Гра престолів (fb2)


Настройки текста:



Джордж Р.Р. Мартін Гра престолів

А цю присвячую Мелінді


Пролог

— Час повертатися,— переконував Гаред, бо в лісі западали сутінки.— Дикуни мертві.

— Мерців боїшся? — поцікавився сер Веймар Ройс із ледь помітним натяком на посмішку.

Гаред не зловився на гачок. Він був уже старий — за п’ятдесят, і на своєму віку перебачив чимало лордійчуків.

— Мерці мертві,— мовив він.— І нам немає до мертвих діла.

— А вони мертві? — стиха запитав Ройс.— Які в нас докази?

— Їх бачив Вілл,— відгукнувся Гаред.— І якщо каже, що вони мертві, для мене це найкращий доказ.

Вілл усвідомлював, що рано чи пізно його таки втягнуть у суперечку. Та ліпше б усе-таки це сталося пізніше...

— Мати завжди казала: мерці пісень не співають,— мовив він.

— Моя мамка говорила так само, Віллє,— озвався Ройс.— Та не можна вірити словам, почутим біля жіночих грудей. Навіть мерці здатні чимало розповісти,— підвищив він голос, і в сутінковому лісі прокотилася луна.

— Попереду довга дорога,— зауважив Гаред.— Вісім днів, а може, й дев’ять. Та й ніч насувається.

Сер Веймар кинув на небо байдужий погляд.

— Вона щодоби насувається приблизно в цей самий час. Чи в темряві ти втрачаєш мужність, Гареде?

Вілл бачив, як у Гареда стиснулися щелепи, а в очах, що ховалися під цупким чорним каптуром плаща, майнула ледве потамована лють. Гаред уже сорок років належав до Нічної варти, тут він виріс і змужнів, тож не звик, щоб до нього ставилися так зневажливо. Але й не це головне. Вілл відчував: уражений гонор тут ні до чого. Знервованість старого занадто сильно нагадувала страх.

Вілл теж почувався не в своїй тарілці. На Стіні він провів чотири роки. Коли його вперше послали за Стіну, йому вмить пригадалися всі давні перекази, і в нього просто душа впала у п’яти. Згодом він підсміювався з себе. Зараз його вже можна було вважати ветераном — він здійснив із сотню рейдів, і нескінченні темні хащі, що їх південці називають примарним лісом, більше його не лякали.

До сьогоднішнього вечора. Сьогодні все було не так. У цій темряві вчувалося щось таке, від чого у Вілла волосся ставало сторч. Уже дев’ять днів гнали вони коней на північ, тоді на північний захід, потім знову на північ, далі й далі від Стіни, насідаючи на п’яти ватазі дикунських нальотчиків. День у день ставало гірше. А сьогодні було найгірше. З півночі повіяв холодний вітер, і дерева зашурхотіли як живі. Всенький день Віллові ввижалося, що за ним спостерігає щось незворушне, невблаганне і позбавлене співчуття. Гаред теж це відчував. Понад усе Віллові кортіло на злам голови чкурнути назад до безпечної Стіни, але про такі бажання командувачу ліпше й не здогадуватися.

Особливо такому, як оцей.

Сер Веймар Ройс був найменшим пагоном старовинного роду, занадто щедрого на спадкоємців. Сидячи на величезному вороному коні-дестрієрі, вродливий вісімнадцятирічний юнак із сірими очима, зграбний і стрункий як ніж, вивищувався над Віллом і Гаредом, які їхали поряд на низькорослих гаронах. Узутий він був у чорні шкіряні черевики, вдягнений у чорні вовняні штани, чорні молескінові рукавички й чорну блискучу кольчугу — гнучку, тонкої роботи,— накинуту на кілька шарів чорної вовни й дубленої шкіри. Не минуло й півроку, як сер Веймар став побратимом Нічної варти, але ніхто не сумнівався, що він готовий до свого призначення. Принаймні щодо вбрання.

Вінцем його слави був плащ: соболевий, чорний і пухнастий, і м’який як гріх. «Точно вам кажу, він сам їх усіх уполював,— сказав якось Гаред своїм товаришам по касарні за кубком вина,— поскручував їм голівки, наш мужній вояк». Касарня дружно вибухнула реготом.

Важко коритися наказам людини, яку ти напідпитку висміюєш,— міркував Вілл, тремтячи од холоду верхи на своєму гароні. Мабуть, Гаред зараз почувається так само.

— Мормонт звелів нам їх вистежити — і ми вистежили,— мовив Гаред.— Вони мертві. І більше не завдадуть нам клопоту. Попереду ще важка дорога. І погода мені не подобається. Якщо впаде сніг, можемо й за два тижні не дістатися Стіни, а сніг — це ще не найгірше, що може статися. Ви ніколи не потрапляли під крижаний дощ, мілорде?

Лордійчук, здавалося, не чув його. Зі звичною маскою нудьги й роздратування на обличчі він вдивлявся в сутінки. Вілл уже стільки миль здолав разом із лицарем, що добре затямив: у такі хвилини його ліпше не чіпати.

— Ще раз повтори мені, Віллє, що ти бачив. Усе до дрібниць. Нічого не проґав.

До того як приєднатися до Нічної варти, Вілл був мисливцем. Браконьєром, якщо по правді. Перекупні мечі дому Малістерів упіймали його на гарячому в Малістерівських-таки лісах — він саме патрав Малістерівського оленя, тож перед ним постав вибір: убратися в чорне чи втратити руку. Ніхто не вмів скрадатися лісом тихо, як Вілл, і чорні брати дуже швидко відкрили цю його здатність.

— За дві милі звідси, он за тим гребенем, біля струмка, їхній табір,— почав Вілл.— Я підійшов близько, як зміг. Там їх восьмеро; є і жінки, і чоловіки. Дітей немає, наскільки я бачив. Під горою вони збудували хатину. Зараз сніг уже добряче її замів, але я дещо роздивився. Багаття згасло, але кострище навіть іще снігом не засипало. Ніхто не ворушився. Я довго дивився. Живі не здатні лежати так непорушно.

— Кров бачив?

— Е-е-е... ні,— визнав Вілл.

— А зброю?

— Кілька мечів, пару луків. У одного чоловіка був топір. Важкий, двосічний — небезпечна залізяка. Валявся на землі поряд з тілом, просто біля руки.

— А ти звернув увагу, в яких позах були тіла?

— Кількоро сиділи, прихилившись до валуна,— знизав плечима Вілл.— А решта лежали на землі. Так наче попадали.

— Або заснули,— підказав Ройс.

— Ні, попадали,— не здавався Вілл.— Одна жінка видерлася на залізодрево й сиділа між гілля. З розширеними очима,— слабко всміхнувся він.— Я скрадався, щоб вона не зауважила мене. Та коли наблизився, виявив, що вона теж не ворушиться.

Він несамохіть поїжився.

— Змерз? — запитав Ройс.

— Трішки,— пробурмотів Вілл.— Це через вітер, мілорде.

Юний лицар знов обернувся до сивих вояків. На землю майже безшелесно злітало побите морозом листя, і дестрієр Ройса нетерпляче танцював.

— Як гадаєш, Гареде, від чого ці люди могли померти? — невинно запитав сер Веймар. І поправив фалди соболевого плаща.

— Від холоду,— з залізною певністю відгукнувся Гаред.— Бачив я замерзлих минулої зими, і позаминулої теж, ще як був хлопчаком. Усі бояться глибокого снігу, який замітає вище голови, і крижаного вітру, який завиваючи прилітає з півночі, та справжній ворог — це холод. Він підкрадається тихше, ніж Вілл, і спершу ти починаєш тремтіти, і стукотіти зубами, і тупати ногами, і мріяти про глінтвейн і розпалений коминок... Холод пече тебе. Ніщо так не пече, як холод. Але недовго. А тоді він проникає в нутро й затоплює тебе, і за деякий час ти вже не в силі йому опиратися. Легше просто сісти й заснути. Подейкують, холоду під кінець уже й не відчуваєш. Просто слабшаєш, тебе тягне на сон, світ починає танути перед очима, а ти наче занурюєшся в море теплого молока. Приходить умиротворення.

— Яка красномовність,— зронив сер Веймар.— Ніколи б не подумав про тебе такого.

— Я знаю, що таке холод, лордійчуку,— мовив Гаред, знімаючи каптур, щоб сер Веймар мав змогу роздивитися два обрубки, які лишилися від його вух.— Два вуха, три пальці на ногах і мізинець на лівій руці. Мені ще пощастило. А брат мій замерз на чатах, і ми знайшли його зі щасливою усмішкою на обличчі.

— Слід одягатися тепліше, Гареде,— здвигнув плечима сер Веймар.

Гаред кинув на лордійчука сердитий погляд, і обрубки його вух, відтятих мейстром Еймоном, почервоніли від гніву.

— Побачимо, як тепло вдягатиметеся ви, коли прийде зима,— пробурмотів він, натягуючи каптур і пригинаючись до шиї свого гарона, мовчазного й понурого.

— Якщо Гаред каже, що ті люди позамерзали...— почав був Вілл.

— Віллє, цього тижня ти стояв на варті?

— Так, мілорде.

Ще не було тижня, щоб Вілл не відстояв з дюжину клятих варт. До чого це сер хилить?

— І що скажеш про Стіну?

— Стіна плаче,— відказав Вілл, нахмурившись. Тепер, після натяку лордійчука, він і сам усе втямив.— Вони не могли замерзнути. Не тоді, коли Стіна плаче. Ще недосить холодно.

— Кмітливий хлопець,— кивнув Ройс.— Цього тижня було кілька приморозків, раз у раз зривався сніжок, але вже точно не було такого лютого холоду, щоб одразу замерзло восьмеро дорослих людей. Людей, одягнутих у шкіри й хутро, нагадаю вам, поряд з хатиною і підготовленим багаттям,— гордовито посміхнувся лицар.— Віллє, проведи нас туди. Хочу сам поглянути на мерців.

Тепер уже нічого не лишалося. Прозвучав наказ, і поняття честі примушувало вояків скоритися.

Вілл рушив попереду, і його маленький кудлатий гарон обережно подибав поміж чагарників. Минулої ночі нападало трохи снігу, і тепер під кіркою зачаїлося каміння, і коріння, і невидимі ямки, чатуючи на легковажних і необережних. Другим їхав сер Веймар Ройс, і його великий вороний дестрієр нетерпляче пирхав. Для рейдів бойовий кінь геть не годився, але як це втовкмачити лордійчуку? Гаред їхав останнім. Дорогою старий вояк щось бурмотів собі під ніс.

Сутінки згущувалися. Безхмарне небо спершу стало фіолетовим, як старий синець, а тоді почорніло. Висипали зірки. Вілл зрадів їхньому світлу.

— Тепер можна і швидше,— мовив Ройс, коли на небі засяяв місяць.

— Не з моїм конем,— відгукнувся Вілл. Страх додав йому зухвальства.— Може, ви поведете перед?

Сер Веймар Ройс не зволив відповісти.

Десь у лісі завив вовк.

Під’їхавши до старезного покрученого залізодрева, Вілл зліз із гарона.

— Ти чого спинився? — запитав сер Веймар.

— Далі краще йти пішки, мілорде. Це он там, за перевалом.

Ройс мить повагався, задумливо втупившись удалину. Між дерев шепотів холодний вітер. Широкий соболевий плащ ворушився, як живий.

— Щось тут не так,— пробурмотів Гаред.

— Та невже,— зневажливо посміхнувся до нього юний лицар.

— Хіба ви не відчуваєте? — здивувався Гаред.— Дослухайтесь до темряви.

Ось Вілл точно це відчував. За чотири роки в Нічній варті йому ще жодного разу не було так страшно. Що ж це таке?

— Вітер. Шурхіт дерев. Вовк. Який із цих звуків позбавляє тебе мужності, Гареде?

Гаред нічого не відповів, і Ройс граційно зіслизнув з сідла. Надійно припнув коня до низької гілки, подалі від обох гаронів, й витягнув меч із піхов. На руків’ї мигнуло коштовне каміння, а тоді місячне сяйво пробіглося блискучою крицею. Зброя була чудова, замкової роботи, з вигляду зовсім новенька. Вілл мав сумніви, що цей меч бодай раз заносили в гніві над головою.

— Тут дерева ростуть дуже густо,— застеріг Вілл.— Мілорде, меч плутатиметься в гіллі.

— Якщо мені потрібні будуть вказівки, я сам звернусь до тебе,— відтяв лордійчук.— Гареде, лишайся тут. Наглядай за кіньми.

Гаред зліз із поні.

— Слід розпалити багаття. Я про все подбаю.

— Ти здурів, старий? Якщо в лісі вороги, яке може бути багаття?

— Є вороги, яких тільки багаття й здатне відлякати,— мовив Гаред.— Як-от ведмедів, деривовків... та інших істот...

— Ніяких багать,— твердо стиснув вуста сер Веймар.

Гареду на обличчя падала тінь від каптура, але у погляді, яким старий вояк утупився в лицаря, Вілл розгледів грізний блиск. На якусь мить Вілл злякався, що старий вихопить клинок. Меч у нього був короткий і бридкий: руків’я поблякло від поту, краї зазублилися від тривалого використання, проте Вілл не дав би за життя лордійчука й ламаного залізняка, якби Гаред наважився витягнути зброю з піхов.

Але Гаред натомість опустив очі.

— Ніяких багать,— пробурмотів він собі під ніс.

Сприйнявши це за згоду, Ройс відвернувся.

— Веди,— скомандував він до Вілла.

І Вілл повів їх крізь хащі, тоді вгору аж до гребеня гори, до цього спостережного пункту під чатовим деревом. Земля попід тоненькою сніговою шкуринкою була вологою та грузькою, ковзкою, а камінці й підступне коріння так і чигали, щоб за них перечепилася нога. Вілл дерся нагору цілком беззвучно, а от позаду чути було м’яке металеве дзенькання лордійчукової кольчуги, шурхотіння листя, а ще приглушену лайку, коли навислі гілки чіплялися за лордів меч і дряпали чудовий соболевий плащ.

Величезне дерево було там, де й мало бути: на верхівці пагорба; нижні гілки мало не торкалися землі. Влігшись долілиць просто у присипане сніжком болото, Вілл ковзнув попід гілля й озирнув просіку, яка відкривалась унизу.

Серце зупинилося у нього в грудях. Якусь мить він не наважувався навіть дихати. Місячне світло осяяло просіку, залишки багаття, притрушену снігом хатину, величезний валун, напівзамерзлий струмок. Усе було начебто так само, як і кілька годин тому.

Окрім одного. Усі тіла зникли.

— Боже! — почулось у Вілла над вухом. У гілку уп’явся меч: це сер Веймар завойовував пагорб. У розмаяному вітром плащі він зупинився поряд з деревом, тримаючи в руці оголений меч; світло зірок чітко окреслювало цей благородний силует.

— Пригніться! — застережливо прошепотів Вілл.— Тут щось негаразд.

Але Ройс не ворухнувся. Поглянувши на безлюдну просіку, він розсміявся.

— Схоже, твої мерці, Віллє, кинули свій табір.

У Вілла відібрало мову. Він шукав слова, але слів не було. Це неможливо! Окинувши поглядом покинутий табір, він зупинив очі на топорі. Величезному двосічному бойовому топорі, який так і лежав у тому самому місці, де Вілл побачив його минулого разу. Така цінна зброя...

— Підйом, Віллє,— звелів сер Веймар.— Тут нікого немає. Не дозволю тобі ховатися по чагарниках.

Вілл неохоче скорився.

Сер Веймар зиркнув на нього, не приховуючи осуду.

— Не збираюсь я повертатись у Чорний замок, проваливши найперший свій рейд. Я таки розшукаю цих дикунів,— роззирнувся він навколо.— Лізь на дерево. Хутко. Шукай багаття.

Вілл без жодного слова розвернувся. Сперечатися не мало сенсу. Здіймався вітер, пронизував наскрізь. Вілл рушив до височенного сіро-зеленого чатового дерева й подерся нагору. Дуже швидко долоні в нього зробилися липкими від живиці, а сам він загубився поміж глиці. Страх каменем лежав у животі, як нестравний обід. Прошепотівши молитву безіменним лісовим богам, Вілл витягнув з піхов чингал. І, щоб той не заважав дряпатися нагору, затис його зубами. Від смаку холодного заліза на язиці йому одразу стало затишніше.

— Хто тут? — зненацька гукнув унизу лордійчук. У викличному окрику майнула непевність. Вілл зупинився і, дослухаючись, роззирнувся.

У відповідь у лісі зашурхотіло листя, завирувала крижана вода у струмку, вдалині заухкала снігова сова.

А Чужі підступали беззвучно.

Краєм ока Вілл помітив рух: крізь ліс ковзали бліді примари. Обернувши голову, він у темряві зауважив білу тінь. За мить вона щезла. На вітру ніжно тріпотіли гілочки, дряпаючи одна одну дерев’яними пальцями. Вілл був уже розтулив рота — попередити, але слова застрягли у нього в горлі. Та ні, він помилився. То просто майнула пташка, чи зблиснув сніг, чи місячне світло зіграло злий жарт. Зрештою, що саме він бачив?

— Віллє, де ти? — задерши голову, загукав сер Веймар.— Ти щось бачиш?

Сторожко стискаючи меч у руці, лордійчук повільно розвертався навколо власної вісі. Мабуть, відчув їх, так само як і Вілл. Бо бачити не було чого.

— Відповідай! Чому стало так зимно?

І справді було зимно. Здригнувшись, Вілл міцніше вчепився в гілку, на якій завмер. Обличчям притиснувся до твердого стовбура. Щокою він відчував солодку беручку живицю.

З темряви лісу випірнула постать. Зупинилася перед Ройсом. Висока, суха, негнучка як старий кістяк, зі шкірою білою як молоко. Коли вона рухалася, барви її панцира мінилися: ось вони білі, як щойно випалий сніг, ось уже чорні як тінь, а ось пістрявіють, як сіро-зелені дерева. З кожним кроком візерунок переливався, наче місячне сяйво на воді.

Долинуло щось схоже на сичання: це серу Веймару Ройсу перехопило дух.

— Не підходь,— застеріг лордійчук. Голос у нього зірвався, як у хлопчиська. Щоб звільнити руки перед боєм, Ройс відкинув за плечі довгий соболевий плащ і стиснув меч обіруч. Вітер затих. Стало дуже холодно.

Тихою ступою Чужий ковзнув уперед. У руках він тримав меч — такого меча Вілл зроду не бачив. Це жало викували не з людського металу. Воно грало у місячному світлі, прозорилося: уламок кришталю настільки тоненький, що поверни його боком — і він щезне з очей. Клинок огортало слабеньке блакитне мерехтіння — химерне світло, що мінилося по краях, і чомусь Вілл не мав сумнівів, що меч гостріший за будь-який інший клинок.

— Що ж, потанцюй зі мною,— хоробро зустрів його сер Веймар і зухвало підніс власний меч високо над головою. Руки в лордійчука трусилися чи то від ваги меча, чи то від холоду. Але в цю мить Вілл подумав: перед ним уже не хлопчик, а воїн Нічної варти.

Чужий зупинився. Вілл побачив його блакитні очі — таких глибоких і таких блакитних очей у людей не буває: ця блакить іскрилася, як лід. Погляд застиг на мечі, який тремтів угорі, зблискуючи металом у холодному місячному сяйві. На єдину мить у Вілла прокинулася надія...

Але з темряви безшумно випірнули інші постаті, схожі на першу як викапані. Троє... четверо... п’ятеро... Мабуть, сер Веймар відчув холод, яким від них віяло, хоча й не бачив їх і не чув. Вілл мав би гукнути, застерегти. Це його обов’язок. І його смерть, якщо він так учинить. Затремтівши, він міцніше стиснув стовбур — і промовчав.

І тут прозорий меч, затріпотівши, протяв повітря.

Сер Веймар зустрів його своїм сталевим клинком. Лезо ударилося об лезо, та не чути було брязкання металу — тільки високий пронизливий звук, заледве доступний людському вуху: наче звір завив од болю. Ройс відбив другий удар, і третій, а тоді змушений був на крок відступити. Знову шквал ударів — і знову Ройс відступив.

Позаду нього — праворуч, ліворуч, повсюди — терпляче стояли спостерігачі: безликі, безмовні; мінливий візерунок на їхніх панцирах робив їх невидимими на тлі дерев. Але вони наче й не думали втручатися.

Знов і знов стикалися мечі, й Віллові кортіло затулити вуха від цього страдницького вищання, з яким вони вдарялися. Сер Веймар уже засапався, у місячному світлі видно було, що з рота в нього вихоплюється пара. Клинок уже побілів од інею, а меч Чужого танцював, огорнений блідо-блакитним сяйвом.

І тут Ройс на мить забарився. Прозорий меч протяв кольчугу в нього попід пахвою. Від болю лордійчук зойкнув. Між кільцями кольчуги ринула кров. На холоді від рани зразу почала підніматися пара, а краплі, які падали на сніг, горіли червоним вогнем. Сер Веймар провів рукою по боці — і молескінова рукавиця одразу просякла червоним.

Чужий зронив щось невідомою мовою: голос його нагадував хрускіт льоду на зимовому озері, а в словах вчувалося глузування.

У сері Веймарі прокинулася лють.

— За Роберта! — заволав він і, загарчавши, кинувся вперед, обіруч підносячи вкритий памороззю меч і всім тілом замахуючись, щоб рубонути збоку. Чужий відбивав атаку якось навіть лінькувато.

Щойно клинки зіткнулися, криця не витримала.

Нічним лісом прокотився зойк, і Ройсів меч розлетівся на тисячу уламків, які посипалися навсібіч, мов голчаний дощ. Сам Ройс, вереснувши, упав навколішки й затулив очі долонями. Поміж пальців у нього зацебеніла кров.

І тоді всі спостерігачі одностайно рушили вперед, мовби їм дали знак. У мертвій тиші здіймалися й опускалися мечі. То була холоднокровна різанина. Прозорі клинки протинали кольчугу, як шовк. Вілл склепив повіки. Далеко внизу чулися голоси та сміх — колючі як бурульки.

Чимало часу минуло, поки Вілл наважився знову розплющити очі: пагорб унизу спорожнів.

Але Вілл так і сидів на дереві, намагаючись не дихати, а чорним небом повільно скрадався місяць. Усі м’язи судомило, пальці позатерпали від холоду, і Вілл нарешті поліз донизу.

Ройс долілиць лежав у снігу, відкинувши одну руку. На пухнастому соболевому плащі виднілося з десяток дірок. Смерть тільки більше підкреслила, який сер Веймар юний. Хлопчак.

За кілька кроків валялося те, що лишилося від меча: єдиний уламок, розщеплений і покручений, як дерево, що в нього влучила блискавка. Ставши навколішки, Вілл сторожко роззирнувся й ухопив його. Поламаний меч стане речовим доказом. Гаред знатиме, що це все означає, а якщо ні, то напевно знатимуть Старий Ведмідь Мормонт чи мейстер Еймон. Чи дочекається Вілла Гаред з кіньми? Слід поквапитися.

Вілл підвівся. Над ним стояв сер Веймар Ройс.

Вишукане вбрання перетворилося на лахміття, на обличчя неможливо було дивитися. Уламок меча уп’явся у білу зіницю лівого ока.

Але праве око було розплющене. Блакитним вогнем горіла зіниця. Видюща зіниця.

Віллові пальці безсило випустили уламок меча. Заплющивши очі, Вілл почав молитися. Щоки торкнулися довгі й пещені долоні — а тоді зімкнулися навколо горла. Ховалися ці долоні у м’яких молескінових рукавичках, липких від крові, але дотик був холодний як лід.

Бран

Світанок видався ясним і свіжим, а ранкова прохолода свідчила, що літо позаду. Ціла кавалькада — загалом двадцятеро вершників — вирушила на зорі на страту, і серед дорослих їхав верхи Бран, схвильований і збуджений. Оце вперше він, наче повнолітній, їхав разом з лордом-батьком і братами подивитися, як звершиться королівське правосуддя. Тривав дев’ятий рік літа, сьомий рік Бранового життя.

Чоловіка, присудженого до страти, схопили в горах, неподалік маленької тверджі. Роб гадав, це дикун, який присягнув Мансу Рейдеру, Королю-за-Стіною. На саму думку про це у Брана шкіра вкривалася сиротами. Пригадувалися легенди, які біля коминка розповідала йому стара Нан. Дикуни — жорстокі люди, казала вона, работоргівці, розбійники і злодії. Вони водять товариство з велетами й різною нечистю, глупої ночі крадуть дівчаток і п’ють кров зі шліфованих рогів. А коли приходить Довга ніч, їхні жінки злягаються з Чужими, а потім народжують жахливих покручів — напівлюдей.

Але чоловік, який за руки й за ноги був прив’язаний до гаків у стіні в очікуванні королівського правосуддя, на зріст був не набагато вищий за Роба. Йому бракувало обох вух і одного пальця — відморозив, а вбраний він був у все чорне, точно як побратим Нічної варти, от тільки хутро на одязі було подерте й засмальцьоване.

Лорд-батько звелів розрізати мотузки й підвести чоловіка; у холодному ранковому повітрі змішувалися клуби пари, які вилітали з ротів людей і коней. Роб із Джоном, застигнувши на конях, височіли над Браном, який сидів між ними на своєму поні; він сподівався, що на вигляд йому можна дати більш ніж його сім років, і вдавав, що бачить усе це вже не вперше. Крізь браму тверджі повіяв легенький вітерець. Над головами затріпотів прапор Старків з Вічнозиму: сірий деривовк, що мчить сніжно-білим полем.

Бранів батько поважно сидів на коні, і його довге темно-каштанове волосся тріпотіло на вітрі. У коротко підстриженій борідці вже майнула сивина, від чого цей тридцятип’ятирічний чоловік здавався старшим. Сьогодні в його сірих очах застиг похмурий вираз, і здавалося, батько геть не схожий на того чоловіка, який вечорами любив посидіти біля вогню, тихим голосом розповідаючи про Добу героїв і про дітей пралісу. Він скинув маску батька, подумав Бран, і натомість натягнув маску лорда Старка з Вічнозиму.

У холодному ранковому повітрі бриніли питання й відповіді, але згодом, по всьому, Бран не міг пригадати майже нічого з того, що було сказано. Нарешті лорд-батько віддав наказ — і двоє гвардійців підтягнули голодранця до залізодревного пенька в центрі площі. Силоміць вклали його голову на тверде чорне дерево. Лорд Едард Старк зліз із коня, і його годованець Теон Грейджой подав йому меч. Цей меч називався Лід, завширшки він був з людську долоню, а завдовжки — більший за Роба. Лезо було викуване з валірійської криці — темної як дим, чарокованої. Жоден меч не зрівняється з валірійською крицею.

Стягнувши з долонь рукавички, батько віддав їх Джорі Касселю, капітану замкової варти. А тоді узяв Лід обіруч і мовив:

— Іменем Роберта Першого з дому Баратеонів, короля андалів, і ройнарів, і перших людей, володаря Сімох Королівств і оборонця держави, словом Едарда з дому Старків, лорда Вічнозиму і хранителя Півночі, присуджую тебе до кари на горло.

І підніс меч високо над головою.

До Брана схилився Джон Сноу, його брат-байстрюк.

— Міцно тримай поні,— прошепотів він.— І в жодному разі не відводь погляду. Батько помітить, якщо ти відвернешся.

І Бран, міцно тримаючи поні, не відвів погляду.

Одним упевненим ударом батько відтяв бранцеві голову. На сніг бризнула кров, червона як літнє вино. Один з коней позадкував, і довелося добре натягнути повіддя, щоб він не поніс. Бран не міг відірвати зіниць від крові. Сніг навколо пенька радо всотував її, червоніючи на очах.

Ударившись об товстий корінь, голова відскочила й покотилася просто до ніг Грейджоя. Теон був худорлявим темночубим дев’ятнадцятирічним парубком, якого тішило все навкруги. Розсміявшись, він спершу поставив на голову ногу, а тоді відбуцнув голову геть.

— Бовдур,— пробурмотів Джон зовсім тихо, щоб Грейджой не почув. Він поклав долоню Бранові на плече, і Бран обернувся до свого брата-байстрюка.— Ти добре тримався,— суворо похвалив Джон брата. Йому було вже чотирнадцять, і він неодноразово бачив, як чиниться правосуддя.

На зворотній дорозі, здавалося, похолодало, хоча вітер ущух, а сонце підбилося вище. Бран їхав разом з братами, значно випередивши кавалькаду, хоча поні ледве встигав за кіньми.

— Дезертир хоробро прийняв смерть,— зронив Роб. Він був кремезний і широкоплечий і ріс не щодня, а щогодини, а схожий був на матір — такий самий світлошкірий, з рудувато-каштановим волоссям і синіми очима, як у всіх Таллі з Річкорину.— Мужності йому не позичати.

— Ні,— тихо заперечив Джон Сноу,— то була не мужність. Він був напівмертвий від жаху. Це ясно читалося в його очах, Старку.

Сірі Джонові очі — такі темні, аж чорні — підмічали майже все. Він був Робів одноліток, проте зовсім на нього не схожий. Джон був стрункий, а Роб м’язистий; темночубий, а Роб світловолосий; граційний і меткий, а його зведений брат — дужий і прудкий.

Роба його слова не переконали.

— Хай йому Чужі з тими очима! — лайнувся брат.— Він добре прийняв смерть... Погнали до мосту? Я тебе обжену!

— Згода,— кивнув Джон, одразу пришпорюючи коня. Вилаявшись, Роб метнувся навздогін, і вони вчвал помчали дорогою — Роб реготів і тюкав, а Джон напружено мовчав. З-під кінських копит летіли фонтани снігу.

Бран і не збирався їх наздоганяти — його поні це не до снаги. Натомість він, пригадавши очі голодранця, почав міркувати. Незабаром Робів сміх замовк удалині, й у лісі знову запанувала тиша.

Він так поринув у думки, що й не помітив, як його наздогнала кавалькада, аж поки батько, порівнявшись із ним, не запитав лагідно:

— Як ти, Бране?

— Усе гаразд, батьку,— озвався Бран, підводячи погляд. Батько, вдягнений у хутро та шкіру, верхи на величезному бахматі, вивищувався над хлопцем, як велет.— Роб каже, що чоловік той хоробро прийняв смерть, а Джон каже, що він був до смерті переляканий.

— А що думаєш ти? — запитав батько.

Бран уже міркував над цим.

— А чи може людина бути хороброю, коли боїться?

— Саме тоді й виявляється хоробрість,— мовив батько.— Ти розумієш, чому я так учинив?

— То був дикун,— сказав Бран.— А дикуни крадуть жінок і продають Чужим.

— Стара Нан знову забивала тобі голову казками,— усміхнувся батько.— А насправді той чоловік був клятвопорушником, дезертиром з Нічної варти. Такі люди найнебезпечніші. Дезертир усвідомлює: якщо його схоплять, він приречений, тож не цурається злочину, навіть найстрашнішого. Але ти неправильно мене зрозумів: моє питання було не про те, чому той чоловік мав померти, а про те, чому покарати його мав я особисто.

На це запитання Бран не мав відповіді.

— У короля Роберта є кат,— мовив він невпевнено.

— Атож,— кивнув батько.— Катів мали і королі з династії Таргарієнів, які правили до нього. Але ми живемо за давніми традиціями. У жилах Старків і досі біжить кров перших людей, і ми віримо, що виконувати вирок має той, хто його виносить. Якщо ти відбираєш у людини життя, то маєш зазирнути їй у вічі й вислухати її останні слова. А якщо не здатен цього витримати, може, засуджений і не заслуговує на смерть... Колись, Бране, ти станеш Робовим прапороносцем, очолиш власну фортецю в ім’я свого брата і свого короля, тож правосуддя опиниться у твоїх руках. І коли прийде такий день, виконуй свій обов’язок не для втіхи, але й не відмовляйся від нього. Правитель, який ховається за спини найманих катів, дуже швидко забуває, що таке смерть.

Цієї миті попереду на гребені пагорба з’явився Джон. Помахавши рукою, він загукав:

— Батьку, Бране, хутчіш сюди, погляньте, що знайшов Роб!

За мить він знову зник з очей.

— Ще якийсь клопіт, мілорде? — під’їхав ближче Джорі.

— Понад усякий сумнів,— відповів лорд-батько.— Зараз побачимо, яку капость цього разу втнули мої сини.

Він пустив коня клусом. Джорі з Браном, а за ними й уся кавалькада, рушили навздогін.

Роба вони розшукали на північ від мосту, на березі річки; поряд з ним верхи сидів Джон. Літо закінчувалося, і цього місяця чимало сніжило, тож Роб стояв по коліна в білому снігу; він скинув каптур з голови, й у волоссі вигравало сонце. Роб щось притискав до грудей, і хлопці пошепки збуджено перемовлялися.

Вершники обережно намацували дорогу поміж заметів, шукаючи твердої опори на нерівній землі, яка ховалася під снігом. Першими до хлопців під’їхали Джорі Кассель і Теон Грейджой. Дорогою Грейджой сміявся і жартував, аж тут — навіть Бран це почув — йому перехопило подих.

— Боже! — вигукнув Теон, силкуючись утримати коня й тягнучись по меч.

А Джорі вже встигнув вихопити меча.

— Робе, відійди! — загукав він, а кінь під ним позадкував.

Підводячи погляд від того, що було в нього в руках, Роб посміхнувся.

— Вона тебе не вкусить. Вона мертва.

Бран аж палав од цікавості. Він би приострожив поні, однак батько звелів усім злізти на землю біля мосту й далі йти пішки. Зістрибнувши з поні, Бран помчав до братів.

На той час спішилися вже і Джон, і Джорі, і Теон Грейджой.

— Сьоме пекло! Що це таке? — вигукнув Грейджой.

— Вовчиця,— пояснив Роб.

— Перевертень! Ти тільки поглянь, яке воно величезне!

У Брана, який продирався крізь снігові замети до брата, закалатало серце.

У снігу, поплямованому кров’ю, темніли обриси туші, обважнілої в смерті. На розкошланому сірому хутрі вже намерзла крига, і від нього слабенько відгонило тліном. Бранів погляд вихопив незрячі очі, в яких кишіли черви, і великий писок, повний жовтих зубів. Але дух йому перехопило від розмірів звіра: той був більший за поні, удвічі більший за найкрупнішого хорта на батьковій псарні.

— Ніякий це не перевертень,— спокійно відказав Джон.— Це деривовк. Вони більші за звичайних вовків.

— На південь від Стіни,— мовив Теон Грейджой,— деривовка не бачили вже років двісті.

— А я-от бачу його перед собою,— відгукнувся Джон.

Бран відірвав від чудовиська очі — і тоді-то й звернув увагу на згорток у Робових руках. Захоплено скрикнувши, він наблизився. То було вовченя — крихітна сіро-чорна волохата куля з досі заплющеними очима. Роб притискав вовченя до себе, і воно сліпо тицялося йому писком у груди, шукаючи попід шкірянкою молока й жалібно повискуючи. Бран невпевнено потягнувся до нього.

— Сміливіше,— заохотив його Роб,— погладь його.

Бран коротко й нервово погладив вовченя, а тоді обернувся на Джонів голос.

— Ось і тобі,— мовив Джон, вкладаючи йому в руки друге вовченя.— Тут їх аж п’ятеро.

Притискаючи вовченя до обличчя, Бран опустився на сніг. Тепле та м’яке хутро пестило шкіру на щоці.

— Стільки років їх не було — і раптом у королівстві на свободі бігають деривовки! — пробурмотів стайничий Галлен.— Щось мені це не подобається.

— Це знак,— мовив Джорі.

Батько нахмурився.

— Це просто мертва тварина, Джорі,— зронив він. Але й він, здавалося, почував занепокоєння. Порипуючи снігом під чоботами, він обійшов труп.— Від чого вона померла?

— У неї в шиї щось застрягло,— пояснив Роб, гордий з того, що знав відповідь наперед.— Ось тут, попід щелепою.

Ставши навколішки, батько запхнув руку тварині під голову. Смикнув і, витягнувши, почав роздивлятися. То був шматок оленячого рогу з фут завдовжки, з відламаним кінчиком, весь мокрий від крові.

Серед присутніх зненацька запала мовчанка. Всі невпевнено поглядали на ріг, і ніхто не наважувався заговорити. Навіть Брана прошив страх, хоча він нічого не зрозумів.

Відкинувши ріг убік, батько снігом витер руки.

— Дивно, що вовчиця з такою раною змогла розродитися,— зронив він. Голос його розвіяв чари.

— А може...— зауважив Джорі.— Я чув перекази... Може, вона була вже мертва, коли на світ з’явилися вовченята.

— Народжені від мертвої,— зронив інший чоловік.— Лихе знамення.

— Байдуже,— сказав Галлен.— Скоро вони теж усі здохнуть.

Бран без слів обурено скрикнув.

— І що швидше, то краще,— погодився Теон Грейджой, витягаючи меч.— Дай сюди тварюку, Бране.

Малюк, наче почув і зрозумів, притиснувся до хлопця.

— Ні! — люто вереснув Бран.— Він мій!

— Сховай меча, Грейджою,— звелів Роб. Цієї миті голос у нього був такий самий владний, як у батька — як у лорда, яким він колись стане.— Ми забираємо вовченят.

— Не можна цього робити, хлопче,— втрутився Гарвін, Галленів син.

— Убити їх — це вияв милосердя,— зауважив Галлен.

Бран підвів очі на батька, шукаючи порятунку в нього, але у відповідь батько тільки нахмурив кошлаті брови.

— Галлен має рацію, синку. Швидка смерть краща за довге умирання від холоду й голоду.

— Ні!

Бран відчув, як на очі накочуються сльози, і відвів погляд. Перед батьком плакати він не хотів.

Але Роб уперто не здавався.

— Руда сука сера Родрика минулого тижня знов ощенилася,— мовив він.— Приплід був зовсім малий, та й з того вижило тільки двоє цуценят. У неї молока вистане і для вовченят.

— Хай вони тільки до неї полізуть — вона їх роздере.

— Лорде Старк,— утрутився Джон. Дивно було чути, що він так офіційно звертається до батька. Бран з відчайдушною надією звів на брата очі.— Вовченят п’ятеро,— мовив Джон до батька.— Троє хлопчиків, двоє дівчаток.

— І що з того, Джоне?

— У вас п’ятеро законних дітей,— пояснив Джон.— Троє синів, двійко дочок. Деривовк — знак вашого дому. Ці вовченята призначалися вашим дітям, мілорде.

Бран бачив, як перемінився батько на обличчі. Бачив, як присутні обмінялися поглядами. В цю мить він любив Джона всім серцем. Навіть семирічний Бран розумів, як учинив Джон. Рахунок збігався тільки тому, що Джон викинув з рівняння себе. Урахував дівчат, урахував навіть маленького Рикона, але не байстрюка, що носить прізвище Сноу, яке на Півночі за традицією дають усім, кому не пощастило народитись у законному шлюбі.

Батько теж усе збагнув.

— А собі ти не хочеш вовченя, Джоне? — м’яко запитав він.

— Деривовк прикрашає прапори дому Старків,— зауважив Джон,— а я до Старків не належу, батьку.

Батько-лорд задумливо дивився на Джона. На мить запала мовчанка, але Роб поквапився її порушити.

— Я сам годуватиму його, батьку,— пообіцяв він.— Умочатиму рушник у тепле молоко, і вовченя його смоктатиме.

— Я теж! — відлунням мовив Бран.

Лорд довго й уважно дивився на синів.

— Легко сказати, важче зробити. Слуги свого часу на це не витрачатимуть, я не дозволю. Хочете цуциків — годуватимете їх самі. Зрозуміло?

Бран радо кивнув. Вовченя крутнулося в нього на руках — і лизнуло в обличчя теплим язиком.

— І вам доведеться їх дресирувати,— докинув батько.— І це робитимете ви самі. Псар цими чудовиськами не займатиметься, можу вас запевнити. Це не собаки, які випрошують частування й тікають, якщо копнути їх ногою. Деривовку відірвати людині руку по саме плече — те саме, що собаці задушити щура. Ви певні свого рішення?

— Так, батьку,— мовив Бран.

— Так,— погодився Роб.

— І пам’ятайте: попри всі ваші зусилля, вовченята все одно можуть померти.

— Не помруть,— запевнив Роб.— Ми їм не дамо.

— Тоді можете взяти їх собі. Джорі, Дезмонде, заберіть решту вовченят. Час повертатись у Вічнозим.

І тільки коли всі знову повсідалися на коней і рушили далі, Бран дозволив собі вдихнути солодке повітря перемоги. Вовченя вже заховалося попід шкірянкою, притискаючись до хлопця теплим тільцем: довгу дорогу додому воно здолає безпечно. А Бран міркував, як його назвати.

На середині мосту Джон несподівано притримав коня.

— Що таке, Джоне? — запитав лорд-батько.

— Ви не чуєте?

Бран чув тільки вітер поміж дерев, стукіт підків об залізодрево мосту, скиглення голодного вовченяти, але Джон дослухався до якогось іншого звуку.

— Там,— нарешті мовив він.

Рвучко розвернувши коня, він учвал помчав назад через міст. Біля мертвої вовчиці, яка лишилася в снігу, він спішився й став навколішки. За мить він уже, усміхаючись, їхав назад.

— Мабуть, відповз від інших,— пояснив Джон.

— Або хтось його відтягнув,— мовив батько, роздивляючись шостого малюка. Той був білий, хоча інші всі мали сіре хутро, а очі мав червоні, наче кров голодранця, який помер сьогодні вранці. Дивина: хоча інші вовченята досі були сліпі, в цього очі вже розплющилися.

— Альбінос,— з іронічним замилуванням зронив Теон Грейджой.— Помре навіть раніше за інших.

Джон Сноу послав батьковому годованцю довгий холодний погляд.

— Не думаю, Грейджою,— мовив він.— Це вовченя призначалося мені.

Кетлін

Кетлін ніколи не любила богопралісу.

Вона походила з дому Таллі й народилася далеко на півдні, в Річкорині, на притоці Червоний Зубець ріки Тризуб. Там богопраліс був мов садок, світлий і просторий, у якому високий червоний сандал кидає тіні на дзюркотливі струмки, у невидимих гніздах співають пташки, а повітря гостре від пахучих квітів.

Боги Вічнозиму любили зовсім інший ліс — темний і первісний: три акри пралісу, якого ніхто не торкався всі десять тисяч років, поки навколо нього виростав похмурий замок. Пахло тут вогкою землею і тліном. Тут не ріс червоний сандал. Це був ліс упертих чатових дерев, озброєних сіро-зеленою глицею, і могутніх дубів, і залізодерев — старих, як саме королівство. Тут товсті чорні стовбури тулилися один до одного, покручене віття спліталося над головою густим шатром, а вузлувате коріння боролося за місце під землею. Це було пристановище глибокої тиші й непривітних тіней, і жили тут безіменні боги.

Але Кетлін знала, що сьогодні чоловіка можна знайти саме тут. Коли він відбирав людське життя, то завжди шукав умиротворення в богопралісі.

Кетлін була помазана сімома єлеями й отримала ім’я в сяйві веселки, яка заливала септ Річкорину. Кетлін була в лоні Віри, так само як і її батько, і дід, і прадід. Її боги мали імена, а обличчя їхні були такі ж знайомі, як обличчя батьків. Молитва означала септона з кадилом, і запах ладану, і семигранний кристал, що світився мов живий, і натхненні співи. Таллі зберегли богопраліс, як і всі великі доми, але туди приходили хіба що прогулятися, почитати, полежати на сонечку. Молилися в септі.

Нед для дружини збудував невеличкий септ, де вона могла співати до сімох ликів богів, але в жилах Старків і досі вирувала кров перших людей, тож він молився до давніх безіменних і безликих богів зелених гаїв, як і діти пралісу.

На галяві в центрі богопралісу росло стародавнє віродерево, нависаючи над ставком з чорною й холодною водою. Нед називав його «серце-деревом». Кора у віродерева була біла як кістка, а листя черлене, мов тисячі поплямованих кров’ю долонь. На стовбурі великого дерева був викарбуваний лик — довговидий і сумний, з глибокими очима, червоними від застиглої живиці й на диво уважними. То були старі очі — старші за Вічнозим. Якщо не брешуть перекази, вони бачили, як Брандон Будівничий заклав тут перший камінь; вони дивилися, як навколо них ростуть гранітні стіни замку. Подейкують, що лики викарбували діти пралісу на Зорі віків, коли перші люди ще не перетнули вузьке море.

На півдні останні віродерева попалили й постинали тисячі років тому, лишилися вони тільки на острові Ликів, де ці зелені брати й досі несуть свою мовчазну варту. А тут усе було інакше. Тут кожен замок мав свій богопраліс, а в кожному богопралісі було своє серце-дерево, а кожне серце-дерево мало обличчя.

Кетлін розшукала чоловіка під віродеревом: він сидів на порослому мохом камені. Довгий меч на ім’я Лід лежав у нього на колінах, і Нед в отій воді, чорній як ніч, обмивав його лезо. Землю богопралісу вкривав тисячорічний шар чорнозему — він приглушував кроки, але за Кетлін, здавалося, ненастанно стежать червоні очі.

— Неде,— покликала вона неголосно.

Звівши голову, чоловік поглянув на неї.

— Кетлін? — мовив чужим і офіційним тоном.— А де діти?

Він завжди так питав.

— На кухні — сперечаються, як поназивати вовченят.

Розстеливши на землі плащ, вона присіла біля ставка спиною до віродерева. Потилицею вона відчувала погляд червоних очей, але старалася не зважати.

— Арія просто закохалася в них, мила Санса теж ними зачарована, а от Рикон іще не певен, як до них поставитися.

— Побоюється? — запитав Нед.

— Трішки,— визнала Кетлін.— Йому ж тільки три рочки.

— Доведеться йому навчитися дивитися власним страхам в обличчя,— насупився Нед.— Три роки — це ненадовго. Та й зима на підході.

— Так,— погодилася Кетлін. Від чоловікових слів її продер морозець, як завжди. Гасло Старків. Кожен шляхетний дім мав своє гасло. Фамільні девізи, взірці, молитви — всі вони служили, щоб піднести честь і славу роду, засвідчити вірність і щирість, присягтись у вірі й мужності. Всі, окрім гасла Старків. «Зима на підході» — ось яке було гасло Старків. Не вперше вже Кетлін замислилася, які дивні люди живуть на півночі.

— Дезертир добре прийняв смерть, у цьому йому не відмовиш,— мовив Нед. У руці він тримав обривок промащеної шкіри й легенько водив ним туди-сюди вздовж леза, натираючи метал, аж поки той тьмяно не засвітиться.— І ще я порадів за Брана. Ти б ним пишалася.

— Я завжди пишаюся Браном,— озвалася Кетлін, не відриваючи очей від меча. У глибинах булату ледве вгадувалися брижі — там, де ковалі тисячу разів нагорнули метал. Кетлін не любила мечів, але визнавала, що Лід по-своєму гарний. Викували його у Валірії ще в ті часи, коли Руїна не ступала на Вільні землі, коли знаряддями ковалів були не тільки молоти, а й чари. Чотириста років мав Лід, але гострий був, мов щойно викуваний. Однак ім’я його було ще старшим — корінням воно тягнулося в Добу героїв, коли Старки були королями на Півночі.

— Цього року це вже четвертий,— похмуро зронив Нед.— Бідолаха мов збожеволів. Щось так його налякало, що мої слова так і не змогли до нього пробитися,— зітхнув він.— Бен пише, що сили Нічної варти змаліли — зараз там менш як тисяча братів. І справа не лише в дезертирах. Люди зникають під час рейдів.

— Дикуни?

— А хто ще? — здійняв Нед свій Лід і окинув поглядом клинок до самого вістря.— І ставатиме тільки гірше. Мабуть, одного дня мені доведеться скликати прапори і виступити на північ, щоб нарешті покінчити з цим королем-за-Стіною.

— За Стіною? — здригнулася Кетлін. Нед зауважив страх у неї на обличчі.

— Нема нам чого боятися Манса Рейдера.

— За Стіною є й страшніші речі,— мовила Кетлін, озирнувшись на серце-дерево зі світлою корою і червоними очима — воно спостерігало та слухало, і снувало свої довгі повільні думки.

— Ти наслухалася казок старої Нан,— лагідно усміхнувся Нед.— Чужі давно мертві, так само як і діти пралісу, про них не чути вже вісімсот років. Мейстер Лувін узагалі вважає, що їх ніколи й не було. Ніхто з людей в житті їх не бачив.

— До сьогодні ніхто з людей не бачив і деривовка,— нагадала Кетлін.

— Сперечатися з Таллі — собі дорожче,— зронив Нед, сумно посміхнувшись, і вклав Лід у піхви.— Але ти прийшла до мене не дитячі казочки розповідати. Знаю, ти цього місця не любиш. То що вас привело, міледі?

— Сьогодні, мілорде, прийшла страшна звістка. Але я не хотіла вас турбувати, поки ви не закінчите обряд очищення...

Пом’якшити удар усе одно було неможливо, тож Кетлін сказала прямо:

— Мені так прикро, коханий! Помер Джон Арин.

Нед зазирнув їй у вічі, і Кетлін одразу збагнула, як тяжко вразила його ця новина,— як вона й очікувала. Змалечку Нед зростав у Соколиному Гнізді, і бездітний лорд Арин замінив батька не тільки йому, а і його другові Роберту Баратеону. Коли Ейрис Таргарієн Другий, Божевільний Король, зажадав їхніх голів, лорд Гнізда збунтувався й підняв прапори з соколом на тлі місяця, але не схотів видати тих, кого заприсягнувся захищати.

А одного дня п’ятнадцять років тому прийомний батько став і братом, коли вони з Недом стояли пліч-о-пліч у септі Річкорину, беручи за дружин двох сестер — дочок лорда Гостера Таллі.

— Джон...— пробурмотів Нед.— Це точно?

— Лист прийшов з королівською печаткою, і написаний він Робертом власноруч. Я лишила його для тебе. Там пишеться, що лорд Арин помер наглою смертю. Навіть мейстер не міг нічого вдіяти, тільки напоїти його маковим молочком, тож він довго не мучився.

— Невелика милість, як на мене,— зронив Нед. На обличчі в нього читався смуток, але думав чоловік у першу чергу про дружину.— А твоя сестра,— промовив він,— і Джонів хлопчик? Що з ними?

— В листі сказано було тільки, що з ними все гаразд і що вони повернулися в Гніздо,— сказала Кетлін.— Ліпше б вони поїхали в Річкорин. Гніздо стоїть самотою високо в горах, та й домівка це не сестрина, а її чоловіка. Там кожен камінь нагадуватиме про нього. Я знаю свою сестру. Вона не може без родини й друзів.

— Твій дядько зараз у Видолі, правда ж? Я чув, Джон поставив його лицарем Кривавої брами.

Кетлін кивнула.

— Бринден зробить, що зможе, і для неї, і для хлопчика. Це, звісно, добре, але...

— Поїдь до неї,— порадив Нед.— Бери з собою дітей. Нехай стіни замку сповняться гамору, криків й сміху. Хлопчику потрібне товариство інших дітей, та й Лайсу не можна лишати саму в жалобі.

— Я би поїхала,— зауважила Кетлін,— але в листі йшлося ще про дещо. Король їде у Вічнозим зустрітися з тобою.

Якусь мить Нед ніяк не міг збагнути, що вона каже, а коли нарешті все втямив, очі його проясніли.

— Сюди їде Роберт?

Кетлін кивнула, і Нед широко всміхнувся.

Хотіла б Кетлін розділити його радість! Але вона чула, про що теревенять у дворі: про мертву деривовчицю в снігу, про ріг у неї в горлянці. У Кетлін у нутрі, як змій, кільчився страх, але вона примусила себе всміхнутися чоловікові, якого кохала, чоловікові, який не вірив у знаки долі.

— Я знала, що тебе це порадує,— мовила вона.— Слід послати звістку твоєму братові на Стіну.

— Так, певна річ,— погодився він.— Бен точно схоче приїхати. Скажу мейстрові Лувіну відіслати найпрудкокрилішого птаха,— зіп’явся Нед на ноги й допоміг підвестися дружині.— Чорт забирай, скільки ж це років ми не бачилися? І він навіть не попереджає заздалегідь? У листі сказано, скільки з ним їде людей?

— Гадаю, щонайменше сотня лицарів, а з ними піддані, і ще з півсотні перекупних мечів. З ними буде й Серсі з дітьми.

— Якщо їдуть вони, Роберт не квапитиметься,— мовив Нед.— Це й на краще. Буде в нас більше часу на приготування.

— З ними їдуть і брати королеви,— повідомила Кетлін.

На це Нед скривився. Кетлін знала, що стосунки з родиною королеви в нього прохолодні. Ланістери з Кичери Кастерлі приєдналися до Роберта останньої миті, коли перемога була вже в його руках, і Нед їм цього так і не пробачив.

— Що ж, якщо заради Робертового товариства доведеться терпіти Ланістерів, так тому й бути. Таке враження, що Роберт везе з собою половину двору.

— Куди король, туди й королівство,— зронила Кетлін.

— Цікаво буде поглянути на його дітей. Коли я востаннє їх бачив, наймолодший ще за мамину цицьку тримався. Скільки йому зараз? Років п’ять?

— Королевичу Томену сім років,— виправила дружина.— Він такий, як і Бран. І будь ласка, Неде, тримай язика на припоні. Ця Ланістерка — наша королева, і подейкують, гонор її рік у рік тільки росте.

— Слід влаштувати бенкет,— стиснув Нед її руку,— запросити співців, а ще Роберт захоче з’їздити на полювання. Відішлю Джорі з почесною вартою на південь, щоб зустріли гостей на королівському гостинці й супроводили до нас. Боги, як нам їх усіх прогодувати? Кажеш, він уже в дорозі? Чорти б його взяли! Чорти б узяли його королівську потайливість!

Данерис

Брат підніс угору простору сукню, щоб показати Данерис.

— Яка краса! Торкнися. Ну ж бо! Помацай тканину.

Дані помацала. Тканина була такою шовковистою, що струменіла крізь пальці, наче вода. Дані не пригадувала, щоб серед її речей колись було щось подібне. Сукня її лякала. Вона відсмикнула руку.

— Це справді мені?

— Дарунок магістра Іліріо,— усміхнувшись, мовив Вісерис. Сьогодні брат був у гарному гуморі.— Колір відтінить твої фіалкові очі. А ще на тобі буде золото, і різне коштовне каміння. Іліріо пообіцяв. Сьогодні ти маєш почуватися справжньою королівною.

«Королівною?» — подумала Дані. Вона й забула, як воно — почуватися королівною. А може, ніколи й не знала.

— Навіщо він усе це нам дає? — запитала вона.— Що йому від нас потрібно?

Вже майже півроку вони з братом мешкали в будинку магістра: він їх годував, а його прислуга їм догоджала. Дані було тринадцять, і вона вже усвідомлювала, що всі дарунки мають свою ціну, особливо тут, у вільному місті Пентосі.

— Іліріо не дурний,— мовив Вісерис. То був худий довготелесий юнак з нервовими руками та хворобливим поглядом у фіалкових очах.— Магістр розуміє: коли я посяду трон, який належить мені по праву, я не забуду своїх друзів.

Дані не відповіла. Магістр Іліріо торгував прянощами, самоцвітами, драконовою кісткою та іншими цінностями, хай і не такими пікантними. Подейкували, що в нього є приятелі по всіх дев’ятьох вільних містах, та й не тільки там: навіть у Ваїс-Дотраку й у казкових землях на берегах Нефритового моря. А ще подейкували, що немає такого друга, якого б він радо не продав за прийнятну ціну. Слухаючи розмови на вулиці, вона чула багато такого, але вважала за краще не розпитувати брата, який плів павутиння своїх мрій. У гніві він був страшний. І вона не хотіла, як він казав, «збудити дракона».

— Іліріо пришле рабинь, щоб допомогли тобі викупатися,— мовив брат, вішаючи сукню поряд з дверима.— Тож постарайся добряче відмити сморід стайні. У хала Дрого тисяча коней, і зараз він шукає зовсім іншу кобилицю,— критичним поглядом окинув він сестру.— Ти й далі горбишся. Ану випростайся! — він руками розвів їй плечі.— Хай бачать, що в тебе вже є жіночі форми,— пальці його ковзнули ледь набубнявілими грудьми й стиснули пипку.— Не здумай сьогодні мене зганьбити. Якщо зганьбиш, тобі це так не минеться. Ти ж не хочеш збудити дракона, правда? — грубо щипнув він її крізь цупку тканину сорочки.— Правда? — з притиском повторив він.

— Не хочу,— покірливо озвалася Дані.

— Добре,— посміхнувся брат. І майже ніжно погладив її коси.— Коли писатимуть історію мого правління, люба сестро, то напишуть, що воно почалося сьогодні.

Коли він нарешті забрався, Дані підійшла до вікна й жадібним поглядом окинула води затоки. На тлі призахідного сонця вимальовувалися чорні обриси прямокутних цегляних веж Пентоса. Дані чула співи червоних жерців, які запалювали нічні багаття, і крики малих голодранців, які гралися за стінами маєтку. На якусь мить їй закортіло опинитися серед них — босоногою, засапаною, в лахмітті; в неї б не було ні минулого, ні майбутнього, і не чекав би на неї бенкет у домівці хала Дрого.

Десь там, за вузьким морем, де сідає сонце, простяглася земля зелених пагорбів, квітучих лук і могутніх бурхливих річок, де посеред величних синьо-сірих гір височіють вежі з темного каменю, а озброєні лицарі виїздять на битви під прапорами своїх лордів. Дотраки називають цю землю «рейш андалі» — земля андалів. У вільних містах чимало розповідають про Вестерос і про Призахідні королівства. Але брат кличе цей континент простіше — «наша земля». В його вустах ці слова звучать, як молитва. Якщо він часто їх повторюватиме, боги обов’язково почують. «Наша кровна земля, відібрана в нас підступом, але й досі наша — наша назавжди. Не крадіть у дракона, не варто. Дракон усе пам’ятає».

Мабуть, дракон і справді пам’ятав, а от Дані — ні. Вона зроду не бачила землі, яку брат вважав своєю,— цього королівства за вузьким морем. А коли він говорив про Кичеру Кастерлі та Гніздо, про Небосад і Видол, про Дорн і острів Ликів, для неї то були просто слова. Вісерису було вже вісім років, коли довелося тікати з Королівського Причалу під натиском Узурпаторового війська, а от Данерис на той час була заледве пуп’янком у материнському лоні.

Однак братові оповіді Дані чула так часто, що іноді перед її очима поставали яскраві картини. Опівнічна втеча до острова Драконстон під чорними вітрилами, на яких тріпотіло місячне сяйво. Брат Рейгар б’ється з Узурпатором у кривавих водах Тризуба, помираючи за жінку, яку кохає. Королівський Причал сплюндровано лордами Ланістером і Старком, яких Вісерис називав собаками Узурпатора. Князівна Елія Дорнська молить про милосердя, але від грудей у неї відривають Рейгарового спадкоємця, щоб закатрупити просто в матері на очах. А гладенькі відполіровані черепи останніх драконів порожніми очницями витріщаються зі стін тронної зали на те, як Царевбивця золотим мечем розтинає її батькові горло.

Народилася Дані за дев’ять місяців після втечі, на Драконстоні, коли страшний літній шторм мало не розломив фортецю на острові навпіл. Подейкують, шторм був жахливий. Таргарієнський флот, який стояв на якорі, розтрощило вщент; від парапетів набережної відривалися величезні кам’яні брили і з гуркотом котились у бурхливі води вузького моря. Мати померла, народжуючи Дані, і брат Вісерис ніколи не пробачив сестру за це.

Драконстону вона теж не пам’ятала: вони знову змушені були тікати від новозбудованого флоту Узурпаторового брата. На цей час від Сімох Королівств, які колись належали їхньому старовинному дому, залишився тільки Драконстон — давня столиця. Але й він — ненадовго. Залога уже готова була віддати їх у руки Узурпатора, але однієї ночі сер Віллєм Дарі з чотирма вірними кіннотниками вдерся в дитячу й викрав і їх із братом, і мамку-годувальницю, і під покровом ночі вирушив під вітрилами до безпечного браавоського узбережжя.

Сера Віллема вона смутно пригадувала: це був кремезний сивий чоловік-ведмідь, напівсліпий, який, уже хворий лежачи в ліжку, громовим голосом роздавав накази. Слуги боялися його до смерті, але до Дані він завжди був добрий. Називав її королівною, а іноді — міледі, а руки в нього були м’які, як стара шкіра. От тільки він ніколи не підводився з ліжка, і дні та ночі довкола нього витав дух хвороби — гарячий, вологий і нудотно-солодкавий сморід. Так було, поки вони жили в Браавосі, у великому будинку з червоними дверима. У Дані була навіть власна кімната, за вікном якої росло лимонне дерево. А коли сер Віллєм помер, слуги розікрали всі гроші, і так невеликі, які в них із братом лишалися, а згодом їх виставили з будинку. Коли червоні двері зачинилися назавжди, Дані розплакалася.

Відтоді вони кочували: з Браавоса до Мира, з Мира до Тайроша, з Тайроша до Когора, і далі до Волантиса й Лиса, ніде надовго не затримуючись. Це брат не хотів: наполягав, що найманці Узурпатора повсякчас переслідують їх, хоча Дані не бачила ніколи жодного.

Спершу магістри, архонти й купецькі барони радо вітали й годували Таргарієнів у себе вдома, але роки минали, а Узурпатор усе сидів на Залізному троні, й двері почали одні по одних зачинятися, і жити стало важче. За кілька років їм з братом довелося продати свої останні коштовності — не лишилося навіть монетки з материної корони. У провулках і винарнях Пентоса її брату дали прізвисько король-жебрак. Дані воліла не знати, яке прізвисько дали їй.

«Одного дня ми все собі повернемо, мила сестричко,— обіцяв брат. Іноді, коли він так казав, у нього трусилися руки.— Коштовності й шовки, Драконстон і Королівський Причал, Залізний трон і Сім Королівств — усе, що в нас забрали, ми все заберемо». Вісерис жив заради цього дня. Але Данерис хотіла повернути тільки великий будинок з червоними дверима, лимонне дерево за вікном і дитинство, якого не мала.

У двері м’яко постукали.

— Увійдіть,— дозволила Дані, відвертаючись од вікна. Зайшли служниці Іліріо, вклонилися й узялися до своїх справ. То були рабині — подарунок якогось друга, що їх магістр мав серед дотраків чимало. І хоча у вільному місті Пентосі рабства не було, ці були справжні рабині. Старша жінка, маленька і сіра як мишка, не промовила ні слова, але все компенсувала говірка дівчина. Вона була улюбленицею Іліріо — білява блакитноока шістнадцятирічна дівка, яка за роботою невпинно торохтіла.

Вони наповнили для Дані ночви гарячою водою, принесеною з кухні, напахтивши її ароматичними оліями. Через голову знявши з Дані грубу бавовняну сорочку, дівчина допомогла їй залізти у купіль. Вода була гаряча, мов окріп, але Данерис не здригнулася й не писнула. Вона любила жар. Від нього вона почувалася очищеною. Крім того, брат завжди казав: Таргарієнам гаряче не буває. «Наш дім — це лігво дракона,— казав він.— Вогонь у нас у крові».

Старша жінка вимила її довгі попелясті коси й ніжно вичесала їх, і все це мовчки. А дівчина, тручи їй ноги та спину, тріщала, яка Дані щасливиця.

— Дрого такий багатий, що в нього навіть раби ходять у золотих нашийниках. У його халасарі сто тисяч воїнів, а в його домівці у Ваїс-Дотраку двісті кімнат і двері зі щирого срібла. І далі в такому ж дусі: про те, який вродливий хал, який високий і ярий, безстрашний у бою, найкращий вершник усіх часів, найвлучніший лучник. Данерис мовчала. Вона завжди гадала, що вона, коли прийде пора, одружиться з Вісерисом. Століттями в домі Таргарієнів брати одружувалися з сестрами — ще відтоді як Ейгон Завойовник узяв собі сестру за наречену. Тисячу разів Вісерис казав: чистота крові понад усе, а у них була королівська кров, золота кров давньої Валірії, кров од крові дракона. Дракони не паруються з усілякою звіриною, і Таргарієни не змішуватимуть кров з нижчими. Аж раптом Вісерис замислив продати сестру чужинцю, варвару.

Коли вона вимилася, рабині допомогли їй вилізти з води й насухо витерли рушниками. Дівчина чесала їй коси, поки ті не заблищали, як розплавлене срібло, в той час як старша жінка напахтила її пряноцвітом з дотрацьких долин — трошки на зап’ястях, за вухами, на пипках грудей, і навіть — холодною рукою — у неї між ногами. Вбрали її в серпанок, який прислав магістр Іліріо, згори накинули легку сукню — темно-сливовий шовк, щоб відтінити її фіалкові очі. Дівчина взула її в позолочені сандалії, в той час як старша жінка закріпила в неї в косах тіару, а на зап’ястя натягнула золоті браслети з аметистами. Останнім було намисто — важкий золотий торквес із викарбуваними на ньому валірійськими символами.

— От зараз ви — справжня королівна,— затамувавши подих, зронила дівчина, закінчивши. Дані глянула на своє віддзеркалення у сріблястому люстрі, про яке не забув Іліріо. «Королівна»,— подумала вона і згадала слова дівчини про те, що хал Дрого такий заможний, аж раби в нього ходять у золотих нашийниках. Зненацька її прошив холод, і голі руки взялися сиротами.

Брат чекав на неї у прохолоді передпокою, сидячи на краю басейну, спустивши одну руку у воду. Коли сестра увійшла, він підвівся й прискіпливо її оглянув.

— Стань отут,— звелів він.— Розвернися. Так. Добре. Вигляд маєш...

— Королівський,— мовив магістр Іліріо, виходячи з арки. Як на такого дебелого чоловіка, рухався він з подиву гідною делікатністю. Попід просторими вогняними шовками в нього при ходьбі перекочувалися складки жиру. На всіх пальцях блищали коштовні камінці, а слуга так налоїв йому роздвоєну рудувату борідку, що та засяяла золотом.— Хай благословить вас Цар світла цього щасливого дня, королівно Данерис,— мовив магістр, беручи Дані за руку. Він уклонився, й серед блиску золотої борідки майнули криві жовті зуби.— Вона прегарна, як мрія, ваша світлосте,— обернувся він до її брата.— Дрого буде в захваті.

— Надто вже худа,— сказав Вісерис. Волосся його, таке саме сріблясто-попелясте, як і в сестри, було гладко зачесане назад і заколоте шпилькою з драконової кістки. Суворий вираз підкреслював тверді риси скуластого обличчя. Поклавши долоню на руків’я меча, позиченого магістром Іліріо, він запитав: — Ви впевнені, що халу Дрого подобаються такі юні дівчатка?

— У неї вже пішла кров. До хала вона вже доросла,— уже не вперше пояснив Іліріо.— Погляньте на неї! Ці сріблясто-золоті коси, ці фіалкові очі... Понад усякий сумнів, у ній вирує кров давньої Валірії. Вона знатного походження, дочка давнього королівського роду, сестра майбутнього короля, тож, безперечно, не може не вразити Дрого.

Коли він відпустив її руку, Данерис відчула, що тремтить.

— Сподіваюся,— з сумнівом зронив брат.— У дикунів дивні смаки. Хлопці, коні, вівці...

— Тільки при халові Дрого цього не кажіть,— мовив Іліріо.

— Ви мене за дурня маєте? — у фіалкових очах брата спалахнув гнів.

— Я маю вас за короля,— злегка схилив голову магістр,— а королям не властива обережність простолюду. Перепрошую, якщо образив вас.

Відвернувшись, він плеснув у долоні, кличучи носіїв.

Коли всі троє вирушили в дорогу на тонко різьбленому паланкіні, на вулицях Пентоса було чорним-чорно. Попереду, освітлюючи дорогу, йшли двоє служок, тримаючи пишно прикрашені олійні ліхтарі, засклені блакитними шибками, а дюжина дужих носіїв несла паланкін, поставивши жердини собі на плечі. Всередині за запонами було тепло й тісно. Крізь міцні парфуми Дані чула неприємний запах блідої шкіри Іліріо.

Але брат, який розвалився на подушках поряд із нею, нічого не помічав. Подумки він був за вузьким морем.

— Весь його халасар нам не знадобиться,— заговорив Вісерис. Пальці його гралися руків’ям позиченого меча, хоча Дані знала, що братові ще не траплялося по-справжньому застосувати меч.— Тисяч десятьох буде достатньо: з десятьма тисячами дотрацьких крикунів я змету Сім Королівств. Держава стане під знамена свого справжнього короля. Тайрели, Редвини, Грейджої — всі вони радіють Узурпаторові не більше за мене. Дорнян палить бажання помститися за Елію і її дітей. Та й простолюд буде за нас. Вони плачуть за своїм королем,— схвильовано глянув Вісерис на Іліріо.— Правда ж?

— Це ваш народ, і він вас любить,— дружелюбно мовив магістр Іліріо.— По всій державі, в усіх тверджах чоловіки потихеньку піднімають тости за ваше здоров’я, а жінки гаптують прапори з драконом і ховають їх в очікуванні того дня, коли ви, перетнувши море, повернетеся додому... Принаймні так кажуть мені вивідачі,— здвигнув він плечима.

У Дані не було вивідачів, не було змоги дізнатися, хто що робить чи думає за вузьким морем, але вона не повірила солодким словам магістра Іліріо, так само як не вірила магістрові в усьому. Однак брат радо кивав.

— Я власноруч уб’ю Узурпатора,— пообіцяв він, хоча в житті ще нікого не вбив,— як він убив мого брата Рейгара. І Ланістера, Царевбивцю, уб’ю також — за те, як він учинив з моїм батьком.

— Було б дуже добре,— зронив магістр Іліріо. Дані бачила, що на його пухких вустах блукає ледве помітна посмішка, якої не зауважив брат. Кивнувши, Вісерис відсунув запону й визирнув у ніч, і Дані зрозуміла: він знову і знову переживає Битву на Тризубі.

Хороми хала Дрого, оточені дев’ятьма вежами, розташувалися понад водами затоки; муровані стіни всі поросли плющем. Як сказав Іліріо, хороми ці подарували халу магістри Пентоса. Вільні міста повсякчас виявляли щедрість до комонників. «Ні, ми варварів не боїмося,— пояснив тоді Іліріо з посмішкою.— Цар світла захистить мури міста від мільйонів дотраків, принаймні так кажуть червоні жерці... однак не варто ризикувати, правда ж, особливо коли дружба коштує так мало».

Паланкін зупинили перед брамою, і один з вартових грубо відсунув запону вбік. У нього, як у всіх дотраків, була мідна шкіра й карі очі-мигдалини, проте він не мав бороди, а на голові носив гостроверхий бронзовий шолом незаплямованих. Він холодно оглянув прибулих. Магістр Іліріо прогарчав щось до нього грубою дотрацькою мовою; відповівши таким самим тоном, вартовий змахом руки дозволив заходити у браму.

Дані зауважила, що брат міцно стиснув руків’я позиченого меча. Здавалося, він налякався так само, як і вона.

— Зухвалий євнух,— пробурмотів Вісерис, коли паланкін, хитаючись, рушив до будинку.

— Сьогодні на бенкеті збереться чимало поважних людей,— медово заговорив магістр Іліріо.— У таких людей є вороги. А хал має захистити своїх гостей, а найперше вас, ваша світлосте. Немає сумнівів: за вашу голову Узурпатор не пожалів би грошей.

— О так,— похмуро відгукнувся Вісерис.— Запевняю вас, Іліріо, спроби позбутися мене були. Його найманці повсюди нас переслідують. Я останній з драконів, і поки я живу, я не спатиму спокійно.

Паланкін стишив хід і нарешті зупинився. Запони відкинули, і раб подав Данерис руку, щоб допомогти злізти. Нашийник у нього, помітила вона, був звичайний — бронзовий. За нею зістрибнув брат, і досі однією рукою стискаючи руків’я меча. Щоб поставити на ноги магістра Іліріо, знадобилася допомога двох міцних чоловіків.

У хоромах гостро пахло прянощами, пахогнем, солодкими лимонами й цинамоном. Прибулих провели через передпокій, де мозаїка з кольорового скла зображала Руїну Валірії. Уздовж стін горіли чорні залізні олійні ліхтарі. Стоячи попід кам’яним листям мурованої арки, євнух співуче оголосив про їхнє прибуття.

— Вісерис Третій з дому Таргарієнів,— вигукнув він високим солодким голосом,— король андалів і ройнарів і перших людей, володар Сімох Королівств і оборонець держави. Його сестра Данерис Штормороджена, королівна Драконстону. І їхній шановний господар Іліріо Мопатис, магістр вільного міста Пентоса.

Проминувши євнуха, вони опинилися в оточеному колонами дворі, зарослому плющем. Місячне світло помалювало листя, між якого рухались гості, в барви кості та срібла. Серед присутніх було чимало дотрацьких комонників — кремезних чоловіків з брунатною шкірою, з довгими вусами, стягнутими металевими кільцями, з чорними косами, лискучими від олії, з вплетеними в них дзвіночками. Але серед них були й горлорізи-брави та перекупні мечі з Пентоса, Мира, і Тайроша; червоні жерці, тлустіші за Іліріо; волохаті мешканці Порт-Ібена; вельможі з Літніх островів зі шкірою як чорне дерево... Данерис захоплено роздивлялася присутніх — і раптом налякано збагнула, що вона серед них — єдина жінка.

— Оці троє,— пошепки пояснював Іліріо,— кровні вершники Дрого. Біля колони — хал Моро з сином Рогоро. Чоловік із зеленою борідкою — брат архонта Тайроша, а позаду нього — сер Джора Мормонт.

Останнє ім’я привернуло увагу Вісериса.

— Лицар?

— Справжнісінький,— усміхнувся Іліріо в бороду.— Помазаний сімома єлеями особисто верховним септоном.

— А він тут що робить? — випалила Дані.

— Узурпатор полював на його голову,— пояснив Іліріо.— Через якусь дріб’язкову сутичку. Продав кількох браконьєрів тайроському работоргівцю замість віддати Нічній варті. Абсурдні закони! Людина має вільно розпоряджатися своїми невільниками.

— Бажано мені до ранку перемовитися з сером Джорою,— зронив брат. Дані з цікавістю поглянула на лицаря. Він був немолодий, за сорок, лисуватий, але й досі міцний і дужий. Вдягнений не у шовк чи бавовну, а у вовну та шкіру. Сорочка в нього була темно-зелена з вишитою на ній подобою чорного ведмедя, який стояв на двох лапах.

Дані й досі дивилася на дивного чоловіка з рідного краю, якого ніколи не бачила, аж тут магістр Іліріо поклав їй на голе плече вологу руку.

— А ось там, люба королівно,— прошепотів він,— сам хал.

Дані закортіло втекти й заховатися, але на неї дивився брат, а якщо вона розсердить його, то збудить дракона. Вона схвильовано розвернулася й поглянула на чоловіка, який, як сподівався Вісерис, ще до ранку попросить її руки.

