Буря Мечів (fb2)


Настройки текста:



Джордж Р.Р. Мартін Буря мечів

Присвячую Філіс, завдяки якій тут з’явилися дракони


Пролог

День був сірий і пронизливо-холодний, і собакам не вдавалося взяти слід.

Велика чорна сука нюхнула ведмежі відбитки, позадкувала й, підібгавши хвоста, сховалася знову між зграю. На річковому узбережжі, під дошкульним вітром, собаки жалюгідно тулилися одне до одного. Чет також відчував, як кусає вітер крізь шари чорної вовни й дубленої шкіри. Бісів холод не давав жити ні людям, ні звірям, та куди подінешся? У Чета сіпнулися губи: він просто відчував, як чиряки на щоках і на шиї червоніють і запалюються. «Добре було б на Стіні ходити коло клятих круків і розпалювати коминок мейстру Еймону». А в усьому винен байстрюк Джон Сноу... він, і той його друзяка-товстун Сем Тарлі. Це через них Чет опинився тут і тепер: сидячи зі зграєю хортів у гущавині примарного лісу, відморожує собі кляті яйця.

— Сьоме пекло! — він щосили смикнув за шворки, щоб привернути увагу собак.— Слід, вилупки! Ось вам ведмежий відбиток. М’яса хочете чи ні? Шукайте!

Але хорти лише скавуліли, тулячись тісніше. Чет коротким батогом ляснув у них над головами, й чорна сука загарчала.

— Собачатина на смак не гірша за ведмежатину,— застеріг її Чет; з кожним словом з рота в нього вихоплювалася пара.

Ларк Сестринець стояв, схрестивши руки на грудях і сховавши долоні під пахвами. Він був у чорних вовняних рукавичках, але всякчас жалівся, що в нього задубіли пальці.

— Собачий холод — яке вже полювання! — мовив він.— До біса ведмедя, не варт він того, щоб через нього замерзнути.

— Не можемо ми повернутися з порожніми руками, Ларку,— пробурчав Малий Пол у каштанову бороду, якою заросло майже все його обличчя.— Лорду-командувачу це не сподобається.

Під приплюснутим кирпатим носом здорованя біліла крига від замерзлих шмарклів. Велетенська долоня в товстій хутряній рукавиці міцно стискала держак списа.

— До біса і Старого Ведмедя теж,— сказав Сестринець, худорлявий чолов’яга з гострими рисами й нервовими очима.— До світанку Мормонт помре, ти не забув? То хіба не байдуже, що йому сподобається, а що ні?

Малий Пол закліпав дрібненькими чорними очицями. Може, він і забув, подумав Чет, він-бо такий дурний, що геть усе забуває.

— А навіщо нам убивати Старого Ведмедя? Не можна просто піти собі, а його облишити?

— А він, ти гадаєш, нас облишить? — мовив Ларк.— Він нас вистежить. Хочеш, щоб тебе зацькували, ти, баран здоровий?

— Ні,— озвався Малий Пол.— Не хочу. Ні.

— То ти його вб’єш? — запитав Ларк.

— Так,— здоровань стукнув ратищем списа в замерзлий берег.— Уб’ю. Щоб він нас не вистежив.

Вийнявши долоні з-під пахв, Сестринець обернувся до Чета.

— Як на мене, убити слід усіх командирів.

Чету вже набридло це слухати.

— Ми вже це обговорювали. Помре Старий Ведмідь і Блейн з Тінявої вежі. А ще Грабз і Ейтан — не пощастило їм з нічними чатами, Дайвен і Банен — бо це ж вони нас вистежуватимуть, і сер Поросятко — через круків. І все. Уб’ємо їх по-тихому, уві сні. Бо один зойк — і ми підемо на харч червам, усі до ноги,— Четові чиряки почервоніли від люті.— Просто зроби свою справу й пересвідчися, що братани зробили свою. І, Поле, постарайся не забути, що то будуть треті чати, не другі.

— Треті чати,— повторив здоровань крізь замерзлі шмарклі.— Ми з Тихоногом. Я пам’ятаю, Чете.

Ніч сьогодні буде безмісячна, і вони так підтасували чергування, що на чатах стоятимуть восьмеро їхніх, і ще двоє вартуватимуть коней. Кращої нагоди вже не буде. Крім того, з дня на день можуть наскочити дикуни. А Чет воліє на той час опинитися якнайдалі звідси. Воліє вижити.

На північ виїхало три сотні побратимів Нічної варти — двісті з Чорного замку та ще сто з Тінявої вежі. На їхній пам’яті це найчисельніша розвідка, бо виїхала мало не третина всієї Варти. Вирішено було будь-що знайти Вена Старка, сера Веймара Ройса й інших зниклих безвісти розвідників, а головне — з’ясувати, чому дикуни кидають свої селища. Ну, про Старка й Ройса братчики так нічого й не дізналися, відколи виїхали зі Стіни, та принаймні довідалися, куди подалися дикуни — у крижані високогір’я забутих богами Льодоіклів. От і хай сиділи б собі там до кінця віків — у Чета жоден чиряк не засвербить.

Але ні. Вони спускаються. Вздовж Молочноводої.

Чет звів очі — й ось вона. Кам’янисті береги річки, мов бородою, поросли бурульками, а молочно-білі води нескінченно плинули з Льодоіклів. А тепер тим самим шляхом плине Манс Рейдер зі своїми дикунами. Три дні тому, весь у милі, повернувся Торен Смолвуд. Поки він переказував Старому Ведмедю, що там бачили його розвідачі, один з його вояків — Кедж Білоокий — розповів те саме решті братів. «Вони ще не спустилися з передгір’я, але вже йдуть,— казав Кедж, гріючи руки над вогнищем.— В авангарді — Гарма Песиголова, пранцювата сука. Гайда підкрався до її табору і ясно бачив її біля вогню. Той дурень Тамберджон хотів її стрілою зняти, але Смолвуду вистачило здорового глузду його зупинити».

«А скільки їх там було,— сплюнув Чет,— сказати можеш?»

«Багато і ще трошки. Двадцять, тридцять тисяч, ми стільки там не сиділи, щоб їх полічити. У Гарми в авангарді було п’ять сотень, і всі на конях».

Вояки біля багаття обмінялися тривожними поглядами. Рідко коли побачиш бодай дюжину дикунів верхи, а п’ятсот...

«Смолвуд послав нас із Баненом по широкому колу в обхід передового загону — глянути на основні сили,— провадив Кедж.— Їм кінця-краю не було! Плинуть повільно, як замерзла ріка,— чотири-п’ять миль на день, але не схоже, щоб вони збиралися вертатись у свої селища. Більш як половина з них — жінки й діти, а попереду вони женуть товар — кіз, овець, навіть турів, що тягнуть сани, навантажені тюками хутра й оббілованими тушами, клітками курей, головками масла, прядками... та чим тільки можна! А мули й гарони нав’ючені так, що в них, гляди, от-от карк вломиться. І жінки теж».

«І рухаються уздовж Молочноводої?» — запитав Ларк Сестринець.

«Я ж казав».

Молочновода біжить попри Кулак Перших Людей — старовинне городище, де отаборилася Нічна варта. Будь-хто з краплею лою в голові зразу б утямив, що час уже згортатися й тікати на Стіну. А Старий Ведмідь натомість укріпив Кулак палями, вовчими ямами і триболами, та тільки проти такої армії все це марно. Якщо братчики тут лишаться, їх просто поглинуть.

А Торен Смолвуд узагалі хотів нападати. Славний Донел Гіл — зброєносець сера Маладора Лока, а позавчора ввечері Смолвуд пішов до Лока в намет. Сер Маладор був згоден зі старим сером Отином Вайзерсом — радив відступити до Стіни, але Смолвуд вирішив переконати його змінити думку. «Цей король-за-Стіною в житті нас не шукатиме так далеко на півночі,— переказував потім Славний Донел його слова.— А те його величезне військо — то незграбна отара, повна зайвих ротів, які гадки не мають, з якого боку до меча взятися. Один удар виб’є з них увесь бойовий дух, і побіжать вони з вереском у свої халупи й заховаються там ще на п’ятдесят років».

Три сотні проти тридцятьох тисяч. Як на Мета, то було повне божевілля, та що гірше, сера Маладора таки вдалося переконати, й удвох вони ще трохи — й переконають Старого Ведмедя. «Якщо чекатимемо, можемо втратити шанс і вже вдруге такого не отримаємо»,— повторював Смолвуд усім, хто тільки його слухав. На це сер Отин Вайзерс відповідав: «Ми — щит, який боронить людську державу. А щит ніхто просто так не викидає». А Торен Смолвуд тут-таки заперечував: «У битві на мечах найкращий захист для вояка — швидкий удар, а не хованки за щитом».

Проте ні Смолвуд, ні Вайзерс тут не керують. Керує лорд Мормонт, а Мормонт чекає на решту розвідачів — на Джармена Баквела й вояків, які подерлися нагору Велетовими Сходами, і на Кворина Піврукого та Джона Сноу, які пішли промацати Скімливий перевал. Але і Баквел, і Піврукий щось надто забарилися. Швидше за все, вони вже й неживі. Чет уявив Джона Сноу — лежить синій і задубілий десь на відкритій усім вітрам гірській вершині з дикунським списом у своїй байстрючій дупі. На цю думку він аж посміхнувся. «Сподіваюся, його клятого вовка теж забили».

— Нема тут ніякого ведмедя,— зненацька вирішив він.— Це просто старий відбиток, і все. Повертаймося до Кулака.

Собаки мало не збили його з ніг — назад вони хотіли ще більше, ніж він. Може, гадали, що їх нагодують. Чет аж розреготався. Він уже три дні їх не годував, щоб стали голодніші та зліші. А ввечері, перш ніж вислизнути в темряву, потому як Славний Донел Гіл з Клишоногим Карлом обріжуть пута, він пустить псів поміж конов’язь. І тоді по всьому Кулаці гарчатимуть собаки, а схарапуджені коні, гасатимуть через вогнища, стрибатимуть на огорожу й ламатимуть намети. Після такого переполоху минуть години, поки хтось помітить, що бракує чотирнадцятьох братів.

Ларк хотів узяти з собою вдвічі більше людей, але чого ще чекати від того дурного Сестринця, від якого рибою тхне? Шепни слово не в те вухо — і змигнути не встигнеш, як голови позбудешся. Ні, чотирнадцятеро — цілком достатньо: і зробити все зроблять, і нікому не розбовкають. Більшість із них Чет завербував сам. У тому числі й Малого Пола: то був найдужчий вояк на Стіні, хай і відсталий, як дохлий слимак. Він одного разу так стиснув у обіймах дикуна, що зламав тому хребет. Ще до них долучився Чингал, який отримав прізвисько за свою улюблену зброю, і маленький сивий чолов’яга, якого брати називали Тихоногом; замолоду він зґвалтував з сотню жінок і завжди нахвалявся, що ніхто з них його не чув і не помічав, аж поки він не опинявся аж у лоні.

План теж був Четів. Він-бо розумний — він добрі чотири роки був стюардом старого мейстра Еймона, поки байстрюк Джон Сноу не викинув його з цієї роботи, щоб віддати її отому тлустому поросяті — своєму другові. Сьогодні ввечері, вбиваючи Сема Тарлі, Чет прошепоче «Передавай вітання лорду Сноу» просто йому на вухо, а тоді різоне йому горлянку, і з неї хляпне кров, заливаючи оті його жирні складки. Чет знає всіх круків, тож з ними проблем не буде, так само як і з Тарлі. Один дотик ножа — і цей боягуз штанці обмочить і благатиме дарувати йому життя. Нехай благає, це йому не допоможе. Розітнувши йому горлянку, Чет відчинить клітки й порозганяє птахів, щоб до Стіни не долетіло жодної звістки. Тихоніг з Малим Полом заріжуть Старого Ведмедя, а Ларк зі своїми двоюрідними братами змусить замовкнути Банена і старого Дайвена, щоб ті не пішли по їхньому сліду. Вже два тижні хлопці запасаються харчами, а Славний Донел і Клишоногий Карл осідлають коней. По смерті Мормонта командування перебере сер Отин Вайзерс, старий і кінчений, немічний. Ще до заходу сонця він помчить на Стіну — він не марнуватиме людей, висилаючи погоню.

Зайшли між дерев, і собаки потягли вперед. Чет бачив, як серед зелені вистромлюється Кулак. День був такий похмурий, що Старий Ведмідь звелів запалити смолоскипи — велике коло горіло по всьому городищу, увінчуючи верхівку стрімкого кам’янистого пагорба. Утрьох перебрели струмок. Вода була крижана, а на поверхні плавали острівці льоду.

— Я вирушу на узбережжя,— почав звірятися Ларк Сестринець.— Разом з братами. Збудуємо собі човна й попливемо додому, на Сестри.

«А вдома всі знатимуть, що ви дезертири, й повідрубують вам дурні довбешки»,— подумав Чет. Коли вже виголосив обітницю, піти з Нічної варти неможливо. Хай де в Сімох Королівствах опинишся, тебе спіймають і стратять.

Олло Безрукий хотів плисти у Тайрош: казав, там чесним злодіям не рубають рук, а самим їм не загрожує замерзнути до смерті в глушині за те, що їх застукали в ліжку з лицарською жінкою. Чет зважував, чи не податися разом з ним, але ж він не розмовляє їхньою солодкавою дівчачою мовою. Та й що йому робити у Тайроші? Ремесла він не знає, адже зріс у Відьомському Болоті. Батько все життя батракував на чужих ланах і збирав п’явок. Роздягався догола, лишаючи на собі хіба товсті шкіряні майтки, і заходив у мулисту воду. А коли вилазив на берег, від пипок до кісточок весь був у п’явках. Іноді він змушував Чета знімати тих п’явок. Одна якось присмокталася хлопцю до долоні, й він бридливо розчавив її об стіну. Батько за це побив його до крові, адже мейстри платили за дюжину п’явок пенні.

Ларк може собі повертатися додому, якщо хоче, і клятий тайросянин теж, от тільки не Чет. Очі б його не бачили того Відьомського Болота! От йому, наприклад, подобалася Крастерова фортеця. Крастер там жив як вельможний лорд, то чом би і Чету так не пожити? Ото була б сміхота! Чет, син п’явичника,— лорд з власною фортецею! За прапор собі можна взяти дюжину п’явок на рожевому полі. Але чого зупинятися на лорді? Може, варто стати королем. Он Манс Рейдер теж починав з ворона. «Я також можу бути королем, як він, і кількоро жінок собі завести». У Крастера їх дев’ятнадцять, якщо не рахувати наймолодших, отих його дочок, яких він ще не вклав до себе в ліжко. Половина з тих жінок такі точно старі й потворні, як і сам Крастер, та хіба не байдуже? Старих Чет приставить до роботи — нехай куховарять і миють, смикають моркву й годують свиней, а молоденькі грітимуть йому ліжко й народжуватимуть дітей. Крастер не заперечуватиме — не після того, як Малий Пол стисне його в своїх обіймах.

Чет не знав інших жінок, окрім повій у Кротівці. Коли він ще був юнаком, сільські дівчата, кинувши один погляд на його обличчя з чиряками й жировиками, з огидою відверталися. Найгірше було з тою хвойдою Бессою. Вона розкидала ноги перед кожним хлопцем у Відьомському Болоті, тож Чет вирішив: а він чим гірший? Навіть цілий ранок збирав для неї польові квіти, бо чув, що вона їх любить, та вона тільки розреготалася йому в обличчя й заявила, що радше ляже в ліжко з батьковими п’явками, ніж із ним. Коли Чет засадив їй ножа в живіт, вона реготати припинила. Так приємно було бачити той вираз на її обличчі, що Чет витягнув ножа й засадив знову. Коли його зловили біля Семиструмчя, старий лорд Волдер Фрей навіть сам на суд не з’явився — прислав одного зі своїх байстрюків, отого Волдера Ріверза, й не встиг Чет оком змигнути, як уже дибав на Стіну зі смердючим чорним бісом Йореном. За одну приємну мить його примусили заплатити цілим життям.

Та тепер йому належатиме і життя, і Крастерові жінки. Правду казав той старий покорчений дикун. Хочеш жінку — візьми її, і нема чого їй квіточки дарувати, щоб вона забула про твої кляті чиряки. Вдруге Чет такої помилки не повторить.

«Усе спрацює,— всоте пообіцяв він собі.— Якщо вдасться вислизнути непомітно». Сер Отин піде на південь у Тіняву вежу, бо це найкоротша дорога на Стіну. «Він нами не перейматиметься, не Вайзерс, йому б на Стіну повернутися цілим і неушкодженим». Торен Смолвуд не такий, він захоче атакувати, але ж сер Отин занадто обережний, а за старшого буде він. «Та й то вже байдуже. Коли ми втечемо, Смолвуд хай атакує, скільки йому заманеться. Нам яке діло? Якщо ніхто з них не повернеться на Стіну, ніхто й нас не шукатиме, бо всі вирішать, що ми загинули разом з усіма». Така спокуслива думка зринула в нього вперше. Та для того, щоб командування перейшло до Смолвуда, доведеться вбити і сера Отина, і сера Маладора Лока, а їх обох стережуть день і ніч... ні, занадто ризиковано.

— Чете,— мовив Малий Пол, поки вони дибали кам’янистою звіриною стежкою поміж чатовими деревами й соснами-солдатами,— а як же птах?

— Який ще в біса птах?

Четові ще тільки бракувало, щоб якийсь баран надокучав йому з птахами.

— Крук Старого Ведмедя,— пояснив Малий Пол.— Якщо ми вб’ємо Мормонта, хто годуватиме його птаха?

— А нам яке в біса діло? Як схочеш, можеш і птаха зарізати.

— Не хочу я птаха кривдити,— сказав здоровань.— Але ж він розмовляє. Що як він розбовкає, що ми зробили?

Ларк Сестринець розреготався.

— У Малого Пола голова твердокам’яна, як мур фортеці,— глузливо кинув він.

— Ану стули пельку,— погрозливо мовив Малий Пол.

— Поле,— сказав Чет, поки здоровань не надто розізлився,— коли старого знайдуть у калюжі крові з перерізаною горлянкою, не треба буде птаха, щоб зрозуміти: його вбили.

Малий Пол якусь мить поміркував.

— Твоя правда,— визнав він.— То можна мені забрати птаха? Мені він подобається.

— Він твій,— дозволив Чет, щоб той нарешті замовкнув.

— Завжди можна його з’їсти, якщо раптом зголодніємо,— підказав Ларк.

Малий Пол знову спохмурнів.

— Навіть не думай їсти мого птаха, Ларку. Навіть не думай.

Крізь дерева Чет почув голоси.

— Стуліть свої кляті пельки, ви обидва. Ми майже на Кулаці.

Виринули біля західного схилу й рушили околяса на південь, де пагорб був не такий крутий. На узліссі дюжина вояків управлялися в стрільбі з лука. Намалювали мішені на стовбурах дерев і пускали в них стріли.

— Ви погляньте,— мовив Ларк.— Поросятко з луком.

І справді: скраю стояв сер Поросятко власною персоною — товстун, який украв Четове місце біля мейстра Еймона. Від самого вигляду Семвела Тарлі Чет закипав од злості. Бути стюардом мейстра Еймона — кращого життя не вигадати. Сліпий старий був не надто вимогливий, та й переважно про всі його потреби дбав Клайдас. Четові дісталися зовсім легкі обов’язки: чистити гайворонник, розпалювати вогнище, носити обіди... і Еймон жодного разу його не вдарив. «Думає, він може отак собі прийти й викинути мене, бо він високородний і знає грамоту. Може, мені попросити його прочитати, що там написано на моїм ножі, перш ніж я ним розітну йому горлянку?»

— Ідіть собі,— мовив Чет до решти,— хочу подивитися.

Пси тягнули його — хотіли бігти далі, сподіваючись, що на них уже чекає їжа. Чет носаком чобота буцнув сучку, й собаки трішки вгамувалися.

З-за дерев він спостерігав, як товстун бореться з луком, що був заввишки з нього самого, і його червоне й кругле як місяць обличчя зосереджено хмурилося. Перед хлопцем із землі стирчало три стріли. Тарлі вклав стрілу, натягнув тятиву, довгу мить потримав, прицілюючись, і нарешті відпустив. Стріла зникла серед зелені. Чет голосно розреготався, хрокаючи від зловтіхи.

— Ну, цієї стріли ми вже не знайдемо,— оголосив Ед Толет, понурий сивий зброєносець, якого всі прозивали Стражденним Едом.— Хай що де пропаде, всі на мене дивляться, ще відтоді як я коня загубив. Так наче я міг щось вдіяти! Він-бо був білий, а тоді падав сніг, то чого вони чекали?

— Це вітер її відніс,— сказав Грен — ще один друзяка лорда Сноу.— Старайся тримати лука міцно, Семе.

— Він тяжкий,— поскаржився товстун, але все одно вдруге напнув тятиву. Ця стріла полетіла вгору, пірнувши між гілля на десять футів вище за ціль.

— Ну, листок ти точно з дерева збив,— зронив Стражденний Ед.— Осінь і так насувається швидко, нема чого їй помагати. А всі ми знаємо, що приходить після осені,— зітхнув він.— Боги, як я змерз! Стріляй востаннє, Семвеле, бо в мене вже язик до піднебіння примерз.

Сер Поросятко опустив лук, і Чет подумав, що зараз він почне схлипувати.

— Все так складно!

— Вклав, натягнув, відпустив,— сказав Грен.— Уперед.

Товстун слухняно висмикнув останню стрілу з землі, вклав її в довгий лук, напнув тятиву — і відпустив. Зробив усе швидко, не цілячись ретельно, як попередні два рази. Стріла, уп’явшись у нижню частину намальованої вуглиною мішені, затріпотіла.

— Я в нього поцілив! — вражено вигукнув сер Поросятко.— Грене, ти бачив? Еде, погляньте, я в нього поцілив!

— Я б сказав, загнав під ребра,— мовив Грен.

— А я його вбив? — допитувався товстун.

Толет знизав плечима.

— Якби в нього були легені, міг би легеню пробити. Але в дерев, як правило, їх немає,— він забрав лука з Семової руки.— Та я бачив і гірші постріли. І сам кількома можу похвастати.

Сер Поросятко сяяв. Дивлячись на нього, можна було подумати, що він і справді здійснив щось видатне. Та коли він побачив Мета з собаками, його усмішка швидко скисла та зникла.

— Ти поцілив у дерево,— мовив Чет.— Побачимо, як ти стрілятимеш у хлопців Манса Рейдера. Вони-бо не стоятимуть, розкинувши руки, й не шурхотітимуть листям, о ні. А кинуться на тебе, горлаючи тобі в обличчя, і ти, можу закластися, в оті свої штанці напудиш. А один з них засадить собі сокиру просто між поросячих очиць. І останнім звуком, який ти почуєш, буде хрускіт, з яким вона вгризається тобі в черепушку.

Товстун весь тремтів. Стражденний Ед поклав Чету долоню на плече.

— Брате,— серйозно мовив він,— те, що таке сталося з тобою, не означає, що й Семвелу таке судилося.

— Про що це ти, Толете?

— Про сокиру, яка тобі голову проломила. Правду кажуть, що в тебе половина мізків витекла на землю, де їх і пожерли собаки?

Здоровань-незграба Грен засміявся, і навіть Семвел Тарлі вичавив слабеньку посмішку. Чет копнув найближчого собаку, смикнув за шворки й подерся пагорбом. «Посміхайся собі, сер Поросятко. Побачимо, хто сміятиметься сьогодні вночі». Шкода, що не буде часу вбити й Толета теж, цього похмурого дурня з конячою мордою.

Підйом був крутий, навіть з цього боку Кулака, а тут-бо схил був найпологіший. На півдорозі собаки розбрехалися й почали рватися вперед, гадаючи, що їх скоро нагодують. Натомість їм довелося скуштувати Четового чобота, а бридкому здоров’язі, який огризнувся, ще й батога. Прив’язавши хортів, Чет пішов доповідати.

— Лапи саме такі, як і казав Велет, але собаки сліду не взяли,— повідомив він Мормонту, стоячи перед його великим чорним наметом.— Це внизу біля ріки, може, то якісь старі відбитки.

— Шкода,— озвався лорд-командувач Мормонт — голомозий чолов’яга з великою кошлатою сивою бородою — з такою самою втомою в голосі, яка читалась і на його обличчі.— А нам би всім не завадило трохи м’яса.

— М’яса, м’яса, м’яса,— луною підхопив крук у нього на плечі, покивавши головою.

«Можна клятих псів засмажити»,— подумав Чет, але не розтуляв рота, поки Старий Ведмідь не відіслав його геть. «Оце востаннє мені доводиться схиляти перед ним голову»,— задоволено подумав він. Здавалося, похолодало ще дужче, а Чет міг би присягнутися, що холодніше вже просто не буває. На твердій замерзлій землі пси нещасно тулилися докупи, і Четові кортіло й собі залізти поміж них. Натомість він обмотав нижню половину обличчя чорним вовняним шарфом, лишивши проріз тільки для рота. Він пересвідчився: якщо рухатися, холод відчувається не так, тож узяв в’язку гостролиста і зробив обхід по периметру, пригощаючи чорних братів, які стояли на чатах, і слухаючи їхні теревені. Ніхто з вояків на денному чатуванні не брав участі в його змові, однак він гадав, що непогано знати, що там вони собі думають. Та здебільшого вони думали, як тут у біса холодно.

Тіні довшали, а вітер дужчав. Тріпочучи між каміння городища, він тоненько висвистував.

— Терпіти не можу цього звуку,— сказав малий Велет.— Наче немовля в кущах скиглить, молока просить.

Обійшовши коло й повернувшись до собак, Чет виявив, що на нього чекає Ларк.

— Командири вже знов у наметі Старого Ведмедя, про щось люто сперечаються.

— Це на них схоже,— сказав Чет.— Вони-бо високородні, всі, окрім Блейна, вони п’яніють не від вина, а від слів.

Ларк підійшов ближче.

— Каша-в-голові ніяк не заспокоїться з тим птахом,— застеріг він, озираючись, щоб ніхто не підслухав.— Тепер питає, чи ми запаслися зерном для того клятого створіння.

— Це ж крук,— мовив Чет.— Він падло жере.

— Може,— посміхнувся Ларк,— його?

«Або твоє». Як на Чета, здоровань їм потрібен був більше, ніж Ларк.

— Припини хвилюватися через Малого Пола. Ти свою справу роби, а він свою зробить.

Заки Чет позбувся Сестринця і присів, щоб нагострити меча, в ліс уже скрадалися сутінки. В рукавицях працювати було з біса незручно, але скидати їх Чет не збирався. В такий холод тільки йолоп торкнеться криці голіруч: зразу шматка шкіри позбудеться.

Коли сіло сонце, собаки заскавуліли. Чет пригостив їх водою з прокльонами.

— До половини ночі потерпите, а там побенкетуєте.

Тут він занюхав вечерю.

Коли Чет отримав від кухаря Гейка сухарик і миску бобової юшки з шинкою, біля багаття сидів Дайвен.

— Надто вже тихо в лісі,— казав старий лісовик.— Ні жаб коло тої ріки, ні пугачів у темряві. Такої мертвої тиші в лісі я ще не чув.

— Зуби твої мертву тишу порушують,— пожартував Гейк.

Дайвен клацнув дерев’яними зубами.

— І вовків немає. Були раніше, а тепер немає. Куди вони втекли, як гадаєте?

— Туди, де тепло,— сказав Чет.

З дюжини братів, що сиділи навколо багаття, було четверо його людей. За їдою він кинув на кожного твердий пильний погляд — хотів знати, чи ніхто з них не зламається. Чингал, здавалося, поводився досить спокійно — сидів собі мовчки й нагострював клинок, як і щоночі. А Славний Донел Гіл не припиняв легковажно жартувати. Він мав білі зуби, пухкі червоні губи й рудуваті кучері, які спадали йому на плечі, створюючи мистецький безлад; Гіл наполягав, що він — байстрюк якогось Ланістера. Може, це й правда. Чет не любив ні красунчиків, ні байстрюків, та Славний Донел, схоже, відступатися не збирався.

Але Чет не мав такої певності щодо лісовика на прізвисько Пилка, яке він отримав за своє хропіння, а не за те, що дерева валив. У нього був настільки схвильований вигляд, що, здавалося, більше він уже в житті не хропітиме. А в Суржика — ще гірший. По обличчю в нього, попри колючий вітер, стікав піт. У світлі полум’я зблискували краплі вологи, як цілий розсип маленьких мокрих самоцвітів. Суржик теж нічого не їв — витріщався на свою юшку, так наче від самого її запаху його верне. «А за цим слід наглядати»,— подумав Чет.

— Збори! — пролунав зненацька крик з дюжини горлянок і полетів у всі куточки табору на пагорбі.— Вояки Нічної варти! Збори біля центрального багаття!

Нахмурившись, Чет доїв юшку й попростував за рештою братів.

Перед багаттям стояв Старий Ведмідь, а за ним півколом зібралися Смолвуд, Док, Вайзерс і Блейн. Мормонт був у товстому чорному хутряному плащі, а на плечі в нього сидів крук, вичищаючи чорне пір’ячко. «Щось це недобре». Чет протиснувся між Бурим Бернаром і якимись вояками з Тінявої вежі. Коли зібралися всі, крім чатових у лісі й вартових на стіні городища, Мормонт прочистив горло і сплюнув. Плювок і до землі долетіти не встиг — замерз.

— Браття,— заговорив Старий Ведмідь,— воїни Нічної варти...

— Варти! — крикнув його крук.— Варти! Варти!

— Дикуни наступають, спускаючись уздовж Молочноводої з гір. Торен вважає, що авангард їхній буде тут уже за десять днів. У передовому загоні з Гармою Песиголовою будуть найдосвідченіші вояки. Решта, швидше за все, сформують ар’єргард, або ж складуть товариство самому Мансу Рейдеру. В інших місцях їхні вояки розтягнуться по всій довжині наступу. В них є воли, мули, коні... хоч і небагато. Здебільшого це піхота, погано озброєна й невишколена. Швидше за все, їхня зброя — камінь і кістка, а не криця. Крім того, військо обтяжене жінками, дітьми, отарами овець і кіз, та й усім своїм скарбом. Коротше кажучи, хай воно й численне, але вразливе... і не знає, що ми тут. Молімося за це.

«Все вони знають,— подумав Чет.— Ти, клятий старий мішок гною, це ж ясно як день. Кворин Піврукий так і не повернувся, хіба ні? І Джармен Баквел теж. Якщо когось із них упіймали, ти, чорт забирай, чудово розумієш, якої пісні вони в дикунів заспівали».

Наперед ступив Смолвуд.

— Манс Рейдер планує проломити Стіну й залити кров’ю Сім Королівств. Але в цю гру можна грати і вдвох. Завтра він сам захлинеться кров’ю.

— На світанку ми всі виїжджаємо,— сказав Старий Ведмідь, перекрикуючи бурмотіння, яке полетіло над натовпом.— Поїдемо на північ, а тоді зробимо петлю в західному напрямку. Заки ми повернемося, Гарма з авангардом уже промине Кулак. У передгір’ї Льодоіклів повно вузьких витких ярів, просто створених для засідок. Дикунський марш розтягнеться на багато миль. Нападемо на них водночас у кількох місцях, щоб вони потім божилися, що нас — три тисячі, а не три сотні.

— Нападемо швидко й відступимо, щоб вони не встигли вишикувати свою кінноту,— пояснив Торен Смолвуд.— Якщо захочуть нас переслідувати, хай побігають, а ми тим часом розвернемося й нападемо в іншому місці. Ми палитимемо їхні вози, розганятимемо отари, убиватимемо дикунів, скільки зможемо. І Манса Рейдера непогано було б убити, якщо він нам попадеться. Якщо вони зламаються й повернуться у свої халупи, ми перемогли. Якщо ж ні, ми на них наскакуватимемо всю дорогу до Стіни, так щоби по всій дорозі за ними лишався шлейф із трупів.

— Їх тисячі,— гукнув хтось позаду Чета.

— Ми вмремо,— пробурмотів зелений від страху Суржик.

— Вмремо,— кракнув Мормонтів крук, ляскаючи чорними крилами.— Вмремо, вмремо, вмремо.

— Чимало з нас — так. Може, навіть усі. Але, як сказав інший лорд-командувач тисячу років тому, саме для цього нас і вбирають у чорне. Пам’ятайте свою обітницю, бо всі ми — мечі в темряві й чатові на мурах...

— Вогонь, який розганяє холод,— витягнув довгого меча сер Маладор Лок.

— Світло, яке приносить світанок,— підхопили інші, і собі дістаючи з піхов мечі.

А тоді мечі подіставали всі, й у повітря злетіло майже три сотні клинків, і стільки ж голосів вигукнуло:

— Сурма, яка будить сонних! Щит, який боронить людську державу!

Четові нічого не лишалося, як долучити свій голос до решти. У повітрі стало туманно від дихання, а від криці відбивалося світло полум’я. Чет задоволено побачив, як до обітниці приєдналися Ларк, і Тихоніг, і Славний Донел, так наче вони такі самі йолопи, як і решта. Це добре. Нема чого привертати до себе увагу, коли година вже так близько.

Щойно голоси стихли, знову почулося завивання вітру, який бився в городище. Полум’я танцювало і тремтіло, так наче і йому було холодно, і в несподіваній тиші крук Старого Ведмедя голосно кракнув і ще раз повторив:

— Вмремо.

«Мудрий пташок»,— подумав Чет, коли командири відпустили їх, попередивши кожного, що сьогодні слід добре наїстися й виспатися. Чет заліз під хутра біля собак, подумки перебираючи, що може піти не так. Що як після тої клятої обітниці хтось із його людей передумає? Або як Малий Пол усе забуде й нападе на Мормонта під час других чат, а не третіх? Або як Суржик злякається, або як хтось виявиться зрадником, або...

Він відчув, що дослухається до ночі. Вітер і справді скиглив, як немовля, і час до часу чулися чоловічі голоси, іржання коней, потріскування поліна у вогнищі. Та більше нічого. Як тихо!

Перед Четом плавало Бессине обличчя. «Не ножа я хотів тобі застромити,— кортіло сказати йому.— Я назбирав для тебе квітів — шипшини, і гвоздики, і рай-цвіту, і жовтцю, весь ранок збирав». Серце в нього гуркотіло, як барабан, він боявся, що зараз увесь табір перебудить. Навколо рота на бороді понамерзало льоду. Чого йому подумалося про Бессу? Раніше йому тільки пригадувався вираз на її обличчі, коли вона помирала. Що з ним не так? Йому перехопило дух. Може, він заснув? Він звівся навколішки, й носа йому торкнулося щось мокре й холодне. Чет звів очі.

Падав сніг.

Чет відчував, як на щоках замерзають сльози. «Це несправедливо!» — кортіло йому заверещати. Сніг зіпсує всі його плани, всі його старання. А той падав густо, навколо сипалися пухнасті білі сніжинки. Як відшукають змовники під снігом свої запаси і звірину стежку, якою хотіли рушити на схід? «Та й для того, щоб нас вистежити, не знадобляться ні Дайвен, ні Банен, якщо ми поплуганимося по свіжому снігу». До того ж під снігом не видно рельєфу землі, особливо поночі. Кінь може перечепитися через корінь, зашпортнутися за камінь і зламати ногу. «Нам кінець,— збагнув Чет.— Кінець іще до початку. Ми програли». Не буде сину п’явичника ні лордівського життя, ні власної фортеці, ні жінок, ні корони. А буде дикунський меч у животі й безіменна могила. «Сніг забрав у мене все... клятий сніг...»

Як колись це зробив Сноу. Сноу і його ручне поросятко.

Чет підвівся. Ноги затерпли; серед заметілі далекі смолоскипи перетворилися на розмите жовтогаряче сяйво. Було таке відчуття, наче на Чета напала хмарка холодних білих комах. Вони сідали на плечі, на голову, залітали в ніс і очі. Вилаявшись, він відігнав їх рукою. «Семвел Тарлі,— нагадав собі він.— З сером Поросятком я все одно можу поквитатися». Замотавши обличчя шарфом, він натягнув каптур і рушив крізь табір туди, де спав боягуз.

Сніг падав так густо, що Чет загубився серед наметів, але врешті запримітив затишний маленький куточок, який облаштував собі товстун між валуном і клітками з круками. Тарлі закопався під гору чорних коців і потріпаних хутр. Залітав сніг, помалу засипаючи його. Товстун був схожий на кругленьку м’яку гору. Слабко як надія шурхнула криця об шкіру — це Чет висмикнув кинджал з піхов. Один з круків каркнув. «Сноу»,— буркнув інший, позираючи чорними очицями крізь ґрати. Перший і собі докинув: «Сноу». Чет скрадався повз них, обережно ставлячи ноги. Лівою рукою він затулить товстунові рота, щоб той не кричав, а тоді...

А-а-ау-у-у!

Чет завмер на півкроці, проковтнувши прокльон, а крізь табір полетів, затріпотівши, звук ріжка — глухий і далекий, однак непомильний. «Не зараз, чорт забирай, не зараз!» Старий Ведмідь розставив дозорців між дерев навколо Кулака, щоб попереджали про будь-чиє наближення. Це Джармен Баквел повернувся з Велетових Сходів, вирішив Чет, або Кворин Піврукий — зі Скімливого перевалу. Бо один сигнал ріжка означає повернення братів. Якщо це Піврукий, з ним може бути і Джон Сноу — живий.

Заспаний Сем Тарлі сів і збентежено витріщився на сніг. Круки галасували, і чути було, як розбрехалися Четові собаки. «Половина клятого табору збудилася». Стискаючи захованими в рукавичку пальцями руків’я кинджала, Чет чекав, поки стихне сурма. Та не встигла вона завмерти, як зазвучала знов — голосніше й довше.

А-а-ау-у-у!

— Боги,— долинув схлип Сема Тарлі. Товстун скочив навколішки, але заплутався в плащі й коцах. Відбуцнувши їх геть, він потягнувся по кольчугу, яку повісив поряд на скелю. Звиваючись, натягнув через голову велетенську як намет кольчугу — й тут помітив Чета.— Два сигнали? — запитав він.— Мені наснилося, що два...

— Не наснилося,— озвався Чет.— Два сигнали — варта до зброї. Два сигнали — ворог наближається. Десь там уже чатує сокира з написом «Поросятко». Два сигнали означають дикунів,— він мало не розреготався, побачивши на тому круглому як місяць обличчі страх.— Хай вони всі провалюються в сьоме пекло. Клята Гарма. Клятий Манс Рейдер. Клятий Смолвуд, він же казав, що їм до нас іще йти...

А-а-ау-у-у!

Сигнал тривав і тривав — здавалося, що він уже ніколи не стихне. Круки ляпали крилами й каркали, металися по клітках і билися об ґрати, а брати Нічної варти по всьому табору піднімалися, натягували обладунки, застібали пояси з мечами, тягнулися по бойові топори й луки. Тремтів Семвел Тарлі, з обличчям такого самого кольору, як сніг, що кружляв навколо.

— Три сигнали,— пискнув він до Чета,— три, я чув три. Три сигнали не подавали ніколи. Сотні, тисячі років. Три означає...

— Чужі,— Чет чи то реготнув, чи то схлипнув, і знагла білизна в нього змокла, й він відчув, як по нозі біжить сеча, а спереду від бриджів піднімається пара.

Джеймі

Сплутане волосся йому розмаяв східний вітер — ніжний і запашний, як пальці Серсі. Чувся спів пташок і відчувалося погойдування ріки під човном, якого помахи весел спрямовували до блідо-рожевого світанку. Після тривалої темряви світ здавався таким солодким, що Джеймі Ланістеру аж у голові паморочилося. «Я живий, я п’яний від сонячного світла». З вуст йому зірвався сміх — наглий, як сполохана з гнізда перепілка.

— Тихо,— буркнула дівчина, хмурячись. Насумрений вираз пасував до її широкого негарного обличчя більше, ніж усмішка. Та Джеймі й не бачив, щоб вона коли всміхалася. Він розважався, уявляючи її в одній із шовкових суконь Серсі замість шкірянки в заклепках. «Усе одно що корову в шовки вбирати».

Але ця корова гарно гребла. Під коричневими грубими бриджами ховалися дебелі як колоди литки, а з кожним помахом весел напиналися довгі м’язи в неї на руках. Вона гребла вже половину ночі, але не схоже було, щоб змучилася, чого не скажеш про кузена, сера Клеоса, який пихтів біля другої пари весел. Глянеш на неї — ну просто міцна дівка-селючка, але розмовляє як пані й має на поясі довгий меч і кинджал. Та чи вміє вона ними користуватися? Саме це Джеймі й збирався з’ясувати — щойно позбудеться пут.

На зап’ястках він мав залізні кайдани й такі самі на кісточках, з’єднані між собою важким ланцюгом не більш як фут завдовжки. «Можна подумати, що мого слова Ланістера недостатньо»,— пожартував він, коли його закували. На той час він уже добряче впився, і все завдяки Кетлін Старк. Втечу з Річкорину він пам’ятав тільки уривками. Була якась проблема з тюремником, але здоров’ячка упоралася.

Потім вони піднімалися нескінченними сходами, все по колу й по колу. Ноги в Джеймі підгиналися як трава, двічі або тричі він спіткнувся, поки дівчина не підставила йому руку, щоб він зіперся. В якийсь момент його загорнули в дорожній плащ і кинули на дно ялика. Він пригадував, як леді Кетлін скомандувала комусь підняти звідні ґрати Водяної брами. Вона-бо відсилає сера Клеоса назад на Королівський Причал з новими умовами для королеви, оголосила леді Старк тоном, який не допускав заперечень.

Тоді Джеймі, мабуть, заснув. Від вина хилило в сон, та й приємно було лягти, бо такої розкоші ланці в камері не дозволяли. Давним-давно Джеймі навчився дрімати в сідлі на марші. Тут було не складніше. «Тиріон реготатиме до сліз, коли почує, як я проспав власну втечу». Але тепер він збудився, й окови дратували.

— Міледі,— гукнув він,— якби ви зняли з мене кайдани, я б замінив вас на веслах.

Вона знову підозріливо нахмурилася, вищиривши конячі зуби.

— Сидіть у кайданах, Царевбивце.

— Ти до самого Королівського Причалу гребтимеш, дівко?

— Я вам не дівка, називайте мене Брієнною.

— А мене звати сер Джеймі. А не Царевбивця.

— Заперечуєте, що вбили царя?

— Ні. А ти заперечуєш свою стать? Якщо так, розшнуруй бриджі й покажи, що там у тебе,— він невинно посміхнувся до неї.— Міг би попросити тебе зняти корсаж, але не схоже, що цим можна щось довести.

— Кузене,— розхвилювався сер Клеос,— що за манери?

«От у кому ланістерівської крові точно небагато». Клеос — син тітки Дженни від того йолопа Емона Фрея, який жив у вічному страху перед лордом Тайвіном Ланістером з того самого дня, як пошлюбив його сестру. Коли лорд Волдер Фрей з Близнючок вступив у війну на боці Річкорину, сер Емон став на бік своєї жінки, а не батька. Не пощастило Кичері Кастерлі з цією угодою, подумав Джеймі. Сер Клеос зовні нагадував ласку, бився як гуска, а мужності мав як особливо хоробра вівця. Леді Старк пообіцяла серу Клеосу свободу, якщо він доправить її послання Тиріону, й той дав урочисту присягу.

В тій чорній камері вони всі в чомусь присягалися, і Джеймі більше за інших. Таку ціну леді Кетлін заправила за його звільнення. Забравши у здоров’ячки меча і приставивши кінчик Джеймі до серця, вона сказала: «Присягніться, що ви ніколи більше не здіймете зброї проти Старків чи Таллі. Присягніться, що ви змусите свого брата виконати обіцянку й повернути моїх дочок цілих і неушкоджених. Присягніться своєю лицарською честю, честю Ланістера, честю побратима королівської варти. Присягніться життям своєї сестри, свого батька і свого сина, богами давніми й новими, і я відпроваджу вас назад до сестри. Та як відмовитеся — я пущу вам кров». Він пам’ятав, як кольнуло крізь лахміття вістря, коли вона крутнула меча.

«Цікаво, що сказав би верховний септон щодо дійсності присяги, яку даєш п’яний як чіп, прикутий до стіни, ще й з мечем біля серця?» Не те щоб Джеймі по-справжньому переймався через того тлустого шахрая чи через богів, яким той, за його словами, служив. Джеймі пригадав цебро, яке леді Кетлін перекинула в нього в камері. Дивна жінка: довірити своїх дівчаток чоловікові, чия честь — лайно. Хоча насправді йому вона довіряла мало. «Всі свої надії вона покладає на Тиріона, а не на мене».

— Зрештою, вона, мабуть, не така вже й дурна,— сказав він уголос.

Його тюремниця неправильно його зрозуміла.

— Я не дурна. І не глуха.

З нею він обходився лагідно: глузувати з такої занадто легко, не відчуваєш азарту.

— Це я до себе, і зовсім не про тебе. В камері дуже швидко виробляється така звичка.

Дівчина нахмурилася, штовхаючи весла вперед, відтягуючи назад, знов штовхаючи вперед, і нічого не сказала.

«Така ж говірка, як і вродлива».

— З твоєї вимови я б сказав, що ти високого роду.

— Мій батько — Селвин Тартський, милістю богів лорд Вечірнього Палацу.

Навіть це вона вимовила буркітливо.

— Тарт,— мовив Джеймі.— Страшенно велика скеля у вузькому морі, наскільки я пригадую. А Вечірній Палац присягав Штормокраю. І як ти опинилася на службі Роба Вічнозимського?

— Я служу леді Кетлін. А вона мені наказувала безпечно доправити вас до вашого брата Тиріона на Королівський Причал, а не базікати з вами. Тож лежіть тихо.

— Я вже наївся мовчанки, жінко.

— Тоді поговоріть із сером Клеосом. А мені з чудовиськом нема про що розмовляти.

— Де тут у нас чудовиська? — заулюлюкав Джеймі.— Мабуть, ховаються під водою? Чи в отих заростях верболозу? А я без меча!

— Чоловік, який учинив наругу над власною сестрою, убив свого короля, скинув з муру невинну дитину, не заслужив іншого наймення.

«Невинну дитину? Та клятий хлопчисько шпигував за нами!» А Джеймі просто хотів побути годинку наодинці з Серсі. Подорож на північ — то була якась нескінченна мука: бачити її щодня, але не мати змоги торкнутися, і знати, що в тому велетенському рипучому ридвані п’яний Роберт щоночі залазить до неї в постіль. Тиріон як міг силкувався піднести Джеймі настрій, але цього було не досить.

— Побільше поваги до Серсі, дівко,— застеріг він.

— Мене звати Брієнна, а не дівка.

— Тобі не байдуже, як тебе чудовисько називає?

— Моє ім’я Брієнна,— уперто повторила вона.

— Леді Брієнна? — запитав Джеймі. Вона так зніяковіла, що він відчув: тут її слабке місце.— Чи, може, тобі до вподоби більше «сер»? — розсміявся він.— Ні, боюся, ні. Можна корову вбрати в нашийник, намордник і підхвістя, натягнути на неї шовкову попону, але виїхати на ній на поле бою все одно не вдасться.

— Кузене Джеймі, не треба таких грубощів,— втрутився сер Клеос, який під плащем мав сюрко з вежами-близнючками дому Фреїв і золотим левом Ланістерів на гербі.— Нас чекає далека дорога, не варто між собою воювати.

— Воюю я з мечем у руці, брате. А я говорив до леді. Скажи-но мені, дівко, на Тарті всі жінки такі ж погані, як ти? Якщо так, шкода мені чоловіків. Мабуть, вони, живучи на тій жахливій горі в морі, й не знають, які бувають справжні жінки.

— Тарт прегарний,— буркнула дівчина, крутячи весла.— Його прозивають Сапфіровим островом. Мовчіть, чудовисько, щоб мені не довелося вас заткнути.

— Вона теж грубіянить, хіба ні, брате? — звернувся Джеймі до сера Клеоса.— Але хребет вона має, цього не відняти. Небагато чоловіків зважаться в лице обізвати мене чудовиськом.

«Хоча позаочі обзивають вільно, понад усякий сумнів».

Сер Клеос нервово кашлянув.

— Леді Брієнна, безперечно, наслухалася цих побрехеньок від леді Кетлін. Старки не мають надії здолати тебе стилетом, то вдаються до отруйного стилоса.

«Вони вже здолали мене стилетом, ти, дурню безбородий». Джеймі хитро посміхнувся. В хитрій посмішці, якщо постаратися, люди можуть прочитати що завгодно. «Кузен Клеос і справді проковтнув цей казанок лайна — чи просто намагається втертися в довіру? Що у нас тут — щирий баран чи підлабузник?»

А сер Клеос тим часом блаженно лепетав:

— Людина, здатна повірити, що побратим королівської варти може скривдити дитину, просто не розуміє, що таке честь.

«Підлабузник». Якщо по правді, Джеймі гірко пожалів про те, що викинув Брандона Старка з того вікна. Коли хлопець відмовився помирати, Серсі не припиняла пиляти брата. «Йому всього сім років, Джеймі,— картала вона його.— Навіть якщо він і зрозумів, що бачив, можна було просто його залякати, щоб мовчав».

«Я не подумав, що ти...»

«Ти ніколи не думаєш. Якщо хлопець отямиться й перекаже батькові, що він бачив...»

«Якщо, якщо, якщо,— Джеймі потягнув її собі на коліна.— Якщо отямиться, ми скажемо, що йому все це наснилося, обізвемо його брехуном, а в крайньому разі мені доведеться вбити Неда Старка».

«Ти уявляєш, як тоді вчинить Роберт?»

«Хай Роберт чинить, як йому заманеться. Якщо доведеться, я проти нього війною піду. Співці згодом назвуть її Війною за піхву Серсі».

«Джеймі, пусти мене!» — розлютилася вона, силкуючись підвестися.

Натомість він поцілував її. Якусь мить вона опиралася, та згодом вуста її розтулилися назустріч йому. Він пам’ятав присмак вина та гвоздики в неї на язиці. Вона затремтіла. Рука його ковзнула їй під корсет і смикнула, розриваючи шовк, вивільняючи груди, і на деякий час вони забули про малого Старка.

Невже Серсі згадала про нього й найняла отого чоловіка, про якого казала леді Кетлін, щоб хлопець точно вже ніколи не отямився? «Якби вона зичила йому смерті, вона послала б мене». Та й не схоже це на неї — обрати найманця, який так по-королівському напартачить з цим убивством.

Униз по ріці, на сколиханій вітром поверхні води, мерехтіло світанкове сонце. Південний берег був червоний і глинистий, гладкий як дорога. В ріку вливалися менші ручаї, а береги були захаращені гнилими стовбурами потонулих дерев. Північний берег здавався дикішим. Над головою вивищувалися стрімкі — двадцятифутові — кам’янисті кручі, увінчані купками буків, дубів і каштанів. Попереду на пагорбах Джеймі помітив сторожову вежу, яка з кожним ударом весел усе росла. Та ще навіть не наблизившись до неї, Джеймі знав, що вона покинута: побиті вітром мури геть заросли повзучою шипшиною.

Коли вітер перемінився, сер Клеос допоміг здоров’ячці підняти вітрило — цупкий трикутник смугастої червоно-синьої парусини. Від цих кольорів Таллі тільки й чекай біди, якщо раптом на ріці подорожні наскочать на Ланістерів, однак іншого вітрила не було. Брієнна взялася за стерно. Джеймі, побрязкуючи ланцями, підняв шверт, і після цього човен, якому сприяли і вітер, і течія, полетів швидше.

— Можна було б зекономити цілий шмат дороги, якби ви відвезли мене до батька, а не до брата,— зауважив Джеймі.

— Дочки леді Кетлін — на Королівському Причалі. Я повернуся з дівчатами або не повернуся зовсім.

Джеймі обернувся до сера Клеоса.

— Кузене, позич мені свого ножа.

— Ні,— напружилася жінка.— Озброїти вас я не дозволю.

Голос у неї був твердий як камінь.

«Вона мене боїться, навіть у кайданах».

— Клеосе, тоді мені доведеться попросити тебе поголити мене. Бороду лиши, але з голови знімай усе волосся.

— Наголо? — запитав сер Клеос.

— У королівстві Джеймі Ланістер відомий як безбородий лицар з довгими золотими кучерями. На голомозого чолов’ягу з брудною рудою бородою ніхто не звертатиме уваги. Поки я в ланцях, не хочу, щоб мене хтось упізнав.

Кинджал міг би бути й гостріший. Клеос мужньо різав і пиляв волосся, продираючись крізь ковтуни й викидаючи пасма за облавок. Золоті кучері плавали поверхнею води, і їх потроху зносило назад. Коли кучма зникла, вниз по шиї поповзла воша. Піймавши її, Джеймі розчавив її об ніготь на великому пальці. Сер Клеос тим часом позбирав ще кілька вошей у нього на голові й поскидав у воду. Джеймі занурив голову в ріку, а тоді попросив сера Клеоса підгострити лезо, перш ніж зголювати рудувату щетину. Після цього він трохи підрізав і бороду.

У воді віддзеркалився незнайомець. Він був не тільки голомозий, а ще й наче постарів років на п’ять у темниці: обличчя схудло, а під очима залягли кола, яких він не пригадував. «Так я не дуже схожий на Серсі. Їй це не сподобається».

По обіді сер Клеос задрімав. Його хропіння нагадувало ґелґіт, з яким паруються гуси. Джеймі витягнувся, спостерігаючи, як мимо пропливає цілий світ: після темної камери кожен валун, кожне дерево здавалися дивом.

З’явилося і так само зникло кілька однокімнатних халуп, збудованих на високих палях, від чого вони нагадували чапель. Та не було і знаку, щоб там хто-небудь мешкав. Над головою пролітали птахи, співали серед дерев уздовж берега, а ще Джеймі помітив сріблясту рибу, що розтинала воду. «Пструг Таллі, погана прикмета»,— подумав Джеймі, поки не угледів ще гіршу: одна з колод, яку вони проминули, виявилася мерцем — безкровним і набряклим. Його малиновий плащ, безперечно ланістерівський, заплутався в корінні поваленого дерева. Цікаво, подумав Джеймі, чи не був він з цим мерцем знайомий?

Зубці Тризуба — найлегший шлях возити приріччям крам або людей. За мирних часів подорожнім би траплялися рибалки на своїх яликах; униз за течією сплавлялися б на жердинах баржі з зерном; з плавучих яток купці би продавали голки й сувої тканини; можливо, навіть попався б лицедійський човен зі стьобаними вітрилами півсотні кольорів, який пливе собі вгору за течією від села до села й від замку до замку.

Але війна внесла свої корективи. Вони пропливали села, та не бачили селян. Єдиним, що нагадувало про рибалок, була порожня сіть, порізана й подерта, яка звисала з дерев. Дівчина, яка напувала коня, миттю поїхала геть, щойно помітила вітрило. Трохи згодом проминули дюжину селян, які копались у землі попід кістяком спаленої вежки. Чоловіки якийсь час повитріщалися порожніми очима, а потім повернулися до роботи, вирішивши, що ялик не становить загрози.

Червоний Зубець був широкий і повільний — така собі витка ріка, що складалася з петель і закрутів, поцяткованих крихітними лісистими острівцями; незрідка її закупорювали перекати й топляк, що виднілися зовсім близько до поверхні води. Брієнна, схоже, мала гостре око на небезпечні ділянки, тож завжди знаходила обхідний шлях. Коли Джеймі похвалив її знання ріки, вона глянула на нього підозріло й мовила:

— Не знаю я цієї ріки. Я навчилася ходити на веслах і під вітрилом раніше, ніж їздити верхи.

Сер Клеос сів і потер очі.

— Боги, як у мене руки болять! Сподіваюся, вітер не вщухне,— він понюхав повітря.— Пахне як на дощ.

Джеймі не відмовився б від гарного дощу. Підземелля Річкорину — не найчистіше місце в Сімох Королівствах. Тепер від Джеймі, мабуть, смердить, як від перезрілого сиру.

Клеос примружився.

— Дим.

Тоненький сірий пальчик мов підкликав їх. Він здіймався на південному березі за кілька миль звідси, звиваючись і закручуючись. Під ним Джеймі розрізнив закурені руїни великої будівлі, а ще — живий дуб, повний мертвих жінок.

Ворони тільки-но взялися до трупів. Тонкі мотузки глибоко впинались у м’яку шкіру на шиях, а коли віяв вітер, тіла оберталися й крутилися.

— Негідний учинок,— мовила Брієнна, коли вони підпливли ближче, де було краще видно.— Справжній лицар не пробачив би такого безглуздого вбивства.

— Справжні лицарі й гірше бачать на війні, дівко,— сказав Джеймі.— І чинять самі, так-так.

Брієнна повернула стерно до берега.

— Не лишу я невинних жертв на харч воронам.

— Безсердечна дівка! Воронам теж треба їсти. Пливи далі й дай мертвим спокій, жінко.

До берега пристали проти течії в тому місці, де над водою нависав великий дуб. Коли Брієнна спустила вітрило, Джеймі, незграбний у своїх кайданах, виліз із човна. Вода Червоного Зубця наповнила чоботи й промочила подерті бриджі. Сміючись, він упав навколішки, застромив голову під воду — й випірнув, стікаючи краплями. Долоні в нього були аж чорні від бруду, а коли він їх відмив, вони здалися йому худішими й блідішими, ніж він пригадував. Ноги затерпли й не слухалися, коли він зіп’явся на рівні. «В біса довго просидів я в підземеллях Гостера Таллі».

Брієнна з Клеосом витягнули ялик на берег. Над головами в них висіли трупи, у смерті своїй дозріваючи, як жахливі плоди.

— Комусь із нас треба їх позрізати,— сказала дівчина.

— Я можу залізти на дерево,— Джеймі побрів з води, брязкаючи ланцями.— Тільки кайдани зніміть.

Дівчина роздивлялася одну з мертвих жінок. Джеймі маленькими непевними кроками, наскільки дозволяла довжина ланцюгів, причовгав ближче. Побачивши грубо зроблену табличку, яка висіла на грудях у жінки на самій горі, він посміхнувся.

— «Вони злягалися з левами»,— прочитав він.— О так, жінко, який негідний учинок... зробили ваші, а не наші. Цікаво, хто вони були, ці жінки?

— Дівки з таверни,— сказав сер Клеос Фрей.— Тут був заїзд, тепер я пригадую. Коли ми востаннє повертались у Річкорин, дехто з вояків у моєму супроводі провів тут ніч.

Від будівлі залишилися хіба муровані підвалини та плутанина обвалених балок, почорнілих і обвуглених. Від попелу й досі піднімався дим.

Джеймі лишив борделі й повій своєму братові Тиріону: сам він завжди хотів тільки одну жінку — Серсі.

— Схоже, дівчатка розважали когось із солдатів мого лорда-батька. Може, подавали їм їсти-пити. Ось як вони заробили собі ці намиста зрадниць — цілунком і кухлем елю,— він оглянув ріку вниз і вгору за течією — пересвідчитися, що вони тут самі.— Це землі Бракенів. Може, це лорд Джонос наказав їх повісити. Мій батько йому замок спалив, тож, боюся, він нас не любить.

— А може, це робота Марка Пайпера,— сказав сер Клеос.— Або того лісового духа Берика Дондаріона, хоча я чув, що він убиває тільки солдатів. А може, якась банда північан Руза Болтона?

— Батько переміг Болтона на Зеленому Зубці.

— Але не зламав,— мовив сер Клеос.— Коли лорд Тайвін рушив до бродів, той знову повернувся на південь. У Річкорині казали, що він відібрав у сера Ейморі Лорча Гаренхол.

Джеймі це геть не сподобалося.

— Брієнно,— заговорив він, люб’язно звертаючись до неї на ім’я в надії, що вона вислухає,— якщо Гаренхол утримує лорд Болтон, швидше за все, і Тризуб, і королівський гостинець вартують.

Йому здалося, що в її великих синіх очах майнула невпевненість.

— Ви під моїм захистом. Їм доведеться вбити мене.

— Не думаю, що вони сильно переживатимуть через це.

— Я не гірший боєць за вас,— почала захищатися вона.— Я була у варті Ренлі, серед сімох обраних. Він власноруч надів на мене смугастий шовк веселкової варти.

— Веселкової варти? То в ній була ти і ще семеро дівчат? Співець колись сказав, що в шовках усі панни вродливі... але він не зустрічався з тобою, атож?

Дівчина почервоніла.

— Нам іще могили копати,— вона полізла на дерево.

Видершись стовбуром нагору, вона легко змогла стати на товсті нижні гілки дуба. А тоді, переміщаючись серед листя з кинджалом у руці, позрізала трупи. З тіл, коли ті падали, здіймалися рої мух, і з кожним зрізаним трупом сморід ставав дедалі гірший.

— Забагато клопоту через повій,— поскаржився сер Клеос.— Чим нам копати? Лопат у нас немає, а мечем я копати не буду, я...

Аж тут Брієнна щось крикнула. І, замість злазити, стрибнула вниз.

— До човна. Швидко. Там вітрило.

Квапилися щодуху, хоча Джеймі бігти не міг, тож кузенові довелося тягти його в ялик. Брієнна відштовхнулася веслами й похапцем підняла вітрило.

— Пане Клеосе, вам теж доведеться сідати на весла.

Той послухався. Ялик почав розтинати воду трохи швидше: течія, вітер і весла — все сприяло. Джеймі, сидячи в ланцях, роздивлявся ріку позаду. Виднівся лише вершечок іншого вітрила. Оскільки Червоний Зубець звивався, здавалося, що інший човен — на тому боці полів, рухається за стіною дерев на північ, тоді як вони пливли на південь, але Джеймі знав, що це враження оманливе. Він притулив обидві руки дашком над очима.

— Руде як глина й блакитне як вода,— оголосив він.

Брієнна без слів ворушила губами, і це додавало їй схожості з коровою, яка жує жуйку.

— Швидше, сер.

Заїзд скоро зник позаду, і верхівка вітрила теж пропала з очей, але це ще нічого не означало. Коли переслідувачі обігнуть вигин ріки, їх знову стане видно.

— Можемо тільки сподіватися, що шляхетні Таллі зупиняться поховати мертвих повій.

Джеймі не надто радувала перспектива повернутися назад у камеру. «Може, Тиріон би вигадав щось розумне, а мені лише спадає на думку, що тут треба брати меча й битися».

Майже годину вони гралися в хованки з переслідувачами, огинаючи закрути ріки й маленькі лісисті острівці. А коли вже з’явилася надія, що якимсь чином вдалося відірватися, вдалині знову стало видно вітрило. Сер Клеос на мить припинив гребти.

— Чужі б їх забрали! — витер він піт з чола.

— Гребіть! — звеліла Брієнна.

— За нами пливе річкова галера,— оголосив Джеймі, добре роздивившись переслідувачів. З кожним помахом весел вона, здавалося, збільшується в розмірах.— По дев’ять весел з кожного боку, а це значить, що там вісімнадцятеро людей. А може, й більше, якщо там не тільки гребці, а й бійці. І вітрила більші, ніж у нас. Нам її не обігнати.

Сер Клеос закам’янів на веслах.

— Вісімнадцятеро, кажеш?

— По шестеро на кожного з нас. Я б узяв на себе вісьмох, та ці бранзолетки трохи мені заважають,— Джеймі показав зап’ястки.— Хіба що леді Брієнна люб’язно погодиться розкувати мене?

Дівчина його проігнорувала, щосили налягаючи на весла.

— У нас було півночі фори,— мовив Джеймі.— Вони пливуть від світанку, даючи перепочинок двом веслам за раз. Мають бути дуже стомлені. Просто коли вони побачили наше вітрило, їм додалося сили, але це ненадовго. Ми маємо шанси повбивати чимало з них.

— Але ж,— роззявив рота сер Клеос,— їх вісімнадцятеро!

— Щонайменше. А радше двадцятеро або й двадцять п’ять.

Кузен застогнав.

— Ми не маємо надії перемогти вісімнадцятьох.

— А хіба я казав, що маємо? Найкраще, на що ми можемо сподіватися, то це померти з мечем у руках.

Говорив він цілком щиро. Джеймі Ланістер ніколи не боявся смерті.

Брієнна припинила гребти. Від поту пасма її білого як льон волосся прилипли до чола; вона скривилася, і від цього стала ще некрасивішою.

— Ви під моїм захистом,— сказала вона так хрипко від люті, що це прозвучало майже як гарчання.

Така затятість викликала в Джеймі сміх. «Та вона — Гончак з цицьками,— подумав він.— Ну, тобто, якби в неї були цицьки».

— То захищай мене, дівко. Чи звільни, щоб я зміг захищатися сам.

Галера летіла вниз за течією, як велика дерев’яна бабка. Навколо неї від лютої роботи весел біло бурунилася вода. Галера видимо наздоганяла, а на палубі збиралися вояки. В руках їхніх зблискував метал, а ще Джеймі бачив луки. «Стрільці». Він ненавидів стрільців.

На носі прудкої галери стояв кремезний голомозий чоловік з кущистими сивими бровами й мускулястими руками. На кольчугу він одягнув брудне біле сюрко з плакучою вербою, вишитою на світло-зеленому полі, але плащ у нього був застебнутий срібним пстругом. Капітан замкової варти Річкорину. Замолоду сер Робін Райгер був знаний як завзятий боєць, але його дні минули: він одного віку з Гостером Таллі, він постарів разом зі своїм лордом.

Коли між човнами лишалося п’ятдесят ярдів, Джеймі, приклавши долоні до рота, гаркнув понад водою:

— Хочете побажати мені щасливої дороги, пане Робіне?

— Хочемо забрати вас назад, Царевбивце,— прогуркотів сер Робін Райгер.— Куди поділася ваша золота чуприна?

— Я сподіваюся засліпити ворогів блиском голого черепа. З вами спрацювало непогано.

Серу Робіну жарт не видався смішним. Відстань між яликом і галерою скоротилася до сорока ярдів.

— Кидайте весла та зброю в ріку, і тоді ніхто не постраждає.

Сер Клеос обернувся.

— Джеймі, скажи їм, що нас звільнила леді Кетлін... це обмін заручниками, це законно...

Джеймі так і сказав, щоправда, це мало допомогло.

— Кетлін Старк не керує в Річкорині,— гукнув у відповідь сер Робін. Обабіч нього зайняли позиції четверо стрільців — двоє навстоячки і двоє навколішках.— Кидайте мечі у воду.

— Нема в мене меча,— озвався на це Джеймі,— а якби був, я б його вам у живіт застромив, а тим чотирьом боягузам повідрізав би яйця.

Відповіддю йому були стріли. Одна уп’ялась у щоглу, дві прошили вітрило, а четверта ще фут — і влучила б у Джеймі.

Попереду виднілася ще одна широка петля Червоного Зубця. Брієнна спрямувала ялик, зрізаючи вигин. На повороті гойднулася рея, і рипнуло вітрило, наповнене вітром. Попереду на середині течії з’явився великий острів. Головний рукав ріки пішов праворуч. Ліворуч між островом і високими кручами північного берега біг канал. Брієнна повернула румпель, і ялик, розтинаючи хвилі, ковзнув ліворуч, затріпотівши вітрилом. Джеймі зазирнув їй у вічі. «Гарні очі,— подумав він,— і спокійні». Він добре умів читати з людських очей. Знав, який вигляд має страх. «Це рішучість, а не розпач».

За тридцять ярдів позаду галера вже входила у вигин ріки.

— Пане Клеосе, візьміть румпель,— скомандувала дівчина.— Царевбивце, беріть весло й відштовхуйтеся, щоб ми не наскочили на каміння.

— Як зволить міледі.

Весло — це не меч, але лопаттю, якщо добре розмахнутися, можна голову розтрощити, а держаком непогано відбиватися.

Пхнувши весло Джеймі в руки, сер Клеос подибав на корму. Вони вже порівнялися з островом і різко повернули в канал; човен накренився, і на кручу хляпнуло водою. Острів густо поріс лісом: зарості верби, дубів і високих сосон кидали на бистру воду густі тіні, приховуючи топляк і гнилі колоди, що лишилися від затонулих дерев. Ліворуч виросла стрімка крем’яниста круча, а біля її підніжжя ріка біло пінилася навколо битих валунів і куп каміння, яке нападало з кручі.

З сонця пірнули в тінь, ховаючись від галери між зеленою стіною дерев і кам’янистою сіро-коричневою кручею. «Кілька хвилин перепочинку від стріл»,— подумав Джеймі, відштовхуючись від валуна, що наполовину ховався під водою.

Ялик загойдався. Почувся тихий сплеск, Джеймі озирнувся — і не побачив Брієнни. Та за мить він знов угледів її: вона вже вилазила з води біля кручі. Перебрела мілководдя, переступила кілька валунів і подерлася нагору. Сер Клеос, роззявивши рота, вирячив очі. «От дурень»,— подумав Джеймі.

— Не звертай на дівку уваги,— гаркнув він на кузена.— Кермуй.

За деревами видно було, як рухається вітрило. В гирлі каналу, за двадцять п’ять ярдів позаду, перед очима постала річкова галера. Ніс її різко крутнувся — вона повертала, а в повітря злетіло півдюжини стріл, тільки всі в небо. Обидва човни рухалися, і це утруднювало стрільцям справу, та Джеймі знав: зовсім скоро лучники почнуть враховувати похибку. Брієнна вже наполовину видерлася на кручу, хапаючись за каміння й підважуючись. Райгер точно її помітить, а коли це станеться, звелить лучникам її підстрелити. Джеймі вирішив перевірити, чи гонор старого не змусить його вчинити дурість.

— Пане Робіне,— гукнув він,— послухайте мене хвильку.

Сер Робін підніс руку, і стрільці опустили луки.

— Кажіть, що маєте, Царевбивце, тільки швидко.

Ялик крутнувся серед розсипу битого каміння, а Джеймі крикнув:

— Знаю кращий спосіб усе вирішити — поєдинок. Ви і я.

— Я не сьогодні народився, Ланістере.

— Ні, але, швидше за все, сьогодні помрете,— Джеймі підняв руки, щоб усі побачили кайданки.— Я з вами битимусь у ланцюгах. Чого вам боятися?

— Ні, сер. Якби я сам обирав, то тільки цього й волів би, але мені наказано, якщо вдасться, привезти вас назад живцем. Стрільці,— дав він знак.— У гніздо. Дотяг. Стріль...

Відстань була менш як двадцять ярдів. Стрільці заледве могли промахнутися, та коли вони напнули свої довгі луки, навколо них посипалася злива гальки. Камінці стукотіли по палубі, відскакували від шоломів, з плюскотом падали у воду обабіч носа галери. Кмітливці, які збагнули, що це означає, саме вчасно підвели очі, щоб угледіти, як з верхівки кручі котиться валун завбільшки з корову. Сер Робін розгублено скрикнув. Валун крутнувся в повітрі, врізався у схил кручі, розколовся надвоє й полетів на галеру. Більший кусень розтрощив щоглу, продер вітрило, скинув двох лучників у ріку та зламав ногу одному з гребців, який нахилився над веслом. Швидкість, з якою галера почала набирати воду, свідчила про те, що менший уламок пробив корпус. Від кручі відлунювали крики гребця, а лучники шалено борсались у течії. З того, як вони плескалися, видно було, що плавати жоден не вміє. Джеймі розсміявся.

На той час коли ялик вийшов з каналу, галера, яку закрутило у вирі, вже осідала на мілині, серед топляка, і Джеймі Ланістер вирішив, що боги милостиві. Серу Робіну Райгеру з його тричі проклятими лучниками далеченько доведеться вертатися пішки у Річкорин, та й Джеймі позбувся негарної здоров’ячки. «Я б і сам не зміг спланувати все краще. Щойно звільнюся від кайданів...»

Сер Клеос крикнув. Коли Джеймі звів очі, Брієнна, вже далеко попереду, вайлувато рухалася вздовж кручі: вона зрізала шмат суходолу навпростець, поки ялик долав вигин ріки. Скочивши зі скелі, вона майже граційно пірнула у воду. «Негарно було би сподіватися, що вона розіб’є собі голову об камінь». Сер Клеос спрямував ялик до неї. На щастя, у Джеймі й досі в руках було весло. «Один добрячий удар, коли вона полізе в човен, і я її позбудуся».

Натомість він незчувся, як простягнув весло у воду. Брієнна вчепилася в нього, і Джеймі втягнув її в човен. Коли він допомагав їй залазити в ялик, з її промоклого волосся й одягу на палубу натекло води. Мокра дівчина була ще потворніша. Хто б міг подумати?

— Ну ти й дурна дівка,— сказав Джеймі.— Ми б могли без тебе поплисти далі. Чи ти гадаєш, я тобі подякую?

— Не потрібна мені ваша подяка, Царевбивце. Я дала слово безпечно доправити вас на Королівський Причал.

— І збираєшся його дотриматися? — Джеймі сяйливо посміхнувся.— Ото диво!

Кетлін

Сер Дезмонд Грелл служив дому Таллі все своє життя. Коли Кетлін народилася, він був зброєносцем, коли навчилася ходити, їздити верхи та плавати — лицарем, а коли одружилася — військовим інструктором. У нього на очах маленька Кет лорда Гостера перетворилася на молоду жінку, дружину можного лорда, матір короля. А тепер у нього на очах вона стала зрадницею.

Виїжджаючи на війну, брат Едмур поставив сера Дезмонда каштеляном Річкорину, тож її злочином довелося займатися саме йому. Щоб почуватися комфортніше, він узяв з собою батькового стюарда — похмурого Атерайдиса Вейна. І тепер двоє чоловіків стояли й дивилися на неї: сер Дезмонд — кремезний, червоний з обличчя, зніяковілий; Атерайдис — серйозний, худорлявий, пригнічений. Кожен чекав, щоб заговорив другий. «Вони поклали все життя на службу моєму батькові, а я їм відплатила ганебним учинком»,— стомлено подумала Кетлін.

— Ваші сини,— нарешті мовив сер Дезмонд.— Мейстер Вайман усе нам розповів. Бідолашні хлопчики! Жахливо. Жахливо. Але...

— Ми з вами у вашому горі, міледі,— сказав Атерайдис Вейн.— Весь Річкорин у жалобі разом з вами, але...

— Мабуть, від такої новини ви втратили здоровий глузд,— перебив його сер Дезмонд,— це божевілля від горя, материнське божевілля, всі вас зрозуміють. Ви не знали...

— Знала,— твердо озвалася Кетлін.— Я добре тямила, що роблю, і знала, що це зрада. Якщо ви не покараєте мене, всі вирішать, що ви змовилися зі мною відпустити Джеймі Ланістера. Але то було моє рішення, тільки моє, і тільки я маю за нього відповідати. Закуйте мене в кайдани, які лишилися від Царевбивці, якщо треба, і я носитиму їх з гордістю.

— В кайдани? — саме слово, здавалося, шокувало сердешного сера Дезмонда.— Матір короля, мілордову рідну дочку? Це неможливо.

— Либонь,— сказав стюард Атерайдис Вейн,— міледі згодиться на домашній арешт у своїх покоях, поки не повернеться сер Едмур? Час побути самій, помолитися за вбитих синів?

— Арешт, ага,— мовив сер Дезмонд,— тільки радше ув’язнення у вежі.

— Якщо хочете мене посадити під домашній арешт, то тільки в батькові покої, щоб я могла втішити його в його останні дні.

