Битва королів (fb2)


Настройки текста:



Джордж Р.Р. Мартін Гра престолів

Присвячую Джону і Гейл, з якими ми з’їли пуд меду й м’яса


Пролог

Хвіст комети простягнувся у світанковій високості, як червоний розтин, що кривавився понад стрімчаками Драконстону, наче рана в рожево-багряному небі.

Мейстер стояв на незахищеному од вітру балконі в своїх покоях. Саме сюди після довгої подорожі зліталися круки. Обабіч мейстра стриміли загиджені круками химери — дебелі, дванадцять футів заввишки,— триголовий пес і крилатий дракон, двійко з цілої тисячі, що нависали над стінами стародавньої кріпості. Коли мейстер уперше прибув на Драконстон, це військо кам’яних обмар викликало у нього тривогу, але з плином років він звик до них. Тепер він бачив у них старих друзів. І зараз усі троє з поганими передчуттями вдивлялися в небо.

Мейстер не вірив у прикмети. А проте... хай який уже Кресен старий, а зроду ще не бачив комети і вполовину такої яскравої, а тим паче такого кольору — жахливої барви крові, полум’я й сонячного заходу. Цікаво, думав він, чи бачили таку комету химери? Вони стояли тут задовго до нього і стоятимуть іще стільки ж, коли його не стане. Якби ж то кам’яні язики знали мову...

«Які дурниці! — прихилився він до зубчастої стіни, пальцями торкнувшись шорсткого чорного каменю; унизу в мури билося море.— Балакучі химери й небесні пророцтва! Я — стара здитиніла руїна». Невже так важко надбана життєва мудрість полишила його разом зі здоров’ям і міццю? Він-бо мейстер, навчений і окований у Цитаделі Старгорода. До чого ж він дожився, що забобони опосіли його, так наче він — неосвічений наймит?

Та однак... однак... комета вже палає навіть удень, коли позаду замку з гарячих джерел Драконстону здіймається світло-сіра пара, а вчора зранку білий крук приніс звістку з самої Цитаделі — давноочікувану, але від того не менш застрашливу звістку про кінець літа. Знаки, знаки. Забагато їх, щоб відмахнутися. «Що все це означає?» — хотілося крикнути Кресену.

— Мейстре Кресене, у нас гості,— тихо мовив Пілос, несамохіть утручаючись у похмурі роздуми колеги. Знав би він, які нісенітниці у Кресена в голові, він би голосу не стишував.— Королівна хоче подивитися на білого крука...— (Чемний Пілос вживав титул «королівна», адже тепер її лорд-батько — король. Король димної скелі у велетенському солоному морі, а проте король).— З нею блазень.

Тримаючи руку на крилатому драконі, щоб не заточитися, старий відвернувся од світанкового неба.

— Допоможи мені сісти в крісло та проведи їх до мене.

Узявши його за руку, Пілос завів його в кімнату. Замолоду Кресен був моторний, але зараз уже близилися його вісімдесяті іменини, тож у ногах не лишилося ні моці, ні твердості. Два роки тому він упав і зламав стегно, яке так до кінця і не зрослося. Минулоріч, коли він захворів, Цитадель прислала зі Старгорода Пілоса (буквально за кілька днів до того, як лорд Станіс закрив в’їзд на острів), щоб той, як було сказано, допомагав йому в трудах, але Кресен розумів, що до чого. Пілос заступить його, коли він помре. Він був і не від того. Хтось має посісти його місце, і це станеться раніше, ніж йому б хотілося...

Він дозволив парубкові всадовити себе за книжки й папери.

— Ходи приведи її. Нечемно змушувати леді чекати,— помахав він рукою у кволому вияві поспіху людини, давно не здатної на поспіх. Шкіра в Кресена була зморшкувата й плямиста, і така тонка, що під нею проступало павутиння вен і обриси кісток. А як вони тремтять тепер, оці руки, що колись були впевнені та спритні!..

Коли Пілос повернувся, з ним увійшла дівчинка, як завжди сором’язлива. За нею, причовгом і підстрибом, на свій чудернацький манір ходити боком, ступав блазень. На голові він мав пародію на шолом, змайстровану зі старого бляшаного відра, на верхівці якого красувалися оленячі роги, обвішані бубонцями. З кожним хистким кроком бубонці брязкотіли, кожен на свій лад: дзень-дзелень-бім-бам-бом-брязь-брязь-брязь.

— Хто завітав до нас так раненько, Пілосе? — запитав Кресен.

— Це ми з Картатим,— кліпнули до нього безхитрісні блакитні очі. На жаль, обличчя було не з вродливих. Дитина мала батькове квадратне підборіддя і материні кумедні вуха, це якщо не зважати на її власні вади — наслідки сіролуски, яка мало не забрала її ще в колисці. Половина щоки і шия в дівчинки були ригідні й мертві, а шкіра — потріскана і злущена, в чорних і сірих цятках, на дотик холодна як камінь.— Пілос каже, нам можна подивитися на білого крука.

— Звісно, можна,— озвався Кресен. Так наче він міг би їй відмовити! Свого часу їй відмовляли занадто часто. Звали її Ширін. Наступних іменин їй має виповнитися всього десять років, але з усіх дітей, що бачив на своєму віку мейстер Кресен, ця — найсумніша. «її сум — то моя ганьба,— подумав старий,— ще одне свідчення мого провалу».— Мейстре Пілосе, зробіть мені ласку і принесіть з гайворонника пташку для леді Ширін.

— Залюбки.

Пілос, увічливий юнак років двадцяти п’ятьох, не більше, був серйозний, як шістдесятирічний. Якби ж то він мав веселу вдачу, мав у собі трохи життя! Ось чого тут бракує найбільше. Похмурі місця вимагають веселощів, а не серйозності, а Драконстон похмурий безперечно — самотня цитадель серед вільготного відлюддя, оточена штормами й сіллю, в тіні курної гори. Мейстер їде туди, куди його посилають, тож дванадцять років тому Кресен приїхав сюди зі своїм лордом і відтоді служив тут, і служив чесно. Але він так і не полюбив Драконстону, ніколи не почувався тут удома. Останнім часом, збудившись від бентежних снів, у яких його тривожила червона жінка, часто він не міг згадати, де ж він є.

Обернувши картато-строкате обличчя, блазень дивився, як Пілос подерся крутими залізними східцями в гайворонник. Цей рух Картатого відізвався дзвоном.

— На дні морському у птахів замість пір’я — луска,— зронив він, брязкаючи бубонцями.— Знаю, знаю, о-о-о!

Навіть як на блазня, Картатий був жалюгідний. Мабуть, колись його дотепи й викликали вибухи реготу, але море забрало в нього цей дар, і з ним — половину розуму, а пам’ять — так і цілком. Огрядний і тихий, він часто сіпався і тремтів, а балакав здебільшого незв’язно. Тепер з його жартів сміялася тільки дівчинка, і лише їй було небайдуже, живий він чи мертвий.

Бридка дівчинка, зажурений блазень і мейстер — отака трійця... кого таке не розчулить!

— Посидь зі мною, дитино,— кивнув Кресен, прикликаючи дівчинку.— Рано ти прийшла в гості, щойно благословилося на світ. Ти б іще мала ніжитись у ліжку.

— Мені наснився поганий сон,— пояснила Ширін.— Про драконів. Вони злетілися й хотіли мене з’їсти.

Скільки мейстер Кресен пам’ятав, дівчинку мучили кошмари.

— Ми про це вже говорили,— мовив він м’яко.— Дракони не можуть ожити. Вони вирізьблені з каменю, дитино. За давніх часів наш острів був найзахіднішою заставою великого фрігольду Валірії. Саме валірійці збудували цитадель — вони знали секрети різьбярства, втрачені в наші часи. У замках на розі, де сходяться дві стіни, для захисту будуються вежі. От валірійці й звели їх у вигляді драконів, щоб здавалися застрашливішими, а на мурах замість простих зубців вирізьбили тисячі химер,— узяв мейстер маленьку рожеву ручку своєю кволою плямистою долонею і лагідно стиснув.— Отож, як бачиш, нема чого боятися.

Але Ширін це не переконало.

— А як же ота штука в небі? Далла з Матрісою розмовляли біля джерела, і Далла сказала, що чула, як червона жінка говорила мамі, що це подих дракона. А якщо дракони дихають, хіба це не значить, що вони оживають?

«Червона жінка,— зітхнув мейстер Кресен.— Хіба не досить, що вона своїми нісенітницями задурила голову матері, то ще потрібно отруювати сон дочки?» Слід буде суворо побалакати з Даллою, щоб таких пліток не поширювала.

— Ота штука в небі — це комета, люба дитино. Хвостата зірка, загублена в небесах. Скоро вона щезне, і за нашого життя ніхто її більше не побачить. Ось почекай.

Ширін хоробро кивнула.

— Мама каже, що білий крук означає: літу кінець.

— Так і є, міледі. Білі круки прилітають тільки з Цитаделі,— Кресен торкнувся пальцями ланцюга на шиї, всі ланки на якому були викувані з різного металу, символізуючи різні науки; це був мейстерський ланцюг, знак його ордену. В гордині юності Кресен легко носив його, а от зараз він здавався важким, а метал холодив шкіру.— Вони більші за інших і розумніші — їх розводять для того, щоб розносити найважливіші звістки. Цей крук прилетів повідомити, що збирався конклав, він розглянув зведення, підготовлені мейстрами по всьому королівству, й оголосив, що довге літо врешті закінчилося. Тривало воно десять років, два місяці й шістнадцять днів, це найдовше літо на нашій пам’яті.

— То тепер стане холодно? — Ширін була літньою дитиною, яка не спізнала справжнього холоду.

— З часом,— озвався Кресен.— Якщо боги будуть милостиві, вони дарують нам теплу осінь і рясні врожаї, щоб підготуватися до прийдешньої зими.

Серед простолюду подейкують, що довге літо означає ще довшу зиму, але мейстер не бачив сенсу залякувати дитину цими байками.

Тут брязнув своїми дзвіночками Картатий.

— Під водою завжди літо,— співучо мовив він.— Моряниці носять у косах плакун-зілля і плетуть собі сукні зі сріблястих водоростей. Знаю, знаю, о-о-о!

— Я б теж хотіла сукню зі сріблястих водоростей,— хихикнула Ширін.

— На дні морському сніг падає вгору,— сказав блазень,— а дощ сухий, як порох. Знаю, знаю, о-о-о!

— І що, справді піде сніг? — запитала дитина.

— Так,— підтвердив Кресен. «Але, сподіваюся, лише за кілька років, і ненадовго».— А ось і Пілос із птахом!

Ширін у захваті скрикнула. Навіть Кресен мав визнати, що птах справляв враження: білий як сніг і більший за яструба, з блискучими чорними очима, які свідчили про те, що він не якийсь там альбінос, а чистопородний білий крук з Цитаделі.

— Сюди,— покликав мейстер. Крук розпростав крила, здійнявся в повітря та з ляпанням перелетів кімнату, щоб приземлитися на стіл поряд з мейстром.

— Займуся вашим сніданком,— оголосив Пілос. Кресен кивнув.

— Це леді Ширін,— сказав він круку. Птах покивав білою головою, так наче кланявся.

— Леді,— крякнув він,— леді.

Дитя роззявило рота.

— Він розмовляє!

— Знає кілька слів. Я ж казав, що вони мудрі, ці птахи.

— Мудрий птах, мудрий муж, мудрий-мудрий блазень,— зронив Картатий, дзоркаючи бубонцями.— Мудрий-мудрий блазень,— повторив він і заспівав.— Підуть тіні у танок, у танок, у танок! — перестрибував він з ноги на ногу.— І не зникнуть все одно, все одно, все одно!

З кожним словом він сіпав головою, і дзвіночки на рогах бриньчали.

Білий крук крякнув і, ляпаючи крилами, злетів і всівся на залізне бильце сходів, що вели в гайворонник. Ширін, здавалося, змаліла.

— Картатий співає і співає. Я просила його не співати, але він не слухається. Він мене лякає. Хай він уже припинить!

«І як це мені зробити? — подумав старий.— Колись я б заткав йому рота назавжди, але тепер...»

Картатий з’явився у них хлопчаком. Це світлої пам’яті лорд Стефон знайшов його у Волантисі, на тому боці вузького моря. Король (колишній король, Ейрис II Таргарієн, який у ті дні ще не був божевільним) відіслав його світлість на пошуки нареченої для королевича Рейгара, у якого не було сестер, отож і одружуватися не було з ким. «Ми знайшли чудового блазня,— написав лорд Стефон Кресену за два тижні до того, як мав повернутися додому після безплідних пошуків.— Ще хлопчак, а вже спритний, як мавпа, і дотепний, як дюжина придворних. Уміє жонглювати, загадує загадки та знається на чарах, а ще він гарно співає чотирма мовами. Ми заплатили за його звільнення і сподіваємося привезти його з собою додому. Роберту він сподобається, а з часом, можливо, він і Станіса навчить сміятися».

На згадку про той лист Кресен засумував. Ніхто так і не навчив Станіса сміятися, і юний Картатий — не виняток. Бо з моря, завиваючи, раптово налетів шторм, і Кораблетрощильна затока виправдала своє наймення. Лордова двощоглова галера «Вітропава» розбилася зовсім поруч — з замку видно було. Двоє синів лорда Стефона спостерігали з парапетів, як море, розтрощивши корабель об скелі, поглинуло їхнього батька. З лордом Стефоном Баратеоном і його леді-дружиною пішла на дно сотня гребців і матросів, і ще багато днів потому кожен приплив лишав на прибережній смузі попід Штормокраєм свіжий урожай набряклих трупів.

Хлопця винесло на берег на третій день. Мейстер Кресен спустився до моря разом з усіма, щоб допомогти упізнати тіла. Блазня знайшли голим, з білою побабченою шкірою, всього в мокрому піску. Кресен був певен, що він теж мертвий, та щойно Джомі схопив його за ноги, щоб затягти на труповіз, хлопець сів на піску, викашлюючи воду. Джомі до самої смерті присягався, що тіло Картатого було холодне як лід.

Ніхто так і не зміг пояснити, як блазню вдалося перебути два дні в морі. Рибалки переказували одне одному, що це русалка навчила його дихати під водою, навзамін отримавши його сім’я. Сам Картатий не казав нічого. Той дотепний розумака, про якого писав лорд Стефон, так і не доплив до Штормокраю; хлопець, якого знайшли на березі, був зовсім інший: розбитий тілом і душею, він не те що сипати дотепами — розмовляти заледве міг. Однак його блазенське обличчя не полишало жодних сумнівів щодо його життєвого призначення. У вільному місті Волантисі було заведено робити татуювання на обличчях рабів і прислужників, отож від самої шиї і до лінії волосся лице у хлопця було картате — червоно-зелене, як блазенський костюм.

«Бідолаха божевільний і зболений, ніякого з нього зиску, навіть йому самому,— оголосив старий сер Герберт, тодішній каштелян Штормокраю.— Зробіть йому ласку й налийте йому макового молочка. Сон угамує біль, і все закінчиться. Він би вас на це благословив, якби в нього бодай клепка лишилася». Але Кресен відмовився, і зрештою переміг саме він. Та чи радів Картатий тій перемозі, ніхто не зміг би сказати і сьогодні, по стількох роках.

— Підуть тіні у танок, у танок, у танок,— співав блазень, хитаючи головою, від чого дзвіночки бренькали і бряжчали. Дзинь-дінь-бім-бом-бом-дзинь-дінь.

— Танок,— крякнув крук.— Танок, танок, танок.

— Блазень співає, що йому заманеться,— мовив мейстер до стривоженої королівни.— Не беріть його слів близько до серця. Завтра він пригадає інакшу пісню, а цієї вже ніхто ніколи не почує.

«Гарно співає чотирма мовами»,— писав лорд Стефон...

— Перепрошую, мейстре,— переступив поріг Пілос.

— Ти забув вівсянку,— здивовано зауважив Кресен. Це було геть не схоже на Пілоса.

— Мейстре, вчора ввечері повернувся сер Давос. На кухні щойно казали. Я подумав, вам буде цікаво.

— Давос... учора ввечері, кажеш? І де він тепер?

— З королем. Просиділи разом майже всю ніч.

Були часи, коли лорд Станіс збудив би мейстра, незважаючи на пізню годину, щоб запросити на пораду.

— Слід було мені повідомити,— поскаржився Кресен.— Слід було мене збудити.

Він відпустив руку Ширін.

— Перепрошую, міледі, але мені потрібно побалакати з вашим лордом-батьком. Пілосе, дай мені руку. У замку забагато сходів, і таке враження, наче їх щоночі додається — щоб мене подратувати.

Ширін з Картатим вийшли за ними, але дуже швидко дитині набридло повзти за старим, тож вона помчала вперед, а за нею нетвердо подибав блазень, божевільно вибрязкуючи бубонцями.

Замки будуються не для немічних, укотре пересвідчився Кресен, спускаючись гвинтовими сходами з Вежі морського дракона. Лорд Станіс, швидше за все, у Палаті мальованого столу, нагорі у Кам’яному барабані — центральній фортеці Драконстону, названій так за те, що в шторми її старовинні мури стугонять і гуркотять. Щоб дійти туди, слід перетнути галерею, проминути середній і внутрішній мури, де на варті стоять химери, пройти крізь чавунну браму та знову підніматися східцями, кількість яких Кресен і рахувати не хотів. Юнаки долають їх по дві сходинки за раз, а от для старого з хворими стегнами кожна сходинка — тортури. Однак лорд Станіс не схотів спускатися до мейстра, тож йому самому доведеться мучитися. Принаймні є Пілос йому в поміч, і на тому спасибі.

Човгаючи, вони перетнули галерею і проминули шерегу високих арочних вікон з краєвидом на зовнішній двір, мури між вежами й рибальське селище вдалині. У дворі тренувалися стрільці — ціляли в мішені за командою «в гніздо — дотяг — стріль». Стріли злітали в повітря з виляском, наче пташина зграя. Мурами поміж химер походжали вартові, поглядаючи на табір, який розгорнувся за стіною. У ранішньому повітрі серпанком повис дим від багать: це під прапорами свого лорда сіли снідати три тисячі вояків. А ген за табором на якірній стоянці було тісно від кораблів. Жодне судно, що за останній рік опинилося в полі зору Драконстону, не отримало дозволу відплисти геть. «Фурія» лорда Станіса, трипалубна військова галера на три сотні гребців, наче змаліла поряд з череватими караками й когами, які оточили її.

Вартовий біля Кам’яного барабану знав мейстра в лице, тож одразу пропустив усередину.

— Почекай тут,— мовив Кресен до Пілоса, переступивши поріг.— Ліпше я побачуся з ним сам-на-сам.

— Сходи високі, мейстре.

— Думаєш, я забув? — посміхнувся Кресен.— Я стільки разів ними піднімався, що кожну сходинку знаю на ім’я.

Але на півдорозі він пошкодував про своє рішення. Зупинившись, щоб перевести дух і перечекати біль у стегні, він почув гупання черевиків по каменю — й опинився віч-на-віч з Давосом Сівортом, який спускався згори. Сер Давос був сухорлявий, з простацьким обличчям, на якому написане було його низьке походження. Вузькі плечі огортав поношений зелений плащ, весь у плямах від солі та бризок і вигорілий на сонці; коричневий камзол і бриджі якнайкраще личили цьому шатену з карими очима. На шиї в Давоса на ремінці висіла торбинка з потертої шкіри. У короткій борідці давно майнула сивина, а на лівій — покаліченій — руці Давос завжди носив рукавичку. Побачивши Кресена, він загальмував.

— Пане Давосе! — мовив мейстер.— Коли ви повернулися?

— Ще затемна. Це найкращий час.

Подейкували, що ніхто не вміє і вполовину так ловко вести вночі корабель, як Давос Короткопалий. До того як лорд Станіс висвятив його в лицарі, він був найгорезвіснішим і найневловимішим контрабандистом на всі Сім Королівств.

— І?

— Все, як ви й попереджали,— похитав головою Давос.— Ніхто не підніметься, мейстре. Принаймні не за нього. Його не люблять.

«Ні,— подумав Кресен.— Ніхто й ніколи. Він сильний, здібний, справедливий... ох, справедливий за межею мудрості... але цього недосить. Ніколи не було досить».

— Ви зі всіма поговорили?

— Зі всіма? Ні! Тільки з тими, хто згодився мене прийняти. Мене вони теж не люблять, ці великоможні пани. Для них я так і лишуся цибулевим лицарем,— стиснув він у кулак обрубки пальців на лівій руці; це Станіс відтяв йому останню фалангу на всіх пальцях, окрім великого.— Я переломив хліб з Гуліаном Своном і старим Пенроузом, а Тарти погодилися зустрітися зі мною опівночі в гаю. Решта... ну, Берик Дондаріон зник безвісти, кажуть, його серед живих немає, а лорд Карон зараз із Ренлі. Він тепер Брайс Жовтогарячий з веселкової варти.

— Веселкової варти?

— Ренлі створив власну королівську варту,— пояснив колишній контрабандист,— але ці семеро не вбираються в біле. Кожен має свій колір. Лорд-командувач у них — Лорас Тайрел.

Вигадливість у стилі Ренлі Баратеона: створити новий чудовий лицарський орден, який би заявив про себе пишним убранням. Змалку Ренлі полюбляв яскраві кольори й багаті тканини, а ще обожнював гратися. «Дивіться на мене! — кричав він, зо сміхом гасаючи коридорами Штормокраю.— Дивіться на мене, я дракон!» Або ж: «Дивіться на мене, я чарівник!» Або: «Дивіться на мене, дивіться на мене, я бог дощу!»

Сміливий хлопчак з буйною чорною чуприною і смішливими очима уже виріс, йому двадцять один рік, але й далі грається. «Дивіться на мене, я король,— сумно подумав Кресен.— Ох, Ренлі, Ренлі, любий хлопчику, чи розумієш ти, що коїш? А якщо так, невже тобі байдуже? Невже всім до нього байдуже, окрім мене?»

— На якій підставі лорди відмовилися? — запитав він сера Давоса.

— Ну, хтось відмовлявся м’яко, а хтось грубо, хтось вибачався, хтось вигадував виправдання, хтось давав обіцянки, а дехто просто брехав,— знизав він плечима.— Зрештою, що таке слова? Суховій, і нічого більше.

— Тож надії нема?

— Хіба що облудна, але це не до мене,— мовив Давос.— Від мене він почув правду.

Мейстер Кресен пам’ятав день, коли Давоса висвятили в лицарі — після облоги Штормокраю. Близько року лорд Станіс з маленьким гарнізоном боронив замок від величезного війська лордів Тайрела і Редвина. Навіть з моря вони були в облозі: день і ніч ляпали на редвинських галерах бордові прапори Арбору. У Штормокраї вже давно поїли всіх коней, собак і котів, залога перебивалася з остюків на пацюків. А тоді прийшла ніч молодого місяця, коли зорі сховалися за чорними хмарами. Під покровом темряви контрабандист Давос наважився прорвати оборону Редвинів і прибережних скель Кораблетрощильної затоки. Трюм його кораблика з чорним облавком, чорними вітрилами і чорними веслами був забитий цибулею і солоною рибою. Невелика пожива, але її вистачило для того, щоб гарнізон протримався до появи в Штормокраї лорда Едарда, який зняв облогу.

Лорд Станіс винагородив Давоса добірними землями на мисі Гніву, невеличкою фортецею і лицарством... однак водночас постановив відтяти йому по фаланзі на пальцях лівої руки за ті роки, що він промишляв пачкарством. Давос скорився, але з умовою, що ніж у руках триматиме сам Станіс: з рук нижчого він покари не терпітиме. Лорд скористався різницьким сікачем, щоб рубати чисто й напевно. Після цього Давос для свого новоствореного шляхетного дому обрав прізвище Сіворт, а за прапор узяв собі чорний корабель на сірому полі — чорний корабель з цибулиною на вітрилах. Колишній контрабандист любив повторювати, що лорд Станіс зробив йому ласку, адже тепер йому стригти й чистити на чотири нігті менше.

Ні, подумав Кресен, така людина не даватиме облудних надій і не пом’якшуватиме жорстокої правди.

— Пане Давосе, іноді правда — гіркий трунок навіть для такого чоловіка, як лорд Станіс. Він мріє повернутися на Королівський Причал у всій своїй можновладності, розгромити ворогів і вимагати того, що належить йому по праву. Але тепер...

— Якщо він поведе на Королівський Причал це вбоге військо, то хіба що на смерть. Йому бракує вояків. Я йому так і сказав, але ж ви знаєте, який він гоноровий,— мовив Давос і підніс руку в рукавичці.— Цей чоловік дослухається здорового глузду, коли в мене пальці відростуть.

Старий зітхнув.

— Ви зробили, що могли. А тепер мені слід додати свій голос до вашого.

І він стомлено продовжив свій шлях нагору.

За прихисток лорду Станісу Баратеону правила велетенська кругла зала з голими чорними кам’яними стінами й чотирма вузькими вікнами, які виходили на чотири сторони світу. В центрі зали стояв стіл, який і дав їй назву,— велика різьблена дерев’яна стільниця, оздоблена під наглядом Ейгона Таргарієна в далекі дні ще до Завоювання. Мальований стіл був понад п’ятдесят футів завдовжки й уполовину такий в найширшому своєму місці, однак у найвужчому місці — менш як чотири фути. Ейгонові теслі витесали його у формі Вестеросу, випилюючи затоки й півострови, аж поки на стільниці не лишилося жодної прямої ділянки. На поверхні, за триста років потемнілій і витертій до блиску, красувалася карта Сімох Королівств, якими вони були в Ейгонові часи: річки і гори, замки й міста, озера й ліси.

В залі було єдине крісло, розташоване точно в тому місці, де на карті Вестеросу до суходолу мав би прилягати острів Драконстон; з високого крісла-престолу добре видно було всю стільницю. На престолі ж сидів чоловік у короткій, туго шнурованій шкірянці й коричневих бриджах з грубої вовни. Коли увійшов мейстер Кресен, він підвів погляд.

— Я знав, що ви прийдете, старий, кликав я вас чи ні.

У голосі його, як майже завжди, не було й натяку на теплоту.

Станіс Баратеон, лорд Драконстону і божою милістю законний наступник Залізного трону Сімох Королівств Вестеросу, був широкоплечий і жилавий; і тіло, і обличчя мав грубі, як шкура, що довго дубилася на сонці, аж поки не стала твердою як криця. Суворим словом поминали люди Станіса, і суворим він і був. Хоча йому ще не виповнилося тридцяти п’ятьох років, від його чуприни лишилася хіба що чорна крайка, яка темніла за вухами, мов тінь корони. Наприкінці життя його брат, покійний король Роберт, відростив собі бороду. Мейстер Кресен її ніколи не бачив, але подейкували, що була вона буйною, густою і жорсткою. Наче на противагу, Станіс коротко підстригав бакенбарди. Вони нагадували синяво-чорні тіні на квадратних щелепах і на кістлявих западинах щік. Під густими бровами очі здавалися зяючими ранами — сині, аж чорні, як море вночі. Рот відбирав надію навіть у найкумедніших блазнів; цей рот був створений, щоб супитися і хмуритися і кидати різкі накази: вузькі безбарвні вуста, завше стиснуті, які вже й забули, як це — усміхатися, а сміятися ніколи й не вміли. Іноді, коли вночі все затихало й завмирало, мейстру Кресену здавалося, що з того кінця замку чути, як лорд Станіс скреготить зубами.

— Давніше ви б мене збудили,— сказав старий.

— Давніше ви були молодий. А зараз ви старий і немічний, вам потрібно спати,— озвався Станіс, який ніколи не вмів ні пом’якшувати своїх слів, ні прикидатися, ні лестити; він казав, що думає, а як комусь це не до шмиги, хай ідуть під три чорти.— Ви б усе одно скоро довідалися, що говорив Давос. Завжди все знаєте, хіба ні?

— Якби я чогось не знав, яка була б з мене користь? — мовив Кресен.— Я зустрів Давоса на сходах.

— І він усе вам розповів, я так розумію? Слід було разом з пальцями вкоротити йому язика.

— Поганий посланець тоді б з нього вийшов.

— З нього і так вийшов поганий посланець. Лорди штормових земель не підуть зі мною. Схоже, я їм не подобаюся, і справедливість моїх вимог їх не обходить. Боягузи сидітимуть за мурами, чекаючи, куди подме вітер і на чиєму боці буде перемога. Сміливці вже визнали Ренлі. Ренлі! — виплюнув він це ім’я, як отруту на язиці.

— Останні тринадцять років ваш брат був лордом Штормокраю. І ці лорди — його присяжні прапороносці...

— Його,— перебив Станіс,— а по праву повинні бути моїми. Я не просив віддавати мені Драконстон. Ніколи не хотів його. Згодився на нього тільки тому, що тут засіли Робертові вороги й брат послав мене повисмикувати їх з корінням. Я будував йому флот і працював для нього — сумлінно працював, як і має молодший брат служити старшому... як Ренлі мав би служити мені! І якою ж була Робертова подяка? Він проголошує мене лордом Драконстону, а Штормокрай з усіма прибутками віддає Ренлі. Штормокрай належав дому Баратеонів триста років, і коли Роберт посів Залізний трон, замок по закону мав би перейти мені.

Давня рана так і не загоїлася, а тут розболілася ще дужче. Ось у чому слабкість його світлості: Драконстону, нехай старому і неприступному, підлягає лише жменька незаможних лордів, на чиїх кам’янистих острівних володіннях тулиться замало людей, щоб зібрати військо, потрібне Станісу. Навіть з перекупними мечами, яких він привіз через вузьке море з вільних міст Мира й Ліса, армія, яка отаборилася попід мурами замку, не зможе самотужки скинути владу дому Ланістерів.

— Роберт учинив з вами несправедливо,— обережно озвався мейстер Кресен,— однак у нього були на те вагомі підстави. Драконстон довгий час був престолом дому Таргарієнів. Таким місцем мав керувати сильний чоловік, а Ренлі на той час був іще дитиною.

— Він і досі дитина,— заявив Станіс, і гнів у нього в голосі аж задзвенів у порожній залі,— злодійкувата дитина, яка зібралася поцупити корону в мене з голови. Що такого зробив Ренлі, щоб заслужити престол? Сидить у раді й перекидається жартами з Мізинчиком, вдягає на турніри пишні обладунки, та при цьому дозволяє скинути себе з сідла. Ось який у підсумку мій брат Ренлі, який вважає, що має стати королем. За що боги покарали мене братами, питаю я вас?

— За богів я не відповідаю.

— Та ви останнім часом ні за що не відповідаєте, ось що мені здається. Хто там у Ренлі за мейстра? Може, мені варто послати по нього — раптом його поради більше мені сподобаються? Як гадаєте, що сказав цей мейстер, коли брат вирішив украсти у мене корону? Яку пораду дав ваш колега отому моєму єдинокровному зраднику?

— Я б здивувався, якби дізнався, що лорд Ренлі шукав чиїхось порад, ваша світлосте.

Наймолодший з трьох синів лорда Стефона виріс чоловіком хоробрим, але необачним, який діяв імпульсивно, довго не роздумуючи. В цьому, як і багато в чому іншому, Ренлі був викапаний Роберт і геть не схожий на Станіса.

— «Ваша світлосте»,— гірко повторив Станіс.— Ви глузуєте з мене, бо який з мене король? Драконстон і дещиця скель у вузькому морі — ось моє королівство.

Здолавши кілька сходинок униз зі свого престолу, він зупинився перед стільницею, і його тінь упала на гирло Чорноводого Бурчака й мальованого лісу, на місці якого нині розкинувся Королівський Причал. Станіс довго стояв, нависаючи над королівством, на яке збирався заявити свої права,— таким близьким і водночас таким далеким.

— Сьогодні я вечерятиму зі своїми лордами-прапороносцями, хай які вони є. З Сельтигаром, Веларіоном, Бар-Емоном, з усією цією дрібнотою. Небагатий врожай, якщо по правді, але це все, що лишили мені брати. Цей пірат-лісянець, Саладор Саан, знову виставить мені черговий рахунок; Морош Мирсянин застерігатиме мене, щоб я не забував про підводні течії та осінні шторми, а лорд Санглас набожно бурмотітиме про волю Сімох. Сельтигар захоче знати, хто з лордів штормових земель приєднається до нас. Веларіон пригрозить забрати додому своїх рекрутів, якщо ми не виступимо просто зараз. І що я їм скажу? Що мені тепер робити?

— Ваші справжні вороги — Ланістери, мілорде,— відгукнувся мейстер Кресен.— Якби ви з братом виступили проти них спільними силами...

— Я не вестиму переговорів з Ренлі,— відповів Станіс тоном, який не допускав заперечень.— Принаймні поки він називає себе королем.

— Тоді не з Ренлі,— поступився мейстер. Його лорд — упертий і гоноровий; якщо вже він на чомусь застановився, його не переконати.— Вам можуть прислужитися й інші. Сина Едарда Старка проголосили королем на Півночі, за ним стоїть сила Вічнозиму й Річкорину.

— Зелений хлопчак,— сказав Станіс,— ще один самозваний король. Мені прийняти пошматоване королівство?

— Півкоролівства — краще, ніж нічого,— мовив Кресен,— а якщо ви допоможете хлопцю помститися за страту батька...

— З якого дива мені мститися за Едарда Старка? Він мені був ніхто. Так, його любив Роберт, це безперечно. Любив як брата, скільки разів я це чув? Це я був його братом, а не Нед Старк, але з того, як він зі мною обходився, ви про це б і не здогадалися. Для нього я тримався в Штормокраї, щодня бачачи, як помирають найкращі вояки, поки Мейс Тайрел і Пакстер Редвин бенкетують під мурами. А Роберт мені подякував? Ні. Він подякував Старку — що зняв облогу, коли ми вже перебивалися з пацюків на полин. На Робертове веління я збудував флот, в його ім’я здобув Драконстон. Чи взяв він мене за руку, чи сказав мені: «Молодець, брате, що я без тебе робив би?» Ні, він звинуватив мене в тому, що я дозволив Віллему Дарі вивезти Вісериса з немовлям, так наче я міг його зупинити! П’ятнадцять років я сидів у нього в раді, допомагаючи Джону Арину правити королівством, поки сам Роберт пив і гуляв, та коли Джон помер, чи оголосив брат мене правицею? Ні, він помчав до любого друзяки Неда Старка й запропонував цю честь йому. Для жодного з них це на добро не вийшло.

— Хай так, мілорде,— лагідно мовив мейстер Кресен.— З вами вчинили несправедливо, але вчора — це порох. Та якщо ви об’єднаєтеся зі Старком, можна буде говорити про завтра. Є й інші, яких можна спробувати переконати. Як щодо леді Арин? Якщо це королева закатрупила її чоловіка, вона, безперечно, захоче відновити справедливість. У неї маленький син, спадкоємець Джона Арина. Якби ви засватали за нього Ширін...

— Хлопець — кволий і хворобливий,— заперечив лорд Станіс.— Навіть його батько це розумів: він просив мене взяти його за годованця на Драконстон. Обов’язки пажа, може, пішли б йому на користь, але ця клята Ланістерка отруїла лорда Арина до того, як усе влаштувалося, а тепер Лайса ховає його в Соколиному Гнізді. Вона з хлопцем у житті не розлучиться, кажу вам точно.

— Тоді слід відіслати Ширін у Гніздо,— запропонував мейстер.— Драконстон — похмуре місце для дитини. Нехай з нею їде блазень, аби поряд було знайоме обличчя.

— Знайоме і бридке,— замислено нахмурив брови Станіс.— Однак... може, і варто спробувати.

— Невже законний володар Сімох Королівств має благати про допомогу вдовиць і узурпаторів? — почувся різкий жіночий голос.

Обернувшись, мейстер Кресен схилив голову.

— Міледі,— привітався він, з прикрістю відзначивши, що не почув кроків.

— Я не благаю,— насупився лорд Станіс.— Нікого. Прошу про це пам’ятати, жінко.

— Приємно чути це, мілорде.

На зріст леді Селіза була висока, як і чоловік, струнка й вузьколиця, з великими вухами, гострим носом і легеньким натяком на вуса на верхній губі. Щодня вона їх вискубувала й частенько проклинала, але вони все одно відростали. Очі в неї були безбарвні, вуста суворі, а голос хльостав, як батіг. І зараз вона тріскотливо мовила:

— Леді Арин — ваша піддана, так само як Старки, ваш брат Ренлі й усі решта. Ви — єдиний їхній справжній король. І молити їх і торгуватися з ними про те, що належить вам по праву з ласки бога, не годиться.

«Бога», сказала вона, а не «богів». Червона жінка таки схилила її на свій бік, серцем і душею, і Селіза відвернулася від богів Сімох Королівств, давніх і нових, щоб поклонятися богу, якого вони кличуть Царем світла.

— Божа ласка хай лишається у твого бога,— озвався лорд Станіс, який не поділяв жінчиного гарячого неофітства.— Мені потрібні мечі, а не благословення. Чи не ховаєш ти десь війська, про яке забула мені розповісти?

У голосі його не було ніжності. Станіс завжди ніяково почувався в присутності жінок, навіть коли йшлося про власну дружину. Коли він виїхав на Королівський Причал, щоб приєднатися до Робертової ради, Селізу з дочкою він лишив у Драконстоні. Писав він рідко, приїздив іще рідше; подружній обов’язок виконував раз чи двічі на рік, не отримуючи задоволення, отож сини, про яких він колись мріяв, так і не народилися.

— Війська є у моїх братів, дядьків і кузенів,— сказала Селіза.— Дім Флорентів збереться під вашим прапором.

— Дім Флорентів здатен виставити заледве дві тисячі мечів,— мовив Станіс. Подейкували, що він знає потугу кожного з домів у Сімох королівствах.— Та й ви вірите у своїх братів і дядьків значно більше, ніж я, міледі. Землі Флорентів надто близько до Небосаду, щоб ваш лорд-дядько ризикнув накликати гнів Мейса Тайрела.

— Є й інший вихід,— наблизилася леді Селіза.— Визирніть у вікно, мілорде. Ось знак, якого ви так чекали: горить у небі. Червоний, як вогонь, червоний, як полум’яне серце єдиного бога. Ось його прапор — і ваш теж! Погляньте, як він розгортається в небесах, наче подих дракона, а ви ж бо лорд Драконстону! А це означає, що ваш час прийшов, ваша світлосте. З усією певністю. Вам судилося відплисти від цих безлюдних скель, як колись — Ейгон Завойовник, і змести всіх на своєму шляху. Скажіть тільки слово — і прийміть силу Царя світла.

— І скільки мечів віддасть під мою оруду Цар світла? — знов поцікавився Станіс.

— Стільки, скільки потрібно,— пообіцяла дружина.— Для початку — всіх мечників Штормокраю і Небосаду, а також їхніх лордів-прапороносців.

— Давос би вам пояснив, що це не так,— мовив Станіс.— Ці мечі присяглися Ренлі. Вони обожнюють мого чарівного молодшого братика, як колись обожнювали Роберта... і як ніколи не любили мене.

— Так,— мовила вона,— але якщо Ренлі помре...

Станіс, примруживши очі, так довго дивився на дружину, що Кресен не втримався і заговорив:

— Про це і думати не можна. Ваша світлосте, хай на яке безрозсудство він...

— Безрозсудство? А я називаю це зрадою,— мовив Станіс і знов обернувся до дружини.— Брат мій молодий і дужий, оточений величезним військом, а ще отими своїми веселковими лицарями.

— Мелісандра зазирала в полум’я і побачила його там мертвим.

Кресен жахнувся.

— Братовбивство... мілорде, це злочинно, немислимо... будь ласка, послухайте мене!

Леді Селіза зміряла його поглядом.

— І що ви йому скажете, мейстре? Що він може отримати половину королівства, якщо навколішках приповзе до Старків, а свою дочку продасть Лайсі Арин?

— Я вислухав вашу раду, Кресене,— сказав лорд Станіс.— А тепер послухаю дружину. Ви вільні.

Мейстер Кресен важко прихилив коліно. Повільно човгаючи через залу, він спиною відчував очі леді Селізи. Поки він спустився сходами, то вже заледве тримався на ногах.

— Допоможи мені,— попросив він Пілоса.

Нарешті щасливо повернувшись до себе в покої, Кресен відіслав парубка геть і знову покульгав на балкон — постояти поміж химер, задивившись на море. Повз замок пропливав один з військових кораблів Саладора Саана, розтинаючи сіро-зелені води строкатим корпусом, по боках якого піднімалися й опускалися весла. Кресен спостерігав за ним, аж поки корабель не зник за мисом. «Якби ж то і мої страхи зникли так легко!» Невже він дожив до таких років заради цього?

Вдягаючи ланцюг, мейстер усвідомлює, що йому ніколи не мати дітей, однак Кресен часто все одно почувався батьком. Роберт, Станіс, Ренлі... Трьох синів виростив він, коли сердите море забрало лорда Станіса. Невже він так погано їх виховав, що тепер вони в нього на очах повбивають один одного? Він не може цього допустити, і не допустить.

А в усьому винна жінка. Ні, не Селіза, інша. Червона жінка, як кличуть її слуги, боячись вимовляти її ім’я.

— А я назву її ім’я,— сказав Кресен до кам’яного триголового пса.— Мелісандра. Вона.

Мелісандра Ашайська, чаклунка, повелителька тіней і жриця Р’глора, Царя світла, Серця вогню, Бога полум’я й тіні. Мелісандра, якій не можна дозволити поширити свій безум за межі Драконстону.

Порівняно з ясним світанком, у кімнаті, здавалося, було темно й похмуро. Тремтячими руками старий запалив свічку й поніс у кабінет, який містився під гайворонником; тут на полицях були охайно розставлені мазі, зілля й ліки. На нижній полиці, за рядком мастей у приземкуватих глиняних горщиках, він розшукав темно-синій скляний флакон завбільшки з мізинчик. Коли мейстер потрусив його, усередині заторохтіло. Здмухнувши шар пороху, Кресен відніс його до столу. Важко опустившись у крісло, витягнув корок і висипав уміст флакона. На пергамент, який він перед тим читав, висипалася дюжина кристалів. У світлі свічки вони блищали, як самоцвіти,— такі багряно-фіолетові, що мейстер подумав: як це він раніше не звернув уваги на їхній колір?

Ланцюг на шиї раптом здався йому страшенно важким. Пучкою мізинного пальця мейстер торкнувся одного з кристалів. Така рісочка — а має владу над життям і смертю! Кристали були з якоїсь рослини, що росте лише на островах у Нефритовому морі, на тому кінці світу. Листя слід висушити, а тоді настоювати на воді, в яку додається лайм з цукром і ще рідкісні прянощі з Літніх островів. Потому листя слід викинути, а в настоянку додати золи й витримати, щоб кристалізувалася. Процес повільний і непростий, інгредієнти — дорогі й не завжди доступні. Але на таких речах добре знаються і алхіміки Ліса, і безликі з Браавоса... і мейстри його ордену теж, хоча за мурами Цитаделі про таке стараються не патякати. Всі знають, що мейстер кує срібну ланку на своєму ланцюгу, опановуючи мистецтво зцілення, але світ не любить згадувати про те, що людина, яка знає, як лікувати, добре знає і як убивати.

Кресен давно забув, як це листя називають в Ашаї чи яку назву кристалам дали отруйники з Ліса. В Цитаделі це зілля просто звалося «душитель». Якщо його розчинити у вині й випити, всі м’язи на шиї напружуються, так наче горло в кулаці стиснули, перекриваючи дихальні шляхи. Подейкують, обличчя жертви стає точно таким самим фіолетовим, як і самі зернятка кристалів, з яких зріс паросток смерті,— але так само буряковіє людина і якщо їжею вдавиться.

Сьогодні ввечері лорд Станіс частуватиме своїх прапороносців разом з леді-дружиною... і червоною жінкою, Мелісандрою Ашайською.

«Мені слід відпочити,— сказав собі мейстер Кресен.— До ночі я маю набратися сил. Рука в мене не здригнеться, і мужність мені не зрадить. Те, що я замислив, жахливо, але зробити це треба. Якщо боги є, вони мені пробачать». Останнім часом він погано спить. Слід здрімнути, це має додати йому снаги для важкої справи, що чекає на нього. Він стомлено пошкандибав до ліжка. Та коли склепив повіки, перед очима й далі стояла яскрава комета, червона й полум’яна, і напрочуд яра в темряві його сновидінь. «Можливо, ця комета — знак мені,— сонно подумав мейстер, поринаючи в сон.— Кривава провісниця, що пророкує смерть... так...»

Прокинувшись у темряві, він виявив, що в покоях чорно, а все тіло болить. Кресен важко сів у ліжку; у голові пульсувало від болю. Стиснувши ковіньку, він невпевнено звівся на ноги. «Як пізно вже,— подумав він.— А мене не покликали». Його завжди запрошували на бенкет, за столом садовили, де сіль, поряд з лордом Станісом... Перед очима спливло обличчя лорда — не теперішнього мужа, а того хлопчика, яким він був колись: мерзнув у затінку, поки сонце світило його братові. Хай що він робив, а Роберт устигав зробити це швидше і краще. Бідолашний хлопчина... мейстер має поквапитися — заради нього.

Кристали були, де мейстер і лишив їх, тож він зібрав їх з пергаменту. Кресен не має персня з тайником, що їх, подейкують, носять отруйники-лісянці, однак у просторих рукавах його мантії таїться цілий розсип кишеньок малих і великих. Заховавши зернята «душителя» в одній з них, він розчахнув двері й погукав:

— Пілосе! Де ти?

Не почувши відповіді, він крикнув голосніше:

— Пілосе, мені потрібна допомога!

Але ніхто так і не відгукнувся. Це було дивно: келія молодого мейстра містилася всього на півпрогону вниз по сходах, звідтам усе завжди чути.

Врешті-решт Кресену довелося гукати слуг.

— Покваптеся,— звелів він їм.— Я проспав. Усі вже на гостині... п’ють... Мене мали б збудити!

Куди подівся мейстер Пілос? Кресен нічого не розумів.

Знов йому довелося перетинати довгу галерею. У високих вікнах шепотів нічний вітерець, доносячи гострий дух моря. Вздовж стін Драконстону мерехтіли смолоскипи, а в таборі за його мурами видно було сотні розпалених багать, так наче на землю впало зоряне небо. Угорі пломеніла комета — чорна й зловісна. «Я надто старий і мудрий, щоб лякатися таких дурниць»,— сказав собі мейстер.

Двері у велику залу містились у пащі кам’яного дракона. Мейстер звелів слугам лишатися за порогом. Ліпше увійти самому: не можна показувати свою неміч. Важко спираючись на ковіньку, Кресен подолав кілька останніх сходинок і прошкандибав попід зубами на вході. Двійко вартових розчинили перед ним важкі червоні двері — й зала вибухнула гамором і світлом. Кресен ступив у пащу дракона.

Крізь брязкіт ножів і тарілок та неголосні розмови за столом чути було, як під акомпанемент своїх дзвіночків співає Картатий: «...у танок, у танок». Та сама жахлива пісня, що він співав і зранку. «І не зникнуть все одно, все одно, все одно». За нижніми столами сиділо повно лицарів, лучників і капітанів перекупних мечів; ламаючи буханці чорного хліба, вони вмочали їх у риб’ячу юшку. Тут не сміялися голосно і не кричали пронизливо, чим, буває, грішать інші бенкети: лорд Станіс такого не дозволяв.

Кресен рушив до підвищення, на якому всадовили лордів з королем. По широкому колу він хотів обійти Картатого. Блазень, витанцьовуючи і видзвонюючи бубонцями, не чув його наближення. Перестрибуючи з ноги на ногу, він втелющився у Кресена, вибивши з його руки ковіньку. Обидва полетіли на притрушену очеретом долівку, зчепившись руками й ногами; навколо вибухнув сміх. Без сумніву, видовище було кумедне.

Картатий наполовину лежав на мейстрі, і його розфарбоване блазенське обличчя притислося до обличчя Кресена. При падінні Картатий загубив свій бляшаний шолом з рогами та дзвіночками.

— На дні морському падають угору,— оголосив він.— Знаю, знаю, о-о-о!

Хихикаючи, блазень відкотився геть, скочив на ноги та пройшовся в танку.

Стараючись триматися, мейстер слабко всміхнувся та спробував підвестися, але в стегні так боліло, що він на мить злякався, чи не зламав кістку знову. Він відчув, як його попід пахви підхопили дужі руки й поставили на ноги.

— Дякую, сер,— пробурмотів він, обертаючись, аби поглянути, який це лицар прийшов йому на допомогу...

— Мейстре,— озвалася леді Мелісандра, в чиєму низькому голосі вчувалася мелодійність мови Нефритового моря,— вам слід бути обачнішим.

Як завжди, вона вбрана була в червоне з ніг до голови: довга вільна сукня з пливкого шовку, з довжелезними рукавами з розтрубом, горіла вогнем, а у глибоких прорізах ліфу прозирала темніша, криваво-червона тканина. На шиї жінка мала кольє з червоного золота, тугіше за будь-який мейстерський ланцюг, оздоблене єдиним великим рубіном.

Волосся в неї було не іржаве й не рудувато-русяве, як зазвичай у рудих, а насичено-мідне, блискуче, воно світилося в сяйві смолоскипів. Навіть очі вона мала червоні... однак шкіру — гладеньку й чисту, білу як молоко. Мелісандра була струнка, граційна, вища на зріст за багатьох лицарів, з пишними грудьми й вузькою талією, з обличчям-сердечком. Коли на ній зупинялося чоловіче око, то ще довго не могло відірвати погляду, навіть якщо йшлося про мейстра. Чимало хто вважав її вродливою. Але ні, вона не вродлива. Вона червона й страшна, і перш за все червона.

— Я... дякую вам, міледі.

— У вашому віці слід кожен крок розраховувати,— мовила Мелісандра ввічливо.— Ніч темна й повна жахіть.

Він упізнав цю фразу: це з якоїсь із їхніх молитов. «Байдуже, у мене своя віра».

— Тільки діти лякаються темряви,— мовив мейстер. Коли він промовляв ці слова, Картатий знов завів свою пісеньку.

— Підуть тіні у танок, у танок, у танок...

— Ось вам загадка,— сказала Мелісандра.— Мудрий блазень і блазнюватий мудрець,— уклонившись, вона підняла з підлоги шолом Картатого й одягнула на голову Кресену. Бляшане відро з’їхало на самі вуха, й бубонці неголосно бренькнули.— Корона до вашого ланцюга, мейстре,— оголосила жінка. Навколо них усі зареготали.

Стиснувши губи, Кресен силкувався опанувати лють. Жінка вважає його старим і немічним, але ще до кінця вечора вона дізнається, що це не так. Може, він і старий, але він і досі мейстер з Цитаделі.

— Не потрібна мені жодна корона, крім істини,— сказав він, знімаючи з голови блазенський шолом.

— На світі є істини, яких не вчать у Старгороді,— зметнувши червоним шовком, Мелісандра розвернулася й попрямувала до столу на підвищенні, де сидів король Станіс із королевою. Віддавши прикрашене рогами відро назад Картатому, Кресен рушив за нею.

На його місці сидів мейстер Пілос.

Зупинившись, старий витріщився на нього.

— Мейстре Пілосе,— нарешті мовив він.— Ви... ви мене не збудили.

— Його світлість звелів мені дати вам відпочити,— почервонів Пілос.— Сказав, що вам тут бути необов’язково.

Кресен поглянув на лицарів, капітанів і лордів, які припинили перемовлятися. Лорд Сельтигар, старий і похмурий, вбраний був у плащ, оздоблений червоними гранатовими крабами. Вродливий лорд Веларіон обрав шовк барви морської хвилі, а морекінь з білого золота в нього на шиї пасував до його довгого білявого волосся. Лорд Бар-Емон, чотирнадцятирічний товстун, горнувся у пурпуровий оксамит, облямований хутром з тюленя-біляка; сер Аксель Флорент навіть у брунатному плащі з лисячим хутром лишався простакуватим; набожний лорд Санглас носив на шиї, пальцях і зап’ястках місячне каміння; а капітан-лісянець Саладор Саан горів, як сонце, у своєму кумачевому атласному плащі, весь у золоті й коштовностях. Тільки сер Давос одягнений був просто — у коричневий камзол і зелений вовняний плащ, і тільки Давос зустрівся поглядом з мейстром, і в очах його стояв жаль.

— Ви вже старий і все плутаєте, тож яка мені з вас користь? — прозвучав голос лорда Станіса, але то не міг бути Станіс, не міг! — Відтепер моїм радником буде Пілос. Він і так уже займається круками, оскільки ви не здатні підійматись у гайворонник. Не хочу, щоб ви уморилися в мене на службі.

Мейстер Кресен кліпнув. «Станісе, мілорде, мій сумний відлюдькуватий хлопчику, сину мій, якого в мене ніколи не було, як ти можеш так чинити зі мною, невже ти не розумієш, що я дбав про тебе, жив для тебе, любив тебе попри все? Так, любив, навіть дужче за Роберта чи за Ренлі, бо тебе єдиного більш не любив ніхто, тож ти мене потребував найдужче». Але вголос він тільки сказав:

— Як зволите, мілорде, але... але я зголоднів. Може, мені знайдеться місце у вас за столом?

«Біля тебе, бо саме там моє місце».

Сер Давос підвівся з лавки.

— Матиму за честь, якщо мейстер сяде біля мене, ваша світлосте.

— Як хочете,— відвернувся лорд Станіс і щось мовив до Мелісандри, яка сиділа по праву руч од нього, на почесному місці. Леді Селіза сиділа ліворуч, і посмішка її була такою ж сяйливою і холодною, як і камінці в неї шиї.

«Задалеко,— подумав Кресен, поглянувши в кінець лавки, де сидів сер Давос. Поміж контрабандистом і почесним підвищенням розмістилася половина лордів-прапороносців.— Якщо я збираюся підсипати „душителя“ їй у кубок, маю сісти ближче, але як?»

Мейстер помалу рушив до Давоса Сіворта, а Картатий у цей час викидав колінця.

— Тут ми їмо рибу,— щасливо оголосив він, вимахуючи тріскою, наче скіпетром,— а на дні морському риба їсть нас. Знаю, знаю, о-о-о!

Сер Давос посунувся, щоб звільнити місце на лавці.

— Ми всі сьогодні мали б одягнути блазенські костюми,— сказав він похмуро, поки Кресен усідався,— бо те, що ми затіяли, личить хіба блазням. Червона жінка побачила в полум’ї перемогу — і Станіс вирішив заявити права на престол, незважаючи на те, що йому бракує вояків. Боюся, перш ніж вона заспокоїться, ми всі опинимося там, де каже Картатий: на дні морському.

Кресен запхав руки в рукави, так наче намагався зігрітися. Пальці його намацали тверду гульку — сховані у вовні кристали.

— Лорде Станісе!

Станіс відвернувся був від червоної жінки, аж тут втрутилася леді Селіза:

Король Станіс! Ви забуваєтеся, мейстре.

— Він старий і забудькуватий,— грубо кинув король.— Що таке, Кресене? Кажіть.

— Якщо збираєтеся виступати, життєво важливо об’єднати сили з лордом Старком і леді Арин...

— Ні з ким я не об’єднуватимуся,— сказав Станіс Баратеон.

— Світло не об’єднується з темрявою,— взяла його за руку леді Селіза.

Станіс кивнув.

— Старки хочуть украсти половину мого королівства, як Ланістери украли мій престол, а мій любий братик — мечі, війська і кріпості, що належать мені по праву. Вони всі узурпатори, а отже, вороги.

«Більше він мене не слухатиме»,— у відчаї подумав Кресен. Якби ж то можна було непомітно підкрастися до Мелісандри... потрібно всього на мить опинитися біля її кубка.

— Ви — законний наступник свого брата Роберта, справжній володар Сімох Королівств, король андалів, і ройнарів, і перших людей,— відчайдушно заговорив він,— але навіть так марно сподіватися перемогти без союзників.

— У нього є союзник,— сказала леді Селіза.— Р’глор, Цар світла, Серце вогню, Бог полум’я і тіні.

— З богів союзники ненадійні,— не здавався старий,— і ніхто не має над ними влади.

— Гадаєте, ні? — обернула голову Мелісандра, і рубін у неї на шиї зблиснув на світлі й на мить, здавалося, запалав ясно, немов комета.— Якщо ви верзете такі нісенітниці, то вам, либонь, таки слід вдягнути назад оту корону.

— Так,— погодилася леді Селіза,— шолом Картатого. Він вам до лиця, старий. Вдягніть його, я вам велю!

— На дні морському ніхто не носить шоломів,— мовив Картатий.— Знаю, знаю, о-о-о!

Очі лорда Станіса ховалися в тіні широких брів, вуста були міцно стиснуті, а під вилицями ходили жовна. Сердячись, він завжди скреготав зубами.

— Блазню,— нарешті проричав він,— роби, як велить моя леді-дружина. Віддай Кресену свій шолом.

«Ні,— подумав старий мейстер,— це не ти, це на тебе не схоже, ти завжди був справедливий; жорсткий, але не жорстокий, ніколи; ти не розумів глузів — так само як і сміху не розумів».

Картатий танцюючи підступив ближче, видзвонюючи бубонцями: дзинь-дінь, дон-дон, брязь-брязь-брязь. Мейстер сидів мовчки, поки блазень надівав йому на голову рогате відро. Під його вагою Кресен похилив голову. Дзвоники бренькнули.

— Либонь, відсьогодні хай свої поради виспівує,— зронила леді Селіза.

— Ти заходиш задалеко, жінко,— озвався лорд Станіс.— Він уже старий, і він добре мені послужив.

«І служитиму тобі до останнього, мій любий лорде, мій бідолашний самотній сину»,— подумав Кресен, бо зненацька збагнув, як усе можна зробити. Перед ним стояв кубок сера Давоса, наполовину повний кислого червоного. Кресен відшукав тверду гульку кристалів у себе в рукаві й, затискаючи її великим і вказівним пальцями, потягнувся до кубка. «Плавно і спритно, зараз не можна схибити»,— про себе молився він, і боги зглянулися на нього. Не встиг ніхто й оком зморгнути, як у пальцях у нього вже нічого не було. Вже багато років його рука не діяла так твердо і так вправно. Давос усе бачив, мейстер був певен, але більше ніхто. Узявши кубок у руки, Кресен підвівся.

— Може, я й справді поводився, як блазень. Леді Мелісандро, ви не розділите зі мною кубок вина? Кубок на честь вашого бога — Царя світла? Кубок на пошану його влади?

Червона жінка пильно подивилася на нього.

— Як скажете.

Кресен відчував, що за ними всі спостерігають. Коли він підводився з лавки, Давос учепився йому в рукав пальцями, яких йому вкоротив лорд Станіс.

— Що ви коїте? — прошепотів він.

— Те, що маю,— відповів мейстер Кресен,— і заради королівства, і задля порятунку душі мого лорда.

І він струсив Давосову руку, проливши кілька крапель на очерет.

Коли Кресен підійшов до жінки за високим столом, усі очі були прикуті до них. Але він бачив лише її. Червоний шовк, червоні очі, червоний рубін на шиї, червоні вуста вигнулись у подобі усмішки... Жінка поклала руку на мейстрову долоню, що тримала кубок. Шкіра в неї палала, як у гарячці.

— Ніколи не пізно перекинути келих, мейстре,— зронила жінка.

— Ні,— хрипко прошепотів він,— ні.

— Як зволите,— узяла Мелісандра Ашайська кубок з його рук і зробила великий ковток. Коли вона простягнула кубок йому назад, у тому лишалося заледве півковтка.— А тепер ви.

Руки в нього тремтіли, але він зібрався на силі. Мейстер з Цитаделі не має права на страх. Вино лишило кислий смак на язиці. Кресен випустив з пальців порожній кубок, і той розлетівся на підлозі на друзки.

Він має силу й тут, мілорде,— сказала жінка.— А вогонь очищує.

На шиї в неї червоно замерехтів рубін.

Кресен хотів відповісти, але слова застрягли в горлі. Силкуючись вдихнути повітря, він жахливо, зі свистом закашлявся. Горло йому стисли залізні пальці. Падаючи навколішки, він і досі хитав головою, не визнаючи цієї жінки, не визнаючи її сили, не визнаючи її чарів, не визнаючи її бога. А з рогів у нього сипалися дзвіночки, виспівуючи «блазень-блазень-блазень», у той час як червона жінка з жалем дивилася на нього згори вниз, а в її ясно-червоних очах танцювало полум’я свічок.

Арія

У Вічнозимі її дражнили Кобилою, і вона гадала, що гірше не буває, поки сирота Ломі Зеленорукий не обізвав її Ковтюхом.

Голова її і справді була як після ковтуна. Коли Йорен затягнув Арію у провулок, вона була певна, зараз він її вб’є, але смердючий старий, міцно її тримаючи, просто обтяв кинджалом сплутане волосся в неї на голові. Вона добре пам’ятала, як вітер підхоплював з бруківки жмені брудного каштанового волосся, відносячи до септу, де помер її батько. «Я везу з міста чоловіків і хлопців,— гарчав Йорен, а гостре лезо шкребло їй череп.— Отож стій тихо, хлопче». Коли він закінчив, на голові в неї лишилася сама щетина з поодинокими жмутками.

Потому Йорен повідомив їй, що відтепер і аж до Вічнозиму вона — хлопчик-сирота на ім’я Арі. «Пройти браму нескладно, а от дорога — зовсім інша справа. Їхати тобі довго, і в кепському товаристві. Цього разу я везу на Стіну тридцятьох хлопців, і не уявляй, що вони схожі на отого твого брата-байстрюка,— трусонув він її.— Лорд Едард дозволив мені пошукати в темницях, і лордійчуків там не знайшлося. Цей набрід... половині з них видати тебе королеві раз плюнути — в надії на прощення і ще, може, кілька срібняків. А друга половина вчинить так само, тільки спершу тебе зґвалтує. Отож тримайся осторонь, до вітру бігай подалі в ліс, щоб ніхто не бачив. З цим буде найважче, отож не пий забагато».

Виїхати з Королівського Причалу і справді виявилося неважко. Гвардійці Ланістерів усіх зупиняли при брамі, але Йорен гукнув одного на ім’я — і помахом руки їхнім фургонам дозволили виїхати. Ніхто й оком на Арію не кинув. Шукали-бо великородну дівчинку, дочку королівського правиці, а не худореброго хлопчину з обтятою чуприною. Арія й не озирнулася назад. Вона б воліла, щоб Чорноводий Бурчак вийшов з берегів, змиваючи все місто — з Блошиним Дном, і Червоною фортецею, і Великим септом, з усім та усіма, особливо королевичем Джофрі і його матір’ю. Але Арія знала, що цього не станеться, та й Санса досі в місті, тож річка змила б і її. Згадавши про це, Арія вирішила, що ліпше мріятиме про Вічнозим.

Щодо справляння потреб Йорен помилився: це якраз було не найважче — найважче було витримати Ломі Зеленорукого й Пиріжка. Цих сиріт. Когось Йорен забрав з вулиці, наобіцявши, що животи в них завжди будуть повні, а на ногах красуватимуться черевики. Решту він звільнив з ланцюгів. «Варті потрібні добрі люди,— сказав він їм перед від’їздом,— але й ви придастеся».

У темницях Йорен набрав і дорослих чоловіків — злодіїв, браконьєрів, ґвалтівників тощо. Найгіршими були ті троє, що їх він витягнув з чорних камер: вони, либонь, лякали навіть його, тож він тримав їх спутаними по руках і ногах у глибині одного з фургонів, зарікшись, що до самої Стіни вони так і сидітимуть у ланцях. Один був безносий, з діркою в тому місці, де колись стирчав його відтятий ніс; а в потворного опасистого лисаня з гострими зубами й мокрими гнійниками на щоках в очах не зринало нічого людського.

З Королівського Причалу новобранці везли п’ять возів, навантажених припасами для Стіни: шкури й сувої тканини, чавун у чушках, клітку з круками, книжки, папір і чорнило, в’язку кислолисту, глечики з олією, скрині з ліками та прянощами. Фургони тягнули упряжки возовиків, а ще Йорен купив двох рисаків і півдюжини віслюків для хлопців. Арія надала б перевагу коневі, але й віслюк — це краще, ніж їхати на возі.

Чоловіки не звертали на неї уваги, а от із хлопцями їй так не пощастило. Вона була на два роки молодша за наймолодшого сироту, а головне, менша й худіша, і Ломі з Пиріжком вирішили, що вона здебільшого мовчить через страх, дурість або глухоту.

— Тільки гляньте на отой меч у Ковтюха,— одного ранку мовив Ломі, коли вони плелися повз сади та пшеничні поля. До того як його спіймали на злодійстві, він працював підмайстром у фарбаря, тож руки його по лікоть були в зелених плямах. Він не сміявся — ревів, як ті віслюки, що на них вони їхали.— І де такий помийний пацюк, як Ковтюх, хапнув собі меча?

Арія мовчки кусала губу. Вдалині, на чолі валки, вона бачила Йоренів вицвілий чорний плащ, але не збиралася з плачем мчати до старого по допомогу.

— Може, це маленький зброєносець? — втулив Пиріжок. Його мати, до того як померла, була пекаркою, і він цілісінькі дні штовхав по вулицях її візок, вигукуючи: «Пиріжки! Гарячі пиріжки!» — Маленький зброєносець пишного лорда, атож.

— Який з нього зброєносець, глянь на нього! Кажу тобі, меч несправжній. Олов’яний іграшковий мечик, ага.

Арія терпіти не могла, коли вони кпили з Голки.

— Це криця замкової роботи, ти, дурню! — кинула вона, розвертаючись у сідлі й обпікаючи хлопців сердитим поглядом.— Тож ліпше стуліть писки.

Сироти заулюлюкали.

— Де ти тільки взяв отого клинка, Ковтяче? — не припиняв розпитувати Пиріжок.

— Він не Ковтяк, а Ковтюх,— виправив Ломі.— А клинок, певно, крадений.

— Не крадений! — крикнула Арія. Голку їй подарував Джон Сноу. Може, вона й дозволяє хлопцям обзивати її Ковтюхом, але не дозволить вважати Джона злодієм.

— Якщо крадений, то ми можемо його забрати,— сказав Пиріжок.— Усе одно ж він не його. А мені б такий меч придався.

— Ну-бо, відбери його,— під’юджував приятеля Ломі.

Буцнувши віслюка п’ятами, Пиріжок під’їхав ближче.

— Гей, Ковтяче, ану давай меч. Усе одно не вмієш ним махати.

Чуприна в нього була кольору соломи, а згоріле на сонці обличчя лупилося.

«Ще й як умію,— могла б відповісти Арія.— Я вбила хлопця, такого ж товстуна як ти, штрикнула його в живіт, і він помер, і я вб’ю тебе, якщо не відчепишся». Однак вона не наважилася. Йорен не знав про конюшого, і вона боялася й думати, як він учинить, якщо дізнається. Арія була певна, що серед присутніх є й душогубці (оті троє в ланцях так точно), але їх королева не шукає, тож це різні речі.

— Дивіться на нього,— засміявся-заревів Ломі Зеленорукий.— Кажу вам, зараз він зарюмсає. Поплачеш, га, Ковтюше?

Уночі Арія плакала уві сні, бо їй наснився батько. Але зранку, коли вона прокинулася, очі виявилися червоними й сухими, і зараз вона б не змогла зронити ні сльозинки, навіть якби від цього залежало її життя.

— Зараз він штанці обмочить,— кинув Пиріжок.

— Лишіть його,— сказав чорнявий кучматий хлопець, який їхав позаду. Ломі дав йому прізвисько Бугай — за його рогатий шолом, якого він весь час начищав, але ніколи не носив. З Бугая глузувати Ломі не наважувався. Хлопець був старший, та ще й рослявий як на свій вік, широкоплечий, з дужими на вигляд руками.

— Віддай ліпше меча Пиріжку, Арі,— сказав Ломі.— Пиріжок страх як його хоче. Він уже забив одного хлопця до смерті. І з тобою так само вчинить, кажу тобі.

— Я його на землю кинув, та й хвицнув по яйцях, і хвицав, і хвицав, поки він не здох,— вихвалявся Пиріжок.— Потовк його на м’ясо. Яйця в нього луснули й стікали кров’ю, а прутень почорнів. Тож ліпше віддай меча.

Арія витягнула з-за пояса свого тренувального меча.

— Можеш оцей собі взяти,— сказала вона Пиріжку, бо битися їй не хотілося.

— Та це якась палиця! — під’їхав він ближче й потягнувся до руків’я Голки.

Зі свистом дерев’яний меч ляснув віслюка по заду. Ревнувши, віслюк брикнув, скидаючи Пиріжка на землю. А Арія стрибнула з власного коня та штрикнула хлопця, що спробував був звестися, в живіт; зі стогоном Пиріжок знов осів на землю. А тоді вона гепнула його по лицю, і ніс у нього хруснув, як гілка. З ніздрів зацебеніла кров. Пиріжок запхинькав, а Арія розвернулася до Ломі Зеленорукого, який з роззявленим ротом сидів на віслюкові.

— Тобі теж меч потрібен? — гаркнула вона. Ломі, затуливши обличчя руками, заверещав: забирайся!

— Позаду! — крикнув Бугай, і Арія крутнулася. Пиріжок стояв навколішках, тримаючи в кулаці величенький гострий камінь. Арія дозволила йому жбурнути той камінь, але вчасно пригнула голову, і каменюка просвистіла повз. А потім Арія кинулася на хлопця. Той підніс руку, і Арія вдарила по ній, тоді по щоці, тоді по коліну. Пиріжок хотів її схопити, але вона танцюючи ухилилася й гупнула його дерев’яним мечем ззаду по голові. Хлопець упав, але звівся на ноги й покульгав за нею — червоний з обличчя, весь у патьоках бруду та крові. Завмерши в позі водяного танцюриста, Арія чекала. Щойно він наблизився, вона вцілила йому поміж ніг — з такою силою, що якби її дерев’яний меч був гострий, він би вистромився з його заду.

Коли Йорен відтягнув її від хлопця, Пиріжок уже простерся на землі в закаляних і смердючих бриджах, зарюмсаний, а Арія знай дубасила його.

— Досить,— проревів чорний брат, висмикуючи в неї з пальців дерев’яного меча,— ти що, убити хочеш дурня?

Тут Ломі та ще дехто з хлопців заверещали, і старий розвернувся до них.

— Стуліть пельки, бо я вам їх зараз сам постулюю. Ще раз таке побачу — поприв’язую ззаду до возів і так і тягтиму до самої Стіни,— сплюнув він.— А тебе це двічі стосується, Арі. Пішли зі мною, хлопче. Швидко!

Всі дивилися на Арію, навіть троє в ланцях у фургоні. Опасистий, клацнувши гострими зубами, засичав, але вона проігнорувала його.

Старий потягнув її подалі від дороги, за дерева, раз у раз лаючись і бурмочучи:

— Була б у мене бодай краплина глузду, я б лишив тебе на Королівському Причалі. Чуєш мене, хлопче? — прогарчав він останнє слово — він завжди вимовляв його з притиском, щоб вона добре його затямила.— Розв’язуй штани і знімай. Давай, ніхто тебе тут не побачить. Ну!

Арія похмуро скорилася.

— А тепер сюди, до дуба. Ага, отак.

Притиснувши її руки до стовбура, він вчавив її обличчя в шорстке дерево.

— А тепер кричи. Голосно кричи!

«Не буду»,— вперто подумала Арія, та коли Йорен вперіщив її по голому заду дерев’яним мечем, вона не змогла стримати зойку.

— Ну як, боляче? — питав Йорен.— А тепер оцього скуштуй.

Дерев’яний меч свиснув. Арія знову зойкнула, вчепившись у дерево, щоб не впасти.

— І ще разок.

Вона трималася міцно, закусивши губу, здригаючись щоразу в передчутті удару. Від ударів вона підстрибувала й вила. «Я не плакатиму,— думала вона,— не плакатиму. Я Старківна з Вічнозиму, у нас на гербі деривовк, а деривовки не плачуть». Вона відчувала, що по лівій нозі цебенить тонка цівка крові. І зад, і стегна палали від болю.

— Може, отепер нарешті ти мене почуєш,— сказав Йорен.— Ще раз піднімеш оцю палицю на одного зі своїх братів — отримаєш удвічі більше, ясно тобі? А тепер одягайся.

«Вони мені не брати»,— думала Арія, нахилившись, щоб підтягнути штани, але вголос цього не промовила. Тремтячими руками вона застібала пояс і зав’язувала мотузки.

Йорен спостерігав за нею.

— Боляче було?

«Спокійна як стояча вода»,— сказала собі Арія, як учив її Сиріо Форел.

— Трохи.

Старий сплюнув.

— А тому пекарчуку було ще гірше. Це не він убив твого батька, дівчинко, і не той злодюжка Ломі. Дубасячи їх, ти батька не повернеш.

— Знаю,— похмуро пробурмотіла Арія.

— Ти дечого не знаєш. Усе не мало статися так. Я вже готовий був до від’їзду, купив вози й завантажив їх, аж тут до мене приходить чоловік з хлопцем і з калиткою монет, приносить повідомлення... неважливо від кого. Лорд Едард вбирається в чорне, каже він мені, тож почекайте, він поїде з вами. А гадаєш, чого я затримався? Тільки щось там пішло не так.

— Це Джофрі,— видихнула Арія.— От кого треба вбити!

— Його колись і вб’ють, тільки не я і не ти,— Йорен кинув їй дерев’яного меча.— Візьми собі у фургоні трохи кислолиста,— мовив він, прямуючи назад до дороги.— Пожуєш — і не так болітиме.

І справді трохи допомогло, хоча на смак було огидно, та й слина стала мов кривава. І все одно довелося йти пішки до кінця дня, і завтра, і позавтра, бо на віслюка вона сісти не могла. Пиріжку було ще гірше: Йорену довелося посунути якісь діжки, щоб він міг влягтися У фургоні на мішках з ячменем, і щоразу, коли колесо натрапляло на камінець, хлопець скиглив. Ломі Зеленорукого ніхто й пальцем не чіпав, але він усе одно тримався подалі від Арії.

— Щоразу як ти на нього дивишся, він здригається,— мовив Бугай до Арії, яка йшла поряд з його віслюком. Вона не озвалася. Здається, безпечніше було взагалі ні з ким не розмовляти.

Уночі вона лежала на своєму тоненькому покривалі на твердій землі, втупивши очі у велетенську червону комету. Та була чарівна й застрашлива водночас. «Червоний меч» — ось як називав її Бугай; казав, що вона схожа на меч, коли лезо ще гаряче з горна. Якщо примружитися, Арія теж могла роздивитися меч, от тільки був це не щойно викуваний клинок — це був батьків Лід: брижата валірійська криця, червона від крові лорда Едарда Старка, потому як сер Ілін Пейн, виконавець королівського правосуддя, відтяв тим клинком йому голову. Коли це сталося, Йорен змусив Арію відвернутися, але їй усе одно здавалося, що комета схожа, мабуть, на Лід у ту мить.

Нарешті вона заснула, і їй наснилася домівка. Королівський гостинець звивався до Стіни попри Вічнозим, і Йорен пообіцяв залишити її там, щоб ніхто так і не дізнався, хто вона така. Їй кортіло знову побачити матір, і Роба, і Брана, і Рикона... але найбільше вона думала про Джона Сноу. Хотілося спершу якось побувати на Стіні, щоб Джон скуйовдив їй волосся й назвав її сестричкою. А вона б йому сказала: «Я скучила за тобою»,— а він би відповів, що теж скучив, водночас із нею — як вони завжди все казали разом. Як їй цього хотілося! Понад усе.

