Крижана усмішка (fb2)


Настройки текста:



Крижана усмішка

КОМУНІКАБЕЛЬНІСТЬ

Я успішно штурмував ранковий автобус. Водій рвонув переповнену машину з місця і, різко загальмувавши, спресував розхристану пасажирську масу в незборимий моноліт.

Якийсь індивідуум буцнув мене головою, виборюючи життєвий простір. Любителю комфорту поталанило: я не встиг намацати його улюблену мозолю. Наші погляди схрестились, і я вкляк з піднятою ногою: це був мій сусіда по під’їзду.

— Чув? — дихнув він недільним відпочинком.

— Чу-у-в! — відказав я, переборюючи етиловий наркоз. — Чув, що вчора ви спіймали триметрову щуку.

— Брехня! Не вчора, а позавчора. А вчора знаменитий співак Н. повісився.

— Дурниці! — засміявся я.

— Їй-бо, повісився! На плащі болонья…

— Плітки!

— Чому ж плітки? — втрутилась дама в пенсне. — Нині майже всі мають болонью…

— Точно! — зрадів підтримці сусіда. — Вчора про це секретно повідомила черзі Маруся з гастронома. Небіжчик завжди коньяк у Марусі брав.

— Мабуть, перебрав, сердешний! — зітхнула кондукторка.

— Я чула, що в нього планувався рак горла, — підтримала розмову дама в пенсне.

— Рак… напився… повісився… жах… — пішов схвильований гомін.

— Та що ви, люди добрі! — засміявся я. — Він вчора по телевізору співав!

— Мабуть, відеомагнітофон крутили. Щоб зайвих розмов не було… — почулися голоси. — Поки наші повідомлять, увесь світ уже гелготітиме…

Хтось почав настроювати транзистор.

Мене занудило. Проштовхуючись до виходу, я гарячкове мізкував, як накрити мокрим рядном брехунця сусіду.

— Гей! — гукнув я до нього. — Вчора… ха-ха… вчора мені дзвонили із Запоріжжя: там група хуліганів-п’ятикласників зламала праву руку нашому уславленому штангістові.

Вибухнув регіт;

— Дурниця! Нісенітниця! Брехня!

— Чому ж брехня! — почулося контральто дами у пенсне. — У нас на Подолі компанія дошкільнят-рецидивістів напала…

Тут я вискочив з автобуса і подався на роботу. Мій напарник не зрадив своїй пунктуальності: спізнився на півгодини, як завжди.

— Чув? — кинувся він до мене. — Група малолітніх рецидивістів зламала ліву ногу нашому уславленому штангістові! В метро очевидець із Запоріжжя розповідав…

ДЕБЮТ

Зі скирти листів, що височіла на столі, він витяг один з поміткою “Уважно!”. Ненароком кинув погляд на вхідний номер — 131313. Сіпнулось віко. Почав читати:

“Громадянин літраб! Просидів у вашій короварні дві часи шашнадцять сікунд, а ви у творческом запої не зволили прийти на службу. Творческий день вам видали, щоб ви читали і проштовхували у лічать нас, незамітний творчеський актив, я так понімаю. А ви замість цього, видно, десь п’єте біоміцин, то їсть “біле міцне”, і закусюєте Богемою. А самі учите нас у печатних вєршах: честь — мій секундант, цариця Робота, космонавтові треба, як хліборобу (калхозніку)… Стідітєсь!

На всі мої творчі письмена ви відповіли безвідповідально: тоїсть зарізали всі стіхарі, дві повістухи з психічного життя і роман-газету. Ваші одписки мене просто смішать, но щоб потом вам горько не ридать! Ви пишете: “Вам не судилось народитися художником…” А тібє? Вишкребок ти дефективний! Думаєш, як хтось по блату подзвонив у ротдом і вас записали поетом, то можна наступати на мозоляку моїм реквіям? Потом: “Читайте класиків…” На фіга? Ну, читав, півдня читав. То гдє у них про штучне осімєнєніє, про празник макулатури, про гастроном і доміно? Ілі вообче: “У вас немає елементарної грамотності…” Це нада так понімать, що у нас нєт повної грамотності в странє? Да? То як це фальсицькувати: як політичну косоглазість чи ідеологічне фуліганство? Це, конєшно, так вам не пройде, но даю вам останній шанець.

Я привіз вам дуже хорошу лірику, навіть епос, дуже багато рядків. То ви помістіть усе у свій чаркопис, який моя теща підписує другий рік. Каже, він кращий за “Малятко”, бо той з гулькін ніс і марається картинками, а у ваш вистачає на місяць сельодку обгортати. Когда нє пропічатаєте, то, крім невідомих листів на вас куди треба, я повідомлю вашу жінку, що бачив вас п’яного в хлам у Ріо де Жулянах з особою женського роду важкого повєдєнія, і підведу вас під аморальний кодекс.

Коми можете підправить, а точок не касайтесь і не скорочуйте, якщо будете переписувати мою творчу доробку. Жду публічной кації і гроші за ето. Можете пічатать з продовженням — “далі будєть”. Смотрітє мінє!

Остаюсь З. А. НУДНИЙ”.

Він дочитав… Схопився зі стільця, мов зі скорпіонового гніздища. Пошматував листа, клапті пожбурив до кошика. Вхопив жмут “творчої доробки”, зжужмив його в кулаці… і побачив червону приписку. Почервонілими очима пробіг редакторську резолюцію: “Борисе! Цей… — далі було викреслено, — довів до неврозу двох редакторів, консультантів уже не рахували. Затягає нас по інстанціях, хай йому грець! То візьми, будь ласка, якусь його мініатюрку рядків на чотири, перепиши її, встав якийсь образ — і давай у номер. Мо, відчепиться?”

Подумав. Рвучко сів за стіл. Замислився. Щось черкав з півгодини. Одвів аркуш — читав подумки. Обличчя заясніло, Побіг до машбюро;

— Терміново! В номер! Вгорі надрукуйте: “Дебют”.

“МЄСТОВ НЕМА”

Я безнадійно стовбичив у холі готелю.

У пам’яті зринув приємний спогад; вперше (і востаннє) самотужки дістаю номер. З плюшем і душем. Правда, тут — таки мене взяли за душу черговий адміністратор і приїжджий ревізор — саме з останнім мене й переплутали. Але я відстояв свій комфорт. До ранку.

Тепер надходив вечір.

На мене холодно дивилися пластикове бюро, райдужні вітражі, настінне карбування, різнобарвні світильники. Усю цю відчужену розкіш олюднював зворушливий у своїй простоті аркушик з написом від руки “МЄСТОВ НЕМА”.

І все ж я зважився на рішучий крок. До віконця адміністратора.

— Одне місце на одну ніч для командировочного!

(Мій тон нагадував давнє: “Дайте, не минайте…”)

— Громадянине, ви з Марса чи з Видригайлівки? У нас проістєкають два спінозіуми, два колокуми та семінарі — І адміністраторка гордо кивнула на дошку об’яв.

Я підсвідоме посунув до плакатів. Пробіг очима:

СИМПОЗІУМ ПОБУТОВИХ ХІМІКІВ СЕРЕДА. ДОПОВІДЬ І ДЕБАТИ. ЧЕТВЕР. ЕКСКУРСІЯ НА ПИВЗАВОД. П’ЯТНИЦЯ. ПОЇЗДКА ДО ВИНРАДГОСПУ. СУБОТА. КУЛЬТПОХІД НА “ЦИГАНКУ АЗУ”. ЗАКЛЮЧНИЙ БАНКЕТ.

“Всеосяжна наука хімія”, —подумав я, переходячи до іншої об’яви.

КОЛОКВІУМ ЛЕКТОРІВ-ЗАОЧНИКІВ ЧЕТВЕР. РОБОТА СЕКЦІЙ. П’ЯТНИЦЯ. ВИЇЗНИЙ ПРАКТИКУМ НА СПИРТЗАВОДІ. СУБОТА. ЕКСКУРСІЯ НА КОНДФАБРИКУ. НЕДІЛЯ. ДЕНЬ ВІЛЬНИЙ. ВВЕЧЕРІ БАНКЕТ.

— Ви не до нас часом? — почув я бадьорий голос. Біля мене спинився кремезний вусань. Він тримав саморобну табличку; “Семінар “Режим економії”. Реєстрація учасників”.

— На жаль, ні — зітхнув я.

— Мабуть, із цих невдах? — недбало махнув він на об’яви.

— Чому невдах?

— Організація шкутильгає — програми бідненькі. У нас, приміром, ще заплановано відвідання дегустаційного залу, виїзд на туристську базу і похід до мисливського заповідника.

— Мабуть, у них гірше з режимом економії, — бовкнув я.

— М-да! — процідив вусань, вклавши в голос з півкіло металобрухту. — А ви, до речі, по якій лінії приїхали?

— По лінії, потокової лінії. На монтаж.

— М-да! Теж потрібна справа. Не буду вас затримувати…

Я човгав до вокзалу, а на думці вертілося:

“Один ум добре, а симпозіум краще”.

КОНТЕКСТИ

ЗАЛИШИВ СЛІД В ІСТОРІЇ? НАСЛІДИВ!


ВСІ МИ У ВІДРЯДЖЕННІ НА ЦЬОМУ СВІТІ


НІ, МИ НЕ ВСІ ВІД МАВП — НЕ ВАРТО ОБРАЖАТИ ОСЛІВ.


І СІЮЧИ КУКУРУДЗУ МОЖНА ЗАЛИШИТИСЬ НА БОБАХ.


ВІН БУВ БЕЗПОЩАДНИЙ У СВОЄМУ ГУМАНІЗМІ.


ГІМН КАНЦЕЛЯРЩИНІ: КОНЦЕРТ ДЛЯ СКРЕПКИ З РЕЄСТРОМ.


АЛЕ Ж У ДЕКОГО РУДИМЕНТАРНИЙ ОРГАН — ЦЕ ГОЛОВА.


ІНФУЗОРІЇ РОЗМНОЖУЮТЬСЯ ДІЛЕННЯМ: ЦЕ ТОБІ — ЦЕ МЕНІ, ЦЕ ТВОЄ — ЦЕ МОЄ…


А З НЬОГО ТАКИ ВИЙШЛА ЛЮДИНА. І НЕ ПОВЕРНУЛАСЯ.


МАВ СТІЛЬКИ ДРУЗІВ, ЩО РОЗПІЗНАТИ ВОРОГІВ БУВ ПРОСТО НЕ В ЗМОЗІ.


ВИТЯГЛИ З ВОДИ І ВТОПИЛИ У БАГНІ.


ПАРАДОКС ПРИРОДИ: І В ДУРНІВ Є ЗУБИ МУДРОСТІ…


ЩО ТАМ ЗУБИ МУДРОСТІ ПРОТИ ГОСТРИХ ЛІКТІВ!


НА КОРОТКІЙ НОЗІ РУКА РУКУ МИЄ.


МЕТРДОТЕЛЬ СЛАВИВСЯ ОСВІЧЕНІСТЮ: ЛАЯВСЯ ЧОТИРМА МОВАМИ.


З РЕЦЕНЗІЇ: “ТЕНОР ВИСОКОГО ГРОМАДСЬКОГО ЗВУЧАННЯ”.


ХТО НАЙБІЛЬШЕ ПОТЕРПАЄ ВІД САТИРИ? САТИРИКИ.


ПРОБЛЕМА КРИТИКІВ — БЕЗПРОБЛЕМНІСТЬ КРИТИКИ.


ПІШОВ ПО ЗООТЕХНІЧНІЙ ЛІНІЇ — КРУТИТЬ ВОЛАМ ХВОСТИ.


ПОГЛАДИВ ПО ГОЛОВІ. І ЗНЯВ СКАЛЬП.


З РЕЦЕНЗІЇ: “ЦЕ ШЕДЕВР ХУДОЖНЬОГО УБОЗТВА”.


ЧИ НЕ ЗАБАГАТО ТИХ, ХТО ТРИМАЄ КАМІНЬ ЗА ПАЗУХОЮ, ВИПЛИВАЄ НА ПОВЕРХНЮ?


СКІЛЬКОХ КОЛУМБІВ ЗАНАПАСТИЛИ СОРОКАГРАДУСНІ ШИРОТИ!


КРИТИК СПЛАЧУВАВ ПОЕТЕСАМ КОМПЛІМЕНТИ.


КОЛИ Б ТО ВЕТЕРИНАРИ ЛІКУВАЛИ ОД СВИНСТВА!


ВЗЯВСЯ ЗА БРОШУРУ НА МОРАЛЬНІ ТЕМИ, ЩОБ ВІДШКОДУВАТИ ВИТРАТИ НА РОЗЛУЧЕННЯ.


ВЕТЕРАН ЧЕРГИ У ДИТЯЧИЙ САДОК.

ШЕДЕВР

Я переступив поріг кабінету Цезаря Амвросійовича.

— Шедевр готовий? — спитав він.

— Гм… Текст є.

— Художній домисел має місце?

— Не без цього…

— Шедеврально! Велика штука цей художній домисел, га?

— Для образних узагальнень цей прийом…

— Я ж і кажу: вам, перодряпам, легше — крути, як хочеш. А нас, господарників, за цей самий домисел добряче луплять. Тим паче, за художній… Читай!

Я начепив окуляри і почав:

“Жили-були двоє друзів. І купили вони водночас машини. Перший по шию заліз у борги. Другий фінансово не постраждав. Перший дні і ночі копирсався у моторі. Другий лише підкачував шини. Перший наморочився з гаражем. Другий і тут не мав клопоту. Перший не вилазив зі штрафів. Другого автоінспекція не чіпала. Перший обважнів від поїздок і почав скаржитися на серце. Другий їздив і молодшав, наливався силою.

Бо:

Перший купив автомашину “Москвич”.

А другий купив веломашину “Метеор”.

Поспішайте! Купуйте велосипеди “Метеор”!”

— Шедеврально! — вигукнув Цезар Амвросійович. — Музика, кантата, ораторія! “Лісова пісня”! “Шампаніана”! “Крейцерова соната”! Люблю я вас, літераторів, чортів собачих, за художній домисел, їй-право, люблю!

— Я той… не літератор. Я літпрацівник.

— Для мене ти Марко Вовчок плюс Жорж Санд! Таку рекламу утнув! Затоварились наші “Метеори”, гори вони синім полум’ям!

І мене преміювали новеньким велосипедом “Метеор”.

— За доблесні художні зусилля! — урочисто сказав Цезар Амвросійович. — І хай тебе супроводжує еротика дальніх доріг!

— Романтика…

— Я ж про це і кажу… Гайда у пробний виїзд!

Я натиснув на педалі. За хвилину мене наздогнав Цезар Амвросійович на своєму “Москвичі”.

— Тримайся за мною, буде легше! — крикнув він. На другому повороті я шугнув убік: неприємна то річ — ковтати газ із вихлопної труби!

ПОПУЛЯРНА ГАСТРОНОМІЯ

Вечірній прийом для друзів… Ваш модернячий стіл вгинається від наїдків: нетлінний салат олів’є, ковбаси — від мінської до краківської, бляшанки зі шпротами й сардинами, оселедець з нейтральних вод, і на довершення — фарфорові ночви з м’ясом та картоплею.

І що ж? Гості натискають на тещині гриби, кумові квашені помідори та базарну капусту… І ось уже естетично вивершений салат олів’є вкривається попелом, нагадуючи загибель Помпеї; печеня, утикана недопалками, схожа на полігон з ракетами “земля-повітря”; гримить перший вал ревучих сорокаградусних широт “На долині гурман упав…”, і господар чвалом подається до найближчого гастронома під схвальний гук: “Бери трикляту…”

А зрештою страждає шлунок та інші внутрішні секретні органи. І це у нас, з діда-прадіда навчених: сніданок з’їж сам, обід розділи з другом, а вечерю віддай ворогові. Звичайно, чорта лисого ми щось віддамо ворогові, але з іншого боку на холеру нам холестерин?

Зрештою, вечірку, сімейне торжество можна організувати без надлишків харчопродуктів. “А ля фужер” — мовою дипломатів. І дружині вашій не доведеться нести мартенівської вахти біля плити, і гості будуть на сьомому небі.

Отже, для вас, гарячі шанувальники холодних закусок, кілька забутих секретів кулінарії. Їх об’єднує спільний девіз: “Просто, корисно, смачно!”

ВЕЧЕРЯ № 2-14. Ви купуєте кілька бляшанок крабів. Ніяких салатів. Подавайте їх у натуральному вигляді — а ля натюрель, як кажуть у Попасній. Ну, для антуражу поставте свіжі помідори та огірки, редиску та цибулю. Після першої пісні підкиньте ще кілька бляшанок крабів… Просто? А гості з нетерпінням чекатимуть наступного візиту до вас, ще й приятелів приведуть!

ВЕЧЕРЯ № 3-62. Її слід влаштувати тоді, коли якийсь оптимістичний песиміст бовкне за вашим столом: “Що нам краб — нам ікра б!” Кабачки і баклажани тут не допоможуть. Купіть кілька слоїків червоної та чорної ікри. Спочатку пропонуйте червону або, як її називають сноби, кетову ікру. Потім піде як по маслу (і без масла теж) чорна ікру — зерниста або, в крайньому разі, паюсна. Тут хтось із дотепників згадає експромт; “Дарма що хліб білий, аби ікра була чорна!” — і веселощам не буде краю. Просто? А гості з нетерпінням чекатимуть наступного візиту довас, ще й родичів приведуть!

ВЕЧЕРЯ № 4-12. Врешті-решт набридає все. Та не впадайте у відчай, не повертайтесь до важковагового столу. Купіть звичайнісіньку тараню, краще трьох сортів — жирну, півжирну та суху. Виставляйте пиво — і хай мою тещу вхопить трясця, якщо гості не будуть вас цілувати. Ну, можете підкинути на додаток печінку тріскову, але то вже для гонору. Просто? А гості з нетерпінням чекатимуть наступного візиту до вас, ще й групу іхтіологів приведуть!

…Кілька слів про досвід зарубіжних кулінарів. Взірцем раціонального режиму харчування тамтешні гурмани вважають салат “Пейзан-модерн”. Це мішанка з бананів, ананасів, грейпфрута, манго, омарів, кокосового молока та іншої екзотичної петрушки. Проте труднощі заготовчого порядку не дозволяють нам рекомендувати такий салат.

ГРОЗА ХУЛІГАНІВ

Мої ребра ледь витримали обійми щасливого новосела.

— Дивися, друже! — кричав він. — Вікна у півстіни, сейсмобезпечний паркет, кахляна ванна, стерильний туалет! А що я мав раніше?

— Куток у тітки…

— І секретні поцілунки з власною дружиною!

— А нині маєш палаццо!

— Ура! — вигукнув приятель.

Бабахнуло шампанське.

Потому ми вийшли на балкон.

Серед зелені й води височіли новенькі небодряпи.

Бульдозери згортали до рукотворного урвища залишки блоків, плиток, скла та іншу умовну економію.

— Там буде Парк будівельників, — повідомив приятель.

— Яка краса! — видихнув я.

— Міф! — підтримав приятель.

— Дарницька Венеція!

— Дніпровська Швейцарія!

Втомлене сонце поволі занурювалося у далекі втаємничені плеса.

— Ідилія! — розчулився приятель.

І тут занявкало, заверещало, завило на манер котячого концерту.

Внизу, на містку через канал, джаз-банда непризовного віку дерла горлянки під гітару і банджо.

— Вилізли… Себе показати, людей полякати… Стиляжна кумпанія — ганьба мікрорайону, — пояснив приятель.

