Книга дивних нових речей [Мішель Фейбер] (fb2) читать онлайн

Мішель Фейбер Книга дивних нових речей

Присвячується Єві, навіки

I Нехай буде воля твоя

1 Сорок хвилин по тому він уже був у небі

— Я хотів тобі дещо сказати, — мовив він.

— То кажи, — відповіла вона.

Він мовчав, прикипівши очима до дороги. У темряві, що огортала замістя, не видно було нічого, крім задніх габаритних вогнів далеких машин, асфальтобетонного полотна, що нескінченним сувоєм розгорталося перед ними, і велетенських придорожніх споруд.

— Господь, напевно, розчарувався в мені лише тому, що я про це подумав, — сказав він.

— Що ж, — зітхнула вона, — Господь однаково вже знає, тож можеш розповісти й мені.

Він мигцем глянув на неї, намагаючись зрозуміти, в якому настрої вона це сказала, але верхня частина її обличчя, разом із очима, ховалася в тіні, яку відкидав край вітрового скла. Нижня ж була місячно-яскравою. Побачивши її щоку, губи, підборіддя — такі рідні йому, такі знайомі, невіддільні від нього самого відтоді, як стали йому відомі, — він відчув гострий біль від думки, що скоро втратить її.

— У рукотворному сяйві світ виглядає гарніше, — сказав він.

У машині було тихо. Обоє терпіти не могли порожньої балаканини по радіо чи настирливих музичних записів. У цьому і ще багато в чому смаки їхні збігалися.

— Це те, про що ти хотів сказати?

— Так, — мовив він. — Розумієш... Незаймана природа мала би бути цілковитою досконалістю, чи не так? А все твориво рук людських — лише ганебним сміттям, яке її захаращує. Але ми й наполовину так не насолоджувалися б світом, якщо б ми — людина, людські істоти тобто...

Вона кахикнула, мовляв: не зволікай!

— ...якщо б ми не вкрили весь світ електричними вогнями. Ці вогні таки мають свою принаду. Нічна їзда завдяки ним стає цілком стерпною. Навіть приємною. Ось уяви лишень, що нам довелося б зараз їхати в цілковитій темряві. Бо ж це природний стан нашого світу вночі, хіба ж ні? Цілковита темрява. Тільки уяви собі. Як це було б неприємно: не мати жодної гадки, куди ти ідеш, не мати змоги розгледіти щось далі ніж за кілька метрів перед собою! А якби ти прямувала до міста — гаразд-гаразд, гадаю, у світі без технологій не існувало б міст — але якби ти прямувала до якогось місця, де інші люди живуть у природних умовах, палять, може, де-не-де багаття... Ти не побачила б їх, доки не під’їхала би впритул. І не було б цього прегарного краєвиду, коли ти ще за кілька миль від міста, а вогники, наче зорі, мерехтять на схилі пагорба.

— Угу.

— І навіть усередині цієї машини — якщо припустити, що в тому світі природного існування ти матимеш машину або ж якийсь інший різновид екіпажа, мабуть, запряжений кіньми... Буде темно хоч в око стрель. А взимку ще й дуже холодно. Натомість поглянь, що в нас тут є.

Забравши руку з керма (він завжди кермував обома), чоловік указав на приладову панель. Там звично горіли маленькі вогники. Температура. Час. Рівень води. Мастило. Швидкість. Витрата пального.

— Пітере...

— О, дивись-но! — Кількасот метрів попереду, купаючись у світлі ліхтаря, виднілася крихітна, навантажена надміру торбами постать. — Подорожній. Підберемо?

— Не треба!

Її інтонація відрадила Пітера сперечатися, хоча вони й рідко нехтували нагодою зробити добро незнайомій людині.

Автостопник з надією підняв голову. Коли чоловіка оповило світло фар, його постать, доти невиразно людиноподібна, набула — лише на мить — пізнаваних особистих рис. Він тримав табличку з написом «ГІТРОУ».

— Дивно, — зауважив Пітер, коли вони промайнули повз. — І чому б то просто не сісти в метро?

— Останній день у Британії, — промовила Беатріс. — Остання можливість розважитися. Усі британські фунти він, либонь, витратив у пабі, гадаючи, що лишиться саме досить, щоб дістатися до аеропорту. Шість келихів по тому, він — на свіжому повітрі, тверезіє, а все, що йому зосталося, — квиток на літак і один фунт сімдесят пенсів.

Це звучало правдоподібно. Але якщо так, навіщо ж тоді кидати у скруті цю заблудлу овечку? Це не схоже на Беа — залишати когось на мілині.

Пітер обернувся знову до її притемненого обличчя і стривожився, побачивши сльозинки, що зблискували на підборідді й у кутиках рота.

— Пітере... — мовила вона.

Він знову прибрав руку з керма — цього разу щоб лагідно стиснути їй плече. Попереду над шосе висів дороговказ із зображеним на ньому літаком.

— Пітере, це наша остання можливість.

— Остання можливість? Тобто?

— Покохатися.

Індикатори спалахнули м’яким світлом, почулося їхнє «цок, цок, цок», коли Пітер пригальмував і спрямував авто на смугу до аеропорту. Слово «покохатися» дзижчало у вухах, але усвідомити його він не міг. Пітер ледве не сказав: «Ти що, жартуєш?» Утім, хоча в Беатріс і було гарне почуття гумору, вона ніколи не жартувала про важливе.

Вони їхали далі, а в авто тим часом, бентежачи своєю присутністю, пробралося відчуття, що Пітер і Беатріс не на одній хвилі: цієї надважливої миті вони прагнули різного. Пітер думав — йому здавалося, — що вранці вони попрощались як слід, а ця подорож до аеропорту — лише... післяслово, майже післяслово. Сьогоднішній ранок був такий правильний. Вони нарешті дісталися кінця свого списку справ до виконання. Валізу було вже спаковано. Беа мала вихідний, вони спали як убиті й прокинулися лише тоді, коли сліпуче сонячне світло нагріло жовтий пуховик на їхньому ліжку. Кіт Джошуа лежав у них у ногах у кумедній позі, вони зіпхнули його й почали кохатися, мовчки, повільно й ніжно-преніжно. Потім Джошуа знову вистрибнув на ліжко й несміливо поклав лапку на голу Пітерову гомілку, немовби хотів сказати: «Не йди! Я не пущу тебе!» То була щемлива мить, яка говорила про ситуацію краще, ніж будь-які слова. А може, це просто дивовижна привабливість кота наклала захисний шар хутра на оголений нерв людського болю й зробила його стерпним. Власне, це була цілковита втіха. Вони лежали обійнявшись, слухаючи горлове муркотіння Джошуа, їхній піт випаровувався на сонці, а серцебиття поступово поверталося до звичного ритму.

— Ще раз, — сказала вона йому зараз, серед шуму двигуна, на темній автостраді, що вела до літака, який доправить Пітера до Америки й далі.

Він глянув на цифровий годинник на приладовій панелі. Реєстрація на літак мала бути за дві години, а їхати до аеропорту лишалося хвилин п’ятнадцять.

— Ти просто диво, — сказав Пітер.

Можливо, якби він вимовив ці слова з правильною інтонацією, вона б зрозуміла їхнє значення: не треба намагатися покращити те, що було вчора, слід лишити все так, як є.

— Я не хочу бути дивом, — відказала Беатріс. — Я лише хочу відчувати тебе в собі.

Якусь мить Пітер вів авто мовчки, швидко пристосовуючись до обставин, що змінилися. Здатність хутко підлаштовуватися під нові обставини була ще однією їхньою спільною рисою.

— Біля аеропорту здають унайми цілу купу цих жахливих кімнаток. Ми могли б винайняти одну на годинку, — запропонував він.

І одразу ж пошкодував, що сказав «жахливих»: це виглядало так, ніби Пітер, удаючи згоду, намагався відрадити Беатріс. Він мав на увазі лише те, що осель такого штабу вони обоє здебільшого намагались уникати.

— Просто знайди затишне місце для зупинки, — відповіла Беа. — Можна зробити це в машині.

— Господарю милий! — вигукнув Пітер, і вони обоє засміялися.

Ставши християнином, він привчив себе казати «Господарю милий!» замість «Господи Боже!». Фрази починалися подібно, тож у такий спосіб Пітерові вдавалося уникнути божби, коли вона вже зривалася з його вуст.

— Я не жартую, — сказала Беа. — Можна будь-де. Тільки не зупиняй авто там, де в нас хтось може в’їхати ззаду.

Вони їхали далі, але шосе тепер здавалося Пітерові інакшим. Теоретично це була та сама смуга асфальту з усім дорожнім причандаллям, огороджена хистким металевим парканом. Своїм наміром, однак, вони перемінили її. Тепер то вже був не прямий шлях до аеропорту, а таємнича глуха місцина з темними об’їздами й криївками. Черговий доказ, що дійсність не об’єктивна, вона завжди чекає, доки чиєсь ставлення до неї не надасть їй нової форми й нового змісту.

Безперечно, кожен у нашому світі здатен змінювати дійсність. Це була одна з тих речей, про які Пітер і Беатріс чимало розмовляли. Говорили про свій виклик змусити людей усвідомити, що життя настільки похмуре й обмежене, наскільки ти його сприймаєш таким. Про виклик змусити людей побачити, що беззаперечні факти існування зрештою не такі вже й беззаперечні. Про виклик знайти простіше слово, ніж «беззаперечні».

— Може, тут?

Беатріс не відповіла нічого, лише поклала руку Пітерові на стегно. Він плавно спрямував машину на зупинку для вантажівок. Доведеться їм покластися на те, що Господь не має наміру розчавити їх багатотонним ваговозом.

— Я ще ніколи не робив цього, — промовив Пітер, вимкнувши двигун.

— Гадаєш, я робила? — відказала вона. — Пусте, ми дамо собі раду. Пересядьмо лишень назад.

Вони відчинили дверцята, кожен зі свого боку, й за мить зустрілися знову на задньому сидінні, де сіли плече до плеча, як пасажири. Оббивка пахла іншими людьми: друзями, сусідами, вірянами їхньої церкви, автостопниками. Через це Пітер ще більше засумнівався, чи зможе він і чи взагалі їм варто кохатися тут і зараз. Хоча... було в цьому щось і таке, що збуджувало. Вони потягнулися одне до одного, прагнучи ніжно обійнятися, але в темряві рухи їхні були незграбними.

— Акумулятор швидко розрядиться, якщо світло в салоні лишити ввімкненим? — спитала Беа.

— Не маю жодної гадки, — відказав Пітер. — Краще не ризикувати. До того ж у такому разі водії будуть на нас задивлятися.

— Сумніваюся, — мовила вона, обертаючись обличчям до променів світла від фар автомобілів, що зі свистом проносилися повз них. — Якось я читала статтю про дівчинку, яку викрали. Їй вдалося вистрибнути з машини, коли та загальмувала на автостраді. Викрадач схопив її, вона стала пручатися, гукала на допомогу. Повз неї мчався потік машин. Ніхто не зупинився. Згодом одного з водіїв запитали чому. Він сказав: «Я їхав так швидко, що не повірив своїм очам».

Пітер ніяково засовався.

— Яка жахлива історія! Напевно, зараз не найкращий час, щоб її розповідати.

— Я знаю, знаю, пробач мені. Я просто зараз трохи... сама не своя, — вона нервово засміялася. — Так важко... втрачати тебе.

— Ти не втрачаєш мене. Я просто поїду на якийсь час. Я по...

— Пітере, будь ласка. Не зараз. Ми з цим уже скінчили. Усе, що можна було сказати, вже сказано.

Беатріс нахилилася вперед, і Пітер подумав, що вона зараз заплаче. Але його дружина лише намагалася видобути щось зі сховку між передніми сидіннями. Невеличкий ліхтарик на батарейках. Вона ввімкнула його й спробувала покласти на підголівник переднього пасажирського сидіння, але ліхтарик втратив рівновагу й упав. Тоді Беа всунула його у вузький проміжок між сидінням і дверцятами, нахиливши так, що світло падало на підлогу.

— Ось так: зручно, й світло м’яке, — мовила вона знову рівним голосом. — Саме досить, щоб розгледіти одне одного.

— Я не певен, що мені вдасться, — відказав Пітер.

— Що ж, побачимо, — відповіла вона, розстібаючи свою сорочку, з-під якої показався білий ліфчик і пагорки її грудей.

Сорочка вільно спала з плечей Беатріс, вона крутнула руками, щоб струснути шовкову тканину зі зап’ястків. Зачепивши гумки великими пальцями, вона зняла спідницю, трусики й колготки одним зграбним і невимушеним рухом.

— Твоя черга.

Він розстібнув штани, й Беа допомогла йому зняти їх. Тоді вона відкинулася й, сягнувши руками за спину, розщіпнула й зняла ліфчик, а Пітер спробував змінити позицію так, щоб не тиснути на неї колінами, але вдарився головою об стелю.

— Ми тут наче пара безголових підлітків! — поскаржився Пітер. — Це...

Беатріс прикрила йому рота своєю рукою.

— Ми — це ти і я, — промовила вона. — Ти і я. Чоловік і дружина. Усе гаразд.

Тепер вона була гола, якщо не враховувати наручного годинника на її тонкому зап’ястку й намиста з перлів на шиї. У світлі ліхтаря намисто вже не мало вигляду вишуканого подарунка на річницю весілля, а перетворилося радше на примітивну еротичну прикрасу. Груди її тремтіли — так сильно калатало їй серце.

— Ну ж бо, — промовила Беа. — Починай.

І вони почали. Міцно притиснувшись, вони більше не бачили одне одного; ліхтарик уже не був потрібний. Вуста їхні злилися, очі було міцно стулено, а тіла могли бути будь-чиїми тілами від створення світу.

— Сильніше, — видихнула по якомусь часі Беатріс.

Її голос був хрипкий з надсади, у ньому з’явилась якась хтива впертість, якої раніше Пітер ніколи не чув. Вони завжди кохалися пристойно, бездоганно турботливо, із приязню одне до одного. Іноді спокійно, подекуди енергійно, ба навіть із акробатичними вибриками, але відчайдушно — ніколи.

— Сильніше!

Було тісно й незручно. Стукаючись ногами у вікно й натираючи коліна об штучне хутро заднього сидіння, Пітер старався щосили, але кут і ритм були неправильні, і він помилився, оцінюючи, скільки ще часу потрібно дружині та як довго він ще зможе протриматися.

— Не зупиняйся! Ще! Ще!

Але вже було по всьому.

— Усе гаразд, — виборсуючись із-під нього, липка від поту, нарешті промовила Беа. — Усе гаразд.

У них іще лишалося багато часу, коли вони прибули до аеропорту Гітроу. Пані на реєстрації кинула оком на Пітерів паспорт.

— Квиток в один кінець до Орландо, так? — перепитала вона.

— Так, — відказав Пітер.

Працівниця спитала, чи реєструватиме пасажир якийсь багаж. Пітер закинув на рухому стрічку спортивну сумку й наплічник. Виглядало все це якось недоладно. Однак подорож його була надто складною й непевною, щоб уже зараз планувати повернення. Пітер волів би, щоб його дружина не стояла поруч і не чула цього підтвердження його неминучого відльоту в безвість; щоб їй не довелося чути ці слова — «в один кінець».

А потім, коли йому видали квиток, ще, певна річ, зоставалося вдосталь часу, доки було дозволено сідати на літак. Пліч-о-пліч із Беатріс вони поволі відійшли від реєстраційної стійки, трохи засліплені надміром світла та величезними розмірами аеропорту. Чи ж то через це флюоресцентне сяйво обличчя дружини здавалося змарнілим і стурбованим? Пітер обійняв її стан. Дружина заспокійливо всміхнулася до нього, але він не заспокоївся.

«ЧОМУ Б ВАМ НЕ ПОЧАТИ ВІДПУСТКУ ПОВЕРХОМ ВИЩЕ? — заманювали рекламні щити. — ПОБАЧИВШИ РОЗМАЇТТЯ НАШИХ КРАМНИЦЬ, ВИ НІКУДИ НЕ ЗАХОЧЕТЕ ЛЕТІТИ!»

Цієї вечірньої години аеропорт не був переповнений, хоча все одно не бракувало людей, що тягнули за собою валізи на коліщатках або вешталися по крамницях. Пітер і Беа присіли біля інформаційного табло, чекаючи на повідомлення, до якого виходу буде подано літак. Вони взялися за руки, не дивлячись одне на одного, а розглядаючи натомість кілька десятків майбутніх пасажирів, що довгою вервечкою тяглися повз. Із магазину безмитної торгівлі вигулькнула зграйка навантажених торбами з покупками гарненьких юних дівчаток, одягнених як стриптизерки на початку своєї зміни. Ледь не падаючи під вагою своїх численних здобутків, дівчата покривуляли на високих підборах далі. Пітер нахилився до Беатріс і пробурмотів:

— І для чого сідати на літак із такою вагою? А потім, коли дістануться туди, куди летять, прикуплять собі ще. Поглянь: вони ледве йдуть.

— Угу.

— Але, може, саме в цьому й річ. Можливо, це видовище призначене спеціально для нас. Цілковита непрактичність у всьому, аж до безглуздого взуття. Кожен бачить: ці дівчата такі заможні, що їм не треба турбуватися за реальний світ. Їхні статки роблять їх інакшими істотами, чудернацькими створіннями, яким не обов’язково жити як люди.

Беа похитала головою.

— Ці дівчата не багаті, — сказала вона. — Заможні люди не подорожують гуртом. А грошовиті жінки не ходять на високих підборах так, ніби вперше. Просто вони юні, і їм подобається купувати. Для них це пригода. Вони хизуються одна перед одною, не перед нами. Ми для них невидимі.

Пітер поглянув, як дівулі, похитуючись, прямували до «Старбакса»^[1]. Сідниці їхні коливалися під пожмаканими спідницями, а голоси звучали тепер верескливо, зраджуючи провінційний акцент. Беа мала рацію.

Пітер, зітхнувши, стис руку дружини. Що ж він робитиме без неї там, на місці? Як даватиме собі раду, не маючи змоги почути її думку? Саме ця жінка стримувала його, коли він починав верзти дешеві нісенітниці, вона вгамовувала його схильність конструювати грандіозні всеосяжні теорії. Вона опускала його на землю. Мати її поруч себе в цьому місіонерському відрядженні вартувало мільйона доларів.

Але відправити навіть його самого коштувало значно більше, ніж мільйон доларів, а оплачував усе АМІК.

— Ти зголодніла? Принести тобі щось поїсти?

— Ми ж їли вдома.

— Шоколадку або ще щось?

Беа всміхнулася, але виглядала втомленою.

— Зі мною все гаразд. Справді.

— Мені так прикро, що я підвів тебе.

— Підвів мене? Коли?

— Ну... в машині. Це настільки неправильно, незавершено, особливо сьогодні... Мені страшенно не хочеться залишати тебе отак.

— Мені дійсно буде дуже погано, — мовила Беа. — Але не через те, про що ти сказав.

— Це все кут... кут був незвичний для мене, і...

— Пітере, будь ласка! Говорити про це немає потреби. Я не підраховую бали і не підсумовую баланс. Ми кохалися. Цього мені досить.

— Я почуваюся...

Вона зупинила Пітера, притиснувши палець йому до губ, а потім поцілувавши.

— Ти найкращий чоловік у світі. — Поцілувала його знову, в чоло. — Якщо ти збираєшся, наче патологоанатом, копирсатися в собі, я певна, що в тебе будуть значно кращі приводи для цього під час твоєї місії.

Притуляючись вустами до вуст коханої, він насупився. Чому Беа згадала про патологоанатома? Вона мала на увазі, що Пітер неминуче зіткнеться з перепонами й завадами? Чи, може, вона переконана, що вся його місія буде невдалою? Закінчиться смертю?

Пітер підвівся, і Беа підвелася разом із ним. Вони міцно тримали одне одного. Велика ватага туристів, щойно з автобуса, улилася до зали, жадаючи подорожі до сонця. Дзюркотливий потік гамірних гультяїв, що попрямували до свого виходу, розділився на два струмки, які обтікали Пітера й Беа. Коли всі вони пройшли й у залі знову стало відносно тихо, із гучномовця почувся голос: «Будь ласка, тримайте ваш багаж біля себе. Речі без нагляду може бути прибрано й знищено».

— У тебе є якесь... передчуття, що моя місія зазнає невдачі? — спитав Пітер дружину.

Беатріс заперечно мотнула головою, вдаривши його в щелепу.

— Ти не бачиш тут Божої волі? — не вгавав Пітер.

Вона кивнула.

— Ти гадаєш, Він шле мене так далеко, щоб...

— Пітере, благаю. Не треба більше слів. — Голос її був хрипким. — Це все ми вже обговорювали неодноразово. Зараз у цьому немає сенсу. Нам зостається тільки віра.

Вони знову сіли, намагаючись якомога зручніше влаштуватися на своїх сидіннях. Беатріс поклала голову коханому на плече. Пітер думав про історію, потаємні людські тривоги, що стояли за знаменними подіями. Про буденні дрібнички, які, либонь, турбували Айнштайна, Дарвіна чи Н’ютона, коли вони формулювали свої теорії: сварка з домовласницею чи, може, засмічена грубка. Про пілотів, які, скидаючи бомби на Дрезден, гарячково розмірковували над фразою, яку прочитали в листі з дому: «Що ж вона мала на увазі?» А як щодо Колумба? Хто знає, що було в нього на думці, коли він плив до Нового Світу? Може, останні слова давнього друга, людини, яка навіть не потрапила до підручників історії...

— Ти вже вирішив, — запитала Беа, — якими будуть твої перші слова?

— Які перші слова?

— До них. Що ти скажеш, коли вперше зустрінешся з ними?

Пітер замислився.

— Це залежатиме... — невпевнено почав він. — Я й гадки не маю, що на мене там чекає. Господь укаже мені шлях. Він вкладе потрібні слова мені до вуст.

— Але коли ти уявляєш це... цю зустріч... які образи постають у твоїй голові?

Пітер утупився очима просто перед себе. Працівник аеропорту, одягнений у робочий комбінезон із яскраво-жовтими світловідбивальними стрічками, відмикав двері з написом «НІКОЛИ НЕ ВІДМИКАТИ».

— Я не думаю про це заздалегідь, — відказав Пітер. — Ти ж знаєш, який я. Я не можу пережити нічого, доки це не станеться. Та й, хай там як, насправді все завжди відбувається інакше, ніж ми можемо собі уявити.

Беа зітхнула.

— А в мене виникають образи. У думках.

— То розкажи мені.

— Пообіцяй, що не будеш кепкувати з мене!

— Обіцяю.

Дружина промовила, притулившись ротом до його грудей:

— Я бачу, як ти стоїш на березі величезного озера. Ніч, і на небі повно зірок. На воді вгору-вниз гойдаються невеличкі рибальські човники. У кожному човнику принаймні одна людина, у декотрих — три чи чотири, але розгледіти як слід я нікого не можу, занадто темно. Жоден човен не пливе нікуди, вони стоять на якорі, тому що всі люди слухають. Довкола така тиша, що тобі навіть не треба кричати. Твій голос просто лине над водою.

Пітер погладив її по плечу.

— Гарний... — він ледь не сказав «сон», але це прозвучало б зневажливо, — образ.

Беатріс чи то жалісливо застогнала, погоджуючись, чи то придушено скрикнула від болю. Вона налягла на нього всією вагою власного тіла, але Пітер тримав її, намагаючись не ворушитися.

Навскоси проти того місця, де вони сиділи, була цукерня. Незважаючи на пізню годину, там досі відбувалася жвава торгівля. П’ятеро покупців стояли в черзі до каси, а ще декілька розглядали товари. Пітер дивився, як молода, ошатно вбрана жіночка оберемками згрібала продукти зі стелажів. Велетенські коробки праліне, довгі тонкі коробки з пісочним печивом, шоколадні батончики «Тоблерон» завбільшки з гумовий кийок. Притискаючи все це до своїх грудей, жінка подріботіла за пілон, що підтримував стелю крамниці, немовби хотіла пересвідчитися, чи не виставлено ще якого товару зовні. А потім просто пішла геть, у бік жіночих вбиралень, пірнувши у круговерть перехожих.

— Я щойно став свідком злочину, — прошепотів Пітер у волосся Беа. — Ти бачила?

— Так.

— Я гадав, ти задрімала.

— Ні, я її також бачила.

— Нам варто її затримати?

— Затримати? Тобто здійснити громадянський арешт?

— Може, принаймні повідомити про неї працівникам крамниці?

Беатріс сильніше притиснулася головою до плеча коханого, тоді як жіночка на їхніх очах зникла за дверима вбиральні.

— Хіба це комусь допоможе?

— Може, це нагадає їй, що красти погано.

— Навряд чи. Якщо її спіймають, вона просто ненавидітиме людей, які це зробили.

— Отже, як добрі християни, ми маємо просто дозволити їй утекти з краденим?

— Як добрі християни, ми повинні поширювати любов Христову. Якщо робитимемо все правильно, ми створимо людей, які не захочуть чинити лихе.

— Створимо?

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Надихнемо. Навчимо. Покажемо шлях, — вона підвела голову й поцілувала Пітера в брову. — Саме те, що ти й збираєшся робити. Під час цієї місії. Відважний мій чоловіче!

Він зашарівся, вдячно проковтнувши комплімент, як спрагле маля. Досі Пітер і не усвідомлював, як це йому було потрібно саме зараз. Величезне почуття розпирало йому груди так, що, здавалося, вони вибухнуть.

— Я — в молитовню, — промовив він. — Ти зі мною?

— Трохи пізніше. Йди перший.

Він підвівся й попрямував без вагань до каплиці. Це було єдине місце в Гітроу, Ґатвіку, аеропортах Единбурга, Дубліна й Манчестера, яке Пітер міг відшукати без жодних труднощів. Завжди то було найпотворніше, найнеохайніше приміщення в усьому комплексі — не порівняти з блискучими вуликами торгівлі. Але там була душа.

Відшукавши й цього разу молитовну кімнату, Пітер уважно переглянув почеплений на дверях розклад: ану ж він потрапив саме на причастя. Але тут воно відбувалося рідко — найближче було заплановано аж на четвер на третю годину дня. На той час він буде бозна-як далеко звідси, а для Беатріс почнуться довгі місяці самотності в ліжку, яке з нею ділитиме хіба що Джошуа.

Пітер, легенько відчинивши двері, ввійшов. Трійко мусульман, які стояли навколішки в кімнаті, не звернули на нього уваги. Вони дивилися на аркуш паперу, прикріплений до стіни, із надрукованим на комп’ютері, схожим на дорожній знак зображенням великої стрілки. Стрілка вказувала на Мекку. Мусульмани кланялися, закидаючи озаддя високо в повітря й цілуючи тканину барвистих килимків, наданих адміністрацією аеропорту. Ці троє були бездоганно одягнені: у костюмах, шитих на замовлення, із дорогими годинниками на руках. Їхні начищені туфлі з лакової шкіри було відставлено вбік, а стопи в шкарпетках аж вигиналися в дугу від завзяття, з яким вони били поклони.

Пітер кинув оком за завісу, що розділяла приміщення посередині. Як він і очікував, там була закутана в сіре жінка, також мусульманка, що творила той самий безмовний обряд. Із нею була дитина, на диво добре вихований хлопчик, одягнений як маленький лорд Фонтлерой. Він сидів коло материних ніг і, не зважаючи на її доземні поклони, читав комікси. Про Людину-павука.

Пітер підійшов до шафи, де лежали Святі Книги й брошури. Біблія (видання місії «Гедеон»), окремо Новий Заповіт і Псалтир, Коран, пошарпана книжка індонезійською мовою — мабуть, також Новий Заповіт. На нижній полиці, поряд із «Вартовою баштою» свідків Єгови та газетами «Армії спасіння», лежав оптимістично великий стос брошурок. Логотипи на них здалися Пітерові знайомими, і він нахилився, щоб роздивитися. Вони належали дуже великій американській євангелістській церкві. Їхній лондонський пастор проходив співбесіду для цієї самої місії. Власне, Пітер зустрівся з ним в аміківському передпокої, коли пастор виходив у гніві. «Збіговисько пройдисвітів», — прошипів він, прямуючи до виходу. Пітер гадав, що йому теж відмовлять, але натомість... його вибрали. Чому його, а не когось із церкви, з купою грошей і політичним впливом? Пітер досі не знав. Розгорнувши одну з брошурок, він одразу побачив звичну нісенітницю про нумерологічне значення трьох шісток, штрих-коди та Вавилонську блудницю. Можливо, справа була саме в цьому: АМІК шукав не фанатиків.

Тишу в приміщенні було перервано оголошенням із гучномовця, схожого на скойку молюска: «„Союзні авіалінії“ змушені повідомити, що рейс АВ31 до Аліканте, на жаль, досі затримується через технічні причини. Наступне оголошення буде о двадцять другій годині тридцять хвилин. Прохання до пасажирів отримати свої талони на харчування. „Союзні авіалінії“ ще раз просять вибачення за незручності».

Пітерові здалося, що він навіть почув, як зовні долинув жалібний стогін натовпу, але це, мабуть, йому тільки причулося.

Він розгорнув «Книжку відвідувачів» і, гортаючи її здоровенні, як у гросбуха, сторінки, переглядав записи, начеркані один під одним мандрівниками з усього світу. Записи ці не розчарували його. Власне, вони ніколи його не розчаровували. Лише сьогоднішні примітки зайняли три сторінки. Деякі було писано китайськими ієрогліфами, декотрі — арабським письмом, але більшість — англійською, котрісь — кульгавим почерком, деякі — ні. Тут, у цій плутанині закарлючок, був Господь, він вилився на папір чорнилом кулькових ручок і наповнювачем фломастерів.

Коли Пітер потрапляв до аеропорту, його завжди приголомшувало, що геть уся величезна багатоповерхова споруда видавалася майданчиком для мирських насолод, галактикою споживацтва, де віри й релігії просто не існувало. Кожна крамниця, кожен рекламний щит, кожен дюйм будівлі, аж до заклепок і зливного отвору в унітазах, випромінювали переконання, що ніхто тут не має жодної потреби в Богові. Багатолюдні черги за перекусом і цяцьками, нескінченний потік пасажирів, за якими спостерігають відеокамери, — усе було дивовижним доказом того, якими по-справжньому різноманітними є люди, якщо не зважати: всі вони були схожі тим, що, здавалося, не мали віри й жили в режимі «вільного польоту» у прямому й переносному значенні цього слова. І водночас усі ці орди ловців знижок, медовомісячних молодят, засмаголюбів, директорів підприємств, заклопотаних своїми бізнес-угодами, модницями, що кидаються затято торгуватися за кожну обнову... нікому й на гадку не спаде, як багато їх прослизало до цієї кімнатки, щоб написати щиросерді послання до Всемогутнього й до своїх братів у вірі.

Любий Боженько, забери, будь ласка, все погане з нашого світу — Джонатан.

«Дитина, мабуть», — подумав Пітер.

Юко Ойяма, Хьоґо, Японія. Я молюся за дітей, що в немочі, і за мир на планеті. А ще я молюся, щоб знайти собі хорошу пару.

Де ж ХРЕСТ ГОСПОДА НАШОГО ХРИСТА, що ВОСКРЕС із мертвих? ПРОКИНЬТЕСЯ!

Шарлотта Гоґґ, Бірмінгем. Помоліться, будь ласка, щоб моя кохана донька й онук упокорилися й прийняли мою хворобу. І помоліться за всіх нужденних.

Марейн Тегелаарс, Лондон/Бельгія. За мою любу подругу Г., щоб вона віднайшла мужність бути тим, ким вона є.

Джил, Англія. Помоліться, будь ласка, за душу моєї покійної матері, нехай вона спочиває в мирі. А ще помоліться за мою родину, в якій немає злагоди і в якій усі ненавидять одне одного.

Аллах — найкращий! Він тут бос!

Наступний запис був закреслений так, що розібрати нічого не можна було. Найпевніше, злісна, нетерпима відповідь на попереднє повідомлення мусульманина, яку видалив інший мусульманин або доглядач молитовні.

Коралі Сайдботтом, Слау, Беркшир. Дякую Тобі, Боже, за прекрасне творіння!

Пат і Рей Мерчістони, Ленґтон, Кент. Молимося за нашого любого синочка, Дейва, що загинув учора в автомобільній катастрофі. Він буде назавжди в наших думках.

Торн Фредерік, гр. Арма, Ірландія. Я молюся за зцілення нашої планети й за пробудження ВСІХ людей, що живуть на ній.

Мати. Моє серце розривається, бо син не говорить до мене вже сім років, відтоді як я знову вийшла заміж. Помоліться, будь ласка, за наше примирення.

Дешевий дезодорант смердить жахливо, можна було б очікувати кращого.

Мойра Венгер, Південна Африка. Сила Божа над усім.

Майкл Люпен, Гаммок Коттеджис, Чізвік. Який-небудь інший запах, тільки не антисептик.

Джеймі Шепкотт, двадцять сім, Пінлі Ґроув, Йовил, Сомерсет. Будь ласка, нехай мій літак Британських Авіаліній до Ньюкасла не впаде. Дякую.

Вікторія Саме, Тамворт, Стаффс. Гарне оздоблення, але світло весь час гасне.

Люсі Лоссімаут. Нехай мій чоловік повернеться щасливо.

Пітер закрив книжку. Руки його тремтіли. Він знав: цілком імовірно, що протягом наступного місяця він помре. Або, навіть якщо переживе подорож, ніколи не повернеться додому. Це був його сад Гетсиманський. Пітер міцно заплющив очі й почав молитися, щоб Бог повідав, чого Він хоче від нього. Чи не послужить Пітер Його меті більше, якщо зараз схопить Беатріс за руку, побіжить із нею до виходу, потім до парковання, сяде в авто й примчить додому, перш ніж Джошуа встигне помітити, що він поїхав.

Замість відповіді Бог дав Пітерові змогу послухати істеричне белькотіння власного внутрішнього голосу, що луною перекочувалося під склепінням його черепа. Потім, позаду, почувся бренькіт дрібних монет, коли один із мусульман підстрибнув, узуваючи свої туфлі.

Пітер обернувся. Мусульманин, виходячи з кімнати, ввічливо кивнув йому. Жінка за завісою підфарбовувала губи, мізинцем чепурила вії, вкладала пасма волосся, що вибилися з-під хіджаба. Стрілка на стіні легенько затріпотіла, коли мусульманин широко розчинив двері.

Пітерові руки більше не тремтіли. Йому було даровано розуміння. Це не був сад Гетсиманський, він прямував не на Голгофу — його очікувала велика пригода. Його обрано з-поміж тисяч інших, щоб здійснити місіонерський чин, важливішого за який не було відтоді, як апостоли вирушили завойовувати Рим силою любові. І Пітер докладе всіх своїх зусиль.

Беатріс не було там, де він її залишив. На декілька секунд він подумав, що вона занепала духом і втекла з термінала, аби не прощатися. Він відчув, як сум огорнув його. Але потім помітив її трохи далі, ближче до кіоску, де продавали каву й пиріжки. Беа сиділа навкарачки на підлозі, а обличчя її було сховане за волоссям, що вільно спадало донизу. Перед нею присіла, також навкарачки, дитина — опецькувате хлоп’я, чиї гумовані в поясі штанцята надималися над невдало прихованим підгузком.

— Дивись-но! У мене... десять пальців! — казала вона малюкові. — А в тебе скільки пальчиків? Теж десять?

Опецьок сунув свої рученята Беа, майже торкнувшись її. Вона вдала про око, ніби рахує, а потім вигукнула:

— Сто! Ой ні, таки десять!

Хлопчик засміявся. Старша дитина, дівчинка, соромливо стояла позаду, смоктала кісточки пальців і все позирала на матір, але та не дивилась ані на своїх дітей, ані на Беатріс, зосередивши всю увагу на якомусь ручному пристрої.

— О, привіт! — побачивши Пітера, промовила Беатріс.

Вона відкинула волосся й заправила його за вуха.

— Познайомся, це Джейсон, а це Джемма. Вони летять до Аліканте.

— Сподіваюся, що летимо, — відгукнулася мати стомленим голосом.

Пристрій тихо пискнув, визначивши рівень глюкози у крові жінки.

— Ці люди чекають тут із другої, — пояснила Беатріс. — Вони виснажені до краю.

— Щоб я ще колись... — пробурмотіла жінка, шукаючи у своїй подорожній валізці ін’єкцію інсуліну. — А бодай мені! Вони беруть твої гроші, а потім їм на все начхати.

— Джоанно, це мій чоловік, Пітер. Пітере, це Джоанна.

Жінка кивнула, вітаючись, але, занадто поглинута своїми негараздами, вона не була спроможна розмовляти ні про що інше.

— У рекламній брошурі все виглядає дешевше від дірки з бублика, — гірко зауважила вона, — але доводиться доплачувати своїми нервами.

— О, Джоанно, не треба так! — заходилася розраджувати її Беатріс. — Ви чудово відпочинете. Нічого страшного насправді ж не сталося. Подумайте лишень: якби за розкладом літак відлітав на вісім годин пізніше, ви робили б те саме, що й зараз — чекали, лишень удома.

— Оцим двом час бути в ліжку, — пробурчала жінка, оголюючи складку шкіри на животі й устромлюючи в неї голку.

Джейсон і Джемма, запалившись праведною образою на твердження, що, виявляється, уся біда в тому, що вони недоспали, а не в тому, що їм не приділяють належної уваги, вже, здавалося, ладні були видати нову порцію гнівної істерики. Беатріс знову опустилася навкарачки.

— По-моєму, я загубила свої ноги, — сказала вона, короткозоро вглядаючись у підлогу. — Куди ж вони поділися?

— Осьо вони! — закричав маленький Джейсон, коли вона обернулася до нього спиною.

— Де вони? Де? — завертілася Беа на місці.

— Дякувати Богу, — сказала Джоанна, — іде Фредді з їжею.

До них, вайлувато переступаючи, наближався заклопотаного вигляду чоловік без підборіддя, у вітрівці кольору вівсянки. У кожній руці він стискав по кілька паперових пакетів.

— Найбільше у світі шахрайство! — виголосив він. — Тебе змушують стояти зі своїми нещасними талонами по два фунти чи щось таке. Як у черзі по допомогу безробітним. Кажу вам, якщо за наступні півгодини ці бісові негідники не...

— Фредді, — безжурним голосом промовила Беатріс, — це мій чоловік, Пітер.

Він поклав свої пакунки й потис Пітерові руку.

— Ваша дружина, Пітере, — справжній ангел. Вона завжди так жалує безпритульних і бездоглядних?

— Ми... ми обоє вважаємо, що варто бути приязними, — відповів Пітер. — Це не коштує нічого, а натомість робить життя значно цікавішим.

— А коли ми побачимо море? — запитала Джемма й позіхнула.

— Завтра, коли ти прокинешся, — відказала їй мати.

— А ця мила пані буде там?

— Ні, вона летить до Америки.

Беатріс жестом підохотила дівчинку сісти їй на коліна. Хлопченя уже спало, розтягнувшись на брезентовому наплічнику, напханому так, що аж тріщав по швах.

— Ви трішки переплутали, — мовила Беатріс. — Летить мій чоловік, а не я.

— А ви лишаєтеся вдома з дітьми, еге ж?

— У нас немає дітей, — відказала. — Поки що.

— Зробіть собі послугу, — зітхнув чоловік. — Не треба. Живіть без цього.

— О, ви ж не думаєте так насправді, — заперечила Беатріс, а Пітер, побачивши, що чоловік ладен бовкнути у відповідь щось грубе й різке, додав: — Певно, що ні!

І розмова тривала далі. Досконало поєднані спільною метою, Пітер і Беатріс вхопили ритм. Вони вже робили це сотні разів. Бесіда, щира, невимушена бесіда, яка, втім, може стати чимось значно важливішим, якщо виникне слушна мить, щоб згадати про Ісуса. Така мить може трапитися, а може й ні. Можливо, вони просто скажуть на прощання: «Нехай благословить вас Господь!» — та й годі. Не кожна зустріч здатна призвести до перемін. Деякі розмови — це просто дружній обмін повітрям.

Чоловік і жінка, залучені до такого обміну, мимоволі розслабилися. За кілька хвилин вони вже навіть сміялися. Подружжя було з Мертона. Дружина страждала від діабету, а чоловік від депресії, працювали обоє в супермаркеті комп’ютерної техніки і збирали гроші на цю відпустку протягом усього року. Вони не були ні яскравими особистостями, ні захопливими співрозмовниками. Жінка неприємно пирхала, а від чоловіка жахливо тхнуло мускусним лосьйоном після гоління. Вони були люди, цінні в очах Божих.

— На мій літак ось-ось розпочнеться посадка, — врешті мусив сказати Пітер.

Беатріс досі сиділа на підлозі, голівка дівчинки ніжилася в неї на колінах. Її очі потьмяніли від сліз.

— Якщо я піду з тобою аж до контролю, — сказала вона, — і триматиму тебе доти, доки тобі треба буде його проходити, я не зможу, їй-богу, не зможу себе опанувати. Я не витримаю, я влаштую сцену. Тож поцілуймося на прощання тут.

Пітер відчув, як серце його немов розітнули надвоє. Те, що в молитовні здавалося великою пригодою, тепер вимагало від нього жертви, позбавляючи коханої дружини. Він учепився за слова апостола: «Виконуй працю благовісника, сповняй свою службу. Бо я вже за жертву стаю, і час відходу мого вже настав»^[2].

Він нахилився, і Беатріс нашвидку недбало поцілувала його в губи, обхопивши під час цього рукою його потилицю. Приголомшений, він випростався. Уся ця сцена зі сторонніми чоловіком і жінкою — вона її спланувала, тепер Пітер бачив це.

— Я писатиму, — пообіцяв він.

Беатріс кивнула, і від цього поруху сльози злетіли їй на щоки.

Пітер хапливо попрямував до виходу на посадку. Сорок хвилин по тому він уже був у небі.

2 Більше ніколи він не зможе дивитися на інших людей як раніше

Аміківський водій повернувся від заправки з пляшкою фруктового напою й неприродно жовтим, без жодної цятки, бананом. Засліплений сонцем, він перебіг очима по майданчику, шукаючи свої заправлений лімузин і коштовний іноземний вантаж. Вантажем був Пітер, який, поки в машину заливали пальне, вирішив розім’яти ноги й спробувати востаннє зателефонувати додому.

— Пробачте, — сказав Пітер, — чи не могли б ви мені допомогти з цим телефоном?

Водій, схоже, розгубився, почувши прохання, і струсонув обома руками, щоб показати, що ті не порожні. У темно-синьому костюмі, із краваткою, він був затепло вдягнений для спекотної Флориди, а крім того, досі дещо напружений через затримку літака. Здавалося, він вважав, що це Пітер особисто винен в атмосферній турбулентності над Північною Атлантикою.

— А в чому проблема? — запитав водій, влаштовуючи пляшку й банан на розпеченому сонцем даху лімузина.

— Мабуть, ні в чому, — зізнався Пітер, скоса поглядаючи на пристрій, що лежав у нього на долоні. — Напевно, я просто не знаю, як ним користуватися.

Це була правда. Він не був на ти з технікою й користувався телефоном тільки тоді, коли обставини змушували його до цього. Решту часу прилад дрімав у кишені його одягу, доки не ставав застарілим. Приблизно щороку Беатріс повідомляла чоловікові його або її новий номер, коли чергова телефонна компанія розчаровувала чи зазнавала краху. Цими днями компанії зазнавали краху тривожно часто. Беа стежила за такими речами, Пітер — ні. Він знав лише, що запам’ятати щороку два нових телефонних номери для нього було нелегко, хоча й міг тримати в пам’яті довжелезні уривки зі Святого Письма. Техніка бентежила його: якщо він натискав на кнопку «телефонувати» — як щойно зробив у Флориді, цьому яскравому проміжному пункті своєї подорожі, — а нічого не відбувалося, то він навіть уявити не міг, що ж робити далі.

Водієві кортіло щонайшвидше вирушити далі: попереду ще була довга дорога. Відкусивши банан, він узяв у Пітера телефон і підозріливо оглянув його.

— А карточка, той-во... підходить? — пробурмотів він із повним ротом. — Щоб телефонувати ...е-е... до Англії?

— Гадаю, що так, — відказав Пітер. — Мала би підходити.

Водій повернув телефон, ухиляючись від допомоги:

— Як на мене, цілком справний мобільник.

Пітер відійшов під затінок металевого дашка, що нависав над бензиновими колонками. Він спробував ще раз набрати правильну послідовність символів. Цього разу його було винагороджено уривчастими гудками спочатку міжнародного коду, а потім номера Беа. Притиснувши металевий прямокутничок до вуха, він дивився на незвичну блакить неба і на точені обриси дерев довкола стоянки для вантажівок.

— Алло?

— Це я, — мовив він.

— ...ло?

— Ти мене чуєш? — запитав він.

— ...чую тебе... — відповіла Беа.

Її голос було оповито хуртовиною статичних перешкод. Окремі слова вистрибували з крихітного підсилювача звуку, наче випадкові іскри.

— Я у Флориді, — сказав Пітер.

— ...середина... ночі, — відповіла вона.

— Вибач. Я тебе розбудив?

— ...люблю тебе... як ти... знаєш, що...?

— Я живий і здоровий, — відказав він (телефон у його руці ставав слизьким від поту). — Вибач, що телефоную тобі зараз, але я не знаю, чи трапиться щеможливість пізніше. Літак затримався, і ми дуже поспішаємо.

— ...е... о... в... мене... знає щось про...?

Залишивши затінок металевого навісу, Пітер відійшов подалі від машини.

— Водій не знає анічогісінько, — прошепотів він, сподіваючись, що його слова доносяться до Беа краще, ніж її до нього. — Я навіть не впевнений, чи він працює на АМІК.

— ...не питав...?

— Ні, ще не питав. Я запитаю.

Пітер почувався трохи ніяково. Вони їхали разом уже чи не півгодини, а він досі навіть не дізнався, чи шофер є штатним працівником АМІК, чи його просто найняли. Наразі Пітер довідався лише, що дівчинка на світлині над приладовою панеллю — це донька водія, що той нещодавно розлучився з матір’ю дівчинки і що колишня його теща — прокурор і робить усе для того, щоб водій пошкодував про день, коли з’явився на світ.

— Зараз... у мене в голові така каша. І я не спав у літаку. Я напишу тобі, коли... ну, ти розумієш, коли опинюся на тому кінці своєї подорожі. У мене тоді буде купа часу, і я опишу тобі всю картину. Так, наче ми подорожували б разом.

У слухавці затріскотіло, і Пітер не був певен, чи Беа раптом замовкла, чи слова її проковтнула статика. Він підвищив голос:

— Як Джошуа?

— ...перші кілька... він тільки... о... умаю... поряд.

— Вибач, зв’язок переривається. А водій показує, щоб я вже закінчував. Мені треба йти. Я кохаю тебе. Я хотів би... Кохаю тебе.

— ...тебе також...

І вона щезла.

— То була ваша дружина? — спитав водій, коли Пітер уже знову сидів у машині й вони виїжджали зі стоянки.

«Щиро кажучи, ні, — кортіло відповісти Пітерові, — то не була моя дружина, то були якісь розрізнені звуки з невеличкого металевого пристрою».

— Так, — сказав він.

Занадто складно було б пояснювати незнайомцеві, що Пітер волів спілкуватися з людьми віч-на-віч. Іноді він перебирав у цьому міру, навіть Беатріс подекуди було тяжко його зрозуміти.

— А Джошуа — так звати вашого сина? — Водій, схоже, не надто переймався всілякими там соціальними табу щодо підслуховування.

— Джошуа — це наш кіт, — відповів Пітер. — Дітей у нас немає.

— Можна зберегти собі багато нервів, — мовив водій.

— За два дні ви вже другий, хто каже мені це. Але ж ви свою донечку любите, я певен.

— Куди ж я подінуся! — водій махнув рукою у напрямку вітрового скла, прагнучи в такий спосіб позначити чи то всі свої життєві події, чи то свою долю, чи щось інше. — Хто ваша дружина за фахом?

— Медсестра.

— Хороша робота. Принаймні, краща, ніж прокурор. Покращує людські життя замість погіршувати їх.

— Ну, я сподіваюся, що пастор робить те саме.

— Звісно, — жваво відгукнувся водій. Упевненим він, однак, аж ніяк не видавався.

— А як щодо вас? — запитав Пітер. — Ви... гм... штатний працівник АМІК чи вони просто найняли вас, як таксі?

— Я працюю на АМІК уже дев’ять чи то десять років, — відказав шофер. — Переважно речі всякі вожу. Інколи науковців. АМІК проводить чимало конференцій. А ще час від часу астронавтів.

Пітер кивнув. На мить він уявив, як водій в аеропорту Орландо зустрічає астронавта. У голові постав образ бурмила з квадратною щелепою в цибулястому скафандрі, що незграбно простує залою прибуття до шофера, який тримає табличку з ім’ям. А потім Пітер дотямив.

— Я ніколи не думав про себе як про астронавта, — сказав він.

— Це слово застаріле, — погодився шофер. — Я користуюся ним лише з поваги до традиції, мабуть. Світ міняється занадто швидко. Відверни лишень очі від чогось, що завжди тут було, і наступної хвилини це вже тільки спогади.

Пітер глянув у вікно. Австострада мала такий самісінький вигляд, як і автострада у Великобританії, але тут ще були гігантські металеві дороговкази, які повідомляли про те, що такі прекрасні атракції, як річка Іконлокгатчі або Регіональний природний заповідник імені Гела Скотта десь поруч, сховані за лісосмугами. Стилізовані малюнки на рекламних щитах спонукали зазнати радощів їзди верхи або відпочинку просто неба.

— Що, крім усього іншого, мені подобається в АМІК, — сказав водій, — це те, що вони мають якусь повагу до традицій. Або, може, просто усвідомлюють цінність бренду. Вони викупили мис Канаверел, ви знали про це? Тепер він увесь належить їм. Коштувало, мабуть, силу-силенну грошей, вони могли б улаштувати свій пусковий майданчик деінде — у наші дні вдосталь вільної землі, котру можна прибрати до рук. Але вони захотіли мис Канаверел. Я називаю це клас.

Пітер невиразно мугикнув, погоджуючись. Наявність (або відсутність) класу в транснаціональних корпораціях не була тим предметом, стосовно якого він мав чітку думку. Одна з небагатьох речей, які він знав про АМІК, — це те, що вони володіють багатьма давно закинутими заводами в колись нужденних містах у країнах, що тоді входили до складу Радянського Союзу. Чомусь Пітерові здавалося, що «клас» — це не зовсім правильне означення для того, що там діялося. Що ж до мису Канаверел, історія космічних польотів ніколи не цікавила його ані крихти, навіть коли він був іще дитиною. Пітер навіть не помітив, що НАСА припинило існувати. Для нього це була та ні до чого непридатна інформація, дрібки якої Беатріс мала видобувати з газет, перш ніж ті буде підстелено під мисочки на їжу для Джошуа.

Пітер уже скучив за Джошуа. Беатріс часто йшла на роботу рано-вранці, коли тваринка ще міцно спала на ліжку. Навіть якщо кіт прокидався й нявчав, вона поквапно виходила, кидаючи: «Татусь тебе нагодує». І справді, за годину чи дві Пітер сидів уже на кухні й жував підсолоджену вівсянку, тоді як поряд на підлозі Джошуа наминав свою несолоджену. Потім кіт вистрибував на стіл і досьорбував залишки молока з миски господаря, що йому не дозволялося, коли мамуся була вдома.

— Тяжкі тренування, правда ж? — запитав шофер.

Пітерові здалося, що від нього чекають оповідок про вишкіл у військовому стилі, тести на витривалість, які під силу тільки олімпійським чемпіонам. Але нічого такого розповісти він не міг.

— Фізичні вправи є, — погодився він. — Але переважно, відбираючи до польоту, просто... опитують.

— Невже? — здивувався водій.

За якусь хвилину він увімкнув радіо. «...Триває в Пакистані, — почав серйозний голос, — тимчасом як антиурядові сили...» Шофер перемкнув на музичну станцію, і в ефірі забриніли старенькі «A Flock of Seagulls»^[3].

Пітер відкинувся на спинку сидіння й пригадав запитання, які ставили йому на відбіркових співбесідах. Ці розмови в кімнаті для переговорів на одинадцятому поверсі розкішного лондонського готелю тривали по кілька годин поспіль. Одна американка була там постійно: елегантна, мініатюрно-анорексична, вона поводилася як відома балетмейстер чи балерина на пенсії. Ясноока, із гугнявим голосом жінка, працюючи, пестила в руках чашку кави без кофеїну, а команди інших спеціалістів, що постійно змінювалися, допомагали їй допитувати Пітера. Мабуть, «допитувати» було неправильним словом, адже всі ставилися до нього приязно, і Пітера не полишало дивне відчуття, що вони вболівали за його успіх.

— Як довго ви можете перебутися без вашого улюбленого морозива?

— У мене немає улюбленого морозива.

— Який запах найбільше нагадує вам про дитинство?

— Не знаю. Можливо, запах заварного крему.

— Вам подобається заварний крем?

— Він смачний. Нині я куштую його переважно тільки в різдвяному пудингу.

— Що вам спадає на думку, коли думаєте про Різдво?

— Різдвяна меса, святкування народження Ісуса Христа у день римського сонцестояння. Іван Золотоустий. Синкретизм. Санта-Клаус. Сніг.

— А ви самі відзначаєте Різдво?

— Це величезне свято для нашої церковної громади. Ми збираємо подарунки для знедолених дітей, готуємо різдвяну вечерю в нашому благодійному центрі. У цей час багато людей почуваються жахливо самотніми й пригніченими. Треба спробувати допомогти їм пройти через це.

— Як добре ви спите не в своєму ліжку?

Над цим питанням Пітерові довелося замислитися. Він згадав дешеві готелі, у яких він і Беа зупинялися, коли брали участь в евангелістських з’їздах в інших містах. Згадав він квартири знайомих та їхні канапи, які перетворювались у щось на кшталт матраців. Або ж, заглиблюючись у давніші періоди свого життя, пригадав непростий вибір, коли доводилося вирішувати, чи лишити пальто на собі, щоб менше тремтіти від холоду, чи підкласти під голову замість подушки, щоб не лежати на голому бетоні.

— Я, мабуть... десь посередині, — відказав Пітер. — Якщо є ліжко і я в горизонтальному стані, гадаю, все гаразд.

— Ви дратівливий, доки не вип’єте вранці кави?

— Я не п’ю кави.

— А чай?

— Інколи.

— Інколи ви буваєте дратівливим?

— Мене не дуже легко розізлити.

Щира правда, і доказ цьому — реакція на ці допити. Пітер отримував задоволення від цих словесних спарингів, відчуваючи, що його скоріше випробовують, ніж оцінюють. Після церковних богослужінь, на яких від нього вимагалося виголошувати годинні промови, доки решта сиділи тихо, таке бліц-опитування збадьорювало. Він хотів цю роботу, страшенно хотів, але чи отримає він її — це було в Божій волі, і занепокоєністю, нечесними відповідями чи намаганням задобрити співрозмовників годі було чогось домогтися. Пітер буде самим собою і сподіватиметься, що цього виявиться досить.

— Як ви ставитеся до сандалій?

— А що? Мені доведеться їх носити?

— Можливо, — це сказав йому чоловік, узутий у дорогі туфлі з чорної шкіри, такі лискучі, що Пітерове обличчя відбивалося в них.

— Як ви почуваєтеся, якщо впродовж усього дня у вас не було доступу до соціальних медіа?

— Я не користуюся соціальними медіа. Принаймні, я так гадаю. Що саме ви маєте на увазі під «соціальними медіа»?

— Гаразд... — щоразу, як розмова ускладнювалася, його співрозмовники прагнули змінити її напрям. — Якого політика ви ненавидите найдужче?

— Я нікого не ненавиджу. І я не надто цікавлюся політикою.

— Дев’ята година вечора, раптом зникає світло. Що ви робитимете?

— Спробую полагодити несправність.

— А якщо вам не вдасться, як ви проведете цей час?

— Розмовлятиму з дружиною, якщо вона буде вдома.

— Як ви гадаєте, ваша дружина даватиме собі раду, якщо вдома якийсь час не буде вас?

— Вона дуже незалежна й тямуща жінка.

— А вас можна назвати незалежним і тямущим чоловіком?

— Сподіваюся, можна.

— Коли ви востаннє напивалися?

— Років сім чи вісім тому.

— Зараз вам хочеться напитися?

— Я б не відмовився від ще однієї склянки персикового соку.

— Із льодом?

— Так, дякую.

— Уявіть собі таку ситуацію, — запропонувала жінка. — Ви в чужому місті, і люди, в яких ви зупинилися, запрошують вас до ресторану. У ресторані, до якого вони вас привели, весело й приємно. Там є великий прозорий вольєр, у якому гарненькі білі каченята бігають довкола своєї матері-качки. Кожні кілька хвилин кухар хапає одне каченя й кидає його в чан із олією, що кипить. Каченя смажиться, а коли воно готове, його подають до столу. Усі щасливі й розслаблені. Ваші знайомі замовляють каченя й пропонують вам скуштувати. Вони кажуть, що це страшенно смачно. Що ви робитимете?

— А в меню є ще щось?

— Звісно, багато всіляких страв.

— У такому разі я замовлю щось інше.

— І ви зможете сидіти там і їсти?

— Це залежатиме передусім від того, що я взагалі роблю в товаристві цих людей.

— Що, якби вони вам не сподобалися?

— Я спробував би спрямувати розмову на ті речі, які мені не сподобалися, і чесно розповісти, що, на мою думку, неправильно.

— А конкретно каченята вас не турбують?

— Люди їдять усяких тварин. Вони ріжуть свиней, які значно розумніші за птахів.

— Отже, якщо тварина дурна, то вбивати її нормально?

— Я не різник. І не кухар. Я обрав інший шлях у житті. Якщо хочете, це вибір проти вбивства.

— Але що ж робити з каченятами?

— А що треба робити з каченятами?

— Хіба ви не відчували б потреби врятувати їх? Ви могли б подумати, наприклад, про те, щоб розбити скляний загін, щоб каченята змогли втекти?

— Спершу, може, й подумав би. Але цим я навряд чи допоміг би каченятам. Якби мене справді переслідувало побачене в тому ресторані, гадаю, я міг би присвятити своє життя перевихованню людей у тому суспільстві, щоб вони вбивали качок гуманніше. Але я радше присвятив би своє життя чомусь, що могло б переконати людей ставитися гуманніше одне до одного. Тому що люди страждають більше за качок.

— Були б ви качкою, то так, напевно, не думали б.

— Я не думаю, що я взагалі про щось думав би, якби був качкою. Висока свідомість — причина всіх наших мук і гризот, ви так не вважаєте?

— Ви б розчавили цвіркуна? — втрутився інший запитувач.

— Ні.

— А таргана?

— Можливо.

— Отже, ви не буддист.

— А я ніколи й не стверджував, що я буддист.

— То ви не згодні з тим, що будь-яке життя священне?

— Це прекрасна концепція, але щоразу, коли вмиваюся, я вбиваю мікроскопічних істот, які мали намір жити на мені.

— То де ж межа для вас? — знову долучилася жінка. — Собаки? Коні? Що, якби в ресторані живцем смажили кошенят?

— Можна я запитаю вас? — сказав Пітер. — Ви відсилаєте мене до місця, де люди поводяться так жахливо й жорстоко з іншими створіннями?

— Звісно, що ні.

— Тоді навіщо ви мене запитуєте про таке?

— Гаразд. А як щодо такого: ваш круїзний лайнер затонув, і ви опинилися в рятівному човні з украй неприємним чоловіком, який до того ж виявився гомосексуалістом...

І так тривало цілими днями. Власне, тривало настільки довго, що Беа урвався терпець і вона вже розмірковувала, чи не варто Пітерові повідомити своїм аміківським співрозмовникам, що його час занадто цінний, щоб марнувати на ці шаради.

— Ні, я їм потрібен, — переконав її Пітер. — Я знаю.

Тепер, заробивши схвалення корпорації, Пітер дихав теплим ранковим повітрям Флориди. Він обернувся до водія й поставив запитання, на яке протягом усіх цих місяців так і не отримав відповіді.

— То що ж таке АМІК насправді?

Водій стенув плечима.

— Сьогодні що більша компанія, то менше зрозуміло, що вона робить. Були часи, коли автомобільні компанії виготовляли автомобілі, а вугледобувні добували вугілля. Тепер усе не так. Запитай аміківців, на чому вони спеціалізуються, і тобі відкажуть щось таке: на логістиці, на управлінні персоналом, на розробленні широкомасштабних проектів.

Огидно булькаючи, водій висмоктав крізь соломинку останні краплі фруктового напою.

— Але звідки в них гроші? — запитав Пітер. — Уряд же не фінансує їх.

Шофер насупився. Він мав пересвідчитися, що вони у правильному ряді, а Пітер відволікав його.

— Інвестиції.

— Інвестиції в що?

— Багато в що.

Пітер прикрив очі однією рукою: від сліпучого сяйва боліла голова. Він пригадав, що на одній із перших співбесід, коли ще поруч сиділа Беатріс, він запитав те саме у своїх співрозмовників з АМІК.

— Ми інвестуємо в людей, — відповіла елегантна жінка, струснувши своєю майстерно підстриженою сивою гривою й поклавши худорляві витончені руки на стіл.

— Усі корпорації так кажуть, — зауважила Беа трохи неввічливо, як на нього.

— Ну, ми справді так робимо, — сказала старша жінка. Її сірі живі очі зблискували щирістю й розумом. — Нічого не можна досягнути без людей. Без особистостей, унікальних особистостей із винятковими вміннями. — Вона обернулася до Пітера. — Ось чому ми розмовляємо з вами.

Він усміхнувся: так хитромудро було побудовано цю фразу. Її можна було сприймати як лестощі — із Пітером розмовляють, адже було очевидно, що він один із цих виняткових людей — або ж це могло бути попередження про відмову — вони розмовляють із ним, бо повинні підтримувати свої високі стандарти, яким він не відповідає, і через це його зрештою буде визнано непридатним до цієї роботи. Хай там як, а одне стало зрозуміло напевне: усі їхні натяки на те, як чудово працювали б вони разом, якби на цю місію відправили їх обох, розсипалися, немов крихти печива, і зникли на килимі.

— Однаково котрийсь із нас мусить зостатися доглядати за Джошуа, — сказала Беа, коли пізніше вони обговорювали це. — Було б жорстоко лишати його так надовго. А ще ж є наша церква. І будинок, витрати на нього. Мені не можна кидати роботу.

Усі ці хвилювання були обґрунтованими, хоча передоплати від АМІК, хай і невеличкої частини від повної суми, вистачило б на цілі гори котячого корму, оплату рахунків за опалення, і ще й залишилося б заплатити сусідам, щоб ті наглядали за будинком.

— Просто було б добре, якби мене теж запросили, ось і все.

Атож, це було б добре. Але вони ж не сліпі — вони не можуть не бачити, який подарунок робить їм доля. Пітера вибрали з-поміж багатьох інших, яким відмовили.

— А як ви, — спитав Пітер водія, — потрапили на роботу до АМІК?

— Банк забрав наш будинок.

— Мені прикро це чути.

— Банк позабирав ледь не кожен бісовий будинок у Ґері. Отримав право власності на них, але продати не міг, тож кинув їх гнити й розвалюватися на шматки. Але АМІК запропонував нам угоду. Вони взяли на себе борг, будинок лишився нам, натомість ми мали працювати на них за якийсь там мізер. Декотрі з моїх давніх приятелів назвали це рабством. Я ж називаю це... гуманністю. Ці мої приятелі сидять тепер у трейлерах, а я — ось я, за кермом лімузина.

Пітер кивнув. Він уже забув, звідки цей чоловік, і мав геть непевне уявлення про сучасний стан американської економіки, але дуже добре розумів, що це означає, коли тобі кидають рятувальний трос.

Лімузин м’яко перемістився на смугу праворуч, і його, наче плащем, накрило прохолодним затінком сосен, що росли на узбіччі. Дерев’яний дороговказ — такі знаки зазвичай сповіщають про наметові містечка, придорожні шашличні чи бази відпочинку з дерев’яними будиночками — повідомив про близький поворот на бічну дорогу до АМІК.

— Поїдьте до будь-якого занепалого містечка, — казав далі водій, — і знайдете безліч людей, які в одному й тому самому човні. Вони можуть розповідати тобі, що працюють на ту чи іншу компанію, але варто лише придивитись уважніше, і виявиться, що вони всі працюють на АМІК.

— Я навіть не знаю, як розшифрувати ці літери, — мовив Пітер.

— Гадаєте, я знаю? — відказав водій. — Нині чимало компаній беруть собі назви, які нічого не означають. Усі назви, які щось означають, уже розібрано на торгові марки.

— АМ, напевно, скорочено від «Американська».

— Можливо. Хоча це транснаціональна компанія. Мені навіть розповідали колись, що вони починали в Африці. Одне я знаю напевне: працювати на них вигідно. Не ошукали мене ще жодного разу. Ви будете в хороших руках.

«У руки Твої віддаю Свого духа», — само собою спливло в Пітеровій пам’яті. Євангеліє від Луки, 23:46, виконуючи пророцтво псалма 31:5. Ось тільки незрозуміло було, в чиї руки мав потрапити Пітер.

— Буде трохи пекти, — сказала чорношкіра жінка в білому лабораторному халаті. — Правду кажучи, вам буде дуже неприємно. Здасться, ніби у вени влили пінту холодного йогурту.

— Отакої! Дякую! Я вже не можу дочекатися. — Пітер примостив голову в незручну заглибину у своєму схожому на труну ліжку-колисці з м’якого полістирену, й силкувався не дивитися на вістря, що наближалося до його заджгутованої руки.

— Нам просто не хотілося б, щоб ви подумали, ніби щось негаразд.

— Якщо я помру, перекажіть, будь ласка, моїй...

— Ви не помрете. Не з цією речовиною всередині. Просто розслабтеся й думайте про щось хороше.

Катетер було введено до вени, систему крапельниці під’єднано, і прозора речовина потекла в Пітера. Він подумав, що його зараз знудить, так жахливо це було. Їм варто було дати йому снодійне абощо. Цікаво, гадав Пітер, чи троє його супутників трималися більш мужньо, ніж він? Вони влаштувалися в таких самісіньких колисках, десь-інде в цій самій будівлі, та він не міг їх бачити. Він зустрінеться з ними за місяць, коли прокинеться.

Жінка, що робила вливання, стояла поруч, спокійно спостерігаючи за ним. Без попередження — хоча звідки тут могло взятися якесь попередження? — Її рот поплив ліворуч по обличчю. Нафарбовані помадою губи, немов крихітне червоне каное, посувалися крізь плоть щоки. Рот зупинився, тільки коли досяг чола, де й розмістився над бровами. Тоді очі разом із повіками й віями посунули донизу, до щелепи, кліпаючи, як їм і належить, на новому місці.

— Не опирайтеся, просто прийміть це, — порадив рот на чолі. — Це тимчасово.

Пітер був занадто нажаханий, щоб говорити. То не була галюцинація. Це те, що трапляється зі Всесвітом, коли ти більше не спроможний тримати його разом. Скупчення атомів, промені світла, що утворюють ефемерні форми, перш ніж рухатися далі. Найдужче лякало Пітера, коли він розчинявся в пітьмі, те, що більше ніколи він не зможе дивитися на інших людей як раніше.

3 Велика пригода, безперечно, могла б і зачекати

— Ой-ой-ой-ой! — далекий жалісний голос із безформної порожнечі. — Ох ти ж як кепсько, курва його мати!

— Стеж за мовою, Бі-Джи. З нами тут духовна особа.

— Та ну його все до дупи! Поможи мені виповзти з цієї труни, старий!

Третій голос:

— Мені теж. Спершу мені.

— Ви ще про це пошкодуєте, хлоп’ята, — це другий голос протягнув поблажливо. — Ну та нехай.

Почулися шарудіння, кректання, хекання й бубоніння — звуки, характерні під час тяжкої фізичної праці.

Пітер розплющив очі, але обернутися на голоси не міг: так його нудило. Стелю й стіни наче судомило, а світло стрибало, як іграшка йо-йо. Здавалося, твердий каркас кімнати став еластичним, стіни здіймалися хвилями, а стеля вертілася довкола. Щоб позбутися марева, він заплющив очі, але стало тільки гірше, бо судоми почалися всередині його черепної коробки: очні яблука ніби хтось надував, як повітряні кульки, а вся кашкувата рідина з-під його обличчя мовби ось-ось мала випорснути крізь ніздрі. Пітерові здалося, що він відчуває, як мозок його виповнюються — або ж, навпаки, висушується — якоюсь огидною їдкою рідиною.

Десь поряд, у каюті, далі чулися кректання й звуки якоїсь метушні разом із ідіотським сміхом.

— Знаєте, це доволі весело, — зауважив насмішкувато тверезий голос, що помітно відрізнявся від двох інших, — спостерігати, як ви, хлопці, тут катуляєтеся підлогою, наче два жуки, обприскані отрутою.

— Агов! Це ж нечесно! Бісова система мала розбудити нас усіх одночасно. Отоді ми й побачили б, хто чого вартий.

— Ну... — знову самовдоволений голос. — Гадаю, комусь треба було прокинутися першим. Приготувати кави, перевірити, чи все працює як належить.

— То йди й перевіряй, Туско! Залиши нас із Бі-Джи з’ясовувати між собою, хто посяде почесне друге місце.

— Як скажете.

Кроки. Прочинилися двері.

— Гадаєте, усамітнилися? Мрійте, мрійте, хлоп’ята. Я прекрасно можу бачити на камерах спостереження, як ви тут вовтузитеся. Усміхніться!

Двері, клацнувши, зачинилися.

— Думає, що в нього з дупи сонце сяє, — пробурмотів голос із підлоги.

— Бо ти постійно її лижеш, старий.

Пітер лежав нерухомо, збираючись на силі. Підсвідомо він розумів, що його тіло повернеться до свого нормального стану свого часу і що, намагаючись примусити його функціонувати раніше, нічого не досягнеш, якщо тільки тобі не хочеться позмагатися з кимось. Двоє чоловіків на підлозі далі кректали, хихотіли й намагалися зіпнутися на рівні, демонструючи зневагу до хімічних препаратів, які дали їм змогу пережити «стрибок».

— Перший ти встанеш чи я?

— Та я вже стою, братухо... во, диви!

— Ох і свистиш, старий! Це називається не «стоїш», а «спираєшся». Ну ж бо, відпусти лавку.

Звук падіння тіла на підлогу, знову регіт.

— Зараз подивимося на тебе, братухо. Спробуй-но краще...

— Запросто.

Звук падіння ще одного тіла на підлогу, істеричний млявий сміх.

— Я вже й забув, як після цього кепсько, старий.

— Пусте, декілька бляшанок коки все поправлять.

— То дурня, старий. От коксу б нюхнути — і все нормальок.

— Ти тупіший, ніж я думав, якщо тобі мало і хочеться ще догнатися.

— Я просто міцніший за тебе, братухо, просто я міцніший.

Так воно й тривало. Двоє чоловіків шпигали один одного словами, бравували на вітер, вичікуючи на час, коли обидва змогли стояти на ногах. Копирсаючись у поліетиленових мішках, вони кректали й пихтіли, кепкували один з одного через одяг, потім узулися й стали ходити туди-сюди, випробовуючи свою здатність пересуватися на ногах. Пітер лежав у своїй колисці, дихаючи неглибоко й чекаючи, коли кімната припинить рухатися. Урешті-решт стеля заспокоїлася.

— Йоу, братухо!

Велике обличчя замаячіло перед його очима. На якусь мить Пітер подумав, що воно не людське. Здавалося, голова кріпиться до шиї перевертом: брови на підборідді, а борода стримить угору. Але ні: лице належало людині, без сумніву, людині, просто було дуже не схоже на Пітерове. Темно-коричнева шкіра, безформний ніс, гарні карі очі, трохи почервонілі. М’язами, що на шиї, можна було б піднімати й опускати ліфт у багатоповерхівці. А схожі на брови жмутики волосся на підборідді виявилися бородою. Не великою, кошлатою, а однією з тих мистецьки різьблених борідок, останнього крику моди, які вам вистрижуть у дорогих перукарнях. Багато років тому вона, мабуть, мала вигляд чіткої лінії, наведеної чорним фломастером, але чоловік дійшов уже середніх літ, і борідка стала клочкуватою, поцяткованою сивиною. На голові ж, яка лисіла дедалі сильніше, зосталося лише кілька кучерявих ковтяхів.

— Радий знайомству, — прокавкав Пітер. — Я Пітер.

— Бі-Джи, братухо, — відповів темношкірий чоловік, простягаючи руку. — Витягнути тебе звідси?

— Я... я, мабуть, ще трошки полежу.

— Не затримуйся надовго, братухо, — сказав Бі-Джи, вишкірившись білосніжною посмішкою. — А то понакладають тут собі в штани, а корабель наш маленький.

Пітер усміхнувся, не впевнений, чи новий знайомий казав це як пересторогу щодо того, що може статися, чи як спостереження того, що вже сталося. Віскозний сповиток, у якому він лежав у своєму ліжку-колисці, здавався вогким і тяжким, але таким він здавався ще тоді, коли жінка в халаті обмотувала ним Пітера.