Сер Дезмонд якусь мить поміркував.

— Гаразд. Можете розраховувати і на вигоди, і на ввічливість прислуги, але вільно пересуватися замком вам заборонено. Коли потрібно, ходіть у септ, а в іншому сидіть у покоях лорда Гостера, поки не повернеться лорд Едмур.

— Як зволите,— озвала Кетлін. Брат ніякий не лорд, поки батько живий, але вона вирішила не виправляти.— Якщо мусите, можете приставити до мене варту, але даю вам слово, що не тікатиму.

Сер Дезмонд кивнув, очевидно радий, що нарешті покінчив з цим неприємним завданням, та коли каштелян вийшов, сумноокий Атерайдис Вейн на мить затримався.

— Ви зробили жахливу річ, міледі, і все марно. Сер Дезмонд вислав у погоню сера Робіна Райгера, щоб повернути Царевбивцю... або, якщо не вдасться, його голову.

Нічого іншого Кетлін і не очікувала. «Нехай Воїн дасть сили твоїй руці, яка триматиме меч, Брієнно»,— молилася вона. Кетлін зробила, що могла, лишалося тільки сподіватися.

Її речі перенесли в батькові покої, де найбільше місця займало велике ліжко з балдахіном, у якому вона й народилася; стовпи мали форму пстругів у стрибку. Батька ж перенесли на півпрольоту сходів нижче, де його лікарняне ліжко поставили перед трикутним балконом у світлиці, звідки видно було ріки, які батько завжди так любив.

Коли Кетлін увійшла, лорд Гостер спав. Вона вийшла на балкон і стала там, поклавши одну руку на шорстку кам’яну балюстраду. За межами замку Ріннєкрут зливався з Червоним Зубцем, і видно було далеко вниз за течією. Якщо на сході з’явиться смугасте вітрило, це означатиме, що вертається сер Робін. Але поки що поверхня ріки була порожня. Кетлін подякувала за це богам і повернулася в кімнату — посидіти з батьком.

Кетлін не могла сказати напевне, чи усвідомлює лорд Гостер, що вона тут, чи її присутність утішає його, але їй поряд з ним ставало легше. «Що сказав би ти, батьку, якби дізнався про мій злочин? — думала вона.— Чи вчинив би ти так само, якби в руках ворога опинилися ми з Лайсою? Чи ти б теж засудив мене й назвав це материнським божевіллям?»

У кімнаті стояв запах смерті — важкий, солодкавий і бридкий, він наче липнув до тебе. Він нагадав Кетлін про синів, яких вона втратила: милого Брана й маленького Рикона, страчених рукою Теона Грейджоя, Недового годованця. Кетлін і досі оплакувала Неда, вона завжди його оплакуватиме, але щоб і діток у неї відібрали...

— Як люто, як жахливо — втратити дитину,— прошепотіла вона тихо — більше сама до себе, ніж до батька.

Лорд Гостер розплющив очі.

— Гвоздика,— прошелестів він голосом, хрипким від болю.

«Він мене не впізнав». Кетлін уже звикла, що батько приймає її то за матір, то за сестру Лайсу, але імені Гвоздика вона не знала.

— Це Кетлін,— сказала вона.— Це Кет, батьку.

— Пробач мені... кров... ох, будь ласка... Гвоздика...

Невже в батьковому житті була інша жінка? Якась сільська дівчина, яку він скривдив замолоду? А може, коли померла мама, він знайшов утіху в обіймах якоїсь служниці? Думка про це була дивна й тривожна. Зненацька Кетлін здалося, що вона зовсім не знає власного батька.

— Хто така Гвоздика, мілорде? Ви хочете, щоб я по неї послала, батьку? Де мені знайти цю жінку? Вона ще жива?

Лорд Гостер застогнав.

— Ні,— рука його намацала її долоню.— В тебе будуть інші... милі дітки, законні...

«Інші? — подумала Кетлін.— Він забув, що Неда немає? Чи він досі говорить до Гвоздики, чи все-таки до мене, а може, до Лайси, до мами?»

Коли він закашлявся, то відхаркнув кров’ю. Він стиснув пальці Кетлін.

— ...будеш гарною дружиною, і боги благословлять тебе... синами... законними синами... а-а-а...

Від наглого спазму болю лорд Гостер напружився. Нігті уп’ялися Кетлін у долоню, а він приглушено скрикнув.

Прибіг мейстер Вайман, щоб накалатати ще одну порцію макового молочка, й допоміг своєму лорду випити ліки. Зовсім скоро лорд Гостер Таллі знов поринув у важкий сон.

— Він питав про якусь жінку,— сказала Кет.— Гвоздику.

— Гвоздику? — порожніми очима глянув на неї мейстер.

— Нікого не знаєте з таким іменем? Служницю, яку-небудь жінку з села по сусідству? Може, когось із далекого минулого? — Кетлін-бо не була в Річкорині багато років.

— Ні, міледі. Але, якщо хочете, можу попитати. Якщо колись така жінка служила в Річкорині, її обов’язково знатиме Атерайдис Вейн. Гвоздика, ви кажете? У простолюду заведено називати дочок на честь квітів і трав,— мейстер мав замислений вигляд.— Була одна вдова, приходила в замок збирати старі черевики, де треба було поміняти підошву. Мені пригадується, що її звали Гвоздика. Чи Волошка? Щось таке. Але вона вже багато років не приходила...

— Її звали Віола,— сказала Кетлін, яка дуже добре пам’ятала ту стару.

— Справді? — у мейстра був винуватий вигляд.— Перепрошую, леді Кетлін, але я не можу лишатися довго. Сер Дезмонд постановив, що нам до вас можна говорити тільки у справі.

— То робіть, як він наказує.

Кетлін не засуджувала сера Дезмонда: вона не дала йому підстав довіряти їй, і, без сумніву, він боявся, що вона може скористатися з тої відданості, яку чимало людей у Річкорині відчувають до неї як до лордової дочки, і знову вчинити щось лихе. «Але я принаймні вільна од війни,— сказала вона собі,— хай і ненадовго».

Коли мейстер пішов, вона вдягнула шовковий плащ і знову вийшла на балкон. На ріках мерехтіло сонячне проміння, позолотивши поверхню вод, які котилися повз замок. Кетлін затулила очі від сяйва, виглядаючи далеке вітрило й боячись його побачити. Але вдалині не було нічого, а це означало, що її надії ще живі.

Цілий день вона видивлялася вітрило, і навіть поночі, поки в неї від стояння не заболіли ноги. Ввечері в замок прилетів крук: ляскаючи великими чорними крилами, спустився у гайворонник. «Чорні слова на чорних крилах»,— подумала Кетлін, пригадуючи, яку жахливу звістку приніс попередній птах.

Увечері повернувся мейстер Вайман, щоб обслужити лорда Таллі, та приніс Кетлін скромну вечерю: хліб, сир і варену яловичину з хроном.

— Я поговорив з Атерайдисом Вейном, міледі. Він запевняє, що за його служби в Річкорині не було жінки на ім’я Гвоздика.

— Сьогодні крук прилетів, я бачила. Джеймі полонили?

«А може, вбили, боги бороніть?»

— Ні, міледі, про Царевбивцю новин немає.

— То що, знову бій? У Едмура проблеми? Чи в Роба? Будь ласка, пожалійте, розвійте мої страхи.

— Міледі, я не повинен...— Вайман роззирнувся, так наче хотів пересвідчитися, що в кімнаті більше нікого немає.— Лорд Тайвін залишив приріччя. На бродах усе спокійно.

— Тоді звідки прилетів крук?

— З заходу,— озвався він, поправляючи лорду Гостеру простирадло й уникаючи її очей.

— То це новини він Роба?

— Так, міледі,— мовив він, повагавшись.

— Щось негаразд,— зрозуміла вона з його тону. Він щось від неї приховує.— Скажіть мені! Що з Робом? Він поранений?

«Тільки не мертвий, боги праведні, тільки не кажіть, що він мертвий».

— Його світлість отримав поранення при штурмі Стрімчака,— повідомив мейстер Вайман досі розпливчасто,— але пише, що нема чого перейматися і що він сподівається скоро повернутися.

— Поранений? І що за поранення? Наскільки серйозне?

— Пише, що нема чого хвилюватися.

— Я хвилююся через будь-яке поранення. За ним доглядають?

— Я більш ніж упевнений. Мейстер у Стрімчаку подбає про нього, не маю сумнівів.

— А куди його поранили?

— Міледі, мені веліли з вами не розмовляти. Перепрошую.

Зібравши зілля, Вайман квапливо подався геть, і знову Кетлін лишилася наодинці з батьком. Макове молочко зробило свою справу, і лорд Гостер поринув у тяжкий сон. З куточка його розтуленого рота текла цівка слини, намочуючи подушку. Взявши лляного носовичка, Кетлін лагідно все витерла. Коли вона його торкнулася, лорд Гостер застогнав.

— Пробач мені,— мовив він так тихо, що вона заледве розрізняла слова.— Гвоздика... кров... кров... боги милостиві...

Його слова розтривожили Кетлін більше, ніж вона здогадувалася, хоч вона їх і не розуміла. «Кров,— подумала вона.— Невже обов’язково все має зводитися до крові? Батьку, хто ця жінка і що ти їй заподіяв, що мусиш так перепрошувати?»

Уночі Кетлін раз у раз прокидалася, переслідувана розмитими снами про дітей, втрачених і мертвих. Ще задовго до світанку вона збудилася від того, що у неї у вухах дзвеніли батькові слова. «Милі дітки, законні»... чому він так сказав, хіба що... може, в нього був байстрюк від жінки на ім’я Гвоздика? Кетлін не могла в це повірити. От у брата Едмура — так: вона б не здивувалася, дізнавшись, що в Едмура дюжина незаконних дітей. Але не в батька, не в лорда Гостера, ні.

«А може, Гвоздика — це ласкаве прізвисько, яке він дав Лайсі, як от мене він називав Кет?» Лорд Гостер уже плутав її з сестрою. «В тебе будуть інші,— сказав він,— милі дітки, законні». У Лайси було п’ять викиднів: двічі в Соколиному Гнізді та ще тричі на Королівському Причалі... але ж не в Річкорині, де поряд був би лорд Гостер, щоб утішити її. Та ні, хіба що... хіба що вона таки завагітніла — того першого разу...

Вони з сестрою взяли шлюб в один день і лишилися під батьковою опікою, коли їхні чоловіки поїхали геть, щоб знову приєднатися до Робертового повстання. Трохи згодом, коли у звичний час у них не пішла кров, щаслива Лайса без упину торочила про синів, якими вони, без сумніву, вагітні. «Твій син буде спадкоємцем Вічнозиму, а мій — Соколиного Гнізда. Ах, вони будуть найкращими друзями, як твій Нед і лорд Роберт. Будуть як рідні брати, а не двоюрідні, так і буде, я знаю». Яка вона була щаслива!

Але незабаром у Лайси пішла кров, і веселощі закінчилися. Кетлін завжди вважала, що в неї тоді просто була невеличка затримка, та якщо вона і справді була в тяжі...

Їй пригадувався найперший раз, коли вона дала сестрі потримати Роба — маленького, червоного з обличчя, писклявого, але вже тоді міцненького, повного життя. Не встигла Кетлін покласти сестрі на руки немовля, як Лайса залилася слізьми. Сестра квапливо віддала немовля Кетлін і втекла.

Якщо вона вже втрачала дитину, це може пояснити батькові слова, та і не тільки... Лайсин шлюб з лордом Арином залагодили дуже поспішно, а Джон уже тоді був немолодий — старший за їхнього батька. Старий без спадкоємця. Двоє перших дружин йому дітей не подарували, братового сина закатрупили на Королівському Причалі разом з Брандоном Старком, його доблесний кузен загинув у Битві дзвонів. Щоби продовжити рід Аринів, він потребував юної дружини... юної дружини, про яку відомо, що вона здатна завагітніти.

Кетлін підвелася, накинула халат і спустилася сходами в потемнілу світлицю, щоб постояти над батьком. Її переповнював якийсь безпомічний жах.

— Батьку,— заговорила вона,— батьку, я знаю, що ти зробив.

Вона вже не та невинна наречена, голова в якої переповнена мріями. Вона — вдова, зрадниця, зажурена мати — мудра жінка, що пізнала основи світу.

— Ти змусив його пошлюбити її,— прошепотіла вона.— Лайса — це ціна, яку Джону Арину довелося сплатити за шаблі та штихи дому Таллі.

Не дивно, що в сестриному шлюбі так і не з’явилося кохання. Арини гонорові, честь для них понад усе. Лорд Арин міг узяти Лайсу за дружину, щоб залучити Таллі до повстання, а ще в надії на народження сина, але йому було б дуже важко покохати жінку, яка в його ліжко потрапила вже зіпсована і проти своєї волі. Без сумніву, він був добрий і шанобливий, о так, але Лайсі потрібна була теплота.

Наступного дня за сніданком Кетлін попросила перо й папір і почала писати листа своїй сестрі у Видол Аринів. Вона, важко добираючи слова, розповіла Лайсі про Брана й Рикона, та переважно вона писала про батька. «Тепер, коли час його на підході, всі думки його — про ту кривду, яку він тобі заподіяв. Мейстер Вайман уже не наважується робити макове молочко для нього ще міцнішим. Прийшов батькові час скласти свій меч і щит. Пора йому відпочити. Але він похмуро продовжує боротися, не здається. Думаю, це через тебе. Йому потрібне твоє прощення. Знаю, через війну подорожувати з Соколиного Гнізда в Річкорин небезпечно, але ж міцний загін лицарів міг би провести тебе Місячними горами. Сотня вояків, тисяча? А якщо ти приїхати все-таки не можеш, чом ти бодай не напишеш йому? Кілька слів, сповнених любові, щоб він міг померти в мирі? Напиши що захочеш, а я йому прочитаю й полегшу його страждання».

Відкладаючи перо та просячи принести їй віск, щоб запечатати, Кетлін відчувала, що лист — це замало й запізно. Мейстер Вайман не вірив, що лорд Гостер протягне, поки крук долетить до Гнізда й повернеться. Хоча він уже давно так каже... Таллі так просто не здаються, хай які в них шанси. Передавши пергамент мейстру, Кетлін пішла в септ і запалила свічку Отцю небесному за батька, ще одну — Стариці, яка впустила у світ першого крука, зазирнувши у двері смерті, а третю — Матері за Лайсу та всіх дітей, яких вони з нею втратили.

Пізніше, сидячи біля постелі лорда Гостера з книжкою в руках, знов і знов перечитуючи той самий абзац, вона почула гучні голоси та спів сурми. «Сер Робін»,— миттю подумала вона, здригнувшись. Кетлін вийшла на балкон, але на річках нічого не було видно, тільки надворі чіткіше чулися голоси, тупотіння коней, брязкіт зброї, вітальні крики тут і там. Гвинтовими сходами Кетлін видерлася на дах фортеці. «Сер Дезмонд не забороняв мені виходити на дах»,— казала вона собі, піднімаючись нагору.

Звуки долинали з дальнього кінця замку. Перед звідними ґратами, які товчками повзли вгору, стояв гурт людей, а далі в полях, за межами замку, виднілося кількасот вершників. Повіяв вітер і розмаяв їхні знамена, і Кетлін від полегшення затремтіла, побачивши герб Річкорину — пструга у стрибку. Едмур.

Минуло дві години, поки брат вирішив прийти до неї. На той час замок уже дзвенів од галасливого возз’єднання: чоловіки обнімали жінок і дітей, яких лишили тут. З гайворонника вилетіло троє круків, махаючи в повітрі чорними крилами. Кетлін спостерігала за ними з батькового балкона. Вона помила голову, перевдягнулася й підготувалася до братових докорів... та все одно чекати було важко.

Коли нарешті до неї долинули звуки за дверима, вона сіла, згорнувши руки на колінах. Едмурові чоботи, поножі й сюрко були заляпані червоною засохлою глиною. З його вигляду ніколи б не сказав, що він переміг у битві. Він здавався схудлим і змарнілим, блідим, з нечесаною бородою і занадто яскравим блиском в очах.

— Едмуре,— заговорила Кетлін,— у тебе нездоровий вигляд. Щось трапилося? Ланістери перейшли ріку?

— Я їх відкинув. Лорда Тайвіна, Грегора Клігана, Адама Марбранда — всіх відігнав. А от Станіс...— він скривився.

— Станіс? А що зі Станісом?

— Він програв битву за Королівський Причал,— нерадісно мовив Едмур.— Флот його спалений, а військо розгромлене вщент.

Перемога Ланістерів — невтішна новина, але Кетлін не поділяла братового очевидного смутку. Їй і досі ночами снилася в кошмарах тінь, яка в неї на очах ковзнула в шатрі Ренлі, і кров, яка хляпнула крізь розтятий латний комір.

— Станіс нам друг не більший, ніж лорд Тайвін.

— Ти не розумієш. Небосад перейшов на бік Джофрі. І Дорн також. Весь південь,— він стиснув вуста.— А ти ще й вирішила відпустити Царевбивцю. Ти не мала права!

— Я мала право матері,— сказала вона спокійним голосом, хоча новина про Небосад — дошкульний удар по Робових надіях. Але зараз Кетлін про це думати не могла.

— Ні, не мала права,— повторив Едмур.— Це був Робів бранець, бранець твого короля, і Роб доручив мені стерегти його.

— Його стерегтиме Брієнна. Вона присяглася мечем.

— Ота жінка?

— Вона доправить Джеймі на Королівський Причал і безпечно привезе звідти Арію і Сансу.

— Серсі їх ніколи не віддасть.

— Не Серсі. Тиріон. Він дав слово на відкритому суді. І Царевбивця теж дав слово.

— Слово Джеймі нічого не варте. Що ж до Куця, подейкують, під час бою він отримав сокирою по голові. Поки твоя Брієнна дістанеться Королівського Причалу (якщо взагалі дістанеться), він уже й помре.

— Помре?

«Невже боги можуть бути настільки немилосердні?» Вона змусила Джеймі дати сотню обітниць, але всі свої надії покладала на обіцянку його брата.

Але Едмур не помітив її розпачу.

— Стерегти Джеймі доручили мені, і я збираюся його повернути. Я вислав круків...

— Круків куди? Скількох?

— Трьох,— відповів він,— тож лист уже точно досягне лорда Болтона. Плистимуть вони по ріці чи рушать по дорозі, а з Річкорину до Королівського Причалу не проминеш Гаренхол.

— Гаренхол.

Від самого цього слова в кімнаті наче спохмурніло. Хрипким від жаху голосом Кетлін мовила:

— Едмуре, ти усвідомлюєш, що ти накоїв?

— Не бійся, про тебе я нічого не казав. Написав, що Джеймі втік, і запропонував тисячу драконів тому, хто його зловить.

«Гірше й гірше,— подумала Кетлін у розпачі.— Брат у мене дурень». Їй на очі накотилися непрохані, небажані сльози.

— Якщо це була втеча,— сказала вона стиха,— а не обмін бранцями, для чого Ланістерам віддавати моїх дочок Брієнні?

— До цього не дійде. Царевбивця повернеться до нас, я про це потурбувався.

— Ти потурбувався лише про те, щоб я ніколи більше не побачила своїх дочок. Брієнні, може, і вдалося б доправити його безпечно на Королівський Причал... якби на нього ніхто не полював. Але тепер...— Кетлін не могла продовжувати.— Йди собі, Едмуре,— сказала вона тоном, який не допускав заперечень, хоч і не могла командувати тут, у замку, який скоро належатиме йому.— Залиш мене з батьком і з моїм горем, мені більше нема чого тобі сказати. Іди. Іди.

Їй хотілося одного: лягти, заплющити очі й заснути — і молитися, щоб їй нічого не наснилося.

Арія

Небо було чорне, як стіни Гаренхолу, що лишилися позаду; дощ падав тихо й рівно, приглушуючи тупіт кінських копит і стікаючи по обличчях.

Їхали на північ, геть від озера, прямуючи за поритою коліями сільською дорогою, яка прямувала через спустошені поля, через ліси та струмки. Пиріжок з Гендрі старалися не відставати. Оддалік завивали вовки, але чути було Пиріжкове важке сапання. Ніхто не говорив. Час до часу Арія озиралася через плече — пересвідчитися, що хлопці не надто пасуть задніх, і поглянути, чи ніхто не переслідує втікачів.

А таки переслідуватимуть, вона це знала. Вона вкрала зі стайні трьох коней, поцупила карту й кинджал зі світлиці самого Руза Болтона, а ще — убила на бічній брамі вартового, перерізавши йому горлянку, коли він нахилився підняти потерту монету, яку Арії дав Джакен Г’ґар. Хтось знайде його у калюжі власної крові, й тоді зчиниться галас. Збудять лорда Болтона й обшукають Гаренхол від стрільниці до стріхи, а потому з’ясують, що зникли карта й кинджал, а ще зброя зі зброярні, хліб і сир з кухні, малий пекарчук, ковальський підмайстер і чашниця на ім’я Нан... чи Ласка, чи Арі — залежно від того, кого запитати.

Лорд Страхфорту сам за ними не бігатиме. Руз Болтон лишиться в ліжку, обвішавши все своє бліде тіло п’явками, й пошепки роздаватиме команди. Погоню, мабуть, очолить один з його людей — Волтон на прізвисько Сталеві Ноги (він завжди носить на своїх довгих ногах поножі). А може, то буде слинявий Варго Гоут зі своїми перекупними мечами, що називають себе бравими компанійцями. Інші ж називають їх кривавими лицедіями (тільки позаочі), а іноді підніжками — за звичку лорда Гоута рубати руки й ноги тим, хто викликав його невдоволення.

«Якщо нас упіймають, то повідрубують нам руки й ноги,— подумала Арія,— а тоді Руз Болтон спустить з нас шкуру». Вона й досі була вдягнена в костюм пажа, а на грудях, просто на серці, в неї нашитий був герб лорда Болтона — облуплений чоловік Страхфорту.

Щоразу, озираючись, вона очікувала побачити сяйво смолоскипів, що вдалині виливається з брами Гаренхолу або ж рухається на його широчезних і височенних мурах, але нічого не було. Гарен-хол спав, а потім і зовсім зник у темряві, заховавшись за деревами.

Коли перетнули перший струмок, Арія звернула коня вбік, щоб зійти з дороги, чверть милі повторювала звивисте річище води й тільки потому вилізла на кам’янистий берег. Якщо погоня візьме з собою собак, це може збити їх зі сліду, сподівалася вона. Дороги триматися не можна. «На дорозі чатує смерть,— сказала Арія собі.— На всіх дорогах».

Гендрі з Пиріжком не ставили під питання її рішення. Зрештою, в неї карта, а Пиріжок, здавалося, боїться Арії не менше, ніж можливої погоні. Він-бо бачив вартового, якого вона вбила. «Хай краще боїться мене,— сказала вона собі.— В такому разі робитиме, як йому скажуть, і не накоїть дурниць».

Вона розуміла, що й сама б мала боятися. Вона-бо — десятирічна худенька дівчинка на краденому коні в темному лісі, за якою женуться люди, що радо відітнуть їй ноги. Та чомусь вона почувалася спокійніше, ніж у Гаренхолі. Дощ змив з її пальців кров вартового, за спиною в неї висів меч, у темряві шастали вовки — стрункі сірі тіні, й Арія Старк нічого не боялася. «Страх ранить глибше за меч»,— прошепотіла вона до себе слова, яких навчив її Сиріо Форел, а ще Джакенові слова — «валар моргуліс».

Дощ припинився, потім знову пішов, знову припинився і пішов, але на втікачах були добрі плащі, які не пропускали води. Арія задавала повільний, але рівний темп. Під деревами, в темряві, їхати швидше було неможливо; з хлопців — обох — вершники виявилися кепські, до того ж м’яка горбкувата земля підступно приховувала коріння й каміння. Дісталися ще однієї дороги, де глибокі колії були залиті водою, та Арія проминула її. Арія вела втікачів через пагорби — вгору-вниз, вгору-вниз, крізь зарості ожини, шипшини й густий підлісок, по вузьких глибоких ярах, і в обличчя їм билися важкі від мокрого листя гілки.

Одного разу в болоті кобила Гендрі спіткнулася, важко впала на зад і скинула хлопця з сідла, але ні тварина, ні вершник не постраждали, тож Гендрі зі своїм упертим виразом на обличчі знову видерся верхи. Невдовзі по тому наскочили на трьох вовків, які дерли молодого оленя. Пиріжків кінь, занюхавши їх, поніс. Двоє з вовків теж утекли, а от третій підвів голову й вищирив зуби, готовий захищати свою здобич.

— Назад,— сказала Арія до Гендрі.— Повільніше, не лякай його.

Вони помаленьку від’їхали, поки вовк зі своїм бенкетом не зник з очей. Тільки тоді вони розвернулися й помчали навздогін Пиріжкові, який відчайдушно чіплявся за сідло, продираючись крізь дерева.

Згодом проїхали спалене село, обережно ступаючи поміж кістяків обгорілих халуп, проминули дюжину мерців, які звисали з рядочка яблунь. Побачивши їх, Пиріжок почав молитися: тоненьким шепотом, знову і знову, благав у Матері змилуватися. Арія ж підвела очі на худющих мертвяків у мокрому ветхому одязі та проказала власну молитву. «Сер Грегор,— ось як звучала вона,— Дансен, Полівер, Раф Солоденький. Лоскотун і Гончак. Сер Ілін, сер Мірин, король Джофрі, королева Серсі». І закінчила словами «валар моргуліс», торкнулася Джакенової монети, яку сховала під поясом, а тоді, потягнувшись угору, зірвала яблуко з-поміж мерців, під якими саме проїжджала. Плід був м’який і перестиглий, але вона з’їла його разом з хробаками.

Той день прийшов без світанку. Довкруги повільно прояснилося небо, але сонця втікачі так і не побачили. Чорне перетворилося на сіре, й у світ боязко прокралися фарби. Сосни-солдати вдягнені були в похмуру зелень, а листяні дерева — в іржу та блякле золото, що вже почало брунатніти. Зупинилися тільки для того, щоб напоїти коней і поспіхом з’їсти холодний сніданок, розломивши буханець хліба, якого Пиріжок накрав на кухні, й передаючи з рук у руки кусні жовтого твердого сиру.

— Ти хоч знаєш, куди ми їдемо? — запитав Гендрі.

— На північ,— озвалася Арія.

Пиріжок невпевнено роззирнувся.

— А на північ — це куди?

— Отуди,— вказала вона шматком сиру.

— Але ж сонця немає. Звідки ти знаєш?

— З моху. Бачите, він росте переважно з одного боку дерев? Це південь.

— Що нас чекає на півночі? — хотів знати Гендрі.

— Тризуб,— Арія розгорнула поцуплену карту, показуючи хлопцям.— Бачите? Коли дістанемося Тризуба, досить буде просто рухатися вгору за течією, щоб доїхати до Річкорину, ось сюди,— палець її показав дорогу.— Шлях неблизький, але, якщо триматимемося ріки, загубитися не зможемо.

— Котрий з них Річкорин? — закліпав на карту Пиріжок.

Річкорин позначав малюнок замкової вежі на розвилці, де сходяться пливкі блакитні стрічки двох річок — Ріннєкрута й Червоного Зубця.

— Ось тут,— Арія торкнулася позначки.— Ось написано: Річкорин.

— Ти вмієш читати писане? — зачудувався Пиріжок, так наче вона сказала, що вміє ходити по воді.

Вона кивнула.

— Доїдемо до Річкорину — будемо в безпеці.

— Будемо? І чому ж?

«Бо Річкорин — це замок мого дідуся, і там буде брат Роб»,— хотілося їй відповісти. Але вона закусила губу та згорнула карту.

— Просто будемо. Та тільки в тому разі, якщо доїдемо туди.

Вона перша заскочила в сідло. Їй було неприємно, що доводиться приховувати правду від Пиріжка, але вона не могла довірити йому свою таємницю. Гендрі все знає, але це зовсім інше. У Гендрі є і своя таємниця, хай він, схоже, і сам не знає її суті.

Того дня Арія прискорила темп, стараючись, наскільки можливо, їхати клусом, а іноді, побачивши попереду відтинок рівної землі, приострожувала коня і пускала вчвал. Однак це траплялося нечасто: що довше вони їхали, то горбистішою ставала місцевість. Пагорби невисокі й не надто стрімкі, але, здавалося, немає їм кінця-краю, і дуже скоро вершники змучилися дертися нагору та спускатися вниз, тож просто повторювали рельєф, прямуючи річищами струмків і лабіринтом лісистих долин, де над головами дерева утворювали щільне шатро.

Час від часу Арія посилала Пиріжка з Гендрі вперед, а сама верталася назад, намагаючись заплутати сліди й дослухаючись, чи не чути погоні. «Повільно їдемо,— думала вона про себе, кусаючи губу,— надто повільно, нас точно піймають». Одного разу з гребеня пагорба вона помітила темні тіні, які перетинали струмок у долині, що лишилася позаду, й на мить перелякалася, що це їх наздоганяють вершники Руза Болтона, але, поглянувши знову, збагнула, що це тільки зграя вовків. Приклавши долоні до рота, вона завила до них:

— Ау-у-у-у! Ау-у-у-у!

Коли найбільший з вовків, підвівши голову, завив у відповідь, від цих звуків Арія затремтіла.

В середині дня Пиріжок почав нарікати. В нього вже дупа болить, повідомив він, і сідло натерло до крові стегна, а крім того, йому ж треба трохи поспати.

— Я такий знесилений, що просто з коня валюся!

Арія поглянула на Гендрі.

— Якщо він гепнеться, як гадаєш, хто перший його знайде — вовки чи лицедії?

— Вовки,— сказав Гендрі,— у них нюх кращий.

Пиріжок розтулив був рота — і знову стулив. І не звалився з коня. Незабаром знову почався дощ. І досі не було ні проблиску сонця. Холоднішало, між соснами й понад голими спаленими полями потягнувся білий туман.

Гендрі потерпав майже так само, як і Пиріжок, от тільки він був надто упертий, щоб жалітися. Він незграбно сидів у сідлі з рішучим виглядом на обличчі, на яке падав розкошланий чорний чуб, але Арії зразу видно було, що вершник з нього плохенький. «Не слід було про це забувати»,— сказала вона до себе. Вона-бо їздить верхи, скільки себе пам’ятає: маленькою на поні, а пізніше на конях,— а от Гендрі з Пиріжком народилися в місті, а в містах простолюд ходить пішки. Йорен, забравши їх з Королівського Причалу, посадив їх верхи, але тягнутися на віслюкові королівським гостинцем позаду фургонів — то одне. А от направляти мисливського коня крізь дику лісову гущавину та спалені лани — зовсім інше.

Арія розуміла: сама-одна вона б рухалася набагато швидше, але покинути хлопців не могла. Вони-бо її зграя, її друзі — єдині живі друзі, які в неї лишилися, і якби не вона, вони б і досі сиділи в безпеці Гаренхолу: Гендрі пітнів би у своїй кузні, а Пиріжок — на кухні. «Якщо нас піймають лицедії, я скажу їм, що я — дочка Неда Старка і сестра короля на Півночі. Звелю їм відвезти мене до брата й не кривдити Пиріжка і Гендрі». Але вони, мабуть, не повірять їй, а якщо й повірять... От лорд Болтон — він братів прапороносець, та він усе одно її жахав. «Ми їм не дамося,— про себе поклялася вона, потягнувшись через плече і торкнувшись руків’я меча, якого Гендрі поцупив для неї.— Не дамося».

Трохи пізніше, по обіді, вони випірнули з-під дерев і опинилися на березі ріки. Пиріжок захоплено зойкнув.

— Тризуб! А тепер треба просто рухатися вгору за течією, як ти й казала. Ми вже майже на місці!

Арія покусала губу.

— Не думаю я, що це Тризуб.

Ріка розлилася після дощів, та все одно була не більш як тридцять футів завширшки. Арії запам’ятався Тризуб набагато ширшим.

— Замала вона, щоб бути Тризубом,— сказала вона хлопцям,— та й ми ще так далеко не від’їхали.

— Ні, від’їхали,— наполягав Пиріжок.— Ми їхали цілий день, узагалі майже не зупинялися. Мабуть, дуже багато проїхали.

— Погляньмо знову на карту,— запропонував Гендрі.

Арія злізла з коня, дістала карту й розгорнула її. Дощ барабанив по пергаменту й струмочками стікав з нього.

— Ми десь отут,— сказала Арія, вказуючи пальцем, і хлопці зазирнули їй через плече.

— Але ж,— мовив Пиріжок,— це взагалі не відстань. Бачиш, Гаренхол просто біля твого пальця, ти його мало не торкаєшся. А ми їхали цілий день!

— До Тризуба ще милі й милі,— озвалася вона.— Нам ще багато днів туди діставатися. Це якась інша ріка, одна з оцих, дивіться,— вона показала тонші блакитні лінії, які намалював картограф, і під кожною дрібненько писалася назва.— Дарі, Зелен-яблуко, Діва... ось, оця, Мала Верба, це точно вона.

Пиріжок перевів погляд з лінії на власне ріку.

— Мені вона такою вже малою не здається.

Гендрі теж хмурився.

— Та, на яку ти вказуєш, впадає в оцю, дивися.

— Велика Верба,— прочитала Арія.

— Велика Верба, нехай. І бачиш, Велика Верба впадає в Тризуб, тож ми можемо вздовж цієї доїхати до тої, тільки рухатися треба вниз за течією, а не вгору. От тільки якщо це не Мала Верба, якщо це оця от річка, інша...

— Дзюркотливе Джерело,— прочитала Арія.

— Бачиш, воно робить петлю й повертає до озера, до Гаренхолу,— він обвів пальцем лінію.

У Пиріжка розширились очі.

— Ні! Там нас точно повбивають.

— Ми маємо знати, що це за ріка,— оголосив Гендрі своїм найупертішим тоном.— Маємо знати.

— Ну, а ми не знаємо.

На карті, може, і є підписи під блакитними лініями, але ніхто не написав назви на березі власне ріки.

— Не поїдемо ми ні за течією, ні проти,— вирішила Арія, згортаючи карту.— Просто переправимося на той бік і поїдемо далі на північ, як і їхали.

— А коні вміють плавати? — поцікавився Пиріжок.— Тут, здається, глибоко, Арі. А що як там змії?

— А ти впевнена, що ми рухаємося на північ? — запитав Гендрі.— Всі ці горби... якщо ми розвернулися...

— Мох на деревах...

— У цього дерева мох з трьох сторін,— указав він на найближче дерево,— а на наступному його взагалі немає. Може, ми загубилися і просто їздимо по колу...

— Може,— сказала Арія,— але я все одно переправляюся через ріку. Можете йти зі мною або лишатися тут.

Вона залізла назад у сідло, не звертаючи на хлопців уваги. Якщо не хочуть їхати за нею, можуть самі шукати Річкорин, тільки скоріше лицедії розшукають їх.

Довелося проїхати добрі півмилі вздовж берега, поки Арія знайшла місце, де — на вигляд — можна було безпечно перебрести, й усе одно її кобилиця неохоче заходила у воду. Річка, хай як вона звалася, котила бистрі брунатні води, і в найглибшому місці на середині доходила кобилі до черева. Арії в чоботи налилося води, але вона вдарила кобилу п’ятами й видерлася на протилежний берег. Позаду почувся сплеск і нервове іржання. Отож хлопці все-таки їдуть за нею. Це добре. Вона обернулася, спостерігаючи, як хлопці важко перетинали ріку й нарешті, цілком мокрі, випірнули поряд з Арією.

— Це не Тризуб,— сказала вона їм.— Не він.

Наступна річка була мілкіша, тож перетнути її виявилося легше. Це теж був не Тризуб, і ніхто вже з Арією не сперечався, коли вона сказала, що треба перейти на той бік.

Коли вони ще раз зупинилися, щоб і коням дати перепочинок, і самим поїсти хліба з сиром, уже опускалися сутінки.

— Мені холодно й мокро,— жалівся Пиріжок.— Ми вже точно далеко від Гаренхолу. Могли б розпалити собі вогнище...

— Ні!!! — вигукнули одностайно Арія з Гендрі. Пиріжок відступився. Арія скоса кинула погляд на Гендрі. «Він підхопив мій вигук, як колись у Вічнозимі це робив Джон». За Джоном вона скучала більше, ніж за іншими братами.

— Можна врешті поспати? — запитав Пиріжок.— Я страшенно втомився, Арі, й дупа болить. Мабуть, там уже водянки.

— А якщо тебе спіймають, будуть не тільки водянки,— відповіла вона.— Треба їхати далі. Треба.

— Та вже майже темно, й навіть місяця не видно.

— Залазь назад на коня.

Рухаючись тихою ступою у згасаючому світлі дня, Арія відчула, як на неї тисне втома. Їй потрібно було виспатися не менше, ніж Пиріжкові, тільки вона не наважувалася. Якщо втікачі поснуть, то, розплющивши очі, можуть виявити, що над ними стоїть Варго Гоут разом з Шагвелом Блазнем, Вірним Урсвиком, Рорджем, Куслієм, септоном Атом і рештою чудовиськ.

Але за деякий час кінська ступа почала її присипляти, як гойдання колиски, і Арія відчула, що в неї злипаються очі. Вона дозволила повікам склепитися на одну мить, а тоді знову їх рвучко розплющила. «Не можна засинати,— загримала вона подумки до себе,— не можна, не можна». Арія щосили потерла кулаками очі, щоб ті не заплющувалися, міцно стиснула повіддя й, підбивши кобилу п’ятами, перейшла на легкий галоп. Але ні вона сама, ні кобила такого темпу витримати не могли, і вже за кілька секунд вони знов перейшли на ступу, а ще за мить очі в Арії знову стулилися. Та цього разу так швидко вже не розплющилися.

Коли ж вона таки розліпила повіки, то виявила, що кобилиця зупинилася й пощипує собі травку, а Гендрі сіпає Арію за руку.

— Ти заснула,— сказав він.

— Я просто давала очам перепочинок.

— Довгенько щось ти їм давала перепочинок. Кобила твоя ходила по колу, та лиш коли вона зупинилася, я зрозумів, що ти спиш. Пиріжок так само: гепнувся на землю, врізавшись у гілку,— як ти не почула, коли він заверещав? Але навіть це тебе не збудило. Тобі треба зупинитися й поспати.

— Якщо можеш їхати далі ти, можу і я,— позіхнула вона.

— Брехуха,— сказав Гендрі.— Їдь, якщо ти така дурна, а я зупиняюся. Беру на себе перші чати. А ти спи.

— А Пиріжок?

Гендрі тицьнув пальцем. Пиріжок уже лежав на землі, на купі вологого листя, накрившись плащем, і тихо похропував. У одному кулаці він стискав великий трикутник сиру, і складалося враження, що заснув він просто між укусами.

Не було сенсу сперечатися, збагнула Арія: Гендрі мав рацію. «Лицедіям теж треба спати»,— сказала вона собі, сподіваючись, що так і є. Вона так утомилася, що ледве злізла з сідла, але не забула стриножити коня, перш ніж прилягти під буком. Земля була тверда й волога. Цікаво, думала Арія, скільки часу мине, поки вона знову спатиме в ліжку, їстиме гаряче та грітиметься біля вогню? Останнє, що вона зробила, перш ніж заплющити очі, це витягла меча з піхов і поклала поряд.

— Сер Грегор,— прошепотіла вона, позіхаючи.— Дансен, Полівер, Раф Солоденький. Лоскотун і... Лоскотун... Гончак...

Сни її були червоні й жорстокі. Там були лицедії, принаймні четверо: блідолиций лісянець і темношкірий брутальний сокирник, уродженець Ібу; пошрамований дотрацький комонник на ім’я Іґо й дорнянин, чийого імені вона не знала. Вони їхали і їхали під дощем, в іржавих кольчугах і мокрій шкірі, і на сідлах бряжчали мечі й топори. Вони думали, що полюють на неї, але Арія з дивною певністю знала уві сні, що вони помиляються. Це вона полює на них.

Уві сні вона була зовсім не маленькою дівчинкою, а вовчицею, здоровезною і могутньою, і коли вона випірнула з-за дерев й вищирила зуби, низько загарчавши, то зачула сморід страху і від коней, і від людей. Кінь під лісянцем став дибки й перелякано заіржав, а люди кричали одне на одного своєю людською мовою, та не встигли вони нічого зробити, як з темряви та з дощу вигулькнули інші вовки — велика зграя,— худі, мокрі й мовчазні.

Сутичка була коротка, але кривава. Волохатий чолов’яга упав, коли тільки діставав топір, темношкірий — напинаючи тятиву зі стрілою, а блідолиций з Ліса спробував тікати. Її брати й сестри наздогнали його, змушуючи раз у раз розвертатися, наскакуючи зусібіч, кусаючи за ноги його коня, а коли вершник звалився на землю, перегризли йому горлянку.

Тільки обвішаний дзвіночками чоловік тримався. Кінь його хвицнув одну з її сестер у голову, іншу сестру він сам розрубав мало не навпіл кривим срібним пазуром, а волосся в нього тим часом стиха видзвонювало.

Охоплена люттю, вона стрибнула йому на спину, скидаючи його сторчголов з сідла. Падаючи разом з ним, вона стиснула щелепами йому руку, зубами прогризаючи дублену шкіру, вовну та м’яку плоть. Приземлившись, вона щосили сіпнула головою, відриваючи кінцівку від плеча. Торжествуючи, вона, тримаючи руку в зубах, метляла головою, розсіюючи теплі червоні краплі поміж холодного чорного дощу.

Тиріон

Прокинувся він від порипування старих залізних завіс.

— Хто,— прохрипів він. Принаймні до нього повернувся голос, хай і який сиплий. Гарячка досі палила його, і Тиріон гадки не мав, котра зараз година. Скільки він проспав цього разу? Яка слабкість, яка бісова слабкість! — Хто? — гукнув він знову, цього разу голосніше. У відчинені двері влилося сяйво смолоскипа, та в самих покоях єдиним джерелом світла була свічка біля ліжка.

Побачивши, як до нього наближається якась постать, Тиріон затремтів. Тут, у Мейгоровій тверджі, кожен слуга підкуплений королевою, тож будь-який відвідувач може виявитися найманцем Серсі, якого прислали докінчити справу, що її розпочав сер Мандон.

Але тут чоловік ступив у світло свічки, уважно зазирнув у бліде обличчя карлика й пирхнув.

— Порізалися, коли голилися, ні?

Тиріонові пальці ковзнули до величенького розтину, який тягнувся від ока вниз по щелепі через те, що лишилося від носа. М’ясо й досі не заросло шкірою й було вологим на дотик.

— Атож, застрашливо великим лезом.

Чорна як вугіль чуприна була щойно вимита й рівненько зачесана назад, відкриваючи тверді риси Бронового обличчя, а вдягнений чоловік був у високі чоботи з м’якої візерунчастої шкіри, широкий пояс зі срібними заклепками та світло-зелений шовковий плащ. Темно-сіру вовну його камзола навскоси перетинав охоплений полум’ям ланцюг, вишитий ясно-зеленою ниткою.

— Де ти був? — вимогливо запитав Тиріон.— Я по тебе посилав... мабуть, два тижні тому.

— Радше чотири дні тому,— озвався перекупний меч,— і я вже двічі приходив, тільки ви були мертвий для всього світу.

— Не мертвий. Хоча моя люба сестричка дуже старалася.

Либонь, не варто було озвучувати цього вголос, але Тиріону вже байдуже. Це Серсі стояла за спробою сера Мандона убити Тиріона, він печінкою то відчував.

— Що це за бридота в тебе на грудях?

— Мій лицарський герб,— вишкірився Брон.— Полум’яний ланцюг, зелений на димно-сірому полі. За наказом вашого лорда-батька я тепер сер Брон Чорноводський, Куцю. Не забувайте про це.

— Саме я пообіцяв тобі лицарство, пригадуєш? — Тиріону не сподобалось оте «за наказом вашого лорда-батька». Лорд Тайвін часу не марнував. Перевести свого сина з Вежі правиці, щоб зайняти її самому,— цілком прозорий натяк, а це — ще один.— Я втратив півноса, а ти здобув собі лицарство. Богам ще доведеться за це відповісти,— кисло мовив він.— Батько сам тебе висвятив?

— Ні. Хто вцілів у битві під коловоротними баштами, миропомазані верховним септоном і мечепокладені королівською вартою. Пів клятого дня забрало — тільки троє-бо білих мечів лишилося для такої честі.

— Я знаю, що в битві загинув сер Мандон...— («Його зіштовхнув у ріку Под, поки цей зрадливий покидьок не встиг протяти мечем мені серце»).— Кого ще ми втратили?

— Гончака,— сказав Брон.— Він не загинув, просто зник. Золоті плащі кажуть, він злякався, тож вилазку замість нього повели ви.

«Не найкраща була ідея». Нахмурившись, Тиріон відчув, як напинається шкіра на шрамі. Він махнув Брону на стілець.

— Сестра переплутала мене з грибом. Тримає в темряві й підгодовує гноєм. Под — гарний хлопчина, але в нього на язику прищ завбільшки з Кичеру Кастерлі, тож я не тямлю й половини того, що він мені каже. Я послав його по сера Джейсліна, а він повернувся й каже мені, що той загинув.

— І він, і ще тисячі,— Брон усівся.

— Як? — поцікавився Тиріон, і йому стало геть зле.

— У битві. Ваша сестра, наскільки я чув, послала Кетлблеків, щоб вернути короля назад у Червону фортецю. Коли золоті плащі побачили, що король забирається геть, половина з них і собі вирішила тікати. А Залізнорукий став у них на дорозі й наказав повертатися на мури. Подейкують, Байвотер так їх присоромив, що вони мало не повернулися, та тільки в цю мить хтось прохромив йому шию стрілою. По тому він уже не мав такого застрашливого вигляду, тож його просто стягнули з коня й добили.

«Ще один борг, який Серсі ще доведеться сплатити».

— Мій племінник,— мовив Тиріон,— Джофрі... він був у небезпеці?

— Не більшій, ніж дехто, й у меншій, ніж більшість.

— З ним нічого не сталося? Він не поранений? Не скуйовдив чуприни, не вколов пальчика, не зламав нігтя?

— Наскільки я знаю, ні.

— А я попереджав Серсі, що так і буде. Хто нині керує золотими плащами?

— Ваш лорд-батько віддав їх одному зі свої західняків, якомусь лицарю на ім’я Адам Марбранд.

У більшості випадків золоті плащі не погодились би, щоб ними командував зайда, але сер Адам Марбранд — це хитрий хід. Як і Джеймі, він був з тих людей, за якими легко йдуть люди. «Міську варту я втратив».

— Я посилав Пода і по Шагу, але йому й тут не пощастило.

— Кам’яні ворони досі в королівському лісі. Шазі, схоже, місцина сподобалася. Тимет повів обпечених додому, прихопивши з собою всю здобич, яку вони награбували в таборі Станіса після битви. Челла одного ранку з’явилася біля Річкової брами з дюжиною чорних вух, але червоні плащі вашого батька просто їх прогнали, а мешканці Королівського Причалу жбурляли в них лайном і улюлюкали.

«Невдячні! Чорні вуха помирали за них!» Поки Тиріон лежав, обпоєний маком, і марив, його власний батько видер йому всі пазурі, одного по одному.

— Хочу послати тебе до моєї сестри. Її дорогоцінний синочок вийшов з битви цілий і неушкоджений, тож Серсі вже не потрібна заручниця. Вона присягалася звільнити Алаяю, щойно...

— Вона це зробила. Вісім чи дев’ять днів тому, попередньо відшмагавши.

Тиріон сів рівніше, ігноруючи наглий біль, який прошив плече.

— Відшмагавши?

— Її припнули до стовпа у дворі, відбатожили, а тоді викинули за ворота, голу й закривавлену.

«Вона вчилася читати»,— зринула в Тиріона недоречна думка. Шрам, який перерізав обличчя, напнувся, і на мить здалося, що від люті просто лусне голова. Так, щира правда, Алаяя — повія, але Тиріон рідко коли зустрічав дівчину милішу, сміливішу й невиннішу. Він її і не торкався: вона була просто ширмою, за якою ховалася Шей. У своїй нерозважливості він навіть не подумав, чого їй може коштувати її роль.

— Я пообіцяв сестрі, що з Томеном обійдуться так само, як з Алаяєю,— пригадав він уголос. Йому здалося, що зараз його знудить.— Та як я можу відбатожити восьмирічного хлопчика?

«Та якщо я цього не зроблю, Серсі переможе».

— Томена вам не дістати,— прямо сказав Брон.— Почувши, що Залізнорукий загинув, королева по хлопця послала Кетлблеків, і ніхто в Розбі не мав сміливості сказати їм «ні».

Ще один удар — і водночас полегшення, змушений був визнати Тиріон. Він-бо любив Томена.

— Кетлблеки мали бути на нашому боці,— нагадав він Брону більш ніж роздратовано.

— Вони й були, поки я мав змогу платити їм два пенні за кожне, отримане від королеви, та вона підняла ставки. Озні з Осфридом, як і мене, після битви висвятили в лицарі. Гадки не маю за що: ніхто й не бачив, щоб вони билися.

«Найманці зраджують мене, друзів моїх шмагають і ганьблять, а я лежу тут догниваю,— подумав Тиріон.— А я гадав, що переміг у тій клятій битві. Оце такий смак перемоги?»

— Правду кажуть, що Станіса погнав геть привид Ренлі?

Брон легенько посміхнувся.

— З коловоротних башт нам було видно хіба прапори в багнюці й вояків, які на бігу кидали свої списи, але в харчівнях і борделях є сотні людей, які розповідатимуть, як у них на очах лорд Ренлі убив того чи того. Для початку, більша частина Станісового війська колись була з Ренлі, тож вони миттю переметнулися назад, побачивши його в тих блискучих зелених обладунках.

Після всіх хитрих планів, після вилазки, після «мосту» з кораблів, після того як обличчя йому розрубали навпіл, Тиріона затьмарив мрець. «Якщо Ренлі й справді мрець». Це теж слід буде перевірити.

— Як Станісу вдалося втекти?

— Його лісянці зі своїми кораблями лишись у затоці, за ланцюгом. Коли битва пішла не так, вони пристали до берега й забрали, скількох змогли. Під кінець люди різали один одного, щоб опинитися на борту.

— А що там Роб Старк, він чим займається?

— Дещиця його вовків випалює собі дорогу в Сутінь-діл. Ваш батько збирається послати отого лорда Тарлі, щоб розібратися з ними. Я подумую податися разом з ним. Подейкують, він — гарний солдат і щедрий, коли дуванять здобич.

Думка про те, що і Брона він втратить, стала останньою краплею.

— Ні. Твоє місце тут. Ти — капітан варти правиці.

— Але ви вже не правиця,— нагадав йому Брон.— Правиця — ваш батько, а в нього своя клята варта.

— А що сталося з вояками, яких ти найняв для мене?

— Деякі загинули на коловоротних баштах. З рештою розплатився отой ваш дядько, сер Кеван, і просто викинув геть.

— Як гарно з його боку,— кисло мовив Тиріон.— Це означає, що ти втратив смак до золота?

— Аж ніяк, чорт забирай.

— Це добре,— сказав Тиріон,— бо справа в тому, що ти мені досі потрібен. Що тобі відомо про сера Мандона Мура?

— Мені відомо, що він до біса потонув,— розреготався Брон.

— Я йому дещо заборгував, але як тепер розплатитися? — Тиріон торкнувся обличчя, намацав шрам.— Якщо по правді, я про нього знаю зовсім мало.

— Очі в нього були, як у риби, і він носив білий плащ. Що ще ви хочете знати?

— Все,— сказав Тиріон,— для початку.

Насправді йому хотілось упевнитися, що сер Мандон продався Серсі, але він не наважувався сказати це вголос. У Червоній фортеці ліпше тримати язика за зубами. У стінах водяться щурі, і балакучі пташечки, і павуки.

— Допоможи мені,— попросив Тиріон, борючись із простирадлами.— Час мені навідатися до батька, та й давно пора показатися людям на очі.

— Яке чарівне буде видовище! — ущипнув Брон.

— Що таке півноса на такому обличчі, як у мене? До речі про красу, Марджері Тайрел уже прибула на Королівський Причал?

— Ні. Але вже їде, і місто божеволіє від любові до неї. Тайрели хурами возять з Небосаду харчі й роздають на честь неї. Сотні возів щодня. Містом шпацирують тисячі тайрелівських вояків із золотими ружами, вигаптуваними на камзолах, і ніхто з них не платить за вино. Дівиця, вдовиця, блудниця — будь-яка жінка віддасться хлопчаку з персиковим пушком на підборідді й золотою ружею на грудях.

«На мене вони плюють, а Тайрелам купують випивку». Тиріон ковзнув з ліжка на підлогу. Ноги підкосилися, кімната крутнулася, і довелося вчепитися в Бронову руку, щоб не полетіти сторчголов на циновку.

— Поде! — крикнув Тиріон.— Подрику Пейн! Де ти, сьоме пекло?!

Біль шарпав його, як беззубий собака. Тиріон ненавидів слабкість, особливо власну. Це його принижувало, а від приниження він закипав од люті.

— Поде, зайди негайно!

Прибіг хлопець. Побачивши Тиріона, який стояв, ухопившись за Бронову руку, він роззявив рота.

— Мілорде! Ви встали! А значить... чи вам... вам хочеться вина? Сновійного вина? Мені покликати мейстра? Він казав, вам не можна. Вставати, я маю на увазі.

— Я пролежав надто довго. Принеси мені чистий одяг.

— Одяг?

Тиріон не міг збагнути, як хлопець міг бути таким кмітливим і винахідливим у битві — й таким недоладним у всьому іншому.

— Вбрання,— повторив він.— Сорочку, камзол, бриджі, панчохи. Для мене. Щоб одягнутися. Щоб вийти з цієї клятої камери.

Одягали Тиріона всі втрьох. Може, його обличчя мало й застрашливий вигляд, але найгірша рана була на стику руки з плечем, де стрілою йому під пахву загнало його власну кольчугу. Щоразу як мейстер Френкен міняв пов’язку, з безбарвної плоті й досі витікав гній з кров’ю, а від кожного руху прошивало болем.

Кінець кінцем Тиріон зупинився на парі бриджів і на величенькій на нього нічній сорочці, яка вільно висіла на плечах. Бран натягнув йому на ноги чоботи, поки Под пішов шукати костур, на якого Тиріон міг би зіпертися. Для зміцнення духу він випив кухоль сновійного вина. Напій підсолодили медом і додали крапельку макового молочка, щоб на деякий час приглушити біль від ран.

Та все одно, відсуваючи засув, Тиріон відчував запаморочення, а від спуску гвинтовими сходами в нього тремтіли ноги. Однією рукою він спирався на костур, а другою — на Подове плече. Коли вони спускалися, назустріч їм підіймалася служниця. Вона витріщилася на них розширеними білими очима, так наче привида побачила. «Карлик повстав з мертвих,— подумав Тиріон.— І тільки погляньте на нього: він ще бридкіший, ніж був,— біжи розкажи подружкам».

Мейгорова тверджа — найукріпленіша споруда в Червоній фортеці: замок у замку, оточений сухим глибоким ровом і частоколом. Надвечір, коли Тиріон з Подом і Броном прийшли під браму, міст був піднятий. При брамі стояв сер Мірин Трант у білих обладунках і білому плащі.

— Опустіть міст,— скомандував йому Тиріон.

— Наказ королеви — піднімати міст на ніч.

Сер Мандон завжди був креатурою Серсі.

— Королева спить, а в мене справи до батька.

Ім’я лорда Тайвіна Ланістера творило дива. Сер Мірин Трант буркітливо віддав наказ, і міст опустили. На тому боці рову на чатах стояв ще один лицар з королівської варти. Побачивши Тиріона, який дибав до нього, сер Озмунд Кетлблек вичавив усмішку.

— Почуваєтеся краще, мілорде?

— Набагато. Коли наступна битва? Дочекатися не можу.

Одначе, коли вони з Подом дійшли до гвинтових сходів, Тиріон тільки обурено витріщився на них. «Сам я нізащо нагору не видеруся»,— зізнався він собі. Проковтнувши свій гонор, він попросив Брона віднести його, без надії сподіваючись, що в таку годину ніхто цього не побачить і не насміхатиметься, ніхто нікому потім не переповідатиме, як карлика несли нагору на руках, наче немовля.

Зовнішній двір був заставлений дюжинами наметів і шатер.

— Тайрелові вояки,— пояснив Подрик Пейн, пробираючись у лабіринті шовку й парусини.— А ще лорда Рована і лорда Редвина. На всіх місця не вистало. В замку, маю на увазі. Дехто в кімнатах поселився. В кімнатах у місті. В заїздах і все таке. Вони тут зібралися на весілля. Весілля короля — короля Джофрі. Вам стане сили прийти на нього, мілорде?

— Хижі ласки не втримають мене.

Якщо порівнювати весілля з війнами, то принаймні сказати можна одне: на весіллі менше шансів лишитися без носа.

У Вежі правиці за зачиненими віконницями досі тьмяно світилося. Вартові на дверях були в малинових плащах і лев’ячих шоломах батькової замкової варти. Тиріон знав обох, і вони, впізнавши його, миттю впустили... хоча жоден, відзначив він, не зміг надовго затримати очі на його обличчі.

Всередині наштовхнулися на сера Адама Марбранда, який спускався крученими сходами в чорному візерунчастому нагруднику і злототканому плащі офіцера міської варти.

— Мілорде,— вигукнув він,— як приємно бачити вас на ногах! Я чув...

— ...плітки про те, що вже копають маленьку могилку? Я теж. За таких обставин найкраще було встати з ліжка. Подейкують, ви тепер командуєте міською вартою. Мені вам висловити вітання чи співчуття?

— Боюся, і те, і те,— посміхнувся сер Адам.— Смерть і дезертирство лишили мені десь сорок чотири сотні вояків. Тільки боги й Мізинчик знають, звідки взяти гроші на платню такій кількості людей, але ваша сестра забороняє мені їх звільняти.

«Досі хвилюєшся, Серсі? Битва закінчилася, золоті плащі більше тобі не допоможуть».

— Ви від мого батька йдете? — запитав Тиріон.

— Ага. Боюся, лишив його не в найкращому гуморі. Лорд Тайвін гадає, що сорока чотирьох сотень гвардійців має бути цілком достатньо, щоб розшукати одного-єдиного зниклого зброєносця, але ваш кузен Тайрек і досі не об’явився.

Тайрек, тринадцятирічний хлопець, був сином покійного дядька Тайгета. Він зник під час заколоту, невдовзі по весіллі малолітньої леді Ермісанди — останньої зацілілої спадкоємиці дому Гейфордів. І, швидше за все, першої в історії Сімох Королівств нареченої, яка овдовіла ще до того, як її відлучили від грудей.

— Я теж не міг його знайти,— зізнався Тиріон.

— Та він хробаків годує,— сказав Брон зі своїм звичним тактом.— Його шукав Залізнорукий, і євнух трусив своїм товстим гаманцем. Їм пощастило не більше, ніж нам. Кидайте ви цю справу, сер.

Сер Адам неприязно глянув на перекупного меча.

— Коли йдеться про кревних родичів, лорд Тайвін дуже впертий. Він отримає хлопця живого чи мертвого, і я виконаю його наказ,— сказав він і перевів погляд на Тиріона.— Ваш батько у своїй світлиці.

«У моїй світлиці»,— подумав Тиріон.

— Думаю, дорогу я знайду.

Нагору знову вели східці, але цього разу він видерся сам, тримаючись однією рукою за Подове плече. Брон відчинив перед ним двері. Лорд Тайвін сидів під вікном, щось пишучи у світлі олійної лампи. Почувши клацання замка, він звів очі.

— Тиріоне,— спокійно відклав він перо вбік.

— Приємно, що ви мене пам’ятаєте, мілорде,— Тиріон відпустив Подове плече, зіперся на костур і подибав ближче. І зразу збагнув: щось негаразд.

— Пане Броне, Подрику,— заговорив лорд Тайвін,— мабуть, вам ліпше почекати за дверима.

Погляд, який Брон кинув на правицю, був не менш як зухвалий, однак, уклонившись, перекупний меч вийшов, а за ним і Под. Важкі двері захряснулися, і Тиріон Ланістер опинився наодинці з батьком. Хоча віконниці у світлиці зачинили на ніч, у кімнаті було прохолодно. «Якими брехнями годувала його Серсі?»

Лорд Кичери Кастерлі був стрункий, як люди на двадцять років за нього молодші, й навіть вродливий на свій строгий манір. Щоки його поросли жорсткими білявими бакенбардами, які обрамляли суворе обличчя, лису голову та твердий рот. На шиї він мав ланцюг з долонь, кожна з яких пальцями стискала зап’ясток своєї попередниці.

— Гарненький ланцюжок,— мовив Тиріон. «Хоча мені він личив більше».

Лорд Тайвін дотеп проігнорував.

— Тобі ліпше сісти. Може, зле було вставати з ліжка?

— Мені вже зле від ліжка,— сказав Тиріон, знаючи, як батько зневажає слабкість. І зайняв найближчий стілець.— Які милі у тебе покої! Ти не повіриш: а мене, присмертного, хтось перемістив у маленьку темну камеру в Мейгоровій тверджі!

— Червона фортеця переповнена гістьми, що приїхали на весілля. Коли вони поїдуть, я підшукаю тобі кращі покої.

— А мені й ці покої подобалися. То ви вже призначили дату великого весілля?

— Джофрі з Марджері одружаться першого дня нового року, який збігається з першим днем нового століття. Церемонія провістить світанок нової доби.

«Нової доби Ланістерів»,— подумав Тиріон.

— Ох, який клопіт: боюся, в мене інші плани на цей день.

— Ти сюди прийшов нарікати на свою спальню й відпускати свої недолугі жартики? Мені ще важливі листи дописувати.

— Важливі листи. Звісна річ.

— У деяких битвах перемагають штихами і шаблями, а в деяких — перами та круками. Не намагайся мене присоромити, Тиріоне. Коли здавалося, що ти при смерті, я навідував тебе так часто, як дозволяв мейстер Балабар,— батько сплів пальці під підборіддям.— Чому ти вигнав Балабара?

Тиріон знизав плечима.

— Мейстер Френкен не намагається так наполегливо тримати мене в безтямному стані.

— Балабар прибув до міста з почтом лорда Редвина. Кажуть, він — обдарований цілитель. З боку Серсі було дуже мило, що вона запросила його піклуватися про тебе. Вона боялася за твоє життя.

«Тобто боялася, що мені його збережуть».

— Без сумніву, саме тому вона не відходила від мого ліжка.

— Не верзи дурниць! Серсі ще планувати королівське весілля, я веду війну, а тобі вже принаймні два тижні нічого не загрожує,— лорд Тайвін незмигними зеленими очима вивчав синове понівечене обличчя.— Хоча, не можу не визнати, рана в тебе жахлива. Що це за напад божевілля у тебе стався?

— Браму оточили вороги з тараном. Якби вилазку повів Джеймі, ти б назвав це звитягою.

— Джеймі не такий дурний, щоб у битві зняти шолом. Сподіваюся, ти вбив того, хто тебе рубонув?

— О, покидьок мертвий — мертвіше не буває.

Хоча насправді це Подрик Пейн убив сера Мандона, штовхнувши його в ріку, де той і потонув під вагою власних обладунків.

— Смерть ворога — вічна радість,— блаженно мовив Тиріон, хоча не сер Мандон був його справжнім ворогом. У чоловіка не було особистих підстав зичити йому смерті. «Він був простим знаряддям, і я знаю, в чиїх руках. Це вона веліла йому потурбуватися, щоб я в цій битві не вижив». Але без доказів лорд Тайвін і не слухатиме такого звинувачення.— А чому ти в місті, батьку? — запитав Тиріон.— Хіба не час тобі їхати воювати деінде — зі Станісом, чи Робом Старком, чи ще з кимсь?

«І що швидше, то краще».

— Поки лорд Редвин не піджене свій флот, нам бракує кораблів для нападу на Драконстон. Але це байдуже. На Чорноводді сонце Станіса Баратеона закотилося. Що ж до Старка, то хлопець досі на заході, однак великі сили північан на чолі з Гелманом Толгартом і Робетом Гловером спускаються у Сутінь-діл. Їм навперейми я вислав лорда Тарлі, а сер Грегор наступає королівським гостинцем, щоб відрізати їм відступ. Толгарт і Гловер з третиною Старкової потуги опиняться затиснуті між ними.

— Сутінь-діл? Що такого є у Сутінь-долі, щоб так ризикувати? Невже Юний Вовк нарешті скоїв помилку?

— Тобі не варто цим перейматися. Ти з обличчя блідий як смерть, і крізь пов’язку сочиться кров. Кажи, що хотів, і повертайся в ліжко.

— Що я хотів...

У горлі пересохло. А що він хотів? «Більше, ніж ти можеш мені дати, батьку».

— Под каже, що Мізинчик став лордом Гаренхолу.

— Це порожній титул, поки замок для Роба Старка утримує Руз Болтон, та лорд Бейліш бажав цієї честі. Він нам добре прислужився у справі шлюбної угоди з Тайрелами. А Ланістери завжди сплачують борги.

Шлюбна угода з Тайрелами — Тиріонова ідея, але зараз, здається, згадувати про це невдячно.

— Титул цей може виявитися не таким порожнім, як ти гадаєш,— застеріг він.— Мізинчик нічого не робить просто так. Але хай буде, як буде. Ти, здається, щось казав про сплату боргів?

— А ти хочеш і собі винагороду? Гаразд. Чого ти вимагаєш від мене? Земель, замку, якоїсь посади?

— Для початку — трішки клятої вдячності.

Лорд Тайвін незмигно втупився в нього.

— Оплески люблять комедіанти і кривляки. Ейрис теж їх любив, коли вже на те пішло. Ти робив те, що було наказано, і я впевнений, робив добре, як умів. Ніхто не заперечує тої ролі, яку ти відіграв.

— Ролі, яку я відіграв? — (Те, що там лишилося від Тиріонових ніздрів, зараз, певно, надималося).— А мені здається, що я врятував це кляте місто.

— А більшості людей здається, що це моя атака з флангу на лорда Станіса змінила хід битви. Мужньо билися лорди Тайрел, Рован, Редвин і Тарлі, а ще мені доповіли, що це твоя сестра Серсі звеліла піромантам виробляти дикополум’я, яке знищило флот Баратеона.

— А я що? Мені всього-на-всього з носа волосся вищипали, так? — Тиріон не міг утриматися від гіркоти в голосі.

— Так, твій ланцюг — то був кмітливий хід, і вирішальний для нашої перемоги. Ти це хотів почути? Ще мені сказали, що саме тобі ми маємо дякувати за союз із дорнянами. Можеш радіти: Мірселла безпечно дісталася Сонцесписа. Сер Арис Окгарт пише, що вона дуже полюбила князівну Аріанну і що княжич Тристан просто зачарований нею. Мені неприємно віддавати дому Мартелів заручника, але, мабуть, інакше просто не можна було.

— У нас теж буде заручник,— сказав Тиріон.— Частина угоди — місце в раді. Якщо князь Доран не приведе з собою війська, коли вирішить заявити на це місце свої права, він опиниться в нашій владі.

— Добре, якщо Мартел вирішить заявити права лише на місце в раді,— мовив лорд Тайвін.— Ти ж бо пообіцяв йому і помсту.

— Я пообіцяв йому правосуддя.

— Зви це, як хочеш. А все одно все зводиться до крові.

— Ну, її ж точно ніколи не бракує, правда? Під час битви я в цілих озерах хлюпався...— Тиріон не бачив підстав ходити околяса.— Чи ти так прихилився до Грегора Клігана, що не витримаєш розлуки з ним?

— З сера Грегора є своя користь, як була і з його брата. Будь-який лорд час від часу має потребу в лютому звірові... і ти цей урок теж, здається, затямив, якщо судити з Брона й отих твоїх горян.

Тиріон подумав про Тиметове випалене око, про Шаґу з його сокирою, про Челлу з її намистом з сушених вух. І про Брона. Передусім — про Брона.

— В лісі повно лютих звірів,— нагадав він батькові.— І на вулицях теж.

— Твоя правда. Інші пси теж зможуть полювати. Я про це поміркую. Якщо більше нічого такого...

— Ах, так, тебе ж чекають важливі листи,— Тиріон звівся на нетверді ноги; на мить, накритий хвилею запаморочення, заплющив очі — й нарешті зробив хиткий крок до дверей. Згодом він пригадував, що тоді варто було зробити і другий, і третій. Натомість він розвернувся.— Чого я хочу, ти питаєш? Я скажу тобі, чого я хочу. Я хочу того, що належить мені по праву. Я хочу Кичеру Кастерлі.

— Спадкоємство твого брата? — батько стиснув щелепи.

— Лицарям королівської варти заборонено одружуватися, народжувати дітей і мати землі, ти знаєш це незгірш за мене. Того дня, коли Джеймі вдягнув білий плащ, він відмовився від свого права на Кичеру Кастерлі, але ти цього так і не визнав. Давно вже час. Я хочу, щоб ти перед цілим королівством оголосив, що я — твій син і законний спадкоємець.

Очі лорда Тайвіна, світло-зелені з золотими іскрами, були ясні й безжальні.

— Кичеру Кастерлі? — перепитав він безбарвним і холодним, мертвим голосом. І додав: — Ніколи.

Це слово зависло між ними — незмірне, гостре, отруйне.

«Відповідь я знав ще до того, як запитав,— подумав Тиріон.— Знав вісімнадцять років, відколи Джеймі приєднався до королівської варти, й ніколи не піднімав цього питання. Бо все я знав. Все я завжди знав».

— І чому ж? — змусив він себе поцікавитися, хоча й розумів, що пожалкує про те.

— Це ти питаєш? Ти, який убив власну матір, щоб прийти на цей світ? Ти, недороблений, нещирий, неслухняний, презирливий малий покруч, скроєний із заздрощів, хоті та примітивних хитрощів? Людські закони дають тобі право носити моє ім’я й мої кольори, бо я не можу довести, що ти не мій. Щоб дати мені урок приниження, боги засудили мене дивитися, як ти дибаєш тут з гордим левом на грудях, що був за герб моєму батькові та його батькові перед ним. Але ні боги, ні люди ніколи не змусять мене дозволити тобі перетворити Кичеру Кастерлі на твій бордель.

— Бордель?

Усе проясніло: Тиріон нарешті збагнув, звідки ця жовч. Рипнувши зубами, він мовив:

— Серсі розповіла тобі про Алаяю.

— То це так її звати? Зізнаюся, імена всіх твоїх повій я запам’ятати не можу. Як звали ту, з якою ти одружився ще хлопчиною?

— Тиша,— зухвало виплюнув він.

— А оту хвойду на Зеленому Зубці?

— Тобі не байдуже? — поцікавився він, не воліючи навіть вимовляти ім’я Шей у його присутності.

— Байдуже. Так само, як байдуже мені, живі вони чи мертві.

— То це ти відшмагав Яю...— Це було не запитання.

— Твоя сестра розповіла мені, як ти погрожував моїм онукам,— голос лорда Тайвіна був холодніший за лід.— Вона збрехала?

Тиріон не збирався нічого заперечувати.

— Так, я погрожував. Щоб уберегти Алаяю. Щоб Кетлблеки не скривдили її.

— Щоб уберегти честь повії, ти погрожуєш представникові власного дому, рідній крові? Оце так?

— Це ти учив мене, що гарна погроза іноді краща за удар. Не скажу, що Джофрі не спокушав мене кількасот разів. Якщо тобі так хочеться когось відбатожити, почни з нього. Але Томен... чого мені кривдити Томена? Він гарний хлопчик, і він мені рідний.

— Як була й твоя мати,— лорд Тайвін зненацька підвівся, вивищуючись над своїм сином-карликом.— Повертайся в ліжко, Тиріоне, й більше навіть не заговорюй до мене про свої права на Кичеру Кастерлі. Ти отримаєш свою винагороду, але таку, яку я вважатиму відповідною твоїй службі та становищу. І не роби помилки, бо це востаннє я терплю, як ти ганьбиш дім Ланістерів. З повіями покінчено. Знайду ще одну в твоєму ліжку — повішу.

Давос

Довгий час він спостерігав за тим, як збільшується вітрило, намагаючись вирішити, як буде краще: жити чи померти.

Він знав: померти найлегше. Варто просто заповзти назад у печеру й дозволити кораблю проплисти повз — і смерть знайде Давоса. Уже багато днів його палила гарячка, вивертаючи нутрощі та змушуючи тремтіти в неспокійному сні. Щоранку Давос почувався слабшим. «Уже недовго лишилося»,— узяв він за звичку казати собі.

Якщо його не вб’є гарячка, це зробить спрага. Тут не було питної води, хіба що час від часу випадав дощ, лишаючи калюжі в заглибинах у камінні. Ще три дні тому (чи чотири? на цій скелі він уже загубив лік дням) усі калюжі пересохли, як старі кістки, й він уже не міг витримати вигляду затоки, що брижилася навколо сіро-зеленими хвилями. Він усвідомлював: щойно почне пити морську воду, кінець прийде дуже швидко, але мало не зробив уже перший ковток — так у нього пересохло в горлі. Його врятувала несподівана злива. Він так знесилів, що зміг тільки виповзти під дощ і там лежати, заплющивши очі й розтуливши рота, і ловити воду потрісканими вустами й розпухлим язиком. Йому трохи додалося сили, а калюжі, тріщини й розколини на острові знов по вінця наповнилися життям.

Та це було три дні тому (чи, може, й чотири), а тепер вода переважно закінчилася. Щось випарувалося, а решту він випив. До завтра він уже знову смоктатиме мул і лизатиме холодне вологе каміння на дні западин.

А як не спрага й не гарячка, його уб’є голод. Бо острів — не більш як гола скеля, що стримить у безмежжі Чорноводої затоки. Під час відпливу іноді Давосу траплялися маленькі краби вздовж кам’янистої смужки берега, куди його викинуло після битви. Поки він розбивав їх на камінні, щоб видобути м’ясо з їхніх клішень і нутрощі з-під панцира, вони боляче щипали його за пальці.

Та коли набігав приплив, берег зникав, і Давосу доводилося видиратися на скелю, щоб його знову не змило в затоку. Під час припливу від вершечка скелі до води було всього п’ятнадцять футів, а коли море хвилювалося, бризки сягали навіть вище, тож не змокнути було неможливо, навіть у печері (яка насправді являла собою не більш як впадину в скелі попід уступом). На скелі не росло нічого, крім лишайника, і навіть морські птахи оминали це місце. Час від часу на вершечок скелі сідали мартини, Давос пробував їх піймати, та не зміг навіть наблизитися — так швидко вони відлітали геть. Він жбурляв у них камінці, але слабкість не давала добре замахнутися, тож навіть коли він поціляв у мартинів камінцями, ті лише роздратовано кричали, пурхаючи в повітря.

З його притулку видно було інші скелі — далекі кам’яні шпилі, вищі за його власний. На око, найближчий вивищувався над водою на добрячі сорок футів, хоча з такої відстані важко було сказати напевне. Над ним постійно кружляла хмара мартинів, і Давоса частенько навідувала думка переплисти туди та вчинити набіг на їхні гнізда. Однак вода тут холодна, а течія — сильна й підступна, й він розумів, що для такої подорожі сили у нього бракує. Так він точно загине, не треба й солоної води пити.

