Команда "Синьої чайки" [Тоне Селішкар] (fb2) читать онлайн

Тоне Селішкар КОМАНДА "СИНЬОЇ ЧАЙКИ"

Художник Анатоль Силаєв

_{Скорочений переклад за виданням: Tone Seliśkar. Bratovśćina Sinjega galeba. Mladinska knjiga. Ljubljana. 1961}

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

розповідає про життя вигнанця та про внгнанцевого сина, який ріс на острові, покинутий напризволяще

Чайчин острів — вузький та довгий і, коли подивитися на нього здаля, схожий на велетенську рибу з широчезною головою. До ширшої частини острова затокою вдається море. В ті дні, про які піде мова, в глибині затоки, під стрімкою кручею вигрівалося на осонні рибальське селище, власне, навіть не селище, а сільце. Муровані з тесаного вапняку будиночки були такі малесенькі, що коли б навіть усі вісім хатинок, з яких складалося сільце, стулити докупи, то й цей уявний будинок навряд чи видався б великим. Вісім рибальських баркасів та кілька човників ховалися від штормів біля пристані, викладеної напівобтесаними камінними брилами. Кожен баркас було пофарбовано у свій колір, і невеличка флотилія здалеку вигравала зеленими, пурпуровими, жовтими, коричневими, синіми, червоними та білими бортами. Ніс кожного суденця було багато оздоблено різьбою.

На вершині кам'янистого горба, що стримів над бухтою, стояла невеличка церковця з невисокою дзвіницею, на якій хилитався один-однісінький дзвін. Кілька могилок здіймалося над червонястою землею. Звідси, з гори, видно було сусідні острови й широке, безкрає море.

На південному схилі горба, де не так лютували вітри й на камені лишилося трохи землиці, жінки поралися на своїх вузеньких діляночках, підгортаючи виноградні кущі та підв'язуючи лозини, що їх вітер позривав з тичок; трохи нижче кілька олив розчепірили свої химерно покручені гілки, а по краю виноградинка цвів мигдаль. Тут любили гратися дітлахи. Дівчатка нанизували на нитку суцвіття примул і вінками з оцих весняних квітів прикрашали овець, що паслися на моріжку. Хлопчаки ціляли камінням у стару пательню, почепивши її замість мішені на дереві.

Сонце помалу хилилося на обрій. Допіру розжарений сонячний диск торкнувся води, усе море нараз спалахнуло яскравим полум'ям, і багряне сяйво затопило сусідні острови. Чайки, що кигикали над затокою, принишкли, поховалися кудись пташки, які без угаву цвірінькотіли по деревах. Нарешті сонце занурилося в море. Вода згасла, вечірні сутінки, здійнявшись із морських глибин, вкрили рибальські хатини, білі скелі, баркаси, кущі вмнограду й оливкові дерева.

Жінки, що працювали на винограднику, випросталися, взяли сапки на плечі й, співаючи, рушили додому. Дітлахи теж з вигону перебралися ближче до своїх домівок — ніч має свої закони. Рибалки, сидячи біля молу, посмоктували люльки, набиті міцним самосадом, і гомоніли про вилов, про сіті та про свої скрути.

Незабаром у повітрі запахло полентою.^[1] Чоловіки підвелися й поволі розійшлися по домівках. Дітей тепер теж не треба було ні гукати, ні заганяти додому. На небі заясніли зорі, тепла провесіння ніч упала на острів.

По той бік горба, біля церковці, стояла самотня хатинка. Вона вже почала руйнуватися — чи то від старості, чи від того, що нікому було її полагодити. Кажуть, що то була найстаріша оселя на острові — перших мешканців її ніхто вже й не пам'ятає. Вузькі, вирублені в скелі східці, роз'їдені морською водою, збігали долі, на піщану обмілину.

Ось у цій напівзруйнованій хатині й живе Іво, гарний хлопчина, що народився тут років дванадцять тому. Мати його померла невдовзі після того, як рибалки прогнали з острова Івового батька.

Як же це сталося й чому? І хіба починають повість так, що з перших же слів сумні події приголомшують читача? Але не впадай у тугу, читачу, сміливіше простуй уперед, адже повість — це життя, а в житті часто буває, що людина спіткнеться чи посковзнеться, ба навіть упаде, але знову зводиться й іде далі. Так воно буде й у цій повісті, тобто, я хотів сказати, і в цьому житті.

Молодість Івового батька минула по той бік океану, десь у Бразілії, потім він плавав матросом на кораблях, що борознили всі моря світу й, нарешті, несподівано об'явився вдома. Він привіз із собою чорнокосу вродливу жінку, либонь, занадто тендітну, щоб жити серед цих скель. Він купив собі цю халупу, але й на рідній землі не знав супокою. Чи вже такої вдачі він був, що мусив усе, до чого б не взявся, перевернути шкереберть?.. Він багато чого бачив і зажив у тому широкому світові замолоду, багато чого знав і частенько заводив з рибалками свою улюблену розмову.

— Якщо й далі будемо отак рибалчити, то жебраками й помремо! — торочив він їм раз у раз.

— Чи бачили цього мудрагеля? А як же нам іще рибалчити? Прецінь так рибалчили наші батьки й діди! — боронилися рибалки ображено — хоч їхнє життя й справді було жебрацьке, проте вони й гадки не мали, що можна жити інакше.

Але Бразілець, який побачив світу й скуштував іншого життя, вів своєї:

— Ви тільки погляньте туди, де гойдаються на хвилях ваші старі калоші — «Свята Барбара», «Святий Юст», «Морська зірка», «Морська ластівка»… Вісім баркасів, вісім господарів, і кожен дбає тільки про себе! Ваші сіті геть подерті. А звідси й вилов: сьогодні — катма, завтра — кіт наплакав, а щоб багацько — то ніколи! А жінки ваші, братчики ви мої, вони ж у вас геть висохли від тих злигоднів. І дітлахи ваші частіше голодні бувають, ніж ситі. А от ми рибалчили тамечки в Бразілії, ото да!..

Рибалки роззявляли роти, слухаючи його, й позирали крадькома на свої баркаси, на жінок своїх та на босоногу малечу. І тільки сивоусий Юст, найстаріший і найдосвідченіший рибалка, попирхував у відповідь, наче роздратований морж:

— Чи ти маєш нас за дурників?! Всі ми дещо тямимо в рибальській справі й знаємо, які баркаси нам потрібні, які неводи… Але хто з нас спроможний таке купити? Хіба що, коли б ото всі гуртом…

— Правду кажеш! — урвав Юстову мову Бразілець. — Усі гуртом! Так, усі гуртом! Ви ж бо й так гуртом живете, гуртом пісні співаєте, гуртом помираєте. Чого ж не можна гуртом працювати? Давайте зберемо усе, що маємо, докупи й придбаємо собі моторне судно, щоб можна було виходити на ловитву далеко у відкрите море й закидати неводи завдовжки двісті метрів! Риби там усім вистачить! Гуртом будемо працювати, на гурт і здобич ділитимемо! Спільний труд — це єдина путь до ліпшого життя!

Бразільцеві слова збурили спокій у серцях рибалок. Знов і знов поверталися вони до цієї розмови, сперечалися, радилися один з одним, сварилися, знову сходилися. І так цілу зиму. А напровесні зібрали в один капелюх усі свої заощадження й виправили Бразільця до міста купувати судно.

Чекали його тиждень, чекали другий. З ранку до вечора стовбичили на пристані, затуляючи очі від сонця, вдивлялися в обрій, виглядали свого посланця. А він повернувся аж наприкінці третього тижня. Та який! Змарнілий, пригнічений, обшарпаний. Коли рибалки нетерпляче обступили його, чекаючи, що то він повість про їхню справу, Бразілець нараз клякнув перед ними, вдарив чолом об землю й простогнав:

— Брати, друзі мої, вбийте мене! Не вберіг я вашу кривавицю!

Легко собі уявити гнів, лють і відчай ошуканих рибалок. Прецінь були серед них і такі, що продали своє єдине суденце, покладаючи всі надії на майбутній великий корабель. А тетер їм було так, хоч і справді бери ціпок та йди на жебри.

Вони накинулися на Бразільця, як розлючені шершні. Жінки вже й до каміння хапалися, щоб забити його на смерть, і таки були б забили, якби не порятував Бразільця старий Юст. Проте з острова його прогнали. Побитий, зганьблений, Бразілець був наче не сповна розуму, коли йшов із села світ за очі. Відтоді ніхто його більше не бачив.

Жінка Бразільця невдовзі померла від горя, людський гнів дещо влігся, але не зовсім згас. Дарма що Іво був тепер круглий сирота і, певна річ, нічим не завинив у всій тій історії, після материної смерті йому довелося-таки скуштувати лиха. Ріс він, немов та бадилина, без догляду, полишений на ласку божу в самотній халупці. Рибалки, вздрівши малого, неодмінно згадували кривду, заподіяну їм його батьком. І коли б не кілька добросердих жінок та не старий Юст, хлопчик, мабуть, загинув би, мов оте безпомічне звірятко, в якого мисливці забили матір.

Так хлопчик ріс у своїй напівзруйнованій халупчині над морем, хоч і знехтуваний усіма, проте сміливий та відважний. Рибалчив край берега, пас чужі вівці. Влітку харчувався інжиром та виноградом, узимку щось діставав від добрих людей: часом хтось віддавав йому латану-перелатану одежину. А коли над островом шаленіла буря або лютий мороз діймав аж до кісток, хлопчика прихищав під своєю стріхою старий Юст, який іще дужче постарів і став сивий, як голуб.

Старий Юст не пам'ятав лиха, не мав він серця й на Бразільця. Коли рибалки, дарма що збігло стільки часу, за скрутної години починали шпетити вигнанця, Юст боронив його:

— Добре діло мав він на думці! Нещастя його спіткало, спокуса потьмарила розум… А про задум його скажу вам так: ціни йому немає, тому задумові!

Діти в цьому прибережному селищі міцно товаришували між собою… Усі гуртом, і Іво разом з ними, ходили вони до школи, якщо, звичайно, над островом не лютував ураган, — у негоду й дорослі не вистромляли носа з хати. Школа була по той бік крутої гори, за дві години ходи. По дорозі із школи хлопчики полювали на гадюк та скорпіонів, нишпорили по скелях. Одне слово, поводилися достеменно так, як і всі хлопчики на світі.

Іво ріс, мов дике терня. По матері він успадкував гарне, виразне, майже брунатне обличчя, ясну усмішку й світлі, променисті очі. Чуприни його не торкався гребінець, але довгі чорні кучері завжди так ладно лежали на голові, ніби він старанно зачісував їх.

Часто Іво подовгу нерухомо стояв при березі з остенем у руці. Погляд його був спокійний, зосереджений і терпеливий. Угледівши рибину, що підпливала пастися в прибережних заростях морських водоростей, хлопчина блискавично кидав остень. Узбережжя вздовж цієї частини острова він знав, як своїх п'ять пальців. Знав, де стоять підводні скелі, всіяні безліччю їстівних молюсків, знав усі обмілини, де водилися креветки, краби й табуни риби, — добре знав усе морське дно, де тільки діставав Івів остень. Хлопчина знав повадки всіх жителів моря; ставив тенета й на чайок, що величезними зграями гніздилися в розколинах прибережних скель.

У дні, коли на острів поверталася весна, хлопчину охоплював дивний неспокій. Можливо, то в ньому озивалася бентежна батькова вдача… В такі дні Іво уникав товариства. Він блукав поміж прибережних скель, а думки його линули до невідомих країн, мандрували разом із батьком, про якого Іво знав з розповідей старого Юста. Або, присівши під розквітлим мигдалем, побіля материної могили, звідки видно сусідні острови, хлопець поринав у світ казок, які довелося йому чути, міркував про піратів, про Колумба…

Сільце внизу, на березі затоки, видавалося йому тісним гніздом, у якому не розгорнеш крил, його друзі мають рідних; разом з батьками та братами виходять на старих суденцях у море на ловитву, а Іво — один як палець, і нікому його пригорнути, приголубити або нехай і насварити, його вабило ген за море, у широкий світ, туди, де на нього чекає велике бурхливе життя, повне дивовижних пригод.

Коли одного разу Іво поскаржився на свою долю Юстові, старий, який дуже любив хлопця, сказав на це:

— Облиш ти ці вигадки про далекі краї! Будеш ти рибалка, так само, як оце я, як були наші діди й прадіди, як будуть усі ті, що житимуть по нас. Звісно, яке воно, наше життя, що на землі, що на морі — злидні та й годі; але прецінь живемо й житимем, доки море нас не поглине. Тут, на острові, теж можна довго жити! Мені ось уже сімдесят років, багато чого зазнав я на своєму віку! Отак і тобі буде!

Жаль узяв Іва: старий Юст хотів міцно прикувати його до острова, хоч море таке безмежне й по ньому пролягли дороги в усі кінці світу. І все-таки хлопець прислухався до Юстових слів, щиро вірив старому, бо той був єдиний чоловік на острові, хто не зневажав його батька.

Вдома Іво мав кілька книжок, що залишилися по батькові, — поспіль описи мандрів з малюнками та географічними картами. Інколи він виносив з хати котрусь із книжок і, вмостившись на порозі, довго роздивлявся малюнки, на яких було зображено природу, жителів далеких країв. А море перед очима йому було гладесеньке, погідне, отак ступив би на нього та й пішов би, пішов.

А як згадає про батькову сумну історію — думки його стають темніші за ніч, і страшенно шкодує хлопець, що не пам'ятає татка, що навіть у мріях не може уявити собі його образ. А скільки ж попоїздив татко по всьому світові! А які плани він снував! І хлопець подумки шукав його по всіх куточках світу. Та чи живий він, чи, може, вже й помер?..

Поночіло, на небі засвітилися зорі, здавалося, ніби вони виринають з морської безодні й підбиваються щораз вище. Хвиля ледь чутно плескала в берег. Іво зайшов до хати, навпомацки постелився, облігся й заснув з думкою про батька. Вітер бавився поламаною віконницею, розколихував її й гупав нею в стіну.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

розповідає про повернення вигнанця на острів

Пізньої години крізь темряву ночі неквапливо й нечутно плинув баркас. Прудкий вітер напинав вітрило. Дрібна хвиля з плюскотом і шипінням товклася в ніс самотнього суденця. На розі сусіднього острова блимало ясне око маяка. Ніч була ясна, тиха, лише коли-не коли ляскало вітрило об щоглу.

Позаду, на кормі човна, побіля керма, сидів самотній мандрівник. Він то пильно вдивлявся в пітьму, то позирав на небо, а забачивши перед себе чорну пляму острова, припнув до щогли вітрило, заплішив кермо й перейшов на ніс, намагаючись крізь темряву розгледіти обриси берега. Ступав він важко, в кожному русі його прозирала смертельна втома, ба навіть баркас і той переваги-ваги сунув уперед скучерявілим морем, ніби геть виснажений лютим штормом.

Великим півколом суденце ввійшло в затоку, завернуло на захід і попливло вздовж берега. Сторожко, немов пачкар, скрадалося воно попід скеллям, правуючи до халупчини, обриси якої вимальовувалися крізь темінь.

Із розвиненим вітрилом суденце дісталося до мілизни, черкнуло кілем по береговім піску й зупинилося. Берегова хвиля тихо погойдувала човен. Мандрівник тим часом згорнув вітрило, зв'язав його, зняв зі щогли, а тоді сів на борт, обхопивши руками голову, й замислився. Якби оце хтось іще був у баркасі, то, певно, відчув би, що тіло в самотнього мандрівника здригається, наче від страху.

Аж ось мандрівник помацав рукою під ослончиком, дістав звідти ліхтар, засвітив його і рушив камінними сходами вгору. Тепер, при світлі ліхтаря, добре видно обличчя чоловіка. Він старий. З сивою коротко підрізаною, за матроським звичаєм, борідкою, запалими щоками, стомленими, хворобливими очима. Руки йому трусяться. Він ледь пересуває ноги, відпочиває на кожній камінній сходинці, раз у раз хапається за серце, притуляється до скелі й на превелику силу добивається до хатини.

Двері не замкнено. Тут немає злодіїв, тут нема чого поцупити, тут не побачиш і зайду чи волоцюгу.

Нечутно вступив гість у сіни. Здригнувся й став, коли вітер ударив віконницею в стіну. Тьмяний пломінчик ліхтаря окреслив на стіні зломлену тінь. Старий неквапно й уважно придивлявся до кожної речі в сінях. А тих речей не багацько. Хата занедбана й майже порожня. Усе, що мало хоча б якусь вартість, Івова мати поспродувала, щоб перебути скрутні часи. Стіни голі, попід стінами порожньо, двері до світлиці причинено. У кутку над камінним вогнищем висить мідяний казанок, під ним — жменька білого попелу й двоє горняток та ще на стіні, почеплена за мотузку, висить дерев'яна ложка.

Гість, певен, що в хаті немає живої душі, притулився до стіни, марно шукаючи очима хоча б єдину світлу пляму в цьому похмурому помешканні. Потому він увійшов до світлиці. За вікном шумів вітер, переляканий кажан забився попід стелею й вишмигнув у сіни. У дерев'яному ліжку, закутаний у полатану ковдру, спав Іво.

Старий здригнувся. Ліхтар у його руці затремтів так, що тінь наполохано затанцювала по стінах. Старий провів рукою по чолі, ніби відганяючи примару. Та ні, на постелі безтурботно спав самотній хлопчик і, мабуть, бачив сни.

Над ліжком висіла єдина прикраса цієї занедбаної оселі: поличчя вродливої молодої жінки в рамцях, оздоблених перламутровими черепашками. Чоловік ступив крок, підніс угору ліхтар і прикипів поглядом до поличчя.

Портрет немов притягував його до себе, й він схилявся до нього щораз ближче. Потім, спершись на стіну, припав обличчям до портрета, зняв його з цвяшка, притулив до серця й, застогнавши, впав навколішки. Глухий вигук прохопився з його вуст:

— Маріє, моя люба Маріє…

Іво прокинувся. Побачивши на освітлених стінах темну тінь скуленого чоловіка, що клячів на підлозі, хлопчина в безтямному жаху схопився на ліжкові й уже хотів був вискочити в двері.

Але тої миті старий обернувся. Вгледівши хлопчика, що випростаний стояв на ліжкові, він простягнув руки й звівся з підлоги. Вираз його обличчя полагіднішав, вуста безмовно ворушилися від збентеження й наглої радості. Іво немов скам'янів. Увесь його страх зненацька зник. Хлопчик не зводив очей з незнайомого, який щораз ближче підходив до нього. І раптом із самого серця в хлопчика вихопилося:

— Тато… Татусю мій!

Батько, клякнувши побіля ліжка, схопив хлопчика в обійми, а той пригорнувся до нього, й дивне, незнане досі почуття по вінця сповнювало Івове серце…

Трохи перегодя старий лагідно підвів Івове обличчя, поглянув йому в вічі, й наче власна молодість повернулася до старого.

— Синку мій, я таки знайшов тебе! Дай хоч надивлюся на тебе! Боже, яке це щастя!..

А вітер гупав і гупав поламаною віконницею в стіну…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

розповідає про поневіряння вигнанця в широкім світі та про його смерть

Сонце зійшло над морем і почервонило гострі гребені бескеття на островах. Із затоки поволі випливали баркаси. Неподалік суходолу креслив великі кола розвідувальний рибальський човен, наглядаючи велику рибу. Угорі, на винограднику, жінки співали сумної пісні. Кигучі чайки шугали понад водою, сідали на морську гладінь, знову ширяли вгору й кружляли навколо корабликів, що поважно плинули проти сонця, немов біла лебедина зграя.

Іво підхопився, коли ще й не розвіялися ранкові сутінки. Розпаливши вогонь під казанком, він крадькома прошмигнув до Юстової хати. Старого хлопчик знайшов у кошарі. Юст саме борюкався з великою, гарною вівцею, що поривалася втекти через загородку. Улучивши мить, старий Юст приловчився й поставив дійницю з молоком на полицю.

— Поможи-но мені, Іво, приборкати цю чортицю! — гукнув старий хлопцеві.

Але Іво, приклавши пальця до вуст, підійшов до старого впритул і таємниче прошепотів:

— Батько повернувся!

Юст зупинився, недовірливо поглянув на хлопця, змахнув рукою — ет, мовляв, дурниці — й знову заходився біля вівці.

— То підіть самі погляньте! — благав його Іво. — І молока візьміть із собою!

Лише на превелику силу Юст укоськав огурну тварину, а тоді ще раз недовірливо подивився на хлопця, подав йому дійницю з молоком і побрався слідом за ним.

«Біс його зна, що воно там таке?» — міркував старий ідучи, і перед очима в нього знову постали події, що відбулися на пристані багато років тому. Але ж відтоді ні слуху, ні прослуху не було по Бразільцеві! Пропав, наче земля його проковтнула. Мешканці острова викреслили Бразільця з ліку живих, і тільки прикрий, лихий спомин лишився по ньому.