Перед очима загойдалося ще одне обличчя. Воно було засмагле, належало білому чоловікові років п’ятдесяти, із сивим рідкуватим волоссям, підстриженим армійським йоржиком. Очі налиті кров’ю, як і в Бі-Джи, але блакитні й сповнені спогадів про безрадісне дитинство, тяжке розлучення й круті повороти на роботі.

— Северин, — промовив він.

— Га?

— Арті Северин. Треба вас звідсіля витягнути, друзяко. Що швидше почнете пити, то швидше знову відчуєте себе людиною.

Бі-Джи та Северин вийняли Пітера з колиски так, наче діставали з упаковання щойно куплене приладдя: не надто ніжно, але досить обережно, щоб чогось не відірвати й не пошкодити. Ледве ноги Пітера торкнулися підлоги, як чоловіки понесли його з кімнати коротким коридором до ванної. Там вони зняли з його стегон пов’язку з тонкої тканини, яку він мав на собі протягом останнього місяця, обприскали його блакитною піною й обтерли паперовими рушниками. Великий прозорий поліетиленовий мішок для сміття наполовину заповнився блакитно-коричневою гидотою ще до того, як вони скінчили.

— Тут є душ? — запитав Пітер, коли процедуру було завершено, а він досі почувався липким. — Я маю на увазі з водою?

— Вода — це золото, братухо, — відказав Бі-Джи. — Кожна крапля, яку ми маємо, потрапляє сюди, — він постукав пальцем по своїй горлянці. — Там від неї користі жодної. — Він кивнув у бік стіни, зовнішньої оболонки зорельота, що відокремлювала їх від неосяжної безповітряної порожнечі, в якій вони зависли.

— Пробачте, — сказав Пітер. — Я не подумав.

— Тато не страшно, — відповів Бі-Джи. — Усі ми мусимо пройти кривою досвіду. Я ж то вже вдруге подорожую. Першого разу ні хріна не знав.

— На Оазі ви матимете стільки води, скільки захочете, — промовив Северин. — А просто зараз вам краще трохи попити.

Пітер узяв простягнуту йому пластикову пляшку з пиптиком, що надягався й знімався, і добряче ковтнув, а потім, через десять секунд, знепритомнів.

Пітер відновлювався від «стрибка» довше, ніж йому хотілося б. Він бажав би вразити інших і зірватися на рівні, немов боксер, якого приголомшено ударом, але який уже за мить готовий битися знову. Утім, інші швидко струснули зі себе наслідки «стрибка» й узялися до роботи, до якої вони там мали братися, тимчасом як Пітер безпорадно вилежувався в койці, коли-не-коли збираючись на силі, щоб ковтнути води. Перед відльотом його попереджали, що він почуватиметься так, наче його розібрали на частини, а потім зібрали докупи знову. З точки зору науки це було не зовсім точне пояснення природи «стрибка», але саме так він і почувався.

Минав вечір... ба ні, ці слова не мали тут жодного сенсу, адже ж так? Тут не було таких понять, як вечір, ранок чи ніч. Пітер лежав у темній кімнатці, куди Бі-Джи та Северин скинули його, після того як привели до ладу, час від часу виборсувався з-під паморочливої сонноти й позирав на годинник. Числа були тільки символами. Справжнього часу не буде доти, доки він не ступить ногами на землю і доки не буде сонця, що сходитиме й сідатиме.

Щойно вони дістануться Оази, у нього з’явиться можливість надіслати Беатріс повідомлення. «Я писатиму тобі кожного дня, — обіцяв Пітер. — Кожного-кожнісінького, якщо буде на те воля Божа». Він намагався вгадати, що в цю мить вона робить, у що вдягнена, чи зашпилила волосся, чи розпустила по плечах. Ось для чого йому годинник, зрозумів Пітер: дізнатися щось корисне про своє становище було годі, натомість можна було уявляти дружину в тій самій реальності, що й він сам.

Пітер знову поглянув на годинник. В Англії була друга година сорок три хвилини ночі. Беатріс міцно спатиме, вивернувшись, простягнеться на Пітеровій частині ліжка Джошуа, користаючись із нагоди. Вивернеться, звісно, Джошуа, не Беатріс. Вона лежатиме на своїй, лівій, частині, одну руку звісивши з краю ліжка, другу закинувши за голову так, що лікоть її прикриває вухо, а пальці так близько до Пітерової подушки, що він міг би поцілувати їх зі свого місця. Певна річ, не з теперішнього свого місця.

А може, Беатріс не спала. Можливо, вона непокоїлася за нього. Минув місяць відтоді, як вони востаннє розмовляли, а вони звикли спілкуватися щодня.

— Що, як мій чоловік дорогою загине? — запитала вона представників АМІК.

— Дорогою він не загине, — відповіли їй.

— І все-таки? Якщо це станеться?

— Ми повідомимо вас негайно. Інакше кажучи, жодних новин — це добрі новини.

Отже, добрі новини. Одначе... Беа прожила ці тридцять днів свідома того, що коханого немає поруч, тоді як він був у забутті й про неї навіть не згадував.

Пітер уявляв собі її спальню, залиту м’яким світлом приліжкової лампи; уявляв її блідо-блакитну форму, перекинуту через спинку крісла, безладно покинуті на підлозі її черевички, жовтий пуховик, увесь у котячій шерсті. Беатріс сидить, прихилившись до передньої спинки ліжка, з голими ногами, зате у светрі, й читає-перечитує пачку неінформативних інформаційних листівок, надісланих АМІК.

«Компанія АМІК не може гарантувати й не гарантує безпеки особам, що подорожують на її транспортних засобах, особам, що проживають у її житлових об’єктах, а також особам, що мають на меті діяльність, пов’язану або не пов’язану з діяльністю АМІК. Поняття „безпека“ означає здоров’я, як фізичне, так і розумове, і охоплює, але не обмежується тільки цим, виживання і/або повернення з Оази як упродовж терміну, означеного договором, так і поза ним. АМІК зобов’язується мінімізувати ризик усім особам, що беруть участь у її проектах, але ваш підпис на цьому документі вважається підтвердженням усвідомлення того факту, що зусилля АМІК у цьому напрямку (мінімізації ризику) залежать від обставин, що перебувають поза контролем АМІК. Ці обставини, непередбачувані й безпрецедентні, не можуть бути детально обумовлені завчасно. Вони охоплюють, але не обмежуються тільки цим. Хвороби, нещасні випадки, аварії механізмів, несприятливі погодні умови та будь-які інші події, які звичайно визначаються як дії непоборної сили».

Двері його спальної каюти розчахнулися, у дверному отворі окреслився дебелий силует Бі-Джи.

— Йоу, братухо!

— Привіт!

Досвід підказував Пітерові, що, ніж наслідувати чужу говірку, краще розмовляти власного. Растафаріанці та пакистанські кокні не навернулися до Христа, хоч як не опікували їх євангелісти, що, блазнюючи, намагалися говорити як вони. Тож не було причини гадати, ніби з чорношкірими американцями буде інакше.

— Злазь із цього лежака, братухо, якщо хочеш із нами похавати.

— Я не проти, — відказав Пітер, скидуючи ноги з койки. — Мабуть, так і зроблю.

Бі-Джи наставив свої дебелі ручиська, щоб допомогти.

— Локшина буде, — повідомив він. — Із м’ясом.

— Просто чудово.

Досі босоніж, розхристаний, лише у трусах, Пітер, похитуючись, вишкандибав із каюти. Він пригадав свої шість років, коли його, очманілого від мікстури з парацетамолом, мати видобула з ліжка, щоб відсвяткувати день народження. Навіть думка про подарунки, що чекали на нього, не могла розвіяти вплив вітрянки і збадьорити Пітера.

Бі-Джи повів його коридором, стіни якого було обклеєно панорамними кольоровими світлинами зелених лугів, на кшталт тих велетенських наліпок, які Пітер звик бачити на автобусах. Либонь, якийсь дизайнер-мудрагель вирішив, що зелена травичка, весняні квіти й лазурове небо — це саме те видовище, яке має допомогти подолати клаустрофобію в безповітряному просторі.

— Ти ж не вегетаріанець, братухо? Ні?

— Е-е... ні, — відповів Пітер.

— Ну, а я так, — повідомив Бі-Джи, завертаючи Пітера за ріг, де зелені, хоч і трішки розпливчасті, краєвиди повторювалися знову. — Але в таких подорожах, старий, дізнаєшся ось яку штуку: інколи свої правила треба послабляти.

Вечеряли в контрольному відсіку, тобто у приміщенні, де були прилади, призначені для пілотування й навігації. Усупереч Пітеровим сподіванням, ступивши всередину, він не побачив нічого такого, від чого б йому перехопило дух. Не було там гігантського вікна з виглядом на безкрайній обшир космосу, із зорями й туманностями. Там узагалі не було вікон; окові ні на чому було спинитися — тільки армопластикові стіни з вентиляційними продухвинами, умикачами світла, регуляторами вологості та кількома ламінованими плакатами. Пітер уже бачив ці зображення раніше, в аміківських брошурах, ще коли подавався на цю вакансію. Це були блискучі плакати фірмового виробництва, на яких зображено стилізований корабель, стилізовану пташку зі стилізованою галузкою в дзьобі й невеличкий шматочок тексту, що вихваляв високі стандарти АМІК у практиці ведення бізнесу та необмежений потенціал приносити користь людству.

Пульт керування космічним кораблем теж виявився не таким вражаючим, яким уявляв його собі Пітер: ані тобі велетенських штурвалів, ані циферблатів, лічильників чи мерехтливих спалахів лампочок — лише кілька невеличких клавіатур, надтонких моніторів і один комп’ютерний корпус, що стояв окремо, схожий на банкомат чи на автомат, що продає всілякі перекуски. Сказати щиро, контрольний відсік більше скидався на офіс, ніж на капітанський місток. Ба навіть на досить жалюгідний офіс. Тут нічого не вказувало на те, що вони пливуть просторами чужої сонячної системи, за трильйони миль від дому.

Туска, пілот, сидів на обертовому кріслі, відвернувшись від моніторів, і розглядав невеличке пластикове горня, яке підніс собі аж до обличчя. Він був у шортах, а на ногах, голих і волохатих, які недбало закинув одна на одну, мав тенісні туфлі без шкарпеток.

— Ласкаво просимо назад, до світу живих, — промовив він, опускаючи горня на своє огрядне черево. — Добре спалося?

— Я не знаю, чи це був справжній сон, — відказав Пітер. — Радше очікування, коли знову відчуєш себе людиною.

— Це потребує трохи часу, — погодився Туска і знову підніс посудину з локшиною до обличчя.

У цього чоловіка була борода мишастого кольору, і, очевидно, він добре знався на тому, як доправляти мастку їжу до рота повз небезпеки, що чаїлися в густих заростях на обличчі. Навертівши трохи локшини на виделку, він стулив довкола неї свої чітко окреслені червоні губи.

— Ось, тримайте ваше, Пітере, — сказав Северин. — Я вже зірвав фольгу.

— Щиро дякую, — відповів Пітер, сідаючи за чорний пластиковий стіл, за яким Бі-Джи й Северин уже наминали локшину, орудуючи пластиковими виделками у своїх горнятах. Три невідкорковані бляшанки кока-коли стояли напоготові. Пітер заплющив очі й промовив безгучно молитву подяки за їжу, яку він збирався спожити.

— Ти ж християнин, правда? — запитав Бі-Джи.

— Правда, — відказав Пітер.

Локшину з тушкованим м’ясом було розігріто в мікрохвильовій печі нерівномірно: частина була така гаряча, що аж обпікала, а частина ще хрускотіла льодком. Пітер перемішав усе, щоб досягти компромісно теплої температури.

— Колись, давно-давно, я був у «Нації ісламу»^[4], — сказав Бі-Джи. — Вони допомогли, коли мені було важко. Але, старий, з тим стільки мороки! Цього не можна, того не можна! — Бі-Джи розчахнув свій чималий рот, завантажив туди цілу виделку звивистої страви, пережував тричі й проковтнув. — Ще треба було ненавидіти євреїв і білих. Вони тобі чешуть, що то не примусово, і всяку таку дурню. Але всім усе зрозуміло, старий. Усім усе зрозуміло. — Ще одна здоровенна порція локшини пішла до рота. — Я сам вирішую, кого мені ненавидіти, січеш, що кажу? Хто мене задовбує, тих я й ненавидітиму. І вони можуть бути білі, чорні, хоч аквамари-и-инові, старий! Мені то по барабану.

— Гадаю, це означає й те, — промовив Пітер, — що кого любити — це теж ваш власний вибір.

— Збіса правильно. Біла луцька, чорна луцька — усі гарні.

Туска чмихнув.

— Я певен, ти справив прекрасне враження на нашого панотця. — Він закінчив їсти й зараз витирав обличчя й бороду вологою серветкою.

— Мене не так легко обурити, — відказав Пітер. — Принаймні, не словами, це точно. У нашому світі достатньо всіляких способів висловити свою думку.

— Але ми зараз не в нашому світі, — із похмурою посмішкою відказав Северин.

Він відкоркував бляшанку кока-коли, і пінистий струмінь коричневої рідини вдарив аж до стелі.

— Го-о-осподи Боже! — вигукнув Туска, ледве не впавши зі свого крісла.

Бі-Джи тільки посміхнувся.

— Я все приберу, я все приберу, — заметушився Северин, вихоплюючи з дозатора оберемок паперових рушників.

Пітер допоміг йому витерти липку рідину зі стільниці.

— Кожного бісового разу одне й те саме, — бурмотів Северин, просякуючи собі груди, передпліччя, стілець і морозильник, звідки було вийнято кока-колу. Потім зігнувся, щоб витерти підлогу, килим, який, на щастя, і так був коричневий.

— Скільки разів ви вже літали на Оазу? — запитав Пітер.

— Три. І щоразу присягався, що не повернуся.

— Чому ж?

— Оаза позбавляє розуму.

Бі-Джи чмихнув:

— Ти й так уже несповна розуму, братухо.

— Містер Северин і містер Ґрехем обидва вкрай неврівноважені особистості, Пітере, — врочисто, наче суддя, виголосив Туска. — Я знаю їх багато років. Оаза — це найкраще місце для таких, як вони. Там вони при роботі. — Він жбурнув своє порожнє горня з-під локшини у відро для сміття. — До того ж вони справжні знавці своєї справи. Найкращі. Ось чому АМІК витрачає на них гроші.

— А ти, братухо? — звернувся Бі-Джи до Пітера. — Ти найкращий?

— Найкращий хто?

— Найкращий проповідник.

— Насправді я не вважаю себе проповідником.

— Ким же ти себе вважаєш, братухо?

Пітер, не знаючи, що відповісти, проковтнув клубок, що став йому в горлі. Його мозок досі перебував під впливом тієї шаленої сили, що перетрусила бляшанки з кока-колою. Йому хотілося, щоб поруч була Беатріс, щоб вона відповідала на запитання, щоб спрямувала цю суто чоловічу розмову в більш плідне річище.

— Я лише той, хто любить людей і прагне допомагати їм, хай як би вони не виглядали.

Ще одна широка посмішка розітнула велике обличчя Бі-Джи, наче він збирався сказати ще щось дотепне. Але той зненацька посерйознішав.

— Ти справді так думаєш? Без базару?

Пітер пильно глянув йому просто в вічі.

— Без базару.

Бі-Джи кивнув. Пітер відчув, що пройшов щось на кшталт випробування в очах цього здорованя. Його переведено до іншої категорії. Ще не «свій в доску», але вже й не якийсь дивоглядний звір, що може стати джерелом неприємностей.

— Агов, Северине! — гукнув Бі-Джи. — Я тебе так ніколи й не запитував: а ти якої віри, старий?

— Я? — перепитав Северин. — Ніякої. І так воно буде й надалі.

Северин закінчив відчищати кока-колу й саме відтирав паперовими рушничками синій чистильний засіб зі своїх пальців.

— Усе одно пальці липкі, — поскаржився він. — Я точно збожеволію, доки дістануся до води й мила.

Комп’ютер тихо запищав.

— Схоже, твої молитви почуто, Северине, — сказав Туска, зосереджуючи увагу на одному з моніторів. — Щойно система вирахувала, де ми є.

Доки Туска уважно проглядав повідомлення, усі сиділи мовчки, наче даючи йому змогу перевірити електронну пошту чи зробити заявку на інтернет-аукціоні. Він насправді ж з’ясовував, житимуть вони чи загинуть. Корабель іще не ввійшов у керовану фазу польоту, його лише катапультували крізь час і простір за допомогою технології, що кидала виклик законам фізики, — «стрибка». Зараз їхній зореліт, що скидався на роздутого від крові кліща — величезне, повне палива черево та крихітна голівка — безцільно кружляв десь приблизно біля місця свого призначення. А всередині цієї голівки четверо чоловіків дихали обмеженим запасом азоту, кисню й аргону. Дихали вони більше, ніж треба. Невисловлене побоювання висіло у відфільтрованому повітрі: «стрибок» міг закинути їх задалеко від цілі, й палива їм могло забракнути на завершальну частину подорожі. Прорахунок, на початку «стрибка» невимірно малий, наприкінці міг сягнути фатальної величини.

Тускаретельно вивчив числа, спритно поклацав куцими пальцями по клавіатурі, переглянув геометричні креслення, які насправді були картами того, що неможливо нанести на карту.

— Схоже, добрі новини, хлопці, — нарешті промовив він. — Коли багато разів старатися, все може вдатися.

— Що це означає? — запитав Северин.

— Це означає, що ми маємо помолитися за здоров’я флоридських технарів.

— А для нас тут що це означає?

— Це означає, що коли ми від загальної кількості віднімемо паливо на відстань, яку нам ще треба подолати, то його в нас лишиться ще так багато, що ми можемо використовувати його як пиво на студентській вечірці.

— Тобто скільки днів, Туско?

— Днів? — Туска змовк, щоб справити більше враження. — Двадцять вісім годин щонайбільше.

Бі-Джи скочив на ноги й викинув у повітря кулак:

— Ю-ху-у!

Від цієї миті в контрольному відсіку запанували переможні, навіть трохи шалені веселощі. Бі-Джи безугавно носився туди-сюди, розмахуючи руками, як бігун. Северин шкірився, показуючи жовті від нікотину зуби й вибиваючи на колінах, як на барабані, мелодію, яку чув лише він. Удаючи дзвін тарілок, чоловік час від часу змахував у повітрі кулаком і здригався, наче приголомшений веселим звуком. Туска пішов перевдягнутися — може, через пляму від локшини на його светрі, а може, він відчув, що обов’язки пілота, до яких він мав ось уже приступати, давали йому право на такий церемоніальний жест. Вирядившись у свіжу білу сорочку й сірі штани, він усівся перед клавіатурою, на якій мав увести траєкторію їхнього шляху до Оази.

— Ну ж бо, Туско! Починай уже! — промовив Северин. — Що тобі ще треба? Духовий оркестр? Групу підтримки?

Туска послав їм повітряний поцілунок і рішуче натиснув на клавішу.

— Пані та панове, а також їхні шльондри, — виголосив він насмішкувато-ораторським голосом. — Вітаємо вас на борті аміківського космічного човника, що прямує до Оази. Будьте ласкаві, уважно ознайомтеся з демонстрацією правил безпеки, навіть якщо ви досвідчений мандрівник. Паски безпеки застібаються й розстібаються, як показано. У вас немає паска безпеки? Що ж, обійдетеся без нього.

Він ударив ще по одній клавіші. Підлога завібрувала.

— У разі падіння тиску в кабіні буде подано кисень. Його закачають пілотові просто до рота. Усім іншим доведеться, затримавши дихання, сидіти тихо. — Бі-Джи та Северин зареготали. — У разі зіткнення вогники біля самої підлоги вкажуть вам шлях до виходу, де вас миттю засмокче смертоносна порожнеча. Пам’ятайте, будь ласка, що найближча придатна до життя планета може бути за три мільярди миль від вас.

Чоловік ударив ще по одній клавіші. Графік на екрані комп’ютера почав здійматися й опадати, наче хвиля.

— Судно споряджено рятувальною капсулою: однією спереду, жодною посередині й жодною позаду. Місця там саме для пілота й п’ятьох гарячих як жар жіночок, — Бі-Джи вибухнув реготом, Северин загиготів. — Знімайте ваші туфлі на високих підборах, дівчатка, перш ніж залазити до рятувальної капсули. До біса, знімайте все! Якщо моя антена не видовжиться, посмикайте її добряче. Закликати мене ви можете світловим або звуковим сигналом, але не турбуйтеся, я обійду по черзі кожну з вас. Будь ласка, ознайомтеся з інструкцією, де зазначено, якої пози ви повинні набути, коли почуєте команду «Смоктати». Радимо вам під час цього голову тримати постійно нахиленою.

Він іще раз натиснув на клавішу і здійняв кулак у повітря.

— Ми усвідомлюємо, що сьогодні ви не мали вибору авіаліній, тому дякуємо, що обрали АМІК.

Северин і Бі-Джи заплескали в долоні й радісно загукали. Пітер нерішуче склав руки докупи, але не кричав разом із ними. Він сподівався, що зможе бути скромним учасником, частиною гурту, але не об’єктом, що притягує пильні погляди. Він знав: це не надто вражаючий початок місії, яка мала на меті завоювати серця й душі населення цілої планети. Але Пітер сподівався, що йому буде пробачено. Він був далеко від дому, голова йому гуділа від болю, локшина з м’ясом камінням лежала в шлунку, йому далі марилося, що його розібрали на частини, а потім зібрали докупи, але десь припустилися помилки. Пітер хотів лише одного — заповзти в ліжко до Беатріс і Джошуа й заснути. Велика пригода, безперечно, могла б і зачекати.

4 «Привіт усім!» — промовив він

Дорога Беа!

Нарешті я можу тобі написати! Чи не назвати нам цього листа моїм Першим Посланням до джошунян? 0,я знаю, ми обоє з осторогою ставимося до святого Павла й не поділяємо його поглядів багато на що, але чоловік цей, безперечно, тямив, як написати доброго листа, а мені, особливо в теперішньому стані (я напівмарю від виснаження) потрібно буде все натхнення, на яке я тільки-но спроможний. Тож, доки на думку мені не спало нічого прекрасно неповторного, звертаюся до тебе такими словами: «Благодать тобі й мир від Бога Отця нашого й Господа Ісуса Христа!»[5] Я сумніваюся, що Павло мав на думці якусь жінку, коли писав це вітання, зважаючи на його проблеми з протилежною статтю, але, можливо, якби він знав ТЕБЕ, все було б інакше.

Я хотів би все докладно оповісти тобі, але наразі ще нічого оповідати. Наш зореліт без вікон. Довкола мене мільйони зірок та інших, напевно, дивовижних речей, але все, що я бачу, — це стіни, стеля й підлога. Добре, що в мене немає клаустрофобії.

Я пишу тобі олівцем на папері. (У мене було декілька ручок, але вони луснули, мабуть, під час «стрибка» — мою валізу всю залито всередині їхнім чорнилом. Недивно, що вони не пережили перельоту, зважаючи на те, як почувається моя голова!..) Хай там як, а коли хитромудра технологія зазнає невдачі, примітивна технологія заступає її, щоб виконати роботу. Ось так ми повертаємося до загостреної палички зі шматочком графіту всередині та до листів спресованої дерев’яної маси...

Ти, мабуть, гадаєш, чи не збожеволів я? Ні, не хвилюйся (поки що). Я не марю й не збираюся класти цього листа в конверт і клеїти марку. Я досі в дорозі — нам зосталося летіти ще трохи більше ніж добу. Щойно прибуду на Оазу і влаштуюся на новому місці, я перепишу ці записи. Мене під’єднають до мережі, і я зможу надіслати повідомлення тій штукенції, яку аміківці встановили у нас удома. До речі, можеш забути про те, що вона називається «Поштова обчислювальна машина Чжоу-23», як нам казали. Розмовляючи тут із хлопцями, я принагідно згадав про цей термін. Вони тільки посміялися. Тут цей пристрій називають «пострілом». Як типово для американців — скорочувати все до одного-двох складів. (Зате добре запам’ятовується.)

Гадаю, замість чекати весь день, я міг би скористатися «пострілом», що є на нашому кораблі. Тим паче, я надто збурений, щоб спати, і в такий спосіб непогано використав би час до приземлення. Але тоді послання моє могли б побачити інші, а мені цього не хотілося б через те, що я бажаю сказати тобі далі. Мої супутники — як би це сказати — не є зразково чуйними й розважливими. Якби я написав це на їхньому пристрої, цілком могло би статися, що один із них побачив би мого, листа і прочитав його вголос, на глум іншим.

Беа, пробач мені, що не можу ніяк про це забути, та мені досі прикро за те, що трапилося в машині. Я відчуваю, що підвів тебе. Як хотів би я обійняти тебе й усе виправити! Я картаю себе через дурницю, я знаю. Гадаю, це лише змушує мене усвідомити, як далеко ми одне від одного. Чи ж були коли-небудь чоловік із жінкою розділені такою незмірною відстанню? Здається, ще вчора я міг простягнути руку — і ти була поруч. Того ранку, останнього, який ми провели в ліжку разом, ти мала такий задоволений і спокійний вигляд. Але в машині ти вже виглядала пригніченою.

Окрім того, що я схвильований цим, я не можу сказати, що почуваюся впевнено щодо своєї місії. Можливо, я просто втомлений фізично і це скоро минеться, та я часто запитую себе, чи готовий до цього виклику. Решта чоловіків на кораблі, хоч і галасливі, але до мене ставляться дуже добре, трохи ніби навіть поблажливо. Та я певен, усім їм цікаво знати, чого це АМІК витрачає купу грошей, щоб доправити мене на Оазу, і, мушу визнати, те саме питання бентежить і мене особисто. Кожен член команди має чітко визначену роль. Туска (не знаю, як його на ім’я) — пілот, а на Оазі працює з комп’ютерами. Біллі Ґрехем на прізвисько Бі-Джи — інженер із великим досвідом у нафтовидобувній промисловості. Артур Северин — ще один інженер, але вже якийсь інший, щось пов’язане з гідрометалургійними процесами; моєму розуму це осягнути несила. Розмовляючи з ними, можна подумати, що це прості будівельники (і, гадаю, вони ними таки є!), але ці хлопці значно розумніші, ніж видаються, і, на відміну від мене, своїми вміннями щонайкраще відповідають власному призначенню.

Ну гаразд, гадаю, на сьогодні сумнівів у своїх силах досить!

Та частина листа, яку я нашкрябав ще на зорельоті, закінчилася — я здобувся не на багато з олівцем і папером, еге ж? Усе, що далі, написано (гаразд, набрано на комп’ютері) на Оазі. Так, я прибув, я тут! І перше, що я роблю, — це пишу тобі.

Приземлилися ми безпечно — власне кажучи, на диво м’яко. Не було навіть того дрижання й глухого удару, який відчуваєш, коли колеса літака торкаються землі. Більше схоже на ліфт, що зупинився на твоєму поверсі. Аби позбутися відчуття нереальності, я волів би, щоб це було щось драматичніше, щось навіть страшне. Натомість тобі кажуть, що ми приземлилися, двері відчиняються, ти виходиш у схожий на трубу перехід, достоту як У будь-якому аеропорту, й опиняєшся у великій жахливій будівлі, що виглядає як будь-яка інша велика незугарна будівля, в якій тобі довелося побувати раніше. Я очікував на щось більш чудернацьке, на якісь чужопланетні архітектурні форми. Утім, це місце проектували, либонь, ті самі люди, Що й аміківські будівлі у Флориді.

Хай там як, а зараз я у своєму номері. Я гадав, Що після прильоту мені доведеться негайно ж вирушати куди-інде, у подорож якимось дивовижним краєм. Але в аеропорту — якщо можна назвати це місце аеропортом, бо воно більше схоже на велетенську автостоянку — є кілька корпусів із житловими приміщеннями, і мене просто перевели з однієї комірки до іншої.

Не те щоб житло моє було тісним. Сказати правду, спальня тут більша за нашу, є пристойна ванна з душем (яким я через втому ще не скористався), холодильник (зовсім порожній, якщо не враховувати форми для льоду, також порожньої), стіл, два стільці і, звичайно, «постріл», за допомогою якого я набираю зараз цього листа. Умови мої «готельні», я цілком міг би уявити себе в конференц-центрі у Вотфорді. Але, думаю, я дуже скоро засну. Северин сказав мені, що це цілком звична річ — після «стрибка» кілька днів мордуватися безсонням, а потім усю добу спати без просипу. Я певен, він знає, що каже.

Ми, Северин і я, розійшлися трохи недоладно. «Стрибок» було виконано навіть точніше, ніж очікувалося, а отже, хоч ми й не шкодували палива, щоб дістатися до Оази якомога швидше, нам усе одно зоставалося його ще дуже багато. Тож перед посадкою ми просто скинули його за борт. Можеш собі уявити? Тисячі літрів палива випорснуто в космос разом із нашими нечистотами, брудними серветками й порожніми посудинами з-під локшини. Я не міг не сказати: «Напевне, мав би бути якийсь кращий вихід!» Северин образився (гадаю, він заступався за Туску, який формально відповідав за це рішення — у цих двох не втямиш, що, чи то любов, чи ненависть). Хай там як, а Северин запитав, чи не думаю я, бува, що можна посадити корабель із такою кількістю палива «в дупі». Він сказав, це однаково, що кинути з хмарочоса пляшку з молоком, сподіваючись, що вона вціліє, коли впаде. Я відповів, що коли наука змогла домудруватися до «стрибка», напевне, й цій проблемі можна було б зарадити. Северин ухопився за це слово, «наука». Наука, сказав він, — це не якась незбагненна, казкова сила, це просто так ми називаємо блискучі ідеї, які спадають на думку тим декільком хлопцям, коли вони лежать уночі в ліжку, і якщо ця проблема з паливом так мене турбує, то ніхто не заважає мені знайти блискуче рішення та й повідомити про нього АМІК. Він сказав це наче й недбалим голосом, але за словами його відчувалася агресія. Ти ж знаєш, якими бувають чоловіки.

Не можу повірити, що я розповідаю про свою пересварку з інженером! Милістю Господа нашого мене послано до іншого світу, першого з-посеред християнських місіонерів, а я неславлю свого товариша в дорозі!

Люба моя Беатріс, розглядай, будь ласка, це моє перше послання як вступ, як першу спробу налагодити плуга, перед тим як зорати ґрунт і засіяти його чимось прекрасним. Почасти тому я вирішив передрукувати всі ті карлючки, писані олівцем на кораблі, не змінюючи ані титли, і надіслати «пострілом» тобі. Якби я змінив одне речення, міг би не встояти перед спокусою переробити їх усі. Якби дозволив собі оминути бодай одну дрібницю, я, мабуть, відкинув би все. Нехай Уже краще ти отримаєш цю нескладну, малозрозумілу базгранину людини, що ніяк не може отямитися після перельоту.

Зараз я піду спати. Уже ніч. Ніч буде наступних три дні, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Неба я ще не бачив як слід, лише мигцем крізь прозору стелю зали для прибуття, коли мене провадили до мого пристановища. Дуже послужлива координатор, яку надіслав АМІК і чиє ім’я я призабув, постійно базікала й намагалася взяти мою валізу, я ж, так би мовити, волікся позаду. У моєму помешканні великі вікна, але їх затулили жалюзі, очевидно електронні, а я надто знесилений і спантеличений, щоб утямити, як вони працюють. Мені треба трохи поспати, перш ніж я почну тиснути на кнопки. За винятком, звісно, цієї кнопки, яку я зараз натисну, щоб надіслати тобі це послання.

Постріл крізь простір — і промінчики світла летять, відштовхуються від потрібних супутників і потрапляють до жінки, яку я кохаю! Але хіба ці слова, перетворені у спалахи двійкового коду, можуть подорожувати так незбагненно далеко? Я не повірю в це остаточно, доки не отримаю відповідь від тебе. Якщо це диво буде мені даровано, інші дива теж не забаряться. Я певен у цьому.

Кохаю

Пітер

Пітер спав, а коли прокинувся, почув, як іде дощ.

Тривалий час він лежав у темряві, занадто стомлений, щоб поворухнутися, і дослухався. Дощ тут звучав інакше, ніж удома. Він то вщухав, то посилювався у швидкому циклічному ритмі, щонайбільше три секунди між перепадами. Пітер дихав у лад із дощем: вдихав, коли той слабшав, і видихав, коли посилювався. Чому ж дощ так поводився? Було це природне явище чи його спричинено конструкцією будівлі: вітровою пасткою, витяжним душником чи несправною брамою, яка то відчинялася, то зачинялася? А може, це щось зовсім буденне — наприклад, його власне вікно, що ляскає на вітру. Пітер не бачив нічого за планками своїх жалюзі.

Урешті-решт цікавість узяла гору над втомою. Чоловік насилу видобувся з ліжка, намацав умикач світла у ванній, і тієї ж миті його засліпило надміром галогенового сяйва. Мружачись, Пітер позирнув на свій годинник, єдину річ, яку він не зняв, коли лягав у ліжко. Він проспав... як довго?... лише сім годин... якщо тільки не тридцять одну. Він перевірив дату. Та ні, тільки сім. Що ж розбудило його? Може, ерекція?

Ванна кімната була точнісінько така, як у будь-якому готелі, хіба що в туалеті замість зливного бачка був механізм, який всмоктував увесь вміст зі свистом стиснутого повітря. Пітер відлив, повільно, відчуваючи певну незручність, доки член його не став знову м’яким. Сеча мала темно-помаранчевий колір. Стривожившись, він набрав склянку води з-під крана. Рідина була блідо-зеленою. Чистою й прозорою, однак блідо-зеленого кольору. На стіні над рукомийником було почеплено повідомлення друкованими літерами: ВОДА ЗЕЛЕНОГО КОЛЬОРУ, ЦЕ ЦІЛКОМ НОРМАЛЬНО Й БЕЗПЕЧНО. ЯКЩО ВИ СУМНІВАЄТЕСЯ, БУТИЛЬОВАНУ ВОДУ Й БЕЗАЛКОГОЛЬНІ НАПОЇ МОЖНА ПРИДБАТИ ЗА УМОВИ НАЯВНОСТІ В ЗАПАСАХ АМІК ПО 50 ДОЛАРІВ ЗА 300 МЛ.

Пітер уп’явся спраглими, однак недовірливими очима в склянку зі зеленою рідиною, пригадуючи історії про британських туристів, що, поїхавши у відпустку за кордон, напилися там води й отруїлися. Бігунка і все таке. У пам’яті спливли дві заспокійливі цитати зі Святого Письма: «Не журіться про життя своє Що будете пити», Євангеліє від Матвія, 6:25, та «Для чистих все чисте», послання апостола Павла до Тита, 1:15. Утім, ці цитати стосувалися очевидно інакшого контексту. Він ще раз поглянув на оголошення, яке пропонувало бутильовану воду ПО П’ЯТДЕСЯТ ДОЛАРІВ ЗА ТРИСТА МІЛІЛІТРІВ. Не може бути й мови. Він і Беа вже обговорювали, як витрачатимуть гроші, які Пітер заробить у цій місії. Виплатять іпотечний кредит. Переоблаштують дитячу кімнату в своїй церкві, щоб у діток було більше світла й тепла. Куплять автофургон, пристосований для інвалідних візків. Було ще багато всякого. Кожен долар, витрачений ним тут, означатиме, що доведеться викреслити зі списку щось важливе. Він підніс склянку до рота й випив.

Вода на смак була добра. Власне кажучи, божественна. Блюзнірська думка? «О, дай тому спокій, — без сумніву, порадила б йому Беатріс. — У світі є значно важливіші речі, якими варто перейматися». А якими речами варто перейматися в цьому світі? Незабаром він про це дізнається. Пітер підвівся, змив у туалеті, попив ще зеленої водички. Вона ледь-ледь відгонила смаком мускатної дині, хоча, може, це йому тільки здавалося.

Досі голий, Пітер підійшов до вікна спальні. Жалюзі мусять підійматися, дарма що не видно перемикачів чи кнопок. Пітер провів пальцями по планках і намацав мотузок. Він смикнув за нього, й жалюзі піднялися. Тягнучи за шнур, він подумав, що голизну його може уздріти будь-який перехожий, однак турбуватися про це було вже запізно. Вікно — велику плексигласову шибу — було відтулено повністю.

Надворі досі панувала темрява. Довкола аміківського аеропорту була пустка: мертва зона порожнього асфальту, жалюгідних будиночків, схожих на сараї, та веретенуватих сталевих ліхтарів. Це скидалося на парковання біля супермаркету, що не мало ні кінця ні краю. І все-таки серце Пітерові закалатало, а дух перехопило від захоплення. Дощ! Цей дощ не падав прямими лініями, він... танцював! Хіба ж може злива «танцювати»? Вода — це ж не якась розумна істота. А втім, злива неслася з одного боку в інший, а сотні тисяч сріблястих ліній викреслювали однакові елегантні дуги. Це зовсім не було подібно до того, як на Землі подмухи вітру безладно жбурляють краплями. Ні, повітря тут видавалося спокійним, а рухи дощу були граційні — розмірене колихання з одного кінця неба до іншого. Звідси й це ритмічне крапотіння по його вікну.

Пітер притулився чолом до скла й відчув його благодатну прохолоду. Він усвідомив, що його злегка лихоманить, і подумав, чи вихиляси дощу йому, бува, не примарилися. Вдивляючись у темряву, Пітер спробував сфокусувати зір на серпанку світла довкола ліхтарів. Усередині цих схожих на німб осяйних куль краплі дощу здавалися окремими цятками, блискучими, як станіолеве конфеті. Їхні хвилясті візерунки, що милували око, були чисті-пречисті.

Пітер відступив від вікна. Його відображення було примарним, посіченим краплинами неземного дощу. Зазвичай рум’яне й бадьоре, обличчя його мало втомлений вигляд. Вольфрамове світло далекого ліхтаря палахкотіло неначе всередині Пітерового черева. Його геніталії видавалися немов вирізьбленими з гіпсу, як у грецьких статуй. Він здійняв руку, щоб розірвати закляття, повернути собі звичну людську природу. Та у вікні неначе незнайомець помахав рукою йому у відповідь.

Моя дорога Беатріс!

Від тебе ані слова. Я почуваюся наче підвішений У буквальному розумінні — наче не можу видихнути, доки не переконаюся, що ми маємо змогу спілкуватися одне з одним. Колись я читав науково-фантастичне оповідання, у якому молодий чоловік вирушив до чужої планети, лишивши дружину вдома. Він подорожував лише декілька тижнів, а потім повернувся на Землю. Суть цієї історії в тому, що час спливав для них із різною швидкістю. Тож, коли чоловік повернувся додому, виявилося, що минуло сімдесят п’ять земних років, а дружина померла за тиждень до його повернення. Він саме встиг на похорон, і всі старі люди дивувалися, хто ж такий цей молодик, що божеволіє з горя. То була така собі фантастична казочка, та я читав її у вразливому віці, і вона таки зачепила мене. А тепер, звісно, я боюся, щоб такого не сталося насправді. Бі-Джи, Северин і Туска протягом останніх років декілька разів бували на Оазі й поверталися назад, тож я, мабуть, маю взяти це за доказ, що ти не стала зморшкуватою, як чорнослив! (Хоч навіть якщо стала, я однаково тебе кохатиму!)

Як ти, мабуть, здогадуєшся, читаючи це моє пустослів’я, я досі ще не можу отямитися від зміни часових умов. Спав я добре, але геть замало. Тут досі ще темно, сама-самісінька середина триденної ночі. Я ще не виходив назовні, але бачив дощ. Він тут дивовижний: розхитується туди-сюди, наче намистинові фіранки.

Тут є ванна з усім необхідним, і я щойно мився під душем. Вода — зелена! Пити її, очевидно, можна. Як чудово нарешті помитися як слід, хоча від мене все одно якось дивно тхне (я певен, ти не стримала б сміху, якби побачила, як я сиджу тут і з насупленим обличчям нюхаю власні пахви), а моя сеча чудернацького кольору.

Що ж, не цим я хотів завершити свого листа, але мені не спадає на думку більше нічого, про що можна було б зараз написати. Просто я мушу отримати звістку від тебе. Де ти? Відгукнися, будь ласка!

Кохаю

Пітер

Надіславши цього листа, Пітер став тинятися номером, не маючи гадки, що йому робити далі. Представниця АМІК, яка супроводжувала його від зорельота, сказала все, що кажуть у таких випадках, і заявила, що в разі потреби вона до послуг чоловіка. Щоправда, не уточнила, як це працюватиме. Називала вона своє ім’я чи ні? Пітер не міг пригадати. На столі не було жодної записки з привітаннями, з якимись підказками для нього і поясненнями, як із кимось зв’язатися. На стіні виднілася кнопка з написом «НАДЗВИЧАЙНА СИТУАЦІЯ», але не було кнопки з написом «ЗБЕНТЕЖЕННЯ». Досить довго Пітер шукав ключ від свого номера, маючи на думці, що це може бути не звичайний ключ, а щось подібне до пластикової картки, яку видають у готелях. Він не знайшов анічогісінько, що бодай би трохи нагадувало ключ. Зрештою Пітер відчинив двері й оглянув замок, а точніше не замок, а місце, де замок мав би бути. На дверях — тільки старомодна шарнірна ручка, наче його кімната була спальнею в незвично великому будинку. «Багато осель у домі Мого Отця»^[6]. АМІК, очевидно, не надто переймався безпекою своїх працівників чи їхньою можливістю усамітнитися. Гаразд, може, їм нічого красти й нічого ховати, але навіть у такому разі... Дивно. Чоловік оглянув коридор, який був порожнім, а двері до його номера були в ньому єдиними.

Повернувшись, Пітер відчинив холодильник, пересвідчився, що, крім форми для льоду, там нічого немає. Можна було б сподіватися хоча б на якесь яблуко, хіба ні? Може, й ні. Він постійно забував, як далеко він від дому.

Саме настав час вийти й дізнатися, куди він потрапив.

Пітер одягнувся у свій учорашній одяг: труси, джинси, фланелеву сорочку, джинсову куртку, шнуровані черевики. Зачесався, ковтнув ще зеленуватої води. Порожній шлунок забулькотів і загурчав: локшину, спожиту на кораблі, уже давно було перетравлено. Пітер ступив було до дверей; завагався, опустився навколішки і схилив голову в молитві. Він досі не подякував Господові за щасливе прибуття до місця свого призначення; він дякував Йому зараз. Пітер став дякувати Йому й за інші речі, але наразі виразно відчув, ніби Ісус стоїть позаду нього, підштовхуючи й добротливо докоряючи за зволікання. Тож Пітер схопився на рівні й миттю полишив кімнату.

Аміківська кафе-їдальня гула, однак не людськими голосами — там звучав музичний запис. Одна стіна цього просторого приміщення була майже повністю скляною, і музика, що вихоплювалася з отворів на стелі, висіла тут, наче туман. За вікном, здавалося, невиразно зблискувала вода, але дощу видно не було, він швидше відчувався, і відчуття це привносило до зали атмосферу затишку, що огортав усе довкола.

співав примарний жіночий голос, який, либонь, подолав не одну милю прихованих тунелів, щоб нарешті несподівано видобутися з якоїсь шпарини.

У їдальні було четверо аміківців, лише молоді люди, незнайомі Пітерові. Один — огрядний китаєць, підстрижений коротко, по-армійському. Підперши обличчя кулаком, він куняв у м’якому кріслі поряд зі стелажем, заповненим журналами. Інший чоловік порався біля буфета, на його високій хирлявій постаті теліпалася простора футболка. Покусуючи свої набряклі губи великими білими зубами, незнайомець зосереджено тицяв металевим стилусом у сенсорний монітор, що стояв на барній стійці. Чуприну чоловік мав масну, вкриту якимось схожим на желатин засобом для догляду за волоссям. Скидався на слов’янина. Решта двоє були чорношкірі. Вони сиділи за одним зі столиків, разом вивчаючи якусь книжку. Як на Біблію, вона була занадто велика й тонка; скоріше якась технічна інструкція. Біля ліктів цих людей стояли великі горнята з-під кави та дві десертні тарілки, на яких, окрім крихт, нічого не було. Їжею у приміщенні не пахло.

Троє, що не спали, відзначили Пітерове прибуття, стримано привітавшись кивком голови, але справ своїх не полишили. Азіат, що похропував, і двоє чоловіків із книжкою були одягнуті однаково: вільні сорочки в арабському стилі, вільні бавовняні штани, без шкарпеток, важкі спортивні черевики. Такі собі мусульмани-баскетболісти.

— Привіт, я Пітер, — промовив він, підходячи до барної стійки. — Я тут новачок. Я б чогось перекусив, якщо можна.

Молодик слов’янської зовнішності повільно похитав туди-сюди головою з випнутою щелепою.

— Запізно, друже.

— Запізно?

— Щодобовий переоблік. Розпочався годину тому.

— Мені аміківці казали, що їжа буде завжди, коли схочеш.

— Так і є. Треба тільки пильнувати, щоб не схотіти, коли їжі нема.

Якийсь час Пітер розмірковував над тим, що почув. Жіночий голос, який линув із динаміків, дістався до кінця пісні. За ним чоловічий, дзвінкий і роблено-інтимний, оголосив:

«Ви слухаєте „Нічні квіти“, документальну хроніку, присвячену пісні Петсі Клайн „По півночі я вийду на прогулянку“. Ви почуєте різні варіанти її виконання починаючи від тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року аж до посмертних дуетів тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого. Отож, любі слухачі, ви зробили так, як я вас прохав? Ви ж відклали собі в пам’яті ту дівочу соромливість, якою променить голос Петсі в дебютній версії пісні, з якою співачка виступила на „Шукачах талантів“ Артура Ґодфрі? Одинадцять місяців минуло, а яка різниця! Другу версію, яку ви щойно чули, було записано чотирнадцятого грудня тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року для „Ґранд Ол Опрі“^[7]. На той час Петсі вже добре розуміла, яку незвичайну силу має її пісня. Але та поволока мудрості й нестерпного смутку, яку ви відчуєте, прослухавши наступну версію, з’явилася й через особисту трагедію. Петсі ледве не загинула в лобовому зіткненні автівок чотирнадцятого червня тисяча дев’ятсот шістдесят першого року. Дивовижно, та лише за кілька днів після того, як вона залишила лікарню, ми бачимо, як Петсі виконує „По півночі“ в бальній залі Сімаррона в Талсі, штат Оклахома. Слухайте ж бо, люди, слухайте уважно, і ви почуєте весь біль тієї жахливої автокатастрофи, ви почуєте все горе, яке мала відчувати Петсі через глибокі шрами на її чолі, що вже ніколи не загояться...»

Примарний жіночий голос знову поплив попід стелею:

— А коли привезуть їжу? — запитав Пітер.

— Та вона вже тут, — відказав слов’янин, поплескуючи по барній стійці. — Буде виданою до споживання за шість годин і... двадцять сім хвилин.

— Вибачте, я тут новенький, я не знав про всі ці порядки. І я справді дуже-дуже зголоднів. Чи не могли б ви... гм... видати щось раніше й відзначити, що його було спожито через шість годин?

Слов’янин зіщулив очі.

— Я вчинив би... неправду, друже.

Пітер усміхнувся й похилив голову на знак поразки. Тимчасом як Петсі Клайн співала: «Це так говорю я тобі про любов свою...», він відійшов від стійки й опустився в одне з крісел біля стелажа з журналами просто за чоловіком, що спав.

Щойно Пітер опустився у крісло, як відчув знемогу і зрозумів: якщо не підведеться якомога швидше, то засне. Він нахилився до журналів і швидко перебігся очима по назвах: «Космополітен», «Ретрогеймер», «Чоловіче здоров’я», «Ваш пес», «Вог», «Старовинні літаки», «Брудні спермошльондри», «Дім і сад», «Природний імунітет», «Автоспорт», «Науковий вісник», «Кулінарні суперідеї»... Доволі непогана добірка, на будь-який смак. Зачитана й лише трохи застаріла.

— Агов, проповіднику!

Пітер обернувся в кріслі. Двоє чорношкірих чоловіків, що сиділи за одним столиком, згорнули свою книжку, вирішивши, що на сьогодні читання досить. Один із них тримав у руці загорнений у фольгу предмет завбільшки з тенісний м’ячик, демонстративно його обертаючи. Щойно чорношкірому вдалося привернути Пітерову увагу, він кинув предмет через залу. Пітер зловив його легко, без жодного натяку на незграбність. Йому завжди чудово вдавалося приймати подачі. Обидва незнайомці здійняли кулаки в дружньому жесті, вітаючи таку вдалу спробу. Пітер, розгорнувши фольгу, знайшов усередині шмат чорничного мафіна.

— Дякую! — Завдяки акустиці зали голос його лунав незвично, змагаючись із голосом радіоведучого, що знову взявся оповідати про Петсі Клайн.

На цьому етапі історії Петсі вже загинула в авіакатастрофі.

«...після продажу будинку особисті речі її було занехаяно. Люди, що навіть не уявляли, яким скарбом володіють, передавали цей запис із рук до рук, доки він не опинився в комірці якогось ювеліра, де й пролежав декілька років. Лишень уявіть собі, любі друзі! Ці божественні звуки, які ви щойно чули, спали, змотані в коток простої магнітної плівки, зачинені в темній комірчині, щоб, можливо, ніколи більше не побачити сонячного світла. Та складемо ж вічну подяку ювелірові, який врешті отямився й уклав угоду з „Ем-Сі-Ей Рекордз“^[8]...»

Чорничний мафій виявився смачнючим, однією з найкращих страв, які Пітер будь-коли куштував. А понад те, як же солодко було відчувати, що він тут не на цілковито ворожій території!

— Ласкаво просимо до раю, проповіднику! — гукнув один із його хлібодавців, і всі, за винятком азіата, що спав, засміялися.

Пітер обернувся до них і променисто всміхнувся:

— Ну, все справді виглядає куди краще, ніж кілька хвилин тому.

— Уперед і вгору, проповіднику! Це вважай що аміківське гасло.

— Отже, — сказав Пітер, — як вам тут, хлопці?

Чорношкірий чоловік, що кинув було мафій, замислився, серйозно обмірковуючи запитання:

— Нормально. Як і всюди.

— Погода крута, — втрутився його товариш.

— Він має на увазі, що погода добра, тепла.

— А це круто, старий, ось про це я й кажу.

— Знаєте, а я ще й надворі не був, — мовив Пітер.

— О, сходи обов’язково, — сказав перший чоловік, мовби припускаючи можливість того, що Пітер вирішить усе своє перебування на Оазі провести в номері. — Варто глянути, доки ще не розвиднілося.

Пітер підвівся.

— Так я, мабуть, і зроблю. Де тут... е-е... найближчий вихід?

Буфетник указав йому довгим кістлявим пальцем на освітлений пластиковий знак, на якому великими літерами було написано: «ПРИЄМНО ПРОВЕСТИ ЧАС!», а нижче дрібнішим Шрифтом: «ЇЖТЕ Й ПИЙТЕ ВІДПОВІДАЛЬНО. ПАМ’ЯТАЙТЕ, ЩО ВИТРАТИ НА БУТИЛЬОВАНУ ВОДУ, ГАЗОВАНІ НАПОЇ, ТІСТЕЧКА, СОЛОДОЩІ Й ПРОДУКТИ З ЖОВТИМИ НАЛІПКАМИ НЕ КОМПЕНСУЮТЬСЯ. ЇХ БУДЕ ВИРАХУВАНО З ВАШОЇ ПЛАТНІ».

— Дякую за підказку, — сказав Пітер, виходячи. — І за мафій!

— Усього найкращого, друже!

Останнє, що він почув, — це голос Петсі Клайн, цього разу в зірковому дуеті, записаному завдяки дивам сучасних технологій через десятиліття після її смерті.

Вийшовши крізь розсувні двері, Пітер ступив у атмосферу Оази і, всупереч своїм побоюванням, не помер одразу; його не засмоктало в безповітряну коловерть, і він не зсохся, як кусник сала на пательні. Натомість його огорнув вологий вітерець, що вирував, теплувато-лагідний на дотик, наче пара, яка, однак, не забивала дихання. Пітер попрямував у темряву, шлях йому освітлювали хіба що кілька далеких ліхтарів. Хай там як, у понурих околицях аміківського аеропорту дивитися було не багато на що, лише мокрий чорний асфальт, скільки сягало око. Але ж Пітер хотів вийти надвір, от він і гуляє тепер надворі.

Небо було темним, темно-аквамариновим. Аквамари-и-и-иновим, як сказав би Бі-Джи. Видно було лише кілька десятків зірок, значно менше, ніж Пітер звик бачити. Кожна з них, одначе, сяяла яскраво, без жодного мерехтіння, з блідо-зеленою короною довкола себе. Місяця не було.

Дощ уже припинився, але, здавалося, повітря складається здебільшого з води. Якби Пітер заплющив очі, то цілком міг би уявити, що бреде крізь теплу водойму. Повітря плескотіло по щоках, лоскотало вуха, текло по губах і руках. Воно просякало крізь одяг, легенько повівало за коміром сорочки й повзло далі донизу, по хребту. Лопатки й груди Пітера ставали вологими, а манжети приставали до зап’ястків. Було так тепло — скоріше дуже тепло, але не спекотно, — що шкіру Пітерові вже поколювало потом, а його всього охопило інтимне відчуття — він відчував кожну волосинку в пахвах, промежину біля паху, знав форму кожного пальця своїх ніг у вологому взутті.

Пітер одягнувся зовсім неправильно. Ті хлопці з АМІК у своїх просторих арабських одежинах добре знали, як одягатися, еге ж? Треба буде взяти з них приклад якомога швидше.

Прогулюючись, він намагався збагнути, які ж незвичні явища відбувалися всередині нього, а які були зовнішньою дійсністю. Серце билося трохи швидше, ніж зазвичай; Пітер поклав це на збудження. Ішов він трохи хитким кроком, немовби під дією алкоголю. Мабуть, гадав він, це все просто наслідки «стрибка», часозсуву й загального виснаження. Ноги, здавалося, підстрибували щокроку, неначе асфальт був гумований. Пітер став навколішки й постукав по поверхні кісточками пальців. Вона була твердою, непіддатливою. Хай із чого її було зроблено — либонь, якась комбінація місцевого ґрунту й завезених хімічних сполук — щільність її була, як у звичайного асфальту. Пітер підвівся, і це вдалося йому, можливо, навіть легше, ніж мало би. Мовби легенький стрибок на батуті. Але цей ефект урівноважувався водянистою щільністю повітря. Пітер підняв руку й долонею тицьнув уперед, перевіряючи опір. Опору не було, однак повітря завирувало довкола зап’ястка, підійнялося, лоскочучи, по передпліччю. Пітер не визначився, чи йому це сподобалося, чи стало лячно. Він звик не відчувати повітря довкола себе. Тут же воно було присутнє, і присутність ця була такою відчутною, що чоловіка охопила спокуса впасти й вірити, що повітря просто зупинить його, як подушка. Звісно, не зупинить. Але воно терлося об Пітерову шкіру, воно наче обіцяло: зупиню.

Чоловік глибоко вдихнув, намагаючись розсмакувати повітря. На відчуття воно нічим не відрізнялося від звичайного. Із аміківських брошур Пітер знав, що це майже та сама суміш азоту й кисню, якою він дихав усе життя, лише трохи менше вуглекислого газу, трохи більше озону і ще дрібка кількох елементів, яких не було в повітрі на Землі. У брошурах нічого не йшлося про вологість, але клімат на Оазі там було описано як «тропічний», тож, можливо, це малося на увазі само собою.

Щось лоскотнуло Пітерове ліве вухо, і він мимоволі тернув по ньому рукою. Щось хлипке, як розмочені кукурудзяні пластівці чи гниле листя, просякло крізь пальці, але впало додолу, перш ніж він устиг підвести руку до очей, щоб роздивитися. Пальці було перемащено якоюсь липкою рідиною. Кров’ю? Та ні, якщо й кров’ю, то не його. Вона була зелена, як шпинат.

Пітер обернувся й поглянув на будівлю, з якої вийшов. Вона була неймовірно потворною, як і всі архітектурні споруди, зведені не ревними вірянами чи божевільними диваками. Єдине, що рятувало недоладну будову, — це прозоре вікно їдальні, що світилося в темряві, наче екран телевізора. Хоча Пітер відійшов уже доволі далеко, він досі міг розрізнити буфет і стелаж із журналами, і навіть, як йому видалося, бачив азіата, що далі спав, розвалившись у кріслі. Здаля це все здавалося торговельним апаратом із виставленим у ньому скромним асортиментом товарів. Яскрава коробочка в безкрайньому морі дивного повітря, а над нею трильйони миль пітьми.

Таких відчуттів Пітер зазнавав і раніше, на планеті, що була його домівкою. Блукаючи без сну занедбаними вуличками британських містечок о другій чи третій ночі, він опинявся за кілька годин до світанку то на автобусній зупинці в Стокпорті, то в гнітючих переходах торгової галереї в Редінґу, то серед порожніх яток ринку в Кемдені — і саме тоді, саме там його вражало розуміння того, якою незначною є людина зі своїми душевними стражданнями. Люди та їхні оселі — лише дрібні-дрібні порошинки на поверхні планети, наче невидимі цяточки бактерій на апельсині, а слабкі вогники шашличних і супермаркетів ніяк не могли зауважити безмежного простору, що над ними. Якби не Бог, несила було б знести всемогутній тиск порожнечі. Та коли Бог із тобою, це вже зовсім інша річ.

Пітер обернувся знову вперед і пішов далі. Він мав непевну надію, що десь далі порожній асфальт аеропорту таки скінчиться і, дійшовши до його краю, чоловік таки ступить на землю Оази, справжньої Оази.

Його джинсівка ставала тяжкою від вологи, а фланелева сорочка набрякла потом. Джинси кумедно шерехтіли щокроку, коли мокрі холоші з грубої бавовняної тканини черкали одна об одну. Пояс починав муляти стегна; між сідницями побіг струмочок поту. Пітер спинився, щоб підтягнути штани й витерти обличчя. Він притис пальці до вух, намагаючись позбутися легенького свисту, що, як він гадав, ішов із носових пазух. Але звук линув не зсередини. Усе довкола було сповнене шелестом. Безмовним шамотінням листя, що шелестить на вітрі, дарма що ніде не було видно жодної рослинності. Немовби повітряні течії, подібно до течій морських, не могли плинути безгучно, а мусили шумувати й шипіти, як морські хвилі.

Звісно, Пітер звикне з часом. Звикають же люди, що живуть біля залізниці чи й поблизу самого океану. Минає час, і ти просто більше не зауважуєш гулу.

Він простував далі, опираючись пориву скинути зі себе весь одяг і залишити на землі, щоб підібрати, коли повертатиметься. Асфальт тягнувся без кінця-краю. Для чого ж АМІК весь цей незабудований простір? Можливо, вони планують розширити житлові корпуси, чи обладнати корти для гри в сквош, або побудувати торговий центр? У рекламних брошурах було зазначено, що Оаза «в найближчому майбутньому» «процвітатиме». Ішлося про те, звісно, що процвітатимуть приїжджі поселенці. Тубільці, процвітають вони чи ні, згадувалися нечасто, лише в тих випадках, коли аміківські брошури старанно запевняли, що без цілковитої та усвідомленої згоди місцевого населення нічого не планується і не впроваджується. АМІК перебував у «партнерських стосунках» із жителями Оази — хоча, хто вони такі, лишалося незрозумілим.

Певна річ, Пітер не міг дочекатися своєї зустрічі з ними. Зрештою, саме через них він тут.

Із кишені куртки він вийняв невеличкий фотоапарат. Підготовчі брошури, які він читав, попереджали, що фотоапарати на Оазі є «неприйнятними до практичного використання», але Пітер однаково взяв один із собою. Що означає «неприйнятними до практичного використання»? Це прихована загроза? Якісь місцеві органи влади можуть вилучити в нього фотоапарат? Що ж, на всяку справу свій час. Наразі ж він хотів клацнути кілька світлин. Для Беа. Коли він повернеться, кожне фото, яке він завдасть собі клопоту зробити, вартуватиме тисячі слів. Пітер підніс пристрій до очей і зняв похмурий асфальт, самотні будівлі, блиск їдальні. Він навіть спробував сфотографувати аквамаринове небо, але, швидко переглянувши зроблену світлину, пересвідчився, що там лише прямокутник цілковитої чорноти.

Пітер сховав фотоапарат до кишені й пішов далі. Скільки він уже йшов? Годинника чоловік мав не цифрового, з підсвіткою, а старомодного, зі стрілками, — подарунок від батька. Підніс його аж до обличчя, намагаючись повернути під таким кутом, щоб зловити світло найближчого ліхтаря. Але до такого було щонайменше метрів сто.

На Пітеровому зап’ястку, біля годинникового ремінця, щось зблиснуло. Щось живе. Комар? Ні, занадто велике як на комара. Бабка або якась істота, схожа на бабку. Крихітне тремтливе тіло завбільшки зі сірник, окутане прозорими крильцями. Він ворухнув рукою, й істота впала. Чи, може, зістрибнула, чи злетіла, чи потрапила в коловерть повітря. Хай там як, а її більше не було.

Раптом Пітер усвідомив, щодо шемрання повітря додався новий звук, механічний гул позаду нього. Перед очима з’явився автомобіль. Сталево-сірий, кулястої форми, з великими колесами й грубими вулканізованими шинами для їзди перетятою місцевістю. За тонованим склом розібрати, хто за кермом, було важко, але вгадувалися людські форми. Машина сповільнила хід і зупинилася просто біля нього. Її металевий бік опинився лише за кілька дюймів від нього. Фари її пронизали темряву в тому напрямку, в якомуПітер ішов, і він побачив паркан із колючого дроту, якого дістався б за дві-три хвилини ходу.

— Як ся маєте?

Жіночий голос із американським акцентом.

— Привіт, — відказав він.

— Дозвольте підвезти вас назад.

Це була жінка, працівник АМІК, та, що зустрічала його в аеропорту, супроводжувала до номера і сказала, що в разі потреби вона до його послуг. Жінка відчинила пасажирські дверцята й чекала, барабанячи пальцями по керму, наче по клавішах піаніно.

— Узагалі, я мав намір пройтися трохи далі, — сказав Пітер. — Може, зустріти когось із місцевих... е-е... жителів.

— Ми зробимо це після сходу сонця, — пообіцяла жінка. — Їхнє поселення миль за п’ятдесят звідси. Вам потрібна буде машина. Умієте керувати?

— Умію.

— Добре. Запит на машину подавали?

— Мабуть, ні.

— Мабуть?

— Ну... більшістю практичних питань з АМІК опікувалася моя дружина. Я не знаю, чи вони обговорювали це.

Запала мовчанка, а потім почувся добротливий сміх.

— Та сідайте вже, будь ласка, а то кондиціонер зовсім зіпсується.

Пітер застрибнув у машину й зачинив дверцята. Повітря всередині, сухе й прохолодне, миттєво нагадало йому, що він змок до рубця. Вага його тіла більше не давила на ноги, і ті чавкотіли в шкарпетках.

Жінка мала на собі білу блузу-спецівку, тонкі широкі брюки з бавовни, теж білі, і темно-коричневу хустину, вільно пов’язану на шиї. На обличчі її не було косметики, а на чолі, просто під волоссям, виднівся зморщений шрам. Волосся, тьмяно-каштанове, було дуже коротке, і її цілком можна було взяти за юного солдата, коли б не ніжні темні брови, маленькі вуха й гарненькі губи.

— Вибачте, — перепросив Пітер, — я забув ваше ім’я. Я тоді був дуже втомленим...

— Ґрейнджер, — відказала вона.

— Ґрейнджер, — повторив Пітер.

— Як бачите, ми тут між собою більше на прізвище.

— Та бачу.

— Трохи скидається на армію. Ми, однак, не завдаємо людям шкоди.

— Сподіваюся.

Жінка натисла на газ і розвернула авто назад, до комплексу будівель аеропорту. Кермуючи, вона нахилялася вперед, зосереджено нахмурюючи чоло, і, хоч у салоні світла було мало, Пітер зауважив краї контактних лінз, що по-зрадницьки виднілися на очному яблуці. Беатріс також носила лінзи — ось чому він і помітив їх.

— Ви приїхали спеціально за мною?

— Так.

— Ви стежите за кожним моїм кроком? Підраховуєте, скільки мафінів я з’їдаю за день?

Жінка не зрозуміла його останньої фрази.

— Я просто заскочила до їдальні, а один із хлопців сказав, що ви пішли на прогулянку.

— Це вас непокоїть? — Пітер намагався говорити безтурботним і приязним тоном.

— Ви щойно прибули, — відповіла Ґрейнджер, не обертаючи голови. — Нам не хотілося б, щоб ви постраждали під час першого ж виходу назовні.

— А як щодо заяви про відмову від відповідальності, яку я підписав? Тієї, в якій дванадцятьма різними способами підкреслюється, що АМІК жодним чином не є відповідальним за те, що може зі мною статися?

Цими словами, схоже, Пітер їй допік.

— Це був формальний папір, написаний юристами-параноїками, які ніколи тут не були. Я ж людина добра, я живу в цьому світі, я зустрічала вас, коли ви вийшли з корабля, і пообіцяла, що пильнуватиму вас. Це я й роблю.

— Я це ціную, — мовив Пітер.

— Мені не байдуже на людей, — провадила далі жінка. — Через це часом потрапляю в халепи.

— Мені не хотілося б, щоб ви потрапили в халепу через мене, — сказав Пітер.

Їдальня перед ними світилася моторошним сяйвом. Здавалося, в темряві просто на них несеться ще одна машина і лобове зіткнення неминуче. Пітер шкодував, що довелося повернутися так рано.

— Я сподіваюся, ви розумієте, що я не приїхав сюди сидіти й читати журнали в кафе. Я хочу знайти жителів Оази, хай де б вони не були. Можливо, я житиму разом із ними, якщо вони дозволять. Тож вам буде непросто... гм... пильнувати мене.

Жінка скерувала машину в гараж; вони приїхали.

— На всяку справу свій час.

— Я сподіваюся, що час на неї настане дуже скоро, — відказав Пітер, далі підтримуючи безтурботний тон. — Якомога скоріше. Я не хочу видатися нахабою... але буду. Коли ви зможете вивезти мене звідси?

Жінка, вимкнувши двигун, прибрала свої тендітні ноги з педалей.

— Дайте мені годину, щоб усе приготувати.

— Приготувати? Що?

— Щось поїсти. Як ви помітили, в їдальні їжу зараз не видають.

Пітер кивнув, і лоскітлива цівка поту стекла його обличчям.

— Я ніяк не можу втямити, як люди тут дають собі раду зі зміною дня й ночі, коли темно три доби поспіль. Я маю на увазі, зараз формально ніч, так?

— Так, ніч. — Вона потерла очі, обережно, щоб не змістити лінзи.

— То ви просто дозволяєте годиннику вирішувати, коли день починається, а коли закінчується?

— Авжеж. Гадаю, це не надто відрізняється від життя за Північним полярним колом. Ти підлаштовуєш свої ритми сну так, що прокидаєшся, коли прокидаються всі решта.

— А як щодо тих хлопців, які зараз в їдальні?

Жінка знизала плечима.

— Станко має бути там, бо це його нічна зміна. Щодо інших... ну, в людей трапляється безсоння. Або ж їм подобається ночувати деінде.

— А жителі Оази... е-е... тубільці? Вони сплять зараз? Я про те, чи не треба нам зачекати, доки зійде сонце?

Жінка глянула Піту в обличчя незмигним роздратованим поглядом.

— Я не маю жодної гадки, коли вони сплять. І чи вони взагалі сплять. По правді вам сказати, я не знаю про них майже нічого, хоча, мабуть, знаю більше, ніж будь-хто тут. Про них... важко щось дізнатися. Я не певна, чи вони хочуть, щоб про них щось дізналися.

Пітер усміхнувся.

— Хай там як... я тут саме для того, щоб дізнатися, які вони.

— Що ж, — зітхнула Ґрейнджер. — Це ваша робота. Але у вас стомлений вигляд. Ви певні, що достатньо відпочили?

— Зі мною все гаразд. А як щодо вас?

— Теж порядок. Кажу ж, мені потрібна година. Якщо за цей час ви зміните свою думку і схочете ще трохи поспати, дайте мені знати.

— А як мені це зробити?

— «Пострілом». Клацніть по іконці АМІК і у випадному меню виберіть зі списку моє ім’я.

— Приємно чути, що тут є бодай якесь меню, з якого можна щось вибрати, — ці слова мали показати Пітерове розчарування їдальнею, але щойно вони зірвалися з губ, як він занепокоївся, щоб Ґрейнджер не зрозуміла їх хибно.

Жінка відчинила свої дверцята, Пітер зробив те саме зі свого боку, і вони ступили у вологу вируючу пітьму.

— Може, ще щось порадите? — гукнув він поверх машини.

— Пораджу, — відізвалася вона. — Забудьте про джинсівку.

Що це, сила переконання? Коли Ґрейнджер казала Пітерові, що він має втомлений вигляд, він почувався добре, але тепер утома охопила його. Разом зі спантеличенням. Надмірна вологість немов просякала до мозку й туманила думки. Він сподівався, що жінка проведе його до кімнати, але вона цього не зробила. Тільки впустила крізь інші двері, не ті, через які він виходив, і за якусь мить, кинувши: «До побачення!» — лишила самого на Т-подібному розгалуженні коридору.

Пітер пішов у напрямку, протилежному тому, який обрала Ґрейнджер, як вона очевидно й очікувала від нього, однак він не мав чіткого уявлення, куди прямує. У переході було порожньо й тихо, і він не міг пригадати, чи колись тут уже проходив. Стіни були яскравого блакитного кольору (що ставав дещо темнішим за тьмяного освітлення), але, поза тим, нічим не примітні, без жодних знаків чи вказівників. Не те щоб Пітер мав підстави очікувати на вказівник до свого номера. На одній співбесіді йому чітко дали зрозуміти, що його «жодним чином» не вважатимуть офіційним пастором бази і він не повинен дивуватися, якщо в його послугах тут не буде нагальної потреби. Усі його обов’язки стосуються тубільних жителів. Власне кажучи, так його роботу й було зазначено в контракті: «Проповідник (християнський) для тубільного населення».

— Але у вас, певна річ, є священик для потреб аміківців, адже ж так? — поцікавився Пітер.

— Власне, наразі ні, — відповів його співрозмовник.

— Отже, колонія офіційно атеїстична? — запитала Беа.

— Це не колонія, — промовила інша представниця АМІК з різкими нотками в голосі. — Це спільнота. Ми не вживаємо слова «колонія». І ми не пропагуємо жодних ані віри, ані безвір’я. Ми просто шукаємо найкращих, оце й усе.

— Загалом, пастор саме для персоналу АМІК — ідея непогана, — запевнив його перший співрозмовник. — Особливо якщо він — чи вона — матиме інші корисні навички. Раніше ми час від часу залучали таких осіб до команди, але зараз це не пріоритетно.

— Але моя місія — пріоритетна? — Пітер вимовив це тоді, досі цілком не вірячи в сказане.

— Ми б визначили її як «нагальну», — відповів співрозмовник. — Щиро кажучи, настільки «нагальну», що я мушу вас запитати... — він подався вперед і глянув Пітерові просто в вічі. — Як швидко ви зможете вирушити?

Тепер за наступним поворотом коридору з’явилися легеньке світло і слабкі мелодійні звуки, які Пітер, порозмірковувавши якусь хвилю, визначив як радіомузику. Він пройшов задалеко, проминув свою кімнату і знову опинився в їдальні.

Пітер, удруге зайшовши туди, помітив, що відбулися деякі зміни. Проникливі виспіви примарного голосу Петсі Клайн зникли з ефіру. Їх замінив коктейльний джаз, навдивовижу спокійний. Двоє чорношкірих чоловіків пішли. Китаєць прокинувся й гортав сторінки журналу. Мініатюрна жіночка середнього віку, кореянка чи, може, в’єтнамка, чорноволоса, з пасмом, пофарбованим У помаранчевий колір, замислено споглядала чашку, яку тримала на колінах. Хлопець зі слов’янською зовнішністю далі стояв за барною стійкою. Він, здається, і не помітив, як зайшов Пітер, бо був заворожений грою, в яку бавився двома пластиковими пляшками-вичавлювачами — кетчупом і гірчицею. Він намагався врівноважити їх одна одною, поставивши під кутом так, щоб торкалися лише їхні носики. Його довгі пальці нависли над крихкою конструкцією, готові вхопити пляшечки, коли ті впадуть.

Пітер зупинився у дверях. Він раптом відчув, що його джинсова куртка просякла потом, а волосся мокре як хлющ, і йому стало холодно. Який же безглуздий, мабуть, у нього вигляд! Протягом кількох секунд цілковита чужинність цих людей, Пітерова недоречність серед них ледь не заполонила його душу страхом, паралічем соромливості, жахом, який дитина відчуває, відчиняючи двері до нового класу, повного незнайомців. Але потім Господь заспокоїв його, вселивши в нього мужність, і Пітер ступив уперед.

— Привіт усім! — промовив він.

