, зростало його привязаннє до мене. Він ходив крок за кроком за мною з наївною витревалістю. Читач лише з великим трудом може мати яке-таке поняттє про те. Де лише я сів, він ліз мені під ноги або скакав на коліна і засипував мене своїми пестощами. Як я вставав, щоби відійти, він пхав ся мені під ноги так, що здавалось, що я упаду. Деколи чіпляв ся своїми довгими, острими кігтями мойого убрання і ліз мені аж до грудей. хотяй в таких хвилях хотілось мені одним ударом його знищити, то всеж таки повздержувала мене від сього згадка про мій давнійший злочин, та справдішний страх перед самим котом. Не був се страх, що він міг би мені заподіяти якусь поважну тілесну рану, а всеж не можу иншим висловом точно пояснити собі стан моєї душі.Майже сором мені признатись до сього — ще тепер в сій тюрмі не можу без встиду сього оповідати — страх і досада, яку я відчув до кота, степенувались через мої привиди, які лише можна собі уявити.

Моя жінка звертала кілька разів мою увагу на сю білу латку. Як я вище згадав, в сьому лежала одинока ріжниця між сим дивним котом й попередним убитим Плютом. Читач, здаєть ся, пригадує собі, що ся відзнака, хотяй покривала майже ціле погруддє, спершу була ледви видна лише в зарисах. Але поволи та ледви замітно — мій розум довго намучив ся над сим, щоби собі се уявити — латка виступала щораз виразнійше. Вкінці вона стала замітною і з близька. Вона представляла предмет — страх мене збірає назвати се, що було головною причиною моєї відрази і страху. Я хотїв увільнитись від сеї потвори, але не мав відваги! Сей пружок представляв — вже вкінці скажу — осоружну та страшну річ. Се був мотуз...

О, сумне і страшне почуттє сорому, негідної кари, душевної муки та смерти! І справді тоді я був дуще нещасливий; мов нещастє переходило всякі можливі границі людського горя! А нерозумне сотворіннє (одно з його роду я з погордою усунув зі світа) спричинило стільки горя та муки мені — чоловікови, сотвореному на образ й подобу Бога! Ох! я вже більше ніколи не зазнав благодатнього спокою ні в день, ні в ночі! Через цілий день не опускало мене звіря ні на хвилину. В ночі зривав ся я в невисказаній трівозі з страшних снів, щоби лише відчути на свойому лиці віддих того страшного сотворіння, того нічного страховища, якого ніякою силою не можна скинути з себе, щоби лише вічно чути на своїх грудях той тягар!

Під тягаром сих мук заниділа в мині і та незначна скількість добрих змагань, котрі ще менї лишились. Тепер стали невідступними товаришами моєї душі тільки злі думки, найстрашнійші та найгірші образи! Моє насупленне змінилось у ненависть до цілого світа, до всього, що е в світі, до цілого людства! Моя тиха, терпелива, усіми опущена жінка була найчастійше нещасною жертвою наглих, частих, непогамованих вибухів моєї скаженини, якій я віддав ся цілком сліпо.

Одного дня ся бідна страждальниця пішла за якимсь ділом за мною до пивниці старого дому, куди ми перепровадились через нашу бідноту. Кіт, що ішов також за мною по стрімких сходах, причинив ся до сього, що я мало не упав стрімголов в долину. Се вивело мене з рівноваги. Я вхопив сокиру і був вже забув про дитячу боязнь, що дотепер звязала була мені руки. Я замахнув ся на кота так влучно, що був би з певностію в одній хвили положив бідне звірятко трупом. Та моя жінка вхопила мене за руку і перешкодила мені в сьому. Се довело мене до справді чортівської люти — я вирвав ся з її рук і затопив сокиру глибоко в череп — своєї жінки. А вона бідна, не зойкнувши, упала нежива на землю. Як лише поповнив я се страшне убійство, то взяв ся сейчас до того, щоб скрити десь трупа. Я знав добре, що ні в день, ні в ночі не зможу його усунути з дому, так щоби не викликати сим підозріння у сусід. Всякі думки приходили мені до голови. Раз думав я посічи тіло на кавалки, а відтак спалити його. Опісля хотів викопати на нього яму в пивниці. То знов розважав над тим, чи не ліпше було би кинути його до керниці, що стояла на подвірю, або веліти слузі винести його з дому, як якусь річ, під позором, що вибираюсь в дорогу. Вкінці впав я на отсю гадку, яка видала ся мені найлучшою з усіх попередних: Я постановив трупа замурувати в стіні пивниці, як то після переказів робили середновічні черці з тілами своїх жертв*. Пивниця надавала ся до переведення такого пляну. Її стїни недавно щойно витинковані при вогкій погоді єще зовсім не повисихали. Крім того одна стіна висунулась на перед, а за нею знаходив ся якийсь димар, чи щось подібного. Я не сумнівав ся, що мені пощастить ся без труду виймити цегли в сьому місці, всадити трупа і знова замурувати як слід, щоб нічиє око не доглянуло щось підозрілого. І я не завів ся. Мені легко удалось якимсь кавалком зеліза виняти каміннє та цегли. Я вложив осторожно тіло трупа в середину муру і без труду виповнив ним цілу яму. Незвичайно обережно забрав я пісок і глину та зробив з сього підмастку, що нічим не ріжнилась від давної, і осторожно вигладив новий мур. Коли я скінчив свою роботу, почув в собі якесь задоволеннє, що всьо пішло гаразд. На мурі не було навіть найменшого значка, який вказував би, що стало ся щось страшного. З найбільшою старанністю позмітав я з землі румовище*, опісля з повним вдоволеннем оглядав своє діло і так сказав сам до себе: «Бодай тепер моя праця не пішла на марно!»

