Незвичайні пригоди трьох Обормотів у Країні Чудес (fb2)


Настройки текста:





Віктор Рафальський

Незвичайні пригоди трьох Обормотів у Країні Чудес




ВІКТОР РАФАЛЬСЬКИЙ


НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ ТРЬОХ ОБОРМОТІВ У КРАЇНІ ЧУДЕС




А щоби серце від журби не згіркло, –

Не будь рабом і смійся, як Рабле.

Ліна Костенко* [1]



ЧАСТИНА ПЕРША




РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. Скандал у кінотеатрі «Мундіаль»


Коли все було перебито і знищено вщент, Хуан Лопес сказав... Втім, оскільки вже віддано належне сучасній манері починати розповідь з кінця чи середини (див. перший рядок), – далі все піде виключно в класичному дусі: від альфи до омеги.

Отже, Хуан Лопес поки що нічого не сказав. Він скаже трохи пізніше.

А було це так...

Над Буенос-Айресом сяяло пекельне сонце, і задуха була така, що добру половину крамниць було зачинено, а їх власники повтікали, хто куди: на море, у пивні льохи, а чи просто заховалися за шторами. Спека – річ неприємна, від неї не втечеш, і я, правду кажучи, віддаю перевагу доброму морозові. Там хоч піч порятунок *. Але оскільки в події, про яку йтиме мова, спека, як на мою думку, відіграла не останню ролю, я не можу оминути цей сакраментальний факт і повинен хоч-не-хоч притулити якийсь опис цього природного явища, в якійсь мірі характерного для такого міста, як Буенос-Айрес.

О Буенос-Айрес! О, о, о!

Отже, була спека, спека і люта задуха. Здавалося, кисень вичерпано, дихати нема чим, очі лізуть на лоба, – ну хоч бери і простуй відразу на цвинтар (щоб не завдавати зайвого клопоту рідним і знайомим).

Незважаючи на задуху, а може, шукаючи прохолоди, того дня до найбільшого в місті кінотеатру «Мундіаль»* наперлася така сила народу, що дирекція з радощів тільки руки потирала – прибуток, мон Діос! прибуток, Свята Марія! пезос!

Але, як кажуть, людина гадає, а Бог визначає, або ще: не кажи гопки, поки не перескочиш. Отож побачимо, що далі було.

Потужна вентиляція кінотеатру ганяла спеку по всій залі, але вигнати була неспроможною, і з сотень людських облич так рясно котився піт, що підлога була мокрою, як у лазні.

Треба сказати, що в «Мундіалі» з широкою помпою (маючи на увазі рекляму) ось уже третій день ішов фільм «Балада про госпи»*.

Це був бойовик сезону, з Терезою Рід і Пабло де Веґа в головних ролях, і дирекція заздалегідь смакувала солідні прибутки. У цьому вона не помилилась, бо публіка валила валом. Фільм був не аби що таке, але політична спрямованість його була чіткою і ясною, а арґентинці запеклі політикани, – і все це зумовило успіх.

На екрані рухалися госпники, розмовляючи еспанською мовою (чомусь на андалузькому діалекті), і співали українських пісень в еспанському стилі, з деяким українським акцентом, на взірець:


Продай, кум міа, ряба теліса,

Вип'єм, кум міа, чако п'ятніця*...


або (вже зовсім незрозуміле):


Ревета стогне в Дніпр сіроко,

Сердіта вітер бон-віван*...


А голова госпу (його грав огрядний Філіпо Аресто) дудлив самогон з пляшки фірми «Дон-Педро» і раз-у-раз кричав «Каррамба!». Загалом, усе було на своєму місці, якщо не брати до уваги деякий еспанізм в українському колориті.

Арґентинці – народ експансивний. Дивитися спокійно фільм, та ще й з політичним забарвленням – їм не властиво. Не дивно, що в залі тільки й чути було: «каспіта!», «діабло!», «мон-Діос!», «ох, добре де мі!» і таке інше. А оскільки в залі було досить і українців*, то, охоплені загальним збудженням, вони й собі піддавали гарту: «а щоб тебе!», «трясця твоїй мамі!», «бодай тебе!», «стонадцять болячок тобі в печінки!» – і далі в тому ж дусі. А хтось навіть заволав «курва єго маць!», – з чого можна було зрозуміти, що то був якийсь переселенець з Галичини. Загалом «не весело було і так не скушно, – на великодніх як святках»*.

Раз по раз, тут і там, виникали суперечки, гашені загальним шиканням чи навіть погрозою дати по щелепі. Атмосфера, безперечно, розпалювалася. Зі свого боку, спека і задуха робили своє. Гаряча південна кров вирувала і, здавалося, шукала виходу. Мозок тьмарився від випитого вина й горілки (бо багато хто прийшов з баклагами і час від часу присмоктувався), а події на екрані збуджували нерви. Вже подекуди тріщали стільці, і хтось з кимось гучно лаявся, хтось щось доказував, і хтось чи щось верещало. Стурбований Хуан Лопес, директор кінотеатру (вводимо тепер його в дію), на всякий випадок подзвонив до поліції. Хто-хто, а Лопес знав характер і звичаї публіки і ніколи не давав застукати себе зненацька. Отже, Лопес подзвонив до поліції. Вчасно чи невчасно – зараз побачимо. Саме в цю мить, коли дзеленькотів телефон, на всю залю проревло, мов з єрихонської труби:

– Протестуємо!