Іво заніс дійницю в сіни, перелив молоко в казанок над вогнищем і таємниче шепнув Юстові:

— То зайдіть у світлицю й погляньте!

Юст відчинив трухляві двері й нечутно підійшов до ліжка. Крізь прочинене віконечко до хати линуло сонячне світло.

На постелі горілиць лежав чоловік, його погляд звернувся до гостя. Юст зупинивсь і втупив очі в кощаве, давно неголене обличчя. Невже цей старий і є колишній красень Бразілець?

Так, це він! Юст упізнав його по очах, по сумній, замисленій усмішці. Сіромаха простягнув Юстові руку й простогнав:

— Юсте, друже, дозвольте мені померти вдома!..

В очах йому забриніли сльози. Юстові нараз спало на думку, що ця безталанна людина смертельно хвора й що спокій та покора, написані на виду в Бразільця, то знак близької смерті. Юст обіруч ухопив виснажену руку блукача, присів на руб ліжка й, схилившись, мовив лагідно:

— Друже, що було, те за водою пішло. Спочивай собі спокійно!

Тим часом Іво вніс коновку гарячого молока. Хлопця не можна було впізнати — він аж світився щастям. Але серце Івові защеміло, коли, піднісши батькові до вуст коновку, він поглянув на змарніле, пооране зморшками обличчя.

— Татусю, тепер ми завжди будемо вкупі! — гаряче проказав хлопець. — Ми з дідом Юстом вилікуємо тебе, й ти знову будеш міцний та дужий. Ми полагодимо нашу хату, а тоді ходитимемо рибалчити в море, далеко-далеко!

Батько вдячно подивився на свого сина, але уста йому скривив гіркий усміх. На мить погляд його майнув кудись далеко-далеко, а тоді, над силу звівшись на лікоть, бідолаха натужно повів:

— Почуття провини гнало мене по білому світові, підточувало мені серце, ятрило моє сумління, гризло мій мозок… Так, Юсте, я жорстоко карався за те лихо, якого завдав вам. Але найнестерпнішою була свідомість того, що я ніколи не зможу повернути вам мого безчесного боргу. Я гарував на цементному заводі, та заробіток був жалюгідний, і я не міг з нього зібрати грошей, щоб повернути вашу кривавицю. Я ніде не знаходив собі спокою, в пошуках заробітку блукав по всій нашій країні, аж поки знову опинився біля моря. Придбав я собі суденце, оте, що стоїть зараз унизу, зборознив на ньому всі затоки, шукаючи загубленого щастя та спокою… Але не знайшов ані того, ані того. Недуга підкосила мене. Дізнавшись од якогось моряка, що дружина моя померла й хлопчик лишився сам, я придушив у собі гордість, яка не дозволяла мені повернутися на острів і просити зглянутись на мене. Мною заволоділо одне-єдине непереборне жадання — пригорнути перед смертю мого хлопчика й зробити для нього все, на що тільки в мене стане сили. Я налаштував свій баркас і рушив у путь. Цілий місяць блукав я поміж островів, сили зрадили мене, дедалі змагала слабість, по кілька днів доводилося відпочивати десь у затишку, й смерть, здавалося, була вже така близька, що я впадав у розпуку.

Він знову ліг. Лице йому пашіло жаром. Юст бачив: бідоласі вже не довго жити.

Іво, залившися слізьми, клякнув біля ліжка, вхопив батькову руку й, схлипуючи, благав:

— Не кажи про смерть, татусю! Ти залишишся зі мною, я доглядатиму тебе, ти одужаєш, і ми вдвох ходитимемо в море. Тепер, коли ти повернувся…

Батько лежав, утупивши очі в стелю, сльози одна по одній збігали йому на бороду. Він погладив сина по голові й глухо мовив:

— Не побивайся, Іво! На серці мені легко. Я побачив тебе, попрощався з тою, що спочиває під розквітлим мигдалем… А ти молодий і дужий. Ти міцний, як скеля, й життя тебе не здолає! Жаль мені знову залишати тебе самого… Та я щасливий, що побачив тебе, бо…

Він замовк, склепив очі й, здавалося, вже ніколи не розплющить їх. Юст схилився над слабим, провів рукою по його смаглім чолі й тихо запитав:

— Бо?.. Ну, друже, що ти хотів сказати?

Хворий знову розплющив очі, голос його був слабкий, але говорив він чітко й виразно, немов бажаючи заповісти свою останню волю.

— … Бо ідея, яка захопила мене багато років тому, й досі живе в мені! І я кажу вам… Це добрий задум. Однією родиною. Усі за одного — один за всіх… Ані заздрощів, ані зажерливості… Люди ладні завжди допомагати одне одному… Мені на це не стачило снаги. Не спромігся я справдити ці добрі заміри…

Старий Юст мимохіть поринув думкою в ті роки, коли й сам був ухопився за цю ідею. Він відчув, що ця ідея й досі живе в його серці…

Хворий поволі повернув обличчя до сина, всміхнувся йому й зітхнув. Юст і хлопчик схилилися над ним, щоб почути його останнє слово.

— Іво, синку мій… Заповідаю тобі «Синю чайку»… І мою мрію… Візьми її з мого серця, вдихни в неї життя, щоб людям краще жилося на світі.

Він склепив повіки, потім востаннє поглянув на сонце й помер.

Під розквітлим мигдалем, поряд горбочка, під котрим ось уже кілька літ спочивала вигнанцева дружина Марія, старий Юст викопав могилу для свого колишнього приятеля.

Принесли з церкви дерев'яну труну й поклали в неї виснажене тіло. Люди в цім краї неспроможні купляти труни для своїх небіжчиків. Труна зберігається в церкві, й небіжчик лежить у ній лише до похорону. З цвинтаря труну повертають назад до церкви, де вона чекає на наступного бідолаху.

Юст приніс із дому свічку й запалив її небіжчикові в головах. Труну поставили біля порога, звідки видно було безкрає море, й сонце востаннє пестило обличчя моряка. Хвилі прудко набігали на берег і шурхотіли на обмілині, ніби прощалися з людиною, яка так любила море.

Всі рибалки селища саме пішли далеко у відкрите море — був розпал ловитви — й мали повернутися лише за кілька днів. Удома залишилися самі тільки дітлахи та жінки. Вони прийшли поплакати над небіжчиком і з жалем дивилися на сироту, який утратив батька, допіру знайшовши його.

Іво скам'яніло сидів побіч труни й скорботно вдивлявся в батькове застигле обличчя.

Жінки віднесли небіжчика на цвинтар, попрощалися з ним, вийняли тіло з труни, закутали в старе вітрило й опустили в землю. Іво, який стояв поруч Юста, набрав обома руками червонястої сухої землі й кинув у могилу. Юст узяв лопату. Іво, затуливши долонями обличчя, присів поряд з могилкою…

Коли він, нарешті, підвів голову, навколо вже не було нікого. Обличчя в хлопчика було суворе й рішуче. Втерши сльози, він пішов до розпадини скель, викопав там дві агави й посадив на могилці. Потім помалу побрався додому. Ставши на стрімкому скелястому березі, він якусь хвильку задивився на рибальське сільце, а тоді рішуче попрошкував до пристані, де, похилившись на один бік, відпочивала на піщаній обмілині «Синя чайка».

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

розповідає про хлопчаків, які утворили команду «Синьої чайки»

Старий Юст ось уже кілька років удовував. Море, як то кажуть, ізігнуло старого в дугу. На його чималому вітрильникові, що мав назву «Святий Юст», порядкував тепер старший син Петер. Вітрильник транспортував у прибережні міста тесані камінні брили з кам'яного кар'єру острова. У Юстовій хаті останнім часом поралися його молодша сестра та дочка Мілева — справжня радість і втіха старого.

Чорнява й рум'яна, завжди усміхнена, завжди у доброму гуморі, Мілева тільки на один рік молодша за Іва. З усіма хлопцями вона щира та привітна й лиш Іва чомусь уникає, а коли й стріне його випадком, то опускає очі долі. Вона, либонь, і сама не знає, чому ніяковіє перед Івом. Часто думає Мілева, як отой хлопець не боїться жити в самітній халупі, де водяться кажани? Йому, видно, до всього байдуже…

На вигляд Іво похмурий хлопець. Власне, інакшим він і не міг бути. Давно вже Іво забув ті ніжні слова, що їх промовляють матері до своїх дітей. Не знайомі йому ні материнські пестощі, ні сувора батьківська любов. Хлопець зростав сам один, і злигодні життя загартували його. Ні шторми, ні бурі не лякали Іва, та, зрештою, він і не мав до кого пригорнутися, коли надворі шаліла завірюха.

Мілева звіддаля спостерігала, як ховали Івового батька. Вона сиділа на горбочку за цвинтарем, ніким не помічена, й гіркі, тужні думки ятрили їй серце. А коли Іво сам один залишився на могилі й заплакав, Мілева, схлипнувши вголос, кинулась у траву, щоб придушити свої ридання.

Як Іво пішов з цвинтаря, Мілева, скрадаючись, подалася слідом за ним. Причаївшись за рогом Івової хатини, вона бачила, як хлопець витер долонею сльози й хутко побіг сходами наниз до моря.

Старий баркас лежав, похилившись на лівий бік. Він був пофарбований у синій колір, і тільки по крайчику борту яснів червоний пруг, та ще на носі баркаса тою ж самою червоною фарбою було написано «Синя чайка».

Іво заходився оглядати свій скарб. Безцінний скарб! Згорнене вітрило лежало всередині під бортом, на дні човна було кілька мотків линви та барильце на питну воду, на кормі — латана-перелатана рибальська сіть, кілька остенів та двійко грубеньких весел. Передня частина днища, яка виглядала з води, заросла морським мохом, подекуди до старої деревини приросли черепашки.

Іво довго ходив навколо «Синьої чайки», обмацував, пестив її руками, ладен схопити той баркас в обійми. А тоді заходився порядкувати на баркасі. Витягнув вітрило й на превелику силу доволік його до хати. Потім переніс у безпечне місце все, що тільки можна було зняти з човна, — линву, весла, сітку, барильце, відра. У замкненій скрині на кормі хлопець знайшов силу коштовних речей — морський компас, кишеньковий годинник, якісь густо списані й загорнені в клапоть полотна папери, шматок парусини, сокиру, ніж і кілька морських карт.

Перенісши усе це до хати, він повернувся до «Чайки» й знову заходився обдивлятися її з усіх боків. Так, днище доведеться обскребти. Але перш за все треба витягти баркас із води, дістати десь трохи смоли й добре його просмолити. Іво підкасав штани, зайшов у воду, вперся руками в корму, але човен навіть не зрушив з місця. Іво напружив усі сили — знову марно. Хлопчина в розпачі озирнувся навколо. Сам він не зможе зарадити справі.

Раптом з-за рогу вийшла заплакана Мілева.

— А чого ти плакала? — спитав у дівчинки Іво, побачивши, що в неї червоні очі.

— Я не плакала! — відказала йому Мілева, похиливши голову. — Давай допоможу тобі.

Вона теж зайшла у воду й схопилася за борт човна.

— Спробуємо вдвох!

Вони вперлися плечима в корму, але «Чайка» — ані руш.

— Ні, вдвох ми теж не подужаємо, — сумно мовив Іво й стомлено присів на камінь, що стирчав з води. Мілева сіла поруч. Якийсь час вони мовчали. Потім дівчинка несподівано підвелася, побродила туди й сюди по воді й замислено промовила, втупивши очі в морську просторінь:

— А ти тепер доросла людина — в тебе є власний човен!

Іво усміхнувся, йому приємно було почути це. Прикро тільки, що він не може зрушити з місця баркас і показати дівчиську, який він дужий.

— Тепер ти підеш у море й станеш піратом, — вела далі Мілева. — І плаватимеш навколо світу. Побачиш там заморську царівну, а нас усіх позабуваєш.

— А вона гарна, та царівна? — сміючись, запитав Іво й підвів голову.

— Хто її знає… Але ж вона таки царівна! А я тільки бідне, нерозумне дівча.

Іво поглянув на те нерозумне дівча, й відчув, як йому потепліло на серці від тих слів. Івові й самому схотілося сказати Мілеві щось приємне, й він мовив весело:

— Коли я стану славнозвісним піратом, у мене буде великий трищогловий корабель! І я привезу тобі скриню цехінів.^[2]

Мілева знову задивилася в морську далечінь, їй здається, ніби вона бачить, як до острова гордо підпливає трищогловий корабель. На самому вершечку щогли майорить прапор морських розбійників — чорний, з черепом і кістками посередині… Криваво-червоні вітрила ясніють у променях сонця; ось гримнули гармати, хмари білого диму огорнули корабель… Іво у розкішних шатах сідає в човна, спущеного на воду. А з-поза острова тим часом виринає фрегат! Пірат не постеріг його. Військовий корабель підпливає щораз ближче, вже гуркотять гармати, ляскають рушничні постріли, виблискують шаблі. А потому?.. Усе змовкло. Піратський корабель розбито й спалено, а на реї гойдається його капітан.

Мілева, охоплена жахом, заплющила очі й сказала:

— Ні, ти не будеш піратом!

Іво також поринув у думки. Але не про піратів, — він і раніше не йняв віри усім тим піратським побрехенькам, що їх оповідають подеколи й старі люди. Інше не йшло йому з голови — «Синя чайка». Ох, і клопіт із нею!

Нараз Івові сяйнуло: хлопці із селища! Дітлахів у селі чимало, а от Івових ровесників лише п'ятеро. От якби то вони були зараз отут! За іграшки витягли б човна на берег!

— Ну, то що ж ти робитимеш? — заклопотано питається в нього Мілева.

Іво тяжко зітхає, зажурено розглядається навкруги, бо й справді не знає, що діяти. Сам він тут нічого не зробить! Самотужки він навіть вітрило не зможе напнути. Як же йому видобутися з цієї скрути?

І раптом Мілева рішуче проказала:

— Піду покличу хлопців!

— Кого? — стрепенувся Іво.

— Петера, Юре, Міхаела, Пера й Франя!

Іво замислився: Петер, Юре, Міхаел, Перо, Франьо… Чудовий екіпаж!

Тим часом чутка про «Синю чайку» пішла по селищу, й хлопчакам стало заздрісно, що їхній одноліток має власний човен, як справжній дорослий мужчина. Вони крадькома розглядали вітрильник, але близько ніхто з них до нього не підходив, щоб, бува, Іво не подумав, ніби їх цікавить ця морська калоша.

— Слово честі, — мовив Міхаел, повернувшися з оглядин, — не хотів би я опинитися в ній!

— Таке вигадали, «Синя чайка»… Хіба хто коли бачив синю чайку? — і собі впав у розмову Перо. — Та коли б ми оце гуртом сіли в неї, вона, мабуть, розпалася б.

— А я ні за які гроші не згодився б поплисти на ній! — завважив Юре.

Настрій їм було геть зіпсовано, тож вони цілий той день трималися купи й лихословили з Іва.

— Він, либонь, тепер уявляє себе адміралом, — буркнув Франьо.

— Бач, навіть поглянути в наш бік не хоче! — додав Петер. — Ну, стривай, колись ми тобі ще задамо чосу!

Хлопчаки саме вмостилися вгорі, на голому прискалку, коли це раптом, не знати звідки, перед ними з'явилася Мілева. Хлопці примовкли, їм стало соромно, що говорили так погано про свого товариша. Мілеву вони поважали, бо з усіх дівчат у селищі вона була найметкіша, добре навчалася в школі, але кирпу ніколи не гнула.

— А в Іва є човен! — сказала Мілева. — Ходіть подивитися!

— Нехай він сам на нього дивиться! — пробурмотів Перо.

Мілеву це трохи збентежило, але вона сіла поруч з хлопчаками й проказала замислено:

— Він хоче витягти його на берег, але сам не подужає.

— Ще б пак! — засміявся Франьо. — А нехай поплює собі в долоні!

— От якби ви пішли йому допомогти… — вела своєї Мілева. — Адже ви його товариші.

Хлопці вдають, ніби їх надто зацікавив вигляд навколишніх скель, але від Мілевиних слів їм стає ніяково.

— А пам'ятаєш, Перо, як Іво витягнув тебе з моря? Ти був би потонув, коли б він не стрибнув за тобою… А ти хіба забув, Юре, як було, коли тебе вкусила гадюка?.. Пам'ятаєш, отам на стежині, як ми йшли із школи? Всі тоді кинулися врозтіч, лементуючи з переляку. А Іво спокійнісінько перев'язав рану й виссав отруту… А тобі, Міхаеле, дістав з печери ножа, коли ти його туди впустив ненароком. Ніхто тоді не наважився піти по ножа, а Іво пішов, хоч там було повно гадюк!

Мілева переводила погляд з одного на іншого, а хлопці, зашарівшися, збентежено дивились кудись у небо. Раптом Юре схопився з місця, кинув недбало хлопцям:

— Мені додому треба! — й помчав долі берегом.

— Мені теж, — буркнув Перо, підводячись і собі.

Мілева сумно дивилася на море, й гірко було в неї на серці.

Іво замислено сидів побіч свого баркаса, коли це раптом перед очима йому з'явився Юре, а трохи перегодя й Перо.

Іво з несподіванки вирячив очі й геть розгубився. А ті двоє й собі поглядали то на Іва, то на баркас, не знаючи, з чого почати.

— Ну, хлопці, як вам подобається моя «Синя чайка»? — спитав їх Іво.

— Непогана, — знавецьки відказав Перо. — От тільки віддраїти її треба!

— Авжеж треба, та ось ніяк не можу витягти її на берег.

— Спробуємо втрьох! — запропонував Юре.

Допіру вони налягли на корму, як поруч опинилися Франьо, Міхаел і Петер. Хлопці мовчки приступили до баркаса й собі заходилися підштовхувати його вперед. Кіль зарипів по піску… Іще трохи… Гаразд! «Синя чайка» лежить на березі, похилившись на лівий борт. Коли Мілева, усе ще засмучена бездушністю Івових друзів, побачила це, обличчя в неї проясніло, й вона радісно підбігла до хлопців.

Найважче було зроблено, й задоволені хлопці тинялися від носу до корми суденця, оглядали, обмацували його з усебіч. Стерно в баркаса було окуте залізом, штурвал гарно вірізьблено. Хтозна, по скількох морях попоходив цей старий вітрильник і чого тільки не зажив він на своїм віку? Борти в нього були ще міцні, дерево — як дзвін, треба тільки просмолити його, наново пофарбувати, залатати вітрила й промастити линви.

Нарешті хлопці вмостилися просто на вимитому хвилями піску, а Іво сів на борту баркаса. На серці в нього було радісно й тепло. У думці Іво вже бачив оновлену, полагоджену «Синю чайку», всіх цих хлопців на її палубі й самого себе серед них. Ось він стоїть, спершися спиною на щоглу, на вершечку якої весело тріпочеться прапорець. Вітер погожий, сіть наготована…

Мовчить замріяний Іво, мовчать хлопці. Всі думають про «Синю чайку», але ніхто гаразд не відає, які наміри щодо неї у Іва. Хлопці добре знають, як то воно рибалчити… Вони вже не раз ходили на ловитву разом зі своїми батьками, багато чого зажили і навіть шторми та бурі їм не дивовижа. Але жоден з них нізащо в світі не вийшов би в море поночі сам, без дорослих. Одне діло ловити рибу з остенем отут, край берега, — це, звичайно, дурнички. Або вийти в море, нехай і поночі, але з батьком… А ось плисти в морі на баркасі самому, зайти так далеко, що й острів зникне з очей, шукати дорогу по компасу та по зірках…

Напружено міркує й Мілева.

— Я випрохаю в батька смоли. Тоді ще взавтра ти зможеш розтопити її і гарненько просмолити човна! — раптом каже вона рішуче.

Іво вдячно поглянув на неї.

— А я тобі принесу долото, молоток і пилку! — мовить Міхаел, зосереджено й знавецьки оглядаючи облавки.

— Осьдечки на щоглі бракує болта, — вкмічає Юре. — Здається, в нас є зайві.

— А в нас є зайва мала котвиця, — й собі озивається Перо, — вона нам не потрібна, бо батько має більшу. То як ти гадаєш, Іво, згодиться вона для «Чайки»?

— Та це ж чудово! — зрадів Іво. — Але як я вам віддячуся за все це?

Та хлопці мовби й не чули його. Франьо куйовдить собі чуба й розглядає обдерті боки човна.

— З фарбою буде найважче, — каже хлопець. — Дорога вона. Але на цей ось червоний пруг по борту я вже якось знайду вдома.

— А я роздобуду фарбу на назву, — зголошується Петер.

Іво збентежений і щасливий. Ти ба, які вони, друзі! А з голови йому не йде одна думка. Вона стає дедалі виразніша…

Мілева бачить: щось непокоїть Іва. Ось він задивився кудись удалину, його обличчя проясніло.