Дівчина-рабиня не надто помилялася, подумала Данерис. Хал Дрого був на голову вищий за всіх присутніх, але водночас дуже легконогий і зграбний, як пантера в звіринці Іліріо. Він був молодший, ніж вона гадала,— не більш як тридцять. Шкіра мала колір натертої міді, а густі вуса стягували золоті та бронзові кільця.

— Маю піти вклонитися,— сказав магістр Іліріо.— Почекайте тут. Я приведу його до вас.

Поки Іліріо розвальцем ішов до хала, брат стиснув руку Дані, і то так міцно, що їй аж стало боляче.

— Бачиш його косу, люба сестро?

Коса Дрого була чорна як ніч і важка від ароматичної олії, та ще й прикрашена крихітними дзвіночками, які м’яко дзвеніли, коли хал рухався. Коса була нижче пояса, нижче навіть сідниць — її кінчик черкав по стегнах.

— Бачиш, яка вона довга? — спитав Вісерис.— Переможений у битві дотрак від сорому обтинає собі косу, щоб увесь світ знав про його ганьбу. Хала Дрого ще в житті ніхто не перемагав. Він — другий Ейгон Повелитель Драконів, а ти будеш його королевою.

Дані поглянула на хала Дрого. Риси обличчя в нього були тверді й жорстокі, а очі холодні й темні, як агат. Її брат іноді, якщо вона раптом збудить дракона, робив їй боляче, однак не лякав її так, як цей чоловік.

— Не хочу я бути його королевою,— зненацька для себе сказала вона тихо й непевно.— Будь ласка, Вісерисе, будь ласка! Я не хочу його, я хочу додому.

— Додому? — мовив брат, не підвищуючи голосу, але в тоні вчувалася лють.— А як же нам повернутися додому, люба сестро? У нас забрали дім!

І він, уп’явши пальці їй у шкіру, потягнув її в темряву.

— Як нам повернутися додому? — повторив він, маючи на увазі Королівський Причал, і Драконстон, і корону, яку вони втратили.

Але Дані йшлося тільки про свої покої в маєтку Іліріо, які не були справжньою домівкою, хай і єдиною, яку вони мали, однак брат і чути про це не хотів. Він це домівкою не вважав. Навіть великий будинок з червоними дверима не був йому домом... Його пальці дужче стиснули руку сестри, вимагаючи відповіді.

— Я не знаю,— відповіла Дані нарешті тремтячим голосом. У її очах стояли сльози.

— А я знаю,— гостро відтяв Вісерис.— Ми повернемося додому на чолі війська, люба сестро. На чолі армії хала Дрого, ось як ми повернемося додому. І якщо для цього тобі доведеться жити з ним і спати з ним, то так і буде,— посміхнувся він.— Та нехай хоч весь халасар має тебе, люба сестро, всі сорок тисяч комонників, разом з їхніми кіньми, якщо такою буде ціна за наше військо. Скажи спасибі, що йдеться тільки про Дрого. З часом ти його, думаю, навіть полюбиш... А тепер витри очі. Іліріо веде його сюди, і нема чого йому дивитися на твої сльози.

Обернувшись, Дані побачила, що так і є. Магістр Іліріо, розсипаючись в усмішках і поклонах, уже вів хала Дрого до них. Зворотом долоні вона стерла з очей сльози, які так і не покотилися.

— Усміхайся,— нервово шепнув Вісерис, який ніяк не міг намацати руків’я меча.— І випростай плечі. Нехай бачить, що в тебе є груди. На бога, тобі й так нема чим особливо похвалитися.

Всміхнувшись, Данерис випростала плечі.

Едард

Крізь браму замку вливалися відвідувачі ріками золота, срібла і ясної криці: три сотні воїнів, блискучі прапороносці й лицарі, присяжні мечі й вільні вершники. Понад їхніми головами на північному вітрі ляпала дюжина золотих прапорів з гербом дому Баратеонів — увінчаним короною оленем.

Нед знав багатьох із цих вершників. Ось золотоволосий сер Джеймі Ланістер, а он Сандор Кліган з жахливо попеченим обличчям. Довготелесий хлопець поряд з ним — безперечно, королевич-наступник, а он той недоросток біля нього — ніхто як Тиріон Ланістер на прізвисько Куць.

А от дебелий чоловік на чолі кавалькади, оточений обабіч двома лицарями в білосніжних плащах королівської варти, здався Недові геть незнайомим... аж поки не зістрибнув зі свого бахмата з таким знайомим ревінням і не стиснув Неда в обіймах, мало не ламаючи кістки.

— Неде! Ах, як приємно бачити твоє крижане обличчя! — оглянувши його з ніг до голови, засміявся король.— Ти зовсім не змінився.

Якби ж тільки Нед міг сказати те саме! П’ятнадцять років тому, коли вони разом здобували трон, лорд Штормокраю був гладенько виголений, ясноокий і м’язистий, мов з дівочої мрії. Під два метри на зріст, він і так як вежа височів над усіма, а коли вбирав обладунки й великий рогатий шолом свого дому, то ставав справжнім велетнем. І міць у нього була велетенська, а улюблена зброя — залізний келеп з гостряком, що його Нед заледве міг підняти. В ті дні від Роберта пахло не парфумами, а дубленою шкірою і кров’ю.

А ось тепер від нього пахло саме парфумами, і він уже був ширший, ніж довший. Востаннє Нед бачився з королем дев’ять років тому під час заколоту Балона Грейджоя, коли олень і деривовк об’єдналися, щоб покласти край зазіханням самопроголошеного короля Залізних островів. З тої ночі, коли вони вдвох стояли пліч-о-пліч у поваленій кріпості Грейджоя, де Роберт прийняв капітуляцію лорда-заколотника, а Нед узяв його сина Теона заручником і годованцем, король набрав щонайменше три пуди. Чорна й жорстка, як дріт, борода затуляла подвійне підборіддя й обвислі королівські щоки, але ніщо не могло приховати ні черева, ні темних кіл під очима.

Проте Роберт був не тільки Недовим другом, а й королем, тож Нед просто сказав:

— Ваша світлосте, Вічнозим до ваших послуг.

На той час усі прибулі теж уже спішувалися, і до них підходили груми, щоб забрати коней. Робертова королева-дружина Серсі Ланістер, оточена дітьми, підійшла пішки. Карета, в якій вони їхали, цей величезний двоповерховий повіз із лакованого дуба й золоченого металу, який тягнуло сорок коней-важковозів, не пролазила крізь браму замку. Нед опустився навколішки й поцілував королівську обручку, а Роберт у цей час обіймав Кетлін, як сестру, з якою довго не бачився. Тоді обидві сторони вивели вперед дітей, представили та схвалили.

Щойно всі формальності були дотримані, король мовив до господаря:

— Проведи мене в крипту, Едарде. Хочу скласти шану.

Ось за це Нед його і любив: за те, що по стількох роках і досі пам’ятає її. Він звелів подати йому ліхтар. Слова тут були непотрібні. Щоправда, запротестувала королева: вони в дорозі з самої зорі, всі потомилися й замерзли, тож спершу слід відпочити. А мерці зачекають. Це все, що вона встигла сказати: Роберт тільки зиркнув на неї — і її брат-близнюк Джеймі мовчки взяв її за руку, тож вона більше не зронила ні слова.

У крипту вони спустилися разом — Нед і його король, якого він заледве упізнавав. Виткі кам’яні сходи були вузькими. Нед, тримаючи ліхтар, вів перед.

— Я вже думав, ми ніколи не доїдемо до Вічнозиму,— жалівся Роберт, поки вони спускалися.— На півдні Сім Королівств сприймаються зовсім по-іншому, й іноді просто забуваєш, що твої землі завбільшки як решта шість разом узяті.

— Сподіваюся, подорож вам сподобалася, ваша світлосте?

— Болота, ліси й луки,— пирхнув Роберт,— а на північ за Перешийком — жодного пристойного заїзду. Я такого безлюдного дикого поля в житті не бачив. Де весь твій народ?

— Мабуть, просто люди соромляться й не виходять,— пожартував Нед. На сходах гуляв протяг — холодний подих з глибин підземелля.— На півночі королів нечасто бачать.

— Більше схоже,— пирхнув Роберт,— що вони всі поховалися під снігом. Під снігом, Неде! — король однією рукою притримався за стіну, щоб не втратити рівновагу.

— Сніг наприкінці літа не таке вже й рідкісне явище,— мовив Нед.— Сподіваюся, вам він не дошкуляв. Зазвичай у таку пору він м’який.

— Узяли б Чужі твій м’який сніг! — вилаявся Роберт.— На що ця земля перетвориться взимку? На саму думку про це мене мороз продирає поза шкурою.

— Зими суворі,— погодився Нед,— але Старки витримають. Завжди витримували.

— Треба тобі вибратися на південь,— мовив до нього Роберт.— Понюхати літа, поки воно не збігло. В Небосаду поля, засаджені золотими ружами, тягнуться скільки око сягає. А в садах плоди такі стиглі, що лускають у роті,— таких солодких динь, персиків, вогнеслив ти в житті не куштував. Побачиш, я привіз тобі трохи. Навіть у Штормокраї, попри вітер з моря, вдень так спекотно, що не хочеться ворушитися. А бачив би ти міста, Неде! Всюди квіти, ринки вгинаються від харчів, а літні вина такі дешеві та смачні, що можна напитися п’яним, просто вдихаючи повітря. Усі тлусті, п’яні й багаті.

Засміявшись, він добряче поплескав себе по чималому череву.

— А дівчата, Неде! — вигукнув він, зблиснувши очима.— Кажу тобі, в спеку жінки цілком забувають про скромність. Плавають голяка в річці просто під мурами замка. Навіть на вулицях надто вже гаряче, щоб убиратись у вовну чи хутро, тож вони ходять у коротеньких сукнях: хто має срібло — в шовкових, а хто ні — в бавовняних, але яка різниця, коли вони починають пітніти й тканина прилипає до шкіри — з таким самим успіхом вони могли б ходити голяка,— щасливо розсміявся король.

Роберт Баратеон завжди мав смак до життя — він умів отримувати задоволення. На противагу йому, Едарда Старка в цьому б ніхто не звинуватив. Однак зараз Нед бачив, що задоволення підточили сили короля. Поки вони спустилися сходами донизу, Роберт засапався, і коли вони ступили в темряву крипти, його обличчя у сяйві ліхтаря було червоним.

— Ваша світлосте,— шанобливо мовив Нед і описав ліхтарем широке коло. Тіні заворушилися й захиталися. Миготливе світло торкнулося каміння під ногами й пробігло довгою шерегою гранітних колон, які парами марширували в темряву. Поміж колон на своїх камінних престолах сиділи попід стінами мерці, прихилившись спинами до гробниць, у яких покоїлися їхні тлінні рештки.— Вона в самому кінці, разом з батьком і Брандоном.

Нед показував дорогу поміж колон, а Роберт мовчки прямував за ним, здригаючись від підземної прохолоди. Тут, унизу, холодно було завжди. Кроки відлунювали від каміння й угорі відбивалися від склепіння, а вони йшли і йшли поміж мертвих з дому Старків. Їх проводжали очима лорди Вічнозиму. Їхні подоби були викарбувані з каміння, що запечатувало гробниці. Отак вони сиділи довгими рядами, сліпими очима вдивляючись у вічну темряву, а під ногами в них скрутилися калачиком величезні кам’яні деривовки. Тіні танцювали, і здавалося, коли живі проходять повз, кам’яні постаті ворушаться.

За давнім звичаєм на колінах у кожного з лордів Вічнозиму лежав довгий залізний меч, який мав утримувати мстивих духів у криптах. Найстаріший меч уже зотлів на порох — від нього на камінні лишилося хіба що кілька іржавих плям. Цікаво, подумав Нед, тепер духи нарешті можуть вільно повернутися в замок? Він сподівався, що таки ні. Перші лорди з дому Старків були такі самі суворі, як і земля, якою вони правили. В ті віки, коли з-за моря ще не з’явилися повелителі драконів, Старки не були нічиїми васалами, а називалися королями на Півночі.

Нарешті Нед зупинився й підніс олійний ліхтар. Крипта тут не закінчувалася, а губилася в темряві, проте наступні гробниці були порожні й незапечатані — чорні діри, які очікують своїх мерців, очікують самого Неда і його дітей. Але про це Нед думати не любив.

— Ось,— мовив він до короля.

Роберт мовчки кивнув, опустився навколішки та схилив голову.

Тут одна біля одної стояло три гробниці. Недів батько, лорд Рикард Старк, був суворий і довговидий. Каменяр добре його знав. Лорд Рикард сидів з мовчазною гідністю, кам’яними пальцями міцно тримаючи залізний меч, який лежав у нього на колінах, хоча за життя жоден меч не виправдав його надій. У двох менших гробницях обабіч лорда покоїлися його діти.

Брандону було двадцять років, коли його задушили за наказом Ейриса Таргарієна, Божевільного Короля, всього за кілька днів до весілля з Кетлін Таллі з Річкорину. Сталося це на очах у батька. Брандон був справжнім спадкоємцем — перваком, народженим правити.

Ліанні було всього шістнадцять — неймовірно мила дівчина-дитина. Нед любив її всім серцем. Роберт — навіть дужче. Вона мала стати його нареченою.

— В житті вона була вродливіша,— помовчавши, зронив король. Його очі затрималися на обличчі Ліанни, так наче він силою волі міг повернути її до життя. Нарешті огрядний король незграбно підвівся.— Чорт забирай, Неде, невже обов’язково було ховати її в такому місці? — голос його захрип від незабутого горя.— Вона заслуговує на більше, ніж темрява...

— Вона була з роду Старків з Вічнозиму,— тихо озвався Нед.— Її місце тут.

— Слід було її поховати десь на пагорбі, попід фруктовим деревом, щоб над нею пропливали сонце й хмари, а дощ омивав її.

— Я був з нею, коли вона помирала,— нагадав Нед королю.— Вона хотіла повернутися додому й упокоїтися поряд із Брандоном і з батьком.

Часом він і досі чув її слова. «Обіцяй мені,— плакала вона в кімнаті, де пахло кров’ю і трояндами.— Обіцяй мені, Неде». Гарячка відібрала в неї сили, і голос її був слабкий як шепіт, та коли Нед дав слово, з очей сестри зник страх. Нед пам’ятав, як вона тоді всміхнулася, як міцно стиснула його пальці — і, вже не тримаючись за життя, розсипала на землю з розтуленої долоні чорні й мертві трояндові пелюстки. Далі він уже нічого не пам’ятав. Його, мовчазного від горя, знайшли поряд з тілом сестри. Краножанин Гауленд Рід вирвав з його долоні руку сестри. Але Нед нічого цього не пам’ятав.

— Коли можу, я приношу їй квіти,— промовив він.— Ліанна... любила квіти.

Король торкнувся її щоки, провівши пальцями по шерехатому каменю так ніжно, ніби то була жива плоть.

— Я присягнувся вбити Рейгара за те, як він учинив з нею.

— І вбив,— нагадав йому Нед.

— Лишень один раз,— гірко зронив Роберт.

У розпал бою ці двоє одночасно підійшли до броду через Тризуб — Роберт із келепом у руках і великим рогатим шоломом на голові та королевич Таргарієн у чорних обладунках. На нагруднику в нього красувався триголовий дракон його дому, прикрашений рубінами, які в сонячному промінні горіли вогнем. Під копитами в їхніх дестрієрів вирували червоні від крові води Тризуба, а вони двоє танцювали один навколо одного й раз у раз стикалися, аж поки нищівний удар Робертового келепа не розтрощив і дракона, і груди під ним. Коли нарешті з’явився Нед, Рейгар уже лежав мертвий у воді, а вояки обох армій дружно кинулися збирати у бурхливій течії рубіни, які повипадали з обладунків.

— Уві сні я вбиваю його щоночі,— зізнався Роберт.— Тисячі смертей замало за те, що він зробив.

На це Недові не було чого сказати. Помовчавши, він зронив:

— Час вертатися, ваша світлосте. Ваша дружина чекає.

— Чужі б узяли мою дружину! — кисло пробурмотів Роберт, але, важко ступаючи, рушив назад — туди, звідки вони прийшли.— І якщо я ще бодай раз почую оце «ваша світлосте», твоя голова опиниться на палі. Ми з тобою не просто король і васал.

— Я нічого не забув,— неголосно відгукнувся Нед. Король нічого не відповів, і він провадив: — Розкажи мені про Джона.

— Я в житті не бачив,— похитав Роберт головою,— щоб людина так швидко згоріла. На синові іменини ми влаштували турнір. Хто бачив Джона тоді, заприсягнувся б, що він житиме вічно. А за два тижні він уже помер. Так наче в нутрі в нього спалахнув вогонь. Хвороба спалила його зсередини,— зупинився він на мить біля колони поряд з гробницею якогось давно покійного Старка.— А я любив старого.

— І я теж любив,— мовив Нед, також затримавшись на мить.— Кетлін боїться за сестру. Як Лайса витримує таке горе?

Роберт гірко скривив вуста.

— Щиро кажучи, не дуже добре,— зізнався він.— Як на мене, по смерті Джона ця жінка геть збожеволіла, Неде. Забрала хлопчика назад у Гніздо. Проти моєї волі. Я сподівався, його візьме під опіку Тайвін Ланістер у Кичері Кастерлі. У Джона не було ні братів, ні інших синів. Невже я можу допустити, щоб хлопчика ростили жінки?

Нед радше б довірив дитину гадюці, аніж лорду Тайвіну, але свої сумніви він лишив при собі. Є такі старі незагоєні рані, які починають кривавитися від одного необережного слова.

— Дружина втратила чоловіка,— сказав він натомість обережно.— Мабуть, мати боялася втратити й сина. Хлопчик іще зовсім маленький.

— Шість років, страшенно хворобливий, але тепер він — лорд Соколиного Гнізда, помилуйте боги! — вигукнув король.— У лорда Тайвіна досі не було годованця. Лайса мала би пишатися. Ланістери — великий і шляхетний дім. Але вона не захотіла про таке навіть чути. А тоді втекла глупої ночі, навіть не попрощавшись. Серсі була розлючена,— зітхнув він.— А хлопчик — мій тезко, ти знаєш? Роберт Арин. Я заприсягнувся захищати його. Але як я можу виконати обітницю, коли мати його вкрала?

— Якщо хочеш, я візьму його за годованця,— мовив Нед.— На таку пропозицію Лайса має пристати. Змалечку вони з Кетлін були близькі, тож у цьому домі їй завжди раді.

— Щедра пропозиція, друже,— сказав король.— Але ти запізнився. Свою згоду вже дав лорд Тайвін. Тож якщо хлопчика візьмуть за годованця деінде, для нього це буде страшенна образа.

— Я більше переймаюся через добробут небожа, ніж через гонор Ланістерів,— заявив Нед.

— Це тому, що ти не спиш з Ланістеркою,— засміявся Роберт, і сміх його з гуркотом покотився поміж гробниць і відбився від склепіння. Поміж заростів густої чорної бороди в посмішці зблиснули зуби.— Ой Неде, ти серйозний, як і був,— поклав король дебелу руку Недові на плечі.— Я не хотів зразу тобі все розповідати, хотів перечекати кілька днів, однак бачу, що в цьому немає потреби. Ходімо побалакаємо.

І вони рушили далі поміж колон. Здавалося, їх проводжали сліпі очі, що їх вони проминали. Король так і тримав руку в Неда на плечах.

— Мабуть, тобі цікаво, чому по стількох роках я нарешті навідався на північ, у Вічнозим?

У Неда були підозри, але він їх не озвучив.

— Відпочити в моєму товаристві, звісна річ,— озвався він безтурботно.— Та й Стіна... Ви маєте її побачити, ваша світлосте, пройтися вздовж зубців з бійницями й поспілкуватися з чатовими. Сьогодні Нічна варта — тінь колишньої. Бенджен каже...

— Скоро я сам почую, що має сказати твій брат,— урвав його Роберт.— Стіна стоїть скільки вже? Вісімсот років? Постоїть іще кілька днів. А в мене є важливіші турботи. Зараз важкі часи. І мені потрібні надійні люди. Такі, як Джон Арин. Він служив мені як лорд Соколиного Гнізда, як хранитель Сходу і як правиця короля. Його нелегко буде замінити.

— А його син...— почав був Нед.

— Його син — спадкоємець Гнізда й усіх його прибутків,— відтяв Роберт,— але не більше.

Такого Нед не очікував. Заскочений зненацька, він зупинився й розвернувся поглянути на короля.

— Арини завжди були хранителями Сходу,— вихопилося в нього.— Титул передається разом з маєтностями.

— Може, коли він досягне повноліття, то поверне собі цю честь,— мовив Роберт.— У мене ще є цей рік поміркувати і наступний. А шестирічний хлопчик не здатен очолити військо, Неде.

— За мирних часів це просто почесний титул. Нехай він лишається у хлопця. Заради батька, не заради нього самого. Невже Джон за свою службу не заслужив цього?

Королю це не сподобалося, і він прибрав руку з Недових плечей.

— Джонова служба — це обов’язок васала перед сюзереном. Не вважай мене невдячним, Неде. Хто-хто, тільки не ти. Але син — це не батько. Хлопчик не зможе втримати Схід,— мовив він і трохи пом’якшився.— Але годі про це. Нам слід обговорити важливішу справу, тож я з тобою тут не сперечатимуся,— схопив Роберт Неда за лікоть.— Ти мені потрібен, Неде.

— До ваших послуг, ваша світлосте. Завжди.

Він мав сказати ці слова, і сказав їх, хай і хвилювався, що ж буде далі.

Але Роберт, здавалося, навіть не почув його.

— Ті роки, що ми провели в Гнізді... Боги, які гарні то були роки! Я хочу, щоб ти знову був поряд, Неде. Ти мусиш сидіти на Королівському Причалі, а не тут на краю світу, де з тебе немає жодної користі,— задивився Роберт у темряву, на мить спохмурнівши, так наче він теж зі Старків.— Присягаюся тобі, сидіти на престолі в тисячу разів важче, ніж здобути цей престол. Законотворчість — марудна справа, а рахувати мідяки ще гірше. А люди... все йдуть і йдуть! А я сиджу на тому клятому залізному сідалі й вислуховую їхні скарги, аж поки в мене темніє в голові й починає боліти зад. І всі вони чогось хочуть — грошей, землі, справедливості. І брешуть... А лорди й леді не кращі. Мене оточують підлабузники й дурні. З глузду можна з’їхати, Неде! Половина не наважується сказати правду, а друга половина тої правди не відає. Іноді ночами мені мариться, що ліпше б ми програли на Тризубі. Та ні, звісно, але...

— Я розумію,— тихо мовив Нед.

Роберт звів на нього очі.

— Гадаю, ти таки розумієш. І якщо це так, то ти такий єдиний, мій старий друже,— усміхнувся він.— Лорде Едарде Старк, я оголошу вас правицею короля.

Нед опустився на одне коліно. Пропозиція не здивувала його; а які ще припини могли змусити Роберта їхати так далеко? У Сімох Королівствах правиця короля — друга за впливовістю особа. Він говорить від імені короля, командує королівським військом, готує королівські закони. А іноді навіть сидить на Залізному троні й чинить королівське правосуддя — коли король відсутній чи захворів абощо. Роберт пропонував Недові відповідальність завбільшки з королівство.

А Нед цього хотів найменше на світі.

— Ваша світлосте,— мовив він,— я не гідний такої нагороди.

Роберт добродушно-нетерпляче посміхнувся.

— Якби я хотів тебе нагородити, то відправив би у відставку. А я вирішив передати тобі управління королівством і командування військом, у той час як сам я їстиму й питиму й заганятиму себе передчасно в могилу,— поплескав він себе по череву й розтягнувся в посмішці.— Знаєш приказку про короля та його правицю?

Нед приказку знав.

— Король мріє,— сказав він,— а правиця втілює.

— Колись у мене була коханка з рибачих, то вона казала, що простолюд має кращу приказку: король п’є вино, а правиця виносить гівно.

Закинувши голову, король голосно розреготався. У темряві покотилася луна, і здалося, що всі мерці Вічнозиму навколо втупилися в них холодними несхвальними поглядами.

Нарешті сміх почав стихати й урвався. Нед і досі стояв на одному коліні, звівши очі.

— Чорт забирай, Неде,— поскаржився король,— міг би бодай підтримати мене усмішкою.

— Яку нас кажуть: взимку тут стає так холодно, що сміх замерзає в горлі й душить людину на смерть,— рівним голосом озвався Нед.— Може, тому в Старків немає почуття гумору.

— Їдьмо зі мною на південь, і я навчу тебе знову сміятися,— пообіцяв король.— Ти допоміг мені завоювати цей клятий престол, тож допоможи втримати. Нам судилося правити разом. Якби Ліанна не померла, ми б стали братами, об’єднані не тільки дружніми узами, а й кревним зв’язком. Та й зараз не пізно! У мене син. У тебе дочка. Мій Джоф і твоя Санса об’єднають два доми, як могли колись об’єднати ми з Ліанною.

А оця пропозиція таки здивувала Неда.

— Сансі всього одинадцять років.

— Для заручин цього досить,— нетерпляче відмахнувся Роберт.— А зі шлюбом можна кілька років почекати,— усміхнувся король.— А тепер підводься й погоджуйся, чорти б тебе взяли.

— Це для мене найбільше задоволення, ваша світлосте,— відгукнувся Нед. І, повагавшись, додав: — Така подвійна честь заскочила мене зненацька. Дасте мені час подумати? Маю повідомити дружину...

— Так, так, певна річ, розкажи Кетлін, переспи з цим ніч, якщо вже так тобі треба,— король простягнув долоню, ухопив Неда за руку й різко підняв на ноги.— Тільки не надто зволікай. Я не з терплячих.

На якусь мить Неда переповнило жахливе передчуття біди. Його місце було тут, на півночі. Поглянувши на кам’яні постаті навколо, він глибоко вдихнув прохолодну тишу крипти, відчуваючи на собі очі мертвих. Усі вони слухають, він був певен. А зима на підході.

Джон

Іноді — нечасто, та все ж таки — Джон Сноу навіть радів, що він байстрюк. І зараз, наповнюючи черговий кубок вином з карафи, яка пропливала повз, він подумав, що то саме такий випадок.

Усівшись на своє місце на лавці серед шляхетної молоді, він зробив ковток. Рот наповнив солодкий фруктовий присмак літнього вина, викликаючи усмішку.

Повітря у великій залі Вічнозиму було імлисте від диму й насичене запахами смаженини та свіжоспеченого хліба. Сірі стіни були задрапіровані прапорами. Білими, золотими, малиновими: тут були і деривовк дому Старків, і увінчаний короною олень дому Баратеонів, і лев дому Ланістерів. Акомпануючи собі на арфі, співець виконував баладу, але в цьому кінці зали його голос заледве чувся — його заглушувало ревіння вогню, брязкіт олов’яних тарілок і кубків, стишений гул сотні п’яних розмов.

Четверту годину вже тривав вітальний бенкет на честь короля. Джонові брати й сестри сиділи разом з королівськими дітьми трохи нижче підвищення, на якому лорд і леді Старки частували короля з королевою. На честь такої події лорд-батько, понад усякий сумнів, дозволив дітям випити по келиху вина, але не більше. А от тут, на дальніх лавках, ніхто не міг завадити Джонові пити стільки, скільки йому заманеться.

А як виявилося на радість юнаків, які сиділи навколо нього й хрипко підбадьорювали його щоразу, як він наливав собі чергову склянку, випити він міг стільки ж, скільки дорослий чоловік. Йому подобалася їхня компанія, подобалися історії, якими вони ділилися,— оповідки про битви, любовні пригоди й полювання. Він навіть не сумнівався: в цьому товаристві набагато веселіше, ніж у товаристві королівських нащадків. Джон утамував свою цікавість щодо гостей ще тоді, як вони тільки-но увійшли. Процесія пройшла за крок від лавки, на яку всадовили Джона, тож він добре роздивився усіх.

Першим ішов його лорд-батько, ведучи королеву. Вона справді виявилася вродливою, як про неї й казали. У довгому золотому волоссі сяяла всипана коштовними камінцями корона — смарагди ідеально пасували до зелених очей. Допомігши королеві піднятися сходами на підвищення, батько провів її до крісла, але вона й не вдостоїла його поглядом. Навіть чотирнадцятирічний Джон добре бачив, що ховається за її посмішкою.

За ними йшов сам король Роберт, ведучи попід руку леді Старк. Джона король страшенно розчарував. Батько часто розповідав про нього — про незрівнянного Роберта Баратеона, демона Тризуба, найзапеклішого вояка держави, велета серед вінценосних. А Джон побачив просто тлустого чоловіка, який прів у своїх шовках, а з-під бороди в нього блищала червона пика. Ішов він, як п’яний.

За ними простували діти. Першим ступав трирічний Рикон, який силкувався з гідністю подолати таку довгу віддаль. Побачивши Джона, він радо зупинився привітатися, тож довелося підштовхнути його вперед. Зразу за ним був Роб, убраний у кольори Старків: у сіру вовну, облямовану білим. Він за руку вів королівну Мірселлу, тоненьку дівчинку, якій незабаром мало виповнитися вісім, з цілим каскадом золотавих кучерів попід оздобленою коштовними камінцями сіточкою. Джон зауважив, як сором’язливо поглядала вона на Роба, коли вони проходили поміж столів, як боязко йому всміхалася, і вирішив, що вона якась прісна. Але Роб геть не розумів, яка вона дурненька, натомість сам розплився в усмішці, як дурень.

Джонові сестри-зведенючки супроводжували королевичів. Арія йшла в парі з пухкеньким юним Томеном, чиє біляве волосся було таким самим довгим, як і в неї. На два роки старша за неї Санса вела королевича-наступника — Джофрі Баратеона. Дванадцятирічний королевич був молодший і за Джона, і за Роба, однак — і це обурило Джона — вищий за них обох. У королевича Джофрі було таке саме волосся, як у сестри, а очі темно-зелені, як у матері. Густа кучма білявих кучерів затуляла і золотий стоячий комірець, і оксамитовий комір. Санса, яка йшла поряд з ним, світилася від щастя, однак Джонові не сподобалися надуті губки Джофрі та знуджений і зневажливий погляд, яким він окинув велику залу Вічнозиму.

Набагато більше його зацікавила пара, яка йшла за ними: брати королеви, Ланістери з Кичери Кастерлі. Лев і Куць, переплутати їх було неможливо. Сер Джеймі Ланістер, брат-близнюк королеви Серсі, був рослявий і золоточубий, з блискучими зеленими очима й посмішкою гострою, як ніж. Вбраний він був у малинові шовки, високі чорні чоботи і чорний атласний плащ. Спереду на туніці золотою ниткою був вигаптуваний непокірливо рикаючий лев дому Ланістерів. У лице сера Джеймі кликали Левом Ланістером, а позаочі, пошепки — Царевбивцею.

Джон не міг відірвати від нього погляду. «Ось який вигляд повинен мати король»,— подумав він про себе, коли той проходив повз.

Аж тут він побачив другого брата, який дибав, наполовину ховаючись за сером Джеймі: Тиріона Ланістера, наймолодшого з нащадків лорда Тайвіна, і найпотворнішого. Для Тиріона боги не залишили нічого з того, чим обдарували Серсі та Джеймі. Це був карлик удвічі нижчий за свого брата, який на своїх коротеньких ніжках заледве встигав за Джеймі. Голова в нього була завелика як на таке тіло, а потворне обличчя попід набряклим, опуклим чолом було якесь вчавлене. З-під прямого волосся, яке здавалося майже білим, пильно дивилися різні очі — одне око зелене, а друге чорне. Джон зачаровано проводжав його поглядом.

Останніми з високих лордів ішли Джонів дядько — Бенджен Старк з Нічної варти, й батьків годованець — юний Теон Грейджой. Проходячи повз, Бенджен тепло всміхнувся Джонові. Теон же цілковито його проігнорував, але цьому Джон не здивувався. Коли всі розсілися, підняли перші тости й взаємно одне одному подякували, почався бенкет.

Тоді Джон почав пити й досі не припиняв.

Під столом щось тернулося йому об ногу. Джон побачив червоні очі, які знизу вгору втупилися в нього.

— Знов голодний? — запитав він. У центрі столу лишалася ще половина курки в меду. Джон потягнувся, щоб відкрутити ніжку, а тоді передумав. Настромивши все, що лишилося, на ніж, він між ногами опустив це на підлогу. Привид по-дикунському тихо вчепився в м’ясо. Джоновим братам і сестрам не дозволили взяти з собою на бенкет своїх вовків, але в цьому кінці зали зібралося стільки дворняг, що ніхто й слова не сказав проти Джонового пестунчика. «І в цьому пощастило»,— сказав собі Джон.

Очі пекли. Проклинаючи дим, Джон заходився дико їх терти. Зробивши ще ковток вина, він спостерігав, як деривовк поглинає курку.

Поміж столів за дівками-подавальницями невідступно бігали собаки. Одна з них, сучка-напівкровка з довгастими жовтими очима, занюхала курку. Зупинившись, вона полізла під лавку, щоб і собі отримати шматок. Джон спостерігав за сутичкою. Низько й утробно загарчавши, сучка наблизилася. Привид мовчки звів погляд і втупився в собаку своїми ясно-червоними очима. Сучка зло й виклично клацнула зубами. Вона була втричі більша за вовченя. Привид не ворухнувся. Стоячи над здобиччю, він розтулив рота, оголюючи ікла. Сучка напружилася, знову гавкнула — і передумала битися. Розвернувшись, вона ковзнула геть, наостанок непокірливо рикнувши, щоб зберегти гідність. А Привид повернувся до їди.

Посміхнувшись, Джон потягнувся під стіл і скуйовдив кошлате біле хутро. Поглянувши на нього знизу вгору, деривовк куснув його за руку й знову узявся до м’яса.

— Це з тих деривовків, що про них стільки говорять? — запитав зовсім близько знайомий голос.

Джон щасливо поглянув угору, в той час як дядько Бен, поклавши долоню йому на голову, скуйовдив чуб — точно як він сам тільки-но скуйовдив хутро вовченяти.

— Так,— відгукнувся Джон,— його звати Привид.

Один зі зброєносців урвав свою грубувату оповідку, щоб звільнити місце для лордового брата. Осідлавши лавку довгими ногами, Бенджен Старк узяв із Джонової руки кубок з вином.

— Літнє вино,— сказав він, скуштувавши.— Що може бути солодшим! Джоне, ти скільки вже випив?

Джон усміхнувся.

— Так я й думав,— засміявся Бен Старк.— Ну що ж. Здається, коли я вперше по-справжньому налився, я був навіть молодший за тебе.

І він, підчепивши з найближчої таці підсмажену цибулину, з якої скрапувала коричнева підлива, уп’яв у неї зуби. Цибулина захрустіла.

Дядько, сухоребрий як скеля, мав гострі риси обличчя, однак у його блакитно-сірих очах завжди світився натяк на сміх. Вдягався він у чорне, як і належить вояку Нічної варти. Сьогодні це був багатий чорний оксамит, що його доповнювали високі шкіряні чоботи й широкий пасок зі срібною застібкою. На шиї в дядька висів масивний срібний ланцюжок. Хрумаючи цибулю, Бенджен зачудовано роздивлявся Привида.

— Який мовчазний вовк,— зауважив він.

— Він не такий, як решта,— озвався Джон.— Ніколи голосу не подасть. Ось чому я назвав його Привидом. А ще тому, що він білий. Усі решта темні — сірі або чорні.

— За Стіною і досі водяться деривовки. Ми під час рейдів часто чуємо їхнє виття,— Бенджен Старк кинув на Джона довгий погляд.— А хіба ти зазвичай не їси за одним столом зі своїми братами?

— Здебільшого так,— рівним голосом відповів Джон.— Але сьогодні леді Старк подумала, що королівська родина образиться, якщо опиниться за одним столом з байстрюком.

— Зрозуміло,— озирнувся дядько через плече — поглянути на підвищення в дальньому кінці зали.— Щось мій брат сьогодні не в надто святковому гуморі.

Джон теж це помітив. Байстрюкові краще змалечку навчитися підмічати такі речі й з очей вичитувати приховувану правду. Батько дотримувався всіх вимог етикету, однак таким скутим Джон його ще не бачив. Розмовляв він мало, а натомість з-під приплющених повік роздивлявся залу й не бачив її. За два крісла від нього сидів король, який весь вечір багато пив. Обличчя попід великою чорною бородою розчервонілося. Він виголошував тости, гучно реготав на кожен жарт, накидався на страви, як голодний, тож поряд з ним королева здавалася холодною, мов крижана скульптура.

— І королева теж сердита,— мовив Джон до дядька тихим голосом.— Вдень батько водив короля в крипту. Королева була проти.

Бенджен оцінив Джона поглядом.

— А ти нічого не проґавиш, Джоне, хіба ні? Нам на Стіні такий вояк дуже придався б.

Джон надувся від гордості.

— Роб управніший зі списом, а я краще володію мечем, і Галлен каже, що на коні я вже сиджу не гірше, ніж інші вояки в замку.

— Непогані досягнення.

— Заберіть мене з собою, коли вертатиметеся на Стіну,— зненацька гаряче попросив Джон.— Батько відпустить мене, якщо ви попросите, я точно знаю, що відпустить.

Дядько Бенджен пильно подивився на нього.

— Стіна — непросте місце для хлопця, Джоне.

— Я майже дорослий,— запротестував Джон.— На наступні іменини мені виповниться п’ятнадцять, а мейстер Лувін каже, що байстрюки дорослішають швидше за інших дітей.

— І то правда,— озвався Бенджен, опустивши кутики вуст. Узявши зі столу Джонів кубок, він наповнив його з найближчого глека і зробив великий ковток.

— Дейрону Таргарієну було всього чотирнадцять, коли він завоював Дорн,— мовив Джон. Юний дракон був одним з його героїв.

— Завоювання тривало одне літо,— зауважив дядько.— А той твій Малолітній Король утратив десять тисяч кіннотників, щоб узяти місто, і ще п’ятдесят, намагаючись утримати. Хтось мав підказати йому, що війна — це не гра,— він сьорбнув вина.— Крім того,— докинув він, витираючи рот,— Дейрон Таргарієн помер у вісімнадцять років. Про це ти забув?

— Нічого я не забув,— відтяв Джон. Вино вливало в нього хоробрість. Він виструнчився на лавці, щоб здаватися вищим.— Я хочу служити в Нічній варті, дядьку.

Він довго і серйозно про це міркував, лежачи ночами в ліжку поміж сплячих братів. Роб одного дня успадкує Вічнозим і командуватиме великим військом як хранитель Півночі. Бран з Риконом стануть його прапороносцями і від його імені очолять тверджі. Сестри Арія і Санса одружаться з нащадками інших знатних родів і поїдуть на південь, щоб стати хазяйками своїх нових замків. А на що сподіватися байстрюкові?

— Ти не знаєш, чого просиш, Джоне. Нічна варта — це товариство побратимів. У нас немає родин. Ні в кого з нас ніколи не буде синів. Замість дружини нам служба. А замість коханки — честь.

— Байстрюки теж мають честь,— мовив Джон.— Я готовий дати присягу.

— Ти хлопчик, тобі всього чотирнадцять,— заперечив Бенджен.— А не дорослий, ще ні. Поки ти не пізнав жінки, не можеш навіть уявити, від чого ти відмовляєшся.

— До цього мені байдуже! — гаряче вигукнув Джон.

— Могло би бути байдуже, якби ти щось про це знав,— сказав Бенджен. — Якби розумів, чого коштуватиме тобі обітниця, синку, можливо, не так радо погоджувався би сплатити ціну.

Джон відчув, як у грудях закипає лють.

— Я вам не син!

— Дуже шкода,— підвівся Бенджен Старк і поклав руку Джонові на плече.— Приходь до мене після того, як у тебе з’явиться двійко власних байстрюків, і тоді побачимо, як ти почуватимешся.

Джон затремтів.

— У мене ніколи не буде байстрюків,— сказав він повільно. І виплюнув, як отруту: — Ніколи!!!

І зненацька збагнув, що за столом запала тиша і на нього всі дивляться. Він відчув, як на очі накочуються сльози. Зіп’явся на ноги.

— Перепрошую,— мовив він, щоб не втратити гідності остаточно. Розвернувся і втік, поки хтось не помітив його сліз. Та, мабуть, випив він більше, ніж усвідомлював. Дорогою ноги не слухалися його, і він боком зачепив дівку-подавальницю, від чого на підлогу полетіла карафа пряного вина. Навколо вибухнув сміх, і Джон відчув, як по щоках покотилися гарячі сльози. Хтось спробував підтримати його, але він викрутився з чужих рук і, сліпий від сліз, помчав до дверей. Насідаючи йому на п’яти, за ним у темряву ковзнув Привид.

У дворі було тихо й порожньо. Високо між зубців внутрішньої стіни стояв одинокий чатовий, від стужі щільно загорнувшись у плащ. На самоті щулячись від холоду, він мав знуджений і нещасний вигляд, але в цю мить Джон помінявся б з ним місцями. Решта замку була темна й безлюдна. Одного разу Джон бачив покинуту тверджу — лячне місце без жодного руху, тільки вітер і каміння, які зберігають мовчанку щодо людей, що колись тут жили. Сьогодні вночі Вічнозим нагадав йому цю тверджу.

Позаду Джона з відчиненого вікна під музику полилася пісня. Цього зараз слухати Джонові точно не хотілося. Витерши сльози рукавом сорочки, він, лютуючи на себе за те, що дозволив їм пролитися, розвернувся, щоб іти геть.

— Хлопче,— покликав його якийсь голос. Джон обернувся.

На дашку понад дверима до великої зали сидів Тиріон Ланістер, понад усе нагадуючи химеру.

— Цей звір — це вовк? — усміхнувся карлик до Джона.

— Деривовк,— пояснив Джон.— Його звати Привид,— глянув він на чоловічка знизу вгору, зненацька забувши про свою прикрість.— А що ви робите там, нагорі? Чому ви не на бенкеті?

— Там надто спекотно і гамірно, та і я випив забагато вина,— озвався карлик.— А мене змалечку навчили, що блювати на братів своїх неввічливо. Можна мені зблизька роздивитися твого деривовка?

Повагавшись, Джон повільно кивнув.

— Ви самі спуститеся, чи ліпше мені принести драбину?

— До біса драбину,— мовив чоловічок. І, відштовхнувшись від дашка, стрибнув у повітря. Затамувавши подих, Джон благоговійно спостерігав, як Тиріон Ланістер крутнувся тугим м’ячиком, легко приземлився на руки, а тоді справно скочив на ноги.

Привид невпевнено позадкував від нього.

Обтрусившись від пороху, карлик розсміявся.

— Схоже, я налякав твого вовка. Прошу вибачення.

— Він не злякався,— заперечив Джон. А тоді, опустившись навколішки, покликав: — Привиде, ходи сюди. Ну ж бо. Ось.

Наблизившись, вовченя тицьнулося Джонові в обличчя, проте не спускало сторожкого ока з Тиріона Ланістера, і коли карлик потягнувся, щоб його попестити, воно позадкувало й мовчки вищирило зуби.

— Сором’язливе воно якесь,— зронив Ланістер.

— Привиде, сидіти,— звелів Джон.— Отак. Завмри.

Він підвів очі на карлика.

— А тепер ви можете його погладити. Він не ворухнеться, поки я не дозволю. Я його дресирую.

— Зрозуміло,— сказав Ланістер і скуйовдив білосніжне хутро у Привида між вух.— Гарний вовчик.

— Якби мене не було поряд, він би вам у горло вчепився,— мовив Джон. Можливо, поки що це була не зовсім правда, але незабаром усе так і буде.

— У такому разі далеко не відходь,— сказав карлик. Схиливши свою величезну голову набік, він окинув Джона різнобарвними очима.— Я — Тиріон Ланістер.

— Знаю,— мовив Джон. І підвівся. Виявилося, що він вищий за карлика. Від цього він почувався якось дивно.

— А ти — байстрюк Неда Старка, правильно?

Джона мов холодом пронизало. Стиснувши вуста, він нічого не відповів.

— Я тебе образив? — зронив Ланістер.— Вибач. Карликам необов’язково виявляти тактовність. Цілі покоління блазнів-жартунів у строкатому вбранні вибороли для мене право вдягатися як заманеться й бовкати все, що спаде на думку,— посміхнувся він.— А ти ж і справді байстрюк.

— Так, лорд Едард Старк — мій батько,— сухо визнав Джон.

Ланістер вдивився йому в обличчя.

— Так,— нарешті сказав він,— це помітно. У тобі від Півночі більше, ніж у твоїх братів.

— Зведенюків,— виправив Джон. Йому було приємно від карликового зауваження, однак він не хотів цього показувати.

— Дозволь дати тобі пораду, байстрюче,— сказав Ланістер.— Ніколи не забувай, хто ти, бо світ не забуде. Нехай у цьому буде твоя сила. Тоді це ніколи не зможе перетворитися на твою слабкість. Носи це, як панцир, і тоді ніхто не зможе це використати як зброю проти тебе.

Але Джон був не в гуморі вислуховувати поради.

— Вам звідки знати, як воно — бути байстрюком?

— В очах своїх батьків усі карлики — байстрюки.

— Ви — син своєї матері, законний Ланістер.

— Та невже? — сардонічно перепитав карлик.— Піди скажи це моєму лорду-батькові. Мати померла, народжуючи мене, тож батько ні в чому не впевнений.

— А я взагалі не знаю, ким була моя матір,— сказав Джон.

— Жінкою, безперечно. Здебільшого це так і є,— подарував карлик Джонові сумну посмішку.— Пам’ятай про це, хлопче. Усі карлики почуваються байстрюками, але не всім байстрюкам обов’язково бути карликами.

І з цими словами він розвернувся й пошкандибав назад на бенкет, насвистуючи якусь мелодію. Коли він відчинив двері, зсередини вихопилося світло, кидаючи на землю чітку тінь, і на якусь мить Тиріон Ланістер здався високим, як справжній король.

Кетлін

З усіх палат Великої фортеці Вічнозиму в спальні Кетлін було найгарячіше. Рідко навіть коли доводилося вогонь розпалювати. Замок був збудований над природними гарячими джерелами, й окріп шумував стінами й кімнатами, наче кров людським тілом, виганяючи холод з кам’яних зал, наповнюючи оранжереї вологим теплом, не дозволяючи землі замерзнути. У дюжині маленьких двориків вдень і вночі парували відкриті водойми. Влітку — невелике діло; взимку — різниця між життям і смертю.

Купіль Кетлін завжди парувала, а стіни були теплі на дотик. Тепло нагадувало їй Річкорин, нагадувало сонячні дні з Лайсою та Едмуром, а от Нед терпіти не міг спеки. Старки створені для холоду, повторював він їй, а вона у відповідь сміялася й казала: тоді замок збудований не в тому місці...

Кінчивши, Нед перекотився на бік і зліз із ліжка Кетлін, як робив це вже тисячу разів. Перетнувши кімнату, він розсунув важкі гобелени й одне по одному відчинив високі вузькі вікна, пускаючи в спальню нічне повітря.

Він стояв, утупившись у темряву, голий, опустивши порожні руки, а навколо нього кружляв вітер. Натягнувши хутра до самого підборіддя, Кетлін роздивлялася його. Зараз він здавався наче меншим і вразливішим, схожим на того юнака, з яким вона взяла шлюб у септі в Річкорині п’ятнадцять довгих років тому. У неї і досі боліло лоно від його палкого кохання. Це був приємний біль. Вона відчувала в нутрі чоловікове сім’я. І молилася, щоб з цього сімені народилося життя. Рикону вже три роки. А вона ще не стара. Вона може народити чоловікові ще одного сина.

— Я відмовлю йому,— мовив нарешті Нед, обертаючись до неї. Очі в нього були тривожні, а голос — хрипкий від сумнівів.

Кетлін сіла в ліжку.

— Ти не можеш. Ти не повинен.

— У мене є певні обов’язки на півночі. Я не хочу бути правицею Роберта.

— Він не зрозуміє. Він тепер король, а королі не такі, як прості люди. Якщо ти відмовишся йому служити, він здивується та зрештою запідозрить, що ти маєш щось проти нього. Невже ти не розумієш, на яку небезпеку це нас наразить?

Нед похитав головою, відмовляючись вірити.

— Роберт ніколи не скривдить ні мене, ні моїх рідних. Він любить мене. Якщо я відмовлюся, він репетуватиме, лаятиметься й погрожуватиме, а за тиждень ми вже з ним разом сміятимемося з цього. Я його добре знаю!

— Ти знав Роберта,— заперечила Кетлін,— а з королем ти заледве знайомий.

Вона згадала вовчицю в снігу й уламок оленячого рогу в неї у шиї. Кетлін мала переконати чоловіка.

— Для короля головне — гонор, мілорде. Роберт здолав такий шлях, щоб приїхати до тебе й запропонувати тобі таку велику честь, тож ти не можеш просто відкинути її.

— Честь? — гірко розсміявся Нед.

— У його очах — так,— сказала вона.

— А в твоїх?

— І в моїх теж,— розсердившись, спалахнула вона. Невже він не розуміє? — Він пропонує одружити свого сина з нашою дочкою, то як іще це назвати? Одного дня Санса може стати королевою. Її сини правитимуть від Стіни до самих Дорнських гір. Що в цьому поганого?

— Боже, Кетлін, Сансі всього одинадцять! — вигукнув Нед.— А цей Джофрі... цей Джофрі...

— ...королевич-наступник, спадкоємець Залізного трону,— закінчила вона за нього.— До речі, мені було всього дванадцять, коли в мене з волі батька з’явився суджений — твій брат Брандон.

— Брандон,— гірко скривився Нед.— Так. Хто-хто, а Брандон знав би, як учинити. Він завжди все знав. Усе це призначалося Брандону. І ти, і Вічнозим — усе. Він був народжений, щоб стати правицею короля і батьком королеви. А я цієї чаші не просив.

— Не просив,— озвалася Кетлін,— однак Брандон мертвий, тож тебе ця чаша не оминула, й ти мусиш хоч-не-хоч пити з неї.

Нед відвернувся й знову задивився в ніч. Утупившись у темряву, він, мабуть, роздивлявся місяць і зорі, а може, чатових на стіні.

Відчувши його біль, Кетлін пом’якшилася. Едард Старк одружився з нею замість брата, як диктував звичай, але тінь його мертвого брата і досі лежала між ними, точно як і інша тінь — жінки, що народила йому сина-байстрюка.

Кетлін хотіла була вже підійти до чоловіка, аж раптом хтось гучно постукав. Нахмурившись, Нед розвернувся.

— Хто там?

З-за дверей долинув голос Дезмонда.

— Мілорде, мейстер Лувін просить нагальної аудієнції у вас.

— Ти сказав йому, що я велів не турбувати мене?

— Так, мілорде. Але він наполягає.

— Добре. Запроси його.

Підійшовши до шафи, Нед накинув на себе важкий халат. Зненацька Кетлін відчула, як у кімнаті холодно. Сидячи в ліжку, вона підтягнула хутра до підборіддя.

— Може, зачинимо вікна? — запропонувала вона.

Нед неуважно кивнув. Мейстер Лувін уже був на порозі.

Мейстер був маленьким сіреньким чоловіком. Очі в нього теж були сірі, але меткі й гострі. Волосся, де залишилося, сиве. Вовняна мантія також була сіра, облямована білим хутром,— у кольорах Старків. Усередині широких рукавів були кишеньки. Лувін повсякчас щось ховав у них або діставав: книжки, записки, дивні предмети, дитячі іграшки. В рукавах його таїлося стільки всього, що Кетлін дивувалася, як мейстер Лувін здатен підносити руки.

Дочекавшись, коли зачиняться двері, мейстер заговорив.

— Мілорде,— звернувся він до Неда,— вибачте, що урвав ваш відпочинок. Мені залишили повідомлення.

— Залишили? — роздратовано перепитав Нед.— Хто? Був посланець? Мені нічого не казали.

— Посланців не було, мілорде. Але поки я дрімав, у обсерваторії на столі хтось поставив різьблену дерев’яну скриньку. Слуги нікого не бачили, але, швидше за все, повідомлення залишив хтось із почту короля. З півдня більше ніяких гостей не було.

— Різьблену скриньку, ви кажете? — перепитала Кетлін.

— У ній лежало кілька чудових оптичних скелець для обсерваторії, схоже, привезених з Мира. Мирським оптикам немає рівних.

Нед нахмурився. Кетлін знала: на такі розмови в нього ніколи не ставало терпіння.

— Оптичні скельця? — зронив він.— І який стосунок це має до мене?

— Я запитав себе те саме,— мовив мейстер Лувін.— І стало ясно, що йдеться про щось більше, ніж здається.

— Оптичне скло — знаряддя, яке дозволяє краще бачити,— поїжилася Кетлін попід важкими хутрами.

— Атож,— погодився мейстер, запустивши палець під знак свого ордену: до шиї попід мантією тісно прилягав важкий ланцюг, усі ланки якого були викувані з різного металу.

Кетлін відчула, як її знову прошив страх.

— То що ж нам слід краще роздивитися?

— Саме це я себе й запитав,— мовив мейстер Лувін, витягаючи з рукава туго скручений аркуш паперу.— Справжнє повідомлення ховалося у подвійному дні; я знайшов його, коли розібрав скриньку, в якій принесли оптичне скло, але ця записка не для моїх очей.

— Тоді дайте її мені,— простягнув руку Нед.

Лувін не поворухнувся.

— Перепрошую, мілорде. Це повідомлення і не для вас. Тут написано: особисто для леді Кетлін. Можна мені підійти?

Кетлін кивнула, боячись заговорити, щоб голос не зрадив її. Мейстер поклав аркуш на столик поряд з ліжком. Запечатано лист було краплею блакитного воску. Вклонившись, Лувін позадкував.

— Залишіться,— звелів йому Нед. Голос у нього був суворий. Він перевів погляд на Кетлін.— Що там? Міледі, ви тремтите!

— Мені лячно,— зізналася Кетлін. Дрижачою рукою вона потягнулася до столу й узяла аркуш. Забуті хутра впали, оголюючи тіло. На блакитному воску виднілася печатка дому Аринів — сокіл на тлі місяця-повні.— Це від Лайси,— поглянула Кетлін на чоловіка.— Навряд чи лист нас порадує. Він сповнений горя, Неде, я це відчуваю.

— Розпечатуй,— потемнівши з обличчя, нахмурився Нед.

Кетлін зламала печатку.

Очі її пробігли по рядках. Спершу вона нічого не могла зрозуміти. А тоді згадала.

— Лайса вирішила не ризикувати. Коли ми з нею були маленькі, то вигадали собі секретну мову.

— То ти змогла прочитати?

— Так,— кивнула Кетлін.

— Тоді перекажи нам.

— Мені ліпше піти,— сказав мейстер Лувін.

— Ні, не треба,— заперечила Кетлін.— Нам знадобиться ваша порада.

Відкинувши хутра, вона злізла з ліжка. Коли вона перетинала кімнату, їй здалося, що нічне повітря холодить оголену шкіру, як могильний протяг.

Мейстер Лувін відвів очі. Нед мав шокований вигляд.

— Що ти робиш? — запитав він.

— Запалюю вогонь,— пояснила Кетлін. Відшукавши сукню, вона натягнула її, а тоді опустилася навколішки перед холодним коминком.

— Мейстер Лувін...— почав був Нед.

— Мейстер Лувін прийняв усіх моїх дітей,— перебила його Кетлін.— Зараз не час для удаваної скромності.

Запхавши аркуш поміж трісок, вона причавила його згори дровами.

Перетнувши кімнату, Нед узяв її за руку й підняв на ноги. Наблизив до неї обличчя.

— Міледі, кажіть! Що було в записці?

Кетлін напружилася.

— Попередження,— неголосно сказала вона.— Якщо у нас є голова на плечах, ми його послухаємося.

— Продовжуй,— вдивлявся Нед їй в обличчя.

— Лайса пише, що Джона Арина вбили.

— Хто? — дужче стиснув їй руку Нед.

— Ланістери,— сказала вона.— Королева.

Нед відпустив її руку. На шкірі лишилися глибокі червоні відмітки.

— Боги,— прошепотів він хрипко.— Твоя сестра хвора від горя. Вона не відає, що каже.

— Відає,— заперечила Кетлін.— Лайса імпульсивна, це правда, але цього листа вона добре продумала й мудро сховала. Вона усвідомлювала: якщо він потрапить у чужі руки, для неї це означатиме смерть. Коли вона так ризикнула, значить, має докази, не самі підозри,— поглянула Кетлін на чоловіка.— Отепер у нас точно не лишилося вибору. Тобі доведеться стати правицею короля. Доведеться їхати з ним на південь, щоб дізнатися правду.

Вона миттю побачила, що Нед дійшов геть іншого висновку.

— Моя правда тут. Південь — гадюче кубло, в яке мені ліпше не потикатися.

Лувін смикнув ланцюг, який натирав м’яку шкіру на шиї.

— Правиця короля має велику владу, мілорде. Владу дізнатися правду про смерть лорда Арина й поставити його вбивць перед королівським судом. Владу захистити леді Арин і її сина, якщо справдяться найгірші підозри.

Нед безпомічно роззирнувся спальнею. Кетлін усім серцем тягнулася до нього, але розуміла, що зараз не найкраща мить обійняти його. Спершу вона має виграти цей двобій — заради дітей.

— Ти кажеш, що любиш Роберта як брата. Лишив би ти свого брата в оточенні Ланістерів?

— Забрали б вас обох Чужі,— похмуро пробурмотів Нед. Відвернувшись, він підійшов до вікна.

Кетлін мовчала, мовчав і мейстер. Вони тихо чекали, поки Едард Старк мовчки прощався з любою домівкою. Коли нарешті він відвернувся од вікна, голос у нього був утомлений і зажурений, а в кутиках очей ледь-ледь просвічувалася волога.

— Одного разу на поклик короля на південь вирушив мій батько. Додому він уже не повернувся.

— Інші часи,— сказав мейстер Лувін.— Інший король.

— Так,— похмуро мовив Нед, сідаючи в крісло біля коминка.— Кетлін, тобі ліпше залишитися тут, у Вічнозимі.

Його слова пронизали її серце холодом.

— Ні,— заперечила вона, зненацька злякавшись. Це що, кара? Не бачити більше його обличчя, не відчувати на собі його долонь?

— Так,— мовив Нед таким тоном, що ясно було: сперечатися немає сенсу.— Поки я буду в Роберта на побігеньках, тобі замість мене доведеться правити Північчю. У Вічнозимі завжди має лишатися хтось зі Старків. Робу вже чотирнадцять. Скоро він стане по-справжньому дорослим. Йому слід навчитися правити своїми землями, а мене, щоб учити його, тут не буде. Візьмеш його до себе в раду. Коли прийде його час, він має бути готовий.

— З божої волі, не прийде ще багато років,— промурмотів мейстер Лувін.

— Мейстре Лувіне, вам я довіряю, як рідному. Підказуйте моїй дружині в усіх справах — і великих, і малих. Учіть мого сина всього, що він мусить знати. Зима на підході.

Мейстер Лувін серйозно кивнув. Запала мовчанка, і лише за деякий час Кетлін знайшла в собі мужність запитати про те, чого вона найбільше боялася:

— А як буде з іншими дітьми?

Підвівшись, Нед пригорнув її і зблизька зазирнув їй в обличчя.

— Рикон зовсім маленький,— сказав він лагідно.— Він залишиться тут з тобою і Робом. Решту я візьму з собою.

— Я цього не витримаю,— затремтіла Кетлін.

— Ти повинна,— мовив він.— Санса має вийти заміж за Джофрі, тепер це ясно, нам не можна давати їм підстави сумніватися в нашій відданості. А Арії давно вже час навчитися манерам південного двору. За кілька років і вона буде дівка на виданні.

На півдні Санса засяє по-справжньому, подумала про себе Кетлін, та й, бачать боги, Арії не зашкодить трохи виховання. Хай і неохоче, але в душі вона згодилася їх відпустити. Але не Брана. Брана вона ніколи не відпустить.

— Так,— сказала вона,— але будь ласка, Неде, якщо ти кохаєш мене, дозволь Бранові лишитися у Вічнозимі. Йому ще й вісьмох років немає.

— Мені було вісім, коли батько відіслав мене за годованця в Гніздо,— мовив Нед.— Сер Родрик каже, що між Робом і королевичем Джофрі натягнуті стосунки. А це недобре. Бран може стати між ними містком. Він милий хлопчик, багато сміється, його легко полюбити. Нехай росте серед королівських нащадків, нехай стане їхнім другом, як Роберт став моїм. Так наш дім буде у більшій безпеці.

Він мав рацію, Кетлін це усвідомлювала. Але від цього біль не зменшувався. Вона втратить усіх чотирьох: Неда, обох дівчат і її любого й люблячого Брана. Їй залишаться тільки Роб і маленький Рикон. Вона вже почувалася самотньою. Вічнозим — величезний замок.

— Тоді не пускай його до мурів,— хоробро сказала вона.— Ти ж знаєш, як Бран любить лазити.

Сльози не встигли покотитися з її очей — Нед зцілував їх.

— Дякую, міледі,— прошепотів він.— Це важко, я знаю.

— А що буде з Джоном Сноу, мілорде? — запитав мейстер Лувін.

На саме його ім’я Кетлін напружилася. Відчувши, що в ній закипає лють, Нед відсунувся.

У багатьох чоловіків є байстрюки. Кетлін змалечку це знала. Тож у перший рік після заміжжя вона не здивувалася, дізнавшись, що у Неда народився син від якоїсь дівчини, що з нею він познайомився під час походу. Зрештою, у нього є чоловічі потреби, та й з дружиною він цілий рік не бачився: Нед пішов на південь на війну, а Кетлін у цей час залишалася в безпеці у Річкорині. Вона більше думала про Роба, немовля в неї біля грудей, ніж про чоловіка, якого до ладу і не знала. Тож вона була не проти, що він між битвами знаходить собі розраду. А якщо в нього раптом народиться дитина, вона вважала, йому слід про неї подбати.

Але він не просто подбав. Старки не такі, як інші. Нед забрав байстрюка з собою додому й на всю Північ оголосив, що це його син. Коли нарешті війна скінчилася й Кетлін вирушила до Вічнозиму, Джон із мамкою вже мешкали там.

Це її глибоко ранило. Про матір хлопчика Нед не сказав ані слова, але в замку секретів немає, і Кетлін чула, як покоївки переповідали одна одній плітки, які вони чули від солдатів чоловікового війська. Пошепки згадувалося ім’я сера Артура Дейна на прізвисько Ранковий Меч, найлютішого з сімох лицарів королівської варти Ейриса Таргарієна, якого лордійчук поклав у сутичці сам-на-сам. Переповідали, як потім Нед приніс меч сера Артура його прегарній юній сестрі, яка очікувала в замку під назвою Зорепад на узбережжі Літнього моря. Леді Ашра Дейн, висока і білошкіра, мала вабливі фіалкові очі... Два тижні Кетлін збирала всю свою мужність, аж ось одної ночі в ліжку попросила чоловіка розповісти правду — попросила прямо в обличчя.

За всі роки їхнього спільного життя це був єдиний раз, коли Нед налякав її. «Ніколи не питайте мене про Джона,— сказав він крижаним голосом.— У його жилах тече моя кров, більше вам знати не потрібно. А я хочу дізнатися, від кого ви почули це ім’я, міледі». Вона присягалася коритися чоловіку, тому розповіла йому; відтоді всі плітки припинилися, й ім’я Ашри Дейн більше ніколи не звучало у Вічнозимі.

Хай хто була Джонова мати, а Нед, безперечно, палко її кохав, бо хоч які доводи наводила Кетлін, чоловік не погоджувався відіслати хлопця геть. Цього єдиного вона так і не змогла йому пробачити. З роками вона покохала чоловіка всім серцем, але так і не змогла полюбити Джона. Заради Неда вона б заплющила очі на дюжину байстрюків, хай тільки не потрапляють їй на очі. Але Джон завжди був на очах, і що доросліший він ставав, то більше був схожий на Неда — більше за всіх його законних синів. Від цього ставало чомусь тільки гірше.

— Джон має поїхати,— сказала Кетлін зараз.

— Вони з Робом дуже близькі, і я гадав...

— Він не може тут залишитися,— урвала його Кетлін.— Він твій син, а не мій. Я його не хочу.

Слова були різкі, вона це усвідомлювала, але ж це правда! Залишивши хлопця у Вічнозимі, Нед не зробить йому послуги.

— Ти ж розумієш, що я не можу взяти його з собою на південь,— з болем поглянув на неї Нед.— При дворі йому не буде місця. Хлопець з байстрючим прізвищем... Сама знаєш, як про нього казатимуть. Його всі цуратимуться.

Згнітивши серце, Кетлін проігнорувала безмовне благання у чоловікових очах.

— Подейкують, у твого друга Роберта в самого дюжина байстрюків.

— І жодного з них не бачили при дворі! — спалахнув Нед.— Ота Ланістерка про це потурбувалася. А як можеш бути такою жорстокою ти, Кетлін? Він іще хлопчик. Він...

Його охопила лють. Він би ще багато чого наговорив, і то гіршою, однак утрутився мейстер Лувін.

— Є інше рішення,— сказав він неголосно.— Кілька днів тому до мене підходив ваш брат Бенджен з приводу Джона. Схоже, хлопець бажає вбратися в чорне.

Нед мав шокований вигляд.

— Він хоче приєднатися до Нічної варти?

Кетлін нічого не сказала. Нехай Нед спершу сам про це поміркує — її слова зараз будуть недоречні. Водночас їй кортіло розцілувати мейстра Лувіна. Пропонований вихід був просто ідеальний. Бенджен Старк — побратим Нічної варти. Джон стане для нього сином, якого Бен ніколи не мав і не матиме. Одного дня хлопець теж прийме присягу. А значить, у нього теж ніколи не буде дітей, які б могли посперечатися з онуками Кетлін за Вічнозим.

— Служба на Стіні,— мовив мейстер Лувін,— це велика честь, мілорде.

— І навіть байстрюк може в Нічній варті досягнути висот,— зауважив Нед. Однак голос у нього і досі був стурбований.— Джон зовсім юний. Якби він попросив про це у дорослому віці, то одна справа, але чотирнадцятирічний хлопчик...

— Це важка жертва,— погодився мейстер Лувін.— Проте ми переживаємо важкі часи, мілорде. Його шлях буде не тяжчий за ваш чи вашої дружини.

Кетлін згадала трьох дітей, з якими їй доведеться попрощатися. Змовчати зараз було нелегко.

Нед мовчки відвернув довговиде обличчя й замислено визирнув у вікно. Але зрештою, зітхнувши, обернувся.

— Що ж, дуже добре,— мовив він до мейстра Лувіна.— Мабуть, це й на краще. Я побалакаю з Беном.

— Коли ми повідомимо Джона? — запитав мейстер.

— Коли далі не можна буде тягнути. Потрібно ще підготуватися. Раніше ніж за два тижні ми не будемо готові до від’їзду. Нехай Джон іще повеселиться останні кілька днів. Скоро літо промине, а з ним і дитинство. Коли прийде час, я сам йому скажу.

Арія

Стібки в Арії знову виходили криві.

Роздивляючись їх, вона злякано насупилася, а тоді озирнулася на сестру Сансу, яка сиділа між інших дівчат. У Санси робота завжди була тонкою. Так усі казали. «Шиття в Санси таке ж гарне, як вона сама,— одного разу зауважила септа Мордейн до їхньої леді-матері.— У неї ніжні делікатні ручки». Коли леді Кетлін запитала про Арію, септа пирхнула. «У Арії руки, як у коваля».

Арія крадькома кинула погляд через усю кімнату, непокоячись, чи не прочитає септа Мордейн її думок, але сьогодні септа геть не звертала на неї уваги. Вона, захоплено усміхаючись, сиділа з королівною Мірселлою. Нечасто септа має привілей навчати жіночих справ королівську спадкоємицю, як сказала вона сама, коли королева привела до дівчат королівну Мірселлу. Арії здавалося, що стібки у Мірселли теж кривуваті, однак з того, як квоктала над нею септа Мордейн, ніхто б так не подумав.

Арія знову роздивилася своє шиття, сподіваючись якось його направити, а тоді, зітхнувши, відклала голку. Похмуро глипнула на сестру. За роботою Санса щасливо щебетала. Бет Кассель, дочка сера Родрика, сиділа в неї біля ніг, ловлячи кожне її слово, а Джейн Пул схилилася до неї, шепочучи щось на вухо.

— Про що ви розмовляєте? — зненацька запитала Арія.

Глянувши на неї збентежено, Джейн хихикнула. Санса засоромилася. Бет спалахнула. Ніхто з них нічого не відповів.

— Кажіть,— мовила Арія.

Джейн озирнулася, щоб пересвідчитися: септа Мордейн не чує. В цю мить Мірселла щось сказала, і септа разом з іншими леді засміялася.

— Ми розмовляли про королевича,— тихим як поцілунок, голосом зронила Санса.

Арія зразу збагнула, про якого королевича йдеться: про Джофрі, звісна річ. Про ставного та вродливого. На бенкеті Санса сиділа біля нього. Арію всадовили біля маленького товстуна. Ну певна річ.

— Джофрі вподобав твою сестру,— прошепотіла Джейн так гордо, наче це стосувалося її особисто. Вона була дочкою стюарда Вічнозиму й найліпшою подругою Санси.— Сказав їй, що вона прегарна.

— Вони одружаться,— замріяно долучилася маленька Бет, обхопивши себе руками.— І Санса стане королевою всіх земель.

Санса тактовно зарум’янилася. Рум’янець був їй до лиця. Їй усе до лиця, подумала Арія з неясною відразою.

— Бет, не вигадуй,— перебила Санса маленьку дівчинку, лагідно погладивши її по голові, щоб пом’якшити свої слова.— А ти що думаєш про королевича Джофа, сестро? Правда ж, він галантний?

— Джон каже, він схожий на дівчину,— мовила Арія.

Повернувшись до шиття, Санса зітхнула.

— Бідолашний Джон,— сказала вона.— Він заздрить, бо він байстрюк.

— Він наш брат! — занадто гучно викрикнула Арія. Голос її прошив пообідню тишу палат у вежі.

Септа Мордейн підвела погляд. У неї було вилицювате обличчя, гострі очі й тонкий безгубий рот, так і створений для того, щоб супитися.

— Про що ви розмовляєте, діти?

— Про нашого зведеного брата,— пояснила Санса тихо й чітко. І всміхнулася септі.— І ще ми з Арією казали, як нам приємно, що сьогодні до нас приєдналася королівна.

— Ваша правда,— кивнула септа Мордейн.— Це велика честь для нас.

Королівна Мірселла невпевнено усміхнулася на цей комплімент.

— Аріє, чому ти не працюєш? — запитала септа. Звівшись на ноги, вона рушила через кімнату, пошурхуючи накрохмаленими спідницями.— Дай-но мені поглянути на твої стібки.

Арії кортіло заверещати. Як це було схоже на Сансу — взяти й привернути увагу септи!

— Ось,— промовила вона, віддаючи шиття.

Септа довго роздивлялася тканину.

— Аріє, Аріє, Аріє,— мовила вона зрештою.— Так не піде. Так зовсім не піде.

Тепер усі дивилися на Арію. З неї було досить. Сансі насміхатися з сестриної ганьби не дозволяло виховання, а от Джейн вишкірилася за двох. Навіть королівна Мірселла жалісливо дивилася на Арію. Дівчинка відчула, як на очі накочуються сльози. Зістрибнувши з крісла, вона побігла до дверей.

— Аріє,— гукнула навздогін септа Мордейн,— повернися! Більше ні кроку! Я все розповім твоїй леді-матері. Ще й на очах у королівни! Який сором!

Зупинившись біля дверей, Арія розвернулася, кусаючи губи. По щоках її вже бігли сльози. Вона змусила себе сухо вклонитися королівні Мірселлі.

— З вашого дозволу, міледі.

Кліпнувши очима, Мірселла перевела погляд на леді, шукаючи підказки. Та якщо вона й була невпевнена, септа Мордейн не вагалася ні миті.

— І куди це ти зібралася, Аріє? — вимогливо запитала вона.

Арія послала їй пекучий погляд.

— Мені треба піти підкувати коня,— мило мовила вона, на мить задоволена з того, яке враження ці слова справили на септу. А тоді, розвернувшись, вона вийшла й щодуху побігла сходами донизу.

Як несправедливо! У Санси є все. Санса на два роки старша, тож, мабуть, на той час, коли народилася Арія, для неї просто вже нічого не лишилося. Їй часто так здавалося. Санса вміла гаптувати, танцювати і співати. Вона писала вірші. Гарно вдягалася. Грала і на арфі, і на дзвонах. А що гірше, вона була вродлива. Санса успадкувала материні високі вилиці й золотисто-каштанові коси Таллі. Арія пішла в лорда-батька. Волосся в неї було тьмяно-каштанове, а обличчя довге й похмуре. Джейн обзивала її Кобилою й іржала щоразу, коли та проходила повз. Прикро, що єдине, чого Арія навчилася ліпше від сестри, це їздити на коні. Це, а ще керувати господарством. Санса з числами не дружила. Тож якщо вона одружиться з королевичем Джофрі, сподівалася Арія, він найме гарного стюарда.

Наймірія чекала на неї біля підніжжя сходів у вартівні. Щойно угледівши Арію, вона скочила на ноги. Арія всміхнулася. Хай ніхто її не любить, її точно любить вовченя. Вони всюди ходили разом, Наймірія спала в дівчинки в кімнаті, в ногах на ліжку. Якби мама не заборонила, Арія залюбки брала би з собою вовчицю на уроки шиття. Нехай би тоді септа Мордейн наважилася зробити їй зауваження.

Поки Арія відв’язувала Наймірію, та радо покусувала їй руку. У неї були жовті очі. Коли на них падало сонце, вони світилися, як дві золоті монетки. Арія назвала її на честь князівни-воїтельки з ріки Ройн, яка зі своїм військом перетнула вузьке море. Через це в замку здійнялася страшенна буча. Санса, звісна річ, назвала своє вовченя Леді. Скривившись, Арія пригорнула вовчицю. Наймірія лизнула її у вухо, і вона гигикнула.

Септа, безперечно, вже послала когось зі скаргою до леді-матері. Тож якщо Арія повернеться до себе в кімнату, її там знайдуть. Арії не хотілося, щоб її знайшли. У неї виникла краща ідея. Зараз у дворі тренуються хлопці. Арія б залюбки подивилася, як Роб покладе галантного королевича Джофрі на лопатки.

— Ходи,— прошепотіла вона до Наймірії. Звівшись на ноги, вона побігла, а вовчиця насідала їй на п’яти.

На критій галереї, яка з’єднувала зброярню з Великою фортецею, було вікно, з якого відкривався чудовий краєвид на весь двір. Ось туди вони і вирушили.

Коли вони, розрум’янені й засапані, досягли своєї мети, на підвіконні сидів Джон, ліниво підтягнувши одну ногу до підборіддя. Він так уважно спостерігав за тим, що робилося внизу, аж не помітив їхньої появи, поки білий вовк не виступив їм назустріч. Наймірія сторожко наблизилася. Привид, який уже переріс усіх своїх братів і сестер, обнюхав її, обережно куснув за вухо й сів на своє місце.