Санса

В день іменин короля Джофрі світанок видався ясним і вітряним, і крізь високі дірчасті хмари виднівся довгий хвіст велетенської комети. Санса саме роздивлялася її, коли прибув сер Ейрис Окгарт, щоб провести її вниз на турнірне поле.

— Як ви гадаєте, що вона віщує? — запитала вона його.

— Славу твоєму судженому,— миттю озвався сер Ейрис.— Тільки поглянь, як вона палає в небі сьогодні, на іменини його світлості, так наче самі боги підняли прапор на його честь. Простолюд кличе її кометою короля Джофрі.

Без сумніву, саме так і кажуть Джофрі, але Санса не була впевнена щодо комети.

— Я чула, слуги кличуть її драконячим хвостом.

— Король Джофрі сидить на престолі, на якому колись сидів Ейгон Дракон, у замку, збудованому його сином,— сказав сер Ейрис.— Він — наступник дракона; до того ж малиновий — колір дому Ланістерів, а це ще один знак. Комета послана провістити сходження Джофрі на престол, це понад усякий сумнів. Вона означає, що він переможе всіх своїх ворогів.

«Невже це правда? — міркувала Санса.— Невже боги такі жорстокі?» Її власна матір стала ворогом Джофрі, і брат Роб також. Батька стратили за наказом короля. То невже Роб і її леді-матір мають померти наступні? Так, комета червона, але Джофрі наполовину Ланістер, а наполовину Баратеон, а у них на гербі чорний олень на золотому полі. То, може, боги мали б послати Джофу золоту комету?

Зачинивши віконниці, Санса рвучко відвернулася од вікна.

— Маєте сьогодні чарівний вигляд, міледі,— мовив сер Ейрис.

— Дякую, сер.

Санса знала, що Джофрі захоче бачити її на турнірі на його честь, тож з особливою ретельністю поставилася і до свого обличчя, і до вбрання. Вона вдягнула світло-лілову шовкову сукню, а волосся оздобила сіточкою з місячним камінням — то був подарунок від Джофрі. Сукня мала довгі рукави — щоб заховати синці на руках. Теж подарунок від Джофрі. Коли йому повідомили, що Роба проголосили королем на Півночі, він розлютився до нестями й послав сера Бороса відлупцювати Сансу.

— Ходімо? — подав їй руку сер Ейрис, і вона дозволила вивести себе з кімнати. Якщо комусь із королівської варти потрібно ходити за нею слід у слід, то хай це буде він. Сер Борос був запальний, сер Мірин — холодний, мертві очі сера Мандона змушували її почуватися ніяково, а сер Престон ставився до неї, як до недоумкуватої дитини. Ейрис Окгарт, натомість, був люб’язний і розмовляв з нею душевно. Одного разу навіть заперечив, коли Джофрі звелів йому вдарити її. Врешті він таки її вдарив, але не так сильно, як зробив би це сер Мірин чи сер Борос, і до того ж він засперечався! Решта слухняно все виконували... окрім хіба Гончака, але Джоф ніколи не просив Гончака карати її. Для цього в нього було п’ятеро інших.

У сера Ейриса була світло-каштанова чуприна й досить приємне обличчя. А сьогодні він узагалі мав ефектний вигляд у білому шовковому плащі, застебнутому на плечі золотим листком, з вигаптуваним сяйливими золотими нитками на грудях сорочки розкидистим дубом.

— Як гадаєте, хто переможе сьогодні? — запитала Санса, поки вони під руку спускалися вниз.

— Я,— усміхнувся у відповідь сер Ейрис.— Однак, боюся, в цій перемозі не буде гостроти. Сьогодні слабкий турнірний день, ставки невисокі. На арену виїде не більш як чотири десятки людей, включно зі зброєносцями й вільними вершниками. Невелика честь — скидати з коня зелених хлопчаків.

Минулий турнір був геть інакший, подумалося Сансі. Його проводив король Роберт на честь її батька. З усього королівства з’їхалися позмагатися високі лорди й легендарні переможці, і все місто висипало на вулиці, щоб подивитися на них. Вона пригадувала, як усе було пишно: шатра на турнірному полі вздовж річки, біля входів у які висіли лицарські щити; довгі шереги шовковистих прапорців, що маяли на вітру; блиск золота на криці й золочених списах... Дні дзвеніли від музики сурем і тупання копит, а ночі заповнювали бенкети й співи. То були найчарівніші дні Сансиного життя, але сьогодні вони здавалися спогадом з іншого століття. Роберт Баратеон помер, і батько теж — обезголовлений як зрадник на сходах Великого септу Бейлора. Тепер у країні три королі, за Тризубом вирує війна, і місто затоплюють доведені до розпачу люди. Отож і не дивно, що турнір на честь Джофрі доводиться проводити за товстими мурами Червоної фортеці.

— Як гадаєте, королева буде? — Санса завжди почувалася краще, коли королева була поруч і стримувала свого сина.

— Боюся, ні, міледі. Зібралася рада з якогось нагального питання,— стишив голос сер Ейрис.— Лорд Тайвін засів у Гаренхолі замість вести військо сюди, в місто, як звеліла королева. Її величність лютує.

Він замовк, пропускаючи кавалькаду ланістерівських гвардійців у малинових плащах і з левами на шоломах. Сер Ейрис обожнював пліткувати, та тільки якщо був певен, що ніхто не чує.

У зовнішньому дворі теслі звели галерею й арену. Жалюгідне це було видовище: глядацькі місця заповнилися хіба наполовину. Переважно серед глядачів виднілися золоті плащі міської варти й малинові плащі дому Ланістерів; лордів і леді була жменька — бо їх при дворі й лишилася жменька. Сіролиций лорд Гайлз Розбі кашляв у рожевий шовковий носовичок. Леді Танда сиділа в оточенні дочок — сумирної млявої Лоліс і гострої на язик Фалізи. А ще були чорношкірий Джалабар Ксо — вигнанець, який ніде не мав притулку, і леді Ермісанда — немовля на колінах у мамки. Подейкували, що скоро її видадуть за одного з кузенів королеви, бо Ланістери хочуть отримати її землі.

Король розсівся у затінку малинового балдахіна, недбало закинувши ногу на різьблене дерев’яне бильце свого крісла. За ним сиділи королівна Мірселла і королевич Томен. Позаду королівської ложі на чатах стояв Сандор Кліган, поклавши руки на пояс з мечем. На широкі плечі він накинув білий плащ королівської варти, застебнутий золотою коштовною брошкою, і білосніжна тканина неприродно поєднувалася з коричневою сорочкою з грубого полотна та шкірянкою з заклепками.

— Леді Санса,— коротко оголосив Гончак, побачивши Сансу. Голос у нього рипів, наче пила по дереву. Через шрами від опіків на обличчі та шиї рот у нього при розмові сіпався.

Почувши Сансине ім’я, королівна Мірселла сором’язливо привітала її кивком, а от маленький пухкенький Томен нетерпляче підстрибнув.

— Сансо, ти чула? Сьогодні я виступатиму на турнірі. Мама дозволила.

Томену виповнилося вісім. Він нагадав Сансі її власного братика — Брана. Хлопчаки були однолітки. Бран лишився у Вічнозимі; так, він каліка, зате він у безпеці.

Санса б усе віддала, щоб опинитися поряд з ним!

— Я хвилююся за життя твого суперника,— урочисто сказала вона Томену.

— Його суперник буде набитий соломою,— підводячись, мовив Джофрі. Король був закутий у позолочену кірасу з вигравіюваним на грудях ревучим левом, так наче очікував, що з хвилину на хвилину вони опиняться в полум’ї війни. Йому сьогодні виповнювалося тринадцять; як на свій вік, він був високий, мав зелені очі й золоту чуприну, як у всіх Ланістерів.

— Ваша світлосте,— мовила Санса, присідаючи у реверансі.

Сер Ейрис уклонився.

— Перепрошую, ваша світлосте. Маю перевдягнутися перед виступом.

Джофрі коротко махнув рукою, відпускаючи його, й окинув Сансу поглядом з голови до ніг.

— Я втішений, що ти вдягнула мій дарунок.

Отож сьогодні король вирішив гратись у галантність. Санса відчула полегшення.

— Дякую вам за нього... і за ваші ласкаві слова. Зичу вам щасливих іменин, ваша світлосте.

— Сядь,— звелів Джофрі, вказуючи на порожнє крісло поряд зі своїм.— Ти чула? Король-жебрак мертвий.

— Хто?

На мить Санса перелякалася, що він мав на увазі Роба.

— Вісерис. Останній син божевільного короля Ейриса. Він ще до мого народження волочився по вільних містах, називаючись королем. Ну, мама каже, що дотраки нарешті його коронували. Розплавленим золотом,— розсміявся він.— Кумедно, хіба ні? У них на гербі був дракон. Це приблизно як твого зрадника-брата загриз би вовк. Може, коли я його піймаю, згодую вовкам. Я тобі не казав, що збираюся кинути йому виклик — хай стане проти мене сам-на-сам.

— Хотіла б я на це поглянути, ваша світлосте.

«І більше, ніж ви собі уявляєте». Санса говорила спокійно й увічливо, однак Джофрі звузив очі, вирішуючи, чи не кепкує вона з нього.

— Ви сьогодні виїжджатимете на арену? — швидко запитала вона.

— Леді-мати каже,— нахмурився король,— що це недоречно, оскільки турнір на мою честь. В іншому разі переможцем був би я. Хіба не так, псе?

Рот Гончака сіпнувся.

— Проти оцих? Чом би й ні?

На турнірі на честь її батька переможцем був Гончак, згадала Санса.

— Ви сьогодні братимете участь у двобої, мілорде? — поцікавилася вона.

— Не довелося б і озброюватися,— саркастично озвався Кліган.— Це комариний турнір.

Король розреготався.

— Як люто гавкає мій пес! Може, слід наказати йому позмагатися з сьогоднішнім переможцем. До смерті.

Джофрі обожнював бої до смерті.

— На одного лицаря стане менше,— відгукнувся Гончак. Він так і не прийняв лицарської присяги. Його брат був лицарем, а брата він ненавидів.

Засурмили сурми. Сівши назад у крісло, король узяв Сансу за руку. Колись від такого жесту в неї б закалатало серце, але це було до того, як він відповів на Сансину мольбу про помилування, піднісши їй голову її батька. Тепер його дотик сповнював її відрази, але в неї вистачало глузду не показувати цього. Вона змусила себе сидіти непорушно.

— Сер Мірин Трант з королівської варти,— оголосив герольд.

Сер Мірин, закутий у блискучу білу кірасу з золотим гравіюванням, виїхав у двір із західних воріт на молочно-білому бахматі з шовковистою сірою гривою. Його плащ простерся, як засніжене поле. В руках сер Мірин тримав дванадцятифутовий спис.

— Сер Гобер з дому Редвинів, з Арбору,— проспівав герольд. Сер Гобер в’їхав зі сходу на вороному огирі в бордово-синій попоні. Спис у нього був смугастий, у таких самих кольорах, а на щиті красувалося виноградне гроно його дому. Редвини були невільними «гостями» королеви, точно як і Санса. Цікаво, подумала вона, а хто напоумив їх битися на турнірі Джофрі? Вони точно не самі це вигадали...

За сигналом розпорядника свята суперники взяли напереваги свої списи та приострожили коней. Гвардійці з глядачів, лорди й леді на галереї загукали. Лицарі з гуркотом зіткнулися в центрі арени; дерево вдарилось об дерево, метал об метал. З секундним розривом розламалися на тріски і білий спис, і смугастий. Гобер Редвин хитнувся від удару, однак примудрився втриматись у сідлі. Розвернувши коней і пустивши їх у протилежні кінці арени, лицарі пожбурили на землю поламані списи й узяли від зброєносців нові. Щось підбадьорливо закричав сер Горас Редвин, Гоберів брат-близнюк.

Але на другому проїзді сер Мірин крутнув гостряк свого списа, поціливши сера Гобера в груди та з гуркотом скинувши його на землю. Вилаявшись, сер Горас вибіг на арену, щоб допомогти побитому братові піти з поля бою.

— Слабкий був виїзд,— оголосив король Джофрі.

— Сер Балон Свон зі Скелешолома, з Червоної варти,— почувся крик герольда. Великий шолом сера Балона був оздоблений широкими білими крилами, а на щиті билися два лебеді — чорний і білий.— Морос із дому Слінтів, спадкоємець лорда Джаноса з Гаренхолу.

— Тільки глянь на цього новопіднесеного йолопа! — заулюлюкав Джофрі, та так гучно, що півдвору почуло. Морос, простий зброєносець, і при цьому зброєносець новоспечений, заледве давав раду спису та щиту. Санса знала: спис — це лицарська зброя, а Слінт — низького походження. Поки Джофрі не підвищив лорда Джаноса, віддавши йому Гаренхол і посадивши в раду, той був звичайним командувачем міської варти.

«Сподіваюся, він упаде і зганьбиться,— гірко подумала Санса.— Сподіваюся, сер Балон уб’є його». Коли Джофрі оголосив, що Сансин батько мертвий, саме Джанос Слінт схопив відтяту голову лорда Едарда за волосся і, хай як плакала та кричала Санса, високо підніс перед королем і натовпом, щоб усі добре бачили.

На чорні обладунки, інкрустовані золотими завитками, Морос одягнув картатий чорно-золотий плащ. На щиті в нього красувався закривавлений спис, якого його батько обрав за герб для свого новоствореного дому. Але сам Морос, посилаючи коня вперед, здавалося, не знав, що з цим щитом робити, і гостряк на списі сера Балона поцілив просто у квадрат герба. Морос випустив списа, спробував утримати рівновагу, але не зміг. Падаючи, однією ногою він заплутався в стремені, і бахмат потягнув вершника в сам кінець арени, бахкаючи головою по землі. Джофрі насмішкувато заулюлюкав. Санса була вражена: невже боги почули її мстиву молитву? Та коли Мороса Слінта вивільнили зі стремен, він був закривавлений, але живий.

— Томене, ми тобі не того суперника підібрали,— звернувся король до свого брата.— Навіть солом’яний лицар б’ється краще за цього.

Тоді прийшла черга сера Гораса Редвина. Він проїхав краще за свого брата, перемігши літнього лицаря, чий кінь на попоні мав срібних грифонів на смугастому біло-блакитному полі. Хай який лицар був пишний, а змагався кепсько. Джофрі скривив губи.

— Ганебне видовище.

— Я вас попереджав,— мовив Гончак.— Комариний турнір.

Король занудьгував. Сансу це непокоїло. Опустивши очі, вона вирішила сидіти тихо, хай там що. Коли у Джофрі Баратеона псувався настрій, будь-яке випадкове слово могло викликати напад люті.

— Лотор Брун, вільний вершник на службі лорда Бейліша,— гукнув герольд.— Сер Донтос Червоний з дому Голардів.

Тут-таки в західному кінці арени з’явився вільний вершник, невеличкий чоловік у пом’ятій кірасі без емблеми, але його суперника не було й знаку. Нарешті в поле зору виїхав гнідий жеребець у вирі малинових і шарлатних шовків, але сера Донтоса на ньому не було. Лицар з’явився за мить, лаючись і спотикаючись, вдягнений у кірасу й шолом з плюмажем — і все. Ноги в нього були білі й худі, а чоловічі причандали ганебно бовталися в повітрі, поки він ганявся за своїм конем. Глядачі заревіли, посипалися образи. Схопивши коня за вуздечку, сер Донтос спробував сісти на нього, але тварина не хотіла стояти спокійно, а сам лицар був такий п’янючий, що не міг утрапити в стремено.

На той час у натовпі всі вже вили від сміху... всі, окрім Джофрі, в чиїх очах спалахнув вогник, який Санса пам’ятала дуже добре: точно такий самий погляд був у нього у Великому септі Бейлора, коли Джофрі виніс лорду Едарду смертний вирок. Нарешті сер Донтос здався, всівся в пилюку та скинув свій шолом з плюмажем.

— Я здаюся! — загорлав він.— Принесіть мені вина.

Тут підвівся король.

— Барило з королівських підвалів! Хочу побачити, як він втопиться у вині.

Сансі перехопило подих.

— Ні, так не можна!

— Що ти сказала? — обернув до неї голову Джофрі.

Санса не могла повірити, що розтулила рота. Вона збожеволіла? Перед усім двором сказати королю «не можна»? Та вона нічого такого не мала на увазі, просто... хай п’яний, дурний і ні на що не здатний, сер Донтос не хотів нікому завдавати зла.

— Ти сказала «не можна»? Ти так сказала?

— Будь ласка,— мовила Санса,— я просто хотіла... Це ж погана прикмета, ваша світлосте... е-е-е... стратити людину на іменини.

— Брешеш,— сказав Джофрі.— Треба й тебе втопити разом з ним, якщо ти так через нього переймаєшся.

— Я не переймаюся, ваша світлосте,— відчайдушно забелькотіла Санса.— Втопіть його чи відрубайте йому голову, але... стратьте його завтра, якщо ваша ласка, будь ласка... не сьогодні, не на ваші іменини. Я не витримаю, якщо справдиться погана прикмета... жахлива прикмета, навіть для королів, усі співці так кажуть...

Джофрі нахмурив брови. Він здогадувався, що вона бреше: це було видно. За це вона ще заплаче кривавими слізьми.

— Дівчина правду каже,— рипуче мовив Гончак.— Що людина посіє на свої іменини, те й пожне в новому році.

Голос у нього був байдужий, так наче йому й діла немає, повірив йому король чи ні. А раптом це таки правда? Санса не знала. Вона просто бовкнула це, щоб відвернути покарання.

Джофрі розчаровано посовався в кріслі, а тоді клацнув пальцями в бік сера Донтоса.

— Заберіть його. Стратимо цього дурня завтра.

— Він і справді дурень,— сказала Санса.— А ви мудрий, що це розумієте. З нього блазень вийшов би кращий, ніж лицар. Одягніть його у блазенський костюм, хай розважає вас. Він не заслужив на таке милосердя, як легка смерть.

Якусь мить король роздивлявся її.

— Може, ти й не така тупа, як мама каже. Ти чув міледі, Донтосе? — підвищив він голос.— Відсьогодні ти — мій блазень. Спатимеш разом зі Сновидою і носитимеш блазенський костюм.

Сер Донтос, який протверезів од того, що був на волосину від смерті, звівся навколішки.

— Дякую вам, ваша світлосте. І вам, міледі. Дякую.

Кілька ланістерівських гвардійців повели його геть, до ложі підійшов розпорядник свята.

— Ваша світлосте,— звернувся він,— мені викликати для Бруна іншого суперника чи переходити до наступного раунду?

— Ні те, ні те. Комарі, а не лицарі. Я їх усіх страчу, тільки не сьогодні, не на іменини. Турнір закінчено. Заберіть їх усіх геть з моїх очей.

Розпорядник свята уклонився, а от королевич Томен такої слухняності не виявив.

— Я сьогодні мав битися з солом’яним лицарем.

— Не сьогодні.

— А я хочу!

— Мені байдуже, чого ти хочеш.

— Мама сказала, я зможу виступити.

— Так,— підтвердила королівна Мірселла.

— «Мама сказала»,— передражнив король.— Ви як діти.

— А ми і є діти,— гордовито заявила Мірселла.— І поводитися маємо як діти.

— Як вона вас? — зареготав Гончак.

— Гаразд,— здався Джофрі.— Навіть мій брат не зможе виступити гірше за цей набрід. Розпоряднику, винесіть мішень, Томен теж хоче долучитися до тих комарів.

Радісно зойкнувши, Томен помчав готуватися, тупаючи дебелими ніжками.

— Щасти тобі! — гукнула йому навздогін Санса.

В дальньому кінці арени поставили мішень, а королевичевого поні осідлали. Суперником Томена був шкіряний вояк завбільшки з дитину, набитий соломою й насаджений на стрижень; в одній руці він тримав щит, а в другій — ганчір’яну булаву. На голову лицаря хтось прикріпив пару оленячих рогів. Батько Джофрі, король Роберт, носив такі роги на шоломі, пригадалося Сансі... а ще його дядько лорд Ренлі, Робертів брат, зрадник, який проголосив себе королем.

Двійко зброєносців застебнули на королевичі ошатні сріблясто-малинові обладунки. З гребеня його шолома стирчав високий плюмаж із червоного пір’я, а на щиті наскакували один на одного лев Ланістерів і коронований олень Баратеонів. Зброєносці допомогли королевичу сісти в сідло, і сер Арон Сантагар, військовий інструктор Червоної фортеці, подав Томену тупий срібний меч з листоподібним клинком, викуваний по руці восьмирічного хлопчика.

Томен високо заніс клинок.

— Кичера Кастерлі! — закричав він тонким хлоп’ячим голоском і, вдаривши поні п’ятками в боки, погнав по твердій землі до мішені. Леді Танда з лордом Гайлзом незграйно підбадьорювали його, і Санса долучила до їхніх голосів і свій. Король задумливо мовчав.

Томен пустив поні жвавим клусом, рішучо замахнувся мечем і, проїжджаючи повз мішень, засадив клинок у лицарів щит. Мішень крутнулася, і ганчір’яна булава, пролітаючи, добряче піддала королевичу по голові. Томен гепнувся з сідла, і його нові обладунки, вдарившись об землю, заторохтіли, як мішок старих каструль. Меч вилетів з руки, поні легким галопом погнав через двір, а над ареною вибухнув регіт. Голосніше й довше за всіх реготав король Джофрі.

— Ой,— скрикнула королівна Мірселла. Вискочивши з ложі, вона побігла до братика.

Санса відчула напад дивної запаморочливої відваги.

— А ви чому не йдете? — звернулася вона до короля.— Раптом ваш брат забився?

— Навіть якщо так? — знизав плечима Джофрі.

— Допоможіть йому підвестися й запевніть, що він проїхався чудово,— не могла зупинитися Санса.

— Він звалився з коня й гепнувся на землю,— зауважив король.— Де тут чудовий виїзд?

— Ви тільки погляньте,— втрутився Гончак,— а хлопчина хоробрий! Збирається спробувати вдруге.

Томену саме допомагали вилізти на поні. «Якби ж старшим був Томен, а не Джофрі! — подумала Санса.— Я не проти вийти за Томена».

Зненацька почувся шум у прибрамній. Забряжчавши ланцюгами, поїхали вгору ґрати, а велика брама розчинилася, пориплюючи залізними завісами.

— Хто дозволив відчинити браму? — обурився Джоф. Через безлад у місті брама Червоної фортеці була зачинена вже багато днів.

У брязкоті криці й тупоті копит з-під ґрат з’явилася кавалькада вершників. Поклавши руку на руків’я довгого меча, Кліган підступив ближче до короля. Гості були пом’яті, пошарпані й запилюжені, але на штандарті в них красувався лев Ланістерів — золотий на малиновому полі. Деякі вбрані були у червоні плащі й кольчуги ланістерівської важкої кінноти, але здебільшого кавалькада, що наїжачилася гострою крицею, складалася з різношерсто вдягнутих вільних вершників і перекупних мечів. Але їхали там й інші: дикі чудовиська з казок старої Нан — з тих страшних казок, які так любив Бран. Ці були в потертих шкурах і в дубленій шкірі, з довгими патлами й буйними бородами. У декого на голові або на руках виднілися закривавлені пов’язки, а в інших бракувало очей, вух, пальців...

Серед вершників на високому рудому коні, у дивному високому сідлі, як у колисці, підпертий ззаду й спереду, їхав карлик — брат королеви Тиріон Ланістер на прізвисько Куць. Він відростив собі борідку, яка ховала приплюснуте обличчя,— колючу та сплутану, рудувату з чорним, і жорстку як дріт. З плечей у нього звисав плащ зі шкури тінь-кота — чорне хутро з білими смугами. Віжки він тримав лівою рукою, а права покоїлася на білій шовковій перев’язі, та загалом вигляд він мав такий самий гротескний, як і того разу, коли навідувався у Вічнозим. Зі своїм випнутим чолом і різнобарвними очима цей чоловік і далі був потворою, якої Санса в житті не бачила.

Однак Томен, радісно заверещавши, приострожив поні та стрімголов помчав через двір. Один з дикунів, незграбний велетень, такий волохатий, що з-під бакенбардів не видно було обличчя, підхопив хлопця з сідла разом з усіма обладунками й поставив на землю поряд з дядьком. Тиріон ляснув малого по кірасі, й задиханий Томенів сміх луною відбився від мурів, а Санса з подивом зауважила, що ці двоє — однакові на зріст. За братом побігла Мірселла, і карлик, загукавши й підхопивши її за пояс, закружляв її.

Поставивши її назад на землю, коротун легенько поцілував її в чоло й пошкандибав через двір до Джофрі. За ним слід у слід ішло двоє чоловіків — чорноокий перекупний меч, який рухався, наче кіт на полюванні, та юний велетень з порожньою очницею, де колись було око. За ними тягнулися Томен з Мірселлою.

Карлик став на одне коліно перед королем.

— Ваша світлосте!

— Ти,— мовив Джофрі.

— Я,— погодився Куць.— Мені здалося, дядька, тим паче старшу людину, належить вітати люб’язніше.

— Казали, ви померли,— мовив Гончак.

Коротун кинув на здорованя погляд. Одне око в нього було зелене, а друге каре, але обидва цілком спокійні.

— Я розмовляв з королем, а не з його дворняжкою.

— Я рада, що ти не помер,— сказала королівна Мірселла.

— В цьому питанні ми з тобою сходимося, люба,— озвався Тиріон і обернувся до Санси.— Міледі, мені страшенно шкода через вашу втрату. Правду кажуть: боги жорстокі.

Санса не могла здобутися на слово. Як він може шкодувати через її втрату? Чи він з неї глузує? Це ж бо не боги жорстокі, а Джофрі.

— І через твою втрату мені теж шкода, Джофрі,— сказав карлик.

— Яку втрату?

— А як же твій король-батько? Кремезний ярий чолов’яга з чорною бородою... напруж пам’ять, і ти його згадаєш. Був королем перед тобою.

— А, він! Так, це дуже сумно, його убив вепр.

— Оце так кажуть, ваша світлосте?

Джофрі нахмурився. Санса відчула, що слід щось сказати. Чого її завжди вчила септа Мордейн? Зброя леді — манери, ось чого. Отож вона приготувала свою зброю й мовила:

— Мені дуже прикро, що моя леді-мати захопила вас у полон.

— Багато кому нині прикро через це,— відгукнувся Тиріон,— а коли я закінчу, комусь буде ще прикріше... однак дякую вам за співчуття. Джофрі, де мені шукати твою матір?

— Вона на раді,— відповів король.— Ваш брат Джеймі раз у раз програє битви,— сказав він і кинув на Сансу сердитий погляд, так наче це була її провина.— Його захопили Старки, отож ми втратили Річкорин, а тепер от її дурнуватий брат проголосив себе королем.

Карлик криво посміхнувся.

— Останнім часом багато хто проголошує себе королем.

Джоф не знав, як це зрозуміти, однак вигляд він мав підозріливий і кислий.

— Так. Що ж. Я радий, що ти не помер, дядьку. Ти привіз мені подарунок на іменини?

— Атож. Свою голову.

— Ліпше б ти привіз голову Роба Старка,— мовив Джоф, кинувши лукавий погляд на Сансу.— Томене, Мірселло, ходімо.

Сандор Кліган на мить затримався.

— Тримали б ви ліпше язика на припоні, коротуне,— зронив він, перш ніж рушити за своїм сюзереном.

Санса лишилася з карликом і його чудовиськами. Вона силкувалася вигадати, що б іще сказати.

— Ви поранили руку,— нарешті спромоглася вона.

— Один з ваших північан приклав мене моргенштерном у битві на Зеленому Зубці. Але я врятувався, звалившись із коня,— поглянув він їй в обличчя, і його усмішка пом’якшала.— Ти така зажурена, бо сумуєш за батьком?

— Мій батько був зрадником,— миттю мовила Санса. Цей рефлекс у неї виробився дуже швидко.— І мати, і брат теж зрадники. А я віддана моєму любому Джофрі.

— Понад усякий сумнів. Віддана, як олениця, оточена вовками.

— Левами,— не подумавши, прошепотіла вона. І нервово роззирнулася, але нікого поряд не було, щоб це почути.

Ланістер потягнувся, узяв її за руку й потиснув.

— Я зовсім маленький лев, дитино, і я присягаюся: тебе я не скривджу,— мовив він і уклонився.— А тепер перепрошую. У мене нагальна справа до королеви й ради.

Санса дивилася, як він іде геть, з кожним кроком важко перевалюючись із боку на бік, наче гротескна потвора. «Розмовляє він лагідніше, ніж Джофрі,— думала вона,— але й королева лагідно до мене говорила. Він усе одно Ланістер, брат королеви й дядько Джофа, тож ніякий він не друг». Колись вона всім серцем любила Джофрі, захоплювалася його матір’ю-королевою й довіряла їй. А вони відплатили їй за любов і довіру батьковою головою. Санса більше не повторить такої помилки.

Тиріон

У білосніжному вбранні королівської варти сер Мандон Мур схожий був на труп у савані.

— Її світлість лишила твердий наказ: засідання ради не можна переривати.

— Перерва буде зовсім невеличка,— витягнув Тиріон пергамент з рукава.— У мене лист від її батька, лорда Тайвіна Ланістера, правиці короля. Ось його печатка.

— Її світлість не хоче, щоб її турбували,— повільно повторив сер Мандон, так наче Тиріон — тупак, який не розчув з першого разу.

Колись Джеймі сказав йому, що Мур — найнебезпечніший з усієї королівської варти, окрім хіба самого Джеймі, оскільки на його обличчі ніколи не прочитаєш підказки, що він утне наступної миті. А Тиріон від підказки б не відмовився. Якщо дійде до бійки, Брон з Тиметом, швидше за все, впораються з лицарем, але навряд чи варто починати свою службу, зарубавши одного з захисників Джофрі. Та якщо Тиріон дозволить цьому чоловіку не пустити його, як же його авторитет? Отож він силувано посміхнувся.

— Пане Мандоне, ви ще не знайомі з моїми товаришами. Це Тимет, син Тимета, червона рука клану обпечених. А це Брон. Може, ви пригадуєте сера Вардиса Ігена, капітана замкової варти лорда Арина?

— Так, я його знаю,— озвався сер Мандон. Очі в нього були світло-сірі, на диво порожні й неживі.

— Знали,— виправив Брон з легенькою посмішкою.

Сер Мандон не зволив відреагувати.

— Хай там як,— безтурботно мовив Тиріон,— але мені справді потрібно побачитися з сестрою й передати листа, сер. Будьте такі ласкаві, відчиніть нам двері.

Білий лицар не відповів. Тиріон уже готовий був пробиватися повз сера Мандона, коли той знагла відійшов убік.

— Ви можете увійти. А вони — ні.

«Маленька перемога,— подумав Тиріон,— але приємна». Перший іспит він склав. Почуваючись мало не велетнем, Тиріон Ланістер штовхнув плечем двері. П’ятеро членів малої ради раптово обірвали обговорення.

— Ти,— зронила сестриця Серсі тоном, у якому в однакових пропорціях змішалися недовіра й відраза.

— Тепер зрозуміло, у кого Джофрі вчився манер.

Тиріон призупинився, милуючись парою валірійських сфінксів на варті при дверях, щоб далі рушити з недбалою впевненістю. Серсі здатна занюхати слабкість, як собаки — страх.

— Що ти тут робиш?

Сестрині чарівні зелені очі втупилися в нього без натяку на приязнь.

— Привіз тобі листа від лорда-батька,— лінькувато рушив він до столу й поклав на нього туго скручений пергамент.

Підхопивши листа, євнух Вейрис покрутив його в делікатних напудрених долонях.

— Як мило з боку лорда Тайвіна! А віск на печатці такої приємної золотавої барви! — Вейрис придивився до печатки.— Дуже схожа на справжню.

— Звісно, вона справжня,— вихопила Серсі листа в нього з рук. Зламавши печатку, вона розгорнула пергамент.

Тиріон спостерігав за нею під час читання. Сестра сиділа в королівському кріслі (він так зрозумів, що Джофрі нечасто робив над собою зусилля та з’являвся на зібраннях ради — не частіше за Роберта), тож Тиріон видерся на крісло правиці. І це було навіть доречно.

— Що за дурниці,— нарешті мовила королева.— Лорд-батько посилає мого брата, щоб той посів його місце в раді. Просить нас прийняти Тиріона як правицю короля, поки він сам не зможе до нас приєднатися.

Великий мейстер Пайсел погладив шовковисту білу бороду й вайлувато кивнув.

— Думаю, час привітати гостя.

— Слушна думка,— мовив Джанос Слінт, лисань з подвійним підборіддям, схожий на жабу — надуту жабу, яка зі шкіри пнеться.— Ви нам дуже потрібні, мілорде. Всюди заворушення, і цей зловісний знак у небі, і колотнеча на вулицях міста...

— І чия ж це провина, лорде Джаносе? — мов батогом хльоснула Серсі.— Забезпеченням порядку займаються ваші золоті плащі. Що ж до тебе, Тиріоне, ти більше прислужився б нам на полі бою.

— О ні,— розсміявся він,— досить з мене поля бою, дякую. У кріслі я сиджу краще, ніж на коні, й ліпше вже я триматиму в руці кубок вина, ніж бойовий топір. А що ж до гуркоту барабанів, блиску обладунків на сонці, іржання й гарцювання величних дестрієрів... Ну, від барабанів у мене голова боліла, на сонці я в тих обладунках смажився, як гуска на святі врожаю, а ці величні дестрієри загидили все довкруж. Ні, я не скаржуся. Якщо порівнювати з гостинністю Видолу Аринів, то я просто обожнюю барабани, кізяки й кусючих мух.

— Гарно сказано, Ланістере,— засміявся Мізинчик.— Ось чоловік мені до серця!

Тиріон посміхнувся, пригадавши такий собі кинджал — клинок з валірійської криці з руків’ям з драконової кістки. «Слід буде про це побалакати, і то чимшвидше». Цікаво було, чи лорда Пітира ця розмова теж потішить.

— Прошу,— звернувся він до присутніх,— дозволити мені прислужитися, наскільки це мені до снаги.

Серсі знову перечитала листа.

— Скільки вояків ти привіз із собою?

— Кількасот. Переважно це мої люди. Батькові геть не хотілося розлучатися з власними. Зрештою, він же воює.

— Яка користь буде від твоїх кількох сотень, якщо на місто виступить Ренлі, або якщо Станіс відпливе з Драконстону? Я просила про військо, а батько посилає мені карлика. За погодженням ради правицю призначає король. Джофрі призначив нашого лорда-батька.

— А наш лорд-батько призначив мене.

— Він не має права. Принаймні без згоди Джофрі.

— Хочеш посперечатися з лордом Тайвіном — він зі своїм військом у Гаренхолі,— увічливо зронив Тиріон.— Мілорди, ви не дозволите мені перемовитися з сестрою наодинці?

Вейрис ковзнув з крісла, як завше, вкрадливо посміхаючись.

— Як мріяли ви, мабуть, знов почути солодкий голос любої сестри! Мілорди, будь ласка, лишімо їх на кілька хвилин на самоті. А печалі нашого розтривоженого королівства зачекають.

Джанос Слінт підвівся нерішуче, великий мейстер Пайсел — вайлувато, однак вони таки підвелися. Лишився Мізинчик.

— Мені розпорядитися стюарду, щоб приготував вам покої у Мейгоровій тверджі?

— Щиро дякую, лорде Пітире, але я займу колишні покої лорда Старка у Вежі правиці.

— Ви хоробріший за мене, Ланістере,— розсміявся Мізинчик.— Ви хіба не знаєте, яка доля спіткала обох правиць?

— Обох? Якщо вже хочете мене налякати, чому не скажете «чотирьох»?

— Чотирьох? — звів брову Мізинчик.— Невже перед лордом Арином хтось із правиць у тій Вежі теж закінчив сумно?

— Останній правиця Ейриса Таргарієна був убитий під час сплюндрування Королівського Причалу, хоча, боюся, він навіть не встиг облаштуватись у Вежі. Правицею він побув заледве два тижні. А правицю перед ним спалили на вогні. А ще двоє перед ними померли без мідяка в кишені у вигнанні, вважаючи, що їм страшенно пощастило. Думаю, мій лорд-батько — останній правиця, який виїхав з Королівського Причалу, зберігши і ім’я, і маєтності, і всі частини тіла.

— Неймовірно,— сказав Мізинчик.— І тому я тим більше волів би, щоб мені постелили в підземеллях.

«Може, твоє бажання і справдиться»,— подумав Тиріон, але вголос сказав:

— Відвага й дурість — рідні сестри, принаймні так кажуть. Хай яке прокляття висить над Вежею правиці, сподіваюся, я такий крихітний, що мене воно не помітить.

Джанос Слінт розсміявся, а Мізинчик усміхнувся; великий мейстер Пайсел, не втрачаючи серйозності, уклонився й рушив за ними до дверей.

— Маю надію, батько послав тебе в таку далеч не для того, щоб ти замучив нас уроками історії,— зронила сестра, коли вони лишилися самі.

— Як мріяв я знов почути твій солодкий голос,— зітхнув Тиріон.

— Як мрію я вирвати тому євнуху язик розпеченими кліщами,— озвалася Серсі.— Батько що — з глузду з’їхав? Чи ти підробив листа?

Вона знов його перечитала, дедалі більше дратуючись.

— З якого дива він нав’язав мені тебе? Я хотіла, щоб приїхав він сам! — зібгала вона лист лорда Тайвіна в кулаці.— Я регентша при Джофрі, і я послала йому королівське веління!

— А він тебе проігнорував,— зауважив Тиріон.— Знаєш, у нього доволі велике військо, він собі може це дозволити. Та й він не перший. Хіба ні?

Серсі стиснула вуста. Тиріон бачив, як у неї червоніють щоки.

— Якщо я оголошу листа підробкою і звелю кинути тебе в підземелля, цього веління ніхто не проігнорує, запевняю тебе.

Тиріон знав: він ступив на тонкий лід. Один невірний крок — і він провалиться.

— Ніхто,— люб’язно погодився він,— а тим паче батько. Той, у якого військо. Але навіщо тобі кидати мене в підземелля, люба сестро, якщо я здолав такий неблизький шлях, щоб допомогти тобі?

— Не потрібна мені твоя допомога. Я веліла, щоб приїхав батько.

— Так,— неголосно відгукнувся він,— але насправді тобі потрібен Джеймі.

Сестра вважала себе проникливою, але Тиріон з нею виріс. І читав з її обличчя, як з улюбленої книжки, й зараз там прочитувалася лють, і страх, і відчай.

— Джеймі...

— ...мій брат, так само як і твій,— урвав її Тиріон.— Підтримаєш мене — і я обіцяю, що Джеймі звільниться й повернеться неушкоджений.

— Як? — спитала Серсі.— Старки — і хлопець, і його матір — навряд чи забудуть, що ми відрубали голову лорду Едарду.

— Щира правда,— погодився Тиріон,— але ж у вас у заручниках його доньки, хіба ні? Старшу я бачив разом із Джофрі у дворі.

— Це Санса,— мовила королева.— Я поширила чутку, нібито тримаю в заручницях і меншу, та це неправда. Коли помер Роберт, я послала по неї Мірина Транта, але втрутився отой її клятий учитель танців, і вона втекла. Відтоді її ніхто не бачив. Швидше за все, вона мертва. Того дня загинуло чимало людей.

Тиріон сподівався, що в замку обидві дівчини, але й одної буде досить.

— Розкажи мені про наших друзів у раді.

— Що саме? — зиркнула сестра на двері.

— Мені здалося, батькові вони не подобаються. Коли я їхав, він саме уявляв, який вигляд мали б їхні голови на мурах поряд з головою лорда Старка,— нахилився він уперед через стіл.— Ти впевнена в їхній відданості? Ти їм довіряєш?

— Я нікому не довіряю,— відтяла Серсі.— Але вони мені потрібні. А батько гадає, що вони ведуть нечесну гру?

— Радше підозрює.

— Але чому? Що він знає?

Тиріон знизав плечима.

— Він знає, що коротке правління твого сина — це довга шерега безумства й катастроф. А це означає, що хтось дає Джофрі дуже погані поради.

Серсі окинула його допитливим поглядом.

— Джофу не бракує мудрих порад. Але він завжди був вольовий. Тепер же він став королем і вважає, що може чинити на свій розсуд, а не так, як йому радять.

— Корона дивним чином впливає на голову, на яку надіта,— погодився Тиріон.— А ця справа з Едардом Старком... робота Джофрі?

— Він отримав настанову пробачити Старка,— скривилася королева,— дозволити йому вбратися в чорне. Таким чином я прибрала б цього чоловіка зі свого шляху назавжди, й тоді, можливо, вдалося б замиритися з його сином, але Джофові заманулося влаштувати виставу для юрми. І що я могла вдіяти? Він вимагав голову лорда Едарда на очах у половини міста. Джанос Слінт із сером Іліном радо кинулися виконувати й укоротили людині віку, не спитавшись мене! — вона стиснула руку в кулак.— Верховний септон заявив, що ми заплямували септ Бейлора кров’ю, збрехавши самому септону про наші наміри.

— І він, схоже, має рацію,— сказав Тиріон.— Отож, цей лорд Слінт брав у цьому участь, так? Скажи-но мені, кому спала ця мудра думка — дарувати йому Гаренхол і призначити його в раду?

— Усе влаштував Мізинчик. Нам потрібні були Слінтові золоті плащі. Едард Старк змовлявся з Ренлі й написав листа лорду Станісу, пропонуючи трон йому. Ми могли втратити все. І так усе висіло на волосині. Якби до мене не прийшла Санса й не розповіла про батькові плани...

— Справді? — здивувався Тиріон.— Його власна дочка?

Санса завжди здавалася милою дитиною, ніжною і чемною.

— Дівчинка була закохана до нестями й готова на все заради Джофрі — аж поки той не відтяв її батькові голову, оголосивши це милістю. Тут кохання й закінчилося.

— У його світлості дивні методи завойовувати серця підданих,— мовив Тиріон, криво посміхнувшись.— А викинути сера Баристана Селмі з королівської варти теж Джофрі вирішив?

Серсі зітхнула.

— Джофрі потрібно було звинуватити когось у смерті Роберта. Вейрис запропонував сера Баристана. А чом би й ні? Таким чином Джеймі отримав командування королівською вартою й місце в малій раді, а Джоф зміг кинути кістку своєму псові. Він дуже прихильний до Сандора Клігана. Ми готові були запропонувати Селмі землі й вежку — більше, ніж заслуговував той старий нікчемний дурень.

— Я чув, цей старий нікчемний дурень поклав парочку Слінтових золотих плащів, коли ті спробували його схопити коло Брудної брами.

У сестри був нещасний вигляд.

— Джаносу слід було послати більше людей. Не такий він компетентний, як хотілося б.

— Сер Баристан був лордом-командувачем королівської варти Роберта Баратеона,— багатозначно нагадав їй Тиріон.— Вони з Джеймі тільки вдвох уціліли з сімки Ейриса Таргарієна. Простолюд переказує про нього такі самі легенди, як про Сервіна Дзеркального Щита чи про королевича Еймона Лицаря-Дракона. І що, скажи мені, подумають люди, побачивши Баристана Безстрашного поряд з Робом Старком чи Станісом Баратеоном?

— Про це я не подумала,— відвела погляд Серсі.

— А от батько подумав,— сказав Тиріон.— Саме тому й прислав мене. Щоб припинити це божевілля та приструнити твого сина.

— Тебе він не слухатиметься так само, як і мене.

— А може, й послухається.

— Чого б це?

— Бо знає, що ти його ніколи не скривдиш.

Серсі примружила очі.

— Якщо гадаєш, я дозволю тобі скривдити мого сина, у тебе гарячка.

Тиріон зітхнув. Вона знову, як завжди, нічого не зрозуміла.

— Мене Джофрі нема чого боятися, так само як і тебе,— запевнив він її,— та якщо хлопець відчуватиме загрозу, він буде слухняніший,— узяв він її за руку.— Я твій брат, сама розумієш. Я тобі потрібен, визнаєш ти це чи ні. Я потрібен твоєму синові, якщо він сподівається втриматися на тому потворному залізному кріслі.

Здавалося, сестра вражена, що він її торкнувся.

— А ти завжди був хитрий.

— Хіба що трошки,— посміхнувся він.

— Може, і справді варто спробувати... але не обманюйся, Тиріоне. Якщо я погоджуся на твою присутність, ти називатимешся правицею короля, але по правді моїм правицею не будеш. Перш ніж діяти, ти ділитимешся всіма своїми планами й намірами зі мною й не робитимеш нічого без моєї згоди. Ти зрозумів?

— О так.

— Ти згоден?

— Безперечно,— збрехав він.— Я твій, сестричко.

«Стільки, скільки доведеться».

— А тепер, коли в нас спільна мета, не можна нам більше тримати секрети одне від одного. Ти кажеш, що стратити лорда Едарда наказав Джофрі, сера Баристана звільнив Вейрис, а Мізинчик підніс нам у дарунок лорда Слінта. А хто ж убив Джона Арина?

— Звідки мені знати? — висмикнула Серсі руку.

— Невтішна вдова у Соколиному Гнізді, схоже, гадає, що це був я. Цікаво, хто їй підказав цю думку?

— Кажу тобі, я не знаю. Цей дурень Старк звинувачував мене в тому самому. Натякнув, що лорд Арин підозрював... точніше, гадав...

— Що ти спиш зі своїм любим Джеймі?

Вона дала йому ляпас.

— Ти що — думаєш, я такий самий сліпий, як батько? — потер Тиріон щоку.— З ким ти спиш, мене не обходить... хоча й не зовсім справедливо, що перед одним братом ти ноги розкидаєш, а перед другим — ні.

Вона знов дала йому ляпас.

— Що за грубощі, Серсі, я ж просто жартую. Якщо по правді, я й сам надам перевагу гарненькій повії. Ніколи не розумів, що в тобі бачить Джеймі — окрім власного віддзеркалення.

Вона втретє дала йому ляпас.

Щоки в нього вже були червоні й палали, однак він посміхнувся.

— Якщо не зупинишся, я можу розсердитися.

Це її таки зупинило.

— Навіть коли й так, мені яке діло?

— У мене з’явилися нові друзі,— зізнався Тиріон.— Тобі вони не сподобаються. До речі, як ти вбила Роберта?

— Він сам себе вбив. А ми просто допомогли. Коли Лансель побачив, що Роберт вийшов на вепра, то дав йому міцного вина. Його улюбленого кислого червоного, утричі міцнішого, ніж він звик. Тому смердючому дурню страшенно сподобалося. Якби мав клепку, міг би вчасно зупинитися, але ж ні, він видудлив один бурдюк і звелів Ланселю принести ще. Решту зробив вепр. Шкода, що тебе не було на тризні, Тиріоне. Такого смачного вепра я ще не куштувала. Його запекли з грибами та яблуками, і це був смак перемоги.

— Сестро, ти просто народилася бути вдовою! — Тиріону навіть подобався Роберт Баратеон, хай який він був хвалькуватий дурень... без сумніву, подобався частково саме тому, що сестра його терпіти не могла.— А тепер, якщо ти вже закінчила мене бити, мені час іти,— вивернувши ноги, він незграбно зліз зі стільця.

— Я тебе не відпускала,— нахмурилася Серсі.— Хочу знати, як ти збираєшся звільнити Джеймі.

— Скажу тобі, коли сам знатиму. Плани — як плоди: мають достигнути. А зараз я хотів би проїхатися вулицями й оцінити місто,— поклав Тиріон руку на сфінкса поряд з дверима.— Ще одне прохання на прощання. Будь ласка, потурбуйся, щоб із Сансою нічого не сталося. Кепсько буде, якщо ми втратимо обох дочок Старка.

Переступивши поріг зали нарад, Тиріон кивнув серу Мандону й рушив довгим склепінчастим коридором. До нього приєднався Брон. А от Тимета, сина Тимета, й знаку не було.

— А де ж то червона рука? — поцікавився Тиріон.

— Вирішив дослідити замок. Такі, як він, не звикли чекати в коридорах.

— Сподіваюся, він не заріже якого-небудь вельможу.

Горяни, яких Тиріон привів із собою з укріплень у Місячних горах, по-своєму були люто віддані, та водночас гонорові й задерикуваті, схильні на справжні чи уявні образи відповідати крицею.

— Постарайся знайти його. А поки шукатимеш, переконайся, що всіх його друзів розмістили й нагодували. Хай їх поселять у касарнях у Вежі правиці, але потурбуйся, щоб стюард не розмістив кам’яних воронів поряд з місячними братам, а для обпечених хай він виділить окрему залу.

— А ви куди?

— А я повертаюсь у «Зламане ковадло».

— Супровід не потрібен? — зухвало посміхнувся Брон.— Подейкують, на вулицях небезпечно.

— Покличу капітана сестриної замкової варти й нагадаю йому, що я Ланістер не меншою мірою, ніж вона. Йому варто пам’ятати, що він присягав Кичері Кастерлі, а не Серсі чи Джофрі.

За годину Тиріон виїхав з Червоної фортеці в супроводі дюжини ланістерівських гвардійців у малинових плащах і з левами на шоломах. Проїжджаючи попід ґратами, він зауважив на мурах відрубані голови. Напівзотлілі, чорні від смоли, вони заледве були впізнавані.

— Капітане Вайлар,— гукнув Тиріон,— прошу завтра це познімати. Нехай німотні сестри обмиють їх.

Непросто, мабуть, буде з’ясувати, яка голова від якого тіла, але зробити це потрібно. Навіть у вирі війни слід дотримуватися певних правил пристойності.

Вайлар завагався.

— Його світлість волів, щоб голови зрадників стирчали на мурах, поки він не заповнить оті три порожні кілки в кінці.

— Дайте-но я вгадаю. Один для Роба Старка, а два інші — для лордів Станіса й Ренлі. Правда?

— Так, мілорде.

— Сьогодні моєму племіннику виповнилося тринадцять, Вайларе. Постарайтеся не забувати про це. Або ці голови завтра знімуть, або один з отих порожніх кілків отримає іншого пожильця. Розумієте, про що я, капітане?

— Я власноруч їх познімаю, мілорде.

— От і добре,— ударив Тиріон коня п’ятками в боки й подався геть, лишаючи вояків у малинових плащах наздоганяти його.

Він сказав Серсі, що хоче оцінити місто. І не збрехав. Здебільшого Тиріона Ланістера не радувало те, що він побачив. На вулицях Королівського Причалу завжди було завізно й гамірно, однак зараз тут відгонило небезпекою, чого він не пригадував у минулі свої приїзди сюди. У стічній канаві на вулиці Ткацькій валявся голий труп, і його дерла зграя диких псів, але нікому, схоже, до цього не було діла. Повсюди виднілася сторожа: вартові парами патрулювали провулки у своїх золотих плащах і чорних кольчугах, тримаючи під рукою залізні дрюки. На ринках було повно обідранців, які розпродували все, що лишилося вдома, за скільки дадуть... однак і близько не було селян, які торгують харчами. А якщо десь щось їстівне і продавалося, то втричі дорожче, ніж рік тому. Якийсь коробейник галасливо пропонував щурів, засмажених на рожні. «Свіжі щурі,— гучно викрикував він,— свіжі щурі». Безперечно, свіжі щурі ліпші за старих і тухлих. Що страшніше, щурі мали вигляд апетитніший, ніж те, чим переважно торгували різники. На вулиці Борошняній Тиріон помітив, що вартові стоять чи не попід кожними дверима. В чорні часи, подумалося йому, навіть для пекарів перекупні мечі дешевші за хліб.

— Харчі в місто не надходять, так? — спитав він Вайлара.

— Дуже мало,— визнав той.— У приріччі точиться війна, лорд Ренлі збурив повстання у Небосаду, тож дороги закриті і на південь, і на захід.

— А що з цього приводу робить моя добра сестриця?

— Вживає заходів для поновлення королівського миру,— запевнив його Вайлар.— Лорд Слінт потроїв міську варту, а королева розпорядилася, щоб на зміцнення захисту виділили тисячу ремісників. Каменярі укріплюють мури, теслі сотнями майструють стріломети й катапульти, майстри-лучники виготовляють стріли, ковалі кують клинки, а гільдія алхіміків пообіцяла надати десять тисяч глечиків дикополум’я.

Тиріон тривожно посовався в кріслі. Він радів, що Серсі не сидить згорнувши руки, однак дикополум’я — небезпечна штука, а десять тисяч глечиків здатні спалити дотла весь Королівський Причал.

— І де моя сестра взяла гроші, щоб усе це оплатити?

Ні для кого не було таємницею, що після короля Роберта корона лишилася в боргах, а алхіміків навряд чи можна сплутати з альтруїстами.

— Лорд Мізинчик завжди щось вигадає, мілорде. Він для всіх, хто в’їжджає в місто, увів податок.

— Ну, це точно спрацює,— мовив Тиріон, подумавши: «Кмітливо. Кмітливо й безсердечно». Десятки тисяч людей тікають з насиджених місць, сподіваючись на уявну безпеку Королівського Причалу. Він їх бачив на королівському гостинці: матерів, дітей і стурбованих батьків, які пожирали жадібними очима його коней і фургони. Діставшись міста, вони, без сумніву, все віддадуть, щоб заховатися од війни за цими затишними мурами... от тільки якби вони знали про дикополум’я, то спершу б двічі подумали.

Заїзд, де на вивісці було зламане ковадло, містився недалечко від цих мурів, поблизу Божої брами, крізь яку Тиріон заїхав у місто сьогодні зранку. Щойно вони опинились у дворі, до Тиріона підбіг хлопчина, щоб допомогти йому злізти з коня.

— Забирайте своїх людей у замок,— сказав Тиріон Вайлару.— Я ночуватиму тут.

— А це точно безпечно, мілорде? — з сумнівом запитав капітан.

— Ну, коли я зранку виїжджав із заїзду, там ще зоставалося повно чорних вух. А поряд із Челлою, дочкою Чейка, про безпеку не йдеться,— пошкандибав Тиріон до дверей, залишивши Вайлара міркувати, що ж це могло значити.

Коли Тиріон, штовхнувши двері, зайшов у вітальню заїзду, то опинився у вирі веселощів. Він упізнав гортанне гоготіння Челли й мелодійний сміх Шей. Дівчина сиділа біля коминка, за круглим дерев’яним столом, посьорбуючи вино разом з трьома горянами з клану чорних вух, яких Тиріон лишив охороняти її, і опасистим чоловіком, який сидів спиною. Мабуть, хазяїн заїзду, вирішив Тиріон... поки Шей не привітала Тиріона й незнайомець не підвівся.

— Мій добрий лорде, страшенно радий вас бачити,— вигукнув він, і на його напудреному обличчі заграла м’яка євнуська посмішка.

Тиріон загнувся.

— Лорде Вейрисе! Не сподівався вас тут побачити.

«Чужі б його вхопили, як він міг так швидко їх знайти?»

— Вибачте, якщо завадив,— мовив Вейрис.— Мені страшенно закортіло познайомитися з вашою юною леді.

— Юною леді,— повторила Шей, насолоджуючись звучанням цих слів.— Наполовину ви праві, мілорде. Я юна.

«Вісімнадцять років,— подумав Тиріон.— Вісімнадцять років, і вже повія, однак кмітлива, на простирадлах спритна як кішка, а ще ж великі темні очі, шовковисті чорні коси й солодкий, м’який і спраглий ротик... і головне, вона моя! Іди до біса, євнуше».

— Боюся, це я завадив, лорде Вейрисе,— мовив він з силуваною люб’язністю.— Коли я увійшов, ви так веселилися!

— Мілорд Вейрис зробив Челлі комплімент: сказав, що вона, либонь, чимало людей зарізала, щоб зібрати таке чудове намисто з вух,— пояснила Шей. Тиріона ще більше роздратувало, що вона таким тоном називає Вейриса мілордом: саме так вона називала Тиріона під час постільних забавлянь.— А Челла сказала йому, що тільки боягузи страчують переможених.

— Хоробріше лишити ворога в живих, щоб той мав нагоду обілити своє ім’я, виборовши назад своє вухо,— пояснила Челла — маленька темнокоса жіночка, в якої на отому жахливому намисті звисало аж сорок шість сухих зморщених вух. Тиріон їх одного разу перерахував.— Тільки так ти можеш довести, що не боїшся ворогів.

Шей підбадьорливо заулюлюкала.

— А тоді мілорд сказав, якби він був з чорних вух, то не зміг би заснути, бо йому би снилися одновухі люди.

— З такою проблемою я точно не зіткнуся,— сказав Тиріон.— Я так боюся своїх ворогів, що просто всіх їх убиваю.

Вейрис захихотів.

— Вип’єте з нами вина, мілорде?

— Так, вип’ю вина,— усівся Тиріон поряд із Шей. Він-то добре розумів, що тут відбувається, хай цього й не розуміли ні Челла, ні дівчина. Вейрис хотів цим дещо йому сказати. За словами «Мені страшенно закортіло познайомитися з вашою юною леді» ховалися насправді інші: «Ти хотів її сховати, але я дізнався і де вона, і хто вона, і ось я тут». Цікаво, подумав Тиріон, хто його зрадив? Хазяїн заїзду, чи конюший у стайні, чи вартовий при брамі... чи хтось із його власних людей?

— Завжди любив повертатися в місто з Божої брами,— мовив Вейрис до Шей, наливаючи всім вина.— Там на прибрамній вишукане різьблення — щоразу як я його бачу, аж сльози навертаються. Ті очі... такі виразні, вам не здається? Коли проїжджаєш попід ґратами, здається, вони тебе проводжають.

— Я не помітила, мілорде,— озвалася Шей.— Якщо ваша ласка, погляну завтра.

«Не переймайся, сонечко,— подумав Тиріон, покрутивши вино в кубку.— Йому байдуже до того різьблення. Хвалить він зовсім інші очі — свої. Він хоче сказати, що спостерігав за нами, що знав про нас тої-таки миті, як ми проїхали попід ґратами».

— Але обережно, дитино,— застеріг Вейрис.— Останнім часом на Королівському Причалі неспокійно. Я ці вулиці знаю добре, та навіть я сьогодні побоювався приходити сюди сам, без зброї. В ці чорні часи кругом самі беззаконники, так-так. У них холодна криця та ще холодніші серця.

Насправді ж він хотів сказати: «Я прийшов без зброї, але інші можуть прийти з мечем у кулаці».

Але Шей засміялася.

— Якщо хтось спробує мене потурбувати, позбудеться вуха — його відрубає Челла.

Вейрис загоготів, так наче нічого смішнішого в житті не чув, та коли він повернувся до Тиріона, в очах його не було й натяку на сміх.

— Ваша юна леді дуже приємна. На вашому місці я б добре про неї дбав.

— Саме так я і збираюся вчинити. Якщо хтось спробує її скривдити... я маленький, мені до чорних вух далеко, і я ніколи не казав, що страшенно відважний.

«Бачиш? Я теж умію розмовляти твоєю мовою, євнуше. Скривдь її — і накладеш головою».

— Я вже піду,— підвівся Вейрис.— Уявляю, як ви потомилися. Я просто хотів привітати вас, мілорде, і сказати, як я зрадів вашому приїзду. Ви нам дуже потрібні в раді. Ви бачили комету?

— Я коротун, а не сліпець,— мовив Тиріон. З королівського гостинцю здавалося, що вона затуляє половину неба, затьмарюючи місячний серпик.

— На вулицях її кличуть Червоною Вістункою,— сказав Тиріон.— Кажуть, як герольд оголошує вихід короля, вона попереджає про вогонь і кров,— потер євнух напудрені руки.— Можна загадати вам невеличку загадку, мілорде? — запитав він, але не чекав на дозвіл.— У кімнаті троє панів: король, жрець і багатій зі своїм золотом. Між ними стоїть перекупний меч — маленький чоловік простого роду й не надто глибокого розуму. Кожен з панів велить йому зарізати двох інших. «Роби, як я велю,— каже король,— бо я законний правитель». «Роби, як я велю,— каже жрець,— бо я переказую волю богів». «Роби, як я велю,— каже багатій,— і отримаєш он скільки золота». То скажіть мені — хто житиме, а хто помре?

Низько вклонившись, євнух у своїх м’яких капцях поквапився геть із вітальні.

Коли він пішов, Челла пирхнула, а Шей скривила гарненьке личко.

— Житиме багатій, хіба ні?

Тиріон замислено сьорбав вино.

— Мабуть. А може, й ні. Все залежатиме від перекупного меча,— поставив він кубок на стіл.— Гаразд, ходімо нагору.

Шей довелося чекати його на сходах, бо в неї ноги були стрункі та спритні, а в нього — короткі, кволі, та ще й боліли. Та коли він наздогнав її, вона усміхалася.

— Ви за мною скучили? — піддражнила вона, беручи його за руку.

— Страшенно,— визнав Тиріон. Шей була зовсім невисока, і все одно йому доводилося дивитися на неї знизу вгору... але у випадку з нею він з подивом відзначив, що й не не від того. На неї приємно було дивитися знизу.

— Від’їжджаючи в Червону фортецю, ви завжди за мною скучатимете,— сказала вона, ведучи його в свою кімнату.— Спатимете там самотою в холодному ліжку у Вежі правиці.

— Щира правда.

Тиріон залюбки тримав би її при собі, от тільки лорд-батько заборонив. «Повію до двору ти не повезеш»,— ось як висловився лорд Тайвін. Уже те, що Тиріон привіз її в місто, було зухвальством. Його авторитет залежав від батька, і дівчина має це зрозуміти.

— Ти будеш недалечко,— пообіцяв він.— Матимеш будинок з вартовими і слугами, а я навідуватимуся, коли тільки зможу.

Шей ногою зачинила двері. Крізь каламутні шибки вузьких вікон Тиріон розрізнив Великий септ Бейлора на вершечку Вісеніїного пагорба, але його увагу привернуло дещо інше. Шей, нахилившись, ухопила сукню за поділ, стягнула через голову й відкинула вбік. Білизни вона не носила.

— Спати ви більше не будете,— мовила вона, зупиняючись перед ним, рожева, гола й мила, поклавши руку на стегно.— Думатимете про мене щоразу, лягаючи в ліжко. Між ніг у вас затвердне, та не буде кому вас потішити, тож ви не зможете заснути, хіба що...— розтягнула вона губи в отій лукавій посмішці, яка так подобалася Тиріону,— чи не звідси взялася назва — Вежа правиці, мілорде?

— Помовч і поцілуй мене,— звелів він.

Її вуста смакували вином, маленькі тверді груди притискалися до нього, і пальці його потягнулися до зав’язок на штанях.

— Мій лев,— прошепотіла вона, коли Тиріон урвав поцілунок, щоб роздягнутися.— Мій любий лорд, мій велет Ланістер.

Тиріон штовхнув її до ліжка. Коли він увійшов у неї, від її скрику міг би збудитися сам Бейлор Благословенний у своїй могилі, а її нігті лишили в Тиріона на спині доріжки. Ще ніколи біль не приносив йому і вполовину такого задоволення.

«Дурень,— пізніше думав він, лежачи в центрі провислого матраца серед пожмаканих простирадл.— Ти так нічого й не навчився, карлику? Вона повія, чорт забирай, вона обожнює твоє золото, а не твій прутень. Пригадуєш Тишу?» Та коли його пальці легенько обвели її пипку, від дотику та затвердла, а на грудях видно було слід, який лишили його зуби в пориві пристрасті.

— То що ви тепер робитимете, мілорде, на посаді правиці короля? — запитала його Шей, коли він стиснув долонею м’яку солодку плоть.

— Те, чого Серсі очікує найменше,— неголосно пробурмотів Тиріон їй у тонку шийку.— Я вершитиму... правосуддя.

Бран

Твердий камінь підвіконня Бран любив більше за зручну перину й покривала. В ліжку здавалося, що стіни тиснуть, а стеля нависає; в ліжку кімната перетворювалася на камеру, а Вічнозим — на в’язницю. А за вікном його й досі кликав широкий світ.

Так, він не міг більше ні ходити, ні лазити, ні полювати, ні битися з дерев’яним мечем у руці, як колись, але й досі міг бачити. Він любив спостерігати, як по всьому Вічнозиму загоряються вікна, коли за ромбовидними шибками у вежах і переходах запалювали свічки й коминки, а ще він любив слухати, як виспівують до зірок деривовки.

Останнім часом йому часто снилися деривовки. «Вони розмовляють зі мною, як брати»,— казав він собі, коли вони починали вити. Здавалося, він їх розуміє... не зовсім, не насправжки, але... так наче вони перемовляються мовою, яку він колись знав, але чомусь забув. Хай Волдери їх бояться, а у Старків у жилах біжить вовча кров. Так каже стара Нан. Щоправда, з одним застереженням: «Тільки в одних її більше, ніж в інших».

Літо завив протяжно й сумно, в голосі його чулися смуток і туга. У Кошлая голосина був грубіший. Виття луною летіло через двори й переходи, поки від нього не задзвенів увесь замок, так наче Вічнозим населяє ціла зграя деривовків, а не двійко... двійко, а колись було шестеро! «Цікаво,— думав Бран,— чи сумують вони за своїми братами й сестрами? Чи кличуть Сіровія і Привида, Наймірію і тінь Леді? Хочуть, щоб вони повернулись і знову стали зграєю?»

— Хто зазирне в голову деривовка? — сказав сер Родрик Кассель, коли Бран запитав його, чому вони виють. На час своєї відсутності Бранова леді-мати зробила його каштеляном Вічнозиму, тож за обов’язками в нього залишалося небагато часу на пустопорожні балачки.

— Вони виють, бо хочуть на волю,— заявив Фарлен, псар, який деривовків любив не більше, ніж його хорти.— Їм не подобається в чотирьох стінах, і як їх можна в цьому винуватити? Дикий звір має жити в дикій природі, а не в замку.

— Їм кортить полювати,— погодився кухар Гейдж, вкидаючи у величезний казан рагу кубики сала.— Нюх у вовка кращий, ніж у людини. Подобається вам чи ні, а вони і звідси відчувають дух здобичі.

Але мейстер Лувін так не думав.

— Вовки часто виють на місяць. А ці виють на комету. Бачиш, яка вона яскрава, Бране? Може, їм здається, це місяць.

Коли Бран переказав це Оші, та голосно розреготалася.

— У деривовків глузду більше, ніж у вашого мейстра,— сказала дикунка.— Їм відомі істини, які забув старий у сірому.

Від того, як вона це сказала, у Брана дрижаки пішли, а коли він запитав, що ж віщує комета, вона відповіла:

— Кров і вогонь, хлопче, нічого доброго.

Бран запитав про комету септона Чейла, поки вони перебирали сувої, які вдалося винести під час пожежі з бібліотеки.

— Це меч, який відрубує сезон,— озвався той, і невдовзі потому зі Старгорода прилетів білий крук, сповіщаючи про осінь, тож септон, без сумніву, мав рацію.

А от стара Нан так не думала, а вона-бо прожила довше за всіх.

— Дракони,— сказала вона, підвівши голову та втягуючи ніздрями повітря. Очі в неї майже посліпли, тож бачити комету вона не могла, але запевняла, що чує її на нюх.— Це дракони, хлопче,— наполягала вона. Стара Нан, як і раніше, не називала його королевичем.

А Годор, як завжди, сказав: «Годор». Ось і все, що він умів казати.

А деривовки все вили. Вартові на мурах бурмотіли прокляття, хорти на псарні люто брехали, коні брикалися в стійлах, Волдери тремтіли біля вогню, і навіть мейстер Лувін скаржився, що не спить ночами. Тільки Брана це не дратувало. Потому як Кошлай покусав Малого Волдера, сер Родрик тримав вовків у богопралісі, але кам’яні стіни Вічнозиму виробляли зі звуком дивні речі, тож іноді здавалося, що вовки у дворі просто у Брана під вікном. А іноді він міг би присягнутися, що вони на мурах між вежами — стоять там на чатах. Хотів би він їх побачити!

Та бачив він тільки комету, що зависла над вартівнею і над дзвіницею, а трохи далі — Першу фортецю, круглу та приземкувату, на чиїх мурах химери здавалися чорними сильветками у фіолетових сутінках. Колись Бран знав у тих будівлях кожен камінчик, зовні та всередині; він облазив їх усі, видираючись на стіни так само легко, як інші хлопчаки збігають сходами. Їхні дахи були його схованками, а ворони нагорі зруйнованої вежі — найкращими друзями.

А потім він упав.

Падіння Бран не пам’ятав, але всі так казали, тож, швидше за все, це правда. Він мало не загинув. Коли він дивився на побиті негодою химери нагорі Першої фортеці, в нутрі у нього стискався дивний клубок. Більше він не може ні лазити, ні ходити, ні бігати, ні битися на мечах, а мрія про лицарство так і лишиться мрією.

Літо вив і того дня, коли Бран упав, і ще довго по тому, поки він, весь понівечений, лежав у ліжку,— так сказав Роб, коли йшов на війну. Літо оплакував Брана, і його горе розділили Кошлай і Сіровій. Того дня, коли клятий крук приніс звістку про батькову смерть, вовки це теж знали наперед. Тоді Бран разом з Риконом сидів у мейстра в башточці, вони розмовляли про дітей пралісу, але Літо з Кошлаєм своїм виттям заглушили голос Лувіна.

«Кого оплакують вони тепер?» Може, ворог убив короля на Півночі, отого, що був колись Брановим братом Робом? Чи його брат-байстрюк Джон Сноу впав зі Стіни? Може, померла мати чи хтось із сестер? Чи це щось зовсім інше, як гадають і мейстер, і септон, і стара Нан?

«Був би я і справді деривовком, я б розумів їхні пісні»,— мрійливо подумав Бран. У снах про вовків він легко видирався на гори — зазублені крижані гори, вищі за будь-яку вежу, і там стояв на самій вершині під місяцем-повнею, а світ, як колись, лишався внизу.

— У-у-у! — нерішуче крикнув Бран. Приклавши долоні до рота, він підвів голову до комети.— У-у-у-у-у-у! А-у-у-у-у-у! — завив він. Прозвучало це кволо: тоненько й тремтливо,— це було хлоп’яче виття, а не вовче. Однак йому відповів Літо, заглушивши своїм глибоким басом Бранів високий голосок, а до нього долучився Кошлай. Бран знову завив. Й отак вони вили разом — останні зі зграї.

На шум прибіг вартовий — Патлач з великим жировиком на носі. Зазирнувши, він побачив, як Бран виє у вікно, й запитав:

— Що сталося, королевичу?

Коли його називали «королевичем», Бран почувався дивно, але ж він тепер наступник Роба, а Роб — король на Півночі. Обернувши голову, Бран завив на вартового:

— У-у-у-у-у-у! У-у-у-у-у-у!

— Припиніть,— скривився Патлач.

— У-у-у-у-у-у! У-у-у-у-у-у!

Вартовий вийшов. Повернувся він разом з мейстром Лувіном, вдягненим у все сіре, з тугим ланцюгом на шиї.

— Бране, ці звірі й без тебе здіймають багато галасу,— перетнув мейстер кімнату й поклав руку хлопцю на чоло.— Вже пізно, тобі давно час спати.

— Я розмовляю з вовками,— відкинув Бран його руку.

— Сказати Патлачу, щоб відніс тебе в ліжко?

— Я сам можу дістатися ліжка.

Мікен забив у стіну рядок залізних прутів, тож Бран міг на руках пересуватися кімнатою. Пересуватися важко й повільно, і від цього боліли плечі, але він терпіти не міг, коли його носять.

— І взагалі, я не мушу спати, якщо не хочу.

— Всі люди сплять, Бране. Навіть королевичі.

— Уві сні я перетворююся на вовка,— відвернувся Бран і знову задивився в ніч.— А вовкам сняться сни?

— Всім тваринам, думаю, сняться, тільки не такі, як людям.

— А мертвим сняться? — запитав Бран, думаючи про батька. У темній крипті під Вічнозимом каменяр різьбив з граніту батькову подобу.

— Одним — так, іншим — ні,— відповів мейстер.— Самі мертві про це мовчать.

— А деревам сняться?

— Деревам? Ні...

— Сняться,— мовив Бран з раптовою упевненістю.— Їм сняться деревні сні. Іноді мені сниться дерево. Віродерево, як у богопралісі. Воно кличе мене. Вовчі сни кращі. Я чую різні запахи, а іноді смакую кров.

Мейстер Лувін посмикав ланцюг, який натирав шию.

— Якби ти більше часу проводив з іншими дітьми...

— Терпіти не можу інших дітей,— вигукнув Бран, маючи на увазі Волдерів.— Наказую вам відіслати їх геть.

Лувін посуворішав.

— Фреї — годованці твоєї матері, їх прислали сюди на виховання за її чітким наказом. І не тобі їх виганяти, тим паче що це неввічливо. Якщо ми їх відішлемо назад, куди їм податися?

— Додому. Це через них мене розлучили з Літом.

— Малий Фрей не просив, щоб його покусали,— сказав мейстер,— і я теж.

— Це зробив Кошлай! — Риконів величезний чорний вовк був такий дикий, що навіть Брана часом лякав.— А Літо ніколи нікого не кусав.

— Літо перегриз людині горлянку просто в цій кімнаті, чи ти забув? Якщо поглянути правді у вічі, треба визнати: милі вовченятка, яких ви з братами знайшли у снігу, повиростали у небезпечних звірів. І малі Фреї мудро чинять, остерігаючись їх.

— Треба Волдерів тримати в богопралісі. Можуть скільки завгодно гратися там у лорда переправи, а Літо знову тоді спатиме зі мною. Якщо я королевич, чому зі мною не рахуються? Я хотів покататися на Танцівниці, але Пиворіз не випустив мене з брами.

— І правильно вчинив. У вовчому лісі повно небезпек — остання твоя мандрівка туди мала тебе дечому навчити. Хочеш, щоб тебе взяв у полон який-небудь розбійник і продав Ланістерам?

— Літо мене врятував би! — уперто мовив Бран.— Хіба королевичам не дозволено плавати по морях, полювати на вепрів у вовчому лісі та змагатися на списах?

— Бране, дитинко, не муч себе! Колись, може, ти й до цього доростеш, але поки що ти просто восьмирічний хлопчик!

— Ліпше б я став вовком. Можна жити в лісі та спати де захочеш, а ще розшукати Арію й Сансу. Я б занюхав, де вони, й урятував, а ще міг би з Робом виходити на поле бою, як Сіровій. Зубами перегриз би горлянку Царевбивці, і тоді війна б закінчилась і всі повернулися б у Вічнозим. Якби я був вовком...— не договоривши, він завив,— у-у-у-у-у!

— Справжній королевич,— підвищив голос Лувін,— гостинно зустрів би...

— А-у-у-у-у-у! — голосніше завив Бран.— А-у-у-у-у-у!

Мейстер здався.

— Як хочеш, дитино.

І вийшов зі спальні, кинувши на Брана погляд наполовину зажурений, а наполовину обурений.