Нараз Іво зіскочив з облавка, пильно роздивився навкруги й таємниче спитав:

— Мовчати вмієте?

Друзі обступили його, сподіваючись почути якусь таємницю. Тут, неподалік самотньої халупи, про яку вони вже начулися доволі таємничого, так само як і про цю ось «Чайку», все, що почуєш, здається таємничим і набирає незвичайної ваги. Іво раптом незбагненно виріс у їхніх очах. Він їхній одноліток, але, поглянь-но тільки: в нього є власна хата, власний баркас, ніхто ним не командує, він може робити, що йому забагнеться. Ніхто не заганяє його спати, й устає він, коли схоче: ніхто не може відшмагати його за непослух…

— Ми ж не дівчиська! — поважно кинув Міхаел. — Можеш казати все, що хочеш, — ми не розбовкаємо.

Мілева одразу посумнішала й хотіла вже піти геть, але Іво схопив її за руку:

— Залишайся! Тобі я цілком довіряю. А тепер присягнімося, що мовчатимемо, як могила!

Шість правиць стисли Івові руку, й шестеро хлопців та одна дівчина врочисто, як годиться справжнім чоловікам, присяглися мовчати. І кожен по черзі проказав:

— Нехай мені очі заплюють, нехай я втоплюся, нехай я крізь землю провалюся, нехай мене гадюка вжалить, нехай мені язик всохне, коли я щось бовкну…

— Хоч ви, хлопці, зневажливо ставитесь до нас, дівчат, — скромно сказала Мілева, — але я дотримаю свого слова.

Запал друзів ще дужче надихнув Іва, він обвів поглядом морську просторінь і промовив:

— Я сам у світі! Нікого в мене немає. Там, угорі, мій напівзруйнований дім, тут ось лежить моя «Синя чайка»! Що я маю з нею робити?.. Адже сам я навіть вітрило не зможу підняти, й сіть не витягну, й у відкрите море сам не зможу вийти… Але ж ви мої товариші, мої друзі! Тож будьте командою «Синьої чайки»! Нехай ця «Чайка» належить нам усім! Ми всі гуртом будемо дбати про неї, оснащати її і плавати на ній… Годі вже нам бавитись по скелях! Ми вже не дітлахи. Розвинемо вітрило, закинемо сіть і ловитимемо рибу! Мілева продаватиме вилов на ринку, і коли ми виростемо, то зможемо собі купити більше судно. Тоді й вилов у нас буде більший. Нас шестеро! Чудовий екіпаж для «Синьої чайки»! Коли ми повертатимемося з ловитви, люди казатимуть: «О, «Синя чайка» причалює! А команда, погляньте-но тільки, молодці та й годі!»

Хлопці аж роти пороззявляли, слухаючи Іва. Вони й не мріяли про таке! Не чиясь там «Чайка», а наша «Чайка»! Від захоплення та хвилювання ніхто й слова не міг вирікти. Хлопці навіть не помітили старого Юста, який, придивляючись до них, уже довгенько сидів на горішній сходинці. На його обличчі, зораному глибокими зморшками, ясніла добра усмішка, а в грудях жевріло, займалося щире сподівання: «Може, хлопець справдить те, що батько замислив. Добрий задум! Чудовий задум! Усі рибалки — одна сім'я… Усі за одного й один за всіх…»

А тим часом хлопцям уже ввижалося, ніби вони пливуть крізь бурі й шторми у відкритому морі, назустріч дивовижним пригодам…

Море скипало бурунами, невисокі хвилі котилися безмежною гладінню й шелестіли на обмілині, повзучи до босих ніг хлопчаків. І раптом Міхаел згадав про найголовніше.

— На кожному кораблі має бути капітан! — сказав він розважливо.

Отакої! А вони ж геть забули! Звичайно, потрібен капітан! Усі поглянули на Іва, а Юре підхопився, змахнув шапкою й вигукнув:

— Капітане Іво, тебе вітає твій екіпаж!

Іво зашарівся, збентежено поглянув друзям у вічі й сперся на ніс «Синьої чайки». Цієї миті, в заграві призахідного сонця, він і справді був схожий на моряка, який оце допіру повернувся з далекої плавби.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

розповідає, як команда «Синьої чайки» заробляла в каменоломні гроші на оснастку свого судна

Усі ці дні на березі, біля сходів, що вели до Івової хатинки, панувало незвичайне пожвавлення. На піщаній обмілині жевріло багаття, топилася смола. Днище баркаса було вже дбайливо очищено, але хлопці заклопотано юрмилися навколо «Синьоїчайки», знов і знов знаходили той чи інший гандж і негайно усували його. Іво кожному дав осібне завдання, враховуючи, що кому до вподоби. Сам він укупі з Міхаелом обскрібував борти, долотом здирав стару брудну фарбу, заливав ізсередини смолою кожну бодай найменшу шпаринку, старою бляхою оббивав стерно, закріплював дерев'яні блоки. Мілева та Юре, розіславши на білому піску рибальську сіть, лагодили її великими дерев'яними голками. Вгорі, перед хатиною, Перо й Франьо спритно латали вітрило, а Петер пік на вогні черепашки для своїх зголоднілих друзів.

Лишалося ще тільки пофарбувати «Чайку». Та де там, коли ця клята фарба така дорога!

Але Іво й тут знайшов вихід:

— Треба заробити трохи грошей. Піду на каменоломню!

— Ми всі підемо! — пристали до нього друзі. — Заробимо!

Другого ранку вони вже продиралися крізь стрімке, голе скелля на той бік острова, де у великій каменоломні видобували камінь. Ціле узбіччя гори було зрите, сколупане, понівечене вибухами, і скрізь по скелях стояли, сиділи навпочіпки й навіть лежали долічерева робітники — свердлували в камені лунки на динаміт. Унизу, на дні кар'єру куди падало скелля, робітники розпилювали камінні брили, обтесували їх і шліфували. Неподалік було обладнано тимчасовий причал, побіля якого спочивало кілька баркасів. На ті баркаси за допомогою примітивної лебідки вантажили оброблений камінь.

Хлопчачі руки тут завжди були потрібні. На дні кар'єру після вибухів накопичувалася така сила камінних уламків, що вони заважали працювати. Хлопчаки переносили їх у плетених кошиках до берега, де кілька робітників насипали греблю.

Підрядчик радо зустрів хлопців. Він саме одержав багато замовлень, праця тривала і вдень, і вночі, і тих уламків назбиралося вже кілька вагонів.

— Сама доля послала вас до мене, — мовив він. — Поплюйте в долоні й беріться до роботи. Платитиму вам по динару за годину.

Це, певна річ, була мізерна платня, й підрядчик мав таки добрий зиск із хлопців — адже дорослим за ту ж працю платили не менше трьох динарів. Але що вдієш: «Чайка» чекає!

Хлопці гаряче взялися до праці. Спочатку ця робота видалася їм дитячою забавкою. Вони розподілилися на дві групи, і в кожній двоє носили кошики, а третій накидав у них камінюччя. Але вже за третім разом хлопці повпрівали. Сонце пекло нещадно, скелля немов огнем пашіло й кололо зранені босі ноги, в горлі щось дерло, від їдкого камінного пороху шпигало в грудях, жага дошкуляла нестерпно, й хлопці гарячково хапали повітря, немов риба, викинена на суходіл.

Щастя, що з ними була Мілева. З чималеньким дерев'яним барильцем дівчинка ходила по воду аж по той бік гори, де в глибокій улоговині струміло джерельце. Щоб скоротити дорогу, вона щоразу дряпалася на стрімкий скелястий берег і, перепочивши трохи в приємній прохолоді біля джерельця, знову бігла назад, щоб якнайшвидше напоїти своїх друзів.

Щовечора хлопці ледь шкобертали через гору додому. А Іво залишався у каменоломні й на ніч. У халабуді, де зберігалося різне знаряддя, він улаштував собі ліжко, а допіру починало зоріти — брався до праці. Каменярі полюбили хлопця. Після роботи вони запрошували його до вечері, як рівного.

Наприкінці тижня мало не скоїлося лихо. Всі хлопці вже працювали на дні кар'єру, знемагаючи від пекучого сонця, коли вгорі каменоломні раптом стався обвал, і камінний потік загуготів униз. На щастя, люди вчасно зачули гуркіт камінюччя й відбігли в безпечне місце. Тільки лопати, тачки та коші було пошкоджено. А в тім місці, звідки зірвалася лавина, на самім краєчку урвища, стриміла велетенська скеля. Всі боялися, що вона ось-ось відірветься й загримотить униз. Тож ніхто не зважувався стати до праці.

Похмуро дивився підрядчик на ту сіру брилу, що загрожувала смертю.

— Треба висадити її в повітря, — вирішив він. — Інакше ми не зможемо працювати. Гей, хлопці, хто зголоситься?

Усі лячно позирали на страхітливу скелю, яка щомиті могла впасти людям на голову.

Підрядчик дістав із гаманця сто динарів і, змахнувши папірцем у повітрі, вигукнув:

— Це нагорода тому, хто висадить у повітря скелю!

Ніхто не зголосився. Прецінь життя дорожче за сто динарів!

Аж тут почувся Івів голос:

— Я піду! Що і як треба зробити?

Каменярі перезирнулися між собою, а тоді голосно зареготалися. Та, побачивши суворе й рішуче хлопцеве обличчя, враз примовкли. Підрядчик теж не сміявся. Він був не від того, щоб виправити сміливця нагору. Легкий і спритний, хлопчина, певно, впорався б найліпше за всіх. Але тут раптом увесь екіпаж «Синьої чайки» запросився піти разом з Івом.

— Ні, ні, Іво піде сам! Хіба вам, халамидники, життя набридло?

Потім підрядчик розтлумачив Івові що й до чого:

— Ось тобі п'ять набоїв динаміту. Тільки пильнуй — скеля ледь-ледь тримається. Запхни набої в розколини при самій землі, з'єднай їх із бікфордовим шнуром і обережно тягни шнур за собою ген до тієї сухої сосни. Там ляжеш долі й підпалиш ґнота. Ступай обережно, легко й, перш ніж підпалиш ґнота, махни нам тричі шапкою!

Іво прив'язав до череска патрони та бікфордів шнур, весело всміхнувся друзям і сказав:

— Для «Синьої чайки»!

Він дряпався вгору, наче кішка. Стіна каменоломні, гола-голісінька, подовбана й поколупана вибухами, стриміла просто в розпечене небо. Хлопець спритно спинався на скелю, чіпко хапаючись за кожен прискалок, обережно стежили за сміливцем. Ось Іво вже стоїть попід самою скелею. Ось він зачищає розколини й закладає туди набої. А тепер тягне за собою бікфордів шнур і, діставшись до сухої сосни, кричить: — Стережи-и-ись! Стережи-и-ись!

Каменярі та Івові товариші кинулися до криївки. А Іво, присівши навпочіпки за кам'яною брилою, підпалив гніт. Вогник із сичанням побіг шнуром. Величезна біла хмара шугнула в небо, тисячі громів ударили нараз.

Скеля злетіла в повітря й загримотіла кручею.

Але Іво нерухомо лежав на землі. З лиця йому текла кров. Повітряна хвиля кинула хлопця на камінну брилу, за якою він шукав захистку.

Небезпека минула, на дні кар'єру запанувала радість. Каменярі знову матимуть змогу працювати й заробляти на хліб. Сила-силенна каменю лежала долі, біля їхніх ніг. Підрядчик задоволено потирав собі руки, й всі нетерпляче чекали на відважного хлопчину.

Але він не приходив. Друзі гукали Іва — відповіді не було. Тривога й лиховісне передчуття охопили всіх. Тепер уже ніхто не затримував хлопчаків, і вони, гнані смертельним жахом за товариша, кинулися вгору. А долі бліда, як сніг, Мілева квапила своїх друзів:

— Швидше, швидше, поможіть йому!..

Каменярі та підрядчик подалися слідом за хлопцями. Міхаел перший дістався до сосни. Побачивши Іва, блідого й скривавленого, Міхаел клякнув поруч нього й заголосив.

Та ось наспів і підрядчик. Схилившись, він оглядав рану на чолі в хлопця. Юре, прискочивши до свого друга, підвів йому голову, притис до грудей і розпачливо благав:

— Іво, Іво, та поглянь же на мене! Невже ти забув про нашу «Чайку»?..

Іво глибоко зітхнув і розплющив очі.

Уздрівши поруч себе своїх друзів і каменярів, він усміхнувся й мовив ледь чутно:

— Усе гаразд. Тільки болить мені трохи… — і знову склепив повіки.

Двоє каменярів обережно знесли Іва з гори на берег і поклали в затінку. Мілева старанно перев'язала йому рану. Від приємної прохолоди хлопець знову очутився. Каменярі дивилися на Іва з подивом і повагою. А хлопці так пишалися, ніби то вони самі вкупі з Івом висаджували скелю в повітря.

Аж ось Іво сперся на лікоть, пошукав очима підрядчика й спитав заклопотано:

— То як, усе гаразд?

— Усе зроблено до ладу! — відповів йому підрядчик, який, завдяки Івові, позбувся великого клопоту. — Ти справжній герой, хлопче!

Надвечори, коли на землю спала прохолода, Іва віднесли додому.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

розповідає, як команда Синьої чайки» мало не позбулася свого корабля і як повернула його собі знов

За кілька днів Іво уже оклигав і міг сидіти біля своєї хатини. Міхаел і Перо ходили до міста по фарбу, й тепер «Чайка», ясніючи ярою синизною, вигрівалася на сонці. Яка ж вона стала гарна! Мілева принесла клапоть синього полотна й пошила з нього прапор. Юре припнув той прапор на вершечку щогли, й тепер він гордо майорів під вітром. Друзі нетерпляче чекали тої хвилини, коли оновлену «Чайку» можна буде спустити на море. Треба тільки, щоб фарба добре висохла та Іво уже зовсім одужав.

Вечорами, коли Іво залишався сам, він запалював свічку й гортав папери, знайдені на баркасі в шматкові парусини. То був щоденник, якого батько вів останнього року свого вигнання. Писано щоденник олівцем, окремі його сторінки пошкоджено морською водою, почерк подеколи нерозбірливий… Але те, що можна було розібрати, хлопець читав з великою цікавістю й хвилюванням.

Безталанний вигнанець на сторінках щоденника згадував свою молодість, що минула на чужині, оплакував жінку й сина. Ця сумна сповідь від початку й до кінця була пронизана докорами сумління, що ятрили старого моряка за кривду, заподіяну рибалкам, До чого він тільки не брався під час свого вигнання, щоб зібрати гроші й повернути свій борг, але ні в чім йому не таланило.

Чимало рядків було присвячено рибальським артілям, спільній праці, дружбі та взаємодопомозі. Батько писав, що погано живеться в світі, коли людина визискує людину. Рибалки мусять гарувати, а торгівець платить за рибу так мало, що їм ледь вистачає на поленту. Торгівці багатіють, а рибалки дедалі убожіють. А от коли б рибалки об'єдналися, коли б і всі інші трудівники світу об'єдналися, то вони могли б гори зрушити з місця…

«О, коли б велич цієї ідеї захопила мого сина, — писав батько наприкінці щоденника. — Коли б він усе своє життя присвятив боротьбі за щасливу долю бідного люду!»

Далі батько розповідав кілька буденних історій з рибальського життя:

«Сьогодні я був свідок обурливої сварки та бійки. Рибалки зчепилися поміж собою за тунця. Великий табун цієї риби підійшов до берега побіля двох селищ. Замість домовитися й гуртом виловити рибу, рибалки вдалися до суперечки. Кожне селище доводило, що риба належить саме йому. Доки вони отак сварилися, тунець пішов собі. Поміж рибалками зчинилася бійка. Вони розійшлися ворогами».

«… А за кілька день сталося таке: Штефан угледів на обмілині велику акулу. За впольовану акулу влада видає рибалкам винагороду, проте полювання на цього хижака дуже небезпечне: не менше десятка людей потрібно, щоб ускромити його. Але Штефан поласився на гроші й, не сказавши нікому з сусідів, налаштував баркас та вдвох із сином пішов на акулу. Хижачка мала завдовжки сім метрів, і вони, певна річ, її не подужали. Акула втекла та ще й геть пошматувала їм сіті. А все те через пожадливість! Прецінь сто рук завжди дужчі за дві! Сотня рук і гору за іграшки переверне, а дві — хіба що однісіньку лопату».

Іво глибоко замислився. Він ладен був хоч зараз спорядити «Чайку», скликати своїх друзів і негайно вирушити в путь. Екіпаж «Синьої чайки»! Побратимство «Синьої чайки»! Побратимство друзів і товаришів!..

Іво все обміркував, усе врахував! У селищі він довідався, що підрядчик з каменоломні найняв усі рибальські баркаси на транспортування обробленого каменю. Тож не буде зайвих свідків, коли «Чайка» вперше напне своє вітрило! А зробивши кілька пробних рейсів уздовж берега, «Синя чайка» вирушить з піднятим угору прапором просто до каменоломні й пройде перед усіма баркасами, які саме вантажитимуть камінь… Серце в Іва закалатало, коли він уявив собі цю картину, й цілу ніч по тому хлопчина не міг заснути…

Ще вдосвіта Іво схопився з ліжка й кинувся до вікна. Але що це? Невже він марить? «Синя чайка» зникла.

Іва наче хто різнув по серці ножем. Він стрімголов помчав до моря, туди, де ще вчора ввечері стояло судно По «Чайці» не було й сліду — хіба що легенька смужечка лишилася на піску. А в морі, скільки сягало око, — жодного вітрила. Схлипуючи від жалю, Іво розпачливо бігав берегом. Нарешті, знеможено присів на долішній сходинці й розгублено втупив очі в пісок, де ще недавно спочивала «Чайка».

Зненацька він згадав про Юста, свого старого друга й заступника, й метнувся до нього. Вибігши на крутий берег, Іво глянув згори на затоку й скам'янів з подиву: долі, на хвилях затоки, погойдувалася його «Синя чайка»! Хлопець знову гайнув униз і побачив, що вітрильника прикуто до пристані дебелим ретязем. Іво озирнувся на безлюдне селище. Там панувала тиша. Хлопці ще спали. Жінки поралися на виноградниках, а рибалки на своїх вітрильниках вирушили до каменоломні.

Іво подався до Юстової хати. Старий саме спочивав у затінку дикого винограду на своєму подвір'ї. Уздрівши збентежене хлопцеве обличчя, Юст вийняв люльку з рота й мовив заклопотано:

— Я гадав, що людське обурення вже вляглося, та помилився. Учора всі ті, що зазнали кривди від твого батька, зійшлися й поклали собі відібрати в тебе «Чайку», продати її, а гроші поділити між собою. Мовляв, у такий спосіб вони повернуть хоча б частку того, що втратили колись. Я не зміг їх відрадити. Вночі вони перегнали твій баркас у затоку, й тепер він чекає там на купця.

Іво дивився на Юста, й сумні-сумні думки обсіли його.

— Як же я тепер буду без «Чайки»? — розгублено зітхнув він.

— Вони кажуть: ти ще замолодий і неповнолітній, і, мовляв, «Чайка», власне, належить тим, кого скривдив твій батько. — Юст посадив хлопчика поруч себе на лаві й намагався втішити його. Тим часом з хати вийшла Мілева й з цікавістю прислухалася до цієї сумної розмови. А Юст казав хлопцеві:

— Не піддавайся розпуці, Іво! Якось-то воно обійдеться. Зараз ти нічого не вдієш проти громади. Бач, доволі часу вже минуло, а ті люди ще вважають твого батька своїм боржником.

— Але ж «Чайка» тепер моя! Навіть не моя, а наша! Міхаелова, Франьова, Петерова…

— Може, саме це їх і наполохало; побачили, як ви лагодите баркас, і подумали собі: вони ж іще діти, нерозважливі діти, не вбережуть, занапастять такого ладного човна…

— Я попрохаю рибалок, коли вони повернуться додому, щоб віддали мені баркас! — мовив сумно Іво. — І пообіцяю сплатити їм батьків борг…

— Кинь ти про це й думати! — заперечив Юст. — Рибалки повернуться лише наприкінці тижня й привезуть із собою покупця. Окрім того, вони домовилися, що візьмуть тебе до себе в селище, щоб ти не здичавів, бува, живучи на самоті. Щодня переходитимеш у іншу хату…

— Іво на це ніколи не згодиться! — гаряче вигукнула Мілева.

— Я не буду жебрачити, нізащо! — рішуче мовив Іво.

Похнюпившись, почвалав він на вулицю, а звідти на цвинтар, присів на могилку, й серце його зайшлося від болю. Краще вже вмерти, ніж поневірятися по чужих хатах та слухати нескінченні докори… Іво довго дивився на безмежне море, що полум'яніло в променях ранкового сонця.