5 Щойно він зрозумів, що це таке

Усі чоловіки й усі жінки нагі перед Богом. Одяг — лише фіговий листок. А тіла під ним — тільки ще один шар одежі, вбрання з плоті, із непрактично тонким шкірним покривом різноманітних відтінків рожевого, жовтого й коричневого. Справжня лише душа. Коли поглянути з цього боку, ніколи не виникне такого відчуття, як ніяковість на людях, сором’язливість чи збентеження. Усе, що треба зробити, — це привітати ближнього свого.

Почувши Пітерове вітання, Станко поставив пляшки рівно, звів очі й усміхнувся. Китаєць у відповідь підняв догори великий палець. А жінка, що дрімала з розплющеними очима, на свою біду, сполохнулася і, сіпнувши ногами, розілляла каву собі на коліна.

— Ой лихо! — скрикнув Пітер і кинувся до неї. — Мені так шкода! Жінка тепер уже цілком прокинулася. На ній, як і на Ґрейнджер, були простора блуза-спецівка й широкі брюки, лише іншого, бежевого, кольору. Пролита рідина розтеклася великою коричневою ляпкою.

— Усе гаразд, усе гаразд, — сказала жінка. — Воно не гаряче. Щось пролетіло повз Пітерове обличчя й упало їй на коліна.

Кухонний рушник, який кинув Станко. Жінка спокійно взялася витирати. Вона підняла поділ блузи, під яким на її тонких бавовняних брюках виявилися дві вологі плями.

— Я можу чимось допомогти? — запитав Пітер.

Вона засміялася.

— Гадаю, що ні.

— Моя дружина проти кавових плям використовує оцет, — сказав Пітер, не зводячи очей з її обличчя, щоб вона не подумала, ніби він видивляється на її стегна.

— Це не справжня кава, — відповіла жінка. — Не турбуйтеся.

Методично й неквапливо вона зібгала рушник і поклала його на стіл. Потім відкинулася на спинку свого крісла, очевидно не поспішаючи перевдягатися. Джаз на мить затих, а відтак, кілька щіточок лоскітливо мазнули по тарілках і малому барабану, саксофон видихнув, і імпровізоване грання залунало знову. Станко тактовно відшукав собі якесь гучне заняття, а китаєць вивчав свій журнал. Хвала їм, вони намагалися дати Пітеру більше простору.

— Не дуже вдало я почав наше знайомство, еге ж? — сказав він. — Я Пітер.

— Моро. Приємно познайомитися.

Жінка простягнула свою праву руку. Помітивши, що один із її пальців закінчувався цурпалком на суглобі, а мізинця не було взагалі, Пітер завагався. Потім усе ж стиснув їй руку, і вона впевнено відповіла.

— Знаєте, це дуже незвично, — промовив Пітер, сідаючи поруч.

— Виробнича травма, — відказала Моро. — Таке щодня трапляється.

— Ні-ні, я проте, що ви простягнули мені праву руку. Я зустрічав багато людей без пальців на правій руці. Вони завжди для рукостискання подавали ліву. Бо не хотіли, щоб інший почувався ніяково.

Моро, схоже, злегка здивувалася.

— Справді?

Потім усміхнулася і похитала головою, мовляв: «Звісно, трапляються диваки». Жінка не ховала очей, однак дивилася досі сторожко, немовби вишукуючи прикметні ознаки співрозмовця, які можна буде занести до поки що порожньої теки з написом «Місіонер з Англії».

— Я щойно був на прогулянці, — повідомив Пітер, махнувши рукою в бік темряви за вікном. — Уперше.

— Нема на що дивитися, — сказала Моро.

— Ну так, ніч же, — погодився він.

— Та тут і вдень небагато побачиш. Але ми над цим працюємо, — це не було сказано гордовито чи недбало, вона просто розповідала.

— Яка ваша професія тут?

— Інженер-технолог.

Пітер дозволив собі набути спантеличеного виразу обличчя, сигналізуючи: «Будь ласка, поясніть». Вона відповіла виразом, що повідомляв: «Уже пізно, і я втомилася».

— А ще, — сказала Моро, — я працюю в кухні, куховарю, печу щось кожні дев’яносто шість годин, — вона запустила пальці у своє волосся й загребла ними лискучо-чорні й помаранчеві пасма. Біля коренів волосся виявилося сивим. — Це навіть трохи весело, я завжди чекаю на свою зміну.

— Це ви волонтерите?

— Ні, це частка моїх запланованих обов’язків. Ви побачите, що багато хто з нас виконує тут більше як одну роботу.

Моро підвелася. Пітер зрозумів, що їхню розмову закінчено, лише коли вона знову простягла руку.

— Мені треба привести себе до ладу, — пояснила вона.

— Приємно було познайомитися з вами, Моро, — сказав Пітер.

— Взаємно, — мовила вона й вийшла.

— Добре готує дімсам, — сказав китаєць, коли жінка пішла.

— Прошу? — не зрозумів Пітер.

— Тісто на дімсам — то штука непроста, — пояснив китаєць. — Воно пісочне. Тісто. Але мусить бути тонке, інакше то не дімсам. Така-от заковика. Але Моро добре справляється. Завжди помітно, коли на кухні її зміна.

Пітер пересів у порожнє крісло біля китайця.

— Я Пітер, — сказав він.

— Вернер, — відрекомендувався китаєць. Його пухка рука стиснула Пітерову з ретельно зваженою силою. — То ви оглядали околиці?

— Поки що небагато. Я досі дуже стомлений. Нещодавно прибув сюди.

— Потрібен час, щоб призвичаїтися. Молекули мусять заспокоїтися. То коли ваша перша зміна?

— Гм... власне, я... я тут як пастор. Гадаю, доведеться виконувати свої обов’язки постійно.

Вернер кивнув, але на його обличчі промайнула тінь легкого нерозуміння, наче Пітер щойно зізнався, що підписав ненадійний контракт без належної юридичної поради.

— Божа робота — це радість і привілей, — промовив Пітер. — Мені не потрібен перепочинок від неї.

Вернер знову кивнув. Скинувши оком, Пітер зауважив, що журнал, який китаєць читав, називався «Наука пневматики та гідравліки», з кольоровим фото машинних нутрощів на обкладинці й хапким заголовком: «ЯК ЗРОБИТИ ЗУБЧАТИЙ НАСОС УНІВЕРСАЛЬНІШИМ».

— Ця робота... пастором, — сказав Вернер. — А що саме ви робитимете? День у день?

Пітер усміхнувся.

— Треба зачекати й подивитися.

— Подивитися, як стоїть справа, — підказав Вернер.

— Саме так, — погодився Пітер.

Трясовина втоми засмоктувала його знову. Пітерові здавалося, що він може знепритомніти просто в кріслі, сповзти на підлогу й розтектися калюжкою, яку потім Станко витре шваброю.

— Мушу визнати, — промовив Вернер, — я не надто багато знаю про релігію.

— А я не дуже тямлю в пневматиці й гідравліці.

— Це теж не до мене, — сказав Вернер, із зусиллям сягнувши рукою, щоб покласти журнал назад на поличку. — Я взяв цей журнал просто з цікавості, — він знову поглянув на Пітера. Щось він хотів з’ясувати. — У Китаї під правлінням однієї з династій довгий час узагалі не було релігії.

— А що це за династія? — Хтозна-чому Пітерові до голови стрельнуло слово «Токугава», але потім він зрозумів, що плутає японську та китайську історії.

— Династія Мао, — відказав Вернер. — Кепські то були часи, старий. Людей убивали направо й наліво. А потім стало вільніше. Можна було робити те, що подобається. Хочеш — вір собі в Бога. Хочеш — у Будду чи в Синто. Байдуже в що.

— А як щодо вас? Вас ніколи не цікавила якась віра?

Вернер звів очі догори й утупився в стелю.

— Читав я колись одну книженцію, грубезну. Сторінок чотириста, мабуть. Про саєнтологію. Цікаво. Пожива для розуму.

«О Беа, — подумав Пітер, — як ти мені потрібна поруч!»

— Розумієте, — провадив далі Вернер, — я багато читаю. Вивчаю слова з книжок. Збагачую словниковий запас. Щоб бути, так би мовити, готовим, якщо одного дня мені трапиться якесь малозрозуміле слово в ситуації, де воно важливе.

Саксофон наважився на виск, який міг здатися чи не хрипом, але одразу ж повернувся до приємної мелодії.

— Нині в Китаї чимало християн, — зауважив Пітер. — Мільйони.

— Ага, але від усього населення це один чи навіть піввідсотка. У дитинстві я, мабуть, жодного не зустрічав. Там це заморська Дивовижа.

Пітер глибоко вдихнув, опираючись млості. Він сподівався, що то йому лише здається, ніби мозок його ізсунувся й шукає собі нового місця всередині змащеної оболонки його черепа.

— У Китаї... для китайців сім’я дуже багато значить, еге ж?

Вернер наче посмутнів.

— Так кажуть.

— А ви так не гадаєте?

— Я виховувався у прийомній родині, в сім’ї німецького військового, що служив у Ченду. Пізніше, коли мені було чотирнадцять, вони переїхали до Сінгапуру. — Вернер замовк, а потім, щоб не залишати жодних сумнівів, додав: — Разом зі мною.

— Мабуть, дуже незвична історія для Китаю.

— Статистики я вам не наведу, але певен, що так. Дуже незвична. Добрі вони люди.

— А як вони поставилися до того, що ви тут?

— Вони померли, — не змінившись на обличчі, відказав Вернер. — Незадовго до того, як мене обрав АМІК.

— Мені прикро це чути.

Вернер кивнув, наче погоджуючись, що, так, смерть його названих батьків — це, врешті-решт, прикра подія.

— Вони були добрі. Підтримували мене. Багато хто з тих, що тут, і цього не мали. На відміну від мене. Мені ще поталанило.

— А ви підтримуєте зв’язок із кимось, хто лишився там, удома?

— Я з багатьма зв’язався би. Милі люди.

— Може, з кимось особливим?

Вернер стенув плечима.

— Я б не виокремлював когось одного над іншими. Усі вони унікальні, знаєте. Талановиті. Декому я багато чим завдячую. Вони, так би мовити, допомогли мені. Підказали, познайомили з... можливостями.

Погляд його потьмянів, коли він на мить поринув у далеке минуле.

— Коли ви повертаєтеся? — запитав Пітер.

— Коли повертаюся? — Вернерові знадобилося дві-три секунди, щоб зрозуміти питання, так, наче Пітер вимовив його зі страшенно нерозбірливим акцентом. — Найближчим часом не планую. Дехто, ось як, наприклад, Северин, ганяють туди-сюди, сюди-туди кожні кілька років. А спитати б — навіщо? Треба три-чотири роки, щоб увійти в ритм: акліматизуватися, набути досвіду, визначити пріоритети. Це великий проект. За якийсь час ти досягаєш віхи, звідки ти бачиш, що все поєднано одне з одним. Ти бачиш, як робота інженера пов’язана з роботою сантехніка, і електрика, і кухаря, і... садівника.

Чоловік склав купкою свої пухкі руки, ніби охопивши ними невидиму сферу, щоб позначити певний принцип усезагальної цілісності.

Раптом Вернерові долоні стали наче роздиматися, збільшуватися. Кожен палець став завтовшки з руку дитини. Обличчя його також змінило форму, на ньому проросло безліч очей і ротів, які, вирвавшись із тіла, роєм закружляли кімнатою. Потім щось ляснуло Пітера по чолу. Це була підлога.

Через декілька секунд — а може, хвилин — дужі руки підхопили Пітера попід плечі й перевернули горілиць.

— Із тобою все гаразд? — спитав Станко, на диво незворушний, дарма що стіни й стеля крутилися довкола нього в божевільному танку.

Вернера, чиє обличчя й руки повернулися до нормального стану, також нічого не турбувало — нічого, крім змоклого від поту в своєму безглуздому занадто теплому одязі місіонера, що простягнувся на підлозі.

— Ти з нами, друже?

Пітер закліпав щосили. Кімната сповільнила своє обертання.

— Я з вами.

— Тобі треба в ліжко, — промовив Станко.

— Мабуть, ваша правда, — відповів Пітер. — Та я... я не знаю, де...

— В адреснику має бути, — сказав Станко й пішов, щоб перевірити.

За хвилину Станко й Вернер уже виносили Пітера з їдальні у тьмяно освітлений блакитний коридор. Жоден із них не був такий дужий, як Бі-Джи, тож посувалися вони помалу, похитуючись і зупиняючись кожні кілька метрів, щоб узятися зручніше. Станкові кістляві пальці впиналися Пітерові в пахви й плечі — напевне, й синці лишаться. Вернерові було легше — він ніс Пітера за ноги.

— Я можу йти, я можу йти, — повторював Пітер, але не був певен, чи це правда. До того ж двоє добрих самарян однаково його не слухали. Хай там як, а Пітерів номер виявився неподалік їдальні. Перш ніж він це зрозумів, його вже поклали, а радше кинули, на ліжко.

— Приємно було з вами побесідувати, — сказав Вернер, трохи захекавшись. — Щасти вам із... із чим там вам треба.

— Просто заплющ очі й розслабся, друже, — порадив Станко, уже в дверях. — Тобі треба переслатися.

Переспатися. Як часто раніше у своєму житті він чув це слово! І траплялося навіть, що казали це чоловіки, які згрібали його з підлоги й відносили геть, щоправда, зазвичай для того, щоб укинути до місць значно менш приємних, ніж ліжко. Іноді хлопці, які вишпурювали його з нічних клубів та інших наливайок, де він ганьбив себе, давали Пітерові кілька копняків під ребра, перш ніж підіймати його. Одного разу вони пожбурили бідолашного в глухий завулок, де вантажний автофургон проїхався просто по ньому, якимось дивом не зачепивши колесами ні голови, ні рук, ні ніг, лише вирвав жмут волосся. Трапилося це тими днями, коли Пітер ще не був готовий визнати, що живе лише завдяки вищий силі.

Аж страшно, як наслідки «стрибка» подібні до вкрай сильного перепою. Тільки ще гірше. Схоже на най-най-найсильніше похмілля разом із порцією «чарівних грибочків». Ні Бі-Джи, ні Северин про галюцинації не згадували, але, може, ці хлопці були просто витриваліші за Пітера. Або, можливо, вони обоє зараз міцно спали, спокійно відновлюючи сили, замість робити зі себе посміховисько.

Пітер зачекав, доки кімната не набула чітких обрисів геометричного об’єкта, кути якого не прогинаються під дією гравітації, а тоді підвівся з ліжка. Перевірив «постріл», чи немає повідомлень. Від Беа досі не було ані слова. Може, попросити Ґрейнджер зайти до нього й глянути, чи з пристроєм усе гаразд, чи Пітер правильно ним користується? Але була ніч, а вона жінка, і він ледве її знає. Та й навряд чи їхнім стосункам пішло б на користь, якби Пітерові примарилося, що в неї виросло безліч очей і ротів, а потім він звалився б їй до ніг.

До того ж «постріл» був такий простий у користуванні, що годі було уявити, аби хтось — навіть такий технофоб, як Пітер, — міг там щось переплутати. Пристрій відсилав і отримував повідомлення — та й годі. Він не показував фільмів, не видавав жодних звуків, не пропонував нічого купити, не розповідав про тяжку долю віслюків, з яких знущаються жорстокі хазяї, чи про вирубку амазонської сельви. Не надавав він можливості дізнатися погоду в Південній Англії, чи кількість християн у Китаї на цей час, чи імена й дати правління династій. Пристрій просто підтверджував, що повідомлення відіслано, а відповіді немає.

Зненацька перед Пітеровими очима промайнула — не на матовому сірому екрані «пострілу», а в голові — картина покручених уламків автомобіля на шосе, в Англії, серед ночі, залитих сліпучим світлом фар «швидких». Беа — мертва десь посеред дороги додому з Гітроу. Намистини, що розсипалися по асфальті, чорні плями крові. Місяць минув відтоді. Уже історія. Таке трапляється. Хтось вирушає у страшенно небезпечну подорож і повертається неушкодженим, а інший гине під час короткої буденної поїздки. «Господеве недолуге почуття гумору», — як описав це колись один скорботний батько (що невдовзі покинув лоно церкви). На декілька секунд страхітливе видіння Беатріс, що лежить мертва на дорозі, здалося Пітерові реальністю, і жах нудотним тремтінням пройняв його нутрощі.

Але ні. Не можна дозволити уявним страхіттям увести себе в оману. Бог ніколи не буває жорстоким. Життя може бути жорстоким, але не Бог. Усесвіт було створено небезпечним, адже нам даровано свободу волі, але, хай що б сталося, на Божу підтримку можна покластися завжди. Йому відомі можливості й обмеження всіх Його дітей. Пітер знав, що, якби з Беатріс трапилася якась біда, він не зміг би тут працювати. Його місія закінчилася б, не розпочавшись. А якщо йому і стало зрозумілим щось протягом усіх цих місяців розмірковувань і молитов, які привели його до цієї подорожі на Оазу, то це те, що Бог справді хоче, щоб Пітер був тут. Він у безпеці в Божих руках, а отже, й Беа. Вона мусила бути в безпеці.

Що ж до «пострілу», був простий спосіб перевірити, чи Пітер користується ним правильно. Він знайшов на екрані іконку АМІК — стилізоване зображення зеленого жука-скарабея — і клацнув по ній, відкривши меню. Пунктів у списку було небагато, лише три: «Технічна підтримка (ремонт)», «Адмін» і «Ґрейнждер»^[9], мабуть, нашвидкуруч набрані самою Ґрейнджер. Якщо Пітер хотів більше контактів у своєму списку, додавати їх доводилося вже самому.

Він відкрив чисту сторінку для повідомлення й написав: «Шановна Ґрейнджер». Потім видалив «Шановна» і замінив на «Привіт», відтак видалив і це, залишивши тільки «Ґрейнджер», потім знову набрав «Шановна», ще раз видалив. Недоречний офіціоз або необгрунтована безцеремонність... шквал недоладних рухів, перш ніж розпочати спілкування. Наскільки ж легше було писати листи за давніх часів, коли всі, навіть менеджер банку чи податковий інспектор, були «шановними».

Привіт, Ґрейнджер.

Ви мали рацію. Я втомився. Мені треба ще трохи поспати. Вибачте за незручності.

Усього найкращого

Пітер

Він роздягнувся, хоча йому це вдалося й нелегко. Кожен предмет одягу набряк вологою, наче Пітер потрапив під зливу. Шкарпетки, наче клапті брудного листя, злазили з його ніг, що взялися зморшками. Штани й куртка міцно пристали до тіла, вперто опираючись спробам їх стягнути. Усе, що Пітер знімав із себе, важко гепало додолу. Спершу йому здалося, що одяг розлізся і частини його розлетілися по підлозі, але, придивившись, він побачив, що це були мертві комахи. Пітер підібрав пальцями одне тільце. Крила комахи втратили сріблясту прозорість і взялися червоними плямами. Ніг уже не було. Власне кажучи, коштувало чималих зусиль пізнати в цій понівеченій шкаралупі комаху: і на вигляд, і на дотик вона схожа була на подрібнені залишки цигарки-самокрутки. Чому цим створінням закортіло проїхатися на Пітерових речах? Мабуть, він убив їх самим лише тертям одягу під час руху.

Згадавши про фотоапарат, Пітер виловив його з кишені куртки. Той був слизький від вологи. Пітер увімкнув його, маючи намір переглянути світлини, які зробив на аміківській базі, і клацнути ще декілька тут, щоб показати Беа свою кімнату, промоклий одяг, можливо, якусь із цих комах. Із фотоапарата вискочила іскра, вжаливши Пітера, і вогники у приладі згасли. Чоловік тримав його на своїй руці, дивлячись, наче на пташину, чиє крихітне сердечко розірвалося з переляку. Він знав, що цю річ уже не полагодити, втім, ще жевріла якась крихта надії, що, коли почекати трохи, фотоапарат здригнеться й оживе. Ще мить тому це було невеличке розумне сховище пам’ятних миттєвостей для Беа, скарбниця образів, що стали б йому у пригоді в найближчому майбутньому, картини якого вже оселилися в Пітеровій уяві. Ось він і Беа на ліжку, пристрій блимає між ними, вона показує, він стежить за її пальцем, запитує: «Це? О, це було... А це було... А це...» Тепер раптом не стало нічого. На його долоні лежав ні до чого не придатний невеличкий шматок заліза.

Згодом Пітер усвідомив, що його гола шкіра якось дивно пахне. Це був той самий легкий запах мускатної дині, який він зауважив у питній воді. Повітря, що вирувало зовні, не вдовольнилося лише тим, що облизало й попестило його шкіру, воно ще й зробило його пахучим і змусило рясно попітніти.

Пітер занадто втомився, щоб митися, а легке тремтіння прямої лінії плінтуса попереджало, що незабаром уся кімната може знову почати рухатися, якщо він не заплющить очі й не відпочине. Чоловік звалився на ліжко й проспав цілу вічність, яка, коли він прокинувся, тривала, як виявилося, сорок із чимось хвилин.

Пітер перевірив «постріл», чи немає повідомлень. Нічого. Навіть від Ґрейнджер. Може, він справді не тямить, як користуватися цією машиною. Повідомлення, яке Пітер надіслав Ґрейнджер, не можна було вважати надійною перевіркою, адже він склав його так, що відповідь не була обов’язковою. Подумавши хвилинку, чоловік написав:

Ґрейнджер, привіт знову!

Вибачте, що турбую вас, але я не помітив ніде жодного телефону або якого іншого способу зв’язатися з кимось негайно. Це можливо?

Усього найкращого

Пітер

Чоловік помився під душем, сяк-так витерся й знову ліг до ліжка, так і не вдягнувшись. Якщо його повідомлення не дійшло до Ґрейнджер і жінка з’явиться тут за кілька хвилин, він загорнеться у простирадло й побалакає з нею крізь двері. За умови, що вона не ввійде до кімнати без стуку. Вона ж не ввійде, мабуть? Хіба можуть норми поведінки на аміківській базі відрізнятися від загальноприйнятих норм настільки? Пітер оглянув кімнату, шукаючи очима якийсь предмет, щоб підперти двері, але нічого підхожого не знайшов.

Якось, багато років тому, виконуючи складну процедуру замикання церкви (засуви, колодки, різні замки, навіть ланцюг), Пітер запропонував Беатріс запровадити «політику відчинених дверей».

— Але ж вона в нас і так є, — збентежено відказала Беа.

— Ні-ні, я маю на увазі жодних замків, узагалі. Щоб двері були відчинені для будь-кого, будь-коли. Мовиться ж у Святому Письмі: «Деякі, не відаючи, гостинно були прийняли Алголів»^[10].

Вона погладила його по голові, наче дитину:

— Мій милий!

— Я серйозно.

— Наркомани теж не жартуватимуть.

— Але ж у нас тут немає наркотиків. І нічого такого, що можна було б продати заради наркотиків. — Пітер обвів рукою стіни з розвішеними на них дитячими малюнками, лавиці з їхніми зручними старими подушками, хитку кафедру, стоси пошарпаних Біблій. Ані срібних ставників, ані античних скульптур, ані коштовної оздоби там не було.

Беа зітхнула.

— Заради наркотиків продати можна все. Чи, принаймні, спробувати продати. У крайньому розпачі. — І вона глянула на нього, немов запитуючи: «Ти ж усе це знаєш, хіба ж ні?»

Справді, він усе це знав. Просто волів забути.

Попри своє тверде рішення не спати доти, доки не мине час, протягом якого Ґрейнджер могла з’явитися, якщо не отримала повідомлення, Пітер заснув. За дві години, коли він прокинувся, кімната вже не рухалася, а краєвид за вікном не змінився: самотній простір темряви, помережаної острівцями похмурого світла ліхтарів.

Чоловік зачовгав від ліжка, й нога його копнула по підлозі щось безформне: одна з його шкарпеток, висохнувши й зашкарубнувши, перетворилася з бавовняної на картонну. Пітер сів за «постріл» і взявся читати свіжу відповідь Ґрейнджер на його перевірче повідомлення зі словами «вибачте, що турбую вас», яке причепилося наприкінці листа.

Телефонним дзвінком ви потурбували б мене значно більше, — писала вона, — особливо якби я спала. Ні, телефонів тут немає. На початку АМІК намагався налагодити телефонний зв’язок, але сигналу або не було, або він був геть паршивий. Атмосфера тут не підходить, занадто щільна абощо. Тож ми відмовилися від цієї ідеї. І чудово обходимося без телефонів. Сказати по правді, у будь-якому разі телефонні розмови — це здебільшого марна витрата часу. У нас усюди є червоні кнопки для надзвичайних ситуацій (ніколи ними не користувалися!). Наші робочі графіки надруковано й роздано кожному, тож ми знаємо, де нам бути і що робити. Що ж до спілкування, ми балакаємо віч-на-віч, коли не надто зайняті. Коли ж працюємо, нам не до балачок. Якщо треба оголосити щось особливе, ми передаємо це системою гучного зв’язку. Також можна користуватися «пострілом», але ми переважно чекаємо, доки не зможемо обговорити все віч-на-віч. Тут кожен є експертом, і дискусії можуть бути перенасиченими технічними деталями, тому обговорювати й вирішувати проблему краще на місці. Розписувати все, щоб інший міг тебе зрозуміти, а потім сидіти чекати на відповідь — це справжній жах. Сподіваюся, я відповіла на ваше питання. Ґрейнджер.

Пітер усміхнувся. Одним реченням вона хутенько змила в унітаз тисячі років писемної комунікації, перед тим викинувши на смітник півтора століття телефонного зв’язку. А цей останній акорд — «Сподіваюся, я відповіла на ваше питання», — теж прегарний. Зухвало, нічого не скажеш.

Досі всміхаючись і малюючи в думках хлопчаче обличчя Ґрейнджер, Пітер перевірив, навіть особливо не сподіваючись, чи немає повідомлень від Беатріс. Довга сторінка тексту розгорнулася на екрані, а що з’явилася вона миттєво, без метушні й фанфар, то він не одразу усвідомив, що це таке. Екран заполонило словами. Пітер глянув у їхню хащу й розпізнав ім’я Джошуа. Сукупність шести літер, яка для більшості інших людей не означала нічого, увірвалася Пітерові в душу й викликала в ній до життя яскраві образи: лапки Джошуа з кумедним білим пушком між рожевими подушечками; Джошуа, вимащений у тиньку після ремонту в сусідів; Джошуа, що виконує свій смертельний номер — стрибок із холодильника на прасувальну дошку; Джошуа, що шкребеться по кухонному вікні, а його лагідного нявкання не чути за шумом машин у годину пік; Джошуа, що спить у кошику з випраною білизною; Джошуа на кухонному столі, що треться пухнастим писочком об череп’яний заварний чайник, який за призначенням ніколи й не використовувався; Джошуа, що спить у ліжку разом із ним та Беа. А потім він побачив Беа: Беа, лише наполовину вкриту жовтим пуховиком, Беа, що намагається не ворушитися, бо на її нозі спить кіт. Її ребра й перса, що проступають крізь зношену бавовняну тканину улюбленої футболки, яка була вже занадто пошарпаною, щоб надягати її на люди, але саме нормальною для ліжка. Шия Беа, довга й гладенька, за винятком двох блідих, схожих на шрами, зморщок. Рот Беа, її вуста.

«Дорогий Пітере», — починався її лист.

О, якими ж безцінними для нього були ці слова! Якби вона не написала більше нічого, йому вистачило б і цього. Він читав би знову й знову «Дорогий Пітере», «Дорогий Пітере», «Дорогий Пітере», — не через марнославство, а тому що ці слова вона написала йому.

Дорогий Пітере!

Я пишу ці слова й плачу з полегшенням. Відтоді як я дізналася, що ти живий, я вся тремчу, мене обіймає млість, немовби я затамувала дихання на весь місяць і лише зараз змогла видихнути. Хвала Господу нашому за те, що зберіг тебе.

Як виглядає те місце, де ти зараз? Я маю на увазі не кімнату, я кажу про те, що зовні, усе, що довкола тебе. Розкажи мені, будь ласка, мені страх як кортить знати. Ти сфотографував щось?

Що ж до мене, не турбуйся! Я не постаріла на п’ятдесят років, і в мене навіть не з’явилося нових зморщок відтоді, як ти востаннє мене бачив. Лише мішки під очима від недосипу (про це — пізніше).

Насправді ж останній місяць був дуже тяжкий: я не знала, чи ти неушкодженим дістався Оази, чи ти вже мертвий, а мені ніхто нічого не повідомив. Я все тинялася довкола цього пристрою, хоча й знала, що мине ще бозна-скільки часу, доки ним зможе надійти якесь повідомлення.

І ось, коли твій лист нарешті надійшов, мене не було вдома, щоб його прочитати. Я застрягла на роботі. У мене була ранкова зміна, усе йшло добре, і я вже збиралася додому, але за п’ятнадцять третя виявилося, що нам бракує трьох працівників: Лія і Овен, зателефонувавши, сказали, що захворіли, а Сюзанна просто не з’явилася на роботі. Керівництво не надто зраділо, і мене попросили залишитися на другу зміну, що я й зробила. Об одинадцятій же вечора вгадай, що сталося? Правильно, половина працівників теж не з’явилися на роботі. Тож мене змусили лишатися ще й на третю зміну! Незаконно далі нікуди, але хіба їх це хвилює?

Сусід Тоні заходив нагодувати Джошуа, хоча, коли я телефонувала йому, він видався не надто щасливим з того. «У кожного свої клопоти», — сказав він. Тим паче, варто допомагати одне одному, ледь не відповіла я. Але він видався мені знервованим. Якщо таке трапиться ще раз, мабуть, доведеться просити наших інших сусідів, студентів. Напевно, треба буде вчити їх користуватися консервним ножем.

До речі, про Джошуа. Він не надто добре сприйняв твою відсутність. Будить мене о четвертій ранку, нявкаючи на вухо, а потім демонстративно гепається на твою частину ліжка. Після цього я лежу без сну, доки вже треба збиратися на роботу. Ох ці радощі життя самотньої матусі!

Я наче навіжена постійно переглядаю новини в телефоні — ну ж бо натраплю на якесь повідомлення про тебе. Я знаю, що це безглуздя. АМІК — не та організація, чию діяльність широко висвітлюють ЗМІ, еге ж? Ми про неї навіть не чули, доки вони самі не вийшли на тебе. І все-таки...

Та хай там як, із тобою все гаразд — і я відчуваю невимовну полегкість. Я вже нарешті не тремчу, і млість трохи відступила. Я читала й перечитувала знову й знову твої два листи! І так, ти мав рацію, коли вирішив, що краще написати мені, хоч і думки твої досі поплутані, аніж не написати зовсім. Не нам прагнути досконалості.

У зв’язку з цим я згадала ось про що: припини непокоїтися про той останній раз, коли ми кохалися. Я сказала тобі, що все гаразд, і так воно й було (і є). Оргазм — це не основне, чого я тоді прагнула, повір мені.

А ще припини непокоїтися про те, що ці хлопці (Северин та інші) думають про тебе. Це не важливо. Ти вирушив на Оазу не для того, щоб справляти на них враження. Ти вирушив на Оазу, щоб свідкувати про Ісуса Христа душам, які ніколи не чули про нього. Хай там як, у цих хлопців із АМІК не бракує своєї роботи, і ти, мабуть, нечасто зустрічатимешся з ними.

Мені ніяк не вдається уявити собі дощ на Оазі з твого опису, але зелена вода трохи непокоїть. Відтоді як ти поїхав, погода тут геть зіпсувалася. Щодня сильні зливи. Вода ллється на голову як із відра. Деякі містечка в Центральній Англії затопило, машини пливуть вулицями тощо. У нас усе гаразд, тільки в унітазі вода сходить повільно після зливання, і те саме в душі. Не знаю, в чому причина. А розібратися ніколи.

У церкві справ сила-силенна. Міра (?Мирра) та її чоловік дійшли до критичної точки. Жінка нарешті зізналася чоловікові, що відвідує нашу церкву, і йому порвало дах. А точніше, чоловік порвав Мірин одяг і вдарив її. Кілька разів. Її обличчя — суцільне місиво, воно так набрякло, що жінка ледве бачить. Вона каже, що хоче піти від чоловіка, і їй потрібна наша (моя) допомога з юридичними питаннями: будинком, роботою, соціальними пільгами тощо. Я вже зробила кілька попередніх телефонних дзвінків (тобто провела за цим поки що кілька годин), але переважно я просто піклуюся про неї. Самій їй буде тяжко. Жінка ледь говорить англійською, не має жодного фаху і, щиро кажучи, мені здається, розумом не вражає. Свою роль я бачу в тому, щоб підтримати сердешну емоційно, доки обличчя її не загоїться й вона не повернеться до чоловіка. А тим часом я сподіваюся, що наш дім не стане місцем арабського вбивства честі[11]. Це травмувало б Джошуа остаточно.

Знаю, це прозвучить зарозуміло, але загалом я не думаю, що Міра (?Мирра — мені треба дізнатися, як точно пишеться її ім’я в разі, якщо доведеться заповнювати для неї заявку на кризовий кредит чи ще на щось) готова прийняти підмогу й підпору, які вона отримала б, якби віддала своє серце Христові. Мені здається, її вабить дружній толерантний настрій, що панує в нашій церкві, а також принадна думка бути вільною жінкою. Для неї християнська віра — ніби спортивний клуб, до якого можна вступити.

Що ж, на годиннику вже скоро пів на другу ночі, а це для мене погана новина, бо Джошуа неодмінно розбудить мене за дві з половиною години, а я ще навіть не в ліжку. За вікном знову чути дощ. Я кохаю тебе і сумую за тобою. Не турбуйся ні про що. Здайся на Ісуса Христа. У твоїй подорожі Він завжди поруч із тобою. (Як шкода, що не я!) Пам’ятай: дії твої провадить Ісус, навіть тоді, коли тобі здається, що ти не готовий.

Стосовно ж нашого давнього знайомого апостола Павла — мабуть, вінне схвалив би те, як сильно мені хочеться згорнутися клубочком на ліжку біля тебе. Але справді, чому б нам не цитувати його мудрі настанови стосовно всього іншого? Мій любий, ми обоє знаємо, що врешті-решт ти отямишся від подорожі й відновиш свої сили. А тоді ти вже не матимеш змоги сидіти в своєму зручному номері, писати мені послання й милуватися дощем. Тобі доведеться відчинити двері й узятися до роботи. Як пише святий Павло: «Поводьтеся мудро з чужими, використовуючи час»[12]. І завжди пам’ятай, що я думаю про тебе!

Джошуа теж цілує-обіймає і треться писочком!

Беатріс

Пітер прочитав листа щонайменше разів вісім чи дев’ять, перш ніж змусив себе відірватися від нього. Відтак дістав свою валізу, ту, яка панночці, що реєструвала його на літак авіакомпанії «Virgin Atlantic», здалася замалою для трансатлантичного перельоту в один кінець, закинув її на ліжко й розстібнув. Настав час підібрати собі робочий одяг.

Окрім його Біблії, записників, другої пари джинсів, начищених чорних черевиків, кросівок, сандалій, трьох футболок, трьох пар шкарпеток і трусів, у валізі був іще один предмет одягу, який, коли його пакували, видавався чудернацьким і непотрібним. Імовірність, що він налягатиме його, Пітер оцінював приблизно як таку саму, що розгулюватиме в балетній пачці або смокінгу. Аміківці, які проводили з ним співбесіди, повідомили, що на Оазі немає жодних особливих вимог до одягу, але якщо Пітер має намір проводити багато часу надворі, йому, мабуть, краще вдягнути щось у арабському стилі. Ба більше, Пітерові навпрямець натякнули, що інакше він може неабияк пошкодувати. Тож Беатріс купила йому на місцевому розпродажі мусульманського одягу дишдашу^[13].

— Це найпростіша, яку я знайшла, — сказала дружина, показуючи йому цю арабську сорочку за кілька днів до відльоту. — Там були зі золотою парчею, блищиками, гаптуванням...

Він прикинув, приклавши одежину до себе.

— Дуже довга, — сказав Пітер.

— Отже, не треба вдягати штанів, — злегка всміхнувшись, відповіла Беа. — Під сподом можна ходити голим. Якщо схочеш.

Пітер подякував, але дишдашу не приміряв.

— Ти ж не думаєш, що вона занадто жіноча, адже ж ні? — запитала Беа. — Мені вона здається дуже чоловічою.

— Нормальна, — відказав Пітер, спаковуючи річ подалі.

Чоловіка турбувала не жіночність — він не міг уявити, що походжатиме, наче якийсь актор із старих фільмів на біблейські теми. Це здавалося марнославством, зовсім несумісним із тим, що проповідувало сучасне християнство.

Одна прогулянка Оазою змінила Пітерову думку. Його джинсівка, що так і лежала безладною купою на підлозі, висохнувши, стала цупкою, як брезент. Арабська блуза і схожі на піжамні штани — одяг, який Пітер уже бачив на кількох аміківцях — були б, мабуть, ідеальним варіантом, але його дишдаша завдовжки по кісточки теж чудово згодиться. Можна взути до неї сандалії. Пусте, що він виглядатиме, наче зібрався на костюмовану вечірку в маскарадному вбранні шейха. Тут ідеться про практичність. Пітер дістав дишдашу з валізи й розгорнув її.

Та, на його превеликий жаль, сорочка виявилася забризканою ляпками чорного чорнила. Кулькові ручки, що луснули під час польоту, вихлюпнули свій вміст просто на білу тканину. До того ж, готуючись покинути зореліт, він утрамбував речі у валізі щільніше, і, як наслідок, чорнильні ляпки, поперебивавшись, стали скидатися на малюнки з тесту Роршаха.

Утім... утім... Тримаючи одежину у витягнутих руках, Пітер струснув нею, щоб та розправилася. Сталося щось дивовижне. Випадковий чорнильний візерунок перетворився на хрест, християнський хрест, просто посеред грудей. Якби чорнило було червоним замість чорного, це виглядало б майже як ознака на одязі середньовічного хрестоносця. Майже. Ляпки були неохайними, з краплинами довкола них і окремими зайвими лініями, що псували досконалість малюнка. Хоча... хоча... ці примарні лінії, ледь помітні над поперечиною хреста, можна було витлумачити як кістляві руки розіпнутого Христа... а в цих шпичакуватих плямках трохи вище можна було побачити тернини з Христового вінця. Пітер похитав головою: це була його слабкість — бачити в усьому знамення. І все-таки хрест був тут, на одязі, де жодного хреста раніше не було. Він торкнувся пальцем чорнила, щоб глянути, чи воно не маститься. Окрім трохи липкої плями в самому центрі, все засохло. Бери та й надягай.

Пітер накинув дишдашу через голову, і прохолодна тканина ковзнула шкірою, покриваючи його голизну. Обернувшись до вікна, щоб поглянути на своє відображення, він переконався, що Беа вибрала добре. Сорочка підходила йому, наче який арабський кравець ізняв мірки з його плечей, покроїв тканину й пошив саме для Пітера.

Вікно, яке правило Піту за дзеркало, стало знову вікном, коли надворі спалахнули вогні. Дві палахкі цятки, схожі на очі якоїсь страхітливої істоти, що наближалася. Пітер підійшов ближче до скла й пригледівся, але фари машини зникли, щойно він зрозумів, що це таке.

6 Усе його життя вело до цього

Темна пора перед світанком. Рандеву одруженого чоловіка з малознайомою жінкою, коли вони обоє далеко від своїх домівок. Якщо це й було непристойно чи могло якимось чином ускладнити ситуацію, Пітер не витрачав даремно своїх життєвих сил, щоб непокоїтися цим. Вони обоє, Пітер і Ґрейнджер, мали власну роботу, і Господь пильнував їх.

До того ж реакція Ґрейнджер на його вигляд, коли Пітер відчинив двері на стукіт, заледве чи підбадьорювала. Наче не впізнавши Пітера, вона відсахнулася й придивилася пильніше — достоту, як то роблять у мультфільмах. Голова жінки сіпнулася так сильно, що Пітерові здалося, Ґрейнджер зараз поточиться назад у коридор, але вона тільки хитнулася на ногах і вп’ялася очима в чоловіка. Великий чорнильний хрест на його грудях, звичайно, вразив жінку. Побачивши це в її очах, Пітер нараз знітився.

— Я дослухався вашої поради, — спробував він пожартувати, обсмикуючи рукава дишдаші. — Про джинсівку.

Ґрейнджер не всміхнулася, лише далі пильно дивилася на нього.

— Ви могли б звернутися до когось, хто розмальовує футболки, — промовила вона нарешті, — щоб вам це зробили... гм... професійно.

Її власне вбрання лишилося незмінним від часу їхньої останньої зустрічі: та сама біла блуза-спецівка, бавовняні широкі брюки й хустка. Аж ніяк не традиційний західний одяг, утім якимось чином на Ґрейнджер це все виглядало природніше й менш претензійно, ніж його вдяганка.

— Хрест... то випадково, — пояснив Пітер. — Кілька ручок із чорнилом луснули.

— Гм... ну гаразд, — відказала жінка. — Що ж, виглядає, наче сорочка домашнього виробництва. Аматорського — у хорошому розумінні.

Він усміхнувся на цей поблажливий дипломатичний жест.

— Ви гадаєте, що я виглядаю як фертик.

— Як хто?

— Позер.

Ґрейнджер глянула вздовж коридору, в бік виходу.

— Не мені про це судити. Ви готові?

Пліч-о-пліч вони вийшли в темряву. Тепле повітря оповило їх, м’яко, пристрасно, і Пітер уже не так ніяковів через своє вбрання, адже воно бездоганно підходило для цього клімату. Везти свій старий одяг з дому аж на Оазу було безглуздо, тепер чоловік це усвідомлював. Він мусить створити себе заново, і сьогоднішній ранок — саме слушний час, щоб розпочати.

Машина Ґрейнджер була припаркована просто коло виходу з бази, освітлена сяйвом ліхтаря, що виступав із бетонного фасаду. Це був здоровенний автомобіль, схожий на військовий, очевидно значно потужніший за ту невеличку малолітражку, яку мали Пітер і Беа.

— Я вам вельми вдячний за машину, — сказав Пітер. — Напевно, у вас їх обмежена кількість. Пальне треба економити, все решта.

— Краще, щоб машини були в русі, — відповіла Ґрейнджер. — Інакше вони накриються. У технічному розумінні цього слова. Вологість їх убиває. Ну ж бо, покажу вам дещо.

Жінка підійшла до машини і з клацанням підняла капот, щоб показати двигун. Пітер слухняно нахилився й заглянув туди, хоч і нітрохи не тямив, як працюють автомобілі й що в них усередині. Він не зумів опанувати навіть найпростіших речей, на відміну від Беа, що знала, як заливати мастило, застосовувати антифриз чи під’єднувати до акумулятора стартер-кабелі. І попри все це, навіть Пітер побачив, що щось тут не так.

— Це... бридко, — сказав він і засміявся через власну нетактовність.

Але то була правда: увесь двигун було перемащено якоюсь глеюватою гиддю, від якої тхнуло, наче від зіпсованого котячого корму.

— Авжеж, — погодилася Ґрейнджер, — але я сподіваюся, ви розумієте, що це не пошкодження, це лагодження. Запобіжний засіб.

— Он як.

Жінка штовхнула капот, доклавши саме стільки сили, щоб той став на місце й заклацнувся.

— Щоб змастити таке авто, треба цілу годину. Змасти кілька — і ти смердиш увесь день.

Мимоволі Пітер спробував відчути її запах або ж, принаймні, відновити в пам’яті, як вона пахла до того, як ступила в тепле й вологе повітря. Запах Ґрейнджер був нейтральний. Навіть приємний.

— Це одне з ваших завдань? Змащувати машини?

Жінка жестом показала йому, щоб сідав усередину.

— Кожному з нас час від часу доводиться щось змащувати.

— Дуже демократично. І ніхто не нарікає?

— Тут не місце тим, хто полюбляє нарікати, — відказала вона, застрибуючи на водійське сидіння.

Пітер відчинив дверцята з пасажирського боку й приєднався до неї. Він ще не встиг усістися, як Ґрейнджер увімкнула запалювання. Двигун заревів.

— А як щодо тих, хто нагорі? — запитав Пітер. — Їм також доводиться щось змащувати?

— Тих, хто нагорі?

— Ну... адміністрація. Керівники. Чи як ви їх тут називаєте?

Ґрейнджер закліпала очима, неначе її запитали про приборкувачів левів чи циркових клоунів.

— У нас немає жодних керівників, — відказала жінка, вивертаючи кермо й перемикаючи передачу. — Ми всі робимо свій внесок, працюємо почергово. Що треба робити, цілком очевидно. У разі незгоди ми голосуємо. Здебільшого ж ми просто дотримуємося аміківських інструкцій.

— Звучить занадто добре, щоб бути правдою.

— Занадто добре, щоб бути правдою? — Ґрейнджер похитала головою. — Не ображайтеся, але те ж саме можна сказати і про релігію. А тут ідеться лише про звичайний розподіл обов’язків, який потрібен, щоб двигуни не заіржавіли.

Говорила Ґрейнджер переконливо, але щось у її голосі змусило Пітера запідозрити, що сама вона не надто вірить у те, що каже. Він, наче радаром, непогано вловлював сумніви, які люди ховають під бравадою.

— Але ж мусить бути хтось, — наполіг Пітер, — відповідальний за проект загалом?

— Певно, що мусить, — погодилася жінка.

Машина тепер набирала швидкість, і вогні будівлі швидко відступали в темряву.

— Але ці люди далеко звідси. Не можемо ж ми сподіватися, що вони вестимуть нас за ручку, правда ж?

Їдучи крізь ніч до невидимого обрію, вони жували булку з родзинками. Ґрейнджер поклала між передніми сидіннями велику свіжу хлібину, сперши її на ручку перемикання передач, і вони обоє брали собі скибку за скибкою.

— Смачно, — промовив Пітер.

— Тут спечено, — з гордістю в голосі відказала Ґрейнджер.

— І родзинки тутешні?

— Ні, родзинки не тутешні. І яйця. А ось борошно, і кулінарні жири, і підсолоджувані, і соду виготовлено тут. І спечено хліб тут. У нас є пекарня.

— Дуже смачно, — Пітер пожував ще кусень, проковтнув.

Вони виїхали за територію бази п’ятнадцять хвилин тому.

Поки що не сталося нічого вартого уваги. У променях фар — єдиному світлі на багато миль довкола — побачити можна було небагато. Уже не вперше чоловік подумав про те, яку велику частину свого життя ми проводимо, усамітнившись у невеличких клаптиках яскравого електричного сяйва, сліпі до всього, що відбувається за межами цих крихких колб.

— А коли світанок? — запитав він.

— Години за три-чотири, — відповіла Ґрейнджер. — А може, навіть дві. Я не певна, на мене посилатися не треба. Це поступовий процес. Не надто вражаючий.

Вони їхали просто по необробленій цілинній землі. Не було ні дороги, ні сліду, ні бодай якоїсь ознаки, що хтось колись раніше тут їздив чи ходив, хоча Ґрейнджер запевняла, що їздила тут постійно. Через те, що не було ні дороги, ні світла, іноді здавалося, що вони не рухаються, хоча корпус машини і вібрував легенько. Краєвид усюди був однаковий. Жінка зрідка кидала погляд на приладову панель, де комп’ютеризована навігаційна система повідомляла їй, коли вони відхилялися від правильного курсу.

Місцевість — та її незначна частина, яку Пітерові вдалося розгледіти в темряві — була на диво голою, зважаючи на клімат. Земля — шоколадно-коричневого кольору і так щільно втрамбована, що колеса гладенько котили по ній, а підвіску не трясло. Де-не-де траплялися острівці білястих грибів або клаптики землі, затягнуті паволокою чогось зеленого, можливо моху. Ні дерев, ані кущів, ані навіть трави. Темна вогка тундра.

Він узяв ще одну скибку хліба з родзинками. Булка вже втрачала свою принаду, але Пітер був голодний.

— Ніколи б не подумав, — зауважив він, — що яйце може лишитися неушкодженим після «стрибка». З мене самого наче яєчня зробилася.

— Яєчний порошок, — відказала Ґрейнджер. — Ми використовуємо яєчний порошок.

— А, ну звісно.

Крізь бокове вікно Пітер помітив самотню круговерть дощу на порожньому небі: вигинистий блиск дощових крапель, що чортовим колесом неслися по землі. Їхня машина рухалася в іншому напрямку, і Ґрейнджер довелося б зробити гак, щоб проїхати крізь дощ. Пітер хотів було попросити її зробити це заради розваги, подібно як діти, що біжать за садовим поливальним апаратом, який рухається. Але жінка зосереджено вела машину, пильно вдивляючись у бездоріжжя попереду, обома руками міцно стиснувши кермо. Мерехтіння виру-дощу потьмяніло, коли промені фар проминули його, а потім зникло зовсім, затягнуте в темряву, що плинула за машиною.

— Отож, — промовив Пітер, — розкажіть мені, що ви знаєте.

— Знаю про що? — Її розслабленість зникла блискавично.

— Про людей, до котрих ми ідемо.

— Вони не люди.

— Ну... — Він глибоко вдихнув. — Ось що, Ґрейнджер. Чому б нам не домовитися використовувати термін «люди» в його ширшому значенні? У значенні «жителі»? Етимологія слова «люди» не надто зрозуміла, тож — хтозна? — може, воно і так означає «жителі». Звичайно, ми могли б замість «люди» послуговуватися словом «істоти», але тут може виникнути проблема, ви не згодні? Тобто особисто я залюбки застосовував би це слово, адже його значення — «той, хто існує». А ми ж усі існуємо, чи не так? Але з плином століть слово це дещо занепало. Аж до того, що для більшості людей воно тепер означає «чудовисько» або принаймні «тварина». Що наштовхує на думку: а чи не варто слово «тварина» застосовувати до всіх нас? Зрештою, нас же всіх було «створено»? А отже, це слово доволі добре підходить нам, чи не так?

У салоні запала мовчанка. Ґрейнджер кермувала, не відриваючи, як і раніше, очей від променів фар перед машиною. Через приблизно півхвилини, що, зважаючи на обставини, було досить тривалим часом, вона промовила:

— Що ж, тепер зрозуміло, що неосвіченим отченашником із якогось глухого закутка вас очевидно не назвеш.

— А я такого про себе ніколи й не стверджував.

Жінка обернулася до Пітера, побачила його усміх і усміхнулася й собі.

— Скажіть мені ось що, Пітере. Чому ви вирішили прилетіти сюди й узятися до цієї роботи?

— Я не вирішував, — відказав він. — Це зробив Бог.

— Він надіслав вам мейл?

— Атож. — Пітер вишкірився ще ширше. — Прокидаєшся зранку, зазираєш до теки «Вхідні» у своєму серці, перевіряєш, чи нічого туди не завантажилося. Іноді там трапляється повідомлення.

— Доволі банальне пояснення.

Пітер уже не усміхався, не тому, що образився, а тому, що розмова починала зачіпати серйозні теми.

— Усе правдиве є доволі банальним, вам так не здається? Ми ж ускладнюємо все просто через нашу ніяковість. Прості істини вбираємо в шати складнощів. Єдина мета лінгвістичного вбрання — щоб люди, які зазирнуть до наших оголених сердець і розумів та побачать їхній вміст, не сказали: «Як безпонтово».

Грейнджер насупилася:

— Що значить «безпонтово»?

— Це жаргонне слово, означає «заяложено», «банально», але з додатковим відтінком... гм... нудності. Нецікавості. Обридливості.

— Отакої! Це вас у біблійній школі навчили жаргонних слів?

Пітер зробив кілька ковтків із пляшки з водою.

— Я ніколи не ходив до біблійної школи. Я відвідував університет «Безпросипної пиятики й наркотичної залежності». А диплом захистив на теми «Внутрішнє оздоблення унітазів» і... гм... «Травматологічне відділення як місце тимчасового притулку».

— А потім ви знайшли Бога?

— Потім я знайшов жінку на ім’я Беатріс, і ми покохали одне одного.

— Чоловіки нечасто так висловлюються.

— Що ви маєте на увазі?

— Чоловіки кажуть: «Ми почали зустрічатися», або «Про решту можете здогадатися самі», або щось подібне. Щось, що звучить не так...

— Безпонтово?

— Саме так.

— Отож, ми покохали одне одного, — повторив Пітер. — Я перестав пити й колотися, щоби вразити її.

— Сподіваюся, вразили?

— Вразив. — Він зробив останній ковток, закрив пляшку й поставив собі під ноги. — Хоча вона не казала мені про це, доки не минуло багато років. Ті, хто страждає від залежності, не дуже добре дають собі раду з похвалами. Прагнення виправдати добрі слова тисне на них і кидає знову до алкоголю й наркотиків.

— Ага.

— Ви мали подібний досвід у своєму житті?

— Ага.

— Не хочете поговорити про це?

— Не зараз.

Ґрейнджер умостилася на сидінні зручніше, натиснула на газ, і вони поїхали швидше. Рум’янець на обличчі додав їй більше жіночності, хоча й підкреслив білий шрам на чолі. Хустину жінка вільно зав’язала на шиї, а її коротко підстрижене м’яке волосся мишачого кольору гойдалося під струменем повітря з кондиціонера.

— Схоже, ваша подружка — розумна дівиця.

— Вона мені дружина. І так, вона розумна. Розумніша чи, принаймні, мудріша за мене, це вже напевно.

— Тоді чому ж для цієї місії обрали саме вас?

Пітер відкинув голову на спинку сидіння.

— Я й сам хотів би це знати. Гадаю, Господь має для Беа інші плани вдома.

Ґрейнджер нічого не відказала на це. Пітер глянув у бокове вікно. Небо стало трохи світлішим. А може, це йому лише здалося. Купка грибів, більша за попередні, затремтіла, коли вони пронеслися повз.

— Ви не відповіли на моє запитання, — промовив Пітер.

— Я ж сказала, що не хочу про це говорити.

— Ні-ні, я маю на увазі запитання про людей, до яких ми їдемо. Що ви знаєте про них?

— Вони... е-е... — Кілька секунд Ґрейнджер силкувалася підібрати правильні слова. — Вони не люблять, коли в їхнє життя втручаються.

— Про це можна здогадатися. Жодної світлини з ними у брошурах і звітах, які давали мені аміківці. Я сподівався побачити хоча б одне фото, де ваше начальство, усміхаючись, тисне руки тубільцям.

Ґрейнджер гмикнула.

— Це було б складно влаштувати.

— У них немає рук?

— Є, звичайно. Вони просто не люблять, коли їх торкаються.

— Отже, опишіть їх.

— Це непросто, — зітхнула Ґрейнджер. — Мені не надто вдаються описи. Ми побачимо їх на власні очі зовсім скоро.

— Спробуйте все-таки, — закліпав він. — Я був би вам дуже вдячний.

— Ну... вони ходять у довгих балахонах із каптурами. Як монахи, либонь.

— То вони мають людську подобу?

— Мабуть. Тяжко сказати, знаєте.

— Але ж у них є дві руки, дві ноги, тулуб...

— Звісно.

Пітер похитав головою.

— Мене дивує це. Увесь час я переконував себе, що не повинен вважати, ніби будова тіла людини є якимось усезагальним стандартом. Тож я намагався уявити собі... гм... якихось великих павукоподібних істот, чи очі на стеблинах, чи гігантських безволосих опосумів...

— Гігантських безволосих опосумів? — Усмішка просяяла на її обличчі. — Це мені подобається. Справжня наукова фантастика.

— Але ж чому з усіх мислимих форм, Ґрейнджер, вони повинні мати людську? Хіба не саме цього ми очікуємо від наукової фантастики?

— Мабуть, цього... А ще, може, від релігії. Хіба Бог не створив чоловіка за власного подобою?

— Я б не вживав слова «чоловік». Івритом «адам» — це «людина», і я ладен сперечатися, що значення це охоплює обидві статі.

— Приємно це чути, — відказала Ґрейнджер незворушно.

Знову кілька хвилин вони їхали мовчки. Пітер був певен, що бачить, як на обрії починає займатися. Межу неба й землі оповило ніжним серпанком сяйва, що перемінював кольори з темно-аквамаринового проти чорного на зелений проти коричневого. Коли дивитися занадто довго, з’являлася думка, а чи все це не зорова омана, не марево, не безуспішне прагнення побачити кінець ночі?

А всередині цього несміливого сяйва... що це? Так, на обрії виднілося ще щось. Якісь вивищення. Гори? Камінні брили? Будинки? Селище? Місто? Ґрейнджер казала, що «поселення» розташоване миль за п’ятдесят від бази. Половину цієї відстані вони вже напевне подолали.

— Вони мають стать? — урешті порушив мовчанку Пітер.

— Хто? — перепитала Ґрейнджер.

— Люди, до яких ми їдемо.

Жінка, схоже, розсердилася.

— Чому б вам не сказати прямо — «інопланетяни»?

— Тому що інопланетяни тут ми.

Вона зайшлася реготом.

— Це мені подобається! Політично коректний місіонер! Пробачте мені мої слова, але тут, схоже, очевидна суперечність.

— Я пробачаю вам, Ґрейнджер. — Пітер підморгнув. — А мої переконання нехай не здаються вам суперечливими. Бог любить усі створіння однаково.

Усмішка на її обличчі поблякла.

— Зважаючи на свій досвід, я б так не сказала, — промовила жінка.

У салоні знову запанувала тиша. Розваживши, Пітер вирішив не тиснути. Принаймні, не в цьому напрямку. І не зараз.

— Отож, — безтурботно повернувся він до розмови, — є в них стать?

— Гадки не маю, — відказала Ґрейнджер рівним діловим тоном. — Доведеться вам задерти їм балахони й поглянути.

Хвилин десять-п’ятнадцять вони їхали не розмовляючи. Верхня скибка булки зачерствіла. Серпанкове сяйво на обрії стало виразнішим. Таємничі споруди попереду очевидно були якимись архітектурними витворами, але їхні чіткі форми й деталі Пітер роздивитися не міг: небо ще було занадто темним.

Зрештою він сказав:

— Мені треба до вітру.

— Не проблема, — відповіла Ґрейнджер і зупинила машину.

Електронний лічильник на приладовій панелі, що визначав витрату пального на милю, замиготів цифрами й зупинився на абстрактному символі.

Пітер відчинив дверцята, і, щойно ступив на землю, його відразу ж огорнуло вологе шепітке повітря. Він уже відвик від нього, провівши так багато часу в кондиціонованому середовищі бульбашки, що утворилася в салоні машини. Це була несподівана й приємна розкіш: відчувати повітря довкола себе, але воно негайно ж кинулося на приступ: побігло попід рукавами сорочки, виціловувало повіки й вуха, зволожило груди. Чоловік підтягнув поділ дишдаші до живота і почав мочитися просто на землю перед собою, адже місцевість не надавала можливості сховатися за якимось деревом чи брилою. Ґрунт уже був вологий і темно-коричневий, тож Пітерова сеча практично не змінила його кольору чи щільності. Земля увібрала її миттєво.

Пітер почув, як Ґрейнджер зі свого боку відчинила й зачинила дверцята. Щоб не бентежити її своєю присутністю, він постояв, розглядаючи краєвид. Рослини, які він вважав грибами, виявилися квітами, сірувато-білими, з рожево-бузковим відтінком, що ледве не світилися в темряві. Вони росли невеличкими акуратними купками. Листя, цвіт і стебло не відрізнялися між собою: усю рослину наче вкривала шкурка з невеличким хутром, і водночас квітка була дуже тонкою, майже прозорою, схожою на вушко кошеняти. Очевидно, жодні інші рослини не були життєздатними в цій частині планети. Або, можливо, Пітер просто опинився тут не тієї пори року.

Дверцята Ґрейнджер грюкнули, і Пітер обернувся, щоб долучитися до неї. Жінка запихала у бардачок картонну коробку одноразових серветок, коли він сідав на своє місце.

— Нам лишилося ще кілька миль, — мовила вона.

Пітер зачинив дверцята, і кондиціонер швидко відновив у салоні нейтральне повітряне середовище. Він відкинувся на спинку свого сидіння й здригнувся, коли спіймана одягом струминка теплого оазяного повітря ковзнула між його лопатками й вилетіла через комір.

— Мушу сказати, ви виявили повагу, побудувавши посадкову базу так далеко від поселення, — зауважив Пітер. — Проектувальники лондонських аеропортів ніколи не зважали на місцевих мешканців.

Ґрейнджер відкрутила пляшку з водою, чимало ковтнула, закашлялась. По її підборіддю побіг струмочок, і вона стерла його зібганою в руці хусткою.

— Власне кажучи... — Жінка прокашлялася. — Власне кажучи, коли ми тільки-но будували базу... е-е... місцеві мешканці жили лише за дві милі звідти. Вони переселилися. Забрали з собою все. Геть усе. Коли вони пішли, декілька наших хлопців подалися оглянути старе поселення. Ну, там, подивитися, може, що зосталося після них. Але в поселенні було порожнісінько. Лише голі стіни будинку. Ані грибочка на землі. — Ґрейнджер глянула на один із приладів на панелі. — Мабуть, вони всю вічність ішли ці п’ятдесят миль.

— Схоже, вони справді не люблять, коли в їхнє життя втручаються, а може...

Пітер завагався, намагаючись придумати, як ввічливо запитати, чи АМІК, бува, не зробив чогось страшенно образливого. Але перш ніж він устиг сформулювати питання, жінка вже відповіла на нього.

— Це сталося як сніг на голову. Вони просто повідомили, що забираються геть. Ми запитали, чи не робимо чогось неправильно. Чи, бува, немає якоїсь проблеми, яку ми могли б залагодити, щоб вони передумали. Вони ж відповіли, що ні, жодних проблем.

Ґрейнджер натиснула на газ, і вони рушили знову.

— Коли ви кажете «ми», — запитав Пітер, — ви маєте на увазі, що...

— Ні, особисто я не брала участі в цих перемовинах.

— Ви знаєте їхню мову?

— Ні.

— Жодного слова?

— Жодного слова.

— Гм... то як добре вони розмовляють англійською? Я, власне, намагався дізнатися це ще до того, як прилетів сюди, але ніхто не відповів мені прямо.

— А прямої відповіді й немає. Дехто з них... мабуть, більшість із них не... — Ґрейнджер змовкла й закусила губу. — Слухайте-но: те, що я скажу, може не припасти вам до вподоби. Я б не хотіла, щоб так сталося. Річ у тому, що ми не знаємо, скільки їх є. Частково тому, що вони не показуються на очі, почасти, що не спроможні розрізнити їх... Не хочу нікого образити, але ми просто не можемо. Тих, із ким ми ведемо справи, обмаль. Може, з десятеро. А можливо, це ті самі п’ять-шість осіб у різному одязі. Ми просто не можемо сказати точно. Вони трохи говорять англійською. Достатньо для спілкування.

— А хто їх навчив?

— Не знаю, мені здається, вони просто нахапалися слів. — Ґрейнджер глянула у дзеркало заднього огляду так, наче там проносилися машини одна за одною, а Пітер своїми розмовами відволікав її від кермування. — Вам відповів би Тартальйоне. Якби був зараз із нами.

— Хто?

— Тартальйоне, він був лінгвістом. Прилетів сюди вивчати їхню мову. Мав намір укласти словник і таке інше. Але він... гм... зник.

Пітер порозмірковував над цим кілька секунд.

— Он як, — мовив він. — А з вас інформація виходить-таки невеличкими шматочками, еге ж? Треба тільки зачекати...

Грейнджер, знову роздратувавшись, зітхнула.

— Я ж уже розповідала вам більшість із цього всього під час нашої першої зустрічі, коли вела вас від корабля.

Для Пітера це була новина. Він напружив пам’ять, намагаючись пригадати, як вони йшли разом тоді, першого дня. Усі слова наче випарувалися. У пам’яті лишився тільки невиразний спогад, як жінка йде поруч.

— Пробачте мені. Я був дуже втомлений.

— Вам пробачено.

Вони їхали далі. Кілька сотень метрів попереду й трохи збоку виднівся ще один самотній вир дощу, що йшов перевертом по землі.

— Можна ми проїдемо крізь це? — попросив Пітер.

— Чому б ні.

Ґрейнджер трохи збочила, і вони розітнули веремію блискучих крапель дощу, які миттєво оточили їх, закружлявши довкола, наче різдвяні вогники.

— Як психоделічне марево, чи не так? — зауважила незворушно Ґрейнджер, умикаючи склоочисники.

— Гарно, — відказав Пітер.

Минуло ще кілька хвилин, і невиразні форми на обрії набули безпомилкових обрисів будівель. Нічого вигадливого чи незвичайного. Квадратові будинки, схожі на багатоповерхівки у Британії, — дешеве практичне житло. Не дуже схоже на діамантові шпилі фантастичного міста.

— Як вони називають себе? — запитав Пітер.

— Не маю жодної гадки, — відказала Ґрейнджер. — Либонь, якось так, що нам і не вимовити.

— А хто назвав це місце Оазою?

— Дівчинка з Оскалузи, штат Айова.

— Жартуєте?

Ґрейнджер кинула на нього збентежений погляд.

— Хіба ви не читали про це? Це ж чи не єдина річ, яку пересічна людина знає. Про цю дівчинку писали в газетах, її показували в телевізорі...

— Я не читаю газет, і в мене немає телевізора.

Тепер настала її черга перепитувати:

— Жартуєте?

Пітер усміхнувся.

— Ні, я не жартую. Одного дня я отримав повідомлення від Господа, в якому було зазначено: «Позбудься телевізора, Пітере, це величезне марнування часу». Тож я так і зробив.

Ґрейнджер похитала головою.

— Я не знаю, як вас розуміти.

— Дослівно, — сказав він. — Завжди дослівно. Та дарма, повернімося до дівчинки з... е-е...

— Оскалузи. Вона здобула перемогу в конкурсі «Назва для Нового Світу». Я така здивована, що ви не чули про це! Приходили сотні тисяч пропозицій, більшість із них неймовірно невдалі. Це було таке собі свято для телепнів. Там, де я працювала, аміківці збирали для себе найгірші назви. Щотижня у нас з’являвся новий фаворит. Урешті-решт ми самі провели між ними конкурс на назву для комори прибиральників. «Нуво Оппортунус» — чудовий був варіант. Ще «Сіон II», «Атланто». «Арнольд» — оце клас, думала я. «Сплендорамус». Гм... «Айнштайнія». Решту забула. О, так, ще одне: «Перепочинок мандрівника». І «Щойновідкритапланета». «Шийка матки». «Гендрікс». «Елвіс». Назви все надходили й надходили.

— А дівчинка?

— Гадаю, їй просто пощастило. «Оазу» запропонували, мабуть, ще сотні інших людей. Вона виграла п’ятдесят тисяч доларів. Гроші стали у пригоді її родині, бо мати саме втратила роботу, а в батька виявили якусь рідкісну хворобу.

— І який кінець у цієї історії?

— Такий, якого і слід було очікувати. Тато помер. Мама потеревенила про це все на телебаченні й спилася. А потім ЗМІ перемкнулися на щось інше, і ніхто вже не дізнається, що сталося далі.

— Ви не пам’ятаєте імені цієї дівчинки? Я хотів би помолитися за неї.

Ґрейнджер роздратовано вдарила долонями по керму й звела очі вгору.

— Ой, я вас благаю! За неї молилися мільйон американців, і це не завадило її життю піти коту під хвіст.

Пітер, не відповідаючи, дивився перед себе. Близько півхвилини вони їхали мовчки.

— Коретта, — промовила Ґрейнджер нарешті.

— Дякую вам, — сказав чоловік.

Пітер спробував уявити собі Коретту, щоб вона була для нього не просто іменем, коли він молитиметься. Будь-яке обличчя краще, ніж ніякого. Він подумав про дітей, яких знав, малюків зі своєї пастви там, удома, але всі, що спливали на думку, були або надто дорослими, або надто малими, або хлопчиками. Хай там як, пастором він нечасто мав справи з дітлашнею у своїй церкві; Беа забирала їх до іншої кімнати, де вони могли бавитися, доки Пітер читав проповідь. Не те щоб він не відчував їхньої присутності, коли молився: стіни були такі тонкі, що, коли він робив паузи між реченнями, щоб справити сильніше враження, тишу часто заповнювали сміх, чи уривки пісень, чи навіть вистрибування маленьких ніжок. Але жодної дитини він не знав добре.

— Ця Коретта, — Пітер ризикнув звернутися до Ґрейнджер, — вона чорна чи біла?

Одне дитя спало йому на пам’ять: донька їхніх нових вірян, пари зі Сомалі, пустотлива дівчинка, завжди вдягнена, як маленька Скарлетт О’Хара... як же її звати? Лулу. Премиле дівча.

— Біла, — відказала Ґрейнджер. — Білявка. А може, руда, я не пригадую. Це було давним-давно, а перевірити ніяк.

— Хіба не можна її пошукати?

Ґрейнджер закліпала очима.

— Пошукати її?

— У комп’ютері там абощо?

Ще не доказавши, Пітер усвідомив, що ляпнув дурницю. Оаза була далеко поза межею досяжності всіх інформаційних магістралей, тут не було ні Всесвітньої мережі, наповненої смаколиками цікавих дрібниць, ні старанних пошукових систем, готових знайти тобі мільйони Оскалуз і Корретт. Якщо того, про що ти хотів дізнатися, не можна було відшукати серед речей, які ти взяв із собою, — книжок, дисків, карт пам’яті, старих примірників журналу «Гідравліка», — про це можна було забути.

— Вибачте, — мовив Пітер. — У голові все переплуталося.

— Це повітря винне, — сказала Ґрейнджер. — Ненавиджу, як воно тисне. Аж у вуха віддає. Ніколи не відпускає. Інколи тобі просто кортить... — вона урвала думку, лише дмухнула вгору, здувши з чола гривку вогкого волосся. — Тут говорити про це немає сенсу. Усі звикли, для них це не проблема, вони цього і не помічають більше. Можливо, їм навіть подобається.

— А може, їм теж неприємно, але вони просто не нарікають.

Обличчя Ґрейнджер скам’яніло.

— Прийнято до відома, — промовила жінка.

Пітер застогнав подумки. Він мав би подумати про підтекст, перш ніж розтуляти рота. Що з ним було не так сьогодні? Він зазвичай був таким тактовним. Може, це повітря винне, як сказала Ґрейнджер? Чоловік завжди уявляв собі, що його мозок у безпеці, оточений звідусіль кістяною оболонкою, але, можливо, в цьому новому незвичному довкіллі непроникність порушилась і до його мозку просякли зрадницькі випари? Він витер піт із очей і спробував зосередитися на всі сто відсотків, вглядаючись по-перед себе в забруднене вітрове скло. Що ближче вони під’їжджали до свого місця призначення, то пухкішим і м’якшим ставав ґрунт. Грудки глейкої землі летіли з-під коліс, утворюючи довкола машини щось на кшталт ореола з бруду. Обриси тубільного поселення видавалися похмурими й чомусь непривітними.

Зненацька Пітер осягнув величінь свого виклику. Досі йшлося лише про нього та про його спроможність опанувати себе: пережити подорож, відновитися після «стрибка», пристосуватися до нової незвичної атмосфери, витримати шок від розлуки з дружиною. Але все було значно складніше. Хай як Пітер почувався, добре чи зле, розміри незвіданого лишалися такими самими неосяжними. Він наближався до монолітних бар’єрів чужинності, що існували, не зважаючи на нього, байдужі до того, відпочив він чи ні, був його погляд посоловілий чи уважний, гострий чи потьмарений.

Як це часто траплялося, коли Пітер потребував розради, на згадку йому прийшов сто тридцять дев’ятий псалом. Але сьогодні нагадування про Боже всевідання не втішало, посилюючи натомість його власне відчуття неспокою: «Які дорогі мені стали думки Твої, Боже, як побільшилося їх число, перелічую їх, численніші вони від піску!» Кожна-кожнісінька дрібка землі, що летіла з-під коліс машини, подібна була до істини, яку Пітерові треба було пізнати, і було цих істин так до безглуздя багато, що охопити їх йому не ставало ані часу, ані мудрості. Він не був Богом, а на те, що потрібно зробити тут, здатен, можливо, тільки Бог.

Ґрейнджер знову ввімкнула склоочисники. На мить краєвид перед очима Пітера потьмарився, але потім скло знову стало прозорим, і тубільне поселення з’явилося перед ним знову, осяяне сонцем, що сходило. Сонце все змінило.

Так, місія жахала Пітера, і він справді почувався не найкраще. Але ось він тут, на порозі зустрічі з цілковито новим гатунком людей, зустрічі, яку для нього призначив Господь. Хай що судилося Пітерові, це, безперечно, мало бути щось незабутнє і дивовижне. Усе його життя — він зрозумів це зараз, коли фасади незнаного міста, що таїли непомисленні дива, виростали перед ним, — усе його життя вело до цього.

7 «Схвалено, надіслано»

— Ну, — промовила Ґрейнджер, — ось ми й приїхали.

Іноді таке страшенно очевидне твердження — це єдиний придатний спосіб рухатися вперед. Немовби даєш урочистий дозвіл життю плинути далі.

— Із вами все гаразд? — запитала вона.

— Е-е... так, — відказав Пітер, похитуючись на своєму сидінні. Запаморочення, яке він відчував на базі, наринуло знову. — Я, мабуть, перехвилювався. Зрештою, це ж для мене перша зустріч із ними.