Через місток чимчикували дві літні жінки з продовольчими сумками типу “рюкзак”.

— Зараз почнеться хуліганство, — попередив приятель.

І справді, тільки-но поважні матрони наблизились до молодиків, кумпанія ревнула:

Не долго мучилась старушка В матросских опытных рука-а-ах!..

Жінки підстрибнули, мов школярки, і пустилися навтьоки.

— Міліція! — чомусь пошепки покликав я.

— Ет… Що там один старшина зробить! — махнув рукою приятель.

У цей час джаз-банда вміло змахнула берет з якогось чоловіка і вибила на ньому (на береті, а не чоловікові, його щастя!) чечітку.

— Кого ображають, іроди, — затіпався приятель, — члена-кореспондента Інституту педагогіки!

— Паском би їх! — сказав я.

— Для таких і батога не жаль, — підтримав приятель. Аж ось хулігани кинули збиткуватися над жертвою і всі як один ввічливо вклонилися двометровому парубку.

— Ти ба! — зачудувався я.

— То борець, — прокоментував приятель, — учасник міжнародних спортивних форумів…

Борець посварився на кумпанію пальцем і посунув далі.

Знову вдарили щипкові інструменти, і джаз-банда пішла вихилясом навколо якихось переляканих молодиць, примушуючи останніх танцювати.

Сутеніло.

— Ну, мені пора, — заквапився я, — поки ще видно…

— Та не бійся! — засміявся приятель. — Проведу, не зачеплять. Вони мене десятою дорогою обходять! Як-не-як — дружинник!

І він з гідністю помахав червоною пов’язкою.

КОНТЕКСТИ

НАРЕШТІ ВІН ГЛЯНУВ ПРАВДІ У ВІЧІ, І ТА НЕ ВИТРИМАЛА ЙОГО БРЕХЛИВОГО ПОГЛЯДУ.


З РЕЦЕНЗІЇ: “ПИСЬМЕННИК ВМІЄ БУКВАЛЬНО КІЛЬКОМА МАЗКАМИ ВИКЛИКАТИ ОГИДУ ДО СВОГО ГЕРОЯ”.


ЦІКАВО, НА СКІЛЬКИ ОДСУНУЛОСЯ ВІДКРИТТЯ ВІЧНОГО ДВИГУНА З ВИНАХОДОМ САМОГОННОГО АПАРАТА?


У КОЖНОГО ДАНТЕСА Є СВІЙ УЛЮБЛЕНИЙ ПОЕТ.


КУЛЬТУРА ПІШЛА ВПЕРЕД, БЕЗКУЛЬТУР’Я ЛИШИЛОСЬ НА МІСЦІ.


ТАК БОЯВСЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, ЩО ПІДРОБЛЯВ ВЛАСНИЙ ПІДПИС.


З РЕЦЕНЗІЇ: “АВТОР ПОКАЗАВ СЕБЕ БЕЗДУМНИМ ІНТЕЛЕКТУАЛОМ”.


БУВАЄ, ЛЮДИНУ Б’ЮТЬ НА СМЕРТЬ. А БУВАЄ — НА ВСЕ ЖИТТЯ.


ПАМ’ЯТАЙМО: І ДАЛЬТОНІЗМ Є ОРИГІНАЛЬНИМ БАЧЕННЯМ СВІТУ.


З РЕЦЕНЗІЇ: “ЦІКАВА СЮЖЕТНА ЛІНІЯ ПРИВЕЛА ГЕРОЇНЮ ДО САМОГУБСТВА”.


КРОКУВАВ В НОГУ З ВІКОМ. ПЕНСІЙНИМ.


НА ЗАКІНЧЕННЯ СИМПОЗІУМУ З РЕЖИМУ ЕКОНОМІЇ ВІДБУВСЯ ВЕЛИКИЙ БАНКЕТ.


А ЯК З ПЕНСІЯМИ ПО ТВОРЧІЙ ІНВАЛІДНОСТІ?


ЕПІТАФІЯ: “ЗАГИНУВ У БОРНІ З АЛКОГОЛЕМ”.


І ВІД СТИРАННЯ ГРАНІ МОЖУТЬ ГОСТРІШАТИ.


МИ СТІЛЬКИ ВЗЯЛИ ВІД ПРИРОДИ, ЩО НЕ МОЖЕМО ЧЕКАТИ ОД НЕЇ МИЛОСТІ.


ТЕБЕ НАЗВАЛИ ДУРНЕМ? НЕ ГАРЯЧКУЙ — ПОДУМАЙ. ЯКЩО ВГАДАЛИ — ТОДІ ОБРАЖАЙСЯ.


ПОЛІЗ ЗА СЛОВОМ У КИШЕНЮ І ДІСТАВ КАСТЕТ.


ХІБА ПЕГАСИ ВИННІ В ТОМУ, ЩО ЧАСОМ НА НИХ ГАЛОПУЮТЬ ВЕРШНИКИ БЕЗ ГОЛОВИ?


АТЕЇСТ. А ЯК ПЛЮЄ В ДУШУ!


ДЛЯ ДЕКОГО ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС Є ГАЛЬМОМ ВЛАСНОГО ПРОСУВАННЯ ВПЕРЕД.

НОВОРІЧНИЙ СЮРПРИЗ

Натхнений рішенням дружини, я подзвонив до бюро добрих послуг.

— Вас ще слухають! — відгукнулось бюро.

— Потрібен один Дід Мороз з подарунком для шестирічного хлопчика.

— Внесок? Час? Адреса? Прийнято!

— Який порядковий номер Діда?

— Повідомляю особливі прикмети: біла борода, червоний ніс, біла шапка, червона шуба.

…Дід Мороз запізнювався. Мій Сашко нервував. Я вискочив на вулицю. Повз мене галопували спітнілі Діди Морози. Особливі прикмети не допомогли.

Через годину, коли Сашко, скоса позираючи на мене, мугикав пісеньку про баранця-брехунця, щось грюкнуло в двері.

— Я, Дід Мороз, подарунки приніс… — почулось жалібне квиління.

Сашко притьмом відчинив двері.

Дід Мороз бебехнувся долу, але намагався співати. Ми ледве відтранспортували його до крісла під ялинкою. Особливі прикмети сходились, лише борода була кольору маренго.

— Хлопчику, розкажи мені казочку… — простогнав Дід.

— Це ви маєте йому розповідати, — пошепки підказав я.

— Яка різниця, — схлипнув Дід. — І тут формалізм…

Сашко досить пристойно продекламував мою казку про Кощія-валютника,

— Для дитини непогано, є підтекст, — сонно відзначив Дід Мороз. — Візьми, хлопчику, в мене у мішку літак, який я придбав у лисички-сестрички згідно з фінансовими можливостями твого татка.

Я тицьнув Дідові під ніс флакон з’нашатирним спиртом.

— Не буду… не хочу… не можу пити “Екстри”, — заволав Дід Мороз.

— Це спирт, — пояснив Сашко.

— Рятуйте! — захрипів Дід.

— Нашатирний! — крикнув я. — Нюхайте на здоров’я!

— Дякую! — чхнув Дід Мороз. — Ви врятували мене від клінічної смерті. Діти — наші квіти. В третій квартирі вони підпалили мені інвентарну бороду. В іншій хаті чарівна дівчинка підбила мені око матрьошкою, бо сподівалась на імпортну ляльку за чотирнадцять карбованців з копійками. Потім близнюки обстріляли мене конфетті. Батьки ображаються, якщо не перехилиш з ними чарку. А це ж злочин при нашому навантаженні! Одного Діда Мороза — передовика вже відправили до витверезника. Разом зі Снігуронькою…

Дід втер сльозу смаленою бородою:

— Ви — тринадцятий клієнт, тільки у вас і відпочив. Спасибі! Рости, хлопчику, великий і добрий!

— В іншій квартирі буде веселіше, — замріяно сказав Сашко, зачинивши двері за Дідом Морозом. — Я засунув йому в мішок бульдога нашої сусідки…

ЛЕГКИЙ ХЛІБ

Я сів на поезію. В журналі.

Попередили: поети — натури ніжні. Можуть побити. Наліг на рукописи. Віршів — до стелі. Переконуюсь: поезія сягнула значних висот.

Згадую критерії: художність та ідейність.

Дивлюсь. Є художність, нема ідейності. Є ідейність, нема художності.

Чухаю потилицю. Лисина жевріє. Йду на грозу. Відбираю молодих класиків і здібних ветеранів.

Відповідаю “та іншим”: “Вчіться на світових шедеврах. З незмінною прихильністю…”

Отримую на це зливу листів. Кращі твори нецензурної преси. Переплутав кількох обласних корифеїв з початківцями. Мармизять трьома листами. Один — мені. Копії — в прокуратуру й Спілку.

Вліз!

Далі в ліс: приймаю авторів. Атакує поетеса. Є форми, нема змісту. Штурмує лірик, є кучері, нема серця. Пішли косяком, в одних — символи. В інших — порохня в порохівницях. Беруть за горло:

— Друкуй! Мистецтво вимагає жерти! На закуску — початківці. Накидаю оком: вірші — слаботонічні, біцепси — титанічні. Відсилаю на комісію по боротьбі з молодими.

Гвіздкую плакат: “Завідувач відділу поезії — першорозрядник з боксу”.

Злазю на свіжого автора.

— Здрасця!

— Трясця!

— Надрукуйте!

— Хто такий?

— …ський. Майстер спорту з самбо.

Полотнію. Кличу прибиральницю тітку Медею, Вона на ставці літконсультанта. Витурює майстра.

Домальовую на плакаті:

“Майстрів спорту, а також усіх, хто важить понад 80 кілограмів, приймає редактор”.

З’являється редактор. Знімає плакат.

Натякає: за плакатом на черзі — я.

Що робити?

Вчить: радься з провідними.

Мерсі, спасибі, дякую.

Заходить А. Показую йому вірші Б.

— Заскорузлий реаліст.

Заходить Б. Показую йому вірші А.

— Безнадійний естет.

Заходить В, Показую йому вірші Г.

— Темний символіст,

Заходить Г. Показую йому вірші В.

— Голий абстракціоніст.

— Такий собі Пікассо?

— Це який? З Одеської філії?

— Ні… Живописець!

— А-а… Не знаю. Це по лінії Спілки художників. У них там ще панькаються…

Видираю останню волосину. Дибаю до редактора.

— Де мій попередник?

— Втік на легкий хліб.

— Куди?

— В шахтарі…

Амінь!

ВИСТАВИЛИСЯ.

Територіальна виставка товарів ширвжитку пішла, як кажуть люмпен-інтелігенти, сікось-накось. Тобто провалилася.

Торік ці ж новинки демонструвалися під “охи” й “ахи”. Нервові зривалися на оплески. І ось тобі маєш… Розпорядники вискочили з дискусії, мов голі матеріалісти з парної. Іваненко-Іванов був червоний, як калина. Іванкер-Іваненко — сірий, як, бува, телепередача.

— Ну, публіка! — видихнув перший, втираючи чоло голландським носовичком.

— Міщани плюс критикани! — підтримав другий, звично цвьохнувши італійськими підтяжками, на яких трималися югославські штани.

— А репліки! — сопів Іваненко-Іванов, сіпаючи комірець англійської сорочки вкупі з польським галстуком. — “Що нам демонстрації без реалізації?” Га?

— Ой! — підтримав Іванкер-Іваненко, нервово застібуючи угорську замшеву куртку. — Ви ледь не зрізали того демагога…

— Зріжеш, аякже! — розпалювався перший, викрешуючи іскру з австрійської запальнички. — Воно, мурло вусате, виявилось математичним теоретиком. І як їх призначають на такі посади? Га?

— Ой! — підтримав другий, шатирнувши індійський штиблет об інвентарний килимок. — І сільський комсорг туди ж поліз: “Показилися на тому нейлоні. Нейлон — не льон. Хай в ньому капіталісти паряться…” Ой?

— Теж мені парижани із Зачепилівки! — кипів Іваненко-Іванов, струшуючи попіл з французького піджака на шведські мокасини.

— Ой! — підтримав Іванкер-Іваненко, пихкаючи перуанською люлькою. — І фізична кандидатша собі дозволила: “Чому міні, коли вже максі, чому міді, коли вже брюки?” Ой?

— Ет! — Іваненко-Іванов штрикнув відомчий фікус ціпком-парасолькою з Острова Пасхи. — Дама-токар що втнула: “Кожушки й чобітки наші по закордонах моду перевертають. Кувати треба, а ви — мелете…” Га?

— Ой! — підтримав Іванкер-Іваненко, приймаючи од вітчизняного швейцара фінський плащ. — Розперезалися, а ми крутись — впроваджуй…

— Запаніли, бо грошви як маку, — буркнув Іваненко-Іванов, влізаючи у болгарський кожух.

— Ой! І згори тиснуть!

— Виставкою відзвітуємось…

— Мовляв, на рівні світових стандартів…

— Ха-ха-ха…

— Хі-хі-хі…

І вони вдягли захисні окуляри з чудовими рожевими скельцями. До речі, аж ніяк не нашого походження.

КОНТЕКСТИ

САТИРИК, ЯК І МІНЕР, ПОМИЛЯЄТЬСЯ РАЗ У ЖИТТІ: КОЛИ ОБИРАЄ ЖАНР.


А КОЛИ ВІДБУДЕТЬСЯ КОНКУРС НА ЗАМІЩЕННЯ ВИКОНУЮЧИХ ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ?


ЙОГО ПЕГАС ПРИЙШОВ ДО ФІНІШУ ПЕРШИМ, АЛЕ БЕЗ ВЕРШНИКА.


БУВАЄ: З КОЛЕГІЙ ВИВОДЯТЬ ТОДІ, КОЛИ ВЖЕ ТРЕБА ВИНОСИТИ,


ПРОЙДИСВІТ: “НАЗИВАЙТЕ МЕНЕ ПРОСТО ПЕРШОПРОХІДЦЕМ…”


З ПРОМОВИ: “Є ТАКА ДУМКА, ЩО ДУМКУ НЕ МОЖНА ВБИТИ”.


ДОПИВСЯ; НЕ ПРОПУСТИЛИ ДО ВИТВЕРЕЗНИКА.


У ГРАФОМАНІВ ТЕЖ Є СВОЇ КЛАСИКИ.


ГУМОРИСТА ВХОПИВ ІНФАРКТ — ЙОГО ВИПАДКОВО НАЗВАЛИ САТИРИКОМ.


ВИБИВАВСЯ В ЛЮДИ, ЯК ЗВІР.


ДОРИМУВАВСЯ ДО БІЛОГО ВІРША.


НА ВЕЧОРІ ГУМОРУ НАРЕШТІ ПРОЛУНАВ СМІХ. ВИСТУПИВ ГУМОРИСТ, ЯКИЙ НЕ ВИМОВЛЯВ ТРЬОХ ЛІТЕР.


ПОЕТЕСА ПУСТИЛА СЛЬОЗУ ДЕСЯТИТИСЯЧНИМ ТИРАЖЕМ.


НАЙПОШИРЕНІШИЙ ДИПЛОМАТИЧНИЙ АКТ: ТИЖДЕНЬ ПОЛІПШЕНИХ СТОСУНКІВ З ДРУЖИНОЮ.


ОКРІМ ФУТБОЛА, ВІН ЛЮБИВ ІЩЕ ЖИТТЯ.


У БУФЕТІ ІНСТИТУТУ КІБЕРНЕТИКИ ВІДВІДУВАЧІВ ОБРАХОВУВАВ ЕЛЕКТРОННИЙ КАСИР.


КРИЛАТІ СЛОВА “ЛЮДИНА ВИЩЕ СИТОСТІ” ЧОМУСЬ НАЙЧАСТІШЕ ЗВУЧАТЬ НА БАНКЕТАХ.


ЧЕРПАВ НАРОДНІСТЬ У САМОГОНІ.


СОВІСТЬ ЗАГОВОРИЛА В НЬОМУ НАХАБНИМ ГОЛОСОМ.


ЛЮДИНА РІЗНИТЬСЯ ВІД МАВПИ ЩЕ Й ТИМ, ЩО ЛЕГКО МОЖЕ НЕЮ СТАТИ, А МАВПА ЛЮДИНОЮ — НІКОЛИ!


“В ПОЕЗІЇ НЕМА ГЕНЕРАЛІВ”. ТОЖ ЗВІДКИ В НІЙ СТІЛЬКИ РЯДОВИХ?


ХТО НАВАЖИТЬСЯ ЗАПЕРЕЧИТИ, ЩО СЕРЕД ЧЛЕНІВ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ Є ЧИМАЛО ПИСЬМЕННИКІВ?


У КОЖНОМУ ЖАРТІ Є ДОЛЯ…


МРІЯ СТАЛА “ЯВОЮ”.

ЛІДЕР ОПОЗИЦІЇ

Наш зав увів колегіальність.

— Чудово! — зрадів новий колега Таран. — Є можливість висловити свою думку. Бо я встиг переконатися, що зав — елементарний невіглас,

— Номенклатурний, — дипломатичне застеріг Качкорот.

— І до того ж він не поінформований про цю свою манюпусіньку ваду, — лагідно уточнив Марик Аврелій.

— Вважайте ваше відкриття службовою таємницею, — втрутився я, — Бо вилетите з власною думкою за власним бажанням, аж гай зашумить.

— Колеги! — заявив Таран. — Пробачте за кумпанію. Але я гомо сапієнс, що в перекладі з іноземних мов означає “мисляча людина”, а тому ніколи не відмовлюсь од власної думки.

І ми попаняли на обговорення.

Зав подивився крізь нас (він завжди дивився крізь нас, мабуть, у ясну далечінь) і сказав:

— Я остаточно відхилив проект під девізом “Посмішка”. Н-ну?

Ми наввипередки погодились. Лише новий колега Таран пробурмотів:

— У мене є власна думка з цього приводу. На щастя, зав не звернув уваги на сакраментальну репліку і радився далі:

— Я зняв головного інженера промкомплексу, бо він дуже розумний. Н-ну?

Ми наввипередки погодились. А Таран знову витиснув із себе:

— У мене є власна думка з цього приводу. Зав скривився, але зберіг колегіальність:

— Я дав категоричну вказівку перекинути людей з культурних об’єктів на каналізаційні роботи. Н-ну?

Ми наввипередки погодились. Новий колега Таран втер піт, але не здав своїх позицій:

— У мене є власна думка з цього приводу.

— Браво… — прошепотів Марик Аврелій. Качкорот вдав, ніби чухає потилицю, і підпільним помахом руки привітав звитяжця.

— Здається, хтось розпатякався, — скреготнув зав. — Будемо кінчати. Я безповоротно вирішив наплювати на всі оті плитки, кераміки, мозаїки, які нібито облагороджують наші блоки. Н-ну?

Ми наввипередки закахикали, зиркаючи на зблідлого Тарана. Зав почав повільно підніматися:

— Н-ну? Порадимось наостанок… Може, в когось з кандидатів на виліт є власна думка?

— Так! — твердо відповів новий колега Таран. — Ось моя власна думка з цього приводу: начальству видніше…

ДЖЕНТЕЛЬМЕНИ УДАЧІ

Розмова не клеїлась, У цьому товаристві я був явно зайвий. Такий собі бідний родич. Парія. Ізгой.

— До речі, скільки ви заробляєте? — спитав дідок у золотих окулярах.

— Сто тридцять… і гонорар… бува, місячно двісті виходить, — знітився я.

Товариство саркастично закахикало.