Обличчя його раптом набрало виразу рішучості, чоло прояснилося. Іво підвівся й тої ж миті побачив Мілеву, що саме підходила до нього. Дівчинка також була засмучена, але, вздрівши Івове рішуче обличчя, всміхнулася й мовила:

— Не журися! Все буде гаразд!

— Повинно бути! — гаряче відказав Іво. — От що, Мілево, збери усіх хлопців і приведи до мене!

Незабаром хлопці збіглися до Івової хати. Ще дорогою вони дізналися про те, що сталося з «Чайкою», і тепер були вкрай схвильовані та ображені. Їхнього запалу та відваги й сліду не лишилося.

Пригнічені, зневірені, сиділи побратими «Синьої чайки» і напружено чекали, що скаже їм їхній ватажок. Капітан без корабля…

— Друзі, — почав Іво, — «Чайка» — наша! Хіба ж не так?

— Наша! — закричали всі гуртом. — Хіба задурно ми гарували в каменоломні? Хіба задурно тебе поранено в голову?

— Тож наша вона й буде! — твердо проказав Іво. — Рибалки цієї ночі ще не повернуться. Ми вдвох з Міхаелом на веслах приженемо «Чайку» сюди. Ви ж тим часом налаштуєте все інше: вітрила, линву, котвицю, сіті. Ви, Перо та Юре, за гроші, що в нас іще зосталися, купите в місті сухарів, трохи м'яса й сала!

— А тоді? — здивовано запитав Франьо.

— А тоді, хлопці, підемо в море на нашій «Чайці»!

Іво постеріг на обличчях своїх друзів якусь тривогу й вагання. Звичайно, він же й не подумав, що в кожного з хлопців удома є рідні — батьки, матері, брати, сестри…

— Але ж ми повернемося! — заспокоював він їх. — Ми тільки поплаваємо трохи, аби довести їм, що «Чайка» наша й що ми не боїмося моря!

Тут у розмову впала Мілева:

— Ви ось що зробіть: пливіть до каменоломні. Там зараз усі наші. Ви підійдіть до них з моря й скажіть, що «Чайка» належить нам! Адже це справді так — Іво успадкував її від батька, який аж занадто дорого заплатив за свою провину. Тепер «Чайка» належить нам, дітям рибалок. То навіщо ж віддавати її в чужі руки? Отак їм і скажіть! А я спробую заспокоїти жінок. — Мілеві страшно було й подумати, як хвилюватимуться матері її товаришів.

Всі пристали до Мілевиної пропозиції й одразу ж заходилися ладнатися в путь. Цілий день минув у клопотах. Перо і Юре притягли з міста харчі; їм пощастило — вони не зустріли нікого, хто міг би стати хлопцям на перешкоді. Міхаел кілька разів ходив розвідувати на пристань…

Поночіло. Жінки повернулися до селища, й хлопці вдали, ніби вже сплять. Але допіру все стихло, як усі вони збіглися до Іва.

Незабаром прибігла з пристані й Мілева.

— Ключів од ланцюга ніде не знайшла, — повідомила дівчинка. — Я ось терпуга принесла.

Іво й Міхаел одразу ж помчали до пристані, прихопивши з собою моток линви. Стояла тиша, наче навколо все вимерло. Обережно підкралися хлопці до «Чайки». Іво почав пиляти ланцюг. Міхаел стояв на чатах. Незабаром одну ланку ретязі було перепиляно. Хлопці вперлися ногами в стінку причалу, щосили потягли на себе ланцюг, — і «Чайку» було визволено. Вони припасували весла й потиху відчалили од берега. Нелегко їм було гнати на веслах важкий баркас, долаючи опір вітру, що дмухав їм просто в обличчя. Але незабаром селище лишилося позаду, хлопці вийшли із затоки у море й поволі повели баркас до обмілини попід Івовою хатиною. Їхні друзі по коліна у воді брели вже їм назустріч. Буйні веселощі знов опанували членів екіпажу — «Чайка» була з ними!

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

розповідає про перший рейс «Синьої чайки», про жахливий шторм на морі й про…

Хлопці працювали, закасавши рукави, — треба було поспішати, доки ніхто не заскочив їх тут. Вони знесли на баркас усе, що наготували: барильце води, харч, сіті; звели вгору щоглу й припнули вітрило. Іво переніс до скрині на кормі «Чайки» усе своє майно. Сюди ж заховали хліб, сало, м'ясо.

Десь опівночі вітрильник було споряджено.

Море ледь чутно плюскотіло, ніч стояла ясна, зорі горіли на небі, й тільки легесенький західний вітрець бавився прапорцем на вершечку щогли.

Мілева зажурено стоїть на березі. Вона радо пішла б у море з ними разом. Але тато в неї такий старий, він іще заслабне від хвилювання, якщо вона зникне з хати. Дівчинка прощається зі своїми друзями й зичить їм щасливої плавби.

Нарешті Іво бадьоро вигукує:

— Усі по місцях! Підняти якір! Розвинути вітрило!

Вітер вдарив у вітрило. «Чайка» здригнулася й рушила від берега. Міхаел і Перо стоять при кермі, Франьо і Юре — біля вітрила, Петер сидить на носі, він — вахтовий, а Іво стоїть, спершись на щоглу, й дивиться, дивиться, як зникає в темряві ночі Мілевина тінь.

Одійшовши від суходолу метрів на сто, вони збочили й пішли вздовж берега, сподіваючись ще поночі минути каменоломню, щоб зустріти рибалок у відкритому морі. Іво запропонував такий план. На світанку рибалки вийдуть з вантажем із каменоломні. Наладновані каменем, їхні баркаси будуть важкі й неповороткі. Наздогнавши рибалок, хлопці гукнуть їм, щоб слухали, й скажуть про свої права на «Чайку».

У відкритому морі вітер подужчав. Мов безшелесний нічний птах, «Чайка» хутко линула вперед, і двійко хлопців при вітрилі добре-таки гріли собі чуба. Ніс вітрильника розтинав хвилі, що трохи погойдували його, а коли час від часу вітер дмухав навальніше, «Чайка» лягала на бік і тоді ще прудкіше летіла вкритою брижами поверхнею. Стояла дивовижна тиша, чути було тільки хлюпіт гребінців хвилі об ніс суденця та лопотіння прапора на щоглі. Місяць милувався собою, зазираючи в море, ніби в люстро, й вода, що бралася спокійною хвилею, виблискувала за бортом, наче живе срібло. Вдалині неясно малювалися обриси довгастого острова, схожого на велетенське морське чудовисько. На березі де-не-де блимав самотній промінь, а далеко попереду мерехтіли зелені й червоні бортові вогні великого пароплава.

Помалу хлопців огорнув якийсь дивний неспокій, і той неспокій не минав, ба ще посилювався. Петер, який ніс вахту на носі, раптом відчув на своїх очах сльози, а в серце йому закралася туга по теплому куточкові в хаті, де зараз спала його мати. А тут його лякала ця неозора безмежність, ця самотність і тиша, і таємнича ніч, крізь яку вони так безстрашно пливуть. Дарма що навколо були друзі, Петер почував себе покиненим і нещасним на цьому утлому суденці.

Юре міцно тримав у руках шкот.^[3] Час від часу серце йому крижаніло від страху. Якісь жахливі примари привиджувалися йому, — чи то, бува, не душі безталанних рибалок, що втонули під час шторму?

А Франьові весь час увижалося, ніби він виразно бачить попереду обриси великого моторного судна, що з усією командою потонуло десь тут узимку під час лютого шторму.

Всі хлопці важко переживали цю першу самотню нічну плавбу. Лише Іво спокійно стояв біля щогли, віддаючи команди двом керманичам. Коли повіяв прудкий зюйд-вест,^[4] він наказав підняти ще одне вітрило. Тепер «Чайка», нахилившись під тиском вітру, що дмухав з моря, бігла ще жвавіше. Пінилася розітнута носом хвиля та яснів кільватерний слід, що в місячному сяйві видавався срібною линвою. Іво думав про море, про гірку батькову долю, й ті думки палили його дужче од вогню. Зробити так, щоб не тяжів над батьковою могилою гнів та образа людська, справдити батькову мрію, — ось чого прагнув Іво, ось про що він думав. Але, щоб справдити батькову мрію, потрібна «Синя чайка». Вона була тепер для Іва дорожча за все на світі. І він вірив у «Чайку», так вірив, що його не лякали ні ніч, ні вітер, ні самотність. Хлопець поглядав на зорі. Великий Віз стояв над ним, припнутий до Малого Воза, й Полярна зоря яскраво й світло горіла на небосхилі. Маленькі, кучеряві хмарки горнулися до місяця, а вітер гонив їх небом, наче отару заблудлих овець. Потеплішало, хоч вітер подеколи прудко хльоскав у розвинені вітрила.

Ось-ось мали показатися білі скелі каменоломні. Вона, здається, була вже недалеко. Щоб набрати більше вітру у вітрила, хлопці відійшли від берега ще метрів на сто. Тут море було на диво бурхливе. Вода ніби починала закипати. Попереду вітрильника ніби сіялася мжичка — то злітали високо вгору тисячі дрібних краплинок, коли хвилі билися в ніс суденця. Вітер несподівано вщух, але вітрильник мчав дедалі хутчіш. Хлопців усе це анітрішечки не хвилювало — аби тільки швидше вже починало світати, прецінь за дня плисти якось приємніше. Далеко-далеко крізь темряву ночі заясніли відблиски потужних ацетиленових ліхтарів, які освітлювали каменоломню, й хлопці скерували «Чайку» в тому напрямі. Іво гадав, що десь за години три вони будуть там. А що тимчасовий порт каменоломні лежить по той бік скелястого мису, то Іво повертав кермо так, аби «Чайка» великим півколом обійшла пристань і на світанку перепинила рибалок, які саме виходитимуть у відкрите море.

Тим часом хвиля зростала й уже перешкоджала вітрильникові посуватися вперед. Ніч несподівано потемнішала, а з-поза високого пасма Біокових гір посунули кошлаті чорні хмари, які незабаром закрили Місяць. Десь понад островом замиготіли блискавки, небо почорніло, море загрозливо клекотіло й пінилося, немов хотіло одірватися від дна й пуститися в шалений танок.

Хлопців пойняв жах.

— Ой лишенько! — зойкнув Юре. — Потонемо…

Іво міцно тримався щогли й, хоч у голові йому паморочилося від незвички, намагався скерувати вітрильник до берега. Але вітер гонив баркас у протилежному напрямку. Іво спробував був згорнути вітрило та йти з самим лише клівером,^[5] проте шалений вітер одразу пошматував той клівер. «Чайка» так накренилася, що навіть черпнула води. Франьо і Юре Закричали одчайдуш і почали кликати на поміч усіх святих.

А двійко стернових, із жахом поглядаючи на спінені хвилі, прислухалися до глухого гуготіння шторму, що блискавично насувався з моря.

Іво дивився на небо. Видно було, що ось-ось почнеться одна з тих весняних гроз із громом та блискавками, які, хоч і швидко минають, проте дуже небезпечні для моряків. Хвилі з шаленою швидкістю несли «Чайку» ген у безмежне море. Повернути назад до острова не було ніякої змоги — ураганний зюйд-вест свавільно гонив вітрильник поперед себе. Іво раптом уздрів вогонь маяка в напрямку острова Віс, але тої ж миті «Чайку» підхопили знавіснілі хвилі відкритого моря.

Завирувало. У повітрі захурчало, загуло. Вітрило, дарма що припнуте, раз у раз несамовито хряскало по щоглі. На превелику силу хлопці зняли його й прив'язали на дні баркаса.

Юре захлипав, а слідом за ним і Міхаел. Іво та решта хлопчаків гарячково хапалися за першу-ліпшу тверду опору. Ось вони злетіли у височінь, ось знов упали в безодню… Страхітлива блискавка розітнула темряву. Іво, хоч і сам уже втрачав надію, раз у раз підбадьорював своїх товаришів, намагаючись перекричати гуготіння бурі:

— Не піддавайтеся, хлопці! Незабаром це мине! Тримайтеся міцніш! Егей, екіпаже «Синьої чайки»!

Висока хвиля заплеснула баркас, і хлопці кинулися притьмом вичерпувати воду, що заливала дно вітрильника. Барильце з водою, яке було погано прив'язане, змило хвилею. Юре трусився наче в лихоманці, й репетував нелюдським голосом. Хвиля змила б і його, коли б хлопці не наспіли на поміч. Іво, сидячи біля товариша, всіляко втішав його. Вдарив грім, аж повітря здригнулося, й цієї жахливої миті, коли хлопці втратили вже будь-яку надію на порятунок, Іво постеріг у сяйві блискавки зовсім поряд велику моторну шхуну. Він заволав на все горло, але марно. Хіба міг хто почути його крізь ревище скаженої бурі?

Несподівано попереду «Чайки» виникли обриси самотнього скелястого острова. Хлопці бачили, як дикі спінені хвилі гоном гнали до прибережного скелля, й перш ніж встигли збагнути цю нову небезпеку, велетенська крута хвиля підхопила вітрильник і, вкривши піною, здійняла його високо вгору під гуркіт і громохкотіння бурі. Хлопцям навіть видалося, ніби їх швиргонуло в повітря, але наступної миті вони гепнулись долі, й весь екіпаж «Чайки» змило з палуби. Іво ще побачив тільки, як Пера та Юре хвиля понесла назад у море, потім він ударився об камінь, упав, і в очах йому потьмарилось. Але за мить Іво опритомнів. Просто перед ним нерухомо лежав Франьо, трохи далі — Міхаел; Петер, напружуючи останні сили, намагавсь утриматись на слизькій скелі, щоб його не злизала хвиля, яка без угаву била в камінь. Іво насилу перетягнув Петера в безпечне місце.

Нараз їм сяйнула думка: треба негайно рятувати все, що можна зняти з баркаса. Шторм не вщухав, і хвилі що набігали на скелясте узбережжя, перекочувалися по палубі «Чайки», заплішеної поміж двома кам'яними брилами. Перенісши під стрімку скелю двох своїх товаришів, які й досі ще не очутилися, Іво та Петер похапцем побігли до «Чайки» й зняли з неї все, що там залишилося.

Тільки тепер вони відчули страшну втому.

Нестерпучий біль пойняв Іва, коли він згадав, що море поглинуло двох їхніх друзів. Виснажений до краю, він знову почвалав до берега й довго розпачливо волав до здичавілої ночі. І Потім повернувся до Петера, впав побіля нього, й чорна темінь утоми огорнула його.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

розповідає про щасливий порятунок наших мандрівників, про скарб, знайдений на самотньому острові, про контрабандистів та про інші важливі речі

Сонце підбивалося дедалі вище в чистому дранковому небі, на якому не було й сліду вчорашніх грозових хмар. Заспокоїлося й море. Навіть не вірилося, що напередодні воно було таке дике й нещадне. Тільки прибережні хвилі усе ще сердито перекочувалися через скелля та чаїна зграя, кигичучи, кружляла понад баркасом, що лежав наче знебула істота.

Міхаел та Іво прокинулися перші. Нелюдська втома й страх, зажитий ними, виснажили хлопчаків до краю. Петер і Франьо лежали неподалік «Чайки» й стогнали: вони дуже забилися об узбережне скелля.

Але найболючіше для хлопців — згадувати своїх товаришів, що загинули під час бурі.

— А може, вони якось урятувалися? — зітхає Міхаел, сумно вдивляючись у скелястий острівець, що виблискує на сонці десь за тисячу метрів звідси.

— О, якби ж то воно було так! — скрушно мовить Іво, картаючись за долю двох загиблих товаришів.

Зусиллям волі він жене геть болісні думки, рішуче підводиться й іде до «Чайки». Вона лежить на лівому боці. Стерно лишилося ціле, але з бортів обідрано свіжу синю фарбу і щонайгірше — море забрало вітрило. Хлопці переглянули те, що пощастило врятувати вночі. Хліб, щоправда, розмокнув і непридатний до вжитку, зате сухарі можна їсти, а м'ясо та сало й зовсім не пошкоджено. От тільки барильце з водою! А поранених Петера й Франя мучить спрага. І хтозна, чи знайдеться десь вода на цьому скелястому острові…

Міхаел теж пішов оглянути «Чайку», — адже вона — їхній єдиний порятунок. Зараз, коли море відступило, «Чайка» опинилася метрів за десять від смуги прибою, але шлях до води їй заступають величезні брили. Тягти баркас до води не можна, а підняти й перенести його через скелі не стане снаги.

Та навіть коли б їм і поталанило зробити це, то де ж вони дістануть вітрило?

Іво бачив: самотужки звідси їм не вирватись. Доведеться кілька день перебути тут, поки поблизу острова пройде якесь судно й забере їх. Тож треба за всяку ціну знайти воду. Без води вони загинуть.

Усе, що ще лишалося на «Чайці», хлопці перенесли під захисток високої стрімкої скелі. Коли Міхаел узяв у руки торбинку з борошном, то вона тріснула й борошно висипалось на пісок. А разом з ним із торбинки випало кілька лимонів! Тепер хлопці матимуть чим хоч трохи угамувати нестерпну спрагу.

Петер уже сидів, але Франя ще й досі била пропасниця. Гарячі сльози покотилися пораненим з очей, коли вони почули, що море поглинуло двох їхніх товаришів. Іво перев'язав Петерові поранену руку й дав півлимона. Франьо пожадливо смоктав свою половину лимона.

Проте питну воду треба шукати неодмінно! Іво й Міхаел вирушили на пошуки. Видряпавшись на вершечок горба, вони розглянулися навсебіч, і сумна картина пустельного острова постала перед ними. Самі скелі, голі, порожні, неживі скелі! Вивітрені й роз'їдені водою вапнякові схили північного узбережжя острова майже прямовисною стіною спускалися до моря. Острів мав метрів п'ятсот завдовжки й метрів двісті завширшки, а його найвища скеля здіймалася метрів на п'ятдесят. Лише в розпадинах скель росли невисокі кущики вересу та де-не-де трішки ріденької колючої травиці, в якій наполохано ховалися великі зелені ящірки. А води ніде не було! Хлопці сходили вздовж і впоперек увесь острів, піт збігав їм з чола, дошкуляла страшенна спрага, а води не було!

Вони вже збиралися вернутися назад, коли це Міхаел постеріг у скелі вузьку розколину, з якої линула приємна прохолода. Він кинув туди камінчик і напружено прислухався. Згодом почувся глухий сплеск. Що це?

Хлопці вирішили обшукати печеру. Був уже полудень, сонце палило нещадно, скелі аж пашіли, але друзі таки мусили повернутися на берег по ліхтар і линву. Бо хто знає, яка глибока та печера?

Незабаром вони повернулися назад, несучи якірну линву й ліхтар. Хоч той ліхтар був дещо пошкоджений, але міг іще прислужитися хлопцям. Сірники теж уже висохли під пекучими променями сонця. Міхаел засунув за пасок сокирку, прецінь ніхто не знає, що там їх чекає; запалили ліхтар і обережно полізли в печеру.

Спочатку хлопці йшли якимось тісним хідником, що доволі круто спускався наниз. Було темно. Там, де кінчався хідник, почувся глухий шум води, схожий на плескіт морських хвиль об камінь, знизу потягло прохолодою. Зненацька перед хлопцями зазяяло провалля, з якого не видно було жодного виходу. Хлопці наготували линву, прив'язали на долішній кінець ліхтар і обережно почали опускати його в урвище. Виявилося, що провалля те не таке вже й глибоке, як видалося спочатку, бо невдовзі в світлі ліхтаря заблищала вода.

— Це море! — вигукнув Іво. — Поглянь он туди!

Так, це й справді було море! Звідкись ліворуч у печеру просякало світло.

— Тримай, я спущуся долі! — вирішив Міхаел.

Він обережно спустився линвою до самого ліхтаря й, повиснувши над водою, оглянув печеру. Праворуч дно печери виступало з води, й там, на поличках, вирубаних просто в скелі, видно було невиразні обриси якихось речей, щось схоже на великі дерев'яні скрині. Раптом Міхаел побачив розколину в стіні печери, крізь яку просякало світло. Вона була широченька — крізь неї міг пройти навіть човен. Міхаел помалу спустився ще нижче, став ногами на дно печери — вода сягала йому лише поперека — й побрів водою до виходу. Розколина вивела його до моря, точніше до невеличкої вузенької затоки. Береги затоки були всіяні уламками скель, і тому побачити вхід печери з моря не можна було.

Міхаел повернувся до полиць у печері й застиг з подиву. Очі його вже звикли до сутінків. Ніде не було живої душі, тільки вода потайно хлюпотіла в кам'яних западинах. Що то? Скарб?.. Схованка пачкарів?

Міхаел схопився за сокирку. Гукнув Івові, щоб той хутчій спускався линвою наниз. Вони обережно підважили сокиркою віка горішніх скринь: Іво сягнув рукою в одну й намацав там щось м'яке і шурхотливе. Вихопив руку із скрині, й при світлі ліхтаря хлопці побачили на Івовій долоні… чай!

