.
Різноманітне полотно буття,
Бо сплетене із візерунків Долі
Де кожна нитка - то чиєсь життя,
Свобода вибору, свобода волі.
Глава 1
Женя
2016р
Світловолосий, спортивної статури чоловік 37 років, в одних джинсах стояв біля панорамного вікна і курив, задумливо вдивляючись в краєвиди столиці України. Ранок в Києві почався для нього, як завжди - до того, як про це повідомив телефонний будильник. Женя встиг прокинутись, поголитись, замовити кави, більш-менш привести до ладу кімнату, в якій будо проведено доволі насичену ніч, коли під класичну мелодію, яка, як на його думку, найбільше імпонувала ранку, прокинулась його прекрасна гостя.
- Вставай, сонечко. Я зробив каву і замовив легкий сніданок в номер. В нас пів години на збори, а потім мені потрібно на зустріч.- Женя лагідно провів по плечу сонної дівчини, яка зранку була не настільки вражаючою, як з вечора. Втім це було притаманно більшості дівчат.
- Добре…- Рудоволоса красуня, не соромлячись власної наготи (та таку красу виставляти напоказ як витвір мистецтва потрібно!) кивнула і пішла до ванної кімнати. Женя схвально провів поглядом довгі ноги, трохи скуйовджене волосся по плечі, третій розмір «душі», і вкотре подумав що дівчата в Україні гарнючі. Бери першу-ліпшу і маєш майже модель. У порівнянні з ними, жінки з Лондона, в якому від живе останні сім років, і його рідного Санкт-Петербурга, виглядали ну дуже скромно. Проте, хоч англійки, хоч росіянки, хоч австралійки, хоч українки – всі вони більш менш однакові як за інтересами так і в ліжку, жодна не залишала по собі бажання чогось більшого, ніж просто отримати чи доставити насолоду. Ну, майже всі… Але мрії юності, то таке… Хоча, щоб там не було, а та мрія була теж українкою. Можливо, саме тому, він так довго обходив стороною цю країну. Спочатку свідомо, потім – за звичкою. Але юні роки та іллюзії давно вже десь загублені на життєвому шляху. Роки, жінки, отриманий досвід, залишили від давньої занози лише легкий наліт романтики та світлого смутку за часами, коли він міг повірити у щось непідвладне логіці.
Женя повернувся до відмінного виду за вікном. Ще одне місто… В міру зелене, в міру брудне, напрочуд дешеве, цілком мирне, як для столиці країни, що веде війну з його батьківщиною. Батьківщиною, але не країною з якою він пов’язував своє життя. Росія - країна агресор… Ну, це ще якось… Можливо незвично агресивно, але відповідає дійсності, не дивлячись на всі «святі» аргументи. Все ж Росія постійно десь там воювала, і далеко не всі військові конфлікти можна було списати на «злих дядьків-загарбників», хоч як це намагалась зробити влада… Але війна в Україні… З країною рідні для такої кількості росіян, що сама думка про це здається ідіотською. Хто б міг подумати! Та якби йому сказали про таке колись, та навіть років п’ять тому, він би не повірив. Та розсміявся б такій думці, як дурному жарту! А зараз… Зараз, коли його рідна сестра потрапила до КПЗ за протест проти війни з Україною, коли його тітка відмовлялась з ним спілкуватись, бо він «не розумів величі Росії, бо проміняв її на поганську Англію»… Зараз, на жаль, він в це вірив і соромився. Але його батьківщина не зважала на сором якогось там громадянина Великобританії, як і на протести власних громадян. Взагалі ні на що не зважала, окрім якихось диких, середньовічних імперських міркувань правлячої верхівки.
Однією з причин, чому Женя свого часу покинув Росію, було саме розуміння того, що цивілізоване суспільство ще не скоро побудується в його країні. Бо воно там потрібно дуже невеликому відсотку людей. Більшість же жила і живе мислячи якимось штампами, які жодним чином не піддавались здоровій логіці. Байдуже ставлення до всього на світі, включаючи власні умови проживання, агресія на спроби змусити побачити наслідки власних нерозумних вчинків, схвалення захоплення державою нових територій і ресурсів при повному невмінні їх використати з розумом, відношення країни до власних громадян як до безкоштовного ресурсу, широко розповсюджена і занадто вільно себе почуваюча армія чиновників-хабарів, сповідування принципів «а після нас хоч потоп», «якщо не вкраду я, то хтось інший» – це все, що не влаштовувало особисто Женю. Але, якщо колись така ситуація змусила молодого хлопця просто шукати альтернативу для проживання, то зараз дикі, імперсько-агресивні амбіції батьківщини його просто жахали. Женя радів що він свого часу покинув Росію і щиро співчував українцям, які стали черговим об’єктом її уваги.
Проте, приїхавши до Києва, він був здивований – столиця України та її жителі не були схожі на пригнічених війною, що тривала вже другий рік. Дивлячись на них, взагалі здавалось, що ніякої війни і немає, немає загиблих, немає понівечених, немає людей втративших майно та домівки. Місто було цілком мирним, в міру гостинним, в міру байдужим, і на вигляд – цілком безпечним. Навіть безпечнішим за Європу, в якій вже з лякаючою стабільністю останнім часом відбувались теракти.
- О, диво-о! А ти ще й жайворонок!- дівчина, яка вже встигла вдягнутись, причесатись і взагалі напрочуд швидко привести себе до ладу, весело підморгнула Жені, поки той безрезультатно намагався згадати ім’я цієї німфи.
- Так, є трохи… Оля.- Женя полегшено зітхнув, згадавши таки ім’я красуні з якою провів досить гарну ніч.
-Та і взагалі ти диво дивне.
-Чому це?
-Ти ж одним своїм існуванням перекреслив для мене всі страшилки про «Гейропу», що йде до України семимильними кроками, і залишить нещасними всіх нас, представниць слабкої статі.
- Що за казки?
- Ну як же, традиційні страшилки любителів «руського миру», про те що в Європі одні геї та педофіли. А тут такий ти. Ну який з тебе гей?
-Так, мабуть гей з мене точно ніякий.- розсміявся від душі Женя, згадавши як один з друзів даної орієнтації колись сказав, що навіть якщо Женю перевдягти на жінку (з повним макіяжем, підборами та сукнею) і змусити використати всі свої акторські таланти (а їх він таки мав) то все одно, від нього за милю буде нести невгамовним гетеросексуалом. Один погляд на першу ліпшу жінку і все. Ну що поробиш, от такий він поціновувач прекрасної статі. І як їх можна замінити на у ліжку на чоловіків, в нього в голові не вкладалось, хоч він і визнавав, що смаки у всіх різні.
-А взагалі цю страшилку в нас і справді чомусь люблять. Причому нетерпимістю відрізняються до цих меншин саме чоловіки, хоча їм то якраз має бути навіть краще - менше конкуренції. Це ж нам жінкам, якщо вже на те, потрібно переживати, що буде менше вибір, більша конкуренція…
- Ну не знаю. По перше, не так їх вже багато, по-друге, яка різниця хто кого кохає, якщо ця людина гарна як людина? А як кажуть мої знайомі англійки - чоловік нетрадиційної орієнтації, як подруга на вагу золота. Бо в них такий потяг до прекрасного, що навіть найлютішого ворога не зможуть своїми порадами спотворити, не те що істинні жінки.
- Хм, цікава думка- розсміялась дівчина. Під таким кутом я на це ще не дивилась. Ну добре, мені пора. Подзвони мені, як будеш ще в нашому місті, - дівчина одним ковтком випила каву і побігла взувати черевики, говорячи вже від дверей.
- Ти вже йдеш? Може поснідаємо?- Женя облишив ноутбук, в якому саме сів проглядати пошту, і пішов за гостею.
- Вибачай, мені на роботу спізнюватись не годиться. Телефон я тобі на тумбочці біля ліжка залишила.- легковажно посміхнулась, Оля і, легенько поцілувавши його, вискочила з квартири.
- Яка швидка,- посміхнувся Женя і повернувся до своїх справ. Дівчина була гарна, весела, приємна, але на даний момент він нічим окрім звичної галантності не керувався і був щиро вдячний їй за швидкість і нагальні справи.
Десь за годину, проглянувши пошту, відповівши на термінові листи, відкоригувавши заплановані на сьогодні справи, Женя вирішив провітрити мозок перед діловою зустріччю з партнерами і прогулятись містом.
Вийшовши з готелю, який був розташований в історичному центрі міста, він попрямував по Володимирській вулиці в бік театру.
Червневий Київ був чудовий. І хоч кияни скаржились на холодне літо, йому така погода була дуже до душі. Можливо це для місцевих +18 чи навіть +25, але зі свіжим вітерцем- холодно, а йому, більшу частину життя проживаючого в більш північних та дощових містах, це здавалось найправильнішою температурою літа. Все зелене, яскраве, сонячні промені грають на листі, квітах, вітринах магазинів. Дівчата та молоді жінки в коротких спідницях, яскраві, красиві і легкі, як метелики. Ну от який нормальний чоловік зможе таке явище ігнорувати?! Він досі не розумів, як тут місцеві чоловіки взагалі можуть концентруватись на справах. А вони ж концентруються, ще й як!. Вчорашні переговори, де приткі ділки майже проскочили через незначну «шпарину» в домовленостях, були тому ґрунтовним підтвердженням.
Крокуючи по вулиці, Женя з насолодою розглядав місцевих представниць прекрасної статі і починав даний огляд з ніг. «Ноги- то ж така суттєва частина жіночої душі, а найчастіше - найкраща!» казав не рідко один його друг, і Женя в дечому був з ним згоден. Принаймі в тому, що огляд варто починати з них. Потім погляд перебігав вище по фігурі: талія, груди і насамкінець обличчя. Різні фігури, одяг, риси обличь, очі, губи, різний макіяж, колір волосся, але початок літа відображався в очах майже кожної красуні. Женя, справжній шанувальник жіночої краси, не оминав поглядом жодну. Що поробиш, якщо в жінках він цінував лише зовнішність. Інтелект у жінок це був радше приємним бонусом (хоча не рідко краще вже без такого), і не більше. Що ж до іншого… Ні він теоретично допускав існування в жінки безкорисної душі та серця, але йому занадто часто зустрічались досить практичні особи, які обходились без даних атрибутів. А всі «Я тебе кохаю більше за життя…», «Не розбивай мені серце…» і тому подібні аргументи, на перевірку виявлялись не більше аніж акторська гра заради власних інтересів. Тож Женя вже давно не забивав собі голову докорами сумління за чиєсь розбите серце (читай розачарування через вислизнувший з рук гаманець) чи пошуками кохання, а просто брав те, що пропонувало життя. Та і запропонований вибір був цілком пристойним.
Ось іще одна німфа йде назустріч. Легкі плетені босоніжки, небесно-блакитна сукня середньої довжини з нерівним подолом. Вітер грайливо тріпоче легку тканину, періодично інтригуюче відкриваючи огляду стрункі загорілі ніжки. Ніжки плавно вели до вельми рельєфної фігурки із тонкою талією та явно не менш ніж четвертим розміром грудей, від якиїх відполікало довге блискуче, трохи хвилясте темно-каштанове волосся. Тендітна, наче вирізьблена майстерним скульптуром шия, чіткий овал обличчя, ледь тронуті помадою спокусливі губи, класичний акуратний носик і … блакитно бірюзові очі під довгими чорними віями та такими ж бровами врозліт. Дівчина, ні, молода жінка, стрельнула бісиками в очах і іронічно посміхнувшись пройшла мимо, а Женя збився з кроку і так і застиг на місці розгублено озираючись на зустрінуту примару, яка стрімкою ходою промайнула і загубилась за юрбою студентів, що вигулькнули з-за рогу. Примару, погляд якої одним махом відкинув його на п'ятнадцять років назад…
Ліза
2016 р
Ліза сьогодні не поспішала. Зранку вона вже встигла заїхати до декількох магазинів їх фірми і оглянути як продаються її категорії товару, як їх розміщено і тепер могла, насолоджуючись погожим літнім днем, спокійно пішки прогулятись містом до самого офісу. Ну і що, що тут кілометра чотири – це ж така дрібниця! В неї зручне взуття, гарний настрій і бажання насолодитись життям! Робота в офісі гарна в негоду, але коли на вулиці така краса, споглядання її лише через вікно можна прирівняти до злочину. А сьогодні день просто чудовий. Спів птахів чути навіть попри гуркіт машин, дурманящі пахощі акації повертали в романтичні миттєвості минулого, а зацікавлені, але в рамках пристойності, погляди чоловіків (власники жадібно-похітливих поглядів не часто зустрічаються зранку, мабуть то не їх час) піднімали настрій. Адже це завжди приємно відчувати чоловічу увагу, і нехай при більш близькому вивченні одна половина цих чоловіків безнадійно одружена, а інша годиться в кращому випадку для нетривалих відносин (якщо взагалі тікати не прийдеться, гублячи капці), то вже дрібниці. Кожній жінці потрібна увага протилежної статі, різниця лише в кількості та межі її прояву. Комусь достатньо поглядів, комусь потрібні коштовності і квіти, комусь можливість вити мотузки з чоловіка.
На узбіччі стояла компанія хлопців, явно студентів, що дружно провели Лізу зацікавленими поглядами, які вона прийняла з ледь помітною, але щирою посмішкою. Так, вікова категорія явно не її, але ж приємно. Отже вона в свої тридцять два може конкурувати з сімнадцятирічними студентками. Таке спостереження не може не покращити настрій. Взагалі то, Ліза частіше намагалась уникати уваги більшості чоловіків, ніж шукати. Як показала її власна практика, зайвий клопіт у вигляді непотрібного залицяльника - то не найкращий здобуток. Лізі вистачило минулих двох чоловіків. Та і не любила вона просто так «динамо» розводити, бо вважала що то нечесно. Якщо чоловік її цікавив - вона йшла за ним, якщо ні - одразу давала зрозуміти, що не варто витрачати сили, час і гроші.
Назустріч молодій жінці по вулиці Великій Житомирській йшла молодь, діловий люд, студенти, бабуся з онукою, пара чоловіків в ділових костюмах, молодий світловолосий чоловік в світлих джинсах та тонкій світлій сорочці. «Ото вже морж», подумки здригнулась Ліза. Сама вона сьогодні була в сукні і накинутому поверх неї піджаку. Літо було в цьому році сонячне, але аж ніяк не спекотне. Мабуть, саме дякуючи легкому вбранню, вона звернула на зустрічного чоловіка увагу. І саме тому вона помітила його вельми цікаву манеру розглядати всіх зустрічних дівчат і жінок – знизу вгору. Одразу зрозуміло, цей «фрукт» із тих, для кого жінка в першу чергу красива лялька. Так, це був погляд не просто шанувальника, а професіонала. Та і судячи з його виду – жінки його не оминали. Простий, але явно дорогий прикид, спортивна статура, граційна, майже кошача хода, світле волосся, чіткі, приємні риси обличчя, усмішка схована в кутиках губ. Ні, він не був красенем в класичному розумінні, але від нього йшла суто чоловіча сила, чарівність, те, що полонить жінок незважаючи на зовнішність.
В очах чоловіка, поки він розглядав зустрічних дівчат, плескалась щира насолода від краси і суто чоловіча зацікавленість з легким відтінком оцінювання. Такий мабуть, по одній жіночій ході може визначити, яка вона буде у ліжку і наскільки легким буде прощання вранці. Лізу розглядати він, як і всіх, також почав знизу вгору. Схвально пройшовся поглядом по ікрам, стегнам, талії, ковзнув замріяно по довгому волоссю – гордості Лізи, затримався на огляді грудей (судячи з детальності огляду мабуть і розмір і марку білизни встиг визначити) і вкінці, майже ліниво, подивився в обличчя. Ліза морально підготувалась за цей час (не кожен день відчуваєш себе як на вітрині) і, виклично зустрівши виразний погляд сірих очей незнайомця, іронічно-лукаво йому посміхнулась. І то дрібниці, що відчула вона в цей момент себе так, наче, чи то еротичний стриптиз на відмінно станцювала, чи то співбесіду на обкладинку для всесвітньо відомого журналу пройшла. Чоловік здивовано округлив очі і здається навіть уповільнився, а Ліза, цілком задоволена власною витримкою, пішла далі з переможною посмішкою.
Дивне відчуття, за звичай вона терпіти не могла таких оцінювальних поглядів, а тут наче все як завжди (терпіти не могла, але потрапляла під них не так вже й рідко), а відчуття бруду, яке найчастіше після себе залишало таке ставлення чоловіків, не було. Було щире піднесення і майже непереборне бажання обернутись. Повернутись і уважніже придивитись до цього перехожого. З’ясувати, що в ньому таке особливе… Але ж тоді весь ефект від іронічної посмішки буде зведено нанівець… Ех, чого тільки не витримаєш за для «втримання обличчя»… Молода жінка майже нещасно зітхнула і змусила себе перебороти незвичний потяг, та дивне прискорене серцебиття. Так, той чоловік точно ловелас із стажем, якщо один погляд так подіяв на неї, то що б було, поспілкуйся вони довше? На таких жінки і так пачками вішаються, а бути однієї з багатьох Ліза ніколи не бажала. Тільки єдиною! Тож немає сенсу обертатись, заради однієї гарної ночі втрачати душевний спокій недоцільно. Плавали, знаємо.
Катя
2016р
Настрій з ранку зіпсувала якась дамочка в метро, що наче навмисно пройшлась своєю сумкою по світлій блузі Катерини. А потім, отримавши ввічливе прохання бути обережнішою, ще й визвірилась на Катю. От де вони такі беруться? Такі, що наче з ланцюга зриваються від ввічливого звернення? Такі, що ладні зненавидіти її просто за саме існування? Чому просто проїхати в метро чи іншому громадському транспорті для неї стає такою проблемою? Чому на деяких її гарний вигляд та інтелігентна поведінка це, наче червона ганчірка для бика?
Катя вийшла з метро і замість йти до офіса та свого кабінету, завернула в улюблене кафе. Документи в неї були з собою, тож і проглянути їх можна, і не зірвати на ні в чому не винних підлеглих власне роздратування. Підлеглі то не винні, принаймі в цьому. До підлеглих і так є багато питань, але то таке… Робочі моменти… Не варто мішати особисте і робочі відносини. Вони і так час від часу намагаються перемішатись, оскільки то деякі підлеглі цілеспрямовано намагаються затягнути її в ліжко, то розпускають плітки про її зв'язок з власником бізнесу (якби ж то!), то злобно шиплять услід, як зборище плазунів, бо бачите вона занадто гарно виглядає. І як вони не розуміють, що її вигляд то суттєва складова іміджу їх фірми, на який вона працює як проклята! Підйом кожного дня о п’ятій ранку за для того, щоб встинути зробити зарядку, провести всі косметичні процедури, та відповідати створеному образу, то ще те задоволення, але ж кого ця сторона медалі цікавить…
Вдихнувши гарний аромат кави в приміщенні кафе, Катя сумно посміхнулась і замовила трав’яний чай. Пройшли ті часи коли вона могла дозволити собі насолоджуватись міцною кавою тричі на день. На сьогодні власне здоров’я не схвалювало такого захолення, тож приходилось про улюблений напій згадувати лише у випадку повного завалу, коли очі просто злипаються, бо за вікном скоро світанок ( є у ранку така прикра звичка- несподівано підкрадатись)), а термінові справи ще не закінчено.
Молодий офіціант приніс чай, легке тістечко і тінню щез. Правильний тут підбір персоналу, не заважають, не строять бісики. Катя ненавиділа льстиву увагу обслуги… Були на жаль в її житті часи (молода дурна) коли вона на таке велась і могла опинитись в ліжку (диван у прийомній теж до нього прирівнюється) у симпатичного офіціанта, патрульного ППСника чи охоронця офісу. Хоча один охоронець і затримався в її житті. Покоривши її неймовірною увагою, здатністю прийти на допомогу посеред ночі, довготривалими залицяннями… Та і взагалі носився навколо неї кілька років так, наче в нього в сраку ракета була вставлена. Але, варто Каті було повірити, що її справді кохають, вийти за нього заміж, народити дитину (той факт, що то було одночасно, несуттєвий) як виявилось, що він такий же як і всі. Ще і інтелектом не сильно позначений. Тож зараз, прокидаючись зранку, Катерина першою справою ховала якнайдалі роздратування, що викликав в неї чоловік, дитина, зйомна квартира і взагалі власне життя, надівала життєрадісну ввічливу маску, готувала, піклувалась, допомагала порадами, керувала, вивчала, аналізувала, вела перемовини і взагалі вела життя успішної бізнес леді. Кому яка справа, що за тією успішною дорогою маскою? Точніше Катя точно знала - всім байдуже. Головне, щоб вона гарно виконувала свою функцію дружини, матері, керівника, працівника. І вона виконувала, на всі 100, якщо не 200! Вона сильна, вона все може! Хоча ні, була в неї подруга, яку не цікавили ці всі ролі, яка чомусь постійно намагалась познімати всі маски, докопатись до суті, розібратись де сама Катя і її бажання, а де – її незліченні личини. Так, личин було багато. Варто було зняти одну, як одночасно з’являлось дві-три нові – притаманна Каті манера самозахисту. Але чим далі по життю, тим менше Катя вважала за необхідне знімати їх і власне розбиратись де маска, а де сама вона. То було іноді занадто болісно і безрадісно… Це в юності було цікаво, іноді навіть корисно. Але отримавши кілька разів під дих від тих, хто бачив її без маски, Катя більше не допускала таких дурниць. Життя навчило її тримати удар. Удар від незнайомців, колег по роботі, удари від самих близьких людей… І маски в цьому ой, як допомагали. Тож чи варто знімати броню, якщо вороги навкруги?
Розклавши документи, Катерина заглибилась в контракт, який планували укласти її роботодавці. Контракт був як на зло багатомільйонний, зовнішньоекономічний і з купою підводних каменів. От де її роботодавці таке знаходять? Хоч би раз прозору поставку принесли, без космічних штрафних санкцій та купою обумовлень невинності контрагента! Ні, нам обовз’яково потрібно замовити будівництво цілісного комплексу в Литві, з замовленням обладнанні у німців, найманням працівників у Австрії, а керувати проектом поставити чергову бездарь з України! Бездарь, який може лише у відрядження раз на тиждень літати (звичайно, там же такі гарні добові), але по суті нічого не вирішувати, бо елементарно не розуміє тонкощів. Але ж якось перед власником він пояснює власну незамінність! І той йому вірить, хоча не перший рік знає, не перше будівництво веде і не вперше цей «професіонал» такі «дрова рубає», що потім її юридичний відділ тільки за голову хапається, думаючи, як врятувати підприємство від штрафів, скарг постраждалих та відшкодування спричиненої шкоди.
От як такі люди роками тримаються на своїх далеко не останніх посадах? І це ж не державний сектор! Це приватна структура з цілком реальним власником, який зацікавлений в економічній обґрунтованості діяльності власних підприємств! Чи варто тоді дивуватись, що по всій країні такий розгардіяш? Якщо в приватній структурі цілком пристойно себе почувають такі «прилипали» та любителі сидіти на «откатах», то що казати про державу, в якої красти кожний вважає чи не святим обов’язком? Катя, надивившись вдосталь на подібні ситуації, вже давно не вірила ні в світле майбутнє, ні в людей. Єдине, що собі дозволяла, так це відмічати, що, як то кажуть, «дна немає». Бо варто їй вирішити що ситуація і так вже така, що «на голову не надягнеш», що гірше просто нікуди, як життя знов доводить - гірше і дурніше не лише може бути, а і обов’язково буде.
Варто Каті було знайти гарного «лівого» клієнта, окрім основної роботи, та звикнути до нормального рівня достатку, як розвернулась війна на сході і клієнт, бізнес якого був весь там, тихо щез. Варто було повірити у власні сили та оформлення як професіонала, як держава на законодавчому рівні змусила всіх, хто приймає участь у судових процесах, терміново отримувати адвокатське свідоцтво. І нехай би для цього необхідно було здати лише кваліфікаційний екзамен. Так ні, як завжди в Україні це пов’язано з купою додаткових офіційних та неофіційних оплат (і не таких вже маленьких, облікованих далеко не в гривні, а в чомусь в доларах), витрачених нервів ( як тут не нервувати, якщо наприклад тільки в Києві швиденько «намалювалось» дві кваліфікаційних комісії, які сперечаються за повноваження), часу, вбитого на повторення вивчено матеріалу та вивчення нового, який їй при специфіці роботи задарма не був потрібен. І це ж ще не все! Ще потрібно пройти стажування (їй, котра сама кого хочеш повчити може!), оплачувати це стажування (рабська праця то дрібниці, тут пішли далі – працюй і плати за те що працюєш!), стати на облік як самозайнята особа і від того моменту регулярно, доки ти маєш статус адвоката, оплачувати державі гроші за те, що ти адвокат! Тобто українські законотворці (щоб їм до домовини потрапити та там і вертітись як пропелеру Карлсона) знайшли ще одну шикарну можливість «стригти шерсть» зі своїх громадян. От як можна поважати країну, керівництво якої таке чинить? Як поважати людей, що нічим окрім власних фінансових інтересів не цікавляться? А люди ж такі майже всі, ну хіба що окрім дітей та блаженних. Не дарма ж кажуть у кожного народу те керівництво, яке він заслуговує, бо воно вийшло з того ж народу!
Женя
2001р
Вони з друзями довго думали куди вони хочуть їхати відпочивати влітку і на скільки, але все, як за звичай, прийшлось вирішувати і планувати Жені, виходячи з наявних фінансів і доволі сумбурних побажань двох свої друзів. Андрій та Саня хотіли на курорт. Щоб було тепло, а краще спекотно, щоб дівчат було багато і якнайбільше оголених та засмаглих (в Пітері лише дуже морозостійкі дівчата могли засмагати, але засмагати до спокусливо-шоколадного відтінку навіть в них не виходило) щоб погудіти було де, щоб було недорого і весело. Сам же Женя просто хотів до теплого моря (Фінський залив, звичайно, красива штука, але з обігрівом в нього явні проблеми). Волів зустрічати світанки біля води, прогулятись по теплому піску, поплавати, порибалити, забути про буденне життя, відірватись від повсякдення повністю. Хотілось забути на деякий час про складні відносини в родині, навчання на таку, що йому подобалась, аде не дуже перспективну в Росії професію, скромно оплачувану роботу (мати власні гроші він звик з 14 років, тож вступ до ВУЗу вже нічого змінити не міг).
Після довгих суперечок і підрахунків скільки грошей на який час вистачить - вони зупинились на узбережжі Азовського моря в Україні. Державний кордон проблемою не був (та вони його ледве помітили!), ціни значно нижчі ніж на тому ж узбережжі, але в Росії, сервіс той же – тобто ніякого, (але кого то турбує?) та і дорога в поїзді – це ще та пригода на три доби.
З якогось дива, в дорозі вони виходили в Києві. Чи то стоянка була подовжена, чи просто щось комусь в голову стрельнуло, але Жені прийшлось ловити хмільних друзів по перону і вмовляти повернутись до вагону, поки вони замість моря не опинились на берегах Дніпра. Навіть зібрав докупи та повернув! От тільки циганка, що йому трапилась при цьому дійстві, зіпсувала майже неймовірний успіх (хто знав Андрія та Саню оцінили б подвиг). Стара гримза спочатку щось там розповідала про «позолоти ручку», але пересвідчившись що він зайнятий і нічого їй давати не планує, раптом вишкірилась на нього, як розлючена кішка та прошипіла:
- Ну то добре, красунчику! Я ж як краще хотіла, але ти сам обрав долю. Зустрінеш диво, та не побачиш! А як побачиш, то вже не отримаєш! Все життя тобі ця поїздка перекроїть!- хлопець здивовано обернувся на циганку. Але та тільки зиркнула чорними очима і зникла в натовпі.
- От чудна… - знизав плечима Женя, позбавляючись дивного відчуття, наче мороз по шкірі пробіг, та майже одразу і забув про неї, побачивши як Андрій знову чимчикує до виходу з вагону.- Ну, ні друже, води я вже взяв!
- Я хочу місцевого пива!
- І пива, і раків, і чебуреки. Все взяв. Пішли, все в мене є. - скоромовкою промовляв він, відтягуючи настирного друга від виходу. От дивно, пили всі разом, але Саня і Андрій вже вирішили гайнути на подвиги, а він знову в якості погонича. І завжди він самий здравомислячий та відповідальний, хоч і такий же п’яний!
Женя, опісля довго дивувався, як вони, перебуваючи під таким «градусом», взагалі доїхали до моря та ще й знайшли як нормально улаштуватись. Він пам’ятав, (хоч вже і доволі тьмяно) як оглядав запропоновані місцевими жителями флігелі/сарайчики/вагончики, гордо іменовані «кімнати для відпочиваючих» і знайшовши більш менш пристойну, одразу домовився про оренду на три тижні і оплатив всю суму наперед (білети назад вже були куплені, і все, що лишалось від їх заощаджень тепер можна було прогуляти з чистою совістю). Андрій та Саня в цей час куняли на пляжі в обнімку з флягою води та двома пляшками пива, не в силах не те що кудись іти, а взагалі нормально мислити.
Першу добу гості з північної столиці Росії просто спали, знесилені після своїх подвигів в дорозі, чим ввели в оману власницю зайнятих кімнат. Наївна жіночка вирішила, що до неї прибули стомлені інтелігентні хлопці. Ага, звичайно! Інтелігент з Пітеру, то така вибухонебезпечна мутація, що не дай Боже. Може як блювотою всю кімнату покрити, так і вірші читати, та оперувати цитатами класиків після стакану, пляшки горілки. А горілку вони пили, як справжні руські люди- майже відрами, тож і несли часом таку дурню розумними словами, що без пів літри і не оціниш.
Проспавшись, Саня та Андрій першим ділом знайшли магазин, потім місцевих ділків з вином, самогоном та різними наливками, підчепили пару засмаглих дівуль зі студентського пансіонату поблизу і лише потім, на ранок дійшли до моря. Їх радо зустрів, піщаний пляж з купою відпочиваючих, на якому де-не-де зустрічались старі радянськи облізлі «грибочки» та похилі навіси і мілке тепле море. Все це справило на хлопців цілком гарне враження, яке вони не припиняли покращувати вливанням спиртного.
Женя не настільки був зацікавлений в спиртному, хоча пив на рівні (практику нікуди не подінеш) а от дівчата… Да, дівчата тут були шалені… Гарячі, покірні, чуттєві, страсні… Це було щось. Друзі перший тиждень просто відривались – ночами гуляючи до ранку, а вдень досипаючи на пляжі в холодочку. Проте і вдень вони знаходили чим зайнятись. Женя примудрився «підсмажитись» попри дбайливо привезений з дому сонцезахисний крем, який напрочуд швидко закінчився (звичайно дівчат ним менше потрібно було натирати, але ж то такий привід – отримати прямий доступ до тіла), а шкіра, навіть після двох тижнів звикання до сонця- так і не звикла. Андрій і Саня взагалі ходили, як варені раки, проте це їх зовсім не бентежило- вони були щасливі так, як можуть бути щасливі двадцятирічні хлопці на курорті. Є з ким провести час, є що їсти і де спати, ніхто не шарпає на тему навчання, роботи, чи ще якоїсь бридоти – що ще потрібно для щастя?
В один з вечорів, який, як звичайно, почався з прогулянки по місцевим дискотекам, Женя в якийсь момент відбився від спіймавших собі по новій дівчині і чмихнувших «в номери» друзів, і залишився сам. Шукати когось на дану ніч чомусь не було бажання, заважати друзям також. Був якийсь філософський настрій. Прогулявшись біля моря він, не знаючи чого власне шукає, знову повернув до найближчої дискотеки в одному з пансіонатів, під зовсім неоригінальною назвою «Чайка» (куди не плюнь, на узбережжі одні чайки, сирени та дельфіни, яка бідна фантазія!). Тут збиралась більшість молоді зі студентського пансіонату поряд.
Пансіонат, що вдень виглядав як сотні таких же на азовському узбережжі, з доріжками викладеними бетонними плитами ще років тридцять тому, де-не-де покинутими будівлями незрозумілого призначення, клумбами з непримітними квітами, бридким будинком їдальні, з якої регулярно несло запахом підгорілої молочної каші (мабуть цих поварів спеціально вчать готувати так, щоб відпочиваючи, не дай Боже, не переїли норму), ввечері перетворювався на рай для молоді. Велика, бетонна площадка, на околиці пансіонату, біля самого моря, огороджена триметровим парканом з металевої сітки, з мінімальним обладнанням (яке складалось ледве не з одних величезних аудіоколонок та різнобарвних ліхтарів) перетворювалась на центр всесвіту.
Дискотека, організована тут спритними місцевими ділками, ставала ліхтарем, до якого стікалась з усієї округи молодь, як метелики на світло. Куди вночі подівались бабусі, дідусі і діти, які вдень точно були на пляжі (сам бачив!), незрозуміло, але навкруги була лише молодь. Шалена, переповнена життям, весела до дурості і дурна до наївності, молодь, якій достатньо літри вина, гучної музики і компанії одне одного для повного щастя. Тут їх було найбільше, бо ціна за вхід була суто символічна, така, яку могли собі дозволити навіть студенти, які, як відомо, були завжди в більшості своїй бідні, як церковні миші. Всі інші заклади в даному населеному пункті були розраховані на людей у яких хоч якісь гроші є, (наприклад те кафе, що було влаштовано просто над морем, чи диско клуб далі по пляжу, чи інші численні кафе та бари, що ростуть як гриби, варто з’явитись відпочиваючим).
Засліплюючи вогні прожекторів, до одурі гучна музика, різнобарвна юрба дівчат і хлопців на танцювальній площадці відривалась від душі, одночасно стріляючи оченятами, та вишукуючи собі пару. Бурління гормонів та адреналіну відчувалось ледве чи не на дотик. Життя вирувало довкола і манило, але потанцювавши трохи серед них, а потім ще відмучившись пару повільних танців з декількома, хіба що не роздягнувшими його прямо на місці, дівчатами (чи то він вже наситився, чи то нова зміна студенток приїхала…), Женя зрозумів, що настрій в нього сьогодні не той. Хотілось чогось іншого. От тільки хто б сказав чого саме?
Він розчаровано вийшов з танцювального майданчику і попрямував куди очі дивляться. Як завжди, варто було відійти метрів п’ятдесят від дискотеки, і він опинився на тихій алеї, що була ледве освітлена рідкими ліхтарями. Наче і іншу реальність потрапив.
-Почекай- почулось позаду і від здивовано обернувся на легкі кроки і несміливий дівочий голос. Тендітна постать наче світилась в ореолі світла одного з останніх на алеї ліхтарів.
-Я?
-Так… Я хотіла з тобою поспілкуватись… Ти незвичний…- Женя з цікавістю розглядав дівчину, що обережно підійшла і зупинилась перед ним. Вдягнена в яскраво-зелений з візерунком топ і спідницю до колін, середнього зросту, струнка, засмагла до кольору шоколаду, довге темне трохи хвилясте волосся, миловидні риси обличчя. На вигляд років 17-ть. Наче повнолітня. Все це він відмічав на автоматі, за звичкою.
- Добре. Привіт.
- Привіт.
- Пішли прогуляємось?
- Так. Можна туди, там лавочки є - показала дівчина в бік моря. Там і справді неподалік від моря була алея з побитою життям та відпочиваючими, доріжкою, та залишками лав.
- Пішли туди. – Женя кивнув головою. Йому було власне байдуже куди йти. Вроджена ввічливість не дозволяла просто розвернутись і піти, а цікавість чи бажання розважитись ще не активізувалась. Чому б і ні. - Як тебе звуть?
- Ліза… А тебе?
- Женя.
- В тебе вимова цікава. Звідки ти?
- З Пітера.
- Далеко… Цікаво…-дівча замовкло, задумливо покачало головою і проходячи під одним з небагатьох працюючих ліхтарів підняло на нього погляд. Женя роздивився великі, сяючі наче зірки в вечірньому освітленні, блакитно-бірюзові очі, довгі чорні вії, чорні брови, пухлі губи. Оце краса! Нічого собі щастя привалило! І що факт саме, йому навіть робити нічого не прийшлось. Оце дивина!
В погляді дівчини була цікавість, непевність, острах, невимовна наївність і якась дивна сила. Дійшовши до однієї з обідраних лав, хлопець і дівчина присіли. Вона його все так же мовчки роздивлялась, а він вперше за своє життя не знав що казати. Дівчина була незвична. Здавалось наче вона нічого від нього не хотіла, просто ось так поряд сидіти і мовчати. І так приємно було несподівано розслабитись, не виконувати обов’язковий «танок джентльмена» спокушаючи чергову дівчину, не відбиватись від уваги дівчини яка йому не дуже подобалась, не переживати, не грати… Просто бути собою… Вітер з моря, що долітав до алеї поривами, зашумів в гіллі тополь і зірвавши частину листви неквапливо осипав ними мовчазну пару.
- Так дивно…- Женя провів поглядом листя, що танцювало в повітрі, кружляло, і плавно опускалось навколо їх.
- Що?
- В мене вдома листя вже осипається від холоду, а тут від спеки…
- Так, справді…-дівчина нахиливши голову набік дивилась йому в очі, і попри те, що було доволі темно, настільки, що навіть її риси обличчя ледве можна було роздивитись, у Жені було таке відчуття наче вона до душі йому зазирає. І відшукує, бачить там щось таке, чого він і сам знайти не зможе при бажанні. Він не витримав і опустив погляд.
- Фєнєчка…- сказав він, просто щоб порушити тишу.
- Що?- вона не зрозуміла, про що мова.
- Ось це, в нас так називають. – Женя простягнув руку до плетеного браслету на руці дівчини і доторкнувся до бісеру та шовкової на дотик шкіри. Відчуття було дивним… Не звичайне бажання, не просто приємно, а так, наче він доторкнувся до теплого світла, з якогось дива обравшого подобу людини. Вона була якась неправильна, нереальна. Він обережно провів вказівним пальцем по зап’ястку і відняв руку, лякаючись, що зараз згребе її в обійми і повалить просто тут на пісок, просто щоб доторкнутись до неї всієї… А дівча тим часом навіть не помітило двозначності доторку.
- А, це. Це мені сестра сплела. Гарний вийшов.
-Так, гарний.- Женя заледве впізнав свій зненацька охриплий голос.- Пішли до моря прогуляємось?
- Пішли. Шкода, що сьогодні воно не світиться…- сказала Ліза, легко зіскакуючи з лави і, підхопивши рукою взуття, попрямувала по піску до полоси прибою.
- Світиться? – він ледве відволікся від її граційної фігури.
- Так, кілька днів тому воно так гарно світилось. Фосфорним зеленим світлом. Заходиш у воду, і від кожного руху твого тіла вода навкруги наче оживає, повторюючи все за тобою, осяюючи, надаючи містики… І відчуття від цього таке, наче не в морі пливеш, а в космосі. А які бризки! Вони так виглядали - наче салют! – дівчина захоплено прокружилась навколо своєї осі від надмірних почуттів захоплення.- Ми спеціально з подружкою купатись ходили вночі!
- Да? – Женя з подивом подивився на воду. Думки здивовано (ау, господар, там таке дівча, а ти тут про море?) попрямували в незвичному напрямку. Він не бачив. Якось вночі купатись він не подумав. Свіжо, темно, нічорта не видно, а якщо йти купатись з дівчатами то ще й нічого цікавого не побачиш, добре якщо саму дівчину не загубиш. Яскраво освітленої набережної (як власне взагалі облаштованої набережної) тут не було, був лише необлаштований піщаний пляж, до котрого де-не де діставало освітлення від якоїсь кафешки чи дискотеки. Та і дівчата, що з ними він вечори проводив, не поспішали до моря, швидше вже до хлопців та винця.
- Тут! Де ж ще!
- Цікаво було б подивитись.- Перед очима хлопця швиденько з’явилась картина, як це дивне дівча роздягається і заходить у воду що світиться і поступово розчиняється в світлі… Він здивовано помотав головою. Так, вже і глюки пішли (мозок таки вивернувся та скомбінував дивні запроси господаря в звичному напряму), а наче надмірна уява ніколи не була його проблемою. – Я чомусь думав що таке явище притаманне лише тропічним морям та більш південним широтам…
- Не тільки! В нас теж є така краса. Ти стільки втратив! - дівча, танцюючою ходою пішло по піску до кромки води. – Ой дивись, трохи ще лишилось! Хоча це світіння інше…- вона зупинилась в полосі прибою і зацікавлено задивилась під ноги. Женя підійшов ближче. Справді, там де хвиля залишала тонкий візерунок, на піску поблискували різнокольорові вогники. Вони то з’являлись то зникали, як якесь містично-магічне марево.
- Що це?
- Не знаю точно. Це вже не планктон, це здається якісь дрібні морські організми і маленькі медузи. – дівчина присіла і підняла один з вогників, що маленькою радугою померехтів у неї в руках.
- Хм.
- Морські вогники… - вона, розмахнувшись, закинула свою здобич у море, але її рука продовжувала світитись. Женя майже мимоволі доторкнувся до пальців дівчини і знову відчув те дивне тепло, а ще помітив, як і на його пальцях залишилися частини світла.
- Це ж треба…- він розглядав власні пальці і мерехтіння вздовж прибою. Вперше за час відпочинку йому було просто цікаво.
- Як ти міг пропустити таке видовище?...- Дівчина щиро дивувалась.
- Не знаю. Якось так вийшло… Гарно…
- Так, дуже красиво.- Ліза вже йшла вперед, роздивляючись море, а потім, піднявши голову, подивилась на зірки.- А ще дивись, як сьогодні зорі відображаються в воді. Он Кассіопею можна прямо в морі знайти!
-Ти знаєш сузір’я?- здивувався Женя. Більшість знайомих його дівчат щось чула про Велику ведмедицю чи полярну зірку, про сузір’я Персея чи Геракла (а хто про них не читав?), але вже знайти її на небі не змогли б. І це інтелігенція північної столиці.
- Так. Вони ж такі гарні! На них же можна годинами дивитись!
- Дивитись і знати різні речі.
- Якщо довго дивитись, то виникає бажання пізнати. – знизала плечима дівчина. – Я розглядала небо, потім звіряла з картою зіркового неба. Це ж просто.
- І які сузір’я ти знаєш?- запитав Женя, дивуючись ситуації. «Дивись, які зірки» не рідко працювало в нього як фраза з якої починався доступ до тіла чергової дівчини, але щоб дівчина йому про зірки розповідала…
- Небагато. Он Кассіопея, он Велика ведмедиця, он Персей, бачиш таке, на лапку схоже. От цікаво, яка ж то має бути уява щоб там людину побачити? А он там сузір’я Лебедя. – Ліза закинувши голову вказувала на зірки, а Женя мрійливо мружився від доторку довгого шовковистого волосся, яким вітер граючись пестив його обличчя. - А от Малу Ведмедицю і Полярну зірку я далеко не завжди знаходжу. Вони наче ховаються від мене, хоча в усіх книжках написано, що їх шукати легше за все! А ще дуже яскраве сузір’я Оріона, Лева, Великий пес – але ті взимку видно краще, або аж під ранок.
- Ти дивна…- Женя обережно взяв дівчину за руку і вона миттєво замовкла уважно подивившись на нього. В хлопця перехопило подих від того погляду – наче всі сузір’я, всі зірки, що вона тільки но назвала і просто побачила на небі, зараз були в тих великих довірливих очах. Він вперше бачив щоб в когось так сяяли очі…
- Можливо…
- Хочеш я покажу тобі де я живу…
- Так…
Вони йшли пляжем поміж відпочиваючої молоді, минаючи компанії, що сиділи просто на піску з вином, гітарою, піснями, пари, що без зайвої сором’язливості кохались просто на пляжі, компанії, що веселились чи просто гомоніли… Все, що вони проходили, майже не відбивалось впам’яті Жені. Він сам не знав, яким дивом знаходив шлях до подвір’я, де вони з друзями зняли кімнату, бо майже втратив зв'язок з реальністю. Хлопець хотів і боявся відпустити руку дивної дівчини. Дотик до неї його наче пік, і одночасно зігрівав, наче через нього пропустили струм мінімум в 360 вольт. Вперше було з ним таке за 23 роки. А дівчина просто мовчки йшла, на диво покірна и тиха. І йому здавалось, що він веде за руку не людину, а якусь незбагненну дику силу, яка цілком і не усвідомлює себе, але уважно вивчає його, придивляється, і одночасно живить його. В голову лізли думки про Орфея з міфів, що виводив так за руку з пекла свою кохану. Але герой легенд так і не зміг довести кохану додому… Женя відігнав від себе сумну аналогію. Але дивні відчуття нікуди не поділись. Мабуть так почуває себе людина, що довго мучилась спрагою і нарешті дістала змогу напитися чистої прохолодної води. Та тільки чи вода це? А якщо вода, то якась вогняна. Бо на смак і дотик чиста як сльоза, а відчуття таке, що він п’яніє просто на очах.
- О, Женя! А ми думали ти сьогодні і до ранку не повернешся- почувся голос Андрія, що, як виявилось, стояв просто перед ним. Пальці дівчини вмить висковзнули з руки і тихе, «ой, мені треба йти» - вивели хлопця з прострації і одночасно вибило дух відчуттям величезної втрати.
- Андрій?
- О, а куди це твоя чергова красуня чкурнула? Невже я такий страшний? – здивовано провів поглядом його друг дівчину, що наче і не побігла, але на диво швидкою, просто летючою ходою зникла в одному з проходів в кам’яному заборі одного з пансіонатів.
- Лізо! – Женя кинувся навздогін, але, ускочивши у прохід, побачив перед собою лише пусті доріжки, десь здалеку лунав сміх, у кущах неподалечку чутно було пару, що явно не вірші одне одному читали, але дівчини і сліду не було… Лише мить…
- Що, втекла? Женя від тебе і втекла дівчина? В лісі помер останній мамонт?- друг вже опинився поряд, весело оглядаючи околиці.
- Дракон, Адрію, схоже дракон як мінімум…
- Думаєш вони існували?- розсміявся друг.
- Наскільки мені відомо, деякі археологічні знахідки та аналіз старих легенд наштовхують нас на подібні висновки.- на автоматі відповів Женя.
- О, ні тільки не твій улюблений коник,- закотив очі друг. Пішли краще вип’ємо, там Саня такий самогон з перцем надибав - в мене аж сльози на очах виступили!. Навіть боюсь питати з чого вони його тут женуть.
Глава 2
Ліза
2016р
Після освіжаючої прогулянки містом, офіс зустрів її рівним гомоном, помірною діловою активністю. Зайнявши своє робоче місце за столом біля вікна, жінка обвела поглядом доволі великий кабінет в якому, окрім неї, працювало ще п’ять співробітників. Керівник – чоловік сорока років якого майже ніколи не було на місці (весь час в переговорах і зустрічах) сидів, щось уважно читаючи з монітора. Ще двоє чоловіків приблизно її віку – Вася та Міша, завзято обговорювали якість кросівок. Інші двоє, співробітників (ну дуже креативних хлопців 23 та 26 років) активно спілкувались телефоном з контрагентами. І якщо не знати суть розмови, їх спілкування можна було б вважати суцільним набором нічим непов’язаних реплік. «так, лижі на Довженка, ні сноуборд на Бандері мені не потрібен, він там не йде, давайте на Академ…» От як тут сторонньому зрозуміти, що то не дивні прикраси на історичних постатях, а поставки товару на магазини, що знаходяться на вулицях с такими назвами? А фраза одного з молодих співробітників «добре, Наташа, я за пів години буду і ми будемо разом робити цих дітей!» розвеселила весь кабінет, попри те, що всі були в курсі, що мова про рекламний стенд з дітьми в одному з розважальних комплексів.
- Сашко, а ти не промах! Я і сам згоден робити з Наташою дітей. Може тебе підмінити? - відволікся від монітору навіть керівник з іронічною посмішкою, що заставила трохи знітитись молодого хлопця, що поклав слухавку, і тільки потім зрозумів подвійний зміст сказаної фрази.
- Та, ну вас.
- Сергію, ти не такий молодий, кастинг не пройдеш.- розсміявся Вася.
- Ех, де мої юні роки. - розсміявся керівник, знову кудись збираючись.- Добре, я на зустріч, а ви тут не бешкетуйте. А то від вас відвернись, а ви вже дітей одразу робить ладні. І Лізу не чіпайте, вона дівчина серйозна!
- Та її зачепиш- буркнув Міша, - проводжаючи шефа поглядом та кидаючи оком на ледь посміхнену жінку, яка працювала не включаючись до розмов, але була в курсі подій, що відбуваються в кабінеті. – Так Лізо?
- Та я ж біла і пухнаста. – посміхнулась вона, не відриваючи очей від монітора.
- Ага, коли спиш зубами до стінки. - хмикнув Вася. Ліза звично посміхнулась, не коментуючи.
В цілому відділ в них був гарний, веселий, і той факт, що вона в ньому була єдина жінка Лізу зовсім не турбував. Ще з часів навчання то було для неї звичне явище. Ще б пак, вона ж навчалась на фізика! А відсоток представниць прекрасної статі в групі студентів-фізиків був такий низький, що дівчина там була радше виключенням з правил, аніж нормою. Виключенням і звичайно, – об’єктом підвищеної уваги. Тож, за час навчання у ВУЗі, Ліза отримала таку багату практику спілкування з хлопцями різної ступені зацікавленості, що давно віртуозно вміла одразу окреслити межі допустимого, як панібратства, так і жартів. Іноді вона це робила свідомо, іноді вже просто на автоматі. Ось і тут, після тижня роботи, поки до неї тільки приглядались її нові співробітники, вона вела себе як звично, відповідала на жарти, мило посміхаючись ігнорувала дрібні пропозицію щось зробити (зварити всім кави, принести чаю і т.д.) але, тільки почувши від когось, мимоходом брошене «Ліза вам не дівчинка з бухгалтерії», зрозуміла, що мабуть знову суттєво відкоригувала чиїсь уявлення про поведінку милої та, на перший погляд, простої дівчини. Буває. Ну, не була вона природжена догоджати, не вважала за потрібне! Але і сваритись страх як не любила. От і виходила з ситуації вмикаючи гумор, гумор і ще раз гумор. І хлопці один, другий, третій раз напросившись на весело-іронічну відповідь, розуміли, що тут «каші не звариш» і залишали її в спокої.
Посаду категорійного менеджера в цій фірмі Ліза отримала не так давно, але вже встигла, як заробити повагу колег, так і сформувати прийнятну для неї манеру спілкування, яка б і всіх влаштовувала і роботі не заважала. Щоб вийти на звичний для неї рівень заробітної плати та прибутковості, приходилось, поки що, працювати втричі більше за інших, але нові категорії товару, які їх нещодавно дали на розробку, не могли не тішити. Особливо, сегмент косметики та засобів по догляду за тілом - це якраз той випадок, коли робота перетворюється майже на хобі, за яке ще й платять. Але, окрім них, були ще електронні пристрої, побутова техніка, освітлювані прибори, різний дріб’язок, які були не настільки цікаві, але суттєво впливали на рівень заробітку. А ще були приємні бонуси у вигляді можливості замовити у постачальників товари зі значною знижкою.