— Браво! — поплескав у долоні дідок. — І заради цих копійок ви п’ять років терли штани в університеті…

— Е-е… шість — я заочник…

— Парадокс епохи! — хитнув головою дідок. — Шість років — і нічого не навчився! Костю, — повернувся він до парубійка закордонної моделі, — скільки ти поклав днями у “Кавказі”?

— Сім червінців — це стіл, і тридцятку просадив на більярді — не було прухи…

— Гм… розгулявся, як ревізор… Не схвалюю… Ну, зробимо скидку на молодість… кгм… на тлінний вплив західного кінематографа… і все ж, — перст дідка взяв мене на приціл, — так проводить своє культурне дозвілля простий бармен Костя!

— Місяць тому, — включився меланхолійний юнак з пальцями піаніста, — я дав банкет на дванадцять кувертів у сухумському ресторані “Діоскурі”. Фантастика! Форель… дві балерини… кава у срібних джезвах… коньяк з холодним пивком…

— Теж піжонство, — буркнув дідок. — Ах, ця сучасна молодь…

— Ні, ні, Себастяне Хомичу, я знаю ціну пеньонзам, — реабілітувався аматор екзотики. — “Обмивав” жигулівський фіат після обкатки.

— А… Ну, що ж… І довго ти стягувався на цю жерстянку, Сево?

— Три роки… Як кажуть, недоїдав у ресторанах…

— От! — дідок знову вистрілив у мене пальцем, — Три роки — і свої колеса, хоч Сева не член Академії художеств, а телемайстер. Так, так, простий телемайстер, а кебету має, на відміну од деяких моралістів, у яких в кишені диплом, а на шиї — баняк…

— Я з вами не зовсім згоден, дорогий Себастяне Хомичу, — подав голос чоловічок з обличчям літнього шимпанзе. — Вища освіта не завадить, звичайно, якщо ти не зовсім дурний, — усі подивилися на мене. — Я своє чадо думав пристроїти до вузу, шукав ходи, не знайшов, а він тим часом поперся добувати тюменську нафту…

— Недовиховали, — осудив дідок. — А скільки ви поклали б на цей варіант з вузом?

Ентузіаст вищої освіти моргнув у мій бік.

— Е, що вже там! — махнув рукою Себастян Хомич.

— Тисяч з тридцять, на старі, звичайно, зміг би нашкрябати. Я й досі на старі рахую…

— Але ж ваша посада… — не втримався я.

— Так, я скромний оцінювач комісійного магазину, — з гідністю відповів недовихователь.

— І ваша зарплата…

— До чого тут зарплата, ставка, окладі — скипів дідок. — Треба вміти жити, бути творцем свого індивідуального щастя! Я теж не лауреат, все життя на базі кручуся…

— А подивилися б ви на дачу Себастяна Хомича! — благоговійно сказав Сева. — Версаль!

— Хто не ризикує, той не п’є шампанського! — висловився Костя.

— Ет, хіба він зрозуміє! — добив мене директор овочевого магазину Хаам. — Праведник… схимник… адвентист тринадцятої зарплати… З усіма своїми статейками він не вартий і півціни мого найгіршого персня!

— Жлоб, пардон за ізвінєніє, він і є жлоб! — вставив Костя.

— Ми вас не затримуємо! — бундючне виголосив дідок — не-лауреат і показав мені на вихід.

У цей момент двері відчинилися — увійшов ставний чоловік з акуратно підстриженою борідкою.

— Ну-с, ваш візит затягнувся, — сказав він мені. — Всього найкращого, товаришу кореспондент! І бородань повернувся до вишуканого товариства.

— Підслідні, встати!

— Слухаємось, громадянине слідчий! — хором відповіли вони.

КОНТЕКСТИ

НЕ СОТВОРИ СОБІ КУМИ…


НАСТАВИЛА РОГИ В ДОСТАТКУ.


— І ТИ, БРУТТО…


КАМ’ЯНИЙ ГОСТ.


БРАКОБІС.


САМОБУТНІЙ ПЛАГІАТОР.


ВИСОКОПОСТАВЛЕНИЙ НИЗЬКОПОКЛОННИК.


НЕОАЛКОГОЛІЗМ.


ЦЕНТНЕР-ФОРВАРД.


ЧОТИРИТАКТНА ОПЕРА.


ОКУЛІСТ-ЗАОЧНИК.


ГРАФОМАНОЛОГІЧНА ЕКСПЕРТИЗА.


ШИРОКОФОРМАЛЬНИЙ ФІЛЬМ.


ПАРОДИСТ-РЕЦИДИВІСТ.


ПЕРШОВІДКРИВАЧ ПЛЯШОК.


ФОТОГІГІЄНІЧНИЙ.


— ЮПІТЕР, ТИ СЕРДИШСЯ? ЗНАЧИТЬ, Я НЕПРАВИЙ.,


ПРОКРУСТОВЕ ЛОЖЕ: КРІСЛО-ДИВАН?


— ПОКІРНУ ГОЛОВУ МЕЧ НЕ БЕРЕ… ПОВІСИТИ!


“ЕВРИКА!” — РАДІСНО ВИГУКНУВ АРХІМЕД, ЗАЙШОВШИ ДО ГОСПОДАРЧОГО МАГАЗИНУ.


— ТРЕТЬОГО НЕ ДАНО! — БІДКАЛИСЯ ДВОЄ БІЛЯ ГАСТРОНОМА.


ПОЖИНАВ ЛАВРОВИЙ ЛИСТ.


ЧЕРЕЗ ТЕРНИ — ДО ДІРОК.


ПЕРЕЙШОВ РУБІКОН, ЩОБ ДОБУТИ КОМБІКОРМ.


— СКАЖИ МЕНІ, ХТО ТВІЙ ВОРОГ, І ТОДІ Я ЗМОЖУ ВЧАСНО ПЕРЕЙТИ НА ІНШИЙ БІК ВУЛИЦІ.


ЙОМУ ВСМІХНУЛАСЯ ГІРКА ДОЛЯ.


АСПІРАНТ: “Я МИСЛЮ, ЗНАЧИТЬ, Я ІСНУЮ НА СТО ДВАДЦЯТЬ КАРБОВАНЦІВ”.


НА ПАРНАС ПРАГНУТЬ НАВІТЬ ТІ, ХТО ДОСЯГ ОЛІМПУ.


ФІЛОСОФСЬКА ЛІНГВІСТИКА АБО НЕ ОСТАННІ З МОГІКАН

Двоє бородатих діток реактивної епохи чалапали бульваром.

Сунули в ногу з віком: у міні-чоботях плюс — дідівські кожушки, кастровані до пан-європейського рівня; техаські джинси одеського пошиву; максі-окуляри “Очі, як ночі…”.

Коротше — супер-клас. Квазі-мода. Еліта! Першої-ліпшої репродукції.

А еліта не плює на моду. Еліта плює на умовності. В даному разі акуратно обпльовувався “отих тополь приречений кортеж” і тлінний гудрон.

Міжплювальні паузи заповнював інтелект:

— Як сабантуй?

— Залізобетон!

— Набралися у дрободан?

— До потєрі сознатєльності.

— Предки не засікли?

— Відвалили на тачці в Одесу.

— Везуха!

— Не кажи!

— Як твоя чува?

— Цвіте і пахне.

— Нові кадришки були?

— Про що ти шепчеш! Такі лушпайки — закачаєшся)

— Я теж одну склеїв. Екстер’єр — блєск!

— Приговорив?

— Давить форс.

— А жити треба…

— А жити ні з ким…

— От і живеш з ким попало…

— Кльовий текст!

— Будь спок!

— Похиляли на похмеляж?

— Пас. Треба вкапувати.

— Був шухер?

— Ідейні накапали. Викликають на килим.

— Вставлять клістир?

— З товченим склом і мідним наконечником!

— Кошмар!

— Кіно і німці!

— Трухаєш?

— В гробу я їх бачив…

— У білих тапочках…

— Сорок п’ятого розміру…

— На вечір є варіант?

— Сінема в писклубі. Імпорт.

— Стріляють?

— Самі бомби і секс-бомби!

— Потрясно!

— Модерняга!

— А потім — на мою хату.

— Годиться! Маг скрипить?

— Лабає на всі сто. Записи — ляжеш! Джонс, Хемпердінк, Рафаель, блатна класика…

— Шик!

— Ну! Сармак є?

— П’ять монет — розкурочив діда.

— Забашляєш на банку бренді?

— Ну! А закусон?

— Харчшик! Сало, шинка, кров’янка, буженинка.

— О’кейчик! Сільські аборигени підкинули?

— Папахен предка, як завжди, розколовся на сувенір.

— Що з них більше візьмеш?

— Хутір!

— Прерії!

— Чао!

— Салют!

І вони зайшли у храм науки.

Перший повернув на філологічний факультет.

Другий — на філософський.

СЕРВІС

Перша фраза мого чергового репортажу народилася легко.

“Як тісно переплелися в нашому житті суспільне й особисте!” — написав я. І відразу згадав, що маю вирішити кілька невідкладних особистих справ.

— Іду перевіряти факти! — солідно збрехав я секретарці і втік з редакції.

Програма-мінімум була такою: спочатку до перукарні, потім — в магазини, ще — пломбування зуба, п’яте-десяте і… якраз встигну забрати на службі портфеля. Підійшов до перукарні і вперся лобом у табличку:

“Перукарня працює щоденно, крім неділі. Вихідний день — вівторок”.

Був вівторок.

“О всесильний законе єхидства! — подумав я. — Хто відкриє твій таємничий механізм, хто нарешті…”

— В “Дарах ланів” тараню дають! — почувся схвильований голос. Я плюнув на філософію і побіг за дефіцитним продуктом. Черга звивалася гігантською анакондою. Я записався п’ятисотим (почесним!) прихильником тарані і побіг до прилавка стежити за порядком.

Дефіцит відпускала одна ледь жива душа. Поряд, у бакалійному відділі, шість метких продавщиць переставляли бляшанки з полиці на полицю, їх дії корегував якийсь чолов’яга в брудному халаті і з хронометром в руці.

— Батьку! — гукнув я. — Перекиньте сюди кількох дівчат, бо черга от-от сягне кордонів нашої неосяжної Вітчизни!

Чолов’яга з хронометром повернув до мене фізію, зрошену творчим потом.

— Прошу не зривати впровадження наукової організації праці! — визвірився він. — Валюнтарист!

Я зніяковів і ретирувався в чергу. Попереду мене залишалось дванадцять покупців, коли тараня закінчилась.

Із почуттям інтелектуальної неповноцінності я подався до універмагу. У відділі “Сорочки для чоловіків усіх розмірів” сиділа хімічна красуня і читала книжку.

“Штрих висхідного рівня культури”, — відзначив я і люб’язно запитав:

— Дівчино, яка сорочка мені до лиця?

— Арештантська!

Я відчув, що перевтілююсь у телеграфний стовп,

— Повилазило? Не бачите, що в нас відкрита викладка товарів? Дєрьовня! Заллють очі горілкою і чіпляються…

— Та як ви смієте!.. Отаке культурне обслуговування?!

— Нині служниць нема!

— Але ж — сервіс! План товарообігу, нарешті…

— Ха! План ми закрили на трикотажних сорочках…

— Дайте книгу скарг!

— Ой держіть мене ззаду, бо я зараз впаду! — зареготала юна відьма. — Він читати не вміє… — І вона тицьнула манікюром у плакат, що майорів над прилавком.

“Тут працюють без скарг”, — прочитав я гасло-кредо. І відчув, як уся моя нервова система концентрується в кулаці.

— Ага… Знущаєтесь? То я вас на увесь світ знеславлю! Я… я письменник!

— Налякав! Теж мені, інструктор людських душ, Жора Сіменон…

— І це в наш час, — запінився я, — коли ми штурмуєм стратосферу, атомне ядро і сферу обслуговування! Громадяни, будьте свідками…

Але тут до моєї кривдниці підскочило ще одне фірмове створіння і заверещало:

— Манько, кінчай базар, у секцію Любки підкинули безрозмірні бюстгальтери!

І вони чкурнули до Любчиної секції, а за ними — всі мої свідки.

Я вдарив кулаком по прилавку і розбив свій годинник. Миттю з’явилася старша продавщиця:

— Працівник на хвилинку відлучився, то й хуліганити можна? Вчора отакий нервовий дві сорочки поцупив.

Я загарчав і побіг… до годинникаря.

Тут мене привітав замок, у якому стирчав аркушик паперу:

“Викликали до міліції, коли повернусь — невідомо”.

Я подався у бар “Вареники”, аби випити чарку кави з чашкою коньяку і заспокоїтись, У барі був санітарний день. У стоматологічній клініці — перерва на обід. Навіть на фундаментальній загальнодоступній вбиральні висіла якась табличка. “Переоблік”, — майнула в мене думка, але я помилився: тут йшов звичайнісінький ремонт.

В редакції мені теж піднесли чергову неприємність.

— Де ви швендяєте? — засичала секретарка. — Ви ж призначили зустріч позаштатним авторам, люди на вас дві години чекали!

— Ат… не помруть, — втомлено відповів я. — Хай навідаються в четвер. Якщо дощик буде…

НЕПІДСУДНІ

Затримані розмахували сап’яновими посвідченнями і голосно обурювались:

— Це вам так не минеться!

— Може й зірочки з погонів знімуть!

Лейтенант Володимир Волинський зітхнув. За короткий час роботи в міліції з нього словесно зняли стільки зірок, що ними можна було б вистелити Чумацький Шлях.

— Доповідайте, Іване Івановичу, — звернувся Володимир до сержанта.

— У парку “Культури і фізкультури” оцей громадянин в кепці вигукнув: “Каландровський нас заріже!” А оцей лисий громадянин без кепки застеріг його: “Не горлай, навкруг люди!” І вони хутенько подалися в гущавину, до альтанки закоханих, де, як відомо, постійно збирається алкоголічний елемент. Я, звісна річ, — за ними. В альтанці вони розробляли якийсь темний план. Той, що в кепці, кричав: “Каландровського треба усунути!” “Каландровський накапає…” “Каландровський багато знає!” Лисий без кепки хрипів: “Твоя справа підставити ніжку, мені легше буде його добити…”

— Пахне несвіжим детективом, — зазначив Волинський, перебираючи посвідчення затриманих.

— Кримінал, — розвів руками сержант, який не знав слова “детектив”.

— Ви, ви… Це сваволя.. Ви жартуєте з вогнем!.. — хрипів лисий без кепки.

— Погони… зірочки злетять… — вів підголоском в кепці.

— Хто такий Каландровський? — різко запитав Волинський.

— Не ваша справа… Негайно відпустіть!

— Відпустіть, бо буде вам, буде!

— Хто він? — повторив лейтенант.

— Не має значення…

— Для вас не має, а для нас має. І для Каландровського теж. — Підніжка, добити, усунути — ваші слова?

— Це фігуральні вислови!

— Ви з нас гангстерів не робіть, ой буде вам, буде…

— Це гіпербола!

— Образне слово? — надав своєму голосу наївності лейтенант.

— Звичайно! — зрадів лисий без кепки, — Художнє перебільшення!

— Та воно ж, трясця його ма… — і собі заяснів в кепці.

— Хто такий Каландровський? — нудно запитав Волинський.

— Ах… ма… кгм… Та дався вам цей критикан! — спохмурнів лисий без кепки.

— Вискочка! — висловився той, що в кепці.

— Ага, прояснюється, — посміхнувся лейтенант. — Отже, він працює у вас?

— Так… — вичавив із себе лисий.

— Ну і чим Каландровський не подобається вам, начальнику цеху? — напрямки пішов Волинський. — Він нероба, бракороб, нехлюй?

— Як вам сказати… — почав лисий начальник цеху.

— Так чи ні? — перебив його лейтенант.

— Ні-і…

— Ясно! Запитання до майстра цеху; кваліфікація Каландровського?

— Слюсар-наладник, шостий розряд, багато на себе бере, носиться з модернізацією, як дурень з торбою, капає директору, а пов’язати станки в поток це така халепа, що з рік план горітиме, а потім накинуть ще, і морока з новою вентиляцією, бо мехлінія вимагає, щоб…

— Ясно! — зупинив Волинський майстра цеху в кепці. — Значить, розправляєтесь з раціоналізатором? І що ж ви пришиєте Каландровському — критиканство, склоку, маніловщину?

— Не перебільшуйте своїх повноважень, лейтенанте! — оговтався лисий без кепки.

— Бо ми краще знаємо… — заторохтів у кепці.

— Можете йти! — перебив лейтенант, простягаючи документи.

— Сподіваюсь, це непорозуміння залишиться між нами? — недбало кинув начальник цеху.

— Будемо сподіватися разом, — охоче відгукнувся Волинський, — А там диви і народний контроль приєднається…

Двері грюкнули.

— А я думав — рецидивісти, — розвів руками сержант.

— Це як подивитися, — зітхнув лейтенант.

КОНТЕКСТИ

З РЕЦЕНЗІЇ; “ЩЕ ОДНА ПОХИБКА РЕЦЕНЗОВАНОГО ТВОРУ — ІНТЕЛЕКТУАЛІЗМ”.


З РЕЦЕНЗІЇ: “ПОЕТ НАПОЛЕГЛИВО ВЧИТЬСЯ У КЛАСИКІВ, ТВОРЧО ЗАСВОЮЮЧИ ЇХНІ ХУДОЖНІ ПРИЙОМИ, ОБРАЗОТВОРЧІ ЗАСОБИ. ОКРЕМІ СТРОФИ ТОЩО”.


СМІЄТЬСЯ ТОЙ, ХТО СМІЄ…


НАСТУПИВ НА ГОРЛО ВЛАСНІЙ ПІСНІ І СОТВОРИВ ОПЕРУ.


ДО РЕЧІ, ПРО АМЕРИКАНСЬКУ СВОБОДУ. ЧОМУ ВОНА ПЕРЕТВОРИЛАСЬ НА СТАТУЮ?


НАПИС НА МОГИЛЬНІЙ ПЛИТІ: “НАРЕШТІ ТИ ПОВІРИЛА, МАТЕРІ ТВОЇЙ ТРЯСЦЯ, ЩО Я БУВ ТЯЖКО ХВОРИЙ?”


МАВ ДОНЕСТИ ІДЕЮ, А ДОНІС НА ІДЕЮ.


ЩЕ РАЗ ПРО ЧЕСТЬ МУНДИРА: КРАЩЕ ЗБЕРЕГТИ ЧЕСТЬ І ВТРАТИТИ МУНДИР, АНІЖ НАВПАКИ.


“ТОЧНІСТЬ — ВВІЧЛИВІСТЬ КОРОЛІВ”. СПРОБУЙ ДО НИХ ЗАПІЗНИТИСЯ!


МАЙСТЕР ПРИЗОВИХ ТВОРІВ.


ЧУТТЯ ПІВМІРИ.


БАГАТОНАЦІОНАЛЬНИЙ ПОЕТ.


НЕ ВМІЄШ МОВЧАТИ — ПИШИ!


СКРУТИВ ГОЛОВУ СВОЇЙ ЛЕБЕДИНІЙ ПІСНІ.


НЕ КОЗИРЯЙ, ЯКЩО ВІДДАВ ЧЕСТЬ.


“ЕКСТРА”-КЛАСИК.


ЗНЕПРИТОМНІВ ВІД СПРАГИ — ПРОПОНУВАЛИ ТІЛЬКИ МІНЕРАЛЬНУ ВОДУ.


НЕМА ПЕЧАЛЬНІШОЇ ПОВІСТІ НА СВІТІ/НІЖ БЕЗДАРНИЙ РОМАН.


УВІЙШОВ У НАУКУ ЧЕРЕЗ ЧОРНИЙ ХІД — У НЬОГО ПРОСТО НЕ БУЛО ІНШОГО ВИХОДУ.