Джон кинув на Арію цікавий погляд.

— Хіба ти не шитвом зараз повинна займатися, сестричко?

Арія скривилася.

— Я хотіла поглянути, як вони б’ються.

— Що ж,— усміхнувся Джон,— тоді ходи сюди.

Видершись на підвіконня, Арія під брязкіт і буркотіння знизу, з двору, всілася поряд із братом.

На її розчарування, зараз тренувалися менші брати. Брана так запакували, що здавалося — до нього пристебнули перину, а королевич Томен, і так пухкенький, був схожий на колобка. Пихтячи й віддуваючись, вони завдавали одне одному ударів оббитими повстю дерев’яними мечами під пильним оком сера Родрика Касселя, військового інструктора, кремезного як діжка чоловіка з видатними білими бакенбардами. Дюжина глядачів, серед яких були і хлопці, і дорослі чоловіки, підбадьорливо гукали, і серед них найгучніше Роб. Поряд з ним Арія помітила Теона Грейджоя, на чиєму камзолі красувався золотий кракен його дому, а на обличчі — презирливий вираз. Обидва бійці спотикалися. Арія прикинула, що б’ються вони вже давненько.

— Трохи важче, ніж шиття,— зронив Джон.

— Трохи веселіше, ніж шиття,— відбила Арія.

Джон розплився в усмішці й, потягнувшись до неї, скуйовдив їй волосся. Вони завжди дуже добре ладнали. Джон теж був схожий на батька, як і вона. Тільки вони двоє. І Роб, і Санса, і Бран, і навіть маленький Рикон пішли в Таллі: вони часто всміхалися, а у волоссі їхньому палав вогонь. Коли Арія була маленька, вона хвилювалася, це означає, що вона теж байстрючка. Саме до Джона вона пішла зі своїми страхами, і Джон заспокоїв її.

— Ти чому не внизу, у дворі? — запитала Арія.

Він послав їй півусмішку.

— Байстрюкам не дозволено кривдити юних королевичів,— сказав він.— Синці, які вони отримують на тренуванні, мають бути завдані мечем законних синів.

— О! — збентежилася Арія. Як вона сама не здогадалася? Вже вдруге сьогодні вона подумала, яке несправедливе життя.

Вона дивилася, як її братик наскакує на Томена.

— Я теж так можу, як Бран,— мовила вона.— Йому всього сім. Мені дев’ять.

Джон поглянув на неї з висоти своєї чотирнадцятирічної мудрості.

— Ти надто худенька,— зауважив він і взяв її за руку — помацати м’язи. Зітхнувши, він похитав головою.— Сумніваюся, що ти взагалі зможеш підняти меч, сестричко, поминаючи вже замахнутися ним.

Забравши руку, Арія послала йому сердитий погляд. Джон знову розкуйовдив їй волосся. Вони дивилися, як Бран і Томен кругами ходять одне навколо одного.

— Бачиш королевича Джофрі? — запитав Джон.

Спершу вона не бачила, але, поглянувши знову, запримітила його на задньому плані, в тіні високого муру. Він стояв у оточенні вояків, яких вона не впізнала: юних зброєносців у вбранні Ланістерів і Баратеонів, усіх незнайомих. Серед них було й кілька старших чоловіків — лицарів, вирішила вона.

— Поглянь на герб у нього на плащі,— мовив Джон.

Арія поглянула. На підбитому сюрко королевича був вигаптуваний пишний герб. Робота, понад усякий сумнів, була тонкою. Посередині герб розділявся навпіл: з одного боку красувався увінчаний короною олень королівського дому, а з другого — лев дому Ланістерів.

— Ланістери гонорові,— зауважив Джон.— Здавалося б: королівського герба має бути досить, аж ні. Так виходить, що дім матері королевича прирівнюється до королівського.

— Жінка теж має вагу! — запротестувала Арія.

— Мабуть,— гигикнув Джон,— ти маєш учинити так само — об’єднати в себе на гербі Таллі зі Старками.

Це її розсмішило.

— Вовк з рибиною в зубах? От було б кумедно. Крім того, якщо дівчатам не дозволяють битися, навіщо їм герби?

— Дівчата отримують герби,— знизав Джон плечима,— але не отримують мечів. Байстрюки отримують мечі, але не отримують гербів. Не я вигадав правила, сестричко.

З двору почувся зойк. Королевич Томен качався в куряві, безуспішно намагаючись звестися на ноги. Захисні подушки робили його схожим на черепаху, яка перевернулася навзнак. Над ним з піднятим мечем стояв Бран, готовий знову битися, щойно королевич зведеться на ноги. Чоловіки почали сміятися.

— Достатньо! — оголосив сер Родрик. Подавши королевичу руку, він ривком поставив його на ноги.— Добре билися. Лу, Донісе, допоможіть їм зняти обладунки,— сказав він і озирнувся.— Королевичу Джофрі, Робе, ще один раунд?

— Охоче,— радо виступив наперед Роб, спітнілий після першого туру.

На поклик сера Родрика Джофрі вийшов на сонце. Волосся в нього сяяло, як золота канитель. Вигляд він мав знуджений.

— Це дитяча забавка, пане Родрику.

Теон Грейджой зненацька гучно розреготався.

— А ви і є діти,— мовив він насмішкувато.

— Може, Роб і дитина,— відгукнувся Джофрі,— а я королевич. І мені набридло бити Старка іграшковим мечем.

— Отримав ти ударів більше, ніж завдав, Джофе,— сказав Роб.— Тобі що, страшно?

Королевич Джофрі кинув на нього погляд.

— О, смертельно страшно,— мовив він.— Ти ж набагато старший.

Серед Ланістерів почулися смішки.

Спостерігаючи за цією сценою, Джон нахмурився.

— Джофрі — маленький гівнюк,— сказав він Арії.

Сер Родрик задумливо посмикав себе за бакенбарди.

— То що ви пропонуєте? — запитав він королевича.

— Справжні сталеві мечі.

— Згода,— кинув Роб.— Ти ще пошкодуєш!

Військовий інструктор поклав Робу руку на плече, щоб утихомирити.

— Справжні мечі надто небезпечні. Я можу дозволити турнірні мечі з тупими краями.

Джофрі нічого не сказав, а от чоловік, якого Арія не знала,— високий чорночубий лицар з опіками на обличчі,— раптом вийшов поперед королевича.

— Це ваш королевич. Ви хто такий, щоб командувати, гострим чи тупим мечем йому битися, сер?

— Я військовий інструктор Вічнозиму, Клігане, і вам ліпше про це не забувати.

— Ви що тут, жінок навчаєте? — поцікавився чоловік з опіками. М’язистий він був, як бик.

— Я навчаю лицарів,— зробив наголос на останньому слові сер Родрик.— І справжніми мечами вони битимуться, коли будуть до цього готові. Коли доростуть.

Чоловік з опіками глянув на Роба.

— Тобі скільки років, хлопче?

— Чотирнадцять,— відповів Роб.

— А я в дванадцять уже вбив людину. І, можете бути певні, не тупим мечем.

Арія бачила, як Роб наїжився. Його гордість була вражена.

— Дозвольте мені,— розвернувся він до сера Родрика.— Я його переможу.

— То переможи його турнірним мечем,— сказав сер Родрик.

Джофрі стенув плечима.

— Побачимося, коли підростеш, Старку. Якщо ще не постарієш.

Серед Ланістерів зачувся сміх.

Роб вилаявся на весь двір. Арія вражено затулила рота долонею. Теон Грейджой схопив Роба за руку, щоб той не кинувся на королевича. Сер Родрик схвильовано щипав бакенбарди.

Удавано позіхнувши, Джофрі обернувся до молодшого брата.

— Ходи, Томенс,— мовив він.— Час ігор закінчився. Нехай дітки бавляться.

Від цих слів Ланістери дужче засміялися, а Роб знову вилаявся. Щоки сера Родрика під білими бакенбардами побуряковіли від люті. Теон Грейджой залізною рукою тримав Роба, аж поки королевичі з почтом не віддалилися на безпечну відстань.

Джон проводжав їх поглядом, а Арія дивилася на Джона. Обличчя в нього було нерухоме, як ставок у самому серці богопралісу. Нарешті він зліз із підвіконня.

— Вистава закінчена,— оголосив він і нахилився, щоб почухати Привида за вухом. Звівшись на ноги, білий вовк потерся об нього.— А ти біжи до себе в кімнату, сестричко. Септа Мордейн уже чекає не дочекається. Що довше ти ховатимешся, то суворіше тебе покарають. Гаптуватимеш усю зиму. А коли прийде весняна відлига, знайдуть твоє тіло з голкою, затиснутою між закоцюблих пальців.

Арії було не смішно.

— Ненавиджу шитво! — люто кинула вона.— Це несправедливо!

— Справедливості немає,— мовив Джон. Скуйовдивши знову їй волосся, він рушив геть, а за ним безшумно йшов Привид. Наймірія була пішла за ними, але побачивши, що Арія не йде, подибала назад.

Арія неохоче повернула в іншому напрямку.

Усе було гірше, ніж уявляв Джон. На неї в кімнаті чекала не септа Мордейн. Там сиділи септа Мордейн разом із матір’ю.

Бран

Мисливці виїхали на світанку. На вечір король хотів уполювати дикого вепра. Королевич Джофрі супроводжував батька, тому Робу теж дозволили приєднатися до мисливців. Дядько Бенджен, Джорі, Теон Грейджой, сер Родрик, навіть маленький кумедний брат королеви — усі поїхали з ними. Зрештою, це було останнє полювання. Завтра вони вирушають на південь.

Брана залишили вдома з дівчатами й маленьким Риконом. Але ж Рикон — зовсім малюк, а дівчата — це всього-на-всього дівчата, а Джона з його вовком ніде не було видно. Бран не шукав його надто наполегливо. Йому здавалося, що Джон на нього гнівається. Останнім часом Джон, схоже, на всіх гнівався. Бран не розумів чому. Джон мав разом з дядьком Беном повернутися на Стіну та приєднатися до Нічної варти. Це анітрохи не гірше, ніж поїхати з королем на південь. Це Роб лишається вдома, а не Джон.

Уже кілька днів Бран не міг дочекатися, коли він вирушить на південь. Він їхатиме королівським гостинцем на власному коні — не на поні, а на справжньому коні. Батько стане правицею короля, а житимуть вони в червоному замку на Королівському Причалі,— цей замок збудували ще повелителі драконів. Стара Нан каже, там живуть привиди, а ще там є підземелля, де коїлися жахливі речі, а на стінах висять драконові голови. Від таких оповідок Брана проймав морозець, але страшно йому не було. Звідки взятися страху? З Браном буде не тільки батько, а й король з усіма лицарями і присяжними мечами.

Одного дня Бран і сам стане лицарем і належатиме до королівської варти. Стара Нан каже, їхні мечі — найвправніші в усьому королівстві. У варті усього семеро гвардійців, вони носять білі обладунки й не мають ні жінок, ні дітей, бо життя їхнє присвячене служінню королю. Бран знав усі легенди. Імена королевих вартових звучали для нього, як музика. Сервин Дзеркальний Щит. Ріям Редвин. Королевич Еймон Лицар-Дракон. Близнюки сер Ерик і сер Арик, які сотні років тому загинули від меча одне одного, коли брат повстав проти сестри у війні, оспіваній як Танок драконів. Герольд Гайтавер на прізвисько Білий Бик. Сер Артур Дейн на прізвисько Ранковий Меч. Баристан Безстрашний.

Двоє з королівської варти приїхали на північ разом з королем Робертом. Бран у захваті роздивлявся їх, не наважуючись заговорити. Сер Борос був лисанем з подвійним підборіддям, а сер Мірин мав очі з навислими повіками й бороду барви іржі. Сер Джеймі Ланістер був більше схожий на лицарів з легенд і теж належав до королівської варти, але Роб сказав, що він убив старого короля, тож тепер не рахується. Найвидатнішим сучасним лицарем був сер Баристан Селмі, Баристан Безстрашний, лорд-командувач королівської варти. Батько обіцяв, що на Королівському Причалі їх зустрічатиме сер Баристан, тож Бран на стіні позначав дні до від’їзду — не міг дочекатися, коли ж нарешті побачить світ, про який міг тільки мріяти, і почне життя, якого навіть уявити не міг.

Але сьогодні, коли прийшов останній день, Бран зненацька відчув розгубленість. Він не знав іншої домівки, крім Вічнозиму. Батько сказав, що сьогодні Бран має з усіма попрощатися, тож він спробував це зробити. Коли поїхали мисливці, він пішов блукати замком у супроводі свого вовченяти, щоб побачитися з тими, хто залишається: зі старою Нан і кухарем Гейджем, з ковалем Мікеном і конюшим Годором, який всякчас усміхався, піклувався про Бранового поні й ніколи нічого не говорив, крім «Годор», а також з доглядачем оранжереї, який завжди пригощав Брана ожиною...

Але з цього нічого не вийшло. Спершу Бран пішов у стайню й побачив у стійлі свого поні, але ж поні більше не буде — Бранові дадуть справжнього коня, а поні залишиться вдома, і раптом Бранові захотілося просто сісти на землю й заплакати. Поки Годор та інші конюші не побачили сліз у його очах, він розвернувся і втік. На цьому прощання закінчилося. Натомість цілий ранок Бран провів самотиною у богопралісі, без жодного успіху намагаючись навчити свого вовка приносити дрючок. Вовченя було меткішим за всіх хортів у батьковій псарні, і Бран міг заприсягнутися, що воно розуміло кожне промовлене до нього слово, однак ганятися за дрючками не мало жодної охоти.

Бран і досі не міг вирішити, яке йому дати ім’я. Роб назвав своє вовченя Сіровієм — за неймовірну прудкість. Санса назвала своє Леді, Арія — на честь якоїсь князівни-відьми з балад, а маленький Рикон своє назвав Кошлай (Бран вважав, що для деривовка таке ім’я геть негодяще). Джонів білий вовк називався Привид. Бран шкодував, що йому самому не спало таке на думку, хай його вовк і не був білим. За останні два тижні він перепробував сотню імен, і жодне не підійшло.

Нарешті йому набридло кидати дрючок, тож він вирішив полазити по мурах. Уже кілька тижнів він не навідувався нагору в зруйновану вежу, адже навколо стільки всього відбувалося, тож сьогодні в нього буде останній шанс.

Він побіг через ліс, обравши довшу дорогу, щоб уникнути ставка, біля якого росло серце-дерево. Його завжди лякало серце-дерево: у дерев не має бути очей, думав Бран, не має бути листя, схожого на долоні. Вовк насідав йому на п’яти.

— Ти лишайся тут,— звелів йому Бран біля чатового дерева неподалік мурів зброярні.— Лежати. Отак. Лишайся тут.

Вовк послухався. Бран почухав його за вухом, а тоді, розвернувшись, підстрибнув, ухопився за найнижчу гілку й підтягнувся. Він уже доліз до половини дерева, легко перескакуючи з гілки на гілку, коли вовк зіп’явся на ноги й завив.

Бран поглянув униз. Вовк замовк, тільки витріщався на нього вузькими жовтими очима. Брана прошив дивний холод. Він знову подерся нагору. І вдруге вовк завив.

— Тихо,— гукнув до нього Бран.— Сісти. Сиди там. Ти гірший за маму.

Виття переслідувало його до самого вершечка дерева, аж поки він не стрибнув на дах зброярні й не зник з очей.

Дахи Вічнозиму були для Брана другою домівкою. Мама часто казала, що лазити Бран навчився раніше, ніж ходити. Бран не міг пригадати, коли він навчився ходити, але так само не міг пригадати, коли навчився лазити, тож це цілком могло бути правдою.

В очах хлопчика Вічнозим являв собою сірий лабіринт мурів, і веж, і дворів, і ходів, які розбігалися вусібіч. У старій частині замку зали так перехнябилися, що неможливо було сказати, на якому ти поверсі. За століття замок розрісся, як величезне камінне дерево, одного разу сказав мейстер Лувін, і гілки його були сучкуваті, товсті й покручені, а коріння проникало глибоко під землю.

Вибравшись із-поміж каміння й піднявшись до самого неба, Бран одним поглядом міг окинути весь Вічнозим. Йому подобалося, як замок розстилається під ним, а над головою тільки крутяться пташки, бо життя замку протікає далеко внизу. Бран годинами міг стирчати серед безформних, побитих дощем химер, які замислено схилилися над Першою фортецею, спостерігаючи за тим, як у дворі чоловіки вправляються на дерев’яних і сталевих мечах, кухарі піклуються про овочі в оранжереї, у псарні туди-сюди нетерпляче ганяють собаки, мовчить богопраліс, а поряд зі струмком, у якому перуть білизну, пліткують дівчата. Від цього Бран почувався справжнім лордом Вічнозиму, яким ніколи не стати Робу.

Тут він дізнавався таємниці Вічнозиму. Будівничі навіть не рівняли землю, тож усередині мурів Вічнозиму були пагорби і долини. Критий міст з’єднував четвертий поверх дзвіниці з другим поверхом гайвороннику. Бран це знав. А ще він знав, що можна крізь південну браму зайти за внутрішню стіну, піднятись на три поверхи, подолати вузький хід у мурі навколо всього Вічнозиму — і вийти на рівні землі біля північної брами, де над головою нависатиме стіна з сотню футів заввишки. Бран був певен, що цього не знає навіть мейстер Лувін.

Мати боялася до смерті, що одного дня Бран зірветься з муру і вб’ється. Бран запевняв, що не зірветься, але не переконав її. Одного разу вона змусила його пообіцяти, що він не лазитиме по мурах, а ходитиме по землі. Він витримав майже два тижні, щодня почуваючись нещасним, аж одного вечора втік через вікно спальні, поки спали брати.

Наступного дня, у нападі докорів сумління, він зізнався у своєму злочині. Лорд Едард звелів йому піти в богопраліс очиститися. Навколо нього виставили вартових, щоб він посидів цілу ніч там і подумав про свій непослух. Наступного ранку Брана ніде не було. Коли його нарешті знайшли, виявилося, що він міцно спить на верхніх гілках найвищого чатового дерева в лісі.

Батько, хай який розлючений, не зміг стримати сміху. «Ти не мій син,— сказав він Брану, коли того зняли додолу,— ти білченя. Що ж, так і буде. Якщо не можеш не лазити по верхотурах, лазь, тільки постарайся не потрапляти на очі матері».

Бран старався щосили, хоча й розумів, що навряд чи йому вдалося обдурити матір. Оскільки батько не заборонив йому лазити, мати звернулася по допомогу до інших. Стара Нан розповіла йому казку про поганого хлопчика, який видерся високо нагору — і його вдарило блискавкою, а тоді ворони повидзьобували йому очі. Брана це не вразило. Нагорі зруйнованої вежі, де не бував ніхто, крім Брана, гніздилися ворони, й іноді він набивав собі кишені зерном, перш ніж видертися на вежу, і тоді птахи їли просто в нього з рук. І жодна з ворон не виявила найменшої охоти повидзьобувати йому очі.

Трохи згодом мейстер Лувін зліпив глиняного хлопчика і вбрав його в Бранів одяг, а тоді скинув зі стіни вниз у двір — показати, що станеться з Браном, якщо він упаде. Весело було, а по всьому Бран поглянув на мейстра й мовив: «Я не з глини. Та й узагалі я не можу впасти».

Потім деякий час гвардійці ганяли його по дахах, намагаючись стягнути вниз. Ото були веселощі! Це було як гратися з братами, от тільки перемагав завжди Бран. Жоден з гвардійців не вмів так спритно лазити, як Бран, навіть Джорі. Та здебільшого вони його й не помічали. Люди не дивляться вгору. Це Бранові теж подобалося: він, вважай, був невидимий.

Любив він і відчуття, коли камінь по каменю видирався муром, міцно чіпляючись пальцями на руках і ногах за тріщини й виступи. Перш ніж лізти нагору, він завжди скидав черевики — так він почувався, наче в нього чотири руки замість двох. Любив він і глибокий приємний біль у м’язах. І смак повітря нагорі — солодкий і холодний, як зимові персики. Любив і пташок: ворон у зруйнованій вежі, горобчиків, які гніздилися у щілинах поміж каміння, древню сову, яка спала на порохнявому горищі над зброярнею. Бран усіх їх знав.

А найбільше він любив бувати там, де ніхто не буває, бачити сірий розсип Вічнозиму, як ніхто не бачить. Так цілий замок ставав Брановим секретним місцем.

Найбільше йому подобалося на зруйнованій вежі. Колись це була сторожова башта — найвища у Вічнозимі. Але давно-давно, ще за сто років до того, як народився його батько, в неї влучила блискавка, й почалася пожежа. Верхня третина вежі завалилася всередину, і її вирішили не відбудовувати. Іноді батько посилав у вежу щуроловів, щоб ті повибирали гнізда, які завжди знаходили поміж каміння, а також обгорілі й зотлілі балки. Але ніхто ніколи не піднімався нагору на вежу — крім Брана й ворон.

Потрапити туди можна було двома шляхами. Можна було видертися збоку по стіні самої вежі, але каміння там ледве трималося: вапняний розчин, який скріплював його, давно розсипався на порох, тож Бран не любив спиратися на це каміння всією своєю вагою.

Найкраще було почати з богопралісу: видертися нагору чатовим деревом, перетнути зброярню й вартівню, босоніж перестрибуючи з даху на дах, щоб чатові не почули, що хтось є в них над головою. Так він опинявся на безвіконній стіні Першої фортеці — найстарішої частини замку,— приземкуватого квадратного укріплення, яке здавалося нижчим, ніж було насправді. Зараз фортецю населяли хіба щури й павуки, але старими мурами лазити було дуже зручно. Можна було видертися просто до кам’яних химер, які сліпими очима роздивлялися безмежну порожнечу, а тоді, переставляючи руки й перелітаючи з химери на химеру, обігнути північний бік. Звідси, якщо добре напружитися, можна було дотягнутися до зруйнованої вежі, де вона прилягала найближче. Наостанок треба було видертися почорнілим камінням до пташиних гнізд (якихось десять футів, не більше), і тоді Брана обступали ворони — подивитися, чи не приніс він зерна.

Бран з легкістю, яка приходить з практикою, саме перелітав з химери на химеру, аж тут почув голоси. Це його заскочило зненацька, і він замалим не відпустив руки. Всеньке його життя в Першій фортеці було порожньо.

— Мені це не подобається,— казала жінка. Попід Браном був ряд вікон, і голос долинав з останнього вікна з цього боку.— Це ти мав стати правицею.

— Не дай Боже,— ліниво відповів чоловічий голос.— Такої честі мені не треба. Забагато роботи.

Дослухаючись, Бран завис, чомусь боячись рушити далі. Якщо він спробує перелетіти на наступну химеру, ці двоє можуть помітити його ноги.

— Ти не розумієш, як це для нас небезпечно? — мовила жінка.— Роберт любить цього чоловіка, як брата.

— Роберт терпіти не може своїх братів. І не дивно. Від одного Станіса у будь-кого почнуться кольки.

— Не клей дурня. Станіс і Ренлі — це одне, а Едард Старк — зовсім інше. До Старка Роберт дослухатиметься. Чорти б забрали їх обох! Я мала б наполягти, щоб він зробив правицею тебе, але я була певна, що Старк відмовиться.

— Вважай, що нам пощастило,— мовив чоловік.— Король з таким самим успіхом міг зробити правицею одного зі свої братів, або навіть Мізинчика, Боже збав. Нехай у мене ліпше будуть чесні вороги, ніж гонорові, і тоді я ночами краще спатиму.

Говорили вони про батька, збагнув Бран. І захотів почути більше. Ще кілька футів... Але якщо він гойднеться перед вікном, його побачать.

— Слід буде добре за ним дивитися,— мовила жінка.

— Я ліпше подивлюся за тобою,— озвався чоловік. Голос у нього був знудьгований.— Вертайся сюди.

— Лорд Едард ніколи не цікавився, що там відбувається на південь від Перешийка,— сказала жінка.— Ніколи. Кажу тобі, він збирається виступити проти нас. Чого б іще він полишав місце, де має владу?

— Є сотня підстав. З почуття обов’язку. За велінням честі. Він мріє вписати своє ім’я великими літерами в книгу історії, або втекти від дружини, або і те, і те. А може, бодай раз у житті він хоче погрітися.

— Його дружина — сестра леді Арин. Це дивина, що Лайса не чекала на нас тут зі своїми звинуваченнями.

Бран глянув униз. Попід вікном був вузенький виступ — завширшки всього кілька дюймів. Хлопчик спробував опуститися на нього. Ні, надто високо. Він не дотягнеться.

— Ти забагато хвилюєшся. Лайса Арин — налякана корова.

— Ця налякана корова ділила ложе з Джоном Арином.

— Якби вона про щось здогадувалася, то пішла б до Роберта, а не тікала з Королівського Причалу.

— Коли той усе владнав, щоб її хворобливого синочка взяли за годованця в Кичері Кастерлі? Вона знала, що її мовчання стане запорукою життя хлопчика. Але тепер, опинившись у безпеці на вершечку Гнізда, вона могла й трохи осміліти.

— Ох ці матері,— виплюнув чоловік останнє слово, як прокльон.— Напевно, під час пологів у вас у голові щось перемикає. Ви всі божевільні,— засміявся він. То був гіркий сміх.— Нехай леді Арин сміліє, скільки їй заманеться. Хай що вона знає, хай що вона гадає, ніби знає, доказів у неї нема,— сказав він і на мить помовчав.— Чи є?

— Гадаєш, королю потрібні будуть докази? — запитала жінка.— Кажу тобі, він мене не любить.

— І чия це провина, люба сестро?

Бран роздивлявся уступ. Можна стрибнути на нього. Стати на такому вузькому уступі буде важко, але якщо Бран, пролітаючи повз, зможе за нього зачепитися, а тоді підтягнутися... От тільки навряд чи це можна зробити безшумно, а це приверне увагу тих двох до вікна. Він не знав толком, що саме підслухав, але був певен, що для його вух це не призначалося.

— Ти такий самий сліпий, як і Роберт,— казала тим часом жінка.

— Якщо ти маєш на увазі, що я бачу те саме, що і він, тоді так,— відгукнувся чоловік.— А я бачу чоловіка, який радше помре, ніж зрадить свого короля.

— Одного він уже зрадив, хіба ти забув? — мовила жінка.— Так, я не заперечую, що він відданий Роберту, це очевидно. А що буде, коли Роберт помре і Джофрі посяде престол? І що швидше це станеться, то безпечніше для нас. День у день чоловік стає невгамовніший. А коли поряд з ним опиниться Старк, буде тільки гірше. Він і досі кохає його сестру — оту сіреньку шістнадцятирічну небіжчицю. Скільки часу мине, поки він вирішить проміняти мене на якусь нову Ліанну?

Зненацька Бран перелякався. Понад усе йому зараз кортіло спуститися туди, звідки він прийшов, і розшукати братів. Та от тільки що він їм скаже? Слід підлізти поближче, збагнув він. Побачити, хто розмовляє.

Чоловік зітхнув.

— Поменше думай про майбутнє, а побільше про задоволення.

— Припини! — відтяла жінка. Бран вчув який виляск, наче шкірою об шкіру, а тоді чоловічий сміх.

Підтягнувшись, Бран видерся на химеру й заповз на дах. Це було легко. Перейшовши дахом до наступної химери, він опинився просто над вікном, де розмовляли двоє.

— Мені ці розмови починають набридати, сестро,— сказав чоловік.— Ходи сюди і замовкни.

Сівши верхи на химеру, Бран міцно обхопив її ногами й перекинувся догори дриґом. Висячи, зачепившись ногами, він помалу витягнув шию до вікна. Дивно було бачити світ перевернутим. Унизу запаморочливо гойдався двір, де-не-де каміння досі було мокрим від снігу.

Бран зазирнув у вікно.

У кімнаті боролися чоловік і жінка. Обоє були голі. Бран не міг сказати, хто вони. Чоловік стояв до нього спиною, затуляючи своїм тілом від очей жінку, яку притискав до стіни.

Долинули приглушені вологі звуки. Бран збагнув, що двоє цілуються. Затамувавши подих, він перелякано не міг відірвати розширених очей. Чоловік поклав руку жінці між ноги, мабуть, завдаючи їй болю, бо вона гортанно застогнала.

— Припини,— повторювала вона,— припини, припини. Ох, будь ласка...

Але голос її був тихий і слабкий, і вона не відштовхувала чоловіка. Її пальці зарилися йому у волосся, у розкуйовджене золоте волосся, й потягнули його обличчя собі до грудей.

І Бран побачив її обличчя. Очі в неї були заплющені, а вуста розтулені — вона стогнала. Голова її хиталася з боку в бік, і з боку в бік літало золоте волосся, але Бран упізнав королеву.

Мабуть, він видав якийсь звук. Зненацька жінка розплющила очі — і подивилася просто на нього. І скрикнула.

Далі все відбулося водночас. Жінка, скрикуючи й тицяючи пальцем, щосили штовхнула чоловіка геть. Бран, зігнувшись навпіл, спробував підтягнутися назад на химеру. Він занадто квапився. Рука шкрябнула гладенький камінь, ноги в паніці ковзнули, і знагла Бран відчув, що падає. На мить у нього запаморочилось у голові, й коли повз мигнуло вікно, його занудило. Він витягнув руку, хапаючись за уступ, але не втримався, тоді зачепився за нього другою рукою. Щосили гойднувся до стіни. Від удару з нього мало дух не вилетів. Розкачуючись, засапаний Бран повис на одній руці.

Понад ним у вікні з’явилися два обличчя.

Королева. А тепер Бран упізнав і чоловіка поряд з нею. Він був схожий на неї, як віддзеркалення.

— Він нас бачив,— пронизливо крикнула жінка.

— Так, бачив,— озвався чоловік.

Бран ледве тримався. Довелося схопитися за уступ другою рукою. Нігті уп’ялися у твердий неподатливий камінь. Чоловік потягнувся вниз.

— Давай руку,— сказав він.— А то впадеш.

Вчепившись йому в руку, Бран щосили стиснув її. Чоловік ривком поставив його на уступ.

— Що ти робиш? — гнівно запитала жінка.

Чоловік не звертав на неї уваги. Він був дужий. Легко поставив Брана на підвіконня.

— Скільки тобі років, хлопче?

— Сім,— відповів Бран, полегшено тремтячи. Його пальці лишили на шкірі чоловіка глибокі сліди. Бран засоромлено розтиснув долоні.

Чоловік озирнувся на жінку.

— Чого тільки не зробиш заради кохання,— сказав він з ненавистю. І штовхнув Брана.

Заверещавши, Бран вилетів з вікна. Зачепитися не було за що. Назустріч йому кинувся двір.

А десь удалині завивав вовк. Над зруйнованою вежею кружляли ворони, чекаючи зерна.

Тиріон

Десь посеред величезного кам’яного лабіринту Вічнозиму вив вовк. Цей звук нависав над замком, як жалобний прапор.

Відірвавши очі він книжок, Тиріон Ланістер поїжився, хоча в бібліотеці було затишно й тепло. Але щось у вовчому витті змусило чоловіка забути на мить, де він зараз, і подумки опинитися в лісі, голяка втікаючи від зграї.

Коли деривовк знову завив, Тиріон згорнув важку шкіряну шабатурку фоліанта, якого читав,— сторічної праці про зміну пір року, написаної давно мертвим мейстром. Він позіхнув, затуливши рот зворотом долоні. Настільна лампа мерехтіла, бо олія майже вигоріла, а крізь високі вікна пробивався світанок. Він читав цілу ніч, але кого цим здивуєш. Тиріон Ланістер завжди спав небагато.

Коли він зістрибнув з лавки, закляклі ноги боліли. Розтерши їх, щоб повернути до життя, він важко пошкандибав до столу, де тихо похропував септон, поклавши голову, як на подушку, на книжку перед собою. Тиріон глянув на назву. «Житіє великого мейстра Ейтельмура», хто б сумнівався.

— Чейле,— покликав він тихо. Юнак стрепенувся, збентежено кліпаючи, і на срібному ланцюжку в нього загойдалася кришталева призма — знак його ордену.— Я йду на сніданок. Будь ласка, розстав книжки на полиці. З валірійськими сувоями поводься обережно, бо пергамент дуже сухий. Ейрмідонові «Двигуни війни» — рідкісна книга, у тебе в руках єдиний повний примірник, що мені траплявся.

Чейл, досі напівсонний, роззявив рота. Тиріон терпляче повторив настанови, а тоді, поплескавши септона по плечу, лишив його виконувати доручення.

Вийшовши за двері, Тиріон набрав повні легені холодного ранішнього повітря й почав свій нелегкий спуск крутими кам’яними сходами, які спіраллю обкручувалися довкола стін бібліотечної вежі. Йшов він повільно: сходинки були високі й вузькі, а ноги в нього — короткі й криві. Ранішнє сонце ще не освітило мурів Вічнозиму, але внизу в дворі вже зібралося чимало людей.

До Тиріона долетів хрипкий голос Сандора Клігана:

— Хлопець усе не помирає. Ліпше б він уже швидше...

Глянувши вниз, Тиріон угледів Клігана на прізвисько Гончак, який стояв поряд з юним Джофрі, а навколо них купчилися зброєносці.

— Принаймні він помирає мовчки,— озвався королевич.— А от вовк ніяк не замовкне. Я вночі зовсім не міг спати.

На тверду землю впала довга тінь Клігана, якому на голову зброєносець саме вдягав чорний шолом.

— Якщо ваша ласка, я змушу тварину замовкнути,— крізь підняте забороло сказав Кліган. Хлопець тим часом уклав меч йому в руку. Гончак зважив меч у руці, а тоді розітнув клинком холодне ранкове повітря. Позаду нього двір аж дзвенів від ударів криці об крицю.

Ідея, схоже, сподобалася королевичу.

— Пошлемо пса убити пса! — вигукнув він.— У Вічнозимі стільки розвелося вовків, що Старки й не помітять відсутності одного.

Зістрибнувши з останньої сходинки, Тиріон нарешті опинився у дворі.

— Дозволь не погодитися, небоже,— мовив він.— Старки вміють рахувати не тільки до шістьох, а й далі. На відміну від деяких королевичів, яких я тут не згадуватиму.

У Джофрі вистало скромності почервоніти.

— Голос нізвідки,— зронив Сандор. Крізь проріз у шоломі він подивився навкруги.— Духи в повітрі!

Королевич засміявся — він завжди сміявся, коли його охоронець блазнював. Тиріон давно звик до цього.

— Вниз поглянь,— мовив він.

Опустивши погляд до землі, довгань удав, що нарешті помітив співрозмовника.

— Маленький лорд Тиріон,— сказав він.— Прошу вибачення. Я не бачив вас.

— Сьогодні я не в гуморі терпіти твоє нахабство,— відтяв Тиріон і розвернувся до племінника.— Джофрі, ти вже давним-давно мав завітати до лорда Едарда і його леді, щоб висловити співчуття.

— І що їм з мого співчуття? — запитав Джофрі зухвало, як дозволено тільки малолітнім королевичам.

— Нічого,— відповів Тиріон.— Але від тебе очікують саме цього. Твою відсутність уже помітили.

— Цей малий Старк мені ніхто,— сказав Джофрі.— І я терпіти не можу жіночих плачів.

Дотягнувшись, Тиріон Ланістер щосили ляснув племінника по щоці. Там почала розквітати червона пляма.

— Ще одне слово,— мовив Тиріон,— і я тебе вдарю вдруге.

— Я мамі скажу! — вигукнув Джофрі.

Тиріон знову його ляснув. Тепер у хлопця палали обидві щоки.

— Потім підеш жалітися мамі,— сказав йому Тиріон,— але спершу завітаєш до лорда й леді Старків, станеш перед ними навколішки та скажеш, що ти їм глибоко співчуваєш і що ти до їхніх послуг, якщо бодай якось здатен розрадити їх у їхньому жахливому горі, і що ти молишся за них. Ти зрозумів? Зрозумів?

У хлопця був такий вигляд, наче він от-от заплаче. Але він, зібравши сили, слабенько кивнув. А тоді, розвернувшись, помчав геть з двору, тримаючись за щоку. Тиріон провів його поглядом.

На обличчя йому впала тінь. Обернувшись, він побачив Клігана, який навис над ним, наче скеля. Його чорні як сажа обладунки, здавалося, загородили сонце. Кліган опустив забороло на шоломі. Зроблене воно було у формі вищиреної пащі чорного гончака, застрашливого на вигляд, але Тиріон завжди гадав, що на нього дивитися приємніше, ніж на жахливо попечене Кліганове обличчя.

— Королевич це запам’ятає, маленький лорде,— попередив його Гончак. Під шоломом сміх його звучав, як гарчання в діжці.

— Дуже на це сподіваюся,— озвався Тиріон Ланістер.— А якщо раптом забуде, ти, як вірний пес, нагадай йому... Ти не знаєш, де мені шукати брата? — окинув він поглядом двір.

— Він снідає з королевою.

— А,— зронив Тиріон. Неуважно кивнувши Сандору Клігану, він, насвистуючи, рушив геть, витискаючи зі своїх опецькуватих ніг максимальну швидкість. Йому навіть шкода було лицаря, який сьогодні першим битиметься з Гончаком. Темперамент у цього чоловіка ще той.

У ранкових палатах гостьового будинку подали холодний і безрадісний сніданок. Джеймі з Серсі та дітьми сиділи за столом, перемовляючись приглушеними голосами.

— Роберт досі в ліжку? — запитав Тиріон, без запрошення всідаючись за стіл.

Сестра глянула на брата з виразом легкої відрази на обличчі, яка не сходила з нього ще з того дня, коли Тиріон народився.

— Король і не лягав,— повідомила Серсі.— Він з лордом Едардом. Він дуже близько до серця прийняв чуже горе.

— У нього велике серце, у нашого Роберта,— з лінивою посмішкою зронив Джеймі. Він узагалі мало що сприймав усерйоз. Тиріон знав про таку братову рису, тож пробачав її. За всі довгі й жахливі роки дитинства тільки Джеймі виказував йому бодай натяк на приязнь і повагу, і за це Тиріон ладен був пробачити йому що завгодно.

Наблизився слуга.

— Хліба,— звелів йому Тиріон,— і дві оті маленькі рибинки, і ще кухоль доброго темного пива, щоб запити. А, і ще трохи бекону. Засмаж до чорного.

Уклонившись, чоловік відійшов. Тиріон знову обернувся до родичів. До близнюків — чоловіка й жінки. Сьогодні вони й вигляд мали відповідний: обоє вбралися в темно-зелене під колір очей. Біляві кучері в обох створювали відчуття художнього безладу, а на зап’ястках, на пальцях і на шиях сяяли золоті прикраси.

Цікаво, подумав Тиріон, як воно — мати близнюка? Але вирішив, що йому краще не знати. Досить того, що доводиться щодня дивитися в дзеркало на себе. Мати ще й копію — про таке навіть подумати страшно.

— Є новини про Брана, дядьку? — заговорив королевич Томен.

— Вчора я навідався до нього в кімнату,— повідомив Тиріон.— Усе було без змін. Мейстер вважає, що це обнадійливий знак.

— Я не хочу, щоб Брандон помер,— боязко мовив Томен. Він був милий хлопчик, зовсім не схожий на брата, але, зрештою, не можна сказати, що й Джеймі з Тиріоном схожі, як дві краплі води.

— У лорда Едарда був брат, якого звали Брандон,— задумливо сказав Джеймі.— Один із заручників, яких стратив Таргарієн. Нещасливе ім’я.

— Ну, не таке вже й нещасливе,— мовив Тиріон. Слуга саме приніс йому тарілку, і Тиріон відірвав собі окраєць чорного хліба.

— Що ти маєш на увазі? — підозріло подивилася на нього Серсі.

— А те,— криво посміхнувся до неї Тиріон,— що бажання Томена може і справдитися. Мейстер гадає, що в хлопчика є шанси вижити,— зробив він ковток пива.

Мірселла щасливо зітхнула, а Томен нервово всміхнувся, та Тиріон спостерігав не за дітьми. Погляд, яким обмінялися Джеймі з Серсі, був миттєвий, однак від Тиріона він не сховався. Сестра одразу ж потупилася в стіл.

— Хіба це милосердно? Які жорстокі ці північні боги, що дозволяють хлопчикові так довго мучитися від болю!

— А що саме сказав мейстер? — запитав Джеймі.

Тиріон хруснув беконом. Хвильку замислено пожував й мовив:

— Сказав, якби хлопцю судилося померти, він би вже помер. Уже чотири дні без жодних змін.

— Бран видужає, дядьку? — запитала маленька Мірселла. Вона успадкувала від матері вроду, але не характер.

— Маленька, у нього після падіння спина поламана,— пояснив Тиріон,— і ноги. Йому підтримують життя водою з медом, бо в іншому разі він би помер з голоду. Якщо він колись отямиться, мабуть, зможе самостійно їсти, але вже ніколи не ходитиме.

— Якщо він колись отямиться,— повторила Серсі.— А це реально?

— Тільки богам відомо,— сказав Тиріон.— Але мейстер сподівається,— пожував він хліб.— Кажу вам, тільки завдяки тому вовку він іще досі живий. Звір день і ніч сидить у нього під вікном і виє. Його відганяють, а він знову повертається. Подейкують, одного дня мейстер звелів зачинити вікно, щоб стало тихше, і Бранові зразу погіршало. Коли вікно відчинили, серце в нього забилося ритмічніше.

Королева здригнулася.

— У цих тваринах є щось неприродне,— мовила вона.— Вони небезпечні. На південь з нами вони точно не поїдуть.

— Важко тобі буде їх зупинити, сестро,— мовив Джеймі.— Вони за дівчатами ходять, як хвостики.

Тиріон узявся до риби.

— То ви скоро їдете?

— Хотілося б швидше,— сказала Серсі та спохмурніла.— Чи скоро ідемо ми? — луною повторила вона.— А ти? Боги, тільки не кажи мені, що ти лишаєшся тут.

Тиріон знизав плечима.

— Бенджен Старк вертається до Нічної варти разом з братовим байстрюком. Я подумав, що непогано було би з’їздити з ними й поглянути на славнозвісну Стіну.

— Сподіваюся,— усміхнувся Джеймі,— ти не збираєшся вбратися в чорне, любий брате?

— Що? — засміявся Тиріон.— Я і целібат? Повії від Дорну до Кичери Кастерлі навколішках повзатимуть. Ні, я просто хочу видертися на Стіну й насцяти за край світу.

Зненацька Серсі звелася на ноги.

— Дітям не варто слухати цю бридоту. Томене, Мірселло, ходімо.

І вона квапливо вийшла з ранкових палат, а за її шлейфом потягнулися діти.

Холодними зеленими очима Джеймі Ланістер замислено роздивлявся брата.

— Старк не поїде з Вічнозиму, поки його син стоїть однією ногою в могилі.

— Поїде, якщо Роберт звелить,— заперечив Тиріон.— А Роберт звелить. У цій ситуації Едард Старк нічим не може зарадити хлопчикові.

— Він може урвати його страждання,— сказав Джеймі.— Якби йшлося про мого сина, я б так і вчинив. Це було б милостиво.

— Любий брате, раджу тобі таких пропозицій при лордові Едарді не висловлювати,— мовив Тиріон.— Йому це не сподобається.

— Навіть якщо хлопчик виживе, він залишиться калікою. Гірше ніж калікою. Це абсурд. Ліпше вже швидка смерть.

У відповідь Тиріон знизав плечима, що тільки підкреслило, які горбаті в нього плечі.

— До речі про абсурд,— мовив він,— дозволь не погодитися. Смерть жахливо остаточна, а життя повне можливостей.

— Ах ти маленький збочений куць! — посміхнувся Джеймі.

— Я такий,— визнав Тиріон.— Сподіваюся, хлопчик таки отямиться. Дуже цікаво дізнатися, що він розповість.

Братова усмішка скисла, як молоко.

— Тиріоне, любий брате,— сказав Джеймі похмуро,— іноді ти так поводишся, що я сумніваюся, на чиєму ти боці.

У Тиріона саме був повний рот хліба й риби. Ковтнувши міцного темного пива, щоб легше жувалося, він по-вовчому вишкірився до Джеймі.

— Джеймі, любий брате,— мовив він,— ти мене ображаєш. Ти ж знаєш, як я люблю нашу родину.

Джон

Джон помалу піднімався сходами, стараючись не думати, що це, можливо, востаннє. Поряд з ним безшумно ступав Привид. Крізь замкову браму пробивався сніг, а у дворі стояв гамір і колотнеча, але за товстими мурами й досі було тепло й тихо. Як на Джона, занадто тихо.

Опинившись на сходовому майданчику, він довгу мить стояв, боячись рушити далі. Привид тицьнувся йому в долоню. Це додало хлопцеві мужності. Випроставшись, він увійшов до кімнати.

Поряд із ліжком сиділа леді Старк. Уже два тижні вона ні вдень, ні вночі не виходила звідси. Ні на мить вона не залишала Брана. Сюди їй приносили їжу, тут стояв її нічний горщик, сюди ж помістили невеличке ліжко, на якому вона спала, хоча казали, вона заледве коли спить. Вона сама годувала сина сумішшю меду, води й трав, що й підтримувало в ньому життя. Жодного разу вона не вийшла з кімнати. Тому Джон тримався подалі.

Але тягнути вже не було куди.

На мить він застиг на порозі, боячись заговорити чи наблизитися. Вікно було відчинене. Унизу вив вовк. Зачувши виття, Привид підвів голову.

Леді Старк обернулася. Якусь мить здавалося, що вона не впізнає Джона. Нарешті вона кліпнула.

— А ти що тут забув? — спитала вона голосом на диво рівним і безбарвним.

— Прийшов навідати Брана,— пояснив Джон,— і попрощатися.

Вираз її обличчя не змінився. Довге каштанове волосся було тьмяне та сплутане. Здавалося, вона постаріла на двадцять років.

— Вже попрощався. Тепер іди геть.

З одного боку, Джонові понад усе кортіло втекти, проте він знав, що, можливо, вже ніколи більше не побачиться з Браном. Він ступив нервовий крок у кімнату.

— Будь ласка,— попросив він.

У її очах майнув холод.

— Я сказала — йди геть,— відтяла вона.— Не хочу тебе тут бачити.

Колись від таких слів він зразу побіг би звідси. Можливо, навіть розплакався. А зараз він тільки розсердився. Скоро він стане побратимом Нічної варти, і на нього чигатимуть гірші небезпеки, ніж Кетлін Таллі Старк.

— Він мій брат,— сказав Джон.

— Мені варту покликати?

— Покличте,— вперто кинув Джон.— Ви не зможете заборонити мені побачитися з ним.

І він перетнув кімнату, обходячи ліжко з другого боку, а тоді глянув згори вниз на Брана, який лежав на простирадлах.

Леді Старк тримала Брана за руку. Хлопчикові пальці були мов пташині кігті. Бран не був схожий на себе. Він дуже схуд. Шкіра напнулася на кістках. Попід покривалом видно було покручені ноги, і від цього видовища Джонові аж недобре стало. Бранові очі ховалися в чорних западинах — розплющені невидющі очі. Після падіння він наче зібгався. Він схожий був на листочок, що його перший дужий порив вітру віднесе в могилу.

Однак попід тендітною кліткою потрощених ребер жевріло життя: з кожним поверхневим вдихом і видихом груди хлопчика піднімалися й опускалися.

— Бране,— заговорив Джон,— вибач, що не приходив раніше. Я боявся.

Він відчував, як по щоках у нього котяться сльози. Але Джонові було вже байдуже.

— Бране, не вмирай. Будь ласка. Ми всі хочемо, щоб ти отямився. І я, і Роб, і дівчатка, всі...

Леді Старк спостерігала за ним. Вона не здійняла галасу, і Джон сприйняв це як замирення. За вікном знову завив вовк. Вовк, якому Бран навіть не встиг дати імені.

— Мені треба йти,— сказав Джон.— Дядько Бенджен чекає. Я їду на північ, на Стіну. Виїхати ми маємо сьогодні, поки не падає сніг.

Він пригадав, як радів Бран майбутній своїй подорожі. Думка про те, що доведеться залишити його в такому стані, була нестерпною. Витерши сльози, Джон нахилився й легенько поцілував Брана у вуста.

— Я хотіла, щоб він залишився зі мною,— тихо мовила леді Старк.

Джон сторожко перевів на неї погляд. Але вона на нього навіть не дивилася. Вона розмовляла нібито до нього, й водночас так, наче його й не було в кімнаті.

— Я молилася про це,— провадила вона мляво.— Він же мій мазунчик. Я ходила в септ і сім разів уклонялася сімом божим ликам, щоб Нед передумав і залишив його зі мною. Іноді наші молитви бувають почуті.

Джон не знав, що сказати.

— Тут немає вашої провини,— вичавив він після ніякової паузи.

Вона звела на нього очі, повні отрути.

— Мені не потрібне твоє відпущення, байстрюче.

Джон опустив очі. Леді Старк пестила Бранову руку. Джон узяв хлопчика за другу руку і стиснув. Пальці в того були, як пташині кісточки.

— Прощавай,— мовив Джон.

Він уже дійшов до дверей, коли жінка покликала його.

— Джоне,— сказала вона. Він мав би не зупинятися, але вона в житті ще не зверталася до нього на ім’я. Розвернувшись, він виявив, що вона дивиться йому в обличчя, так ніби вперше бачить.

— Так? — озвався він.

— Ліпше б це був ти,— сказала вона. А тоді, обернувшись до Брана, почала схлипувати, від ридань здригаючись усім тілом. Джон іще зроду не бачив, щоб вона плакала.

Дорога назад здалася йому нескінченною.

Надворі стояв гамір і ґвалт. Вантажилися вози, перекрикувалися чоловіки, зі стайні виводили коней, уже запряжених і осідланих. Посипав легенький сніжок, і всі квапилися виїхати.

У самому центрі хаосу перебував Роб, роздаючи команди незгірше за інших. Здавалося, за останній час він подорослішав, так наче Бранове падіння й материн занепад додали йому сил. Поряд з ним був Сіровій.

— Тебе шукає дядько Бенджен,— сказав брат Джонові.— Він хотів виїхати ще годину тому.

— Знаю,— озвався Джон.— Уже скоро,— роззирнувся він у гаморі й безладі.— А їхати важче, ніж я думав.

— Я теж так почуваюся,— мовив Роб. У волоссі його танув сніг.— Ти з ним бачився?

Джон мовчки кивнув, боячись, що голос зрадить його.

— Він не помре,— сказав Роб.— Я певен.

— Вас, Старків, убити нелегко,— погодився Джон. Голос у нього був порожній і втомлений. Візит до Брана забрав у нього всі сили.

Роб збагнув: щось негаразд.

— Моя мати...

— Вона була... дуже люб’язна,— мовив Джон.

Роб розслабився.

— Добре,— всміхнувся він.— Наступного разу, коли ми побачимося, ти вже будеш у чорному.

— Я завжди любив чорне,— змусив себе всміхнутись у відповідь Джон.— Думаєш, скоро це станеться?

— Ти й не помітиш,— пообіцяв Роб. Притягнувши Джона до себе, він міцно його обійняв.— Прощавай, Сноу.

— І ти прощавай, Старку,— пригорнув його у відповідь Джон.— Піклуйся про Брана.

— Обіцяю.

Розімкнувши обійми, вони ніяково поглянули один на одного.

— Дядько Бенджен сказав, якщо я тебе побачу, відіслати тебе в стайні,— нарешті мовив Роб.

— Мені треба попрощатися ще з деким,— озвався Джон.

— Тоді я тебе не бачив,— відповів Роб. Джон пішов, а він лишився стояти в снігу в оточенні возів, вовків і коней. До зброярні йти було недалеко. Забравши свої речі, Джон критим переходом рушив до Великої фортеці.

Арія сиділа в себе в кімнаті — пакувала скриню з полірованого залізодрева, більшу за неї саму. Наймірія допомагала. Арії досить було на щось указати, і вовчиця бігла через кімнату, хапала в зуби черговий шовковий сувій і приносила назад. Та коли вона занюхала Привида, вона сіла й заскавчала.

Арія озирнулася, побачила Джона — і скочила на ноги. Тоненькими ручками обхопила його за шию.

— Я боялася, що ти вже поїхав,— сказала вона зривистим голосом.— Мені не дозволяють вийти попрощатися.

— А що це ти робиш? — зачудовано спитав Джон.

Відпустивши його, Арія скривилася.

— Нічого. Я вже спакувалася і все таке,— показала вона на велику скриню, заледве на третину заповнену, і на одяг, розкиданий довкола неї.— Але септа Мордейн звеліла все перепакувати. Сказала, що мої речі погано складені. На півдні справжні леді не кидають речі в скриню, як мотлох, сказала вона.

— Оце так ти спакувалася, сестричко?

— Ну, все одно в дорозі все пожмакається,— озвалася вона.— Тож кому не байдуже, як я все поскладаю?

— Септі Мордейн,— зронив Джон.— Не думаю, що їй сподобається, як тобі тут допомагає Наймірія...

Вовчиця мовчки витріщилася на нього темно-золотавими очима.

— Але хай. Я тобі дещо приніс — так, на згадку. І це слід запакувати дуже ретельно.

— Подарунок? — засвітилася Арія.

— Можна й так назвати. Зачини двері.

Арія, насторожена й збуджена водночас, визирнула в коридор.

— Найміріє, сюди. Стережи.

Вона залишила вовчицю за дверима, щоб та попередила, якщо хтось наближатиметься, й зачинила двері. В цей час Джон, розгорнувши ганчірку, дещо з неї видобув. І простягнув сестрі.

У Арії розширились очі. Темні очі, такі самі, як у нього.

— Меч,— видихнула вона приглушено.

Піхви були з м’якої сірої шкіри, ніжної як гріх. Джон помалу витягнув клинок, щоб Арія могла роздивитися глибоку синяву криці.

— Це не іграшка,— сказав він.— Обережно, не поріжся. Лезо гостре — голитися можна.

— Дівчата не голяться,— зауважила Арія.

— А може, варто. Ти ніколи не бачила, які в септи ноги?

Арія захихотіла.

— Але він такий тонкий!

— Як і ти,— сказав їй Джон.— Я попросив Мікена викувати особливий меч. У Пентосі, Мирі й інших вільних містах такими користуються горлорізи-брави. Голову людині ним не відітнути, а от дірок, якщо рухатися швидко, наробити можна.

— Я вмію рухатися швидко,— повідомила Арія.

— Доведеться вправлятися щодня,— уклав він меч їй у руки, показуючи, як тримати, й відступив.— Як відчуття? Не переважує?

— Здається, ні,— мовила Арія.

— Урок перший,— сказав Джон.— Штрикай гострим кінцем.

Арія плазом меча вдарила його по руці. Від удару заболіло, але Джон відчув, що всміхається, як бовдур.

— Знаю я, яким боком штрикати,— мовила Арія. Тоді на її обличчя набіг сумнів.— Септа Мордейн відбере його.

— Не відбере, якщо не дізнається,— заперечив Джон.

— А з ким я тренуватимуся?

— Знайдеш кого-небудь,— запевнив її Джон.— Королівський Причал — це справжнє місто, в тисячу разів більше за Вічнозим. Поки не знайдеш собі партнера, спостерігай за тим, як б’ються на мечах у дворі. Бігай і їзди верхи, щоб набратися сили. І хай що робитимеш...

Арія знала закінчення фрази. Вони вимовили його разом:

— ...не... кажи... Сансі!

— Я скучатиму за тобою, сестричко,— скуйовдив їй волосся Джон.

Зненацька вона скривилася, ніби от-от заплаче.

— Шкода, що ти не їдеш з нами.

— Різні дороги ведуть в один замок. Хтозна, як воно буде.

Тепер він почувався краще. Він не дозволить собі журитися.

— Мені час іти. Якщо дядько Бен ще трохи на мене почекає, весь перший рік на Стіні я виноситиму нічні горщики.

Арія підбігла до нього, щоб востаннє обійняти.

— Спершу опусти меч,— сміючись, застеріг її Джон. Сором’язливо відклавши подарунок, вона обсипала брата поцілунками.

Коли він повернувся до дверей, вона вже знову тримала меч, зважуючи в руках.

— Я мало не забув,— сказав Джон.— Найкращі мечі всі мають імена.

— Як Лід,— мовила вона й поглянула на клинок у своїй руці.— А в цього є ім’я? Скажи мені!

— А ти не здогадуєшся? — піддражнив її Джон.— Це твоя улюблена річ.

Спершу Арія здавалася спантеличеною. А тоді здогадалася. Вона завжди була метикована. І тоді вони знову вигукнули разом:

— Голка!

Усю довгу дорогу на північ Джона зігрівав спогад про її сміх.

Данерис

Весілля Данерис Таргарієн з халом Дрого, зігране поза стінами Пентоса, адже дотраки вірять, що всі найважливіші події в людському житті мають відбуватися просто неба, було моторошним і по-варварському пишним.

На весілля Дрого покликав весь свій халасар — сорок тисяч дотрацьких вояків і ще незліченну кількість жінок, дітей і рабів. За стінами міста виріс табір: дотраки привели незчисленні стада, виплели з трави високі палаци, поз’їдали все, що тільки трапилося їм під руку, щодень більше непокоячи своєю присутністю добрих людей Пентоса.

— Ми з магістрами подвоїли охорону міста,— розповідав Іліріо одного разу, вечеряючи качкою в меду й хрустким жовтогарячим перцем у колишньому особняку хала Дрого. Хал приєднався до свого халасару, на строк до весілля передавши свої володіння Данерис і її братові.

— Треба швиденько одружувати Данерис, поки вони не пороздавали половину багатств Пентоса перекупним мечам і бравам,— пожартував сер Джора Мормонт. Місцеві вигнанці запропонували його меч до послуг брата Дані в той самий день, коли її саму продали халові Дрого, і Вісерис радо його прийняв. Відтоді Мормонт став їхнім постійним компаньйоном.

Магістр Іліріо безтурботно засміявся в свою роздвоєну борідку, але Вісерис навіть не посміхнувся.

— Якщо воліє, може забирати її хоч завтра,— сказав брат і зиркнув на Дані; вона опустила очі.— Тільки спершу хай заплатить.

Іліріо мляво помахав рукою, зблиснувши перснями на товстих пальцях.

— Я ж вам казав, усе домовлено. Повірте мені. Хал пообіцяв вам корону, і ви її отримаєте.

— Так, але коли?

— Це як хал вирішить,— сказав Іліріо.— Спочатку він візьме дівчину, а потім, по весіллі, має повернутися на рівнини й представити її дош-халіну у Ваїс-Дотраку. А от опісля — може бути. Якщо знамення сприятимуть початку війни.

— Начхати я хотів на дотрацькі знамення,— закипів від обурення Вісерис.— Узурпатор сидить на батьковому престолі. Скільки ще мені чекати?

— Ви більше чекали, великий королю,— знизав плечима Іліріо.— Що змінять іще кілька місяців, іще кілька років?

Сер Джора, який разом з дотраками бував на далекому сході у Ваїс-Дотраку, на згоду кивнув.

— Раджу вам виявити терплячість, ваша світлосте. Дотраки завжди дотримуються слова, але роблять усе в свій час. Прості люди можуть просити милості в хала, проте хай навіть не думають докоряти йому.

— Тримай язика на припоні, Мормонте,— наїжився Вісерис,— бо відріжу. Я не якийсь там простолюдин, я повноправний володар Сімох Королівств. Дракони не просять милостині.

Сер Джора шанобливо опустив очі. Загадково посміхаючись, Іліріо відірвав качине крильце. По пальцях у нього потекли мед і смалець, крапаючи просто в бороду, а він уп’яв зуби в ніжне м’ясо. «Немає більше драконів»,— подумала Дані, втупившись у брата, але не наважилася вимовити це вголос.

Але вночі їй наснився дракон. Вісерис бив її — боляче бив. Вона ж була гола, незграбна від страху. Тікала від нього, але тіло стало важким і неслухняним. Він знову її вдарив. Вона, заточившись, упала. «Ти збудила дракона,— заверещав брат і буцнув її ногою.— Ти збудила дракона, ти збудила дракона». Стегна в неї були слизькі від крові. Заплющивши очі, вона заскиглила. І наче у відповідь на це почулося застрашливе «хрясь» і потужний тріск вогню. Коли вона знову розплющила очі, Вісериса вже не було, а навколо здіймалися величезні стовпи вогню, всередині яких стояв дракон. Повільно він обернув величезну голову. Його розжарені очі відшукали її — і вона прокинулася в поту, тремтячи від страху. Їй іще ніколи не було так лячно...

...поки не прийшов день весілля.

Обряд почався на світанку й тривав до сутінок,— це був нескінченний день пияцтва, бенкетування й бійок. Поміж трав’яних палаців зробили високий земляний насип, на якому і всадовили Дані поряд із халом Дрого понад бурхливим морем дотраків. Вона ще зроду не бачила такого скупчення людей, тим більше людей дивних і застрашливих. Комонники могли скільки заманеться вдягати пишне вбрання й пахтитися парфумами, відвідуючи вільні міста, але просто неба вони дотримувалися старих традицій. І чоловіки, і жінки прямо на голе тіло були вбрані в пофарбовані шкіряні безрукавки й тісні штани з кінського волосу, затягнуті поясами з круглими бронзовими бляшками, а вояки мастили свої довгі заплетені коси лоєм просто з ям, де його топили. Вони накидалися на конину, смажену з медом і перцем, напивалися до нестями кумисом і найкращими винами, що мав Іліріо, і, сидячи навколо багать, перекидалися злими жартами голосами різкими й незвичними для вуха Дані.

Вісерис сидів трохи нижче від Дані, вбраний у новеньку й пишну чорну вовняну сорочку з черленим драконом на грудях. Поряд з ним сиділи Іліріо й сер Джора. Це було дуже почесне місце, друге після кровних вершників самого хала, але Дані бачила лють у фіалкових очах брата. Йому не подобалося сидіти нижче за неї, і він кипів щоразу, коли раби підносили страви спершу халові та його нареченій, а йому подавали з того, від чого ті відмовилися. Але йому не лишалося нічого, як плекати образу, і саме цим він і займався, з кожною годиною дедалі більше чорніючи, як хмара.

Ще ніколи Дані не почувалася такою самотньою, як сьогодні, сидячи посеред величезного натовпу. Брат звелів їй усміхатися, тож вона й усміхалася, поки в неї не заболіли щоки й на очі не навернулися сльози. Вона старалася приховати їх, знаючи, як розгнівається Вісерис, побачивши, що вона плаче, і боячись реакції хала Дрого. Їй підносили їжу — паруючі кавалки м’яса, товсті чорні ковбаси, дотрацькі пироги з кров’янки, а згодом фрукти, і парений солодець, і ніжну випічку з кухні Пентоса, але вона від усього відмахувалася. У шлунку в неї вирувало, і вона знала: хай що вона з’їсть, надовго це там не затримається.

Поговорити не було з ким. Хал Дрого викрикував накази та кпив зі своїх кровних вершників, які сиділи внизу, реготав на те, що вони кричали у відповідь, але майже не дивився на Дані, яка сиділа поруч. У них не було спільної мови. Вона геть не розуміла дотрацької, а хал Дрого вивчив хіба кілька слів з валірійського суржику, яким розмовляли у вільних містах, і зовсім не знав загальної мови Сімох Королівств. Дані радо побалакала б навіть з Іліріо та з братом, але вони сиділи надто далеко внизу.

Отак вона і сиділа у весільних шовках, тримаючи в долонях кухлик вина з медом, боячись їсти й про себе промовляючи одне й те саме: «Я кров од крові дракона. Я Данерис Штормороджена, королівна Драконстону, кров і сім’я Ейгона Завойовника».

Сонце подолало чверть свого небесного шляху, коли Дані вперше в житті побачила смерть людини. Під бій барабанів жінки танцювали для хала. Дрого спостерігав за ними з байдужим виразом на обличчі, але очі його стежили за їхніми рухами, і час до часу він кидав униз бронзову бляшку, за яку жінки одразу починали битися.

Вояки теж дивилися танці. Нарешті один з них увійшов у коло танцівниць, ухопив одну з жінок за руку, штовхнув її на землю й просто там виліз на неї, як жеребець вилазить на кобилу. Іліріо попереджав, що таке може трапитися. «Дотраки паруються, як звірі в зграї. В халасарі немає поняття приватності, гріха чи сорому, як у нас».

Збагнувши, що саме відбувається, Дані відвела очі, аж тут наперед виступив іще один вояк, потім другий, третій, і незабаром відвертатися вже не було куди. А потім одразу двоє вояків захотіли одну й ту саму жінку. Почувся крик, хтось когось штовхнув, і не встигла Дані кліпнути оком, як вояки оголили криві арахи — напівшаблі-напівкоси з гострющими лезами. Почався танок смерті: вояки кружляли один навколо одного, стикалися, наскакували, розкручуючи шаблі над головою і з кожним ударом обсипаючи суперника образами. Ніхто й не ворухнувся, щоб утрутитися.

Закінчилося все так само миттєво, як і почалося. Арахи стикалися так швидко, що Дані не могла за ними встежити, один з вояків заточився, а другий широко розмахнувся шаблею. Криця вгризлася в плоть дотрака трохи вище пояса, розтинаючи від хребта до пупка, і в пилюку вивалилися нутрощі. Переможений помер, а переможець ухопив першу-ліпшу жінку — навіть не ту, за яку вони посварилися,— і просто там осідлав її. Раби прибрали тіло, і танці продовжилися.

І про це магістр Іліріо попереджав Дані. «Дотрацьке весілля щонайменше без трьох смертей не вважається за забаву»,— казав він. Мабуть, її весілля було особливо благословенним: до вечора померло з дюжину людей.

З кожною годиною страх Дані тільки зростав, і скоро вона вже ледве стримувалася, щоб не заверещати. Вона боялася дотраків з їхніми чужими й жахливими звичаями,— здавалося, це звірі в людській шкурі, а не справжні люди. Вона боялася брата — боялася того, що він зробить, коли вона йому чимось не догодить. Та понад усе вона боялася того, що має сьогодні статися під зоряним небом, коли брат віддасть її кремезному велетню, котрий зараз сидить поряд з нею, напиваючись з обличчям нерухомим і жорстоким, як бронзова машкара.

«Я кров од крові дракона»,— повторила собі Дані.

Коли нарешті сонце скотилося зовсім низько, хал Дрого плеснув у долоні, і зненацька стихли і барабани, і крики, і бенкет. Підвівшись, хал Дрого поставив Дані на ноги. Прийшов час подарунків для нареченої.

А після подарунків, як вона знала, прийде час першого кінного виїзду й виконання шлюбного обов’язку. Дані постаралася відкинути цю думку, але не змогла. Щоб не так тремтіти, вона обхопила себе руками.

Брат Вісерис подарував їй трьох служниць. Дані знала, що йому це нічого не коштувало: понад усякий сумнів, це Іліріо дав дівчат. Іррі та Джикі мали мідну шкіру й мигдалеві очі, як у всіх дотраків, а Дорея була з Ліса: це зраджували русяві коси та блакитні очі.

— То не прості служниці, люба сестро,— пояснив брат, коли дівчат одну по одній вивели вперед.— Ми з Іліріо особисто вибрали їх для тебе. Іррі навчить тебе верхової їзди, Джикі — дотрацької мови, а Дорея — жіночого мистецтва кохання,— посміхнувся він, не розтуляючи вуст.— Вона дуже вправна, ми з Іліріо обоє можемо це засвідчити.

Сер Джора Мормонт вибачився за свій подарунок.

— Це дрібничка, королівно: все, що може собі дозволити вигнанець,— мовив він, викладаючи перед нею стосик старих книжок. Це були пісні й легенди Сімох Королівств, написані загальною мовою. Дані від усього серця подякувала йому.

Магістр Іліріо муркнув якийсь наказ, і четверо дебелих рабів кинулися вперед, щоб піднести величезну кедрову скриню, окуту бронзою. Відкинувши віко, Дані виявила всередині гори найвишуканішого оксамиту й дамасту з вільних міст. А згори, в гніздечку з м’якої тканини, лежало трійко здоровезних яєць. Дані затамувала подих. Такої краси вона в житті не бачила: всі яйця були різні, з такими яскравими візерунками, що спершу їй здалося, ніби вони всипані самоцвітами, а ще важкі — підняти яйце Дані могла тільки обіруч. Коли вона обережно підхопила одне, очікуючи, що зроблене воно з тонкої порцеляни й делікатної емалі, а може, і з гутного скла, виявилося, що воно тяжке — наче з каменю висічене. Шкаралупа була вся помережана крихітною лускою, і коли Дані покрутила яйце в пальцях, воно засяяло в промінні призахідного сонця, як гладенький метал. Одне яйце було темно-зелене з бронзовим відливом, який з’являвся та щезав залежно від того, як Дані поверне яйце. Друге було кремове з золотими прожилками. А третє чорне — чорне як нічне море, і світилося воно черленими брижами й вирами.

— Що це? — зачудовано запитала вона приглушеним голосом.

— Драконові яйця з Тінявих земель, що лежать ген за Ашаєм,— пояснив магістр Іліріо.— За віки вони стверділи на камінь, але й досі сяють красою.

— Який скарб!

Дані чула перекази про такі яйця, але в житті не бачила жодного, та й не сподівалася побачити. Це був справді щедрий дарунок, хоча Іліріо, Дані знала, міг дозволити собі щедрість. Адже він отримає ціле багатство — і кіньми, і рабами — як свою частку за те, що продає її халові Дрого.

Халові кровні вершники за традицією піднесли їй три види зброї, і то чудовної. Гаго подарував їй довгий шкіряний батіг зі срібним руків’ям, Коголо — величний арах, інкрустований золотом, а Кото — лук з драконової кістки з загнутими кінцями, більший за неї саму. Магістр Іліріо й сер Джора навчили її, що за традицією вона має відмовитися. «Цей подарунок для великого воїна, о крове од крові моєї, а я всього-на-всього жінка. Нехай чоловік мій володіє ними за мене». Таким чином хал Дрого отримав «подарунки для нареченої» собі.

Інші дотраки теж зробили чимало подарунків: їй підносили черевички, коштовності, срібні кільця, які вплітають у коси; пояси з бляшок, фарбовані безрукавки і м’які хутра; пісочні шовки й збаночки з парфумами; голки, пера й крихітні пляшечки з червоного скла; а ще мантію, пошиту зі шкурок тисячі мишей.

— Чудовий дарунок, халесі,— сказав про останній дар магістр Іліріо, пояснивши Дані, що це таке.— Щасливий.

Подарунки горами громадилися навколо неї — стільки всього вона й уявити не могла, та й не потребувала.

Останнім дарунок нареченій підніс хал Дрого. Щойно хал кудись відійшов, над табором в очікуванні зависла мовчанка — спершу стихло все в центрі, а тоді тиша покотилася до самих границь халасару. Коли ж хал повернувся, юрма дарувальників розступилася — і він підвів нареченій коня.

Це була молоденька кобилка, жвава й чарівна. Дані трохи зналася на тваринах і одразу зрозуміла, що ця кобила не проста. У ній вгадувалося щось таке, від чого в Дані перехопило подих. Кобила була сіра, мов зимове море, зі срібною як дим гривою.

Дані нерішуче потягнулася до неї й погладила по шиї, а тоді запустила пальці в срібну гриву. Хал Дрого сказав щось по-дотрацькому, й магістр Іліріо переклав:

— Срібло до срібла твоїх кіс, каже хал.

— Вона красуня,— пробурмотіла Дані.

— Це гордість халасару,— пояснив Іліріо.— Звичай вимагає, щоб халесі їздила на коні, гідному її високого місця поруч з халом.

Зробивши крок уперед, Дрого поклав долоні Дані на талію. І, піднявши її легко, мов дитину, всадовив у дотрацьке сідло — набагато менше за ті, до яких вона звикла. На якусь мить вона невпевнено застигла. Про цю частину обряду їй ніхто не розповідав.

— Що я маю робити? — запитала вона Іліріо.

Але відповів їй сер Джора Мормонт:

— Беріть у руки повіддя й рушайте. Далеко їхати не потрібно.

Дані нервово взяла повіддя й застромила ноги в короткі стремена.

Вершниця з неї була не надто вправна: здебільшого вона подорожувала на кораблі чи у фургоні, а ще у паланкіні на спині в коня. Молячись, щоб не впасти й не зганьбитися, вона боязко ледве-ледве торкнула кобилицю колінами.

І зразу ж забула, що таке страх, вперше за ці довгі години. А може, вперше за все життя.

Срібно-сіра кобилиця поскакала м’яко та гладко, і натовп розступився, не відриваючи від Дані очей. Поскакала швидше, ніж Дані очікувала, але це її збуджувало, а не лякало. Кобилиця перейшла на клус, і Дані всміхнулася. Дотраки квапилися звільнити дорогу. Найменший дотик ніг, найлегший змах повіддя — і кобилиця слухалася. Дані послала її чвалом, і дотраки заулюлюкали й зареготали, відстрибуючи з дороги. Коли Дані розвернулася, готова скакати назад, то побачила вдалині просто перед собою велике багаття. З обох боків до нього підступали люди, тож об’їхати його не було можливості. І тоді Данерис уперше в житті відчула в собі неймовірну відвагу й підстьобнула кобилицю.

Срібна кобилиця перелетіла полум’я, мов на крилах.

Загальмувавши перед магістром Іліріо, Дані мовила:

— Скажіть халу Дрого, що він подарував мені вітер.

Тлустий пентосянин погладив жовту бороду, переповідаючи її слова по-дотрацькому, і вперше Дані побачила усмішку на обличчі чоловіка.

Останній промінчик сонця зник на заході за високими мурами Пентоса. Дані втратила лік часу. Хал Дрого звелів своїм кровним вершникам підвести і йому коня — гінкого червоного жеребця. Поки хал сідав на коня, Вісерис наблизився до Дані й, учепившись пальцями їй у ногу, мовив:

— Зроби йому приємність, люба сестро, а то, присягаюся, я тобі покажу, що таке справжній дракон, якщо його збудити.

Після братових слів до неї повернувся страх. Вона знову почулася дитиною, тринадцятирічною самотньою дівчинкою, не готовою до того, що от-от з нею станеться.

На небо висипали зірки, а вони з халом Дрого виїхали з табору, лишаючи позаду і халасар, і трав’яні палаци. Хал Дрого не промовив до неї ні слова, натомість пустивши жеребця крізь загуслі сутінки твердим клусом. Від їзди в його довгих косах мелодійно брязкотіли крихітні дзвіночки. Їдучи за ним, Дані шепотіла сама до себе, намагаючись зібрати всю свою мужність: «Я кров од крові дракона. Я кров од крові дракона. Я кров од крові дракона». А дракон ніколи й нічого не боїться.

Згодом вона не могла пригадати, чи довго вони їхали й чи далеко заїхали, та коли вони зупинилися поміж високої трави біля невеличкого струмка, було вже зовсім темно. Зістрибнувши з коня, Дрого зняв дружину з кобили. В його руках Дані здавалася крихкою, як скло, а руки-ноги ослабли, наче зробилися водяні. Поки Дрого прив’язував коней, Дані безпомічно стояла перед ним, тремтячи у весільних шовках, а коли він розвернувся, щоб поглянути на неї, вона заплакала.