Та коли Бран лишився сам, виття вже не приносило такої втіхи. За деякий час він замовк. «Я гостинно їх прийняв,— ображено думав Бран.— Я поводився, як лорд Вічнозиму, справжній лорд, як він може це заперечити?» Коли з Близнючок приїхали Волдери, це Рикон хотів, щоб вони забиралися геть. Чотирирічний малюк верещав, що хоче маму, тата й Роба, а не цих чужинців. Саме Бранові довелося втішати Рикона й вітати Фреїв. Саме він запропонував їм мед і м’ясо та крісло біля вогню, і навіть мейстер Лувін опісля казав, що він повівся дуже гарно.

Але це було до гри.

Для гри потрібні були колода, дрючок, водойма й побільше галасу. Водойма — це головне, запевнили Брана Волдер і Волдер. Замість колоди можна взяти дошку або кілька камінців-кругляків, а дрючок — це звичайна гілляка. Можна взагалі не галасувати. Але без водойми гри не буде. Та оскільки мейстер Лувін і сер Родрик не збиралися відпускати дітей у вовчий ліс у пошуках струмка, довелося обійтися одним з каламутних ставків у богопралісі. Волдер і Волдер ще в житті не бачили, щоб із землі била ключем гаряча вода, однак обидва погодилися, що так гра буде ще цікавішою.

Обох звали «Волдер Фрей». Великий Волдер пояснив, що в Близнючках купа Волдерів, усі названі на честь їхнього дідуся лорда Волдера Фрея.

— А у Вічнозимі в нас у всіх свої імена,— пихато мовив Рикон.

У гру гралося так: колоду слід було перекинути через водойму, на середині неї ставав один з гравців із дрючком. Він був лордом переправи, і коли до нього підходив хтось із гравців, він мав казати: «Я — лорд переправи, хто тут іде?» І другий гравець мав оголосити, хто він такий і чому хоче переправитися на той бік. Лорд ставив запитання і вимагав давати різні обітниці. На питання необов’язково було відповідати правдиво, а от обітниці слід було виконувати, якщо не скажеш «ачей», але заковика була в тому, щоб втулити це «ачей» так, аби лорд переправив не помітив. Тоді можна було спробувати скинути лорда у воду й самому стати лордом переправи,— але тільки якщо ти сказав «ачей». А в іншому разі ти вилітав із гри. А от лорд міг скидати у воду, кого захоче й коли захоче, причому в нього єдиного був дрючок.

На практиці гра переважно зводилася до штовханини, колотнечі й падінь у воду, а ще галасливих сварок, сказав хтось «ачей» чи ні. Найчастіше лордом переправи був Малий Волдер.

Називався він Малий Волдер, але був рослявий і кремезний, з червоною пикою і великим круглим черевом. Великий Волдер був гостролиций, худоребрий і на голову нижчий.

— Він на п’ятдесят два дні старший за мене,— пояснив Малий Волдер,— і спершу був більший за мене, але я швидше росту.

— Ми зведенюки, а не рідні брати,— додав Великий Волдер, насправді маленький.— Я — Волдер, син Джамоса. Мій батько — син лорда Волдера від четвертої дружини. А він — Волдер, син Мерета. Його бабуся була третьою дружиною лорда Волдера, вона з Крейкголу. Тому він по лінії наступництва йде переді мною, хоч я й старший.

— Всього на п’ятдесят два дні,— заперечив Малий Волдер.— Та й нікому з нас Близнючки ніколи не дістануться, ти, дурню.

— Мені дістануться,— оголосив Великий Волдер.— Але ми не єдині Волдери. У сера Стеврона є онук, Чорний Волдер, він четвертий по лінії наступництва, а ще є Рудий Волдер, син сера Емона, і Байстрюк Волдер, який узагалі ніякий не наступник. Його прізвище Ріверз, а не Фрей. А ще є дівчинка на ім’я Волда.

— І Тир. Ти завжди забуваєш про Тира.

— Він Волтир, а не Волдер,— безтурботно мовив Великий Волдер.— І він іде після нас, тож не рахується. І взагалі, він мені ніколи не подобався.

Сер Родрик постановив, що вони житимуть у колишній спальні Джона Сноу, адже Джон — у Нічній варті й уже не повернеться. Бранові це страшенно не сподобалося: було таке враження, наче Фреї намагаються посісти Джонове місце.

Він заздрісно спостерігав, як Волдери змагаються з кухарчучкою Ріпкою та з Джозетовими дівчатами Банді й Шайрою. Волдери оголосили, що Бран буде суддею й вирішуватиме, казав хтось «ачей» чи не казав, та щойно почалася гра, про нього цілком забули.

Галас і хлюпання скоро привабили й інших дітей: Паллу, яка працювала на псарні, і Кейнового сина Калона, і Томку, чий батько Товстун Том загинув на Королівському Причалі разом з Брановим татом. Незабаром усі вони були мокрі та брудні. Палла, в грязюці з ніг до голови та з мохом у волоссі, задихалася від сміху. Відтоді як прилетів клятий крук, Бран іще не чув стільки сміху. «Були б у мене знову ноги, я б їх усіх поскидав у воду,— думав він гірко.— Ніхто більше не став би лордом переправи, тільки я».

Нарешті у богопраліс прибіг Рикон у супроводі Кошлая. Довго чекав, поки Малий Волдер з Ріпкою боролися за дрючок, аж Ріпка послизнулася й полетіла у воду, гучно хлюпнувши й розмахуючи руками.

— Я! Тепер я! Я хочу погратися! — заверещав тут Рикон. Малий Волдер кивком запросив його до гри, і за Риконом рушив Кошлай.— Кошлайчику, ні,— скомандував брат.— Вовки не граються. Ти лишаєшся з Браном.

І Кошлай лишався...

...аж поки Малий Волдер не ляснув Рикона дрючком просто по животу. Бран і оком не встиг кліпнути, як чорний вовк перелетів через дошку, вода почервоніла від крові, обидва Волдери заверещали як різані, Рикон, сидячи у грязюці, зареготав, а до ставка прибіг незграба Годор, викрикуючи: «Годор! Годор! Годор!»

Дивна річ, але після цього Рикон чомусь полюбив Волдерів. У лорда переправи вони більше не гралися, зате з’явилися інші ігри — «красуня й чудовисько», «кішки-мишки», «приходь до мене в замок» тощо. Разом з Риконом Волдери робили набіги на кухню по пиріжки й медові стільники, ганялися навколо мурів, на псарні кидали кісточки цуценятам і вправлялися на дерев’яних мечах під пильним оком сера Родрика. Рикон навіть показав їм глибокі печери під Вічнозимом, де каменяр різьбив батькову гробницю. «Ти не мав права! — заверещав на брата Бран, дізнавшись про це.— Це було наше місце — місце Старків!» Але Рикон не зважав...

Відчинилися двері в Бранову спальню. Це мейстер Лувін приніс зелений глечик, і з ним прийшли Оша з Патлачем.

— Я запарив тобі снодійне зілля, Бране.

Кістлявими руками Оша підхопила Брана. Як на жінку, вона була дуже висока, і руки мала жилаві. Без зусиль вона віднесла його в ліжко.

— Після нього прийде сон без сновидінь,— сказав мейстер Лувін, витягаючи з глечика затичку.— Солодкий сон без сновидінь.

— Справді? — перепитав Бран, якому хотілося в це вірити.

— Так. Пий.

Бран випив. Зілля було густе, наче розведена крейда, але в нього додали меду, тож пішло легко.

— Зранку ти почуватимешся краще,— усміхнувся до Брана Лувін і, виходячи, поплескав його по плечу.

Але Оша затрималася.

— Знову вовчі сни?

Бран кивнув.

— Не треба так опиратися, хлопче. Я чула, як ти розмовляєш із серцедеревом. Може, це тобі відповідають боги?

— Боги? — пробурмотів він уже сонно. Обличчя Оші посіріло й розпливлося. «Солодкий сон без сновидінь»,— подумав Бран.

Та коли його огорнула темрява, він опинився в богопралісі — безшумно рухався попід сіро-зеленими чатовими деревами та старими як світ покрученими дубами. «Я ходжу!» — тішився Бран. Підсвідомо він наче знав, що спить, проте ходити уві сні було краще, ніж сидіти в чотирьох стінах у своїй спальні.

Між дерев було темно, однак дорогу йому освітлювала комета, а ноги ступали твердо. Він біг на чотирьох здорових лапах, міцних і прудких, і відчував під подушечками землю — сухе листя, що стиха потріскувало, і товсте коріння, і тверді камінці, а в під низом — шари м’якого ґрунту. Відчуття було приємне.

Ніздрі наповнювали аромати, живі та п’янкі: болотяний дух гарячих ставків, насичений пах перегною під лапами, запах білок у дубах. Від запаху білок йому пригадався смак гарячої крові та хрускіт, з яким кістки тріщать на зубах. Рот його наповнився слиною. Пів дня минуло, як він поїв, але мертвечина, навіть якщо це олень, не принесла втіхи. Він чув, як над головою цокотять і шурхотять білки, але вони не такі дурні, щоб спускатися вниз, де нишпорять вони з братом.

Брата він чуяв теж — знайомий дух, міцний і земляний, чорний, як і його хутро. Брат розлючено гасав попід мурами. Коло за колом, день і ніч, невтомно винюхуючи... дичину, вихід, матір, братів і сестер, свою зграю... шукаючи, шукаючи — і не знаходячи.

За деревами росла стіна — гори мертвих людських скель, які вивищувалися понад крапочкою цього живого лісу. Сірі й поцятковані, у плямах моху, вони були товсті, міцні й такі високі, що жодному вовку не доскочити. Всі щілини в тих горах, які затиснули їх із братом, були забиті холодним залізом і потрощеним деревом. Перед кожною щілиною брат зупинявся й люто вищиряв зуби, але дорога не звільнялася.

Першої ночі він сам теж так робив, але швидко збагнув, що з цього не буде зиску. Гарчанням дороги тут не пробити. Кружляючи, цих мурів не відсунути. Якщо задерти ногу й відзначитися під деревом, людей це не відлякає. Світ насувався на них, а за стіною дерев стояли величезні сірі печери людських скель. «Вічнозим»,— зненацька пригадалося йому. А з-за високих — до неба — людських стрімчаків його кликав справжній світ, і він знав: якщо не озветься, помре.

Арія

Їхали від світанку до сутінок, проминаючи ліси, сади й охайні лани, проїжджаючи крізь маленькі села, людні торгові містечка га приземкуваті тверджі. Затемна ставали табором і вечеряли у світлі Червоного Меча. Чоловіки по черзі стояли на чатах. Час від часу Арія помічала між дерев мерехтіння багать з таборів інших подорожніх. Щоночі, здавалося, стає дедалі більше таборів, а вдень — більше руху на королівському гостинці.

Зранку, в обід і ввечері приходили люди — старі й малі, високі й коротуни, босоногі дівчата й жінки з немовлятами на грудях. Хтось їхав у сільських фургонах, а хтось трусився на возах, запряжених волами. Ще більше людей їхало верхи: на тяглових конях, на поні, на мулах, на віслюках — на всьому, що тільки здатне йти, бігти чи переставляти ноги. Якась жінка вела дійну корову, в якої на спині сиділа дівчинка. Арія бачила коваля, який штовхав тачку зі своїми знаряддями — молотами, кліщами й навіть ковадлом, а трохи згодом — іншого чоловіка з іншою тачкою, в якій лежало двоє сповитих немовлят. Але більшість рухалася пішки, зі страшенно змученими обличчями, завдавши на плечі свої пожитки. Всі тяглися на південь, до Королівського Причалу, і заледве один із сотні бодай словом перемовився з Йореном та його підопічними, які прямували на північ. Арія не могла зрозуміти, чому ніхто не їде в тому ж напрямку, що й вони.

Чимало подорожніх були озброєні; Арія бачила кинджали й чингали, коси й сокири, а коли-не-коли траплявся й меч. Дехто виламував собі товсті гілки, а інші вирізали вузлуваті дрючки. Стискаючи зброю в пальцях, вони проводжали Йоренові фургони очима, однак зрештою не займали валку. Тридцятеро при фургонах — це забагато, не подужати, хай що там везуть.

«Бач очима,— учив Арію Сиріо.— Чуй вухами».

Одного дня на них з узбіччя заверещала якась причинна:

— Дурні! Вас повбивають, дурні!

Вона була худа як опудало, з запалими очима та стертими до крові ногами.

Наступного ранку з Йореном порівнявся гладкий купець на сірій кобилі й запропонував придбати фургони з усім добром за чверть вартості.

— Це війна, у вас усе заберуть, тож ліпше продайте мені, друже.

Сіпнувши горбатими плечима, Йорен відвернувся і сплюнув.

Того-таки дня Арія запримітила першу могилу — невеличкий насип на узбіччі, явно дитячий. У м’яку землю вставили кристал, і Ломі хотів його забрати, але Бугай звелів йому дати мертвим спокій. А ще за кілька льє Прейд показав і інші могили — свіжовикопані, цілий рядок. Потому могили траплялися майже щодня.

Одного разу Арія прокинулася в темряві страшенно злякана, хоча не могла сказати чому. У небі серед тисячі зірок висів Червоний Меч. Ніч здавалася на диво тихою, хоча чути було невиразне хропіння Йорена, потріскування багаття, навіть приглушене вовтузіння віслюків. Та все одно ввижалося, що світ наче затамував подих, і від тиші в Арії аж сироти пробігли по тілу. Стискаючи Голку, вона знову заснула.

А зранку, коли Прейд не прокинувся, Арія збагнула, що їй бракувало вночі його кашлю. І тоді вони й самі викопали могилу, поховавши перекупного меча там, де він заснув. Перш ніж закидати його землею, Йорен познімав з нього все цінне. Хтось узяв собі його черевики, хтось — кинджал. Його кольчугу й шолом розділили. А його меч Йорен вручив Бугаю.

— Ти з такими руками, може, й навчишся ним орудувати,— сказав він. Хлопчик на ім’я Тарбер кинув на тіло Прейда жменю жолудів — може, виросте дуб і позначить могилу.

Увечері вони зупинилися в селі, в обвитому плющем заїзді. Порахувавши монети в гаманці, Йорен вирішив, що на гарячу вечерю вистачить.

— Спатимемо надворі, як і зазвичай, але тут є лазня — на той раз, якщо хтось скучив за гарячою водою й милом.

Арія митися не наважилася, хоча на той час від неї смерділо так само, як і від Йорена,— огидною кислятиною. Комашня, якою кишів її одяг, мандрувала з нею від самого Блошиного Дна, тож здавалося якось несправедливо потопити її. Тарбер, Пиріжок і Бугай стали в чергу до купелі. Інші порозсідалися перед лазнею. Решта з’юрмились у вітальні. Йорен навіть відіслав Ломі з пивними кухлями до тих трьох у кайданах, які так і сиділи прикуті в своєму фургоні.

І миті, і немиті повечеряли гарячими пирогами зі свининою й печеними яблуками. Хазяїн заїзду коштом закладу пригостив їх пивом.

— Багато років тому мій брат убрався в чорне. Він був служкою, дуже кмітливий, але одного разу хтось помітив, як він поцупив перець зі столу мілорда. А він просто любив його смак. Лише щіпка перцю, та сер Малком мав крутий норов. А на Стіні дають перець?

Коли Йорен похитав головою, чоловік зітхнув.

— Шкода. Лінк обожнював перець.

Арія обережно посьорбувала з кухля, раз у раз набираючи ложкою пирога — ще теплого, з печі. Вона пригадувала, що батько іноді дозволяв дітям випити кухлик пива. Санса зазвичай кривилася й казала, що вино набагато смачніше, але Арії пиво подобалося. На згадку про Сансу й батька їй стало сумно.

В заїзді було повно людей, які прямували на південь, і вітальня вибухнула презирством, коли Йорен зронив, що вони їдуть в іншому напрямку.

— Скоро знову побачимося,— пообіцяв хазяїн заїзду.— На північ дороги немає. Половина ланів попалена, а люди, що ще лишилися, позамикались у тверджах. На світанку в нас одні від’їжджають, та до сутінок уже з’являються інші.

— Нам це байдуже,— уперто заперечив Йорен.— Таллі чи Ланістер — усе одно. Варта в цьому участі не бере.

«Лорд Таллі — мій дідусь»,— подумала Арія. Їй було небайдуже, але вона тільки закусила губу й мовчки слухала.

— Ідеться не про Ланістерів і не про Таллі,— сказав хазяїн заїзду.— З місячних гір спустилися дикуни — їм поясніть, що ви в цьому участі не берете. І Старки теж долучилися, сюди виступив юний лорд, син мертвого правиці...

Арія виструнчилася, нашорошивши вуха. Це він про Роба?!

— Я чув, хлопець у бій виїжджає на вовкові,— сказав рудий з кухлем у руках.

— Маячня,— виплюнув Йорен.

— Той чоловік, який сказав це, на власні очі бачив. Вовк завбільшки з коняку, присягався він.

— Ну, присягався, але це ще не значить, що то правда, Годе,— мовив хазяїн заїзду.— От ти раз у раз присягаєшся повернути мені все, що заборгував, але я ще й мідяка не бачив.

Вітальня вибухнула сміхом, і рудий почервонів.

— Вовчий був рік,— озвався хворобливий на вигляд чоловік у забрьоханому зеленому плащі.— Біля Божого Ока зграї знахабніли як ніколи. Овець, корів, собак, усіх підряд ріжуть, як їм заманеться, і людей геть не бояться. Уночі зайдеш у ліс — прощайся з життям.

— Теж казки, не правдивіші за інші.

— Я чула таке від сестри, а вона не з брехливих,— мовила якась стара.— Каже, зграя величезна, сотні вовків, і всі людожери. А вожаком у них вовчиця, сука з сьомого пекла.

«Вовчиця!» Арія розхлюпала пиво. А Боже Око неподалік Тризуба? Була б у неї карта! Наймірію вона лишила поблизу Тризуба. Вона не хотіла, але Джорі сказав, що вибору немає: якщо вовчиця повернеться разом з ними, її уб’ють за те, що покусала Джофрі, хай навіть її провини в цьому й немає. Тож довелося кричати на Наймірію та жбурлятися камінням, і поки Арія кількома камінцями не поцілила в неї, деривовчиця все йшла за ними. «Вона мене, мабуть, уже й забула,— подумала Арія.— А навіть якщо й ні, то вже певно зненавиділа».

— Я чув,— заговорив чоловік у зеленому плащі,— як ця пекельна сука одного разу з’явилася в селі... в базарний день, кругом люди, а вона сміливо собі підходить і видирає дитину просто в матері з рук. Коли це дійшло до вух лорда Мутона та його синів, вони присяглися, що покінчать з нею. З вовкодавами вистежили її до самого лігва — і ледве шкури свої врятували! З вовкодавів ніхто не вернувся, жоден!

— Це все казки,— випалила Арія, не встигнувши прикусити язика.— Вовки дітей не їдять.

— А тобі звідки знати, хлопче? — запитав чоловік у зеленому плащі.

Поки вона думала, що відповісти, Йорен узяв її за руку.

— Нажлуктився пива, точно вам кажу.

— А от і ні. Вовки не їдять дітей...

— Ану геть звідси, хлопче... і сиди там, поки не навчишся тримати рот на замку, коли дорослі розмовляють,— добряче підштовхнув її Йорен до чорного ходу, який вів у стайню.— Іди. Перевір, чи добре напоїв конюший наших коней.

Арія, киплячи від люті, вийшла надвір.

— Не їдять,— пробурмотіла вона, дорогою буцнувши ногою камінець. Той закотився під фургон.

— Хлопче! — погукав чоловічий голос.— Милий хлопче!

До неї говорив один з чоловіків у ланцях. Арія обережно наблизилася до фургона, поклавши руку на руків’я Голки.

Брякнувши ланцями, в’язень підніс порожній кухоль.

— Дехто не від того, щоб іще сьорбнути пива. Після таких браслетів декого мучить спрага.

Цей був наймолодший із трьох — стрункий, з гарними рисами, завжди усміхнений. З одного боку його чуприна, скуйовджена та брудна після в’язниці й довгої дороги, була червона, а з другого — біла.

— А ще було б незле скупатися,— сказав він, побачивши, що Арія дивиться на нього.— І тоді у хлопчика з’явиться друг.

— У мене є друзі,— мовила Арія.

— Щось я не бачу,— втрутився безносий. Він був приземкуватий і кремезний, з величезними ручищами. Всі руки, ноги, груди, навіть спина в нього поросли чорним волоссям. Він нагадав Арії картинку, яку вона бачила в книжці: мавпу з Літніх островів. Ота дірка в нього на обличчі змушувала її весь час відводити очі.

Тут розтулив рота лисань і засичав, як велетенська ящірка. Коли Арія злякано позадкувала, він іще ширше розтулив рота й помахав язиком, хоча то радше був обрубок, ніж язик.

— Припиніть,— випалила вона.

— У чорних підземеллях дехто не сам обирає собі співмешканців,— мовив красунчик з червоно-білою чуприною. Щось у його мові нагадало їй Сиріо; все було наче так, а наче й не так.— Оці двоє геть не знають манер. Дехто мусить перепросити. Тебе звати Арі, правда ж?

— Ковтюх,— проспівав безносий.— Ковтяк з дерев’яним мечем. Обережно, лоратянине, а то вдарить і тебе.

— Декому соромно за своє товариство, Арі,— сказав красунчик.— Дехто має честь називатися Джакен Г’ґар з вільного міста Лората. Хотів би він знов опинитися вдома! А його товариші по неволі називаються Рордж,— він махнув кухлем на безносого,— і Куслій.

Куслій знов засичав, вищиривши повний рот жовтих загострених зубів.

— Людина повинна мати ім’я, правда ж? Куслій не вміє ні говорити, ні писати, але зуби в нього дуже гострі, тож дехто кличе його Куслієм, і він у відповідь усміхається. Тобі приємно?

Арія позадкувала від фургона.

— Ні.

«Скривдити мене вони не можуть,— сказала вона собі,— вони всі в ланцюгах».

— Дехто зараз заплаче,— перевернув красунчик свій кухоль догори дриґом.

Безносий Рордж, вилаявшись, кинув у неї свій кухоль. У кайданках він рухався незграбно, і все одно, якби Арія не відстрибнула вбік, важкий олов’яний кухоль втелющився б їй у голову.

— Ану принеси нам пива, нікчемо! Хутчіш!

— Стули пельку! — Арія спробувала уявити, як повівся б Сиріо. І витягнула свій дерев’яний меч.

— Підійди-но,— сказав Рордж,— застромлю цього дрючка тобі в зад і віддрочу тебе до крові.

«Страх ранить глибше за меч». Арія примусила себе наблизитися до фургона. Кожен наступний крок зробити було важче, ніж попередній. «Люта як росомаха. Спокійна як стояча вода»,— бриніли у голові слова. Сиріо б не боявся. Вона була вже так близько, що змогла б торкнутися колеса, аж тут Куслій метнувся на ноги та спробував її схопити, забряжчавши й загримотівши ланцями. Але кайданки не дозволили його рукам випростатися, й він не дотягнувся до неї на якийсь фут. Куслій засичав.

І тут вона його вдарила. Влупила щосили рівно між маленьких очисьок.

Заверещавши, Куслій позадкував, а тоді всією вагою наліг на ланцюги. Ланці ковзнули, крутнулися й нап’ялися, й Арія почула рип старого сухого дерева: це величезні залізні кільця силкувалися випорснути з дощок на підлозі фургона. Жили на руках у Куслія набрякли, велетенські бліді долоні тягнулися до Арії, але пута тримали міцно, й нарешті чоловік упав навзнак. З виразок у нього на щоках зацебеніла кров.

— У хлопчика хоробрості більше, ніж глузду,— зауважив чоловік, що назвався Джакеном Г’ґаром.

Арія позадкувала від фургона. Відчувши, як їй на плече лягла рука, вона крутнулася, знов підносячи дерев’яний меч, але то був Бугай.

— Що ти тут робиш?

— Йорен сказав,— підняв він руки у захисному жесті,— що нам до цих трьох підходити не можна.

— Мене вони не лякають,— мовила Арія.

— Ну й дурне! От мене вони лякають,— поклав Бугай руку на руків’я меча, і Рордж зареготав.— Ходімо від них.

Човгаючи ногами, Арія дозволила Бугаю відвести себе до дверей заїзду. Вслід їм лунав сміх Рорджа й сичання Куслія.

— Хочеш позмагатися? — спитала вона Бугая. Їй кортіло з кимось побитися.

Бугай здивовано кліпнув. На темно-сині очі впали густі чорні пасма, досі вологі після лазні.

— Я ж тебе поб’ю.

— Не поб’єш.

— Ти не уявляєш моєї сили.

— А ти не уявляєш моєї спритності.

— Арі, ти напрошуєшся,— витягнув він Прейдів довгий меч.— Криця дешева, але це справжній меч.

Арія дістала з піхов Голку.

— А ця криця гарна, отож мій меч справжніший за твій.

Бугай похитав головою.

— Обіцяєш не плакати, якщо я тебе пораню?

— Обіцяю, якщо пораниш,— стала вона боком, у звичну стійку водяного танцюриста, але Бугай і не ворухнувся. Він задивився на щось у неї за спиною.— Що таке?

— Золоті плащі,— сказав він, і його обличчя напружилося.

«Не може бути»,— подумала Арія, але, озирнувшись, побачила на королівському гостинці шістьох у чорних кольчугах і золотих плащах міської варти. Серед них виднівся командир — на ньому була чорна емальована кіраса, оздоблена чотирма золотими кружалами. Золоті плащі зупинилися біля заїзду. «Бач очима»,— здавалося, прошепотів до Арії голос Сиріо. Її очі побачили під сідлами біле мило: коні їхали довго та швидко. «Спокійна як стояча вода». Арія узяла Бугая за руку й потягнула за високий квітучий живопліт.

— Що таке? — запитав він.— Що ти робиш? Пусти.

— Тихі як тінь,— шепнула вона, смикнувши його вниз.

Перед лазнею сиділо кілька з Йоренових підопічних, чекаючи своєї черги.

— Ви, там,— гаркнув один із золотих плащів,— це ви маєте вбратися в чорне?

— Можливо,— почулася обережна відповідь.

— Ми б радше приєдналися до вас, хлопці,— мовив Рейсен.— Ми чули, на Стіні холодно.

Командир золотих плащів зліз із коня.

— У мене ордер на одного хлопця...

З заїзду випірнув Йорен, пальцями розчісуючи сплутану бороду.

— І кому цей хлопець знадобився?

Решта золотих плащів теж почала злазити, стаючи поряд з кіньми.

— Чого ми ховаємося? — прошепотів Бугай.

— Це я їм треба,— шепнула у відповідь Арія. Вухо Бугая пахло милом.— Сиди тихо.

— Він потрібен королеві, старий, хоча це й не твоя справа,— сказав командир, витягаючи з-за пояса тасьму.— Ось печатка її світлості й ордер.

Бугай, сидячи за живоплотом, з сумнівом похитав головою.

— Навіщо ти королеві, Арі?

— Тихо,— штовхнула вона його кулаком у плече.

Йорен помацав тасьму ордеру з балабушкою золотого воску.

— Гарненька,— сплюнув він.— Та справа в тому, хай що він там накоїв у місті, це вже до дупи.

— Королеві не цікава твоя думка, старий, і мені теж,— сказав командир.— Хлопця я отримаю.

Арія подумала про втечу, але вона розуміла, що на своєму віслюкові далеко не втече від золотих плащів на конях. Та й вона страшенно втомилася тікати. Вона втекла, коли по неї прийшов сер Мірин, а потім — коли стратили батька. Якби вона була справжньою водяною танцюристкою, то зараз би вийшла вперед з Голкою в руках і всіх повбивала — й більше ніколи б ні від кого не тікала.

— Нікого ви не отримаєте,— уперто мовив Йорен.— Є закони.

— Ось твій закон,— витягнув золотий плащ короткого меча.

— Це не закон,— поглянув Йорен на клинок,— а просто меч. У мене, знаєте, теж такий є.

— Старий дурень,— посміхнувся командир.— Зі мною п’ятеро людей.

— А в мене, знаєте,— сплюнув Йорен,— тридцятеро.

Золотий плащ розреготався.

— Оцих? — сказав здоровань-неотеса з перебитим носом.— Хто перший? — гаркнув він, розмахуючи мечем.

— Я,— висмикнув Тарбер вила з копиці сіна.

— Ні, я,— гукнув Клепач, дебелий каменяр, дістаючи молоток з фартуха, з яким не розлучався.

— Я,— звівся з землі Курц, стискаючи в руці білувального ножа.

— І ми з ним,— натягнув Кос великий лук.

— Усі ми,— сказав Рейсен, підносячи вгору важку й довгу дорожню патерицю, з якою ходив.

З лазні вийшов Довбень з вузликом одягу в руках, побачив, що коїться, й кинув на землю все, крім кинджала.

— Бійка? — зацікавився він.

— Схоже,— зронив Пиріжок, зіп’явшись навколішки, щоб дотягнутися до величенької каменюки. Арія не вірила своїм очам. Вона ж бо ненавиділа Пиріжка! Чого ж він ризикує заради неї?

Золотому плащу з перебитим носом і досі було смішно.

— Дівчатка, ану повикидайте свої дрючки й камінчики, поки вас не відшльопали. Та ви ж не знаєте, з якого боку за меч узятися!

— Я знаю! — гукнула Арія; вона не дозволить їм померти за неї, як помер Сиріо. Не дозволить! Протиснувшись крізь живопліт з Голкою в руках, вона завмерла в позі водяного танцюриста.

Перебитий Ніс гоготнув. Командир зміряв її поглядом з голови до ніг.

— Сховай клинок, дівчинко, ніхто тебе не скривдить.

— Я вам не дівчинка! — люто заверещала вона. Що з ними таке? Вони здолали такий шлях заради неї, ось вона врешті перед ними — і вони просто посміхаються? — Це я вам треба.

— Ні, це він нам треба,— штрикнув командувач коротким мечем у Бугая, який вийшов наперед і став поряд з нею, стискаючи в руці дешевий Прейдів меч.

Однак дарма він відвів очі від Йорена, нехай і на мить. Бо вістря меча чорного брата вже притиснулося до борлака на шиї командувача.

— Ви не отримаєте ні того, ні того, якщо не хочете, щоб я вам борлак проштрикнув. У мене в заїзді ще десять, п’ятнадцять братів, якщо це вас і досі не переконало. На вашому місці я б кинув отой різак, завдав зад на оту товсту коняку й учвал тікав до міста,— сплюнув він, дужче натискаючи кінчиком меча.— Вже!

Командир розчепірив пальці. Його меч упав у пилюку.

— А це ми лишаємо собі,— сказав Йорен.— На Стіні гарна криця завжди знадобиться.

— Як скажете — поки що. Гвардійці!

Золоті плащі сховали мечі в піхви й посідали на коней.

— А ви ліпше покваптеся на Стіну, старий. Наступного разу піймаю тебе — і твоя голова опиниться там само, де й байстрюкова.

— Кращі за вас намагалися,— ляснув Йорен плазом меча командирового коня — і той помчав до королівського гостинцю. Вояки рушили за ним.

Коли вони зникли з очей, Пиріжок войовничо заулюлюкав, але Йорен розлютився як ніколи.

— Бовдуре! Гадаєш, уже все? Наступного разу він не церемонитиметься й не вручатиме мені тої клятої тасьми. Гукай усіх з лазні. Нам треба забиратися. Якщо їхати всю ніч, може, трохи їх випередимо,— від підхопив короткого меча, якого кинув командир.— Хто хоче собі меча?

— Я! — зверещав Пиріжок.

— Тільки на Арі не тренуйся,— вручив Йорен хлопцеві клинок руків’ям уперед і підійшов до Арії, однак заговорив до Бугая.— Щось ти дуже потрібен королеві, хлопче.

Арія геть розгубилася.

— Навіщо їй він?

— А навіщо їй ти? — похмуро зиркнув на неї Бугай.— Ти ж просто маленький помийний пацюк!

— А ти просто байстрюк! — (А може, він тільки вдає з себе байстрюка?) — Як тебе по-справжньому звати?

— Гендрі,— озвався хлопець, так наче не був певен.

— Не думаю я, що ви двоє комусь потрібні,— сказав Йорен,— але в будь-якому разі вони вас не отримають. Ви їхатимете на двох рисаках. Щойно угледите золоті плащі — мчіть до Стіни, наче у вас дракон на хвості. А на нас їм усе одно плювати.

— Тільки не на вас,— зауважила Арія.— Отой плащ попередив, де наступного разу опиниться ваша голова.

— Що ж до цього,— мовив Йорен,— хай спробує спершу зняти її з моїх плечей.

Джон

— Семе! — стиха гукнув Джон.

У повітрі висів запах паперу, пилюки і років. Попереду тягнулися вгору, гублячись у півтемряві, дерев’яні полиці, натоптані книжками у шкіряних шабатурках, і кошики зі старовинними сувоями. Поміж стелажів просочувалося ледь означене жовтувате розсіяне світло невидимого ліхтаря. Джон задув тонку воскову свічку, яку тримав у руці, не ризикуючи ходити з відкритим вогнем поміж такої кількості висохлого паперу. Натомість він попрямував на світло, рухаючись вузьким проходом попід склепінчастою стелею. Весь у чорному, він здавався тінню поміж тіней — темночубий, довговидий, сіроокий. Руки його ховалися в чорних молескінових рукавичках: права — бо попечена, а ліва — бо який дурень ходить тільки в одній рукавичці?

Семвел Тарлі сидів згорбившись за столом у ніші, видовбаній у мурі. Світло падало з лампи, яка висіла в нього над головою. Почувши Джонові кроки, він підвів голову.

— Ти тут усю ніч просидів?

— Справді? — збентежено мовив Сем.

— Ти з нами не снідав, і на ліжку своєму не спав.

Раст вирішив, що Сем дезертирував, але Джон у таке повірити не міг. Щоб зважитися на дезертирство, теж потрібна мужність, а в Сема її немає.

— Вже ранок? Тут унизу ніколи не вгадаєш.

— Ох і дурний ти, Семе! — сказав Джон.— Ти ще скучатимеш за тим ліжком, коли нам доведеться спати на твердій холодній землі, точно тобі кажу.

— Мейстер Еймон,— позіхнув Сем,— звелів мені пошукати карти для лорда-командувача. Я й не думав... Джоне, поглянь на ці книги, ти колись таке бачив? Їх же тисячі!

Джон глянув поверх його голови.

— У Вічнозимській збірні понад сотню книг... То ти знайшов карти?

— Так, так,— обвів Сем жестом стіл, завалений томами й сувоями; пальці в нього були товсті, як сардельки.— Щонайменше дюжину.

Він розгорнув квадратний пергамент.

— Фарба вицвіла, але можна розрізнити, де на карту нанесені поселення дикунів, а є ще книжка... де ж це вона? Я ж читав її мить тому! — він відсунув убік кілька сувоїв, і під ними знайшовся запилюжений том у гнилій шкіряній шабатурці.— Ось,— мовив Сем благоговійно,— щоденник мандрівки з Тінявої вежі аж до Лункої Коси на Замерзлому Узбережжі, писаний розвідником на ім’я Редвин. Щоденник не датований, але тут згадується такий собі Дорен Старк, король на Півночі, тож ідеться, схоже, про часи ще до Завоювання. Джоне, вони там воювали з велетами! Редвин навіть вів торгівлю з дітьми пралісу, тут так написано,— Сем дуже делікатно, одним пальчиком гортав сторінки.— І карти він малював теж, бачиш...

— Може, ти напишеш щоденник наших розвідок, Семе.

Джон хотів його підбадьорити, але не слід було такого казати. Найменше Семові зараз було потрібно нагадувати про те, що чекає їх узавтра. Він безцільно шурхотів сувоями.

— Тут іще є карти. Якби був час добре пошукати... але у збірні страшний безлад. Я б міг навести лад, я певен, але на це потрібен час... роки, якщо по правді.

— А Мормонтові знадобилися ці карти трохи раніше,— Джон висмикнув з полиці сувій і здмухнув з нього товстий шар пилу. Коли він його розгортав, кутик сувою просто розсипався у нього в пальцях.— Бачиш, цей узагалі розлазиться,— нахмурився Джон над вицвілим манускриптом.

— Лагідніше треба,— обігнувши стіл, Сем забрав у нього сувій з такою обережністю, наче у нього в руках — поранена тварина.— З важливих книг у разі потреби робили списки. Найдавніші переписувалися сотню разів, либонь.

— Ну, з цього робити список немає потреби. Двадцять три діжки солоної тріски, вісімнадцять глечиків риб’ячого жиру, барильце солі...

— Спис запасів,— мовив Сем,— а може, купча грамота.

— Кому цікаво, скільки солоної тріски з’їли шістсот років тому? — здивувався Джон.

— Мені,— Сем обережно поклав сувій у клітку на полиці, звідки її висмикнув Джон.— З таких облікових книг можна чимало дізнатися, щира правда. Наприклад, скільки вояків було у Нічній варті в ті часи, як вони жили, що їли...

— Харчі вони їли,— мовив Джон,— а жили так само, як і ми.

— Ти б дуже здивувався. У цьому сховищі — справжні скарби, Джоне.

— Ну, якщо ти так кажеш...— з сумнівом озвався Джон. Скарби — це золото, срібло, коштовності, а не порохи, павуки та гнила шкіра.

— Кажу,— випалив товстун. Він був старший за Джона, дорослий за всіма законами, але всі у ньому бачили хлопчака.— Я тут знайшов малюнки — обличчя серед дерев, а ще книжку про мову дітей пралісу... таких праць навіть у Цитаделі немає! І сувої з давньої Валірії, і облік сезонів, який вели мейстри, що вже тисячу років у землі...

— Коли ми повернемося, книги нікуди не подінуться.

— Якщо ми повернемося...

— Старий Ведмідь бере з собою дві сотні загартованих вояків, з яких три чверті — розвідники. А Кворин Піврукий приведе з Тінявої вежі ще сотню братів. Ти будеш у безпеці, наче знов повернувся в батьків замок у Сурмосхилі.

Семвел Тарлі вичавив сумну посмішку.

— У батьковому замку я ніколи не почувався в безпеці.

«У богів жорстокі жарти»,— подумав Джон. Пип і Жаба, які аж булькали — так хотіли взяти участь у такій далекій розвідці, залишаються в Чорному замку. А от Семвел Тарлі, який сам себе вважає боягузом, тлустий, сором’язливий, на коні такий самий невправний, як і з мечем, має їхати у примарний ліс. Старий Ведмідь бере з собою дві клітки круків, щоб дорогою посилати про себе звістки. Мейстер Еймон уже сліпий, та й він надто слабий, щоб кудись їхати, тож замість нього має їхати його стюард.

— Семе, ти займатимешся круками. І хтось же має допомагати мені тримати Грена в руках.

Семове подвійне підборіддя затрусилося.

— Ти б і сам міг подбати про круків, або Грен... та хто завгодно! — мовив він з ледве вловимим розпачем у голосі.— Я б тебе навчив. І письма ти вмієш, тож Мормонтові листи зміг би писати незгірш за мене.

— Я — стюард Старого Ведмедя. Маю виконувати обов’язки його зброєносця, пильнувати коней, ставити йому намет; у мене часу не буде ще й за пташками наглядати. Семе, ти склав обітницю. Тепер ти — брат Нічної варти.

— Брат Нічної варти не повинен бути такий перестрашений.

— Ми всі перестрашені. Тільки дурні не бояться.

За два останні роки зникло забагато розвідників, серед них і Бенджен Старк, Джонів дядько. Двоє з дядькових вояків знайшлися зарізані в лісі, але одної холодної ночі їхні тіла повстали з мертвих... На згадку про це у Джона сіпнулися попечені пальці. У снах до нього досі приходила страшна істота — мертвий Отор з палючими блакитними очима й холодними чорними руками, але зараз про це Джонові ліпше було не згадувати.

— У страху немає нічого ганебного, казав мені батько, важить те, як ми з ним боремося... Давай я допоможу тобі зібрати карти.

Сем зажурено кивнув. Між полицями був такий вузький прохід, що протиснутися вдавалося тільки по одному. За сховищем починався один з тих коридорів, які чорні брати називають «хробачими ходами» — кручені підземні галереї, які з’єднують фортеці й вежі Чорного замку. Влітку хробачими ходами користувалися рідко (хіба що щурі та інші шкідники), а от узимку — зовсім інша справа. Коли намітало тридцять-сорок футів снігу, а з півночі, завиваючи, прилітали крижані вітри, тільки завдяки цим тунелям Чорний замок тримався як одне ціле.

«Вже скоро»,— подумав Джон, поки вони дерлися нагору. Він бачив гінця, який приніс мейстру Еймону звістку про кінець літа; бачив і великого крука з Цитаделі, білого й безшумного, як Привид. Одну зиму Джон уже пережив, коли був зовсім маленький, але всі погоджувалися, що та зима була коротка і м’яка. А ця буде геть інакша. Він це кістками відчував.

Заки вони вилізли нагору крутими кам’яними сходами, Сем уже пихтів, як ковальські міхи. Вони випірнули на шпаркий вітер, і Джонів плащ завирував і затріпотів. Привид спав, розтягнувшись попід стіною мазаної комори, але з появою Джона прокинувся й побіг до них, високо задерши пухнастого білого хвоста.

Сем, примружившись, поглянув на Стіну, яка нависала над ними, мов крижаний стрімчак сімсот футів заввишки. Іноді вона здавалася Джонові живою, могла бути в гуморі й не в гуморі. Колір криги зазвичай мінявся в залежності від того, як падало світло. То він був насичено-блакитний, як замерзлі річки, то сірувато-білий, як підталий сніг, а коли сонце затуляла хмара, він ставав світло-сірим, як пошерхлий камінь. Стіна тягнулася на схід і на захід, скільки сягало око, й була такою величезною, що порівняно з нею маліли дерев’яні фортеці й муровані вежі замку. Це був край світу.

«А ми їдемо за край».

Ранкове небо перерізували вузькі сірі хмари, але за ними виднілася блідо-червона смуга. Чорні брати називали цю мандрівну зірку Мормонтовим Смолоскипом, кажучи (лише напівжартома), що боги, либонь, запалили її, щоб освітити старому шлях через примарний ліс.

— Комета настільки яскрава, що її вже й удень видно,— мовив Сем, затуляючи очі книжками, які стискав у руці.

— Не думай про комету, Старому Ведмедю потрібні карти.

Великими стрибками Привид мчав попереду. Сьогодні зранку вгіддя здавалося знелюднілим: чимало розвідників сиділо зараз у борделі у Кротівці, полюючи на «підземні скарби» й напиваючись як чопок. З ними пішов і Грен. Пип з Гальдером і Жабою запропонували скинутися йому на першу жінку, щоб відзначити першу розвідку. Хотіли, щоб і Джон із Семом пішли з ними, але Сем боявся повій майже так само, як примарного лісу, а Джон у цьому брати участі не хотів. «Роби як знаєш,— сказав він Жабі,— а я дав обітницю».

Проходячи повз септ, він зачув голосні співи. «В переддень битви комусь із вояків потрібні повії, а комусь — боги». Цікаво, подумав Джон, хто з них почувається потім краще? Його особисто септ вабив не більше за бордель; його боги збудували собі храми у пралісі, де розкинули біле віття віродерева. «За Стіною Семеро не мають сили,— подумав Джон,— а от мої боги чекатимуть на мене».

Перед зброярнею сер Ендрю Тарт тренував новобранців. Вони приїхали вчора разом з Конві, одним з «перелітних воронів», які збирають людей на Стіну по всіх Сімох Королівствах. Серед новеньких був сивобородий старий, який спирався на ціпок, двоє білявих хлопців (з вигляду — брати), чепуристий юнак у брудних шовках, нечесаний клишоногий дядько і якийсь усміхнений телепень, що забрав собі в голову, наче він вояк. Сер Ендрю саме збивав з нього пиху. Як військовий інструктор, він був лагідніший, ніж сер Алісер Торн, однак і його уроки лишали синці. Сем кулився при кожному ударі, а от Джон Сноу пильно придивлявся до шермицерії.

— Що скажеш про них, Сноу?

У дверях зброярні стояв Донал Ной у шкіряному фартусі на голі груди; уперше обрубок його лівої руки був нічим не замотаний. Широкий у грудях, череватий, з приплюснутим носом і колючою щетиною на щоках, Ной мав не надто привабливий вигляд, але бачити його все одно було приємно. Зброяр довів, що з нього гарний товариш.

— З них не вивітрився дух літа,— озвався Джон, а сер Ендрю в цей час наскочив на свого супротивника, як бик, і той розтягнувся на землі.— Де їх Конві назбирав?

— У підземеллях якогось лорда поблизу Мартингорода,— відповів коваль.— Розбійник, цирулик, старець, двійко сиріт і блудник. Ось хто в нас захищає людську державу.

— Вони впораються,— Джон ледь помітно всміхнувся до Сема.— Ми ж упоралися.

Ной підкликав його ближче.

— Чув новини про свого брата?

— Вчора ввечері.

Це Конві з підопічними принесли на північ звістки, тож у їдальні говорили тільки про це. Джон і досі не був певен, як почувається з цього приводу. Роб — король? Брат, з яким він грався, бився, з яким розділив свій перший келих вина. Тільки молока вони не ділили, ні. «Тепер Роб потягуватиме літнє вино з коштовних кубків, а я в цей час стоятиму навколішках біля струмка, сьорбаючи з долонь талий сніг».

— З Роба вийде добрий король,— сказав він голосно.

— Справді? — відверто поцікавився коваль.— Сподіваюся, хлопче, та колись я так само міг би сказати про Роберта.

— Подейкують, це ви кували для нього келеп,— пригадав Джон.

— Ага. Я був його вояком, солдатом Баратеонів, ковалем і зброярем Штормокраю, поки не втратив руки. Мені багато років, я пам’ятаю ще лорда Стефона, якого забрало море, а всіх його трьох синів знаю з самих їхніх іменин. І скажу тобі так: надівши корону, Роберт перемінився. Є такі чоловіки — вони як мечі: викувані для борні. Повісьте їх на стіну — і вони заіржавіють.

— А його брати? — запитав Джон.

Зброяр якусь хвильку поміркував.

— Роберт був зі щирої криці. Станіс — це сутий чавун — чорний, твердий і міцний, але крихкий, як усяке залізо. Він зламається, а не зігнеться. А Ренлі... той — мідь, ясна та блискуча, гарна на вигляд, але на повірку не така вже й вартісна.

А з якого металу Роб? Цього Джон не запитав. Ной — солдат Баратеонів, і він, швидше за все, законним королем вважає Джофрі, а Роба — зрадником. Братство Нічної варти уклало негласний пакт — ніколи не заглиблюватися в ці питання. На Стіну стікалися чоловіки з усіх Сімох Королівств, а давніх уз важко позбутися, хай скільки обітниць даси... Джон сам це дуже добре відчував. От хоч би Сем... його дім присягався Небосаду, а лорд Тайрел підтримує короля Ренлі. Тож ліпше про це взагалі не говорити. Нічна варта не стає ні на чий бік.

— Нас чекає лорд Мормонт,— сказав Джон.

— Якщо Старий Ведмідь чекає, не затримуватиму,— поплескав його Ной по плечу й усміхнувся.— І хай завтра з тобою будуть боги, Сноу. І приведіть нам отого твого дядька, чув мене?

— Обов’язково,— пообіцяв йому Джон.

Потому як вогонь зжер його палати, лорд-командувач Мормонт оселився в Королівській вежі. Джон лишив Привида надворі, з вартовими.

— Знову сходи,— нещасно зронив Сем, коли вони рушили нагору.— Терпіти не можу сходів.

— Ну, в лісі їх точно не буде.

Крук помітив їх зразу — щойно вони увійшли у світлицю.

— Сноу! — кракнув птах. Мормонт урвав розмову.

— Довгенько ти шукав карти,— відсунув він од себе залишки сніданку, щоб звільнити місце на столі.— Клади їх сюди. Гляну пізніше.

Торен Смолвуд, жилавий розвідник з маленьким підборіддям і ще меншим ротиком, який ховався у ріденькій борідці, окинув Джона й Сема холодним поглядом. Торен був прибічником Алісера Торна, тож не любив ні Джона, ні Сема.

— Місце лорда-командувача — у Чорному замку, бо його завдання — керувати й командувати,— сказав він до Мормонта, не звертаючи уваги на прибульців.— Так здається мені.

Крук почав ляпати великими чорними крилами.

— Мені, мені, мені!

— Якщо станеш лордом-командувачем, чинитимеш як заманеться,— мовив Мормонт до розвідника,— однак здається мені, що я ще не помер, та й чорні брати ще не поставили тебе на моє місце.

— Бен Старк зник, сер Джеремі загинув, і тепер я — головний розвідник,— уперто сказав Смолвуд.— Отож очолити похід маю я.

Мормонт навіть слухати не хотів.

— Я посилав і Бена Старка, і сера Веймара перед ним. І не збираюся посилати тебе, а тоді невідомо скільки сидіти й чекати, коли й ти щезнеш,— зауважив він.— А головним розвідником лишається Старк, поки ми не знатимемо напевно, що він мертвий. І коли такий день прийде, його наступника призначатиму я, а не ти. І все, досить марнувати мій час. Виїжджаємо на світанку, чи ти забув?

Смолвуд рвучко звівся на ноги.

— Як зволить лорд-командувач.

Виходячи, він так нахмурився до Джона, наче то все його провина.

— Головний розвідник! — пирхнув Мормон, та коли він перевів очі на Сема, його погляд пом’якшився.— Я радше тебе зроблю головним розвідником. Він має нахабство казати мені в обличчя, що я застарий, аби їхати разом з ним. Невже я здаюся тобі старим, хлопче?

Волосся, яке давно повилазило з його плямистого черепа, все зібралося на підборідді. Мормонт ударив себе кулаком у груди, які майже затуляла кошлата сива борода.

— Невже я здаюся немічним?

Сем щось тихо пискнув. Старий Ведмідь жахав його.

— Ні, мілорде,— швидко втрутився Джон.— Ви дужий, як... як...

— Не треба мені брехати, Сноу, знаєш же, що я цього не терплю. А зараз дай-но я гляну на ці карти,— Мормонт заходився грубо їх перебирати, вдостоюючи кожну хіба одного погляду й буркочучи.— Оце і все, що ти знайшов?

— Я... м-м-мілорде,— затинаючись, мовив Сем,— там... там ще є, але... без... безлад...

— Ці всі старі,— почав нарікав Мормонт, і його крук крякнув відлунням:

— Старі, старі!

— Поселення з’являються та зникають, але гори й річки нікуди не поділися,— зауважив Джон.

— Щира правда. Ви вже обрали круків, Тарлі?

— М-м-мейстер Еймон х-х-хоче зробити це увечері, після годівлі.

— Мені потрібні найкращі. Тямущі й міцні.

— Міцні,— підхопив його птах, чистячи пір’ячко,— міцні, міцні.

— Якщо нас усіх там порубають, хочу, щоб мій наступник знав, де і як ми загинули.

Щойно зайшла мова про рубанину, Семвел Тарлі втратив голос. Мормонт нахилився вперед.

— Тарлі, коли я був хлопчаком, удвічі молодшим за тебе, леді-мати якось сказала мені: якщо я стоятиму з роззявленим ротом, то ласка може переплутати його зі своєю норою й забіжить просто у глотку. Маєш що сказати — кажи. А ні — то стережися ласки,— він грубо відмахнувся від хлопців.— Забирайтеся, у мене забагато справ, нема часу на дурниці. Маю надію, мейстер знайшов тобі роботу, яку ти здатен виконати.

Сем ковтнув, відступив, а тоді так прудко вискочив за двері, що мало не перечепився через циновку.

— Хлопець і справді такий дурний, яким видається? — поцікавився лорд-командувач, коли він зник.

— Дурний,— забідкався крук.

Мормонт не чекав на Джонову відповідь.

— Його лорд-батько займає високу посаду в раді короля Ренлі, і якби мені захотілося позбутися його... Ні, ліпше не треба. Ренлі навряд чи слухатиме тремтячого товстуна. Ліпше пошлю сера Арнела. Він набагато врівноваженіший, та й мати його з Фосовеїв зеленого яблука.

— Скажіть, мілорде, якщо ваша ласка, що вам потрібно від короля Ренлі?

— Те саме, що й від усіх інших, хлопче. Вояки, коні, мечі, лати, зерно, сир, вино, вовна, цвяхи... Нічна варта не гордує, бере все, що дають,— він потарабанив пальцями по грубо обтесаних дошках стільниці.— Якщо вітри сприятимуть, сер Алісер має до нового місяця дістатися Королівського Причалу, та чи прийме його цей хлопчак Джофрі, я не знаю. Дім Ланістерів ніколи не був прихильний до Нічної варти.

— Торн може їм показати руку тої істоти.

Жахливий безбарвний обрубок з чорними пальцями, який, наче й досі живий, сам по собі сіпався й корчився.

— Була б у нас друга рука, щоб відіслати її Ренлі!

— Дайвен каже, за Стіною можна що завгодно знайти.

— Ага, Дайвен каже. Коли він востаннє пішов у розвідку, він бачив ведмедя п’ятнадцять футів заввишки,— пирхнув Мормонт.— А ще кажуть, моя сестра взяла собі ведмедя за коханця. У це я повірю швидше, ніж у те, що ведмеді бувають п’ятнадцять футів заввишки. Хоча в світі, де повстають мертві... та навіть і так, вірити можна тільки своїм очам. Повсталих мерців я бачив. А велетенських ведмедів — ні,— він подивився на Джона довгим і проникливим поглядом.— До речі про руки. Як твоя?

— Ліпше,— скинув Джон молескінову рукавичку й показав йому. Шрами вкривали руку мало не до ліктя, а поцяткована рожева шкіра й досі була тугою і ніжною, але рука гоїлася.— От тільки свербить. Мейстер Еймон каже, це добре. Дав мені з собою масті в дорогу.

— Зможеш, попри біль, орудувати Довгопазуром?

— Та зможу,— Джон поворушив пальцями, стиснув і розтиснув кулак, як його вчив мейстер Еймон.— Мейстер Еймон каже, я мушу щодня тренувати пальці, щоб повернути їм спритність.

— Може, Еймон і сліпий, але свою справу він знає добре. Молю богів, щоб він лишався з нами ще двадцять років... А ти знаєш, що він міг стати королем?

Джона це заскочило зненацька.

— Він казав, що батько його був королем, але... Я думав, що він, либонь, молодший син.

— Так і є. Його дід — Дейрон Другий Таргарієн, який приєднав до корони Дорн. Одною з умов пакту було те, що він одружиться з дорнською князівною. Вона народила йому чотирьох синів. Еймонів батько Мейкар був наймолодший з чотирьох, а Еймон був його третім сином. Не забувай, усе це відбувалося ще до мого народження, історія ця така давня, яким мене намагається представити Смолвуд.

— Мейстра Еймона нарекли на честь Лицаря-Дракона.

— Щира правда. Подейкують, справжнім батьком короля Дейрона був королевич Еймон, а не Ейгон Негідник. Та хай там як, а нашому Еймону бракувало войовничості Лицаря-Дракона. Як він любить казати, меч у нього ледачий, зате розум меткий. От і не дивно, що дідо відіслав його в Цитадель. Йому було дев’ять чи десять, здається... та й по лінії наступництва він — дев’ятий чи десятий.

Джон знав: мейстер Еймон відзначив уже понад сотню іменин. Його, немічного, всохлого, зморщеного і сліпого, важко було уявити хлопчиком, не старшим за Арію.

— Еймон сидів за своїми книжками,— провадив Мормонт,— коли через нещасний випадок на турнірі загинув найстарший з його дядьків, престолонаслідник. У нього залишилося двоє синів, але й вони незабаром зійшли в могилу — під час Великовесняної моровиці. Короля Дейрона теж забрала пошесть, тож корона перейшла до його другого сина — Ейриса.

— Божевільного Короля?

Джон геть заплутався. Ейрис був королем перед Робертом, тобто не так уже й давно.

— Ні, до Ейриса Першого. А той, якого скинув Роберт, був Другим.

— Коли ж це було?

— Вісімдесят років тому, десь так,— сказав Старий Мормонт,— і ні, я ще тоді не народився, хоча Еймон на той час уже викував з дюжину ланок свого мейстерського ланцюга. Ейрис одружився зі своєю сестрою, як зазвичай чинили Таргарієни, й панував десять чи дванадцять років. Еймон склав обітницю й поїхав з Цитаделі — найнявся на службу при дворі якогось лордійчука... аж тут помер його бездітний король-дядько. Залізний трон перейшов до останнього з чотирьох синів короля Дейрона. А це і був Мейкар, Еймонів батько. Новий король викликав усіх своїх синів до двору й хотів зробити Еймона одним з радників, але той відмовився, бо таким чином узурпує місце, яке по праву належить великому мейстру. Натомість він пішов на службу у фортецю свого найстаршого брата, ще одного Дейрона. Цей теж помер, лишивши по собі за спадкоємицю недоумкувату дочку. Здається, він од якоїсь повії підчепив пранці Наступним братом був Ейріон.

— Ейріон Жахливий? — згадав Джон це ім’я. «Королевич-який-вважав-себе-драконом» фігурував здебільшого у страшних казках старої Нан. Менший братик Бран їх просто обожнював.

— Атож, хоча сам він звав себе Ейріоном Полум’яним. Одного разу — під чаркою — він вижлуктив глек дикополум’я, запевняючи своїх приятелів, що це оберне його на дракона, але боги милостиві, і він обернувся на труп. А ще й року не минуло, як король Мейкар загинув у сутичці з одним лордом-відступником.

У питаннях історії королівства Джон не був уже геть чистим аркушем — про це подбав його мейстер.

— Це було в рік, коли вперше зібралася велика рада,— сказав він.— Обминувши немовляту-сина королевича Ейріона й дочку королевича Дейрона, лорди віддали корону Ейгону.

— І так, і ні. Спершу її, не розголошуючи цього, запропонували Еймону. Але він, так само не розголошуючи цього, відмовився. Його божественне призначення — служити, а не правити, пояснив він. Він дав обітницю й не порушить її, хай навіть сам верховний септон запевнив, що дарує йому відпущення. Що ж, ніхто при здоровому глузді не волів, щоб на престолі опинився хтось із Ейріонових нащадків, а Дейронова дочка, мало того що дівчинка, була ще й несповна розуму, отож вибору не лишалося — довелося звернутися до Еймонового молодшого брата — Ейгона П’ятого. Ейгон Маловірогідний — ось як його називали, адже народився він четвертим сином четвертого сина. Еймон усвідомлював, і не без підстав, що всі незадоволені братовим правлінням спробують тиснути на нього, отож він виїхав на Стіну. Тут він і лишався, покіль і брат його, і братів син, і синів син один по одному правили та вмирали, допоки від руки Джеймі Ланістера не загинув останній король-дракон.

— Король,— каркнув крук. Ляпаючи крилами, птах перетнув світлицю й опустився Мормонтові на плече.— Король,— повторив він, бундючно походжаючи туди-сюди.

— Любить він це слово,— усміхнувся Джон.

— Його легко вимовити. І полюбити теж легко.

— Король,— повторив птах.

— Схоже, він хоче, щоб корона дісталася вам.

— У державі вже й так три королі — а це забагато, як на мене,— Мормонт пальцем почухав крука попід дзьобом, але очей не спускав з Джона Сноу.

Від цього Джонові стало ніяково.

— Мілорде, навіщо ви розповіли мені все це — про мейстра Еймона?

— А має бути підстава? — Мормонт, нахмурившись, посовався у кріслі.— Твій брат Роберт коронований як король на Півночі. Ось що у вас з Еймоном спільного — брат-король.

— І ще дещо,— зронив Джон,— обітниця.

Старий Ведмідь голосно пирхнув, і крук, ляснувши крилами, злетів у повітря і зробив коло кімнатою.

— Якби за кожну зламану обітницю, що я бачив за своє життя, мені присилали вояка, Стіні б ніколи не бракувало захисників.

— Я завжди знав, що Роб стане лордом Вічнозиму.

Мормонт свиснув, і птах знову підлетів до нього й усівся йому на руку.

— Лорд — це одне, а король — зовсім інше,— дістав він з кишені жменьку зерна для крука.— Поки твого брата Роба виряджатимуть у шовки, атласи й оксамити сотні барв і відтінків, ти житимеш і помреш у чорній кольчузі. Він одружиться з якою-небудь прегарною королівною, яка народить йому синів. А у тебе ніколи не буде жони, та й кревного сина тобі на руках не потримати. Роб правитиме, а ти служитимеш. Люди обзиватимуть тебе вороном. А до нього казатимуть «ваша світлість». Співці прославлятимуть найменші його діяння, а твоїх найбільших чинів не оспіває ніхто. Скажи мені, Джоне, що ти цим геть не переймаєшся... і я назву тебе брехуном, і я знаю, що матиму рацію.

Джон виструнчився, як напнута тятива.

— Навіть якби я й переймався, що лишається робити мені, байстрюкові?

— А що тобі лишається? — запитав Мормонт.— Тобі, байстрюкові?

— Перейматися далі,— озвався Джон,— і дотримуватися обітниць.

Кетлін

Синова корона була щойно з горна, і Кетлін Старк здавалося, що вага її тяжко тисне на Робове чоло.

Стародавня корона королів зими вже три століття як утрачена — відступлена Ейгону Завойовнику, коли Торен Старк прихилив перед ним коліно. Як з нею вчинив Ейгон, ніхто не може сказати. Але коваль лорда Гостера знав свою справу добре, тож Робова корона мало відрізнялася від тої, що описана в легендах про давніх королів Старків: незімкнуте кружало з кованої бронзи з вигравіруваними на ньому рунами перших людей, яке вінчають дев’ять чорних залізних зубців, викуваних у формі довгих мечів. Про золото, срібло й коштовне каміння не було й мови; бронза й залізо — ось зимові метали, темні й міцні, здатні протистояти холоду.

Чекаючи у великій залі Річкорину, поки до них приведуть в’язня, Кетлін дивилася, як Роб посуває корону на маківку, на свою густу золотисто-каштанову чуприну; за мить він знов пересунув її наперед; ще за деякий час повернув на чверть оберту, наче так вона легше сидітиме на чолі. «Корону носити нелегко,— подумала Кетлін, спостерігаючи за ним,— особливо для п’ятнадцятирічного хлопчака».

Коли вартові ввели бранця, Роб звелів подати йому меч. Олівар Фрей простягнув його руків’ям уперед, і син, оголивши клинок, поклав його собі на коліна — на видноті, як відверту погрозу.

— Ваша світлосте, ось чоловік, якого ви звеліли привести,— оголосив сер Робін Райгер, капітан замкової варти Таллі.

— Навколішки перед королем, Ланістере! — гаркнув Теон Грейджой. Сер Робін штовхнув бранця на коліна.

Не схожий він на лева, подумала Кетлін. Цей сер Клеос Фрей був сином леді Дженни, сестри лорда Тайвіна Ланістера, але в ньому і краплі не було легендарної ланістерівської вроди — ні білявого волосся, ні зелених очей. Натомість він успадкував тонкі каштанові кучері, маленьке підборіддя й вузьке обличчя свого батька — сера Емона Фрея, другого сина старого лорда Волдера. Очі в нього були безбарвні й водянисті, він безперестанку кліпав — однак у цьому, мабуть, винне світло. В’язниця у підземеллях Річкорину темна й вогка... а останнім часом ще й переповнена.

— Підведіться, пане Клеосе.

Синів голос був не такий крижаний, як у його батька за таких обставин, але не схожий на голос п’ятнадцятирічного хлопчака. Війна дочасно зробила з Роба чоловіка. Ранкове світло слабко мерехтіло на пругах криці в нього на колінах.

Однак не через меч так розхвилювався сер Клеос Фрей, а через звіра. Сіровій — ось як назвав його син. Деривовк завбільшки з гончака, яким заганяють лося, сухорлявий, темний як дим, з очима як розплавлене золото. Коли звір на м’яких лапах підійшов і обнюхав полоненого лицаря, всі присутні в залі відчули запах страху. Сера Клеоса захопили під час бою в Лопотючому лісі, де Сіровій перегриз горлянки півдюжини вояків.

Лицар, важко підвівшись, так жваво позадкував, що дехто зі спостерігачів розреготався вголос.

— Дякую, мілорде.

— «Ваша світлосте»,— рикнув лорд Амбер, Великий Джон, найгаласливіший з Робових прапороносців-північан... а ще найвірніший і найзапекліший, принаймні сам він завжди на цьому наполягав. Він перший оголосив сина Кетлін королем на Півночі, тож не потерпить зневаги до свого новоспеченого суверена.

— Ваша світлосте,— хутенько виправився сер Клеос,— даруйте.

«А цей не з хоробрих»,— подумала Кетлін. Якщо по правді, від Фрея в нього більше, ніж від Ланістера. Його кузен Царевбивця поводився б геть інакше. Жодним примусом не вирвати з бездоганних зубів Джеймі Ланістера цього шанобливого звертання.

— Я забрав вас із камери, щоб ви доправили моє повідомлення своїй кузині Серсі Ланістер на Королівський Причал. Їхатимете ви під прапором миру в супроводі найкращих моїх вояків.

Сер Клеос просто на очах розслабився.

— Тоді я залюбки доправлю послання його світлості королеві Серсі.

— Ви маєте зрозуміти,— сказав Роб,— що я не повертаю вам свободи. Ваш дід лорд Волдер урочисто обіцяв мені свою підтримку й підтримку дому Фреїв. Чимало з ваших кузенів і дядьків у Лопотючому лісі воювали на нашому боці, однак ви обрали прапор лева. Це робить з вас Ланістера, а не Фрея. Тому прошу вас присягнутися своєю лицарською честю, що ви доправите моє повідомлення й повернетеся з відповіддю королеви назад у полон.

— Присягаюся,— миттю озвався сер Клеос.

— Усі присутні в залі чули вас,— попередив брат Кетлін — сер Едмур Таллі, який від імені Річкорину й лордів Тризуба виступав замість свого батька, що лежав на смертному одрі.— Якщо ви не повернетеся, все королівство стане свідком, що ви зламали присягу.

— Я вчиню, як обіцяв,— холодно озвався сер Клеос.— Яке буде повідомлення?

— Пропозиція замиритися,— звівся Роб з мечем у руці. Сіровій перемістився до нього. Зала притихла.— Перекажіть королеві-регентші: якщо вона погодиться на мої умови, як сховаю меча в піхви й покладу край війні між нами.

У глибині зали Кетлін запримітила високу кощаву постать: лорд Рикард Карстарк, розштовхавши шерегу вартових, вийшов геть. Ніхто більше не ворухнувся. Роб не звернув уваги на розкол у своїх лавах.

— Оліваре, грамоту,— звелів він. Зброєносець забрав у нього меч, а натомість вручив згорнутий пергамент.

Роб розгорнув його.

— По-перше, королева мусить звільнити моїх сестер і забезпечити їх транспортом для морської мандрівки з Королівського Причалу до Білої Гавані. Слід розуміти, що заручини Санси з Джофрі Баратеоном розриваються. Щойно я отримаю підтвердження від свого каштеляна, що сестри, цілі й неушкоджені, повернулись у Вічнозим, я звільню кузенів королеви — зброєносця Віллема Ланістера й вашого брата Тайона Фрея, й надам їм супровід до Кичери Кастерлі, чи хай куди вона скаже.

Хотілось би Кетлін прочитати думки, які приховували обличчя навколо — оті нахмурені брови і стиснуті губи.

— По-друге, нам мусять повернути прах мого лорда-батька, щоб він міг спочити поряд зі своїм братом і сестрою у крипті під Вічнозимом, як він би й волів. Повернутися до нас мають і останки вояків його замкової варти, які загинули за нього на Королівському Причалі.

На південь виїхали живі, а повернуться холодні кості. «Нед мав рацію,— подумала Кетлін.— Його місце було у Вічнозимі, він так і казав, та чи хто його слухав? Ні. Їдь, порадила йому я, ти станеш правицею короля на благо нашого дому, заради наших дітей... моя провина, моя, нічия більше...»

— По-третє, батьків довгий меч Лід мусять віддати мені в руки — доправити сюди, у Річкорин.

Вона спостерігала за своїм братом сером Едмуром Таллі, який, заклавши великі пальці за пояс меча, стояв із закам’янілим обличчям.

— По-четверте, королева має примусити свого батька лорда Тайвіна звільнити всіх моїх лицарів і лордів-прапороносців, яких він узяв у полон у битві на Зеленому Зубці Тризуба. Щойно він це зробить, я звільню своїх бранців, узятих у полон у Лопотючому лісі та в Табірній битві, окрім Джеймі Ланістера, який залишиться моїм заручником, що гарантує належне поводження його батька.

Кетлін довго роздивлялася хитру посмішку Теона Грейджоя, намагаючись зрозуміти, що ж вона означає. Парубок завжди мав такий вигляд, наче підсміюється з якогось жарту, відомого лише йому; Кетлін це ніколи не подобалося.

— І останнє. Король Джофрі й королева-регентша мають зректися всіх претензій на панування на Півночі. Віднині ми не належимо до їхньої корони, але проголошуємося вільним і самостійним королівством, як за старих часів. Наші володіння включають усі землі Старків на північ від Перешийку, а крім того, землі, які омиваються річкою Тризуб та її притоками, що на заході закінчуються Золотим Зубцем, а на сході — Місячними горами.

— КОРОЛЬ НА ПІВНОЧІ! — зарокотав Великий Джон Амбер, потрясаючи в повітрі кулаком завбільшки з гарний окіст.— Старк! Старк! Король на Півночі!

Роб згорнув пергамент.

— Мейстер Вайман накреслив карту кордонів, на які ми претендуємо. Вам дадуть її копію для королеви. Лорд Тайвін має відійти за ці кордони, припинивши набіги, підпали та грабунки. Королева-регентша з сином не висуватимуть жодних претензій на податки, прибутки чи військову службу моїх підданих, а я звільню підлеглих мені лордів од усіх присяг на вірність, від обітниць, клятв, боргів і зобов’язань перед Залізним троном, а також перед домами Баратеонів і Ланістерів. На додачу, Ланістери як запоруку миру мають передати нам десять високородних заручників, обраних за взаємною згодою. З ними обходитимуться, як з почесними гістьми, відповідно до їхнього положення. За умови дотримання пропонованого пакту, я звільнятиму щороку двох заручників, доправляючи їх безпечно додому,— Роб пожбурив пергамент лицареві під ноги.— Ось такі умови. Якщо вона їх прийме, я піду на замирення. Якщо ж ні,— він свиснув, і Сіровій з гарчанням метнувся вперед,— отримає ще один Лопотючий ліс.

— Старк! — знов заревів Великий Джон, і тепер його крик підхопили й інші голоси.— Старк, Старк, король на Півночі!

Закинувши голову, деривовк завив.

Обличчя сера Клеоса набуло барви зсілого молока.

— Я перекажу королеві ваше повідомлення, мі... ваша світлосте.

— От і добре,— мовив Роб.— Пане Робіне, подбайте, щоб його добре погодували й чисто вдягнули. Він виїжджає на зорі.

— Як зволите, ваша світлосте,— озвався сер Робін Райгер.

— Тоді все.

Присутні лицарі й лорди-прапороносці прихилили коліна, а Роб у супроводі Сіровія повернувся до виходу. Олівар Фрей поквапився вперед, щоб відчинити двері. Кетлін з братом рушили за ними.

— Ти добре впорався,— сказала вона синові, коли вони з дальнього кінця зали вийшли на галерею,— хоча ота витівка з вовком більше пасує хлопчаку, ніж королю.

Роб почухав Сіровія за вухом.

— Ти бачила його вираз, мамо? — запитав він, посміхаючись.

— Я бачила, як лорд Карстарк вийшов геть.

— Я теж,— Роб обіруч зняв корону й передав її Олівару.— Забери це в мої покої.

— Буде зроблено, ваша світлосте,— зброєносець помчав геть.

— Закладаюся, не тільки лорд Карстарк так почувався,— заявив Едмур Таллі.— Як можна говорити про замирення, коли Ланістери впали, мов чума, на батькові володіння, грабуючи врожаї і мордуючи його підданих? Повторюю, нам слід виступити на Гаренхол.

— Нам бракує потуги,— нещасним голосом озвався Роб.

Але Едмур не вступався.

— А сидячи тут, ми набираємо потуги? Наше військо скорочується з кожним днем.

— А хто в цьому винен? — кинула Кетлін братові. Саме Едмур наполіг, щоб Роб після коронації дозволив лордам приріччя їхати геть — захищати свої землі. Сер Марк Пайпер і лорд Карил Ванс поїхали перші. За ними — лорд Джонос Бракен, присягнувшись відбити обгорілий остов свого замку й поховати мертвих, а тепер ще й лорд Джейсон Малістер оголосив про свій намір повернутися до себе в Стражморе, яке бойовисько милостиво обминуло.

— Не можна вимагати у лордів приріччя сидіти згорнувши руки, поки розграбовують їхні лани, а підданих нищать огнем і мечем,— сказав сер Едмур,— а от лорд Карстарк — північанин. Кепсько буде, якщо він нас полишить.

— Я з ним побалакаю,— мовив Роб.— У Лопотючому лісі він втратив двох синів. Хто може винити його за те, що він не воліє замирятися з їхніми вбивцями... з батьковими вбивцями...

— Хай скільки ще крові проллється, це не поверне ні батька тобі, ні синів лорду Рикаду,— сказала Кетлін.— Ми мали зробити пропозицію — хоча людина мудріша запропонувала би м’якші умови.

— Ще м’якші — і з них можна хіба що віск топити.

Синова підросла борідка була рудішою за золотисто-каштанову чуприну. Роб, схоже, думав, що з нею він здається безпощаднішим, величнішим... старшим. Та з бородою чи ні, він і досі був п’ятнадцятирічним юнаком, який помсти жадав не менше за Рикарда Карстарка. Нелегко було переконати його зробити бодай таку, хай і нікчемну, пропозицію.

— Серсі Ланістер ніколи не погодиться обміняти твоїх сестер на пару кузенів. Ти добре знаєш, що їй потрібен брат.

Кетлін уже це йому казала, однак останнім часом вона пересвідчувалася, що королі не слухають і вполовину так уважно, як сини.

— Не можу я звільнити Царевбивцю, навіть якби й захотів. Лорди на це ніколи не підуть.

— Ці лорди посадили тебе на престол.

— Із легкістю знімуть.

— Якщо твоя корона — це ціна за безпечне повернення Санси з Арією, ми радо її сплатимо. Половина з твоїх лордів закатрупила б Ланістера в камері. Якщо він помре у твоєму полоні, люди скажуть...

— ...що він на це заслуговує,— закінчив за неї Роб.

— А як же твої сестри? — різко поцікавилася Кетлін.— Вони теж заслуговують на смерть? Запевняю тебе, коли щось станеться з її братом, Серсі відплатить нам кров’ю за кров...

— Ланістер не помре,— сказав Роб.— Ніхто до нього й заговорити не може без мого дозволу. У нього є і вода, і їжа, і чиста солома, а він і на таке права не має. Але я не звільню його, навіть в обмін на Арію й Сансу.

Син поглядав на неї згори вниз, збагнула Кетлін. «Це війна змусила його так швидко подорослішати,— подумала Кетлін,— чи корона на голові?»

— Якщо по правді, ти боїшся, що Джеймі Ланістер знов опиниться на полі бою?

Наче відчувши Робову лють, Сіровій загарчав, а Едмур Таллі братерським жестом поклав долоню Кетлін на плече.

— Кет, не треба. Хлопець має рацію.