ВІН БУВ ПРО СЕБЕ ЧУЖОЇ ДУМКИ.

РЯТІВНИЙ РЕЙС

Нас підняли глупої ночі. Розхристані, змерзлі на кизяк, ми пробилися крізь заметіль до шефа.

Вільям Анатолійович ледве підвівся нам назустріч, і по його очах ми зрозуміли все.

Макінтошенко, Панібаба, Стограмович і я виструнчилися, як на панахиді.

Вільям Анатолійович тихо проказав:

— Щойно телеграфував Гідравлічек: “Надій нема”. Він не повернеться, отже і нам амба! Сьогодні двадцять дев’яте, на порятунок лишається одна доба. Нас виручить тільки диво. Диво або…

— Шарпанський! — видихнули ми.

— Так, Шарпанський… Нащо ми відмовились од послуг старого, — шеф схлипнув. — А він… він подався нині на лід!

— Яке горе! В таку ніч… В хугу й туман… Самогубство… — застогнали ми.

Вільям Анатолійович змахнув невидиму сльозу і випростався.

— Його треба знайти. Це наш останній шанс… Отже, — в голосі шефа задзвенів легований метал, — наказую вам вийти на лід і відшукати Шарпанського живого чи… обов’язково живого!

— Але ж пролизні… Сніг… Замети… Мряка… — загомоніли ми.

— Що-о?! Сподіваюся, боягузів і панікерів серед вас нема?

— Не… ма-ма!

— Отож-бо! Дозволяю взяти спирт,.. е-е… гідролізний… Курс — норд-норд-віст…

— Пас! — машинально шепнув Панібаба.

— Газик чекатиме на вас біля затоки! Літак забезпечую я! — гримів шеф. — З богом, бісові діти!

…Першою жертвою льодового походу став Стограмович. Він шубовснув в ополонку, як білий ведмідь, на льоту згадав чиюсь неньку в невигідному для неї контексті, і лише потім ревнув:

— Ря-та-туйте!

Ми витягли Стограмовича досить легко — черево послугувало йому за понтон, і з болем лишили сіроманця і дещицю спирту серед холодних просторів.

Про наші подальші мандри у білій німотності зміг би оповісти хіба що визнаний майстер критичного реалізму Джек Лондон.

… — Я сліпну, все двоїться в очах, — скиглив бідний Панібаба.

— Ковтни спирту! — крикнув я, пробиваючись крізь заметіль.

— Все! Нема… В баклазі пусто… — плакав Панібаба, закладаючи віражі дикої амплітуди.

Макінтошенко героїчно просувався попереду навкарачки і їв сніг, як північний олень.

— Сушить проклятий! — хрипів він, — Пожалкували чистого медичного…

На крутому торосі Макінтошенко не втримався і з’їхав униз на тій самій точці, де спина втрачає свою назву.

Панібаба, який і сам добряче вивалявся, жіночим голосом заспівав йому вслід:

Хлопчики й дівчата, нумо на санчата!

— Галюцинації — з жахом подумав я і відчайдушним ривком видряпався нагору. І тут я побачив Шарпанського.

Він сидів перед ополонкою у позі роденівського Мислителя,

“Все! Замерз!” — обпекла думка.

Але в цю мить монументальна фігура хитнулася і похилилася до ополонки. Треба було бачити фахівцям королеви спорту мій потрійний стрибок! За мить я скрутив Шарпанського і, незважаючи на його відчайдушний опір, відтягнув від ополонки.

— Гангстери, рекетири, свині собачі! — відбивався Шарпанський. — Ви розтоптали святі хвилини мого життя!..

— Калістрате Віссаріоновичу! — і собі горлав я. — Не комизьтеся, бо колектив на грані катастрофи, і тільки ви…

— Геть! — не здавався Шарпанський.

На щастя, наспіла підмога; з криком — “Ату його!” — на старого навалилися Макінтошенко та Панібаба, і ми потягли Шарпанського способом “з варягів у греки”,

Як ми знайшли газик, я не пам’ятаю. Шеф власноручно прийняв від нас Шарпанського, рикнув шоферові: “До літака!” — і машина здиміла, мов привид.

…Ранком ми знову були у шефа.

— Від Шарпанського звістки ще нема, — нервував Вільям Анатолійович. — Чого це у вас пики такі пожовані? Залишки спирту здали?

Ми делікатно промовчали.

Напруження зростало з кожним обертом годинникової стрілки. І коли ми всі були на грані клінічної смерті, вбігла сяюча секретарка з телеграмою.

Вільям Анатолійович урочисто прочитав:

“Готуйте оркестр. Вибив десять ящиків запобіжників. Гідравлічек не постачальник, а пацан. Вилітаю рейсом 43. Спасибі наперед. Шарпанський”,

Шеф включив селектор:

— Увага! Аврал! Складальний цех переходить на цілодобову роботу! Запобіжники до приладу “Мікро-макро” надійдуть за дві години… Відділ реалізації! Занарядити літаки до замовників на тридцять перше… Так! Хай викручуються, як можуть… Плановий відділ! Готуйте рапорт. Квартальний план по номенклатурі та реалізації виконаний… — тут Вільям Анатолійович глянув на, стелю, — на сто і одну десяту процента…

Ми дружно зааплодували.

— Ну, начальнички, здається, вилізли! — звернувся до нас шеф. — Шарпанського доведеться поновити на роботі. Звичайно, Гідравлічек чесний постачальник, але до цього старого пройдисвіта він не доріс. Ах, Шарпанський, не штовхач — ас! — врятував план. І ще одне… По дорозі на аеродром старий скаржився мені, що ви зламали йому спінінг, і саме в той момент, коли він тяг судака розміром з алігатора…

— Бреше! — похмуро сказав я. — Біля лунки якісь дві тюльки валялися, ото і все…

— І все ж спінінг доведеться купити, — сказав Вільям Анатолійович. — Прогресивка тепер забезпечена, от і скинетесь усі четверо…

СПАЛАХ ДАЛЕКОЇ ЗІРКИ

Це було не так давно: на Марсі і Венері тільки-но змонтували перші лабораторії, зникли черги на п’ятикімнатні квартири, двохсотсильні “Жигули” продавались вільно, як “Жигулівське”, але мали місце окремі перебої з м’ясом і м’ясорубками.

Саме в той період нашої ери троє імпозантних мужчин зайняли столик на зеленій веранді ресторанчика “Під чумацьким возом”. Так, так, на дніпрових схилах, поблизу популярного колись кафе “Курені”.

Всі троє були засекречені світила. Вибачте, я й зараз не маю права назвати ці вікопомні імена. А тому наречу їх просто: Космос, Антисвіт і Дельфін.

Я розумію сумніви: отак взяли собі та прийшли в ресторан, на люди, не може бу… Якраз було. Бо коли ставили вони якусь мету, то йшли до неї безкомпромісно.

До речі, старший з їхніх референтів категорично заперечував проти цього культпоходу. Але Космос — крутенький, скажу вам, дядько! — буркнув:

— Може, у нас на пиках написано, що ми великі цабе? Референт завів було про відповідальність перед історією, але Космос кинув свою знамениту фразу:

— Не гавкайте, куме!

І дискусія блискавично припинилася.

Звичайно, світила прийшли не самі. Та їхнього почту, як кажуть, неозброєним оком не було видно, а озброєним тим паче…

Коротше кажучи, Космос, Антисвіт і Дельфін голубили потрошку горілочку з перцем, смалили сигарети “Прима” (захоплення зі студентських років) і дивились на молодь, яка вигицувала під електробандури танок-модерн “канадський гопачок”.

Світила когось чекали. І явно нервували.

— Вай! Чи прийде наш дорогий бічо? — спитав Антисвіт.

— Не беріть собі в голову, він точний, як Бенціон Крик, — мовив Дельфін.

— Авжеж! — підтвердив Космос. — Я телефонував особисто.

— Маємо кілька хвилин, дорогі, — Антисвіт дзеленькнув кришкою старовинного годинника. — Я продовжую, цей генацвале потрібен мені більше, ніж вам…

Тут джаз вдарив з новою силою, і крізь ударний мелос фільтрувалися лише окремі репліки:

— Дзуськи… Тільки у мене вповні засяє його талант…

— Майте знаття — він значиться богом усієї Молдаванки…

— Прогрес у цій галузі без нього неможливий…

— Автор геніального…

— Стане стрижнем моєї стратегії…

— Його носили на руках в Оксфорді, Парижі, Сант-Яго…

— Віддамо належне — шеф у нього тямущий…

— Але ж втілює ідеї він…

— Вай, без нього я завалюсь…

Джаз раптом змовк на сі-бемоль.

На веранду піднявся молодик у захисних окулярах, вдягнений скромно, але з добрим смаком.

Всі зааплодували.

Оркестр врізав туш.

Молодик стримано вклонився і швидко пройшов до відомого нам столика. Світила схопилися з місць.

— Інтерв’ю… Закордонна преса… — шелеснуло по веранді.

— Стас Кібертюк! — представив гостя Космос.

— Смикнете за кумпанію? — запропонував Дельфін.

— Грузинський “ОС”? — поліз до портфеля Антисвіт.

— Пас! — відповів молодик, сідаючи у затінений куток. — Ми не належимо собі. — І він налив у фужер тонізуючий напій “Костя-Коля”. — Останній раз я випив ковток “Whіtе hоusе” — соmрrеnеz vоus? — віскі “Біла кобила” після виступу в Сант-Діабло…

— О, ми пам’ятаємо той тріумф! — сказав Дельфін.

— Отже, до справи, шановні! Мій час розрахований буквально по хвилинах.. І майте на увазі — квартира, авто, гранд-ставка — усім цим забезпечив мене рідний колектив. Ви можете якісно збільшити або подвоїти все це, я не заперечую. Але цікавлюсь перш за все своїм інтелектуальним, науковим зростанням. Ваші пропозиції?

— Місце у першому спецрейсі в глибини Всесвіту! — сказав Космос.

— Окрема каюта у надглибинному “Наутілусі”! — сказав Дельфін.

— Я пропоную дещо більше, дорогий бічо! Мій колектив на порозі відкриття антисвіту! І ви, дорогий, будете серед перших, хто…

— Заманливо… — хитнув головою молодик, — Але це — аванс. А щоденна робота?

— Старший конструктор? — видавив з себе Космос.

— Старший біонік? — зорієнтувався Дельфін.

— Провідний фізик-теоретик! — кинув козирного туза Антисвіт.

— Мілко… На такі умови пристане лише цей нездара Хомутовський…

— Ну, знаєш, парубче! — почервонів Космос. — Не можна ж отак зразу… Я в твої роки лише тримісні ракети проек…

— А я з вами не пас свиней у сузір’ї Козерога, — з гідністю відповів Стас Кібертюк.

— І все ж дозволю собі…

— Ліміт мого часу вичерпаний. Надумаєте — дзвоніть. І не на службу, а матері. Ще — не прохопіться десь про цю зустріч. Бо коли дізнаються там, — і він штрикнув пальцем кудись у напрямку Полярної зірки, — вас будуть клізмувати…

Минув місяць. Ось тоді і Космос, і Антисвіт гірко пожалкували, що не довели розпочату справу до кінця, їхня надія і гордість — футбольні клуби КСК (Космічний спортивний клуб) та “Фізика” зазнали нищівних поразок від команди “Чорномор” — 0:3 і 0:4!

Три голи забив у цих зустрічах Стас Кібертюк — “другий Пеле”, “геній півзахисту”, “корифей сучасного футбола”, як охрестила його світова преса після чемпіонату світу на острові Хортиця.

Дорогою ціною заплатив Дельфін за екстра-зірку — довелось призначити Стаса своїм заступником по науковій частині. Але жертва не була марною — його “Чорномор” вийшов у лідери і невдовзі став чемпіоном!

А що ж знаменитий “Славутич”, еталон футбола, чемпіон чемпіонів? Команда психологічно зламалась після втечі Кібертюка і була змушена залишити вищу лігу…

А ви кажете, що час геніальних одинаків минув!

СІЛЬСЬКИЙ ЩОДЕННИК ДІАМАРА СЕКТАНЮКА

Милу хохмочку підкинув мені рідний вуз! Я, майбутній поліглот, мушу їхати в радгосп збирати томати, ікск’юз мі, — вульгарні помідори.

“Містика! — сказала маман. — Поясни декану, що ти не коняка Пржевальського, а світла надія скромної професорської сім’ї!”

Але мій дядько Теодор застеріг, що протест може кинути тінь на моє громадянське обличчя. “У важкі роки, — згадав він, — мені не раз, а двічі довелося бути на селі. Уповноваженим по кролях і яровій пшениці. Ще на торфоперегнійних горщиках я зуби з’їв! І нічого… Живий, як бачите!” І дядько притаскав мені свої мисливські чоботи, а мутер вибила довідку про застарілий плеврит. Плеврит — це звучить, але звідки застарілий, якщо мені лише дев’ятнадцять років?

Востаннє ковтнув цивілізації на Хрещатику…

Прибули в радгосп. Ми з Лесем Бігуді розмістилися у сторожихи Улити Луківни. Комунікабельна бабка! З телевізором, але без холодильника. “Нащо він, коли у мене погріб, як хокейний майдан”, — пояснила старушенція.

На обід зарізала нам півня. “Та не жалко, — каже, — бо вилупився, ірод, як чапля”.

А до півня — мама міа! — подала справжнісінький французький “Арманьяк”! “Це зілля, — каже, — мій меншенький у відпустку привіз, то ми і не відкривали — своє краще”. Виявляється, молодший син баби Улити літає на міжнародних рейсах. “А старшенький, — говорить, — у мене невезучий. Дипломатом у Парижі мучиться. Роботи, пише, стільки, що навіть у Фолі Буржері (мабуть, лазня?) ще не побував. Бідна дитина!” Ну, здохнути можна!

Болота тут, як виявилось, нема. А є став розміром з озеро Ріца. Чоботи довелося зняти, взув кеди…

Вийшли на роботу. “Ось ваші трудові гектари, — показав керуючий відділком. — Зберете в строк — честь вам і слава, а людям вітаміни і закуска!” Я отетерів — поле до горизонту! А наші — хоч би хни! “В Тюмені, — сміються, — і не таке лопатили!” Теж мені самохідні комбайни!

Люська і Колька організували групи. Я напросився у вантажники. Почали тягати переповнену тару. Муть! Скоро ми з Лесиком гахнули два ящики. “З вас вантажники, як з посліду куля!” — розлютилася Люська. От зануда! Я запсихував і зламав на мізинці ніготь, який відрощував для шику. Тишком-нишком кинув цю ломову роботу і подався до літньої кухні. Фліртував з куховарками, але вони цього не зрозуміли. Хихикали, щоб я заплів косу, бо патли мені не йдуть. Темнота!

За обідом з мене кепкували усі, навіть Лесь. “Мабуть, він звик працювати з маринованими помідорами”, — захистила мене Люська. За цю підначку я з нею ще поквитаюся!

Після обіду милувався видами на врожай і якось випадково заснув у кукурудзі. Очуняв тільки під кінець роботи. Тіло обм’якло, відчув розслабленість. Може, дається взнаки застарілий плеврит?..

Сьогодні на роботу не пішов. Що я їм, бурлака-докер? Оно мозолі, як в орангутанга. І взагалі у мене легке серцебиття в грудях. По радіо передали, що в Гонконгу знову спалахнула епідемія вірусного грипу. Це дуже небезпечно.

Рвонув десятикілометровий крос до райцентру. Молоденька “вухо-горло-ніс” прийняла мене, як рідного. Дала довідку про грипозний стан. Довідку я взяв, хоч і впевнений у своєму плевриті. От вам наша медицина!..

Потихеньку хворію. Без наших у селі нудно. Відпрацьовую у ставі кроль і брас. Проявив плівку. Один кадр екстра-класу: я відбиваюсь батогом від козла, який хоче взяти мене на роги, а на задньому плані юрмляться перелякані свині. Треба віддрукувати і послати предкам.

Увечері ледь приплентався з роботи Лесь Бігуді. Сказав, що мабуть, захворіє, бо зберегти розумову гігієну в таких умовах неможливо. Виявляється, ми вже обігнали радгоспну бригаду, з якою змагаємося. Знай наших!

Ледь не забув! Сьогодні всіх фотографував кореспондент з обласної газети. Якби ж знаття — виліз би на роботу. Перша прикрість…

Стало веселіше — захворів Лесь. Випив звечора кілька глеків молока (не пастеризованого!), і з привітом — понос! Побігли до знайомої “вухо-горло-ніс”, але номер не пройшов. Бігуді влип — поклали у стаціонар для перевірки на дизентерію. Я змотався у чайну і зустрів там одного третьокурсника — Цезаря Нетудихліва. Він дудлив чеське пиво і зніяковів, побачивши мене. Довелося з ним хильнути. Цезар повідомив, що в нього, здається, діабет, бо постійно відчуває спрагу, а допомагає тільки пиво. А пропо, до речі, їхня бригада завоювала перехідний вимпел. Треба сказати нашим, щоб натиснули…

Вийшов на працю. Все валилось з рук, бо зранку мені добряче попсували нервову систему. Під час ленчу (куліш зі свининою, ряжанка і кавуни) Люська і Колька кричали, що я симулянт плюс опохмелянт. Я не лишився в боргу і обізвав Люську активісткою, Тут мене з’їли всі гуртом, а закусили Лесем Бігуді.

В обід знайшов у сметані муху. Маю підозру, що це робота Вольдемара-Володьки Чепігонця. По обіді я ловив на полі мух і складав їх у портмоне. За вечерею непомітно висипав їх у компот Чепігонцю. Зуб за зуб!..

Ура! Сьогодні вперше вибив норму! Тіло аж гуде! Жаль, що не підвернувся кореспондент. Маміта підкинула телеграфом тридцятку. Леся Бігуді нарешті виписали з карантину, і ми на радощах поперли у магазинчик, який діти називають “монополькою”. Зустріли біля стойки (тут за неї править діжка) знайомих механізаторів і вирішили напоїти їх. Як вони донесли нас до хати Улити Луківни, ми не запам’ятали…

Зранку мене страшенно нудило. Я вирішив не добивати своє здоров’я (воно дається один раз!) і на роботу не пішов. Лесь сказав, що вихований на гуманістичних традиціях, і його совість не дозволяє залишити товариша в біді,

Бабка Улита порадила нам ретельніше берегти своє здоров’я, тим паче, що сто років тому по цих місцях пройшла чума. Кепкує чи що? Все ж вирішив із завтрашнього ранку чистити зуби.

Ходили в “монопольку” для повернення апетиту і по дорозі побачили у вікні сатири ганебну карикатуру: я і Лесь прикриваємось щитами у виді лікарняних бюлетнів і відбиваємо атаку помідорів пляшками-булавами. Пошлість! Примітив!

З горя взяли пляшку коньяку, хоч мали намір пити тільки пиво…

Вів ля мезон! Нарешті їдемо додому, Правда, радість зустрічі була дещо затьмарена. На урочистих зборах усі одержали грошові премії, а Люська, Колька і Володька ще й фотоапарати. Мені ж і Лесику дісталася гран-дуля і гвалт, що ми недостойні, що з нами буде окрема розмова в альма матер. Ха! Чхати я хотів! В альма матер ще не знають мою матір Альму Пилипівну! Застарілий плеврит, та її істерика, та лантух нових медичних довідок свою справу зроблять!