Нинішня робота подобалась Лізі, попри те, що колись вона вчилась зовсім не на це. Але у ті часи коли вона обирала куди їй поступати, ніхто не підказав, чим вона буде заробляти на життя. Та вона і сама не знала. І лише, закінчивши навчання та оббивши купу порогів у пошуках роботи за фахом, вона зрозуміла, що перспективи плачевні. А тому пропозиція її дальньої рідні приїхати до Києва і влаштуватись вчителем до школи, була прийнята, як то кажуть – «на ура». Юна випускниця легко гайнула до чужого міста, не сумуючи ні за рідним Донецьком, ні за матір’ю, яка жодної участі в її життя не приймала.
Робота шкільного вчителя не прийшлась їй до душі. Фізику діти не дуже розуміли, а ще менше вважали за потрібне вчити. Та і самій Лізі працювати з дітьми не дуже сподобалось. Ні, з тими, що хотіли вчитись, їй було цікаво і вона старалась їм донести інформацію, але ж було ще пів класу тих, хто бачив її предмет, хіба що «в труні і білих капцях». Отож, так сяк відпрацювавши навчальній рік, Ліза звільнилась та влаштувалась на одну невеличку фірму по реалізації білоруської косметики на посаду «принеси-подай». Грошей тут платили більше, а нервів витрачалось менше, та і дома вона почала проводити часу більше, а чоловік (який до того часу благополучно перебрався до неї у столицю) тільки це і помітив. При цьому, він взагалі вважав її роботу жіночою примхою, попри те, що грошей вона отримувала не менше за нього. Чоловік взагалі сприймав дуже критично всі її несміливі ідеї, раз за разом виставляючи все так, наче вона одну дурню несе і взагалі нічого путнього сказати не може.
Але то часи минулі… Зараз вона була цілком самостійна (трохи самотня, але краще так, ніж з якимось непорозумінням пов’язувати своє життя) і працювала там де їй подобалось, де до неї прислухались і поважали. Так, вона багато часу витратила не те, щоб відновити віру у власні сили, але воно таки було того варто.
Женя
2016р
Женя стояв посеред вулиці в стані шоку не так вже і довго, але цього цілком вистачило, щоб молода жінка, яка так вразила його, встигла загубитись серед перехожих. Ні, він спробував, чесно спробував наздогнати цю примару, але де там. Якщо то була не та, за яку він її прийняв, то він і не міг знайти потрібну особу серед перехожих, а якщо вона - тим більш. Що-що, а зникати та, його давня знайома, вміла неперевершено. Але навіщо вона знову ввірвалась в його життя? І та іронічна посмішка. Вона то була чи не вона? Якщо вона, то це вона так привіталась, чи просто не пізнала? Чи зробила вигляд що не пізнала? А якщо то була не вона, то чому ж йому так до болю знайома її посмішка і той стан присутності чогось більшого, аніж просто однієї з багатьох? Те відчуття, з тугою за яким він нерідко за останні п'ятнадцять років прокидався, відчуттям, що десь поряд є рідна душа, десь, варто лише заплющити очі та простягнути руку… Та потім зазвичай ранок плавно переходив в день зі своїми нагальними проблемами, питаннями, робочими моментами, а потім наступав вечір, друзі, гарні жінки, клуби, паби… І все губилось, лишаючи по собі стан легкого смутку за чимось невиразно прекрасним і таким же далеким… Він звик все списувати на сновидіння, вранішню мрійливість, як відголосок далекої юності. Це було досить зручно. Адже тоді питання, що там йому у ві сні з’являлось і чому, то питання не до долі, космосу чи інших вищих незбагненних сил, а просто до науковців, які вивчають роботу мозку людини у стані активного сну. А отже – можна не вишукувати якийсь потаємний сенс у того дивного душевного стану. Можна було, до сьогодні…
Пройшовши швидким кроком кілька вулиць, попетлявши між будинками, безрезультатно заглядаючи в обличчя перехожих, Женя зрозумів, що на ділову зустріч він сьогодні прийде не в кращому стані. Які ділові переговори, коли перед очима стоїть дівоче обличчя, коли він відчуває її присутність поряд, її дотик, її запах? Коли стоїш посеред міста, а перед очима світанок на морі, прохолодий пісок під босими ногами і дотик її губ?
Зайшовши в перше ліпше кафе, що виставило свої столики просто на тротуар, чоловік замовив кофе та коньяку. Так не професійно, неправильно, так… Але ж треба якось привести себе до тями!
Випивши залпом на диво пристойне спиртне (не справжній коньяк звичайно, та то не дуже важливо) він заплющив очі приклавши пусту чарку до чола. Перед внутрішнім зором так і стояли блакитно-бірюзові довірливі очі, несмілива, але таємнича посмішка і сьогоднішня іронічна вранішня перехожа. Обличчя та відчуття немов накладались одне на одне, не залишаючи сумніву, що то була одна і та ж дівчина. От же ж мара!
Телефонний дзвінок здивував його, кілька секунд Женя дивився на телефон, не розуміючи, що то таке і чого волає, та врешті, хоч і повільно повернувся до дійсності та взяв слухавку.
-Так..
-Жека, ти де?
-Та… Прогулятись вирішив трохи.
-То тебе десь підхопити?
-Та… так… я …здається на великій Житомирській.
-Хм… ти вирішив прогулятись в протилежну від місця зустрічі сторону?
- Ні… наче. – Женя з подивом зрозумів що те, що пів години тому було для нього дуже важливо, зараз втратило свою актуальність, а зустріч, до якої він так ретельно готувався, здається лише досадною перешкодою. Але перешкодою до чого?
-Так, щось ти мені не подобаєшся. Скинь мені геолокацію, я зараз буду.
- Добре. – Женя дав відбій та скинув другу і партнеру своє місце розташування. Гарна опція сучасних гаджетів була дуже доречна, бо навіть виходити дивитись де він знаходиться – бажання не було. Відпивши принесену офіціантом каву він мимоволі зітхнув – каву тут готувати не вміли. Так, одна назва. Хоча гордо іменується в меню «натуральна 100% арабіка»… Справжня арабіка в тому мішку там і не ночувала…
- Так, кава тут не дуже - змовницьки кивнула головою блондинка, що влаштувалась за сусіднім столиком і, судячи з кольору напою в чашці перед нею, замовила чай. Женя звично окинув оком жінку. Дорогі туфлі на високих підборах, стильна червона сукня середньої довжини, платинове волосся, зібране у просту але елегантну зачіску, витончений ретельно виконаний макіяж, спокусливо блудливі зелені очі - непогано. Трохи псували враження кирпатенький ніс та зверхній вираз обличчя, але в цілому особа була гідна уваги. Такі точно знають чого хочуть, в ліжку профі, а на ранок не задають зайвих питань. Білявка… Знову білявка… Дежавю в повному комплекті?
- Саме тому ви чай замовили?- прийняв Женя правила старої як світ гри.
- Саме тому. – Жінка схвально кивнула, посмішка ледь торкнулась тонких губ. – І вам рекомендую. З жасмином, з ромашкою тут непогані, проте є ще трав’яні збори і ягідні. Чаї з місцевих трав у них гарні, власник сам ними дуже цікавиться, тому даний сегмент представлений широко та якісним продуктом.
- І що тут в трав’яні чаї добавляють?
- Все що вказано в меню.
- Справді?- Женя відкрив меню і уважно (якою б дурнею ще голову зайняти, аби відволіктись?) вивчив перший ліпший склад трав’яного чаю з романтичною назвою «квіти полісся». – Зрозуміло, весь чортополох, що росте узбіччям. Ні, ну, може м’ята (ледь чи не єдина знайома назва) тут і є. Але, конюшина, цмин, волошка, троянда чайна, коров’як, аптечна ромашка, чебрець, льон, ехінацея… Щось дуже сумніваюсь, що вони справді все це збирають. Радше відкрили першу ліпшу сторінку Гугла та переписали симпатичні назви, розташувавши їх у довільному порядку.- він критично похитав головою.
- Дарма. Якщо це написано, воно і справді є. Замовте і наявність більшості компонентів можна перевірити наочно. Квіти розкриваються в воді і той самий гугл в поміч, якщо мені не вірите. - білявка посунула папери що перед нею лежали і кивнула на скляний чайник, в якому стояв чай перед нею. В посудині і справді плавали не дуже знайомі Жені, але на диво симпатичні квіти і наче навіть ягоди. Сюди б Андрія, той би на обидві лопатки вклав цю розумницю своїми знаннями, а Женя міг лице блимати очима та спиратись на загальне враження. Треба віддати належне - враження було непогане.
- А вам даний заклад за рекламу доплачує? – посміхнувся Женя, визнаючи якщо не перемогу, але і значну аргументованість доводів незнайомки.
- Ні. Просто не люблю, коли справді достойні речі не отримують відповідної уваги лише через упереджену думку більшості.- знизала плечима жінка і знову заглибилась у папери, проте Женя знав цей маневр. Вона просто давала йому можливість для начебто вільного вибору. А чому б і ні? Блондинки – то завжди було його спасіння… Особливо ось такі, в яких хіть і практичність в крові, які знають собі ціну, а інтерес мають суто фізичний або меркантильний.
Білявка невимушено поправила зачіску, манірно закинула ногу за ногу, відкривши зору Жені мереживо дорогих панчіх. І стільки в її повадках було невимовленого невгамовного бажання, що Женя звично, на автоматі вже прикидав, коли в його сьогоднішньому графіку є «вікно».
Андрій приїхав за двадцять хвилин і цього часу Жені було цілком достатньо щоб взяти у білявки телефон та призначити зустріч ввечері. Клин клином, будемо боротись з цією маною, як завжди…
Ліза
2016р
Занурившись в роботу, Ліза не зчулась, як підійшов до кінця робочий день. Від розрахунків її відволік телефонний дзвінок подруги.
-Ліза, А ми сьогодні зустрічаємось, чи я знову щось наплутала?
-А… Ой! Так, Катя. Звичайно Я вже збираюсь!- Ліза поспіхом почала складати хаотично розкидані на столі речі. – сьогодні вони з подругою планували нарешті зустрітись (останні пів року планували, але, то одне, то інше) і місцем зустрічі обрали піццерію. Нічого екстраординарного в цьому не було, окрім місця знаходження даного закладу харчування – на самому даху 17-ти поверхової будівлі, з якої відкривається, просто фантастичний вид на Київ. Ліза обожнювала таки панорамні місця, а Катю влаштовував рівень сервісу даного закладу, що теж було суттєвим моментом.
-Ну-ну. Добре. Все як завжди,- засміялась подруга, яка знала здатність Лізи зосередитись на чомусь і втратити відчуття часу, тому і подзвонила так, щоб і нагадати про себе і якраз надати Лізі можливість вчасно прибути на місце зустрічі. Пунктуальність була одним з «пунктиків» вимогливої до дотримання, принаймі зовнішніх, умовностей Каті.
Поспіхом зібравши речі, Ліза попрощалась з колегами і, перевіривши за інтернетом наявність потрібного тролейбусу біля її зупинки, прожогом кинулась на вихід, помахавши охороні на виході. Білявий охоронець провів її задумливо-замріяним поглядом, який Ліза відчула майже шкірою, але звично проігнорувала. Вона завжди помічала зацікавленість чоловіків, але, якщо не планувала ніяких стосунків (а нащо воно їй на роботі?), то майстерно робила вигляд, що нічого не бачить. І найчастіше даний «хід» допомагав, а якщо не допомагав цей, то в неї було ще з десяток простих, але не менш ефективних. Що поробиш, акуратно відсікати непотрібних кавалерів, то майже ціла наука, без якої успіху в цьому світі гарній жінці не бачити, як своїх вух. А Ліза була гарною, хоч більшу частину часу старанно це маскувала, бо їй комфортніше було бути «своїм хлопцем», аніж об’єктом жадання. І, можливо, саме тому чоловіки, які були з нею знайомі, завжди ставились до неї, в першу чергу, як до особистості, а вже потім – як до гарної жінки. Навіть, якщо знайомство починалось з і старої, як світ фрази – «О, яка краса до нас завітала».
За потрібною адресою Ліза була вчасно. Вдало застрибнувши в тролейбус, а потім ще проїхавшись на переповненому метро вона вискочила на станції метро «Виставковий центр» і стрімкою ходою попрямувала до 17-ти поверхового будинку, в якому розташовувалась піццерія. Свіже повітря та яскраві сонячні промені, після переповненої підземки, були таким чудовим подарунком, що насолода від них була фантастичною. Саме в такі моменти розумієш, чому тобі подобається просто жити.
Молода жінка вже майже зайшла до потрібної будівлі, як раптом в неї з’явилось дивне відчуття, наче хтось її погукав. Ні, вона не почула голосу, але… Відчуття було таке, наче до плеча хтось торкнувся легким теплим дотиком, намагаючись її зупинити. Дивно. Вона спантеличено зупинилась і оглянула вулицю. Численні байдужі заклопотані перехожі поспішали по своїх справах під гуркіт машин, що проносились по дорозі поряд. Нікого знайомого, навіть жодного зацікавленого погляду. Що ж то було? Вирішивши, що то вже провина перед подругою її починає катувати, Ліза тряхнула головою, відганяючи дивні відчуття присутності когось важливого поряд, і зайшла в будівлю. Двері, що зачинились, не дали долинути до її вух звукам клаксонів машин та гучну лайку водіїв.
Молода білявка з ідеально накладеним макіяжем в стильній червоній сукні вже ретельно вивчала меню за столиком, але на роздратовану не була схожа. Ліза потайки видохнула - Катя була чудовою людиною, але коли вона не в дусі, настроїти подругу на дружній лад то ціла пісня, на яку сама Ліза зараз не була певна що здатна. Адже після насиченого робочого дня ще зо дві години слухати скарги на «ідіотів керівників та козлів чоловіків» то ще те задоволення. А Катя, якщо вже починала розповідати чому не в дусі, то, поки все не виговорить – не зупиниться. І якщо її хтось роздраконить перед зустріччю, то Лізі приходиться вислухати спочатку все про справи та особисте життя подруги, і лише потім, десь там почути поблажливе «ну, як в тебе справи?». Ні, Катя так робила не навмисне. Просто розпочавши не могла зупинитись, а коли зупинялась, то власні справи Лізі здавались не такими вже і цікавими, щоб їх обговорювати. Проте, так було не завжди. Просто, чим далі тим більше подруга зросталась з обраним нею колись образом ділової леді, забуваючи часи, коли її цікавили душевні розмови, філософія, лірика. Катя наче і хотіла просто посидіти, потеревенити, помріяти з Лізою, як колись, але справи, постійні дзвінки від клієнтів, керівництва, рідних, долею яких вона вважала за обов’язкове опікуватись на рівні контролю кожного чиху, просто не залишали часу на подібне. Навіть дивно, що зараз вона не на телефоні (диктує підлеглим де лежить потрібна папка, чи терміново необхідний документ), а просто вивчає меню.
-Лізо, ти розбиваєш всі мої шаблони!- посміхнулась подруга, підіймаючи очі. Ти сьогодні вчасно, хвилина в хвилину! – Ліза подивилась на телефон. Час і правда був рівно 18.30.
- Привіт! Хто б міг подумати. Іноді і я буваю пунктуальна – посміхнулась Ліза і, підсівши до столика, який зайняла подруга, перевела погляд за вікно, на яскраво блакитне небо по якому пливли пухнасті хмари. Такі білі, легкі, гарні.
-Так, панорама тут справді чудова.- погодилась Катя, відкладаючи меню і схвально оглядаючи пейзаж за вікном, - маркетологи в них непогані.
- Вражає… - Ліза поступово опустила погляд вниз на вулицю Києва. Машини, люди, зелені дерева. Життя вирує. ЇЇ увагу мимоволі привернула постать чоловіка в світлому одязі, що якось розгублено ходив по парковці. Так, наче щось шукав.
- Катя, дивись - но, який загублений красунчик і такий якийсь нещасний...
- Боже, Ліза, ти з висоти сімнадцяти поверхів розгледіла якогось нещасного? Тобі не досить було твого першого чоловіка? – закотила очі Катя.- А чи красунчик він, то взагалі велике питання. В тебе звичайно стопроцентний зір, але ж не орлиний. Досить думати про людей авансом краще ніж вони є.- звично розкритикувала подруга.
- Хм, справді. Вибач- посміхнулась Ліза. Просто він мені когось нагадав, тільки не розумію кого…
- Угу, як звичайно мабуть когось з твоїх нещасних залицяльників, якого ти безапеляційно відшила, а потім мучилась відчуттям провини, через те, що вони такі бідні нещасні, на свою біду в тебе закохатись…- Хмикнула Катя, підзиваючи офіціанта і озвучуючи свій заказ.
- Та ні, наче таких блондинів в списку моїх недавніх прихильників не було – розсміялась Ліза, замовивши і собі, але сумнів чомусь залишився десь глибоко в душі. Наче не було… Чи були?
- Щось не пригадую.- скривилась наче від зубного болю подруга, - Твій Маттей, точно був зовсім не блондином, та і Сергій наче шатеном був. Знаєш Лізо, я до цих пір дивуюсь як ти з таким розбишакою зійтись могла. Він же, що таке відчуття провини, взагалі не знає! Навіть якщо кого випадково вб’є, буде вимагати щоб труп перед ним вибачався і аргументовано це викладе в претензії в трьох екземплярах! Та так аргументовано, що труп справді вибачиться! Та я б його в свій відділ юристів судовиків взяла з руками і ногами, якби в нього освіта відповідна була!
- І бажання. – розсміялась Ліза, згадуючи як Сергій зробив ну ду-уже великі очі, на озвучену пропозицію отримати освіту юриста і йти до Каті працювати. І як Сергій при цьому з невимовно-комічним виразом обличчя запевнив, що якщо в нього колись і проскакувала така думка, то тепер він її і близько на поріг не пустить, аби лишень триматись подалі від такої гюрзи, як Катя.
-Та да. Ледащо ще те він.- погодилась подруга.
- Ти права. Сергій такий. Але нащо йому юридична освіта, якщо він і без неї міг довести гаїшників до сказу? – розсміялась Ліза.
- І не тільки їх – закотила очі Катя, бо її він теж, граючись, міг довести до стану близького до вибуху.
– Як в тебе справи? Вигляд просто шикарний! Знову повернулась до білявого образу? – вирішила змінити тему Ліза. Їх доволі різні підходи до чоловіків були не тією темою де вони могли знайти порозуміння.
-Так, це таки моє. Люблю, коли чоловіки не вважають мене серйозним противником. Знаєш, на переговорах це дає відчутну фору. Поки ці півні розглядають мої ноги, намагаючись дістати поглядом до візерунку трусиків, та красуються одне перед одним, вважаючи що «оте блондинко всеодно нічогісінько не розуміє у контракті», я якраз встигаю і необхідні умови виторгувати і підписи отримати. В мене шеф і його партнер вже ставки почали робити, за скільки я «укатаю» чергову жертву. - королівським жестом відкинувши платинове волосся, розсміялась Катя.
- А мені ти більше з темним волоссям подобалась.
- Мені теж, але, робота вимагає жертв. Тим паче, що я там кредит взяла на нові меблі, та і дочці одяг до зими придбати не зайвим буде. А нормальної якості речі, сама знаєш, скільки зараз коштують.
- Здогадуюсь.
- Навряд чи. Легенька курточка середньої якості - півтори тисячі гривень, туфельки від двох!. Як на дорослих ціни, а вона ж росте!
- Розумію.- Ліза кивнула.
- А ще косметичні процедури. Я тут по акції на епіляцію записалась у зоні бікіні – жах. Відчуваю себе куркою гриль!
-Теж потрібно для роботи – не втрималась від шпильки Ліза.
-Та ну тебе. То вже для душі.
-Саме для душі?
-Ну звичайно. Моя душа цілком спокійна, коли я знаю, що у ліжку з чоловіком я буду виглядати на всі сто!
-З яким чоловіком? З Вадиком?
-Та… Облізе. А от сьогодні я зустріла такого іноземця…З такими сідницями…
-Катя, ти невиправна!- розсміялась Ліза.
- З Вадиком все одно розлучатись пора. Він весь час у своїх роз’їздах. От нашо мені чоловік, якого і вдома-то не застанеш? Я, щоб меблі зібрати винаймала людей, щоб електрику відремонтувати – наймала, кухню переобладнати – теж саме! Я вже знаю, що то за сервіс – «чоловік за півгодини»! Та в мене нормального сексу з ним вже пів року не було! Ті короткометражки, на які він може сподобитись, я до уваги не беру. Мені в ліжко чоловіка теж наймати? Краще вже провести гарну ніч з якимось гарячим незнайомцем. І проблем не буде і тіло отримає розрядку, що добре впливає на здоров’я.
- Все з тобою зрозуміло.
- Та я знаю, що ти не так все бачиш. – розсміялась Катя.- Тобі в монахині можна було податись, з твоєю здатністю сублімувати статеві потяги. А я так не вмію. Тож кожен крутиться, як може.
- Да, ти мені подобалась більше з темним волоссям, але білявкою мені звичніше тебе бачити. Стандартний розбитий шаблон про дурних білявок це саме ти. – розсміялась Ліза, вирішивши не коментувати свій більш стриманий підхід до вибору чоловіків. У кожного свої пріоритети.
- Намагаюсь тримати марку. На зустрічах з новими партнерами я навіть старанно граю наївну класичну блонду, кліпаю повіями, нахиляюсь демонструючи декольте, перепитую деякі слова – Катя скривилась- це найгірша частина маскараду. Але який ефект!
- Сподіваюсь, хоч премію тобі за наявність таких талантів платять?
- Звичайно. Певний відсоток від кожного контракту. Чого б я оце задарма імідж міняла та дурою прикидалась. – пожала плечима Катя.
- Пізнаю мою хватку подругу – щиро посміхнулась Ліза. От що в Каті викликало захоплення, так це вміння брати від життя своє. Катя могла отримане бажане від будь кого, будь то, хоч охоронець клубу, хоч міністр. Якщо Каті потрібно, то вона це отримає! Так, вона багато працювала, багато витрачала душевних сил, але ще зі студентських часів, ця дівчина отримувала все, що бажала. Не зважаючи на шипіння в спину та доволі специфічну думку про неї чоловіків.
-Та яке там. Відсоток доволі скромний, але більше я поки що не прошу, бо наш фінансовий директор і так кожного разу ледве свідомість не втрачає, виплачуючи його. Ти б бачила. Блідніє, пітніє, бурмотить щось з ненавистю собі під носа. Так, наче то я в неї з гаманця ці гроші забираю! Стара гримза. – скривилась Катя. Ліза посміхнулась, добре уявивши собі цю картину. Знайома картина, ще однією з постійно супроводжуючих бід подруги були заздрощі і нелюбов людей близько пенсійного та пенсійного віку. Це був просто якийсь дивний рок – пенсіонери Катю, таке враження, що ненавиділи поголовно і просто за саме її існування. Ліза нерідко втрачала мову, спостерігаючи дивні метаморфози в цілком милих бабусь та дідусів, варто було поряд з’явитись Каті. Тільки но ж бабуня мило щебетала, пропонуючи пригостити чаєм, а тут вже шипить, як заправська кобра і мало що не отрутою плюється! Але, зазвичай, Катя презирливо ігнорувала всі ці нападки, вважаючи їх негідними уваги.
- І з якого часу тебе бентежить таке ставлення?
- Та не бентежить, робить мені нічого, бентежитись через корчі якоїсь старої, просто руки ще не дійшли її на місце поставити. – відмахнулась подруга, та змінила тему - А в тебе як справи? Як на новій роботі?
– Все добре. Чудовий колектив, зручно добиратись.
– А зп?
– Ну, не така, як на минулій роботі. Все ж дуже шкода, що та контора закрилась. Не витримали іноземні партнери українського менеджменту…- зітхнула з жалем Ліза.
– Та, цієї кари Господньої, жодна фірма не витримає- скривила Катя, згадавши своїх представників подібної ланки.
– Та така ж гарна фірма була. Я ж, дякуючи їм, на квартиру заробила… - по обличчю Лізи на мить пробігла тінь, бо одночасно Ліза згадала як ледь не посивіла, коли буквально за день до оголошення банку банкрутом, встигла забрати свій, з таким трудом зібраний вклад.
– Так, це ти молодець – Катя розсіяно кивнула головою, заглибившись в меню.
– Але знаєш, ставка для початку непогана і є всі перспективи напрацювати гарний відсоток від продажу. Мені зараз якраз такий цікавий сегмент ринку доручили. До речі, що ти думаєш про такий засіб для шкіри… - Ліза миттєво залучила подругу до їх улюбленої теми обговорення косметичних засобів. У цьому Катя була ас, фанатка і профі в одній особі. Вона не гірше за професійного косметолога могла перелічити всі можливі процедури для обличчя, тіла, волосся, могла з закритими очима назвати десять найкращих салонів Києва, могла розказати про можливі плюси і мінусі тієї чи іншої косметики чи процедури стільки, що гугл, якби дізнався, вдавився б з сорому! Окрім того, подруга чудово орієнтувалась саме у дорогих косметичних засобах, і тому її думка була на вагу золота. Сама Ліза не була настільки претензійною в користуванні косметикою, але для її роботи, знання Каті зараз були безцінні. Адже подруга витрачала на місяць на косметику більше, аніж Ліза заробляла мабуть за пів року. Єдине, що дивувало Лізу – так це те, що попри наявний ефект від таких трат, Катя все одно було якась самотньо-невдоволена (і це за наявності чоловіка!) і одночасно нерідко скаржилась на суто плотські посягання чоловіків. Наче вони в ній окрім тіла і не бачили нічого. Один Вадик її кохав, але, Катя до нього ставилась так зневажливо, що в того кохання не так багато шансів було вижити. От який чоловік витримає коли його привселюдно (на нечисленних святах, де збирались їх друзі ще з часів студентства) мало що не кожні п’ять хвилин критикують і тикають носом у відсутність віщої освіти? Цей і так довго протримався… Майже п’ять років…
Розмови Каті про розлучення могли означити не лише її невдоволення чоловіком, а і відчуженість самого Вадика. Адже для подруги було найважливіше «тримати лице», тож визнати сам факт того, що від неї може піти навіть некоханий чоловік, було вище її можливостей. Хоча дарма. Навіщо триматись за те, що тобі не потрібно, Ліза не розуміла. Вона чесно намагалась. Намагалась розібратись у мотивації подруги, приймала її такою, якою вона була, намагаючись допомогти їй розібратись в собі, у власному житті. Та життя Каті, чим далі тим дужче, нагадувало самій Лізі павутиння, яке подруга сама сплела і сама ж в ньому заплуталась. І тепер воно її натурально душить, а Катя робить вигляд, що то така коштовна прикраса і саме так і має бути. Проте, можливо, Лізі було набагато простіше жити саме через те, що в неї не було ані дитини, ані чоловіка.
Женя
2016р
Женя весь день був наче сам не свій. Попри миле спілкування з блондинкою в кафе, та доволі напружені ділові переговори його так і не відпустило повністю.
Настільки не відпустило, що мало не провалив таки, переговори на кілька мільйонів. Ще б пак, пропонувати покупцям техніку і одночасно заявляти, що їх механіки такі crazy, що все одно використають її не за призначенням. І що з того, що то – чиста правда? Так, він сам особисто бачив, як вантажівку для газону ці божевільні використовували для розкидання піску та внесення добрив у газон, бо в них бачите, «ця клята сіялка до трактора не чіплялась!». Ні, Женя знав слов’янський менталітет, знав вміння поєднувати непоєднувані речі і »пахати поле на волзі, бо кінь здох», але ж це дурість! Тому механіку який це примудрився зобразити (бо цей гібрид бульдога з носорогом в них таки працював!), потрібно іти в конструктори і застосовувати свої унікальні вміння з більшою користю, а клієнтам варто просто купувати нормальну техніку. Але ж то не привід таку дурню городити на переговорах, де намагаєшся продати ту саму техніку. На щастя, напарник все це перевів в жарт, та так, що контрагенти навіть запишались власною дотепністю. Та Жені було дуже соромно, як перед самим собою, так і перед другом за власну дурість.
- Жека, що з тобою твориться!- звірів Андрій, намагаючись привернути увагу друга. –Де ти? В якому всесвіті застряг? Та заради Бога, прийди до тями! Якщо ми не отримаємо вигідні умови на наступній зустрічі, нам надбавки та премії не бачити як своїх вух! А сер Джон так подивиться на нас на нараді, що ми довіку будемо почуватись останніми сволотами!
-Так, так. Вибач. Я виправлюсь. Все гаразд… -покірно кивав Женя, розуміючи всю правоту друга. Кивав і обіцяв собі викинути з голови різню дурню. І справді, це ж ненормально, так пустити псу під хвіст всі справи через те, що йому там щось привиділось зранку. Так, він викине з голови думки про давню занозу, зустрінеться з білявкою з кафе сьогодні ввечері, підготується до наступної зустрічі з другими партнерами. Не діло, що Андрію сьогодні приходиться працювати за двох, навіть якщо за тиждень до цього майже все робив сам Женя, а Андрій просто відривався майже як у старі добрі часи. Так все собі розклав по полицях чоловік і майже відновив душевну рівновагу, але рівно до того моменту як не відвів очі і не побачив за другом, на іншій стороні восьмиполісної автостради, стрімко крокуючу вже бачену вранці молоду жінку в блакитній сукні. Спочатку Женя застиг як заворожений, проводжаючи ту легку ходу, а потім вискочив прожогом з машини, коли друг трохи пригальмував у світлофора.
- Жека! Твою ж… ! Куди ти? Що сталося?! Стій, придурку, там же рух на дорозі скажений!
- Ліза! – Женя кинуся посеред вулиці на іншу сторону. Вереск гальм, мати, сигнали водіїв, крики «здурів! Куди тебе несе, придурку?! Йолоп!» пройшли повз його уваги, як і той момент, що бетонну перепону посеред дороги він перескочив суттєво зачепивши джинси. Його мало цікавило що там навкруги, поки він бачив ту постать. Але тут машина, там людина, тут вантажівка – і дівчина щезла з поля зору. І коли він дістався іншої сторони вулиці там нікого схожого не було… Він пробіг в одну сторону, в іншу – марно. Жені здавалось що він сходить з розуму. Знову її побачив і знову вона зникла без сліду. Дівчина з минулого. З минулого, яке він до цих пір не знав, чи понад усе бажає забути, чи повернути…
Він стояв розгублено посеред якоїсь парковки, намагаючись заспокоїтись і почути щось окрім шуму крові у вухах.
-Ти що взагалі з глузду з’їхав? Кого ти там побачив? – підбіг до нього Андрій. Там підземний перехід в трьох метрах! На той світ поспішаєш?
-Лізу…
-Кого?
-Дівчину з Азовського моря…
-Яку ще дівчину?
-Ну згадай, ми з тобою колись відпочивали на морі два роки підряд. Саня ще був з нами. П’яний танок на шлюпці, облізла спина, мозолі на цікавих місцях…
-А…. Було таке… Ого! Ну ти згадав, то ж було п'ятнадцять років тому! В тебе ж тоді дівчат було як бичків в морі!
-Ні, така була одна…
-І це ж котра?
-Та, з бірюзовими очима…
-Та що я їх очі розглядав? От якби ти розмір грудей сказав.
-Так, вибач, дурню зморозив. Хоча з цією частиною в неї теж все добре було – кисло посміхнувся Женя. Він зрозумів, що Андрій Лізу не згадає, навіть, якщо його перед нею поставити. Адже друг тоді не просихав, і реагував виключно на жіночі ніжки та груди, а своїм враженням від Лізи він так і не поділився тоді з ним. Спочатку просто не міг обговорювати її, бо сам не розумів що то було, потім не вважав за потрібне, а потім…, потім просто сховав ці спогади, як дорогоцінність у самий дальній закуток пам’яті, і діставав лише тоді, коли було так непереливки, що гірше просто нікуди. Це було схоже на дивний амулет від неприємностей. Самі спогади, як амулет. У когось, брелок, у когось підвіска, у когось, бейсболка, а в нього спогади. І не загубиш і не втечеш…
- В будь якому випадку – тобі точно здалось. Ні, я пам’ятаю, що тебе тоді зачепило, але ж не настільки, щоб так повело після стількох років!
- Зачепило? – Женя здивовано повернувся до друга.
- Ну так, я згадав. Мабуть це та, що від тебе втекла? Це єдина дивність, яку я згадав серед твоїх красунь, бо дуже смішно то виглядало. Ні, саму дівчину я не пам’ятаю, а от твій стан через пару днів… Так, я був здебільш під мухою і з дівчатами, але коли твій друг замість душі компанії кілька днів прикидається відлюдьком, не реагуючи навіть на апетитну білявку, що майже до нього в труси залазить… Таке важко не помітити.
- Хм… Мабуть…
- Хоча ти так дивно тримався, що я не вважав за доречне щось питати. Вирішив, вважатимеш за потрібне - сам розповіси, а потім якось забулося.
- Так. Забулося…- Женя криво посміхнувся, згадавши як, рік промаявся, випробувавши все що можна, щоб викинути з голови спогади, але, попри все, чекаючи наступного літа, як мани небесної. Чекаючи, щоб знову поїхати до Азовського моря, плекаючи примарну мрію знову її зустріти… І зустрів же, але…, знову те «але»! Але знову вчинив так само… Знову намагався все викинути з голови… І майже вийшло, але знову літо і знову, з перших днів він подумки повертався до неї … Як потім ще три роки туди їздив і все марно… Як відчуваючи, що більше не взмозі жити як живе, все кинув і поїхав за кордон, приставши на, чесно кажучи, доволі дурну пропозицію Андрія, змінити звичне життя, на щось кардинально інше. Особливо, якщо те що є доводить до сказу. В нього власне тоді було лише два виходи: або втопити життя у пляшці, допившись до стану «в вашому спирті крові не знайдено», або заїхати світ за очі і зайняти себе настільки щоб голову ніколи було підняти. Спиватись не було ну дуже по дурному, і він поїхав. Куди, навіщо - чіткого плану у друзів не було. Був лише кураж, та бажання змін. І вони їх отримали. Перші кілька років були такими насиченими, що не до спогадів було, а потім якось наче відпустило… До сьогодні.
- Я і бачу.- засміявся друг.- Але навіть, якщо ти і побачив міраж власної юності, це не привід кидатись під колеса!
- То була вона. Не міраж. Я впевнений!
- Друже, та вона ж була з якогось там містечка неподалеку моря. Там всі місцеві були, окрім нас. Та, навіть якщо і з якогось дива переїхала б до Києва (допускаю провінціалки всі рвуться до столиці), вона мабуть давно заміжня з купою дітей і страшна, як смерть… Ти б її і зустрів не пізнав! Ти ж знаєш що сімейне життя з жінками робить! Правильно – перетворює німф на відьм, саме тому ти і не одружений. Твої ж слова?
- Андрію, то була вона! І вона майже не змінилась. Це вдруге я її бачу за сьогодні! Я не міг два рази помилитись!
- А оце вже точно маячня. Ми в місті, де живе лише офіційно, щось близько трьох мільйонів людей! Це не Пітер і не Лондон звичайно, але і зустріти випадково двічі в день в різних місцях одну і ту ж людину – нереальний збіг!
- Андрію, я знаю. Я не гірше за тебе можу порахувати вірогідність такого збігу, але там, де вона з’являється дивні збіги – це норма! Вона сама такий неможливий елемент, що на її фоні збіги, це така дрібничка…
- Та з чого ти так вирішив?
- Практика була.
- А детальніше?
- Довго розповідати. – відмахнувся безнадійно Женя. Як пояснити другові те, що і сам собі пояснити не взмозі. Ні п'ятнадцять років тому, ані зараз…
Глава 3
Женя
2001р
Дівчина зникла, як в воду канула. Женя обійшов всю територію студентського пансіонату тричі. Так його ще не дивували. Навіщо було самій до нього підходити, а потім тікати? Він же знав, що зацікавив її, таке він завжди відчував. І якщо спочатку він не був здивований (не вперше дівчата самі до його йшли), то тепер нічого не розумів. Чого вона від нього хотіла? Просто поговорили? Так вони не так багато і розмовляли. Отримати задоволення – так не дуже схоже. В якийсь момент йому взагалі здалось, що вона ще взагалі з чоловіком не була, але його особистий досвід у таку чудасію не дозволяв вірити. Зазвичай саме такі скромні на перший погляд, виявлялись такими досвідченними у ліжку, що і його могли чогось нового навчити. Але чого ж вона шукала? Ну не великого ж і чистого кохання вночі на пляжі в курортному поселенні!
День пройшов, як завжди в воді і тіні. Онука власниці їх «апартаментів» знову, наче випадково, весь час примудрялась бути поряд, знову й знову потрапляючи на очі. Женя вельми галантно з нею спілкувався, але не більше. Дівча ще школяркою було, і неповнолітньою. Проблеми з власною совістю, законом і власницею кімнати йому не булипотрібні, та і розбиті серця це не те, що він вважав за доцільне залишати після себе. Йому подобалось залишати дівчат задоволеними, а не нещасними. Ну було звичайно різне, але, принаймі навмисне, ображати Женя нікого бажав.
На вечір він, загітований друзями, пішов на саму дальню дискотеку, туди, де майже не було студентів. Так, він майже (не згадувати, не дивуватись було складно, але цілком можливо) викинув з голови дивну вчорашню дівчину і був знову цілком налаштований знайти своє велике кохання на цю конкретну ніч. Але - не судилося…
Він вже перекидався бісиками з довгоногою шатенкою, що танцювала поряд, та кидав оком на недвозначно розглядаючу його білявку, як раптом до білявки «пританцювала» інша дівчина. Стрімкі, але при цьому, на диво плавні рухи дівчини, що спочатку танцювала до нього спиною, просто привернули увагу, бо закрили вид на білявку. Та сукня танцюючої, з візерунком, що нагадував поверхню якоїсь металевої рідини, вибірково світилась у ультрафіолетовому прожекторі, створюючи дивний ефект – наче це саме море втілилось в стрункій, стрімко рухаючись дівочій фігурі. Чергова пісня раптово закінчилась і він зупинився, вдивляючись у танцівницю, що щось розповідала подрузі і розуміючи вже, що і сьогодні знову все іде не так.
Дівчина, наче відчувши погляд, обернулась і він майже без подиву її впізнав. Чи то саме в цей момент прожектор так вихопив її погляд, чи то так уява його розігралась від недосипу та випитого вина, але йому знову здалось що в тих очах ховаються усі зірки їх всесвіту. Наче заворожений, він під перші ноти повільної пісні пішов до неї.
- Погодишся зі мною потанцювати? - простягнув Женя руку. Вона уважно на нього подивилась, знову,наче рентгеном, просвічуючи вся потаємні куточки його душі і після кількох миттєвостей роздуму простягнула руку з загадковою посмішкою.
- Так…
- Куди ти вчора зникла? – запитав Женя, обнімаючи руками її тонкий стан і відчуваючи, як хвилею накриває шалене бажання. Розмова допомагала відволіктись.
- Ти зустрів друзів, і я тобі була більше непотрібна.
- Не зрозумів.- Женя здивовано на неї подивився.
- Не звертай уваги. – посміхнулась ніяково дівчина, так, наче збовкнула щось зайве, і тут же безтурботно розсміялась -. Вважай це вивертом дівчачої логіки.
- Ні, я дівчачу логіку наче більш-менш знаю…- задумливо покачав головою Женя, але в тебе вона якась незвична, навіть для дівчини.
- Можливо. Ну то вже як є. – Ліза дуже плавно танцювала, легко, так наче не ступала, а ковзала по підлозі, кожен рух був продовженням попереднього, перетікаючим, ніжним. Женя вперше настільки відчував і не відчував партнерку по танцю. Наче він її веде, але одночасно його власні рухи змінились, стали лагіднішими, незвично ніжними, наче він не танцює, а спокушає невинною ніжністю. Це було дивне відчуття.
- Де ти навчалась танцю?
- Ніде.
- Не вірю.
- Не вірь. – легко погодилась вона.
- Як так?
- Я відповіла на твоє питання, а вірити чи ні - то вже твій клопіт. – вона загадково посміхнулась
- Більшість людей потребує, а то і вимагає, щоб їм вірили.
- Навіщо?
- Так, те що ти не більшість, я вже зрозумів,- розсміявся Женя, відчуваючи, як звичне фізичне жадання доповнюється інтригою розумовою. Йому хотіло зрозуміти, що то за рибка потрапила до його сітей. – бо людина потребує відчувати вагу своїх слів.
- Ні.
- Вважаєш не потребує?
- Слова не важливі, важливі емоції. Одні й ті ж слова несуть різний посил, різний зміст. Я можу відповісти «ні», але ж це може значити як «ні» так і «так».
- О, так це притаманне всім жінкам. В цьому ти не оригінальна.
- Так, мабуть.- дівчина зупинилась відступаючи від Жені на крок. Пісня скінчилась.
- Пішли прогуляємось?- запропонував він.
- Куди?
- До моря. Куди ж тут ще можна йти. – Женя посміхнувся не відпускаючи її руку.
- Добре, тільки подругу попереджу, щоб вона мене не шукала.
- Подругу?
- Так, а що тут дивного?
- Вчора ти сама була…
- Ти теж. – дівчина намагалась забрати руку, але Женя не відпустив.
- Добре, я з тобою іду.
- А твої друзі?
- Вони переживуть – Женя повернувся, помахав хлопцям рукою. Ті у відповідь схвально підморгнули і зробили умовний жест, повідомляючи, що сьогодні кімната за ним.
- Добре…
- То де твоя подруга?
- Там… О, Катя, ти вже тут? Я прогуляюсь.- звернулась Ліза до раптово вигулькнувшої поряд з ними білявки, яку по свійськи обнімав високий чорнявий хлопець.
- Впевнена? Дівчина окинула підозріло-оцінюючим поглядом Женю, наче він був якимось маніяком.
- Так. Звичайно. Все добре.
- Обіцяю повернути цілою і неушкодженою – розсміявся Женя, почуваючи себе напрочуд дивно. Подруга Лізи, викликала в нього якесь дивне відчуття відрази, але Лізі про це знати було не обов’язково.
- Дивись мені, якщо що - я тебе з під землі дістану.- грізно зблиснула очима білявка. Сама Ліза при цьому тільки посміхнулась і пішла за Женею, який потягнув її на вихід з танцполу, оскільки наступна пісня знищила сенс відповідати – його б просто не почули.
- Яка грізна в тебе подруга – розсміявся хлопець, коли вони відійшли на достатню для розмови відстань.
- Так, вона чомусь вважає за необхідне за мене переживати – розсміялась Ліза.- Хоча, то ще питання, хто кого оберігає.
- А ти вважаєш, що за тебе не потрібно переживати?
- Не потрібно.
- Чому?
- Це важко пояснити.
- А ти спробуй.
- Добре. Мене оминає небезпека, і я частіше ніж Катя притягую позитивних людей, події.
- Тобто з тобою ніколи нічого поганого не стається?
- Чому ж стається, але лише те, що змушує мене рухатись вперед, чогось вчить, до чогось стимулює.
- І завжди ти така мудра?
- Ні звичайно. Я іноді, як і всі, не дивлячись на всю інтуїцію «лізу в пекло, бо там тепло», але тоді вже претензії особисто до мене.
- Тобто ти вважаєш, що, апріорі, не можеш на безлюдному узбережжі зустріти маніяка, чи неадекватну людину?
- Можу, і навіть зустрічала, але це не призводить до тих наслідків, які звичайно від такої зустрічі очікують.
- Як так? Кого ти зустрічала? – ошалів від такої заяви хлопець.
- Якось так.
- Так кого ти зустрічала?
- А, кілька днів назад одного типа, коли гуляла сама по пляжу в бік Маріуполя. Була дощова погода і мені було нудно..- по обличчю дівчини неначе ковзнула легка тінь чи то розчарування, чи то смутку.
- І?- Женя чомусь відчув як у нього виступив холодний піт на потилиці. Він вірив їй, відчував що вона каже правду, і зрозумів, що ладен порвати на клапті будь-кого, хто навіть подумає погане про неї…
- Що, і? Нічого страшного – пішла від нього ціла і неушкоджена.- розсміялась неочікувано Ліза.- Чи ти хотів почути на криваво-слізну оповідь про дурну зґвалтовану студентку?
- Ні, не хотів… Точно не хотів. Але ти так впевнено сказала що зустрічала маніяка. Мені чомусь здалось що він і справді був маніяком, і саме це планував зробити.
- Так, але він передумав – відповіла Ліза, якось здивовано подивившись на свого супутника.
- Звідки ти знаєш? І якщо це так, то чому ти така спокійна?
- Спокійна що він передумав? Я мала бути розчарована?- розсміялась знову дівчина, хоча, що саме її так тішило Женя ніяк не міг зрозуміти.
- Що збирався…
- Він недвозначно себе повів. Не бери дурного в голову. – безпечно відмахнулась дівчина.
- Ти про що?
- В тебе такий вираз обличчя, наче ти зараз побіжиш шукати того чолов’ягу і розбиратись з ним.
- Але ж це нормальна реакція! Якийсь маніяк бігає на узбережжі, нападає на дівчат, а ти про це так спокійно розповідаєш, хоча з твоїх слів майже стала його жертвою! Та про нього треба повідомити правоохоронні органи як мінімум!
- Можливо. Тільки я робити цього не буду.
- Чому?!!!
- Він мені нічого поганого не зробив.
- Але ж хотів!
- Ти теж хочеш. Можливо не в тій формі, але ваші бажання не сильно відрізняються.- ошелешила Женю дівчина.
- Я… Та все не так! Я б ніколи… Як ти можеш навіть порівнювати!- Він відпустив її руку і відступив на крок, шокований таким підходом. Так, він бажав її, але б ніколи не силував. Але чи є велика різниця між спокусою і силуванням, якщо справа стосується жінки? Якщо по результату дівчина залишиться нещасною? Вперше він подивився на це питання під таким кутом зору Ні, звичайно є! В першому випадку все добровільно, в другому травма на все життя…
- Розбите серце не легше зцілити, ніж скалічене тіло. А іноді й важче…- промовила Ліза і, поки Женя шукав потрібні слова для заперечення, стрімко зникла за огорожею чергового пансіонату, просто перемахнувши через півтораметровий паркан, як тренована акробатка.
- Знову здорово…- хлопець навіть не намагався наздогнати чудне дівчисько. Це ж знову шукай вітра в полі. Та і треба?
Він навіть не здивувався, почувши голоси друзів за спиною.
- О, Женя. А ми тебе шукали. Нам тут одна сорока на хвості принесла, дивну історію. Наче вчора тебе шукала компанія місцевих хлопців, щоб популярно пояснити межі дозволеного доступу до тіл місцевих красунь, а коли знайшли, раптом передумали. О, а ти ж з дівчиною наче йшов? А де вона?
- Пішла, зітхнув Женя. Так що там за історія?
- Да? Дивно. – здивувався Андрій.
- Щось ти втратив сноровку, вже друга дівчина тебе покидає серед ночі на призволяще.- розсміялись друзі.
- А історія весела- продовжив вже Саня. - Хлопці були, кажуть, налаштовані, ну дуже рішучо, але чи то перепили, чи то накурились чогось не того, бо ти від них вчора, цитую: «в темній алеї зник в плямі світла, бо тебе сховала примарна дівчина».
- Не зрозумів? Це як?- Женя роздивлявся друзів, намагаючись зрозуміти, який цього разу розігриш вони намагаються з ним провернути.
- А хто його зна. Кажу ж, накурились чогось молодики.- підтвердив Андрій.
- Та ми б і не казали тобі нічого, але вони підійшли сьогодні до нас і спитали, чи знає наш друг з ким водиться? За їх словами ти пішов заледве чи не з Медузою Горгоною, погибеллю всіх ловеласів, від якої ще живим ніхто не повертався…
- А вона від тебе втекла! – розсміявся Андрій.
- То так діє твій неймовірний шарм на місцевих примар? Будемо знати!
- Хоча, вони ще висунули версію, що то ти в нас ілюзіоніст і вмієш так вправно ховатись, як місцева легенда.
- Ага, тут виявляється гуляє дитяча казочка про дівчину-примару, що дощовими днями гуляє по пляжу і зникає прямо на рівному місці, варто спробувати її наздогнати.- з підозріло щасливими очима повідомив йому Саша, великий любитель подібної чортівні. Цього хлібом не годуй, дай якусь містику розібрати на складові. От йому про Лізу, точно, краще нічого не казати, бо друг весь мозок винесе аналізом збігів та дивних відчуттів самого Жені, а потім, ще й реферат на цю тему по приїзду напише.
- Да, в кожній місцевості свої казки – закотив очі Женя, згадавши власні дитячи страшилки про дух, що живе у підвалі, чи привидів у покинутому будинку.
- Хлопцям схоже і правда пора обмежити вживання психотропних засобів, - розсміявся Андрій.
- Так, я, на жаль, вміння ілюзіоніста ще не опанував, і , на щастя, Медузу Горгону не зустрічав, а то знайшли б ви зараз таку симпатичну каменюку, і не зубоскалили б так. Та і взагалі, була б тут така «гарнюня», цей пляж не піщаним би був, а кам’яним. Уявляєш, скількох тут можна було вже перетворити на брилу, за любов до дівчат? – вже від душі розсміявся Женя.
- Так отож і ми посміялись. Але вони якісь нервові були, і на пропозицію тебе наздогнати та впевнитись в твоїй реальності та реальності твоєї чергової «любові» (ми ж її самі бачили), якось нервово посміхнулись і сказали, що за примарною дівою ганяється лише дурень, і ти сам собі неприємності знайшов.
- Ну не знаю. Здається цілком нормальна дівчина, просто з певними тарганами в голові, але ж то усім дівчатам притаманно.- знизав плечима Женя.
- Так де ж ти її подів разом з тарганами?
- Пішла. Не зійшлись в поглядах на моральну сторону курортного роману.
- Да? І таке буває? Я думав, тут у всіх одна думка на це момент – «гуляй поки молода!»
- Схоже не лише.
- Дивина.
- Женя, а може тебе таки прокляли? Ну, та, чи то примара, чи то Медуза Горгона місцева? Друга дівчина поспіль тікає до того, як опиниться в твоєму ліжку! - Саня вже з азартом потирав руки, передчуваючи -таки якусь містику.
- Та, я б більше нервував, як би від мене тікали після ліжка! Я б вирішив що втратив кваліфікацію!- розсміявся Женя
- І то правда. Пішли друже, ніч ще довга, а дівчат тут ще багато! – махнув рукою Андрій і скривив страшнючу рожу Сані. – А ти іди тренуйся на кошенятах,- любитель проклять та забобонів.
- А що я? Мені ж цікаво.- зробив той ображений вигляд.
- Та тобі дай волю, ти сам всіх проклянеш, а потім будеш бігати і досліди проводити, наскільки якісно та ґрунтовно хто проклявся. А як це впливає на основні характеристики мозку, а який психотип, як реагує на прокляття? А давайте ми вас ще і оцим прокляттям шарахнемо, може вам зовсім погано стане?… - перекривив Андрій манеру Сашка висувати пропозиції.