Відтак став оглядатись за котом, що спричинив мені тільки горя! Я постановив змести його з сього світа. Коли-б він був під сю хвилю накинув ся мені під руки, то його судьба була би тут рішена. Та хитре звіря, занепокоєне наглим вибухом мойого гнїву, — здаеть ся, оминало мене. Годі звалювати, а навіть представити собі, якої розкоші зазнав я через те, що не бачив того осоружного кота. І ось за весь час, від коли він появив ся в мойому домі, переспав я здорово та спокійно першу ніч, хотяй сповнене убійство придавлювало мою душу. Вже минав другий, і навіть третій день, та чортівське звіря непоказувало ся. І знов відітхнув я спокійнійше. Здаєть ся, страх прогнав з хати сю потвору! Я вже більше його не бачив і був тому щасливий.

Свідомість злочину трохи непокоїла мене. На кілька питань про жінку, відповів я зовсім спокійно. Заряджено навіть слідство, але — річ природна — нічого не відкрито. Я вже мав запевнений супокій на будуче.

Четвертого дня по сьому убипстві з'явилось несподівано в моїм помешканню кількох панів з поліції і знов взялись старанно перешукувати ціле помешканнє. При сьому заховував ся я зовсім спокійно*. Мене не могло нічого вивести з рівноваги, бо я був сильно переконаний, що вони не віднайдуть місця, де був схований труп. Урядники приказали мені при ревізії іти за собою. Перешукували кождий куточок, кожду шпаринку. Вкінці по раз третій, чи четвертий війшли до пивниці. Я навіть не здрігнув ся, а серце било ся зовсім спокійно як у того, що не почуває ся до ніякої вини. Я пішов до пивниці і ходив за ними від одного кута до другого. Заложивши руки, ходив я супокійно сюди і туди. Урядники заспокоїлись і вже хотіли відійти. Радість мойого серця була так велика, що я не міг її укрити. Мене зібрала охота поглузувати собі з них і сим впевнити їх про мою невинність. «Мої панове, — сказав я при виході з пивниці, — тішить мене дуже, що ви переконали ся, що ваше підозріннє було безпідставне. Тепер побажаю вам доброго здоровля, а на будуче будьте трохи чемнїйші. При сім скажу вам ще, що сей дім є сильно збудований!»

Серед шаленої охоти сказати щось зухвале, я сам не знав, що говорю.

«Мушу признати, що сей дім є сильно збудований. Сі мури — може хочете відійти, мої панове? — сі мури є кріпко збудовані!..

Тут з дивною радістю штурклув я палицею, котру случайио мав в руках, так сильно об мур саме в се місце, де було сховане тїло моєї жінки, найлюбійшої мойому серцю женщини, що...

Але, ох! хай Бог змилує ся наді мною та увільнить мене з кігтів мойого вічного ворога! Ще не розійшов ся по пивницї відгомін мойого стукання, коли з нутра, як з гробу, залунала відповідь. Був се крик, спершу придушений і перериваний, як плач дитини. Опісля перемінив ся в голосний, безпереривний вереск, зовсім неприродний і не подібний до людського голосу. Виттє, якесь захрипле наріканнє, як колиб чортівський регіт змішав ся зі страшним накликуваннєм смертельного страху...