А загалом настрій бадьорий, тонус підвищений, загар африканський, ще й прибавка п’ять кілограмів живої ваги… Що там не кажіть, а здорове трудове життя на лоні природи якось облагороджує людину!

КОНТЕКСТИ

ІНКОЛИ УВІНЧАННЯ НАГАДУЄ РОЗВІНЧАННЯ.


КІНОКООПЕРАТОР.


РАЙОН ВІЧНОТ МЕРЗОТИ.


СПОДІВАВСЯ НА ПАМ’ЯТНИК ПО СМЕРТІ, А ЙОГО ВИСІКЛИ ЩЕ ЗА ЖИТТЯ.


ПРАВИЛА ДОБРОГО МОВЕТОНУ.


ПІДБАДЬОРЮВАВ ЗНЕСИЛЕНОГО БОКСЕРА: “ВИЩЕ ГОЛОВУ!”


З РАПОРТУ: “ПОТОНУВ У ДИПЛОМАТИЧНИХ КАНАЛАХ”.


ЧЕРЕЗ ЦЮ ГОРІЛКУ І ВИНА НІКОЛИ ВИПИТИІ


ДУМКИ ІНКОЛИ ПРИХОДИЛИ В ЙОГО ГОЛОВУ І З ЖАХОМ РОЗБІГАЛИСЯ.


ЗБІЛЬШИМО ВИРОБНИЦТВО ТВОРІВ ШИРОКОГО ВЖИТКУ!


ВСІ НАЧАЛЬНИКИ РОЗУМНІ? ПРИКИДАЄТЕСЯ ДУРНИКАМИ?


З РЕЦЕНЗІЇ: “У ПРОГРАМІ ВИСТУПИЛИ ТАКОЖ КІЛЬКА МАЛОВІДОМИХ НАРОДНИХ АРТИСТІВ”.


НЕМА ЗАХИСТУ ЛИШЕ ВІД БЕЗДОКАЗОВОЇ КРИТИКИ.


ГРАТИ В КІШКИ-МИШКИ З ЛІТЕРАТУРОЮ ЩЕ НЕ ЗНАЧИТЬ БУТИ ДИТЯЧИМ ПИСЬМЕННИКОМ.


МАЛО ХУДОЖНИКІВ-МОНУМЕНТАЛІСТІВ, ЗАТЕ ДО БІСА ХУДОЖНИКІВ-МОМЕНТАЛІСТІВ.


ДІЙШОВ ДО ІДІОТИЗМУ, АЛЕ НЕ ЗУПИНИВСЯ НА ДОСЯГНУТОМУ.


РІВЕНЬ СВІТОВИХ СТАНДАРТІВ — ЦЕ ПЕРШ ЗА ВСЕ НЕСТАНДАРТНИЙ РІВЕНЬ.


КАЇН: “ВСІ ЛЮДИ — БРАТИ?”


КРЕДОЗДАТНІСТЬ.


ВІДОМІ ТРОПИ ЗАВОДЯТЬ У ПОЕЗІЇ НА МАНІВЦІ.


НЕГР: “СПРОБУЙ ЗАСПІВАТИ ГІМН ДЕМОКРАТІЇ, НЕ МАЮЧИ НІЯКОГО ГОЛОСУ”.


ЕХ, ЯКБИ МОЖНА БУЛО ПОВТОРИТИ НА “БІС” СВОЮ ЛЕБЕДИНУ ПІСНЮ!


НУ НІЯК НЕ ВИТАНЦЬОВУЄТЬСЯ БАЛЕТ НА СУЧАСНУ ТЕМУ!

НАДСУЧАСНИЙ ДЕТЕКТИВ

Лейтенант із завмиранням серця переступив поріг знаменитого кабінету.

— Товаришу кандидат кібернетичних наук, член секції мариністів, віце-президент клубу поліглотів, почесний доцент педінституту, заслужений діяч філателії, майстер спорту міжнародного класу, полковник…

— Вільно, юначе, називайте мене просто “Орел-один”, — перебив рапорт чоловік із сивими скронями, втомленими очима і хворим серцем, який сидів за скромним столом поміж локаторами, телеекранами, обчислювальними машинами, магнітофонами, телетайпами і мікрофонами.

— …лейтенант Марко Наївний прибув для проходження практики!

— Ага… Вам двадцять років, ви першорозрядник з боксу, стрільби, легкої атлетики, плавання і дзюдо, любите морозиво і симфоджаз, у вільний час пишете ліричні вірші, не одружені…

— Звідки ви все це знаєте?! — вихопилось у лейтенанта.

— Досвід, досвід, мій юний друже, — посміхнувся “Орел-один”. — А втім, я прочитав ваші анкетні дані. То що будемо робити?

— Хотілося б знешкодити шпигуна…

— Ах, молодість, молодість, — приязно засміявся полковник. — Кипить, поспішає! Ну, добре, добре, спробую щось для вас зробити. Сідайте.

“Орел-один” натиснув якусь кнопку, і відразу ж засвітився телеекран.

— Ви бачите шматок Чорноморського узбережжя, — інформував полковник Марка. — За п’ять хвилин з лагідних хвиль має вилізти імпортний виродок із засекреченими очима.

Лейтенант миттю схопився на ноги:

— Товаришу “Орел-один”, треба негайно летіти туди!

— Навіщо, юначе? Поки випишете відрядження, поки дістанете квиток, шпигун замете свої сліди… — І полковник присунув до себе мікрофон.

— Хто на трубці?! — пожартував він.

— Капітан Кучерявий! — почулось у динаміку.

— Послухайте, капітане, за дві хвилини під Скелею Інфарктів з’явиться шпигун. То ви його не чіпайте, хай просувається в глиб території.

— Єсть!

Марко першим помітив на екрані шпигуна.

— Доповідаю! Агент прибув. У ластах і ластовинні. Одягнений у водолазний костюм типу “болонья-схід”, що розрахований на десять годин автономного плавання.

Полковник підсилив контрастність:

— Слідкуємо далі. Переодягається у полотняний костюм закарпатської фабрики “Стан твій смерековий”. Гроші й ампули ховає за пазуху, автомат — у рукав.

— Марка зброї “бульдог-морган”, калібр 9 міліметрів, — доповів Наївний.

— Браво, юначе! Чудово засвоїли теорію. Лейтенант зашарівся.

— Переключаємось на іншу камеру. Шпигун має поспішати до найближчої автобусної станції.

Телеекран знову показав агента, який кушпелив алеєю курортного парку. Зненацька назустріч йому кинувся кущ самшиту.

— Непередбачена сітуація, це дружинник, — пояснив полковник.

Тимчасом над правицею шпигуна здійнявся димок. Кущ упав.

— Ай-ай-ай-ай! — закричав Марко.

— Спокійно, лейтенанте, без істерики! Продовжуємо переслідування. Включаю автобусну станцію.

Камера знову упіймала агента. Він взяв квиток, купив для маскування чвертку горілки і подався до кафе-павільйону.

— Замовив гуляш і мінеральну воду! — доповів гострозорий Марко.

— Так, дивіться, лейтенанте, шпигун зробив першу помилку — розбавив горілку мінеральною водою. У нас ніхто цього не робить. То як діятиме шпигун після обіду, лейтенанте?

— Піде в туалет? Логічно. Та ви забули, юначе, що маєте справу з підступним ворогом. Вбиральня упирається в глуху стіну, жодного секретного об’єкту звідти не сфотографуєш. Бачите, шпигун влився в групу екскурсантів, клацає запальничкою, мабуть, фотографує медичний пляж. Полковник знову схопив мікрофон.

— “Чиж-п’ятнадцять”! Говорить “Орел-один”! Передаю контроль над об’єктом “Суб’єкт”. Сідайте з ним до автобуса, супроводжуйте до обласного центру.

— Вас зрозумів! — почулося з люстри. “Орел-один” вимкнув апаратуру.

— Шпигун прибуде до міста Ікс за три години. Згуляємо поки що в доміно, лейтенанте?

… — Офіцерський козел! — ударив Марко кісточкою по столу. — Закриваю гру.

— Що ж, а тепер закриємо підступну гру шпигуна, — Сказав полковник і включив телеекран.

Шпигун якраз сідав у таксі на автовокзалі міста Ікс.

— Куди подасться агент, юначе? — спитав “Орел-один”.

— До резидента?

— Вірно! А резидент живе по вулиці Колгоспній, будинок номер двадцять вісім.”

— Може, мені варто туди підскочити? — спитав Марко.

— Навіщо? По-перше, в холодильнику резидента схована наша телекамера, по-друге… проте дивіться!

Екран показав шпигуна і резидента, які щось жваво обговорювали за столом. Потім резидент вийняв з каструлі ополоника і по-домашньому тюкнув агента в тім’ячко. Той посунувся під стіл…

— От і все, юначе! — весело промовив полковник. — Поздоровляю вас із закінченням операції. Марко Наївний розгублено кліпав очима.

— Пояснюю секрети успіху, лейтенанте! Шпигунський центр повідомив час і місце висадки агента резидентові, а замість нього давно вже працює наш товариш. Він розпитав чергового агента про мету візиту і — ополоником…

Марко спохмурнів:

— Тю… Виходить, дружинник загинув зовсім безглуздо?

— А хто сказав, що він загинув?

— Та ви ж самі бачили, як бідолаха беркицьнувся після пострілу!

— Знепритомнів з переляку. Постріл був холостий.

Наша людина у шпигунському центрі замінила агенту обойму.

Марко зовсім скис:

— Якась фантастична елементарність, тобто… кгм… елементарна фантастика, — промимрив він.

— Ви ображаєте мене, лейтенанте. Погодьтесь, що нам вдалось дотриматися класичних концепцій переважної більшості пригодницьких творів. А література, як вам відомо, відбиває життя. Отож, діяти інакше — значить відняти кусень хліба у наших славних майстрів детективного жанру! Ну, чого ви набурмосилися?

— Коли така петрушка, товаришу “Орел-один”, то я краще зміню фах. Може, в торгівлю подамся, там принаймні є елемент риску…

— Струнко, лейтенанте! Це дезертирство! Ви хочете, щоб я один стрибав із сюжета в сюжет зі своїм хворим серцем, надприродною обізнаністю й унікальною апаратурою? Я лишаю вам тільки один шанс, аби змити ганьбу! У Марка Наївного загорілись очі:

— Я готовий виконати будь-яке небезпечне завдання!

— Чудові слова, прекрасний штамп, — подобрішав полковник. — Дивіться, ось тематичні й архітектурні плани кількох видавництв. Ви повинні таємно вилучити звідти детективну халтуру.

— Доведеться дертися по ринвах, — задумливо відзначив Марко, вивчаючи архітектурні достоїнства видавництв.

— Візьміть кілька своїх віршів, — сказав полковник, — тицьнете вахтерам, якщо здибаєтесь ненароком, — вони графоманів відпускають.

— Дякую за цінну вказівку, дозвольте йти?

— Йдіть, мій хлопчику! Вахтерів не лякайтесь. Та коли вас спіймають автори дефективних детективів, я вже нічим не зможу вам допомогти…

І “Орел-один” потай втер непрохану сльозу.

ІНТЕРВ’Ю З КОЛОРИТНИМ ДІДОМ

— Слухай сюди! — сказав редактор. — Знайдеш колоритного діда. Ну, оновлений психологізм чорнозему, влучне слово про міндобрива, гострий погляд на міні-спіднички, сучасні ідіоми… Одне слово, життя крізь призму віковічної мудрості. Бо ми вже так засушилися на центнерах і гектарах, що живих людей не помічаємо. А вони є!

— Вони справді… мають місце! — підтримав я розмову. — Бо живі таки живуть. А неживі, вони… той… навпаки…

— Що верзеш, що верзеш! — скривився редактор.

— Людина — цілий світ, народ скаже, як зав’яже…

— От-от, у такому самобутньому дусі. Тільки без самогонної лірики.

— Я ж непитущий!

— Всі ви непитущі — на півпальця відро не допиваєте. Щоб від нарису не тхнуло! Щоб усе тонко було, естетично. Пам’ятаєш, як у мене: “Будьмо! — сказав дід Яків, відкоркувавши пляшку мускатного шампанського”.

— То я побіг за шампан… тобто — за відрядженням.

— Паняй… А на чому паляниці ростуть, ти хоч знаєш?

— На дріжджах! — кинув я і прищикнув дверима якесь нечисте слово, пущене мені у спину. Потім виявилось: “урбаніст”.

— …Є такий дід — сказав чорнобривий голова, поправляючи зелений ромбик на лацкані середньоєвропейського піджака. — А ви не з “Перцю” часом?

— Ні. Нам у плані прогресу. Крізь призму діда. Щоб був психологізм чорнозему, міні-прислів’я, афоризми з мікродобрив…

— Ага! Стирання граней… Це дід Павло може. Хоча він більше по критичній лінії. Так чистив мого попередника на загальних зборах, що пір’я летіло. Прокатали на вороних…

— І де ж той нещасний екс-голова дівся?

— Та в область перекинули, в управління.

— А-а…

— То я вас підвезу на баштан до діда Павла, а опісля організуємо прес-бар.

— Кого-чого?

— Прес-бар: пообідаємо, побалакаємо.

— А-а…

Сіли у “Волгу”. Поїхали.

— Телещогли стійко вписалися у пейзаж села, — відзначив я.

— Телевізорів, як гною, — підтвердив голова. — Гною не вистачає.

— Бетон і скло на тлі предковічних верб!

— Ага, нова крамниця, — пояснив голова.

— Як у місті!

— Точно! Теж нічого путнього нема.

— І все ж культура йде вперед!

— Ще й як! Учора наш комірник періщив дружину французькими підтяжками. Замість віжок…

— Асфальт веде село за обрій! — повернув я розмову у позитивне русло.

— Якби ж — лише до ферм замостили. А за обрієм учора всюдихід райшляхвідділу в багні втопився.

— А-а…

Звернули до лісосмуги. Над полем тріпотів велетенський паперовий змій. За ним бігли хлопчаки.

— Наша зміна, — сказав я. — Зоряні мрійники. Майбутні космонавти. Аргонавти всесвіту.

— Механізатори! — засміявся голова. — З інструкцій і вказівок таке диво змайстрували. Один заїжджий кореспондент казав, що з цього змія добрива розсівати можна.

— Здібний журналіст? — ревниво запитав я.

— Талант — допоміг нам дістати трактор-бульдозер “С-100”! А у вас нема часом зв’язків у “Сільгосптехніці”?

— Нема, — буркнув я.

— Жаль, — зітхнув голова. — У нас із трубами для консервного заводу діло труба.

— Дайте заявку, — порадив я. — Є відповідні фонди.

— Із фондів тих хіба що пару пищиків для дітлахів змайструвати можна.

— А-а…

— Тпру-у! — голова — урізав по гальмах. — Приїхали. Курінь посеред баштана бачите? Ото і є літня резиденція діда Павла. До скорого побачення!

Курінь був темний, як студент-заочник. У кутку дід давав хропака.

— Привіт, діду! — гукнув я.

— Салют, старий! — почув я хрипкий бас. На практику, чи що?

— На практику, — схитрував я на користь неупередженого інтерв’ю. — Як життя?

— Мерсі, паскудно. Дай в зуби, щоб дим пішов.

— Та що ви, діду!

— Хохма така, означає — закурити дай. Не чув?

“Перша ідіома”, — подумав я, простягаючи в куток пачку “Прими”.

Чиркнула запальничка. Вогник вихопив з темряви скуйовджену бороду й колючі очиці.

“Від кресала до запальнички”, — зафіксував я у пам’яті психологічну деталь.

— Відстаєш од життя, старий, — критикнув мене дід. — Пристойні люди курять сигарети з фільтром: “БТ”, “Трезор”, “Орфей”, “Варну”, “Опал”,..

— Діду, може, на сонечко вийдемо? — запропонував я, поспіхом намацуючи у темряві свій записничок.

— Пардонуюсь, старий! Радикуліту не боюсь — у мене техаські джинси.

“Взаємопроникнення культур!” — майнула в мене думка.

— Не те нині село, діду, як колись, — підстроювався я. Дід продекламував:

Колись було та загуло! Тепер як крашанка село!

— Як писанка! — вихопилось у мене.

— “Як писанка” — вже хтось використав. Власна образна концепція світу — ось що головне. Така селявуха!

— Хто-що?

— Така селявуха. Знаменита хохма від французького “се ля ві”, що означає — “таке життя”. Не шурупаєш у культурі, бебі!

“Не дід, а золота жила, — затрусився я. — Інтелектуал ріллі!”

— Які думки навіює вам сучасне поле, діду?

— Інтелігентність скрізь своє візьме, хоч у полі, хоч у холі, — відгукнувся дід. — Слухай рядки, які народилися в мене біля силосної ями:

Нас за рентабельність беруть в дрючки,

Нам респектабельність до лампочки!

Відвезем, доярко Дарко,

Шість надоїв молока.

Злізем з МАЗа — дамо газу

І ушкварим гопака!

Шейк! Шейк! Шейк!

“Шейк опущу, бо не повірять, — мізкував я, гарячково занотовуючи поезію землі. — От дає!”

— Відчуваєш, старий, як тонко я ввів сучасний ритм і дух в інтерпретацію а ля примітив? — коментував геніальний дід, — І головне, є підтекст у контексті основного тексту. Лафа для асоціативної критики! Це лише уривок з великого лірико-епічного полотна…

— Ваша думка про культурне будівництво на селі? — кував я залізо мудрості.

— Цю проблему треба вирішувати комплексно, старий: спочатку звести пивний бар, біля нього — більярд, поряд — коктейль-хол…

— Далі бібліотеку і клуб, — підключився я.

— Та ні, цих точок до біса! Потім — кафе-експрес, танцклас…

— А якщо…

— Слухай, старий, ти мені вже набрид! Хиляй по своїх справах, а я вдарю по сну. Мені ще цілу ніч у преферанс різатися — в епіцентрі райцентру залізна компашка підібралася. Гуд баюсь!

…До вагона мене підсаджував голова з усіма своїми помічниками. Дався взнаки прес-бар.

— Не дід, а Гомер! — кричав я. — Нарис напишу. Баладу-репортаж! Есе-ноктюрн!

— Тільки без художнього домислу, — вмовляв мене голова. — Бо чує моє серце, щось не те набалакав дід Павло. Мо’, жартував? Не забудьте, що кожний гектар дасть п’ятсот карбованців прибутку, що більше проти минулого року на…

— Геть цифри, які затуляють живих людей! — репетував я. — Поему в прозі утну! Реквієм застарілим поняттям про село! Джинси діда Павла на сто рядків розпишу!

— Що-що?

— Джинси! Техаські штани з мідними заклепками!

— Щось із заклепками не той… Я ж просив без художнього домислу! — розхвилювався голова. — Звичайнісінькі штани у діда, ватяні!

— Погано знаєте людей! — гарячкував я. — Може й бороди у діда Павла нема?

— А нема! Таки нема! Зроду не було! — загомоніли провожаті.

— Товариші! — засіпався я. — Облиште недоречні жарти. Ваш дід навіть вірші пише, а ви…

— Та стривайте! — втрутився голова. — Техаські штани, борода, вірші… Про свинарку Варку?

— Про доярку Дарку!

— Ой, щоб мене грім побив! Ой, гвалт! Та ви ж надибали в курені оте бородате ледащо, яке в діда Павла щоранку кавунами похмеляється! Воно десь на поета вчиться. А у нас життя вивчає. По чайних…

— Ря-туй-те! — заголосив я.

— Без паніки! — голова втримав мене на підніжці. — Клуб наш розпишіть — п’ять мільйонів старими поклали, самодіяльність намалюйте — у Болгарію їздила, їй-бо!