- Та я ж не вмію…
- Ото і є наше єдине щастя! Пішли вже містик-любитель, не збивай з пантелику єдину здравомислячу людину в нашій компанії.
- Тебе зіб’єш…
- Та я не про себе, а про Женю! Шут ти гороховий! Йому ще нас додому повертати!
Катя
2001р
Катя познайомилась з Лізою дуже давно і зовсім випадково. Приїхавши на першу начитку лекцій до університету де вона планувала отримати другу освіту, Катя планувала поселитись у кімнаті гуртожитку (подзвонила, попередила, отримала інформацію про вартість проживання та запевнення що кімнати є), але щось там хтось наплутав, чи не так порахував, але коли студентка-заочниця приїхала - вільної кімнати не знайшлось. Комендант гуртожитку з підозріло нещасним виглядом розвів руками і виставив оторопілу дівчину за двері. Він, судячи з усього, чекав якоїсь попередньої «дяки» за таку розкіш, як кімната на два тижні в гадючній чотирнадцятиповерхівці, але Катін бюджет цього не передбачав. В неї був, ну, дуже скромний бюджет, вирахований впритик, та зібраний зі своєї зарплати медсестри та скромної допомоги від батька (спробуй-но щось приховати від всюдисущої матері). Тож ковтаючи злі сльози під гуртожитком, Катя, мріючи про страшну смерть для корумпованого коменданта, паралельно прикидала, краще зняти квартиру та не їсти два тижні, чи скласти речі в камеру схову, а спати на вокзалі… Обидві перспективи були такі «райдужні», що хоч зараз в петлю лізь. Саме в такому стані, на неї раптом налетіла кудись стрімко прямуюча дівчина.
-Агов, обережно! Чи до офтальмолога вас проводити ? – гаркнула на автоматі Катя, повертаючи в вертикальне положення перекинуту валізу та поправляючи піджака.
-Ой, вибач.- незграбна студентка відскочила потираючи забиту руку і з цікавістю подивилась на Катю.- А ти вселятись приїхала?
-Так, приїхала. Тільки якось не склалось. – буркнула Катя, з неприязню розглядаючи незнайомку.
Струнка, середнього зросту дівчина була вдягнута в легку сріблясту куртку, коротку спідницю, дешеві туфлі на платформі. Сріблясті, але не факт що срібні, сережки з якимось дрібними прозорими камінцями, простенький годинник на зап’ястку, страхітлива і, знову ж таки, явно дешева жіноча сумка через плече. Єдине що більш-менш рятувало ситуацію, це красиве довге темне хвилясте волосся, зібране в «мальвіну» та доволі миловидні риси обличчя, навіть не тронуті косметикою. Проте чорні, занадто густі брови, не знали мабуть і слова такого «пінцет», а над мімікою варто було ретельно попрацювати – бо всі емоції відображались настільки явно, що останній дурень спіймає таку пташку на найменшій брехні. Оцінка цього незграбного непорозуміння в Каті проходила автоматично, але зустрівшись поглядом з уважно розглядаючою її дівчиною Катя відчула, що критично-іронічні, вже готові зірватись з язика слова (ну не дякувати ж її за позаплановий синець!) десь загубились, а вся злість наче випарувалась. Натомість виникло бажання просто сісти і розплакатись, можна навіть на плечі цієї незнайомки. Сварка з рідними вдома, не найкраща дорога (одна стара їй заледве все волосся не видрала, відвойовуючи місце в електричці, інша п’янь облила пивом спідницю), тепер цей жлоб комендант… А вона ж лишень хоче освіту отримати! Ту яку сама обрала!
-Чому не склалось?- відволікла її незнайомка і Катя титанічним зусиллям сили волі змусила відступити сльози та криво посміхнулась.
-Та як раптом з’ясувалось місць немає… Щось там в адміністрації не склалось з математикою.
-А ти мабуть з заочників? На начитку?
-Так.
-Здалеку?
- Ну, як подивитись… Три години на електричці.- Катя не розуміла, чого відповідає на всі ці питання, чого взагалі не пошле це цікаве і явно задоволене життям дівча, та не почне вирішувати власні проблеми, яких набралось цілий мішок та ще торбинка.
-Далеко. А хочеш в нашій кімнаті пожити? Моя сусідка якраз захворіла і поїхала, а ще одне ліжко в нас вільне.
-Так ваш же комендант сказав…
-А, просто заочників зазвичай не підселяють до денників, та і в мене є певні привілеї. Я на днях дізналась, що маю право на ще одне койко-місце як староста поверху. От і знадобилось! Пішли, до коменданта, зараз все вирішимо! Так, давай твою валізу тут залишимо… Дядь Саш, подивіться за торбинкою!- крикнула дівчина охоронцеві, що стояв біля вахтерки і, покинувши не саму маленьку валізу Каті просто посеред холу, потягла горе-заочницю за руку.
Катя ніколи наче не скаржилась на уповільнену реакцію, а тут наче стовбняк напав! Вона тільки здивовано кліпала, спочатку на раптом ставшого привітним та усміхненим охоронця, (та цей чоловік її до цього моменту в упор не бачив, ретельно вивчаючи з похмурим виглядом мух на стелі!) потім коли незнайома дівчина втягнула її до тільки-но покинутого кабінету коменданта, радісно (наче тільки цього і чекала!) повідомивши, що згодна взяти жити до себе в кімнату Катю. Тут же, якимось дивом отримавши договір на проживання, тимчасовий пропуск, та квитанцію на оплату (От наче всі саме її чекали і вже все приготували!). Комендант, схоже, навіть не здивувався такій невимушено активній поведінці і тільки з посмішкою побажав гарно облаштуватись. Катя дивилась на цього чоловіка і не пізнавала його. Де поділись байдужість, саркастична іронія, недвозначні погляди? Та перед нею тепер стояв просто рідний люблячий батько, згодний зробити будь що задля своїх студентів!
Витягнувши з кабінету очманівшу Катю, дівчисько радісно подякувало охоронцеві за доглянуту валізу і помахавши договором перед літньою вахтершою зі словами – « ми зараз розпакуємось, а потім все принесемо і на пропуск печатку поставимо та фото вклеїмо», втягла Катю до ліфта.
-До речі мене Ліза звуть, а тебе? – сповістила її нова знайома натискаючи на кнопку з 11 поверхом.
-Катя… Дякую…
Сказати що Катя була здивована, це нічого не сказати. Вона була просто в шоці!
ЇЇ нова знайома виявилась студенткою першого курсу фізичного факультету і проживала в невеличкій кімнаті, де стояло три доволі старих ліжка з побитими бильцями. Обстановка кімнати промовисто говорила про відсутність у її жителів хоч якогось достатку. Доісторичні порцелянові тарілки і чашки було складено просто стопкою на краю столу з суттєво обідраними ніжками. Сам стіл був накритий дешевою скатертиною, в ролі якої виступала різнокольоровий поліетилен. Найдешевший маленький китайський кип’ятильник опущений у пів літрову банку з водою просто на полу біля розетки, холодильник, що, мабуть, був ровесником бабусі Каті, шафа, обклеєна дешевими шпалерами під дерево, побитий життям невеличкий килимок на полу, що не закривав, а лише підкреслював щедро обідрану плитку на підлозі. Катя вважала, що в неї скрутне фінансове становище, але тут все було набагато гірше. От тільки дівча що її привело, це схоже зовсім не засмучувало. Вона радісно щебетала, вказуючи Каті де можна розкласти речі, яке ліжко зайняти, які порядки у гуртожитку, та який розпорядок пар у самої Лізи.
-Чому ти це робиш? Ти ж мене зовсім не знаєш.- нарешті змусила себе спитати Катя.
-Тобі потрібна була допомога і ти мені сподобалась. – посміхнувшись відповіла Ліза.
-Сподобалась? – Катя так здивувалась, що навіть присіла на ліжко. За її життя люди по різному реагували на неї. В неї як і у всіх були друзі (зовсім небагато), буди вороги (цих вистачало), були прохальники (так же зручно мати знайому медсестру), були залицяльники. Всі ці люди по різному приходили до свого статусу, але жодного разу вона не могла пригадати, щоб її знайомство з людиною почалось з фрази «ти мені сподобалась». Та навіть хлопці з нею так не знайомились! Щоправда, Катя одразу уявила, що б вона відповіла самовбивці, ризикнувшому так почати з нею знайомство і мимоволі криво посміхнулась.
-Ну так. Ти цікава. Дуже сильна і при цьому дуже тендітна.
- З чого ти так вирішила? – знов втратила ґрунт під ногами Катя. Дівчина її знала десять хвилин і це, враховуючи спільний підйом у ліфті до кімнати!
- Мені так здалось. - безпечно знизала плечима Ліза і, діставши з тумбочки ключа, вручила його Каті.- Ось, тримай. Дублікат можна зробити біля головного корпусу, договір потрібно занеси до бухгалтерії разом к квитанцією про оплату. Бухгалтерія знаходиться у корпусі філологічного факультету, це будівля що стоїть на вул. Університетській, впритул до головного корпусу. Ну все, я побігла, бо вже спізнююсь. Буду години через три, мабуть. Сподіваюсь, ти до того часу все встигнеш, бо мені прийдеться «козу водити» до твого приходу. Ключ в мене один.
-Козу водити?
-Ну, тобто по гостям ходити. - розсміялась Ліза, та вхопивши свою сумку вискочила, як метеор з кімнати, полишивши Катю саму.
Вставши, дівчина розгублено підійшла до відкритого вікна, що виходило до входу в гуртожиток. Вигляд відкривався гарний. Одинадцятий поверх це дуже високо – видно ледь чи не пів міста. Прямо навпроти, розташована під невеликим кутом, височіла така ж чотирнадцятиповерхівка, одразу за нею починались и простирались до самого обрію, гублячись у мареві, незчислені будівлі, справа височіла будівля головного корпусу університету, зліва, поміж будівлями гуртожитків проглядав якийсь ставок і зелень парку. З вулиці доносились звуки машин, чийсь сміх, крики, крики стрижів. Незабаром на порозі гуртожитку з’явилась її нова знайома і, піднявши голову, наче знала, що Катя за нею спостерігає, помахала їй рукою і попрямувала вверх по вулиці до головного корпусу Донецького національного університету. Катя спантеличено підняла руку у відповідь і, відвернувшись від вікна, знову здивовано оглянула кімнату. Її просто до глибини душі здивувала доброта і безпечність її нової знайомої. Поселити до себе в кімнату і майже тут же залишити саму зовсім незнайому людину! Як так можна? А якщо Катя виявилась би якоюсь злодюжкою? Щось (хоча, то ще питання, що) вкрала? Така дивне дівчисько. Скільки їй років 17-18? Та в такому віці вже варто скидати рожеві окуляри…
Ліза
2016р
Планова зустріч з подругою закінчилась пізно. Покинувши піццерію, вони проїхались на метро до центру і ще трохи вирішили прогулятись. Вечірній Київ поблажливо споглядав на двох подруг, які з насолодою неспішно йшли по місту, що сяяло вечірніми вогнями.
- Катя, дивись яка краса! – показала Ліза на спалахи на обрії, коли вони повернули на Андріївський узвіз.
- Так, гроза йде. Якщо до метро не дійдемо вчасно, мокрі будемо…- задумливо відповіла білявка, але ходу не прискорила.
- Не цукрові- не розтанемо. Пішли краще, он туди, наверх – звідти буде такий вид!
- Угу. Ти як завжди логічна…- похитала головою Катя, але покірно пішла в протилежний від метро бік. - От чоловік сьогодні повеселиться, принесли ж його чорти, – трохи п’яна з наших посиденьок я вже поверталась, а от мокра ще ні – розсміялась раптом жінка.
- В мене парасолька є. - підморгнула їй Ліза.
- Звідки вона в тебе? І нашо ти її брала? Дощ же не обіцяли зранку.
- Та, випадково поклала.- відмахнулась Ліза.
- Да-а, тільки в тебе може випадково опинитись в сумці зовсім недоречний предмет який терміново знадобиться.
- Ой, не починай.
- Та що тут починати? Так було завжди. Починаючи від туші для вій, якою ти не користувалась в студентські роки, і яка термінова потрібна була мені перед побаченням, і закінчуючи тією викруткою з моторчиком, яка в тебе була при минулій нашій зустрічі!
- Та тож випадковість!
- Закономірна випадковість! Я до сьогодні не розумію як ти при такій своїй підготовленості і щасливій вдачі примудрилась двічі невдало обрати чоловіка!?
- Мабуть так потрібно було…
- Кому?
- Мені, їм…
- Ні, ну нашо ти була потрібна була Маттею, я розумію, він же як заправський вампір-кровосос енергію з тебе пив, та і Сергій на твоїй вдачі в Америку виїхав, але нащо це було тобі?
- Щоб не розслаблялась. – розсміялась не дуже веселим сміхом Ліза, підіймаючись сходами на оглядову площадку біля Андріївської церкви. – В кожного своя роль, і те, що ми не розуміємо її суті, не змінює її необхідності. – відповіла Ліза, захоплено вдивляючись в грізні хмари.
Так, Ліза справді п’ять років власного життя «загубила» на проживання з Маттеєм, з чоловіком який її мабуть кохав (принаймі, багато що про це свідчило), але якимось дивним коханням. Як гарну річ, яка не має душі, не має власних бажань. І вона, якось непомітно, майже стала такою! Майже забула, як любила гуляти, подорожувати, спілкуватись. Жила лише тим, як догодити чоловікові, аж поки він сам не відкрив їй очі. Поки він сам не заявив їй «Та що ти? Що ти таке без мене?»… Навіть не хто, а що… І вона раптом, наче з розгону, наштовхнулась на кам’яну стіну і прийшла до тями, задумалась, і зрозуміла, що то правда. Вона з ним переставала бути, існувати, як особистість. Лише як додаток, служниця, гарна іграшка яку він обрав, приручив, приспав і… безсоромно експлуатував. І вона пішла від нього. Просто, в чому була, приїхала посеред ночі до Каті «випити чашку кави». Дякувати Богові, подруга в неї була чудова – незваній гості серед ночі якщо і здивувалась, то і вигляду не показала. Приготувала кави, зачинила двері в кухню і всю ніч веселила її розповідями про роботу, життя, відволікала спогадами, а потім постелила на канапі і залишила відсипатись на весь день. Тільки дякуючи їй, вона пережила ту ніч не наробивши дурниць про які потім шкодувала б.
Розлучення пройшло швидко і безболісно, оскільки дітей не було (Маттей же будував кар’єру, нашо йому ці спиногризи), а сам чоловік до останнього не міг повірити, що його покірна лагідна жінка не жартує. Це потім він оббивав пороги, дивився очима побитого собаки, розповідав як йому погано без неї… Але було вже пізно. Вона пішла. Схаменулась нарешті, відчула, що її роль відіграно до кінця, і більше вона йому просто фізично не може віддати. Важко було лише зробити перший крок, а потім вона втекла, як вода крізь пальці, варто було їй лише нагадати, що вона так може, що вона не застиглий навіки шматок льоду.
З другим чоловіком, Сергієм було все інакше. Вони познайомились на картингу, де Ліза, шукаючи адреналіну після років застою, ганяла як очманіла, дивуючи суперників. Особливо вони втрачали дар мови в той момент, коли вона знімала шолом і її довге волосся миттєво сповіщало програвшим, що їх «зробила» дівчина. Реакція була неймовірна. От і Сергій був вражений. Лізу ж він полонив гумором та авантюрною жилкою, своєю жагою до життя, своїм бажанням кудись їхати, випробувати щось нове, експериментувати, шукати. І вона пішла за ним. Чому ні? Ні, з ним вона нічого не втратила, бо з самого початку розуміла, що то вітер в полі. Свіжий, п’янкий, але занадто вільний, щоб бути чиїмось. Вона навіть не підіймала питання оформлення шлюбу, та навіть до сьогодні була здивована як вони взагалі три роки разом прожили. Прощаючись з ним перед поїздкою до Америки («та я до друга на місяць, може два, а як не складеться – повернусь»), вона навіть не тішила себе надією на продовження стосунків, не дивлячись на його «ти найкраща, я тебе кохаю». Так звичайно кохав, як і свою попередню дівчину, і наступну. Щиро, всією душею – просто душа в нього, ну, дуже широка, і місця в ній не на одну жінку, і мабуть не на десяток. Таких як він не можна прив’язувати, та і сенсу немає. На той момент, як він з’явився у її житті, Лізі потрібно було відчути саме життя, себе як частину вічного руху всесвіту. Зрозуміти, чого власне вона хоче, що може відчувати щось, окрім розчарування, вийти зі свого стану однотипної безпросвітної ролі – належної комусь речі, яку виконувала п’ять років. І саме це Сергій їй дав. Щедро, від усього серця. Але ж стабільності, захищеності, впевненості в майбутньому чи кохання до труни він їй не обіцяв. І досить чесно одразу повідомив, що то не його стихія. Тож вона йшла на такі яскраві, але явно недовговічні стосунки свідомо, за що була навіть вдячна.
Вони досі переписувались і підтримували дружні відносини, не дивлячись на його шлюб з американкою і народження дочки. Ліза була рада за нього і ні про що не шкодувала.
- А то ж ти у нас така розслаблена була, ну прямо тюлень на пляжі! – закотила очі Катя, відволікаючи Лізу він думок. –Ти ж працюєш як проклята! Ні я розумію спочатку щоб Маттею догодити, потім щоб довести собі, що чогось варта і заробити на квартиру, потім щоб на ваші с Сергієм забаганки були кошти. Але оплатити йому поїздку до Америки! От навіщо?
- Все було чесно, попередній нашу поїздку до Китаю оплачував він.
- Так він чоловік! Це його обв’язок! Та і ідея була його…
- Мені теж було дуже цікаво.- знизала плечима Ліза. – А те, що він чоловік, не означає, що він постійно зобов’язаний за все платити. Коли в нього були гроші- він був щедрий. Чому я не могла так само вчинити?
- Бо ти йому не лише поїзду оплатила, а фактично вручила білет в нове життя!
- Воно його манило.
- А тебе?
- А то не моя доля.
- Звідки знаєш?
- Я так відчуваю.
- О, Боже, Лізо! Тобі 32 роки! Ти вже маєш спиратись на більш конкретні підстави при прийнятті життєво важливих рішень!
- А що є більш конкретним ніж власні почуття?
- Факти!
- Навіщо мені той мотлох. - фиркнула зневажливо Ліза. - Та і які такі факти? Подумай трохи наперед. Що було б, якби я не оплатила поїздку Сергія? Він би все одно, рано чи пізно, кудись поїхав, пішов. А так в мене залишився гарний друг, який отримав реалізацію однієї з мрій за моєї допомоги. Вони ж з Джесікою мене у гості запрошують регулярно.
- Ну Джесіку його я розумію – цікаво ж подивитись на таке чудо, яке власноруч відпустило від себе гарного чоловіка на всі чотири боки, та ще й дорогу оплатило! І це кохаючи! Ти ж його на той момент кохала! Ну, наскільки ти взагалі можеш кохати. – розсміялась Катя.- Ой, Лізо, якби тебе не було, мені б прийшлось тебе вигадати! Просто для розуміння того, що не всі люди корисливі сволоти.
- Кохала. А кохання - це бажання добра коханій людині, і не обов’язково поряд з тобою.
- Ні, в тебе якесь дивне уявлення про кохання. З коханою людиною воліють бути поряд, а не відправляти на всі чотири сторони!- закотила очі Катя. - От як ти вважаєш, ти його і зараз кохаєш?
- Ні, просто поважаю, як особистість.
- То куди ж поділось кохання? І чи воно було?
- Було. Розтануло, разом зі світанковим туманом, коли він полетів. Нащо кохати того, хто тебе не кохає?
- Десь я вже це чула…- задумливо похитала головою Катя. - Давно…
- Так, я давно так вирішила. Так простіше. - Ліза повернулась до Каті і з винуватою посмішкою.
- Ти досі вважаєш, що можеш наказувати власному серцю? - Склала руки на грудях Катя, розуміючи, що подруга в дечому не змінюється, не дивлячись на прожиті роки. Там, де сама Катя не раз наступала на граблі, опиняючись не в тому ліжку і потім нічого, окрім розчарування від швидкоплинних стосунків не отримуючи, Ліза йшла іншим шляхом. Іноді… занадто іншим.
- Ні, звичайно. Просто мабуть кохання в мене оселяється не в серці, а в голові.
- Та в тебе взагалі дивне серце, - похитала головою Катя. – Чи то серце з пультом із розуму, чи то розум і специфічні відчуття замість серця. Воно мені нагадує то безмежне море, то крижану каменюку. Дяка Долі, що це я не серед твоїх залицяльників!
- А, не перебільшуй мої дивацтва. - махнула рукою Ліза, піднявши голову до неба, яке раз за разом чимдужче прорізували блискавки то вздовж обрію, то вертикально, то спалахуючи на пів неба.- Дивись яка краса…
- Зараз такий дощ піде… І щось мені підказує, що і парасолька твоя нас не врятує - приречено видохнула Катя, зрозумівши на що вона добровільно пішла, і чому на них з таким подивом дивились зустрічні перехожі.
Перші краплі важко впали на обличчя Лізи і потекли, наче сльози. Дивне відчуття. Дуже давнє, забуте. Ліза так давно плакала, і небо це наче знало, а тому вирішило трішки поплакати за неї. А спробувавши, вирішило, що йому неймовірно подобається, а, чи то льодяну, чи то дурну жінку і її не менш незрозумілу подругу потрібно, хоча б скупати в імпровізованому душі. Дощ, неймовірно теплий, (наче його хто спеціально підігрів) ливонув стіною, і за мить подруги стояли мокрі до нитки, але навіть не намагались тікати. Не той в них був настрій. Ліза просто насолоджувалась вертикальною стіною води і спалахами блискавок, а Катя. Катя, як іноді з нею бувало в присутності Лізи, десь залишила свою практичність і розумність і знову, на деякий час, відчула себе юною студенткою, якій « море по коліно, гори по плече». Бо, саме через це відчуття, вона досі не могла відмовитись від регулярних зустрічей з подругою, з якою на сьогодні було, чесно кажучи, не так багато спільного. Тільки, ось це дивне відчуття, що поряд із Лізою життя йде якось інакше, а більшість статичних звичних явищ та понять втрачають свою чіткість і чомусь, попри власний довід і логіку, починаєш вірити в Долю, дива, в те, що світом правлять інші, вищі сили, а не звичні гроші, та зав’язки… В те, що обов’язки, що регламентують її життя, зв’язуючи крила, то лише слова, умовність і їх можна в будь який момент розірвати, як павутиння і стати вільною…
- Лізо, якщо я захворію, винна будеш ти! - сміючись прокричала Катя, ледве перекриваючи шум дощу та грім.
- Не захворієш! – розсміялась Ліза безпечним сміхом, і Катя їй повірила, попри логіку і здоровий глузд. Бо, коли подруга так впевнено, не думаючи щось казала – то те можна було прирівнювати до 100% пророцтва. Але попри віру, за звичкою вимагала доказів.
- Чому ти так думаєш? Чоловікові моєму будеш потім розказувати, навіщо його жінку з ладу вивела!
- Я просто знаю. Та хіба ж я проти? Тільки чим це тобі допоможе?
- Нічим… А тебе, якщо ти помиляєшся, замучить совість!
- Та вона ж в мене і не ночувала!
- Ночувала-ночувала, не прикидайся. Я знаю, що попри твою іноді до жуті холодну логіку і заяви про поховану совість, з часів студентського моря, ти не така!
- Добре тобі, ти знаєш яка я. А от мені аби хто розказав. – розсміялась від напливу почуттів Ліза. Стихія що вирувала навколо них наче додавала їй сил, енергії. Наче, ті блискавки її саму заряджали. В цей момент вона справді була впевнена, що ні вона, ні Катя не захворіють. Неможливо причепитись якійсь застуді до людини, яка в такому піднесеному стані! Хай би що там не казали, але настрій то суттєва складова. А в неї зараз був такий настрій, що, не те що застуду, пандемію пташиного грипу могла зупинити одним поглядом!
- Ліза, ти б бачила зараз свої очі! В них так блискавки відображаються, наче там в тебе свої власні електричні розряди!
Ліза рвучко повернулась до подруги. Вона вже чула ці слова. Точно чула. Саме, ці. Колись дуже давно… Так давно, що майже забула про них…
Глава 4
Женя
2016
Женя не хотів їхати до готелю, і запевнивши друга, що більше дурниць не накоїть, пішов пішки (невеличка прогулянка на півміста, те що треба, щоб привести до ладу думки). Навігатор показував, що до пункту призначення близько двох годин - достатньо часу, щоб і в голові прояснилось і тіло стомилось.
Та він і не поспішав. Ноги просто несли, не звертаючи уваги на голову, що раз за разом намагалась аналізувати ситуацію, але знову і знову збивалась зі струнко-логічної системи. Яка там вже логіка, коли твориться якась чудасія? Женя прокручував в голові сьогоднішні події, відчуваючи себе так, наче його повернули у свідомість того хлопця, яким він був п'ятнадцять років тому. І тепер він, цілком сформований чоловік, веде себе як підліток, що не вміє ні вгамувати власну емоційність, ні сформулювати власні бажання. Думки кружляли в голові, як потривожений бджолиний рій, а очі відсторонено роздивлялись місцевість, якою він прямував.
Це була не стара, історична частина міста, а якісь чи то трущоби, чи то промислова зона. Забудова радянських часів не викликала жодних гарних емоцій, як і якісь покинуті виробничі склади, автобази. Сумні промислові території, залишки тотальної індустріалізації Радянського союзу, змінювались яскравою зеленню чагарників, та загородженими, незрозуміло чим, невеличкими присадибними ділянками, біля більш ніж скромних будинків приватного сектору. Це були навіть не паркани, а витвори авангардного мистецтва! Поєднання, шин, дерева, якихось металевих обрізків, натурального українського плетення з гілок та пластику, було просто неймовірне. Чоловік навіть не представляв, яка має бути уява у людини, яка такий паркан витворила та ще прикрасила зверху все це саморобними розмальованими пластиковими флягами у вигляді мухоморів, гномиків, білочок. Зрозуміло, що то все було зроблено більше від бідності, але - яка творча думка! Який талант дизайнера пропадає в комусь!
Далі, вздовж дороги, то тут, то там йшли парки, (Київ – напрочуд зелене місто) які справляли гарне враження, навіть, попри дуже сумнівну роботу місцевих садівників. В Лондоні парки були всі, як картинки: підстрижені кущи, століттями відшліфовані газони, дерева, що не те що росли, мабуть і гілки рівняли ледве чи не під лінійку. Там все було ретельно прибрано, охайно підстрижено та впорядковано і взагалі паркове мистецтво є саме мистецтвом – строгим і лаконічним. Навіть ті парки, що виглядали як дикі, насправді були охайно доглянуті просто підтримувались саме в такому «традиційному» стані. В Києві ж парки, особливо на околицях, в більшості своїй представляли собою дикі чагарники, що відрізнялись лише віком і буяли вільною зеленню, яка росла, як їй на думку спаде, і навіть приблизно не знала, що то за звір такий - садівник. Милували око смарагдові галявини, щедро вкриті жовто-гарячими кульбабами, яскраво блакитними квітами цикорію, ще якимись дрібними білими квіточками. Часом парки (а може, то не і не парки зовсім, а просто незабудовані ділянки землі?) підступали майже до дороги, а іноді і наступали на дорогу (просто проваливши підпірну стіну). Не рідко в повітрі плив ледве помітний димок, що супроводжувався спокусливим ароматом смаженого м’яса, а іноді, можна було і побачити людей, які смажили шашлики просто у зеленій зоні. Женю відверто дивувала таке відношення до природи і взагалі безкарна наявність відкритих багать посеред парку і міста - судячи з усього, кияни не були скуті забороною розпалювати багаття в лісопарковій зоні.
В одному місці, в парку, біля проїжджої частини, він помітив невеличку споруду, а підійшовши ближче, здивовано спостерігав, як люди набирають питну воду у пляшки з любовно облаштованого джерела прямо посеред міста. Він навіть спробував ту воду (чи то – отриманий від англійців авантюризм, чи то вплив – радянського виховання відзначився) – справді смачна. Не факт, що на 100% питна, але місцеві явно її використовують як питну.
Потім навігатор завів Женю в приватний сектор, повів якимись вузькими, розбитими вуличками, вкритими старою, мабуть ще за царів, викладеною, бруківкою. Вулиці петляли, то повзли вгору, то збігали донизу, наче навмисне знущаючись з самовпевненого іноземця. Адже дороги тут місцями були такі, що Женя порадів, що йде пішки, бо по таким - тільки на позашляховику їздити, причому, на серйозному позашляховику. Такому, для якого дорога взагалі не потрібна. А місцями, до ям чи ритвин на дорозі, взагалі без обладнання альпініста мабуть не варто і підступатись. Цікаво, як тут аборигени до домівок добираються?
Приватний сектор змінився багатоповерховими будинками і знову безликими коробками промислово-адміністративних будівель, трохи згодом почали з’являтись будинки дореволюційної забудови. Женя йшов, розглядаючи доволі побиті життям мости, переходи, скляно-бетонного гіганта поверхів на тридцять з претензійним надписом - ДТЕК, що якось недоречно «виріс» посеред вулиці з будівлями початку 20 сторіччя.
Поступово будівлі навколо змінювали вигляд на більш виразно-історичний, навіть новобудови вже були,більш-менш, пристойно «вписані» в архітектурний ансамбль, і чоловік зрозумів, що підходить ближче до історично-туристичного серця міста. А потім, навігатор взагалі несподівано вивів його до ботанічного саду імені Фоміна - розташованого в самому центрі! Женя навіть не одразу повірив розумному гаджету, адже протоптана наче козами стежка, через «гризаний» вхід у метелевому паркані, не дуже асоціювала, у звиклого до інших реалій чоловіка, з входом до доволі відомого історично-культурного обєкту… Але, звірившись кілька разів з картою, а потім і побачивши знайомі магноліі, про які йому всі вуха кілька днів тому прожужжав Андрій, – Женя муситв визнати – реалії України часом чудні.
Ботанічний сад імені Фоміна, то було одне із перших місць в центрі Києва, куди Андрій покликав (читай поволік майже на зашморгу, без жодного права на відмову) Женю на екскурсію. Агрономи, вони такі агрономи, найцікавішим за все – вважають рослини. Проте Андрій так не лише вважав, а і вмів зацікавлювати цим всіх, хто мав необережність опинитись поряд. Тож Женя, який сам мабуть взагалі б не зрозумів, що можна дивитись в досить невеличкому парку, прогуляв по ботанічному саду майже пять годин, слухаючи на диво цікаві розповіді про історію висадки тієї чи іншої рослини, варіації поширення цих рослин, та їх здібності до адаптування. Та Женя вже звиклий до талантів друга, а от місцеві жителі не дуже - тож під кінець імпровізованої єкскурсії навкруги них вже була чималенька юрба киян, які засипали питаннями аматора- гіда. Ще трохи і Андрія, як якусь рок-зірку, почали б просити роздавати автографи! А все через те, що його друг, в першу чергу перед поїздкою ретельно вивчив (якщо вже кудись їду, то маю отримати максимум корисної інформації) які є в Україні ботанічні сади, розплідники рослин чи більш-менш цікаві дендрологічні парки. Історичні об’єкти то таке, всюди є подібний «мотлох», а от шістсотрічний дуб Крістера, (загублений серед обшарпаниїх «хрущовок», на самій околиці міста) знаменитого діяча- агронома 19 сторіччя, що професійно займався вирощуванням та селекцією плодових дерев та декоративних рослин – то святе! І то дрібниці, що це вже не повноцінне дерево, як воно б напевне виглядало в Великобританії, а обгризаний (по іншому і не скажешь) стовбур з заледь живими кількома гілками. Андрій був всеодно у захваті, і розглядов його з таким інтересом, який не виявляв ані до собору Святої Софії, ані до Києво-Печерської Лаври, ані до статуї «Батьківщина-Мати». А вже скільки розпачу було у друга, коли вони побачили соромязливо огорожені кривим парканом залишки маєтку, того самого Крістера. Частково збережені стіни ще являли світу загальне розуміння минулої архутектурної форми будівлі, деінде навіть були помітні залишки вищуканого різного деревяного орнаменту, але зрозуміло було, що вказаний історичній об’єкт вже не жилець. На жаль Україна не цінувала власну історію, пам'ять про власних знаменитих діячів. Все приносилось в жертву сьогоденним вигодам корисливих ділків… А так шкода… Все минає, а нащадки навіть пам'ять не воліють зберігати, вважаючи, що то неважлива справа… Це «різало очі» Жені, який бачив, і вже звик до протилежної картини в Великобританії, де сучасні тенденції органічно поєднували з історичними реаліями. Де архіви велись ледь чи не від існування Стоунхеджа, а людиній, при здоровому глузді, навіть на думку не спаде цілеспрямовано доводити двохсотрічну будівлю до занепаду за для корисливих цілей. Англійці цінували власне минуле, вчились на ньому, ретельно збирали та створювали всі умови для консервації як доствіду, так і знань. Нащадки шукали (і знаходили!) відповіді на питання - чому ії предки чинили так чи інакше, чим керувались, якими були людьми. Минуле, воно є фундаментом сьогодення, але, на жаль, це далеко не всі і не завжди розуміють… Як і він сам. Він тікав від свого минулого, вважаючи його перегорнутою сторінкою, а воно раз за разом доводить помилковість такої поведінки… Минуле не просто було, воно є істотною складовою кожного. Як не може вежа стояти, ігноруючи зруйнований фундамент, так і людина не може жити далі, поки не дійде згоди з власним минулим.
Петляючи вже в сутінках по асфальтованим доріжкам, молодий чоловік з якоюсь особливо відчутною тугою проводив очима закохані юні пари, що проходили повз нього. Наче і не старий, і все в житті непогано складається… І жінки в його ліжку є регулярно… То чому ж так щемить та плаче серце за чимось безнадійно втраченим? Що в ньому пробудила та примара в блакитній сукні? Величезне бажання, зайди до найближчого бару та напитись до свинячого вереску, що чим далі там частіше накочувало, як морська хвиля, дивувало і гнітило Женю.
Вийшовши с ботанічного саду Женя пішов повільною ходою по бульвару Тараса Шевченка, поглядаючи на грізне небо і байдуже прикидаючи, потрапить він під дощ чи ні. Важкі темно-сині хмари неквапливо, поважно, грізно кружляли, наче великі боси збираються на нараду, де планують вчинити показного прочухана якомусь молодому самовпевненому керівнику середньої ланки. Женя посміхнувся про себе – давно він так не розглядав та не олюднював сили природи. З ним справді щось дивне коїться. Пішов пішки через все місто, через такі місцини, куди не те що іноземцю, навіть місцевому, мабуть, не варто ввечері гуляти, розглядає небо, людей, так наче вперше бачить… Потягло на філософію… І все через ті бірюзові очі. А ще кажуть не від жінок всі біди…
Вже біля готелю Женю, таки, настигла гроза, але він встиг заскочити в будівлю перш ніж злива, що ливонула як з відра, змогла його намочити. Вже доїдаючи замовлену вечерю готельного ресторану, під зацікавлені погляди симпатичної рудоволосої офіціантки, він почув виклик телефону. На дисплеї висвітилось – «білявка». Сумно посміхнувшись, Женя, відклав виделку та прийняв дзвінок.
- Привіт. Зайнятий? – почулось в слухавці.
- Привіт. Ні. - Женя відкинувся на стільці, прикривши очі і згадуючи платинове волосся білявки, зелені з блудинкою очі. Гарна, зовсім не схожа на ту, іншу… Будить цікавість, жагу тіла, не чіпаючи душу. Саме така зараз і потрібна.
- Зустрінемось? Ти ж «Hilton», наче казав, зупинився? Я саме зараз випадково недалеко.
- Так. Буду радий. Коли?
- Зараз!- В голосі жінки бриніла якась шалена енергія на межі відчаю.
- Добре, я чекатиму. - Женя швидко розправився з вечерею, і відмовився від вже замовленого бренді, пояснюючи трохи здивованому офіціанту.
- Плани змінились. В них потрапила гарна жінка.
- О, жінка!
-Так. А гарна жінка завжди легко змінює плани чоловіка. - змовницьки підморгнув він офіціанту.
- Головне, щоб на краще!
- Було б непогано…
За барною стійкою раптом чомусь ввімкнули доволі гучно музику, і Женя застиг, почувши знайомі рядки.
«Разбежавшись, прыгну со скалы, Вот я был, и вот меня не стало…»
- Що…. ? Ну звичайно, ще один збіг… Суцільні випадковості….- Женя повільно повернувся до джерела звуку і майже нечутно застогнав. Музику швидко зробили тихіше, але давно забута пісня, попри його волю, знову повернула думки в минуле.
Катя
2016р
Катя попрощалась з Лізою і пішла в метро. І хоча подруга пропонувала їй ще погуляти, Катя відмовилась, бо на телефоні вже було з десяток пропущених викликів від чоловіка, сестри і матері. Сваритись з ними просто зараз не було бажання. - занадто гарний настрій був, занадто живою вона себе почувала, щоб просто так розбазарити на сварки тільки-но отриману енергію. Але ж, чим довше не реагувати, тим гірше потім буде – перевірено.
Зайшовши в хол станції метро, Катя набрала першим номер сестри (найшвидший спосіб дізнатись суть дзвінків), вислухала короткий переказ претензій матері та чоловіка (хто б сумнівався, що то саме претензії, а не побажання гарно погуляти). Виявилось, що Катя випадково обмовилась сьогодні зранку матері про зустріч з подругою. І як вона забула, що за логікою матері, то є страшний злочин. Ще б пак, дочка не працює допізна, як звичайно, не вмирає десь при дорозі, а нагло відпочиває! Тож матір забрала онуку з садочку, намагалась вручити її Вадику, щоб той відвів її на танці (але чоловік як на зло був у від’їзді на той момент) Катя не відповідала, і мати повела дитину сама. Вадику вже звичайно дісталась його порція «вливань», і він мабуть знову телефонував, щоб Катя втихомирила свою «мегеротещу». Але ж то були квіточки! Тепер мати просто вирувала ображеним «мене, бідну стару жінку нещадно експлуатують» і бажала все це повідомити Каті. Звичайно, а то ж її дочці більше ніхто не донесе цю істину, і це саме те, що вона мріє почути наприкінці робочого тижня.
Катя, подумки перехрестившись, набрала матір і повідомила, що їде додому. Ну як повідомила, вислухала довгу тираду на тридцять хвилин, яка вона легковажна, невдячна дочка, а потім лишень могла вставити свої три слова «я скоро буду».
Вимкнувши телефон, Катя з неприязню подивилась на двері метро – знову йди в юрбу людей, знову штовханина, незадоволені обличчя, знову ненависть та роздратування. Та ну його все під три чорти – краще таксі викликати! Не такі вже й великі гроші!
Набравши потрібний номер, вона вийшла знову на вулицю, присіла на лаву і щиро пожалкувала що Ліза вже пішла. Та б легко знайшла плюси навіть в цій дурній ситуації і звела все на гумор…
Прикривши очі, поки чекає таксі, Катя з сумом та якимось дитячим здивуванням ( і звідки воно в неї взялось те здивування?) намагалась зрозуміти, як же вона отримала таке життя. Не про це ж вона мріяла. Зовсім не про це…
Перша освіта в Каті була медична. Відправившись за рекомендаціями матері після дев’ятого класу (варіантів вибору ніхто не передбачав) вчитись на медсестру, (бо то такий корисний фах, і хворіти люди будуть завжди) Катя спочатку вбила час на вивчення не дуже то приємних навичок (хоч і корисних, як показало подальше життя), а потім – на працю в затрапезній місцевій лікарні невеличкого шахтарського містечка. Там її мало не довели до сказу вічно ображені пенсіонери та підірвані матусі, що зводили з розуму всю лікарню, варто було у їх дитинчати знайти зайву пошкрябину. Пропрацювавши так рік і зрозумівши, що перспектив тут немає, від слова зовсім, а нервову систему вже пора рятувати, Катя пішла тихцем отримувати другу вищу освіту – юридичну. То вже був її свідомий вибір. Матір, коли дізналась, скаженіла «витраченим на вітер грошам», та дурні в голові «непутящого дівчиська». Але Катя була вперта. Вона стійко витримувала регулярні істерики, критику, пророцтва про безглуздість її амбіцій та урізаний до мінімуму бюджет. Мати навідріз відмовлялась допомагати дочці оплачувати другу освіту, а батько не любив засмучувати дружину, тож якщо і допомагав, то тихцем і дуже скромно.
Але, попри всі перепони, Катя таки вивчилась, а отримавши диплома, гайнула до столиці, намагаючись забути, як страшний сон, шахтарські краї, з яких вона родом і своє медичне минуле.
По-первах, амбіційного юриста з одним лишень дипломом якогось затрапезного інституту, але без жодної практики, прихистила подруга студентських часів - Ліза. Вони з чоловіком якраз винайняли двокімнатну квартиру. І хоча чоловік Лізи був той ще жлоб і власник, подруга таки вмовила його допомогти Каті. Потім Катя влаштувалась на роботу (три кола пекла пройти, то звична справа) і тут же винайняла окрему квартиру. Сидіти на шиї в будь кого, а тим паче в подруги з вдалим (хоч і трохи специфічним, на думку Каті) сімейним життям, було нестерпно.
Катя працювала, як проклята. Моталась по свій Україні у відрядження, готувала документи ночами, бігала по судових засіданнях як оскаженіла, перераховувала за бухгалтерами і фінансистами мільйонні штрафні санкції і пеню, зводила докупи документацію фірми, якою, таке враження, що взагалі ніхто не займався, вгризалась в нормативні акти з остервенінням голодного щура. Кар’єра пішла вгору, як і заробітки. З часом Катя винайняла нормально облаштовану квартиру на Оболоні, могла собі дозволити дорогі речі, салони. От тільки, не дивлячись на купу грошей і часу викинутих на себе (бо жінка має виглядати жінкою в будь який момент!), на особистому фронті якось не складалось. Перспективні кавалери були галантними та щедрими зазвичай не довго, чомусь, отримавши кілька гарячих ночей, вони знаходили купу поважних причин щоб зникнути з обрію. Той виявився обрученим, у того справи за кордоном, той просто щез не пояснюючи нічого, а кілька років потому Катя дізналась що то він так відривався перед весіллям. В решті решт Катя зрозуміла, що час спливає, а підходящого (багатого, розумного, гарного, освіченого, галантного и т.д. і т.п.) чоловіка так і немає. Вона вже обдумувала думку просто для себе завести дитину, як під руку потрапив Вадик. Розведений, мав від першого шлюбу дитину, але, на відміну від інших, довго і настирно намагався саме одружитись на ній. І Катя махнула рукою. Ні, попервах вона чесно намагалась покохати чоловіка, який її наче кохав, намагалась, як Ліза кохати головою, переконувала себе, та майже переконала, що він цілком пристойна партія, що вона його кохає (не сміятись, тільки не сміятись) і завагітнівши, таки, вийшла заміж. Дочка народилась через два місяці після весілля, і перші два роки все було більш менш нормально. За турботами з малою дитиною їй було не до розглядання, хто там в неї в чоловіках. Допомагає з дитиною і добре, аби не заважав поєднувати роботу і обов’язки матері. А от потім… Потім вона з невдоволенням з’ясувала, що в чоловіках в неї доволі обмежена людина із зовсім іншою системою цінностей і принципів. Тренажерні зали, коктейль для м’язів та машина, ось все, що його цікавило по життю. Але ж дочка вже є… А потім ця війна на сході і їй прийшлось забрати жити до себе матір (батько помер кілька років тому і, на щастя, не бачив цього кошмару). Не можна ж залишати її було в зоні бойових дій. А варто, мабуть, було… Тоді б вона не виносила їй мозок, перетворюючи, і без того, не занадто щасливе життя, на пекло.
Катя відкинулась на спинку лави відганяючи невеселі думки. Самокопання, аналіз… Це все вплив Лізи… От тільки, коли то проводить подруга, то ще й варіанти виходу пропонує, дивиться на ситуацію зазвичай під іншим кутом, щось гарне знаходить (і де вона то відкопує?)… Та хто ж Лізі дозволить подивитись на такий, не самий гарний зворотній бік життя Каті. Ні, Катя не могла визнати, що в чомусь вона програла, вона просто не визнавала поразки. І це було її сильне і одночасно слабке місце - не здаватись до останнього.
Телефонний дзвінок повідомив молоду жінку про те, що вже прибуло замовлене таксі. Катя стряхнулась і, звично вдягнувши маску королеви життя, попрямувала до білої тойоти. Машина, що прибула, була далеко не найвищого ґатунку. Доволі брудна (дощ - то не поважна причина), з якоюсь невеликою вм’ятиною біля пасажирської двері. Треба буде відгук на їх сайті залишити, щоб краще дбали про стан свого автопарку…
-Дамочко, ви що збираєтесь сідати в машину така мокра? Та в мене ж салон потім ще кілька годин буде сохнути! - огорошив Катю водій машини, коли вона вже відкривала дверцята. Вийшовши він з такою неприязню на неї дивився, наче вона просто бомжиха, що тихцем намагається проскочити на дипломатичний прийом.
- Шановний, на мені тонка літня сукня, вона ледве волога. - ошаліла від заяви водія Катя. Так сукня трохи волога, але ж не настільки щоб промочити салон. Те, що вона скупалась під дощем, видавало радше мокре волосся, але аж ніяк не одяг.
- Ні, мене це не влаштовує. Ви собі як знаєте, але я вас не повезу, якщо у вас немає що підкласти.
- Звичайно немає!
- Ну, то вибачайте. - водій, демонстративно закрив дверцята і попрямував до водійського сидіння.
-Та що ви собі дозволяєте!
-Шановна, в вас є телефон диспетчера- можете поскаржитись. – вже закриваючи дверцята, з якоюсь злою вдоволеністю промовив таксист і зірвався з місця.
-І поскаржусь! Та я тебе по судах затаскаю, сволота ти тупорила! – Катя від ярості та безсилля заледве не плакала, але, пересиливши себе, записала номер машини і набравши диспетчера, почала спочатку з’ясовувати данні водія, а потім відводити душу своїм неабияким яскравим враження від отриманого сервісу.
Женя
2001р
Ніч, зорі, тихий плескіт хвиль, темні постаті відпочиваючих, що гуляють узбережжям. Невеликі компанії, пари. Женя безцільно йшов, намагаючись зрозуміти, що не так. Куди раптом поділась його жага до пригод, дівчат? Чи просто вже набридло відпочивати? Мабуть, навіть море, сонце і красуні викликають втому, якщо це отримуєш в величезних порціях і досить довго… Неподалік почувся голос місцевого «Баскова». Щовечора, ось вже близько тижня, цей хлопець з гітарою збирав навколо себе стихійні компанії і співав на пляжі, просто неба під гітару все, що знав. Голос в хлопця був такий, що здалеку було чути – тому його і прозвали Басков. Хто прозвав і коли – то таємниця незвідана, але всі його так називали. А ще він акомпанував і тим пісням які знав, і які виконував хтось з невгамовних студентів. Ось і сьогодні навкруги нього зібралось вже більше десятка слухачів.
- Басков, зіграй «Звезда по имени солнце» - почувся голос когось із компанії.
- Та тільки ж грав!
- А давай «Разбежавшись прыгну со скалы..»?- почувся дівочий голос.
- А ти знаєш слова? Бо я – ні, – відповів гітарист.
- Знаю, грай!.
І ось вже над пляжем понеслись слова пісні «Короля і Шута» виконані сильним дівочим голосом.
«С головы сорвал ветер мой колпак, Я хотел любви, но вышло все не так, Знаю я ничего в жизни не вернуть И теперь у меня один лишь только путь... Разбежавшись, прыгну со скалы, Вот я был, и вот меня не стало, И когда об этом вдруг узнаешь ты, Тогда поймешь, кого ты потеряла..»
Женя, присів біля гурту співаків, мимоволі дивуючись тому, як незвично ця пісня звучить в подібному виконанні. Він завжди вважав, що оригінал є емоційною версією, але ця невідома дівчина співала так, що хлопець мимоволі майже побачив і ту скелю, і відчував той політ … Але, попри зміст слів, голос був оптимістичний настільки, що здавалось нещасне кохання призведе не до трагедії, а до отримання свободи, крил. Волі, яку б той стрибун не отримав, якби не його нещасне кохання… Дивно.
Хлопець захоплено слухав, дивуючись тому, скільки невідомих талантів можна зустріти просто вийшовши на вулицю. І ще тому, що кохання чи то не сама головна тема творчості. Всі чомусь шукають кохання. Навіщо? От він кохання не шукав. Ні тут (ну він же не зовсім дурень), ні взагалі. Женя в нього просто не вірив. Повага, дружба, любов до задоволення, жага, розрахунок, дурість – все це він розумів, а от кохання… Чи є воно взагалі? Він схилявся до думки, що то лише вигадка занадто емоційних творчих осіб. Творчих чи емоційно-неврівноважених. Бо хіба ж то не дурість стрибати зі скелі, через те, що комусь ти не потрібен?
-Лізо, Аня давайте ви! Ну, не соромтесь! Мені так подобається та пісня… Басков, знаєш про блакитну троянду?
- Гм… А ви почніть, я підберу.- відповів гітарист, якійсь ще дівчині. Жені здалось що він десь наче чув той голос, але обличь видно не було, а голос – то таке. Зі скількома дівчатами він тісно і не дуже спілкувався за час відпочинку? Кожна третя має буди знайомою…
-Давай! – почулось знову чиєсь вимогливе.
-Ну добре, але я попереджаю що співаю так собі…
-А я про себе взагалі мовчу…
-Співайте вже! Скромняги…
Тихий голос почав пісню, змушуючи слухачів принишкнути, прислухаючись до незвичного репертуару.
«В долине Тигра и Ефрата
Где древних тайн земля полна
С неповторимым ароматом
Есть роза чудная одна
В недобрый час тоски и гнева
В час пробужденья темных сил
Спустился белый ангел с неба
И эту розу посадил…»
Але поволі голос набирав сили, і вже на приспіві Женя з подивом зрозумів, що голос дівчини не набагато слабший від місцевого Баскова, а увагу слухачів вона також чудово тримає.
«Там где она расцветает
Там никто не солжет
Там никто никогда не солжет
Лишь звезды небесные знают
Где она расцветет
Где однажды она расцветет.»
Гітарист легко пристосувався і ненав’язливо акомпанував дівчині. Але та замовкла, передаючи естафету подрузі. Тремтячий, наче готовий от-от щезнути, від найменшого невірного руху, голос почав другий куплет. І слухачі принишкли як миші, бо попри відсутність сили попередньої виконавиці, цьому голосу хотілось вірити, в ньому було чути не музику чи слова, а саму Душу…
«Пусть вид ее порою жалок
Как скромной золушки наряд
Но ложь сворачивает жало
Ее заслышав аромат…»
Женя, почав хапати повітря ротом, ледве втамовуючи серцебиття, - цей голос він вже пізнав би серед тисячі, хоча для нього вона не співала. Та й він би не додумався просити її співати! Море, пляж, дівчина – та якому нормальному хлопцеві спаде на думку попросити дівчину співати! А варто мабуть…
…В любую крепость, дом и замок
Он проникает без труда
И ощутивший этот запах
Солгать не сможет никогда…»
Він і не знав, що якась романтична пісня може аж так вибити дух, аж так змусити загубитись… Голос проникав у свідомість, душу, легко минав всі його незламні, непроникні бар’єри логіки і здорового розрахунку і змушував починати вірити… У що? Долю? Вищі сили? Диво? Кохання? У що – не зрозуміло, але у щось шалено хотілось вірити, у щось прекрасне і дивовижне, невловиме і незвідане.