Вони обережно повідчиняли всі скрині, що стояли згори, й знайшли там дивовижні речі: каву, тютюн, пляшки з англійським ромом, зброю, італійський шовк, а в двох скринях було повно пороху та набоїв до мисливських рушниць. Тільки тепер хлопці вкмітили, що на кожній скрині написано щось чужими мовами, це їм усе пояснило: вони натрапили на таємну криївку пачкарів!

Хлопці знову позачиняли всі віка, й лише з останньої скрині Іво набрав кілька жмень пороху. Потім вони старанно замели по собі всі сліди й вибралися з печери. Діставшися нагору, хлопці посідали на осонні, значливо перезирнулися.

— Гм, якби винести усе це звідти, ото б ми розбагатіли! — мовив Міхаел.

— Так, це справжня схованка пачкарів! — проказав Іво. — І добре замаскована. Годі й сподіватися, щоб хтось нагледів з моря вхід до печери.

— Що ж ми робитимем? — заклопотано спитав Міхаел.

Іво й сам напружено міркував про це. Хлопців так захопило це відкриття, що вони навіть забули про спрагу. Далеко навсебіч простяглася морська рівнина, й ніде жодного вітрила. Раптом Іво згадав моторне судно, яке побачив під час шторму. Лише тепер він зміркував, що корабель той ішов без бортових вогнів… Аж тут вони зачули якісь вигуки з їхнього таборища й щодуху побралися туди. Петер вибіг їм назустріч, червоний од збудження, й квапливо сповістив:

— Я бачив далеко в морі великий вітрильник! І навіть виразно чув мотор. Але зараз вітрильник зайшов за он той острів…

У хлопців зажевріла надія на близький порятунок. Навіть Франьо підвівся й пошкутильгав до «Чайки». Друзі посідали в коло, щоб поїсти й порадитися. Доля, здається, їм усміхнулася, й коли б не сумна загибель товаришів, то можна було б спокійнісінько чекати на щасливе закінчення їхньої першої пригоди. Але щось таки треба робити, годі бити байдики!

Іво дістав зі скрині на «Чайці» клапті старих вітрил, хлопці попороли свої куртки та сорочки, й за якийсь час Петер та Франьо вже спритно шили з усього того нове вітрило. Міхаел майстрував із весел хрестовину під вітрило, а Іво тим часом оглядав з усіх боків скелі, що заступали «Чайці» дорогу до моря. Доведеться висадити їх у повітря. Порох вони тепер мають!

Тим часом почало вечоріти. Спрага дошкуляла чимраз нестерпніш. І це чи не найдужче квапило хлопців. Звичайно, аби вони знайшли якесь джерельце, то могли б перебути на цьому острові кілька день. А так треба квапитись, щоб якнайшвидше налаштувати «Чайку» до плавби.

Сонце поволі занурювалося в море. Друзі сиділи на узбережжі, тужно вдивляючись у червону заграву, виткану призахідним сонцем.

— О Юре, о Перо! — вихопилося з Івових вуст. — Де ви? Невже потонули? А може, вам пощастило врятуватися на якомусь з отих скелястих островів?..

Він охопив голову долонями. Невимовно тяжко було в нього на серці.

На острів упала ніч, і хлопців пойняла ще більша жура, ще більший розпач.

— Що оце зараз думає моя матуся? — простогнав Франьо. — Моя добра матуся? Усі, певне, гадають, що ми загинули під час шторму.

— А мій батько? — зітхнув Петер. — Я знаю, спочатку він чекав на мене з кийком у руці. А тоді сховав кийка в куток і запалив свічку…

Раптом Івові видалося, ніби він бачить далеко в морі біле вітрило й навіть чує воркотання мотора. Він вибіг на скелю… Але судно знову віддалялося. Видно було, як на ньому згортають вітрила, бо вітер подужчав. Мотор стих, і вітрильник знову зник за одним із скелястих островів.

Притулившись одне до одного, хлопці полягали під скелею. Ніч була тиха й тепла, але вони довго не могли поснути. Серед ночі Іво зненацька прокинувся, йому здалося, ніби він знову чує глухе гуркотіння мотора. Іво схопився на рівні ноги й вибіг на берег. Стояла ясна ніч, і він виразно бачив обриси великого вітрильника, що без жодного вогника підійшов упритул до острова й прямував тепер до його північного узбережжя.

Іво вибрався на верхівку скелі, звідки добре було видно, як вітрильник зупинився якраз навпроти входу до печери з боку моря, як матроси спустили на воду наладнованого до краю човна й той, маневруючи поміж рифами, поплив до берега. Четверо моряків підігнали його до обмілини і заходилися переносити тяжкий вантаж до печери. Чотири рази човен підходив до берега й повертався назад. Потім його підняли, загуркотів мотор, і вітрильник незабаром зник з очей.

Замислений, повернувся Іво на берег. Спати він уже не міг. Найрозмаїтіші плани снувалися в його голові, — хлопець передчував, що їхня дальша доля так чи так, а буде пов'язана з оцими пачкарями. Пачкарі вивозять морем із сусідніх країн заборонені товари й мають з того небезпечного ремества чималий зиск. Від дорослих Іво чував, з яким риском пов'язана та справа, але, дарма що багато хто з пачкарів життям платив за той протизаконний зарібок, знаходилися нові й нові авантурники, ласі до великих зисків.

Коли хлопці прокинулися, Іво виклав їм свій план.

— Спочатку ми висадимо в повітря обидві скелі, щоб спустити «Чайку» на воду, а тоді хутенько до печери! Перетягнемо звідти скрині, відвеземо вантаж до міста й передамо властям. І одержимо велику винагороду!

Цю пропозицію всі зустріли захоплено. Кожному хотілося якшвидше знову сісти на «Чайку» й рушити додому! Додому! Додому!

Хлопці насипали перед «Чайкою» величезну купу дрібного каміння, аби не пошкодило її вибухом. У розколину скелі Іво напхав пороху. Бікфордів шнур замінила шворка, вмочена в олію з ліхтаря. З цією технікою Іво гаразд познайомився за часу праці в каменоломні. Коли хлопці поховалися в безпечному місці, він підпалив шворку й відбіг за скелю. Повільно повз пломінчик проолієною шворкою. Нараз загуркотів вибух, і скеля розвалилася на безліч уламків. Так само вчинили й з другою. Путь «Чайці» було відкрито. Тепер черга за нею! Друзі пробрали від уламків доріжку до води й заходилися коло «Чайки». Вони штовхали її, штовхали щосили, аж очі їм рогом лізли, і «Чайка» зрушила! Ще трохи, ще трішечки, нарешті, останнє зусилля — і «Чайка» вмочила носа у хвилі!

Гей, то було веселощів! Хлопці прихапцем знесли все своє майно на баркас, підняли вгору саморобне вітрило, яке, дарма що було латане-перелатане, одразу ж виповнилося вітром. Певна річ, це вітрило було набагато менше за попереднє, й керувати ним було важче. Море лежало гладеньке, мов люстро, ранкове сонце щойно починало припікати. Поволі, не хапаючись, вони обійшли на «Чайці» острів. Десь опівдні кинули якір проти печери. Міхаел виліз на кам'яний ріг, щоб учасно попередити про пачкарський вітрильник, коли той з'явиться, а Іво й Франьо завели баркас у вузеньку затоку, вискочили на обмілину й побрели до печери.

Щойно заходилися вони навантажувати «Чайку», як прилетів задиханий Міхаел, який чатував на кам'янім розі над затокою, й закричав:

— Двощогловий вітрильник! Білі вітрила!

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

розповідає, як побратими «Синьої чайки» взяли гору над пачкарями з «Метеора» й захопили їхній корабель

Це був моторний вітрильник «Метеор», який перевозив південні овочі з Італії до Спліта.^[6] Вітру зараз не було, й потужний мотор швидко гонив вітрильник по хвилях.

Тої бурхливої ночі, коли «Чайку» викинуло на скелі, «Метеор» саме відходив од печери. Шторм виявився на руку команді вітрильника, яка складалася з чотирьох чоловік. Справа в тім, що хоч офіційно «Метеор» перевозив овочі, насправді то був контрабандистський корабель, і всі чотири моряки на ньому були досвідчені пачкарі, з тих, яким усе байдуже.

До трюму «Метеора», величенького й чепурного двощоглового корабля, вміщалося понад вісім вагонів вантажу. Дві каюти під палубою правили за мешкання команді під час плавби. Щоразу, повертаючись із Італії, «Метеор» заходив на ці острови, команда переправляла до печери контрабандні товари, н корабель ішов далі до Спліта, немов звичайне торговельне судно. В місті пачкарі сповіщали своїх спільників, і ті на маленьких рибальських човнах розвозили й спродували товари з печери геть по всім узбережжі.

Вітрильник наближався до острова, й усі чотири матроси пильно вдивлялися в прибережні скелі. Дебелий, мускулястий безбородий чолов'яга водив далекоглядною трубою на всі боки. Біля мотора сидів одноокий чоловік з величезним шрамом на чолі, решта двоє сиділи на палубі й безтурботно балакали собі. Чоловік зі шрамом приступив до них і спитався:

— А що там поробляють унизу наші хлопчаки?

— Та бодай би їх дідько взяв! — злісно відказав один з матросів. — Ще тільки цієї халепи нам бракувало! Ти там добре їх замкнув? Ще повилазять нагору.

— Не турбуйся, — відповів другий. — Вони таквиснажилися вчора, що, либонь, сплять і досі. Одне мене непокоїть; що то вони торочили про якусь «Чайку» та про друзів? І взагалі це якась до біса заплутана історія.

Раптом безбородий моряк одсахнувся від борту, його обличчя спотворила нестримна лють, і він загорлав:

— А сто чортів! Вітрило коло печери!

— Ти диви, справді! — байдуже завважив чоловік зі шрамом. — Мабуть, то наші! — Але тої ж миті він зблід, бо згадав, що баркас їхніх спільників, які приходили сюди по товар, набагато більший і має червоні вітрила.

— Зрада! — вигукнув безбородий, кинувся в каюту й вибіг звідти з рушницею.

— Стривай! — закричав моторист. — Таж там не видно жодної живої душі.

Стерновий повернув корабель, ніби вони збиралися плисти повз острів. Безбородий з далекоглядною трубою перебіг на корму й звідти стежив за берегом. Ось він уздрів двох хлопців, то були Іво й Франьо, які саме вискочили з печери, почувши від Міхаела про корабель. Іво відразу впізнав той вітрильник по двох щоглах і широкому корпусу. Так, це з нього вночі розвантажували контрабанду!

Нараз чоловік зі шрамом вигукнув:

— Таж там самі дітлахи! Ну й діла! Може, це ті самі шибеники, про яких нам торочили оті хлопчиська, коли ми їх витягли з води! Ану давай до берега! Зараз ми їх переловимо, як тих зайців!

І він наказав повернути корабель до острова.

Хлопці, охоплені жахом, забилися назад у печеру. Вони бігали в темряві, наштовхуючись одне на одного, намагалися видряпатись по прямовисних стінах нагору, чалапкотіли босими ногами по воді, марно шукаючи якусь криївку. Навіть Іво розгубився й не знав, що їм робити: вони попалися, наче миші до пастки. І перше ніж хлопці устигли прийти до тями, коло входу до печери стали троє озброєних чоловіків. У напівтемряві вони схожі були на справжніх піратів. Безбородий націлився на них рушницею й заревів:

— Що ви тут шукаєте, шмаркачі?

Крижаний жах огорнув хлопців, хтось голосно хлипнув. Але Іво все-таки спромігся на відповідь:

— Уночі шторм викинув нас на цей острів. Ми шукали воду й натрапили на цю печеру. Це, мабуть, покинута схованка контрабандистів…

Чоловіки перезирнулися. Їхню таємницю розкрито. Порадившись, вони наказали хлопцям сісти в човен і відвезти їх на «Метеор». «Чайку» також прихопили з собою й припнули її до корми вітрильника. Щойно хлопці зійшли на палубу, їх вишикували біля щогли, й Лоренцо — так звали безбородого, який, очевидно, був ватажок цієї зграї, — виступив наперед, наставив на них рушницю й загорлав:

— Отут вам і капут! Який біс притаскав вас сюди?

— Буря викинула нас на острів, — знов подав голос Іво. — Ми ж не могли опиратися штормові! Двоє наших товаришів загинуло, — сумно закінчив він.

— Віддайте нам нашу «Чайку», — попрохав Міхаел, — і скажіть, куди плисти додому…

— Спасибі вашому татові! Щоб ви нас виказали? А тоді нас митна сторожа переловить, га?

Чоловік зі шрамом, який весь час сидів біля мотора, був, здається, найрозважливіший на кораблі. Він надійшов до безбородого й спокійно мовив:

— О, тепер зрозуміло, про яку «Чайку» торочили нам оті двоє шибеників, коли ми їх витягли з води…

Хлопці здригнулися від несподіванки.

— Коли ви їх урятували? — вигукнув Іво.

— Вчора вночі, — відказав моторист. — Вони сплять у трюмі!

Наче величезний тягар упав хлопцям з серця, коли вони почули ту радісну новину, й, дарма, що на них самих чигала небезпека, щира радість охопила їх. Тоді Анте — так називали моториста — мовив:

— Зараз немає часу на балачки. Кожну мить нас можуть тут застукати. Хлопців треба посадити в трюм, а самі до діла!

Авжеж! Безбородий геть забув про це! Хлопців хутко загнали в трюм. Тут були Юре й Перо! Оце то побачення! Що там смерть, що небезпека, коли хлопці знов укупі! Вони почували себе набагато впевненіше, ніж досі. Адже весь екіпаж знов укупі!

Коли минула перша хвиля радощів од побачення, Юре оповів друзям, як його та Пера врятував «Метеор». Коли вночі ото змило хлопців з «Чайки» й понесло до сусіднього скелястого острова, вони, на щастя, встигли вхопитися за хрестовину зірваного вітрила, й це врятувало їх від загину. Над ранок хлопці забачили вітрильник, який плив просто до них. Вони почали кричати щосили, й на «Метеорі» незабаром їх помітили. Море на той час уже заспокоїлося. З корабля спустили човен і підняли хлопців на борт. Нагодували їх, напоїли, хлопці весь час були вгорі, на палубі, й тільки надвечір їх замкнули в трюмі. Але тепер вони знову разом — і це головне! Іво тим часом гарячково міркував, яким ладом виплутатися їм з оцієї халепи.

Він почав уважно оглядати приміщення, в якому їх замкнули. Грубі дерев'яні переділки були не менше трьох метрів заввишки. Вилізши Міхаелові на плечі, Іво заходився обмацувати стелю трюму й натрапив на люк, який відчинявся назовні. Через той люк, очевидно, провітрювали трюм. Стоячи так на плечах у Міхаела під самісіньким люком, Іво зачув голоси матросів, що сперечалися на палубі, і впізнав Лоренців голос:

— Відпускати хлопців не можна, вони викажуть нашу схованку, корабель і нас самих. Треба викинути їх у відкритому морі за борт.

— Будь же ти людиною! — гаряче умовляв його Анте. — Такий гріх брати на душу! Невже тобі мало тих двох?..

— Годі вже тобі про них згадувати! Щось дуже довго не можеш їх збути! Ми боролися, і якщо й убили їх, то це був чесний бій! Цього ніхто не може заперечити, — пробурчав Лоренцо.

— Але ж подумай — убити шістьох дітей! Ні, не можна так! — не поступався Анте.

— Хай їм біс, але ж вони нас і викажуть! — роздратовано відказав мерзотник. — Ніхто не знав про цю нашу схованку. А тепер… Або ми, або вони! Кінчати треба з ними, іншого виходу немає!

На якусь мить запала мовчанка. Потім хтось озвався:

— Тоді й човен їхній треба продірявити та потопити, щоб ніякого сліду не лишилося.

Нараз підхопився безбородий і вигукнув:

— Я надумав! Зробимо так, щоб і вовки ситі були й вівці цілі! Шмаркачі будь-що повинні зникнути! Та коли ми їх повикидаємо в море, то Анте ще може повіситись, — так його мучитиме совість. А в Барі, куди ми пливемо, я знаю одного чолов'ягу, якого цікавить живий товар. Продамо йому хлопчаків, а цей добродій перепродасть їх кудись. Отож хлопці лишаться живі, та ще й нам дещиця перепаде. А головне — про схованку ніхто не знатиме.

— Та це ще гірше за смерть! — жахнувся моторист.

— Голосуємо! — гарикнув негідник. — Смерть чи рабство…

— Рабство! — загорлали троє. Моторист мовчав.

— А тепер у човен та до діла, — буркнув ватажок. — Ти, Анте, залишишся стерегти хлопчаків. Коли побачиш якийсь корабель, вистрелиш із рушниці! І на всякий випадок не глуши мотор!

Іво чув, як ті троє сіли в човен, і з плескоту весел зрозумів, що вони попливли до печери. З палуби чути було кроки моториста та воркотання мотора. Сміливий план народився Івові в голові. Хлопець підрахував, скільки, на його думку, потрібно часу, щоб троє моряків дісталися до печери. Зміркував також, що не менше півгодини піде в них на те, щоб навантажити човна та повернутися на корабель. Іво зіскочив на підлогу. Дехто з переляканих до смерті хлопців пхикав нишком у кутку. Іво підізвав до себе Міхаела й розповів йому про свій план. Він знав, що життя їхнє висить на волосинці. Коли йому пощастить здійснити те, що він задумав, то, може, вони й врятуються, коли ж ні… Іво ладен був накласти власною головою, аби тільки врятувати друзів, які з його вини опинилися в такій небезпеці.

Обережно, щоб не грюкнути, зняв він дві дебелі дубові перечки, на яких трималися полиці з овочами. Одну для себе, другу для Міхаела. Підвів Петера й Міхаела до переділки й виліз Петерові на плечі. Прислухався. Кроків не чутно, тільки глухо туркоче мотор на кормі. Тихо-тихесенько підвів Іво кришку люка й крізь вузесеньку шпаринку побачив, що моторист стоїть біля самого борту, палить люльку й дивиться на море. Іво ще трішечки прочинив люк. Серце йому калатало, як дзвін. Хлопець помітив, що рушниця стоїть притулена до щогли, а моторист не одриває погляду від моря, коли-не-коли підносячи далекоглядну трубу до очей. Кришка люка поволі відчинилася зовсім. Іво кивнув Міхаелові. Той подав дубову перечку, й Іво обережно поклав її край люка. Тоді, зціпивши зуби, вчепився руками за краєчок палуби і з допомогою Міхаела, який щосили підштовхував його знизу, підтягнувся вгору.

Опинившись на палубі, Іво схопив ломаку, блискавкою метнувся до борту й з розмаху вдарив моториста по голові. Удар був сильний. Моторист схопився за голову, люлька випала йому з рота, ноги підломилися, й він мовчки гепнувся на палубу. Доки наспів Міхаел, Іво вже впорався з мотористом. Кинувши погляд у бік печери, він побачив, що трійко пачкарів саме рушили від човна до печери по товар. Іво порачкував до мотора, а Міхаел тим часом, міцною линвою зв'язавши мотористові руки й ноги, скочив до керма.

Мотор працював. Іво притьмом схопився за ручку й потягнув її до себе. Мотор заревів, спінивши воду за кормою, й «Метеор» полинув по морю. Дедалі швидше. Тут Іво побачив, як із розколини, що вела до печери, вихопилися троє пачкарів й почали кричати.

Іво і Міхаел, приступивши до борту, задерикувато помахали їм рукою.

Побачивши, що «Метеор» швидко мчить далі, пачкарі хопилися рушниць і почали стріляти. Хлопці попадали на палубі, й кулі просвистіли високо над їхніми головами. Тоді пачкарі кинулися До свого човна, але той був до краю наладнований скринями. Пачкарі похапцем почали скидати скрині у воду, та коли сіли на весла, було вже запізно. Шаленіючи від люті, вони знову заходилися стріляти по кораблеві, а той плив чимраз швидше. Їхній власний корабель тікав од них! Ось він зухвало обминув острів, і стугін мотора розлігся понад тихою рівнявою моря.

Розлютований Лоренцо шматував на собі волосся, сипав прокльони і аж гарчав од гніву. Пачкарі кількома помахами весел підігнали човна до острова. Лоренцо вискочив на берег і, стрибаючи з каменя на камінь, спритно вихопився аж на самий верх скелі. Звідти він побачив, що «Метеор» узяв курс на» сусідній скелястий острів. Довго ще вимахував Лоренцо кулаками та скреготав зубами, а тоді, геть знесилівши від люті, повернувся до своїх приятелів, що сумно сиділи коло печери.

Сонце хилилося на спадень.