Хал Дрого довго й без жодного виразу на обличчі дивився на її сльози.

— Ні,— сказав він нарешті. Піднісши руку, він грубувато витер їй сльози мозолястим великим пальцем.

— Ви знаєте загальну мову,— зачудовано зронила Дані.

— Ні,— повторив він.

Мабуть, він знав лишень одне це слово, подумала вона, але ж вона й гадки не мала, що він знає бодай це одне слово, тож їй чомусь стало трішечки легше. Дрого легенько торкнувся її волосся, пропускаючи між пальців сріблясто-русяві пасма та м’яко бурмочучи щось по-дотрацькому. Дані не розуміла слів, але в голосі його були тепло й ніжність, яких вона не очікувала від цього чоловіка.

Поклавши палець їй під підборіддя, від підвів її голову, і тепер Дані дивилася просто йому в очі. Дрого вивищувався над нею так само, як і над рештою людей. Легенько підхопивши її під пахви, він усадовив її на круглий камінь біля струмка. Сам сів на землю лицем до неї, схрестивши ноги, й нарешті їхні обличчя опинилися на одному рівні.

— Ні,— сказав він.

— Це єдине слово, яке ви знаєте? — спитала Дані.

Дрого не відповів. Його довга важка коса лежала в пилюці. Перекинувши її через плече, він почав один по одному виймати з неї дзвіночки. За мить Дані нахилилася вперед, щоб допомогти. Коли вони закінчили, Дрого зробив жест рукою. Вона все зрозуміла й повільно, обережно почала розплітати йому косу.

Це забрало чимало часу. І весь цей час він мовчки сидів, спостерігаючи за нею. Коли вона закінчила, він потрусив головою, і волосся, масне та блискуче, розсипалося в нього за спиною, як темна ріка. Дані в житті не бачила волосся такого довгого, такого чорного, такого густого.

Тоді прийшла халова черга. Він заходився роздягати Дані.

Пальці в нього були вправні й на диво ніжні. Один по одному він обережно зняв з неї шовки, а Дані тихо й непорушно сиділа, дивлячись йому в очі. Коли Дрого оголив її маленькі груди, вона нічого не могла з собою вдіяти: відвела очі й затулилася руками.

— Ні,— сказав Дрого. Лагідно, але твердо він забрав її руки від грудей, а тоді знову підняв її обличчя, зазираючи в очі.— Ні,— повторив він.

— Ні,— луною відгукнулася вона.

Він поставив її на ноги та притягнув ближче до себе, щоб зняти останню шовкову спідницю. Холодне нічне повітря обдувало оголену шкіру. Дані затремтіла, руки й ноги вкрилися сиротами. Вона боялася того, що буде далі, але деякий час нічого не відбувалося. Хал Дрого сидів зі схрещеними ногами, роздивляючись її, упиваючись її тілом.

За деякий час він почав торкатися її. Спершу легенько, тоді твердіше. Вона відчувала яру силу в його руках, але він жодного разу не зробив їй боляче. Тримаючи її руку в своїй долоні, він один по одному попестив їй пальці. Провів рукою по нозі. Погладив по обличчю, обвів пальцем вигин вуха, тоді вуста. Поклавши обидві руки їй на голову, пальцями розчесав волосся. Розвернув її, пом’яв плечі, кісточкою пальця провів униз по хребту.

Здавалося, минуло кілька годин, перш ніж він торкнувся її грудей. Він довго гладив м’яку шкіру під грудьми, аж поки Дані не відчула поколювання. Великими пальцями він обвів пипки, затиснув їх між великим пальцем і вказівним, посмикав — спершу легенько, а тоді наполегливіше, доки пипки не заболіли й не набубнявіли.

Тоді він припинив і потягнув її до себе на коліна. Дані палала, їй забракло повітря, а в грудях калатало серце. Обхопивши її обличчя своїми величезними долонями, він зазирнув їй в очі.

— Ні? — запитав він, і вона зрозуміла його питання.

Узявши його руку, вона опустила її між своїх вологих стегон.

— Так,— мовила вона, впускаючи його палець у себе.

Едард

Сурми заграли за годину до зорі, коли світ іще був непорушний і сірий.

Алін грубо висмикнув Неда зі сну, і той спотикаючись вийшов на передсвітанковий холод, досі сонний, і виявив, що кінь його вже під сідлом, а король давно сидить верхи. На Робертові були цупкі коричневі рукавиці й важкий хутряний плащ із каптуром, що затуляв вуха, тож схожий король був на ведмедя, який сидить на коні.

— Підйом, Старку! — заричав Роберт.— На коня, на коня! Нам слід обговорити справи державної ваги.

— Понад усякий сумнів,— озвався Нед.— Зайдіть у намет, ваша світлосте.

Алін підняв приполу намету.

— Ні-ні-ні,— заперечив Роберт. З кожним словом з рота в нього вилітала пара.— В таборі повно цікавих вух. Крім того, я хочу прогулятися, відчути, так би мовити, на смак твій край.

Сер Борос і сер Мірин з дюжиною гвардійців чекали позаду. Отож не лишалося нічого, як протерти очі від сну, вдягтися й сідати на коня.

Їдучи на величезному вороному дестрієрі, Роберт задав темп, і Нед учвал погнав поряд, щоб не відставати. Дорогою він хотів щось запитати, але вітер відніс його слова, тож король нічого не почув. Далі Нед простував мовчки. Незабаром вони з’їхали з королівського гостинця й поскакали крізь темні й туманні рівнини. Варта трохи відстала й не могла вже нічого почути, але Роберт не спинявся.

Коли розвиднилося, вони саме виїхали на невисокий гірський гребінь, і нарешті король притримав коня. Вони випередили почет на кілька миль; коли Нед наблизився і спинився поряд, розчервонілий Роберт був у піднесеному гуморі.

— Боги,— вигукнув він, сміючись,— як приємно вирватися й проїхатися верхи, як і належить чоловікові! Присягаюся, Неде, ми так повземо, що збожеволіти можна...— Роберт Баратеон, хай що кажіть, ніколи не вирізнявся терплячістю.— Чортова карета рипить і стогне, а на кожен горбик на дорозі дереться так, наче то гора... Кажу тобі, якщо в того клятого повоза зламається ще бодай одна вісь, я його спалю, а Серсі хай іде пішки!

— Я тобі смолоскип запалю,— засміявся Нед.

— Справжній товариш! — поплескав його король по плечу.— В глибині душі мені хочеться забути про почет і отак їхати і їхати.

— Охоче вірю,— легка усмішка набігла Недові на вуста.

— Отож,— мовив король.— Що скажеш, Неде? Тільки ти і я, два лицарі-бурлаки на королівському гостинці, тільки наші мечі й боги відають, що попереду: може, селянська дочка чи дівка в таверні сьогодні вночі нагріють нам постіль...

— Було б непогано,— сказав Нед,— але в нас є обов’язки, мілорде... перед короною, перед дітьми; у мене — перед леді-дружиною, а у вас — перед королевою. Ми вже не ті хлопчаки, що були колись.

— Ти ніколи не був хлопчаком,— буркнув Роберт.— Тим гірше для тебе. Але було одного разу... Як її звали, ту твою простолюдинку? Бекка? Ні, то була моя, благословіть її боги, чорнокоса та з величезними ласкавими очима, в яких можна було втопитися... А твоя... Аліна? Ні. Ти ж мені раз казав. Чи Мерил? Ти же знаєш, про кого я: про матір твого байстрюка.

— Її звали Вілла,— ввічливо-прохолодно підказав Нед,— та ліпше нам про неї не говорити.

— Вілла. Так,— усміхнувся Роберт.— Мабуть, не проста собі дівка, коли змусила забути про честь самого лорда Едарда Старка, бодай і на годину. Ти ніколи не казав, яка вона з себе...

Нед сердито стиснув губи.

— І не скажу. Облиш, Роберте, якщо справді любиш мене, як кажеш. Я збезчестив і себе, і Кетлін в очах богів і людей.

— Боже милостивий, та з Кетлін ти був заледве знайомий!

— Я взяв її за дружину. Вона носила мою дитину.

— Ти надто суворий до себе, Неде. Чорт забирай, якій жінці в ліжку потрібен Бейлор Благословенний? — плеснув він рукою по коліну.— Якщо ти так гостро реагуєш, я на тебе не тиснутиму, але кажу тобі, іноді ти такий колючий, що тобі б їжака на герб!

Сонце піднімалося вище, запускаючи свої світляні пальці в білий світанковий туман. Перед вершниками простелилася велика рівнина, гола й коричнева, де-не-де перерізана невисокими довгими пагорбами.

— Кургани перших людей,— указав на них Нед.

Роберт спохмурнів.

— То ми заїхали на кладовище?

— На півночі кургани всюди, ваша світлосте,— пояснив Нед.— Це давня земля.

— І холодна,— поскаржився Роберт, щільніше загортаючись у плащ. Варта під’їхала ближче, зупинившись біля підніжжя пагорба.— Але я вивіз тебе сюди не про старі могили говорити і не про твого байстрюка сперечатися. Вночі прискакав посланець з Королівського Причалу, від лорда Вейриса,— видобув король з-за пояса аркуш паперу та простягнув його Неду.

Євнух Вейрис був старшим королівським нашіптувачем. Він служив Роберту, як колись служив Ейрису Таргарієну. Нед з тривогою розгорнув папір, думаючи про Лайсу з її жахливими звинуваченнями, але повідомлення не стосувалося леді Арин.

— Звідки ця інформація?

— Пам’ятаєш сера Джору Мормонта?

— Його забудеш,— мляво озвався Нед. Мормонти з Ведмежого острова походили зі старовинного дому, гонорового й шанованого, але землі їхні були холодні, далекі й бідні. Сер Джора спробував був набити фамільні скрині золотом, продавши якихось браконьєрів тайросько-му работоргівцю. Оскільки Мормонти були прапороносцями Старків, його злочин збезчестив Північ. Нед виїхав на захід до Ведмежого острова, подолав неблизький шлях — і все це, щоб виявити, що Джора втік на кораблі й тепер недосяжний ні для Льоду, ні для королівського правосуддя. Відтоді минуло п’ять років.

— Зараз сер Джора у Пентосі, сподівається отримати королівське прощення, щоб повернутися з вигнання,— пояснив Роберт.— Лорд Вейрис користується його послугами.

— Работоргівець перетворився на шпигуна,— з відразою зронив Нед, повертаючи листа.— Ліпше б він помер.

— Вейрис вважає, що шпигуни корисніші за небіжчиків,— сказав Роберт.— Але не про Джору мова, а про його звіт.

— Данерис Таргарієн одружилася з якимсь дотрацьким комонником. І що з того? Може, вишлемо їй весільний подарунок?

— Ліпше ніж,— нахмурився король.— Добрий гострий ніж, і на додачу — хороброго чоловіка, який уміє з ним вправлятися.

Нед не вдавав, що здивований: Робертова ненависть до Таргарієнів — то було мов божевілля. Нед пам’ятав, як вони посварилися, коли Тайвін Ланістер на знак васальної відданості підніс Роберту тіла Рейгарової дружини й дітей. Нед вважав це душогубством, а Роберт — війною. Коли Нед заперечив, що юні королевичі й королівни — просто діти, новоспечений король відповів: «Не бачу я тут дітей, а бачу драконове сім’я». Навіть Джон Арин не міг утихомирити сварку. Едард Старк того самого дня в холодній люті поїхав геть, щоб самотужки вести останні битви на півдні. Примирила Неда й Роберта ще одна смерть — смерть Ліанни та їхнє спільне горе.

Цього разу Нед вирішив не проявляти характеру.

— Ваша світлосте, дівчинка зовсім дитина. Ви не Тайвін Ланістер і не вбиваєте невинних.

Розповідали, що Рейгарова малолітня дочка плакала, коли її витягли з-під ліжка й поставили перед мечами. Хлопчик був і зовсім немовлям, але солдати лорда Тайвіна відірвали його від материних грудей і розтрощили йому голову об стіну.

— І скільки ще вона залишатиметься невинною? — у Робертових вустах з’явилася твердість.— Зовсім скоро ця так звана дитина розкине ноги й почне народжувати маленьких драконів мені на згубу.

— Хай там як,— сказав Нед,— але дітовбивство... це низько-страхітливо...

— Страхітливо?! — прогуркотів король.— Це Ейрис страхітливо вчинив з твоїм братом Брандоном. А Рейгар... гадаєш, скільки разів він зґвалтував твою сестру? Скільки сотень разів? — він так підвищив голос, що під ним нервово заіржав кінь. Король твердо смикнув повіддя, втихомирюючи тварину, й люто тицьнув у Неда пальцем.— Я вбиватиму всіх Таргарієнів, до яких зможу дотягнутися, аж поки всі вони не вимруть, як їхні дракони, і сцятиму на їхні могили.

Нед знав, що з королем, коли на нього накочує лють, ліпше не зв’язуватися. Якщо роки й досі не втамували Робертової жаги помсти, слова тут не допоможуть.

— Але звідси ти не маєш змоги до них дотягнутися, авжеж? — тихо зронив Нед.

— Ні, прокляття на богів,— гірко скривився король.— Якийсь пентоський сифілітик-сироторгівець сховав їх разом із братом за мурами свого маєтку під вартою євнухів у гостроверхих шоломах, а тоді передав дотракам. Треба було мені вбити їх багато років тому, коли до них легше було підібратися, але ж Джон був такий самий, як ти. А я, дурень, його послухався.

— Джон Арин був мудрою людиною і добрим правицею.

Роберт пирхнув. Лють відступила так само раптово, як і накотила.

— Подейкують, у цього хала Дрого в табуні сто тисяч люду. Що сказав би Джон на це?

— Він сказав би, що навіть мільйони дотраків не становлять загрози для корони, поки сидять на тому боці вузького моря,— спокійно відповів Нед.— У варварів немає кораблів. Вони ненавидять відкрите море й бояться його.

Король незатишно посовався в сідлі.

— Можливо. Але кораблі можна придбати у вільних містах. Кажу тобі, Неде, не подобається мені цей шлюб. У Сімох Королівствах і досі є люди, які кличуть мене Узурпатором. Ти хіба забув, скільки домів билося у війні на боці Таргарієнів? Поки що вони вичікують, але дайте їм крихітний шанс — і вони присплять мене в ліжку, а зі мною й моїх синів. Якщо Король-жебрак з табуном дотраків перетне море, зрадники приєднаються до нього.

— Не перетне,— запевнив його Нед.— А навіть якщо якимсь дивом йому це й вдасться, ми вкинемо його назад у море. Щойно ти обереш нового хранителя Сходу...

— Кажу востаннє,— застогнав король,— Аринового хлопця я хранителем не призначу. Знаю, хлопець — твій небіж, але в той час, коли Таргарієни лягають в ліжко з дотраками, з мого боку це було би божевіллям завдати чверть королівства на плечі хворобливого хлопчика.

До цього Нед був готовий.

— Але нам усе одно потрібен хранитель Сходу. Якщо Роберт Арин не пасує, признач когось із твоїх братів. Наприклад, Станіс дуже добре показав себе під час облоги Штормокраю.

Він дав королю мить поміркувати. Той, нахмурившись, не мовив ні слова. Видно було, що йому незатишно.

— Звісно,— нарешті тихо докинув Нед,— якщо ти досі не пообіцяв цю честь комусь іншому.

У Роберта вистало пристойності якусь мить вдавати подив. Але дуже швидко подив перетворився на роздратування.

— А що як і пообіцяв?

— Джеймі Ланістеру, правда ж?

Пришпоривши коня, Роберт спрямував його вниз із пагорба, в напрямку курганів. Нед не відставав. Король їхав уперед, дивлячись просто себе.

— Так,— сказав він нарешті. Одне тверде слово поклало край справі.

— Він царевбивця,— мовив Нед. Виходить, чутки мають ґрунт під собою. Нед знав, що звертає на небезпечну стежку.— Без сумніву, кмітливий і мужній,— провадив він обережно,— але його батько є хранителем Заходу, Роберте. І з часом ця честь перейде до Джеймі. А одна людина не може тримати водночас і Схід, і Захід.

Він не озвучив справжніх своїх побоювань: що в разі призначення Джеймі половина королівського війська опиниться в руках Ланістерів.

— Почнемо битву, коли ворог вийде на поле бою,— уперто мовив король.— Тільки поглянь на лорда Тайвіна: він вічний, як Кичера Кастерлі, тож маю я сумніви, що Джеймі найближчим часом може розраховувати на спадок. Не дратуй мене, Неде, все вже вирішено.

— Ваша світлосте, можна мені говорити відверто?

— Схоже, мені тебе не зупинити,— пробуркотів Роберт. Вони їхали поміж високих пожовклих трав.

— Ви можете довіряти Джеймі Ланістеру?

— Він брат-близнюк моєї дружини і побратим королівської варти, його життя, доля й репутація залежать від мене.

— Так само, як залежали від Ейриса Таргарієна,— зауважив Нед.

— З чого мені йому не довіряти? Він завжди робить усе, про що я його попрошу. Його меч допоміг мені завоювати престол, на якому я сиджу.

«Його меч допоміг заплямувати престол, на якому ти сидиш»,— подумав Нед, але не дозволив цим словам зірватися з язика.

— Він дав присягу життя віддати за короля. А тоді розтяв мечем королеві горло.

— Сьоме пекло, хтось же мав убити Ейриса! — вигукнув Роберт, знагла зупиняючи коня біля древнього кургану.— Якби цього не зробив Джеймі, довелося б робити мені чи тобі.

— Ми не були побратимами королівської варти,— зронив Нед. Прийшов час Робертові почути всю правду, в цю мить вирішив він.— Пам’ятаєте Тризуб, ваша світлосте?

— Там я завоював корону. Як я можу це забути?

— Вас поранив Рейгар,— нагадав йому Нед.— Тож коли вояки Таргарієна прорвалися й почали розбігатися, ви доручили переслідування мені. Залишки Рейгарового війська втекли назад до Королівського Причалу. Ми за ними. Ейрис засів у Червоній фортеці з кількома тисячами вірних вояків. Я очікував, що брама буде зачинена.

Роберт нетерпляче похитав головою:

— А натомість виявив, що наші люди вже взяли місто. І що з того?

— Не наші люди,— терпляче мовив Нед,— а Ланістери. Це лев Ланістерів подолав фортечні мури, а не увінчаний короною олень. А взяли вони місто зрадою.

Війна вирувала вже близько року. Лорди великі й малі зібралися попід Робертовими прапорами, інші лишилися вірними Таргарієну. Могутні Ланістери з Кичери Кастерлі, хранителі Заходу, не втручались у події, ігноруючи заклики до зброї і від заколотників, і від прибічників короля. Коли перед брамою Королівського Причалу з’явився лорд Тайвін Ланістер з дванадцятитисячним військом, заявляючи про вірність королю, мабуть, Ейрис Таргарієн вирішив, що боги почули його молитви. Отож Божевільний Король зробив останній свій божевільний учинок: він відчинив місто левам, які зібралися під брамою.

— Таргарієни звикли, що зрада — це дзвінка монета,— мовив Роберт. Ним знову опановувала лють.— Ланістери відплатили їм тим самим. На це Таргарієни й заслуговували. Тож я через це не мучитимуся безсонням.

— Тебе там не було,— з гіркотою озвався Нед. Він-бо добре знав, що таке безсоння. Вже чотирнадцять років він живе з брехнею, і досі вона ночами не дає йому спокою.— Така перемога не робить честі.

— Чужі б узяли твою честь! — вилаявся Роберт.— Бодай один з Таргарієнів щось знає про честь? Спустися вниз у крипту й запитай Ліанну про честь дракона!

— На Тризубі ти помстився за Ліанну,— мовив Нед, зупиняючись поряд з королем. «Обіцяй мені, Неде»,— шепотіла вона тоді...

— Але її це не повернуло,— відвернувся Роберт і задивився в сіру далечінь.— Прокляття на богів! Облудну перемогу отримав я від них. Корону... а я молив їх про дівчину! Твою сестру... знову в безпеці, знову мою, як їй і судилося бути. Питаю тебе, Неде, що доброго в короні? Боги однаково кплять з молитов і королів, і пастухів.

— За богів я не відповідаю, ваша світлосте... але знаю те, що побачив, коли того дня в’їхав у тронну залу,— сказав Нед.— Мертвий Ейрис у калюжі власної крові лежав на підлозі. На нього зі стін витріщалися драконячі голови. Ланістерові вояки були повсюди. Джеймі поверх золотих обладунків убрався у білий плащ королівської варти. Ніби зараз я бачу його. Навіть меч у нього був позолочений. Джеймі сидів на Залізному троні, вивищуючись над лицарями, а на голові в нього був шолом — лев’яча голова. Як він сяяв!

— Усі це знають,— невдоволено мовив король.

— Я ще не зліз із коня, тож мовчки перетнув залу, проїхавши між довгих рядів драконячих голів. Було таке відчуття, наче вони спостерігають за мною. Зупинившись перед троном, я поглянув на Джеймі. На колінах у нього лежав золотий меч, заляпаний кров’ю короля. Залу вже заповнювали мої кіннотники. Ланістерові вояки відступили. Я не сказав ані слова. Просто дивився на того, хто сидів на троні, й чекав. Нарешті Джеймі, засміявшись, звівся. Зняв з голови шолом і мовив: «Не бійся, Старку. Я просто грів місце для нашого друга Роберта. Але, боюся, не надто воно зручне».

Закинувши голову, король розреготався. Від його сміху з-поміж високої бурої трави випурхнула зграя ворон. Дико ляпаючи крилами, птахи злетіли в повітря.

— Гадаєш, мені варто не довіряти Ланістеру, бо він кілька секунд посидів на моєму троні? — знову затрусився він од сміху.— Джеймі було всього сімнадцять, Неде. Ще майже хлопчик.

— Хлопчик чи не хлопчик, а прав на той трон він не мав.

— Мабуть, він утомився,— припустив Роберт.— Убивати королів — нелегка справа. На бога, та в тій клятій залі нема де зад притулити. І, до речі, його правда: це здоровезне сідало геть незручне. З усіх боків,— похитав король головою.— Гаразд, тепер я знаю темну таємницю Джеймі, тож можна про це забути. Я по горло ситий секретами, сварками й державними справами, Неде. Це все так само втомлює, як і рахування мідяків. Гайнімо ліпше верхи, раніше ти це добре вмів. Хочу знову відчути вітер у волоссі.

Ушпоривши коня, він учвал поскакав через курган, розбризкуючи навсібіч багнюку.

Нед на мить завагався. У нього забракло слів, його переповнювало відчуття цілковитої безпомічності. Уже не вперше він подумав: що я тут роблю і як я тут опинився? Він не Джон Арин і не здатен стримувати норовливого короля й напучувати його. Роберт усе одно, як завжди, чинитиме як заманеться, і хай що Нед казатиме чи робитиме, цього не змінити. Недове місце у Вічнозимі. З Кетлін у її горі, з Браном.

Однак не завжди чоловікові суджено лишатися там, де його місце. Скорившись, Едард Старк стиснув чоботами боки коня й помчав за королем.

Тиріон

Неозора північ тягнулася й тягнулася.

Тиріон Ланістер, як і всі, добре знав карту, однак два тижні на битому шляху, на який тут перетворився королівський гостинець, нагадали йому давній урок: карта — це одне, а земля — зовсім інше.

З Вічнозиму вони виїхали в той самий день, що й король, посеред гармидеру, спричиненого королівським від’їздом, під людські погуки й кінське пирхання, під брязкіт фургонів і величезної королівської карети, під легенький сніжок, який кружляв угорі. Королівський гостинець починався одразу за замком і прилеглим до нього містечком. Тут прапори, вози й колони лицарів і вільних вершників повернули на південь, забираючи з собою галас і метушню, а Тиріон з Бендженом Старком і його племінником рушили на північ.

Стало холодніше й набагато тихіше.

На захід від дороги розкинулися крем’яні пагорби, сірі й порепані, на чиїх кам’янистих вершинах застигли сторожові башти. На схід тяглася низина — горбкувата рівнина, яка прослалася, скільки сягало око. Над вузькими бистрими річками перекинуті були кам’яні мости, а навколо дерев’яних і кам’яних твердж тулилися невеликі господарства. На дорозі траплялося чимало подорожніх, а вночі можна було зупинитися відпочити в нехитрих заїздах.

Однак на третій день їзди од Вічнозиму почався густий ліс, і на королівському гостинці поменшало люду. З кожною подоланою милею рівнина ставала дедалі пагористішою, місцевість тут була вже зовсім дика, й нарешті на п’ятий день на шляху виросли гори — холодні синьо-сірі велети з зазубленими хребтами, на яких лежав сніг. Коли з півночі віяв вітер, здуваючи з високих вершин хмарки крижинок, здавалося, що то майорять прапори.

З заходу гори стояли стіною, і дорога повернула на північний-північний схід, заглибившись у мішаний ліс, де росли дуби, хвойні дерева й чорний верес,— Тиріону здавалося, що давнішого й темнішого лісу він у житті не бачив. «Вовчий ліс» — так назвав його Бенджен Старк, і справді ночами тишу порушувало віддалене вовче виття... хоча іноді не таке вже й віддалене. Зачувши нічне завивання, білий деривовк-альбінос Джона Сноу нашорошував вуха, але жодного разу не подав голосу у відповідь. У Тиріона цей звір викликав дивне занепокоєння.

На той час у гурті їх було восьмеро, якщо не рахувати вовка. Тиріон подорожував з двома слугами, як і належало Ланістеру. Бенджен Старк їхав тільки в супроводі небожа й кількох свіжих коней для Нічної варти, але на краю вовчого лісу, коли вони зупинилися переночувати за дерев’яними стінами лісової тверджі, до них приєднався ще один чорний побратим — такий собі Йорен. Йорен був горбатий і зловісний, його обличчя ховалося за бородою чорною, як і його вбрання, але він, схоже, був міцний як старий корінь і твердий як камінь. З ним їхали двійко обдертих сільських хлопчаків з Пальців. «Ґвалтівники»,— пояснив Йорен, кинувши холодний погляд на своїх підопічних. Тиріон добре розумів хлопчаків. Так, життя на Стіні, як кажуть, важке, та все ж це краще за кастрацію.

П’ятеро чоловіків, троє хлопців, деривовк, двадцять коней і клітка з круками, яку Бендженові Старку передав мейстер Лувін. Безперечно, дивне це було видовище для королівського гостинця — та й для будь-якого іншого шляху.

Тиріон зауважив, що Джон Сноу поглядає на Йорена і його похмурих супутників з неприємним виразом на обличчі, понад усе схожим на відразу. У Йорена, від якого смерділо кислятиною, було покручене плече, волосся й борода скуйовджені, масні й вошиві, одяг старий, заплатаний і рідко праний. Від його юних супутників тхнуло ще гірше, і здавалися вони тупими й жорстокими.

Без сумніву, хлопець хибно вважав, що в Нічній варті всі такі, як його дядько. Якщо так, то Йорен і його супутники жорстоко розвіяли його ілюзії. Тиріону було шкода хлопця. Він обрав нелегке життя... точніше, йому судилося нелегке життя.

До хлопцевого дядька він відчував значно менше співчуття. Схоже, Бенджен Старк так само недолюблював Ланістерів, як і його брат, і був вельми незадоволений, коли Тиріон повідомив про свої наміри. «Попереджаю вас, Ланістере, на Стіні зручних заїздів немає»,— сказав він, поглянувши на нього згори вниз. «Не маю сумніву, ви знайдете для мене кімнатку,— відповів Тиріон.— Мабуть, ви помітили, який я маленький».

Але відмовити брату королеви було неможливо, тож справу швидко залагодили, але Старк цьому не зрадів. «Дорога вам не сподобається, запевняю»,— коротко кинув він і з самого від’їзду тільки те й робив, що намагався довести правдивість своїх слів.

Наприкінці першого тижня у Тиріона від важкої їзди боліли стегна, ноги судомило, і він промерз до кісток. Але не скаржився. Хай йому грець, а такого задоволення Бенджен Старк не отримає.

Здійснити маленьку помсту Тиріону допомогла дорожня шуба — побита часом ведмежа шкура, стара й смердюча, яку Старк запропонував йому з увічливості побратима Нічної варти, очікуючи, що Тиріон люб’язно відмовиться. Але Тиріон з посмішкою прийняв шубу. Виїхавши з Вічнозиму, він прихопив із собою найтепліший одяг, однак дуже швидко з’ясувалося, що той не такий уже й теплий. Тут, на півночі, було холодно й ставало дедалі холодніше. Вночі приморожувало, а коли віяв вітер, здавалося, тонку вовну розтинає ніж. Понад усякий сумнів, Старк уже жалкував про свій шляхетний імпульс. І, мабуть, засвоїв урок: Ланістери ніколи не відмовляються, люб’язно чи ні. Ланістери беруть те, що їм пропонують.

У темних глибинах вовчого лісу тверджі й господарства траплялися дедалі рідше, та й самі вони були значно менші, аж поки відшукати дах над головою стало геть неможливо, і тепер подорожні могли розраховувати тільки на себе.

З Тиріона було мало пуття, коли приходив час облаштувати чи згорнути табір. Надто вже він був малий і кульгавий і завжди крутився під ногами. Тож поки Старк і Йорен будували примітивні укриття, займалися кіньми, розпалювали багаття, він узяв собі за звичку самотою відходити подалі почитати, прихопивши шубу й бурдюк вина.

На вісімнадцятий день дороги вино, яке він віз аж із Кичери Кастерлі, виявилося рідкісним солодким бурштином з Літніх островів, а книжка — повістю про історію та властивості драконів. З дозволу лорда Едарда Старка Тиріон позичив кілька рідкісних томів з бібліотеки Вічнозиму й узяв з собою на північ.

Зручна місцина, куди вже не долітав гамір табору, знайшлася зовсім неподалік, поряд з бистрим струмком з прозорою крижаною водою. Од вітру можна було сховатися за старим-старезним дубом. Прихилившись спиною до стовбура, Тиріон скрутився калачиком у своїй шубі, ковтнув вина й почав читати про властивості драконової кістки. «Драконова кістка має чорне забарвлення завдяки вмісту в ній заліза,— писалось у книжці.— Вона міцна мов криця, але водночас легша й набагато гнучкіша, а головне — непіддатлива до впливу вогню. Не дивно, що луки з драконової кістки високо цінуються дотраками. Стрілець, озброєний таким луком, стріляє далі й краще, ніж озброєний звичайним дерев’яним».

У драконах Тиріон вбачав похмуру чарівливість. Вперше приїхавши на Королівський Причал на весілля сестри з Робертом Баратеоном, він поставив собі за мету розшукати драконячі голови, які раніше висіли вздовж стін у тронній залі Таргарієнів. Замість них король Роберт повісив прапори й гобелени, але Тиріон не здавався, поки не знайшов голови в темному підвалі, де вони тепер зберігалися.

Він очікував, що голови справлять на нього неабияке враження, можливо, навіть налякають. Але не думав, що вони виявляться прегарними. Однак сталося саме так. Чорні як агат, гладенькі, наче поліровані,— здавалося, драконова кістка мерехтить у світлі смолоскипа. Тиріон відчув, що вогонь драконам до вподоби. Застромивши смолоскип у пащу більшого дракона, він довго спостерігав, як на стіні позаду голови танцюють і стрибають тіні. Зуби в драконів були схожі на довгі криві ножі з чорного алмазу. Полум’я смолоскипа не могло їм нічого заподіяти — колись вони купалися в пекельнішому вогні... Коли Тиріон виходив геть, то міг заприсягнутися, що порожні очниці драконів проводжають його.

Загалом там зберігалося вісімнадцять голів. Найстаршій було понад три тисячі років, а наймолодшій — усього півтора століття. Наймолодші були водночас і найменші: пара на дивно потворних черепів завбільшки з голову мастифа — усе, що лишилося від останніх драконів, які вилупилися з яєць на Драконстоні. То були останні дракони Таргарієнів, а можливо, взагалі останні дракони на всьому світі, й прожили вони недовго.

Що старіші були дракони, то більші, а три найстарші виявилися велетенськими чудовиськами з балад і легенд — дракони, яких Ейгон Таргарієн з сестрами напустив у давнину на Сім Королівств. Співці дали їм імена богів: Балеріон, Мераксис, Вагар. Утративши мову, Тиріон благоговійно застиг поміж їхніх роззявлених пащек. У глотку Вагара можна було заїхати на коні, тільки навряд чи вдалося б виїхати. Мераксис був навіть більший. А найбільший, Балеріон на прізвисько Чорний Жах, міг би цілком заковтнути тура, а може, й волохатого мамонта, які, подейкують, населяють холодні простори за Порт-Ібеном.

Тиріон довго стояв у темному підвалі, роздивляючись Балеріонів величезний череп з порожніми очницями і намагаючись осягнути розміри звіра за життя, уявити, який вигляд він мав, коли розкидав могутні чорні крила й розтинав небо, дихаючи полум’ям,— аж поки не почав гаснути смолоскип.

Тиріонів власний далекий пращур — Лорен, король Кичери, який разом з Мерном, королем Розлогів, чинив опір навалі Таргарієнів, спробував вистояти проти полум’я дракона. Сталося це близько трьохсот років тому, коли Сім Королівств були ще справжніми королівствами, а не просто землями об’єднаної держави. Спільне військо двох королів мало шістсот прапорів, п’ять тисяч кінних лицарів і ще вдесятеро більше вільних вершників і важкої кінноти. У війську Ейгона Повелителя Драконів вояків було, як пишуть літописи, уп’ятеро менше, та й ті мобілізовані з армії вбитого ним короля, тож їхня вірність лишалася під сумнівом.

Воїнство зустрілося на широких рівнинах Розлогів, на золотому лані стиглої пшениці, яка чекала женців. Два королі повели атаку, й військо Таргарієна здригнулося, розпорошилося й кинулося навтьоки. Декілька секунд здавалося, свідчать літописи, що бою кінець... але тільки декілька секунд, бо тоді в битву вступили Ейгон Таргарієн з сестрами.

Це був єдиний раз, коли Вагара, Мераксиса й Балеріона спустили з припони воднораз. Співці назвали цю битву Полум’яним полем.

Того дня згоріло живцем близько сорока тисяч вояків, серед них і Мери, король Розлогів. Королю Лорену вдалося врятуватися, і він прожив іще деякий час, встигнувши здатися завойовнику, присягнути на вірність Таргарієнам і зачати сина, за що Тиріон, як і належиться, був йому вдячний...

— Чому ви так багато читаєте?

Почувши голос, Тиріон підвів голову. За кілька кроків од нього стояв Джон Сноу, з цікавістю роздивляючись його. Заклавши книжку пальцем, Тиріон мовив:

— Поглянь на мене і скажи, що ти бачиш.

Хлопець з підозрою зиркнув на нього.

— Це якась пастка? Я бачу вас. Тиріона Ланістера.

— Як на байстрюка,— зітхнув Тиріон,— ти неймовірно ввічливий, Сноу. Насправді ти бачиш карлика. Тобі скільки років — дванадцять?

— Чотирнадцять,— виправив хлопець.

— Чотирнадцять, а ти вже вищий за мене. Ноги в мене короткі й покручені, тож ходити мені важко. Щоб не впасти з коня, мені потрібне особливе сідло. Я сам його розробив, якщо тобі цікаво. Якби не це, мені б довелося їздити на поні. Руки в мене досить міцні, але, знову ж таки, надто короткі. Мені в житті не стати вправним мечником. Якби я народився в селянській родині, мене би просто лишили помирати або продали якомусь рабовласнику в цирк потвор. Але я народився Ланістером з Кичери Кастерлі, тож жодному цирку на мене б грошей не вистачило. Від мене очікували звершень. Мій батько двадцять років був правицею короля. Згодом мій брат — так сталося — убив цього короля, але в житті чимало таких кумедних збігів. Сестра моя одружилася з новим королем, і після нього королем стане мій відразливий небіж. Я маю щось зробити для честі свого дому, ти згоден? Але як? Що ж, може, в мене й закороткі ноги для такого тіла, зате от голова завелика, хоча мені приємніше думати, що якраз розрахована на мій мозок. Я добре знаю всі свої слабкі й сильні сторони. Моя зброя — мій розум. У брата є меч, у короля Роберта — келеп, а у мене — розум... А розумові, щоб не отупіти, потрібні книжки, як мечу потрібен точильний камінь,— поплескав Тиріон шкіряну палітурку книжки.— Ось чому я так багато читаю, Джоне Сноу.

Хлопець мовчки осмислював сказане. Зовні він був справжній Старк, хай і не успадкував цього прізвища: довговидий, суворий, з непроникним виразом на обличчі. Хай хто була його мати, від неї синові майже нічого не передалося.

— А про що ви читаєте? — запитав він.

— Про драконів,— повідомив Тиріон.

— Який з цього зиск? Драконів уже не лишилося,— з упевненою легковажністю, притаманною юності, промовив хлопець.

— Так кажуть,— озвався Тиріон.— Сумно, правда ж? У твоєму віці я мріяв про власного дракона.

— Справді? — підозріло перепитав хлопець. Мабуть, вирішив, що Тиріон з нього глузує.

— Справді. Навіть коротконогий, горбатий, бридкий хлопчик, сидячи на спині дракона, отримує змогу дивитися на світ згори вниз,— відкинувши ведмежу шкуру, зіп’явся Тиріон на ноги.— У коридорах Кичери Кастерлі я любив розпалювати багаття, а тоді годинами витріщався на полум’я, фантазуючи, що воно з пащі дракона. Іноді я уявляв, як згоряє мій батько. А іноді — як сестра.

Джон Сноу втупився в нього водночас нажахано й захоплено. Тиріон розреготався.

— Не дивися на мене так, байстрюче. Я знаю твій секрет. Ти теж про таке мріяв.

— Ні,— перелякано заперечив Джон.— Та я ніколи...

— Ні? Ніколи? — звів брову Тиріон.— Що ж, Старки, мабуть, були страшенно добрі до тебе. Певен, леді Старк ставиться до тебе, як до власних дітей. А твій брат Роб, він теж завжди був з тобою милий, чом би й ні? Він же отримає Вічнозим, а ти — Стіну. А твій батько... либонь, у нього є вагомі підстави відіслати тебе в Нічну варту...

— Припиніть! — вигукнув Джон Сноу, від люті потемнівши з обличчя.— Нічна варта — це почесне покликання!

Тиріон засміявся.

— Такий кмітливий хлопець, як ти, навряд чи вірить у ці байки. Нічна варта — це мішаниця з людей, невгодних короні. Я бачив, як ти поглядаєш на Йорена і тих хлопців. А це твої нові брати, Джоне, як вони тобі? Похмурі селяни, боржники, браконьєри, ґвалтівники, злодії і байстрюки, як ти, всі опиняються на Стіні, пильнуючи, щоб не підкралися бабаї і змікули — оті всі чудовиська, казочками про яких тебе лякала мамка. Добре, що бабаїв і змікул не існує, тож робота не надто небезпечна. Погано тільки, що там холод такий, що ти собі яйця відморозиш, хоча це байдуже, адже мати дітей тобі все одно заборонено.

— Припиніть! — крикнув хлопець. Придушуючи сльози, він, стиснувши кулаки, зробив крок уперед.

Зненацька невідомо чому Тиріон відчув докори сумління. Він теж зробив крок уперед, збираючись заспокійливо поплескати хлопця по плечу або пробурмотати якесь вибачення.

Але не встиг він і оком кліпнути, як на нього наскочив вовк. Ось Тиріон рушив до Сноу — а вже за мить, не в змозі дихнути, лежить на твердій кам’янистій землі; під час падіння книжка випала в нього з рук, а в розбитий до крові рот понабивалося землі й гнилого листя. Коли Тиріон спробував підвестися, в нього болісно зсудомило спину. Мабуть, пошкодив її під час падіння. Безсило скрипнувши зубами, він учепився за корінь і, підважившись, сів.

— Допоможи,— простягнув він хлопцеві руку.

Але знагла між ними опинився вовк. Не гарчав. Клята тварюка не зронила ні звуку. Тільки витріщалася ясно-червоними очима й вищиряла зуби, але й цього було аж забагато. Тиріон з буркотінням знов опустився на землю.

— Гаразд, не допомагай. Я тут посиджу, поки ти не підеш.

Посміхнувшись, Джон Сноу погладив Привидове густе біле хутро.

— А ви добре мене попросіть.

Тиріон Ланістер відчув, як у ньому закипає лють, але силою волі здолав її. Не вперше в житті його принижували, та й не востаннє. Мабуть, цього разу він навіть заслужив.

— Буду вельми вдячний за твою люб’язну допомогу, Джоне,— спокійно промовив він.

— Сидіти, Привиде,— скомандував хлопець. Деривовк сів, ні на мить не відриваючи від Тиріона червоних очей. Зайшовши ззаду, Джон узяв Тиріона попід пахви й легко поставив на ноги. А тоді підняв книжку й повернув її.

— Чому він кинувся на мене? — запитав Тиріон, скоса зиркнувши на деривовка. Зворотом долоні він витер з рота кров і бруд.

— Може, подумав, що ви — бабай.

Тиріон кинув на нього гострий погляд. А тоді розсміявся — з носа в нього проти його волі вихопилося зачудоване рохкання.

— О боги,— давлячись від сміху й хитаючи головою, вигукнув він,— мабуть, я таки справді схожий на бабая! А як він чинить зі змікулами?

— Вам ліпше не знати,— підхопивши бурдюк з вином, Джон простягнув його Тиріону.

Витягнувши корок, Тиріон закинув голову й вичавив собі в рот чималий струмінь вина. Холодним вогнем вино обмило горло й зігріло живіт. Тиріон запропонував бурдюк Джонові.

— Хочеш трохи?

Узявши бурдюк, хлопець зробив обережний ковток.

— А це таки правда, еге ж? — мовив він потому.— Те, що ви сказали про Нічну варту.

Тиріон кивнув.

Джон Сноу похмуро стиснув вуста.

— Так, то й так.

— От і добре, байстрюче,— всміхнувся до нього Тиріон.— Люди здебільшого воліють заплющувати очі на гірку правду, ніж її визнавати.

— Здебільшого,— сказав хлопець,— тільки не ви.

— Ні,— визнав Тиріон,— тільки не я. Та я вже навіть про драконів майже не мрію. Немає більше драконів,— підхопив він з землі ведмежу шкуру.— Ходімо, час вертатися в табір, поки твій дядько не оголосив тривогу.

Шлях був недовгий, але земля під ногами надто нерівна, тож поки вони дісталися назад, у Тиріона страшенно судомило ноги. Джон простягнув йому руку, щоб допомогти перелізти через густо переплетене коріння, але Тиріон відмахнувся. В житті він усе робив сам, і цей раз не буде винятком. Однак опинитися знову в таборі було приємно. Попід псрехнябленими стінами давно покинутої тверджі — доброго захисту од вітру — виросли намети. Коней уже нагодували, та й багаття розпалили. Сидячи на камені, Йорен білував білку. Ніздрі наповнював гострий запах рагу, і Тиріон подибав туди, де його слуга Морек чаклував над казанком. Морек без жодного слова подав йому черпак. Скуштувавши, Тиріон повернув черпак назад.

— Ще трохи перцю,— звелів він.

Бенджен Старк випірнув з намету, в якому мав ночувати разом з небожем.

— Ось ви де. Чорт забирай, Джоне, не блукай отак самотою. Я вже думав, тебе Чужі ухопили.

— Бабаї,— сміючись, виправив його Тиріон. Джон Сноу всміхнувся. Старк кинув на Йорена збентежений погляд. Щось невиразно буркнувши, старий стенув плечима й повернувся до своєї кривавої справи.

М’ясо білки додало в рагу трохи поживності, й подорожні, розсівшись поночі навколо багаття, з’їли його з чорним хлібом і твердим сиром. Тиріон передавав по колу свій бурдюк з вином, аж поки не розслабився навіть Йорен. Один по одному присутні зникали в наметах — вкладалися спати, тільки Джон Сноу лишився: йому випало нічне чатування.

Як завжди, останнім підвівся Тиріон. Заходячи в намет, який для нього поставили слуги, він озирнувся на Джона Сноу. Задивившись на полум’я, хлопець стояв біля багаття з непорушним і суворим обличчям.

Сумно всміхнувшись, Тиріон Ланістер пішов спати.

Кетлін

Вісім днів уже не було Неда з дівчатами, коли одного вечора в кімнаті Брана з’явився мейстер Лувін, тримаючи в руках лампу й облікові книжки.

— Давно час перевірити рахунки, міледі,— мовив він.— Думаю, вам варто знати, скільки нам коштував королівський візит.

Поглянувши на хворого Брана, який лежав у ліжку, Кетлін відкинула йому з чола чубчик. І збагнула, який довгий той відріс. Скоро вже треба буде підрізати.

— Мені не потрібно перевіряти рахунки, мейстре Лувіне,— мовила вона, не відриваючи очей від Брана.— Я добре знаю ціну цього візиту. Заберіть книжки.

— Міледі, у королівського почту здоровий апетит. Треба поповнити комори, поки...

— Кажу вам,— урвала вона його,— заберіть книжки. Усе зробить стюард.

— У нас зараз немає стюарда,— нагадав їй мейстер Лувін. Точно як мале сіре мишеня, подумала вона, вчепиться й не відпустить.— Пул виїхав на південь, щоб облаштувати господарство лорда Едарда на Королівському Причалі.

— Ах, так-так,— неуважно кивнула Кетлін,— пригадую.

Бран був страшенно блідий з обличчя. Може, пересунути його ліжечко до вікна, щоб на нього бодай зранку падало сонячне проміння?

Поставивши лампу в нішу біля дверей, мейстер Лувін підкрутив ґніт.

— Є кілька справ, які вимагають вашої невідкладної уваги, міледі. Крім стюарда, нам потрібно призначити капітана замкової варти замість Джорі, а ще нового стайничого...

Відірвавши очі від Брана, Кетлін утупилася в мейстра.

— Стайничого?! — мов батогом ударила вона.

— Так, міледі,— затремтів мейстер.— Галлен виїхав на південь разом з лордом Едардом, отож...

— Мій син, весь побитий і потрощений, умирає, Лувіне, а ви прийшли до мене побалакати про нового стайничого? Невже ви гадаєте, мені не байдуже, що діється в стайнях? Що мені це бодай на крихту цікаво? Та я би власноруч зарізала всіх коней у Вічнозимі, якби після цього Бран розплющив очі, ви це розумієте? Розумієте?

— Так,— схилив він голову в поклоні,— але призначення...

— Я сам усіх призначу,— втрутився Роб.

Кетлін не чула, як він увійшов; він стояв на порозі, дивлячись на неї. «Як я розкричалася»,— подумала вона, зненацька засоромлена. Що це з нею відбувається? Вона страшенно втомилася, та й серце повсякчас болить.

Мейстер Лувін перевів погляд з Кетлін на її сина.

— Я підготував перелік людей, чиї кандидатури можна розглянути на звільнені місця,— мовив він, дістаючи з рукава аркуш паперу та простягаючи його Робу.

Син переглянув імена. Кетлін бачила, що він був надворі: щоки в нього розчервонілися від холоду, а нечесане волосся розкуйовдило вітром.

— Гідні претенденти,— мовив він, віддаючи перелік.— Завтра про них поговоримо.

— Дуже добре, мілорде.

Аркуш паперу зник у рукаві.

— А зараз залиште нас,— попросив Роб.

Уклонившись, мейстер Лувін вийшов. Зачинивши по ньому двері, Роб обернувся до матері. Вона побачила, що на боці в нього меч.

— Мамо, що ви робите?

Кетлін завжди вважала, що Роб подібний до неї: як Бран, Рикон і Санса, він був схожий на Таллі: мав золотисто-каштанове волосся та блакитні очі. Але сьогодні вона вперше побачила в його обличчі щось від Едарда Старка — щось рішуче й суворе, як сама Північ.

— Що я роблю? — відлунням повторила вона, збентежена питанням.— Як ти можеш таке питати? А що, на твою думку, я роблю? Я піклуюся про твого брата. Доглядаю Брана.

— Ото так ти це називаєш? Ти не виходила з цієї кімнати відтоді, як Бран покалічився. Навіть не вийшла до воріт, коли від’їжджали батько з дівчатами.

— З ними я попрощалася тут, звідси дивилася, як вони від’їжджають...

Вона благала Неда не їхати, не зараз, не після того, що сталося; тепер усе змінилося, невже він цього не бачить?.. Але все було марно. В нього не було вибору, пояснив він їй, а тоді поїхав, обравши свій шлях.

— Я ні на мить не можу його залишити, адже ця мить може бути для нього останньою. Я маю бути з ним, якщо... якщо...

Вона схопила синову мляву руку, переплітаючи свої пальці з його. Він був страшенно слабкий і худенький, у руках зовсім не зосталося сили, але під шкірою й досі відчувалося тепло життя.

Робів голос пом’якшав.

— Він не помре, мамо. Мейстер Лувін каже, що небезпека позаду.

— А що як мейстер Лувін помиляється? Що як я буду потрібна Бранові, а мене поряд не виявиться?

— Ти потрібна Риконові,— різко мовив Роб.— Йому всього три роки, він не розуміє, що тут коїться. Гадає, що всі його покинули, тому цілий день тиняється за мною, чіпляючись за ногу й плачучи. Я не знаю, що з ним робити.

На мить він замовк, закусивши губу, як завжди це робив маленьким.

— Мамо, мені ти теж потрібна. Я стараюся, але я... я не можу все робити сам,— голос його схвильовано урвався, і Кетлін пригадала, що йому всього-на-всього чотирнадцять. Їй хотілося підвестися й підійти до нього, але Бран і далі тримав її за руку, тож вона не могла поворухнутися.

За вікном завив вовк. Кетлін затремтіла, але тільки на секунду.

— Це Бранове вовченя,— одчинив вікно Роб, впускаючи нічне повітря в затхлу вежу. Виття зробилося голоснішим. Це був холодний самотній звук, повний журби й розпачу.

— Не треба,— мовила Кетлін,— Бран замерзне.

— Йому краще, коли він чує виття,— сказав Роб. Десь оддалік у Вічнозимі в унісон з першим завив другий вовк. До них долучився третій, він був трохи ближче.— Це Кошлай і Сіровій,— пояснив Роб під одностайні вовчі співи.— Якщо добре вслухатися, можна їх розрізнити.

Кетлін тіпало. Від горя, від холоду, від виття деривовків. Ніч у ніч тільки вовче виття, і зимний вітер, і порожній сірий замок, і цьому не було кінця-краю, і нічого не змінювалося, а її синочок лежав весь побитий, її наймиліший мазунчик, найлагідніший, її Бран, який так любив сміятися й лазити, і мріяв про лицарство, а тепер усьому кінець, і вона вже ніколи не почує його сміху! Схлипуючи, вона вивільнила руку й затулила вуха від жахливого виття.

— Хай вони замовкнуть! — плакала вона.— Я вже не витримую, нехай вони замовкнуть, замовкнуть, повбивай їх усіх, тільки хай замовкнуть!

Вона не пам’ятала, як упала на підлогу, отямилася, коли Роб узявся підводити її, тримаючи у своїх дужих руках.

— Не бійся, мамо. Вони ніколи йому не зашкодять,— допоміг він їй лягти на вузьке ліжко в кутку кімнати.— Заплющ очі,— мовив він лагідно.— Відпочинь. Мейстер Лувін каже, ти майже не спиш відтоді, як Бран упав.

— Не можу,— ридала вона.— Боги поможіть, Робе, я не можу, а що як він помре, коли я засну, що як він помре, що як він помре...

Вовки й далі вили. Скрикнувши, вона знову затулила вуха.

— О боги, зачини вікно!

— Якщо пообіцяєш поспати.

Роб рушив до вікна, та щойно він потягнувся до віконниць, до журливого виття деривовків додався новий звук.

— Це собаки,— дослухаючись, мовив він,— усі собаки брешуть. Такого ще не було...

Кетлін чула, як він затамував подих. Коли вона звела очі, у світлі лампи його обличчя здалося страшенно блідим.

— Пожежа,— прошепотів він.

«Пожежа?» — подумала вона. А тоді в голові стукнуло: Бран!

— Допоможи,— кинула вона, сідаючи.— Допоможи мені з Браном.

Але Роб, схоже, не чув її.

— Пожежа в бібліотечній вежі,— зронив він.

Крізь відчинене вікно Кетлін побачила червоне миготливе світло. Від полегшення у неї підкосилися ноги. Бран у безпеці. Бібліотечна вежа — на тому боці замкового двору, сюди жоден вогонь не зможе перекинутися.

— Дякувати богам,— прошепотіла вона.

Роб глянув на неї, як на божевільну.

— Мамо, лишайся тут. Я повернуся, коли вогонь загасять.

І він вибіг геть. З-за дверей було чути, як він гукає вартових, а тоді всі вони в дикому поспіху мчать униз, перестрибуючи через дві-три сходинки.

Надворі вже чулися крики «Пожежа!», зойки, квапливі кроки, іржання схарапуджених коней, божевільне гавкання замкових псів. Дослухаючись до какофонії, Кетлін збагнула, що виття не чути. Деривовки затихли.

Про себе молячись сімом ликам богів, Кетлін підійшла до вікна. З вікон бібліотеки, розташованої через двір, вихоплювалися довгі язики полум’я. Дивлячись, як піднімається до неба дим, Кетлін з сумом подумала про всі ті книжки, які Старки збирали протягом століть. А тоді зачинила віконниці.

Коли вона обернулася, в кімнаті з нею виявився якийсь чоловік.

— Вас не мало бути тута,— кисло пробурмотів він,— тута нікого не мало бути.

Це був брудний коротун у засмальцьованому коричневому вбранні, від якого смерділо стайнею. Кетлін знала всіх, хто працював у стайні, але його не пригадувала. Він був сухорлявий, з обвислим білявим волоссям і світлими глибоко посадженими очима на вилицюватому обличчі, з кинджалом у руці.

Кетлін глянула на кинджал, тоді на Брана.

— Ні,— прошепотіла вона, і це єдине слово застрягло в неї в горлі.

Мабуть, чоловік таки почув її.

— Це милосердя,— сказав він.— Малий і так уже мертвий.

— Ні,— повторила Кетлін, цього разу голосніше.— Ні, навіть не думай.

Вона рвучко розвернулася до вікна, щоб покликати на допомогу, але чоловік рухався неймовірно швидко. Затиснувши однією рукою їй рота, він смикнув її за голову, а другою приставив кинджал їй до горла. Сморід від нього йшов нестерпний.

Потягнувшись до горла, Кетлін щосили вхопилася за лезо, намагаючись відсторонити його. Чоловік вилаявся їй на вухо. Пальці в неї одразу стали слизькими від крові, але вона не відпускала кинджал. Чоловікова рука міцніше затисла їй рота, перекриваючи доступ повітря. Крутнувши головою, Кетлін примудрилася вкусити його за долоню, щосили впиваючись у неї зубами. Від болю чоловік застогнав. Але вона, стиснувши зуби, рвонула — і зненацька він її відпустив. Рот її наповнився смаком чужої крові. Вдихнувши повітря, Кетлін заверещала, а чоловік у цей час ухопив її за волосся й відкинув від себе, й вона, заточившись, гримнулася на підлогу, а він миттю навис над нею, важко відсапуючись і здригаючись. Слизький від крові кинджал він і досі затискав у правій руці.

— Вас не мало бути тута,— тупо повторив чоловік.

Кетлін побачила, як позаду нього в щілину дверей ковзнула тінь. Почулося приглушене гарчання — не рик, а просто натяк на загрозу, але чоловік, мабуть, щось почув, тому що почав розвертися — і в цю мить на нього стрибнув вовк. Разом вони двоє впали просто на Кетлін. Вовк тримав чоловіка за горло. Той заверещав, але тривало це заледве секунду, бо далі вовк рвонув зубами, розпанахавши горло.

Кетлін на обличчя вологим дощем бризнула кров.

А вовк дивився на неї. Писок у нього був червоний і мокрий, а очі в темній кімнаті світили золотом. Це був Бранів вовк, збагнула вона. Звісна річ.

— Дякую,— прошепотіла Кетлін слабким голосом. І, тремтячи, піднесла руку. Вовк наблизився, понюхав її пальці, а тоді шорстким вологим язиком лизнув кров. Злизавши з її долоні всю кров, він мовчки розвернувся, застрибнув на ліжко до Брана та влігся поруч. Кетлін істерично зареготала.

Отак їх і знайшли Роб, мейстер Лувін і сер Родрик, увірвавшись до кімнати з половиною гвардійців Вічнозиму. Коли Кетлін нарешті пересміялася, її загорнули в теплі покривала й відвели у Велику фортецю, у її власні покої. Стара Нан роздягнула її, допомогла залізти в гарячу як окріп купіль та м’якою ганчіркою змила з неї кров.

Потім прийшов мейстер Лувін, щоб перев’язати їй рани. Порізи на пальцях були дуже глибокі, майже до кістки, та й боліла і кривавилася голова в тому місці, де нападник видер жмур волосся. Мейстер сказав, що цей біль — це тільки початок, і дав їй макового молочка, щоб вона заснула.

Нарешті Кетлін заплющила очі.

Коли вона знову розліпила повіки, їй повідомили, що вона проспала чотири дні. Кивнувши, Кетлін сіла в ліжку. Минуле, починаючи з Бранового падіння, здавалося їй нічним кошмаром — страшним сном, гірким і кривавим, але руки боліли, і це нагадало їй, що все трапилося насправжки. Слабкість і запаморочення не минали, але Кетлін почувалася дуже рішуче, так наче з плечей у неї зняли важкий тягар.

— Принесіть мені хліба й меду,— звеліла вона слугам,— і перекажіть мейстрові Лувіну, що мені слід перемінити пов’язку.

Здивовано поглянувши на неї, слуги побігли виконувати наказ.

Кетлін пригадала, як вона поводилася, і їй стало соромно. Вона всіх підвела — дітей, чоловіка, її шляхетний дім. Такого більше не трапиться. Вона покаже цим північанам, якими сильними бувають Таллі з Річкорину.

Ще не принесли їжу, як у спальні з’явився Роб. З ним прийшов Родрик Кассель, а ще чоловіків годованець Теон Грейджой і Галліс Моллен, м’язистий гвардієць з квадратною каштановою бородою. Тепер він новий капітан замкової варти, повідомив Роб. Її син був одягнений у дублені шкіри й кольчугу, а з пояса в нього звисав меч.

— Хто це був? — запитала Кетлін.

— Ніхто не знає його імені,— відповів Галліс Моллен.— Він не з Вічнозиму, міледі, але дехто каже, що він останні кілька тижнів крутився в замку.

— Значить, він з людей короля,— мовила вона,— або Ланістерів. Мабуть, чекав нагоди, коли всі поїхали.

— Можливо,— сказав Галліс.— Останнім часом у Вічнозимі було стільки чужинців, що точно сказати все одно неможливо.

— Він ховався у стайні,— сказав Грейджой.— По запаху зразу було чути.

— І як так сталося, що його ніхто не помітив? — гостро запитала Кетлін.

Галліс Моллен збентежився.

— З усіма тими кіньми, що лорд Едард забрав на південь, і тими, що ми відіслали на північ для Нічної варти, стайня наполовину спорожніла. Від конюших сховатися — нехитра справа. Може, Годор їх і бачив, кажуть, хлопець останнім часом дивно поводився, але ж ви його знаєте...— похитав Галліс головою.

— Ми знайшли, де він спав,— вставив Роб.— У шкіряній торбі, захованій у соломі, він мав дев’яносто срібних оленів.

— Приємно знати, що життя мого сина коштує недешево,— гірко зронила Кетлін.

Галліс Моллен подивився на неї здивовано.

— Перепрошую, міледі, ви кажете, що він прийшов по хлопчикову душу?

— Божевілля,— з сумнівом зронив Грейджой.

— Він прийшов по Бранову душу,— сказала Кетлін.— Він кілька разів пробурмотів, що мене в кімнаті не мало бути. Це він підпалив бібліотеку, гадаючи, що я побіжу її гасити, прихопивши з собою всіх вартових. Якби від горя я не поводилася, як божевільна, це б спрацювало.

— Для чого комусь убивати Брана? — запитав Роб.— Боги, та він усього лише хлопчик, безпомічний і безтямний...

Кетлін кинула на свого первістка гострий погляд.

— Якщо ти збираєшся правити Північчю, Робе, то маєш замислюватися про такі речі. Шукати відповіді на власні запитання. Для чого комусь убивати непритомну дитину?

Не встиг Роб відповісти, як з кухні принесли їжу. На таці було більше, ніж Кетлін просила: ще гарячий хліб, масло, мед, ожинове варення, скибка бекону й некруто зварені яйця, трикутний кавалок сиру, чайник м’ятного чаю. Водночас у кімнату зайшов мейстер Лувін.

— Як мій син, мейстре? — запитала Кетлін, дивлячись на їжу й усвідомлюючи, що в неї немає апетиту.

— Без змін, міледі,— опустив очі мейстер Лувін.

Такої відповіді вона й очікувала, ні більше, ні менше. Руки їй прошивало болем, так ніби й зараз у долоні глибоко уп’ялося лезо. Відіславши слуг, вона знову повернулася до Роба.

— То як, знайшов відповідь на власне запитання?

— Хтось боїться, що Бран отямиться,— сказав Роб,— боїться того, що він скаже чи зробить, боїться того, що він, можливо, знає.

Кетлін запишалася сином.

— Дуже добре,— похвалила вона й обернулася до нового капітана замкової варти.— Бран має бути в повній безпеці. Якщо до нього вже приходив убивця, можуть з’явитися й інші.

— Скільки вартових поставити, міледі? — запитав Галліс.

— Поки чоловік не вдома, господар Вічнозиму — мій син,— відповіла вона.

Роб аж наче трохи витягнувся.

— Нехай один вдень і вночі чергує в кімнаті хворого, один за дверима, а ще один внизу на сходах. Ніхто не повинен заходити до Брана без мого чи материного дозволу.

— Як скажете, мілорде.

— Виконуйте,— звеліла Кетлін.

— І нехай вовк теж завжди буде з ним у кімнаті,— докинув Роб.

— Так,— підтвердила Кетлін. І повторила: — Так.

Уклонившись, Галліс Моллен вийшов геть.

— Леді Старк,— звернувся до неї сер Родрик, коли гвардієць пішов,— ви звернули увагу на кинджал у руках убивці?

— За тих обставин я не мала змоги його добре роздивитися, але можу засвідчити, що лезо дуже гостре,— з сухою посмішкою озвалася Кетлін.— А чому ви питаєте?

— Лиходій, коли його знайшли, так і стискав кинджал у руках. Мені здалося, що в голодранця навряд чи може бути зброя такої тонкої роботи, тож я вирішив уважніше її роздивитися. Лезо викуте з валірійської криці, а руків’я зроблене з драконової кістки. Що така зброя могла робити в руках такого чоловіка? Хтось йому її дав.

Кетлін задумливо кивнула.

— Робе, зачини двері.

Син здивовано зиркнув на неї, але зробив, як було сказано.

— Те, що я вам зараз розповім, не має вийти за межі цієї кімнати,— мовила Кетлін.— Прошу вас поклястися. Якщо мої підозри небезпідставні бодай на крихту, Недові й дівчатам загрожує смертельна небезпека, а єдине слово, підслухане не тим, ким треба, може коштувати їм життя.

— Лорд Едард мені як другий батько,— сказав Теон Грейджой.— Тож я присягаюся.

— Я теж клянуся,— мовив мейстер Лувін.

— І я, міледі,— луною озвався сер Родрик.

— А ти, Робе? — поглянула вона на сина.

Той на згоду кивнув.

— Моя сестра Лайса вважає, що Ланістери вбили її чоловіка, лорда Арина, правицю короля,— повідомила Кетлін.— Пригадую, Джеймі Ланістер не брав участі в полюванні в той день, коли впав Бран. Він лишався тут, у замку...

У кімнаті запала мертва тиша.

— Не думаю, що Бран сам упав з вежі,— провадила Кетлін у цій тиші.— Гадаю, його скинули.

На всіх обличчях читався відвертий шок.

— Міледі, це жахливе припущення,— мовив Родрик Кассель.— Навіть у Царевбивці здригнеться рука, коли йдеться про замах на невинну дитину.

— Та невже? — зронив Теон Грейджой.— Сумніваюся.

— Гонор і пиха Ланістерів не мають меж,— мовила Кетлін.

— Хлопець завжди був дуже спритний,— замислено мовив мейстер Лувін,— і знав у Вічнозимі кожен камінь.

— О боги,— вигукнув юний Роб, від люті темніючи з обличчя.— Якщо це правда, він за це заплатить,— висмикнувши меч з піхов, він помахав ним у повітрі.— Я його власноруч уб’ю!

— Забери це! — розсердився сер Родрик.— Ланістер за сотні миль звідси. Ніколи не витягай меча, якщо не збираєшся ним скористатися. Скільки разів тобі казати, дурний хлопчисько?

Роб засоромлено сховав меч у піхви, зненацька знову перетворившись на дитину.

— Бачу, мій син тепер при зброї,— мовила Кетлін до сера Родрика.

— Я подумав, що вже час,— озвався старий військовий інструктор.

Роб схвильовано дивився на матір.

— Давно вже час,— мовила вона.— Можливо, скоро Вічнозиму знадобляться всі його мечники, і ліпше, щоб мечі в них були не дерев’яні.

Поклавши долоню на руків’я свого меча, Теон Грейджой мовив:

— Міледі, якщо до цього дійде, знайте: мій дім зобов’язаний вашому.

Мейстер Лувін посмикав ланцюг, який натирав йому шию.

— У нас поки що тільки здогади. А звинуватити ми збираємося любого брата королеви. Вона цьому не зрадіє. Тож нам потрібно або зібрати докази, або не розтуляти рота.

— Доказ — отой кинджал,— сказав сер Родрик.— Лезо такої тонкої роботи не може пройти повз увагу.

І тут Кетлін збагнула: є тільки одне місце, де можна дізнатися правду.

— Треба їхати на Королівський Причал.

— Я поїду,— зголосився Роб.

— Ні,— заперечила вона,— твоє місце тут. У Вічнозимі завжди має залишатися хтось зі Старків.

Вона поглянула на сера Родрика з його великими білими бакенбардами, на мейстра Лувіна в його сірому вбранні, на юного Грейджоя — стрункого, темночубого й запального. Кого послати? Кому повірять? І зненацька Кетлін усе зрозуміла. Оскільки забинтовані пальці заклякли й затвердли, мов камінь, вона здвигнула плечима, щоб відкинути покривала, та злізла з ліжка.

— Я маю їхати сама.

— Міледі,— мовив мейстер Лувін,— хіба це розважливо? Без сумніву, Ланістерам ваш приїзд видасться підозрілим.

— А як же Бран? — запитав Роб. Бідолашний хлопчина був геть збентежений.— Ти ж не збираєшся його покинути.

— Для Брана я зробила все, що могла,— сказала вона, поклавши порізану долоню синові на плече.— Його життя в руках богів і мейстра Лувіна. Як ти сам нагадав мені, Робе, у мене є й інші діти, про яких я маю дбати.

— Вам знадобиться потужний супровід,— зронив Теон Грейджой.

— Я пошлю Галліса з загоном гвардійців,— сказав Роб.

— Ні,— не погодилася Кетлін,— великий загін привертатиме непотрібну увагу. Не хочу, аби Ланістери дізналися, що я їду.

— Міледі,— запротестував сер Родрик,— дозвольте бодай мені вас супроводжувати. Королівський гостинець небезпечний для самотньої жінки.

— А я не їхатиму королівським гостинцем,— відгукнулася Кетлін. Якусь мить поміркувавши, вона сама собі кивнула.— Двоє вершників рухаються не повільніше, ніж один, і вже точно швидше, ніж довжелезна валка, забита возами й каретами. Буду рада вашому товариству, пане Родрику. Поїдемо вздовж Білого Ножа до моря, а в Білій Гавані зафрахтуємо корабель. Міцні коні й попутний вітер — і ми дістанемося Королівського Причалу раніше за Неда й Ланістерів.

«А там,— подумала вона,— побачимо».

Санса

Едард Старк поїхав іще до світанку, повідомила септа Мордейн за сніданком.

— По нього послав король. Гадаю, знову полювання. Я чула, в цих краях і досі водяться тури.

— Я в житті не бачила тура,— мовила Санса, під столом згодовуючи Леді шматок бекону. Вовчиця взяла м’ясо з її рук делікатно, як королева.

Септа Мордейн несхвально пирхнула.

— Шляхетна леді не годує собак за столом,— мовила вона, відламуючи собі ще шматочок стільника й підставляючи хліб, щоб на нього натекло меду.

— Це не собака, це деривовк,— зауважила Санса, а Леді шорстким язиком лизнула їй пальці.— І взагалі, батько сказав, що ми можемо тримати їх при собі, якщо захочемо.

— Ти гарна дівчинка, Сансо, але кажу тобі, коли йдеться про цю тварину, ти стаєш така сама вперта, як і твоя сестра Арія,— нахмурилася септа.— І де це з самого ранку поділася Арія?

— Їй не хотілося їсти,— повідомила Санса, певна, що сестра точно вже кілька годин тому прокралася на кухню й умовила якогось кухаря зготувати їй сніданок.

— Нагадай їй сьогодні добре вбратися. Наприклад, у сіру оксамитову сукню. Нас усіх запросили проїхатися в кареті з королевою та королівною Мірселлою, тож ми повинні мати якнайкращий вигляд.

Санса й так уже мала якнайкращий вигляд. Свої довгі золотисто-каштанові коси вона вичесала до блиску і вдягнула найчарівнішу блакитну шовкову сукню. Вже тиждень вона чекала цього дня. Їхати з королевою — велика честь, і крім того, в кареті може бути й королевич Джофрі. Її суджений. На саму думку про це їй ставало млосно, хоча одружаться вони ще дуже й дуже нескоро. Санса ще зовсім і не знала Джофрі, але вже була в нього закохана. Королевич виявився саме таким, про якого вона завжди мріяла: високий, вродливий, дужий, з волоссям як золото. Вона хапалася за будь-яку нагоду побути з ним, хай і випадав такий шанс нечасто. Сьогодні її непокоїла тільки Арія. Сестра вічно все зіпсує!

— Я їй перекажу,— невпевнено мовила Санса,— але вона все одно вдягнеться, як завжди...— (Санса сподівалася, що сестра не вбере щось геть непристойне).— З вашого дозволу, я піду.

— Будь ласка.

Септа Мордейн повернулася до хліба з медом, а Санса зіслизнула з лавки. Коли вона вибігала зі світлиці в заїзді, їй на п’яти насідала Леді.

Надворі вона якусь мить постояла у вирі галасу, лайки й рипіння дерев’яних коліс: прислуга розбирала намети й шатра і вантажила вози, готуючись до ще одного дня переходу. Триповерховий заїзд, збудований зі світло-сірого каменю, розповзався на всі боки, такого великого Санса ще не бачила, і все одно в ньому вмістилася заледве третина королівського почту, який уже налічував понад чотириста людей: до нього ж бо долучилася батькова челядь, та й дорогою приєднувалися вільні вершники.

Арію Санса розшукала на березі Тризуба: сестра вмовляла Наймірію посидіти спокійно, поки вона вичісує з її шерсті засохлий бруд. Але деривовчиці це геть не подобалося. Вдягнена Арія була в те саме шкіряне вбрання для верхової їзди, що й учора і позавчора.

— Сьогодні тобі ліпше вдягнутися гарно,— повідомила їй Санса.— Септа Мордейн сказала. Ми поїдемо з королівною Мірселлою в кареті королеви.

— Я не поїду,— відтяла Арія, вичісуючи сплутаний пелех зі скуйовдженої сірої шерсті Наймірії.— Ми з Майкою збираємося податися вгору по річці — пошукати біля броду рубіни.

— Рубіни? — розгублено перепитала Санса.— Які рубіни?

Арія поглянула на неї, як на дурненьку.

— Рейгарові рубіни. Це ж саме тут король Роберт убив його й завоював корону.

Санса недовірливо втупилася в свою худоребру сестричку.

— Які рубіни, нас чекає королівна! Королева запросила нас обох.

— Мені байдуже,— мовила Арія.— У кареті навіть вікон немає, нічого не видно.

— А що тобі треба бачити? — роздратовано поцікавилася Санса. Вона була в захваті від запрошення, а дурна сестра зараз усе зіпсує, як вона й боялася.— Там же тільки лани, села й тверджі.

— А от і ні,— уперто відтяла Арія.— Якби ти раз із нами з’їздила, сама б переконалася.

— Ненавиджу їздити верхи,— гаряче мовила Санса.— Ніякого задоволення, тільки вимастишся, наберешся порохів, ще й усе болить.

Арія знизала плечима.

— Сиди спокійно! — прикрикнула сестра на Наймірію.— Тобі ж не боляче,— мовила вона й обернулася до Санси.— Коли ми переїжджали Перешийок, я нарахувала тридцять шість видів квітів, які не ростуть у нас, а Майка показав мені ящірколева.

Санса здригнулася. Дванадцять днів вони переїжджали Перешийок, з гуркотом долаючи бруківку, яка зміїлася серед нескінченних чорних боліт, і Санса з жахом згадувала ці дні. Повітря було вологе й липке, а бруківка така вузька, що вночі не можна було поставити навіть нормальний табір, доводилося ночувати просто на королівському гостинцеві. До шляху з обох боків підступали густі зарості дерев, які випиналися просто з твані; з їхнього гілля сипалася біла пліснява. На болоті росли величезні квіти, вони плавали на поверхні стоячої води, але якщо комусь би стало дурості зійти з бруківки, щоб зірвати собі квітку, на нього так і чигали пливуни, готові проковтнути людину, на деревах чатували змії, а під водою ховалися ящірколеви, схожі на чорні корчі з очима й зубами.

Але це, звісна річ, не зупинило Арію. Одного дня вона з’явилася з розкуйовдженими косами й у вимащеному болотом одязі, зате з широчезною усмішкою на довгому конячому виду, притискаючи до грудей розтріпаний оберемок пурпурових і зелених квітів для тата. Санса все сподівалася, що той звелить Арії бути чемною і поводитися, як справжня шляхетна леді — як їй і належиться, але він нічого не сказав, тільки обійняв її і подякував за квіти. І після цього вона стала поводитися ще гірше.

А потім з’ясувалося, що оті пурпурові квіти називаються отруйні цілунки, і в Арії на руках з’явився висип. Санса думала, що бодай це чогось навчить сестру, але Арія тільки сміялася, а наступного дня натерла руки багнюкою, наче якась неграмотна селючка з боліт, і все тільки тому, що її друг Майка сказав, що від багнюки руки припинять свербіти. А ще в неї на руках і на плечах були синці — і свіжі багряні, і старі зеленкувато-жовті плями,— Санса бачила, коли Арія роздягалася перед сном. Хто їй наставив тих синців, тільки Семеро знають.

Арія й далі розчісувала пелехи Наймірїї і цокотіла про те, що встигла побачити дорогою на південь.

— Тамтого тижня ми знайшли сторожову башту з привидами, а перед тим погналися за табуном диких коней. Ти би бачила, як вони тікали, коли занюхали Наймірію!

Вовчиця крутнулася в її руках, і Арія її насварила:

— Припини, мені ще другий бік вичісувати, ти вся брудна.