— Не називайте мене «хлопцем»! — круто розвернувся до дядька Роб, виливаючи всю свою лють на бідолашного Едмура, який хотів лише його підтримати.— Я майже дорослий, і я король... ваш король, сер! І я не боюся Джеймі Ланістера. Я зборов його раз, зборю і вдруге, якщо доведеться, от тільки...— відкинув він з очей пасмо волосся й похитав головою.— Я міг би обміняти Царевбивцю на батька, але...

— ...але не на дівчат? — крижаним тоном тихо поцікавилася Кетлін.— Дівчата не настільки цінні, авжеж?

Роб нічого не відповів, але в його очах майнула образа. У синіх очах, очах Таллі, тих очах, які він отримав у спадок від неї. Вона ранила його, але він — істинний син свого батька, тож ніколи цього не визнає.

«Негідно я вчинила,— сказала вона собі.— Боги милостиві, що зі мною коїться? Він старається, що є сили, я знаю, і все-таки... Я втратила Неда, цю скелю, що лежала в підвалинах мого життя, і я не витримаю втрати ще й дівчаток...»

— Я зроблю для сестер, що зможу,— сказав Роб.— Якщо королева має бодай трохи здорового глузду, вона прийме мої умови. Коли ж ні, я змушу її пожалкувати про той день, коли вона мені відмовила.

Було видно, що йому вже набридла ця тема.

— Мамо, ти й досі не згодна повернутися у Близнючки? Будеш подалі од військових дій, та й зможеш познайомитися з дочками лорда Фрея, щоб по війні допомогти мені обрати наречену.

«Він хоче мене спекатися,— втомлено подумала Кетлін.— Схоже, королям не потрібні матері, а я кажу йому речі, яких він слухати не бажає».

— Ти вже дорослий і сам, без материної допомоги, здатен вирішити, котра з дочок лорда Волдера подобається тобі більше, Робе.

— Тоді їдь з Теоном. Він вирушає завтра. Разом з Малістерами супроводжуватиме частину бранців у Стражморе, а тоді сяде на корабель до Залізних островів. Ти теж там зможеш найняти корабель, і якщо вітри сприятимуть, уже за місяць будеш у Вічнозимі. Ти потрібна Брану з Риконом.

«А тобі — ні, ти це хочеш сказати?»

— Моєму лорду-батькові лишилося небагато часу. Та поки твій дід живий, моє місце в Річкорині, з ним.

— Я можу звеліти тобі поїхати. Я король, маю право.

Кетлін проігнорувала цю заяву.

— Повторюю, ліпше б ти на Пайк вислав когось іншого, а Теона тримав при собі.

— Хто краще проведе переговори з Балоном Грейджоєм, ніж його власний син?

— Джейсон Малістер,— запропонувала Кетлін.— Тайтос Блеквуд. Стеврон Фрей. Та хто завгодно... тільки не Теон.

Син присів біля Сіровія, куйовдячи вовче хутро й несамохіть уникаючи материних очей.

— Теон мужньо бився за нас. І я ж розповідав тобі, як він урятував Брана від отих дикунів у вовчому лісі. Якщо Ланістери не замиряться, мені знадобляться довгі лодії лорда Грейджоя.

— Триматимеш його сина в заручниках — швидше їх отримаєш.

— Він і так уже півжиття в заручниках.

— І на те були серйозні підстави,— сказала Кетлін.— Балону Грейджою довіряти не можна. Не забувай, він теж носив корону, хай і недовго. Йому може знову закортіти її приміряти.

Роб підвівся.

— Зла за це я на нього не триматиму. Якщо я — король на Півночі, то хай він стане королем Залізних островів, коли забажає. Я радо віддам йому цю корону, якщо він допоможе нам повалити Ланістерів.

— Робе...

— Я посилаю Теона. Гарного тобі дня, мамо. Сіровію, ходім,— Роб швидко пішов геть, а поруч з ним м’яко ступав деривовк.

Кетлін лишалося хіба дивитися йому вслід. Услід синові, а тепер ще й королеві. Яке дивне відчуття! «Командуй»,— ось що вона порадила синові в Кейлінському Рову. Так він і вчинив.

— Піду навідаю батька,— зненацька сказала вона.— Ходімо зі мною, Едмуре.

— Мені слід перекинутися слівцем з отими новими лучниками, яких тренує сер Дезмонд. Батька я навідаю пізніше.

«Якщо він ще буде живий»,— подумала Кетлін, але вголос нічого не сказала. Між бойовищем і спальнею хворого брат радше обере бойовище.

Найкоротший шлях до центральної фортеці, де помирав батько, пролягав крізь богопраліс, зарослий травами, польовими квітами й товстими стовбурами бересту й червоного сандалу. Шапки шурхітливого листя ще трималися на гіллі дерев, гадки не маючи про звістку, яку два тижні тому приніс у Річкорин білий крук. Прийшла осінь, оголосив конклав, але боги ще не повідомили про це ні вітри, ні ліси. Кетлін була їм за це вдячна. Осінь вселяє страх, бо попереду вже маячить привид зими. Навіть наймудріші мужі ніколи не можуть бути певні, чи цьогорічний урожай не буде останнім.

Лорд Річкорину Гостер Таллі лежав у ліжку у своїй світлиці, з якої відкривався краєвид на річки Ріннєкрут і Червоний Зубець, що зливалися в одну поза мурами замку. Коли увійшла Кетлін, він спав; і волосся, і борода в нього були білі як перина, а колись огрядне тіло змаліло та знесиліло, підточуване зсередини смертю.

Коло ліжка сидів батьків брат Чорнопструг, досі вдягнений у кольчугу та брудний після довгої подорожі плащ. Чоботи у батькового брата були запорошені й заляпані засохлим багном.

— Роб уже знає, що ти повернувся, дядечку?

Останнім часом сер Бринден був Робовими очима й вухами — він командував визнавчиками й розвідниками.

— Ні. Я піднявся сюди просто зі стайні, бо мені сказали, що король зібрав придворних. Думаю, мої новини його світлість захоче спершу вислухати віч-на-віч.

Чорнопструг був високий і сухорлявий, сивий, з чіткими рухами, з чисто поголеним зморшкуватим і обвітреним обличчям.

— Як він? — запитав він, і Кетлін одразу збагнула, що йдеться не про Роба.

— Без змін. Від болю мейстер поїть його сновійним вином і маковим молочком, тож він переважно спить, а їсть зовсім мало. День у день він, здається, слабшає.

— А він розмовляє?

— Так... але в тому, що каже, дедалі менше сенсу. Всі його розмови — про каяття й незакінчені справи, про давно мертвих людей і минулі часи. Іноді він не пригадує ні пори року за вікном, ні мене. Одного разу він назвав мене материним ім’ям.

— Він досі за нею сумує,— озвався сер Бринден.— Ти дуже на неї схожа. Бачу це і в твоїх вилицях, і в овалі лиця...

— Ти її пам’ятаєш краще за мене. Давно це було,— присіла Кетлін на ліжко й відкинула з батькового чола одиноке пасмо волосся, яке впало на обличчя.

— Щоразу, виїжджаючи, я думаю: коли повернуся, застану його живим чи ні?

Попри всі сутички, між батьком і братом, якого він колись зрікся, був глибокий зв’язок.

— Принаймні ти з ним помирився.

Деякий час вони сиділи мовчки, а потім Кетлін підвела голову.

— Ти казав про новини, які має почути Роб...

Лорд Гостер, застогнавши, перекотився на бік, так наче почув її.

— Вийдімо,— підвівся Бринден.— Ліпше його не будити.

Кетлін рушила за ним на кам’яний балкон світлиці, який випинався трикутником, мов ніс корабля. Підвівши погляд, дядько нахмурився.

— Тепер її видно вже і вдень. Мої хлопці кличуть її Червоною Вістункою... але яку вістку вона несе?

Кетлін звела очі до ледь означеної червоної смужки: шлях, який комета прокреслила в синьому небі, схожий був на подряпину на божому обличчі.

— Великий Джон сказав Робу, що давні боги на знак помсти за Неда розгорнули червоний прапор. Едмур вважає, що комета — добра прикмета, що вістує перемогу Ричкорину: в ній він бачить рибу з довгим хвостом, у кольорах Таллі — червону на синьому полі,— сказала вона і зітхнула.— Хотіла б і я в це вірити. Але малиновий — колір Ланістерів.

— Комета не малинова,— сказав сер Бринден.— Не така червона, як колір Таллі — як річкова каламуть. Там, нагорі, в небі розмазана кров, дитинко.

— Наша кров чи чужа?

— Чи буває така війна, щоб лилася кров лише з одного боку? — похитав дядько Бринден головою.— Довкруж Божого Ока все приріччя залите кров’ю й вогнем. Бої поширилися на південь до Чорноводдя й на північ аж за Тризуб, майже до Близнючок. Марк Пайпер з Карилом Вансом здобули кілька незначних перемог, а той південець-лордійчук Берик Дондаріон громить погромників, наскакуючи на фуражирів лорда Тайвіна та знову щезаючи в лісах. Подейкують, сер Бертон Крейкгол нахвалявся, начебто вбив Дондаріона, аж поки сам не завів своє військо в одну з пасток лорда Берика, де всі вояки загинули до ноги.

— Дехто з Недових гвардійців, яких він брав на Королівський Причал, приєднався до лорда Берика,— пригадала Кетлін.— Хай боги бережуть їх.

— Якщо не брешуть плітки, Дондаріон і ще той червоний жрець, що їздить разом з ним, мають досить кмети, щоб і самим берегтися,— сказав дядько,— а от з прапороносцями твого батька історія набагато сумніша. Робові не слід було дозволяти їм роз’їжджатися. Вони розлетілись, як куріпки; кожен намагається оборонити своє, а це недобре, Кет, недобре. Джонос Бракен отримав поранення в сутичці на руїнах свого замку, а його племінник Хендрі загинув. Тайтос Блеквуд відкинув Ланістерів зі своїх земель, але вони забрали всіх корів, свиней і все зерно, тож обороняти йому лишилося хіба що Крукодерево й випалену пустку. Вояки Дарі відбили фортецю свого лорда, але змогли втримати її заледве два тижні: на них налетів Грегор Кліган і підняв на мечі весь гарнізон, включно з самим лордом.

— Дарі був зовсім хлопчак! — вжахнулася Кетлін.

— Отож-бо, до того ж останній у роду. За хлопця могли дати чималий викуп, але що важить золото для такого собаки, як Грегор Кліган? Присягаюся, хто зніме з пліч голову цієї звірюки, зробить шляхетний дарунок усьому королівству.

Кетлін знала про недобру славу сера Грегора, та все ж...

— Не кажи мені про голови, дядьку. Серсі вже нахромила Недову голову на кілок понад мурами Червоної фортеці, лишивши її на поталу крукам і мухам.

Навіть знаючи це, Кетлін досі не могла повірити, що Неда вже справді немає. Іноді вночі вона прокидалася в темряві в напівдрімоті, і на мить їй здавалося, що він тут, поряд.

— Кліган — не більш як знаряддя в руках лорда Тайвіна.

Вона була переконана, що справжня загроза — це Тайвін Ланістер, лорд Кичери Кастерлі, хранитель Заходу, батько королеви Серсі, сера Джеймі Царевбивці й Тиріона Куця, а ще дідусь Джофрі Баратеона, нещодавно коронованого малолітнього короля.

— Твоя правда,— визнав сер Бринден.— А Тайвін Ланістер не дурень. Сидить собі в безпеці за мурами Гаренхолу, згодовуючи своєму військові наш урожай і спалюючи те, що не може відібрати. Грегор — не єдиний собака, котрого він спустив з ланцюга. Сер Ейморі Лорч теж приєднався до бойовиська, а ще якийсь перекупний меч з Когора, що радше скалічить людину, ніж уб’є. Бачив я, що вони залишають по собі. Палять цілі села, жінок ґвалтують і нівечать, зарубаних дітей, не ховаючи, кидають на поталу вовкам і диким собакам... навіть мертвим зробилось би зле від такого видовища.

— Коли Едмур про це почує, він розлютиться.

— А саме цього і прагне лорд Тайвін. Навіть терор має свою мету, Кет. Ланістери хочуть спровокувати нас на битву.

— І Роб не проти вдовольнити їхнє бажання,— сказала Кетлін, лякаючись цього.— Він тут як кіт у клітці, а Едмур, Великий Джон та решта тільки під’юджують його.

Син здобув дві великі перемоги — здолав Джеймі Ланістера в Лопотючому лісі, а потім у Табірній битві вщент розгромив під мурами Річкорину його військо, що лишилося без очільника, і з того, як про нього говорить дехто з його прапороносців, він просто новий Ейгон Завойовник.

Бринден Чорнопструг звів густу сиву брову.

— От і дурні. Моє перше правило на війні, Кет,— ніколи не давай ворогу того, чого він хоче. Лорд Тайвін хоче битися на тому полі, яке обере сам. Він хоче, щоб ми виступили до Гаренхолу.

«Гаренхол». Кожен малюк в околицях Тризуба знає перекази про Гаренхол — велетенську кріпость, яку король Гарен Чорний звів понад водами Божого Ока триста років тому, коли Сім Королівств були ще сімома королівствами, а у приріччі правили залізні з Островів. Гоноровий Гарен хотів звести найбільші палати й найвищі вежі у Вестеросі. Сорок років ріс замок, мов величезна тінь на березі озера, а в цей час Гаренові війська грабували сусідів, бо йому потрібні були каміння, ліс, золото й робітники. В його каменярнях і на будівництві п’ятьох височенних веж загинули тисячі бранців. Вони замерзали взимку та знемагали від спеки влітку. На крокви й бантини порубали віродерева, яким було по три тисячі років. Щоб утілити свою мрію, Гарен пустив з торбами приріччя й Залізні острови. Та коли нарешті будівництво Гаренхолу завершилося, того самого дня, коли король Гарен розмістився у своїх палатах, на Королівський Причал висадився Ейгон Завойовник.

Кетлін пам’ятала, як стара Нан розповідала ці казки у Вічнозимі її власним дітям. «Король Гарен швидко пересвідчився, що товсті мури й високі вежі — слабкий захист від драконів,— ось як зазвичай закінчувалися ці казки,— бо дракони уміють літати». Гарен з усіма своїми нащадками загинув у вогні, який охопив велетенську кріпость, а всі знатні доми, що володіли Гаренхолом потому, зійшли на пси. Може, це була й міцна фортеця, та тільки збудована в місці темному та проклятому.

— Не хотіла б я, щоб Роб виїжджав на поле бою, на яке падає тінь тої фортеці,— визнала Кетлін.— Однак потрібно щось робити, дядечку.

— І то швидко,— погодився дядько.— Я тобі не розповів ще найгіршого. Розвідники, яких я вислав на захід, принесли звістки, що в Кичері Кастерлі збирається нове військо.

«Ще одна армія Ланістерів». На саму думку про це Кетлін стало недобре.

— Роб має чимшвидше про це дізнатися. Хто очолить ту армію?

— Кажуть, сер Стафорд Ланістер,— дядько відвернувся до річок; його червоно-синій плащ напинався на вітру.

— Ще один племінник?

Ланістери з Кичери Кастерлі були до біса великим і плодючим домом.

— Кузен,— озвався сер Бринден,— брат покійної дружини лорда Тайвіна, отож двічі родич. Він уже старий і не дуже кмітливий, однак у нього є син, сер Давен, оцей набагато грізніший.

— Тоді сподіватимемося, що військо в бій поведе батько, а не син.

— Ще маємо трохи часу до зустрічі з ними. Переважно ту армію формують з перекупних мечів, вільних вершників і зелених хлопчаків, яких назбирали по кублах Ланіспорту. Перш ніж сер Стафорд ризикне повести їх у бій, він має їх озброїти й навчити... і не забувай, лорд Тайвін — це не Царевбивця. Сам він не кинеться наосліп у бій. Він терпляче дочекається, поки виступить сер Стафорд, а тоді вже виткнеться з-за мурів Гаренхолу.

— Якщо тільки...— мовила Кетлін.

— Так? — зацікавився сер Бринден.

— Якщо тільки його не змусять залишити Гаренхол,— сказала вона,— через якусь іншу загрозу.

Дядько задумливо подивився на неї.

— Лорд Ренлі?

— Король Ренлі.

Якщо вона проситиме в нього допомоги, має величати його так, як він себе нарік.

— Можливо,— на вустах Чорнопструга заграла небезпечна посмішка.— Але він захоче чогось навзамін.

— Він захоче того, чого завжди хочуть королі,— озвалася вона.— Щоб перед ним прихилили коліно.

Тиріон

Джанос Слінт був сином різника, і реготав він так, наче м’ясо рубає.

— Ще вина? — запитав у нього Тиріон.

— Не заперечуватиму,— сказав лорд Джанос, простягаючи кубок. Лорд був круглий як діжка, і вміщалося в нього стільки ж само.— Зовсім не заперечуватиму. Гарне червоне. З Арбору?

— Це дорнське,— Тиріон махнув рукою, і прислужник налив вина. Якщо не рахувати слуг, вони з лордом Джаносом були самі в малій залі, за невеличким, освітленим свічками столом, в оточенні темряви.— Непогане. Дорнські вина нечасто мають такий багатий букет.

— Багатий,— сказав здоровань з жаб’ячим обличчям, роблячи чималий ковток. Він не звик посьорбувати вино, цей Джанос Слінт. Тиріон одразу ж це зрозумів.— Так, багатий, саме це слово я підшукував, саме це. У вас дар до влучних слів, лорде Тиріоне, скажу я вам. І оповідки ваші кумедні. Кумедні, так.

— Приємно, що ви так думаєте... але я не лорд, на відміну від вас. Мені досить і просто Тиріона, лорде Джаносе.

— Як зволите,— зробив він іще ковток, проливши вино на вилоги свого чорного атласного камзола. Вдягнений він був у злототканий напівплащ, застібнутий на мініатюрний спис, кінчик якого був укритий темно-червоною емаллю. А ще Джанос був цілком і повністю п’яний.

Затуливши долонею рота, Тиріон неголосно відригнув. На відміну від лорда Джаноса, на вино він не налягав, але живіт натоптав. Не встиг він оселитись у Вежі правиці, як найперше розпитав, хто в місті найкраща кухарка, і взяв її до себе на службу. Сьогодні на вечерю їм подавали суп з бичачих хвостів; літню зелень з горіхами, виноградом, червоним солодким кропом і покришеним сиром; гарячий крабовий пиріг, пряний гарбуз і куріпку в маслі. До кожної страви подавалося своє вино. Лорд Джанос зізнався, що в житті не їв і вполовину так смачно.

— Без сумніву, все зміниться, коли ви сядете на престолі в Гаренхолі,— зронив Тиріон.

— Безперечно. Як скажете, може, мені запросити на службу оту вашу кухарку?

— І за менше спалахували війни,— сказав Тиріон, і вони обидва довго й голосно реготали.— А ви сміливий, коли згодилися взяти собі Гаренхол. Похмуре місце, а яке велетенське... дорого воно обходиться. А ще, подейкують, воно прокляте.

— Що мені — боятися купи каміння? — Джанос пирхнув на саму думку про це.— Кажете, я сміливий. І треба бути сміливим, щоб вивищитися. От як я. Аж до Гаренхолу, так! І чом би й ні? Ви ж розумієте. Ви теж, здається мені, сміливий. Може, і малий, а сміливий.

— Ви надто добрий до мене. Ще вина?

— Ні. Ні, справді, я... о боги милі, так! Чом би й ні? Сміливець п’є досхочу.

— Щира правда,— наповнив Тиріон кубок лорда Слінта по вінця.— Я переглядав список вояків, яких ви пропонуєте замість себе на пост командувача міської варти.

— Гарні хлопці. Добірні. Підійде будь-який з шістьох, але я б обрав Алара Діма. Він — моя права рука. Чудова людина. Віддана. Оберіть його — і не пошкодуєте. Якщо він сподобається королю.

— Певна річ,— Тиріон сьорбнув трохи вина.— Я думав про кандидатуру сера Джейсліна Байвотера. Він три роки був капітаном Брудної брами, і під час заколоту Балона Грейджоя виявив мужність. Король Роберт висвятив його в лицарі на Пайку. Але його чомусь немає у вашому переліку.

Зробивши великий ковток вина, Джанос Слінт якусь мить побовтав його в роті, перш ніж проковтнути.

— Байвотер. Ну... Хоробрий чолов’яга, понад усякий сумнів, однак... непохитний. Химерний він. Вояки його не люблять. А ще він каліка: втратив на Пайку руку, за що й отримав лицарство. Нерівноцінний обмін, скажу я вам,— руку на титул сера,— розсміявся він.— Сер Джейслін зависоко несе себе і свій гонор, ось що мені здається. Ліпше вам його лишити, де він є, міло... Тиріоне. А от Алар Дім — саме для вас.

— Мені казали, Діма на вулицях не люблять.

— Його бояться. А це краще.

— Щось я таке про нього чув... Якась прикрість у борделі?

— А, це! Не його провина, мілор... Тиріоне. Ні. Не хотів він ту жінку вбивати, вона сама. Казав же він їй відійти вбік, щоб він зміг виконати свій обов’язок.

— Та все ж... матері й діти... невже він не очікував, що вона спробує врятувати немовля? — усміхнувся Тиріон.— Скуштуйте сиру, чудово йде до вина. Скажіть мені, чому для такого прикрого завдання ви обрали саме Діма?

— Гарний командувач знає своїх людей, Тиріоне. У декого виходить ліпше одне, в декого — інше. А коли йдеться про немовля, яке ще за мамину цицю тримається, для такого потрібна особлива людина. Не кожен таке зможе. Навіть якщо мова про якусь повію та її виплодка.

— Можу собі уявити,— сказав Тиріон; з усього сказаного він почув тільки «якусь повію» й подумав про Шей, і ще про Тишу багато років тому, і про всіх жінок, яких усі роки він винагороджував своїм золотом і своїм сіменем.

Але Слінт, нічого не помічаючи, провадив.

— Жорстока людина для жорстокої справи — ось який Дім. Робить, як йому скажуть, і ніколи не нарікає,— вкраяв він собі скибку сиру.— Смачний. Гострий. Дайте мені гострий ніж і гострий сир — і я вже щасливий.

— Тіштеся, поки є змога,— знизав плечима Тиріон.— Приріччя в огні, король Ренлі в Небосаду... скоро доброго сиру й не знайдеш. То хто нацькував вас на байстрючку тої повії?

Лорд Джанос кинув на Тиріона підозрілий погляд, але зрештою розсміявся, змахнувши трикутничком сиру.

— А ви хитрун, Тиріоне. Гадали, мене можна обдурити? Вина й сиру замало, щоб розговорити Джаноса Слінта. Я пишаюся своєю стриманістю. Ніколи не питаю і ніколи потім не нарікаю, тільки не я.

— Як і Дім.

— Точно так. Зробіть його командувачем, коли я виїду в Гаренхол, і не пошкодуєте.

Тиріон відламав шматочок сиру. Той і справді був гострий, з бордовими прожилками,— добірний сир.

— Хай кого король нарече командувачем, я певен: нелегко йому буде вдягнути ваші лати. Лорд Мормонт зараз має таку саму біду.

Лорд Джанос здавався спантеличеним.

— Я думав, то леді. Леді Мормонт. Яка спить з ведмедями, ви ж про неї?

— Ні, я говорив про її брата. Про Джіора Мормонта, лорда-командувача Нічної варти. Коли я відвідав його на Стіні, він якось поскаржився, що непокоїться, чи вдасться йому знайти гарну людину на своє місце. Останнім часом Варта отримує дуже мало гідних вояків,— широко всміхнувся Тиріон.— Думаю, він би спав спокійніше, якби в нього був хтось на кшталт вас. Або ж мужнього Алара Діма.

— Ото вже ні! — розреготався лорд Джанос.

— Ми всі так думаємо,— сказав Тиріон,— та іноді життя робить неочікувані повороти. Згадайте Едарда Старка, мілорде. Не думаю, що він колись міг уявити, що його життя закінчиться на сходах Бейлорового септу.

— Атож, таке мало хто припускав,— хихикнув лорд Джанос.

Тиріон теж хихикнув.

— Шкода, що мене не було і я цього не бачив. Подейкують, навіть Вейрис здивувався.

Лорд Джанос так зареготав, що тельбухи затрусилися.

— Павук,— мовив він.— Кажуть, він усе знає. Ну що ж, цього він точно не знав.

— Та й звідки? — у Тиріоновому голосі з’явилися перші холодні нотки.— Це ж Вейрис переконував мою сестру, що Старка слід помилувати, якщо він згодиться вбратися в чорне.

— Га? — Джанос Слінт невпевнено кліпнув очима.

— Мою сестру Серсі,— повторив Тиріон з притиском — на той раз, якщо дурень мав якісь сумніви щодо того, про кого йдеться.— Королеву-регентшу.

— Так,— ковтнув Слінт.— Ви про це... ну, король наказав, мілорде. Сам король.

— Королю тринадцять років,— нагадав йому Тиріон.

— Все одно. Він король,— нахмурився він, і його щелепа затремтіла.— Владика Сімох Королівств.

— Ну, щонайменше одного-двох з них,— сказав Тиріон з кислою посмішкою.— Можна мені глянути на ваш спис?

— Мій спис? — розгублено кліпнув лорд Джанос.

— Застібку у вас на плащі,— вказав Тиріон.

Лорд Джанос, повагавшись, зняв прикрасу та вручив її Тиріону.

— У Ланіспорту золотарі набагато вправніші,— заявив той.— Не хочу вас образити, але червона емаль, що імітує кров, занадто яскрава. Скажіть мені, мілорде, ви самі застромили списа чоловікові в спину, чи ви тільки віддали наказ?

— Я віддав наказ, і зробив би це вдруге. Лорд Старк був зрадником,— лисина в центі Слінтової голови побуряковіла, а злототканий плащ сповз на підлогу.— Він хотів мене підкупити.

— Бо навіть не уявляв, що ви вже продалися.

Слінт з гуркотом опустив кубок на стіл.

— Ви п’яний? Якщо гадаєте, я тут мовчки сидітиму, коли ставлять під сумнів мою честь і гідність...

— Про яку честь ідеться? Визнаю, порівняно з сером Джейсліном, ви здійснили кращий обмін. Титул лорда і замок в обмін на спис у спину, причому вам навіть самому не довелося його встромляти,— кинув Тиріон прикрасу назад Джаносу Слінту. Відскочивши від грудей Слінта, який уже почав підводитися, вона з брязкотом упала на підлогу.

— Мені не подобається цей тон, міло... Куцю. Я — лорд Гаренхолу та член королівської ради, а ти хто такий, щоб мене ганити?

Тиріон схилив голову набік.

— Та, думаю, ви добре знаєте, хто я такий. Скільки у вас синів?

— Що тобі до моїх синів, карлику?

— «Карлику»? — спалахнув Тиріон.— Слід тобі було зупинитися на Куці. Я — Тиріон з дому Ланістерів, і одного дня, якщо боги дали тобі бодай стільки глузду, скільки слимакові, ти переді мною навколішках повзатимеш, що це зі мною тобі пощастило мати справу, а не з моїм лордом-батьком. А тепер, повторюю, скільки в тебе синів?

Тиріон добре бачив, як в очах Джаноса Слінта зненацька спалахнув страх.

— Т-три, мілорде. І дочка. Будь ласка, мілорде...

— Не благай, немає потреби,— ковзнув він зі стільця.— Даю слово, їх не скривдять. Молодших хлопців заберуть на виховання — будуть зброєносцями. Якщо служитимуть вірою і правдою, можуть з часом стати лицарями. Щоб ніхто не казав, що дім Ланістерів не винагороджує тих, хто йому служить. Найстарший син успадкує титул лорда Слінта й отой ваш страхітливий герб,— буцнув він ногою маленький золотий спис, і той покотився по підлозі.— Йому підшукають землі, й він зможе збудувати собі резиденцію. Це, звісно, буде на Гаренхол, але теж якесь пристойне місце. Дівчину до вінця хай підшукає собі сам.

Обличчя Джаноса Слінта з бурякового зробилося геть білим.

— Щ-що... що ви?..— його підборіддя затрусилося, як гора сала.

— Що я збираюся зробити з тобою? — Тиріон відповів не одразу — змусив йолопа трохи потремтіти від страху.— Карака «Літній сон» вирушає в путь з ранковим припливом. Капітан сказав мені, вона зупинятиметься в Мартингороді, на Трьох Сестрах, на острові Скагос, у Східній-варті-на-морі. Коли зустрінешся з лордом-командувачем Мормонтом, переказуй йому мої щирі вітання й передай, що я не забув про потреби Нічної варти. Зичу вам довгого життя й гарної служби, мілорде.

Щойно Джанос Слінт зрозумів, що негайна страта йому не загрожує, на його обличчя повернувся колір. Він випнув уперед щелепу.

— Ще побачимо, Куцю. Карлику. Може, це ти попливеш на тому вітрильнику, про таке не подумав? Може, це ти опинишся на Стіні,— він нервово реготнув.— Ти зі своїми погрозами... ну, ми це ще побачимо! Я друг короля, сам знаєш. Послухаємо, що Джофрі скаже з цього приводу. А ще Мізинчик і королева, так-так. У Джаноса Слінта багато добрих друзів. Ми ще побачимо, хто куди попливе, обіцяю. Побачимо.

Розвернувшись на закаблуках, як вартовий, яким він і був колись, він, відлунюючи чоботами по кам’яній підлозі, великими кроками перетнув малу залу. З цокотом збіг сходами, розчахнув двері — й опинився віч-на-віч з рослявим довговидим чоловіком у чорній кірасі й золотому плащі. До культі на правій руці кріпилася залізна долоня.

— Джаносе,— сказав чоловік, зблиснувши глибоко посадженими очима з-під випнутого чола й кучми чорного волосся, в якому вже майнула сивина. За чоловіком у малу залу безшумно увійшло ще шестеро золотих плащів, а Джанос Слінт позадкував.

— Лорде Слінт,— гукнув Тиріон,— певен, ви знайомі з сером Джейсліном Байвотером, нашим новим командувачем міської варти.

— На вас уже чекає паланкін, мілорде,— мовив Джейслін до Слінта.— Причал далеко, а на темних вулицях поночі небезпечно. Вартові!

Поки золоті плащі виводили свого колишнього командувача, Тиріон підкликав сера Джейсліна до себе та простягнув йому сувій пергаменту.

— Мандрівка далека, і лордові Слінту потрібне товариство. Прошу, потурбуйтеся, щоб оці шестеро приєдналися до нього на «Літньому сні».

Проглянувши імена, Байвотер посміхнувся.

— Як зволите.

— Серед них є один,— стиха мовив Тиріон.— Такий собі Дім. Скажіть капітану, що ніхто не образиться, якщо дорогою до Східної варти цього пасажира випадково змиє хвилею за борт.

— Я чув, море на півночі повсякчас штормить, мілорде,— уклонився сер Джейслін і вийшов, і його плащ затріпотів. По дорозі Джейслін пройшовся по Слінтовому злототканому плащу.

Тиріон лишився сам; він сидів, посьорбуючи залишки доброго дорнського вина. Слуги заходили й виходили, прибираючи зі столу. Тиріон попросив їх залишити вино. Коли вони закінчили, у залу ковзнув Вейрис, одягнений у розмаяну лавандову мантію; пахло від нього теж лавандою.

— Як ви солодко співали, мій добрий лорде!

— То чого в мене такий гіркий присмак у роті? — Тиріон притиснув пальці до скронь.— Я звелів викинути Алара Діма в море. І зараз мене аж підмиває вчинити так само з вами.

— Вислід цього вчинку може вас розчарувати,— відгукнувся Вейрис.— Шторми налітають і вщухають, хвилі накривають когось із головою, велика риба пожирає малу, а я собі все топчу світ. Якщо ваша ласка, можна й мені скуштувати вина, яке так сподобалося лорду Слінту?

Тиріон, нахмурившись, махнув на карафу.

Вейрис наповнив кубок.

— А-ах! Солодке як літо,— він зробив іще ковточок.— Виноград аж співає у мене в роті.

— Цікаво, що то за звук... Скажіть винограду, що вже досить співати: у мене голова зараз лусне... То зробила моя сестра. Ось чого не схотів розповісти наш вірний і відданий лорд Джанос. То Серсі відпровадила золотих плащів у бордель.

Вейрис нервово хихикнув. Отже, він усе знав.

— Але ви це оминули,— звинувачувально кинув Тиріон.

— Ваша люба сестричка,— сказав Вейрис так зажурено, мовби от-от розплачеться.— Про такі речі важко розповідати, мілорде. Я боявся вашої реакції. Ви мене пробачите?

— Ні,— відтяв Тиріон.— Чорти б вас ухопили! Чорти б її ухопили!

Він знав, що Серсі йому чіпати не можна. Поки що ні, навіть якщо дуже хочеться, а йому не дуже-то й хотілося. Однак було нестерпно сидіти отут і влаштовувати з правосуддя балаган, караючи таких бідолах, як Джанос Слінт і Алар Дім, поки сестра продовжує свої дикунські ігри.

— Затямте на майбутнє: ви розповідатимете мені те, що знаєте, лорде Вейрисе. Все, що знаєте.

У євнуха на вустах майнула хитра посмішка.

— Це забере чимало часу, мій добрий лорде. Бо знаю я багато.

— Але, схоже, замало, щоб урятувати ту дитину.

— На жаль, це так. Був іще один байстрюк, хлопець, він старший. Мені довелося вжити деяких заходів, щоб відіслати його подалі від небезпеки... але, зізнаюся, я й подумати не міг, що оте немовля теж ризикує. Народжена повією незаконна дівчинка, якій ще й року не було! Яку загрозу могла становити вона?

— Це Робертова дитина,— гірко мовив Тиріон.— Схоже, для Серсі цього було досить.

— Так. Страшенно прикро. Я маю винити себе і за немовля, і за матір — зовсім юну дівчину, яка так кохала короля!

— Кохала? — Тиріон не бачив убитої дівчини, але в його уяві її обличчя було схожим водночас і на Шей, і на Тишу.— От не знаю: чи здатна повія по-справжньому кохати? Ні, не відповідайте. Є речі, яких я знати не хочу.

Він улаштував Шей у просторому особняку з каміння й дерева; тут був і колодязь, і стайня, і садок; Тиріон дав їй слуг, щоб дбали про неї, і білого пташка з Літніх островів, щоб вона не сумувала; дав їй шовки, і срібло, і коштовні прикраси, забезпечив їй вартових. Але вона ніяк не могла заспокоїтися. Казала, що хоче більше часу бути з ним — служити йому й допомагати. «Найбільше ти допомагаєш мені тут, у ліжку»,— сказав він їй однієї ночі, після палкого кохання лежачи поряд з нею; голова його покоїлася в неї на грудях, а внизу живота відчувався солодкий біль. Вона нічого не відповіла, тільки глянула на нього. І він в її очах побачив, що не таку відповідь вона хотіла почути.

Зітхнувши, Тиріон знов потягнувся по вино, але, згадавши лорда Джаноса, відсунув карафу.

— Схоже, сестра правду казала про те, як загинув Старк. За це божевілля слід подякувати моєму племіннику.

— Король Джофрі віддав наказ. Джанос Слінт і сер Ілін Пейн поквапилися його виконати, не вагаючись...

— ...так наче очікували цього. Так, у цю калюжу ми вже вступали. Яке безумство!

— Тримаючи міську варту в руках, мілорде, ви зможете бути певні, що його світлість більше не вчинить ніякого... безумства? Звісно, слід зважати й на замкову варту королеви...

— Ви про червоні плащі? — стенув плечима Тиріон.— Вайлар присягав Кичері Кастерлі. Він знає, що я тут від батькового імені. Серсі важко буде використати його людей проти мене... крім того, їх усього сотня. А в мене своїх півтори сотні. І ще шість тисяч золотих плащів, якщо Байвотер саме такий, як ви заявляєте.

— Ось побачите, сер Джейслін хоробрий, чесний, слухняний... і дуже вдячний.

— Цікаво кому? — Тиріон не довіряв Вейрису, хоча цінності його він не заперечував. Вейрис, понад усякий сумнів, знав дуже багато.— Чого це ви так мені допомагаєте, лорде Вейрисе? — запитав він, роздивляючись його ніжні руки, безбороде припудрене обличчя, ледь означену липку посмішку.

— Ви — правиця. Я служу короні, королю й вам.

— Як служили Джону Арину й Едарду Старку?

— Лорду Арину й Едарду Старку я служив, як міг. Їхня передчасна смерть зажурила та вжахнула мене.

— Уявіть, як почуваюсь я. Адже я, швидше за все, наступний.

— О, не думаю,— мовив Вейрис, покрутивши вино в своєму кубку.— Влада — цікава річ, мілорде. Випадково ви не міркували над загадкою, яку я загадав вам у заїзді?

— Раз чи двічі вона зринала в мене в пам’яті,— визнав Тиріон.— Король, жрець, багатій — хто житиме, а хто помре? Кого послухається перекупний меч? Це загадка без розгадки чи, радше, з багатьма розгадками. Все залежатиме від людини, в якої меч.

— А вона при цьому ніхто,— сказав Вейрис.— Не має ні корони, ні золота, ні благословення богів — лише шматок гострої криці.

— Але цей шматок криці — влада над життям і смертю.

— Атож... та якщо насправді нами керують ті, в кого мечі, навіщо вдавати, що владу тримають королі? Навіщо дужому чоловікові з мечем підкорятися такому хлопчаку-королю, як Джофрі, чи його отупілому від пияцтва батькові?

— Бо хлопчаки-королі й отупілі пияки можуть гукнути інших дужих чоловіків з мечами в руках.

— Тоді влада в руках цих інших дужих чоловіків з мечами. Чи ні? Звідки у них мечі? Кому вони підкоряються? — посміхнувся Вейрис.— Дехто каже, що знання — це влада. Дехто каже, що владу дарують боги. А ще дехто — що влада в законі. Однак того дня на сходах Бейлорового септу і наш благочестивий верховний септон, і наша законна королева-регентша, і ваш так-добре-обізнаний покірний слуга були безсилі, як бондар чи чоботар у юрмі. Хто, ви гадаєте, насправді убив Едарда Старка? Джофрі, який віддав наказ? Сер Ілін Пейн, який здійняв меч? Чи... хтось інший?

Тиріон схилив голову набік.

— То ви збиралися розкрити мені відгадку — чи хотіли, щоб у мене голова тільки дужче розболілася?

— Що ж, гаразд,— усміхнувся Вейрис.— Владу має той, хто її має на думку людей. Не більше й не менше.

— Отож влада — це балаганні трюки?

— Тінь на стіні,— пробурмотів Вейрис,— але тінь, здатна вбити. Часто зовсім маленька людина може відкидати дуже довгу тінь.

— Лорде Вейрисе,— усміхнувся Тиріон,— ви починаєте мені на диво подобатися. Я ще й досі подумую вас убити, але ваша смерть мене засмутить.

— Вважатиму це за високу похвалу.

— Хто ви, Вейрисе? — Тиріон і справді хотів би це знати.— Кажуть, ви павук.

— Шпигунів та інформаторів ніхто не любить, мілорде. Але я — відданий слуга корони.

— І євнух. Про це теж не слід забувати.

— Я про це рідко забуваю.

— Мене люди кличуть недоростком, але я вважаю, що боги до мене були ласкавіші. Я коротун, ноги в мене криві, і жінки не кидають на мене жагучих поглядів... але я чоловік. Шей не перша, хто пошанував мене, лягаючи зі мною в ліжко, а одного дня, можливо, я візьму собі дружину й народжу з нею синів. Якщо боги милостиві, вони успадкують вроду від свого дядька й розум від свого батька. А от у вас немає надії лишити по собі слід. Карлик — це жарт богів... а от євнухів роблять люди. Хто кастрував вас, Вейрисе? Коли й чому? Хто ви насправді?

Євнухова посмішка і не здригнулася, але очі спалахнули зовсім не сміхом.

— Як мило з вашого боку було це запитати, мілорде, але історія моя довга й сумна, а ми ще не всі державні злочини обговорили,— він витягнув з рукава мантії пергамент.— Капітан королівської галери «Білий олень» замислив за три дні знятися з якоря й віддати і свій меч, і свій корабель на службу лорду Станісу.

Тиріон зітхнув.

— Я так розумію, на його прикладі слід дати всім кривавий урок?

— Сер Джейслін може просто влаштувати його зникнення, але королівський суд спонукав би до вірності інших капітанів.

«А ще трохи розважив би мого племінника».

— Як скажете. Хай отримає дозу правосуддя від Джофрі.

Вейрис зробив позначку на пергаменті.

— Сер Горас і сер Гобер Редвини підкупили вартового, щоб випустив їх післязавтра вночі з бічної брами. Вже все влаштовано, щоб вони під виглядом гребців відпливли на пентоській галері «Місяцехід».

— Може, хай кілька років посидять на тій галері, побачать, чи їм сподобається? — посміхнувся Тиріон.— Ні, сестра збожеволіє, втративши таких цінних гостей. Повідомте сера Джейсліна. Хай вояка, якого вони підкупили, схоплять і добре йому втовкмачать, яка це честь — стати братом Нічної варти. А навколо «Місяцеходу» най розставлять пости — на той раз, якщо Редвини знайдуть ще когось без монетки в кишені.

— Як зволите,— Вейрис зробив ще одну позначку на пергаменті.— Сьогодні ввечері ваш приятель Тимет зарізав сина якогось виноторговця у гральному кублі на вулиці Срібній. Бо той буцімто шахраював з гральними костями.

— А він шахраював?

— Без сумніву.

— То чесні містяни мають подякувати Тимету. А я потурбуюся, щоб він отримав подяку від короля.

Нервово гигикнувши, Вейрис зробив чергову позначку.

— А ще в нас нашестя святош. Схоже, комета привабила цілий букет диваків-жерців, проповідників і пророків. Жебрають у винарнях і харчівнях, а хто зупиниться їх послухати, тому провіщають згубу й занепад.

Тиріон стенув плечима.

— Наближається трьохсотліття з дня висадки Ейгона, то чого ще очікувати? Хай варнякають.

— Але вони сіють страх, мілорде.

— Мені здавалося, це ваша робота.

Вейрис затулив рота долонею.

— Як жорстоко з вашого боку казати таке! І останнє. Леді Танда вчора давала невеличку вечірку. Маю меню й перелік гостей вам на перегляд. Коли розлили вино, лорд Гайлз підняв кубок за короля, а Балон Свон, кажуть, зауважив: «Треба три кубки». Багато хто сміявся...

— Досить,— підніс руку Тиріон.— Сер Балон пожартував. Мене застільні зради не цікавлять, лорде Вейрисе.

— Ви і мудрий, і добрий, мілорде,— пергамент зник у євнуха в рукаві.— В нас обох повно справ. То я піду?

Євнух вийшов, а Тиріон довгий час сидів, дивлячись на свічку й міркуючи, як сприйме сестра звістку про звільнення Джаноса Слінта. Якщо він бодай трохи на цьому розуміється, вона не зрадіє, та навряд чи Серсі може щось із цим вдіяти, окрім як послати гнівний протест лорду Тайвіну в Гаренхол. Зараз у Тиріона в руках міська варта, плюс півтори сотні горян, а ще Брон набирає перекупних мечів. Схоже, він непогано захищений.

«Без сумніву, Едард Старк думав так само».

Коли Тиріон покинув малу залу, в Червоній фортеці було темно й тихо. Брон чекав у світлиці.

— Слінт? — запитав він.

— Лорд Джанос вирушає на Стіну з ранішнім припливом. Вейрис гадає, ніби я повірив, що поміняв одного зі ставлеників Джофрі на власного. Насправді ж я поміняв людину Мізинчика на людину Вейриса, та то нехай уже.

— Вам дещо варто знати: Тимет зарізав одного...

— Вейрис мені розповів.

Перекупний меч, схоже, не здивувався.

— Йолоп гадав, що одноокого легше буде надурити. Тимет ножем приштрикнув його зап’ясток до столу, а тоді голіруч видер йому горлянку. Він знає такий трюк: слід напружити пальці...

— Не треба мені цих моторошних подробиць, у мене й так вечеря вирує у шлунку,— мовив Тиріон.— Як іде набір?

— Непогано. Сьогодні записалося ще троє.

— Як ти обираєш людей?

— Оглядаю. Розпитую — щоб дізнатися, де вони билися й де вчилися брехати,— посміхнувся Брон.— А тоді даю їм шанс убити мене, а собі — убити їх.

— Когось убив уже?

— Нікого вартісного.

— А якщо хтось із них уб’є тебе?

— Найміть його обов’язково.

Тиріон був напідпитку, та й дуже втомився.

— Скажи мені, Броне. Якби я звелів тобі вбити немовля... дівчинку-перволітка, скажімо, яка ще в матері на грудях лежить... ти б це зробив? Без питань?

— Без питань? Ні,— перекупний меч потер великим і вказівним пальцем.— Я б запитав: скільки?

«Навіщо мені ваш Алар Дім, лорде Слінт? — подумав Тиріон.— У мене свої такі є». Він хотів розреготатися й водночас розплакатися, та понад усе він хотів Шей.

Арія

Дорога являла собою дві колії у траві.

Що краще, подорожніх тут не траплялося, тож не буде кому тицьнути пальцем і сказати, в який бік вони пішли. З людського потоку, який наводнював королівський гостинець, тут лишилася хіба цівочка.

Що гірше, дорога крутилася як змія, переплітаючись зі стежками й іноді, здавалося, геть щезаючи, а потім, коли вони вже втрачали надію, раптом знову з’являючись. Арію це дратувало. Ландшафт був досить пологий: горби й лани на схилах, помережані луками й лісами й невеличкими долинами, де над мілкими струмками купчилися верби. Та однак дорога була настільки вузька й покручена, що доводилося не йти, а повзти.

Найбільше сповільнювали рух фургони, що з гуркотом тягнулися вперед, порипуючи осями під вагою тяжкого вантажу. Дюжину разів на день доводилося ставати й вивільняти колесо, яке застрягло в колії, або подвоювати запряг, щоби здолати багнистий схил. Одного разу, просто серед густої діброви, їм трапилося троє чоловіків, які тягнули дрова на запряженому волом возі, й обійти їх не було ніякої змоги. Довелося чекати, поки лісовики випряжуть вола, проведуть його між дерев, розвернуть воза, знову впряжуть вола й рушать назад туди, звідки прийшли. Віл тягнувся навіть повільніше, ніж фургони, тож того дня вони взагалі майже ніскільки не пройшли.

Арія не могла стриматися, щоб раз у раз не озиратися, міркуючи, коли ж їх нарешті схоплять золоті плащі. Вночі вона прокидалася від найменшого шурхоту й хапалася за руків’я Голки. Вони не ставали табором, не виставивши чатових, але Арія їм не довіряла, особливо хлопцям-сиротам. Може, вони й давали собі раду у провулках Королівського Причалу, але тут вони геть розгубилися. Тиха як тінь, вона легко прокрадалася повз них, тікаючи зоряної ночі в ліс, щоб сходити до вітру так, аби ніхто не бачив. Одного разу, коли на чатах стояв Ломі Зеленорукий, вона видерлася на дуб і перестрибувала з дерево на дерево просто в нього над головою, а він нічого не помітив. Могла б скочити йому на голову, але знала, що він заверещить і перебудить весь табір, і тоді Йорен знову дасть їй дубця.

Ломі та інші сироти тепер ставилися до Бугая по-особливому, адже самій королеві потрібна його голова, хоча сам він про це і чути не хотів. «Я нічого не зробив ніякій королеві,— казав він сердито.— Я просто працював. Міхи й кліщі, подай-принеси. Я мав стати зброярем, а тут якось майстер Мот каже, що я маю вступити в Нічну варту, а більше я нічого не знаю». А тоді починав натирати свій шолом. Гарний був шолом, скруглений і вигнутий, на заборолі — проріз для очей, а обабіч — велетенські металеві бичачі роги. Арія часто спостерігала, як Бугай начищає метал наолієною ганчіркою до такого блиску, що на криці танцюють відблиски полум’я з багаття. Проте ніколи він не вдягав шолом на голову.

— Кажу вам, він — байстрюк отого зрадника,— однієї ночі мовив Ломі пошепки, щоб Гендрі не почув.— Отого вовчого лорда, якому на Бейлорових сходах голову відчикали.

— Ні,— заявила Арія. «У мого батька лише один байстрюк — Джон». І швидко пішла в ліс, понад усе воліючи зараз мати змогу осідлати свого коня й податися додому. Добра в неї була кобилиця, гніда з білою плямою на чолі. Арія ж завжди була гарною вершницею. Могла б пустити коня вчвал — і нікого більше ніколи не бачити, хіба що самій заманеться. От тільки в такому разі ніхто б не виїхав уперед на розвідку, ніхто б не прикривав їй затилля, ніхто б не постояв на чатах, поки вона спить, тож коли б її схопили золоті плащі, вона б опинилася сама-самісінька. Безпечніше було триматися Йорена й решти.

— Ми вже неподалік Божого Ока,— одного ранку сказав чорний брат.— На королівському гостинці буде небезпечно, аж поки ми не перетнемо Тризуб. Отож ми обійдемо озеро по західному узбережжю — там нас навряд чи шукатимуть.

На наступному перехресті, де перетиналися дві колії, він повернув фургони на захід.

Тут лани поступилися лісу, села й тверджі були менші й віддаленіші одні від одних, пагорби вищі, а долини глибші. Добувати харчі стало важче. В місті Йорен навантажив фургони солоною рибою, сухими плескачами, смальцем, ріпою, мішками бобів і ячменю, а ще кружалами жовтого сиру, але все це вже з’їли до крихти. Змушений добувати харчі самотужки, Йорен звернувся до Коса й Курца, яких ув’язнили за браконьєрство. Він висилав їх наперед валки, далеко в ліс, а поночі вони поверталися з оленем, якого тягнули удвох на жердині, або ж із в’язками перепілок, що звисали з поясів. Молодші хлопці збирали дорогою ожину, а якщо проминали садок, перелазили через огорожу, щоб нарвати мішок яблук.

Арія і лазила добре, і яблука збирала швидко, але любила робити це сама-одна. Одного дня їй — цілком випадково — трапився кролик. Брунатний і товстий вухань повсякчас сіпав носом. Кролики бігають швидше за котів, зате не вміють лазити по деревах. Поціливши в кролика своїм дерев’яним мечем, вона за вуха принесла його в табір, і Йорен стушкував його з грибами й дикою цибулею. А що це був Аріїн кролик, то їй дісталася ціла ніжка. Дівчинка поділилася нею з Гендрі. Решті перепало по ложці, навіть трійці в кайданах. Джакен Г’ґар увічливо подякував їй за частунок, а Куслій облизував масні пальці з блаженним виглядом, от тільки безносий Рордж лише розсміявся й мовив: «У нас мисливець з’явився. Ковтякуватий зайцелов».

За тверджею Біловерес, у кукурудзяному полі, їх оточили батраки, вимагаючи плати за качани, що вони собі наламали. Йорен, поглянувши на їхні коси, кинув їм кілька мідяків.

— Були часи, коли людей у чорному годували-поїли від Дорну до Вічнозиму, і навіть високі лорди вважали за честь прихистити їх під своїм дахом,— гірко сказав він.— А тепер боягузи типу вас вимагають платню за червиве яблуко,— сплюнув він.

— Ця солодка кукурудза надто добра для такого старого смердючого ворона, як ти,— грубо озвався один з батраків.— А тепер забирайся з поля, і цих злодіїв і зарізяк з собою бери, бо зробимо з тебе опудало й поставимо серед поля, щоб відганяти інших ворон.

Поночі вони запекли кукурудзу на вогні, час від часу перевертаючи довгими гілками-рогачиками, а тоді з’їли гарячою, кусаючи просто від качанів. Арії страва страшенно засмакувала, а от Йорен був такий злий, що навіть їсти не міг. Над ним наче хмара нависла — чорна і рвана, як його плащ. Бурмочучи собі під ніс, він невгамовно міряв кроками табір.

Наступного дня примчав з розвідки Кос, щоб попередити: неподалік якийсь табір.

— Вояків двадцятеро-тридцятеро, всі в кольчугах і напівшоломах,— сказав він.— Багато тяжко поранених, а один узагалі помирає — так стогне. Від нього було стільки галасу, що я підкрався зовсім близько. У них є списи і щити, але тільки один кінь, та й той кульгавий. Судячи зі смороду, вони вже там довгенько сидять.

— Прапор бачив?

— Плямистий лісокіт, жовтий з чорним, на брунатному полі.

Запхнувши в рота кислолист, Йорен пожував.

— Не знаю такого,— зізнався він.— Чи на тому вони боці, чи не на тому... Та якщо вони такі побиті, точно відберуть у нас коней, хай на чиєму вони боці. А може, й не тільки коней. Ліпше обійти їх манівцями.

До їхнього шляху додалося дві милі, й забрало це щонайменше два дні, але старий запевнив, що то — невисока ціла.

— На Стіні у вас іще буде доволі часу. Швидше за все, до кінця життя. Як на мене, квапитися нема куди.

Коли знов повернули на північ, Арія зауважила, що поля дедалі частіше охороняються. Іноді оборонці просто стояли на узбіччі дороги, проводжаючи проїжджих холодними поглядами. Де-не-де об’їздили свої межі верхи, з прикріпленими до сідел сокирами. В одному місці вона угледіла чоловіка на всохлому дереві; в руках у нього був лук, а на гілці поруч висів сагайдак. Щойно помітивши їх, він приладнав до тятиви стрілу й не зводив з подорожніх очей, доки останній фургон не зник удалині. Весь цей час Йорен сипав прокльонами.

— А той на дереві, ще побачимо, як йому там буде, коли сюди заявляться Чужі. Отоді він кинеться до Варти, точно вам кажу.

Ще за день Довбень запримітив на вечірньому небі червоне сяйво.

— Чи дорога повернула, чи сонце вже на півночі сідає!

Йорен, аби краще роздивитися, видерся на пагорб.

— Пожежа,— оголосив він. Тоді лизнув великий палець і підняв угору.— Але вітер однесе її від нас. Та стерегтися не завадить.

І вони стереглися. Світ навколо сутенів, а полум’я, здавалося, розгоралося, і зрештою вже вся північ палала. Час від часу долітав запах диму, хоча вітер не мінявся, й сам вогонь не наблизився. До світанку полум’я вигоріло саме, однак тої ночі ніхто з них не виспався.

Опівдні вони досягли місця, де колись було село. На милі навкруги лани перетворилися на обвуглену пустку, а будинки — на почорнілі коробки. Земля була всіяна кістяками обгорілого й забитого скота під покривалом ворон-стерв’ятників, які, потривожені, зірвалися вгору, люто кракаючи. Тверджа досі курилася. Міцний на вигляд частокіл на ділі виявився недостатньо міцним.

Обігнавши фургони на своєму коні, Арія побачила спалені тіла, посаджені на стінах на палі; руки людей застигли перед обличчями, наче вони силкувалися відбитися від полум’я, що пожирало їх. Йорен зупинив валку подалі та звелів Арії з хлопцями стерегти фургони, поки вони з Мерчем і Клепачем пішки вирушили на розвідку. Коли вони протиснулись у розбиту браму, з-за стін злетіла зграя вороння, і круки в клітках у фургонах озвалися до них карканням і пронизливим криком.

— Може, мені за ними піти? — запитала Арія в Гендрі, оскільки Йорен з товаришами довгенько не поверталися.

— Йорен сказав чекати,— глухо озвався Гендрі. Арія озирнулася на нього — й побачила, що на голові в нього шолом — блискуча криця з вигнутими рогами.

Коли вони врешті повернулися, Йорен тримав на руках маленьку дівчинку, а Мерч із Клепачем несли жінку на старій подертій ковдрі. Дівчинці було не більш як два рочки й вона повсякчас скиглила, так наче в неї в горлі щось застрягло. Може, вона ще не говорила, а може, просто розучилася. Замість правої руки в жінки зостався закривавлений обрубок до ліктя, а очі, хай куди вона переводила погляд, лишалися невидющі.

— Будь ласка,— раз у раз скрикувала вона.— Будь ласка, будь ласка...

Рорджеві це видалося кумедним. Крізь дірку, де колись був його ніс, він розреготався, і Куслій приєднався до нього, але Мерч, вилаявшись, звелів їм стулити пельки.

Йорен розпорядився облаштувати для жінки місце у фургоні.

— Хутчій,— сказав він.— Споночіє, і сюди збіжаться вовки, а то й гірше.

— Мені лячно,— пробурмотів Пиріжок, коли побачив, як жінка кидається у фургоні.

— Мені теж,— зізналася Арія.

Він стиснув її за плече.

— Ніякого хлопця я до смерті не забивав, Арі. Просто торгував маминими пиріжками, і все.

Арія обігнала фургони, наскільки наважилася, аби тільки не чути плачу дівчинки й не слухати, як жінка шепоче: «Будь ласка». Їй пригадалася казка, яку вона колись чула від старої Нан,— про чоловіка, полоненого в темному замку лихими велетами. Він був хоробрий та кмітливий і, обвівши велетів навколо пальця, втік... але щойно він опинився за мурами замку, як його ухопили Чужі й випили з нього гарячу кров. Тепер Арія уявляла, як він, мабуть, почувався.

На вечірній зорі однорука жінка померла. Гендрі з Клепачем викопали їй могилу на схилі пагорба, попід плакучою вербою. Коли зірвався вітер, Арії вчувся шепіт довгого обвислого віття: «Будь ласка. Будь ласка. Будь ласка». Дрібне волосся в неї на загривку стало сторч, і вона стрімголов утекла від могили.

— Сьогодні багаття не палитимемо,— сказав Йорен. Повечеряли пучком дикої редиски, якої накопав Кос, і ринкою сухих бобів, запиваючи водою з джерела. Вода мала дивний присмак, і Ломі сказав, це тому, що десь угору за течією у струмку розкладаються трупи. Пиріжок мало не вбив його — якби старий Рейсен не розборонив.

Арія нажлуктилася води, щоб чимось заповнити порожнечу в животі. Вона й не сподівалася заснути, але якось таки задрімала. Коли ж прокинулася, довкруж було темно, як у льосі, а міхур просто лускав. Навколо неї тулилися уві сні товариші, горнучись у покривала й плащі. Намацавши Голку, Арія підвелася й дослухалася. Її попутники неспокійно вертілись уві сні, чулися тихі кроки чатових, і громовите хропіння Рорджа, і кумедний свист, з яким уві сні дихав Куслій. З іншого фургона долинало розмірене шкряботіння — це Йорен, жуючи кислолист, нагострював лезо свого чингала.

Пиріжок стояв на чатах.

— Куди ти? — поцікавився він, побачивши, що Арія попрямувала до дерев.

Арія невиразно махнула в бік лісу.

— Ти нікуди не підеш,— сказав Пиріжок. Меч за поясом додав йому хоробрості, хай і був це короткий меч, якого він тримав так, наче то сікач.— Старий сказав, щоб сьогодні всі трималися табору.

— Мені відлити треба,— пояснила Арія.

— Ось тобі дерево,— вказав він.— Ніхто не знає, що там, у темряві, Арі. Я сьогодні чув вовків.

Йорен не схвалив би, якби вона почала сперечатися. Отож вона вдала переляк.

— Вовків? Справді?

— Я їх чув,— запевнив її хлопець.

— Напевно, не ходитиму я зовсім,— повернулася вона до свого покривала і вдала, що спить, допоки не почула, що Пиріжкові кроки віддаляються. Тоді вона перекотилася й, тиха як тінь, вислизнула в ліс з другого боку табору. Тут теж були чатові, але Арія легко їх обминула. Про всяк випадок вона відійшла удвічі далі, ніж зазвичай. Пересвідчившись, що нікого поблизу немає, вона спустила штанці та присіла.

Вона саме робила свою справу зі спущеними до кісточок штанцями, коли почула під деревами шурхіт. «Це Пиріжок,— запанікувала вона,— простежив за мною». А тоді між дерев яскраво спалахнули очі, відбиваючи місячне світло. У неї стиснулося в животі, вона вхопила Голку, не переймаючись, що зараз обмочить одяг, й почала рахувати очі: два, чотири, вісім, дванадцять, ціла зграя...

Один зі звірів вийшов з-за дерев. Втупився в неї, вищиривши зуби, а в неї в голові тільки й крутилося, яка вона дурна і як зловтішатиметься Пиріжок, коли на ранок вони натраплять на її пошматоване тіло. Але вовк розвернувся й помчав у темряву, й тут-таки зникли й усі очі. Тремтячи, Арія обтерлася, зашнурувала штанці й рушила на звук шкряботіння назад у табір, до Порена. Вся трусячись, вона залізла до нього у фургон.

— Вовки,— прохрипіла вона.— В лісі.

— Ага. А де їм ще бути? — сказав він, не дивлячись на неї.

— Вони мене налякали.

— Справді,— сплюнув він.— А мені здавалося, що твоїм родичам вони до шмиги.

— Наймірія — деривовчиця,— обійняла вона себе за плечі.— А це різні речі. Та й усе одно вона втекла. Ми з Джорі жбурляли в неї камінням, поки вона не побігла геть, бо королева точно б її убила,— з сумом оповіла вона.— Якби вона була в місті, кажу вам, ніколи б не дала відрубати батькові голову.

— У сиріт немає батьків,— сказав Йорен,— пам’ятаєш про це?

Від кислолисту слина в нього в роті почервоніла, і було таке враження, ніби рот у нього закривавлений.

— А нам треба боятися вовків у людській шкурі, як оті, що спалили село.

— Хочу додому,— жалібно мовила Арія. Вона силкувалася бути хороброю, лютою як росомаха й усе таке, але іноді почувалася звичайною маленькою дівчинкою, якою, власне, й була.

Чорний брат насмикав свіжого кислолисту з оберемку, що лежав у фургоні, й запхав собі до рота.

— Слід було лишити тебе там, де знайшов, хлопче. Всіх вас. У місті безпечніше, ні?

— Мені байдуже. Я хочу додому.

— Вже скоро тридцять років, як я збираю хлопців на Стіну,— на Йоренових вустах спінилася слина, нагадуючи криваві бульки.— За весь час я втратив лише трьох. Один старий помер від гарячки, міщука вкусила змія, коли той сів срати, а третій дурень спробував зарізати мене уві сні, за що й заплатив кривавою посмішкою,— він чиркнув по горлу ножем.— Троє за тридцять років,— виплюнув він кислолист.— Може, морем було б мудріше. Ніхто дорогою не трапиться, це точно, але... розумний поплив би кораблем, а я... тридцять років уже я топчу королівський гостинець,— сховав він чингал у піхви.— Йди спати, хлопче. Чуєш мене?

Вона постаралася заснути. Однак, лежачи під тоненьким покривалом, чула вовче виття... і ще якийсь звук, слабший, тихий як шепіт вітру, в якому вчувалися зойки.

Давос

Ранкове повітря почорніло від диму охоплених полум’ям богів.

Горіли вже всі — Діва і Матір, Воїн і Коваль, Стариця з перлинами замість очей і Отець із позолоченою бородою; навіть Невідомець, якого різьбярі зробили більше схожим на звіра, ніж на людину. Старе сухе дерево, вкрите незліченними шарами фарби й лаку, палало лютим голодним вогнем. У прохолодному повітрі з мерехтінням здіймався жар, а поза ним, на мурах замку, химери й кам’яні дракони здавалися розмитими, так наче Давос бачив їх крізь запону сліз. Так наче звірі тремтіли й ворушилися...

— Лихе діяння,— заявив Алард, однак йому вистало глузду зробити це впівголоса. Дейл щось буркнув на згоду.

— Тихо,— сказав Давос.— Не забувай, де ти.

Його сини були гарні хлопці, але надто юні, Алард же — особливо необачний. «Якби я лишився контрабандистом, Алард би закінчив на Стіні. Його від такого кінця врятував Станіс, і цим я також йому завдячую...»

Сотні людей зібралися під брамою замку, щоб подивитися, як горять Семеро. В повітрі бридко смерділо. Навіть солдатам важко було витримати таку наругу над богами, яким вони поклонялися все життя.

Червона жінка тричі обійшла вогнище, помолившись спершу по-ашайському, потім — по-валірійському і наостанок — загальною мовою. Давос розумів тільки загальну.

— Р’глоре, прийди до нас, темних,— гукала вона.— Царю світла, тобі ми підносимо цих бовванів — цю седмицю єдину й нероздільну, цього ворога твого. Прийми і пролий на нас своє світло, ніч-бо темна й повна жахіть.

Королева Селіза відлунням повторювала її слова. Поряд з нею Станіс байдуже спостерігав, і підборіддя під чорною тінню коротенької борідки здавалося кам’яним. Убрався він пишніше, ніж зазвичай,— наче до септу.

Драконстонський септ стояв на тому місці, де прихилив у молитві коліна Ейгон Завойовник напередодні свого відплиття. Але це не врятувало септ від вояків королеви. Вони поперевертали олтарі, поскидали статуї, келепами потрощили вітражні шибки. Септон Бері нічого не міг вдіяти — лише проклинав їх, а от Габард Рембтон привів у септ трьох своїх синів — захищати своїх богів. Рембтони встигли зарубати чотирьох вояків королеви, але сили були нерівні. Згодом Гансер Санглас, найтихіший і найпобожніший серед лордів, сказав Станісу, що більше не може підтримувати його претензії на престол. І тепер сидить у задушливій камері разом із септоном і двома зацілілими синами сера Габарда. Інші лорди швидко затямили урок.

Боги ніколи не важили багато для Давоса-контрабандиста, хоча він, як і більшість людей, теж приносив жертви: Воїну — перед боєм, Ковалю — коли спускав на воду корабель, Матері — коли дізнавався, що його жінка в тяжі. Дивлячись на пойнятих полум’ям богів, він почувався недобре, і не тільки через дим.

«Мейстер Кресен зупинив би це». Старий кинув виклик Царю світла й поплатився за свою нечестивість — принаймні таке переказували пліткарі. Але Давос знав правду. Він бачив, як мейстер потихеньку опустив щось у кубок з вином. «Отруту. А що ж іще? Він сам випив смертельний трунок, аби звільнити Станіса від Мелісандри, але її бог оборонив її». За це Давос сам радо убив би червону жінку, та які в нього шанси, коли навіть мейстрові з Цитаделі це не вдалося? Він звичайний контрабандист, вивищений з низів, Давос із Блошиного Дна, цибулевий лицар.

Охоплені вогнем боги, повиті мантіями мінливого полум’я — червоними й жовтогарячими, розливали чарівне світло. Якось септон Бері розповів Давосу, що ці боги були вирізьблені зі щогл кораблів, на яких перші Таргарієни припливли з Валірії. Минали століття, їх фарбували й перефарбовували, золотили, сріблили, оздоблювали коштовним камінням. «їхня краса тільки більше потішить Р’глора»,— казала Мелісандра, напоумляючи Станіса поскидати богів і викинути за браму замку.

Діва лежала поперек Воїна, розкинувши руки, наче обіймає його. Коли вогненні язики лизнули обличчя Матері, вона, здалося, здригнулася. Серце її було пробите мечем, на чиєму шкіряному руків’ї танцювало полум’я. Отець лежав на самому низу — він упав перший. У Давоса на очах рука Невідомця скорчилась і зморхла — пальці почорніли й один по одному повідпадали, перетворившись на жарини. Поряд з Давосом судомно кашляв лорд Сельтигар, затуляючи зморшкувате обличчя лляною хустинкою, вишитою червоними крабами. Мирсяни перекидалися жартами, гріючись біля вогню, та обличчя юного лорда Бар-Емона посіріло й пішло плямами, а лорд Веларіон дивився не так на розбурхану пожежу, як на короля.

Багато віддав би Давос, аби дізнатися, про що він думає, але такий, як Веларіон, йому не звірятиметься. У жилах лорда водоплину тече кров давньої Валірії, його дім тричі оддавав дочок за Таргарієнських королевичів, а от Давос Сіворт смердить рибою і цибулею. З іншими лордійчуками була та сама історія. Нікому з них він не довіряв, та й вони його на свою раду не кликали. Синів його вони зневажали теж. «Та одного дня мої онуки битимуться з ними на турнірах, а може, одружаться з кимось їхньої крові. З часом мій чорний кораблик піднесеться так само високо, як морекінь Веларіона чи червоні краби Сельтигара».

Звісно, якщо Станіс завоює престол. Та якщо він програє...

«Всім, чого я досяг, я завдячую йому». Станіс висвятив його в лицарі. Дарував йому почесне місце за своїм столом і військову галеру замість контрабандистського ялика. Дейл з Алардом теж стали капітанами галер, Марик — веслярським зверхником на «Фурії», Маттос служив батькові на «Чорній чайці», а Девана король узяв собі за королівського зброєносця. Одного дня його висвятять у лицарі, і двох малих теж. Марія — господиня невеличкої фортеці на мису Гніву, слуги кличуть її «міледі», а Давос може полювати на рудого оленя у власних лісах. Усе це він отримав від Станіса Баратеона, заплативши кількома фалангами пальців. «Він справедливо вчинив зі мною. Все життя я зневажав королівський закон. Станіс заслужив на мою відданість». Давос торкнувся маленької торбинки, яка на шкіряному ремінці звисала в нього на шиї. Його пальці — ось його талан, а трохи талану йому зараз не завадить. «Як і нам усім. А більше за всіх — лорду Станісу».

Бліді язики полум’я лизали сіре небо. Звивався й клубочився темний дим. Коли вітер здував його на людей, вони кліпали й терли очі, на які набігали сльози. Алард, кашляючи й лаючись, відвернувся. «Ось вам смак прийдешнього»,— подумав Давос. Ще не одне постане згарище, поки закінчиться ця війна.

Мелісандра з ніг до голови була вбрана в черлені шовки та криваві оксамити, а очі в неї були такі ж червоні, як і великий рубін, що горів на шиї, наче теж пойнятий вогнем.

— Пишуть старовинні книги Ашаю: прийде день по довгому літу, коли зорі спливатимуть кров’ю, а на світ упаде холодний подих темряви. І в цей жахливий час витягне воїн з полум’я вогненний меч. І буде це Світлоносець, червоний меч героїв, а той, хто триматиме його в руках, стане новим Азором Агаєм, і розступиться перед ним пітьма,— вона підвищила голос, і той покотився над військом.— Азоре Агаю, обранцю Р’глора! Воїне світла, сину вогню! Прийди, твій меч чекає на тебе! Прийди й візьми його в руки!

Станіс Баратеон рушив уперед, як солдат марширує на битву. Від нього не відставали зброєносці. Давос спостерігав, як його син Деван натягає на руку короля довгу підбиту рукавицю. Вдягнений хлопець був у кремовий камзол з вогненним серцем на грудях. Браєн Фаринг, який застібав на шиї його світлості жорсткий шкіряний плащ із каптуром, вдягнений був дуже схоже. Позаду вчулося неголосне бомкання і бренькіт бубонців.

— На дні морському бульки диму піднімаються, а полум’я горить зелене, синє й чорне,— звідкись проспівав Картатий.— Знаю, знаю, о-о-о!

Король стрибнув у вогонь зі зціпленими зубами, тримаючи перед собою шкіряний плащ, щоб захиститися від жару. Він кинувся просто до Матері, схопив меч рукою в рукавиці й, дужо рвонувши, висмикнув його з палаючого дерева. Й ось він уже відступає, високо піднісши меч, а навколо вишневої криці кружляє нефритове полум’я. Гвардійці метнулися до нього, щоб позбивати з королівського одягу іскри.

— Вогненний меч! — крикнула королева Селіза. Її крик підхопив сер Аксель Флорент з рештою людей королеви.— Вогненний меч! Він горить! Горить! Вогненний меч!

Мелісандра закинула руки над головою.

— Зріть! Знак був провіщений, і знак ми бачимо! Зріть Світлоносця! Азор Агай повернувся! Віншуйте сина вогню!

Їй у відповідь злетів нестройний хор вітальних вигуків, і в цей час Станісова рукавиця зажевріла. Лаючись, король застромив кінчик меча у вологий пісок й почав об ногу збивати полум’я.

— Царю, пролий на нас своє світло! — гукнула Мелісандра.

— Ніч-бо темна й повна жахіть,— відповіла королева Селіза разом зі своїми прибічниками. «Мені теж слід це проказати? — міркував Давос.— Мій обов’язок перед Станісом заходить так далеко? Він і справді прийняв вогненного бога?»

Стягнувши рукавицю, Станіс впустив її на землю. Богів у погребальному багатті неможливо вже було розрізнити. У Коваля відвалилася голова, піднявши стовп іскор. Мелісандра співала ашайською мовою, і голос її здіймався й стихав, як хвилі на морі. Розстебнувши обгорілий плащ, Станіс мовчки слухав. А Світлоносець, застромлений у землю, й досі жеврів рудим жаром, та язики полум’я, які охоплювали меч, маліли і меркли.

Коли ж відлунала пісня, від богів зосталися самі вуглини, а терпець короля урвався. Узявши королеву за лікоть, він повів її назад у Драконстон, залишивши Світлоносця там, де й був. Червона жінка пригальмувала, спостерігаючи, як стають навколішки Деван з Браєном Фарином, щоб загорнути обгорілий, очорнілий меч у шкіряний плащ короля. «Червоний меч героїв вигляд має не дуже»,— подумав Давос.

Дехто з лордів затримався, щоб перемовитися тихими словами, ставши по вітру до кострища. Побачивши, що Давос дивиться на них, вони замовкли. «Впаде Станіс — і вони вмить скинуть і мене». Не належав він і до людей королеви — честолюбних лицарів і маломожних лордійчуків, які віддалися Царю світла й таким чином отримали прихильність леді — ні, королеви, не забувайте! — Селізи.

На той час як Мелісандра і зброєносці з дорогоцінним мечем пішли, полум’я вже почало пригасати. Давос з синами приєднався до людей, які простували до берега, де чекали кораблі.

— Деван гідно тримався,— сказав він.

— Атож, приніс рукавицю, жодного разу не впустивши,— зронив Дейл.

Алард кивнув.

— А ота емблема на камзолі у Девана, оте вогненне серце, що це? Герб Баратеонів — коронований орел.

— Лорд має право на більш як одну емблему,— сказав Давос.

— На чорний корабель і цибулину, батьку? — посміхнувся Дейл.

Алард буцнув камінець.

— Чужі б узяли нашу цибулину... і це полум’яне серце теж. Лихе це було діяння — палити Сімох.

— Відколи це ти такий набожний? — мовив Давос.— Що знати синові контрабандиста про чини богів?

— Я син лицаря, батьку. Якщо ти цього не пам’ятаєш, то навіщо пам’ятати їм усім?

— Син лицаря, але ще не лицар,— сказав Давос.— І ніколи не станеш, якщо втручатимешся у справи, які тебе не стосуються. Станіс — наш законний король, тож не нам його судити. Ми водимо його кораблі й виконуємо його веління. От і все.

— До речі, батьку,— мовив Дейл,— не подобаються мені діжки для води, які мені видали для «Примари». Сира сосна. Вода в них не витримає найкоротшої подорожі — зіпсується.

— Для «Леді Марії» я отримав такі самі,— сказав Алард.— Сухе дерево собі забрали люди королеви.

— Я поговорю з королем про це,— пообіцяв Давос. Ліпше хай про це скаже він, аніж Алард. Сини, звісно, краще і б’ються, і кораблі водять, та з лордами розмовляти не вміють. «Народилися вони хлопами, як і я, хай і не хочуть про це згадувати. Дивлячись на наш прапор, вони бачать лише високий чорний корабель, розмаяний на вітру. На цибулину вони очі заплющують».