Схвальні оплески і вигуки «давай ще щось» - Женю трохи привели до тями, і він спробував переміститись ближче до чудної дівчини, яку спеціально не знайдеш, а випадково натрапляти на неї він, судячи зі всього, просто зобов’язаний кожного вечора.
«Мы знать не знаем и не помним,
Пока не встретимся с бедой,
Что весь наш мир, такой огромный
Висит на ниточке одной.
Она надеждою зовется, и верить хочется,
Так верить хочется,
Что эта нить не оборвется и жизнь не кончится,
Не кончится.
В часы, когда все бесполезно,
И смысла нет на свете жить,
Над черной бездной, жуткой бездной
Нас держит тоненькая нить.
Она надеждою зовется, и верить хочется,
Так верить хочется,
Что эта нить не оборвется и жизнь не кончится,
Не кончится.
О ней почти не помним летом,
Но стоит вьюге закружить,
Не то, что дня без нити этой,
Но и минуты не прожить.
Она надеждою зовется, и верить хочется,
Так верить хочется,
Что эта нить не оборвется и жизнь не кончится,
Не кончится….»
Пісня вже давно скінчилась, студенти знову пішли по репертуару групи «Кіно», який судячи з усього знали всі, бо співали хором голосно і злагоджено. Женя перемістився до трьох дівчат, що співали разом з усіма і чекав на хвилинку тиші, щоб привернути увагу Лізи. Перекричати цей хор голосів він не мав жодного шансу. Він вже відшукав її очима, орієнтуючись не на зір (що тут можна роздивитись при світлі зірок та цигарок?), а на якесь чуття, інтуїцію. Та ні, мабуть, на якийсь інстинкт, який допомагає знайти ту що тобі потрібна, хоча наче і « вночі всі кішки сірі» Ні, точно не сірі… Принаймі, точно не всі. Він простягнув руку, торкаючись її пальців і міг заприсягтись, що отримав легенький удар током. Вона підняла на нього свої дивні очі і покірно підвелась, коли він м’яко потягнув її до себе.
-Лізо, ти куди? – почувся поряд дівочий голос.
-Трохи прогуляюсь… - відповіла Ліза на відриваючи погляду від Жені і не обертаючись відійшла від співочої компанії.
Женя не чув чи щось її ще питали, чи вона відповідала…Він лише через деякий час помітив, що просто мовчки йде по лінії прибою, тримаючи її за руку. І раптом зрозумів, що ладен так іти кілометр, два, три… Та що за чортівня! Він роздратовано потріпав головою.
- Чому ти вчора втекла? Я ж не кусаюсь.
- Вибач.
- Пішли до мене?
- Пішли.
Вони йшли по вологому піску на полосі прибою, розмовляючи про якісь несуттєві речі, він її веселив, вона його відволікала на якісь дрібниці навколишнього світу, що дивували, як своєю красою так і непримітністю. Женя, наприклад, зроду не додумався б розглядати танцюючі тіні на піску та помітити в них містичні мотиви. Але ж і справді, одна з тіней від кількох ліхтарів, вздовж паркану якогось пансіонату, що танцювала під дією вітру та кількох розвішених рушників і простирадл, напрочуд сильно нагадувала чорну пантеру, яка то пригинається до землі, то встає дибки. А нічні метелики у світлі самотнього ліхтаря біля рибацького ангару? Сіра непримітна комаха, до якої з такою цікавістю підбігла Ліза, при детальному розгляді виявилась напрочуд гарною, з яскраво червоними нижніми крильцями, що прикривали сіро чорні верхні, наче вкриті вишуканим візерунком. Та такий візерунок зробив би шану найелінтішій жіночій білизні! Женя йшовши поряд з цією дівчиною відчував себе так, ніби потрапив до іншої реальності. Реальності, яка завжди була поряд, але ховалась від нього все його свідоме життя!
Та, попри цю чудасію та балаканину, дівчина йшла за ним сьогодні, якась на диво покірна і від цього хлопець почувався якось напружено. Наче все як завжди. Дівчина, ніч, вільна кімната. Та точно, сьогодні ж вона знову вільна! Але відчуття не звичні… І він не міг їх ідентифікувати, лише відмахнутись, заховати кудись в дальній куток свідомості, щоб потім розібратись. Бо зараз явно не до системного аналізу – стан не той.
Привівши Лізу до подвір’я де вони винаймали кімнату (ну треба ж, лише-то з третьої спроби! Втрачає кваліфікацію!), та всадовивши її в невеличкій бесідці біля будинку, він звичним порядком запропонував кави, чаю, вина. Вона обрала чай. Женя не пам’ятав про що з нею розмовляв, пам’ятав тільки, що раз за разом тягнувся за сигаретою, вгамовуючи внутрішню бурю суперечок, що вона в нього викликала. Женя викурив мабуть штук п’ять цигарок, розповідаючи якусь інтелектуальну дурню, до якої в нього завжди прокидався хист під час нестандартних, стресових ситуацій, допоки Ліза обережно не взяла пачку з його рук (пальці знову відчутно торкнуло, наче електричним розрядом) і почала з цікавістю розглядати.
- Дивно, за звичай, мене дуже дратує запах цигарок…
- А зараз?- хлопець здивовано і з якоюсь надією подивився на неї.
- А зараз - ні…
- І про що це свідчить?
- Про щось незвичне.
Женя тільки посміхнувся, не знаючи що відповісти. Про
щось незвичне… Щось? Та тут геть усе незвичне!
- О, Жека, ти тут!- почулося за спиною. До бесідки весело спілкуючись зайшли двоє дівчат – онука господині з подругою. Хлопець подумки згадав всіх чортів і … ввічливо запропонував чаю.
- Так, будемо!- Аліна недвозначно присіла на лаву, всім своїм виглядом демонструючи, що нікуди не піде, і чхати вона хотіла, що він не один. Будь якого іншого разу він би і бровою не повів, але зараз… Зараз, щоб приховати свою спантеличеність, він ледве не бігом пішов ставити чайник, залишивши Лізу наодинці з настирним дівчам. Нехай ці жінки самі поспілкуються. Може тоді Ліза втратись свій ореол загадкової мовчазності, а Аліна зрозуміє, що вона просто замала для таких забав!
Повертаючись з пакетиками чаю та чайником, він з подивом почув, як Ліза щось впевнено весело розповідає, а дівчата сміються від душі. Але варто було з’явитись Жені і Ліза враз замовкла, лише підвела на нього очі і ніяково посміхнулась.
Він поставив чайник, поклав чай і взявши її за руку тихо сказав «пішли». Розуміючи, що більше просто не може тільки дивитись на неї. Бажаючи звичними діями порушити дивність власного стану, почуттів, розгардіяшу в думках.
Ліза мовчки піднялась і покірно, не питаючи нічого, пішла за ним до кімнати. І в цей момент все інше просто перестало існувати для хлопця. Аліна, друзі, яких він побачив боковим зором на вході до подвір’я…
Запустивши її до невеличної (крок на два) кімнати з двома ліжками, він з полегшенням зачинив двері і тут же похапцем прибрав декілька речей друга, що той, зазвичай, розкидав де прийдеться.
- Як думаєш яке ліжко моє? - Спитав він, просто, щоб щось спитати. Ліза оглянула два ліжка і впевнено показала на те, що знаходилось справа. Його ліжко.
- Те.
- Правильно. А чому так вирішила?
- Не знаю… Мені так здалось. - дівчина вже відволіклась, з цікавістю провела рукою по кільком художнім книгам на тумбочці. - На англійській?
- Так.
- Ти читаєш?
- Так.
- Ти настільки добре знаєш англійську?
- Не те щоб зовсім добре. Але більш-менш нормально читати таку літературу вже можу. Працюю над цим. А знаєш як вивчив?
- Як?
- Фільми. Спеціально шукав кінофільми без перекладу і по ним вчив.
- Клас…
Женя повернув її обережно обличчям до себе і, нахилившись, акуратно поцілував, відчуваючи, що в нього просто зносить дах від солі на її губах, від оксамитової засмаглої шкіри, від дивної покірності, від відчуття, що він не цілує її, а п’є, як диво-напій, от тільки п’янить це більше за все, що він колись пробував. Обережно посадивши її на ліжко, він повільно знімав з неї одяг, намагаючись не поспішати… Роздягався сам. І лише побачивши не оцінюючий, а зацікавлено-здивований погляд, направлений на ту частину тіла, що була вже в повній бойовій готовності, він зрозумів. Зрозумів, що ледве стримується, щоб не накинутись на дівчину, яка ще не знала чоловіка! От про що вона думала, так покірно йшовши за ним? Навіщо? Не схоже, щоб вона взагалі розуміла на що йде… Дитина! Поки він намагався рівно дихати і подумки порахувати до десяти, щоб трохи заспокоїтись, дівча зацікавлено пробіглось пальчиками по його шиї, торсу, животу, обережно торкнулось незвіданої частини тіла, і Женя заледве не заскрипів зубами, розуміючи, що просто так зупинитись уже він не може. А вона ж просто не розуміє, що з ним творить!
Глава 5
Ліза
2016р
Розпрощавшись з мокрою, але напрочуд веселою Катею, Ліза вирішила трохи пройтись пішки містом. Додому вона не поспішала. І не тому, що там ніхто її не чекав, а тому, що в неї було дивне відчуття, наче сьогодні місто розмовляє з нею. Вабить кудись, щось намагається показати, до чогось підготувати.
Дощ майже вщух, і лиш де-не-де краплі ляпали під деревами. Київ святково сяяв вогнями – ліхтарі, фари машин, вивіски, реклама все це мигтіло, переливалось і відображалось від численних мокрих поверхонь. Дороги перетворились на сяючі ріки, а сірі стіни будинків на виблискуючі коштовності. Присівши на одну з вуличних лав, Ліза вдихнула мокре повітря і замріяно-закохано озирнулась. Вона любила це стародавнє і одночасно сучасне місто. Як же вона любила такі його перетворення! З ділового в святкове, з похмуро-зимового в дзвінко-зелене.. Любила їх спостерігати та показувати іншим.
Дуже давно вона з подивом зрозуміла одну річ- не всі люди бачать світ так, як вона. Якось, курсі на другому чи на третьому, вона в кімнаті студентського гуртожитку розглядала надруковані фотографії (їздили з Катею в гості до одногрупниці), і її подруга, беручи кілька фотознімків, з подивом зазначила.
- Слухай, в мене відчуття, що ми з тобою в різних місцях були.
- Чому?
- Тому, що на фотографії в тебе сяюча вода, зелена трава, Ірка на фоні гарненьких будиночків та гарного тільки пофарбованого паркану. Коротше, краса і «лєпота». Дивлячись на ці фото, в мене знову виникає бажання поїхати в те забуте богом село і прогулятись там ще раз! Але ж я пам’ятаю, що там було все не так гарно! Все було дуже сумно і бідно, та взагалі жах! Там же була незліченна кількість обідраних будинків, з якимись завалами хламу посеред подвір’я (де ти цю охайну гарнюню знайшла, хоч вбий, не розумію, він мабуть один такий на все село був!), паркани, що покосились і фарби не бачили мабуть останні пару десятиліть (і якби я особисто з тобою не здавала плівку на прояв і друк, а не фотокорекцію то заприсяглась би, що ти паркан спеціально підмалювала!), купа сміття на виїзді з села, якісь бомжі неподалік, покинуте авто без коліс… Та я досі здригаюсь від тієї поїздки! А в нас такі фото вийшли, ніби ми були на відпочинку ледве не в Буковелі!
- Та ну тебе. Були там і гарні будинки і паркани. А природа яка! Ось, дивись який глиняний кар'єр! А ось це узбережжя річки!- Лізо дістала з купи ще кілька фотографій.
-Так отож! Річка- вонючка, та старий покинутий кар'єр, частину якого перетворили на стихійне звалище місцеві жителі! А дивись на фото - живописні червоно-помаранчево-рожеві глиняні скелі з якимось сріблястими деревами на виступах, сонячні зайчики на поверхні прозорої води в обрамленні смарагдової трави і квітів…
- Але ж там це було!
- Так, мабуть, але я це не так бачила. Зовсім. – Катя похитала головою. Я починаю розуміти, чому хлопці з тобою так поводяться. Навіть, якщо ти остання падлюка, дуже важко про це згадати, коли на тебе дивляться з такою впевненістю, вірою, що ти останній шляхетний рицар!
-Та не дивлюсь я так на хлопців.- фиркнула Ліза.
-Дивишся-дивишся. Тільки не зрозуміло, як ти це поєднуєш зі своїм отим критично-експлуататорським підходом (бо тобі ж допомогти кидається перший ліпший хлопець, на якого ти просто подивишся, а як відкриєш рота - так згодні таскати меблі з поверху на поверх ледве не щодня!)). І от, хоч вбийте мене, я не розумію як ти це робиш і, головне, - чому так відбувається, попри історію твоєї сім’ї. Логічно, наприклад, щоб я так на них дивилась – це ж в мене найкращий батько на землі, який за пояс будь якого легко лицаря заткне. Але ні, я бачу всі їх вади і цілком реально оцінюю, як загрози так і людей. А ти…
-Та я теж цілком реально всіх оцінюю!
-Ага, ага. Можливо, але я в тебе в кімнаті вперше чула, як Сашко з восьмого поверху, п’яний до стану автопілоту, вибачався!
-Так він же просто дверями помилився. От на автопілоті і вибачився.
- Та він на автопілоті, зазвичай, тільки матом криє, дівчат лапає та телевізори з вікна викидає!
- Неправда. І телевізор був лише один. Непрацюючий. - не витримала і розсміялась Ліза.
- Бачиш, самій смішно. А я тоді щелепу з полу ледве підняла, коли зрозуміла
хто в тебе в дверях вибачається!
Розмова подруг тоді поступово повернула на іншу сторону, але той факт, що оточуючий світ більшість людей бачить трохи не так, Ліза запам’ятала. Запам’ятала і намагалась не дивуватись, ні тому, що люди не бачать очевидної краси, ні тому, що відверто дивуються, коли її помічають просто навколо себе. Головне - що помічають, якщо на неї вказати, звернути увагу! Кожна людина несе в собі світло, головне його роздивитись, достукатись до нього, ввести його в резонанс з красою навколишнього світу.
Як з тією ж Катею. Подруга ж по суті чудова людина, добра, лагідна, відповідальна, гарна мати і дружина (ну, може трохи любить стріляти очима наліво), от тільки, часто стикаючись по життю з недоліками людей, все більше зневірюється, як в людях, так і в наявності якоїсь справедливості в цьому світі, а зневірюючись, стає вести себе відповідно – так, як від неї чекає навколишній світ. Жорстко, зневажливо, зневірливо. І час від часу варто її стряхнути, нагадати, що світ не настільки меркантильний. Їй самій це потрібно, бо чим більше вона заглиблюється в суто діловий підхід до всього, в тому числі і відносин з чоловіком, тим менше в неї шансів втримати гармонію власного життя і не перетворитись на ділове стерво, яке замість голови має калькулятор, а замість мрії - бізнес-план. От Ліза її і намагається, хоч іноді, відволікати, кожного разу все з більшим трудом розглядаючи під щільною маскою успішної бізнес-леді юну мрійницю, яка всупереч батькам пішла вчитись на юриста. Пішла за власною мрією, попри всі перепони. Дівчину, що могла ночі напроліт обговорювати теорії виникнення світу, філософські концепції, мріяти про майбутнє та фантазувати на тему: ким вони були у минулому житті. Дівчину, яка кидалась на захист ображених, навіть попри те, що ці ображені її не дуже то і шанували. Дівчину, яка могла задля сестри подруги, витратити ніч перед важливим екзаменом на поїздку додому, щоб привезти юній випускниці школи гарну сукню (власну випускну!). Просто тому, що у школярки грошей на пристойну сукню не було. В Каті було багато чудових рис.
Ліза, скільки вони знайомі з Катею, завжди бачила і намагалась витягти на поверхню те, що подруга якнайглибше ховала, вважаючи це непрактичною частиною власної натури. Можливо вона і непрактична, та навіть точно непрактична, така, що призводить до помилок і емоційних дій, але саме ці дії, ці помилки є передумовою подальшого успіху. Бо людина може розрахувати всі свої дії, але якщо Вищи сили не схвалять твій план, то він так і залишиться планом. А для схвалення потрібно довести, що ти людина, що ти відчуваєш поштовхи тих самих сил і зможеш різко повернути на життєвому шляху, якщо отримав підказку про провалля попереду. Бо, якщо не зможеш - тебе повернуть набагато раніше, або взагалі перекриють шлях. У кожного своя доля, і чим чутливіший ти до її поштовхів, підказок, тим менше шансів отримати сильного копняка.
А копняки ніхто не любить, тільки от, всі реагують на них по різному. Катя, наприклад, на кожний, навіть не дуже сильний, натяк Долі реагувала, як розлючена кішка на загрозу для своїх дітей – кидалась одразу в бій, не роздивляючись, чого то Доля від неї вимагає. От і виходило, що отримувала вона багато з того, що бажала, але і платила за отримане подвійну ціну, за успіх у справах - розладом в сімейному житті, за любов дитини – її хворобами. І хоч іноді сама розуміла, що щось в її житті йде не так, зупинятись і переглядати «політику партії» вперто відмовлялась. Катя просто завжди б’ється до останнього, а потім, якщо раптом бій на 100% програно (і таке бувало, хоч і не часто) - філігранно вміє видавати поразку за перемогу, намагаючись до останнього не втратити обличчя. А все ж можна вирішити малою кров’ю, визнати помилку на самому початку, а не до останнього переконувати себе і інших, що все добре. Так у Каті зараз було зі шлюбом. Вона не кохала чоловіка з самого початку (переконувала себе і інших, але не кохала), не поважала його інтелектуальні здібності (чоловік тілоохоронець, для Каті, котра мала дві вищі освіти, був дивним фактом, але в якийсь момент вона таки зрозуміла, що варто брати те, що доля пропонує, бо двічі пропозиції не озвучують), але вперто трималась, переконуючи всіх, що все добре, і все так і має бути. Що саме цього вона прагнула. Трималась, але, іноді ходила «на сторону», і то лише була справа часу коли її шлюб розвалиться. Лізі було шкода подругу, але єдине що вона могла, це трохи підпитати її енергією, як сьогодні, і м’яко запропонувати зупинитись, озирнутись, зазирнути у власну душу, щоб зрозуміти, чого саме вона бажає. Лише матеріального достатку та збереження репутації сталевої леді, чи чогось більшого? Та чи зробить це Катя… Не факт. Але це її життя, тож активно переконувати у своїх інтуїтивних почуттях Ліза не вважала себе вправі, бо ж і сама помилялась, про що свідчили нескромні «пендалі» від Долі.
Одним з таких навіть не копняків, а удару з розвороту - був для Лізи Маттей. Їй, дівчині яка дивувалась, як мати могла вийти заміж за тирана, який вимагав ледве не пританцьовування навколо нього з обідом, чистою білизною та тому подібним, дістався такий в чоловіки. Ні, все починалось наче гарно. Високий, статурний, розумний хлопець, сам почав за нею впадати. Приїздив за нею до студентського пансіонату і ходив хвостиком, поселився в гуртожитку на одному поверсі, всіляко підкреслював, як вона йому потрібна… Так, були моменти, які б зараз змусили її одразу замислитись на тему природи того кохання, але то зараз. А тоді, наївна дівчина, яка зрозуміла, що не хоче більше відчувати себе не потрібною, вбила в голову думку - можна змусити себе покохати. Просто підібрати людину, якій ти потрібен і переконати саму себе, що то - твоя доля. І вона таки це зробила. Шалена сила бажання бути коханою, помножена на логіку та стару, як світ, потребу жінки рятувати нещасних. Маттей знайшов правильний підхід, він віртуозно зіграв на слабких місцях Лізи, приручивши її, запевнивши в її життєвій необхідності і поступово зайнявшись коригуванням її особистості, пристосуванні до власних потреб, М’яко підказував, що їй носити, щоб йому більше подобатись, як фарбуватись, що готувати, з ким спілкуватись… На час, який вона провела з ним, до самого розлучення, Ліза була втрачена для оточуючих. Вона жила лише заради нього, і всі власні незручності, дискомфорт списувала виключно на свою недосконалість, неорганізованість, недостатність вмінь. Доля довго дивилась на це, то так, то інакше натякаючи та те, що час оговтатись, та Ліза не чула. А потім, мабуть, вищим силам набридло, і був той вечір…
Вечір, коли вони з чоловіком святкували призначення Маттея на керівну посаду. Вечір, коли вона, розслаблена його гарним настроєм, дозволила собі пожартувати з офіціантом, який дивився на молоду жінку, що супроводжувала явно грошовитого відвідувача, як на диво. Давно вона не бачила такого погляду… Одна щира посмішка, але Маттей розлютився не на жарт. І то були не ревнощі, ні, то було цілковита сліпуча ярість, від того, що хтось може бути в той момент більш цікавий, аніж він… Чоловік так довго і акуратно привчав Лізу до думки, що жінка лише додаток до нього, що він в їх парі зірка, а вона так, сіра мишка, що просто не зміг вчасно зупинитись. На щастя для Лізи. Але на той момент вона так не вважала. Вона всіма силами намагалась втихомирити чоловіка, звести нанівець незрозумілий конфлікт, до того моменту, як він зі словами «та ти, що ти таке без мене!?» дав їй ляпаса. Він не зрозумів, він і справді не зрозумів, що зробив. Навіть більше - він вважав, що то вона має вибачатись. Але в той момент Лізу наче підключили до мережі в 360 вольт. Біль від удару одним махом зніс якусь м’яку браму, якою вона відгороджувала все своє незадоволення, біль, розчарування, що назбирались в ній за час шлюбу. А, як відомо, руйнувати подібні стіни набагато легше, ніж будувати. Вона роками зводила їх, по мірі того як дрібниці збирались, накопичувались, складались. Вона заганяла вглиб себе те, що не могла випустити, не вносячи безлад у стосунки з чоловіком, не засмучуючи його, не корегуючи його ідеально сплановане життя, в якому не було місця багатьом інтересам самої Лізи. Ні, спочатку було все добре, він кохав її, витрачав на неї наявні скудні кошти студента (те дорого, те купуємо навпіл, те ти привозиш з дому), поблажливо ставився до її зацікавлень, подруг. Поступово подруги були посунуті у дальній закуток, (бо часу на них не вистачало, а Маттей ходив щиро нещасний, якщо вона йшла кудись без нього, або вони йшли туди, куди йому було нецікаво), туди ж були відправлені всі хоббі Лізи. Замість своїх занять карате, вона почала вчитися готувати улюблені справи Маттея, замість гуляти лісом та збирати гриби - вивчати правила макіяжу відповідно до його вподобань. Вчилась шити, бо так дешевше отримувати ексклюзивні наряди, які влаштовували чоловіка. Роки життя в образі, який був не її, в коконі з побажань чоловіка, просторозлетілись на друзки від того удару, від усвідомлення, що вона сама дозволила себе перетворити з хто у що…
То було боляче. Соромно до болю усвідомлювати, в яке болото сама залізла, боляче розуміти, що втрачено, боляче від розчарування в самій собі і людині, яку вона начебто кохала.
Але то був потрібний, хоч і болючий, урок. Урок, що змусив її уважніше прислухатись до себе, звіряти відчуття та логічні доводи. Не змушувати себе миритись з тим, що з самого початку не влаштовує, не шукати порятунку в самообмані… Врахувати власні помилки в майбутньому.
Поряд з задумливою Лізою на лавку опустилась жіночка років п’ятдесяти і тихо охнула.
-Що звами? – повернулась до неї стурбовано Ліза, відволікаючись від власних думок.
-Та, нічого, серце трохи занадто розігналось. Таке буває. Зараз минеться, я просто трохи посиджу … - жінка якось непевно посміхнулась.
- Може вам швидку викликати, чи в аптеку за чимось збігати?
-Ні, ні, все добре. В мене дома корвалол є. Я зараз трохи відпочину і піду.
-Та зачекайте, он аптека, я зараз. - Ліза, не слухаючи заперечень жінки, побігла до аптеки. Дівчина-провізор по обличчю Лізи зрозуміла, що потрібно оперативно спрацювати, і вже за п’ять хвилин Ліза повернулась з корвалолом і півлітровою пляшкою води до жіночки на вулиці.
- Ось, випийте. – вона вилила половину води з пластикової ємності в одноразовий стаканчик і простягнула ліки.
-Дякую – та здивовано підняла на неї очі, взяла воду, ліки, накапала, випила.
- І часто з вами таке буває? - спитала Ліза, розглядаючи її.
-Так, іноді. Лікарі толком і не знають чого так відбувається… Ось, вже наче минає…
- От і добре – посміхнулась Ліза. – Тільки мабуть посидьте ще трохи, бо я вже бачу як ви кудись поспішаєте побігти.
- Так, треба посидіти, але ж вдома вечерю потрібно приготувати, прибрати…
- Нікуди вечеря не втече, а прибирання тим більше. – розсміялась Ліза. – Зупиніться на хвилинку, перепочиньте, озирніться навколо. Погляньте яка краса навкруги! Нехай серце заспокоїться, а не задихається, намагаючись наздогнати ваш ритм життя.
- Ой, дівчинко, та коли ж тут зупинятись…
- Іноді потрібно, хоч на кілька хвилин. Просто, щоб розгледіти куди біжите і навіщо. А може вам взагалі в іншу сторону треба! - посміхнулась Ліза. Жінка з подивом на неї подивилась, перевела погляд на підсвічений будинок навпроти, обвела поглядом навкруги.
- Ай справді, гарно як… Кожен день тут пробігаю, а так давно не дивилась навкруги…- зачудовано промовила жінка.
- А повітря яке після грози!
-Так, свіже, наче і не в місті, а в селі в матері… Не вистачає лише…
Раптом неподалік почувся голос зозулі «ку-ку, ку-ку»…
- Зозулі?- посміхнулась Ліза.
- Так… - жінка здивовано на неї подивилась - звідки ви знаєте? Звідки вона тут? В центрі міста.
- Так поряд парки, дерева.- Чому б їй тут не бути?
- Але я ніколи не чула тут зозулю…
- А ви зупинялись хоч раз, щоб почути?
- Ні, але…
- Для того, щоб щось знайти, потрібно уважно дивитись, для того, щоб щось почути - потрібно слухати. Поки ви бігали заклопотані, тримаючи в голові список покупок і термінових справ, та звертали увагу лише на розклад міського транспорту - ви просто не звертали на неї увагу.- знизала плечима Ліза.- Але, все що нам потрібно, найчастіше знаходиться поряд, і лише від нас залежить помітимо ми це, чи будемо шукати щось, десь там далеко, відправляючись світ за очі за тим, що вже маємо. Вам зараз потрібен був спокій, розслаблення, і мабуть ваше серце саме на це натякало.
- Мабуть… Так дивно…- жінка зачудовано сиділа на лавці склавши руки на коліна і, як примірна школярка повними подиву та захвату очима, розглядала місто, що її оточує, людей. Ліза бачила, як розгладжуються риси обличчя, повертається рум’янець на щоки, відчувала, як поряд з ними час наче призупиняється, надаючи змогу відчути його течію, усвідомити власне життя. Вона обожнювала такі моменти, моменти коли хтось поряд заспокоювався, зупинявся на хвилинку, побачивши нарешті світ навколо, відійшовши від стандартно-схематичного сприйняття власного життя. Зазвичай, саме після таких моментів, люди отримували можливість побачити нові напрямки руху, в них з’являлись нові ідеї, проекти, відкривалось друге дихання.
-Маша, ось ти де! А я щось почав бентежитись, і вирішив тебе вийти зустріти – почувся чоловічий голос поряд. Піднявши голову, Ліза побачила кремезного чоловіка в кросівках, джинсах, легкій куртці. Довгі «козацькі» вуса робили схожим його на Богдана Хмельницького - такий типовий український козак.
-Коля?- жіночка зачудовано підняла погляд на чоловіка, і деякий час його якось замріяно-здивовано розглядала, наче вперше побачила після довгої розлуки, а потім радісно посміхнулась – А що ти тут робиш?
-Так я ж кажу - вийшов стріти тебе. Я вже і картоплі посмажив і огірки порізав, а тебе все нема і нема.
- Та я трошки тут перепочити присіла… Бо щось серце знову тріпотить..
- Маша…- несхвально похитав головою явно її чоловік. - Знову бігла з роботи, жахаючись, що ми з онукою помремо з голоду?- розсміявся він раптом, та жартівливо пригрозив їй пальцем.
-Так…- покірно погодилась жіночка, все так же захоплено роздивляючись чоловіка.- Коля, а ти в мене такий гарний… Якось я забула про це…
- О-о, жінко, це щось новеньке. Я думав зараз сваритимешся, що я знову смажу картоплю, та спокушаю всіх жирною їжею з канцерогенами, а ти компліменти відвішуєш! Мабуть і правда серце прихопило. – вже стурбованіше сказав чоловік і присів біля неї. –Дивно, але ти виглядаєш зараз цілком пристойно. Навіть краще ніж зазвичай. Ні блідості, ні переляку в очах…
- Та вже все пройшло. Ось дівчина по ліки до аптеки збігала, а потім я тут трохи перепочила. І знаєш, так гарно… Літо, тепло, свіжо, все так сяє…
-Знаю… Я тобі про це часто кажу, а ти ж усе заклопотана, забігана… Пішли помаленьку додому, я тобі покажу ті троянди, що сусіди посадили під вікнами, ти ж їх, мабуть, так і не зупинилась жодного разу роздивитись.
-Не зупинилась…
-От зараз і погуляємо і помилуємось квітами. Неквапливо, ґрунтовно.
- А як же онука? Сидить там голодна, чекає поки дід з бабою дуріють…
- Машо, я тебе прошу. Оленка сама собі дасть раду, їй же не 5 років, і навіть не 10! А ти вперше, років за десять, озирнулась навколо, і поки в тебе такий правильний настрій, я просто не маю права вести тебе одразу додому, до плити чи пилососа. Я ж тебе знаю – тільки відпусти, тут же почнеш крутитись по хаті…
-Мабуть…
-Не мабуть, а точно. Тому, ось так, бери мене під руку і пішли помаленьку. Хочеш я тобі морозива куплю? Шоколадного, як ти любиш?
-А знаєш… Хочу – жінка здивовано подивилась на чоловіка. Я так давно не їла просто на вулиці морозива… Як в юності… Все то ніколи, то забувала, то наче несолідно… А зараз раптом зрозуміла, що -- хочу!
-Жінко, хто тебе підмінив? Не знаю, хто той добрий чарівник, але я перед ним в боргу - він мені повернув кохану жінку, замість вічно заклопотаної баби!
-Так вже й баби?
-А то. Тобі останнім часом, що не зробиш, все було не так. Не те приготував, не так прикрутив, не туди пішов, не те купив…
-То я така прискіплива стала?
- Скоріше стомлена і роздратована… А нащо так постійно поспішати? Все життя біжимо, а попереду ж все одно тільки кладовище.
- Оптиміст ти Колю.- напрочуд весело розсміялась жінка.
- Ще який. Так пішли по морозиво?
- Пішли. Тільки Оленці теж купимо!
-Авжеж…
Ліза проводжала очима літню пару, що зараз нагадувала двох молодят, і щиро раділа, за них. Було приємно спостерігати таке відношення одне до одного в літніх людей. Шкода, що Катя цього не бачить…
Женя
2016р
Женя сидів з цигаркою та чашкою міцного чаю біля вікна і дивився з одинадцятого поверху на залитий дощем нічний Київ. Шалена гроза відгриміла і пішла, а дощ лишився. Тихий, спокійний. Чоловік відкрив вікно, вдихнув свіжого вологого повітря, провів поглядом тонку смугу диму, що стрімко вирвалась на волю з кімнати.
- Чого ти тут в темряві стоїш? – жінка, що вийшла зі спальні завернувшись в простирадло, ввімкнула світло і підійшла до нього.
- Та так… Думаю.
- Про втрачену жінку?- білявка, наче все-все розуміючи, криво посміхнулась.
- Чому про жінку? Та ще й про втрачену?- здивовано подивився на свою нічну гостю Женя.
- Тому що про справи так не думають. Не в темряві, наодинці з цигаркою, коли в ліжку в тебе не порожньо. До речі, дай мені. - Жінка дістала з пачки «
Chesterfield» і почекала поки Женя піднесе вогонь.
- Цікава версія, але не правильна. Я думаю про справи.. – посміхнувся Женя. Попри показну легкість, навіть, прагматичність стосунків з цією діловою красунею, він не вважав за потрібне повідомляти, що вона вгадала на всі сто. В душу таких не пускають, ні за яких обставин. Але, все одно цікаво, чому українські жінки такі неймовірно проникливі? Ось вийшла жінка, яку він знає кілька годин, (навіть, якщо включити сюди вранішнє спілкування) після гарного сексу і з порогу, одним оком кинувши, сформулювала, як його стан так і причину. Недарма його англійський шеф, неодноразово повторював з замріяним виглядом «О, Київ…Містичне місто, містичні жінки…» Мабуть, також мав змогу їх оцінити.
Взагалі-то, шеф сам планував їхати до Києва, але, в останню мить щось там не склалося, і поїхали вони з Андрієм. На їх совісті було укласти з потенційними партнерами договори на постачання техніки. І хоч Україна вважається не дуже перспективний клієнтом, (дуже вже рівень життя різний, та платоспроможність) але і тут є сегмент ринку, який зацікавив їх роботодавців. Продаж високоточної техніки, яка використовується в садівництві, будівництві футбольних полів, площадок для гольфу, була тут актуальна. Як не дивно, але в цій країні в даних сферах крутились непогані гроші, а вітчизняних виробників пристойних аналогів подібного товару не було. Український ландшафтний дизайн, був досить на високому рівні, і міг запропонувати адекватну ціну на те, що їм було необхідно, для подальшого росту. Та що там, прогулюючись сьогодні по одному доволі сучасному розпліднику, Женя, хоч і не профі в озелененні (то парафія Андрія), був здивований сучасністю його організації та обізнаністю людей, які там працювали. Взяти хоч головного інженера-ландшафтника, чоловіка років п’ятдесяти, який так бадьоро спілкувався на латині з їх англійцем-архітектором, що в якийсь момент перекладач з нещасним виглядом попросив перекласти йому, про що власне розмовляють його підопічний та українець. І це при тому, що цей цікавий чоловік, англійською, як і більшість людей, що вивчала її за радянських часів, міг сказати тільки щось на кшталт « I speak English not very well.» і то не факт. Та, як виявилось, то зовсім не причина не знайти спільну мову з «колегою по цеху».
Але латина то таке, та Женя, хоч і не очікував побачити на полях замурзаних кріпосних, був морально не готовий до настільки європейського підходу українців в даній сфері. Так, в них багато чого не було (якраз добре, бо що б він їм тоді продавав), але тенденції, бажання, напрямок розвитку! Ні, це вже явно не та пострадянська країна, яку він колись відвідував. Він тринадцять років не приїздив в Україну, і за цей час вона пройшла великий шлях. Багато це чи мало для країни? А для людини? Тринадцять взагалі містичне число, але начебто у слов’ян воно щасливе? То може хоч цього разу?...
- Женя… Можливо своїм партнерам ти і вмієш гарно брехати, але зараз ти явно не в формі. Які справи з таким обличчям? Ти мені зараз нагадуєш довгий перелік знайомих, які залицялись до однієї моєї подруги.
-Чим це?
-Такі ж очі побитого собаки, що вважає дії господарки правильними попри те, що саме з її вини приходиться спати на морозі просто на снігу.
- В тебе така жорстока подруга? Всіх на мороз виставляла? - посміхнувся чоловік.
- Так, можна і так сказати. Але вона не жорстока… просто…, просто холодна. В неї завжди голова була замість серця, а логіка замість емоцій та потягів тіла.
- Мабуть вона тебе ніколи не розуміла?
- Ніколи, принаймі в частині кохання. Це я можу приїхати до чоловіка, мотивуючись лише бажанням, лише заради гарного сексу. В неї ж, навіть думка така не з’явилася б.
- Тоді дивно, що вона твоя подруга.
- Нічого дивного. Саме різні люди найкраще комбінуються. Вона просто не така як я. Але, саме поряд з нею я найчастіше відчуваю себе живою. Починаю вірити в те, що людьми керують не лише низькі та прагматичні потреби, а і дивні пориви душі, що існує закономірність, прив’язка подій нашого життя до якихось кармічних законів.
-Ти ж кажеш вона холодна. Які ж пориви душі?
-В неї холодне серце, а душа… Душа нагадує океан… який спантеличує, збиває з толку, змушує переоцінювати себе, правда, в тому океані можна випадково і втопитись. Що представники вашої статі регулярно і роблять. Бідненькі. – розсміялась, якось через силу, білявка. - Та то пусте. Тобі це точно не загрожує.
- Чому?
- Бо зазвичай, ми не ділимо чоловіків. Смаки різні. Вона в мене не ведеться на білявих красунчиків з гарними сідницями. Мені іноді взагалі здається, що вона вже байдужа до чоловіків, а тіло в неї живе якимись іншими потребами, аніж ті, що мають бути запрограмовані біологічно.
- О, так то тебе не я зацікавив, а мої сідниці? - не втримався від усмішки Женя.
- Еге ж. Саме вони. – жінка посміхнулась і підійшовши ближче недвозначним жестом схопила його за предмет розмови. Женя лише посміхнувся, але не зробив жодного руху, аби продовжити грайливий настрій партнерки. Ця білявка справляла дивне враження. ЇЇ хотілось пожаліти і виставити за двері одночасно. Вона з’явилась до нього майже наскрізь мокра, з виклично- самовпевненим виразом обличчя (наче камікадзе перед лицем смерті) і такою жагою в очах, що відмовити їй було те саме, що покинути спраглого посеред пустелі. Але ж, якщо ти простягнув пляшку води помираючому, це не означає, що ти його тепер довіку маєш утримувати? Кожен має сам знайти джерело, яке буде забезпечувати його життя. Женя таким джерелом не міг себе вважати. Йому б самому хто шлях вказав у цій пустелі… Шлях не до міражу, чи чергового колодязя зі скудними залишками води на самому дні, (з цим він занадто гарно справляється), а до оази, а краще місцини, де можна жити… А, взагалі, іноді, зігріваючи в ліжку чергову красуню, як сьогодні, Женя відчував себе блукаючим полум’ям, що знаходиться в постійному русі, живлячись острівцями сухої трави… А так хотілось знайти затишний камін, в якому будуть постійно наявні дрова, а дбайлива господарка регулярно допомагатиме підтримувати полум’я… Та ці асоціації вже явно пов’язані з бірюзовими очима.
Білявка розчаровано відсторонилась, помітивши, що cпіврозмовник знову десь далеко думками.
- Піду я мабуть…- жінка загасила сигарету в попільничці і пішла збиратись.
- Куди ти серед ночі? – здивувався Женя.
- Я не проти легких стосунків, але бути замінником когось - не люблю. Вибачай. Була рада знайомству та вражена деякими твоїми вміннями. Але мене чоловік чекає вдома.
-То ти заміжня?- Женя не те щоб дуже, але здивувався. Білявка не була схожа на заміжню. Занадто вільна, розкута, ділова, голодна. Та і обручки він не помітив, хоча зазвичай жінки її не ховають.
- Так.
- То чому ж…
- Чому вирішила провести ніч з тобою? Розмаїття, плюс ти не місцевий і жодних довготривалих стосунків з тобою бути не може, а відповідно і подальших проблем. Зручно, цікаво, приємно.
- Яка ж ти…
- Стерво? Можливо, але я маю якось задовольняти свої потреби. Чому коли чоловік «стрибає у гречку» -- то це нормально, а коли жінка - то шльондра і стерво? В нас такі ж потреби як і в вас.
- Ні, не стерво. Просто на диво прагматична. Незвично зустрічати такий підхід у жінки. Мабуть, я розумію, що у вас спільного з твоєю холодною подругою…
- Ні, не розумієш. Цього і я часом, та що там часом, майже завжди, не розумію… А щодо прагматичності - я жінка, яка живе в світі чоловіків, то ж маю масу аргументів використовувати вас так, як ви хочете використати мене. Ти хотів сексу і забутись. Не сперечайся, це було помітно одразу, ще там в кафе. Я дала тобі це, отримавши те, що необхідно мені. Бувай. - блондинка, вже вдягнувши сукню (от же швидко тут жінки вдягаються!) і прихопивши легкий піджак, випурхнула в двері, залишивши по собі запах дорогих парфумів змішаний з дощем і ще чимось невловимо-знайомим… Схоже на ледь відчутний запах бузку. Дивно, а раніше він його не відчував, чи не виокремлював. Знайомий такий запах…
Коли за нічною гостею зачинилися двері, Женя полегшено зітхнув, хоча і відчував певний дискомфорт від того, як повівся. Він міг її зупинити, відволікти, переконати, що вона помиляється. Це було не так важко зробити, бо вона ж хотіла помилитись. Дуже хотіла. Попри показну беземоційність, жінка була ображена, що одразу після сексу з нею, він думає про когось ще. Та він нічого не міг з собою вдіяти. Перевірений засіб забутись не допоміг. Цього разу фізична активність плотських утіх не виправдала себе. Так, він постарався щоб білявка залишилась задоволеною, але…Але він не міг себе змусити зупинити її, наговорити щось беззмістовно ніжне, приємне. Просто не міг. Блакитно-бірюзові очі застилали йому світ, то відкидаючи пам’ять на п'ятнадцять років назад, то наче вимагаючи кудись бігти, когось шукати. Але куди бігти? Кого шукати? Він же лише її ім’я і пам’ятає… Навіть прізвище, так і не спитав.
Ліза
2016р
Ліза все ще мокра, але у напрочуд гарному настрої, пройшла вулицею Володимирською, повернула на вулицю Богдана Хмельницького з задоволенням вдихаючи очищене грозою повітря, посміхаючись зустрічним перехожим. Улюблена стихія наче підзарядила її, надала сил бачити світ таким, яким вона його хотіла бачити. Добрим, розумним, врівноваженим, таким, що дарує радість і надію. Вона йшла, хоча хотілось не просто йти, а танцювати, співати, ділитись зі світом тією енергією, що бурлила в ній. Вона йшла, таки трохи пританцьовуючи, і ледве чутно наспівувала давно забуту пісню, що з якогось дива спливла у пам’яті.
« Мир в котором я живу Называется мечтой Хочешь, я тебя с собой возьму Хочешь, поделюсь с тобой. Я подарю тебе любовь, Я научу тебя смеяться. Ты позабудешь про печаль и боль, Ты будешь в облаках купаться. Я подарю тебе любовь, Я научу тебя смеяться. Ты позабудешь про печаль и боль, Ты будешь в облаках купаться. Смотри разноцветный дождь Поёт вдохновенно ветер. Ты не заметил, что по радуге идёшь, Мой мир, как он красив и светел. Я подарю тебе любовь, Я научу тебя смеяться. Ты позабудешь про печаль и боль, Ты будешь в облаках купаться. Я подарю тебе любовь, Я научу тебя смеяться…»
Лізі не заважали розмови перехожих, звуки дороги, музика грала в душі, змушуючи йти з розкритим серцем, дивитись на світ широко розкритими очима і зігрівати всіх, хто випадково потрапляв під дію її настрою. Вона давно не відчувала себе такою живою…
В такому настрої для цієї жінки просто не існувало нічого небезпечного. Ні того, що компанія, у сквері біля «Золотих воріт» яку вона минула, була п’яна і доволі агресивна (попри гучні крики, мати, сміх, недвозначні компліменти всім перехожим та розмахування руками), ні того, що водій на Toyota Land Cruiser збирався проїхати на червоне світло, саме в той момент, коли молода жінка вийшла на перехід, ні того, що бомж, який йшов вулицею, вже майже простягнув непомітно ногу, щоб виставити їй підніжку. Все це було, але до того, як вона минала їх, суттєво впливаючи своєю енергетикою на всіх. Варто було Лізі з’явитись в полі зору п’яних молодиків, як вони вирячились здивовано на неї, миттєво забувши про свою агресію. Ви часто бачили ввечері, в центрі сучасного міста молоду жінку (не юну студентку, яка апріорі, має бути життєрадісною), що, коли йде по вулиці просто світиться життям, радістю? Не достатком, не вдало проведеною «пластикою», не задоволенням від вдало розведенного на гроші «папика», а чистою світлою радістю життя? От і вони не часто.
Трохи оговтавшись, за мить після того як Ліза пройшла, молодики здивовано перезирнулись і раптом зрозуміли, що пора по домам – до коханих дівчат, люблячих батьків, сусідів по кімнаті в гуртожитку.
Водій-порушник, помітивши якесь дивне сяйво справа, від подиву вдавив педаль гальм до упору, і, заледве не приклавшись лобом об скло, провів здивованим поглядом молоду жінку, від явно мокрої сукні якої, якось дивно відбивалось світло вуличних ліхтарів, роблячи схожою її саму на якийсь дивовижний ліхтар. Потрусивши головою, чоловік здивовано озирнувся і вирішив сьогодні побути, заради виключення, добропорядним водієм, що їздить, дотримуючись правил дорожнього руху. Кудись зникло відчуття невдоволення життям та накопичена за останні пів року злість на керівника, що скидав на нього всю роботу, при цьому сплачуючи зарплату кольким своїм друзям, що просто дурака валяли на роботі, зайвий раз на ній і не з’являючись. Він раптом подумав, що, якщо може встигати працювати один за трьох, витягуючи на собі всю фірму, то вже пора мабуть свою справу організовувати. Тим паче, що деякі накопиченння «на розвкрутку» вже є.
Бомж, що збирався робити підніжку, в останній момент засліплений фарами проїжджаючого автомобіля зупинився, чомусь раптом згадав як добре було б привести себе до ладу і не підніжки ставити симпатичним киянкам, а залицятись до них, не очікуючи, що вони втечуть налякані його скуйовдженою бородою і запахом немитого тіла. Проводжаючи здивованим поглядом жінку в блакитній сукні, він недоречно згадав, що сьогодні бачив оголошення про підходящу роботу, і взагалі можна заїхати до старої подруги попросити помитись та привести себе до ладу…
Молода жінка прямувала вулицею, відчуваючи себе так, наче в її жилах гуляють всі ті шалені блискавки, що пів години назад підсвічували небо над Києвом, наче її кров -- то чиста енергія, наче реальність навкруги - то пластична структура, яка не має права не змінитись на краще, якщо вона цього бажає. А вона бажала. Бажала дива, щастя, радості, неймовірних подій і зустрічей. Бажала для всіх оточуючих і всією душею! Як колись давно…
Глава 6
Ліза 2001
-Лізо! Я вже за тобою так скучила!- кинулась назустріч подрузі Катя, обіймаючи її, одночасно вручаючи морозиво.- Ось, тримай, спеціально купила.
-Привіт. Коли ти скучити встигла? Ми ж тільки місяць не бачились - розсміялась Ліза.
-Цілий місяць!
-Добре, я теж скучила. О, кавове морозиво! Супер!
-Так, я знала що ти оціниш. Хоч ми ним і об’їлися під час сесії, але ж ти сама кажеш - вже місяць пройшов. І взагалі, сама винна, ти в мене тепер, мабуть, завжди будеш асоціювати з кавовим морозивом.
- Чудово! Особливо, якщо воно в тебе з’являтиметься напередодні кожної нашої зустрічі! – розсміялась Ліза.
- Я над цим працюватиму.- запевнила подругу Катя. Ти мені щедро показала в якому напрямку і над чим треба в собі працювати. – іронічно-веселий настрій Каті сподобався Лізі. Вона любила коли її подруга була в такому настрої. В такому настрої Катя була неперевершена і непереможна.
-Так… гарний рік. Цікавий. Насичений. І що найголовніше - він ще не закінчився!- щасливо розсміялась Ліза.
Рік був для Лізи на диво успішним. Вона поступила до університету, гарно прижилася в гуртожитку (ще б не прижалась, вона нарешті отримала змогу поїхати з дому!), знайшла купу друзів (одна Катя чого варта, хоч вона і з’явилась не так давно), і ще більше гарних знайомих. На відмінно закінчила перший курс університету, і навіть примудрилась отримати путівку до студентського пансіонату. Причому не лише на себе, а ще й на подругу. Хіба це не щастя? При її, більш ніж скромному, достатку? Адже 90% вартості відпочинку на морі сплачував за них університет, як членам профсоюзу, а вже 10% вартості вона, хоч і не дуже просто, але назбирала зі своє скромної стипендії.
А як Катя, здивувалась, почувши від Лізи, що в них є можливість поїхати на море майже безкоштовно. Як з’ясувала потім та ж Катя, ці путівки були заледве не на вагу золота, і щоб отримати їх студенти як тільки не викручувались, намагаючись потрапити до списку щасливчиків, Ліза ж про них взагалі не знала і їй просто пощастило. Просто дівчина, з якою вона випадково познайомилась в коридорі навчального корпусу, її запросила на збори профоргів, де їй чомусь запропонували бути профоргом курсу (з якого дива вона до цих пір не розуміла), запропонували написати заяву на путівку (якраз розглядали це питання). Ліза ще й вагалась, думаючи чи потрібно Каті та путівка, але вирішила, що якщо не потрібна, то подруга сама від неї відмовиться. А сама Ліза настільки обожнювала море, що поїхала б до нього в будь-якому випадку, хоч, якщо б спати прийшлось на піску, а їсти – креветку, власноруч виловлену. Бо хіба ж є на світі щось краще за море?! Мабуть Доля теж зрозуміла настрій дівчини, і вирішила втрутитись, надавши більш пристойний відпочинок, ніж могла сама собі забезпечити юна авантюристка.
Тож дві студентки, отримавши на руки путівки, зустрілись у спустілому на літо гуртожитку, запаслись шоколадкою, чаєм та сухарями, і поїхали посеред ночі до залізничного вокзалу, бо потрібна їм електричка відправлялась во 4.10 ранку.