Часто осінь у вузькому морі волога й дощова, пригадував він з минулого. Вдень було не так і погано, коли світило сонце, а от ночами холоднішало, й час до часу над затокою пролітав вітрюган, женучи перед собою білі гребені, й за деякий час Давос, мокрий до нитки, уже тремтів. По черзі на нього напосідалися застуда й гарячка, й останнім часом він постійно бухикав.

Печера була єдиним доступним прихистком, не надто надійним. Під час відпливу море лишало на березі уламки дерева й обвуглений мотлох, але Давосу не було чим викресати іскру й розпалити вогонь. Якось він у розпачі спробував терти два шматочки дерева один об одного, але дерево було гниле, і від марних зусиль Давос тільки водянки собі понатирав. Одяг на ньому теж був мокрий, а ще, перш ніж його викинуло на цю скелю, він загубив десь у затоці один чобіт.

Спрага, голод, холод. Вони складали йому товариство щогодини, щодня, і за деякий час він уже ставився до них як до друзів. І дуже скоро один із цих друзів пожаліє його та звільнить від цих нескінченних злигоднів. А може, Давос просто одного дня зайде у воду й попливе до берега, що, як він знає, десь там на півночі, за обрієм. У такому стані, у якому він зараз, це надто довгий заплив, але то вже байдуже. Давос завжди був моряком і померти збирався в морі. «Підводні боги чекають на мене,— казав він собі.— Давно пора мені повертатися до них».

Та от з’явилося вітрило — цятка на видноколі, яка дедалі збільшувалася. «Корабель, де корабля не має бути». Давос приблизно уявляв розташування своєї скелі: то було одне з підводних гірських утворень на дні Чорноводої затоки. Найвище з них стриміло на сотню футів над рівнем моря, а дюжина менших були заввишки від тридцятьох до шістдесятьох футів. Моряки називали їх «списами царя моряників» і знали, що на кожен, який стирчить на поверхні, ще дюжина підступно ховаються під водою. Капітан при здоровому глузді триматиметься від них подалі.

Давос почервонілими очима дивився, як надимається вітрило, й намагався розчути шум вітру в парусині. «Іде просто сюди». Якщо корабель не змінить курсу, то пройде повз Давосів убогий прихисток на відстані, з якої його крики можуть почути. Це може врятувати йому життя. Якщо він хоче. А цього він не був певен.

«Навіщо мені жити,— думав він, і сльози застилали йому очі.— Боги праведні, навіщо? Сини мої загинули, Дейл і Алард, Марик і Маттос, мабуть, і Деван також. Як може батько пережити стількох дужих молодих синів? Як мені бути далі? Я — порожній панцир; краб здох, і всередині не лишилося нічого. Невже ніхто не розуміє?»

...У Чорноводий Бурчак заходили, розмаявши полум’яне серце Царя світла. Давос зі своєю «Чорною чайкою» був у другій шерезі, поміж Дейловою «Примарою» і Алардом на «Леді Марії». Марик, третій його син, був веслярським зверхником на «Фурії», в центрі першої шереги, а Маттос служив батьковим помічником. Під мурами Червоної фортеці галери Станіса Баратеона вступили в бій з маленьким флотом малолітнього короля Джофрі, і якусь мить ріка виспівувала від дзвону тятив і гуркоту залізних таранів, які трощили і весла, і облавки.

А тоді заричав якийсь велетенський звір, і навколо вибухнуло зелене полум’я: дикополум’я, «послід піромантів», «нефритовий демон». Маттос стояв біля батька на палубі «Чорної чайки», коли здалося, наче корабель випурхнув з води. Давос опинився в ріці, борючись із течією, яка підхопила й закрутила його. Вгору за течією розітнув небо вогонь у п’ятдесят футів заввишки. У Давоса на очах спалахнула «Чорна чайка», і «Фурія», і ще дюжина кораблів, а з них у воду стрибали охоплені полум’ям люди й тонули. «Примара» і «Леді Марія» щезли — потонули, чи розбилися, чи зникли за стіною дикополум’я, і не було часу їх шукати, бо на Давоса насувалося гирло ріки, а в гирлі Ланістери напнули велетенський залізний ланцюг. Від берега до берега не було нічого — тільки палаючі кораблі й дикополум’я. Від цієї картини у Давоса на мить, здалося, зупинилося серце, й він досі пам’ятає той шум — тріск полум’я, сичання пари, зойки смертників, а ще — як бився йому в обличчя нестерпний жар, а течія силкувалася затягти його в пекло.

Досить було просто нічого не робити. Ще кілька секунд — і він буде нарешті зі своїми синами, спочиватиме у прохолодному зеленому мулі на дні затоки, а риба обгризатиме йому обличчя.

Натомість він набрав побільше повітря й пірнув, шукаючи дна ріки. Єдина надія — прорватися попід ланцюгом, попід охопленими вогнем кораблями й дикополум’ям, яке плавало на поверхні води,— плисти що є сили до безпечної затоки на тому боці. Давос завжди добре плавав, а того дня на ньому не було криці, якщо не рахувати шолома, якого він згубив, коли згубив і «Чорну чайку». Мов ніж розтинаючи зелену пелену, він бачив, як під водою борсаються інші люди, а їх тягне на дно вага кірас і кольчуг. Давос проминав їх, щосили хвицаючи ногами, віддаючись течії, і вода заливала йому очі. Він пірнав нижче, і нижче, і нижче. З кожним рухом ставало дедалі важче тамувати подих. Він пригадував, що побачив дно — м’яке і тьмяне, і тут з рота йому порснули бульбашки. Щось торкнулося його ноги... коряга, чи риба, чи потопельник — сказати було неможливо.

Йому страшенно потрібно було дихнути, але він боявся. Він уже проминув ланцюг, він уже в затоці? Якщо він випірне під кораблем, то потоне, а якщо вирине серед острівців дикополум’я, першим же віддихом йому спалить легені на попіл. Він крутнувся у воді, щоб глянути вгору, та не видно було нічого — тільки зелену темінь, а він перекрутився так сильно, що тепер не міг сказати, де верх, а де низ. Його охопила паніка. Руки забарабанили по дну ріки, здійнявши хмару мулу, яка засліпила його. З кожною миттю в грудях дедалі більше стискалося. Він розгрібав воду, хвицаючи ногами, виштовхуючи себе на поверхню, вертівся, а в грудях бракувало повітря, хвицаючи, хвицаючи ногами, загублений у річковому мороці, хвицаючи, хвицаючи, хвицаючи ногами, поки хвицати вже не стало сили... Він розтулив рота, щоб заволати, в горло хлянула вода, солона на смак, і Давос Сіворт зрозумів, що тоне.

Коли він опритомнів, у небі стояло сонце, а він лежав на кам’янистому березі під шпилем голої скелі; навколо нього простягалася порожня затока, а поряд з ним — поламана щогла, обгоріле вітрило й набряклий труп. Щогла, вітрило й потопельник зникли з наступним припливом, лишивши Давоса самого на скелі серед списів царя моряників.

За довгі роки, що він був контрабандистом, води навколо Королівського Причалу стали для нього ріднішими, ніж будь-яка домівка, де він жив, і він знав, що його притулок — не більш як цятка на морських картах у місці, яке чесних моряків відштовхувало, а не притягувало... хоча сам Давос раз чи двічі у дні пачкарства запливав сюди, щоб не потрапити комусь на очі. «Коли тут знайдуть мій труп (якщо взагалі знайдуть), мабуть, цю скелю назвуть на мою честь,— подумав він.— Цибулева скеля, ось як її назвуть, і вона стане моєю могилою і моїм спадком». А на більше він і не заслуговував. Батько захищає дітей, учив септон, а Давос повів своїх хлопчиків у вогонь. Дейл ніколи не подарує своїй дружині дитину, про яку вони так молилися, а от Алард з його дівчиною в Старгороді, і дівчиною на Королівському Причалі, і дівчиною у Браавосі... всі його дівчата скоро плакатимуть. Маттос ніколи не стане капітаном власного корабля, як мріяв. Марик ніколи не стане лицарем.

«Як можу я жити, коли вони померли? Скільки загинуло бравих лицарів і могутніх лордів, кращих за мене, високородних! Лізь у свою печеру, Давосе. Лізь у свою печеру, скулься там, і корабель пропливе мимо, і ніхто вже ніколи тебе не потурбує. Засни на своїй кам’яній подушці, і нехай мартини видзьобають тобі очі, а краби об’їдять м’ясо. Ти-бо їх з’їв чимало, ти їм заборгував. Ховайся, пачкарю. Ховайся, ляж тихо й умри».

Вітрило було зовсім поряд. Ще кілька секунд — і корабель пропливе повз, і тоді Давос зможе в мирі померти.

Рука потягнулася до горла, шукаючи маленьку шкіряну торбинку, яку він завжди носив на шиї. У торбинці він зберігав кістки з чотирьох пальців, яких йому вкоротив король того дня, коли висвятив Давоса в лицарі. «Мій талісман». Обтяті пальці мацали груди, шкребли, але нічого не знаходили. Торбинка зникла, а з нею й кінчики пальців. Станіс ніколи не міг зрозуміти, навіщо Давос зберігає ці кості.

— Як нагадування про королівське правосуддя,— прошепотів він потрісканими губами. А тепер вони щезли. «Вогонь забрав не тільки моїх синів, а й мій талісман». У снах ріка й досі палала, і на воді танцювали демони з вогняними батогами в руках, і під їхніми ударами, чорніючи, згоряли люди.— Мати, змилуйся! — молився Давос.— Спаси мене, Матір добра, спаси нас усіх. Нема мого талісману, нема і моїх синів,— ридма ридав він, і солоні сльози струменіли по щоках.— Усе забрав вогонь... вогонь...

Можливо, то просто вітер бився в скелю, чи прибій шумів на березі, але на мить Давосу Сіворту причулася відповідь.

«Ти викликав вогонь,— прошепотіла Мати, і голос її був тихий-тихий, як шум моря в мушлі, сумний і слабенький.— Ти спалив нас... спалив нас... спалив нас-с-с...»

— Ні, це вона! — скрикнув Давос.— Мати, не кидай нас! Це вона вас спалила, червона жінка, Мелісандра, вона!

Він мов навіч бачив її обличчя: лице у формі сердечка, червоні очі, довгі мідні коси, червоні спідниці, які на ходу нуртували, мов полум’я,— вир шовку й шарлату. Вона приїхала зі сходу, з Ашаю, вона приїхала на Драконстон і переманила Селізу й людей королеви на бік свого чужинського бога, а тоді переманила й короля — самого Станіса Баратеона. Він зайшов так далеко, що навіть помістив на свої прапори вогненне серце — вогненне серце Р’глора, Царя світла й Бога полум’я і тіні. Під’юджуваний Мелісандрою, він витягнув Сімох з їхнього септу на Драконстоні та спалив їх перед брамою замку, а пізніше спалив і богопраліс у Штормокраї, навіть серце-дерево — величезне біле віродерево з похмурим ликом.

— То була її робота,— повторив Давос слабшим голосом. «Її робота, і твоя теж, цибулевий лицарю. Це ти чорної ночі доправив її у Штормокрай, щоб вона там народила тінь. Ти не безневинний, ні. Бо ти плив під її вітрилом, яке розмаялося на твоїй щоглі. У тебе на очах на Драконстоні спалили Сімох, а ти нічого не вдіяв. Вона віддала вогню і правосуддя Отця, і милосердя Матері, і мудрість Стариці. Коваля й Невідомця, Діву й Воїна — вона спалила усіх во славу жорстокого бога, а ти стояв і тримав язика за зубами. Навіть коли вона вбила мейстра Кресена, навіть тоді ти нічого не зробив».

Вітрило було за сотню ярдів — швидко рухалося через затоку. Ще кілька секунд — і воно промине Давоса й почне зменшуватися.

Сер Давос Сіворт поліз на свою скелю.

Він підважувався на тремтячих руках, а в голові паморочилося від гарячки. Двічі скалічені пальці зіслизнули з вологого каменя й Давос мало не впав, але все-таки примудрився зачепитися за уступ. Якщо він упаде — помре, а йому потрібно жити. Принаймні ще трошки. Він ще має дещо зробити.

Верхівка скелі була надто вузенька, щоб він, такий слабий, міг безпечно стати на ній на повен зріст, тож Давос, скорчившись, замахав вихуділими руками.

— Корабель! — закричав він у вітер.— Корабель, я тут, я тут!

Звідси корабель було видно краще: стрункий смугастий облавок, бронзову фігуру на носі, надуте вітрило. На борту була написана й назва, але Давос так і не навчився читати.

— Корабель! — знов загукав він.— Рятуйте, РЯТУЙТЕ!

Його помітив матрос на півбаку й почав тицяти пальцем. Давос бачив, як інші матроси перебралися на планшир і витріщилися на нього. За деякий час вітрило галери опустилося, на воду ковзнули весла, і корабель розвернувся до Давосового притулку. Така велика галера не могла підійти до скелі близько, але за тридцять ярдів вона спустила на воду шлюпку. Вчепившись у скелю, Давос спостерігав, як та повзе до нього. Четверо матросів гребли, а п’ятий сидів на носі.

— Ти,— гукнув п’ятий, коли шлюпка була вже за кілька футів від Давосового острова,— гей, ти, на скелі! Хто ти?

«Пачкар, який занадто піднісся,— подумав Давос,— дурень, який так любив свого короля, що позабув своїх богів». Горло в нього пересохло, він розучився розмовляти. Слова дивно відчувалися на язиці, дивно звучали у вухах.

— Я брав участь у битві. Я був... капітаном... лицарем, я був лицарем.

— Ясно, сер,— мовив чоловік,— і якому ж королю ви служили?

Галера може належати Джофрі, знагла збагнув він. Якщо зараз він промовить не те ім’я, вона покине його напризволяще. Але ж ні, у неї смугастий облавок! Це лісянська галера, це з кораблів Саладора Саана. Її послала сюди Мати — Мати в своєму милосерді. Бо має для нього завдання. Давос збагнув: Станіс живий. «Я досі маю короля. І синів, я маю інших синів, і дружину — ніжну й надійну». Як він міг забути? Мати і справді милосердна.

— Станісу,— крикнув він лісянцю.— Боги праведні, я служу королю Станісу.

— Ясно,— мовив чоловік у шлюпці,— ми теж.

Санса

Запрошення здавалося цілком невинним, та щоразу як Санса перечитувала його, нутро в неї скручувалось у вузол. Тепер-бо ця дівчина стане королевою, вона вродлива й багата, усі її люблять, тож навіщо їй вечеряти з дочкою зрадника? Можливо, з цікавості, припустила Санса; можливо, Марджері Тайрел хотіла оцінити суперницю, чиє місце посіла. «Либонь, я її дратую? Вона вважає, що я їй зла зичу?..»

З замкових мурів Санса спостерігала, як Марджері Тайрел зі своїм почтом виїздить на Ейгонів пагорб. Джофрі зустрів свою майбутню наречену біля Королівської брами, ласкаво запрошуючи в місто, і вони пліч-о-пліч поїхали крізь радісний натовп: сяючий Джоф у позолочених латах і юна Тайрелівна, чарівна в своїй зеленій сукні та плащі з осінніх квітів, що струменів з її плечей. Шістнадцятирічна Марджері мала каштанові коси й карі очі, була струнка та прегарна. Коли вона проїжджала, люди гукали її ім’я, піднімали вгору дітей, щоб вона їх благословила, й сипали квіти під копита її коню. Зразу за нею їхали її мати й бабуся у високій кареті, чиї боки були оздоблені сотнею різьблених переплетених руж — позолочених і сяйливих. Їх простолюд вітав також.

«Той самий простолюд, який стягнув би мене з коня й убив, якби не Гончак». Санса нічого не зробила такого, щоб люди зненавиділи її, так само як Марджері Тайрел не зробила нічого такого, щоб завоювати їхню любов. «Вона хоче, щоб і я її полюбила? — Санса роздивлялася запрошення, яке, схоже, було написане рукою самої Марджері.— Чи поблагословила?» Цікаво, думала вона, чи знає Джофрі про цю вечерю. Санса не здивується, якщо це — його ідея. Така думка налякала її. Якщо за цим запрошенням стоїть Джофрі, то він запланував якийсь жорстокий жарт, щоб осоромити її в очах старшої дівчини. Може, накаже своїй королівській варті знов її роздягнути? Минулого разу його зупинив його дядько Тиріон, але нині Куць не зможе її врятувати.

«Ніхто не зможе мене врятувати, крім мого Флоріяна». Сер Донтос пообіцяв, що допоможе їй утекти, та тільки в ніч весілля Джофрі. Все вже готово, запевнив Сансу її дорогий лицар, принижений до блазня; але доти доведеться потерпіти, рахуючи дні.

«І повечеряти з моєю заміною».

Можливо, вона несправедлива до Марджері. Можливо, запрошення — не більш як вияв симпатії, проста люб’язність. Можливо, це лише вечеря. Але тут — Червона фортеця, тут — Королівський Причал, тут — двір короля Джофрі Першого Баратеона, і якщо чогось Санса Старк тут і навчилася, то це нікому не довіряти.

Та все одно прийняти запрошення доведеться. Бо тепер вона — ніхто, списана дочка зрадника й поганьблена сестра лорда-заколотника. І навряд чи може відмовити майбутній королеві Джофрі.

«Був би тут Гончак!» У ніч битви Сандор Кліган прийшов до неї у спальню — хотів забрати її з міста, але Санса відмовилася. Іноді, лежачи без сну вночі, вона міркувала, чи мудро вчинила. У кедровій скрині попід літніми шовковими сукнями вона заховала його заплямований білий плащ. Навіть не могла пояснити, навіщо зберігає його. Казали, що Гончак виявився боягузом: у розпал битви він так напився, що його людей довелося очолити Куцю. Але Санса його розуміла. Вона знала таємницю його попеченого обличчя. Він боявся тільки вогню. А тої ночі від дикополум’я палала ціла ріка, наповнюючи повітря зеленим вогнем. Сансі було страшно навіть у замку. А за його мурами... вона й уявити не могла.

Зітхнувши, вона дістала перо й чорнило і відписала Марджері люб’язною згодою.

Коли настав призначений вечір, по неї прийшов інший побратим королівської варти — він відрізнявся від Сандора Клігана, як... ну, як квітка від пса. Коли Санса побачила в себе на порозі сера Лораса Тайрела, в неї частіше закалатало серце. Оце вперше відтоді, як він повернувся на Королівський Причал на чолі передового загону свого батька, вона бачила його так близько. На мить вона розгубилася, не знаючи, що сказати.

— Пане Лорасе,— нарешті вичавила вона,— ви... маєте чарівний вигляд.

Він обдарував її спантеличеною усмішкою.

— Міледі надто добра. І до того ж вродлива. Сестра з нетерпінням жде вас.

— Я не могла дочекатися цієї вечері.

— І Марджері теж, і леді-бабуся теж,— узявши Сансу під руку, він повів її до сходів.

— Ваша бабуся? — Сансі нелегко було водночас іти, розмовляти й думати, в той час як її торкався сер Лорас. Крізь шовк вона відчувала тепло його долоні.

— Леді Оленна. Вона також з вами вечерятиме.

— О,— зронила Санса. «Я говорю до нього, він мене торкається, тримає мене під руку й торкається мене».— Королева колючок, так її прозивають. Правда?

— Правда,— розсміявся сер Лорас. У нього дуже теплий сміх, подумалося їй, а він провадив: — Але краще не згадувати цього прізвиська в її присутності, бо ще вколетеся.

Санса почервоніла. Навіть дурень розуміє, що жодна жінка не радітиме прізвиську «королева колючок». «Можливо, я і справді така дурепа, як про мене каже Серсі Ланістер». У розпачі вона міркувала, чого б такого сказати йому розумного й милого, але голова не працювала. Санса мало не бовкнула, який він вродливий, аж тут згадала, що вже казала це.

А він і був вродливий. Він, здавалося, підріс відтоді, як вона вперше з ним познайомилася, але й досі був гнучкий і граційний, а ще Санса в житті не бачила хлопця з такими чудовими очима. Але він уже й не хлопець, а чоловік, лицар королівської варти. Сансі подумалося, що він має навіть кращий вигляд у білому, ніж у зелених і золотих барвах дому Тайрелів. Єдиною кольоровою плямою в нього на одязі була брошка, на яку застібався плащ: ружа Небосаду зі щирого жовтого золота в обрамленні витонченого зеленого нефритового листя.

Сер Балон Свон притримав для гостей двері до Мейгорової тверджі. Він також був весь у білому, тільки вдягнений і наполовину не так гарно, як сер Лорас. Поза ровом, захищеним частоколом, тренувалися з мечами та щитами дві дюжини вояків. Оскільки в замку стало так завізно, зовнішній двір віддали для гостей, які наставили тут своїх наметів і шатер, а для тренувань лишилися тільки невеличкі внутрішні двори. Одного з близнюків Редвинів тіснив сер Толад, на чиєму щиті красувалися очі. Опецькуватий сер Кенос Кайський, який, піднімаючи меча, щоразу чахкав і пахкав, здавалося, непогано тримався проти Озні Кетлблека, а от брат Озні сер Осфрид люто розправлявся з жаболицим зброєносцем Моросом Слінтом. Нехай мечі й затуплені, але до завтра Слінт рясно розцвіте синцями. Санса здригалася, просто дивлячись на це. Не встигли ще поховати полеглих у попередній битві, як уже готуються до наступної.

В кінці двору рослявий лицар з парою золотих руж на щиті відбивався від трьох суперників. Просто на очах він різонув одного вздовж по голові, вибиваючи з нього дух.

— Це ваш брат? — запитала Санса.

— Так, міледі,— мовив сер Лорас.— Гарлан часто тренується одразу з трьома суперниками, ба й з чотирма. В битві рідко коли б’єшся сам на сам, каже він, тож він воліє бути готовий.

— Він, певно, дуже хоробрий.

— Він — видатний лицар,— озвався сер Лорас.— Якщо по правді, мечем володіє краще за мене, а от я вправніший зі списом.

— Я пригадую,— сказала Санса.— І ви чудово тримаєтеся верхи, сер.

— Це так люб’язно з боку міледі! Коли вона бачила, як я їжджу верхи?

— На правициному турнірі, ви не пам’ятаєте? Ви були на білому рисаку, а на латах у вас сплелися сотні різних квітів. Ви подарували мені троянду. Червону троянду. Того дня іншим дівчатам ви кидали білі троянди,— розповідаючи це, Санса червоніла.— Ви сказали, що жодна перемога не зрівняється з моєю красою.

Сер Лорас скромно усміхнувся.

— Я тільки озвучив істину, видну будь-кому, хто має очі.

«Він не пам’ятає,— здивовано збагнула Санса.— Він просто виявляє люб’язність, а сам не пам’ятає ні мене, ні троянди — нічого». А вона-бо була така певна, що це щось значило — що це значило все! Червона троянда, а не біла.

— Це сталося після того, як ви скинули з коня сера Робара Ройса,— відчайдушно нагадала вона.

Він прибрав долоню з її руки.

— Я зарубав Робара у Штормокраї, міледі,— мовив він сумно, зовсім не хвальковито.

Його, і ще одного лицаря з веселкової варти короля Ренлі, так-так. Санса чула, як про це говорили жінки біля колодязя, але наче призабула.

— Це коли вбили лорда Ренлі, атож? Який це був жах для вашої бідолашної сестри!

— Для Марджері? — голос його звучав напружено.— Певна річ. Але вона була в Буремості. Й нічого не бачила.

— Та все одно, коли вона почула...

Сер Лорас легенько погладив руків’я меча. Воно було з білої шкіри, а головка — у вигляді алебастрової ружі.

— Ренлі мертвий. Робар теж. То який сенс про них говорити?

Його різкий тон вразив її.

— Я... мілорде, я... не хотіла вас образити, сер.

— Ви й не могли, леді Сансо,— озвався сер Лорас, але з голосу його зникла вся теплота. І під руку він її теж більше не взяв.

Гвинтовими сходами вони піднімалися в мовчанні, яке тільки глибшало.

«Ох, і чого я згадала того сера Робара? — думала Санса.— Я тільки все зіпсувала! І тепер він на мене сердиться». Їй хотілося щось сказати, щоб загладити ситуацію, але на думку спадали якісь безглузді й недоречні слова. «Мовчи, бо тільки гірше зробиш»,— звеліла вона собі.

Лорд Мейс Тайрел зі своїм почтом розмістився позаду королівського септу, в довгій будівлі з лупаковим дахом, названій Дівосклепом по тому, як король Бейлор Благословенний ув’язнив там своїх сестер, щоб їхній вигляд не вводив його у спокусу. Перед її високими різьбленими дверима стояло двоє вартових у золочених півшоломах і зелених плащах із золотою атласною облямівкою; на грудях вони мали вишиту золоту ружу Небосаду. Обидва були височенні, широкоплечі й вузькі в поясі, неймовірно м’язисті. Зблизька побачивши їхні обличчя, Санса збагнула, що не змогла б їх розрізнити. Однакові квадратні щелепи, однакові темно-сині очі, однакові густі руді вуса.

— Хто це? — запитала вона сера Лораса, на мить забувши про своє збентеження.

— Бабусина особиста охорона,— пояснив він.— Їхня мати дала їм імена Ерик та Арик, але бабуся їх не розрізняє, тож називає Лівий і Правий...

Лівий з Правим відчинили двері, й на порозі з’явилася сама Марджері Тайрел — спустилася коротенькими сходами, щоб зустріти гостей.

— Леді Сансо,— вигукнула вона,— як приємно, що ви прийшли! Ласкаво просимо.

Санса опустилася навколішки до ніг своїй майбутній королеві.

— Ви робите мені велику честь, ваша світлосте.

— Кличте мене Марджері. Підведіться, будь ласка. Лорасе, допоможи леді Сансі встати. Можна кликати вас Сансою?

— Якщо ваша ласка.

Сер Лорас допоміг їй зіп’ятися на ноги.

Марджері відпустила його, обдарувавши сестринським поцілунком, і взяла Сансу за руку.

— Ходімо, бабуся чекає, а вона не з терплячих леді.

У коминку потріскував вогонь, від посиланого на підлозі очерету солодко пахло. За довгим столом сиділа дюжина жінок.

Санса впізнала тільки високу й величаву дружину лорда Тайрела — леді Алері, довга срібляста коса якої була скріплена оздобленими коштовними камінцями кільцями. Марджері представила й інших. Тут були присутні три кузини Тайрелів — Мета, Алла й Елінор, усі троє — приблизно одного віку з Сансою. Пишногруда леді Джанна була сестрою лорда Тайрела та дружиною одного з Фосовеїв зеленого яблука; граційна і ясноока леді Ліонетта теж була з Фосовеїв і одружена з сером Гарланом. Септа Ністерика мала негарне, побите віспою обличчя, зате веселий норов. Бліда й елегантна леді Грейсфорд чекала на дитину, а леді Булвер сама була дитина — вісьмох років щонайбільше. Просто Мері можна було звати галасливу й пухкеньку Мередит Крейн, але в жодному разі не леді Мерівезер — палку чорнооку красуню-мирсянку.

Наостанок Марджері підвела Сансу до зморшкуватої і сивої, аж білої, жіночки-ляльки, яка сиділа в голові столу.

— Маю честь представити свою бабусю леді Оленну, вдову покійного Лутора Тайрела, блаженної пам’яті лорда Небосаду.

Старенька пахла трояндовою водою. «Яка вона малесенька!» І нічогісінько в ній не було колючого.

— Поцілуй мене, дитинко,— мовила леді Оленна, посмикавши Сансу за зап’ясток м’якою ластатою рукою.— Як мило з твого боку повечеряти зі мною і моїм дурним курником.

Санса слухняно поцілувала стареньку в щоку.

— Як мило з вашого боку запросити мене, міледі.

— Я була знайома з твоїм дідом лордом Рикардом, хоч і не дуже добре.

— Я ще й не народилася, коли він помер.

— Знаю, дитинко. Кажуть, твій дідусь Таллі теж при смерті. Лорд Гостер, тобі ж казали? Старий, хай і не такий старий, як я. Та все одно в кінці для всіх нас западає ніч, тільки для декого зарано. Кому це знати, як не тобі, бідолашна дитинко. Знаю, тобі дісталася порція лиха. Ми співчуваємо твоїм втратам.

Санса глянула на Марджері.

— Мене засмутила звістка про смерть лорда Ренлі, ваша світлосте. Він був дуже галантний.

— Яка ти добра! — озвалася Марджері.

Її ж бабуся пирхнула.

— Так, галантний, і чарівний, і чистенький. Умів одягатися й усміхатися й купатися, і чомусь вирішив, що цього досить, аби стати королем. У Баратеонів завжди виникали химерні ідеї, оце вже точно. Думаю, це від їхньої таргарієнської крові,— фиркнула вона.— Мене теж якось хотіли пошлюбити з Таргарієном, але я швиденько поклала цьому край.

— Ренлі був хоробрий і ніжний, бабусю,— сказала Марджері.— Батькові він подобався, і Лорасу теж.

— Лорас юний,— твердо мовила леді Оленна,— і дуже вправний у скиданні суперників з коня за допомогою дрючка. Але це не робить його мудрим. Що ж до твого батька... шкода, що я не народилася селючкою з великою дерев’яною ложкою, бо тоді б, може, вбила б трохи глузду йому в голову.

— Мамо,— дорікнула їй леді Алері.

— Тихо, Алері, не смій зі мною в такому тоні говорити. І не називай мене мамою. Якби тебе я народила, певна, я про це пам’ятала б. На мені лежить провина тільки за твого чоловіка, цього лорда-йолопа з Небосаду.

— Бабусю,— мовила Марджері,— не кажіть так, бо що подумає про нас Санса?

— Подумає, що в нас є трохи лою в голові. Принаймні в декого з нас,— стара знов повернулася до Санси.— Це ж зрада, я їх застерігала, у Роберта двоє синів, та й у Ренлі є старший брат, як він узагалі може претендувати на те потворне залізне крісло? Як так, каже на це мій син, невже не хочеш, щоб твоє сонечко стало королевою? Ви, Старки, були колись королями, й Арини з Ланістерами теж, і навіть Баратеони по жіночій лінії, а от Тайрели були простими стюардами, поки не з’явився Ейгон Дракон і не підсмажив законного короля Розлогів на Полум’яному полі. Якщо по правді, навіть наші претензії на Небосад відгонять шахрайством, як і ниють весь час ці жахливі Флоренти. «А хіба це важить?» — запитаєш ти. Ще й як важить, хіба що такі йолопи, як мій син, цього не розуміють. На саму думку про те, що одного дня його онук може приземлити свою дупу на Залізний трон, Мейс надимається, як... стривай, як воно зветься? Марджері, ти у нас розумничка, будь гарною дівчинкою і скажи своїй бідолашній старій і недоумкуватій бабусі, як називається ота дивна риба з Літніх островів, яка, якщо її штрикнути, надимається як куля і стає вдесятеро більшою.

— Її кличуть риба-куля, бабусю.

— Атож! У мешканців Літніх островів з фантазією туго. Моєму синові варто взяти собі рибу-кулю за герб, якщо по правді. Можна ще й корону на неї начепити, як Баратеони на свого оленя, може, це зробить його щасливим. Якщо вам цікава моя думка, то нам слід було триматися подалі від цього кривавого глупства, та коли вже корову видоїли, вершки назад у вим’я не ввіллєш. Щойно лорд Риба-куля надів оту корону на голову Ренлі, ми опинились у багні по коліно, тож тепер нам доведеться тут якось вигрібатися. І що ти на це скажеш, Сансо?

Санса розтулила рота — і знову стулила. Вона й сама почувалася, як та риба-куля.

— Тайрели ведуть родовід від самого Гарта Зеленорукого,— тільки й спромоглася вичавити вона, заскочена зненацька.

Королева колючок пирхнула.

— Так само як і Флоренти, Ровани, Окгарти й половина шляхетних домів Півдня. Як кажуть, Гарт любив сіяти сім’я в родючу землю. Не здивуюся, якщо в нього не тільки руки були зелені.

— Сансо,— втрутилася леді Алері,— ти, мабуть, дуже зголодніла. З’їси з нами трохи вепра й лимонних тістечок?

— Лимонні тістечка — мої улюблені,— зізналася Санса.

— Так нам і сказали,— заявила леді Оленна, яка не збиралася миритися з тим, що її зацитькують.— Отой Вейрис, схоже, гадає, що ми маємо бути вдячні за інформацію. Якщо по правді, ніколи не могла збагнути, який хосен з євнуха. Як на мене, вони такі самі чоловіки, тільки в них ще й корисні деталі відрізані. Алері, ти нарешті звелиш нести їду чи хочеш заморити мене голодом? Ось, Сансо, сідай біля мене, зі мною не так нудно, як з рештою. Сподіваюся, ти любиш блазнів.

Розправивши спідниці, Санса сіла.

— Думаю... Блазнів, міледі? Маєте на увазі... отих у бубонцях?

— У нашому випадку — в пір’ї. А про що, ти думала, я кажу? Про мого сина? Чи цих милих леді? Не червоній, бо з твоїм волоссям ти стаєш схожа на гранат. Якщо по правді, всі чоловіки — блазні, тільки ті, що з бубонцями на головах, кумедніші від тих, що з коронами. Марджері, дитинко, поклич Маслозада, побачимо, чи змусить він Сансу всміхнутися. А ви всі сідайте, чи я вам усе маю нагадувати? Санса, мабуть, думає, що в моєї онуки в почті отара овець.

Маслозад з’явився раніше, ніж подали їсти, вдягнений у блазенський костюм з зеленого й жовтого пір’я та в ковпак. Велетенський круглий товстун завбільшки з трьох Сновид перекотом вкотився в залу, стрибнув на стіл і поклав перед Сансою велетенське яйце.

— Розбийте, міледі,— звелів він. Вона послухалась, і з яйця випурхнула дюжина жовтих курчат і почала розбігатися навсібіч.

— Ловіть їх! — вигукнув Маслозад. Маленька леді Булвер хапнула одне курча і вручила йому, а він, захиливши голову, вкинув його у свою велетенську гумову ротяку та, здавалося, проковтнув цілком. Тоді ригнув, і з носа полетіли крихітні жовті пір’їни. Леді Булвер розпачливо зарюмсала, але сльози миттю змінив захоплений скрик: курча виборсалося з рукава її сукні й побігло по руці.

Коли слуги винесли грибну юшку з пражем, Маслозад почав жонглювати, і леді Оленна, гойднувшись уперед, поставила лікті на стіл.

— Ти знаєш мого сина, Сансо? Лорда Рибу-кулю з Небосаду?

— Це знатний лорд,— увічливо відповіла Санса.

— Це знатний йолоп,— мовила на це королева колючок.— І батько в нього теж був йолоп. Мій чоловік, покійний лорд Лутор. О, не зрозумій мене неправильно, я його дуже навіть кохала. Він-бо був лагідний, і в спальні вправний нівроку, та все одно жахливий йолоп. Полюючи з соколом, примудрився зірватися разом з конем зі скелі. Казали, задивився на небо й не бачив, куди його кінь завів.

А тепер мій йолоп-син робить те саме, тільки замість коня всівся на лева. Вилізти на лева не штука, тільки злізти важко буде. Я його попереджала, та він тільки підсміюється. Якщо в тебе колись буде син, Сансо, бий його частіше, щоб навчився тебе слухатися. В мене-бо був тільки один хлопчик, і я його зовсім не била, так він Маслозада тепер слухається більше, ніж мене. Лев — не ручний котик, казала я йому, а він мені тільки: «ну вас, мамо». Якщо комусь цікава моя думка, то в королівстві забагато цього «ну вас». Усі ці королі більшого б домоглися, якби опустили свої мечі й дослухалися до своїх матерів...

Санса збагнула, що рот у неї знову роззявлений. Вона швиденько закинула в нього ложку юшки, поки леді Алері з іншими жінками хихикали над видовищем, яке влаштував Маслозад, відбиваючи апельсини головою, ліктями й видатним задом.

— Розкажи-но мені правду про цього царевича,— раптом мовила леді Оленна.— Про цього Джофрі.

Сансині пальці завмерли на ложці. «Правду? Я не можу. Не питайте, будь ласка, я не можу».

— Я... я... я...

— Так, ти. Кому, як не тобі, знати? Не заперечую, вигляд він має доволі царствений. Трохи пихатий, та то все, схоже, ланістерівська кров. Однак до нас долітали деякі неприємні плітки. Вони правдиві? Хлопець погано з тобою обходився?

Санса нервово роззирнулася. Маслозад закинув собі до рота цілий апельсин, прожував і проковтнув, ляснув себе по щоці — і видув з носа кісточки. Жінки, захихотівши, заплескали в долоні. Слуги заходили й виходили, й Дівосклеп відлунював дзенькотом ложок і тарілок. Одне з курчат стрибнуло знов на стіл і пробіглося просто через юшку леді Грейсфорд. Здавалося, ніхто на Сансу не звертає уваги, та все одно вона була налякана.

Леді Оленні уривався терпець.

— Ти чого витріщилася на Маслозада? Я тобі питання поставила й чекаю на відповідь. Чи Ланістери в тебе язик украли, дитинко?

Сер Донтос попереджав, що розмовляти вільно можна тільки в богопралісі.

— Джоф... король Джофрі, він... його світлість гарний і вродливий і... і хоробрий як лев.

— Так, усі Ланістери — леви, а коли Тайрел пустить гази, то пахне трояндами,— кинула старенька.— Та чи добрий він? Розумний? У нього щире серце й лагідна рука? Чи справжній він лицар, як і належиться королю? Чи цінуватиме він Марджері й чи ставитиметься до неї ніжно, чи захищатиме її честь, як свою?

— Так,— збрехала Санса.— Він дуже... дуже гарний.

— Це ти вже казала. Знаєш, дитинко, дехто каже, що ти така ж дурна, як наш Маслозад, і я починаю їм вірити. Гарний? Сподіваюся, Марджері добре від мене затямила, чого варте оте «гарний». Менше, ніж балабон. Он Ейріон Полум’яний був гарний — і водночас він чудовисько. Питання в тому, хто Джофрі? — вона шарпнула слугу, який проходив повз.— Не люблю я пражу. Забирай цю юшку та принеси мені сиру.

— Сир подадуть після пирогів, міледі.

— Сир подадуть, коли я схочу, а я хочу зараз,— мовила стара й обернулася до Санси.— Скажи мені правду, тобі нічого не буде.

— Батько мій завжди казав правду,— мовила Санса зовсім тихо, та все одно ледве вичавила з себе ці слова.

— Лорд Едард, так, він мав таку репутацію, але його все одно обізвали зрадником і відрубали йому голову,— стара вп’ялася в неї очима — гострими і ясними, як вістря меча.

— Джофрі,— сказала Санса,— це Джофрі зробив. Пообіцяв виявити милосердя, а натомість відрубав батькові голову. І сказав, що це милосердя, а тоді повів мене на мури та змусив на неї дивитися. На голову. Хотів, щоб я заплакала, але...— Санса знагла замовкла й затулила рота долонями. «Я наговорила зайвого, ох, боги праведні, вони дізнаються, вони почують, хтось мене викаже».

— Продовжуй,— попросила Марджері. Майбутня королева Джофрі. Санса гадки не мала, скільки вона чула.

— Не можу.

«Що як вона йому розповість? Що як вона йому розповість? Він мене вб’є, це точно, або віддасть серу Іліну».

— Я не хотіла... мій батько зрадник, і брат мій теж, у мене зрадницька кров, будь ласка, не змушуйте мене говорити.

— Заспокойся, дитинко,— звеліла королева колючок.

— Вона перелякана, бабусю, погляньте на неї.

Стара гукнула Маслозада.

— Блазню! Заспівай нам. Яку-небудь довгу пісню. Думаю, «Бурмило і дівиця мила» підійде.

— Атож! — озвався дебелий жартівник.— Вона точно підійде якнайкраще! Заспівати, стоячи на голові, міледі?

— А так вона звучатиме краще?

— Ні.

— То стій на ногах. Навіщо нам, щоб з тебе ковпак злетів? Наскільки пригадую, голови ти ніколи не миєш.

— Як зволить міледі,— низько вклонився Маслозад, громовито відригнув, тоді випростався, випнув черево й заревів:

Бурмило, був собі бурмило, БУРМИЛО,
кошлатий чорний здоровило...

Леді Оленна підсунулася ближче.

— Ще як я була дівчинкою, меншою за тебе, всі знали, що в Червоній фортеці й стіни мають вуха. Що ж, нехай слухають пісню, а ми, дівчатка, тим часом спокійно побалакаємо.

— Але,— сказала Санса,— Вейрис... він все знає, він завжди...

— Голосніше співай! — гаркнула королева колючок до Маслозада.— Старі вуха, сам розумієш, майже оглухли. Що ти мені там шепочеш, тлустий дурню? Я тобі не за шепіт плачу. Співай!

— ...БУРМИЛО! — загуркотів Маслозад, і його низький повний голос відлунював од крокв.

НА ЯРМАРОК ПРИХОДЬ, СТРАШИЛО!
НА ЯРМАРОК? ТА Я Ж БУРМИЛО,
КОШЛАТИЙ ЧОРНИЙ ЗДОРОВИЛО!

Зморшкувата стара посміхнулася.

— У Небосаду чимало павуків чаїться поміж квітів. Поки вони тримаються осторонь, нехай плетуть свої маленькі сіті, та якщо плутаються під ногами, ми їх топчемо,— вона поплескала Сансу по руці.— А тепер, дитинко, кажи правду. Хто він, цей Джофрі, що називається Баратеоном, але зовні — викапаний Ланістер?

І В ПУТЬ ДАЛЕКУ ПОСПІШИЛИСПІШИЛИ
ТРИ ХЛОПЦІ, ЦАП І НАШ БУРМИЛО!

Санса почувалася так, наче в неї серце в горлі застрягло. Королева колючок була так близько, що відчувався кислуватий подих старої. Тонкі сухорляві пальці вчепилися Сансі в зап’ясток. З другого боку дослухалась і Марджері. Сансу прошив дрож.

— Чудовисько,— прошепотіла вона, і голос її при цьому так тремтів, що вона сама заледве себе чула.— Джофрі — чудовисько. Він збрехав про різникового сина і примусив мого батька вбити мою вовчицю. Якщо я його чимось роздратую, він велить королівській варті бити мене. Він лихий і жорстокий, міледі, отак. І королева також.

Леді Оленна Тайрел з онучкою обмінялися поглядами.

— Ах,— зронила стара,— як шкода.

«О боги,— нажахано подумала Санса.— Якщо Марджері не вийде за Джофрі, він знатиме, що це я винна».

— Будь ласка,— випалила вона,— не скасовуйте весілля...

— Не бійся, лорд Риба-куля твердо вирішив, що Марджері має стати королевою. А слово Тайрела важить більше, ніж усе золото в Кичері Кастерлі. Принаймні так було за моїх днів. Та все одно, дякуємо тобі, дитинко...

...ВОНИ СТРИБАЛИ І КРУЖИЛИ, КРУЖИЛИ!

ревів Маслозад, скачучи й тупаючи ногами.

— Сансо, хочеш побачити Небосад? — Марджері Тайрел усміхнулася, і в цю мить вона була страшенно схожа на свого брата Лораса.— Тепер розцвіли всі осінні квіти, а ще в нас є парки й фонтани, і затінені двори, і мармурові колонади. Лорд-батько завжди тримає при дворі співців, і набагато кращих, ніж Маслозад, а ще волинщиків, скрипалів і лірників. У нас найкращі коні, а по Мандеру можна покататися на прогулянковому баркасі. Вмієш полювати з соколом, Сансо?

— Трошки,— зізналася Санса.

А ТАМ БУЛА ДІВИЦЯ МИЛА!
МЕДОВІ КОСИ ЗОЛОТІЛИ!

— Ти полюбиш Небосад, як я його люблю, я певна,— Марджері відкинула Сансі з чола пасмо волосся.— Один раз побачиш — і вже не захочеш звідти їхати. А може, тобі й не доведеться.

ТАК МИЛО, ТАК МИЛО
МЕДОВІ КОСИ ЗОЛОТІЛИ!

— Цить, дитинко,— різко кинула королева колючок.— Санса навіть не погодилася ще до нас у гості з’їздити.

— О, я би з’їздила,— мовила Санса. Небосад, здавалося, саме те місце, про яке вона завжди мріяла, як-от чарівний двір, який вона сподівалася побачити на Королівському Причалі.

... ТУТ МЕД ЗАНЮХАВ НАШ БУРМИЛО,
БУРМИЛО, БУРМИЛО,
КОШЛАТИЙ ЧОРНИЙ ЗДОРОВИЛО...

— Але ж королева,— провадила Санса,— вона мене не відпустить.

— Відпустить. Без Небосаду Ланістери не можуть і сподіватися, що Джофрі всидить на своєму троні. Якщо попросить мій син, цей лорд-йолоп, у неї не буде вибору — тільки задовольнити його прохання.

— А він? — запитала Санса.— Він попросить?

Леді Оленна нахмурилася.

— Не бачу підстав давати йому вибір. Звісно, він і гадки не має про нашу справжню мету.

В ПОВІТРЯ ЗАПАХ, ЯК НА КРИЛАХ,
ЗЛЕТІВ, І ПЧИХНУВ НАШ БУРМИЛО!

— Нашу справжню мету, міледі? — наморщила чоло Санса.

ВІД МЕДУ ПЧИХНУВ НАШ БУРМИЛО!

— Безпечно видати тебе заміж,— сказала старенька, а Маслозад у цей час горлав стару-старезну пісню,— за мого онука.

Заміж за сера Лораса, ох... Сансі перехопило подих. Їй пригадався сер Лорас у іскристих сапфірових обладунках, коли він кинув їй троянду. Сер Лорас у білому шовку — такий чистий, невинний, вродливий! Пригадалися ямочки в кутиках його рота, коли він усміхався. Його чарівний сміх, тепло його руки... Вона могла тільки уявити, як це — підняти на ньому сорочку, торкнутися гладенької шкіри, звестися навшпиньки й поцілувати його, прочесати пальцями оті густі каштанові кучері й потонути у його глибоких карих очах. По шиї в неї поповз рум’янець.

ТА Я Ж ДІВИЦЯ, ЧИСТА Й МИЛА,
НЕ ТАНЦЮВАТИМУ З БУРМИЛОМ,
З БУРМИЛОМ, З БУРМИЛОМ,
З ТАКИМ ЗАКОШЛАНИМ БУРМИЛОМ!

— Хочеш, Сансо? — запитала Марджері.— У мене ніколи не було сестри, тільки брати. Ох, будь ласка, ну скажи «так», будь ласка, скажи, що ти згодна взяти шлюб з моїм братом.

Слова просто вилетіли з Санси:

— Так! Я хочу. Хочу цього понад усе. Взяти шлюб з сером Лорасом, кохати його...

— З Лорасом? — роздратовано перепитала леді Оленна.— Не верзи дурниць, дитинко. Лицарі королівської варти не одружуються. Тебе що — нічого не навчили у Вічнозимі? Ми говорили про мого онука Вілласа. Він трохи для тебе застарий, це правда, але все одно чудовий хлопець. Зовсім не йолоп, і до того ж спадкоємець Небосаду.

У Санси запаморочилось у голові; щойно її переповнювали мрії про Лораса — і раптом їх у неї украли. Віллас? Віллас?

— Я...— тупо мовила вона. «Зброя леді — манери. Тільки нікого не ображати, обережніше зі словами».— Я не знайома з сером Вілласом. Не мала такої приємності, міледі. А він... він теж видатний лицар, як і його брати?

...її УХОПИВ ЩО Є СИЛИ,
БУРМИЛО, БУРМИЛО!

— Ні,— сказала Марджері.— Він не давав обітниці.

Її бабуся нахмурилася.

— Скажи дівчині правду. Бідолаха — каліка, ось воно як.

— Його поранило, ще як він був зброєносцем, на першому турнірі,— зізналася Марджері.— Кінь упав і розчавив йому ногу.

— Це все винен отой змій-дорнянин, отой Оберин Мартел. І його мейстер теж.

НЕ ЛИЦАР ТИПРОСТИЙ БУРМИЛО,
БУРМИЛО, БУРМИЛО,
КОШЛАТИЙ ЧОРНИЙ ЗДОРОВИЛО!

— У Вілласа скалічена нога, зате добре серце,— мовила Марджері.— Коли я була маленька, він мені читав і малював для мене зірки. Ти полюбиш його, як ми його любимо, Сансо.

ЗАБОРСАЛАСЬ ДІВИЦЯ МИЛА,
ТА КОСИ ЇЙ ЛИЗНУВ БУРМИЛО —
СП’ЯНІЛО, СП’ЯНІЛО
ВІД МЕДУ ОБЛИЗАВ БУРМИЛО!

— А коли я зможу з ним познайомитися? — повагавшись, запитала Санса.

— Скоро,— пообіцяла Марджєрі.— Коли приїдеш у Небосад по тому, як ми з Джофрі поберемося. Тебе відвезе бабуся.

— Атож,— сказала стара, поплескавши Сансу по руці й посміхнувшись м’якою зморшкуватою посмішкою.— Обов’язково.

ВОНА ЗІТХНУЛА І БЕЗСИЛО
КУРЛИКНУЛА: МІЙ ЗДОРОВИЛО!
І ВДВОХ ПІШЛИ СОБІ БУРМИЛО,
БУРМИЛО І ДІВИЦЯ МИЛА!

Маслозад прогуркотів останній рядок, підстрибнув у повітря та приземлився на обидві ноги з гуркотом, від якого задзвеніли винні келихи на столі. Жінки, засміявшись, заплескали в долоні.

— Я вже думала, ця жахлива пісня ніколи не закінчиться,— сказала королева колючок.— Ви гляньте, а онде й мій сир!

Джон

Світ здавався сірою пітьмою, що пахла соснами, мохом і холодом. З чорної землі піднімався білий туман, а вершники прокладали собі шлях крізь кучугури каміння й розкошлані дерева, в напрямку гостинних багать, розсипаних, немов коштовне каміння, в долині біля річки. Кострищ було стільки — не порахувати: сотні вогнів, тисячі — ще одна ріка мерехтливого світла вздовж берегів крижано-білої Молочноводої. Джон Сноу розім’яв пальці робочої руки.

З гори спускалися без прапорів і сурем, і тишу порушувало тільки далеке мурмотіння ріки, тупіт копит і торохтіння кістяних обладунків Тарараха. Десь угорі ширяв на велетенських синьо-сірих крилах орел, а внизу рухалися люди, собаки, коні й один білий деривовк.

По схилу покотився камінець, відкинутий копитом, і на цей наглий звук обернув голову Привид. Увесь день він біг за вершниками оддалік, як і зазвичай, та коли над соснами-солдатами зійшов місяць, він, сяючи червоними очима, наздогнав людей. Тарарахові собаки, як завжди, привітали його одностайним гарчанням і диким гавкотом, але деривовк не звернув уваги. Шість днів тому, коли дикуни стали табором на ніч, на нього ззаду напав найбільший хорт, але Привид, розвернувшись, стрибнув на пса — і той утік із закривавленим стегном. Потому решта зграї трималися від нього на безпечній відстані.

Джонів гарон тихенько заіржав, та легкий доторк і тихе слово заспокоїли тварину. Якби ж то і свої страхи Джон Сноу міг так легко втихомирити! Він їхав весь у чорному — у чорному Нічної варти, а попереду й позаду їхали вороги. «Дикуни, а я серед них». Ігритта була вбрана у плащ Кворина Піврукого. Леніл забрав собі його кольчугу, здоров’ячка-списосуджена Рагвіла — його рукавиці, а один з лучників — його чоботи. Кворинів шолом виграв простуватий коротун на ім’я Рик Довгоспис, але шолом погано сидів на його вузькій голові, тож чоловік віддав його Ігритті. А Тарарах поклав у свою торбу Кворинові кістки й закривавлену голову Ебена, який разом з Джоном виїхав на розвідку на Скімливий перевал. «Мертві, всі мертві, крім мене, і я мертвий для світу».

Зразу за Джоном їхала Ігритта. Попереду — Рик Довгоспис. Цим двом кістяний лорд велів його стерегти. «Якщо ворон утече, я ваші кості теж зварю»,— попередив він перед виїздом, посміхаючись крізь криві зуби велетенського черепа, який правив йому за шолом.

Ігритта пхекнула. «Хочеш сам його стерегти? А як волієш, щоб це робили ми, дай нам спокій, і ми все зробимо».

Джон бачив: це і справді вільний народ. Може, Тарарах і ватажок, але ніхто з дикунів не боїться до нього огризатися.

Дикунський ватажок втупився у Джона недружнім поглядом. «Може, їх усіх ти й обдурив, вороне, але не думай, що тобі вдасться обдурити Манса. З одного погляду на тебе він знатиме, що ти брешеш. А коли це станеться, з отого твого вовка він шубу зробить, а тобі розпанахає м’який хлоп’ячий животик і зашиє всередину ласку».

Джон розтиснув і стиснув кулака, під рукавицею поворушивши обпеченими пальцями, але Рик Довгоспис тільки розреготався. «І де ж ви в снігу ласку знайдете?»

Першої ночі, після довгого дня верхи, отаборились у мілкій кам’яній западині на верхівці безіменної гори, тулячись ближче до багаття; тим часом почав падати сніг. Джон спостерігав, як тануть сніжинки, пролітаючи над полум’ям. Попри кілька шарів вовни, хутра й шкіри, він промерз до кісток. Поївши, Ігритта присіла біля нього, натягнувши каптур і для тепла заховавши долоні в рукави.

— Коли Манс дізнається, як ти впорався з Півруким, він зразу тебе визнає,— сказала вона.

— Визнає за кого?

Дівчина глузливо засміялася.

— За ’дного з нас. Чи ти, мо’, думаєш, що ти — єдиний ворон, який злітав до нас зі Стіни? В душі всім вам хочеться полетіти на волю.

— А коли я опинюся на волі,— повільно мовив він,— чи вільний я піти геть?

— Певна річ,— попри криві зуби, в дівчини була тепла усмішка.— А ми вільні тебе забити. Вільним бути небезпечно, але більшості людей це до шмиги,— Ігритта поклала сховану в рукавичку долоню йому на ногу трохи вище коліна.— От побачиш.

«Побачу,— подумав Джон.— Побачу, почую, дізнаюся, а коли це станеться, я повернуся на Стіну й перекажу все». Дикуни вважають його клятвопорушником, але в душі він і досі вояк Нічної варти, що виконує останнє завдання, яке дав йому Кворин Піврукий. «Перш ніж я його вбив».

Біля підніжжя схилу наїхали на невеличкий струмок, який біг передгір’ям, щоб влитись у Молочноводу. Зовні він нагадував каміння під склом, але чути було, як під кригою шумить вода. Тарарах повів загін на той бік, розбиваючи льодяну шкуринку.

Тут до них виїхали пластуни Манса Рейдера. Джон оцінив їх поглядом: восьмеро вершників — і чоловіків, і жінок, вдягнених у хутро й дублену шкіру, а подекуди — в шоломи й деталі кольчуги. Озброєні вони були списами й загартованими у вогні сулицями — всі, окрім ватажка — дебелого білявця зі сльозливими очима, який мав при собі величезну нагострену сталеву косу. Плаксій, одразу здогадався Джон. Про нього чорні брати переказували легенди. Як Тарарах, Гарма Песиголова і Альфин Круковбивця, він був знаним нальотчиком.

— Кістяний лорд! — вигукнув Плаксій, побачивши їх. Тоді поглянув на Джона і його вовка.— А це хто ж такі?

— Ворон до нас перелетів,— мовив Тарарах, який надавав перевагу цьому прізвиську — «кістяний лорд», яке отримав на честь своїх торохкітливих обладунків.— Злякався, що я і його кості позбираю, як кості Піврукого,— він помахав перед дикунами своєю торбою трофеїв.

— Він сам убив Кворина Піврукого,— сказав Рик Довгоспис.— Разом з отим своїм вовком.

— І Орелла прикінчив,— мовив Тарарах.

— Хлопака — варг абощо,— втулила Рагвіла, здоров’ячка-списосуджена.— А його вовк відкусив шмат ноги у Піврукого.

Червоні сльозливі очі Плаксія знову зупинилися на Джоні.

— Справді? Ну, якщо так подивитися, він і справді схожий на вовка. Ведіть його до Манса, може, він його й лишить,— він розвернув коня й учвал помчав геть, а його вершники не відставали.

Віяв вогкий дужий вітер, коли загін перетинав долину Молочноводої і вервечкою переїжджав табір на березі ріки. Привид тримався біля Джона, але запах його летів попереду, як герольд, і дуже скоро новоприбулих з гарчанням і гавкотом оточили дикунські пси. Леніл гаркнув на них, щоб замовкли, але ті навіть не звернули на нього уваги.

— Щось не дуже їм до вподоби твій звір,— мовив Рик Довгоспис до Джона.

— Бо це собаки, а він — вовк,— озвався Джон.— Вони розуміють, що він не з їхньої породи.

«Як і я не з вашої». Але йому слід думати про свій обов’язок, про завдання, яке поклав на нього Кворин Піврукий, коли востаннє вони удвох сиділи біля вогню: зіграти роль перекинчика та знайти те, що шукають дикуни в похмурому холоді пустельних Льодоіклів.

«Якусь силу»,— ось як сказав Старому Ведмедю Кворин, але він помер, так і не дізнавшись ні що це, ні чи знайшов це вже Манс Рейдер під час своїх розкопок.

Уздовж річки, серед возів, підвід і саней, тягнулися багаття. Чимало дикунів поставили намети зі шкур, хутра і повсті. Інші знайшли собі прихисток за камінням під грубими дашками або ж полягали спати просто під возами. Біля одного з багать Джон побачив чоловіка, який загартовував на вогні гостряки довгих дерев’яних списів, а тоді скидав їх на купу. Деінде двоє бородатих юнаків у дубленій шкірі билися на дрючках, наскакуючи один на одного через полум’я, і бурчали, якщо отримували влучний удар. Поблизу колом сиділа дюжина жінок, оперюючи стріли.

«Стріли на моїх братів,— подумав Джон.— Стріли на батькових підданих, на людей з Вічнозиму, Пущанського Насипу й Останнього Вогнища. Стріли на Північ».

Але бачив він не тільки підготовку до війни. Бачив він також і жіночі танці, чув і плач немовляти, перед Джоновим гароном пробіг хлопчак, цілком закутаний у хутро й задиханий від гри. Вільно блукали собі вівці й кози, а воли топталися на узбережжі в пошуках трави. З одного багаття тягнуло смаженою бараниною, а над іншим Джон побачив вепра, якого обертали на дерев’яному рожні.

На галявині, оточеній високими соснами-солдатами, Тарарах стрибнув з коня.

— Станемо табором тут,— мовив він до Леніла, Рагвіли й решти.— Нагодуйте коней, тоді собак, а тоді й самі поїсте. Ігритто, Довгосписе, ведіть ворона — нехай Манс на нього гляне. А випатраємо його ми пізніше.

Решту шляху здолали пішки, проминаючи ще і ще багаття й намети, а Привид насідав на п’яти. Джон у житті не бачив стільки дикунів. Цікаво, думав він, чи взагалі хто стільки їх бачив. «Табір тягнеться нескінченно,— міркував він,— але більше це схоже на сотню таборів, ніж на один, і всі ці табори один за одного вразливіші». Розтягнувшись на довгі милі, дикуни не поставили серйозного захисту — не мали вони ні ровів, ні частоколу, тільки невеличкі загони пластунів об’їжджали периметр. Кожен гурт, клан чи селище просто стали собі, де захтіли, тільки-но побачили, що інші зупиняються, або ж нагледіли собі вигідне місце. «Вільний народ». Якщо Джонові брати заскочать їх у такому безладі, чимало представників цього народу заплатять за цю волю кров’ю свого життя. Їхня чисельність проти дисципліни Нічної варти, а в бою дисципліна побиває в дев’ятьох випадках з десятьох, як одного разу сказав йому батько.

Королівський намет сплутати було неможливо. Він був утричі більший за всі, які бачив Джон, а ще зсередини линула музика. Як і чимало менших наметів, цей був змайстрований зі зшитих хутр, тільки в Манса Рейдера хутра ці були білі й кошлаті — шкури снігового ведмедя. Гострий дах увінчували здоровезні роги велетенського лося з тих, які колись, у часи перших людей, вільно мандрували Сімома Королівствами.

Принаймні тут знайшлися оборонці: двоє чатових біля входу в намет, які, в одній руці тримаючи щит, спиралися на довгі списи. Побачивши Привида, один з них наставив гостряк списа й мовив:

— Звір лишається знадвору.

— Привиде, сидіти,— скомандував Джон. Деривовк сів.

— Довгосписе, наглядай за звіром,— Тарарах відігнув запинало намету й жестом запросив Джона з Ігриттою всередину.

У наметі було жарко й задимлено. По чотирьох кутках стояли кошики запаленого торфу, наповнюючи повітря тьмяним червонуватим світлом. Земля тут теж була встелена шкурами. Стоячи тут у чорному, очікуючи на милість перекинчика, який називався королем-за-Стіною, Джон почувався неймовірно самотнім. Коли очі його призвичаїлися до димних червонуватих сутінок, він роздивився шістьох людей; ніхто з них не звертав на нього уваги. Темночубий юнак пив із симпатичною білявкою мед з одного рогу. Над жаровнею стояла вагітна жінка, смажачи пару курчат, а сивий чоловік у подертому чорно-червоному плащі сидів, схрестивши ноги, на подушці, граючи на лютні та співаючи:

У дорнянина жінка як сонце ясна
І цілує вона, як весна,
Але криця в дорнянина чорна й міцна
І цілує смертельно вона.

Джон знав цю пісню, хоча дивно було чути її тут, у потертому шкуратяному наметі за Стіною, за десять тисяч льє від червоних гір і теплих вітрів Дорну.

Тарарах, чекаючи на закінчення пісні, скинув свій пожовкли і і шолом. Під обладунками з кістя та шкіри він виявився невеличким чоловіком, та й обличчя під велетовим черепом теж було звичайнісіньке — з роздвоєним підборіддям, ріденькими вусами й землистими запалими щоками. Очі він мав близько посаджені, брови зрослися на переніссі, а обабіч темного мису волосся на чолі світилися залисини.

У дорнянина жінка в купелі співа
Свої ніжні, як персик, слова,
Але шабля в дорнянина гостра й крива,
І жалить вона, мов кропива.

Поряд з жаровнею на стільчику сидів опецькуватий, зате неймовірно широкий у плечах чолов’яга і їв з рожна курча. По підборіддю в нього скрапував гарячий смалець просто в білосніжну бороду, але він усе одно щасливо усміхався. На дебелих руках красувалися широкі золоті браслети з вигравіюваними рунами, а вдягнений він був у важку чорну кольчугу, яку можна було тільки зняти з мертвого розвідника. За кілька футів од нього хмурився над картою вищий і тонший чоловік у шкірянці, обшитій бронзовими пластинами; за спиною в нього в шкіряних піхвах висів великий дворучний меч. Чоловік був стрункий як спис, жилавий, гладенько поголений, лисий, з прямим виразним носом і глибоко посадженими сірими очима. Можна було б навіть назвати його вродливим, якби не вуха: десь він позбувся обох — чи то мороз постарався, чи то ворожий ніж — сказати напевне Джон не міг. Через їхню відсутність голова здавалася вузькою і загостреною.

І білобородий, і лисий безпомильно були вояками — Джон зрозумів це з першого погляду. «Ці двоє набагато небезпечніші за Тарараха». Цікаво, думав він, хто з двох — Манс Рейдер?

Як лежав на землі він у чорній імлі,
На вустах цвів кривавиці слід,
Заспівали над ним побратими жалі,
Але він розсміявся до сліз:
«Побратими мої, я відходжу у нав
Юж дорнянин життя одібрав,
Та це байдуже: ляжемо всі серед трав,
Я ж дорнянина жінку пізнав!»

Коли затихли останні ноти «Жінки дорнянина», безвухий лисань відірвався від карти й люто нахмурився до Тарараха й Ігритти — і до Джона, який стояв між ними.

— Це що таке? — поцікавився він.— Ворон?

— Чорний байстрюк, який випатрав Орелла,— мовив Тарарах,— а ще він — клятий варг.

— Ви мали всіх їх повбивати.

— Цей перейшов на наш бік,— пояснила Ігритта.— Власноруч зарубав Кворина Піврукого.

— Оцей хлопчисько? — безвухий розлютився на таку новину.— Піврукий мав дістатися мені! Ім’я в тебе є, вороне?

— Джон Сноу, ваша світлосте.

Цікаво, думав він, чи не чекають від нього, щоб він і коліно прихилив?

— «Ваша світлосте»? — безвухий поглянув на білобородого здорованя.— Бачиш. За короля мене має.

Бородань так розреготався, аж шматочки курки полетіли навсібіч. Тоді зворотом велетенської долоні витер з рота смалець.

— Сліпий хлопчина, певно. Хто ж це чував про безвухого короля? Та в нього корона спаде просто на шию! Ха! — вищирився він до Джона, витираючи пальці об штани.— Стули дзьоба, вороне. І розвернися — тоді, може, і знайдеш того, кого шукаєш.

Джон розвернувся.

Співець звівся на ноги.

— Я — Манс Рейдер,— представився він, відкладаючи лютню.— А ти — байстрюк Неда Старка, Сноу Вічнозимський.

Вражений Джон на мить застиг, утративши мову, аж нарешті, трішки оговтавшись, промимрив:

— Звідки... звідки ви знаєте...

— Про це пізніше,— сказав Манс Рейдер.— Сподобалася тобі пісня, хлопче?

— Так. Я вже чув її.

Та це байдуже: ляжемо всі серед трав,— легковажно проспівав король-за-Стіною,— я ж дорнянина жінку пізнав... Скажи-но, правду мовить кістяний лорд? Ти зарубав мого давнього друга Піврукого?

— Так.

«Хоча його заслуги в цьому більше, ніж моєї».

— Ніколи більше Тінява вежа не буде такою застрашливою,— з сумом у голосі зронив король.— Кворин був моїм ворогом. Та колись давно — моїм братом. Отож... мені слід тобі дякувати за те, що вбив його, Джоне Сноу? Чи проклинати тебе? — він глузливо посміхнувся.

Король-за-Стіною геть не схожий був на короля — не схожий навіть на дикуна. Він був середній на зріст, стрункий, з гострими рисами обличчя, з проникливими карими очима й довгим каштановим волоссям, яке здебільшого вже посивіло. Вбирався він у вовну та шкіру, а єдиною деталлю туалету, вартою уваги, був пошарпаний чорний плащ, довгі проріхи на якому були залатані побляклим червоним шовком.

— Вам слід дякувати мені за те, що вбив вашого ворога,— нарешті сказав Джон,— і проклинати мене за те, що вбив вашого друга.

— Ха! — розреготався білобородий.— Гарно сказано!

— Згода,— Манс Рейдер поманив Джона ближче.— Якщо ти збираєшся до нас приєднатися, варто з нами познайомитися. Чоловік, якого ти прийняв за мене, це Стир, магнар Тенійський. «Магнар» означає «лорд» давньою мовою.

Безвухий холодно глянув на Джона, а Манс обернувся до білобородого.

— Наш лютий пожирач курчат — це мій вірний Тормунд. Жінка...

Тут Тормунд звівся на ноги.

— Стривай. Титул Стира ти назвав, назви і мій.

— Як зволиш,— розсміявся Манс Рейдер. Джоне Сноу, перед тобою — Тормунд Велетозгуб, балаклій, сурмач і льодоруб, який ще називається Тормунд Грім-кулак, ведмедицям чоловік, медовий король червоноградський, співрозмовник богів і батько полчищ.

— Отак більше на мене схоже,— мовив Тормунд.— Приємно познайомитися, Джоне. Люблю варгів, до речі, а от Старків не люблю.

— Добра жінка біля жаровні,— провадив Манс Рейдер,— це Далла.

Вагітна сором’язливо всміхнулася.

— Стався до неї як до королеви, бо вона носить мою дитину,— сказав Манс і обернувся до останніх двох.— Ця красуня — її сестра Вал. А юний Ярл поряд з нею — її останній пестун.

— Нічий я не пестун,— кинув Ярл, чорночубий і лютий.

— Чого ж Вал тебе так пестить? — пирхнув білобородий Тормунд.— Чи ти досі не помітив, хлопче?

— Ось ти нас і знаєш, Джоне Сноу,— сказав Манс Рейдер.— Короля-за-Стіною з його двором, який уже він є. А тепер, гадаю, слід послухати і тебе. Звідки ти сюди прибився?

— З Вічнозиму,— мовив Джон,— через Чорний замок.

— І що привело тебе на Молочноводу, так далеко від домашнього вогнища? — Манс, не чекаючи на відповідь, зразу глянув на Тарараха.— Скільки їх було?

— П’ятеро. Троє мертві, хлопець тут. Ще один пішов у гори, куди конем не проїдеш.

Рейдер знову перевів очі на Джона.

— Вас було тільки п’ятеро? Чи десь іще підкрадаються брати?

— Нас було четверо і Піврукий. Кворин був вартий двадцятьох.

На це король-за-Стіною посміхнувся.

— Дехто так гадав. Але... хлопчак з Чорного замку з розвідниками з Тінявої вежі? Як це так?

Джон уже пригодував брехню.

— Лорд-командувач відіслав мене до Піврукого для гартування, от він і взяв мене на розвідку.

— На розвідку, кажеш...— нахмурився магнар Стир.— І для чого воронам розвідувати Скімливий перевал?

— Усі селища спорожніли,— сказав щиру правду Джон.— Так наче вільний народ просто зник.

— Зник, ага,— зронив Манс Рейдер.— І не тільки вільний народ. Хто повідомив вам, де ми, Джоне Сноу?

— Якщо не Крастер,— пирхнув Тормунд,— то я — сором’язлива дівка. Казав я тобі, Мансе, ту потвору слід на голову вкоротити.

Король роздратовано глянув на старого.

— Тормунде, іноді думай, перш ніж говорити. Я сам знаю, що це був Крастер. А Джона я запитав, щоб побачити, чи скаже він правду.

— Ха! — сплюнув Тормунд.— Попавсь я! — широко посміхнувся він до Джона.— Бачиш, хлопче, чому він — король, а я — ні. Я його можу перепити, перебороти й переспівати, і людей у мене втричі більше, але Манс — хитромудрий. З нього ростили ворона, розумієш, а ворон — підступний птах.

— Хочу побалакати з хлопцем наодинці, кістяний лорде,— мовив Рейдер до Тарараха.— Залиште нас усі.

— Що, і я теж? — спитав Тормунд.

— А ти — особливо,— сказав Манс.

— Я не їм у вітальні, де мені не раді,— Тормунд звівся на ноги.— Ми з курочками забираємося.

Він хапнув ще одне курча з жаровні, запхав його в кишеню, вшиту в підкладку його плаща, зронив «Ха!» й вийшов, облизуючи пальці. Решта всі рушили за ним, окрім жінки на ім’я Далла.

— Сідай, якщо хочеш,— мовив Рейдер, коли вони вийшли.— Голодний? Тормунд он лишив нам двох курчат.

— Залюбки поїм, ваша світлосте. Дякую вам.

— «Ваша світлосте»? — посміхнувся король.— Таке звертання нечасто почуєш з вуст вільного народу. Для більшості я просто Манс, для декого — «той самий Манс». Вип’єш ріг меду?

— Залюбки,— сказав Джон.

Король сам налив меду, поки Далла порізала підсмажених до хрусткої шкуринки курчат і подала кожному з чоловіків по половинці. Стягнувши рукавиці, Джон заходився їсти просто руками, обсмоктуючи з кісток м’ясо.

— Тормунд правду казав,— мовив Манс Рейдер, розламуючи навпіл буханець хліба.— Чорний ворон — підступний птах, так і є... га я сам був вороном, коли ти був завбільшки з малюка в Даллиному животі, Джоне Сноу. Тож не грайся в підступні ігри зі мною.

— Як скажете, ваш... Мансе.

— «Ваш Манс»! — розсміявся король.— А чом би й ні? Я тобі обіцяв розповісти, звідки я знав, хто ти. Ти ще не здогадався?

Джон похитав головою.

— Може, Тарарах вам звісточку вислав?

— На крилах? У нас немає учених круків. Ні, я впізнав твоє обличчя. Я його вже бачив. Двічі.

Спершу це здалося безглуздим, та коли Джон прокрутив це в голові, його осінило.

— Коли ви були братом Нічної варти...

— Дуже добре! Так, тоді вперше. Ти був ще зовсім хлопчик, а я — в чорному, один з дюжини верхівців у ескорті старого лорда-командувача Коргайла, який приїздив до твого батька у Вічнозим. Я саме патрулював мур у дворі, коли побачив тебе з братом Робом. Уночі падав сніг, і ви двоє скачали височенну кулю над брамою і чекали, коли хтось проходитиме під вами.

— Я пригадую,— здивовано засміявся Джон. Молодий чорний брат на мурі, так...— Ви обіцяли нікому не розповідати.

— І дотримав обітницю. Принаймні цю.

— Я скинув сніг на Товстуна Тома. Він з батькових гвардійців був найповільніший...— (Потім Том довго ганявся за хлопцями у дворі, поки всі троє не розчервонілися, як осінні яблука).— Але ви сказали, що бачили мене двічі. Коли ж удруге?

— Коли у Вічнозим приїздив король Роберт, щоб оголосити твого батька правицею,— легковажно мовив король-за-Стіною.

Джонові очі недовірливо розширилися.

— Не може бути!

— Може. Коли твій батько дізнався, що їде король, він сповістив свого брата Бенджена на Стіні, щоб той приїздив на учту. Ти навіть не уявляєш, скільки ведеться торгівлі між чорними братами й вільним народом, тож дуже швидко звістка досягла і моїх вух. Такий рідкісний шанс — я не міг опиратися спокусі! Твій дядько мене з обличчя не знав, тож тут я не боявся, та й не остерігався, що твій батько пригадає юного ворона, з яким коротко познайомився багато років тому. А я хотів побачити того Роберта на власні очі, як король короля, а ще — оцінити твого дядька Бенджена. На той час він уже був головним розвідником — згуба для всіх моїх людей! Отож я осідлав найпрудкішого коня й поїхав.

— Але,— заперечив Джон,— Стіна...

— Стіна може зупини військо, але не одну людину. Я взяв лютню й мішок срібла, подолав кригу поблизу Довгого Кургану, перейшов пішки кілька льє на південь від Новодару, а там купив коня. Загалом я рухався набагато швидше за Роберта, який подорожував у велетенській громіздкій кареті, щоб королеві було зручно. За день їзди на південь від Вічнозиму я прибився до нього. Вільні вершники й лицарі-бурлаки завжди приєднуються до королівських кортежів — у надії стати на службу до короля, а мене з лютнею прийняли зразу,— розсміявся він.— Та я знаю всі сороміцькі пісні, які тільки хтось колись співав на північ і на південь од Стіни! От і все. Того вечора, коли твій батько гостив Роберта, я сидів у глибині зали серед вільних вершників, слухаючи Орланда Старгородського, який, награючи собі на арфі, співав про мертвих королів на дні морському. Я скуштував меду-м’яса у твого батька, поглянув на Царевбивцю й на Куця... а ще запримітив дітей лорда Едарда й вовченят, які за ними хвостом бігали.