Подібне виттє може счинитись лише в пеклі, коли прокляті конають у вічніх судорогах, а чорти ріжними голосами виють разом з ними. Було би зайвим описувати се, що діяло ся підчас сього в мойому серці. Безсильно заточував ся я від одної стіни до другої. Урядники зі страху остовпіли і в першій хвилі затримали ся на сходах без руху. Але опісля двадцять сильних рук взяло ся до муру. Мур розвалив ся, а перед очима присутних стояв труп вже сильно зіпсований та облитий кровю. На його голові сидів осоружний кіт з широко роззявленим, червоним ротом та з одним оком.

Він довів мене до сього осоружнього убійства, а його зрадливий голос віддав мене в руки ката. Я замурував його правдоподібно разом з трупом.

Перекл. Федір Белей.

_________________________

Примітки

Ця збірка новел Едґара Алана По була надрукована 1912 року у найстарішій українській друкарні, у Львові, в котрій ще у XVI столітті друкував перші книги руською мовою Іван Федорович.

Передмову до збірки написав публіцист Федь Федорців (псевдонім Б. Данчицький).

Коментарі, викладені нижче, додані упорядником даної інтернетної публікації 2019 року.

ПЕРЕКЛАВ ПЕТРО КАРМАНСЬКИЙ — На заголовній сторінці перекладачем вказаний Петро Карманський, що може ввести читача в оману, начебто він переклав усі новели даної збірки. Насправді Петро Карманський переклав чотири тексти, ще два — Михайло Кобєрський (причому один із них у співавторстві з якимось таємничим Д. Г.), і один – Федір Белей, а вірша «Зачарована палата» у другій новелі переклав Дмитро Йосифович. Перекладено тогочасним галичанським діалектом української мови, котрий відрізняється від сучасної літературної. В даній інтернетній публікації в основному збережений правопис публікації 1912 року.

«Елєонора» (Eleonora). Вперше твір був надрукований 1842 року у щорічному американському (філадельфійському) альманасі “The Gift: A Christmas and New Year's Present” («Подарунок: Різдвяний та Новорічний презент»), під заголовком «Елєонора: притча». 24 травня 1845 року «Елєонора» була перевидана у нью-йоркській газеті “Broadway Journal” з доданим автором епіграфом, котрого не було у першому виданні.

Sub conservatione formae Specificae salva anima. Raymond Lully. — Епіграфом новели «Елєонора» є рядки Раймонда Луллія (1235-1315) – іспанського поета, схоласта, алхіміка. Переклад з латини: «Поки зберігається певна форма, душа ціла».

«несказаного сяєва» — «Несказане сяєво» (або «світло несказанне») – слова з рядка «Гімну порам року» англійського поета Джеймса Томсона (1700-1748).

«agressi sunt mare tenebrarum, quid in eo esset exploraturi» — вступають до моря пітьми, щоб дізнатися, що там (латин.).

… вважати їх напевно великанськими сирійськими зміями… — Йдеться про давньосірійські міфи.

… з областий Гесперу… — Геспер — вечірня зірка, що сходить на заході, Венера.

… у піснях кобзаря Скіраза… — Тобто поета з Шіраза. Мається на увазі Сааді (1184-1291), перський поет, який народився й помер у місті Шіраз.

Заглада дому Юшер (The Fall of the House of Usher). В інших українських перекладах — «Падіння дому Ашерів». Вперше опубліковано у вересні 1839 року у філадельфійському журналі “Burton’s Gentleman’s Magazine”.

Серце його схоже на завішену бандуру, що дзвенить при иайлекшому подуві. Беранже. — Епіграфом новели «Заглада дому Юшер» є рядки з вірша «Відмова» (“Le refus”) французького поета П'єра-Жана Беранже (1780-1857).

Очодоли — очниці, очні ями.

… при огляданню рішучо палких, а при тім реалістичних задумів Фуселього. — Мається на увазі Фюзелі (Фюсслі) Йоганн Генріх (1741-1825) — швейцарський художник-романтик, що жив і працював в Англії.

Духи двигались ритмічно Під шездар солодкий тон. — Шездари — галичанський діалектизм, що означає цитру. Цитра — струнний музичний інструмент. На Русі різновид цитри називався гуслі. Але в англійському оригіналі твору та інших українських його перекладах йдеться не про цитру, а про лютню.