— Тобі не можна від’їжджати від валки,— нагадала їй Санса,— тато казав.

— А я далеко і не від’їжджаю,— знизала плечима сестра.— Та й Наймірія всякчас зі мною. Іноді цікаво проїхатися поряд з возами й побалакати з людьми.

Санса добре знала, з якими людьми так полюбляє поговорити Арія: зі зброєносцями, грумами, служницями, старезними старими й голими дітлахами, а ще з вільними вершниками непевного походження, гострими на слівце. Арія могла швидко потоваришувати з ким завгодно. А її Майка — то взагалі гірше не вигадати: син різника, тринадцятирічний дикун, який спить у м’ясному фургоні й смердить різницею. Від самого погляду на нього Сансі робилося зле, але Арія, схоже, надавала перевагу йому перед сестрою.

Сансі вже уривався терпець.

— Ходімо зі мною,— твердо звеліла вона сестрі.— Королеві відмовляти не можна. Септа Мордейн чекатиме на тебе.

Не звертаючи на неї уваги, Арія добряче сіпнула гребінь. Від болю Наймірія загарчала й відскочила.

— Ану вертайся сюди!

— До чаю подаватимуть лимонний пиріг,— розважливо, як доросла, переконувала сестру Санса. Леді потерлася їй об ногу. Санса почухала її за вухом, як та любила, і Леді присіла біля неї, спостерігаючи за тим, як Арія ганяється за Наймірією.— Кому охота їхати на старій смердючій коняці, пітніти й заробляти собі синці, коли можна відкинутися на пухові подушки і їсти пироги в товаристві королеви?

— Мені не подобається королева,— спокійно повідомила Арія. Санса затамувала подих, вражена тим, що Арія наважилася таке сказати, але її сестра, наче нічого не було, защебетала далі.— Вона мені навіть Наймірію не дозволить узяти з собою.

Застромивши гребінь за пояс, вона погналася за вовчицею. Наймірія сторожко спостерігала за тим, як наближається хазяйка.

— Королівська карета — не місце для вовків,— сказала Санса.— Та й ти знаєш, що королівна Мірселла їх боїться.

— Мірселла ще зовсім дитина.

Арія ухопила Наймірію за шию, та не встигла витягнути гребінь, як деривовчиця вивільнилася й відстрибнула геть.

— Капосна вовчиця! — крикнула Арія.

Санса не змогла стримати посмішки. Якось псар казав їй, що тварина схожа на господаря. Санса швидко обійняла Леді, а та у відповідь лизнула її в щоку. Санса хихикнула. Почувши це, Арія розвернулася й кинула їй сердитий погляд.

— Мені байдуже, що ти там кажеш, я їду верхи.

На її довгому конячому обличчі застиг упертий вираз, який означав, що вона не поступиться.

— На бога, Аріє, іноді ти поводишся зовсім як дитина,— мовила Санса.— Тоді я поїду сама. Так буде навіть краще. Ми з Леді наїмося лимонного пирога і добре розважимося без тебе.

Вона вже розвернулася йти геть, аж тут Арія гукнула їй навздогін:

— Тобі теж не дозволять узяти з собою Леді.

Санса не встигла нічого відповісти — сестра зникла з очей, погнавшись уздовж річки за Наймірією.

Залишившись на самоті, принижена Санса пішла назад до заїзду, де, вона знала, вже чекає септа Мордейн. Поряд із нею тихо ступала Леді. Санса мало не плакала. Вона просто хотіла, щоб усе було гарно й мило, як у піснях. Чому Арія не може бути чемною, витонченою і доброю, як королівна Мірселла? Таку б сестру Санса любила.

Вона не могла збагнути, як дві рідні сестри, в яких тільки два роки різниці, можуть бути такі несхожі. Було би простіше, якби Арія була байстрючкою, як їхній брат-зведенюк Джон. Вона ж навіть зовні подібна до Джона — довговида, з темно-каштановим волоссям, як в усіх Старків; у ній нічого немає від їхньої леді-матері — ні в обличчі, ні в кольорі волосся та шкіри. А Джонова матір була простолюдинкою, принаймні такі ходять плітки. Одного разу, ще маленькою, Санса навіть запитала матір, чи Арію часом не переплутали. Може, бабай украв її справжню сестру, але мама тільки розсміялася й запевнила, що Арія точно її дочка й рідна Сансина сестра, їхня кров. Санса вирішила, що у матері немає підстав брехати, тож, мабуть, так і є.

Та коли вона опинилася в центрі табору, то миттю забула про свої біди. Навколо карети королеви зібрався натовп. Санса побачила, що двері карети навстіж розчинені, а на дерев’яних східцях стоїть королева, усміхаючись комусь унизу. Долинув її голос:

— Рада робить нам велику честь, шановні лорди.

— Що відбувається? — запитала Санса у знайомого зброєносця.

— Рада вислала з Королівського Причалу вершників, які супроводжуватимуть нас решту шляху,— пояснив той.— Це почесна варта для короля.

Санса, якій кортіло все чимшвидше побачити, пустила Леді вперед — розчистити дорогу. Забачивши деривовка, люди квапливо відскакували. Наблизившись, Санса угледіла двох лицарів, які стояли навколішках перед королевою, вбрані в такі витончені й пишні обладунки, що Санса аж закліпала.

На одному з лицарів був вигадливий панцир з білих емальованих пластинок, що блищали як перший сніг, зі срібними різьбленими накладками й застібками, які мерехтіли на сонці. Коли лицар зняв шолом, Санса побачила, що він уже старий і волосся в нього таке саме біле, як і його обладунки, однак він усе одно здавався міцним і граційним. З плечей йому звисав білосніжний плащ королівської варти.

Його супутнику, вдягненому в темно-зелену кірасу, було років двадцять. Такого вродливого чоловіка Санса в житті своєму не бачила: він був високий, кремезний, з чорним як смола волоссям, яке, спадаючи до плечей, обрамляло гладенько виголене обличчя; веселі зелені очі пасували до його обладунків. Під пахвою він тримав рогатий шолом, і ці грандіозні оленячі роги відливали золотом.

Спершу Санса й не помітила третього незнайомця. Він не стояв навколішках поряд з іншими. Він зупинився збоку, біля коней,— худорлявий непривітний чоловік, який мовчки спостерігав цю сцену. Обличчя в нього було рябе й безбороде, очі глибоко посаджені, а щоки запалі. І хоча він був іще зовсім не старий, над вухами в нього лишилося заледве кілька жмутиків волосся, зате відростив він їх такі довгі, як у жінок. Його панцир складався зі сталево-сірої кольчуги, надітої на дублену шкіру, і був простий і неприкрашений, та й видно, що неновий. З-за правого плеча в чоловіка вистромлювалося засмальцьоване шкіряне руків’я зброї, яку він носив за спиною: то був великий меч, втримати який можна тільки обіруч, а носити при боці — через велику довжину — неможливо.

— Король поїхав на полювання, але я певна, що він, повернувшись, зрадіє, побачивши вас,— зверталася королева до двох лицарів, які стояли перед нею навколішках, але Санса не могла відірвати очей від третього чоловіка. Він наче відчув на собі її погляд і повільно обернув голову. Леді загарчала. Зненацька Сансу Старк переповнив такий жах, якого вона за все життя не відчувала. Відступивши на крок, вона в когось втелющилася.

За плечі її схопили чиїсь дужі руки, й на мить їй здалося, що це батько, та коли вона обернулася, виявила перед очима попечене обличчя Сандора Клігана, який дивився на неї згори вниз, насмішкувато скрививши губи.

— Ти тремтиш, дівчинко,— хрипко мовив він.— Невже я так тебе лякаю?

Він і справді її лякав — ще від того самого дня, коли вона вперше побачила його понівечене вогнем обличчя, однак зараз він не здавався їй навіть наполовину таким страшним, як той, інший чоловік. Та Санса все одно вивернулася з його рук, і Гончак зареготав, а Леді, застережливо загарчавши, стала між ними. Санса опустилася навколішки, щоб пригорнути вовчицю. Навколо них уже зібралися роззяви, вона відчувала на собі їхні очі, і там і тут чулися приглушені голоси й спалахи сміху.

— Вовк! — сказав якийсь чоловік.

— Сьоме пекло, та це ж деривовк! — вигукнув інший.

— І що він робить у таборі? — поцікавився перший.

— У Старків деривовки за мамок,— пояснив Гончак, і Санса зрозуміла, що двоє незнайомих лицарів дивляться на неї й на Леді, тримаючи в руках мечі, й вона водночас злякалась і засоромилася. На очі їй накотилися сльози.

— Джофрі,— почула вона голос королеви,— іди до неї.

І одразу ж поряд з нею виріс королевич.

— Облиште її,— звелів Джофрі. Він стояв над нею, прегарний у синій вовні й чорній шкірі, з золотим волоссям, яке сяяло на сонці, як корона. Він простягнув Сансі руку й поставив її на ноги.— Що сталося, мила леді? Хто вас налякав? Ніхто вас не образить. А ви всі, заховайте мечі. Це ручна вовчиця,— пояснив він і обернувся до Сандора Клігана.— А ти, псе, забирайся, ти лякаєш мою суджену.

Вірний Гончак, уклонившись, тихо зник у натовпі. Санса силкувалася заспокоїтися. Почувалася вона повною дурепою. А вона-бо зі Старків з Вічнозиму, шляхетна леді, яка одного дня стане королевою.

— Це не його я злякалася, любий королевичу,— спробувала все пояснити вона.— А іншого чоловіка.

Двоє незнайомих лицарів обмінялися поглядами.

— Це ви про Пейна? — підсміюючись, мовив парубок у зелених обладунках.

— Незрідка,— лагідно заговорив до Санси лицар у білому,— сер Ілін лякає і мене, люба леді. Щось у ньому є лячне.

— Так і має бути,— спустилася з карети королева. Роззяви розступилися, даючи їй дорогу.— Якщо злочинці не боятимуться королівського правосуддя, значить, призначили не ту людину.

Нарешті до Санси повернувся голос.

— То ви, ваша світлосте, призначили саме ту людину,— сказала вона, і навколо неї вибухнув сміх.

— Добре сказано, дитино,— сказав літній чоловік у білому.— Як і належиться дочці Едарда Старка. Для мене велика честь познайомитися з вами, хай і за таких незвичних обставин. Я — сер Баристан Селмі з королівської варти,— уклонився він.

Санса впізнала це ім’я і миттю згадала гарні манери, яких її всі ці роки вчила септа Мордейн.

— Ви лорд-командувач королівської варти,— сказала вона,— і радник нашого короля Роберта, а до нього — Ейриса Таргарієна. Це для мене велика честь, шляхетний лицарю. Навіть далеко на півночі співці прославляють звитяги Баристана Безстрашного.

Лицар у зеленому знову розсміявся.

— Баристана Вчорашнього, ви мали на увазі. Не захвалюйте його, люба дитино, він і так зависокої думки про себе,— всміхнувся він до неї.— А тепер, дівчинко з вовчицею, якщо ви й мене впізнаєте, тоді я змушений буду визнати, що ви справжня дочка правиці короля.

Поряд із нею наструнчився Джофрі.

— Зважай, як ти говориш до моєї судженої!

— Я можу відповісти,— швидко мовила Санса, щоб угамувати гнів королевича, і всміхнулася до зеленого лицаря.— На шоломі у вас золоті роги, мілорде. Олень — це герб королівського дому. У короля Роберта двоє братів. Враховуючи ваш зовсім юний вік, ви можете бути тільки Ренлі Баратеоном, лордом Штормокраю і радником короля, ось хто ви.

— Враховуючи його зовсім юний вік,— підсміюючись, мовив сер Баристан,— він може бути тільки пихатим вискочнем, ось хто він.

Усі засміялися, і перший сам лорд Ренлі. Напруга, яка скувала Сансу кілька хвилин тому, розвіялася, і дівчина почувалася набагато краще... аж поки сер Ілін Пейн, плечем відсторонивши обох лицарів, не став перед нею без тіні усмішки на обличчі. Він не мовив і слова. Вищиривши зуби, Леді загарчала, приглушено й загрозливо, але цього разу Санса змусила її замовкнути, заспокійливо поклавши руку їй на голову.

— Прошу вибачення, якщо образила вас, пане Іліне,— мовила вона.

Вона чекала відповіді, але її не було. Кат просто дивився на неї, і їй здалося, що одним поглядом він здирає з неї спершу одяг, тоді шкіру, й тепер перед ним стоїть її оголена душа. Так само мовчки він розвернувся й пішов геть.

Санса нічого не розуміла. Вона звела очі на королевича.

— Я щось не те сказала, ваша високосте? Чому він не захотів говорити до мене?

— Останні чотирнадцять років сер Ілін не надто говіркий,— з лукавою посмішкою зронив лорд Ренлі.

Кинувши на дядька повний ненависті погляд, Джофрі узяв Сансу за руки.

— Ейрис Таргарієн звелів розпеченими лещатами вирвати йому язика.

— Але він дуже красномовний, коли в руках у нього меч,— мовила королева,— а його вірність короні не підлягає сумніву,— усміхнулася вона люб’язно й докинула: — Сансо, нам зі шляхетними радниками треба перемовитися, поки не повернулися король з твоїм батьком. Боюся, нам доведеться відкласти сьогоднішню прогулянку з Мірселлою. Будь ласка, перекажи своїй сестричці мої перепрошення. Джофрі, будь ласкавий, розваж сьогодні нашу гостю.

— Залюбки, мамо,— манірно озвався Джофрі. Узявши Сансу під руку, він повів її геть від карети, і це неймовірно піднесло їй гумор. Цілий день з королевичем! Вона молитовно дивилася на Джофрі. Який він галантний, думала вона. А як він порятував її від сера Іліна й від Гончака, це було майже як у баладах, як Сервин Дзеркальний Щит колись урятував королівну Дарису від велетів, чи як королевич Еймон Лицар-Дракон захистив честь королеви Нейрис від наклепів злого сера Моргіла.

Рука Джофрі лежала в неї на рукаві, й від цього в Санси швидше закалатало серце.

— Чим ти хочеш зайнятися?

«Просто побути з вами»,— подумала Санса, але вголос мовила:

— Чим скажете, мій королевичу.

Джофрі якусь мить поміркував.

— Можемо покататися верхи.

— Обожнюю кататися верхи! — вигукнула Санса.

Джофрі озирнувся на Леді, яка не відходила від них ні на крок.

— Твоя вовчиця може налякати коней, а мій пес, схоже, лякає тебе. Тож ліпше залишмо їх тут, а кататися їдьмо тільки вдвох, що ти на це скажеш?

Санса завагалася.

— Як зволите,— нарешті мовила вона невпевнено.— Думаю, я можу десь припнути Леді,— запропонувала вона, не зовсім зрозумівши королевича.— Не знала, що у вас є собака...

Джофрі розсміявся.

— Якщо по щирості, це материн. Але вона звеліла йому стерегти мене, тож він тим і займається.

— А, ви про Гончака! — збагнула Санса. Їй хотілося дати собі ляпас за таку нездогадливість. Королевич ніколи не полюбить її, якщо вважатиме дурною.— А це безпечно — виїжджати без нього?

Схоже, королевича роздратувало, що вона питає про таке.

— Не бійтеся, леді. Я вже майже дорослий, і б’юсь я не на дерев’яних мечах, як ваші брати. Ось і все, що мені потрібно,— витягнув він меч із піхов і показав їй.

Це був справжній меч, тільки ловко вкорочений, щоб пасувати дванадцятирічному хлопцю; блискуча синя криця була двосічна, замкової роботи, зі шкіряним руків’ям і золотою голівкою у формі лев’ячої голови. Санса захоплено скрикнула, і на обличчі Джофрі з’явився потішений вираз.

— Називається Лев’ячий Зуб,— мовив королевич.

Отож вони, покинувши деривовка й охоронця, вирушили на схід уздовж північного берега Тризуба в товаристві самого тільки Лев’ячого Зуба.

Це був розкішний день, чарівний день. Тепле повітря напоювали аромати квітів, а лісам у цих краях була притаманна лагідна краса, якої на півночі Санса ніде не бачила. Під королевичем був вогненно-гнідий рисак, прудкий як вітер, і Джофрі летів на ньому, забувши про все на світі, аж Санса заледве встигала за ним на своїй кобилці. Сьогодні був найкращий день для пригод. Вони вдвох дослідили печери вздовж берега, вистежили тінь-кота до самого лігва, а коли зголодніли, Джофрі за димом визначив, де тут поблизу тверджа, й звелів там подати їжі й вина для королевича та його леді. Пообідали вони щойно зловленим пстругом, і Санса випила вина більше, ніж зазвичай.

— Батько дозволяє нам випити тільки один келих, і то лише на бенкеті,— зізналася вона королевичу.

— Моя суджена може пити, скільки їй заманеться,— мовив Джофрі, знов наповнюючи її кубок.

По обіді вони вже їхали помаліше. Дорогою Джофрі співав для неї, і його високий голос був ніжний і чистий. Від вина у Санси трішки паморочилось у голові.

— Може, нам уже час вертатися? — запитала вона.

— Скоро вже поїдемо,— пообіцяв Джофрі.— Отам попереду, де ріка робить вигин, поле бою. Знаєш, саме там мій батько здолав Рейгара Таргарієна. Вдарив його просто в груди — хрясь! — і пробив обладунки,— замахнувся Джофрі уявним келепом, щоб показати, як це було.— А тоді дядько Джеймі зарубав старого Ейриса, і батько став королем... А що це за звук?

Санса теж щось почула: з лісу долинало «тук-тук-тук», як деревом об дерево.

— Не знаю,— мовила вона, чомусь розхвилювавшись.— Джофрі! Їдьмо назад.

— Хочу поглянути, що це,— розвернув Джофрі коня в напрямку звуку, і в Санси не було іншого вибору, як рушити за ним. Звук наростав і ставав дедалі чіткішим, було ясно, що це дерево вдаряється об дерево, а коли вони опинилися зовсім близько, то почули й важке сопіння і подеколи бурчання.

— Тут хтось є,— тривожно сказала Санса. Зразу згадалася Леді, й Санса пошкодувала, що деривовчиці немає поруч.

— Зі мною ти в безпеці,— витягнув Джофрі з піхов свій Лев’ячий Зуб. Від звуку, з яким криця ковзнула по шкірі, Санса затремтіла.— Сюди,— мовив Джофрі, проїжджаючи поміж дерев.

На галявині біля річки вони побачили хлопчика й дівчинку, які гралися в лицарів. За мечі їм правили дерев’яні патички, скоріш за все, держаки мітли, і двійко лицарів бігали по траві, енергійно замахуючись одне на одного. Хлопець був на кілька років старший, на голову вищий за дівчинку й набагато дужчий, тож повсякчас нападав. Худоребре дівча в засмальцьованій шкірі, ухиляючись, примудрялося відбити майже всі хлопцеві удари, але все-таки не всі. Коли ж дівчина спробувала кинутися на супротивника, він захопив її патик своїм, відбив його вбік і боляче пройшовся по пальцях. Скрикнувши, вона випустила зброю.

Королевич Джофрі засміявся. Хлопець, злякано розширивши очі, озирнувся та впустив свою зброю в траву. Дівчина, яка смоктала кісточки пальців, щоб витягнути скабку, послала гостям сердитий погляд — і Санса злякалася.

— Аріє?! — не вірячи очам, вигукнула вона.

— Забирайтеся,— крикнула у відповідь Арія, в якої від люті на очі навернулися сльози.— Що ви тут забули? Дайте нам спокій!

Джофрі перевів погляд з Арії на Сансу й назад.

— Це твоя сестра?

Спалахнувши, Санса кивнула. Джофрі довго роздивлявся хлопця — незграбного юнака з грубим веснянкуватим обличчям і густим рудим чубом.

— А ти хто такий, хлопче? — запитав королевич наказовим тоном, не звертаючи уваги на те, що хлопець був на рік старший за нього.

— Майка,— пробурмотів хлопець; упізнавши королевича, він одвів очі,— мілорде.

— Він син різника,— пояснила Санса.

— Він мій друг,— різко кинула Арія.— Тож облиш його.

— Син різника, який мріє стати лицарем? — Джофрі з мечем у руці зістрибнув з коня.— Бери свій меч, різницький сину,— звелів він, зачудовано зблискуючи очима.— Побачимо, на що ти здатен.

Майка не ворухнувся, закам’янівши від страху.

— Давай,— наблизився до нього Джофрі,— піднімай свою зброю. Чи ти б’єшся тільки з дівчатками?

— Вона сама попрохала, мілорде,— мовив Майка,— вона сама.

Одного погляду на Арію було Сансі достатньо, аби переконатися, що хлопець не бреше, але Джофрі цього слухати не збирався. Від вина він ошаленів.

— То ти піднімеш свій меч?

Майка похитав головою.

— Це просто патик, мілорде. Це не меч, це просто патик.

— А ти — просто син різника, а не лицар,— мовив Джофрі, приставивши кінчик Лев’ячого Зуба хлопцеві до щоки попід оком, і Майка затремтів.— Ти тут бив сестру моєї леді, ти це знаєш?

У тому місці, де лезо уп’ялося в шкіру Майки, набрякла крапля крові, а тоді повільно побігла по щоці.

— Припини! — заверещала Арія, підхоплюючи з землі патик.

— Аріє,— злякалася Санса,— не втручайся.

— Нічого я йому не зроблю... майже,— мовив королевич Джофрі до Арії, не відриваючи очей від різникового сина.

Арія кинулася на нього.

Санса ковзнула з кобили на землю, але не встигла нічого зробити. Арія обіруч замахнулася — і почулося гучне «хрясь!»: це патик розламався об потилицю королевича. Далі на очах нажаханої Санси все відбулося одночасно. Заточившись, Джофрі розвернувся, розсипаючи прокльони. Майка щодуху помчав до дерев. Арія знову замахнулася, але цього разу Джофрі перехопив удар Лев’ячим Зубом і, видерши поламаний патик з її рук, відкинув його геть. Потилиця в нього вся була закривавлена, а в очах палав вогонь. Санса заверещала:

— Ні, ні, припиніть, припиніть, ви обидва, ви все зіпсували!

Але її ніхто не слухав. Арія підхопила з землі камінь і пожбурила королевичу в голову, але поцілила в коня, і вогненно-гнідий рисак, позадкувавши, учвал помчав за Майкою.

— Припиніть, не треба, припиніть! — кричала Санса.

Джофрі замахнувся на Арію мечем, поливаючи лайкою — жахливими непристойними образами. Перелякавшись, Арія відбігла, але Джофрі погнався за нею, заганяючи її в ліс, притискаючи до дерева. Санса не знала, що робити. Сліпа від сліз, вона безпомічно спостерігала за тим, що відбувається.

А тоді повз неї промайнула якась сіра пляма — це Наймірія знагла стрибнула й учепилася зубами королевичу в руку, яка стискала меч. Криця випала з його долонь, а сам Джофрі гримнувся на землю; вовчиця ричала й дерла його зубами, а королевич верещав од болю.

— Заберіть її! — загорлав він.— Заберіть її!

— Найміріє! — гаркнула Арія, мов батогом влупила.

Відпустивши Джофрі, деривовчиця стала поряд з Арією. Схлипуючи, королевич лежав у траві, притискаючи до себе понівечену руку. Сорочка в нього вся просякла кров’ю.

— Нічого вона тобі не зробила... майже,— зронила Арія. Піднявши Лев’ячий Зуб, вона стала на королевичем, тримаючи меч обіруч.

Звівши на неї очі, Джофрі злякано заскиглив.

— Ні,— сказав він,— ні, не бий мене. Я мамі скажу.

— Облиш його! — заверещала Санса на сестру.

Крутнувшись, Арія пожбурила меч геть, вкладаючи в цей кидок усю свою силу. Блакитна криця зблиснула на сонці, й меч полетів у ріку. З виляском ударившись об воду, він швидко згинув з очей. Джофрі застогнав. Арія побігла до свого коня, а за нею рвонула Наймірія.

Щойно вони зникли, Санса підійшла до королевича Джофрі. Очі в нього були заплющені від болю, він важко дихав. Санса стала біля нього навколішки.

— Тільки подивіться, що вони зробили, тільки подивіться, що вони зробили! Бідолашний мій королевич! Не бійтеся. Я з’їжджу в тверджу й приведу допомогу.

Потягнувшись до нього, вона лагідно відкинула з чола м’яке біляве волосся.

Рвучко розплющивши очі, Джофрі втупився в неї поглядом, у якому не було нічого, крім ненависті, нічого, крім лютого презирства.

— Тоді вперед,— виплюнув він їй в обличчя.— І не торкайся мене!

Едард

— Її знайшли, мілорде.

Нед швидко зіп’явся на ноги.

— Наші чи Ланістери?

— Джорі,— озвався стюард Вейон Пул.— З нею все гаразд.

— Дякувати богам,— мовив Нед. Уже чотири дні його люди шукали Арію, але водночас її шукали і люди королеви.— Де вона? Звели Джорі привести її.

— Перепрошую, мілорде,— вибачився Пул,— але Ланістери при брамі виставили варту, тож коли Джорі привів її, вони повідомили королеву. Її ведуть просто до короля...

— Чорти б узяли цю жінку! — вилаявся Нед, широким кроком рушивши до дверей.— Розшукайте Сансу і приведіть її в залу аудієнцій. Можливо, знадобляться її свідчення.

Сходами башти він спускався, скипаючи від люті. Перші три дні він сам очолював пошуки, та й практично не спав відтоді, як зникла Арія. Сьогодні він був такий змучений і зневірений, що заледве тримався на ногах, але зараз його охопила лють, повертаючи йому сили.

Коли він перетинав замковий двір, його хтось кликав, але він, поспішаючи, не звернув уваги. Він би й побіг, але він і досі правиця короля, а правиця має триматися гідно. Нед відчував, що до нього прикипіли всі очі, а за спиною перешіптуються голоси, цікаві, що ж він робитиме далі.

Замок сера Реймуна Дарі (скромні володіння в половині дня їзди на південь від Тризуба) прийняв непроханих королівських гостей, коли обабіч річки почалося полювання на Арію та різникового сина. Приїзду ніхто не зрадів. Сер Реймун замирився з королем, однак на Тризубі в бій його родину вів дракон на прапорі Рейгара, тут загинуло троє його старших братів, і цього не забули ні Роберт, ні сер Реймун. І коли в замок, явно замалий для всіх, набилося вояків і короля, і Дарі, і Ланістерів, і Старка, від напруги аж вирувало.

Король зайняв залу аудієнцій сера Реймуна, і саме тут Нед усіх і знайшов. Коли він увірвався туди, в залі було повно люду. Навіть забагато, подумав Нед: наодинці вони з Робертом могли б залагодити справу мирно.

Роберт, з обличчям непроникним і похмурим, розвалився на престолі Дарі в самому кінці зали. Поряд з ним стояла Серсі з сином. Королева поклала долоню Джофрі на плече. Хлопцева рука й досі була замотана шовковими бинтами.

Посеред зали поряд із Джорі Касселем стояла Арія, і на неї були спрямовані всі очі.

— Аріє,— голосно гукнув Нед. Він рушив до неї, гупаючи чоботами по кам’яній підлозі. Побачивши його, вона скрикнула й заплакала.

Опустившись на одне коліно, Нед пригорнув дочку. Вона тремтіла.

— Вибач,— схлипувала вона.— Мені шкода, мені шкода...

— Знаю,— озвався Нед. У його руках вона здавалася зовсім крихітною — маленькою худореброю дівчинкою. Важко було уявити, що вона могла спричинити стільки неприємностей.— Тобі ніде не болить?

— Ні,— відповіла вона. Обличчя в неї було брудне, і сльози лишали на щоках рожеві доріжки.— Тільки їсти хочеться. Я їла ягоди, але більше нічого не було.

— Скоро ми тебе нагодуємо,— пообіцяв Нед і, звівшись на ноги, обернувся до короля.— Що це все означає?

Він обвів очима залу, шукаючи дружні обличчя. Якщо не рахувати його власних людей, таких у залі було зовсім мало. Сер Реймун Дарі тримався з непроникним виглядом. Півусмішка лорда Ренлі могла означати що завгодно, а старий сер Баристан мав серйозний вираз на обличчі; решта ж були Ланістери, а значить, вороги. Пощастило тільки, що не було ні Джеймі Ланістера, ні Сандора Клігана: ці двоє вели пошуки на північ від Тризуба.

— Чому мені не повідомили, що моя дочка знайшлася? — дзвінко й вимогливо запитав Нед.— Чому її зразу ж не привели до мене?

Звертався він до Роберта, але відповіла йому Серсі Ланістер:

— Як ви смієте розмовляти зі своїм королем у такому тоні?!

На це король нарешті заворушився.

— Тихо, жінко,— відтяв він і випростався в кріслі.— Вибач, Неде. Я не збирався лякати дівчинку. Просто мені здалося, що краще за все привести її сюди і все швидко вирішити.

— Що саме вирішити? — крижаним голосом поцікавився Нед.

Королева виступила вперед.

— Ви й самі добре знаєте, Старку. Ваша дівчина напала на мого сина. Вона і ще той син різника. А її тварюка мало не відірвала йому руку.

— Це неправда,— голосно заперечила Арія.— Вона просто трошки його вкусила. Бо він зробив боляче Майці.

— Джоф нам тільки-но розповів, що трапилося,— мовила королева.— Ви з сином різника били його палицями, а ти ще й нацькувала на нього вовка.

— Все було не так,— заперечила Арія, мало не плачучи. Нед поклав долоню їй на плече.

— Так! — наполягав королевич Джофрі.— Вони всі напали на мене, та ще й викинули Лев’ячого Зуба у Тризуб!

Нед зауважив, що королевич жодного разу й не поглянув на Арію.

— Брехун! — заверещала Арія.

— Стули пельку! — у відповідь зарепетував королевич.

— Досить! — хрипко й роздратовано прогуркотів король, підводячись із крісла. Запала мовчанка. Крізь густу бороду він сердито поглянув на Арію.— А тепер, дитино, ти мені розкажи, як усе було. Розповідай усе, і тільки правдиво. Брехати королю — великий злочин,— він перевів погляд на сина.— Коли вона закінчить, прийде твоя черга. А доти тримай язика на припоні.

Щойно Арія почала свою розповідь, Нед почув, як позаду нього відчинилися двері. Озирнувшись, він побачив, що Вейон Пул заводить Сансу. Арія говорила, а вони тихо зупинилися в задніх рядах. Коли вона дійшла до того, як пожбурила меч Джофрі на середину Тризуба, Ренлі Баратеон зареготав. Король наїжився.

— Пане Баристане, виведіть мого брата з зали, поки він не задихнувся.

Лорд Ренлі придушив сміх.

— Мій брат надто люб’язний. Я знайду дорогу сам,— сказав він і вклонився Джофрі.— Сподіваюся, згодом у тебе буде можливість розповісти мені, як дев’ятирічна дівчинка завбільшки з мокрого щура примудрилася роззброїти тебе держаком мітли і викинути твій меч у річку.

Коли по ньому зачинялися двері, Нед почув, як Ренлі зронив: «Лев’ячий Зуб»,— і ще раз гоготнув.

Збліднувши, королевич Джофрі почав свою розповідь, зовсім відмінну від попередньої. Коли він закінчив, король важко підвівся зі стільця з таким виглядом, наче б радо погодився зараз опинитися будь-де, тільки не тут.

— Сьоме пекло, і що я з усім цим маю робити? Він каже одне, вона каже інше.

— Вони там були не самі,— мовив Нед.— Сансо, підійди.

Нед почув її версію подій іще того дня, коли Арія зникла. Тож він знав правду.

— Розкажи нам, що сталося.

Його старша дочка нерішуче ступила вперед. Вдягнена вона була в синю оксамитову сукню з білою облямівкою, а на шиї мала срібний ланцюжок. Густе золотисто-каштанове волосся було вичесане до блиску. Кліпнувши, вона глянула на сестру, тоді на королевича.

— Не знаю,— сказала вона зі сльозами в голосі і з таким виглядом, наче тільки й мріє втекти звідси.— Я не пам’ятаю. Все так швидко відбулося, я не бачила...

— Ти свинюка! — заверещала Арія. Вона стрілою підлетіла до сестри, збила з ніг і почала її вовтузити.— Брехуха, брехуха, брехуха, брехуха!

— Аріє, припини! — крикнув Нед. Джорі відтягнув її від сестри, а вона відбивалася ногами. Коли Нед підвів Сансу на ноги, вона була бліда й тремтіла.— Тобі не боляче? — запитав він, але вона дивилася на Арію і, схоже, його не чула.

— Дівчина така ж дика, як і її брудна тварюка,— сказала Серсі Ланістер.— Роберте, я хочу, щоб її покарали.

— Сьоме пекло,— вилаявся Роберт.— Серсі, поглянь на неї. Це дитина. Що ти хочеш, аби я зробив — прогнав під батогами по вулиці? Чорт забирай, діти завжди б’ються. Ніякої страшної шкоди заподіяно не було.

Королева лютувала.

— У Джофа до кінця життя залишаться рубці!

Роберт Баратеон перевів погляд на свого старшого сина.

— Отже, залишаться. Може, це чогось його навчить. Неде, сподіваюся, ти провчиш дочку. Я так само провчу сина.

— Охоче, ваша світлосте,— полегшено мовив Нед.

Роберт уже повернувся йти геть, але королева не вгамовувалася.

— А як же деривовк? — гукнула вона йому навздогін.— Що буде з тварюкою, яка понівечила твого сина?

Зупинившись, король обернувся й нахмурився.

— Я й забув про кляту вовчицю.

Нед бачив, як Арія напружилася в руках Джорі.

— Ми не знайшли і сліду деривовчиці, ваша світлосте,— мовив Джорі швидко.

Роберт не засмутився.

— Ні? Що ж, так і буде.

— Сто золотих драконів,— підвищила голос королева,— тому, хто принесе мені її шкуру!

— Коштовна шубка,— пробуркотів Роберт.— Я в цього участі не братиму, жінко. Можеш купувати собі кляте хутро за гроші Ланістерів.

Королева холодно подивилася на нього.

— Не думала, що ти такий скнара. Король, за якого я виходила заміж, ще до заходу сонця поклав би мені вовчу шкуру на ліжко.

У Роберта від гніву потемніло обличчя.

— Ловкий був би трюк, особливо коли вовка катма.

— Є вовк,— сказала Серсі Ланістер. Голос у неї був зовсім тихий, але в очах світився тріумф.

Якусь мить ніхто не міг збагнути, про що це вона, та коли нарешті до всіх дійшло, король роздратовано здвигнув плечима.

— Як скажеш. Нехай сер Ілін подбає про це.

— Роберте, ти ж несерйозно? — запротестував Нед.

Але король був не гуморі й далі сперечатися.

— Досить, Неде, не хочу більше нічого чути. Деривовк — це дикий звір. Рано чи пізно він кинеться на твою власну дочку, як кинувся на мого сина. Заведи їй собаку, вона ще більше зрадіє.

Тільки зараз, схоже, Санса нарешті все збагнула. Коли вона підбігла до батька, очі в неї були перелякані.

— Він же не про Леді, правда? — спитала вона, але тут-таки збагнула з батькового обличчя, що так і є.— Ні,— вигукнула вона.— Ні, тільки не Леді, Леді нікого не кусала, вона добра...

— Леді там навіть не було,— сердито крикнула Арія.— Дайте їй спокій!

— Зупини їх,— благала Санса,— не дай їм так учинити, будь ласка, це ж була не Леді, це була Наймірія, це Арія винна, так не можна, це ж була не Леді, не можна ображати Леді, вона буде чемна, я обіцяю...— заплакала вона.

Недові нічого не лишалося, як міцно обійняти заплакану дочку. Через всю залу він поглянув на Роберта. На старого друга, який був для нього більш ніж братом.

— Будь ласка, Роберта. Якщо справді любиш мене. Якщо справді любив мою сестру. Будь ласка.

Довгу мить король дивився на них. А тоді перевів погляд на дружину.

— Чорти б тебе взяли, Серсі,— з ненавистю сказав він.

Нед підвівся й лагідно виплутався з Сансиних рук. Утома останніх чотирьох днів лягла йому на плечі.

— То зроби це власноруч, Роберте,— сказав він голосом холодним і гострим, як криця.— Принаймні наберися мужності зробити це самотужки.

Поглянувши на Неда порожніми мертвими очима, Роберт без слова вийшов, ступаючи важко, мов ноги в нього налиті були свинцем. У залі запала тиша.

— Де ця деривовчиця? — запитала Серсі Ланістер, коли чоловік вийшов. Поряд з нею посміхався королевич Джофрі.

— Припнута на ланцюгу біля прибрамної, ваша світлосте,— неохоче відповів сер Баристан Селмі.

— Пошліть по Іліна Пейна.

— Не треба,— сказав Нед.— Джорі, відведи дівчат у їхні кімнати і принеси мені Лід...— Наступні слова були гіркими, як жовч, але він змусив себе проказати їх: — Якщо без цього не можна обійтися, я зроблю це сам.

Серсі Ланістер підозріло окинула його поглядом.

— Ви, Старку? Це якась хитрість? Для чого вам це робити?

На нього зараз дивилися всі, але тільки погляд Санси розтинав до крові.

— Ця вовчиця — дочка Півночі. І варта більшого, ніж померти від рук різника.

Коли він виходив з кімнати, очі в нього пекло від сліз, а у вухах відлунювали ридання дочки; мала деривовчиця була припнута там, де й казали. Якийсь час Нед сидів біля неї.

— Леді,— промовив він, оцінюючи ім’я. Він раніше навіть не замислювався про те, які імена обрали його діти для своїх звірят, а от зараз, поглянувши на вовчицю, збагнув, що Санса зробила правильний вибір. Леді була найменша у виводку, найсимпатичніша, найлагідніша й найдовірливіша. Вона поглянула на нього ясними золотими очима, і він скуйовдив її густе сіре хутро.

За деякий час Джорі приніс йому Лід.

Коли все скінчилося, Нед мовив:

— Нехай четверо з наших відвезуть вовчицю на північ. І поховають її у Вічнозимі.

— Везти аж туди? — вражено перепитав Джорі.

— Аж туди,— підтвердив Нед.— Ця шкура Ланістерці не дістанеться.

Він саме повертався у вежу, щоб нарешті виспатися, коли у замкову браму в’їхав Сандор Кліган з вершниками — поверталися зі свого полювання.

Через круп дестрієра був перекинутий важкий сувій, загорнутий у закривавлений плащ.

— Ні сліду вашої дочки, мілорде,— хрипко прокричав з коня Гончак,— але день ми не зовсім змарнували. Знайшли її звірятко.

Потягнувшись назад, він скинув сувій донизу, і той гримнувся перед Недом.

Нахилившись, Нед відгорнув плащ, не уявляючи, які слова знайти для Арії, але виявилося, що то не Наймірія. Це був син різника, Майка, весь заляпаний засохлою кров’ю. Хтось так ударив його мечем згори вниз, що хлопця розтяло від плеча майже до пояса.

— Таки загнали його,— мовив Нед.

Здавалося, крізь жахливий шолом, крізь цю собачу пащу, світяться Гончакові очі.

— Він тікав,— поглянувши Недові в обличчя, засміявся Гончак,— але не дуже прудко.

Бран

Здавалося, він падав цілу вічність.

«Лети»,— шепнув йому голос із темряви, але Бран не вмів літати, тож йому лишалося тільки падати.

Мейстер Лувін зліпив з глини хлопчика, довго випалював його, поки той не став твердий і крихкий, а тоді вдягнув у Бранові речі та скинув з даху. Бран пам’ятав, як той розсипався. «Але ж я не можу впасти»,— сказав Бран, падаючи.

Земля була так далеко, що він заледве розрізняв її крізь сірий туман, який кружляв навколо, проте відчував, що падає дуже швидко, і знав, що там, унизу, вона чекає на нього. Навіть уві сні неможливо падати вічно. Він знав: за мить до падіння він прокинеться. Завжди прокидаєшся за мить до того, як ударишся об землю.

«А що як не прокинешся?» — запитав голос.

Земля була вже ближче, але й досі далеко-далеко, за тисячу миль звідси, та усе одно ближче, ніж перед тим. У темряві стояла холоднеча. Не було ні сонця, ні зірок, тільки земля унизу, яка наближалася, готова розчавити його, і сірий туман, і шепотіння. Йому кортіло заплакати.

«Не плач. Лети».

«Я не вмію літати,— мовив Бран.— Не можу, не можу...»

«Звідки ти знаєш? Ти колись пробував?»

Голос був високий і тонкий. Бран роззирнувся — побачити, звідки долинає звук. Разом із ним, тільки трошки оддалік, спіраллю спускався ворон, проводжаючи його в падінні. «Допоможи мені»,— попросив Бран.

«Я намагаюся,— відповів ворон.— Кажи, зерно маєш?»

Коли Бран потягнувся в кишеню, навколо нього запаморочливо закрутилася темрява. Щойно він вистромив з кишені руку, золоті зерна просипалися з-поміж пальців просто в повітря. Вони падали разом з ним.

Приземлившись йому на руку, ворон заходився дзьобати.

«А ти справді ворон?» — запитав Бран.

«А ти справді падаєш?» — замість відповіді запитав ворон.

«Це просто сон»,— мовив Бран.

«Упевнений?» — зронив ворон.

«Коли впаду на землю, прокинуся»,— сказав Бран птахові.

«Коли впадеш на землю, помреш»,— озвався ворон. І знову почав дзьобати зерно.

Бран поглянув униз. Тепер він бачив гори з білими від снігу верхівками, а ще срібну нитку ріки у темному лісі. Заплющивши очі, він заплакав.

«Це тобі не допоможе,— мовив ворон.— Кажу тобі, єдиний твій вихід — летіти, не плакати. Невже це так складно? Ось я лечу». Здійнявшись у повітря, ворон, ляпаючи крилами, облетів довкола Бранової руки.

«Ти маєш крила»,— зауважив Бран.

«Може, в тебе вони теж є».

Бран помацав власні плечі — чи немає там пір’я.

«Крила бувають різні»,— мовив ворон.

Бран роздивлявся власні руки й ноги. Він був зовсім худенький — сама шкіра, туго напнута на кістках. Невже він завжди був такий сухоребрий? Він спробував згадати. Перед ним із сірого туману випливло ясне обличчя, сяючи золотом. «Чого тільки не зробиш заради кохання»,— сказало воно.

Бран заверещав.

Крякаючи, ворон злетів у повітря. «Не так,— закричав він на хлопця.— Забудь про це, тобі це зараз не потрібно, відкинь це, не згадуй». Приземлившись Бранові на плече, ворон дзьобнув його, і ясне золоте обличчя щезло.

Бран летів швидше й швидше. Він пірнав до землі, а сірий туман завивав навколо нього. «Що ти робиш?» — зі сльозами в голосі запитав Бран ворона.

«Вчу тебе літати».

«Я не можу літати!»

«Зараз же летиш».

«Я падаю!»

«Кожен політ починається з падіння,— мовив ворон.— Поглянь униз».

«Мені лячно...»

«ПОГЛЯНЬ УНИЗ!»

Бран подивився вниз — і похолов. На нього летіла земля. Перед ним простирався цілий світ — гобелен, витканий з білих, коричневих і зелених ниток. Бран бачив усе так ясно, що на мить забув, як йому страшно. Бачив ціле королівство, всіх і кожного.

Він бачив Вічнозим таким, яким бачать його тільки орли: згори високі вежі здавалися приземкуватими й присадистими, а замкові мури — рисками, прокресленими на землі. Він побачив мейстра Лувіна: стоячи на балконі, той вивчав небо у лискучу бронзову підзорну трубу та, хмурячись, робив якісь нотатки в зошиті. Побачив брата Роба, вищого й дужчого, ніж Бран пам’ятав; брат тренувався у дворі зі справжнім сталевим мечем у руці. Побачив Годора, дурника-велета зі стайні, який тягнув до Мікена в кузню ковадло, завдавши його собі на плече з такою легкістю, з якою інші завдають оберемок сіна. А в самому серці богопралісу велике біле віродерево замислилося над своїм віддзеркаленням у чорному ставку; на прохолодному вітрі шелестіло його листя. Коли віродерево відчуло Бранів погляд, підвело очі з непорушних вод і багатозначно втупилося в нього.

Поглянувши на схід, він побачив галеру, яка розтинала води Губи. Побачив матір, яка самотою сиділа в каюті, роздивляючись заляпаний кров’ю кинджал, що лежав перед нею на столі, в той час як гребці налягали на весла, а сер Родрик, перехилившись через поруччя, сіпався й важко відсапувався. Вдалині насувався шторм — неозора темна хмара, що гуркотіла й спалахувала блискавками, але вони з мамою чомусь не бачили цього.

Поглянувши на південь, він побачив широкі й бурхливі синьо-зелені води Тризуба. Побачив зажуреного батька, який про щось молив лицаря. Побачив Сансу, яка ридала в ліжку, аж поки не засне, і Арію, яка мовчки вдивлялася в простір, заховавши всі свої таємниці глибоко в серці. Навколо них блукали тіні. Одна з них була темна як зола, з жахливою мордою гончака. Ще одна була в ясних як сонце обладунках — золотих і прегарних. Над цими двома нависав велет у кам’яному панцирі, та коли він відкинув забороло, під ним не виявилося нічого — тільки темрява і густа чорна кров.

Підвівши очі, Бран чітко побачив усе, що діялося аж ген за вузьким морем: і вільні міста, і зелене Дотрацьке море, а за ним — Ваїс-Дотрак біля підніжжя гір, а ще далі — казкові землі Нефритового моря, Ашай у Тіні, де за обрієм прокидалися дракони.

Нарешті він поглянув на північ. Побачив Стіну, яка світилася, мов блакитний кришталь, побачив брата Джона, який самотньо спав у холодному ліжку; шкіра його дедалі бліднула й шерхнула, бо останній спогад про тепло тікав з його тіла. Зазирнув Бран і за Стіну — глянув на нескінченні ліси під мантіями снігу, на замерзле морське узбережжя, на широкі біло-блакитні ріки криги, на мертві рівнини, де не було ні життя, ні рослинності. Він дивився далі й далі на північ — на завісу світла на краю світу, а тоді зазирнув і за цю завісу. Зазирнув у саме серце зими — і злякано скрикнув, і гарячі сльози обпекли йому щоки.

«Тепер ти знаєш,— прошепотів ворон, сидячи в нього на плечі,— тепер ти знаєш, що маєш жити».

«Навіщо?» — запитав Бран, нічого не розуміючи і падаючи, падаючи.

«Бо зима на підході».

Бран глянув на ворона в себе на плечі, і ворон відповів йому поглядом. У нього було три ока, і в третьому оці світилося моторошне знання. Бран опустив погляд. Під ним зараз не було нічого, тільки сніг, холод і смерть — мерзла пустка, де так і чигали крижані шпичаки. Вони летіли на нього, як списи. На їхніх гостряках нахромлені були тисячі інших мрійників. Він злякався до нестями.

«А чи може людина бути хороброю, коли боїться?» — почув він власний далекий і тихий голос.

«Саме тоді й виявляється хоробрість»,— відповів йому батько.

«А тепер, Бране,— підганяв його ворон,— обирай. Літати чи вмирати».

До нього з криком потяглася смерть.

Розкинувши руки, Бран полетів.

Напившись вітру, невидимі крила напнулися й потягнули його вгору. Жахливі крижані голки під ним віддалилися. Над головою відкрилося небо. Бран ширяв у високості. Було навіть краще, ніж лазити. Краще за все. Під ним зменшувався світ.

«Я лечу!» — захоплено вигукнув він.

«Я бачу»,— мовив триокий ворон. Здійнявшись у повітря, він почав ляпати крилами просто в хлопця перед обличчям, засліплюючи його і сповільнюючи його рух. Кінчики крил били по щоках, і Бран заточився. Ворон люто дзьобнув його, і знагла Брана прошив нестерпний біль просто в центрі чола, поміж очей.

«Що ти робиш?» — заверещав він.

Розтуливши дзьоба, ворон крякнув на нього — злякано і пронизливо, і сірий туман, затремтівши, закружляв навколо й пірвався, мов пелена, і Бран побачив замість ворона жінку — служницю з довгими чорними косами, яку він звідкись знав, мабуть, з Вічнозиму, так-так, тепер він її пригадав, і тоді він збагнув, що він у Вічнозимі, у ліжку десь високо у вежі, а чорнокоса жінка впустила на підлогу полумисок води, що розбився на друзки, і побігла сходами вниз, вигукуючи:

— Він при тямі, він при тямі, він при тямі!

Бран помацав чоло між очима. Місце, де його дзьобнув ворон, і досі пекло, але там нічогісінько не було — ні крові, ні рани. Почував він слабкість і запаморочення. Спробував злізти з ліжка, але йому не вдалося.

А тоді щось ворухнулося біля ліжка й легко приземлилося йому на ноги. Він нічого не відчув. Пара жовтих зіниць, які сяяли мов сонце, зазирнула йому в очі. Вікно було відчинене, в кімнаті стояла холоднеча, але тепло, яке віяло від вовка, огорнуло Брана, мов гаряча купіль. «Моє вовченя»,— збагнув Бран і засумнівався: чи воно це? Воно так виросло! Рукою, що тремтіла мов листок, Бран потягнувся попестити його.

Коли в кімнату увірвався брат Роб, задиханий після того, як бігцем здолав сходи у вежу, деривовк облизував Бранові обличчя. Бран спокійно звів очі.

— Його звати Літо,— мовив він.

Кетлін

— За годину будемо на Королівському Причалі.

Кетлін, яка стояла біля поруччя, розвернулась і силувано всміхнулася.

— Ваші гребці добре для нас постаралися, капітане. В подяку від мене кожен з них отримає срібного оленя.

Капітан Морео Турнітис легенько вклонився.

— Ви надто щедрі, леді Старк. Їм досить і тої винагороди, що вони мали честь доправити таку шляхетну пані, як ви.

— Але від срібла вони не відмовляться.

— Як скажете,— всміхнувся Морео. Він вільно розмовляв загальною мовою, мав тільки легенький тайроський акцент. Він курсував вузьким морем уже тридцять років, розповідав він, спершу на веслах, тоді при стерні й нарешті як капітан власних торгівельних галер. «Буремна танцівниця» була його четвертим судном — найпрудкішою двощогловою галерою на шістдесят гребців.

Це була найшвидша галера з тих, що стояли в Білій Гавані, коли туди вздовж ріки домчали Кетлін з сером Родриком. Сумнозвісна захланність тайросян була відома здавна, і сер Родрик намагався переконати Кетлін зафрахтувати рибацький баркас від Трьох Сестер, але вона наполягла на галері. І дуже добре зробила. Попутного вітру не було майже всю дорогу, тож без гребців вони б застрягли біля Пальців, а не мчали зараз до Королівського Причалу, де закінчувалася їхня мандрівка.

«Як близько»,— подумала Кетлін. Її пальці під лляними бинтами й досі сіпалися в тому місці, де їх розтяв кинджал. Біль бив як батіг, відчувала Кетлін, аби вона нічого не забула. На лівій руці вона не могла зігнути два останні пальці, та й решта ніколи вже не будуть спритними, як раніше. Але за Бранове життя то була невелика ціна.

Саме в цей момент сер Родрик вирішив з’явитися на палубі.

— Мій добрий друже,— сказав Морео в зелену роздвоєну борідку. Тайросяни обожнюють яскраві кольори, навіть волосся на обличчі фарбують.— Приємно бачити, що ви маєте значно кращий вигляд.

— Так. Уже два дні, як мені не хочеться померти,— погодився сер Родрик і вклонився Кетлін.— Міледі.

Він і справді мав кращий вигляд. Трошки схуд відтоді, як вони виїхали з Білої Гавані, але знову став схожий на себе. Він заледве витримував сильні вітри Губи й високі хвилі вузького моря, а коли поблизу Драконстону несподівано налетів шторм, він мало не вивалився за борт, на щастя, якось примудрившись зачепитися за канат, і висів там, поки троє матросів Морео не врятували його й не віднесли в трюм.

— Капітан саме казав мені, що наша подорож добігає кінця,— мовила Кетлін.

Сер Родрик вичавив криву посмішку.

— Так швидко?

Без великих своїх білих бакенбардів він мав дивний вигляд: наче поменшав, здавався не таким затятим і на десять років старшим. Але на Губі, після того як він утретє безнадійно вимастив бакенбарди, перехилившись через поруччя й блюючи проти вітру, рішення віддатися на поталу голяру видавалося мудрим.

— Я вас залишу, обговорюйте свої справи,— мовив капітан Морео. Уклонившись, він пішов геть.

Галера ковзала по воді, як бабка; одностайно здіймалися й опускалися весла. Узявшись за поруччя, сер Родрик глянув на узбережжя, яке пропливало повз.

— Не надто доблесний захисник з мене був.

— Ми на місці, пане Родрику,— торкнулася його руки Кетлін,— і дісталися без пригод. Це найголовніше.

Негнучкими й неслухняними пальцями вона помацала під плащем. Кинджал і досі був у неї при боці. Вона виявила, що їй для заспокоєння потрібно час до часу торкатися його.

— А тепер нам слід розшукати королівського військового інструктора й молитися, що то надійна людина.

— Сер Арон Сантагар — людина марнолюбна, однак чесна,— хотів погладити сер Родрик свої бакенбарди, але вкотре виявив, що їх уже немає. На обличчі його зринуло збентеження.— Можливо, клинок виявиться йому знайомим, так... але, міледі, щойно ми ступимо на землю, ми дуже ризикуємо. А при дворі є люди, які можуть вас упізнати.

Кетлін стиснула губи.

— Мізинчик,— пробурмотіла вона. Перед нею постало обличчя — хлоп’яче, хоча він давно вже не хлопчик. Батько його помер кілька років тому, тож тепер він — лорд Бейліш, але й досі його називають Мізинчиком. Це прізвисько дав йому її брат Едмур сто років тому в Річкорині. Скромні володіння його родини були найменшими на Пальцях, та й сам він як на свій вік був худий і малий.

Сер Родрик прокашлявся.

— Колись лорд Бейліш... е-е-е...— не договорив він, шукаючи коректного слова.

Але Кетлін було не до реверансів.

— Він був батьковим годованцем. Ми разом виросли в Річкорині. Я ставилася до нього, як до брата, але його почуття до мене були... більш ніж братерські. Коли оголосили, що я стану дружиною Брандона Старка, Пітир вирішив домагатися моєї руки. Це було божевілля. Брандону було двадцять, а Пітиру заледве п’ятнадцять. Мені довелося молити Брандона дарувати Пітирові життя. Він його тільки одним рубцем нагородив. Після цього батько відіслав Мізинчика геть. Відтоді ми з ним не бачилися,— підняла вона обличчя до бризок води, так наче різкий вітер міг розвіяти спогади.— Коли Брандон загинув, він писав мені в Річкорин, але я спалила листа, не читаючи. Я знала, що замість брата мене візьме за дружину Нед.

Пальці сера Родрика знову потяглися до неіснуючих бакенбардів.

— Нині Мізинчик у малій раді.

— Завжди знала, що він досягне висот,— мовила Кетлін.— Уже хлопчиком він був розумний, от тільки є відмінність між розумом і мудрістю. Цікаво, що з ним зробили роки.

Високо вгорі зі снастей заспівав дозорець. Хитаючись, капітан Морео побіг через палубу, роздаючи команди, і на «Буремній танцівниці» навколо них усе завирувало, а в поле зору вплив Королівський Причал, який розрісся на трьох високих пагорбах.

Ще триста років тому, знала Кетлін, ці пагорби були зарослі пралісом, а на північному узбережжі Чорноводого Бурчака, де глибока й прудка річка впадала в море, мешкала жменька рибалок. Потім приплив з Драконстону Ейгон Завойовник. Саме тут його військо висадилося на берег, і саме тут на найвищому пагорбі він нашвидкуруч збудував з дерева й землі свій перший редут.

А зараз на березі, скільки сягало око, простерлося місто — особняки, і альтанки, і комори; цегляні сховища, і дерев’яні заїзди, і намети торгівців; таверни, і кладовища, і борделі — всі громадилися одне на одному. Навіть з такої віддалі Кетлін чула гамір рибного ринку. Поміж будинками прокладені були широкі дороги, обсаджені обабіч деревами, а на задвірках петляли криві вулички та провулки такі вузькі, що двоє людей могли розминутися тільки боком. Верхівка Вісеніїного пагорба була увінчана Великим септом Бейлора з сімома кришталевими вежами. На тому кінці міста на Рейнісиному пагорбі чорніли мури Драконячого Лігва: величезне склепіння лежало в руїнах, а бронзові двері були зачинені вже століття. Між ними пролягла вулиця Сестер, пряма як стріла. Вдалині височіли стрункі мури міста.

Вздовж води вишикувалися сотні причалів, а гавань мурашилася кораблями. Причалювали й відчалювали глибоководні рибацькі човни й річкові баркаси, через Чорноводий Бурчак туди-сюди плавали пороми, торгівельні галери розвантажували товари з Браавоса й Пентоса й Ліса. Кетлін запримітила пишно оздоблену баржу королеви, пришвартовану поряд з бокатим китобійним судном з Порт-Ібена, чий облавок був чорний від смоли, а вгору по річці у своїх доках, спустивши вітрила, відпочивала дюжина струнких золотих бойових кораблів, і вода хляпала об їхні страшні залізні тарани.

А згори, з самої верхівки високого Ейгонового пагорба, хмурилася Червона фортеця: сім величезних круглих башт, увінчаних залізними укріпленнями, велетенський похмурий барбакан, склепінчасті переходи та криті мости, касарні й підземелля й комори, поцятковані бійницями потужні мури між вежами, і все з червонястого каменю. Розпочав будівництво Ейгон Завойовник, а закінчив його син Мейгор Лютий. Після завершення він звелів постинати голови всім мулярам, теслям і будівничим, які працювали тут. Тільки кров дракона знатиме всі таємниці дитинця, збудованого повелителями драконів, заприсягнувся Мейгор.

Але зараз над зубчастими стінами фортеці майоріли прапори золоті, а не чорні, і там, де колись дихав полум’ям триголовий дракон, тепер стояв дибала увінчаний короною олень дому Баратеонів.

З порту виходила лебідка з Літніх островів, на її високих щоглах надималися вітром велетенські білі вітрила. «Буремна танцівниця» проминула її, тримаючи чіткий курс на берег.

— Міледі,— мовив сер Родрик,— лежачи в ліжку, я все міркував, як нам ліпше вчинити далі. Вам не варто їхати в замок. Замість вас поїду я і привезу сера Арона, а ви перечекаєте в безпечному місці.

Кетлін довго дивилася на старого лицаря, а галера вже наближалася до пірсу. Морео щось викрикував валірійським суржиком вільних міст.

— Ви ризикуєте так само, як і я.

— Не думаю,— всміхнувся сер Родрик.— Нещодавно я подивився на своє віддзеркалення у воді — й сам себе не впізнав. Останньою без бакенбардів мене бачила матір, а вона вже сорок років як померла. Думаю, небезпеки немає, міледі.

Морео проревів якусь команду. Шістдесят гребців, як один, витягли з ріки весла, а тоді почали табанити, веслуючи кормою вперед. Галера стишила хід. Ще одна команда. Весла ковзнули в корпус корабля. Галера вже вдарялася об док, і тайроські матроси стрибнули на берег, щоб закинути швартови. Морео, розсипаючи усмішки, підбіг до Кетлін.

— Королівський Причал, міледі, як ви й веліли, і ще жоден корабель не здійснював такого швидкого й упевненого переходу. Вам потрібна допомога, щоб доправити речі до замку?

— Ми не їдемо в замок. Може, підкажете якийсь заїзд, чистий і зручний, і недалеко від ріки?

Тайросянин запустив пальці в роздвоєну борідку.

— Атож. Знаю кілька місць, де вам буде зручно. Але спершу, перепрошую за нахабство, слід залагодити справу з другою половиною платні, про яку ми домовилися. І не забудьте про срібло, яке ви пообіцяли додатково. Шістдесят оленів, як я пам’ятаю.

— Для гребців,— нагадала йому Кетлін.

— Та певна річ,— мовив Морео.— Хоча мені, либонь, ліпше притримати їх, поки ми не повернемося в Тайрош. Заради їхніх дружин і дітей. Якщо віддати їм срібло тут, міледі, вони його програють чи прогуляють.

— Не найгірший спосіб витрати гроші,— вкинув своє слово сер Родрик.— Зима на підході.

— Людина сама робить вибір,— мовила Кетлін.— Вони заробили своє срібло. Як вони його витратять, мене не обходить.

— Як скажете, міледі,— усміхнено відповів Морео, вклоняючись.

Для певності Кетлін сама заплатила гребцям — по оленю кожному, і ще по мідяку двом матросам, які донесли їхні з сером Родриком скрині до половини Вісеніїного пагорба — до заїзду, запропонованого Морео. Це була хаотична стара будівля у В’юнкому провулку. Власниця заїзду, стара карга з блукливим поглядом, підозріливо їх обдивилася й попробувала на зуб монету, яку простягнула їй Кетлін. Але кімнати в заїзді були великі, повітря свіже, а рибна печеня, клявся Морео, найсмачніша на всі Сім Королівств. А головне, карга не цікавилася іменами.

— Ліпше вам не потикатись у їдальню,— мовив сер Родрик, щойно вони влаштувалися.— Навіть у такому місці, як це, ніколи немає певності, чи не трапишся комусь на очі.

Він уже був у кольчузі, з кинджалом, ще й меч ховав під плащем з каптуром, який у разі чого можна було накинути на голову.

— До ночі я повернуся з сером Ароном,— пообіцяв він.— А ви поки відпочиньте, міледі.

Кетлін і справді втомилася. Подорож була довга й виснажлива, а вона-бо вже не така юна, як колись. З вікна відкривався краєвид на провулок і дахи будинків, а вдалині виднілася Чорновода затока. Кетлін бачила, як пішов сер Родрик: він квапливо долав людні вулички, аж поки не зник з очей у натовпі,— а тоді вирішила скористатися його порадою. Матрац був набитий соломою, а не пір’ям, але заснула Кетлін без жодних проблем.

Прокинулася вона від того, що хтось колотив у двері.

Кетлін рвучко сіла. За вікном призахідне сонце помалювало дахи Королівського Причалу в червоні барви. Вона проспала довше, ніж сподівалася. Хтось знову погрюкав кулаком у двері, й долинув голос:

— Іменем короля, відчиняйте!

— Хвилинку,— відгукнулася Кетлін, загортаючись у плащ. Кинджал лежав на столику біля ліжка. Перш ніж відімкнути засув на важких дерев’яних дверях, вона підхопила кинджал.

У кімнату вдерлися вдягнені в чорні кольчуги й золоті плащі гвардійці міської варти. Посміхнувшись на кинджал у руці Кетлін, їхній очільник зронив:

— Цього не потрібно, міледі. Ми проведемо вас у замок.

— Чиєю владою?

Він у відповідь показав їй стрічку. Кетлін перехопило подих. На печатці був сірий восковий пересмішник.

— Пітир,— мовила вона. Як швидко! Мабуть, з сером Родриком щось трапилося. Кетлін поглянула на гвардійця.— Ви знаєте, хто я?

— Ні, міледі,— озвався той.— Мілорд Мізинчик тільки звелів привести вас до нього й подбати, щоб вас ніхто не образив.

Кетлін кивнула.

— Чекайте за дверима, доки я вдягнуся.

Вимивши в тазу руки, вона витерла їх чистим лляним рушничком. Коли вона шнурувала корсет і зав’язувала сіро-коричневий плащ навколо шиї, пальці заледве слухалися. Звідки Мізинчик міг дізнатися, що вона тут? Сер Родрик ніколи б йому не зізнався. Може, він і старий, але впертий і відданий до кінця. А може, вони запізнилися й Ланістери вже на Королівському Причалі? Ні, якби це було так, то Нед теж був би в місті й зараз прийшов по неї. Отож як?..

А тоді вона збагнула: Морео. Чорти б його взяли, цього тайросянина: він знав, хто вони й де вони зупинилися. Кетлін сподівалася, що він за цю інформацію принаймні отримав гідну ціну.

Їй привели коня. За мить вони вже виїжджали з заїзду; вздовж вулиць уже запалювали ліхтарі, і Кетлін, скачучи в оточенні гвардійців у золотих плащах, відчувала на собі погляди міста. Коли вони підїхали до Червоної фортеці, ґрати вже були опущені, а велика брама замкнена на ніч, але у вікнах замку мерехтіло світло. Спішившись, гвардійці провели Кетлін крізь вузьку потерну, а тоді повели нескінченними сходами нагору в башту.

Пітир сам-один сидів у кімнаті за важким дерев’яним столом і щось писав при світлі олійної лампи. Щойно гостю ввели в кімнату, він відклав перо та звів очі.

— Кет,— тихо промовив він.

— Для чого мене доправили сюди в такий спосіб?

Підвівшись, він різко махнув гвардійцям:

— Залиште нас.

Ті рушили до дверей.

— Сподіваюся, з тобою обійшлися чемно. Я їх попередив,— говорив Пітир, коли всі пішли, і тут помітив бинти.— Твої руки...

Кетлін проігнорувала незакінчене питання.

— Я не звикла, щоб мене викликали, як дівку-служницю,— крижаним тоном озвалася вона.— Змалечку тебе вчили гарних манер.

— Я вас розсердив, міледі, але я цього не хотів,— сказав він з каяттям в очах. Цей погляд викликав у Кетлін давні спогади. Змалечку Пітир був великий бешкетник, але після заподіяної шкоди завжди мав такий вигляд, наче щиро кається: то був його природний дар. Роки не надто змінили його. Хлопчиком він був дрібним, і чоловіком виріс невисоким — на дюйм-два нижчим за Кетлін, струнким і метким, з гострими рисами, так добре знайомими їй, з тими самими веселими сіро-зеленими очима. Зараз він відростив собі невелику гостру борідку, а в темному чубі майнули срібні нитки, хоча йому ще не було й тридцятьох. Сивина добре пасувала до срібного пересмішника, яким застібався його плащ. Вже змалечку Мізинчик любив срібло.

— Звідки ти дізнався, що я в місті? — запитала його Кетлін.

— Лорд Вейрис знає все,— зронив Пітир з лукавою посмішкою.— Скоро він до нас приєднається, але спершу я хотів побачитися з тобою наодинці. Минуло стільки часу, Кет! Скільки років?

Кетлін проігнорувала його панібратство. У неї були важливіші справи.

— Отож мене розшукав королівський павук.

Мізинчик здригнувся.

— Не варто його так називати. Він дуже вразливий. Мабуть, через те, що євнух. У місті нічого не відбувається без Вейрисового відома. Іноді він дізнається про подію ще до того, як та станеться. У нього всюди є вивідачі. Пташечки — так він їх називає. Одна з його пташечок почула про твій приїзд. На щастя, Вейрис прийшов до мене першого.

— Чому до тебе?

— А чом би й ні? — знизав плечима Пітир.— Я скарбничий і особистий радник короля. Селмі з лордом Ренлі вирушили на північ назустріч Роберту, а лорд Станіс відплив на Драконстон, тож лишалися тільки мейстер Пайсел і я. Вибір був очевидний. Я був другом твоєї сестри Лайси, і Вейрис це знає.

— А Вейрис знає про...

— Лорд Вейрис знає все... окрім мети твого візиту. То чого ти приїхала? — звів він брову.

— Дружині дозволяється скучити за чоловіком, а якщо матері кортить побачити рідних дочок, хто може їй відмовити в цьому праві?

— О,— засміявся Мізинчик,— гарно сказано, міледі, але не сподівайтеся, що я в це повірю. Я знаю тебе надто добре. Нагадай-но мені, яке гасло Таллі?

У Кетлін пересохло горло.

— «Родина, обов’язок, честь»,— натягнуто процитувала вона. Він і справді знав її надто добре.

— Родина, обов’язок, честь,— відлунням повторив він.— А це вимагало від тебе зоставатися у Вічнозимі — там, де залишив тебе правиця короля. Ні, міледі, щось трапилося. Твоя несподівана подорож свідчить про нагальність. Благаю, дозволь допомогти. Старі добрі друзі мають без вагань покладатися одне на одного.

У двері тихо постукали.

— Заходьте,— гукнув Мізинчик.

Через поріг переступив напахчений і напудрений кругловидий товстун, голомозий як яйце. На ньому була гаптована золотими нитками безрукавка, вдягнена згори на простору ризу з пурпурового шовку, і гостроносі капці з м’якого оксамиту.

— Леді Старк,— привітався він, беручи руку Кетлін обома долонями,— яка радість — по стількох роках знову бачити вас!

Долоні в нього були м’які й вологі, а з рота пахло бузком.

— Ваші бідолашні ручки! Ви попеклися, люба леді? Пальці такі делікатні... Наш добрий мейстер Пайсел готує чудову мазь, може, послати по глечичок?

Кетлін забрала руку.

— Дякую, мілорде, але наш мейстер Лувін уже подбав про мене.

Вейрис закивав.

— Чув про вашого сина, мені страшенно прикро. Він такий юний! Боги жорстокі.

— Не можу не погодитися, лорде Вейрисе,— сказала Кетлін. Титул «лорд» уживався щодо нього не більш як знак шани до члена ради: Вейрис був хіба що лордом павутиння й паном нашіптувачів.

Євнух розкинув м’які долоні.

— Сподіваюся, не тільки з цим, люба леді. Я високої думки про вашого чоловіка і нашого нового правицю, а ще я знаю, що ми обидва любимо короля Роберта.

— Так,— змушена була вона погодитися.— Безперечно.

— Ніколи ще не любили так короля, як люблять Роберта,— втулив Мізинчик, лукаво посміхаючись.— Принаймні такі чутки долітають до лорда Вейриса.

— Добра леді,— мовив Вейрис неймовірно турботливо,— у вільних містах є цілителі, які творять дива. Скажіть лише слово — і я пошлю одного з них до нашого любого Брана.

— Мейстер Лувін робить для Брана все, що можливо,— сказала Кетлін. Про Брана вона не говоритиме — не тут і не з цими людьми. Якщо Мізинчику вона довіряла хоч трошки, то Вейрису не вірила зовсім. Її горя вони не побачать.— Лорд Бейліш каже, що це вам я маю завдячувати тим, що мене привели сюди.

— Так-так,— загиготів Вейрис, як мале дівча.— Винен, винен. Сподіваюся, ви пробачити мене, добра леді,— склавши долоні, присів він на крісло.— Ви не проти показати нам кинджал?

Вражена Кетлін недовірливо втупилася в євнуха. Та він точно павук, подумала вона, чаклун, ба й гірше. Він знає те, чого ніхто не може знати, хіба що...

— Що ви зробили з сером Родриком? — вимогливо запитала вона.

Мізинчик розгубився.

— Я почуваюся лицарем, який приїхав на битву без списа. Про який це ви кинджал? І хто такий сер Родрик?

— Сер Родрик Кассель — військовий інструктор Вічнозиму,— пояснив йому Вейрис.— Запевняю вас, леді Старк, з нашим добрим лицарем нічого не сталося. Він і справді по обіді навідувався сюди. Завітав до сера Арона Сантагара у зброярню, і там вони побалакали про такий собі кинджал. На заході сонця вони вийшли з замку й вирушили до тої жахливої діри, де ви зупинилися. Вони й досі там, п’ють у їдальні й чекають на ваше повернення. Сер Родрик страшенно засмутився, що вас немає.

— Звідки ви все це знаєте?

— Пташечки нашептали,— посміхаючись, мовив Вейрис.— Я багато знаю, люба леді. Це входить у мої обов’язки,— здвигнув він плечима.— Але ж кинджал при вас, правда ж?

Витягнувши кинджал з-під плаща, Кетлін кинула його на стіл.

— Ось. Можливо, ваші пташечки нашепчуть, кому він належить.

Вейрис узяв кинджал з перебільшеною обережністю і провів великим пальцем по краю леза. На пальці одразу набрякла крапля крові, і Вейрис, скрикнувши, впустив кинджал назад на стіл.

— Обережно,— мовила до нього Кетлін,— він гострий.

— Немає зброї гострішої за варілійську крицю,— мовив Мізинчик, поки Вейрис, смокчучи палець, дивився на Кетлін з похмурим докором. Мізинчик легко підняв кинджал, пробуючи, як він лягає в руку. Підкинувши в повітрі, зловив другою рукою.— Чудово збалансований. То ви хочете знайти власника, ось причина вашого візиту? Для цього вам не потрібен сер Арон, міледі. Треба було зразу йти до мене.

— І якби я прийшла,— сказала вона,— що ви мені сказали б?

— Я сказав би, що на Королівському Причалі є тільки один такий клинок,— схопив він лезо великим і вказівним пальцем, закинув за плече і тренованим рухом зап’ястя жбурнув через усю кімнату. Кинджал глибоко ввігнався в двері й так і лишився тремтіти там.— І він мій.

— Твій?!

Це було безглуздо. Пітир не приїжджав у Вічнозим.

— Був моїм аж до іменин королевича Джофрі,— озвався Мізинчик, перетинаючи кімнату, щоб витягнути кинджал з дерева.— На турнірі ми з половиною двору поставили на сера Джеймі,— соромливо посміхнувся Пітир і знову став схожим на хлопчика.— А коли Лорас Тайрел скинув його з коня, ми всі трішечки збідніли. Сер Джеймі втратив сто золотих драконів, королева — смарагдовий кулон, а я втратив кинджал. Її світлість кулон собі повернула, а решту лишив собі той, хто виграв у цій ставці.

— Хто він?! — вигукнула Кетлін, у якої від страху пересохло в роті. Пальці пекли від спогаду про біль.

— Куць,— сказав Мізинчик, а лорд Вейрис у цей час невідривно дивився на неї.— Тиріон Ланістер.

Джон

У замковому дворі дзвінко співали мечі.

Джон наполегливо атакував, і з нього попід чорною вовною, дубленою шкірою та кольчугою котився піт, холодячи груди. Грен, який незграбно захищався, спіткнувшись, позадкував. Щойно він підніс угору меч, Джон ковзнув під нього й з розмаху завдав такого удару, що аж у нозі хруснуло і хлопець заточився. На Гренів випад знизу він відповів рубленим ударом згори, від якого на шоломі хлопця лишилася вм’ятина. Коли ж той спробував удар збоку, Джон відбив його меч убік і закутим у латну рукавицю кулаком гримнув його в груди. Втративши рівновагу, Грен сів просто в сніг. А Джон вибив у нього з пальців меча, вдаривши по зап’ястку так, що хлопець скрикнув від болю.

— Досить! — задзвенів валірійською крицею голос сера Алісера Торна.

— Байстрюк зламав мені зап’ясток,— притулив Грен руку до грудей.

— Байстрюк підтяв тобі піджилки, розвалив твою порожню довбешку й відрубав тобі руку. І так би й було, якби ваші мечі були нагострені. Пощастило тобі, що в Нічній варті потрібні не лише розвідники, а й конюші,— мовив сер Алісер і тицьнув у Джерена й Жабу.— Поставте Тура на ноги, йому ще треба про похорон свій подбати.

Поки хлопці піднімали на ноги Грена, Джон стягнув з голови шолом. Морозне ранішнє повітря приємно холодило обличчя. Зіпершись на меч, він глибоко вдихнув і дав собі якусь мить насолодитися перемогою.