Грейнджер скинула на нього поглядом, який Пітер упізнав дуже добре, поглядом, який протягом свого пасторування бачив на безлічі облич, поглядом, який промовляв: «Нічого тут хвилюватися; усе довкола — суцільне розчарування». Він спробує зробити щось із цим поглядом пізніше, якщо зможе.

Тим часом Пітер мусив визнати, що побачене довкола аж ніяк не викликало приголомшливого захвату. Поселення оазян навряд чи можна було назвати містом. Воно було схоже скоріше на передмістя, зведене посеред пустки. Ані звичних вулиць, ані тротуарів, ані дорожніх знаків, ані машин, ані — незважаючи на тьмяне світло й довгі передсвітанкові тіні — ліхтарів, ані будь-якого натяку на електрику чи вогонь. Лише сукупність будівель, що стояли на голій землі. Скільки всього було жител? Пітер не міг сказати. Може, сотень із п’ять. Може, й більше. Вони розкинулися безладними купками, від одно- до триповерхових домів, усі з пласкими дахами. Будівлі були муровані з цегли, очевидно зробленої з тої самої глейкої землі, що була в Пітера під ногами, але обпаленої так, що цеглини набули кольору карамелі й стали гладенькими, як мармур. Довкола не було ані душі. Усі двері й вікна позачинювані. Хоча не зовсім так: не було ні дерев’яних дверей, ні скляних вікон. Були просто отвори в стінах будівель, завішені намистиновими фіранками. Намистини, що легенько погойдувалися на вітерці, були прозорими, як кришталь, схожими на разки химерних прикрас. Але ніхто не розтуляв ці фіранки, щоб визирнути надвір, ніхто не виходив із дверей.

Ґрейнджер зупинила машину перед будинком, який від інших відрізнявся намальованою на стіні білою зіркою. Фарба з її нижнього променя трохи потекла, так і засохнувши. Пітер і Ґрейнджер вийшли з машини, віддавшись в обійми повітрю. Жінка закутала хустиною обличчя, затуливши рот і ніс, наче гадала, що повітря нечисте. Із кишені своїх широких брюк вона вийняла металевий пристрій, який Пітерові спочатку здався зброєю. Ґрейнджер направила його на машину й двічі натиснула на гачок. Двигун вимкнувся, і кришка заднього багажника, клацнувши, відскочила.

Коли двигун стих, звуки життєдіяльності поселення оазян наважилися вийти в ефір, наче дика природа, що захоплює нову територію. Дзюркіт води, що біжить із невидимого джерела. Подекуди приглушений стукіт і брязкіт, що наводили на думку про повсякденну боротьбу з хатнім начинням. Віддалені пискнява й пирхання, які могли зчиняти пташки, чи діти, чи якась машинерія. А поряд — невиразне шемрання голосів, ледве чутне й розсіяне, що, наче дзижчання, йшло від будинків. Це місце не було містом примар, хоча спершу й могло таким видатися.

— То що, — промовив Пітер, — нам просто гукнути «привіт» чи як?

— Вони знають, що ми тут, — відказала Ґрейнджер. — Тому й ховаються.

Її голос, трохи заглушений хустиною, звучав напружено. Вона схрестила руки на грудях, і Пітерові було видно темний язичок поту в пахві її блузи.

— Як часто ви тут бували? — запитав він.

— Десятки разів. Я привожу їм ліки.

— Жартуєте?

— Я ж фармацевт.

— А я й не знав.

Ґрейнджер зітхнула.

— Схоже, я даремно розпиналася під час нашої першої зустрічі. Ви не почули ні слова з того, що я вам казала, чи не так? Мою велику вітальну промову, мої детальні пояснення, як отримати ліки в аптеці, якщо вони вам знадобляться?

— Вибачте, у мене замість мізків тоді, мабуть, була яєчня.

— «Стрибок» іноді впливає так на декого.

— На здихляків, еге ж?

— Я цього не казала. — Грейнджер міцно обхопила себе, долонями напружено стискаючи плечі. — Досить, нумо вже з цим завершувати!

Цю останню репліку було адресовано не йому; жінка дивилася на будинок зі зображеною на ньому зіркою.

— Нам загрожує небезпека?

— Ні, принаймні мені про це невідомо.

Пітер сперся на захисну дугу бампера і взявся ретельно оглядати все, що міг роздивитися в поселенні. Будинки, попри прямокутну форму, не мали гострих країв: кожна цеглина була добре відшліфованим ромбом, вилощеним шматком бурштину. Розчин, яким їх було скріплено, не містив піску; він більше нагадував якийсь пластиковий герметик. Ніде не було прямих кутів, нічого гострого чи рифленого. Естетично споруди скидалися на дитячі розважальні центри. Не те щоб будинки були незрілими чи зробленими без смаку — ні, вони мали свою однотонну гідність, очевидно були міцними, як скеля, а теплі кольори були... ну... такими теплими. Але Пітер не міг сказати, що загалом вони здалися йому привабливими. Якщо буде на те Боже благословення і він поставить тут церкву, вона має бути інакшою, виділятися з-поміж усієї цієї присадкуватості довкола. Щонайменше, треба буде... Авжеж, ось воно: Пітер усвідомив, чому це місце так його пригнічувало. Вони навіть не намагалися сягнути небес. Тут не було жодної вежі, жодної башточки, жодного флагштока, ба навіть жодного звичайного трикутного двосхилого даху. О, що вже казати про шпиль!

Образ дзвіниці сяяв у Пітерових думках так довго, що він і не помітив, як намистинова фіранка в найближчому дверному отворі ворухнулася. Він закліпав очима, але, коли зір його прояснів, із дому вже вийшла якась постать і попрямувала до Ґрейнджер. Пітерові здалося, що все сталося надто несподівано; бракувало драматизму, належного першому побаченню з тубільцем-оазянином. Це мала бути повільна церемонія, в амфітеатрі або ж на вивищенні, на яке треба було зійти сходами. Натомість зустріч уже почалася, а Пітер проґавив її початок.

Істота — особа — трималасяпрямо, але була невисокою. П’ять футів три дюйма, може, чотири^[14]. (Дивно, як уперто ці імперські міри — дюйми, милі — відмовляються виходити з ужитку.) Хай там як, а він, чи вона, мав тендітну статуру. Тонкокостий, вузькоплечий, скромної постави — аж ніяк не та грізна особа, до зустрічі з якою готував себе Пітер. Як і було сказано, чернечий балахон із каптуром, зроблені з пастельно-блакитної тканини, напрочуд подібної до тієї, з якої виготовляють купальні рушники, вкривав усе його, чи її, тіло, черкаючи своїм подолом носки черевиків із м’якої шкіри. Груди не напинали одежини, тож Пітер — свідомий того, наскільки це слабкий доказ, щоб на ньому грунтувати власні припущення, але не бажаючи морочити й далі собі голову незграбними повтореннями «він чи вона» — вирішив вважати істоту особою чоловічої статі.

— Привіт! — промовила Ґрейнджер, простягаючи руку.

Оазянин також простягнув руку, але не потиснув, а радше ледь-ледь торкнувся кінчиками пальців зап’ястка жінки. На його руці була рукавичка. Пальців на рукавичці було п’ять.

— Ти зараз приїхала, — промовив він. — Неподіванка.

Голос його звучав м’яко, пронизливо і з присвистом, як у астматика. Там, де мав бути «с», чувся звук, наче руками розламали достиглий фрукт.

— Приємна, сподіваюся, — сказала Ґрейнджер.

— подіваюя разом з вами.

Оазянин обернувся й поглянув на Пітера, трішки схиливши свою голову так, що тіні вислизнули з-під каптура. Пітер здригнувся. Заспокоївшись звичними формами тіла оазянина та його п’ятипалими руками, він очікував побачити більш-менш людське обличчя. Але те, що він побачив, із обличчям не мало нічого спільного. Натомість воно скидалося на велике білясто-рожеве ядро волоського горіха. Або ні, навіть на ось що: плаценту з двома ембріонами — дво- чи тримісячними близнюками, — що притулилися голова до голови, коліно до коліна. Їхні розпухлі голови утворювали, так би мовити, розщеплене чоло оазянина, їхні маленькі ребристі спинки були щоками, а тонкі ручки й перетинчасті ніжки поєдналися в сплетінні прозорої плоті, що могла містити — хоч Пітер і не міг їх розпізнати — рот, ніс, очі.

Звичайно, не було там насправді ніяких ембріонів: це було лише обличчя, обличчя оазянина, та й годі. Але, хоч як не намагався, Пітер не міг описати його звичними для цього словами, він міг тільки порівняти його з чимось знайомим. Він мусив бачити його як гротескну пару ембріонів, що всілися під каптуром сутани комусь на плечі. Бо інакше, якщо він не дозволить собі цього порівняння, Пітер, напевно, завжди дивитиметься на це обличчя ошелешено, переживаючи знову й знову перший шок, відчуваючи млість падіння в безодню, як тієї нудотної миті, доки він не знайшов надійного порівняння, щоб ухопитися за нього.

— Ти і я, — промовив оазянин. — Ніколи доі.

Вертикальна роззявина посередині його обличчя злегка звивалася, коли він вимовляв слова. Ембріони потерлися колінами, так би мовити. Пітер усміхнувся, втім не спромігся на відповідь.

— Він має на увазі, що не зустрічав вас раніше, — пояснила Ґрейнджер. — Інакше кажучи, він із вами вітається.

— Привіт, — сказав Пітер. — Я Пітер.

Оазянин кивнув.

— Ти Пітер. Я запам’ятаю, — він обернувся назад до Ґрейнджер. — Ти привезла ліки?

— Трохи.

— кільки трохи?

— Зараз покажу. — Жінка підійшла до багажника й підняла кришку. Понишпоривши серед абияк накиданих усередині речей — пляшок із водою, туалетного паперу, полотняних торбин, інструментів, відрізів брезенту, — вона вийняла звідти пластикову коробочку, не більшу за ті, в яких школярі носять свої обіди. Оазянин стежив за кожним її рухом, хоча Пітер і досі не міг зрозуміти, якими частинами свого обличчя, воно — даруйте, він! — сприймає зорові образи.

— Це все, що я змогла дістати в нашій аптеці, — промовила Ґрейнджер. — Сьогодні я не мала б нічого вам везти, це не той день, розумієте? Ми тут через інше. Але мені не хотілося приїжджати з порожніми руками. Тому це, — вона простягнула коробку, — понад норму. Подарунок.

— Ми маємо розарування, — сказав оазянин. — Але рівноано ми вдяні.

Запала мовчанка. Оазянин стояв і тримав свою пластикову коробку, Ґрейнджер і Пітер стояли й дивилися, як він її тримає. Промінчик сонячного світла видерся на дах машини, і той одразу ж заблискотів.

— Тож... е-е... як у вас справи? — запитала Ґрейнджер. Краплини поту мерехтіли на її бровах і щоках.

— У мене одного? — поцікавився оазянин. — и в мене і на разом? — невиразним жестом він обвів поселення позаду себе.

— У всіх вас.

Оазянин, здавалося, глибоко замислився. Нарешті він промовив:

— Добре.

Знову запала мовчанка.

— Ще хтось сьогодні вийде? — запитала Ґрейнджер. — До нас, себто.

І знову оазянин довго обмірковував це питання, немовби воно було безмірно складне.

— Ні, — вирішив він. — Я ьогодні один тільки.

Він урочистим жестом указав на Ґрейнджер і Пітера, засвідчуючи, можливо, свій жаль щодо такої невідповідності — два до одного — між кількістю гостей і господарів.

— Пітера... його спеціально запросив АМІК, — сказала Ґрейнджер. — Він... християнський місіонер. Він хоче... е-е... жити з вами, — вона ніяково глянула на Пітера. — Якщо я правильно все зрозуміла.

— Авжеж, правильно, — жваво відказав Пітер.

Приблизно посередині центральної роззявини на обличчі оазянина була якась блискуча, схожа на печерицю річ. Пітер вирішив вважати це оком і подивився просто в нього, намагаючись щосили випромінювати приязність.

— Я приніс вам благу вість. Найкращу вість із тих, що їх ви будь-коли чули.

Оазянин підвів голову. Два ембріони — ні ж бо, не ембріони, його чоло й щоки, будь ласка! — взялися рум’янцем, виявивши павутину капілярів просто під шкірою. Коли оазянин знову заговорив, голос його звучав зі ще більшим астматичним присвистом, ніж раніше:

— Благу віть? Євангеліє?

На якусь секунду слова повисли в шепіткому повітрі, перш ніж дійшли до Пітера. Він не йняв своїм вухам віри. А тоді помітив, що вдягнуті в рукавички руки оазянина склалися докупи у шпилястій формі.

— Так! — закричав Пітер, а в голові йому запаморочилося з нестямної радості. — Хвала Ісусу!

Оазянин знову обернувся до Ґрейнджер. Руки в рукавичках, що стискали коробку з ліками, тремтіли.

— Ми екали довго на людину Пітера, — сказав він. — Дякуємо тобі, Ґрейнджер!

Нічого більше не пояснивши, він похапцем зник у дверному отворі. Прозорі намистини лише загойдалися за ним.

— А бодай мені! — вигукнула Ґрейнджер, розшморгуючи хустку й обтираючи нею обличчя. — Він ніколи раніше не називав мене на прізвище.

Вони чекали хвилин двадцять. Сходило сонце — скибка блискучого розпеченого апельсина — і на обрії наче надималася величезна бульбашка лави. Стіни будинків світилися, немовби всередині кожної цеглини палав огонь.

Нарешті оазянин повернувся, далі стискаючи в руках пластикову коробочку, тепер уже порожню. Він простягнув її назад Ґрейнджер, дуже повільно й обережно, відпустивши тільки тоді, коли переконався, що жінка міцно її тримає.

— Ліки закінлия ві, — промовив він. — Відійли вередину вдяних.

— Мені шкода, що я так мало привезла, — сказала Ґрейнджер. — Наступного разу привезу більше.

Оазянин кивнув.

— Ми екаємо.

Ґрейнджер, скута і зніяковіла, пішла, щоб покласти коробку назад до багажника. Ледве вона обернулася до них спиною, оазянин приступив до Пітера так, що вони опинилися обличчя до обличчя.

— У тебе є книга?

— Книга? Яка?

— Книга дивних нових реей.

Пітер закліпав, намагаючись рівно дихати. Зблизька від плоті оазянина йшов солодкавий дух, але не дух гниття, а приємний запах, наче від стиглого фрукта.

— Ви кажете про Біблію, — промовив він.

— Ніколи ми не називаємо імені. ила книги забороняє. Полум’я дає тепло...

Простягнувши руки, оазянин показав, як гріється біля вогню, а коли підходить заблизько, вогонь його обпікає.

— Але ж ви кажете про Слово Боже, — наполіг Пітер. — Про Євангеліє.

— Про Євангеліє. Про метод Іуа.

Пітер кивнув, однак минуло кілька секунд, доки він розібрав останнє слово, що насилу видобулося з роззявини на обличчі оазянина.

— Ісуса! — зачудовано вторував він.

Оазянин простягнув руку і з ніжністю торкнувся Пітерової щоки кінчиками рукавички.

— Ми молили Іуа про твій прихід, — сказав він.

На цю хвилину стало очевидно, що Ґрейнджер не поспішає повертатися. Пітер роззирнувся довкола й побачив, що жінка стоїть, прихилившись до багажника машини, і вдає, що вивчає пристрій, яким вона його відчиняла. І цієї миті, перш ніж обернутися назад до оазянина, Пітер відчув, як сильно вона збентежена.

— Книга? Є книга в тебе? — повторив своє запитання оазянин.

— Е-е... не при собі, не зараз, — відказав Пітер, картаючи себе за те, що лишив свою Біблію на базі. — Але так, звісно! Звичайно, є!

Оазянин сплеснув долонями, показуючи цим жестом чи то захват, чи то готовність до молитви, чи те й інше разом.

— Утіха й задоволення. Радіний день. Повертайя, Пітере, коро, о дуже коро, коріе, ніж ти може. итай нам Книгу дивних нових реей, итай, итай, і итай, аж доки ми не зрозуміємо. Ми винагородимо тебе, дамо тобі... дамо тобі, — оазянин аж затремтів, силкуючись відшукати потрібні слова, а потім розкинув широко руки, наче хотів обійняти все, що під сонцем.

— Авжеж, авжеж, — запевнив Пітер, заспокійливо поклавши руку оазянинові на плече. — Я скоро повернуся.

Чоло оазянина — голови ембріонів, так би мовити — трохи напнулося. Пітер вирішив, що так ці дивовижні нові люди усміхаються.

Дорогий Пітере, — писала Беатріс. — Я кохаю тебе і сподіваюся, що в тебе все добре, але мушу почати цього листа з поганої новини.

Неначе біжиш у захваті до відчинених дверей і наштовхуєшся на скло. Щось подібне відчував і Пітер, читаючи це. Усю дорогу назад до бази він витав на крилах радісного збудження; просто диво, як він не вилетів з машини Ґрейнджер. «Дорога Беа...» «Вознесімо хвалу Господу нашому... Ми благаємо Бога про невеличку поступку, а він дарує нам диво...» Такими або подібними словами гадав він почати свого листа до Беатріс, коли повернеться до свого номера. Пітер уже заніс пальці над клавіатурою, щоб друкувати зі шаленою швидкістю, щоб вистрілити своїм захватом крізь простір, помилки і все решта.

На Мальдівах сталася жахлива трагедія. Цунамі. У розпал туристичного сезону. Там аж кишіло від приїжджих, усього тисяч триста людей. Було. Знаєш, коли трапляються катастрофи, засоби масової інформації зазвичай повідомляють про приблизну кількість тих, хто загинув. У такому разі вони кажуть про те, скільки людей могли ВИЖИТИ. Там зараз суцільне болото, наповнене трупами. Дивишся все це в новинах, але не можеш осягнути розумом. Усі ці люди, кожен зі своїми особистими химерами, і сімейними таємницями, і особливостями зачіски тощо, — усі вони перетворилися на велетенське гниловоддя, що простяглося на багато миль.

Мальдіви складаються (СКЛАДАЛИСЯ...) з купи островів, більшість із них і раніше перебувала під загрозою затоплення, тож уряд уже віддавна намагався переконати населення перебратися на найбільший і найзахищеніший атол. За збігом обставин, телевізійники саме знімали документальний фільм про кількох острів’ян на одному з менших атолів, що протестували проти переселення. Коли хвиля вдарила, камери було ввімкнено. Я бачила це відео у своєму телефоні. Я просто не могла повірити очам. Ось закадровий голос диктора-американця розповідає щось про ліси папаї, а наступної секунди сила-силенна морської води розбивається об екран. Було врятовано декого з американців, кількох туристів, кількох місцевих. І, звісно, камери. Звучить цинічно. Але, гадаю, рятувальні команди робили те, що могли.

Ми з нашою громадою думаємо, чим можемо допомогти. Посилати туди людей — не варіант. Цим ми нічого не добудемося. Більшість островів просто змило, не зосталося нічого, крім горбиків ув океані. Навіть найбільші острови вже напевно ніколи не відновляться. Усю питну воду забруднено. Немає жодного цілого, придатного для життя будинку. Нікуди приземлитися, ніде встановити шпиталь, ніяк похоронити мертвих. Гелікоптери гудуть і кружляють довкола, як чайки над нафтовою плямою, повною мертвої риби. Усе, що ми можемо зробити зараз, — це молитися за родичів мальдівців, хоч де вони б не були. Згодом, можливо, ще будуть біженці.

Мені прикро, що доводиться починати свого листа так. Можеш уявити собі, як я почуваюся. Мої думки, моє серце переповнені всім цим. Але це не означає, що я не думаю про тебе.

Пітер відкинувся на спинку свого крісла, звів очі до стелі. Досі горіло електричне світло, зайве тепер, коли сонце сяяло так яскраво, що несила було дивитися. Пітер затремтів, відчуваючи, як йому стає холодно у вогкому одязі під кондиціонером. Він сумував через людей на Мальдівах, але, на сором йому, сум змішувався з цілком егоїстичним відчуттям болю через те, що вперше від початку їхніх стосунків він і Беатріс переживали події порізно. Раніше все, що відбувалося, відбувалося з ними обома: чи то було вимкнення електрики, чи нічний візит знайомого, що потрапив у біду, чи деренчання віконної рами, коли вони намагалися заснути. Чи секс.

Мені бракує тебе, — писала Беатріс. — Ця трагедія на Мальдівах не засмутила б мене так сильно, якби ти був поруч. Розкажи мені більше, як просувається твоя місіонерська діяльність. Тобі дуже важко? Пам’ятай, що несподівані досягнення часто приходять саме тоді, коли все здається нездійсненним. Ті, хто стверджує, що вони не хочуть Бога, що Він їм не потрібен, хочуть Його й потребують найдужче.

Джошуа далі викидає коники. Я серйозно роздумую над тим, чи не підмішати ввечері йому в молоко снодійне. Або вдарити довбешкою по голові, коли він наступного разу знову розбудить мене о четвертій ранку. Або ж покласти в ліжко коло себе манекен завбільшки з тебе. Можливо, це обдурить його. Але не мене, на жаль.

Ситуація з Мірою тепер під контролем. Я познайомилася з жінкою на ім’я Хадіджа, вона мусульманка й соціальний працівник і знає імама місцевої мечеті, яку відвідувала Міра. Загалом, ми намагаємося подати імамові цю проблему як питання людської порядності (жорстокість чоловіка / брак поваги), а не як протистояння різних релігій. Можеш собі уявити, наскільки це нелегка дипломатична робота, майже як посередництво в мирних переговорах між Сирією та США. Але Хадіджа просто молодець.

Я отримала повідомлення від АМІК, де зазначено, що з тобою все гаразд. А звідкіля ж їм це знати? Напевно, вони мають на увазі, що можуть пересвідчитися, чи ти, бува, не випарувався. Повідомлення надіслав Алекс Ґрейнджер. Ти знаєш його? Перекажи йому, що він не знає, як правильно писати «координатор». Чи, може, американці мають спрощений варіант написання цього слова? Стерво, стерво, стерво. Але весь день я була дуже терпляча, направду! (У мене дуже тяжка нова пацієнтка. Начебто її перевели сюди з божевільні через хворобу, але я гадаю, що вони просто прагнули її спекатися.) Хай там як, а я відчуваю, що мені треба лише три хвилини несправедливо когось полаяти, щоб випустити пару. Звісно, я не буду. Я буду дуже доброю, навіть до Джошуа, коли він ЗНОВУ збудить мене рано-вранці.

А якщо без жартів, я скучаю за тобою страшенно. Як хотіла б я провести бодай кілька хвилин у твоїх обіймах! (Ну гаразд, нехай годину.) Дощі припинилися, сьогодні чудова сонячна погода, але це не звеселяє мене. Пішла до супермаркету за якимись заспокійливими ласощами (шоколадний мус, тірамісу, ну знаєш, всяке таке). Виявилося, багатьом людям спало на думку те саме. Усе, що мені хотілося, розібрали, і на полицях було порожньо. Вирішила зупинитися на одному з тих рулетів, всередині яких не крем, а казна-що.

Голову забито трагедією на Мальдівах, шлунок — солодким. Які ж ми, жителі Заходу, щасливі на своєму дитячому майданчику... Дивимося відео з мертвими чужоземцями, а потім ідемо вештатися супермаркетом, шукаючи свої улюблені лагоминки. Звичайно, коли кажу «ми», я не можу зараз говорити за тебе. Ти далеко від усього цього. Далеко від мене.

Не зважай на це моє бідкання. Завтра зі мною буде все гаразд. Розкажи, як у тебе справи. Я так пишаюся тобою!

Цілую, обіймаю (якби ж насправді!)

Беатріс

Р. S: Кота не хочеш?

Дорога моя Беа, — почав Пітер свою відповідь. — Я навіть не знаю, що сказати. Яка жахлива новина про Мальдіви! Масштаб такої трагедії, описаної тобою, заледве чи можна осягнути. Я молитимуся за них.

Хоч які короткі були ці речення, писав Пітер їх довго. Від трьох до п’яти хвилин кожне. Він напружував мозок, силкуючись віднайти ще одне речення для гідного переходу від цієї катастрофи до своїх радісних звісток. Але так ні на що й не спромігся.

Я вперше зустрівся з жителем Оази , — писав чоловік далі, поклавшись на розуміння Беа. — Попри мої щонайбільші побоювання, душі їхні спраглі за Христом. Оазяни знають про Біблію. Тієї миті я не мав при собі своєї — буде мені наука: нікуди більше без неї! Сам не знаю, чому залишив її. Мабуть, я гадав, що перша поїздка буде здебільшого розвідкою і що відреагують на мене негативно. Але, як каже Ісус в Євангелії від Івана в четвертому розділі: «Чи не кажете ви: Ще чотири от місяці, і настануть жнива? А Я вам кажу: Підійміть свої очі, та гляньте на ниви, як для жнив уже пополовіли вони!»

Поселення зовсім не таке, як я очікував. Жодного натяку на промисловість, схоже на Арабський Схід у Середньовіччі (звичайно, з інакшою архітектурою). Здається, у них немає електрики! Лежить поселення бозна-де, далеко-далеко від аміківської бази. Не думаю, що правильно буде мешкати на базі й раз по раз навідуватися туди. Я мушу переселитися до оазян. Якомога швидше. Я ще не обговорював жодних практичних питань. (Знаю, знаю... ти мені тут справді дуже потрібна. Але Господь добре відає, що в цьому я безпорадний.) Мені залишається сподіватися, що все влаштується само собою. І на це сподівання, либонь, є чимало причин!

Оазяни — якщо припустити, що я зустрів типового представника їхньої раси — середнього зросту, напрочуд схожі на нас, лишень обличчя їхні — це огидна мішанина, яку годі описати, хіба що тільки порівняти з ембріонами. Коли розмовляєш із ними, не знаєш навіть, куди тобі дивитися. Англійською вони говорять із сильним акцентом. Ну, принаймні так розмовляє той оазянин, із яким я спілкувався. Може, він єдиний і тямить по-англійськи. І ще може справдитися моє початкове припущення, що, перш ніж рухатися вперед, мені доведеться кілька місяців вивчати їхню мову. Але мені видається, що Бог уже попрацював тут, більше, ніж я міг собі уявити.

Так чи інакше, я вирушаю туди, щойно буде змога. Я хотів було написати «завтра», але, оскільки день тут триває кілька «діб», вживати слово «завтра» проблематично. Треба буде дізнатися, як аміківці дають собі раду з цим. Певен, вони якось вирішили цю проблему. Запитаю Ґрейнджер під час поїздки, якщо не забуду. Мозок мій трохи перевантажений; можеш собі уявити, який я схвильований! Я нетерпляче прагну повернутися до цього селища, посісти своє місце серед цих надзвичайних людей і вгамувати їхню спрагу до Христа.

Яка ж це честь...

Він спинився посеред речення «Яка ж це честь — служити Господу». Він пригадав Мальдіви — чи, якщо бути точнішим, усвідомив, що у своєму захваті геть забув про них. Настрій Беа, неспокійний, майже тривожний — так несхоже на неї! — був не в лад із його радісним піднесенням, наче похоронна відправа, яку перервали веселі вигуки карнавальної ходи. Перечитуючи перший рядок свого листа, Пітер розумів, що сприйняв горе дружини досить поверхово. За звичних обставин він обійняв би її; доторк його рук до її спини, щока, притулена до її волосся, сказали б усе. Але тепер у нього було тільки письмове слово.

Пітер замислився, чи не варто йому докладніше обміркувати свої почуття щодо Мальдівів. Але він нічого особливого й не відчував, принаймні стосовно власне країни. Він відчував переважно жаль — навіть прикрість, — що трагедія так сильно схвилювала Беатріс саме тоді, коли Пітеру хотілося, щоб у неї все було гаразд, справи йшли як звичайно, щоб вона була щаслива й готова сприймати його чудові новини про оазян.

У животі голосно загурчало. Пітер не їв нічого відтоді, як, повертаючись із поселення, вони з Ґрейнджер догризли засохлі рештки булки з родзинками. («П’ять баксів за одну скибку», — понуро зазначила Ґрейнджер. Він не запитував, хто сплачує рахунок.) Наче за спільною згодою, вони не обговорювали дивовижну реакцію оазянина на Пітера. Натомість жінка пояснювала всілякі буденні процедури стосовно прання, користування електроприладами, доступності автомобілів, правил поведінки в їдальні. Вона була роздратована, наполягаючи, що вже розповідала про все це раніше, коли супроводжувала його від зорельота. Утретє жартівливе вибачення не спрацювало.

Пітер підвівся і підійшов до вікна. Сонце — схоже на жовток яйця та імлисте по краях цієї пори дня — було добре видно з його кімнати, просто в центрі неба. Учетверо чи вп’ятеро більше за сонце, під промінням якого чоловік виріс, воно облямовувало кружалом золотавого сяйва одноманітні обриси будівель комплексу аеропорту. Калюжі, що лишилися після нічної зливи, відтоді невпинно випаровувалися. Пара кружляла в танці, підіймаючись від землі й злинаючи над дахами будинків у небуття. Здавалося, неначе калюжі куріли вигадливими кільцями диму.

Кондиціонер без потреби охолоджував повітря в кімнаті. Пітер виявив, що, коли підійти до вікна ближче, майже притулитися тілом до нього, тепло знадвору проходило крізь скло й насичувало одяг. Треба буде запитати Ґрейнджер, як налаштувати кондюк; це було одне з тих питань, які вони не обговорили.

Повернувшись до листа, він додрукував «служити Господу» й розпочав новий абзац.

Навіть у радості, що сповнює мене через цю прекрасну нагоду, яка Божою волею випала мені, я сумую, що не можу пригорнути тебе й утішити. Якого болю мені це завдає! Лише сьогодні я усвідомив, що вперше ми розлучилися з тобою на довше ніж кілька ночей. Може, мені варто було потренуватися в якихось міні-відрядженнях до Манчестера чи Кардіффа, перш ніж летіти так далеко?

Думаю, тобі, як і мені, Оаза сподобалася б. Сонце тут велетенське й жовте. Повітря вирує без упину, прослизає під одяг і вислизає. Це може здатися неприємним, я знаю, але до цього звикаєш. Вода зелена, а сеча моя помаранчева. Непогано я розрекламував тобі це місце, еге ж? Треба було податися на літературні курси, перш ніж зголошуватися на цю роботу. А ще треба було мені поставити перед АМІК умову: або ми летимо вдвох, або я не лечу взагалі.

Можливо, якби ми дотиснули їх із цим, можна було б наполягти, щоб і Джошуа забрати зі собою. Щоправда, я не впевнений, як він перебув би «стрибок». Мабуть, перетворився б на хутряну чайну бабу[15].

У тебе — шоколадний рулет, а в мене, схоже, недолугі жарти про котиків.

Мила моя, я кохаю тебе. Бережи себе. Послухайся мудрої поради, яку ти сама так часто давала мені: не будь надто суворою до себе й не дозволяй лихому затулити від твого зору все добре. Я помолюся разом із тобою за родичів померлих на Мальдівах. Ти ж помолися разом зі мною за тутешніх людей, що з трепетом чекають нового життя во Христі. О, і ще: в Оскалузі живе дівчинка на ім’я Коретта. У неї нещодавно помер батько, а мати вдарилася в горілку. Помолися за цю дівчинку також, якщо не забудеш.

Кохаю

Пітер

Він перечитав листа, але нічого там не підправляв, зненацька відчувши себе виснаженим голодом і втомою. Пітер натиснув кнопку. На кілька хвилин усі його вісімсот недоладних слів зависли там, злегка тремтячи, мовби не певні, що їм робити далі. Як виявилося, це було нормально для «пострілу». Щоразу, надсилаючи листа, доводилося чекати в напруженій тривозі, побоюючись: а що, як не спрацює.

За якийсь час Пітові слова зникли, а на порожньому екрані з’явилося автоматичне повідомлення: «СХВАЛЕНО, НАДІСЛАНО».

8 Вдихни глибше й лічи до мільйона

При денному світлі все виглядало інакше. Аміківська кафе-їдальня, котра здавалася такою порожньою й похмурою під час довгої ночі, тепер була подібна до вулика, що весело гудів. Усі щасливі, наче віряни, що зібралися на молитву. Скляна стіна зі східного боку, хоч і була затемнена, пропускала так багато світла й тепла, що Пітерові довелося затулятися від нього рукою. Блискуче проміння розсипалося по всьому приміщенню, перетворюючи кавові автомати на саджені самоцвітами скульптури, алюмінієві стільці на витвори з коштовних металів, стоси журналів на зикурати, а голомозини на ліхтарі. В їдальні зібралося три-чотири десятки людей, які, ліниво порозсідавшись у м’яких кріслах, їли, базікали, сновигали до барної стійки по додаткову порцію, махали руками до сусідніх столиків, підвищували голоси, щоб перекричати інші гучні голоси. Більшість була в білому, подібно до Пітера, хоча й без великого чорнильного крижа на грудях. Чимало було чорних облич, серед них і обличчя Бі-Джи. Той був зайнятий жвавою бесідою з доволі мужикуватою на вигляд білою жінкою й не підвів очей, коли Пітер зайшов. Ґрейнджер не було видно.

Пітер ступив у юрбу. Із динаміків далі лунала музика, яку, однак, ледве було чути за гомоном людських розмов. Чи це була та сама документальна передача про Петсі Клайн, чи якась електронна музика, чи класика, Пітер сказати не міг. Просто ще один звук у загальному гармидері.

— Агов, проповіднику!

Пітера гукнув чорношкірий чоловік, вкинувши йому чорничний мафій. Він сидів за тим самим столиком, що й минулої ночі, але вже з іншим приятелем, гладким білим чоловіком. Власне кажучи, вони були гладкі обидва: однаковісінької ваги, з подібними рисами обличчя. Збіги такого штибу нагадували, що, коли відкинути відмінності в пігментації, всі люди — представники одного виду.

— Привіт вам! — сказав Пітер, підтягуючи стілець і приєднуючись до них.

Обидва чоловіки зиркнули на його груди, придивляючись до візерунка з чорнильних плям, але, пересвідчившись, що це розп’яття, а не щось інше, про що їм, можливо, схотілося б висловитися, відвели голови назад.

— Як справи, старий? — Чорношкірий простягнув руку для потиску.

Рукав його сорочки аж до ліктя було списано математичними формулами.

— Дуже добре, — відповів Пітер.

Йому ніколи раніше й на думку не спадало, що темношкірі люди позбавлені можливості записувати цифри собі на шкірі. Щодня дізнаєшся щось нове про різноманітну людську природу.

— Ти вже підживився?

Чорношкірий щойно підчистив свою тарілку з якоюсь коричневою їжею в соусі. Обома руками він тримав гігантське пластикове горня кави. Його товариш кивнув, вітаючись із Пітером, і розгорнув масну серветку зі здоровенним сандвічем усередині.

— Ні, я досі тримаюся на половинці мафіна, — відказав Пітер, кліпаючи очима, засліпленими яскравим світлом. — А ні, не зовсім так: я ще трохи перехопив булки з родзинками.

— Не налягай дуже на ті булки, старий. То НК.

— НК? — Пітер подумки звірився зі своєю базою абревіатур. — Нікудишня кулінарія?

— Несправжня кола.

— Я щось не можу зрозуміти.

— Це ми собі так дотепно називаємо все, що виготовлено тут, а не вдома. Цілком імовірно, містить моноциклопарафіни, або циклогексилдодеканову кислоту, або ще якесь подібне лайно.

Чорношкірий посміхався, однак очі його були серйозними. Він сипав довжелезними хімічними термінами легко, наче лайкою. І знову Пітерові пригадалося, що кожен-кожнісінький працівник на цій базі мусить володіти вміннями, які повністю виправдають витрати на перевезення його чи її сюди. Кожен працівник, окрім Пітера.

Чорношкірий шумно відсьорбнув кави.

Пітер запитав:

— Ви не їсте зовсім нічого з того, що виготовлено тут?

— Моє тіло — мій храм, проповіднику, і треба тримати його у святості. Так у Біблії написано.

— У Біблії багато чого написано, Муні, — зауважив його приятель і відхопив чималий кусень від свого сандвіча, з якого скрапував сірий соус.

Пітер глянув через усю залу на Бі-Джи. Мужикувата біла жінка аж качалася з реготу. Для рівноваги однією рукою вона трималася за коліно Бі-Джи. Крізь просвіт у загальному гаморі прорвалася музика з динаміків, і виявилося, що це хоровий спів із бродвейської постановки середини двадцятого століття. У Пітера така музика завжди асоціювалася з провінційними благодійними крамничками чи колекціями записів у домівках самотніх чоловіків.

— Як ваш сандвіч? — поцікавився він. — На вигляд доволі смачний.

— Ум-м, — закивав головою білий гладун. — Таким і є.

— А з чим він?

— Із білоквітом.

— Із білим ЧИМ?

— Із білоквітом, проповіднику. Зі смаженим білоквітом.

Муні прийшов на допомогу:

— Мій друг Русос каже про квітку, що росте тут. — Він красиво розтулив свої пухкі пальці, мов пуп’янок квітки. — Єдине, що взагалі тут росте...

— А смакує як найкраща у світі пастрома, — додав Русос.

— Із білоквіту можна приготувати будь-що, — сказав Муні. — Що до нього покладеш, так він і смакуватиме: курча, ірис, біфштекс, банан, цукрова кукурудза, гриби. Додай води — і матимеш юшку. Вивари — і на тобі холодець. Перемели і спечи — і буде тобі хліб. Універсальний харч.

— А ви непогано нахвалюєте місцеву їжу, — зауважив Пітер, — як для того, хто відмовляється її споживати.

— Звісно, Муні їсть її, — сказав Русос. — Він обожнює бананові оладки.

— Вони смачні, — чмихнув Муні. — Але я намагаюся не звикати. Волію харчуватися справжнім.

— Але хіба ж це не дорого? — запитав Пітер. — Якщо їсти й пити лише... гм... імпортоване?

— Ще б пак, проповіднику! Я поглинаю справжню колу такими темпами, що заборгував АМІК уже, думаю... тисяч п’ятдесят баксів.

— Запросто, — підтвердив Русос. — За колу і ще за «твінкі»^[16].

— Збіса правда! Які ціни деруть ці кровожери за «твінкі»! Чи за батончики «герші»! Кажу тобі, не був би я такий згідливий на вдачу...

Муні підсунув свою порожню тарілку до Пітера.

— Якби не з’їв усе, я показав би тобі ще дещо, — сказав він. — Ванільне морозиво з шоколадною поливою. Ванільна есенція та шоколад привезені, поливка, напевно, з білоквіту, а ось морозиво... морозиво — це вже чистісінька тобі ентомофагів. Ти розумієш, про що я кажу?

Пітер поміркував якусь мить.

— Ні, Муні, я не розумію, про що ви кажете.

— Комахи, старий. Комашине морозиво, личинкова начинка.

— Дуже смішно, — промимрив Русос із повним ротом і заходився далі жувати, але вже з меншим ентузіазмом, ніж раніше.

— А ще вони роблять смачнющий рисовий десерт — ніколи не повіриш, із чого — із хробачків.

Русос відклав свій сандвіч.

— Муні, ти мій приятель, і я тебе дуже люблю, але...

— Ну ти ж розумієш, це ж не якісь там брудні хробаки, — пояснив Муні, — а чистенькі, свіженькі, їх спеціально для цього розводять.

Русосу було досить.

— Муні, стули вже свою бісову пельку. Є речі, яких краще не знати.

Наче стривожений звуками суперечки, перед очима раптом постав Бі-Джи.

— Агов, Пітере! Як воно, братухо?

Білої жінки поруч уже не було.

— Чудово, Бі-Джи. А в тебе?

— Усе торчком, старий, усе торчком. Сонячні панелі тепер дають нам двісті п’ятдесят відсотків електроенергії. А надлишок ми підкачаємо в деякі дуже розумні системи. — Він кивнув у напрямку чогось невидимого, поза їдальнею, в бік, протилежний тому, куди Пітер ходив на свої розвідини. — Бачив нашу нову будівлю там?

— Вони всі нові для мене, Бі-Джи.

— Ну, так. Але ця по-справжньому нова. — Безтурботне обличчя Бі-Джи випромінювало гордість. — Матимеш можли-и-ивість — обов’язково сходи туди якось і поглянь. Прекрасний витвір інженерної думки. Наша нова центрифуга для збирання дощу.

— Також відома як Великий Нацицьник, — втрутився Русос, підчищаючи залишки соусу шкоринкою хліба.

— Агов, ми ж не на архітектурний конкурс подавалися, — вишкірився Бі-Джи. — Просто хочемо дотямити, як би то зловити всю цю воду.

— До речі, — сказав Пітер, — коли ти про це згадав, мені щойно спало на думку: попри увесь цей дощ... я не бачив жодної річки чи озера. Ба навіть невеличкого ставка.

— Ґрунт тут як губка. Усе, що вбирає в себе, назад уже не повертає. Але більшість дощової води випаровується хвилин за п’ять. Ти цього випаровування не побачиш, але воно відбувається весь час. Невидима пара. Отака ось суперечність, чи не так?

— Мабуть, так, — погодився Пітер.

— Хай там як, а нам треба спіймати цю воду, перш ніж вона зникне. Це те, над чим я і моя команда працюємо. Розробляємо вакуумні сіті. Ущільнювачі потоків. Великі, великі забавки. А як щодо тебе, братухо? Уже маєш церкву?

Бі-Джи запитав це так невимушено, ніби церква була знаряддям праці чи якимось іншим потрібним ресурсом, який можна було отримати на складі. Хоча, якщо порозмірковувати, то таки була.

— Будівлі з каменю я ще не маю, Бі-Джи, — мовив Пітер. — Але суть церкви ніколи не була в цьому. Церква будується зі сердець і розумів.

— Малобюджетне будування, — увернув шпильку Русос.

— Май бодай краплину поваги, гівнюче, — сказав Муні.

— Узагалі, Бі-Джи, — вів далі Пітер, — я дещо вражений чи, краще сказати, приголомшений від щастя. Минулої ночі... е-е... сьогодні зранку... трохи раніше, Ґрейнджер возила мене до поселення оазян...

— Куди, братухо?

— До поселення оазян.

Усі троє зареготали.

— Ти маєш на увазі Місто Потвор? — запитав Русос.

— Сі-2, — виправив його Бі-Джи, що раптом посерйознішав. — Ми називаємо його Сі-2.

— Хай там як, — продовжував Пітер, — мене зустріли там просто дивовижно. Ці люди прагнуть дізнатися про Бога!

— Ти ба! — вигукнув Бі-Джи.

— Вони вже знають про Біблію!

— Це треба обмити, братухо! Я пригощаю.

— Я не п’ю, Бі-Джи.

Бі-Джи здійняв одну брову.

— Я про каву, братухо. Якщо хочеш чогось алкогольного, тобі треба будувати свою церкву ну дуже скоро.

— Не розумію...

— Пожертвування, братухо. Купа грошенят. Одна пляшка пива добря-я-яче вдарить по твоїх фінансах.

Бі-Джи вайлувато посунув до барної стійки. Пітер лишився наодинці з двома гладунами, які одночасно сьорбали зі своїх пластикових горнят.

— Дивно: не одну годину їхати місцевістю й не помітити найбільш вражаючу її особливість, — розмірковував уголос Пітер. — Так багато дощової води, і ні краплини з неї не збирається в озера чи якісь інші водойми... Цікаво, як оазяни дають собі раду з водою?

— Запросто, — відказав Русос. — Дощить щодня. Вони беруть стільки, скільки їм треба й коли їм треба. Як із-під крана. — Він простягнув своє горня вгору, до уявного неба.

— Насправді, — додав Муні, — якби грунт не вбирав так добре воду, отоді ми мали би проблеми. Уяви лишень, старий, які тут були б повені.

— О! — вигукнув Пітер, раптом пригадавши. — Ви чули про Мальдіви?

— Про Мальдіви? — Русос насторожено глянув на Пітера, наче побоювався, що той зараз візьметься оповідати євангельську притчу.

— Мальдіви. Купку островів у Індійському океані, — промовив Пітер. — Їх геть-чисто змило цунамі. Майже всі, хто був там, загинули.

— Не знав про це, — сказав Муні так безпристрасно, наче Пітер щойно поділився якимось уривком знань із невідомої йому галузі науки.

— Геть-чисто змило? — перепитав Русос. — Яке лихо!

Бі-Джи повернувся до столика, тримаючи в кожній руці по горнятку з кавою, що парувала.

— Дякую, — сказав Пітер, узявши своє. На ньому був жартівливий напис: «ЩОБ ПРАЦЮВАТИ ТУТ, НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО БУТИ ЛЮДИНОЮ, АЛЕ ЦЕ НЕ ЗАВАДИТЬ». На горнятку Бі-Джи написано було щось інше.

— Слухайте-но, я щойно усвідомив, — сказав Пітер. — Ці горнятка зі справжнього пластику. Я маю на увазі з... е-е... цупкого пластику. Не з пінопласту, не з одноразового...

— Нам і крім одноразових чашок вистачає, що везти через пів-Всесвіту, братухо, — відповів Бі-Джи.

— Ага, наприклад батончики «герші», — докинув Муні.

— Наприклад, християнських місіонерів, — без натяку на жарт сказав Бі-Джи.

Моя дорога Беа , — писав через годину Пітер.— Від тебе ще не було відповіді, і, можливо, мені зарано писати тобі знову. Та я не можу дочекатися, щоб розповісти тобі новину. Я щойно мав розмову з кількома аміківцями, після якої в мене БАГАТО на що розкрилися очі. Виявляється, я не перший християнський місіонер, якого присилають сюди. До мене тут уже був чоловік на ім’я Марті Курцберґ. Очевидно, баптист, попри єврейське прізвище. Тубільці радо привітали його, але потім він зник. Рік тому. Ніхто не знає, що з ним сталося. Люди, звісно, жартують, що оазяни, мабуть, його з’їли, як у тих старих мультиках, у яких голодні дикуни зв’язували й варили в казані місіонерів. Не варто їм так казати, це расизм, та я однаково відчуваю серцем, що ці люди — оазяни тобто — вони безпечні. Принаймні, для мене. Може, це й надто поквапна думка, адже досі я спілкувався лише з одним із них. Але я певен, що ти пригадуєш, як іноді нам із тобою доводилося свідкувати слово Боже в незнайомих місцях чи за незвичних обставин і раптом з’являлося відчуття, що треба брати ноги на плечі, якщо хочемо лишитися живими! Так ось, тут у мене цього відчуття немає.

Попри всі ці жарти про канібалізм, видається, що АМІК і оазяни мають цілком пристойні торговельні відносини. Це не колоніальна модель експлуатації, яка могла би тут бути. Це обмін товарами, не надто помітний, що відбувається постійно, за певними встановленими правилами. Оазяни дають нам основні продукти харчування. Ми ж, наскільки я розумію, здебільшого постачаємо їм ліки. Рослинний світ тут не дуже різноманітний, що дивно, зважаючи на кількість опадів. А те, що більшість ліків роблять із рослин, я маю підозру, позаяк можливості для виготовлення чи розроблення анальгетиків, антибіотиків тощо тут обмежені. А може, це такий лихий план АМІК: підсадити місцевих жителів на препарати. Але доки я не дізнаюся про цих людей більше, авторитетно щось стверджувати про це не беруся.

Хай там як, я сподіваюся, ти сидиш, тому що в мене є вражаюча новина, яка може збити тебе з ніг. Оазяни прагнуть єдиного (крім ліків) — Божого слова. Вони попросили АМІК надіслати їм іще одного пастора. Попросили? Ні ж бо, поставили вимогу! Як розповідають люди, з якими я щойно спілкувався, вони (оазяни) ввічливо сповістили, що їхня співпраця з АМІК залежить від цього! А ми ще з тобою думали, що АМІК проявляє фантастичну щедрість, пропонуючи мені полетіти сюди... Що ж, виявляється, це не мені роблять послугу, успіх усього проекту може залежати від мене! Якби я знав це раніше, обов’язково НАПОЛІГ би, щоб ти полетіла також. Щоправда, тоді АМІК могли би відкинути мене на користь когось більш згідливого. Вони, мабуть, мали сотні кандидатур. (Я досі не розумію, ЧОМУ Я. Але, можливо, правильніше запитувати: ЧОМУ Б НІ.)

Зрештою, зрозуміло, що мені нададуть усе необхідне, щоб звести церкву. Машину, будівельні матеріали, навіть робітників. Із того, як ідуть справи, видається, що тягар мій буде легшим, ніж у будь-якого місіонера відтоді, як християни почали благовістити Слово Боже. Згадуючи про апостола Павла, якого били, каменували, кидали до в’язниці, який знемагав із голоду, потрапляв у кораблетрощу... я майже нетерпляче очікую на першу свою перешкоду! (МАЙЖЕ)

Пітер спинився. Це було все, що він хотів написати, але йому здавалося, що треба було б іще згадати про Мальдіви. А потім він відчув докори сумління за те, що не мав особливого бажання це робити.

Кохаю

Пітер

Після того як він виблював каву, йому поліпшало. Пітер і в найкращі часи не пив багато кави — це був, зрештою, збудливий напій, а він давно вже відучив себе від штучних збудливих засобів — але те пійло, яким пригостив його Бі-Джи, і на смак було гидким. Може, його було приготовано з оазяних квітів, а можливо, від поєднання привезеної кави й місцевої води не варто було очікувати нічого хорошого. Хай там як, а, позбувшись кави,Пітер почувався краще. Власне кажучи, майже нормально. Його організм нарешті позбавлявся наслідків «стрибка». Пітер приклався просто до крана й зробив великий ковток. Смакота. Відтепер він питиме тільки воду.

Енергія поверталася до Пітерового тіла, наче кожна клітина його була мікроскопічною губкою, що роздималася, вдячна за те, що її нагодували. Може, так воно й було.

Чоловік узув сандалії, застібнув їх і вийшов зі свого номера, буцімто щоб краще вивчити територію, але також, щоб відсвяткувати повернення бадьорості. Занадто довго він був ув’язненим. І ось нарешті свобода!

Щоправда, свобода тільки прогулюватися лабіринтом коридорів. Приємна переміна, якщо порівняти з чотирма стінами його кімнати, проте й на вихід у степ широкий теж не дуже схоже. Лише порожні переходи, яскраво освітлені тунелі стін, стелі й підлоги. І двері що кілька метрів.

На кожних дверях — табличка, на табличці — прізвище та ініціали, а також — більшими літерами — професія особи. Наприклад: В. ГЕК, ШЕФ-КУХАР, С. МОРТЕЛЛАРО, ХІРУРГ-СТОМАТОЛОГ, Д. РОЗЕН, ТОПОГРАФ, Л. МОРО, ІНЖЕНЕР-ТЕХНОЛОГ, Б. ГРЕХЕМ, ІНЖЕНЕР ЦЕНТРИФУГИ, ДЖ. МУНІ, ІНЖЕНЕР-ЕЛЕКТРИК тощо. Слово «інженер» траплялося часто, як і характерне для назв професій закінчення «-лог».

Крізь двері не чути було жодного звуку, в коридорі також панувала тиша. Очевидно, аміківці або працювали, або всі сиділи в кафе. За їхньої відсутності не було нічого зловісного, жодної причини лякатися, втім Пітерові стало лячно. Полегшення, яке він спершу відчував через те, що вийшов із номера сам-один, без супроводу, поступилося місцем прагненню побачити бодай якусь ознаку життя. Він пішов швидше, завертаючи за кожен ріг із дедалі більшою рішучістю, але щоразу його зустрічали ті самі прямокутні переходи й ті самі ряди однаковісіньких дверей. У такому місці навіть не знаєш напевне, заблукав ти чи ні.

Коли Пітера вже починало проймати потом, а пам’ять закололи спогади про пастку дитячої виправної установи, закляття було зруйновано: завернувши вчергове, він ледь не зіштовхнувся ніс у ніс із Вернером.

— Тпру! Де горить? — запитав Вернер, поплескуючи себе по огрядному череві, наче пересвідчуючись, чи така несподіванка не завдала йому шкоди.

— Вибачте! — промовив Пітер.

— Із вами все гаразд?

— Так, дякую.

— Це добре, — добротливо кивнув Вернер, який, однак, не був у гуморі потеревенити. — Нехай так воно буде й далі, старий!

Звичайна буденна фраза чи попередження? Важко сказати.

За кілька секунд Пітер знову лишився на самоті. Напад панічного страху минув. Тепер він бачив, що блукати коридорами незнайомої будівлі — це не те саме, що потрапити в пастку ув’язнення. Вернер мав рацію: треба опанувати себе.

Повернувшись до свого номера, Пітер помолився. Помолився, прохаючи Бога напутити його. Відповіді він не отримав, принаймні поки що.

Чужинець — оазянин — благав його повертатися до поселення якомога швидше. То... може, вирушити просто зараз? Клаустрофобія, що охопила Пітера в коридорі, вказувала нате, що він іще не цілком відновився — зазвичай чоловік не був панікером. До того ж, ще нещодавно він непритомнів, блював, марив. Можливо, Пітерові належало ще відпочити, аж доки він не почуватиметься собою на всі сто відсотків. Але оазянин благав його повернутися, а АМІК привіз його аж сюди не задля того, щоб той лежав на ліжку, втупившись у власні ноги. Треба їхати. Треба їхати.

Річ у тому, що це означатиме відсутність листування з Беа багато днів поспіль. Це нелегко буде для них обох. І все-таки за таких обставин уникнути цього не було змоги. Усе, що Пітер міг зробити, — це відкласти свій від’їзд ще на трохи, щоб у них був час спершу написати одне одному.

Пітер перевірив «постріл». Нічого.

«Повертайя, Пітере, коро, о, дуже  коро, коріе, ніж ти може. итай нам Книгу дивних нових реей». Йому досі вчувався голос оазянина, астматичний і натужений, неначе кожне слово давалося з превеликою силою, схожий на хрипіння музичного інструмента, зробленого з цілковито непридатного для цього матеріалу. Вирізаного з кавуна тромбона, частини якого поскріплювано гумками.

Але не треба зважати на фізичні особливості: це були душі, спраглі за Христом, що чекали на Пітерове обіцяне повернення.

Але ж чи обіцяв він їм? Пітер не міг пригадати.

Божий голос зазвучав у голові, відповідаючи на його запитання: «Не треба все ускладнювати. Роби те, задля чого ти прибув сюди».

«Добре, Господи, — відказав Пітер своєю чергою, — але можна я дочекаюся ще одного-однісінького листа від Беа?»

Знемігшись чекати, він знову вийшов у коридор. Там, як і раніше, було тихо, порожньо і нічим не пахло, навіть мийним засобом, хоча підлога була дуже чистою. Не блискучою, незаймано чистою, як у виставкових залах, а просто без помітних слідів бруду чи пилу. Чистою до розумної міри.

Дарма Пітер злякався замкненого простору. Лише кілька переходів мали суцільні стіни, решта були з вікнами, великими, крізь які лилося сонячне проміння. Як він не помітив цього раніше? Як це йому вдалося вибрати тільки ті переходи, що не мали вікон? Так часто трапляється з божевільними, коли вони підсвідомо вибирають ті ситуації, які підтверджують їхні негативні установки. У минулому Пітер був майстром до таких штук, але Господь показав йому кращий шлях. Господь і Беа.

Пітер пішов коридором, перечитуючи таблички на дверях, намагаючись запам’ятати імена на випадок, якщо колись треба буде когось знайти. Його знову дивно вразило те, що жодні двері не було обладнано замком, лише простою ручкою, відчинити яку міг кожен незнайомець.

— Ти що, хочеш украсти мою зубну пасту? — підсміхнувся Русос, коли Пітер запитав, було, про це.

— Та ні, але ж у вас може бути там щось дуже особисте.

— Хочеш украсти мої черевики?

Колись Пітер украв-таки чиїсь черевики й розмірковував, чи не сказати про це, але втрутився Муні:

— Він хоче твої мафіни, старий! Пильнуй за своїми мафінами!

Як на те, минаючи ряд дверей, Пітер побачив на одній із них табличку з іменем Ф. РУСОС, ІНЖЕНЕР З ЕКСПЛУАТАЦІЇ СПОРУД І УСТАТКУВАННЯ. За кілька секунд ще одне ім’я трапилося йому на очі, і він ледве-ледве опанував себе, усвідомивши, кому воно належить: М. КУРЦБЕРҐ, ПАСТОР.

Чого Пітер так здивувався? Курцберґ зник безвісти, але ж ніхто не сказав, що він мертвий. Доки доля його невідома, причини поселяти когось іншого в його номері чи забирати табличку з його іменем не було. Він міг будь-коли повернутися.

Піддавшись раптовому пориву, Пітер постукав у двері. Ніхто не відповів. Він постукав удруге, гучніше. Знову тиша у відповідь. Звісно, йому належало піти геть. Але він цього не зробив. За мить він уже стояв усередині. Кімната була така самісінька, як і його, принаймні за планом і оздобленням. Жалюзі були затулені.

— Агов, є тут хто? — неголосно гукнув Пітер, аби пересвідчитися, що він сам.

Він намагався переконати себе, що якби Курцберґ був тут, він запросив би Пітера й наполіг, щоб той увійшов, утім, хоча так, імовірно, воно й було б, це Пітера не виправдовувало, адже він увійшов без запрошення в дім до незнайомої людини.

«Але ж це не дім, чи не так? — сказав Пітер сам до себе. — Аміківська база не є домівкою ні для кого. Це просто велике робоче місце».

Чи шукав Пітер собі виправдання? Можливо. Ба ні, його спонукало щось глибше за це. Беа відчула б це також. В аміківцях було щось дивне, його дружина допомогла б йому зрозуміти, що саме. Ці люди роками живуть тут, між ними мали б зав’язатися міцні товариські стосунки, і все ж... і все ж...

Пітер пройшов далі, до помешкання Курцберґа. Схоже, до нього ніхто більше не заходив потайки сюди. Повітря було затхле, а на рівних поверхнях утворилася плівка пилу. «Пострілу» на столі не було, тільки напівпорожня пляшка фільтрованої води (чистої на вигляд) і пластикова чашка. Ліжко не прибране, одна подушка зависла над краєм, наче ось-ось упаде, та так і завмерла навіки в цій позиції. На ліжку розкладено одну з Курцберґових сорочок, рукава якої скинулися догори, немовби здаючись на милість переможця. Пахви взялися цвіллю.

До свого розчарування, Пітер ніде не побачив жодних документів: ані щоденників, ані записників. На стільці лежала Біблія — «виправлене стандартне видання»^[17] в охайній паперовій палітурці. Пітер узяв її, віялом перегорнув сторінки. Він швидко зрозумів, що Курцберґ був не з тих, хто робить зазначки на берегах чи підкреслює рядки, які видаються йому особливо важливими. Тут не було нічого цього, лише незаймане Святе Письмо. Проповідуючи, Пітер, щоб краще донести свою думку, час від часу розповідав жарт або афоризм, і один вислів, який він полюбляв цитувати, коли відчував, що віряни витріщаються на його старезний, обтріпаний і пошарпаний Новий Заповіт, звучав так: «Чиста Біблія — нечистий християнин. Нечиста Біблія — чистий християнин». Марті Курцберг очевидно не поділяв цієї думки.

Пітер зазирнув до шафи. Там висів піджак від класичного костюма з блідо-блакитної лляної тканини, поряд із ним — білі брюки з ледь помітними сіруватими плямами на колінах. Курцберг був дрібний чоловічок, не більш як п’ять футів шість дюймів на зріст, вузький у плечах. Ще на двох плічках висіли сорочки такого самого крою, як і та, що на ліжку. На додачу довкола комірів вільно звисали класичні шовкові краватки. Унизу шафи стояла пара шкіряних черевиків, начищених до блиску, лежали скручені в м’ячик шкарпетки кремового кольору, що, наче хутром, вкрилися пліснявою.

«Тут я нічого не дізнаюся», — подумав Пітер і обернувся, щоб іти геть. Однак цієї миті він помітив щось під вікном, якесь дрантя, але схоже на пелюстки квітки. Придивившись, Пітер побачив, що це подертий на десятки клаптиків лейкопластир. Так, наче Курцберг стояв біля вікна, дивився на бозна-що і пакетик за пакетиком дер лейкопластир, розриваючи на дрібнюсінькі шматочки й кидаючи їх собі під ноги.

Після візиту до Курцберґового номера в Пітера зникло бажання досліджувати далі аміківську базу. Шкода, тому що це була добра нагода надолужити все те, що йому розповідала Ґрейнджер, а він забув. Прогулянка, безперечно, була б також непоганою фізичною вправою, потрібного його м’язам, але... сказати щиро, це місце гнітило Пітера.

Він не знав напевне чому. Корпуси були просторі, чисті, стіни розмальовані веселими барвами, із купою вікон. Ну гаразд, кілька коридорів таки нагадували підземні тунелі, але ж усі вони не можуть виходити назовні, чи не так? І звісно, було б непогано, якби де-не-де стояли кілька горщиків із квітами. Утім недоречно звинувачувати АМІК, коли на ґрунті Оази не ростуть папороті й рододендрони. І не те щоб зовсім не було спроб якимось чином оживити внутрішній вигляд коридору. На стінах через однакові проміжки в гарному обрамленні висіли плакати, які, мабуть, мали б розважати перехожих. Пітер зауважив незмінно улюблені всіма зображення кошеняти зі стурбованим писочком, що звисає з гілки догори ногами, і з підписом: «От лайно...»; пса, що ділить свій кошик із двома качками; безпорадних Лорела й Гарді^[18], що намагаються побудувати собі хатинку; слона, що балансує на м’ячі; мальованих чоловічків із коміксів Роберта Крамба^[19], що вервечкою бадьоро крокують уперед; і нарешті — вражаючого розміру, від рівня грудей аж до стелі — відому чорно-білу світлину Чарлза Еббетса^[20], на якій робітники-будівничі обідають, сидячи на залізній балці на паморочливій висоті над вулицями Мангеттена. Трохи далі висів пропагандистський малюнок сорокових років двадцятого століття з написом «Ми це можемо!», на якому було зображено Клепальницю Роузі^[21], що, зігнувши свою мускулясту руку, напинає біцепс. Пітер замислився, чи плакат цей повісили зі щирим наміром надихнути працівників на звершення, чи з іронічним підсміхом. Хоч як, а якийсь насмішкуватий шанувальник графіті дописав фломастером: «ДЯКУЄМО РОУЗІ НЕ ТРЕБА».

На будівельні проекти чи тяжкі випробування натякали не всі малюнки; була тут і якась частка «мистецтва заради мистецтва». Пітер зауважив кілька репродукцій класичних творів Мухи й Тулуз-Лотрека, колаж Брака або когось подібного за стилем і гігантську світлину, підписану «Андреас Ґурскі: Рейн II», що здавалася ледве не абстракцією, адже зображала просто дві смуги: зеленого поля й синьої річки. Були тут і факсиміле старих кіноафіш із кумирами сцени з далекого-далекого минулого: Бінґом Кросбі, Бобом Гоупом, Марлен Дітріх і навіть Рудольфом Валентино. Кожен знайшов би тут для себе щось цікаве. Справді, навряд чи можна було охопити всі смаки ширше, хоча, як не дивно, не було жодного малюнка, який пробуджував би спогади про якийсь особливий куточок на Землі, що є й зараз, або про якесь пристрасне почуття.

Прагнучи свіжого повітря, Пітер попрямував до найближчих дверей, що вели назовні.

Це, звісно, ще питання, чи вологе повітря, яке океаном наринуло на Пітера, щойно той опинився на сонячному світлі, можна було назвати «свіжим». Затхлим воно не було, це точно. Віхтики повітря підіймали пасма Пітерового волосся й пестили йому шкіру голови, тимчасом як інші струминки прослизали до його одягу, шукаючи тіла, яке він намагався тримати прикритим. Цього разу, однак, було легше. Єдиним прошарком між ним і повітряним середовищем була дишдаша, і щойно натягнувшись вологи — а це сталося за кілька секунд, — простора одежина обвисла на Пітерові. Було трохи важко плечам, однак загалом зручно. Тонка тканина не парила, але водночас була досить цупка, щоб приховати те, що він не мав нічого під сподом, і досить жорстка, щоб не приставати до тіла. Дишдаша відразу добре порозумілася з повітрям.

Пітер бадьорим кроком пішов по асфальту вздовж зовнішньої стіни аміківської будівлі, користаючись із затінку, який відкидало бетонне озіїще. Завдяки сандаліям ноги дихали, піт між пальцями випаровувався, щойно утворившись. Повітря лоскотало гомілки й кісточки, і, замість бути неприємним, це виявилося справжньою насолодою. Настрій Пітера значно покращився, тривогу, яку він відчував у приміщенні, уже було забуто.

Повернувши за ріг, він усвідомив, що простує вздовж вікна-стіни їдальні. Сонце зблискувало на склі, і через це не можна було чітко розгледіти, що всередині, але чоловікові здалося, що він побачив невиразні обриси столів, стільців і людей, які зібралися там. Наосліп він помахав рукою імлистому мареву на випадок, якщо хтось помітив і махає йому. Пітерові не хотілося, щоб аміківці подумали, нібито він ставиться до них зневажливо.

Відвівши очі від вилисків сонця, Пітер помітив дещо неочікуване: великий тент, напнутий за кілька сотень метрів від головної будівлі. Його накриття, жовтогаряче, зроблене з брезенту чи парусини, розтягнуте між стояками, мляво провисло. Одного разу Пітер відправляв весільну церемонію під такою спорудою; він також бачив їх на пляжах і в громадських парках. Такі намети захищали від сонця й дощу і легко розбиралися, хоча саме цей, видавалося, поставили на триваліший час. У затінку намету хтось метушився, тож Пітер повагом рушив туди на розвідини.

Четверо — ні, п’ятеро — людей танцювали під напиналом. Але не парами, а поодинці. Власне, може й ні, можливо, вони й не танцювали, а вправлялись у тайцзи^[22].

Наблизившись іще, Пітер побачив, що люди справді тренувалися. Це було щось на кшталт тренажерної зали на свіжому повітрі, облаштованої не високотехнологічними електричними біговими доріжками й ергометрами, а простими дерев’яними й металевими конструкціями, схожими на обладнання для дитячого майданчика. Там була Моро, що качала ноги, витискаючи педалі обважненого колеса. Був там і Бі-Джи, що підіймав мішки з піском, підчеплені до блока. Трьох інших Пітер не знав. Мокрі від поту, усі п’ятеро налягали на свої яскраво розфарбовані тренажери, розтягуючись, крокуючи, скручуючись і нахиляючись.

— Крутяк, Пітере! — гукнув Бі-Джи, не сповільнюючи ритму своєї вправи.

Коли він згинав руку, підіймаючи й опускаючи мішки, передпліччя його ставало завтовшки як Пітерова нога, а вузли м’язів надималися, наче їх накачували помпою. Чоловік був одягнений у мішкуваті шорти, що сягали йому аж до литок, і обтислу, коротку бавовняну майку, крізь яку, наче заклепки, стриміли його соски.

— Ти наче на тяжкій роботі, Бі-Джи, — промовив Пітер.

— А мені все однаково: що робота, що забавка, — відказав йому Бі-Джи.

Моро не зауважила Пітерового приходу, але ж у позиції, в якій вона перебувала, — лежачи навзнак і педалюючи піднятими ногами — це, мабуть, було нелегко. Одягнена вона була в білі жіночі шаровари, що сповзли їй аж на талію, і безрукавку, яка лишала живіт оголеним. Тканина просякла потом, ставши напівпрозорою, дихала ж Моро голосно й ритмічно. Краєвид перед Бі-Джи відкривався безперешкодний.

— Усе торчком, старий, усе торчком! — вигукнув він.

Спершу Пітер сприйняв ці слова за сороміцький каламбур. Це скидалося на ті його масні жарти, якими Бі-Джи сипав іще на кораблі, та й узагалі, відповідало його образові веселого здоровила. Але коли Пітер поглянув на його обличчя, то побачив, що Бі-Джи відсторонено дивиться в нікуди, зосереджений на своїй вправі. Підсвідомо він, може, й відзначав (а може, й ні) Моро як розмиті обриси чогось, що рухається, але як жінку Бі-Джи її не розглядав.

Там була ще одна представниця жіночої статі — висока жилава біла особа з рідким рудим волоссям, зібраним у хвостик. Її ноги звисали кілька дюймів над землею, коли вона витискалася на паралельних брусах. Вона всміхнулася Пітерові, але це була усмішка, мовляв: «Познайомимося як слід іншим разом, коли я не буду такою зайнятою». Двоє незнайомих чоловіків так само були зосереджені на своїх вправах. Один стояв на невисокому постаменті на обертовій основі й, прикипівши очима до своїх ніг, обертав стегнами. Інший сидів на павукоподібній конструкції з багатьма поперечками й торкався обличчям колін. Руки його було сплетено на потилиці в замок, такий міцний, як металеві поперечки, за які він зачепив свої ноги. Чоловік був наче замкнене коло напруги. Він різко кинув тулубом уперед, і здалося, що один із його вузлуватих хребців вискочив із-під шкіри і злетів у небо. Насправді ж то була комаха. Намет став пристановищем для жуків, схожих на коників-стрибунців, які подекуди спокійно сиділи на людях, але переважно просто повзали по парусиновому накриттю, зелені цятки на жовтому полотні.

Тренажерів під тентом стало б на десяток людей. Пітер замислився, чи не було поганим тоном з його боку не приєднатися. Можливо, йому належало вибрати собі пристрій і трохи повправлятися, лише кілька хвилин — достатньо, щоб не видалося, буцімто він прийшов сюди тільки повитріщатися. Але Пітер ніколи серйозно не тренувався й, удаючи, почувався би безглуздо. Хай там як, він був новачком, і люди, мабуть, мали б зрозуміти, що йому треба ознайомитися з місцем.

— Гарна днина, — зауважила Моро.

Вона припинила крутити педалі й переводила дух.

— Не просто гарна. Пречудова, — відказав Пітер.

— Авжеж, — погодилася Моро й відсьорбнула трохи води з пляшки.

Зелена комаха причепилася до її майки, наче брошка, просто межи грудьми. Моро не звертала уваги.

— Кава вивелася? — запитав Пітер.

Вона спантеличено поглянула на нього.

— Яка кава?

— Кава, яку ви пролили через мене.

— А, це... — З виразу обличчя Моро можна було зрозуміти, що відтоді їй трапилося з десяток усіляких справ і випадків, і навряд чи варто сподіватися, щоб вона пам’ятала таку буденну подію.

— То була не кава.

— Білоквіт?

— Екстракт рису й цикорію. І так, дрібка білоквіту. Щоб згустити.

— Треба якось спробувати.

— Так, спробувати варто. Не сподівайтеся, що це буде найсмачніший напій у світі і ви не розчаруєтеся.

— Розсудливе мислення на всі випадки життя, — мовив Пітер.

І знову вона поглянула на нього так, ніби він змолов якусь нісенітницю. Він усміхнувся, помахав рукою й пішов геть. Є люди, з якими ніколи не вдається порозумітися, хоч скільки разів ти б не намагався, хоч скільки б вам не довелося пережити разом, і, можливо, Моро була саме такою людиною. Але це не важливо. Як нагадували йому за кожної нагоди аміківці, що проводили з ним співбесіду, сюди він прибув не заради неї.

Не бажаючи повертатися до аміківської бази, Пітер відходив усе далі й далі. Буде халепа, гадав він, якщо він зненацька втомиться або відчує себе кепсько, але він готовий був ризикнути. Однаково незабаром його здоров’я й витривалість будуть випробувані сповна, коли він вирушить до поселення оазян без жодних припасів, окрім Біблії й одягу, що на ньому.

Різко вимальовуючись на обрії, височіли чи то дві силосні вежі, чи то дві димові труби — Пітер не був певен. Судячи з форми, очевидно не Великий Нацицьник, але що саме це було, чоловік не міг сказати. Дим не йшов, тож, можливо, це все ж таки були силосні вежі. Може, Ґрейнджер йому вже розповідала про них, коли супроводжувала від зорельота? Ця начебто розмова між ними, яку Пітер так безглуздо забув, загрожувала набути фантастичних розмірів: велика екскурсія по всіх усюдах із заготовленими відповідями на всі можливі запитання. Варто йому пам’ятати, що має бути межа тому, що Ґрейнджер могла розповісти йому під час першої зустрічі.

Пітер ішов до веж десять хвилин, ішов двадцять, а ті нітрохи не наближалися. Вибрики зорової перспективи. У містах будинки й вулиці дають тобі точніше уявлення того, як близько чи далеко лежить горизонт. Посеред природної, незайманої місцевості ти не маєш жодної зачіпки. Те, що видається одну милю завдальшки, може бути на відстані кількох днів переходу.

Належить берегти сили. Треба повертатися назад, до бази. Одначе, щойно Пітер це вирішив, як помітив машину, котра їхала в напрямку від силосних веж. Це був джип, такий самісінький, як у Ґрейнджер, але коли машина під’їхала ближче, Пітер побачив, що за кермом не вона, а дебела, мужикувата жінка, та, що розмовляла з Бі-Джи в їдальні. Вона плавно зупинила авто просто біля нього й опустила вікно.

— Утікаєте з дому?

Пітер усміхнувся.

— Просто вивчаю місцевість.

Жінка зиркнула на нього.