Ми чипіли над такими творами: Вервер та Шартроза — Грасета… Подорож Миколи Кліма у підземелле — Гольберґа; Хайромантія (Вороженнє з черт на руці) — Роберта Флюда, Жана d`Inagine і Шамбра; Подорож у синяву небес — Людвіка Тіка… – Ґрессе Жан Батіст Луї (1709-1777) — французький поет-сатирик. У вірші «Вервер» він вельми грайливо розповідає про пригоди папуги, вихованого в жіночому монастирі, в «Монастирі» пише про самотнє життя поета. Голберг Людвіг (1684-1754) — датський письменник, стояв біля витоків нової літератури Данії. «Підземні мандри Клімма» — його сатирично-соціальний роман-утопія. Флад Роберт (1574-1637) — англійський лікар, автор трактатів з алхімії та хіромантії. Д'Ендажіне Жан (XVI ст. ) — автор книг з хіромантії. Делашамбр Марен Кюро (1594-1669) — автор посібника з хіромантії. Тік Людвіґ (1773-1853) — німецький письменник-романтик.

Directorium Inquisitorium — Домініканця Емерика Жірона. – Еймерік Жіроннський (1320-1399) — іспанський інквізитор, автор «Посібника з інквізиції».

декілька місць у Помпонія Меля… — Мела Помпоній (І ст.) — римський географ, автор напівфантастичних описів Африки та її мешканців.

Vigiliae Mortuorum Secundum Chorum Ecclesiae Maguntinae. — Застороги смертним прихильникам Маґунтинської церкви (латин. ).

“Mad Trist” — Лянсельота Каннінґа – «Шалена печаль» сера Ланселота Кеннінґа — найімовірніше, вигаданий По автор і його твір.

… коли я поклав руку на його рамени… — Рамени — плечі.

«Тінь» (Shadow — A Parable). Написано ймовірно у травні 1833 року. Перші публікації: вересень 1835 року — у журналі “Southern Literary Messenger” (Річмонд, Вірджинія); 1840 рік — в авторській збірці «Гротески та арабески»; 31 травня 1845 року — в газеті “Broadway Journal” (Нью-Йорк); 1850 рік — в посмертній авторській збірці «Праці» (“Works”), II том.

(Казка). – Петро Карманський переклав “A Parable” як «Казка». В перекладі Олени Фешовець більш точний варіант – «Притча».

О горе! а однак я іду долиною Тїни. Псалом Давида. — Псалом 23.

… співали пісні Анакреонта. — Анакреонт (бл. 570-478 до н. є.), давньогрецький поет, що оспівував радощі життя.

… пісні сина Тейоса. — Теос — давньогрецьке місто-держава, в котрому народився Анакреонт.

Морелля (Morella). Вперше новела опублікована в квітні 1835 року в «Southern Literary Messenger». Виправлена редакція перевидана в листопаді 1839 року в «Burton's Gentleman's Magazine». Перша публікація включала в себе вірш «Гімн» (Hymn) з 16 рядків, цей гімн за сюжетом співала Морелла. З останнього прижиттєвого видання розповіді (The Broadway Journal 21 червня 1845 роки) гімн був виключений автором і з тих пір публікувався окремо під назвою «Католицький гімн» (A Catholic Hymn). В даному українському перекладі Петра Карманського відсутній епіграф до новели. Епіграфом до цього твору По зробив цитату з діалогу Платона «Бенкет» (в оригіналі, грецькою мовою), котру можна перекласти так: «Собою, лише собою, у своїй вічній єдності».  

… прешбурського виховання. — Тобто виховання у місті Пресбурзі, як називали німці Братиславу – столицю словаччини.

… як Гінном змінив ся в Ґегенну. — Біблійна назва пекла «геєнна вогненна» походить від так званої «долини плачу» Гінном неподалік від Єрусалима.

… пантеїзм Фіхтого… — У філософії німецького вченого Йоганна Готліба Фіхте (1762-1814) велике значення мало протиставлення «Я» та «не Я», тобто навколишнього світу, природи, що, на його думку, є джерелом пізнання та руху.

… уміркована Палінґенезія Пітаґорейців… — Палінґенезія — вчення про безсмертя душі (гр.). Піфагорейці — послідовники давньогрецького філософа, релігійного й політичного діяча, математика Піфагора Самоського (VI ст. до н.є.), який вважав числа основою всього сущого. Піфагорейці вірили в метемпсихоз — переселення душ.

… які розвиває Шеллінґ... — Вчення Шеллінґа — мається на увазі комплекс ідей німецького філософа Фрідріха Вільгельма Шеллінґа (1775-1854) про тотожність природи і свідомості, об'єкта і суб'єкта.