— Це меч, а не старечий костур,— різко кинув сер Алісер.— У вас ніжки болять, лорде Сноу?

Джон терпіти не міг це глузливе прізвисько, яке сер Алістер приліпив йому першого ж дня на тренуваннях. Хлопці підхопили його, і тепер воно звучало звідусіль. Джон уклав меча назад у піхви.

— Ні,— озвався він.

Порипуючи твердою чорною шкірою обладунків, Торн наблизився до нього. Це був невисокий п’ятдесятирічний чоловік, худий і жилавий, з сивиною в чорному волоссі й очима як два оприски агату.

— А тепер кажи правду,— звелів він.

— Я стомився,— визнав Джон. Рука пекла від важкого меча, та й після бою почали даватися взнаки синці.

— Ти слабак.

— Я переміг.

— Ні. Це Тур програв.

Хтось із хлопців гигикнув. Джон вирішив за краще не відповідати. Він здолав усіх, кого проти нього виставив сер Алісер, але йому це нічого не дало. Військовий інструктор умів тільки глузувати. Джон вирішив, що Торн його ненавидить; правда, інших хлопців той ненавидів іще більше.

— На сьогодні все,— повідомив Торн.— Більше нездарства за один день я перетравити не можу. Якщо до нас нагрянуть Чужі, сподіваюся, то будуть стрільці, бо ви годитеся хіба що на стрілецьке м’ясо.

Джон самотою рушив за рештою хлопців назад до зброярні. Тут він часто був сам-один. На тренуваннях у їхньому гурті збиралося двадцятеро душ, але нікого він не міг назвати другом. Здебільшого хлопці були на два-три роки старші за нього, але жоден і вполовину не вмів битися так вправно, як Роб у свої чотирнадцять. Дареон був меткий, але боявся, що його зачепить. Пип розмахував мечем, як кинджалом, Джерен був слабкий як дівча, а Грен — кволий і незграбний. У Гальдера удар був дужий, але хлопець підставлявся під атаку. Що більше часу проводив з хлопцями Джон, то більше їх зневажав.

У зброярні, не звертаючи ні на кого уваги, Джон повісив меч і піхви на гак у мурованій стіні й почав методично знімати кольчугу, шкіри, просяклу потом вовну. В залізних жаровнях в обох кінцях довгої кімнати тліло вугілля, але Джон відчув, що тремтить. Тут йому завжди було холодно. За кілька років він геть забуде, що таке тепло.

Поки він перевдягався у щоденне вбрання з грубого чорного полотна, його раптово опосіла втома. Плутаючись пальцями в застібках плаща, він присів на лавку. «Як холодно!» — подумав він, пригадуючи теплі зали Вічнозиму, де у стінах вирують гарячі джерельні води, як вирує кров у людському тілі. У Чорному замку тепла не дошукаєшся: мури тут холодні, а люди ще холодніші.

Ніхто не попередив Джона, якою насправді буде Нічна варта,— ніхто, крім Тиріона Ланістера. Дорогою на північ карлик повідав йому всю правду, але тоді було вже запізно. Джон гадки не мав, чи знав батько, як воно буде на Стіні. Мабуть, знав, подумав він, і від цього йому зробилося зовсім прикро.

Навіть рідний дядько забув про нього в цьому зимному місці на краю світу. Тут завше привітний Бенджен Старк став іншою людиною. Він обіймав посаду головного розвідника, отож дні й ночі проводив у товаристві лорда-командувача Мормонта, мейстра Еймона й інших високих чинів, а Джон опинився під оком сера Алісера Торна, яке добрим назвати ніхто б не наважився.

За три дні по приїзді Джон дізнався, що Бенджен Старк має очолити півдюжини вояків на рейді в примарний ліс. Увечері він розшукав дядька у великій, обшитій деревом їдальні й попросився з ним. Бендженова відмова була різкою. «Це тобі не Вічнозим,— мовив він, розбираючи м’ясо виделкою і кинджалом.— На Стіні чоловік отримує тільки те, що заробив. Ти не розвідник, Джоне, ти зелений хлопчак, з якого й досі не вивітрився дух літа».

Джон мав дурість сперечатися. «На іменини мені виповниться п’ятнадцять,— сказав він.— Я буду майже дорослий».

Бенджен Старк нахмурився. «Хлопчаком ти був і хлопчаком залишишся, допоки сер Алісер не скаже, що ти гідний назватися побратимом Нічної варти. Якщо ти гадав, що кров Старків дасть тобі якусь перевагу, ти помилився. Коли ми даємо присягу, ми забуваємо про колишню родину. Так, для твого батька завжди лишається місце в моєму серці, але зараз мої брати тут»,— тицьнув він кинджалом у чоловіків навколо — суворих і холодних і вбраних у чорне.

Наступного дня Джон збудився на світанку, щоб провести дядька. Один з розвідників, огрядний і потворний, сідлаючи свого гарона, наспівував непристойну пісеньку, і на ранішньому холоді з рота в нього вихоплювалася пара. На це Бенджен Старк усміхнувся, але для племінника в нього усмішки не знайшлося. «Скільки разів казати тобі, Джоне? Ні! Побалакаємо по моєму поверненні».

Спостерігаючи, як дядько спрямовує коня в тунель, Джон пригадав усе, що казав йому Тиріон Ланістер на королівському гостинці,— й перед очима постало видіння: Бенджен Старк лежить мертвий на снігу в калюжі червоної крові. На саму думку про це Джонові стало зле. На кого він перетворюється?

Тоді він розшукав Привида в своїй одинокій келії й заховав обличчя в його густому білому хутрі.

Якщо йому судилася самотність, нехай самотність стане його зброєю. У Чорному замку не було богопралісу, тільки маленький септ із вічно п’яним септоном, однак Джонові зараз не хотілося молитися богам — ні давнім, ні новим. Якщо вони справді існують, думав він, вони такі самі жорстокі й невмолимі, як зима.

Він скучив за своїми справжніми братами: за маленьким Риконом, у якого завжди світилися очі, коли він випрошував солодощі; за Робом, своїм суперником, найкращим другом і товаришем в усіх справах; за впертим і цікавим Браном, який завжди ходив за ними з Робом і мріяв долучитися до всього, що вони робили. Він скучив за дівчатами, навіть за Сансою, яка ніколи не називала його на ім’я, тільки «зведенюком», адже він був надто дорослий, аби не розуміти, що означає «байстрюк». І за Арією... за нею він скучив навіть більше, ніж за Робом,— скучив за цим худим малим дівчам, з вічно подряпаними колінками й заплутаними косами, у подертому одязі, зате ярим і наполегливим. Арія теж була в родині чужою, як і він... і завжди викликала у Джона усмішку. Він би все віддав, тільки б опинитися поряд з нею, ще разок скуйовдити їй волосся й побачити, як вона скривиться, а тоді в один голос із нею закінчити речення.

— Ти мені зап’ясток зламав, байстрюче.

Почувши похмурий голос, Джон звів очі. Над ним нависав Грен — з дебелою шиєю, червоний з обличчя, а позаду нього стояло ще троє його приятелів. Джон знав Тодера — потворного коротуна з неприємним голосом. Усі новобранці кликали його Жабою. Двоє інших, пригадав Джон, були ґвалтівниками з Пальців, яких з собою на північ привіз Йорен. Імен їхніх Джон не пам’ятав. Без крайньої потреби він з ними навіть не розмовляв. То були грубіяни й гицлі без краплі честі.

— Якщо люб’язно попросиш, зламаю тобі й другий,— підвівся Джон. Шістнадцятирічний Грен був на голову вищий за Джона. Усі четверо були огрядніші за Джона, але вони його не лякали. У дворі він переміг їх усіх.

— А може, то ми тобі щось зламаємо,— сказав один із ґвалтівників.

— Спробуйте,— потягнувся Джон по свій меч, але один із хлопців викрутив йому руку.

— Ти нас виставив на посміховисько,— поскаржився Жаба.

— З вас було посміховисько ще до зустрічі зі мною,— сказав Джон. Хлопець, який тримав його за руку, щосили смикнув угору. Джона прошив біль, але він не скрикнув.

Жаба зробив до нього крок.

— У лордійчука завеликий рот,— мовив він. У нього були маленькі й блискучі поросячі очиці.— Це ти в матір вдався, байстрюче? І хто ж вона була, якась повія? Як її звали? Може, я теж раз-другий її взував,— зареготав він.

Крутнувшись вугром, Джон вгатив підбором у ступню хлопцеві, який його тримав. Почувся болісний скрик, і Джон нарешті звільнився. Стрибнувши на Жабу, він перекинув його навзнак через лавку й приземлився йому на груди, вчепившись у горлянку й добряче буцнувши головою об земляну долівку.

Його відтягли двоє з Пальців і грубо кинули на землю. Грен заходився копати його ногами. Джон качався по підлозі, ухиляючись від ударів, аж тут у темряві зброярні загуркотів голос:

— Припиніть! Негайно!

Джон зіп’явся на ноги. На хлопців люто дивився Донал Ной.

— Для бійок існує двір,— сказав зброяр.— І не влаштовуйте мені сварок у зброярні, бо якщо до них долучусь я, вам це не сподобається.

Сидячи на долівці, Жаба обережно мацав потилицю. Поглянувши на пальці, він виявив кров.

— Він хотів мене вбити!

— Так і є. Я сам бачив,— втулив один з ґвалтівників.

— А мені він зап’ясток зламав,— знову нагадав Грен, показуючи руку Ною.

Зброяр заледве кинув погляд на простягнуту руку.

— Простий синець. Може, розтяг. Мейстер Еймон дасть тобі масть. Сходи з ним, Тодере, хай твою голову теж подивляться. Всі решта вертайтеся в свої келії. Крім тебе, Сноу. Ти затримайся.

Коли хлопці рушили геть, Джон важко сів на довгу дерев’яну лавку, не звертаючи уваги на погляди, які на нього кидали хлопці: в них читалася мовчазна обіцянка відплати. Рука в Джона сіпалася від болю.

— Варті потрібні всі, хто до нас приходить,— заговорив Донал Ной, коли вони лишилися самі.— Навіть такі як Жаба. Його вбивство не зробить тобі честі.

Джон спалахнув од люті.

— Він назвав мою матір...

— ...повією. Я це чув. І що з того?

— Едард Старк не з тих, хто спатиме з повіями,— крижаним тоном відтяв Джон.— Його честь...

— ...не завадила йому зробити собі байстрюка. Хіба ні?

Джон кипів од люті.

— Можна мені йти?

— Підеш, коли я тебе відпущу.

Джон похмуро втупився в димок, який піднімався з жаровні, аж тут Ной дебелими пальцями узяв його за підборіддя, обертаючи його голову до себе.

— Дивись на мене, коли я з тобою розмовляю, хлопче.

Джон подивився. У зброяра груди були як пивна діжка й живіт до пари. Ніс — плаский і широкий, а ще Ной завжди ходив якийсь наче неголений. Лівий рукав чорної вовняної сорочки застібався на плечі срібною шпилькою у вигляді меча.

— Хай що казатимуть про твою матір, це не зробить з неї повію. Хоч ким вона була, а Жабині слова цього не змінять. Але тут, на Стіні, є чоловіки, в яких матері й справді були повіями...

«Тільки не моя мати»,— вперто подумав Джон. Про свою матір він нічого не знав: Едард Старк не хотів про неї говорити. Але іноді вона йому снилася, іноді навіть здавалося, що він бачить її обличчя. Уві сні вона була шляхетною вродливицею з добрими очима.

— Гадаєш, це в тебе важке життя, бо ти байстрюк високого лорда? — провадив зброяр.— Отой хлопець, Джерен, він узагалі септонів виплодок, а Котер Пайк — безбатченко, народжений дівкою з таверни. А зараз він командує замком — Східною-вартою-на-морі.

— Мені байдуже,— мовив Джон.— Мені байдуже до них, і мені байдуже до вас, до Торна, до Бенджена Старка — до всіх. Мені тут не подобається. Тут надто... холодно.

— Так. Тут холодно, важко й убого, це і є Стіна, це і є люди, які її охороняють. Усе не так, як у казках, що оповідала тобі мамка. Тут є, як є, і ти тут до скону життя, як і всі ми.

— Життя,— гірко повторив Джон. Зброяр міг говорити про життя. У нього воно було. Він вбрався в чорне по тому, як утратив руку при облозі Штормокраю. А перед тим він був ковалем Станіса Баратеона, королевого брата. Він з кінця в кінець переїхав Сім Королівств; він знав і бенкети, і жінок, і бився в сотні битв. Подейкують, саме Донал Ной викував королю Роберту келеп, яким той на Тризубі випустив дух з Рейтара Таргарієна. Він попробував усього, чого не встиг спробувати Джон, а коли постарів, коли йому добряче перевалило за тридцять, потрапив під удар топора; рана довго гноїлася, аж поки не довелося відтяти всю руку. Тільки тоді скалічений Донал Ной опинився на Стіні — коли його життя фактично скінчилося.

— Так, життя,— сказав Ной.— Довге чи коротке, залежатиме від тебе, Сноу. А якщо ти й далі поводитимешся, як зараз, однієї ночі хтось із братів просто розітне тобі горлянку.

— Вони мені не брати,— відтяв Джон.— Вони терпіти мене не можуть, бо я кращий за них.

— Ні. Терпіти вони тебе не можуть за те, що ти тримаєшся так, наче кращий за них. Дивлячись на тебе, вони бачать перед собою байстрюка, який виріс у замку й тому думає, що він лордійчук,— схилився ближче до нього зброяр.— А ти не лордійчук. Пам’ятай про це. Ти Сноу, а не Старк. Ти байстрюк і гицель.

— Гицель?! — мало не задихнувся Джон. Обвинувачення було таке несправедливе, що в нього перехопило подих.— Це вони напали на мене. Всі вчотирьох.

— Цих чотирьох ти принизив на тренуванні. Ці четверо, мабуть, тебе бояться. Я бачив, як ти б’єшся. Це не тренування. Дай тобі в руки гострого меча — і ти їх на м’ясо порубаєш; ти це знаєш, я це знаю, і вони це знають. Ти не лишаєш їм виходу. Ти їх ганьбиш. Ти цим пишаєшся?

Джон вагався. Він і справді пишався перемогою. А чом би й ні? Але зброяр забрав у нього навіть це, в його вустах навіть перемога звучала як щось негідне.

— Вони всі старші за мене,— захищаючись, мовив Джон.

— Старші, і більші, і дужчі, це правда. Але я певен, що ваш військовий інструктор у Вічнозимі учив тебе битися з тими, хто більший за тебе. Хто він був — якийсь старий лицар?

— Сер Родрик Кассель,— обережно сказав Джон. Він відчував, як навколо нього замикається пастка.

Донал Ной нахилився просто до Джонового обличчя.

— А тепер поміркуй про таке, хлопче. Ні в кого з цих хлопців узагалі не було військового інструктора, поки вони не потрапили до сера Алісера. Батьки їхні були селянами, візниками й браконьєрами, ковалями, рудокопами й веслярами на торгових галерах. Битися вони вчилися у трюмах кораблів, у провулках Старгорода й Ланіспорту, у придорожніх борделях і в тавернах на королівському гостинці. Може, перш ніж потрапили сюди, вони й билися кількоро разів на палицях, але запевняю тебе, ніхто з двадцятьох не мав грошей на справжнього меча,— похмуро глянув він на Джона.— То якими вам тепер ввижаються ваші перемоги, лорде Сноу?

— Не називайте мене так! — різко мовив Джон, але від люті його не лишилось і сліду. Зараз він несподівано для себе почувався присоромленим і винуватим.— Я не... Я не думав...

— То ліпше тобі почати думати,— застеріг його Ной.— Або так, або доведеться спати з кинджалом при боці. А тепер іди.

Коли Джон вийшов зі зброярні, був уже майже полудень. Сонце пробилося крізь хмари. Повернувшись до нього спиною, Джон звів очі на Стіну, яка на сонці виблискувала блакитним кришталем. Минуло кілька тижнів, а від самого погляду на неї Джона пробирав морозець. Століттями вітер з піском шмагали і цяткували її, вкриваючи тонким шаром бруду, тож іноді вона здавалася сірою — кольору неба над головою... та коли ясного дня на неї падало сонячне проміння, вона сяяла, оживаючи від світла,— велетенська біло-блакитна скеля, яка затуляла півнеба.

Це найбільша будівля, зведена людськими руками, пояснив Бенджен Старк Джонові на королівському гостинці, коли вперше вдалині постала Стіна. «І, понад усякий сумнів, найбезглуздіша»,— з посмішкою докинув Тиріон Ланістер, та коли вони під’їхали ближче, навіть Куць примовк. Видно її було вже за кілька миль — блакитну стрічку, що тягнулася, величезна й неперервна, вздовж північного обрію зі сходу на захід, гублячись удалечині. Здавалося, вона промовляє: «Тут край світу».

Коли ж нарешті подорожні побачили Чорний замок, його дерев’яні фортеці й муровані вежі здалися не більш як жменькою іграшкових кубиків, розкиданих у снігу попід безмежною стіною льоду. Древня кріпость чорних братів не схожа була на Вічнозим, та й узагалі на замок, їй бракувало мурів, тож вона б не втрималася ні з півдня, ні зі сходу, ні з заходу, але Нічна варта переймалася тільки через північ, отож над північчю й нависала Стіна. Майже сімсот футів заввишки, вона була втричі вища за найвищу вежу в кріпості, яка ховалася в її тіні. Дядько сказав, що нагорі Стіна така широка, що дюжина озброєних лицарів може там проїхати пліч-о-пліч на конях. Нагорі виднілися тонкі обриси величезних катапульт і гігантських дерев’яних кранів, які стояли на варті, мов скелети здоровезних птахів, а поміж них походжали вбрані в чорне люди, маленькі як мурашки.

Стоячи біля зброярні й поглядаючи вгору, Джон почувався майже таким самим приголомшеним, як і того дня на королівському гостинці, коли вперше побачив Стіну. В цьому була вся Стіна. Іноді ти майже забував, що вона тут, як забуваєш про небо чи землю під ногами, але в інші хвилини здавалося, що нічого більше на світі взагалі не існує. Вона була старша за Сім Королівств, і Джон, стоячи під нею й задивляючись угору, почував запаморочення. Незмірний тягар льоду тиснув на нього, наче Стіна от-от перекинеться, і чомусь Джон був певен: якщо Стіна рухне, світ рухне разом з нею.

— Так і хочеться дізнатися, що ж там, за нею,— мовив знайомий голос.

Джон озирнувся.

— Ланістере! Я не бачив... Я не думав, що я не сам.

Тиріон Ланістер так щільно запнувся в хутра, що став схожим на маленького ведмедика.

— Добре іноді заскочити людину зненацька. Ніколи не вгадаєш, що можеш дізнатися.

— Від мене ви нічого не дізнаєтеся,— сказав Джон. По закінченні подорожі він мало бачився з карликом. Рідний брат королеви Тиріон Ланістер був почесним гостем Нічної варти. Лорд-командувач відвів йому покої в Королівській вежі (так званій королівській, бо жоден король за сотню років іще не приїздив сюди), а обідав Ланістер за особистим столиком Мормонта; дні проводив на Стіні, верхи на коні, а вечорами грав у кості й пиячив з сером Алісером, Бовеном Маршем та іншими високими чинами.

— О, я щось дізнаюся, хай де йду,— вказав коротун на Стіну чорним сукуватим ціпком.— На чому ми зупинилися?.. А! Чому так буває: коли хтось збудує стіну, іншому обов’язково кортить дізнатися, що за нею? — схиливши голову набік, він втупився в Джона допитливими різнокольоровими очима.— Тобі ж цікаво дізнатися, що там — на тому боці, правда?

— Там нічого особливого,— мовив Джон. Він і справді хотів у рейд разом з Бендженом Старком, хотів дізнатися таємниці примарного лісу, битися з дикунами Манса Рейдера й захищати королівство від Чужих, але про свої бажання ліпше тримати рот на замку.— Розвідники кажуть, там лише ліси, гори й замерзлі озера, а ще кучугури снігу та криги.

— А ще бабаї та змікули,— докинув Тиріон.— Не забуваймо про них, лорде Сноу, бо для чого б тоді тут постало оце громаддя?

— Не називайте мене лордом Сноу.

— Ти б волів, щоб тебе кликали Куць? — звів брову карлик.— Ти тільки покажи, що тебе ранять чиїсь слова, і глузуванням кінця-краю не буде. Хочуть тебе нагородити іменем — бери його і зроби своїм. І тоді тебе не зможуть ним більше образити,— махнув він ціпком.— Ходімо зі мною. Зараз у їдальні подаватимуть огидне рагу, а я не від того, щоб змісти миску чогось гарячого.

Джон теж був голодний, отож рушив за Ланістером, стишуючи крок, щоб підлаштуватися під карликову незграбну ходу перевальцем. Здіймався вітер, і чути було, як навколо риплять старі дерев’яні будівлі, а вдалині б’ється важка віконниця, яку хтось забув зачинити. Дорогою поряд з ними з гуркотом приземлився цілий пласт снігу, який з’їхав з даху.

— Щось я не бачу твого вовка,— мовив дорогою Ланістер.

— Коли йде тренування, я припинаю його на ланцюг у старій стайні. Зараз усіх коней тримають у східній стайні, тож там його ніхто не турбує. А решту часу він зі мною. Моя келія у Гардиновій вежі.

— Це та, де зруйнована зубчаста стіна? Де у дворі повно потрощеного каміння, а сама вежа шляхетно похилилася, як наш король Роберт після нічної пиятики? Я гадав, ті будівлі давно покинуті.

— Усім байдуже, де хто спить,— знизав плечима Джон.— Здебільшого старі фортеці порожні, тож можна обрати будь-яку келію.

Колись у Чорному замку розміщувалося п’ять тисяч вояків з кіньми, слугами та зброєю. Зараз людей тут було вдесятеро менше, тож усе занепадало.

Тиріон Ланістер зареготав, і в повітря здійнялася хмарка пари.

— То я скажу твоєму батькові, хай арештує і пришле сюди трохи мулярів, поки твоя вежа не завалилася.

Джон відчував, що карлик глузує, та водночас у його словах була правда. Вздовж Стіни варта збудувала дев’ятнадцять кріпостей, поміж них і Чорний замок, у який впирався королівський гостинець. Інші фортеці, населені хіба привидами, давно знелюдніли, і холодні вітри свистіли в чорних вікнах, а на парапетах походжали духи мертвих.

— І ліпше, що я сам,— уперто мовив Джон.— Усі бояться Привида.

— Мудрі хлопці,— зронив Ланістер, а тоді змінив тему.— Кажуть, щось твій дядько затримався.

Джон пригадав, чого побажав у нападі люті: перед ним тоді постало видіння мертвого Бенджена Старка в снігу,— і швидко відвів очі. Карлик був напрочуд чутливий, тож Джон не хотів, щоб той побачив провину в його очах.

— Він казав, що повернеться до моїх іменин,— мовив Джон. Іменини минули ніким не помічені ще два тижні тому.— Вони мали шукати сера Веймара Ройса; його батько — прапороносець лорда Арина. Дядько Бенджен казав, що пошуки можуть сягнути аж Тінявої вежі. А це високо в горах.

— Я чув, що останнім часом зникло чимало розвідників,— мовив Ланістер, коли вони піднімалися східцями у їдальню. Посміхнувшись, він ривком відчинив двері.— Мабуть, зголодніли цьогоріч бабаї.

Здоровезною їдальнею гуляли протяги, хоча у великому коминку гудів вогонь. Десь у бантинах і кроквах високої стріхи гніздилися круки. Беручи у чергових кухарів миску рагу й окраєць чорного хліба, Джон чув пташине крякання. Грен з Жабою та іншими хлопцями сиділи на лавці ближче до вогню, регочучи й лаючись хрипкими голосами. Якусь мить Джон замислено поглядав на них. А тоді обрав місцину в протилежному куті їдальні, подалі від усіх.

Тиріон Ланістер присів навпроти нього, підозріло принюхуючись до рагу.

— Ячмінь, цибуля, морква,— мовив він.— Треба сказати кухарям, що ріпа — це не м’ясо.

— Це рагу з бараниною,— скинув Джон рукавички й почав гріти руки над парою, що здіймалася від миски. Від аромату в нього аж слина покотилася.

— Сноу!

Джон миттю упізнав голос Алісера Торна, однак сьогодні в тому голосі майнула цікавість, якої раніше там не помічалося. Джон обернувся.

— Лорд-командувач хоче тебе бачити. Негайно.

Якусь мить переляканий Джон боявся поворухнутися. Навіщо він лордові-командувачу знадобився? Зринула дика думка: прийшла звістка про Бенджена — дядько помер, видіння справдилося.

— Це щодо дядька? — випалив він.— Він повернувся?

— Лорд-командувач не звик чекати,— тільки й відповів сер Алісер.— А я не звик, щоб мої накази обговорювали байстрюки.

Зістрибнувши з лавки, Тиріон Ланістер став на ноги.

— Припини, Торне, ти лякаєш хлопця.

— Не лізьте не в свої справи, Ланістере. Ви тут ніхто.

— Зате я маю вагу при дворі,— посміхаючись, мовив карлик.— Шепну кому треба одненьке слово — і ти, старий пень, помреш і не встигнеш навчити більше жодного хлопця. А тепер скажи Сноу, навіщо Старий Ведмідь послав по нього. Новини про дядька?

— Ні,— озвався сер Алісер.— Це в цілком іншій справі. Зранку з Вічнозиму прилетів птах з листом щодо його брата,— пояснив він й одразу виправився,— зведеного брата.

— Це про Брана,— видихнув Джон, спинаючись на ноги.— Щось трапилося з Браном.

Тиріон Ланістер поклав йому руку на плече.

— Джоне,— мовив він,— мені страшенно прикро.

Але Джон його не чув. Скинувши Тиріонову руку, він широкими кроками перетнув їдальню. Біля дверей він уже біг. До Вежі командувача він мчав, продираючись крізь старі снігові замети. Промайнувши варту, він пострибав через дві сходинки нагору. Коли він нарешті увірвався в кімнату й постав перед лордом-командувачем, чоботи в нього просякли наскрізь, очі божевільно горіли, а сам він не міг відсапатися.

— Бран,— вигукнув він,— що там пишеться про Брана?

Джіор Мормонт, лорд-командувач Нічної варти, був непривітним стариганем з величезною лисою головою й розкошланою сивою бородою. Тримаючи на руці крука, від згодовував йому зерно.

— Мені сказали, ти вмієш читати,— струсив він крука з руки, і той, хляпаючи крилами, полетів до вікна й усівся там, спостерігаючи, як Мормонт дістає з-за пояса сувій паперу й передає Джонові.

— Зерна,— закрякав крук хрипко,— зерна, зерна!

Джон обвів пальцем обриси деривовка на білому воску зламаної печатки. Він упізнав Робову руку, та не міг нічого прочитати: літери розпливалися перед очима. І збагнув, що плаче. Але тут крізь сльози він уловив смисл написаного — й підвів голову.

— Він отямився,— вигукнув Джон.— Боги повернули його!

— Калікою,— мовив Мормонт.— Мені шкода, хлопче. Прочитай листа до кінця.

Джон дивився на слова, але вони не мали значення. Нічого не мало значення. Бран житиме!

— Мій брат буде жити,— сказав він Мормонту.

Лорд-командувач похитав головою і, набравши жменьку зерна, свиснув. Крук злетів йому на плече, крякаючи:

— Жита, жита!

З усмішкою на вустах і Робовим листом у руках Джон збіг сходами вниз.

— Мій брат буде жити,— сказав він вартовим. Ті обмінялися поглядами.

Коли він вбіг у їдальню, Тиріон Ланістер саме закінчував їсти. Підхопивши коротуна попід пахви, Джон підняв його в повітря й закружляв.

— Бран житиме! — загорлав він. Ланістер мав приголомшений вигляд. Джон вклав йому листа в руки.— Ось, читайте,— вигукнув він.

Навколо почали зацікавлено збиратися люди. За кілька кроків од себе Джон помітив Грена. Рука в нього була замотана цупкою вовняною тканиною. Але вигляд хлопець мав збуджений і ніяковий, і аж ніяк не загрозливий. Джон підійшов до нього. Позадкувавши, Грен підніс руку.

— Не підходь до мене, байстрюче.

— Вибач за зап’ясток,— усміхнувся до нього Джон.— Колись мене так само ударив Роб, тільки дерев’яним мечем. Боліло як сьоме пекло, а в тебе, напевно, ще більше. Слухай, а хочеш, я тобі покажу, як від цього захиститися?

Його слова почув Алісер Торн.

— Лорд Сноу воліє посісти моє місце,— пирхнув він.— Мені легше буде натренувати вовка жонглювати, ніж тобі навчити цих тупих турів битися.

— Я згоден на парі, пане Алісере,— мовив Джон.— Хотів би я побачити, як Привид жонглює.

Джон чув, як Грен вражено затамував подих. Запала мовчанка.

А тоді розреготався Тиріон Ланістер. До нього приєдналася ще трійця чорних братів, які сиділи за сусіднім столом. Сміх котився вздовж лавок, поки вже не долучилися й кухарі. Нагорі поміж бантин заворушилися птахи, й нарешті навіть Грен почав гигикати.

Сер Алісер не відривав від Джона погляду. Поки навколо вирував сміх, його обличчя темнішало, а рука, якою він зазвичай тримав меч, стислася в кулак.

— Ви зробили страшну помилку, лорде Сноу,— нарешті ядуче зронив він ворожим тоном.

Едард

У високі бронзові двері Червоної фортеці Едард Старк в’їхав пом’ятий, змучений, голодний і дратівливий. Сидячи на коні, він мріяв про тривалу гарячу купіль, смажену дичину й перину, аж тут королівський стюард сказав йому, що великий мейстер Пайсел скликає нагальні збори малої ради. Правиця короля зробив би зборам велику честь своєю присутністю, коли йому буде зручно.

— Мені зручно завтра,— кинув Нед, злізаючи з коня.

Стюард низько вклонився.

— Тоді я передам радникам ваші перепрошення, мілорде.

— Та ні, чорт забирай,— мовив Нед. Недобре ображати раду, ще навіть не посівши як слід своєї нової посади.— Я прийду. Будь ласка, дайте мені кілька хвилин перевдягнутися в щось пристойне.

— Так, мілорде,— озвався стюард.— Ми відвели вам колишні покої лорда Арина у Вежі правиці, якщо ви не проти. Я звелю, щоб ваші речі перенесли туди.

— Дякую,— сказав Нед, здираючи їздові рукавиці й застромляючи їх за пояс.

За ним у ворота вже в’їжджала челядь. Побачивши свого стюарда Вейона Пула, Нед гукнув до нього:

— Рада негайно потребує моєї присутності. Простеж, щоб дівчата облаштувалися в своїх кімнатах, і скажи Джорі припильнувати, щоб вони поки що нікуди не виходили. Нехай Арія відкладе обстеження замку.

Пул кивнув. Нед обернувся до королівського стюарда.

— Наші вози й досі тягнуться через місто. Мені потрібен відповідний одяг.

— З великим задоволенням,— озвався стюард.

Коли Нед з’явився в нарадчій залі до краю втомлений і в чужому вбранні, четверо членів малої ради вже чекали на нього.

Зала була пишно оздоблена. Замість циновок підлогу встеляли мирські килими, а в одному куті на різьбленій ширмі, привезеній з Літніх островів, бавилися сотні яскравих казкових тварин. Стіни були завішані гобеленами з Норвоса й Когора, а обабіч дверей застигли двійко валірійських сфінксів з блискучими гранатовими очима, які горіли на чорних мармурових обличчях.

Щойно Нед увійшов, до нього звернувся радник, найменше йому приємний,— євнух Вейрис:

— Лорде Старк, з великою прикрістю я дізнався про ваші неприємності в дорозі. Ми всі в септі поставили свічки за королевича Джофрі. Я молюся за його одужання.

Його ліва рука лишила в Неда на рукаві плями пудри, а пахло від нього так само солодко й відразливо, як від могильних квітів.

— Боги почули вас,— озвався Нед холодно, проте ввічливо.— День у день королевичу кращає.

Вивільнившись із рук євнуха, він перетнув кімнату й наблизився до лорда Ренлі, який біля ширми тихо перемовлявся з коротуном, що не міг бути ніким як Мізинчиком. Коли Роберт посів трон, Ренлі було вісім років, але зараз дорослий Ренлі зробився викапаний брат, аж моторошно ставало. Дивлячись на нього, Нед почувався так, ніби час повернув навспак і це Роберт стоїть перед ним щойно після перемоги на Тризубі.

— Бачу, ви дісталися безпечно, лорде Старк,— мовив Ренлі.

— І ви теж,— відгукнувся Нед.— Пробачте мене, та іноді ви просто копія свого брата Роберта.

— Бліда копія,— знизав плечима Ренлі.

— Зате ліпше вбрана,— втулив Мізинчик.— Лорд Ренлі на одяг витрачає більше, ніж половина леді при дворі.

І це таки була правда. Лорд Ренлі був у темно-зеленому оксамитовому камзолі, розшитому дюжиною золотих оленів. На плечі ж він накинув злототканий плащ, який застібався на смарагдову брошку.

— Це не злочин,— розсміявся Ренлі.— На відміну від того, як вдягаєтеся ви.

Мізинчик не звернув уваги на його кпини — він роздивлявся Неда мало не з презирливою посмішкою на вустах.

— Уже кілька років я мріяв з вами познайомитися, лорде Старк. Думаю, леді Кетлін розповідала про мене.

— Так,— озвався Нед холодно. Його роздратувало це лукаве й зухвале зауваження.— Я так розумію, з моїм братом Брандоном ви теж були знайомі.

Ренлі Баратеон розсміявся. Пришкандибав Вейрис, якому теж кортіло послухати.

— Надто близько,— озвався Мізинчик,— і досі ношу знак його пошани. А Брандон теж про мене згадував?

— Незрідка, і то з великим жаром,— сказав Нед, сподіваючись, що це покладе темі край. Йому бракувало терпцю на ці словесні дуелі.

— Мені здавалося, вам, Старкам, жар не до лиця,— сказав Мізинчик.— Тут, на півдні, подейкують, що ви всі з криги, тож коли проїжджаєте Перешийок, просто танете.

— Найближчим часом я танути не збираюся, лорде Бейліш. Повірте,— кинув Нед і, підійшовши до нарадчого столу, мовив: — Мейстре Пайселе, сподіваюся, ви почуваєтеся добре.

Великий мейстер, який сидів у кінці столу на кріслі з високою спинкою, лагідно всміхнувся.

— Непогано як на свій вік, мілорде,— відповів він,— тільки, боюся, втомлююся надто швидко.

Широке лисе склепіння його чола понад добрими очима обрамляли тонкі пасма білого волосся. На шиї на знак своєї належності до мейстрів він носив не звичайний металевий ланцюг, як Лувін, а дві дюжини ланцюжків, скручених у масивну металеву плетеницю, яка затуляла горло аж до грудей. Ланки ланцюга викувані були з усіх можливих металів: з чорного чавуну й червоного золота, з ясної міді й тьмяного свинцю, зі сталі, олова й світлого срібла, з латуні, бронзи й платини. Метал оздоблювали гранати, аметисти й чорні перли, а ще поодинокі смарагди й рубіни.

— Мабуть, можна починати,— сказав великий мейстер, сплітаючи пальці на широкому животі.— Боюся, ще трохи почекаємо — і я засну.

— Як скажете.

Королівський престол з подушками, на яких золотими нитками був вигаптуваний увінчаний короною олень Баратеонів, стояв порожній на чолі столу. Нед, як правиця короля, сів поруч з ним.

— Мілорди,— офіційно звернувся він до присутніх,— даруйте, що змусив вас чекати.

— Ви правиця короля,— озвався Вейрис.— Ми служимо вам, лорде Старк.

Коли всі решта розсілися по звичних місцях, Нед раптом збагнув, що він тут чужий — у цій залі, серед цих людей. Йому пригадалися слова, які сказав йому Роберт у крипті під Вічнозимом: «Мене оточують підлабузники й дурні». Поглянувши на радників, Нед подумав: хто з них підлабузник, а хто дурень? І вирішив, що й так уже знає.

— Нас усього п’ятеро,— зауважив він.

— Лорд Станіс відплив на Драконстон майже одразу по тому, як король вирушив на північ,— пояснив Вейрис,— а люб’язний сер Баристан, без сумніву, зараз їде крізь місто поряд з королем, як і належиться лорду-командувачу королівської варти.

— Мабуть, найкраще буде дочекатися сера Баристана й короля,— запропонував Нед.

Ренлі Баратеон голосно розсміявся.

— Довго доведеться засідати, щоб дочекатися, аби мій брат вшанував нас своєю королівською присутністю.

— У нашого доброго короля Роберта чимало турбот,— сказав Вейрис.— Аби трохи зменшити свій тягар, він доручає незначущі питання нам.

— Лорд Вейрис має на увазі, що питання грошей, врожаю і правосуддя наводять на мого коронованого брата смертельну нудьгу,— мовив лорд Ренлі,— тож королівством доводиться правити нам. Час до часу він, звісно, віддає нам якийсь наказ,— дістав він з рукава туго скручений аркуш паперу й поклав його на стіл.— Наприклад, сьогодні він звелів мені чимшвидше їхати сюди й просити мейстра Пайсела негайно зібрати раду. В короля для нас нагальне завдання.

Посміхнувшись, Мізинчик передав папір Недові. На згортку була королівська печатка. Зламавши печатку великим пальцем, Нед розгорнув аркуш, щоб прочитати нагальне веління короля, але не міг повірити своїм очам. Чи буде край Робертовим примхам? А коли це ще й робиться його, Недовим, іменем, це просто сіль на рану!

— Боги милостиві! — вигукнув він.

— Лорд Едард хотів сказати,— оголосив лорд Ренлі,— що його світлість велить нам влаштувати великий турнір на честь призначення правиці короля.

— Скільки? — спокійно запитав Мізинчик.

Відповідь Нед прочитав з листа.

— Сорок тисяч золотих драконів переможцю. Двадцять тисяч тому, хто буде другим, і ще двадцять переможцю рукопашної, і десять тисяч переможцю на стрільбищі.

— Дев’яносто тисяч золотих,— зітхнув Мізинчик.— І не забудьте ще про інші витрати. Робертові закортить солідного бенкету. А це додайте кухарів, столярів, служниць, співців, жонглерів, блазнів...

— Кого-кого, а блазнів нам не бракує,— зронив лорд Ренлі.

Глянувши на Мізинчика, великий мейстер Пайсел запитав:

— Скарбниця витримає такі витрати?

— Це яка така скарбниця? — скривившись, озвався Мізинчик.— Не верзіть дурниць, мейстре. Ви знаєте незгірше за мене, що скарбниця порожня вже багато років. Мені доведеться позичати ці кошти. Без сумніву, їх нададуть Ланістери. Ми й так винні лорду Тайвіну близько трьох мільйонів золотих драконів, то що таке ще сотня тисяч?

Нед жахнувся.

— Ви кажете, що корона заборгувала три мільйони золотих?!

— Корона заборгувала шість мільйонів золотих, лорде Старк. Найбільше Ланістерам, але ми брали в борг і в Лорда Тайрела, і в Залізному банку Браавоса, і в кількох тайроських торгових картелів. Останнім часом мені навіть довелося звертатися до представників Віри. Верховний септон торгується незгірше за дорнського продавця риби.

Нед був приголомшений.

— Після Ейриса Таргарієна скарбниця ломилася від золота. Як ви могли це допустити?

— Скарбник знаходить гроші,— знизав плечима Мізинчик,— а король з правицею витрачають.

— Не вірю, що Джон Арин дозволив королю пустити корону на жебри,— гаряче вигукнув Нед.

М’яко побрязкуючи ланцюжками, великий мейстер Пайсел похитав голомозою головою.

— Лорд Арин був ощадливий і розсудливий, от тільки його світлість не завжди дослухається до мудрих порад.

— Мій коронований брат обожнює турніри й бенкети,— сказав Ренлі Баратеон,— і терпіти не може, як він це називає, «рахувати мідяки».

— Я побалакаю з його світлістю,— мовив Нед.— Турнір — це примха, яку корона не може собі дозволити.

— Ваша воля, поговоріть з ним,— озвався лорд Ренлі,— але нам ліпше все розпланувати.

— Іншим разом,— сказав Нед. Мабуть, занадто різко, судячи з поглядів, які на нього кинули присутні. Йому слід не забувати, що він більше не у Вічнозимі, де вище нього тільки король: тут він перший серед рівних.— Перепрошую, мілорди,— сказав він м’якше.— Я стомився. Урвемо нараду на сьогодні й зберімося після перепочинку.

Не чекаючи згоди, він рвучко підвівся, кивнув до всіх і рушив до дверей.

Крізь замкову браму й далі вливалися вози і вершники, й у дворі в пилюці змішалися коні і галасливий люд. Король досі не прибув, повідомили Неду. Після того, що сталося на Тризубі, Старки з усією челяддю їхали далеко попереду валки, щоб триматися подалі від Ланістерів, стосунки з якими й так були напружені. Роберт ніде не показувався; подейкували, він подорожує у великій кареті й здебільшого пиячить. Якщо так, то чекати його доведеться ще декілька годин, хоча як на Неда, то що довше, то краще. Одного погляду на Сансу було достатньо для того, щоб у Недові знову скипіла лють. Останні два тижні подорожі були жахливі. Санса в усьому звинувачувала Арію і навіть сказала їй, що це Наймірія мала померти. А Арія, почувши, що сталося з сином різника, була приголомшена. Санса щовечора плакала перед сном, Арія всенький день мовчки про щось думала, а Едарду Старку снилося крижане пекло, уготоване Старкам з Вічнозиму.

Перетнувши зовнішнє подвір’я, Нед пройшов попід підйомними ґратами у замковий двір і попрямував, якщо не помилявся, до Вежі правиці, аж тут перед ним виріс Мізинчик.

— Ви не туди йдете, Старку. Ходімо зі мною.

Повагавшись, Нед дозволив Мізинчику завести його у якусь вежу, там вони спустилися сходами, перетнули невеличкий дворик, який угруз у землю, пройшли безлюдним коридором, де вздовж стін стояли на варті порожні обладунки, які залишилися ще від Таргарієнів — порохняві й забуті лицарі з чорної сталі з гребенями з драконової луски на шоломах.

— Ця дорога не веде в мої покої,— зауважив Нед.

— А хіба я казав, що веде? Я заманив вас у підземелля, щоб розітнути вам горлянку й заховати труп у стіні,— озвався Мізинчик ядуче.— Немає часу на це, Старку. На вас чекає дружина.

— Яку гру ви затіяли, Мізинчику? Кетлін у Вічнозимі за сотні миль звідси.

— Справді? — зачудовано зблиснули сіро-зелені Мізинчикові очі.— Тоді виходить, комусь вдалося неймовірне перевтілення. Востаннє кажу, ходімо. А не хочете йти, я залишу її собі,— поквапився він сходами вниз.

Нед сторожко попрямував за ним, міркуючи, закінчиться цей день колись чи ні. Він не любив інтриг, але почав усвідомлювати, що для таких людей, як Мізинчик, вони були як мед і м’ясо.

Сходи привели їх до дубових дверей, окутих залізом. Піднявши засув, Пітир Бейліш жестом запросив Неда всередину. Перетнувши поріг, вони ступили у рудувату пилюку, яка вкривала скелястий виступ високо над рікою.

— Ми за межами замку,— мовив Нед.

— Вас важко надурити, Старку,— посміхнувся Мізинчик.— Ви з чого здогадалися — з сонця чи з неба? Ходіть за мною. Тут у скелі видовбані сходинки. Тільки не впадіть, бо заб’єтеся на смерть, і Кетлін мені цього ніколи не пробачить.

З цими словами він підійшов до краю виступу й почав спускатися спритно, як мавпа.

Якусь мить Нед вивчав скелястий обрив, а тоді рушив за Пітиром, лишень повільніше. Як і обіцяв Мізинчик, у скелі були западини — неглибокі вирізи, невидимі знизу, якщо не знати, де їх шукати. Ріка плескалася так далеко внизу, аж паморочилось у голові. Притискаючись обличчям до скелі, Нед старався без особливої потреби не дивитися вниз.

Коли він нарешті спустився до вузької багнистої стежки вздовж ріки, Мізинчик уже, лінькувато прихилившись до скелі, доїдав яблуко. Лишився фактично огризок.

— Старієте і втрачаєте спритність, Старку,— зронив він, недбало пожбуривши недогризок у бурхливу воду.— Але байдуже, бо решту шляху ми здолаємо верхи.

Виявилося, що на них чекає пара коней. Застрибнувши в сідло, Нед рушив за Пітиром уздовж стежки, яка вела в місто.

Нарешті Бейліш зупинився перед старезною дерев’яною будівлею на три поверхи, вікна якої в сутінках світилися лампами. Зсередини вихоплювалися музика й хрипкий сміх і пливли над водою. Біля дверей на важкому ланцюгу розкачувався пишно оздоблений олійний ліхтар з круглим абажуром з червоного свинцевого скла.

Злізаючи з коня, Нед Старк був розлючений.

— Бордель! — вигукнув він, хапаючи Мізинчика за плече й розвертаючи до себе.— Ти стільки часу мене вів у бордель?

— Там ваша дружина,— озвався Мізинчик.

Ця образа стала останньою краплею.

— Брандон надто люб’язно повівся з тобою,— сказав Нед, штовхаючи коротуна до стіни й приставляючи кинджал йому до горла попід гострою борідкою.

— Мілорде, не треба,— вигукнув хтось квапливо.— Він каже правду.

Позаду почулися кроки.

З клинком у руці Нед розвернувся й побачив, що до нього спішить сивий, майже білий старигань. Вбрання його було з грубого коричневого полотна, а під підборіддям на бігу трусилася стареча шкіра.

— Це не ваша справа,— почав був Нед — і тут упізнав старого. Він приголомшено опустив кинджал.— Пане Родрику?!

Сер Родрик кивнув.

— Міледі очікує вас нагорі.

Нед розгубився.

— Кетлін і справді тут? І це не просто дивний жарт Мізинчика? — сховав він клинок назад у піхви.

— Якби ж то, Старку,— сказав Мізинчик.— Ходіть за мною, і постарайтеся побільше нагадувати гультяя і поменше — правицю короля. Недобре буде, якщо вас упізнають. Можете дорогою попестити груди жінці-другій.

Переступивши поріг, вони пройшли крізь повну народу вітальню, де якась товстуха співала непристойні пісеньки, а вродливі дівчата, ледве прикриті лляними сорочками і смужками кольорового шовку, притискалися до коханців і танцювали в них на колінах. Ніхто не звертав на Неда уваги. Сер Родрик лишився внизу, а Мізинчик повів його на третій поверх, а там уздовж коридору, поки не завів у двері.

Всередині чекала Кетлін. Побачивши чоловіка, вона скрикнула, підбігла до нього й міцно пригорнулася.

— Міледі,— здивовано прошепотів Нед.

— О, чудово,— сказав Мізинчик, зачиняючи двері,— ви її впізнали.

— Я вже гадала, ви ніколи не прийдете, мілорде,— прошепотіла Кетлін, притискаючись Недові до грудей.— Пітир розповів мені новини. Я знаю про неприємності з Арією і юним королевичем. Як мої дівчатка?

— Обидві тужать і лютують... Кет, я не розумію. Що ти робиш на Королівському Причалі? Що сталося? — запитав Нед дружину.— Це через Брана? Він...

«Мертвий» — просилося на вуста, але він не міг вимовити цього вголос.

— Це через Брана, але це зовсім не те, що ти подумав,— мовила Кетлін.

— Тоді що? — розгубився Нед.— Чому ти тут, кохана? Що це за місце?

— Саме те, чим і здається,— сказав Мізинчик, опускаючись на підвіконня.— Бордель. Хіба знайти краще місце, де Кетлін Таллі шукатимуть в останню чергу? — посміхнувся він.— Так сталося, що я власник цього закладу, тож улаштувати все було нескладно. А нам-бо зовсім не хочеться, аби Ланістери дізналися, що Кет тут, на Королівському Причалі.

— Але чому? — знов запитав Нед — і тут побачив її долоні: і як незграбно вона їх тримає, і свіжі червоні шрами, і що останні два пальці на лівій руці геть не гнуться.— Тебе поранили,— схопив він її долоні в свої й перевернув.— Боги! Які глибокі розтини... як від меча або... Як це сталося, міледі?

Діставши з-під плаща кинджал, Кетлін вклала клинок йому в руку.

— Це лезо мало розітнути горло Бранові, щоб з кров’ю з нього витекло життя.

Нед різко підвів голову.

— Але... хто... навіщо...

Вона приклала палець йому до вуст.

— Дай-но я все тобі розповім, коханий. Так буде швидше. Слухай.

Отож він вислухав, і вона все йому оповіла — від пожежі в бібліотечній вежі до Вейриса, гвардійців і Мізинчика. А коли вона закінчила, Едард Старк приголомшено присів до столу, не випускаючи кинджала з руки. Вовченя врятувало Бранові життя, тупо думав він. Як там сказав Джон, коли вони натрапили на виводок у снігу? «Вовченята призначалися вашим дітям, мілорде». А він убив Сансину вовчицю, і за віщо? Невже він зараз відчуває докори сумління? Чи це страх? Якщо вовченят справді послали боги, що ж він накоїв?

Болісним зусиллям Нед змусив себе думати про кинджал і про те, що він означає.

— Кинджал Куця? — повторив він. Це було безглуздо. Стиснувши в кулаці гладеньке руків’я з драконової кістки, він увігнав лезо в стільницю, відчуваючи, як воно вгризається в дерево. Так воно й застрягло, глузуючи з нього.— Навіщо Тиріону Ланістеру зичити Брану смерті? Хлопчик нічим його не образив.

— У вас, у Старків, що — сніг у голові? — запитав Мізинчик.— Куць нізащо не діяв би сам-один.

Підвівшись, Нед почав міряти кроками кімнату.

— Якщо до цього причетна королева або, не дайте боги, сам король... Ні, я в це не вірю.

Але, вимовляючи ці слова, він пригадав холодний ранок серед курганів і те, як Роберт збирався підіслати найманців з ножами до Таргарієнської королівни. Пригадав Рейгарового малолітнього сина, його закривавлену голівку, і те, як відвернувся король — точно так само, як відвернувся зовсім нещодавно в замку Дарі. Нед і досі чув у голові, як благає Санса,— як колись благала Ліанна.

— Скоріш за все, король нічого не знав,— мовив Мізинчик.— І не вперше. Наш добрий Роберт виробив звичку заплющувати очі на речі, які йому не хочеться бачити.

На це Недові не було чого відповісти. Перед очима постало обличчя різникового сина, розтятого мало не навпіл,— про це король не сказав ані слова. У Неда гримотіло у скронях.

Підійшовши до столу, Мізинчик витягнув ніж зі стільниці.

— Таке обвинувачення — в будь-якому разі зрада. Звинувать короля — і потанцюєш з Іліном Пейном, не встигнуть іще слова злетіти з вуст. Звинувать королеву... якщо знайдуться докази, якщо Роберт захоче слухати, тоді, можливо...

— У нас є докази,— мовив Нед.— Ми маємо кинджал.

— Оцей? — Мізинчик недбало перекинув ніж у руці.— Гостра криця, але двосічна. Куць, безперечно, заприсягнеться, що загубив кинджал у Вічнозимі або що його вкрали, а оскільки найманець мертвий, хто зможе спростувати брехню? — легенько пожбурив він ножа Недові.— Моя вам рада: киньте його в річку й забудьте, що він узагалі був колись викуваний.

— Лорде Бейліш,— холодно поглянув на нього Нед,— я Старк з Вічнозиму. Мій син каліка, а може, взагалі помирає. Він і помер би, і Кетлін разом з ним, якби не вовченя, на яке ми натрапили в снігу. Якщо ви справді гадаєте, що я можу таке забути, ви й зараз такий самий бовдур, яким були тоді, коли наважилися вийти з мечем проти мого брата.

— Так, Старку, може, й бовдур... але я ось, перед вами, а ваш брат гниє в своїй крижаній могилі вже чотирнадцять років. Якщо вам так горить гнити поряд з ним, не мені вас відмовляти, от тільки не залучайте до цієї справи мене, дуже дякую, не треба.

— Вас, лорде Бейліш, я залучу до чогось в останню чергу.

— Ви мене ображаєте,— притиснув Мізинчик руку до серця.— Як на мене, то ви, Старки, страшенно занудні, але Кет, схоже, прихилилася до вас... не розумію, правда, чого б це. І заради неї я постараюся зберегти вам життя. Дурна робота, визнаю, але я ніколи ні в чому не міг відмовити вашій дружині.

— Я розповіла Пітиру про наші підозри щодо смерті Джона Арина,— мовила Кетлін.— Він пообіцяв допомогти тобі дізнатися правду.

Така новина не порадувала Едарда Старка, але, ніде правди діти, вони таки потребували допомоги, а колись давно Мізинчик був Кет майже братом. Це не вперше Недові доведеться мати справу з людиною, яку він зневажає.

— Дуже добре,— сказав він, застромляючи кинджал собі за пояс.— Ви казали про Вейриса. Євнух теж про все знає?

— Тільки не з моїх вуст,— озвалася Кетлін.— Ви брали за дружину не дурепу, Едарде Старк. Але у Вейриса є способи дізнатися таке, чого не знає ніхто інший. Він володіє темним даром, Неде, присягаюся.

— У нього повно шпигунів, усі це знають,— відмахнувся Нед.

— Не тільки,— не здавалася Кетлін.— Сер Родрик розмовляв з сером Ароном Сантагаром цілком таємно, але Павук якось дізнався про їхню бесіду. Цей чоловік мене лякає.

— Залиште лорда Вейриса мені, міледі,— посміхнувся Мізинчик.— Пробачте непристойне порівняння (а в якому ще місці можна собі таке дозволити), але я тримаю цього чоловіка за яйця,— посміхаючись, він склав долоню човником.— Точніше, тримав би, якби той мав яйця. Якщо клітку відчинити, пташки розлетяться, а Вейрису це навряд чи сподобається. На вашому місці я більше переймався б через Ланістерів, а не через євнуха.

Це Нед розумів і без Мізинчика. Подумки він повернувся в той день, коли знайшлася Арія: він пригадав вираз обличчя королеви, коли вона сказала: «Є вовк»,— м’яко й тихо. Він подумав про хлопчика на ім’я Майка, про смерть Джона Арина, про Бранове падіння, про старого божевільного Ейриса Таргарієна, який помирав на підлозі своєї тронної зали, а на золотому лезі засихала його кров...

— Міледі,— обернувся він до Кетлін,— вам тут більше робити немає чого. Якнайшвидше повертайтесь у Вічнозим. Якщо приходив один убивця, можуть прийти й інші. Хай хто хотів Бранової смерті, він дуже скоро знатиме, що хлопець вижив.

— Я сподівалася побачитися з дівчатками...— мовила Кетлін.

— Не надто мудре бажання,— втрутився Мізинчик.— У Червоній фортеці повно цікавих очей, та й діти не вміють тримати язика за зубами.

— Його правда, люба,— сказав Нед, обіймаючи її.— Бери сера Родрика і їдьте у Вічнозим. За дівчатками я нагляну. А ти повертайся до синів і попіклуйся про них.

— Як скажете, мілорде,— підвела Кетлін обличчя, і Нед поцілував дружину. Її покалічені пальці вчепилися йому в спину з відчайдушною силою, так наче вона хотіла захистити його своїми обіймами.

— Може, лорд і леді воліють скористатися спальнею? — поцікавився Мізинчик.— Але попереджаю, Старку, в цих краях зазвичай за такі послуги виставляють рахунок.

— Хвильку наодинці, більше я не прошу,— сказала Кетлін.

— Гаразд,— рушив Мізинчик до дверей.— Не баріться. Нам з правицею давно вже слід було повернутися в замок, бо помітять нашу відсутність.

Наблизившись до нього, Кетлін взяла його долоні в свої:

— Я не забуду, як ти мені допоміг, Пітире. Коли по мене прийшли твої люди, я не була певна, до друга вони мене ведуть чи до ворога. Але я потрапила навіть не до друга. Я потрапила до брата, якого, я гадала, давно вже втратила.

— Я страшенно сентиментальний, люба леді,— всміхнувся Пітир Бейліш.— Але не кажіть нікому. Мені роками довелося переконувати двір, що я злий і жорстокий, тож не хотілося б, аби всі мої зусилля зійшли на пси.

Нед не повірив жодному його слову, але промовив дуже ввічливо:

— Дозвольте мені вам подякувати, лорде Бейліш.

— Оце так скарб! — зронив Мізинчик, переступаючи поріг.

Коли по ньому зачинилися двері, Нед обернувся до дружини.

— Щойно повернешся додому, надішли листа з моєю печаткою Гелману Толгарту й Галбарту Гловеру. Нехай зберуть кожен по сто стрільців і зміцнять Кейлінський Рів. Двісті затятих лучників здатні стримати на Перешийку ціле військо. Передай лорду Мандерлі, щоб він зміцнив і відремонтував усі укріплення в Білій Гавані, а головне, щоб зібрав там достатньо вояків. І відсьогодні я маю пильно наглядати за Теоном Грейджоєм. Якщо спалахне війна, без флоту його батька нам не обійтися.

— Війна? — вигукнула Кетлін з переляком на обличчі.

— До цього не дійде,— пообіцяв Нед, у душі молячись, щоб так і було. І знову пригорнув дружину.— Перед лицем слабкості Ланістери безжальні, і це, на свою біду, надто добре спізнав Ейрис Таргарієн, але вони не наважаться напасти на Північ, якщо не зможуть опертися на силу всього королівства, а такого не буде. На цьому маскараді блазнів мені доведеться грати свою роль, наче все гаразд. Не забувай, для чого я сюди приїхав, кохана. Якщо я знайду докази, що Джона Арина вбили Ланістери...

Він відчув, як затремтіла в його обіймах Кетлін, учепившись у нього пошрамованими руками.

— Якщо,— мовила вона,— а тоді що, коханий?

Нед знав, яка в цьому питанні криється небезпека.

— Правосуддя вершить король,— сказав він.— Коли я знатиму правду, я змушений буду піти до Роберта.

«І сподіватися, що він і досі той Роберт, якого я пам’ятаю,— про себе закінчив він,— а не той, на кого, боюся, він перетворився».

Тиріон

— Ви впевнені, що вам уже час вертатися? — запитав лорд-командувач.

— Більш ніж упевнений, лорде Мормонт,— відповів Тиріон.— Мій брат Джеймі, мабуть, усе гадає, що ж зі мною сталося. Ще подумає, що ви переконали мене вбратися в чорне.

— Хотів би я,— узяв Мормонт крабову клешню й розломив у кулаці. Хай лорд-командувач і був старий, а сили мав, як у ведмедя.— Ви здібний чоловік, Тиріоне, а такі люди на Стіні нам потрібні.

Тиріон посміхнувся.

— Тоді мені слід зібрати карликів з усіх Сімох Королівств і відіслати їх вам, лорде Мормонт.

Обидва розсміялися, і Тиріон, висмоктавши м’ясо з крабової клешні, потягнувся по наступну. Краби, які прибули зі Східної варти сьогодні вранці, запаковані в діжку зі снігом, виявилися м’ясистими й соковитими.

Тільки сер Алісер Торн за столом жодного разу не всміхнувся.

— Ланістер з нас глузує.

— Тільки з вас, пане Алісере,— озвався Тиріон. Цього разу сміх, який прокотився довкола столу, був якийсь нервовий і невпевнений.

Торнові чорні очі з ненавистю вп’ялися в Тиріона.

— Як на коротуна, що людині до пояса не дістає, у вас гострий язик. Може, нам з вами вийти у двір?

— Навіщо? — поцікавився Тиріон.— Краби-то тут.

Це зауваження знову викликало регіт присутніх. Стиснувши вуста, сер Алісер підвівся.

— Ходіть пожартуєте з крицею в руці.

Тиріон уважно подивився на власну праву руку.

— У мене й так криця в руці, хай це й просто виделка до крабів. Почнімо дуель?

Застрибнувши на власний стілець, він заходився штрикати Торнові в груди крихітною виделкою. У залі вежі вибухнув сміх. Лорд-командувач закашлявся й почав задихатися, і з рота в нього полетіли шматочки крабового м’яса. Навіть крук приєднався, голосно крякаючи з-понад вікна: «Дуель! Дуель! Дуель!»

Сер Алісер Торн рушив до дверей, так випроставшись, наче палицю проковтнув.

Мормонт і досі не міг відсапатися. Тиріон поплескав його по спині.

— Трофей дістається переможцю,— оголосив він.— Забираю собі Торнову частку крабів.

Нарешті лорд-командувач відкашлявся.

— Злий ви чоловік — отак збурити нашого сера Алісера! — з докором мовив він.

Усівшись, Тиріон відсьорбнув вина.

— Якщо людина в себе на грудях малює мішень, то хай начувається: рано чи пізно хтось туди поцілить стрілою. Та я бачив мерців, у яких почуття гумору було більше, ніж у вашого сера Алісера.

— Це не так,— заперечив лорд-стюард Бовен Марш — круглий і червоний, як гранат.— Чули б ви, якими кумедними прізвиськами він нагороджує хлопців, яких тренує!

Тиріон таки чув кілька цих «кумедних» прізвиськ.

— Можу закластися, що в хлопців для нього теж є пара трійця прізвиськ,— мовив він.— Збийте кригу з очей, мілорди. Сер Алісер Торн мав би чистити стайні, а не тренувати юних вояків.

— Нічній варті не бракує конюших,— пробуркотів лорд Мормонт.— Останнім часом нам тільки їх, схоже, й присилають. Конюших, кишенькових злодіїв і ґвалтівників. Сер Алісер — помазаний лицар, один з небагатьох, що вбралися в чорне відтоді, як я став лордом-командувачем. На Королівському Причалі він бився мужньо.

— Тільки не на тому боці,— сухо зауважив сер Джеремі Рикер — Кому не знати, як мені: на полі бою я був поруч. Тайвін Ланістер запропонував нам чудовий вибір: не вдягнеш чорне — голова твоя опиниться на палі ще до вечора. Не хотів вас образити, Тиріоне.

— Я й не образився, пане Джеремі. Батько полюбляє голови на палях, особливо якщо це голови тих, хто його чимось роздратував. А ваше шляхетне обличчя... не сумніваюся, він уже в уяві бачив, як воно прикрашає Королівську браму. Гадаю, там, нагорі, ви б мали приголомшливий вигляд.

— Дякую,— відповів сер Джеремі з сардонічною посмішкою.

Лорд-командувач Мормонт прочистив горло.

— Іноді мені здається, що сер Алісер мав щодо вас рацію, Тиріоне. Ви таки глузуєте і з нас, і з нашого шляхетного завдання тут, на Стіні.

— Нікому з нас не завадить,— знизав Тиріон плечима,— якщо з нас час до часу трохи поглузують, лорде Мормонт, а то ми ставимося до себе надто серйозно. Ще вина, будь ласка,— простягнув він свій кубок.

Поки Рикер наповнював йому кубок, Бовен Марш мовив:

— Ви маленький чоловік, а маєте великий апетит.

— О, я думаю, лорд Тиріон великий чоловік,— з дальнього кінця столу зронив мейстер Еймон. Говорив він неголосно, але високі чини Нічної варти одразу примовкли, дослухаючись до слів старійшини.— Гадаю, до нас на край світу прибув велет.

— Мене по-різному називали, мілорде,— лагідно озвався Тиріон,— але велетом — дуже рідко.

— Однак,— мовив мейстер Еймон, переводячи погляд своїх затуманених, молочно-білих очей на Тиріона,— думаю, це правда.

Вперше Тиріон не знайшов, що відповісти. Лишалося тільки ввічливо вклонитися й сказати:

— Ви надто добрі, мейстре Еймоне.

Сліпець усміхнувся. Він був невеличкий, зморшкуватий і голомозий, так наче зменшився під вагою сотні прожитих років, і тепер ланцюжок мейстра, склепаний з різного металу, вільно висів у нього на шиї.

— Мене по-різному називали, мілорде,— зронив мейстер Еймон,— але добрим — дуже рідко.

Цього разу Тиріон засміявся перший.

Трохи згодом, коли відповідальна справа обіду була зроблена й майже всі розійшлися, Мормонт запропонував Тиріону крісло біля вогню й кухоль такої міцної гарячої оковитої, що в того на очах виступили сльози.

— Тут, на півночі, на королівському гостинці дуже небезпечно,— мовив лорд-командувач, попиваючи разом з ним.

— У мене є Джик і Морек,— озвався Тиріон,— та і Йорен знову їде на південь.

— Йорен один. Варта має провести вас бодай до Вічнозиму,— оголосив Мормонт тоном, що не допускав заперечень.— Трьох людей буде достатньо.

— Ваша воля, мілорде,— сказав Тиріон.— Пошліть зі мною малого Сноу. Він буде радий можливості побачитися з братами.

Під густою сивою бородою Мормонт посуворішав.

— Сноу? А, ви про байстрюка Старка! Ні, не варто. Молодим краще забути про колишнє життя, про братів, матерів і все таке. Подорож додому тільки сколихне в ньому почуття, які ліпше не ворушити. Я сам це добре знаю. Мої рідні... Відтоді як зганьбився мій син, Ведмежим островом править моя сестра Мейдж. У мене є племінниця, якої я навіть ніколи не бачив,— зробив він ковток.— Крім того, Джон Сноу ще зовсім хлопчик. А вам для захисту потрібні три вправні мечники.

— Я зворушений вашою турботою, лорде Мормонт,— озвався Тиріон. Від міцного напою в нього крутилось у голові, але він був не настільки ще п’яний, аби не усвідомлювати, що Старому Ведмедю щось від нього потрібно.— Сподіваюся, я зможу віддячити вам за вашу доброту.

— Зможете,— прямо сказав Мормонт.— Ваша сестра сидить на престолі поруч з королем. Брат — великий лицар, а батько — наймогутніший лорд на всі Сім Королівств. Попросіть їх за нас. Розкажіть їм, які ми тут нужденні. Ви самі все бачили, мілорде. Нічна варта вмирає. Зараз у нас немає навіть тисячі вояків. Шістсот тут, двісті в Тінявій вежі, навіть менше у Східній варті, та й з тих заледве третина здатна воювати. Стіна завдовжки має сотню льє. Поміркуйте про це. У разі нападу ми на захист можемо виставити трьох людей на кожну милю.

— Трьох з третиною,— мовив Тиріон, позіхнувши.

Мормонт його, схоже, не чув. Старий грів руки над вогнем.

— Я відіслав Бенджена Старка на пошуки сина Нона Ройса — хлопець зник у першому ж своєму рейді. Ройс-молодший був зелений, як трава влітку, але він наполіг, що для нього як для лицаря це велика честь — командувати загоном самому. Я не хотів ображати його лорда-батька, тому погодився. Тож я вислав хлопця з двома вояками, які здавалися мені не гіршими за інших у Варті. Отакий я дурень.

— Дурень,— погодився крук. Тиріон підвів погляд. Птах, ляпаючи крилами, поглядав на нього чорними очима-ґудзичками.— Дурень,— крякнув крук знову. Понад усякий сумнів, старий Мормонт не зрадіє, якщо Тиріон задушить тварюку. А шкода.

Лорд-командувач не звертав уваги на дратівного птаха.

— Гаред був ненабагато молодший за мене, а на Стіні пробув навіть довше,— провадив він,— і все одно зрадив обітницю й утік. Я б у житті в це не повірив — він не міг так учинити! — якби лорд Старк не прислав з Вічнозиму його голову. А про Ройса нема й звістки. Один дезертир і двоє зниклих безвісти, а тепер ще й Бен Старк пропав,— він глибоко зітхнув.— Кого мені послати на його пошуки? За два роки мені виповниться сімдесят. Я надто старий і втомлений для того тягаря, який змушений нести, та якщо я скину його з плечей, хто його підхопить? Алісер Торн? Бовен Марш? Я був би сліпцем, як мейстер Еймон, якби не бачив, що це насправді за люди. Нічна варта перетворилася на військо понурих хлопчаків і виснажених старих. Якщо не рахувати тих, хто сьогодні сидів з нами за столом, є ще, мабуть, двадцятеро письменних, а ще менше здатних думати, планувати, керувати. Колись улітку Нічна варта займалася будівництвом, і кожен лорд-командувач залишав по собі Стіну трошки вищою. А зараз ми хіба що боремося за виживання.

«Він каже це смертельно серйозно»,— усвідомив Тиріон. Йому стало трохи ніяково за старого. Лорд Мормонт більшу частину життя провів на Стіні й хотів вірити, що не змарнував цих років.

— Обіцяю, король почує про ваші біди,— серйозно озвався Тиріон,— а ще я поговорю з батьком і з братом Джеймі.

Так, він поговорить. Тиріон Ланістер тримає слово. От тільки він не сказав уголос головного: король Роберт не зверне уваги на його слова, лорд Тайвін запитає, чи він, бува, з глузду не з’їхав, а Джеймі тільки розсміється.

— Ви ще молодий, Тиріоне,— мовив Мормонт.— Скільки зим ви бачили?

— Вісім, дев’ять,— знизав він плечима.— Не пам’ятаю.

— І всі короткі.

— Вам ліпше знати, мілорде.

Народився Тиріон посеред зими, як казали мейстри, страшенно лютої, яка тривала три роки, однак перші спогади його дитинства — про весну.

— Коли я був малий, у нас казали: довге літо — чекай довгої зими. А це літо тривало дев’ять років, Тиріоне, скоро вже десятий. Поміркуйте про це.

— Коли я був малий,— відповів Тиріон,— мамка якось сказала мені: якби люди були чемні, боги дарували б їм нескінченне літо. Може, ми гарно поводилися й нарешті прийшло Вічне літо? — посміхнувся він.

Та лорд-командувач не підтримав жарту.

— Ви не такий дурний, мілорде, щоб у це вірити. Дні вже коротшають. Помилки бути не може: Еймон отримує листи з Цитаделі, і вони тільки підтверджують його власні спостереження. Кінець літа недалеко,— потягнувшись до Тиріона, Мормонт міцно стиснув йому руку.— Ви повинні змусити їх зрозуміти. Кажу вам, мілорде, темрява на підході. У лісах повно дикого звіра — деривовків, мамонтів, снігових ведмедів завбільшки з турів, а у снах я бачу істот іще страшніших.

— У снах,— відлунням повторив Тиріон, подумавши, що йому негайно потрібен іще ковток міцненького.

Мормонт не звернув уваги на його тон.

— Рибалки поблизу Східної варти бачили на узбережжі білих блукальців.

Цього разу Тиріон не зміг втримати язика за зубами.

— Рибалки поблизу Ланіспорту часто бачать моряників.

— Деніс Малістер пише, що горяни кочують на південь: чисельність тих, хто прослизає повз Тіняву вежу, значно збільшилася. Вони тікають, мілорде... але від чого? — підійшов лорд Мормонт до вікна й задивився в ніч.— Кості в мене старі, Ланістере, але такого холоду вони ще не знали. Перекажіть королю мої слова, благаю вас. Зима на підході, і коли настане Довга ніч, на кордоні між нашим королівством і темрявою, яка насувається з півночі, постане лише Нічна варта. Боги поможіть нам, якщо ми виявимося неготові.

— Боги поможіть мені, якщо я сьогодні не висплюся. Йорен наполягає, що виїжджати треба на зорі,— звівся на ноги Тиріон, сонний від вина й утомлений від похмурих пророцтв.— Дякую вам за люб’язний прийом, лорде Мормонт.

— Скажіть їм, Тиріоне. Скажіть їм так, щоб вони повірили. Більшої вдячності мені не потрібно.

Він свиснув, і крук миттю прилетів і примостився йому на плече. Усміхнувшись, Мормонт пригостив птаха зерном з кишені,— саме так його Тиріон і залишив.

Надворі був страшенний холод. Щільно запнувшись у хутра, Тиріон Ланістер натягнув рукавиці й кивнув змерзлим бідолахам, які стояли на варті перед Вежею командувача. І чимшвидше — наскільки це було можливо з його ногами — рушив навпростець через двір до своїх покоїв у Королівській вежі. Черевиками він розбивав лід, який схопився за ніч, і під ногами порипували острівці снігу, а пара від дихання майоріла над ним, як прапор. Запхнувши руки собі попід пахви, Тиріон пришвидшив ходу, сподіваючись, що Морек не забув нагріти йому постіль гарячою цеглою з коминка.

Позаду Королівської вежі у сяйві місяця виблискувала Стіна, величезна й загадкова. Задерши голову, Тиріон на мить призупинився. Ноги в нього боліли від холоду й поспіху.

Зненацька його охопило дивне божевілля: нестерпне бажання кинути ще бодай один погляд з краю світу. Це останній шанс, подумав він: завтра він рушає на південь, а уявити, що йому закортить іще колись повернутися в цю замерзлу пустелю, було важко. Королівська вежа вабила його обіцянкою тепла і м’якого ліжка, але Тиріон незчувся, як проминув її і рушив до білого неозорого палісаду Стіни.

З південного боку піднімалися дерев’яні сходи, які трималися на здоровезних грубо обтесаних балках, вмерзлих у лід. Вони зміїлися туди-сюди зиґзаґом, як блискавка. Чорні брати запевняли, що сходи набагато міцніші, ніж здаються на перший погляд, але в Тиріона так судомило ноги, що він і помислити не міг дертися нагору самотужки. Натомість він наблизився до залізної клітки поряд з колодязем, заліз усередину та щосили потягнув за мотузку — трьома швидкими рухами.

Чекати довелося, здається, цілу вічність, стоячи за ґратами спиною до Стіни. Тиріон уже навіть замислився, навіщо він це робить. І тільки-но він вирішив махнути рукою на власну примху та йти спати, як клітка сіпнулася й поповзла вгору.

Спершу клітка рухалася дуже помалу, ривками, але далі пішла рівніше. Земля віддалялася, клітка розгойдувалася, тож Тиріон міцно вчепився в ґрати руками. Навіть крізь рукавиці було чути холод металу. Морек розпалив у нього в кімнаті вогонь, зауважив він схвально, а от у Вежі командувача було темно. Схоже, у Старого Ведмедя глузду більше, ніж у Тиріона.

Він опинився вже вище за вежі, проте й далі звільна рухався вгору. Під ним сильветкою у місячному світлі лежав Чорний замок. Звідси було видно, який він суворий і безлюдний: фортеці без вікон, покришені стіни, забиті потрощеним камінням двори. Вдалині виднілися вогні Кротівки — невеличкого селища, розташованого за півльє звідси на королівському гостинці, а ще тут і там — відблиски місячного світла на воді: це крижані струмки, спускаючись із гір, розтинали пологи. Решта ж світу видавалася похмурою пусткою — вдалину тягнулися відкриті всім вітрам пагорби й кам’янисті рівнини, поцятковані снігом.

Нарешті ззаду долинув грубий голос: «Сьоме пекло, та це ж карлик»,— і клітка, рвучко зупинившись, зависла, повільно гойдаючись туди-сюди й порипуючи мотузками.