Стільки народу в порту Давос іще не бачив. Усі причали мурашилися матросами, які вантажили провізію, а всі заїзди були натоптані солдатами, які танцювали, випивали й шукали собі повію... і марно шукали, бо Станіс заборонив борделі в себе на острові. Вздовж узбережжя вишикувалися судна — військові галери й рибальські човни, міцні караки й череваті коги. Найкращі причали зайняли найбільші кораблі: Станісів флагман «Фурія», який погойдувався поміж «Лордом Стефоном» і «Океанським оленем»; посріблена «Гордість Дрейфмарку» лорда Веларіона з трьома своїми посестрами; пишно оздоблена «Червона клішня» лорда Сельтигара; громіздка «Меч-риба» з довгим залізним носом. Далі в морі стояла на якорі величезна «Валірійка» Саладора Саана поміж смугастих облавків двох дюжин менших лісянських галер.

Маленький обшарпаний заїзд тулився в кінці мурованого пірсу, де пришвартувалися «Чорна чайка», «Примара» і «Леді Марія» разом з півдюжиною інших стовесельних і менших галер. Давосу кортіло випити. Залишивши синів, він повернув до заїзду. Перед входом розчепірилася химера — невисока, до пояса, й така побита дощем і сіллю, що всі її риси давно стерлися. Але вони з Давосом були старі друзі. Заходячи в заїзд, він поплескав кам’яну голову.

— На щастя,— пробурмотів він.

У дальньому кінці шумної вітальні сидів Саладор Саан і їв виноград з дерев’яної миски. Угледівши Давоса, він підкликав його.

— Пане лицарю, присядьте зі мною! З’їжте виноградинку. Або дві. Неймовірно солодкі!

Це був лискучий усміхнений лісянець, чия пещеність стала притчею во язицех обабіч вузького моря. Сьогодні він убрався у блискучу срібну тканину; прорізні рукави були такі довгі, що кінці їхні затопили підлогу. Замість ґудзиків — різьблені нефритові мавпи, а на тонких білих кучерях хвацько сидів зелений капелюх, оздоблений віялом павичевого пір’я.

Давос протиснувся поміж столиків до свого стільця. До висвячення в лицарі він частенько купував у Саладора Саана крам. Лісянець і сам був контрабандистом, а ще купцем, лихварем, горезвісним піратом і самопроголошеним королем вузького моря. «Коли пірат забагатіє, його коронують». Саме Давос сплавав до Ліса, щоб найняти старого шахрая на службу до Станіса.

— Не бачили, як горіли боги, мілорде? — запитав він.

— У Лісі червоні жерці мають пишний храм. Палять там то те, то се, викрикуючи до свого Р’глора. Набридли мені своїми вогнищами. Королю Станісу вони теж дуже швидко набриднуть, сподіваюся,— мовив Саан, схоже, геть не переймаючись тим, що його можуть підслухати: їв собі виноград і спльовував зернятка на стіл, а тоді збивав їх пальцем.— Вчора прийшла моя «Тисячобарвна пташка», добрий сер. Це не військовий корабель, а торговий, і вона запливала на Королівський Причал... Ви точно не хочете винограду? Подейкують, діти в місті голодують,— погойдав він виноградне гроно перед Давосом і всміхнувся.

— Ні, я хочу елю, а ще почути новини.

— У Вестеросі люди завжди поспішають,— пожалівся Саладор Саан.— А що в цьому доброго, питаю я вас? Людина, що квапиться жити, квапиться в могилу,— відригнув він.— Лорд Кичери Кастерлі відправив свого карлика покерувати на Королівському Причалі. Либонь, сподівається, що його бридка мармиза відлякає напасників, га? Чи що ми луснемо від сміху, коли Куць стрибатиме на зубчастих стінах? Карлик уже викинув ціпов’яза, який орудував золотими плащами, а на його місце поставив лицаря з залізною рукою,— відщипнувши виноградину, він стиснув її між великим і вказівним пальцями, аж шкірка луснула. По пальцях побіг сік.

До них протиснулася подавальниця, дорогою відбиваючись від рук, які лапали її. Давос замовив кухоль елю й, повернувшись до Саана, сказав:

— Місто добре захищене?

Його співрозмовник знизав плечима.

— Мури високі й міцні, от лише скільки людей на них виставлять? Зараз там будують стріломети й вогнемети, атож, але хлопці в золотих плащах нечисленні й зовсім зелені, а інших немає. Швидкий напад — як ото яструб падає на зайця — і місто наше. Буде нашим вітрилам попутний вітер — і ваш король сидітиме на своєму Залізному троні вже завтра ввечері. Вдягнемо на карлика блазенський костюм і штрикатимемо йому в щічки списами, щоб танцював для нас, а ваш добрий король, може, зробить мені подарунок — віддасть на одну нічку красуню королеву Серсі, щоб зігріла мені постіль. Он скільки вже я в нього на службі, вдалині від своїх жінок!

— Пірате,— мовив Давос,— у тебе немає жінок, самі наложниці, і до того ж тобі добре платять за кожен день і кожен корабель.

— Обіцянками,— зажурено сказав Саладор Саан.— Добрий сер, я жадаю золота, а не слів на папері,— кинув він до рота виноградину.

— Отримаєш своє золото, коли ми захопимо скарбницю на Королівському Причалі. У Сімох Королівствах не знайдеться чеснішої людини, ніж Станіс Баратеон. Він своє слово стримає.

Але, говорячи це, Давос подумав: «Світ наш перевернувся догори дриґом, коли низькородні перемитники мусять ручатися за чесне слово королів».

— Він так тільки каже й каже. А я кажу, починаймо вже. Місто дозріло, як цей виноград, мій старий друже.

Подавальниця повернулася з елем. Давос кинув їй мідяка.

— Може, ми і справді візьмемо Королівський Причал, як ти кажеш,— мовив він, піднімаючи кухоль,— та скільки ми його утримаємо? Усі знають, що у Гаренхолі засів Тайвін Ланістер з великим військом, а лорд Ренлі...

— А, так-так, молодший братик! — сказав Саладор Саан.— Тут не все так райдужно, мій друже. Король Ренлі готовий діяти. Ой, забув, у вас же він — лорд Ренлі, перепрошую. Стільки королів, у мене вже язик заплутався. Брат Ренлі вирушив з Небосаду разом зі своєю прегарною юною королевою, заквітчаними лордами та блискучими лицарями, а ще з величеньким військом піхоти. Марширує рожевим гостинцем саме до того міста, про яке ми говоримо.

— Він узяв з собою наречену?!

Співрозмовник знизав плечима.

— Мені він не сказав навіщо. Мабуть, і на одну ніч не воліє розлучатися з теплим кубельцем у неї між стегон. А може, настільки певен своєї перемоги.

— Слід повідомити короля.

— Я вже про це подбав, добрий сер. Хоча його світлість так хмуриться щоразу, як бачить мене, що я тремчу перед ним. Як гадаєте, я б йому більше сподобався, якби носив волосяницю й ніколи не всміхався? Не дочекається. Я людина щира, хай терпить мене в шовках і парчі. Бо відведу кораблі туди, де до мене ставляться приязніше... А меч був не Світлоносець, мій друже.

Несподіваний поворот у розмові збентежив Давоса.

— Меч?

— Меч, який витягнули з вогню, так. Люди люблять побалакати зі мною, їм моя усмішка подобається. Чим може обгорілий меч прислужитися Станісу?

— Горющий меч! — виправив його Давос.

— Обгорілий,— мовив Саладор Саан,— і радійте з того, мій друже. Знаєте переказ про те, як викували Світлоносця? Я вам розповім. Було це в часи, коли темрява причавила світ. А щоб її побороти, звитяжцю потрібен був звитяжний меч, ага, якого ще ніхто не мав. Тридцять днів і тридцять ночей без сну трудився у храмі Азор Агай, кував меч на священному вогні. Розжарював, клепав і нагортав, розжарював, клепав і нагортав, ага, заки меч був готовий. Та коли опустив його у воду, щоб загартувати, криця розлетілася на друзки.

Але він був героєм, отож не збирався все кинути й піти їсти виноград, як от цей, тож він почав спочатку. На другий раз це забрало в нього п’ятдесят днів і п’ятдесят ночей, і був цей меч навіть кращий за попередній. Азор Агай упіймав лева, щоб загартувати свій меч, протявши ним серце звіра, та знову криця тріснула й розлетілася на друзки. Зажурився й опечалився він, бо вже знав, як має вчинити.

Сто днів і сто ночей трудився він над третім клинком, і коли той розжарився до білого на священному вогні, він прикликав свою дружину. «Нісо-Нісо,— звернувся він до неї, бо так її звали,— оголи свої груди і знай, що я кохаю тебе понад усе на світі». Вона так і вчинила, не знаю чому, і тоді Азор Агай застромив розпечений меч у її живе серце. Кажуть, від її стражденного й самозабутнього крику тріснуло місячне обличчя, та кров її, і душа, і сила, і мужність перетекли у крицю. Ось як, розповідають, був викутий червоний меч героїв.

Тепер розумієте, про що я? Радійте, що його світлість витягнув з вогню простий обгорілий меч. Забагато світла обпікає очі, мій друже, а вогонь палить,— Саладор Саан з’їв останню виноградину й прицмокнув губами.— Як гадаєте, коли король віддасть наказ відпливати?

— Думаю, скоро,— сказав Давос,— з божої волі.

— З волі його бога, пане-друже? Не ваших богів? Кого визнає за бога сер Давос Сіворт, лицар цибулевого корабля?

Давос сьорбнув елю, щоб не відповідати одразу. «В заїзді завізно, а ти не Саладор Саан,— нагадав він собі.— Вважай, що кажеш».

— Мій бог — король Станіс. Це він мене створив і поблагословив своєю довірою.

— Пам’ятатиму про це,— звівся Саладор Саан на ноги.— Даруйте. Від винограду в мене розігрався апетит, а на «Валірійці» чекає вечеря. Рублена ягнятина з перцем і запечений мартин з начинкою з грибів, солодкого кропу й цибулі. Скоро ми вже почастуємося разом на Королівському Причалі, авжеж? У Червоній фортеці влаштуємо бенкет, а карлик співатиме нам веселих пісень. З вашої ласки, коли говоритимете до короля Станіса, нагадайте йому, що на молодик він буде винен мені ще тридцять тисяч драконів. Слід було йому віддати тих богів мені. Не варто було таку красу палити, у Пентосі чи Мирі за них могли дати непогану ціну. Що ж, якщо він дарує мені на одну ніч королеву Серсі, я йому пробачу,— ляснув лісянець Давоса по спині й так поважно рушив до виходу, наче він тут господар.

А сер Давос Сіворт довгий час сидів над своїм кухлем, міркуючи. Рік тому він разом зі Станісом був на Королівському Причалі, коли король Роберт улаштував турнір на відзнаку іменин Джофрі. Він пригадав червоного жерця Тороса Мирського з його запаленим мечем, яким він орудував у рукопашній. Барвисте це було видовище: червона мантія розмаялася, а навколо клинка звивалося блідо-зелене полум’я, але всі знали, що ніяких чарів тут немає, і зрештою полум’я вигоріло, а Бронзовий Нон Ройс розбив жерцю голову звичайнісінькою булавою.

«А справжній вогненний меч — ото було б диво. Але такою ціною...» Думаючи про Нісу-Нісу, він уявляв свою Марію, добросерду пухкеньку жіночку з обвислими грудьми й лагідною усмішкою,— найкращу жінку на світі. Він спробував уявити, як протинає їй серце мечем, і здригнувся. «Я зліплений не з того тіста, що звитяжці»,— вирішив він. Якщо таку ціну слід сплатити за чарівний меч, для нього це задорого.

Давос допив ель, відсунув од себе кухоль і вийшов із заїзду. На виході він знов поплескав химеру по голові та пробурмотів:

— На щастя.

Бо трохи щастя нікому з них зараз не завадить.

Уже добре споночіло, коли до «Чорної чайки» повернувся Деван, ведучи за вуздечку білосніжного ступака.

— Мілорде батьку,— оголосив він,— його світлість велить вам з’явитися до нього в Палату мальованого столу. Сідайте на коня й вирушайте просто зараз.

Приємно було дивитися на сина у пишному вбранні зброєносця, але виклик збентежив Давоса. «Накаже нам відпливати? — думав він. Саладор Саан не єдиний вважає, що Королівський Причал уже дозрів для нападу, але головна чеснота контрабандиста — терплячість.— На перемогу сподіватися марно. Я так і сказав мейстру Кресену, коли повернувся у Драконстон, і відтоді нічого не змінилося. Нас замало, а ворогів забагато. Вмочимо весла — загинемо». Але він усе одно заліз на коня.

Коли Давос прибув до Кам’яного Барабану, звідти саме виходила дюжина високородних лицарів і можних прапороносців. Лорди Сельтигар і Веларіон коротко кивнули Давосу й рушили далі, а решта взагалі його проігнорували, тільки сер Аксель Флорент зупинився перекинутися з ним слівцем.

Дядько королеви Селізи був круглий як діжка, кривоногий, з дебелими руками. Як і всі Флоренти, вуха він мав величезні — більші навіть, ніж у племінниці. Жорстка рослинність, яка в них кучерявилася, не заважала йому чути все, що відбувається в замку. Десять років служив сер Аксель каштеляном у Драконстоні, поки Станіс сидів у Робертовій раді на Королівському Причалі, а тепер раптом зробився першим серед людей королеви.

— Пане Давосе, приємно вас бачити, як завжди,— привітався він.

— І вас, мілорде.

— Сьогодні зранку ви теж були. Весело горіли олживі боги, хіба ні?

— Яскраво.

Давос не довіряв йому, попри всю його люб’язність. Дім Флорентів присягав на вірність Ренлі.

— Леді Мелісандра каже, іноді Р’глор дозволяє своїм вірним слугам прозирнути в полум’ї майбутнє. Сьогодні, коли я дивився на вогонь, мені здалося, я бачу дюжину прегарних танцівниць — вбраних у жовті шовки юнок, що кружляють і колують перед великим королем. Гадаю, це мені було видіння, сер. Проблиск майбутньої слави, що чекає на його світлість, коли ми здобудемо і Королівський Причал, і престол, який належить йому по праву.

«Не любить Станіс таких танців»,— подумав Давос, але не наважився образити дядька королеви.

— Я бачив лише полум’я,— сказав натомість він,— бо від диму сльозилися очі. Перепрошую, сер, король чекає.

Він полишив Флорента, міркуючи, з якого дива сер Аксель звернув на нього увагу. «Він — людина королеви, а я — короля».

Станіс сидів за мальованим столом; з-за плеча йому визирав мейстер Пілос, а на столі розкидана була купа паперів.

— Сер,— мовив король, щойно Давос увійшов,— ходіть глянете на ці грамоти.

Давос слухняно обрав навмання одного листа.

— Чудова грамота, ваша світлосте, але, боюся, слів я не вчитаю.

На картах і схемах Давос розумівся незгірш за інших, але опанувати письмо так і не зміг. «Але і Деван письмо вивчив, і малі Стефон зі Станісом також».

— Я забув,— король роздратовано нахмурив брови.— Пілосе, прочитайте йому.

— Ваша світлосте,— узяв мейстер один з пергаментів і прокашлявся.— «Відомо всім, що я — законний син Стефона Баратеона, лорда Штормокраю, від його леді-дружини Касани з дому Естермонтів. Заприсягаюся честю свого дому, що мій любий брат Роберт, наш почилий король, не лишив законних нащадків, а хлопчак Джофрі, хлопчак Томен і дівчинка Мірселла — мерзенний наслідок інцесту між Серсі Ланістер і її братом Джеймі Царевбивцею. По праву крові й роду висуваю я претензію на Залізний трон Сімох Королівств Вестеросу. Всі вірнопіддані мають засвідчити мені свою відданість. Складено у світлі Царя, за підписом і печаткою Станіса Першого з дому Баратеонів, короля андалів, і ройнарів, і перших людей, володаря Сімох Королівств»,— з тихим шурхотом поклав Пілос грамоту на стіл.

— Виправте на «сером Джеймі Царевбивцею»,— нахмурився Станіс.— Хай що там він зробив, але він і досі лицар. І я не певен, що варто називати Роберта «любим братом». Він не любив мене, хіба вдавав, і я його теж не любив.

— Це невинна люб’язність, ваша світлосте,— сказав Пілос.

— Це брехня. Викресліть,— мовив Станіс і обернувся до Давоса.— Мейстер каже, у нас зараз є сто сімнадцять круків. Я збираюся використати всіх. Сто сімнадцять круків рознесуть сто сімнадцять листів у всі куточки держави, від Арбору до Стіни. З них крізь шторми, яструбів і стріли проб’ється, може, сотня. Якщо так, то сотня мейстрів прочитає мої слова такій самій кількості лордів у їхніх світлицях і спальнях... а тоді листи, швидше за все, згорять у вогні, а вуста заприсягнуться мовчати. Великі лорди надають перевагу Джофрі, або Ренлі, або Робу Старку. Я — їхній законний король, але вони це заперечуватимуть, скільки зможуть. Тому-то ви мені й потрібні.

— Я до ваших послуг, мій королю. Як завше.

Станіс кивнув.

— Хочу, щоб ви на «Чорній чайці» вирушили на північ, у Мартингород, на Пальці, на Три Сестри, навіть у Білу Гавань. Ваш син Дейл попливе на південь на мис Гніву й далі, проминаючи Зламану Косу, уздовж усього Дорнського узбережжя аж до самого Арбору. У вас з собою буде скриня таких грамот, й ви доправите їх у кожен порт, кожну тверджу й кожне рибальське селище. Розвішуйте їх на дверях септів і заїздів, щоб їх міг прочитати кожен, хто вміє письма.

— Таких небагато,— зронив Давос.

— Сер Давос правду каже, ваша світлосте,— мовив мейстер Пілос.— Ліпше прочитати грамоту вголос.

— Ліпше, але небезпечніше,— сказав Станіс.— Бо слова мої мало кого потішать.

— Хай зі мною попливуть лицарі, які й прочитають грамоту,— мовив Давос.— Їхні слова матимуть більшу вагу, ніж мої.

Схоже, Станіс був задоволений.

— Таких людей я вам дам, так. У мене є сотня лицарів, які радше почитають, ніж помахають мечем. Де зможете, виходьте відкрито, де ні — ховайтеся. Скористайтеся своїми контрабандистськими штучками: чорні вітрила, таємні бухти... все, що треба. Якщо закінчаться грамоти, схопите парочку септонів — хай перепишуть більше примірників. Другий ваш син мені теж знадобиться. Він попливе на «Леді Марії» через вузьке море, до Браавоса й інших вільних міст, щоб доправити листи їхнім правителям. Весь світ знатиме про мої домагання та про ганьбу Серсі.

«Ви можете їм розповісти,— подумав Станіс,— та чи вони повірять?» Він замислено глянув на мейстра Пілоса. Король упіймав цей погляд.

— Мейстре, вам час узятися до переписування. Грамот нам треба багато, і то швидко.

— Як зволите,— уклонився Пілос і вийшов.

Король дочекався, поки він зникне за дверима, й мовив:

— Чого ви не хотіли казати у присутності мейстра, Давосе?

— Мій сюзерене, Пілос — милий юнак, але я не можу дивитися на ланцюг у нього на шиї, не згадуючи щоразу мейстра Кресена.

— Хіба я винен у тому, що старий помер? — перевів Станіс погляд на вогонь.— Я не запрошував Кресена на той бенкет. Він мене розлютив, так, давав мені безглузді поради, але я не хотів його смерті. Сподівався, що поживе ще кілька років необтяжливо й догідно. Він заслужив щонайменше на це, але,— він скреготнув зубами,— але він помер. А Пілос вмілий у своїй службі.

— Пілос — найменша з моїх турбот. Ця грамота... Цікаво, як її сприйняли ваші лорди?

Станіс пирхнув.

— Сельтигар оголосив, що він у захваті. Якби я йому вміст своєї вбиральні показав, він теж заявив би, що в захваті. Решта кивали головами, як гуси,— всі, окрім Веларіона, який сказав, що справу вирішить криця, а не слова на папері. Так наче я про це не підозрював. Чужі б ухопили моїх лордів, хочу вислухати вашу думку.

— Слова ваші прямі й гострі.

— І правдиві.

— І правдиві. Але у вас немає доказів. Доказів інцесту. Як і рік тому.

— У Штормокраї є доказ, якщо можна так сказати. Робертів байстрюк. Той, якого він зачав у ніч мого весілля, на шлюбній постелі, приготованій для мене й моєї нареченої. Деліна була з Флорентів, і до того ж цнотлива, тож Роберт визнав немовля. Едрик Шторм — ось як його назвали. Подейкують, він — викапаний брат. Якщо люди побачать його, а тоді поглянуть на Джофрі й Томена, доведеться їм замислитися, ось що я думаю.

— Та як його люди побачать, коли він у Штормокраї?

Станіс побарабанив пальцями по мальованому столу.

— Заковика. І не єдина,— підвів він очі.— Але ви не все сказали про грамоту. Продовжуйте. Я не для того підвищив вас до лицаря, щоб ви училися сипати порожніми люб’язностями. Для цього в мене є мої лорди. Кажіть, що хотіли, Давосе.

Давос схилив голову.

— В кінці була одна фраза. Як там воно? Складено у світлі Царя...

— Так,— стиснув щелепи король.

— Людям ці слова не сподобаються.

— Як не сподобалися вам? — різко запитав Станіс.

— Якби натомість ви написали «Складено перед очима богів і людей», або «Волею богів давніх і нових»...

— Що це ти таким побожним став, контрабанднику?

— Я те ж саме у вас можу спитати, сюзерене.

— І хочеш спитати? Схоже на те, що мій новий бог тобі подобається не більше за мого нового мейстра.

— Я цього Царя світла не знаю,— визнав Давос,— зате знав богів, спалених сьогодні вранці. Коваль оберігав мої кораблі, а Матір дарувала мені семеро дужих синів.

— Це жінка твоя подарувала тобі семеро дужих синів. Їй ти теж молишся? Сьогодні зранку ми просто дерево спалили.

— Може, й так,— сказав Давос,— та коли я хлопчаком старцював на Блошиному Дні, іноді мене підгодовували септони.

— А тепер тебе годую я.

— Ви пошанували мене місцем за своїм столом. А я взамін пошаную вас правдою. Люди незлюблять вас, якщо ви заберете в них богів, яким вони все життя поклонялися, а натомість підсунете їм бога, чиє ім’я вони й вимовити не зможуть.

Станіс різко звівся.

— Р’глор. Невже так важко? Вони незлюблять мене, кажеш? А коли вони мене любили? Як можна втратити те, чого ніколи не мав? — перейшовши до південного вікна, він задивився на осяяне місяцем море.— Я не вірю в богів відтоді, як на моїх очах у затоці розбилася «Вітропава». Жорстокі боги, які втопили моїх батьків, не почують моїх молитов, заприсягнувся тоді я. На Королівському Причалі верховний септон базікав про справедливість і великодушність Сімох, та і справедливість, і великодушність, які я бачив у житті, були від людей.

— Якщо ви не вірите в богів...

— ...навіщо обтяжувати себе новим? — перебив його Станіс.— Я теж себе про це запитував. Я мало знаю про богів і ще менше переймаюся ними, але червона жриця має силу.

«Так, але яка то сила?»

— А Кресен мав мудрість.

— Я покладався на його мудрість і твою хитрість, але яка мені з них була користь, контрабанднику? Лорди штормових земель тебе й на поріг не пустили. А коли до них, мов жебрак, прийшов я, вони висміяли мене. Але і жебри, і посміх у минулому. Залізний трон мій по праву, тільки як я зможу його посісти? В королівстві четверо королів, й у трьох з них і вояків, і золота більше, ніж у мене. У мене тільки кораблі... й вона. Червона жінка. Знаєш, половина моїх лицарів бояться вголос вимовити її ім’я. Навіть якщо ні на що більше вона не здатна, чаклунку, яка сіє в серцях дорослих чоловіків такий страх, не можна зневажати. Наляканий чоловік, вважай, поборений. А вона, либонь, здатна на більше. І я хочу дізнатися на що.

Хлопчаком я знайшов поранену кострубицю й виходив її. Назвав пташку Пишнокрила. Вона сідала мені на плече, пурхала за мною з кімнати в кімнату, брала їжу в мене з руки, але не хотіла злітати в небо. Раз у раз брав я її з собою на полювання, але вона ніколи не злітала вище за верхівки дерев. Роберт звав її Вислокрилою. У нього самого був кречет — птаха на прізвисько Громовиця, яка здобичі не впустила ні разу. Роберт казав, що я з тою Пишнокрилою тільки дурня з себе роблю, і він мав рацію,— відвернувся Станіс Баратеон од вікна й од привидів, які ковзали південним морем.— Семеро мені й горобця не принесли. Прийшов час мені випробувати інакшу яструбицю, Давосе. Червону.

Теон

Біля Пайку ніде було безпечно стати на якорі, але Теону Грейджою кортіло поглянути на батьків замок з моря — побачити його таким, яким він його бачив десять років тому, коли військова галера Роберта Баратеона забрала його, щоб віддати за годованця Едарду Старку. Того дня він стояв біля поруччя, дослухаючись до хлюпання весел і бумкання барабану, що задає ритм гребцям, а вдалині малів Пайк. А тепер хотів побачити, як він збільшуватиметься — як ростиме в нього на очах з моря.

Скоряючись його бажанню, «Міраям», виляскуючи вітрилами, проминула мис; шкіпер проклинав вітер, і свою команду, і забаганки високородних лордійчуків. Затуляючись од бризок, Теон накинув каптур, виглядаючи свою домівку.

Узбережжя наїжачилося гострими скелями й ворожими стрімчаками, і на їхньому тлі не вирізнявся замок з його вежами, мурами й мостами, збудованими з такого самого сіро-чорного каміння, облитого тою самою солоною піною, порослого тим самим розкидистим темно-зеленим лишайником, заквецяного тими самими морськими птахами. Острівець суходолу, на якому Грейджої звели свою кріпость, колись був цілою косою, що мечем врізалася в нутрощі океану, та її день і ніч били хвилі, й нарешті, тисячі років тому, вона розсипалася на друзки, лишивши по собі три голі й безплідні острови й дюжину стрімких скель, що піднімалися з води, наче стовпи храму морського бога, а навколо них пінилися й розбивалися хвилі.

Похмурий, темний, непривітний, вивищувався над островами й стовпами Пайк, майже невіддільний від них, і його мур відгороджував мис біля підніжжя велетенського кам’яного мосту, який з’єднував верхівку скелі з найбільшим острівцем, де панувала масивна будівля Великої фортеці. Далі виднілися Кухонна фортеця й Кривава фортеця — кожна на своєму острові. Вежі й надвірні будівлі ліпилися до скель, з’єднані між собою критими переходами — якщо «стовпи» були близько, якщо ж ні — довгими підвісними мостами — дерев’яними, скріпленими линвою.

Морська вежа, найстаріша в замку, кругла й висока, виросла на крайньому острові, на кінчику зламаного «меча»; прямовисну скелю, на якій вона стояла, давно вже підточили хвилі, що билися в неї нескінченним потоком. Підвалини вежі побілілі від солі, яка століттями омивала їх; верхні поверхи позеленіли від лишайнику, що вкрив їх товстою ковдрою, а зубчаста верхівка почорніла від кіптяви нічних сторожових багать.

Понад Морською вежею ляскав на вітрі батьків прапор. З далечини, де стояла «Міраям», Теон бачив хіба полотнище, але добре знав герб на ньому: золотий кракен, морське чудовисько дому Грейджоїв, чиї мацаки розповзлися по чорному полю. Прапор розмаявся на залізній щоглі, тріпочучи та звиваючись на вітрі, наче пташка, яка силкується злетіти. Принаймні тут над ним не майорів деривовк Старків, кидаючи тінь на кракена Грейджоїв.

Ніколи ще Теон не почувався таким схвильованим. Понад замком, поміж пірчастих хмар, що стрімко пливли по небу, виднівся тонкий червоний хвіст комети. Всю дорогу від Річкорину до Стражморя Малістери сперечалися, що ж це означає. «Це моя комета»,— сказав собі Теон, ковзнувши рукою в опушений хутром плащ, щоб намацати шкіряну непромокальну торбинку, яка зручно лежала в нього в кишені У торбинці була грамота, вручена Робом Старком,— папір, вартий цілої корони.

— Замок такий, яким ви його пам’ятаєте, мілорде? — запитала шкіперова дочка, тулячись до Теонової руки.

— Він здається меншим,— зізнався Теон,— хоча в цьому, мабуть, винна відстань.

«Міраям», черевата південська купецька галера зі Старгорода, везла вино, тканину й насіння, щоб виторгувати за них залізну руду. Шкіпером її був такий самий череватий південець-купець, у якого від погляду на кам’янисте морське узбережжя, що пінилося біля підніжжя замку, тремтіли пухкі губи, тож зупинився він на пристойній віддалі, набагато далі, ніж хотілося б Теону. Народжений на Залізних островах капітан провів би їх уздовж скель аж попід високий міст, який з’єднував прибрамну з Великою фортецею, але цей пухкий старгородець не мав ні навичок, ні тренованої команди, ні мужності бодай спробувати таке. Отож вони пропливли повз замок на безпечній відстані, і Теону тепер доводиться вдовольнятися, роздивляючись Пайк здалеку. Та навіть тут «Міраям» насилу трималася, щоб не наскочити на каміння.

— Вітряно там, либонь,— зауважила шкіперова дочка.

Теон розсміявся.

— Вітряно, холодно й вогко. Якщо по правді, жалюгідне й суворе місце... та лорд-батько колись сказав мені, що суворі краєвиди виховують суворих чоловіків, а суворі чоловіки правлять світом.

Шкіпер, зелений з лиця, як море навколо, підійшов до Теона й, уклонившись, запитав:

— Можна вже заходити в порт, мілорде?

— Можна,— озвався Теон, на чиїх вустах блукала легка посмішка. Обіцяна винагорода золотом перетворила старгородця на безсоромного підлабузника. Мандрівка була б геть іншою, якби на Теона, як він сподівався, чекала біля Стражморя довга лодія. Але залізнородні капітани горді й норовливі, вони не трепечуть перед вельможами. Острови тут маленькі, а лодії — ще менші. Якщо кожен капітан — король на своєму кораблі, як кажуть у народі, не дивно, що Островам дали наймення «землі десяти тисяч королів». А коли у вас на очах королі через леєр ходять до вітру й у шторм зеленіють, важко вдавати, що вони — боги. «Людей сотворив затонулий бог,— сказав якось давній король Арон Червонорукий,— а корону творять самі люди».

Довга лодія допливла б наполовину швидше. Якщо по правді, «Міраям» — це неповороткі ночви, і Теон не хотів би опинитися в неї на борту в шторм. Та все ж нещасним Теон не почувався. Він доплив, не потонув, і подорож провів не без приємності. Він обхопив шкіперову дочку за плечі.

— Покличте мене, коли зайдемо в Лордпорт,— звернувся він до її батька.— А ми побудемо внизу, в моїй каюті.

Він повів дівчину на корму, а її батько похмуро дивився їм услід.

По правді каюта була капітанська, але по відплитті зі Стражморя її віддали Теону. Капітанську дочку йому не віддавали, але вона охоче сама приходила до нього в ліжко. Келих вина, кілька пошепки сказаних слів — і ось вона вже тут. Як на його смак, дівчина була занадто пухкенька, з рябою шкірою, мов посиланою вівсяним борошном, але її перса приємно лягали в долоні, а коли він уперше взяв її, вона виявилася цнотливою. В її віці це було неочікувано, а Теона потішило. Він був певен, що її батько-шкіпер цього не схвалює, і це теж розважало — спостерігати, як він силкується притлумити обурення, догоджаючи високому лордові, пам’ятаючи про обіцяний йому гаман золота.

Коли Теон скинув з плечей вологий плащ, дівчина мовила:

— Мабуть, ви зраділи, знов побачивши домівку, мілорде. Скільки років вас не було?

— Майже десять,— відгукнувся він.— Я був десятирічним хлопчаком, коли мене забрали у Вічнозим за годованця до Едарда Старка.

Він тільки називався годованцем, а насправді був заручником. Півжиття в заручниках... але доста вже. Тепер він знов господар власного життя, й поблизу не видно жодного Старка. Притягнувши до себе шкіперову дочку, він поцілував її у вухо.

— Зніми плащ.

Вона опустила очі, зненацька засоромившись, але вволила його бажання. Коли важке вбрання, вогке від бризок, упало з її плечей долі, вона легенько вклонилася та схвильовано усміхнулася. Всміхаючись, вигляд вона мала дурненький, але Теон ніколи не вимагав від жінки особливого розуму.

— Ходи сюди,— мовив він до неї.

Вона підійшла.

— Я ще не бачила Залізних островів.

— Тоді вважай, що тобі пощастило,— погладив він її коси, темні та блискучі, хай і сплутані од вітру.— Острови — суворі й скелясті, непривітні й безрадісні. Тут смерть завжди кружляє неподалік, а життя — важке і вбоге. Чоловіки з вечора до ранку п’ють ель і сперечаються, кому ведеться гірше — рибалкам, які воюють з морем, чи землеробам, які намагаються витиснути з бідних ґрунтів урожай. Якщо по правді, найгірше ведеться рудокопам — гнуть спину в темряві, і за що? Залізо, свинець, олово — ось наші скарби. Не дивно, що за старих часів залізні не гребували набігами.

Але дурна дівчина, схоже, не слухала.

— Я б могла зійти на берег з вами,— сказала вона,— якщо ваша ласка...

— Ти б могла зійти на берег,— погодився Теон, стискаючи її за груди,— але, боюся, не зі мною.

— Я б у вас у замку працювала, мілорде. Я вмію рибу чистити, хліб пекти й масло сколочувати. Батько каже, що кращого за моє рагу з перцекраба не куштував ніде. Знайдете мені місце на кухні, і я варитиму вам перцекрабове рагу.

— А вночі — зігріватимеш мене в ліжку? — потягнувся він до шнурівки в неї на корсеті й почав її розплітати спритними й досвідченими пальцями.— За старих часів я привіз би тебе, як трофей, і взяв би собі за жінку з твоєї волі чи проти неї. В давнину залізні саме так і вчиняли. Вони мали камінних дружин, справжніх своїх наречених, таких самих залізнородних, але брали собі й соляних дружин — жінок, захоплених у набігах.

Очі дівчини розширилися, й не тому, що він оголив її груди.

— Я стану вам за соляну дружину, мілорде.

— Боюся, ті часи давно минули,— Теон обвів пальцем важке персо, спіраллю наближаючись до набряклої темної пипки.— Не летіти нам більше на крилах вітру з вогнем і мечем, силою беручи все, що заманеться. Тепер ми бабраємося в землі й закидаємо в море сіті, як усі люди, і вважаємо, що нам пощастило, коли взимку маємо доволі солоної тріски й каші.

Він узяв її пипку в рот, покусуючи, поки дівчина не зітхнула рвучко.

— З вашої ласки, можете мені знову застромити,— прошепотіла вона йому на вухо, поки він смоктав її персо.

Коли він нарешті відірвав обличчя від її грудей, його вуста лишили на шкірі темно-червоний слід.

— З моєї ласки, ми навчимо тебе дечого новенького. Розв’яжи мені штани й задовольни мене своїми вустами.

— Вустами?

Він легенько провів великим пальцем по її повних вустах.

— Саме для цього ці губки й призначені, солоденька. Якби ти була моєю соляною дружиною, то вчинила б, як я велю.

Спершу вона соромилася, але, як на таку дурненьку дівчину, вчилася швидко, і його це потішило. Вуста її були такі ж вологі й солодкі, як і піхва, і до того ж не доводилося слухати її базікання. «За старих часів я і справді взяв би її за жінку,— подумав він, запускаючи пальці в її сплутане волосся.— За старих часів. Коли ми ще трималися давнього звичаю, жили з бойового топора, а не з кайла, силою здобуваючи все, що можна: багатство, жінок, славу». В ті дні залізнородні не гарували на рудниках: то була робота для бранців, яких вони привозили з війни; так само не займалися вони ні жалюгідним землеробством, ні скотарством. За фах собі залізні обрали війну. Затонулий бог створив їх для грабунку і ґвалту — їхнє призначення було гарбати королівства і карбувати свої імена вогнем, кров’ю й піснями.

Але Ейгон Дракон, спаливши Гарена Чорного, відібрав у них давній звичай, а Гаренове королівство віддав слабакам з приріччя, умаливши Залізні острови до задвірків великої держави. Та навколо димних коминків і багать, що палилися з прибитого до берегів дерева, і навіть за високими вежами Пайку і досі розповідалися старі красні байки. Теонів батько серед своїх титулів не забував додавати «лорд-жнець», а за гасло Грейджої взяли собі слова «Ми не сіємо».

І заколот лорда Балона більше був спробою повернути старий звичай, ніж марнославну корону. Але надії цій поклав кривавий край Роберт Баратеон за допомогою свого друга Едарда Старка, а зараз вони обидва мертві. Замість них тепер правлять хлопчаки, а держава, викувана Ейгоном Завойовником, розкололася й розсипалася. «Прийшла пора,— думав Теон, поки шкіперова дочка водила вустами по всьому його тілу,— прийшла пора, прийшов рік, прийшов день, і я — той, хто мав прийти». Він криво посміхнувся, уявивши, що скаже батько, коли Теон повідомить йому, що він, послідок, шмаркач і заручник, домігся того, чого не зміг сам Балон Грейджой.

Оргазм був наглий як шторм, і Теон наповнив рот дівчини своїм сіменем. Вона хотіла злякано відсахнутися, але Теон міцно тримав її за волосся. Згодом вона підповзла навколішках до його обличчя.

— Я потішила мілорда?

— Непогано,— відповів він.

— Смак був солоний,— пробурмотіла вона.

— Як море?

Вона кивнула.

— Я завжди любила море, мілорде.

— І я,— сказав він, крутячи її пипку між пальців. І це була правда. Для чоловіків з Залізних островів море означало свободу. Він забув це, поки «Міраям» не підняла вітрило у Стражморі. Знайомі звуки викликали забуті відчуття; рипіння дерева й линви, гуркітливі команди капітана, виляск вітрил, наповнених вітром, були рідні, як калатання його власного серця, і такі ж втішні. «Я це пам’ятатиму,— заприсягнувся Теон.— Ніколи більше мені не можна віддалятися від моря».

— Візьміть мене з собою, мілорде,— благала шкіперова дочка.— Мені не потрібно навіть їхати у ваш замок. Можу лишитись у якому-небудь місті й бути вам там за соляну дружину.

Вона потягнулася, щоб погладити його по щоці.

Відштовхнувши її руку, Теон Грейджой зліз із койки.

— Моє місце на Пайку, а твоє — на кораблі.

— Я більше не можу тут лишатися.

— Чого це ні? — запитав він, зашнуровуючи бриджі.

— Через батька,— сказала вона.— Коли ви поїдете, він покарає мене, мілорде. Обзиватиметься й битиме.

Зірвавши плащ із кілка, Теон накинув його на плечі.

— Батьки всі такі,— визнав він, застібаючи плащ на срібну застібку.— Скажеш йому, що він має радіти. Я брав тебе стільки разів, що ти вже напевно в тяжі. Не кожному випадає честь ростити королівського байстрюка.

Вона тупо глянула на нього, тож він просто вийшов.

«Міраям» огинала лісистий мис. Попід порослими соснами кручами з дюжину рибальських човнів витягували з води сіті. Оддалік повертав на інший галс великий ког. Теон перейшов на бак, щоб мати кращий огляд. Спершу він побачив замок — кріпость дому Ботлі. Коли він був хлопчаком, цей замок був з колод і лози, та Роберт Баратеон зрівняв його з землею. Лорд Савен відбудував його з каменю: тепер пагорб увінчувала маленька квадратна фортеця. З приземкуватих нарізних веж звисали світло-зелені прапори, оздоблені косяками сріблястих рибок.

Під сумнівним захистом невеличкого рибного замку розташувалося селище Лордпорт, де в гавані мурашилося від кораблів. Коли Теон востаннє бачив Лордпорт, це була курна пустка; кістяки спалених лодій і потрощених галер всівали кам’янисте узбережжя, як кості дохлих морських чудовиськ, а від будинків лишилися хіба розбиті стіни й вихололий попіл. Та за десять років слідів війни майже не лишилося. Простолюд збудував собі нові халупи з каміння старих, а на дахи нарізав свіжого дерну. Поряд з пристанню виріс новий заїзд — удвічі більший за старий; нижній поверх був з тесаного каменю, а два верхні — дерев’яні. Септ, що стояв трохи далі, так і не відбудували — від нього лишилися хіба семигранні підвалини. Схоже, лють Роберта Баратеона відбила в залізних охоту до нових богів.

Але Теона більше цікавили кораблі, ніж боги. Серед щогл незчисленних рибальських човнів він угледів тайроську торгову галеру, яка розвантажувалася поряд з неповоротким ібенським когом з чорним просмоленим облавком. І в морі, і на рінистому узбережжі на північ виднілося чимало довгих лодій — щонайменше п’ятдесят-шістдесят. На вітрилах у деяких можна було розгледіти герби інших островів: кривавий місяць Вінчів, чорну облямовану сурму лорда Гудбразера, срібну косу дому Гарло. Теон пошукав очима «Тишу» свого дядька Юрона. Але не було й знаку гінкого й застрашливого червоного корабля, зате знайшовся батьків «Великий кракен», з сірим залізним тараном у формі його тезки — кракена — на носу.

Може, лорд Балон очікував на сина і скликав прапори Грейджоїв? Теонова рука знов полізла за пазуху, до непромокальної торбинки. Про цю грамоту не знав ніхто, хіба сам Роб Старк; вони двоє не дурні, щоб довіряти свої таємниці птахам. Але і лорд Балон не дурень. Либонь, що вгадав, чому син нарешті повертається додому, тож і діяв відповідно.

Думка про це не потішила Теона. Батькова війна давно закінчилася, і закінчилася поразкою. А тепер прийшов час Теона — це його план, його слава, а з часом — і його корона. Та якщо довгі лодії вийшли на війну...

Але поміркувавши, він вирішив, що це може бути просто попередження. Захисний жест — на той раз, якщо війна перекинеться і на море. Старі з натури обережні. А батько вже старий, і дядько Віктаріон, що командує Залізним флотом, теж. От дядько Юрон — зовсім інша пісня, це точно, от тільки «Тиші», схоже, в порту немає. «Усе на краще,— запевнив себе Теон.— У такому разі я тільки швидше завдам удару».

Поки «Міраям» підпливала до узбережжя, Теон міряв кроками палубу, очима прочісуючи берег. Він не сподівався побачити на молу самого лорда Балона, але ж батько напевно вислав когось йому назустріч! Свого стюарда Сайласа Кислоротого, лорда Ботлі, може, навіть Дагмера Заячу Губу. Приємно було би знову поглянути на Дагмерове бридке й рідне обличчя. Вони-бо знають про його приїзд. Роб посилав круків з Річкорину, та коли у Стражморі виявилося, що довга лодія не чекає, Джейсон Малістер вислав на Пайк і своїх птахів, порахувавши, що Робові просто не долетіли.

Але Теон не бачив ні знайомих облич, ні почесних вартових, які б доправили його з Лордпорту до Пайку,— лише простолюд, заклопотаний простими справами. Портові вантажники котили з тайроської торгової галери діжки з вином, кричали рибалки, розпродуючи денний улов, бігали, граючись, діти. Жрець у морській мантії затонулого бога вів рінистим узбережжям двійко коней, а в нього над головою з вікна заїзду визирав якийсь замазура, гукаючи до ібенських матросів, що проходили мимо.

Назустріч кораблю вийшла жменька лордпортських купців. Поки «Міраям» швартувалася, вони галасливо розпитували шкіпера.

— Ми зі Старгорода,— гукнув до них шкіпер,— привезли яблука й апельсини, вина з Арбору, пір’я з Літніх островів. У мене тут є перець, шкіряна плетінка, сувій мирського мережива, люстерка для міледі, пара старгородських лір — солодшого співу ви не чували! — (З рипінням і гуркотом опустився трап).— А ще ми привезли вам назад спадкоємця.

Лордпортяни роздивлялися Теона порожніми й тупими поглядами, і він збагнув, що вони гадки не мають, хто він такий. Це його розізлило. Він пхнув шкіперові в руку золотого дракона.

— Звеліть своїм матросам принести мої речі.

Не чекаючи на відповідь, він широкими кроками спустився трапом.

— Хазяїне,— гаркнув він до господаря заїзду,— мені потрібен кінь.

— Як зволите, мілорде,— озвався чоловік, навіть не уклонившись. Теон уже й забув, які горді ці залізнородні.— У мене саме є один, що може вам згодитися. Куди їхатимете, мілорде?

— До Пайку.

Але дурень і далі не здогадувався, хто він такий. Слід було вдягнути вихідний камзол з вишитим на грудях кракеном.

— Якщо хочете дістатися Пайку дотемна, виїжджати слід чимшвидше,— сказав господар заїзду.— Я пошлю з вами свого хлопця — покаже вам дорогу.

— Нема потреби ні в хлопці,— залунав тут низький голос,— ні в коні. Я сам проведу племінника до отчого дому.

Говорив жрець, який вів коней узбережжям. Поки він ішов, простолюд прихиляв перед ним коліно, а господар заїзду пробурмотів:

— Мокрочубий.

Високий і стрункий, з гарячими чорними очима й гакуватим носом, жрець вбрався в пістряву сіро-зелено-блакитну мантію: то був вир кольорів затонулого бога. Під рукою в нього на шкіряному ремінці висів бурдюк з водою, а в довгі — до пояса — чорні коси й нестрижену бороду були вплетені стрічки морських водоростей.

У Теона спливло в пам’яті, як в одному зі своїх нечастих і коротких листів лорд Балон писав, що його наймолодший брат мало не потонув у шторм, а коли його цілого й неушкодженого викинуло на берег, він раптом праведником зробився.

— Дядьку Ейроне? — з сумнівом запитав Теон.

— Небоже Теоне,— привітався жрець.— Твій лорд-батько попросив мене привезти тебе. Ходімо.

— Хвилинку, дядьку,— обернувся Теон до «Міраям».— Мої речі,— скомандував він шкіперу.

Матрос приніс йому довгий тисовий лук і сагайдак зі стрілами, а от тюк з одягом винесла шкіперова дочка.

— Мілорде...

Очі в неї були червоні. Коли Теон забрав у неї тюк, вона спробувала його пригорнути — просто на очах у власного батька, Теонового дядька-жерця й половини острова.

Теон швидко відвернувся.

— Дуже тобі дякую.

— Будь ласка,— сказала вона,— я ж так вас кохаю, мілорде!

— Мушу йти,— поквапився він за дядьком, який уже відійшов пірсом далеченько. Дюжина довгих кроків — і Теон наздогнав його.— Тебе я не чекав, дядьку. Після десятьох років розлуки я думав, може, лорд-батько й леді-матір самі приїдуть, або ж вишлють Дагмера з почесним вартовим.

— Не тобі ставити під питання веління лорда-женця Пайку,— холодно озвався дядько; не таким його пам’ятав Теон. Ейрон Грейджой був найдоброзичливішим з його дядьків, легковажним і смішливим, він полюбляв співи, ель і жінок.— Що ж до Дагмера Заячої Губи, то він на вимогу твого батька поїхав на Стару Весь — піднімати Стоунгавзів і Драмів.

— Навіщо? І чому тут готується до походу стільки лодій?

— А навіщо лодії зазвичай готуються до походу?

Коней дядько лишив припнутими перед прибережним заїздом. Підійшовши до них, він обернувся до Теона.

— Скажи мені правду, небоже. Тепер ти молишся вовчим богам?

Теон узагалі рідко молився, але в такому не зізнаєшся жерцеві, навіть якщо це батьків рідний брат.

— Нед Старк молився дереву. Ні, мені байдужі Старкові боги.

— Це добре. Ставай навколішки.

Під ногами було кам’янисте болото.

— Дядьку, я...

— Ставай навколішки. Чи ти запишався перед нами, лордійчуку царин?

Теон опустився навколішки. Він приїхав сюди з певною метою, і йому для її досягнення може знадобитися Ейронова допомога. Корона варта трохи болота й кінських кізяків на штанях, так він гадав.

— Схили голову.

Піднявши бурдюк, дядько відкоркував його й пустив струмінь морської води Теонові на голову. Намочивши чуба, вона полилася на чоло та в очі. Широкі потоки потекли по щоках, а тонка цівка проникла під плащ і камзол, на спину, холодним струмком збігаючи по хребту. Від солі очі пекло, і Теон заледве стримувався, щоб не скрикнути. На вустах він відчував присмак океану.

— Най слуга твій Теон народиться знову з моря, як ти колись,— співучо промовляв Ейрон.— Благослови його сіллю, благослови його камінням, благослови його крицею... Небоже, ти ще пам’ятаєш слова?

— Мертве не вмирає,— мовив Теон, пригадуючи.

— Мертве не вмирає,— луною повторив дядько,— а повстає, дужче й міцніше. Підводься.

Теон підвівся, кліпаючи, щоб від солі в очах не пролилися сльози. Без жодного слова дядько закоркував бурдюк, відв’язав коня й сів верхи. Теон вчинив так само. І вони удвох рушили вперед, лишаючи позаду і заїзд, і гавань, і, проминувши замок лорда Ботлі, виїхали на кам’янисті пагорби. Жрець більше не промовляв ні слова.

— Півжиття я провів удалині від дому,— нарешті заговорив Теон.— Острови змінилися за це час?

— Чоловіки рибалять у морі, длубаються в землі й помирають. Жінки з болем і кров’ю народжують дітей і помирають. За днем приходить ніч. Незмінними лишаються вітри й припливи. Острови такі, якими їх створив наш бог.

«О боги, а він посуворішав!» — подумав Теон.

— А моя сестра й леді-мати в Пайку?

— Ні. Твоя мати мешкає зі своєю сестрою в Гарло. Там не так вогко, а їй допікає кашель. Твоя сестра на «Чорному вітрі» попливла на Велику Весь — повезла повідомлення від батька. Скоро повернеться, не сумнівайся.

Теону не треба було розтлумачувати, що «Чорний вітер» — це Ашина довга лодія. Десять років не бачив він сестру, але дещо про неї знав. Кумедно: вона назвала корабель на честь вітру, і Роб Старк назвав свого вовка на честь вітру — Сіровієм.

— Колір Старків — сірий, а Грейджоїв — чорний,— пробурмотів він,— але вітер, схоже, ми любимо однаково.

Жрець на це не сказав нічого.

— А як ти, дядьку? — запитав Теон.— Коли мене забрали з Пайку, ти не був жерцем. Пам’ятаю, як ти співав давніх розбійницьких пісень, стоячи на столі з рогом елю в руках.

— Я був юний і марнославний,— мовив Ейрон Грейджой,— але море змило з мене і дурість, і марнославство. Той я потонув. Його легені затопила морська вода, а риба об’їла луску з очей. Коли я повстав, мій зір прояснів.

«А він не тільки прикрий, а й причинний». Теону більше подобався давній Ейрон, якого він пам’ятав.

— Дядьку, навіщо батько скликав прапори і мечі?

— Він тобі все розповість у Пайку.

— Хотілося б заздалегідь знати його плани.

— Від мене ти цього не дізнаєшся. Нам не дозволено про це розмовляти аби з ким.

— Навіть зі мною? — спалахнув люттю Теон. Він водив солдатів на війну, полював з королем, здобував перемоги в турнірній рукопашній, виїздив з Бринденом Чорнопстругом і Великим Джоном Амбером, бився в Лопотючому лісі, спав зі стількома дівчатами, що й на ім’я їх усіх не пам’ятає, а дядько й досі обходиться з ним, як з десятирічним хлопчаком.— Якщо батько готується до війни, я маю про це знати. Я не «абихто», я спадкоємець Пайку й Залізних островів.

— Це ми ще побачимо,— сказав дядько.

Ці слова були мов ляпас.

Побачимо? Обидва мої брати мертві. Я єдиний батьків живущий син.

— Сестра твоя теж жива.

«Аша»,— приголомшено подумав Теон. Вона на три роки старша за нього, але ж...

— Жінка має право на спадок тільки в тому разі, якщо немає нащадків чоловічої статі,— голосно мовив він.— Мої права я не дозволю відібрати, попереджаю.

Дядько пирхнув.

— Попереджаєш слугу затонулого бога, хлопче? Ти забув більше, ніж знав. Дурень ти, якщо гадаєш, що твій батько віддасть наші святі острови якомусь Старку. А тепер помовч. Дорога й так довга, щоб ще й вислуховувати твоє базікання.

Теон припнув язика, хоча було й нелегко. «То ось воно як»,— подумав він. Так наче десять років у Вічнозимі могли зробити з нього Старка. Лорд Едард виростив його разом зі своїми дітьми, але Теон ніколи не був серед них своїм. Весь замок, від леді Старк до найменшого кухарчука, знав, що він — заручник, завдяки якому його батька тримають у руках, тож поводилися з ним відповідно. Навіть до байстрюка Джона Сноу ставилися з більшою пошаною.

Час від часу лорд Едард намагався вдавати батька, але для Теона він назавжди лишився чоловіком, який приніс на Пайк кров і вогонь і силоміць забрав Теона з отчого дому. Хлопчаком він боявся Старкового суворого обличчя й велетенського темного меча. А його дружина була навіть підозріливішою й холоднішою.

Що ж до їхніх дітей, то більшу частину років, проведених Теоном у Вічнозимі, наймолодші були шмаркатими малюками. Тільки Роб і його незаконний брат-зведенюк Джон Сноу були вже в такому віці, щоб звертати на них увагу. Байстрюк був хлопцем похмурим, відчував найменший натяк на погорду, заздрив Теоновому знатному походженню й Робовій повазі до нього. Що ж до самого Роба, то Теон і справді прихилився до нього, як до молодшого брата... але цього ліпше в розмові не згадувати. У Пайку, схоже, й досі тривають давні війни. Чого дивуватися? Залізні острови живуть минулим, теперішнє-бо надто тяжке й терпке. Крім того, і батько, і дядьки вже немолоді, а немолодим лордам це притаманно: вони тягнуть за собою в могилу свої порохняві родові ворожнечі, нічого не забуваючи і ще менше прощаючи.

З Малістерами, з якими Теон подорожував з Річкорину до Стражморя, було так само. Патрек Малістер був хлопець непоганий, теж любив дівок, вино і яструбине полювання. Та щойно лорд Джейсон помітив, що його спадкоємець занадто заприязнився з Теоном, він відкликав Патрека вбік і нагадав, що Стражморе колись збудували для захисту узбережжя від розбійників із Залізних островів, серед них і Грейджоїв з Пайку. А їхня Бомка вежа отримала свою назву через велетенський бронзовий дзвін, у який за давніх часів калатали, щоб скликати містян і селян у замок, якщо на західному обрії показалися лодії.

«Байдуже, що той дзвін за триста років бомкав лише раз»,— сказав на другий день Патрек Теону, за кухлем зелен-яблучного вина поділившись із ним батьковими засторогами.

«Бомкав тоді, коли мій брат штурмував Стражморе,— озвався Теон. Лорд Джейсон зарубав Родрика Грейджоя під мурами замку, а залізних відкинув назад у затоку.— Якщо твій батько гадає, що я через це ставлюся до нього вороже, то він просто не знав Родрика».

З цього жарту вони добре посміялися дорогою до юної і влюбливої мірошнички, Патрекової знайомої. «Був би зі мною зараз Патрек!» Хай він і Малістер, а з ним подорожувати було приємніше, ніж зі старим сердитим жерцем, на якого перетворився дядько Ейрон.

Стежка звивалася вгору та вгору — у голе кам’янисте передгір’я. Скоро море зникло з очей, але у вологому повітрі й досі висів запах солі. Їхали рівною ступою; проминули вівчарню й покинуту рудню. Новий — святий — Ейрон Грейджой виявився небалакучим. Тому трималися в похмурому мовчанні. Довго витерпіти цього Теон не міг.

— Тепер лордом Вічнозиму став Роб Старк,— сказав він.

Ейрон знай собі їхав далі.

— Що один вовк, що інший...

— Роб зламав присягу Залізному трону й коронувався як король на Півночі. Іде війна.

— Мейстерські круки літають і над сіллю, і над скелею. Твої новини старі як світ.

— Прийшла нова доба, дядьку.

— Щоранку приходить нова доба, але вона мало чим відрізняється від попередньої.

— А у Річкорині кажуть інакше. Кажуть, червона комета — провісниця нової доби. Божа посланниця.

— Так, комета — і справді знак,— погодився жрець,— але нашого бога, а не їхнього. Це жарина з тих, які в давнину носили з собою наші люди. Це видобутий з моря вогонь затонулого бога, і провіщає він приплив. Час піднімати вітрила й вирушати у світ з вогнем і мечем, як колись сам затонулий бог.

— Не можу не погодитися,— посміхнувся Теон.

— Людина не питає бога, точно як крапля не питає дощу.

«Ця крапля одного дня стане королем, старий». З Теона було досить дядькової хмурості. Усміхнувшись, він приострожив коня й вихопився вперед.

Сонце вже сідало, коли вони досягли мурів Пайку — півмісяця темного каміння поміж двох скель, з прибрамною посередині й трьома квадратними вежами обабіч. І досі можна було розрізнити шрами, які лишило каміння з катапульт Роберта Баратеона. На місці старої зруйнованої південної вежі виросла нова — теж сіра, але світліша й не заплямована латками лишайнику. Саме тут прорвався Роберт, перескакуючи через гори каміння і тіл, з келепом у руці, у супроводі Неда Старка. Теон спостерігав за цим з безпечної Морської вежі, й досі йому ночами іноді снилися смолоскипи та глухий гуркіт обвалу...

Брама була відчинена, а іржаві залізні ґрати підняті. Байдужими очима спостерігали вартові на зубчастих стінах за тим, як Теон Грейджой нарешті повернувся додому.

За муром лежало пів-акру мису, що впирався в небо й у море. Тут були стайні, псарні та дрібка інших надвірних будівель. У загонах тулилися вівці та свині, а замкові пси бігали на волі. На півдні тяглися скелі, а на заході кам’яний міст вів у Велику вежу. Зістрибуючи з сідла, Теон чув хлюпотіння хвиль. Підійшов конюший, щоб забрати коня. На Теона витріщалися худоребрі діти і якийсь бранець, але не було й знаку ні лорда-батька, ні когось знайомого з дитинства. «Терпкий і тоскний поворот додому»,— подумав парубок.

Жрець не злазив з коня.

— Ти не залишишся на ніч, дядьку, не розділиш з нами мед і м’ясо?

— Мені велено було привезти тебе. Ось ти тут. А мені час повертатися до божих справ.

Ейрон Грейджой розвернув коня й попід брудними шпичаками звідних ґрат повільно рушив геть.

До Теона обережно наблизилася горбата стара у мішкуватій сірій сукні.

— Мілорде, велено показати вам покої.

— Хто велів?

— Ваш лорд-батько, мілорде.

Теон стягнув рукавиці.

— Тож вам відомо, хто я такий. Чого батько не вийшов мене привітати?

— Він чекає на вас у Морській вежі, мілорде. Коли ви перепочинете з дороги.

«А я вважав холодним Неда Старка!»

— А ви хто така?

— Гелія, економка в замку вашого батька.

— Тут стюардом був Сайлас. Його ще прозивали Кислоротим.

Навіть зараз Теонові пригадувався запах винного перегару з його рота.

— П’ять років як помер, мілорде.

— А мейстер Кален — де він?

— Спочив у морі. Зараз круками займається Вендамир.

«Я тут як чужинець,— подумав Теон.— Нічого не змінилося, й водночас змінилось усе».

— Проведіть мене до моїх покоїв, жінко,— звелів він. Важко вклонившись, вона повела його до мосту. Цей відтинок шляху він пам’ятав: стародавнє каміння, слизьке від бризок і поплямоване лишайником, піняве море під ногами, що реве, наче велетенський дикий звір, і сіль, якою просякає одяг.

Уявляючи повернення додому, Теон завжди малював в уяві затишну спальню в Морській вежі, в якій спав змалечку. Але стара натомість повела його у Криваву вежу. Коридори тут були ширші й пишніше вмебльовані, хай і такі самі холодні й вогкі. Теону надали декілька прохолодних кімнат з такими високими стелями, що вони губилися в темряві. Може, він і зрадів би, якби не знав, що саме через ці покої Кривава вежа отримала свою назву. Тисячу років тому тут загинули сини короля приріччя — порубані на шматки просто в ліжку, і ці шматки потім відіслали їхньому батькові на суходіл.

Але Грейджоїв у Пайку не вбивали, хіба дуже зрідка у братовбивчих сутичках, а Теонові брати обидва мертві. Не страх привидів викликав у нього огиду. Просто шпалери на стінах були цвілі, матрац — продавлений і смердючий, а циновки розсипалися від старості. Минули роки й роки, відколи ці покої востаннє відчиняли. Вогкість пробирала до кісток.

— Принесіть миску гарячої води і розпаліть вогонь у коминку,— мовив Теон до старої.— Скажіть, щоб і в інших кімнатах запалили жаровні: тут надто холодно. І, на богів, пришліть когось негайно, щоб замінити циновки!

— Так, мілорде. Як зволите,— поквапилася геть стара.

За деякий час йому принесли гарячої води. Щоправда, була вона ледве тепла, а скоро й геть вихолола, до того ж виявилася морською, але змила куряву довгої подорожі з обличчя, волосся й рук. Поки двоє бранців-рабів запалювали жаровні, Теон скинув брудний з дороги одяг і перевдягнувся до зустрічі з батьком. Обрав чоботи з м’якої чорної шкіри, сріблясто-сірі бриджі з ніжної ягнячої вовни, чорний оксамитовий камзол з вишитим на грудях золотим кракеном Грейджоїв. На шию собі почепив тоненький золотий ланцюжок, а на пояс — ремінь з вибіленої шкіри. З одного боку повісив чингал, а з другого — довгий меч у чорно-золотих смугастих піхвах. Витягнувши чингал, він великим пальцем помацав лезо, а тоді з торбинки на поясі дістав точильний камінь і кілька разів провів ним по лезу. Він завжди пишався тим, що тримає зброю нагостреною.

— Коли повернуся, сподіваюся, в кімнаті буде тепло, а циновки — чисті,— попередив він бранців, натягаючи пару чорних рукавичок — шовкових, гаптованих витонченими золотими завитками.

До Великої вежі Теон повернувся критим мурованим переходом, і луна від його кроків змішувалася з невпинним гуркотінням моря внизу. Щоб дістатися Морської вежі, яка сиділа на своєму кривому «стовпі», треба було перетнути ще три мости — кожен наступний вужчий за попередній. Останній був дерев’яний, скріплений линвою, і від солоного вітру крутився під ногами, як живий. Теон іще до середини не дійшов, а серце вже вискакувало з грудей. Далеко внизу хвилі, вдаряючись об каміння, розбризкували віяла піни. Хлопчаком Теон навіть глупої ночі бігав цими мостами. «Хлопчаки вірять, що з ними нічого не станеться,— прошепотіла до нього осторога.— А дорослі не такі дурні».

Сірі дерев’яні двері, окуті залізом, виявилися зачиненими на засув зсередини. Теон погрюкав кулаком — і вилаявся, бо рукавичку продерла скіпка. Дерево було вогким і цвілим, а залізна окова — іржавою.

За хвильку двері зсередини відчинив вартовий у чавунній кірасі й циліндричному шоломі.

— Це ви — син?

— З дороги, бо зараз дізнаєшся, хто я такий!

Чоловік відступив. Теон виткими сходами подерся у світлицю. Батька він побачив біля жаровні; з ніг до голови той був закутаний у несвіжу котикову шубу. Почувши стукіт чобіт по камінню, лорд Залізних островів звів очі на свого останнього живущого сина. Він був наче менший, ніж його пам’ятав Теон. А який худий! Балон Грейджой завше був стрункий, але зараз складалося таке враження, наче боги вкинули його в казан і виварили з кісток усе м’ясо, не лишивши нічого, крім шкіри й волосся. Худий як кістяк і жорсткий як кістяк — ось яким він став, а обличчя було мов з кременю витесане. Очі в нього теж були мов з кременю — чорні й гострі, але роки й солоні вітри пофарбували його чуприну у сіру барву зимового моря, в якому піняться білі гребені. Незібране волосся спускалося до пояса.

— Дев’ять років, еге ж? — нарешті заговорив лорд Балон.

— Десять,— озвався Теон, знімаючи порвані рукавички.

— Забрали тебе хлопчаком,— сказав батько.— А ким ти виріс?

— Чоловіком,— відповів Теон.— Вашим сином і спадкоємцем.

— Побачимо,— пирхнув лорд Балон.

— Побачите,— пообіцяв Теон.

— Десять років, кажеш. У Старка ти прожив стільки ж, як у мене. І приїхав як його посланець.

— Не його,— сказав Теон.— Лорд Едард мертвий: йому голову Ланістерка-королева відрубала.

— Вони обидва мертві — і Старк, і той Роберт, який своїм камінням мені мури пробив. Я присягнувся, що побачу їх у могилі, і так і сталося,— скривився батько.— Але суглоби в мене болять від холоду й вільгості, як і тоді, коли вони двоє були живі. І в чому зиск?

— Є зиск,— наблизився Теон.— Я привіз грамоту...

— Це Нед Старк тебе так виряджав? — перебив його батько, скоса поглядаючи зі своєї шуби.— Любив убирати тебе в оксамити й шовки, хотів собі зробити з тебе милу донечку?

Теон відчув, що в лице йому шугнула кров.

— Ніяку не донечку! Не подобається моє вбрання — я перевдягнуся.

— Атож,— відкинувши шубу, лорд Балон звівся на ноги. Він виявився не таким високим, як пам’ятався Теону.— Оте брязкальце в тебе на шиї — ти сплатив за нього золотом чи залізом?

Теон торкнувся золотого ланцюжка. Він цілком забув! Скільки років минуло... На Старій Весі жінки могли носити прикраси, куплені за гроші, але воїн носив лише ті коштовності, які зняв з тіла ворога, убитого власноруч. «Сплатити залізну ціну» — ось як це називалося.

— Паленієш, як дівча, Теоне. Ти чув запитання. Ти сплатив золоту ціну чи залізну?

— Золоту,— визнав Теон.

Запустивши пальці попід ланцюжок, батько смикнув з такою силою, що й голову Теону зірвав би, якби ланцюжок не луснув.

— Моя дочка взяла собі в коханці бойовий топір,— сказав лорд Балон.— Не дозволю своєму синові виряджатися, як повія! — жбурнув він ланцюжок у жаровню, де той зник між вугілля.— Цього я і боявся. Царина зробила з тебе м’якотілого, а Старки зробили з тебе свого.

— Ви помиляєтеся. Нед Старк був моїм тюремником, але в крові у мене й досі сіль і залізо.

Лорд Балон відвернувся, щоб погріти кістляві руки над жаровнею.

— Але Старкове вовченя посилає тебе до мене, як ученого крука з недолугим повідомленням у дзьобику.

— Грамоту, яку я привіз, недолугою не назвеш,— сказав Теон,— а пропозицію, яку робить Роб, я сам йому підказав.

— Вовчий король зважає на твої поради, справді?

Схоже, сама ідея розвеселила лорда Балона.

— Так, зважає. Я з ним полював, навчався, ділив мед і м’ясо й воював на його боці. Я заслужив його довіру. Він бачить у мені старшого брата, він...

— Ні! — тицьнув йому батько пальцем в обличчя.— Не тут, не в Пайку, не в моїй присутності ти називатимеш його братом — сина чоловіка, від чийого меча полягли твої справжні брати. Чи забув Родрика й Марона, своїх кревних братів?

— Нічого я не забув.

Якщо по правді, Нед Старк не вбивав його братів. Родрик поліг од руки лорда Джейсона Малістера у Стражморі, а Марон загинув, коли обвалилася південна вежа... але так само легко міг це зробити і Старк, якби доля зіштовхнула їх у битві.

— Я дуже добре пам’ятаю братів,— твердо мовив Теон. Здебільшого він пригадував Родрикові п’яні побої і Маронові жорстокі жарти й нескінченні брехні.— А ще я пам’ятаю, як мій батько був королем,— витягнув він Робову грамоту й простягнув уперед.— Ось. Прочитайте... ваша світлосте.

Зламавши печатку, лорд Балон розгорнув пергамент. Його чорні очі забігали по рядках.

— То хлопець поверне мені корону,— сказав він,— а мені всього-на-всього слід знищити його ворогів.

— Зараз Роб уже має бути під Золотим Зубом,— мовив Теон.— Коли тверджа впаде, він за день здолає гори. Військо лорда Тайвіна у Гаренхолі відрізане з заходу. Царевбивця в полоні у Річкорині. Лишається лише сер Стафорд Ланістер, який зі своїми зеленими новобранцями збирається протистояти Робові на заході. Сер Стафорд опиниться між Робовим військом і Ланіспортом, а це значить, що місто не буде кому захищати, коли ми нападемо з моря. Якщо боги сприятимуть, Ланістери і кліпнути не встигнуть, як ми візьмемо Кичеру Кастерлі.

— Кичеру Кастерлі ще не брав ніхто,— пирхнув лорд Балон.

— Досі,— посміхнувся Теон. «І як це буде приємно!»

Але батько у відповідь не всміхнувся.

— То ось чому Роб Старк по стількох роках відіслав тебе назад до мене? Щоб ти переконав мене погодитися на його план?

— Це мій план, а не Робів,— гордо сказав Теон. «Мій, і моєю буде перемога, а з часом і корона».— Якщо ваша ласка, я сам поведу атаку. А в нагороду прошу вас дарувати мені за престол Кичеру Кастерлі, коли ми відберемо її в Ланістерів.

Маючи Кичеру Кастерлі, він зможе отримати і Ланіспорт, і золоті землі на заході. А це принесе таке багатство та владу, про які дім Грейджоїв і мріяти не міг.

— Непогана винагорода за ідею і кілька писаних рядків,— батько перечитав грамоту.— Але вовченя про винагороду не каже нічого. Тільки що ти говориш від його імені, а я маю слухати: надати йому мечі й вітрила, а він навзамін дарує мені корону,— звів батько крем’янисті очі, щоб зустрітися поглядом з сином.— Він дарує мені корону! — повторив він різко.

— Невдалий вибір слів, ішлося про...

— Що написано, про те і йшлося. Хлопчак дарує мені корону. А те, що дарують, можуть і відібрати назад,— лорд Балон пожбурив грамоту в жаровню, до ланцюжка. Пергамент скрутився, почорнів і спалахнув.

Теон був приголомшений.

— Ти збожеволів?

Батько зворотом долоні дав йому добрячого ляпаса.

— Тримай язик на припоні! Ти не у Вічнозимі, а я не хлопчак Роб, щоб зі мною розмовляти в такому тоні. Я — Грейджой, лорд-жнець з Пайку, король солі й каміння, син морського вітру, й ніхто мені корону не «дарує». Я плачу залізну ціну! Я сам візьму корону, як зробив це Арон Червонорукий п’ять тисяч років тому.

— То візьміть її,— виплюнув Теон, у якого сіпалася щока.— Називайтеся королем Залізних островів, ніхто не заперечуватиме... поки війна не закінчиться і котрийсь із переможців не роззирнеться й не побачить старого дурня, який усівся на березі з залізною короною на голові.

Лорд Балон розреготався.

— Ну, принаймні ти не боягуз! Як і я не дурень. Гадаєш, я кораблі зібрав, щоб помилуватися ними на якорі? Я здобуду собі королівство вогнем і мечем... але не на заході, і не з волі короля-хлопчака Роба. Кичера Кастерлі надто неприступна, а лорд Тайвін надто хитрий. Так, Ланіспорт ми, може, й візьмемо, але не втримаємо його. Ні. Мене вабить інший плід... не такий солодкий, це точно, зате достиглий і доступний.

«Де?» — міг би запитати Теон, але він і так уже здогадався.

Данерис

Дотраки називали комету «шірак кія» — Закривавлена Зірка. Старі бурмотіли, що це поганий знак, але Данерис Таргарієн вперше побачила її в небі тої ночі, коли віддала вогню хала Дрого,— тої ночі, коли прокинулися дракони. «Це провісниця мого повернення,— казала вона собі, задивляючись у нічне небо з трепетом у серці.— Її послали боги, щоб показати мені шлях».

Та коли вона висловила свою думку, її служниця Дорея жахнулася.

— В тій стороні — червоні землі, халесі. Місце похмуре та страшне, кажуть комонники.

— Нам слід рухатися туди, куди вказує комета,— наполягала Дані... хоча, правду кажучи, це була єдина відкрита їй дорога.

Вона не наважувалася повернути на північ — у безмежний океан, який називався Дотрацьким морем. Перший же халасар, що їм трапиться, проковтне її пошарпаний гурт, порубає вояків і поневолить решту. Землі ягнят на південь від річки так само для них закриті. Їх замало, щоб захиститися навіть од мирного люду, а лазарянам нема за що їх любити. Можна було б рушити на південь до портів Мірін, Юнкай і Астапор, але Рахаро застеріг, що в той бік попрямував халасар Поно, женучи поперед себе тисячі бранців, щоб продати їх на невільницьких базарах, які вкривали узбережжя Невільничої бухти, мов гнояки.

— А чого мені боятися Поно? — заперечила Дані.— Він був ко Дрого й завжди лагідно говорив зі мною.

— Ко Поно говорив з вами лагідно,— сказав сер Джора Мормонт,— а от хал Поно вас уб’є. Він першим кинув Дрого. З ним пішло десять тисяч воїнів. А у вас — сотня.

«Ні,— подумала Дані.— У мене четверо. Решта — жінки, хворі старі та хлопчаки, які ще не голили бороди».

— У мене дракони,— зауважила вона.

— Драконенята,— сказав сер Джора.— Один помах араха — та й по всьому, хоча Поно скоріш захоче забрати їх собі. Драконові яйця були цінніші за рубіни. А живий дракон узагалі безцінний. Їх троє на весь світ. Кожен, хто їх побачить, захоче їх собі, королево.

— Вони мої,— яро мовила вона. Вони вродилися з її віри й біди, отримали життя ціною смерті її чоловіка, ненародженого сина і мейгі Міррі Маз-Дуур. Дані ступила їм назустріч у полум’я, і вони напилися молока з її набряклих грудей.— Ніхто не забере їх у мене, поки я жива.

— Якщо зустрінешся з халом Поно, довго не проживеш. І з халом Джако, і з рештою. Йти треба у протилежний від них бік.

Дані нарекла сера Джору першим гвардійцем своєї королівської варти... і коли узгоджуються Мормонтові сердиті поради й небесні знаки, дорога, вважай, чиста. Скликавши людей, вона сіла на сріблясту кобилицю. Коси Дані вигоріли на погребальному вогнищі Дрого, тож служниці убрали її в хутро гракара — білого лева з Дотрацького моря, якого вполював Дрого. Його застрашлива голова, мов каптуром, покривала її лису голову, а шкура, наче мантія, падала на плечі й на спину. Кремовий дракон, уп’явши гострі чорні кігті в лев’ячу гриву, обкрутив руку Дані хвостом, а сер Джора зайняв звичне місце обіч неї.