— Вивчили?

Пітер засміявся.

— Вивчив.

Жінка мотнула головою — мовляв, залазь, що Пітер і зробив. У салоні був безлад: на задньому сидінні місця для нього не знайшлося би. Повітря було вогке — кондиціонер не працював. На відміну від Ґрейнджер, ця жінка очевидно не відчувала потреби уникати оазяного повітря. Шкіра її блищала від поту, а кінчики висвітленого волосся, що злиплися докупи, обважніло повисли.

— Час обідати, — мовила жінка.

— Здається, ми вже щойно обідали, — сказав Пітер. — Чи то був сніданок?

— Я росту, і мені треба добре харчуватися.

Жінка натякала, що цілком усвідомлює, що здоровенна, і її це турбувало найменше. Вона мала мускулясті руки й пишні, наче у справжньої матрони, перса, упаковані в бюстгальтер, контури якого вимальовувалися крізь тканину її білої футболки.

— Цікаво, що то таке? — промовив Пітер, показуючи на вежі.

Вона глянула в дзеркало заднього огляду, коли машина рушила.

— То? То бурові вишки.

— Нафтові?

— Не зовсім. Те, що вони качають, схоже на нафту.

— Але його можна переробити на пальне?

Жінка сумно зітхнула.

— Ну ось... це питання, від відповіді на яке залежать відповіді на чимало інших питань. Я маю на увазі те, що перед нами вибір. Розробляти нові двигуни, які працювали б на новому пальному, чи стрибати довкола пального, щоб пристосувати його до старих двигунів? Кілька років ми мали щодо цього багато... дискусій.

Те, як жінка вимовила слово «дискусій», вказувало, що їй не байдуже вирішення цього питання і що вона була до певної міри роздратованою.

— І хто переміг?

Вона звела очі вгору.

— Хіміки. Вони домізкували, як переробити пальне. Це ніби... змінювати форму дупи, щоб вона підійшла до стільця. Але слухай-но, хто я така, щоб сперечатися?

Вони проминули жовтий намет. Моро вже пішла, але решта четверо далі впрівали там.

— Ви тренуєтеся тут? — поцікавився Пітер.

Жінка досі не назвала йому свого імені, а запитувати зараз йому було ніяково.

— Інколи, — відказала вона. — Але моя праця фізично тяжча, ніж у інших, тож...

— Ви товаришуєте з Бі-Джи? — запитав Пітер.

Вони вже під’їжджали до бази, за кілька секунд буде все, по розмові.

— Він кумедний хлопчина, — відповіла жінка. — Його треба було назвати Бре-Бре. Ніколи не вгадаєш, що йому зараз на язик наверзеться. Цікаво з ним.

— І яка була його думка стосовно палива?

Моро чмихнула.

— Утримався! У цьому весь Бі-Джи. Це ж треба стільки м’язів, щоб бути таким слабаком! — Жінка сповільнила машину й акуратно припаркувалася в затінку головної будівлі. — Але він чудовий хлопчина, — додала вона. — Ми з ним прекрасно ладнаємо. Тут усі добре ладнають одне з одним. Ми — чудова команда.

— За винятком тих випадків, коли розбігаєтеся в поглядах.

Жінка нахилилася вперед, щоб вийняти ключ запалювання. На її передпліччі виставилося напоказ татуювання. Хоча, можливо, «напоказ» було неправильним словом, адже на шкірі виднілися залишки якогось імені, нерозбірливі й затерті пізнішим малюнком змії, що розчавлює гризуна.

— Тут краще не думати про поразку чи перемогу, пане проповіднику, — сказала жінка, відчиняючи дверцята й вивантажуючи своє дебеле тіло з машини. — Вдихни глибше й лічи до мільйона.

9 Хор заспівав знову

Пітер не хотів лічити до мільйона. Він був готовий уже. Міряв кроками свою кімнату, прагнучи зустрічі зі своєю паствою. Наплічник було спаковано, чоловік уже навіть пробував надягати його на плечі: перевіряв, чи не заважкий. Щойно Ґрейнджер буде готова завезти Пітера, він вирушить у дорогу.

Його Біблію, списану нотатками, пошарпану, із закладками, було заховано в рюкзак разом зі шкарпетками, записниками та іншими речами. Пітерові не потрібно було звертатися до неї зараз: відповідні уривки глибоко закарбувалися в його пам’яті. Псалми — це, звісно, найперше джерело, найперше пристановище для того, кому потрібна відвага перед великим і, можливо, небезпечним випробуванням. У долині смертної темряви^[23]. Хоча він чомусь сумнівався, що має потрапити саме туди.

Але, з іншого боку, Пітер дуже погано відчував небезпеку. Пригадати хоча б той випадок у Тоттенемі, коли його ледве не підрізали: якби Беа не втягнула його в таксі, він і далі стояв би й проповідував до вуличної банди, тимчасом як бандюків ставало все більше, а їхнє коло змикалося довкіл дедалі щільніше й агресивніше.

— Ти геть божевільний, — сказала йому дружина, коли дверцята гримнули за ними, а непристойна лайка забарабанила по поверхні машини.

— Але ж поглянь, декотрі з них махають до нас рукою, — заперечив їй Пітер, коли вони вже набирали швидкість, утікаючи від юрби.

Беа озирнулася. То була правда.

Дорогий Пітере , — писала Беатріс. — Яка ж бо захоплива звістка: оазяни вже знають про Ісуса Христа! Однак я не здивована. Пригадуєш, я запитувала аміківців, як ведеться християнам на базі. Вони відповідали ухильно, наполягаючи, що «АМІК поза релігією». Але ж за всі ці роки серед усіх працівників мусило трапитися бодай кілька християн. А ми з тобою обоє знаємо, що там, де є справжній християнин, статися може будь-що. Проростає навіть найменша насінина.

А тепер там ти, мій милий, і ти можеш засіяти більше поле. Значно більше!

Пітер зауважив, що Беа не згадувала про Курцберґа. Мабуть, коли писала це, вона ще не отримала останнього листа. Можливо, дружина читала його зараз, саме цієї миті, коли Пітер читав її листа. Навряд чи, але сама думка про таку одночасну близькість була надто спокусливою, щоб відкинути її.

Не тривожся через те, що мене немає поруч із тобою. Якби Господь хотів, щоб ми вирушили в цю місію вдвох, Він улаштував би, щоб так сталося. Тут у мене є свої маленькі «місії», не такі знакові чи дивовижні, як твоя, але які, втім, також потрібні. Хоч де ми є, на нашому шляху завжди зустрічаються заблудлі душі. Розлючені, нажахані душі, що відкидають світло Христове, проклинаючи водночас темряву.

Добре пам’ятай, що християни також спроможні відкидати світло Христове. Від часу твого відльоту в нашій церкві триває якась безглузда метушня — буря в склянці води, але вона завдає мені прикрощів. Кілька наших вірян — переважно найстарші члени громади — ремствують, мовляв, «нічого» проповідувати слово Боже «інопланетянам», стверджуючи, що Ісус помер лише заради людей. Узагалі, якщо послухати місіс Шенкленд, то може здатися, ніби Ісус помер лише задля білих англійців середнього класу, що живуть у «домашніх графствах»[24]! Джефф поводиться загалом розсудливо, він непоганий пастор, але надто вже переймається тим, що він лише заступник, і хоче мати успіх серед вірян. Проповіді його щирі, але обережні, він не буває настільки відвертим, як ти. Тож... нарікання триває. «Чому не в Китай, дорогенька? Мільйони людей потребують там слова Божого». Дякуємо вам, місіс Шенкі, за цю велемудру пораду.

Що ж, мій милий, мені справді треба бігти, прийняти душ (якщо тільки труби знову не забилися), а потім нашвидкуруч приготувати щось поїсти. Полиці супермаркетів, де мали б лежати мої улюблені заспокійливі ласощі, далі підозріливо порожні (уже багато днів немає навіть тих жахливих, однак рятівних, «маложирних» рулетів), і це штовхає мене в обійми іншого смаколика, такого собі шоколадного еклера з родзинками, місцевої випічки. Може, й на краще: треба ж підтримати місцевого виробника.

На цій напучувальній ноті твоя схвильована й захоплена дружина шле тобі своє велике кохання.

Беа

Пітер спробував пригадати собі місіс Шенкленд. Звичайно, він зустрічався і спілкувався з нею; він зустрічався і спілкувався з усіма вірянами їхньої громади. Однак образ не зринав у пам’яті. Мабуть, він знав її не як місіс Шенкленд. Едіт, Мілісент, Доріс... Схоже на Доріс.

Дорога Беа , — написав Пітер. — Нумо готувати місіс Шенкленд до місії в Китай. За якусь годину вона кількома влучними словами наверне тисячі людей.

А якщо серйозно, події тут почали відбуватися дуже швидко, і може статися так, що якийсь час я не матиму змоги писати тобі. Можливо, навіть декілька тижнів. (Кілька тижнів для тебе — декілька днів для мене, якщо ти розумієш, про що я.) Нас чекає тяжке випробування, але я відчуваю, що Бог зі мною. Як не дивно, водночас мені видається, що АМІК використовує мене в якихось своїх, наразі невідомих мені цілях.

Мені прикро через усю цю таємничість. Так почуватися мене змушує те, що АМІК приховує інформацію про Курцберґа й ухиляється від питань про тубільців загалом.

До мого великого полегшення, я нарешті відійшов від часозсуву — чи як іще назвати цю переміну часових умов? Я певен, що ще трохи поспати мені б не завадило, і я не знаю, як упораюся зі сімдесятьма двома годинами сонячного світла, що чекають на мене, та принаймні відчуття дезорієнтації зникло. Моя сеча досі яскраво-помаранчевого кольору, але я не думаю, що це через зневоднення. Мабуть, це пов’язано з водою. Почуваюся цілком добре. Я відпочив, і тепер мені навіть важко всидіти на одному місці. Загалом, у мені все так і нуртує. Найперше, що я маю намір зробити (щойно завершу цього листа до тебе), — це спакувати речі: нехай мене везуть до поселення (офіційна його назва Сі-2, але дехто називає його Містом Потвор — просто чарівно, еге ж?) і залишають там. Кидають напризволяще, якщо хочеш. То не годиться, коли тебе возять туди-сюди, наче в захисній капсулі, щоб ти нашвидку побачився-привітався, тимчасом як аміківський водій чекає на тебе, припаркувавшись поряд і навіть не вимкнувши двигун. Навіть якби в мене була власна машина, все одно виглядало це б так, ніби я приїжджаю на відвідини і їду геть, коли мені набридне. Хіба ж так личить нести слово Боже? Якщо Господь хоче мене серед цих людей, то я мушу віддати себе на їхню волю.

Гаразд, гаразд, апостол Павло, може, й помилився, коли вирішив лишитися серед коринтян та ефесян, але ж я навряд чи можу стверджувати, ніби перебуваю серед вороже налаштованих до мене людей, адже ж ні? Поки що найворожіше ставлення, якого я зазнав, — це роздратування Северина, коли ми летіли сюди. (До речі, не зустрічав його відтоді.)

Я дуже схвильований перед своїм випробуванням, тому можу заплутатися, забувши, що оповів тобі, а що ні. Як шкода, що ти не поруч зі мною, не бачиш усього цього на власні очі! Не тому, що це позбавило б мене клопоту описувати все тобі (хоча, мушу визнати, мій брак хисту в цій галузі стає дедалі очевиднішим!), а тому, що мені тебе бракує. Прагну відчуття тих миттєвостей, які б ми проживали, дивлячись на них разом. Без тебе мої очі — наче камера спостереження без плівки, яка реєструє все довкола, секунда за секундою, а потім стирає всі зображення, замінюючи їх на нові, жодне не оцінивши належним чином.

Якби ж я міг надіслати тобі світлини чи відео! Як швидко ми звикаємо до того, чим нас забезпечують, і прагнемо БІЛЬШОГО... Пристрій, що дає мені змогу відправляти ці слова через неймовірну відстань, це справжнє диво (блюзнірське твердження?), втім я застосував його декілька разів і вже думаю: чому б не надсилати також світлини?

Пітер уп’явся очима в перламутрово-сірий екран. Посеред плазми висів текст, але, придивившись, можна було побачити своє примарне відображення: вихрувате біляве волосся, великі яскраві очі, високі вилиці. Його обличчя — чуже й знайоме водночас.

Він зрідка дивився в дзеркало. Удома зазвичай Пітер дотримувався переконання, що після того, як він помився, побрився й провів гребінцем по волоссю (просто по прямій, жодних модних зачісок), дзеркало вже ніяк не допоможе йому покращити свій вигляд. Протягом того періоду свого життя, який Пітер змарнував на випивку й наркотики, він не один ранок починав із оглядин свого відображення, оцінюючи пошкодження, завдані попередньої ночі: порізи, синці, почервонілі очі, жовтяниця по шкірі, синюшні губи. Відтоді як він виправився, потреба в цьому зникла; ніяких радикальних змін від часу останньої перевірки статися не могло. Він помічав, що волосся задовге, тільки коли воно починало лізти в очі. Тоді він прохав Беа, щоб вона його підстригла. Про глибокий шрам на переніссі він пригадував, тільки коли після любощів дружина ніжно проводила по ньому пучками пальців і щоразу стурбовано супила чоло, ніби вперше помітила цей шрам. Форма підборіддя ставала для Пітера реальною, тільки коли умощувалась у м’якій западинці її плеча. Шия його матеріалізовувалася лише під її долонею.

Йому бракувало Беа. Боже, як йому її бракувало!

Зараз сухо, — писав Пітер.— Мені сказали, що так буде ще десять годин, потім кілька годин дощитиме, тоді десять годин знову буде сухо, відтак знову дощитиме і так далі. Усе відомо заздалегідь. Надворі тепло, але не спекотно. Тут є комахи, втім вони не кусають. Я щойно добре поїв. Тушковані сочевицю й піту[25]. Дуже ситна їжа, навіть трохи заважка. Піту спечено з місцевих квітів. Сочевиця, гадаю, привезена. Потім я їв шоколадний пудинг, хоча шоколадним він насправді не був. Знаючи твій витончений смак у цій галузі, думаю, перевірки в тебе він би не пройшов. Але мені сподобалося. Може, шоколад був справжній, але пудинг приготовлено з чогось іншого. Мабуть, так і було.

Пітер підвівся з-за столу й підійшов до вікна, підставляючи шкіру під тепле сонячне проміння. Він усвідомлював, що прямокутник затемненого скла показував йому лише крихітний шматочок неба, а втім, складно було охопити зором навіть цю обмежену вікном частинку, залиту невимовно розмаїтими щонайніжнішими кольорами. Беа, отримуючи його послання, також дивитиметься у скляний прямокутник. Вона не побачить нічого з того, що бачить Пітер, навіть його примарного відображення. Лише його слова. Із кожним недосконалим листом його образ у її пам’яті ставатиме дедалі туманнішим, невиразнішим. Їй не лишиться нічого іншого, окрім як уявляти його в порожнечі з усіма цими дивними деталями: пластиковою формою для льоду, склянкою із зеленою водою, мискою тушкованої сочевиці, — що кружляють довкола нього, наче космічне сміття.

Моя кохана Беа, я жадаю тебе. Як же мені хотілося б, щоб ти стояла біля мене, а тепле сонячне проміння бавилося б на твоєму оголеному тілі, а я обіймав би тебе за стан, пестячи твої груди. Я готовий кохати тебе. Як шкода, що ти не можеш пересвідчитися, який я готовий! Я заплющую очі і майже відчуваю, як моє огруддя притискається до твоєї грудної кістки, а твої ноги, вітаючи, обіймають мене.

У Новому Заповіті так мало сказано про тілесне кохання! Переважно це пов’язано з апостолом Павлом, який із тяжким зітханням мовить про нього як про слабкість. Але я певен, що Ісус так не вважав. Це ж бо Він казав про чоловіка й жінку, що стануть одним тілом. Це ж бо Він жалував повій і перелюбників. Якщо Він мав такі почуття до людей, які зловживають тілесною жадобою, чого б Йому бути розчарованим тими, що натомість живуть у щасливому шлюбі? Зауваж, єдине чудо, яке Він сотворив не через «нагальну потребу», а тільки тому, що хотів звеселити людей, було на весіллі. Ми навіть знаємо, що Він не заперечував, коли Його голубила жінка, інакше хіба ж дозволив би Він грішниці в розділі сьомому Євангелія від Луки поцілувати Йому ноги й обтерти їх своїм волоссям? (Такої сексуальної сцени годі відшукати навіть у Пісні над піснями!) Цікаво мені, який вираз був на Його обличчі, коли жінка робила це? На старосвітських релігійних мальованнях Його, без сумніву, зобразили б із кам’яним поглядом удалечінь, наче Він нехтує жінкою, наче нічого не відбувається. Але Ісус не нехтував людьми. Він був лагідний і дбайливий. Він нізащо не змусив би цю жінку почуватися як дурепа.

Я знаю, Іван Богослов сказав: «Не любіть світу, ані того, що в світі. Коли любить хто світ, у тім немає любови Отцівської, бо все, що в світі: пожадливість тілесна, і пожадливість очам, і пиха життєва, це не від Отця, а від світу. Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває!»[26] Але ж тут ідеться зовсім про інше, тут мовиться про ВСІ ті мирські речі, якими ми так переймаємося, увесь багаж існування істоти. До того ж, я думаю, Іван Богослов надто суворий до людей. Він гадав, що Друге пришестя станеться за його життя, що воно може прийти будь-якого дня, можливо, завтра по обіді, але запевне не через століття в далекому майбутньому. Усі ранні християни так вважали й через це були нетерпимими до всього, що заважало зосередитися на духовному. Але Ісус розумів — Бог розуміє — що люди, перш ніж померти, мають прожити ціле життя. У них є друзі, є сім’я, робота, діти, яких треба народити й виховати, кохані, яких треба ніжно любити.

Моя люба, сексуальна, дивовижна дружино! Я знаю, душею ти зі мною, але мені сумно через те, що тіло твоє так далеко. Я сподіваюся, ти прочитаєш цього листа після довгого освіжного сну, сповненого добрими сновидіннями (і не перерваного Джошуа!). Мине кілька годин чи днів, і, хоч моє бажання обійняти тебе не здійсниться, та я сподіваюся мати інші втішні вісті.

Кохаю

Пітер

Ґрейнджер, мружачись, вийшла зі своєї машини, готова до поїздки. На ній був той самий одяг: бавовняна сорочка й широкі брюки, тепер трохи прим’яті. Хустина, незграбно пов’язана довкола шиї, зблискувала краплинами води з волосся, що стирчало на її голові, наче шерсть у вимоклої під дощем кішки. Пітер подумав, що, мабуть, будильник вирвав жінку із глибокого сну і вона не встигала більше нічого, окрім як хлюпнути трохи води собі на обличчя. Може, нетактовно було змушувати везти його знову так скоро. Але ж коли вони прощалися, Ґрейнджер підкреслила, що завжди до його послуг.

— Вибачте за завдані вам клопоти, — сказав Пітер.

Чоловік стояв у затінку крила житлової будівлі, просто біля виходу, найближчого до його номера. Наплічник висів на спині, уже слизькій від поту.

— Жодних незручностей, — відказала Ґрейнджер. Повітря відразу ж заопікувалося її волоссям, яке почало випускати ледь помітні, тонесенькі, наче павутинка, китиці пари. — І вибачте, що буркотіла сьогодні вранці, коли ми їхали назад. Коли бачу релігійний запал, я завжди сама не своя.

— Цього разу я спробую надто не запалюватися.

— Я про інопланетянина, — Ґрейнджер вимовила це слово, наче й не було Пітерової короткої лекції.

— Я думаю, він не мав наміру вас бентежити.

Ґрейнджер стенула плечима.

— Від них у мене наче мурахи по тілу бігають. Завжди це відчуваю. Навіть коли вони зовсім мовчать і не підходять близько.

Пітер наважився вийти зі затінку, і Ґрейнджер відступила в бік від машини, пропускаючи до вже відчиненого для нього багажника. Двигун вуркотів, готовий рушати.

— Гадаєте, вони хочуть завдати вам шкоди? — запитав Пітер.

— Та ні, це лише через їхній вигляд, — відказала Ґрейнджер, дивлячись кудись за обрій. — Змушуєш себе подивитися на їхні обличчя, а бачиш ніби купу кишок.

— Я собі уявляю ембріони.

Вона здригнулася.

— Я вас благаю!

— Що ж, гаразд, — весело мовив Пітер, приступаючи до машини. — Бо щось ми знову починаємо розмову не з того.

Знімаючи з плечей рюкзак, він крайока помітив, що Ґрейнджер оцінювально поглядає на нього. Зауваживши, що це весь Пітерів багаж, вона придивилася знову.

— Ви наче на прогулянку за місто зібралися. Зі своїм рюкзаком на спині^[27].

Пітер вишкірився й закинув рюкзак до багажника.

— Вал-ді-рі-і-і! —затягнув чоловік, жартома вдаючи оперний баритон. — Вал-ді-ра-а! Вал-ді-рі-і-і! Вал-ді-ра-ха-ха-ха-ха!

— Ну ось, тепер ви глузуєте з одного з моїх кумирів, — упершись руками в боки, мовила Ґрейнджер.

— Вибачте, не зрозумів.

— Із Бінга Кросбі.

Пітер спантеличено глянув на жінку. Сонце досі було низько над землею, і на його тлі силует Ґрейнджер із трикутниками зігнутих рук вимальовувався в ореолі рожевого сяйва.

— Гм... — сказав Пітер. — Хіба Бінг Кросбі також виконував «Щасливого подорожнього»?

— Я думала, це його пісня, — відповіла Ґрейнджер.

— Це старовинна німецька народна пісенька, — сказав чоловік.

— Не знала цього, — мовила жінка. — Я гадала, Бінг — перший, хто її заспівав. Торік її постійно крутили по радіо.

Пітер почухав потилицю, насолоджуючись дивиною, що оточувала його сьогодні звідусіль: безкрає небо з непомірним сонцем, спортивний майданчик під наметом, його дивні нові віряни, що прагнуть зажити плодів Євангелія, і ця суперечка щодо авторства «Щасливого подорожнього». Повітря, скориставшись тим, що чоловік підняв руку, миттєво знайшло новий вхід під його одяг. Повітряні язички торкалися спітнілої западини між лопатками Пітера, звивалися довкола сосків, перелічували ребра.

— Не знав, що Бінг Кросбі знову в моді, — зауважив Пітер.

— Такі артисти поза модою, — палко виголосила Ґрейнджер. — Бездумна танцювальна музика чи дешевий, низькопробний рок нікому більше не потрібні.

Жінка спародіювала чванькуватого рок-музиканта, що смикає струни своєї фалічної гітари. Хоч і зневажливий, жест цей видався Пітерові привабливим: коли тонка рука Ґрейнджер вдаряла по невидимих гітарних струнах, її перса випнулися, і це нагадало чоловікові, якою м’якою й податливою є плоть жіночих грудей.

— Людям це все набридло, — промовила Ґрейнджер. — Вони хочуть щось, у чому відчувається якість, що витримало випробування часом.

— Цілком згоден, — відказав Пітер.

Щойно вони герметично зачинилися в машині й рушили вперед, у дике поле, Пітер знову заговорив про спілкування.

— Ви написали моїй дружині, — сказав він.

— Так, я надіслала їй листа ввічливості. Повідомити, що ви щасливо прибули.

— Дякую. Я теж пишу їй завжди, щойно є змога.

— Це добре. — Вона дивилася на пустинну коричневу місцевість, аж до обрію.

— Ви певні, що немає жодної можливості встановити «постріл» у поселенні оазян?

— Я ж казала, у них немає електрики.

— А «постріл» не може працювати від акумулятора?

— Певно, що може. Писати на ньому можна будь-де. Можете написати цілу книжку, якщо захочете. Але щоб надіслати повідомлення, вам не досить одного пристрою, екран якого спалахує, коли його вмикаєш. Вам треба бути під’єднаним до аміківської мережі.

— А там немає... я не знаю точно, як це називається... релейна станція? Сигнальна вежа?

Слова ці ще не злетіли з його губ, а Пітер уже розумів, як безглуздо вони звучать. Місцевість, що простяглася перед ними, була голою й порожньою.

— Ні, — відказала Ґрейнджер. — У нас ніколи не було потреби в чомусь такому. Ви ж пригадуєте, спершу поселення було просто біля бази.

Пітер зітхнув і відкинув голову, міцно притиснувшись потилицею до сидіння.

— Мені бракуватиме листування з Беа, — промовив він, радше до себе.

— Ніхто ж не наполягає, щоб ви жили з цими... людьми, — нагадала йому Ґрейнджер. — Це ваш вибір.

Пітер змовчав, але невисловлене заперечення було очевидне, неначе хтось виписав його великими червоними літерами на склі перед ними: ТАКІ РЕЧІ ВИРІШУЄ ГОСПОДЬ.

— Мені подобається їздити, — за якусь хвилину додала Ґрейнджер. — За кермом я розслабляюся. Я могла б возити вас туди й назад кожні дванадцять годин, запросто.

Пітер кивнув.

— Ви мали б змогу щодня листуватися з вашою дружиною, — провадила жінка далі. — Могли б митися, їсти...

— Я певен, що ці люди не дадуть мені померти з голоду чи вкритися брудом, — промовив Пітер. — Той, що виходив нас зустріти, видався мені цілком чистим.

— Воля ваша, — сказала Ґрейнджер і натиснула на педаль газу. Машина стрибнула вперед, наче підстьобнута батогом, а з-під коліс грудками полетіла волога земля.

— Це не моя воля, — відказав чоловік. — Була б моя воля, я пристав би на вашу шляхетну пропозицію. Але я мушу зважати на те, як буде краще для цих людей.

— Бог його знає, як для них краще, — пробурмотіла жінка, а потім, усвідомивши, що сказала, нагородила Пітера широкою ніяковою усмішкою.

Тепер, коли сонце зійшло високо, краєвид уже не був різнобарвним, але зберігав стриману красу, подібну до тієї, яку мають усі безкрайні простори: чи то море, чи небо, чи пустеля. Ні гір, ні пагорбів не було, але поверхня плавно опускалася й підіймалася, побрижена візерунками, схожими на ті, які навіює вітер у пустелях. Грибуваті суцвіття — мабуть, це й були ті білоквіти — яскраво виблискували.

— Прекрасна днина сьогодні, — мовив Пітер.

— Угу, — байдуже погодилася Ґрейнджер.

Барви неба вислизали від ока, відтінки були надто тонкі, щоб уловити їх. Хмарин не було, однак час від часу клаптик повітря мерехтів і туманився на кілька секунд, перш ніж знову розчинитися у прозорості. Перші кілька разів, коли Пітер помічав це явище, він уважно видивлявся, силкуючись зрозуміти його, або, можливо, розгадати його суть. Але натомість йому лише здавалося, що очі підводять його, і він швидко навчився відводити погляд куди-інде, щойно починалося таке мерехтіння. Невторована земля, темна й волога, помережана блідим цвітом — таке видовище неабияк заспокоювало. Справжній відпочинок для очей.

Загалом Пітер, однак, мусив визнати, що йому доводилося бачити й мальовничіші краєвиди. Він очікував паморочливих пейзажів: каньйонів, огорнутих звоями туману, тропічних боліт, що кишіли б незвіданими екзотичними тваринами. Нараз йому спало на думку, що світ цей доволі прісний, якщо порівняти з його власним. Гіркота цієї думки викликала в нього приплив любові до тих людей, що живуть тут і не відають нічого кращого.

— Слухайте-но, я щойно усвідомив! — звернувся Пітер до Ґрейнджер. — Я ніде не бачив жодного звіра. Лише кілька комах.

— Ага, у нас тут фауна не надто різноманітна, так би мовити, — відповіла жінка. — Зоопарк не відкриєш.

— Це ж великий світ. Може, ми просто в тому куточку, де мало що живе.

Ґрейнджер кивнула.

— Можу заприсягтися, що, коли я приїжджаю до Сі-2, комах там більше, ніж на базі. Мають бути також пташки. Сама я жодної не бачила. А ось Тартальйоне — він постійно вештався довкола Сі-2 — казав мені, що одного разу бачив пташок. Може, йому примарилося. На самоті, у диких умовах із мозком кояться страшні речі.

— Намагатимуся тримати свій мозок у межах розумного, — пообіцяв Пітер. — Але, якщо серйозно, як ви гадаєте, що з ним сталося насправді? Із Курцберґом?

— Не маю гадки, — відказала жінка. — Обидва просто пішли в «самохід».

— А звідки ви знаєте, що вони живі?

Ґрейнджер стенула плечима.

— Вони зникли не зненацька. Це сталося поступово, чи що. Вони поверталися до бази дедалі рідше й рідше. Вони... віддалялися. Не хотіли лишатися на базі. Тартальйоне був товариським хлопчиною. Базікалом, може, але мені він подобався. Курцберґ теж поводився приязно. Військовий капелан. Усе пригадував свою жінку, розповідав мені. Він був одним із тих сентиментальних старих удівців, які ніколи не одружуються вдруге. Сорок років тому для нього було однаково що вчора. Наче його дружина ніколи й не помирала. Буцімто вона забарилася, одягаючись, і буде з хвилини на хвилину. Дещо сумно, але так романтично.

Спостерігаючи мрійливий рум’янець, що заграв на щоках Ґрейнджер, змінюючи все її обличчя, Пітер відчув напад ревнощів. Хай це й було по-дитячому, але йому закортіло, щоб ця жінка захоплювалася ним так само, як Курцберґом. Навіть більше.

— А як він вам за пастора?

— Тобто?

— Яким він був духовним наставником?

— Не знаю. Він тут був із самого початку, ще до мене. Давав... поради тим працівникам, що мали проблеми зі звиканням. Спершу тут працювали люди, для яких цей світ був чужим. Мабуть, Курцберґ намагався розмовами допомогти їм. Та марно, вони однаково вшилися звідси. Тоді АМІК почав відбирати кандидатів ретельніше, щоб зменшити втрати серед персоналу.

Мрійливий рум’янець зник, а вираз обличчя жінки знову став безпристрасним.

— Напевно, він почувався поганим духівником, — припустив Пітер.

— Таке йому на думку не спадало. Це була життєрадісна людина. І поява Тартальйоне збадьорила його ще більше. Ці двоє зійшлися дуже добре, розуміли одне одного з півслова. Вони успішно ладнали з інопланетянами, чи тубільцями, чи як ви там хочете їх називати. Досягли неабияких успіхів. Тубільці вивчали англійську, Тартальйоне вчив... те, що там він вчив.

Кілька комах зіткнулися на льоту з машиною, тільця їхні розірвало від удару. Коричнева рідина карлючками поповзла по склу.

— А потім на них щось найшло.

— Може, вони підхопили якусь хворобу?

— Не знаю. Я фармацевт, а не лікар.

— До речі... — сказав Пітер. — Ви знову везете оазянам ліки?

Ґрейнджер спохмурніла.

— Ні, ніколи було забігти в аптеку. Для таких речей потрібний дозвіл.

— Для таких речей, як морфій?

Вона глибоко вдихнула.

— Це не те, про що ви подумали.

— А я вам не казав, про що подумав.

— Ви гадаєте, що ми там роздаємо наркотики. Це не так. Ми даємо їм тільки ліки. Антибіотики, протизапальні засоби, прості анальгетики. Я переконана, що тубільці застосовують їх із правильною метою.

— Я не звинувачую вас ні в чому, — відказав Пітер. — Я просто намагаюся з’ясувати, що ці люди мають, а чого ні. Отже, лікарень вони не мають?

— Гадаю, ні. Із технологіями в них сутужно, — жінка сказала «технольоґіями», наче зумисне додаючи акценту, щоб поглузувати над вимовою іншомовного слова.

— Хочете сказати, вони на первісному щаблі розвитку?

Ґрейнджер стенула плечима.

— Гадаю, так.

Пітер відкинув голову на спинку сидіння і взявся пригадувати, що йому на цю мить відомо про свою паству. Він зустрічався лише з одним оазянином, а це за будь-якими стандартами було замалою вибіркою. Ця особа мала на собі сукню-балахон із відлогою, нібито ручної роботи. Рукавиці, черевики..? Знову ж таки, робота, схоже, ручна, однак майстерна. Щоб так акуратно зшити шкіру, необхідна швейна машинка, еге ж? Або, може, просто дуже міцні пальці.

Чоловік пригадав будівлі, які бачив у поселенні. Вони були складніші за глиняні мазанки чи дольмени^[28], але й високотехнологічними спорудами їх заледве чи можна було назвати. Пітер уявляв собі, як кожна цеглина виліплюється рукою, обпікається в примітивній печі й укладається на місце лише людським — чи нелюдським — зусиллям. Може, всередині їхніх осель заховано від погляду таких, як Ґрейнджер, усілякі механічні дивовижі. А може, й ні. Але одне було відомо напевне: електрики вони не мали, і «постріл» ні до чого не ввімкнеш.

Пітер замислився: а що, коли б він зараз, просто в машині, оголосив, що йому вкрай треба дізнатися, чи Беа написала йому, а отже, Ґрейнджер мусить розвернути машину й відвезти його назад на базу.

Цікаво, як Бог поставився б до такого? Щодо Ґрейнджер, то вона подумає, що в Пітера нервовий зрив. А може, жінка буде зворушена палкістю його кохання. І знову ж таки: можливо, те, що здається кроком назад, насправді є рухом уперед під проводом Господа. Чи не хоче Бог затримати чоловіка, щоб він потрапив у потрібне місце в потрібний час. Чи, може, це він сам просто намагається знайти теологічне виправдання браку мужності в себе? Пітера випробовують, це цілком очевидно, але в чому ж суть випробування? Чи стане йому покори не побоятися видатися слабким в очах Ґрейнджер? Або чи не забракне йому сили їхати далі вперед?

«Господи Боже, — почав молитися Пітер. — Я розумію, це неможливо, але мені так хотілося б знати, чи Беа вже відповіла на мого листа. Якби ж я міг заплющити очі й побачити її слова переді мною просто тут, у машині!»

— Що ж, Пітере, це ваша остання можливість, — промовила Ґрейнджер.

— Остання можливість зробити що?

— Перевірити, чи немає листа від вашої дружини.

— Я не розумію.

— У машині є «постріл». Ми поки що в зоні досяжності аміківської мережі. Ще хвилин п’ять-десять, і ми виїдемо за її межі.

Пітер відчув, як обличчя йому паленіє, а уста розтягуються в дурнуватій усмішці, такій широченній, що йому аж заболіли щоки. Йому захотілося стиснути Ґрейнджер в обіймах.

— Так, так, будь ласочка!

Ґрейнджер зупинила машину, але не вимкнула двигун. Вона відклацнула заслінку в приладовій панелі й вийняла звідти якусь тонюсіньку хитромудру штукенцію, яка, розгорнувшись, виявилася монітором з мініатюрною клавіатурою. У Пітера вирвався невиразний звук здивування й захоплення, як і належало за таких обставин. На якусь мить вони збентежилися, не розібравшись, хто ввімкне пристрій, і пальці їхні зустрілися на пульті керування.

— Можете не поспішати, — сказала Ґрейнджер.

Жінка відкинулася на сидінні й обернулася до вікна, виказуючи повагу до його особистого життя.

Майже цілу хвилину — шістдесят нестерпних секунд — «постріл» не показував нічого, окрім автоматичної обіцянки, що пошук триває. Потім екран заповнився від верху до низу незнайомими словами: словами Беа. Благослови її Господь, вона відповіла.

Дорогий Пітере , — писала дружина. — Я нагорі в нашому кабінеті. Зараз шоста година вечора, надворі ще досі видно, приємніше навіть, ніж було весь день. Сонце вже стоїть на схилку, лагідно-тепле й жовте, наче масло, і світить крізь вікно просто на настінний колаж, який зробили колись для мене Рейчел, Біллі й Кейко. Ці дітки тепер уже виросли, але їхнє чудове зображення ковчега з тваринками в ньому таке саме миле й незвичайне, як і тоді, коли я його вперше побачила. Те вміння, з яким Рейчел використала клаптики помаранчевої вовни для лев’ячої гриви, ніколи не перестане зачаровувати мене, особливо тоді, коли вечірнє сонце, як зараз, кидає на гриву своє проміння. Але в одного з жирафів звисає шия, треба буде приклеїти її на місце.

Я щойно повернулася з роботи додому — яке ж це блаженство нарешті присісти! Я ще навіть не помилася під душем, така втомлена. Поквапилася нагору до «пострілу», а там уже на мене чекав твій лист.

Я розумію твоє прагнення якнайскоріше вирушити до оазян і лишитися жити з ними. Звісно, з тобою Господь, і не варто зволікати без потреби. Намагайся, однак, не жертвувати здоровим глуздом! Пригадуєш того божевільного шведа, який присвятив себе Ісусові на наших біблійних читаннях? Він заявив, що його віра в Господа така міцна, що рішенням міської ради про виселення можна просто знехтувати, а останньої миті Бог влаштує диво й організує відтермінування. Через два дні він стояв біля нашого порога з мішками, в яких були його пожитки... Я не маю на увазі, що ти так само, як він, без клепки в голові, лише нагадую, що практичність не твоя сильна сторона і що негаразди можуть трапитися з погано підготовленими християнами так само, як і з усіма іншими. Нам треба вірити, що Господь обереже нас, але й не забувати належним чином шанувати Його дар життя і цього тіла, яке було надано нам до користування.

Отже: щойно зберешся їхати до своєї нової пастви, будь ласка, переконайся, що ти маєш: 1) змогу покликати по допомогу в разі лиха; 2) запас їжі й води у разі крайньої потреби; 3) ЛІКИ ПРОТИ ДІАРЕЇ; 4) географічні координати аміківської бази й поселення оазян; 5) і звісно, компас.

Пітер скинув оком на Ґрейнджер — просто пересвідчитися, чи вона, бува, не читає через його плече. Але жінка далі вдивлялася у вікно, вдаючи глибоку зацікавленість краєвидом. Руки її вільно лежали на колінах поверх сорочки. Тендітні руки гарної форми, із коротко обрізаними нігтями на блідих пальцях.

Пітера збентежило те, що, крім пляшки зеленої води, набраної з-під крана, він не взяв нічого з того, про що писала Беа. Навіть пігулок проти діареї, які вона спеціально йому купила. Навряд чи ці пігулки дуже перевантажили б його рюкзак, утім, він їх виклав. Навіщо Пітер це зробив? Чи ж йому забракло здорового глузду, як тому божевільному шведові? Чи, може, він потурав своїй упертій гордині, проголошував власний цілеспрямований намір, так урізаючи свій багаж: дві Біблії (короля Якова й Новий сучасний переклад, четверте видання^[29]), з півдесятка незмивних фломастерів, записник, рушник, ножиці, лейкопластир, гребінець, ліхтарик, альбом зі світлинами, футболка, труси. Пітер заплющив очі й подумки заволав до неба: «Невже ж я сп’янів від своєї місії?»

Відповідь прийшла, як то часто бувало, у вигляді відчуття втіхи, неначе в його крові несподівано подіяли якісь цілющі ліки.

— Ви заснули? — запитала Ґрейнджер.

— Ні-ні, — схопився Пітер. — Я просто... думав.

— Угу, — гмикнула вона.

Він повернувся до листа Беа, а Ґрейнджер повернулася до споглядання порожнього поля.

Джошуа, як зазвичай, допомагає мені набирати текст: лежить між монітором і клавіатурою, задніми лапами й хвостом затуляючи верхній рядок клавіш. Коли я пишу числа словами або ж набираю «фунт» замість значка «£», люди думають, що я занадто педантична, насправді ж щоразу, як я хочу натиснути на клавіші з цими символами, мені доводиться підіймати сонного кота. Що я зараз і зробила, а Джошуа сказав своє «мрумк». Минулої ночі він спав, не прокидаючись, навіть не писнув (трохи муркотів). Напевно, він нарешті звик, що тебе немає. Коли б і я так змогла! Але не турбуйся, я даю собі раду.

Трагедія на Мальдівах уже випала з поля зору ЗМІ. У деяких газетах ще трапляються посередині невеличкі статті й кілька оголошень благодійних організацій із проханням пожертв, але що на перших шпальтах, що у програмах на телебаченні у прайм-тайм (наскільки я можу сказати, судячи з відео у моєму телефоні) — уже інші теми. Нещодавно арештували американського конгресмена за вбивство своєї дружини. Застрелив упритул, з рушниці, в голову, коли вона вдома плавала в басейні з коханцем. Газетярі, либонь, зітхнули полегшено: описуючи мальдівську трагедію, вони мали викликати жах, не видавшись при цьому кровожерними, тут же вони можуть дозволити собі писати гидоту без жодних обмежень. Голову жінці відірвало, лишилася тільки щелепа, а її мозок (яка соковита деталь!) плавав у воді. У коханця конгресмен також стріляв, влучив у живіт («мабуть, цілячись у пах»). Купа додаткових статей про цього конгресмена, його життєвий шлях, досягнення, світлини з випускного альбому тощо. Жінка його виглядала (доки ще мала голову) точнісінько так, як і очікуєш: гламурно, не зовсім по-справжньому.

Міра та її чоловік уже ладнають значно краще. Я зустріла її на автобусній зупинці, і настрій вона мала веселий, ледь не грайливий. Цього разу вона не порушувала питання про навернення до християнства, тільки скаржилася на погоду (нас знову поливає наче з відра). Вона посерйознішала, лише коли ми заговорили про Мальдіви. Більшість острів’ян були мусульмани-суніти, і Міра припустила, що вони розгнівали Аллаха тим, що «робили погано з туристами». У голові в молодої пані каша, але я рада, що в неї закінчився тяжкий період, і я далі молитимуся за неї.

(За твою Коретту також.)

До речі, про мусульман. Наскільки я знаю, вони вважають жахливим гріхом викидати старі чи пошкоджені книжки Корану. Що ж, я маю намір вчинити подібний гріх. Пам’ятаєш велику картонну коробку з Новими Заповітами, яка стояла в нашій вітальні? Схоже, усе доведеться викинути. Напевно, тобі прикро це чути, зважаючи на твої слова про те, як спрагло оазяни чекають на Євангеліє. Але нас тут трохи підтопило. Дощ був якийсь неймовірний, п’ять годин не вщухав ані на мить. Тротуарами текли справжні ріки, каналізаційні стоки виявилися просто не розрахованими на таку кількість води. Зараз уже все гаразд, ба більше — погода пречудова, але половина будинків на нашій вулиці зазнали пошкоджень. У нашому випадку це лише підмочений у кількох місцях килим, але, на жаль, книжки виявилися саме в одному з таких місць, а я занадто пізно похопилася. Я намагалася висушити їх обігрівачем. Але це була велика помилка! Учора ще ці книжки були Новими Заповітами, сьогодні ж це вже купа дерев’янистої маси.

Та не зважай, це не твої клопоти. Сподіваюся, лист цей дістанеться тебе раніше, ніж ти вирушиш у дорогу!

Беа

Пітер глибоко вдихнув, проковтнувши клубок, що підступив йому до горла.

— У мене є час написати відповідь? — запитав він.

Ґрейнджер усміхнулася.

— Мабуть, треба було захопити зі собою книжку.

— Я миттю, — пообіцяв Пітер.

«Дорога Беа», — написав він і застряг. Серце йому калатало несамовито, Ґрейнджер чекала, двигун працював. Це було неможливо.

У мене немає часу для належного «послання», вважай це чимось на кшталт листівки. Я на своєму шляху!

Кохаю

Пітер

— Ну ось і все, — промовив він, натиснувши на клавішу.

Його слова затрималися на екрані менше, ніж зазвичай; передача відбулася майже миттєво. Може, свіже повітря сприяло роботі «пострілу», а можливо, це було пов’язано з малою кількістю тексту.

— Справді? — здивувалася Ґрейнджер. — Ви вже закінчили?

— Так, закінчив.

Вона перехилилася через нього й помістила «постріл» назад у свою комірку. Пітер відчув запах свіжого поту крізь її одяг.

— Гаразд, — мовила Ґрейнджер. — Їдьмо.

Решту дороги вони мало розмовляли. Найголовніше вони вже обговорили — або ж погодилися не обговорювати надалі — і ні йому, ні їй не хотілося прощатися на поганій ноті.

Поселення оазян показалося задовго до того, як Пітер із Ґрейнджер дісталися його. Удень воно світилося бурштиново в сонячному промінні. Не зовсім величне видовище, але й не позбавлене певної краси. Із церковною дзвіницею все матиме геть інакший вигляд.

— Ви впевнені, що з вами все буде гаразд? — запитала Ґрейнджер, коли їм зоставалося їхати ще з милю.

— Упевнений.

— Ви можете занедужати.

— Можу. Але не думаю, що помру від цього.

— А якщо вам конче треба буде повернутися на базу?

— Тоді Господь якимось чином влаштує так, що я зможу повернутися.

Кілька секунд вона, наче скибку черствого хліба, пережовувала сказане.

— За графіком наступний візит — для нашого регулярного обміну товарами — буде за п’ять днів, — повідомила вона професійним, по-діловому безпристрасним тоном. — Це п’ять справжніх днів, а не днів, які відраховує ваш годинник. П’ять сонячних циклів. Триста... — вона звірилася з годинником на приладовій панелі, — понад триста шістдесят годин від зараз.

— Дякую, — відказав Пітер.

Напевно, неввічливо було не записати це бодай на долоні, але чоловік чудово знав, що не відраховуватиме триста шістдесят годин від зараз, адже протягом усього цього часу він засинатиме й прокидатиметься бозна-коли. Нехай усе йде своїм звичаєм.

Коли вони під’їхали, Сі-2 здавалося покинутим. Машина загальмувала на краю поселення, там, де й попереднього разу, біля будинку, позначеного білою зіркою. Але тепер, окрім цього, на ньому була ще одна позначка: велетенський свіжий напис білими літерами заввишки три фути.

ЛАСКАВОПРОСИМО^[30]

— Овва! — здивувалася Ґрейнджер. — Не думала, що вони на таке здатні.

Жінка зупинила машину й відчинила багажник. Пітер вийшов, дістав свій рюкзак і надів його собі на плечі, лишаючи руки вільними. Він замислився, яким чином йому правильно попрощатися з Ґрейнджер: потиснути руку, ґречно кивнути, недбало помахати рукою чи якось інакше.

Кришталева завіса, що затуляла найближчий дверний отвір, зблиснула, коли разки намистин розсунулися, пропускаючи назовні когось — постать у каптурі, невисоку й урочисту. Пітер не міг сказати, чи це була та сама особа, яку він бачив першого разу. Балахон того оазянина, як він пригадував, був блакитним, тоді як цей був одягнутий у пастельно-жовте вбрання. Щойно оазянин опинився надворі, за ним, розтуливши намистини своїми м’якими рукавичками, вийшов ще один. У цього був балахон блідо-зеленого кольору.

Один за одним оазяни виходили з будинку. Усі вони були в каптурах і рукавичках, усі тендітної статури, всі в однакових черевиках із м’якої шкіри. Усі їхні балахони були однакового крою, однак заледве чи можна було побачити бодай один колір, що повторювався. Рожевий, мальвовий, помаранчевий, жовтий, каштановий, пісочний, бузковий, теракотовий, помаранчево-рожевий, рожево-зеленуватий, оливковий, мідний, жовтаво-зелений, блідо-фіолетовий, помаранчево-коричневий, зеленувато-блакитний...

Оазяни все йшли і йшли, поступаючись місцем новоприбулим, але тримаючись купи, наче одна родина. За кілька хвилин зібралася юрба зі сімдесяти-вісімдесяти душ, враховуючи й менших істот, очевидно дітей. Обличчя їхні переважно були затемнені, але то тут то там з-під каптурів прозирала білувато-рожева набрякла плоть.

Пітер здивовано дивився на них, а голова йому паморочилася від збудження.

Передній оазянин обернувся до своїх людей, високо здійняв руки й подав знак.

— у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у... — заспівали вони, високо, мелодійно й чисто.

Голосний звук линув у повітрі п’ять, десять секунд без упину, на нескінченному спільному видиху, і тривав так довго, що Пітер сприйняв його як абстрактний звук, не пов’язаний ні з мовою, ні з мелодією. Але ось він сполучився з приголосним, який теж годі було розпізнати — і тон змінився.

— ...до-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-ова-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а ла-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-ака-а-а-а-а-а-а-а-а-а, о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о зна-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-айла-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а ме-е-е-е-е-е-е-е-е-ене-е-е-е-е-е-е-е у-у-у-у-у-у-у-у прі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ірві-і-і-і-і-і-і-і зла-а-а-а-а-а-а-а-а...^[31]

Підкорюючись енергійному жесту рукою переднього оазянина, всі нараз замовкли й глибоко-глибоко вдихнули — сімдесят душ зітхнули водночас. Пітер упав навколішки, лише зараз упізнавши цей церковний славень: гімн зашкарублого євангелізму, прототип несмаку «Армії спасіння», втілення усього, що Пітер зневажав, коли був юним гультяєм, який винюхував доріжки «спіду» на засцяних кришках унітазів; усього, що він відкидав як дурість, коли прокидався в калюжі захололого блювотиння; усього, що він вважав жалюгідним, коли крав гроші у повій з їхніх сумочок; усього, з чого він насміхався, як із нічого не вартої марниці, коли сам він лише даремно псував повітря. «До ніг Ісуса привела, життя нове дала».

Диригент змахнув рукою. Хор заспівав знову.

II На Землі

10 Найщасливіший день у моєму житті

Пітер висів у сітці між небом і землею, а тіло його обліпили сині комахи. Вони не живилися ним, лише використовували як місце свого перебування. Досить було Пітерові потягнутися чи кашлянути, як жучки злітали з нього чи зістрибували кудись, а потім знову поверталися. Він не заперечував. Вони не лоскотали його. Сиділи собі спокійно.

Пітер не спав уже кілька годин, поклавши голову на випростану руку й дивлячись на обрій. Сходило сонце. Закінчувалася довга ніч, його п’ята ніч, яку він провів серед оазян.

Хоча, якщо бути точним, зараз оазян поблизу не було. Пітер лежав сам-один у гамаку, який він влаштував собі, натягнувши сітку між двома опорними стовпами його церкви. Його майбутньої церкви. Чотири стіни, чотири внутрішні стовпи, без даху. Всередині також нічого, окрім деякого знаряддя, мотузок, складених кільцями, цебер із будівельним розчином і масляних жарівень. Жарівні вже захололи й лише зблискували у світанкових променях. Вони не слугували для жодної релігійної мети — аж ніяк; натомість виконували суто практичну функцію: протягом тривалого періоду темряви, коли починався кожен робочий «день», їх запалювали, щоб освітлювати процес будівництва, і гасили, коли останній оазянин ішов додому, а «отеь Пітер» лаштувався відпочивати.

Його паства працювала сумлінно, щоб якомога швидше побудувати святиню, але зараз їх не було тут, разом із Пітером, поки що не було. Вони, мабуть, ще спали у себе вдома. Оазяни швидко втомлювалися і через це спали подовгу. Вони працювали годину-дві, а потім, була ця робота важкою чи ні, йшли додому і якийсь час відпочивали в ліжку.

Пітер потягнувся у своєму гамаку, пригадав собі, як виглядають ці ліжка, і зрадів, що зараз не лежить в одному з них. Вони нагадували старовинні ванни, вирізьблені з якогось цупкого, щільного моху, легкого, як бальсове дерево. Ці ванни було встелено схожим на вату матеріалом, що сповивав людину, яка вмощувалася туди, м’яким, пухнастим коконом.

Триста годин тому, коли величезне піднесення першого дня минулося і Пітер знемагав від утоми, йому запропонували таке ліжко. Із пошани до гостинності господарів він погодився, і йому побажали за їхніми звичаями довгого й доброго спочинку. Але Пітерові заснути не вдалося.

Почати б із того, що був день, а оазяни не відчували потреби затемняти свої спочивальні й спали просто під найяскравішим сонячним промінням. Мружачись проти сліпучого сяйва, Пітер усе одно заліз у ліжко, сподіваючись, що втратить свідомість бодай через виснаження. На жаль, виявилося, що ліжко тільки заважає спати. Власне кажучи, навіть лежати там було нестерпно. Пухнаті ковдри швидко просякли потом і водяною парою, від них тхнуло нудотним запахом кокосу, а ванна, хоч і більша за всі решта, була трохи замала. Пітер підозрював, що її витесали спеціально для нього, і тому вирішив будь-що пристосуватися до неї.

Але все було марно. До безглуздого ліжка й надміру світла додався ще й шум. Того першого дня біля нього спали чотири оазянина, які називали себе Обожнюва Іуа Номер Один, Обожнюва Іуа Номер П’ятдеят отири, Обожнюва Іуа Номер імдеят Віім, Обожнюва Іуа а Номер імдет Дев’ять — і всі четверо дуже голосно дихали вві сні, відразливо цмокаючи й булькаючи. Їхні ліжка стояли в іншій кімнаті, але в оселях оазян немає дверей, які б зачинялися, і до Пітера долинав кожен їхній віддих, кожен шморг носом, кожен в’язкий ковток. У своєму ліжку вдома він звик до ледве чутного дихання Беа, до нечастого зітхання Джошуа, але не до такого гамору. Лежачи в оазянському будинку, він пригадав схожий, давно забутий епізод зі свого минулого життя: як працівник благодійної організації підібрав його на вулиці й помістив до нічліжки для безхатьків, більшість із яких, подібно до Пітера, були алкоголіками й наркоманами. І як посеред ночі він ушився звідти, назад, на холодну вулицю, щоб усамітнитися в якомусь спокійному місці й перекуняти там.

Отож, Пітер лежав у гамаку, підвішеному просто неба у своїй ще не збудованій церкві, посеред цілковитого пустельного спокою, що панував цієї світанкової години на Оазі.

Цього разу сон Пітера був міцний і глибокий. Він завжди добре спав на свіжому повітрі: мабуть, давалися взнаки його безпритульні роки, коли Пітер у коматозному стані лежав у громадських парках чи під’їздах, лежав так нерухомо, що люди помилково вважали його мерцем. Без алкоголю зануритися в сон було трохи тяжче, але не набагато. Пітер відчував, що впоратися з настирливим, насиченим вологою повітрям Оази буде легше, якщо повністю піддатися йому. Перебувати у приміщенні, не маючи при цьому змоги цілком відгородитися від зовнішнього середовища — ні се ні те — було найгірше. Будинки оазян не зачинялися герметично, там не було кондиціонерів, як на аміківській базі; крізь нічим не затулені вікна вільно шугали підступні повітряні круговерті. Це чимось бентежило: лежати в ліжку загорнутим у ковдру та уявляти щохвилини, як повітря довкола тебе невидимими пальцями підіймає укривала й прослизає досередини. Значно краще було просто неба, в самісінькій бавовняній одежині. За якийсь час, якщо будеш достатньо сонливим, відчуєш, наче лежиш на мілині, а вода лагідно обмиває тебе.

Прокинувшись сьогодні, Пітер помітив, що його руки там, де дишдаша не прикривала їх, укрилися химерними ромбічними візерунками, відтисками сітки. Через це Пітерова шкіра була схожа на крокодилячу. Хвилини дві-три, доки сліди не зійшли, він забавлявся, фантазуючи, ніби перетворився на людину-ящірку.

Господарі дуже добре сприйняли відмову гостя спати в їхньому ліжку. Того першого дня, кілька годин по тому, як оазяни всі разом, як у них заведено, відійшли до сну, коли Пітер уже досить довго сидів у ліжку, молився, думав, совався, сьорбав воду з пластикової пляшки, перечікуючи час, щоб нікого не образити, не наважуючись поки що втекти звідти, він відчув, що хтось зайшов до кімнати. Це був Обожнювач Ісуса Номер Один, оазянин, який першим зустрів його в поселенні. Пітер подумав, чи не варто вдати, ніби він пробудився від глибокого сну, однак вирішив, що така дитяча комедія нікого не обдурить. Він усміхнувся й привітався, помахавши рукою.

Обожнювач Ісуса Номер Один підійшов до Пітерового ложа і став у його ногах, схиливши голову. Він був повністю закутаний у свій блакитний балахон, на голові мав каптур, черевики на ногах і рукавиці на руках, які він тримав перед собою, зчепивши на животі. Його бридкого лиця не було видно, тож Пітер спробував уявити собі під цією темною запоною відлоги людські риси.

Коли Номер Один заговорив, голос його звучав стишено, щоб не розбудити решту оазян. Слабкий, приглушений звук, моторошний, наче скрип дверей у далекому домі.

— Ти молия, — промовив оазянин.

— Молюся, — прошепотів у відповідь Пітер.

— Молюя і я, — сказав Номер Один. — Молюя, подіваюиь поути Бога.

Обидва на якусь мить замовкли. У суміжній кімнаті хропли інші оазяни. Врешті-решт Номер Один додав:

— Боюя, ві мої молитви хибили.

Пітер кілька разів подумки повторив останнє слово, якого не розібрав.

— Схибили? — перепитав він.

— хибили, — підтвердив Номер Один і, рознявши руки, однією вказав угору. — Бог перебуває там, — другою рукою він показав донизу. — Молитви йдуть тут.

— Молитви не подорожують у просторі, Обожнюване Номер Один, — відказав йому Пітер. — Молитви нікуди не йдуть, вони просто є. Бог тут, разом із нами.

— Ти уєш Бога? Зараз? — Оазянин звів голову, зосереджено й пильно дивлячись на Пітера; роззявина на його обличчі тремтіла.

Пітер випростав свої затерплі кінцівки, раптом відчувши, що його сечовий міхур повний.

— Просто зараз я чую лише своє тіло, яке каже, що мені треба відлити.

Оазянин кивнув і жестом запропонував Пітерові йти за ним. Пітер видобувся з ліжка й знайшов свої сандалі. Наскільки він зрозумів, зважаючи на перші двадцять із лишком годин свого перебування тут, в оселях оазян убиралень не було. Випорожнялися надворі.

Пітер і Обожнювач Ісуса Номер Один разом вийшли зі спочивальні в суміжну кімнату. Там вони проминули інших оазян, що спали, сповиті в свої кокони, нерухомі, наче трупи, якими вони й могли б здатися, якби не їхнє хрипке дихання. Пітер ішов навшпиньки, а Номер Один просувався нормально: його чоботи, м’які, наче підбиті оксамитом, ступали по долівці зовсім безгучно. Пліч-о-пліч вони минули склепінчастий перехід і крізь намистинову завісу вийшли на відкритий простір (якщо тільки простір на Оазі з її повітрям може бути по-справжньому «відкритим»). Сонце світило Пітерові просто в набряклі очі, і він ще дужче відчув, як спітнів і як свербить йому тіло після такого ложа.

Озирнувшись на будинок, із якого він вийшов, Пітер зауважив, що за ті години, які минули від часу його приїзду, довкілля Оази доклалося до напису ЛАСКАВОПРОСИМО, розрідивши фарбу, перетворивши її на пінисті випари, що тепер тоненькою цівкою стікали по стіні на землю; літери набули невиразних обрисів і перетворилися на якісь химерні візерунки.

Обожнювач Ісуса Номер Один помітив, що Пітер дивиться на залишки напису.

— лова на тіні піли коро, — сказав оазянин. — лова пробувають у пам’яті.

Він торкнувся грудей, немовби щоб показати, де пробуває пам’ять у таких, як він, або, може, щоб засвідчити свої щиросерді почуття. Пітер кивнув.

Потім Обожнювач Ісуса Номер Один повів його вулицями (мабуть, небруковані дороги можна назвати вулицями, якщо вони достатньо широкі?) углиб поселення. Довкола не було нікого, жодної ознаки життя, хоча Пітер знав, що та юрба людей, яка його зустріла раніше, мала бути десь там, усередині. Усі будинки були подібними один до одного. Скрізь овальні форми, усюди бурштиновий колір. Якщо це поселення й аміківська база — єдині архітектурні споруди на Оазі, тоді це був світ, у якому панувала практичність, а естетичні деталі були небажаними. Пітер не мав би цим перейматися, але переймався. Від самого початку він гадав, що церква, яку він зведе тут, мала би бути скромною і простою, щоб донести думку про те, що зовнішня форма не важлива — важливі тільки душі, які зберуться всередині; але тепер він волів звести гарну святиню.

Із кожним кроком потреба відлити ставала дедалі нагальнішою, і Пітер почав замислюватися, чи не задалеко веде його Номер Один, шукаючи відлюдне місце. Оазяни усамітненням надто не переймалися, принаймні, коли йшлося про вбиральню. Пітер бачив, як вони вільно позбавлялися своїх відходів на вулицях, зовсім про це не турбуючись. Ось вони йдуть собі, поважні, зосереджені на пункті свого призначення, аж тут з-під подолу балахона на землю сиплеться послід: сіро-зелені бібки без запаху, які, якщо на них випадково наступити, перетворюються на порошкувату, схожу на безе масу. На поверхні фекалії довго не затримувалися. Їх чи то розвіювало вітром, чи то поглинала земля. Пітер не бачив, щоб оазяни пісяли. Либонь, не мали в цьому потреби.

Пітер натомість ще й як мав. Він саме збирався сказати Номерові Один, що вони мусять зупинитися просто зараз будь-де, коли оазянин став перед якоюсь круглястою спорудою, таким собі архітектурним аналогом консервної бляшанки, тільки завбільшки з торговий склад. Невисокий дах будівлі було, наче гірляндами, прикрашено димарями... ні, не димарями, а лійками — широкими, на вигляд керамічними, лійками, схожими на вази, виготовлені з обпаленої в печі глини — усі горловинами до неба. Номер Один жестом запропонував Пітерові ввійти крізь намистинові двері. Пітер послухався. Усередині він натрапив на абияк розставлені цебра, бляшанки і барильця, усі різні, всі виготовлені вручну, і всі вони наповнювалися з труб, що звивалися зі стелі. Посудини було розставлено вздовж стін приміщення, а центр лишався вільним. У штучному ставку, завбільшки з басейн на задньому дворику в престижних районах Лос-Анджелеса, мерехтіла блідо-смарагдова вода.

— Вода, — промовив Номер Один.

— Дуже... розумно, — похвалив Пітер, відкинувши слово «спритно» як надто складне для вимови.

Побачивши повний ставок і десятки вкритих вологою труб, він тільки переконався, що ось-ось сам обмочиться.

— Доить? — запитав Номер Один, коли вони обернулися виходити.

— Е-е-е... — завагався збентежено Пітер.

— Доить води? Будемо відливати?

Аж тут Пітер дотямив, чому вони не зрозуміли один одного. «Відлити» — ну звісно ж! Ці розбіжності між буквальним значенням слова й розмовним — він так багато читав про них у розповідях про інші місіонерські експедиції й пообіцяв собі, що повсякчас уникатиме двозначності. Але мовчазна згода Номера Один на його прохання була такою спокійною і незворушною, що не було навіть натяку на помилку в спілкуванні.

— Даруйте мені, — промовив Пітер, випередив Номера Один, став посеред вулиці й, задерши свою дишдашу, пустив на волю струмінь сечі.

Здалося, минула не одна хвилина, доки він був готовий обернутися назад до оазянина. Щойно Пітер це зробив, Обожнювач Ісуса Номер Один скинув додолу одну бібку. Незбагненний звичай, хоча подібні жести, що засвідчують повагу, є і в європейців, наприклад, коли ті цілуються у щоки — правильну кількість разів у правильну щоку.

— Тепер знову пати? — Оазянин указав рукою туди, звідки вони прийшли: у напрямку до будинку з хропунами, де стоїть просякла потом ванна, від якої тхне кокосом.

Пітер ухильно всміхнувся:

— Спершу відведи мене до місця, де буде наша церква. Я хочу побачити його знову.

Тож вони вдвох вийшли зпоселення й попрямували через поле, до обраного місця. Ще нічого не було збудовано. У землі було видовбано чотири ямки, що позначали чотири кути майбутньої будівлі. Іще всередині цих меж Пітер накреслив загальний план і пояснив сімдесятьом сімом душам, які зібралися довкола нього, що має бути всередині церкви. Тепер, коли після тривалого проміжку часу він знову дивився на свої креслення на порожньому клаптику землі очима, потьмареними втомою, він бачив їх так, як, либонь, бачили оазяни: незграбні таємничі видовбини в піску. Пітер відчув, що йому нізащо не дорівнятися до того завдання, яке стоїть перед ним. Беа, безперечно, розрадила б його, сказала б, що він замало спав, а тому об’єктивна реальність плутається в його голові, і, звісно, мала б рацію.

Було там і декілька інших слідів, які зоставило після себе зібрання Обожнювачів Ісуса. Калюжка молочного блювотиння, яке відригнуло одне з оазянських немовлят під час Пітерової вітальної промови. Пара чобіт, подарованих спеціально для Пітера, але замалих йому на кілька дюймів (ця помилка, здається, оазян ані збентежила, ані здивувала, вони лише мовчки визнали це). Напівпрозорий бурштиновий глечик для води, майже порожній. Металеве блістерне упаковання (аміківський дарунок), із якого видавлено всі пігулки. Дві подушки на певній відстані одна від одної, на яких двійко молодших дітей задрімали, коли розмова дорослих зайшла надто далеко в невидимі сфери.

Пітер повагався кілька секунд, а відтак підібрав подушки й поклав їх одна біля одної. Потім опустився на землю, підсунувши подушки під голову й під поперек. Утома відразу ж почала покидати його тіло, немовби земля вбирала її в себе. Шкода, що він не був сам.

— У наому ліжку ти не мав поинку, — зауважив Обожнювач Ісуса Номер Один.

Через жмуток свистячих і шиплячих звуків Пітер не зміг розібрати фрази.

— Я не зовсім зрозумів...

— Ти не був... задоволений, — сказав Номер Один. Він аж стиснув свої рукавиці, силкуючись відшукати слово, яке зміг би вимовити. — У наому ліжку. он не прийов ніколи.

— Це правда, — усміхаючись, погодився Пітер. — Сон не прийшов.

Чесному всюди честь, подумав Пітер. А непорозумінь буде досить і без зайвої дипломатії.

— Тут он прийде за тобою, — зазначив Номер Один, обвівши рукою в рукавичці простір довкола них.

— Так, тут сон прийде за мною.

— Добре, — закінчив оазянин. — Тоді ве буде гаразд.

Утім чи буде? Схоже, на це можна було сподіватися. Пітерові видавалося, що його місія йде як належить. Уже відбулося декілька незбагненних подій — незначних, це правда, не надто й дивовижних, але їх було досить, щоб показати: Бог особливо зацікавлений у тому, як тут усе обернеться. Наприклад, Пітер розповідав про Ноя і Всесвітній потоп (на прохання оазян), і тієї самісінької миті, коли він оповідав, як «розчинилися небесні розтвори», дощ почався насправді. А потім був іще той дивовижний випадок, коли настала ніч, вони закінчили роботу і жарівні було погашено. Вони всілися в темряві, й Пітер переповідав напам’ять початок Книги Буття (знову ж таки на прохання своєї нової пастви), і саме тієї миті, коли Господь сказав: «Хай станеться світло», — в одній із жарівень засичало, і там знову зайнялося полум’я, огортаючи їх золотим сяйвом. Випадкові збіги обставин, безперечно. Пітер не був марновіром. Значно ближчими до справжнього дива, вважав він, були щирі виголошення віри й братерства з боку цих людей, таких неймовірно не схожих на нього.

Проте була й низка розчарувань. Або ж не так розчарувань, як неспроможностей порозумітися. І Пітер не міг навіть уявити собі, чому зазнав невдачі, не міг збагнути, чого ж він не зрозумів.

Наприклад, світлини. Якщо він чомусь і навчився за всі свої роки, то це тому, що найкращий — і найшвидший — спосіб вибудувати близькі стосунки з незнайомцями — це показати їм світлини своїх дружини, будинку, себе самого, тільки молодшого, одягнутого й зачесаного, як одягалися й зачісувалися десять років тому, батьків, братів і сестер, домашніх тварин, дітей. (Ну, нехай у нього дітей не було, але це сама собою була хороша тема для розмови. «А діти?» — завжди запитують люди, немовби гадають, що найкращі фото ти приберіг на кінець.)

Можливо, дарма Пітер показував світлини такій численній юрбі оазян. Сімдесят із гаком людей по черзі переглядали їх, передаючи далі, і виходило, що майже всі бачили не ту картинку, про яку цієї хвилини оповідав Пітер. Хоча, правду кажучи, Обожнювачі Ісуса, які сиділи поблизу Пітера й могли простежити зв’язок між світлиною та її описом, поводилися так само незбагненно.

— Це моя дружина, — промовив Пітер, виймаючи з альбому верхню світлину й простягаючи її Обожнювачеві Ісуса Номер Один. — Беатріс.

— Беатрі, — сказав Обожнювач Номер Один, плечі його аж скривилися від зусилля на останньому звуці.

— Скорочено — Беа, — додав Пітер.

— Беатріс, — повторив Номер Один.

Оазянин обережно тримав фотокартку кінчиками пальців у рукавичках, точно горизонтально, наче побоювався, що мініатюрна Беатріс у своїх темно-червоних джинсах і светрі зі штучного кашеміру може зіслизнути з карточки. Пітер замислився, а чи можуть ці люди взагалі бачити у звичному розумінні цього слова, адже на їхніх обличчях не було нічого такого, що він міг би визначити як око. Вони не були незрячими, це очевидно, але... може, вони не могли сприймати двовимірні зображення?

— Твоя дружина, — промовив Обожнювач Ісуса Номер Один. — Волоя дуже довге.

— Було, раніше, — відказав Пітер. — Тепер вона має коротшу зачіску.

Цікаво, привабливим чи відразливим було довге волосся для тих, хто не мав його зовсім?

— Твоя дружина любить Іуа?

— Авжеж, любить.

— Добре, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один, простягаючи світлину наступному оазянинові, який прийняв її, наче святу реліквію.

— А на цій фотографії, — розповідав далі Пітер, — будинок, у якому ми мешкаємо. Це в передмісті... містечку неподалік Лондона, в Англії. Як ви бачите, загалом наш дім подібний до сусідніх будинків. Але всередині він інакший. Ось так і людина може видаватися подібною до тих, хто довкола неї, але внутрішньо, через свою віру в Господа, бути зовсім іншою.

Пітер підвів погляд, щоб оцінити, як було сприйнято це порівняння. Довкола нього десятки оазян стояли навколішки концентричними колами, урочисто чекаючи, доки їм буде передано прямокутничок фотопаперу. Окрім кольорів своїх балахонів і незначної різниці у зрості, оазяни не відрізнялися нічим. Серед них не було ні гладких, ні кремезних, ні довготелесих незграб, ні зігнутих у дугу бабищ. Ні чоловіків, ні жінок. Тільки щільні лави однотипних істот, що припали до землі в однакових позах, одягнутих у вбрання однаковісінького крою. А під кожним каптуром — загуслий гуляш, який Пітер не міг, просто не міг витлумачити як обличчя.

— Голка, — здригнувшись, сказала істота на ім’я Обожнювач Ісуса Номер П’ятдесят Чотири. — Ряд голок. Ряд... ножів.

Пітер гадки не мав, про що він каже. На світлині, яку передали тому оазянину, були тільки нечупарна колишня будівля міської ради й тонка металева огорожа.

— А це, — мовив Пітер, — наш кіт, Джошуа.

Обожнювач Ісуса Номер Один розглядав світлину секунд п’ятнадцять чи двадцять.

— Джоуа любить Іуа? — запитав він нарешті.

Пітер засміявся.

— Він не може любити Ісуса. Джошуа — це кіт.

Оазяни сприйняли цю інформацію мовчки.

— Він не... він тварина. У нього немає... — слово «свідомості» спало Пітерові на думку, але він відкинув його. Забагато звуків «с», щонайменше. — Його мозок дуже маленький. Він не може думати про добро і зло, про те, чому він живий. Він може тільки їсти і спати.

Пітер почувався, ніби зраджує Джошуа, кажучи таке. Кіт міг значно більше. Але правда була й у тому, що він не переймався питаннями моралі, його ніколи не хвилювало, навіщо він з’явився на цьому світі.

— І все-таки ми любимо його, — додав Пітер.

Обожнювач Ісуса Номер Один кивнув.

— Ми теж любимо тих, у кого немає любові до Ісуса. Однак вони помруть.

Пітер дістав наступну світлину.

— А ось це, — сказав він, — моя церква там, удома.

Він ледь-ледь не повторив дотеп Бі-Джи про архітектурний конкурс, але зумів стриматися й прикусив язика.

Прозорість і простота — ось що потрібно йому тут, принаймні доти, доки він не зрозуміє, як ці люди влаштовані.

— Голка, так багато голки, — сказав один із Обожнювачів Ісуса, порядкового номера якого Пітер іще не запам’ятав.

Пітер нахилився вперед і поглянув на світлину догори ногами. Жодних голок він там ніде не побачив. Лише незугарну церковну споруду, яку оточувала металева огорожа з арковою брамою у псевдоготичному стилі. Потім Пітер помітив гостряки на кінцях прутів.

— Нам треба захищатися від злодіїв, — пояснив він.

— Злодій помре, — погодився котрийсь із оазян.

Наступним у стосі лежало ще одне фото Джошуа, де кіт згорнувся калачиком на пуховій ковдрі, лапкою прикривши очі. Пітер засунув цю світлину під спід і вибрав іншу.