— Зупиніть експрес! — волав я. — Уб’ю лжедіда!

— Та грець із ним! — умовляв голова. — Тримайте, краще оце для підтримки духу…

І він тицьнув мені на ходу… пляшку мускатного шампанського! Заткнуту кукурудзяним качаном.

УВЕРТЮРА

Матч! Перший у новому році!

Хай неофіційний, хай товариський, що з того? Хто з нас не позаздрить аборигенам субтропічного містечка, які по вінця заповнили свій стадіон? О благословенний край, де сонце завжди сяє, як футбольний м’яч!

Сам мер узявся судити змагання. Він теж колись грав і лише аспірантура та дисертація по цитрусових зірвали його футбольну кар’єру. Принаймні так писала місцева газета.

І ось уже дев’ятий вал болільницьких пристрастей виплескує команди на поле. Одна — в різнобарвних спортивних костюмах. Інша — в строгій чорній формі.

Розіграли центр.

— Готуйтесь виймати штуки з авоськи! — весело гукнув довготелесий капітан строкатих, розповсюдивши в біосфері залишки неспортивного режиму.

— Коньяк? — гидливо спитав опасистий капітан чорних.

— Аж ніяк!

— Шампанське?

— Знову промазав!

— Коньяк з шампанським, дорогий. З мускатним, — розгадав ребус суддя. — Традиційна кавказька гостинність.

Пролунав свисток, і строкаті з криком-гиком кинулись уперед.

— Бий пацанів-пенсіонерів! — волав їх довготелесий ватажок, мобілізуючи команду на атаку.

Чорні відбивались з мужністю приречених. А їх воротар — заслужений майстер спорту — грав, як бог. Коли він під оплески трибун втретє накрив м’яч у позиці? “сам на сам”, довготелесий прохопився:

— От дає, стара шкапа!

— Х-хто, х-хто? — кинувся до нього героїчний воротар.

— Ну, літня…

— Шмаркач, молокосос!

— Сам діабетик!

— Брек! — втрутився суддя-мер, відтягаючи побілілого воротаря чорних.

— Припиніть це хамство! — звернувся до судді опасистий капітан.

— У рамках правил, дорогий…

— Але ж є ще рамки пристойності!

— Чхати я хотів на ваші рамки енд пристойності, — перебив довготелесий. — Це гра, а не файф-о-клок. Давай вибивай, не тягни гуму…

Штурм тривав, і нарешті довготелесий у колотнечі біля воріт проштовхнув м’яч у сітку. З радісним зойком різнокольорова команда навалилася на свого капітана.

— Був напад на голкіпера! — захлинався бідний воротар, виповзаючи по-пластунському з воріт.

Його опасистий колега тут же пробив вільний удар, і чорні, злодійкувато озираючись на арбітра, повели м’яч до оголених позицій торжествуючого суперника.

Та перст судді-мера красномовно показував на центр.

Чорні обліпили арбітра, мов гедзі, але той був невблаганний,

— Ви, мабуть, обминаєте окуліста? — використав останній аргумент опасистий капітан.

— Но-но, дорогий, без образ, це пахне дисциплінарним шашликом!

Після закінчення тайму суддя-мер щось шепнув почесному довгожителю (при бурці й кинджалах), і той хутенько зачинив противників у роздягальнях фортечними замками.

Другий тайм почався вчасно і без пригод.

І тут фортуна посміхнулася чорним.

Їх воротар спересердя вибив м’яч аж на штрафний майданчик суперників. Стопер строкатих про всяк випадок відпасував стрибаючу гумову кулю своєму воротареві. Застояний страж воріт рвонувся на перехват, але безпорадно поточився на підпільному кизяку… Рахунок став 1:1. Болільники пожвавішали.

Строкаті з новою силою навалилися на суперників, Та більш дисципліновані чорні застосували хитрий маневр. В скрутну хвилину їх стопер подавав дивний сигнал — “шухер!” — і захисники досить спритно подавались уперед, залишаючи легконогих і легковажних противників у явному положенні поза грою.

Тоді строкаті почали крадькома косити суперників по мослаках, руйнуючи їх тактичну знахідку.

Чорні не залишились у боргу, і найогрядніший їх представник у падінні спресував черевом свого тендітного підопічного. Той заверещав, мов поранений заєць, і згадуваний вище довгожитель, плутаючись у кинджалах, відтранспортував невдаху на бурці до “бобика” з синім хрестом. ветеринарної допомоги.

Пристрасті розпалювались. Стадіон веселився. Опасистий ватажок чорних підтримував своє добре ім’я, тримаючись за серце. Затятий капітан строкатих зовсім вимотав його.

— Давай, генацвале, — підбадьорювали опасистого трибуни. — Це тобі не в Мехіко прохолоджуватись, тут грати треба!

І сердечник-генацвале зі стогоном повалився в ноги довготелесому, який знову продрався на ударну позицію.

— Пенальті! — заголосив капітан строкатих, обережно падаючи на невитолочений моріжок.

— Дзуськи! — хрипів капітан чорних. — Чистий підкат. І півтора дециметра до лінії.

— Буде штрафний з лінії — прийняв Соломонове рішення арбітр.

— Дзуськи штрафний — чистий підкат — копитив газон опасистий.

— Давай пенальті або паняй судити в народний суд! — уперся рогом довготелесий.

— Мовчать, як ішак не кричать! — і собі запінився суддя-мер. — Світ вас знає-поважає, я — із поля витуряє!

— Ага, його знають, всюди знають, — штрикав опасистого довготелесий, — бо він, а не чужий дядя, зіпсував півфінал Кубка!

— Ви… ви… інтриган, — засіпався опасистий. — Дезінформатор!

— Всі вони дилетанти-папуги, — кинувся на поміч своєму капітанові заслужений воротар.

— І ти ще хірокаєш, застуджений майстер з нафталіну! Забув, як драпав після свого суддівства від ростовських “тифозі”?

— Ха! Судді, судді хто? — дружно загелготали строкаті на підтримку свого ватажка.

— А-ах! А завдяки чиїм безграмотним звітам твоя газета гавкнула півтиража!? — зайшовся воротар, згрібаючи довготелесого за петельки,

Команди посунули одна на одну.

— І-і-іх! Ганьба на сивини гір! — заголосив суддя-мер. — Всіх, всіх з поля до мами чорта! Асса!

На допомогу до нього галопував двічі згадуваний вище довгожитель, виколупуючи з газиря міліцейський свисток…

Так! На жаль, товариський матч між командою спортивних репортерів і командою суддівської колегії довести до кінця не вдалося…

— Аркашо, прокинься… Пора в редакцію…

— Ап-чхаю! — Старий газетно-спортивний зубр розплющив очі. — Що, засідання дисциплінарної комісії скінчилось? Ап-чхаю! Мерсі, що розштовхав, старий! Тут мені така чортівня наснилася…

ТЛУМАЧЕННЯ

АЛКОГОЛЬ — друг до гроба.

БАБА — безвольний чоловік.

БРЕХАТИ — різати правду-матку.

ВЕЧІР ПАРУБОЧИЙ — вечірка чоловіків у товаристві чужих дружин.

ВИТВЕРЕЗНИК — нічний профілакторій, перебування в якому дорого вам обійдеться.

ВМЕРТИ — наступити на горло власній пенсії.

ВОЛОСІНЬ — капронова нитка, за допомогою якої рибалка кріпить вудку до найближчого корча.

ВСЕСВІТ — місце, де захищено безліч дисертацій на тему “Чи є життя на Землі?”.

ГЕНІЙ — людина, яка знає про свій винятковий талант і все ж продовжує працювати.

ГОЛЛАНДЕЦЬ ЛЕТЮЧИЙ — злісний аліментник у Голандії.

ГОТЕЛЬ — неприступна фортеця (заброньована).

ДРІБНИЦІ ЖИТТЯ — мікроінфаркти.

ДОБРОДІЙ — відредагований злодій.

ДОМКРАТ — автомобільний костур.

ДУРЕНЬ — той, про якого кажуть: “Занадто розумний!”

ІДЕАЛІСТ — голий матеріаліст.

ІНТЕЛІГЕНТ — людина, яка завжди поступається місцем у громадському транспорті своїй дружині.

КАЗНОКРАД — індивідуум, який спочатку живе за рахунок держави, а потім — на державний рахунок.

КВАРТИРА — рідні пенали.

КИЛИМ-ЛІТАК — образне визначення купівельної вартості високоякісних килимів.

КОКТЕЙЛЬ — вавілонське стовпотворіння спиртних напоїв.

КРИТИКА — осуд згори або знизу; згори — крок до звільнення того, кого критикують; знизу — крок до звільнення того, хто критикує.

ЛЕКЦІЯ — лікування сном.

ЛІС — зелене господарство, в якому ми нарубали чимало дров.

ЛІФТ — тимчасова житлоплоща тих, хто застряв між. поверхами.

ЛИПА — масове насадження цінних порід деревини.

ЛИХОСЛОВ — активіст бранного поля.

МАКОГІН — жіночий томагавк.

МІНІ-СПІДНИЦЯ — максималізм моди.

МОЛОДОЖОН — окільцьований жених.

МОТОЦИКЛІСТ — напівфабрикат для хірурга.

ОКТЕТ — тріо з роздутими штатами.

ОПЕРУПОВНОВАЖЕНИЙ — розповсюджувач квитків до оперного театру.

ОРГІЯ — підстольна зустріч.

ОФІЦІАНТ — каліф на чай.

ПІАНІСТ — піонер акордної оплати.

ПРЕФЕРАНС — доміно з вищою освітою.

ПРОГНОЗ — те, що не робить погоди.

РИБА-ПИЛКА — теща меч-риби.

РОЗЛУЧЕННЯ — брак сім’ї.

РОЗСІЛ — жива вода для п’яниці.

САТИРА — висміювання недоліків у сферах, вищих за, райспоживспілку.

САТИРИК — знахабнілий гуморист.

СМЕРТЬ КЛІНІЧНА — життєвий фініш у черзі в поліклініці.

СХОДИ — непрацюючий ескалатор.

ШВЕЙЦАРИ — вестибюлярний апарат.

Я — скорочена форма від “ми”. Застосовується у розповідях про успіхи колективу.

ІЗ ЦИКЛУ “ЇДОКИ”

БЕРЕЗНЕВИЙ ІНЦИДЕНТ

У дружному і злагодженому колективі СУПу (Спеціалізоване управління прогресу) сталася неприємність. Молодий конструктор Денис Дідровський відірвався від колективу.

— Докотилися! — мовив старший експерт Базлай у колі чоловічого сектору СУПу. — Поскільки шеф відбув на інструктаж по виробленню інструкцій, а потім засідатиме у президії Свята жінок-трудівниць, пропоную розглянути поведінку Дідровського.

— До речі, де колега Дідровський? — спитав в. о. соціолога Нептуневич.

— Та швендяє, як завжди, по заводах, — буркнув економіст-прогнозист Жук.

— І це не грає роялі, що Дідровський у наявності відсутності! — рішуче заявив інженер-стиліст Уркаїнчук. — Давно пора розглянути його моральне обличчя, вкрите родимими плямами егоїзму, Згадайте напівавтоматичну лінію…

Згадали:

Денис прийшов до СУПу місяць тому, і його зразу ж кинули на трикляту лінію, яка виправдовувала звання напівавтомата лише в тому смислі, що давала напівбрак.

Колектив СУПу провів на агрегаті значну роботу.

Старший експерт Базлай підняв пульт управління на три метри, розширивши кругозір операторів, і подвоїв кількість робітників на проміжних операціях.

Безрезультатно…

В. о. соціолога Нептунович провів соціологічний пошук і виявив, що десять відсотків працівників не люблять начальника цеху, і до того ж їхні дружини — відьми. На жаль, ці десятеро були літуни та пляшкарі, і цінне дослідження згорнули…

Інженер-естет Яєчко спільно з економістом-прогнозистом Жуком втілили в життя цілий ряд заходів:

пофарбували агрегат в ультрамариновий колір;

надали пульту управління форму кабіни повітряного лайнера Іл-62;

облагородили кутки і закутки розаріями, що психологічно виключало перекури;

впровадили музичний супровід виробничого процесу (Білаш, Бах, Бюль-Бюль Огли, Бені Гудман).

Не допомогло…

Інженер-стиліст Уркаїнчук освіжив наочну агітацію віршованими закликами типу:

“Без производительности труда Не вытащишь рыбку из пруда”

Марно…

А Дідровський нахабно зупинив напівавтомат і разом з техніком по новій техніці Карпом Карповичем заліз у нутрощі агрегату — ніби без нього наладники не лазили!

Наприкінці зміни Денис схопив капелюха і почав з інтервалами у п’ять секунд затуляти ним роздаточний жолоб. Заготовки пішли, мов лялечки…

“Не спрацював фотоелемент виробництва однієї із загниваючих держав, — ділився по тому в СУПі Карпо Карпович. — Перевірили промінь тірольським брилем і поставили свій фотоелемент. Всього ділов… Козак наш Денис, їй-бо, інтелігентний хлопець!..”

— Констатую; ще тоді в моральному обличчі колеги Дідровського проглянуло лице індивідуаліста, — продовжив дебати Нептуневич.

— А наостанок Денис дійшов до того, що безнадійно зіпсував сабантуй з приводу березневого свята номер вісім! — вигукнув Яєчко.

— Прошу факти! — запалив сигару Базлай.

— Ви презентуєте на свято нашим жінкам проліски, так? — запитав Нептуневич.

— Так.

— Але ж Дідровський дарує дамам квіти ре-гу-ляр-но! Отже, елемент радісної несподіванки знівельований!

— Гм…

— Візьмемо колегу Жука. Він прийшов у науку, образно висловлюючись, від сохи, але під суворим відсохизмом б’ється чуйне серце. Колега Жук завжди звільняв дамам місце у службовому автобусі напередодні свята…

— А кому те ниньки тра, альма матері його трясця, коли цей волоцюга господарює в автобусі, як піп у власному приході. Ганяє мужиків, а бабів на посадочні місця тулить, — заголосив Жук.

— Крім того — і я почув це із перевірених вуст! — Дідровський приготував сатиричний капусняк, що знічтожає ефект мого бойового жіночого листка! — виступив. Уркаїнчук. — Я вимагаю дезинфекції!

— Сатисфакції, — поправив Нептуневич. — Не гарячкуйте…

— А хто з дівчат, Іване Абрамовичу, слухатиме вашу декламацію “…и принял он смерть от кобылы своей”, ну, пісню про вищого Олега, коли Денис збирається бренькати на гітарі свої шансони? — піддав жару Яєчко.

— Тек-с, тек-с, — зморщився Нептуневич, — і ще снобізм..

— Щодня свіжа сорочка, галстук, начищені черевики і… поголений! Піжон — не вгамовувався Яєчко.

— Та чого ми тримаємось за нього, як воша за кожуха, га? За власним бажанням… і край! — гахнув кулаком Жук.

— Отже, підсумовую, — встав Базлай, — індивідуалізм, егоїзм, кар’єризм. Іване Абрамовичу, пишіть протокол; “Яскраво виражений індивідуалізм Дідровського приніс гіркі плоди, які…”

— Хлопці! — забіг у кімнату Карпо Карпович. — Від нас Денис іде, на патонівський завод, начальником цеху! Жалко, хлопці…

— Ох-ох-ох…

— Хо-хо-хо…

— О-го-го…

— А-га-га… Трохи підправте, Іване Абрамовичу, про-то… кгм… вітальну адресу:

“Яскраво виражена індивідуальність Дідровського принесла чудові плоди, які…”


СУД ЧЕСТІ

У дружному й злагодженому колективі ЕСКАЛОПу (експериментальна соціологічно-конструкторська аналітична лабораторія організації праці — реорганізований СУП) сталася прикра подія. Інженер-естет Яєчко зненацька впав на стіл референта по виробничій гімнастиці Мері Мусіївни.

Природне припущення — мікроінфаркт — не справдилось, бо Яєчко голосом кволим, проте досить противним, тут-таки на чужому столі зайшовся піснею:

Я сміюсь на повні груди, Радію, мов дитя. Завтра в кума на хрестинах Нап’юся, як свиня…

— Догралися! — мовив старший експерт Базлай, зібравши чоловічий сектор ЕСКАЛОПу. — Поскільки шеф відбув до президії Свята перелітних птахів, а потім засідатиме на секції по координації узгодження, нам наказано: розчехвостити занепадника в хвіст і в гриву, взад і вперед. Без усякого гнилого лібералізму. Запала тиша.

— Безпрецедентний інцидент. — порушив мовчання в. о. соціолога Нептуневич, поправляючи капроновий галстук життєстверджуючих кольорів, застебнутий назавжди. — Мабуть, від колеги Яєчка спливав певний… гм… аромат?

— Наша Марусина, чи то пак — Мері Мусіївна, хай їй легко гикнеться, квоктала в начальства, що від кума тхнуло кропом, — повідомив економіст-прогнозист Жук. — Звісно, баба…

— Ну, Яєчко, мабуть, ковтав зранку масло кропу, щоб не тхнуло перегаром! — прямолінійно зауважив технік Карпо Карпович.

— Слухайте, Карпо Карповичу, нащо таке припущення? — поморщився старший експерт Базлай, струшуючи попіл сигари на свій бездоганний костюм спортивного крою. Ви ж за посадою інтелігентна людина, працюєте в майже науковій кузні нового досвіду… Стосовно ж масла кропу, то є більш прогресивний метод: чашечка подвійної чорної кави зранку — і ніби знову на світ народився! Університетська звичка!

— В порядку обговорення, колего Базлай, — забрав слово Нептуневич, — дозволю собі контраргумент: останні закордонні дослідження свідчать, що кава лише закріплює певні… гм… пахощі. Моє кредо: лимон, цілий лимон без цукру…

— І не кажіть, свояки, і не балакайте, голуби мої сизі, про всі оті університети і закордони! — втрутився Жук. — Зранку, і поготів, коли пече від перевжитку… від пережитку минулого, тобто гаряченького треба! Борщу два полумиски ум’яти, картопельки з м’ясцем півказана вперти — і ніякий дідько лисий вас не вхопить і не поплутає. У моему селі, приміром, наш городський обід в зарплату — то закуска, і в дядьків спини, як ночви, шиї, хоч обіддя гни, і в кожного телевізор, пральна машинерія, а в повітці коли не мотоцикл, то кабаняка, як глобальна ракета, і ніхто ніколи не падає, навіть на храм. Ну, коли вже закрутить, як грішника на пательні, то гранчак можна хряснути… свого… без сплошної хімії, під гаряченьке… А кава, лимончик — то від лукавого, від загряничної темноти, що проникає.

Усі задумались.

— А єслі гаряче не йдьоть? — спитав інженер-стиліст Уркаїнчук.

— Розсіл, куме рідний, розсіл, на щастя, не перевівся на нашій землі. Ще пращури наші його пили, а вони не дурні були, і навіть про рак, до слова, ні сном, ні духом не відали.

— Пиво з раками — єто харашо, — зітхнув Уркаїнчук.

— Зранку? — іронічно підняв брову Базлай. — Це нокаут. Пиво, якщо брати ситуацію, що обговорюється, дає реакцію перманентної дії. І тоді працівник втрачений для друзів і суспільства на людино-день…

— Що й сталося з колегою Яєчком, який, певне, не з’їв сьогодні лимон, — повернув на своє Нептуневич.

— Хлопці, є такі духи “Пікова дама”, — підморгнув технік Карпо Карпович. — В автоматі, в дамському салоні. Монету кинеш — і підставляй рота. Деякі енциклопедисти лікуються і в такий спосіб…

Тут зайшов кур’єр, який супроводжував малотранспортабельного Яєчка до місця проживання.