— Ми прямуємо за кометою,— оголосила Дані халасару. Ніхто не заперечив і словом. Колись ці люди належали Дрого, та зараз вони належали їй. Неопалима, ось як її прозвали, мати драконів. Її слово для них — закон.

Їхали вночі, а вдень ховалися від сонця в наметах. Дуже швидко Дані переконалася, що Дорея мала рацію. Земля була непривітна. Дорогою вони лишили по собі шлейф дохлих коней, адже Поно, Джако й решта позабирали найкращі табуни Дрого, зоставивши Дані старих і худоребрих, хворих і кульгавих, слабих і норовливих. З людьми було так само. «У них не лишилося сил,— сказала собі Дані,— тож сили їм давати маю я. Не виявляти ні страху, ні слабкості, ні сумнівів. Хай як мені лячно в душі, вони, зазирнувши мені в обличчя, мають бачити лише королеву Дрого». Вона почувалася старшою за свої чотирнадцять років. Якщо вона колись і була дівчинкою, ті часи вже точно минулися.

На третій день переходу померла перша людина. Беззубий старий з затуманеними блакитними очима впав од виснаження з сідла й уже не зміг підвестися. За годину його не стало. Над його тілом кружляли криваві мухи, переносячи його злощастя на живих.

— Давно було пора,— оголосила Іррі.— Людина не має пережити власні зуби.

Всі решта погодилися. Дані звеліла зарізати найслабшого з їхніх пропащих коней, аби померлий зміг поїхати в нічні землі верхи.

Ще за дві ночі померла дівчинка-немовля. Страдницькі ридання матері не вщухали цілісінький день, але що було вдіяти? Дитинка, бідолаха, була замала, щоб посадити її верхи. Тож їй не виїхати на безмежні чорні луки нічних земель, доведеться прийти на світ удруге.

У червоній пустелі харчів було мало, а води — ще менше. Краєвид був пустельний — зів’ялі пагорби й безплідні рівнини, що продувалися всіма вітрами. Річки, що траплялися на шляху, повсихали, мов кості мерця. Коні трималися на жорсткій брунатній біс-траві, жмутки якої росли з-під каміння й навколо всохлих дерев. Дані вислала перед валкою розвідників, але ті не знайшли ні колодязів, ні джерел, лише мілкі ставки зі згірклою стоячою водою, які на пекучому сонці дедалі меншали. Що далі валка заглиблювалась у пустелю, то меншими робилися ставки, а віддаль між ними зростала. Якщо в цій глушині, де немає доріг, а є лише каміння, і пісок, і червона глина, і є боги, то боги ці жорстокі й сухі, глухі до молитов за дощ.

Першим закінчилося вино, а за ним і зсілий кумис, який комонники любили більше за мед. Далі вичерпалися запаси плескачів і в’яленого м’яса. Мисливцям не траплялося жодної здобичі, тож черево можна було натоптати хіба що м’ясом палих коней. Люди помирали одні за одними. Кволі діти, зморшкуваті старі, хворі, дурні й необережні — жорстока земля забирала всіх. Дорея схудла, очі в неї запали, а її м’які золоті коси зробилися ламкими, як солома.

Дані терпіла голод і спрагу разом з усіма. Молоко в неї у грудях всохло, пипки потріскались і кривавилися, а тіло її тоншало день у день, поки не схудло так, аж стало дерев’янистим, але Дані більше хвилювалася за драконів. Батько її загинув ще до її народження, і її красень-брат Рейгар теж. Мати померла, під завивання шторму приводячи на світ її. Лагідний сер Віллєм Дарі, який, мабуть, по-своєму любив Дані, помер од виснажливої хвороби, коли вона була ще зовсім маленька. І брата Вісериса, і хала Дрого — її сонце-й-місяць, і навіть її ненародженого сина — усіх їх забрали боги. «Але драконів вони не заберуть,— заприсяглася Дані.— Не заберуть».

Дракони були завбільшки з кощавих котів, яких вона якось бачила на мурах особняка магістра Іліріо в Пентосі... поки не розгортали крил. Розмах крил був утричі більший за них самих, а самі крила нагадували витончене віяло пишнобарвної напівпрозорої шкіри, що напиналася поміж довгих тонких кісток. Якщо придивитися, видно було, що всього тіла — шия, хвіст і крила. «Які маленькі»,— думала Дані, годуючи їх з руки — точніше, намагаючись годувати, бо дракони їсти відмовлялися. Вони шипіли та плювалися на криваві кавалки конини, пускали з ніздрів дим, але брати їжу не хотіли... допоки Дані не пригадалося дещо з того, що їй розповідав Вісерис, як вони ще були дітьми.

«Лише люди і дракони їдять печене м’ясо»,— сказав тоді він.

Коли Дані звеліла служницям засмажити конину до чорноти, дракони радо почали роздирати м’ясо, нападаючи на нього, наче змії. Якщо м’ясо було припечене, вони за день проковтували в кілька разів більше, ніж важили самі, й нарешті почали підростати й міцніти. Дані тішилася їхньою гладенькою лускою і тим жаром, який аж валив від них, тож холодної ночі здавалося, що все тіло їхнє парує.

Щоразу, перш ніж вирушити разом з халасаром, Дані обирала собі дракона, який подорожуватиме в неї на плечах. Інших Іррі з Джикі везли у плетеній з лози клітці, яку вішали поміж своїх коней, і їхали вони завжди зразу за Дані, щоб дракони ніколи не випускали її з поля зору. Тільки так можна було змусити їх не галасувати.

— Ейгонові дракони отримали свої ймення на честь богів давньої Валірії,— одного ранку сказала Дані своїм кровним вершникам після довгого нічного переходу.— Дракон Вісенії звався Вагар, дракон Рейніс — Мераксис, а Ейгон літав на Балеріоні на прізвисько Чорний Жах. Казали, що полум’я з пащі Вагара могло розтопити лицареві обладунки й засмажити людину живцем, що Мераксис ковтав коней цілими, а Балеріон... полум’я він вивергав таке ж чорне, як його луска, а крила мав такі широкі, що коли він пролітав у небі, тінь могла накрити ціле місто.

Дотраки тривожно поглядали на її драконенят. Найбільший з трьох був чорний і блискучий, з прожилками на лусці ясно-черленими, як його крила й роги.

— Халесі,— пробурмотів Аґо,— це Балеріон, який удруге прийшов на світ.

— Може, так і є, крове од крові моєї,— суворо відповіла Дані,— але в новому житті він отримає нове ім’я. Я назву їх на честь тих трьох, кого забрали боги. Зелений зватиметься Рейгал на честь мого доблесного брата, який загинув на зелених берегах Тризуба. Кремово-золотий буде Вісеріон. Вісерис був жорстокий, слабкий і наляканий, але він — мій брат. Його дракон надолужить те, чого не зміг він.

— А чорний звір? — запитав сер Джора Мормонт.

— Чорний,— відгукнулася Дані,— зветься Дрогон.

Дракони процвітали, а от халасар марнів і малів. Землі довкруж стали ще пустельнішими. Навіть біс-трава майже не траплялася, і коні падали на ходу, тож декому з халасару довелося тягнутися пішки. Дорея підхопила лихоманку, і з кожним льє їй ставало тільки гірше. На вустах і руках у неї набрякли криваві пухирі, волосся вилазило жмутками, й одного вечора їй забракло сили, щоб сісти на коня. Джого сказав, що її слід або лишити, або прив’язати до сідла, але Дані добре пам’ятала ту ніч у Дотрацькому морі, коли лісянка навчила її секретів, як зробити так, щоб Дрого кохав її ще більше. Дані поїла Дорею водою з власного бурдюка, охолоджувала їй чоло вологою ганчіркою і не відпускала її руки, аж поки дівчина, тремтячи, не померла. Тільки тоді вона дозволила халасару рушати.

Інших подорожніх не було і знаку. Дотраки перелякано бурмотіли, що комета завела їх у пекло. Одного ранку, поки вони ладнали табір серед розсипу чорного, поточеного вітром каміння, Дані підійшла до сера Джори.

— Ми загубилися? — запитала вона.— Невже ця пустка нескінченна?

— Ні, вона кінчається,— стомлено відповів він.— Я бачив карти, складені купцями, королево. Небагато караванів заходять сюди, це правда, але на сході лежать величезні королівства й повні див міста. Ї-Ті, Карт, Ашай у Тіні...

— Чи доживемо ми, щоб їх узріти?

— Я вам не брехатиму. Шлях виявився важчим, ніж я міг уявити,— озвався лицар; обличчя його було сіре й виснажене. Рана на стегні, яку він отримав у сутичці з кровними вершниками хала Дрого, так і не загоїлася цілком; Дані бачила, як він кривиться щоразу, як сідає на коня, а дорогою нижче й нижче сповзає з сідла.— Може, ми й приречені, якщо рухатимемося вперед... але я знаю напевно, що ми приречені, якщо повернемо назад.

Дані легенько поцілувала його в щоку. Він усміхнувся, і в неї відлягло від серця. «І заради нього я маю бути сильною теж,— подумала вона похмуро.— Може, він і лицар, але я — кров од крові дракона».

Наступний ставок, який їм трапився, був гарячий, аж парував, і відгонив сіркою, але бурдюки майже спорожніли. Дотраки охолоджували воду в глеках і горщиках і пили її літеплою. На смак вона виявилася бридкою, але вода є вода, а пити хотіли всі. Дані розпачливо поглядала на обрій. Вони вже втратили третину людей, а попереду й далі тягнулася пустка — відкрита, червона й нескінченна. «Комета поглузувала з моїх надій,— подумала Дані, зводячи очі до неба, де виднілася червона риска.— Невже я перетнула півсвіту й побачила народження драконів тільки для того, щоб померти разом з ними у цій жорстокій гарячій пустелі?» Вона в це відмовлялася вірити.

Наступного ранку вдосвіта халасар переходив потріскану й порепану рівнину — тверду та червону. Дані саме збиралася розпорядитися, щоб люди ставали вже табором, аж тут чвалом повернулися розвідники.

— Місто, халесі! — кричали вони.— Місто біле, як місяць, і прегарне, як дівчина. За годину їзди, не більше.

— Покажіть мені,— звеліла вона.

Коли перед нею розгорнулося місто, чиї мури і вежі мерехтіли білим сяйвом за пеленою розжареного повітря, воно здалося Дані таким чарівним, що вона була певна: це міраж.

— Ви не знаєте, що це за місце, пане Джоро?

Лицар-вигнанець втомлено похитав головою.

— Ні, королево. Так далеко на схід я не заїжджав ніколи.

Далекі білі мури обіцяли спочинок і безпеку, можливість загоїти рани й відновити сили, і Дані понад усе кортіло помчати туди. Але натомість вона повернулася до своїх кровних вершників.

— Крове од крові моєї, їдьте вперед і дізнайтеся, як називається місто та як нас там приймуть.

— Так, халесі,— озвався Аґо.

Повернулися вершники швидко. Рахаро зістрибнув з сідла. З його пояса, зробленого з бляшок, звисав великий кривий арах, якого йому дарувала Дані того дня, коли нарекла своїм кровним вершником.

— Це мертве місто, халесі. Нема в нього ні ймення, ні бога, брама розбита, а на вулицях — тільки вітер і мухи.

Джикі здригнулася.

— Коли місто покидають боги, вночі в ньому бенкетують злі духи. Таких місць ліпше уникати. Усі знають.

— Усі знають,— погодилася Іррі.

— А я не знаю,— приострожила Дані коня й повела халасар за собою, попід потрісканою аркою старовинної брами в’їхавши на мовчазну вулицю. За нею рушили сер Джора і кровні вершники, а за ними, повільніше, решта дотраків.

Дані гадки не мала, як давно місто покинуте, але білі мури, такі прегарні здалеку, зблизька виявилися порепаними й обсипалися. За ними лежав лабіринт вузеньких провулків. Тісно тулилися будинки з порожніми крейдяними фасадами без вікон. Все було біле, так наче мешканці міста ніколи не бачили кольорів. Вершники проїжджали купи умитого сонцем каміння на місці завалених будинків, а подекуди виднілися сліди пожарища. В місці, де сходилося шість вуличок, Дані проминула порожній мармуровий постамент. Схоже, дотраки сюди таки навідувалися. Може, зараз статуя, яка зникла звідси, стоїть поміж решти крадених богів у Ваїс-Дотраку. Може, Дані, не підозрюючи, проїжджала повз неї сто разів. У неї на плечі засичав Вісеріон.

Табором стали перед пограбованим палацом, на спустошеному вітром майдані, де поміж бруківки проросла біс-трава. Дані вислала людей обшукати руїни. Деякі йшли неохоче, але йшли... і незабаром підстрибом, з усмішкою на вустах, повернувся пошрамований старий, несучи повні жмені інжиру. Плоди були малі й поморхлі, але люди жадібно до них потягнулися, сварячись і штовхаючись, запихаючи за щоки та блаженно жуючи.

Інші розвідачі, повернувшись, розповіли, що в таємних садах за зачиненими дверима ростуть іще плодові дерева. Аґо показав Дані двір, зарослий переплетеними лозами з дрібненьким зеленим виноградом, а Джого знайшов колодязь із чистою й холодною водою. Але траплялися розвідачам і кості — черепи непохованих мерців, вибілені й потріскані.

— Привиди,— пробурмотіла Іррі.— Моторошні привиди. Не можна тут лишатися, халесі, це їхнє місто.

— Я привидів не боюся. Дракони сильніші за привидів...— («А інжир — важливіший»).— Ходи з Джикі пошукай мені чистого піску для купелі й більше не набридай мені дурними балачками.

У прохолоді намету Дані смажила над жаровнею конину, міркуючи, який у неї вибір. У місті є харч і вода для людей, ще й доволі трави, щоб набралися сили коні. Як приємно буде щоранку прокидатися в тому самому місці, блукати у затінку садка, куштувати інжир, пити прохолодну воду, скільки душа забажає...

Коли Іррі з Джикі повернулися з горщиками білого піску, Дані розібралася, щоб вони добре відтерли їй тіло.

— У вас відростає волосся, халесі,— мовила Джикі, тручи їй піском спину. Дані провела рукою по голові й відчула під пальцями поріст. Чоловіки-дотраки заплітали волосся у довгі наолієні коси, які обтинали тільки в разі поразки. «Може, й мені так варто чинити,— подумала Дані,— щоб нагадувати всім, що тепер у моєму тілі живе міць Дрого». Хал Дрого помер, жодного разу не обітнувши волосся, а таким могло похвалитися небагато вояків.

У протилежному кутку намету Рейгал розгорнув зелені крила: ляскаючи ними, він пролетів з півфута, а тоді гримнувся на килим. Приземлившись, він забив люто хвостом і, задерши голову, заверещав. «Якби я мала крила, мені б теж кортіло злетіти»,— подумала Дані. За давніх часів Таргарієни, вирушаючи на війну, летіли на спинах своїх драконів. Вона спробувала уявити, як це — осідлавши шию дракона, ширяти в повітрі. «Це як стояти на вершечку гори, тільки краще. Під ногами простиратиметься цілий світ. А якщо злетіти високо-високо, можна побачити Сім Королівств і навіть торкнутися комети».

Її мрії урвала Іррі: повідомила, що знадвору чекає її наказів сер Джора Мормонт.

— Хай заходить,— звеліла Дані, у якої ще посіпувалася натерта піском шкіра, і загорнулась у лев’ячу шкуру. Гракар був набагато більший за саму Дані, тож хутро затулило все, що слід було затулити.

— Я приніс вам персик,— опустився навколішки сер Джора. Плід був такий маленький, що майже ховався у Дані в долоні, та коли вона відкусила, м’якоть виявилася такою солодкою, що Дані мало не скрикнула. Вона їла повільно, смакуючи кожен шматочок, а сер Джора розповідав їй про дерево, з якого зірвав персик, у садку побіля західного муру.

— Фрукти, вода й затінок,— зронила Дані, чиї щоки зробилися липкими від соку.— Боги були милостиві, що привели нас у це місце.

— Слід відпочити тут, щоб відновити сили,— запропонував лицар.— Червоні землі немилосердні до слабких.

— Служниці кажуть, тут привиди.

— Привиди всюди,— тихо озвався сер Джора.— Хай куди ми йдемо, ми беремо їх з собою.

«Так,— подумала вона.— Вісерис, хал Дрого, мій син Рейго — вони завжди зі мною».

— А як звати ваших привидів, Джоро? Всіх моїх ви знаєте.

Його обличчя закам’яніло.

— Її звали Лінесса.

— Ваша дружина?

— Друга.

«Йому боляче про неї говорити». Дані це бачила, але хотіла знати правду.

— Це все, що ви про неї розповісте? — поправила вона лев’ячу шкуру, яка сповзла з плеча.— Вона була гарна?

— Прегарна,— сер Джора перевів очі з її плеча на обличчя.— Коли я вперше її побачив, то подумав, що вона — богиня, яка зійшла на землю, Діва во плоті. За походженням вона стояла набагато вище за мене. Вона була наймолодшою дочкою лорда Лейтона Гайтавера зі Старгорода. Білий Бик, що очолював королівську варту вашого батька, був її двоюрідним дідусем. Гайтавери — давній рід, вельми багатий і вельми гоноровий.

— І відданий,— мовила Дані.— Пригадую, Вісерис казав, Гайтавери серед інших лишилися вірними моєму батькові.

— Щира правда,— погодився він.

— Це ваші батьки залагодили шлюб?

— Ні,— озвався він.— Наше весілля... історія довга й нецікава, ваша світлосте. Не хочу вас нею обтяжувати.

— Я нікуди не поспішаю,— сказала Дані.— Будь ласка!

— Як зволить моя королева,— нахмурився сер Джора.— Моя домівка... вам слід зрозуміти дещо про неї, щоб збагнути й решту. Ведмежий острів — чарівний, але віддалений. Уявіть старі покручені дуби й високі сосни, квітучий терен, поросле мохом сіре каміння, маленькі крижані струмочки, що стікають з крутих пагорбів. Престол Мормонтів збудований з велетенських колод і оточений обмазаним глиною частоколом. Якщо не рахувати жменьки фермерів, люди живуть на узбережжях і рибалять на морі. Острів розташований далеко на півночі, й зими там жахливіші, ніж ви можете уявити, халесі...

Але острів мені подобався, і жінок мені не бракувало. Були в мене і рибачихи, і фермерські доньки — і до, і після весілля. Одружився я замолоду, наречену мені обрав батько — з Гловерів з Пущанського Насипу. Ми були одружені років десять, десь так, то не має значення. З лиця вона була негарна, але добра. Мабуть, я зрештою по-своєму її полюбив, хоча тримав нас разом обов’язок, а не пристрасть. Тричі намагалася вона подарувати мені нащадка — і тричі у неї був викидень. Після останнього разу вона так і не оговталася. А незабаром померла...

Поклавши руку йому на долоню, Дані потиснула його пальці.

— Мені дуже прикро, щиро.

Сер Джора кивнув.

— На той час батько вже вбрався в чорне, тож я став повноправним лордом Ведмежого острова. Шлюбних пропозицій мав удосталь, та не встиг я нічого вирішити, як лорд Балон Грейджой підняв заколот проти Узурпатора, і Нед Старк скликав прапори, щоб допомогти своєму другові Роберту. Остаточна битва відбулася на Пайку. Коли Робертові каменомети зробили пробоїну в мурі короля Балона, першим крізь неї прорвався жрець з Мира, але і я не відставав од нього. Саме за це я й отримав лицарство.

Щоб відсвяткувати перемогу, Роберт призначив турнір поблизу Ланіспорту. Саме там я вперше побачив Лінессу — уполовину молодшу за мене дівчину. Вона приїхали зі Старгорода з батьком, щоб подивитися на поєдинки своїх братів. Я не міг відвести від неї очей. У нападі божевілля я попросив у неї стрічку, щоб одягнути на турнір, навіть не мріючи, що вона погодиться... а вона погодилася.

Б’юсь я незгірше за інших, халесі, але ніколи не брав участі в лицарському турнірі. Однак Лінессина стрічка на рукаві зробила з мене іншу людину. Я перемагав у поєдинку за поєдинком. Від моєї руки впали і лорд Джейсон Малістер, і Бронзовий Нон Ройс. Сер Райман Фрей, його брат сер Гостін, лорд Вент, Дужий Вепр, навіть сер Борос Блаунт з королівської варти — усіх я скинув з коня. В останньому двобої я зламав дев’ять списів проти Джеймі Ланістера — внічию, і король Роберт віддав лаври переможця мені. Тоді я коронував Лінессу королевою кохання і краси, і того ж таки вечора пішов до її батька й попросив її руки. Я був п’яний — і від перемоги, і від вина. Взагалі-то я мав отримати презирливу відмову, та лорд Лейтон прийняв мою пропозицію. Одружилися ми в Ланіспорті, й цілі два тижні я був найщасливішою людиною на світі...

— Лише два тижні? — поцікавилася Дані. «Навіть мені дісталося більше щастя з Дрого, моїм сонцем-і-місяцем».

— Саме два тижні ми пливли з Ланіспорту на Ведмежий острів. Моя домівка страшенно розчарувала Лінессу. Мій дерев’яний замок, більше схожий на довгу залу, був надто холодний, надто вогкий і надто віддалений. Ні маскарадів, ні балаганів, ні балів, ні ярмарків. Бувало, минав цілий сезон, а до нас так і не завітає жоден співець, і на острові немає золотарів. Навіть обіди стали випробуванням. Мій кухар не вмів нічого, крім своєї смаженини й печені, а Лінессі дуже швидко набридли і риба, і дичина.

Я жив заради її усмішок, тож послав у Старгород по нового кухаря і привіз із Ланіспорту менестреля. Золотарі, сріблярі, кравці — хай що вона просила, все отримувала, але цього завжди було недосить. Ведмежий острів багатий на ведмедів і дерева, от тільки на все інше бідний. Я збудував для дружини чудовий корабель, і ми плавали в Ланіспорт на святкування і ярмарки, а одного разу дісталися навіть Браавоса, де мені довелося взяти велику позику. Саме на турнірі я здобув жінчине серце й руку, тож я брав участь у турнірах, але чари розвіялися. Я більше нічим не відзначився, а кожна поразка — це втрата бахмата й лицарських обладунків, які слід викуповувати або заміняти новими. Такі витрати були мені не по кишені. Нарешті я наполіг, що час повертатися додому, але тут ситуація ще погіршилася. Я більше не міг оплачувати послуги ні кухаря, ні менестреля, а коли я сказав, що доведеться закласти коштовності, Лінесса мов збожеволіла.

А далі... я чинив таке, про що соромно навіть згадувати. За золото. Щоб Лінесса не втратила ні своїх коштовностей, ні свого менестреля, ні свого кухаря. І зрештою за це поплатився. Коли я дізнався, що на Ведмежий острів їде Едард Старк, я впав уже так низько, що не схотів лишитися й постати перед його судом, а забрав Лінессу з собою у вигнання. Не важить нічого, крім нашого кохання, казав я собі. Ми втекли до Ліса, де я продав корабель, щоб нам було на що жити...

Голос у нього охрип від зажури, і Дані не хотілося на нього й далі тиснути, однак вона мала знати, чим усе закінчилося.

— Вона померла? — лагідно запитала вона.

— Для мене — так,— озвався сер Джора.— За півроку золото в мене закінчилося, тож довелося найнятися перекупним мечем. Поки я на Ройні бився з браавосянами, Лінесса переїхала в особняк купецького короля на ім’я Трегар Ормолен. Подейкують, зараз вона — старша наложниця, і навіть законна дружина її боїться.

Дані жахнулася.

— Ви її ненавидите?

— Майже так само, як і кохаю,— відповів сер Джора.— Даруйте, королево. Я дуже змучився.

Вона дозволила йому йти, та коли він відкидав запинало намету, вона не втрималася й навздогін поставила йому останнє запитання:

— А яка вона була з себе, ваша леді Лінесса?

Сер Джора сумно всміхнувся.

— Ну, вона трохи була схожа на тебе, Данерис,— низько уклонився він.— Солодких снів, королево.

Дані здригнулася й щільніше загорнулась у лев’ячу шкуру. «Схожа на мене». Це багато що пояснювало. «Він мене хоче,— збагнула вона.— Він кохає мене, як кохав її. Не як лицар любить свою королеву, а як чоловік кохає жінку». Вона спробувала уявити себе в обіймах сера Джори, уявити, як цілує його, як задовольняє його жагу, як пускає його в себе... Нічого не допомагало. Щойно вона заплющувала очі, його обличчя перетворювалося на обличчя Дрого.

Хал Дрого був її сонцем-і-місяцем, її першим чоловіком і, мабуть, має лишитися й останнім. Мейгі Міррі Маз-Дуур заприсяглася, що Дані більше не зможе народити живу дитину, а якому чоловікові потрібна безплідна дружина? Та й який чоловік може сподіватися посперечатися з Дрого, що помер з необтятою косою і зараз скаче нічними землями в оточенні нового свого халасару — зірок?

У голосі сера Джори, коли він розповідав про Ведмежий острів, відчувалася туга. «Мене йому не отримати, та одного дня я можу повернути йому домівку й честь. Це я для нього зможу зробити».

Тої ночі привиди не зіпсували їй сну. Їй наснився перший її спільний виїзд із Дрого — в ніч їхнього весілля. Уві сні вони осідлали не коней, а драконів.

Наступного ранку вона скликала своїх кровних вершників.

— Крове од крові моєї,— звернулася вона до трьох чоловіків,— ви мені потрібні. Оберіть собі по трьох коней — найвитриваліших і найміцніших з тих, що лишилися. Навантажте їх водою і харчами — скільки витримають, і скачіть уперед заради мене. Аґо най рушає на південний захід, Рахаро — на південь. А ти, Джого, попрямуєш за шірак кія на південний схід.

— Чого шукати нам, халесі? — запитав Джого.

— Хай що там буде,— відповіла Дані.— Шукайте інші міста, живі й мертві. Шукайте каравани й людей. Шукайте річки, озера й велике солоне море. Дізнайтеся, як далеко ще тягнеться пустеля й що починається за нею. Коли я вирішу залишити місто, не хочу знов блукати навмання. Хочу знати, куди прямую і як туди найкраще дістатися.

Отож вони поїхали, тихо побренькуючи дзвіночками в косах, а Дані з невеликим гуртом виживанців осіла в місті, яке вони назвали Ваїс-Толоро — «місто костей». За днем приходила ніч, а за ніччю — день. Жінки збирали фрукти в садах померлих. Чоловіки чистили коней і ладнали сідла, стремена й черевики. Дітлахи блукали крученими провулками, де їм траплялися тільки бронзові монетки, шматочки пурпурового скла й кам’яні карафи з ручками у вигляді змій. Одну жінку вжалив червоний скорпіон, але це була єдина смерть. Коні почали набирати вагу. Дані власноруч перев’язувала рану серу Джорі, й та почала гоїтися.

Першим повернувся Рахаро. На південь червона пустка тягнулася й тягнулася, звітував він, поки не закінчилася похмурим берегом, де починається отруйна вода. Аж до самого узбережжя нема нічого, крім піщаних барханів, обвітреного каміння й колючої рослинності. Рахаро присягався, що проїздив кістяк дракона — такий велетенський, що кінь пройшов крізь його великі чорні щелепи. А більше Рахаро не бачив нічого.

Дані дала йому дюжину найміцніших чоловіків і доручила звільнити від каміння майдан, щоб дістатися землі. Якщо поміж бруківки росте біс-трава, то, коли прибрати каміння, проростуть і інші трави. Колодязів тут удосталь, води не бракує. Якщо знайдеться зерно, майдан забуяє зелом.

Наступним повернувся Аґо. На південь земля безплідна й випалена, присягався він. Аґо натрапив на руїни ще двох міст — менших за Ваїс-Толоро, але дуже схожих. Одне з них охороняло коло черепів на іржавих залізних палях, тож він не наважився увійти, а от друге досліджував, скільки зміг. Він показав Дані знайдену там залізну бранзолетку, оздоблену неограненим вогненним опалом завбільшки з її великий палець. Були там і сувої, але вони кришилися від старості, тож Аґо залишив їх там, де лежали.

Подякувавши йому, Дані звеліла зайнятися ремонтом брами. Якщо за давніх часів ворог уже перетинав пустелю, щоб зруйнувати місто, він може повернутися.

— Маємо підготуватися,— оголосила вона.

Джого не повертався так довго, аж Дані вже злякалася, що втратила його, та коли всі вже й припинили його виглядати, він приїхав з південного сходу. Першим його побачив один з вартових, виставлених Аґо, й почав гукати, і Дані поквапилася на мури, щоб переконатися на власні очі. Це таки була правда. Повернувся Джого, і не сам. За ним їхали трійко дивно вбраних незнайомців на горбатих потворах, поряд з якими будь-який кінь здавався карликовим.

Перед брамою вони натягнули повіддя й поглянули на Дані, що стояла на мурах у них над головою.

— Крове од крові моєї,— гукнув Джого,— я доїхав до великого міста Карта й повернувся з цими трьома, бо вони хотіли побачити тебе на власні очі.

Дані поглянула вниз на чужинців.

— Ось я. Дивіться, скільки душа забажає... але спершу назвіться.

Блідий чоловік з синіми вустами гортанно озвався по-дотрацькому:

— Я — Піят Прі, великий чаклун.

Лисань з сережкою в носі відповів валірійською вільних міст:

— А я — Заро Зоан Даксос з Тринадцятьох, купецький король з Карта.

Жінка в лакованій дерев’яній машкарі заговорила загальною мовою Сімох Королівств:

— А я — Квейт з Тіні. Ми шукаємо драконів.

— Більше не шукайте,— сказала до них Данерис Таргарієн.— Ви їх знайшли.

Джон

Білодерево — ось як значилося селище на Семових картах. Як на Джона, селищем це назвати було важко. Чотири однокімнатні розвалюхи з нескріпленого розчином каміння навколо порожньої кошари, і ще колодязь. Криті хати були дерниною, а вікна затуляли напнуті шкіри. А понад хатами нависало біле гілля й червоне листя велетенського віродерева.

Такого великого дерева Джон у житті не бачив: стовбур — вісім футів завтовшки, а віття розкинулося так широко, що під його шатром цілком сховалося селище. Але вражали не так розміри дерева, як лик на ньому... особливо рот — не простий викарбуваний проріз, а зазублена пелька, здатна заковтнути вівцю.

«Але кості тут не овечі. Й у попелі — не овечий череп».

— Старе дерево,— нахмурився на своєму коні Мормонт.

— Старе,— погодився крук у нього з плеча.— Старе, старе, старе.

— І могутнє! — Джон відчував його силу.

Поряд зі стовбуром спішився Торен Смолвуд, чорний у своїй кірасі й кольчузі.

— Погляньте на лик. Чого дивуватися, що люди, коли вперше висадились у Вестеросі, злякалися тих ликів. Мені самому кортить прикластися до цієї бісової пики сокирою.

— Мій лорд-батько вірив,— заговорив Джон,— що перед серцедеревом жодна людина не зможе збрехати. Давні боги знають, коли людина бреше.

— Мій батько теж у це вірив,— сказав Старий Ведмідь.— Дайте-но мені глянути на череп.

Джон зліз із коня. За спиною в нього у чорних шкіряних піхвах висів Довгопазур, байстрючий меч-півторак, якого йому подарував Старий Ведмідь за врятоване життя. «Байстрюк для байстрюка»,— жартували хлопці. Руків’я для Джона зробили нове, оздоблене головкою з білого каменя у формі вовчого писка, а от сам клинок був з валірійської криці — старий, легкий і смертельно гострий.

Ставши навколішки, Джон застромив у пащу руку в рукавичці. Усередині все почервоніло від засохлої живиці й почорніло від вогню. Попід верхнім черепом Джон угледів іще один — менший, з відламаною щелепою. Він наполовину ховався в золі та шматочках костей.

Коли Джон передав череп Мормонту, Старий Ведмідь підніс його в обох руках і зазирнув у порожні очниці.

— Дикуни палять своїх мерців. Ми це завжди знали. Шкода, що я не запитав навіщо, коли було ще в кого питати.

Джон Сноу пригадав повсталого мерця, на блідому обличчі якого горіли блакитні очі. І зрозумів, навіщо палити померлих.

— Якби ж то кості говорили! — пробурмотів Старий Ведмідь.— Цей приятель міг би нам чимало розповісти. Як він помер. Хто спалив його і навіщо. Куди пішли дикуни,— зітхнув він.— Подейкують, діти пралісу розмовляли з мертвими. А я не вмію,— пожбурив він череп назад у пащеку дерева, де той приземлився, здійнявши хмарку попелу.— Обійдіть усі будинки. Велете, залізь на дерево й роздивися. А ще треба привести хортів. Може, цього разу слід буде свіжіший.

Але з тону його було зрозуміло, що він на це мало сподівається.

Будинки обходили по двоє — переконатися, що нічого не проґавили. Джона поставили в пару до Едисона Толета, сивого й худого як спис зброєносця, якого брати прозивали Стражденним Едом.

— Кепські справи, коли мерці повстають,— говорив Ед, коли вони з Джоном перетинали селище,— а Старий Ведмідь хоче, щоб вони ще й розмовляли? З цього точно нічого доброго не вийде, гарантую. І хто сказав, що кості не збрешуть? З якого дива по смерті людині ставати чесною... або розумною? Швидше за все, мерці — ще ті нудотники, які тільки й нарікають: земля холодна, могила має бути ширша, а чому он у того червів більше, ніж у мене...

Щоб зайти у низенькі двері, Джонові довелося пригнутися. Долівка всередині була земляна. Ні натяку на меблі, ні знаку того, що тут мешкали люди,— хіба що трохи золи попід димовим отвором У даху.

— Яке гнітюче це житло! — зронив Джон.

— Я народився у схожій хаті,— оголосив Стражденний Ед.— Чарівні були роки! А потім настали скрутні часи.

Куток кімнати займала ліжниця з сухої соломи. Ед кинув на неї тоскний погляд.

— Усе золото Кичери Кастерлі віддав би за те, щоб поспати на такому ліжку!

— Ви це називаєте ліжком?

— Якщо постіль м’якша, ніж земля, а над нею ще й дах є, то це ліжко,— озвався Стражденний Ед і понюхав повітря.— Гноєм смердить.

Запах заледве відчувався.

— Старим гноєм,— мовив Джон. Складалося враження, що хата порожня вже тривалий час. Опустившись навколішки, від помацав під соломою, чи нічого там не сховано, а тоді обійшов стіни. Багато часу це не забрало.— Нічого тут немає.

Нічого він і не очікував; Білодерево — четверте селище, яке вони проминули, й нічим воно не відрізнялося від попередніх. Люди пішли — зникли разом з усіма скупими пожитками й з усією худобою, якщо мали таку. Не схоже було, що бодай одне селище піддалося нападу. Вони просто... спорожніли.

— Як гадаєте, що з ними всіма сталося? — запитав Джон.

— Дещо гірше, ніж ми уявити можемо,— припустив Стражденний Ед.— Ну, я міг би уявити, але не хочу. Досить знаття, що кінець нас чекає жахливий, тож нема чого думати про це завчасно.

Коли вони вийшли з хати, двері саме обнюхувало двійко хортів. Решта собак досліджували селище. Їх на всі заставки лаяв Чет — як завше хрипким від люті голосом. У червонуватому світлі, що просочувалося крізь крону віродерева, чиряки в нього на обличчі здавалися ще більше запаленими, ніж зазвичай. Побачивши Джона, він звузив очі: теплі стосунки цих двох не пов’язували.

Огляд решти хат теж нічого не приніс.

— Пішли,— кричав Мормонтів крук, злітаючи на верхівку віродерева.— Пішли, пішли, пішли.

— Ще рік тому в Білодереві жили дикуни,— зронив Торен Смолвуд, який у чорній блискучій кольчузі й рельєфній кірасі сера Джеремі Рикера нагадував лорда більше, ніж Мормонт. Важкий плащ його був опушений соболем і застебнутий на срібні перехрещені молоточки Рикерів. Так, колись це був плащ сера Джеремі... але сера Джеремі забрали Чужі, а в Нічній варті не марнували нічого.

— Рік тому королем був Роберт, а в королівстві панував мир, оголосив Джармен Баквел, кремезний рахманний чолов’яга, що головував над розвідачами.— За рік багато чого змінитися може.

— Одне тільки не змінилося,— заперечив сер Маладор Лок.— Менше дикунів — менше проблем. Хай що з ними сталося, я їх не оплакуватиму. Всі вони — нальотчики й зарізяки.

В червоному листі над головою щось зашелестіло. Віття розійшлось, і Джон зауважив невеличкого чоловіка, що перестрибував з гілки на гілку легко, наче білка. Бедвик на зріст був заледве п’ять футів, але сивина в чубі зраджувала його вік. Розвідники прозвали його Велетом. Усівшись на розвилці двох гілок, він мовив:

— На північ вода. Мабуть, озеро. На захід — крем’янисті пагорби, невисокі. Більше нічого не видно, мілорди.

— Можна сьогодні заночувати тут,— запропонував Смолвуд.

Старий Ведмідь підвів погляд у надії побачити небо крізь біле віття й червоне листя віродерева.

— Ні,— заявив він.— Велете, скільки ще часу до темряви?

— Три години, мілорде.

— Тоді йдемо далі на північ,— вирішив Мормонт.— Якщо дістанемось озера, отаборимося на березі; може, й риби вдасться наловити. Джоне, принеси паперу: я вже давно мав написати мейстру Еймону.

Джон видобув з саков пергамент, перо й чорнило та приніс їх лорду-командувачу. «Ми у Білодереві,— нашкрябав Мормонт.— Це четверте селище. Всі порожні. Дикуни пішли».

— Розшукай Тарлі й переконайся, що він це відіслав,— сказав він, вручаючи Джонові листа. Тоді свиснув, і крук, ляпаючи крилами, опустився на голову коня.

— Жита,— крякнув крук, киваючи головою. Кінь форкнув.

Джон виліз на свого низькорослого гарона й, розвернувшись, поїхав геть. Там, куди не сягала тінь велетенського віродерева, попід меншими деревами зупинилися вояки Нічної варти — хто кіньми займався, хто жував смужки солонини, хто пішов до вітру, а хто, почісуючись, перемовлявся. Щойно вони отримували команду рушати далі, розмови вщухали, а вояки лізли в сідла. Першими їхали розвідачі Джармена Баквела; далі — авангард на чолі з Тореном Смолвудом. За ними — Старий Ведмідь з основними силами, сер Маладор Лок з обозом і в’ючними кіньми, а наостанок — сер Отин Вайзерс з ар’єргардом. Загалом двісті вояків і ще на сотню більше коней.

Удень прямували стежками, протоптаними звіриною, і руслами струмків — «розвідницькими тропами», які заводили дедалі глибше в пущу, де тільки листя та коріння. Уночі ставали табором під зоряним небом і споглядали комету. З Чорного замку чорні брати виїхали в гарному гуморі, з жартами та приповідками, але останнім часом усіх, здавалося, трохи протверезило задумливе мовчання лісу. Жарти звучали рідше, а от самовладання зраджувало частіше. Ніхто б не зізнався, що боїться,— зрештою, вони ж бо вояки Нічної варти,— але Джон відчував загальну тривогу. Чотири порожні селища, ніде ні знаку дикунів, і навіть звірина, схоже, повтікала. Примарний ліс іще ніколи не здавався таким примарним, і з цим погоджувалися навіть досвідчені розвідники.

Дорогою Джон стягнув рукавичку, щоб провітрити попечені пальці. «Які бридкі!» Йому зненацька пригадалося, як він куйовдив Аріїне волосся. Його маленька сестричка-тичка. Цікаво, як їй ведеться? На думку про те, що, може, більше ніколи вже не скуйовдить їй коси, він засумував. Заходився розробляти долоню, стискаючи й розтискаючи пальці. Він усвідомлював: якщо оця негнучка й незграбна рука такою й лишиться, це кінець. За Стіною чоловік не може без меча.

Семвела Тарлі Джон розшукав з іншими стюардами — вони напували коней. У Сема було троє: його власний і ще двійко в’ючних, які везли великі клітки з лози та дроту, повні круків. Щойно Джон наблизився, птахи, виляскуючи крилами, закрякали на нього крізь пруття. Деякі крики підозріло нагадували слова.

— Ти їх учиш розмовляти? — поцікавився він у Сема.

— Кільком словам. Троє вже вміють вимовляти «snow».

— Мало було одного балакучого крука! — сказав Джон.— Та й чорні брати не люблять, коли їм нагадують про сніг.

На півночі сніг часто тотожний смерті.

— Знайшли щось у Білодереві?

— Кості, попіл і порожні хати,— озвався Джон, вручаючи Семові сувій пергаменту.— Старий Ведмідь хоче відіслати це Еймону.

Діставши з одної клітки крука, Джон погладив йому пір’я, прикріпив листа й мовив:

— Лети додому, сміливцю. Додому.

Крук щось нерозбірливо каркнув у відповідь, і Сем підкинув його в повітря. Ляпаючи крилами, птах між дерев полетів до неба.

— Як мені хочеться, щоб він забрав мене з собою!

— Досі?

— Ну,— мовив Сем,— так, але... Насправді мені вже не так страшно, як було. Першої ночі, коли хтось підводився, щоб сходити до вітру, мені ввижалося: це скрадаються дикуни, щоб перерізати мені горлянку. Я боявся — якщо заплющу очі, то вже більше їх не розплющу, от тільки... ну... зрештою прийшов світанок,— він слабко посміхнувся.— Може, я й боягуз, але не дурень. Я змучився, та й спина болить від цілоденної їзди і спання на голій землі, але останнім часом мені майже не страшно. Поглянь,— простягнув він руку, щоб Джон пересвідчився: та не тремтить.— І я працюю над картами.

«Дивний цей світ»,— подумав Джон. Зі Стіни виїхало двісті хоробрих вояків, і лише одному з них не стає дедалі лячніше — Семові, який сам зізнавався, що боягуз.

— Час із тебе розвідника робити,— пожартував він.— А далі ти ще й у пластуни захочеш, як Грен. Може, мені поговорити зі Старим Ведмедем?

— Не здумай! — Сем, натягнувши на голову каптур свого широчезного чорного плаща, незграбно видряпався назад на коня. Кінь був тягловик, повільний і неповороткий, але тільки він, на відміну від маленьких розвідницьких гаронів, міг витримати Семову вагу.— Я сподівався, ми заночуємо в селищі,— з жалем у голосі мовив Сем.— Приємно було би знов поспати з дахом над головою.

— На всіх дахів не вистане,— стрибнув Джон на коня, усміхнувся Семові на прощання й від’їхав. Валка вже рушила, тож він обігнув селище по великому колу, щоб не потрапити в затор. З нього вже було досить Білодерева.

Привид вистрибнув з підліску так нагло, аж гарон сполохався і став дибки. Білий вовк полював далеченько від валки, але йому щастило не більше, ніж фуражирам, яких Смолвуд посилав полювати на дичину.

«Ліси так само спорожніли, як села»,— одного вечора біля багаття зронив Дайвен.

«У нас чималий загін,— сказав на це Джон.— Мабуть, розполохали всю звірину своїм галасом».

«Щось її точно розполохало»,— мовив Дайвен з притиском.

Коли кінь заспокоївся, Привид легкими кроками побіг поряд. Мормонта Джон наздогнав, коли той об’їздив зарості глоду.

— Птах уже вилетів? — запитав Старий Ведмідь.

— Так, мілорде. Сем учить їх розмовляти.

Старий Ведмідь пирхнув.

— Він ще про це пошкодує. Кляті дурні тільки галасують, а нічого путнього не скажуть.

Деякий час їхали мовчки, допоки Джон не заговорив:

— Якщо дядько теж побачив, що всі селища спорожніли...

— ...то поставив собі за мету дізнатися чому,— закінчив за нього лорд Мормонт,— а хтось чи щось, певно, не хотіли, щоб він це дізнався. Що ж, коли до нас приєднається Кворин, нас уже буде три сотні. Хай який ворог тут зачаївся, легко він нас не візьме. Ми їх знайдемо, Джоне, обіцяю тобі.

«Або вони знайдуть нас»,— подумав Джон.

Арія

Річка, що вилискувала на ранковому сонці, здавалася зеленкувато-блакитною стрічкою. На мілині вздовж берегів усе заросло очеретом, а ще Арія запримітила, як поверхнею води ковзає водяна змія, попускаючи брижі. Над головою ліниво кружляв яструб.

Місце здавалося зовсім спокійним... аж поки Кос не угледів мерця.

— Он, в очереті,— тицьнув він, і Арія побачила тіло солдата, набрякле й безформне. Намоклий зелений плащ зачепився за трухляву колоду, а обличчя вояка об’їдала зграйка сріблястих рибок.

— Я ж казав, що вгору за течією лежать мертвяки,— оголосив Ломі.— Чути смак у воді.

Угледівши тіло, Йорен сплюнув.

— Довбню, поглянь, чи нема чого з нього взяти. Кольчугу, ніж, монети — бери все, що побачиш,— розвернувши мерина, він заїхав у ріку, але кінь застряг у болоті, та й за очеретами починалося глибоководдя. Йорен роздратовано виїхав на берег; ноги коня по самі коліна були у брунатному мулі.— Тут річку не перейти. Косе, поїдеш зі мною вгору проти течії, шукатимемо броду. Воте, Герене, ви поїдете вниз за течією. Решта чекають тут. Виставте чатового.

На поясі в мерця Довбень знайшов шкіряний гаман, у якому лежало чотири мідяки й пасмо білявого волосся, перев’язане червоною стрічкою. Ломі з Тарбером, роздягнувшись догола, забрели в ріку, і Ломі, набираючи жмені мулу, зачав жбурляти ними в Пиріжка, гукаючи:

— Пасочка! Пасочка!

У глибині фургона лаявся Рордж, сиплючи погрозами й вимагаючи розкувати його, поки немає Йорена, але ніхто не звертав на нього уваги. Курд голіруч упіймав рибину. Арія бачила, як він це зробив: стоячи на мілині, спокійний як стояча вода, він швидко, як змія, викидав руку, коли повз пропливала риба. Здавалося, це не так складно, як ловити котів: риба не має кігтів.

Коли повернулися розвідники, був уже полудень. Вот повідомив, що на півмилі вниз за течією є спалений дерев’яний міст. Йорен відірвав від оберемку трохи кислолисту.

— З кіньми можна було би переплисти, навіть з віслюками, а от фургони ми не переправимо. На північ і на захід всюди дим, там теж пожежі, мабуть, нам ліпше лишатися на цьому боці річки,— сказав він і намалював патичком на землі коло, від якого відходила риска.— Ось Боже Око, річка з нього тече на південь. Ми отут,— він зробив у землі дірку поряд з рискою, що позначала річку.— Як я й гадав, обійти озеро з заходу не вдасться. А на схід — це назад до королівського гостинцю. Отут, — він перевів патичок трохи вище, де сходилися коло й риска,— є містечко, як я пригадую. Кам’яна тверджа якогось лордійчука; звичайна вежка, але варта точно є і, може, один-два лицарі. Підемо вздовж річки на північ, маємо дістатися туди дотемна. У них є човни; продам їм усе, що маю, в обмін на човен,— сказав він і повів патичок крізь коло озера, знизу вгору.— Якщо боги милостиві, з попутним вітром ми перепливемо озеро аж до Гарентона,— застромив він кінчик патичка на верхівці кола.— Там можна купити нових коней, або й перебути в Гаренхолі. Це престол леді Вент, а вона завжди приязно ставилася до Варти.

У Пиріжка округлились очі.

— У Гаренхолі привиди...

— Ось де я мав привидів,— сплюнув Йорен і пожбурив патичка в болото.— На коней!

Арії пригадалися легенди, які стара Нан розповідала про Гаренхол. Про те, як злий король Гарен зачинився за мурами, тож Ейгон спустив з припони драконів і перетворив замок на погребальне багаття. Нан казала, що вогняні духи досі населяють почорнілі вежі. Бувало, люди спокійно лягали в ліжко, а вранці їх знаходили мертвими — цілком обгорілими. Арія насправді в це не надто вірила, та й усе одно було це давним-давно. «Дурний Пиріжок! У Гаренхолі не привиди, а лицарі». Арія може признатися до леді Вент, і тоді лицарі захистять її і доправлять додому. Саме так лицарі й чинять: захищають, особливо жінок. А може, леді Вент зможе допомогти й дівчинці, яка всякчас плаче.

Стежка вздовж ріки мало нагадувала королівський гостинець, однак виявилася не такою вже й поганою, бо нею легко котили фургони. За годину до сутінок трапився перший будинок — затишна хатка під очеретяним дахом, оточена пшеничними полями. Йорен, гукаючи, виїхав наперед, але відповіді не було.

— Мертві, либонь. Або ховаються. Довбню, Рейсене, зі мною.

Вони втрьох увійшли в хату.

— Ні начиння, ні монет,— бурмотів Йорен, коли вони повернулися.— Худоби немає. Певно, повтікали. Може, були серед тих, хто нам трапився на королівському гостинці.

Принаймні ні будинок, ні поля не згоріли, й навколо не валялися трупи. Тарбер запримітив за хатою город, тож, перш ніж рушати далі, майбутні братчики накопали цибулі й редиски і запасли мішок капусти.

Дорогою їм трапилася лісницька хижа, оточена старими деревами й охайно складеними колодами, що чекали сокири, а ще далі, понад рікою, напіврозвалена хатина на палях десять футів заввишки; обидва житла були покинуті. Валка проїжджала поля: на сонці наливалися пшениця, жито і ячмінь, але тут ніхто не чатував на деревах і не ходив у міжряддях з косами в руках. Нарешті перед очима постало містечко: купка білих будиночків попід стінами тверджі, великий септ, покритий дранкою, а на заході на невисокому пагорбі — лордійчукова вежка... але ніде ні сліду людей.

Йорен сидів на коні, й обличчя його, заросле сплутаною бородою, хмурилося.

— Не подобається мені це,— мовив він,— але що поробиш. Треба роздивитися. Добре роздивитися. Може, хтось десь поховався. Може, кинули тут який човен, або ж зброю — нам вона згодиться.

Чорний брат залишив десятьох хлопців стерегти фургони й дівчинку-плаксійку, а решту розділив на чотири гурти по п’ятеро, щоб обшукати містечко.

— І пильнуйте! — застеріг їх Йорен, від’їжджаючи до вежки — поглянути, чи немає там знаку лордійчука чи гвардійців.

Арія опинилася в товаристві Гендрі, Пиріжка й Ломі. Кремезний череватий Вот колись крутив весла на галері, тож його можна було вважати моряком, і Йорен звелів йому спуститися з хлопцями на берег озера пошукати човен. Вони їхали поміж мовчазних білих будиночків, і в Арії руки вкрилися сиротами. Порожнє містечко лякало її майже так само, як спалена тверджа, де вони знайшли сплакану дівчинку й одноруку жінку. Чого люди повтікали, покинувши домівки й усе добро? Що могло їх так налякати?

Сонце скотилося низько на захід, і хати відкидали довгі темні тіні. Якийсь несподіваний виляск змусив Арію потягнутися до Голки, але то, виявилося, віконниця гримотить на вітрі. Після відкритого берега ріки в обмеженому просторі містечка Арія почувалася незатишно.

Угледівши попереду між будинків і дерев озеро, Арія п’ятками буцнула коня під боки й, обігнавши Вота і Гендрі, рвонула учвал. І вилетіла на травостій поряд з рінистим берегом. У призахідному сонці спокійна гладінь води мерехтіла, як лист мідної фольги. Такого великого озера Арія в житті не бачила — протилежного берега й натяку не було. Ліворуч вона зауважила розкидані будівлі заїзду, зведеного над водою на дерев’яних палях. Праворуч в озеро вгризався довгий хвилелом, а ще далі на схід виднілися й інші пристані — дерев’яні пальці, які простягло до води місто. Але єдиним човном у полі зору виявилася гребна шлюпка з прогнилим дном, яка валялася догори дриґом на камінні перед заїздом.

— Нікого немає,— пригнічено зронила Арія. Що ж їм тепер?

— Он заїзд,— сказав Ломі, коли хлопці її наздогнали.— Як думаєш, може, щось поїсти лишили? Або елю?

— Ходім глянемо,— запропонував Пиріжок.

— Забудьте про заїзд,— відтяв Вот.— Йорен звелів шукати човен.

— Але човни всі забрали,— сказала Арія. Вона була певна, що так і є; можна прочесати все містечко, але нічого, крім перевернутої шлюпки, вони так і не знайдуть. Вона поникло злізла з коня й опустилася навколішки біля озера. Вода м’яко вдарялася в ноги. Вже з’являлися світляки — миготіли, як ліхтарики. Зелена вода була тепла як сльози, тільки несолона. Смак літа, мулу й розвою. Арія занурила в неї обличчя, щоб змити порохи, болото й піт цілоденної мандрівки. Коли вона знов відхилилася, по шиї попід комір побігли струмочки. Це було приємно. Добре було би скинути одяг і поплавати, розтинаючи теплу воду, наче безшерста рожева видра. Може, й до самого Вічнозиму можна допливти.

Вот крикнув, щоб вона допомогла з пошуками, і вона послухалася: пустивши коня пастися на березі, вона разом з усіма заходилася зазирати в човниці й під навіси. Їм трапилися вітрила, трохи цвяхів, відра з засохлою смолою, а ще кицька з новонародженими кошенятами. Але жодних човнів.

Коли з’явився Йорен і решта дослідників, в місті було темно, як у лісі.

— Вежка порожня,— сказав Йорен.— Лорд, певно, виїхав на війну, а може, хотів відвести простолюд у безпечне місце — хтозна! В місті не лишилося ні коней, ні свиней, але поїсти нам буде що. Ми бачили гусей і кілька курей, а в Божому Оці добра риба.

— Човнів теж немає,— доповіла Арія.

— Можна залатати дно отої шлюпки,— мовив Кос.

— Може, четверо в неї й помістяться,— зронив Йорен.

— Є цвяхи,— зауважив Ломі.— А кругом повно дерев. Можемо самі човни збудувати.

— Що ти знаєш про човнярство, фарбарський сину? — сплюнув Йорен.

Ломі дивився на нього порожніми очима.

— А пліт? — запропонував Гендрі.— Хто завгодно збудує пліт і витеше довгі жердини, щоб відштовхуватися від дна.

Йорен замислився.

— Озеро заглибоке, щоб плисти навпростець, але якщо ми триматимемося на мілині при березі... але тоді доведеться кинути фургони. Може, так і краще. Треба з цією думкою переспати.

— Може, заночуємо в заїзді? — запитав Ломі.

— Заночуємо у тверджі, замкнувши браму на засув,— сказав старий.— Люблю уві сні відчувати навколо мури.

Арія не змогла стриматися.

— Не можна тут лишатися,— випалила вона.— Люди ж не лишилися. Всі повтікали, навіть лорд.

— Арі лячно,— оголосив Ломі, заіржавши.

— Мені — ні,— відтяла Арія,— а от їм було!

— Кмітливий хлопець,— мовив Йорен.— Та справа в тому, що люди, що тут жили, брали участь у війні — з волі чи проти волі. А ми не беремо. Нічна варта ні на чиєму боці, тож ми нікому не вороги.

«А нам ніхто не друг»,— подумки закінчила Арія, але цього разу прикусила язика. На неї дивилися Ломі й решта, тож їй не хотілося здатися в їхніх очах боягузкою.

Брама тверджі була оббита залізними нютами, а зсередини оснащена парою залізних засувів завбільшки з деревце, для яких призначалися отвори в землі, й металевими скобами. Коли засуви пропхали в скоби, вийшло кріплення у вигляді величезної букви «X». Це вам не Червона фортеця, оголосив Йорен, дослідивши тверджу згори донизу, але краще, ніж нічого, й на одну ніч згодиться. Десятифутові мури тут були з нетесаного й не скріпленого розчином каміння, з прокладеним на зубчастих стінах дерев’яним хідником. З північного боку відчинялася бічна брама, а ще Герен знайшов попід соломою у старому дерев’яному хліву таємний хід, який вів у вузький кручений тунель. Прогулявшись під землею, Герен вийшов до озера. Йорен звелів викотити згори на таємний хід воза, щоб тут ніхто не пробрався. Людей він розділив на три варти, а Тарбера, Курца й Клепача послав у покинуту вежку, щоб вони наглядали згори. У разі небезпеки Курц мав сурмити в мисливський ріжок.

Завівши фургони і коней у тверджу, майбутні братчики засунули засуви. У напіврозваленому хліву помістилася б половина худоби в місті. Притулок, де в неспокійні часи могли заховатися містяни, був навіть більший — низький і довгий, мурований, з очеретяним дахом. Вийшовши крізь бічну браму, Кос приніс гусей і двох курей, тож Йорен дозволив розпалити багаття. Тверджа мала велику кухню, от тільки не лишилося ні горщиків, ні казанків. Гендрі з Довбнем і Арією взялися куховарити. Поки Гендрі рубав дрова, Довбень з Арією общипували птицю.

— А чому мені не можна рубати дрова? — поцікавилась Арія, але її ніхто не слухав. Надувшись, вона заходилася общипувати курку, поки Йорен, сидячи на краю лавки, нагострював свій чингал точильним каменем.

Коли птиця зготувалася, Арія з’їла курячу ніжку з цибулею. Розмовляли мало, навіть Ломі. Після вечері Гендрі сів самотою, начищаючи свій шолом з таким виглядом, наче він узагалі не тут. Зарюмсана дівчинка скиглила і скімлила, та коли Пиріжок простягнув їй шматочок гуски, вона махом його проковтнула й видивлялася добавку.

На жеребкуванні Арія витягнула другі чати, отож знайшла собі сінник, але сон не йшов. Тоді вона, позичивши в Порена точильний камінь, заходилася нагострювати Голку. Сиріо Форел казав, що тупий клинок — наче кульгавий кінь. Поряд з нею на сінник присів навпочіпки Пиріжок, спостерігаючи за її роботою.

— Як тобі дістався такий добрий меч? — поцікавився він. Але, побачивши, який вона кинула на нього погляд, підніс догори руки, мов захищаючись.— Я ж не кажу, що він крадений, просто хочу знати, звідки він у тебе.

— Мені брат подарував,— пробурмотіла вона.

— Не знав я, що в тебе є брат.

Арія відповіла не одразу, спершу почухалася під сорочкою. У сіннику було повно вошей, та яка різниця — кількома більше, кількома менше...

— У мене багато братів.

— Справді? А вони старші чи менші?

«Не можна нічого розповідати. Йорен звелів тримати язика за зубами».

— Старші,— збрехала вона.— У них теж є мечі, довгі мечі, і вони мене навчили, як убити того, хто до мене чіплятиметься.

— Я не чіплявся, я просто хотів поговорити,— мовив Пиріжок і відійшов, лишивши Арію саму, тож вона скрутилася калачиком на сіннику. З дальнього кінця притулку долинав плач дівчинки. «Коли вже вона замовкне? Чого вона всякчас плаче?»

Арія, мабуть, таки заснула, хоча й не пам’ятала, як заплющила очі. Їй наснилося вовче виття, і звук цей був такий жахливий, що Арія миттю прокинулася. Вона рвучко сіла на сінникові, серце калатало.

— Пиріжку, прокинься,— важко звелася вона на ноги.— Воте, Гендрі, ви не чули? — натягнула вона чобіт.

Навколо неї вовтузилися та сповзали зі своїх сінників хлопці й чоловіки.

— Що таке? — запитав Пиріжок.

— Що ми мали чути? — хотів знати Гендрі.

— Арі страшний сон наснився,— сказав хтось.

— Ні, я чула,— не відступалася Арія.— Це вовк!

— У Арі самі вовки в голові,— насмішкувато зронив Ломі.

— Нехай собі виють,— озвався Герен,— вони знадвору, а ми тут.

— В житті не бачив,— погодився Вот,— щоб вовки нападали на тверджу.

— А я взагалі нічого не чув,— казав тим часом Пиріжок.

— Це був вовк! — крикнула Арія, рвучко натягаючи другий чобіт.— Щось не так, хтось наближається, підводьтеся!

Не встигли вони затюкати її вдруге, як ніч розітнув звук — от тільки було це не вовче виття, а Курц, який сурмив у мисливський ріжок, попереджаючи про небезпеку. І вмить усі вже натягали на себе одяг і хапали зброю, яка в кого була. Ріжок залунав знову, й Арія помчала до брами. Коли вона пробігала повз хлів, Куслій люто сіпнув свої ланці, а Джакен Г’ґар гукнув з фургона:

— Хлопче! Милий хлопче! Це війна, червона війна? Хлопче, звільни нас. Дехто вміє битися. Хлопче!

Не зважаючи на нього, Арія кинулася далі. Звідси вже було чути кінський тупіт і крики за мурами.

Вона видерлася на хідник на мурі. Зубчасті стіни були трохи зависокі, а сама Арія трохи замала, тож довелося дряпатися по стіні, щоб визирнути надвір. На мить їй здалося, що в містечку нашестя світлячків. А тоді вона збагнула, що це люди зі смолоскипами, які учвал літають між хатами. На її очах вибухнув дах: зайнявся очерет, і полум’я лизнуло черево ночі жовтогарячими язиками. За першим дахом — іще один, і ще, і скоро вже вогні палали всюди.

Гендрі у своєму шоломі видерся поряд з дівчиною.

— Скільки їх?

Арія спробувала порахувати, але їхали вони надто швидко, розмахуючи смолоскипами.

— Сотня,— сказала вона.— Дві... Не знаю.

Крізь ревище полум’я пробивалися крики.

— Скоро вони будуть тут.

— Гляди,— вказав Гендрі.

Поміж пойнятих полум’ям хат до тверджі їхала кавалькада. Відблиски вогню грали на металевих шоломах і розбризкували на кольчуги жовтогарячі плями. Один з вершників віз прапор на довгому списі. Арії здалося, що він червоний, але в нічній темряві, серед розбурханого полум’я, важко було сказати напевне. Все задавалося червоним, чорним або жовтогарячим.

Вогонь перекидався з однієї хати на іншу. В Арії на очах загорілося дерево: полум’я поповзло по гілках, доки дерево не вдягнулося на тлі ночі в розмаяну рудаву мантію. На цей час прокинулись уже всі — заповнили хідники на мурах або ж силкувалися втихомирити переляканих коней унизу. Йорен викрикував команди. Щось ударилось Арії в ногу, й вона, опустивши очі, побачила, що в неї вчепилася мала плаксійка.

— Тікай звідси! — Арія вивільнила ногу.— Ти що тут робиш? Тікай і ховайся, дурне дівча! — відштовхнула вона дівчинку геть.

Перед брамою вершники зупинилися.

— Ви, там, у тверджі! — гаркнув лицар у високому шоломі зі шпичастим гребенем.— Відчиніть, іменем короля!

— Ага, і який же це король? — гукнув униз Рейсен, але Вот буцнув його кулаком, щоб мовчав.

На зубчасту стіну поряд з брамою видерся Йорен, який прив’язав свій вицвілий чорний плащ до дерев’яної жердини.

— Ви, там, заспокойтеся! — крикнув він.— Містяни всі повтікали.

— А ви хто такі, старий? Боягузи лорда Берика? — гукнув лицар у шпичастому шоломі.— Якщо серед вас той тлустий дурень Торос, спитайте його, як йому подобається наш вогонь.

— Серед нас таких немає,— гаркнув на це Йорен.— Лише хлопці з Варти. Нам до війни діла немає,— підніс він жердину вгору, щоб усі побачили колір його плаща.— Дивіться. Чорний колір Нічної варти.

— Або чорний колір дому Дондаріонів,— крикнув чоловік з ворожим прапором. Зараз, у сяйві спаленого містечка, Арія краще роздивилася його кольори: золотий лев на червоному полі.— Герб лорда Берика — фіолетова блискавка на чорному полі.

Зненацька Арії пригадався ранок, коли вона жбурнула Сансі в обличчя апельсин, заляпавши соком всю її дурнувату шовкову сукню барви слонової кості. Тоді на турнірі був якийсь лордійчук-південець, у якого закохалася сестрина дурнувата подружка Джейн. У нього на щиті була блискавка; це його Аріїн батько послав обезголовити Гончакового брата. Зараз здавалося, що все це було тисячу років тому сталося з іншою людиною в іншому житті... з Арією Старк, дочкою правиці, а не з Арі, хлопчиком-сиротою. Звідки Арі знати лордів та іже з ними?

— Ти осліп, чоловіче? — помахав Йорен жердиною, розмаявши на вітрі плащ.— Де ти бачив чортову блискавку?

— Вночі всі прапори здаються чорними,— зауважив лицар у шпичастому шоломі.— Відчиняйте, бо ми вважатимемо вас беззаконниками у змові з ворогами короля.

Йорен сплюнув.

— Хто ваш командувач?

— Я,— почувся голос, і вояки розступилися, даючи дорогу вершникові; відблиски пожарища танцювали на збруї його румака. Чоловік був кремезний, з мантикорою на щиті й витким орнаментом на сталевій кірасі. З-під здійнятого заборола його шолома прозирало бліде поросяче обличчя.— Сер Ейморі Лорч, прапороносець лорда Тайвіна Ланістера з Кичери Кастерлі, правиці короля. Законного короля Джофрі,— сказав він високим тонким голосом.— Його іменем я наказую вам відчинити браму.

Навколо палало містечко. Нічне повітря курилося димом, а рухливих червоних іскор було більше, ніж зірок. Йорен нахмурився.

— Не бачу потреби. Робіть у місті, що хочете, мене це не обходить, а нас облиште. Ми вам не вороги.

«Бачте очима»,— кортіло Арії крикнути до вояків унизу.

— Невже вони не бачать, що ми не лорди й не лицарі? — прошепотіла вона.

— А їм до цього байдуже,— шепнув у відповідь Гендрі.

І вона зазирнула в обличчя сера Ейморі так, як її учив Сиріо, і побачила, що Гендрі має рацію.

— Якщо ви не зрадники, відчиніть браму,— гукнув сер Ейморі.— Ми переконаємося, що ви кажете правду, й поїдемо собі.

Йорен пожував кислолист.

— Кажу вам, тут нікого, крім нас. Даю вам слово.

Лицар у шпичастому шоломі розреготався.

— Ворон дає нам слово!

— Ви загубилися, старий? — глузливо кинув якийсь зі списників.— Стіна звідси далеченько на північ.

— Ще раз наказую вам іменем короля Джофрі довести свою відданість і відчинити браму,— сказав сер Ейморі.

Деякий час Йорен міркував, жуючи. Тоді сплюнув.

— Не маю бажання.

— Що ж, гаразд. Ви проігнорували наказ короля, таким чином засвідчивши, що ви заколотники, в чорних плащах чи ні.

— У мене тут хлопчаки,— гукнув униз Йорен.

— Хлопчаки й старі помирають однаково,— сер Ейморі мляво здійняв кулак, і з підсвіченої полум’ям темряви в нього за спиною вилетів спис. Мабуть, цілилися в Йорена, але влучили у Вота, який стояв поряд. Вістря списа, прохромивши горло, вистромилося ззаду з шиї вже темне й мокре. Вот ухопився за держак — і, обм’якнувши, звалився з хідника.

— Штурмуйте мури і вбивайте всіх! — знудьговано скомандував сер Ейморі. Полетіли ще списи. Арія смикнула Пиріжка вниз за сорочку. Потойбіч зачулося гримотіння лат, шурхіт витягнутих з піхов мечів, стукіт списів об щити впереміш із лайкою і тупотінням копит коней, яких погнали вперед. Понад головами майбутніх братчиків пролетів смолоскип і, розкидаючи вогонь, приземлився у дворі.

— До мечів! — гаркнув Йорен.— Захищайте мури, де треба. Косе, Арегу, тримайте бічну браму. Ломі, витягни списа з шиї Вота й займай його місце тут, нагорі.

Намагаючись дістати свій короткий меч з піхов, Пиріжок впустив його. Арія вклала клинок назад йому в руку.

— Я не вмію битися на мечах,— прошепотів він з розширеними очима.

— Все просто,— сказала Арія, але ця брехня завмерла в неї на вустах, коли за верх парапету вхопилася рука. Арія бачила її у світлі охопленого вогнем містечка так чітко, ніби час зупинився. Пальці були короткі, мозолясті, порослі між кісточок густим чорним волоссям; під нігтем великого пальця чорнів бруд. «Страх ранить глибше за меч»,— пригадала Арія, в той час як за рукою з’явилася голова в циліндричному шоломі.

Арія щосили махнула вниз мечем, і замкової роботи криця Голки вгризлась у пальці між кісточок.

— Вічнозим! — заверещала Арія. Бризнула кров, пальці розлетілися, й голова в шоломі зникла так само несподівано, як і з’явилася.

— Ззаду,— заверещав Пиріжок. Арія розвернулася. Другий вояк був бородатий і без шолома; він затиснув чингал між зубами, щоб руки лишалися вільними. Щойно він заніс ногу над парапетом, Арія штрикнула йому кінчиком меча в очі. Голка і не зачепила чоловіка, але він, відсахнувшись, полетів униз. «Сподіваюся, він впаде долілиць і втне собі язика».

— На них дивись, не на мене! — гримнула вона на Пиріжка. Наступного разу, коли якийсь вояк спробував видертися на мур у цьому місці, Пиріжок рубав по його руках мечем, поки вояк не звалився.

Сер Ейморі не мав драбин, але мурами тверджі, збудованими з нетесаного й не скріпленого розчином каміння, дертися виявилося легко, тож складалося враження, що ворогу не буде кінця. Хай скільки Арія рубала, штрикала або штовхала, а зразу з’являвся новий ворог. Лицар у шпичастому шоломі теж виліз на вал, та Йорен намотав йому на шпичак свій чорний «прапор» і, поки лицар воював з тканиною, загнав йому крізь лати чингал. Щоразу як Арія зводила очі, з’являлися нові смолоскипи, і довгі язики їхнього полум’я стояли в неї в очах. Поглянувши на золотого лева на червоному полі, Арія подумала про Джофрі: був би він зараз тут, вона проштрикнула б Голкою оту його глумливу пику. Четверо вояків кинулися з сокирами на браму, але Кос одного по одному пристрелив їх з лука. Довбень повалив якогось вояка на хідник, і Ломі, поки той не підвівся знову, розтрощив йому голову каменюкою і заулюлюкав — аж поки не побачив у Довбня в животі ніж і не збагнув, що він теж уже більше не підведеться. Арія перестрибнула через мертвого хлопця з відрубаною рукою,— хлопця, не старшого за Джона. Здається, це не її робота, але напевне вона сказати не могла. Вона чула, як благає про помилування Кайл, та лицар з осою на щиті загилив йому в обличчя шпичастою булавою. Все відгонило кров’ю, димом, залізом і сечею, але за деякий час цей запах припинив дратувати. Арія й не бачила, як через мур переліз худорлявий чоловік, але вмить вони з Гендрі й Пиріжком накинулися на нього. Гендрі так гепнув йому мечем по шолому, що той злетів з голови, а меч тріснув. Під шоломом вояк виявився голомозим і наляканим, йому бракувало кількох зубів, а борода рябіла сивиною, але Арія, навіть відчуваючи до нього жалість, добила його, волаючи «Вічнозим!», у той час як Пиріжок поряд з нею верещав «Пиріжок!», рубаючи воякову кощаву шию.

Щойно худорлявий помер, Гендрі забрав його меча собі й зістрибнув у двір — битися далі. Ковзнувши повз нього поглядом, Арія побачила, як тверджу наводнюють сталеві тіні у сяйві заграви, що відблискує від їхніх кольчуг і мечів, і зразу збагнула, що вони або перелізли-таки десь через мури, або ж прорвалися крізь бічну браму. Арія стрибнула до Гендрі, приземляючись так, як учив її Сиріо. Ніч виспівувала крицею, а ще криками поранених і присмертних. На мить Арія невпевнено застигла, не знаючи, в який бік бігти. Навколо неї всюди була смерть.

І раптом з’явився Йорен — зарепетував просто їй в обличчя.

— Хлопче! — загорлав він точно так само, як завжди.— Забирайся звідси, це кінець, ми програли! Збирай усіх, кого зможеш,— його й усіх решта, всіх хлопців, і виводь їх. Бігом!

— Як? — спитала Арія.

— Таємний хід! — гаркнув він.— У хліву!

І за мить він уже знову кинувся в бій з мечем у руці. Арія схопила Гендрі за руку.

— Він звелів тікати,— крикнула вона,— через хлів, у підземний хід!

У прорізі шолома в очах Бугая відбивалося світло полум’я. Хлопець кивнув. З муру вони забрали Пиріжка, а тоді розшукали Ломі Зеленорукого, який лежав, спливаючи кров’ю з пробитої списом литки. Герена вони теж знайшли, але з такою тяжкою раною, що він і рухатися не міг. Коли бігли до хліва, Арія запримітила плаксійку, яка сиділа на землі просто в центрі хаосу, посеред куряви та крові. Схопивши дівчинку за руку, Арія потягнула її за собою, бо хлопці вже помчали вперед. Але дівчинка не хотіла переставляти ноги, навіть коли Арія добряче ляснула її. Довелося тягти її правою рукою, тримаючи Голку в лівій. Попереду зловісно червоніла ніч. «Хлів горить»,— подумала Арія. Знизу, де на солому впав смолоскип, боки хліва вже лизало полум’я, й чулося іржання коней, які опинились у пастці. Зсередини з’явився Пиріжок.

— Арі, бігом! Кинь її, якщо йти не хоче.

Але Арія тільки вперто смикнула плаксійку, тягнучи її за собою. Пиріжок знов пірнув усередину, покинувши їх удвох... але натомість з’явився Гендрі; його шолом так висвічував у відблисках вогню, що роги, здавалося, розжарені до червоного. Підскочивши, він перекинув плаксійку через плече.

— Біжімо!

Стрибнути у двері хліва — наче кинутися в піч. Повітря крутилося від диму; дальня стіна була в огні від землі до стелі. Коні й віслюки брикалися, ставали дибки й іржали. «Бідолашні»,— подумала Арія. І тут побачила фургон з трьома прикутими в ньому чоловіками. Куслій бився в ланцюгах, по його руках, де кайдани уп’ялися в зап’ястки, вже цебеніла кров. Рордж голосно лаявся, копаючи дерев’яну стіну.

— Хлопче! — покликав Джакен Г’ґар.— Милий хлопче!

До відчиненого ходу лишалося кілька футів, але вогонь поширювався швидко, пожираючи трухляве дерево й суху солому,— швидше, ніж можна було уявити. Арія пригадала Гончакове жахливо попечене обличчя.

— Тунель вузький,— крикнув Гендрі,— як ми її там проведемо?

— Тягнутимемо,— озвалася Арія.— Штовхатимемо.

— Любі хлопчики, добрі хлопчики,— гукав Джакен Г’ґар, кашляючи.

— Зніміть ці кляті ланці! — верещав Рордж.

Але Гендрі не зважав на них.

— Ти перша, потім вона, тоді я. Хутчій, тунель довгий.

— Коли ти рубав дрова,— пригадала Арія,— де лишив сокиру?

— Надворі, біля притулку,— він кинув погляд на прикутих.— Я б радше віслюків рятував. Але часу немає.

— Хапай малу! — заверещала Арія.— Виведи її! Виведи!