— Це задній дворик нашої церкви. Колись там була стоянка машин. Суцільний бетон. Ми попросили, щоб бетон здерли й замінили на грунт. Ми подумали, що люди можуть прийти до храму пішки або ж знайти собі місце для паркування на вулиці... — навіть говорячи це, він усвідомлював, що половина з того, що він сказав — а може, і все — мусить бути для цих людей незрозумілим. Утім зупинитися Пітер не міг. — Ми ризикували. Але ризик себе виправдав. Це було... Це був успіх. То була хороша справа. Виросла трава. Ми посадили кущі й квіти, навіть кілька дерев. Тепер там бавляться діти, коли надворі тепло. Загалом, там, звідки я прибув, нечасто буває по-справжньому тепло...

Пітер молов казна-що. Опануй себе.

— Ти де?

— Га?

Оазянин показав фото.

— Ти де?

— Мене на цій світлині немає, — відповів Пітер.

Оазянин кивнув і простягнув знімок сусідові.

Пітер вийняв наступне фото з альбому. Якби навіть повітря Оази не було таким вологим, він однаково б уже зіпрів.

— Це я в дитинстві, — розповідав далі Пітер. — Фотографувала тітонька, мабуть. Сестра моєї матері.

Обожнювач Ісуса Номер Один ретельно оглянув знімок трирічного хлопчика. На ньому Пітер, хоч і крихітний, якщо порівнювати з довкіллям, але все одно помітний у своїй жовтогарячій парці й помаранчевих рукавицях, махав в об’єктив фотоапарата. Це була одна з небагатьох родинних світлин, знайдених у будинку його матері, коли вона померла. Пітер сподівався, що оазяни не попросять показати фото батька, бо мати знищила їх усі.

— Дуже виокий дім, — зазначив Обожнювач Ісуса Номер П’ятдесят Чотири.

Він мав на увазі висотний будинок на задньому плані світлини.

— Це було жахливе місце, — сказав Пітер. — Гнітюче. До того ж ще й небезпечне.

— Дуже виокий, — повторив Номер П’ятдесят Чотири, передаючи квадратик фотопаперу наступному в черзі.

— Незабаром після того ми перебралися звідти до кращого місця, — розповів Пітер. — Безпечнішого, принаймні.

Оазяни схвально загомоніли. Перебратися до кращого й безпечнішого місця — це вони могли зрозуміти.

Світлини, які Пітер уже віддав, тим часом подорожували в натовпі. Один оазянин мав питання щодо зображення з Пітеровою церквою. На фото кілька вірян згромадилися зовні будівлі, по черзі заходячи в сині двері. Серед них був Іан Дьюар, ветеран війни в Афганістані, що пересувався на милицях. Від пропозиції Міністерства оборони оплатити йому протез він відмовився, щоб мати зайвий привід поговорити про війну.

— оловік без ноги, — зауважив оазянин.

— Саме так, — підтвердив Пітер. — Була війна. Його дуже сильно поранили в ногу, і лікарям довелося її ампутувати.

— оловік зараз мертвий?

— Ні, з ним усе гаразд, він живий і здоровий.

Звідусіль почувся зачудований шепіт, кілька голосів змовило: «Хвала Гоподу!»

— А це, — сказав Пітер, — моє весілля. Це я й моя дружина, Беатріс, того дня, коли ми побралися. А у вас бувають весілля?

— У на бувають веілля, — відказав Обожнювач Ісуса Номер Один.

Якою була ця його відповідь? Злегка насмішкуватою? Роздратованою? Знудженою? Чи просто інформативною? З інтонації Пітер сказати цього не міг. Наскільки він чув, інтонації не було взагалі. Лише напруження м’язів чужинної плоті, що працювали замість голосових зв’язок.

— Вона познайомила мене з Христом, — додав Пітер. — І привела до Бога.

Ці слова викликали реакцію значно бурхливішу, ніж світлини.

— Твоя дружина знайла Книгу, — промовив Обожнювач Ісуса Номер Сімдесят-Скількись-Там. — Вона итала, итала, итала, итала раніе від тебе. Вила метод Іуа. Тоді твоя дружина прийла до тебе і казала: «Я відукала Книгу дивних нових реей. итай тепер ти. Ми не згинемо, але матимемо життя віне».

У такому викладі це було схоже більше на загравання змія до Єви в Едемі, ніж на ті практичні християнські приповіді, які Беа розповідала в лікарняній палаті, де вони вперше зустрілися. Але цікаво було те, що оазянин намігся процитувати Євангеліє від Івана 3:16. Мабуть, Курцберг навчив їх.

— Вас навчив цього Курцберг?

Обожнювач Ісуса, що говорив перед тим, не відповідав.

— Кожен, хто вірує в Нього, не згине, але матиме життя вічне, — виголосив Пітер.

— Амінь! — відгукнувся Обожнювач Ісуса Номер Один, і вся громада зашамотіла за ним. Слово «амінь», на щастя, було саме пристосовано до їхніх ротів чи якоїсь іншої частини тіла, яку вони використовували для розмови. — Амінь, амінь, амінь!

Весільне фото досягло оазянина в оливково-зеленому балахоні. Він — чи вона? — відсахнувся.

— Ніж, — сказав оазянин. — Ніж.

Справді: на світлині Пітер і Беа разом стискали руків’я велетенського ножа, збираючись, згідно з традицією, відкраяти шматок свого весільного торта.

— Це звичай такий, — пояснив Пітер. — Обряд. То був дуже щасливий день.

— аливий день, — луною відгукнувся оазянин — наче волога папороть чавкотнула під чиїмись ногами.

Пітер засовався у гамаку, прагнучи відвернутися від сонця, що сходило. Топлене помаранчеве світло потроху ставало дедалі яскравішим. Він лежав горілиць, вдивляючись у небо, а перед його очима танцювали в безхмарному обширі пурпурові після-образи. Незабаром вони розтанули, і небо набуло рівномірної золотої барви. Чи була ранкова зоря там, удома, бодай колись такою золотою? Пітер не пригадував. Він пам’ятав яскраве сяйво, що лилося на ліжко, золотило хутро Джошуа, непокриті вигини стегон Беа, коли ранок випадав теплий і вона скидала зі себе простирадла. Але це не те саме, коли ціле небо сповнене золотої барви. За вікном їхньої з Беа спальні небо ж було блакитним, хіба ні? Пітер був сердитий на самого себе через те, що забув.

Так багато треба було розповісти Беа, а він записав надто мало. Коли випаде наступна можливість надіслати листа, він завдяки нотаткам, нашкрябаним у своєму записнику, безперечно, спроможеться перелічити все найважливіше, що сталося за останні триста шістдесят годин. Але його оповіді бракуватиме дрібниць. Пітер забуде спокійні, тихі миті близькості між ним та його новими друзями, несподівані проблиски порозуміння в тих сферах спілкування, які, він думав, будуть безнадійно темними. Він може навіть не згадати про золоте небо.

Записники були в рюкзаку, десь на споді. Можливо, треба було тримати їх біля себе, у гамаку, щоб мати змогу занотувати свої думки й роздуми, хай коли вони прийдуть. Але в такому разі Пітер міг би вві сні наштрикнутися на олівець. Або ж олівець міг крізь комірку сітки впасти на тверду долівку внизу, а від удару весь внутрішній графітовий стрижень розкришився б на десятки частинок, і тоді годі було б загострити олівця. Для Пітера олівці були справжнім скарбом. Доглянуті належним чином, вони слугуватимуть довго, коли витечуть усі кулькові ручки, засохнуть усі фломастери і вийдуть із ладу всі друкарські машинки.

До того ж Пітер насолоджувався цими годинами в гамаку, вільними від будь-яких справ. Коли він був на землі, працюючи зі своєю паствою, мозок його гудів без упину, готовий до викликів і сприятливих нагод. Кожна розмова могла виявитися вирішальною для його місії. Нічого не можна було брати як належне. Оазяни вважали себе християнами, однак їхнє поняття про Христове вчення було зовсім слабке. Серця їхні були сповнені безформної віри, але їм бракувало розуміння — і вони знали про це. Їхній пастор мав щохвилини бути вкрай зосередженим, слухаючи їх, спостерігаючи їхні відгуки, вишукуючи проблиски світла.

Повертаючись же до справ земних, Пітер мав так само зосереджено працювати фізично: носити каміння, перемащувати його будівельним розчином, копати ями. Коли денна робота закінчувалася й оазяни розходилися по домівках, умоститися в гамаку, знаючи, що зробив усе, що міг, було справжнім блаженством. Сітка немовби вихоплювала Пітера з бурхливого потоку відповідальності й підвішувала у блаженному забутті між трудами сьогоднішнього дня й завтрашнього. Він наче отримував змогу побути твариною, яка, не володіючи нічим, окрім власної шкури, байдикує, простягшись у темряві чи дрімаючи на осонні.

Тут лежало кілька сіток, подібних до тієї, з якої Пітер зладнав собі гамак. Ними оазяни носили цеглу... Звідкіля? Звідкись, де вона була. Четверо оазян, кожен (чи кожна?) обв’язавши кінець сіті довкола свого плеча, виступали врочисто, несучи полем до церкви купу цеглин, наче труну з небіжчиком. Хоча майданчик під святиню пролягав неподалік від основного скупчення будинків — просто на відстані, достатній для того, щоб надати йому необхідного статусу місця, яке поза звичайним плином речей — все одно, думав Пітер, із сіткою цегли на плечах іти було неблизько. Схоже, колеса оазяни не знали.

Пітерові тяжкувато в це вірилося. Колесо ж, вочевидячки, було таким пречудовим винаходом, хіба ні? Оазяни, здавалося б, навіть якщо ніколи раніше не мали гадки про нього, мусили б запозичити його, щойно побачивши в аміківців. Аж ніяк не применшуючи всілякої пошани, на яку, звісно, заслуговує, позатехнологічний триб життя, — хіба ж хтось, маючи вибір, тягатиме цеглу риболовними сітями?

Риболовна сіть? Пітер назвав цю сітку так, тому що вона була схожа на риболовну, але ж сплели її, мабуть, для якоїсь іншої цілі — можливо, навіть спеціально, щоб носити нею цеглу. Тут більше не було до чого застосовувати сіті. На Оазі не було ні океану, ні великих водойм, не було, очевидно, і риби.

Риби не було. Цікаво, зрозуміють оазяни Пітера, коли дійде до важливих біблійних оповідей, у яких згадується риба? Таких було чимало: Йона і кит, диво з хлібами й рибинами, галілеяни-рибалки, що стали учнями Ісуса, та й Ісусова обіцянка-метафора зробити їх «ловцями людей»... Уривок із глави тринадцятої Євангелія від Матвія, де йдеться про те, що «Царство Небесне подібне до невода, у море закиненого, що зібрав він усячину»... Навіть у початковій главі Книги Буття мовиться, що перші тварини, яких створив Бог, були морськими мешканцями. Скільки ж сторінок Біблії Пітерові доведеться оминути, не маючи змоги розтлумачити їх оазянам?

Однак Пітер не повинен занепадати духом через це. Його труднощі не були якимись надзвичайними, аж ніяк; навпаки, такий стан справ був цілком звичним. Місіонери в Папуа-Новій Гвінеї у двадцятому столітті були змушені шукати способу обійти той факт, що тубільці не знали овець, а їхній тамтешній еквівалент, свині, не надто надавався до використання в християнських при-повістях через те, що папуаси розглядали своїх свиней як здобич, яку вони мають убити. Тут, на Оазі, Пітерові доведеться зіштовхнутися з подібними викликами, і йому просто треба знайти щонайкраще компромісне рішення.

Зважаючи на все це, наразі він із оазянами непогано ладнав.

Пітер перекотився на живіт і крізь комірки сітки поглянув униз, на землю. Його сандалії стояли рівно одна біля одної на гладенькій бетонній підлозі просто під ним. Оазянський розчин заледве потребував шпарування; він розтікався майже сам собою, а, висихаючи, поверхня ставала атласною, на дотик схожою не так на бетон, як на нелаковану деревину. Зчеплення з підлогою вистачало саме для того, щоб м’які шкіряні черевики оазян не ковзали по ній.

Біля Пітерових сандалій лежало одне з небагатьох знарядь праці, якими користувалися на будівництві: велика ложка, завбільшки з... як би це описати Беа? Завбільшки з невеликий заступ? Із велосипедний насос? Із поліційний кийок? Хай там як, вона була не з дерева й не з металу, а з якоїсь речовини, схожої на скло й міцної як сталь. Цією ложкою перемішували будівельний розчин у цебрах, щоб він не застиг швидше, ніж треба. Минулої ночі — тобто годин п’ять чи шість тому — перш ніж умоститися спати у своєму гамаці, Пітер добрячих двадцять хвилин відчищав цю ложку від розчину, відшкрябуючи його пальцями. Рештки розчину валялися довкола. Попри втому, він попрацював сумлінно. Ложкою тепер знову можна було мішати цемент. Цю роботу, як найдужчому, належало виконувати отцю Пітеру.

Він усміхнувся, подумавши про це. Раніше він ніколи не був надто сильним. У минулому житті Пітера частенько лупцювали інші п’янички, а поліціянти без проблем закидували його до витверезника. Одного разу він пошкодив собі спину, намагаючись донести Беа до ліжка. («Я затовста, я затовста!» — кричала вона, в такий спосіб тільки посилюючи його цілковиту ганьбу, коли той змушений був упустити її додолу.) Тут, із-поміж оазян, Пітер був справжнім силачем. Тут він стояв коло цебра з розчином і колотив його вміст, а слабші істоти довкола дивилися на нього захопленими очима. Сміх та й годі, звісно, утім було в цьому щось таке, що піддавало Пітеру духу.

Увесь процес будівництва був простий аж до абсурду, втім, ефективний. Цебер — звичайнісінький казан, у якому розчин розмішували руками, — ось типовий показник рівня технологічного прогресу оазян. Стіни церкви, що зводилися, не мали ніякого кістяка: ані металевих підпор, ані дерев’яного каркаса. Ромбічні цеглини просто ліпили поверх фундаменту, а потім, ряд за рядом, викладали одна на одну, скріплюючи розчином. Такий нехитрий спосіб побудови видався Пітерові нетривким.

— А що, як здійметься шквал? — запитав він Обожнювача Ісуса Номер Один.

— квал? — Верхня частина роззявини на обличчі Номера Один — дитячі лоби, так би мовити — злегка скривилася.

— Що, як подме дуже сильний вітер? Чи не знесе він церкви дощенту? — Пітер сильно й голосно задмухав, замахав руками, а потім жестами показав, як руйнується будівля.

Химерне обличчя Обожнювача Ісуса Номер Один скривилося ще трохи. Вираз цей міг повідомляти про здивування чи збентеження, а міг і не означати анічогісінько.

— Зв’язок не розірветья ніколи, — промовив він. — Зв’язок ильний, о, дуже ильний. Вітер — як...

Щоб показати, якими марними будуть потуги вітру, оазянин простягнув руку і провів нею по Пітеровому волоссю, лише злегка його скуйовдивши.

Запевнення це було таке саме по-дитячому простосерде, як і власне метод будівництва церкви, але Пітер вирішив довіритися вмінню оазян. Їхнє поселення, хоч і не вражало архітектурними витворами, однак здавалося цілком непохитним. До того ж треба було визнати, що розчин, яким скріплювалися між собою цеглини, був навдивовижу міцний. Щойно нанесений, він виглядав як кленовий сироп, але за годину був уже твердий, як бурштин, і з’єднував цеглини намертво.

Церкву будували без риштувань і без драбин; не використовували нічого, зробленого з дерева чи металу. Натомість на висоту діставалися у надзвичайно громіздкий і водночас пречудесно практичний спосіб. Велетенські блоки, витесані із затвердлого моху — того самого матеріалу, з якого оазяни виготовляли свої ліжка, — складалися східцями і приставлялися зовні до стін будівлі. Кожна сходинка була завширшки метри два й заввишки стільки, скільки треба; у міру того, як муровання підіймалося над землею, приставлялися нові щаблі. За кілька останніх днів сходи виросли й зараз мали висоту у два Пітерові зрости, але, попри весь їхній огром, було очевидно, що вони тимчасові, що це будівельне приладдя, яке до головної конструкції належить не більше, ніж належала б драбина. Ці сходи навіть були пересувними. Якщо налягти всім разом, то, нехай і з великими зусиллями, їх можна було посунути вбік. Кілька разів Пітер допомагав пересувати таку сходину, і хоч напевне визначити, скільки вона важила, не міг через те, що штовхали її всі разом, вона здалася йому не тяжчою, ніж, скажімо, холодильник.

Цілковита простота цієї технології зачарувала Пітера. Гаразд, вона не придасться для будівництва хмарочоса чи кафедрального собору, якщо тільки на довколишній території не можна буде розмістити східчастої драбини завбільшки з футбольний стадіон, але для побудови скромної церковки вона була запаморочливо складною. Оазяни просто підіймалися сходами, кожен тримаючи по одній цеглині. На вершині вони спинялися й обводили очима (оком, зоровою щілиною абощо) верх муровання, як, либонь, піаніст оглядає клавіші свого інструмента перед концертом. Відтак клали цеглину в правильне місце і спускалися назад.

Робочий процес за всіма стандартами був трудомісткий. У сам розпал роботи на будівництві працювало десятки чотири оазян, і Пітер вважав, що могло бути й більше, але тоді вони б заважали одне одному. Праця була організованою, без поспіху, але й без зупинок — доки кожен оазянин (чи оазянка?) не досягав своєї межі і йшов на якийсь час додому. Працювали вони переважно мовчки, радячись лише тоді, коли опинялися перед якимось новим викликом або коли щось могло піти не так, як слід. Пітер не міг сказати, чи вони щасливі. Це був найпалкіший його намір: пізнати їх так добре, щоб зрозуміти, коли вони щасливі.

Чи були оазяни щасливі, коли співали? Напевно, якби спів завдавав їм муки, вони б цього не робили. Пітер аж ніяк не сподівався, що вони привітають свого пастора хоровим співом «Чудової ласки», вони запросто могли влаштувати йому якесь інше вітання. Можливо, їм потрібно було дати вихід своїм радощам.

Щастя — це така невловна річ, яку дуже важко помітити: воно подібне до метелика, що маскується в лісі, — хтозна, чи він іще перед тобою, чи вже полетів геть. Колись молода жінка, новонавернена до Христа, сказала Пітерові: «Якби ви тільки могли побачити мене торік, коли я запоєм пила разом зі своїми приятелями! Ми були такі щасливі, ми реготали, аж за животи бралися, не могли спинитися. Люди оберталися подивитися, що ж там такого смішного, хотіли й самі так приємно проводити час, як ми. Ми ж літали, я була на сьомому небі. А насправді весь цей час думала: „Боже, допоможи мені! Мені так страшенно самотньо! Мені так невимовно сумно! Я не хочу жити, я не можу терпіти це життя ані хвилини довше!“ Розумієте, про що я?» А з іншого боку був Іан Дьюар, що розводився про свою службу в армії, скаржився нажмикрутів-чинуш, які позбавляли війська найнеобхіднішого: «Нічник купи собі сам, а ось тобі бронік, один на двох, а якщо тобі відірве ногу, ковтни оці ось дві крихітні таблетки, бо морфію у нас для тебе немає». Одного разу після п’ятнадцяти хвилин таких нарікань Пітер, зважаючи на інших людей, що терпляче чекали нагоди поговорити зі своїм духівником, урвав ветерана: «Іане, пробач мені, але тобі не потрібно постійно повертатися до цього. Бог був там. Він був там із тобою. Він бачив, що відбувалося. Він бачив усе». Тоді Іан не витримав і заридав, сказавши, що він знає, він знає це, і саме тому, попри це все, незважаючи на всі свої скарги й увесь свій гнів, він був щасливий, по-справжньому щасливий.

А ще була Беатріс, того дня, коли Пітер їй освідчився, дня, коли геть усе пішло шкереберть. О пів на одинадцяту ранку, під спекотним сонцем, коли вони стояли біля банкомата на головній торговій вулиці, збираючись на закупи до супермаркету, він запропонував їй одружитися. Мабуть, Пітерові належало впасти перед Беа навколішки, тому що її «Ну, так...» пролунало нерішуче й неромантично, немовби його пропозицію вона розглядала лише як практичний спосіб зменшити витрати на житло. А потім банкомат проковтнув її картку, і Беа довелося йти розбиратися до банку, де трапилася прикрість, коли менеджер півгодини мучив її допитами, ніби вона якась шахрайка, що викрала картку у справжньої Беатріс. Це приниження закінчилося тим, що Беа у праведному гніві розірвала всі відносини з цим банком. Після того вони пішли до супермаркету, але змогли дозволити собі ледве половину з того, що запланували купити, а коли повернулися на парковання, то побачили, що якийсь вандал надряпав на їхній машині свастику. Якби це було щось інше — карикатурний пеніс, лайливе слово, будь-що — вони б, напевно, лишили все як є, але це вони мусили прибрати, хай і довелося витратити купу грошей.

Так тривало цілісінький день: телефон Беа розрядився й вимкнувся; перша майстерня, до якої вони приїхали, була зачинена; друга була завалена роботою, і на них там навіть дивитися не схотіли; банан, яким вони мали намір підобідати, виявився гнилим ізсередини; у Беа на туфлі порвалася зіпсута застібка, через що Беатріс змушена була шкутильгати; двигун машини почав видавати дивні звуки; у третій майстерні їм повідомили невтішні новини: скільки коштуватиме перефарбувати машину, а також що їхня вихлопна труба проіржавіла. А насамкінець вони так довго діставалися до квартири Беа, що дорогі баранячі відбивні, які вони купили, через спеку набули геть непривабливого вигляду. Для Пітера це стало останньою краплею. Уся його нервова система вибухнула люттю. Він ухопив тацю з відбивними й уже намірився викинути їх у сміття, швиргонути чимдуж, щоб покарати м’ясо за те, що воно так легко псується. Але відбивні було куплено не за його гроші, і Пітер спромігся — ледь-ледь — опанувати себе. Він поклав продукти до холодильника, хлюпнув води на обличчя й пішов по Беа.

Пітер відшукав дружину на балконі, де та сиділа, видивляючись донизу на цегляну стіну, що оточувала багатоквартирний будинок, у якому вони мешкали, на стіну, увінчану колючим дротом і гостряками битого скла. Щоки Беа були мокрими.

— Пробач мені, — мовив Пітер.

Беатріс намацала його руку і сплела свої пальці з його.

— Я плачу, бо щаслива, — пояснила вона, тимчасом як сонце нарешті вкрилося пеленою хмаринок, повітря посвіжішало й подув, пестячи їхнє волосся, легенький вітерець. — Це найщасливіший день у моєму житті.

11 Він уперше усвідомив, що вона прекрасна також

— Боже, благолови нау зутрі, оте Пітере, — озвався до нього чийсь голос.

Засліплений світлом, Пітер незграбно обернувся, ледь не випавши з гамака. На тлі сонця, що сходило, виднілася постать оазянина, який наближався. Пітер знав лише те, що голос не належав Обожнювачу Ісуса Номер П’ятдесят Чотири, єдиному, чий голос він міг розпізнати без додаткових підказок.

— Доброго ранку, — відповів Пітер.

Саме це, і нічого більше, означало: «Боже, благослови нашу зустріч». Оазяни прохали в Господа благословення за першої-ліпшої нагоди, а отже, або вони розуміли поняття благословення краще, ніж більшість християн, або не розуміли взагалі.

— Я йду будувати нашу еркву знову.

За два тижні серед цих людей Пітерові вуха призвичаїлися, і він миттю зрозумів, що «ерква» — це «церква». Він порозмірковував і поєднав голос із балахоном канарково-жовтого кольору.

— Обожнювач Ісуса Номер П’ять?

— Так.

— Дякую тобі за прихід.

— Задля Бога я зроблю ве, о Він забажає, будь-о, будь-коли.

Навіть зараз, чуючи Обожнювача Номер П’ять, Пітер не міг зрозуміти, що ж саме відрізняло цей голос від голосу, скажімо, Обожнювача Номер П’ятдесят Чотири. Не звучання, у цьому чоловік був певен. Того дивовижного розмаїття голосів, до якого він звик удома — або ж навіть на аміківській базі — не було серед оазян. Тут не було ні дзвінких баритонів, ні верескливих сопрано, ні хрипких альтів, ні енергійних тенорів. Жодних відтінків у голосах: ні метикуватості чи тупості, ні сором’язливості чи агресії, ні холоднокровності чи спокусливості, ні зухвальства чи покори, ні веселощів чи журби. Може, як нетямущий зайда, Пітер не міг вловити нюансів, але він був цілком певен, що це не так. Ти ж не очікуватимеш, що якась одна чайка, чи один дрізд, чи сойка будуть кричати інакше, ніж інші представники їхнього виду. Вони просто не створені так.

Що оазяни могли, то це застосовувати мову по-різному, характерним чином. Обожнювач Ісуса Номер П’ятдесят Чотири, наприклад, був майстром уникання слів, які не міг вимовити, завжди примудряючись обходитися замінами без шиплячих чи свистячих звуків. Через ці виверти («іти до ліжка» замість «спати», «давати знання» замість «навчати» тощо) вимова його ставала чудернацькою, але й швидкою, і створювалося враження, нібито він вільно володіє чужою мовою. Обожнювачка Ісуса Номер П’ять, навпаки, не прагнула уникати важких звуків, вона просто намагалася розмовляти загальноприйнятою мовою, а якщо в потрібних їй словах траплялося багато «с», «ц», «ш», «щ» або «ч» — що ж, вельми шкода. З іншого боку, вона докладала менше зусиль, ніж дехто з оазян, щоб говорити чітко — її плечі не кривилися так сильно, коли треба було викашляти приголосну — і через це зрозуміти її іноді було важче.

Вона, її. Чому це Пітер думає про неї як про особу жіночої статі? Лише через балахон канарково-жовтого кольору? Чи він справді щось відчув на підсвідомому рівні, який годі проаналізувати?

— Доки решта не прийдуть, ми з тобою небагато можемо зробити, — сказав Пітер, вибираючись із гамака. — Ти міг поспати довше.

— Мене рано охопив трах. трах, о тебе немає.

— Немає?

— АМІК приїде ьогодні, — нагадала вона йому. — Забрати тебе додому.

— Аміківська база — не мій дім, — сказав Пітер, застібаючи сандалії.

Присівши навпочіпки, щоб зробити це, він майже порівнявся зростом із Обожнювачкою Ісуса Номер П’ять. Вона була дуже мала як на дорослу. Якщо вона була дорослою. Може, вона була дитиною. Хоча ні, навряд. А може, була неймовірно старою. Пітер просто не знав. Він знав, що Номер П’ять була дуже прямодушною, навіть за оазянськими мірками; що вона могла працювати тільки хвилин двадцять-тридцять, а потім ішла геть, і що вона мала за родича когось, хто не був Обожнювачем Ісуса, і це її засмучувало або ж викликало почуття, яке Пітер розумів як смуток. Власне кажучи, він не міг поручитися, що цей невірець доводився їй кревною ріднею. Може, то був просто товариш. А щодо смутку — це були скоріше його здогади. Оазяни не плакали, не зітхали, не ховали обличчя в долоні, тож вона мусила щось сказати, що наштовхнуло Пітера на такий висновок.

Пітер спробував пригадати ще щось про Обожнювачку Номер П’ять, але це йому не вдалося. На жаль, саме так і влаштовано людський мозок: він просіює особистісні враження і сприйняття крізь сито пам’яті, лишаючи тільки декілька знакових, може, навіть і не найважливіших.

Справді, наступного разу треба буде більше записувати.

— АМІК забере тебе, — повторила Номер П’ять. — Я боюя, ти не повернея.

Пітер вийшов крізь отвір у стіні, який згодом мав перетворитися на двері, став у тіні своєї церкви і з полегкістю відлив на землю. Сеча була ще темнішого помаранчевого кольору, ніж раніше, і Пітер замислився, чи не замало він п’є. Оазяни пили ощадливо, і він звик робити так само. Один великий ковток із його пластикової пляшки вранці, ще кілька ковтків через певні проміжки часу протягом робочого дня, та й по всьому. Коли пляшка порожніла, оазяни щоразу покірливо йшли до свого селища її наповнювати, але турбувати їх зайвий раз Пітерові не хотілося.

Узагалі оазяни дбали про нього пречудово, справді. Такі вкрай замкнуті люди, що більшість свого часу проводили вдома в тихих бесідах у колі родичів і близьких друзів, вони, одначе, зустріли Пітера з розпростертими обіймами. Це в переносному значенні. Вони були не з тих, хто полюбляє телячі ніжності. Але їхнє доброзвичайне ставлення до Пітера було очевидне. Щодня, коли Пітер працював на будівництві церкви, він раз по раз помічав, як хтось іде полем, несучи йому гостинець. То тарілку кулястої смаженини, схожої на самсу, то склянку теплого, приємного на смак густого напою, то кусень чогось крихкого й солодкого. Його товариші по роботі зрідка їли на будівництві, воліючи харчуватися як звикли, удома. Іноді хтось міг зірвати кілька суцвіть білоквіту, якщо той був молодий і соковитий. Але почастунки, приготовані завчасно, ці невеличкі офірування, призначалися лише Пітерові. Він приймав їх зі щирою вдячністю, адже голод дошкуляв йому постійно.

Хоча тепер уже не так. Не бажаючи зажити слави ненажери, за минулі триста шістдесят із гаком годин він призвичаївся споживати значно меншу кількість калорій і згадав те, чого навчився колись протягом своїх змарнованих років: щоб вижити і навіть зберігати активність, чоловікові досить зовсім трохи палива. Якщо його змушують обставини. Або якщо він занадто п’яний і йому байдуже. Або — як то було зараз — якщо він зайнятий справою, яка приносить йому задоволення.

Коли Пітер повернувся до Обожнювачки Ісуса Номер П’ять, вона сиділа на підлозі, притулившись спиною до стіни. У такій позі балахон її зібгався, необережно виставивши напоказ її худенькі стегна й те, що між ними. Пітер мигцем глянув на голизну Номера П’ять, і йому здалося, що він помітив анус, але нічого схожого на геніталії не було.

— Розкажи мені е із Книги дивних нових реей, — попросила вона.

«...Чоловіка та жінку створив їх», — спало Пітерові на думку.

— Ти знаєш розповідь про Адама та Єву? — запитав він.

— Боже, благолови ві розповіді з Книги. Ві вони добрі.

— Так, але чи знаєш ти саме цю? Чи чула ти її вже раніше?

— Давно, — погодилася Номер П’ять. — Тепер знову.

— Ти чула її від Курцберґа?

— Так.

— А чому Курцберґа немає тут, щоб розповісти тобі цю історію знову?

Відтоді як прибув до поселення, Пітер не раз задавав те саме запитання, змінюючи його на всякий лад, але задовільної відповіді досі не отримав.

— Отеь Курберг піов геть. Покинув на у потребі. Так амо покине і ти.

Її розщеплене обличчя, зазвичай здорового рожевого кольору, поблідло настільки, що складні риси його стали білими.

— Я поїду ненадовго. Скоро повернуся.

— Так, виконай воє проротво, будь лака.

Наскільки здалося Пітерові, в її словах не було ні грайливості, ні благання. Тон її голосу був практичний і, хоч говорила вона не голосніше за інших оазян, емоційний. А може, Пітер це лише вигадав. Можливо, він узагалі постійно вигадує, знаходить відмінності там, де їх не було, затявшись збагнути цих людей. Колись вони з Беа прочитали в якомусь журналі, що коти насправді не мають індивідуальних рис, попри те що їхні господарі воліли б думати інакше. Усі особливі звуки вашого котика, його незвичайна поведінка — це лише набір генетичних рис стандартного зразка, характерних для конкретної породи. Жахлива стаття, набазграна якимось писакою-мудрагелем із залисинами на чолі. Вона глибоко збурила Беа. Азбурити Беа непросто.

— Скажи мені, Номере П’ять, — почав Пітер, — та людина, яку ти любиш і через яку сумуєш, та, що не вірить у Христа, — це твій син?

— Мій... брат.

— А в тебе ще є брати чи сестри?

— Один живий. Один у землі.

— А батьки?

— У землі.

— А власні діти в тебе є?

— Боже поможи, ні.

Пітер кивнув, буцімто зрозумів. Він знав, що не надто метикуватий, і досі не мав жодного доказу, що Обожнювач Номер П’ять жіночої статі.

— Будь ласка, вибач мені мою недалекість, але скажи, ти чоловік чи жінка?

Вона не відповіла, тільки схилила голову набік. Пітер помітив, що, на відміну від Обожнювача Ісуса Номер Один, у неї лицева роззявина не кривилася, коли Номер П’ять була чимось збентежена. Він замислився: отже, вона розумніша чи просто стриманіша.

— Ти щойно згадала... щойно сказала мені про свого брата. Ти назвала його своїм братом, а не сестрою. Чому?

Вона поміркувала над цим якусь хвилю.

— Така воля Божа.

Пітер спробував ще раз:

— А ти своєму братові сестра чи брат?

Знову вона замислилася.

— Тобі я назву ебе ловом «брат», — мовила вона. — Бо лово «етра» важко вимовити.

— А якби «сестра» тобі вимовити було легше, що б ти сказала?

Вона змінила позу так, що балахон знову прикрив їй пахвину.

— Ніого.

— В історії про Адама та Єву, — не вгавав Пітер, — оповідається, що Бог створив чоловіка й жінку. Дві різні статі. Два різні види людини. Серед вас тут також є два різні види?

— Ми ві різні, — відказала вона.

Пітер усміхнувся й відвів погляд. Він умів визнати свою поразку. Крізь отвір у стіні, який зовсім скоро стане прекрасним вітражним вікном, він запримітив у далечині валку оазян, що несли сіті, повні цегли.

Аж тут Пітера шибонула думка, і нараз він усвідомив, що так нікого з аміківців і не попросив показати йому старе поселення оазян, те, яке вони таємниче покинули. Беа, була б вона тут, такого недбальства не вчинила б ніколи. На саму лише згадку про місце, що називається Сі-2, вона б запалилася цікавістю про Сі-1. Слово честі, що ж із ним, Пітером, не так? Коли такі його хиби зрідка дратували дружину, вона звинувачувала його в синдромі Корсакова^[32]. Це був жарт, звісно. Вони обоє знали, що алкоголь тут ні до чого.

— Номере П’ять?

Вона не відповіла. Оазяни не розкидалися словами намарне. Слід було сприйняти як належне те, що вони слухають тебе й чекають, доки ти перейдеш до тієї частини запитання, на яку вони зможуть відповісти.

— Коли Курцберг був із вами, — мовив Пітер далі, — у попередньому... у селищі, в якому ви жили раніше, розташованому неподалік аміківської бази, ви будували там церкву?

— Ні, — відказала Номер П’ять.

— Чому ж так?

Вона порозмірковувала над цим близько хвилини й промовила:

— Ні.

— А де ви молилися?

— Отеь Курберг приходив до на у дім, — сказала оазянка. — ілий день він ходив від одного дому до іного і до іного. Ми екали на нього. Ми екали довго. Потім він приходив, итав нам із Книги, ми молилия, потім він іов.

— Можна й так робити, — ввічливо погодився Пітер. — Дуже навіть хороший спосіб. Казав-бо Ісус: «Де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там я серед них^[33]».

— Ми ніколи не баили Іуа, — сказала Обожнювач Номер П’ять. — ерква крае.

Не спромігшись стримати гордості, що наринула на нього, Пітер усміхнувся. Він щиро сподівався, що для оазян справді кращою буде церква, яка матиме будівлю з каменю.

— Але ж де Курцберґ жив? — наполіг Пітер. — Я маю на увазі, де він спав, коли був тут, із вами?

Пітер уявив собі сповитого у ванну-кокон Курцберґа, який у модній піжамі обливається потом усю ніч. Невисокий на зріст, пастор принаймні б умістився в оазянському ліжку.

— Отеь Курберг мав авто, — повідомила Обожнювачка Ісуса Номер П’ять.

— Авто?

— Велике авто, — вона окреслила руками в повітрі нерівний прямокутник, що жодним чином не підказував, яке ж саме авто було в Курцберга.

— Ти хочеш сказати, що він просто від’їздив, щоб переночувати... е-е... щоб поспати на аміківській базі?

— Ні. Авто мало ліжко. Авто мало їжу. Авто мало ве.

Пітер кивнув. Ну звісно ж. Це було очевидне рішення. І, без сумніву, таку машину — може, навіть ту саму, Курцберґову — Пітерові також надали б до користування, якби він попросив. Але він свідомо вирішив не йти цим шляхом і не шкодував про це. Пітер відчував, що між Курцбергом і його паствою пролягала прірва, подолати яку було неможливо, хоч якими приязними і заснованими на взаємоповазі були їхні стосунки. Оазяни сприймали свого першого пастора як прибульця в усіх розуміннях цього слова. Проживаючи у своєму авто, Курцберґ давав знак, що ладен будь-коли ввімкнути двигун, натиснути на газ і поїхати геть.

— Як ти гадаєш, де Курцберґ зараз?

Якийсь час Номер П’ять мовчала. Інші Обожнювачі Ісуса вже були зовсім поряд, ледь чутно ступаючи по землі своїми м’якими черевиками. Цегла, без сумніву, була тяжезна, але оазяни, несучи її, не кректали й не плутали ногами.

— Тут, — відказала нарешті Номер П’ять і змахнула рукою перед себе, позначивши так, мабуть, увесь світ загалом.

— Ти гадаєш, він живий?

— Я вірю. Воля Божа.

— Коли він... гм... — Пітер спинився, розмірковуючи, як краще поставити доволі своєрідне запитання. — Він попрощався? Я маю на увазі, коли ти востаннє його бачила? Коли він залишав вас, він сказав: «Я йду і більше не повернуся»? Чи, може: «Побачимося наступного тижня»? Чи... що він сказав?

Номер П’ять знову мовчала. А тоді промовила:

— Не попроавя.

— Боже, благолови нау зутрі, оте Пітере, — озвався до нього чийсь голос.

Отож, оазяни прийшли будувати свою церкву, або ж, як називали її вони, еркву. Одного дня Пітер сподівався відучити їх від цього слова, замінивши його на інше. Ці люди цеглина за цеглиною зводили будову і водночас були не спроможні вимовити назву того, над чим так самовіддано трудилися. Було в цьому щось несправедливе.

Останнім часом Пітер почав якомога частіше, однак ненав’язливо, замість слова «церква» вживати «обитель». «Ми будуємо обитель», — частенько казав він (жодного свистячого чи шиплячого звука!) або ж поєднував обидва слова в одному реченні. Дбайливо викорінюючи будь-яке можливе непорозуміння, Пітер намагався пояснити значення цього слова оазянам. Це місце, казав він, що дарує безпечне й гостинне пристановище всім, хто прийме Ісуса у свої серця. Обитель існує і на небесах, це стан вічного духовного єднання з Богом.

Нове слово почали вживати лише декілька оазян. Більшість воліла казати «ерква», хоч їхні тіла й судомило через це. Ті ж, хто казав «обитель», попри їхні запевнення, здавалося, не розуміли Пітерових пояснень.

— Обитель там, на небеах, — казав Обожнювач Ісуса Номер П’ятнадцять, здіймаючи палець у небо. Потім показував на напівзбудовану церкву: — Небеа тут.

Пітер усміхався. На його переконання, «небеса» були не на небі, вони не мали астрономічних координат, вони існували всюди і в усьому. Але, напевно, читати таку метафізику оазянам час іще не настав. Вони вміли відрізнити місце, яке будували, від Бога, часткою якого хотіли стати, — це вже було добре.

— Гаразд, — казав Пітер.

— Хвала Іуу, — відгукувався Обожнювач Ісуса Номер П’ятнадцять, а голос його звучав так, ніби хтось висмикував ногу з багновиська, яке її засмоктало...

— Хвала навіки, — трохи сумовито відповідав Пітер.

Шкода, певною мірою, що Ісуса охрестили «Ісус». Хороше наймення, прекрасне, але з Даниїлом, чи Давидом, чи навіть Неємією тут повелося б легше. Що ж до Сі-2 чи дівчинки з Оскалузи, яка назвала цю планету Оазою, то про них тут краще було й не згадувати.

— Як ви називаєте це місце? — не раз запитував Пітер того чи іншого оазянина.

— Тут, — відповідали йому.

— Ні, увесь цей світ? — уточнював він. — Не лише ваші будинки, а й місцевість довкола, скільки сягає око, і навіть далі, ті місця, яких ви не бачите, за обрієм, де сідає сонце.

— Життя, — відповідали одні.

— Бог, — казали інші.

— А вашою мовою? — наполягав Пітер.

— Ти не зможе казати лова, — відповідав йому Обожнювач Ісуса Номер Один.

— Я можу спробувати.

— Ти не зможе казати лова, — годі було зрозуміти, що означало повторення цієї фрази: роздратування, чи впертість, чи непоступливе переконання, чи Номер Один просто спокійно стверджував той самий факт двічі поспіль.

— А Курцберґ міг сказати це слово?

— Ні.

— Курцберґ... коли він був разом із вами, вивчив якісь слова вашої мови?

— Ні.

— А ви, коли вперше зустріли Курцберга, знали якісь слова нашої мови?

— Декілька.

— Мабуть, було складно через це.

— Божа допомога з нами.

Пітер не міг зрозуміти, чи це був добродушно-сумовитий вигук — на кшталт тих, коли очі зводять під чоло, якщо є чоло й очі, які можна під нього звести, — чи оазянин дослівно повідомляє, що Бог їм допоміг.

— Ви так добре розмовляєте моєю мовою, — лестив Пітер їм. — Хто вас навчив? Курцберґ? Тартальйоне?

— Френк.

— Френк?

— Френк.

Напевно, це було ім’я Тартальйоне. До речі...

— А Френк був християнином? Обожнювачем Ісуса?

— Ні. Френк... обожнюва мови.

— Курцберґ теж навчав вас?

— Не мові. Він уив на тільки лову Божому. Він итав із Книги дивних нових реей. поатку ми не розуміли ніого. Потім, із Френковою допомогою, із Божою допомогою, лово за ловом ми зрозуміли.

— А Тарт... Френк, де він зараз?

— Не з нами, — відказав голос із-під оливково-зеленого балахона.

— Він піов геть, — відповів голос із-під канарково-жовтого балахона. — Лиив на у потребі.

Пітер намагався уявити, про що б запитала Беатріс, якби була тут, наскільки ширша картина розгорнулася б перед нею. Беа мала хист зауважувати не тільки те, що є, а й те, чого немає. Пітер поглянув на юрбу своїх вірян, невисоких на зріст людей, у вбранні пастельних кольорів, із химерними обличчями під каптурами і трохи брудними черевиками. Оазяни пильно дивилися на нього, наче на дивовижний обеліск, що передавав повідомлення з далекого світу. Позаду них, у мареві вогкої мли, бурштиново виблискували невигадливі будівлі їхнього міста. Розміститися в них могло значно більше людей, ніж сиділо тут, перед Пітером.

— Френк навчав тільки Обожнювачів Ісуса? — запитав він. — Чи всіх, хто хотів навчатися?

— Ті, хто не має любові до Іуа, не мають і бажання вития. Вони кажуть: «Для ого розмовляти мовою, вигаданою для інаких тіл?»

— А вони... ті, хто не бажав учити англійську, сердилися, що АМІК прийшов сюди?

Утім про почуття запитувати в оазян було марно. Особливо про почуття інших.

— А дуже складно, — вирішив Пітер зайти з іншого боку, — виготовляти їжу, яку ви віддаєте АМІК?

— Ми забезпеуєм.

— Але ж обсяги... Чи не... Вам не надто важко виробляти стільки їжі? Це не забагато?

— Ми забезпеуєм.

— Але чи не... Якби АМІК тут не було, ваше життя було б легшим?

— АМІК привіз тебе. Ми вдяні.

— Але... гм... — Пітер заповзявся вивідати бодай щось про те, як ставляться до присутності АМІК ті оазяни, що не є Обожнювачами Ісуса. — Кожен із вас працює, щоб виготовляти їжу, чи не так? Обожнювачі Ісуса та... гм... решта. Ви всі працюєте разом.

— Багато рук — мене роботи.

— Авжеж. Звісно. Але хіба немає серед вас таких, хто каже: «А чому ми маємо це робити? Нехай люди з АМІК вирощують їжу собі самі!»

— Уі знають — ліки потрібні.

Пітер порозмірковував над цим якусь хвилю.

— Отже, ви всі... гм... ви всі вживаєте ліки?

— Ні. Тільки дехто. Дехто з небагатьох. лава Іуу, вім Обожнюваам Іуа тут ьогодні ліки не потрібні.

— А як щодо тих, хто не любить Ісуса? Вони частіше хворіють? Це запитання викликало певну незгоду, а таке серед оазян траплялося рідко. Деякі голоси начебто стверджували, що так, Необожнювачі більше схильні до хвороб. Інші ж немов переконували в іншому, буцімто хворіли всі однаково, незалежно від того, вірили чи ні. Останнє слово було надано Обожнювачу Ісуса Номер Один, який висловив те головне, що упустили всі решта.

— Вони помруть, — виголосив Номер Один. — З ліками и без, вони помруть навіки.

Аж ось, якось надто швидко, Пітерові настав час від’їжджати. Грейнджер прибула точнісінько тоді, коли й пообіцяла: за триста шістдесят вісім годин відтоді, як вони востаннє розмовляли. Принаймні Пітер гадав, що це під’їздила саме вона.

Грейнджер попередила його, що наступного разу приїде на більшій машині, не на джипі, а на вантажівці, придатній для перевезення провізії. Справді, до Сі-2 із-за тремтливого обрію, вкрита запоною ранкового сяйва, наближалася саме вантажівка. Мабуть, гадав Пітер, селище здавалося Ґрейнджер містом примар, тому що зовні, як завжди, нічого не вказувало на те, яке насичене спілкуванням життя вирує всередині. На думку оазян, єдиним завданням вулиці було довести від одного будинку до іншого, а не збирати постійно юрби людей.

Вантажівка зупинилася біля будинку зі зображенням зірки. Вантажівка? Радше автофургон, що цілком міг би ганяти вуличками англійського містечка, розвозячи хліб чи молоко. Логотип АМІК на його боці був малий і непомітний, татуювання якесь, а не хвалькувата фірмова символіка. Аміківці-квітникарі. Аміківці — торговці рибою. На потужну мегакорпорацію нічого не вказувало.

Пітер розмішував біля церкви будівельний розчин, коли над’їхала машина Ґрейнджер. Він помітив її з відстані кількох сотень метрів. Оазяни, які весь час були зосереджені на своїй роботі, до того ж мали слабкий зір (стосовно слуху Пітер не був певен), транспорту не помітили. Цікаво, якби Пітер удав, що також не помітив і далі працював тут разом зі своєю паствою? Чи Ґрейнджер зрештою вибралася б із вантажівки й пішла б до них? Чи поїхала б на машині просто сюди, на місце будівництва церкви? Чи їй увірвався б терпець і вона поїхала б геть?

Чоловік знав, що змушувати Ґрейнджер чекати неввічливо з його боку, навіть якось по-дитячому, але йому хотілося, щоб вона видобулася зі свого металевого панцира й поспілкувалася як належить із людьми, яких вона й «людьми» відмовлялася називати і від яких у неї «мурахи по тілу бігають». Насправді ж нічого страшного чи огидного в них не було. Якщо досить довго дивитися на обличчя оазян, їхні риси припиняли викликати відразу, а безока роззявина ставала нічим не гіршою за людські ніс чи брову. Прикро, що Ґрейнджер цього не розуміє.

Пітер саме хотів було повідомити своїм товаришам по роботі, що змушений ненадовго їх залишити, коли помітив порух у дверному отворі будинку, позначеному зіркою. Звідти з’явився оазянин, йому, схоже, невідомий. Балахон його був мишастого кольору. Дверцята машини відчинилися, і Ґрейнджер вийшла, сяючи білістю одягу.

Пітер обернувся, щоб оголосити оазянам новину, але в цьому вже не було потреби: його друзі, помітивши прибуття машини, покинули роботу. Усі поклали на землю те, що тримали в руках, обережно й спокійно. Номер П’ятдесят Два — жінка, на нічим не підкріплену думку Пітера, — підіймаючись сходами з цеглиною в руках, зупинилася саме посередині. Вона глянула на цеглу, потім звела погляд на стіну, де тягучий будівельний розчин невдовзі мав застигнути. Працювати далі чи ні — вибір для неї очевидно був нелегкий, але, повагавшись декілька секунд, вона все-таки рушила сходами донизу. Неначе вирішила, що приліплювати цеглину — завдання надто важливе, щоб виконувати його, не зосередившись на ньому сповна.

Решта оазян розмовляли поміж себе своєю мовою. Єдине слово, яке Пітер зрозумів, — єдине слово, якого, певно, не існувало в їхній мові, — це «ліки». Обожнювач Ісуса Номер Один нерішуче приступив до Пітера.

— Будь лака, Пітере, — промовив він. — Як Бог не матиме розарування... Як Іу і вятий дух не матимуть розарування... Я покину зараз будувати еркву й допоможу отримати ліки.

— Звісно, — відказав Пітер. — Ходімо разом.

Юрба оазян уся аж затремтіла, коли їхніми рядами прокотилося відчутне полегшення. Цікаво, чи це Курцберґ вселив у них такий страх перед Божим невдоволенням, чи вони просто надто вже прагнуть сподобатися новому пасторові? Пітер подумки зробив собі пам’ятку, щоб за найпершої нагоди поговорити з ними про Божу милість і співчуття: «Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!»^[34] — тощо. Лише треба буде відшукати іншу метафору, не пов’язану з тягловим рільництвом.

Пітер і Обожнювач Ісуса Номер Один рушили через поле. Решта оазян лишилися, наче не хотіли налякати представника АМІК своєю численною появою, а може, виявляли повагу до Обожнювача Номер Один як до свого офіційного посередника.

Оазянин у мишастому балахоні, що вийшов зустріти Ґрейнджер, стояв на тому самому місці біля машини. Жінка передала йому білу картонну коробку, і він тримав її так урочисто, як священик тримає святі реліквії, хоча коробка й скидалася на величезне упаковання для піци. Здається, він не поспішав її нікуди заносити. Невідомо, чи обмінялися вони з Ґрейнджер словами, але якщо й так, то зараз розмова урвалася, адже оазянин пильно спостерігав, як Обожнювач Ісуса Номер Один і Пітер долали відстань від місця будівництва церкви до поселення.

Ґрейнджер дивилася на них також. Одягнена вона була, як і раніше, у білу блузу й бавовняні брюки, а голову її було пов’язано хусткою. Хай якою тендітною була її хлоп’яча постать, поруч із оазянином Ґрейнджер видавалася мало не велеткою.

— Хто це? — запитав Пітер Номера Один, коли вони підійшли ближче.

— , відповів Номер Один.

— Не Обожнювач Ісуса?

— Ні.

Пітер замислився, чи є взагалі для нього бодай якась надія вивчити оазянську мову. Сама, без англійської, вона звучала так, наче поле ламкого очерету й мокрого латуку вирубували мачете.

— Ти змарнував можливість отримати свою частку ліків?

— Ліки для віх, — відповів Номер Один.

Пітер не міг сказати, був тон голосу оазянина спокійно-впевненим, жалібно-обуреним чи похмуро-рішучим.

Усі четверо зустрілися в тіні будинку із зіркою. Напис «ЛАСКАВОПРОСИМО» розмився і став геть нерозбірливим, наче хтось обкидав стіну бомбочками з фарбою.

Обожнювач Ісуса Номер Один кивнув головою Ґрейнджер.

— Я маю жаль, о тобі довелоя довго тут затриматия, — промовив він.

— Я втечу звідси так хутко, як тільки-но зможу, — відгукнулася Ґрейнджер.

Хоча жінка й намагалася жартувати, її напруження було помітним. Двигун машини працював, попри наліпку на боковому вікні, що попереджала: «ЗАОЩАДЖУЙ ПАЛЬНЕ, ДО ВЕНЕСУЕЛИ ДАЛЕКО!»

— Привіт, Ґрейнджер! — сказав Пітер.

— Як ся маєш?

Здавалося, жінка говорила з вираженішим американським акцентом, ніж Пітер собі пригадував, наче пародіювала вимову янкі. Нараз туга за Беа охопила Пітера настільки, що стало боляче, ніби його стусонули в живіт. Неначе, перебувши весь цей час без дружини, він сподівався, що зустрічатиме його вона. Замість аміківської вантажівки мав бути темно-фіолетовий «воксгол», біля нього мала стояти Беа, махаючи до Пітера так по-дитячому безтурботно, як уміла лише вона, промовляючи до коханого зі своїм неповторним йоркширським акцентом.

— Спав просто неба? — поцікавилася Ґрейнджер.

— Це так помітно?

Вона примружила очі, оглядаючи Пітера.

— Дехто засмагає. А дехто засмалюється.

— Я не відчуваю, що засмалився.

— А давно дивився у дзеркало?

— Давно, я забув узяти його зі собою.

Вона кивнула — мовляв, нічого дивного.

— За хвилину ми тебе намастимо кремом. Для першої допомоги, мабуть, уже запізно, але хоч так... — Вона глянула на Обожнювача Ісуса Номер Один та на інших оазян. — До речі, я ще не закінчила з видачею ліків. Із ким мені тут... е-е... мати справу? Кому розповідати про ліки?

— Я розумію білье за іних, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один. — Розкажи, будь лака, мені про ліки, які привезла Сьогодні, — а потім звернувся до свого одноплеменця: — ,  .

Оазянин підійшов ближче і трохи підняв кришку коробки під таким кутом, щоб Ґрейнджер і Обожнювач Ісуса Номер Один могли бачити, що всередині. Пітер стояв осторонь, але помітив там багато пластикових пляшечок і невеличких паперових пакетиків. Кілька з них мали барвисті закличні етикетки, на більшості було надруковано назву медикаменту.

— Гаразд, — мовила Ґрейнджер і, показуючи по черзі кожен препарат, узялася пояснювати: — У нас тут аспірин і ацетамінофен, як завжди. Це генерики.

— Назва, з якої ві іні назви йдуть, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один.

— Саме так, — погодилася Ґрейнджер. — Ще є десять пакетиків брендового ацетамінофену — тайленолу. Ми вам привозили його раніше. А в цих жовто-блакитних пакетиках льодяники від кашлю й нежитю: вони містять декстрометорфан і фенілефрин. Тобто, я не знаю, чи ви... кгм...

Жінка кашлянула. Незрозуміло, чи зумисне вдавала кашель для оазян, чи їй справді щось стало в горлі.

— А це ось диклофенак. Він має знеболювальну й протизапальну дію, допомагає проти артриту — болю в м’язах і суглобах. — Вона зігнула-розігнула лікоть, покрутила плечем, щоб показати, що болить під час артриту. — Допомагає і проти мігрені, і проти... гм... менструального болю.

Голос Ґрейнджер стишився, у ньому вчувалася безнадія. Було очевидно, що жінка не надто вірила, ніби її слова щось означають для тих, хто її слухав. Вона говорила дедалі швидше й менш виразно, майже бубоніла. Пітерові на очі траплялася й раніше така поведінка: у недосвідчених чи слабких проповідників, які намагалися завоювати вороже налаштовану аудиторію і відчували, що програють битву. Вони мимрили, запрошуючи якось, за нагоди, зазирнути до церкви, радше про Боже око, аніж справді сподіваючись, що хтось прийде.

— Ще кортизон у формі крему, який вам сподобався, у блакитних і білих тюбиках, — провадила далі Ґрейнджер. — І кілька антибіотиків. Гентаміцин. Неоміцин. Флуклоксацилін. Усі широкого спектра застосування, я вам колись уже пояснювала. Дія залежить від індивідуальних особливостей. Якби ви... е-е... якби ви коли-небудь змогли надати свої відгуки про застосування того чи іншого антибіотика, я могла би вам порадити щось краще.

— Ми раді антибіотикам, — відказав Обожнювач Ісуса Номер Один. — Але знеболювальним раді білье. У тебе є е апірин і параетамол, іних кольору і назви?

— Ні, тут тільки те, про що я вже казала. Але не забувайте, є ще диклофенак. Він дуже помічний, і його добре переносить більшість... е-е... людей. Може, щоправда, як і всі анальгетики, викликати шлунково-кишкові розлади. — Жінка машинально потерла собі живіт.

Пітер бачив, що їй кепсько, і не через шлунково-кишковий розлад.

— Ще, — далі розповідала Ґрейнджер, — цього разу я привезла зовсім інакші ліки, вони не проти болю. Раніше ви таких не бачили. Не знаю, чи буде вам із них якась користь. Себто не вам особисто, а... гм... усім, хто тут є.

— Яка назва?

— На упакованні назва «ГлюкоРепід», фірмова марка. Це інсулін. Проти діабету. Вам відомо щось про діабет? Коли організм сам не може регулювати рівень глюкози?

Оазяни ніяк не відреагували на запитання жінки: ні словом, ні порухом, лише їхні пильні обличчя всі було обернуто до Ґрейнджер.

— Глюкоза — це як, гм, цукор, — затинаючись, пояснила Ґрейнджер.

Жінка міцно притиснула пальці до спітнілої скроні, так, наче їй самій потрібне було знеболювальне.

— Пробачте, однаково з цього, напевно, не буде жодної користі. Але в нас було багато зайвого інсуліну, тож...

— Ми вдяні, — мовив Обожнювач Ісуса Номер Один. — Ми вдяні, — і він поклав край стражданням Ґрейнджер, подавши знак своєму одноплеменцю закривати коробку.

Після цього все відбувалося швидко. Оазянин у мишастому балахоні та Обожнювач Ісуса Номер Один віднесли коробку з ліками до будинку, позначеного зіркою. За кілька хвилин вони повернулися, кожен ніс цибулястий лантух, притискаючи його до грудей, наче немовля. Вони завантажили лантухи до заднього відділення фургона й пішли за наступними. Після кількох таких ходок інші оазяни, усі Пітеру невідомі, долучилися, щоб допомогти. Окрім лантухів, у яких містився сушений і подрібнений білоквіт у різноманітних формах, були ще великі пластикові діжки з хитромудро приготованими концентрованими сумішами, які, коли аміківські кухарі додадуть до них воду, мали перетворитися на супи, усілякі мастива на хліб, десерти й бозна на що ще. У менших барильцях і торбах були приправи й спеції. Усі лантухи, торби й діжки було підписано фломастером. Хто нашкрябав ці криві друковані літери, якийсь аміківець чи оазянин своєю маленькою рукою в рукавичці, сказати було годі.

Пітер, на прохання Ґрейнджер, сів разом із нею в машину. Жінка скаржилася, що вологість діймає її, але він бачив із виразу її обличчя, що Ґрейнджер і не сподівається, аби він їй повірив, і що видача ліків виснажила донезмоги їй і тіло, і душу. Кабіна з кондиціонером — герметично відокремлена від багажного відділення позаду, куди складали провізію, — правила жінці за сховок, де можна було відновити сили. Ґрейнджер відвертала погляд від постатей у балахонах, що одна за одною снували перед вікнами. Що кілька хвилин підвіска машини ледь чутно здригалася, коли до багажника вантажили черговий лантух чи діжку. Напевно, довготривалі торговельні відносини з оазянами давали підставу довіряти їм на всі сто відсотків. А може, Ґрейнджер і мала би пересвідчитися, як вони виконують свою частину угоди, але не могла змусити себе це зробити.

— Якщо не пильнуватися, то недовго й рак отримати, — промовила вона, відкручуючи тюбик із маззю.

— Я почуваюся добре, — запротестував Пітер, коли жінка середнім пальцем узялася змащувати йому чоло і перенісся чимось липким. На доторк жіночої руки — руки не Беатріс — тужливий дрож пройняв Пітера.

— Твоя дружина не зраділа би, побачивши, як тобі присмалилося обличчя.

Ґрейнджер простягнула руку до дзеркала заднього огляду й повернула його так, щоб Пітер зміг подивитися на себе. Мазь блищала, і виглядало це відразливо, але, наскільки він міг бачити, шкода, завдана його обличчю, була незначною: кілька плям, трохи злущилася шкіра.

— Зі мною все буде гаразд, — промовив Пітер. — Утім дякую.

— Завжди рада допомогти, — відказала Ґрейнджер, витираючи пальці серветкою, — лише гукни мене, коли знову будемо серед цивілізації.

— Оазяни, як виявилося, досить цивілізовані. Але тобі як фармацевту, мабуть, непросто працювати, не маючи гадки, що корисно для їхньої здоров’я, а що ні.

— Пітере... — Вона відкинула голову на спинку сидіння й зітхнула. — Не чіпаймо більше цієї теми.

— Так люди завжди кажуть про те, що їх уже зачепило.

Ґрейнджер повернула дзеркало назад так, що в ньому тепер відображалося тільки її обличчя. Кінчиком серветки вона провела під лівим оком, щоб витерти туш, яка потекла. Те саме вона проробила і з правим оком. Пітер був цілком певен, що останнього разу, як він її бачив, очі жінки не було підфарбовано тушшю.

Зовні ж — невдача. Оазянин, намагаючись нести по барильцю в кожній руці, одне впустив на землю. Здійнялася хмара червонувато-коричневого пилу і вкрила його черевики, гомілки й нижню частину блідо-блакитного балахона. Інший оазянин спинився, щоб оглянути втрати, й промовив:

— Кория.

— Кория, — підтвердив перший.

Кілька секунд вони обоє стояли, споглядаючи шкоду. Вологий верткий вітерець підхопив розсипані прянощі з білоквіту й розвіяв їх у повітрі. Припорошений балахон потьмянів і вкрився блискучими плямами. Відтак, не промовивши більше ані слова, обидва оазянина повернулися до роботи.

Пітер опустив вікно, щоб перевірити, чи в повітрі пахне корицею. Не пахло. Однак штучну прохолоду всередині машини одразу було порушено потужною теплою хвилею.

— Будь такий ласкавий зачинити! — не сподобалося це Ґрейнджер.

Пітер підняв вікно, і кондиціонер відновив свою роботу. Струминки вологої пари, потрапивши в пастку, шугали кабіною, наче за ними хтось ганявся. Шукаючи, де б їм прослизнути чи куди всотатися, вони проносилися, торкаючись Пітерового обличчя, колін, потилиці. Ґрейнджер також відчувала їх і здригалася.

— Ти бачила, як вони розсипали корицю? — запитав Пітер.

— Угу.

— Так добре, що вони з цього не робили якоїсь великої трагедії. Той, хто впустив барильце, себе не звинувачував і не побивався, а його товариш не картав його і не здіймав галасу. Вони просто відзначили, що сталося, і пішли працювати далі.

— Авжеж, це страшенно надихає. Я могла би сидіти отак цілісінький день і дивитися, як вони кидають на землю нашу їжу.

— Однак маю зауважити, — мовив Пітер, — що всі аміківці також видаються мені розсудливими і спокійними.

Хоча він і сказав це, але мусив визнати, що Ґрейнджер, мабуть, виняток.

— Атож, — погодилася жінка. — Жодних трагедій.

— Тобто... Це таке правило? Наче вимога?

Ґрейнджер розсміялася.

— Та ні. Нам дозволено лишатися самими собою, милими й пухнастими. У межах розумного.

Кондиціонер знову охолодив повітря, і Ґрейнджер закутала шию хусткою.

Оазяни досі зносили провізію до фургона. Лантухи вже завантажили повністю, але пластикові діжки, усі наповнені вигадливими виробами з білоквіту, надходили далі. Чимало праці землеробів і кухарів пішло на те, щоб приготувати стільки харчу. Здавалося б, такий надмірний труд, таку кількість продовольства проміняно на два-три пакетики з ліками. Ну гаразд, трохи більше, але ж усе одно...

— А звідки в АМІК стільки зайвих ліків? — запитав Пітер.

— Це не зайві ліки, — відказала Ґрейнджер. — Нам надіслали додаткові припаси, саме для цього. Кожен корабель привозить нову партію ліків: частина для нас, частина — для них.

— Наче якась військова операція, — мовив Пітер.

— Та ні. Перевозити ліки не складно й не дорого. Вони малогабаритні й важать небагато. Якщо порівнювати з журналами, чи... гм... ізюмом... чи пепсі-колою. Чи, звичайно ж, із людьми.

Схоже, у багажник завантажили останню діжку. Пітер видивлявся в тоноване скло, шукаючи очима Обожнювача Ісуса Номер Один, але ніде його не бачив.

— Я зроблю все, що зможу, щоб виправдати витрати на своє перевезення, — сказав Пітер.

— Ніхто тобі не дорікає, — відповіла Ґрейнджер. — Ці... люди — оазяни, як ти їх називаєш — хотіли тебе й отримали. Тож усі щасливі, чи не так?

Але Ґрейнджер не виглядала щасливою. Вона заходилася налаштовувати дзеркало заднього огляду. Це їй вдалося не відразу, і рукав її блузки зіслизнув із зап’ястка аж до ліктя. Пітер помітив шрами на її передпліччі, рубці від ран, заподіяних самій собі, давно загоєних, однак незгладимих. Історія, написана на тілі. Він знав багато людей, які заподіювали рани самі собі. Вони завжди були прекрасними. Дивлячись на шрами Ґрейнджер, Пітер уперше усвідомив, що вона прекрасна також.

12 Майже напевне, саме тоді це й сталося

Двигун вуркотів, машина везла Пітера у, як висловилася Ґрейнджер, цивілізацію. Повітря в кабіні було прохолодне й чисте. Несподівано для Пітера краєвид зовні перемінився. Не одну сотню годин земля під ногами була єдиним незмінним довкіллям для його повсякденної діяльності — сталим і тривким під однотонним небом, знайомим до найменшої дрібнички. Тепер мерехтливі образи за тонованими вікнами здавалися йому якимись нереальними. Пітер притулився обличчям до скла і спробував озирнутися назад, щоб побачити поселення ще раз. Але воно вже зникло з очей.

Ґрейнджер вела машину як зазвичай, із безтурботністю й упевненістю майстра своєї справи, але, здавалося, щось її непокоїло, дратувало. Тримаючи кермо, жінка водночас барабанила по клавішах приладової панелі, змушуючи цифри й символи танцювати на смарагдовому екрані. Ґрейнджер потерла очі, часто закліпала і, очевидно вирішивши, що на її контактні лінзи занадто сильно дме, переналаштувала кондиціонер.

Як дивно було знову опинитися в машині! Усе своє життя — розумів він це чи ні — Пітер провів у машинах. Сучасні будинки були машинами. Торгові центри були машинами. Школи. Автомобілі. Потяги. Міста. Усе це хитромудрі технологічні споруди, всередині яких лампочки й двигуни сполучаються між собою дротами. Ти вмикаєш їх і більше про них навіть не замислюєшся, тимчасом як вони розніжують тебе своїми штучними послугами.

— Схоже, ти став королем Міста Потвор... — недбало зауважила Ґрейнджер, а потім, не встиг Пітер дорікнути їй за грубість і неповагу, додала: — Як, без сумніву, сказав би дехто з моїх аміківських колег.

— Ми працюємо разом, — відповів Пітер. — Оазяни і я.

— Ти так кажеш, ніби ви працюєте одне для одного. А натомість вони роблять саме те, що потрібно тобі, хіба не так?

Пітер упівоберта глянув на Ґрейнджер. Жінка не відривала погляду від місцевості попереду. Пітер не здивувався б, якби побачив, що вона жує жуйку. Це цілком відповідало б її тону.

— Вони прагнуть більше дізнатися про Бога, — промовив Пітер. — Тому ми будуємо церкву. Звісно, будівля не обов’язкова: молитися можна будь-де. Але церква допомагає зосередитися на спілкуванні з Богом.

— Одразу видно, що це вам не жарти, еге ж?

Знову Пітер обернувся й поглянув на жінку, цього разу пильно й вимогливо, доки вона не відповіла йому скісним поглядом.

— Ґрейнджер, — запитав він, — чому мені здається, ніби ми помінялися ролями? А саме під час цієї нашої розмови. Адже це власне ти — працівник гігантської корпорації, яка заснувала тут колонію. А пастор із лівацькими поглядами — це я, і саме мені належить перейматися тим, чи цих куцанів, бува, не визискують.

— Гаразд, — легко погодилася Ґрейнджер, — намагатимуся бути стереотипнішою. Може, кава зарадить.

Жінка взяла з підлоги термос і притулила його так, щоб не впав, до свого стегна. Тримаючи кермо лівою рукою, правою вона спробувала зняти щільно закручений ковпачок. Її рука тремтіла.

— Дозволь допомогти.

Ґрейнджер простягнула йому термос. Пітер відкрутив ковпачок і налив жінці масно-коричневої рідини. Кава вже охолола, тож не парувала.

— Ось, тримай.

— Дякую, — сказала Ґрейнджер і відсьорбнула. — Але ж і гидота!

Пітер засміявся. Зблизька обличчя жінки здалося йому якимсь дивним. Вродливим, однак несправжнім, схожим на ливарну форму для обличчя пластмасової ляльки. Губи були занадто бездоганними, шкіра — надміру блідою. Але, може, в усьому була винна золота заграва на сході; можливо, Пітер за ці останні триста шістдесят вісім годин так звик до вигляду оазян, що почав сприймати їхні обличчя як норму. А Ґрейнджер у цю норму не вписувалася.

— Слухай-но, я щойно ось про що подумав, — мовив Пітер. — Ці ліки, які ти возиш, їх же призначено саме для оазян, так?

— Так.

— Але мені здалося, коли ти говорила з Обожнювачем Ісуса Номер Один...

— Обожнювачем кого?

— Обожнювачем Ісуса Номер Один. Це його ім’я.

— Це ти так його назвав?

— Ні. Це він сам себе так назвав.

— Он як!

Обличчя жінки не виражало нічого, тільки, можливо, десь у кутиках рота заблукала глузлива посмішка. Пітер не був певен, чи то Ґрейнджер геть не схвалює його дій, чи то просто вважає всю цю справу безглуздою.

— У будь-якому разі, — правив своєї Пітер, — коли ти казала про діабет, мені здалося, що оазяни навіть гадки не мають, що таке той діабет. Навіщо ж тоді давати їм інсулін?

Ґрейнджер допила каву й накрутила ковпачок на термос.

— Мабуть, мені просто не хотілося його викидати, — відказала вона. — Інсулін був не для оазян, а для нас. Але нам він більше не потрібен. — Жінка замовкла на кілька секунд. — Северин помер.

— Северин? Той чоловік, із яким я летів?

— Ага.

— Він діабетик?

— Був діабетиком.

Пітер спробував пригадати той переліт із Северином. Здавалося, це було в якомусь іншому житті, значно давніше, ніж кілька тижнів тому.

— Коли він помер?

— Минулої ночі. Тут це нічого не пояснює, я знаю. Ближче до кінця ночі. — Ґрейнджер поглянула на годинник. — Вісімнадцять годин тому. — Вона помовчала ще якусь хвилю. — Тобі проводити похорон. Якщо маєш бажання, себто.

Пітер спробував знову подумки повернутися до тих часів, коли перебував у товаристві Северина. Пригадав, як Бі-Джи запитав Северина, якої той віри, а той відповів: «Ніякої. І так воно буде й надалі».

— Може, Северин не хотів би ніякого обряду? Він не сповідував жодної релігії.

— Багато хто не сповідує жодної релігії. Але річ у тому, що ми не можемо просто так укинути мертву людину до крематорію, навіть не попрощавшись із нею.

Якусь мить Пітер порозважав над цим.

— А можеш... е-е... хоча б натякнути мені, прощання якого гатунку більшість працівників сприймуть...

— Цілковито на твій розсуд. У нас є католики, є баптисти, є буддисти... Назви будь-яку релігію — у нас трапляться їїпослідовники. На твоєму місці я не сушила б собі цим голови. Тебе вибрали, тому Що... Ну гаразд, скажімо так: якби ти був фанатичним п’ятидесятником чи фанатичним будь-ким, тебе тут не було б. Хтось докладно переглянув твоє резюме і вирішив, що ти даси собі раду.

— Дам раду з похороном?

— Даси раду... з будь-чим. — Ґрейнджер стиснула руками кермо і глибоко зітхнула. — Із будь-чим.

Якийсь час Пітер сидів мовчки. За вікнами далі миготів краєвид. Густі пахощі білоквіту в різних формах почали просякати з багажного відділення в кабіну й невдовзі заполонили її.

«Дорогий Пітере, — писала Беа. — Ми у великій біді».

Пітер роздягнувся, але досі не встиг помитися. Він сидів голий у своїй кімнаті, і на шкірі в нього виступили сироти: «У великій біді».

Його дружина написала й надіслала йому ці слова два тижні або, якщо бути точнішим, дванадцять днів тому. Перші дві доби його перебування в поселенні вона мовчала, очевидно свідома того, що Пітер зможе прочитати її листа, лише коли повернеться. І, попри це, третього дня Беа таки написала. Вона написала ще одинадцять повідомлень, й усі вони зберігалися в яскравих комірках унизу екрана. На кожній комірці стояло число — дата, коли було надіслано листа. Для його дружини всі ці листи вже стали історією. Для Пітера ж вони були застиглим теперішнім, яке йому лишень належало пізнати. У голові Пітерові гуділо: він прагнув відкрити листи негайно, одинадцятьма швидкими ударами пальців розламати всі ці комірки, і водночас він знав, що прочитати зможе їх тільки по черзі.