Ніч на вокзалі, перед поїздкою на відпочинок - що може бути романтичніше? Дівчата веселились від душі, уминаючи морозиво, шоколадку та розповідаючи одна одній веселі історії. Ліза розглядала з цікавістю людей, що прибували та відправлялись у подорожі. Старі і малі, молоді і середнього віку. Всі вони були різні, але на всіх було відчутний доторк дороги. Саме
Дороги з великої літери, того особливого настрою, коли ти не сидиш як кущ, а здатен відправитись кудись далеко- далеко, знайти, зустріти щось нове, відчути повноту життя…
Київ, Ужгород, Черкаси, Москва, Пітер…- Ліза задумливо роздивлялась розклад руху поїздів… Один рядок якось дивно виблискував, и Ліза підійшла ближче, щоб роздивитись – він був чи то вкритий чимось люмінесцентним, чи то якось по-іншому повернутий – але рейс на Пітер, прикував її увагу. Що вона знала про далеке північне місто сусідньої країни? Що то місто-герой, що пережило страшну блокаду за часів другої світової війни, що побудовано на болотах Петром I, що вважається культурною столицею… І мабуть більше нічого… А, ну, і пісня з фільму «Бандитський Петербург» їй подобалась, хоч сам кінофільм вона до пуття і не бачила. Бачила лише сумний кінець. Дивне місто, овіяне романтикою і сумом, цікаво було б колись до нього поїхати, відчути його настрій, доторкнутись до його історії, душі…
-Ліза, не кидай мене саму, а то на мене вже маслянистим оком поглядає якийсь чолов’яга з сусіднього ряду. Точно якийсь маніяк чи збоченець. – пробурмотіла, підійшовши, Катя. Ліза кинула погляд на чоловіка що наполохав подругу і посміхнулась.
- Катя, в тебе багата уява, той дядько просто уважно слухає об’яви і схоже збирається на свій потяг.
Чоловік, наче на підтвердження її слів, піднявся і, зібравши клунки, попрямував на вихід.
-Як ти це робиш?- закотила очі Катя.
-Що?
- Я готова була заприсягтись, що він на нас зиркає та щось задумав, а варто було тобі його показати, як він перетворився на найбезпечнішого дідугана на світі, хіба що, пиріжками нас не пригостив!
-Так він і є таким. Дивись, яка в нього трохи непевна, але явно добра посмішка- Ліза привітливо посміхнулась чоловікові що саме проходив повз них.
- Щасливо доїхати, дочки. - кивнув приязно чоловік і почимчикував на перон.
- Аякже…- Катя провела підозрілим поглядом незнайомця і потягла подругу до місць, що вони зайняли в залі очікування.- і всі інші цигани, бомжі і просто п’яні неадеквати мені теж ввижаються, та роблять непристойні пропозиції, чомусь рівно до того моменту, поки тобі їх не покажу… Але всеодно ти занадто безпечна! Я до цих пір з жахом згадую, як ти пішла до тих вокзальних вбиралень на самому відшибі! Так я розумію, що там безкоштовно, але ж самій туди йти, в ті, ледве освітлені заковулки! Хоч би кого в пару взяла!
-Катя…- розсміявшись відмахнулась Ліза, - не починай. Підвищена обережність, з якою Катя ставилась до оточуючого світу веселила Лізу. Бо подруга з якогось дива вважала, що то Ліза занадто безпечно себе поводить і от-от втрапить у халепу. І це при тому, що халепи супроводжували дуже часто саму Катю.
Десь, о третій ранку, коли вже очі у обох подруг взагалі почали злипались, Ліза підхопилась і почала Катю вчити танцювати вальс (треба ж якось втриматись і не проспати свій рейс!). Подруга, трохи ошаліла від такого підходу, але одразу прокинулась, і перестала з жахом здригатись, від думки, що може заснути на вокзалі. Побоювання Каті лише веселили Лізу, бо в неї самої настрій був чудовий і жодної небезпеки вона не відчувала – навпаки, вона чекала, як від поїздки так і від життя, чогось нового, цікавого, захопливого. Неймовірне відчуття повноти життя її переповнювало, і цим настроєм вона таки поділилась з Катею, яка під ранок перестала нервово озиратись, раз за разом намагаючись побачити когось, хто так і мріє образити двох мрійливих дівчат.
Подруги весело, в натовпі таких же бажаючих дістатись задешево до моря, атакували поданий на колію електропоїзд, а зручно влаштувавшись на дерев’яних лавах, спокійно заснули, ігноруючи навколишній шум. Принаймні, коли на під’їзді до кінцевої станції Катя розбудила Лізу, та відмінно виспалась і була оптимістично настроєна прокладати і реалізувати подальший маршрут до пансіонату.
Потрібний тролейбус прийшлось брати штурмом. Таке враження наче всі, хто приїхав з ними на електричці, всі вони намагались поміститись саме в цьому, одному тролейбусі, і інших вже просто ніколи не буде. Та поки Ліза думала, а чи не почекати наступний, Катя так азартно влилась в процес, що заледве не побилася з якоюсь старою бабунею, яка, спересердя від наглості дівчини, вирвала в студентки з рук валізу та викинула багаж з тролейбусу. Катю це не зупинило, і вона таки заскочила в перших рядах до транспортного засобу, переможно зайнявши місце. Щоправда її валізу прийшлось заносити Лізі (от і вирішили питання їхати чи не їхати), одночасно зі своєю, але то вже дрібниці. Вмостившись, Катя з переможним виглядом встановила біля себе валізу і показала язика бабуні, яку так розлютила. Ліза тільки розсміялась, побачивши цей, суто дитячій, підхід. Та і як потім з’ясувалось, їхати до автостанції було хвилин 15, тож сенсу в таких бойових діях не було жодного. Але ж скільки азарту!
Взагалі, дівчата їхали по незнайомому місту до абсолютно невідомого пункту призначення невимушено і весело. Якось, самі собою, знаходились люди, які вказували їм дорогу, якось, легко та дуже вчасно знаходився транспорт, тож вони на диво швидко, вже о 9 ранку, прибули до морського узбережжя, а саме до села Мелекіно, в якому розташовувався студентський пансіонат «Наука».
Вийшовши на зупинці, Ліза з насолодою вдихнула вологе солоне повітря. За спиною в них був високий глиняний схил, по бокам від зупинки зелені простори, а попереду, за будівлями на узбережжі іскрилось на вранішньому сонці море.
-Так, і де наш пансіонат? Чи отут посеред пустиря і будемо відпочивати?- критично промовила Катя, спустивши свою немаленьку валізу з автобусу.
-Там он щось попереду є – посміхнулась Ліза і закинула на плече доволі потерту дорожню сумку, яка їй дісталась «у спадщину» від щедрої троюрідної тітки.
- Ого, та туди ж з кілометр чимчикувати! Гей хлопці, то де тут «Наука»?- гукнула Катя до їх супутників, які також їхали до пансіонату і саме виходили зі старенького автобусу.
- Попереду. ЇЇ не пропустиш, у неї, ну, дуже промовиста емблема. Жоден студент не мине.
- Залікова книжка чи що?
- Просто книжка, ще й з моделлю якоїсь молекули. Майже вгадала,- посміхнувся один з хлопців і, закинувши свою сумку на плече, швидко попростував вперед.
- От, мурло, міг би і допомогти, - пробурмотіла Катя, беручись за ручку своєї валізи.
- Нащо ти так? В тебе ж і колеса на валізі є. - здивувалась Ліза.
- І що? Він, чоловік, має проявляти галантність!
- І попрацювати вантажником?
- Рицарем!
- Де ти бачила лицаря з фіолетовою валізою? – вже відверто веселилась Ліза.
- А де ти бачила лицаря, що покинув даму посеред пустиря з важкими речами?
- А нашо тобі стільки речей на 10 днів на моря?
- Та там лише саме необхідне!
- Шуба чи що? Бо рушник та купальник, та навіть три купальники стільки місця не займуть. Хоча, тоді б вона була легка, а вона важка… Шуба і цегла?
- Так! Шлакоблок! Збудую собі будиночок, якщо номери цього пансіонату мені не сподобаються! – показала їй язика подруга і розсміялась.
- Та ти така, що можеш.- розсміялась разом з нею Ліза.
- О, які дівчата. Давайте допоможемо!- нагнала їх якась компанія хлопців і, швиденько відібравши речі, компанія молоді весело направилась до пансіонату.
Простори навкруги були вкриті буйною зеленню і квітами, літали метелики, ластівки, чайки. Легкий свіжий вітрець доносив запах солі і йоду. Ліза захоплено оглядалась навкруги, і тому перша помітила велику книгу над якою, ніби парила, модель молекули води, що була встановлена на бетонній огорожі.
- Ого, справді не минеш.
- Ти диви, й справді нічогенька. Я так розумію, судячи з її розміру, це єдина книга на всій території пансіонату, бо навряд чи хтось тут читає книжки.- критично оглянувши емблему пансіонату, винесла свій вердикт Катя.
-Ні, не вгадала - тут є бібліотека. - розсміялись їх супроводжуючі.- Хоча відвідувачів в ній і не багато.
-Не дивно.
-Хм, бібліотека…Це добре. – задоволено посміхнулась Ліза
-Ти що повчитись надумала? – здивовано озирнулась Катя на подругу.
- Нащо вчитись? Але якщо там є гарна художня література – гріх пропустити таку нагоду.
- Подруго, не лякай мене. Нащо тобі книжки на морі? Сюди їдуть засмагати, плавати, гуляти, а аж ніяк не книжки читати!
-Одне іншому не заважає.- відмахнулась Ліза, прикинувши, що при такій кількості вільного часу (два тижні відпочинку без жодних зобов’язань!) просто гріх щось цікавеньке не почитати. Художня ліература то була велика любов Лізи. Варто було потрапити до її рук чомусь цікавому і все, реальний світ відходив кудись на задній план, а вона проживала чужі життя в інших епохах, світах, планетах.
За огорожею ховались невеличкі будиночки і двоповерхові корпуси, між якими були прокладено бетонні доріжки та розбито клумби, засаджені ромашками, розами, чорнобривцями, барвінком і ще Бог зна чим.
-Як тут гарно…- вертіла головою Ліза, поки вони йшли за хлопцями.
-Угу, а яка гарна черга намалювалась на обрії. - фиркнула Катя.
-Ну все, от ви і прибули- хлопці поставили їх речі біля однієї з лав і помахавши, відправились кудись по своїм справам.
-Дякуємо – щиро посміхнулись їм дівчата.
-Так, а тепер ще якось би цю чергу відстояти…- протягнула Катя.
-Постій з речами, я схожу спитаю чи нам взагалі сюди. – промовила Ліза, відправляючись на «розвідку». Черга і справді буда довга - не менше ніж півсотні осіб. Перед самою будівлею адміністрації людський змій зиґзаґом звивався по сходам і упирався в здоровенні двері.
-О, Лізо, привіт- почулось попереду. Підійшовши Ліза роздивилась, що її гукає Світлана, знайома дівчина, з якою вони пару разів зустрічались у гуртожитку. Світлана стояла в черзі майже вже біля дверей.
-Привіт. Тут реєстрація відпочиваючих?
-Атож.
-О, привіт, ти ж нам чергу зайняла?- почувся за спиною впевнений голос Каті, і спантеличена студентка, трохи завагавшись, схвально кивнула. Ліза теж трохи здивувалась такій оперативності, але вирішила що мабуть Катя і Світлана знайомі. Як потім з’ясувалось – не вгадала, Катя її вперше бачила і просто таким чином скористалась ситуацією, щоб не стояти в черзі.
Швидко впоравшись з усіма формальностями (запис, відмітка в путівці, отримання талону на їдальню) дівчата відправились заселятись у визначений для них номер.
Їм дістався невеличкий тримісний номер на другому поверсі двоповерхового корпусу. Вузька довга кімната 2 на 6 метри з одним вікном, три ліжка з тонкими матрацами на сітці, страшненькі занавіски на вікні, дві тумбочки. Рукомийник, та інші блага цивілізації - неподалік на вулиці. Душ так взагалі в іншому кінці пансіонату, але чи то проблема? Постільну білизну і одного ключа видала комендант зі словами – не загубіть, бо замок мінятимете власним коштом. Як потім з’ясувалось, лише одного ключа на кожну кімнату тут видавали не залежно від кількості проживаючих в ній студентів.
До кімнати разом з ними поселили ще якусь дівчину. Та зайшла, поздоровкалась, кинула речі і, взявши купальника та рушника, майже одразу пішла на море. Дівчата, не довго думаючи, вчинили так само. Не в кімнаті ж сидіти вони приїхали!
До моря йти було зовсім близько, буквально метрів 100 від порогу корпусу. І ось воно - блакитне, вітряне, щось тихо шепоче хвилями. Ліза, закохано розглядаючи його, зупинилась, поклала рушника, скинула одяг, взуття і танцюючою ходою пішла по теплому піску, майже полетіла до води.
-Агов, а мене почекати!- почулось за спиною, Катене ображення, проте Ліза на нього не зважала. Море, вічне, велике, спокійне і непередбачуване манило її, як завжди. Ніг торкнулась прозора вода, і вона з розгону влетіла у хвилі, пірнула, звично відкрила у воді очі. Зелений фон і більше нічого, але ж це - біля берега. Вона знала, що якщо запливати далеко, то, там будуть і медузи і рибки, і ще якісь дрібні організми, за якими цікаво спостерігати…
-Подруго, май совість! Я теж люблю море, але ж не можна так речі кидати!
-Та кому потрібні мій рушник та капці? - весело відмахнулась Ліза, помітивши, що поруч вже пливе Катя, яка, попри сварливі слова, виглядала теж напрочуд вдоволеною.
- А якщо? Де ти інший знайдеш?
- Катя, все буде добре! Навкруги такі ж як і ми студенти, які можуть хіба що загубити свої речі, але аж ніяк не вкрасти побитого життям рушника.
-Угу, я б не здивувалась, що навіть, якщо б в тебе мобільний телефон там лежав, ти б все одно була такою безпечною.
-Катя, світ складається не лише зі злодіїв…
-Мені б твою віру…
-Бери, я щедра – посміхнулась Ліза і пірнула.
-А інструкцію до цього дару не бажаєш видати? Бо я і так вже про людей набагато краще думаю ніж до зустрічі з тобою, а от вони своє ставлення до мене не настільки змінили. - пробурмотіла Катя наздоганяючи подругу, що вже винирнула метрів за двадцять п’ять.
Ліза
2016р
Молода жінка, пройшлась містом, завернула в улюблену кав’ярню випити кави з шоколадом, весело посміхнулась знайомому офіціанту, який зустрів її як дорогу гостю. Зал кав’ярні доволі швидко наповнявся людьми (саме час для прогулянок містом) і вона, з насолодою попиваючи улюблений напій, з цікавістю спостерігала за відвідувачами. Улюблений столик біля вікна, в самому закутку закладу, надавав гарну можливість для цього.
Справа від неї зайняла столик молода пара. Закохано дивляться одне на одного ігноруючи офіціанта, що вже тричі намагався отримати заказ. Але Саша (офіціант) хоч і не ненав’язливий хлопець, але працівник з фантазією. З розумінням посміхнувшись, він щез на пару хвилин, а потім жестом факіра встановив в закоханих на столику свічки і оригінальне орегамі у вигляді двох білосніжних лебедів – подіяло. Заказ, від приємно вражених відвідувачів, отримав за хвилину.
Трохи ближче до входу розмістились дві юні дівчини, років по 19, тихо перемовляючись вони явно діляться враженням від компанії молодих парубків за столиком неподалік. Хлопці теж запримітили дівчат і явно обдумують, кого відправити парламентером до красунь. Нарешті дійшли якоїсь спільної думки і відправили одного до баристи. Єлиця (бариста), прийнявши замовлення на каву для дівчат, оглянувши ці дві компанії, хитро посміхнулась і почала «чаклувати». Ліза заледве втрималась щоб не підійти і не подивитись - який сьогодні шедевр вона реалізує. Ця дівчина такі картини на кавовій піні малювала, що не кожен професійний митець міг фарбами повторити. Додайте до цього надзвичайний смак кави і стає зрозумілим, що дівчата будуть приємно вражені.
Ліза перевела погляд на дальній столик – до нього саме прямували три молоді жінки. Тут точно мала місце зустріч давніх подруг. Стиль одягу у всіх трьох кардинально різний: ділова леді, прудка дівчина-кур'єр та схоже молода мати, що сидить вдома з дитиною. Але попри різність в них відчувалось щось спільне, якась загальна аура юної мрійливості. Можливо, присутній був деякий дисонанс у сприйнятті світу, але він легко вирівнювався щирою радістю від зустрічі.
- Комплімент від закладу – почула раптом Ліза біля себе і офіціант поставив на столик блюдце з фірмовим тістечком закладу.
- Дякую. І чим же я таку увагу заслужила? – посміхнулась вона.
- Посмішкою, як завжди. Кожен ваш візит - це для нас радість.
- Приємно чути. Але я, явно не найвигідніший ваш клієнт. - розсміялась Ліза.
- Ви помиляєтесь. Найвигідніший. Так, так, не смійтесь. Ми вже давно помітили, що варто Вам зайти до нашого закладу, так цей день б’є всі рекорди по кількості відвідувачів і отриманому виторгу. – змовницьки промовив хлопець, - і ми з керуючим вирішили, що ви маєте право на винагороду за такий вклад в процвітання закладу.
- Щось не дуже схоже на правду, але за тістечко дякую.- похитала головою Ліза. Вона любила цей заклад не лише за смачну каву з шоколадом, а ще саме за таку теплу атмосферу і приємне спілкування. Тут працював молодий колектив і всі вони ставились до відвідувачів не лише з професійною повагою, а ще і з якимись делікатним тактом, фантазією, співпереживанням,. Вона пам’ятала як тут, на її очах, чимось засмученій дівчині подали морозиво від закладу (бо у офіціанта серце було не на місці від співчуття), а подружній парі, що сперечалась на межі серйозної сварки, принесли разом з заказом чудового білого голуба, віртуозно складеного з серветок місцевою баристою. Даний витвір мистецтва настільки здивував і захопив дівчину, що вона просто втратила суть суперечки.
- Ви самі не дужі схожі на правду, але ж ви тут. – видав офіціант, посміхнувшись на всі тридцять два, і швидко ретирувався, оскільки його уваги потребували інші відвідувачі.
Ліза відкусила шматочок тістечка, і, підперши підборіддя рукою, продовжувала спостерігати за вируючим життям за вікном і в кав’ярні. Компанія молодих людей (хлопці вже встигли познайомитись з дівчатами і здається навіть кудись їх запросити) виходила, а
назустріч їм заходила молода пара – невисока рудоволоса дівчина і високий майже під два метри хлопець. Дівчина була жвава і весела, хлопець спокійним і з ледь помітною посмішкою на вустах. Вона весело все оглядала, коментувала, вивчала меню, він просто дивився на неї закоханими очима і з усім погоджувався. Дівчина щебетала, вертілась і щось постійно розповідала, хлопець же зробив заказ, якось зорієнтувавшись в її доволі суперечливих бажаннях та коментарях, а потім, поки вона на мить замовкла, роздивляючись фотографію на стіні, поклав перед нею характерну коробочку. Дівчина повернулась, щось почала розповідати і різко замовкла, помітивши нову деталь інтер’єру. Обережно відкривши коробочку вона дістала невеличку обручку і задала мабуть найпоширеніше і найабсурдніше питання в цій ситуації.
-Що це?
-Обручка.
-Нащо?
- Бо в мене є до тебе питання.
Яке?
-Не здогадуєшся?
- Озвуч!- до дівчини повернулась її жвавість, хоч щоки горіли вогнем.
- Ти вийдеш за мене?
- А в мене є час подумати?
-Так. Доки несуть наш заказ – хлопець широко посміхнувся. Дівчина підозріло повертіла головою, перевіряючи наявність офіціанта з замовленням.
- А чому так мало часу?
- А нащо тобі більше? – вже розсміявся він, а за ним і вона.
- Ну ти й тиран!
- То твоя відповідь «ні»? Поки не перевиховаюсь?
- Моя відповідь «так»! Хтось же має тебе перевиховати! Сам ти з цим завданням не впораєшся!- показала йому язика дівчина і переможно вдягла обручку на палець.
Ліза посміхнулась, відчуваючи, як буйно грає всіма кольорами веселки та щастя атмосфера в приміщенні. Пора на вихід, тут більше ні з ким ділитись зайвою енергією, ця кав’ярня сама з ким хочеш поділиться.
- Приходьте ще до нас! Будемо дуже раді!- почулось в неї за спиною.
- Обов’язково. – Ліза посміхаючись вийшла на вулицю.
- Єлиця, ти мені винна 50 баксів! – широко посміхнувшись, хлопець-офіціант повернувся до баристи, яка все ще дивилась на зачинені за їх улюбленою відвідувачкою двері, а потім і жіночу постать за вікном, навколо якої, (мабуть гра освітлення та скла вітрин) якось дивно викривлялось світло, наче ореолом окутуючи легкий силует. Проте вона б не здивувалась, якби то було і не оптичним ефектом.
- Так…
- Я ж казав буде і освідчення і більше тридцяти відвідувачів!
- Як вона це робить?- дівчина покірно дістала купюру і вручила її сяючому, як мідний таз, хлопцеві.
- Хтозна! Але ж справді, після її візитів в нашому закладі хіба, що весілля не грають!
- Так, в такі дні зміна проходить наче розвесела гулянка, а сил після неї стільки, що можна ще дві доби десь гуляти без просиху, чи пару іспитів без підготовки скласти – кивнула йому бариста.
- Ти теж це помітила?
- Як і всі…
- Дивна вона.
- Побільше б таких….
- О, придумав, наступного разу загадаю заказ на проведення весілля!- розсміявся хлопець, приймаючись знову до роботи. В зал зайшла чергова компанія молоді.
- Сашко, ми ж не того формату заклад!- розсміялась Єлиця.
- І що? То ж дрібниці!
Катя
2001р
- Так, і чим ми зайдемось сьогодні ввечері? – роздумливо потягнула Катя на шляху з моря до корпусу.
- Ну, для початку проведемо розвідку боєм – пройдемось і подивимось що тут є.- посміхнулась Ліза.
- Зараз?
- Ні, одразу після вечері.- подруги зайшли до «ногомийнику» (декілька кранів з непитною водою, що були влаштовані на вулиці біля туалетів) і щебетали, змиваючи пісок, що залишився на ногах після пляжу.
- Добре. Куди підемо?
- Для початку пройдемось узбережжям. Там бачила якась цікава будівля над водою.
- Мабуть кафешка, і точно не дешева.- зітхнула Катя. Попри краще матеріальне забезпечення ніж у Лізи, вона чомусь сильніше відчувала нестачу коштів на бажані речі та розваги. Можливо тому, що бачила різницю між якісними речами і дешевими, між сервісом і його не дуже вдалою імітацією. Попри всі сварки з сім’єю, Катя кожного року відправлялась на сімейний відпочинок на море в нормальний пансіонат. Так от порівняння з тим відпочинком і цим -- було відчутним. Щоправда «Наука» брала не якістю обслуговування, а свободою, цілковитою, живою, безмежною При наявності такого, цілком можна було пробачити і чай з присмаком солі і умови близькі до дикунських.
- Шкода, але подивитись можна.- Дівчата вже дійшли до кімнати і переодягались. Ліза скинувши купальника вдягла білизну, шорти і майку, Катя – білий вишитий сарафан.
- Можна. – Катя критично оглянула себе в дзеркало і, залишившись цілком вдоволеною побаченим, повернулась до подруги. – знаєш, Ліза, в мене іноді відчуття, що ти щось цілеспрямовано шукаєш.
- Звичайно, як і всі – пригод.- кивнула подруга, скинувши бейсболку та збираючи довге волосся у хвіст.
- Ну пригоди то таке, це добро ми точно знайдемо. Я про хлопців.
- Ну звичайно шукаю – кохання. Як і ти.
- Ти так кажеш, наче його ще не знаходила.
- Мабуть ні…
- Як так? Ти ж казала в тебе був хлопець у школі. – здивовано зупинилась Катя в дверях, через що на неї ледь не налетіла Ліза.
- Був. Не роби такий переляканий вигляд. Олесь гарний хлопець, але по перше ми розлучились і, судячи з того, що боліло мені не дуже і ми зберегли гарні відносини, це було більше схоже на дружбу.
- Ой не певна, що він так думав…- покачала головою Катя.
- Не знаю що він думав, але розумієш, я не певна, що то було кохання. Я не певна, що коли ти себе раз за разом питаєш, чи це кохання, чи просто радість від приємного спілкування, це і є кохання.
- А в тебе було саме так?- Катя здивовано подивилась на подругу. От наче вже більш менш зрозуміла це дивне дівча, а вона знову все ставить догори дригом! До сьогодні Катя думала що Ліза така стримана з хлопцями через нещасне шкільне кохання (вона ж про того хлопці розповідала не раз), а виявляється це не зовсім так.
- Так. Мені подобався Олесь, але він був для мене спасінням від оточуючої дійсності, і я не певна, що почуття до нього то було кохання, а не щира дяка.
- От ти чудна.
- Яка є.
- Бідний хлопець. Він до неї з усім серцем, а вона брила льодяна.- розсміялась нарешті Катя, впоравшись з подивом.
- Ой, знайшлась тут біла та пухнаста.
- Ну може не дуже біла, але точно пухнаста! Дивись яке в мене м’яке та біляве волосся!
- Ага, от тільки по своїм залицяльникам ти, заледве не ногами ходиш, хоч і прикриваєш це все дипломатичними солодкими казками.
- Нічого подібного! – майже розсердилась Катя, згадавши, як часто по її самовпевненості намагались пройтись ті самі представники протилежної статі. Та за таке, варто було навчитись «нападати» першою!
- Ага. А хто хлопців на автостанції розкрутив на морозиво, варто було їм на тебе один раз глянути, а потім елегантно відправити під три чорти?
- Тю, так я ж їх не примушувала, купляти морозиво.
- Ти пообіцяла за це їм свій номер телефону, а натомість дала номер Сашка з третього поверху.
- Ну помилилась трошки, з ким не буває.
- Трішки - на всі цифри. Я тебе прошу, то їм розкажеш, якщо ще раз колись побачиш.- відверто веселилась Ліза.
- Ой, переживуть. Не я перша, не я остання.- відмахнулась Катя. - Ти краще скажи, що саме ти шукаєш? Яким має бути хлопець твоєї мрії?
- Не знаю. Якби знала, шукала б цілеспрямовано, одразу з портретом і вказівкою параметрів- розсміялась Ліза.
- Угу, так і бачу тебе з лінійкою прискіпливо заміряючою ріст хлопця, довжину пальців чи ще чого, і безапеляційно виносячу вердикт – «не той відтінок очей, і не вистачає трьох сантиметрів…. росту». – добавила після багатозначної паузи і розсміялась вже Катя. – Ні, то точно не твоє. Але ж справді, хоч трохи конкретніше можеш сформулювати яким він має бути? Високим? Гарним? Заможним? Білявим чи чорнявим? Техніком чи гуманітарієм? Романтиком чи практиком?
- Без різниці.
- Це як?
- Це не важливо. А зовнішність так взагалі не має значення. От нащо мені красунчик?
- Ти прямо, як моя мати. Та теж завжди каже, що «чоловік має бути трохи кращим за горилу, головне щоб гроші додому приносив».- розсміялась Катя.
- Та хіба ж гроші - то головне?
- То суттєве. Нащо нам голодранець, який і морозива з квітами купини не може?
- Бувають різні обставини…
- Я тебе прошу, або воно тямуще і знає, як влаштуватись по життю, або тютя, яка нічого від життя отримати не зможе!
- Ти така прагматична?
- Ні звичайно, але намагаюсь. Не хотілось би закохатись у якогось перекоти-поле, у якого з усього статку лише драна сорочка, і та на ньому.
- А може він монгол, і йому більше для щастя не треба!
- Так мені треба!
- Так може заради тебе він все інше і почне добувати, а до тебе воно йому і даром не було потрібно.
- Ну не знаю… Хоча, мабуть приємно було б, якби заради тебе бомж перетворився на олігарха- розсміялась Катя. Щось в твоїй логіці є, але вона явно потребує доопрацювання. Шукати кохання, так як ти, просто сподіваючись на щось незрозуміле, не дуже розумно. Я б сказала - зовсім не розумно.
- А сама? Хто хлопців колекціонує як метеликів, заявляючи, що і той не такий і той не дотягує, але квіти, і подарунки складайте он там, на тумбочці?
- Так я колекціоную! Роздивляюсь, пробую на зуб, тобто спілкування, логіка, статок, почуття гумору, а вже потім виношу вердикт.
- Ага, вмикаєш динамо.
- Тож краще так, ніж як ти - люб’язно посміхатись і відпускати, не перевіривши такі цікаві варіанти!
- То що я маю з кожним з них по ночі провести, щоб перевірити те, що і так знаю, просто з ними поспілкувавшись?
- А ти знаєш? Ти точно можеш сказати, що от той хлопець з паралельної групи, від якого ти бігаєш вже три місяці, поганий в ліжку?
- До чого тут ліжко? Навіщо до цього доводити, якщо я бачу, що він мене елементарно не розуміє. Він бачить не мене, таку яка я є, а якийсь нафантазований собі образ.
- А яка ти є?
- Звичайна. І вже точно не якась містична діва.
- Ага, ага, ні разу не містична. Просто курчатко, золотаве і пухнасте - розсміялась від душі Катя.
- Та ну тебе. Ну може і не курча,- знітилась трохи Ліза - але і точно не те, що він там собі уявив! І взагалі, я його просто не відчуваю. Не мій це хлопець, хоч і гарний і цікавий. Друг з нього чудовий би вийшов…, якби він на мене таким благальним поглядом не дивився весь час. Не хочу я йому життя руйнувати. Не моя це людина. Я це відчуваю!
- Ага, не містична вона, ні разу. Але чомусь людей не розглядає, а відчуває, неприємності уникає, просто не помічаючи, чи то вони самі від тебе розбігаються, як перелякані таргани, а про купу інших, ну, дуже звичних талантів, я просто помовчу.
- Та ну тебе. Ти сама така, просто не бажаєш це приймати.- відмахнулась Ліза.
- Все я бажаю! Чесно копаюсь разом з тобою, намагаючись відкопати власну інтуїцію, наявність якої ти мені доводиш. Та щось не допомагає!
- Так ти ж однією рукою розкопуєш, а двома ногами на ній стоїш, аби нещасна інтуїція точно не рипалась!- розсміялась Ліза. – Катя ти маєш неабиякі таланти, але чомусь всім своїм духовним, душевним поривам вважаєш за потрібне швидко обрізати крила раціональними доводами та критикою. Візьми хоч свої вірші! Допоки я їх в тебе заледве чи не зубами вирвала, щоб почитати, ти ж їх ховала як страшну таємницю! І не просто ховала, а щиро і переконливо розповідала, що ти повна нездара і жодної рими підібрати не можеш. А вірші-то твої гарні, напрочуд гарні. Он студентська газета їх «з руками ногами забрала» і ще просили приносити. І це тільки вірші!
- Мені просто здавалось вони не варті уваги…- трохи знітилась Катя.
- Так і я про те. Ти чомусь, все найкраще, що в тобі є, вважаєш не плюсами, а ледве чи не вадами. Чому?
- Не знаю. І не так вже все погано.
- Як подивитись… А ще, ти не така вже меркантильна, як намагаєшся показати, але першим доводом при обговоренні хлопців чомусь кажеш про забезпеченість, про гроші. Але я точно знаю, ти теж шукаєш кохання. І тобі теж потрібна саме рідна душа, а не гаманець, приправлений ерудицією. Але ти так гарно іноді маскуєшся під корисливе стерво, що починаєш вже сама в це вірити.
- Гаманець приправлений ерудицією?! Ну ти даєш. - не втримавшись розсміялась Катя. - От звідки ти це все знаєш? Звідки це все береш? – вкотре спитала вона подругу. Подібні розмови в них були не вперше. Ліза і справді була настільки впевнена в Каті в її талантах, душевних якостях, відкопуючи іноді таке, про що і сама Катя не здогадувалась, що це регулярно дивувало.
- Тож це видно. Варто зазирнули в очі. Це на поверхні!
- Угу, прям так на поверхні. Тільки я чомусь, за 23 роки вивчення цієї «поверхні», нічого такого не бачила.
- Ти просто не туди дивилась – розсміялась Ліза.
Катя закотила очі, визнаючи, що даний аргумент у Лізи самий бронебійний. Бо подруга і справді мала здатність дивитись по іншому на речі, людей, події, оточуючий світ. І не просто дивитись, а і наче змінювати їх, і це більше за все вражало. Катя іноді навіть розглядаючи саму себе в дзеркало (якщо поряд стояла Ліза), ловила себе на тому, що і претензій до власної зовнішності в неї в такі моменти менше (те, що вона їх не озвучує всім підряд не означає, що їх взагалі немає), і бажання змінитись не настільки нестерпне. Але Ліза була поряд далеко не завжди, тож давнє Катине бажання втекти від власної сім’ї, життя, зовнішності (і чому тіло не можна змінити як сукню?) нікуди не зникало, хіба що іноді було не таким нестерпним. Тож, попри всі душевні розмови Лізи, Катя зціпивши зуби прямувала в першу чергу до своєї мети, намагаючись не відволікатись на несуттєві хоч і цікаві дрібниці.
Глава 7
Женя
2016
Женя вдивлявся в вечірній Київ, відчуваючи як на нього накочує дивне, але знайоме, вже колись пережите відчуття, що терміново треба кудись іти, когось шукати. Він раптом згадав, як так само сидів у ліжку на мансарді в Лондоні, десять років тому. Прокинувшись посеред ночі від дивного відчуття, що його хтось гукає, він спочатку спантеличено вертів головою та прислухався, але окрім сопіння Андрія на сусідньому ліжку нічого не чув. Та попри наявну і недвозначну тишу, як в квартирі так і за вікном, душу тягло і настирливо кудись тягло. Невимовна туга, накочуючи хвилею, навіювала яскраві (наче і не пройшло п’яти років) спогади про морський берег, зорі, дівочий силует, що танцюючою ходою зникав вздовж смуги прибою. З якого дива вона згадалась? Наснилась чи що?
В ті часи Женя з Андрієм з якраз винаймали на околиці Лондона кімнату, хоч вона більше була схожа на шпаківню з невеличким вікном. Ціна на оренду житла в столиці Великої Британії були, ну дуже дорогими, а їх заробіток був не дуже стабільним і все частіше Женя задавався питанням, що він тут взагалі робить? Від чого він власне тікає, чого шукає? Але дуже довго розмірковувати над цим питанням як часу так і бажання не було. Робота, гулянки з друзями, дівчатами, і знову робота… Та і рідкі поїздки додому швиденько відбивали бажання повертатись – візит з цивілізованої крани до реалій Росії був, як холодний душ. Контраст, як у спілкуванні людей, так і у відношенні до всього, що тебе оточує був настільки разючий, що викликали бажання ще з аеропорту хапати валізи та летіти до Англії. А ще йому вже, наче рідше, снились бірюзові очі, все частіше сон, то була просто темрява, що розділяє вечір та ранок.
Покрутившись у ліжку, і зрозумівши, що сон геть пропав, Женя тихцем зібрався, щоб не розбудити друга, та вийшов на вулицю, яка була безлюдна і вся в густому тумані, наче ілюстрація до якоїсь казки. Туман, наче жива істота, гуляв містом, заволодів ним, встановлюючи свої правила та закони. Сусідні будинки було ледь видно. Та що там сусідні! Той, з якого він вийшов, просто розтанув за спиною, варто Жені було пройти кілька кроків. Дивні примхливі образи з’являлись і щезали, танцювали перед очима, чи то глузуючи з раннього перехожого чи то заманюючи кудись.
Женя довго бездумно гуляв містом, час від часу до болю в очах вдивляючись в блакитну димку, в якій йому, то тут то там вважався до болю знайомий стрункий дівочий силует, що наче манив, гукав… Примарна дівчина, примарне бажання… Синій туман поступово перетворився на молочно білий з золотинкою від світанкового сонця, а він все йшов і йшов. Знав, що йому ввижається та легка фігура, але навіть заради того, щоб побачити навіть такий міраж, не зупинявся. Ноги, попри розуміння абсурдності надії, несли кудись дурну голову… Так і блукав містом як привид, поки на одному з узбіч не натрапив на літнього джентльмена, що сидів просто на землі і якось розгублено озирався. Чоловік не був схожим ні на жебрака, ні на маразматика, щось у його погляді було таким сповненим внутрішньої гідності і одночасно невимовно ображено-дитячім, що Женя вирішив запропонувати допомогу. І туман, який зводив з розуму весь цей час, раптом наче заспокоївся, перестав шепотіти і кудись манити…
-Добрий ранок?- привітався Женя, присідаючи біля чоловіка і відмічаючи, що в того закривавлена голова і явна дезорієнтація. Медиком він не був, але ї його скромних знань було достатньо, щоб зрозуміти - тут явно потрібна допомога і бажано професійна медична.
- А де юна леді?
- Юна леді?
- Тут була юна леді…- старий чоловік якось непевно вдивлявся в щезаючий прямо на очах туман у Жені за спиною, і хлопець про себе посміхнувся. Це ж треба, не лише йому ввижаються дівчата у вранішньому мареві, проте в цього дідугана хоч причина була виправдана. Після удару по голові все що хочеш може ввижатись…
Як з’ясувалось з досить плутаної розповіді, старого чоловіка банально пограбували, забравши навіть верхній теплий одяг. Він не міг згадати куди йшов і навіщо в таку годину, тож Женя не довго думаючи, викликав швидку і знявши власне пальто намагався зігріти постраждалого до приїзду медиків. Англійці звичайно на диво холодостійкі (про одну температуру комфорту в їх будинках, Андрій вже висловив багато «добрих слів», стираючи чергові теплі носки, та розтянуючи ворот у вязаного з овечої шесті світеру), але не втакому стані і віці.
Медики, які прибули, ретельно записали данні Жені, викликали поліцію. Ті ще довго та прискіпливо, хоч і підкреслено ввічливо, допитували молодого чоловіка, вже справляючи враження, що його самого прямо зараз заарештують за напад на дідугана. Проте ні, промаринувавши з пів дня, його таки відпустили, попросивши нікуди найближчим часом не їхати.
Андрій ще довгенько читав Жені нотації про те, що виклику швидкої старому цілком вистачило б, а так їх тепер ще й позапланово почали перевіряти на наявність дозволу на роботу, кількість проведеного часу в країні… Ні в них наче в порядку були документи, все ж таки не перший день тут. Більш менш облаштувались, оформили належним чином короткострокові дозволи на перебування в країні (довгострокові ще спробуй зароби), але гарного настрою такі перевірки не додавали.
А через пару місяців Женя отримав листа з запрошенням на чай до такого собі сера Джона, з визначенням дня та точного часу для візиту. Було навіть відзначено форма одягу – костюм. Покрутивши в руках конверта, Женя довго не міг второпати чий це прикол, доки не згадав, що, наче так, звали того постраждалого дідугана.
За вказаною на конверті адресою, стояв немаленький будинок в вікторіанському стилі. Небагатомовний чоловік, який судячи з уніформи був дворецьким, провів його до вітальні, де чекав за столом знайомий дідусь. Перш ніж Женя, доволі сильно вражений такою офіціозністю, встиг привітатись, назустріч йому вискочив золотистий ретривер, і, не зупинившись ні на мить, з розгону поклав передні лапи йому ледве чи не на плечі і радісно лизнув у носа.
-І я радий знайомству, - розсміявся Женя, ледве втримавшись на ногах і приязно потріпавши пса по шиї. Цей дружелюбний чотирилапий звір добряче розрядив доволі протокольну зустріч і просто підняв настрій. Собака був здоровенний, красивий, доглянутий, і явно цілком вдоволений власним життям. А ще розбалуваний, проте подібне було в Великобританії не рідкістю. Ставлення до тварин тут було напрочуд гарне. Часом навіть гарніше ніж до людей. І, відповідно, тварини тут були, м’яко кажучи, нелякані. Білка в парку, що стрибає тобі на плечі, вимагаючи горіхів, чи синиця, яка не сумніваючись сяде на простягнуту долоню з насінням – то були звичне явище для Лондона, але спочатку невимовно дивувало іноземців, принаймні вихідців з Росії, якими були Женя і Андрій.
- Це він так вас дякує за мій порятунок – промовив старий британець, з ніжністю проводжаючи поглядом собаку, який майже умивши гостя язиком, з почуттям власної гідності повернувся, схоже до свого улюбленого місця, біля каміну і, схиливши на бік розумну морду, наче посміхався господарю.
Сер Джон, пригощаючи гостя вишуканим чаєм, до якого було подану свіжу випічку, почав розмову з дяки за порятунок, потім якось невимушено повів розмову про погоду (це ж треба так віртуозно змінити тему, що Женя і сам не помітив, як почав порівнювати Лондонські та Пітерські тумани!), ранню весну. Та Женя, вже більш-менш знайомий з цікавою манерою англійців доволі довго розмовляти ні про що, ввічливо підтримував бесіду, все більше зацікавлюючись до чого саме підведе розмову цей старомодний джентльмен. Щось він явно збирався сказати, але чи скаже?
Взагалі-то, його друг, Андрій жорстко висміяв бажання Жені іти на цю зустріч. Нащо міг запросити чванливий корінний житель туманного Альбіону іноземця-посудомийника, нехай і рятівника в скрутну годину? Лише розважити себе спостереженням за дикуном зі східної Європи. Ну може сказати ввічливе дякую, для порядку. Можливо і так, але Жені було дуже цікаво. За весь час що він провів в Об’єднаному королівстві, він поки що так і не зміг до путя зрозуміти її жителів. Вони були невимовно ввічливі і невимовно холодні, розмовляли дуже часто ні про що, але при цьому одне одного розуміли, могли кинутись на допомогу в скрутній ситуації, а наступного ранку навіть не привітатись. Женя нерідко, коли була його зміна як офіціанта, чув розмови бізнесменів за діловим обідом, але ловив себе на тому, що попри цілком пристойне володіння англійською, чомусь, майже не розуміє про що ті ведуть мову. Так, наче вони розмовляють якимось шифром. Тож, він був радий можливості познайомитись з представником цієї загадкової нації поближче. Ну і що, що то дивакуватий старий, але ж він скоріш за все дуже ерудований, розумний. Представники старшого покоління завжди зачаровували Женю величезним багажем цікавого життєвого досвіду, а тут ще й іноземне старше покоління! Це ж зовсім інша ментальність, умови формування особистості, інший погляд на все, починаючи від історії і закінчуючи, елементарно, традиціями спілкування! А ще сер Джон схоже представник аристократії. Жені завжди було цікаво спілкуватись з такими людьми. В себе на батьківщині знайти представника справжньої аристократії було дуже важко, занадто вже ретельно займались її винищенням браві будівники «світлого майбутнього». А тут такий шанс.
Поступово розмова перейшла до хобі англійця – саду. Сер Джон явно пишався своїми рослинами, тому не дивно, що через деякий час, джентльмен з невимовно рівною спиною ввічливо провів Женю до об’єкту свого захоплення. Довго показував яблуні, виноград, жасмин, троянди, потім показав техніку, яка в нього є для догляду за рослинами. Ввічливо-стримано оглянувши рослини, Женя, між тим щиро зацікавився технікою, бо то був його «коник». А тут було і відверте ретро, і деякі новинки. Женя, так захопився розглядом та предметом бесіди, що навіть дозволив собі порекомендувати господарю взяти до уваги одне технічне вдосконалення для обприскування дерев. Той факт, що Женя на той момент наче б то до даної сфери не мав жодного відношення, жодним чином не заважав йому цікавитись своїм хобі – автомобілями та іншими технічними досягненнями сучасності, та відвідувати всі можливі заходи за даною тематикою. Сивоволосий англієць, якось з цікавістю на нього подивився, а хвилин через десять загальних розмов задав питання.
- Молодий чоловіче, а як ви дивитесь на пропозицію стати моїм помічником?
- В роботі по саду? Було б цікаво, але ж я нічого не тямлю у рослинах.- знизав плечима Женя, паралельно, майже на автоматі, розглядаючи і налаштовуючи черговий невеличкий механічний агрегат, по автоматичному поливу квітів. На даний момент Женя працював на такій роботі, що нижче падати просто нікуди, і скоріш за все садівник за тиждень в такому будинку, заробляє втричі більше, аніж зараз нещасний емігрант за місяць.
- Не зовсім по саду.- посміхнувся сер Джон. – В мене є невеличкий бізнес, що займається технічними новинками, і я вважаю за можливе запропонувати вам роботу помічника мого інженеру. Вас це цікавить?
-Звичайно цікавить. Але в мене є лише диплом моєї країни, не підтверджений в Великобританії. – здивувався Женя. Підтвердження освіти було доволі довгим то затратним процесом і Женя не бачив сенсу займатись ним зараз, не маючи жодних перспектив. Та і коштів на це зайвих не було.
-О, то в вас є диплом інженера?
-Так… Але ж він не має чинності тут.
-А в мене не спеціалізоване підприємство, а швидше клуб по інтересам, тому я саме шукаю людей для яких подібний напрямок діяльності, то швидше поклик душі, а не фах. – терпляче, як маленькому, пояснив сер Джон.
- А… ну то добре. Так, цікава пропозиція. Я на таку пропозицію дуже уважно дивлюсь і чекаю подробиць. Якщо можна.- не знайшовся, як на це реагувати Женя. Чи то сміятись з гарного жарту, чи радіти цікавій можливості.
«Клуб по інтересам» виявився невеличкою фірмою з космічним, по міркам Жені, грошовим оборотом. Початкова заробітна плата, яку запропонував сер Джон була не просто пристойною, а напрочуд пристойною. Дивакуватий старий, який скромно одягався і дуже чемно поводився, обожнював піші прогулянки та власноруч копався у себе в саду, виявився лордом з дуже пристойним статком, для якого вказана фірма і справді була радше розвагою, проте розвагою, на яку він легко тратив цілком пристойні гроші.
Перші кілька місяців Женя був просто тінню Едді, головного інженера, який носився з кресленнями вдосконалень існуючих технічних агрегатів, та обдумував ще кілька нових. При цьому, що невимовно дивувала Женю, так це те, що варто було Едді вийти на обід, чи ввечері до пабу, як він миттєво «забував» про свою роботу і міг годинами розповідати про види морських молюсків та особливості рибної ловлі. Всі спроби Жені скерувати русло розмови у напрямку справ чи ідей, що вони пів години тому обговорювали, наштовхувались на глуху стіну чи то ігнорування, чи то нерозуміння. Пройшло досить багато часу, поки Женя зміг прийняти той факт, що англійці і справді, вважають за непристойне мішати справи та відпочинок. Нова, отримана якимось дивом, робота сприяла як професійному росту так і нострифікації отриманого на батьківщині диплому. Це ж треба!
Андрія з часом теж взяли до колективу любителів садівництва та техніки сера Джона. Андрія, з його освітою лісника! Проте, як не дивно, але саме ця освіта та щире захоплення власною справою йому і знадобилась. Друг, що нерідко заходив до Жені подивитись як вони знущаються з «піддослідних рослин», раз за разом вносив гарні ідеї, що відносились не до технічної сторони справи, а до адаптації можливостей техніки до вимог різних рослин. Тож, кілька разів випадково почувши подібні страждання рослинолюба, сер Джон просто взяв Андрія до штату, як чудового інженера експериментального ландшафтного дизайну. Обличчя Андрія, коли він зрозумів що йому запропонували, аби він не просто плутався під ногами, а приносив користь, можна було фотографувати та залишати нащадкам, щоб лякати неслухняних дітей!
Друзі на радощах винайняли пристойну квартиру і почували себе просто королями життя. Ще б пак, один змінив брудну роботу на обраний ще зі школи фак і улюблене хобі, а інший із двірника став спеціалістом з ландшафтного дизайну, та отримав у власне розпорядженні експериментальну ділянку землі, де можна вирощувати що бажаєш, випробовуючи корисність розробленої техніки, та новинки у садівництві! Та вони про таке навіть не мріяли!
Ліза
2016р
Ліза вийшла на людний Хрещатик. Дощ давно закінчився. Легка сукня вже майже висохла від тепла її тіла, піджак, якому дісталося більша частина дощу, вона несла в руках. Було свіжо, але не холодно. Минаючи повз вуличну точку продажу кави, вона зі звичним задоволенням вдихнула приємний аромат. Готували каву на вулиці не найкращим чином, але пахощі були гарні. Ліза йшла, роздивляючись людей, і відчуваючи себе не на свої 32, а років на 18. Зовсім не лякав завтрашній ранній підйом, та і сама робота не викликала негативних емоцій. Невже це так купання під дощем допомогло? Тоді мабуть варто частіше такі водні процедури проводити. Вона посміхнулась шаленій, зовсім в дусі студентських років думці, коли почула справа тихий оклик, навіть не промовлений, а радше видихнутий.
-Ліза…
За звичай вона не оберталась, поки не була впевнена, що саме її кличуть. Скільки тих Ліз на світі? Але цей голос… Щось у ньому було таке, від чого вона зупинилась на пів кроці, буквально застигла і повільно обережно повернулась. Обережно, бо чомусь хотіла втекти в будь-яку мить, готова зірватись і майнути вулицею наче за нею женеться дикий звір. Чітке усвідомлення того, що її життя прямо зараз круто змінюється, було настільки явним, наче перед очима розгорнули величезний плакат з блимаючим дороговказом. От тільки що там, за тим поворотом…
- Лізо, це таки ти? – подив у голосі чоловіка, який стояв в тіні великого каштану, переплітався з якось неймовірною надією. А потім він засміявся, спочатку тихо, потім гучніше, а вже коли Ліза почила озиратись з думкою таки втекти від, схоже, неадекватного зустрічного, він раптом замовк і зробив крок вперед.
- Вибач, я мабуть тебе налякав. Та все в порядку, я не під кайфом і не п’яний. Це нервове. Просто давно вже не відчував на собі властиву тобі притаманність ставити моє життя догори дригом. Не пізнаєш? Зовсім? Чоловік зробив ще один крок уперед і був тепер перед Лізою на відстані витягнутої руки. Знайомий запах, рухи, відізвались давньою печаллю в душі Лізи, але жінка ще не могла зрозуміти в чому справа. Вдивившись йому в очі вона згадала, що бачила його вранці. І ще... Ще колись, от тільки чому пам'ять так активно відмовляється згадувати..?
- Невже навіть не згадаєш? - чоловік повільно простягнув руку і торкнувся її руки, яка притримувала сумку на плечі. Ледве відчутний удар током, знайомий до болю сколихнув пам'ять. – З розуму зійти… Нічого не змінилось… Для мене. - він з сумною посмішкою відняв руку, вдивляючись в її очі.
Ліза інтуїтивно відступила на крок. Так, вона бачила його сьогодні вранці. Але не тільки вранці. Вранці він для неї був лише одним з невідомих зустрічних, але зараз… Зараз на неї накотила хвиля пізнавання. Накотила і змила п'ятнадцять років одним рухом, знову перетворивши її на наївну 18 річну дівчину, яка вирішила наздогнати незнайомого, вперше побаченого хлопця який їй сподобався, бо... Причин тоді було декілька, але як стало зрозуміло набагато пізніше, жодна з них не була головною.
- Женя…
Ліза 2001р
Світанкове прозоре світло робило подорож хлопця і дівчина вздовж моря якоюсь примарною. Все здавалось примарним, окрім теплих пальців, що тримали її руку і виведених з ладу, розхристаних власних почуттів. Майже весь час вони йшли мовчки, бо не було потреби розмовляти.