Полум’я билося їй у спину гарячими червоними крилами, а вона летіла крізь пойнятий вогнем хлів. Прохолода надворі здалася благословенною, якби тільки навколо не вмирали люди. В Арії на очах Кос кинув клинок, здаючись, але його все одно вбили на місці. Кругом витав дим. Ніде ні знаку Йорена, але сокира знайшлася там, де її лишив Гендрі,— коло дров біля притулку. Арія висмикнула її, і тут її за руку схопила долоня в кольчужній рукавиці. Круто розвернувшись, Арія щосили махнула сокирою в чоловіка між ніг. Його обличчя вона так і не побачила — лише кров, що зацебеніла між ланок кольчуги. Промкнутися назад у хлів виявилося найскладнішим завданням у її житті. Чорною змією з дверей виповзав, звиваючись, дим, а всередині чулося іржання бідолах — віслюків, коней і людей. Закусивши губу, Арія при землі, де дим був не такий густий, кинулась у двері.

Полонений у кільці вогню віслюк верещав від жаху й болю. Відгонило паленою шерстю. Дах уже теж спалахнув, кругом усе валилося — шматки жерявого дерева, оберемки соломи й сіна. Арія затулила рот і ніс долонею. У димі вона фургона й не бачила, але чула вереск Куслія. І поповзла на звук.

Тут просто перед нею постало колесо. Куслій знову сіпнувся в ланцюгах, і фургон, підстрибнувши, на півфута від’їхав. Джакен бачив її, але в такій спеці не те що говорити — дихати було неможливо. Арія кинула сокиру в фургон. Її упіймав Рордж і зразу заніс над головою; його безносим обличчям стікали рівчаки чорного від кіптяви поту. А Арія, кашляючи, вже бігла. До неї долинав гуркіт криці об старе дерево. За мить почувся гучний, як грім, лускіт — і дно фургона, вибухнувши трісками, відвалилося.

Арія головою вперед пірнула в тунель — і впала з п’ятифутової висоти. В рот понабивалося бруду, але вона не зважала: це був приємний смак — смак землі, води, черв’яків і життя. Під землею повітря виявилося прохолодним і темним. А нагорі — нічого, крім крові, червоного ревища, задушливого диму й іржання помираючих коней. Перевернувши пояс, щоб Голка не заважала, Арія поповзла. Коли вона проповзла вже дюжину футів, зачувся звук — немов ревіння якогось велетенського звіра, і позаду вибухнула хмара гарячого диму й чорної куряви. Затамувавши подих, Арія притулилася губами до багнюки на дні тунелю й заплакала. За ким — вона не могла сказати.

Тиріон

Королева не була настроєна чекати на Вейриса.

— Досить нам зради,— оголосила вона розлючено,— а це взагалі голий неприкритий злочин, і я обійдуся без підказок того манірного євнуха, що робити зі злочинцями.

Забравши грамоти з руки сестри, Тиріон порівняв їх. Грамот було дві, з ідентичним текстом, але писаних різною рукою.

— Перше послання отримав мейстер Френкен із замку Стоукворт,— пояснив великий мейстер Пайсел.— Другий примірник нам дістався через лорда Гайлза.

Мізинчик прочесав пальцями борідку.

— Якщо вже Станіс до цього взявся, понад усякий сумнів, листа отримав кожен лорд Сімох Королівств.

— Я вимагаю спалити ці листи, всі до останнього,— заявила Серсі.— Навіть натяк на це не повинен долетіти до вух ні мого сина, ні тим паче батька.

— Підозрюю, до батька вже долетів не тільки натяк,— сухо зронив Тиріон.— Без сумніву, Станіс послав птаха в Кичеру Кастерлі, і ще одного в Гаренхол. Що ж до паління листів, то який сенс? Пісня проспівана, келих перекинувся, дівиця завагітніла. І якщо по правді, не все так погано.

Серсі розвернулася до нього, мов зеленоока фурія.

— Ти геть з глузду з’їхав? Ти читав, що там написано? «Хлопчак Джофрі» — ось як він його назвав. І він наважився звинуватити мене в інцесті, перелюбстві та зраді!

«Бо ти і справді винна». Дивина, як Серсі роздратувалася через звинувачення, які — вона чудово знала — цілком справедливі. «Якщо у війні програємо, їй слід до балагану приєднатися — у неї талант». Дочекавшись, поки вона виговориться, Тиріон мовив:

— Станісу потрібен привід, щоб виправдати заколот. А що, ти очікувала, він напише? «Джофрі — законний син і спадкоємець мого брата, але я все одно відберу в нього престол»?

— Я не дозволю, щоб мене повією обзивали!

«Чому повією, сестро? Він же не пише, що Джеймі тобі платив». Тиріон показово ще раз переглянув грамоту. Була там одна кручена фраза...

— «Складено у світлі Царя»,— прочитав він.— Дивне якесь формулювання.

Пайсел прочистив горло.

— Ця фраза часто вживається в листах і документах з вільних міст. Означає, скажімо так, «бог свідок». Бог червоних жерців. Це вони так висловлюються, я певен.

— Кілька років тому Вейрис розповідав, що леді Селіза зв’язалася з якоюсь червоною жрицею,— нагадав їм Мізинчик.

Тиріон постукав по аркушу.

— А зараз, схоже, і її чоловік зробив те саме. Можемо це використати проти нього. Нехай верховний септон викриє Станіса, який пішов проти богів і проти свого законного короля...

— Так, так,— нетерпляче кинула королева,— але спершу слід зупинити поширення брудних пліток. Рада має видати указ. Всякий, хто згадає про інцест чи назве Джофа байстрюком, залишиться без язика.

— Це розсудливо,— сказав великий мейстер Пайсел, киваючи головою й подзвякуючи ланцюгом — знаком свого сану.

— Дурниці,— зітхнув Тиріон.— Вирвавши людині язика, ви цим не доведете, що вона бреше, зате повідомите на весь світ, що боїтеся її слів.

— То що ти пропонуєш нам робити? — вимогливо запитала сестра.

— Небагато. Нехай перешіптуються, скоро їм ця історія набридне. Якщо в людини є бодай крихта здорового глузду, вона зразу ж розпізнає незграбну спробу виправдати узурпацію влади. Які докази надає Станіс? Та і як він може надати докази того, чого не було? — Тиріон мило посміхнувся до сестри.

— Це так,— змушена вона була сказати,— але...

— Ваша світлосте, ваш брат має рацію,— мовив Пітир Бейліш.— Якщо спробуємо затерти ці розмови, то тільки розпалимо довіру до них. Ліпше ставитися до них з презирством, як до брехні, бо це ж і є брехня. А тим часом вогонь бороти вогнем.

Серсі зміряла його поглядом.

— Яким це вогнем?

— Вигадати щось у такому ж дусі Тільки щоб у це легше було повірити. Лорд Станіс більшість своїх подружніх років провів окремо від дружини. Я його не виню, якби я був одружений з леді Селізою, вчинив би так само. Хай там як, а якщо ми пустимо плітку, що його дочка незаконнонароджена, а сам Станіс — рогоносець, ну... простолюд завше охоче вірить у найгірше, коли йдеться про лордів, особливо про лордів суворих, похмурих і колючо-гонорових, як Станіс Баратеон.

— Його ніколи не любили, щира правда,— Серсі хвильку поміркувала.— Що ж, відплатимо йому його ж монетою. Так, план мені подобається. Кого запишемо в коханці леді Селізи? У неї двоє братів, здається. До того ж з нею на Драконстоні весь час був один з її дядьків...

— Сер Аксель Флорент — її каштелян,— мовив Тиріон; хай як йому неприємно було це визнавати, але Мізинчиків план багатонадійний. Станіс ніколи дружину не кохав, але наїжачувався щоразу, коли йшлося про його честь, до того ж був з натури недовірливий. Якщо вдасться посіяти незгоду між ним і його послідовниками, це тільки допоможе справі.— Я чув, у дитини Флорентівські вуха.

Мізинчик мляво махнув рукою.

— Лісянський купецький представник якось сказав мені, що лорд Станіс, либонь, дуже любить дочку, якщо на мурах Драконстону встановив сотні її статуй. «Мілорде,— змушений я був його розчарувати,— це химери»,— хихикнув він.— Сер Аксель, звісно теж може зійти за батька Ширін, але, з мого досвіду, що фантастичніша та приголомшливіша чутка, то радше її переказуватимуть. Станіс при дворі тримає просто карикатурного блазня — дурника з розцяцькованим обличчям.

Великий мейстер Пайсел вражено роззявив рота.

— Ви ж не збираєтеся пустити поголос, що леді Селіза вклала в ліжко блазня?

— А хто, крім блазня, згодиться лягти в ліжко з Селізою Флорент? — зронив Мізинчик.— Без сумніву, Картатий нагадував їй Станіса. До того ж найкраща брехня завжди містить крихту правди, яка змусить слухача замислитися. От, наприклад, блазень страшенно прихилився до дівчинки — ходить за нею всюди. Вони навіть трохи схожі. У Ширін таке саме плямисте обличчя, наполовину нерухоме.

Пайсел нічого не міг зрозуміти.

— Але ж у неї це від сіролуски, яка мало не звела бідолаху в могилу!

— А моя історія мені подобається більше, — сказав Мізинчик, — та й простолюд її вподобає. Люди он вірять, що як вагітна жінка їстиме кролятину, дитина народиться з довгими вухами.

Серсі всміхнулася усмішкою, яку зазвичай приберігала для Джеймі.

— Лорде Пітире, недобра ви людина.

— Дякую, ваша світлосте.

— І закінчений брехун,— не так тепло промовив Тиріон. «А він небезпечніший, ніж я гадав»,— подумав він.

Мізинчикові зеленкувато-сірі очі без натяку на ніяковість зустрілися з різнобарвними очима карлика.

— У нас усіх свої таланти, мілорде.

Королева, надто зайнята своєю помстою, не помітила цього обміну поглядами.

— Щоб роги наставив недоумкуватий блазень! Та зі Станіса потішатимуться по всіх винарнях поцейбіч вузького моря!

— Але плітки мають іти не від нас,— сказав Тиріон,— бо сприймуться як своєкорислива брехня.

«Бо це брехня і є».

І знову відповів Мізинчик.

— Повії просто обожнюють пліткувати, а я, так уже сталося, маю два-три борделі. А Вейрис, без сумніву, здатен посіяти зерна пліток у пивницях і харчівнях.

— Вейрис...— зронила Серсі, спохмурнівши.— А де Вейрис?

— Сам не можу зрозуміти, ваша світлосте.

— Павук плете своє таємне павутиння день і ніч,— зловісно промовив великий мейстер Пайсел.— Не довіряю я йому, мілорди.

— А він так гарно про вас говорить! — Тиріон підвівся з крісла. Він-бо знав, чим саме зайнятий євнух, але іншим радникам чути це зовсім не обов’язково.— Перепрошую, мілорди, але в мене справи.

— Королівські справи? — миттєво щось запідозрила Серсі.

— Тобі нема чого хвилюватися.

— Я сама вирішу.

— І зіпсуєш мені сюрприз? — мовив Тиріон.— Я готую подарунок для Джофрі. Ланцюжок.

— Навіщо йому ще один ланцюжок? У нього є і золоті, і срібні — він їх за все життя не зносить. Якщо ти бодай на мить уявив, що подарунками можеш купити любов Джофрі...

— Та чого, король і так мене любить, як і я його. А цей ланцюжок, думаю, одного дня він поцінує вище за всі інші.

Уклонившись, коротун поканделяв до дверей.

За дверима зали нарад чекав Брон, щоб провести його назад у Вежу правиці.

— Ковалі до ваших послуг, чекають у залі аудієнцій,— сказав він, перетинаючи внутрішній двір замку.

— До моїх послуг. Мені подобається таке формулювання. Ти вже висловлюєшся, як справжній придворний. Далі ще й коліно прихилятимеш.

— А щоб вам рачки лазити, карлику!

— Рачки — це до Шей.

З верхівки гвинтових сходів до Тиріона весело звернулася леді Танда. Вдаючи, що не помітив її, він пошкандибав швидше.

— Розпорядися, щоб підготували мій паланкін: щойно закінчу тут, зразу маю їхати з замку.

Біля дверей вартували двійко місячних братів. Тиріон люб’язно привітався з ними і, ступаючи на сходи, скривився. Після сходження в спальню завжди боліли ноги.

У кімнаті стелив постіль дванадцятирічний хлопчик — який-не-який, а зброєносець. Подрик Пейн був такий сором’язливий, що старався триматися непомітно. Тиріон і досі підозрював, що батько нав’язав йому хлопця, аби покепкувати.

— Ваше вбрання, мілорде,— пробурмотів хлопець, втупившись у власні черевики, коли ввійшов Тиріон. Навіть наважуючись заговорити, Подрик не міг підвести очей.— Для аудієнції. І ваш ланцюг. Ланцюг правиці.

— Дуже добре. Допоможи мені вдягнутися.

Камзол був з чорного оксамиту, з золотими запонками у формі лев’ячої голови; ланцюг — намисто щирозлотних долонь, кожна з яких пальцями стискала зап’ястя своєї попередниці. Подрик приніс малиновий шовковий плащ із золотою облямівкою, підшитий знизу під Тиріонів зріст. На звичайній людині це був би напівплащ.

Правицина особиста зала для аудієнцій була не така велика, як королівська, а з велетенською тронною залою і зрівнятися не могла, однак Тиріону подобалися і мирські килими, і шпалери, і відчуття інтимності. Коли Тиріон увійшов, його стюард оголосив:

— Тиріон Ланістер, правиця короля.

Це йому теж сподобалося. Гурт ковалів, зброярів і залізняків, яких зібрав Брон, опустився навколішки.

Видершись на престол попід круглим золотим вікном, Тиріон дозволив усім підвестися.

— Добродії, я знаю, що всі ви маєте справи, тож говоритиму стисло. Поде, будь ласка.

Хлопець подав йому полотняний мішок. Ослабивши мотузку, Тиріон перевернув мішок. Уміст його вивалився на вовняний килим з приглушеним металевим брязкотом.

— Оце я звелів викувати у замковій кузні. Мені потрібна ще тисяча таких.

Один з ковалів опустився навколішки, щоб роздивитися предмет зблизька: три велетенські сталеві ланки, скріплені між собою.

— Міцний ланцюг.

— Міцний, але короткий,— озвався карлик.— Як от я. А мені б хотілося набагато довшого... Тебе як звати?

— Мене кличуть Залізним Черевом, мілорде.

Коваль був кремезний і широкоплечий, вдягнений просто — у вовну та шкіру, але руки мав грубі, як бичача шия.

— Нехай усі кузні Королівського Причалу, відклавши всю роботу, починають кувати такі ж ланки та з’єднувати їх. Нехай до справи береться кожен, хто вміє працювати з металом,— всі майстри, ремісники й підмайстри. Щоб на вулиці Сталевій і вдень, і вночі чулося брязкання молотів. І щоб за цим наглядав хтось сильний і суворий. Чи ти такий, добродію Залізне Черево?

— Може бути, мілорде. А як же бути з кольчугами й мечами, які замовила королева?

Заговорив іще один коваль.

— Її світлість веліла нам виробляти кольчуги й панцирі, мечі, кинджали й топори, і все це у великих кількостях. Щоб озброїти золоті плащі, мілорде.

— Це може почекати,— сказав Тиріон.— Спершу — ланцюг.

— Мілорде, даруйте, її світлість попередила, що як не вкладемося в строк, нам руки розчавлять,— не вступався схвильований Коваль.— На наших власних ковадлах, сказала вона.

«Мила Серсі всіма силами дбає про любов простолюду».

— Нікому рук не чавитимуть. Даю вам слово.

— Залізо подорожчало,— оголосив Залізне Черево,— а на ланцюг його знадобиться чимало, а ще кокс на горна.

— Лорд Бейліш видасть вам кошти на потреби,— пообіцяв Тиріон. Він сподівався, що бодай у цьому може розраховувати на Мізинчика.— Я розпоряджуся, щоб міська варта допомогла вам із залізом. Якщо доведеться, розплавте всі до єдиної підкови в місті.

Наперед виступив літній чоловік, вдягнений у пишну дамастову сорочку зі срібними застібками та в опушений лисицею плащ. Опустившись навколішки, він роздивився величезні сталеві ланки, які Тиріон кинув на підлогу.

— Мілорде,— серйозно заявив він,— це проста груба робота. Це не мистецтво. Годяща робота для звичайного коваля, немає сумнівів, для тих, то гне підкови й виробляє казанки, але я — майстер-зброяр, якщо ваша ласка, мілорде. Така робота не для мене і не для моїх колег. Ми куємо лункі як пісня мечі, а обладунки такі, що й боги б не посоромились одягнути. А не отаке.

Схиливши голову набік, Тиріон утупився в чоловіка своїми різними очима.

— Як вас звати, майстре-зброяре?

— Салореон, якщо ваша ласка, мілорде. З дозволу королівського правиці, я мав би за честь викувати для нього лати, гідні його дому й високого чину.

Двоє інших пирхнули, але Салореон, не зважаючи на них, провадив:

— Кірасу й кольчугу-луску, мабуть. Луска золочена як сонце, а кіраса — емальована, темно-малинова, в кольорах Ланістерів. На шолом пропоную чортову голову, увінчану довгими золотими рогами. Побачивши вас у битві, вороги малітимуть від страху.

«Чортову голову? — подумав Тиріон.— Доброї ж вони про мене думки!»

— Майстре Салореоне, всі свої подальші битви я планую вести з цього крісла. Мені потрібні ланки до ланцюга, а не бісові роги. От що я вам скажу. Куйте ланці — чи самі їх одягнете. Вибір за вами.

Звівшись на ноги, він вийшов, не озираючись.

Біля брами вже чекав Брон з паланкіном і верховим ескортом з чорних вух.

— Ти знаєш, куди нам їхати,— сказав йому Тиріон. Залазячи в паланкін, він не відмовився від допомоги. Він уже зробив усе, що міг, щоб нагодувати голодне місто: кількасот тесль замість катапульт будували рибальські човни; усі ліси були відкриті для мисливців, які наважаться перетнути річку; Тиріон навіть вислав золоті плащі на захід і на південь — добувати харчі,— але, хай куди їхав, наражався на звинувачувальні погляди. Фіранки паланкіна захищали його від цього, та ще й давали можливість поміркувати.

Повільно спускаючись звивистим Сутемним провулком до підніжжя Ейгонового пагорба, Тиріон кмітував над ранішніми подіями. Гнів засліпив сестру, й вона не помітила в грамоті Станіса Баратеона головного. Без доказів його звинувачення не мали ваги; важило те, що він нарік себе королем. І як до цього поставиться Ренлі? Удвох їм на Залізному троні не всидіти.

Тиріон ліниво відсунув на кілька дюймів фіранку, щоб визирнути на вулицю. Обабіч нього верхи їхали чорні вуха з отими їхніми моторошними намистами на шиї, а Брон попереду прокладав дорогу. Спостерігаючи за перехожими, які спостерігали за Тиріоном, він сам з собою грався в гру, намагаючись вирізнити інформаторів серед решти людей. «Найпідозріліші на вигляд, швидше за все, невинні,— вирішив він.— Остерігатися слід невинних на вигляд».

Шлях його пролягав аж за Рейнісин пагорб, а вулиці були запруджені. Майже година минула, поки паланкін нарешті зупинився. Тиріон куняв, але, щойно рух припинився, миттю прокинувся й, протерши очі, з Броновою допомогою зліз на землю.

Будинок був триповерховий — знизу кам’яний, а вгорі дерев’яний, і з одного рогу мав круглу башточку. Вікна — переважно вітражні. Понад дверима розгойдувався витіюватий ліхтар — золочена металева куля з багряними скельцями.

— Бордель,— оголосив Брон.— І що ви там збираєтеся робити?

— Що чоловіки зазвичай роблять у борделях?

— А Шей недосить? — розсміявся перекупний меч.

— Для табірного життя вона годилася, але ж я вже не в таборі. У маленьких чоловіків великі апетити, а я чув, що дівчата тут до пари королю.

— А хлопець уже доріс?

— До пари не Джофрі — Роберту. Полюбляв він цей бордель...— («Хоча і хлопець, може, теж уже доріс»).— Якщо тобі або комусь із чорних вух закортить розважитися, вперед, але дівчата в Чатаї недешеві. Та на вулиці знайдуться й дешевші борделі. І лишіть тут когось, хто знатиме, де вас шукати, коли я вийду.

— Як скажете,— кивнув Брон. Чорні вуха розпливлись у посмішках.

За дверима на Тиріона чекала рослява жінка у плинних шовках. Шкіра в неї була мов з чорного дерева, а очі — з сандалу.

— Мене звати Чатая,— низько вклонилася вона.— А ви...

— Не варто звикати до імен. Імена небезпечні.

У повітрі пахло якимись екзотичними прянощами, а на мозаїчній підлозі під ногами сплелися у пристрасті двоє жінок.

— Приємний у тебе заклад.

— Я чимало над ним попрацювала. Мені втішно, що правиці сподобалося,— проспівала вона голосом пливким, як розтоплений бурштин, з ледь уловимим акцентом Літніх островів.

— Титули такі ж небезпечні, як і ймення,— застеріг Тиріон.— Покажи мені кількох своїх дівчат.

— Залюбки. От побачите, вони не тільки вродливі, а й милі, і навчені мистецтва кохання,— вона граційно рушила вперед, і Тиріону лишалося тільки щодуху шкутильгати за нею на ногах, уполовину коротших за її.

З-за пишно оздобленої мирської ширми, різьбленої квітами, химерними візерунками і дівами, вони, ніким не помічені, зазирнули в кімнату, де якийсь старий весело награвав на волинці. В заваленому подушками алькові п’яний тайросянин гойдав у себе на колінах пишногруду дівку. Він розшнурував на ній корсет і перехилив свій кубок, виливаючи їй на груди тоненьку цівку вина, а тоді злизуючи її. Біля вітражного вікна сиділо ще двійко дівчат за гральними костями. Веснянкувата у медовому волоссі мала віночок з синіх квітів. У другої шкіра була чорна та гладенька, мов полірований гагат, очі темні й великі, а груденята маленькі й гострі. Вбрані обидві були у плинні шовки, зібрані на поясі розшитими бісером пасками. Крізь кольорові шибки вливалося світло, відтіняючи милі дівочі тіла, й Тиріон відчув у паху ворушіння.

— Насмілюся запропонувати вам темношкіру,— зронила Чатая.

— Вона молоденька.

— Їй уже шістнадцять, мілорде.

«Якраз для Джофрі»,— подумав він, пригадуючи Бронові слова. Його перша дівчина була навіть молодша. Тиріон пригадав, як вона соромилася, коли він уперше стягнув їй через голову сукню. Довгі темні коси та блакитні очі, в яких можна потонути,— і він потонув. Як давно це було!.. «Ну й дурень ти, карлику».

— А ця дівчина, вона з твоїх країв?

— У неї в жилах тече кров літа, мілорде, але моя дочка народилася тут, на Королівському Причалі.

Мабуть, у нього на обличчі відбився подив, бо Чатая провадила:

— У мого народу вважається, що немає ганьби працювати в будинку подушок. На Літніх островах дуже цінують тих, хто вміє добре потішити. Часто високородні юнаки та юнки після свого розквіту кілька років служать на честь богів.

— А до чого тут боги?

— Боги створили наше тіло, не тільки душу, хіба ні? Дали нам голос, щоб ми могли співами прославляти їх. Дали нам руки, щоб ми будували для них храми. Дали нам жадання, щоб ми могли паруватися й таким чином поклонятися їм.

— Нагадаєте мені, я це верховному септону перекажу,— сказав Тиріон.— Якби я своїм прутнем навчився молитися, був би набагато релігійніший,— махнув він рукою.— Радо приймаю твою пропозицію.

— Я покличу дочку. Ходімо.

Дівчина зустріла його біля підніжжя сходів. Вища за Шей, хай і не така висока, як матір, вона змушена була стати навколішки, щоб Тиріон її поцілував.

— Мене звати Алаяя,— представилася вона з ледь помітним натяком на материн акцент.— Ходімо, мілорде,— взяла вона його за руку та, здолавши два прогони сходів, повела довгим коридором. З-за одних із зачинених дверей долинали зітхання й задоволені скрики, з-за інших — смішки й перешіптування. Тиріонів прутень вперся в шнурівку на бриджах. «Хоч би не зганьбитися»,— подумав Тиріон, прямуючи за дівчиною ще одними сходами в кімнату в башточці. Тут були тільки одні двері. Завівши гостя всередину, дівчина зачинила їх. У кімнаті стояло велике ліжко з балдахіном, високий гардероб з еротичними візерунками й вузьке вітражне вікно — узор з червоних і жовтих ромбиків.

— Ти чарівна, Алаяє,— мовив до дівчини Тиріон, коли вони лишилися самі.— З голови до п’ят усе в тобі прегарне. Але зараз мене понад усе цікавить твій язик.

— Мілорде, язик у мене дуже вправний. Ще дівчинкою я навчилася, коли ним слід користуватись, а коли ні.

— Це мене тішить,— посміхнувся Тиріон.— То з чого почнемо? Може, в тебе є пропозиції?

— Так,— озвалася вона.— Якщо мілорд відчинить гардероб, знайде там те, що шукає.

Поцілувавши їй руку, Тиріон заліз у порожній гардероб. Алаяя зачинила по ньому двері. Він намацав задню панель і відчув, як та ковзнула під пальцями, тож він до упору відсунув її. У порожнечі за стіною було чорно, хоч в око стрель, але він лапав рукою, доки не відчув метал. Долоня стисла щабель драбини. Намацавши ногою наступний, він почав помалу спускатися. Опустившись нижче рівня землі, драбина вивела у похилий підземний тунель, де на Тиріона чекав Вейрис зі свічкою в руці.

Вейрис був геть на себе не схожий. Під сталевою шапкою прозирало пошрамоване обличчя, заросле темною щетиною, а вдягнений він був у кольчугу поверх дублених шкір і мав на поясі короткий меч і чингал.

— Чатая потішила вас, мілорде?

— Аж занадто,— зізнався Тиріон.— Ви впевнені, що на цю жінку можна покластися?

— Я ні в чому не впевнений у цьому непостійному та зрадливому світі, мілорде. Однак у Чатаї немає причин любити королеву, до того ж вона добре знає, що за звільнення від Алара Діма має дякувати вам... Ходімо? — рушив він у тунель.

«Навіть хода в нього змінилася»,— зауважив Тиріон. Замість лаванди до Вейриса прилип дух винного перегару й часнику.

— Гарне у вас вбрання,— дорогою мовив він.

— Моя робота не дозволяє мені виїздити на вулиці з кавалькадою лицарів. Отож, виходячи з замку, я відповідно маскуюся й таким чином продовжую собі життя на службу вам.

— Вам личить шкірянка. Приходьте отак на наступне зібрання ради.

— Вашій сестрі не сподобається, мілорде.

— Моя сестра штанці собі обмочить,— в темряві посміхнувся Тиріон.— Я сьогодні не побачив за собою її нишпорок.

— Приємно це чути, мілорде. Дехто з її найманців і мені служить теж, хоча вона про це й не здогадується. Прикро було б, якби вони так пустилися берега, аж на очі потрапляли.

— Ну, мені прикро було б, якби я марно лазив крізь гардероби, терплячи невдоволену жагу.

— Не марно,— запевнив його Вейрис.— Вони знають, що ви тут. Чи наважиться хтось із них проникнути до Чатаї під виглядом відвідувачів, сказати не можу, але вважаю за краще перепильнувати.

— І звідки це в борделі таємний хід?

— Тунель прорили для іншого правиці, якому гордість не дозволяла заходити в такий заклад відкрито. Чатая дбайливо оберігає таємницю.

— Але ви про нього знаєте.

— Пташечки залітають і в темні тунелі. Обережно, тут круті сходи.

Подолавши близько трьох кварталів попід Рейнісиним пагорбом, вони крізь люк випірнули в глибині якоїсь стайні. Коли по Тиріону захряснулися дверцята, у стійлі заіржав кінь. Задмухнувши свічку, Вейрис поставив її на бантину, а Тиріон тим часом роззирнувся. У стійлах стояв мул і трійко коней. Обійшовши рябого мерина, Тиріон зазирнув йому в зуби.

— Старий,— мовив він,— і запах мені не подобається.

— На битву такий не вивезе, щира правда,— відгукнувся Вейрис,— але нам послужить, не привертаючи до себе уваги. Як і решта. А конюші тут бачать і чують лише тварин,— євнух зняв з кілочка плащ. Груботканий, вицвілий на сонці й потертий, зате просторий.— Якщо дозволите...

Коли він накинув плаща Тиріонові на плечі, той загорнув карлика з голови до п’ят; на голову можна було натягнути каптур, щоб затінити обличчя.

— Люди бачать те, що очікують,— мовив Вейрис, заметушившись, обсмикуючи плащ.— Карлики трапляються рідше, ніж діти, тож усі побачать у вас дитину. Хлопчака в старому плащі на батьковому коні, якого батько послав у справах. Хоча краще буде, якщо ви приїздитимете здебільшого поночі.

— Так і робитиму... відсьогодні. Але зараз Шей чекає на мене.

Він улаштував її в особняку за високими стінами на околиці Королівського Причалу, неподалік моря, але не наважувався її відвідувати, бо за ним могли простежити.

— Якого коня візьмете?

Тиріон знизав плечима.

— Оцей підійде.

— Я осідлаю його для вас,— зняв з кілочка Вейрис упряж і сідло.

Поправивши на собі важкий плащ, Тиріон нетерпляче походжав стайнею.

— Ви проґавили веселеньку раду. Схоже, Станіс коронувався.

— Знаю.

— Звинувачує моїх брата й сестру в інцесті. Цікаво, звідки в нього зродилася така підозра.

— Може, книжку одну прочитав, а тоді побачив колір волосся байстрюка, як-от учинив Нед Старк, а до нього — Джон Арин. А може, хтось йому на вухо шепнув,— розсміявся євнух глибоким гортанним сміхом, далеким від свого звичного хихотіння.

— Чи не ви часом?

— Я під підозрою? Ні, це був не я.

— А якби таки ви, зізналися б у цьому?

— Ні. Але навіщо мені зраджувати таємницю, яку я беріг так довго? Одна справа — дурити короля, зовсім інша — сховатися від цвіркуна в циновці чи від пташечки в комині. Крім того, байстрюки були в усіх на очах.

— Робертові байстрюки? А що з ними не так?

— Наскільки знаю, у нього їх було восьмеро,— сказав Вейрис, вовтузячись із сідлом.— У матерів коси були мідні й медові, каштанові й біляві, та всі малюки народилися чорні як круки... і, схоже, знедолені. Тож коли Джофрі, Мірселла і Томен вислизнули поміж ніг вашої сестри, усі троє золоті як сонечко, правду неважко було зауважити.

Тиріон похитав головою. Якби сестра бодай одну дитину чоловікові народила, цього було б досить, щоб відвести підозри... але тоді Серсі не була б Серсі.

— Якщо не ви шепнули, тоді хто?

— Без сумніву, зрадник,— підтягнув Вейрис попругу.

— Мізинчик?

— Імен я не називав.

Тиріон дозволив євнуху допомогти йому вилізти на коня.

— Лорде Вейрисе,— мовив він з сідла,— іноді мені здається, що ви — найкращий мій друг на Королівському Причалі, а іноді — найгірший мій ворог.

— Як дивно! Бо про вас я думаю так само.

Бран

Ще перший білий палець світла не проліз у віконниці, а Бран уже розплющив очі.

У Вічнозим приїхали гості — на свято врожаю. Сьогодні вранці вони у дворі збиватимуть мішені. Колись така перспектива Брана потішила б, але це було раніше.

А не тепер. Волдери трощитимуть списи разом зі зброєносцями з ескорту лорда Мандерлі, але Бран у тому участі не братиме. Він у батьковій світлиці має зображати королевича.

— Добре слухай — і, може, трохи втямиш, що означає бути лордом,— сказав йому мейстер Лувін.

Але Бран не просив, щоб його робили королевичем. Він завжди мріяв про лицарство — про ясні обладунки й розмаяні прапори, про спис і меч, про румака між ногами. Чого він має марнувати свої дні, слухаючи старечу балаканину, з якої розуміє хіба половину? «Бо ти каліка»,— нагадав йому внутрішній голос. Лорд на своєму м’якому кріслі може бути й калікою (Волдери казали, що дідусь їхній такий немічний, аж його всюди доводиться носити в паланкіні), а от лицар на дестрієрі не може. Крім того, це його обов’язок.

— Ти — братів спадкоємець і Старк у Вічнозимі,— сказав сер Родрик, нагадавши, як Роб завжди сидів з лордом-батьком, коли сюди навідувалися прапороносці.

Два дні тому з Білої Гавані прибув лорд Вайман Мандерлі, який подорожував баркою і паланкіном, бо був такий грубий, що не міг всидіти на коні. З ним приїхав довгий хвіст підданих: лицарі, зброєносці, підлеглі лорди й леді, герольди, музики, навіть штукар,— усі у блиску прапорів і в сюрко сотні різних барв. Бран вітав їх у Вічнозимі з батькового кам’яного престолу з викарбуваними на підлокітниках деривовками, і пізніше сер Родрик сказав, що впорався він добре. Якби й по всьому, він був би не проти. Але це, як виявилося, тільки початок.

— Свято — це приємний привід,— пояснив сер Родрик,— та людина не долатиме сотню льє за шматок качки й ковток вина. В цю подорож вирушать лише ті, хто має до нас важливі справи.

Бран підвів очі до шерехатої кам’яної стелі над головою. Він знав, Роб сказав би: не будь дитиною. Він просто чув його слова, і батькові теж. «Зима на підході, Бране, а ти майже дорослий. У тебе є обов’язки».

Коли в кімнату увірвався усміхнений Годор, щось мугикаючи мимо нот, хлопчик уже скорився своїй долі. Разом вони вмилися й зачесалися.

— Сьогодні — білий вовняний камзол,— скомандував Бран.— І срібну брошку. Сер Родрик хоче, щоб я був схожий на справжнього лорда.

Наскільки міг, Бран старався одягатися сам, але були деякі завдання — як-от натягнути штани або зашнурувати чоботи,— з якими він досі мучився. З Годоровою допомогою все робилося швидше. Якщо Годора чогось навчити, далі він це робить дуже спритно. Руки він має лагідні, хоча й на диво дужі.

— Закладаюся, з тебе б теж вийшов лицар,— мовив до нього Бран.— Якби боги не відібрали в тебе розум, з тебе був би видатний лицар.

— Годор? — закліпав до нього Годор нехитрими карими очима — очима, позбавленими тями.

— Так,— сказав Бран.— Годор.

Він тицьнув пальцем.

На стіні біля дверей висів міцний кошик, змайстрований з лози та шкіри, з прорізами для Бранових ніг. Пропхавши руки в лямки, Годор затягнув на грудях широкий пояс, а тоді опустився біля ліжка навколішки. Тримаючись за скоби, вмонтовані в стіну, Бран перекинув мертвий вантаж власних ніг у кошик і запхав у прорізи.

— Годор,— повторив Годор, підводячись. Конюший сам був на зріст близько сімох футів, тож Бран, сидячи в нього за спиною, головою мало не торкався стелі. Коли вони удвох заходили у двері, довелося низько схилити голову. Одного разу Годор, занюхавши свіжий хліб, ринувся на кухню, і Бран так дістав по лобі, що мейстру Лувіну довелося зашивати йому голову. Отож Мікен знайшов йому у зброярні старий іржавий шолом без заборола, але Бран рідко його вдягав. Бо Волдери, побачивши шолом у нього на голові, щоразу реготали.

Годор почав спускатися крученими сходами, і Бран поклав йому руки на плечі. Двір уже дзвенів од співу мечів, щитів і коней. Яка солодка музика! «Просто гляну,— подумав Бран,— одним оком, і все».

Лордійчуки Білої Гавані з’являться пізніше, разом з лицарями й важкою кіннотою. А доти двір належить зброєносцям віком від десятьох до сорока років. Бранові так кортіло бути серед них, що в нього від бажання живіт крутило.

У дворі поставили дві мішені — широкі стовпи, на яких трималося обертальне коромисло, з одного боку якого кріпився щит, а з другого — солом’яна палиця. Щити розмалювали в червоно-золоті кольори, однак леви Ланістерів були недоладні й потворні, а до всього ще й добряче пощерблені першими хлопцями, які прийшли з ними змагатися.

Бран у своєму кошику зразу прикував погляди тих, хто його ще не бачив, але він уже навчився на ці погляди не зважати. Принаймні йому добре все видно з Годорової спини: він вивищується над усіма. Він бачив, як Волдери сідають на коней. Вони привезли з Близнючок чудові лати — блискучі срібні кіраси з блакитним гравіюванням. Гребінь на шоломі Великого Волдера мав форму замку, а у Малого Волдера на шоломі маяли блакитні й сірі шовкові стрічки. Своїми щитами й сюрко вони теж відрізнялися. У Малого Волдера на чвертях геральдичного щита красувалися вежі-близнючки Фреїв, плямистий кабан бабусиного дому й ратай материнських домів — Крейкголів і Дарі. На чвертях щита у Великого Волдера було дерево з круками дому Блеквудів і переплетені змії Пейджів. «Слави жадають,— подумав Бран, спостерігаючи, як хлопці беруть списи.— А от Старкові достатньо деривовка».

Їхні сірі в яблуках рисаки були прудкі, міцні й чудово навчені. Біч-о-біч рвонули вони до мішеней. Обидва чисто поцілили в щити, й на той час, коли розвернулися солом’яні палиці, від’їхали вже далеченько. У Малого Волдера був дужчий удар, але, здалося Бранові, Великий Волдер краще сидів на коні. Він би віддав обидві свої нікчемні ноги за шанс виїхати проти будь-кого з хлопців.

Відкинувши потрощений спис, Малий Волдер зауважив Брана й зупинив коня.

— Потворна конячка,— сказав він на Годора.

— Годор не конячка,— мовив Бран.

— Годор,— мовив Годор.

Великий Волдер клусом порівнявся з кузеном.

— Ну, він не такий кмітливий, як коняка, це точно.

Кілька інших хлопців з Білої Гавані почали тицяти одне в одного кулаками й реготати.

— Годор,— щиро всміхаючись, переводив Годор погляд з одного Фрея на іншого, не помічаючи їхніх клинів.— Годор годор?

Кінь під Малим Волдером заіржав.

— Бачиш, вони між собою перемовляються. Може, конячою мовою «годор» означає «я тебе люблю».

— Стули пельку, Фрею,— Бран відчув, як у нього червоніють щоки.

Малий Волдер пришпорив коня й так врізався в Годора, що той відступив назад.

— А що ти зробиш, як не стулю?

— Він на тебе вовка спустить, кузене,— застеріг Великий Волдер.

— То й нехай. Я завжди хотів вовчу шубу.

— Літо твою жирну голову відкусить,— сказав Бран.

Малий Волдер ляснув себе закутим у кольчужну рукавицю кулаком у груди.

— А у твого вовка сталеві зуби, щоб прокусити кірасу й кольчугу?

— Досить! — прорвався крізь громовитий брязкіт у дворі голос мейстра Лувіна. Скільки почув мейстер, Бран сказати не міг... але й того було досить, щоб його розсердити.— Не хочу більше чути цих негідних погроз. Це так ти поводишся у Близнючках, Волдере Фрей?

— Якщо схочу.

Сидячи на своєму рисакові, Малий Фрей похмуро зиркнув на Лувіна, мов промовляючи: «Хто ти такий, простий мейстре, щоб дорікати Фрею з Переправи?»

— Але у Вічнозимі годованці леді Старк так не поводитимуться. З чого все почалося? — мейстер по черзі глянув на хлопців.— Або хтось із вас розкаже, або...

— Ми кепкували з Годора,— зізнався Великий Волдер.— Перепрошую, якщо ми образили королевича Брана. Ми просто хотіли його розважити.

Принаймні вигляд у нього був сконфужений.

А от Малий Волдер здавався лише роздратованим.

— Я теж,— мовив він,— я теж тільки хотів розважити.

Бран бачив, що лисина в мейстра на голові почервоніла: Лувін розсердився ще більше.

— Порядний лорд втішає і захищає слабких і безпомічних,— сказав він до Фреїв.— Не дозволю робити з Годора мішень для злих жартів, ви мене чули? У нього чуйне серце, він відповідальний і слухняний, чого про вас двох не скажеш А ти,— мейстер помахав пальцем на Малого Волдера,— тримайся подалі від вовчого лісу й від вовків, бо поплатишся.

Ляпаючи рукавами мантії, він розвернувся на п’ятах, зробив кілька кроків і озирнувся.

— Бране, ходімо. Лорд Вайман чекає.

— Годоре, ходи з мейстром,— звелів Бран.

— Годор,— озвався Годор. І довгими кроками швидко наздогнав мейстра, який люто тупотів сходами Великої фортеці. Мейстер Лувін притримав двері, і Бран, обійнявши Годора за шию, схилив низько голову, коли вони удвох переступали поріг.

— Волдери...— почав був він.

— Не хочу про це більше чути, все,— мейстер Лувін наче вмить змучився і постарів.— Ти правильно захищав Годора, але тебе там узагалі не мало бути. Сер Родрик і лорд Вайман уже поснідали, чекаючи на тебе. Невже я сам мушу тебе приводити, як малу дитину?

— Ні,— присоромлено сказав Бран.— Вибачте. Я просто хотів...

— Знаю я, що ти хотів,— лагідніше вже мовив мейстер Лувін.— Якби ж це було можливо, Бране! Поки не почалася аудієнція, не хочеш нічого запитати?

— А ми про війну говоритимемо?

— Ти ні про що не говоритимеш,— у голос Лувіна повернулася різкість.— Ти й досі восьмирічний хлопчак...

— Мені майже дев’ять!

— Вісім,— твердо повторив мейстер.— Обміняєшся люб’язностями, а в іншому мовчатимеш, доки сер Родрик чи лорд Вайман не поставлять тобі запитання.

— Запам’ятав,— кивнув Бран.

— Я серу Родрику не розповідатиму, що там сталося між тобою і Фреями.

— Дякую.

Брана всадовили за довгий дощаний стіл, у батькове дубове крісло з сірими оксамитовими подушками. По праву руч сів сер Родрик, а по ліву — мейстер Лувін, озброєний перами, каламарями та стосом білого пергаменту, щоб записувати все, що відбуватиметься. Провівши рукою по шерехатій стільниці, Бран вибачився перед лордом Вайманом за запізнення.

— Королевичі не запізнюються,— привітно озвався Вайман Мандерлі, лорд Білої Гавані.— Це інші приходять зарано, от і все,— гучно розреготався він. Не дивно, що він не всидить у сідлі: на вигляд він важив більше за будь-якого коня. Такий самий багатослівний, як і товстий, він почав з прохання до Вічнозиму затвердити нових митників, яких він призначив у Білу Гавань. Бо старі притримували срібло для Королівського Причалу, замість віддавати його королю на Півночі.— Король Роб теж потребує коштів,— оголосив він,— а Біла Гавань — найкраще їхнє джерело.

Він запропонував, з ласки короля, узяти цю справу на себе, а далі заходився розповідати, як укріпив захист порту, в подробицях розписавши, що у скільки обійшлося.

На додачу до коштів з Білої Гавані, лорд Мандерлі запропонував збудувати для Роба військовий флот.

— Сотні років не мали ми потуги на морі — відтоді як Брандон Палій підніс смолоскип до батькових кораблів. Видайте мені золото — і за рік я спущу на воду достатньо галер, щоб узята і Драконстон, і Королівський Причал на додачу.

Щойно заговорили про бойові кораблі, як у Брана прокинувся інтерес. Ніхто його не питав, але йому Вайманова ідея здалася чудовою. В уяві він уже бачив їх. Цікаво, думав він, а чи бували капітанами бойових кораблів каліки? Однак сер Родрик тільки пообіцяв надіслати цю пропозицію Робові на розгляд, а мейстер Лувін старанно писав на своєму пергаменті.

Прийшов полудень. Мейстер Лувін відіслав Рябого Тима вниз, на кухню, і їм у світлицю принесли обід — сир, курятину й темний вівсяний хліб. Ламаючи товстими пальцями птицю, лорд Вайман увічливо розпитував про леді Горнвуд, свою кузину.

— Вона, знаєте, з родини Мандерлі. Можливо, коли вона віджуриться, знов стане Мандерлі, га? — відкусивши від крильця, він широко посміхнувся.— Так сталося, що останні вісім років я — вдівець. Давно вже пора мені взяти нову дружину, як гадаєте, мілорди? Людина одна почувається самотньою...— відкинувши кості вбік, він потягнувся по ніжку.— А якщо леді подобаються молоденькі, ну, то мій син Вендель теж парубкує. Зараз він на півдні, у варті леді Кетлін, але, повернувшись, не відмовиться від нареченої. Він доблесний хлопчина, і веселий — якраз щоб навчити жінку знов усміхатися, ні? — рукавом сорочки він стер з вуст сало.

Крізь вікна чувся віддалений брязкіт зброї. Бранові було байдуже до шлюбів. «От би зараз у двір!»

Його милість дочекався, поки приберуть зі столу, й аж тоді заговорив про листа, що його отримав від лорда Тайвіна Ланістера, який тримав у полоні його старшого сина, сера Вайліса, захопленого на Зеленому Зубці.

— Він пропонує повернути його без викупу, якщо я заберу в його світлості своїх призовників і заприсягнуся більше не воювати.

— Але ви, звісно, відмовитеся,— сказав сер Радрик.

— З цього приводу можете не хвилюватися,— запевнив їх лорд.— У короля Роба немає відданішого слуги, ніж Вайман Мандерлі. Однак не хотів би я, щоб мій син хирів у Гаренхолі довше, ніж треба. Погане це місце. Подейкують, прокляте. Я, звісно, не з тих, хто купується на ці байки, та все ж... погляньте, що сталося з Джаносом Слінтом! Королева підвищила його до лорда Гаренхолу, а її брат знову його понизив. І тепер, кажуть, він пливе на Стіну. Благаю вас влаштувати обмін бранцями, поки не запізно. Знаю, Вайліс не хотів би решту війни просидіти сиднем. Він хоробрий, мій синок, і лютий як пес.

Поки аудієнція добігла кінця, у Брана плечі затерпли від сидіння в кріслі. А ввечері, коли він саме сідав вечеряти, герольд провістив прибуття ще одного відвідувача. Леді Донелла Горнвуд не привезла з собою шлейфу лицарів і підданих — вона приїхала сама з шістьма стомленими вершниками, в яких на запорошених жовтогарячих лівреях красувалася лосяча голова.

— Нам дуже прикро через ваше горе, міледі,— промовив Бран, коли вона підійшла до нього привітатися. Лорд Горнвуд загинув у битві на Зеленому Зубці, а їхній єдиний син — у Лопотючому лісі.— Вічнозим пам’ятатиме.

— Приємно це чути,— відповіла вона — бліда й висохла, кожна зморшка на обличчі карбована горем.— Я дуже стомилася, мілорде. Буду вдячна, якщо дозволите відпочити.

— Певна річ,— сказав сер Родрик.— Завтра буде доволі часу, щоб поспілкуватися.

А коли прийшло завтра, майже весь ранок присвятили розмовам про зерно, зелень і солонину. Коли мейстри в Цитаделі оголошують перший день осені, мудрі люди починають запасати частину врожаю... однак яку саме частину, схоже, треба довго домовлятися. Леді Горнвуд відкладала одну п’яту врожаю. На пораду мейстра Лувіна пообіцяла відкладати одну четверту.

— Болтонів Байстрюк збирає у Страхфорту вояків,— попередила вона присутніх.— Сподіваюся, він поведе їх на південь, щоб приєднатися до батька біля Близнючок, та коли я послала людей розпитати про його наміри, він відповів, що перед жінкою Болтон не звітуватиме. Так наче він законний син і має право на це ім’я.

— Наскільки я знаю, лорд Болтон не визнав хлопця,— сказав сер Родрик.— Зізнаюся, я навіть його не бачив ніколи.

— Мало хто бачив,— відповіла вона.— Ще два роки тому він жив з матір’ю, а потім помер юний Домерик і лишив Болтона без спадкоємця. Отоді-то він і привіз байстрюка у Страхфорт. Усі кажуть, що хлопець підступний, а слуга його жорстокіший за нього. Смердюк, ось як його обзивають. Кажуть, він ніколи не миється. Вони полюють разом, Байстрюк і цей Смердюк, і не на оленів. Я чула різні байки, в які й повірити важко, навіть коли йдеться про Болтона. А тепер, коли мій лорд-чоловік і мій любий синочок відійшли на той світ, Байстрюк жадібно позирає на мої землі.

Бран хотів би дати леді сотню вояків, щоб захистити її права, але сер Родрик лише сказав:

— Хай собі позирає, та коли наважиться на більше, обіцяю, дорого за це заплатить. Ви будете в безпеці, міледі... хоча, можливо, з часом, коли мине жалоба, ви розсудите, що варто одружитися вдруге.

— Дітей мені вже не народити, а краса моя змарніла,— відгукнулася вона зі слабкою і змученою усмішкою,— однак чоловіки так і липнуть до мене, чого навіть замолоду зі мною не було.

— Вам не подобаються ваші залицяльники? — поцікавився Лувін.

— Якщо його світлість звелить, я одружуся знову,— відповіла леді Горнвуд,— але Морс Крукохарч — брутальний п’яниця, до того ж старший за мого батька. Що ж до мого шляхетного кузена Мандерлі, ліжко мого лорда не витримає його милості, та і я замала і заслабка, щоб лягати під нього.

Бран знав, що в одному ліжку чоловіки лягають на жінок. Він подумав, що спати під лордом Мандерлі — як опинитися під конем. Сер Родрик співчутливо покивав.

— У вас з’являться й інші залицяльники, міледі. Постараємося знайти вам когось до вподоби.

— Либонь, доведеться шукати у далеких краях, сер.

Коли вона пішла, мейстер Лувін посміхнувся.

— Пане Родрику, мені здається, ви їй подобаєтеся.

Сер Родрик зніяковіло прокашлявся.

— Вона дуже засмучена,— сказав Бран.

— Засмучена й ніжна,— кивнув сер Родрик,— і, як на жінку її років, дуже навіть приваблива, при всій її скромності. Та однак — загроза для миру в королівстві твого брата.

— Вона? — приголомшено перепитав Бран.

Відповів йому мейстер Лувін.

— Оскільки немає прямого нащадка, безперечно, буде чимало претендентів на землі Горнвудів. І Толгарти, і Флінти, і Карстарки — всі мають зв’язки з домом Горнвудів по жіночій лінії, а Гловери в Пущанському Насипі тримають за годованця байстрюка лорда Гариса. Страхфорт претензій не висуває, наскільки я знаю, але землі межують, а Руз Болтон — не з тих, хто проґавить такий шанс.

Сер Родрик посмикав себе за бакенбарди.

— В такому разі її сюзерен має знайти їй гідну партію.

— А чого не можете з нею одружитися ви? — запитав Бран.— Ви ж кажете, що вона приваблива, й тоді у Бет буде мама.

Старий лицар поклав долоню Бранові на руку.

— Люб’язно з вашого боку так подумати, королевичу, але я — простий лицар, та й застарий до всього. Може, кілька років мені й удасться втримувати її землі, та щойно я помру, леді Горнвуд знов опиниться в тому самому болоті, та й майбутнє Бет може виявитися під загрозою.

— То нехай спадкоємцем буде байстрюк лорда Горнвуда,— мовив Бран, пригадавши свого зведеного брата Джона.

— Це потішить Гловерів,— сказав сер Родрик,— а може, і душу покійного лорда Горнвуда, але навряд чи цим ми здобудемо прихильність леді Горнвуд. Хлопець їй не рідний.

— І все ж,— сказав мейстер Лувін,— варіант слід розглянути. Леді Донелла вже не зможе народити, вона сама сказала. Якщо не байстрюк, тоді хто?

— Можна мені йти? — Бран чув у дворі дзвін мечів — це зброєносці брязкали крицею об крицю.

— Як зволите, королевичу,— озвався сер Родрик.— Ви добре впоралися.

Бран зашарівся від задоволення. Вдавати лорда виявилося не так нудно, як він боявся, а що леді Горнвуд забрала значно менше часу, ніж лорд Мандерлі, то ще лишилося кілька годин до сутінок і можна провідати Літо. Якби сер Родрик і мейстер дозволяли, він би щодня проводив час з вовком.

Не встигли вони з Годором зануритись у богопраліс, як з-під дуба випірнув Літо — наче знав, що вони прийдуть. А ще Бран запримітив струнку чорну постать, яка визирала з заростів.

— Кошлаю! — покликав він.— Кошлаю, до мене!

Але Риконів вовк зник так само швидко, як і з’явився.

Годор добре знав Бранове улюблене місце, отож відніс його на берег ставка під широким шатром серцедерева, де завжди прихиляв у молитві коліна лорд Едард. Поверхнею води розходилися брижі, й віддзеркалення віродерева мерехтіло і танцювало. Однак вітру не було. Якусь мить Бран почувався збитим з пантелику.

І тут з гучним плюском посеред ставка випірнула Оша — так раптово, аж Літо, загарчавши, відстрибнув. Годор теж відскочив, перелякано скиглячи «Годор, годор», поки Бран заспокійливо не поплескав його по плечу.

— Як ти тут можеш плавати? — запитав він Ошу.— Хіба не холодно?

— Я змалечку бурульки смоктала, хлопче. Люблю холод,— Оша підпливла до каміння та, стікаючи водою, звелася на повен зріст. Вона була гола, і шкіра вкрилася сиротами. Підповзши ближче, Літо обнюхав її.— Я хотіла торкнутися дна.

— Я й не знав, що там є дно.

— Може, й нема,— широко всміхнулася вона.— Ти чого витріщився, хлопче? Ніколи жінки не бачив?

— Бачив! — Бран сотні разів купався зі своїми сестрами, а ще бачив служниць у гарячих джерелах. Однак Оша була зовсім інша: жилава й клинцювата, а не м’яка й округла. Руки — самі м’язи, а груди пласкі, мов два порожні гамани.— У тебе чимало шрамів.

— Наслідки запеклих сутичок,— підняла вона коричневу сукню без пояса, струсила з неї листя й натягнула через голову.

— З велетами?

Оша запевняла, що за Стіною і досі мешкають велети. «Може, одного дня і я їх побачу...»

— З людьми,— підперезалася вона мотузкою.— Найчастіше з чорними воронами. Одного ворона я навіть убила,— сказала вона, струшуючи волоссям. Відтоді як вона з’явилась у Вічнозимі, воно відросло вже поза вуха. Тепер Оша здавалася ніжнішою, аніж та жінка, що якось у вовчому лісі хотіла пограбувати й убити Брана.— На кухні сьогодні базікали про тебе й тих Фреїв.

— Хто? Що казали?

Вона кисло всміхнулася.

— Що тільки дурний хлопчак глузує з велета і що світ здурів, коли захищати його доводиться каліці.

— Годор не зрозумів, що вони з нього глузують,— сказав Бран.— І взагалі він ніколи не б’ється.

Йому пригадалося, як одного разу він маленьким ще ходив на ринкову площу з мамою і септою Мордейн. З собою за носія вони взяли Годора, але той кудись поблукав, а коли вони його нарешті розшукали, виявилося, що якісь хлопчаки дубцями загнали його у провулок. «Годор!» — кричав і кричав він, кулячись і затуляючись, але так і не підняв руки на своїх мучителів.

— Септон Чейл каже, що в нього ніжна душа.

— Ага,— озвалася вона,— а руки такі міцні, що він, як захоче, людині голову з в’язів скрутить. І все ж ліпше він хай стережеться того Волдера. І він, і ти — обидва. Великого, якого кличуть Малим,— як на мене, то влучне прізвисько. Великий зовні, а всередині малий, і підлий до шпику кісток.

— Мене він образити не наважиться. Хай що він там каже, а Літа він боїться.

— То він, схоже, не такий дурний, яким здається...— Оша теж завжди остерігалася деривовків. У день її полонення Літо з Сіровієм роздерли на криваві кавалки трьох дикунів.— А може, і такий. А з цього біда може вийти,— вона зав’язала волосся.— Тобі ще сняться вовчі сни?

— Ні.

Бран не любив розмов про сни.

— Королевичу слід навчитися краще брехати,— розсміялася Оша.— Що ж, твої сни — твоя справа. А моя справа — кухня, тож пора мені вже вертатися, поки Гейдж не почав репетувати й розмахувати отою своєю дерев’яною ложкою. З вашого дозволу, королевичу.

«Не варто було їй згадувати про вовчі сни»,— подумав Бран, поки Годор ніс його нагору в спальню. У ліжку він, скільки міг, боровся зі сном, але врешті-решт, як завжди, піддався. Вночі йому наснилося віродерево. Вдивлялося в нього своїми червоними очима, промовляло до нього своїми кривими дерев’яними вустами, а з білого гілля, ляпаючи крилами, злетів триокий ворон і, дзьобаючи Брана в обличчя, викрякував його ім’я голосом пронизливим і гострим, як меч.

Прокинувся Бран від сурмління ріжків. Удячний за тимчасове полегшення, він звівся на лікті. Чулося іржання коней і гучні крики. «Ще гості приїхали, і якщо судити з галасу, всі вже п’яненькі». Схопившись за скоби, Бран переліз із ліжка на підвіконня. На прапорі виднівся велет у розірваних ланцях, тобто з північних земель за Останньою рікою прибули Амберові люди.

Наступного дня на аудієнцію прийшли двоє з них — галасливі дядьки Великого Джона, що вже вступили в зиму життя свого: бороди їхні були такі ж білі, як і ведмежі шуби на плечах. Один називався Морс; якось крук, прийнявши його за мертвого, видзьобав йому око, тож тепер в очниці чоловік мав шматочок драконового скла. У казці старої Нан він, схопивши крука, відкусив йому голову, після чого й отримав прізвисько Крукохарч. А от розповідати, чому його кощавий брат Готер прозивається Хвойдозгуб, стара Нан не схотіла.

Не встигли вони розсістися, як Морс попросив дозволу одружитися з леді Горнвуд.

— Великий Джон — міцна правиця Юного Вовка, всі це знають. Хто краще від Амбера захистить удовині володіння, і хто з Амберів кращий за мене?

— Леді Донелла ще в жалобі,— сказав мейстер Лувін.

— Під шубою в мене гарні ліки від жалоби,— розреготався Морс. Сер Родрик люб’язно йому подякував, пообіцявши обговорити це питання і з самою леді, і з королем.

Готеру потрібні були кораблі.

— З півночі скрадаються дикуни — я ще стільки їх у житті не бачив. Перетинають Тюленячу затоку на човниках і висаджуються на наших берегах. Ворони у Східній варті надто нечисленні, щоб зупинити їх, а вони розбігаються прудко, як ласки. Нам потрібні довгі лодії, ага, і міцні моряки. Великий Джон забрав з собою забагато людей. Половина нашого врожаю пішла на пси через те, що бракує рук з серпами.

Сер Родрик посмикав себе за бакенбарди.

— У ваших лісах ростуть і високі сосни, і старі дуби. У лорда Мандерлі доволі корабельників і матросів. Разом ви здатні спустити на воду стільки лодій, скільки потрібно для захисту і вашої частини узбережжя, і їхньої.

— Мандерлі? — пирхнув Морс Амбер.— Отой незграбний мішок лою? Я чув, його власні піддані глузливо прозивають лордом Ластоногим. Та він ходити заледве може! Якщо йому в живіт устромити меча, звідти виповзе тисяча вугрів.

— Він товстий,— погодився сер Родрик,— але не дурний. Або ви співпрацюєте з ним, або я все розповім королю.

На Бранів подив, натисливі Амбери, побуркотівши, згодилися на пропозицію.

Поки тривала аудієнція, з Пущанського Насипу прибули люди Гловерів, а ще великий гурт Толгартів з Торенового Квадрату. Галбарт і Робет Гловери лишили свою Пущу на Робетову дружину, однак у Вічнозим замість неї приїхав їхній стюард.

— Леді перепрошує за відсутність. Діти ще замалі для такої мандрівки, а лишати їх самих вона не хотіла.

Дуже швидко Бран збагнув, що Пущанським Насипом насправді керує не леді Гловер, а стюард, який повідомив, що зараз відкладає про запас лише десяту частину врожаю. Чаклун-бурлака, заявив він, запевнив, що перед настанням холодів ще прийде щедре примарне літо. Мейстер Лувін міг би дещо сказати про чаклунів-бурлак. А сер Родрик звелів стюарду відтепер відкладати п’яту частину врожаю, а тоді детально розпитав його про байстрюка лорда Горнвуда — хлопця на ім’я Ларенс Сноу. «На Півночі всім вискородним байстрюкам дають прізвище Сноу». Хлопцеві було років дванадцять, і стюард хвалив його і за розум, і за мужність.

— Твоя ідея щодо байстрюка заслуговує на розгляд, Бране,— згодом сказав мейстер Лувін.— Думаю, з роками з тебе вийде добрий лорд Вічнозиму.

— Не вийде...— Бран знав, що ніколи не стане лордом — так само як і лицарем.— Роб має одружитися з дівчиною з Фреїв, ви самі казали, і Волдери так кажуть. У нього народяться сини, от вони й будуть лордами Вічнозиму після нього, а зовсім не я.

— Може, й так, Бране,— мовив сер Родрик,— але от я одружувався тричі, а жінки народжували мені самих дочок. А тепер у мене лишилася одна Бет. У мого брата Мартина було четверо міцних синів, але до повноліття доріс лише Джорі. А коли він загинув, з ним урвався і Мартинів рід. Коли йдеться про майбутнє, нічого з певністю сказати не можна.

Наступного дня прийшла черга Леобальда Толгарта. Він довго розводився про погодні прикмети й дурість простолюду, а ще заявив, що його племінник просто рветься в бій.

— Бенфред сам зібрав списників. Усі ще хлопчаки, максимум дев’ятнадцять років, але кожен вірить, що він — наступний юний вовк. А коли я сказав їм, що вони — юні кролики, вони тільки посміялися з мене. Тепер вони звуться Дикими зайцями й об’їздять свої володіння з кролячими шкурками на списах, виспівуючи лицарських пісень.

Бранові це страшенно сподобалося. Він пригадував Бенфреда Толгарта — кремезного, грубувато-добродушного й галасливого хлопця, який часто навідувався у Вічнозим разом з батьком — сером Гелманом — і подружився з Робом і Теоном Грейджоєм. Але серові Родрику почуте, вочевидь, було не до душі.

— Якби королю знадобилися вояки, він послав би по них,— сказав він.— Перекажіть своєму племіннику, щоб лишався в Тореновому Квадраті, як велів його батько.

— Так, сер,— мовив Леобальд — і аж тоді заговорив про леді Горнвуд. Бідолаха, ні чоловіка, щоб захищати землі, ні сина, щоб їх успадкувати... Його власна леді-дружина була з Горнвудів, сестра покійного лорда Гейліса, якщо вони пам’ятають.— Порожня зала — сумне видовище. Я подумав, що можна було б віддати леді Донеллі мого молодшого сина за годованця. Берену майже десять, гарний хлопчик, до того ж її племінник. Певен, він її розрадить, а може, візьме собі і прізвище Горнвуд...

— Якщо його оголосять спадкоємцем? — підказав мейстер Лувін.

— ...щоб продовжився родовід дому Горнвудів,— закінчив Леобальд.

Тут Бран знав, що казати.

— Дякуємо за пропозицію, мілорде,— випалив він, не встиг сер Родрик розтулити рота.— Ми обговоримо це питання з братом Робом. А, і з леді Горнвуд.

Леобальд, схоже, здивувався, коли він заговорив.

— Вельми вдячний, королевичу,— мовив він, але в його очах Бран прочитав жалість упереміш із дрібкою радості від того, що цей калічка, зрештою, не його син. Якусь мить Бран його просто ненавидів.

А от мейстру Лувін ідея сподобалася.

— Може, Берен Толгарт і справді відповідь на наші проблеми,— сказав він, коли Леобальд пішов.— У ньому тече половина крові Горнвудів. Якщо він візьме дядькове прізвище...

— ...то все одно лишиться хлопчиком,— мовив сер Родрик,— якому доведеться відбивати землі від таких, як Морс Амбер і отой байстрюк Руза Болтона. Над цим слід добре поміркувати. Роб, перш ніж приймати рішення, має вислухати розумні поради.

— Може, все зведеться до практичних питань,— сказав мейстер Лувін.— Якого лорда слід улещувати найбільше. Приріччя — частина його королівства, і він може вирішити закріпити союз, віддавши леді Горнвуд за одного з лордів Тризуба. За Блеквуда, можливо, або за Фрея...

— Леді Горнвуд може взяти одного з наших Фреїв,— мовив Бран.— Якщо захоче, може забирати обох.

— Недобрий ви, королевичу,— лагідно дорікнув йому сер Родрик.

«Волдери теж». Нахмурившись, Бран, нічого не кажучи, втупився в стіл.

У наступні дні прилітали круки з інших шляхетних домів — приносили перепрошення. Байстрюк зі Страхфорту до них не приєднається, Мормонти й Карстарки усі поїхали на південь з Робом, лорд Лок застарий для таких подорожей, леді Флінт у тяжі, на Удовиній Сторожі — моровиця. Зрештою прилетіли звістки від усіх основних васалів дому Старків, окрім хіба краножанина Гауленда Ріда, який уже багато років не потикався за межі своєї трясовини, і Сервинів, до чийого замку можна за півдня доїхати з Вічнозиму. Сам лорд Сервин був у полоні в Ланістерів, а от його чотирнадцятирічний син одного ясного вітряного ранку з’явився на чолі двох дюжин списників. Коли вони в’їхали у браму, Бран саме катався у дворі на Танцівниці. Він під’їхав, щоб привітати їх. Клей Сервин завжди приятелював з Браном і його братами.

— Доброго ранку, Бране,— бадьоро гукнув він.— Чи, може, тепер вас королевичем Браном називати?

— Тільки якщо хочеш.

— А чом би й ні? — розсміявся Клей.— Сьогодні куди не глянь — кругом або король, або королевич. Станіс свою грамоту у Вічнозим теж прислав?

— Станіс? Не знаю.

— Він тепер також король,— по секрету шепнув Клей.— Пише, що Серсі спала з рідним братом, тому Джофрі — байстрюк.

— Джофрі Приблуда,— прогуркотів один із сервинівських лицарів.— Не дивно, що він віроломний: мати Царевбивцю за батька!

— Атож,— сказав інший,— богам інцести не до шмиги. Ви подивіться, як вони обійшлися з Таргарієнами.

Якусь мить Бранові бракувало повітря. Груди йому стискала велетенська рука. Йому здалося, що він падає, тож він у розпачі вчепився у повіддя Танцівниці.

Мабуть, на його обличчі проступив жах.

— Бране? — обернувся до нього Клей Сервин.— Тобі зле? Це всього-на-всього ще один король!

— Роб і його поборе,— розвернув Бран Танцівницю в напрямку стайні, не зважаючи на спантеличені погляди Сервинів. У вухах стугоніла кров, і якби його не прив’язали до сідла, то він точно б гримнувся додолу.

Уночі Бран молився батьковим богам, щоб послали йому сон без сновидінь. Якщо боги й почули його, то поглузували з його надій, бо сьогоднішній кошмар був гірший за вовчі сни.

«Злітай, бо помреш!» — крукав до Брана триокий ворон, дзьобаючи його. Бран плакав і благав, але ворон не змилостивився. Він вийняв Бранові спершу ліве око, а тоді праве, і коли осліплий Бран занурився в темряву, ворон своїм жахливим гострим дзьобом заходився довбати йому чоло, вгризаючись аж до черепа. Бран так верещав, що, здавалося, зараз легені луснуть. Від болю голова розколювалася, мов під сокирою, та коли ворон витягнув свого дзьоба — слизького, з налиплими шматочками кістки й мозку,— до Брана повернувся зір. Але те, що він побачив, змусило його від страху затамувати подих. Він чіплявся за височенну вежу — кілька миль заввишки; пальці зісковзували, нігті дряпали камінь, а ноги тягнули його вниз — дурні й нікчемні мертві ноги. «Рятуйте!» — скрикнув Бран. У небі перед ним постав золотий чоловік і смикнув його вгору. «Чого тільки не зробиш заради кохання»,— стиха пробурмотів він, штовхаючи Брана, і той, заборсавшись, полетів у порожнечу.

Тиріон

— Зараз мені вже не спиться так, як замолоду,— мовив великий мейстер Пайсел, наче вибачаючись за призначену на світанок нараду.— Ліпше вже піднятися затемна, ніж крутитися в ліжку, хвилюючись через неперероблені справи.

Та хай що він казав, очі з важкими повіками надавали йому напівсонного вигляду.

У просторих покоях попід гайворонником служниця годувала Тиріона вареними яйцями, тушкованими сливами і кашею, а Пайсел — напушистими промовами.

— За цих сумних часів, коли стільки людей голодує, пишний стіл — не для мене.

— Похвально,— мовив Тиріон, розбиваючи велике брунатне яйце, яке невчасно нагадало йому плямистий лисий череп великого мейстра.— Але я тримаюся іншої думки. Є їжа — я їм, бо завтра може й не бути,— посміхнувся він.— Скажіть, а ваші круки теж раненько прокидаються?

Пайсел погладив білосніжну бороду, що спускалася аж на груди.

— Безперечно. Коли поїмо, мені послати по перо й чорнило?

— Нема потреби,— Тиріон поклав на стіл поряд з кашею листи — два однакові пергаменти, щільно скручені та з обох кінців запечатані воском.— Відішліть служницю, і поговоримо.

— Іди вже, дитинко,— звелів Пайсел. Служниця поквапилася з кімнати.— А ці листи...

— Призначені для очей Дорана Мартела, князя дорнського,— Тиріон обчистив потріскану шкаралупу й відкусив од яйця. Бракувало солі.— Той самий лист у двох примірниках. Відішліть найпрудкіших своїх птахів. Питання великої ваги.

— Відішлю птахів одразу по сніданку.

— Ні, просто зараз. З тушкованими сливами нічого не станеться. А з королівством може. Лорд Ренлі вже веде своєї військо рожевим гостинцем, і ніхто не може сказати, коли лорд Станіс відпливе з Драконстону.

— Якщо така мілордова воля...— кліпнув Пайсел.

— Саме така.

— Я до ваших послуг,— Пайсел важко звівся на ноги, і ланцюг — знак його сану — стиха забряжчав. Масивна плетениця — дюжина мейстерських ланцюжків, скручених між собою і оздоблених коштовним камінням. Тиріону здалося, що золотих, срібних і платинових ланок було набагато більше, ніж з простих металів.

Пайсел рухався так повільно, що Тиріон встиг і яйце доїсти, і скуштувати сливи — як на його смак, перетримані й водянисті,— й тільки тоді зачув ляпання крил. Побачивши крука — чорного на світанковому небі, Тиріон швидко підійшов до лабіринту полиць у дальньому кінці кімнати.

Зібрані тут мейстром ліки справляли враження: десятки залитих воском горщиків, сотні закоркованих слоїків, стільки ж пляшечок з молочного скла, незчисленні глечики засушених трав — і всі дбайливо підписані Пайселовою рукою. «А він організований»,— подумав Тиріон; і справді: якщо зрозуміти логіку розстановки, зразу ставало видно, що кожне зілля — на своєму місці. «А який цікавий набір!» Тиріон помітив солод-сон і красуху, макове молочко, сльози Ліса, порошок сірогорошку, вовкозгуб і бісів танок, отруту василіска, окосліп, удовину кров...

Звівшись навшпиньки та випроставши руку, він спромігся стягнути з високої полиці запорошену пляшечку. Прочитавши етикетку, він усміхнувся та сховав пляшечку собі в рукав.

Коли сходами повільно спустився великий мейстер Пайсел, Тиріон уже сидів за столом і обчищав друге яйце.

— Все зроблено, мілорде,— старий сів за стіл.— Така справа... дійсно, ліпше не зволікати... великої ваги, кажете?

— О так.

Як на Тиріона, каша була загуста, до того ж їй бракувало масла й меду. Звісна річ, останнім часом мед і масло на Королівському Причалі бачили нечасто, але в замку лорд Гайлз мав пристойний запас. Половина харчів цими днями постачалася з його земель або з володінь леді Танди. Замків Розбі та Стоукворт, розташованих неподалік, на північ від міста, ще не зачепила війна.

— Сам князь дорнський! Можна запитати...

— Ліпше не треба.

— Як скажете,— мовив Пайсел, від якого аж пашіло цікавістю.— Можливо... королівська рада...

Тиріон постукав дерев’яною ложкою по вінцях миски.

— Рада існує для того, щоб давати королю поради, мейстре.

— Атож,— сказав Пайсел,— а король...

— ...тринадцятирічний хлопчак. Від його імені говорю я.

— Щира правда. Королівський правиця... Але... ваша найлюб’язніша сестриця, наша королева-регентша, вона...

— ...завдала на свої милі білі плічка важкий тягар. І додавати їй клопоту я не збираюся. А ви? — Тиріон, схиливши голову набік, кинув на великого мейстра допитливий погляд.

Пайсел утупився у свою тарілку. Щось у Тиріонових різнобарвних очах — чорному й зеленому — змушувало людей ніяково щулитися, і Тиріон завжди цим користався.

— Ох,— пробурмотів старий собі в долоні.— Ви маєте рацію, мілорде, не сумніваюся. Як тактовно з вашого боку... позбавити її цього... тягаря.

— Ось такий я,— Тиріон повернувся до несмачної каші.— Тактовний. Зрештою, Серсі — моя люба рідна сестричка.

— А ще вона жінка,— сказав великий мейстер Пайсел.— Надзвичайна жінка, а все ж... нелегка це справа — забезпечувати потреби королівства, коли ти слабкої статі...

«О так, вона — слабка голубка, спитайте Едарда Старка».

— Мені приємно, що ви мене розумієте. Дякую вам за гостинність. Але нас чекає довгий день,— перекинувши ноги набік, Тиріон незграбно зліз із крісла.— Дуже прошу вас повідомити, коли ми отримаємо відповідь з Дорну.

— Яка скажете, мілорде.

— Повідомити лише мене...

— А... ну звісна річ,— Пайсел вчепився плямистою рукою в бороду, як потопельник хапається за мотузку. Від цього в Тиріона стало приємно на душі. «Перший»,— подумав він.

І подибав у нижній двір; короткі ноги повставали проти сходів. Сонце вже підбилося високо, й у замку все заворушилося. На мурах походжали вартові, а лицарі й солдати тренувалися з тупою зброєю в руках. Неподалік сидів на цямрині колодязя Брон. Повз нього неквапливо пройшли двійко гарненьких служниць, удвох несучи плетений кошик з очеретом, але перекупний меч навіть не глянув.

— Броне, щось ти мені не подобаєшся,— Тиріон указав на дівчат.— Перед тобою така мила картина, а ти дивишся на телепнів, що брязкають зброєю.

— У місті сотні борделів, де за обкусаний мідяк я куплю собі хоч яку піхву,— озвався Брон,— а от життя моє одного дня може залежати від того, чи добре я придивляюся до цих телепнів,— він підвівся.— Що це за хлопець у синьому картатому сюрко з трьома очима на щиті?

— Якийсь лицар-бурлака. Назвався Толадом. А що?

Брон відкинув з очей пасмо.

— Він тут найкращий. Але погляньте, він входить у ритм і щоразу, як атакує, завдає однакових ударів у тому самому порядку,— широко посміхнувся він.— Якщо зітнеться зі мною — тут йому й смерть.