Крізь тишу, що зависла над морською гладінню, раз у раз долинав іще притлумлений голос мотора, аж поки й зовсім не змовк.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

розповідає, як команда «Синьої чайки» врятувалася з полону пачкарів

Тепер уже й решта хлопців вилізли зі своєї в'язниці. Хоч вони ще не остаточно прочумалися зі страху, але з цікавістю й подивом оглядали корабель. «Метеор», гуркочучи, впевнено долав нешироку протоку поміж двох островів. Іво, усе ще блідий, з краплинами поту на чолі, але сповнений рішучості, стояв коло щогли.

Який величезний корабель! І які молоді моряки!

Міхаел спритно порався коло штурвала. Колесо слухняно оберталося в руках стернового. Але куди правувати?..

Хлопці перетягли непритомного моториста до каюти й поклали на ліжко. Обличчя в нього було смертельно бліде, й Іво раз у раз схилявся над ним, прислухаючись до його дихання. А що коли він помре?.. Від самої думки про це хлопцеві ставало моторошно. Іво без упину змочував водою матросові голову, намагаючись усіма засобами привести його до тями.

Вгорі, на палубі, Іво знову розподілив між хлопцями їхні обов'язки. Щоправда, роботи тут було не дуже багато. Поки що мотор сам гонив корабель уперед, але дати собі раду з отим мотором ніхто з хлопців не міг. Ну, то нехай собі гуркоче, доки не зупиниться! А зупиниться, тоді хлопці піднімуть вітрила! Але ж які тут вітрила! На цьому кораблі все не так, як на «Чайці». Тут тобі й грот-щогла, й фок-щогла, а що вже тих рей, та шкотів, та ланцюгів, аж голова йде обертом.

Наче навмисно, мотор зупинився. Добре, що хлопці завчасу наготували вітрила. Але й намордувалися ж вони, коли їх напинали!

Та куди ж їм плисти?.. Чи далеко вони від власної домівки? Міхаел з Івом тримали курс на північ замість північного сходу, й самі того не відаючи, пливли якраз-чимдалі від дому. Надвечори вони загледіли попереду високий скелястий острів. На березі острова не було й знаку людських осель. Та хлопці однаково поклали пристати до берега й дочекатися ранку.

Нагледівши затишну бухточку, вони завернули туди корабель і кинули якір. Оглушливо забрязкотів якірний ланцюг. Тепер можна й відпочити.

Петер зварив вечерю. Угорі на палубі було невеличке вогнище, а в трюмі — комора з чималими запасами харчів. Тож хлопці мали на вечерю смачну поленту, що просто плавала в маслі, а також по добрячому шматку копченого м'яса. Після такої вечері всі були в доброму гуморі.

— Ого-го! — вигукував Юре. — Це вже вам не абищо!

— Атож! — відказав на те Франьо. — Ми зараз, наче справжні пірати. Я вже й не шкодую, що втік із дому.

— Одне прикро, — впав у розмову Перо, — ніхто не повірить у те, що сталося з нами!

— А повірить! — не погодився Міхаел. — Ось нехай ми приведем їм під носа «Метеора» та ще бранця свого покажемо, одразу повірять! Боюся тільки, що дістану від батька лупня, бо давно вже з дому.

— Це вже точно! — сміявся Петер. — А я голову дам собі відтяти, якщо хтось із наших старих ступав на таку палубу!

Спати полягали радісні, потомлені й горді своїми пригодами. От аби тільки швидше дістатися додому!

Лише Іво не лягав спати. Він запалив ліхтар і пішов до каюти навідати Анте. Моторист на мить прийшов до тями, але відразу ж ізнов знепритомнів, його била пропасниця, він марив. З його вуст вихоплювалися якісь уривки фраз. Їх важко було зрозуміти, й вони наганяли жаху на Іва:

— Та це ж убивство… друзі, не стріляйте… О-о, ми їх убили…

Згодом Анте трохи заспокоївся, замовк. Десь опівночі він очутився. Розгублено озирнувся навколо, хотів був підвестися з ліжка й лише тоді помітив, що його зв'язано. Поволі до нього поверталася пам'ять. Іво швиденько розбудив Міхаела, й тепер обидва хлопці стояли коло ліжка. Упізнавши їх, моторист почав усвідомлювати, що з ним приключилося.

— Де я?.. — пошепки спитав Анте. — Чому мене зв'язано?.. — Він усе ще не міг збагнути, що опинився під владою тих дітваків, яких було замкнено в трюмі.

— Ви наш бранець, — спокійно відповів йому Іво.

— Ти, шмаркачу, прикуси язика… — скипів несподівано Анте, але відразу ж примовк. Чого кричати? На ще більший посміх? Хіба ж і так не ганьба, що ці шибеники подолали й зв'язали його? Він стримався і спитав лише — А де мої приятелі?

— Ми їх залишили на острові. Човен у них є, якось-то виберуться. — Іво повів йому кількома словами про все, що відбулося.

Вражений такою спритністю цих хлопчаків, моторист зніяковіло всміхнувся, глибоко зітхнув і попрохав:

— Ану, герої, принесіть-но мені склянку вина!

Міхаел побіг до комори, де стояло барило вина, й незабаром повернувся. Бранець жадібно випив вино, потім підвів угору голову, якийсь час зачудовано й засмучено дивився на свої пута, а тоді спробував усміхнутися й покірно прошепотів:

— На добраніч, хлопці! Давно вже я не засинав так спокійно та безтурботно, як оце зараз!

Він знову похилив голову на подушку, заплющив очі й, мабуть, справді одразу ж заснув. Дихав Анте рівно, обличчя в нього було спокійне.

Хлопці здивовано перезирнулися, тоді забрали ліхтар, замкнули за собою двері каюти й пішли оглянути корабель. Їхні друзі солодко спали. Тільки Перо, який ніс вахту на палубі, гукнув згори:

— Усе гаразд!

Іво й Франьо спустилися в трюм. Як ми вже казали, «Метеор» був торговельний корабель, який перевозив з Італії до Спліта субтропічні овочі. І ніхто ніколи й гадки не мав, що на цьому кораблі діяла контрабандистська зграя. Під трюмом, завантаженим овочами, було ще одне дно, й простір поміж днищами було заповнено такими ж самими скринями, які хлопці вже бачили в печері. В цьому складі переховувалося кілька тонн контрабандних товарів. Справжнє багатство!

Хлопці знайшли тут кілька рушниць і повну скриню набоїв: пачкарі були добре озброєні, й не один раз між ними та митною сторожею відбувалися гострі сутички.

Коли почало дніти, вся команда була вже на ногах. Треба було вирушати. Але куди?.. В якому напрямі?.. Де вони є зараз?..

Іво вирішив спитати поради в моториста. Анте то напевно знає море, може, він і погодиться допомогти їм.

Бранець у каюті вже не спав. Його змарніле неголене обличчя було спокійне, в очах світилася прихована зажура. Пута не дозволяли бранцеві підвестися, тож він лежав горілиць, втупивши очі в стелю й прислухаючись до металічного дзвону хвиль, що долинав крізь прочинений ілюмінатор. Але на серці в Анте, мабуть, аж кипіло. Він почував себе так, немов прокинувся від якогось дивного сну. Всередині в нього ніби щось надломилось і зруйнувалося. Він не впізнавав самого себе, і що найдивніше — навіть не відчував ані гніву, ні злості до хлопчаків, які так позбиткувалися над ним.

Анте було років п'ятдесят. Глибокий і довгий шрам, що тягнувся від чола аж до носа, так спотворював йому обличчя, що, либонь, кожен жахався, забачивши його вперше.

Іво відімкнув двері й підніс бранцеві гарячого чаю. В серці хлопцевім теж точилася боротьба. Він радо перетяв би мотористові пута, але боявся зробити це: бранець дужий, як ведмідь, хоч спутаний — він наче безпомічне дитя! А такий жаль — моторист, певно, був досвідчений моряк!

— То що ж ти збираєшся робити зі мною, хлопче? — спитав Анте.

— Разом із кораблем і товаром у найближчім порту віддамо вас властям! — рішуче відказав Іво.

Анте помовчав, зацікавлено поглядаючи на цього хороброго хлопчину, й трохи перегодом мовив:

— Ти геройський хлопець! Але скажи мені, який дідько поніс тебе й твоїх друзів у море на тій вашій жалюгідній шкаралупині? Мабуть, повтікали з дому? Або забаглося погратися в робінзонів?..

Іво поставив чай на стіл, присів до того столу й мовив розважно:

— Ні те, ані інше! Я й мої друзі — команда «Синьої чайки»! Ми вирішили поспіль жити й поспіль працювати. Хочемо стати досвідченими й сміливими рибалками. Коли мій батько повернувся з Бразілії на Чайчин острів, він весь час напоумлював рибалок, що добрий вилов вони матимуть тільки тоді, коли рибалчитимуть усі гуртом, коли об'єднаються в рибальську артіль — бо ж усім відомо, що сотня рук на багато дужча за дві.

Отак і розповів Іво мотористові сумну історію свого безталанного батька, а також історію «Синьої чайки» — одне слово, все, аж до тої миті, коли він оглушив Анте ломакою по голові.

Анте уважно слухав хлопця. Коли ж той згадав про гроші, які батько змарнував у місті, моторист страшенно зблід, зіниці в нього розширилися, ніби перед ним з'явилася якась примара, він здригнувся і застогнав. Коли ж Іво розповів, як рибалки прогнали його батька з острова, в Анте затремтіли губи, а шрам на чолі йому посинів і набряк.

— Отак і сталося, що тільки через багато років повернувся батько додому. Повернувся, щоб померти. Несила йому було далі жити, — дуже багато зазнав він лиха на своїм віку, та надто вже гнітило його сумління за кривду, заподіяну рибалкам.

Батько заповів мені «Синю чайку» і свою мрію. А я зібрав хлопців з нашого селища й запропонував їм гуртом узятися до діла. Один за всіх, а всі за одного! Й усі поміж собою рівні. Зараз ми, звісно, ще діти, але коли підростем, то всім доведемо, чого можна досягти спільною працею. Я вірю, що матимемо згодом великий корабель і зможемо виходити далеко у відкрите море, де вилов значно багатший. І кожен, хто захоче чесно працювати, зможе пристати до нас. І ніяких заздрощів не буде поміж нас, бо всі ми працюватимемо однаково й порівну розподілятимемо плоди своєї праці. О, мій батько добре усе це зміркував!

Коли моторист знову заговорив до Іва, голос його був добрий і ласкавий:

— Хлопче, дорогий, якби в мене були вільні руки, я обійняв би тебе зараз… Ти кажеш, що твого батька прогнали з острова й він помер?.. То аби ти знав, синку, що й цей гріх лежить на моїй совісті!

Йому здавило горло, й він застогнав, немов зацькований звір, повалився з ліжка на підлогу, потім став навколішки й, простягнувши до хлопця зв'язані руки, скрикнув:

— Звільни мене! І пробач мені!

Іво був украй здивований цим бурхливим виявом щирого каяття, й десь у глибині серця в нього озвався жаль до цієї людини. Він, не вагаючись, дістав ніж з-поза череска й перетяв пута на руках Анте. Увесь його страх перед цим чоловіком десь зник. Анте повільно підвівся, взяв ніж з рук Іва, розітнув собі пута на ногах, випростався, простягнув Івові свою правицю й промовив глухо:

— Ось тобі рука, мій рятівниче. Я твій і нікуди від тебе не втечу. Веди мене на палубу!

Іво відчинив двері.

Коли з люка над палубою несподівано показалася мотористова голова, хлопці потетеріли зі страху, бо гадали, що то пачкар сам розірвав собі пута. Але, загледівши Іва, який ішов слідом за Анте, вони одразу заспокоїлися. А Анте всміхнувся їм і покірно сказав:

— Не бійтеся, хлопці! Нічого поганого я вам не зроблю!

Він присів на велику бухту линви попід щоглою, заплющив очі, бо сонце сліпучо світило в обличчя, кілька раз глибоко вдихнув повітря й, поляпавши себе по кишенях, засмучено згадав:

— Моя люлька!

Міхаел дістав зі своєї кишені мотористову люльку. Вона випала в Анте з рота, коли той упав на палубу, а Міхаел підібрав ту люльку й заховав.

Анте вдячно поглянув на хлопця, набив люльку тютюном і припалив. Потім заговорив тихо, наче сам до себе. Хлопці підступили ближче, а потім один за одним посідали просто на палубі, здивовано слухаючи історію людини зі шрамом.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

розповідає про контрабандистську зграю з «Метеора» та про життя людини зі шрамом

— Отже, завдяки щасливому випадкові (хоч, правду кажучи, цей випадок важко назвати щасливим) я опинився серед вас, дорогі мої хлопчики… — почав свою оповідь Анте. — Ви для мене — щирі друзі, мої рятівники, я вірю, що вас мені послала сама доля. За молодих років я був такий, як і ви. Мешкав у місті, мав батька й матір, які любили мене та опікувалися мною, ходив до школи, потім учився далі й став капітаном. Ви дивуєтеся. Так, був я справжній капітан, такий, яких ви, мабуть, бачили на пароплавах, — у гарній синій морській формі з золотими нашивками, в кашкеті, оздобленому золотом. Я був молодий, вродливий, енергійний, але страшенно легковажний. Жадоба до грошей запаморочила мені голову. Забаглося мені стати багатим, неймовірно багатим, таким, як оті американські мільйонери, що живуть з кривавих мозолів своїх робітників. Забаглося стати можновладним, піднестися над усіма, мати багато-багато грошей та багато кораблів, щоб інші працювали за мене, збільшуючи моє багатство… І я вдався до шахрайства. До звичайнісінького неприхованого шахрайства. Я общитував матросів, які отримували платню, меншу за мою в десятки разів. Але грошей тих мені однаково не вистачало. А згодом моє шахрайство було викрито, й мене нагнали зі служби.

Незабаром у місті я познайомився з тими людьми, котрих ви оце покинули на острові.

Вони теж шукали легких зарібків і бралися до будь-якого, хай і найганебнішого, ремества, аби тільки загребти грошики — не добром, так силою. Всі вони вже по кілька разів сиділи у в'язниці за шахрайство, крадіжки та розбій. Я завів з ними дружбу, й вирішили ми вдатися до пачкарства.

Перш за все нам треба було дістати гроші на корабель. І ось у портовім шиночку ми організували справжній картярський дім, заманювали до нього моряків і вигравали в них усенькі гроші. Саме в цей час у порту продавався «Метеор», яким цікавилось чимало покупців. Отут нам і нагодився твій батько, Іво. Тепер я вже знаю, що то був твій батько, — ти мені його дуже добре змалював. Ми дізналися, що він має при собі багацько грошей, заманили його до себе, мало не силою всукали йому карти й почали грати, потай доливаючи йому в склянку п'янливу суміш. Ще не минула й ніч, а твій батько не мав уже жодного динара. Тож замість твого батька «Метеор» купив я, й відтоді почалося наше одчайдушне життя на морі. Ми були дуже спритні — до останнього дня ніхто, крім оце вас, і гадки не мав, що ми займаємося контрабандою. Лише один раз нас зупинив посеред моря патрульний човен митної сторожі. «Метеор» саме вщерть було наладновано контрабандою. Тоді це нам не минулося б, якби ми… Усе сталося так: корабель ми, звісно, зупинили, обидва митники зійшли до нас на палубу, ми їх там убили… Човен їхній затопили, а трупи зашили в парусину, прив'язали до них залізяччя й кинули в море…

Анте затулив долонями обличчя й увесь затремтів. Потім, трохи опанувавши себе, повів далі:

— Ще тільки ми здалеку забачили той патрульний човен, мої приятелі поклали, що порішать митників. Я був проти вбивства, просив їх, благав… Проте воно таки сталося…

Відтоді вдень і вночі перед очима в мене стояли забиті митники, я втратив спокій, совість мене геть замучила. Безперестань переслідував мене й погляд твого батька, в якого ми так підступно загарбали гроші…

Моє серце ятрили сумніви: чи залишитися довіку злочинцем, чи віддати себе в руки правосуддя? Отак і вагався я поміж добром та злом…

Аби ви тільки знали, хлопці, як я радів, урятувавши двох із вас під час шторму! І ось, коли ви своєю появою в печері завели було нас у безвихідь, я заприсягся сам собі, що порятую вас од Лоренцо. Чого б це мені не коштувало.

Але примхлива доля вирішила так, що моє життя тепер у ваших руках! Я ваш бранець, і незабаром ви віддасте мене властям.

Ви добрі хлопці! Коли Іво розповідав мені про вашу любов до «Синьої чайки», про ваші пригоди, про вашу заповзятливість і самовідданість, то я відчув, ніби сам знову на світ народився… Спільна праця! Чесна праця й дружба!.. Допомагати один одному, досягти добробуту для всіх, хто в поті чола свого заробляє на хліб… О друзі мої юні, який я щасливий, що вас зустрів!..

Анте сумно поглянув на хлопців. У його очах було стільки каяття й розпуки, що хлопцям аж серця защеміли.

— Перш ніж стати перед судом і дістати заслужену кару, я хотів би зробити людям хоч трохи добра. Візьміть мене, друзі, до свого екіпажу!

Хлопці перезирнулися. Іво відчув, як радість хвилею залила йому серце, аж тут раптом болісно згадав: батько! Адже ця людина спричинилася до батькового безталання! Що ж робити?

Іво сидів, поринувши в задуму, а навколо запала така тиша, що чути було, як дихають хлопчаки, що очікувально дивилися на нього.

Раптом Іво зітхнув, швидко встав, приступив до чоловіка зі шрамом, схопив його правицю й мовив:

— Ви наш! Що скажете на це, друзі?

— Наш! — вигукнули хлопці разом. Анте підвівся, довго стояв, не зводячи очей з моря, а тоді, спершись на борт, проказав:

— Друзі мої, мені так добре зараз, що я більше нічого собі й не бажаю. Те, що твій батько, Іво, почав, завершиш ти вкупі зі своїми друзями. «Метеор» по праву належить вам!

Від несподіванки хлопці завмерли, але наступної миті на палубі аж завирувало від радощів та захоплення.

Міхаел виліз на самий вершечок щогли й припнув там вимпел з написом «Синя чайка». Анте підійшов до мотора, запустив його, й нова, велика «Синя чайка» гордо попливла ген у відкрите море.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

розповідає, як команда «Синьої чайки» вчилася морської справи

Так почалося нове життя команди «Синьої чайки».

Анте більше не вагався. Він назавжди покінчив зі своїм злочинним минулим і наче прокинувся до справжнього, чесного людського життя. Щоб хоч якось спокутувати свою провину перед Івовим батьком, Анте вирішив, перше ніж віддатися до рук правосуддя, зробити з оцих хлопців вправних моряків. І він з великим натхненням узявся до діла.

А праці було невпрогорт. Недосвідченій людині в голові запаморочилося б од усіх тих линв, вітрил, кнехтів, драбин та люків! Але хлопці незабаром уже вміли вправно розвивати вітрила, спритно лазити по линвах, стояти біля штурвала. Вони вчилися розпізнавати напрям морського вітру й плисти під вітрилами, обертаючи собі на користь кожен подув вітерця. З розвиненими білими вітрилами їхня нова «Синя чайка» була така гарна й пишна, що хлопці не могли намилуватися нею. Коли наставав штиль, включали мотор.

Анте вчив їх читати морські карти, користуватися секстаном^[7]і компасом, пояснював будову мотора. Найбільше цікавився мотором Міхаел.

Хоча хлопці вже дуже скучили за домівкою, «Синя чайка» незмінно тримала курс у відкрите море, на південний схід. І лише тут, серед морського безмежжя, хлопці повною мірою збагнули могутню красу моря…

Іво не знав утоми — він без упину про все розпитував, усе хотів знати. Міхаел ніяк не міг дочекатися, коли на морі знов настане штиль і можна буде включити мотор. Гуркіт мотора був для нього найсолодшою музикою. Хлопець без кінця чистив до блиску мотор і, здається, ладен був навіть спати біля нього. А з Юре вийшов справдешній кухар — він цілими днями залюбки порався біля корабельного вогнища. Франьо й Перо давали лад на кораблі — вони самовіддано драїли палубу, знали, де що лежить, куди веде той чи той люк, і найспритніше за всіх лазили по реях. А Петер наче прилип до штурвала.

— Два румби праворуч! — командував Анте, й Петер на млі ока виконував команду.

— Єсть два румби праворуч! — відказував він поважно, як справжній штурвальний.

За наказом Анте «Синя чайка» прямувала до улцинської гавані, останнього порту на югославському узбережжі. Там Анте мав родичів і чимало знайомих моряків. Ніхто в Улцині не знав про спосіб його життя протягом останніх років, бо Анте здебільшого тримався інших місць і плавав під чужим ім'ям, йдучи відкритим морем, «Синя чайка» збочила до Апеннінського півострова й зробила зупинку в Бріндізі, щоб спродати контрабандні товари. Тривалу плавбу Анте використав для того, щоб добряче вишколити хлопців. Анте так звик до них, що вже почав був потроху забувати своє колишнє життя. А в голові його снувалися нові й нові плани.