— Баїл Бард,— мовив Джон, пригадуючи легенду, яку оповіла йому Ігритта на Льодоіклах тої ночі, коли він мало не вбив її.

— Якби ж то! Не заперечу, що Баїлові звитяги надихали мене... але, наскільки пам’ятаю, жодну з твоїх сестер я не викрадав. Баїл сам писав пісні й сам проживав їх. А я просто співаю пісні, складені кращими за мене. Ще меду?

— Ні,— озвався Джон.— Якби вас викрили... схопили...

— Твій батько відрубав би мені голову,— знизав плечима король.— Хоча, коли я сидів за його стільницею, мене захищало гостеправо. Закони гостинності давні, як перші люди, й священні, як серце-дерево,— він вказав на стільницю, яка їх розділяла, на розламаний хліб і курячі кістки.— Тут ти — мій гість і можеш не боятися кривди з мого боку... принаймні сьогодні. Тому скажи мені правду, Джоне Сноу. Ти боягуз, який перекинувся на другий бік зі страху, чи опинився в моєму наметі з іншої причини?

Хай його і захищає гостеправо, Джон Сноу усвідомлював, що ступив на тонкий лід. Один хибний крок — і він може провалитись у воду таку холодну, що серце зупиниться. «Зважуй кожне слово, перш ніж вимовити»,— сказав він собі. Тоді зробив великий ковток меду, щоб виграти трохи часу. Нарешті, відставивши ріг, він мовив:

— Скажіть мені, чому перекинулися на другий бік ви, і я скажу, чому це зробив я.

Манс Рейдер посміхнувся, як і сподівався Джон. Очевидно було, що король обожнює слухати власний голос.

— Ти, без сумніву, чув перекази про моє дезертирство.

— Одні кажуть, це через корону. Інші — через жінку. Ще інші — що у вас у жилах біжить дикунська кров.

— Дикунська кров — це кров перших людей, така сама кров біжить і в жилах Старків. Що ж до корони, де ти її бачиш?

— Я бачу жінку,— Джон глипнув на Даллу.

Манс, узявши її за руку, підтягнув до себе.

— На міледі немає провини. З нею я познайомився, коли вертався з замку твого батька. Піврукий був витесаний зі старого дуба, але я зроблений з плоті та крові, я легко піддаюся жіночим чарам... як і три чверті вояків Варти. Є серед них такі, що й досі ходять у чорному, а жінок мають удесятеро більше, ніж оцей бідолашний король. Тому — друга спроба, Джоне Сноу.

Джон якусь мить поміркував.

— Піврукий казав, що ви були залюблені в дикунську музику.

— Був. І є. Це вже ближче, так. Але й тут не в ціль,— Манс Рейдер підвівся, розстебнув застібку, яка тримала плащ, і скинув його на лавку.— Ось справжня причина.

— Плащ?

— Чорний вовняний плащ побратима Нічної варти,— сказав король-за-Стіною.— Одного дня ми ходили на розвідку й уполювали гарного великого лося. Ми саме його білували, коли запах крові виманив з лігва тінь-кота. Я його відігнав, та він устиг подерти мій плащ на пасма. Бачиш? Отут, отут і отут? — він хихикнув.— Він мені ще руку та спину подер, з мене кров цебеніла гірше, ніж із лося. Брати боялися, що не довезуть мене до мейстра Маліна в Тіняву вежу, тому віднесли мене у селище дикунів, де одна знахарка була відомою цілителькою. Але, як виявилося, вона вже померла, зате мене прийняла її дочка. Промила мені рани, позашивала, давала мені вівсянку й відвари, поки я знов не зміг сісти на коня. А ще вона залатала проріхи на моєму плащі черленим ашайським шовком, який її бабуся врятувала з розбитого кога, що його викинуло на Замерзле узбережжя. Це був її найдорожчий скарб — і вона подарувала його мені,— Манс накинув плащ назад собі на плечі.— Але в Тінявій вежі мені видали новий вовняний плащ із запасів, чорний з чорним, облямований чорним, щоб пасував до моїх чорних бриджів і чорних чобіт, мого чорного камзолу й чорної кольчуги. Не було на новому плащі ні потертостей, ні дірок, ні проріх... а головне, не було червоного. Вояки Нічної варти вбираються в чорне, суворо нагадав мені сер Деніс Малістер, так наче я забув. А мій старий плащ тепер хіба що спалити, сказав він.

Наступного ранку я поїхав... туди, де цілунок — не злочин і де чоловік може носити плащ, який схоче,— він заклацнув застібку та знову сів.— А ти, Джоне Сноу?

Джон зробив ще один ковток. Тільки в одну версію цей чоловік може повірити.

— Ви кажете, що були у Вічнозимі того вечора, коли мій батько гостив короля Роберта.

— Кажу, бо так і було.

— Тоді ви нас усіх бачили. Королевича Джофрі й королевича Томена, королівну Мірселлу, моїх братів Роба, Брана й Рикона, моїх сестер Арію і Сансу. Ви бачили, як вони йшли центральним проходом, і на них були звернені всі погляди, а тоді вони сіли за стіл поряд з помостом, на якому всадовили короля з королевою.

— Я пам’ятаю.

— А ви пам’ятаєте, де всадовили мене, Мансе? — він гойднувся вперед.— Бачили, куди відіслали байстрюка?

Довгу мить Манс Рейдер вдивлявся Джону в обличчя.

— Думаю, слід підшукати тобі нового плаща,— нарешті мовив король, простягаючи руку.

Данерис

Над спокійною синьою водою линув мірний туркіт барабанів і тихий шурхіт галерних весел. Великий ког тягнувся, порипуючи, в кільватері галер, на туго напнутих товстих канатах. Вітрила «Балеріона» жалюгідно обвисли на щоглах. Та все одно, стоячи на півбаку та спостерігаючи за драконами, які ганялися одне за одним у безхмарному блакитному небі, Данерис Таргарієн почувалася щасливою як ніколи.

Дотраки кличуть море «отруйною водою», не довіряючи рідині, якої не можуть пити коні. Того дня, коли три кораблі знялися з якоря в Карті, можна було подумати, що вони пливуть не в Пентос, а в пекло. Юні й хоробрі кровні вершники білими розширеними очима витріщалися на берег, який малів і малів; усі троє один перед одним намагалися не показувати страху, а служниці Іррі та Джикі відчайдушно вчепились у поруччя та від кожного поштовху хвиль блювали через борт. Решта ж невеличкого халасару Дані сиділа під палубою, віддаючи перевагу схарапудженим коням перед жахливим нескінченним світом навколо кораблів. Коли ж на шостий день подорожі налетів наглий шквал, Дані чула крізь люки, як хвицаються й іржуть коні та як вершники моляться тонкими тремтливими голосами щоразу, коли «Балеріон» стрибав на хвилі чи гойдався.

Та жоден шквал не міг налякати Дані. Данерис Штормороджена — ось як її прозивали, бо вона з ревом увірвалась у світ у далекому Драконстоні, коли надворі вирував найбільший шторм на пам’яті Вестеросу — шторм такий лютий, що скидав химер з мурів замку й розтрощив на тріски батьків флот.

У вузькому морі штормило часто, а Дані ще дівчинкою перетинала його півсотні разів, коли тікала з одного вільного міста в інше, на півкроку випереджаючи Узурпаторових найманців. Вона любила море. Їй подобався гострий солоний запах у повітрі, безмір обрію, обмеженого тільки склепінням лазурового неба над головою. Від цього вона почувалася маленькою — і водночас вільною. Їй подобалися дельфіни, які іноді пливли за «Балеріоном», розтинаючи воду, як срібні списи, подобались і летючі рибки, яких вона помічала тут і там. Їй навіть подобалися матроси з усіма їхніми піснями та притчами. Одного разу дорогою до Браавоса, спостерігаючи, як команда намагається опустити величезне зелене вітрило на початку шторму, вона була навіть подумала, як би гарно стати морячкою. Та коли вона сказала це братові, Вісерис так накрутив їй коси, що вона аж заплакала. «Ти — кров од крові дракона,— верещав він на неї.— Дракона, а не якоїсь смердючої риби».

«Дурень він був — і в цьому, і багато в чому ще»,— подумала Дані. Якби він був мудріший, то це він би зараз плив на захід, щоб посісти трон, належний йому по праву. Вісерис був дурний і лихий, вона це вже зрозуміла, та все одно іноді скучала за ним. Не за тим жорстоким слабаком, на якого він перетворився під кінець, але за братиком, який іноді дозволяв їй залізти до нього в ліжко, за хлопчиком, який переказував їй легенди Сімох Королівств і розповідав, як добре заживуть вони, коли він нарешті поверне собі корону...

Поруч з Дані з’явився шкіпер.

— Хотів би я, щоб цей «Балеріон» навчився ширяти, як його тезко колись, ваша світлосте,— мовив він валірійським суржиком, присмаченим пентоським акцентом.— Тоді б нам не довелося ні веслувати, ні буксирувати, ні вимолювати вітру.

— Атож, капітане,— відповіла Дані з усмішкою, рада, що завоювала його прихильність. Шкіпер, як і його господар магістр Іліріо Мопатис, був старим пентосянином і хвилювався як дівиця через те, що на облавку в нього — три дракони. На той раз, якщо спалахне полум’я, на планширі й досі висіло півсотні відер морської води. Спершу Гролео хотів посадити драконів у клітки, й Дані погодилася, щоб втишити його страхи, але в клітках дракони так мучилися, що дуже швидко Дані передумала й наполягла, щоб їх випустили.

Та зараз цьому радів навіть шкіпер Гролео. Так, спалахнула невеличка пожежа, яку вдалося швидко загасити, зате на «Балеріоні» раптом значно поменшало щурів порівняно з часами, коли корабель називався «Садулеон». А команда, попервах зацікавлена не менше, ніж перелякана, згодом почала яро пишатися «своїми» драконами. Всі моряки, від шкіпера до кухарчука, страшенно любили дивитися, як вони літають... а Дані — більше за всіх.

«Вони — мої дітки,— казала собі Дані,— а якщо мейгі правду казала, то інших дітей я вже ніколи не матиму».

У Вісеріона луска була кольору свіжих вершків, а роги, кісточки на крилах і гребінь на спині — золоті, й виблискували вони ясно, як метал на сонці. Рейгал же був зроблений з літньої зелені й осінньої бронзи. Вони широкими колами кружляли над кораблями, піднімаючись вище й вище, силкуючись злетіти один понад одним.

Дані вже вивчила, що дракони більш за все люблять нападати згори. Якщо один опинявся поміж братом і сонцем, то складав крила і з вереском падав униз, і тоді обидва котилися з неба сплетеним лускатим клубком, клацаючи зубами та б’ючи хвостами. Коли вони зробили так уперше, Дані злякалася, що вони зараз повбивають одне одного, але це була просто гра. Щойно вони падали у воду, як миттю розпліталися та злітали, з криком і сичанням, і солона вода парою здіймалася від крил, які чіплялися за повітря.

Дрогон теж десь літав, тільки видно його не було: він полює — за кілька миль попереду чи позаду.

Він завжди голодний, її Дрогон. Голодний, і він швидко росте. «Ще рік, може, два — і дракони підростуть так, що на них можна буде сісти верхи. Тоді не потрібні мені будуть кораблі, щоб перетнути велике солоне море».

Але цей час іще не прийшов. Рейгал з Вісеріоном були завбільшки з маленьких собак, Дрогон — трошки крупніший, але будь-який собака важить більше: дракони ж бо — самі крила, шиї і хвости, тож важать набагато менше, ніж здається на вигляд. Отож Данерис доводиться покладатися на дерево, вітер і парусину, щоб дістатися додому.

Поки що дерево й парусила добре їй прислужилися, а от непостійний вітер виявився зрадником. Шість днів і шість ночей стояв штиль, і вже пішов сьомий день, а нема й натяку на вітерець, що напнув би вітрила. На щастя, двоє з трьох кораблів, які прислав по Дані магістр Іліріо, виявилися торговими галерами на двісті весел кожна, й мали вони команди міцноруких веслярів. А от великий ког «Балеріон» — то зовсім інша пісня: громіздка широкопалубна свиня, а не корабель, з велетенським трюмом і здоровезними вітрилами, однак цілком безпорадний за штилю. «Вагар» і «Мераксис» кинули кінці, щоб тягнути його на буксирі, але просувалися через це болісно-повільно. Всі три-бо кораблі були натоптані людьми й вантажем.

— Щось я Дрогона не бачу,— мовив сер Джора Мормонт, приєднуючись до Дані на півбаку.— Знову загубився?

— Це ми загубилися, сер. Дрогону не до шмиги отак плентатися — не більше, ніж мені.

Сміливіший за інших двох, чорний дракон перший спробував злетіти над водою, перший перелетів з корабля на корабель, перший загубився в хмарах... і перший уполював здобич. Не встигла летюча рибка вискочити з води, як він стрельнув у неї полум’ям, схопив і проковтнув.

— Цікаво, який він виросте? — зронила Дані.— Ви не знаєте?

— У Сімох Королівствах ходять перекази про драконів, які виростали такими здоровезними, що вихоплювали з моря велетенських кракенів.

— Поглянути б на таке диво! — засміялася Дані.

— Та це казки, халесі,— мовив лицар-вигнанець.— Люди переповідають і про старих мудрих драконів, що живуть по тисячі років.

— Ну, а скільки живе дракон? — вона глянула вгору на Вісеріона, який з неба пірнув униз до корабля, повільно б’ючи крилами й розмаюючи обвислі вітрила.

Сер Джора знизав плечима.

— Загалом природна тривалість життя дракона така сама, як і в людини, принаймні так співається в піснях... але в Сімох Королівствах найкраще відомі були дракони дому Таргарієнів. Їх ростили для війни, отож і гинули вони на війні. Убити дракона нелегко, але можливо.

Зброєносець Білобородий, який стояв біля носової прикраси, однією рукою стискаючи свій довгий ціпок з твердого дерева, озирнувся до них і мовив:

— Балеріон на прізвисько Чорних Жах мав уже двісті років, коли помер за правління Джейгейриса Миротворця. А великий був такий, що міг цілого тура заковтнути. Дракони так і не припиняють рости, ваша світлосте, якщо мають харч і свободу.

Звали чоловіка Аристан, але Дужий Бельвас дав йому прізвисько Білобородий за сиві бакенбарди, тож тепер майже всі його так і кликали. Він був вищий за сера Джору, хай і не такий м’язистий, очі мав блакитні, а бороду білу як сніг і м’яку як шовк.

— Свободу? — зацікавлено перепитала Дані.— Про що це ви?

— На Королівському Причалі ваші пращури звели для своїх драконів велетенський замок-баню. Драконяче Лігво, ось як він зветься. Розташований на верхівці Рейнісиного пагорба, зараз він лежить у руїнах. Саме там за старих часів мешкали дракони, у цій печері з такими широкими залізними брамами, що крізь них може проїхати шерегою тридцять вершників. Та все одно люди зауважили, що жоден дракон з цього лігва не досяг розмірів своїх предків. Мейстри кажуть, це все через оті стіни навколо й баню над головою.

— Якби стіни впливали на розмір, усі селяни були би крихітні, а королі виростали на велетнів,— сказав сер Джора.— А мені стрічалися здоровані, народжені в халупах, і карлики, які мешкали в палацах.

— Люди — це люди,— озвався Білобородий,— а дракони — це дракони.

— Яка глибока думка! — зневажливо пирхнув сер Джора. Лицарю-вигнанцю не подобався старий, і він цього не приховував від самого початку.— Що взагалі вам відомо про драконів?

— Небагато, це правда. Однак я служив на Королівському Причалі ще за тих часів, коли на Залізному троні сидів король Ейрис, і ходив попід драконячими головами, які поглядали на людей зі стін у його тронній залі.

— Вісерис розповідав про ці голови,— мовила Дані.— Узурпатор зняв їх і сховав. Не міг витримати їхніх поглядів, коли сидів на краденому троні...— Дані поманила Білобородого ближче.— А ви не стрічалися з моїм царственим батьком?

Король Ейрис II помер ще до народження дочки.

— Мав таку честь, ваша світлосте.

— Він був добрий і лагідний?

Білобородий силкувався приховати почуття, але вони ясно читалися на його обличчі.

— Його світлість був... часто люб’язний.

— Часто? — посміхнулася Дані.— Але не завжди?

— До тих, кого вважав за ворогів, він бував досить різкий.

— Мудра людина ніколи не робитиме ворога з короля,— сказала Дані.— А мого брата Рейгара ви також знали?

— Кажуть, ніхто й ніколи по-справжньому не знав королевича Рейгара. Я мав честь бачити його на турнірі, а ще неодноразово слухав, як він грає на своїй злотострунній лірі.

— Як і тисячі інших на якому-небудь святі врожаю,— пирхнув сер Джора.— Далі ви скажете, що були в нього зброєносцем.

— Такого я не кажу, сер. Зброєносцем королевича Рейгара був Майлз Мутон, а після нього — Ричард Лонмут. Коли вони здобули свої остроги, він власноруч висвятив їх у лицарі, й вони лишалися його близькими товаришами. Ще королевич любив юного лорда Конінтона, та найдавнішим його другом був Артур Дейн.

— Ранковий Меч! — захоплено вигукнула Дані.— Вісерис розповідав про його дивовижний білий клинок. Казав, сер Артур був єдиним у королівстві лицарем, рівним нашому братові.

Білобородий схилив голову.

— Не мені ставити під сумнів слова королевича Вісериса.

— Короля,— виправила Дані.— Він був королем, хай і не правив ніколи. Вісерис Третій. Але що ви мали на увазі? — поцікавилася вона, бо такої відповіді не очікувала.— Одного разу сер Джора назвав його останнім драконом. Рівних йому воїнів не було, ось чому його так назвали, правда ж?

— Ваша світлосте,— мовив Білобородий,— королевич Драконстону був могутнім воїном, але...

— Продовжуйте,— попросила вона.— Зі мною ви можете говорити вільно.

— Як зволите,— старий, насупившись, зіперся на свій твердий ціпок.— Воїн, якому немає рівних... гарні слова, ваша світлосте, та не виграти битви словами.

— А виграти списами,— різко кинув сер Джора.— А королевич Рейгар добре міг собі дати з ними раду.

— Так, сер, але... я бачив сотню турнірів, а воєн більше, ніж хотілося б, і знаю: хай який лицар дужий, меткий чи вмілий, йому знайдуться рівні. Він може виграти один турнір, а з другого вилетіти ще на початку. До поразки може призвести калюжа в траві чи страва, яку ти з’їв напередодні. Зміна вітру може принести перемогу чи поразку,— він глянув на сера Джору.— Або ж стрічка, яку леді пов’яже тобі на руку.

Мормонт потемнів з обличчя.

— Стеж за словами, старий.

Аристан бачив, як сер Джора змагався в Ланіспорті, збагнула Дані, на тому турнірі, на якому здобув стрічку від леді. Цю леді він також здобув — Лінессу з дому Гайтаверів, свою другу дружину, високородну й прегарну... але вона зруйнувала його життя, а тоді покинула його, лишивши по собі гіркі спогади.

— Не сердьтеся, мій лицарю,— поклала Дані долоню Джорі на руку.— Аристан не хотів вас образити, я певна.

— Як скажете, халесі,— буркітливо озвався сер Джора.

Дані знов обернулася до зброєносця.

— Я мало знаю про Рейгара. Тільки те, що оповідав Вісерис, а він був маленьким хлопчиком, коли наш брат загинув. Який він був насправді?

Старий якусь мить поміркував.

— Здібний. Це найперше. Рішучий, рвійний, ретельний, цілеспрямований. Про нього є один переказ... але, без сумніву, сер Джора теж його знає.

— Я послухаю його від вас.

— Як зволите,— мовив Білобородий.— Змалечку королевич Драконстону був завзятим читакою. Читати навчився так рано, що люди казали: королева Рейла, коли була в тяжі, мабуть, книжок наковталась і свічок. Рейгару нецікаво було гратися з іншими дітьми. Мейстри були в захваті від його розуму, а от батькові лицарі кисло жартували, що на світ удруге з’явився Бейлор Благословенний. Та одного дня в сувоях королевич Рейгар вичитав щось таке, що змінило його докорінно. Ніхто не знає, що це могло бути, тільки раптом одного ранку хлопець з’явився у дворі, коли лицарі вбирались у крицю. Підійшов до сера Віллема Дарі, військового інструктора, й мовив: «Мені потрібен меч і лати. Схоже, я мушу стати воїном».

— І він став! — захоплено вигукнула Дані.

— Щира правда,— уклонився Білобородий.— Перепрошую, міледі. До речі про воїнів: бачу, що Дужий Бельвас уже встав. Мушу обслужити його.

Дані глянула на корму. Євнух саме вилазив крізь люк посередині судна — дуже спритно, попри свої розміри. Бельвас був приземкуватий, але широкоплечий, з усіма м’язами й салом важив добрі шість пудів, а його велетенське смагляве черево навхрест перетинали старі білі шрами. Вдягнений він був у мішкуваті штани, жовтий шовковий пояс і абсурдно крихітну шкіряну жилетку, поцятковану залізними заклепками.

— Дужий Бельвас зголоднів! — прогуркотів він до всіх і ні до кого конкретно.— Білобородий! Принеси їсти Дужому Бельвасу!

— Можете йти,— мовила Дані до зброєносця. Той знову вклонився й пішов задовольняти потреби людини, якій служив.

Сер Джора проводжав його поглядом, хмурячи грубувато-відверте обличчя. Мормонт був рослявий і огрядний, з квадратною щелепою і м’язистими плечима. Зовсім не гарний, але щирішого друга в Дані ще не було.

— Краще вам не сприймати слова старого за чисту монету,— сказав він до неї, коли Білобородий уже не міг їх чути.

— Королева має вислухати всіх,— нагадала вона йому.— Можних і бідних, дужих і слабких, шляхетних і продажних. Один голос може і збрехати, але в багатьох завжди відшукається правда.

Це вона прочитала у книжці.

— То вислухайте мій голос, ваша світлосте,— сказав вигнанець.— Цей Аристан Білобородий нещирий. Він застарий як на зброєносця, та й розмовляє надто вишукано, щоб служити тому йолопу-євнуху.

Це і справді було дивно, не могла не визнати Дані. Дужий Бельвас колись був рабом, він ріс і тренувався в бійцівських кублах Міріна. Магістр Іліріо послав його захищати Дані, принаймні сам Бельвас так стверджує, а їй і справді потрібен захист. Узурпатор на своєму Залізному троні обіцяв землі й титул лорда тому, хто її вб’є. Одна спроба вже робилася — їй піднесли келих отруйного вина. Що ближче вона до Вестеросу, то вірогіднішою стає наступна спроба. У Карті ворожбит Піят Прі підіслав до неї жалісливця, щоб помститися за Невмирущих, яких вона спалила в Палаці праху. Подейкують, ворожбити ніколи не забувають кривди, а жалісливці, якщо мають когось убити, доводять справу до кінця. Та й більшість дотраків тепер теж проти Дані. Колишні ко хала Дрого нині очолили власні халасари, і жоден з них не завагається напасти на її невеличкий гурт, аби повбивати й поневолити вірних їй людей, а саму Дані силоміць завезти назад у Ваїс-Дотрак, де їй і місце серед зморщених старух дош-халіну. Вона сподівалася, що бодай Заро Зоан Даксос їй не ворог, але купець-картянин жадав тільки її драконів. А ще ж є Квейт з Тіні — ота дивна жінка в червоній лакованій масці зі своїми загадковими порадами. Вона теж ворог, чи просто небезпечний друг? Сказати напевне Дані не могла.

«Сер Джора врятував мене від отруйника, Аристан Білобородий — від мантикори. Мабуть, Дужий Бельвас врятує від когось наступного». Він був кремезний, мав руки дебелі, як молоді деревця, а величезний кривий арах такий гострий, що ним можна було б і голитися на той неймовірний випадок, якщо на євнухових гладеньких смаглявих щоках раптом проросте якась рослинність. Та водночас він був як дитина. До справжнього захисника він недотягує. «На щастя, в мене є сер Джора й мої кровні вершники. І мої дракони, не слід забувати». З часом дракони стануть для неї найгрізнішими оборонцями, як були для Ейгона Завойовника та його сестер триста років тому. В усьому світі лишилося тільки три живі дракони, і належать вони їй; чудесні, жахливі — й безцінні.

Вона саме міркувала, що сказати, коли відчула на шиї холодний подих, і на чоло їй упало пасмо сріблясто-золотого волосся. Над головою зарипіла й ворухнулася парусина, і раптом над «Балеріоном» полетів дужий крик.

— Вітер! — горланили матроси.— Вітер повернувся, вітер!

Дані глянула вгору — туди, де велетенські вітрила кога ляскали й надималися, а линви гуділи й напиналися й співали солодку пісню, за якою вже скучили за шість довгих днів. Шкіпер Гролео поквапився на корму, викрикуючи команди. По щоглах уже дерлися пентосяни, решта ж радісно улюлюкали. Навіть Дужий Бельвас, гучно ревнувши, пустився в танок.

— Боги милостиві! — вигукнула Дані.— Бачите, Джоро? Ми знову в дорозі.

— Так,— озвався той,— але куди, королево?

Вітер зі сходу віяв цілий день, спершу постійно, тоді дикими поривами. Сонце сіло в червоній заграві. «Я й досі за півсвіту від Вестеросу,— нагадала собі Дані,— але з кожною годиною наближаюся». Вона спробувала уявити, як почуватиметься, вперше побачивши землю, правити якою була народжена. «Знаю, цей берег буде найчарівніший з усіх, що я бачила. Та й як може бути інакше?»

Але вночі, коли «Балеріон» нісся крізь темряву, а Дані, схрестивши ноги, сиділа на койці в капітанській каюті, годуючи драконів («Навіть на морі,— люб’язно запевнив її Гролео,— королевам надається перевага над капітанами»), пролунав різкий стукіт у двері.

Іррі спала біля койки (для трьох вона була завузька, й сьогодні прийшла черга Джикі ділити м’яку перину зі своєю халесі), але на стук служниця підвелася й пішла до дверей. Дані підтягнула покривало й запхала собі попід пахви. Вона була гола — не очікувала візитерів у таку пізню годину.

— Заходьте,— сказала вона, побачивши за дверима сера Джору, який стояв під розгойданим ліхтарем.

Пригнувши голову, лицар-вигнанець увійшов.

— Ваша світлосте, перепрошую, що збудив.

— Я ще не спала, сер. Ходіть погляньте.

Узявши з миски в себе на колінах солоної свинини, вона показала її драконам. Усі троє втупились у шматок голодними очима. Рейгал розпростав зелені крила, збурюючи повітря, а Вісеріон водив шиєю, наче довгий білий змій, стежачи за рухом її руки.

— Дрогоне,— стиха зронила Дані,— дракарис!

І підкинула свинину в повітря.

Дрогон метнувся швидше за кобру. З пащі вихопилося полум’я — жовтогарячо-червоно-чорне, обсмаживши м’ясо просто в повітрі. Гострі чорні зуби клацнули, і тут Рейгал сіпнув головою, наче хотів висмикнути здобич з братових щелеп, але Дрогон ковтнув і вереснув, і меншому зеленому дракону лишалося тільки розчаровано сичати.

— Припини, Рейгале,— роздратовано сказала Дані, ляснувши його по голові.— Ти вже своє отримав. Не треба мені тут захланних драконів.

Вона усміхнулася до сера Джори.

— Більше не доводиться смажити їм м’ясо на жаровні.

— Бачу. «Дракарис»?

Усі троє драконів на це слово обернули голови, а Вісеріон випустив струмінь біло-золотого полум’я, яке змусило сера Джору квапливо відступити на крок. Дані хихикнула.

— Обережніше з цим словом, сер, бо ще бороду вам підпалять. Валірійською це означає «драконів вогонь». Я вибрала команду, яку навряд чи хтось може зронити випадково.

Мормонт кивнув.

— Ваша світлосте,— мовив він,— можна мені з вами перемовитися приватно?

— Звісно. Іррі, вийди ненадовго,— сказала вона, а тоді, поклавши руку на оголене плече Джикі, поторсала другу служницю.— Ти теж, люба. Серу Джорі треба зі мною поговорити.

— Так, халесі,— гола Джикі стрибнула з койки, позіхаючи; густі чорні коси були розпатлані. Швидко вдягнувшись, вона вийшла разом з Іррі, зачиняючи по собі двері.

Дані віддала драконам решту солонини — нехай погризуться за неї — і поплескала по перині, запрошуючи.

— Сідайте, добрий пане, і розповідайте, що вас непокоїть.

— Три речі,— сер Джора сів.— Дужий Бельвас. Цей Аристан Білобородий. Та Іліріо Мопатис, який їх послав.

«Знову?» Дані підтягнула покривало й перекинула один кінець собі через плече.

— І чому ж?

— Ворожбити в Карті провістили, що вам доведеться пережити три зради,— нагадав їй лицар-вигнанець, а Вісеріон з Рейгалом у цей час клацали зубами одне на одного й дряпалися.

— Одну за кров, другу за золото і третю за любов,— підхопила Дані, яка навряд чи це колись забуде.— Першою була Міррі Маз-Дуур.

— А це значить, що два зрадники ще лишаються... і тут з’являються ці двоє. Це непокоїть мене, так. Не забувайте, Роберт обіцяв титул лорда тому, хто вас уб’є.

Гойднувшись уперед, Дані смикнула Вісеріона за хвіст, відтягуючи від зеленого брата. Від цього руху покривало впало з грудей. Вона квапливо підхопила його і знов затулилася.

— Узурпатор помер,— сказала вона.

— Та на його місці править його син,— сер Джора звів погляд, зустрівшись із Дані темними очима.— Слухняний син сплачує батькові борги. Навіть кровні.

— Може, цей хлопчак Джофрі й справді зичить мені смерті... якщо пам’ятає про моє існування. Але який це має стосунок до Бельваса й Аристана Білобородого? У старого навіть меча немає. Ви самі бачили.

— Ага. А ще я бачив, як вправно він орудує отим своїм ціпком. Пригадуєте, як він убив оту мантикору в Карті? Міг би й горло вам так само легко розтовкти.

— Міг би, але не зробив цього,— зауважила вона.— Убити мене збиралася саме жалюча мантикора. А він урятував мені життя.

— Халесі, а вам не спадало на думку, що Білобородий і Бельвас можуть бути у змові з найманим убивцею? Може, такий був план, щоб втертися до вас у довіру.

Вона так раптово розсміялася, що Дрогон засичав, а Вісеріон, ляпаючи крилами, злетів на сідало над ілюмінатором.

— План спрацював!

Та лицар-вигнанець навіть не усміхнувся.

— Усі ці кораблі належать Іліріо, капітани теж, матроси... і Дужий Бельвас із Білобородим — також його люди, не ваші.

— У минулому магістр Іліріо захищав мене. Бельвас каже, він плакав, дізнавшись, що мій брат загинув.

— Так,— сказав Мормонт,— та чи плакав він за Вісерисом — чи за тими планами, які мав на нього?

— Йому не доведеться змінювати планів. Магістр Іліріо — друг дому Таргарієнів, і він заможний...

— Заможним він не народився. А в тому світі, якого трохи побачив я, доброта не приносить багатства. Ворожбити казали, що друга зрада буде за золото. А що любить Іліріо Мопатис більше за золото?

— Свою шкуру.

У протилежному кутку кімнати нетерпляче крутився Дрогон, і з пащі йому вихоплювалася пара.

— Міррі Маз-Дуур зрадила мене. І за це я її спалила.

— Міррі Маз-Дуур була у вашій владі. А в Пентосі це ви будете у владі Іліріо. Це різні речі. Я знаю магістра незгірше за вас. Він — людина хитра й розумна...

— А мені, якщо я хочу відвоювати Залізний трон, потрібні розумні люди.

— Отой винар,— пирхнув сер Джора,— який хотів вас отруїти, теж був розумник. Розумники виношують амбітні плани.

Дані під покривалом підтягнула ноги до підборіддя.

— Ви мене захистите. Ви, а ще мої кровні вершники.

— Вчотирьох? Халесі, гаразд, ви вважаєте, що знаєте Іліріо Мопатиса. Але чомусь хочете оточити себе людьми, яких ви зовсім не знаєте, як отой надутий євнух і найстаріший на світі зброєносець. Згадайте урок, який дали вам Піят Прі й Заро Зоан Даксос.

«Він зичить мені добра,— нагадала собі Дані.— Все це він робить з любові до мене».

— Здається мені, що королева, яка нікому не довіряє, така сама дурна, як і королева, яка довіряє геть усім. Беручи когось до себе на службу, я ризикую, я це усвідомлюю, та як мені здобути Сім Королівств, не ризикуючи? Чи мені завойовувати Вестерос з одним лицарем-вигнанцем і трьома дотрацькими кровними вершниками?

Але він уперто стиснув щелепи.

— Не заперечуватиму, шлях ви обрали небезпечний. Та якщо ви сліпо довірятимете кожному брехуну й підступнику, який з’являється на цьому шляху, ви закінчите, як ваші брати.

Його впертість розсердила її. «Він зі мною як з дитиною поводиться!»

— Дужий Бельвас самотужки не годен до сніданку підступити. І коли це мені брехав Аристан Білобородий?

— Він не той, за кого себе видає. І розмовляє з вами сміливіше, ніж дозволив би собі зброєносець.

— Він говорив до мене відверто на мою вимогу. Бо знав мого брата.

— Чимало людей знало вашого брата. Ваша світлосте, у Вестеросі лорд-командувач королівської варти засідає у малій раді та служить королю не тільки крицею, а й кметою. Якщо я — перший лицар у вашій королівській варті, благаю, вислухайте мене. Хочу порадити вам один план.

— Який план? Розповідайте.

— Іліріо Мопатис хоче повернути вас назад у Пентос, під свій дах. Що ж, добре, їдьте до нього... але тоді, коли самі схочете, і не одинцем. Побачимо, які вони насправді вірні та слухняні, оці ваші нові піддані. Звеліть Гролео завернути в Невільничу бухту.

Дані не надто це все подобалося. Те, що вона чула про базари з живим товаром у великих рабовласницьких містах Юнкаї, Міріні й Астапорі, страшенно лякало.

— Що чекає мене в Невільничій бухті?

— Військо,— сказав сер Джора.— Якщо вам так подобається Дужий Бельвас, ви зможете купити сотні таких, як він, у бійцівських кублах Міріна... та я б розвертав вітрила в Астапор. Бо в Астапорі можна купити незаплямованих.

— Рабів у гостроверхих бронзових шоломах? — Дані бачила незаплямованих вартових у вільних містах — вони стояли при брамах магістрів, архонтів і династів.— Навіщо мені незаплямовані? Вони навіть верхи сидіти не вміють, та й більшість серед них — товстуни!

— Незаплямовані, яких ви бачили в Пентосі й Мирі, то домашня охорона. Легка служба, а євнухи всі схильні товстіти. Їжа — єдина слабкість, їм дозволена. Судити про незаплямованих з кількох домашніх рабів — те саме, що судити про всіх зброєносців з Аристана Білобородого, ваша світлосте. Знаєте легенду про Три тисячі з Когора?

— Ні.

Покривало зісковзнуло з плеча, й Дані закинула його на місце.

— Було це чотириста років тому, ба й більше, коли зі сходу вперше виїхали дотраки, на своєму шляху плюндруючи й палячи міста малі й великі. Вів їх хал на ім’я Темо. Халасар у нього був не такий великий, як у Дрого, та все одно чималий. П’ятдесят тисяч людей, це щонайменше. Половина з них — вояки, в чиїх косах бряжчали дзвіночки.

Когоряни знали, що він наближається. Вони укріпили мури, подвоїли власну охорону й додатково взяли на службу дві сотні вільних найманців — «Світлі стяги» й «Середніх синів». А потім, добре подумавши, послали людину в Астапор, щоб купила там три тисячі незаплямованих. Але дорога назад до Когора була неблизька, тож на підході вони побачили дим і куряву й почули далекий дзвін бою.

Коли незаплямовані підійшли до міста, сонце вже сіло. Попід мурами, на рештках когорської важкої кінноти, бенкетували ворони й вовки. «Світлі стяги» й «Середні сини» повтікали, як завжди чинять перекупні мечі в безнадійних ситуаціях. Западала темрява, тож дотраки забралися у власний табір — пити, танцювати й бенкетувати, але ніхто не мав сумнівів, що на ранок вони повернуться й розіб’ють міську браму та штурмуватимуть мури, щоб ґвалтувати, грабувати й неволити, скільки заманеться.

Та коли розвидніло й Темо зі своїми кровними вершниками вивів халасар з табору, вони виявили перед брамою три тисячі вишикуваних незаплямованих, над чиїми головами майорів прапор з чорним цапом на гербі. Таке мале військо дуже легко затиснути з флангів, але ж ви знаєте дотраків. Військо було піше, а піших можна тільки кіньми чавити.

Дотраки кинулись у бій. Незаплямовані підняли щити, наставили списи — й вистояли. Вистояли проти двадцятьох тисяч горлопанів з дзвіночками в косах.

Вісімнадцять разів наскакували дотраки, але розбивалися об ці щити та списи, як хвилі об кам’янистий берег. Тричі Темо посилав уперед своїх лучників, і стріли поливали дощем Три тисячі незаплямованих, але вони просто піднімали щити над головою, поки не вщухав шквал. Нарешті їх лишилося всього шістсот... але дотраків полягло на полі понад дванадцять тисяч, включно з самим халом Темо, його кровними вершниками, його ко та всіма його синами. На ранок четвертого дня новий хал повів уцілілих повільною процесією повз міську браму. Один по одному вояки обтинали свої коси й кидали до ніг Трьом тисячам.

Відтоді міська варта Когора набирається лише з незаплямованих, і кожен з них має довгий спис, з якого звисає людська коса.

Ось що вас чекає в Астапорі, ваша світлосте. Зійдіть там на берег і далі їдьте в Пентос сушею. Так, це забере більше часу... та коли ви переломите хліб з магістром Іліріо, біля вас буде тисяча мечів, а не чотири.

«А це мудро, так,— подумала Дані,— але...»

— Як мені купити тисячу рабів-солдатів? З цінного в мене — тільки корона, подарована Турмаліновим братством.

— В Астапорі дракони стануть не меншим дивом, ніж були в Карті. Можливо, рабовласники осипатимуть вас дарунками, як осипали картяни. Якщо ж ні... ці кораблі везуть не тільки ваших дотраків з їхніми кіньми. В Карті вони завантажилися крамом на продаж, я був у трюмах і бачив. Сувої шовку й тюки тигрових шкур, бурштин і різьблений нефрит, шафран і мирра... раби дешеві, ваша світлосте. А тигрові шкури — дорогі.

— Але ці тигрові шкури належать Іліріо,— заперечила вона.

— А Іліріо — друг дому Таргарієнів.

— Тим більше не варто красти його крам.

— Яка користь із заможних друзів, якщо не можна користуватися їхньою заможністю, королево? Якщо магістр Іліріо відмовиться від вас, то він — Заро Зоан Даксос із потрійним підборіддям. А якщо він щирий у своїй відданості вашій справі, то не поскупиться на три кораблі краму. Хіба закласти основу вашої армії — не найкраще застосування для його тигрових шкур?

«Щира правда». Дані відчула хвилю збудження.

— На такому довгому переході чигатимуть небезпеки...

— На морі теж є свої небезпеки. На півдні полюють корсари й пірати, а на північ від Валірії у Курному морі блукають демони. Нас може потопити або роз’єднати найближчий шторм, чи затягнути під воду кракен... а може знову запасти штиль, і тоді ми, чекаючи вітру, повмираємо від спраги. Перехід — це інші небезпеки, королево, але не більші.

— А якщо капітан Гролео відмовиться міняти курс? Та й Аристан і Дужий Бельвас — як учинять вони?

— Мабуть,— підвівся сер Джора,— час це довідатися.

— Атож,— вирішила вона.— Так і зроблю!

Дані, відгорнувши покривало, зістрибнула з койки.

— Просто зараз піду до капітана та звелю повертати в Астапор,— вона схилилася над скринею, відкинула віко й підхопила першу-ліпшу вдяганку — пару шароварів з пісочного шовку.— Подайте мені пояс із бляшок, звеліла вона Джорі, натягаючи шаровари.— І безрукавку...— обернулась вона — і не договорила.

Сер Джора ковзнув руками, обіймаючи її.

— Ой,— тільки й встигла зронити Дані, а він, пригорнувши її, притулився вустами до її вуст. Від нього пахло потом, сіллю й шкірою, а коли він міцно притиснув її до себе, залізні заклепки на його шкірянці уп’ялися їй у голі груди. Однією рукою він пригортав її за плечі, друга ковзнула по спині на пояс, і вуста її, попри її волю, розтулилися назустріч його язику. «Борода в нього колюча,— подумала вона,— але вуста — солодкі». Дотраки не носять борід, тільки довгі вуса, а її цілував у житті лише хал Дрого. «Не слід йому так робити. Я-бо — його королева, а не жінка».

Поцілунок був довгий, хоча Дані не могла б сказати, наскільки довгий. Коли він урвався, сер Джора відпустив її і вона зробила швидкий крок назад.

— Вам... вам не слід було...

— Мені не слід було так довго чекати,— закінчив Джора за неї.— Мені слід було поцілувати тебе ще в Карті, ще у Ваїс-Толоро. Мені слід було цілувати тебе в червоній пустелі — щоночі та щодня. Ти створена для цілунків — частих і вправних,— не відривав він очей від її грудей.

Дані затулилася руками, поки її не виказали пипки.

— Я... так не годиться. Я — ваша королева!

— Королева,— підтвердив він,— а ще — найхоробріша, найсолодша і найвродливіша жінка на світі. Данерис...

Ваша світлосте!

— Ваша світлосте,— поступився він,— у дракона три голови, пам’ятаєте? Ви все міркували над цим — ще відтоді, як почули це від ворожбитів у Палаці праху. Ось вам пояснення: Балеріон, Мераксис і Вагар, осідлані Ейгоном, Рейніс і Вісенією. Триголовий дракон дому Таргарієнів — три дракони та три вершники.

— Так,— мовила Дані,— але ж мої брати мертві.

— Рейніс і Вісенія були Ейгону не лише сестрами, а й дружинами. У вас немає братів, але ви можете взяти собі чоловіків. І скажу тобі щиро, Данерис: у цілому світі немає чоловіка, який наполовину буде вірний тобі, як я.

Бран

З землі випинався гострий гірський кряж — довга кам’яниста брижа, що нагадувала клішню. Внизу до схилів чіплялися дерева — сосни, глід і ясен, та вище земля була безплідна: у хмарне небо піднімалася гола гряда.

Він відчував поклик високогір’я. І рушив угору, спершу стрибаючи повільно, тоді швидше й вище, пожираючи міцними лапами схили. Над головою з-поміж гілля порскали пташки, крилами прокладаючи собі дорогу в небо, коли він пробігав повз. До нього долинало зітхання вітру серед листя, і цокотіння білок, і навіть глухі удари соснових шишок об землю. Навколо співали запахи — співали пісню, яка переповнювала чудовий зелений світ.

З-під лап порскала рінь, а він долав останні кілька футів, щоб нарешті стати на верхівці гребеня. Над високими соснами висіло велетенське червоне сонце, а внизу тяглися дерева й горби — скільки сягало око й відчував ніс. Далеко вгорі кружляв шуліка — темний на тлі рожевого неба.

«Королевич». Людські звуки пробились у свідомість зненацька, але він відчував у цьому якусь правильність. «Королевич зелені, королевич вовчого лісу». Він-бо дужий, прудкий і лютий, і все живе у чудовому залізному світі боїться його.

Далеко внизу, на узліссі, між дерев щось ворухнулося. Сіра пляма на мить майнула і зникла, але цього було досить, аби він нашорошив вуха. Там унизу, поряд з бистрим зеленим струмком, пробігла ще одна постать. Вовки, зрозумів він. Маленькі кузени, які женуть здобич. Королевич бачив їх більше й більше — тіней на прудких сірих лапах. Зграя.

Колись у нього теж була зграя. Їх було п’ятеро, а шостий тримався осібно. Десь у глибинах нутра ховалися звуки, за допомогою яких люди відрізняли їх у зграї одне від одного, та сам він розрізняв родичів не тільки за цими звуками. Він пам’ятав їхні запахи — запахи братів і сестер. Усі вони пахли схоже, пахли зграєю, та водночас — зовсім по-різному.

А нині поряд — тільки брат з гарячими зеленими очима, відчув королевич, хоч і не бачив його вже багато полювань. З кожним заходом сонця він оддалявся, а він-бо останній. Решта розпорошені, як листя, розвіяне шаленим вітром.

Та іноді він відчував їх, так наче вони й досі поруч, тільки заховані від зору валуном чи деревами. Він не міг їх занюхати, не чув ночами їхнього виття, та відчував за спиною їхню присутність... усіх, окрім сестри, яку вони втратили. Хвіст його опустився сам собою, коли він пригадав її. Тепер їх четверо, не п’ятеро, четверо і ще один — білий і безголосий.

Ці ліси належали їм — засніжені схили й кам’янисті пагорби, велетенські зелені сосни й золотолисті дуби, бурхливі струмки й сині озера, облямовані білими бурульками. Але сестра покинула праліс, щоб гуляти собі в залах людського каміння, де правлять інші мисливці, а коли потрапляєш у ці зали, важко знайти з них вихід. Королевич-вовк пам’ятає.

Знагла змінився вітер.

Олениця, і страх, і кров. Запах здобичі пробудив у ньому голод. Королевич, розвертаючись, знову понюхав повітря — і помчав уздовж хребта, напіврозтуливши пащу. Дальній кінець гребеня був крутіший, ніж той, яким він видерся нагору, але він упевнено перелітав каміння, коріння та гниле листя, прямуючи вниз по схилу й занурюючись між дерев, довгими стрибками пожираючи землю. Запах тягнув його вперед швидше і швидше.

Коли він прибіг, олениця вже лежала при смерті в кільці вісьмох його маленьких сірих кузенів. Вожаки зграї вже почали їсти — спершу він, тоді вона, по черзі віддираючи м’ясо з червоного живота своєї жертви. Інші терпляче очікували — усі, крім упослідженого, який за кілька кроків од решти тривожно намотував кола, підібгавши хвоста. Він їстиме останній — те, що лишать йому брати.

Королевич стояв з підвітряного боку, тож вовки його не помічали, поки він не стрибнув на повалене дерево за шість кроків од бенкету. Першим його побачив упосліджений і непомітно зник. Брати зі зграї обернулися на звук і з гарчанням вищирили зуби — усі, крім вожака і його подруги.

Деривовк відповів на гарчання застережливим риком і собі теж показав зуби. Він був крупніший за своїх кузенів — удвічі більший за миршавого упослідженого, у півтора разу більший за вожаків. Він стрибнув просто в центр зграї, і троє вовків зламалися, розчиняючись у підліску.

Але якийсь вовк кинувся на нього, клацаючи зубами. Він зустрів атаку твердо, схопив вовка за ногу й відкинув убік, і той, заскавчавши, покульгав геть.

Лишився тільки вожак — великий сірий самець із закривавленим писком, що побував у м’якому животі здобичі. На морді в самця було трохи білого, що свідчило про старість, та коли він розтулив пащу, з зубів потекла червона слина.

«А він не боїться,— подумав королевич,— не більше за мене». Гарна буде бійка. І вони кинулись один на одного.

Довго вони билися, качаючись серед коріння, каміння, опалого листя й розкиданих нутрощів здобичі, деручи один одного зубами й кігтями, розбігаючись і кружляючи один навколо одного, а тоді знов кидаючись у бійку. Королевич був більший і набагато дужчий, але ж кузен мав зграю! Самка не відходила далеко, з гарчанням роздуваючи ніздрі, та втручалася щоразу, як її закривавлений партнер відступав. Час до часу підбігали й інші вовки, щоб куснути за ногу чи за вухо, щойно королевич відвернеться. Один так його розсердив, що він у чорній люті крутонувся — і перегриз нападнику горлянку. Потому вже інші вовки тримали дистанцію.

А коли останнє червоне світло пробилося крізь віття — зелене й золоте, старий вовк змучено опустився на землю й перекотився на спину, оголюючи шию і живіт. Він скорився.

Королевич, обнюхавши його, злизав кров з хутра й подертої шкури. Старий вовк заскавчав, і деривовк відвернувся. Він був страшенно голодний, а здобич тепер належить йому.

— Годор.

Від наглого звуку він затнувся й загарчав. Вовки втупилися в нього зеленими й жовтими очима, які світилися в останньому світлі дня. Ніхто з них не чув того звуку. Цей дивний вітер свистів тільки в його вухах. Зануривши пащу в живіт олениці, королевич рвонув шмат м’яса.

— Годор, годор.

«Ні,— подумав він.— Ні, не буду». Це були хлоп’ячі думки, не деривовчі. Навколо нього поволі темнів ліс, поки не лишилися хіба тіні від дерев і сяйво очей його кузенів. Та крізь ці очі, за цими очима він побачив усміхнене обличчя здорованя й кам’яне склепіння, стіни якого вкривали соляні плями. На язику вже не відчувався теплий і насичений смак крові. «Ні, не буду, не буду, я хочу їсти, я хочу... хочу...»

— Годор, годор, годор, годор, годор,— повторював Годор, м’яко торсаючи його за плечі — вперед-назад, вперед-назад. Він старався робити це лагідно, завжди старався, але Годор — сім футів заввишки й дужчий, ніж собі уявляє, і у Брана, який опинився в його величезних лаписьках, цокотіли зуби.

— Годоре, відпусти, я тут, я тут.

Годор збентежено застиг.

— Годор?

І ліс, і вовки щезли. Бран повернувся у сире підземелля якоїсь старовинної сторожової башти, покинутої, либонь, тисячі років тому. Нині вона вже мало нагадувала башту. Навіть обвалене каміння так поросло мохом і плющем, що його, поки не наступиш, і помітити було важко. «Бита башта» — ось як нарік це місце Бран, а от спуск у підземелля розшукала Міра.

— Тебе не було надто довго,— мовив Джоджен Рід. Йому було тринадцять — всього на чотири роки більше, ніж Брану. І на зріст Джоджен був не набагато вищий — не більш як на два дюйми, може, на три, але розмовляв завжди серйозно, від чого здавався старшим і мудрішим, ніж був насправді. У Вічнозимі стара Нан прозивала його «малим дідусем».

— Їсти хочу,— нахмурився до нього Бран.

— Скоро повернеться Міра з вечерею.

— Мене вже нудить від жаб...— (Міра — жабоїдка з Перешийку, тож Бран не міг насправді засуджувати її за те, що ловить стільки жаб, а все ж...) — Я хотів поїсти оленини.

На мить йому пригадався її смак — кров і запашне сире м’ясо, і рот наповнився слиною. «Я бився за неї і переміг. Переміг».

— Ти позначив дерева?

Бран спалахнув. Джоджен весь час велів йому щось робити, коли Бран розплющував третє око і надягав шкуру Літа. Подряпати кору на дереві, піймати зайця й нез’їденим принести назад у зубах, посунути каміння в одну лінію. Якісь дурниці.

— Я забув,— озвався він.

— Ти завжди забуваєш.

І це була правда. Він збирався виконати Джодженові забаганки, та коли перетворювався на вовка, всі вони здавалися йому неважливими. Бо він міг бігати! Нема нічого кращого, ніж бігати, хіба що бігати за здобиччю.

— Я був королевичем, Джоджене,— пояснив він старшому хлопцю.— Королевичем лісу.

— Ти і є королевич,— стиха нагадав йому Джоджен.— Ти пам’ятаєш, так? Скажи мені, хто ти.

— Сам знаєш.

Джоджен був йому другом і навчителем, та іноді кортіло йому просто зацідити.

— Скажи словами. Скажи, хто ти.

— Бран,— похмуро мовив він. «Бран Каліка».— Брандон Старк...— («Понівечений хлопчик»).— Королевич Вічнозиму...— (Спаленого й поруйнованого Вічнозиму, чий народ розпорошений і розчавлений. Скляні сади — розбиті, а з потрісканих мурів біжить гаряча вода й випаровується на сонці. «Як можна бути королевичем місця, якого, може, й не побачиш уже ніколи?»)

— А хто такий Літо? — підказав Джоджен.

— Мій деривовк,— усміхнувся Бран.— Королевич зелених лісів.

— Бран — хлопчик, а Літо — вовк. Отже, вас двоє, так?

— Двоє,— зітхнув він,— і один.

Він терпіти не міг, коли Джоджен отак прикидався дурнем. «У Вічнозимі йому хотілося, щоб мені снилися вовчі сни, а тепер він повсякчас кличе мене назад».

— Пам’ятай це, Бране. Пам’ятай себе, бо тебе поглине вовк. Коли ви з’єднуєтеся, недосить просто бігати, полювати й вити у Літовій шкурі.

«А для мене — досить»,— подумав Бран. Літову шкуру він любив більше, ніж свою. Який сенс бути шкуроміном, якщо не можеш носити ту шкуру, яку хочеться?

— То ти пам’ятатимеш? І наступного разу позначиш дерево. Будь-яке дерево, це байдуже, просто слід це зробити.

— Гаразд. Я пам’ятатиму. Можу просто зараз повернутись і зробити. Цього разу я не забуду.

«Але спершу з’їм оленицю та ще повоюю з тими малими вовками».

— Ні,— похитав головою Джоджен.— Ні. Ліпше лишайся й поїж. Своїми зубами. Варг не може жити з того, чим харчується його звір.

«Звідки тобі знати? — ображено подумав Бран.— Ти не варг і гадки не маєш, як це».

Зненацька Годор схопився на ноги, мало не врізавшись у склепінчасту стелю.

— ГОДОР! — вигукнув він, кидаючись до дверей. Та не встиг він добігти, як їх штовхнула Міра й, переступивши через поріг, опинилась у їхньому прихистку.— Годор, годор! — вигукував здоровань-конюший, широко всміхаючись.

Мірі Рід було шістнадцять — доросла жінка! — але на зріст вона була не вища за свого брата. Всі краножани невисокі, якось пояснила вона, коли Бран запитав, чому вона більше не росте. Вона мала каштанові коси й зелені очі, груди пласкі, як у хлопчика, і ходила з гнучкою грацією, аж Бран, спостерігаючи, міг хіба заздрити. Міра носила при собі довгий гострий кинджал, та в бійці надавала перевагу тонкому тризубому остеневі в одній руці та плетеній сітці — в другій.

— Хто голодний? — запитала вона, піднімаючи вище свою здобич: два невеличкі сріблясті пструги й шість товстих зелених жаб.

— Я,— мовив Бран. «Тільки не жаби знову!» У Вічнозимі, перш ніж сталися оті жахливі події, Волдери часто казали: якщо їстимеш жаб, зуби в тебе позеленіють, а під пахвами мох проросте. Цікаво, думав, Бран, чи загинули Волдери? Їхніх тіл у Вічнозимі він не бачив... хоча трупів було чимало, та й у будівлях вони не дивилися.

— То доведеться тебе нагодувати. Допоможеш почистити здобич?

Він кивнув. Дутися поряд з Мірою було важко. Вона ж бо набагато веселіша за брата і, здавалося, завжди знає, як розсмішити. Її ніколи нічого не лякало й не сердило. Ну, крім Джоджена — зрідка... Та Джоджен Рід кого хочеш налякає. Вдягається він у все зелене, очі має зеленкуваті як мох, та ще й зелені сни йому сняться. А що насниться Джоджену, все справджується. «От тільки йому наснилося, що я помер, а я не помер». Хоча насправді в певному сенсі таки помер.

Поки Бран з Мірою чистили рибу й жаб, Джоджен послав Годора по дрова, тоді розклав невеличке багаття. Мірин шолом використали як казанок, порізавши в нього здобич, трохи дикої цибулі, яку надибав Годор, й заливши водою,— так вийшла жаб’яча юшка. Не така смачна, як оленина, але й не бридка, вирішив Бран, куштуючи.

— Дякую, Міро,— мовив він.— Міледі.

— Дуже прошу, ваша високосте.

— А завтра,— оголосив Джоджен,— нам слід рушати далі.

Бран бачив, як напружилася Міра.

— Тобі знов зелений сон наснився?

— Ні,— зізнався він.

— То для чого йти? — поцікавилася його сестра.— Бита башта — гарне місце. Сіл поряд немає, в лісі повно дичини, у струмках і озерах водиться риба й жаби... і хто нас тут зможе знайти?

— Нам не тут слід бути.

— Але тут безпечно.

— Знаю, здається, що тут безпечно,— мовив Джоджен,— та чи довго так буде? У Вічнозимі був бій, ми бачили трупи. А бої означають війни. Якщо чиєсь військо заскочить нас зненацька...

— Це може бути Робове військо,— мовив Бран.— Скоро з півдня повернеться Роб, я точно знаю. Прийде з усіма своїми прапороносцями й вижене залізних.

— Ваш мейстер, помираючи, ні слова не сказав про Роба,— нагадав йому Джоджен.— Залізні — на Скелястому узбережжі, сказав він, а на сході — Болтонів Байстрюк. Кейлінський Рів і Пущанський Насип упали, Сервинів спадкоємець загинув, як і каштелян Торенового Квадрату. Війна повсюди, сказав він, сусіди воюють з сусідами.

— Ми вже це сто разів проходили,— сказала його сестра.— Ти хочеш іти на Стіну й далі — до того вашого триокого ворона. Це все чудово, але Стіна — дуже далеко, а у Брана замість ніг — Годор. Якби ми їхали верхи...

— Якби ми були орлами, змогли б полетіти,— різко мовив Джоджен,— але крил у нас немає, як і коней.

— Коней можна дістати,— сказала Міра.— Навіть у глушині вовчого лісу є лісівники, хуторяни, мисливці. У когось будуть і коні.

— Якщо й так, нам їх красти накажеш? Ми хіба злодії? В останню чергу нам потрібно, щоб на нас почалося полювання.

— Можна їх купити,— сказала вона,— або обміняти.

— Ти поглянь на нас, Міро. Каліка з деривовком, дурник-велетень і двійко краножан за тисячу льє від Перешийку. Поки Бран вважається мертвим, він у безпеці. Оживе — і на нього відкриють полювання ті, хто хоче, щоб він помер по-справжньому,— Джоджен підійшов до багаття, помішав патичком вугілля.— Десь там, на півночі, нас чекає триокий ворон. Бранові потрібен учитель, мудріший за мене.

— Але як, Джоджене? — спитала його сестра.— Як?

— Пішки,— відповів він.— Крок по кроку.

— Дорога від Сіроводдя до Вічнозиму задавалася нескінченною, а тоді ми їхали верхи. А ти хочеш, щоб ми здолали пішки ще більший шлях, навіть не знаючи, коли він закінчиться. Ти кажеш, за Стіною. Я там не була, як і ти, але добре знаю, що «за Стіною» — це чималий простір, Джоджене. Там триоких воронів багато чи тільки один? І як нам його шукати?

— Мабуть, він сам нас знайде.

Не встигла Міра щось на це відповісти, як почувся звук — далеке вовче виття, яке летіло крізь ніч.

— Літо? — запитав Джоджен, дослухаючись.

— Ні.

Бран добре знав голос свого деривовка.

— Ти певен? — перепитав маленький дідусь.

— Певен.

Сьогодні Літо забрів далеко, тож не повернеться до світанку. «Може, Джоджен і бачить зелені сни, але відрізнити деривовка від простого вовка не може». Цікаво, думав Бран, чому вони всі так слухаються Джоджена? Він не королевич, як Бран, не такий великий і дужий, як Годор, не такий добрий мисливець, як Міра, та все одно чомусь саме Джоджен усім велить, що робити.

— Треба вкрасти коней, як пропонує Міра,— мовив Бран,— і їхати до Амберів у Останнє Вогнище,— на мить він замислився.— Або поцупити човен і доплисти Білим Ножем до містечка Біла Гавань. Там править отой товстун лорд Мандерлі, він на святі врожаю поводився дуже дружньо. Хотів кораблі будувати. Може, таки збудує кораблі, й тоді ми попливемо в Річкорин і заберемо додому Роба з усім його військом. Тоді байдуже буде, знатиме хтось, що я живий, чи ні. Роб нікому не дозволить нас скривдити.

— Годор! — відригнув Годор.— Годор, годор.

Та він був єдиний, кому сподобався Бранів план. Міра тільки усміхнулася до хлопця, а Джоджен спохмурнів. Вони ніколи не слухали його бажань, хоч Бран — Старк, і до того ж королевич, а Ріди з Перешийку — прапороносці Старків.

— Го-о-одор,— співав Годор, погойдуючись.— Го-о-одор, го-о-о-дор, годор, годор, годор.

Іноді він полюбляв це: повторювати своє ім’я на різний манір, знову та знову. А іноді сидів так тихо, що ніхто й не помічав: він тут. З Годором не знудишся.

— ГОДОР, ГОДОР, ГОДОР! — загорлав він.

«Він не замовкне»,— збагнув Бран.

— Годоре,— мовив він, не хочеш піти в ліс і попрактикуватися з мечем?

Конюший і забув про меча, а тепер згадав.

— Годор! — ригнув він. І пішов по свого меча. У них з собою було три мечі, які вони забрали з вічнозимської крипти, де Бран з братом Риконом ховався від залізних Теона Грейджоя. Бран узяв собі меч свого дядька Брандона, Міра — той, що знайшла в ногах Бранового дідуся Рикарда. Годорів клинок був набагато старіший: велетенський і важкий шмат заліза, тьмяний і поцяткований іржею, адже лежав, занедбаний, уже багато століть. Годор міг розмахувати ним кілька годин поспіль. Біля руїн башти стояло всохле дерево, яке він почикрижив мало не на тріски.

Навіть коли він вийшов, крізь стіни чулося, як він викрикує «Годор!», ріжучи й рубаючи дерево. На щастя, вовчий ліс великий, і не схоже, що навкруги є люди, які можуть його почути.

— Джоджене, а що ти там казав про вчителя? — запитав Бран.— Мій учитель — ти. Знаю, я так і не позначив дерева, але наступного разу обов’язково зроблю це. Третє око в мене розплющилося, як ти й хотів...

— Так широко розплющилося, що, боюся, ти крізь нього провалишся й решту своїх днів проживеш вовком у лісі.

— Не провалюся, обіцяю.

— Хлопчик обіцяє. А вовк про це пам’ятатиме? Ти разом з Літом бігаєш, полюєш, убиваєш здобич... але скоряєшся його волі більше, ніж він скоряється твоїй.

— Я просто забуваю,— поскаржився Бран.— Мені ж лише дев’ять. Коли стану старший, буде краще. Навіть Флоріян Фігляр і Еймон Лицар-Дракон у дев’ять років не були видатними лицарями.

— Твоя правда,— сказав Джоджен,— і можна було б сказати, що це мудрі слова, якби дні й досі росли... а вони вже не ростуть. Ти — дитина літа, я знаю. Повтори-но мені гасло дому Старків.

— Зима на підході.

Просто мовивши це, Бран відчув, як йому стало зимно.

Джоджен похмуро кивнув.

— Мені снився крилатий вовк, прикутий ланцюгами до скелі, тож я подався у Вічнозим, щоб його звільнити. Ти скинув ланцюги, але й далі не літаєш.

— То навчи мене,— мовив Бран, який і досі боявся триокого ворона, що іноді переслідував його у снах, без кінця дзьобаючи йому шкіру між очей і закликаючи летіти.— Ти ж зеленвидець.

— Не зеленвидець,— сказав Джоджен,— а просто хлопець, який бачить сни. Бо зеленвидці могли не тільки це. Вони ще були варгами, як ти, а найсильніші з них мали здатність одягнути шкуру будь-якого створіння, що літає, плаває чи повзає, і, дивлячись очима віродерев, бачити істину, що лежить у підґрунті світу.

Боги дають людям різні дари, Бране. Он моя сестра — мисливиця. Їй дано прудко бігати, а стояти так непорушно, що вона з очей зникає. У неї гострий слух, гострий зір і тверда рука, яка вміє вправлятися з сіткою і списом. Міра здатна дихати в мулі й літати крізь дерева. А я цього не можу, як і ти. Мені боги дарували зелені сни, а тобі... ти, можливо, спроможний на більше, ніж я, Бране. Ти-бо — крилатий вовк, і ніхто не знає, як далеко й високо ти здатен злетіти... якби знайшовся для тебе учитель. Хіба можу я допомогти тобі опанувати дар, якого не розумію? Ми на Перешийку ще пам’ятаємо і перших людей, і дітей пралісу, їхніх друзів... але стільки вже забуто, а скільки ми й не знали ніколи!

— Якщо ми залишимося тут, нікого не чіпаючи,— узяла Міра Брана за руку,— ти будеш у безпеці до кінця війни. Але ти нічого не навчишся, окрім того, звісно, чого може навчити тебе мій брат, а ти чув, що він каже. Якщо ми підемо звідси, шукаючи притулку в Останньому Вогнищі чи за Стіною, є ризик, що нас можуть схопити. Знаю, ти ще малий, але ж ти — королевич, син нашого лорда та законний спадкоємець нашого короля. Ми присягнули тобі на вірність землею і водою, бронзою і залізом, льодом і полум’ям. Тому ризик лягає на тебе, як і твій дар. І вибір теж буде за тобою, гадаю. Ми — твої слуги; наказуй,— широко всміхнулася вона.— Принаймні в цьому.

— Тобто,— мовив Бран,— ви вчините, як я скажу? Справді?

— Справді, королевичу,— озвалася дівчина,— тож добре подумай.

Бран намагався все добре обміркувати,— так діяв би батько. Дядьки Великого Джона — Готер Хвойдозгуб і Морс Крукохарч — жорстокі люди, але він був певен, що вони зберігатимуть вірність. Так само, як і Карстарки. Картвердь — міцний замок, завжди казав батько. «З Амберами чи Карстарками ми будемо в безпеці».

А можна вирушити на південь до лорда Мандерлі. У Вічнозимі він чимало реготав і, схоже, не дивився на Брана з такою жалістю, як інші лорди. Замок Сервинів ближче, ніж Біла Гавань, але мейстер Лувін сказав, що Клей Сервин загинув. А отже, збагнув Бран, і Амбери, і Карстарки, і Мандерлі теж можуть бути вже мертві! Й він сам також може загинути, якщо його піймають залізні чи Болтонів Байстрюк.

Якщо вони ховатимуться тут, попід Битою баштою, ніхто їх не знайде. Він лишиться живим. І калікою.

Бран відчув, що плаче. «Дурний малюк»,— подумав він про себе. Хай куди він вирушить — у Картвердь, Білу Гавань чи Сторожу Сіроводдя, він, діставшись туди, все одно лишатиметься калікою. Він стиснув руки в кулаки.

— Я хочу літати,— сказав він.— Будь ласка, відведіть мене до ворона.

Давос

Коли він піднявся на облавок, позаду вже танув довгий мис Дрейфмарку, а попереду виростав з моря Драконстон. З гірської вершини здіймалася тонка сіра цівка диму, позначаючи острів. «Неспокійний Драконгір сьогодні зранку,— подумав Давос,— або ж Мелісандра знову когось палить».

Мелісандра не сходила в нього з гадки, поки «Танець Шаяли» верстав путь через Чорноводу затоку та Глотку, лавіруючи проти впертого зустрічного вітру. Величезне багаття, що горіло на верхівці сторожової башти на Гострому мисі в кінці Рогу Масі, нагадало Давосу рубін, який вона носила на шиї, а коли світ на ранішній і вечірній зорі червонів, повільні хмари набирали тої самої барви, що й шовки і шарлати її шурхітливих суконь.

Вона також чекатиме на Драконстоні — чекатиме в усій своїй красі й усій своїй силі, разом зі своїм богом, і тінями, і королем. Досі червона жриця, здавалося, була віддана Станісу. «Вона зламала його, як їздець ламає норовливого коня. Якби змога, вона б верхи на ньому доскочила влади, й за це вона віддала вогню моїх синів. Та я виріжу живе серце з її грудей і подивлюся, як воно горить». Він торкнувся руків’я тонкого й довгого лісянського чингала, якого йому дав капітан.

Цей капітан поставився до нього дуже добре. Звали його Хоран Сатмантес, і він теж був лісянцем, як і Саладор Саан, якому належав цей корабель. На обвітреному вилицюватому обличчі ясніли блакитні очі, які часто бачиш у Лісі, але капітан чимало років провів, торгуючи в Сімох Королівствах. Дізнавшись, що людина, яку він витягнув з моря, це уславлений цибулевий лицар, він віддав Давосу і свою каюту, і свій одяг, і ще й пару чобіт, які майже пасували. Наполягав, щоб вони ще й разом їли, тільки з цього нічого не вийшло: Давосів шлунок не перетравлював ні равликів, ні міног, ні масної їжі, яку так полюбляв капітан Хоран, тож уже після першого обіду за спільним столом Давос цілий день провів, звисаючи з поруччя.

З кожним ударом весел Драконстон більшав. Давос уже бачив обриси гори, а на її схилі — велику чорну цитадель з її химерами й вежами-драконами. Бронзова фігура на носі «Танцю Шаяли», розтинаючи хвилі, розсіювала солоні бризки. Давос обіперся об поруччя, вдячний за таку підтримку. Випробування виснажили його. Якщо він довго стояв на ногах, ті починали труситися, а іноді він ставав жертвою неконтрольованих нападів кашлю, і слиз, який він викашлював, був з кров’ю. «Це нічого,— казав собі Давос.— Не могли ж боги врятувати мене від вогню, щоб зараз умертвити бігункою».

Слухаючи бій керівного барабану, туркотіння вітрила й ритмічний шурхіт і порипування весел, він пригадував дні своєю юності, коли такі самі звуки туманними ранками пробуджували в його серці жах. Вони-бо віщували наближення морської варти старого сера Тристимуна, а за часів, коли на Залізному троні сидів Ейрис Таргарієн, морська варта несла смерть для пачкаря.

«Але то було в іншому житті,— подумав він.— То було ще до цибулевого корабля, до Штормокраю, до того як Станіс укоротив мені пальці. До війни й до червоної комети, до того як я став Сівортом а чи лицарем. За тих часів, коли Станіс іще не вивищив мене, я був іншою людиною».

Капітан Хоран розповів йому, як розбилися Станісові надії тої ночі, коли горіла ріка. Ланістери напали на нього з флангів, і сотні зрадливих прапороносців покинули його в годину найбільшої нужди. «Бачили там і тінь короля Ренлі,— розповідав капітан,— який, ведучи авангард левиного лорда, рубав ворогів направо й наліво. Подейкували, його зелені обладунки у світлі дикополум’я палали примарним сяйвом, а роги горіли зеленим вогнем».

Тінь Ренлі! Цікаво, думав Давос, а його сини теж повернуться тінями? На морі він бачив стільки див, що не міг напевне стверджувати: привидів не існує. «Невже ніхто не лишився вірним?» — запитав він.

«Зовсім мало,— озвався капітан.— Родичі королеви переважно. Ми забрали з собою чимало вояків з тих, у яких на гербі лис у віночку квітів, та значно більше, з різними гербами, лишилося на березі. Лорд Флорент нині в Драконстоні за правицю короля».

Гора, увінчана білим димом, росла. Вітрило співало, барабан бив, весла рухалися плавно, і зовсім скоро перед очима відкрилося гирло гавані. «Як порожньо»,— подумав Давос, пригадуючи, як тут було раніше, коли кораблі купчилися на кожному причалі та гойдалися на якорі за хвилерізом. Він побачив «Валірійку» — флагман Саладора Саана, який пришвартувався до причалу, де раніше стояли «Фурія» з сестрами. Кораблі обабіч «Валірійки» теж мали смугасті лісянські облавки. Але марно шукав він знаку «Леді Марії» чи «Примари».

Заходячи в гавань, матроси опустили вітрило, і до причалу підходили вже тільки на веслах. Поки матроси кріпили кінці, капітан підійшов до Давоса.

— Король вузького моря хоче бачити вас негайно.

Давос хотів відповісти, але завадив напад кашлю. Стиснувши поруччя, він сплюнув через борт.

— Станіс,— задихано мовив він,— мені потрібен король Станіс.

«Бо там, де Станіс, там і Мелісандра».

— Ніхто не заходить до короля Станіса,— твердо відповів Хоран Сатмантес.— Саладор Саан усе вам розповість. Спочатку ходім до нього.

Давос не мав сили опиратися. Тому він лише кивнув.

На борту «Валірійки» Саладора Саана не було. Розшукали його на іншому причалі за чверть милі звідти, у трюмі череватого пентоського кога під назвою «Щедрий врожай», де він лічив вантаж разом з двома євнухами. Один з них тримав ліхтар, а другий — воскову табличку та стило.

— Тридцять сім, тридцять вісім, тридцять дев’ять,— рахував старий шахрай, коли Давос із капітаном спускались у люк. Сьогодні він був одягнутий у бордову туніку й високі чоботи з вибіленої шкіри, гаптованої сріблом. Витягнувши зі збанка корок, він нюхнув, чхнув і мовив: — Грубий помел, та і ґатунок другий, каже мій ніс. У накладній написано — сорок три збанки. Цікаво, куди ж поділася решта? Ці пентосяни, вони що — думають, що я лічити не вмію?..— він різко замовк, побачивши Давоса.— Мені очі пече від перцю чи від сліз? Це цибулевого лицаря я бачу перед собою? Ні, як це можливо, всі кажуть, мій любий друг Давос загинув на ріці під час пожежі. Чого ж він явився мені?

— Я не привид, Саладоре.

— А хто ж? Мій цибулевий лицар не був ні такий худенький, ні такий бліденький,— Саладор Саан пробрався поміж збанків зі спеціями і сувоїв тканини, які заповнили трюм, стиснув Давоса в міцних обіймах, а тоді розцілував у обидві щоки і ще — утретє — в чоло.— Ви теплі, сер, і я відчуваю калатання вашого серця! Невже це правда? Море проковтнуло вас — і виплюнуло?

Давосу пригадався Картатий — дурник-блазень королівни Ширін. Він так само упав у море, а випірнув з нього цілком божевільний. «А я теж божевільний?» Кашлянувши у заховану в рукавичці долоню, він мовив:

— Я проплив попід ланцюгом, а тоді мене викинуло на берег на одному зі списів царя моряників. Якби мимо не пропливав «Танець Шаяли», я б там загинув.

Саладор Саан однією рукою обійняв капітана за плечі.

— Добру справу зробив ти, Хоране. Отримаєш за неї гарну винагороду, я так собі думаю. Мейзо Мар, будь гарним євнухом і відведи мого друга Давоса в господарську каюту. Принеси йому глінтвейну з гвоздикою, бо щось мені цей кашель не подобається. Вичав у вино і трохи лайму. А ще принеси йому білого сиру й миску отих товчених оливок, які ми перед цим рахували! Давосе, скоро я до тебе приєднаюся, тільки побалакаю з нашим добрим шкіпером. Знаю, ти мене пробачиш. І не їж усі оливки, бо я на тебе розсерджуся!

Давос дозволив старшому з двох євнухів провести його у простору й пишно оздоблену каюту на носі корабля. Килими тут були товсті, в ілюмінаторах — вітражі, а у великих шкіряних кріслах зручно помістилось би по три Давоси. Швидко принесли сир і оливки, а ще кубок гарячого глінтвейну. Тримаючи його обіруч, Давос вдячно посьорбував напій. Тепло, розтікаючись у грудях, діяло заспокійливо.