… д. Льоке… — Локк Джон (1632-1704) — англійський філософ, у своїй праці «Міркування про людський розум» доводив, що нема природжених ідей, вони виникають з людського досвіду.

… principium individuationis… — особисте начало (латин.).

… як рожі з Пестум, два рази до року. — Давньоримські поети Вергілій, Овідій, Марціал та інші згадували, що в римському місті Пестумі, славному своїми квітами, троянди цвіли двічі на рік.

… ігру Теоса… — Тобто музикування Анакреонта (дивіться примітку до тексту «Тінь»).

Маска червоної смерти. Уперше цю новелу Едґара Аллана По було надруковано у травні 1842 року в філадельфійському журналі “Lady's and Gentleman's Magazine” під назвою «Маска Червоної Смерті» (англ. “The Mask of the Red Death”) з підзаголовком «Фантазія» (англ. “A Fantasy”). За цю публікацію По отримав гонорар 12 доларів. 19 липня 1845 року виправлена новела була надрукована в нью-йоркській газеті “Broadway Journal” під усталеною нині назвою “The Masque of the Red Death”, котра буквально перекладається як «Маскарад Червоної Смерті».

… гебановий годинник. ― Тобто зроблений з ебенового дерева, котре називають також чорним деревом. З нього виробляли предмети розкоші.

… можна було бачити в «Гернані». ― «Ернані» ― драма В. Гюго, що мала приголомшливий успіх на першій виставі 1830 р. і проклала шлях романтичній драматургії 30-х pp. XIX ст.

В инших кімнатах була велика глота… – Глота – натовп, велике скупчення людей.

Тиша. В оригіналі називається “Silence ― A Fable”. Притча писалася в 1832 році; вперше надрукована 1838 року в The Baltimore Book, під заголовком “Siope — A Fable“. Єдину зміну автор вніс у 1842 році: змінив назву.

Казка. ― Петро Карманський переклав “A Fable” як «Казка». В перекладі Віктора Шовкуна ― «Притча». А Майк Йогансен “Silence ― A Fable” переклав так: «Мовчання – баснь». «Басня» ― най найточніший переклад.

Гірські шпилі дрімають; скалисті яри і печери затихли. Алькман. – Алкман (VII ст. до н.є.) ― давньогрецький ліричний поет, поет xорової меліки, малоазійський раб, жив і творив у Спарті в середині VII ст. до Р.X. Уступ, з якого взято рядки епіграфа, надихнув Ґете і Лєрмонтова на створення відомих ліричних шедеврів. В даному виданні епіграф було надруковано грецькою мовою, а переклад нижче у дужках.

… але ніч потахала… ― Потахати ― зменшуватися. У даному контексті ― ніч підходила до кінця.

… листя, що тремтіло кругом Додони. — Додона — найдавніше, ще догрецьке, святилище в Епірі (північна Греція), що було дубовим гаєм; жерці його віщували за шелестом дубового листя та польотом голубів. У V ст. до Р.Xр. тут був побудований xрам Зевса Феґонайоса («Зевса Дубожителя»).

Чорний кіт (Black Cat). Уперше було опубліковано 19 серпня 1843 р. в щотижневику “United States Saturday Post”.

Плюто — так звав ся кіт… — Плюто (точніше Плуто — Pluto) або Плутон — ім'я володаря «царства тіней», бога підземного світу у давньоримській міфології. Його «аналогом» у іудейсько-християнсько-ісламський міфології є сатана або диявол.

… трупа замурувати в стіні пивниці, як то після переказів робили середновічні черці з тілами своїх жертв. — Йдеться про жертв інквизиції. Черці — монахи, ченці.

… позмітав я з землі румовище. — Румовище — наслідки руйнування, руїна. У даному випадку — шматки цегли.

При сьому заховував ся я зовсім спокійно. — У даному контексті слово «заховувався» вжито в значенні «поводився».

1

Коментарі до слів і речень, позначених зірочками – у розділі «Примітки» (зауваження упорядника даної інтернетної публікації).

(обратно)

2

Переклад баляди Дмитра Йосифовича (заувження редактора видання 1912 року).

(обратно)

Оглавление

ЕЛЄОНОРА

Едґар Алян По

Елєонора

Заглада дому Юшер

Тінь

Морелля

Маска червоної смерти

Тиша

Чорний кіт

Примітки

*** Примечания ***