— Тягніть його сюди, чорт забирай!

Почулося буркотіння й гучне рипіння дерева: клітка поповзла вбік, і Стіна опинилася в Тиріона під ногами. Дочекавшись, поки вона припинить гойдатися, він штовхнув двері клітки та стрибнув на сніг. Одна кремезна постать у чорному налягала на коловорот, а друга в цей час рукою в рукавиці притримувала клітку. Обличчя обох вояків ховалися за вовняними шарфами, тож виднілися тільки очі, а самі постаті здавалися опасистими завдяки кільком шарам вовни та шкіри, чорним на чорному.

— І чого вам тут закортіло поночі? — запитала постать біля коловорота.

— Кинути останній погляд.

Чоловіки обмінялися кислими позирками.

— Глядіть, скільки схочете,— сказав другий брат.— Тільки обережно, не впадіть униз, коротуне. Бо Старий Ведмідь з нас шкуру злупить.

Попід величезним краном тулилася маленька дерев’яна хижка, і коли перший брат покинув коловорот і, відчинивши двері, зайшов усередину, Тиріон устиг помітити тьмяне сяйво жаровні й відчути дотик тепла. А тоді опинився сам-один.

Тут, нагорі, холод кусався, а вітер шарпав одяг, як настирливий коханець. Верх Стіни був ширший, ніж місцями королівський гостинець, тож упасти Тиріон не боявся, от тільки, як на нього, занадто слизький. Брати посипали доріжки битим камінням, але від тиску незліченних ніг Стіна танула, на щебінь наростала крига, поглинаючи його, і доріжки знов оголювалися, тож доводилося раз у раз бити каміння.

Однак із цим Тиріон міг упоратися. Він поглянув на схід і на захід — на Стіну, яка простерлася перед ним, неозора біла дорога без початку й кінця, обабіч оточена чорною прірвою. «На захід»,— вирішив він без особливих на те підстав і рушив у цьому напрямку, тримаючись найближчої до північного краю стежки, яку зовсім нещодавно посипали щебенем.

Голі щоки в нього розчервонілися від холоду, і з кожним кроком ноги боліли дедалі дужче, але Тиріон не зважав. Навколо нього вирував вітер, під черевиками порипував щебінь, а попереду, повторюючи обриси пагорбів, тяглася біла стрічка, піднімаючись дедалі вище, аж поки не губилася на західному обрії. Тиріон проминув велетенську — заввишки з міський мур — катапульту, яка глибоко вросла основою в Стіну. Стрілу катапульти зняли на ремонт і так і забули, і тепер вона лежала поряд, як поламана іграшка, наполовину заметена снігом.

З того боку катапульти гукнув приглушений голос:

— Хто йде? Стій!

Тиріон зупинився.

— Якщо я постою ще трохи, то примерзну, Джоне,— озвався він, в той час як до нього беззвучно наблизилася розкошлана сіра тінь і почала обнюхувати його хутра.— Привіт, Привиде.

Підійшов Джон Сноу. Вдягнений у багато шарів хутра та шкіри, він здавався і більшим, і огряднішим; каптур плаща він натягнув собі на обличчя.

— Ланістере,— мовив він, відгортаючи каптур, щоб відтулити рот.— Де-де, а тут я точно не очікував вас побачити.

В руках він мав важкий спис із залізним гостряком, вищий за нього самого, а при боці теліпався у шкіряних піхвах меч. На грудях висів блискучий чорний сигнальний ріжок, облямований сріблом.

— Я й сам не очікував, що опинюся тут,— визнав Тиріон.— Віддався на волю примхи. Якщо я погладжу Привида, він мені руку не відкусить?

— У моїй присутності — ні,— запевнив його Джон.

Тиріон почухав білого вовка за вухами. Червоні очі незворушно спостерігали за ним. Звір уже доріс йому до грудей. Тиріон підозрював, що ще рік — і йому доведеться дивитися на вовка знизу вгору.

— А ти тут сьогодні що робиш? — запитав він.— Окрім як відморожуєш собі чоловіче багатство...

— Мені випало нічне чергування,— пояснив Джон.— Знову. З ласки сера Алісера начальник сторожі виявляє до мене особливу увагу. Їм здається, якщо не давати мені пів ночі спати, під час ранкових навчань я засну. Але поки що я їх тільки розчаровував.

Тиріон вишкірився.

— А Привид уже навчився жонглювати?

— Ні,— мовив Джон, посміхнувшись,— але сьогодні вранці Грен встояв проти Гальдера, а Пип уже не так часто губить свій меч.

— Пип?

— Насправді його звати Пипар. Такий маленький вухань. Він побачив, як я треную Грена, й попросив допомогти йому. Торн йому навіть не показав, як правильно тримати меч,— він обернувся й поглянув на північ.— Я сторожу одну милю Стіни. Прогуляєтеся зі мною?

— Тільки якщо повільно,— сказав Тиріон.

— Начальник сторожі завжди каже, що слід ходити, аби розганяти кров, але щодо швидкості він настанов не давав.

І вони пішли вперед, а Привид білою тінню побіг поруч із Джоном.

— Завтра я їду,— повідомив Тиріон.

— Знаю,— на диво сумно відгукнувся Джон.

— Дорогою на південь я планую зупинитись у Вічнозимі. Якщо хочеш, аби я щось передав...

— Перекажіть Робу, що я командуватиму Нічною вартою, тож він буде в безпеці й може разом з дівчатами зайнятися шиттям, а меч віддати Мікену — переплавити на підкови.

— Твій брат більший за мене,— засміявся Тиріон,— тому я відмовляюся передавати повідомлення, яке може коштувати мені життя.

— Рикон допитуватиметься, коли я повернуся додому. Спробуйте пояснити йому, куди я поїхав, якщо зможете. Скажіть йому, поки мене немає, він може взяти собі всі мої речі; він буде радий.

«Усі мене сьогодні про щось просять»,— подумав Тиріон.

— Можеш написати все те саме в листі.

— Рикон іще не вміє читати. А Бран...— Джон не договорив.— Не знаю, що передати Бранові. Допоможіть йому, Тиріоне.

— Чим я можу йому допомогти? Я не мейстер, його болю я не полегшу. І я не знаю чарів, які повернули б йому ноги.

— Мені ви допомогли, коли було потрібно,— зронив Джон Сноу.

— Яка ж то допомога? — озвався Тиріон.— Самі слова.

— То знайдіть слова для Брана.

— Ти просиш кульгавого навчити каліку танцювати,— сказав Тиріон.— І хай якою щирою буде наука, вийде з цього сміхота. Але я знаю, що таке любити брата, лорде Сноу. І я допоможу Брану, чим зможу.

— Дякую, мілорде Ланістер,— знявши рукавицю, Джон простягнув йому голу долоню.— Друже.

Тиріон був на диво зворушений.

— Родичі в мене переважно бахури,— мовив він з кривою посмішкою,— а от друзів серед бахурів іще не було.

Він зубами стягнув з руки рукавицю й, торкаючись голою шкірою долоні Сноу, стис йому руку. Потиск у хлопця був твердий і міцний.

Поки Тиріон натягав рукавицю назад, Джон Сноу різко розвернувся й підійшов до низенького закрижанілого північного парапету. За парапетом різко обривалася Стіна — там була тільки темрява й пустка. Тиріон рушив за Джоном, і вони пліч-о-пліч стали на краю світу.

Нічна варта не дозволяла лісу підібратися до північного боку Стіни ближче як на півмилі. Зарості залізодрева, дубів і чатових дерев, що колись панували тут, вирубані були ще століття тому, щоб відкритою місцевістю не мав надії підкрастися жоден ворог. Тиріон чув, що де-не-де, на відтинках між трьох фортець, за останні декади дика рослинність знову почала підступати до Стіни, а були навіть такі місця, де сіро-зелені чатові дерева і білі віродерева вкорінилися в тіні самої Стіни, але Чорний замок всякчас потребував лісу на розпал, тож тут сокири чорних братів тримали хащі на віддалі.

Але ніколи хащі не відступали далеко. Звідси Тиріон добре їх бачив — темні дерева нависали над голою ділянкою, як друга стіна, збудована паралельно до першої,— стіна ночі. Рідко хто замахувався сокирою на це чорнолісся, де навіть місячне світло не могло пробитися крізь давнє сплетіння коріння, колючок і навислого гілля. Там росли величезні дерева, й розвідники казали, що ці дерева, які й не бачили людей, стоять собі, наче замислилися про щось своє. Не дивно, що Нічна варта називала цей ліс примарним.

Отак стоячи й дивлячись у темряву, де ніде не палало ні вогника, тільки віяв вітер і холод пронизував до кісток, як спис, Тиріон Ланістер майже вірив у балачки про Чужих, про цього нічного ворога. І його власні жарти про бабаїв і змікул уже не здавалися йому такими дотепними.

— Десь там мій дядько,— стиха мовив Джон Сноу, спираючись на спис і задивившись у темінь.— Коли мене вперше послали сюди на нічні чати, я думав, що в мою зміну повернеться дядько Бенджен і я першим його побачу й засурмлю в ріжок. Але він так і не повернувся. Ні тоді, ні дотепер.

— З часом повернеться,— сказав Тиріон.

Далеко на півночі завив вовк. До нього долучився ще один голос, потім іще один. Схиливши голову набік, Привид дослухався.

— Якщо він не повернеться, ми з Привидом підемо його шукати,— пообіцяв Джон Сноу, поклавши руку деривовкові на голову.

— Я тобі вірю,— сказав Тиріон, але про себе подумав: «А хто піде шукати тебе?» — і затремтів.

Арія

Батько знову мав сутичку з радою. Це було написано в нього на обличчі, коли він сів за стіл із запізненням — як, власне, нерідко останнім часом. Коли Нед Старк широкими кроками зайшов у малу залу, першу страву — густий солодкий гарбузяний суп — уже забрали. Малу залу називали так, щоб відрізняти від великої, де на королівський бенкет могла зібратися тисяча запрошених, однак була це довжелезна кімната з високими склепінчастими стелями, де на лавках, поставлених уздовж двоногих столів, могло всістися дві сотні людей.

— Мілорде,— привітався Джорі, коли Нед увійшов. Він звівся на ноги, і з ним разом звелися й решта гвардійців. Усі вони були вдягнені в нові плащі — важкі, з сірої вовни з білою атласною облямівкою, застібнуті рукою з кованого срібла, яка позначала господарів плащів як вояків особистої варти правиці короля. Гвардійців було півсотні, тож здебільшого лавки стояли порожні.

— Прошу сідати,— мовив Едард Старк.— Дивлюся, ви почали без мене. Приємно бачити, що в місті лишилися ще притомні люди.

Жестом він звелів усім повертатися до їди. Слуги почали виносити тарелі зі смаженими реберцями, обкачаними в часнику і травах.

— При дворі кажуть, що буде турнір, мілорде,— зронив Джорі, сідаючи на місце.— Подейкують, з усього королівства з’їдуться лицарі — позмагатися й погуляти на честь вашого призначення правицею короля.

Арія бачила, що батька це не вельми радує.

— А не кажуть, що сам я цього хочу менше за все?

Очі Санси зробилися круглі, як блюдця.

— Турнір,— видихнула вона. Вона сиділа між септою Мордейн і Джейн Пул, подалі від Арії — наскільки можна було, щоб не викликати батькових докорів.— А нам дозволять піти на нього, батьку?

— Ти знаєш, що я з цього приводу думаю, Сансо. Схоже, в моє завдання входить влаштовувати Робертові ігри й заради нього вдавати, що я цим страшенно пошанований. Але це не означає, що я маю і дочок своїх примушувати дивитися на ці дурниці.

— Ну будь ласка,— мовила Санса.— Я хочу подивитися.

— Там буде королівна Мірселла, мілорде,— заговорила септа Мордейн,— а вона молодша за леді Сансу. Всі леді при дворі очікуються на такій бучній події, а оскільки турнір на вашу честь, якщо ваша родина не з’явиться, це буде дивно.

Батько скривився, як від болю.

— Мабуть, ваша правда. Гаразд, буде для тебе місце, Сансо,— сказав він і перевів погляд на Арію.— Для вас обох.

— Мені байдуже до того дурнуватого турніру,— озвалася Арія. Вона знала, що там буде королевич Джофрі, а королевича вона ненавиділа.

Санса підвела голову.

— Подія буде розкішна. Тобі там ніхто не зрадіє.

Батьковим обличчям пробіг гнів.

— Досить, Сансо. Ще слово — і я передумаю. Я до смерті втомився від вашої нескінченної війни. Ви сестри! І я очікую, що ви поводитиметеся, як сестри, зрозуміло?

Закусивши губу, Санса кивнула. Арія ж похилила голову й похмуро втупилась у тарілку. Очі їй пекло від сліз. Але плакати вона не збиралася, тож люто втерла сльози.

Деякий час було чути тільки подзвякування ножів і виделок.

— Перепрошую,— нарешті звернувся батько до присутніх за столом,— щось у мене сьогодні немає апетиту.

І залишив залу.

Щойно він вийшов, Санса почала збуджено шепотітися з Джейн Пул. Джорі в кінці столу засміявся на якийсь жарт, а Галлен завів мову про коней.

— Ось візьмімо бахмата — для поєдинку негодящий. Бо війна й поєдинок — то різні речі, повірте, зовсім різні.

Всі вже чули це багато разів, тож Дезмонд, Джекс і Галленів син Гарвін одностайно зашикали на нього, а Портер попросив іще вина.

З Арією ніхто не розмовляв. А їй це і подобалося. Якби їй дозволили, вона б і їла на самоті у своїй спальні. Іноді їй це і дозволяли: коли батько обідав з королем, або з яким-небудь лордом, або з посланцем з того краю чи з того. А так вони обідали втрьох у його світлиці — батько, Арія і Санса. Отоді-то Арія понад усе сумувала за своїми братами, їй хотілося дражнити Брана, гратися з малюком Риконом, бачити Робову усмішку. І щоб Джон куйовдив їй волосся й називав сестричкою і в один голос із нею закінчував речення. Але нікого з них поряд не було. Не лишилося нікого, тільки Санса, але Санса з нею навіть не розмовляла — хіба що з батькового примусу.

У Вічнозимі вони обідали у великій залі мало не через день. Батько часто казав, що лорд, якщо сподівається втримати своїх підлеглих, має їсти разом з ними. Одного разу Арія чула, як він казав Робові: «Знай своїх підлеглих, і нехай вони знають тебе. Не очікуй, що вони помиратимуть за незнайомця». У Вічнозимі він завжди мав за своїм столом одне вільне місце і щоразу запрошував на нього когось нового. Сьогодні це міг бути Вейон Пул, і розмова велась би про гроші, запаси хліба і про слуг. А завтра це міг бути Мікен, і тоді батько слухав би, як той розводиться про обладунки й мечі і про те, яким гарячим має бути горно і як найкраще гартувати крицю. А позавтра це міг бути Галлен, який не втомлювався теревенити про коней, або септон Чейл з бібліотеки, або Джорі, або сер Родрик, або навіть стара Нан зі своїми казками.

Понад усе Арія любила сидіти за батьковим столом і дослухатися до таких розмов. А ще вона любила розмови на лавках: слухала грубих як шкура вільних вершників, і придворних лицарів, і юних зброєносців, і старих сивих кіннотників. Вона кидалася в них сніжками та крала для них пироги на кухні. Їхні жінки пригощали її ячмінними коржиками, а вона вигадувала прізвиська для їхніх дітлахів і гралася з ними в «красуню й чудовисько», і у «схований скарб», і у «приходь до мене в замок». Товстун Том називав її Арія-під-ногами, адже, казав він, вона завжди плутається під ногами. Це прізвисько їй подобалося значно більше, ніж Кобила.

Та це було у Вічнозимі, на тому кінці світу, а тепер усе змінилося. Сьогодні вони обідали разом з усіма вперше по приїзді на Королівський Причал. Арію це дратувало. Дратували і голоси, і сміх, і оповідки. Колись то були її друзі, поряд з ними вона почувалася в безпеці, от тільки тепер зрозуміла, що то все облуда. Вони дозволили королеві вбити Леді — вже це одне було жахливо, а потім Гончак розшукав Майку. Джейн Пул розповіла Арії, що хлопця покришили на кавалки й повернули різникові в мішку, аж спершу бідолашний чолов’яга подумав, що то вони закололи свиню. І ніхто ні писнув, ні меча не вихопив — нічого, навіть Гарвін, який завжди так нахвалявся, чи Ейлін, який збирався стати лицарем, чи Джорі, капітан замкової варти. Навіть батько.

— Він був моїм другом,— прошепотіла Арія до своєї тарілки зовсім тихо, щоб ніхто не почув. Реберця так і лежали перед нею неторкані, уже захололі, а під ними на тарілці застигла масна плівка. Поглянувши на них, Арія відчула нудоту. Вона відіпхнулася від столу.

— Скажіть на милість, юна леді, куди це ви зібралися? — поцікавилася септа Мордейн.

— Я не голодна,— Арія з великим зусиллям пригадала гарні манери.— З вашого дозволу, я піду,— вичавила вона завчену фразу.

— Ні, не підеш,— сказала септа.— Ти взагалі не торкнулася їжі. Отож зараз ти сядеш і з’їси все, що на тарілці.

— Самі їжте!

Ніхто не встиг її зупинити: поки чоловіки сміялися, Арія кинулася до дверей, а септа Мордейн верещала їй навздогін, і голос її ставав дедалі пронизливіший.

Товстун Том стояв на чатах: вартував двері до Вежі правиці. Побачивши Арію, яка мчала до нього, й почувши крики септи, він закліпав.

— Гей, маленька, стривай-но,— почав був він, однак Арія прослизнула в нього між ногами і погнала нагору виткими сходами; її підошви стукотіли по камінню, а позаду пихтів і сапав Товстун Том.

На Королівському Причалі було єдине місце, яке Арія любила: її спальня, і найбільше їй подобалися двері — масивна плита з темного дуба, окута чавуном. Якщо вона захрясне такі двері й опустить засув, ніхто не зможе зайти до неї в кімнату — ні септа Мордейн, ні Товстун Том, ні Санса, ні Джорі, ні Гончак — ніхто! Отож вона захряснула двері.

Опустивши засув, Арія нарешті відчула, що тепер може спокійно розплакатися.

Підійшовши до вікна, вона всілася на підвіконня, хлюпаючи носом і всіх ненавидячи, а передусім себе. В усьому, що сталося, винна вона. Так каже Санса, і так каже Джейн.

У двері стукав Товстун Том.

— Аріє, дівчинко, що трапилося? — погукав він.— Ти тут?

— Ні! — крикнула Арія. Стукіт припинився. За мить Том пішов геть. Його завжди легко було надурити.

Арія підійшла до скрині, яка стояла в ногах ліжка. Біля скрині вона стала навколішки, відкинула віко й почала обіруч витягати свої речі, набираючи повні жмені шовків, і атласів, і оксамитів, і вовни та жбурляючи їх на підлогу. Те, що було їй потрібно, ховалося на самому споді скрині. Обережно діставши це, Арія витягнула з піхов витончений клинок.

Голка.

Арія знову згадала Майку — й на очі їй набігли сльози. Це вона винна, винна, винна! Ліпше б вона не просила його погратися з нею, наче вони б’ються на мечах...

У двері затарабанили — гучніше, ніж першого разу.

— Аріє Старк, негайно відчини двері, ти мене чуєш?

Арія, стискаючи Голку, рвучко розвернулася.

— Вам ліпше сюди не заходити! — попередила вона. І запекло розтяла мечем повітря.

— Я все розповім правиці! — лютувала септа Мордейн.

— Мені байдуже,— заверещала Арія.— Забирайтеся.

— Ти ще пошкодуєш про таку зухвалу поведінку, юна леді, я тобі обіцяю.

Арія довго дослухалася, що коїться за дверима, поки не почула, як кроки септи віддаляються.

Тоді вона повернулася до вікна, і досі стискаючи Голку, й визирнула у двір. Якби вона вміла так лазити, як Бран, подумала вона, то вилізла би з вікна й спустилася з вежі, втекла з цього жахливого місця — від Санси, і септи Мордейн, і королевича Джофрі, від усіх. У кухні вона би поцупила трохи харчів, взяла би з собою меч, вдягла теплий плащ і гарні чоботи. У диколіссі біля Тризуба Арія б розшукала Наймірію, і вдвох вони повернулися б у Вічнозим, або ж утекли до Джона на Стіну. Арії хотілося, щоб зараз поряд з нею був Джон. Тоді, може, вона б не почувалася такою самотньою.

Від вікна і від мрій Арію відірвав тихий стукіт у двері.

— Аріє,— почувся батьків голос,— відчини двері. Нам слід побалакати.

Перетнувши кімнату, Арія підняла засув. Батько був сам. Здається, більше засмучений, ніж сердитий. Від цього Арії зробилося тільки гірше.

— Можна мені увійти?

Арія кивнула й засоромлено опустила очі. Батько зачинив двері.

— Чий це меч?

— Мій.

Арія вже й забула, що тримає в руці Голку.

— Дай мені.

Арія неохоче віддала меч, не певна, що колись іще знову візьме його в руки. Батько повернув його до світла, щоб роздивитися обидва боки леза. Помацав кінчик пальцем.

— Бравський клинок,— сказав він.— Але мені здається, що тавро коваля мені знайоме. Це Мікенова робота.

Арія не могла йому брехати. Вона опустила погляд.

Лорд Едард зітхнув.

— Моя дев’ятирічна донька озброєна мечем з моєї кузні, а я нічого про це не знаю. Правиця короля має правити Сімома Королівствами, а я, схоже, не можу впоратися навіть із власними домашніми. Як так сталося, що в тебе з’явився меч, Аріє? Де ти його взяла?

Закусивши губу, Арія промовчала. Джона вона не зрадить, навіть батькові.

За деякий час батько мовив:

— Мабуть, це й не має значення,— він серйозно подивився на меч у своїх руках.— Це не дитяча іграшка, тим паче для дівчинки. Що сказала би септа Мордейн, якби дізналася, що ти граєшся з мечем?

— Я не граюся,— заперечила Арія.— І я терпіти не можу септу Мордейн.

— Досить,— коротко й твердо кинув батько.— Септа просто виконує свої обов’язки, але, на бога, ти влаштувала бідолашній жінці серйозне випробування. Ми з твоєю матір’ю дали їй нездійсненне завдання — зробити з тебе леді.

— Я не хочу бути леді! — спалахнула Арія.

— Мені б зараз просто поламати цю іграшку об коліно та припинити це безглуздя.

— Голка не зламається,— виклично кинула Арія, але голос зрадив їй.

— У меча навіть ім’я є? — зітхнув батько.— Ох, Аріє! В тобі є щось дикунське, дитинко. «Вовча кров», як казав мій батько. У Ліанні теж була краплина, а у Брандоні більш ніж краплина. І ця кров їх обох рано звела в могилу.

В його голосі Арія чула сум; він нечасто згадував про свого батька, чи про брата, чи про сестру, які померли ще до її народження.

— Якби мій лорд-батько дозволив, Ліанна б точно носила при боці меч. Ти навіть схожа на неї.

— Ліанна була красуня,— збентежено мовила Арія. Усі так казали. А про неї, про Арію, ніхто й ніколи так не казав.

— Так, була,— погодився Едард Старк,— норовлива красуня, яка рано померла,— підніс він меча до очей.— Аріє, що ти збираєшся робити з цією... Голкою? Кого ти сподіваєшся нахромити на вістря? Сестру? Септу Мордейн? Ти знаєш головне правило бою на мечах?

Їй на думку не спадало нічого, крім Джонового уроку.

— Штрикай гострим кінцем,— бовкнула вона.

Батько заледве придушив сміх.

— У цьому вся сіль, це точно.

Понад усе Арії хотілося все пояснити, щоб він нарешті зрозумів.

— Я хотіла навчитися, але...— очі її наповнилися сльозами.— Я попросила Майку потренуватися зі мною. Це я його попросила,— на неї водномить накотила туга, і вона заплакала.— Це я винна, це все я...

Зненацька її обійняли батькові руки. Обернувшись, вона, плачучи, тицьнулася носом йому в груди, а він ніжно її пригорнув.

— Ні, люба,— пробурмотів він,— оплакуй друга, але не звинувачуй себе. Це не ти вбила різникового хлопця. Це вбивство лежить на сумлінні Гончака — на ньому, і на жорстокій жінці, якій він служить.

— Я їх ненавиджу,— зізналася червона від плачу Арія, хлюпаючи носом.— Гончака, і королеву, і короля, і королевича Джофрі. Всіх ненавиджу. Джофрі збрехав, усе було не так, як він сказав. І я ненавиджу Сансу. Вона добре все пам’ятала, але збрехала, щоб сподобатися Джофрі.

— Ми всі брешемо,— сказав батько.— Чи ти гадала, я повірив, що Наймірія справді втекла?

Арія присоромлено спалахнула.

— Джорі обіцяв нікому не казати.

— Джорі стримав своє слово,— мовив батько з усмішкою.— Але є речі, які мені й не потрібно казати. Навіть сліпий бачив, що з власної волі вовчиця тебе не покинула б.

— Нам довелося кидати в неї камінням,— пояснила нещасна Арія.— Я звеліла їй бігти геть, на свободу, сказала, що вона більше не потрібна. Що в лісі є інші вовки, з якими вона зможе гратися, ми чули, як вони виють ночами, а Джорі сказав, що там повно дичини, що вона зможе полювати на оленів. Але вона все одно йшла за нами, і тоді нам довелося жбурляти в неї камінням. Я двічі в неї влучила. Вона заскиглила й так глянула на мене, що я відчула страшенний сором, але ж я вчинила правильно, так? Бо королева б її убила.

— Так, правильно,— мовив батько.— І у твоїй брехні навіть була... шляхетність.

Коли він пригорнув Арію, то відклав Голку вбік. Зараз же він знову взяв клинок і підійшов до вікна, і там на мить завмер, визираючи у двір. Коли він розвернувся, очі в нього були замислені. Він усівся на підвіконня й поклав Голку собі на коліна.

— Аріє, сядь. Я спробую тобі дещо пояснити.

Вона схвильовано притулилася на краєчку ліжка.

— Ти ще замала, щоб обтяжувати тебе всіма моїми клопотами,— заговорив батько,— але ж ти зі Старків з Вічнозиму. Ти знаєш наше гасло.

— Зима на підході,— прошепотіла Арія.

— Важкі люті часи,— сказав батько.— Ми відчули їхнє наближення на собі на Тризубі, і коли Бран упав. Ти народилася під час довгого літа, люба, ти нічого іншого й не знала, але зараз і справді на підході зима. Згадай герб нашого дому, Аріє.

— Деривовк,— мовила вона, думаючи про Наймірію. І, знагла злякавшись, притулила коліна до грудей і обхопила їх руками.

— Я розповім тобі дещо про вовків, дитинко. Коли падає сніг і гуляє метелиця, самотній вовк гине, а от зграя виживає. Сваритися можна влітку. А взимку потрібно захищати одне одного, гріти, ділитися силою. Тож якщо хочеш когось ненавидіти, ненавидь тих, хто справді здатен заподіяти нам шкоду. Септа Мордейн гарна жінка, а Санса... Санса — твоя сестра. Ви можете бути різні, як сонце й місяць, але у ваших серцях тече одна кров. Санса потрібна тобі так само, як ти потрібна їй... а мені, боги поможіть, потрібні ви обидві.

Голос у нього був такий утомлений, що Арія засмутилася.

— Я не ненавиджу Сансу,— сказала вона.— Не по-справжньому.

Збрехала вона тільки наполовину.

— Я не хочу тебе лякати, але й обманювати тебе теж не волію. Ми опинилися в темному небезпечному місці, дитинко. Це не Вічнозим. Тут навколо вороги, які зичать нам зла. Тож ми не можемо воювати між собою. Ця твоя норовливість, і втечі, і злі слова, і непослух... Вдома то були просто літні дитячі ігри. А тут і зараз, коли зима стоїть на порозі, усе по-іншому. Час дорослішати.

— Я подорослішаю,— пообіцяла Арія. Ще ніколи вона так не любила батька, як у цю мить.— І я вмію бути сильною. Такою ж сильною, як Роб.

Батько вручив їй Голку — руків’ям уперед.

— Ось.

Вона зачудовано поглянула на меч. Якусь мить вона боялася його торкнутися, боялася: щойно вона по нього потягнеться, батько його відсмикне, але батько сказав:

— Бери, це твоє.

І вона взяла меч у руку.

— Я можу лишити Голку собі? — запитала вона.— Справді?

— Справді,— всміхнувся він.— Якби я її забрав, то, без сумніву, за два тижні знайшов би в тебе під подушкою моргенштерн. Але постарайся не заколоти сестру, хай як вона тебе дратуватиме.

— Не заколю. Обіцяю,— Арія міцно притисла Голку до грудей, а батько пішов геть.

Наступного ранку за сніданком вона перепросила септу Мордейн і вибачилася. Септа глянула на неї підозріливо, але батько кивнув.

За три дні, ополудні, батьків стюард Вейон Пул відіслав Арію в малу залу. Столи розібрали, а лавки відсунули попід стіни. Здавалося, в залі нікого немає, аж поки незнайомий голос не промовив:

— Ти запізнився, хлопче.

Худорлявий чоловік, голомозий і з великим гакуватим носом, виступив з тіні, тримаючи в руках два тонкі дерев’яні мечі.

— Завтра ти прийдеш ополудні.

Говорив він з акцентом, зі співочою інтонацією вільних міст — можливо, Браавоса чи Мира.

— Хто ви? — запитала Арія.

— Твій учитель танців,— кинув він їй дерев’яного меча. Вона метнулася його перехопити, але промахнулася й почула, як меч гримнувся на підлогу.— Завтра ти його зловиш. А зараз підніми.

Це була не просто палиця, а справжній дерев’яний меч з руків’ям, гардою і головкою. Піднявши його, Арія схвильовано стисла його обіруч, тримаючи перед собою. Він виявився тяжчим, ніж здавався на вигляд, і набагато важчим за Голку.

Голомозий цокнув язиком.

— Не так, хлопче. Це не довгий меч, не потрібно ним замахуватися обома руками. Візьми клинок однією рукою.

— Він занадто важкий,— мовила Арія.

— Важкий, щоб зростити твою міць, а ще для рівноваги. Канавка всередині налита свинцем, атож. Тобі знадобиться тільки одна рука.

Забравши з руків’я праву руку, вона обтерла спітнілу долоню об штани. Меч вона тримала в лівому кулаці. Чоловік, схоже, це схвалював.

— Ліва рука — це добре. Усі рухи навпаки, тож це додаткові незручності для ворога. Але стоїш ти неправильно. Обернися боком, отак. Бачу, стан у тебе тоненький, як ратище списа. Це теж добре: ціль менша. А тепер хватка. Дай-но погляну,— наблизився він і подивився на її долоню, а тоді розчепив їй пальці й перемістив.— Атож, отак. Не стискай надто міцно, хватка має бути легкою, делікатною.

— А що як я його впущу? — запитала Арія.

— Криця має стати продовженням твоєї руки,— сказав голомозий.— Ти можеш впустити руку? Ні. Дев’ять років Сиріо Форел був першим мечем володаря моря у Браавосі, тож він на цьому розуміється. Слухайся його, хлопче.

Уже втретє він назвав її хлопцем.

— Я дівчина,— заперечила Арія.

— Хлопець, дівчина,— зронив Сиріо Форел.— Ти меч, ось що важливо,— він цокнув язиком.— Атож, це хватка. Ти тримаєш не бойовий топір, а...

...голку, — з притиском закінчила за нього Арія.

— Атож. А тепер ходімо до танцю. Пам’ятай, дитино, ми розучуємо не залізний танок Вестеросу, не лицарський танок, не гехкання і гепання, ні. Це танок бравів, водяний танок, пливкий і прудкий. Усі люди зроблені з води, ти це знаєш? Якщо їх протяти, з них витікає вода, і вони помирають,— він на крок відступив і підніс угору свій дерев’яний меч.— А тепер спробуй ударити мене.

Арія спробувала. І пробувала чотири години поспіль, поки в неї не заболів кожен м’яз у тілі, а Сиріо Форел цокав язиком і пояснював їй, що саме потрібно робити.

А наступного дня почалося справжнє тренування.

Данерис

— Дотрацьке море,— зронив сер Джора Мормонт, натягуючи повіддя й зупиняючись поряд з Дані на гребені пагорба. Під ногами в них простерлася неозора пустельна рівнина — безмежний плаский простір, який тягнувся аж ген до обрію і далі, аж поза нього. Та це і справді море, подумала Дані. Тут уже не було пагорбів, не було ні гір, ні дерев, ні міст, ні шляхів — тільки нескінченні луки, де високі трави брижились од вітру, як хвилі.

— Яке воно зелене,— сказала вона.

— Це зараз, звідси,— погодився сер Джора.— А бачила б ти його в цвіту, цілком укрите багряними квітами від обрію до обрію, як море крові! А коли приходить посуха, весь світ набирає бронзових барв. А це ж одна тільки гранна, дитино. А там сотні видів трав — жовтих як лимон і темних як індиго, блакитних, і жовтогарячих, і веселкових. У Тінявих землях за Ашаєм, подейкують, є океани примарних трав, вищих за вершника на коні, зі стеблами білими як молочне скло. Вони душать усі інші трави, а тоді в темряві сяють духами проклятих. Дотраки певні, що одного дня примарні трави вкриють весь світ, і тоді життю прийде кінець.

На саму думку про це Дані здригнулася.

— Не хочу зараз про це говорити,— мовила вона.— Тут так гарно, аж не хочеться думати про те, що все це може загинути.

— Як скажете, халесі,— шанобливо озвався сер Джора.

Почувши голоси, вона озирнулася. Вони з Мормонтом випередили решту вершників, тож зараз ті ген позаду видиралися на гребінь пагорба. І її служниця Іррі, і юні лучники з її хасу були спритні, мов кентаври, а от Вісерис і досі боровся з короткими стременами й пласким сідлом. У цих краях брат мав жалюгідний вигляд. Йому не варто навіть було приїжджати. Магістр Іліріо схиляв його зачекати в Пентосі, запропонував йому гостинність свого особняка, але Вісерис навіть чути про це не хотів. Він буде з Дрого, поки той не сплатить борг, поки Вісерис не отримає обіцяну корону. «А якщо він спробує мене надурити, горе йому: він дізнається, що буває, якщо збудити дракона»,— заприсягнувся Вісерис, поклавши руку на позичений меч. На це Іліріо тільки кліпнув очима й побажав йому щастя.

Дані збагнула, що зараз не має охоти вислуховувати братові скарги. День був занадто чарівний. У насиченій блакиті неба, у високості, кружляв яструб — полював. Море трави гойдалося й зітхало з кожним повівом вітру, тепле повітря пестило обличчя, і Дані почувала умиротворення. Вона не дозволить Вісерису все зіпсувати.

— Зачекайте тут,— мовила Дані до сера Джори.— Скажіть усім зупинитися. Скажіть, що я звеліла.

Лицар усміхнувся. Сер Джора не відзначався вродою. Шия та плечі в нього були, як у бугая, а руки та груди так густо поросли жорстким чорним волоссям, що на голову вже нічого не лишилося. Однак від його усмішки Дані ставало затишно.

— Ти вчишся розмовляти, як королева, Данерис.

— Не як королева,— заперечила Дані,— як халесі.

Розвернувши коня, вона самотою помчала вчвал з гребеня пагорба вниз.

Спуск був стрімкий і кам’янистий, але Дані скакала безстрашно, а серце співало від радості й небезпеки. Усе життя Вісерис казав їй, що вона королівна, але вперше Данерис Таргарієн почулася королівною тільки тоді, коли проїхалася на своїй сріблястій кобилиці.

Спершу було нелегко. Наступного ранку після весілля халасар зібрав табір і вирушив на схід у Ваїс-Дотрак, і на третій день шляху Дані здавалося, що вона просто помре. На сідницях полускалися натерті сідлом страшні криваві водянки. Стегна вона собі збила до крові, на руках з’явилися мозолі від повіддя, а м’язи ніг і спини так боліли, що вона заледве могла сидіти. Наприкінці дня, коли западали сутінки, служницям доводилося знімати її з коня.

Але й уночі полегшення не приходило. Поки вони їхали, хал Дрого не звертав на неї уваги, точно як він ігнорував її під час весілля, а вечорами пив зі своїми вояками та кровними вершниками, виїздив призових скакунів і дивився, як танцюють жінки й помирають чоловіки. У цьому житті для Дані місця не було. Їй залишалося вечеряти на самоті, або з сером Джорою і з братом, а потім у сльозах засинати. Але щоночі, десь перед світанком, Дрого приходив до неї в намет і будив її в темряві, і їздив на ній так само невтомно, як на своєму огирі. Він завжди брав її ззаду, як заведено в дотраків, і Дані була вдячна за це: так її лорд-чоловік не міг бачити сліз, які зрошували їй обличчя, а вона могла тулити до лиця подушку, щоб приглушити болісні зойки. Коли він кінчав, то, заплющивши очі, починав стиха похропувати, а Дані лежала поруч з ним, уся в синцях і ранах, які боліли так, що вона не могла заснути.

Минали день за днем, ніч за ніччю, і прийшла мить, коли Дані збагнула: більше вона не витримає. Однієї ночі вона вирішила: ліпше накласти на себе руки, ніж дозволити цьому тривати...

Однак тої ночі їй знову наснився дракон. Цього разу Вісериса у сні не було. Тільки вона і дракон. Луска в нього була чорна як ніч і мокра й слизька від крові. Її крові, відчула Дані. Очі дракона сяяли, мов озера розпеченої лави, а коли він розтулив рота, звідти гарячим струменем з гуркотом вихопилося полум’я. Дані чула, що він співає до неї. Вона розкрила обійми вогню, прийняла його, дозволила йому цілком її поглинути, обмити, загартувати, випалити начисто. Вона відчувала, як плоть висихає, обвуглюється і злізає з кісток, як кров закипає й починає парувати, але болю не було. Вона почувалася дужою, оновленою і ярою.

А наступного дня — на диво — тіло боліло вже начебто не так. Таки боги нарешті почули її та змилостивилися. Навіть служниці відчули переміну.

— Халесі,— звернулася до неї Джикі,— щось негаразд? Ви хворі?

— Була хвора,— озвалася вона, застигнувши над драконовими яйцями, які подарував їй Іліріо на весілля. Вона торкнулася одного — найбільшого з трьох, легенько провела рукою по шкаралупі. «Чорно-черлене,— подумала вона,— як дракон з мого сну». Камінь під пальцями здавався на диво теплим... чи це їй наснилося? Вона нервово відсмикнула руку.

Відтоді день у день ставало легше. Ноги зміцніли, мозолі на руках полускали й затверділи, м’які сідниці загрубіли і стали еластичні, як дублена шкіра.

Хал доручив служниці Іррі навчити Дані їздити верхи по-дотрацькому, але насправді найкращою вчителькою була кобилиця. Здавалося, вона вгадує настрій вершниці, наче в них одна на двох свідомість. День у день Дані почувалася в сідлі впевненіше. Дотраки були люди суворі й нечутливі, не мали звичаю давати тваринам імена, тож Дані називала свою кобилицю просто «сріблястою». Ще нікого й нічого вона так не любила.

Коли дорога почала менше втомлювати Дані, вона стала помічати красу навколишніх земель. Їхала вона на чолі халасару разом з Дрого та його кровними вершниками, тож кожен край поставав перед нею свіжий і незайманий. Позаду них величезна орда витоптувала землю, каламутила ріки та здіймала навколо хмари задушливої куряви, але луки попереду завжди були зелені й зарослі.

Халасар перетнув невисокі пагорби Норвосу, проминув улаштовані терасами лани й невеличкі села, з чиїх білих тинькованих стін за ним схвильовано спостерігали місцеві мешканці. Перейшов убрід три широкі спокійні річки, а четверту — бистру, вузьку й підступну; ставав табором біля високого блакитного водоспаду; обійшов стороною руїни величезного мертвого міста, де, подейкували, поміж почорнілих мармурових колон стогнуть привиди. Промчав тисячолітніми валірійськими дорогами, прямими як дотрацька стріла. Півмісяця пробирався крізь Когорський ліс, де високо над головами золотилося шатро з листя, а стовбури дерев були завширшки з міську браму. Тут водилися величезні лосі, і плямисті тигри, і лемури зі сріблястим хутром і велетенськими фіалковими очима, але всі вони розбігалися з наближенням халасару, тож Дані нікого з них і краєм ока не побачила.

На цей час спогад про нестерпний біль майже вивітрився. І досі по довгому дні верхи у неї нило тіло, однак зараз цей біль був навіть солодкий, тож щоранку вона радо стрибала в сідло в передчутті нових див, які чекали на неї в землях, що лежали попереду. Навіть ночі іноді приносили задоволення, і тепер якщо вона й скрикувала, коли Дрого брав її, то не завжди від болю...

Біля підніжжя пагорба її обступили трави — високі та м’які. На рівнину вона виїхала підтюпцем і в благословенній самотині загубилася серед зелені. У халасарі вона ніколи не була сама. Хал Дрого приходив до неї тільки після заходу сонця, але служниці годували її, вмивали та спали біля входу в її намет, завжди неподалік крутилися кровні вершники та лучники з хасу, а брат, мов набридлива тінь, ходив за нею день і ніч. Навіть звідси Дані чула, як він, стоячи на верхівці гребеня, пронизливо горлає на сера Джору. Але вона рушила вперед, поринаючи глибше в Дотрацьке море.

Зелень проковтнула її. Повітря насичене було ароматами землі й трави, до яких домішувалися запахи кінської піни й поту самої Дані, а ще — олії в її волоссі. Дотрацькі запахи. Вони добре пасували до цього місця. І Дані, сміючись, вдихнула їх. Зненацька їй закортіло відчути під ногами землю, занурити пальці в масний чорний ґрунт. Зістрибнувши з сідла, вона пустила сріблясту пастися, а сама стягнула з ніг високі чоботи.

Вісерис налетів на неї несподівано, як літня буря; він надто сильно натягнув повіддя, і кінь під ним став дибки.

— Як ти смієш! — заверещав він.— Ти велиш щось мені? Мені?!

Він скочив з коня і, приземляючись, заточився. З розчервонілим обличчям він важко зіп’явся на ноги. Схопив сестру й почав трусити.

— Ти забула, хто ти така? Подивись на себе. Тільки подивись на себе!

Дані не треба було й дивитися. Вона була боса, з олією у волоссі, вбрана в дотрацький шкіряний одяг і у фарбовану безрукавку, яку їй подарували на весілля. Вона була своя у цих краях. А брудний Вісерис не розлучався з заплямованими міськими шовками й кольчугою.

— Не смій веліти дракону! — і досі репетував він.— Ти зрозуміла? Я володар Сімох Королівств, і я не збираюся вислуховувати накази від шльондри якогось комонника, ти мене чуєш? — рука його залізла їй під безрукавку, й пальці боляче стиснули груди.— Ти мене чуєш?

Дані щосили відштовхнула його.

Вісерис витріщився на неї, не вірячи своїм фіалковим очам. Вона ще жодного разу не чинила опору. Від люті в нього перекосилося обличчя. Зараз він її вдарить, і боляче вдарить, вона це знала.

Хрясь!

Удар батога пролунав, як гуркіт грому. Ремінь, який обкрутився Вісерису довкола горла, сіпнув його назад. Брат, приголомшений і задиханий, розтягнувся на землі. Він намагався звільнитися, а дотрацькі вершники улюлюкали над ним. Хлопець із батогом, юний Джого, скреготливим голосом щось запитав. Слів Дані не зрозуміла, але тут під’їхали Іррі, і сер Джора, і решта вояків з її хасу.

— Джого питає, чи бажаєте ви його смерті, халесі,— переклала Джикі.

— Ні,— озвалася Дані,— ні.

Джого зрозумів її. Хтось із вояків щось проричав, і дотраки розсміялися. Іррі переклала:

— Кваро вважає, що вам варто відтяти йому вухо, щоб навчити трохи поваги.

Брат стояв навколішках, пальцями вчепившись у шкіряний ремінь на шиї, нерозбірливо хничучи, силкуючись відсапатися. Батіг міцно стискував його за шию.

— Скажи, що я не хочу робити йому боляче,— мовила Дані.

Іррі повторила її слова дотрацькою мовою. Джого потягнув батіг, смикнувши Вісериса, як ляльку на мотузці. Брат знову розтягнувся на землі, нарешті звільнений зі шкіряного зашморгу, от тільки під підборіддям, де в шкіру глибоко врізався ремінь, проступила кривава смуга.

— Я попереджав його, що так буде,— мовив сер Джора Мормонт.— Казав йому лишатися на пагорбі, як ви й веліли.

— Я вам вірю,— відгукнулася Дані, спостерігаючи за Вісерисом. А той лежав на землі з розчервонілим обличчям, шумно втягуючи повітря та схлипуючи. Він викликав жалість. Та він завжди викликав жалість. Як вона раніше цього не бачила? У грудях, де колись гніздився страх, лишилася порожнеча.

— Заберіть його коня,— звеліла Дані серу Джорі. Вісерис витріщився на неї з роззявленим ротом. Він не міг повірити своїм вухам, та Дані й сама не могла повірити, що каже таке. Але слова вилітали самі.— Нехай брат пішки йде назад до халасару. Нехай усі бачать, хто він.

Поміж дотраків чоловік не на коні не вважається за чоловіка: він нижчий з найнижчих, позбавлений гідності й гордості.

— Ні! — заверещав Вісерис. І звернувся до сера Джори загальною мовою, щоб не зрозуміли комонники: — Вдарте її, Мормонте! Зробіть їй боляче! Вам наказує ваш король! Повбивайте цих дотрацьких псів і провчіть її!

Лицар-вигнанець перевів погляд з Дані на її брата; вона стояла боса, утопивши пальці в землі, з олією у волоссі, тоді як він був у шовках і криці. Але Дані побачила рішення на обличчі сера Джори.

— Він піде пішки, халесі,— мовив лицар. І, поки Дані сідала на сріблясту, узяв у руки повіддя братового коня.

Вісерис з розтуленим ротом знову сів на землю. Він мовчав і не рухався, проводжаючи вершників очима, повними отрути. Незабаром він загубився у високій траві. Коли він зник з поля зору, Дані злякалася.

— Він знайде дорогу назад? — запитала вона сера Джору.

— Навіть такий сліпець, як твій брат, здатен видивитися наш слід,— озвався той.

— Він гоноровий. Може, йому буде соромно повертатися.

— А куди йому ще податися? — розсміявся Джора.— Якщо він не знайде халасару, халасар уже напевне знайде його. У Дотрацькому морі важко потонути, дитино.

У його словах була рація. Халасар був наче рухоме місто, проте рухалося це місто не наосліп. Розвідники обов’язково виїжджали далеко вперед від основної валки, щоб повідомити про дичину, здобич або ворогів, а з флангів її охороняли вершники супроводу. Такі нічого не проґавлять — не тут, не в цих краях, звідки вони родом. Ці рівнини невіддільні від них... а тепер і від Дані.

— Я його вдарила,— зачудовано мовила вона. Тепер, коли все було позаду, це здавалося дивним сном, який їй просто наснився.— Пане Джоро, ви гадаєте... Він буде такий лютий, коли повернеться...— затремтіла вона.— Я збудила дракона, так?

Сер Джора пирхнув.

— Чи можна збудити мертвого, дівчинко? Твій брат Рейгар був останнім з драконів, а він загинув на Тризубі. А Вісерис — навіть не тінь змії.

Його прямодушні слова збентежили її. Здавалося, все, у що вона в житті вірила, зараз опинилося під питанням.

— Ви... присягнули йому своїм мечем...

— Так, присягнув, дівчинко,— сказав сер Джора.— А якщо твій брат — тінь змії, хто ж тоді його слуга?

У голосі його вчувалася гіркота.

— Він і досі справжній король. Він...

Осадивши коня, Джора поглянув на неї.

— А тепер давай по щирості. Ти б хотіла, щоб Вісерис посів трон?

Дані поміркувала.

— З нього не буде гарного короля, правда ж?

— Бували й гірші... але небагато.

Вдаривши п’ятами коня під боки, лицар знову рушив.

Дані їхала зразу позаду нього.

— І все-таки,— провадила вона,— прості люди чекають на нього. Магістр Іліріо каже, вони шиють прапори з драконом і моляться, щоб з-за вузького моря повернувся Вісерис і звільнив їх.

— Прості люди моляться за дощ, і за здоров’я дітей, і за літо без кінця,— мовив сер Джора.— І їх не хвилює, як там високі лорди граються у свою гру престолів, якщо самих їх облишать у спокої,— здвигнув він плечима.— Але їх не облишать.

Деякий час Дані мовчки їхала поряд, складаючи його слова, як шматочки мозаїки. Думка про те, що людям байдуже, керуватиме ними справжній король чи узурпатор, суперечила всьому, чого вчив її Вісерис. Та що більше вона міркувала над словами Джори, то ясніше бачила в них правду.

— А за що молитеся ви, пане Джоро? — запитала нарешті вона.

— За повернення додому,— озвався той хрипким від ностальгії голосом.

— Я теж молюся за це,— сказала вона з вірою у власні слова.

Сер Джора розсміявся.

— Тоді погляньте навкруги, халесі.

Але перед очима Дані стояли не рівнини. Внутрішнім зором вона бачила Королівський Причал і Червону фортецю, збудовану Ейгоном Завойовником. Бачила Драконстон, де народилася. В її уяві вони палахкотіли тисячами вогнів — у кожному вікні горіло полум’я. В її уяві всі двері були червоні.

— Братові ніколи не повернути собі Сім Королівств,— сказала Дані. І збагнула, що знає це давним-давно. Знає все своє життя. Просто ніколи не дозволяла собі вимовити ці слова навіть пошепки, а зараз промовила їх так, що почули і Джора Мормонт, і весь світ.

Сер Джора зміряв її поглядом.

— Ви гадаєте ні?

— Він не зможе очолити армію, навіть якщо мій лорд-чоловік і надасть її,— мовила Дані.— У нього немає грошей, а єдиний лицар, який супроводжує його, вважає його нижчим за змію. Дотраки глузують з його слабкості. Він ніколи не поверне нас додому.

— Ти розумна дитина,— посміхнувся лицар.

— Я не дитина,— затято мовила вона. І стисла каблуками боки кобилиці, посилаючи сріблясту вчвал. Вона мчала дедалі швидше, залишивши далеко позаду і Джору, і Іррі, і всіх решту, а теплий вітер розмаював їй волосся, і призахідне сонце світило в обличчя. Поки вона доїхала до халасару, запали сутінки.

Раби поставили для неї намет на березі озерця з джерельною водою. З трав’яного палацу на пагорбі чулися голоси. Скоро там реготатимуть — щойно вояки з хасу повідають, що сталося сьогодні серед трав. І коли Вісерис, кульгаючи, повернеться, усі чоловіки, жінки й діти знатимуть, що він піший. У халасарі немає таємниць.

Дані віддала сріблясту рабам, щоб потурбувалися про неї, а сама увійшла в намет. Під шовковим шатром було прохолодно й темнувато. Опускаючи запинало, Дані побачила, як порошний промінь червоного світла торкається драконових яєць. На якусь мить перед очима в неї затанцювали тисячі багряних язичків полум’я. Вона кліпнула — і все зникло.

«Це камінь,— сказала вона собі.— Це просто камінь, навіть Іліріо так казав, усі дракони мертві». Вона поклала долоню на чорне яйце, лагідно обхопивши вигин шкаралупи пальцями. Камінь був теплий. Майже гарячий.

— Це все сонце,— прошепотіла Дані.— Сонце нагріло їх, поки ми їхали.

Вона звеліла служницям приготувати для неї купіль. Дорея розпалила перед наметом багаття, а Іррі та Джикі зняли з в’ючних коней і принесли великі мідні ночви — ще один весільний подарунок — і натягали води з озерця. Коли з ночов почало парувати, Іррі допомогла Дані залізти, а тоді залізла й сама.

— Ви колись бачили дракона? — запитала Дані, поки Іррі шкребла їй спину, а Джикі вимивала пісок з волосся. Вона чула, що перші дракони з’явилися зі сходу, з Тінявих земель за Ашаєм та з островів у Нефритовому морі. Може, вони й досі живуть там, у краях дивних і диких.

— Драконів більше немає, халесі,— сказала Іррі.

— Вимерли,— підтвердила Джикі,— давним-давно.

Вісерис казав, що останні дракони Таргарієнів померли не більш як століття тому, під час правління Ейгона Третього, якого прозвали за це Бичем Драконів. Як на Дані, це було не так уже й давно.

— Всюди? — розчаровано спитала вона.— Навіть на сході?

На заході чари закінчилися, коли прийшла Руїна Валірії і земель вічного літа, і не лишилося ні чарокованої криці, ні штормоспівців, ні драконів, але Дані чимало разів чула, що на сході все інакше. Подейкували, що островами Нефритового моря скрадаються мантикори, що у джунглях Ї-Ті повзають василіски, в Ашаї відкрито чаклують чароспівці, ворожбити й гонихмарники, а чорної ночі накладають страшні закляття повелителі тіней і кровошептії. То чому б там не бути й драконам?

— Нема дракони,— сказала Іррі.— Хоробрі вої вбивати їх, бо то жахливі люті звірі. Всі знають.

— Всі знають,— погодилася Джикі.

— Купець із Карта розповідав мені, що дракони прилетіли з місяця,— заговорила білява Дорея, над вогнем гріючи рушник. Джикі та Іррі були з Дані одного віку — дотрацькі дівчата, які опинилися в рабстві, коли хал Дрого розбив халасар їхнього батька. Дорея була старша: майже двадцятирічна. Магістр Іліріо знайшов її в будинку розпусти в Лісі.

Дані з цікавістю обернула голову, і вологе сріблясте волосся впало їй на очі.

— З місяця?

— Він казав, що місяць — це яйце, халесі,— мовила дівчина з Ліса.— Колись давно на небі було два місяці, але один з них занадто наблизився до сонця й від жару розколовся. І з нього вилетіли тисячі тисяч драконів, упиваючись полум’ям сонця. І відтоді дракони дихають вогнем. Одного дня і другий місяць отримає сонячний поцілунок, розколеться — і дракони повернуться.

Дівчата-дотрачки пирхнули й розсміялися.

— Ти дурна рабиня з тирсою в голові,— сказала Іррі.— Місяць — не яйце. Місяць — бог. Сонце з місяцем — подружжя. Всі знають.

— Всі знають,— підтвердила Джикі.

Коли Дані вилізла з ночов, шкіра в неї була розпашіла й рожева. Джикі вклала халесі, щоб намастити їй тіло олією і вичистити бруд зі всіх пор. А тоді Іррі напахтила її пряноцвітом і цинамоном. І поки Дорея до блиску розчісувала їй коси, аж ті засяяли, як срібні нитки, Дані міркувала про місяць, і яйця, і драконів.

На вечерю була проста страва з фруктів, сиру й підсмаженого хліба, запити яку подали кубок вина з медом.

— Дореє, лишись і повечеряй зі мною,— звеліла Дані, відсилаючи інших двох служниць геть. У дівчини з Ліса волосся мало медовий колір, а очі — барву літнього неба.

Коли вони залишилися вдвох, Дорея опустила очі.

— Це честь для мене, халесі,— сказала вона, хоча то була зовсім не честь, а просто послуга. Місяць уже давно викотився на небо, а вони все сиділи, розмовляючи.

Коли тої ночі прийшов хал Дрого, Дані чекала на нього. Зупинившись на вході в намет, він з подивом поглянув на неї. Вона ж повільно звелася, розхристала нічні шовки та впустила на землю.

— Сьогодні ми маємо вийти надвір, мілорде,— сказала вона, бо дотраки вірять, що все найважливіше в житті людини має відбуватися просто неба.

Хал Дрого рушив за нею попід місячне світло, і дзвіночки в його волоссі тихенько заспівали. За кілька кроків од намету було ложе з м’якої трави, і саме там Дані потягнула чоловіка на землю. Коли ж він спробував її перевернути, вона поклала руку йому на груди.

— Ні,— мовила вона,— сьогодні я дивитимуся вам в обличчя.

В серці халасару немає особистого простору. Роздягаючи чоловіка, Дані відчувала на собі чужі очі, й чула притишені голоси, коли робила те, чого навчила її Дорея. Але їй було байдуже. Хіба вона не халесі? Для неї важили тільки його очі, і зараз, вилізши на нього, вона побачила в них щось таке, чого раніше не було. Вона скакала на ньому несамовито, як на своїй сріблястій, і в момент задоволення хал Дрого вигукнув її ім’я...

Халасар уже майже перетнув Дотрацьке море, коли Джикі, погладивши м’який округлий живіт Дані, мовила:

— Халесі, ви в тяжі.

— Знаю,— озвалася Дані.

То були її чотирнадцяті іменини.

Бран

Внизу у дворі разом з вовками бігав Рикон.

Бран спостерігав за ними з підвіконня. Хай куди біг хлопчик, Сіровій уже був тут як тут, кидався йому навперейми, і Рикон, помітивши його, щасливо верещав і кидався в інший бік. Кошлай насідав йому на п’яти, кружляючи навколо та клацаючи зубами, коли наближалися інші вовки. Хутро в нього потемніло і зробилося геть чорним, а очі горіли зеленим вогнем. Останнім біг Бранів Літо. Він був сріблясто-димчастий, з очима жовто-золотими, які бачили все-все. Він був менший за Сіровія й обережніший. Бран вважав, що він з виводку найкмітливіший. Згори йому чути було хекання Рикона, який на своїх маленьких дитячих ніжках гасав утоптаною землею.

Очі в Брана пекло від сліз. Він теж хотів спуститися вниз, побігати й посміятися. Розлютившись на такі думки, він кісточками пальців стер сльози, поки ті не пролилися. Вже проминули його восьмі іменини. Він уже майже дорослий, йому не можна плакати.

— Це була просто омана,— гірко мовив він, пригадуючи ворона зі сну.— Я не можу літати. Не можу навіть бігати.

— Ворони всі брехуни,— погодилася стара Нан, яка сиділа в кріслі зі спицями в руках.— Я знаю казку про ворона...

— Не хочу я більше ніяких казок! — відтяв Бран з роздратуванням у голосі. Колись він любив казки старої Нан. До того. Але тепер усе змінилося. Тепер його залишали з нею на цілий день, щоб вона приглядала за ним, вмивала та скрашувала його самотність, але від цього йому було тільки гірше.— Ненавиджу твої дурні казки.

Старенька всміхнулася до нього беззубим ротом.

— Мої казки? Ні, мій маленький лорде, не мої. Ці казки були до мене й будуть після мене, і після тебе теж.

Бридка стара, презирливо подумав про неї Бран: суха й зморшкувата, майже сліпа, безсила — навіть сходи не здатна подужати, а на рожевому веснянкуватому черепі лишилося заледве кілька пасом білого волосся. Ніхто й не знає, скільки їй насправді років, але батько казав, її всі кликали старою Нан ще тоді, коли сам він був хлопчиком. Понад усякий сумнів, вона була старшою за всіх у Вічнозимі, а може, у всіх Сімох Королівствах. Нан з’явилася в замку як мамка для Брандона Старка, чия мати померла при пологах. А він був старшим братом лорда Рикарда, Бранового діда, а може, молодшим братом, або навіть братом Рикардового батька. Стара Нан казала то так, то так. Але в усіх її оповідках хлопчик помирав трирічним від літньої застуди, після чого Нан лишилась у Вічнозимі з власними дітьми. Обох синів вона втратила на війні, на якій король Роберт завоював престол, а онук загинув на мурах Пайку під час заколоту Балона Грейджоя. Дочки її давним-давно повиходили заміж, пороз’їжджалися й померли. Лишився тільки дурник Годор — велетень, який працює у стайнях, а стара Нан живе й живе, за шитвом оповідаючи свої казки.

— Мені байдуже, чиї це казки,— сказав Бран.— Я їх терпіти не можу.

Не хотів він більше казок і не хотів старої Нан. Він хотів маму й тата. Хотів бігати, і щоб поруч стрибав Літо. Хотів вилізти на зруйновану вежу й годувати зерном ворон. У товаристві братів проїхатися на своєму поні. Хотів, щоб усе стало, як було.

— Я знаю казку про хлопчика, який терпіти не міг казок,— сказала стара Нан з ледь помітною дурнуватою посмішкою, не припиняючи клацати спицями — цок-цок-цок, аж Бранові закортіло накричати на неї.

Він усвідомлював, що так, як було, вже не стане ніколи. Ворон обдурив його, змусивши летіти, а коли Бран прокинувся, виявилося, що він каліка, а світ перемінився. Всі його покинули: і батько, і мати, і сестри, і навіть зведений брат Джон. Батько обіцяв, що Бран поїде на Королівський Причал на справжньому коні, але всі поїхали без нього. Мейстер Лувін послав лорду Едарду навздогін пташку з листом, і другу пташку до матері, і третю до Джона на Стіну, але відповіді не було нізвідки. «Часто птахи просто губляться, дитинко,— пояснив мейстер.— Звідси до Королівського Причалу чимало миль, і всюди чигають яструби, тож, може, ніхто не отримав листів». Але у Брана було таке відчуття, наче всі померли, поки він лежав без тями... або помер сам Бран, і всі про нього забули. Джорі з сером Родриком і Вейоном Пулом також поїхали, а ще Галлен, і Гарвін, і Товстун Том, і чверть варти.

Лишилися тільки Роб з малюком Риконом, але Роб змінився. Тепер це був не просто Роб, а лорд Роб, принаймні так він старався поводитися. Він носив при боці справжній меч і ніколи не усміхався. Цілісінькі дні він тренував гвардійців і вправлявся на мечі, від чого металево дзвенів увесь двір, а всіма покинутий Бран спостерігав за ним з вікна. Вечорами Роб замикався з мейстром Лувіном і вів довгі бесіди або перевіряв облікові книги. Іноді він кудись виїжджав з Галлісом Молленом і міг не повертатися по кілька днів, відвідуючи віддалені тверджі. Коли він їхав більш ніж на день, Рикон плакав і повсякчас питав Брана, чи Роб узагалі повернеться. Та навіть коли Роб бував удома у Вічнозимі, у лорда Роба, схоже, часу на Галліса Моллена і Теона Грейджоя завжди знаходилося більше, ніж на братів.

— Можу розповісти тобі легенду про Брандона Будівничого,— сказала стара Нан.— Ти завжди любив її більше за інші.

Тисячі й тисячі років тому Брандон Будівничий звів Вічнозим, а подейкували, і Стіну. Бран знав цю легенду, але ніколи не була вона його улюбленою. Може, хтось з інших Брандонів любив цю оповідь. Іноді стара Нан говорила до нього так, наче він — її Брандон, немовля, якого вона вигодувала багато років тому, а іноді плутала Брана з його дядьком Брандоном, який загинув від руки Божевільного Короля ще до Бранового народження. Мама якось сказала: Нан так довго живе, що в її голові всі Брандони Старки зліпилися в один образ.

— Ні, цієї я не любив,— мовив Бран.— Я любив страшні історії.

Почувши знизу якийсь рух, він знов обернувся до вікна. Рикон з вовками біг через двір до прибрамної, але з цього ракурсу Бранові з вежі не було видно, що там коїться. З розпуки він ляснув себе кулаком по стегну — й нічого не відчув.

— Мій любий літній хлопчику,— тихо зронила стара Нан,— що знати про страх тобі? Страх приходить узимку, мій маленький лорде, коли нападає сотня футів снігу, а з півночі, завиваючи, прилітає крижаний вітер. Страх приходить Довгої ночі, коли сонце ховається з неба на цілі роки, дітки народжуються, живуть і вмирають у темряві, сухоребрі деривовки голодують, а лісами вандрують білі блукальці.

— Маєш на увазі Чужих,— сварливо мовив Бран.

— Чужих,— погодилася стара Нан.— Тисячі й тисячі років тому, було, прийшла така холодна, важка й нескінченна зима, якої не пам’ятали люди. І прийшла ніч, яка тривала ціле покоління, а королі тремтіли й умирали у своїх замках так само, як свинопаси у своїх халупах. Жінки душили власних дітей, аби не бачити, як ті голодують і плачуть і як сльози замерзають у них на щоках...

Вона замовкла, і затихли її спиці, а тоді стара Нан підвела на Брана білясті туманні очі й запитала:

— Отож, дитинко, такі історії ти любиш?

— Так,— неохоче мовив Бран,— так, тільки...

Стара Нан кивнула.

— У цій темряві вперше прийшли Чужі,— сказала вона, і спиці знову застукотіли: цок-цок-цок.— Холодні й мертві, вони терпіти не могли заліза, вогню і дотику сонця, і всього живого, у чиїх жилах біжить гаряча кров. Вони змітали на своєму шляху тверджі, і міста, і королівства, рубали звитяжців і цілі армії сотнями, і на своїх блідих мертвих конях вели в бій війська загиблих. Жодні людські мечі не могли їх спинити, а вони не жаліли ні жінок, ні немовлят. У крижаних лісах вони ганялися за дівчатами, а своїм мертвим прислужникам згодовували дитяче м’ясо.

Говорила вона зовсім тихо, майже пошепки, і Бран несамохіть нахилився вперед, дослухаючись.

— То було ще до приходу андалів і задовго до того, як вузьке море перепливли жінки-втікачки з міст Ройну; тисячі королівств на цих землях тоді належали першим людям, які відібрали їх у дітей пралісу. Але де-не-де в лісовій гущавині ще жили діти пралісу у своїх лісових містах і порожнистих пагорбах, а на сторожі стояли лики на деревах. І коли холод і смерть наповнили землю, останній звитяжець вирушив на пошуки дітей пралісу в надії, що їхні прадавні чари зможуть повернути те, що втратили армії людей. З собою у мертві землі він узяв меч, коня, собаку й дюжину товаришів. Багато років тривали пошуки, аж поки звитяжець не втратив надію відшукати дітей пралісу в їхніх таємних містах. Один по одному померли його друзі, потім здох кінь, і нарешті навіть собака, а меч його так замерз, що лезо просто зламалося, коли він спробував ним скористатися. А Чужі занюхали його гарячу кров і безшумно вийшли на його слід, цькуючи його зграями білястих павуків завбільшки з хорта...

Знагла з гуркотом відчинилися двері, й у Брана від страху серце мало не вискочило з грудей, проте виявилося, що на порозі стоїть усього-на-всього мейстер Лувін, а за ним на сходах височіє Годор.

— Годор! — як завжди, оголосив конюший, усміхаючись до всіх широчезною усмішкою.

Але мейстер Лувін не всміхався.

— У нас гості,— сповістив він,— і вимагається твоя присутність, Бране.

— Але я ще не дослухав легенду,— поскаржився Бран.

— Легенди зачекають, мій маленький лорде, і нікуди не подінуться, поки тебе не буде,— сказала стара Нан.— А от відвідувачі не такі терплячі, та й іноді їм теж є що розповісти.

— Хто там? — запитав Бран у мейстра Лувіна.

— Тиріон Ланістер з кимось із Нічної варти, вони привезли новини від твого брата Джона. Зараз їх приймає Роб. Годоре, допоможеш Брану спуститися в залу?

— Годор! — погодився щасливий Годор. І пригнувся, аби пролізла у двері його велика розкучмана голова. На зріст Годор був понад два метри. Важко було повірити, що вони зі старою Нан — кровні родичі. Цікаво, подумав Бран, а на старість він теж зсохнеться і стане такий маленький, як його пра-прабабуся? Навряд чи, навіть якщо він доживе до тисячі років.

Годор підняв Брана без зусиль, як оберемок сіна, і притулив до грудей. Від нього завжди трішки пахло кіньми, однак цей запах не був неприємним. М’язисті Годорові руки поросли каштановим волоссям.

— Годор,— повторив він. Теон Грейджой якось зауважив, що Годор, може, знає і небагато, однак ніхто не заперечуватиме, що своє ім’я він вивчив дуже добре. Коли Бран розповів це старій Нан, вона заквоктала, як курка, і зізналася, що насправді Годора звати Волдер. Ніхто й гадки не має, звідки взялося оте «Годор», сказала вона, та коли він почав уживати це слово, усі стали його так і кликати. Він знає це єдине слово.

Стару Нан вони залишили у вежі сам-на-сам з її плетінням і спогадами. Годор, несучи Брана сходами вниз і потім галереєю, щось собі немелодійно мугикав, а мейстер Лувін ішов позаду, намагаючись підлаштуватися під широкі кроки конюшого.

Роб сидів на батьковому престолі, вдягнений у кольчугу й дублені шкіри і з суворим виразом лорда Роба на обличчі. Позаду нього стояли Теон Грейджой і Галліс Моллен. Попід високими вузькими вікнами вздовж сірих стін вишикувалася дюжина гвардійців. А в центрі кімнати стояв карлик зі своїми слугами та ще чотири незнайомці в чорному вбранні Нічної варти. Ще не встиг Годор занести Брана через поріг, як хлопець відчув важку атмосферу, яка повисла в залі.

— Вічнозим гостинно прийме будь-кого з Нічної варти, хай скільки той захоче лишатися,— говорив Роб голосом лорда Роба. У нього на колінах, мов напоказ цілому світу, лежав оголений меч. Навіть Бран знав, що це означає — зустріти гостя оголеним мечем.

— Будь-хто з Нічної варти,— повторив карлик,— але не я, правильно я тебе зрозумів, хлопче?

Роб звівся й тицьнув у коротуна мечем.

— Я тут лорд, поки мати й батько у від’їзді, Ланістере. Я вам не хлопчик.

— А якщо ти лорд, то навчися манер справжнього лорда,— відгукнувся коротун, не звертаючи уваги на лезо, націлене йому в обличчя.— Схоже, манери вашого батька успадкував твій брат-байстрюк.

— Джон! — видихнув Бран з Годорових рук.

Карлик обернувся до нього.

— Отож це правда, хлопець вижив. Не можу повірити! Вас, Старків, важко знищити.

— А вам, Ланістерам, краще добре це затямити,— мовив Роб, опускаючи меча.— Годоре, принеси мого брата сюди.

— Годор,— мовив Годор, з усмішкою протупав уперед і всадовив Брана на престол Старків, на якому сиділи лорди Вічнозиму ще в ті часи, коли вони називалися королями на Півночі. То було холодне кам’яне крісло, відполіроване незчисленними сідницями; з кінців масивних підлокітників щирилися різьблені деривовчі голови. Щойно Брана всадовили, він учепився в підлокітники, а його неслухняні ноги повисли. У такому величезному кріслі він почувався малюком.

Роб поклав руку йому на плече.

— Ви сказали, у вас справа до Брана. Що ж, ось він, Ланістере.

Бран почувався незатишно від звернених до нього очей Тиріона Ланістера. Одне око в того було зелене, а друге чорне, й обидва втупилися в нього, прискіпливо вивчаючи, оцінюючи.

— Кажуть, ти лазив дуже вправно, Бране,— нарешті заговорив коротун.— Скажи мені, як так сталося, що того дня ти впав?

— Я не впав,— заперечив Бран. Він ніколи, ніколи, ніколи не падав.

— Хлопчик нічого не пам’ятає ні про падіння, ні про саму вилазку,— лагідно втрутився мейстер Лувін.

— Цікаво,— зронив Тиріон Ланістер.

— Мій брат тут не для того, щоб відповідати на ваші запитання, Ланістере,— кинув Роб.— Кажіть, з чим прийшли, і рушайте далі.

— У мене для тебе подарунок,— мовив карлик до Брана.— Ти любиш їздити верхи, хлопче?

Наперед виступив мейстер Лувін.

— Мілорде, у хлопця відняло ноги. Він не може сидіти на коні.

— Нісенітниці,— відтяв Ланістер.— З нормальним конем у нормальному сідлі здатен їздити навіть каліка.

Останнє слово, як ножем, штрикнуло Бранове серце. Він відчув, як на очі нестримно накочуються сльози.

— Я не каліка!

— А я тоді не карлик,— скривившися, зронив карлик.— Мій батько возрадується на таку новину.

Грейджой зареготав.

— Про якого коня і яке сідло мова? — запитав мейстер Лувін.

— Мова про маленького коня,— озвався Ланістер.— Оскільки хлопець не здатен понукати коня ногами, кінь має підлаштуватися під вершника: його слід навчити реагувати на дотики повіддя, на голос. Я би почав з необ’їждженого однолітка, невченого, щоб не довелося переучувати,— з-за пояса він витягнув сувій паперу.— Віддайте це лимарю. Далі він упорається сам.

Мейстер Лувін з цікавістю маленької сірої білки узяв папір з карликових рук. Розгорнув і довго вивчав.

— Зрозуміло. З вас чудовий кресляр, мілорде. Так, це має спрацювати. Я мав би сам до такого дотумкати.

— Мені було легше, мейстре. Цей проект не вельми відрізняється від мого власного сідла.

— І я справді зможу їздити верхи? — запитав Бран. Йому хотілося вірити, але було лячно. Мабуть, то ще одна омана. Ворон-бо обіцяв, що він полетить.

— Зможеш,— запевнив його карлик.— І присягаюся тобі, хлопче, на коні ти будеш не нижчий за інших.

Роб Старк мав збентежений вигляд.

— Це якась пастка, Ланістере? Хто вам Бран? Навіщо вам йому допомагати?

— Бо мене попросив ваш брат Джон. А я маю слабкість до калік, байстрюків і різних бідолах,— поклавши руку на серце, Тиріон Ланістер посміхнувся.

Рвучко відчинилися двері у двір. У залу полилося сонячне світло й убіг задиханий Рикон. З ним були деривовки. Хлопчик, розширивши очі, зупинився біля дверей, але вовки побігли далі. Вони побачили Ланістера, а може, занюхали його запах. Першим заричав Літо. До нього долучився Сіровій. Праворуч і ліворуч вони оточили коротуна.

— Вовкам не подобається ваш запах, Ланістере,— зауважив Теон Грейджой.

— Мабуть, мені час іти,— сказав Тиріон. Він на крок відступив — і з темряви позаду нього з гарчанням випірнув Кошлай. Ланістер відскочив, і з другого боку на нього налетів Літо. Заледве тримаючись на ногах, карлик відсахнувся, і Сіровій учепився йому в руку, зубами рвонувши рукав і видерши шмат тканини.

— Ні! — скрикнув Бран зі свого престолу, коли Ланістер потягнувся до меча.— Літо, сюди! Літо, до мене!

Почувши голос, деривовк глипнув на Брана, а тоді знову на Ланістера. І на півзігнутих лапах позадкував геть від коротуна, щоб усістися біля Бранових немічних ніг.

Роб, який затамував подих, нарешті видихнув і гукнув:

— Сіровію!

Вовк нагло й нечутно опинився біля нього. Тепер на коротуна гарчав тільки Кошлай, і очі в нього палали зеленим вогнем.

— Риконе, поклич його! — заволав Бран до свого братика, і Рикон, спам’ятавшись, заверещав:

— До мене, Кошлаю, до мене!

Чорний вовк востаннє рикнув на Ланістера й стрибнув до Рикона, який одразу ж міцно обійняв його за шию.

Знявши шарф, Тиріон Ланістер витер чоло і спокійним голосом зронив:

— Як цікаво.