Ліза загадала, що якщо Женя проведе її до самого корпусу пансіонату, то він до неї ще повернеться. Прийде сам. Прийде, бо побачив в ній не лише тіло, а й душу. Душу, яка попри звички Лізи, штовхнула її в обійми незнайомого хлопця. Спочатку, щоб захистити. Так, спочатку їй просто дуже не сподобались погляди компанії місцевих хлопців, що вони кидали на хлопця, що її зацікавив. Ні не настільки щоб підходити, чи навіть «пускати бісики», просто була в поведінці незнайомця якась галантність, а у рухах танця якась сила… Танці, то взагалі окрема розмова. Ліза обожнювала на дискотеках спостерігати за тим хто і як танцює, оскільки в танці люди розкривались з того боку, який далеко не завжжи можна було побачити при звичному спілкуванні. І цей хлопець привернув її увагу саме танцем, і саме тому, вона відчула, що на його головою «збираються хмари». І вона вирішила втрутитись. Поставити на варту незнайомця власну вдачу. Нащо? Вона не знала. Просто їй здалось то буде правильно. Так і вийшло. Та загроза, що вона відчувала, оминула його, але… Але сама Ліза чомусь шалено захотіла краще зрозуміти, відчути цю людину, доторкнутись то того яскравого теплого світла, що відчувалось в незнайомцеві. Такого незвичного, такого рідного, такого життєво необхідного… Незвичний потяг, бажання були такими сильними, що перелякали її до сказу, настільки, що при першій ліпшій нагоді вона втекла. Втекла просто посеред розмови, скориставшись тим, що він відволікся.
Ліза вміла майстерно ховатись і «губитись» на рівному місці, за що її не рідко називали примарою. Вміння ховатись вона вже і тут застосовувала кілька разів, просто так вийшло. Наприклад, гуляючи по пляжу наодинці, сховалась від компанії місцевих хлопців, які явно «сіли їй на хвіст». Ні, хлопці нічого поганого скоріш за все не задумували, просто їх зацікавила самотня дівоча постать на безлюдному пляжі, поза межами, як території пансіонатів, баз відпочинку, так і власне населеного пункту. Але в плани Лізи не входило ні з ким знайомитись того моменту, в неї був якраз відлюдкувато- філософський настрій і вона бажала побути одна. Але ж не пояснювати це веселим хлопцям. Пояснення то довго і зайвий клопіт. От вона і, влучивши мить, коли вони на щось відволіклись, швидко гайнула в непримітну впадину в глині прикриту кущем полину. Як хлопці здивувались! Було дуже весело спостерігати шок, пошуки і цілковите спантеличення горе-слідопитів. Хлопці оббігали пів пляжу та глиняних схилів вглиб суші, але не подумали подивитись, практично під ноги. Обурене «що то за примара була?» викликало в неї лише веселу посмішку. Це ж тепер точно байки підуть гуляти пляжем. І вони звичайно пішли. Буквально наступного дня їм з Катею ввечері знайомі переповідали історію, що чули від інших знайомих, про привид дівчини, що гуляє околицями в хмарну погоду та розчиняється в повітрі просто на очах, якщо ти намагаєшся її наздогнати. Ліза ледве стримували сміх, слухаючи містичні подробиці вже кимось вигаданої історії нещасного кохання та опис неземної краси дівчини. До чого ж багата уява у людей!
Насправді знайди її було не дуже важко, лише трохи більше уваги на непримітні деталі, але саме цього завжди більшості і бракує. Як з’ясувала, ще колись давно, емпіричним шляхом дівчина, найменше привертає уваги те, що на очах. Що поробиш, були часи коли їй необхідно було цього навчитись, просто за для виживання. І вона навчилась. Навчилась швидко орієнтуватись на незнайомій місцевості і аналізувати її на можливі загрози, схованки, небезпечні ділянки. Дитині, яку жорстоко цькувала зграя підлітків, довелось багато чого навчитись.
Перші класи свого навчання в школі, вона ходила через ліс до сусіднього села. Дорогою в чотири кілометри. Якось так склалось, що її незлюбила дівчина, старша за неї на кілька років. І не лише незлюбила, а почала на неї нацьковувати юрбу хлопців, якою верховодив її брат. А діти жорстокі, вони не знають жалю, особливо коли за рахунок слабшого можуть самоствердитись. Ліза була замала дати здачі, їй нікому було скаржитись – матері було не до неї, батька вона взагалі майже не бачила. Можливо, дівчина б так і ходила з синцями, поки її б одного разу не забили до смерті (бо де ж ті гальма, коли хижаки відчувають смак крові?), якби не щасливий випадок. Якось почувши за спиною знайоме «О, зайченя! Ату її!» - вона прожогом кинулась бігти і потягнувши ногу, впала у невеличку піщану заглибину, прикриту лише гілками напрочуд високого цмину. Тікати змоги не було, і вона просто зіщулилась намагаючись злитись з піском, щезнути для всіх. І в неї вийшло. Світла курточка, запорошене волосся та непримітна впадина її врятували. Переслідувачі її не знайшли.
Потім, коли вони пішли, вона вилізла, оглянула схованку, і кульгаючи пішла додому, тепер уважно вивчаючи рельєф по всьому своєму звичному маршруті. Думка просто ховатись їй сподобалась більше, ніж тікати. Бігала вона добре для свого віку, але ж їх було багато і вони були старші…
ЇЇ перестали ловити і шукати після того, як кілька десятків разів загубили, майже наздогнавши. Перестали і почали боятись, вважаючи, що їй допомагають місцеві нечисті сили. Невідомо, чим би все скінчилось, але на щастя мати Лізи знайшла нового чоловіка і переїхала до нього в місто разом з дочкою.
Тож, якщо Ліза могла сховатись у відкритому полі від юрби розлютованих підлітків, то що їй було сховатись у напівтемних алеях від одного хлопця? Але її серце так калатало, що здавалось - хлопець просто не може його не почути! Та, попри її побоювання, він не почув. Озираючись, пройшов майже повз неї, не помітивши, поки дівчина, тамуючи подих, стояла прямо під парканом, схована оманливо-рідким гіллям куща жасмину. Тоненькі гілочки колихав вітер і гра тіні і світла ховала краще за найглибшу глуху ніч.
Лише коли хлопець, пройшовши безрезультатно кілька разів туди-сюди, остаточно пішов, Ліза тихо посунулась по стіні, намагаючись вгамувати шалено калатаюче серце і зрозуміти, чого ж саме вона так злякалась. І чому їй так весело і сумно одночасно?
Доля лише посміялась з Лізи, з її переляку та вміння ховатись. Бо, попри гарні вміння, наступного вечора вона знову зустрілась з тим хлопцем, що так стривожив і налякав її. І знову вона не могла опиратись його магнетизму, його потребі доторкнутись до неї, своїй дивній реакції. Він був обережніший і не відпускав її якийсь час, але ось трохи розгубився під час розмови і його дивний вплив, наче він її гіпнотизує, на мить щез. Ліза, не довго думаючи, просто гайнула через найближчий паркан. Так, це було нерозумно, по-дитячому, та що там казати, взагалі по-дурному, але вона нічого не могла вдіяти з собою. Поряд з ним вона, наче втрачала волю. Їй здавалось, попроси він віддати її серце, вона б його живцем дістала з грудей і віддала. Це лякало. Лякало настільки, що більшу частину ночі вона просто просиділа біля моря, намагаючись прийти до тями і зрозуміти, що ж то таке. Невже це і є те кохання якого вона так шукала? То кохання - це повна втрата контролю? А наскільки повна? Невже від розуму нічого не залежить? Хіба таке можливо? Питання та думки роїлись в голові, заперечуючи одна одну і створюючи цілковитий хаос, не дозволяючи чітко визначитись з напрямком дій, та навіть самим відношенням до ситуації, та цього дивного хлопця.
Лише під ранок, більш менш вгамувавши власні страхи, (а точніше, поховавши їх по закутках свідомості, хоча б імітуючи порядок в думках) вона зрозуміла, що нічого не розуміє. А якщо нічого не розумієш, то краще покластись на Долю. Щось же вона мала на увазі, коли зводила їх шляхи! А якщо так, то який сенс опиратися? Адже в подібному випадку - навіть перелякано дременувши додому – від неї не втечеш. І Ліза вирішила покоритися. Нічого не робити, але і не тікати. Якщо він знову знайде її, то вона не тікатиме, а вип’є цю чашу до дна, байдуже, буде то жива вода чи отрута…
І ось сьогодні на світанку схоже вирішувалось, що то було. Дарунок долі чи кара. Цей світанок був як каталізатор, що проявляє що ж то було в тій чарці… Її душа рвалась до Жені, вірила в казку, вимагала від дівчини йти (знову попри звички!) якомога повільніше, щоб ще зайву мить відчувати стрімкий потік рідної енергії в пальцях, вдихати запах, замішаний на тютюновому димі і морі, вірити… Вірити в казку про щасливе кохання з першого погляду. Хоча десь, на краю свідомості бриніли тривожні дзвоники, вона не бажала, не воліла їх слухати.
В той момент, коли вони входили до воріт, за якими починалась територія студентського пансіонату, Ліза всім своїм єством відчула його небажання йти далі. Але він пішов, лише на мить збившись з кроку. Він довів її до самого входу, а потім повернувши до себе обличчям, уважно подивився в очі, наче щось там відшукуючи, а знайшовши, зітхнув та ніжно поцілував на прощання.
Десь вона прочитала, що коли ти кохаєш (кохаєш по справжньому, а не просто зацікавишся), то від поцілунку коханого чоловіка наче втрачаєш свідомість, настільки неважливим стає в цей момент все інше. До сьогодні вона не розуміла, як це. Ні, звичайно, Ліза цілувала хлопців і до нього – на спір, заради цікавості, намагаючись зрозуміти, як ставиться до чергового залицяльника, намагаючись відчути щось, окрім техніки поцілунку і, завжди безрезультатно, заставляючи себе, бодай на мить, відволіктись від думок, що завжди роїлись в її голові. Постійний аналіз того, що з неї відбувається, мотивів, відчуттів, оцінки реальності, власних дій і дій партнера, орієнтації в просторі - це те, що її мозок проводив попри дії самої дівчини, скільки вона себе пам’ятала. Але сьогодні було не так… Виявляється і справді буває, що від дотику хлопця світ зникає повністю, а в голові не залишається жодної думки без будь якого примусу. Лише чисті, бушуючи як літня гроза емоції, відчуття і невимовна шкода, майже фізичний біль, від того, що поцілунок скінчився. А ще від розуміння того, що попри те, що Женя довів її до порогу, він до неї більше не прийде. Не те він шукав на морському узбережжі... Дзвоники, які до цього моменту вони стійко ігнорувала, дружно гримнули траурним маршем – не втекти від чіткого розуміння ситуації, як не намагайся…
Зайшовши в кімнату, де спала одна з сусідок, Ліза без сил впала на ліжко і заплющила очі, намагаючись повернути спогад про ніч, що так швидко закінчилась. Запам’ятати, закарбувати в пам’яті кожну мить, кожне слово, кожен рух, кожний подих…
Тихо клацнули двері і до кімнати проковзнула, намагаючись рухатись якомога тихше, Катя.
- Добрий ранок - різко хоч і пошепки сказала Ліза, вирішивши пожартувати з подруги.
- Ох! Тю, щоб тебе чорти тричі на санчатах катали! - вилаялась Катя. - Вже не спиш, жайворонок нещасний?
- І де ти такі лайки чудові береш?- розсміялась Ліза.
- Експромт дуже гарно стимулюється переляком. – фиркнула, як полита водою кішка, подруга.
-Дівчата, не спиться – геть на двір! - почулося невдоволено сонне з ліжка, що стояло в кутку.
- Логічно. Пішли. Бо Людмила встане - обом місця мало буде. Прокинутись не прокинеться, а шороху наведе.- кивнула Катя і потягла ледве стримуючу істеричний сміх подругу за руку з кімнати.
- Так, ще раз почути той концерт, як тоді, коли ми її минулого разу на її ж прохання розбудили, я не хочу. – розсміялась вже вголос Ліза, варто було їм опинитись поза досяжності сусідки по кімнаті.
-І я. В мене і так настрій не дуже.
- Що таке?
- Та що… Як завжди. Це ж ти в нас зуби залицяльникам позаговорюєш і додому,спатоньки з чистою совістю поскакала, а мені постійно на
сексуально заморочених щастить.
- Що цього разу?- спитала Ліза, щоб не спростовувати ствердження подруги, та і просто відволіктись. Катя вміла чудово розповідати і тривіальні історії, а вже коли була на емоціях, то їй просто не було рівних в цьому мистецтві.
-Та пам’ятаєш того чорнявого типа? Ну в таких вузьких жовтих окулярах, що вчора до нас на пляжі разом з другом підходив?
-А, той, що ду-уже уважно розглядав твої сонцезахисні окуляри причеплені на плавках?
-Угу. Вчора, як ти пішла, я з ним пішла прогулятись.
-І як?
- Ну як, спочатку справив враження непоганою інтелектуальною базою, навіть Ахматову та Гумілєва цитував - я була приємно вражена. Потім почав про космос, зірки… Рано смієшся!- гаркнула вона на Лізу, яка вже сповзала з лавки давлячись сміхом.,- Ну добре, смійся, що з тобою поробиш. Ти права, закінчились високоінтелектуальні розмови, як завжди, -- «он Кассіопея», а поки я наївна (ще б не наївна, досі вірю, що хоч один з хлопців же вже може її насправді показати) витріщалась у небо, поліз цілуватись. Так присосався, ледве відірвала!
- Да, це мабуть місцева традиція так дівчат спокушати!- вже відкрито сміялась Ліза.
- Ну тебе ж на таке не ловлять!
- Так я ж їм ще з десяток сузір’їв покажу, тому цей трюк зі мною просто втрачає сенс.
- Он як… Добре, мені ввечері покажи ту кляту Кассіопею, і ще що небуть, бо дістали гади!- роздратовано закотила очі Катя. - Ну то таке. Цим все не закінчилось. До речі, цілується хлопець дуже непогано. Так, чередуючи поцілунки і розумні розмови, (помітивши моє розчарування він схоже вирішив трохи реабілітуватись) ми дійшли до його «номеру». Да… Я була вражена в саме серце… Досить ржати як коняка, по очах бачу, що ти здогадувалась, хоч не розумію як. Ні, в нього не номер люкс в елітному пансіонаті (тут таке щастя нікому не світить, бо таких просто немає!), і навіть не півлюкс і навіть… Ой, та я нарешті зрозуміла, що в нас з тобою просто королівські умови! Кімната, їдальня, душ (якщо в перших рядах заскочиш, то навіть теплий), бібліотека… Там хлопці в такому живуть… Шалаш, от майже реальний шалаш, навіть критий соломою! Чого смієшся, це навіть не антураж, просто жах якийсь. Доцілуватись до того моменту коли треба або зупинятись, або далі чимось серйознішим розважатись, ми не встигли. Я, як побачила той курінь, сміялась так, що весь настрій збила.
- То ти до ранку так і сміялась?
- Майже. Він, зрозумівши що сексу не буде, образився, дістав десь з під поли каструлю з макаронами і почав вечеряти «поки інші не прийшли». І мене намагався пригостити! Та вилазь вже з під лавки і досить сміятись! Зараз Люда почне тапками з вікна другого поверху кидатись!
- Ой, не можу… Припини смішити, я вже ледве дихаю. Але ж хлопець і справді цікавий. Ну не пощастило з умовами проживання… - задихаючись від сміху, відповіла Ліза.
- Та що ти там цікавого могла розгледіти на пляжі, коли на хлопцеві лише плавки та окуляри!
- Все. В нього дуже непогана статура…- хитро та багатозначно закотила очі Ліза.
- Шо є то є, та і інтелектом не ображений, що є рідкістю в наші часи. Так і прийшлось розводити його на розумні теми до самого ранку. Самій йти чорті куди не було бажання, та і дорогу я не дуже розгледіла. Роздивишся там щось, коли тобі гланди полірують язиком. Але ж наявність розуму і непоганої фактури ще не привід віддатися хлопцю в дірявому курені!
- Та я ж і не пропоную.
- Це добре. Бо я б дуже здивувалась, якби ти мені таке запропонувала. Фух. А ти як погуляла? – подруга нарешті виговорилась і тепер прискіпливо оглянула Лізу. – щось ти тихенька.
- Нормально. Відсипатись буду на пляжі.
- Як завжди. До речі, там хлопці мають ще наші ковдри повернути.
- Які хлопці?
- А Бог його зна. Якісь, наче з нашого пансіонату. Слізно просили залишити, бо вони бажали спати на пляжі, а без ковдр холодно. Ти пішла, і я їх пожаліла.
-Катя! Але ж нам їх повертати! Як ти їх тепер шукати будеш? Та, навіть вони, як нас шукати будуть, щоб повернути?
- Ну я сказала третій корпус…
- А кімнату?
- Ой…
- Твою ж дивізію…
- Та вони так слізно просили і запевняли, що після сніданку занесуть. А мені було ліньки ще в кімнату повертатись з ковдрами, ти змилась з черговим залицяльником. А до мене цей коники підбивав...
-Угу…чудово. Ти їх пізнаєш?
-Е…
-І я – Ліза з осуджуючи виглядом подивилась на подругу.
-Ну темно було ж…
- Отож. А, нехай, будемо сподіватись на диво. Грошей, оплатити втрату ковдр, в нас все одно немає!
- О, дива - то твоя стихія. – підморгнула Катя подрузі.
- Та яке там… - Ліза відмахнулась, подумавши шо зараз би вона не відмовилась від дива, але його точно не буде.
Диво таки мало місце, принаймні з ковдрами. Акурат після сніданку, до дівчат, що йшли зі столової, підійшла пара хлопців і урочисто вручили ковдри, щиро дякуючи за порятунок від холодної смерті на пляжі.
- Катя, ти когось з них пізнала, що так впевнено трималась?- спитала Ліза подругу, коли хлопці пішли.
- Ні звичайно, але я пізнала наші ковдри! І думка про те, що ти зі мною зробиш, якщо їх не повернуть, дуже гарно простимулювала пізнавання. – розсміялась Катя.
- Да-а… Але як вони нас знайшли?
- Та чи невелика різниця? Хоча казки про зорі, що відображаються в ваших очах, вони гарно придумали. Романтики блін.
- А мені цікаво, де вони змогли розгледіти «холодну смерть» на пляжі. Там же вночі якраз комфортна температура!
- До речі, про пляж. Пішли швидше, бо я спати хочу, а поки не спекотно, можна покуняти без остраху зваритись до стану печеного раку. Це твоїй шкірі все до лампочки, бо вона і так наче в природженої мулатки, а мені таке щастя не перепало.
Ліза мовчки кивнула, раптом відчувши, як накотив спогад про минулу ніч, про те як її, справді шоколадні в вечірньому освітленні, пальці, лежали на торсі Жені, який був жовто-червонуватого кольору. Як залишали світлі сліди там, де доторкались, кожного разу відчуваючи наче легкі голочки напруги, що пронизували пальці і все її єство… І його пояснююче – «от, крем від засмаги закінчився…».
- Є, подруга, ти мене чуєш?-
- Так. Пішли.
- Точно все гаразд?
- Так, звичайно…
Женя
2016
Потинявшись кілька годин по номеру і поступово дійшовши до стану коли єдиним бажанням було битись головою об стіну, в ритмі пісень «Кіно», що чутно було з сусіднього номеру (ну, звичайно, що ще мало грати у сусідів, як не пісні двадцятирічної давності?), Женя вирішив піти провітритись. Чорт з ним з завтрашнім раннім підйомом, діловими зустрічами і літаком. Зараз йому було все одно – хоч потоп чи кінець світу! Йому було потрібно на свіже повітря. Подихати, відволіктись. Як би він знав, як його накриє спогадами в цьому місті, то не поїхав би сюди за будь яку нагороду. Так, він чоловік, він багато що може витримати, але жодна вигідна ділова поїздка не варта того, що з ним відбувалось!
Порівняно з тим, що сьогодні з ним творилось, минулі п'ятнадцять років були просто легкою прогулянкою по життю. І не важливо, що за цей час він встиг побути і посудомийником, і кухарем, і стриптизером, і механіком-менеджером і помічником інженера який поступово, шляхом тяжкої наполегливої праці, доріс до статусу бізнесмену в чужій країні. Проте чи чужій? В Великобританії він мав все потрібне для життя, давно відчував себе як вдома, радше в Пітері він був гостем, як і тут, в Києві.
Він думав, що поховав, позбувся свого минулого ще тоді, коли просто втік, коли ледве не втопився в мілкому теплому Азовському морі, коли покинув Пітер, коли зробив все, щоб переконати себе, що кохання таки немає, що кілька зустрічей і одна ніч не можуть змінити все життя цілком раціональної людини, в якої є зважений та побудований план життя, в який просто не могло вписатись якесь чудне дівча… Він так думав доволі довго. Мабуть занадто довго. Київ посміявся, як з його впевненості, так і з його наївної думки, що українку можна забути. Ох, не даремно турки до цих пір згадують Роксолану, а українських дівчат цінують по всьому світу на вагу золота. Як там було… «ой не кохайтесь дівчата, та із москалями…». Ні, то не з тієї опери. То Шевченко про дівчат писав, як про постраждалу сторону. Угу, то ще велике питання, кому гірше від того кохання. Великий український письменник просто не був по іншу сторону барикад – москалям не так вже і солодко приходиться. І нехай він не зовсім москаль – бабка полячка по одну родову гілку, та дід фін по іншу, суттєво розбавили москальску кров, але… Але, мабуть, для Києва він так і зостався москалем, якого містичне місто мучило за страждання всіх ображених українських дівчат, витончено знущаючись з самовпевненого чоловіка. Не звертаючи уваги, що за документами він британець. Чхало це місто на формальності з високої гірки, а гірок у нього тут дай Боже… Київські кручі, навіть попри варварську забудову, залишаються Київськими кручами.
Ступаючи на українську землю, Женя був готовий до спогадів, можливо, якоїсь несподіванки неприємної у справах, наприклад, упередженого відношення до уродженця Росії. Але ні. Все починалось чудово – кілька на диво успішних зустрічей і підписаних контрактів, в перший же день він познайомився з красивою (прямо як з обкладинки модного журналу) дівчиною (прямо в аеропорту!) і провів гарну ніч з нею, потім з іншою… І Женя заспокоївся, прогнав зайві сумніви, проігнорував щось тихо, але наполегливо нашіптуючу інтуїцію. Розслабився, пішов прогулятись містом як переможець. Аякже, успішний британець, оглянув стародавнє місто, домовився з його жителями, що ще цікавого можна йому запропонувати? Він вже все бачив і до всього готовий! Готовий. Ага…
Пішов і … зустрів її. І знову, як п'ятнадцять років тому, почалась чортівня. Ні, зі справами все добре (на диво), але попри всі наглядні атрибути цілком успішного відрядження, він не міг відбитися від думки, що готовий вже бігти на літак, аби тільки забратися звідси. Так паршиво йому було тільки двічі в житті. Коли померла мати і коли п'ятнадцять років назад він вирішив, що більше і кроку не зробить до дивної дівчини, з якою провів ніч.
Накинувши за звичкою світлий плащ на сорочку, Женя покинув номер і просто бездумно йшов містом. Темні провулки, освітлені вулиці, молодь, бомжі, авто, тролейбуси, маршрутки… В порівнянні з Лондоном, Київ звичайно суттєво недотягував, але зараз Женя це не дуже і помічав. Він йшов, як п’яний, на повному серйозні роздумуючи, а чи не дійти до Дніпра і не пірнути з мосту, але знову і знову спливаючи в пам’яті рядки пісні
«Она надеждою зовется, и верить хочется,
Так верить хочется,
Что эта нить не оборвется и жизнь не кончится,
Не кончится…»
змушували його раз за разом кружляти вулицями. Поки, в якийсь момент він, не зупинився перед розлогим квітучим каштаном, зачудовано роздивляючись свічки пізніх квітів і розуміючи, що і кроку більше не може ступити. Що всі сили покинули його. І він нічого вже не хоче, взагалі нічого. Душу тріпало і шматувало на частки від болю, спогадів, картання, жалю за власні вчинки.
- Києве, що ти від мене хочеш? Що я тобі зробив?!- прошепотів виснажено чоловік, звертаючись до дерева і розуміючи, що, здається, сходить з розуму. Кинувши на нього зачудований погляд, поруч пройшла пара дівчат. – Так, я її не шукав, але в мене були причини! І до речі, вона мене сьогодні навіть не пізнала… - дерево тихо, але явно докірливо, шурхотіло листям. - Що ти хочеш? Щоб я готовий був впасти навколішки, зустрівши її? Та я вже готовий! Готовий був ще тоді…- Женя, заплющивши очі, притулився до стовбура дерева, але мабуть зачепив головою мокре гілля і отримав на голову цілу зливу холодної води, що змусила його різко прийти до тями і підняти очі. А піднявши, він не міг повірити тому, що побачив – прямо мимо нього, на відстані простягнутої руки, йшла Ліза… З розпущеним довгим волоссям, що явно побувало під дощем, в тій же блакитній сукні…
-Ліза…- Женя видихнув це ім’я, наче молитву, дяку і благання містичному місту, цього разу не знущатись з нього. Жінка, попри його впевненість, що то не більше ніж галюцинація виснаженого організму, застигла на пів кроці, і повільно наче з острахом повернулась до нього. Женя дивився у ті бездонні очі, які, як і колись здавалось вміщували всі зірки всесвіту, і розумів, що всі логічні доводи, які він собі придумав колись давно, про оптичний ефект, втомлені від сонця за день очі, неякісні цигарки, не витримують жодної критики. Зірки всього всесвіту в очах - це не зображення, яке бачили його очі, то відчуття, яке просто так розпізнавалось його практичним мозком. Свідомістю, яка не визнавала кохання, навіть коли Доля не просто недвозначно натякнула, а ткнула його в це кохання носом…
- Лізо, це таки ти? – Женя засміявся, спочатку тихо, потім гучніше, але коли жінка почала озиратись з думкою явно тікати, він різко замовк і зробив крок вперед. Ще одного шансу не буде, - це він точно знав. Якщо і зараз вона піде, то вже назавжди. І не буде більше жодної випадковості, жодної зустрічі… Ось так і стають містиками, в одну мить отримавши знання звідкись ззовні, але вже не дивуючись, не відкидаючи саму думку, що таке можливо, хапаєшся за інформацію з наміром використати її якнайкорисніше.
- Вибач, я мабуть тебе налякав. Та все в порядку, я не під кайфом і не п’яний. Це нервове. Просто давно вже так гостро не відчував на собі, властиву тобі притаманність ставити моє життя догори дригом.
Ліза просто стояла і дивилась на нього, але в її бездонних очах, які він так часто бачив уві сні, чоловік не бачив пізнавання. - Не пізнаєш? Зовсім? - Женя зробив ще один крок уперед і був тепер перед жінкою, що, наче застигла на відстані витягнутої руки. Відчував запах мокрого волосся, що переплітався з якимось ледве відчутним парфюмом і запахом каштану, в тіні якого він стояв. - Невже навіть не згадаєш? – Женя у відчаї повільно простягнув руку і торкнувся її руки, яка притримувала сумку на плечі. Відчутний удар током, знайомий до болю, але найжаданіший за будь яке забуття, пронісся від кінчиків пальців до серця, яке відчутно пропустило один удар. – А нічого ж не змінилось… Для мене. - він з сумною посмішкою відняв року, вдивляючись в її очі. Жінка від його дотику відступила на крок і її очі широко розкрились.
-Женя…
Так, вона пізнала його. Впізнала і згадала. Це він навіть не побачив, відчув. Відчув, як наче дев’ятиметровий вал її накрило спогадами. Накрило, не менше ніж його самого зранку. Ліза, не вірячи, дивилась на нього і він помітив, що з кутиків її очей почали капати сльози, а все тіло почало трусити, так, наче вона раптово змерзла, наче її різко дістали з крижаної води на морозне повітря. Так, на вулиці було доволі свіжо, але ж за мить до цього вона гуляла в легкій сукні і зовсім не мерзла! Але Женя навіть не здивувався, він поспіхом скинув плащ і накинув їй на плечі, а вже збираючись відняти руки, зустрівся з нею поглядом і, завагавшись на мить, обережно пригорнув жінку до себе, зігріваючи своїм теплом і розуміючи, що його самого трусить. Так, наче він пробивається через метрову товщу криги, розтоплюючи її власним серцем, що калатало так, ніби він біг багатокілометровий марафон. Він прикрив повіки, відчуваючи, як реальність втрачає сенс, просто зникає.
- Ти чаклунка. Ти тоді таки вкрала мою Душу…
Глава 8
Ліза
2001р
- Подруго, що з тобою таке? В черговий раз спитала Катя Лізу, яка лежала на пляжі незвично спокійна і якась задумлива. Зазвичай Ліза, нерідко суттєво нервуючи Катю, кудись бігала, плавала, спілкувалась за ледь чи не з усім пляжем. Та в неї в знайомих був весь студентський пансіонат і ще купа народу на додачу! Щоб вона просто лежала і засмагала, або цілими годинами грала у пляжний волейбол? Та щось в лісі здохло!
- Та все добре. Піду я, мабуть, ще пограю,- Ліза посміхнулась до Каті і, під її підозрілим поглядом, побігла до компанії, що грала в м’яч. Ну, не могла вона поки що розповісти подрузі про Женю. Вона сама для себе ще могла сформулювати, що то було і навіщо. Вона вже четвертий день заледве зупиняла себе від нелогічних дій, бо голова розуміла, що якщо хлопець не шукає її, то вона йому не потрібна, а от душа… Душа знову і знову шукала його очима. Серед відпочиваючих на пляжі, серед танцюючих вечорами на дискотеці, серед всіх… Але ні, його не було. То була, таки чаша з отрутою. І та отрута, здається, вбивала її… Ліза все розуміла, мабуть все знала наперед, але розуміння не полегшувало болю, що вирував в душі і наче покривав серце льодом. Біля неї і надалі крутились хлопці, навіть більше, ніж зазвичай. Наче відчуваючи прихований біль і намагаючись її відволікти, відігріти, врятувати. Але всі вони залишались за якоюсь скляною чи крижаною межею, яка звелась навкруги її серця, варто було Жені зникнути в світанковому мареві.
Ні, інтелектуальна цікавість залишилась, – поспілкуватись з незнайомою людиною, дізнатись щось нове. Вона чесно намагалась відволіктись, але далі розмов чи обережних обійм, нікого не підпускала. Та і обійми були, радше спробою сховатись від холоду, а був той холод зовнішній чи внутрішній, вона і сама не могла сказати. Не могла, не хотіла аналізувати, мабуть тому, що знала відповідь наперед, але всіма силами тікала від неї, хоч і знала, що далеко не втече. Боротьба серця і розуму… Ліза посміхнулась, в черговий раз відбивши м’яча. Хотіла відчути серце як окрему структуру, як окремий мотиватор дій? Отримуй! І не кажи, що не просила. І не поскаржишся на долю – вона лишень виконала її бажання. Красно дякую - неймовірний досвід. Але ж розум в неї завжди був головним, то невже вона цього разу поступиться? Піде до хлопця, якому вона непотрібна? Ні! І ще раз ні. Бо це не має сенсу…
Серце пропустило удар, змітаючи всі її думки як сліди на піску, коли Ліза шкірою відчула, що Женя десь поряд. Вперше, з тієї ночі. Вона наполохано покрутила головою і звичайно побачила його. Знала наперед, що побачить, бо стан захованого якнайдалі болю і потягу раптом зчинив справжню бурю в душі. От як таке можливо? Як можна відчувати наближення когось, до того як побачиш? Впізнати його, навіть не за зовнішністю, а просто за …. За чим? Статура, рухи, поворот голови? Що таке особливе в цьому хлопцеві, що вона його пізнала на відстані метрів семидесяти, серед купи пляжників, хоча бачила кілька разів і в основному при нічному-вечірньому освітлені? Ліза спантеличено проводила поглядом компанію що проходила неподалік. Двоє дівчат і двоє хлопців. І серед них Женя, щось активно розповідає високій блондинці. Дівчина зацікавлено слухає, киває і Ліза, дивлячись на них, чітко розуміє, що ця дівчина цілком приймає ті правила гри до яких звик Женя. Пляжний роман на ніч чи на дві, без жодних прив’язаностей. Вона саме та, хто його цілком влаштовує…
- Лізо, не лови гав! Давай в коло!- весело звернувся до неї один з хлопців-гравців, коли м’яч пролетів повз дівчини, а вона його навіть не спробувала відбити. І Лізі на мить здалось, що Женя збився з ходи, збирався повернутись… Але ні. Жестом власника він обійняв білявку і щось прошепотів їй на вухо. Білявка голосно розсміялась і компаній пішла далі. Ліза відвела погляд і покірно пішла в коло граючих. Зайняла місце «штрафників», тих, хто пропустив м’яч, і має право вийти до активного кола тільки, якщо тебе хтось спеціально виб’є, чи залишиться лише один з тих, хто грає.
- Виходь, мрійниця!- почувся голос Саші, чергового претендента на статус її залицяльника, одночасно з ударом м’яча по плечу. Хлопець явно не міг змиритися з тим, що вона просто сидить. Він бажав бачити її активною! Цей смішливий кавалер нарізав навколо неї круги вже другий день, але Ліза, попри цілковиту прозорість ситуації, тільки посміхалась йому на рівні з усіма.
Через деякий час активної гри, Ліза відчула, що організм вже готовий закипіти і побігла у море. З розгону влетіла в морські хвилі і поплила, намагаючись розчинитися в безмежному морі, стати частиною морської води, привести до ладу фізичні та психологічні показники, заспокоїтись. Невеличкі хвилі накочували і розбивались об плавчиху, що остервеніло гребла подалі від берегу і людей. Гребла подумки звертаючись до моря, як до єдиного союзника.
-Вода, безмежна, жива, вічна. Забери мій біль, забери почуття, що так несподівано з’явились і зводять з розуму, допоможи… Море, ти бачило стільки розбитих сердець, ти точно знаєш, як з цим боротись…
Берег залишився десь далеко. Хвилі накочували і неслись далі за спиною Лізи, наче і справді трохи полегшуючи біль, забираючи його, гасячі вогняну бурю, вкриваючи поранене серце міцною брамою. Мозок, отримавши фору перед емоціями, голосно сміявся з власниці.
-Ти шукала кохання? Рідну душу? Де? На відпочинку? Ти ж стільки читала про курортні романи, ти ж знаєш, що дуже-дуже рідко вони закінчуються чимось серйозним! Це ж просто атмосфера така – море, сонце, п’янкий вітер, всі розслаблені, веселі, налаштовані на флірт і відпочинок. Всі у всіх «закохуються», на годину, на ніч, максимум на кілька днів і ночей. Не більше! І всі в курсі правил гри. Одна ти чомусь вирішила, що не така. Що можеш знайти те, чого в звичайному житті ще не зустріла.
-Але ж знайшла! Заперечувала сама собі Ліза. Знайшла людину, до якої потягнуло попри логіку і здоровий глузд! Яку я примудрилась відчувати на відстані, оминаючи всі органи чуттів нормальної людини! Доторкаючись до якої, я наче відчувала напряму його душу…
-Добре відчула? Ото то він від тебе і втік, як чорт від ладана. Нащо йому рентген душі, коли він приїхав у пошуках насолоди тіла?
-Але ж… Він теж мав щось відчувати! Хоч щось! І те емоційне, «яка ж я сволота…» що він промовив сам до себе під ранок, коли ми просто лежали поряд…Воно теж щось значило!
-Лише те, що він пошкодував, що зв’язався з неопитним дівчиськом,- в’їдливо прокоментувала раціональна частина її свідомості.
-Все, мене можна відправляти до дурки – сама з собою розмовляю. – промовила Ліза вголос, перевертаючись на спину і відпочиваючи. Прикривши повіки, вона гойдалась на хвилях, намагаючись згадати те тепло, що ніс в собі Женя. Ніс, але не для неї. Для когось іншого, і з цим нічого не поробиш, можна лише змиритись…
-Але ж як боляче! Море, забери, забери цей біль, будь ласка! Хоч на мить! – тихо скрикнула Ліза, крізь сльози, що мимоволі текли з очей. І раптом відчула, відчула як наче змило хвилею частину болю… а потім… потім вона відчула його. Паніку, розгубленість, страх, і зрозуміла, що море знайшло винного. Знайшло і збирається покарати… Але ж вона цього не хотіла. Не хотіла завдавати йому шкоди. Він же не винен…
- Ні, ні…Він вільний… Його життя, то його життя, і мені він нічого не винен…- прошепотіла Ліза хвилям. Хвилі підхопили і понесли її слова. І вона знала, що море послухалось… Якби її попросили пояснити, що саме і як вона відчуває, вона б не змогла пояснити, та і не стала б. Навіщо? Це не поясниш, це можна лише відчути. Відчути і сахнутись власного вміння. Адже, тільки-но вона заледь не згубила душу невинної людини, одним своїм болем, одним бажанням позбутися болю. Але ж, то їй життя урок провело. І не важливо чиїми руками!
Потрохи заспокоївшись, вона отримала змогу більш менш підбити підсумки. Отримано важливий досвід, який можна врахувати у подальшому житті, отримано розуміння того, що не все, що бажаєш, варто отримати і, мабуть найважливіш, – обирай поміж тих, хто сам в тобі зацікавлений, не втрачаючи час на тих, кому ти не потрібна. Десь там, на обрії свідомості намагалось сперечатись серце, але вже не так голосно було чути його голос, та і біль тепер був глухий – до такого можна звикнути. Треба просто звикнути… Це ж не так важко…
-Дівчино, ви вже рибацькі судна минули, може пора повернути до берега? -, почувся голос Саші, поряд. Відкривши очі Ліза з подивом помітила, що на відстані простягнутої руки від неї бовтається в воді невгамовний хлопець.
-А ти що тут робиш?
-Ну що зазвичай роблять у морі? Гриби збираю!
-А, ну добре, тоді з тебе - смажені гриби на вечерю!- розсміялась Ліза.
-Легко. Але давай, до берега гребти, бо гриби ще помити, почистити, посмажити, а ще вони довго готуються, а до вечері вже недалеко. – кивнув Саша.
- Аргумент – розсміялась, хоч і через силу, Ліза і поплила за хлопцем до берега, який і справді був доволі далеко. Щось вона занадто задумалась, і справді далеченько забралась.
Женя
2016р
Женя стояв, притискаючи її до грудей і сподіваючись, що ця мить ніколи не закінчиться. Він боявся, елементарно боявся, що варто вимовити хоч слово і знову все полетить шкереберть. Але розум наполягав, що Лізу трясе не лише від емоцій. В жінки мокре волосся, сукня, піджак в руках, вона явно зливу не перечекала в приміщенні. Якщо її зараз чимось гарячим не напоїти, то вона може захворіти!
-Пішли кудись зайдемо, чогось гарячого вип’ємо? – звернувся він, обережно піднімаючи її обличчя за підборіддя. Ти змерзла, і тебе варто загріти.
-Пішли,- вона явно з жалем відсторонилась.- Мабуть варто…
-Щось порекомендуєш?
-Ось в тому боці є підходящі заклади,- вказала Ліза в сторону Бессарабського ринку, будівля якого проглядала неподалік.
- Добре. - Він взяв її за руку, елементарно побоюючись, що якщо відпустити – то зникне. Подумки посміявся з себе і натрапив поглядом на гілку каштану. Так… За мить до зустрічі він там щось обіцяв цьому місту. Лише за мить… Але ж… Ех…Обіцяв - потрібно виконувати, хоч якою дурною і чудною виглядає та обіцянка. Зупинивши рушившу було Лізу, Женя опустився перед нею на коліна.
- Вибач мені…
- За що? – Вона з щирим подивом і якимось новим виразом обличчя дивилась на нього.
- За все…
- Я не певна, що тобі є за що просити вибачення.- задумливо відповіла вона. Зовсім не певна.
- Є. Ти знаєш це краща за мене. І поки не вибачиш, я не встану. - вперто мотнув головою чоловік. - Я пообіцяв попросити в тебе вибачення, як тільки зустріну.
- Кому пообіцяв?
- Цьому місту. Києву… – він розумів, як по дурному то звучить, але… Чомусь здавалось, що вона зрозуміє. І Ліза, помовчавши кілька миттєвостей, підтвердила його сподівання.
- Добре. Ти вибачений. – промовила вона, і піднявши очі, чоловік побачив, як вона переводить погляд на каштан у нього за спиною, а на її губах розквітає така знайома загадкова усмішка, від якої обличчя, вона сама, наче засвітилась як сонечко. – Київ гарне місто, але ще ніколи я не думала, що він настільки піклується долею своїх мешканців, - додала вона, потягнувши його за руку і змушуючи встати.
- Ще й як піклується. - пробурмотів Женя. – Та чи тільки Київ…
Зайшовши до приміщення невеликого кафе Женя замовив Лізі глінтвейн, а собі кави. Заказ принесли напрочуд швидко і Ліза, потихеньку потягуючи свій напій, цікаво роздивлялась свого супутника і під цим поглядом він знову відчув себе так, наче його рентгеном просвічують. Наскрізь.
- Знаєш, я думала, що забула тебе.
- Я теж. Допоки на вулиці тебе сьогодні не побачив… А ти мене навіть не пізнала.
- Не впізнала. Я не дуже пам’ятала твою зовнішність. Тільки душу…
- Це як?
- Не знаю. Важко пояснити… В пам’яті спливають якісь дрібниці, але не суттєві. Я поряд з тобою відчувала, а не бачила світ, і саме так ти мені й запам’ятався – як людина до внутрішнього світла, душі якої я торкнулась.
- О, ні, ти її не торкнулась, ти її безсоромно забрала, забувши мене попередити, що наївні дівчиська -- це найнебезпечніше явище в житті. - розсміявся невесело Женя.
-Натякаєш, що мені потрібно вибачатись?
-Ні. Якби не ти, все було б не так. А тоді… Тоді мені, мабуть, так і треба було. Хлопчиську, що вважав себе мудрим, дорослим, таким, що знає життя, жінок. Впевненого на всі сто, що кохання не існує в природі… -Чоловік мрійливо повів очами, згадуючи власну юність - Ти знаєш, що в мене і досі вдома зберігається той твій лист, написаний на криво відірваному клаптику роздруківки якогось закону?
- Та невже?
- Угу. Його знайшли мої друзі (ти ж написала, що то для мене) і передали. Дуже веселились, що дівчата мені вже почали писати любовні записки. Питали, яку школярку я звабив і чи не боюсь кримінального переслідування.
- Мда, дурна була ідея писати того листа,- посміхнулась ніяково Ліза.
- Не сказав би. Незвична, так. А ще, доволі змістовна. Знаєш, зміст цієї записки був такий дивний, що ніхто нічого до пуття не зрозумів. Я і сам його зрозумів далеку не зразу. Мабуть, частину лише рік чи два потому, коли точно впевнився, що більше тебе там не зустріну.
- То ти приїжджав туди ще не раз?
- Так.
- Навіщо?
- Здогадайся.
- Але ж я не була тобі потрібна!
- Угу, саме це я сам собі довго розповідав. Майже успішно. Виявляється, є мінуси, коли розум настільки гарно керує, що ти можеш сам себе переконати в чомусь раціональними доводами, попри явну нераціональність ситуації. А потім, коли всі запобіжники згоріли, тебе криє так, що мама не горюй…
- Дурня якась. Ми ж зустрічались наступного року! І ти тоді на мене так зачудовано дивився, ледве згадувавши хто я така… Та, мабуть, ім’я так і не згадав би, якби я за тебе речення не продовжила – розсміялась, хоч і не дуже весело, Ліза.
- Та все зовсім не так було!
Женя
2002р
Знову літо і знову узбережжя азовського моря. Цього разу він поїхав лише з Андрієм, попри те, що друзі підбивали поїхати до Криму, попри те, що фінансові можливості були набагато кращі, попри істерику здорового глузду від нерозуміння власних мотивів. Ні, він не збирався нікого шукати. Він не збирався дізнаватись, чи знайшло собі хлопця те наївне дівчисько. Думати про те, що вона може нарватись-таки на когось гіршого за нього, він теж не хотів. Та і не вірив, що хтось може спричинити їй шкоду. Не могли. Він навіть розумів того маніяка, якого вона стрітила. Розумів, чому він передумав нападати на дівчину. Та коли дивишся їй в очі, сама думка вчинити цьому диву шкоду вивітрюється з голови! З нею можна робити лиш те, що вона сама дозволить… Лише те… А от кому і що вона може дозволити, то вже питання, до якого він не хотів навіть підходити. За рік же могло бути стільки претендентів… Не сліпі ж навколо неї і не в безлюдній пустелі вона живе. На жаль…
Ні, це його точно не цікавить! Не збирається він нікого шукати і дізнаватись хто вона і звідки. Нічого він не збирався! Просто йому сподобалось море і саме цей населений пункт. Буває ж так? Звичайно буває. І по території студентського пансіонату він курсує щовечора просто так, тому що тепер і тут є дискотека. Лише тому. А в обличчя всіх зустрічних дівчат вдивляється просто так, за звичкою поціновувача дівочої краси, а що його нічні пасії всі, як одна блондинки – ну, так почали подобатись йому блондинки! От з минулого року і почали. Бо темноволосі дівчата в нього викликали якісь не ті асоціації. Ну то ж таке, дрібниці. Лише дрібниці. От тільки чого ж йому так паршиво, що хоч на стінку лізь?
От і сьогодні, пройшовшись по танцполу, подивившись на веселих студентів і гарних дівчат він знову випив, пригостив незнайомих дівчат вином, почитав їм вірші Висоцького (сп’яну його завжди на щось таке пробивало) і поки вони пішли танцювати, кидаючи на нього недвозначні погляди, просто пішов. Ні, дівчата гарні, чудові, веселі, спокусливі, от тільки… Що саме «тільки» він і сам вже не розумів, крокуючи напівтемною алеєю поміж вируючого життя. Від випитого спиртного приємно шуміло в голові. Скільки він випив? А, не важливо, все одно до путя не допомагає.
Знайоме відчуття доторку, рентгену змусило його зупинитись і покрутити головою. Серце стислось, наче передчуваючи біду. Так, неподалеку, йшла дівчина уповільнюючи крок і уважно в цього вдивлялась. Ось вона зупинилась. Так –
Вона. Цього не могло бути, таких випадковостей не буває, то просто марево…!
-Привіт.- несмілива посмішка і очі…Очі, що вміщують в себе всесвіт…От як таке можливо в напівтемній алеї?
-Привіт…- він запнувся не в силах промовити ім’я яке так і крутилось в нього на язиці, але розум відмовлявся вірити очам.
-Ліза, - підказала йому дівчина. Так, наче він міг забути.
- Ліза.- Він кивнув. - Як справи?
- Нормально. А ти знову тут відпочиваєш?
- Так… Гарно у вас.- він дивився у ці очі і намагався пригадати, як взагалі з нею міг розмовляти. В нього ж подих перехоплює від одного погляду на неї!
- Лізо, почекай.- почулось позаду і поряд з дівчиною з’явилась друга. Невисока, худенька з короткою стрижкою. Вона зацікавлено подивилась на хлопця, і нетерпляче перевела погляд на подругу – Ми йдемо? Там же вже всі чекають!
- Знову… Женя непевно хитнув головою, відчуваючи, що випив сьогодні здається забагато, а для спілкування з цією дівчиною в нього і твереза голова не завжди адекватно аналізувала ситуацію.
- Так, зараз – відмовила Ліза подрузі не обертаючись, а натомість уважно вдивляючись в обличчя Жені, наче щось там шукала.
– Вас чекають. Ідіть.- він непевно посміхнувся і пішов далі, відчуваючи, що земля виходить з під ніг. ЇЇ погляд наче пропалював дірку між лопатками, але дівчата, таки, попрямували далі на дискотеку. От і добре. Вона тут є! Є… А йому терміново треба охолонути! Терміново! Бо серце заходиться як від марафону, в голові паморочиться, а ноги так і збираються повернути і наздогнати Лізу. І що він їй в такому стані скаже? Привіт, пішли до мене? Тільки зачекай я протверезію, заспокоюсь і … Що «і» він намагався не думати, а вже просто побіг до моря, намагаючись привести себе до ладу. Бо до голови лізли думки одна непристойніша за іншу.
Нічне море було сьогодні напрочуд холодне, з вітром і хмарами з блискавками десь там на обрії. Він поліз в воду, але недалеко. Здоровий глузд все ж нагадав йому, що п’яний в морі - це не найкраща ідея. Зайшовши в море просто в одязі, хлопець незграбно впав у воду під ударом однієї з хвиль і, відчувши холодні обійми води, вже не вперше подумав, що якби він це дівчисько ще того року «розклав» по повній, провів з нею кілька ночей, довівши її до стану, коли вона ходити не зможе, то його б попустило. І припинилась би вся ця дурня зі снами, відчуттям, що він повинен кудись бігти, щось робити, когось шукати. Не було б втрачено стільки сил на те, щоб не підпустити себе да неї… не було б… Не було б зараз дурних думок, «а може б забрати її з собою, представити матері, як невістку»… Дурних, бо його мати, кандидат наук у сфері медицини, мала своє власне бачення того, хто має бути дружиною сина. ЇЇ мало цікавило де він і з ким проводить свій час. Вона вважала, що син має нагулятись, а потім одружитись на підходящій дівчині з їх кола… І Ліза точно не могла сподобатись матері… А матір, попри її важкий характер, він любив. Це єдина любов, яку він визнавав. Навіть те, що зводило його з розуму другий рік, він досі не визнавав коханням, вважаючи його якоюсь формою невдоволеної одержимості, божевіллям, та чим завгодно.
Можливо… Можливо варто її таки знайти та зайнятися нею… Так, точно варто! Думки Жені почали втрачати зв’язність, логічну послідовність. Хвилі щораз дужчі перекочували через нього, гойдаючи і не даючи змоги встати. В якийсь момент він відчув, що вода, яка заливала очі, рот, ніс, вже всюди, а він все ніяк не може звестись на ноги. Яскраві блискавки освітлювали небо від обрію до обрію, шалений вітер гнав чимдуж вищі хвилі… «Мабуть це кінець», якось спокійно, наче не про себе, подумав Женя, припиняючи битись і боротись. А так навіть краще… Це повинно було статись, ще того року… І взагалі, як він міг забути, що море теж не прощає поганих думок про це дівчисько? Це ж вже було. Все знову повторюється… Та чи забув він? Мабуть ні… Мабуть навмисне так говорив, бо зморився, втомився не розуміти сам себе. А, так, все набагато простіше… Так спокійно, тихо… Свідомість провалювалась в морок. Раптом удар по щоці змусив його припинити спокійно віддаватись стихії. Потім ще один і ще.
-Та щоб тебе! Ти звичайно не мій, але ти мусиш жити! – почувся десь над ним розлючений дівочий голос. Я не дозволю морю, аж так кардинально, вирішити мою проблему! Я з нею сама впораюсь! Але я маю знати що ти десь є! Живий!