— І ніяких пояснень вони не дали, — повідомив кур’єр. — Мимрили, що вчора разом з вами обмивали премію.

— Це був акт згуртування нашого молодого колективу! — проголосив, як з трибуни, Базлай. Колектив зашарівся.

— А після цього акту, — тягнув кур’єр, — вони ще стріли знайомого дитячого письменника.

— Фізкульт-привіт! — рубнув Карпо Карпович.

— Тут Яєчко і дійшов свого апопея! — підтримав Уркаїнчук.

— Апогея, — поправив Нептуневич.— А ранком він чим… гм… лікувався?

— Вони не доповіли. Вони трохи поспівали і заснули.

Проголосували за догану, але якось мляво. Кожен лишився при своїй думці щодо причини морального падіння колеги на стіл Мері Мусіївни.

…Грім ударив лише за полудень, коли дружний і злагоджений колектив ЕСКАЛОПу рушав на обід до найближчого кафе. Саме в цей момент і виявили зникнення реторти виробничого спирту з шафи загального користування. На обід, зрозуміло, ніхто не пішов. Натомість відбулися бурхливі збори, і в обстановці повної одностайності Яєчку вліпили сувору догану з останнім попередженням. “Треба нарешті повести нещадну боротьбу з цим мерзенним явищем! — писалося в резолюції. — Своїм ганебним вчинком громадянин Яєчко підвів кожного з нас і всіх разом”.


ВІК ВАКу

У дружному і злагодженому колективі ЕКЛЕРу (Експериментальна конструкторська лабораторія ефективності раціоналізації-реорганізований ЕСКАЛОП) сталася хвилююча подія: з ВАКу прийшла рознарядка на одну особу. Про це конспіративно повідомила всіх сама секретарка самого…

Колектив блискавично згуртувався навколо рознарядки.

— Поскільки шеф відбув до здравниці художньої інтелігенції… — почав Базлай.

— Після якої лікуватиметься у Карлових Варах, — продовжив Уркаїнчук…

— Маємо здійснити добір і влаштування, пардон — висування кадра! — підсумував Нептуневич.

— Пропоную кандидатуру конструктора Заремби. Марійка і темплан дає і кандмінімум здає, — вніс пропозицію технік Карпо Карпович.

Запала гнітюча тиша.

— Кгм… товариство… на мій погляд, таємне висування демократичніше…

— Приєднуюсь до думки колеги Базлая, — приєднався Нептуневич.

— Браво! Взнаємо, хто є з ким інкогніто! — зааплодувала Мері Мусіївна.

— Я теж за другу інтертрепацію, щоб не було реанімації — висловився Уркаїнчук.

— Інтерпретацію, щоб не було дискримінації, — пояснив Нептуневич.

— їй-право, хлопці, це по-нашому, бо інакше заплюємо один одного так, що до нових віників не відмиємось! — подав і свій голос Жук.

— Отже, товариші, кожен вносить до бюлетеня одну

кандидатуру, — закінчив дебати Базлай.

Проголосували у безрозмірний капелюх Жука. В результаті кожен дістав по голосу, а Марійка Заремба… два!

— То все ясно, як божий день, один голос дівчиськові підсунув дядько Карпо, а другий голос — то її власноручний, — загримкотів Жук.

Колектив набурмосився.

— Тиць-гриць, моя радість! Та Марійки поміж нас нема, вона ж нині на слябінгу крутиться! — вніс ясність Карпо Карпович.

— Ага! Тоді за неї молодша коиструкторка Безвідповідальна голосок кинула, бо подруги! Признавайся, мала! — скочив з місця Яєчко.

— Товариші, як ви можете!.. Голосування ж таємне, — зайшлася сльозами Безвідповідальна і вискочила з кімнати.

— Сором майте, люди добрі! — вступився Карпо Карпович.

— Майте самі! — вигукнув Уркаїнчук. — На обличчя — юриспруденція. Вимагаю галасування капітулювати!

— В наявності — корупція! — повторив думку інженера-стиліста Нептуневич. — Вимагаємо голосування анулювати. І можемо за це, не зиркаючи на лице, — заплутався він. — не взирая на обличчя, поставити вам, Карпе Карповичу, на вигляд!

— На вид, на вид! — допоміг Базлай. — І давайте без галасу, Обговоримо кандидатуру з відкритим забралом, як у закритих рецензіях.

— Я вважаю, що для ВАКу Марія замолода…

— Ха! Молода! Ззаду піонерка, спереду пенсіонерка! — звузила очі Мері Мусіївна. — Теж мені “Міс Наука”!

— Ну, почався бабський шарварок! — залементував Жук. — Та хіба можна, золоті мої, бабів до путящої справи пускати, оно вдома одна моя тигра взвод “зелених беретів” замінює, а ми тримаємось за них, як п’яний за тин, та ще у верхи відьомське плем’я тулимо, а Марійка, приміром, щойно заміж вискочила, того й диви під міні ще й максі випнеться…

— І в секретну відпустку піде! — здогадався Уркаїнчук.

— У декретну! — підніс пальця Нептуневич. — Цей варіант не виключений. — Тоді я — за Базлая! — сказала Мері Мусіївна.

— Хо, сподіваєшся заміж за нього вискочити? — під’юдив Яєчко. — Та Базлай собі у відрядженнях таких краль позаводив, що дивно, як іще хор циганчат по базарах не співає!

— Це наклеп! — спалахнув старший експерт.

— Але його треба спростувати, — тактовно включився Нептуневич.

— А може, ви, Іване Абрамовичу, до ВАКу хочете? —

переключився Яєчко.

— Я виправдаю честь…

— Багато честі! — зрізав Нептуневича Базлай.

— Не затирайте дам, — нагадала Мері Мусіївна. — Я, між іншим, теж закінчила вуз!

— Баба з вузу, кобилі легше! — вліз Жук.

— Но-но, без хамства! Мужлан!

— Не напинайся, сонечко моє задрипане, бо луснеш!

— Як можна… Сором… Стидайтеся…

— Ну, це вже ви загнули! — почервонів і собі Яєчко.

— І ти туди ж лізеш, — не вгамовувався Жук, — ремигайло малясне…

— Та йдіть ви хоч у ВАК, хоч під три чорти! — крикнув

Яєчко.

— І піду, у тебе не спитаю!

— Товариші, закликаю до порядку! — вигукнув Базлай.

— Наш колега Жук, звичайно, чудова людина… і гідний кандидат, — тихо сказав Нептуневич. — Але… само ДУР

— Уркаїнчук на черзі, — нагадав Карпо Карпович.

— Маю надєжду, — з гідністю сказав Уркаїнчук, — що ніхто не посягне на моє резюме…

— Реноме, — вставив Нептуневич.

— У мене за плечима дві вузи! — заканючив інженер-стиліст.

— А перед очима дуля з маком! — не втримався Яєчко.

— З хама не буде пана! —підтримав Яєчка Жук.

— Я не дозволю! — заверещав Уркаїнчук.

— Цитьте, бісові діти! — кинувся наводити порядок

Карпо Карпович.

— Брек, джентельмени, брек! — замахала руками Мері Мусіївна, — Ми забули про шефа!

— Е-ге-ге…

— Е-хе-хе…

— О-хо-хо…

— Друзі, може, ми справді… той… перевищили? — спитав по паузі Базлай.

— Розкривай бомагу, побачимо, — сказав Жук.

— Я акуратненько. — І Нептуневич пройшовся лезом по конверту.

— Так! — пенсне соціолога ковзнуло по документу. — Так-так-так-так-так…

— Не строчіть, як кулеметник! Що?

— Колеги! — заверещав Нептуневич. — Що таке ВАК?

— А то не знаєш…

— Вища Атестаційна Комісія!

— Олімп науки!

— Хе! А тут ВАК — Внутрішні академічні курси, — Нептуневич скорботно зняв пенсне, — без відриву… На місяць… І з семінарами…

Колектив одностайно поринув у службові папери.

Карпо Карпович посунув до виходу.

— Хвилинку, Карпе Карповичу, — зупинив його Базлай. — Здається, ви дали високу оцінку товаришці Зарембі?

— Згодні! За! Одноголосно! — залементував дружний і злагоджений колектив.

— Тим паче — молода, — закінчив Жук. — Туди їй і дорога…


ПРЕКРАСНЕ — ПОРУЧ

У дружному і злагодженому колективі ТОСТу (Тимчасове об’єднання соціології і техніки — реорганізований ЕКЛЕР) сталася малокультурна подія.

Все почалося з того, що колектив відмовився од семінару з економіки, пославшись на свої заслуги у цій галузі.

— Візьмемо якусь єрунду, — запропонував інженер-стиліст Уркаїнчук,

Зупинилися на естетиці.

Контрольний семінар цінителі прекрасного успішно провалили.

Кандидат мистецтвознавства, яка перевіряла колектив, пішла розлючена, мов королевська кобра. Вона заявила, що колектив впритул наблизився до інтелектуального рівня неодертальців.

Викрутилися лише Базлай та Нептуневич.

Старший експерт зокрема зумів перевести розмову на кінопроблеми, розправився з Антоніоні, потоптався по Брегману і кинув тінь на Фелліні та нашого режисера Леопардюка.

В. о. соціолога зупинив свою увагу на негативних відтінках у цілому пристойних понять “естет” та “інтелектуал”, а також інтуїтивно вгадав автора улюбленої картини колективу “Ведмеді на лісозаготіалях”. На превеликий подив усіх присутніх виявилось, що це полотно має невиразну назву “Ранок у лісі”.

— Треба попередити неприємний резонанс у кабінегі нашого вельмишановного керівника, — вніс пропозицію Нептуневич.

— Але як? — застогнав Базлай. — Наше щастя, що шеф відбув на відкриття закритої вистави, а потім засідатиме в жюрі телеклубу “Для вас, жінки і дівчата!”

— Взяли з дурощів розумову тему, тому і вскочили в халепу, — подав голос інженер-прогнозист Жук.

— Помовчали б! — сказав Базлай. — Вас запитали про Кафку, а ви…

— Ну, одказав, що не відаю навіть, якої воно статі…

— Жах! Ви хоч одного письменника знаєте?

— Знаю! На відміну од вас я знайомий з живим класиком особисто!

— Ви кажете неправду! — виявив принциповість Нептуневич.

— Як на духу! Здибав його біля шинквасу в барі “Галушки”…

— Ну, ну, — зацікавився інженер-естет Яєчко.

— Ото сів, сказав буфетниці, щоб не змішувала, бо в мене нирки, коли обертається до мене якийсь миршавенький тип і белькоче;

— Ви знаєте, шановний, з ким маєте справу?

— Не знаю, кажу, і знати не хочу! — і про всяк випадок одсуваю свого стаканяку.

— І даремно! — гнівається він. — Я живий класик у царині дитячої сатири, лауреат премії імені Карлсона, який живе на дахові.

Ну, думаю, чокнутий, втік з дурдому. Ні! Тицьнув мені гарне посвідчення і… поставити не просить! — сам пре цілу пляшку…

— Що ж ви робите у цій забігайлівці? — питаю,

— Вивчаю життя, — мимрить. — Для прикладу, тут довідався що в широких масах “Сонцедар” називають “Сонцедур”, або “Сонячний удар”. Ітиз б’ютифул — це чудово! Вел?

— Не понімайт, — переходжу і собі на іноземний манер.

— Не раз виступав на міжнародних форумах! — гордо каже. — І двічі у міліції. Перший раз нагородили грамотою. А вчора повідомили на роботу, — зітхає. — Ще по банці? — запрошує.

— А прізвище його яке? — перебив розповідь Базлай.

— Черти його батька знають! Поки сиділи, він забув своє прізвище. Але культурний: при підтяжках, у галстуці, і пальто невиваляне. Додому попросив себе одвезти — за власні кошти, і у таксі все жалібно виспівував: “Червоне — то міцне, а чорне — то бальзам”, а також “Летять, ніби чарки,..”. Я притулив його до дверей, подзвонив, так він і повалився в хату по стійці “струнко”… Книгу обіцяв подарувати…

— М-да, змістовний літературний вечір, — зауважила референт по виробничій гімнастиці Мері Мусіївна.

— Вам теж нічим хвалитися, — зупинив її Базлай. — Наплели: “гінекологічне дерево” замість “гносеологічного древа”.

Яєчко хихикнув.

— Нічого кувікати, — звернувся до нього Базлай, — йога-браміна назвали йогом-барменом…

— Таке не значиться в каналах історії, — вставив Уркаїнчук.

— Анналах історії, — поправив Нептуневич. — До речі, як ви назвали Японію?

— Страна исходящего солнца, — безстрашно повторив семінарський казус Уркаїнчук.

— Помовчали б краще, — накинувся на інженера-стиліста Базлай. — В легенди полізли! Чого варте ваше “Давид і Галіфе”!

— Хлопці! — сказав Жук. — Але ж та клята кандидатша ганяла нас не за програмою. Може, на цьому її зацуцаємо, га?

— А загальний культурний рівень? — запитав Базлай. — Дійде до перевірки, то виявиться, що ми жодного культпоходу не провели, не кажучи вже про лекції і таке інше! Зрозумійте, наш шеф постійно засідає з творцями прекрасного, і він не подарує нам невігластва в галузі естетики!

— Доведеться записатися в університет культури, — зітхнув Нептуневич.

— Є абонементи до філармонії, — повідомила Мері Мусіївна.

— Усі вечори пропадуть ні за цапову душу, — спохмурнів Жук.

— Товариші! — рішуче сказав Яєчко. — Є ідея! Сьогодні відкривається кафе-мюзікл. Посидимо півночі за столиком, наберемося культури…

— А до чого тут культура? — поцікавився Нептуневич.

— Як до чого? А танці-шманці, конферанс, музика-співи?

— Так, — задумливо сказав Базлай. — Мюзікл — синтетичний жанр.

— От-от. І запишемо собі в актив наперед відвідання балету, слухання оркестру, хору, читців-декламаторів, перегляд циркової програми… Все це входить у мюзікл.

— Дєвствітєльно… — зачудувався Уркаїнчук.

— Годиться, — підтримав Жук.

— Божественно! — зааплодувала Мері Мусіївна.

— Ну! — заяснів Яєчко, — Сьогодні ж і підемо! Бо в мене після вчорашнього в животі бурлеск, а в роті трагедія!

— Гм… А де він… цей мюзікл? — запитав Нептуневич.

— На вулиці Гегеля… Поруч!

— Прекрасно! — сказав Базлай. Прекрасне — воно завжди поруч…


З ВОЯЖУ

У дружному і злагодженому колективі СНОБу (Спеціалізоване науково-організаційне бюро — реорганізований ТОСТ) сталася приємна подія.

Старший експерт Базлай та економіст-прогнозист Жук повернулися з туристських мандрів по Англії.

— Із щасливим завершенням турне по туманному Альбіону! — пошепки суфлірував Іван Абрамович Нептуневич Уркаїнчуку, який вручав колективний букет.

— Може, мотнутися за чекушкою? — вигукнув інженер-естет Яєчко.

— Спасибі… Зворушені… Мерсікаєм… Але ж робочий день… І ось запальничка для шефа…

— Наш вельмишановний керівник відбув на семінар з проблем ефективності семінарів, а потім візьме активну участь у банкеті на честь відкриття базару дитячої книги, — доповів Нептуневич.

— Тоді пляшки на стіл, містер Жук! А ви, місіс та сери, розбирайте сувенірні авторучки… На жаль, валюти в нас було, як грошей перед получкою!

— На ті чортові фунти фунт лиха тільки й купиш, — загиготів Жук.

— Ах, джентльмени, чому ви не привезли пляшечку віскі? — кокетувала референт по виробничій гімнастиці Мері Мусіївна, розливаючи кминну та зубрівку у пластмасові гранчаки.

— Рибонько моя мила, та ви знаєте, що таке віскі? — сплеснув руками Жук. — Натуральний самограй, та такий смердючий, як у баби Любки у моєму селі, бо жене вона з буряків, але ж і бере по-божому — копійки, А в Бірмінгемі, приміром, сулія віскі — це кохтина, я тільки й ухитрився синтетичний кобеняк на підкладці вторгувати, і ще набір конхвексьйона змикитив своїй тигрі, то вона мене ледь не згризла, бо не влізла у ті конхвексьйони, а як їй втовкмачиш, що на такі габарити не те що в Англії, в Америці, далебі, не видєлують…

— Хай живе!

— Будьмо! Колектив гекнув.

— А як функціонує британський політичний організм у поточний момент? — запитав Нептуневич, розправляючись з полтавським беконом.

— Безробіття, дорожнеча, барикади Ольстера, засилля капіталу, твердолобість торі, хіппі, песимізм, — відповів Базлай.

— О, ви справжній міжнародний оглядач! — пустила бісики Мері Мусіївна. — А екскурсії?

— Тауер, Вестмінське абатство, Грінвіч, Біг Бен, зміна караулу біля Королівського палацу, Гайд-парк, Сіті, — пояснив Базлай, безуспішно штрикаючи кроля виделкою, яка елегантно тремтіла у лівій руці.

— І магазин твіду, — доповнив колегу Жук, відриваючи півкроля впевненою правицею.

— А сервіс, сервіс!..

— Сервізів там, Мусіївно, повно, навіть макітри бачив. — Але дорогувато, — охоче пояснив економіст-прогнозист.

— А з промтоварами як? — писнула інженер-перекладач Ліда Гамлетон.

— Всього достобіса, мов на одеській товкучці! І приблизно в такій же ціні, — відгукнувся Жук, кінчаючи кроля.

— Хлопці, горілка кисне! — не витримав Яєчко. — Будьмо!

— Поїхали! Колектив ляснув.

— А стриптиз? — змовницьки підморгнула туристам Мері.

— Це потворне явище Заходу в такій ціні, що сам звідти без штанів повернешся, ха-ха! — зайшовся Жук, шматуючи в’яленого ляща. — Та й нащо ті кабаре, коли хіппі таке стриптизять на вулицяхі що, їй-бо, тільки з-за куща й можна дивитися…

— А як щоб ото перекусить черв’ячка? — спитав Уркаїнчук, наминаючи холодець з хріном.

— Заморити хробачка, — поправив Нептуневич.

— Посередньо! — сказав Базлай, і тут його знову підвів етикет: з виделки зірвався ласий шмат черкаського бройлера.

— Та кинь церемонитись, брате, бо залишишся без закуски, — закричав Жук. — Рибу, птицю й гарну молодицю треба брати голими руками! А з приводу їдла… Їдять там, як горобці. На прийомі в лорда-мера, приміром, усі стоять, а час іде, то питаю дядька з нашого посольства, скажи, куме, коли прийом почнеться, бо кишки марш грають, а він сміється, шуруй, каже, товаришечок, до лівого столика, там ще є пару сендвічів і сік лишився, та швиденько, бо прийом уже закінчується… Добре, що в Англію я добрячий шмат сала прихопив та дві грілки саморобної, так що обійшлось без дистрофії…

— Хряпнемо з цього приводу! — вигукнув Яєчко.

— На здоров’я!

— Ура! Колектив хряпнув.

— Хлопці, а як там робітники? — запитав технік Карпо Карпович.