Ці хлопці, міркував він собі, перш за все рибалки, рибалки з діда й прадіда. Рибальство у них у вдачі, воно, так би мовити, дісталося їм у спадщину, й вони ніколи не проміняють цей свій труд на який інший. Отже, треба буде в Улцині на гроші, вторговані за товар, переобладнати колишній «Метеор» у справжнє рибальське судно. Доведеться придбати глибинну сіть, кількасот метрів сталевого троса й тралову лебідку, що підключатиметься до мотора. В трюмі можна влаштувати льодовню на збереження риби. Стару «Синю чайку» — баркас, який вони тягнуть за собою на буксирі, треба буде продати, а гроші за неї також використати на переобладнання нової «Чайки». Це буде знаменитий корабель, на якому хлопці могтимуть рибалчити по всій Адріатиці. До них, певне, пристануть усі рибалки з їхнього селища — адже це буде справа в тисячу разів зисковніша за рибальство при березі з малими сітями.

За кілька день нова «Синя чайка» прибула до Улциня. Важко було Івові розлучатися зі старим батьківським баркасом, але, зрештою, довелося погодитися на продаж, бо від цього залежало справдження його мрії.

Улцинь був батьківщиною Анте. Проте ніхто тут не міг його упізнати: багато років збігло відтоді, як молодий Анте покинув це місто, та й дуже вже він змінився. Але юний екіпаж одразу ж привернув до себе загальну увагу. Хлопці гаряче взялися до діла. На кораблі з ранку до вечора панувало пожвавлення. Теслярі переобладнували трюм, а тим часом на кормі у важкім дубовім гнізді було встановлено потужну двобарабанну тралову лебідку, з'єднану з мотором. На кожен барабан намотали по двісті метрів міцного сталевого троса й прикріпили до тросів великий трал.

За тим лаштуванням час минав швидко, немов уві сні.

На початку жовтня хлопці вирушили в перший пробний рейс із новим тралом.

Оце була подія!

Міхаел вахтував біля мотора. Іво наглядав за лебідкою, щоб обидва троси, на кінці яких висів обтяжений дубовими колодами трал, розмотувалися одночасно. Решта хлопців також не били байдики — їм ще треба було багато чого наладнати.

Повільно, немов білий лебідь, линув корабель по блакитній гладіні моря. Сіть спустили на воду, й дубове колоддя потягло її на дно моря. Усі напружено стежили за сталевими тросами, що зникали в морській глибині.

Що ж воно буде?

Анте колись пояснював хлопцям, як треба повільно тягти сіть по морському дну слідом за кораблем, розповідав, як попадає до неї риба. Він показував їм по карті морські течії, яких уникає риба, й численні обмілини посеред моря, яких риба тримається; показував проливи, де аж кишить раків. За ці кілька місяців, що хлопці були разом з Анте, вони набули так багато знань, що й батькам їхнім не снилося.

Та ось настав час витягати сіть. Хлопці, перехилившись через борт, не зводили очей з води. Міхаел увімкнув мотор, і троси почали намотуватись на барабани. Треба було швидко наготувати коші — адже трал має витягти не менше п'ятисот кілограмів риби за одним разом. Змащені густим мастилом барабани гуркотливо намотували троси, і ось, нарешті… З води вигулькнули дубові колоди-грузила! Іще кілька метрів троса… Мотор натужно гуркоче. Ось показався краєчок сіті. А яка вона важка! Мабуть, повна! Ось сіть піднялася над водою. Мотор уже не гуркоче, а реве. Але чомусь не видно жодної рибини. Та ні, он сяйнули у вічках сіті срібні хвостики — один, другий… Невже оце й усе?..

Сіть заплетена морською травою, вимазана мулом. Мотор поволі підносить її щораз вище на прилаштованих до щогл блоках.

Вода заливає палубу. Тепер до роботи! Важкенько доводиться хлопцям! Палуба слизька, усі вмить промокли до рубця. А що вже терплять рибалки, коли лютує шторм, або взимку, коли мороз діймає аж до кісток!.. Чаїна зграя кружляє над кораблем. Чорні дельфіни пустують у хвилях, мабуть, зачувши багату гостину. Нарешті сіть повисла над палубою. Анте приступив до неї, розв'язав долішній кінець, і все, що було в сіті, висипалося на палубу. Б'є хвостами риба. Чого тут тільки немає — велика й мала, груба й тонюсінька, розплатана й головата, сіра, блакитна, червона! Якісь хижаки з велетенськими пащеками, кілька накостричених морських кішок, неповороткі морські павуки, каракатиці, губки, дивовижні морські зірки, їжаки та байдужі драглисті мешканці темного дна. І все це ворушиться, перекидається, б'ється об палубу…

І знов Анте повчає хлопців:

— Оцю рибу скидайте до цього коша, а ту — он до того, павуків збирайте окремо, каракатиць — он туди…

А все непридатне до вживання — геть за борт! І враз чайки, здіймаючи шалений галас, заметушилися, б'ючися за ласий шматок.

Добрячий вилов принесла сіть.

Ось воно — справдження батькових мрій!

Про таку ловитву рибалки з Чайчиного острова могли тільки снити! І серця хлопців сповнилися глибокої вдячності до Анте. Так, він став для них і вчителем, і опікуном, і другом.

Коли ввечері, після важкого трудового дня, хлопці сиділи на палубі, Анте знову розповідав їм про нові й нові цікаві речі, про які повинен знати кожен моряк. Хлопці дізнавалися від нього про життя мешканців моря, про звички, властиві тій чи тій рибі, про морські течії. Анте пояснював, як виникають циклони, знайомив з навігаційними правилами. А хлопці слухали його з цікавістю й захопленням.

Вони ставали синами великого моря…

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

розповідає про трагічну смерть людини зі шрамом

Тепер хлопці почали ладнатися додому. Вони сумували за домівкою, за кожної нагоди згадували своїх рідних і часом бувало, що дехто з них потай утирав непрохану сльозу або навіть і хлипав десь у кутку. Але спільне життя, незвичайні та небезпечні пригоди, зажиті ними, з'єднали хлопців у міцну сім'ю й помагали долати тугу за домівкою. Та ще їх надихала думка про те, що вони не збиточники, які повтікали з дому, аби погультяювати. Вони чесно працюють і наполегливо вчаться, щоб стати спритними й досвідченими рибалками, на радість і гордість усього Чайчиного острова.

Не менше натхнення опанувало й Анте. Він знав, що його чекає незабаром, та серед своїх хлопчаків забував про все лихе. Тільки згадка про близьку розлуку глибоко засмучувала його.

За кілька днів до різдва корабель підняв якір. Колишній «Метеор» не можна було впізнати. Свіжа синя фарба, що вкривала його борти, яскріла під променями сонця, на кормі гордо майорів югославський прапор, на вершечку фок-щогли тріпотів синій вимпел екіпажу, а попереду, на носі корабля, яскраво-червоною фарбою виблискувала нова назва: «Синя чайка».

Анте стоїть на баці.^[8] Поруч з ним Іво. Біля причалу вимахують шапками робітники, що переобладнували судно. Анте зажурено дивиться далеко за пристань, на покрівлі свого рідного міста, й туга оповиває йому серце. Ніколи він уже не побачить їх…

Виходячи з гавані, «Синя чайка» проминула невеличкий однощогловий вітрильник з пофарбованими у коричневий колір облавками. На ньому саме згортали вітрила. Іво нараз постеріг, як зблід і знітився Анте, забачивши той баркас. Відвернувшись од баркаса, Анте потягнув за собою Іва й прошепотів — Поглянь он на той вітрильник! Це він забирав з печери контрабанду. Саме його ми очікували й того дня, коли «Метеор» курсував біля острова, на якому вас спіймали.

Іво взяв далекоглядну трубу й спрямував на той вітрильник. Це був звичайнісінький однощогловий баркас, який нічим не різнився від безлічі інших таких самих суден. На носі білими літерами була виписана назва: «Сан Лоренцо».

— Так, — мовив Анте, — цей вітрильник належить Лоренцо, а капітаном на ньому Лоренців брат.

Іво уздрів, як чоловік на кормі швидко підбіг до борту й шалено замахав руками. А тим часом «Чайка» швидко розтинала хвилі, чимдалі відходячи від того суденця. Анте ще дужче зблід і глухо промовив:

— Так, це Лоренцо й ті двоє! Біжи до Міхаела й скажи йому, щоб пустив мотор на повну силу. Це небезпечні мерзотники!

Мотор задуднів з подвоєною силою, ніс корабля здійнявся вгору, за кормою запінилася вузька довга смуга. І раптом з палуби «Сан Лоренцо» залунав постріл. Іво побачив, як Анте змахнув руками, захитався, якусь мить постояв, припавши спиною до щогли, а тоді повільно зсунувся долі. Струмочок крові побіг по білих дошках палуби…

На щастя, «Сан Лоренцо» не мав мотора, і «Чайка» на повній швидкості втекла від нього. Іво наказав Міхаелові не притишувати хід, доки вітрильник не згине їм з-перед очей.

Хлопці схилилися над пораненим, стягли з нього куртку й сорочку. Куля влучила Анте в спину й засіла в грудях. Обличчя в пораненого ставало щораз блідіше, на ньому з'явився вираз смертельної втоми. В куточках вуст виступили краплинки крові, з грудей почувся передсмертний хрип.

Хлопці хотіли віднести пораненого на ліжко в каюті, але він, на превелику силу, заперечливо змахнув рукою, а тоді трохи підвів голову й ледь чутно промовив:

— Хлопці, не піддавайтеся! Я вмираю… Але ви свого доможетесь, я вірю!..

Іво клякнув поруч Анте, взяв у руки його голову.

— Іво, в каюті, у моїй скриньці… там усе записано… — прошептав, захлинаючись, Анте, й з горла йому хлюнула кров.

Анте не стало.

Хлопці зайшлися відчайдушним плачем. Помер їхній щирий друг, їхній добрий вчитель і напутник! Людина, яка допомогла їм стати справжніми рибалками й моряками…

Але як же поховати бідолаху? Кинути в море? Так, вони віддадуть його морю. Біля моря Анте народився, на морі збігло його життя, море повернуло йому мир і спокій!

Хлопці не спали цілу ніч. Повіяв студений вітер, довелося підняти велике вітрило, вимкнули мотор, і «Чайка», трохи припавши на один бік, помчала по спіненій хвилями безмежній рівнині.

А коли наступного ранку в усій своїй красі зійшло нежарке зимове сонце, хлопці винесли на палубу зашите в парусину тіло свого старшого друга.

Вони поклали його на широку дошку, перенесли на корму й прив'язали до дошки важкі залізні бруси… Глухо сплеснули хвилі, й море назавжди поглинуло їхнього вчителя і друга. Тужливо стогне вітер у снастях, лопоче вимпел на щоглі, та піняста смуга, звиваючись, біжить за кормою «Синьої чайки».

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

розповідає про відчайдушну боротьбу команди «Синьої чайки» з оскаженілим морем

Рідні береги були близько. На обрії уже забовваніли перші знайомі острови, коли чудова сонячна днина нагло змінилася пронизливою холоднечею. По небосхилу простяглися пасма довгастих сірих хмарин, неначе пройшовся по небесній блакиті величезний брудний квач. «Чайка» відчула на собі перші напади бурі. Хлопці підв'язали вітрила й ввімкнули мотор. Поверхня моря була й досі гладенька, лише де-не-де вітер зривав над нею дрібнесенький водяний пилок. З настанням ночі знялася хвиля, вона зростала щохвилини, й «Чайку» починало кидати по розбурханім морі.

Ніхто з хлопців не спав. Але Іва негода не лякала. «Чайка» зі своїм потужним, на вісімдесят кінських сил, мотором за іграшки долала хвилі. Проте щойно він присвітив ліхтар у каюті, як прибіг Міхаел і повідомив:

— Кінчається пальне…

Іво здригнувся. Що ж то буде, як серед цього розбурханого моря раптом зупиниться мотор? Вітрила підняти не можна — буря миттю їх пошматує, і тоді корабель безпорадно гойдатиметься на хвилях, наче яка шкаралупка.

Хлопці вибігли на палубу. Весь бак було вкрито піною хвиль, що люто набігали на ніс корабля. Мотор серед цієї знавіснілої бурі дуднів чітко, але якось сумно. Проте хлопці — тепер уже досвідчені моряки, буря їх не лякає, а «Синя чайка»—міцний і потужний корабель, який може подолати куди більшу хвилю.

Корабель наближався до рідного острова. Завтра надвечір хлопці будуть удома! Як вони чекали цього побачення! Протягом останніх днів плавби в хлопців тільки й розмов було, що про домівку, а нетерплячка їхня зростала щохвилини.

Іво повернувся в каюту й заходився біля карти. Він обвів пальцем увесь маршрут, пройдений «Чайкою», й за допомогою лінійки та олівця приблизно визначив місцеположення корабля. Неподалік корабля має бути невеличкий острівець, до якого години три ходи. То найближче пристановище. У мореплавному довідникові міст та островів Іво прочитав, що острів той має назву Врач, що він ненаселений, але на ньому є маяк і невеличка пристань. На острові можна дістати питної води.

Іво знову зійшов на палубу й повернув штурвал. Мотор глухо гуркотів серед стогону бурі. Холоднеча була така, що мокрі снасті бралисякригою. «Чайка» впевнено розтинала хвилю. Вітрила добре закріплені, аби тільки мотор дотягнув до острова!

Аж раптом мотор замовк! Іво кинувся на корму, але Міхаел розгублено повів:

— Нічим не зарадиш! Ані краплини пального!..

Іво присів коло мотора — на якусь мить він таки розгубився. «Чайка» одразу ж перетворилася на безпомічну іграшку, віддану на поталу штормові, який з небаченою силою лютував над морем. Крізь ревище бурі чути було, як тріщать міцні борти корабля, здавалося, ніби вони ось-ось ^розваляться. Під нападами крижаного вітру гнулися щогли и стогнали снасті.

Але найстрашніше було те, що ураган навально гонив «Чайку» до скелястого берега, де не було ніякої змоги причалити. Якщо хвилі кинуть «Чайку» на скелі, вона розколеться, мов горіх. І це майже на порозі домівки!

Але тут Іво похапки виніс із каюти невеличку скриню й відчинив її.

— Освітлювальні ракети! — сказав він Міхаелові. — Пускай!

Міхаел випростав руку з ракетницею над бортом і, влучивши мить, вистрілив. Ракета, засичавши, злетіла в небо, лишаючи по собі хвіст з мільйонів зірочок, і, спалахнувши яскравим світлом високо вгорі, великою дугою впала в море.

Іво пильно роздивлявся навсебіч. Всі напружено чекали відповіді на сигнали. Але марно.

Вистрілили ще одну ракету. Знову марно.

Але ж саме тут пролягає жвава морська траса, й неподалік, певне, таки пливе якесь судно!

Юре, що стояв попереду на баці, раптом загледів удалині якесь мерехтливе світло. Він тут же повідомив про це Іва. Так, справді, в далекоглядну трубу виразно видно, як спалахує та гасне яскраве світло.

— Здається мені, що це прожектор! Але ж поблизу немає жодного маяка!

— Може, це якийсь військовий корабель?.. — висловив гадку Франьо.

— Пустіть іще ракету! — наказав Іво. Червоні зорі злетіли в темряву ночі. Світло вдалині ставало чимраз ясніше.

Іскорка надії зажевріла в серцях у хлопців, і вони безперестану одну за одною вистрілювали ракети.

Трохи згодом хлопці побачили, що то й справді був прожектор корабля, який повним ходом ішов їм назустріч.

— Міноносець! — вигукнув Іво. — Вони помітили нас!

Ближче! Ближче! Ось уже світляний сніп прожектора б'є просто у вічі хлопцям. Присадкуватий міноносець стрілою мчить збуреним морем. Ось хлопці вже бачать моряків, що стоять на палубі, і капітана корабля угорі, на місткові. Ось вони вже чують його голос, підсилений рупором:

— Гей! Ми — міноносець «Сміливий». Що сталося?

Іво також підносить до рота рупор і кричить:

— Моторний вітрильник «Синя чайка»! У нас вийшло пальне!

Запала тиша. Міноносець підійшов так близько, що вже виразно видно стволи гармат і матросів, які з цікавістю розглядають «Чайку». За якийсь час знову пролунав голос:

— Увага… Подаємо допомогу. Наготуйте линву!

Круто розвернувшись, міноносець пройшов повз «Чайку». Міхаел наготував міцний сталевий трос, прив'язав до нього лінь і, коли міноносець знову наблизився до лівого борту вітрильника, щосили, кинув лінь назустріч міноносцеві. Проте лінь упав у воду. Хлопець витяг його на палубу й, зачекавши, коли міноносець знову надійде ближче, кинув удруге. Але й цього разу лінь не долетів до палуби корабля. Нараз хлопці знов зачули голос своїх рятівників:

— Обережно… Вистрілюємо трос на вашу палубу!

Міноносець повільно підходив до «Чайки», й, коли відстань між ними скоротилася метрів до п'ятдесяти, він розвернувся до вітрильника кормою. А ще за мить темряву ночі розітнув короткий спалах, і на палубу «Чайки» з шаленим гуркотом упав трос. На щастя, хлопці саме стояли, скупчившись на баці, й нікого не зачепило.

Це матроси міноносця з допомогою спеціальної гармати вистрілили міцним тросом, якого вживають для рятування кораблів. Хлопці вмить прив'язали троса до щогли.

— Увага… Надсилаємо пальне!

При світлі прожектора видно було, як матроси принесли на корму велику бляшану каністру, причепили її до троса й спустили в море.

Хлопці схопилися за троса й заходилися тягти його на себе. Нелегка то була справа. Каністра стукала об борт корабля, й хлопці дуже боялись, як би вона їм не розбилася. На превелику силу витягли вони каністру на палубу.

Весь цей час з міноносця їм присвічували прожектором. Побачивши, що з каністрою все гаразд, капітан гукнув у рупор:

— Ну, то як у вас там?.. Щаслива путь!

І міноносець зник уночі, немов добрий дух, що вчасно наспів на поміч.

Міхаел не тямив себе з радощів. За кілька хвилин заправлений пальним мотор знову задуднів, і «Чайка» почала впевнено продиратися крізь хвилі. Хлопці потомилися, геть промокли й промерзли до кісток. Іво послав усіх, крім Міхаела, до каюти, а сам став до штурвала. Тепер його вже ніщо не тривожило. Дарма що «Чайка», наче знавісніла, вистрибувала на хвилях. Іво був певен, що тепер успішно приведе її до пристані.

На світанку Іво помітив обриси острова Врач і промінь маяка над бухтою. А трохи перегодом «Чайка» вже спочивала в затишній безпечній пристані. Іво вирішив стояти тут цілий день, щоб екіпаж добряче відпочив. Разом з Міхаелом вони також спустилися в каюту, закутались ковдрами й міцно заснули.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

розповідає про те, як пачкарі захопили «Синю чайку»

У затишній бухті «Синя чайка», наче велетенська колиска, тихо погойдувалася на хвилях. Увесь екіпаж її міцно спав до самісінького ранку. Коли ж сонце визирнуло з-поза гір, хлопці веселою зграйкою зібралися на палубі й заходилися розглядати незнайомий острівець. Стояв чудовий морозяний сонячний ранок. Але вгорі поміж скель усе ще тужливо завивав вітер. Лише коли-не-коли торкався він моря, блискавкою летів понад його гладінню й зникав удалині, де мріло кілька вітрил. Чайки великими зграями кружляли навколо корабля, що спочивав у бухті.

Перед очима в хлопців просто зі скелі стримів угору маяк. Обидва доглядачі маяка, колишні моряки, мабуть, спочивали після виснажливої нічної служби. Ніде не видно ані живої душі. Аж ось на хідничок навколо ліхтаря на маяці вийшов чоловік і здивовано втупився в «Чайку». Що це там роблять оті хлопчиська? А де ж матроси?

— Егей, малеча, звідки ви тут узялися? — гукнув він хлопцям.

— З «Синьої чайки», дядьку доглядаче! — відказав Іво.

— А де капітан корабля?

— Капітан — я! — викрикнув Іво.

— Хлопче, не мели дурниць! Де капітан? — вже сердито спитав доглядач маяка, певен, що хлопці беруть його на глузи.

— Та я ж правду кажу! — знов озвався Іво. — Де вас там шукати угорі? Ми зараз виберемося до вас.

— Ну, то лізьте сюди, я ось вам зараз вуха намну, халамидники!

Хлопці побралися вгору до доглядачевого мешкання. Але і високо воно було! Коли нарешті хлопці ввійшли до малесенької кімнатки, доглядач уже чекав на них. Від галасу прокинувся і його напарник, і тепер обидва не зводили очей з ватаги дивних хлопчаків.

Вислухавши довгу й доволі плутану історію своїх гостей, доглядач заходився частувати їх гарячим чаєм, ледь устигаючи відповідати на запитання, і видно було, що він щиро хотів їм допомогти.