- Ти диви, морська чаклунка і та перед моїми чарами не встояла! Тобі потрібна моя душа?- заледве приходячи до тями, намагався жартувати Женя, поки чиїсь теплі руки тягли його спочатку по воді, потім по піску, смикали за одяг, перевертали, намагаючи вибити з нього зайву воду, якої він вже від душі наковтався.
- Собі залиш. Нащо мені твоя душа без серця? – почулось тихе, і над ним схилився дівочий образ, перекривши на мить палаюче блискавицями небо. Тепла рука провела по щоці, доторкнулась до губ. Він зустрівся з великими очима, в яких відображались, палахкаючи як світломузика, зірниці і зорі, що просвічували де-не-де між хмарами.
- Чаклунка, ти б бачила зараз свої очі! В них так блискавки відображаються, наче там в тебе свої власні електричні розряди! – пробурмотів Женя. Блискавки, зорі… Стільки зірок, галактик перед ним давно не кружляло, сяючи, виблискуючи, переплітаючись. Від яскравого, в постійному русі, видива він прикрив очі, бо паморочилось в голові. В вухах шуміло, і не зрозуміло чи то йому просто погано, чи то так море шумить... Чаклунка…
Трохи згодом, поряд знову почулись голоси. Його хтось тормошив, пропонував вина, горілки, ковдру. Коли він більш менш прийшов до тями, поряд сиділо троє дівчат стурбовано вдивляючись йому в обличчя.
- З тобою все гаразд? Тут така буря була! Хвилі он аж де були. – дівчата показали на полосу прибою, яка змістилась під час шторму метрів на сім. Всюди валялись водорості. – Ти лежав просто в полосі прибою. Наче тебе море викинуло. Ми взагалі думали ти не живий, але ти почав щось бурмотіти…
- Та от, купатись ходив,- кивнув головою Женя. - Не те щоб дуже вдало вибрав час.
- Дуже невдало! Ти міг загинути!
- Не міг дівчата, схоже не міг.
- Та ти ж був напівмертвий, коли ми тебе знайшли!
--Напівмертвий, означає живий. Але дякую за турботу. Дівчат, посидіть ще зі мною, бо щось так сумно, холодно, а тут таке гарне море і зорі он проглядають…
- Добре. А як тебе звуть?...
Ту ніч він провів з однією зі своїх рятівниць. Гарненька білошкіра блондиночка була чудовою компанією. Зайвих питань не задавала, у ліжку була майже профі, правда рано зранку розтовкала його зі словами «прокидайся, красунчику, мені вже на роботу пора».
Вийшовши з убогої кімнатки, та захлопнувши двері, від звично прогорнув до себе дівоче тіло, пройшовшись по його апетитним формам, поцілував, наговорив купу компліментів і пообіцяв знайти її ввечері. Дівчина розцвіла, посміхнулась і щезла зі швидкістю вітру – бо працювала в їдальні (коли вона це встигла розповісти, він би і при загрозі смертної кари не згадав). А він, скуйовдив волосся на голові, намагаючись привести сонний організм до хоч якоїсь концентрації, і раптом почув дзвін розбитого скла. Обернувшись на звук, Женя побачив як дрібнів друзки, виблискуючи у вранішньому сонці осипаються на землю, встиг відмітити якусь неправильність, але потім, майже мимоволі, підвів погляд і відчув себе так, наче йому дали під дих. Там, за пустою рамою стояла
вона. І нехай її погляд блукав десь серед вранішньої блакиті неба, він відчув її біль. Шалений, крижаний, такий, наче їй загнали ножа в серце… Він не бажав цього… Точно не цього… Але що він зараз міг зробити?
Повільно опустивши очі, він повернувся спиною до неї і неспішною ходою почимчикував додому, а прийшовши, просто впав на ліжко і заснув.
Прокинувшись вже під вечір Женя не міг згадати подробиць минулих вечора і ночі, ранку. Що йому наснилось, а що було насправді? Бачив він Лізу, чи йому знов дурня наснилась? І чому йому так пусто всередині?
Вийшовши на пляж, він помітив, що, судячи з викинутих на пісок чорт зна де водоростям, буря --таки була. Принаймні це було насправді, а не ознаки алкогольного отруєння. А інше? Знову невдала спроба втопитись, знову очі з зірками? Схоже, потрібно кидати пити. Якщо вже плутаєш де реальність, а де сни, то це вже явний показник того, що пора зав’язувати.
Залишки дня хлопець насолоджувався якоюсь в’язкою душевною тишею (його не штормило, як попередні дні, і емоції були якісь наче приглушені, розгублені) і, наче заспокоївшимся внутрішнім світом. Може він таки був правий? Може то йому просто нудно було, з жиру бісився? От і придумав собі когось дивного і загадкового, а насправді нічого такого не було. Просто зустрів звичайну дівчину, ну трохи наївну, але то не рідкість… Майже. Так, розмірковуючи, Женя раптом помітив, що чимчикує зовсім не до кімнати вранішньої подруги, з якою домовився зустрітись (от спогади про гарний секс були кришталево ясними), а в протилежний бік. Він раптом відчув, що не хоче туди йти, але зупинитись не зміг себе примусити. Продовжував йти знайомою алеєю, і навіть не здивувався, коли з-за повороту неподалік вигулькнула пара. Високий темноволосий хлопець і
вона. Він щось їй розповідав, явно бажаючи привернути увагу, а вона розсіяно слухала. Піднявши на мить очі, вона помітила Женю (він міг в цьому заприсягтись!), але байдуже ковзнула по ньому поглядом, як по пустому місцю, і відвернулась. ЇЇ супутник, обережно обійняв її - вона не протестувала. Женя зупинися в тіні і до болю стиснув кулаки, змушуючи себе принаймні не рухатись. Так, все правильно. Зараз - все правильно. В неї має бути багато залицяльників, вона не мала його чекати, бо він сам до неї не збирався приходити. Все правильно, логічно… І те, що йому постійно щось там вважається, то просто дурня, не більше.
Пара, дійшовши краю танцполу, призупинилась, а потім хлопець взяв Лізу за руку і повів у повільному танку, притискаючи до себе, а Женя розвернувся і пішов геть. Так і має бути. З нею має бути той, кому вона потрібна. Саме так вона тоді писала, що буде шукати свій вогник, якщо той, що зустріла, може лише вказати дорогу, але не зігріти. Добре, хоч не спалити… Принаймі один вираз з її листа він наглядно зрозумів зараз, після сплину року. Прийшовши до кімнати, хлопець неквапливо зібрав речі, склав все акуратною купкою і потім всю ніч курив на пляжі, вдивляючись у зорі (Лебідь, Кассіопея, Персей… Дивись як гарно… Така краса… «звучав в голові веселий голос…) чекаючи світанку та першого ліпшого автобусу.
Женя
2016р
-Добре, нехай не так. Але навіть якщо так, це нічого не змінює. Тобі не було за що просити вибачення. Ніколи. Ти дав мені лише те, що міг дати. Все що міг, з того, чого я сама бажала і шукала. І не твоя провина, що шукаючи зірку, я підійшла трохи заблизько до живого полум’я. Навпаки, я вдячна тобі. Дякуючи тобі я зрозуміла, що саме я шукаю і в чому помиляюсь. Навіть у 18-ть я зрозуміла, що ти повів себе шляхетно, не скориставшись ні моєю наївністю, ні тим, що по суті знаходилось в твоїй владі. А зараз, з урахуванням життєвого досвіду, я взагалі дивуюсь твоєму самоконтролю. Небагато чоловіків взмозі зупинитись, коли вже в повній бойовій готовності і перед ним роздягнена дівчина.- Ліза весело розсміялась.- Ти мені, так сказати, провів безкоштовний наглядний семінар з фізіології чоловіків.
- Знаєш, ти була така невинно-наївна, що й найостанніша сволота не змогла б з тобою зробити щось погане. Так, я був молодий і гарячий Казанова, але ж, наче не настільки безнадійний. А взагалі, не думав, що на це можна дивитись з
такою точки зору.- Женя похитав головою.
- А з якої я мала дивитись?
- Я бачив, як ти на мене дивилась тоді зранку. Ти хотіла щоб я повернувся…
- Звичайно. Мені було 18-ть, і я закохалась по вуха.- посміхнулась жінка, стряхуючи блискучим волоссям.
- Ти мабуть будеш сміятись, але я теж.
- Ти? Не вірю. І тоді, і наступного року, ти все так же стрибав із ліжка в ліжко. Якось я собі не так уявляла закоханого чоловіка.
- Чоловіки вони різні… Я теж не вірив. Тільки розумів, що мені краще до тебе більше не наближатись, якщо я не хочу себе потім зневажати до кінця своїх днів.
- Чому?
- Ну ти ж доросла жінка, здогадайся. Що я міг тобі запропонувати? Провести майстер-клас з гарного сексу, і покинути? Тобі це не було потрібно. Ти взагалі тоді по-моєму не дуже була зацікавлена в плотських втіхах.
- Десь так. Ну, подивитись мені було цікаво.- розсміялась Ліза.
- Так…- розсміявся голосно Женя - Я досі пам’ятаю той погляд, яким и мене, як обухом прибила. Я ж навіть подумати не міг, що можу зустріти цнотливу дівчину! Що такі ще є! Я думав, з цим атавізмом дівчата розпрощаються років в 12- 14!
- Не всі.
- Ти була перша і єдина в моєму житті хто в 18-ть років був незайманою! І це при твоїй зовнішності!
- А що з зовнішністю в мене було не так?
- Так в тому то й справа, що все так! Та хлопці за тобою табунами мали бігати.
- Ну, не те що табунами… Але звичайно були, та те, що я комусь подобалась, ще не привід скакати до ліжка з ними. І взагалі, я шукала кохання. Я шукала людину, поряд з якою голова перестане працювати, аналізуючи все підряд, людину, один дотик якої створить бурю в душі. Я багато читала описи кохання, і хотіла його відчути. Фізіологію процесу я і в довідниках подивитись могла.
- Знайшла?
- Знайшла.
- Заздрю тому щасливчику…
- Сам собі?
- Але…
- Що? Я ж тобі казала, 18-ти річне дівча знайшло собі кохання в твоїй особі.
- Боже… - Женя застогнав, закривши обличчя руками.- Я ж не хотів… І ти кажеш що мені ні за що просити пробачення.
- Звичайно, нема за що. Власне, я сама до тебе підійшла, це саме я шукала кохання, і саме мені потрібен був цей досвід. Що шукала те і отримала. Як кажуть- «жуйте, не обляпайтесь». Те, що вчителем був саме ти - то вибрик Долі і не більше. Ти мені нічого не обіцяв, не пропонував кохання до гробової дошки. За що тебе я маю звинувачувати?
- За те, що був сліпий і дурний. Тоді, рік поспіль і наступні 14 років.
- Ти будував своє життя, я своє. Моє життя мене цілком влаштовує. І я думаю тебе влаштовує твоє
- До сьогодні я так і думав. Принаймі, цілком успішно переконував себе в цьому. От тільки, весь час шукав щось… Сам не знаючи що. І тільки сьогодні, зараз зрозумів.
- І що ж ти зрозумів?- Ліза з цікавістю подивилась на чоловіка. Женя посміхнувся, але замість відповіді знову спитав.
- Можеш мені відповісти на одне питання?
- Звичайно.
- То ти мене тоді з води витягла?
- Так. – Вона не уточнювала коли, та це і не потрібно було. Вона знала, про що він питає. Пам'ять завбачливо розгорнула незабутні події. Як вона, відчувши себе так, наче її серце заливає холодна хвиля, різко розвертається прямо у середині танцю, вискакує з юрби студентів, що відриваються в шаленому ритмі, скидає босоніжки на платформі і стрілою мчить до моря, лякаючись, що не встигне. Як шукає його в воді, відчуваючи, що він поряд, але не розуміючи де саме. Як дивом знайшовши, майже мертвого, тягне до берега, як відбиває долоню об його обличчя, намагаючись привести його до тями. Як відчуває всім своїм єством, що хоче, щоб він жив, байдуже де, з ким, як, але жив! Щоб просто знати, що він є в цьому світі… Що не зможе жити в світі, де його взагалі немає…
- А звідки дізналась що я там?
- Відчула.
- Як?
- Не знаю. Так, наче вогонь, що в тебе в душі от-от згасне… Що тобі потрібна допомога. Я не могла цього допустити.
- А чому не залишилась потім? - спитав тихо Женя, розуміючи, що більш зрозумілого пояснення він не отримає, та і не певен, чи потрібно було воно йому.
- Навіщо? Щоб ти почувався чимось переді мною зобов’язаним? І що мені було б з цим неповернутим боргом робити?
- До чого тут борг! Мені потрібно було тобі стільки сказати…
- Мабуть не так і багато, бо ти опинився в черговому ліжку.
- Так… Знову спробував замінити діамант склом… Вибач… Знаєш, я коли побачив тебе в тому вікні зранку, ні не побачив, відчув, то було… боляче.
- Це як?
- Я не знаю. Я зрозумів, що завдав тобі болю, але що з цим робити не знав…
- А що ти міг з цим зробити? Ти вчинив як завжди, і не твоя вина, що для мене це було знову неочікуваним ударом. Хоча… ти міг і потім підійти…
- А сенс? Сказати вибачай, ти мені снишся ночами, ти мені потрібна настільки, що я тільки но вибрався з чийогось ліжка? Та ти б мене послала далеко і надовго, і була б права.
-…
- Але я шукав…. Знову ввечері. Навіть розуміючи це… А знайшовши, побачив тебе з якимось чорнявим хлопцем, що явно був у тебе закоханим. І я вирішив не дурити голову ні собі, ні тобі.
- А, Маттей. Був такий, він і справді був закоханий, і будував відносно мене серйозні плани… Мій перший чоловік.…. Не знаю як я, а він точно виграв від твоєї чи то шляхетності, чи то нерішучості.
- А є ще другий?
- Був.
- То ти зараз вільна?- Женя підібрався, як хижак пере стрибком.
- А ти хочеш наверстати? З’ясувати в кінці кінців яка я в ліжку?- розсміялась Ліза.
- А ти б погодилась? – мимоволі бовкнув Женя і ледве не прикусив язика. Не цього він хотів. Так цього теж, але не в такому контексті. Мабуть.
Ліза на якусь мить замовкла уважно вдивляючись йому в обличчя.
- Так… То куди їдемо?
- Як скажеш…- Женя почув, що його голос охрип від перспектив, які несподівано відкривались. Він хотів сказати, що це не важливо, далеко не найголовніше, що він стільки їй воліє сказати, але чомусь всі слова в голові перемішались, а думки крутились тільки навколо бажання повільно зняти сукню з цієї жінки…
Ліза
2016р
Вона прокинулась рано, подивилась на чоловіка, що спав у її ліжку і з посмішкою похитала головою. Вона знову отримала все що хотіла, але чи потрібно це було їй знову -- не розуміла. Так, ніч була чудова. Відчуття і справді різняться між коханням, що навіяно головою, і коханням, що прийшло саме, не питаючи дозволу. Нехай навіть це було п'ятнадцять років тому.
Тихенько вислизнувши з ліжка, вона зібралась і залишивши на дзеркалі біля його телефону записку, вислизнула з дому. Їй на роботу потрібно було виїжджати рано. Ні, не так рано, як вона сьогодні вийшла, але це був гарний привід не чекати поки він прокинеться. Нехай цей чоловік вчора і розповідав їй про кохання, вона не повністю в це повірила. Вночі було добре, занадто добре, щоб казка у яку вона примудрилась повірити в 18-ть справдилась в 32. Раціональна частина свідомості стверджувала, що вона залишилась в пам’яті Жені лише через те, що колись він з нею не переспав, а лише «облизнувся». Так, це було дуже шляхетно з його боку, настільки, що він мав право на нагороду. А вона… Вона хотіла перевірити чи справді існує кохання і чи настільки воно змінює зміст статевого акту. Змінює… Цієї ночі вона вперше зрозуміла, що хоче дитину і не просто дитину, а саме від цього чоловіка. Саме від цього, навіть якщо йому ані вона, ані дитина не потрібні. Вона хотіла, щоб з нею завжди була частина коханого… Цікаво, як на таке її бажання подивиться Доля?
Ліза неспішним кроком йшла вздовж свого звичайного маршруту пішки. Потреба пройтись, подумати і залишити коханому чоловіку свободу вибору, була нагальна. Так, все так же коханому, варто визнати. Вона майже нічого про нього не знала, не бачила його 14 років (вважати зустріччю кілька слів п’яного хлопця теж мабуть перебільшення), майже змусила себе повірити, що не пам’ятає його, і взагалі в її житті ніколи, ніякого кохання, окрім погодженого розумом, не було, але… Але, попри все це, вона відчувала, що кохає його до нестями. Настільки, що ладна зробити все, щоб він залишився. Ладна стати ким завгодно і робити що завгодно, аби лишень він її покохав. Але ж кохання «на вимогу» не буває… Хоч що не роби… Нічого більш божевільного з нею статися просто не могло.
Ліза розуміла, що занадто сильно хоч,е щоб він лишився. Чи лишився, чи запропонував їй поїхати з ним. Згодна йти за ним світ за очі, але тільки якщо він справді цього хоче. Те, що вчора він хотів її, було чудово. Таке шалене, давнє бажання чоловіка діє фантастично. Але… Але, знову оте вічне «але». В нього було багато жінок, багато досвіду, зовсім не факт, що для нього ця ніч була настільки ж вражаючою, не факт, що прокинувшись, він не буде думати, як подолати ніяковість. Ліза всього цього не хотіла. Не хотіла бачити, як він відводить очі, щоб сказати, що все було чудово, не хотіла чути красиву брехню про справи, обіцянку подзвонити, озвучену в її благальні очі, попри власні думки забратись якнайшвидше. Ні, не варто. Нехай приймає рішення, спираючись на власні бажання. Не варто йому бачити її в той момент, коли вона знову зрозуміє, що не потрібна йому. Ліза приблизно здогадувалась який буде біль, і не хотіла його будь-кому демонструвати, особливо йому. Нехай краще вона побуде якийсь час цілковито щасливою, піде на роботу, мріючи про те, що він її кохає, згадуючи кожну мить минулої ночі, а він… А він вирішить долю їх стосунків без зайвого мотиватора у вигляді неадекватної жінки. Бо зараз вона була будь- якою, але точно не адекватною. Адже дурна щаслива посмішка не сходила з обличчя, а руки так і тягнулись до телефону, на якому був знімок Жені, що спить у її ліжку. Не втрималась.
Глава 9
Женя
2016р
Дзвінок телефону його розбудив.
-Жека, ти де? Через годину в нас зустріч, а тебе з вечора ніхто не бачив!- голос Андрія був стурбований.-
- В гостях. Все нормально. Навіть дуже. Так я буду.
- Знову в гостях?!. Ну друже, ти даєш! Як тобі вдається розводити так жінок?
- Я їх не розводю, а кохаю…- пробурмотів Женя, вимикаючи телефон. Треба збиратись. Він з цікавістю оглянув кімнату в якій прокинувся. Вночі якось не до того було.
Світлі стіни, сині штори, телевізор на стіні, мінімум меблів, французьке вікно з двома вазонами, картина з двома голубами на темному фоні. Ці птахи наче світились, линучи одне до одного. Згадалася вчорашня ніч… Ліза… Женя з задоволенням потягнувся і рвучко сів, зрозумівши, що його занепокоїло. Тиша. Вставши, він похапцем пробіг по невеличкій однокімнатній квартирі. Заглянув в кухню, ванну, гардеробну – пусто. На дверях помітив записку, написану на листку з розлінованого блокноту:
« Пішла на роботу. Будеш іти, двері захлопни.
Ліза.»
І все. Коротко і лаконічно. Чоловік сів на диван, вертячи клаптик аркушу і стурбовано потираючи підборіддя. Ну і як йому зрозуміти, що вона тим хотіла сказати? « Вимітайся, щоб мої очі тебе не бачили»?, чи «чекаю, люблю»?. Більше схоже на перше… Він знову обвів поглядом квартиру, намагаючись зрозуміти жінку з якою провів шалену ніч.
На туалетному столику стояло два фото. Одне - де Ліза з двома жінками весело сміялась і друге - де вона була одна на фоні «небесного палацу» в Китаї. Женя обережно взяв фоторамку в руки, покрутив і дістав фотографію. Йому треба було подумати, а її фото було потрібне як доказ того, що він не з’їхав з розуму і ця ніч справді була.
Відкривши карту на телефоні, він визначив власне місцезнаходження і викликав таксі. На ділову зустріч з’являтися в пом’ятому вигляді було недоречно.
Вдягнувшись і привівши до ладу ліжко (розкладний диван), він обережно поклав до карману фото Лізи, й її записку. Телефон свій вона йому не повідомила.
Адрій вже чекав його в ресторані «Прага», де була запланована завершальна стадія триденних переговорів. Партнери по бізнесу прибули також вчасно. Умови контракту, ціна, поступки, гарантійні зобов’язання… Женя ніяк не міг включитись повністю в переговори, раз за разом подумки повертаючись до вчорашнього дня, вечора, ночі…
- Жека, агов! Пішли вже мрійнику! Не знаю з ким ти там провів ніч, але дяка їй величезна – так цих хитрих хохлів, ще ніхто з наших мабуть не розводив на нормальні умови.
-А? А що не так?
-Та все так. Кажу, нічого більш ефективного, ніж цілком незацікавлене обличчя в цій угоді ти не міг придумати! Це просто геніальний хід!
-Чудово.
-Тепер на літак?
- Так… -Женя крутив в руках записку Лізи і розумів, що казка скінчилась. Пора повертатись до реальності. До реальності з зобов’язаннями перед партнерами, бізнесом, друзями в Лондоні.
- О, це хто? – простягнув руку до фото, що випало з карману Жені, Андрій.
- Знайомся – Ліза. Жінка, що звела мене з розуму на 15 років.- Женя відібрав фото в Андрія і задумливо почав його розглядати.
- А тепер?
- А тепер я здається вилікувався.
- Провів з нею ніч та заспокоївся?
- Провів з нею ніч і вона мене виставила.
- Ого. Навіть так?
- Навіть так.
- Не зміг задовольнити? Настільки вимоглива?
- Не в тому річ.-
- А в чому?
- Андрій, я ще сам не розібрався.
- Ну-ну, розбирайся. Тільки знову років на 15 не затягуй, бо наступного разу будете з’ясовувати стосунки вже в пенсійному році!- розсміявся друг і, хлопнувши Женю по спині, сів в машину.
- Дуже смішно.
– Боже, як я скучив за домом! Це ж не дороги, а якийсь неймовірно-жорстокий атракціон, - закотив очі Андрій, в черговий раз наїхавши на якусь «латку» на дорозі. І англійці ще критикують якість своїх доріг! А ця реклама? Та це ж просто жах!
-Все, все, друже, я зрозумів, що ти скучив за Лондоном.
-Так. Правду кажуть, людина дуже швидко звикає до гарного. До комфорту, цивільного ставлення до людини… А тут… Що в Пітері, що тут – « Все для людей»!
Ліза
2016р
Ліза провела п’ятницю на роботі так, наче то її найбільше свято. Робота просто кипіла, ідеї вирували, а співробітники тільки проводили її здивовано-доброзичливим поглядом. Вона затрималась на роботі допізна, навмисне відтягуючи момент повернення додому. З острахом чекаючи того моменту, коли переступить порог власного житла. Але, як не шукай довгого шляху, додому повернутись все одно прийшлось. Відкривши двері вона безсило прихилилась до одвірку, і ледве змусила себе зайти до квартири і зачинити двері.
В квартирі було тихо і пусто. Та й як ще могло бути? Не мав же він цілий десь сидіти і чекати її… Постіль акуратно заправлена, речі на своїх місцях. Майже всі речі. Сковзнувши поглядом по квартирі, вона помітила, що одна рамка з фото лежить. Підійшовши обережно підняла її – рамка була пуста. Фотознімок з Китаю, який колись робив Сергій, Женя забрав. До дзеркала був прикріплений листок з її ж блокноту (половинка листка) де дрібним, чітким почерком було виведено
«Фото взяв, щоб не вважати тебе, плодом моєї уяви…
Ти – надзвичайна!»
І все. Ні обіцянки подзвонити, ні телефону, ні електронної адреси.
Чудова ніч, дякую.
Черговий раз на ті ж граблі… Ліза, обійнявши пусту рамку лягла на постіль, бездумно вдивляючись у стелю і відчуваючи, як з очей безупинно починають струменіть сльози.
Ліза
2002р
Ліза спеціально наступного року поїхала відпочивати до студентського пансіонату в іншу зміну. Поїхала, бо просто не могла відмовитись як від моря так і від примарної надії зустріти
його. А в іншу зміну- бо розум вимагав поберегти власне, хоч і заморожене, але живе серце. Розум настійливо нагадував чим скінчились її пошуки справжнього кохання на пляжі минулого разу, але надія, примарна надія на диво, все одно жила.
Так вже пройшов рік. Рік насиченого студентського життя. Життя в якому були і залицяльники, і веселі компанії, і навчання, і вечірки, і прогулянки нічним містом. Все це було, але не могло стерти з пам’яті того єдиного, кому вона була не потрібна. Варто було Лізі залишитись наодинці з самою собою, як вона згадувала ті зустрічі, ті дотики, той погляд… Вона так часто діставала ці дорогоцінні спогади, що вже здається просто «затерла» їх, як плівку на касеті від магнітофону. Вона вже не могла згадати його обличчя, лише розмитий образ стояв перед очима, та ретельно зберігався десь в глибині наївного закоханого серця….
А вчора вона зрозуміла, що пам’ятати його обличчя їй і не було потрібно. Бо вона відчула, що він поряд, ще до того, як він вийшов з півтемної алеї назустріч. Ще до того, як побачила силует… Ще до того, як побачила той задумливий погляд, почула голос. Голос, що з такою довгою заминкою збирався назвати її ім’я, що вона назвала його замість нього. Просто щоб не підтверджувати власне розуміння того, що він її просто не пам’ятає…
Ліза відчувала його і сьогодні, але вже не так, як вчора. Вчора в неї ще було живе серце… Ще жива надія.
Але сьогодні зранку вона знову побачила його. Він виходив з кімнати знайомої дівчини, недвозначно, ласкаво попрощався з нею на порозі. Знайома гарна дівчина, трохи легковажна, але добра, смішлива і весела… Вона теж не встояла перед цим блондинистим красунчиком з північної столиці сусідньої держави. Одна з багатьох, а сама Ліза навіть не одна з багатьох. Просто ніхто, тінь. Чітке розуміння цього факту, раптом розбило з жалібним дзвоном їй серце. В Лізи було таке відчуття, наче воно розлетілось на тисячі друзок, що гарно відблискуючи райдугою осипаються на землю. Дівчина глибоко вдихнула і перевела погляд на небо. Таке безмежне, таке вічне, незмінне. Що йому біль якогось розбитого серця? Так, дрібниця…
До тями її привів оклик Каті.
-Лізо, хто нам вікно розбив?
-Вікно? Розбив?
-Так, вікно. Ти ж біля нього стоїш!
-Ой, і справді.
-Ну ти даєш! Подруго, в мене іноді враження, що коли ти в такому задумливому стані, якщо біля тебе скинуть атомну бомбу, ти теж її не помітиш. І не просто не помітиш, ще й жодної шкоди вона тобі не спричинить! Бо не ввічливо ж дівчину від думок про вічне відволікати такими дрібницями, як радіація, вибух, смерть. Бомба просто тихенько, підбере свої лахи, протони, іони і що там в неї ще вступить у ланцюгову реакцію, та відійде на потрібну відстань, що ти і далі могла її не помічати!
- Ха, було б цікаво- розсміялась Ліза, яскраво уявивши собі цю картину. Дуже вже барвисто її Катя зобразила.
-Та я тобі кажу, так і було б! Я дзвін з вулиці почула, а ти в кімнаті біля самого вікна стоїш, а на тобі ані подряпини.
-Та… тут і скла в кімнаті нема…
-Хм, а і справді нема. Чорт, і що нам коменді тепер казати? Вона, звичайно, не такої поганої про нас думки, щоб вирішити, що то ми з ранку так бешкетуємо, але ж скло розбите і винних, чи тих, на кого було б можна «повісити» це «щастя», поблизу немає.
- Та може й ми… тихо промовила Ліза, але Катя не звернула на її слова уваги.
-Так, чорт з ним, вікно наше, пішли хоч приберемо.
- Пішли…
Катя тримала величезну знайдену десь лопату, поки Ліза змітала скло.
-Ні, ну дивина, наші знайомі хіміки кажуть, що бачили, як розлетілось наше вікно. Кажуть, враження було таке, наче воно просто зірвалось від вибуху зсередини! Полтергейст просто якийсь, чи просто багата уява пацанів, що ніч не спали чередуючи вино, горілку та дівчат…
-Навряд чи такі чергування впливають на зір.
-Ну може й не на зір, а на уяву точно! Бо якщо вірити їм, то або якась чортівня відбувається, чи ти шашку динаміту в кімнаті кинула, а потім швиденько прибралась, за ті лічені хвилини, що я витратила на сходи та забіг до кімнати. А потім ще й швиденько випала в астрал, щоб відвести від себе підозру! Ні, ти в нас звичайно оригінальна особистість, але подібних вибриків я, навіть від тебе якось не уявляю.
-То й добре… - Ліза, ніяково посміхнулась, і, забравши в подруги лопату, понесла викидати сміття. День тільки почався, попереду ще сніданок, море, пляж… Нащо марнувати можливість відпочити через якусь чортівню?
І от зараз Ліза знала що Женя десь недалеко, але то вже було неважливо. Після того, як вона власноруч замела уламки свого дурного серця на велику брудну лопату та викинула їх у сміття, боліти було вже нічому. Тож вона відчувала його, але це вже ні на що не впливало. Ні на її поведінку, ні на душевний стан. Не може вирувати льодяний панцир навколо порожнечі, просто фізично не може. Вона йшла поряд з щасливим від такої нагоди Маттеєм (ще б пак, до сьогодні вона від нього, ледве що, не ховалась, щоб і не образити, але і не відповідати взаємністю, якої не відчувала), дозволила йому повести себе на танцпол. Голова, отримавши повне управління, звично аналізувала рухи партнера, відмічаючи його обережність, ніжність, закоханий погляд. Так, справді цей хлопець навколо ней крутився вже другий рік. Високий, красивий, не ловелас, закоханий в неї, розумний, уважний. Дівчата вже не один раз питали, що ще їй потрібно. А й справді – Що? Якщо вона йому так потрібна, то чому б і ні?
Женя
2001р
Провівши Лізу до самих дверей пансіонату, Женя йшов до своїх «апартаментів», тихо прозріваючи з того як його, досвідченого ловеласа, розвела на «побалакати» якесь дівчисько. І як!? Та з найдосвідченішою путаною він не відчував того, що з цим дівчам, яке наївно хлопаючи віями, з цікавістю бігало пальчиками по його тілу. Щоб він був доведений до такого стану одними лише доторками? Та що б було якби він з нею зайнявся сексом, а не легким петтінгом? Що було б… Яка різниця, що було б? Вона наївна, недосвідчена, цікава до дурості дитина! Він зі своїм практично-цинічним підходом до життя навіть підходити до неї не має. Бо знає чим може закінчитись ще одна ніч проведена з ним. А спричинити їй якусь шкоду він не хотів. Вона була таким дивом, що зустріч з нею -- вже дарунок долі. Не можна, не варто брудними руками торкатись дива, яке тобі лише показали. Гарне, наївне дівча, в якого все життя попереду. І він має надію що гарне життя, а якщо це і не так, то він до її поломаної долі відношення не буде мати. Бо такій потрібно кохання, а не практичні зайняття по камасутрі, а кохання - то не його стихія. Бо не вірив він у нього!
От тільки варто було відволіктись, як він знову бачив ті очі, в яких наче відображався цілий всесвіт, ті тонкі засмаглі пальці що досліджували його тіло, згадував мимоволі ті відчуття, наче по тобі танцюють дрібні еклектичні розряди…
Сон, море, вечір… Горілка і знову сон. Він не певен був, що знову її випадково не зустріне, не певен був, що не піде її цілеспрямовано шукати не дивлячись на прийняте рішення. Два дні не просихав, аж поки, друзі не взялись за нього всерйоз і не привели якихось дівчат. Він смутно пам’ятає якусь високу білявку, яка якось непомітно з’явилась у нього на колінах, а потім опинилась у нього в ліжку. Прокинувшись зранку він довго на неї дивився, намагаючись згадати хоч як звуть цю добру душу, шо взялась лікувати його тіло. Вроджена ввічливість не дозволила її просто виставити, а друзі, чиї подружки виявились подругами даної білявки, активно збирались на базар- купувати дівчатам і собі сувеніри на згадку. Через день вони мали від’їжджати. Прогулянка до місця розташування місцевого ринку була не довгою, але навіть її вистачило. Варто було пройти з пів кілометра, як він почув веселе «Лізо не лови гав! Давай в коло!», і заледве змусив себе пройти далі, шкірою відчуваючи, що то саме та Ліза. Дівчина, до якої йому не варто підходити на кілометрову відстань, бо не втримається. Загубить життя нерозумному дівчиську! І собі не простить цього ніколи. Так він та ще сволота, але не настільки!
Він пройшов. Як в тумані пам’ятав базар, дівчат, якісь дрібниці, що купував на згадку, а на зворотному шляху, махнувши на все рукою, просто пішов у море, намагаючись хоч активним плаванням якось втамувати, чи то біль, чи то дурість. Просто вимотати організм до стану, коли тільки впасти і жодних думок.
-Не потрібна вона мені! Мати я і десяток інших можу! Лише чергове дівча! Якесь дівча. Наївне, недосвідчене, з дивним підходом до життя… Нащо мені така іграшка? Нехай йде тренується на кошенятах! Прикривши повіки від сонячних зайчиків, що грали на воді, він знову побачив її очі, але цього разу в них стояв такий біль… Море, наче спересердя жбурнуло йому у вічі хвилю, а тілом раптом прокотилась судорога і обидві ноги стали наче чужі. Женя перелякано озирнувся, і побачив, що заплив далеко, і поблизу нікого, десь на обрії (ледь видно) дві голови, і десь там далеко біля берега люди… Прощатись з життям дуже не хотілось, от дуже…
- Ліза… вибач. Я хотів як краще…- паніка чомусь поступилась спокою і він набравши в груди повітря намагався просто лежати на воді, ігноруючи ноги, що наче дві каміні брили, поступово тягнули його на дно…
- Він вільний… Його життя то його життя, і мені він нічого не винен…- почулося йому раптом в плескоті хвиль. Женя зачудовано завертів головою, як раптом зрозумів, що судорога пройшла. Він знову відчував все своє тіло, і це було таке полегшення, що в хлопця навіть сльози на очах виступили.
Перед самим від’їздом, зранку, Андрій приніс йому в кімнату щось, ледве стримуючи сміх.
-Вставай, гроза сердець. Тобі вже любовні записочки, як у школі, пишуть! Дивись, що я знайшов на столі- і друг продемонстрував йому, написане від руки послання на обороті якогось закону. «Жені» було написано зверху.
Він розгорнув листа. І хоча підпису не було, він і сам знав від кого то. Лише одна дівчина шукала в ньому людину, лицаря, душу…
«В час морозів, час безлюдної холодної, майже, вічної темряви зими, всі шукають тепла і світла. Хтось шукає зірку, що вкаже шлях, хтось -- вогника, щоб зігрітись. Я була певна, що холод, який навколо мене, то норма, до тих пір, поки не натрапила на вогнище. Яскраве, красиве, те, яке зігріває тіло і радує око. Але це вогнище було тимчасове, для бідних подорожніх, що вже втратили надію зігрітись, але потребують тепла задля виживання. Але той, хто вперше бачить вогонь, не одразу розуміє, що то тимчасовий притулок, а не домівка. Головне - зрозуміти, що шлях небагатьох закінчується тут, а більшість має йти далі, шукати на небосхилі свою провідну зірку, шукати, або будувати свій будинок, в якому буде свій вогонь. Вогонь, що буде гріти, оберігати і ніколи не опалить… Не вина вогню, що подорожній, натрапивши на нього, не одразу зрозумів, що то дороговказ від долі, а не кінцева мета. Але зігрівшись, прийшовши до тями, відновивши сили і зрозумівши, що надалі потрібно шукати на своєму шляху, подорожні мають дякувати цьому вогнищу і йти далі…»
Ліза
2017р
Двірний дзвінок розбудив жінку. Здивовано потрусивши головою, вона зрозуміла, що так і заснула с пустою рамкою в руках. Повільно підвівшись з ліжка, вона поволі підійшла до дверей. Більше не дзвонили. Зазирнула в дерне вічко - нікого. Дивно. Ввімкнувши світло, вона критично оглянула себе в дзеркалі – пом’яте обличчя, скуйовджене волосся. Похитавши головою, вона пішла в ванну і плеснула водою в обличчя, намагаючись прийти до тями, провела розчіскою по волоссю.
- Ох, Лізо, скільки років пройшло, «а воз і нині там»… Як була дурним дівчиськом так і зосталась…
Знову ожив дверний дзвінок. Ліза здивовано повернулась. Подивилась на годинник. Одинадцята вечора. Хто це може бути? Хіба що сусіди… Огляд через двері не допоміг, освітлення біля її квартири було сумнівним - зрозуміло було лише, що там таки хтось стоїть. Але серце чомусь шалено закалатало, сподіваючись на диво.
- От дурна, і на що ти сподіваєшся?- тихенько бурмотіла вона, не одразу справляючись з запорами бо руки відчутно тремтіли. А відкривши двері, вона щосили вчепилась у одвірок, вважаючи, що перед нею галюцинація. Зачудовано подивившись на гостя, вона не придумала нічого розумнішого ніж потикати його пальчиком.
- Ти справжній?
- Гм… Не певен. Хоча, коли ти до мене торкаєшся, я в це вірю.- посміхнувся Женя, і простягнув їй букет їх червоних і білих троянд. – Можна ввійти?
- Можна…-Ліза відступила вбік, пропускаючи його до квартири.
- Це тобі.
- Дякую.- Ліза прийняла квіти, все ще сумніваючись, чи не сниться їй все це.
- Ти здивована?
- Так.
- Чим саме?
- Тим, що ти повернувся.
- Чому?
- Бо в тебе літак, справи… Чесно кажучи я думала, ти втамувавши своє бажання, повернишся до звичайного життя.
- А ти б цього хотіла?
- А яка різниця?
- Велика. Я довго ломав голову саме над тим, чого б бажала ти… А потім зрозумів, що варто тобі запропонувати дещо, а ти вже сама вирішиш, потрібно воно тобі чи ні. Принаймі цього разу я маю спробувати. Навіть, якщо ти мене проженеш взаший.
Женя дістав з кармана невеличку коробочку і, відкривши її, простягнув Лізі. На бархаті виблискувала каблучка з невеличким блакитно-зеленим каменем, в обрамуванні кількох маленьких білих, підозріло схожих на діаманти. Поки жінка вражено роздивлялась дарунок, чоловік опустився на одне коліно.
- Лізо, чи згодна ти спробувати прийняти в якості супутника життя доволі дурного і дещо розпещеного чоловіка? Так, я знаю, «дещо» це перебільшення, проби ніде ставити, але… Але я кохаю тебе, можливо цей факт, хоч щось врівноважить…
- Цей факт все врівноважить…-Ліза подивилась в очі Жені і потягнула його за зап'ясток руки, що тримала каблучку, до себе. – Це єдине, що має значення…
Женя
2016р
Женя лежав і дивився на сплячку поряд жінку. Попри її згоду на його пропозицію одружитись, він сьогодні не наважився проспати її пробудження. Ця жінка його постійно дивувала. І багато років тому і зараз. Можливо його рішення одружитись і здивує декого, та що там декого, всіх здивує. Він, затятий холостяк за два дні спілкування ( і то більшою частиною і ліжку!) з жінкою, вирішив одружитись! Відьма трапилась йому на шляху, не інакше! Але… Але, вперше в житті, він понад усе боявся втратити жінку… Бо вже втрачав…
Ліза повернулась уві сні і обійняла його руку. Пасмо темного волосся впало на обличчя. Він його обережно поправив і, зачудовано дивлячись не неї, згадував як вчора, вже перед паспортним контролем, розвернувся і пішов в протилежний бік.
-Женя, ти куди! Посадка закінчується!- здивовано наздогнав його Андрій.
-Я пізніше прилечу. В мене тут є ще одна справа.
-Яка?
- Важлива. Все нормально. Відлітай. Я пізніше прилечу. Мабуть.
-Ти мене лякаєш? Що ти надумав?
- Одружитись.
- Що? – з Андрія можна було писати картину- «людина яку раптом вдарили по голові мішком піску» - Вибач, в мене слухові галюцинації, бо я щось таке дивне почув про одруження. Так що ти сказав?
- Я хочу зробити пропозицію жінці, яку кохаю.
-Ти що здурів? Тебе та руда опоїла чимось чи що? – вирячився на нього Андрій.
- Ні не руда, і не опоїла. Я хочу зробити пропозицію Лізі.
- Це та що тобі повсюди ввижалась? Ти певен?
- Так.
- Здуріти можна! Але ж ти її зовсім не знаєш! Ну, провів ніч, так з ким ти тих ночей не проводив. Скільки їх було? Але хто вона така? Чим живе? Яке в неї минуле? Може в неї виводок дітей і три десятки кредитів, та ще купа рідні на шиї?
- Байдуже.
- Жека, я тебе не пізнаю… Тебе вночі підмінили?
- Можливо. Зате я сам, нарешті, в гармонії з самим собою. Ти знаєш де тут можна купити пристойну каблучку?
- Пристойну? В цій країні? Не певен. Я взагалі не певен, що тобі потрібна каблучка. От психіатр в самий раз.- закотив очі Андрій, дістаючи телефон і набираючи якийсь номер.
- Що ти робиш?
- Викликаю таксі. Я ж не можу пропустити такий цирк – Женя обирає каблучку! І не просто, як дяку за ніч, а як символ втрати власної свободи!
- Ти ж маєш летіти. Тебе Ліана чекає.
- Ліана мене зрозуміє. О, вона мене точно зрозуміє! Я думаю, вона ще й особисто приїде подивитись на жінку, яка змогла тебе так захомутати за одну ніч!
- В тому то і справа, що вона не мала наміру мене «хомутати». Вона взагалі відпустила мене на всі чотири сторони, і навіть сама пішла з дому до того, як я вранці прокинувся.
- Так може ти їй просто не потрібен? Лише гарний кобель на ніч, може в неї таких ще з десяток в телефоні?
- Я теж так спочатку подумав, але… Коротше, поїхали обирати каблучку.
- Поїхали.
Вони цілий день носились но Києву в пошуках каблучки, яка б задовольнила Женю. Андрій вже і насміявся, і наскаржився своїй дружині, і встиг послати кілька разів друга до пекла та за більш звичною адресою, з його незрозумілими вимогами. Ні, він згоден був, що той асортимент, який пропонує місцева ювелірна індустрія - або штампована совдепія (боронь Боже!), або таке кричущий безсмак, що с таким не те, що до пристойної жінки, до путани соромно приходити. За час проживання в Лондоні, друзі вже звикли до вишуканої скромності, ретельно завуальованої розкоші. Андрій тільки зводив очі до стелі, розглядаючи запропонований «жирним клієнтам» черговий «витвір мистецтва», з такою кількістю дорогоцінного каміння та такого розміру, що ним можна в темному узбіччі від грабіжників відбиватись. От сам Андрій своїй дружині подарував каблучку з кількома невеликими, оригінальної огранки блідо-рожевими рубінами в обрамуванні невеличких діамантів. І в очі не кидається, і вишукано, і елегантно і доволі статусно, якщо розумієшся на прикрасах. Але тут таке знайти мабуть нереально.
Та Женю логічні доводи друга не спиняли, він слухав впіввуха, а сам з маніакальною впертістю переглядав вітрини численних ювелірних крамниць (та де це така небагата країна стільки дорогоцінностей набрала!), шукаючись чогось, що б відповідало жінці, яку він майже не знав, але від якої не міг відмовитись попри всю логіку. Але Женя впертий - він таки знайшов.
В одній скромній крамниці, на яку вон натрапили взагалі випадково (от який нормальній бізнесмен розташує свій магазин з ювелірними прикрасами у кутку під сходами?!) де майстер по ремонту орендував невеличку частину приміщення (закуток на два квадратних метри, взагалі-то крамницею можна було назвати з великою натяжкою) і окрім ремонту продавав прикраси виготовлені власноруч. Невеличкий асортимент виробів був доволі оригінальним, і, можливо, при правильному комерційному підході, майстер би мав прибуток набагато кращий, але… Чи то ділок з ювеліра був не дуже гарний, чи то умови були не ті, але доволі вишукані, оригінальні, фактично ексклюзивні, ювелірні вироби продавались просто по смішній ціні. А каблучка, що прикула увагу Жені, так взагалі, майже за вартістю матеріалу - червоного та білого золота та блакитно-зеленого зірчатого сапфіру (прямо як очі Лізи) з трьома діамантами. Можливо, майстер робив це просто з якихось залишків, можливо так пробивалась його творча натура, а можливо -- то просто Доля… Зупинившись перед нею, Женя наче в реальності побачив ту каблучку на пальці Лізи…
Ліза відкрила очі і крізь повіки уважно подивилась на нього.
- Що?- підозріло спитав чоловік.
- А знаєш, це я вперше маю можливість детально роздивитись твоє обличчя при денному світлі. - розсміялась весело Ліза.
- Сподіваюсь те, що ти бачиш -- не привід змінити твою відповідь на мою пропозицію?
- Ні, звичайно.
Ліза
2016р
-Подруго, ти зовсім з глузду з’їхала? Який шлюб? Ти ж його взагалі не знаєш! Хто він, що він, звідки.
-Він з Лондона, бізнесмен.
-На чому заробив свій капітал, чим живе, чим цікавиться? Любить спати до обіду, чи підскакує зрання, має якісь вади здоров’я? Має вдома постійну дівчину, стару гримзу матір, збоченців друзів? Може в нього в підвалі десяток скелетів і три вбивства за плечима? Може він на героїні сидить и креком запиває! Може він гей, педофіл та маніяк збоченець в одній особі! Як можна збиратись заміж за чоловіка з яким провела просто ніч!
-Тихо, Катя, тихо. Я тебе розумію…
-Ще б не розуміла! Ти звичайно в нас екстравагантна особа з купою тарганів в голові, але ж розум в тебе завжди керував! Дивно, з неекономічними вивертами логіки, але ж розум!
- І саме розуму я завдячую шлюбом з Маттеєм, та стосунками з Сергієм. То нехай, хоч один щлюб, буде побудовано на поклику серця.
-Де воно в тебе викопалось те серце? Воно ж в твоїх грудях і не ночувало! І взагалі, серце, то лише дурний м’яз, як у чоловіків член, але розум-то навіщо вимикати повністю? Поспілкуйся з ним, по зустрічайтесь. Ну нашо в омут з головою пірнати? Що ти забула в тому Лондоні? Ти ж там нікого не знаєш!
-Катя, я знаю що то нерозумно, дивно і взагалі. Але я відчуваю що це, саме те, що мені потрібно… Що так правильно.
- Жесть…Просто божевілля якесь… Так, коли ти збираєшся летіти?
- Завтра.
- Боже… - застогнала подруга і, судячи зі звуків, почала листати свій нотатник-планер. - Так, я зараз…Це, можна перенести, цих… Так цих на вівторок, угоду… Чорт! А-а-а, щоб їх усіх чорти забрали! Переб’ються, там якраз курс підросте, фірма ще й виграє. – подруга з таким шурхотом знущалась з нотатника, що Лізі було чутно ледве не стогін паперових сторінок, що, як мінімум, вітер вже ганяли по кабінету.- Лізо, я приїду за годину, і не думай сперечатись! Я маю з тобою поспілкуватись і подивитись на цього маніяка, який приїхав по справах, а забирає мою подругу з собою як трофей!
- Але…
- Жодних « але»! Мені байдуже, там він чи не там! Краще навіть там, я його сфотографую, зроблю копію документів, зніму відбитки пальців і отримаю від нього письмову гарантію, що ти будеш принаймі, ціла неушкоджена і вільна повернутись додому при першому ж бажанні!
- Катя, я ж не в мусульманську країну їду, не в гарем! Що ти верзеш!- розсміялась Ліза.
- Я маю хоч щось зробити, щоб врівноважити твій вчинок! – безапеляційним тоном заявила подруга в слухавку і вимкнулась. Ліза з подивом дивилась на телефон, не знаючи, лаятись їй чи сміятись. Вона подзвонила Каті просто тому, що їй потрібно було хоч з кимось поділитись, а матір для таких цілей ніколи не підходила. Максимум, що могла почути від матері, то питання: скільки грошей вона зможе їй тепер висилати. Меркантильні інтереси, то все, що розуміла її мати, і все, що вона бажала отримувати від доньки. А Лізі хотілось просто поділитись тим щастям, тією ейфорією, що її переповнювала. Так, Катя права, серце в її грудях давно ночувало. Воно було розбите і загублене на піщаних пляжах доволі давно… Але тепер повернулась! Якимось дивом, але повернулось! І останні кілька ночей серце, живе, гаряче в її грудях точно було і встигло так гарно облаштуватись, що виставити його можна тепер хіба що з душею і життям за компанію.
Зараз Ліза була жива, жива настільки, наскільки, мабуть, ніколи себе не почувала. Та заради одного такого стану можна було ризикнути всім! Заради стану, коли вона могла все, ось просто все. Їй здавалось, що в неї іскряться пальці від переповнення енергією, а будь яка, ще тиждень тому глобальна, проблема то так, дрібничка, що не варта уваги. Вони з Женею провели вихідні разом, а потім вона взяла на роботі відпустку за сімейними обставинами, а він оформив в екстренномо порядку їй візу і квитки. Зараз він поїхав забрати свої речі з готелю, а потім… Завтра вони збирались до Лондона, де він хотів показати їй, де і чим живе і якнайшвидше організувати весілля, «поки вона знову кудись не зникла».
Женя
2016р
Ліза попередила, про візит подруги, що дуже переживає, щоб її наївну в сексуальне рабство не забрали до Лондона, але коли на порозі квартири Лізи з’явилась ділова блондинка, з якою він провів нещодавно ніч, Женя заледве не вдавився чаєм.
-Женя, це Катя, Катя, це Женя – нічого не підозрюючи, познайомила їх Ліза. Блондинка застигла на порозі, спочатку здивовано розпахнувши очі, а потім критично примружившись.
-Так –так…
- Вибачай Лізо, але ми вже трохи знайомі. – приречено кивнув головою Женя, одним махом допиваючи чай. Щось йому підказувало, що ніч з її подругою, судячи з усього - найкращою, Ліза йому не подарує. Вони обидві йому не подарують, а тому він здивовано підняв погляд, коли почув Катине.
-Так, звичайно. Я теж згадала…Ти мені цього кадра на дискотеці показувала. П'ятнадцять років тому. – промовила задумливо Катя, обходячи чоловіка по широкій дузі, наче побоюючись, що він її вкусить. - А я ще думаю, знайоме наче обличчя… - вона застережливо подивилась в очі Жені, змушуючи його мовчати. - Він ще здається заприсягався, що не образить тебе… Так?