Пітер міг почати читати листи ще годину тому, в машині, коли повертався з поселення. Але Ґрейнджер була в такому дивному настрої, що йому не хотілося просити її повідомити, коли вони під’їдуть до аміківської бази достатньо близько, щоб «постріл» міг працювати. Хоча загалом Пітер не був потайний і сором’язливий, він почувався ніяково від думки, що глибоко особисте листування з дружиною доведеться читати, сидячи поруч із Ґрейнджер. Раптом Беа необережно згадає про щось інтимне? Щось, пов’язане зі сексом? Ні, краще вже стримати свою нетерплячку й дочекатися, коли він буде сам.

Увійшовши до своєї кімнати, Пітер роздягнувся, сповнений рішучості насамперед стати під душ. Останні кілька тижнів, працюючи з оазянами й ночуючи просто неба, він звик до поту й пилюки, але поїздка назад на базу в машині з кондиціонованим повітрям знову пробудила в Пітера усвідомлення того, який він брудний. Чоловік добре пам’ятав це відчуття ще з часів свого безхатнього проживання, коли хтось запрошував його до свого чистісінького дому, а Пітер сидів на самому краєчку канапи зі світлого велюру, соромлячись того, що може замастити її своєю брудною дупою. Тож, зайшовши до свого номера, він вирішив, що, доки «постріл» розігрівається, проводить стандартну перевірку своїх електронних нутрощів, Пітер встигне швиденько помитися. Однак листи Беатріс несподівано завантажилися миттєво. І ця їхня раптова поява стримала Пітера, змусивши немитим сісти за «постріл».

Ми у великій біді, — писала Беа. — Я не хочу турбувати тебе, коли ти так далеко і нічим не можеш допомогти. Але все летить у прірву. Звісно, я не маю на увазі нас із тобою, милий. Я маю на увазі все загалом, усю країну (мабуть). У нашому місцевому супермаркеті більшість полиць порожні, на них лише наліпки з вибаченнями. Учора не було ані свіжого молока, ані хліба. Сьогодні зникло все ультрапастеризоване, підсолоджене й згущене молоко, розібрали навіть забілювач кави. Немає вже ні мафінів, ні бубликів, ні коржиків, ні чапаті[35] — анічогісінько. Я чула, як у черзі двоє затято сперечалися стосовно того, скільки паковань заварного крему має бути дозволено купувати одній людині. Згадувалася «моральна відповідальність».

У новинах кажуть, що проблеми з постачанням харчів виникли через безлад на дорогах після землетрусу в Бедворті, що стався кілька днів тому. Судячи за тим, що показують, це схоже на правду. (Ти ж знаєш, як розчахується верх пирога, коли він надто швидко сходить у духовці? Саме такий вигляд має довгий відрізок шосе М6.) На інших дорогах зараз, певна річ, суцільні затори від машин, що поїхали в об’їзд.

Але, з іншого боку, якщо подумати, то південніше зони землетрусу мало би бути достатньо пекарень і молочарень. Я маю на увазі, що ми не настільки залежні від вантажівок, які їдуть по М6 аж із Бірмінгема, щоб привезти нам буханець хліба! Я підозрюю, що все це — просто свідчення того, як невміло супермаркети провадять свої справи; б’юся об заклад, вони просто не здатні так швидко перелаштуватися на інших постачальників. Якби ринку дозволили реагувати на такі події органічніше (гра слів тут випадкова), то, я певна, пекарні й молочарні в Саутгемптоні чи деінде залюбки скористалися б можливістю.

Хай там як, землетрус у Бедворті — це тільки частина всієї історії, хай що там розповідають у новинах. Труднощі з постачанням харчів виникли вже давним-давно. А погода стає дедалі дивнішою. Тут у нас тепло й сонячно (хвала Господу, килими нарешті просохли), а в інших місцях пройшли аномальні зливи з градом, таким великим, що позабивало людей. Людей позабивало градом!

Мушу сказати, для новинарів це був вдалий тиждень. Їм не бракувало захопливих сюжетів: землетрус, град, ще й — увага, приготуватися! — мальовничий бунт у середмісті Лондона. Усе почалося з мирної акції протесту проти воєнних дій у Китаї, а закінчилося підпаленими машинами, вуличними бійками, кийками поліціянтів — увесь набір. Навіть кадри того, як потім прибирають вулиці, вдалися на славу: з кам’яних левів на Трафальгарській площі скрапує штучна кров (червона фарба), а бризки справжньої багряніють на асфальті. Оператор, мабуть, ледь не впісявся від захвату. Мені прикро, що мої слова можуть видатися цинічними, але наші ЗМІ збуджуються неймовірно від отаких подій. Ніхто, здається, не засмучується, моральних обмежень жодних, для них це лише найсвіжіші новини, насичені видовищем. А доки ці фотогенічні нещастя відходять у минуле, звичайні люди живуть далі, щосили намагаючись змиритися зі щоденними негараздами.

Та однаково мені не варто так сильно намагатися зрозуміти, як усе влаштовано у світі. Тільки Бог це розуміє, Він керує усім. А мені жити своїм життям, ходити на роботу. У нас тут зараз чудовий ранок, сонячний і прохолодний; на картотечній шафці на осонні посопує Джошуа. Моя зміна починається аж о пів на третю, тож зараз я візьмуся до своїх хатніх справ, а потім приготую собі щось на вечерю, щоб увечері, коли повернуся з роботи, попоїсти як слід замість запихатися канапкою з арахісовим маслом, як то я зазвичай роблю. Поснідати мені б теж не завадило, щоб трохи набратися сили, але вдома немає нічого, чим би мені хотілося поласувати. Мене ламає без вівсянки, наче наркомана без дози! Зараз я сьорбаю холодний жасминовий чай (ще з тих запасів, які лишилися після від’їзду Людмили), тому що звичайний чай без молока мені не смакує. Чим же ще доведеться мені поступитися?

Отож, я знову тут (щойно ходила до дверей забирати пошту). Якісь люди з Гастінґса надіслали нам дуже гарну листівку з подякою за нашу доброту — не можу ніяк пригадати, що вони мають на увазі, але вони запрошують нас у гості. Навряд чи тобі зараз це вдасться! Ще прийшов лист від Шейли Фрейм. Пам’ятаєш її? Це мати Рейчел і Біллі, дітей, які зробили той колаж із Ноєвим ковчегом, що висить у нас на стіні. Рейчел уже дванадцять, і з нею все «гаразд», повідомляє Шейла (хай що б це означало), а Біллі чотирнадцять, і в нього серйозна депресія. Ось чому жінка написала нам. Із її листа небагато можна зрозуміти, мабуть, вона писала його дуже схвильованою. Увесь час згадує про «снігового барса» — либонь, гадає, що ми маємо знати щось про нього. Я намагалася їй зателефонувати, але вона на роботі. А я буду вдома ввечері не раніше як пів на дванадцяту. Спробую, мабуть, сконтактувати з нею із лікарні під час перерви.

Що ж, досить про моє буденне й одноманітне життя без любого чоловіка. Розкажи мені, будь ласка, що там у тебе. Як шкода, що я не можу побачити твого обличчя! Не розумію, чому такий пристрій, як цей, що дозволяє нам спілкуватися, не міг би надсилати ще й світлини! Але, мабуть, я хочу надто багато. Диво вже те, що ми маємо змогу читати листи одне одного на такій паморочливій відстані. Звісно, якщо ти ще маєш змогу їх читати... Будь ласка, напиши мені якнайскоріше, щоб я знала, що в тебе все гаразд.

Мабуть, мені належало б розпитати більше про твою місію, поцікавитися чимось конкретним, але, по правді сказати, ти небагато розповідаєш мені про неї. Я знаю, ти радше промовець, ніж письменник. Пригадую, як я сиділа поміж вірян, коли ти проповідував, бачила, як ти позирав у свої нотатки — ті, які нашкрябав на клаптику паперу напередодні ввечері, — і знала, що там лише кілька не пов’язаних між собою фраз — і, попри це, якою чудовою, якою красномовною і чіткою була твоя промова, складена настільки добре, що цілу годину всі сиділи наче зачаровані. Я тоді так захоплювалася тобою, мій милий! Як би я хотіла почути, що ти говориш своїй новій пастві! Ти, напевно, не записуєш своїх проповідей до них? Чи того, що вони кажуть тобі? Я зовсім НЕ ЗНАЮ цих людей, і це мене дуже засмучує. Напевно, ти вчиш їхню мову?

Кохаю

Беа

Пітер потер обличчя руками; масний пітнявий бруд темними зернятами лишився на його долонях. Лист Беатріс збурив і спантеличив його. Донині він так іще не почувався. Протягом свого перебування серед оазян, занурений у роботу, Пітер був спокійний і врівноважений. Коли іноді його щось і бентежило, то це було приємне збентеження. Зараз же Пітер почувався ні в сих ні в тих. Груди йому наче здавило залізним обручем.

Він пересунув курсор на екрані «пострілу» до наступної за чергою комірки й відкрив листа, якого Беатріс надіслала йому лише за двадцять годин після попереднього. У неї тоді мала бути глупа ніч.

Мені тебе бракує, — писала дружина. — Ох, як мені тебе бракує! Я не знала, що буде так тяжко. Я гадала, час промайне швидко і я незчуюся, як ти вже будеш удома. Коли б мені тільки пригорнутися до тебе бодай раз, обійняти міцно-преміцно хоч на кілька хвилин, я б витримала, якби тебе знову не стало поряд. Навіть десять секунд допомогли б. Лише десять секунд, щоб обхопити тебе своїми руками. І тоді я могла би спати.

І наступного дня:

У новинах страшні, жахливі повідомлення. Я не витримую: я не можу читати, не можу дивитися. Сьогодні хотіла відпроситися з роботи додому. Усю перерву просиділа, плачучи, у вбиральні. Ти так далеко, так невимовно далеко, жоден чоловік ніколи ще не був так далеко від своєї жінки; на єдину думку про цю неосяжну відстань мені стає зле. Я не знаю, що не так зі мною. Вибач, що плачуся перед тобою. Я знаю, це не допоможе тобі виконувати роботу. Ох, як би я хотіла, щоб ти був поруч! Голубив мене. Обіймав. Цілував.

Ці слова сильно зачепили Пітера. Він хотів почути від Беа подібне, але тепер, коли отримав такого листа, то засмутився. Два тижні тому йому бракувало її тіла, і страшенно хотілося прочитати, що й вона відчуває те саме. Так, звісно, вона переконувала, що скучила за ним, що хоче його обійняти, але загалом настрій листів був діловий, заклопотаний, наче Пітерова присутність — швидше розкіш, ніж потреба. Беа здавалася такою впевненою в собі, що Пітер замислювався, чи ж він, підбурюваний своїм тестостероном, не поринув у жалюгідні саможалощі. А якщо й ні, то, може, саме так видавалося його дружині?

Щойно він опинився на своєму місці серед оазян, його невпевненість у собі зникла. Пітерові просто ніколи було розмірковувати над цим. А поклавшись на звичну для нього й Беа спільність почуттів, він припустив — якщо взагалі замислювався над цим, — що й Беа відчуває те саме, що вона далі живе собі своїм звичним життям, що її кохання до нього — наче колір її очей: нікуди не зникає, але в жодному разі не заважає жити.

Натомість, виявляється, доки він клав каміння, будуючи свою церкву, і щасливо похропував у гамаку, його дружина страждала.

Пітерові пальці зависли над клавіатурою — він вагався, чи відповідати негайно. Але ж як він відповість, коли Беа надіслала йому ще дев’ять листів, дні й години яких уже минулися для неї, але не для Пітера, який іще нічого про них не знав?

Він відкрив наступну комірку.

Дорогий Пітере!

Будь ласка, не турбуйся за мене. Я вже опанувала себе. Навіть не знаю, чого це я так розклеїлася. Може, недоспала? А може, атмосферний тиск винен — останні кілька тижнів дуже тиснуло на голову. Знаю, я писала, що в нас хороша погода, і це правда, адже надворі сонячно й тепло. Але ночі задушливі і тяжко дихається.

Кілька днів тому великий шмат Північної Кореї стерло з лиця Землі. Не ядерною бомбою і не вибухом на атомній станції, а ураганом, який назвали «Тораджи». Він прийшов із Японського моря і, «наче катана, пронизав країну» (порівняння, звісно, не я придумала). Десятки тисяч загинули, мабуть, понад мільйон лишилися без даху над головою. Спершу їхня влада заперечувала величезні масштаби руйнувань, тож ми мали хіба що супутникові знімки. Це було якесь сюрреалістичне видовище: жінка у жовтому костюмі, пошитому на замовлення, з бездоганною зачіскою і пофарбованими нігтями, стоїть перед гігантською картиною на проекторі, вказує на якісь плямки й цятки і пояснює, що вони означають. Ти розумієш, що там десь — купа понищених будинків і мертвих тіл, але в тебе перед очима тільки ці руки, гарні, доглянуті, що рухаються перед зображенням, яке здається творінням абстракціоніста.

Пізніше північнокорейський уряд дозволив Китаю і Південній Кореї надіслати рятувальників на допомогу, і звідти почало надходити справжнє відео. Пітере, я бачила те, чого воліла б ніколи не бачити. Може, саме тому я так страшенно затужила за тобою. Звісно, я кохаю тебе, я скучила за тобою, і ти мені потрібен. Але я також мушу дивитися на все це РАЗОМ із тобою або не бачити нічого цього взагалі.

Я бачила велику бетонну споруду, схожу на гігантську буду для свиней, чи як там називають ті будівлі на фермах, де тримають свиней. Її дах визирає з-під мулистої води посеред величезного озера. Ватага людей кирками намагається прорубати дах, це їм не дуже вдається. Тоді вони вибухівкою пробивають у ньому діру. З отвору огидним місивом булькотить якась каламуть. Там люди. Люди у воді. Перемішані, як... Я не хочу цього описувати. Я ніколи цього не забуду. Навіщо нам це показують? Навіщо? Ми ж нічим не можемо допомогти! Потім я бачила, як селяни замість мішків із піском використовують трупи. Я бачила рятувальників із примотаними до голови свічками, лій стікав їм по щоках. Як таке можливе у двадцять першому столітті? Я дивлюся відео високої якості, зняте мікрокамерою, захованою в когось у капелюсі чи ще де, а життя рятують методами наче з кам’яного віку!

Я б написала більше, хай мені й не хочеться це пригадувати. Я б надіслала тобі світлини, хоча й воліла би стерти їх назавжди зі своєї пам’яті. Мабуть, це найниціша форма егоїзму — прагнути перекласти на когось власний тягар. Але який же в МЕНЕ тягар — сидіти вдома на канапі, жувати локричні цукерки і дивитися, як у далекій країні в мутних водовертях плавають трупи і як діти стоять у черзі за шматком брезенту?

Сьогодні вранці мене спитали на роботі: «І де ж у цьому всьому Бог?» Я не дозволила втягнути себе в суперечку. Ніколи не розуміла, чому люди запитують таке. Коли спостерігаєш трагедію, треба запитувати: «А де ж МИ у цьому всьому?» Я завжди намагалася мати відповідь. Але зараз, здається, не маю. Молися за мене.

Кохаю

Беа

Пітер стиснув руки одна одною. Долоні були липкі від бруду, старого й свіжого поту. Він підвівся й пішов до душової кабіни. Напружений член із кожним кроком кумедно гойдався. Пітер став під металеву головку душу, повернув кран і підставив обличчя під струмінь води. Шкіра на голові запекла, коли вода просякла під його закошлачене волосся, відшукуючи дрібні ранки й подряпинки, про які він навіть не здогадувався. Спершу крижана, вода швидко потепліла й, наче хмарою, огорнула Пітера, змиваючи з нього бруд. Із заплющеними очима він тримав уже майже ошпарене обличчя під потужним струменем водяних бризок. Пітер накрив руками свої яєчка і притискав член до живота, аж доки не бризнуло сім’я. Тоді він намилився з голови до ніг і ретельно вимився. Вода, що, закручуючись, входила до зливного отвору, була сірою значно довше, ніж Пітер очікував.

Помившись, він далі стояв під гарячим душем, і стояв би так ще з півгодини чи й більше, якби вода раптом не потекла тоненькою цівкою. На світлодіодному індикаторі всередині душової кабіни спалахнули цифри 0:00. Аж тепер Пітер дотямив, навіщо потрібен цей пристрій. Ну звісно! Це ж очевидно, що використання води має бути обмежено вбудованим таймером. Просто річ у тому, що АМІК була американською корпорацією, а сама думка про ощадливу американську корпорацію, яка береже ресурси, здавалася геть неймовірною.

Коли у водостоці перестало булькотіти, Пітер усвідомив, що звук, який він чув уже тривалий час, долинає не з труб, як йому спершу здавалося. Насправді це хтось стукав у двері.

— Привіт, — сказала Ґрейнджер, коли він відчинив.

Побачивши Пітера, що стояв перед нею мокрий, обмотаний тільки рушником, запнутим на поясі, жінка лише злегка блимнула очима. До грудей Ґрейнджер притискала теку з паперами.

— Вибач, я тебе не чув, — перепросив Пітер.

— Я стукала голосно, — зауважила жінка.

— Я гадав, тут буде якийсь дзвінок, чи зуммер, чи домофон, чи ще щось.

— АМІК не надто витрачається на необов’язкові пристосування.

— Так, я помітив. Це одна з тих несподіваних якостей вашої корпорації, які мене захоплюють.

— Боже мій! Дякую! — сказала Ґрейнджер. — Так приємно це чути.

«Постріл» за Пітеровою спиною видав м’який звук, наче зітхнув: так він робив завжди, коли екран гаснув, щоб заощаджувати енергію. Пітер пригадав Північну Корею.

— Ти чула про Північну Корею? — запитав він.

— Це країна десь в... е-е... десь в Азії, — відказала Ґрейнджер.

— Там сталося лихо: жахливий ураган спустошив усю країну. Десятки тисяч осіб загинули.

Ґрейнджер часто-часто закліпала й ледь не затремтіла. Але за мить уже опанувала себе.

— Трагічно, — промовила вона. — Але ми цьому ніяк не зарадимо. — Вона простягнула Пітерові теку. — Тут усе, що ти завжди хотів знати про Артура Северина, але боявся запитати.

Пітер узяв досьє.

— Дякую.

— Похорон через три години.

— Гаразд. А скільки це буде в... е-е, — Пітер невиразно змахнув рукою, сподіваючись цим рухом передати різницю між часом, до якого він звик, і часом, який існує тут і зараз.

Ґрейнджер усміхнулася, не роздратувавшись через його нетямущість.

— Три години, — повторила вона й підняла руку, показавши годинник на зап’ястку. — Три години — це три години.

— Я не думав, що мені так пізно повідомлять, — промовив Пітер.

— Розслабся. Ніхто не чекає від тебе плачевної оди на п’ятдесят сторінок. Просто скажеш кілька слів. Усі ж розуміють, що ти його добре не знав. Так ніби й легше.

— Безсторонній підхід?

— Саме це нам і обіцяють усі великі релігії, хіба ні? — Ґрейнджер знову підняла руку з годинником. — Я зайду, щоб забрати тебе о пів на другу.

Більше нічого не сказавши, жінка пішла й зачинила за собою двері саме тієї миті, коли рушник сповз із Пітера.

— Ми зібралися тут, — звернувся Пітер до принишклих, серйозних слухачів, — щоб ушанувати пам’ять людини, яка ще минулого світанку жила, ходила й дихала, подібно до нас із вами.

Пітер поглянув на труну, що стояла перед крематорієм на металевій підставці з коліщатками. Усі присутні мимоволі теж глянули в той бік. Домовину було виготовлено з картону вторинної переробки, який мав глянсуватий полиск фруктової глазурі, щоб скидатися на міцну деревину. Підставка була така сама, як ті, що трапляються в аеропортах під рентгенівськими апаратами для огляду багажу.

— Людини, що дихала легенями, — вів далі Пітер, — легенями, що були вже, можливо, трохи зношеними, втім справно виконували свою роботу, постачаючи кисень у кров, у таку саму кров, що тече в жилах кожного, хто стоїть зараз тут.

Голос Пітера звучав гучно й чисто, навіть без підсилення, але бракувало лункого відголосся, як у церквах чи просторих залах для зібрань. Похоронна кімната, хоч і велика, мала слабку акустику, а піч усередині крематорію гуділа так, що здавалося, наче десь далеко пролітав реактивний літак.

— Дослухайтеся до вашого серцебиття, — сказав Пітер. — Відчуйте ледь помітне тремтіння у грудях, коли ваш організм функціонує чудесним чином. Це тремтіння таке тихе, таке слабке, що ми не надаємо йому значення, не цінуємо його. Ми, можливо, не завжди це усвідомлювали, день у день навіть не замислювалися про це, але ми поділяли цей світ разом із Артом Северином, і він поділяв його разом із нами. Тепер сонце знову зійшло, почався новий день, але Арт Северин змінився. І ми зібралися сьогодні тут, щоб сміливо зустріти цю зміну.

На похорон прийшло п’ятдесят дві людини. Пітер не був певен, який відсоток це становить від загальної кількості аміківців. Жінок було тільки шестеро, разом із Ґрейнджер; решта були чоловіки, через що Пітер замислився, чи це Северин не заслужив поваги серед жінок, з якими працював, чи ця пропорція просто відображає розподіл статей на базі. Усі були вдягнуті у свій звичний робочий одяг. Траурного чорного вбрання не було ні на кому.

Бі-Джи і Туска стояли в перших рядах. Поголеного Туску в його фірмових кросівках, просторій зеленій сорочці та камуфляжних штанах упізнати було майже неможливо. Натомість Бі-Джи, найдебелішого серед усіх присутніх, як завжди, годі було з кимось сплутати. Борідка його була підстрижена з міліметровою точністю. Біла футболка пристала до м’язистих грудей, наче фарба. Зі стегон звисали білі зім’яті шаровари, їхні холоші волочилися по землі, накриваючи начищені до блиску туфлі, які зовсім тут не личили. Руки Бі-Джи тримав складеними на грудях, а вираз його обличчя був спокійний і велично-поблажливий. А ось кількох людей у задніх рядах виверти вступної частини поминальної промови, схоже, дещо здивували і спантеличили.

— Артур Лоренс Северин помер молодим, — сказав Пітер, — але він прожив багато життів. Він народився у Бенді, штат Ореґон, сорок вісім років тому. Усиновлений Джимом і Пегґі Северин, справжніх своїх батьків він не знав. Названа родина подарувала йому щасливе і жваве дитинство. Джим лагодив і підтримував у належному стані наметові містечка, мисливські будиночки й військові застави. У десять років Арт уже вмів водити трактор, працювати з бензопилою, міг навіть уполювати оленя — мало кому в дитинстві дозволяють такі небезпечні заняття. Усе йшло до того, що він успадкує сімейну справу. Але тут його названі батьки розлучилися, і Арт почав уплутуватися в халепи. Свої юнацькі роки він провів, потрапляючи до дитячих виправних установ і виходячи з них на реабілітаційні програми. Коли він подорослішав достатньо для того, щоб сісти у в’язницю, то вже мав за собою довгий список порушень, серед яких вживання креку й керування автомобілем у стані алкогольного сп’яніння.

Обличчя присутніх пожвавилися. То на одному, то на іншому з’являвся зніяковілий вираз, вираз цікавості й занепокоєння. Голови нахилено, брови насуплено, губи міцно стулено. Прискорене дихання. Діти захопилися розповіддю.

— Арта Северина було випущено з в’язниці за хорошу поведінку, і невдовзі він знову ходив вулицями Орегону. Щоправда, недовго. Зневірившись через те, що у Сполучених Штатах влаштуватися на роботу колишньому малолітньому злочинцю було вкрай тяжко, Арт перебирається до Малайзії, у штат Сабах, де починає продавати інструменти, поза тим приторговуючи наркотиками. Саме там він познайомився з Камелією, місцевою підприємницею, Що постачала дівчат для втіхи працівникам лісової промисловості. Арт із Камелією покохали одне одного, одружилися і, хоч дружині вже було за сорок, народили двох доньок, Норуі Пао-Пей, яку завжди називали Мей. Коли влада закрила бордель Камелії, а справу Арта потіснили конкуренти, він знайшов собі роботу в торгівлі деревиною і лише тоді виявив, що його цікавить усе, пов’язане з ерозією ґрунту. Це захоплення вже не полишало його.

Пітер рушив до труни з добре виваженою впевненістю. Рука, в якій він тримав Біблію, була відставлена вбік, і всі могли бачити, що між сторінками Святого Письма було затиснуто пальцем клаптик паперу з написаними на ньому рукою словами.

— Наступне своє життя Арт Северин прожив у Австралії, — сказав Пітер, дивлячись на блискучу поверхню домовини. — Компанія, що розгадала його здібності, оплатила Артові навчання в Сіднейському університеті, де він студіював геотехніку та механіку грунтів. Він — цей хлопчина, що залишив школу якихось дев’ять років тому — закінчив університет за нечувано короткий час, і незабаром не одна інженерно-технічна фірма прагнула залучити Арта до себе, адже мало хто розумів поведінку ґрунтів так глибоко, як він, і мало хто міг, як він, виготовити на замовлення будь-яке обладнання. Арт міг би розбагатіти на патентах, але він ніколи не вважав себе винахідником, лише простим трудівником, що, як казав він сам, «схиблений на всякому мотлосі».

Натовп схвально зашелестів. Пітер поклав вільну руку на кришку труни обережно, але впевнено, немов на плече Артові Северину.

— Коли виявлялося, що прилади, які були напохваті, не могли забезпечити потрібну Артові якість, він просто розробляв і майстрував ті, які могли. Серед його винаходів, наприклад, — і тут Пітер підглянув у клаптик паперу, що лежав у Біблії, — новий пробовідбирач для застосування в сипких пісках нижче за рівень грунтових вод. Серед його наукових статей (знову ж таки, нагадаю, написаних людиною, яку шкільні вчителі вважали безнадійним хуліганом): «Недреноване компресійне випробування насичених піщаних ґрунтів на тривісне стиснення та його значення для загальної теорії опору на зсув», «Як досягнути постійного контролю за гірським тиском під час випробування грунту на тривісне стиснення», «Досягнення стійкості завдяки розсіюванню парового тиску в ґрунтовій основі з пластичної глини», «Перегляд принципу ефективних напруг Терцаґі: декілька пропонованих рішень для відхилень від норми за малого гідравлічного градієнта» та десятки інших.

Пітер згорнув Біблію і притис її до живота, просто під чорнильною ляпкою у формі хреста. Його дишдашу було випрано і попрасовано, але піт знову починав розходитися плямами по ній. Усі присутні, що зібралися на похороні, також пітніли.

— Я не маю наміру зараз удавати, ніби багато що зрозумів із цих заголовків, — мовив Пітер з ледь уловимою усмішкою. — Дехто з вас зрозумів. Хтось ні. Важливо те, що Арт Северин зумів стати визнаним у світі експертом у галузі, важливішій за наркотики. Хоча... не всі його давні звички зникли остаточно. До роботи в АМІК він викурював щодня по дві з половиною пачки цигарок.

Натовпом пробігли брижі усмішок. Раніше, коли Пітер згадував про дівчат, яких постачала Камелія, він чув поодиноке стримане хихотіння, але цього разу сміялися вже розслаблено, не соромлячись.

— Але ми забігаємо наперед, — застеріг Пітер. — Ми пропустили декілька його життів. Бо ж наступне своє життя Арт Северин провів на великих будівництвах гребель від Заїру до Нової Зеландії. Життя в Малайзії навчило його зоставатися в тіні, тож він рідко отримував належне визнання за свої досягнення і волів за краще, щоб політики й голови корпорацій купалися у промінні слави. Але ж воістину славними були ті споруди, які Арт виплекав. Особливо пишався він греблею «Азіз» у Пакистані, яка була по-справжньому новаторським творінням: кам’яно-земляна загата з непроникним глиняним осердям. Її будівництво вимагало щонайпильнішої уваги до кожної дрібниці, адже відбувалося в зоні тектонічного розламу. Гребля ця стоїть понині.

Пітер задер голову і поглянув у чужинну порожнечу за найближчим до нього вікном. Усі його слухачі подивилися в той самий бік. Хай що там було зовні, воно символізувало звершення, досягнуті завдяки тяжкій праці в неосяжному довкіллі, змінити яке спроможні лише віддані своїй справі фахівці. У декого очі заблищали вологою.

— Наступне життя Арта Северина не було щасливе, — розповідав далі Пітер, знову походжаючи кімнатою, немовби під впливом невгамовності самого Северина. — Камелія покинула його. Чому — він так і не зрозумів. Розлучення негативно вплинуло на доньок: Нора в усьому звинувачувала батька, а в Мей діагностували шизофренію. За кілька місяців після виснажливого й витратного розлучення податкова взялася за Арта й оштрафувала його на суму, якої в нього не було. Весь рік він жив із Мей у фургоні, нещадно пиячив, пропиваючи державну допомогу, спостерігаючи, як доньці гіршає, і сам що день, то гірше почувався через діабет, про який іще нічого не знав.

— Але тут у нашій історії стався несподіваний поворот, — промовив Пітер, різко обертаючись і намагаючись зустрітися очима з якомога більшою кількістю своїх слухачів. — Мей кинула пити ліки і вчинила самогубство. Усі, хто бачив, як занепадає Арт Северин, чекали, що скоро він опуститься зовсім на дно й одного дня його знайдуть мертвого у своєму вагончику. Натомість Северин трохи підлікувався, відшукав свого справжнього батька, позичив грошей і повернувся до Орегону, де влаштувався на роботу туристичним гідом. Там він пропрацював десять років, відмовляючись від підвищень по роботі, відмовляючись повертатися в геотехнічну промисловість, доки на нього не вийшов АМІК. АМІК зробив йому пропозицію, від якої він не міг відмовитися: можливість перевірити в широкому масштабі свої теорії щодо використання ґрунту і м’яких порід як будівельного матеріалу.

— Цей широкомасштабний випробувальний майданчик, — виголосив Пітер, — він тут. Це земля, на якій ми з вами стоїмо. Уміння Арта Северина допомогли вивести цей неймовірно амбітний експеримент на той щабель, якого він досяг, і завдяки тому, що Арт великодушно ділився своїм досвідом, його знання житимуть у його колегах, у вас, тих, хто знав його. Я говорив переважно про минуле Арта, минуле, багато кому з вас майже не відоме, адже Арт рідко розповідав про нього. Він був — я певен, дехто з вас погодиться з моїми словами — людиною, яку важко пізнати добре. Я не збираюся стверджувати, ніби знав його. Під час моєї подорожі сюди він був до мене доброзичливим, однак наприкінці ми з ним обмінялися різкими словами. Я сподівався перетнутися з ним пізніше, після того, як візьмуся до своєї роботи тут. Я сподівався залагодити наше непорозуміння. Але так трапляється: хтось помирає, а хтось лишається. У кожного з вас лишаться свої останні спогади про Арта Северина, останні слова, які ви сказали йому, останнє, що він сказав вам. Може, це лише усмішка, якою ви обмінялися під час роботи, усмішка, яка зараз для вас є чимось більшим — таким собі символом стосунків, які були в цілком хорошому стані й не лишили позаду ніяких образ. А може, ви пригадуватимете погляд, яким він подивився на вас, один із тих поглядів, про які думаєш: «Бог його знає, що він хотів цим сказати!» — і довго міркуватимете: а може, було щось таке, що ви могли зробити чи мали зробити, щоб Артова відсутність здавалася зараз звичнішою. Але хай там як, ми силкуємося відшукати сенс у його недосяжності, у тому, що Арт уже в інакшому, відмінному від нашого вимірі, що він більше не дихає тим самим повітрям, що й ми, що він більше не подібний до нас. Ми знаємо, що він був не лише тим тілом, що зараз лежить у труні, так само, як знаємо, що ми — це не лише нирки, кишки й вушна сірка. Ось тільки не впевнені ми, як називати це щось, що є понад усім цим. Хтось називає це душею, але що це таке насправді? Чи ж можемо ми прочитати наукову статтю, яка пояснювала б, що таке душа Арта Северина і як вона відрізняється від того Арта Северина, якого ми знали, того чоловіка з тьмяними зубами й колючим характером, чоловіка, який більше не довіряв жінкам і який мав звичку вистукувати на своїх колінах мелодії у ритмі рок-музики, що звучала в його голові?

Пітер поволі посувався вперед, наближаючись до своїх слухачів, доки не підійшов на відстань простягнутої руки до перших рядів. Чоло Бі-Джи вкрили зморшки, очі блищали від сліз. Жінка біля нього плакала. Туска міцно зціпив щелепи, його крива посмішка ледь-ледь тремтіла. Ґрейнджер, десь позаду, стояла біла як крейда; страждання розгладило риси її обличчя.

— Ви знаєте, що я християнин. Для мене оця неймовірно важлива наукова стаття — це Біблія. Для мене життєво необхідна інформація, якої бракує, — це Ісус Христос. Але я знаю, що дехто з вас сповідує інші релігії. І знаю, що Арт Северин не сповідував жодної. Бі-Джи запитав його, якої він віри, і Арт відповів: «Ніякої». Мені не випала нагода поговорити з ним про те, що він мав на увазі. А тепер уже ніколи й не випаде. Не тому, що Арт Северин лежить тут мертвий. Ні. А тому, що це тіло — не Арт Северин, і ми всі це підсвідомо знаємо. Арта Северина тут більше немає; він деінде, десь, де ми бути не можемо. Ми стоїмо тут, вбираємо повітря кумедними губчатими міхурцями, які називаємо легенями, груди наші злегка тремтять від роботи м’яза, який, наче насос, помпує кров і який ми називаємо серцем, а ноги наші втомилися через те, що нам занадто довго доводиться втримувати рівновагу на кістках стопи. Ми — душі, зачинені в клітці з кісток, душі, втиснуті в обгортку з плоті. Нам доводиться так тинятися якусь визначену кількість років, а потім ми відходимо туди, куди йдуть наші душі. Я вірю, що ми йдемо в лоно Господнє. Ви можете вірити, що це якесь інше місце. Але одне можна сказати напевно: це місце деінде, воно не тут.

Пітер повернувся до труни і знову поклав на неї руку.

— Я не впевнений, чи Арт Северин справді вірив, що він лише вміст цієї труни. Якщо так, то він помилявся. Може, мені й варто знову сперечатися з ним сьогодні, можливо, зараз це недоречно. Але, Арте, пробач мені, пробач усім нам, та ми мусимо сказати тобі: у тебе була віра. Неправда, що ти йшов у нікуди. Ти брав участь у великій мандрівці людства, і вчора ти дійшов до крайнього блокпосту й дістався мети. Ти був мужньою людиною, прожив багато життів, і кожне життя вимагало від тебе більше мужності, ніж попереднє. А тепер ти в наступному житті, у якому твоє тіло більше не підведе тебе, у якому тобі більше не потрібен інсулін, більше не тягне до цигарок і більше ніхто не зрадить твоєї довіри, і кожна загадка, над якою ти ламав собі голову, тепер ясна тобі як день, і кожна рана, що завдавала тобі страждань, уже не болить, і тепер тобі шкода нас, які змушені ще волочити свої тяжкі тіла по землі.

Із натовпу почулося здивоване бурчання: Бі-Джи підняв свою здоровенну руку, щоб витерти сльози, й ліктем випадково зачепив чиюсь голову.

— Арте Северине, — здійняв голос Пітер, і, попри погану акустику в кімнаті, слова його, здається, нарешті пішли луною, наче під церковним склепінням, — ми зібралися тут сьогодні, щоб знищити твою клітку з кісток, твою обгортку з плоті. Вони тобі більше не потрібні. Це мотлох. Але, якщо ти не заперечуєш, ми лишимо собі дещо — спогади про тебе. Навіть відпускаючи тебе, ми хочемо, щоб ти лишався з нами. Ми хочемо, щоб ти й далі жив у нашій пам’яті, хоча ти й живеш уже в більшому й кращому місці. Одного дня ми також вирушимо шляхом, яким відходять наші душі, шляхом, який ти подолав раніше за нас. А поки що до зустрічі, Артуре Лоренсе Северине! До зустрічі!

Повернувшись до своєї кімнати після того, як провів якийсь час із деякими учасниками похорону, які не хотіли розходитися навіть після того, як труну вже було спалено, Пітер знову всівся перед «пострілом». Одяг його був мокрим від поту. «Цікаво, — подумав він, — скільки часу має минути, щоб знову можна було прийняти душ?» У голові гуло від зізнань і відвертостей, якими щойно поділилися з ним аміківці, від історій їхнього життя, які Пітерові треба зберегти у своїй пам’яті, від імен, які він мусить запам’ятати. Комірки з невідкритими повідомленнями від його дружини висіли на екрані. Аж дев’ять листів, які Пітер досі не встиг прочитати.

Дорогий Пітере!

Вибач за цей лист, який буде, мабуть, короткий і недоладний. Я геть виснажена. Шейла Фрейм та двоє її дітей — Рейчел і Біллі — заходили сьогодні й пробули в мене майже весь вечір. У них — вихідні, але ж я пропрацювала ранкову зміну після нічної. Рейчел — то справжнє лихо! Ще доволі мила дитина, але в її поведінці вже повно нав’язливих рис на межі пристойного, за якими вкрай виснажливо спостерігати. Гормони, напевно. Ти б не впізнав її на вигляд. Схожа на малолітню чи то порнозірку, чи то поп-співачку, чи то гультяйку-мажорку — звична суміш для теперішніх дівчаток, що досягають статевої зрілості. Біллі натомість жахливо сором’язливий і ввічливий. Замалий, як на свій вік, і при цьому трохи повненький. За весь час, що був тут, він ледве слово вимовив і очевидно дуже страждав і ніяковів через свою матір, яка щохвилини ставала дедалі балакучішою (чи то нервовою). Від Шейли тхнуло алкоголем, а може, просто різкими парфумами, я не впевнена. Вона була неабияк напружена, і весь дім іще гуде від цієї напруги, хоча вони й пішли годину тому. Як шкода, що тебе не було поруч! Ми б узялися за них разом: ти б заспокоював Шейлу, я б розповідала щось дітям, а потім ми б помінялися. Не знаю, чому вони затрималися так надовго; по-моєму, я їм анічим не допомогла. Одного-єдиного разу Біллі відкрився переді мною. Коли я посадила його за свій комп’ютер побавитися у гру, він глянув на зображення Ноєвого ковчега, і його аж пересмикнуло, наче від болю. Хлопчик сказав мені, що сніговий барс вимер. Останній представник цього виду помер у зоопарку кілька тижнів тому. «Сніговий барс був моєю улюбленою твариною», — сказав Біллі. А тоді він сів за комп’ютер і за кілька секунд поринув у забавку з головою: бігав, наче справжніми, тюремними переходами, стріляв по охоронцях, зносячи їм голови, розчахував двері, гинув від куль противників.

Мені час у ліжко, і то негайно. Уранці прокидатися о пів на шосту. Я випила за компанію трохи вина, яке принесла Шейла. Мабуть, добряче про це пошкодую завтра, коли задзвонить будильник.

Будь ласка, розкажи мені трохи більше про те, як просувається твоя місія. Мені хочеться обговорювати з тобою найменші подробиці. Я почуваюся так дивно без цього. Пітере, я так СТРАЖДАЮ без цього! Видається, наче я твоя сестра, абохто, що надсилає тобі свою довгу писанину із суцільними скаргами і розводиться про те, чим ти просто не можеш перейматися. А я досі та сама людина, яку ти знаєш, на яку можеш завжди покластися, коли тобі потрібна підтримка чи порада. Мені просто треба краще розуміти, що ти бачиш, що робиш, що переживаєш, мій милий. Розкажи мені про людей, із якими спілкуєшся, напиши якісь подробиці. Я знаю, просто зараз ти не напишеш, тому що в поселенні і не маєш змоги прочитати цього листа. Але коли повернешся — будь ласка! Нехай це й забере в тебе трохи часу. Дозволь мені бути там із тобою.

Ну, а тепер НЕГАЙНО в ліжко!

Кохаю

Беа

Пітер закачався на кріслі, переповнений адреналіном, але водночас і втомлений. Він не був певен, чи йому варто читати наступні вісім листів Беатріс, не відповівши на цього. Не був певен навіть, чи зможе так зробити. Не відповісти здавалося йому жорстоко, протиприродно. Неначе Беа гукала його знову і знову, а він лишався байдужим. Пітер відкрив чисту сторінку і написав:

Дорога Беа!

Сьогодні я проводив похоронну церемонію. Арт Северин. Виявляється, він був діабетиком. Він помер раптово, коли я був у поселенні. Мені надали вичерпну інформацію про все його життя, і я мав приблизно три години, щоб підготуватися. Я зробив що міг. Здається, всім сподобалося.

Кохаю

Пітер

Він дивився на екран і розумів, що цих слів замало. Потрібні подробиці. Жінка, яку звали Манілі, зізналася йому, що не замислювалася про християнство відтоді, як була ще дівчинкою, але сьогодні відчула Божу присутність. Пітер замислився, чи варто писати про це Беа. Серце його якось дивно калатало. Він зберіг свого листа в чернетках, так і не надіславши його, і відкрив наступну комірку.

Дорогий Пітере!

Ти зараз сидиш? Я сподіваюся, що так.

Милий мій, я вагітна. Я знаю, ти думаєш, що це неможливо. Але я припинила вживати протизаплідні пігулки за місяць до твого від’їзду.

Будь ласка, не сердься на мене. Так, ми погодилися почекати ще кілька років. Але, благаю, зрозумій: я боялася, що ти ніколи не повернешся! Я боялася, що зореліт вибухне на старті і твоя місія закінчиться, не розпочавшись. Або що ти зникнеш десь дорогою, просто зникнеш у космосі, і я навіть не дізнаюся, що з тобою сталося. І що ближчим ставав день твого відльоту, то все більше й більше мені хотілося залишити в себе бодай якусь часточку тебе, не важливо яку.

Я молилася, багато молилася про це, але, здається, відповіді не отримала. Зрештою, я віддала на Божу волю те, чи зможу я завагітніти так скоро після того, як перестала вживати пігулки. Звісно, це було моє рішення, я не заперечую. Шкода, що воно не було нашим спільним. А може, й було чи могло бути? Можливо, якби ми порадилися, ти сказав би, що саме це й хотів запропонувати? Але я страшенно боялася, що ти не погодишся. Ти б не погодився? Скажи відверто, не треба мене жаліти.

Хай що ти відчуваєш зараз, я сподіваюся, тобі не байдужа моя гордість і моє захоплення від того, що я ношу твою дитину. Нашу дитину. Коли ти повернешся, я буду вже на сьомому місяці, з чималеньким черевцем. Якщо не станеться викидень. Я сподіваюся, що не станеться. Це не кінець світу, бо ж ми можемо спробувати і знову, але то вже буде інша дитина. Саме ця, яку я ношу зараз, уже стала такою дорогою для мене! Знаєш, про що я думала, коли ми кохалися дорогою до аеропорту? Я думала: я готова, ось вона, самеця мить, потрібно лише одне малесеньке сім’я. І, озираючись назад, я ладна закластися, що саме тоді це й сталося. Майже певна, саме тоді це й сталося.

13 Двигун загуркотів, спалахуючи життям

— Саме тут усе й почалося, — врочисто виголосила жінка. — Ось так усе виглядало на початку.

Пітер кивнув. Він стояв, міцно стуливши щелепи, і не наважувався видати бодай якийсь схвальний звук, побоюючись посміхнутися чи навіть голосно розсміятися. Офіційне відкриття цієї споруди було важливою подією для всіх, хто зібрався тут сьогодні.

— Ми вкрили поверхню нижнього укосу надтовстим шаром епоксидної смоли, — розповідала далі жінка, показуючи на зменшеній моделі відповідні частини будівлі, — щоб управляти припливом води крізь основу. Ці труби на нижньому укосі під’єднані до перетворювачів тиску.

Якби вона говорила недбало чи безтурботно, було б іще нічого, але жінка видавалася Пітерові надзвичайно серйозною, а відтак — дуже кумедною. Ще кумеднішим було те, що всі, окрім нього, схоже, розуміли, про що вона каже. Окрім того, комічність посилювалася тим, як виглядала модель архітектурної споруди (така велична, така сповнена символічного значення, і водночас така... маленька й чепурненька, наче з дитячого майданчика). А понад це була ще форма самої моделі, що повністю виправдовувала назву «Великий Нацицьник»: дві перевернуті чаші, з’єднані між собою.

Сама будівля, коли дивитися на неї здалеку, не здавалася Пітерові кумедною. Він разом з іншими бачив ці чаші, які здіймалися на обрії в передвечірньому небі, коли трохи раніше машини, кожна з яких везла по шість аміківців, колоною рушили полем до цієї споруди. Лише завдяки розміру будови, а також тому, що зблизька одна її чаша частково затуляла іншу, спостерігачеві вона здавалася лише тим, чим і була: величним архітектурним творінням. Урешті-решт колона спинилася біля передньої чаші, і машини було припарковано в її тіні, такій широчезній, що важко було сказати, де вона закінчується. Лише коли Пітер та решта аміківців зібралися у вестибюлі й побачили точну, заввишки з метр, копію будівлі, стала очевидною її опукла симетрія. Жінка, яка виступала (її звали Гейз, вона була інженером і працювала разом із Северином), провела рукою над будівлями-близнючками, не усвідомлюючи, що збоку може видатися, ніби вона пестить велетенські, завбільшки з канапу, жіночі груди.

— ...бажаного рівня перевантаження... витісняється своєю ж масою... імітацією переливання, — бубоніла Гейз, — підняття тиску за допомогою п’яти перетворювачів... сенсор близькості...

Пітерове бажання розсміятися минулося. Тепер він ледве витримував, щоб не заснути. Зала погано провітрювалася, тут було душно; здавалося, наче перебуваєш усередині якого велетенського механізму — власне кажучи, так воно насправді й було. Він ледь хитнувся на ногах, глибоко вдихнув і спробував випростатися. Краплини поту, що потрапили в сандалії, хлюпали під ногами; в очах Пітерові запекло й потьмарилося, постать Гейз зовсім розплилася.

— ...записаний у реальному часі...

Пітер кліпнув. Гейз знову набула чітких обрисів. Це була крихітна жінка з підстриженим по-чоловічому коротко, на армійський лад, волоссям і манерою вдягатися так, що будь-який одяг на ній здавався уніформою, навіть якщо нею не був. Вони познайомилися кілька днів тому в їдальні, де вона наминала страву з білоквіту — пюре з підливою. Хвилин десять-п’ятнадцять вони мило, хоча й доволі нудно, поспілкувалися. Гейз була родом із Аляски, колись захоплювалася собаками та їздою на собачому запрязі, але зараз обмежувалася тим, що читала про це в журналах; не належала до жодного віросповідання, хоча й «не заперечувала можливості існування полтергейста», бо у віці дванадцяти років у дядьковому будинку з нею траплялися незрозумілі речі. Її низький монотонний голос видався Пітерові досить приємним, бо дещо нагадував йому мелодійну співучу вимову Беа. Але тепер, коли Гейз читала лекцію з термодинаміки й проектування гребель, її голос уже так не іскрив.

І навіть попри це, Пітерові було прикро, що йому доводилося докладати таких зусиль, щоб не заснути. Нудні заходи зазвичай на нього так не впливали. Переважно він украй терпляче ставився до набридливої одноманітності, навчившись цього під час свого безхатнього життя. Але якимось чином мешкати на аміківській базі було навіть гірше, ніж на вулицях. Минув уже тиждень відтоді, як Пітер повернувся на базу; його обгоріле на сонці обличчя облізло й загоїлося, але мозок досі остаточно не відновився. Він був збуджений і не міг заснути, коли мав би спати, і ходив напівсонний, коли мав бути бадьорий. Ось і тепер він куняв замість захоплюватися витвором інженерного генія — новісінькою Центрифужно-енергетичною станцією АМІК.

— ...несумісні між собою функції... неможливо забезпечити... Северин... вакуумна сітка... у перспективі відмовитися від використання фотоелектрики...

Те, що тут було споруджено, справді вражало: це був подвиг інженерної думки, який розширив межі можливого. За звичайних умов — тобто за умов, до яких усі звикли вдома, на Землі — дощ падає над великими територіями і збирається у водоймах або наповнює річки, які перетинають місцевість, набираючи швидкість. У будь-якому разі, рідина, яку людина, що стоїть під дощем, сприймає як окремі краплини, що падають з неба, із часом завдяки своїй масі та імпульсу сили перетворюється на значну потугу, що може забезпечувати енергією сотні тисяч двигунів. Однак на Оазі ці принципи застосувати було неможливо. Дощові краплі з’являлися, падали в губчасту землю і щезали. Якщо вам випадало опинитися надворі під час дощу, ви могли підставити чашку і наповнити її. А можна було вгамувати спрагу навіть простіше: закинувши голову назад і роззявивши рота. Але щойно дощ закінчувався — все, більше ніякої води, аж до наступної зливи.

Велетенська подвоєна споруда Великого Нацицьника кидала виклик цим обмеженням. Одна її частина призначалася для того, щоб усмоктувати дощ із неба, збирати розсіяні краплини у вихровий вир і затягувати нагромаджену воду в гігантську центрифугу. Але це була тільки половина задуму, зухвалого своєю винахідливістю. Центрифуга, певна річ, потребувала колосальної кількості електричної енергії, значно більше, ніж виробляли на цей час аміківські сонячні панелі. Тому зібрану воду не просто спускали у водойму; спершу їй доводилося попрацювати в гігантському паровому котлі, де несамовита потуга спійманої в пастку пари обертала турбіни.

Кожна з двох споруд живила іншу: одна забезпечувала енергією, щоб зловити воду, а інша забезпечувала водою, щоб виробити енергію. Щоправда, це не був повноцінний вічний двигун: дві сотні сонячних панелей, розташованих у полі довкола будівлі, далі виробляли енергію із сонячного проміння, — але все одно винахід був приголомшливо ефективний. Ех, коли б кілька таких Великих Нацицьників спорудити у спустошених голодом Анголі, чи Судані, чи деінде! Наскільки вони прислужилися б там! АМІК, звісно, досягнувши такого технологічного дива й показавши, що можна зробити, мабуть, уже провадить переговори щодо таких проектів. Треба буде запитати в когось.

Зараз, однак, був не час.

— І насамкінець... — мовила Гейз. — Останнє практичне питання. Нам відомо, що офіційна назва — Центрифужно-енергетична станція — застосовується не дуже охоче. І нам також відомо, що є загальновживана назва, якої нам би чути не хотілося. Хтось може подумати, ніби вона дотепна, але я вважаю її дещо нешанобливою і думаю, що ми маємо виявити свою повагу до Северина, який разом із нами працював над цим задумом не покладаючи рук, і дати нашій станції назву, яку нам усім не буде соромно вимовляти. Отже, зважаючи на те, що багато хто надає перевагу назвам коротким і влучним, ось що я пропоную. Офіційно ми зібралися тут, щоб відзначити відкриття Центрифужно-енергетичної станції АМІК. Неофіційно ми радимо вам називати її... Мати.

— Тому що це велика бісова мати! — вигукнув хтось.

— Тому що потреба — це мати винаходу, — спокійно пояснила Гейз.

Цим, власне, вступна промова й закінчилася. Ще мала відбутися екскурсія станцією, щоб продемонструвати, як принципи роботи, показані на зменшеній моделі, застосовують на практиці. Проте виявилося, що так багато важливих особливостей і механізмів станції заховані під бетоном, або ж опущені у воду, або ж дістатися до них можна тільки по запаморочливо високих металевих драбинах, що дивитися загалом було мало на що.

І лише коли їхня колона машин поверталася назад, на аміківську базу, Пітера охопило духовне піднесення, яке ніяк не з’являлося, коли Гейз виголошувала свою промову. На задньому сидінні автомобіля зі спітнілими вікнами, затиснутий між двома незнайомцями, Пітер раптом відчув, як надворі трохи потемніло. Він вивернувся на сидінні й протер рукавом заднє скло. Величезна будівля станції злегка мерехтіла в імлі від викидних газів із джипа і вже відступала в далечінь. Натомість тепер чіткіше стало видно безліч сонячних панелей — геліостатів, — розставлених по місцевості довкола Матері широким півколом. Кожна панель мала вловлювати сонячне світло й перенаправляти його просто до станції. Але, за збігом обставин, сонце частково затулили хмари, що пробігали по небу. Геліостати вертілися на своїх стояках, підлаштовували свої дзеркальні поверхні, шукали потрібний кут, знову підлаштовувалися, знову шукали. Це були тільки прямокутні пластини зі сталі та скла, на вигляд анітрохи не подібні до людини, і все-таки Пітера зворушило їхнє бездушне збентеження. Як усі істоти у Всесвіті, вони чекали лише одного — невловимого світла, що дарувало їм мету існування.

Повернувшись до своєї кімнати, Пітер перевірив «постріл», чи немає там нових повідомлень. Він почувався винним, очікуючи від Беа свіжих листів, коли сам так довго не писав. У своєму останньому листі чоловік запевнив дружину, що безмірно щасливий дізнатися про її вагітність і що ні, звісно, він на неї не гнівається. Решту листа було присвячено якимось подробицям про Пітерову місію, яких він уже не міг пригадати. Увесь лист вийшов рядків на п’ятнадцять, щонайбільше двадцять, але, щоб його написати, йому довелося добряче попітніти кілька годин.

Те, що він не відчував гніву, було правдою. Але Пітера турбувало те, що він також не відчував майже нічого, крім роздратування своєю неспроможністю відреагувати. У його теперішньому становищі важко було збагнути власні почуття й визначити їх. Докладаючи неймовірних зусиль, йому вдавалося розібратися лише в тому, що відбувається на Оазі, і то тільки тому, що він і події, з якими Пітеру довелося зіштовхнутися, перебували в одному й тому самому просторі. Його розум і серце були ув’язнені в тілі, а тіло перебувало тут.

Звістка про вагітність Беа була наче новина про якусь знаменну подію в поточному житті Великобританії: Пітер знав, що це важливо, але й гадки не мав, що він може або що мусить із цим робити. Він припускав, що будь-який інший чоловік на його місці уявляв би собі радощі батьківства: ось він тримає немовля на руках, ось син чи донька з плоті й крові гойдається в нього на колінах, ось його дитина закінчує школу чи щось іще такого штибу. У Пітера ці сценки виходили дуже штучними і в дуже загальних рисах, наче це були двовимірні кадри в коміксах, намальовані безсоромними халтурниками. Уявити собі Беа з дитиною всередині взагалі було неможливо: ще й дитини не було, а коли Пітер намагався викликати в уяві образ живота Беа, то пам’ять прокручувала йому стару плівку, на якій він бачив плаский животик своєї дружини під футболкою, котру вона зазвичай надягала до ліжка. Коли ж Пітер напружувався ще сильніше, перед його очима поставав рентгенівський знімок тазу, що міг належати будь-кому, вкритий незрозумілими світловими плямами, які могли бути і личинкуватим зародком, і шлунковими газами, і пухлиною.

«Ти маєш тепер особливо обережно берегти себе», — написав чоловік. «Обережно берегти себе» — вислів аж ніяк не бездоганний, але Пітер так довго підбирав слова, і саме це він і хотів написати, тож надіслав так як є. Утім, хоча почуття його й були щирими, Пітер мусив визнати, що те саме написала б і тітка чи, може, брат.

Відтоді чоловік так і не спромігся написати Беатріс іще, попри те що отримав уже кілька листів від неї. Не раз Пітер змушував себе сідати за стіл і починати набирати, але, застрягаючи на «Дорога Беа», не міг просунутися далі. Сьогодні він намагався переконати себе написати кілька слів про те, як відвідував Великий Нацицьник, але не міг вирішити, чи саме таких новин прагне від нього дружина.

Від жінки сьогодні не прийшло нового листа, і це було незвично. Пітер сподівався, що нічого поганого не сталося. Тобто нічого поганого з Беатріс. У світі загалом зараз, схоже, постійно траплялося щось погане.

Звісно, світ завжди переповнювали нещастя й катастрофи. Так само, як і завжди, він сповнений чудесних досягненнь і прекрасних прагнень, якими засоби масової інформації чомусь воліли нехтувати — можливо, тому, що честь і достаток важко зняти на камеру. Але, навіть зважаючи на все це, листи, які Пітер отримував від Беа, тривожили його надміром негативних новин. Поганих новин, яких було так багато, що він навіть не знав, що з ними робити. Коли чуєш про таку велику кількість лиха, подій, що змінюють усе твоє уявлення про довколишній світ, мозок певної миті перестає їх сприймати й чіпляється за давнішу дійсність. Пітер усвідомлював, що Міра повернулася до свого чоловіка і що американський політик застрелив власну дружину в басейні. Він пригадував, що в Оскалузі жила дівчинка на ім’я Коретта, у якої помер батько. Чоловік усвідомлював, хоч і з труднощами, що Мальдіви змило цунамі. Утім, коли він думав про Північну Корею, в його уяві поставав спокійний міський краєвид із будівлями, схожими одна на одну, як у всіх тоталітарних країнах; тисячі корейців, що їдуть у своїх справах на велосипедах. Катастрофічним наслідкам урагану в цьому образі місця не знаходилося.

Однак сьогодні — ніяких катастроф. Немає новин — це добрі новини, як каже дехто. Проте, відчуваючи неспокій, Пітер відкрив один із давніших листів Беа і перечитав його.

Дорогий Пітере!

Учора ввечері я отримала твого листа. Я неймовірно втішена знати, що ти на мене не гніваєшся, лише твоя небагатослівність може вказувати на те, що ти ТАКИ ГНІВАЄШСЯ, тільки стримуєш свої почуття. Але все-таки так не думаю. Напевно, ти страшенно зайнятий своєю місіонерською роботою, вивчаєш мову. Мабуть, перед тобою весь час постають виклики, які нікому ще ніколи не траплялися. (Будь ласка, розкажи мені трохи більше про них, коли матимеш вільну хвилинку.)

Із твоїх попередніх розповідей видається, що ти вже більш-менш призвичаївся до клімату. У нас тут це неможливо, з погодою знову коїться казна-що. Далі заливають дощі, ба навіть час від часу зривається штормовий вітер. У всьому будинку тхне вогкістю. Меблі й стіни вкрилися цвіллю. Відчиниш вікно, щоб провітрити, — до кімнати разом зі свіжим повітрям хлине дощ. Що вдієш? Я знаю, що там, де ти зараз, також дуже волого, але з тієї крихти, що ти мені розповів про життя оазян, я зрозуміла, що це місце «пристосоване» до такого клімату. У нас, в Англії, все засновано на тому, що погода буде переважно сухою і помірною. Ми просто не вміємо належно готуватися до непередбачених випадків. Мабуть, не хочемо визнавати, що вони трапляться.

Знову бачилася з Шейлою. Вона каже, у Біллі клінічна депресія. Нічого хорошого для чотирнадцятилітнього хлопчика. Ми домовилися, що я погуляю з ним того дня, коли їхня сім’я буде перебиратися до квартири. (Я не казала тобі, що Шейла і Марк розійшлися? Ні він, ні вона поодинці не можуть виплатити іпотеки, тож вирішили продати свій будинок і роз’їхатися по квартирах. А загалом Марк переїжджає до Румунії.) Я не певна, чи варто усувати дітей від такої події, як переїзд, але Шейла переконує, що Біллі справді не хоче про це нічого знати і що краще його просто привести в нову квартиру, коли переїзд уже буде доконаним фактом. Вона дала мені грошей, щоб зводити хлопця в кіно, щоправда, я маю намір повести його на виставку котів, яка того дня буде відбуватися у спортивно-розважальному центрі. Це ризиковано, адже, по-перше, що, як він із тих дітей, які дуже переживають через те, що тварин тримають у тісних клітках, а, по-друге, це може нагадати йому про снігового барса. Однак я сподіваюся, що ці всі різноманітні котики, зібрані разом, якимось чином бодай трохи заспокоять Біллі.

Отакої! Якби ж ти міг чути гуркіт, що струсонув увесь наш будинок! У мене ледь серце не зупинилося. Вікно у ванній кімнаті розбилося на друзки, на підлозі й у ванній повно скалок. Я спершу подумала, що це хулігани, але виявилося, що вітер. Сильний порив зірвав яблуко з дерева на задньому подвір’ї й швиргонув просто нам у вікно. Але не турбуйся! Один чоловік, що ходить до нашої церкви, пообіцяв мені прийти якомога швидше й полагодити вікно. Ґрем Стоун. Пам’ятаєш такого? Його жінка померла від цирозу.

Учора я ходила до супермаркету, він не працював. Жодних пояснень, лише скотчем прикріплено клаптик паперу, на якому зазначено, що зачинено до наступних повідомлень. Довкола зібралося досить багато людей — мабуть, теж хотіли щось купити і зазирали крізь вітрини. Усередині горіло світло, все виглядало як звичайно, а на полицях лежав товар. Біля дверей стояли двоє охоронців. Кілька працівників (?) ходили між рядами і спокійно розмовляли, так, наче їх ніхто не бачить, наче вони в себе вдома, у вітальні, а не у всіх на видноті, на головній торговій вулиці міста. Дивина та й годі. Я постояла там хвилин п’ять, навіть не знаю навіщо. Нарешті зухвалий молодий карибець гукнув крізь скло до охорони: «Агов, друже, а мона мені блок „Бенсон і Геджес“?» Відповіді не було, і він додав: «Це для моєї мамулі!» У натовпі всі дружно засміялися. Так іноді буває в гурті людей, коли щось незначне і смішне «чіпляє» всіх і на якусь одну мить об’єднує. Я дуже люблю такі миттєвості. Однак чекати там було марно, тож я пішла до цілодобової крамнички і спробувала роздобути трохи молока, щоправда, невдало.

Що ти їси там, коханий? Може, щось таке, що й мені припало би до смаку?

Аміківську їдальню було залито помаранчевим світлом. Був пообідній час. Пообідній час, який триватиме тут іще цілу вічність.

Пітер замовив у буфеті курячий суп-пюре з вершками й булочку. Жінку, яка працювала там сьогодні, вродливу гречанку, він досі не зустрічав. Пітер уже поговорив із більшістю аміківців, щоб визначити, чи може прислужитися комусь для духовних потреб, і виявив, що всі вони на диво флегматичні й нетовариські. Цю гречанку, однак, він бачив уперше, і вираз її очей вселяв надію, що в її житті може знайтися місце для Бога. Пітер подумав, чи не варто використати нагоду. Але він був голодний, до того ж усі його думки зараз були зайняті оазянами. Менше ніж за годину він знову вирушав до них.

Суп видався смачним, попри те що в ньому не було ані вершків, ані курятини. Натомість страва мала насичений аромат курячого бульйону, безсумнівно, через додавання порошку. Булочка з білоквіту мала хрустку шкоринку і пористу м’якушку і ще навіть була трішки теплою — саме такою, як має бути справжній хліб. Пітер їв, дякуючи Господові за кожен кусень.

Із динаміків линув якийсь джаз, схоже на диксиленд, але точніше Пітер сказати не міг. Чоловік не був знавцем старої музики. Щокілька хвилин оголошували список тромбоністів, трубачів, піаністів тощо.

Пітер доїв і повернув миску на барну стійку.

— Дякую вам! — промовив він.

— На здоров’я! — відказала жінка.

Коли вона забирала миску, Пітер помітив, що її зап’ясток вузлуватий, але водночас тонкий, як у Беа. Як же йому хотілося переплести свої пальці з пальцями Беа хоча б на три секунди і відчути кісточку її зап’ястка притиснутою до свого тіла! Ця потреба нагло наринула на Пітера просто тут, біля барної стійки, із такою силою, що йому аж перед очима потьмяніло. Потім він опанував себе.

Пітер повернувся на своє місце і сів, щоб їжа вляглася в шлунку. Провівши рукою по своїй сорочці, він відчув, як його вжалила іскра статичної електрики. Він і раніше часто помічав це явище, коли його переповнював надмір очікувань. Пітер заплющив очі й почав молитися Богові, прохаючи заспокоєння. Трохи спокою було даровано.

Диксиленд поступився у динаміках місцем чомусь спокійнішому. Пітер узявся гортати журнали, що лежали на стелажі біля його крісла. Він приділяв кожному виданню по декілька хвилин, а потім акуратно відкладав його назад.

Колись Пітер гадав, що АМІК пропонує різноманітний вибір тих друкованих видань, які можна знайти в будь-якому газетному кіоску вдома, на Землі. Однак тепер, коли ретельніше переглянув журнали, він уже не був певний. «Дім і сад», «Гарячі плітки», «Акваріумні рибки», «Чоловіче здоров’я», «Лесбійські ігри», «Інженер-хімік», «Класичний джаз», «Вог»... Так, усі журнали були досить свіжими, їх доставили на Оазу на тому самому зорельоті, що й Пітера. І так, вони порушували широке коло зацікавлень... але жоден із них не містив важливих актуальних новин. Він переглянув рекламні анотації й заголовки, якими було прикрашено обкладинки. Подібні тексти з’являлися на обкладинках таких видань десятиліттями. На стелажах не було журналів, які повідомляли б, що відбувається, так би мовити, на передовій. Можна було прочитати про джаз, про те, як накачати кубики на пресі або чим годувати рибок, але де ж політичні кризи, землетруси, війни, загибелі великих корпорацій? Куди це все поділося? Пітер узяв «Гарячі плітки», журнал про чутки зі світу шоу-бізнесу, і погортав його. Стаття за статтею описувала життя зірок, про яких він ніколи не чув. Дві сторінки випали й залишилися в його руці, і Пітер помітив, що наступні дві видерто. Він знайшов відповідне місце. Справді, після тридцять другої сторінки відразу була тридцять сьома. Пітер повернувся до сторінки зі змістом і прочитав анотацію до відсутньої статті: «Амбер Розарія їде в Африку! Наша улюблена гультяйка замість реабілітаційної клініки вирушає до таборів біженців».

— Агов, проповіднику!

Пітер підвів очі. Чоловік із насмішкуватим виразом обличчя і кількаденною щетиною стояв над ним.

— Привіт, Туско! — сказав Пітер. — Радий тебе бачити. Знову запускаєш бороду?

Туска знизав плечима.

— Я тим не надто переймаюся. Хоч у який колір машину не пофарбуй, їздитиме вона однаково.

Він сів у сусіднє крісло й кивнув у бік журналу, який тримав Пітер.

— Від цього лайна у тебе мозок на драглі перетвориться.

— Я просто дивлюся, що тут узагалі є, — відказав Пітер. — І помітив, що дві сторінки видерто.

Туска відхилився на спинку крісла, закинувши ногу на ногу.

— Лише дві? Друже, це ти «Лесбійські ігри» ще не перевіряв! Там щонайменше третини бракуватиме, — підморгнув він. — А щоб повернути її на місце, нам, либонь, доведеться вдертися до кімнати Гейз.

Пітер поглянув Тусці в очі, але не дозволив своєму обличчю відобразити схвалення чи осуд. Він давно зауважив, що це працювало наче моральне дзеркало, показуючи людині те, що вона щойно сказала.

— Я ж без образ, ну ти розумієш, — додав Туска. — Вона збіса хороший інженер. Тримається сама по собі. Зрештою, як усі ми тут.

Пітер повернув «Гарячі плітки» на стелаж.

— Ти одружений, Туско?

Туска звів кущувату брову.

— Давним-давно у далекій-далекій галактиці... — театрально виголосив чоловік і змахнув у повітрі пальцями, демонструючи, як титри колись популярного кінофільму відлинають у далечінь. А тоді додав своїм звичним голосом: — Я не чув нічого від неї років двадцять. Навіть більше.

— А зараз у твоєму житті є хтось особливий?

Туска замислено примружив очі, вдаючи, ніби ретельно перебирає свою базу даних.

— Ні, — за кілька секунд промовив він. — Не схоже на те.

Пітер усміхнувся, показуючи, що жарт зрозумів, але, мабуть, десь у кутиках його очей промайнув жаль, тому що Туска відчув потребу пояснити більше.

— Знаєш, Пітере, я взагалі здивований, що ти пройшов аміківський відбір. Власне кажучи, страшенно здивований. — Він замовк на кілька секунд, і Пітер чекав на подальші пояснення. — Якщо ти поглянеш на хлопців і дівчат, які працюють тут, побачиш, що ледве чи не всі вони... е-е... вільні птахи. У нас удома не зосталося жінок чи чоловіків. Ані постійних подружок, ані неповнолітніх дітей, ані мамусь, які щохвилини перевіряють пошту. Ніяких зв’язків.

— Через високий ризик загинути на шляху сюди?

— Загинути? Чого б це? За всі ці роки у нас трапився єдиний нещасний випадок, та й то ніяк не пов’язаний зі «стрибком». Примхи техніки, аварія, що могла статися з будь-яким пасажирським літаком на шляху до Лос-Анджелеса. Страхові називають таке «діями непереборної сили», — він підморгнув і повернувся до теми розмови: — Ні, такий відбір проводять, враховуючи... тутешні умови. Життя тут... як би це сказати... «ізольоване». Ось, мабуть, правильне слово. Тут високий ризик для кожного схибнутися. Не перетворитися в психопата, маніяка-вбивцю зі сокирою, а... просто схибнутися. Ото-о-ож... — Туска з поблажливим виразом обличчя набрав повні легені повітря. — Отож, краще, якщо твоя команда складається з особистостей, які знають, що це таке: бути всіма забутими й покинутими... назавжди. Особистостей, у яких немає жодних інших планів... жодних інших місць, куди податися... жодної людини на обрії, якій не було б на тебе начхати. Розумієш, про що я? Потрібні люди, які можуть дати всьому цьому раду.

— Команда відлюдників? Тут, схоже, якась суперечність.

— Іноземний легіон — ось що це таке. Légion étrangère.

— Що-що?

Туска подався вперед і тоном оповідача почав розповідати:

— Французький іноземний легіон. Елітний армійський корпус. Свого часу брав участь у багатьох війнах. Велика команда. Щоб приєднатися до них, не обов’язково було бути французом. Ти міг бути ким завгодно. Не потрібно було називати своє справжнє ім’я, ні розповідати про власне минуле, про особисті проблеми зі законом, ні про що. Тож, як ти можеш собі здогадатися, багато цих хлопців були такою халепою, що аж-аж. Вони не вписувалися нікуди. Навіть у регулярну армію. Але це не мало значення. Вони були легіонери.

Пітер порозмірковував над почутим кілька секунд.

— Хочеш сказати, що всі ви тут — халепа, що аж-аж?

Туска розсміявся:

— Та ти що! Ми тут лагідні як кошенята! — насмішкувато мовив він. — Усі як один чесні й слухняні члени суспільства.

— Під час моїх співбесід із аміківцями, — висловив уголос свої думки Пітер, — мені здалося, що брехати їм про щось безглуздо. Вони проводили власне розслідування. Мені треба було пройти медкомісію, надати свідоцтва, характеристики...

— Звісно, звісно, — погодився Туска. — Нас усіх тут ретельно відбирали. Моє порівняння з Легіоном полягало не в тому, що ніхто ні про що не запитує. Аж ніяк. Я кажу про те, що ми можемо дати собі тут раду, крапка. «Legio Patria Nostra» — таким було гасло легіонерів. «Наша батьківщина — Легіон».

— Але ж ти повертався на Землю.

— Ну, я пілот, власне.

— І Бі-Джи, і Северин. Вони також поверталися кілька разів.

— Так, але між своїми подорожами вони прожили тут не один рік. Не один рік. Ти ж бачив досьє Северина, знаєш, як багато часу він провів у цьому місці: щодня виконував свою роботу, пив зелену воду, сцяв помаранчевою сечею, щовечора спускався в їдальню, щоб поїсти перероблених грибів чи біс його знає чого там іще, іноді гортав торішні журнали, подібні до тих, які можна побачити в приймальні у стоматолога, лягав у ліжко й лежав, утупившись очима у стелю. Ось що ми тут робимо. І ми даємо собі раду. Ти знаєш, скільки тут протрималися перші аміківці? Перші кілька наборів працівників на самому початку? У середньому три тижні. І це ми говоримо про щонайретельніше відібраних, добре навчених, урівноважених професіоналів із люблячих сімей, і все таке. Шість тижнів щонайбільше. Інколи шість днів. Після цього їм їхав дах, вони рюмсали, канючили, аж на стіни дерлися, і АМІК змушений був відправляти їх назад додому. Додо-о-ому, — протягнув Туска і величним рухом розвів руки, неначе огортаючи це поняття насмішкуватим ореолом важливості. — Нехай в АМІК багато грошей, але ж не так багато.

— А як щодо Курцберга? — тихо запитав Пітер. — І Тартальйоне? Вони ж не полетіли додому, чи не так?

— Ні, не полетіли, — погодився Туска. — Вони отубілилися.

— А хіба ж це не один зі способів пристосуватися?

— Це в тебе треба запитувати, — із лукавинкою відповів Туска. — Це ж ти щойно повернувся з Міста Потвор, а тепер ось знову їдеш туди. Куди ти так поспішаєш? Ти нас більше не любиш?

— Я люблю вас, — відказав Пітер, намагаючись говорити легким, добродушним тоном, який водночас міг означати те, що він справді всіх тут любить. — Але мене привезли сюди не для того... гм... в АМІК мені чітко пояснили, що... — він знічено затнувся.