Незабаром з’явився і Саладор Саан.

— Маєш пробачити мене за вино, друже. Ці пентосяни б радо пили підфарбовану воду, тільки щоб свою.

— Добре груди прогріє,— озвався Давос.— Глінтвейн, казала мама, діє краще, ніж компрес.

— Але компреси тобі теж знадобляться, я так собі думаю. Просидіти весь цей час на списі, ой леле! А як тобі це чудове крісло? Товстенька дупа у нього, ні?

— У кого? — перепитав Давос, посьорбуючи вино.

— В Іліріо Мопатиса. Вусатий кит якийсь, точно кажу. Крісла ці робилися під нього, хоча він нечасто вибирається з Пентоса, щоб у них посидіти. Товстун любить сидіти в комфорті, я так собі думаю, бо ж усюди носить за собою свої подушки.

— Де це ви розжилися пентоським кораблем? — поцікавився Давос.— Чи знов узялися до піратства, мілорде? — він відставив порожній кубок.

— Це ниці наклепи! Хто постраждав од піратів більше за Саладора Саана? Я беру тільки мені належне. Чимало золота мені заборгували, так-так, але ж я не самодур, можу замість монет узяти й гарний пергамент, вельми хрусткий. На ньому стоїть ім’я й печатка лорда Алестера Флорента, королівського правиці. Мене зробили лордом Чорноводої затоки, і тепер жодне судно не може перетнути мої вельможні води без мого вельможного дозволу, ні. А коли ці беззаконники намагаються прошмигнути повз мене поночі, щоб уникнути моїх законних зборів і мита, що ж, вони не кращі за контрабандистів, тож я маю повне право схопити їх,— розсміявся старий пірат.— Але я людям пальців не обтинаю. Який зиск з обрубків пальців? Я беру кораблі, вантаж, викуп коли-не-коли — нічого надмірного,— мовив він — і кинув на Давоса гострий погляд.— Ти хворий, друже. Оцей кашель... і ти худющий — ребра світяться! І щось я не бачу твоєї торбинки з пальцями...

За старою звичкою Давос потягнувся по шкіряну торбинку, якої вже давно не було.

— Загубив у ріці.

«Мій талісман».

— Вигляд ріка мала жахливий,— похмуро мовив Саладор Саан.— Навіть із затоки я дивився — і здригався.

Давос закашлявся, сплюнув, знову закашлявся.

— У мене на очах палала «Чорна чайка», і «Фурія» теж,— нарешті хрипко вичавив він.— Невже з вогню не врятувався жоден з наших кораблів?

У душі він досі сподівався на диво.

— «Лорд Стефон», «Голодранка Дженна», «Меткий меч», «Веселий володар» і ще деякі й справді встигли піднятися вище за той послід піромантів, так. Вони не загорілися, але ж ланцюг підняли, а літати вони не вміють. Кілька з них здалися. Але більшість запливли подалі в Чорноводий Бурчак, а там команди їх затопили, щоб не потрапили в руки Ланістерів. «Голодранка Дженна» й «Веселий володар», я чув, і досі піратять на ріці, та хто це знає напевно?

— А «Леді Марія»? — запитав Давос.— «Примара»?

Саладор Саан стиснув Давоса за передпліччя.

— Ні. Вони — ні. Вибач, друже. Гарні були вони хлопці, твої Дейл і Алард. Але можу тебе трішки потішити: твій юний Деван був серед тих, кого ми все-таки підібрали. Хоробрий хлопчина ні на мить не зрадив свого короля, принаймні так кажуть.

На хвилю в Давоса запаморочилось у голові — так гостро відчувалося полегшення. Він-бо про Девана боявся запитати.

— Мати милостива! Мені треба до нього, Саладоре. Треба його побачити.

— Так,— мовив Саладор Саан.— А ще тобі захочеться сплавати на мис Гніву, щоб побачитися з жінкою і двома меншими. Тому тобі потрібен новий корабель, я так собі думаю.

— Його світлість дасть мені корабель,— сказав Давос.

Лісянець похитав головою.

— З кораблів у його світлості нічого не лишилося, а от у Саладора Саана їх багато. Королівські кораблі згоріли на ріці, а мої — ні. І ти отримаєш один з них, друже. Плаватимеш піді мною, так? Протанцюєш у Браавос, і Мир, і Волантис у чорноті ночі, ніким не бачений, і назад — уже з паволокою і прянощами. І будуть у нас тоді тугі гаманці.

— Ти дуже добрий, Саладоре, але я маю обов’язок перед королем, а не перед твоїм гаманцем. Війна триватиме. За всіма законами Сімох Королівств Станіс лишається повноправним престолонаслідником.

— Не допоможуть усі закони Сімох Королівств, коли згоріли всі кораблі, я так собі думаю. А твій король... ну, він змінився, боюся. Після бою він ні з ким не хоче бачитися, сидить собі й думає в Кам’яному барабані. Керує за нього королева Селіза зі своїм дядьком лордом Алестером, який називається правицею короля. Королівську печатку вона віддала дядькові — запечатувати написані ним листи, навіть мій гарненький пергамент. Але королівство, яким вони правлять, маленьке та скелясте, так. Золота тут немає, немає навіть дрібки, щоб заплатити вірному Саладору Саану заборговане, немає і лицарів, крім тих, що ми витягли з води, і кораблів, крім моїх маленьких бравих галер.

Давос зайшовся в наглому нападі кашлю. Саладор Саан гойднувся вперед, щоб підтримати його, але він відмахнувся і вже за мить заспокоївся.

— Ні з ким? — просипів він.— Що значить він ні з ким не хоче бачитися?

Голос звучав хрипко й надірвано навіть у його власних вухах, і на мить каюта крутонулася перед очима.

— Ні з ким, окрім неї,— мовив Саладор Саан, і Давосу не довелося перепитувати, про кого це він.— Мій друже, ти втомився. Тобі потрібне ліжко, а не Саладор Саан. Ліжко й багато покривал, а ще гарячий компрес на груди і побільше вина з гвоздикою.

Давос похитав головою.

— Зі мною все гаразд. Скажи мені, Саладоре, я маю знати. Ні з ким, крім Мелісандри?

Лісянець затримав на ньому довгий нерішучий погляд — і неохоче провадив.

— Вартові нікого не пускають, навіть королеву й маленьку донечку. Слуги приносять страви, але їх ніхто не їсть,— він нахилився ближче й понизив голос.— Дивні я чув розмови — про голодне полум’я в жерлі гори і про те, як Станіс із червоною жінкою спускаються туди разом, щоб на це полум’я дивитися. Там є шахти, кажуть люди, і таємні сходи в саме серце гори, в місця гарячі, куди тільки ця жінка може спуститися і не згоріти. А цього досить і навіть більше, щоб так налякати літню людину, аж та вже і їсти сили не матиме.

«Мелісандра». Давос здригнувся.

— Це з ним зробила червона жінка,— сказав він.— Це вона наслала полум’я, яке поглинуло нас,— покарати Станіса за те, що відсунув її вбік, і навчити, що в нього немає надії перемогти без її чаклунства.

Лісянець вибрав з миски, яка стояла між ними, величеньку оливку.

— Ти не перший таке говориш, друже. Але я б на твоєму місці вголос такого не вимовляв. У Драконстоні повно людей королеви, так-так, у них гострий слух і ще гостріші ножі,— він закинув оливку собі до рота.

— У мене теж є ніж. Подарунок від капітана Хорана,— Давос витягнув чингал і поклав на столі.— Ніж, аби вирізати Мелісандрі серце. Якщо вона його має.

Саладор Саан виплюнув оливкову кісточку.

— Давосе, добрий Давосе, не кажи такого, навіть жартома.

— Це не жарт. Я її вб’ю.

«Якщо її можна вбити людською зброєю». А щодо цього Давос не був певен. Він-бо бачив, як мейстер Кресен вкинув їй у келих отруту, але помер від неї сам мейстер, а не червона жриця. Але ж ніж у серці... навіть демонів убиває холодна криця, співається в піснях.

— Такі розмови небезпечні, друже,— застеріг його Саладор Саан.— Я так собі думаю, ти досі не оговтався після моря. Мізки в тебе від гарячки спеклися, так. Лягай у ліжко й відпочивай побільше, поки сили не наберешся.

«Поки моя рішучість не згасне, ось що ти маєш на увазі». Давос зіп’явся на ноги. Його і справді лихоманило, і в голові паморочилось, але це не мало значення.

— Ти — зрадливий старий шахрай, Саладоре Саан, та все одно — добрий друг.

Лісянець погладив гостру срібну бороду.

— То ти лишишся в цього доброго друга?

— Ні. Я піду,— Давос кашлянув.

— Підеш? Поглянь на себе! Ти кашляєш, ти тремтиш, ти худий і слабий. І куди ти підеш?

— У замок. Там моє ліжко, і там мій син.

— І червона жінка,— підозріло мовив Саладор Саан.— Вона теж у замку.

— І вона теж,— Давос заклав чингал назад у піхви.

— Ти, цибулевий пачкарю, що ти знаєш про умисні убивства? Та й хворий ти, навіть чингала не втримаєш. Знаєш, що буде з тобою, якщо тебе схоплять? Поки ми палали на ріці, королева палила зрадників. Слуг темряви, ось як вона їх обізвала, бідолах, а червона жінка співала, коли розгнічували багаття.

Давоса це не здивувало. «Я знав,— подумав він,— знав це ще до того, як він мені розповів».

— Вона забрала з підземелля лорда Сангласа,— здогадався він,— і синів Габарда Рембтона.

— Атож, і спалила їх, як і тебе спалить. Якщо ти вб’єш червону жінку, тебе спалять з помсти, а якщо не вб’єш, спалять за спробу. Вона співатиме, ти верещатимеш, а тоді помреш. А ти тільки-тільки ожив!

— Саме для того,— мовив Давос,— щоб це зробити. Покласти край Мелісандрі Ашайській та її справам. Бо для чого ще морю було випльовувати мене на берег? Ти знаєш Чорноводу затоку незгірше за мене, Саладоре. Жоден капітан при здоровому глузді не поведе корабель поміж списів царя моряників, ризикуючи черево собі розпанахати. «Танок Шаяли» не повинен був біля мене опинитися.

— Це вітер,— голосно наполіг Саладор Саан,— лихий вітер, і все. Вітер зніс його задалеко на південь.

— А хто наслав вітер? Саладоре, до мене говорила Мати.

— Твоя мати померла...— закліпав старий лісянець.

— Мати божа! Вона благословила мене сімома синами, а я дозволив її спалити. Вона говорила до мене. Це ми накликали вогонь, сказала вона. І тіні теж ми накликали. Це я провіз Мелісандру попід Штормокраєм, де на моїх очах вона породила жах! — Давос і досі бачив у кошмарах чорні кощаві руки, які впирались їй у стегна, коли цей жах вивільнявся з її роздутого лона.— Вона вбила Кресена, і лорда Ренлі, і хороброго Кортні Пенроуза, і моїх синів теж вона убила. Прийшов час для когось убити її.

— Для когось,— мовив Саладор Саан.— Атож, для когось. Але не для тебе. Ти слабкий як дитина, і ти не воїн. Благаю, залишися, побалакаємо, а ти поїси, а тоді, можливо, ми сплаваємо у Браавос і наймемо для цієї справи безликих, так? Але ти... ні, тобі краще посидіти й поїсти.

«Він тільки все ускладнює,— втомлено подумав Давос,— а все і від самого початку було страшенно складно».

— В моїм нутрі палає помста, Саладоре, не лишаючи місця для їжі. Відпусти мене. Заради нашої дружби побажай мені удачі й відпусти.

Садалор Саан звівся на ноги.

— Несправжній ти друг, я так собі думаю. Коли ти загинеш, кому доведеться передавати твій попіл і кості твоїй леді-дружині й переказувати їй, що вона втратила чоловіка й чотирьох синів? Засмученому Саладору Саану. Але нехай, хоробрий пане лицарю, квапся в могилу. Я зберу твої кості в мішок і віддам синам, яких ти кидаєш,— хай носять на шиї в маленьких торбинках,— він сердито замахав руками, де на кожному пальці було по каблучці.— Іди, іди, іди, іди.

Давос не хотів розлучатися в такому настрої.

— Саладоре...

— Іди! Або краще лишайся, але якщо йдеш, то йди вже.

І Давос пішов.

Дорога від «Щедрого врожаю» до брами Драконстону була довга й самотня. Прилеглі до причалу вулички, де колись тлумилися солдати, матроси і простолюд, спорожніли й обезлюділи. Де колись доводилося обходити писклявих поросят і голих дітлахів, носилися щури. Ноги трусилися, як пудинг, а тричі від страшного нападу кашлю довелося зупинятися й відпочивати. Але ніхто не прийшов Давосу на допомогу, ніхто навіть не визирнув у вікно — поглянути, що сталося. Вікна були зачинені віконницями, двері замкнені на засуви, а на більш як половині будинків виднілися знаки жалоби. «В Чорноводий Бурчак попливли тисячі, а повернулися сотні,— думав Давос.— Не тільки мої сини загинули. Мати, змилостився над ними всіма!»

Підійшовши до брами, він виявив, що й тут зачинено. Давос погрюкав кулаком у оббите залізом дерево. Відповіді не було, тож він почав дубасити в двері ногами, знову і знову. Нарешті на барбакані з’явився арбалетник і визирнув поміж двох височенних химер.

— Хто там?

Давос, задерши голову, приклав руки рупором до вуст:

— Сер Давос Сіворт до його світлості.

— Ти п’яний? Забирайся і припини грюкати.

А Саладор Саан попереджав його! Давос спробував іншу тактику.

— Тоді пошліть по мого сина. По Девана, королівського зброєносця.

— Як, ви кажете, вас звати? — нахмурився вартовий.

— Давос,— гукнув той.— Цибулевий лицар.

Голова зникла, та вже за мить повернулася.

— Забирайся! Цибулевий лицар загинув на ріці. Його корабель згорів.

— Корабель згорів,— погодився Давос,— але сам він вижив, і ось він тут. Капітаном брами тут досі Джейт?

— Хто?

— Джейт Блекбері. Він мене добре знає.

— Ніколи не чув про нього. Швидше за все, загинув.

— Тоді лорд Читеринг.

— Цього я знаю. Згорів на Чорноводді.

— Вілл Гачок? Гал Кабан?

— Обидва загинули,— сказав арбалетник, але на обличчі його зненацька відбився подив.— Чекайте тут.

Він знову зник.

Давос чекав. «Загинули, всі загинули,— тупо думав він, пригадуючи біле черево тлустого Гала, яке завжди визирало з-під засмальцьованого камзола, і довгий шрам, який лишився на обличчі Вілла від рибальського гачка, і як Джейт завжди скидав свого кашкета перед жінками — п’ятирічними чи п’ятдесятирічними, вельможними чи низькородними.— Потонули чи згоріли разом з моїми синами й тисячею інших, і тепер битимуться за короля в пеклі».

Зненацька арбалетник повернувся.

— Ідіть до бічного входу, і вас впустять.

Давос так і зробив. Гвардійців, які пустили його всередину, він не знав. У руках вони тримали списи, а на грудях у них красувався лис у віночку квітів — герб дому Флорентів. Повели вони його не в Кам’яний Барабан, як він очікував, а попід вигнутий аркою Драконів Хвіст і далі в Ейгонів сад.

— Чекайте тут,— звелів сержант.

— А його світлості повідомили, що я повернувся? — запитав Давос.

— Поняття зеленого не маю. Чекайте, кажу.

І він пішов, забравши з собою списників.

В Ейгоновому саду приємно пахло глицею, і зусібіч височіли темні дерева. Росла тут і шипшина, і високий колючий живопліт, а в болотистій низині — ще й журавлина.

«Чого мене привели сюди?» — міркував Давос.

А тоді до нього долинуло слабеньке калатання дзвіночків, і дитячий сміх, і зненацька з кущів випірнув Картатий, квапливо шаркаючи ногами. На п’яти йому насідала королівна Ширін.

— Повернися! — кричала вона.— Картатий, повернися!

Побачивши Давоса, блазень різко зупинився, і бубонці на його рогатому жерстяному шоломі затуркотіли — брязь-брязь-брязь. Перестрибуючи з ноги на ногу, блазень проспівав:

— Блазня кров і короля, кров у діви на ногах, наречений же і гості — в ланцюгах, ах, ах!

Тут Ширін мало не піймала його, але в останню мить він перестрибнув через латку папороті та щез поміж дерев. Королівна кинулася за ним. Ці двоє викликали в Давоса усмішку.

Він саме закашлявся в долоню, яка ховалася в рукавичці, коли з-за живоплоту виборсалася ще одна постать і втелющилася просто в нього, збиваючи з ніг.

Хлопчик теж упав, але зразу ж і підскочив на ноги.

— Що ви тут робите? — запитав він, обтрушуючись. На комір йому спадало чорне як смоль волосся, а очі він мав неймовірно сині.— Не слід стояти у мене на дорозі, коли я біжу.

— Ні,— погодився Давос.— Не слід.

Він почав зводитися навколішки, але тіло струснув ще один напад кашлю.

— Вам недобре? — хлопчик узяв його за руку й поставив на ноги.— Мені покликати мейстра?

Давос похитав головою.

— Кашель. Він минеться.

Хлопчик повірив йому на слові.

— Ми гралися в «красуню і чудовисько»,— пояснив він.— Я був чудовиськом. Дитяча забавка, але моїй кузині подобається. А ім’я у вас є?

— Сер Давос Сіворт.

Хлопчик з сумнівом зміряв його поглядом.

— Ви певні? Щось ви не схожі на лицаря.

— Бо я — цибулевий лицар, мілорде.

Сині очі кліпнули.

— Отой, що на чорному кораблі?

— А ти знаєш цю легенду?

— Ще як мене на світі не було, ви привезли моєму дядькові Станісу рибу, коли його взяв у облогу лорд Тайрел,— хлопчик виструнчився.— Я — Едрик Шторм,— оголосив він.— Син короля Роберта.

— Ну певна річ! — Давос здогадався майже відразу. Хлопчина успадкував видатні вуха Флорентів, але чуприна, очі, нижня щелепа, вилиці — все це було від Баратеонів.

— А ви знали мого батька? — поцікавився Едрик Шторм.

— Бачив його неодноразово, коли приходив до твого дядька до двору, але ніколи з ним не розмовляв.

— Батько учив мене битися,— гордовито мовив хлопчак.— Навідував мене майже щороку, й іноді ми разом тренувалися. На минулі іменини він прислав мені келеп, точно як у нього самого, тільки менший. Але мені звеліли його лишити у Штормокраї. А це правда, що дядько Станіс відрубав вам пальці?

— Тільки останню фалангу. Пальці є, лише коротші.

— Покажіть.

Давос скинув рукавичку. Хлопець уважно роздивився його долоню.

— А великого пальця він не вкорочував?

— Ні,— кашлянув Давос.— Ні, його він мені зоставив.

— Не треба було йому взагалі вам пальці рубати,— вирішив хлопчина.— Неправильно це було.

— Я був контрабандистом.

— Так, і контрабандою доправили йому рибу й цибулю.

— За цибулю лорд Станіс висвятив мене в лицарі, а за контрабанду — вкоротив мені пальці,— Давос знову натягнув рукавичку.

— Батько б вам пальців не рубав.

— Як скажете, мілорде.

«Роберт дуже відрізнявся від Станіса, щира правда. Хлопець схожий на нього. І на Ренлі теж». Ця думка схвилювала його.

Хлопчик хотів іще щось сказати, аж тут зачулися кроки. Давос озирнувся. На садовій доріжці з’явився сер Аксель Флорент в оточенні дюжини гвардійців у підбитих ватою шкірянках. На грудях вони мали вогненне серце Царя світла. «Люди королеви»,— подумав Давос. І зненацька закашлявся.

Сер Аксель був невисокий на зріст і м’язистий, широкий у грудях, як діжка, з дебелими руками й ногами, а з вух йому росло волосся. Дядько королеви, він уже десять років служив каштеляном у Драконстоні, але завжди ставився до Давоса шанобливо, знаючи, що той користується прихильністю лорда Станіса. Та коли він заговорив, у голосі його не було ні шанобливості, ні тепла:

— Сер Давос не потонув! Як таке можливо?

— Цибуля не тоне, сер. Ви прийшли відвести мене до короля?

— Я прийшов відвести вас у підземелля,— сер Аксель махнув гвардійцям.— Схопіть його й заберіть у нього чингал. Бо він його приготував для нашої леді.

Джеймі

Джеймі перший помітив заїзд. Центральна будівля з півдня тулилася до берега, де ріка робила вигин, і два довгі й невисокі крила заїзду тягнулися вздовж води, немов хотіли обійняти подорожніх, що пливуть униз за течією. Перший поверх був із сірого каменю; над другим, дерев’яним і побіленим, виднівся лупаковий дах. Видно було і стайню, і обвиту лозою альтанку.

— Дим з коминів не підіймається,— зауважив Джеймі.— Й у вікнах не світиться.

— Коли я пропливав тут минулого разу, заїзд іще працював,— сказав сер Клеос Фрей.— Тут варили чудовий ель. Може, в пивницях ще трохи лишилося.

— Там можуть ховатися люди,— мовила Брієнна.— А можуть виявитися трупи.

— Злякалася кількох мертвяків, дівко? — зронив Джеймі.

Вона обпекла його поглядом.

— Мене звати...

— Брієнна, так-так. Не хочеш бодай нічку переспати в ліжку, Брієнно? Там буде безпечніше, ніж посеред ріки, та й незайве дізнатися, що тут сталося.

Вона не відповіла, але за мить штовхнула румпель, повертаючи ялик до побитого вітром дерев’яного причалу. Сер Клеос поліз спускати вітрило. Коли ялик м’яко вдарився у причал, сер Клеос вистрибнув на берег, щоб прив’язати кінці. Джеймі в своїх ланцях незграбно поліз за ним.

В кінці причалу на залізному стовпі висіла облущена вивіска, на якій мальований король, стоячи навколішках, склав перед собою руки в благальному жесті. Джеймі тільки кинув на неї погляд — і розсміявся.

— Кращого заїзду нам не знайти!

— Це якесь особливе місце? — підозріливо запитала дівчина.

Відповів сер Клеос.

— Це заїзд «Уклінний король», міледі. Розташований на тому самому місці, де останній король на Півночі, скорившись, прихилив коліно перед Ейгоном Завойовником. Це він на вивісці, думаю.

— Торен відвів свої сили на південь після падіння двох королів на Полум’яному полі,— сказав Джеймі,— але, побачивши Ейгонового дракона й розміри його війська, прийняв мудре рішення та прихилив свої закостенілі від морозу коліна...— він не договорив, почувши іржання.— У стайні — коні. Щонайменше один...— («І одного досить, щоб відчепитися від дівки»).— Поглянемо, хто вдома?

Не чекаючи на відповідь, Джеймі, брязкаючи ланцями, перетнув причал, штовхнув двері...

Й опинився віч-на-віч з зарядженим арбалетом. Його тримав кремезний хлопчина років п’ятнадцятьох.

— Лев, пструг чи вовк? — суворо запитав хлопчина.

— Ми сподівалися на курочку,— Джеймі чув, як позаду нього підтягуються його компаньйони.— Арбалет — зброя боягузів.

— Я тобі все одно серце прострелю.

— Можливо. Та поки ти перезаряджатимеш, мій кузен твої нутрощі по землі розмаже.

— Не лякай хлопця! — мовив сер Клеос.

— Ми не збираємося нікого кривдити,— сказала дівчина.— І маємо гроші, щоб заплатити на харчі й напої,— вона витягнула з гаманця срібняк.

Хлопець підозріливо зиркнув спершу на срібняк, а тоді на ланцюги Джеймі.

— А чому цей закутий?

— Та вбив кількох арбалетників,— сказав Джеймі.— У вас ель є?

— Так,— хлопчина на дюйм опустив арбалет.— Розстебніть пояси з мечами й кидайте на землю, і тоді ми, можливо, вас погодуємо.

Він пересунувся трішки вбік і визирнув крізь товсту ромбовидну шибку — подивитися, чи немає надворі ще людей.

— Це ж вітрило Таллі!

— Ми з Річкорину,— Брієнна відклацнула застібку на ремені та з брязкотом впустила його на підлогу. Сер Клеос вчинив так само.

З дверей у підвал випірнув виснажений чоловік з блідим обрезклим обличчям, стискаючи в руках важкий різницький сікач.

— Вас троє, так? На трьох у нас буде конина. Шкапа була стара, м’ясо тверде, але свіже.

— А хліб є? — запитала Брієнна.

— Сухі плескачі й вівсяники.

— Який чесний хазяїн! — широко посміхнувся Джеймі.— Вони всі завжди подають черствий хліб і жилаве м’ясо, але не всі так легко в цьому зізнаються.

— Я не хазяїн. Я його отам у дворі поховав, разом з його жінками.

— То ти його вбив?

— Думаєте, я б вам сказав? — сплюнув чоловік.— Швидше за все, це робота вовків, або ж левів, хіба не байдуже? Ми з жінкою знайшли їх уже мертвих. І вважаємо, що тепер це — наша власність.

— А де ця твоя жінка? — запитав сер Клеос.

Чоловік підозріливо примружився.

— А вам для чого знати? Вона не тут... і вас тут не буде, якщо мені не сподобається смак вашого срібла.

Брієнна кинула йому срібняк. Він піймав його на льоту, куснув — і заховав.

— У неї ще є,— оголосив хлопець з арбалетом.

— Є. Хлопче, спускайся вниз і пошукай цибулі.

Хлопець завдав арбалет собі на плече, кинув на гостей останній похмурий погляд і зник у підвалі.

— Син? — запитав сер Клеос.

— Ні, ми з жінкою просто взяли його до себе. У нас було двоє синів, але одного вбили леви, а другий помер від різачки. А цей хлопець лишився без матері через кривавих лицедіїв. Цими днями людині потрібен хтось, хто пильнував би, поки вона спить,— мовив чоловік і махнув сікачем на стіл.— Можете присісти.

В коминку не палилося, але Джеймі вибрав крісло поближче до залишків жару й витягнув під столом довгі ноги. Кожен рух його супроводжувався брязкотом ланців. «Як дратує цей звук! Кінець кінцем я ці ланцюги дівці на шию намотаю — побачимо, як вони їй сподобаються».

Чоловік, який виявився не хазяїном заїзду, підсмажив три величезні кінські відбивні й на салі пришкварив цибулі, компенсувавши черстві вівсяники. Джеймі з Клеосом випили елю, а Брієнна — кухлик сидру. Хлопець тримався оддалік: присів на діжку елю, поклавши заряджений арбалет на коліна. Кухар, наливши собі кухоль елю, підсів до гостей.

— Які новини з Річкорину? — запитав він сера Клеоса, прийнявши його за головного.

Перш ніж відповісти, сер Клеос глянув на Брієнну.

— Лорд Гостер дуже хворий, але його син тримає броди на Червоному Зубці, не пускаючи Ланістерів. Були бої.

— Всюди бої. Ви куди прямуєте, сер?

— На Королівський Причал,— сер Клеос обтер сало з губ.

— Тоді ви — три дурні,— пирхнув господар.— Я чув, що під мурами міста стоїть король Станіс. Подейкують, у нього сто тисяч війська й чарівний меч.

Джеймі, стиснувши ланцюг, який скував йому зап’ястки, туго напнув його, шкодуючи, що не має сили порвати. «Тоді я покажу тому Станісу, куди ввіткнути його чарівний меч».

— На вашому місці я б тримався подалі від королівського гостинцю,— вів далі чоловік.— Я чув, там зараз — гірше не буває. І вовки, і леви, і банди злидарів, які полюють на всіх підряд.

— Набрід! — презирливо оголосив сер Клеос.— Такі не наважаться напасти на озброєних вояків.

— Перепрошую, сер, але я бачу тільки одного озброєного вояка, який подорожує з жінкою і бранцем у ланцях.

Брієнна кинула на кухаря похмурий погляд. «А дівка не любить, коли їй нагадуюсь, що вона дівка»,— подумав Джеймі, знов натягуючи ланцюг. Тверді холодні ланки, це непіддатливе залізо, уп’ялися у шкіру. Кайданки натерли зап’ястки вже до крові.

— Я збираюся плисти Тризубом до самого моря,— пояснила дівчина господарю.— У Дівоставі візьмемо коней і поскачемо на Сутінь-діл і Розбі. Так ми триматимемося подалі від основних боїв.

— Рікою ви до Дівоставу не дістанетеся,— похитав головою господар.— Менш як за тридцять миль звідси згоріло й затонуло кілька кораблів, і вода в тому місці замулилася. Там засіли беззаконники, чатуючи, хто пропливе повз, а ще більше їх нижче за течією біля Порогів і острова Рудий Олень. Та й лорда Лискавку в тих краях бачили. Він переходить ріку, де схоче, їздить туди-сюди — не сидить на місці.

— А хто цей лорд Лискавка? — поцікавився сер Клеос Фрей.

— Лорд Берик, якщо ваша ласка, сер. Його так прозвали, бо він завжди падає зненацька, як лискавка з ясного неба. Кажуть, його неможливо вбити.

«Будь-кого можна вбити, якщо прошити мечем»,— подумав Джеймі.

— А Торос Мирський і досі з ним?

— Ага. Червоний чаклун. Я чув, він має дивовижну силу.

«Ну, він і справді мав дивовижну силу: міг перепити самого Роберта Баратеона, а таких людей небагато». Джеймі якось чув, як Торос сказав королю, що став червоним жерцем, бо його мантія дуже добре приховує винні плями. Роберт так реготав, що обляпав елем шовкову накидку Серсі.

— Звісно, я не збираюся втручатися,— мовив Джеймі,— але, схоже, Тризуб — не найбезпечніший шлях.

— Я теж кажу,— погодився кухар.— Навіть якщо вам удасться проминути Рудого Оленя й не зустрітися з лордом Бериком і червоним чаклуном, попереду ще рубіновий брід. Я чув, хоча й давненько, що його тримають вовки лорда П’явки. Може, тепер там знову леви, чи лорд Берик, чи хто завгодно.

— Або нікого,— припустила Брієнна.

— Якщо міледі хоче на це свою шкуру поставити, я її не зупинятиму... але, на вашім місці, я б з тої річки тікав і йшов суходолом. Як бу’ триматися подалі від доріг і ночувати під деревами, ховаючись, ясна річ... ну, я б усе одно з вами не пішов, але крихітний шанс у вас є.

Здоров’ячка вагалася.

— Нам знадобляться коні.

— Тут є коні,— зауважив Джеймі.— Одного я чув у стайні.

— Ага, є-є,— сказав хазяїн, який не був насправді хазяїном.— Трійко, але вони не на продаж.

— Та певна річ,— не стримав сміху Джеймі.— Але ви все одно їх нам покажіть.

Брієнна нахмурилася, але не-хазяїн заїзду, не моргнувши, стрівся з нею очима — і за мить вона неохоче мовила:

— Показуйте,— і всі підвелися з-за столу.

Якщо судити зі смороду, стайні не чистили вже давненько. Серед соломи кружляли тисячі жирних чорних мух, з дзижчанням перелітаючи від стійла до стійла і повзаючи по горах навалених повсюди кінських кізяків, а от коней було тільки троє. Трійця була ще та: незграбний гнідий возовик, древній білий мерин, сліпий на одне око, а ще лицарська верхова кобила, сіра в яблуках і норовиста.

— Не продам за жодні гроші,— сказав їхній господар-не-господар.

— А як вам дісталися ці коні? — хотіла знати Брієнна.

— Коли ми з жінкою прийшли в заїзд, тягловик був тут, у стайні,— пояснив чоловік,— разом з тою шкапою, яку ви щойно з’їли. Мерин з’явився якось уночі, а ступака, під сідлом і загнузданого, піймав хлопець. Ось, я вам покажу.

Сідло, яке він показав, було оздоблене срібною інкрустацією. Чапрак колись був картатий, рожево-чорний, але нині — переважно брунатний. Джеймі не впізнав початкових кольорів, а от криваві плями впізнав миттєво.

— Ну, власник по цю кобилку найближчим часом сюди точно не прийде,— мовив він, оглядаючи ноги й зазираючи кобилі в зуби.— Дайте йому золотий за сіру в яблуках кобилу, і нехай ще й сідло віддасть,— порадив він Брієнні.— За возовика — срібняк. А за те, що спекається білого, нехай ще сам приплачує.

— Не варто так зневажливо говорити про свого коня, сер,— дівчина розв’язала гаманця, якого їй вручила леді Кетлін, і дістала звідти три золоті.— За кожного коня я заплачу вам по дракону.

Чоловік, моргнувши, потягнувся по золото, але завагався й відсмикнув руку.

— Ну, не знаю. На золотому драконі, якщо доведеться вшиватися, я не поїду. Та й у голод його не з’їси.

— Можете собі й наш ялик забирати,— сказала дівчина.— І пливіть на ньому вгору чи вниз за течією — як схочете.

— Дайте-но я кусну те ваше золото,— чоловік, забравши золотий у неї з долоні, попробував його на зуб.— Гм. Наче справжнє. Три дракони і ялик?

— Та це чистий грабунок, дівко,— приязно мовив Джеймі.

— Ще мені потрібні харчі,— сказала Брієнна до господаря, ігноруючи Джеймі.— Все, чим можете поділитися.

— Є трохи вівсяників,— чоловік згріб інші два дракони в неї з долоні й потрусив їх у кулаці, всміхнувшись на їхній дзвін.— А, і ще копчена риба, але за неї доведеться приплатити срібняк. І за нічліг у ліжку теж. Ви ж захочете лишитися на ніч.

— Ні,— заперечила Брієнна.

— Жінко,— нахмурився господар,— не хотів би я їхати поночі незнайомою місцевістю на конях, яких ви зовсім не знаєте. Бо точно загрузнете у трясовині чи коняка ногу поламає.

— Місяць сьогодні світитиме ясно,— сказала Брієнна.— Дорогу я знайду без проблем.

Господар поміркував.

— Ну, якщо не маєте срібняка, може, якісь мідяки знайдете за постіль і покривало, щоб зігрітися. Я не розкидаюся пожильцями, якщо ви розумієте, про що я.

— Справедлива пропозиція,— мовив сер Клеос.

— І покривала випрані, ага. Моя жінка випрала, перш ніж пішла у справах. І вошей немає, слово даю,— господар, усміхаючись, знову побрязкав монетами.

Сера Клеоса вельми спокушала така перспектива.

— Ніч у ліжку піде нам усім на користь, міледі,— мовив він до Брієнни.— Відпочивши, ми завтра зможемо рухатися швидше,— він глянув на кузена, шукаючи підтримки.

— Ні, брате, дівка має рацію. Нам треба виконати обіцянку, а попереду ще багато льє. Слід їхати далі.

— Але ж,— мовив Клеос,— ти ж сам казав...

— Тоді казав...— («Коли думав, що заїзд порожній»).— А тепер у мене черево набите, тож прогулянка під місяцем йому не завадить,— Джеймі посміхнувся до дівчини.— Якщо ви не збираєтеся перекинути мене через спину отого возовика, як мішок борошна, то комусь уже час подбати про ці кайдани. Важкувато їхати верхи з закутими ногами.

Брієнна, глянувши на ланцюг, нахмурилася. Не-хазяїн заїзду потер підборіддя.

— Отам позаду стайні є кузня.

— Показуйте,— сказала Брієнна.

— Так,— підхопив Джеймі,— і що швидше, то краще. Бо тут, як на мій смак, лайна щось забагато. Не хочу вступити,— він кинув на дівчину гострий погляд, міркуючи: стане їй клепки вичитати підтекст чи ні.

Він сподівався, що Брієнна розіб’є йому кайдани й на зап’ястках, але її підозріливість нікуди не поділася. Ланцюг на ногах вона розрізала посередині, приставивши до нього зубило й ударивши з півдюжини разів по ньому ковальським молотом. Та коли Джеймі запропонував їй розрізати й ланцюг на руках, вона його проігнорувала.

— За шість миль звідси, якщо їхати вниз за течією, побачите спалене село,— розповідав господар, допомагаючи сідлати коней і вантажити пожитки. Цього разу свої поради він давав Брієнні.— Там дорога розбігається надвоє. Якщо поїдете на південь, там буде мурована вежка сера Ворена. Сер Ворен поїхав на війну й загинув, тож я не знаю, кому вона тепер належить, але краще триматися від неї подалі. Вам ліпше їхати через ліс, на південний схід.

— Так і зробимо,— відгукнулася дівчина.— Дякую вам.

«Взагалі-то він од тебе золото отримав»,— подумав Джеймі, але не сказав уголос. Йому набридло вже, як його ігнорує ця бридка корова.

Собі вона взяла возовика, а верхову кобилу віддала серу Клеосу. Як і попереджали, Джеймі дістався одноокий мерин, тож можна було забути про ідею добре приострожити коня й лишити дівку пилюку ковтати.

Провести гостей господар вийшов разом з хлопцем. Чоловік, побажавши їм щастя на прощання, запросив повертатися за кращих часів, а от хлопець стояв мовчки, тримаючи арбалет під пахвою.

— Візьми собі ліпше спис чи обушок,— порадив йому Джеймі,— прислужаться краще.

Хлопець недовірливо втупився в нього. «От тобі й дружня порада». Знизавши плечима, Джеймі розвернув коня й поїхав, не озираючись.

Сер Клеос, виїжджаючи, безперестанку буркотів, досі жалкуючи за периною. Рушили на схід, уздовж підсвіченого місяцем берега ріки. Тут Червоний Зубець був дуже широкий, але мілкий, а мулисті береги поросли очеретом. Кінь Джеймі спокійно тягнувся вперед, от тільки бідолашна стара шкапа повсякчас норовила звернути туди, куди дивилося її єдине зряче око. Приємно було знову їхати верхи. Джеймі не сидів на коні відтоді, як лучники Роба Старка в Лопотючому лісі застрелили під ним дестрієра.

Нарешті доїхали до спаленого села, і перед ними постав вибір між двома дорогами, жодна з яких не обіцяла нічого доброго: вузькі колії, глибоко прорізані селянськими возами, які тягали зерно до річки. Один рукав відігнувся на південний схід, гублячись серед дерев, які виднілися оддалік, а другий, пряміший і кам’янистий, націлився на південь. Брієнна швидко оглянула обидві дороги, а тоді рвучко розвернула коня до південної. Джеймі був приємно здивований: він би й сам учинив так.

— Але ж хазяїн заїзду застерігав нас проти цієї дороги,— повстав сер Клеос.

— Ніякий він не хазяїн,— дівчина некрасиво згорбилась у сідлі, але сиділа впевнено.— Чоловік цей щось занадто цікавився, куди ми прямуємо, а ці ліси... такі місця сумнозвісні зграями беззаконників. Може, він підштовхував нас у пастку.

— Мудра дівка,— посміхнувся Джеймі до кузена.— У нашого господаря, підозрюю, на тій дорозі приятелі ховаються. Ті самі, які лишили в стайні отой незабутній аромат.

— Може, і про ріку він збрехав, щоб пересадити нас на коней,— сказала дівчина,— але я ризикувати не могла. І на рубіновому броді, і на перехрестях будуть солдати.

«Що ж, вона, може, й потворна, але не зовсім уже дурна». Джеймі подарував їй скупу усмішку.

Червонувате світло з верхніх вікон мурованої вежки стало застережним сигналом ще здалеку, тож Брієнна повела загін у лани. Тільки коли тверджа лишилася далеко позаду, вони повернулися назад на дорогу.

Минула половина ночі, перш ніж дівчина вирішила, що вже безпечно зупинятися. На той час усі троє вже дрімали в сідлах. Прихисток собі знайшли в дубово-ясеновому гайку, поряд з млявим струмком. Розпалити багаття дівчина не дозволила, тож повечеряли опівночі черствими вівсяниками і копченою рибою. Ніч була на диво мирна. Над головою в чорному повстяному небі висів півмісяць в оточенні зірок. Десь удалині вили вовки. Один з коней нервово заіржав. Та ніяких інших звуків не чулося. «Війна цих місць не торкнулася»,— подумав Джеймі. Він радів тому, що він тут, що він живий, радів, що повертається до Серсі.

— Першу варту беру на себе,— сказала Брієнна серу Клеосу, й незабаром Фрей уже стиха похропував.

Джеймі сидів, відкинувшись на стовбур дуба та міркуючи, що зараз роблять Серсі з Тиріоном.

— А у вас є брати чи сестри, міледі? — поцікавився він.

Брієнна підозріливо скосила на нього оком.

— Ні. Я у батька єдина дитина.

— Єдиний син, ви хотіли сказати,— хихикнув Джеймі.— Він вас і вважає сином? Бо дочка з вас дуже дивна, це точно.

Вона без слів відвернулася, міцно стиснувши руків’я меча. «От жалюгідна істота!» Дивним чином вона йому нагадала Тиріона, хоча, на перший погляд, немає на світі двох людей, які б відрізнялися більше. Можливо, саме думкою про брата були продиктовані його наступні слова:

— Я не хотів вас образити, Брієнно. Пробачте.

— Ваші злочини вже не пробачити, Царевбивце.

— Знову це прізвисько! — Джеймі марно смикнув ланці.— Чому я вас так дратую? Я вас нічим не скривдив, наскільки знаю!

— Але декого ви скривдили. Того, кого присягалися захищати. Слабкого, невинного...

— ...короля? — (Завжди все зводилося до Ейриса!) — Не тобі судити про те, на чому ти не тямишся, дівко.

— Мене звати...

— Брієнна, так. Тобі ніхто не казав, що ти така ж нудна, як і потворна?

— Вам не вдасться мене розсердити, Царевбивце.

— Якби я дуже постарався, вдалося б.

— Навіщо ви давали обітницю? — вимогливо запитала вона.— Навіщо вдягати білий плащ, якщо збираєшся зрадити все, що він означає?

Навіщо? Як можна це пояснити, щоб вона зрозуміла?

— Я був хлопчаком. П’ятнадцять років! Для такого юного хлопця це — велика честь.

— Це не відповідь,— презирливо мовила вона.

«Правда тобі не сподобається». До королівської варти він приєднався через кохання, звісна річ.

Батько забрав Серсі до двору, коли їй було дванадцять, сподіваючись на її шлюб з королевичем. Він відкидав будь-які пропозиції руки й серця, тримаючи її біля себе у Вежі правиці, поки вона не підросте й не стане справжньою жінкою, ще вродливішою, ніж була. Без сумніву, він чекав, поки подорослішає королевич Вісерис, або ж поки помре на родиві Рейгарова дружина. Елія Дорська не могла похвалитися міцним здоров’ям.

Тим часом Джеймі прослужив чотири роки зброєносцем у сера Самнера Крейкгола й заробив собі остроги за боротьбу з братством королівського лісу. Та коли він дорогою в Кичеру Кастерлі ненадовго навідався на Королівський Причал, здебільшого щоб побачитися з сестрою, Серсі відвела його вбік і шепнула, що лорд Тайвін збирається одружити його з Лайсою Таллі, навіть уже запросив лорда Гостера в місто — обговорити посаг. Та якщо Джеймі вбереться в біле, він зможе назавжди лишитися біля Серсі. Старий сер Гарлан Грандисон переставився уві сні — чим не смерть для людини, в якої на гербі сплячий лев? Ейрису знадобиться юнак на його місце, то чого ж не взяти ревучого лева замість сплячого?

«Батько ніколи не погодиться»,— заперечив Джеймі.

«Король його не питатиме. А коли все закінчиться, батько не зможе чинити спротив — не відкрито. Ейрис он серу Іліну Пейну втяв язика тільки за те, що той хвалився, буцімто насправді Сімома Королівствами керує правиця. Він був капітаном правициної варти, але батько не наважився втрутитися! І тут не втручатиметься».

«Але,— сказав Джеймі,— Кичера Кастерлі...»

«Тобі якась кичера потрібна? Чи я?»

Він пам’ятав ту ніч, так наче все було вчора. Вони провели її в старому заїзді у В’юнкому провулку, подалі від допитливих очей. Серсі прийшла до брата, вдягнувшись як проста служниця, і це чомусь ще більше розпалило його. Джеймі ще не бачив її такою пристрасною. Щоразу як він засинав, вона його будила. На ранок Кичера Кастерлі здавалася невеликою ціною за можливість завжди бути поряд з сестрою. Джеймі погодився, і Серсі обіцяла все влаштувати.

За місяць у Кичеру Кастерлі прилетів королівський крук з повідомленням, що Джеймі обрано в королівську варту. Йому наказувалося з’явитися перед королем під час великого турніру в Гаренхолі, щоб дати обітницю й одягнути плащ.

Інвеститура звільнила Джеймі від Лайси Таллі. Що ж до решти, все пішло шкереберть. Батько ще ніколи так не лютував. Він не міг виступати відкрито (щодо цього Серсі не помилилася), але звільнився з посади правиці під якимсь незначним приводом і повернувся в Кичеру Кастерлі, забравши з собою дочку. Замість бути разом, Серсі з Джеймі помінялися місцями, й він опинився сам-один при дворі, вартуючи божевільного короля, поки четверо маломожних лордів по черзі зміняли на посаді його батька, ходячи по лезу ножа. Правиці так швидко вивищувалися й падали, що їхні герби Джеймі пам’ятав краще за їхні обличчя. Правицю з рогом достатку й правицю з танцюючим грифоном вислали у вигнання, а от правицю з булавою і кинджалом, скупавши в дикополум’ї, спалили живцем. Останнім був лорд Росарт. На гербі в нього красувався запалений смолоскип; невдалий вибір, якщо зважати на долю його попередника, та алхімік серйозно піднісся, адже розділяв пристрасть короля до вогню. «Слід було втопити Росарта, а не живіт йому розпорювати».

Брієнна й досі чекала на його відповідь.

— Ви,— заговорив Джеймі,— ще юна й не могли знати Ейриса Таргарієна...

Цього вона й чути не хотіла.

— Ейрис був божевільний і жорстокий, ніхто ніколи цього не заперечував. Алє ж він лишався королем, коронованим і помазаним. А ви присяглися його захищати.

— Знаю я, в чому я присягався.

— І що зробили...— вона нависала над ним — шість футів рябого, хмурого, кінськозубого осуду.

— І що зробили ви. Ми тут обоє царевбивці, якщо чутки правдиві.

— Я не чіпала Ренлі. І вб’ю кожного, хто таке каже.

— То починайте з Клеоса. А з того, через які руки він цю історію переказує, вам ще довго доведеться убивати.

— Брехня! Коли його світлість загинув, там була леді Кетлін, вона все бачила. Там була тінь. Свічки затріпотіли, повіяло холодом, а тоді хлянула кров...

— Ой, чудово,— розреготався Джеймі.— Зізнаюся, ти кмітливіша за мене. Коли мене побачили над мертвим королем, я й не подумав сказати: «Ні-ні, то не я, то тінь, жахлива холодна тінь!» — він знову розсміявся.— Скажи-но мені правду, як царевбивця царевбивці, тобі за перерізану горлянку заплатили Старки чи Станіс? Чи тебе Ренлі зневажив, ось як усе було? А може, в тебе просто було місячне. Не давайте дівці в руки меча, коли в неї місячне.

На мить Джеймі здалося, що Брієнна його вдарить. «Ще один крок — і я висмикну в неї того кинджала з піхов і застромлю в живіт». Він підтягнув ногу, готовий до стрибка, але дівчина не ворухнулася.

— Бути лицарем — рідкісний і цінний дарунок,— сказала вона,— а тим більше — лицарем королівської варти. Цей дарунок отримує мало хто, а ви його зневажили й заплямували.

«Дарунок, якого ти так жадаєш і якого ніколи не отримаєш».

— Своє лицарство я заслужив. Нічого мені не дарували. В тринадцять я виграв на турнірі в рукопашній, тоді я ще був простим зброєносцем. У п’ятнадцять я виїхав з сером Артуром Дейном проти братства королівського лісу, й він помазав мене просто на полі бою. Це білий плащ мене заплямував, а не навпаки. Тож не варто мені заздрити. Це боги не дали тобі прутня, а не я.

Брієнна кинула на нього повний ненависті погляд. «Вона б мене залюбки на кавалки порубала, якби не ця її дорогоцінна присяга,— подумав Джеймі.— От і добре. Досить з мене туманної риторики й бабського осуду». Дівчина без слова пішла геть. Джеймі скрутився під плащем, сподіваючись, що йому насниться Серсі.

Та коли він заплющив очі, перед його внутрішнім зором постав Ейрис Таргарієн, який сам-один міряв кроками тронну залу, смокчучи вкриті струпами й закривавлені долоні. Дурень повсякчас різав руки об клинки та клюги Залізного трону. Джеймі прослизнув у королівські двері, вбраний у свої золоті обладунки, з мечем у руці. Золоті обладунки, не білі, але цього вже ніхто не пам’ятає. «Шкода, що я і того клятого плаща не скинув».

Ейрис, побачивши кров на його мечі, поцікавився, чи належить вона лорду Тайвіну. «Він мусить померти, цей зрадник. Мені потрібна його голова, і ти цю голову принесеш, а то згориш разом з усіма. Всі зрадники! Росарт каже, вони навіть тут, у цих стінах! Він пішов їх гостинно зустріти. Чия це кров? Чия?»

«Росартова»,— відповів Джеймі.

В ту мить фіалкові очі розширилися, а королівський рот вражено роззявився. В Ейриса мимоволі спорожнився кишківник, а сам він, розвернувшись, побіг до Залізного трону. Під поглядами порожніх очниць драконових черепів, розвішаних на стінах, Джеймі стягнув зі східців останнього короля-дракона, який верещав, як різана свиня, і смердів лайном. Щоб покласти цьому край, виявилося досить один раз рубонути по шиї. «Як легко,— пригадалося, тоді подумав він.— Король не мав би так легко вмерти». Принаймні Росарт намагався чинити опір, але, якщо по правді, бився він, як справжній алхімік. «Дивно, що ніхто не поцікавився, хто ж убив Росарта... але ж, звісно, він був ніхто — низькородний правиця-на-годину, ще одна божевільна забавка Божевільного Короля».

Сер Еліс Вестерлінг і лорд Крейкгол разом з іншими батьковими лицарями ввірвались у залу саме вчасно, щоб заскочити кінець, тож Джеймі ніяк не міг зникнути, щоб слава чи осуд впали на якого-небудь хвалька. А що це буде осуд, він здогадався з поглядів, які були звернені до нього... хоча, можливо, в них читався страх. Хай він і Ланістер, але ж він був з Ейрисових сімох!

«Замок наш, сер, і місто теж»,— сказав до нього Роланд Крейкгол, але це було правдою тільки наполовину. Вірні Таргарієнам люди й досі вмирали на гвинтових сходах і у зброярні, Грегор Кліган з Ейморі Лорчем штурмували мури Мейгорової тверджі, а Нед Старк ще вів своїх північан крізь Королівську браму, але Крейкгол знати цього не міг. Здавалося, він не здивувався, побачивши Ейриса зарубаним: сином лорда Тайвіна Джеймі був задовго до того, як його призначили в королівську варту.

«Перекажіть усім, що Божевільний Король мертвий,— звелів Джеймі.— Хто здасться, не вбивайте, а беріть під варту».

«А нового короля проголошувати?» — запитав Крейкгол, і Джеймі прочитав між рядків: ним стане ваш батько? чи Роберт Баратеон? чи, може, ви підтримаєте нового короля-дракона? Якусь мить Джеймі поміркував: є Вісерис, що утік на Драконстон, і є Рейгарів син-немовля, що разом з матір’ю тут, у Мейгоровій тверджі. «Новий король з Таргаріенів, а при ньому за правицюмій батько. Вовки завиють, а лорд штормових земель вдавиться люттю!» Це було страшенно спокусливо, аж тут він глянув униз, на тіло на підлозі, під яким розповзалася калюжа крові. «В них обох тече його кров»— подумав він. «Оголошуйте, кого в біса схочете»,— сказав він Крейкголу. А тоді видерся на Залізний трон і всівся, поклавши меча на коліна,— хотів побачити, хто прийде брати царство. Як виявилося, то був Едард Старк.

«Ти теж не мав права мене судити, Старку».

Уві сні з’явилися охоплені полум’ям мерці, вдягнуті в завихрене зелене полум’я. Джеймі з золотим мечем у руці кружляв навколо них, але на місці кожного, якого він убивав, поставало двоє.

...Його збудила Брієнна, буцнувши черевиком під ребра. Навколо було ще чорно, почався дощ. Поснідали вівсяниками, копченою рибою і ожиною, якої назбирав сер Клеос, і ще до сходу сонця посідали в сідла.

Тиріон

Мугикаючи собі під ніс, переступив поріг євнух, одягнений у розмаяну мантію з персикового шовку; від нього пахло лимонами. Побачивши Тиріона в кріслі біля вогню, він різко зупинився.

— Мілорде Тиріоне,— пискнув він, нервово хихикнувши.

— То ви мене ще пам’ятаєте? Бо я вже сумнівався.

— Як приємно бачити вас таким дужим і здоровим! — Вейрис посміхнувся найслизькішою з посмішок.— Хоча, зізнаюся, не очікував побачити вас у моїх скромних покоях.

— І справді скромних. Аж занадто, якщо по правді.

Тиріон дочекався, поки батько викличе Вейриса, й тільки тоді прослизнув до нього в гості. Євнухові покої виявилися малими й убогими: три скритні кімнатки без вікон під північним муром.

— Чекаючи на вас, я сподівався розкрити тут гори пікантних таємниць, але тут і папірчика не знайдеш...— Тиріон шукав і таємних ходів, розуміючи, що Павук обов’язково повинен мати можливість виходити й заходити непомітно, але й тут нічого не досяг.— У карафі виявилася вода, боги праведні,— провадив він,— спальня не ширша за труну, а ліжко... воно кам’яне — чи тільки так здається?

Зачинивши двері, Вейрис замкнув їх на засув.

— Мене мучить біль у спині, мілорде, тож я вважаю за краще спати на твердому.

— А мені здавалося, що ви надаєте перевагу перинам.

— Я повний сюрпризів. Ви сердитеся на мене, що я вас занедбав після бою?

— Ви дуже нагадали мені моїх рідних.

— Це не тому, що я вас не люблю, мілорде. Просто я такий тонкосльозий, а у вас такий жахливий шрам...— він перебільшено стенув плечима.— Ваш бідолашний ніс...

Тиріон роздратовано потер шрам.

— Можливо, слід мені новий замовити — золотий. А який ніс запропонували б ви, Вейрисе? Як у вас, щоб винюхувати секрети? Чи сказати золотарю, що хочу ніс, як у батька? — посміхнувся він.— Мій шляхетний батечко так старанно працює, що я зовсім його не бачу. Скажіть-но мені, це правда, що він повертає в малу раду великого мейстра Пайсела?

— Так, мілорде.

— Чи маю я подякувати за це моїй любій сестричці?

Пайсел був сестриною креатурою; Тиріон позбавив його посади, бороди й гідності, а тоді кинув у чорну камеру.

— Аж ніяк, мілорде. Дякуйте архімейстрам Старгорода, які наполягали на поновленні Пайсела на тій підставі, що тільки конклав має право призначати чи знімати великого мейстра.

«Кляті дурні»,— подумав Тиріон.

— Здається, пригадую, що кат Мейгора Лютого зняв своєю сокирою цілих трьох.

— Теж правда,— мовив Вейрис.— А другий Ейгон згодував великого мейстра Джерардиса своєму дракону.

— На жаль, нема в мене дракона. Але, думаю, я міг би мокнути Пайсела в дикополум’я і підпалити. Так для Цитаделі було би краще?

— Ну, принаймні це б відповідало традиціям,— перекинув йому м’ячик євнух.— На щастя, мудрі голови переважили, конклав погодився з відставкою Пайсела й вирішив обрати його наступника. Належним чином розглянувши кандидатури мейстра Терквіна, шевцевого сина, і мейстра Ерека, байстрюка лицаря-бурлаки, й таким чином засвідчивши, що в їхньому ордені здібності важать більше за походження, конклав саме збирався послати нам мейстра Ґормона, Тайрела з Небосаду. Коли я сказав про це вашому лорду-батькові, він діяв блискавично.

Конклав, як відомо було Тиріону, засідає в Старгороді за зачиненими дверима, і всі дискусії вважаються таємними. Отож, у Вейриса є пташечки і в Цитаделі теж.

— Зрозуміло. Тож батько вирішив прищипнути пуп’янок, поки він не розквітнув,— Тиріон не стримав сміху.— Пайсел — жаба. Але ж краще ланістерівська жаба, ніж тайрелівська, так?

— Великий мейстер Пайсел завжди був добрим другом вашого дому,— солодко мовив Вейрис.— Можливо, вас утішить, що й сера Бороса Блаунта поновлюють.

Серсі забрала в сера Бороса білий плащ, бо той не згодився помирати за королевича Томена, коли Брон захопив хлопця на дорозі Розбі. Борос аж ніяк не був Тиріоновим другом, але після цього він, швидше за все, зненавидів Серсі. «Це вже щось».

— Блаунт — хвальковитий боягуз,— приязно мовив Тиріон.

— Справді? Отакої! Але ж лицарі королівської варти зазвичай служать до самої смерті. Можливо, в майбутньому сер Борос виявить хоробрість. І, без сумніву, лишатиметься вірним і відданим.

— Моєму батькові,— з притиском сказав Тиріон.

— Якщо вже ми заговорили про королівську варту... я тут подумав, чи не пов’язаний цей ваш приємно несподіваний візит з полеглим побратимом сера Бороса — доблесним сером Мандоном Муром? — євнух погладив напудрену щоку.— Щось останнім часом ним дуже зацікавився отой ваш Брон.

Брон назбирав про сера Мандона все, що зміг, але Вейрис, без сумніву, знає набагато більше... якщо згодиться поділитися.

— Схоже, в нього зовсім не було друзів,— обережно мовив Тиріон.

— Сумно,— зронив Вейрис,— дуже сумно. Якщо трохи поперекидати каміння у Видолі, можна було б і відшукати якихось родичів... це ж лорд Арин привіз його на Королівський Причал, а Роберт одягнув на нього білий плащ, але жоден з цих двох, боюся, не любив його. Та й простолюд не вітає таких, як він, на турнірах, незважаючи на всю його незаперечну відвагу. Що там: навіть побратими з королівської варти так до нього й не прихилилися. Подейкують, сер Баристан якось сказав, що в цього лицаря замість друга — меч, а замість життя — обов’язок... але, знаєте, я не думаю, що з вуст Селмі це звучало як похвала. Дивно, якщо так подумати, ні? Адже саме такі якості нам і потрібні в королівській варті — так би мовити, щоб вояки жили не для себе, а для короля. В такому світлі наш хоробрий сер Мандон — ідеальний білий лицар. Та й помер він, як і належить лицарю королівської варти, з мечем у руці, захищаючи особу королівської крові,— євнух, кинувши Тиріону слизьку посмішку, пильно поглянув на нього.

«Ви хотіли сказати, намагаючись убити особу королівської крові». Тиріон не був певен, наскільки більше знає Вейрис, ніж каже. Нічого нового він не почув: Брон доповідав те саме. А Тиріону потрібен був зв’язок з Серсі — знак, що сер Мандон був сестриним найманцем. «Далеко не завжди ми отримуємо бажане»,— гірко подумав він, і це йому нагадало...

— Я прийшов сюди не через сера Мандона.

— Та певна річ,— євнух перетнув кімнату й підійшов до карафи з водою.— Вам чогось запропонувати, мілорде? — запитав він, наповнюючи кухлик.

— Так. Але не води,— Тиріон згорнув руки на грудях.— Приведіть мені Шей.

— Хіба це мудро, мілорде? — Вейрис зробив ковток.— Така мила дитина! Шкода буде, якщо ваш батько її повісить.

Тиріона не здивувало, що Вейрис усе знає.

— Ні, не мудро, ба навіть це чиста дурість. Хочу востаннє поглянути на неї, перш ніж відішлю її геть. Бо я не витримаю, якщо вона буде так близько.

— Розумію.

«Звідки тобі?» Тиріон бачив її вчора: вона піднімалася гвинтовими сходами з цебром води. Коли вона торкнулася Тиріонової руки й усміхнулася до нього, в нього в животі все скрутилось у вузол. Вони пройшли за кілька дюймів одне від одного — він спускався, вона піднімалася,— так близько, що він занюхав свіжий аромат її волосся. «Мілорде»,— привіталася вона, присівши в реверансі, і йому закортіло схопити її і поцілувати просто там, але він лише коротко кивнув і покульгав далі.

— Я бачив її кілька разів,— сказав він до Вейриса,— але не наважувався заговорити. Підозрюю, за мною стежать всюди.

— І мудро чините, що підозрюєте, добрий лорде.

— А хто? — схилив він голову набік.

— Кетлблек постійно звітує вашій любій сестрі.

— Як подумаю, скільки грошей я заплатив цим клятим... Як гадаєте, є шанс, що трохи більше золота — і їх ще можна перекупити назад у Серсі?

— Шанс є завжди, але в цьому випадку я б на них не ставив. Вони тепер лицарі, всі троє, а ваша сестра пообіцяла їм і подальше підвищення,— з євнухових вуст зірвався короткий лихий смішок.— А найстарший, сер Озмунд з королівської варти, мріє і про певну... іншу... милість. Ви могли б заплатити їм стільки ж, скільки й королева, без сумніву, але в неї в наявності ще й другий гаманець — бездонний.

«Сьоме пекло!» — подумки вилаявся Тиріон.

— Ви хочете сказати, що Серсі спить з Озмундом Кетлблеком?

— О, та що ви, ні, це було б страшенно небезпечно, вам не здається? Ні, королева тільки натякає, що... можливо, завтра, або ж по весіллі... там зронить усмішку, тут — масний жартик, там щось шепне... мимохідь грудьми торкнеться рукава... і це спрацьовує! Але звідки євнуху на такому розумітися? — кінчик язика пробіг по нижній губі, як блискуча рожева тваринка.

«Якби можна було штовхнути цих двох на більше, ніж такі ігри, щоб батько застукав їх у ліжку...» Тиріон потер пальцем шрам на носі. Він не уявляв, як це зробити, але, можливо, згодом йому щось і спаде на думку.

— Кетлблеки — єдині такі?

— Якби ж так, мілорде. Боюся, за вами стежить чимало очей. Ви... як би це сказати?.. людина помітна. Й, мушу з сумом зазначити, мало хто вас любить. Сини Джаноса Слінта залюбки шпигуватимуть за вами, щоб помститися за батька, а наш любий лорд Пітир має друзів у половині борделів на Королівському Причалі. Якщо вчините таку дурницю й навідаєтесь у котрийсь із них, він одразу про це дізнається, а за ним — і ваш батько.

«Все навіть гірше, ніж я гадав».

— А батько? Кого найняв він, щоб шпигувати за мною?

Цього разу євнух розреготався вголос.

— Як кого? Мене, мілорде!

Тиріон розсміявся разом з ним. Не такий він був дурень, щоб занадто довіряти Вейрису, але ж євнух і так уже знав про Шей стільки, що її можна вішати.

— То ви й приведіть мені Шей таємними ходами, щоб ніхто не бачив. Як робили це раніше.

— Ох, мілорде,— заломив Вейрис руки,— я б залюбки, але... Король Мейгор страшенно не любив, коли у нього в стінах водилися миші, якщо ви розумієте, про що я. Звісно, йому потрібен був таємний вихід на той раз, якщо вороги заженуть його в пастку, але двері ці не з’єднані з іншими ходами. Я, певна річ, міг би на деякий час забрати Шей у леді Лоліс, але доправити вам у спальню непомітно не зможу.

— То приведіть її в інше місце.

— Яке? Немає тут безпечного місця.

— Є,— широко посміхнувся Тиріон.— Отут. Думаю, прийшов час цьому вашому твердючому ліжку прислужитися для гарної потреби.

Євнух роззявив рота. Тоді загиготів.

— Останнім часом Лоліс швидко стомлюється. Вона в тяжі. Думаю, до сходу місяця вона вже міцно спатиме.

— Тоді до сходу місяця,— Тиріон стрибнув зі стільця.— Поставте тут вина. І два чисті кубки.

— Я зволить мілорд,— уклонився Вейрис.

Решта дня повзла повільно, як хробак у мелясі. Тиріон дістався замкової бібліотеки та спробував розвіятися за допомогою Бельдекарової «Історії війн ройнарських», але, читаючи про слонів, уявляв собі усмішку Шей. По обіді він відклав книжку й попросив зробити йому купіль. Довго тер тіло, поки не остигла вода, а тоді закликав Пода підрівняти йому вуса. З бородою була біда: заплутана, рудо-біло-чорна, неоднорідна й жорстка, бридка на вигляд, зате вона бодай трохи приховувала обличчя, а так тільки на краще.

Чистий, рожевий і підстрижений, наскільки це взагалі можливо, Тиріон переглянув свій гардероб і вибрав пару тугих атласних бриджів — малинових, у кольорах Ланістерів, а також найкращий свій камзол — з важкого чорного оксамиту, з запонками у формі лев’ячих голів. Він би й свого ланцюга з золотих долонь надягнув, якби його не викрав батько, поки сам він лежав при смерті. Але, вдягнувшись, Тиріон збагнув власну дурість. «Сьоме пекло, карлику, ти що, і мізки втратив разом з носом? Будь-хто, побачивши тебе, зацікавиться, з якого дива ти для візиту до євнуха вбрався у придворний костюм». Лаючись, Тиріон усе скинув і вдягнувся наново — простіше: у чорні вовняні бриджі, стару білу сорочку й вицвілу коричневу шкірянку. «Це все не має значення,— запевняв він себе, чекаючи сходу місяця.— Хай що ти вдягнеш, усе одно лишишся карликом. Ніколи не станеш високим, як отой лицар на сходах, з довгими прямими ногами, пласким животом і по-чоловічому широкими плечима».

Місяць уже визирнув з-поза замку, коли Тиріон повідомив Подрику Пейну, що збирається зайти до Вейриса.

— Вас довго не буде, мілорде? — запитав хлопець.

— Дуже на це сподіваюся.

Людей у Червоній фортеці було багато, тож Тиріон не мав надії прослизнути непомітно. На дверях на чатах стояв сер Балон Свон, а на підйомному мосту — сер Лорас Тайрел. Тиріон зупинився біля кожного, щоб обмінятися люб’язностями. Дивно було бачити лицаря квітів цілком у білому, адже досі він завжди цвів як веселка.

— Скільки років вам, пане Лорасе? — поцікавився Тиріон.

— Сімнадцять, мілорде.

«Сімнадцять років, красень — і вже легенда». Половина дівчат у Сімох Королівствах хочуть спати з ним, а всі хлопці хочуть бути ним.

— Пробачте за таке питання, сер, але чому ви в сімнадцять років вирішили вступити у королівську варту?

— Королевич Еймон Лицар-Дракон дав обітницю в сімнадцять,— відповів сер Лорас,— а ваш брат — ще молодшим.

— Їхні підстави мені відомі. А які ваші? Честь служити поряд з такими зразковими лицарями, як Мірин Трант і Борос Блаунт? — він глузливо посміхнувся до хлопця.— Обороняючи життя короля, ви жертвуєте власним. Відмовляєтеся від земель і титулів, від надії на шлюб і дітей...

— Дім Тайрелів продовжать мої брати,— сказав сер Лорас.— Третьому сину нема необхідності одружуватися й мати дітей.

— Необхідності, може, й немає, але декому це подобається. А як же кохання?

— Коли сонце зайшло, його свічкою не замінити.

— Це з пісні? — Тиріон, схиливши голову набік, посміхнувся.— Так, вам точно сімнадцять, тепер я в цьому впевнився.

— Ви з мене кепкуєте? — напружився сер Лорас.

«Який колючий хлопчик!»

— Ні. Пробачте, якщо образив. Колись я й сам кохав, і в нас теж була наша пісня.

«Кохав як літо гарну діву із сонцем у волоссі»... Побажавши серу Лорасу доброго вечора, Тиріон пішов далі.

Біля псарні гурт вояків спостерігав за бійкою двох собак. Тиріон зупинився ненадовго, щоб подивитися, як менший собачка дере морду більшому, й навіть заробив кілька грубих смішків, зауваживши, що тепер переможений схожий на Сандора Клігана. Сподіваючись, що це розвіяло всі підозри, він рушив до північного муру та спустився коротким прольотом сходів у євнухову скромну оселю. Він тільки підняв руку, щоб постукати, як двері відчинилися.

— Вейрисе? — Тиріон прослизнув усередину.— Ви тут?

У півтемряві горіла єдина свічка, наповнюючи повітря ароматом жасмину.

— Мілорде!

На світло вийшла жінка: пухкенька, м’яка, поважна, з рожевим і круглим, як місяць, обличчям і важкими темними кучерями. Тиріон відсахнувся.

— Щось негаразд? — занепокоїлася вона.

«Вейрис!» — роздратовано збагнув Тиріон.

— На якусь жахливу мить мені здалося, що ви привели мені Лоліс замість Шей. Де вона?

— Тут, мілорде,— Шей ззаду затулила йому очі долонями.— Вгадайте, в чому я вдягнена!

— Ні в чому?

— Надто ви розумні! — надулася вона, забираючи руки.— Звідки ви знали?

— Бо без нічого ти прегарна.

— Справді? — запитала вона.— Справді-справді?

— О так!

— То чи не пора припиняти теревені та стрибати в ліжко?

— Спершу слід позбутися леді Вейрис. Я не з тих карликів, які люблять публічні виступи.

— Він уже пішов,— сказала Шей.

Тиріон обернувся. Таки правда! Євнух зник разом зі своїми спідницями. «Десь тут є таємні двері — мають бути!» Тільки це він і встиг подумати, бо Шей уже розвернула його голову й поцілувала. Вуста в неї були вологі та спраглі, і здавалося, вона й не помічає ні його шраму, ні струпів на тому місці, де колись був ніс. На дотик її шкіра нагадувала теплий шовк. Коли Тиріон великим пальцем торкнувся її лівої пипки, та миттю затвердла.

— Швидше,— підганяла вона між поцілунками, і його пальці ковзнули до шнурків на бриджах.— Швидше, швидше, хочу відчути вас у собі, у собі, у собі.

Він навіть не встиг до ладу роздягнутися. Шей висмикнула його прутень з бриджів, а самого Тиріона штовхнула на підлогу й усілася згори. Коли він проник усередину, Шей скрикнула, осідлавши його й шалено стогнучи «Мій велетню, мій велетню, мій велетню!» щоразу, як з силою опускалася на нього. Тиріон так зголоднів, що вибухнув уже на п’ятому поштовху, але Шей це не розохотило. Вона лукаво посміхнулася, відчувши струмінь, і нахилилася вперед — зцілувати піт з його чола.

— Мій велет Ланістер! — промурмотіла вона.— Лишайтеся в мені. Мені так це подобається!

Отож Тиріон не ворушився, тільки обійняв її руками. «Як приємно тримати її, коли вона тримає мене,— думав він.— Невже таке солодке диво може бути злочином, за який її варто повісити?»

— Шей,— заговорив він,— люба, сьогодні — останній наш день разом. Небезпека дуже серйозна. Якщо про тебе дізнається мій лорд-батько...

— Мені подобається ваш шрам,— вона провела по шраму пальцем.— З ним ви здаєтеся лютим і сильним!

— Тобто бридким, ти хотіла сказати,— засміявся він.

— У моїх очах мілорд ніколи не буде бридким,— поцілувала вона кірку, яка вкривала нерівний обрубок його носа.

— Тобі не моїм обличчям слід перейматися, а моїм батьком...

— Не боюсь я його. А мілорд поверне мені мої коштовності й шовки? Я питала Вейриса, чи можу їх забрати, коли вас поранили в бою, але він їх віддавати не хотів. А що з ними сталося б, якби ви померли?

— Я ж не помер. Ось я тут.

— Атож,— Шей, усміхнувшись, вигнулася.— Там, де й маєте бути... Але,— ротик її скривився,— скільки мені ще доведеться сидіти з Лоліс, коли ви вже видужали?

— Ти мене слухала? — спитав Тиріон.— Можеш лишатися з Лоліс, якщо схочеш, але все-таки ліпше тобі поїхати з міста.

— Не хочу я їхати. Ви обіцяли, що після битви я знову повернуся в особняк,— вона трішки стиснула піхву, й він відчув, як його прутень, досі усередині, набрякає.— Ви казали, Ланістери завжди сплачують борги.

— Шей, чорт забирай, припини! Послухай мене. Тобі слід поїхати. В місті зараз повно Тайрелів, за мною постійно наглядають. Ти не усвідомлюєш небезпеки.

— А можна мені буде потрапити на королівський весільний бенкет? Лоліс не піде. Я їй казала, що ніхто її не ґвалтуватиме в тронній залі самого короля, але вона така дурна! — вона скотилася з Тиріона, і його прутень випірнув з неї з тихим «цмок».— Саймон каже, там буде турнір співців, і акробатів, і навіть двобій блазнів.

Тиріон уже й забув про цього тричі клятого співця, якого пригріла Шей.

— Коли це ти з Саймоном розмовляла?

— Я розповіла про нього леді Танді, тож вона його найняла, щоб співав для Лоліс. Коли дитина починає буцатися, музика її заспокоює. Саймон каже, на бенкеті має танцювати ведмідь, а ще привезуть вина з Арбору. Я ще в житті не бачила, як танцює ведмідь.

— Вони це роблять гірше за мене.

Тиріона хвилював співець, а не ведмідь. Одне необережне слово — і Шей повісять.

— Саймон каже, буде сімдесят сім страв і сотня голубів, запечених у величезному пирозі,— просторікувала Шей.— Коли шкоринку надломлять, вони вилетять на волю!

— Повсідаються на бантинах і гидитимуть просто на гостей.

Тиріон уже був постраждав від такого шлюбного пирога. На нього голуби особливо любили нагидити, принаймні так він завжди підозрював.

— А можна мені вдягнутися в шовки й оксамити та прийти як леді, а не як служниця? Ніхто й не здогадається, що я не леді.

«Всі здогадаються, що ти не леді»,— подумав Тиріон.

— Леді Танда може зацікавитися, де це покоївка Лоліс набрала стільки коштовностей.

— Там будуть тисячі гостей, каже Саймон. Вона мене й не помітить! Я собі пошукаю темне місце в кінці столу, подалі від солі, а коли ви підете у виходок, я можу непомітно вислизнути й зустрітися з вами,— взявши його прутень у долоні, вона ніжно його погладила.— Під сукню я не вдягатиму білизни, тож мілорду не доведеться її на мені розшнуровувати,— її палець, дражнячись, ковзав туди-сюди.— А якщо він схоче, я можу зробити так,— вона обхопила прутень вустами.

Зовсім скоро Тиріон відчув, що знов готовий. Цього разу він протримався довше. Коли ж він кінчив, Шей підповзла до нього й, гола, скрутилася калачиком у нього під пахвою.

— Ви ж дозволите мені прийти, правда?

— Шей,— простогнав він,— це небезпечно!

Якийсь час вона мовчала. Тиріон намагався заговорити про щось інакше, але наштовхнувся на стіну похмурої люб’язності — такої крижаної і непіддатливої, як Стіна, якою він одного разу гуляв на Півночі. «Боги праведні,— думав він утомлено, спостерігаючи, як, догоряючи, затріпотіла свічка,— як можу я допустити це знову, після Тиші? Невже я такий дурень, яким вважає мене батько?» Він би залюбки зробив усе, що просить Шей, залюбки під руку відвів би її до себе в спальню й дозволив одягатися в шовки й оксамити, які вона так любить. Якби залежало від нього, вона б на шлюбному бенкеті Джофрі сиділа поруч з ним і танцювала з ведмедями, скільки схоче. Але він не витримає, якщо її повісять.