— Він присягнув Джофрі, тож з тобою не зіткнеться.

Вони рушили через двір, причому Брон підганяв свою розмашисту ходу під Тиріонові дрібненькі крочки. Останнім часом перекупний меч мав, можна сказати, поважний вигляд. Чорний чуб він вимив і зачесав, щетину поголив, а на себе вдягнув чорний нагрудник командира міської варти. З плечей його струменів малиновий ланістерівський плащ, помережаний золотими долонями. Це Тиріон йому подарував, коли підвищив до капітана своєї особистої варти.

— Багато в нас сьогодні прохачів? — запитав Тиріон.

— Понад тридцять,— відповів Брон.— Переважно зі скаргами, і всі чогось хочуть, як завше. І ще ваша улюблениця...

— Приходила леді Танда? — застогнав Тиріон.

— Її паж. Вона знов запрошує вас на вечерю. Буде, каже, оленячий окіст, начинені гуси під шовковичним соусом і...

— ...її дочка,— кисло закінчив за нього Тиріон. З тої миті, як він приїхав у Червону фортецю, його переслідувала леді Танда, озброєна невичерпним арсеналом пирогів з міногами, диких вепрів і апетитних супів-пюре. Чогось вона забрала собі в голову, що куций лордійчук — найкраща пара для її дочки Лоліс — дебелої і простакуватої дівиці, про яку пліткували, що вона в свої тридцять три ще досі цнотлива.— Перекажи їй мої вибачення.

— Не любите гуски з начинкою? — недобре посміхнувся Брон.

— Може, ти і гуску з’їси, і дівицю пошлюбиш? А ліпше Шага.

— Шага радше з’їсть дівицю й пошлюбить гуску,— зауважив Брон.— До того ж Лоліс переважить його.

— І те правда,— визнав Тиріон, пірнаючи у тінь критої галереї між двох веж.— Кому ще я потрібен?

Перекупний меч посерйознішав.

— Лихвар з Браавоса привіз розцяцьковані папери й вимагає аудієнції у короля щодо сплати якоїсь позики.

— Джофрі хіба що до двадцятьох рахувати вміє. Відішліть лихваря до Мізинчика, він знатиме, як від нього відкараскатися. Далі?

— Лордійчук з Тризуба каже, що вояки вашого батька спалили його фортецю, зґвалтували його дружину й повбивали селян.

— А це називається війна,— сказав Тиріон. Він здогадувався, що це чин рук Грегора Клігана, або сера Ейморі Лорча, або того батькового ручного цапа з Когора.— А що йому треба від Джофрі?

— Селяни,— сказав Брон.— Він здолав довгу дорогу, щоб засвідчити свою відданість і вимолити компенсацію.

— Завтра знайду для нього час.

І справді цей лордійчук відданий, чи просто в розпачі, а з догідливого лорда приріччя може бути користь.

— Хай його оселять у зручну кімнату й подадуть гарячий обід. А ще пошли йому пару нових чобіт — гарних чобіт! — у подарунок від короля Джофрі.

Показний вияв щедрості ніколи не завадить.

Брон коротко кивнув.

— А ще прийшов великий гурт пекарів, різників і зеленярів — вимагають, щоб їх вислухали.

— Я ще минулого разу їм сказав — дати їм я нічого не можу.

На Королівський Причал харчі прибували тоненьким струмочком, і здебільшого тавровані для замку й гарнізону. На зелень, коренеплоди, борошно і фрукти ціни підскочили до небес, і Тиріон навіть думати не хотів, яке м’ясо кидають у казани в харчевнях на Блошиному Дні. Він сподівався — рибу. Бо і ріка, і море досі в їхніх руках... принаймні поки не приплив лорд Станіс.

— Їм потрібен захист. Учора вночі якогось пекаря засмажили у власній печі. Натовп кричав, що він забагато править за хліб.

— І це правда?

— Ну, він уже не відповість.

— Його не з’їли, ні?

— Такого я не чув.

— Наступного разу з’їдять,— похмуро мовив Тиріон.— Я забезпечую їм захист, який можу. Золоті плащі...

— Прохачі заявляють, що в натовпі були й золоті плащі,— сказав Брон.— І вимагають аудієнції у самого короля.

— От дурні! — Тиріон виставив їх з вибаченнями, а його племінник виставить батогами та списами. Його так і підмивало дозволити це... але ні, він не наважився. Рано чи пізно на Королівському Причалі з’явиться ворог, і останнє, що потрібно, це добровільні зрадники з цього боку мурів міста.— Перекажи їм, що король Джофрі розділяє їхні побоювання і зробить для них усе, що зможе.

— Їм потрібен хліб, а не обіцянки.

— Видам їм сьогодні хліба — завтра в мене під брамою стоятиме вдвічі більше... Хто ще?

— Чорний брат зі Стіни. Стюард каже, привіз у глечику якусь зотлілу руку.

Тиріон зажурено всміхнувся.

— Дивно, що її ніхто ще досі не з’їв. Я так розумію, з ним потрібно зустрітися. Це випадково не Йорен?

— Ні. Якийсь лицар. Торн.

— Сер Алісер Торн?

З усіх чорних братів, які стрілися Тиріону Ланістеру на Стіні, сер Алісер Торн сподобався йому найменше. Лихий і ниций, зате з завищеною самооцінкою.

— Якщо так подумати, зустрічатися з сером Алісером просто зараз мені щось не хочеться. Знайди йому затишну келію, де ніхто вже рік не міняв циновок, і хай ота його рука ще трохи потліє.

Пирхнувши, Брон пішов собі, а Тиріон почав важко дертися гвинтовими сходами. Човгаючи через зовнішній двір, він чув, як з брязкотом поїхали вгору звідні ґрати. Біля головної брами чекала сестра з великим почтом.

Сидячи на білому ступаку, Серсі вивищувалася над Тиріоном, наче богиня в зеленому.

— Брате,— привіталася вона без нотки тепла в голосі. Королева лишилася незадоволена з того, як він учинив із Джаносом Слінтом.

— Ваша світлосте,— ввічливо уклонився Тиріон.— Ви сьогодні прегарна.

Корона в неї була золота, а мантія — горностаєва. Позаду неї виднівся її верховий кортеж: сер Борос Блаунт з королівської варти, у білій кольчузі на плечах і з хмурим виразом на обличчі; сер Балон Свон, у якого з інкрустованого сріблом сідла звисав лук; лорд Гайлз Розбі, що хрипко кашляв — ще гірше, ніж зазвичай; піромант Галін з гільдії алхіміків, а ще новий фаворит королеви — кузен сер Лансель Ланістер, колишній зброєносець її покійного чоловіка, квапливо висвячений у лицарі на вимогу удови. В ескорті їхав Вайлар з двадцятьма гвардійцями.

— Куди сьогодні, сестро? — поцікавився Тиріон.

— Об’їжджаю брами, інспектуючи нові стріломети й вогнемети. Я й подумати не могла, що можна бути настільки байдужим до захисту міста, як ти,— Серсі втупилася в нього своїми ясними зеленими очима, прегарними навіть у своєму презирстві.— Мені повідомили, що з Небосаду виступив Ренлі Баратеон. Він з усіма силами прямує рожевим гостинцем.

— Вейрис мені теж про це доповів.

— Він може з’явитися тут ще до повні.

— Не такою неквапливою ходою,— запевнив її Тиріон.— Щовечора в різних замках він бенкетує, а на всіх перехрестях здійснює правосуддя.

— І щодня під його прапори стають нові вояки. Подейкують, зараз у нього сто тисяч війська.

— Багатенько.

— За ним стоїть Штормокрай і Небосад, дурнику,— кинула згори вниз Серсі.— Всі прапороносці Тайрелів, крім Редвинів, за яких ти маєш подякувати мені. Поки я тримаю в себе отих його рябих близнюків, лорд Пакстер сидітиме в Арборі й радітиме, що не доводиться втручатися.

— Шкода, що отой лицар квітів вислизнув з твоїх чарівних пальчиків. А вже у Ренлі й окрім нас повно турбот. Наш батько в Гаренхолі, Роб Старк у Річкорині... на його місці я б саме так і чинив: рухався потихеньку, виставляючи напоказ усьому королівству своє військо, спостерігав і чекав. Хай вороги воюють, поки сам я вичікую... Якщо Старк нас переможе, весь південь упаде Ренлі в руки, як манна з неба, а сам він не втратить ні вояка. А якщо піде не так, він зможе атакувати, поки наші сили будуть ослаблені.

Але Серсі це не задовольнило.

— Змусь батька привести на Королівський Причал своє військо.

«Де з нього не буде ніякої користі, окрім як заспокоювати тебе».

— Відколи це я здатен змусити до чогось батька?

Вона проігнорувала запитання.

— І коли ти плануєш звільнити Джеймі? Він вартий сотні таких, як ти.

Тиріон криво посміхнувся.

— Тільки, благаю, не каже це леді Старк. У нас не буде сотні таких, як я, на обмін.

— Батько, певно, збожеволів, що послав тебе. Ти ні на що не здатний.

Смикнувши повіддя, королева розвернула коня. З брами вона виїхали швидким клусом, розмаявши горностаєву мантію. Почет поквапився за нею.

Якщо по правді, не так лякав Тиріона Ренлі Баратеон, як його брат Станіс. Ренлі — пестунчик простолюду, але він ще ніколи не водив солдатів на війну. А Станіс — навпаки: він жорсткий, холодний, непохитний. Якби ж то знати, що відбувається на Драконстоні!.. але не повернувся ще ніхто з рибалок, яким Тиріон платив, щоб пошпигували за островом, і навіть євнухові вивідачі, які — як він заявляв — сидять у Станісовому замку, зловісно мовчать. При цьому неподалік узбережжя бачили смугасті облавки лісянських військових галер, а Вейрис отримав з Мира звістки, що перекупні капітани стають на службу Драконстону. Якщо Станіс нападе з моря, в той час як його брат Ренлі штурмуватиме браму, дуже швидко голова Джофрі опиниться на палі. «Що гірше, моя красуватиметься поруч». Гнітюча думка. Слід поміркувати, як найкраще вивезти Шей із замку, на той раз якщо станеться найгірше.

Під дверима світлиці стояв Подрик Пейн, втупившись у підлогу.

— Він там,— оголосив він пряжці на Тиріоновому поясі.— У світлиці. Мілорде... перепрошую.

Тиріон зітхнув.

— Поглянь на мене, Поде. Я нервую, коли ти балакаєш до моєї матні, особливо коли там гульфіка немає. Хто у мене у світлиці?

— Лорд Мізинчик,— Подрик спромігся швидко зиркнути йому в обличчя, а тоді квапливо опустив очі.— Тобто лорд Пітир. Лорд Бейліш. Скарбничий.

— Тебе послухати, то там цілий натовп.

Хлопець так згорбився, наче його вдарили, і Тиріон відчув безглузду провину.

Лорд Пітир, поклавши на коліно руку в рукавичці, сидів на підвіконні, апатичний і елегантний у своєму сливовому плюшевому камзолі й жовтому атласному плащі.

— Король з арбалетом у руках воює з зайцями,— сказав він.— Поки що перемагають зайці. Ходіть погляньте.

Щоб поглянути, Тиріону довелося стати навшпиньки. Внизу на землі лежав забитий заєць, а другий, стрижучи довгими вухами, подихав від арбалетної стріли в боці. На витоптаній землі валявся розсип використаних стріл, наче розвіяна бурею солома.

— Давай! — крикнув Джоф.

Ловець випустив зайця, якого тримав, і той помчав через двір. Джофрі спустив гачок арбалета. Стріла промазала на два фути. Заєць звівся на задні лапи, сіпаючи носиком у бік короля. Лаючись, Джофрі крутнув баранець, щоб натягнути тятиву, та не встиг він вкласти стрілу, як по зайцю вже й слід запав.

— Ще одного!

Ловець потягнувся в клітку. Заєць метнувся, прокресливши на тлі каміння брунатну риску, в той час як Джофрі поспішним пострілом мало не поцілив серу Престону в пахвину.

Мізинчик відвернувся.

— Хлопче, любиш зайчатину в горщиках? — запитав він Подрика Пейна.

Под утупився в чоботи гостя — прегарне взуття з червоної шкіри, помережаної чорними завитками.

— Їсти, мілорде?

— Вкладай гроші у горщики. Бо скоро зайці розбіжаться по всьому замку. Доведеться їсти зайчатину тричі на день.

— Усе ліпше, ніж щури на рожнах,— сказав Тиріон.— Поде, можеш іти. Хіба що лорд Пітир захоче щось випити?

— Ні, дякую,— Мізинчик глузливо посміхнувся.— Кажуть, тільки випий з карликом — і прокинешся на Стіні. А чорне підкреслює мою нездорову блідість.

«Не бійтеся, мілорде,— подумав Тиріон,— для вас я готую не Стіну». Усівшись на високому кріслі з подушками, він мовив:

— Ви сьогодні надзвичайно елегантний, мілорде.

— Ви мене ображаєте! Я стараюся мати елегантний вигляд щодня.

— Камзол новий?

— Так. Ви спостережливі.

— Сливове і жовте. Це кольори вашого дому?

— Ні. Просто я зрозумів, що людині набридає щодня вбиратися в однакові барви.

— І кинджал у вас гарний.

— Справді? — перепитав Мізинчик, глянувши збитошно. Витягнувши кинджал, він мимохідь його роздивився, наче вперше бачить.— Валірійська криця, руків’я з драконової кістки. Але занадто простий. Хочете — він ваш.

— Мій? — Тиріон затримав на ньому погляд.— Ні. Не думаю. Не мій.

«Він усе знає, пихатий виродок. Знає сам, і знає, що я знаю, і певен, що мені його не дістати».

Якщо хтось і носить золоті обладунки, то це Пітир Бейліш, а не Джеймі Ланістер. Знамениті лати Джеймі — всього-на-всього золочена криця, а от Мізинчик... Тиріон про любого Пітира дещо дізнався, і тривога його тільки зростала.

Десять років тому Джон Арин дав лорду Пітиру синекуру на митниці, на якій той швидко відзначився, збираючи втричі більше за всіх попередніх королівських митників. Король Роберт умів тринькати гроші. Тож людина на взірець Пітира Бейліша, з даром потерти два золоті дракони один об одного — й отримати третій, виявилася безцінною для правиці. Мізинчик злетів угору швидко, як стріла. За три роки від його появи при дворі він уже став скарбничим і членом малої ради, і сьогодні прибутки корони були вдесятеро більшими, ніж за його бідолашного попередника... хоча й борги корони теж непомірно зросли. Майстерним штукарем був Пітир Бейліш.

О, він розумний! І не просто збирає гроші й замикає у скарбниці, ні. Королівські борги він сплачує обіцянками, а гроші пускає в оборот. Купує фургони, крамниці, кораблі, будинки. Купує зерно, коли того вдосталь, і продає хліб, коли того бракує. Купує на півночі вовну, на півдні — льон, у Лісі — мереживо, складає, перевозить, фарбує, перепродує. Золоті дракони множаться, а Мізинчик позичає їх і повертає з драконенятами.

А у процесі розставляє своїх людей на потрібних місцях. Ключники — його прихвосні, всі четверо. Королівського рахівничого і королівського вагаря теж призначив він. І начальників усіх трьох монетних дворів. І портові доглядачі, і відкупники, і митні старшини, і скупники вовни, і стягачі довозового, і скарбники, і скупники вин — з десятьох дев’ятеро були Мізинчикові. Походили вони здебільшого з середнячків: купецькі діти, маломожні лордійчуки, іноді навіть чужоземці, та якщо судити з їхньої діяльності, набагато вправніші за своїх вискородних попередників.

Ніхто ніколи не ставив під сумнів ці призначення, та й чого б це? Мізинчик нікому не здавався загрозою. Розумний, усміхнений, привітний, з усіма він приятелював, завжди роздобував золото, коли потрібно королю або правиці, а що був він незнатного походження, хіба на сходинку вищий за лицаря-бурлаку, то чого його боятися? У нього немає ні прапороносців, ні підданих, ні міцної тверджі, ні значних статків, ні перспектив вдалого шлюбу...

«Та чи наважусь я його зачепити? — думав Тиріон.— Навіть якщо він зрадник?» Він не мав певності, що зможе це зробити, тим паче зараз, коли вирує війна. З часом можна замінити Мізинчикових людей на ключових посадах на своїх, але...

З двору зачувся галас.

— О, його світлість поцілив зайця! — зауважив лорд Бейліш.

— Ледачого, певно,— сказав Тиріон.— Мілорде, ви зростали в Річкорині. Мені казали, ви зблизилися з Таллі.

— Можна і так сказати. Особливо з дівчатами.

— Наскільки?

— Украв їхню цноту. Хіба це не близькість?

Брехня (а Тиріон був певен, що це брехня) прозвучала так безтурботно, що можна було навіть повірити в неї. Чи, може, збрехала Кетлін Старк? І про свою цноту, і про кинджал? Що довше жив Тиріон, то ясніше усвідомлював, що все не так просто і мало що правда.

— Доньки лорда Гостера не люблять мене,— зізнався він.— Не думаю, що вони дослухаються до моєї пропозиції. Та якщо її зробите ви, ті самі слова можуть запасти їм у душу.

— Все залежатиме від слів. Якщо хочете запропонувати Сансу в обмін на брата, не марнуйте мого часу. Джофрі ніколи не віддасть свою іграшку, а леді Кетлін не така дурна, щоб обміняти Царевбивцю на дівчисько.

— Арію я скоро теж отримаю. Зараз її шукають.

— Шукати не значить знайти.

— Пам’ятатиму про це, мілорде. В будь-якому разі, йшлося не про них, а про леді Лайсу. Для неї в мене є чудова пропозиція.

— Лайса згідливіша, ніж Кетлін, це правда... але й боязкіша і, як я розумію, ненавидить вас.

— Вважає, що має на те підстави. Коли я гостював у неї в Соколиному Гнізді, вона чогось наполягала, буцімто я убив її чоловіка, й жодних заперечень слухати не хотіла,— він гойднувся вперед.— Та якщо вона отримає справжнього вбивцю Джона Арина, можливо, поставиться до мене приязніше.

Мізинчик аж випростався.

— Справжнього вбивцю? Зізнаюся, ви мене зацікавили. Кого пропонуєте на цю роль?

Прийшла Тиріонова черга посміхатися.

— Друзям я роздаю щедрі подарунки. Лайсі Арин слід це зрозуміти.

— Вам потрібна її дружба чи її мечі?

— І те, і те.

Мізинчик погладив гострий кінчик охайної борідки.

— У Лайси свої скорботи. З Місячних гір наскакують горяни, їх більше, ніж зазвичай... і вони краще озброєні.

— Яка прикрість,— мовив Тиріон Ланістер, який їх і озброїв.— З цим я можу допомогти. Одне моє слово...

— І скільки це слово їй коштуватиме?

— Хочу, щоб леді Лайса з сином визнали Джофрі за короля, присягнули йому на вірність і...

— ...вступили у війну зі Старками й Таллі? — Мізинчик похитав головою.— Крапля дьогтю у вашій діжці меду, Ланістере. Лайса ніколи не виставить лицарів проти Річкорину.

— Я цього й не проситиму. Ворогів нам не бракує. Її сили я використаю для протистояння з лордом Ренлі... або лордом Станісом, якщо той відпливе з Драконстону. А навзамін я обіцяю їй правосуддя у справі Джона Арина й мир у Видолі. Я навіть наречу отого її потворного сина хранителем Сходу — поверну йому батьків титул.

«Я хочу подивитися, як він летить»,— прозвучав у його пам’яті хлоп’ячий шепіт.

— А щоб закріпити угоду, віддам йому свою племінницю.

Він задоволено піймав у сіро-зелених очах Пітира Бейліша здивований погляд.

— Мірселлу?

— Коли виросте, одружиться з малим лордом Робертом. А доти буде у Гнізді за годованку леді Лайси.

— А що про цей тактичний хід думає її світлість королева?

Коли Тиріон знизав плечима, Мізинчик розреготався.

— Я так і знав. А ви небезпечна людина, Ланістере, хай і така маленька. Так, цю пісню я можу Лайсі заспівати,— на вустах його знов промайнула хитра посмішка, а очі збитошно зблиснули.— Якщо захочу.

Тиріон вичікувально кивнув, знаючи, що Мізинчик не витримає довгої мовчанки.

— Отож,— провадив лорд Пітир по паузі геть безсоромно,— що ви приберегли для мене?

— Гаренхол.

Цікаво було спостерігати за його обличчям. Батько лорда Пітира був меншим з найменших лордів, а дід — безземельним лицарем-бурлакою: по народженні він отримав хіба кілька кам’янистих акрів спустошеного вітром узбережжя на Пальцях. А Гаренхол — ласий шматок у Сімох королівствах, з розлогими, багатими й родючими землями, з найвеличнішим у королівстві замком... і таким просторим, що поряд з ним просто карликовим здається Річкорин, у якому Пітир Бейліш зростав як годованець дому Таллі і з якого його швидко викинули, щойно він наважився звести погляд на дочку лорда Гостера.

Мізинчик якусь хвильку поправляв брижі на своєму плащі, але Тиріон помітив голодний блиск у цих котячих очах. «Ось ти і в моїх руках»,— здогадався він.

— Гаренхол проклятий,— за мить мовив лорд Пітир знудьгованим голосом.

— То розваліть його до тла та збудуйте наново на свій смак. Коштів вам не бракуватиме. Я збираюся наректи вас сюзереном Тризуба. Бо цим лордам приріччя, як бачите, довіряти не можна. То хай присягнуть вам на вірність, якщо не хочуть земель позбутися.

— І Таллі теж?

— Якщо на той час іще залишаться Таллі.

Мізинчик у цю мить був схожий на хлопчика, що крадькома відкусив від стільника. Наче і бджіл треба в полі зору тримати, та мед такий солодкий!

— Гаренхол з усіма землями і прибутками,— замислився він.— Одним штрихом ви поставите мене в ряд найзаможніших лордів королівства. Не сприйміть це за вияв невдячності, але... чому?

— Ви добре прислужилися моїй сестрі у справі спадкоємства.

— Джанос Слінт також. Йому теж нещодавно дарували Гаренхол — і тут-таки забрали, бо вже не потребували його послуг.

— Ви мене впіймали, мілорде,— розсміявся Тиріон.— Що я можу сказати? Ви мені потрібні, щоб завоювати леді Лайсу, а от Джанос Слінт — ні,— він криво знизав плечима.— Ліпше ви сядете на престол Гаренхолу, ніж Ренлі — на Залізний трон. Невже не ясно?

— Все ясно. Ви ж розумієте, що мені, можливо, знов доведеться спати з леді Лайсою, щоб вона згодилася на цей шлюб?

— Не маю сумніву, що завдання вам до снаги.

— Колись я так сказав Неду Старку: опинившись у ліжку з потворною жінкою, найліпше заплющити очі й не зупинятися,— з’єднавши кінчики пальців, він утупився в Тиріонові різнобарвні очі.— Дайте мені тиждень — уладнати справи й домовитися за корабель, що доправить мене в Мартингород.

— Чудово.

Гість підвівся.

— Ранок видався на диво приємний, Ланістере. І плідний... для нас обох, сподіваюся,— уклонився він і, розмаявши приполи жовтого плаща, рушив до дверей.

«Другий»,— подумав Тиріон.

І піднявся до себе в спальню, де збирався дочекатися Вейриса, який мав незабаром з’явитися. Під вечір, як він гадав. А може, коли місяць зійде, хоча ліпше не так пізно. Сьогодні Тиріон сподівався навідати Шей. Та коли за годину Голт з кам’яних воронів оголосив, що напудрений гість уже під дверима, це стало приємним сюрпризом.

— Жорстока ви людина — так мучити великого мейстра,— дорікнув Тиріону євнух.— Він не вміє тримати таємниць.

— Обзивали ворони крука чорним... Чи ви не хочете знати, що я запропонував Дорану Мартелу?

— А може,— хихикнув Вейрис,— пташечки вже повідали мені.

— Справді? — Тиріон хотів це почути.— Кажіть.

— Дорняни у цій війні поки що трималися осторонь. Доран Мартел скликав прапори, але не більше. Всі знають, як він ненавидить дім Ланістерів, і всі гадають, що він приєднається до лорда Ренлі. Та ви хочете його відмовити.

— Це все очевидно,— мовив Тиріон.

— Єдина загадка — що ви запропонували за його вірність. Князь — людина сентиментальна, він і досі оплакує свою сестру Елію та її любе немовля.

— Колись батько сказав мені, що лорд ніколи не дозволить сентиментам перемогти амбіції... До того ж так сталося, що в нас звільнилося місце в малій раді, оскільки лорд Джанос убрався в чорне.

— Зневажати місце в раді не варто,— погодився Вейрис,— та невже цього буде досить, щоб гоноровий чоловік забув про вбивство рідної сестри?

— Навіщо ж забувати? — посміхнувся Тиріон.— Я пообіцяв йому віддати сестриних убивць, живих чи мертвих — як йому краще. Звісно, коли війна закінчиться.

Вейрис проникливо глянув на нього.

— Пташечки переказували мені, що князівна Елія вигукнула... одне ім’я... коли по неї прийшли.

— Хіба можна щось вважати секретом, коли всі це знають?

У Кичері Кастерлі всі знали, що Елію Дорнську з немовлям убив Грегор Кліган. Подейкували, він зґвалтував князівну, коли в нього на руках ще не просохли кров і мозок її сина.

— Цей секрет — підданий вашого батька.

— Батько перший скаже вам, що п’ятдесят тисяч дорнян варті одного скаженого пса.

Вейрис погладив припудрену щоку.

— А якщо князь Доран вимагатиме не тільки лицаря, який вчинив це, а й лорда, який віддав наказ?..

— Повстання очолив Роберт Баратеон. Зрештою, всі накази виходили від нього.

— Роберта на Королівському Причалі не було.

— Як і Дорана Мартела.

— Отож. Кров на догоду його самолюбству, місце в раді — на догоду амбіціям. А ще золото й землі, це зрозуміло. Ласий шматок... але і ласощі можуть бути отруйні. На місці князя я би, перш ніж потягнутися до цього солодкого дарунку, попросив би ще дечого. Якогось знаку доброї волі, надійної гарантії, що мене не зрадять,— посміхнувся Вейрис найслизькішою своєю посмішкою.— І що ви йому пообіцяєте?

— Ви ж знаєте, хіба ні? — зітхнув Тиріон.

— Коли вже ви це кажете... так. Томена. Навряд чи ви можете пообіцяти Мірселлу і Дорану Мартелу, і Лайсі Арин водночас.

— Нагадаєте мені, щоб я більше не грався з вами в розгадайки. Ви махлюєте.

— Королевич Томен — гідний хлопчик.

— А якщо я заберу його від Серсі та Джеймі в юному віці, з нього може вирости гідний чоловік.

— А гідний король?

— Король — Джофрі.

— А Томен — наступник, якщо раптом його світлість спіткає лихо. Томен, такий милий і винятково... згідливий.

— Усіх ви підозрюєте, Вейрисе.

— Вважатиму це за похвалу, мілорде. В будь-якому разі, князь Доран навряд чи лишиться байдужим до честі, що ви йому робите. Майстерно ви все владнали, сказав би я... якби не маленьке «але».

— На ім’я Серсі? — розсміявся карлик.

— Хіба політична прозорливість здатна переважити материнську любов до плоду її лона? Можливо, заради слави свого дому й безпеки королівства королеву й удасться переконати віддати Томена або Мірселлу. Але обох? У жодному разі.

— Те, чого не знає Серсі, на мені не окотиться.

— А якщо її світлість дізнається про ваші плани до їхнього здійснення?

— Ну,— мовив Тиріон,— тоді я знатиму: той, хто їй розповів, мій справжній ворог.

Вейрис на це захихикав, а Тиріон подумав: «Третій».

Санса

«Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс».

Прочитані всоте, слова лишилися незмінні, як і першого разу, коли Санса виявила згорнутий аркуш пергаменту в себе під подушкою. Вона гадки не мала, як він там опинився і хто його прислав. Записка була без підпису, незапечатана, а рука незнайома. Зібгавши аркуш у кулаці, Санса пошепки повторила слова. «Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс»,— легенько видихнула вона.

Що це може значити? Може, віднести це королеві, щоб довести, яка Санса чемна? Вона нервово потерла живіт. Фіолетовий синець, залишений сером Мірином, огидно пожовтів, але досі болів. Рука, що вдарила її, була в кольчужній рукавиці. Санса сама винна. Треба вчитися краще приховувати почуття, щоб не сердити Джофрі. Почувши, що Куць відіслав лорда Слінта на Стіну, вона забулася й бовкнула: «Щоб його там Чужі забрали». Королю це вельми не сподобалося.

«Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс».

Санса так наполегливо молилася! Може, боги на неї нарешті зглянулися й послали лицаря, який її врятує? Мабуть, це хтось із близнюків Редвинів, або ж хоробрий сер Балон Свон... або навіть сам Берик Дондаріон, юний лорд, у якого була закохана її подружка Джейн Пул,— з чуприною мов червоне золото, з розсипом зірок на чорному плащі...

«Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс».

А що як це жорстокий жарт Джофрі — як того дня, коли її повели на мури й показали батькову голову? А може, хитромудра пастка, щоб підважити її лояльність? Якщо Санса таки піде в богопраліс, чи не чекатиме там на неї сер Ілін Пейн, тихо сидячи під віродеревом з Льодом у руці, спостерігаючи за її наближенням своїми безбарвними очима?

«Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс».

Коли відчинилися двері, Санса квапливо запхала записку під простирадло й сіла згори. Прийшла її покоївка — боязка дівчина з обвислим каштановим волоссям.

— Чого тобі? — кинула Санса.

— Міледі ввечері купатиметься?

— Ні, тільки коминок розпали... я застудилася.

Санса тремтіла, хоча день був спекотний.

— Як зволите.

Санса підозріливо спостерігала за дівчиною. Чи бачила вона записку? Чи сама й поклала її під подушку? Не схоже, бо дівчина була на вигляд дурненька — такій таємну записку не доручиш, але Санса її зовсім не знала. Що два тижні королева міняє їй служниць, щоб вона ні з ким не подружилася.

Коли в жаровні спалахнув вогонь, Санса коротко подякувала покоївці та звеліла йти геть. Дівчина, як завжди, радо скорилася, але Сансі здалося, що в її очах було лукавство. Без сумніву, помчить зараз звітувати королеві або, може, Вейрису. Вона була певна: всі служниці шпигують за нею.

Залишившись сама, Санса вкинула записку в полум’я й довго дивилася, як пергамент скручується й чорніє. «Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс». Санса перемістилася до вікна. Внизу якийсь коротун-лицар у місячно-білих обладунках і важкому білому плащі міряв кроками підйомний міст. З його зростом це міг бути лише сер Престон Грінфілд. Королева дозволила Сансі вільно ходити замком, та все одно: якщо вона вночі вирішить вийти з Мейгорової тверджі, він захоче знати, куди вона зібралася. І що вона йому скаже? Вона зраділа, що спалила записку.

Розплівши шнурівку на сукні, вона скрутилася в ліжку, але не могла заснути. «Він і досі там? — думала вона.— Скільки він чекатиме?» Як це жорстоко: послати їй записку й нічого не пояснити! Ця думка крутилася й крутилася в голові.

Якби ж то хтось міг їй підказати, як чинити! Їй бракувало септи Мордейн, а ще більше — Джейн Пул, її найщирішої подружки. Септі відтяли голову разом з усіма іншими за тяжкий «злочин» — за те, що служила дому Старків. Санса гадки не мала, що сталося з Джейн, яка незабаром по тому зникла з її покоїв і про яку більше не згадували. Санса старалася надто часто про них не думати, та іноді наринали непрохані спогади, і тоді важко було стримати сльози. Час до часу Санса навіть відчувала, що скучила за сестрою. Зараз Арія вже у безпеці, у Вічнозимі, танцює і шиє, грається з Браном і маленьким Риконом, а може, якщо їй хочеться, і виїжджає у зимове поселення. Сансі теж дозволено їздити верхи, та лише у дворі, а цілий день крутитися по колу набридає.

Коли зачувся галас, Санса й близько не спала. Спершу він лунав удалині, тоді погучнішав. Багато голосів водночас щось викрикували. Санса не могла розрізнити слів. А ще чулося тупотіння коней, і гупання чобіт, і гучні накази. Підкравшись до вікна, вона побачила, як на мурах бігають вояки зі списами та смолоскипами в руках. «Повертайся в ліжко,— сказала собі Санса,— тебе це не стосується, просто чергове заворушення в місті». Люди натоптали місто, рятуючись од війни, й багато хто здобував собі на прожиття, убиваючи та грабуючи одне одного. «Повертайся в ліжко».

Та коли вона глянула вниз, білий лицар щез, і міст через рів лишився без вартового.

Не роздумуючи, Санса розвернулася й побігла до гардеробу. «Що я кою? — питала вона себе, вдягаючись.— Це божевілля». На мурах між вежами танцювало полум’я смолоскипів. Невже нарешті прийшли Станіс або Ренлі, щоб убити Джофрі й заявити права на братів престол? Якщо так, вартові піднімуть міст, відрізаючи Мейгорову тверджу від зовнішнього замку. Накинувши на плечі простий сірий плащ, Санса взяла собі ніж, яким зазвичай різала м’ясо. «Якщо це пастка, ліпше вже померти, щоб мене більше не кривдили»,— сказала вона собі, ховаючи ніж під плащем.

Коли вона вислизнула в ніч, повз неї пробігла колона мечників у червоних плащах. Дочекавшись, поки вони віддаляться, вона метнулася через безборонний міст. У дворі вояки застібали пояси з мечами й підтягували попруги на сідлах. Санса помітила біля стайні сера Престона з трьома іншими лицарями королівської варти: вони, у ясних як місяць плащах, допомагали Джофрі вдягнути обладунки. Коли Санса побачила короля, у неї перехопило подих. На щастя, він її не зауважив. Він саме кричав, щоб йому подали меч і арбалет.

Шум поступово стихав: Санса пірнула глибше в закапелки замку, не наважуючись озирнутися — раптом Джофрі спостерігає... або, ще гірше, переслідує! Попереду звивалися гвинтові сходи, помережані смужками мерехтливого світла, що падало з вузьких вікон угорі. Поки вибігла нагору, Санса вже захекалася. Промчавши вздовж тінявої колонади, вона притулилася до стіни, щоб відсапатися. Коли щось торкнулося її ноги, вона мало з власної шкіри не вистрибнула, але то був усього-на-всього кіт — чорний пошарпаний котяра з обгризеним вухом. Засичавши, звір чкурнув геть.

Поки вона домчала до богопралісу, гамір стихнув до ледь уловимого брязкоту криці й віддалених криків. Санса щільніше загорнулась у плащ. Повітря було насичене духом землі й листя. «Леді б тут сподобалося»,— подумала Санса. Богопраліс здавався диким: навіть тут, у серці замку, що в серці міста, відчувалося, як спостерігають за тобою боги тисячею невидимих очей.

Санса віддавала перевагу материним богам перед батьковими. Їй подобалися статуї, ікони з вітражного скла, аромат з кадильниць, септони з їхніми філонами й кристалами, чарівний розсип веселки, що грає над олтарями, інкрустованими перламутром і оніксом і лазуритом. Але Санса не могла заперечити, що й богопраліс випромінює силу. Особливо поночі. «Допоможіть мені,— почала вона молитися,— пошліть мені друга — справжнього лицаря-заступника...»

Вона переходила від дерева до дерева, відчуваючи під пальцями шерехату кору. Її щік легко торкалося листя. Невже вона запізнилася? Він би не пішов так швидко, правда? Та чи приходив він узагалі? Може, ризикнути й погукати? Але тут так тихо...

— Я боявся, ти не прийдеш, дитинко.

Санса круто розвернулася. З тіні виступив чоловік — кремезний, з дебелою шиєю, незграбний. Каптур темно-сірого плаща він натягнув на голову, та коли тонкий місячний промінь впав йому на обличчя, Санса миттю впізнала його за прищавою шкірою з мереживом капілярів.

— Сер Донтос,— видихнула Санса розчаровано.— То це були ви?

— Так, міледі,— наблизився він, і вона відчула запах винного перегару в нього з рота.— Я,— простягнув Донтос руку.

Санса відсахнулася.

— Ні! — вона ковзнула рукою попід плащ, де заховала ніж.— Що... що вам від мене треба?

— Просто хочу допомогти,— сказав Донтос,— як ти допомогла мені.

— Ви п’яні.

— Перехилив один кубок — для хоробрості. Якщо мене впіймають, то злуплять з мене шкуру.

«А що зроблять зі мною?» Санса знову пригадала Леді. Деривовчиця нюхом чуяла брехню, так-так, але вона мертва — її вбив батько, і все через Арію. Санса витягнула ніж і, тримаючи обіруч, виставила перед собою.

— Ти мене заріжеш? — запитав Донтос.

— Так,— озвалася вона.— Кажіть, хто вас послав.

— Ніхто, люба леді. Присягаюся своєю лицарською честю.

— Лицарською?

Джофрі оголосив, що сер Донтос більше не лицар, а блазень, нижчий за Сновиду.

— Я благала богів, щоб прийшов лицар і врятував мене,— сказала вона.— Як я молилася! Чого ж вони послали мені старого п’яного блазня?

— Я заслужив на такі слова, однак... знаю, це прозвучить дивно... всі ті роки, що я був лицарем, я поводився як блазень, а тепер, опущений до рівня блазня, думаю... думаю, я знову зможу згадати, що значить бути лицарем, люба леді. І все через вас... вашу милість, вашу мужність. Ви врятували мене не лише від Джофрі, а й від себе самого,— він стишив голос.— Співці співають про іншого блазня, що був найповажнішим лицарем...

— Це Флоріян,— прошепотіла Санса. Її прошив дрож.

— Люба леді, я буду вашим Флоріяном,— сором’язливо мовив Донтос, опускаючись перед нею навколішки.

Санса повільно опустила ножа. В голові паморочилося. «Це божевілля — довіритися цьому п’яниці, та якщо я зараз відвернуся, чи випаде мені ще одна нагода?»

— Як... як ви це зробите? Як мене звільните?

Сер Донтос звів до неї обличчя.

— Найважче буде забрати вас із замку. Та щойно ви опинитеся за мурами, на вас уже чекатиме корабель, який і доправить додому. Мені лишається знайти гроші та про все домовитися, от і все.

— А можна втекти просто зараз? — запитала вона, без надії сподіваючись.

— Сьогодні вночі? Ні, міледі, боюся, ні. Спершу, коли все буде готово, я маю знайти надійний спосіб вивести вас із замку. Буде це нелегко й нешвидко. За мною теж стежать,— він нервово облизав губи.— Ви не заберете ножа?

Санса сховала клинок під плащем.

— Підведіться, сер.

— Дякую, люба леді,— сер Донтос незграбно зіп’явся на ноги й обтрусив з колін землю та листя.— Не було в королівстві кращого чоловіка за вашого батька, а я... стояв собі осторонь, дозволив його стратити. Нічого не сказав і не зробив... а коли Джофрі хотів мене закатрупити, ви заступилися. Леді, я ніколи не був героєм, я не Ріям Редвин і не Баристан Безстрашний. Я не вигравав турнірів і не відзначився на війні... та колись я був лицарем, а ви допомогли мені згадати, що це таке. Моє життя вартує небагато, але воно належить вам,— сер Донтос поклав долоню на порепаний стовбур серцедерева. Санса бачила, як Донтос тремтить.— Присягаюся, і хай будуть мені за свідків боги вашого батька, що я доправлю вас додому.

«Він присягнувся». Дав урочисту обітницю перед ликом богів.

— Тоді... Моя доля у ваших руках, сер. Та як я дізнаюся, коли прийде час? Ви знов пошлете мені записку?

Сер Донтос стурбовано роззирнувся.

— Ризик завеликий. Приходьте сюди, у богопраліс. Так часто, як зможете. Тут найбезпечніше місце. Єдине місце, де безпечно. Більше ніде. Ні у ваших покоях, ні в моїх, ні на сходах, ні у дворі — навіть коли здається, що ми самі. У Червоній фортеці каміння має вуха, й лише тут можна говорити вільно.

— Тільки тут,— мовила Санса.— Я запам’ятаю.

— А якщо на людях я поводитимуся жорстоко, глузливо чи байдуже, пробач мене, дитинко. Я маю грати свою роль, а ти — свою. Бо один хибний крок — і наші голови прикрасять мури, як це сталося з твоїм батьком.

— Розумію,— кивнула вона.

— Ти маєш бути хоробра і сильна... і понад усе терпляча.

— Обіцяю,— запевнила вона,— але... будь ласка... не зволікайте. Боюся...

— Я теж,— сказав сер Донтос, слабко всміхнувшись.— А тепер іди, поки тебе не зшукалися.

— Ви зі мною не підете?

— Ліпше, щоб нас разом не бачили.

Кивнувши, Санса зробила крок... а тоді рвучко розвернулася і, схвильована, легко поцілувала його в щоку, заплющивши очі.

— Мій Флоріяне,— прошепотіла вона.— Боги почули мої молитви.

Вона помчала стежкою уздовж ріки, повз маленьку кухню, тоді через свинарню, і її квапливі кроки заглушувало рохкання свиней у загородах. «Додому,— думала Санса,— додому, він забере мене додому, він мене захистить, мій Флоріян». Балади про Флоріяна і Джонкіл були її улюблені. «Флоріян теж був не красень, от тільки не такий старий».

Вона саме на злам голови спускалася гвинтовими сходами, коли з таємних дверей випірнув якийсь чоловік. Санса, втелющившись у нього, заточилася. Але не впала: зап’ясток їй стиснули залізні пальці, а низький голос прохрипів:

— Униз котитися далеченько, пташечко. Хочеш смерті нам обом? — чоловік різко засміявся, наче пилкою по каменю чесонув.— Може, так і є.

«Гончак!»

— Ні, мілорде, даруйте, я ніколи...— Санса відвела очі, але запізно: він побачив її обличчя.— Будь ласка, мені боляче! — вона спробувала вивільнитися.

— І куди ж це Джофова пташечка вирішила глупої ночі злітати цими сходами? — Санса не відповіла, тож він потрусив її.— Де ти була?

— У б-б-богопралісі, мілорде,— відповіла вона, не наважившись збрехати.— Молилася... молилася за батька і... за короля, щоб з ним нічого не сталося.

— Гадаєш, я такий п’янючий, що повірю? — він, похитуючись, відпустив її руку, і на його жахливе обгоріле обличчя упали смужки світла й темряви.— На вигляд ти майже доросла жінка... обличчя, цицьки, і ти висока, майже... та ти досі дурненька пташечка, ні? Співаєш пісень, яких тебе навчили... заспівай і мені, ну ж бо! Вперед. Заспівай мені. Баладу про лицарів і чарівних панянок. Ти ж любиш лицарів, ні?

Він лякав її.

— С-справжніх лицарів, мілорде.

— «Справжніх лицарів»,— передражнив він.— Я тобі не лорд, і не лицар теж. Може, вбити тобі це в голову? — Кліган, хитнувшись, мало не грьопнувся.— Чорт,— вилаявся він,— вина було забагато. А ти любиш вино, пташечко? Справжнє вино? Карафа кислого червоного, темного як кров,— ось що чоловікові потрібно. Назад у клітку, пташечко! Я тебе проведу. Побережу тебе для короля,— Гончак штурхнув її — на диво лагідно — й рушив за нею сходами. Заки вони досягли підніжжя, до нього повернулася його звична замисленість, наче він і забув про Сансину присутність.

Біля Мейгорової тверджі Санса злякано побачила, що тепер міст охороняє сер Борос Блаунт. На звук кроків його високий білий шолом помалу повернувся. Санса відсахнулася від погляду сера Бороса. Цей лицар був найгірший у королівській варті — потворний зовні, вічно сердитий, хмурий-понурий.

— А його якраз нема чого боятися, дівчино,— поклав Гончак їй на плече важку руку.— Намалюй жабі смужки — тигра все одно з неї не зробиш.

Сер Борос підняв забороло.

— Сер...

— До біса ваших серів, Боросе. Це ви лицар, а не я. Я — королівський пес, чи ви забули?

— Король шукав свого пса.

— А пес випивав. Сьогодні його мали захищати ви, пане. З іншими братами.

Сер Борос повернувся до Санси.

— Чому ви в таку годину не у своїх покоях, леді?

— Ходила в богопраліс молитися за безпеку короля.

Цього разу брехня прозвучала впевненіше — майже як правда.

— А ви гадали, що в цьому галасі вона спатиме? — мовив Кліган.— Що там сталося?

— Дурні під брамою зібралися,— пояснив сер Борос.— Хтось поширив казку, буцімто для Тайрека готується весільний бенкет, і ці вилупки вирішили, що їх теж мають почастувати. Але його світлість зробив вилазку й розігнав їх.

— Хоробрий хлопчина,— мовив Кліган, кривлячи рота.

«Побачимо, який він хоробрий, коли зіткнеться з моїм братом»,— подумала Санса. Гончак перевів її через міст. Коли вони піднімалися виткими сходами, вона запитала:

— Навіщо ви дозволяєте людям називати вас псом? І нікому не даєте називати вас лицарем.

— Собак я люблю більше за лицарів. Дід у мене був псарем у Кичері. Однієї осені лорд Тайтос опинився між левицею і її здобиччю. Левиця мала в дупі, що вона в Ланістерів на гербі. Вчепилася в лордового коня, і самого лорда б не пожаліла, якби не наспів мій дід з хортами. Троє псів загинуло, відганяючи її. А дід лишився без ноги, тож Ланістер дарував йому землі й вежку, а його сина взяв собі за зброєносця. Троє псів на жовтому полі осінньої трави у нас на гербі — це ті, що загинули. Пес помре за тебе, але ніколи не збреше. І завжди дивитиметься тобі прямо в обличчя,— він узяв її за підборіддя й боляче стиснув, задираючи їй голову.— Але для пташечок це заскладне завдання, ні? Щось я так і не почув своєї пісні.

— Я... я знаю баладу про Флоріяна і Джонкіл.

— Про Флоріяна і Джонкіл? Про блазня і його піхву? Боже збав. Та одного дня ти у мене заспіваєш — з власної волі чи проти неї.

— Радо заспіваю для вас.

Сандор Кліган пирхнув.

— Така гарненька — і зовсім брехати не вмієш. А пес брехню нюхом чує, сама знаєш. Роззирнися й потягни носом. Усі тут брехуни... значно вправніші за тебе.

Арія

Видершись на найвищу гілку, Арія крізь віття угледіла димарі. Солом’яні стріхи тулилися до озера й річечки, що впадала в нього, а поряд з довгою будівлею з лупаковим дахом у воду ввігнався дерев’яний пірс.

Арія поповзла по гілці, поки та не прогнулася під її вагою. На причалі не було човнів, але з деяких димарів здіймалися тоненькі цівки диму, а з-за стайні стирчав хвіст фургона.

«Там хтось є». Арія закусила губу. Всі інші місця, які вони проїжджали, виявлялися порожніми й покинутими. Хутори, села, замки, септи, токи — байдуже. Все, що горіло, Ланістери спалили, все, що вмирало, вони повбивали. Навіть, коли змога, підпалювали ліси, хоча листя й досі було зелене й вологе після недавніх дощів, тож пожежі не поширювалися.

— Вони б і озеро спалили, якби змогли,— сказав Гендрі, й Арія була з ним згодна. Тої ночі, коли їм вдалося втекти, вогонь підпаленого міста горів так ясно, відбиваючись у воді, аж здавалося, що й озеро палає.

Наступної ночі, набравшись хоробрості, вони прокралися на руїни, але там уже нічого не лишилося, крім почорнілого каміння, порожніх кістяків будинків і трупів. Де-не-де від золи ще здіймалися цівки світло-сірого диму. Пиріжок умовляв не повертатися, а Ломі обізвав їх бовдурами й запевнив, що сер Ейморі обов’язково їх упіймає і теж повбиває, та коли вони дісталися тверджі, Лорч зі своїми вояками давно вже поїхав. Брама була розбита, стіни частково зруйновані, а всередині напхом напхано непохованими мерцями. Гендрі досить було одного погляду.

— Убиті, всі до ноги,— мовив він.— І собаки теж попрацювали, поглянь.

— Або вовки.

— Собаки, вовки — хіба не байдуже? Тут уже по всьому.

Та Арія не хотіла йти, поки не знайдуть Йорена. Його не могли вбити, запевняла вона себе, він міцний і витривалий, і до того ж брат Нічної варти. Вона так і сказала Гендрі, коли вони обшукували тіла.

Від удару бойового топора Йоренова голова тріснула навпіл, але велика розкошлана борода не могла належати нікому, крім нього, так само як і вбрання, латане і непране і таке вицвіле, що вже здавалося не чорним, а сірим. Сер Ейморі й не подумав ховати ні своїх, ні чужих, тож поряд з Йореном лежало купою четверо ланістерівських солдатів. Цікаво, думала Арія, скільки людей знадобилося, щоб упоратися з ним?

«А він хотів відвезти мене додому»,— думала вона, копаючи старому яму. Мерців було забагато, щоб поховати їх усіх, але принаймні Йорен, наполягла Арія, повинен мати могилу. «Він збирався безпечно доправити мене додому у Вічнозим, він обіцяв». Їй хотілося плакати. Й водночас кортіло хвицонути його ногою.

Це Гендрі згадав про лордійчукову вежку і про трьох хлопців, яких Йорен послав її обороняти. Її теж атакували, але кругла вежа мала тільки один вхід — двері на другому поверсі, до яких вела драбина. Коли драбину затягнули всередину, вояки сера Ейморі не могли туди потрапити. Ланістери обклали вежу хмизом і підпалили, але камінь не горів, а Лорчеві забракло терпцю тримати її в облозі. На поклик Гендрі двері відчинив Клепач, а коли Курц сказав, що ліпше й далі рухатися на північ, ніж вертатися, в Арії прокинулася надія все-таки дійти до Вічнозиму.

Ну, селище — не Вічнозим, але солом’яні стріхи обіцяли тепло, прихисток, а може, навіть і харч — якщо, звісно, хлопці ризикнуть туди поткнутися. Хіба що там Лорч. «У нього коні, він рухається швидше за нас».

Довгий час Арія з дерева спостерігала, сподіваючись щось побачити: людину, коня, прапор,— аби тільки дізнатися, хто тут. Кілька разів вона нібито зауважила рух, але хати були так далеко, що вона не мала певності. Одного разу дуже чітко долинуло іржання коня.

У повітрі було повно птахів — здебільшого ворон. Здалеку вони, кружляючи над солом’яними стріхами, здавалися не більшими за мух. На сході лежало Боже Око — гладенька блакить, яка заповнювала півсвіту. Були дні, коли Арія, простуючи мулистим берегом (Гендрі й чути не хотів про дороги, й навіть Пиріжок з Ломі з ним погоджувалися), відчувала, наче озеро кличе її. Кортіло стрибнути в ці спокійні блакитні води, знову почутися чистою, плавати, хлюпатися та грітися на сонечку. Але вона не наважувалася в усіх на очах скинути одяг, навіть щоб випрати. Наприкінці дня вона часто всідалася на валуні, опустивши ноги у прохолодну воду. Вона зрештою викинула свої порепані й зотлілі черевики. На початку йти босоніж було важко, але водянки нарешті полускали, порізи загоїлися, а шкіра на підошвах загрубіла. Мул між пальцями створював славне відчуття, а ступати по землі було приємно.

З верхівки дерева Арія бачила лісистий острівець на північному сході. За тридцять ярдів од берега на поверхні ковзало трійко чорних лебедів, таких безтурботних... ніхто не повідомив їм про війну, і їм було байдуже до підпалених міст і замордованих людей. Арія тужливо спостерігала за ними. Їй хотілося перекинутися на лебедя. Й водночас хотілося лебедя з’їсти. Поснідала вона жолудями і жменькою комах. Коли звикнеш, комахи вже не здаються такими бридкими. Черв’яки бридкіші, але не гірші за біль у вже кілька днів порожньому животі. Добувати комах було легко: досить просто перевернути каміння. Колись маленькою Арія з’їла комаху, щоб Санса запищала, тож з’їсти другу вже не боялася. Ласка теж не бридилася — їла, а от Пиріжок виблював жука, якого спробував проковтнути, а Ломі з Гендрі навіть куштувати не хотіли. Вчора Гендрі зловив жабу й поділився нею з Ломі, а кілька днів перед тим Пиріжок натрапив на ожину й начисто обдер кущ, хоча здебільшого вони перебивалися на воді й жолудях. Курц навчив їх товкти жолуді камінням. Смак був жахливий.

Шкода, що браконьєр помер. Він знав про ліси більше, ніж усі вони разом узяті, та коли він затягав драбину у вежку, йому в плече поцілила стріла. Тарбер заліпив рану мохом і мулом з ріки, й день-два Курц казав, що рана — проста подряпина, хоча шкіра в нього на шиї посиніла, а на підборіддя й на груди поповзли червоні смуги. Одного ранку він просто не зміг підвестися, а до наступного помер.

Його поховали під кам’яним насипом; меч і мисливський ріжок узяв собі Клепач, а лук, чоботи й ніж — Тарбер. Коли вони зникли, то забрали це все з собою. Спершу хлопці думали, що ці двоє просто пішли на полювання, що вони скоро повернуться й нагодують усіх дичиною. Але вони чекали й чекали, а ті не поверталися, і зрештою Гендрі звелів рушати далі. Може, Тарбер з Клепачем вирішили, що мають вищі шанси на виживання, якщо не доведеться пасти череду сиріток. Може, так і є, тільки Арія все одно ненавиділа їх за те, що покинули хлопців.

Пиріжок під деревом загавкав по-собачому. Це Курц навчив умовні сигнали подавати звіриною мовою. Старий браконьєрський трюк, казав він, от тільки Курц помер, так і не навчивши їх ці сигнали подавати правильно. По-пташиному Пиріжок цвірінькав жахливо. Собачий гавкіт звучав переконливіше, але не набагато.

Розчепіривши руки для рівноваги, Арія перестрибнула з верхньої гілки на одну нижче. «Водяний танцюрист ніколи не падає». Обхопивши пальцями ніг галузку, легконога Арія пройшла кілька футів, тоді скочила вниз на більшу гілку й потягнулася крізь плутанину листя, намацуючи стовбур. Під пальцями на руках і ногах відчувалася шерехатість кори. Арія швидко спустилася, в кінці стрибнувши з шестифутової висоти й по приземленні перекотившись.

Гендрі подав їй руку, допомагаючи підвестися.

— Довго тебе не було. Що там видно?

— Рибальське селище на узбережжі, зовсім маленьке, на північ від нас. За моїми підрахунками, двадцять шість солом’яних стріх і один лупаковий дах. Ще виднівся хвіст фургона. Хтось там є.

Почувши її голос, з кущів виповзла Ласка. Це Ломі так її назвав. Казав, вона схожа на ласочку, і хоча це було не так, не можна ж і далі називати її плаксійкою, тим паче що дівчинка нарешті припинила плакати. Рот у неї був весь у бруді. Арія сподівалася, що вона не їла знов мулу.

— А людей там видно? — запитав Гендрі.

— Переважно дахи,— мовила Арія,— але з деяких димарів здіймався дим, а ще чулося іржання коня.

Ласка вчепилася їй у ногу, міцно обхопивши руками. Останнім часом вона так іноді робила.

— Якщо там люди, є й харчі,— вигукнув Пиріжок надто голосно. Гендрі раз у раз попереджав його, щоб поводився тихо, але це не діяло.— Може, і з нами поділяться.

— А може, повбивають нас,— сказав Гендрі.

— Не повбивають, якщо ми здамося,— з надією зронив Пиріжок.

— Ти просто як Ломі!

Ломі Зеленорукий сидів поміж двох товстих дубових коренів. Під час битви за тверджу йому стрілою пробило литку. Під кінець наступного дня він заледве стрибав на одній нозі, тримаючись за Гендрі, а зараз уже й стрибати не міг. Відчахнувши з дерев кілька гілок, вони змайстрували для нього ноші, але носити його в ношах було важко, просувалися повільно, до того ж щоразу, як ноші підстрибували, він зойкав.

— Треба нам здатися,— товкмачив він.— І Йорену слід було так учинити. Відчинити двері, як йому наказали.

Арії вже набридло слухати скигління Ломі, що Йорену треба було здатися. Коли його несли, він тільки про це й торочив, а ще про свою ногу й порожній живіт.

Пиріжок був з ним згоден.

— Йорену звеліли відчинити браму. Звеліли іменем короля. Слід робити те, що наказують іменем короля. В усьому винен той смердючий старий! Здався б — і нам би дали спокій.

— Лицарі й лордійчуки,— нахмурився Гендрі,— вони беруть одне одного в полон і платять викуп, але до таких, як ти, їм байдуже,— відтяв він і обернувся до Арії.— Що там ще видно?

— Якщо це рибальське селище, нам би продали рибу, точно кажу,— мовив Пиріжок. Озеро кишіло рибою, але вони не мали чим її ловити. Арія спробувала лапати руками, як це на її очах робив Кос, але риба прудкіша за голубів, а вода грає жарти з зором.

— Рибу... ну, не знаю,— Арія посмикала Ласку за сплутане волосся, міркуючи, чи не краще просто його обтяти.— Трохи далі біля води багато ворон. Там якесь падло.

— Риба, яку вимило на берег,— сказав Пиріжок.— Якщо ворони їдять її, і ми зможемо.

— Ліпше кілька ворон піймати та з’їсти,— мовив Ломі.— Розпалити вогонь і засмажити їх, як курей.

Коли Гендрі хмурився, то вигляд мав лютий. Його чорна борода розрослася, як зарості вересу.

— Я сказав: ніяких багать!

— Ломі голодний,— заскиглив Пиріжок,— і я теж.

— Ми всі голодні,— мовила Арія.

— Ти — ні,— сплюнув, сидячи на землі, Ломі.— Хробачий дух!

Арії кортіло зацідити йому просто в рану.

— Кажу, якщо хочеш, можу й тобі черв’яків накопати.

Ломі бридливо скривився.

— Якби не нога, я б нам вепра вполював.

— Вепра,— передражнила Арія.— Для полювання на вепра потрібні спеціальні списи, коні й собаки, а ще люди, які сполохають вепра з його лігва.

У вовчому лісі батько полював на вепра разом з Робом і Джоном. Одного разу навіть Брана з собою взяв, а от Арію не брав ніколи, хоч вона й була старша. Септа Мордейн казала, що полювання на вепра не для леді, а мама лише пообіцяла, що коли Арія подорослішає, у неї буде свій сокіл. Вона вже подорослішала, але якби в неї зараз був сокіл, вона б його з’їла.

— Скільки ти там знаєш про полювання на вепра? — підкусив Пиріжок.

— Більше за тебе.

Гендрі був не в гуморі, щоб це слухати.

— Ану замовкніть, ви двоє, мені треба поміркувати, що нам робити.

Коли треба було поміркувати, у нього завжди робився страдницький вигляд, так наче це йому завдавало скаженого болю.

— Здаймося,— сказав Ломі.

— Кажу тобі: заткайся зі здаванням. Ми навіть не знаємо, хто там. Може, вдасться трохи харчів поцупити.

— Ломі поцупив би, якби не нога,— мовив Пиріжок.— У місті він був злодієм.

— Поганим злодієм,— відтяла Арія,— якщо зловився.

Гендрі примружив очі на сонце.

— Найкраще підкрастися надвечір. У сутінках піду на розвідку.

— Ні, я піду,— заперечила Арія,— бо від тебе забагато шуму.

Гендрі знову розлютився.

— Разом підемо.

— Хай іде Арі,— сказав Ломі.— Скрадається він краще за тебе.

— Кажу, підемо разом!

— А що як ви не повернетеся? Пиріжок сам мене не потягне, ви ж розумієте...

— А ще тут вовки,— втрутився Пиріжок.— Я їх чув учора вночі, стоячи на чатах. Вили зовсім близько.

Арія теж їх чула. Вона спала у вітті береста, але виття збудило її. Добру годину сиділа вона без сну, дослухаючись, і по спині їй повзли сироти.

— А ти навіть не дозволяєш нам запалити багаття, щоб їх відганяти,— сказав Пиріжок.— Так нечесно — лишати нас на поталу вовкам.

— Ніхто вас не лишає,— обурено мовив Гендрі.— Якщо з’являться вовки, у Ломі є спис, і до того ж із ним будеш ти. Ми просто сходимо роздивимося, і все, і зразу повернемося.

— Хай хто там буде, здайтеся їм,— заскиглив Ломі.— Мені ліки потрібні — нога так болить!

— Якщо там будуть ліки, я принесу,— сказав Гендрі.— Арі, ходімо, треба підкрастися ближче, поки сонце не сіло. Пиріжок, притримай Ласку, не хочу, щоб вона причепилася.

— Минулого разу вона мене хвицнула.

— Я сам тебе хвицну, якщо не втримаєш її тут.

Не чекаючи відповіді, Гендрі натягнув на голову свого сталевого шолома й рушив уперед.

Арії довелося бігти підтюпцем, щоб не відставати. Гендрі був на п’ять років старший за неї і на фут вищий, а до того ж довгоногий. Деякий час він мовчав, шумно пробираючись крізь дерева з сердитим виразом на обличчі. Та нарешті, зупинившись, мовив:

— Думаю, Ломі помре.

Арія не здивувалася. Курц помер від рани, а він був набагато міцніший за Ломі. Щоразу як приходила черга Арії тягнути Ломі, вона відчувала, як пашить його шкіра, який сморід іде від ноги.

— Може, знайдемо мейстра...

— Мейстри бувають тільки в замках, та навіть якби ми і знайшли мейстра, він об таких, як Ломі, рук не паскудитиме,— Гендрі пірнув під низько навислу гілку.

— Неправда! — Арія була певна: якби вони звернулися до мейстра Лувіна, він би допоміг.

— Він усе одно помре, і що швидше, то краще для нас усіх. Слід його просто кинути, як він просить. Якби поранений був я чи ти, він би нас кинув, ти ж розумієш.

Чіпляючись за коріння, вони круто спустились у ярок, а тоді видерлися з другого його боку.

— Мені набридло його тягнути і набридло слухати: здаймося, здаймося! Якби він був ходячий, я б йому всі зуби повибивав. З Ломі жодної користі. І з плаксійки теж.

— Відчепися від Ласки, вона просто налякана й голодна,— Арія озирнулася, але дівчинка вперше до них не прив’язалася. Мабуть, Пиріжок її тримає, як велів Гендрі.

— Вона — теліпайло,— уперто повторив Гендрі.— І вона, і Пиріжок. І Ломі, вони тільки вповільнюють нас, через них ми загинемо. Ти єдина з усіх, хто на щось годиться. Хоч ти й дівчина.

Арія закам’яніла.

— Я не дівчина!

— Дівчина. Невже гадаєш, я такий самий дурний, як вони?

— Ні, ти ще дурніший. У Нічну варту не беруть дівчат, усі це знають.

— Щира правда. Не знаю, навіщо Йорен узяв тебе, в нього мали бути якісь причини. Та все одно ти дівчина.

— Ні!

— То витягни свій прутик і відлий. Давай.

— Мені не хочеться. Якби хотілося, я б зараз...

— Брехуха. Ти не можеш нічого витягнути, бо не маєш. Коли нас було тридцятеро, я на це уваги не звертав, але ти завжди бігаєш у ліс, щоб відлити. Так не робить ніхто — ні Пиріжок, ні я. Якщо ти не дівчина, то якийсь євнух.

— Сам ти євнух!

— Сама знаєш, що це не так,— посміхнувся Гендрі.— Хочеш, дістану прутень і доведу? Мені нема чого приховувати.

— Ні, є! — випалила Арія, відчайдушно намагаючись зіскочити з теми про прутень, якого в неї нема.— У заїзді золоті плащі шукали тебе, а ти не кажеш чому.

— Хотів би я сам це знати. Думаю, Йорен знав, але мені він не сказав. А чому ти вирішила, що вони прийшли по тебе?

Арія закусила губу. Вона пам’ятала Йоренові слова того дня, коли він обтяв їй коси. «Цей набрід... половині з них видати тебе королеві раз плюнути — в надії на прощення і, може, ще кілька срібняків. А друга половина вчинить так само, тільки от спершу тебе зґвалтує». Тільки Гендрі не такий, і його теж шукає королева.

— Скажу, якщо скажеш ти,— мовила вона обережно.

— Я б сказав, якби знав, Арі... тебе так справді кличуть, чи в тебе дівчаче ім’я?

Арія сердито втупилась у покорчений корінь у себе під ногами. Вона збагнула, що далі прикидатися не вийде. Гендрі здогадався, і в неї в штанах немає того, що могло б його переконати. Лишається витягти Голку й убити його — або довіритися йому. Вона не була певна, що зможе його вбити: у нього теж є меч, і сам він набагато дужчий. Тож зоставалося казати правду.

— Ломі й Пиріжок не мають дізнатися,— сказала вона.

— І не дізнаються,— пообіцяв він.— Не від мене.

— Арія,— звела вона на нього очі.— Мене звати Арія. З дому Старків.

— З дому...— зробив він паузу, а тоді мовив,— королівський правиця звався Старком. Той, якого стратили як зрадника.

— Не був він зрадником. Він був моїм батьком.

У Гендрі розширилися очі.

— То от чому ти думала...

Вона кивнула.

— Йорен віз мене додому у Вічнозим.

— Я... то ти високого роду, ти... ти будеш леді...

Арія опустила погляд на свій подертий одяг і босі ноги, порепані й мозолясті. Під нігтями зібрався бруд, лікті були в струпах, долоні в подряпинах. «Навіть септа Мордейн мене б не впізнала, це точно. Санса, мабуть, упізнала б, але вдала, що не впізнає».

— Моя мама — леді, і сестра, а от я ніколи такою не була.

— Ні, була. Ти була дочкою лорда й мешкала в замку, хіба ні? І ти... боги праві, я б і не...— Гендрі зненацька зніяковів, чи й навіть злякався.— Ці розмови про прутень, не слід було мені казати... Я ж у тебе на очах відливав і все таке, я... я перепрошую, міледі.

— Припини! — засичала Арія. Він що — глузує?

— Я пам’ятаю про гарні манери, міледі,— як завжди, уперто сказав Гендрі.— Коли до нас у кузню приходили високородні дівчата з батьками, майстер казав, що я маю прихиляти коліно й говорити тільки тоді, коли до мене звернуться, а ще називати їх «міледі».

— Якщо ти почнеш називати мене «міледі», навіть Пиріжок про все здогадається. І відливай, будь ласка, як і раніше.

— Я зволить міледі.

Арія ляснула його в груди обома руками. Перечепившись через камінець, він гепнувся на п’яту точку.

— Яка з тебе дочка лорда! — розсміявся він.

— Отака,— копнула вона його в бік, але він тільки гучніше зареготав.— Регочи скільки влізе. А я піду подивлюся, хто в селищі.

Сонце вже опустилося за верхівки дерев; зовсім скоро западуть сутінки. Цього разу Гендрі вперше довелося її наздоганяти.

— Запах чуєш? — спитала вона.

Він втягнув повітря.

— Тухла риба?

— Сам знаєш, що ні.

— Обережніше треба. Я обійду з заходу, подивлюся, чи нема там дороги. Має бути, якщо ти бачила фургон. А ти йди берегом. Якщо буде потрібна допомога, гавкай.

— Дурниці! Якщо буде потрібна допомога, я й крикну «допоможіть».

І вона помчала геть, безшумно ступаючи у траві босими ногами. Коли вона озирнулася через плече, Генрі дивився їй услід зі страдницьким виразом на обличчі, який означав, що він міркує. «Мабуть, думає, що не можна дозволяти міледі красти харчі». Арія зрозуміла: тепер чекай від нього дурниць.

Що ближче вона підходила до селища, то гострішим ставав сморід, їй він зовсім не нагадував тухлу рибу. Цей дух був бридкіший, гірший. Вона зморщила носа.

Дерева тут росли рідше, Арія скрадалася по кущах, тихо як тінь перебігаючи від одного до іншого. Що кілька кроків зупинялася, дослухаючись. На третій раз почулося іржання коней і чоловічий голос. Сморід став нестерпніший. «Трупний дух, ось це що». Вони разом з Йореном і хлопцями вже чули цей запах.

На південь од селища кущилися густі зарості ожини. Поки Арія досягла їх, довгі призахідні тіні вже почали блякнути й повилазили світлячки. За живоплотом виднілися солом’яні стріхи. Арія скрадалася вздовж кущів, поки не знайшла лазівку й на животі не втиснулася в неї, добре заховавшись, щоб нарешті роздивитися, що ж це так смердить.

Там, де лагідно хлюпали води Божого Ока, поставили довгу свіжотесану шибеницю, на якій бовталися рештки того, що колись було людьми, підвішеними на ланцях за ноги, і круки перелітали від трупа до трупа, видзьобуючи м’ясо. На кожну ворону зібралася сотня мух. Коли вітер віяв з озера, найближче тіло легенько крутилося на своїх ланцюгах. Круки вже майже об’їли обличчя, і щось іще його пообгризало. Щось крупніше. Бо горлянка та груди були роздерті, з розтятого живота звішувалися блискучі зелені кишки та смужки подертої шкіри. Одна рука була відірвана по плече; за кілька футів далі Арія побачила обгризені й поламані кістки без натяку на м’ясо.

Арія змусила себе подивитися на наступне тіло, і наступне, і наступне, повторюючи про себе, що вона — тверда як камінь. Усі тіла були такі покусані й зотлілі, що тільки за деякий час вона збагнула: перш ніж повісити, людей роздягнули догола. Але вони не схожі були на голих людей — вони взагалі на людей не були схожі. Ворони повиймали їм очі, а деяким цілковито видзьобали обличчя. Від шостого тіла в ряду не лишилося нічого, крім єдиної ноги, яка й досі, заплутавшись у ланцях, гойдалася з кожним повівом вітру.

«Страх ранить глибше за меч». Мертві не можуть зашкодити — може той, хто їх повбивав. Вдалині за шибеницею, біля довгої прибережної будівлі (тої, що з лупаковим дахом), стояли, зіпершись на списи, двоє вояків у кольчугах. Перед будівлею у багнисту землю застромили довгі жердини, з яких звисали прапори. Один червоний, другий світліший — мабуть, білий або жовтий, але обидва обвисли, тож у сутінках Арія не могла напевне роздивитися, що червоне полотнище — то малиновий прапор Ланістерів. «Навіщо мені бачити лева — я бачу навколо трупи, то хто ще це може бути, крім Ланістерів?»

І тут долинув крик.

Двоє списників озирнулися на зойк, і в поле зору потрапив третій — він штовхав перед собою бранця. Було вже занадто темно, щоб розрізнити обличчя, але полонений на голові мав сталевий шолом, і Арія, побачивши роги, одразу збагнула: це Гендрі. «Дурень, дурень, дурень, ДУРЕНЬ!» — подумала вона. Якби він був поряд, вона б його вдруге копнула.

Гвардійці голосно перемовлялися, але здалеку слів неможливо було розібрати, особливо коли поряд крячали й ляпали крилами ворони. Один зі списників, стягнувши з Гендрі шолом, щось запитав, але відповідь йому, схоже, не сподобалася, бо він ляснув Гендрі по обличчю держаком списа, збивши з ніг. Той, який схопив Гендрі, хвицнув його чоботом, а другий списник у цей час приміряв на себе шолом. Нарешті вони поставили хлопця на ноги й повели до комори. Коли вони відчинили важкі двері, звідти чкурнув хлопчак, але один із гвардійців піймав його за руку й запхав назад. Зсередини будівлі Арія чула схлипи, а тоді долинув зойк такий гучний і болісний, що вона закусила губу.

Гвардійці заштовхали Гендрі в будівлю разом із хлопчаком і замкнули двері на засув. З озера повіяв вітер, і прапори, затріпотівши, розмаялися. На тому прапорі, що на довшій жердині, красувався лев, як Арія й боялася. На другому виднілися обриси трьох чорних пещених звірів, що бігли на тлі жовтого як масло поля. Собаки, подумала Арія. Вона вже бачила цих собак, але де?

Байдуже. Важливо було те, що впіймали Гендрі. Хай він дурний і впертий, вона має його визволити. Цікаво, подумала вона, а ці люди знають, що його шукає королева?

Один з гвардійців зняв свій шолом, а натомість натягнув шолом Гендрі. Арія розсердилася, побачивши це, але як вона їх зупинить? Тут їй здалося, що зсередини комори без вікон вчувся ще один зойк, приглушений мурованими стінами, але певності вона не мала.

Вона стояла там так довго, що встигли змінитися вартові, і не тільки вони. Люди з’являлися й ішли. Вони приводили коней напувати у струмку. З лісу повернувся гурт мисливців, несучи на жердині оленячу тушу. Арія бачила, як вони оббілували й випатрали оленя та в дальньому кінці струмка розклали багаття, й запах смаженини дивно змішався зі смородом тухлятини. В животі у Арії вирувало; здавалося, зараз вона виблює. Обіцянка вечері виманила з будинків інших вояків; усі вони мали на собі кольчуги або дублену шкіру. Коли олень засмажився, ласі шматки понесли в один з будинків.

Арія думала, що в темряві зможе підкрастися та звільнити Гендрі, але вартові запалили від багаття смолоскипи. Зброєносець приніс м’яса та хліба тим двом, що чатували біля комори, а згодом до них приєдналися ще двоє — пили вино, передаючи з рук у руки бурдюк. Коли він спорожнів, ці двоє пішли, а вартові лишилися стояти, спираючись на списи.

У Арії затерпли руки й ноги, тож вона врешті вилізла з ожинового куща в темряву лісу. В чорноті ночі тонесенький місячний серпик то виринав з-за хмар, то знов ховався в них. «Тиха як тінь»,— звеліла собі Арія, скрадаючись між дерев. У темряві вона не наважувалася бігти, боячись спіткнутися об невидимий корінь чи заблукати. Ліворуч стиха билися об берег хвилі Божого Ока. Праворуч у вітті зітхав вітер, і листя шурхотіло й тріпотіло. Вдалині зачулося вовче виття.

Коли вона випірнула з-за дерев позаду Ломі й Пиріжка, хлопці мало не наклали в штани.

— Тихо,— звеліла вона їм, обіймаючи Ласку, яка підбігла до неї.

Пиріжок витріщився на неї розширеними очима.

— Ми думали, ви нас кинули,— сказав він. У руці він тримав короткий меч — той, якого Йорен забрав у золотого плаща.— Я думав, це вовк підкрадається.

— Де Бугай? — запитав Ломі.

— Його піймали,— прошепотіла Арія.— Треба його визволити. Пиріжок, допоможеш. Підкрадємося, повбиваємо вартових, а тоді я відчиню двері.

Пиріжок з Ломі обмінялися поглядами.

— Скільки їх?

— Я не порахувала,— зізналася Арія.— Щонайменше двадцять, але біля дверей тільки двоє.

Пиріжок скривився, наче от-от розплачеться.

— Як можна битися з двадцятьма?

— Тобі доведеться битися лише з одним. Другого я беру на себе, а тоді ми звільнимо Гендрі й утечемо.

— Треба здатися,— сказав Ломі.— Піти і здатися.

Арія вперто похитала головою.

— Тоді лиши його, Арі,— змолився Ломі.— Про нас вони не знают