— Отже, тепер додому, хлоп'ята? Гм… — наглядач замислився.

— Хіба щось не гаразд, дядьку? — занепокоївся Іво.

— Та ні, все гаразд, діти, — відказав доглядач. — Але з «Метеором» набагато складніше, ніж ви гадаєте. Справа в тім, що вам треба домагатися від властей папірця, який свідчитиме, що той корабель є ваша власність. Інакше його у вас конфіскують.

Неспокій охопив хлопчачі серця. Що ж робити?

— Коли те, що ви мені розповіли, правда, то, може, вам пощастить усе владнати без особливих труднощів. Але, розумієте, в таких випадках усе має бути підтверджено на письмі. Тоді ви не мали б клопоту.

І лише тут Іво згадав передсмертні слова Анте про скриню.

— Стривайте! — вигукнув він. — Я зараз повернуся!

Іво стрілою помчав на корабель. У каюті, де колись жив Анте, стояла невеличка, окута залізом скриня. Вона була замкнена. Іво обнишпорив усю каюту, але ключа не відшукав. Мабуть, той ключ лежить тепер разом з Анте на дні моря. Не міркуючи довго, Іво схопив скриню, поклав собі на плече й побрався з корабля. Ступивши на берег, він окинув поглядом море й побачив, що до острова підпливає якийсь вітрильник. Але Іво був надто схвильований, щоб звертати увагу на будь-що інше, а тому чимдуж помчав сходами й поставив скриню на стіл.

— Ось, тут усередині все записано! — вигукнув він. — Тепер нам повірять!

Міхаел долотом та обценьками насилу відчинив скриню. Усі з цікавістю зазирнули всередину. Там було повнісінько всякої всячини, а зверху лежав грубелезний запечатаний пакет на адресу морських властей у Спліті. Під пакетом лежав папірець, на якому було написано: «Іво, коли зі мною щось станеться, віддаси цього листа адресатові».

— Ну от, бачиш, — мовив доглядач, — виявляється, й справді, все гаразд. А тепер сідайте собі гарненько на свою «Чайку» й шкварте до Спліта. За якусь годину ви туди добудетесь, а там щодуху мчіть до управління порту й віддайте цього пакета!

Іво міркував. Ох, скільки клопоту ще на них чекає! І він попрохав доглядача:

— Дядечку, поїдьмо з нами! Ви знаєтесь на тих справах і допоможете нам. А коли все залагодиться, ми вас відвеземо назад! Поїдьмо, дядечку!

Доглядач не вагався. Хлоп'ята припали йому до серця, й він погодився.

— Ну, гаразд. Заждіть, ось тільки зберуся.

Раптом Міхаел, який стояв біля вікна, скрикнув:

— Йой, наша «Чайка»!

Всі кинулися до вікна. Іво мало не зомлів: їхня «Чайка», розгорнувши всі вітрила, швидко відпливала від берега.

Що ж це таке?.. Що сталося?..

— Украли нашу «Чайку»! — закричали хлопці й, наче не сповна розуму, погнали долі, на берег. Тільки тут Іво помітив, що за «Чайкою» на певній відстані пливе вітрильник «Сан Лоренцо». Хлопці з'юрмилися на березі, охоплені жахом і невимовним смутком, а над морською гладінню раптом розлігся регіт. На палубі «Синьої чайки» стояв Лоренцо.

А ось як усе те зчинилося. Лоренцо на своєму вітрильникові йшов назирці за «Чайкою». В Улцині він довідався, куди рушив корабель, і, хоч не мав ніякої надії наздогнати його, поплив у тім же напрямові. Цілу ніч

«Сан Лоренцо» відчайдушно змагався зі штормом, але Лоренцо та обидва його спільники були досвідчені й витривалі моряки. Вони пливли повз острівець Врач, коли це раптом Лоренцо уздрів корабель, що спочивав у бухті.

А вкрасти корабель без екіпажу було прецінь не важко. Лоренцо і його брат захопили «Чайку» і, мабуть, спробують утекти в Італію…

Можна собі уявити, як тепер почували себе хлопці… Вони бігали берегом, як навіжені. Міхаел плакав, немов дитина. Іво розгублено поглядав то на «Чайку», яка відходила щораз далі, то на доглядача, а Юре сів на камені й, затуливши обличчя долонями, зайшовся тихим плачем. Перо мало не рвав на собі волосся. Та хіба слізьми зарадиш лихові? Адже тепер вони знов — екіпаж без корабля.

Доглядач був єдиний, хто не розгубився і зметикував, що робити. Після всього, що розповів йому Іво, він не сумнівався: Лоренцо має намір відвести «Синю чайку» до Італії або до якогось іншого порту Середземного моря й продати її там. А все залежить від того, чи був Анте єдиний власник «Метеора», чи корабель належав також і Лоренцо. Але відповіді на це запитання поки не міг дати ніхто.

— Не побивайтеся так, діти! — заспокоював доглядач хлопців. — Іще не все втрачено. Погляньте, оно стоїть мій баркас. Налаштуйте його, й попливемо до Спліта. Вітер якраз погідний. За яку годину будемо там!

— Що ж ми там робитимем?.. — схлипнув Міхаел.

— А то побачимо! Тільки сміливіше! Коли все, що ви мені повіли, — правда, «Синя чайка» від вас не втече!

За півгодини вони вже пливли до Спліта на маленькому баркасі доглядача маяка. Мовчазні, засмучені хлопці сподівалися, що не все ще загинуло. Шторм ущух, і зимове сонце навіть трохи пригрівало.

Ось уже ясніють удалині білі мури Спліта! Що ближче підходив баркас до берега, то вище підводилося місто, ніби виринало з морської хвилі.

Баркас обережно пройшов поміж двома маяками в гавань. Доглядач добре знав усі портові правила, й хлопці без будь-яких пригод пришвартувалися біля причалу.

Спліт — великий порт. Вітрильників, великих і менших пароплавів там було стільки, що аж рябіло в очах, але зараз хлопців ніщо не цікавило. З гіркотою в серці продиралися вони крізь натовп слідом за доглядачем маяка. Не втримали вони своєї «Чайки», випурхнула вона їм з рук. Чи зможуть вони її знов упіймати?..

Іво ніс скриню Анте, міцно притискаючи її до себе. Незабаром хлопці й доглядач дісталися до великої споруди, де містилися морські установи.

Швейцар витріщив очі на цю незвичайну ватагу. Покрутив головою, але на прохання доглядача маяка супроводив їх на другий поверх, постукав у якісь двері й пропустив їх у світлу кімнату. Чоловік у морській уніформі сидів коло столу, заваленого купами паперів. Побачивши доглядача маяка й цілий табунець дітей, він здивовано підвів голову.

— То що, батечку, невже всіх оцих пуголовків виловили в морі? — спитав він, усміхаючись.

Але доглядач маяка розповів йому історію хлопців, як він сам чув її від них. А друзі, тим часом, затамувавши подих, ніяково тупцяли перед столом. Коли доглядач скінчив розповідати, морський офіцер схилився на стіл і зайшовся реготом.

— І ви їм, батечку, повірили?.. — спитав він старого, втираючи сльози, що виступили йому од реготу. — Отак-то вони задурили вам голову?.. Та краще ви нам'яли б їм вуха й виправили б додому!

— Кхм, кхм, — кахикнув, підводячись з місця, доглядач маяка. — Чимало буває в світі дивовижних і заплутаних справ. А для того, щоб розв'язати цю загадку, ми принесли з собою ось це!

І він віддав офіцерові в руки запечатаного пакета Анте. Офіцер недовірливо оглянув його з усіх боків, а тоді взяв ножа, розрізав пакет і заходився читати.

У кімнаті запала така тиша, що чути було, як дихають хлопці. Іво стежив за офіцером і бачив, як щодалі, то дужче міниться й поважнішає його обличчя.

— Слово честі, це неймовірно! Як же так?.. — вигукнув, блиснувши очима, офіцер.

Дочитавши до кінця, він підхопився з-за столу й збуджено заговорив:

— Гей-гей хлопці, та ви ж нам і справді допомогли розв'язати одну з найважчих загадок! Чудово! Тепер викрито зграю, за якою ми марно полювали цілих три роки! Зграю пачкарів, очолювану якимсь Лоренцо, яка завдала державі шкоди на мільйони динарів!

— А що ж буде з нашою «Синьою чайкою»? — заклопотано спитав Іво.

— «Синя чайка» — власність вашого екіпажу. Ось вона, духівниця капітана Анте, колишнього власника «Метеора»… А тепер скажіть швиденько: скільки часу минуло, відколи Лоренцо втік з вашою «Чайкою»?

— П'ять годин! — мовив доглядач маяка.

— Ну, тоді все гаразд! — вигукнув офіцер і схопив телефонну трубку.

І хлопці почули таку розмову:

— Алло! Говорить начальник берегової сторожі. Негайно зв'яжіть мее з радіостанцією.

Коли зв'язок було встановлено, офіцер сказав:

— Радируйте наказ берегової сторожі: всі кораблі, які побачать двощогловик «Синя чайка», хай негайно повідомлять про це й укажуть напрямок, в якому він рухається.

Потім офіцер подзвонив іще кудись і попрохав:

— Коли одержите повідомлення від якогось корабля про зустріч із «Синьою чайкою», негайно висилайте міноносець, щоб затримати її. На борту вітрильника перебуває Лоренцо, ватажок контрабандистської зграї.

Поклавши телефонну трубку, офіцер звернувся до хлопців:

— Отак, друзі. Я зробив усе, що міг. Коли все піде гаразд, то ввечері «Синя чайка» буде в сплітському порту! Але вся ця історія може трохи затягтись. Вам, хлопці, доведеться трохи зачекати тут. Отже, прощайтеся з доглядачем маяка!

Хлопців спочатку приголомшила ця новина, але трохи згодом вони отямилися й сердечно попрощалися зі старим доглядачем.

— Допоможіть їм! — попросив доглядач офіцера. — Це відважні й чесні хлоп'ята.

— Не турбуйтеся, батечку, — весело проказав офіцер. — Усе буде гаразд!

Потім прийшов швейцар і завів хлопців до якоїсь великої світлої кімнати. Та коли він замкнув за собою високі двері, серця в хлопців знову стислися смутком.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

розповідає про те, що сталось у сплітському порту, а також про Юста й Мілеву

А тепер нам уже час ізнову відвідати рибальське селище на Чайчиному острові.

Рано-вранці після тієї пам'ятної буряної ночі селищем пробігла чутка, що зникла «Синя чайка». Івова хатина була порожня, а хлопців ніде не було…

Смуток охопив матерів, і вони взялися голосити. Коли ж діти не повернулися ні надвечір, ані наступної ночі, ніщо вже не могло їх утішити. Плач лунав з усіх хатин, знову спалахнув людський гнів, і рибалки люто сварилися п'ястуками в бік самотньої халупи на горі.

Але іскорка надії все-таки жевріла в материнських серцях. Рибалки обшукали всі сусідні острови й не знайшли там і сліду по дітях. Щойно через місяць котрийсь із рибалок виловив у морі клапоть парусини, і всі признали, що то рештки «Чайчиного» вітрила. Тепер уже не лишалося сумніву: хлопці загинули тої буряної ночі…

Юста мало в могилу не звела та сумна новина, а тут іще рибалки нападалися на нього:

— Це ти винний у всьому! Ти йому весь час потурав!

Але, мабуть, найдужче з усіх журилася Мілева.

Тої пам'ятної ночі вона подумки вирушила в плавбу разом зі своїми друзями. Мілева пишалася ними. А коли знявся шторм і серце їй стислося, від тривоги й жаху, вона все-таки вірила, що хлопці переможуть у двобої з бурею. Ще тільки займалося на день, а дівчинка вже стояла на березі, виглядаючи «Синю чайку».

Та «Чайки» не було.

Коли минув місяць від тої жахливої ночі, рибалки побралися до міста розпитати про хлопців. Жінки, сидячи коло церкви й чекаючи на рибалок, виливали одна одній| свою тугу.

— Що й казати, — скаржилася мати Юре, — багато він мені клопоту завдавав, але ж який був ласкавий… А тепер його немає. Та нехай би вже спочивав собі отут, у рідній землі, а то як згадаю, що лежить він, безталанний, на дні моря… Ой лишенько моє, навіть подумати страшно!..

— А що вже мене жаль той бере, — мовила й собі Міхаелова мати. — Адже саме цього дня батько його так нещадно відлупцював. Бідолашне моє дитя… — і вона зайшлася безутішним плачем.

— Перо, синку мій єдиний! Мій одиначку! — стогнала, припавши до муру, невеличка на зріст жінка, в безнадії блукаючи очима по морській рівнині.

Мілева теж дуже змінилася. Дівчинка тинялася по селищу, наче неприкаяна, ніде не знаходячи собі місця. А то сідала на порозі Івової хатини й вдивлялася в море. Вона й сама вже бачила, що її друзі загинули й ніколи не повернуться. Коли жура зовсім змагала Мілеву, дівчинка бігла до свого батька.

— Татку, вони ж іще повернуться?.. — з надією в очах запитувала вона.

— Може й повернуться, все ще може статися, — заспокоював її старий. А сам уже не мав ніякої надії: пропали хлопці, загинули…

Юст дуже боявся за свою Мілеву: так тяжко вразило її те нещастя. Дівчинка зблідла, змарніла, замкнулася в собі, уникала подруг…

Минуло літо, наближалася зима, люди вже втратили навіть найменшу надію.

Незадовго до різдва Юста терміново викликали до міста.

«І якого їм дідька треба? Прецінь я вже старий і так ледве ноги тягаю!» — розсердився Юст, але звелів старшому синові налаштувати баркас, щоб вирушити до порту. А тут іще Мілева заходилася просити:

— Візьміть мене з собою, татку, візьміть! Благаю, візьміть мене з собою!

— Холоднеча оно яка, та й у таку негоду ніколи не знаєш, що може статися на морі! — відмовляв її старий.

— Візьміть мене, тату, нічого нам не станеться!

І кінець кінцем Юст поступився: «Може, це й на краще, — подумав він, — хай розвіється дитина, забуде свою тугу…»

Син відвіз їх до містечка на тому кінці острова, де пристають пасажирські пароплави, і другого дня вранці вони вже були в Спліті.

Юст розшукав у будинкові морського відомства двері з числом, зазначеним у повістці, й, постукавши, увійшов. Мілева зайшла разом з ним. Знайомий уже нам офіцер, вздрівши повістку, весело вигукнув:

— О, нарешті! Тепер ми вже, мабуть, розв'яжемо ту загадку! Отже, батечку, ви з Чайчиного острова? І вам, либонь, відома вся та історія з «Синьою чайкою»?

Юст здригнувся. Мілева кинулась до столу й втупила в офіцера очі, сповнені туги й надії.

— Та знаю, бодай би я й не знав того… Адже мене одного тепер звинувачують у всьому.

— Ну, ну, розкажіть же нам усе, що ви знаєте!

І Юст повів йому все, що знав. Про Бразільця й про всі подальші події, аж до тої самої фатальної штормової ночі. А закінчуючи, мовив:

— От бачите, така чудова ідея, а немає їй щастя. Хлопці загинули… — він сів на стілець, і в його старечих добрих очах забриніли сльози.

Офіцер натиснув на дзвінок, весело всміхнувся й наказав вартовому:

— Ану, приведіть мені, отих молодців…

Незабаром прочинилися двері й до кімнати ввійшли зажурені хлопці: Іво, Міхаел, Юре, Франьо, Перо та Петер…

Якусь мить Юст придивлявся до їхніх засмаглих облич, а тоді скрикнув, схопив Іва, притиснув його голову до своїх грудей і заплакав з радощів.

Мілева як укопана стояла біля столу. Дівчинка геть очманіла від щастя. Тільки коли Іво, вивільнившись із Юстових обіймів, кинувся до неї, вона отямилась і, радісно скрикнувши, рвонулася назустріч. Радощам і веселощам не було ні кінця ані краю.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

розповідає про тріумфальне повернення «Синьої чайки» до рідної гавані

Та хлопців чекала ще одна радісна новина: вони дізналися, що «Синя чайка» вже стоїть у гавані! Якийсь торговельний корабель, що прийняв радіограму берегової сторожі, зустрів двощогловик поблизу острова Віс, і радист негайно повідомив про це за призначенням. Міноносець «Змій» одразу ж на всіх парах вирушив у згаданому напрямку й за кілька годин наздогнав «Синю чайку», яка вже підходила до італійських вод. Перетявши вітрильникові путь, військовий корабель зупинив його, а ще за кілька хвилин пачкарів було схоплено й надійно замкнено в одному з трюмних приміщень міноносця.

Незабаром ціле місто дізналося про ці незвичайні події. Сила-силенна людей посунула до порту, щоб побачити ту славетну «Синю чайку». А коли в супроводі кількох офіцерів хлопці гордо зійшли на корабель, натовп жителів Спліта захоплено вітав їх.

Ото дивувалися Юст і Мілева!

А тепер час і додому.

Проводжати «Синю чайку», яка другого дня пополудні вирушала до рідної гавані, зібралося багато народу. Люди вимахували хустинками, бажаючи метким хлопцям щастя та успіхів.

Нарешті на палубі залишилися тільки свої. Старий Юст не міг надивитися на хлопчаків.

Іво — капітан, погляньте-но на нього: усе-то він знає, а який поважний — ну, справжнісінький морський вовк!

Міхаел — коло мотора! Юре й Франьо — вправні штурвальні! А вгорі, на реях, — Перо й Петер.

Мілева, наче зачарована, ходить по палубі від одного до іншого, а тоді зупиняється біля Іва, що стоїть на баці. Поклавши йому на плече руку, вона питає:

— Ну, пірате, то як з твоєю заморською царівною?..

Іво всміхається й відказує:

— А нехай їй всячина! Не буду я шукати її!

Він бере Мілеву за руку й веде оглядати корабель.

— Ти тепер уже справжній моряк, доросла людина! — каже Мілева, коли вони повертаються назад, на палубу.

Іво сміється, він щасливий.

А над морем лунає весела матроська пісня. Юст і собі береться підтягувати, але голос йому чогось затремтів, і на очах виступили сльози…

«Синя чайка» пливе до Чайчиного острова. Попереду, на баці, сидять Юст, Мілева та Іво. Сонце котиться по неосяжному небосхилу, мотор виспівує свою бадьору пісню, а Іво мріє вголос:

— Отак!.. Тепер батьків борг буде сплачено, а батькову провину забуто. «Синя чайка» повертається додому!

— А як же наш екіпаж, Іво? — питає Мілева.

— Наш екіпаж живе й житиме! На цій палубі вистачить місця для кожного чесного трудівника! А якщо цей корабель виявиться для нас замалий, ми побудуємо ще один… У моря на всіх вистачить багатства! Замість наших халуп, ми спорудимо нові гарні будинки. І не доведеться більше рибалкам тікати до Бразілії — у нашому побратимстві хліба вистачить на всіх…

Удалині забовванів Чайчин острів.

Ось уже ясніють у затоці білі рибальські хатини.

Мотор невтомно співає сталеву, дзвінку пісню. Пісню праці й снаги.

Хлопці щось вигукують і теж співають.

Юст дивиться на тих хлопчаків і згадує свої молоді роки. Дарма що не повернути тих літ, він бачить, як підростає нове покоління, й вірить: кращою буде їхня доля. І від цих думок Юст наче сам молодіє…

«Синя чайка» гордовито заходить у затоку.

Сьогодні — неділя.

Рибалки, сидячи на пристані, попахкують люльками й дивуються: чого потрібно такому пишному кораблеві в цій убогій затоці?

Прибережні скелі відлунюють дудніння мотора, і от уже все, що є живого в селищі, дослухається до цієї дивної музики. На кораблі звивають білі вітрила, матроси збіглися на баці й махають руками.

І раптом рибалки бачать напис на борту корабля: «Синя чайка»… — Жінки здіймають галас, стрімголов летять навстріч вітрильникові. Вони вже помітили на палубі своїх хлоп'ят. Радісний крик злітає до неба. Мотор стихає. Корабель повільно підпливає до причалу.

«Синя чайка» кинула якір.

Примітки

1

Полента (словен.) — мамалига.

(обратно)

2

Цехін — старовинна золота монета.

(обратно)

3

Шкот — линва для натягування нижнього рогу вітрила, для керування вітрилом (морськ.).

(обратно)

4

Зюйд-вест — південно-західний вітер (морськ).

(обратно)

5

Клівер — трикутне вітрило на носі судна (морськ).

(обратно)

6

Спліт — порт на Адріатичному морі в Югославії.

(обратно)

7

Секстан — прилад, яким визначають місцеперебування корабля.

(обратно)

8

Бак — носова частина верхньої палуби судна (морськ).

(обратно)

Оглавление

Тоне Селішкар КОМАНДА "СИНЬОЇ ЧАЙКИ"

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

*** Примечания ***