- Так…
- Красунчик… Виключення з правил… – Катя кинула знищуючий погляд на Женю.
- Так він і не ображав…- посміхнулась щасливо Ліза і білявка, стрімко розвернувшись, взяла її за руку
-А пішли-но вийдемо на кілька хвилин.
-Катя, це не ввічливо.
-Нічого, якщо цей ловелас вирішив на тобі одружитись, то нехай звикає до найкращої подруги своєї дружини. І краще він одразу прийме до уваги її недипломатично-критичне відношення до чоловіків!- видала безапеляційно Катя і потягла за собою подругу до іншої кімнати, зачинивши двері в кухню. Женя розгублено дивився їм услід. Це ж треба таке! Це ж треба такий збіг… В кількамільйонному місті примудритись провести ніч з найближчою подругою єдиної жінки, яку він кохав! Та він же тепер до віку не виправдається! І ситуація патова – скажи їй зараз і вона йому не пробачить, не скажи і та ж білявка буде мати в руках інформацію, що може зруйнувати його з таким трудом знайдене щастя… А білявка ж, явно, те ще стерво… Такій дай пів нігтя - руку відірве і не вдавиться…
І нічого ж поганого не хотів. Коли Катерина йому ввечері подзвонила, він і не думав її спокушати. Але якось так сталось, що жінка одразу неприховано дала зрозуміти що бажає, просто потребує, понад усе гарного сексу. Отак просто зайшла до нього в номер, і з порогу невимушено розстібнула блискавку на сукні, що ефектно впала до її довгих ніг. Дорога гарна білизна, сексуальна жінка, що прагне чоловіка. Відмовити їй було просто неможливо, та і сенсу не було. Целібату він не дотримувався, а Ліза… Ліза на той момент для нього була скоріше навіженням, аніж реальністю. Майже хворобою, з якою не зрозуміло як боротись – чи то тікати з міста, чи то на прийом до психіатра записуватись. А ця білявка, вона потребувала зрозумілого, того, що він міг дати. То чому б ні? Ця сильна ділова жінка була з якимось надломом, щось в її житті було дуже негаразд, не дивлячись на впевнену поведінку і доволі претензійний вигляд. Вона віддавалась йому з такою шаленою пристрастю, наче це ніч остання в її житті, наче в неї чоловіка кілька років не було.
Женя перевів погляд на двері. Жінки в більшості не пробачають зради, але ж то не можна вважати зрадою! Він не знав, просто не знав, що таки зустріне Лізу! Він вже майже не вірив в її існування! Але попри все це, прораховуючи які варіанти розвитку подій можливі, він приходив до невтішного висновку – на жаль, найбільш вирогідна образа Лізи… І що тоді?
Жінки щось емоційно з’ясовували за стіною, і він мимоволі прислухався. Тонкі піноблокові стіни (стіни? Та то лише видимість, хто ж так будує?) звук майже не затримували. Тож зачинені двері не дуже то і допомагали. Подруги спочатку розмовляли тихо, але поступово інтонації підвищувались, і скоро було добре чути майже кожне слово.
Глава 10
Ліза 2016р
Ліза пішла за подругою, дивуючись тому невдоволенню, яка вона випромінювала. Дикому невдоволенню, майже ненависті, але чому? Катя зачинила двері в кухню і, всадовивши Лізу на диван, уважно на неї подивилась.
- Ліза, це не чоловік твоєї мрії, то кобель, на якому проби ніде ставити. 100% кобель, яких ти завжди оминала. Ти згадай, як тебе плющило тоді після нього! Ти ж сама на себе не була схожа!
Ліза підняла очі на Катю. І згадала, як подруга п'ятнадцять років тому заледве їй допит не
влаштувала, чим закінчилось її спілкування з тим білявим красунчиком, на якого, як виявилось, вона теж накинула оком на дискотеці, а він її не помітив…
Ліза 2001р
Ліза саме куняла на сонці, відсипаючись після чергової нічної медитації біля моря, коли поряд плюхнулась Катя, що повернулась з моря, і безапеляційним тоном заявила.
-Розповідай!
-Що?
-Як ти провела вчора час з учорашнім хлопцем. Як ти взагалі пішла з таким красунчиком? Ти ж таких не сприймаєш. То я люблю таких білявих, з симпатичними сідницями. І вони мене. А цей чомусь тебе обрав, і що факт - ти з ним пішла! Після першого ж танцю! В житті не повірю, що і цьому типу ти зуби заговорила!
- Не заговорила – розсміялась Ліза.
-То що, щось таки було? То ж я бачу яка ти замріяна!- тут же мисливську стійку зобразила подруга.
- Ні, не було.
- Як? Чому?- здивовано-розчаровано округлила очі Катя.
- А, я від нього втекла.
- Е-е…Як?
- Перемахнула через паркан на «Сирені», там є такий бетонний, але зручний, і втекла.
- Ну ти даєш подруго…- Катя ошаленіло закліпала очима. - Не знала б тебе - не повірила б. Але ти ж і справді могла таке утнути…
- І утнула.
- Але чому?
- Бо він виключення з правил.
- Ну так, виключення, але ж ти так хлопцю комплекс неповноцінності, мабуть, організувала – розсміялась від душі раптом Катя.- Боже, я собі уявляю як він розгубився. Заради цього варто було його тобі уступити! Такий ловелас зі стажем і бац, такий облом… Ну ти даєш! А-хаха, Боже, тримайте мене… Ліза… Ну ти утнула. Це ж треба, так познущатись з людини. І це вона каже, що я жорстока!
Катя сміялась до сліз, а Ліза не поспішала розчаровувати подругу і розповідати, що насправді втекла, бо злякалась, а не тому, що бажала познущатись. І нехай пізніше, кілька днів потому, вона справді провела ніч з ним, але подробиць Каті так і не розповіла. Просто не змогла. Катя, звичайно, побачила, що з Лізою щось не те, але Женю вона більше поряд з нею не бачила і приводу подумати, що то через нього її так «скрутило» не мала. Наче не мала. Мабуть Ліза недооцінила свою подругу…
Катя 2002р
Катя спостерігала, як подруга танцює з Матеєм і відчувала себе до незвичного дивно. З одного боку наче Ліза послухала її поради (заледве чи не вперше!) і прийняла залицяння цього красунчика. Маттей був дуже конкурентоздатним – високий, темноволосий, розумний, начитаний, вчиться на перспективну спеціальність. Катя сама на нього поглядала, але зустрівши пару разів байдужий до зубовного скрежету погляд (наче вона не гарна дівчина, а порожнє місце, або взагалі придорожна каменюка!), швиденько викреслила його з переліку цікавих об’єктів. Набагато простіше було зробити це, аніж відчувати розчарування від цілковитої байдужості представника протилежної статі. Та і щось в ньому їй теж не подобалось, окрім неуваги. Чи то доволі непогана хватка по життю, чи то зверхнє відношення до людей, які не представляли для нього практичного інтересу, притаманне іноді самій Катерині. Тож, дивлячись як Ліза мимоволі виховує в цьому хлопцеві повагу та гарне ставлення до людей, Катя лишень відверто веселилась - не одній же їй страждати від такої науки.
Між тим, з іншого боку, допоки Ліза воротила носа від залицяльника, що крутився біля неї другий рік поспіль, все будо в нормі. Ліза ж не могла, як нормальна дівчина, просто «продинамити» хлопця. Ні, вона (веселячи Катю до колик) бігала, як переляканий заєць від кавалера, не дозволяючи тому навіть наблизитись. Та поки вона так бігала, Маттей в очах Каті не так вже й відрізнявся від небажаних залицяльників самої Каті. Але варто Лізі було повернутись обличчям до Маттея (цікаво чому це раптом?!) і контраст у відношенні до дівчат став разючим… І зараз Катя, мимоволі проводжаючи цю парочку поглядом, спостерігаючи, як Меттей обережно веде Лізу танцполом, раз за разом відчувала, як її щось починає гризти зсередини. Вона сердито тряхнула головою. Ні, це не може бути заздрість. Просто не може! Яка може бути заздрість до такої як Ліза? До простушки, що приймала на віру всі її байки про містичних друзів, закоханих до нестями заможних красунчиків-залицяльників, що завалюють її квітами і дарунками? До дурного дівчиська, що молодше, наче не на три роки, а на ціле життя? Та вона ж наївна до непристойності! Катя їй сказала, що пішла до залицяльника музику слухати, і Ліза повірила!
От тільки чого ж до цього дівчиська, ставились хлопці зовсім по іншому? Чому там, де самій Каті пропонували без зайвих реверансів гарний секс, Лізі пропонували прогулянку під луною? Там де, така розумна, практична, самовпевнена Катя отримувала поблажливе «дякую за гарну ніч», Ліза отримувала зовсім інше відношення? Катя бачила як на танцюючу подругу дивився з іншого боку танцполу якийсь білявий (наче знайомий, чи лише здається?) хлопець. Так не дивляться на іграшку, так не дивляться на дівчину на ніч … Так дивляться на кохану…
Катя взяла стаканчик з залишками дешевого вина і одним махом його допила, скривившись. Вже кілька днів підряд вона підтримувала бажання Маттея і ще однієї дівчини з їх компанії, купляти ввечері вино «за для розслаблення», а насправді, просто, щоб подивитись на п’яного Маттея та Лізу. Ліза, зробивши один ковток в перший же вечір, швидко і невимушено «з’їхала» на повністю безалкогольний «Живчик» , а Маттей… Він, навіть п’яний, бачив лише Лізу, на відміну від самих залицяльників Каті. Катя перевела погляд на одного з таких, що якраз зараз сидів поряд, щось там розповідаючи, з його точки зору дуже смішне… Високий, білявій, досить накачаний, дивиться на неї мутним від бажання поглядом крізь дим цигарки… Вона відмовилась йти з ним танцювати, бо вже визивали нудоту його намагання облапати її всю, під виглядом танцю. От чого Лізу так не лапають! Он, Маттей на неї ледве дихає, навіть не намагаючись змістити руки трохи вище чи нижче талії… Що вона з ними робить? Катя забрала в свого кавалера цигарку і сильно затягнулась. Добре, що Ліза на танцполі, бо її нерозуміючи-сумний погляд зводить нанівець весь ефект такого п’янкого отруєння… А Каті треба якось заспокоїти нерви! Та і зі спиртним варто закруглятись, бо вже трохи штормить.
-Катя, пішли прогуляємось,- приземлилась поряд Ліза, як тільки но повільна пісня закінчилась.
-Куди?- Катя здивовано подивилась на якусь, занадто спокійну подругу. Вона цілий день її дивувала спокоєм. Ні, не те щоб раніше Ліза носилась, як підірвана по пляжу (хоча і таке регулярно бувало), але сьогодні вона була якось на диво раціональна. Та навіть одне те, що вона таки пішла танцювати з Матеем, багато про що казало… От тільки про що?
-До моря.
-А Маттей?
-А що Маттей?
-Він наче на продовження вечірнього раю сподівається.- криво посміхнулась Катя.
-Твій теж, але здається ти не настільки захоплена цією перспективою…
-Зовсім не захоплена…
-Ну, то пішли.
-Пішли.
Ліза 2016р
- То що змінилось зараз, Ліза? Він знову просто розб’є тобі серце, але цього разу остаточно!- вже майже кричала Катя, розлючено дивлячись на Лізу, що знову здається її ігнорувала. Як завжди, коли була не згодна, але не вважала на необхідне сперечатись
-Ні, все буде не так. Цього разу все правильно.
-Що правильно? Він як був кобелем так і лишився, а ти як була дурним дівчиськом, так і не порозумнішала! Все знову повториться! Чоловіки не змінюються. А цей і поготів!
- Він мене кохає, зараз я відчуваю це.
-Та він усіх кохає! Це той же Сергій, тільки від того ти розум настільки не втрачала!
- Ні, я не втратила розум. Все так як має бути!
- Але ти його зовсім не знаєш! Не знаєш нічого про нього! Не знаєш всіх з ким він був до тебе! Та тобі, по розуму, потрібно бігти до найближчої клініки перевірятись, чим тебе цей жеребець нагородив, а не закохано кліпати оченятами!
- Твій чоловік теж не знає всіх, хто був до нього.
- То інше!
-І під час нього…- вже тихіше почувся голос Лізи.
- Лізо…
- Ти бігала?
- Я …що?
- До клініки? Ти ж з ним була теж?
- Лізо, як…
- Катя, я ж тебе знаю… -Ліза стомлено подивилась на подругу,- Одне лишень питання – коли ти встигла?
- Кілька днів тому… Ввечері. Після нашої з тобою зустрічі.
- І для чоловіка прикриття є і від подруги причина раніше піти. Катя-Катя…
- Та що ти розумієш! То взагалі ти власне і винна. Це після тебе я була така вразлива, що звичні нападки матері і неадекватна поведінка водія таксі мене майже довели до істерики! Я просто хотіла розрядки!
- Як завжди…
- А він? Чому він мене так радо зустрів? Чому він на мене накинувся, як з голодного краю? Ти про це не подумала? Та йому байдуже з ким! От тому ти і не маєш з ним їхати! Він клянеться тобі в коханні, хоча за кілька годин до цього відмінно вдавав, майже закоханого, в мене!
- Катя… Те що він був з тобою, не робить його належним тобі. Пригальмуй, вимкни в собі власницю. Я ніколи не переходила тобі дорогу, але це не той випадок.
-Та причому тут власниця! Та і як ти мені могла перейти дорогу? Мої хлопці ніколи на таку, як ти замухришку, не дивились! – раптом оскаженіла Катя. Повертаючи і себе і Лізу на роки назад. Розгортаючи історію всієї їх дружби під іншим кутом.
Дві подруги, начебто занадто різні, щоб ділити кавалерів, але були іноді дивні моменти. Ліза не раз помічала, що якщо Катя на когось накинула оком, то вже вважала хлопця своїм, не беручі до уваги його думки. Ліза поважала подругу, а тому не бачила сенсу її розчаровувати. Ні, пару раз вона акуратно поцікавилась, чи не образиться вона, якщо Ліза відволіче одного з її кавалерів. Катя зверхньо посміхнулась, і сказала, що їй байдуже. Але ввечері, коли до них прийшли хлопці, того, якого вона вважала своїм, не відпускала від себе ні на мить. І Ліза не сперечалась. Вона бачила, що подруга і думки не допускає, що її «власність» може неодноразово тихцем «підбивати коні» до Лізи, нагороджуючи Катю не кращими епітетами. Лізі подруга була дорожча за ледве знайомих, хоча й симпатичних хлопців. Але в подальшому вона намагалась подалі триматись від її кавалерів, бо вони мали дивну звичку - робити їй недвозначні пропозиції: «ти тільки погукай, і бачив я ту Катю…». То було неприємно, образливо, і Ліза просто не мала бажання руйнувати впевненість подруги. Що дивно, всі кавалери, а потім і чоловіки Лізи, Катю відверто недолюблювали. Навіть, коли Катя прогулювалась в еротичному шовковому халатику по квартирі подруги в присутності Сергія (так був момент в житті у Каті, коли їй потрібна була подруга серед ночі, але навіть в такому стані вона на автоматі приймала спокусливі пози, раз за разом «забуваючи» запахнути халатик і демонструючи ніжки майже по самі трусики), чоловік її тільки один раз провів презирливим поглядом, закотив очі і заглибився в комп’ютерну гру з таким виглядом, наче тільки в ній і живе. І це при тому, що Сергій в них майже не грав!
Ліза тоді тільки подумки посміялась з невиправної подруги. Але зараз. Зараз вона зрозуміла, що Катя, яка вже зарахувала Женю до власних трофеїв, просто не може змиритись, з втратою. Це вже її власність, а її чомусь вважає за можливе забрати інша, і хто? Якась Ліза, що як була менеджером з продажу (читай торговка) так нею і залишилась, як не змінюй назву! Саме так, якщо скинути всі рожеві окуляри, ставилась до діяльності Лізи подруга, що іноді проскакувало в її випадково кинутих фразах. І тепер Катя просто не могла змиритись, що з нею (такою гарною, розумною, доглянутою) він провів лише ніч і то з її ініціативи, а на Лізі (невдахі-торговці, що навіть на квартиру в Києві не може заробити, а живе за кільцевою) хоче одружитись.
Розуміння всього цього накотило на Лізу і їй стало невимовно боляче від такого відношення подруги. Вона ж завжди їй поступалася, не бажаючи образити, обираючи між чоловіками і подругою завжди подругу! Невже самооцінка Каті настільки потребує уваги, що єдиного чоловіка, який потрібен Лізі більше за життя, вона теж не може залишити в спокої, і якщо не забрати собі, то хоч принаймі не віддати подрузі. Та чи подрузі? Чи подруга вона їй? Так, батарейка для підзарядки в важкі часи, контраст для пошуку хлопця і не більше… То Ліза тягнулась до Каті, вважаючи, що їй потрібна, вважаючи, що та її цінує… А Катя… Катя жила своїм життям: міняла чоловіків, роботи, оточення, знищувала репутацію конкурентів, дивувалась нелюбові до неї одних людей і критиці інших, працювала, як навіжена, щоб заробити свій статус ділової жінки, високооплачуваного спеціаліста, навчилась використовувати у власних інтересах бажання більшості чоловіків її «розкласти». Просто іноді серед всього цього бруду, в який вона добровільно занурилась у пошуках діамантів, в неї виникала потреба відволіктись на щось незвичне, на когось, хто від неї нічого не вимагає та не очікує. На Лізу, яка була просто рада поспілкуватись, безкорисливо підзарядити її оптимізмом, пропускаючи повз уваги зверхність, неувагу, брехню, забудькуватість Каті. Адже, лише коли Каті ставало зовсім противно від всього того, що вона гордо іменувала успішним життям, Ліза потрапляла у її розклад, десь між діловим обідом і пікантним сексом на вечерю.
- Та бреше він! Не знаю навіщо, але бреше! Подивись на нього, там проби ніде ставити! Лізо нащо тобі такий кобель? Я не знаю, навіщо йому цей цирк з одруженням, але коханням там і не пахне! Не може він кохати таку як ти! Не той рівень! Я таких знаю, як облуплених!
Женя 2016р
Женя, не помітив, як склянка хруснула в його побілілих пальцях. Вперше в житті він спіймав себе на бажанні придушити жінку. Так, він справді спав з нею, навіть намагався викластись по максимуму, бо звик доставляти жінці насолоду, але ж вони обоє розуміли, що то -- лише секс. То навіщо ж вона зараз руйнує його життя? Навіщо переконує подругу відмовитись від нього? Чому? Чим він перед нею завинив?
Гучно хлопнули вхідні двері, а кілька хвилин поспіль до кухні тихо зайшла жінка, яку він кохав. Він сидів, вдивляючись в ліс за вікном і не маючи сил повернутись, не помічаючи, як по долоні стікає кров від порізу.
Ніжні пальці обережно забрали в нього уламки і почали обережно протирати поріз, який він з подивом помітив на руці, а Женя все так же боявся підняти очі.
Тихі слова Лізи він заледве почув.
-Я зробила свій вибір. Мені байдуже, хто був до мене. Нехай навіть за кілька годин…Мені байдуже. Просто пообіцяй мені, що поки ми разом - не буде нікого, а якщо ти покохаєш іншу, то скажеш мені про це сам.
- Обіцяю…-Женя вражено перевів погляд на неї. Ліза обережно протирала руку з зосередженим виглядом.
- Присягаюсь...
Жінка уважно дивилась йому в очі, і Женя вперше шалено зрадів тому відчуттю рентгена, сканера, що стільки разів його вражало. Якщо вона справді відчуває його душу, то зрозуміє, що він каже правду. Щиру правду. Бо жодна хіть не може бути порівняна з відчуттями, коли ти з коханою жінкою. Будь яка інша – то просто статевий акт, але кохана – то єднання душ, єства, суті… Той, хто хоч раз це відчув, просто не зможе поставити їх в один ряд. Чоловік, що має кохану дружину - не гуляє. Щоб там не розповідали про полігамність чоловіків, то все - неправда. Це не полігамність, то пошук. Пошук чогось, більшого аніж хіть, чи звичайна розрядка фізіологічних потреб, чогось більшого, аніж обов’язок, скріплений підписом на папері. Так, кохання може згаснути, втратити барви, перетворитись на рутину, але, поки воно є, – воно втримає чоловіка від потягу до інших жінок сильніше за будь які папірці, моральні норми та традиції.
-Я тобі вірю.
Майже два роки потому.
Катя
Катя, відклала в сторону черговий контракт, потерла втомлені очі, перевела погляд на вечірній Київ за вікном. Додому йти не було бажання. ЇЇ чоловік, який раніше терпляче займався домашніми справами та дитиною, одного дня просто зібрав речі і пішов, навіть не повідомивши Катю чому. Ні, причин було цілком досить, і Катя сама давно збиралась з ним розлучитись, але ж сама! І він міг хоч з ввічливості повідомити, яку саме причину для розриву стосунків обрав! А проте… без різниці, все одно він її не влаштовував. Ні рівнем інтелекту, ні заробітку…От тільки… Тільки дома сьогодні її знову чекав черговий скандал від матері, якій набридло водити її дитину до садочку та на численні заняття. Та і нудно матері було. Власне життя влаштовувати в неї вже бажання і часу не було, а особисте життя Каті її не задовольняло. Мати ж точно знає як має жити дочка!
За думкою матері, Катя вже давно, ще років п'ятнадцять тому, мала вийти заміж за красеня олігарха і жити безбідно, а вона чомусь працює, бігає, не бажаючи викроїти часу на спілкування з матір’ю і дитиною… За олігарха… Де ж спіймати того олігарха? Всі або одружені, або воротять носа… Катя криво посміхнулась, чомусь не до місця згадавши Лізу, яка колись переконувала її, що щастя не в грошах… Ні, мабуть не в них, але сама подруга чомусь вийшла за заможного громадянина Великобританії і чкурнула за кордон не дивлячись на той факт, що її обранець такий кобель, що далі просто нікуди… Кобель… Гарний такий жеребець. Катя до цих пір з заздрістю і сумом згадувала ніч проведену з ним, і лють від розуміння того, що він одружується на Лізі. Як так? Що такого було в Лізи, чого не було у Каті? Чим така простушка могла зачепити того красеня? Як? Чому після ночі з нею він вирішив одружитись, а після сексу з Катею, навіть не запропонував залишитись на ніч? Це питання так і залишилось нерозгаданим. Ліза поїхала і все спілкування обірвала. А Катя, як не дивно, з’ясувала, що їй все частіше не вистачає наївності подруги, її смішного погляду на життя, її майже містичного вміння щось порадити, взагалі не розбираючись у справі, бажання просто порадувати. Не вимагаючи нічого взамін, не шукаючи вигоди… Та просто не вистачало часу, проведеного за кашкою кави… Як там справи у неї? Судячи з фото в ФБ, які вона іноді виставляє – все добре… Але подзвонити рука не піднімалась. Чи то совість заважала, чи то заздрість… Катя роздратовано мотнула головою, відганяючи неприємні думки.
Легка мелодія телефону привернула увагу жінки пізнім дзвінком. Піднявши слухавку жінка звично посміхнулась (правильна методика ведення ділової розмови – посміхайся, навіть коли співрозмовник тебе не бачить, не зважаючи на справжнє ставлення до людини).
-Привіт Валерику. Рада тебе чути. Як справи? Як дочка? Все добре? Так звичайно кидай, я прогляну твій контракт. Так, не проблема. Так, оплату можна як звичайно… Бувай.
Катя поклала телефон і задумливо подивилась на фото чоловіка, що дзвонив. То був її колишній кавалер. Непоганий хлопець. Колись, ще в студенські роки, він оббивав її пороги, носив квіти, запрошував на побачення, вона ж тільки сміялась, та ігнорувала його. Бідний студент, не самої примітної зовнішності (невисоке, руденьке, дивитись ні на що!), що з нього взяти? От тільки зараз цей «жебрак» володів трьома фірмами, нерухомістю, був успішним бізнесменом. І… одруженим. Його жінка, яка колись не крутила носом, чекаючи принца на білому мерседесі, зараз каталась як сир в маслі, проводячи вільний час у власному салоні краси та на різних курортах з дочкою Валерика… А Валерик, рік тому випадково натрапивши на Катю в місті, запросив її в ресторан, провів з нею незабутню ніч, « я ж так про це мріяв», а зараз іноді скидає їй документи на розгляд та щедро оплачує роботу, навіть не згадуючи про минуле кохання. А про спільну ніч інакше як словами, «Катя - ти диво», не згадує, явно не вважаючи себе чимось зобов’язаним перед нею. Таке враження, наче вона йому борги молодості віддала, а не власне тіло! І теж в ліжку гарний, зараза. Гарний, але як і всі, на ранок весь потяг до Каті він втратив і перевів їх спілкування виключно на ділові рейки, лише іноді дозволяючи собі непристойні жарти.
Блондинка поклала телефон до дизайнерської сумочки, відклала документи, зібралась, і пішла на вихід з кабінету.
Ліза
Лондон навесні був туманним і свіжим. Ліза йшла вдихаючи з насолодою аромат бузку, яким було насичене весняне повітря. Життя навколо вирувало. Вона полюбила це туманне місто, цих дивних людей з цікавим менталітетом, одночасно відкритою і прихованою тисячами умовностей, душею. Та і як вона могла не полюбити це все, коли поряд з нею був той, хто однією присутністю будив жагу до життя? Так, варто було прожити п'ятнадцять років, керуючись лише поривами душі і розумом, щоб зрозуміти яке то щастя - жити за покликом серця! Все має бути вчасно, а отже - все правильно.
Поряд йшов Женя, акуратно оминаючи дитячим візком невеличкі калюжі після нещодавнього дощу. Маленький хлопчик в синьому костюмчику сидів у візку, з цікавістю оглядаючи навколишній світ і час від часу повертаючись та весело посміхаючись батькам.
- Женя, то ти вважаєш мені варто спробувати себе в цьому проекті?
-Звичайно.
-Ти такий впевнений в мені?
-І це ти питаєш, після того як ми дізнались, як ти мене познайомила з сером Джоном?
-Я тут ні до чого!
-Так, я знаю, це пройшло повз твою увагу. Всього ж лишень дідусеві життя врятувала і мою долю влаштувала. Така собі дрібничка, що там пам’ятати. - с найсерйознішим виразом обличчя кивав головою Женя, ледь стримуючи усмішку.
Ліза безпомічно посміхнулась. Історія з сером Джоном і справді вийшла дивна. Коли Женя представив її, стриманий (за словами Жені) англієць, який в перший момент чомусь здався наче трохи знайомим Лізі, радісно посміхнувся і ледь чи не обнімати її побіг, зі словами: «Юна леді, який же я радий знову вас бачити!»
-Знову?- Катя здивовано подивилась на Женю, непевна у власній англійській. І взагалі збита з пантелику.
-Звичайно знову! Ви ж тоді таки привели допомогу!
-Коли?
-Коли мене ледь не вбив той злочинець.
- Вибачте, але я на жаль не розумію про що ви…- почала було Ліза, але раптом згадала. Згадала, що справді колись бачила цього чоловіка. Давно колись і …у ві сні! Але ж це був сон!
Сер Джон розповів свою версію тих подій, чим дуже здивував всіх, окрім Жені. Той, як не дивно, був зовсім не здивований. Ну може, зовсім трішки.
Як виявилось, того ранку, коли Женя знайшов сера Джона, все було дуже цікаво. Напад грабіжника міг бути фатальним для старого чоловіка, як би не одна дрібничка. В момент нападу з туману раптом з’явилась темноволоса дівчина і відволікла грабіжника. Нападник, що вже дістав ніж для своєї жертви, обмежився замість ножового, просто сильним ударом кулака, що збив з ніг жертву, і кинувся навздогін за прудконогим свідком. Та мабуть дівчина бігала дуже швидко, бо ледь зникнув грабіжник в тумані, як вона повернулась, присіла біля ледь живого дідуся, провела прохолодою рукою по чолу…
-Тримайтесь, я покличу когось на допомогу…- А через якийсь час прийшов Женя. Сер Джон був справжнім стійким англійцем, і, попри критичність ситуації та стрес, дуже добре запам’ятав свою рятівницю, хоч і довгий час вважав її янголом.
Женя після цієї розповіді лише голосно розсміявся, дивлячись, як на розгублене обличчя Лізи, так і на захоплене сера Джона (це ж треба таке диво в жінки отримати!), та «заспокоїв» їх обох тим, що це тільки початок. Його відверто веселили і радували цікаві здібності дружини...
- Лізо, після того, як ти зачарувала сера Джона, наших партнерів на діловій вечері, влаштувала просто неймовірний фінансовий ріст нашій фірмі, просто, не задумуючись, роздавши кілька запитань-порад… Кохана, ти можеш
все, варто тобі лиже цього побажати та вирішити, що це варто зробити!
-Ти мене переоцінюєш.
-Ні, я тебе , на жаль, все одно нерідко недооцінюю і кожного разу в цьому переконуюсь. Але в мене є важливе виправдання - ти просто неймовірна жінка! Моя кохана неймовірна жінка…
Кінець
Київ 2018
Оглавление
- Зустрінемось? Ти ж «Hilton», наче казав, зупинився? Я саме зараз випадково недалеко.
Розмова подруг тоді поступово повернула на іншу сторону, але той факт, що оточуючий світ більшість людей бачить трохи не так, Ліза запам’ятала. Запам’ятала і намагалась не дивуватись, ні тому, що люди не бачать очевидної краси, ні тому, що відверто дивуються, коли її помічають просто навколо себе. Головне - що помічають, якщо на неї вказати, звернути увагу! Кожна людина несе в собі світло, головне його роздивитись, достукатись до нього, ввести його в резонанс з красою навколишнього світу.
Як з тією ж Катею. Подруга ж по суті чудова людина, добра, лагідна, відповідальна, гарна мати і дружина (ну, може трохи любить стріляти очима наліво), от тільки, часто стикаючись по життю з недоліками людей, все більше зневірюється, як в людях, так і в наявності якоїсь справедливості в цьому світі, а зневірюючись, стає вести себе відповідно – так, як від неї чекає навколишній світ. Жорстко, зневажливо, зневірливо. І час від часу варто її стряхнути, нагадати, що світ не настільки меркантильний. Їй самій це потрібно, бо чим більше вона заглиблюється в суто діловий підхід до всього, в тому числі і відносин з чоловіком, тим менше в неї шансів втримати гармонію власного життя і не перетворитись на ділове стерво, яке замість голови має калькулятор, а замість мрії - бізнес-план. От Ліза її і намагається, хоч іноді, відволікати, кожного разу все з більшим трудом розглядаючи під щільною маскою успішної бізнес-леді юну мрійницю, яка всупереч батькам пішла вчитись на юриста. Пішла за власною мрією, попри всі перепони. Дівчину, що могла ночі напроліт обговорювати теорії виникнення світу, філософські концепції, мріяти про майбутнє та фантазувати на тему: ким вони були у минулому житті. Дівчину, яка кидалась на захист ображених, навіть попри те, що ці ображені її не дуже то і шанували. Дівчину, яка могла задля сестри подруги, витратити ніч перед важливим екзаменом на поїздку додому, щоб привезти юній випускниці школи гарну сукню (власну випускну!). Просто тому, що у школярки грошей на пристойну сукню не було. В Каті було багато чудових рис.
Ліза, скільки вони знайомі з Катею, завжди бачила і намагалась витягти на поверхню те, що подруга якнайглибше ховала, вважаючи це непрактичною частиною власної натури. Можливо вона і непрактична, та навіть точно непрактична, така, що призводить до помилок і емоційних дій, але саме ці дії, ці помилки є передумовою подальшого успіху. Бо людина може розрахувати всі свої дії, але якщо Вищи сили не схвалять твій план, то він так і залишиться планом. А для схвалення потрібно довести, що ти людина, що ти відчуваєш поштовхи тих самих сил і зможеш різко повернути на життєвому шляху, якщо отримав підказку про провалля попереду. Бо, якщо не зможеш - тебе повернуть набагато раніше, або взагалі перекриють шлях. У кожного своя доля, і чим чутливіший ти до її поштовхів, підказок, тим менше шансів отримати сильного копняка.
А копняки ніхто не любить, тільки от, всі реагують на них по різному. Катя, наприклад, на кожний, навіть не дуже сильний, натяк Долі реагувала, як розлючена кішка на загрозу для своїх дітей – кидалась одразу в бій, не роздивляючись, чого то Доля від неї вимагає. От і виходило, що отримувала вона багато з того, що бажала, але і платила за отримане подвійну ціну, за успіх у справах - розладом в сімейному житті, за любов дитини – її хворобами. І хоч іноді сама розуміла, що щось в її житті йде не так, зупинятись і переглядати «політику партії» вперто відмовлялась. Катя просто завжди б’ється до останнього, а потім, якщо раптом бій на 100% програно (і таке бувало, хоч і не часто) - філігранно вміє видавати поразку за перемогу, намагаючись до останнього не втратити обличчя. А все ж можна вирішити малою кров’ю, визнати помилку на самому початку, а не до останнього переконувати себе і інших, що все добре. Так у Каті зараз було зі шлюбом. Вона не кохала чоловіка з самого початку (переконувала себе і інших, але не кохала), не поважала його інтелектуальні здібності (чоловік тілоохоронець, для Каті, котра мала дві вищі освіти, був дивним фактом, але в якийсь момент вона таки зрозуміла, що варто брати те, що доля пропонує, бо двічі пропозиції не озвучують), але вперто трималась, переконуючи всіх, що все добре, і все так і має бути. Що саме цього вона прагнула. Трималась, але, іноді ходила «на сторону», і то лише була справа часу коли її шлюб розвалиться. Лізі було шкода подругу, але єдине що вона могла, це трохи підпитати її енергією, як сьогодні, і м’яко запропонувати зупинитись, озирнутись, зазирнути у власну душу, щоб зрозуміти, чого саме вона бажає. Лише матеріального достатку та збереження репутації сталевої леді, чи чогось більшого? Та чи зробить це Катя… Не факт. Але це її життя, тож активно переконувати у своїх інтуїтивних почуттях Ліза не вважала себе вправі, бо ж і сама помилялась, про що свідчили нескромні «пендалі» від Долі.
Одним з таких навіть не копняків, а удару з розвороту - був для Лізи Маттей. Їй, дівчині яка дивувалась, як мати могла вийти заміж за тирана, який вимагав ледве не пританцьовування навколо нього з обідом, чистою білизною та тому подібним, дістався такий в чоловіки. Ні, все починалось наче гарно. Високий, статурний, розумний хлопець, сам почав за нею впадати. Приїздив за нею до студентського пансіонату і ходив хвостиком, поселився в гуртожитку на одному поверсі, всіляко підкреслював, як вона йому потрібна… Так, були моменти, які б зараз змусили її одразу замислитись на тему природи того кохання, але то зараз. А тоді, наївна дівчина, яка зрозуміла, що не хоче більше відчувати себе не потрібною, вбила в голову думку - можна змусити себе покохати. Просто підібрати людину, якій ти потрібен і переконати саму себе, що то - твоя доля. І вона таки це зробила. Шалена сила бажання бути коханою, помножена на логіку та стару, як світ, потребу жінки рятувати нещасних. Маттей знайшов правильний підхід, він віртуозно зіграв на слабких місцях Лізи, приручивши її, запевнивши в її життєвій необхідності і поступово зайнявшись коригуванням її особистості, пристосуванні до власних потреб, М’яко підказував, що їй носити, щоб йому більше подобатись, як фарбуватись, що готувати, з ким спілкуватись… На час, який вона провела з ним, до самого розлучення, Ліза була втрачена для оточуючих. Вона жила лише заради нього, і всі власні незручності, дискомфорт списувала виключно на свою недосконалість, неорганізованість, недостатність вмінь. Доля довго дивилась на це, то так, то інакше натякаючи та те, що час оговтатись, та Ліза не чула. А потім, мабуть, вищим силам набридло, і був той вечір…
Вечір, коли вони з чоловіком святкували призначення Маттея на керівну посаду. Вечір, коли вона, розслаблена його гарним настроєм, дозволила собі пожартувати з офіціантом, який дивився на молоду жінку, що супроводжувала явно грошовитого відвідувача, як на диво. Давно вона не бачила такого погляду… Одна щира посмішка, але Маттей розлютився не на жарт. І то були не ревнощі, ні, то було цілковита сліпуча ярість, від того, що хтось може бути в той момент більш цікавий, аніж він… Чоловік так довго і акуратно привчав Лізу до думки, що жінка лише додаток до нього, що він в їх парі зірка, а вона так, сіра мишка, що просто не зміг вчасно зупинитись. На щастя для Лізи. Але на той момент вона так не вважала. Вона всіма силами намагалась втихомирити чоловіка, звести нанівець незрозумілий конфлікт, до того моменту, як він зі словами «та ти, що ти таке без мене!?» дав їй ляпаса. Він не зрозумів, він і справді не зрозумів, що зробив. Навіть більше - він вважав, що то вона має вибачатись. Але в той момент Лізу наче підключили до мережі в 360 вольт. Біль від удару одним махом зніс якусь м’яку браму, якою вона відгороджувала все своє незадоволення, біль, розчарування, що назбирались в ній за час шлюбу. А, як відомо, руйнувати подібні стіни набагато легше, ніж будувати. Вона роками зводила їх, по мірі того як дрібниці збирались, накопичувались, складались. Вона заганяла вглиб себе те, що не могла випустити, не вносячи безлад у стосунки з чоловіком, не засмучуючи його, не корегуючи його ідеально сплановане життя, в якому не було місця багатьом інтересам самої Лізи. Ні, спочатку було все добре, він кохав її, витрачав на неї наявні скудні кошти студента (те дорого, те купуємо навпіл, те ти привозиш з дому), поблажливо ставився до її зацікавлень, подруг. Поступово подруги були посунуті у дальній закуток, (бо часу на них не вистачало, а Маттей ходив щиро нещасний, якщо вона йшла кудись без нього, або вони йшли туди, куди йому було нецікаво), туди ж були відправлені всі хоббі Лізи. Замість своїх занять карате, вона почала вчитися готувати улюблені справи Маттея, замість гуляти лісом та збирати гриби - вивчати правила макіяжу відповідно до його вподобань. Вчилась шити, бо так дешевше отримувати ексклюзивні наряди, які влаштовували чоловіка. Роки життя в образі, який був не її, в коконі з побажань чоловіка, просто розлетілись на друзки від того удару, від усвідомлення, що вона сама дозволила себе перетворити з хто у що…
То було боляче. Соромно до болю усвідомлювати, в яке болото сама залізла, боляче розуміти, що втрачено, боляче від розчарування в самій собі і людині, яку вона начебто кохала.
Але то був потрібний, хоч і болючий, урок. Урок, що змусив її уважніше прислухатись до себе, звіряти відчуття та логічні доводи. Не змушувати себе миритись з тим, що з самого початку не влаштовує, не шукати порятунку в самообмані… Врахувати власні помилки в майбутньому.
Поряд з задумливою Лізою на лавку опустилась жіночка років п’ятдесяти і тихо охнула.
-Що звами? – повернулась до неї стурбовано Ліза, відволікаючись від власних думок.
-Та, нічого, серце трохи занадто розігналось. Таке буває. Зараз минеться, я просто трохи посиджу … - жінка якось непевно посміхнулась.
- Може вам швидку викликати, чи в аптеку за чимось збігати?
-Ні, ні, все добре. В мене дома корвалол є. Я зараз трохи відпочину і піду.
-Та зачекайте, он аптека, я зараз. - Ліза, не слухаючи заперечень жінки, побігла до аптеки. Дівчина-провізор по обличчю Лізи зрозуміла, що потрібно оперативно спрацювати, і вже за п’ять хвилин Ліза повернулась з корвалолом і півлітровою пляшкою води до жіночки на вулиці.
- Ось, випийте. – вона вилила половину води з пластикової ємності в одноразовий стаканчик і простягнула ліки.
-Дякую – та здивовано підняла на неї очі, взяла воду, ліки, накапала, випила.
- І часто з вами таке буває? - спитала Ліза, розглядаючи її.
-Так, іноді. Лікарі толком і не знають чого так відбувається… Ось, вже наче минає…
- От і добре – посміхнулась Ліза. – Тільки мабуть посидьте ще трохи, бо я вже бачу як ви кудись поспішаєте побігти.
- Так, треба посидіти, але ж вдома вечерю потрібно приготувати, прибрати…
- Нікуди вечеря не втече, а прибирання тим більше. – розсміялась Ліза. – Зупиніться на хвилинку, перепочиньте, озирніться навколо. Погляньте яка краса навкруги! Нехай серце заспокоїться, а не задихається, намагаючись наздогнати ваш ритм життя.
- Ой, дівчинко, та коли ж тут зупинятись…
- Іноді потрібно, хоч на кілька хвилин. Просто, щоб розгледіти куди біжите і навіщо. А може вам взагалі в іншу сторону треба! - посміхнулась Ліза. Жінка з подивом на неї подивилась, перевела погляд на підсвічений будинок навпроти, обвела поглядом навкруги.
- Ай справді, гарно як… Кожен день тут пробігаю, а так давно не дивилась навкруги…- зачудовано промовила жінка.
- А повітря яке після грози!
-Так, свіже, наче і не в місті, а в селі в матері… Не вистачає лише…
Раптом неподалік почувся голос зозулі «ку-ку, ку-ку»…
- Зозулі?- посміхнулась Ліза.
- Так… - жінка здивовано на неї подивилась - звідки ви знаєте? Звідки вона тут? В центрі міста.
- Так поряд парки, дерева.- Чому б їй тут не бути?
- Але я ніколи не чула тут зозулю…
- А ви зупинялись хоч раз, щоб почути?
- Ні, але…
- Для того, щоб щось знайти, потрібно уважно дивитись, для того, щоб щось почути - потрібно слухати. Поки ви бігали заклопотані, тримаючи в голові список покупок і термінових справ, та звертали увагу лише на розклад міського транспорту - ви просто не звертали на неї увагу.- знизала плечима Ліза.- Але, все що нам потрібно, найчастіше знаходиться поряд, і лише від нас залежить помітимо ми це, чи будемо шукати щось, десь там далеко, відправляючись світ за очі за тим, що вже маємо. Вам зараз потрібен був спокій, розслаблення, і мабуть ваше серце саме на це натякало.
- Мабуть… Так дивно…- жінка зачудовано сиділа на лавці склавши руки на коліна і, як примірна школярка повними подиву та захвату очима, розглядала місто, що її оточує, людей. Ліза бачила, як розгладжуються риси обличчя, повертається рум’янець на щоки, відчувала, як поряд з ними час наче призупиняється, надаючи змогу відчути його течію, усвідомити власне життя. Вона обожнювала такі моменти, моменти коли хтось поряд заспокоювався, зупинявся на хвилинку, побачивши нарешті світ навколо, відійшовши від стандартно-схематичного сприйняття власного життя. Зазвичай, саме після таких моментів, люди отримували можливість побачити нові напрямки руху, в них з’являлись нові ідеї, проекти, відкривалось друге дихання.
-Маша, ось ти де! А я щось почав бентежитись, і вирішив тебе вийти зустріти – почувся чоловічий голос поряд. Піднявши голову, Ліза побачила кремезного чоловіка в кросівках, джинсах, легкій куртці. Довгі «козацькі» вуса робили схожим його на Богдана Хмельницького - такий типовий український козак.
-Коля?- жіночка зачудовано підняла погляд на чоловіка, і деякий час його якось замріяно-здивовано розглядала, наче вперше побачила після довгої розлуки, а потім радісно посміхнулась – А що ти тут робиш?
-Так я ж кажу - вийшов стріти тебе. Я вже і картоплі посмажив і огірки порізав, а тебе все нема і нема.
- Та я трошки тут перепочити присіла… Бо щось серце знову тріпотить..
- Маша…- несхвально похитав головою явно її чоловік. - Знову бігла з роботи, жахаючись, що ми з онукою помремо з голоду?- розсміявся він раптом, та жартівливо пригрозив їй пальцем.
-Так…- покірно погодилась жіночка, все так же захоплено роздивляючись чоловіка.- Коля, а ти в мене такий гарний… Якось я забула про це…
- О-о, жінко, це щось новеньке. Я думав зараз сваритимешся, що я знову смажу картоплю, та спокушаю всіх жирною їжею з канцерогенами, а ти компліменти відвішуєш! Мабуть і правда серце прихопило. – вже стурбованіше сказав чоловік і присів біля неї. –Дивно, але ти виглядаєш зараз цілком пристойно. Навіть краще ніж зазвичай. Ні блідості, ні переляку в очах…
- Та вже все пройшло. Ось дівчина по ліки до аптеки збігала, а потім я тут трохи перепочила. І знаєш, так гарно… Літо, тепло, свіжо, все так сяє…
-Знаю… Я тобі про це часто кажу, а ти ж усе заклопотана, забігана… Пішли помаленьку додому, я тобі покажу ті троянди, що сусіди посадили під вікнами, ти ж їх, мабуть, так і не зупинилась жодного разу роздивитись.
-Не зупинилась…
-От зараз і погуляємо і помилуємось квітами. Неквапливо, ґрунтовно.
- А як же онука? Сидить там голодна, чекає поки дід з бабою дуріють…
- Машо, я тебе прошу. Оленка сама собі дасть раду, їй же не 5 років, і навіть не 10! А ти вперше, років за десять, озирнулась навколо, і поки в тебе такий правильний настрій, я просто не маю права вести тебе одразу додому, до плити чи пилососа. Я ж тебе знаю – тільки відпусти, тут же почнеш крутитись по хаті…
-Мабуть…
-Не мабуть, а точно. Тому, ось так, бери мене під руку і пішли помаленьку. Хочеш я тобі морозива куплю? Шоколадного, як ти любиш?
-А знаєш… Хочу – жінка здивовано подивилась на чоловіка. Я так давно не їла просто на вулиці морозива… Як в юності… Все то ніколи, то забувала, то наче несолідно… А зараз раптом зрозуміла, що -- хочу!
-Жінко, хто тебе підмінив? Не знаю, хто той добрий чарівник, але я перед ним в боргу - він мені повернув кохану жінку, замість вічно заклопотаної баби!
-Так вже й баби?
-А то. Тобі останнім часом, що не зробиш, все було не так. Не те приготував, не так прикрутив, не туди пішов, не те купив…
-То я така прискіплива стала?
- Скоріше стомлена і роздратована… А нащо так постійно поспішати? Все життя біжимо, а попереду ж все одно тільки кладовище.
- Оптиміст ти Колю.- напрочуд весело розсміялась жінка.
- Ще який. Так пішли по морозиво?
- Пішли. Тільки Оленці теж купимо!
-Авжеж…
Ліза проводжала очима літню пару, що зараз нагадувала двох молодят, і щиро раділа, за них. Було приємно спостерігати таке відношення одне до одного в літніх людей. Шкода, що Катя цього не бачить…
Ліза
2016р
Ліза все ще мокра, але у напрочуд гарному настрої, пройшла вулицею Володимирською, повернула на вулицю Богдана Хмельницького з задоволенням вдихаючи очищене грозою повітря, посміхаючись зустрічним перехожим. Улюблена стихія наче підзарядила її, надала сил бачити світ таким, яким вона його хотіла бачити. Добрим, розумним, врівноваженим, таким, що дарує радість і надію. Вона йшла, хоча хотілось не просто йти, а танцювати, співати, ділитись зі світом тією енергією, що бурлила в ній. Вона йшла, таки трохи пританцьовуючи, і ледве чутно наспівувала давно забуту пісню, що з якогось дива спливла у пам’яті.
Лізі не заважали розмови перехожих, звуки дороги, музика грала в душі, змушуючи йти з розкритим серцем, дивитись на світ широко розкритими очима і зігрівати всіх, хто випадково потрапляв під дію її настрою. Вона давно не відчувала себе такою живою…
В такому настрої для цієї жінки просто не існувало нічого небезпечного. Ні того, що компанія, у сквері біля «Золотих воріт» яку вона минула, була п’яна і доволі агресивна (попри гучні крики, мати, сміх, недвозначні компліменти всім перехожим та розмахування руками), ні того, що водій на Toyota Land Cruiser збирався проїхати на червоне світло, саме в той момент, коли молода жінка вийшла на перехід, ні того, що бомж, який йшов вулицею, вже майже простягнув непомітно ногу, щоб виставити їй підніжку. Все це було, але до того, як вона минала їх, суттєво впливаючи своєю енергетикою на всіх. Варто було Лізі з’явитись в полі зору п’яних молодиків, як вони вирячились здивовано на неї, миттєво забувши про свою агресію. Ви часто бачили ввечері, в центрі сучасного міста молоду жінку (не юну студентку, яка апріорі, має бути життєрадісною), що, коли йде по вулиці просто світиться життям, радістю? Не достатком, не вдало проведеною «пластикою», не задоволенням від вдало розведенного на гроші «папика», а чистою світлою радістю життя? От і вони не часто.
Трохи оговтавшись, за мить після того як Ліза пройшла, молодики здивовано перезирнулись і раптом зрозуміли, що пора по домам – до коханих дівчат, люблячих батьків, сусідів по кімнаті в гуртожитку.
Водій-порушник, помітивши якесь дивне сяйво справа, від подиву вдавив педаль гальм до упору, і, заледве не приклавшись лобом об скло, провів здивованим поглядом молоду жінку, від явно мокрої сукні якої, якось дивно відбивалось світло вуличних ліхтарів, роблячи схожою її саму на якийсь дивовижний ліхтар. Потрусивши головою, чоловік здивовано озирнувся і вирішив сьогодні побути, заради виключення, добропорядним водієм, що їздить, дотримуючись правил дорожнього руху. Кудись зникло відчуття невдоволення життям та накопичена за останні пів року злість на керівника, що скидав на нього всю роботу, при цьому сплачуючи зарплату кольким своїм друзям, що просто дурака валяли на роботі, зайвий раз на ній і нез’являючись. Він раптом подумав, що, якщо може встигати працювати один за трьох, витягуючи на собі всю фірму, то вже пора мабуть свою справу організовувати. Тим паче, що деякі накопиченння «на розвкрутку» вже є.
Бомж, що збирався робити підніжку, в останній момент засліплений фарами проїжджаючого автомобіля зупинився, чомусь раптом згадав як добре було б привести себе до ладу і не підніжки ставити симпатичним киянкам, а залицятись до них, не очікуючи, що вони втечуть налякані його скуйовдженою бородою і запахом немитого тіла. Проводжаючи здивованим поглядом жінку в блакитній сукні, він недоречно згадав, що сьогодні бачив оголошення про підходящу роботу, і взагалі можна заїхати до старої подруги попросити помитись та привести себе до ладу…
Молода жінка прямувала вулицею, відчуваючи себе так, наче в її жилах гуляють всі ті шалені блискавки, що пів години назад підсвічували небо над Києвом, наче її кров -- то чиста енергія, наче реальність навкруги - то пластична структура, яка не має права не змінитись на краще, якщо вона цього бажає. А вона бажала. Бажала дива, щастя, радості, неймовірних подій і зустрічей. Бажала для всіх оточуючих і всією душею! Як колись давно…