Коли свічка догоріла, Тиріон виплутався з обіймів Шей і запалив другу. Тоді обійшов стіни, по черзі постукуючи по них, шукаючи таємного ходу. Шей сиділа, підтягнувши ноги до підборіддя й обхопивши себе руками, і спостерігала за ним. Нарешті вона мовила:

— Вони під ліжком. Таємні сходи.

— Під ліжком? — недовірливо озирнувся він на неї.— Та це ліжко з каменя витесане! І важить тонну.

— Там є місце, куди натискає Вейрис, і воно злітає вгору. Я його спитала, як це робиться, а він сказав, що це чари.

— Так,— не стримав посмішки Тиріон,— закляття під назвою «противага».

— Мені вже час,— підвелася Шей.— Іноді дитина починає буцатися вночі, Лоліс прокидається та кличе мене.

— Вейрис скоро повернеться. Він, мабуть, кожне слово наше слухає,— Тиріон поставив свічку. Спереду на бриджах у нього виднілася волога пляма, але в темряві її не мають помітити. Отож він наказав Шей одягнутися й чекати на євнуха.

— Гаразд,— пообіцяла вона.— Ви ж мій лев? Мій велет Ланістер?

— Так,— озвався Тиріон,— а ти...

— ...ваша повія,— вона поклала пальчик собі на вуста.— Знаю. І вашою леді мені не стати. Бо в іншому разі ви б узяли мене з собою на бенкет. Але це байдуже. Я не проти побути і вашою повією, Тиріоне. Тільки тримайте мене біля себе, мій леве, тримайте в безпеці.

— Обіцяю,— озвався він. «Дурень ти, дурень! — волав у голові голос.— Навіщо ти це сказав? Ти ж прийшов сюди, щоб відіслати її геть». Натомість він іще раз її поцілував.

Дорога назад здалася йому безкінечною і безрадісною. Подрик Пейн спав на висувній койці в ногах його ліжка, але Тиріон збудив хлопця.

— Брон,— тільки й сказав Тиріон.

— Сер Брон? — Под потер очі зі сну.— О! Знайти його? Мілорде?

— Та ні, я збудив тебе, щоб поговорити, як він одягається,— мовив Тиріон, але хлопець не вловив сарказму. Под, роззявивши рота, тільки збентежено витріщався на господаря, поки Тиріон не підкинув руки, здаючись, і не мовив: — Так, знайди його. Приведи його. Зараз.

Хлопець квапливо вдягнувся й хіба що не вибіг з кімнати. «Невже я і справді такий застрашливий?» — не міг повірити Тиріон, перебираючись у нічну сорочку й наливаючи собі вина.

Він уже пив третій кубок, минула вже половина ночі, коли Под нарешті повернувся, тягнучи за собою перекупного лицаря.

— Сподіваюсь, у хлопця були серйозні підстави на те, щоб висмикнути мене від Чатаї,— сказав Брон, усідаючись.

— Від Чатаї? — роздратовано перепитав Тиріон.

— Гарно бути лицарем. Більше не доводиться шукати собі дешевший бордель далі по вулиці,— вишкірився Брон.— Тепер на перинах — Алаяя з Марі, а поміж них — сер Брон.

Тиріону довелося притлумити роздратування. Брон мав не менше прав спати з Алаяєю, ніж будь-хто інший, але... «Я її навіть не торкався, хай і кортіло, але ж Брон цього знати не може. Він мав би тримати свій прутень подалі від неї». Сам Тиріон не наважився навідатися до Чатаї. Бо якби він це зробив, Серсі точно подбала б, аби про це довідався батько, і тоді Яю не просто відбатожать. Тиріон, намагаючись перепросити, послав дівчині срібне намисто з нефритом і пару браслетів до нього, але не більше...

«Усе це марно».

— Є такий співець, зветься Саймоном Срібноязиким,— стомлено мовив Тиріон, відгороджуючись від власної провини.— Іноді співає для дочки леді Танди.

— І що з ним?

«Убий його»,— кортіло Тиріону сказати, але ж чоловік цей не зробив нічого поганого — заспівав собі просто кілька пісень. І забив гарненьку голівку Шей картинками голубів і ведмедів-танцюристів.

— Знайди його,— натомість мовив Тиріон.— Знайди його, поки цього не зробив хтось інший.

Арія

Вона саме викопувала овочі на городі мерця, коли почувся спів.

Арія закам’яніла, дослухаючись, зненацька забувши про три тонкі морквини в руці. Їй пригадалися криваві лицедії та вояки Руза Болтона, й по спині пробіг холодок. «Це несправедливо — не тоді, коли ми нарешті знайшли Тризуб, коли нарешті думали, що ми в безпеці!»

От тільки навіщо лицедіям співати?

Пісня летіла понад рікою звідкись із-за невисокого пагорба на сході.

В Мартингород їду до любої я, гей-го, гей-го...

Арія підвелася, а морквини так і звисали з її руки. Схоже було, що співун наближається річковим гостинцем. Пиріжок, який сидів поміж капусти, теж його почув, якщо судити з виразу його обличчя. Гендрі заснув у затінку під спаленою хатою, тож чути нічого не міг.

Цілунок там виборе криця моя, гей-го, гей-го...

Арії здалося, що крізь тихе мурмотіння ріки долинули і звуки ліри.

— Ти чуєш? — хрипко прошепотів Пиріжок, притискаючи до себе повні руки капусти.— Хтось наближається.

— Іди збуди Гендрі,— звеліла йому Арія.— Просто потруси за плече, не здіймай галасу.

Гендрі просинався легко, на відміну від самого Пиріжка, якого доводилося буцати, та ще й кричати на нього.

Кохання удосвіта нам засія, гей-го, гей-го...

З кожним словом пісня лунала голосніше.

Пиріжок опустив руки. Капуста посипалася на землю з глухим стукотом.

— Треба ховатися!

«Де?» Спалена хата з її зарослим городом бовваніла на березі Тризуба. Так, уздовж ріки стирчало кілька верб, а мулиста мілина поросла очеретом, та загалом місцина була до болю відкрита. «От знала ж я, що не слід було виходити з лісу»,— подумала Арія. Але вони так зголодніли, а город здавався таким принадливим... Хліб і сир, які вони поцупили в Гаренхолі, закінчилися ще шість днів тому, у лісовій гущавині.

— Забирай Гендрі й коней за хату,— вирішила Арія. Частина стіни, досить велика, ще стояла, тож, може, за нею вдасться заховатися двом хлопцям і трьом коням. Якщо тільки коні не заіржуть і співунові не закортить обдивитися город.

— А ти?

— А я заховаюся за дерево. Він, певне, сам. Якщо він полізе до мене, я його вб’ю. Іди!

Пиріжок пішов, і Арія, кинувши моркву, висмикнула з-за плеча крадений меч. Піхви вона повісила за спину: довгий меч був розрахований на дорослого чоловіка, тож коли вона чіпляла його на пояс, він волочився по землі. «А який він важкий!» — подумала вона, шкодуючи за Голкою — як і щоразу, коли брала цей неповороткий клинок у руки. Але ж то був меч, а мечем можна вбити — і цього досить.

Легконога Арія перебігла до великої верби, яка росла поряд з вигином дороги, й під захистом довгого віття опустилася на одне коліно в траву й болото. «Давні боги,— молилася вона, а голос співуна все гучнішав,— ви, боги дерев, сховайте мене, щоб він пройшов мимо». Аж тут заіржав кінь, і пісня знагла урвалася. «Почув,— здогадалася Арія,— але він, може, сам-один, а якщо ні, може, він злякається нас так само, як ми боїмося його».

— Ти чув? — промовив чоловічий голос.— Здається мені, за стіною щось є.

— Ага,— озвався інший голос, нижчий.— Як гадаєш, Лучнику, що це може бути?

«Значить, двоє». Арія закусила губу. З того місця, де вона стояла навколішках, бачити їх вона не могла, адже заважала верба. Зате чула все.

— Ведмідь,— сказав третій голос. Чи знову перший?

— А ведмідь — це багато м’яса,— мовив низький голос.— І багато сала, особливо восени. Смачного, якщо добре приготовано.

— А може, і вовк. Або лев.

— Чотириногий, думаєш? Чи двоногий?

— Байдуже. Хіба ні?

— Твоя правда. Лучнику, а що ти з тими стрілами збираєшся робити?

— Та пущу кілька за ту стіну. Хай що там ховається, швиденько вискочить звідти, от побачиш.

— А що як там якийсь чоловік порядний заховався? Або жінка бідолашна з немовлям на грудях?

— Порядний чоловік вийшов би й показав обличчя. Тільки беззаконники чаяться й ховаються.

— Так і є! Ну ж бо, пускай стріли.

Арія стрибнула на ноги.

— Ні! — підкинула вона вгору меч. Чоловіків було троє, побачила вона. Всього троє. Сиріо легко здолав би більш ніж трьох, а їй, напевно, ще й Пиріжок з Гендрі можуть допомогти. От тільки вони — хлопці, а тут — чоловіки.

Та були ці чоловіки піші, брудні з дороги, заляпані болотом. Співця Арія впізнала з ліри, яку той пригортав до шкірянки, як мати пригортає немовля. Він був невеличкий на зріст, років п’ятдесятьох, з великим ротом, гострим носом і поріділим каштановим чубом. Вицвілий зелений костюм тут і там прикрашали старі шкіряні латки, на поясі чоловік мав цілу зв’язку метальних ножів, а за спиною — сокиру дроворуба.

Чоловік поряд з ним був на фут вищий, на вигляд — справжній солдат. Довгий меч і чингал звисали зі шкіряного пояса в заклепках, сорочка була обшита внапустку сталевими кільцями, а на голові сидів схожий на шишку півшолом. Чоловік мав погані зуби й густу каштанову бороду, але око привертав жовтий плащ із каптуром. Цупка і важка, місцями вимащена травою, а місцями — кров’ю, обтріпана по подолу та з латкою з оленячої шкіри на правому плечі, ця кирея надавала здорованю вигляду якогось величезного жовтого птаха.

Останнім з трійці був юнак — худющий, як його лук, тільки не такий високий. Рудочубий і веснянкуватий, вдягнений він був у брудний панцир, високі чоботи, шкіряні рукавички без пальців, а за спиною мав сагайдак. Стріли в ньому були оперені сірим гусячим пером, і шість із цих стріл, як невеличкий частокіл, стриміли перед ним із землі.

Троє чоловіків витріщилися на Арію, яка стояла на дорозі з мечем у руці. Тоді співець ліниво торкнув струну.

— Хлопче,— мовив він,— викинь меча, як не хочеш поранитися. Він завеликий для тебе, малий, та й не встигнеш ти до нас дотягнутися, як Ангай тебе трьома стрілами вже прошиє.

— Не прошиє,— сказала Арія,— і я — дівчинка.

— Гаразд,— уклонився співець.— Перепрошую.

— Ідіть собі далі. Просто йдіть геть, а ви собі співайте, щоб ми знали, де ви. Ідіть, облиште нас, і я вас не вб’ю.

Веснянкуватий лучник розреготався.

— Лиме, вона не вб’є нас, ти чув?

— Чув,— сказав Лим — кремезний солдат з низьким голосом.

— Дитинко,— мовив співець,— кидай меча, і ми тебе відведемо в безпечне місце, де ти щось зможеш кинути за драбину. У цих місцях водяться вовки, леви, ба й дещо гірше. Нема тут чого маленькій дівчинці швендяти самій.

— Вона не сама,— виїхав з-за стіни Гендрі, а за ним і Пиріжок, ведучи третього коня. В своїй кольчузі, з мечем у руці, Гендрі здавався майже дорослим — і небезпечним. А Пиріжок здавався... Пиріжком.— Робіть, як вона каже, й лишіться нас,— застеріг Гендрі.

— Двоє, троє,— порахував співець,— оце і все? А ще ж коні, чудові коні. Ви де їх поцупили?

— Це наші,— сторожко дивилася на чоловіків Арія. Співець відвертав увагу своїми теревенями, але остерігатися слід було лучника. Якщо він витягне з землі стрілу...

— Може, ви, як порядні чоловіки, назветеся? — поцікавився співець у хлопців.

— Я — Пиріжок,— одразу зізнався Пиріжок.

— Чудово,— чоловік посміхнувся.— Нечасто я зустрічаю хлопцям з таким смачним прізвиськом. А як називаються твої друзі — Баранячий Січеник й Жовторотик?

Гендрі нахмурився зі свого сідла.

— Чого це я маю вам своє ім’я називати? Ваших я щось не чув.

— Що ж, якщо так, то я — Том Семиструмець, але здебільшого мене кличуть Томом Семиструнцем, або ж Томом Сімкою. Оцей здоровий телепень з коричневими зубами — Лим, скорочено від Лимонного Плаща. Бачиш, плащ жовтий, а в Лима квасний характер. А оцей юнак зветься Ангаєм, або Лучником: це ми його так прозвали.

— А тепер кажіть, хто ви такі,— зажадав Лим низьким голосом, який Арія чула крізь віття верби.

Але Арія не збиралася так легко видавати, хто вона насправді.

— Можете звати мене Жовторотиком, якщо хочете. Мені байдуже.

— Жовторотик з мечем,— розсміявся здоровань.— Таке нечасто побачиш.

— Мене звати Бугай,— мовив Гендрі, беручи приклад з Арії. Що ж, не дивно, що він надав перевагу Бугаю перед Баранячим Січеником.

Том Семиструнець торкнувся струн своєї ліри.

— Пиріжок, Жовторотик і Бугай. Утекли з кухні лорда Болтона, так?

— Звідки ви знаєте? — нервово поцікавилася Арія.

— У тебе на грудях його герб, малеча.

На якусь мить вона про це й забула. Під плащем вона й досі була в дорогому пажеському камзолі, де на грудях був вишитий облуплений чоловік Страхфорту.

— І не називайте мене малечею!

— А чому ні? — мовив Лем.— Ти ж таки мала.

— Вже підросла. Й більше не дитина.

Діти нікого не вбивають, а вона вбивала.

— Та бачу, Жовторотику. Ви вже точно не діти, якщо ви болтонівські.

— Ніякі ми не болтонівські,— втулив Пиріжок, який ніколи не вмів мовчати.— Ми були в Гаренхолі ще до того, як він прийшов.

— То ви — левенята, це ти хочеш сказати? — поцікавився Том.

— Ні! Ми самі по собі. А ви чиї?

— А ми королівські,— сказав Ангай Лучник.

— Якого короля? — нахмурилась Арія.

— Короля Роберта,— сказав Лим у жовтому плащі.

— Того старого пияка? — глузливо кинув Гендрі.— Він помер, його зарізав вепр, усі це знають.

— Так, хлопче,— мовив Том Семиструнець,— і дуже шкода.

Він видобув з ліри сумний акорд.

Арія не вірила, що це королівські вояки. Вони-бо більше були схожі на беззаконників, обдертих і обшарпаних. Навіть коней у них не було. Королівські вояки точно мали б коней.

— Ми шукаємо Річкорин,— радо заспівав Пиріжок.— Ви не знаєте, скільки днів до нього їхати?

Арія мало його не вбила.

— Мовчи, бо я твого дурного рота камінням натовчу!

— Шлях до Річкорину далекий, вгору по річці,— сказав Том.— Далекий і безхлібний. Не хочете гарячого обіду перед дорогою? Неподалік звідси наші друзі тримають заїзд. Можемо поділитися з вами елем і кусником хліба, а не воювати.

— Заїзд? — Арія відчула, як у животі на згадку про гарячий обід забуркотіло, але вона не довіряла цьому Тому. Не кожен, хто говорить дружньо, друг тобі.— Неподалік, кажете?

— Дві милі вгору по річці,— мовив Том.— Щонайбільше льє.

Гендрі, як і вона, вагався.

— Які це такі друзі?

— Просто друзі. Чи ви вже й забули, що таке друзі?

— Хазяйку заїзду звати Шарна,— докинув Том.— У неї гострий язичок і люте око, це точно, але чуле серце, і вона обожнює маленьких дівчаток.

— Я вам не маленька дівчинка,— сердито кинула Арія.— Хто там ще? Ви казали — друзі.

— Шарнин чоловік, а ще хлопчик-сирота, якого вони взяли до себе. Вони вас не скривдять. Там є ель, якщо ви вважаєте, що вже дорослі. Свіжий хліб і, може, трохи м’яса,— Том глянув на хату.— І те, що ви поцупили з городу Пейта Старого Баняка.

— Нічого ми не цупили,— заперечила Арія.

— То ти дочка Старого Баняка? Чи сестра? Чи жінка? Не бреши мені, Жовторотику. Я власноруч поховав Старого Баняка, просто тут під вербою, де ти крилася, а ти на нього не схожа,— він видобув з ліри сумний акорд.— Цьогоріч ми поховали чимало гарних людей, але вас нам ховати геть не хочеться, присягаюся своєю лірою. Лучнику, покажи їй.

Арія не могла повірити, як швидко зметнулася його рука. Стріла зі свистом пролетіла за дюйм від Аріїного вуха й уп’ялася у стовбур верби позаду. На той час лучник уже вклав і натягнув другу стрілу. «Швидка як змія» і «пливка як шовк», учив її Сиріо, і Арія вважала, що може це уявити, але зараз збагнула, що навіть уявити цього не могла. Стріла дзижчала позаду неї, як бджола.

— Промазали,— сказала Арія.

— Ну й дурна, якщо так гадаєш,— мовив Ангай.— Стріли поціляють туди, куди я хочу.

— Щира правда,— підтвердив Лим Лимонний Плащ.

Від лучника до кінчика Аріїного меча була дюжина кроків. «У нас немає шансів»,— збагнула Арія, шкодуючи, що в неї нема такого лука й таких навичок. Вона похмуро опустила важкого меча, аж торкнулася кінчиком землі.

— Ми поїдемо поглянемо, що це за заїзд,— поступилася вона, намагаючись приховати за хоробрими словами непевність у серці.— Ви йдіть попереду, а ми поїдемо позаду, щоб добре бачити, що ви робите.

Низько уклонившись, Том Семиструнець мовив:

— Попереду, позаду — байдуже. Ходімо, хлопці, покажемо їм дорогу. Ангаю, повитягай ці стріли, тут вони нам точно не знадобляться.

Вклавши меча в піхви, Арія перейшла дорогу і, тримаючись подалі від незнайомців, наблизилася до своїх друзів, які сиділи на конях.

— Пиріжку, забери капусту,— мовила вона, стрибаючи в сідло.— І моркву теж.

І вперше він не сперечався. Рушили так, як вона й хотіла: перші троє йшли пішки, а за ними, за дюжину кроків, поритою коліями дорогою повільно дибали коні. Але незабаром, не помітивши як, вони під’їхали до піших упритул. Том Семиструнець ішов повільно, бо любив на ходу перебирати струни ліри.

— Ви якісь пісні знаєте? — запитав він.— Я б залюбки з кимось поспівав, оце вже точно. Лимові ведмідь на вухо наступив, а наш хлопчина з луком знає тільки марші, причому всі вони по сто куплетів завдовжки.

— На марші ми й звичайні пісні співаємо,— м’яко мовив Ангай.

— Співи — це дурня,— сказала Арія.— Співи створюють шум. От вас ми почули здалеку. Могли б вас убити.

Том посміхнувся: мовляв, оце навряд чи.

— Померти з піснею на вустах — не найгірша доля.

— Якби тут були вовки, ми про це б знали,— буркнув Лим.— Або леви. Це наші ліси.

— Ви не знали, що ми тут,— мовив Гендрі.

— Хлопче, не будь такий певний,— сказав Том.— Іноді люди знають більше, ніж кажуть.

Пиріжок посовався в сідлі.

— Я знаю пісню про ведмедя,— сказав він.— Ну, принаймні початок.

Том пробігся пальцями по струнах.

— Ну, то поспіваймо, пиріжечку.

Закинувши голову, він заспівав:

Бурмило, був собі бурмило, бурмило!
Кошлатий чорний здоровило...

Пиріжок радісно підхопив, на кожній римі аж легенько підстрибуючи в сідлі. Арія вражено витріщилася на нього. Голос у нього був гарний, і співав він добре. Вона-бо думала, що він, крім як тісто пекти, нічого добре робити не вміє.

Трохи далі в Тризуб впадав потічок. Перебрідаючи його, мандрівники своїм співом сполохали з очерету качку. Ангай тут-таки зупинився, зняв лук, націлив стрілу — й підбив птаха. Той упав на мілині неподалік берега. Лим, скинувши жовтого плаща, з буркотінням забрів у воду по коліно, щоб його підібрати.

— Як гадаєш, у Шарни знайдуться в тому льоху лимони? — спитав Ангай у Тома, спостерігаючи, як Лим, лаючись, розбризкує воду.— Якось одна дорнянка спекла мені качку з лимонами...— мрійливо мовив він.

На тому боці потічка Том з Пиріжком продовжили спів, у той час як у Лима з пояса під жовтим плащем уже звисала качка. Завдяки співам милі здалися коротшими, тож зовсім незабаром перед ними постав заїзд, що виріс на березі, де Тризуб робив крутий поворот на північ. Наближаючись, Арія підозріливо мружила око. Заїзд геть не був схожий на лігво беззаконників, мусила визнати вона: зі своїм побіленим верхнім поверхом, лупаковим дахом і димком, який ліниво здіймався з комина, він здавався гостинним, навіть домашнім. Його оточували стайні та інші будівлі, а позаду виднілася альтанка, і яблуні, і городик. У заїзді був навіть свій причал, який випинався в ріку, і...

— Гендрі,— гукнула Арія тихо, але наполегливо.— У них є човен. Решту шляху до Річкорину можемо проплисти. Думаю, це швидше, ніж верхи.

Гендрі глянув із сумнівом.

— А ти колись керувала човном?

— Піднімаєш вітрило,— сказала на це вона,— і вітер його штовхає.

— А якщо вітер дме не в той бік?

— Тоді є весла.

— Проти течії? — нахмурився Гендрі.— Це ж повільно! І що як човен перевернеться і всі ми попадаємо у воду? Та й, у будь-якому разі, це не наш човен, а заїздівський.

«Але його можна забрати». Арія, закусивши губу, промовчала. Спішилися перед стайнею. Інших коней не видно було, але Арія зауважила в багатьох стійлах свіжий гній.

— Хтось із нас має стерегти коней,— сказала вона сторожко.

Її почув Том.

— Немає потреби, Жовторотику. Ходімо їсти, коні не пропадуть.

— Я лишуся,— мовив Гендрі, проігнорувавши співця.— Поїси, а потім прийдеш по мене.

Кивнувши, Арія рушила за Пиріжком і Лимом. Меч і досі був у неї в піхвах на спині, а руку вона тримала біля руків’я кинджала, поцупленого в Руза Болтона,— на той раз, якщо їй у заїзді щось не сподобається.

На вивісці понад дверима намальований був якийсь давній король навколішках. За дверима починалася вітальня, де з сердитим виразом на обличчі стояла, вперши руки в боки, височенна потворна жінка з Гулястим підборіддям.

— Не стій на порозі, хлопче,— кинула вона.— Чи ти — дівчинка? Хай хто ти є, а ти мені прохід загороджуєш. Заходь або виходь. Лиме, я тобі що казала про підлогу? Ти весь у болоті!

— Ми качку підстрелили,— Лим простягнув птаха як прапор миру.

Жінка вихопила здобич у нього з руки.

— Ангай підстрелив качку, ось що ти хотів сказати. Скидай чоботи, ти глухий чи дурний? — гримнула вона й відвернулася.— Чоловіче! — гукнула вона голосно.— Ходи сюди, хлопці повернулися. Чоловіче!

Сходами з льоху піднявся, буркочучи, чолов’яга в брудному фартуху. Він був на голову нижчий за жінку, обрезклий з обличчя, з обвислими жовтуватими щоками, на яких ще виднілися сліди віспи.

— Тут я, жінко, не горлань. Що там ще?

— Повісь оце,— вручила йому жінка качку.

Ангай переминався з ноги на ногу.

— Ми її з’їсти хотіли, Шарно. З лимонами. Якщо у вас є.

— З лимонами! І звідки нам ті лимони взяти? Чи тут тобі на Дорн схоже, ти, рябий дурню? Може, залізеш на лимонне дерево й набереш нам кошичок, а ще трохи оливок і гранатів,— вона помахала на нього пальцем.— Я, звісно, можу спекти качку в Димовому плащі, якщо хочете, та тільки потому як вона повисить кілька днів. А ви їстимете кролятину — або не їстимете зовсім. Найшвидше засмажити кроля на рожні, якщо ви голодні. Чи хочете тушкованого, з елем і цибулею?

Арія просто відчувала в роті смак кролятини.

— У нас немає грошей, але ми принесли трохи моркви й капусти на обмін.

— Справді? І де ж вони?

— Пиріжок, віддай їй капусту,— сказала Арія, і хлопець послухався, хоч і наближався до старої з острахом, так наче то Рордж, або Куслій, або й Варго Гоут.

Жінка уважно роздивилася капусту, а хлопця — ще уважніше.

— А де пиріжок?

— Тут. Я. Мене так звати. А її... е-е-е... Жовторотик.

— Не в моїй хаті. У мене гості мають нормальні імена, щоб я могла їх відрізняти від господарки. Чоловіче!

Чоловік вийшов з кімнати, але, почувши крик, поквапився назад.

— Качку повісив. Що ще, жінко?

— Помий овочі,— звеліла вона.— А ви, решта, посидьте, поки я зготую кролів. Хлопець винесе вам напої,— мовила вона й, опустивши довгого носа, поглянула на Арію і Пиріжка.— Я не звикла подавати ель дітлахам, але сидр закінчився, корів, щоб подоїти, немає, та й вода в річці відгонить війною — стільки мертвяків приносить течією. Якщо я вам принесу кухлик юшки з мухами, ви ж не питимете?

— Арі питиме,— сказав Пиріжок.— Тобто Жовторотик.

— І Лим також,— хитро посміхнувся Ангай.

— Відчепися ти від Лима,— сказала Шарна.— Отже, ель для всіх.

Поки Лим вішав свій величезний жовтий плащ на кілок, Ангай з Томом Семиструнцем всілися за столик біля коминка. Пиріжок важко опустився на лавку за столом біля дверей, і Арія притулилася біля нього.

Том зняв з плеча ліру.

Заїзд самотній попід грабом,— заспівав він, повільно підбираючи мелодію, яка пасуватиме до слів.— Хазяйка тут бридка як жаба...

— Ану заткайся, бо кроля не отримаємо,— застеріг його Лим.— Ти ж її знаєш.

Арія нахилилася ближче до Пиріжка.

— Ти вмієш керувати човном? — спитала вона. Та не встиг він відповісти, як з’явився з кухлями елю кряжистий хлопчина років п’ятнадцятьох чи шістнадцятьох. Пиріжок святобливо взяв свій кухоль обіруч, а, ковтнувши, розплився в такій широкій усмішці, якої Арія в нього ще не бачила.

— Ель,— прошепотів він,— і кролятина!

— Ну, за його світлість! — весело гукнув Ангай Лучник, піднімаючи тост.— Семеро, короля бережіть!

— Усіх дванадцятьох,— пробурмотів Лим Лимонний Плащ. Випивши, він витер піну з вуст зворотом долоні.

З центрального ходу вломився чоловік з повним фартухом помитих овочів.

— Чужі коні в стайнях! — оголосив він, так наче гості не знали.

— Ага,— підтвердив Том, відкладаючи ліру,— і ще кращі, ніж ті троє, що ви віддали.

Чоловік роздратовано кинув овочі на стіл.

— Нічого я не віддавав! Я продав їх за гарну ціну, ще і ялик отримав. І взагалі, ви троє мали їх повернути.

«Так я і знала, що вони — беззаконники,— подумала Арія, дослухаючись. Рука її ковзнула під стіл і торкнулася руків’я кинджала — пересвідчитися, що він на місці.— Якщо спробують нас пограбувати, пошкодують».

— Вони повз нас не проїжджали,— сказав Лим.

— Ну, я їх послав до вас. Ви, либонь, були п’яні чи поснули.

— Ми? П’яні? — Том зробив великий ковток елю.— Ніколи в житті!

— Могли ви й самі їх забрати,— сказав Лим до чоловіка.

— Що, з одним хлопцем? Я вам двічі казав, стара пішла у Вівчарне — помагала Фем розродитися. А це, швидше за все, один з вас надув бідолашній дівчині живота байстрям,— він кинув на Тома кислий погляд.— Я б заклався, що це ти, з тою твоєю лірою, співав отих своїх сумних пісеньок, а сам з бідолашної Фем білизну стягував.

— Якщо пісня так діє на дівчину, що та хоче скинути одяг і відчути на шкірі теплий сонячний цілунок, то невже в цьому винен співець? — поцікавився Том.— І, крім того, їй подобався Ангай. «Можна помацати лук? — я чув, як вона питала.— Ох, який гладенький і твердий! А можна його посмикати, можна?»

— Ти чи Ангай,— пирхнув чоловік,— не робить різниці. Ви так само винні, як і я з тими кіньми. Їх було троє, розумієте? А що один може зробити проти трьох?

— Троє,— презирливо кинув Лим,— от тільки одна з них була жінка, а другий — у ланцях, ти сам казав.

— Здоровезна жінка,— скривився чоловік,— і вдягнена по-чоловічому. А той, що в ланцях... не сподобався мені вираз його очей.

— Коли мені не подобаються чиїсь очі, посміхнувся Ангай над своїм елем,— я одне з них проштрикую стрілою.

Арія пригадала стрілу, яка пролетіла їй повз вухо. Хотіла б і вона стріляти навчитися!

Але чоловік на це не повівся.

— А ти мовчи, коли старші балакають. Пий свій ель і тримай язика за зубами, бо я жінці скажу, щоб тебе ложкою приклала.

— Старші щось розбалакалися, та й не треба мені нагадувати, щоб я ель пив,— сказав Ангай і зробив великий ковток, показуючи, що й без нагадувань упорається.

Арія наслідувала його приклад. Після стількох днів, коли пити доводилося зі струмків і калюж, а потім і взагалі з мулистого Тризуба, ель здавався таким самим смачним, які ті ковточки вина, які колись дозволяв їй батько. На запах, яким віяло з кухні, потекли слинки, але з думки й далі не йшов човен. Поцупити його може виявитися легше, ніж потім поплисти. «Якщо дочекатися, поки всі поснуть...»

З’явився хлопець-служка з великими круглими буханцями хліба. Зголодніла Арія відломила від одного окраєць і вп’ялася в нього зубами. Але жувався він важко — був твердий і грудкуватий, та й підгорілий знизу.

Пиріжок, тільки скуштувавши хліба, скривився.

— Поганий хліб,— оголосив він.— Підгорів, та ще й глевкий.

— Якщо в рагу вмочити, піде краще,— сказав Лим.

— Не піде,— озвався Ангай,— але, може, бодай зубів не поламаєш.

— Хочте їжте, хочте голодні сидіть,— сказав чоловік.— Я вам що, на клятого пекаря схожий? Он самі спечіть краще!

— Я спечу,— мовив Пиріжок.— Це легко. Ви задовго місите тісто, от хліб і твердий.

Зробивши ще один ковток елю, він розбалакався на свою улюблену тему — про хліб, пироги й торти. Арія закотила очі.

Навпроти неї присів Том.

— Жовторотику,— заговорив він,— чи Арі, чи як там тебе насправді звати, це тобі,— він поклав на дерев’яну стільницю між ними брудний обривок пергаменту.

— Що це? — підозріливо поглянула вона на папір.

— Три золоті дракони. Хочемо купити коней.

Арія сторожко глянула на нього.

— Коні наші!

— Бо ви їх самі вкрали, так? Нічого страшного, дівчинко. Війна робить злодіїв і з чесних людей,— Том постукав пальцем по згорнутому пергаменту.— Я тобі гарну ціну даю. Більшу, ніж ваші коні варті, якщо по правді.

Пиріжок, підхопивши пергамент, розгорнув його.

— Це не золото! — голосно образився він.— Це просто записка.

— Ага,— мовив Том,— вибачайте вже. Але по війні ми все вам заплатимо, даю вам слово королівського вояка.

Арія, відштовхнувшись од столу, звелася на ноги.

— Ніякі ви не королівські вояки — ви грабіжники.

— Якби ти зустрічала справжніх грабіжників, то знала б, що вони ніколи не платять — навіть на папері. Ми не для себе забираємо коней, дитинко, це для добра королівства, щоб ми могли пересуватися швидше й битися там, де є потреба битися. Адже ми б’ємося за короля. Ти ж не проти короля?

Всі вони дивилися на неї — Лучник, здоров’як Лим, Шарнин чоловік з його землистим обличчям і верткими очима. Навіть Шарна, яка, примружившись, стояла в дверях. «Коней вони заберуть, хай що я скажу,— збагнула Арія.— І доведеться йти до Річкорину пішки, якщо тільки...»

— Не треба нам вашого папірчика,— Арія вибила пергамент з Пиріжкової руки.— Можемо обміняти коней на човен. Тільки ви покажете, як на ньому плисти.

Якусь мить Том Семиструнсць дивився на неї, а тоді його широкий негарний рот розтягнувся в жалісливій посмішці. Том зареготав. До нього приєднався Ангай, а далі засміялися всі — Лим Лимонний Плащ, Шарна з чоловіком, навіть хлопчик-служка, який вийшов з-за діжок, тримаючи під пахвою арбалет. Арії кортіло заверещати на них, але натомість вона посміхнулася...

— Вершники! — пронизливо крикнув Гендрі. Двері розчахнулися, й він постав на порозі.— Солдати,— захекано мовив він.— Наближаються річковим гостинцем — дюжина їх!

Пиріжок підскочив, перекидаючи кухоль, але і Том, і решта лишалися незворушні.

— Нема причини розливати гарний ель мені на підлогу,— сказала Шарна.— Сядь і заспокойся, хлопче, зараз буде кролик. І ти теж, дівчинко. Хай хто вас скривдив, це вже позаду, тепер ви з королівськими вояками. І ми постараємося вас захистити.

Арія у відповідь потяглася за спину, але не встигла витягнути меча й наполовину, як Лим схопив її за зап’ясток.

— Досить цього, все,— він викрутив їй руку так, що вона змушена була розтулити долоню. Пальці в нього були тверді від мозолів і страшенно сильні. «Знову! — подумала Арія.— Знову те саме, як і в селі з Чизіком, Рафом і Горою-на-коні». Зараз у неї заберуть меч, а її знов перетворять на мишку. Вільною рукою вона стиснула кухоль — і з розмаху гепнула ним Лимові в обличчя. Ель хляпнув через край, заливаючи йому очі, почувся хрускіт носа й бризнула кров. Лим заричав, потягнувся рукою до обличчя, й Арія звільнилася.

— Біжіть! — заверещала вона, тікаючи.

Але Лим устиг схопити її, адже з його довгими ногами один його крок був як три її. Вона пручалась і буцалася, але він без зусиль відірвав її від землі й так тримав у повітрі, а по обличчю в нього цебеніла кров.

— Припини, мала дурепо! — гаркнув він, потрусивши Арію.— Припини негайно!

Гендрі кинувся їй на допомогу, але йому заступив дорогу Том Семиструнець з кинджалом у руці.

На той час тікати вже було запізно. Знадвору чувся кінський тупіт і чоловічі голоси. За мить крізь розчинені двері розвальцем ввалився чоловік — тайросянин ще дебеліший за Лима, з великою густою бородою, яскраво-зеленою на кінцях, але сивою біля коріння. За ним зайшло двоє арбалетників, ведучи під руки пораненого, далі решта...

Обідранішого загону Арія в житті не бачила, от тільки цього не можна було сказати про їхні мечі, бойові топори й луки в їхніх руках. Один чи двоє з загону кинули на неї цікаві погляди, але ніхто не сказав ні слова. Одноокий чолов’яга в іржавому циліндричному шоломі втягнув носом повітря й широко усміхнувся, а лучник з густою рудою чуприною вже вимагав елю. За ними зайшов списник у шоломі з левом на гребені, тоді кульгавий старий, тоді браавоський перекупний меч, тоді...

— Гарвін? — прошепотіла Арія. Так! Під бородою і сплутаним волоссям ховалося обличчя Галленового сина, який колись водив по двору Аріїного поні, нападав на манекени разом з Джоном і Робом, а на бенкетах забагато пив. Він схуд, посуворішав, та й у Вічнозимі він не носив бороди, але це був він — батьків гвардієць.— Гарвіне! — заборсавшись, Арія рвонулася до нього, силкуючись вивернутися з Лимових залізних рук.— Це я! — кричала вона.— Гарвіне, це я, невже ти мене не впізнаєш, невже? — по щоках їй котилися сльози, вона плакала, наче дитина, наче якесь дурне дівчисько.— Гарвіне, це я!

Гарвінові очі ковзнули з її обличчя на облупленого чоловіка в неї на грудях.

— Звідки ти мене знаєш? — спитав він, підозріливо нахмурившись.— Облуплений чоловік... ти хто, якийсь служка в лорда П’явки?

Якусь мить вона й не знала, що відповісти. У неї-бо було стільки імен! Може, Арія Старк їй тільки наснилася?

— Я — дівчинка! — шморгнула вона носом.— Я була чашницею в лорда Болтона, але він хотів лишити мене Цапу, тож я втекла з Гендрі й Пиріжком. Ну, згадай мене! Ти ж водив мого поні, коли я була маленькою.

Юнак широко розчахнув очі.

— Боги праведні! — мовив він здушено.— Арія-під-ногами? Лиме, пусти її.

— Вона мені носа зламала,— Лим безцеремонно поставив її на підлогу.— Хто вона така, сьоме пекло?

— Дочка правиці,— Гарвін опустився перед нею на одне коліно.— Арія Старк з Вічнозиму.

Кетлін

«Роб»,— зрозуміла вона миттю, щойно псарня вибухнула гавкотом.

У Річкорин повернувся її син, а з ним — Сіровій. Тільки на запах великого сірого деривовка собаки могли почати так валувати і ґвалтувати. «Він прийде до мене,— знала Кетлін. Едмур був раз і більше не вертався, проводячи час із Марком Пайпером і Патреком Малістером, слухаючи балади Реймунда Римача про битву при Камінному Млині.— Роб не Едмур. Він зі мною побачиться».

Дощило вже багато днів — холодна сіра злива дуже пасувала до настрою Кетлін. Батько день у день слабшав і дедалі більше забувався; прокидаючись, повторював «Гвоздика» і просив пробачення. Едмур уникав Кетлін, а сер Дезмонд Грелл і досі не дозволяв їй вільно пересуватися замком, хоч його самого це радувало. Тільки повернення сера Робіна Райгера з солдатами, промоклими до кісток, зі стертими ногами, трохи поліпшило Кетлін гумор. Схоже, назад вони поверталися пішки. Царевбивця якимсь чином примудрився потопити їхній корабель і втекти, зізнався їй мейстер Вайман. Кетлін спитала, чи не можна їй поговорити з сером Робіном і розпитати детальніше, що ж там сталося, але їй відмовили.

Щось іще було негаразд. Того дня, коли брат повернувся, за кілька годин після їхньої суперечки Кетлін почула внизу в дворі сердиті голоси. Вона вилізла на дах поглянути, що там, і побачила в тому кінці замку, під центральною брамою, гурти якихось людей. Зі стайні виводили коней, осідланих і загнузданих, чулися крики, але здалеку Кетлін не могла розрізнити слів. Робів білий прапор валявся на землі, й один з лицарів розвернув коня, приострожив його і, скачучи до брами, потоптався просто по штандарту. Ще дехто вчинив так само. «Ці люди воювали з Едмуром на бродах,— подумала Кетлін.— Що їх так розлютило? Може, брат їх чимось зневажив, образив?» їй здалося, вона впізнала сера Первина Фрея, який разом з нею їздив на Буреміст і в Штормокрай та назад, а ще — його брата-байстрюка Мартина Ріверза, хоча з цього ракурсу важко було сказати напевне. З брами виїхало близько сорока людей, а от куди вони подалися, не відомо.

Вони не повернулися. І мейстер Вайман не хотів казати Кетлін, хто вони були, куди поїхали чи що їх так розлютило. «Я тут доглядаю вашого батька, і не більше, міледі,— мовив він.— Скоро ваш брат стане лордом Річкорину. Тож він сам скаже вам те, що вважає за потрібне».

Але з заходу нарешті повернувся Роб — повернувся з тріумфом. «Він пробачить мене,— запевняла себе Кетлін.— Він мене пробачить, мій єдиний син, адже Арія з Сансою такі самі рідні йому, як і мені. Він звільнить мене з цих покоїв, і тоді я дізнаюся, що сталося».

Заки по неї прийшов сер Дезмонд, вона викупалася, вдягнулася й зачесала золотисто-каштанові коси.

— З заходу повернувся король Роб, міледі,— сказав лицар,— і наказує вам прибути до нього у велику залу.

Цієї миті вона чекала з надією і острахом. «Скількох синів я втратила — двох чи трьох?» Скоро вона це дізнається.

Коли вони увійшли, в залі було людно. Всі очі були звернені до помосту, але Кетлін упізнавала присутніх і зі спини: он заплатана кольчуга леді Мормонт; Великий Джон з сином на голову вищі за всіх присутніх; сивий, аж білий, лорд Джейсон Малістер тримає на зігнутій руці крилатий шолом; Тайтос Блеквуд у своєму пишному плащі з воронячого пір’я... «Половина з них вимагатиме мене повісити. Друга половина відводитиме очі». В неї з’явилося неприємне відчуття, що когось бракує.

На помості стояв Роб. «Він уже не хлопчик,— з болем усвідомила Кетлін.— Йому шістнадцять, дорослий чоловік. Тільки погляньте на нього!» Війна стерла м’якість з його обличчя, тепер воно тверде й худорляве. Бороду він зголив, але необрізане золотисто-каштанове волосся спадало на плечі. Від нещодавніх дощів кольчуга на ньому поіржавіла й лишала на білому плащі та сюрко коричневі плями. А може, це плями крові. На голові в нього красувалася корона з бронзи й заліза, з зубцями у вигляді мечів. «Він уже звик до неї. Він носить її, як король».

Під заповненим людьми помостом стояв Едмур, скромно опустивши голову, а Роб вихваляв його перемоги:

— ...загинули при Камінному Млині, ніколи не будуть забуті. Не дивно, що лорд Тайвін побіг воювати зі Станісом. Трохи скуштував і північан, і річкових лордів...

Тут зачувся сміх і схвальні вигуки, але Роб, піднісши руку, закликав усіх до тиші.

— Але не обманюйтеся. Ланістери повернуться, й доведеться дати ще багато боїв, поки наше королівство буде в безпеці.

— Король на Півночі! — заревів Великий Джон, підкинувши в повітря кулака. Річкові лорди відповіли вигуками «Король Тризуба!». У залі загримотіло від гуркоту кулаків і тупотіння ніг.

У цьому безладі лише кількоро зауважили Кетлін і сера Дезмонда, але вони одразу почали штовхати ліктями своїх сусідів, тож дуже швидко навколо запала тиша. Кетлін, тримаючи високо голову, ігнорувала погляди. Хай думають, що заманеться. Важитиме тільки Робове рішення.

Побачивши на помості вугласте обличчя сера Бриндена Таллі, Кетлін підбадьорилася. За зброєносця в Роба був якийсь хлопчина, якого вона не знала. Позаду стояв юний лицар у сюрко піщаного кольору, розшитому черепашками, і ще один — старший — з трьома чорними перчанками на шафранного кольору стрічці, яка перерізала срібно-зелене смугасте поле. Між ними стояла літня леді з гарненькою панною — певно, дочкою. Була тут і ще одна дівчина — Сансиного віку. Черепашки — це герб якогось маломожного дому, знала Кетлін; герб старшого чоловіка вона не впізнала зовсім. «Полонені?» Для чого Робу виводити бранців на поміст?

Атерайдис Вейн постукав ціпком по підлозі, а сер Дезмонд повів Кетлін уперед. «Якщо Роб дивитиметься на мене, як Едмур, не знаю, що я зроблю». Але їй здалося, що в синових очах вона бачить не злість, а щось інше... може, тривогу? Ні, це безглуздо. Чого йому боятися? Він-бо Юний Вовк, король Тризуба й Півночі.

Перший її привітав дядько. Серу Бриндену, чорному пстругові, як завжди, байдуже було до того, що подумають інші. Зістрибнувши з помосту, він міцно пригорнув Кетлін. Коли він вигукнув: «Як приємно бачити тебе вдома, Кет»,— вона заледве стримала почуття.

— І тебе,— прошепотіла вона.

— Мамо!

Кетлін звела погляд на свого рослявого сина-короля.

— Ваша світлосте, я молилася за ваше безпечне повернення. Я чула, вас поранили.

— Під час штурму Стрімчака мені в руку поцілила стріла,— сказав він.— Але все добре загоїлося. Догляд за мною був найкращий.

— Боги милостиві,— сказала Кетлін і глибоко вдихнула. «Кажи. Цього не уникнути».— Вам уже, певно, доповіли, що я зробила. Вам повідомили мої причини?

— Це через дівчат.

— У мене було п’ятеро дітей. Лишилося тільки троє.

— Ох, міледі,— повз Великого Джона, мов похмурий привид, проштовхнувся лорд Рикард Карстарк у своїй чорній кольчузі, з довгою обскубаною бородою, з запалими щоками на холодному вузькому обличчі.— А в мене з трьох синів лишився один. Ви вкрали в мене помсту!

Кетлін спокійно обернулася до нього.

— Лорде Рикарде, смерть Царевбивці не повернула б вам дітей. А от за його життя можна купити життя моїх.

Лорда це не задовольнило.

— Джеймі Ланістер пошив вас у дурні. Ви купили лантух порожніх слів, не більше. Мій Торен і мій Едард заслуговували від вас на краще.

— Припиніть, Карстарку,— прогуркотів Великий Джон, схрестивши на грудях велетенські руки.— Це материнське божевілля. Жінки всі такі.

— Материнське божевілля? — накинувся лорд Карстарк на лорда Амбера.— А я це називаю зрадою!

— Досить,— зронив Роб, і в цю мить він більше нагадував Брандона, ніж власного батька.— Ніхто в моїй присутності не називатиме леді Вічнозиму зрадницею, лорде Рикарде.

Коли він обернувся до Кетлін, голос його пом’якшав:

— Якби в мене з’явилася можливість повернути Царевбивцю в ланцях, я б це зробив. Ви звільнили його без мого відома й погодження... але зробили це, я знаю, з любові. Заради Арії і Санси, з горя через Брана й Рикона. Любов не завжди ходить у парі з мудрістю, ось що я затямив. Вона іноді підштовхує нас до страшенних дурниць, але ми слухаємося свого серця... хай куди воно нас веде. Чи не так, мамо?

«Чи саме це спонукало мене?»

— Якщо серце моє вчинило дурницю, я радо постараюся загладити провину і перед лордом Карстарком, і перед вами.

Обличчя лорда Рикарда лишалося невблаганним.

— А ваші зусилля зігріють Торена й Едарда в холодних могилах, куди вклав їх Царевбивця?

Протиснувшись між Великим Джоном і Мейдж Мормонт, він вийшов із зали.

Роб і не ворухнувся, щоб зупинити його.

— Пробачте його, мамо.

— Якщо ви пробачите мене.

— Я вже пробачив. Я знаю, як це: любити так палко, що більше ні про що інше й думати не можеш.

— Дякую,— уклонилася Кетлін. «Принаймні цю дитину я не втратила».

— Треба поговорити,— провадив Роб.— З вами й з моїми дядьками. Про це і про... всяке інше. Стюарде, оголошуйте кінець прийому.

Атерайдис Вейн, грюкнувши ціпком по підлозі, дозволив усім розходитись, і річкові лорди з північанами водночас рушили до дверей. І лише тоді Кетлін збагнула, кого бракує. «Вовк. Вовка немає! Де Сіровій?» Вона знала, що деривовк повернувся з Робом, адже чула валування собак, але в залі його не було — не було біля сина, де йому місце.

Та не встигла вона запитати про це у Роба, як її оточив гурт доброзичливців. Леді Мормонт, узявши її за руку, мовила:

— Міледі, якби Серсі Ланістер утримувала двох моїх дочок, я б учинила так само.

Великий Джон, наплювавши на пристойність, стиснув її за плечі величезними волохатими руками й відірвав од землі.

— Ваше вовченя пошматувало Царевбивцю одного разу, тож, як треба буде, зробить це і вдруге.

Галбарт Гловер і лорд Джейсон говорили холодніше, а Джонос Бракен — узагалі крижаним тоном, та принаймні слова їхні звучали ввічливо. Останнім підійшов до неї брат.

— Я теж молюся за дівчат, Кет. Сподіваюся, ти не маєш у цьому сумнівів.

— Звісно, ні,— поцілувала вона його.— І люблю тебе за це.

Коли всі слова були сказані, велика зала Річкорину спорожніла, якщо не рахувати Роба, трьох Таллі й шістьох незнайомців, щодо яких Кетлін не була певна. Вона з цікавістю роздивлялася їх.

— Міледі, панове, ви — новачки на боці мого сина?

— Новачки,— озвався юний лицар — той, що з черепашками,— але незламні у своїй мужності та тверді у своїй відданості, і сподіваємося це вам довести, міледі.

Роб мав ніяковий вигляд.

— Мамо,— сказав він,— дозволь представити тобі леді Сибель, дружину лорда Гавена Вестерлінга зі Стрімчака...— (Старша жінка вийшла наперед з урочистим виразом обличчя).— Її чоловіка ми серед інших захопили в полон у Лопотючому лісі.

«Атож, Вестерлінги,— подумала Кетлін.— На прапорі в них шість морських черепашок, білих на піщаному тлі. Маломожний дім, васали Ланістерів».

Роб по черзі підкликав решту незнайомців.

— Сер Рольф Спайсер, брат леді Сибель. Коли ми взяли Стрімчак, він був там каштеляном.

Лицар з перчанками на гербі схилив голову. Цей кремезний чолов’яга зі зламаним носом і коротко підстриженою сивою борідкою вигляд мав доволі безстрашний.

— Діти лорда Гавена й леді Сибель. Сер Рейнальд Вестерлінг...— (Крізь кущисті вуса усміхнувся лицар з черепашками на гербі. Юний, стрункий, з грубо витесаним обличчям, з гарними зубами й густою кучмою каштанового волосся).— Еленія...— (Дівчинка зробила реверанс).— Ролам Вестерлінг, мій зброєносець...— (Хлопець почав був уже опускатися навколішки, але збагнув, що ніхто більше не опускається, і просто уклонився).

— Велика честь для мене,— сказала Кетлін. Тепер Стрімчак — Робові васали? Якщо так, не дивно, що Вестерлінги з ним. А Кичера Кастерлі такі зради легко не пробачає. Принаймні відтоді, як лорд Тайвін Ланістер доріс до військових походів...

Останньою наперед сором’язливо вийшла панна. Роб узяв її за руку.

— Мамо,— сказав він,— маю велику честь представити тобі леді Джейн Вестерлінг. Старшу дочку лорда Гавена й мою... е-е-е... леді-дружину.

Першою думкою, яка пролетіла у Кетлін у голові, було: «Ні, це неможливо, ти ж іще дитина!»

Другою: «Ти ж дав обітницю одружитися з іншою».

Третьою: «Мати милостива, що ж ти накоїв, Робе?!»

Й лише тоді їй запізніло дещо пригадалося. Дурниці з любові? «Та я зловилася, як заєць у сильце! Схоже, я вже йому й пробачила». До роздратування домішувався скорботний захват: цю постановку зрежисували з кмітливістю справжнього лицедія... або короля. Кетлін не лишалося нічого, як узяти долоні Джейн Вестерлінг у свої.

— У мене тепер ще одна дочка,— сказала вона сухіше, ніж хотіла. І розцілувала перестрашену дівчину в обидві щоки.— Ласкаво просимо до нашої одрини й огнища.

— Дякую, міледі. Присягаюся, я буду Робові гарною й вірною дружиною. І мудрою королевою, наскільки зможу.

Королевою! «Так, мушу не забувати: ця гарненька дівчинка — королева». А вона, безперечно, була гарненька: каштанові кучері, личко у формі сердечка й ця сором’язлива усмішка. Струнка, але з широкими стегнами, зауважила Кетлін. Принаймні з народженням дітей проблем не має виникнути.

Поки ніхто не наговорив зайвого, втрутилася леді Сибель.

— Для нас велика честь приєднатися до дому Старків, міледі, але ми страшенно втомилися. За короткий час здолали чималий шмат дороги. Ви дозволите нам піти у свої покої, а ви побудете зі своїм сином?

— Так буде найкраще,— сказав Роб і поцілував Джейн.— Стюард підшукає вам зручні кімнати.

— Я проведу вас до нього,— зголосився Едмур Таллі.

— Як мило з вашого боку,— мовила леді Сибель.

— А мені теж іти? — запитав хлопчина — Ролам.— Я-бо ваш зброєносець.

Роб розсміявся.

— Зараз я не потребую послуг зброєносця.

— А-а-а...

— Його світлість шістнадцять років обходився без тебе, Роламе,— сказав сер Рейнальд з черепашками на гербі.— Ще кілька годин він переживе, гадаю.

Міцно узявши братика за руку, він повів його з зали.

— У тебе чарівна дружина,— сказала Кетлін, коли їх уже не могли почути,— і Вестерлінги, здається, гідні люди... хоча лорд Гавен — васал Тайвіна Ланістера, хіба ні?

— Так. Джейсон Малістер узяв його в полон у Лопотючому лісі й утримує у Стражморі, сподіваючись на викуп. Тепер я його, звісно, звільню, хоча він, можливо, і не схоче приєднатися до мене. Ми побралися без його згоди, боюся, і цей шлюб для нього страшенно ризикований. Стрімчак не такий міцний. Через кохання до мене Джейн може втратити геть усе.

— А ти,— стиха мовила вона,— втратив Фреїв.

Він здригнувся, і цим усе було сказано. Тепер Кетлін зрозуміла, що означали сердиті голоси й чому Первин Фрей і Мартин Ріверз поїхали з таким поспіхом, дорогою втоптавши Робів прапор у землю.

— Дозволь запитати, скільки мечів перейшло до тебе разом з дружиною, Робе?

— П’ятдесят. Дюжина лицарів,— похмуро, як і очікувалося, відповів він. Коли в Близнючках уклали шлюбну угоду, лорд Волдер Фрей відіслав з Робом тисячу кінних лицарів і близько трьох тисяч піхоти.— Джейн і гарна, і головата. І добра до того ж. У неї лагідне серце.

«Тобі мечі потрібні, а не лагідні серця. Як міг ти так учинити, Робе? Як міг повестися так необачно, так нерозумно? Як міг ти повестися так... так по-дитячому?» Але картанням тут не зарадиш. Тому Кетлін тільки й сказала:

— Розкажи мені, як це сталося.

— Я полонив її замок, а вона полонила моє серце,— усміхнувся Роб.— Залога в Стрімчаку була невелика, тож якось уночі ми взяли його штурмом. Чорний Волдер з Малим Джоном були на чолі загонів, які подолали мури, а я розбив центральну браму тараном. Стрілу в руку я отримав якраз перед тим, як сер Рольф здав замок. Спершу здавалося, що це подряпина, але рана загноїлася. Джейн поклала мене у власне ліжко й піклувалася про мене, поки не минулася гарячка. І була зі мною, коли Великий Джон привіз мені новини про... про Вічнозим. Про Брана й Рикона,— схоже, йому важко було вимовляти імена братів.— Тої ночі вона... вона втішала мене, мамо.

Кетлін не треба було пояснювати, яким саме чином Джейн Вестерлінг втішала її сина.

— І на другий день ти з нею одружився?

Він зазирнув їй в очі — гордо й нещасно воднораз.

— Так чинять чесні люди. Вона добра й мила, мамо, з неї вийде гарна дружина.

— Можливо. Та лорда Фрея це не зм’якшить.

— Знаю,— з болем мовив син.— Я напартачив у всьому, крім боїв, так? Я гадав, що бої — це найскладніше, але... якби я послухався тебе і далі тримав Теона як заручника, я б досі правив на Півночі, а Бран з Риконом були б живі й неушкоджені у Вічнозимі.

— Можливо. А може, й ні. Лорд Балон усе одно міг наважитися почати війну. Коли він потягнувся по корону минулого разу, це коштувало йому двох синів. Може, він вирішив, що втратити цього разу тільки одного — це дешева ціна,— сказала Кетлін і торкнулася його руки.— Потому як ви одружилися, що було з Фреями?

Роб похитав головою.

— З сером Стевроном мені вдалося б якось залагодити, але сер Райман твердолобий, як камінь, а Чорний Волдер... його назвали так не за колір бороди, це вже точно. Він зайшов так далеко, що запевняв: його сестри не відмовляться одружитися з удівцем. Я б його убив на місці, якби Джейн не стримала мене.

— Ти завдав дому Фреїв тяжкої образи, Робе.

— Я не хотів. Сер Стеврон загинув за мене, а про такого вірного зброєносця, як Олівар, мріяв би кожен король. Він просився залишитися зі мною, але сер Райман забрав його з рештою вояків. З усією їхньою потугою. Великий Джон під’юджував мене напасти на них...

— Битися зі своїми в оточенні ворогів? — мовила вона.— Для тебе це був би кінець.

— Так. Я тут подумав, може, ми знайдемо інших женихів для дочок лорда Волдера. Сер Вендель Мандерлі пропонує взяти шлюб з однією з них, а Великий Джон каже, його дядьки не від того, щоб знову одружитися. Якщо лорд Волдер вчинить розсудливо...

— А він не розсудливий,— сказала Кетлін.— Він гоноровий, і неймовірно вразливий. І ти це знаєш. Він хотів стати дідом короля. Тобі не задобрити його, пропонуючи двох старих сивих розбійників і молодшого сина найбільшого товстуна в усіх Сімох Королівствах. Ти не тільки порушив обітницю, але й зневажив честь Близнючок, обравши собі дружину з біднішого дому.

Роб наїжачився.

— У Вестерлінгів кров чистіша за Фреїв! Це давній рід, що йде ще від перших людей. Королі Кичери до Завоювання одружувалися з Вестерлінгами, а триста років тому була королева Джейн Вестерлінг — її пошлюбив король Мейгор.

— Це тільки підсипле солі на рани лорда Волдера. Його завжди дратувало, що давніші доми дивляться на Фреїв як на новачків. Якщо його послухати, то це буде не перша завдана йому образа. Джон Арин не хотів брати за годованців його онуків, а твій дідо відмовився одружити Едмура,— вона кивнула на брата, який саме долучився до них,— з однією з його дочок.

— Ваша світлосте,— заговорив Бринден Чорнопструг,— ліпше нам продовжити наодинці.

— Так,— стомлено мовив Роб.— Вмираю — так хочу келих вина. Ходімо в залу аудієнцій, мабуть.

Коли вони рушили сходами нагору, Кетлін поставила запитання, яке мучило її відтоді, як вона увійшла в залу.

— Робе, де Сіровій?

— У дворі, гризе там баранячу кістку. Я попросив псаря його нагодувати.

— Раніше ти завжди тримав його при собі.

— У залі не місце для вовка. Він тут нудиться, ти ж бачила. Гарчить і кусається. Не слід було його брати з собою на війну. Він стількох людей загриз, що зовсім страх перед ними втратив. Джейн його побоюється, а її матір він просто жахає.

«Ось у чому справа!» — подумала Кетлін.

— Він невід’ємний від тебе, Робе. Боятися його — боятися тебе.

— Я не вовк, хай як мене називають,— сердито мовив Роб.— У Стрімчаку Сіровій загриз чоловіка, потім ще одного в Ясенмежжі, а на Волоброді — шістьох чи сімох. Якби ти бачила...

— Я бачила, як Бранів вовк перегриз людині горлянку у Вічнозимі,— різко сказала вона,— і тільки ще більше полюбила його за це.

— То інші справа! Той чоловік у Стрімчаку був лицарем, Джейн його все життя знала. Важко винити її за те, що вона боїться. Сіровію і її дядько не подобається. Щоразу як сер Рольф опиняється поблизу, він зуби вищиряє.

Кетлін прошив дрож.

— Відішли сера Рольфа геть. Негайно.

— Куди? Назад у Стрімчак, щоб Ланістери його голову на палю нахромили? Джейн його любить. Він-бо її дядько, й до того ж управний лицар. Мені треба більше таких людей, як Рольф Спайсер, а не менше. Не збираюсь я його виганяти тільки тому, що моєму вовкові не сподобався його запах.

— Робе,— зупинилася Кетлін і стиснула сина за руку.— Одного разу я тебе просила тримати Теона Грейджоя при собі, але ти не послухав. Послухай тепер. Відішли цього чоловіка геть. Я не кажу виганяти його. Дай йому завдання, для виконання якого потрібна мужня людина, якусь почесну задачу, байдуже яку... але не тримай його біля себе.

— Може,— нахмурився Роб,— мені давати Сіровію обнюхувати всіх моїх лицарів? Можуть знайтися й інші, чий запах йому не сподобається.

— Якщо хтось не сподобається Сіровію, я не хочу, щоб він перебував поряд з тобою. Ці вовки не просто вовки, Робе. Ти й сам це повинен розуміти. Я вважаю, що їх нам послали боги. Боги твого батька — давні боги Півночі. П’ять вовченят для п’ятьох дітей з родини Старків.

— Шість,— сказав Роб.— Для Джона теж було вовченя. Це ж я їх знайшов, пам’ятаєш? І я знаю, скільки їх було і звідки вони взялися. Я раніше думав так само, як і ти, що вовки — наші охоронці, наші захисники, поки...

— Поки? — спитала вона.

У Роба напружилося підборіддя.

— Поки мені не розповіли, що від Теонової руки загинули Бран з Риконом. Не допомогли їм їхні вовки! Я вже не хлопчик, мамо. Я — король і сам себе здатен захистити,— сказав він і зітхнув.— Я знайду для сера Рольфа завдання — привід відіслати його геть. І не через його запах, а щоб ти не хвилювалася. Ти й так багато вистраждала.

Поки решта завертали за перший поворот сходів, Кетлін з полегшенням цьомнула Роба в щоку, і на мить він знову став її хлопчиком, а не королем.

Особиста зала аудієнцій лорда Гостера — маленька кімната понад великою залою — для приватних розмов пасувала більше. Роб сів на престол, скинув корону й поставив її поряд на підлогу, а Кетлін у цей час подзвонила, щоб принесли вина. Едмур переповідав дядькові всі подробиці битви при Камінному Млині. Лише потому як слуги пішли, Чорнопструг прокашлявся й заговорив:

— Думаю, небоже, ми вже всі наслухалися твоїх хвастощів.

— Хвастощів? — вражено вигукнув Едмур.— Про що це ти?

— А про те,— сказав Чорнопструг,— що ти маєш подякувати його світлості за терпіння. Він підіграв тому балагану у великій залі, щоб не ганьбити тебе перед твоїми ж підданими. Я б на його місці шкіру з тебе злупив за дурість, а не хвалив за ті дурниці на бродах.

— Гідні люди гинули, захищаючи ті броди, дядьку,— обурено мовив Едмур.— Що, більше нікому не можна перемагати, тільки Юному Вовку? Чи я в тебе славу вкрав, Робе?

— «Ваша світлосте»,— крижаним тоном виправив його Роб.— Ви присягли мені як королю, дядьку. Чи про це ви теж забули?

— Тобі,— мовив Чорнопструг,— наказано було утримувати Річкорин, Едмуре, і не більше.

— Я й утримував Річкорин, і носа лорду Тайвіну розбив.

— Так і є,— сказав Роб.— Але розбитим носом війни не виграти, ні? А ви питали себе, чого після Волоброду ми так надовго затрималися на заході? Ви-бо знали, що в мене війська недосить, аби становити реальну загрозу для Ланіспорта чи Кичери Кастерлі.

— Ну... там були й інші замки... золото, худоба...

— Ви гадаєте, ми там мародерствували? — Роб не міг у це повірити.— Дядьку, я хотів виманити лорда Тайвіна на захід!

— Наше військо все було кінне,— сказав сер Бринден.— А ланістерівське — переважно піше. Ми планували поганяти лорда Тайвіна вздовж узбережжя, а тоді зайти йому з тилу й зайняти міцну оборонну позицію на золотому гостинці: мої пластуни розвідали там місце, яке давало нам очевидну перевагу. Якби він напав на нас саме там, дорого б за це заплатив. А якби не напав, то опинився б у пастці на заході, за тисячі льє від того місця, де була потрібна його присутність. А весь цей час ми годувались би з його землі, а не вони годувались би з нашої.

— Лорд Станіс от-от мав напасти на Королівський Причал,— сказав Роб.— Йому б, може, одним ударом вдалося звільнити нас від Джофрі, королеви й Куця. А тоді нам би, може, пощастило з ним замиритися.

Едмур переводив погляд з дядька на племінника.

— Ви ж мені не казали...

— Я вам казав утримувати Річкорин,— мовив Роб.— Що саме в цьому наказі було незрозумілого?

— Коли ти зупинив лорда Тайвіна на Червоному Зубці,— мовив Чорнопструг,— то затримав його рівно настільки, щоб до нього дісталися гінці з Буремосту й повідомили про події на Сході. Лорд Тайвін миттю розвернув своє військо, біля витоків Чорноводого Бурчака з’єднався з Матисом Рованом і Рендилом Тарлі та зробив марш-кидок до Крутоспаду, де на нього вже чекав Мейс Тайрел з двома синами, велетенським військом і цілим флотом барок. Вони спустилися вниз по ріці, вийшли на берег за день їзди від міста й заскочили Станіса з тилу.

Кетлін пригадала двір короля Ренлі, яким побачила його на Буремості. Тисячі золотих руж, розмаяних на вітру; сором’язлива усмішка й тихі слова королеви Марджері; її брат — лицар квітів — із закривавленим бинтом на скронях... «Якщо вже тобі судилося впасти в жіночі руки, сину, то чому не до Марджері Тайрел?» Багатство й сила Небосаду могла б цілком змінити вислід майбутніх битв. А Сіровію, може, сподобався б запах Марджері.

Едмур зблід.

— Я не хотів... не хотів, Робе, дозволь мені загладити провину! В наступній битві я поведу авангард!

«Щоб загладити провину? Чи здобути славу?» — подумала Кетлін.

— В наступній битві? — мовив Роб.— Що ж, це станеться зовсім скоро. Щойно Джофрі одружиться, Ланістери знову ополчаться проти мене, це безсумнівно, і цього разу поряд з ними виступатимуть Тайрели. А мені ще, можливо, доведеться воювати з Фреями — якщо Чорний Волдер доможеться свого...

— Поки на престолі твого батька сидить Теон Грейджой, чиї руки в крові твоїх братів, інші вороги зачекають,— звернулася Кетлін до сина.— Твій найперший обов’язок — захистити свій народ, повернути Вічнозим і вивісити Теона у воронячій клітці на повільну смерть. Бо в іншому разі — знімай корону, Робе, адже люди знатимуть: ніякий ти не король.

З того, як Роб на неї подивився, вона збагнула, що давно вже ніхто не дозволяв собі так прямо з ним говорити.

— Коли мені повідомили, що Вічнозим упав, я хотів одразу ж вирушати на північ...— мовив він, дещо обороняючись.— Я хотів звільнити Брана й Рикона, але я подумав... Я й уявити не міг, що Теон здатен їх скривдити, правда! Якби тільки я...

— «Якби» та «якби»... пізно вже для цього, і рятувати їх пізно,— сказала Кетлін.— Лишається тільки помста.

— За останніми звістками з Півночі, сер Родрик розбив залізних під Тореновим Квадратом і збирав військо в Сервинському замку, щоб відвоювати Вічнозим,— мовив Роб.— Можливо, він уже і зробив це. Від нього давно вже немає звісток. І що буде з Тризубом, якщо я повернуся на Північ? Я не можу вимагати від річкових лордів покинути своїх підданих напризволяще.

— Ні,— підтвердила Кетлін.— Лишай їх тут — нехай захищають свій народ, а сам поверни собі Північ разом з північанами.

— А як доправити північан на Північ? — поцікавився брат Едмур.— Залізні контролюють Призахідне море. І Кейлінський Рів теж тримають Грейджої. З півдня ще жодна армія не взяла Кейлінського Рову. Та навіть виступити туди — божевілля. Можемо на гатці опинитися в пастці: попереду — залізні, а в тилу — розлючені Фреї.

— Потрібно повернути на наш бік Фреїв,— сказав Роб.— З ними в нас бодай шанс на успіх з’являється, хай і малий. Без них я взагалі надії не бачу. Я готовий дати лорду Волдеру все, що він захоче... перепрошення, відзнаки, землі... має бути щось, що потішить його гонор.

— Не щось,— сказала Кетлін.— А хтось.

Джон

— Ну як, ці тобі великі? — Тормундове широке обличчя обсипали сніжинки, танучи в чуприні й бороді.

Велети, повільно погойдуючись, по двоє проїжджали повз на мамонтах. Джонів гарон сахнувся, настрашившись такої чудасії, та налякали його самі мамонти чи їхні вершники — важко було сказати. Навіть Привид на крок відступив, беззвучно вищиривши зуби. Деривовк — великий звір, але мамонти набагато більші, та й було їх чимало і ще трошки.

Джон притримав коня, змушуючи стояти тихо, поки він сам рахує велетів, які виринали з завірюхи й білого туману, що вирував над Молочноводою. Джон уже перейшов за півсотні, коли Тормунд щось сказав — і він збився з ліку. «Та їх, певно, сотні». Хай скільки їх уже пройшло, нові підходили й підходили.

У казках старої Нан велети поставали як люди-переростки, що мешкають у велетенських замках, б’ються здоровезними мечами й розгулюють у чоботах, у яких хлопчина міг би заховатися з головою. Але в цих велетах було щось таке, що надавало їм більшої схожості з ведмедями, ніж з людьми, та й виявилися вони такими точно волохатими, як і ті мамонти, на яких їхали. Оскільки вони сиділи, важко було точно визначити, наскільки ж вони великі. «Десять футів заввишки, може, дванадцять,— подумав Джон.— Може, чотирнадцять, але не більше». Випнуті груди нагадували людські, а от руки були занадто довгі, та й нижня частина тулуба — вдвічі ширша за верхню. Ноги велети мали коротші за руки, зате дебелі, і до того ж невзуті; ступні були широкі й розпластані, тверді, мозолясті й чорні. Ший у велетів не було зовсім, тож здоровенні важкі голови випиналися просто з-поміж лопаток, а пики вони мали приплюснуті й звірячі. Щурячі очі-ґудзики майже губилися в складках грубої шкіри, зате велети повсякчас принюхувалися, покладаючись не тільки на зір, а й на нюх.

«Вони не в шубах! — збагнув Джон.— Це шерсть». Тіло велетів вкривало скуйовджене хутро, густе нижче пояса, трохи рідше вгорі. Від смороду можна було задихнутися, хоча можливо, що це тхнуло від мамонтів. «І засурмив Джорамун у Ріжок зими, і збудив із землі велетів». Джон шукав велетенських мечів — десять футів завдовжки, але бачив тільки палиці. Здебільшого товсті гілки дерев, за декотрими з яких ще тягнулося дрібне поламане віття. На кінцях деяких були прив’язані кругляки, утворюючи такий собі велетенський келеп. «У піснях не співається, чи здатен Ріжок їх знову приспати».

Один з велетів, що наближалися, на вигляд здавався старшим за решту. Шуба в нього була сива з білими нитками, а мамонт, на якому він їхав, більший за всіх інших і теж сиво-білий. Тормунд щось до нього прокричав — різкі брязкітливі слова не відомою Джонові мовою. Велет розтулив губи, оголюючи повний рот величезних квадратних зубів, і чи то захарчав, чи то загурчав. За мить Джон збагнув, що то він сміється. Мамонт обернув масивну голову, окинувши їх двох побіжним поглядом, і велетенський бивень майнув у Джона над головою, а сам звір без зупинки подибав далі, лишаючи вздовж ріки велетенські сліди в м’якій землі та свіжому сніжку. Велет гаркнув щось грубою мовою, якою перед тим послуговувався і Тормунд.

— Це їхній король? — запитав Джон.

— Велети не мають королів, як і мамонти, снігові ведмеді чи великі кити сірого моря. Це був Маґ Мар Тут До Вег. Маґ Могутній. Можеш прихилити перед ним коліно, він буде не проти. У тебе, мабуть, коліна вже сверблять прихилити їх перед яким-небудь королем. Але вважай, щоб він на тебе не наступив. У велетів зір поганий, і з висоти свого зросту він може й не помітити крихітного ворона.

— А що ви йому сказали? Це давньою мовою?

— Ага. Я його спитав, чи не свого батька він осідлав, вони-бо страшенно схожі, тільки від батька не так тхнуло.

— А що він вам відповів?

Тормунд Грім-кулак розплився в беззубій посмішці.

— Він поцікавився, чи це зі мною не дочка моя їде — щоки-бо в неї такі гладенькі й рожеві. Він, може, в житті не бачив чоловіка без бороди,— дикун, струсивши сніг з рукава, розвернув коня.— Давай, ми повертаємося. Манс тяжко гнівається, якщо мене немає на звичному місці.

Джон теж розвернувся й попрямував за Тормундом назад у голову колони; з плечей його важко звисав новий плащ. Пошитий він був з немитої овчини, потертим хутром усередину, як порадили дикуни. Він гарно захищав од снігу, і вночі в ньому було добре й тепло, але Джон і чорний свій плащ зберіг, згорнувши та сховавши під сідлом.

— А це правда, що ви колись убили велета? — спитав він Тормунда дорогою. Привид безшумно біг поряд, лишаючи відбитки лап на свіжому снігу.

— А ти сумніваєшся в такому могутньому чоловікові, як я? Була зима, я був ще майже хлопчисько, і дурний, як і всі хлопчиська. Заїхав задалеко, і кінь мій здох, а тоді я потрапив у хуртовину. У справжню хуртовину, а не таку легеньку порошу, як зараз. Ха! Та я, ще вона й не почалася, вже знав, що замерзну до смерті. Отож я розшукав сплячу велетку, розпоров їй живіт і заліз усередину. Вона мене і справді зігріла, тільки від смороду я мало не задихнувся. Найгірше було, коли прийшла весна, вона прокинулася та прийняла мене за власну дитину. Ха! Але часами я нудьгую за смаком велетового молока.

— Якщо вона вас вигодувала, значить, ви її не вбивали?

— Не вбивав, тільки нікому не кажи. Тормунд Велетозгуб звучить краще, ніж Тормунд Велетосос, а це-бо так і було насправді.

— А як ви отримали інші свої прізвиська? — запитав Джон.— Манс назвав вас сурмачем, так? Медовим королем червоноградським, ведмедицям чоловіком і батьком полчищ.

Особливо він хотів дізнатися щодо «сурмача», але не наважувався запитати прямо. «І засурмив Джорамун у Ріжок зими, і збудив із землі велетів». Ось звідки вони з’явилися зі своїми мамонтами? Може, Манс відшукав Ріжок Джорамуна й передав його Тормунду Грім-кулаку, щоб той у нього сурмив?