— До робітників нас не дуже пускали, — сказав Базлай,

— Лишень двічі і вдалось переговорити, — продовжив Жук. — Працюють чорно, як воли, без перекурів, двадцять фунтів на тиждень кваліфікований роботяга має, а що з того, коли одна квартира сім фунтів тягне, та пообідати у півтора фунта не вкладешся… Одне слово, рідні мої, трудяг там тиснуть і ніякий профком не писне. Всі ми, братця, пропали б там ні за цапову душу…

— Робітників англійських, звичайно, жалко, — сказав Карпо Карпович. І чомусь додав: — А наш СНОБ розігнати варто…

— Як?! Та що ви…

— Бо трутні ми, їмо державні гроші, а користі з нас, як з козла кефіру! — зненацька розпалився Карпо Карпович.

— Але ж, шановний Карпе Карповичу, наш гуманізм виключає потогонну систему, — м’яко нагадав Нептуневич.

— Та де піт, самі гульки, мовляв, держава багата, то й нашу контору витримає…

— Ну, що ви, Карпе Карповичу! — вигукнув Базлай. — Ми ж ведемо науковий пошук!

— І взагалі! — підскочив Жук. — Ми свої права знаємо! І коли вам не до душі наука, при якій ми стоїмо, то паняйте на завод слідом за своїм Дідровським! Ми не такі дурні, як з виду!

— Товариші! Джентельмени! Облиште ваші виробничі суперечки, це всім набридло! Адже серед вас дами. Давайте ще по одній! Будьмо!

— Будьмо!

— Хай живе!

— На здоров’я!

— Ура!

— Віват!

— Прозіт!

— Банзай! Колектив врізав.

— Браво!

— Повторити!

— На біс!

— І все ж, будемо відверті, — зіп’явся на веселі ноги Базлай, — продуктивність праці у них поки вища. Ну, ще по одній і не гаймо часу, бо вже пора на обідню перерву…

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ВИБУХ

СВЯТО МОЛОДОСТІ І КРАСИ ЗВІТ.

Як повідомили нашого кореспондента, до нас приходить Новий рік.

З раннього ранку під радісним промінням груднево-січневого сонця ніби помолоділо древнє, але вічно юне місто Н. Із стародревніх районів і нинішніх хуторів-новобудов полилися святково вдягнені гомінкі ручаї, які злились на древньому, але вічно юному Звіздчатику в повінь всенародної радості. І ось уже ніби швидше котить хвилі древній, але вічно юний Славута.

Пісенно дзвенить танцювальний прибій барвистої велелюдної маніфестації. Скрізь — транспаранти, панно, плакати, посмішки, обійми, поцілунки і дарунки. Всі йдуть до велетенської ялинки, якій народ присвоїв горде ім’я “Центральна”.

Хлюпає радість в тисячоголосому хоралі пісень тривожної молодості на імпровізованому острівці людського щастя біля новорічної ялинки. Пішли в танок невтомні ентузіасти, і ось уже їх підтримують. Під пахви.

Линуть урочисті звуки. Не стихає схвильований гомін. До ялинки підходять Діди Морози зі Снігуроньками, Баби Яги з масовиками-витівниками та інші учасники новорічної імпровізації. Де, в якій країні шанують так людей труда? І хай дехто на Заході виношує плани зазіхання — їм не спинити поступу нашого свята!

— Дами і мужчини! — сказала зокрема краща Снігуронька. — За попередніми даними десь о двадцять четвертій годині заступить Новий рік. Щоб їлося і пилося, щоб хтілося і моглося виконувати і перевиконувати!

Всі встають і дивляться на ялинку. “Гордість зони відпочинку”, — так образно назвали її лісоруби.

На закінчення був даний концерт силами кращих мистецьких сил. Виділялися сильні голоси, злагоджено звучали баритональні дисканти, також танцювали-дріботіли. Особливо вдалася древня, але вічно юна пісня “Як засядем, браття, коло чари…”.


ЛІСОВА ПІСНЯ

Змалку полюбив чарівні гірські ліси легінь Іванко Бовт. Зі своєю нерозлучною супутницею бензопилкою він щоденно виконує норми на 130-150 процентів.


МОЛОДЦІ І РОЗЗЯВИ

На недільнику по збиранню металевого брухту перше місце вибороли учні шкіл Молодіжного райоиу.

У понеділок на будівництві хмарочосу в Молодіжному районі виявили зникнення висотного крана.


ОЦІНКА СПЕЦІАЛІСТА

У рекордний строк закінчила опорядження квартири № 12 по вулиці Сотій Новій № 100 бригада тов. Непромаха. “Якість відмінна!” — заявив начальник тресту “Житлопанель” Людовиков, новосел цієї квартири.


ЩАСТЯ БАТЬКА

Як стало відомо, в інженера-техніка Сироти народилося троє синів.

— Всі три породіллі почувають себе добре, — повідомили нам з міліції. — Батька розшукуємо.


ЗГОРІВ НА РОБОТІ

Назавжди пішов від нас відповідальний за протипожежний стан складу № 21 тов. Водяний. Пожежа зайнялась від недопалка сигарети, яку покійний кинув у бочку з піском. І не влучив…


УСПІХ РОМАНІСТА

Плодовитий письменник Х. Тось успішно закінчив черговий роман. Йому вдалося уникнути аліментів.


ПЕРЕМІГ НАЙСИЛЬНІШИЙ

Болючої поразки зазнали вчора у Централньому парку майстри з міжнародних шашок Левченко та Барсман. Їх побив майстер-водопровідник Зайчук, коли вони відмовились зіграти у доміно “на інтерес”.


ТАЄМНИЦЯ ЛІТАЮЧИХ ТАРІЛОЧОК

Математичному лінгвістові Базарному пощастило спостерігати таємниче явище. Йдучи до свого будинку, він почув пронизливий вереск і помітив на рівні четвертого поверху літаючі тарілочки, що пікірували на клумбу. На жаль, продовжити спостереження до кінця не вдалося — на голову Базарному впала макітра.


ПОПОВНЕННЯ КУЛЬТАРМІЙЦІВ

Після закінчення служби в армії активіст гауптвахти Розмазнюк поступив до духовноі семінарії.


БЛОК І ХАРЧОБЛОК

— І вічний бій посуду! — сказав завідувач пивної № 21, списуючи розбиті келихи. — Нам спокій тільки сниться!


БЛАГОРОДНИЙ АКТ

Після банкету, який дав директор гастронома Пройдис ревізору Віту, останній записав в акті ревізії: “Скарги не підтвердились, порушень правил торгівлі не виявлено”.


ФОРУМ МОЛОДИХ ТАЛАНТІВ

У театрі юного глядача відбувся вечір початківців поезії. Форум молодих талантів пройшов під девізом. “Позтом можешь ты не быть…”.


ДАЛІ ВІД БІЗЕ

Оперу на сучасну тему створив композитор-ентузіаст Симфонюх.

— Мій поліфонічний твір лише зовні нагадує досить відому оперу “Кармен” Георгія Бізе, — повідомив він. — Насправді ж опера піднімає актуальні проблеми громадського харчування. Так, головний герой, колишній військовослужбовець, а нині метрдотель Хосенко перевиховує неврівноважену офіціантку Кармен Сіту. “Друзі, тост за вас я піднімаю, — співас він. — Метрдотель клієнту друг і брат”.


ДРУЗІ КНИГИ

Завідувач рибного гастронома Лев Худий дозволив кіоскерові Союздруку розповсюджувати друковану продукцію посеред торгового залу магазину. “Другий місяць працюємо без паперу”, — пояснив він свій благородний вчинок.


МАЙСТЕР ОБІГРУЄ ГРОСМЕЙСТЕРІВ

По дорозі на Проміжний турнір юний майстер Матичок обіграв у преферанс трьох гросмейстерів на загальну суму 40 крб, 80 коп,


В ЛАБЕТАХ ЗВІРА

За таємничих обставин потрапив вночі до клітки ведмедя-гризлі громадянин Заблудига. Вранці ціною неабияких зусиль його вдалося вирвати з обіймів північноамериканського чудовиська.

— Я тільки спитав у нього:

“Ти мені друг?” — заявив потерпілий.

Напівзадушеного гризлі вдалось врятувати.


ІЗ ЗАЛУ СУДУ

Минулої ночі невідомі особи винесли з нарсуду №13 лаву для підсудних.


ВИПАДОК НА ПОЛЮВАННІ

Чотириста мисливців нашого міста вийшли на відкриття сезону. Їм вдалося підстрелити одного зайця. Ним виявився кріль колгоспниці Артеміди Лютенькоі.

— Ви мені дорого за це заплатите, — кокетувала хазяйка.

Так воно й сталося.


НОТАТКИ НАТУРАЛІСТА

Тішить око веселе різнобарв’я: на прилавках наших магазинів багатющий вибір купальників, плавок, панамок, тенісок, парасольок від сонця… Отже, торжествує зима — пора Сніговиць і Морозенків.


ЗАХОДІВ УЖИТО

Майстер Х. в листі до редакції навів факти зловживання директора м’ясокомбінату Ковбасяна своїм службовим становищем. Як повідомила нам адміністрація м’ясокомбінату, заходів вжито: майстер Х. звільнився з роботи за власним бажанням.


ГЛИБОКЕ СПІВЧУТТЯ

Лікарям швидкої допомоги вдалось вирвати з лабетів смерті відомого порушника громадського порядку Навкулачнюка, який отруївся етиловим спиртом. Редакція висловлює глибоке свічуття мешканцям експериментального будинку нового побуту, де живе врятований.


ПРОСТО АНЕКДОТ

У продаж поступили пижикові шапки.


ОДЕРЖИМИЙ

— Ваше хоббі? — запитали соціологи у майстра Абияка.

— Робота — чесно зізнався він.


ЛЮДИ МІСТО ПРИКРАШАЮТЬ

Облагородив архітектуру нового масиву “Слобідські Черемушки” комірник Корбазюк, звівши тут власний будинок у мавританському стилі. Почином Корбазюка вже зацікавились…


РЕГУЛЯТОР БАЗАРНОЇ СТИХІЇ

Легку паніку у фруктових рядах критого привозу викликав зять директора магазину “Дари садів” громадянин Фрукт, який продав на базарі п’ять ящиків апельсинів із Марокко по державній ціні.


ДЕЛЬФІНИ КОНТАКТУЮТЬ З ЛЮДЬМИ

Нового успіху в дослідженні таємниць дельфінів добився молодший науковий співробітник Вимогливий. На його настійну вимогу дістати п’ятірку до получки дельфін Аванс послав науковця під три чорти азбукою Морзе.


ГРИМАСИ КАПІТАЛУ

— Вріжемо по гранчаку віскі джентельмени! — вигукнув містер Бидл, витягаючи долар і шістдесят два центи.

— О’кей, шефе! — улесливо відгукнулись містер Дудл і містер Дидл, витягаючи по долару кожен.

І так завжди.


У СВІТІ ПРИГОД

У трамваї маршруту № 13 вдруге за поточний місяць позбувся гаманця юрист Н. Е. Обережний.

— На біса мені ці пригоди? — сказав він.


ЖУРНАЛІСТ МІНЯЄ ПРОФЕСІЮ

Після чергового фейлетону змінив професію журналіст Обушок. Зараз він передовик у бригаді вантажників.


ЕСТЕТИКУ — В ЖИТТЯ

Довгий час псувала центральну площу нашого міста тріщина на фасаді готелю “Євразія”. Нині це неподобство усунуте — тріщину закрило декоративне панно на тему: “Будівельники! Поліпшуйте якість робіт!”


СОН В РУКУ

Складне запитання було поставлено на популярній лекціі “Наука про сон і сновидіння”.

— А що, як сниться, ніби зраджує дружина?

— Це до грошей. — відповів лектор.


СТИРАННЯ ГРАНЕЙ

Ліквідував різницю між містом і селом новообраний голова колгоспу “Рубікон” тов. Кумовик. Щоранку його персональна машина долає відстань у сто кілометрів до ввіреного господарства, а увечері повертаеться до нашого міста, де мешкав, мешкає і буде мешкати тов.Кумовик,


ЗАЗДРІТЬ, АКАДЕМІЧНІ!

Десять прем’єр за рік — такий творчий ужинок Театру трагікомедії.

— Це більше, ніж поставили за цей час разом МХАТ, франківці, вахтангівці, “Гранд Опера” і Лондонський королівський театр разом узяті, — зазначив головний режисер театру Тараня-Бренді.


КУБОК МІНЯЄ АДРЕСУ

В ніч на суботу особи, що залишились невідомими, винесли із спортклубу “Молот” п’яти-кілограмовий срібний кубок.


У СВІТІ ПРЕКРАСНОГО

Художній розпис “Вова + Мирандоліна = любов ” створив на стіні Центрального телеграфа Володимир Ц. Не поступився йому в майстерності інший аматор — Цезар Ч., який вирізьбив на столітньому каштані античну композицію на тему “Амур посилає стрілу в серце Мирослави У.”.


МАРШРУТАМИ ЗДОРОВ’Я

— Куди краще поїхати на відпочинок? — проконсультувався у лікаря громадянин Тендітний.

— Холера його знас, — відповів той.


ТРАНСФОРМАЦІЯ МУЗ

— Ваша думка про прем’єру балету на сучасну тему? — з таким запитанням звернулися наші репортери до перших глядочів. Цирк! — констатували опи


НОВИНИ ТЕЛЕПАТІЇ

Одразу ж після початку нової кінокомедії у залі засну відомий гіпнотизер-телепат Дивовижнер.

40°-3-3

Три форварди команди “Залізобетон” при надійній підтримці півзахисників дійшли до воріт міського парку. Потім довелося взяти таксі…


АКСЕЛЕРАЦІЯ В ДІЇ

Громадянин О. вирішив провчити свого п’ятнадцятилітнього сина Ілька за низьку успішність при незадовільній поведінці. В результаті Ілько доставив нокаутованого батька до найближчого травмпункту.


Є СУДАК!

Завзятий рибалка Карасик нарешті повернувся додому з рибою. Дружина виявила в його сумці залишки судака в тісті.


СУБ’ЄКТИВІЗМ КРИТИКА

— Який поет для вас найдорожчий? — запитали літстудійці визнаного критика Леоніда Степановича Мічмана.

— Фред Голий…

— ???

— Він позичив у мене 2000 карбованців на кооператив…


ВІДМІННІ ЗНАННЯ

— Що ви можете сказати про останні вірші поета Д-нка? — запитав викладач у студента-філолога Мислюка.

— Нічого… — знітився студент,

— Вірно! — погодився викладач.


ДУМКОЮ БАГАТІЄ

— Давно приспіла пора для випуску альманаху “Войовничий графоман”, — повідомив відомий строкогон, який побажав залишитись невідомим,

— У моєму портфелі чимало продукції моїх колег по авторучці, — продовжував він, — в активі яких одна, дві, а бува, п’ятнадцять-двадцять книжок. До того ж підростає писуча зміна… Сподіваємось на непересічний успіх, бо мої однописці активно втручаються у всі жанри.


КРИТИКА ЛІКУЄ

Ми писали про негідну поведінку відомого порушника громадського порядку громадянина Навкулачнюка з Будинку нового побуту. Налівтовариський суд цього експериментального будинку повідомив редакцію:

“Після дружнього обговорення його аморального обличчя тов. Навкулачнюк кинув пити, кинув курити, кинув дружину”.


НОП У ДІЇ

Після впровадження наукової організації праці в тресті “Мала індустрія” більшість працівників приходять на роботу рівно о дев’ятій годині, обідають з першої до другої години і йдуть додому о шостій годині вечора.


ТАК ПРИХОДИТЬ СЛАВА

Збори механічного цеху констатували, що молодий слюсар Славко Гедзь приходить на роботу, коли йому заманеться.


ДЛЯ ВАС, ПОЛІГЛОТИ!

Ідіословник


Долг платежом красен — Борг розрахунком червоний,


Рубаха-парень — Сорочка-хлопець.


Строить глазки — Будувати оченята,


Дело табак — Справа тютюн.


Неровен час — Нерівна година.


На воре шапка горит — На злодієві капелюх палає.


Чреватый последствиями — Вагітний наслідками.


Ум человека красит — Розум людину фарбує.


Трогательная встреча — Торкальна зустріч.


Денежный перевод — Грошовий переклад.


Открытые сборы — Відчинені збори.


Факты на лицо — Факти на обличчя.


Не переводя дыхания — Не перекладаючи дихання.


Ідіослоник наоборіт


Маєш рацію — Имеешь радиостанцию.


Викидати коники — Выбрасывать жеребят.


Пускати бісиків — Пускать бесиков (чертиков).


Крутити голову — Вертеть председателя.


Впадати в око — Упасть в глаз.


Набити люльку — Набить колыбель.


Горячку пороти — Лихорадку стегать.


Кущова нарада — Совещание в кустах,


Нагострити вуха — Наточить уши.


Втрата свідомості — Потеря сознательности.


У чарах кохання — В чашах любви.


Сонячна куля — Солнечная пуля.


ОБ’ЯВИ ТА ОГОЛОШЕННЯ

Загублений мною талант прошу вважати недійсним. А. Лікбезюк.

Віддаю трьох наречених — педагога, інженера, редактора, за одну, яка працює буфетницею. Б. Цнотливий.

Міняю шило на швайку. В. Швець-Шаайко.

Даю по пиці. Звертатись особисто. Г. Пикадор.

Шукаю світильник розуму. А. Спірантов.

Театру юного глядача потрібні юні глядачі. . ТЮГ.


ПОБУТОВІ ПОРАДИ


Подавати гостям на стіл червону і чорну ікру одночасно вважається правилом поганого тону.


Не варто чавити тарганів ногами. Це антигігієнічно. Відлов можна здійснити за допомогою щипчиків для цукру,


Якщо ви залили сорочку чорнилом, викиньте її і купіть кулькову авторучку.


Кожна жінка може поновити стареньке пальто, пришивши до нього комір з норки.


При ловлі лящів на парений горох познайомтеся з директором рибного магазину.


Коли ви знепритомніли від сонячного удару, не робіть різких рухів. Це небезпечно.


Вас довго не обслуговують у ресторані? Ідіть геть!


Поблизу нема урни? Плюньте! Не беріть дурного в голову! Закусюйте!


Оглавление

  • КОМУНІКАБЕЛЬНІСТЬ
  • ДЕБЮТ
  • “МЄСТОВ НЕМА”
  • КОНТЕКСТИ
  • ШЕДЕВР
  • ПОПУЛЯРНА ГАСТРОНОМІЯ
  • ГРОЗА ХУЛІГАНІВ
  • КОНТЕКСТИ
  • НОВОРІЧНИЙ СЮРПРИЗ
  • ЛЕГКИЙ ХЛІБ
  • ВИСТАВИЛИСЯ.
  • КОНТЕКСТИ
  • ЛІДЕР ОПОЗИЦІЇ
  • ДЖЕНТЕЛЬМЕНИ УДАЧІ
  • КОНТЕКСТИ
  • ФІЛОСОФСЬКА ЛІНГВІСТИКА АБО НЕ ОСТАННІ З МОГІКАН
  • СЕРВІС
  • НЕПІДСУДНІ
  • КОНТЕКСТИ
  • РЯТІВНИЙ РЕЙС
  • СПАЛАХ ДАЛЕКОЇ ЗІРКИ
  • СІЛЬСЬКИЙ ЩОДЕННИК ДІАМАРА СЕКТАНЮКА
  • КОНТЕКСТИ
  • НАДСУЧАСНИЙ ДЕТЕКТИВ
  • ІНТЕРВ’Ю З КОЛОРИТНИМ ДІДОМ
  • УВЕРТЮРА
  • ТЛУМАЧЕННЯ
  • ІЗ ЦИКЛУ “ЇДОКИ”
  • ІНФОРМАЦІЙНИЙ ВИБУХ