— З вами все гаразд, мілорде? — запитав один з його слуг, тримаючи меча напоготові. Питаючи це, він нервово поглядав на деривовків.

— Рукав подертий, та й штанці я обмочив, але, якщо не брати до уваги мій уражений гонор, усе гаразд.

Навіть Роб мав схарапуджений вигляд.

— Вовки... Не знаю, чому вони так...

— Безсумнівно, переплутали мене з обідом,— Ланістер легенько вклонився Бранові.— Дякую, що відкликали їх, юний сер. Запевняю, мене б вони навряд чи змогли перетравити. А тепер мені і справді час іти.

— Хвилинку, мілорде,— сказав мейстер Лувін. Він наблизився до Роба, і вони, тісно схилившись одне до одного, про щось пошепотілися. Бран силкувався щось уловити, але голоси звучали надто тихо.

Нарешті Роб Старк заклав меч у піхви.

— Я... Мабуть, я погарячкував,— мовив він.— Ви зробили Бранові ласку, і... ну...— Роб зусиллям волі взяв себе в руки.— Ласкаво просимо до Вічнозиму, Ланістере.

— Облиш свою фальшиву ввічливість, хлопче. Я тобі не подобаюся, і ти зовсім не хочеш, аби я лишався. За мурами, у зимовому поселенні, я бачив заїзд. Там для мене знайдеться ліжко, і так нам з тобою обом спатиметься спокійніше. А за кілька мідяків, може, навіть нагодиться миленька дівка, яка нагріє мені простирадла.

Він обернувся до одного з чорних братів — старого горбаня з розкошланою бородою.

— Йорене, ми вирушаємо на південь на світанку. Наздоженете мене в дорозі.

З цими словами він розвернувся, на своїх коротеньких ногах важко перетнув залу і, проминувши Рикона, переступив поріг. За ним рушили слуги.

Четверо з Нічної варти залишилися. Роб невпевнено обернувся до них.

— Кімнати готові, і гарячої води вдосталь — змити дорожню куряву. Сподіваюся, ввечері ви пошануєте нас своєю присутністю за столом.

Він так ніяково вимовляв ці слова, що навіть Бран звернув увагу; то були завчені слова, вони не йшли з серця, але чорні брати все одно подякували.

Годор поніс Брана назад у ліжко, і за ними по сходах пострибав Літо. Нан заснула у своєму кріслі. Виголосивши: «Годор!» — Годор підхопив свою пра-прабабусю, яка й далі стиха похропувала, і поніс її геть, а Бран лежав і думав. Роб пообіцяв, що його запросять у велику залу на бенкет з Нічною вартою.

— Літо,— покликав він.

Вовк стрибнув на ліжко. Бран так міцно пригорнув Літо, що відчув на щоці його гарячий подих.

— Тепер я зможу їздити верхи,— прошепотів він до свого друга.— І скоро ми поїдемо в ліс на полювання, ось побачиш.

Незабаром він заснув.

Уві сні він знову дряпався вгору старовинною вежею без вікон, щосили пхаючи пальці поміж почорнілого каміння й шукаючи ногами опори. Він дерся вище й вище, крізь хмари аж у нічне небо, а вежа ніяк не закінчувалася. Коли він на мить зупинився глянути вниз, у нього закрутилось у голові, а пальці почали зісковзувати. Заплакавши, Бран учепився в мур, аби не вбитися. Земля лишилася за тисячу миль унизу, а літати він не вмів. Літати він не вмів! Дочекавшись, доки серце припинить калатати і він знову зможе нормально дихати, він поліз далі. Вибору не було: тільки вгору. Високо вгорі на тлі величезного блідого місяця, здавалося, видно обриси химер. Руки в Брана втомились і боліли, але він не наважувався перепочити. Він змусив себе прискорити рух. Химери спостерігали за його підйомом. Очі в них світилися червоним, як розпечене вугілля у жаровні. Колись це, певно, були леви, от тільки зараз перетворилися на недоладних покручів. Бран чув, як вони шепочуться тихими камінними голосами, жахливими для вуха. Не можна слухати, звелів собі Бран, не можна нічого чути; поки він нічого не чутиме, він у безпеці. Та коли химери зрушили з каміння й подибали муром униз — туди, де чіплявся Бран, він збагнув, що про безпеку не йдеться. «Я нічого не чув,— заплакав він, а вони підходили ближче й ближче.— Я не чув, не чув!..»

Прокинувшись, він, загублений у темряві, не міг відсапатися, а над ним нависала величезна тінь.

— Я нічого не чув,— прошепотів він, тремтячи від жаху, аж тут тінь сказала: «Годор!» — і запалила біля ліжка свічку, і Бран зітхнув з полегшенням.

Теплою вологою серветкою Годор змив піт з Бранового чола, а тоді спритними й лагідними руками вдягнув його. Коли прийшов час, він зніс його до великої зали, де біля вогню вже приготували довгий стіл на двох широких ногах. Місце лорда на чолі столу лишалося вільним, а Роб сів праворуч, Брана ж усадовили навпроти нього. Того вечора вони їли молочне порося, і голубиний пиріг, і просочену маслом ріпу, а на завершення кухар пообіцяв стільниковий мед. Літо потайки брав з Бранової руки об’їдки зі столу, а Сіровій з Кошлаєм у кутку гризлися за кістку. Тепер вічнозимські собаки й не підходили до великої зали. Спершу Бранові це було дивно, але згодом він звик.

Серед чорних братів Йорен був найстарший, тож стюард усадовив його між Робом і мейстром Лувіном. Від старого смерділо кислятиною, так наче він довгий час не мився. Він дер м’ясо зубами, ламав кістки, щоб висмоктати з них мозок, а на згадку про Джона здвигнув плечима.

— Бич для сера Алісера,— пробурмотів він, і двійко його товаришів розсміялися, але Бран не втямив чому. Та коли Роб запитав про новини від дядька Бенджена, між чорних братів запала зловісна мовчанка.

— Що таке? — запитав Бран.

Йорен витер пальці об безрукавку.

— Новини погані, мілорди; жорстоко з нашого боку відплачувати вам отак за мед і м’ясо, але якщо чоловік ставить запитання, він має витримати і відповідь. Старка немає.

— Старий Ведмідь,— мовив інший брат,— вислав його на пошуки Веймара Ройса, і щось він довго не повертається, мілорде.

— Надто довго,— сказав Йорен.— Швидше за все, він загинув.

— Дядько не загинув,— голосно й сердито заперечив Роб Старк. Звівшись із лавки, він поклав долоню на руків’я меча.— Ви чуєте? Дядько не загинув!

Голос його луною відбився від кам’яних мурів, і Бран зненацька злякався.

Старий смердючий Йорен, зовсім не вражений, звів на Роба очі.

— Як скажете, мілорде,— мовив він. І спробував висмоктати шматочок м’яса, який застряг між зубів.

Наймолодший з чорних братів ніяково посовався в кріслі.

— На Стіні немає людини, яка знала би примарний ліс ліпше за Бенджена Старка. Він повернеться.

— Ну,— зронив Йорен,— може, так, а може, й ні. Чимало добрих хлопців ходили в ті ліси — і не поверталися.

Бранові пригадалася казка старої Нан про Чужих і про останнього звитяжця, якого у білих хащах цькували мертві воїни і павуки завбільшки з хорта. Якусь мить йому було дуже страшно — і тут він згадав, як ця казка закінчується.

— Йому допоможуть діти,— випалив він,— діти пралісу!

Теон Грейджой пирхнув, а мейстер Лувін сказав:

— Бране, діти пралісу вимерли тисячі років тому. Від них лишилися тільки лики на деревах.

— Може, в цих краях так і є, мейстре,— озвався Йорен,— але там, за Стіною... хтозна? Хто там мертвий, а хто живий, напевне не скажеш.

Того вечора, коли тарілки спорожніли, Роб сам відніс Брана в ліжко. Першим біг Сіровій, а Літо не відставав. Брат був дужий як на свій вік, та й Бран важив як згорток ганчір’я, однак сходи були круті й високі, тож поки вони видерлися нагору, Роб засапався.

Вклавши Брана в ліжко, він накрив його покривалами й задув свічку. І якийсь час сидів поряд у темряві. Бранові хотілося з ним поговорити, але він не знав, з чого почати.

— Ми знайдемо тобі коня,— нарешті прошепотів Роб.

— А бодай хтось із них повернеться? — запитав Бран.

— Так,— відповів Роб з такою надією в голосі, що Бран зрозумів: зараз промовляє просто Роб, а не лорд Роб.— Мама скоро буде вдома. Коли вона повертатиметься, можливо, ми вже зможемо виїхати їй назустріч. Уявляєш, як вона здивується, побачивши тебе верхи?

Навіть у неосвітленій кімнаті Бран відчував, що брат усміхається.

— А потім ми поїдемо на північ поглянути на Стіну. Ми не попереджатимемо Джона про приїзд, просто одного дня з’явимося там удвох — і все. Це буде справжня пригода.

— Пригода,— повторив Бран мрійливо. І почув, як брат схлипнув. У кімнаті було так темно, що він не міг розгледіти сліз на Робовому обличчі, отож потягнувся й узяв брата за руку. Їхні пальці переплелися.

Едард

— Смерть лорда Арина засмутила нас усіх, мілорде,— сказав великий мейстер Пайсел.— Я залюбки розповім вам усе, що знаю про його смерть. Прошу вас сідати. Може, перекусите? Є фініки. І ще в мене є чудова хурма. Вино останнім часом погано діє мені на шлунок, однак можу запропонувати вам кружку молока з льодом, підсолодженого медом. У таку спеку воно надзвичайно збадьорює.

Спека і справді стояла неймовірна: Нед відчував, що шовкова сорочка вже прилипла до грудей. Важке вологе повітря вкривало місто, наче мокрим рядном, і на узбережжях геть не було ладу, бо бідні повтікали зі своїх розпечених задушливих мурашників, воюючи за місце до спання біля води, де тільки й повівав свіжий вітерець.

— Якщо ваша ласка,— погодився Нед, сідаючи.

Двома пальцями Пайсел підніс крихітний срібний дзвіночок і ніжно ним теленькнув. У світлицю квапливо вбігла тоненька юна служниця.

— Молока з льодом правиці короля й мені, якщо твоя ласка, дитино. Добре підсолодженого.

Поки дівчина побігла по молоко, великий мейстер сплів пальці на животі.

— Серед простолюду кажуть, останній рік літа завжди найспекотніший. Це, звісно, неправда, однак часто здається саме так, атож? У такі дні я навіть заздрю вам, північанам: у вас сніг буває і влітку,— поміняв він позу, і важкий коштовний ланцюг у нього на шиї тихенько дзвякнув.— Немає сумнівів, що за короля Мейкара літо було жаркішим, ніж теперішнє, і тривало майже так само довго. Були дурні, навіть у Цитаделі, які вирішили, що нарешті прийшло Вічне літо, літо, яке не закінчиться ніколи, але на сьомий рік воно несподівано урвалося, настала коротенька осінь, а тоді довга жахлива зима. Та поки стояла спека, вона була немилосердною. Удень Старгород парував і задихався, а оживав тільки вночі. Тоді ми гуляли у садах біля річки, сперечаючись про богів. Пам’ятаю навіть аромати тих ночей, мілорде: парфумів і поту, і кавунів, які репалися від стиглості, а ще персиків і гранатів, красухи і серпоцвіту. Я був тоді молодий, кував іще свій ланцюг. Не так мучився від спеки, як зараз...

Очі Пайсела ховалися під важкими повіками, тож здавалося, що він дрімає.

— Перепрошую, лорде Едарде. Ви прийшли сюди не для того, щоб вислуховувати дурні балачки про літо, яке пролетіло й забулося, ще коли й ваш батько не народився. Пробачте старому його лепетання. Боюся, розум — як меч. Усе старе іржавіє... А ось і наше молоко.

Служниця поставила між ними тацю, і Пайсел усміхнувся до дівчини.

— Миле дитя,— підніс він кружку, скуштував і кивнув.— Дякую. Можеш іти.

Коли дівчина пішла, Пайсел перевів на Неда свої безбарвні сльозливі очі.

— На чому ми зупинилися? А, так! Ви питали про лорда Арина...

— Саме так,— Нед з увічливості сьорбнув молока з льодом. Воно приємно холодило, але, як на його смак, було пересолоджене.

— Якщо по щирості, то останнім часом правиця був наче не при собі,— сказав Пайсел.— Ми з ним багато років разом засідали в раді, тож ознаки легко було зауважити, однак я все списував на важкий тягар, який він так віддано ніс ось уже стільки років. Широкі його плечі похилилися від турбот про королівство, та й не тільки. Син у нього був хворобливий, а дружина така вічно занепокоєна, що просто не спускала з хлопця ока. Таке підкосить і сильного мужчину, а лорд Джон був уже немолодий. Не дивно, що він здавався засмученим і втомленим. Принаймні я тоді так думав. Хоча зараз я вже не маю такої певності,— важко похитав він головою.

— А що ви скажете про його фатальну хворобу?

Великий мейстер безпорадно-зажурено розвів руками.

— Одного разу він прийшов до мене й попросив книжку; він був завзятий і здоровий, як завжди, хоча мені й здалося, ніби він чимось глибоко стурбований. А наступного ранку він корчився від болю й не міг підвестися з ліжка. Мейстер Колмон вирішив, що в нього шлункова застуда. Погода стояла спекотна, правиця часто кидав у вино лід, а це може викликати розлади шлунку. Проте лорд Джон і далі слабшав, тож я особисто ходив коло нього, однак боги не дарували мені влади врятувати його.

— Я чув, ви відіслали мейстра Колмона геть.

Кивок великого мейстра був повільний, але вагомий, як льодовик.

— Так, і боюся, леді Лайса ніколи мені цього не пробачить. Може, я помилявся, але тоді мені здавалося, що я чиню правильно. Мейстер Колмон мені як син, і я високо ціную його здібності, але він молодий, а молоді не завжди зважають на тендітність старечого тіла. Він промивав лорду Арину шлунок блювотними трунками і перцевим соком, і я злякався, що це його просто вб’є.

— Лорд Арин нічого не казав у свої останні години?

— На останній стадії гарячки,— наморщив чоло Пайсел,— правиця кілька разів вигукнув «Роберт», але чи він мав на увазі сина, чи короля, я певності не маю. Леді Лайса не дозволяла хлопцеві заходити в батькову кімнату, щоб і той теж не захворів. Але король приходив, і годинами сидів біля його ліжка, жартуючи і розмовляючи з ним про давні часи в надії піднести дух лорда Джона. Як він любив старого!

— І більше нічого? Може, останні слова?

— Коли я побачив, що надії немає, я дав правиці макове молочко, щоб той не мучився. І перед тим, як востаннє склепити повіки, він щось прошепотів королю та його леді-дружині — благословення їхньому синові. «Сім’я сильне»,— сказав він. Його мова наприкінці стала надто нерозбірливою. Смерть не приходила аж до ранку, але після цього лорд Джон заспокоївся. І більше не розтуляв рота.

Нед знову, давлячись, ковтнув пересолодженого молока.

— А вам не здалося, що смерть лорда Арина неприродна?

— Неприродна? — голос немолодого мейстра був слабкий, як шепіт.— Ні, такого сказати не можу. Сумна, понад усякий сумнів. Але смерть є в своєму роді найприроднішою річчю на світі, лорде Едарде. Джон Арин упокоївся з миром, нарешті позбувшись свого тягаря.

— А ця хвороба,— мовив Нед,— вам колись таке вже траплялося? Може, хтось інший на таке хворів?

— Майже сорок років я вже великий мейстер Сімох Королівств,— відповів Пайсел.— І за нашого доброго короля Роберта, і за Ейриса Тайгарієна перед ним, і за його батька Джейгейриса Другого, і навіть кілька коротких місяців за Джейгейрисового батька Ейгона П’ятого на прізвисько Щасливчик. Я стільки бачив хвороб, що вже й не пригадаю, мілорде. І скажу вам так: усі випадки різні, і всі вони схожі. Смерть лорда Джона не була дивнішою за інші.

— Його дружина вважає інакше.

— Наскільки я пригадую,— кивнув великий мейстер,— удова — сестра вашої шляхетної дружини. Пробачте старому прямолінійність, ось що я хочу сказати: горе здатне розслабити навіть найсильніший і найурівноваженіший розум, якого леді Лайса ніколи не мала. Після останнього разу, як вона розродилася мертвим немовлям, вона бачила ворога в кожній тіні, а смерть лорда-чоловіка підкосила її і лишила в розгубленості.

— То ви цілком певні, що лорд Арин помер від наглої недуги?

— Цілком,— серйозно відповів Пайсел.— Якщо не хвороба, мій добрий лорде, що це могло бути?

— Отрута,— тихо зронив Нед.

Пайсел рвучко розплющив сонні очі й незатишно посовався в кріслі.

— Ви мене стривожили. У нас тут не вільні міста, де таке трапляється незрідка. Великий мейстер Ейтельмур пише, що всі люди в душі помишляють про вбивство, та якщо це й так, отруйник не заслуговує навіть на презирство,— замислившись, він на якусь мить замовк.— Ваше припущення можливе, мілорде, однак мені воно не здається ймовірним. Найгірший мейстер знає основні отрути, а у лорда Арина не було жодних симптомів. Та й правицю всі любили. Яке чудовисько во плоті зважилося б закатрупити такого поважного лорда?

— Я чув, що отрута — жіноча зброя.

Пайсел задумливо погладив бороду.

— Так кажуть. Зброя жінок, боягузів... і євнухів.

Прокашлявшись, він сплюнув на циновку густе мокротиння. Нагорі у гайвороннику голосно крякав ворон.

— Лорд Вейрис народився рабом у Лісі, ви знаєте? Ніколи не довіряйте павукам, мілорде.

Та цього Недові можна було й не казати: у Вейрисі вгадувалося щось таке, від чого в Неда тіло сиротами вкривалося.

— Я пам’ятатиму про це, мейстре. І дякую за допомогу. Я вже відняв у вас чимало часу,— став він на ноги.

Повільно звівшись із крісла, великий мейстер Пайсел провів Неда до дверей.

— Сподіваюся, з моєю скромною допомогою ви нарешті заспокоїтеся. Якщо я зможу зробити для вас щось іще, тільки попросіть.

— Так, попрошу,— мовив Нед.— Мені цікаво глянути на книжку, яку ви давали Джонові перед тим, як він захворів.

— Боюся, вас вона не зацікавить,— сказав Пайсел.— Це важезний томище авторства великого мейстра Малеона, присвячений родоводам великих домів.

— І все ж я б волів на нього глянути.

— Як скажете,— озвався старий, відчиняючи двері.— Десь він у мене тут. Коли знайду, то зразу ж відішлю до ваших покоїв.

— Ви неймовірно ласкаві,— мовив Нед. А тоді, мов спам’ятавшись, докинув: — Останнє питання, з вашого дозволу. Ви казали, що король сидів біля лорда Арина, коли той помирав. Цікаво, а королева теж була?

— Та ні, звісно,— озвався Пайсел.— Вона з дітьми в супроводі свого батька виїхала в Кичеру Кастерлі. Лорд Тайвін привіз у місто, на турнір на честь іменин королевича Джофрі, цілий почет, без сумніву, зі сподіваннями, що корону переможця завоює його син Джеймі. Але його чекало гірке розчарування... Саме мені довелося посилати королеві звістку про наглу смерть лорда Арина. Ще ніколи не відсилав я пташку з таким важким серцем.

— Чорні слова на чорних крилах,— пробурмотів Нед. Ще змалечку стара Нан навчила його цієї приказки.

— Так кажуть рибачихи,— погодився великий мейстер Пайсел,— але ж ми знаємо, що це не завжди так. Коли пташка мейстра Лувіна принесла звістку про Брана, в замку возрадувалися всі серця, хіба не так?

— Ваша правда, мейстре.

— Боги милостиві,— уклонився Пайсел.— Приходьте до мене, коли схочете, лорде Едарде. Я завжди до послуг.

«Так,— подумав Нед, коли зачинилися двері,— але чиїх?»

Дорогою до своїх покоїв він наскочив на гвинтових сходах Вежі правиці на свою дочку Арію: вона розмахувала руками, як вітряк, намагаючись встояти на одній нозі. Її босі ноги були подряпані від шорсткого каміння. Зупинившись, Нед подивився на неї.

— Аріє, що це ти робиш?

— Сиріо каже, водяний танцюрист здатен кілька годин поспіль стояти на одному великому пальці,— змахнула руками вона, щоб утримати рівновагу.

Нед не стримав усмішки.

— А на котрому з двох? — підкусив він.

— На будь-якому,— сердито відказала Арія. І перестрибнула з правої ноги на ліву, небезпечно гойднувшись, але втримавши рівновагу.

— А тобі обов’язково стояти тут? — запитав Нед.— Падати з цих сходів довго й боляче.

— Сиріо каже, що водяний танцюрист не може впасти,— опустила вона ногу й нарешті стала на дві.— Батьку, а тепер Бран приїде до нас?

— Ні, ще дуже нескоро, люба,— сказав він.— Йому слід спершу зміцніти.

Арія закусила губу.

— А що Бран робитиме, коли досягне повноліття?

Нед став біля неї навколішки.

— У нього ще багато років попереду, щоб знайти відповідь на це питання, Аріє. А поки що досить того, що він живий.

Того вечора, коли з Вічнозиму прилетіла пташка, Едард Старк узяв дівчат до замкового богопралісу — невеликого гаю з в’язів, вільх і чорних тополь понад рікою. За серце-дерево тут правив величезний дуб, чиє древнє гілля поросло лозою димоягоди; ставши перед ним навколішки, вони принесли подяку, як перед віродеревом. Санса заснула, коли на небо викотився місяць; Арія ж — за кілька годин, скрутившись калачиком на траві попід Недовим плащем. Тільки Нед не спав усю ніч; коли над містом розвиднилося, навколо дівчат розпустилися темно-червоні квіти подиху дракона. «Мені снився Бран,— прошепотіла Санса.— Він усміхався».

— Він хотів стати лицарем,— мовила Арія.— Лицарем королівської варти. А зараз він зможе стати лицарем?

— Ні,— озвався Нед. Не було сенсу брехати.— Але одного дня він може стати лордом великої тверджі й засідати в королівській раді. Він зможе зводити замки, як Брандон Будівничий, або на кораблі плисти через Призахідне море, або прийняти віру твоєї матері й стати верховним септоном.

«Але він ніколи вже не бігатиме зі своїм вовком,— подумав він з сумом, який не вкладеш у слова,— не спатиме з жінкою, не потримає на руках власного сина».

Арія схилила голову набік.

— А я можу стати радником короля, будівничим замків чи верховним септоном?

— Ти,— мовив Нед, легенько цілуючи її в чоло,— одружишся з королем і правитимеш його замком, а твої сини будуть лицарями й королевичами й лордами, і може, хтось із них стане навіть верховним септоном.

Арія скривилася.

— Ні,— заперечила вона,— це все для Санси.

Піджавши праву ногу, вона знов почала балансувати. Зітхнувши, Нед лишив її саму.

У покоях він зняв просяклі потом шовки й вилив собі на голову холодної води з миски біля ліжка. Коли він витирав обличчя, увійшов Алін.

— Мілорде,— заговорив він,— за дверима лорд Бейліш. Просить у вас аудієнції.

— Проведіть його в світлицю,— озвався Нед, дістаючи свіжу сорочку з найтоншого льону.— За мить буду.

Коли Нед увійшов, Мізинчик тулився на підвіконні, спостерігаючи за тим, як лицарі королівської варти вправляються на мечах.

— Був би розум у старого Селмі такий самий гострий, як і його меч,— мрійливо сказав він,— засідання ради протікали б значно жвавіше.

— Сер Баристан доблесний і шановний, як і всі вояки на Королівському Причалі.

Немолодий і сивий лорд-командувач королівської варти заслужив у Неда глибоку повагу.

— І нудний,— додав Мізинчик,— хоча певен, що на турнірі він себе покаже дуже добре. Минулого року він скинув з коня Гончака, а всього чотири роки тому взагалі був переможцем.

Едарда Старка геть не цікавило питання, хто переможе на турнірі.

— Ви з’явилися з певною метою, лорде Пітире, чи просто для того, щоб помилуватися краєвидом з мого вікна?

Мізинчик посміхнувся.

— Я пообіцяв Кет, що допоможу вам у вашому розслідуванні, і я стримав слово.

Це заскочило Неда зненацька. Хай які там були обіцянки, але він не міг примусити себе довіряти лорду Пітиру Бейлішу, цьому велемудрому всезнайкові.

— Ви маєте для мене щось?

— Не щось, а когось,— виправив Мізинчик.— Аж чотирьох, правду кажучи. Вам не спадало на думку опитати слуг колишнього правиці?

— Хотів би я отримати таку змогу,— нахмурився Нед.— Леді Арин з усім почтом повернулась у Гніздо.

У цьому сенсі Лайса все тільки ускладнила. Коли втекла вона, з нею разом поїхали всі близькі до її чоловіка люди: Джонів мейстер, стюард, капітан його варти, лицарі й піддані.

Майже з усім почтом,— сказав Мізинчик,— але не цілком. Кілька людей лишилося. Вагітна кухарка, яку поспіхом видали заміж за одного з грумів лорда Ренлі, молодший конюший, який приєднався до міської варти, кухарчук, якого вигнали за крадіжку, і зброєносець лорда Арина.

— Зброєносець? — був приємно здивований Нед. Зброєносець зазвичай знає чимало про справи свого господаря.

— Сер Г’ю Видольський,— пояснив Мізинчик.— Король висвятив хлопця в лицарі по смерті лорда Арина.

— Я пошлю по нього,— мовив Нед.— Та й по інших.

Мізинчик здригнувся.

— Мілорде, якщо ваша ласка, підійдіть до вікна.

— Навіщо?

— Підійдіть — і самі побачите, мілорде.

Нахмурившись, Нед наблизився до вікна. Пітир Бейліш недбало махнув рукою.

— Он там, на тому кінці двору, біля дверей зброярні, бачите хлопчик сидить навпочіпки і гострить наолієним бруском меч?

— І що з ним не так?

— Він звітує Вейрису. Павук вельми зацікавився і вами, і вашими справами,— посовався Мізинчик на підвіконні.— А тепер погляньте на мур. Трохи на захід, понад стайнею. Бачите гвардійця, який спирається на вал?

Нед його бачив.

— Ще один нашіптувач євнуха?

— Ні, королеви. Зауважте, як добре йому видно двері в цю вежу — щоб якнайкраще роздивитися всіх, хто сюди заходить. Є й інші, всіх навіть я не знаю. Червона фортеця повна очей. З чого б це, на вашу думку, мені ховати Кет у борделі?

Едард Старк страшенно не любив цих інтриг.

— Сьоме пекло! — вилаявся він. І справді складалося враження, що чоловік на мурі спостерігає за ним. Почуваючись незатишно, Нед відійшов од вікна.— У цьому клятому місті всі комусь доповідають?

— Навряд чи,— озвався Мізинчик і почав загинати пальці.— Є ще я, ви, король... хоча, якщо так поміркувати, король забагато розповідає королеві, та й щодо вас я не надто певен,— підвівся він.— У вас є людина, якій можна цілком довіряти?

— Так,— мовив Нед.

— А у мене є чудовий палац у Валірії, можу вам продати,— з глузливою посмішкою зронив Мізинчик.— Мудра відповідь була б «ні», але хай уже буде, як кажете. Нехай ваш діамант сходить до сера Г’ю та інших. Ваші пересування не залишаться непоміченими, однак навіть павук Вейрис не здатен шпигувати за всім вашим почтом двадцять чотири години на добу,— він рушив до дверей.

— Лорде Пітире,— гукнув Нед йому навздогін.— Я... вдячний вам за допомогу. Мабуть, я помилявся, не довіряючи вам.

Мізинчик розчесав пальцями свою гостру борідку.

— До вас туго доходить, лорде Едарде. Не довіряти мені — єдине ваше мудре рішення відтоді, як ви злізли тут з коня.

Джон

Коли у двір ступив новобранець, джон саме показував Дареону, як найкраще завдавати удару збоку.

— Ширше розстав ноги,— звелів він.— Ти ж не хочеш втратити рівновагу? Отак добре. Щоб завдати удару, розкрутися навколо власної осі, тоді в удар ти вкладеш усю свою вагу.

Урвавши тренування, Дареон підняв забороло.

— Сьоме пекло,— пробурмотів він.— Ти тільки поглянь, Джоне.

Джон обернувся. Крізь проріз у шоломі він угледів такого товстуна, яких зброярня ще не бачила. На вигляд той важив щонайменше вісім пудів. З хутряного коміра його гаптованого сюрко випиналося подвійне підборіддя. На великому й круглому, як повня, обличчі нервово бігали безбарвні очі, а пухкі вологі пальці хлопець раз у раз витирав об оксамитовий камзол.

— Мені... мені сказали, що треба йти... на тренування,— ні до кого не звертаючись, мовив він.

— Лордійчук,— зауважив Пип по Джона.— Південець, напевно, десь із-під Небосаду.

Пип зі своїм балаганом чимало подорожував Сімома Королівствами, тож завжди похвалявся, що легко впізнає з акценту, де хто живе і звідки родом.

На грудях товстунового обшитого хутром сюрко біг гаптований черленою ниткою мисливець. Джон не знав цього герба. Поглянувши на нового підопічного, сер Алісер Торн мовив:

— Схоже, на півдні тепер нестача браконьєрів і злодіїв. І вони на Стіну посилають кнурів. Хутро й оксамит — так ви уявляєте обладунки, лорде Сальний?

Але скоро з’ясувалося, що новобранець привіз із собою і обладунки: підбитий камзол, дублені шкіри, кольчугу, кірасу і шолом, і навіть величезний щит з дерева й шкіри з гравіюванням такого самого мисливця, як у нього на плащі. Та оскільки обладунки були не чорного кольору, сер Алісер наполіг, щоб хлопець перевдягнувся у зброярні. На це пішла половина ранку. Хлопець мав такий живіт, що Доналу Ною довелося розклепати кольчугу та з боків зробити шкіряні вставки. Аби шолом наліз на голову, зброяр мусив знімати забороло. А дублені шкіри так туго напнулися у хлопця на руках і ногах, що той заледве міг ворухнутися. Вдягнений до бою новобранець був схожий на переварену сардельку, в якої от-от лусне шкірка.

— Маю сподівання, що б’єшся ти краще, ніж виглядаєш,— мовив сер Алісер.— Гальдере, піди перевір, що вміє наш сер Поросятко.

Джон Сноу здригнувся. Гальдер народився на каменярні, а тоді вчився на каменяра. У свої шістнадцять він був високий і м’язистий, а таких ударів, як від нього, Джон іще не зазнавав.

— Бридке буде видовище,— пробурмотів Пип, і так і сталося.

Бій тривав заледве хвилину, а товстун уже лежав на землі, тремтячи всім тілом; з-під шолома й між коротких товстих пальців цебеніла кров.

— Здаюся,— зарепетував він.— Не треба, я здаюся, не бий мене.

Раст і ще дехто з хлопців зареготіли.

Але й тоді сер Алісер не припинив бою.

— Ставай на ноги, сер Поросятко,— гукнув він.— Піднімай свій меч.

Та оскільки хлопець не підводився, Торн махнув Гальдеру.

— Бий його плазом меча, поки він не підведеться.

Гальдер обережно ляснув свого суперника по видатних сідницях.

— Що ж так слабко? — глузливо поцікавився Торн.

Тоді Гальдер обіруч стиснув меча і так ляснув ним хлопця, що лезо навіть плазом протяло дублену шкіру. Новобранець заверещав од болю.

Джон Сноу ступив уперед. Пип поклав йому на руку долоню в металевій рукавиці.

— Джоне, ні,— прошепотів малий, кинувши на сера Алісера Торна схвильований погляд.

— На ноги,— повторив Торн. Товстун спробував підвестися, послизнувся та знову важко впав.— Сер Поросятко уже дечого навчився,— зауважив сер Алісер.— Ще раз.

Гальдер підніс меча для нового удару.

— Вріж-но нам сальця,— регочучи, підохотив його Раст.

Джон скинув Пипову долоню.

— Гальдере, досить.

Гальдер глянув на сера Алісера.

— Коли промовляє Байстрюк, селюки тремтять,— мовив військовий інструктор своїм холодним пронизливим голосом.— Хочу нагадати вам, лорде Сноу, що тут військовий інструктор я.

— Поглянь на нього, Гальдере,— переконував Джон, стараючись просто ігнорувати Торна.— Немає честі в добиванні поваленого ворога. Він здався.

Він опустився біля хлопця навколішки.

Агатові очі сера Алісера вп’ялися в Джона.

— Схоже, наш Байстрюк закохався,— мовив він, поки Джон допомагав товстуну підвестися.— Покажіть мені свій меч, лорде Сноу.

Джон витягнув меча. Кидати виклик серу Алісеру він наважувався тільки до певної межі, а зараз, відчував, він цю межу перетнув.

Торн посміхнувся.

— Байстрюк бажає захистити свою кохану, тож чом би й ні. Щур, Прищ, допоможіть-но нашому Баняку.

Раст і Альбет приєдналися до Гальдера.

— Трьох має бути досить, щоб змусити леді Поросятко заверещати. Але для цього вам доведеться здолати Байстрюка.

— Стань за мною,— звелів Джон товстуну. Сер Алісер часто виставляв проти нього двох суперників, але трьох — уперше. Джон усвідомлював, що сьогодні, швидше за все, спати він піде в синцях і в крові. І змусив себе зібратися.

Зненацька поряд з ним виріс Пип.

— Троє проти двох — значно цікавіше,— весело мовив малий. Опустивши забороло, він витягнув меча. Не встиг Джон навіть подумки заперечити, як до них третім приєднався Грен.

У дворі запала мертва тиша. Джон відчував на собі очі сера Алісера.

— Чого ви чекаєте? — оманливо тихим голосом запитав Торн Раста з хлопцями, але першим випад зробив Джон. Гальдер заледве встиг вчасно піднести меча.

Джон відтісняв його, з кожним ударом нападаючи, змушуючи старшого хлопця задкувати. «Знай свого суперника»,— колись учив його сер Родрик; і Джон знав Гальдера, неймовірно дужого, проте нетерплячого: той страшенно не любив захищатися. Якщо його добре роздрочити, він відкриється, ясно як божий день.

Довкола в битву вступила й решта хлопців, у дворі полетіло металеве відлуння. Джон відбив брутальний удар по голові: від сили, з якою зіткнулися мечі, у нього по руці пробіг дрож. А тоді Джон збоку різонув Гальдера по ребрах — і в нагороду отримав приглушений болісний стогін. Удар у відповідь зачепив Джонове плече. Хруснула кольчуга, болюча хвиля побігла по шиї, але на мить Гальдер утратив рівновагу. Джон підрізав його під ногу, й той з гуркотом і прокляттями повалився на землю.

Грен тримав оборону, як учив його Джон, не даючи Альбету оговтатися, а от Пипові було непереливки. Раст, на два роки старший, і важив на пуд більше. Підійшовши ззаду, Джон так зацідив ґвалтівнику по шолому, що аж задзвеніло. Раст розвернувся, але в цей час Пип пробив його захист, збив з ніг і приставив лезо до горла. А Джон уже рушив далі. Опинившись сам-на-сам з двома мечами, Альбет позадкував.

— Здаюся,— крикнув він.

Сер Алісер Торн з відразою дивився на цю сцену.

— Балаган сьогодні затягнувся,— мовив він і пішов геть. Тренування закінчилося.

Дареон допоміг Гальдеру зіп’ятися на ноги. Стягнувши з голови шолом, син каменяра пожбурив його через двір.

— А мені на мить здалося, що я таки дістав тебе, Сноу.

— На мить ти й дістав,— озвався Джон. Плече попід кольчугою і дубленою шкірою пульсувало від болю. Застромивши меч у піхви, він хотів зняти шолом, але щойно підніс руку, від болю аж зубами рипнув.

— Дай-но мені,— долинув голос. Руки з товстими пальцями відстебнули шолом від латного коміра й лагідно його зняли.— Тобі боляче?

— Що я, синців не отримував? — торкнувся Джон плеча — і сіпнувся від болю. Двір навколо уже спорожнів.

У тому місці, де Гальдерів меч розтяв шолом, волосся хлопця просякло кров’ю.

— Мене звати Семвел Тарлі, я з Сурмосхилу...— облизнув товстун губи,— ну, тобто був з Сурмосхилу, поки не... поїхав. А тут я, щоб убратися в чорне. Мій батько — лорд Рендил, прапороносець Тайрелів з Небосаду. Я мав стати його спадкоємцем, але...— він не договорив.

— А я Джон Сноу, байстрюк Неда Старка з Вічнозиму.

Семвел Тарлі кивнув.

— Я... Якщо хочеш, можеш називати мене Семом. Мама зве мене Семом.

— А його можеш називати лордом Сноу,— мовив Пип, підходячи.— А як зве його мати, ліпше тобі й не знати.

— А ці двоє — Грен і Пипар,— пояснив Джон.

— Грен — це той потворний.

— Ти потворніший за мене,— кинув на нього сердитий погляд Грен.— Принаймні в мене вуха не як у кажана.

— Дуже дякую вам усім,— серйозно мовив товстун.

— А чого ти не підвівся й не бився? — поцікавився Грен.

— Та я хотів, чесно. Просто... не міг. Не хотів більше, щоб він мене бив,— втупився він у землю.— Я... Мабуть, я боягуз. Мій лорд-батько завжди це каже.

Грен, схоже, був приголомшений. Навіть Пип не мав що сказати, а Пип мав що сказати на все. Хто сам оголошує себе боягузом?

Семвел Тарлі, певно, прочитав це на їхніх обличчях. Він зустрівся поглядом з Джоном — і сполохано відвів очі, як звір.

— Мені... мені прикро,— сказав він.— Не хотів я бути таким... яким є.

І він важко рушив до зброярні.

— Тебе ранили,— гукнув навздогін Джон.— Але завтра ти впораєшся краще.

Сем журливо озирнувся через плече.

— Ні, не впораюсь,— озвався він, кліпнувши крізь сльози.— Мені це ніколи не вдавалося.

Коли він пішов, Грен нахмурився.

— Ніхто не любить боягузів,— мовив він ніяково.— Ліпше б ми йому не допомагали. А що як подумають, що ми теж боягузи?

— Ти надто дурноверхий, аби бути боягузом,— сказав Пип.

— Не дурноверхий,— заперечив Грен.

— Ні, дурноверхий. Такий дурноверхий, що якби в лісі на тебе напав ведмідь, ти б не тікав.

— А от і ні,— затявся Грен,— тікав би швидше, ніж ти.

І знагла став, нахмурившись, коли побачив Пипову посмішку й усвідомив, що він сам тільки-но сказав. Дебела шия побуряковіла. Покинувши друзів сваритися, Джон повернувся у зброярню, повісив меч і скинув потовчені обладунки.

Життя у Чорному замку мало свій розклад: ранки присвячувалися тренуванням, а пообідній час — роботі. Новобранців чорні брати залучали до багатьох завдань, щоб дізнатися, до чого в тих є хист. Джон радів тим рідкісним пообіднім годинам, коли його разом з Привидом посилали вполювати дичину на стіл лорду-командувачу, та за кожен день на полюванні дюжину днів доводилося проводити з Доналом Ноєм у зброярні, крутячи точильний камінь, поки однорукий коваль гострив сокири, затуплені від довгого вжитку, або надимаючи міхи, поки Ной клепав новий меч. А ще доводилося бігати з повідомленнями, стояти на чатах, вичищати стайні, кріпити пір’я до стріл, допомагати мейстру Еймону з птахами чи Бовену Маршу з обліком і описом майна.

Того пообіддя начальник сторожі послав його до коловороту підняти кліть з чотирма діжками битого каміння, щоб посипати щебенем укриті кригою стежки нагорі на Стіні. Робота ця була самітна й нудна, навіть попри те, що робилася в товаристві Привида, але Джон був не проти. За ясного дня зі Стіни видно півсвіту, і повітря тут завжди холодить і бадьорить. Тут добре думається, і Джон піймав себе на тому, що міркує про Семвела Тарлі... і ще, дивна річ, про Тиріона Ланістера. Йому було цікаво, що сказав би про товстуна Тиріон. «Люди здебільшого воліють заплющувати очі на гірку правду»,— сказав йому карлик з посмішкою. Світ повний боягузів, які вдають із себе звитяжців; а зізнатися у боягузтві, як це зробив Семвел Тарлі, хай як дивно, вимагає мужності.

Плече нило, тож робота рухалася повільно. Заки Джон закінчив посипати доріжки, прийшов вечір. Хлопець затримався нагорі подивитися захід сонця, яке помалювало небо на обрії в колір крові. Нарешті на півночі запали сутінки, тож Джон закотив порожні діжки в кліть і посигналив хлопцям на коловороті, щоб опускали його.

Коли вони з Привидом з’явились у їдальні, вечеря добігала кінця. Біля вогню гурт чорних братів грав за глінтвейном у кості. Джонові друзі, сміючись, сиділи на лавці біля західної стіни. Пип саме оповідав якусь історію. Вухатий хлопець із балагану був природженим лицедієм з сотнею різних голосів, і свої побрехеньки він не оповідав, а проживав, граючи всі потрібні ролі: і короля, і свинопаса. Коли ж він зображав дівку-подавальницю в пивниці чи незайману королівну, то говорив тонким фальцетом, від якого хлопці реготали до сліз, а всі євнухи в нього завжди неймовірно нагадували карикатурних серів Алісерів. Джон отримував од липового кривляння задоволення не менше, ніж інші, однак сьогодні він розвернувся й пішов до самого кінця лавки, де одинцем, якнайдалі від інших, сидів Семвел Тарлі.

Коли навпроти нього сів Джон, він саме доїдав свинячий пиріг. Побачивши Привида, товстун вибалушив очі.

— Це вовк?

— Деривовк,— пояснив Джон.— Його звати Привид. Деривовк — на гербі батькового дому.

— А у нас мисливець,— мовив Семвел Тарлі.

— Ти любиш полювати?

Товстун здригнувся.

— Терпіти не можу,— сказав він з таким виглядом, наче от-от розплачеться.

— А тепер що не так? — поцікавився Джон.— Чого ти завжди такий наляканий?

Утупившись у залишки пирога, Сем слабенько хитнув головою, наче й говорити боїться. В їдальні вибухнув сміх. До Джона долетів тоненький писк Пипа.

— Ходімо надвір,— звівся на ноги Джон.

Очі на круглому товстощокому обличчі підозріливо глянули на нього.

— Навіщо? Що нам робити надворі?

— Побалакаємо,— озвався Джон.— Ти бачив Стіну?

— Я товстий, але не сліпий,— мовив Семвел Тарлі.— Звісно, я її бачив, вона ж сімсот футів заввишки.

Однак він таки підвівся, натягнув на плечі облямований хутром плащ і рушив за Джоном геть з їдальні, досі сторожко, наче підозрював, що в темряві його підстерігає якийсь жорстокий жарт. Поряд з хлопцями біг Привид.

— Я й подумати не міг, що все буде отак,— заговорив Сем дорогою, і з рота в нього вихопилася хмарка пари. Намагаючись не відставати, він засапався.— Всі будівлі напівзруйновані, і так... так...

— Холодно?

На замок упав мороз, і пожухла трава м’яко похрустувала під ногами.

Сем жалібно кивнув.

— Ненавиджу холод,— зізнався він.— Уночі я прокинувся в темряві: вогонь згас, і я був певен, що до ранку просто замерзну.

— Там, звідки ти родом, мабуть, тепліше.

— Сніг я вперше побачив минулого місяця. Ми саме перетинали кургани... ми — тобто я і батькові вояки, які супроводжували мене на північ... і з неба почало падати щось біле, наче м’який дощ. Спершу мені це здалося прегарним, але сніг усе не вщухав, і нарешті я промерз до кісток. У вояків на бородах і на плечах поналипав сніг, який усе не припинявся. Я боявся, що цьому взагалі не буде кінця.

Джон усміхнувся.

Над ними нависла Стіна, слабко поблискуючи у світлі півмісяця. Угорі на небі чітко і ясно горіли зірки.

— Мене змусять туди піднятися? — запитав Сем. Він глянув на височенні дерев’яні сходи — й обличчя його скисло, як молоко.— Я помру, якщо доведеться дертися аж туди.

— Тут є коловорот,— показав Джон.— Можна виїхати нагору в клітці.

Семвел Тарлі шморгнув носом.

— Не люблю висоти.

Це було вже занадто. Джон, не вірячи власним вухам, нахмурився.

— Ти що, боїшся всього?! — запитав він.— Я не розумію. Якщо ти справді такий боягуз, то чого ти тут? Навіщо боягузу записуватися в Нічну варту?

Довгу мить Семвел Тарлі дивився на нього, а тоді його кругле обличчя мовби спласло. Сівши на приморожену землю, він заридав, задихаючись і здригаючись усім тілом. Джонові нічого не лишалося, як дивитися на це. Як снігопаду в степу, здавалося, сльозам не буде кінця-краю.

А от Привид знав, що робити. Беззвучний як тінь, білий деривовк наблизився до Семвела Тарлі й заходився злизувати з його обличчя теплі сльози. Товстун злякано скрикнув... і дивовижним чином його схлипи перетворилися на регіт.

Джон Сноу засміявся разом з ним. А потім вони сиділи на закрижанілій землі, кутаючись у плащі, а між ними сидів Привид. Джон розповідав, як вони з Робом наскочили у снігу на новонароджених вовченят. Здавалося, це було тисячу років тому. Незабаром він піймав себе на тому, що розповідає про Вічнозим.

— Іноді він мені сниться,— казав він.— Я йду довгим порожнім коридором. Голос мій відлунює від стін, але ніхто не озивається, отож я пришвидшую крок, відчиняю двері, кличу імена. Не знаю навіть, кого я шукаю. Дуже часто батька, а іноді Роба, або сестричку Арію, або дядька.

Думка про Бенджена Старка засмутила його: дядько й досі не повернувся. Сер Джеремі Рикер двічі прочісував ліс, і Кворин Піврукий шукав біля Тінявої вежі, однак вони не знайшли нічого, якщо не рахувати кількох міток на деревах, якими дядько позначав свій шлях. У горах на північному заході мітки несподівано урвалися, і всі сліди Бена Старка зникли.

— А вві сні тобі вдається знайти бодай когось? — запитав Сем.

— Нікого,— похитав головою Джон.— Замок завжди порожній.

Він іще нікому не розповідав свій сон і не розумів, навіщо зараз ділиться з Семом, однак чомусь йому було приємно отак розмовляти.

— Навіть круків у гайвороннику немає, а у стайнях повно кісток. І це завжди мене лякає. Тоді я починаю бігти, шарпаю двері, деруся сходами на вежу, перестрибуючи по три сходинки, гукаючи бодай когось, усе одно кого. А далі опиняюся перед дверима у крипту. Усередині чорним-чорно, тільки видно спіральні сходи вниз. Звідкись я знаю, що мені потрібно спуститися, але не хочу. Я боюся того, що чекає на мене внизу. Там давні королі зими сидять на своїх тронах; на колінах у них мечі, а біля ніг — кам’яні деривовки, але не через них мені лячно. Я кричу, що я не Старк, що тут мені не місце, але не допомагає: мені все одно доводиться спускатися, тож я йду вниз, тримаючись стіни, адже не маю смолоскипа, щоб освітити дорогу. Стає дедалі темніше, й мені хочеться заверещати,— засоромлено нахмурився він.— І в цю мить я завжди прокидаюся...

...прокидається, тремтячи в темряві своєї келії, у холодному поту. Тоді до нього стрибає Привид, і його тепло втішає так само, як і світанок. І Джон, притиснувшись обличчям до кудлатого білого хутра свого деривовка, знову засинає.

— А тобі сниться Сурмосхил? — запитав Джон.

— Ні,— твердо стиснув вуста Сем.— Я його ненавидів.

Він замислено чухав Привида за вухом, і Джон не порушував мовчанки. Чимало часу минуло, перш ніж Семвел Тарлі заговорив, і Джон, мовчки вислухавши його, дізнався, яким чином боягуз — за власним зізнанням — опинився на Стіні.

Тарлі — давня й шановна фамілія, прапороносці Мейса Тайрела, лорда Небосаду й хранителя Півдня. Сем, первісток лорда Рендила Тарлі, мав успадкувати багаті землі, міцну фортецю і легендарний дворучний меч під назвою Серцезгуб, викуваний з валірійської криці, який передавався від батька до сина вже близько п’ятиста років.

Та хай би як пишався лорд-батько народженням Семвела, від гордості його швидко не лишилося й сліду, бо хлопчик ріс пухкеньким, м’якосердим і дивакуватим. Сем любив музику й сам складав пісні, любив одягати м’які оксамити й гратися на кухні поряд з кухарями, вдихати насичені аромати й цупити лимонні тістечка й чорничні пироги. Він обожнював книжки, кошенят і танці — хай який був незграбний. А от від вигляду крові його нудило, а коли він бачив, як ріжуть курку, не міг стримати сліз. Дюжина військових інструкторів пройшла через Сурмосхил, силкуючись зробити з Семвела лицаря, як мріяв його батько. Хлопця кляли й кулачили, він гибів і голодував. Один з інструкторів навіть примушував його спати в кольчузі, щоб зробити войовничішим. Інший вбрав його в материн одяг і прогнав крізь замковий двір, щоб від сорому хлопець трохи змужнів. Але той лише товстів і більше лякався, аж поки розчарування лорда Рендила не перетворилося спершу на злість, а тоді на ненависть.

— Одного разу,— зізнався Сем, стишуючи голос до шепоту,— до замку приїхали двоє — ворожбити з Карта, білошкірі та з синіми губами. Зарізавши тура, вони примусили мене скупатися в гарячій крові, але від цього я не став хоробрим, як вони обіцяли. Мене тільки знудило. Батько звелів їх відбатожити.

Нарешті після трьох дівчат поспіль леді Тарлі народила лорду-чоловікові другого сина. Відтоді лорд Рендил не звертав на Сема уваги, присвячуючи весь свій час молодшому хлопцеві — запальному й міцному малюку, який значно більше відповідав батьковим запитам. Кілька років Сем мирно провів за своїми книжками й музикою.

Аж поки на світанку на його чотирнадцяті іменини він, прокинувшись, не виявив, що його кінь уже осідланий і готовий у путь. Троє кіннотників провели його в ліс поблизу Сурмосхилу, де батько саме білував оленя. «Ти майже дорослий, любий мій спадкоємцю,— сказав лорд Рендил Тарлі своєму первістку, водночас довгим ножем зрізуючи м’ясо з кісток.— Ти не давав мені підстав зректися тебе, однак і дозволити тобі успадкувати землі й титул, які мають належати Диконові, я теж не можу. Серцезгуб має перейти до чоловіка, здатного з ним управлятися, а ти не гідний навіть руків’я його торкнутися. Отож я вирішив, що сьогодні ти оголосиш: ти забажав убратися в чорне. Ти відмовишся від усіх претензій на користь брата і ще до сутінок вирушиш на північ... А якщо ні, то завтра ми поїдемо на полювання, і десь у цих лісах твій кінь спотикнеться, ти випадеш із сідла і вб’єшся... принаймні так я скажу твоїй матері. У неї жіноче серце й вона здатна любити навіть тебе, а я не хочу завдавати їй болю. І не думай, що коли раптом тобі закортить чинити опір, це буде легко. Не можу уявити більшого задоволення, ніж зацькувати тебе, як справжнього кнура, яким ти, власне, і є». Коли він відклав ніж, руки в нього були по лікоть у крові. «Отож. У тебе є вибір. Або Нічна варта,— запхнув він руку оленю під ребра й, вирвавши серце, червоне й закривавлене, стиснув його в кулаці,— або оце».

Сем розповідав це спокійним мертвим голосом, так наче все це відбувалося не з ним, а з кимось іншим. І дивна річ, подумав Джон, він не заплакав — жодного разу. Коли Сем закінчив, деякий час вони просто сиділи, слухаючи шум вітру. Більше у світі не було ані звуку.

— Час нам повертатись у їдальню,— нарешті мовив Джон.

— Навіщо? — запитав Сем.

— Там,— здвигнув Джон плечима,— можна випити гарячого яблучника, або глінтвейну, якщо хочеш. Іноді, коли Дареон в дусі, він згоден для нас поспівати. Раніше він був співцем... ну, не зовсім співцем, тільки вчився.

— А як він опинився тут? — запитав Сем.

— Лорд Рован Златоліський застукав його в ліжку з дочкою. Дівчина була на два роки старша, і Дареон присягається, що сама допомогла йому залізти до неї у вікно, однак під батьковим примусом це визнали зґвалтуванням, от хлопець і опинився тут. Коли мейстер Еймон почув, як він співає, то сказав, що це грім на меду,— усміхнувся Джон.— Жаба теж іноді співає, якщо це можливо назвати співом. Застільних пісень він вивчив у батьковій винарні. Пип каже, що його спів — то пердіння на сечі.

Вони обоє розсміялися.

— Хотів би я послухати їх обох,— зізнався Сем,— однак вони не захочуть, щоб я сидів з ними.

Обличчя в нього було схвильоване.

— А завтра мене знову примусять битися, так?

— Так,— змушений був підтвердити Джон.

Сем незграбно звівся на ноги.

— Тоді мені ліпше виспатися.

Скулившись у своєму плащі, він почалапав геть.

Коли Джон повернувся, уже без Привида, хлопці й досі сиділи у їдальні.

— Де це ти був? — поцікавився Пип.

— Розмовляв із Семом,— пояснив Джон.

— А він і справді боягуз,— мовив Грен.— Коли на вечерю він отримав свій пиріг, тут на лавці ще були вільні місця, але він побоявся до нас підсісти.

— Лорд Сальний вважає не гідним їсти з такими, як ми,— припустив Джерен.

— Бачив, він їв свинячий пиріг,— посміхнувся Жаба.— То не братик його часом був?

І він заходився рохкати.

— Припиніть! — люто кинув Джон.

Хлопці замовкли, заскочені його раптовим вибухом.

— Послухайте,— мовив Джон у тиші, а тоді розповів, що він задумав. Пип одразу пристав на його бік, як Джон і передбачав, та коли згодився і Гальдер, він був приємно здивований. Грен спершу збентежився, але Джон знайшов слова, щоб зворушити його. Один по одному до задуму приєдналися всі хлопці. Когось Джон переконував, когось улещував, когось присоромлював, а коли треба було, то й залякував. Зрештою згодилися всі... крім Раста.

— Ви, дівчатка, робіть як знаєте,— мовив Раст,— але якщо Торн виставить проти леді Поросятко мене, то я собі вріжу кришеник сальця.

Розреготавшись Джонові в обличчя, він пішов геть.

За кілька годин, коли весь замок спав, троє хлопців навідалися до Раста в келію. Грен тримав його за руки, а Пип усівся на ноги. Привид стрибнув йому на груди, й Джон почув, як важко дихає Раст. Деривовчі очі світилися в темряві, як червоні жарини, а зуби легенько покусували шию, щоб тільки трохи кров пустити.

— Пам’ятай,— тихо зронив Джон,— нам відомо, де ти спиш.

Зранку Джон почув, як Раст розповідає Альбету й Жабі: зісковзнуло лезо, коли голився.

Відтоді ні Раст, ні інші не ображали Семвела Тарлі. Коли когось із хлопців сер Алісер виставляв проти Сема, вони тримали оборону, відбиваючи його повільні, незграбні удари. Коли ж військовий інструктор верещав, що потрібно нападати, вони починали танцювати навколо Сема, легенько торкаючись його нагрудника, чи шолома, чи ноги. Сер Алісер лютував, залякував, обзивав їх боягузами, жінками й навіть гірше, але Сем усе одно лишався неушкоджений. За кілька днів він, спонуканий Джоном, приєднався до хлопців за вечерею, сівши на лавці поряд з Гальдером. Минуло ще два тижні, перш ніж він наважився заговорити, але згодом він уже сміявся з Липового кривляння й незгірше за інших кпив із Грена.

Нехай Семвел Тарлі був товстий, незграбний і заляканий, але точно не дурний. Одного вечора він навідався в келію до Джона.

— Не знаю, як тобі це вдалося,— мовив він,— але точно знаю, що це все завдяки тобі,— сором’язливо відвів він очі.— У мене ще ніколи не було друга.

— Ми не друзі,— мовив Джон, кладучи руку Семові на широке плече.— Ми брати.

І це була правда, подумав він, коли Сем пішов геть. Роб, Бран і Рикон були синами його рідного батька, і Джон і досі їх любив, але він усвідомлював, що ніколи не був їм по-справжньому рідним. Про це подбала Кетлін Таллі. Нехай йому й досі сняться сірі мури Вічнозиму, та зараз його життя пов’язане з Чорним замком, а його брати тепер — Сем, і Грен, і Гальдер, і Пип, і решта вигнанців, вбраних у чорний одяг Нічної варти.

— Дядько правду мовив,— прошепотів він до Привида. Цікаво, подумав він, чи побачить він Бенджена Старка ще раз, аби це сказати йому.

Едард

— Це все правицин турнір нам не дає спокійно жити, мілорди,— жалівся раді командувач міської варти.

— Королівський турнір,— здригнувшись, виправив його Нед.— Запевняю вас, правиця до цього не має жодного стосунку.

— Звіть як хочете, мілорде, але з усього королівства прибувають лицарі, а на кожного лицаря — два вільні вершники, три ремісники, шестеро кіннотників, дюжина купців, дві дюжини повій, а злодіїв стільки, що страшно подумати. Від цієї клятої спеки і так половина міста занедужала, а тепер з усіма цими приїжджими... Вчора вночі зафіксовано утоплення, буча в таверні, три бійки з різаниною, зґвалтування, дві пожежі, незчисленна кількість пограбувань, та ще й п’яні верхогони вулицею Сестер. А попередньої ночі у Великому септі знайшли жіночу голову — плавала у фонтані. І ніхто не знає, ні як вона туди потрапила, ні чия це голова.

— Який жах,— здригнувся Вейрис.

Лорд Ренлі Баратеон виявився не таким співчутливим.

— Не здатні забезпечити спокій короля, Джаносе, то слід, мабуть, поставити на чолі міської варти когось іншого, здатного.

Дебелий, з подвійним підборіддям, Джанос Слінт надувся, як сердита ропуха, а його лисина почервоніла.

— Навіть сам Ейгон Дракон не міг тут забезпечити спокій, лорде Ренлі. Мені потрібно більше людей.

— Скільки? — запитав Нед, гойднувшись уперед. Як і завжди, Роберт не завдав собі клопоту з’явитися на засідання ради, тож довелося правиці виступати від його імені.

— Скільки зможете, лорде правице.

— Найміть п’ятдесят людей,— мовив Нед.— Лорд Бейліш оплатить.

— Справді? — поцікавився Мізинчик.

— Справді. Ви знайшли п’ятдесят тисяч золотих драконів, щоб набити гаманець переможця, тож і кілька мідяків нашкребете, щоб король спав спокійно,— мовив Нед і знову обернувся до Джаноса Слінта.— А ще я вам забезпечу двадцять гарних гвардійців з моєї власної варти — допомагатимуть, поки все не закінчиться.

— Щиро дякую, лорде правице,— вклонився Слінт.— Обіцяю, їхня служба не буде змарнована.

Щойно командувач пішов, Едард Старк обернувся до ради.

— Що швидше ми покінчимо з цим безумом, то краще.

Кошти і клопіт — то ще півбіди, але всі разом і кожен поодинці заповзялися сипати Недові сіль на рану, називаючи подію «правициним турніром», так наче саме він його вигадав. А Роберт, схоже, щиро вважав, що робить йому честь!

— Королівство розцвітає від таких подій, мілорде,— мовив великий мейстер Пайсел.— Це шанс уславитися, а для простолюду — передишка від турбот.

— А ще — можливість декому набити кишені,— додав Мізинчик.— Усі заїзди в місті переповнені, а повії вже ходять розкарякою і з кожним кроком подзвякують монетами.

— Пощастило ще, що мій брат Станіс не з нами,— розсміявся лорд Ренлі.— Пам’ятаєте часи, коли він запропонував заборонити борделі? А король запитав, чи не хоче він заборонити їсти, срати й дихати, коли вже на те пішло. Відверто кажучи, інколи мені стає цікаво, звідки у Станіса взялася його потворна дочка. У шлюбну постіль він іде, мов на війну вирушає: з похмурим виразом в очах і сповнений рішучості справити свій обов’язок.

Але Нед не поділяв його сміху.

— Мені теж дещо цікаво стосовно вашого брата Станіса. Мені цікаво, коли він має намір повернутися з Драконстону і посісти своє місце в раді.

— Це станеться, щойно ми батогами заженемо всіх повій у море,— озвався Мізинчик, викликаючи нову хвилю сміху.

— На сьогодні з мене досить розмов про повій,— мовив Нед, підводячись.— До завтра.

Коли він повернувся у Вежу правиці, біля дверей на нього чекав Гарвін.

— Заклич Джорі до мене в покої, а батькові своєму скажи, щоб сідлав для мене коня,— різко кинув йому Нед.

— Як скажете, мілорде.

Червона фортеця й «правицин турнір» муляли йому. Піднімаючись сходами, Нед думав, як він скучив за затишними обіймами Кетлін, за брязкотом мечів Роба і Джона у дворі, за свіжими днями й холодними ночами півночі.

У покоях він скинув шовкове вбрання радника й, чекаючи на Джорі, сів з фоліантом. «Родоводи й історія великих домів Сімох Королівств, з детальними відомостями про багатьох високих лордів і шляхетних леді, а також їхніх дітей» авторства великого мейстра Малеона. Пайсел правду казав: читання було не з легких. Однак Джон Арин навіщось брав цю книжку, і Нед був певен, що небезпідставно. Щось у ній було, десь поміж цих крихких пожовклих сторінок ховалася правда, тільки слід її розшукати. Але що шукати? Томищу вже понад сто років. Коли Малеон складав оці запорошені списки шлюбів, народжень і смертей, навряд чи народився бодай хтось із нині живущих.

Нед знову розгорнув книжку на родоводі Ланістерів і повільно перекидав сторінки, без надії сподіваючись, що йому щось впаде в око. Ланістери — давній рід, який походить аж від Лана Розумника — трикстера Доби героїв, не менш легендарного, ніж Бран Будівничий, і значно популярнішого серед співців і казкарів. У баладах співається, що саме Лан винадив родину Кастерлі з Кичери Кастерлі, і зробив це не мечем, а мудрістю, а ще украв у сонця золото, щоб позолотити собі кучері. Хотів би Нед, щоб Лан зараз опинився тут і винадив правду з цієї клятої книжки.

Різкий стукіт у двері сповістив про прибуття Джорі Касселя. Згорнувши Малеонів томище, Нед запросив Джорі увійти.

— Я пообіцяв міській варті двадцять моїх гвардійців на весь час турніру,— повідомив він.— Відбереш їх сам. Нехай їх очолить Алін, і нехай хлопці собі добре затямлять: вони мають зупиняти бійки, а не зчиняти,— Нед підвівся, відчинив кедрову скриню і дістав легеньку лляну спідню сорочку.— Ти розшукав конюшого?

— Вартового, мілорде,— озвався Джорі.— Він присягається, що більше й близько не підійде до коней.

— Що він каже?

— Каже, що добре знав лорда Арина. Вони швидко потоваришували,— пирхнув Джорі.— Каже, правиця завжди хлопцям на іменини давав мідяка. Добре ладнав з кіньми. Ніколи не заганяв жеребців і носив їм яблука й моркву, тож вони завжди йому раділи.

— Яблука й моркву,— повторив Нед. Схоже, від хлопця толку буде ще менше, ніж від решти. А це останній з чотирьох, яких назвав Мізинчик. Джорі по черзі поговорив з усіма з них. Сер Г’ю поводився різко й нічого не сказав: новоспечений лицар занадто запишався. Якщо з ним захоче побалакати правиця, він радо його прийме, але не відповідатиме на запитання якогось там капітана варти... навіть якщо цей капітан на десять років за нього старший і у сто разів гідніший мечник. Дівчина-служниця принаймні поводилася мило. Сказала, що лорд Джон забагато читав, а ще переймався й сумував через синову тендітність і сердився на свою леді-дружину. Кухарчук, а тепер швець, і словом з лордом Джоном у житті не перемовився, однак був просто нашпигований плітками з кухні: лорд сперечався з королем, лорд майже не торкався їжі, лорд збирався відіслати сина годованцем у Драконстон, лорд цікавився розведенням хортів, лорд ходив до зброяра, щоб замовити нову кірасу — зі щирого срібла з синім яшмовим соколом і перламутровим місяцем на грудях. Брат короля ходив з ним вибирати фасон, сказав кухарчук. Ні, не лорд Ренлі, а другий, лорд Станіс...

— А вартовий нічого важливого більше не пригадує?

— Хлопець присягається, що лорд Джон мав таку силу, наче він удвічі молодший за свій вік. Часто їздив верхи з лордом Станісом, каже.

«Знову Станіс»,— подумав Нед. Це було цікаво. Вони з Джоном Арином були в теплих стосунках, але ніколи не дружили. І поки Роберт гостював на півночі у Вічнозимі, Станіс виїхав у Драконстон, в острівну фортецю Таргарієнів, яку завоював на братову честь. Коли повернеться, не казав.

— А куди вони їздили верхи? — запитав Нед.

— Хлопець каже, в бордель.

— У бордель? — перепитав Нед.— Лорд Соколиного Гнізда, правиця короля їздив у бордель разом зі Станісом Баратеоном?! — похитав він головою, не вірячи своїм вухам; цікаво, що з цього приводу сказав би лорд Ренлі. Робертова хіть давно стала предметом непристойних застільних пісень, але Станіс був геть не такий: усього на рік молодший за короля, він був зовсім на нього не схожий: суворий, сухий, нещадний, неухильний у виконанні обов’язку.

— Хлопець наполягає, що це правда. Правиця брав з собою трьох гвардійців, і хлопець каже, коли він потім забирав коней, гвардійці про це жартували.

— А в який бордель? — запитав Нед.

— Хлопець не знає. А от гвардійці мають знати.

— Шкода, що Лайса забрала їх з собою у Видол,— сухо мовив Нед.— Боги роблять усе, щоб подратувати нас. Леді Лайса, мейстер Колмон, лорд Станіс... усі, хто може знати правду про те, що сталося з Джоном Арином, зараз за тисячу льє звідси.

— То ви плануєте викликати лорда Станіса з Драконстону?

— Поки що ні,— сказав Нед.— Спершу маю зрозуміти, що це все значить і яка його роль у цьому.

Справа не давала йому спокою. Чому Станіс поїхав? Чи не зіграв він ролі у вбивстві Джона Арина? А може, злякався? Нед не міг уявити, що саме здатне настрашити Станіса Баратеона, який одного разу рік протримався в обложеному Штормокраї на щурах і шкірі з черевиків, поки лорди Тайрел і Редвин зі своїми військами бенкетували в нього попід мурами.

— Принеси мені, будь ласка, камзол. Сірий, з деривовком на гербі. Хочу, щоб зброяр мене зразу впізнав. Може, тоді він поводитиметься приязніше.

Джорі рушив у гардеробну.

— Лорд Ренлі так само брат короля, як і лорд Станіс.

— Та його, схоже, на ці виїзди верхи ніхто не запрошував.

Нед не знав, що думати про Ренлі — завжди дружнього й усміхненого. Кілька днів тому Ренлі відвів Неда вбік, щоб показати вишуканий медальйон рожевого золота. Всередині була яскрава мініатюра, які малюють у Мирі: мила дівчина з очима олениці й каскадом м’яких каштанових кучерів. Ренлі, схоже, було страшенно цікаво, чи не нагадує вона когось Недові, та коли той у відповідь потиснув плечима, він був розчарований. Дівчина на ім’я Марджері — сестра Лораса Тайрела, зізнався він, але багато хто казав, що вона схожа на Ліанну. «Ні»,— заперечив приголомшений Нед. Могло таке статися, що лорд Ренлі, вельми подібний до Роберта замолоду, запалав пристрастю до дівчини, уявивши її юною Ліанною? Це здалося Недові більш ніж минущим дивацтвом.

Джорі простягнув камзол, і Нед пропхав руки в прорізи.

— Мабуть, на Робертів турнір лорд Станіс повернеться,— сказав він, поки Джорі ззаду затягував шворки.

— То було б щастя, мілорде,— мовив Джорі.

Нед застебнув піхви меча.

— Іншими словами, нема чого на це сподіватися,— похмуро всміхнувся він.

Джорі накинув йому на плечі плащ і застебнув його на шиї значком правиці.

— Зброяр мешкає понад своєю майстернею, у великому будинку в кінці вулиці Сталевої. Алін знає дорогу, мілорде.

Нед кивнув.

— Боги поможіть кухарчуку, якщо він послав мене полювати на тіні.

Шанси були невеликі, однак той Джон Арин, якого знав Нед, не носив би срібну кірасу з коштовним камінням. Криця є криця, вона призначена захищати, а не прикрашати. Може бути, звісно, що Джон міг і змінити свої погляди. І був би не першим, хто став по-іншому дивитися на речі, провівши кілька років при дворі... але зміна ця була надто разючою, щоб пройти повз Неда.

— Чим я ще можу вам прислужитися?

— Гадаю, тобі варто почати обхід борделів.

— Важке завдання, мілорде,— посміхнувся Джорі.— Хлопці будуть не від того, щоб допомогти. Портер уже навіть почав.

Улюблений Недів кінь уже під сідлом чекав у дворі. Нед рушив з двору, і Варлі з Джексом прилаштувалися поряд. У сталевих шапках і кольчугах вони, мабуть, пріли, однак і словом не пожалілися. Виїхавши з Королівської брами у сморід міста, Нед побачив, що всі очі прикуті до його сірого з білим плаща, який маяв за плечима, й послав коня клусом. Гвардійці не відставали.

Долаючи запруджені міські вулиці, він часто озирався. Томард із Дезмондом ще рано-вранці виїхали з замку, щоб зайняти позиції по дорозі й стежити, чи ніхто їх не переслідуватиме, та навіть при цьому Нед ні в чому не був певен. Тінь королівського павука і його пташечок лякала його, наче дівицю шлюбна ніч.

Вулиця Сталева починалася біля ринкової площі поряд з Річковою брамою, як було зазначено на картах, або ж Брудною брамою, як її здебільшого називали. Серед юрмища походжав вуличний актор на дибах, мов якась велетенська комаха, а за ним, улюлюкаючи, бігла зграйка босих дітлахів. В іншому місці двійко обдертих хлопчаків, не старших за Брана, билися на дрючках, а їх зусібіч голосно підтримували або люто проклинали. Дуелі поклала край якась стара, перехилившись із вікна й виливши на голови дуелянтам відро помиїв. У затінку мурів поряд зі своїми возами стояли селяни, викрикуючи: «Яблука, найкращі яблука, вдвічі дешевше», або «Криваві кавуни, солодші за мед», або «Ріпа, цибуля, коренеплоди, підходьте сюди, підходьте, ріпа, цибуля, коренеплоди, підходьте сюди».

Брудна брама була відчинена, і попід піднятими ґратами, спираючись на списи, стояв загін міської варти в золотих плащах. Коли на заході з’явилася кавалькада, гвардійці заметушилися, роздаючи команди й відганяючи вбік вози і пішоходів, щоб дати дорогу лицарю з почтом. Перший вершник, який в’їхав у браму, тримав у руках довгий чорний прапор. Шовк як живий маяв на вітру; на гербі чорне небо розтинала багряна блискавка.

— Дорогу лорду Берику! — загукав вершник.— Дорогу лорду Берику!

Одразу за ним їхав і сам юний лорд — молодцюватий вершник на вороному рисаку, рудувато-білявий, у чорному атласному плащі з розсипом зірок.

— Позмагатися на правициному турнірі, мілорде? — гукнув до нього вартовий.

— Перемогти на правициному турнірі,— крикнув у відповідь лорд Берик, а натовп схвально заґелґотів.

Виїхавши з площі в тому місці, де починалася звивиста вулиця Сталева, яка дерлася на довгий пагорб, Нед дорогою проминав ковалів, які працювали просто неба, і вільних вершників, які чубилися через кольчуги, і сивих торгівців залізними виробами, які з возів торгували старими ножами й лезами. Що вище піднімалася вулиця, то більшими ставали будинки. Той, хто був Недові потрібен, мешкав на самій верхівці пагорба у величезному потинькованому дерев’яному будинку, чиї верхні поверхи нависали над вузькою вулицею. Подвійні двері прикрашала мисливська сценка, вирізьблена з ебенового дерева й віродерева. На вході на чатах стояли двійко камінних лицарів, вбраних у химерні обладунки з блискучої червоної криці, які перетворили лицарів на грифона й єдинорога. Залишивши коня Джексу, Нед, штовхнувши двері плечем, увійшов у будинок.

Тоненька юна служниця одразу звернула увагу на Недів значок правиці й на герб у нього на камзолі, і до нього квапливо вибіг господар, розкланюючись і усміхаючись.

— Вина правиці короля,— звелів він дівчині, припрошуючи Неда до канапи.— Мене звати Тобо Мот, мілорде, будь ласка, будь ласка, сідайте.

Вбраний він був у чорний оксамитовий плащ з вигаптуваними срібною ниткою молотками на рукавах, а на шиї мав важкий срібний ланцюжок з сапфіром завбільшки з голубине яйце.

— Якщо вам потрібні нові обладунки до турніру, кращого місця вам не знайти.

Нед і не думав заперечувати.

— Робота моя недешева, але я за це не виправдовуватимуся, мілорде,— провадив господар, наповнюючи два однакові срібні кубки.— Рукомесла, рівного моєму, ви не знайдете на всі Сім Королівств, запевняю вас. Можете самі навідатися в усі кузні на Королівському Причалі й переконатися на власні очі. Будь-який сільський коваль здатен викувати кольчугу, але моя робота — то витвір мистецтва.

Посьорбуючи вино, Нед дозволив господарю просторікувати далі. Лицар Квітів придбав собі тут лати, хвалився Тобо, та й чимало інших шляхетних лордів, які розуміються на якісній криці, і навіть лорд Ренлі, брат самого короля. Мабуть, правиця бачив його обладунки — зелену кірасу з золотими рогами? Жоден інший зброяр у місті не зможе досягти такого насиченого зеленого кольору: Тобо знає секрет додавання барви просто у сталь, а фарба й емаль — то милиці для ремісника. А може, правиці потрібен меч? Ще хлопчиком у кузнях Когора Тобо навчився кувати валірійську крицю. Тільки знаючи закляття, можна стару зброю перекувати наново.

— Герб дому Старків — деривовк, правда ж? Можу викувати шолом у формі вовчої голови — настільки реалістичний, що на вулицях від вас розбігатимуться діти,— присягався він.

Нед усміхнувся.

— А лорду Арину ви зробили шолом у формі сокола?

На довгу мить замовкнувши, Тобо Мот відставив убік вино.

— Правиця і справді приходив до мене разом з лордом Станісом, братом короля. Мені дуже прикро, але вони не стали моїми покупцями.

Нед просто очікувально дивився на господаря, нічого не кажучи. За роки він вивчив, що іноді мовчанкою можна