— А всі ворони такі цікаві? — спитав Тормунд.— Що ж, розповім тобі історію. Була зима, ще холодніша, ніж та, яку я провів у животі велетки, сніг валив день і ніч, сніжинки падали завбільшки з твою голову, не те що оця мізерія. Сніжило так, що ціле село наполовину засипало. Я був у Червонограді, в товаристві самої тільки діжки вина, й не мав нічого до роботи, як пити. Що більше я пив, то більше починав думати про жінку, по сусідству з якою мешкав: гарну дужу жіночку з найбільшими цицьками на світі. Ну, вона була з характером, що тут скажеш, але була в ній і теплота, а глибокої зими чоловік як ніколи потребує тепла.

Що більше я пив, то більше про неї думав, а що більше думав, то більше тверднув у мене прутень, і скоро я вже терпіти цього не міг. І я, дурбило, загорнувся в шубу з ніг до голови, намотав на голову вовняний шарф і рушив на її пошуки. Сніг валив так, що раз чи двічі я починав блудити, а крижаний вітер продував до кісток, хоч я й закутався весь.

Жінка ж була в кепському гуморі: почала відбиватися, коли я її лапнув. Довелося тягнути її додому й розпаковувати на ній шубу, а коли мені це вдалося, вона виявилася гарячішою, ніж я пам’ятав; ми чудово розважилися, а тоді я заснув. На ранок, коли я прокинувся, сніг припинився, світило сонце, але я був не в тому стані, щоб йому радіти. Я був весь подертий і пошматований, півпрутня відірвано, а на підлозі валялася ведмежа шкура. А потім серед вільних людей поповзли оповідки про лису ведмедицю, яку бачили в лісі з двома дуже дивними ведмежатами. Ха! — він ляснув себе по дебелому стегну.— Шкода, що не можу її розшукати. Непогано з нею в ліжку було, з тією ведмедицею. Жінка ще в житті мені так не опиралася й таких синів не дарувала.

— А як би ви вчинили, якби знайшли її таки? — посміхнувшись, поцікавився Джон.— Ви ж кажете, вона вам прутня відкусила.

— Тільки половину. А мої півпрутня довші, ніж у декого цілий,— пирхнув Тормунд.— А от ти... це правда, що вам прутні відтинають, коли беруть вас на Стіну?

— Ні,— обурено заперечив Джон.

— А я думаю, так і є. Бо чого б тоді від Ігритти відмовлятися? Навряд чи вона б сильно опиралася. Ця дівчина готова під тебе лягти — це ж у неї на обличчі читається.

«Та вже точно читається,— подумав Джон,— і, схоже, половина валки це бачить». Він задивився на сніг, щоб Тормунд не помітив, як він почервонів. «Я — вояк Нічної варти»,— нагадав він собі. То чого він почувається, як засватана дівка?

І дні, і навіть ночі він здебільшого проводив у товаристві Ігритти. Манс Рейдер не заплющував очей на Тарарахову недовіру до «ворона-перекинчика», тож, видавши Джонові новий овчинний плащ, запитав, чи не хоче він тепер їздити з Тормундом Велетозгубом. Джон радо погодився, а вже наступного дня Ігритта з Риком Довгосписом покинули Тарарахів загін і перейшли до Тормунда. «Вільні люди приєднуються, до кого схочуть,— пояснила йому дівчина,— а Капшук Кісток нам уже впоперек горла».

Щовечора, зупиняючись на ночівлю, Ігритта розстеляла спальні хутра поряд з Джоном — незалежно від того, лягав він поруч з багаттям чи далеченько від нього. Одного разу він прокинувся й відчув, що вона тулиться до нього, пригорнувши рукою за груди. Довший час він лежав, дослухаючись до її дихання, намагаючись не звертати уваги на тиск між ніг. Розвідники часто тулилися під одним хутром, щоб зігрітися, але Джон підозрював, що Ігритта хотіла більшого. Потому він брав до себе Привида, щоб тримати з Ігриттою дистанцію. Стара Нан частенько розповідала казки про лицарів і леді, які, лягаючи спати в одне ліжко, клали поміж собою меча, щоб не заплямувати честь, але, думав Джон, деривовка замість меча він, певне, використовує перший.

Та все одно Ігритта не відступалася. От позавчора Джон зробив помилку: сказав, що мріє про гарячу купіль. «Холодна вода краща,— миттю втулила Ігритта,— якщо, звісно, є кому тебе після неї зігріти. Ріка ще не вся у кризі, ходи!»

«Та ти мене до смерті заморозиш»,— розсміявся Джон.

«Усі ворони бояться сиріт на шкірі? Трохи льоду тебе не вб’є. Я тобі доведу — стрибну у воду разом з тобою».

«А потім до вечора їхатимемо в мокрому одязі, промерзлі до кісток?» — заперечив Джон.

«Джоне Сноу, що ти верзеш! Ти ж не в одязі купатимешся».

«Я взагалі не купатимуся»,— твердо озвався він, і тут йому почулося, що його кличе Тормунд Грім-кулак (ніхто нікого не кликав, але то таке).

Дикуни, схоже, мали Ігритту за неабияку красуню — через її коси: серед вільного народу руде волосся траплялося рідко, і всі, хто його мав, вважалися щасливчиками, адже це — «цілунок вогню». Може, такі коси справді приносили щастя, бо були вони ще й які руді, от тільки такі сплутані, що Джону кортіло запитати, чи Ігритта їх чеше бодай раз на сезон.

Він розумів, що при дворі лорда дівчина сприймалась би простачкою. Кругле селянське обличчя, широкий кирпатий ніс, кривуваті зуби, ще й очі далеко посаджені. Джон зауважив це ще того разу, коли вперше з нею познайомився — коли приставив їй кинджал до горла. Однак згодом він помітив ще дещо. Коли вона всміхалася, криві зуби вже не дратували. І може, очі в неї і справді далеко посаджені, зате чудового сіро-блакитного кольору і живі як мало в кого. Іноді вона стиха співала хрипким голосом, збуджуючи в ньому якісь дивні відчуття. А іноді вона сиділа біля багаття, обхопивши коліна руками, з танцюючим полум’ям у волоссі, й просто дивилася на нього з усмішкою... збуджуючи, ну, дещо інше.

Але ж він — вояк Нічної варти, він дав обітницю! «Не візьму я собі дружини, не володітиму землями, не народжу дітей». Він промовив ці слова перед віродеревом, перед батьковими богами. Їх не можна забрати назад... але й не можна зізнатися, в чому справжня причина його відмови, перед Тормундом Грім-кулаком, батьком ведмедів.

— Тобі вона не подобається? — поцікавився Тормунд, коли вони проминули ще зо двадцять мамонтів, на спинах у яких, у високих дерев’яних башточках, замість велетів сиділи дикуни.

— Та ні, просто я...— («Що мені сказати, щоб він повірив?») — Мені зарано думати про шлюб.

— Шлюб? — засміявся Тормунд.— А хто казав про шлюб? Хіба на півдні чоловік шлюбить кожну дівчину, яку любить?

Джон відчув, що знову червоніє.

— Коли Тарарах мало не вбив мене, вона за мене заступилася. Тому я її безчестити не збираюся.

— Ти тепер чоловік вільний, а Ігритта — вільна жінка. Яке безчестя в тому, що ви спатимете разом?

— Вона може завагітніти.

— От і добре було б. Міцний хлопчик або жвава усміхнена дівчинка, поцілована вогнем,— що в цьому поганого?

На якусь мить Джон утратив дар мови.

— Хлопчик... малюк цей був би байстрюком!

— А що, байстрюки слабші за інших дітей? Більше хворіють, гірше ростуть?

— Ні, але...

— Ти сам байстрюк. А якщо Ігритта не захоче дитини, то піде до лісової відьми й вип’є кухоль місячного узвару. Посіяв сім’я — твоя справа зроблена, тут уже не втручайся.

— Не буду я батьком байстрюка!

— Які ж ви дурні, уклінники! — похитав кошлатою головою Тормунд.— Навіщо було красти дівчину, якщо не хочеш її?

— Красти? Та я не...

— Украв-украв,— мовив Тормунд.— Убив тих двох, з якими вона була, а її забрав — і як це по-твоєму називається?

— Я взяв її в полон.

— Змусив її тобі здатися.

— Так, але... Тормунде, присягаюся, я її пальцем не торкався!

— А ти певен, що тобі нічого не відрізали? — Тормунд знизав плечима, мов кажучи: такої дурості йому точно не зрозуміти.— Ну, ти тепер чоловік вільний, та якщо не хочеш дівчини, знайди собі ведмедицю. Бо як не користуватися прутнем, він буде зменшуватись і зменшуватись, аж одного дня кинешся — а тобі сцяти нема чим.

На це Джон не знав, що казати. Не дивно, що в Сімох Королівствах дикунів не вважали за повноцінних людей. Вони не мають ні законів, ні честі, ні звичайної гідності. Крадуть одне в одного, злягаються, як звірі, перед шлюбом віддають перевагу зґвалтуванню, плодять на світі незаконнонароджених дітей. Але Джонові дедалі більше подобався Тормунд Велетозгуб, хай який він був брехун і пустомеля. І Довгоспис теж. «І Ігритта... ні, про Ігритту я навіть не думатиму».

Однак разом з Тормундом і Довгосписом їхали й інші дикуни: схожі на Тарараха й Плаксія, якому тобі горлянку розтяти — раз плюнути. Була така собі Гарма Песиголова, дебела як діжка жіночка з м’ясистими щоками, яка ненавиділа собак і що два тижні вбивала пса собі на свіжий «штандарт»; був безвухий Стир, магнар Тенійський, якого власний народ вважав не так лордом, як богом; був Варамир Шестишкурий, чоловічок-мишеня, що їхав на лютому білому сніговому ведмеді, який, стоячи на задніх лапах, був тринадцять футів заввишки. А за ведмедем і Варамиром усюди тинялися три вовки і тінь-кіт. Джон тільки раз побував у його присутності, й цього було досить: сам вигляд цього чоловіка змушував наїжачуватися, як наїжачувалася шерсть на загривку Привида, коли він бачив ведмедя та того довготелесого чорно-білого тінь-кота.

А були тут люди й страшніші за Варамира — люди з найпівнічніших околиць примарного лісу, з таємних долин Льодоіклів і ще з дивніших місць: люди з Замерзлого узбережжя, які їздили в колісницях з моржевих бивнів, запряжених зграями диких псів; жахливі клани з крижаних річок, які, подейкували, не гребують людським м’ясом; печерні мешканці з обличчями, пофарбованими в блакитні, фіолетові й зелені кольори. На власні очі бачив Джон рогоногих, які рухалися за валкою босоніж, бо підошви в них були грубі, як дублена шкіра. Змікул і бабаїв він ще не зустрічав, але не здивувався б, якби Тормунду їх подали на вечерю.

Половина дикунського війська за все життя й не бачила Стіни, наскільки міг судити Джон, і більшість із дикунів ані слова не знали загальною мовою. Але це не мало значення. Манс Рейдер володів давньою мовою, навіть співав нею, перебираючи струни своєї лютні й виповнюючи ніч дивною й дикою музикою.

Цілі роки витратив Манс, збираючи своє незмірне невтомне військо, домовляючись то з праматір’ю клану, то з магнаром; одне село перетягаючи на свій бік солодкими словами, інше — піснями, ще інше — вістрям меча; замирюючи Гарму Песиголову й кістяного лорда, рогоногих і ночебіглих, моржів з Замерзлого узбережжя й людожерські клани з великих крижаних річок,— виковуючи з сотні кинджалів один великий спис, націлений в серце Сімох Королівств. Не було в нього ні корони, ні берла, ні шовкових і оксамитових мантій, але Джонові ясно було одне: Манс Рейдер був королем не тільки на прізвисько.

Джон приєднався до дикунів за наказом Кворина Піврукого. «їдь з ними, їж з ними, бийся разом з ними,— звелів йому розвідник перед смертю.— І приглядайся». Та хай скільки Джон приглядався, дізнався небагато. Піврукий підозрював, що дикуни подалися на безлюдні й безплідні Льодоікла в пошуках чи то зброї, чи то сили, чи то смертельних чарів, якими можна пробити Стіну... та якщо вони щось і знайшли тут, то відкрито цим не похвалялися і Джонові не показували. Не звіряв йому Манс Рейдер і своїх планів а чи стратегії. Після першої зустрічі Джон узагалі його майже не бачив, хіба зоддалік.

«Якщо доведеться, я його вб’ю». Джон не радів цій перспективі: таке убивство честі не робить, та і йому самому принесе смерть. Але він не міг дозволити дикунам пробити Стіну, поставити під загрозу Вічнозим і Північ, кургани й Рівчаки, Білу Гавань і Скелясте узбережжя, ба навіть Перешийок. Вісім тисяч років представники дому Старків жили й помирали, захищаючи свій народ від таких рабівників і розбійників, і нехай Джон і позашлюбний, але в його жилах теж біжить ця кров. Крім того, у Вічнозимі досі лишаються Бран з Риконом. «А ще мейстер Лувін, сер Родрик, стара Нан, псар Фарлен, Мікен у своїй кузні та Гейдж біля своїх печей... усі, кого я знаю, всі, кого люблю». Тож якщо Джонові доведеться зарізати людину, якою він майже захоплюється і яка йому майже подобається, щоб уберегти своїх від «милості» Тарараха, Гарми Песиголової та безвухого магнара Тенійського, він не завагається.

Та все одно він молився батьковим богам, щоб звільнили його від цього гнітючого завдання. Військо рухалося дуже повільно, обтяжене дикунськими чередами, дітьми й убогим скарбом, а сніг іще гірше загальмовував його рух. Більша частина валки вже вийшла з передгір’їв і потекла правим — західним — берегом Молочноводої, наче мед холодного зимового ранку, повторюючи річище, яке вело в серце примарного лісу.

А десь зовсім близько, отам попереду, височіє понад деревами Кулак Перших Людей, де в очікуванні, озброєні й верхи на конях, засіли три сотні чорних братів Нічної варти. Старий Ведмідь розіслав і інших пластунів, не тільки Піврукого, тож, без сумніву, хтось — або Джармен Баквел, або Торен Смолвуд — уже повернувся та приніс звістку, що на них насувається з гір.

«Мормонт не тікатиме,— думав Джон.— Застарий він уже, та й зайшов задалеко. Нападе, наплювавши на чисельність». Зовсім скоро вже Джон зачує військові сурми й узріє колону вершників, яка наступатиме у чорних розмаяних плащах, з холодною крицею в руках. Звісно, три сотні вояків не можуть сподіватися здолати у сто разів більше військо, але, на думку Джона, цього й не треба. Не треба убивати тисячу, досить буде й одного. Бо Манс — єдине, що тримає дикунів разом.

Король-за-Стіною робив, що міг, але дикуни — безнадійно недисципліновані, а від цього вразливі. Тут і там уздовж валки — розтягнутої на кілька льє змії — були розкидані вояки не гірші, ніж у Варті, але добра третина їх зосередилася з двох її кінців — в авангарді Гарми Песиголової і в ар’єргарді з його велетами, турами й вогнедишниками. Ще третина їхала з самим Мансом посередині, охороняючи вози, сани й запряжені собаками хури, на яких перевозилася переважна більшість провізії і припасів — усього, що лишилося з останнього літнього врожаю. Решта, розділені на невеликі загони на чолі з такими, як Тарарах, Ярл, Тормунд Велетозгуб і Плаксій, служили розвідачами, фуражирами й так званими батогами, які постійно гасали уздовж валки, щоб вона рухалася більш-менш організовано.

Та що важливіше, тільки один із сотні дикунів їхав верхи. «Старий Ведмідь порубає їх, як капусту». А коли це станеться, Мансу доведеться почати переслідування — спробувати нейтралізувати загрозу. Якщо в цьому бою він загине, ще сто років Стіна буде в безпеці, думав Джон. «Якщо ж ні...»

Він стиснув пальці попеченої долоні. До сідла був приторочений Довгопазур — різьблена з каменю вовча голова на м’якому шкіряному руків’ї великого байстрючого клинка, який завжди під рукою.

Поки вони — за кілька годин — наздогнали Тормундів загін, сніг посилився. Дорогою Привид відділився і, занюхавши дичину, розчинився в лісі. Деривовк повернеться, коли вони стануть табором на ніч, найпізніше — вранці. Хай як далеко Привид забігає, завжди повертається... як і, схоже, Ігритта.

— Отож,— гукнула дівчина, побачивши Джона,— тепер ти нам віриш, Джоне Сноу? Бачив велетів на мамонтах?

— Ха! — гаркнув Тормунд, не встиг Джон відповісти.— Та ворон закохався! Одружитися хоче!

— З велеткою? — розсміявся Рик Довгоспис.

— Ні, з мамонтихою! — зареготав Тормунд.— Ха!

Джон пустив гарона ступою, й Ігритта прилаштувалася біля нього. Вона казала, що на три роки за нього старша, хай і на півфута нижча; та хоч скільки їй років, цю дівчину голіруч не візьмеш. Коли її полонили на Скімливому перевалі, Скелезмій назвав її «списосудженою». Судженого вона не мала, та й у зброї надавала перевагу кривому луку з рогу й віродерева, але це означення — «списосуджена» — їй дуже навіть пасувало. Джонові вона трохи нагадувала його меншу сестричку Арію, хоча Арія молодша й, мабуть, худіша. Важко було сказати, товста чи худа Ігритта під тими всіма хутрами та шкірами, в які вона горнулася.

— Знаєш «Останнього велета»? — спитала Ігритта і, не чекаючи відповіді, заспівала:

На світі я велет останній.
Вже велети перевелись...

Зачувши слова, Тормунд Велетозгуб усміхнувся й загорлав крізь завірюху:

Що в горах замешкали давніх
І правили світом колись.

До нього приєднався Рик Довгоспис:

Ліси в мене люди украли,
І пагорби вкрали, й річки...

У відповідь Ігритта з Тормундом, імітуючи голос велета, підхопили:

В долинах стіну збудували,
Понищили рибу й качки.

Тормундові сини Тореґ і Дормунд теж долучили свої низькі голоси, а тоді й дочка його Мунда з рештою. Люди заходилися бити списами по шкуратяних щитах, вибиваючи рваний ритм, і скоро вже весь загін виспівував.

Вогні палять у кам’яницях,
Кують свої гострі списи,
А я свої гори-пашниці
Гіркими сльозами зросив.
За дня мене з псами турляють,
Із факлями гонять вночі,
Бо люди дрібні не рівня мені,
Поки богатир не почив.
На світі я велет останній,
Ще пісня моя погуде,
Та злічені дні, і стихнуть пісні,
І тиша на землю впаде.

Коли пісня закінчилася, на Ігриттиних щоках виднілися сльози.

— Чого ти плачеш? — запитав Джон.— Це ж просто пісня. Велетів — сотні, я їх щойно бачив.

— Так, сотні,— люто кинула вона.— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу. Ти... ДЖОНЕ!

Знагла зачувши виляск крил, Джон розвернувся. В очі лізло сіро-синє пір’я, а гострі пазурі вп’ялися в обличчя. Спалахнув раптовий і різкий біль, а крила били по голові. Джон угледів дзьоб, але не встиг дістати зброю, сахнувся, нога висковзнула зі стремена, переляканий гарон поніс, і Джон почав падати. Та орел, вчепившись у лице, не відпускав, дер пазурами шкіру, ляпав крилами, кричав і дзьобав. У хаосі пір’я, кінського тіла та крові світ перевернувся, в обличчя кинулася земля.

І вже Джон лежить долілиць, у роті — смак крові й болота, а над ним, затуляючи, схилилась Ігритта, стискаючи в руці кістяний кинджал. Ще чулося ляскання крил, та орла вже видно не було. Світ наполовину почорнів.

— Око! — перелякано скрикнув Джон, підносячи руку до обличчя.

— Це кров, Джоне. Ока він не зачепив, тільки шкіру над ним подер.

Обличчя сіпалося. Над Джоном, щось викрикуючи, стояв Тормунд, і хлопець, витираючи кров з лівого ока, подивився на нього правим. Тоді почувся тупіт копит, крики, гуркіт старих висохлих кісток.

— Капшук Кісток,— загримотів Тормунд,— забери свого пекельного ворона!

— Ось хто пекельний ворон! — тицьнув Тарарах у Джона.— Спливає кров’ю в багні, як зрадливий пес! — сказав він, а орел злетів униз і сів на тріснутий череп, який правив йому за шолом.— Я прийшов по нього.

— То візьми його,— сказав Тормунд,— але доведеться тобі це робити з мечем у руці, бо наразишся на мій меч. Може, потім я зварю твої кістки, а в череп сцятиму, як у горщик. Ха!

— Коли я тобі живіт розпорю й повітря з тебе випущу, ти скулишся до розмірів дівчатка! Ану відступи, бо Манс дізнається.

— То це Мансові він потрібен? — підвелася Ігритта.

— А хіба я не так сказав? Ану підведіть його на ті його чорні ноги.

— Краще йди,— нахмурився Тормунд до Джона,— якщо на тебе і справді чекає Манс.

Ігритта допомогла поставити його на ноги.

— Та з нього кров ллється, як зі свині різаної! Тільки погляньте, що Орелл зробив з його милим личком.

«Чи здатен птах ненавидіти?» Джон зарізав дикуна Орелла, але душа чоловіка лишилася в орлові. Золоті очі позирали на хлопця з холодною злобою.

— Іду,— мовив Джон. Кров і далі заливала праве око, а щока горіла від болю. Торкнувшись її, він побачив, як чорні рукавички почервоніли.— Тільки гарона піймаю.

Насправді його більше хвилював не кінь, а Привид, але того ніде не було видно. «Та він зараз, либонь, за кілька льє звідси — перегризає горлянку якому-небудь лосю». Може, так і на краще.

Коли Джон наблизився, гарон позадкував, без сумніву, налякавшись крові в нього на обличчі, але хлопець заспокоїв його кількома тихими словами й нарешті достатньо наблизився, щоб схопити повіддя. Коли стрибнув у сідло, запаморочилось у голові. «Треба буде обробити рани, подумав він,— але не зараз. Нехай побачить Король-за-Стіною, що зі мною зробив його орел». Він розім’яв пальці правої руки. А тоді перекинув Довгопазура, свого байстрючого меча, через плече й, розвернувшись, рушив туди, де на нього чекав кістяний лорд зі своїм загоном.

Чекала й Ігритта, сидячи на коні, з лютим виразом на обличчі.

— Я теж поїду.

— Зникни,— кинув Тарарах, і кості в нього на нагруднику загримотіли.— Мене послали по перелітного ворона, і все.

— Вільна жінка їде, куди хоче,— сказала Ігритта.

Вітер засипав снігом Джонові очі. Хлопець відчував, як на обличчі замерзає кров.

— Ми теревенити будемо чи вже поїдемо?

— Поїдемо,— озвався кістяний лорд.

Дорога була похмура. У снігових вихорах промчали вчвал уздовж валки, пробилися крізь клубок хур, з плюскотом перетнули Молочноводу в тому місці, де вона широкою петлею повертала на схід. На мілководді ріка вкрилася крижаною шкуринкою, і з кожним кроком коням доводилося її пробивати, аж поки за десять ярдів вони не зайшли на глибшу воду. На східному березі, здалося, сніг навіть посилився, й замети тут були глибші. Навіть вітер похолоднішав. Западала ніч.

Та навіть крізь сніг непомильно проглядалися обриси великої білої гори, що маячіла попереду. Кулак Перших Людей. Над головою почувся крик орла. З сосни на Джона дивився крук. А коли хлопець проїжджав повз, каркнув. «То Старий Ведмідь уже напав?» Але замість брязкоту криці й гулу стріл у польоті Джон чув тільки тихий хрускіт насту під копитами гарона.

Мовчки вони об’їхали південний схил, де під’їзд був найлегший. Саме тут, біля підніжжя, Джон натрапив на дохлого коня, напівзасипаного снігом. Кишки з черева тварини вивалилися, нагадуючи замерзлих змій, а однієї ноги бракувало. «Вовки»,— подумав був Джон, але він помилявся. Вовки свою здобич з’їдають.

На схилі, задивившись у смерть сліпими очима, валялося ще більше гаронів з дивно вивернутими ногами. Над ними, як мухи, повзали дикуни, знімаючи сідла, вуздечки, сакви та збрую, а тоді рубаючи їх кам’яними сокирами.

— Нагору,— звелів Тарарах Джонові.— Манс нагорі.

Перед городищем спішилися, щоб протиснутись у криву прогалину в камінні. На палях, якими Старий Ведмідь загородив усі проходи, стирчав труп кудлатого гнідого гарона. Кінь намагався вирватися, а не заїхати всередину. Не було й сліду вершника.

Всередині городища трупів було більше, видовище — жахливіше. Джон у житті ще не бачив рожевого снігу. Навколо кружляв вітер, шарпаючи важкий овчинний плащ. Круки перелітали з одного кінського трупа на інший. «Це дикі круки чи наші?» Сказати напевне Джон не міг. Цікаво, думав він, де нині бідолашний Сем? І хто він?

Під черевиком хруснула кірка мерзлої крові. Дикуни зрізали з кінських трупів усе, що можна: крицю й дублену шкіру, навіть з копит підкови здирали. Кількоро патрали надибані сакви, шукаючи зброю і харчі. Джон проминув одного з Четових собак (точніше, те, що від нього лишилося) в калюжі напівзамерзлої крові.

В дальньому кінці табору ще стояло кілька наметів, і саме там був Манс Рейдер. Під подертим чорним вовняним плащем з червоними шовковими латками він був одягнений у чорну кольчугу й кошлаті хутряні штани, а на голові мав величезний залізний з бронзою шолом з воронячими крилами на скронях. З ним був Ярл і Гарма Песиголова, а ще Стир і Варамир Шестишкурий зі своїми вовками й тінь-котом.

Манс привітав Джона похмурим і холодним поглядом.

— Що з твоїм обличчям?

— Орелл намагався йому око вийняти,— пояснила Ігритта.

— Я запитав його. Чи він язика проковтнув? Може, і варто було б, щоб не брехав більше.

Магнар Стир витягнув довгого ножа.

— Одним оком замість двох хлопчина, може, бачитиме краще.

— Хочеш око зберегти, Джоне? — поцікавився Король-за-Стіною.— Якщо так, розкажи мені, скільки їх тут було. І постарайся правду казати, Вічнозимський Байстрюче!

У Джона пересохло в горлі.

— Мілорде... що...

— Я тобі не лорд,— урвав Манс.— І з твоїм «що» все ясно. Брати твої загинули. Питання тільки в тому, скільки їх було.

У Джона пульсувало від болю обличчя, на яке падав сніг, і було важко думати. «Хай що тобі велітимуть, не опирайся»,— наказував йому Кворин. Слова застрягли в Джона в горлі, але він змусив себе промовити:

— Нас було три сотні.

— Нас? — гостро перепитав Манс.

— Їх. Їх було три сотні.

«Хай що тобі велітимуть, казав Кворин. То чому я почуваюся таким боягузом?»

— Двісті з Чорного замку і ще сотня з Тінявої вежі.

— Оце вже більше схоже на правду, ніж та пісня, якої ти співав у мене в наметі,— зронив Манс і перевів погляд на Гарму Песиголову.— Скільки коней ми знайшли?

— Понад сотню,— озвалася здоров’ячка,— але менш як двісті. Туди на схід ще є трупи під снігом, важко сказати точно скільки.

Позаду неї стояв хорунжий з ратищем, на яке була насаджена собача голова — ще свіжа, вона кривавилася.

— Не слід було мені брехати, Джоне Сноу,— сказав Манс.

— Я... я знаю.

Що ще він міг сказати?

Король дикунів зазирнув йому в обличчя.

— Хто тут командував? І кажи правду! Рикер? Смолвуд? Не Вайзерс, він заслабий. Чий це був намет?

«Я й так повідомив забагато».

— А ви не знайшли тіла?

Гарма пирхнула, і з її ніздрів хмаркою пари вихопилося презирство.

— Ці чорні ворони такі дурні!

— Ще раз відповіси мені питанням на питання — і я віддам тебе кістяному лордові,— пообіцяв Манс Рейдер Джонові. І підступив ближче.— Хто тут командував?

«Ще один крок,— подумав Джон.— Ще один фут». Він пересунув руку ближче до руків’я Довгопазура. «Якщо я притримаю язика...»

— Кажи,— підганяла його Ігритта.— Він усе одно загинув, хай хто це був.

Джон нахмурився, і від цього засохла кров на щоці тріснула. «Як це важко! — думав він у розпачі.— Як зіграти перекинчика й не стати ним?» Цього Кворин йому не розтлумачив. Але другий крок завжди легший за перший.

— Старий Ведмідь.

— Старий? — з Гарминого тону було ясно, що вона не вірить.— Поїхав сам? То хто тоді керує в Чорному замку?

— Бовен Марш,— миттю відповів Джон. «Хай що тобі велітимуть, не опирайся».

— Якщо так,— розреготався Манс,— ми перемогли у війні. Бовен рахувати мечі вміє краще, ніж ними орудувати.

— Тут командував Старий Ведмідь,— мовив Джон.— Місце тут високе й міцне, а він ще його укріпив. Викопав вовчі ями й понаставляв частоколів, заготував харчі й воду. Він чекав на...

— ...мене? — закінчив за нього Манс Рейдер.— Ага, таки чекав. Якби я з дурної голови вирішив штурмувати цю гору, то поклав би по п’ятеро людей на кожного зарубаного ворона, і то ще було би щастя,— він стиснув вуста.— Та коли повстають мертві, ні мури, ні частоколи, ні мечі вже нічого не варті. Боротися з мертвими неможливо, Джоне Сноу. Ніхто цього не затямив і вполовину так добре, як я,— сказав він і поглянув на небо, яке починало темніти.— Ворони й гадки не мають, як нам допомогли. А я все гадав, чого ж на нас ніхто не нападає... Але нам ще сотню льє іти, а погода холоднішає. Варамире, хай твої вовки пошукають сліди блідавців — не хочу, щоб вони нас заскочили зненацька. Кістяний лорде, подвойте патрулі. І щоб у кожного чатового був смолоскип і кресало. Стире, Ярле, ви виїжджаєте на зорі.

— Мансе,— мовив Тарарах,— мені б воронячих кісток.

Ігритта заступила Джона.

— Не можна вбивати людину тільки за те, що збрехала, щоб захистити своїх колишніх братів.

— Вони й досі його брати,— зауважив Стир.

— Ні,— заперечила Ігритта.— Мене він не вбив, як йому веліли. А Піврукого вбив, ми всі бачили.

У Джона з рота вихоплювалася пара. «Якщо я йому збрешу, він здогадається». Він поглянув Мансу Рейдеру просто у вічі, розтиснув і стиснув попечену долоню.

— Я вдягнув плаща, якого дали мені ви, ваша світлосте.

— Овчинного плаща! — підтвердила Ігритта.— І ми під цим плащем танцюємо вночі!

Ярл розреготався, навіть Гарма Песиголова пирхнула.

— То ось воно що, Джоне Сноу? — спокійно поцікавився Манс Рейдер.— Ти з нею?

За Стіною легко втратити себе. Джон уже й не знав, де честь, а де ганьба, де правда, а де кривда. «Батьку, прости мені».

— Так,— відповів він.

— Добре,— кивнув Манс.— Тоді завтра поїдете з Ярлом і Стиром. Обоє. Не хочу розлучати вас, два серця як одне.

— А куди? — поцікавився Джон.

— За Стіну. Давно час тобі засвідчити свою відданість не лише на словах, Джоне Сноу.

Магнару це не сподобалося.

— Навіщо мені ворон?

— Він знає Варту і знає Стіну,— пояснив Манс,— а ще він ліпше за будь-якого нальотчика знає Чорний замок. Якщо ти не дурень, то знайдеш для нього застосування.

— А як у нього й досі чорне серце? — скривився Стир.

— То виріжеш його,— кинув Манс і розвернувся до Тарараха.— Кістяний лорде, за будь-яку ціну валка має рухатися. Якщо ми досягнемо Стіни раніше за Мормонта, ми перемогли.

— Валка не зупиниться,— хрипким від злості голосом озвався Тарарах.

Манс кивнув і в супроводі Гарми й Шестишкурого рушив геть.

За Варамиром побігли вовки разом з тінь-котом. Джон з Ігриттою лишилися з Ярлом, Тарарахом і магнаром. Двоє старших дикунів поглядали на Джон з погано прихованою ненавистю, а Ярл мовив:

— Ти чув, виїжджаємо на зорі. Бери харчів, скільки зможеш, бо полювати часу не буде. І покажи комусь своє обличчя. Бо це якесь криваве місиво.

— Гаразд,— озвався Джон.

— А тобі, дівчино, краще не брехати,— сказав Тарарах до Ігритти, зблискуючи очима з-під велетового черепа.

Джон вихопив Довгопазура.

— Відчепися від нас, якщо не хочеш дістати, як Кворин!

— Нема тут твого вовка, щоб тобі допомогти, хлопче,— Тарарах потягнувся по власного меча.

— Ти в цьому впевнений? — засміялася Ігритта.

На мурі городища, наїжачивши біле хутро, сидів Привид. Він не зронив ні звуку, але в його червоних очах світилася кров. Кістяний лорд повільно забрав руку від меча, на крок відступив і, вилаявшись, пішов собі.

Привид підбіг до гаронів, коли Джон з Ігриттою спускалися з Кулака. Та тільки коли вони до половини заїхали у Молочноводу, Джон відчув, що вже безпечно говорити.

— Я не просив тебе брехати заради мене.

— А я і не брехала,— сказала дівчина.— Я просто дещо випустила. От і все.

— Ти сказала...

— Що ми з тобою танцюємо вночі. Я ж не казала, коли ми почали,— вона подарувала йому майже засоромлену усмішку.— Нехай сьогодні Привид спить деінде. Манс правду казав: справи промовляють більше за слова.

Санса

— Нова сукня? — перепитала вона не так вражено, як сторожко.

— Краща за всі ваші попередні, міледі,— пообіцяла стара. Шнурком з вузликами вона обміряла Сансині стегна.— Шовкова, з мирським мереживом, з атласною підкладкою. Ви в ній будете справжня красуня. Сама королева розпорядилася.

— Яка королева?

Марджері ще не королева, не дружина Джофрі, але ж була королевою при Ренлі. Чи йшлося про королеву колючок? Чи...

— Королева-регентша, певна річ.

— Королева Серсі?

— Ніхто як. Уже багато років маю честь її обслуговувати,— стара обміряла шнурком внутрішню довжину Сансиної ноги.— Її світлість каже, ви вже доросла, не можна вам вдягатися, як малій дівчинці. Підніми руку.

Санса піднесла руку. Їй потрібна нова сукня, це правда. За останній рік вона виросла на три дюйми, та й більшу частину її гардеробу зіпсував дим, коли вона в день першого розквіту своєї жіночності намагалася спалити матрац.

— Перса у вас будуть прегарні, як у королеви,— сказала стара, міряючи своїм шнурком Сансі груди.— І не треба їх ховати.

Від цього зауваження дівчина спаленіла. Але так і є: коли вона останнього разу їздила на прогулянку верхи, то не змогла до самого верху застебнути шкірянку, і конюший, який допомагав їй сісти на коня, всі очі видивив. Іноді Санса ловила в себе на грудях погляди дорослих чоловіків, а деякі сорочки стали на неї такі тісні, що вона заледве могла в них дихнути.

— Якого вона буде кольору? — запитала Санса в кравчині.

— Колір я підберу, міледі. Вам сподобається, я певна. А ще ви отримаєте білизну й панчохи, плаття, мантії і плащі, і все, що належиться... е-е-е... гарненькій юній леді шляхетного роду.

— А до королівського весілля вони будуть готові?

— Раніше, набагато раніше, на цьому наполягає її світлість. У мене шість швачок і дванадцять помічниць, та й ми заради цього відклали всю роботу. Чимало леді на нас розсердяться, але таке веління королеви!

— Будь ласка, подякуйте її світлості за турботу,— чемно сказала Санса.— Вона до мене занадто добра.

— Її світлість дуже щедра,— погодилася кравчиня, збираючи речі й виходячи.

«Що ж так? — подумала Санса, лишившись сама. Вона розхвилювалася.— Можу закластися, що до цієї сукні якось причетна Марджері або її бабуся».

Марджері ставилася до Санси з незмінною добротою, в її присутності все мінялося. Леді з її двору теж гостинно приймали Сансу. А вона-бо так давно не тішилася з товариства інших жінок, що вже й призабула, як це приємно. Леді Ліонетта давала їй уроки гри на арфі, а леді Джанна ділилася неймовірними плітками. Мері Крейн завше мала в запасі цікаву оповідку, а маленька леді Булвер нагадувала Арію, тільки не таку запеклу.

За віком найближче до Санси були сестри Елінор, Алла і Меґа — Тайрели з молодших гілок дому. «Ружі з нижчих пагонів»,— підкусувала гінка і гостра на язик Елінор. Меґа була годована й галаслива, Алла — сором’язлива й мила, та на правах жінки головувала серед цих трьох Елінор: її-бо жіночність уже розквітла, тоді як Меґа з Аллою лишалися дівчатками.

Сестри прийняли Сансу в своє товариство так, наче знали її все життя. Довгі пообіддя вони проводили разом за шиттям, балачками під лимонні пироги й присмачене медом вино, вечорами грали в кості, разом співали в замковому септі... а часто одна чи й дві одразу ночували в Марджері, і тоді півночі шепотілися. Алла мала чарівний голос, і якщо її добре припросити, згоджувалася зіграти на лірі й заспівати пісень про лицарів і нещасливе кохання. Меґа не співала, але обожнювала цілуватися. Вони з Аллою іноді гралися в поцілунки, зізналася вона, але це зовсім не те, що цілуватися з чоловіком, а тим паче з королем. Цікаво, думала Санса, а якби Меґа поцілувала Гончака, як колись Санса? Коли він прийшов до неї в ніч битви, відгонячи вином і кров’ю. «Поцілував мене, пригрозив убити та примусив заспівати для нього».

— У короля Джофрі прегарні губки,— просторікувала Меґа, яка геть нічого не відала,— ох Сансо, бідолаха, у тебе, мабуть, серце розбите відтоді, як ти його втратила! Ти, либонь, стільки наплакалася!

«Я через Джофрі наплакалася більше, ніж ти можеш уявити»,— кортіло Сансі сказати, але поряд не було Маслозада, щоб заглушив її слова, тож вона, стиснувши губи, притримала язика.

Що ж до Елінор, то вона була вже заручена з юним зброєносцем, сином лорда Амброза; вони одружаться, щойно він заслужить собі остроги. У Битві на Чорноводді, в якій він зарубав арбалетника-мирсянина й солдата Малендорів, він мав з собою її стрічку.

— Алін казав, з її стрічкою він зробився безстрашним,— розповідала Меґа.— Казав, у битві як гасло кричав її ім’я, хіба це не чудово? Як би я хотіла, щоб колись і мою стрічку вдягнув якийсь воїн і зарубав сотню ворогів.

Елінор цитьнула на неї, але видно було, що їй приємно.

«Вони ще зовсім діти,— думала Санса.— Дурненькі дівчатка, навіть Елінор. Не бачили ні битви, ні смерті, нічогісінько не знають». Мрії їхні живляться піснями й переказами, як і в неї колись — поки Джофрі не відрубав її батькові голову. Санса заздрила дівчатам.

Але Марджері була інша. Мила й лагідна, вона, втім, мала в собі щось від своєї бабусі. Позавчора вона взяла Сансу з собою на соколине полювання. Вперше з дня битви Санса опинилася за містом. Загиблих попалили й поховали, але Брудна брама лишалася потрощеною і пощербленою від таранів лорда Станіса, а вздовж обох берегів Чорноводдя виднілися кістяки розбитих кораблів, і з мілин, як худі чорні пальці, стирчали обвуглені щогли. Плавав тільки плоскодонний пором, який і перевіз дівчат на той бік ріки, та коли вони опинилися в королівському лісі, потрапили на згарище, повне попелу, вугілля й мертвих дерев. Але в болоті при затоці кишіло від водоплавної птиці, тож Сансин кречет уполював трьох качок, а сапсан Марджері просто на льоту піймав чаплю.

— У Вілласа найкращі птахи в Сімох Королівствах,— сказала Марджері, коли вони двоє ненадовго лишилися самі.— Іноді він випускає і орла. От побачиш, Сансо,— взяла вона її за руку й потиснула,— сестричко.

«Сестричка». Колись Санса мріяла мати таку сестру, як Марджері,— гарну й лагідну, якій відкриті всі милості світу. З Арії сестра була геть незадовільна. «Але як можна дозволити сестрі одружитися з Джофрі?» — зненацька подумала Санса, і її очі наповнилися сльозами.

— Марджері, будь ласка,— мовила вона,— не треба...— слова давалися їй важко.— Не треба за нього виходити. Він не такий, яким здається, не такий. Він тебе скривдить.

— Не думаю,— упевнено посміхнулася Марджері.— Ти хоробра, що застерігаєш мене, але не бійся. Джоф зіпсутий і марнославний, і я не маю сумнівів, що він саме такий лихий, як ти кажеш, але батько, перш ніж погоджуватися на шлюб, примусив його взяти Лораса в королівську варту. День і ніч мене захищатиме найкращий лицар у Сімох Королівствах, як королевич Еймон захищав Нейрис. Тож краще нашому левенятку бути чемним, як гадаєш? — розсміялася вона й додала: — Ну, люба сестричко, влаштуємо перегони до ріки? Вартові просто збожеволіють!

Не чекаючи відповіді, вона підбила коня п’ятами в боки й полетіла вперед.

«Яка вона хоробра»,— подумала Санса, помчавши вчвал за нею... але сумніви й далі гризли її. Сер Лорас — видатний лицар, усі згодні. Але в Джофрі є й інші лицарі королівської варти, а ще ж золоті й малинові плащі, а коли він підросте, то в нього будуть і власні війська. Ейгон Негідник не кривдив королеву Нейрис, можливо, боячись її брата — Лицаря-Дракона... та коли інший лицар з його королівської варти закохався в одну з його коханок, король їм обом відрубав голови.

«Сер Лорас — Тайрел,— нагадала собі Санса.— А той лицар був з простих Тойнів. Крім власних мечів, його брати не мали армії, не мали можливості за нього помститися». Та що більше вона про це думала, то більше сумнівалася. Кілька місяців Джоф, може, і стримуватиметься, напевно, навіть цілий рік протягне, та раніше чи пізніше випустить кігті, а коли це станеться... Можливо, в королівстві з’явиться другий царевбивця, в місті почнеться війна, й у війні лева з ружею стічні канави почервоніють.

Санса дивувалася, що Марджері цього не бачить. «Вона старша за мене і, мабуть, розумніша. Та й батько її, лорд Тайрел, певно, знає, що робить. А я просто дурію».

Коли Санса розповіла серу Донтосу, що їде в Небосад, щоб одружитися з Вілласом Тайрелом, то думала, що він відчує полегшення й порадіє за неї. Але він натомість, схопивши її за руку, крикнув хрипким від вина й жаху голосом:

— Ні! Кажу вам, ці Тайрели — ті самі Ланістери, тільки в квіточку. Благаю вас, і не думайте про такі дурниці, поцілуйте свого Флоріяна й пообіцяйте, що діятимете так, як ми планували. На весілля Джофрі (а чекати вже недовго) вдягніть срібну сіточку на волосся й робіть усе, як я вам казав, а потім ми втечемо.

І він хотів поцілувати її в щоку.

Але Санса випручалася й на крок відступила.

— Я не буду. Я не можу. Усе піде не так. Коли я хотіла втекти, ви мене не взяли, а зараз немає потреби.

Донтос тупо витріщився на неї.

— Але ж усе готово, люба. Корабель, який відвезе вас додому, і човен, який доправить вас на корабель, ваш Флоріян усе це підготував для своєї любої Джонкіл.

— Перепрошую за клопіт,— сказала Санса,— але мені вже не треба ні кораблів, ні човнів.

— Але ж це для вашої безпеки!

— У Небосаду я буду в безпеці. Мене захистить Віллас.

— Він вас зовсім не знає,— наполягав Донтос,— він вас не кохатиме. Джонкіл, Джонкіл, розплющте свої милі очка, цим Тайрелам до вас байдуже. Вони шлюб беруть з вашими правами.

— Моїми правами? — розгубилася Санса.

— Люба,— мовив він до неї,— ви — спадкоємиця Вічнозиму.

Він знову стиснув її за руку, умовляючи не робити цього, але Санса, вивільнившись, втекла й лишила його стояти, погойдуючись, під серце-деревом. Відтоді вона не навідувалась у богопраліс.

Але й слів цих вона не забула. «Спадкоємиця Вічнозиму»,— думала вона, влягаючись уночі спати. «Вони шлюб беруть з вашими правами». Санса зростала з трьома братами. Вона й не думала, що матиме колись права на спадок, та оскільки Бран і Рикон загинули... «Це не має значення, Роб живий, він уже дорослий і скоро одружиться, матиме сина. І зрештою, Віллас отримає Небосад, навіщо йому Вічнозим?»

Іноді вона шепотіла в подушку його ім’я — просто почути, як воно звучить. «Віллас, Віллас, Віллас». Віллас — ім’я не гірше, ніж Лорас, здавалося їй. І звучать вони навіть трохи схоже. Тож хіба не байдуже до його ноги? Віллас стане лордом Небосаду, а вона буде при ньому леді.

Вона уявляла, як вони вдвох сидять у садку, з цуценятами на колінах, або ж, слухаючи співця, який награє на лютні, пливуть Мандером у прогулянковій барці. «Якщо я подарую йому синів, може, він і покохає мене». Вона дасть їм імена Едард, Брандон і Рикон і виростить такими ж доблесними, як сер Лорас. І навчить ненавидіти Ланістерів. У мріях Сансині діти схожі були на братів, яких вона втратила. Іноді навіть зринала дівчинка, схожа на Арію.

Але довго тримати в уяві образ Вілласа вона не могла: подумки вона повсякчас поверталася до сера Лораса, юного, граційного та прегарного. «Не можна тобі уявляти Вілласа таким,— казала вона собі.— Бо при зустрічі він може прочитати в твоїх очах розчарування, і як тоді він з тобою одружиться, знаючи, що ти закохана в його брата?» Віллас Тайрел був удвічі за неї старший, постійно нагадувала вона собі, а ще кульгавий і, може, навіть товстий і червонопикий, як його батько. Та гарний він чи ні, а вона, можливо, іншого захисника не матиме.

Одного разу їй наснилося, що це не Марджері, а таки вона сама виходить заміж за Джофрі, але шлюбної ночі він перетворюється на ката Іліна Пейна. Прокинувшись, Санса вся тремтіла. Вона не хотіла, щоб Марджері завдали таких страждань, як їй, але її жахала думка, що Тайрели можуть відмовитися від шлюбу. «Я її попередила, так, я розповіла їй про нього всю правду». Мабуть, Марджері їй не повірила. Джоф з нею завжди вдавав справжнього лицаря, як колись і з Сансою. Але зовсім скоро вона побачить його справжню натуру. Якщо не до весілля, то після. Санса вирішила наступного разу, як піде в септ, запалити Матері свічку й попросити захисту для Марджері від жорстокості Джофрі. А ще, можливо, свічку Воїну — за Лораса.

Нову сукню вона вдягне на церемонію у Великому септі Бейлора, вирішила вона, коли кравчиня знімала останні мірки. «Мабуть, тому Серсі її для мене й замовила, щоб на весіллі я не здавалася обшарпанкою». На бенкет після церемонії потрібна вже буде інша сукня, але, мабуть, підійде щось із її старих. Санса-бо не хотіла вимастити їжею чи вином нову. «Заберу її з собою в Небосад». Перед Вілласом Тайрелом вона хотіла постати в усій красі. «Навіть якщо Донтос має рацію і Віллас хоче не мене, а Вічнозим, він усе одно може мене покохати». Санса обхопила себе руками, міркуючи, коли вже буде готова сукня. Не могла дочекатися, коли вдягне її.

Арія

Дощі починались і закінчувались, а от небо частіше бувало сірим, ніж блакитним, і в усіх струмках піднялася вода. Ранком на третій день Арія запримітила, що мох чомусь росте не з того боку дерев.

— Ми не в той бік їдемо,— сказала вона Гендрі, проїжджаючи повз особливо моховитий в’яз.— Зараз ми їдемо на південь. Бачиш, як мох росте на стовбурі?

Відкинувши густу чорну чуприну з очей, хлопець відповів:

— Ми їдемо по дорозі, ось і все. А в цьому місці дорога звернула на південь.

«Та ми весь день їхали на південь,— хотілося їй заперечити.— І вчора теж, хоча й рухалися річищем струмка». Але вчора вона не надто звертала на це увагу, тому аж такої певності не мала.

— Боюся, ми заблукали,— мовила вона тихо.— Не слід було від’їжджати від ріки. Їхали б собі берегом — і все.

— Ріка крутиться і звивається,— озвався Гендрі.— Кажу тобі, це просто коротший шлях. Секретна розбійницька дорога. Лим з Томом і рештою тут усе життя живуть.

Що ж, це правда. Арія закусила губу.

— Але ж мох...

— З цими дощами в нас самих скоро з вух мох проросте,— невдоволено буркнув Гендрі.

— Тільки з південного вуха,— уперто заявила Арія. Не було сенсу переконувати Бугая. Але ж відтоді як Пиріжок відколовся, у неї лишився єдиний друг — Гендрі.

«Шарна хоче, щоб я для неї хліб випікав,— пояснив Пиріжок у день розлуки.— Та й усе одно я вже втомився від дощів, натертих сідлом водянок і постійного страху. А тут є ель і кролятина. І хліб стане смачніший, якщо пектиму його я. От побачите, коли повернетеся. Ви ж повернетеся, правда? Коли війна закінчиться? — і, раптом пригадавши, хто вона така, додав, почервонівши: — Міледі».

Арія гадки не мала, чи війна взагалі колись закінчиться, але кивнула. «Вибач, що тоді тебе віддубасила,— сказала вона. Пиріжок — дурний і боягузливий, але ж вони разом від самого Королівського Причалу, і вона вже звикла до нього.— І носа тобі зламала».

«І Лимові теж,— широко посміхнувся Пиріжок.— Гарно було».

«А от Лимові не сподобалося,— похмуро відгукнулася Арія. Але час уже було їхати. Пиріжок запитав, чи можна поцілувати міледі ручку, й Арія буцнула його кулаком у плече.— Не називай мене так! Ти — Пиріжок, а я — Арі».

«Тут я вже не Пиріжок. Шарна кличе мене просто Хлопець. І другого хлопця так само кличе. Ото плутанина буде!»

Вона й не підозрювала, що так за ним скучатиме, хоча трішки її розраджувала присутність Гарвіна. Вона розповіла йому про його батька Галлена — про те, як натрапила на нього, присмертного, у стайні в Червоній фортеці в день утечі. «Він завжди казав, що помре на стайні,— мовив на це Гарвін,— от тільки ми гадали, він загине від якогось норовливого огира, а не від зграї левів». Ще Арія розповіла про Порена, про втечу з Королівського Причалу та ще багато чого з нещодавніх подій, але не згадала про конюшого, якого заколола Голкою, і про вартого, якому перерізала горлянку, щоб вирватися з Гаренхолу. Розповідати Гарвіну — це майже як розповідати батькові, а бувають такі речі, якими і з батьком ділитися нестерпно.

Не обмовилася вона і про Джакена Г’ґара та про три смерті, які він їй завинив і якими розплатився. Залізну монетку, яку він їй дав, Арія заховала собі під пояс, та іноді поночі витягала, пригадуючи, як розтануло, як перемінилося його обличчя, коли він провів по ньому рукою. «Валар моргуліс»— пошепки промовляла Арія.— Сер Грегор, Дансен, Полівер, Раф Солоденький. Лоскотун і Гончак. Сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі, король Джофрі.

З двадцятьох вічнозимських вояків, яких батько відіслав з Бериком Дондаріоном, заціліло тільки шестеро, розповів Гарвін, та й ті зараз розсіяні.

— Це була пастка, міледі. Лорд Тайвін послав Гору-на-коні на той бік Червоного Зубця з вогнем і мечем, сподіваючись заманити вашого батька. Так усе спланував, щоб лорд Едард сам рушив на захід боротися з Грегором Кліганом. Якби він таки рушив, його там-таки й убили б або полонили, щоб обміняти на Куця, який на той час був бранцем у вашої леді-матері. От тільки Царевбивця гадки не мав про план лорда Тайвіна й, почувши про братове полонення, напав на вашого батька просто на вулицях Королівського Причалу.

— Я пам’ятаю,— сказала Арія.— Він убив Джорі.

Джорі, коли не сварився, щоб вона не крутилася під ногами, завжди до неї усміхався.

— Він убив Джорі,— підтвердив Гарвін,— а батько ваш зламав ногу, коли на нього кінь упав. От лорд Едард і не зміг поїхати на захід. Натомість відіслав лорда Берика з двадцятьма власними вояками і ще двадцятьма вічнозимськими, і мене серед них. Були з нами й інші. Торос і сер Реймун Дарі зі своїми людьми, сер Гладен Вайлд і ще такий собі лорд на ім’я Лотар Малері. Але на Балаганному Броді на нас уже чатував Грегор з вояками, що ховалися на обох берегах. Коли ми перейшли ріку, він напав на нас і з фронту, і з тилу водночас.

У мене на очах Гора-на-коні зарубав Реймуна Дарі одним-єдиним ударом такої сили, що відтяв йому руку в лікті й забив коня, на якому Дарі сидів. З ним тоді загинув і Гладен Вайлд, а лорда Малері скинули з коня, й він потонув. Зусібіч були леви, і я вже гадав, що приречений разом з усіма, та Алін віддав кілька наказів, перешикував лави, й усі, хто ще сидів на конях, згрупувалися навколо Тороса та пробили собі дорогу з оточення. Зранку нас було сто двадцять, а надвечір лишилося не більш як сорок, а лорд Берик отримав тяжке порання. Вночі Торос йому з грудей витягнув футовий уламок списа, а дірку, що від нього лишилася, залив киплячою оковитою.

Всі ми певні були, що його милість до ранку помре. Але Торос поклав його біля вогню і всеньку ніч молився з ним, і на ранок він не тільки не помер, а ще й почувався краще. Тільки за два тижні він зміг сісти на коня, але його мужність додавала нам сили. Він повторював нам, що війна для нас на Балаганному Броді не закінчилася, а, навпаки, тільки почалася, і за кожного полеглого ворог заплатить десятикратно.

На той час воєнні дії вже проминули нас. Гора-на-коні зі своїм загоном — то був лише авангард війська лорда Тайвіна. Вся ця потуга перетнула Червоний Зубець і заполонила приріччя, палячи все на своєму шляху. Ми ж були такі нечисленні, що могли хіба що влаштовувати наскоки на їхній ар’єргард, але ми самі себе запевняли, що скоро вже приєднаємося до короля Роберта, який виступить на захід, щоб розчавити повстання лорда Тайвіна. І тут ми дізналися, що Роберт помер, і лорд Едард також, а на Залізний трон зійшов вилупок Серсі Ланістер.

Світ наче перевернувся догори дриґом. Розумієте, нас-бо відсилав королівський правиця воювати з беззаконниками, а тепер ми самі перетворилися на беззаконників, а королівським правицею став лорд Тайвін. Дехто хотів тоді здатися, та лорд Берик і чути про це не волів. Ми — королівські солдати, казав він, а ці леви знущаються з королівського народу. Якщо не можемо воювати за Роберта, воюватимемо за народ, поки не загинемо до ноги. Отак ми і воювали, і відбувалося щось дивовижне. На місце кожного солдата, якого ми втрачали, ставало двоє нових. Було серед них трохи лицарів і зброєносців шляхетного роду, та переважно приходили прості селяни, музики й шинкарі, служки й шевці, прибилося навіть двійко септонів. Чоловіки з усіх верств, жінки, діти, собаки...

— Собаки? — перепитала Арія.

— Ага,— широко всміхнувся Гарвін.— В одного з наших хлопців пси люті як шляк.

— От мені б гарного лютого пса,— замріяно мовила Арія.— На левів тренованого.

Колись у неї була деривовчиця Наймірія, от тільки Арії довелося її прогнати, жбурляючи в неї каміння, щоб вовчицю не вбила королева. Цікаво, думала Арія, а деривовк здатен загризти лева?

По обіді знов дощило, і це затягнулося до самого вечора. На щастя, беззаконники всюди мали друзів, тож не треба було ставати табором просто неба чи шукати прихистку під дірявими дахами, як частенько доводилося їм з Пиріжком і Гендрі.

Того вечора заночували у спаленому покинутому селі. Принаймні здавалося, що воно покинуте, поки Джек-Щасливець не засурмив у свій мисливський ріжок — дав два короткі сигнали і два довгі. Тоді з-поміж руйновища і зі схронів повилазив розмаїтий люд. Селяни принесли ель, сушені яблука й трохи черствого вівсяного хліба, а беззаконники мали з собою гуску, яку дорогою підстрелив Ангай, тож вечерю того дня можна було прирівняти до бенкету.

Арія саме обгризала останній шматочок м’яса з крильця, коли один із селян, звертаючись до Лима Лимонного Плаща, мовив:

— Десь два дні тому тут люди проїздили, шукали Царевбивцю.

— Хай краще в Річкорині пошукають,— пирхнув Лим.— У найглибших підземеллях, гарних і вогких.

Його ніс, червоний, розбитий і набряклий, нагадував розчавлене яблуко, тож Лим був не в гуморі.

— Та ні,— заперечив інший селюк,— він утік.

Царевбивця! Арія відчула, як волоски на шиї стають сторч. Затамувавши подих, вона дослухалася.

— Невже це правда? — мовив Том Сімка.

— Ніколи не повірю,— втрутився одноокий в іржавому циліндричному шоломі. Решта беззаконників кликали його Джеком-Щасливцем, хоча Арії не здавалося, що втратити око — таке вже щастя.— Я ті підземелля на власній шкурі випробував. Як він міг утекти?

На це селюки хіба що знизували плечима. Зеленобородий, погладивши густі зелені з сивиною бакенбарди, сказав:

— Вовки в крові потонуть, якщо Царевбивця знову на волі. Треба Торосу сказати. Цар світла покаже йому Ланістера в полум’ї.

— Ось і тут горить чудове багаття,— посміхнувся Ангай.

Зеленобородий, розреготавшись, ляснув його по вуху.

— Я тобі що — на жерця схожий, Лучнику? Як Пелло Тайроський зазирне в полум’я, тільки бороду собі підпалить.

Лим, хруснувши пальцями, мовив:

— Хіба не захоче лорд Берик піймати Джеймі Ланістера?..

— А він його повісить, Лиме? — запитала одна з місцевих жінок.— Недобре вішати такого красеня.

— Перше суд! — сказав Ангай.— Лорд Берик завжди спочатку судить, самі знаєте,— посміхнувся він.— А тоді вже вішає.

Присутні вибухнули сміхом. А Том, провівши пальцями по струнах ліри, затягнув пісню.

У королівськім лісі
Живуть собі брати.
Не сидиться на місці
Опришкам молодим.
Не заховать на стрисі
Дівчат і золотих,
Як в королівськім лісі
Пішли гулять брати...

В теплі й сухості поміж Гендрі й Гарвіна Арія деякий час дослухалася до співу, та очі в неї заплющувалися, і вона поринула в сон. Їй наснилася домівка: не Річкорин, а Вічнозим. Тільки сон був недобрий. Вона стояла сама-одна під замком, по коліно в болоті. Бачила попереду сірі мури, та коли рушила до брами, кожен крок давався важче за попередній, а замок танув і танув, і граніт уже більше нагадував дим. А ще були вовки: сірі й худі, вони бігали між дерев, оточуючи її зусібіч і блискаючи очима. Щоразу, поглядаючи на них, вона відчувала в роті присмак крові...

Наступного ранку вирішили з’їхати з дороги й податися напростець через лани. Дмухав вітер, ганяючи під копитами коней сухе брунатне листя, та принаймні не падав дощ. З-за хмари визирнуло сонце таке яскраве, що Арії довелося натягнути на самі очі каптур.

І тут вона різко зупинила коня.

— Ми їдемо не туди!

— Що, знову мох? — буркнув Гендрі.

— Подивися на сонце,— сказала вона.— Ми їдемо на південь! — Арія пошукала в саквах карту — показати всім.— Не слід було відходити від Тризуба. Дивіться,— розгорнула вона карту на коліні. Тепер на неї витріщалися вже всі.— Бачите, ось Річкорин, між річок.

— Тут така справа,— зронив Джек-Щасливець,— ми добре знаємо, де Річкорин. Кожен з нас.

— Ви їдете не в Річкорин,— прямо сказав дітям Лим.

«А я ж була зовсім поряд,— подумала Арія.— Нехай би забирали собі коней. Решту шляху можна було пройти й пішки». Вона пригадала свій сон — і закусила губу.

— І не дивись так ображено, дитинко,— сказав Том Семиструнець.— Ніхто вас не скривдить, даю тобі слово.

— Слово брехуна!

— Ніхто вам не брехав,— заперечив Лим.— Ми вам нічого не обіцяли. Не нам вирішувати, як з вами вчинити.

Однак Лим тут не головний — не більше, ніж Том; головний тут тайросянин Зеленобородий. Арія обернулася до нього.

— Відвезіть мене в Річкорин — отримаєте винагороду,— відчайдушно мовила вона.

— Маленька,— відповів на це Зеленобородий,— просту білку селянин може облупити та юшку з неї зварити, та якщо на дереві йому трапиться золота білка, він несе її своєму лордові, бо як не віднесе — пожалкує.

— Я не білка! — відтяла Арія.

— Білка,— розсміявся Зеленобородий.— Маленька золота білочка, яка скоро зустрінеться з лордом Лискавкою, хоче вона чи ні. А він уже знатиме, що з тобою робити. Можу закластися, що він відішле тебе назад до леді-матері, як ти й хотіла.

— Ага,— кивнув Том Семиструнець,— це на лорда Берика схоже. Він з вами вчинить по правді, от побачиш.

Лорд Берик Дондаріон. Арії пригадалося все, що вона чула в Гаренхолі — і від ланістерівців, і від кривавих лицедіїв. Лорд Берик, лісовий дух. Лорд Берик, якого вбив Варго Гоут, а перед ним — сер Ейморі Лорч, а ще двічі — Гора-на-коні. «Якщо він не відправить мене додому, я, може, теж його вб’ю».

— Навіщо мені до лорда Берика? — спитала вона тихо.

— Ми відвозимо йому всіх високородних полонених,— пояснив Ангай.

Полонених! Арія зробила глибокий вдих, щоб втишити серце. «Спокійна як стояча вода». Зиркнувши на вершників-беззаконників, вона розвернула морду свого коня. «Зараз, метка як змія»,— подумала вона, підбиваючи рисака п’ятами під боки. Прорвавшись рівно поміж Зеленобородого й Джека-Щасливця, вона ковзнула оком по враженому обличчю Гендрі, чия кобила відскочила з її дороги. Й от уже Арія в чистому полі — тікає.

На північ чи на південь, на схід чи на захід — байдуже. Дорогу в Річкорин вона відшукає пізніше, головне — відірватися. Нахилившись у сідлі уперед, Арія послала коня вчвал. Позаду беззаконники, лаючись, кликали її назад. Вона й не думала їх слухати, та коли озирнулася, її наздоганяло четверо — Ангай, Гарвін і Зеленобородий їхали перші, а за ними — Лим у своєму великому жовтому плащі, який ляскав на вітру.

— Прудко як олень,— шепнула Арія до коня.— Біжи, біжи.

Арія мчала через брунатні бур’янисті поля, крізь високу — до пояса — траву й гори всохлого листя, що розвихрювалось і розліталося з-під копит коня. Ліворуч, бачила Арія, росте ліс. «Там я зможу відірватися». В кінці поля тягнулася суха канава, та Арія перелетіла її, не зупиняючись, і пірнула між в’язів, тисів і беріз. Кинула швидкий погляд назад: Ангай з Гарвіном насідали їй на п’яти. Однак Зеленобородий відстав, а Лима вона взагалі не бачила.

— Швидше,— просила вона коня,— ти можеш, ти можеш.

Вона заїхала поміж двох в’язів, навіть не глянувши, з якого боку росте мох. Перестрибнула через гнилу колоду та зробила широку петлю навколо велетенського поваленого дерева, що наїжачилося поламаним гіллям. Піднялася на невисокий пагорб і спустилася з другого боку, трохи сповільнивши крок, а тоді знов набираючи швидкості, й копита коней викресали іскри на кремінній гальці. На вершечку пагорба Арія озирнулася. Гарвін вирвався поперед Ангая, але не відставали обидва. Зеленобородий плівся позаду і, схоже, зупинявся.

Дорогу Арії перегородив струмок. Вона з плюскотом заїхала у воду, забиту мокрим брунатним листям. Коли кінь вийшов на берег на тому боці, ноги його були обліплені цим листям. Тут уже підлісок ріс густіше, а на землі було стільки коріння й каміння, що довелося вповільнити крок, та Арія все одно намагалася їхати чимшвидше. Ще один пагорб попереду, цього разу крутіший. Угору, потім униз. «Цікаво, великий цей ліс?» — думала вона. Кінь у неї був прудкіший, ніж у решти, вона знала, бо викрала зі стаєнь Руза Болтона в Гаренхолі одного з найкращих, але тут його прудкість не допоможе. «Треба шукати дорогу». Але натомість Арія натрапила на звірину стежку. Вузьку й нерівну, та це вже щось. Арія погнала по ній, і гілля хльоскало її в обличчя. Одна гілка зачепилася за каптур і зірвала його з голови, і на якусь мить Арія злякалася, що її піймали. З кущів метнулася лисиця, настрашена такою гонитвою. Звірина стежка вивела до ще одного струмка. Чи до того самого? Невже Арія повернулася? Не було часу це з’ясовувати, ззаду-бо чулося, як продираються між дерев коні. Колючки дряпали їй обличчя. Як коти, яких вона колись ловила на Королівському Причалі. З віття вільхи пурхнули горобці. Але дерева вже рідшали, і зненацька Арія виїхала на узлісся. Попереду простягнулися широкополі й рівні лани, порослі плевелами і дикою пшеницею, мокрі й витоптані. Арія знов пустила коня учвал. «Біжи,— думала вона,— біжи у Річкорин, біжи додому». То вона відірвалася? Вона швидко озирнулась — і за якихось шість ярдів побачила Гарвіна, який скорочував віддаль. «Ні,— подумала вона,— як він може, тільки не він, це несправедливо!»

Коні обидва були в милі й уже слабшали, коли Гарвін таки порівнявся з нею, простягнув руку й ухопив її вуздечку. Арія на той час і сама вже засапалася. Вона розуміла, що битва програна.

— Ви скачете, як справжня північанка, міледі,— сказав Гарвін, зупиняючи коней.— Точно як ваша тітка. Леді Ліанна. Але ж не забувайте: у мене батько був стайничий.

Вона кинула на нього повний гіркоти погляд.

— Я гадала, ти служиш батькові.

— Лорд Едард помер, міледі. Тепер я з лордом Лискавкою і з братами.

— Якими братами?

У старого Галлена не було інших синів, наскільки Арія пам’ятала.

— З Ангаєм, Лимом, Томом Сімкою і Зеленобородим — з ними всіма. Ми вашому братові Робу зла не бажаємо, міледі... але воюємо ми не за нього. У нього є власне військо, багато можних лордів прихиляють перед ним коліно. А у простолюду тільки ми і є,— він кинув на неї уважний погляд.— Ви розумієте, про що я?

— Так.

Те, що Робу він не служить, Арія зрозуміла чудово. І що вона тепер його бранка. «Краще б я лишилася з Пиріжком. Узяли б човен і попливли у Річкорин». Була б вона Жовторотиком. Ніхто не взяв би в полон Жовторотика, чи Нан, чи Ласку, чи сироту Арі. «Я була вовчицею,— подумала вона,— а тепер знов перетворилася на дурнувату леді».

— Ви миром поїдете назад,— спитав її Гарвін,— чи мені вас зв’язати й перекинули через сідло?

— Поїду миром,— озвалася вона похмуро. «Поки що».

Семвел

Схлипуючи, Сем ступив ще один крок. «Це останній, найостанніший, я далі не піду, не можу». Але ноги рухалися самі. Одна, потім друга. Вони робили крок, другий, і він думав: «Це не мої ноги, це чиїсь чужі, це хтось інший іде, не може бути, щоб це я сам».

Опустивши очі, він побачив, як човгають вони у снігу — безформні й незграбні. Чоботи були чорні, пригадував він, та зараз кругом поналипав сніг, тож вони перетворилися на потворні білі грудки. Крижані клишаві ноги.

А сніг усе не припинявся. Замети вже сягали вище коліна, і литки вкрилися кіркою, як білими поножами. Сем, хитаючись, ледве тягнув ноги. Важкий мішок, який він завдав на спину, нагадував велетенський горб. А як Сем змучився, як змучився! «Я більше не можу. Мати милостива, я не можу».

На кожному четвертому-п’ятому кроці доводилося підтягувати пояс. Меча Сем загубив на Кулаці, але піхви й далі відтягували ремінь. Лишилося два ножі: кинджал з драконового скла, подарований Джоном, і сталевий ніж для м’яса. Ця вага тягнула вниз, а живіт-бо в Сема був такий великий і круглий, що коли хлопець забував підтягувати ремінь, той просто сповзав і заплутувався на кісточках, хай би як туго був застебнутий перед тим. Якось Сем спробував затягнути пояс над животом, але той підскочив заледве не попід пахви. Побачивши це, Грен реготав — мало не луснув, а Стражденний Ед сказав: «Знав я хлопця, який носив меча на ланцюгу на шиї, отак. Одного разу він спіткнувся, і руків’я йому просто в ніс увіткнулося».

А нині спотикався Сем. Під снігом ховалося каміння, коріння дерев, а іноді й глибокі ямки в замерзлій землі. В одну таку потрапив Чорний Бернар і зламав ногу — три дні тому, може, чотири, а може... насправді Сем уже й не знав, як давно це було. Після цього лорд-командувач усадовив Бернара на коня.

Схлипуючи, Сем ступив ще один крок. Здавалося, він падає, а не йде,— падає нескінченно, так і не досягаючи землі, просто падає і падає вперед. «Треба зупинитися, все так болить! Я змерз і стомився, треба поспати, трошки поспати біля вогню і з’їсти бодай щось не мерзле».

Та якщо він зупиниться — помре. Він це усвідомлював. Усі вони це усвідомлювали, хто ще лишився. З Кулака їх тікало п’ятдесятеро, а може, й більше, але хтось заблукав у снігу, а кількоро поранених спливли кров’ю... а ще іноді позаду лунали крики, а одного разу — моторошний зойк. Почувши його, Сем побіг — щодуху промчав він ярдів двадцять-тридцять, задубілими ногами розкидаючи сніг. Він і досі біг би, якби в ногах лишалася сила. «Вони позаду, досі позаду, хапають нас по одному».

Схлипуючи, Сем ступив ще один крок. Він мерзнув уже стільки часу, що й забув, як воно буває, коли тепло. Три пари панчіх, дві пари білизни, подвійна вовняна сорочка, а згори — цупка стьобана куртка, яка захищала від холодної криці кольчуги. На кольчугу він одягнув вільне сюрко, а згори — потрійний плащ із єдиним ґудзиком, що застібався під бородою. Каптур натягнутий був аж на чоло. На руки, на тонкі пальчатки з вовни та шкіри, Сем надів ще й грубі вовняні рукавиці, а нижню половину обличчя добре замотав шарфом, а ще ж бо під каптуром він мав тугу шапку з ворсом, яка натягалася на вуха. Та холод не відпускав. Особливо ноги. Сем їх уже не відчував, а ще вчора вони так боліли, що він не те що йти — стояти не міг. Від кожного кроку хотілося верещати. Коли це було — вчора? Він уже не пам’ятав. Він-бо не спав від самого Кулака — з тої-таки миті, як засурмив ріжок. Хіба що на ходу. А людина здатна спати на ходу? Сем чи не знав, чи забув.

Схлипуючи, він ступив ще один крок. Навколо кружляв сніг. Він падав то з білого неба, то з чорного, але ото й усе, що відрізняло день від ночі. Сем носив цей сніг на плечах, як іще один плащ, сніг горою нападав йому на мішок, і той став іще важчий. У попереку нестерпно боліло, так наче хтось застромив туди ножа і з кожним кроком прокручував. Плечі вже не витримували ваги кольчуги. Сем би все віддав, щоб її скинути, але боявся. Та й усе одно довелось би знімати спершу плащ і сюрко, а тоді ж бо вчепиться холод.

«Був би я дужчий...» Але ж це не про нього, нема чого і мріяти. Сем — слабкий і товстий — такий товстий, що заледве власну вагу тягає, і кольчуга для нього — це забагато. Здавалося, вона вже до крові натерла плечі, попри шари тканини і стьобаної вовни між тілом і крицею. Лишалося тільки плакати, та коли Сем починав плакати, сльози замерзали на щоках.

Схлипуючи, він ступив ще один крок. Наст під ногами розбили вже до нього, бо якби ні — він, мабуть, узагалі вже не зміг би іти. А ліворуч і праворуч снігопад перетворював смолоскипи на розмиті жовтогарячі ореоли, ледве видимі серед мовчазних дерев. Обертаючи голову, Сем бачив, як вони безшумно ковзають у лісі, стрибаючи вгору-вниз, вперед-назад. Це вогняне кільце Старого Ведмедя, нагадав собі Сем, і горе тому, хто опиниться за його межами. Сем, здавалося, женеться за тими смолоскипами попереду, але вони теж мають ноги, ще й довші та міцніші за його власні, тож наздогнати їх неможливо.

Вчора він благав, щоб йому дали смолоскип, навіть якщо доведеться йти не в колоні й зусібіч підступатиме темрява. Він хотів вогню, мріяв про вогонь. «Якби мені вогонь, я б не мерз». Але йому нагадали, що спочатку в нього був смолоскип, тільки він його впустив у сніг, і полум’я згасло. Сем не пригадував, щоб впускав кудись якийсь смолоскип, але, мабуть, так і було. Він такий слабкий, що й руку вже заледве може підняти надовго. Хто йому про той смолоскип нагадав — Ед чи Грен? Цього він теж пригадати не міг. «Товстий і слабкий нездара — навіть мізки в мене померзли». Він ступив ще один крок.

Рот і ніс Сем замотав шарфом, але на нього стільки поналипало снігу, він так задубів, що Сем боявся — вже й до обличчя примерз. Навіть дихати було важко: боляче ковтати зимне повітря.

— Мати, змилуйся,— пробурмотів він тихо і хрипко в закрижанілу пов’язку.— Мати, змилуйся, Мати, змилуйся, Мати, змилуйся...— повторюючи молитву, він робив крок, тягнучи по снігу ноги.— Мати, змилуйся, Мати, змилуйся, Мати, змилуйся.

Його власна мати лишилася за тисячу льє на південь, у безпеці фортеці у Сурмосхилі разом із сестрами й Семовим маленьким братиком Диконом. «Вона не почує мене. Як і Мати небесна». Мати милостива, це всі септони кажуть, але за Стіною Семеро сили не мають. Тут правлять давні боги — безіменні боги дерев, снігів і вовків.

— Змилуйтеся,— прошепотів Сем невідомо до кого — богів давніх чи нових, а може, і бісів.— Ох, змилуйтеся, змилуйтеся, змилуйтеся наді мною.

Суржик, коли верещав, теж благав змилостивитися. Чого Семові це пригадалося? От чого пам’ятати точно не хотілося. Як чолов’яга, позадкувавши, впустив меча, молячи про пощаду і здаючись,— навіть товсту чорну рукавичку зірвав з руки й кинув собі під ноги, мов латну рукавицю. Суржик так і благав помилувати, коли блідавець за шию підняв його в повітря, замалим не відірвавши йому голову. Але в мерців не лишилося милосердя, а Чужі... «Ні, не можна про це думати, не думай, не згадуй, просто йди, просто йди, просто йди».

Схлипуючи, Сем ступив ще один крок.

Носак зачепився за корінець під настом, Сем спіткнувся і важко гримнувся на одне коліно — так сильно, що язика прикусив. У роті з’явилася кров — такого тепла він не відчував з самого Кулака. «Все, кінець»,— подумав Сем. Він упав, а сили встати не має. Ухопившись за якусь гілку, він міцно її стиснув, намагаючись підвестися, але задубілі ноги не тримали його. Кольчуга заважка, а він — занадто товстий, і слабкий, і змучений.

— Ставай на ноги, Поросятко! — гаркнув хтось, проходячи повз, але Сем не звернув уваги. «Просто ляжу собі в сніг і заплющу очі. Померти тут не так уже й погано». Холодніше вже точно бути не може, а за деякий час він уже не відчуватиме ні «ножа» в попереку, ні жахливого болю в плечах — точно як зараз не відчуває ніг. «Я тут не перший помру, хай не кажуть». На Кулаці загинули сотні — навколо нього всюди вмирали люди, вмирали вони і згодом, він бачив. Тремтячи, Сем відпустив дерево та звалився в сніг. Тут було холодно й мокро, він це знав, але крізь шари одягу насправді не відчував цього. Він утупився в біле небо над головою, а сніжинки падали йому на живіт, на груди, на повіки. «Сніг укриє мене грубим білим покривалом. Під снігом буде тепло, а якщо мене згадають, то всім доведеться визнати, що я помер як вояк Нічної варти. Так. Так. Я виконав свій обов’язок. Ніхто не скаже, що я зрікся обітниці. Я товстий і слабкий боягуз, але я виконав свій обов’язок».

Круки — ось який був у нього обов’язок. Саме для цього його і взяли сюди. Він не хотів їхати, він так і сказав, він усім розповів, що він — справжній боягуз. Але ж мейстер Еймон занадто старий, ще й сліпий на додачу, тому піклуватися про круків послали Сема. Коли стали табором на Кулаці, лорд-командувач сам віддав йому наказ: «Ти не боєць. Ми обидва розуміємо це, хлопче. Якщо на нас нападуть, не намагайся довести протилежне, бо тільки заважатимеш. Твоє завдання — відсилати листи. І не бігай до мене й не питай, що в них писати. Сам усе напишеш і відішлеш одного птаха в Чорний замок, а другого — в Тіняву вежу,— сказав Старий Ведмідь і націлив пальця просто Семові в обличчя.— Мені байдуже, якщо ти зо страху штанці закаляєш, мені байдуже, якщо через мури полізуть тисячі дикунів, жадаючи твоєї крові,— ти мусиш відправити птахів, бо як не зробиш цього, присягаюся, я тебе в сьомому пеклі знайду — от коли тобі стане шкода».

Мормонтів крук на це покивав головою і крякнув: «Шкода, шкода, шкода».

Семові вже було шкода: що він не такий хоробрий, не такий дужий, не вміє тримати меча, що не став він кращим сином для батька та братом для Дикона й сестер. Помирати йому теж було шкода, але на Кулаці померли і кращі вояки, добрі й чесні, а не такі тлусті скиглії, як він. Та принаймні Старому Ведмедю не доведеться розшукувати його в сьомому пеклі. «Я відіслав птахів. Бодай це я зробив правильно». Листи він написав заздалегідь, короткі та прості, в яких повідомлялося про напад на Кулак Перших Людей, а тоді заховав їх у торбу з пергаментом, сподіваючись, що відправляти їх не доведеться.

Як засурмили ріжки, Сем спав. Спершу йому здалося, що це сон, та коли він розплющив очі, на табір падав сніг, а чорні брати хапали луки та списи й бігли до городища. Поряд лишився тільки Чет — колишній стюард мейстра Еймона з чиряками на обличчі й великим жировиком на шиї. Коли з-поміж дерев пролунав третій сигнал, у Чета на обличчі було написано стільки переляку, що Сем у житті такого не бачив. «Допоможіть мені відіслати птахів»,— попросив Сем, але другий стюард просто розвернувся і, стискаючи кинджала в руці, погнав геть. Йому ж треба про собак подбати, пригадав Сем. Мабуть, йому теж лорд-командувач давав якісь накази.

Пальці в рукавичках задубіли й не слухалися, а сам він тремтів від холоду і страху, але Сем розшукав таки торбу з пергаментом і дістав написані листи. Круки люто верещали, а коли він відчинив клітку з Чорного замку, один з них метнувся йому просто в обличчя. Ще двоє втекли, а як Сем одного нарешті піймав, той його так дзьобнув крізь рукавичку, аж кров пустив. Але Семові вдалося його втримати і причепити маленький сувій пергаменту. На той час бойовий ріжок уже затих, але Кулак відлунював гучними командами і брязкотом криці. «Лети!» — крикнув Сем, підкидаючи крука в повітря.

Птахи у клітці з Тінявої вежі верещали й кидалися, як божевільні, Сем аж боявся відчинити дверцята, але все-таки змусив себе. Цього разу вдалося зловити першого ж птаха, який намагався вилетіти. За мить він уже продирався крізь снігопад, несучи повідомлення про напад.

Виконавши свій обов’язок, Сем незграбними, переляканими пальцями закінчив одягатися, натягнув шапку й сюрко, застебнув пояс із мечем — застебнув дуже туго, щоб той не сповз. Тоді розшукав свій мішок і запакував речі: запасну білизну і сухі шкарпетки; вістря з драконового скла до стріл і списів — ті вістря, які йому подарував Джон, а ще старий ріжок; пергамент, чорнило й пера; складені ним самим карти та тверду як камінь часникову ковбасу, яку він приберігав з самої Стіни. Добре зав’язавши мішок, Сем завдав його на спину. «Лорд-командувач не велів мені мчати до городища,— пригадав Сем,— але й до нього бігти теж не казав». Тут він збагнув, що не знає, що ж діяти далі.

Він пам’ятає, як розгублено топтався на місці, а в нутрі, як завжди, наростав страх. Брехали собаки й іржали коні, але звуки приглушував сніг, і вони здавалися зовсім далекими. Сем на три кроки вперед уже нічого не бачив, навіть смолоскипів, які горіли на невисокому мурі, що увінчував пагорб. Невже смолоскипи згасли? Про це навіть подумати було страшно. Ріжок сурмив тричі, а три довгі сигнали означають Чужих. Білих блукальців з лісу, холодних примар, чудовиськ із казок, які їздять верхи на велетенських крижаних павуках, жадаючи крові,— в дитинстві, слухаючи про них, Сем зойкав і тремтів...

Він незграбно витягнув меча та, тримаючи його в руках, важко побрів у снігу. Мимо пробіг, гавкаючи, собака, а далі Сем побачив кількох вояків з Тінявої вежі — дебелих бороданів з бардами й восьмифутовими списами. В їхньому товаристві він почувався безпечніше, тож рушив за ними до муру. Побачивши нагорі круглого городища запалені смолоскипи, він відчув полегшу.

Чорні брати стояли з мечами і списами в руках, спостерігаючи, як падає сніг, і чекаючи. Проїхав на коні сер Маладор Лок з білим від снігу шоломом на голові. Сем тримався позаду інших, вишукуючи Грена і Стражденного Еда. «Якщо мені судилося померти, нехай я помру поряд з товаришами»,— подумалося йому. Та навколо були самі незнайомці, вояки з Тінявої вежі під командуванням розвідника на ім’я Блейн.

«Ось вони»,— сказав якийсь брат.

«У гніздо»,— скомандував Блейн, і двадцять чорних стріл випірнули з двадцятьох сагайдаків і опинилися в двадцятьох тятивах.

«Боги праведні, та їх там сотні»,— тихо зронив чийсь голос.

«Дотяг,— скомандував Блейн і додав,— тримати».

Сем нічого не бачив і не хотів бачити. Позаду смолоскипів стояли вояки Нічної варти, тримаючи біля вуха напнуті в тятивах стріли, а темним і ковзким пагорбом крізь сніг щось піднімалося.

«Тримати,— повторив Блейн,— тримати, тримати...— А тоді: — Стріль!»

Стріли вилетіли зі свистом.

Над городищем зірвалися нестройні підбадьорливі вигуки, але швидко стихли.

«Не зупиняються, мілорде»,— сказав якийсь чоловік до Блейна, а другий крикнув: «Ще йдуть! Гляньте, виходять з-за дерев». А ще хтось мовив: «Боги милостиві, вони підповзають. Вони вже близько, вже тут!» Сем уже задкував, трепечучи, як останній на дереві листок на вітру,— не так від холоду, як від страху. Тої ночі було страшенно холодно. «Холодніше навіть, ніж зараз. У снігу майже тепло. Мені вже краще. Мені просто треба трішки відпочити. Може, ще трошки — і я знову зможу йти. Ще трошки».

Біля його голови пройшов кінь, сірий і кошлатий, зі снігом у гриві й обмерзлими копитами. Сем провів його поглядом. Потім зі снігу з’явився ще один. Його вів чоловік у чорному. Побачивши в себе на дорозі Сема, він вилаявся й обвів коня навколо. «Був би в мене кінь,— подумав Сем.— Був би в мене кінь, я б зараз їхав далі. Сидів би в сідлі, навіть поспати міг би». Але чорні брати втратили на Кулаці більшість коней, а ті, що лишилися, тягнули харчі, смолоскипи й поранених. А Сем не поранений. Просто товстий і слабкий, і до того ж найбільший боягуз у Сімох Королівствах.

Який же він боягуз! Його батько, лорд Рендил, завжди це казав і не помилявся. Сем був його спадкоємцем, але не заслуговував на цю честь, тож батько відіслав його на Стіну. Тепер землі й замок Тарлі успадкує його менший братик Дикон, а з ними і великий меч Серцезгуб, яким лорди Сурмосхилу пишаються вже багато сторіч. Сем подумав, чи зронить Дикон сльозинку за свого брата, який замерз у снігу десь далеко-далеко за краєм світу. Але з якого дива? Боягуз не вартий сліз. Сем сто разів чув, як батько це каже матері. Старий Ведмідь про це теж знав.

«Запалені стріли,— ревів лорд-командувач тої ночі на Кулаці, зненацька з’явившись верхи на коні,— хай вогню скушують!»

Тут він запримітив тремтячого Сема.

«Тарлі! Геть звідси! Твоє місце з круками».

«Я... я... я вже відіслав листи».

«Добре». Крук на Мормонтовому плечі повторив відлунням: «Добре, добре».

У хутрі й кольчузі лорд-командувач здавався велетенським. З-під чавунного заборола люто зблискували очі. «Ти заважаєш. Повертайся до кліток, щоб не довелося тебе розшукувати, якщо мені треба буде ще вислати листа. Підготуй птахів,— сказав він і, не чекаючи на відповідь, розвернув коня й поїхав по колу, вигукуючи: — Вогню! нехай скуштують вогню!»

Семові двічі говорити не довелося. Він швидко — наскільки товсті ноги дозволяли — повернувся до птахів. «Слід заздалегідь понаписувати листи,— подумав він,— щоб одразу відправити птахів». Розпалював вогонь, щоб розігріти чорнило, він довше, ніж зазвичай. Потім сів на камінь з пером і пергаментом у руках і понаписував листи.

«Холодно і сніжно, на нас напали, але ми відбили атаку запаленими стрілами»,— писав він під дзвінкі команди Торена Смолвуда: «В гніздо — дотяг — стріль!» Звук, з яким злітали стріли, був солодший за мамину молитву. «Горіть, кляті мертвяки, горіть»,— співав Дайвен, улюлюкаючи. Брати гукали й лаялися. «Все гаразд,— писав Сем.— Лишаємося на Кулаці Перших Людей». Він сподівався, що лучники з хлопців кращі, ніж із нього.

Відклавши листа, він дістав чистий аркуш пергаменту. «Б’ємося на Кулаці, валить сніг»,— написав він, аж тут хтось загорлав: «Підходять ще!» «Ситуація поки що непевна». «Списи»,— гукнув хтось. Можливо, сер Маладор, але точно сказати Сем не міг. «Падає сніг, на нас на Кулаці напали блідавці,— писав Сем,— але ми відігнали їх вогнем». Він обернув голову. Крізь завірюху він бачив хіба що велетенське багаття в центрі табору, а навколо нього невпинно рухалися вершники. Сем знав: це другий ешелон, готовий кинутися на тих, хто прорветься в городище. Вояки замість мечів озброїлися смолоскипами й запалювали їх від багаття.

«Нас оточили блідавці,— написав Сем, почувши крики з північної ділянки.— Напали водночас із півночі й півдня. Списи й мечі їх не зупиняють, тільки вогонь». «Стріль, стріль, стріль»,— кричав крізь ніч голос, а інший голос зронив: «Ну й дебелий!» А ще третій підхопив: «Велет!» Четвертий голос загукав: «Ведмідь, ведмідь!» Заіржав кінь, забрехали собаки, здійнявся такий галас, що Сем не розрізняв більше слів. Він швидко писав — лист по листу. «Мерці-дикуни, а ще велет, а може, ведмідь, нападають зусібіч». Долинули удари криці по дереву, а це могло означати тільки одне. «Блідавці вже на мурі городища. Бій у таборі». Повз Сема промчала до східного муру дюжина братів на конях, з запаленими смолоскипами в руках. «Лорд-командувач зустрів їх вогнем. Ми перемогли. Ми перемагаємо. Ми тримаємося. Ми пробиваємося з оточення й повертаємося на Стіну. Ми в пастці на Кулаці, в оточенні».

Один з вояків з Тінявої вежі, кульгаючи, випірнув з темряви і впав Семові просто під ноги. Доповз майже до багаття — і помер. «Кінець,— написав Сем,— битві кінець. Нам усім кінець».

Чому він не може забути битву на Кулаці? Він не хоче її пам’ятати. Не її. Сем постарався пригадати маму, сестричку Таллу, або ту дівчину з Крастерової фортеці — Жиллі... Хтось трусив його за плече.

— Вставай,— сказав голос.— Семе, не можна тут засинати. Підводься і йди.

«Я не спав, я пригадував».

— Забирайся,— буркнув він, і слова його замерзали в зимному повітрі.— Зі мною все гаразд. Хочу відпочити.

— Вставай,— пролунав Гренів голос, суворий і сиплий. Хлопець нависав над Семом у чорному вбранні, заліпленому снігом.— Не можна відпочивати, казав Старий Ведмідь. Бо помреш.

— Грене,— усміхнувся Сем.— Ні, правда, мені тут добре. Йди собі. Я трохи відпочину й наздожену тебе.

— Е ні.

Гренова густа каштанова борода вся закрижаніла навколо рота, і тепер він нагадував стариганя.

— Замерзнеш, або Чужі тебе схоплять. Семе, вставай!

Семові пригадалося, як того вечора, коли вони від’їздили, Пип на свій звичний манір з посмішкою дражнив Грена, мовляв, його тільки й треба брати в розвідку, бо він такий дурний, що нічого не боїться. Грен гаряче заперечував — поки не збагнув, що він доводить. Він був кремезний, міцний, з дебелою шиєю (сер Алісер Торн прозвав його Туром, як-от Сема прозвав сером Поросятком, а Джона — лордом Сноу), але з Семом Грен завжди поводився лагідно. Але все це тільки завдяки Джону. «Якби не Джон, ніхто б мене не любив». А тепер Джона немає — загубився десь на Скімливому перевалі разом з Кворином Півруким, швидше за все, загинув. Семові хотілося поплакати за ним, але сльози замерзнуть, а він і так заледве очі розплющує.

Поряд з Греном з’явився рослявий брат зі смолоскипом, і на одну чудову мить Сем відчув на обличчі тепло.

— Облиш його,— сказав чолов’яга до Грена.— Коли йти не може, це вже все. Бережи сили для себе, Грене.

— Він встане,— озвався Грен.— Йому тільки допомогти треба.

Чоловік рушив далі, забираючи з собою благословенне тепло.

Грен спробував поставити друга на ноги.

— Боляче,— пожалівся Сем.— Припини. Грене, рука болить. Припини.

— Чорт, який ти важкий,— Грен підхопив Сема попід пахви і, крекнувши, рвонув його вгору. Та щойно він його відпустив, як товстун знову сів у сніг. Грен буцнув його ногою — добряче буцнув, аж тріснув налиплий на чоботі сніг і розлетівся навсібіч.— Вставай! — знову буцнув хлопець Сема.— Треба йти.

Сем упав на бік і скрутився калачиком, щоб захиститися він ударів. Крізь вовну, шкіру й кольчугу він заледве їх відчував, та все одно було боляче. «А я думав, Грен мені друг. Не можна бити друзів ногами. Чого вони мене ніяк не облишать? Мені просто треба відпочити, і все, відпочити і трішки поспати, а може, трішки померти».

— Якщо візьмеш смолоскип, можу взяти товстуна.

Зненацька Сем злетів з приємного м’якого снігу в холодне повітря; він ширяв. Одна рука тримала його під коліна, а друга — під спину. Сем підвів голову і закліпав. Зовсім близько було обличчя — широке грубе обличчя з пласким носом, маленькими темними очима й жорсткою каштановою бородою. Сем уже бачив це обличчя, але пригадав не одразу. Пол. Малий Пол. Від жару смолоскипа в Сема з очей потекла розмерзла крига.

— А ви зможете його нести? — запитав Грен.

— Одного разу я теля тягнув — важче за нього. Відніс його до матері, щоб воно молока попило.

З кожним кроком, який робив малий Пол, Семова голова сіпалася вгору-вниз.

— Припиніть,— пробурмотав він,— поставте мене, я не дитина. Я — вояк Нічної варти,— сказав він і схлипнув.— Просто дайте мені померти.

— Помовч, Семе,— сказав Грен.— Сили бережи. Подумай про сестер і про брата. Про мейстра Еймона. Про свої улюблені страви. Якщо хочеш, співай.

— Уголос?

— Подумки.

Сем знав сотні пісень, але не зміг згадати жодної. Всі слова вилетіли з голови. Знову схлипнувши, він мовив:

— Не знаю я пісень, Грене. Знав, а тепер ні.

— Знаєш,— мовив Грен. Ось наприклад «Бурмило і дівиця мила» — всі її знають.

Бурмило, був собі бурмило, бурмило!
Кошлатий чорний здоровило!

— Ні, тільки не цю,— заблагав Сем. У бурмила, який видерся на Кулак, узагалі ніякого хутра не лишилося на гнилому тілі, не те що кошлатого. І тепер Семові геть не хотілося думати про ведмедів.— Не треба пісень, Грене. Будь ласка.

— Тоді подумай про круків.

— Це ж не мої були круки...— («То були круки лорда-командувача — круки Нічної варти»).— Вони належали Чорному замку й Тінявій вежі.

— Чет казав,— нахмурився Малий Пол,— що я можу забрати крука Старого Ведмедя — отого, що розмовляє. Я для нього харчів приберіг і все таке,— він похитав головою.— Тільки я забувся. Лишив усі харчі, де заховав.

Він важко рушив уперед, і з кожним кроком з рота його вихоплювалися білі хмарки пари; зненацька він мовив:

— А можна мені одного з твоїх круків? Усього одненького. Ларкові я не дам його з’їсти.

— Нема їх,— сказав Сем.— Мені шкода...— («Як мені шкода!») — Вони летять назад на Стіну.

Сем відпустив птахів, знову почувши бойові ріжки — сигнал Нічній варті сідати на коней. Дві короткі сурми й одна довга — це сигнал «верхи». Але ж для чого сідати верхи, як не для втечі з Кулака, а це означає, що битва програна. Страх так скував Сема, що він спромігся тільки на одне — відчинити клітки. І тільки спостерігаючи, як останній крук пірнає у сніговій, Сем збагнув, що забув відіслати понаписувані ним листи.

«Ні,— зойкнув він,— ох, ні, ні, ні!» Падав сніг і сурмили ріжки — «ау-ау-ау-у-у-у-у!», ячали вони, «на коней, на коней, на коней!». Сем угледів двох круків, які присіли на камінь, і кинувся до них, але птахи ліниво здійнялися у сніговій завії і розлетілися врізнобіч. Сем погнався за одним, з носа великими білими хмарками вилітала пара; спіткнувся — і збагнув, що опинився за десять футів од городища.

А потім... він пам’ятає мерців, які перелазили через мур, а з їхніх облич і ший стирчали стріли. Дехто був у кольчугах, а дехто — майже голий... переважно дикуни, та було серед них і кілька вицвілих чорних плащів. Семові пригадалося, як один з братів з Тінявої вежі проштрикнув списом м’який білий живіт блідавця, аж гостряк вистромився зі спини, але істота йшла собі вперед, тільки сильніше насаджуючися на ратище, а тоді, простягнувши чорні руки, скрутила брату голову — аж з рота кров хлянула. Оце тоді — майже певен був Сем — у Сема сам собою спорожнився сечовий міхур.

Він не пам’ятає, як побіг, але напевно-таки побіг, бо далі, перетнувши половину табору, опинився біля багаття — з сером Отином Вайзерсом і кількома лучниками. Сер Отин стояв навколішках у снігу, витріщаючись на хаос, який чинився навколо,— аж поки якийсь кінь без вершника, проїжджаючи повз, не буцнув його копитом в обличчя. Лучники навіть уваги не звертали. Вони випускали запалені стріли в тіней у темряві. У Сема на очах одна стріла поцілила блідавця, його охопило полум’я, але за ним виднілася ще дюжина інших, а ще — велетенське біле створіння, мабуть, ведмідь, а в лучників зовсім скоро закінчилися стріли.

А тоді Сем опинився на коні. Не на своєму коні, і він не пригадував, як виліз на нього. Можливо, це був саме той кінь, що розчавив серу Отину обличчя. Ріжки досі сурмили, тож Сем підбив коня п’ятами в боки й розвернув на звук.

Посеред розгардіяшу, й різанини, й сніговію він угледів Стражденного Еда, який сидів на своєму гароні з простим чорним прапором у руках. «Семе,— сказав Ед, побачивши хлопця,— ти не збудиш мене? Мені сниться якийсь кошмар».

З кожною миттю дедалі більше братів заскакувало на коней. Їх скликали бойові ріжки. «Ау-ау-ау-у-у!»

«Вони вже перелізли західний мур, мілорде,— крикнув до Старого Ведмедя Торен Смолвуд, силкуючись стримати коня.— Я висилаю резерви...»

«Ні!!! — гаркнув Мормонт на всі легені, перекрикуючи сурми.— Відкликай їх, нам треба пробиватися звідси». Він стояв на стременах, чорний плащ виляскував на вітру, а від лат відблискувало сяйво вогню. «Клин! — прогуркотів Мормонт.— Формуйте клин, ми їдемо. Вниз на південь, тоді на схід».

«Мілорде, на південному схилі від них аж мурашиться!»

«А решта надто круті,— озвався Мормонт.— Нам треба...»

Його гарон, заіржавши, став дибала, мало не скинувши вершника на землю: крізь сніг видибав ведмідь. Сем знову обмочив штани. «А здавалося, вже нема чим». Ведмідь був дохлий, білий і гнилий, з обдертим хутром і шкурою, з обпаленою до кісток правою передньою лапою, але він ішов! Живі були тільки очі. Ясно-блакитні, як і розповідав Джон. Вони сяяли, мов крижані зірки. Торен Смолвуд кинувся вперед — його меч зблискував жовтогарячим і червоним від світла з багаття. Одним ударом Торен мало не відрубав ведмедеві голову. Але за мить ведмідь відірвав голову йому.

«За мною!» — гаркнув лорд-командувач, розвертаючись.

Поки досягли городища, мчали вже учвал. Раніше Сем страшно боявся кінних стрибків, та коли перед ним виріс невисокий мур, він зрозумів, що вибору не має. Підбуцнувши коня, він заплющив очі й заскиглив — і гарон переніс його, невідомо як, але переніс. А от вершник праворуч під іржання коня звалився купою криці й дубленої шкіри, на нього кинулися блідавці, а клин уже знову змикався. Вершники погнали схилом униз — крізь простягнуті чорні долоні, палючі блакитні очі та сніговій. Коні спотикались і котилися вниз, скидаючи вершників з сідел, у повітрі кружляли смолоскипи, топори й мечі рубали мертву плоть, Сем схлипував, відчайдушно чіпляючись за коня з такою силою, якої в собі й не підозрював.

Сем опинився всередині летючого клина, брати були праворуч і ліворуч, ззаду і спереду. Якийсь час за ними сніжним схилом біг собака, виринаючи тут і там поміж коней, але почав відставати. Блідавців, які стояли на дорозі, просто переїжджали, топчучи копитами. Навіть падаючи, вони чіплялися за мечі, стремена й кінські ноги. У Сема на очах один з блідавців правою рукою розпоров коню живота, лівою рукою в цей час чіпляючись за сідло.

Зненацька вершників зусібіч обступили дерева, Сем з плюскотом влетів у затягнутий кригою струмок, а звуки різанини стихали позаду. Задиханий від полегшення, Сем озирнувся... і тут якийсь чолов’яга в чорному вистрибнув з кущів і скинув його з сідла. Сем так і не роздивився, хто це був; за мить нападник уже скочив у сідло й учвал погнав геть. Сем побіг за конем, але нога зачепилася за корінь, він боляче грьопнувся долілиць — і довго лежав, схлипуючи, поки на нього не натрапив Стражденний Ед.

Це був останній зв’язний спогад про Кулак Перших Людей. Пізніше — години минули — він уже стояв, тремтячи, в гурті інших зацілілих, половина з яких була верхи, а половина — піша. На той час вони вже відійшли від Кулака на кілька миль, хоча Сем і не пригадував, як це було. Дайвен вів п’ять в’ючаків, навантажених харчами, оливою і смолоскипами, але сюди дійшли тільки троє. Старий Ведмідь звелів перерозподілити вантаж, щоб втрата одного коня з провізією не вдарила по загону надто боляче. У здорових він позабирав гаронів і віддав пораненим, організував піших, облаштував смолоскиповий захист з флангів і з тилу. «Мені просто треба йти»,— сказав собі Сем, роблячи перший крок додому. Але вже за годину втомився й пас задніх...

І зараз вони теж пасли задніх. Семові пригадалося, як Пип казав, що Малий Пол — найдужчий чоловік у Варті. «Мабуть, так і є, коли вже тягне мене». Але сніг тут глибшав, більшало підступних нерівностей на землі, й Полові кроки зменшувалися. Маленький гурт обігнало ще кілька коней з пораненими вершниками, які проводжали Сема порожніми, байдужими очима. Пройшов вояк зі смолоскипом.

— Відстаєте,— сказав він.

— Ніхто на вас не чекатиме, Поле,— погодився з ним інший.— Лишай порося мерцям.

— Він мені пообіцяв птаха,— сказав Малий Пол, хоча насправді Сем йому нічого не обіцяв. «Вони не мої, щоб їх роздавати».— Я хочу такого, щоб розмовляв і їв мені з долоні кукурудзу.

— От дурень,— сказав чоловік зі смолоскипом. І вони пішли собі.

Минуло чимало часу, коли раптом Грен різко зупинився.

— Ми самі,— сказав він хрипким голосом.— Не бачу інших смолоскипів. То це був ар’єргард?

Малий Пол не мав що відповісти. Здоров’як тільки крекнув і опустився навколішки. Коли він лагідно вкладав Сема на сніг, руки в нього тремтіли.

— Не можу тебе більше нести. Ніс би, але не можу.

Він весь трусився.

Між дерев зітхав вітер, сиплючи в обличчя дрібненьким сніжком. Холод кусав так, що Сем почувався як голий. Він шукав очима інші смолоскипи, але ті зникли, всі до одного. Лишився тільки той, якого ніс Грен,— полум’я тріпотіло, як жовтуватий шовк. Крізь нього просвічувала чорнота. «Скоро смолоскип догорить,— подумав Сем,— а ми тут геть самі, без харчів, друзів і вогню».

Але це було не так. Вони тут були зовсім не самі.

З м’яким і вологим «шух» з нижніх гілок велетенського зеленого чатового дерева злетів налиплий сніг. Грен рвучко розвернувся, виставивши перед собою смолоскип.

— Хто йде?

З темряви випірнула коняча голова. На мить Сем навіть відчув полегшення — поки не угледів самого коня. Паморозь вкривала його, мов крижане мило, а з розпоротого живота тягнулися замерзлі чорні кишки. На спині в коня сидів вершник блідий як лід. У Сема з горла вихопився грудний схлип. Хлопець так злякався, що, мабуть, утретє б обмочив штани, але його скував такий жорстокий холод, що здавалося, навіть сечовий міхур закрижанів. Чужий граційно ковзнув із сідла і став у снігу. Був він стрункий як меч і молочно-білий. При кожному русі обладунки його брижились і мінилися, а ноги навіть не провалились у свіжий сніг.

Малий Пол витягнув топір на довгому держаку, який висів у нього за спиною.

— Навіщо ти коня замучив? Це був кінь Моні.

Сем потягнувся до руків’я свого меча, але піхви були порожні. З запізненням хлопець пригадав, що згубив меча на Кулаці.

— Забирайся! — зробив Грен крок, виставляючи перед собою смолоскип.— Геть, а то згориш! — він тицьнув у Чужого полум’ям.

Меч Чужого зблиснув слабеньким блакитним сяєвом. Мов блискавка, метнувся до Грена, рубаючи. Коли блакитне як лід лезо черкнуло полум’я, Семові вуха кольнув тонкий як голка скрегіт. Головка смолоскипа відвалилась і зникла під кучугурою, і полум’я миттю згасло. А в руках у Грена лишився хіба короткий дерев’яний патичок. Вилаявшись, Грен жбурнув його в Чужого, а Малий Пол кинувся вперед зі своїм топором.

Сема опанував такий страх, якого він у житті не відчував, а Семвел Тарлі зазнав чимало страху.

— Мати, змилуйся...— схлипнув він, від переляку забувши всіх давніх богів.— Отче, захисти, ох-ох...

Пальці намацали кинджал, і Сем міцно його стиснув.

Блідавці були повільні й незграбні, а от Чужий — легкий, як сніг на вітру. Він вислизнув від Полового топора, тільки обладунки замінилися, і його кришталевий меч крутнувся, вертнувся і ковзнув між залізних кілець Полової кольчуги, прошиваючи дублену шкіру, вовну, м’ясо й кості. З сичанням меч вистромився зі спини, і Пол, випускаючи топір, зітхнув: «Ох!» Нахромлений на меч, який димівся від гарячої крові, здоров’як потягнувся руками до свого вбивці, але не схопив його — впав. Своєю вагою він висмикнув дивний блідий меч з долонь Чужого.

«Зараз! Припини плакати і бийся, скиглію. Бийся, боягузе». У вухах звучали голоси батька, Алісера Торна, брата Дикона й хлопця на ім’я Раст. «Боягуз, боягуз, боягуз!» Сем істерично захихотів, подумавши, чи не зроблять і з нього самого блідавця — велетенського товстого блідавця, який тільки спотикатиметься своїми мертвими ногами. «Давай, Семе». Це вже Джонів голос? Джон мертвий! «Ти можеш, ти зможеш, давай». І Сем покульгав уперед — не кинувся, а радше впав, заплющивши очі й обіруч сліпо штрикаючи кинджалом перед собою. Долинув тріск — з таким звуком під ногами хрускає сніг, а тоді такий різкий і разливий вереск, що Сем, затуливши долонями і так сховані під шапкою вуха, позадкував і важко осів на дупу.

Коли він розплющив очі, обладунки збігали струмочками по ногах Чужого, а блакитна кров із сичанням парувала навколо чорного кинджала з драконового скла, який стирчав у нього в шиї. Чужий потягнувся білими як кістка руками, щоб витягнути клинок, але там, де пальці торкалися обсидіану, вони починали димітися.

З розширеними очима Сем перекотився набік, а Чужий малів і танув, перетворюючись на калюжу. Двадцять ударів серця — і він зник, розчинився в дрібному білому тумані. Лишилися тільки кості — білі та блискучі, але й вони танули. Нарешті зостався лише кинджал з драконового скла, весь у димці, мов живий і запітнілий. Грен нахилився підняти його, але миттю впустив на землю.

— Мати, який він холоднючий!

— Обсидіан,— Сем важко звівся навколішки.— Драконове скло, як його ще кличуть. Драконове скло,— він хихикнув, схлипнув і, склавшись навпіл, виблював на сніг усю свою мужність.

Грен поставив Сема на ноги, перевірив пульс у Пола та склепив йому повіки, тоді знову схопив кинджал. Цього разу він уже зміг втримати його в руці.

— Візьми його собі,— сказав Сем.— Ти не такий боягуз, як я.

— Такий боягуз, що аж Чужого вбив? — мовив Грен і вказав клинком.— Дивися сюди, між дерева. Рожеве світло. Світанок, Семе. Там, певно, схід. Якщо підемо в тому напрямку, маємо наздогнати Мормонта.

— Як скажеш,— Сем, струшуючи сніг, стукнув об дерево лівою ногою. Тоді правою.— Постараюся йти,— скривившись, він зробив перший крок.— Дуже постараюся,— сказав він, роблячи наступний.

Тиріон

Ланцюжок зі з’єднаних долонь золотисто поблискував на бордовому оксамиті сорочки лорда Тайвіна. Коли правиця увійшов, його оточили лорди Тайрел, Редвин і Рован. Він по черзі привітався з кожним, перекинувся тихим словом з Вейрисом, поцілував перстень верховного септона й щічку Серсі, потиснув руку великому мейстру Пайселу та всівся на королівське місце на чолі довгого столу, між дочкою і братом.

Тиріон зайняв колишнє Пайселове місце в кінці столу, всівшись повище на подушки, щоб добре бачити весь стіл. Виселений Пайсел пересів до Серсі, якнайдалі від карлика,— якби міг, місце короля зайняв би, тільки б ще далі опинитися. Від великого мейстра лишився скелет, який волочив ноги, важко спираючись на покручений ціпок і трусячись на ходу; замість колись розкішної білої бороди на довгій курчачій шиї в нього стирчало кілька білих волосин. Але Тиріон поглядав на нього без докорів сумління.

Решта присутніх мусили битися за місця: лорд Мейс Тайрел, дебелий дужий чолов’яга з кучерявою каштановою чуприною і бородою лопатою, уже добряче притрушеною снігом; Пакстер Редвин Арборський, худий і згорблений, чия голомоза голова облямована була жмутками вогненно-рудого волосся; Матис Рован, лорд Златолісу, чисто виголений, кремезний і пітний; верховний септон, хворобливий чоловік з пучками білого волосся на підборідді. «Скільки незнайомих облич,— подумав Тиріон,— скільки нових гравців! Поки я гнив у ліжку, правила гри змінилися, та ніхто їх мені не каже».

О, лорди поводилися ввічливо, от тільки він бачив, як ніяково їм дивитися на нього.

— Отой ваш ланцюг — хитромудра вигадка,— веселим тоном промовив до Тиріона Мейс Тайрел, а лорд Редвин, кивнувши, бадьоро додав:

— Так і є, так і є, мілорд Небосадський від нас усіх це мовить.

«Скажіть це городянам,— гірко подумав Тиріон.— Скажіть це клятим співцям з їхніми піснями про привид Ренлі».

Найтепліше зустрів його дядько Кеван — навіть поцілував у щоку та зронив:

— Лансель розповів мені, як ти хоробро повівся, Тиріоне. Він про тебе дуже високої думки, він так і каже.

«Ще б пак, бо я теж можу дещо про нього сказати». Тиріон змусив себе усміхнутися й мовив:

— Мій доблесний кузен надто добрий до мене. Сподіваюся, рана в нього гоїться?

Сер Кеван нахмурився.

— То йому наче краще, а то... і це мене турбує. Твоя сестра часто його провідує — підняти йому дух і помолитися за нього.

«Вона молиться за життя його чи за смерть?» Серсі безсоромно використовувала двоюрідного брата — і в ліжку, і поза ним; без сумніву, вона сподівалася, що цю маленьку таємницю Лансель забере з собою в могилу, оскільки приїхав батько, а потреби в Ланселі більше немає. Та чи зайде вона так далеко, щоб убити його? Поглянувши на неї сьогодні, важко було запідозрити, що Серсі здатна на таку безжалісність. Сама чарівливість, вона фліртувала з лордом Тайрелом, обговорюючи весільний бенкет Джофрі, не скупилася на компліменти лорду Редвину щодо мужності його близнюків, намагалася пом’якшити сердитого лорда Рована жартами й усмішками, благочестиво зітхала до верховного септона.

— Почнемо з організації весілля? — запитала вона, коли лорд Тайвін зайняв своє місце.

— Ні,— сказав батько.— З війни. Вейрисе!

Євнух посміхнувся шовковою посмішкою.

— У мене для всіх вас страшенно приємні новини, мілорди. Вчора на світанку наш хоробрий лорд Рендил заскочив Робета Гловера під Сутінь-долом і притиснув його до моря. Втрати чималі з обох боків, але врешті-решт наші підданці перемогли. Повідомляють, що загинув сер Гелман Толгарт, а з ним ще тисяча вояків. Робет Гловер у кривавому безладі повів зацілілих назад у Гаренхол, гадки не маючи, що дорогу йому вже заступив сер Грегор зі своїми прибічниками.

— Хвала богам! — вигукнув Пакстер Редвин.— Велика перемога короля Джофрі!

«І до чого тут Джофрі?» — подумав Тиріон.

— І страшна поразка для Півночі, певна річ,— зауважив Мізинчик,— але Роба Старка там не було. Юного Вовка й далі ніхто не переміг на полі бою.

— Що нам відомо про плани й пересування Старка? — запитав Матис Рован, як завжди, коротко й по суті.

— Він зі своїми розбійниками втік назад у Річкорин, покинувши замки, які взяв на Заході,— повідомив лорд Тайвін.— Наш кузен сер Давен у Ланіспорті зараз перешиковує залишки війська свого покійного батька. Коли буде готовий, приєднається до сера Форлі Престера на Золотому Зубі. Щойно малий Старк рушить на північ, сер Форлі з сером Давеном нападуть на Річкорин.

— А ви певні, що лорд Старк збирається на північ? — запитав лорд Рован.— Коли залізні у Кейлінському Рову?

Відповів Мейс Тайрел:

— Що може бути безглуздіше за короля без королівства? Ні, це очевидно, хлопцю доведеться покинути приріччя, знову з’єднати сили з Рузом Болтоном і кинути всю потугу на Кейлінський Рів. Я б учинив саме так.

Тиріону довелося прикусити язика. Роб Старк за рік виграв більше битв, ніж лорд Небосаду — за двадцять. Тайрелова репутація ґрунтувалася на перемозі над Робертом Баратеоном, яка нічого не вирішувала, у битві при Ашфорді, хоча фактично ту битву виграв авангард лорда Тарлі, коли основні сили ще й не підоспіли. Облога Штормокраю, якою керував власне Мейс Тайрел, тягнулася цілий рік і так нічим і не закінчилася, а після битви на Тризубі лорд Небосаду смиренно опустив прапори перед Едардом Старком.

— Треба мені написати Робу Старку суворого листа,— сказав Мізинчик.— Я так розумію, його підданий Болтон нині тримає цапів у моїй великій залі, а це вже занадто!

— Щодо Старка...— прочистив горло сер Кеван Ланістер.— Балон Грейджой, самозваний король Островів і Півночі, написав до нас, пропонуючи умови союзу.

— Він мав би проситися присягнути нам на вірність,— кинула Серсі.— З якого такого права він королем назвався?

— З права завоювання,— відповів лорд Тайвін.— Король Балон душить Перешийок. Спадкоємці Роба Старка мертві, Вічнозим упав, а залізні тримають Кейлінський Рів, Пущанський Насип і майже все Скелясте узбережжя. Довгі лодії короля Балона головують у призахідному морі, загрожуючи Ланіспорту, Білому острову й навіть Небосаду, якщо ми раптом його спровокуємо.

— А якщо ми погодимося на союз? — поцікавився лорд Матис Рован.— Які умови він пропонує?

— Ми маємо визнати його королем і віддати йому всі землі на північ від Перешийку.

Лорд Редвин розреготався.

— Що такого там є на північ від Перешийку, щоб зацікавити людину при здоровому глузді? Якщо Грейджой хоче обміняти кораблі й карабелі на сніг і скелі, я б погодився, та ще й тішився з цього.

— Щира правда,— притакнув Мейс Тайрел.— Я б теж погодився. Нехай король Балон покінчить з північанами, а ми покінчимо зі Станісом.

Обличчя лорда Тайвіна не зраджувало ніяких почуттів.

— А ще лишається Лайса Арин. Удова Джона Арина, дочка Гостера Таллі, сестра Кетлін Старк... чий чоловік перед смертю змовлявся зі Станісом Баратеоном.

— О,— радісно бовкнув Мейс Тайрел,— жінки не терплять війни. Я так думаю, забудьте про неї, навряд чи вона може нам нашкодити.

— Згоден,— сказав Редвин.— Ота Леді Лайса ні в боях участі не брала, ні зради не вчиняла.

Тиріон ворухнувся.

— Тільки мене кинула у в’язницю й мало не скарала на горло,— зауважив він злопам’ятно.— І вона не приїхала на Королівський Причал присягнути на вірність Джофу, як їй було наказано. Мілорди, дайте мені людей, і я з цією Лайсою Арин питання вирішу.

Більшого задоволення він і помислити не міг — хіба що задушити Серсі. Йому й досі іноді снилася небесна камера, і він прокидався, облитий холодним потом.

Усмішка Мейса Тайрела здавалася товариською, але за нею Тиріон відчув презирство.

— Бої лишіть бійцям,— сказав лорд Небосаду.— Кращі за вас воїни цілі армії втратили в Місячних горах або розбили об Криваву браму. Ми знаємо, на що ви здатні, мілорде, тож не варто випробовувати долю.

Тиріон, наїжачившись, відштовхнувся від подушок, але не встиг кинути щось ущипливе, як заговорив батько.

— Для Тиріона в мене є інше завдання. Думаю, ключ до Соколиного Гнізда у лорда Пітира.

— О так,— сказав Мізинчик, і в його сіро-зелених очах майнуло лукавство,— отут між ногами... Мілорди, з вашого дозволу я міг би з’їздити у Гніздо — звабити і здолати леді Лайсу Арин. Стану їй за чоловіка — віддам вам Видол Аринів, не проливши ні краплі крові.

На виду в лорда Рована читався сумнів.

— А леді Лайса вас захоче?

— Вже кілька разів хотіла, лорде Матисе, і потім не жалілася.

— Перелюб,— сказала Серсі,— це ще не шлюб. Навіть така корова, як Лайса Арин, здатна відчути відмінність.

— Певна річ. Річкоринській дочці не годилося одружуватися з людиною, настільки нижчою за неї,— розвів руками Мізинчик.— Але тепер... шлюб леді Соколиного Гнізда з лордом Гаренхолу вже не такий немислимий, хіба ні?

Тиріон помітив, якими поглядами обмінялися Пакстер Редвин і Мейс Тайрел.

— Може, це і спрацює,— сказав лорд Рован,— якщо ви певні, що ця жінка буде віддана його королівській світлості.

— Мілорди,— оголосив верховний септон,— насувається осінь, і всі добрі люди втомилися від війни. Якщо лорду Бейлішу вдасться повернути королівський мир у Видол, не проливаючи більше крові, боги безперечно благословлять його.

— Та чи вдасться? — зронив лорд Редвин.— Лордом Соколиного Гнізда став син Джона Арина. Отой лорд Роберт.

— Маленький хлопчик,— сказав Мізинчик.— Я подбаю, щоб з нього виріс найвірніший підданий для Джофрі й найкращий друг для нас.

Тиріон роздивлявся стрункого чоловіка з гострою борідкою і зневажливими сіро-зеленими очима. «Лорд Гаренхолу — порожній титул? До біса, батьку. Навіть якщо Мізинчик у той замок ніколи й не потрапить, сам титул дає йому надію на цей шлюб, і він про це знав від самого початку».

— Ворогів нам не бракує,— мовив сер Кеван Ланістер.— Якщо Гніздо утримається від війни, це й на краще. Я не проти подивитися, чого вдасться досягнути лорду Пітиру.

На раді сер Кеван завжди озвучував братові ідеї — Тиріон знав це з досвіду: ніколи він не висловлював думки, якої спершу не висловив лорд Тайвін. Отож усе було сплановано заздалегідь, зробив висновок Тиріон, а все це обговорення — не більш як вистава.

Вівці згідливо мекали, гадки не маючи, як ловко їх обстригли, тож заперечити вирішив Тиріон.

— А як корона без лорда Пітира сплачуватиме борги? Він у нас не скарбник, а чарівник, і замінити його нема ким.

— Маленький друже, ви занадто добрі до мене,— посміхнувся Мізинчик.— Я просто рахую мідяки, як любив повторювати король Роберт. Будь-який кмітливий купець теж так зможе... а Ланістер, благословенний золотим цілунком Кичери Кастерлі, без сумніву, впорається набагато краще за мене.

— Ланістер? — у Тиріона виникло неприємне передчуття.

Батькові очі з золотими цяточками зустрілися з синовими різнокольоровими очима.

— Гадаю, ти для цього завдання годишся якнайкраще.

— І справді! — гаряче вигукнув сер Кеван.— Не маю сумнівів, що з тебе вийде чудовий скарбничий, Тиріоне.

Лорд Тайвін знов обернувся до Мізинчика.

— Якщо Лайса Арин візьме з вами шлюб і відновить королівський мир, ми повернемо лорду Роберту титул хранителя Сходу. Коли ви зможете виїхати?

— Завтра, якщо вітер буде попутний. Далі за ланцюгом саме вантажиться з човна браавоська галера. «Цар моряників». Попрошу в капітана каюту.

— Проґавите королівське весілля,— сказав Мейс Тайрел.

Пітир Бейліш знизав плечима.

— Припливи й панни чекати не звикли, мілорде. Коли почнуться осінні шторми, подорож стане набагато небезпечнішою. А з потопельника навряд чи вийде гарний наречений.

— Щира правда,— хихикнув лорд Тайрел.— Тож не затримуйтеся.

— Най боги пошлють вам попутного вітру,— поблагословив верховний септон.— Весь Королівський Причал молитиметься за ваш успіх.

Лорд Редвин пощипав себе за ніс.

— А можна повернутися до питання союзу з Грейджоєм? На мою думку, в такій ідеї є багато «за». Грейджоєві лодії підсилили б мій власний флот і забезпечили нам достатньо сили на морі, щоб напасти на Драконстон і покласти край претензіям Станіса Баратеона на престол.

— Лодії короля Балона зайняті зараз іншим,— увічливо мовив лорд Тайвін,— як і ми. За альянс Грейджой просить половину королівства, але чим він цю половину заслужить? Воюватиме зі Старками? Він і так з ними воює. Навіщо платити за те, що він і безплатно забезпечує? Як на мене, то найкраще взагалі з лордом Пайку поки що нічого не робити. Мине час — і може з’явитися кращий варіант, за якого королю не доведеться відмовлятися від половини королівства.

Тиріон уважно роздивлявся батька. «Щось він недоговорює». Йому пригадалися оті важливі листи, які лорд Тайвін писав того вечора, коли Тиріон зважився вимагати в нього Кичеру Кастерлі. Що він тоді сказав? «У деяких битвах перемагають штихами і шаблями, а в деяких — перами та круками». Цікаво, думав Тиріон, що це за «кращий варіант» і яку ціну доведеться заплатити за нього.

— Мабуть, час переходити до весілля,— сказав сер Кеван.

Верховний септон розповів про приготування, які вже почались у Великому септі Бейлора, а Серсі поділилася детальним планом банкету. У тронній залі нагодують тисячу гостей, а у дворах — ще більше. У зовнішньому й середньому дворах напнуть шовкові шатра й поставлять у них столи з наїдками й діжки елю для всіх, хто не поміститься в залі.

— Ваша світлосте,— промовив великий мейстер Пайсел,— щодо кількості гостей... прилетів крук з Сонцеспису. Просто зараз на Королівський Причал скачуть три сотні дорнян; прибути сподіваються ще до весілля.

— Як це вони скачуть? — буркнув Мейс Тайрел.— Вони в мене дозволу перетинати мої землі не питали.

Тиріон помітив, як у Тайрела побуряковіла шия. Між дорнянами й небосадівцями ніколи особливої любові не було: століття за століттям, навіть за мирних часів, вони вели незчисленні битви за кордон, робили туди й сюди наскоки в горах і у прикордонні. Ворожнеча трохи вщухла, коли Дорн став частиною Сімох Королівств... поки дорнський князь на прізвисько Червоний Гад на турнірі не зробив каліку з юного спадкоємця Небосаду. «Дражливе питання»,— подумав карлик, чекаючи, як же батько з цим упорається.

— Князь Доран їде на запрошення мого сина,— спокійно озвався лорд Тайвін,— але не на свято, а щоб посісти своє місце в раді й домогтися у справі про вбивство його сестри та її дітей справедливості, якої так і не домігся від Роберта.

Тиріон спостерігав за обличчями лордів Тайрела, Редвина й Рована, міркуючи, чи стане бодай в одного з них сміливості запитати: «Але ж, лорде Тайвіне, хіба не ви піднесли Роберту їхні тіла, загорнені в ланістерівські плащі?» Ніхто з них, звісно, цього не сказав, проте це ясно читалося на їхніх обличчях. «Редвину це до спини,— подумав Тиріон,— а от у Рована такий вигляд, наче він вдавився».

— Коли король одружиться з вашою Марджері, а Мірселла — з княжичем Тристаном, ми всі станемо одним великим домом,— нагадав сер Кеван Мейсу Тайрелу.

— Минула ворожнеча має лишитися в минулому, ви не згодні, мілорди?

— Це ж весілля моєї доньки...

— ...і мого онука,— твердо сказав лорд Тайвін.— На ньому немає місця для старих сварок, правда ж?

— Я не сварився з Дораном Мартелом,— запевнив лорд Тайрел, хоч і не без обурення в голосі.— Якщо хоче мирно перетнути Розлоги, досить просто запитати мого дозволу.

«Оце вже навряд чи,— подумав Тиріон.— Він виїде нагору кістяною дорогою, біля Літнього Палацу поверне на схід і приїде королівським гостинцем».

— Триста дорнян не вплинуть на наші плани,— сказала Серсі.— Солдат ми нагодуємо у дворі, для лордійчуків і високородних лицарів у тронну залу втиснемо кілька додаткових лавок, а князю Дорану знайдемо почесне місце на помості.

«Тільки не біля мене»,— ясно прочитав Тиріон в очах Мейса Тайрела, та лорд Небосаду, нічого не відповівши, лише коротко кивнув.

— Мабуть, можна вже перейти до приємнішої справи,— мовив лорд Тайвін.— Час ділити плоди перемоги.

— Що може бути солодше? — зронив Мізинчик, який свій плід — Гаренхол — уже проковтнув.

У кожного лорда були свої вимоги: оцей замок й оте село, чи смуга землі, чи річечка, чи ліс, чи годованець маломожного лорда, в якого війна забрала батька. На щастя, плодів було чимало, тож сиріт і замків вистачило на всіх. Списки були у Вейриса. Сорок сім маломожних лордійчуків і шістсот дев’ятнадцять лицарів поклали життя під вогненним серцем Станіса і його Царя світла, а з ними ще кілька тисяч простих солдатів. Усі вони зрадники, тож їхніх нащадків позбавили спадкоємства, а землі й замки передали тим, хто довів свою відданість.

Найбагатший врожай зібрав Небосад. Роздивляючись кругле черево Мейса Тайрела, Тиріон подумав: «А непоганий у нього апетит!» Тайрел вимагав землі й замки лорда Алестера Флорента — власного свого прапороносця, який зробив величезну помилку, спершу підтримавши Ренлі, а тоді — Станіса. Лорд Тайвін радо погодився. Ясноводу Фортецю з усіма землями та прибутками передали середньому сину лорда Тайрела — серу Гарлану, одним махом перетворивши його на великого лорда. Старший його брат, звісна річ, мав успадкувати Небосад.

Менші земельні наділки даровані були лорду Ровану та приощаджені для лорда Тарлі, леді Окгарт, лорда Гайтавера й інших достойників, сьогодні не присутніх. Лорд Редвин попросив лише тридцятирічне звільнення від певних податків, які Мізинчик зі своїми агентами стягав з найкращих арборських вин. Отримавши бажане, він оголосив, що цілком задоволений, і запропонував послати по діжечку арборського золотого, щоб підняти тост за доброго Джофрі та його мудрого й великодушного правицю. Тут Серсі урвався терпець.

— Джофрі мечі потрібні, а не тости,— рикнула вона.— Королівство й досі зачумлене претендентами на титул узурпатора і самозваними королями.

— Не думаю, що надовго,— влесливо мовив Вейрис.

— Ще дрібка питань лишилася, мілорди,— сер Кеван звірився з паперами.— Сер Адам знайшов декілька кристалів з вінця верховного септона. Тепер уже зрозуміло, що злодії повиймали кристали, а золото розплавили.

— Отець небесний знає про їхній гріх, і їм не уникнути суду,— благочестиво мовив верховний септон.

— Навіть не сумніваюся,— сказав на це лорд Тайвін.— Та все одно на весіллі Джофрі ви маєте бути у вінці. Серсі, збери своїх золотарів — треба замовити заміну,— мовив він і, не чекаючи на відповідь, миттю обернувся до Вейриса.— Є донесення?

Євнух витягнув з рукава пергамент.

— Неподалік Пальців бачили кракена,— повідомив він і хихикнув.— Не Грейджоя, не думайте, справжнього кракена. Напав на ібенця-китобоя й затягнув під воду. На Східцях сутички, а ще, схоже, готується війна між Тайрошем і Лісом. Кожне з міст сподівається собі в союзники Мир. Моряки з Нефритового моря переказують, що у Карті вилупився триголовий дракон, що він — міське диво...

— Ні дракони, ні кракени мене не цікавлять, хай скільки мають голів,— урвав його лорд Тайвін.— Ваші нашіптувачі випадково не знайшли слідів сина мого брата?

— На жаль, наш любий Тайрек просто зник, бідолашний сміливець,— у Вейриса в голосі забриніли сльози.

— Тайвіне,— мовив сер Кеван, поки лорд Тайвін не встиг висловити свого очевидного незадоволення,— деякі з золотих плащів, що дезертирували в бою, повернулися назад у касарні, сподіваючись знову стати на службу. Сер Адам не знає, що з ними робити.

— Своїм боягузтвом вони поставили життя Джофа під загрозу,— миттю втрутилася Серсі.— Їх треба стратити.

— Вони, без сумніву, заслуговують на смерть, ваша світлосте,— зітхнув Вейрис,— ніхто цього не заперечує. Але, мабуть, усе-таки мудріше буде відіслати їх у Нічну варту. Останнім часом зі Стіни приходять тривожні звістки. Дикуни заворушилися...

— Дикуни, кракени і дракони,— хихикнув Мейс Тайрел.— Більше ніхто не ворушиться?

Лорд Тайвін проігнорував його.

— Дезертири мають стати для всіх уроком. Розбийте їм молотками коліна. Більше вони не бігатимуть. Та й інші, побачивши, як вони старцюють на вулицях, не схочуть пуститися навтіки,— він обвів поглядом стіл, чи хто з лордів, бува, не перечитиме.

Тиріон пригадав власну подорож на Стіну, пригадав тих крабів, яких їв за одним столом з лордом Мормонтом і командирами. Пригадав і страхи Старого Ведмедя.

— Можливо, кільком і справді слід показово зламати коліна. Наприклад, тим, хто зарубав сера Джейсліна. Решту відправити до Марша. Варті катастрофічно бракує людей. Якщо Стіна впаде...

— ...дикуни затоплять Північ,— закінчив за нього батько,— і Старкам з Грейджоями доведеться переключитися на іншого ворога. Схоже, вони більше не хочуть коритися Залізному трону, то за яким правом шукають у Залізного трону допомоги? І король Роб, і король Балон висунули претензії на Північ. То нехай захистять її, якщо зможуть. А якщо ні, може, нам більше користі буде від союзу з тим Мансом Рейдером,— відтяв лорд Тайвін і подивився на брата.— Ще щось?

Сер Кеван похитав головою.

— Ми закінчили. Мілорди, його світлість король Джофрі, понад усякий сумнів, хоче подякувати вам за мудрість і добрі поради.

— Хочу перемовитися сам-на-сам з дітьми,— сказав лорд Тайвін, коли присутні почали підводитися.— І з тобою, Кеване.

Радники слухняно попрощалися; при цьому Вейрис пішов перший, а Редвин — останній. Коли в покоях зосталося тільки четверо Ланістерів, сер Кеван зачинив двері.

— Скарбничий,— зронив Тиріон тонким напруженим голосом.— Кому це спало на думку, га?

— Лорду Пітиру,— відповів батько,— але нам вигідно віддати скарбницю в руки Ланістера. Ти просив відповідальної роботи. Чи боїшся не впоратися з завданням?

— Ні,— мовив Тиріон,— побоююся пастки. Мізинчик — хитрий і честолюбний. Я йому не довіряю. І вам не раджу.

— Він перетягнув на наш бік Небосад...— почала була Серсі.

— ...і продав тобі Неда Старка, я знаю. І нас продасть так само швидко. Не в тих руках гроші такі самі небезпечні, як і меч.

Дядько Кеван кинув на нього дивний погляд.

— Не для нас, певна річ. Золото Кичери Кастерлі...

— ...добувається із землі,— сказав Тиріон.— А Мізинчик своє добуває з повітря, просто клацнувши пальцями.

— І вміння це багато корисніше, ніж усі твої разом узяті, любий брате,— промуркотіла Серсі солодким від злості голосом.

— Мізинчик — брехун...

— Обзивав ворон крука чорним.

Лорд Тайвін ляснув долонею по столу.

— Досить! Я тут не терпітиму цієї недоречної лайки. Ви обоє Ланістери й поводитиметеся відповідно.

Сер Кеван відкашлявся.

— Ліпше вже хай у Гнізді править Пітир Бейліш, ніж хтось інший із залицяльників леді Лайси. Йон Ройс, Лін Корбрей, Гортон Редфорт... ці люди небезпечні, кожен по-своєму. Й гонорові. Мізинчик, звісно, розумний, але не може похвалитися ні високим походженням, ні військовою вправністю. Лорди Роздолу такого, як він, ніколи не визнають за свого сюзерена,— сказав він і перевів погляд на брата. Лорд Тайвін кивнув, і Кеван повів далі.— І є ще одне... лорд Пітир раз у раз засвідчує свою відданість. Буквально вчора він повідомив про те, що Тайрели підмовляють Сансу поїхати в гості в Небосад, а там хочуть одружити її зі старшим сином лорда Мейса — Вілласом.

— Це вам повідомив Мізинчик? — Тиріон схилився на стіл.— Не наш старший нашіптувач? Як цікаво!

Серсі недовірливо втупилась у дядька.

— Санса — моя заручниця. Без мого дозволу вона нікуди не поїде.

— Якщо лорд Тайрел попросить, ти цей дозвіл змушена будеш дати,— зауважив батько.— Відмовити йому — все одно що висловити йому недовіру. Він це сприйме як образу.

— То й нехай. Мені що до того?

«От дурепа!» — подумав Тиріон.

— Люба сестро,— пояснив він терпляче,— образа Тайрелу — це образа Редвину, Тарлі, Ровану і Гайтаверу, яка може наштовхнути їх на роздуми, чи не зможе Роб Старк краще вдовольнити їхні запити.

— В одне ліжко ружу й деривовка я вкласти не дозволю,— заявив лорд Тайвін.— Слід його випередити.

— Що ти пропонуєш? — поцікавилася Серсі.

— Шлюб. Передусім твій.

Прозвучало це як грім серед ясного неба, тож Серсі якусь мить просто витріщалася на батька. А потім її щоки спалахнули, наче їй дали ляпаса.

— Ні! Тільки не це знов. Я не згодна.

— Ваша світлосте,— шанобливо заговорив сер Кеван,— ви ще молода, прегарна та плідна. Невже ви хочете провести решту днів самотою? Та й новий шлюб назавжди покладе край цим балачкам про інцест.

— Поки ти лишаєшся одиначкою, ти дозволяєш Станісу поширювати свої бридкі наклепи,— заявив лорд Тайвін дочці.— В твоєму ліжку має з’явитися чоловік, батько майбутніх твоїх дітей.

— Трьох дітей цілком достатньо. Я — королева Сімох Королівств, а не племінна кобила! Королева-регентша!

— Ти — моя дочка і робитимеш, як скажу.

— Не буду я тут сидіти і слухати ці...— підвелася Серсі.

— Будеш, якщо хочеш мати право голосу при виборі наступного чоловіка,— спокійно мовив лорд Тайвін.

Вона завагалася, сіла — і Тиріон уже знав, що вона програла, навіть попри її гучну заяву:

— Більше я заміж не вийду!

— Не тільки вийдеш, а й дітей народиш. Кожна твоя наступна дитина тільки більше розвінчуватиме Станіса як брехуна,— батько поглядом пришпилив її до крісла.— Менс Тайрел, Пакстер Редвин і Доран Мартел жінок мають набагато молодших, які, скоріш за все, переживуть своїх чоловіків. У Балона Грейджоя дружина літня та хвора, але такий шлюб означатиме альянс із Залізними островами, а я не певен, що це рішення мудре.

— Ні,— зронила Серсі побілілими губами,— Ні, ні, ні.

Тиріон не зміг стримати посмішки, уявивши, як сестра пакує валізи на Пайк. «Я вже й молитися покинув, а тут якийсь добрий бог робить мені такий подарунок!»

— Може підійти Оберин Мартел,— провадив лорд Тайвін,— але це не сподобається Тайрелам. Отож треба звернути погляд на синів. Я так розумію, ти не заперечуєш проти молодшого за себе чоловіка...

— Я взагалі заперечую проти шлюбу...

— Я розглядав кандидатури близнюків Редвинів, Теона Грейджоя, Квентина Мартела й низки інших. Проте мечем, який розбив Станіса, став наш союз із Небосадом. Отож його слід загартувати і зміцнити. Сер Лорас убрався в біле, а сер Гарлан уже одружений з дівчиною з Фосовеїв, зате лишається старший син, якого вони змовляються одружити з Сансою Старк.

Віллас Тайрел. Тиріон зловтішався з безпомічної люті Серсі.

— Це той каліка? — зронив він.

Батько охолодив його поглядом.

— Віллас — спадкоємець Небосаду, про нього розповідають як про лагідного й чемного парубка, який любить читати книжки й роздивлятися зорі. Ще він обожнює парувати тварин, має найкращих у Сімох Королівствах хортів, яструбів і коней.

«Ідеальний союз,— подумав Тиріон.— Серсі теж має пристрасть до парування». Йому шкода було бідолашного Вілласа Тайрела, і він не знав — сміятися йому з сестри чи плакати за нею.

— Я б обрав спадкоємця Тайрела,— підсумував лорд Тайвін,— але якщо ти надаєш перевагу комусь іншому, можу вислухати твої міркування.

— Як мило з твого боку, батьку,— з крижаною ввічливістю озвалася Серсі.— Важкий вибір ти переді мною поставив. Кого краще взяти собі в ліжко — старого кальмара чи каліку-псаря? Мені потрібно кілька днів на роздуми. З твого дозволу, я піду?

«Ти ж королева,— так і кортіло Тиріону сказати їй.— Це він у тебе має дозволу просити».

— Іди,— мовив батько.— Поговоримо згодом, коли ти опануєш себе. І пам’ятай про свої обов’язки.

Серсі вилетіла з кімнати, не приховуючи люті. «Та врешті-решт вона зробить, як скаже батько». Так було і з Робертом. «Хоча не слід забувати про Джеймі». Коли Серсі вперше вийшла заміж, брат був набагато молодший, а на другий шлюб він, либонь, так легко не погодиться. Бідолашний Віллас Тайрел може випадково підхопити смертельну заразу — меч у кишках, а це трохи попсує союз Небосаду з Кичерою Кастерлі. «Слід мені щось сказати, але що? „Перепрошую, батьку, але вона хоче заміж за брата“?»

— Тиріоне!

— Сурма герольдів викликає на арену мене? — покірливо усміхнувся карлик.

— Твоя блудливість — твоє слабке місце,— заговорив лорд Тайвін без підхідців,— та, можливо, частково провина лежить і на мені. Зростом ти не вийшов, тож я незрідка забуваю, що ти вже дорослий, а в дорослого чоловіка — дорослі потреби. Давно час тобі одружитися.

«Я вже одного разу одружувався, чи ти забув?» Тиріон скривив вуста, і з них зірвався напівсміх-напівгарчання.

— Це перспектива шлюбу так тебе тішить?

— Я просто уявив, який красень-наречений з мене вийде.

Можливо, саме дружина йому і потрібна. Якщо з нею він отримає землі й фортецю, зможе поїхати подалі від королівського двору Джофрі... подалі від Серсі й батька.

«З іншого боку, ще є Шей. Їй це не сподобається, хай скільки вона запевнятиме, що їй досить бути і повією біля мене».

Щоправда, цей аргумент навряд чи вплине на батька, тож Тиріон, випроставшись на своєму кріслі, мовив:

— Ти хочеш одружити мене з Сансою Старк. Та чи не сприймуть Тайрели цей шлюб як виклик, коли вже вони мали власні плани на дівчину?

— Лорд Тайрел не підніматиме питання панни Старк до весілля Джофрі. А якщо Санса доти вже буде в шлюбі, про які образи може йти мова, якщо вони й не натякали на свої наміри?

— Щира правда,— мовив сер Кеван,— а невдоволення швидко минеться, коли вони отримають пропозицію одружити Серсі з Вілласом.

Тиріон потер напівзагоєний обрубок носа. Час від часу шрам свербів просто нестерпно.

— Його світлість королівський прищ перетворив Сансине життя на пекло з того самого дня, як помер її батько, а тепер, коли вона врешті-решт позбулася Джофрі, ви пропонуєте їй шлюб зі мною? Виняткова жорстокість! Навіть як на тебе, батьку.

— А ти що, збираєшся її кривдити? — у батьковому голосі звучало не так занепокоєння, як цікавість.— Моя мета — не ощасливити дівчину, і тебе це не має обходити. Наш альянс на півдні може бути твердим, як мури Кичери Кастерлі, але ж потрібно ще повернути Північ, а ключ до Півночі — Санса Старк.

— Вона ще дитина.

— Сестра твоя присягає, що її жіночність уже розквітла. Якщо так, вона вже відданиця, готова до шлюбу. І ти маєш позбавити її цноти, щоб ніхто не зміг сказати, що шлюб недійсний. Потому, якщо захочеш почекати ще з рік, перш ніж знову лягати з нею в ліжко, матимеш на це право як законний чоловік.

«Єдина жінка, яка мені зараз потрібна, це Шей,— подумав Тиріон,— а Санса, хай що ви там кажете, зовсім дівчинка».

— Якщо ви так хочете вберегти її від Тайрелів, чому не відіслати її до матері? Може, це переконає Роба Старка прихилити коліно.

Вигляд у лорда Тайвіна був презирливий.

— Відішли її в Річкорин — і мати швидко підшукає їй пару з Блеквудів чи Малістерів, щоб підкріпити синові союзи на Тризубі. Відішли її на північ — і місяця не мине, як її видадуть за якого-небудь Мандерлі чи Амбера. Але й тут при дворі від неї не менше небезпеки, як уже довела ця справа з Тайрелами. Тому вона має одружитися з Ланістером, і то швидко.

— Майбутній чоловік Санси Старк може претендувати на Вічнозим,— втрутився дядько Кеван.— Це тобі не спадало на думку?

— Якщо не хочеш дівчину собі, віддамо її комусь із твоїх двоюрідних братів,— сказав батько.— Кеване, Лансель уже одужав, зможе піти до вінця?

Сер Кеван завагався.

— Якщо привести дівчину до нього, обітницю він скаже, навіть лежачи в ліжку, а от позбавити її цноти... ні, я б запропонував когось із близнюків, але Старки тримають обох у Річкорині. Там і Дженнин хлопець Тайон, а так би він підійшов.

Тиріон не втручався: він знав, що цей спектакль розігрується для нього. «Санса Старк»,— міркував він. Санса, яка тихо говорить і солодко пахне, яка любить блавати, балади, звитяги і високих галантних лицарів з гарненькими личками. Тиріон почувався так, наче знов опинився на тому «мосту» з кораблів, і під ногами хиталася палуба.

— Ти ж хотів винагороди за свої заслуги в бою,— переконував лорд Тайвін.— Ось твій шанс, Тиріоне,— кращий тобі навряд чи колись випаде,— він нетерпляче побарабанив пальцями по столу.— Колись я сподівався пошлюбити твого брата з Лайсою Арин, але не встиг — Ейрис призвав Джеймі у королівську варту. Коли ж я запропонував лорду Гостеру віддати Лайсу за тебе, він відповів, що для дочки хоче цілого чоловіка, а не половинку.

«І тому віддав її за Джона Арина, який їй у дідусі годився». Зважаючи на те, на кого перетворилася Лайса Арин, Тиріон був навіть вдячний і зовсім не образився.

— Коли я запропонував твою кандидатуру Дорну, мені відповіли, що така пропозиція — образлива,— провадив лорд Тайвін.— Пізніше я отримав схожі відповіді від Йона Ройса і Лейтона Гайтавера. Зрештою я опустився так низько, що навіть запропонував віддати за тебе Флорентову дівчину, з якою Роберт переспав на шлюбній постелі власного брата, але її батько вирішив за краще віддати її за одного зі своїх лицарів.

Не хочеш Сансу Старк, я підшукаю тобі іншу дружину. В королівстві має знайтися лордійчук, який радо розлучиться з дочкою, щоб потоваришувати з Кичерою Кастерлі. Леді Танда пропонувала Лоліс...

Тиріон перелякано здригнувся.

— Та я радше собі дещо відріжу й згодую козам!

— Тоді розплющ очі. Панна Старк юна, пишна, слухняна, високого роду, а головне — досі дівчина. І з личка гарненька. Чого ти вагаєшся?

«А й справді — чого?»

— Такі вже в мене примхи. Дивна річ, але я б надав перевагу жінці, яка захоче мене бачити у своєму ліжку.

— Якщо ти гадаєш, що твої повії хочуть тебе бачити у своєму ліжку, ти ще більший дурень, ніж я підозрював,— мовив лорд Тайвін.— Ти мене розчаровуєш, Тиріоне. Я вважав, така пара тебе порадує.

— Усі ми знаємо, як багато для тебе важить моя радість, батьку. Але не все так гладенько. Ключ до Півночі, кажете ви? Але Північ нині в руках Грейджоїв, а у короля Балона є дочка. Чому Санса Старк, а не вона? — він зазирнув у батькові холодні зелені очі з золотими блискітками.

Лорд Тайвін з’єднав пальці під бородою.

— Балон Грейджой не правити хоче, а плюндрувати. Нехай потішиться зі своєї коронованої осені, за якою неминуче прийде північна зима. Для підданих він не зробить нічого, щоб вони його полюбили. До весни північани під зав’язку наїдяться кракенів. І коли ти привезеш онука Едарда Старка додому — повернути те, що належить йому по праву, і лорди, і простолюд піднімуться як один, щоб усадовити його на престол пращурів. Ти ж, сподіваюся, зможеш подарувати жінці дитину?

— Я теж сподіваюся,— наїжачився Тиріон.— Але, зізнаюся, довести цього не можу. Хоча ніхто не скаже, що я не намагався. Я-бо сім’я своє сію, де тільки можу...

— Здебільшого у фосах і стічних канавах,— закінчив за нього лорд Тайвін,— і попідтинню, де тільки самосійні родяться. Давно вже тобі час власний садок плекати,— звівся він на ноги.— Кичеру Кастерлі ти не отримаєш, гарантую тобі. А як одружишся з Сансою Старк, можливо, дістанеш Вічнозим.

Тиріон Ланістер, лорд-оборонець Вічнозиму. Від такої перспективи по тілу пробіг дивний холодок.

— Гаразд, батьку,— сказав Тиріон повільно,— але в цій діжці меду плаває величенька краплина дьогтю. Роб Старк дітей робити зможе незгірш за мене, ще й дав обітницю пошлюбити котрусь із вельми плодючих Фреїв. І щойно Юний Вовк дасть потомство, Сансині вовченята вже ніякого спадкоємства не матимуть.

Та лорда Тайвіна це не турбувало.

— Не буде в Роба Старка ніяких дітей від тих плодючих Фреїв, слово тобі даю. Тут прийшли новини, якими я поки що не хотів ділитися з радою, хоча зовсім скоро наші добрі лорди все дізнаються. Юний Вовк узяв собі за дружину старшу дочку Гавена Вестерлінга.

Якусь мить Тиріон не міг повірити, що правильно зрозумів батька.

— Він зламав обітницю? — недовірливо перепитав він.— Порвав із Фреями заради...— йому забракло слів.

— Заради шістнадцятирічної панни на ім’я Джейн,— сказав сер Кеван.— Лорд Гавен колись пропонував мені віддати її за Віллема або Мартина, але я йому відмовив.

Гавен — чоловік непоганий, але ж дружина в нього — Сибель Спайсер. Не слід було йому з нею шлюб брати. Вестерлінги завжди ставили честь вище за здоровий глузд. Дідо леді Сибель торгував шафраном і папером — він з таких самих низів, як і той контрабандист у Станісовій фортеці. Бабуся приїхала з ним зі сходу. Страшнюча стара гаргара, начебто жриця. Її ще кликали «мейгі». Справжнього її імені ніхто й вимовити не міг. Половина Ланіспорту ходила до неї по трунки й любовне зілля,— знизав сер Кеван раменами.— Померла вже давно, певна річ. А Джейн — миле дитя, згоден, хоча я її бачив тільки раз. Але з такою сумнівною кров’ю...

Тиріон, який колись одружився з повією, не вповні поділяв дядьків жах на саму думку про шлюб з дівчиною, чий дідо продавав гвоздику. Та все одно... «Миле дитя», сказав сер Кеван, але й отрута незрідка буває солодкою. Вестерлінги — давній рід, та в них пихи більше, ніж потуги. Тиріона не здивує, якщо посаг леді Сибель виявився більшим за статки її високородного чоловіка. Копальні Вестерлінгів виснажилися багато років тому, найкращі землі вже розпродані чи втрачені, а Стрімчак — руїна, а не тверджа. Хай і романтична руїна, що високо підноситься над морем.

— Я здивований,— зізнався Тиріон.— Я-бо гадав, у Роба Старка більше глузду.

— Йому шістнадцять років,— сказав лорд Тайвін.— У такому віці здоровий глузд програє хоті, коханню й честі.

— Він порушив клятву, зганьбив союзника, зрадив св