Тон його не був ані веселим, ані щирим. Пітер наче захищався.

— Твоя робота — не ми, — завершив замість нього Туска. — Я знаю.

Краєм ока Пітер помітив, як до їдальні зайшла Ґрейнджер, уже готова везти його в поселення оазян.

— Ви не байдужі мені, — промовив він, стримуючи себе, щоб не нагадати Тусці про похорон Северина, коли він, Пітер, так намагався за короткий час підготувати щось по-справжньому путнє. — Якщо ти... власне, якщо будь-хто відчує потребу звернутися до мене, я буду поряд.

— Не сумніваюся, — знизав плечима пілот.

Він знову відкинувся на спинку свого крісла і, помітивши Ґрейнджер, що наближалася збоку до них, недбало відсалютував їй.

— Карету подано, — повідомила Ґрейнджер.

Замість вийти надвір просто з їдальні й обійти будівлю довкола до місця, де було припарковано машину, Ґрейнджер повела Пітера лабіринтом внутрішніх коридорів, відтягуючи ту мить, коли їм доведеться зануритися в парке повітря. Шлях цей пролягав повз аптеку, володіння Ґрейнджер. Було зачинено, і Пітер проминув би її, навіть не зауваживши, якби не яскраво-зелений пластиковий хрест, прикріплений на дверях, більше нічим особливо й не прикметних. Він зупинився, щоб придивитися, і Ґрейнджер спинилася разом із ним.

— Епідаврська змія, — пробурмотів Пітер, здивований тим, що хай хто зробив цей хрест, він не полінувався прикрасити його срібною металевою інкрустацією, що зображувала давній символ — змію, яка обвилася довкола чаші.

— І що з того? — запитала Ґрейнджер.

— Вона символізує мудрість. Безсмертя. Зцілення.

— І аптеку, — додала жінка.

Пітерові було цікаво, чи двері не замкнено.

— А що як хтось тебе шукатиме, доки тебе не буде, і прийде сюди?

— Навряд чи, — відказала Ґрейнджер.

— АМІК не надто переобтяжує тебе?

— Окрім ліків, у мене вдосталь іще всілякої роботи. Я проводжу аналізи їжі, щоб ми не потруїлися. Досліджую всякі штуки. Роблю свій внесок.

Пітер зовсім не хотів змушувати жінку виправдовуватися за власну працю; йому просто було цікаво, чи замкнено ці двері. Свого часу він пограбував не одну аптеку і ніяк не міг повірити в те, що склад аптечного добра не стане нездоланною спокусою бодай для когось із мешканців бази.

— А двері замкнено?

— Звісно, замкнено.

— Єдині двері на всю базу, які замкнено?

Ґрейнджер пропекла його підозріливим поглядом. Пітерові здалося, що вона заглянула просто в його свідомість, підгледівши його сповнені провини спогади про те, як він вдерся до Курцберґового номера. Що тоді на нього найшло?

— Я не боюся, що хтось може щось вкрасти, — мовила Ґрейнджер. — Просто... такі правила. Ходімо вже.

Вони пройшли до кінця коридору, де Ґрейнджер, глибоко вдихнувши, відчинила двері назовні. Прохолодне, ніяке повітря бази миттю висмокталося назовні з такою силою, що їх обох аж шарпонуло, коли вони виходили. А тоді потік газуватої вологи огорнув їх, як завжди, приголомшивши з несподіванки.

— Я мимохіть почула, як ти казав Тусці, що любиш його, — мовила Ґрейнджер, коли вони підходили до машини.

— Він жартував, — відказав Пітер. — Ну і я... гм... віджартовувався.

Повітряні струмені куйовдили його волосся, заповзали під одяг, затьмарювали зір. Він плівся неуважно, ледве не наосліп, за Ґрейнджер, аж доки не опинився разом із нею біля водійських дверцят і не пригадав, що його місце з іншого боку машини.

— Але на глибшому рівні, — промовив Пітер, повертаючись до пасажирських дверцят, — так, це правда. Як християнин, я намагаюся любити кожного.

Вони всілися попереду й загримнули за собою дверцята, герметично зачинившись у кондиціонованій кабіні автофургона. Того короткого часу, проведеного назовні, вистачило, щоб вони промокли від голови до ніг, і тепер обидва водночас затремтіли від холоду, усміхнувшись разом такому збігові.

— Туска не надто приємна особа, як же його любити? — зауважила Ґрейнджер.

— Він непоганий, — сказав Пітер.

— Справді? — перепитала вона ущипливо. — Ну, може, якщо ти чоловік, тоді з ним і весело, — жінка витерла обличчя кінчиком своєї хустини й, дивлячись у дзеркало, зачесалася. — Уся ця балаканина про секс. Ти б тільки чув... Наче в чоловічій роздягальні. Стільки порожніх хвастощів!

— А тобі хотілося б, щоб ці хвастощі не були порожніми.

— Крий боже, — зневажливо посміхнулася вона. — Мені геть не дивно, чому дружина його покинула.

— А може, це він її залишив? — відказав Пітер, не розуміючи, навіщо Ґрейнджер втягнула його в цю дивну розмову і чому вони досі не рушили з місця. — Або, либонь, це було взаємне рішення.

— Кінець шлюбу ніколи не буває взаємним рішенням, — відказала жінка.

Пітер кивнув, немовби відступаючи перед її більшим досвідом у цьому питанні. Ґрейнджер, однак, не збиралася заводити машину.

— А тут є одружені пари? — запитав Пітер.

Жінка похитала головою.

— Ні, немає. Нам усім робити спільну роботу, треба якось ладнати одне з одним.

— Я зі своєю дружиною ладнаю, — відказав Пітер. — Ми завжди працюємо разом. Мені дуже шкода, що зараз її немає поруч.

— Думаєш, їй тут сподобалося б?

Він ледве не сказав: «Це не важливо, вона ж була б зі мною», — але вчасно усвідомив, як неймовірно пихато це прозвучало б.

— Сподіваюся.

— Я гадаю, що вона б тут не стрибала від щастя, — промовила Ґрейнджер. — Це місце не для справжніх жінок.

«Ти ж справжня жінка», — хотів було відповісти Пітер, але його професійне чуття остерегло від цих слів.

— Ну, тут багато жінок працює, — сказав він. — Мені вони здаються цілком справжніми.

— Невже? Тобі, мабуть, варто ближче придивитися до них.

Пітер пильніше пригледівся до жінки. На скроні, натягнувши ніжну шкіру просто над правою бровою, у неї вискочив прищ, який, схоже, запалився. Мабуть, подумав він, у неї невдовзі місячні. Беа також час від часу в певні дні місяця обсипало прищами, і тоді вона заводила дивні розмови з нелогічними висновками, критикувала своїх колег і балакала про секс.

— Раніше, щойно я починала тут працювати, — провадила далі Ґрейнджер, — я навіть і не помітила, що тут ніхто ні з ким не має близьких стосунків. Мабуть, гадала, все відбувається непомітно. Усе це базікання Бі-Джи, Туски... Але час ішов, минали роки — і знаєш що? Анічогісінько. Ніхто нікого не тримав за руки. Ніхто не цілувався. Ніхто не залишав роботу на годинку й не повертався з розпатланою зачіскою й спідницею, заправленою в трусики.

— А тобі хотілося б, щоб так було?

Цнотливе перебування серед оазян зробило Пітера менш вразливим, ніж завжди, коли йшлося про безрозсудну людську хіть.

Ґрейнджер роздратовано зітхнула.

— Я просто хоча б інколи хотіла бачити якісь ознаки життя.

Пітер ледве не сказав Ґрейнджер, що вона надто сувора, але вчасно осікся, лише зауваживши:

— Щоб бути живими, людям не обов’язково виявляти сексуальну активність.

Жінка скоса поглянула на нього.

— Слухай-но, а ти не цей... е-е... забула слово... ну коли священик дає ніби обітницю...

— Целібат? — Пітер усміхнувся. — Ні, звісно, ні. Тобі ж відомо, що я одружений.

— Ну так, але ж я не знаю, як ви там собі з дружиною домовилися. Я маю на увазі, чоловік із жінкою можуть жити разом по-всякому.

Пітер заплющив очі й спробував перенестися в ліжко з жовтим пуховиком, де лежала оголена Беатріс, чекаючи на нього. Він не зміг її уявити. Не зміг уявити навіть жовтий пуховик, не зміг пригадати його точного відтінку. Натомість перед його очима постав жовтий балахон Обожнювачки Ісуса Номер П’ять, і Пітер виразно бачив його канарковий відтінок, який він сам же і привчив себе вирізняти з-поміж інших жовтих балахонів Обожнювачів Ісуса, тому що Номер П’ять була його улюбленицею.

— Ми живемо... повноцінно, — запевнив Пітер Ґрейнджер.

— Це добре. Я за вас рада, — відказала жінка.

Після цього торкнулася рукою ключа запалювання, і двигун загуркотів, спалахуючи життям.

14 Голос його загубився в могутньому і злагодженому співі

Він шарпнувся й випростав своє тіло.

— Вибач, я задрімав, — перепросив Пітер.

— То пусте, — відповіла жінка.

— Надовго я вирубився?

Ґрейнджер глянула на приладову панель.

— Хвилин на двадцять. Кімарнув трохи. Я спершу подумала, що ти просто замислився.

Пітер подивився в бокове вікно, потім перевів погляд уперед. Краєвид не змінився відтоді, як він задрімав.

— Еге ж, дивитися тут особливо нема на що, — промовила Ґрейнджер.

— Краєвид гарний, — відказав Пітер. — Я просто не виспався як належить.

— Що ж, рада прислужитися. Можеш спати далі.

Пітер пильно поглянув на обличчя жінки, намагаючись зрозуміти, чи вона на нього сердиться, але, доки він спав, Ґрейнджер наділа темні окуляри, і все її лице ховалося у відблисках сонячного сяйва.

— Твої губи занадто сухі, — зауважила жінка. — Ти замало п’єш.

Тримаючи одну руку на кермі, другою Ґрейнджер дістала з-під сидіння пляшку води, що лежала між її ногами. Жінка простягнула її Пітерові, лише на мить відірвавши погляд він дороги, і дістала ще одну для себе. Її пляшку було вже відкорковано, Пітерова ж була ще не почата.

— Не забувай пити, — сказала Ґрейнджер. — Зневоднення вбиває. І обережно на сонці. Не обгори, як минулого разу.

— Ти кажеш, як моя дружина, — відповів Пітер.

— Що ж, може, разом із нею нам вдасться зберегти тобі життя.

Пітер відкоркував пляшку і добряче ковтнув. Безбарвна рідина була холодною і різкою на смак. Настільки різкою, що він ледь не зайшовся кашлем. Якомога непомітніше глянув на етикетку, на якій лише було написано: ВОДА: 50 ДОЛАРІВ ЗА 300 МЛ. Ґрейнджер робила йому дорогий імпортний подарунок.

— Дякую, — сказав Пітер, намагаючись здаватися задоволеним, а сам тим часом думаючи про те, як дивно, що людина, яка прожила на Оазі довше за нього, не змогла оцінити перевагу місцевої води. Коли ця місія закінчиться і Пітерові доведеться повертатися додому, йому, безумовно, бракуватиме води зі смаком мускатної дині.

Коли їхня тривала поїздка вже наближалася до кінця, Пітер вирішив, що поселення оазян заслуговує на кращу назву, ніж Сі-2 чи Місто Потвор. Він раніше вже намагався дізнатися, як називають його самі оазяни, щоб і собі називати так само. Але ті, схоже, не розуміли його запитання, і далі, коли розмова торкалася їхнього селища, казали «тут». Спершу Пітер гадав, що його справжню назву по-англійськи просто не вимовити, але ж ні, справжньої назви не було. Який дивовижний приклад скромності! Скільки ж горя й кровопролить могли б уникнути представники людської раси, якби не були прив’язані до назв, таких як Сталінград, Фаллуджа, Рим, а просто вдовольнилися життям «тут», хай де б це «тут» не було і як не називалося!

Утім, із Містом Потвор треба було щось робити.

— Скажи-но мені, — звернувся він до Ґрейнджер, коли поселення вже з’явилося на обрії. — Якби тобі треба було дати цьому місцю нову назву, якою б вона була?

Жінка обернулася до Пітера, досі в темних окулярах.

— А що не так із Сі-2?

— Це звучить як напис на каністрі з отруйним газом.

— Як на мене, цілком нейтральна назва.

— Ну, то, може, щось менш нейтральне звучатиме краще?

— Наприклад... ну ж бо, вгадаю... Новий Єрусалим?

— Це буде проявом неповаги до тих оазян, які не сповідують християнства, — відказав Пітер. — Та й, хай там як, їм важко вимовляти звук «с».

Ґрейнджер на хвилину замислилася.

— Може, варто доручити це завдання Коретті. Ну, знаєш, тій дівчинці з Оскалузи...

— Я пам’ятаю її й молюся за неї, — промовив Пітер і одразу ж, на випадок, якщо у Ґрейнджер із цим проблеми, змінив тон на невимушеніший. — Хоча, мабуть, все-таки не варто доручати це Коретті. А що як вона запропонує Оскалузу? Там же теж є «с».

Ґрейнджер не оцінила жарту й нічого не відповіла. Схоже, даремно все-таки Пітер згадав про молитву.

Ураз дике поле закінчилося, і вони в’їхали в поселення. Ґрейнджер скерувала машину до тієї самої будівлі, що й завжди. Складене з величезних літер вітання було заново виписане на стіні, однак цього разу, немовби прагнучи висловитися лаконічніше, залишили тільки одне слово «ПРОСИМО».

— Їдь просто до церкви, — сказав Пітер.

— До церкви?

Навряд чи Ґрейнджер могла не помітити місця будови минулого разу, коли забирала Пітера, але нехай, якщо вона хоче грати в цю гру, він зробить їй таку приємність. Пітер показав ген на обрій, де на тлі підвечірнього неба вимальовувалася велика, трішки готична споруда, досі без даху чи шпиля.

— Он та будівля, — промовив Пітер. — Її ще не закінчено, але я буду мешкати там.

— Гаразд, — відказала Ґрейнджер. — Однак мені ще треба видати ліки.

І жінка мотнула головою в бік позначеного фарбою будинку, який вони щойно проїхали.

Пітер озирнувся і побачив порожнє багажне відділення фургона й коробку з ліками посеред нього.

— Вибач, я геть забув. Тобі потрібна моя моральна підтримка?

— Ні, дякую.

— Я справді не проти побути з тобою, доки триватиме обмін. Я мав би пам’ятати.

— Це не твоя робота.

Ґрейнджер уже скерувала машину через поле до церкви. Умовляти її розвернутися і спершу видати ліки було марно, хоча Пітер знав напевне, що жінка була б не такою напруженою і менше нервувала б, якби поруч із неюбув хтось такий самий, як вона. Але чоловік не міг тиснути. Ґрейнджер була дуже вразлива, і що довше Пітер її знав, то вразливішою вона ставала.

Жінка загальмувала, і машина зупинилася біля західної стіни церкви. Навіть без даху будівля була вже досить великою, щоб її тінь накрила авто повністю.

— Що ж, бувай тоді, — сказала Ґрейнджер, знімаючи окуляри. — Весело провести час.

— Я впевнений, що буде цікаво, — відповів їй Пітер. — І ще раз дякую за те, що підвезла мене сюди.

— Аж до самого... Пітервіля, — пожартувала Ґрейнджер, коли він уже брався за щільно зачинені дверцята.

Пітер розсміявся.

— Не може бути й мови.

Вологе повітря, яке так довго не впускали всередину, радісно ввірвалося в кабіну, облизуючи обличчя, затуманюючи вікна, прослизаючи в рукава, хвилюючи пасма їхнього волосся. Обличчя Ґрейнджер, маленьке й бліде, закутане хустиною, за кілька секунд залисніло вологою. Жінка роздратовано насупилася, і краплинки поту замерехтіли на її пишних бровах, там, де вони майже зійшлися над переніссям.

— Ти справді за неї молишся? — зненацька запитала вона, коли Пітер уже вилазив зі свого сидіння.

— За Коретту?

— Так.

— Молюся щодня.

— Але ж ти її зовсім не знаєш.

— Її знає Господь.

Ґрейнджер поморщилася.

— А ти міг би помолитися за ще одну людину?

— Звісно. За кого?

— За Чарлі, — вона завагалася. — Чарлі Ґрейнджера.

— Твого батька? — це був здогад, інтуїтивне припущення; міг бути й брат, а от син, подумав Пітер, — навряд чи.

— Так, — відказала жінка, зашарівшись.

— Які в нього негаразди?

— Він скоро помре.

— Ви близькі?

— Ні. Аж ніяк. Але... — Вона стягнула хустку й мотнула непокритою головою, наче тваринка, що обтріпується від води. — Я не хочу, щоб він страждав.

— Я зрозумів, — відказав Пітер. — Дякую, побачимося наступного тижня.

Він залишив жінку з миром і ввійшов крізь двері до своєї церкви.

Оазяни спорудили йому кафедру. Боже, благослови їх! Вони поставили Пітерові казальницю, виліпивши й вирізьбивши її з тієї самої бурштинуватої речовини, з якої вони виготовляли цеглини. Вона гордовито здіймалася посеред чотирьох стін, немов дерево у формі казальниці, що росло просто неба. Перед від’їздом Пітер натякнув, що дах треба було б покласти якомога швидше, однак його ще не було. Не змінилася ситуація і з вікнами: на їхньому місці досі зяяли просто дірки у стінах.

Стоячи тут, Пітер пригадав собі, як колись у дитинстві відвідував руїни середньовічного абатства, де туристи вешталися поміж рештками колись багатого монастиря, а тепер закинутого і зруйнованого. Ось тільки церква ця не була руїною, і марно було хвилюватися через те, що вона без вікон і даху. Коли їх нарешті буде споруджено, це буде знаменною ознакою завершення будівництва, але, щиро кажучи, ця церква готова вже відтоді, як її було задумано. Вона ніколи не стане герметично зачиненим бункером, як аміківська база. Дах слугуватиме лише для захисту від дощу, але повітря всередині буде таким самим, як і надворі, а долівка так і лишиться просто втрамбованою землею. У храмі ніколи не буде недовговічних дорогих витребеньок, не буде тут і делікатних тканин, які можуть зіпсуватися під впливом погоди; оазяни завжди ставилися до церкви лише як до місця, де збираються разом тіла й душі — і це було добрим знаком для їхнього зростання у Христі.

Одначе вони звели Пітеру кафедру. І доробили вхід. Дві половинки дверей, які, коли він був тут востаннє, лежали на землі, щойно випалені в печі, тепер було поставлено на місце і приладнано. Пітер розчахнув їх і зачинив декілька разів, задоволено спостерігаючи за їхнім плавним ходом, дивуючись бездоганно рівній лінії прилягання стулок. Оазяни не використовували ніяких металевих деталей: ні завіс, ні гвинтів; натомість двері було вміло прилаштовано методом «ластівчиного хвоста»: пальчасті шипи на зовнішньому краї стулок щільно входили у відповідні гнізда на одвірку. Пітер був цілком певний, що якби йому схотілося взятися за двері й підняти їх, вони б вийшли із гнізд так легко, як нога з черевика, і так само легко поставилися б назад. Мабуть, нерозсудливо зводити будівлю так, щоб будь-який бешкетник міг зняти двері. Хай навіть тут і не було таких бешкетників. І чи варто спорудження церкви на цьому губчастому ґрунті розглядати як «будівництво дому на піску», від чого нас застерігає Ісус в Євангелії від Матвія?^[36] Пітер так не гадав. Цей вислів у Матвія мав метафоричне значення, і головна його думка була не про будівництво, але про віру в дії.

Оазяни працювали повільно, обережно донезмоги, але вони ніколи не робили менше від того, що могли. Двері було прикрашено вигадливим різьбленням. Коли їх уперше через поле принесли сюди, обидві стулки були гладенькими наче скло. Тепер же їх було покарбовано десятками крихітних хрестиків, таких різноманітних, що, мабуть, кожен Ісусів Обожнювач вирізьбив (чи вирізьбила) по хрестику у власному стилі. Угорі, де двері звужувалися, було зображено пірамідкою три велетенських людських ока. Вони виглядали, наче сліпі, вимальовані ретельно, але без розуміння того, що робить око оком. Ще там було видовбано кілька жолобків, які могли слугувати певним абстрактним візерунком із завитків, але Пітер знав, що це мали бути посохи пастирів — або ж «поохи патирів», як силкувалися вимовити оазяни, коли разом із ним обговорювали їхнє значення.

Пітер запропонував, що вивчатиме їхню мову, але оазяни не надто охоче згоджувалися його вчити, та й глибоко в душі чоловік думав, що це буде марною витратою часу, адже, щоб відтворити звуки, якими вони розмовляли, йому, либонь, треба було відірвати собі голову й ґерґотіти залишками гортані, тоді як оазяни завдяки зусиллям Курцберґа й Тартальйоне, які проклали шлях Пітерові, а також завдяки своєму релігійному запалу досягли дивовижних успіхів у чужопланетній для них мові, розмовляти якою вони були так само неспроможні, як ягня дертися по драбині. І все-таки вони дерлися, і Пітер гостро відчував піднесеність їхніх прагнень. Зважаючи на ті уривки з Біблії, які їм вдалося запам’ятати, він дійшов висновку, що Курцберг не панькався з оазянами через їхню неспроможність вимовляти звуки: вони мали виголошувати все так, як написано у Святому Письмі.

Пітер мав на меті проявити тут більше чутливості. Протягом свого безсонного тижня, проведеного на аміківській базі, він чимало попрацював, перетлумачуючи Біблію словами, які його пастві було б легше вимовляти. «Пасовища», наприклад, стали «луками», «праведність» тепер мала бути просто «добром». «Пастир» став «тим, хто дбає про мене» (не важливо, що поняття довелося описувати кількома словами, головне його зміст, та й узагалі вислів вийшов трохи навіть поетичний). «Посох» мав тепер зватися «кий-оберіг». Пітер добряче упрів, доки домізкувався до останнього. Результат його мовних викрутасів недостатньо передавав суть поняття, і «кию-оберегу» бракувало врочистої величі «посоха», але це слово було краще, ніж маловідома «ґирлиґа», милосердніше на вимову для оазянського горла, а також містило в собі правильні елементи божественної могутності й пастирської турботи.

Плоди цієї праці лежали в Пітера в рюкзаку. Він зняв наплічник із плечей, кинув біля кафедри і сам сів біля нього. На нього зійшло відчуття спокою, наче по всьому організму теплом розійшовся алкоголь. Недоладна поїздка з Ґрейнджер зникала з пам’яті, розмова з Тускою, здавалося, була давним-давно; Пітер не міг пригадати нічого з останнього листа Беа, окрім того, що вона збирається повести Біллі Фрейма на виставку котів. Дивно, але настінний колаж Ноєвого ковчега, який зробили Біллі і Рейчел, Пітер пам’ятав так яскраво, наче взяв його з собою в подорож, і зараз ця картина висіла десь поряд.

Він не міг дочекатися, доки нарешті знову житиме разом із оазянами. Це була справжня почесть. Очолювати громаду вірян у Англії, звісно, також було почесно, але інколи тяжко витримувати, коли на тебе вивалюються всі хибні, незрілі вчинки усіляких персон. Взяти б цю азіатку, Міру, та її схильного до жорстокості чоловіка. Вона — сміхотлива пліткарка, а він — огрядний і сварливий, набундючений, наче перегодований султан... Звісно, їхні душі також цінні, втім, це не зовсім те товариство, в якому тобі легко й спокійно. Оазяни ж були для його духу наче ковток свіжої води.

Якийсь час Пітер сидів і молився без жодного слова, просто прибравши заслінку, що відділяла його від неба. Невеличка червона комаха, схожа на сонечко, тільки з довшими кінцівками, сіла йому на руку. Він склав пальці трикутником, і комаха поповзла вгору по одному пальцю, відтак спустившися схилом іншого. Пітер дозволив їй поживитися відмерлими клітинами його шкіри. Комаха не була пожадливою, він майже її не відчував. А потім вона полетіла.

О ця сила тиші! Уперше Пітер відчув її маленьким хлопчиком, коли прилаштувався біля мами на одному з квакерських зібрань, які вона відвідувала. Ціла кімната людей, задоволених своїм мовчанням, яким не потрібно було захищати кордони власного Я. У цій кімнаті було так багато позитивної енергії, що Пітер не здивувався б, якби стільці відірвалися від підлоги і злинули попід стелю разом із усім колом молільників. Так само він почувався й серед оазян.

Мабуть, Пітерові належало стати квакером. Але в них немає пастирів і немає Бога — у справжньому розумінні, батьківському. Звісно, він міг би насолоджуватися спокоєм: сидіти в гурті товаришів, спостерігати, як сонячне проміння бавиться на светрі літнього чоловіка, що сидить навпроти тебе, піддаватися чару сяйливих шерстяних волокон, тимчасом як сонце поволі переміщується від однієї людини до іншої. Подібний стан умиротворення сходив іноді на Пітера в ті часи, коли в нього не було домівки: надвечірньої години, коли вдавалося знайти зручне пристановище й нарешті зігрітися, і робити більше було нічого, окрім як споглядати поступовий рух сонячних променів від одного каменя бруківки до наступного. Дехто називає це медитацією. Однак урешті-решт Пітер надав перевагу менш пасивній діяльності.

Пітер став за кафедру й поклав долоні на відшліфовану поверхню світло-коричневого кольору, на якій він зможе розкладати свої записи. Кафедра була трішки замала, немовби оазяни робили її для такої високої істоти, яку тільки-но могли уявити, але, за відсутності Пітера, все-таки недооцінили його зріст. Її було споруджено на взірець тих дивовижних різьблених казальниць, які здіймались у давніх європейських соборах і на яких масивна Біблія в шкіряній палітурці лежала, спираючись на розпростерті крила тесаного з дуба орла.

Власне кажучи, оазяни мали світлину із зображенням саме такої кафедри. Це була сторінка, видерта зі старого журналу, яку подарував їм Курцберґ і яку вони гордо продемонстрували Пітерові. Він намагався переконати їх, що молитва в церкві — це особисте спілкування кожної окремої людини з Богом, позбавлене показної пишноти, і що церковне приладдя має відображати місцеву культуру вірян, але таку думку не дуже-то й легко донести, коли довкола тебе юрмиться натовп чужопланетян з обличчями, що скидаються на ембріони, і захоплено мурмоче над малюнком із недільного додатка до журналу, наче над якоюсь священною реліквією.

Хай там як, а Пітерова кафедра не надто була схожа на того зображеного на фотографії орла із химерно різьбленим пір’ям. Її обтічна поверхня, списана випадково вибраними з абетки літерами, скоріше скидалася на крила літака.

— Тобі подобаєтья? — почувся м’який голос, який Пітер одразу ж упізнав.

Обожнювачка Ісуса Номер П’ять. Пітер залишив двері церкви відчиненими, і вона зайшла всередину, одягнена, як звичайно, у канарково-жовтий балахон.

— Ця кафедра прекрасна, — відповів він. — Просто чудовий подарунок до мого приїзду.

— Боже благолови нау зутрі, оте Пітере.

Він глянув повз її невеличку постать у бік дверного отвору. Кілька десятків оазян просувалися полем, але вони були ще далеко. Номер П’ять поквапилася вперед. Поспішати було вкрай незвично для її народу. І, попри це, вона все-таки прийшла першою.

— Я радий тебе бачити, — промовив Пітер. — Відтоді як поїхав, я весь час хотів повернутися.

— Боже благолови нау зутрі, оте Пітере.

Через плече у неї висіла торба із сітки зі шматком чогось жовтого, схожого на хутро, всередині такого самого насиченого відтінку, як і її одяг. Пітер подумав, що це, мабуть, хустина, але, коли Номер П’ять видобула з торбинки і показала йому, Пітер побачив, що це пара черевиків.

— Для тебе, — сказала вона.

Ніяково всміхаючись, Пітер узяв дарунок із її одягнутих у рукавички рук. На відміну від тих маленьких черевичків, які йому подарували першого разу, ці, схоже, справді були його розміру. Він зняв свої сандалії, підошви яких усередині втопталися і майже почорніли від постійного ходіння в них — і взув черевики. Ті сіли просто прекрасно.

Пітер розсміявся. Яскраво-жовті черевики та простора арабська сорочка, що скидалася на сукню, — якби він мав бажання виглядати як мачо, таке поєднання поклало б край усім його прагненням. Він підійняв одну ногу, потім другу, показуючи Номеру П’ять, якою чудовою є робота її рук. Під час першого свого приїзду Пітерові довелося поспостерігати, як оазяни виготовляють собі одяг, і він знав, яких зусиль ці черевики мали їй коштувати і якого непомірного зосередження. Оазяни ставилися до голки з такою обережністю й повагою, з якою люди, либонь, ставляться до бензопили чи паяльної лампи. Кожен стібок давався їм настільки важко, що Пітерові було аж боляче дивитися.

— Черевики просто чудові, — сказав він. — Дуже тобі дякую.

— Для тебе, — повторила Номер П’ять.

Вони стояли разом біля відчинених дверей і дивилися, як інші Обожнювачі Ісуса наближаються до них.

— Як твій брат, Номере П’ять? — запитав Пітер.

— У землі.

— Я маю на увазі іншого, — сказав він. — Того, що завдає тобі смутку тим, що не любить Ісуса.

— У землі, — повторила оазянка, а потім, пояснюючи, додала: — Також.

— Він помер? Минулого тижня?

— Минулого тижня, — відказала вона. — аме так.

Пітер пильно приглянувся до затіненої каптуром роззявини на обличчі Номера П’ять, жалкуючи, що не може розпізнати, які ж почуття ховаються за її утрудненою вимовою. Зважаючи на те що Пітерові було відомо на цю мить, він мав підстави гадати, що оазяни виражають свої почуття тим шемранням, булькотінням і хлипанням, яке вони видавали, коли не силкувалися відтворити звуки чужопланетної мови.

— Від чого він помер? Що сталося?

Номер П’ять провела рукою по своїх плечах, грудях, діафрагмі, позначаючи все тіло.

— Уередині нього багато піло неправильно. ите тало брудним. ильне тало лабким. Повне тало порожнім. Заинене тало відиненим, вічинене — заиненим, ухе наповнилоя водою. І е багато ого. Я не маю лів, об е опиати.

— Мені прикро чути все це.

Номер П’ять похилила голову, можливо, в такий спосіб також висловлюючи сум.

— Мій брат хворів уже давно. Життя лиалоя в ньому, але збиралоя покидати. одня брат був біля мене, і, коли він занув, його життя казало мені: «Я тут е один день, але я не лиуя тут білье, мені незруно в ьому тілі». Доки життя лиалоя в моєму братові, муток лиавя в мені. Тепер, коли брат у землі, мій муток теж у землі. Боже, благолови нау зустрі, оте Пітере. ьогодні буде неділя.

Пітер кивнув, хоча, сказати щиро, він не знав, чи нині справді була неділя. Він утратив звичний лік дням. Але це пусте. Оазяни разом із ним зараз молитимуться. Ось що, без сумніву, мала на увазі Номер П’ять під «неділею». І вона мала рацію.

— У мене для вас теж є дещо, — мовив Пітер, прямуючи до місця, де він залишив свій рюкзак.

Номер П’ять нахилила, а потім підвела голову, стежачи за рухами Пітерових рук, коли він діставав приготовані книжечки.

— Біблії, — сказав він. — Хоча радше початки Біблій. Це для вас.

Пітерові вдалося перетлумачити двадцять сторінок Святого Письма словами, які оазяни могли вимовляти з найменшими труднощами. Він надрукував їх колонками, як у Біблії короля Якова, на десяти аркушах паперу, складених удвоє і скріплених посередині. Не найгарніший зразок палітурної справи з часів Ґутенберґа, але це було найкраще, що Пітер міг виготовити з тим знаряддям, яке було на аміківській базі. На обкладинці кожної книжечки він рукою намалював хрест і розфарбував його золотистим текстовим маркером.

— Книга дивних нових реей, — підтвердила Обожнювачка Ісуса Номер П’ять, тимчасом як її співвіряни одне за одним почали заходити до церкви.

Повільно ступаючи у своїх хутряних черевиках, оазяни майже безгучно йшли по м’якій землі, однак Номер П’ять почула, як вони заходять, і обернулася, щоб привітатися.

— Книга дивних нових реей, — повторила вона, вказуючи на книжечки, які Пітер викладав купкою на кафедру. — Для нас.

Серед новоприбулих почулися шепотіння й зітхання. До свого сорому, Пітер пізнавав оазян лише за кольором їхнього одягу. Лишалося тільки сподіватися, що їхнє кольорове маркування за минулий тиждень не змінилося. Він навчив себе розрізняти, принаймні на підсвідомому рівні, коричневий, бронзовий, золотаво-каштановий і мідний, багряний, червоно-брунатний і кораловий. Кожен відтінок у пам’яті Пітера був пов’язаний із певною розмовою — нехай короткою і плутаною, — яку він мав із цією особою.

— Друзі, — виголосив він, коли всі зайшли всередину. — Я неймовірно щасливий бачити вас знову. Я привіз вам ці подарунки. Невеличкі подарунки від мене, в яких містяться значно більші дари від нашого Спасителя.

Пітер прикинув, що в чотирьох стінах зібралося близько дев’яноста осіб — строкате зібрання в одязі різноманітних відтінків. Як пастор, він добре вмів, поглянувши на паству, приблизно порахувати присутніх за головами. Якщо його лічба була правильною, це означало, що за час його відсутності кількість християн зросла осіб на десять чи двадцять.

— Як я вже декому з вас пояснював, — промовив Пітер, — Біблія, яку ви бачили в мене (і в Курцберга), — дуже товста книга. Настільки товста, що більшості людей її не прочитати за раз. Але ніхто й не вимагає, щоб Біблію було прочитано всю відразу. Біблія — це скарбниця, де зберігаються послання, що накопичувалися сотнями років, протягом яких Господь ділився своїми думками й намірами з усіма, хто готовий був Його почути.

Промовляючи це, Пітер простягнув книжечки Номеру П’ять, а та вже роздала їх своїм співвірянам. Кожен із них брав надруковані на комп’ютері брошурки своїми руками в рукавичках так, наче це була крихка кришталева ваза.

— Доки Ісус ходив по землі, — вів далі Пітер, — люди занотовували, що він казав і що робив, а потім вони записали все, що сталося з Його послідовниками. Але Біблія почалася задовго до Ісусового пришестя, у давніші часи, коли Бог здавався значно віддаленішим від нас і набагато таємничішим; і значно тяжче було зрозуміти, чого Він хоче. Люди в ті дні оповідали історії про Бога, і ці історії також є в Біблії. Щоб зрозуміти декотрі з них, потрібно багато знати про звичаї та про місця, що були до Ісуса. Навіть серед мого народу багато хто не має таких знань.

Під час промови Пітер помітив, що кожний десятий оазянин, замість узяти собі книжечку від Номера П’ять, ділився нею разом із сусідом. Чоловік, не сподіваючись, що кількість християн зросте, узяв із собою вісімдесят книжечок, трохи більше, ніж, як він гадав, було в нього вірян. Оазяни, очевидно, миттєво порахували книжечки і — без жодних нарад чи непорозумінь — розподілили їх так, щоб останні кілька людей не виявилися ні з чим.

— Ви казали мені, — промовив Пітер і вказав на двох оазян, у шафрановому балахоні й блідо-ліловому, — ви, Обожнювач Ісуса Номер Дванадцять і Номер Вісімнадцять, що колись Курцберґ розповідав вам історію про Навуходоносора, історію про Валаама та ангела, про зруйнування Єрусалима та інші історії, які ви щосили намагалися зрозуміти, однак не могли. Та не журіться, друзі мої! Настане час, і ви зрозумієте ці притчі, коли виростете в Христі. Але поки що Навуходоносор нехай зачекає. Коли Бог вирішив утілитися в Ісусові, Він зробив це тому, що хотів, аби слово Його ширилося поміж чужоземцями, поміж тими, хто ніколи не чув про Нього, поміж тими, хто не дбав про свою віру і не розумів її. Історії, які Він розповідав, прості. Я спробував зібрати найкращі з них, найкорисніші, у ваших Бібліях.

Пітер узяв одну з книжечок і розгорнув її.

— Ваші книжки такі маленькі й тоненькі не тому, що я сумніваюся у вашій жадобі до Святого Письма чи у вашій здатності його зрозуміти, а лише тому, що я намагався вживати тільки ті слова, які ми зможемо з вами разом вимовляти в цій церкві, і якими ви зможете з легкістю розмовляти один з одним. Я працював так швидко, як тільки-но міг, і все-таки, як ви можете бачити з невеличкого розміру книжечок, я працював повільно. Я обіцяю вам, що надалі працюватиму швидше. Разом із вашим зростанням У Христі ростимуть і ваші Біблії. Але ми маємо почати з чогось. І сьогодні, цієї прекрасної неділі, коли я стою тут, сповнений радості бачити вас поруч зі мною, ми почнемо з... цього.

І Пітер почав читати надрукований на першій сторінці двадцять третій псалом:

— Бог — Той, Хто дбає про мене, тому нужди не матиму... — і так далі, аж до останнього рядка: — І я пробуватиму в домі Божому багато днів!

Потім Пітер прочитав цей самий псалом ще раз.

І ще раз.

Щоразу, як Пітер читав його, дедалі більше оазян приєднувалося й читало псалом разом із ним. Читали вони чи повторювали напам’ять? Це не мало значення. Їхні дружні голоси зливалися в один, що роздимався і звучав мелодійно й чисто, майже не затинаючись:

— На луках зелених прихилить мене, на тихую воду мене запровадить! Він душу мою відживляє, провадить мене ради Ймення свого по дорозі добра. Так робить Він, адже Він — Бог.

Коли Пітер узявся до псалма вп’яте, голос його загубився в могутньому і злагодженому співі.

15 Герой цієї миті, король цього дня

Колись один мудрий чоловік запитав Пітера:

— Ти знаєш, хто ти?

— Хто я?

— Так.

Це запитання можна було розуміти так по-різному, залежно від того, хто запитував. Приміром, кілька разів Пітера про це запитували розлючені покидьки, які самі ж відповідали: «Мудило ти», — або ще щось подібне, а потім лупцювали його. Запитували про це також чиновники і бюрократи, що вважали Пітера, з тієї чи іншої причини, більмом на оці. Чув це запитання він і від людей, які ставили його з любов’ю й ніжністю, а потім казали Пітерові, що він «любчик», «золотко» чи навіть «моя скеля». Такі слова треба виправдовувати, а це не дуже легко.

— Я намагаюся забагато не думати про себе. Сподіваюся, я просто людина, що любить Бога.

— Ти — людинолюбець, — сказав мудрий чоловік, рішуче киваючи головою. — І через це перед тобою пролягає довгий шлях.

Чоловік цей був пастором у церкві, що невдовзі перейшла У спадок Пітерові. Він був літньою людиною, і милостива терпимість поєднувалася в ньому зі стоїчним ставленням до життєвих розчарувань — особлива суміш, звична для проповідника, який надто довго перебував на своїй службі. Він знав до найменших дрібниць, чому і як його парафіяни противляться змінам і коли вони можуть бути справжніми паскудами — хоча, звісно, ніколи не вживав таких слів.

— Ти любиш людей, а це, взагалі, трапляється дуже рідко, — провадив далі старий пастор.

— Хіба ж товариськість не властива людині від природи?

— Я зараз кажу не про це, — відповів старий чоловік. — Мені здається, ти не такий уже й товариський. Скоріше навіть трохи одинак. Я маю на увазі те, що тебе не дратують і в тебе не викликають відрази ці тварини, які звуться «людьми». Ти просто приймаєш їх такими, якими вони є. Деякі люди не можуть жити без собак, ті їм ніколи не набридають — це собаколюбці. Їм байдуже, якої собака породи, великий він чи маленький, спокійний чи гавкітливий, добре вихований чи неслухняний — вони люблять їх усіх по-своєму, тому що це собаки, а собаки — це добре. Пастор повинен відчувати те саме стосовно людей. Але знаєш що? Таке трапляється рідко. Украй рідко. Ти далеко підеш, Пітере!

Пітерові дивно було чути ці слова, сказані з такою впевненістю, від сивочолого мудреця, якого нелегко було надурити. Пітерове співіснування з людьми, що його оточували, таки не завжди було безхмарним. Хіба ж можна було сказати цілком серйозно, що він любить людей, комусь, хто поводився так погано, як Пітер у свої підліткові та юнацькі роки, — брехав, порушував обіцянки, обкрадав дурнів-альтруїстів, які ще наважувалися йому повірити? І все ж старий наставник сказав це Пітерові, хоча добре знав його історію. Між душпастирами таємниць немає.

Тепер Пітер сидить у напівзабутті, схрестивши під собою ноги, мружачись від сліпучого світла. Просто перед ним, також схрестивши ноги, сидить хлопчик — це сам Пітер років восьми чи дев’яти, молодший скаут, «вовченя». Хлопець був гордий і щасливий тим, що він молодший скаут, тим, що має зелену сорочку з нашивками і володіє таємними знаннями про те, як зав’язувати вузли, напинати намет і правильно розкладати багаття. Він не міг дочекатися, коли вже нарешті стане повноцінним скаутом, а не просто «вовченям», і зможе опанувати стрільбу з лука, ходитиме в гори й рятуватиме життя незнайомцям, які потрапили під снігову лавину або яких укусила гадюка. Як виявилося, йому ніколи не судилося стати скаутом: незабаром Пітерова сім’я потрапила у скруту, він не зміг більше лишатися «вовченям», і його однострій було акуратно складено в шафку на поличку, де він і лежав, доки лусочниця не зіпсувала його. Але, коли Пітерові було вісім років, він іще не знав цього всього й сидів, схрестивши ноги, у шортах і з пов’язаною на шиї краваткою, ледве не злинаючи в повітря від задоволення бути тут, серед своєї «вовчої зграї».

Піт дзюрком ллявся з брів просто йому в очі. Пітер закліпав, і затуманений світ знову набув чітких обрисів. Дитина, що сиділа перед ним, не була восьмирічним Пітером. То навіть не була дитина. Це був Обожнювач Ісуса Номер Сімнадцять, істота, що відрізнялася від Пітера всім, чим тільки-но можна, за винятком того, що вона (чи, може, він) також могла сидіти, схрестивши під собою ноги і склавши руки в молитві. Балахон її був шпинатно-зеленого кольору, такого самого кольору були і м’які черевики, хоча і з коричневими цятками бруду. Сонце стояло майже над головою, каптур відкидав густу тінь, і обличчя її було поглинуто чорнотою.

— Про що ти думаєш, Номере Сімнадцять? — запитав Пітер.

Як завжди, запала мовчанка. Оазяни не звикли думати про думання або, можливо, їм тяжко було висловити свої думки чужомовними словами.

— Пер ніж ти прийов, — промовила Обожнювачка Ісуса Номер Сімнадцять, — ми були одинокі й безпорадні. Тепер, пільно з тобою, ми ильні.

Було щось прикре в тому, що для її язика, чи голосових зв’язок, чи будь-чого, чим вона розмовляла, слова «одинокі» й «безпорадні» були доволі легкими, а от «спільно» і «сильні» Номер Сімнадцять ледве могла вимовити. Її тендітна постать здавалася дуже вразливою, але й усі решта, що сиділи біля неї, були тендітними і вразливими на вигляд: тонесенькі руки, вузькі плечі, поношені рукавиці й черевики. Пітер наче потрапив у плем’я, що втратило всіх дорослих чоловіків і жінок, і йому доводилося проповідувати лише дітям і зморщеним старцям.

Звісно, неправильно було думати так про оазян; він просто був неспроможний сприймати їхні тіла як нормальні, а власне — як відхилення від норми. Пітер щосили намагався налаштувати своє бачення, аж доки сотня з гаком істот, що сиділи перед ним, не виросли до розміру дорослої людини, він же натомість перетворився у велета.

— Книга, — попросив Обожнювач Ісуса Номер Один зі свого звичного місця, ближче до середини всього зібрання. — Дай нам лово з Книги.

— Так, із Книги, — погодилося ще кілька голосів, мабуть, відчуваючи полегшення, що їм не доводилося принижувати свою гідність, промовляючи ці три слова.

Пітер кивнув на знак згоди. Його Біблія повсякчас була напохваті; вона лежала в рюкзаку, захована у пластиковий футляр, що захищав від вологи, і оазяни завжди схвальними вигуками вітали, коли Пітер видобував її звідти на світ. Однак часто йому навіть не потрібно було її діставати, адже він мав прекрасний хист до запам’ятовування Святого Письма. Ось і зараз Пітер заглянув у глибини своєї пам’яті і майже відразу відшукав слушну цитату, з послання святого Павла до ефесян. Його мозок, безперечно, був дивним органом; іноді Пітер уявляв його червивим качанчиком цвітної капусти, вкритим шрамами й підпалинами, отриманими в минулому житті, але іншим разом він здавався скоріше просторим сховищем, де потрібної миті перед очима немовби розгорталася Біблія з уже виділеними відповідними рядками.

— «Отже, ви вже не чужі й не приходьки, — процитував він, — а співгорожани святим, і домашні для Бога, збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос, що на ньому вся будівля, улад побудована, росте в святий храм у Господі, що на ньому і ви разом будуєтеся Духом на оселю Божу».

Зі строкатої юрби, що сиділа навпроти Пітера, почувся гомін, в якому були схвалення і навіть утіха. Біблійні вірші діяли на оазян, наче кухоль солодкого хмільного напою, пущений по колу. Це був трунок короля Якова — оригінал. Звісно, оазяни були вдячними за ті перетлумачені книжечки, які Пітер підготував для них. Їхні сторінки вже були добряче заяложені, пожолоблені вологою, а слова з них неодноразово співалися й проказувалися напам’ять цими довгими теплими днями, які Пітер провів разом зі своєю паствою. І все-таки він мусив визнати, що, попри його сподівання, усіх проблем ці книжечки не вирішили. Оазяни називали їх «лово в руі»; Пітер був у захваті, коли вперше почув цей вислів, аж доки не збагнув, що так підкреслювалася різниця між його брошурками і справжньою Книгою дивних нових речей. Саморобні буклети розглядалися як домашня бражка, самогонна заміна фабричного алкоголю, тимчасом як повноцінна Біблія короля Якова у машинній палітурці зі штучної шкіри і золотистим тисненням на корінці вважалася бездоганною і остаточною — Істинним Джерелом.

Тепер, упиваючись віршами з Послання ефесянам, оазяни були по-справжньому задоволені. Їхні голови під каптурами схилилися ще нижче, а обличчя огорнули ще густіші тіні. Їхні складені до молитви руки злегка погойдувалися на колінах, немовби оазяни заново відстежували ритм Пітерових слів і насолоджувалися ними. Такі ледь помітні рухи для оазян означали те саме, що для південних баптистів^[37] голосно кричати: «Алілуя!»

Хоча він і сам був палким прихильником Біблії короля Якова, Пітер почувався ніяково перед тим святобливим трепетом, який вона вселяла в його паству. Урешті-решт, це був лише переклад, який мав не більше прав претендувати на автентичність, ніж інші переклади. Ісус не висловлювався англійською мовою часів короля Якова, не говорили нею ані апостол Павло, ані старозавітні пророки. Чи ж розуміли це оазяни? Пітер у цьому сумнівався. І це було доволі прикро, адже ти усвідомлюєш, що всі, для кого давньоєврейська, койне чи галілейсько-арамейський діалект не є рідними, перебувають у такому самому невигідному становищі, як і ти. Тоді ти заспокоюєшся, розуміючи, що Святе Письмо, перекладене твоєю мовою, анітрохи не гірше за перекладене будь-якою іншою. Пітерові ж видавалося, що він помітив в оазян відчуття власної неповноцінності, і це його непокоїло. Він не бажав скидатися на деяких старосвітських місіонерів з імперіалістичним мисленням, що поважно, наче Мойсей, походжають, хизуючись у костюмах у стилі сафарі і наживаючись на помилковому переконанні, нібито вони одноплеменці Христа і Бог був англійцем.

Пітер хотів було спробувати делікатно віднадити оазян від такого пошанування Книги, розповівши про те, скільки перекладів на різноманітні мови передувало цьому тексту сімнадцятого століття, але вирішив, що це тільки все ускладнить, особливо зважаючи на те, як оазяни прикипіли до ключових цитат, які завчили ще з Курцберґом, що, очевидно, був палким прихильником Біблії короля Якова. Воно й не дивно. Кожен християнський проповідник, який любить мову, мусить любити саме цю Біблію: ритм її віршів просто підкорює тебе. Тому, можливо, правильним підходом до цих людей буде читати їм Біблію стовідсотковою староанглійською, а потім уже розтлумачувати простою сучасною мовою.

— Апостол Павло говорить тут своїм новим друзям, — узявся пояснювати Пітер, — що тільки-но ви почули слово Боже, уже не важливо, що ви чужинці, не важливо, як далеко ви живете. Ви стаєте частиною громади християн, усіх християн, які коли-небудь існували на цьому світі, зокрема й тих, що жили в часи, коли Ісус ходив по землі. Далі апостол Павло порівнює нас із домом. Дім будують із цеглин і каміння, яке припасовують одне до одного, щоб звести велику споруду, і ми всі є тим камінням у домі, який будує Господь.

Десятки голів, вкритих каптурами, закивали.

— Ми ві — каміння.

— Ми побудували нашу церкву разом, — промовив Пітер. — І це прекрасно.

Майже одностайно, немов учасники танцювальної постановки, оазяни обернули голови, щоб поглянути на храм, який вони вважали настільки священною спорудою, що заходили туди тільки для відправ, хоча Пітер і закликав їх вважати церкву своєю домівкою.

— Але ви — всі ви, що зібралися сьогодні тут і зараз просто сидите на сонці — ви і є справжня Церква, яку побудував Господь.

Обожнювачка Ісуса Номер П’ять, що, як завжди, сиділа в першому ряді, загойдалася вперед-назад, не погоджуючись.

— ерква — то ерква, — заявила вона. — Ми — то ми. Гоподь — то Гоподь.

— Коли ми сповнені Духа Святого, — мовив Пітер, — ми можемо стати чимось більшим за те, чим ми є: можемо стати у своїх ділах подібними до Бога.

Його слова не переконали Номер П’ять.

— Бог ніколи не помирає, — сказала вона. — Ми помираємо.

— Помирають наші тіла, — відповів Пітер. — Наші душі житимуть вічно.

Номер П’ять указала пальцем у рукавичці просто на його огруддя.

— Твоє тіло не помирає, — промовила вона.

— Певно, що помирає, моє тіло теж помре, — відказав Пітер. — Я з плоті й крові, як і будь-хто інший.

Саме зараз Пітер як ніколи відчував недосконалість своєї тіло-будови з плоті й крові. У нього розболілася голова від сонця, сідниці затерпли, і терміново треба було відлити. Трохи повагавшись, Пітер послабив сечовий міхур, і сеча вільно потекла на землю. Так тут заведено, і нічого було маніритися.

Обожнювачка Ісуса Номер П’ять мовчала. Пітер не міг зрозуміти, чи він переконав її, чи заспокоїв, чи засмутив, чи ще щось. Та й узагалі, що вона мала на увазі? Невже Курцберг був одним із тих лютеранських фундаменталістів, які вірять, ніби одного дня мертві християни воскреснуть у своїх старих тілах — дивовижним чином відновлених і нетлінних, неспроможних відчувати ні біль, ні голод, ні задоволення — і лишаться в них усю решту вічності? Сам Пітер такого вчення не схвалював. Смерть є смерть, тлінь є тлінь, і тільки дух незнищенний.

— Скажіть мені, — звернувся він до присутніх. — Що ви знаєте про життя після смерті?

Обожнювач Ісуса Номер Один, який сам узяв на себе обов’язки хранителя історії християнства на Оазі, промовив:

— Коринтянин.

Пітер не відразу зрозумів, що сказав Номер Один: хоч і таке знайоме, слово це було зовсім неочікуваним тут і зараз.

— Коринтяни, авжеж, — промовив він.

Запала мовчанка.

— Коринтянин, — повторив Обожнювач Ісуса Номер Один. — Дай лово з Книги.

Пітер подумки звернувся до Біблії, відшукав там Послання до коринтян, п’ятдесят четвертий вірш п’ятнадцятого розділу, але він ніколи раніше не мав потреби цитувати у своїх проповідях цей уривок, тому точного формулювання не пам’ятав: щось тлінне, щось нетлінне... Наступний вірш він знав добре, це був один із тих біблійних самородків, які знають усі, хай подекуди і приписують їх Шекспірові, але Пітерові здавалося, що Обожнювач Ісуса Номер Один прагнув більшого, ніж коротенький афоризм.

Із кректанням чоловік звівся на засиджені ноги. Юрба тихо загула від хвилювання, коли Пітер, підійшовши до свого рюкзака, дістав із пластикового футляра Книгу. Витиснені золотом літери заблищали на сонці. Пітер лишився стояти, щоб м’язи змогли перепочити в іншій позі, і розгорнув Біблію.

— А коли оце тлінне в нетління зодягнеться, — прочитав він, — і оце смертне в безсмертя зодягнеться, тоді збудеться слово написане: Поглинута смерть перемогою! Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?

Читаючи вголос ці слова, Пітер усвідомив, чому він ніколи не використовував цю цитату у своїх проповідях. Думка була цілком розумна, але висловлена занадто пишномовно, як на його думку. Щоб ці слова звучали щиро, виголошувати їх потрібно було зі завзятим запалом, із патетикою трагічного актора, а Пітер був оратором іншого штибу. Його стилем радше була скромна відвертість.

— Тут апостол Павло каже, — узявся пояснювати Пітер, — що, коли ми віддаємо наші душі Христу, та наша частина, що помирає і тліє, — наше тіло — одягнена в те, що не може ні померти, ні зітліти, — у нашу вічну душу. Тому нам нічого боятися смерті.

— Ніого, — луною відгукнулося кілька оазян, — боятия.

Друге Пітерове перебування в поселенні, яке аміківці називали Містом Потвор, було не менш дивовижним і захопливим, ніж перше. Він, як і очікував, краще пізнав оазян, але також почав помічати зміни в собі, зміни, яких він не міг висловити, але які здавалися йому глибокими і важливими. Подібно до того, як повітря пролазило під його одяг і, здавалося, проходило крізь шкіру, так само щось невідоме пролазило йому в голову, просякаючи просто в мозок. Чогось лихого в цьому не було ані краплини. Це була наче найбільша у світі благодать.

Не всі зміни, втім, тішили. Коли минула половина перебування в поселенні оазян, Пітер потрапив у дивний стан, який, озираючись назад, він не міг назвати інакше, окрім як «ридання запоєм». Це сталося під час однієї з тих довгих-предовгих ночей, коли десь посередині її Пітер прокинувся у сльозах, не пам’ятаючи, що ж такого йому наснилося і чому він плаче. А потім він ридма ридав ще не одну годину. Напади жалощів не припинялися, неначе якийсь пристрій у його тілі підкачував смуток у кров через визначені відрізки часу. Пітер плакав через бозна-що, через випадки, про які він уже давно й забув, через події, які ніколи не здавалися йому настільки сумними.

Пітер плакав через пуголовків, яких хлопчиком тримав у банці і які могли б перетворитися на жабенят, якби він, замість спостерігати, як вони стають сіруватим мулом, лишив їх жити у ставку. Він плакав за кішкою Клео, яка, закостенівши, лежала на кухонній підлозі, а її кошлатий писочок прилип до краю миски із засохлою підливкою. Він плакав через кишенькові гроші, які згубив дорогою дошколи; він плакав через украдений у нього велосипед, пригадуючи відчуття гумових ручок керма у своїх руках. Він плакав за своєю однокласницею, з якої знущалися і яка наклала на себе руки, коли нелюди порснули їй у волосся кетчупом; він плакав через ластівку, яка вдарилася у вікно його спальні й упала бездиханна на бетон далеко внизу; він плакав через журнали, які передплачував батько і які ще довго надходили щомісяця, обгорнуті плівкою, вже після того, як батько пішов від них; він плакав через газетний кіоск і винну крамничку містера Алі, які закрилися; він плакав, жаліючи нещасних учасників антивоєнної ходи, які, похиливши свої плакати, йшли під зливою разом зі своїми понурими діточками.

Він плакав через «клаптикові ковдри заради миру», які його мати шила для благодійних аукціонів. Навіть коли із жалощів у торги вступав хтось із її знайомих квакерів, ці ковдри ніколи не давали багато грошей, адже були такими строкатими, що на всьому білому світі не знайшлося би спальні, до якої вони пасували б. Він плакав через ті ковдри, які так і не було продано, і плакав через ті, які все-таки знайшли собі домівку, і плакав, пригадуючи, як його мати із запалом, який нікому було підтримати, розповідала, що кожен колір символізував національний прапор якоїсь країни: блакитний із білим, наприклад, могли означати Ізраїль чи Аргентину, білий у червоний горошок — Японію, а зелено-жовто-червоні смуги із зірками посередині — Ефіопію, Сенегал, Гану чи Камерун, залежно від того, як цією ковдрою вкриватися.

Він плакав за своїм скаутським одностроєм, знищеним лусочницею. О, як гірко він за ним плакав! На згадку про кожну зниклу ниточку, кожну волокнинку, кожну крихітну дірочку в уже не потрібній одежині, груди його роздималися, а в очах знову пекло. Він плакав через те, що, коли відвідував Будинок скаутів, не знав, що це востаннє. Чому ж ніхто йому не сказав цього?

Він плакав і через те, що довелося пережити його дружині. Плакав, пригадуючи родинну світлину, на якій Беа шість років, а вздовж губ і на щоках у неї бузково-синій прямокутний знак від здертого скотчу. Як можна було так поводитися з дитиною? Він плакав через те, що їй доводилося робити уроки у вбиральні, бо в кухні було повно незнайомців, а спальня була їй недоступна. Він плакав через усі інші негаразди, яких Беа зазнала в дитинстві, через усе те лихо, яке вона пережила до зустрічі з ним. Здавалося, наче всі ці врожаї смутку різних років зберігаються, впорядковані за датою, в різних льохах Пітерової пам’яті, а його сльозові протоки містяться на кінцях електричних проводів, які не зачіпають останніх десятиліть, а йдуть просто в далеке минуле. Беа, шкодуючи яку, він плакав, була гарненькою маленькою примарою, викликаною з купки світлин його дружини та її оповідок, і, попри це, гідною не меншого жалю.

Уже наприкінці цього нападу жалощів Пітер поплакав через колекцію монет, яку подарував йому батько. Він купив її у крамниці, однак це була справжня колекція — гарно оформлений початковий набір із французьким франком, італійською лірою, німецькими п’ятдесятьма пфенігами, на яких було зображено жінку, що висаджує деревце, десятидрахмовою монеткою та іншими звичними скарбами, які нетямущому хлопчикові здавалися реліквіями давніх епох, доісторичної імперії нумізматики. О свята простота... невдовзі один його шкільний товариш, наче той змій-спокусник, нашепотів Пітерові на вухо, що його маленька колекція — дівчача й анічогісінько не варта, і переконав поміняти все на одну-однісіньку монетку, яку було карбовано, за його словами, у триста тридцять третьому році нашої ери. То був безформний та іржавий шматочок металу, на якому, однак, було зображено воїна в шоломі, і ця монета зачарувала Пітера. Батько страшенно розлютився, коли дізнався про це. Він без упину повторював гидливим, повним сумнівів тоном: «Якби ж то справжня... якби ж то справжня...», а потім прочитав Пітерові лекцію про те, якими звичними є мідні монети часів імператора Константина, про те, якою пошкодженою є ця монета, і про те, як багато бісових підробок трапляється нумізматам. Хлопчина палко заперечував: «Тебе ж не було там!», маючи на увазі не тільки епоху правління Константина, а й ту мить, коли маленького вразливого хлопчика було обдурено старшим і хитрішим. Багато років це відразливе «Якби ж то справжня...» затруювало Пітерові мозок, бувши підтвердженням усьому страшному й холодному, що лишилося в його пам’яті про батька. Коли ж Пітер нарешті усвідомив, що вся суперечка була порожньою і що батько просто образився, старий уже був у могилі.

Це все і ще багато чого оплакував Пітер. Після цього, немовби очистившись, він почувався краще. Його почервонілі повіки, які потребували б турботливого догляду, якби Пітер перебував деінде, а не тут, було заспокоєно масною вологою теплого повітря. У голові під кінець цього «запойного плачу» почало стугоніти, але тепер проясніло й полегшало, наче від приємного знеболювального.

— Дуже довга піня, — промовила Обожнювачка Ісуса Номер П’ять, що сиділа, прихилившись спиною до казальниці.

Пітер не помітив, як вона ввійшла до церкви. Уже не вперше Номер П’ять ось так навідувалася до нього тоді, коли більшість її одноплеменців спали.

— Чому ти не спиш? — запитав Пітер, спершись на лікоть.

Він ледве її бачив; усю церкву освітлювало лише кілька олійних каганчиків — такі собі іграшкові жарівні.

— Нема ну, — відказала вона так, наче це все пояснювало. Може, й пояснювало.

Пітер повторив подумки її слова: «Дуже довга пісня». Очевидно, для Номера П’ять Пітерів плач за звуком нічим не відрізнявся від співу. Смуток у його голосі було втрачено в перекладі, і вона чула лише гудючу музику скімлення і ритм схлипів. Може, Номеру П’ять навіть хотілося приєднатися, але вона не могла розібрати жодного слова.

— Я пригадував те, що сталося давним-давно, — пояснив Пітер.

— Давним-давно, — вторувала вона, а тоді промовила: — Давним-давно Гоподь казав Ізраїлю: «Я полюбив тебе, мій народе».

Пітер здивувався, почувши цитату з Книги Єремії, але не тому, що Номер П’ять запам’ятала її, а тому що ця цитата була з новішого, ніж Біблія короля Якова, перекладу — з «Нового життя», якщо він не помилявся. Невже Курцберґ вибирав їм уривки з різних Біблій? У короля Якова замість «давним-давно» було «в оний час», хоча в оригіналі, давньоєврейською, було щось ближче до «здалеку».

Давним-давно, далеко-далеко... зрештою, може, це одне й те саме. Скинувши зі себе лінгвістичну памороку, Пітер розтулив рота й запитав Обожнювачку Ісуса Номер П’ять, чому вона процитувала саме цей уривок зі Святого Письма, що він для неї означає.

Але голова Номера П’ять уже похилилася їй на груди. Хай яка була причина її безсоння вдома у власному ліжку, свій сон вона знайшла тут, біля Пітера.

Окрім того, під час свого другого перебування в поселенні оазян Пітер уперше побачив смерть. Тобто вперше побачив мертвого оазянина.

Він досі не знав напевне, скільки оазян мешкає в селищі, але був схильний гадати, що кілька тисяч, і що Обожнювачі Ісуса становлять лише крихітну частку від тієї кількості душ, які проживають у цьому величезному вулику. Звісно, що за цими бурштиновими стінами люди мали б народжуватися й помирати, як це зазвичай трапляється в будь-якому іншому великому місті. Пітер, однак, не мав доступу до цих таїнств — аж доки одного дня не прийшов Обожнювач Ісуса Номер Один і не повідомив, що його мати померла.

— Моя мати, — сказав він, — мертва.

— Я співчуваю! — схвильовано вигукнув Пітер і, охоплений мимовільним поривом, обійняв його.

І відразу ж зрозумів, що не варто було цього робити. Це було неправильно — наче обіймати жінку, яка нізащо не хоче, щоб хто-небудь, окрім її чоловіка, торкався її. Оазянин зіщулився, заціпенів, затремтів і відвернув обличчя, щоб не притулитися ним Пітерові до грудей. Він відпустив його, зніяковіло відступивши.

— Твоя мати... — промимрив він. — Яка жахлива втрата!..

Номер Один порозмірковував якийсь час над цим твердженням, перш ніж відповісти.

— Мати зробила мене, — сказав він нарешті. — Якби ніколи не було матері, мене ніколи б не було також. Тому мати — дуже важливий оловік.

— Жінка.

— Так, жінка.

Минуло ще кілька секунд.

— Коли вона померла? — запитав Пітер.

Знову запала мовчанка. Оазянам нелегко вдавалося вкладати своє сприйняття часу в незвичні їм лінгвістичні конструкції, коли їх до цього змушував співрозмовник.

— До того, як ти приїхав.

— До того, як я приїхав... на Оазу?

— Перед тим як ти приїхав зі «ловом в руі».

Отже, кілька днів тому. Може, навіть учора.

— Її вже... уже був похорон?

— По ому?

— Ви вже поклали її в землю?

— Незабаром, — промовив Обожнювач Ісуса Номер Один і заспокійливо змахнув рукою в рукавичці, немовби врочисто обіцяючи цим рухом, що обряд буде здійснено так скоро, як тільки можливо. — Піля врожаю.

— Після чого?

Номер Один пошукав у своєму словниковому запасі синонім, який би він зміг вимовити.

— Піля жнив.

Пітер кивнув, хоча насправді він так і не зрозумів, про що йдеться. Він вирішив, що ці жнива — це збір урожаю однієї з харчових культур оазян, і робота ця вимагала стільки часу й зусиль, що громада просто не може втиснути похорон у свій розклад, отож старенькій доведеться зачекати. Пітер уявляв собі висохлу, трохи зменшену подобу Номера Один, що безрушно лежала у своєму глибокому ліжку, яке й без цього так сильно скидалося на труну. Він домислював, як її, приготовану до похорону, огортають коконом віхті пухнатої постелі.

Як виявилося, гадати й уявляти все це не було потреби. Номер Один таким самим голосом, яким міг би запросити гостя поглянути на якийсь визначний пам’ятник чи дерево (якби тут стояли пам’ятники чи росли дерева), запропонував Пітерові піти подивитися на труп його матері.

Хоч як силкувався, Пітер не зміг здобутися на належну відповідь. «Хороша думка!», «Дякую!», «Залюбки!» — все так чи інакше видавалося неправильним. Замість слів Пітер мовчки взув свої жовті черевики. Ранок випав сонячний та яскравий, і після сутіні, Що панувала в церкві, чоловік виявився не готовим до сліпучого сонячного світла.

Разом із Обожнювачем Ісуса Номер Один він попрямував через поле до селища, ступаючи два кроки на кожні три чи чотири, які робив оазянин. Під час цієї гостини в оазян Пітер вчився багатьох нових речей, зокрема і такої ось ходи дрібними кроками. Це насправді було справжнє мистецтво — іти повільніше, ніж каже тобі твоя природа, підлаштовуючись під крок значно меншої на зріст людини і не виглядаючи при цьому ні роздратованим, ні незграбним. Потрібно було просто уявити, ніби йдеш по пояс у воді, а за тобою ще й спостерігає суддя, який за самовладання ставить додаткові бали.

Пліч-о-пліч вони прийшли до помешкання Обожнювача Ісуса Номер Один. Житло виглядало точнісінько так само, як помешкання інших оазян, і на ньому не було ні жалобних прапорів, ні написів, ні якихось інших додаткових позначень, що повідомляли би про смерть жительки цього дому. Кілька оазян, які проходили повз — не більше, ніж звичайно, — як здалося Пітерові, ішли у своїх буденних справах. Номер Один провів його на задній двір, де зазвичай прали й сушили білизну і де діти м’якими темними кулями зі збитого моху часто бавилися в  гру, подібну до боулза^[38].

Сьогодні в  ніхто не бавився, дітей не було зовсім, і білизняна мотузка, натягнута між двома будинками, була порожня. Подвір’я повністю належало матері Номера Один.

Пітер глянув на маленьке тіло, що лежало на землі без подушки й накривала. Балахона на ньому теж не було, і через це Пітер не міг сказати напевне, знав він цю особу чи ні, адже він досі, до свого сорому, був залежний від кольору тканини. Утім навіть якби йому вдалося пригадати якісь своєрідні риси обличчя цієї істоти — особливості забарвлення шкіри чи форму лицевих виступів, — це не дуже допомогло б зараз, адже тіло було сховане під мерехтливим і тремким шаром комах.

Пітер поглянув на Обожнювача Ісуса Номер Один, щоб зрозуміти, наскільки той стурбований таким жахливим видовищем. Мабуть, коли Номер Один ішов сьогодні вранці, тіло було чистим, а паразити просто скористалися його відсутністю. Але не видавалося, що оазянин надто переймався цим роєм комах. Він споглядав їх так спокійно, наче це були квіти на кущі. По правді сказати, ці жучки красою не поступалися квітам: вони мали переливчасті крильця і блискучі блідо-лілові й жовті панцирі. До того ж гули вони вкрай мелодійно. Комахи вкривали ледве не кожен дюйм мертвого тіла, через що здавалося, ніби воно сіпається й ворушиться.

— Твоя мати... — почав Пітер і не спромігся підібрати наступних слів.

— Моєї матері немає, — сказав Номер Один. — Тільки її тіло лиилоя.

Пітер кивнув, силкуючись приховати млість, що впереміш із захопленням охопила його перед цими полчищами комах. Філософське ставлення Номера Один до смерті матері було бездоганно розсудливим — власне, Пітер переконував би його міркувати саме так, якби оазянин шаленів із горя. Але те, що Номер Один не надто побивався або ж дуже вміло це приховував, збивало Пітера з пантелику. Розповідати на похороні купці аміківців-невірників, що тіло — це лише транспортний засіб для безсмертної душі, — це одна справа, і геть інша — стояти поряд з істотою, яка перейнялася цим принципом настільки глибоко, що тепер може спокійно дивитися на тіло своєї матері, з голови до ніг обліплене комахами. Пітерову увагу привернула одна з ніг жінки: комахи, які постійно переміщалися туди-сюди, лишили непокритими її пальці. Їх було вісім, усі дуже малі й тонкі. Він гадав, що, оскільки оазяни мають п’ять пальців на руках, то вони мусять мати стільки само на ногах. Тепер помилковість цього припущення вказувала Пітерові, як далеко він іще від того, щоб по-справжньому розуміти цих людей.

— Пробач, Номере Один, мені те, що не можу пригадати, — промовив Пітер. — Я зустрічався з твоєю матір’ю? Колись раніше?

— Ніколи, — відказав Номер Один. — Іти звіди до еркви... дуже далеко.

Пітер замислився над тим, чи оазянин висловлювався іронічно, натякаючи, що його мати так ніколи й не змогла знайти достатньо мотивації, щоб відвідати церкву, чи ж він дослівно мав на увазі, що мати була занадто слабка чи хвора, щоб подолати цей шлях. Найпевніше він говорив дослівно.

— Моя мати поала — тільки поала — знайомития з Іуом, — пояснив Номер Один.

Він зробив рукою обертовий жест, немовби вказуючи на повільний, іноді зі запинками, поступ уперед.

— Щодня з еркви ми нели у руках твої лова. Ми приноили їх до неї. Щодня лова входили в неї, як їжа. Щодня вона підходила ближе й ближе до Гопода, — і Номер Один обернув своє обличчя в напрямку до Пітерової церкви, неначе побачив, як його мати нарешті прямує туди.

За кілька днів Пітер дізнався, про що насправді йшлося під «урожаєм». Він усвідомив, що показати йому труп своєї матері Обожнювач Ісуса Номер Один вирішив, послуговуючись зовсім не емоціями. Він хотів просвітити Пітера.

Висадження комах на тіло було тільки першим кроком у господарській діяльності оазян, яку вони старанно провадили, прораховуючи все до найменших дрібниць. Пітер дізнався, що тіло було помащено отрутою, і комахи, відклавши яйця, були вже ледь живими і не могли злетіти. Оазяни тоді збирали їх і дуже ретельно розділяли на частини. Кінцівки й крила розтовкували й висушували, отримуючи страшенно міцну приправу: однією дрібкою можна було присмачити цілу діжку з їжею. Тільця ж виділяли густий нектар, який оазяни або перемішували з водою і білоквітом, щоб виготовити мед, або ж переробляли на яскравий жовтий барвник. А тимчасом, доки члени оазянської громади працювали, переробляючи рештки комах у щось корисне, дозрівали відкладені комахами яйця. Пітера час від часу запрошували подивитися, як просувається справа.

Подібно до більшості людей, яких він знав, за винятком лише одного, очевидно схибленого шкільного вчителя біології, Пітер не надто полюбляв личинок. Хоча прийняти природність смерті й тління плоті було б мудрим і практичним вчинком, чоловікові завжди, коли він бачив цих невеличких хробачків-пристосуванців, ставало гидко. Але такі личинки, як на трупі матері Номера Один, йому ще ніколи не траплялися. Вони були малорухливі й тлусті, рисово-білі, кожна завбільшки з чимале фруктове зерня, їх була тьма-тьмуща — щільна перлиста маса, яка, коли довго на неї дивитися, здавалася зовсім не личинками, а скоріше білою малиною, що просипалася з рогу достатку.

Збирали оазяни і цей урожай.

Коли врешті-решт тіло матері Номера Один віддало всі дари, які мало віддати, воно лежало вичерпане на землі в затінку кількох одежин, що злегка погойдувалися на мотузку неподалік. Оскільки вона була єдиним представником оазян, якого Пітер бачив повністю роздягнутим, то він не міг сказати, що саме з побачених недоладностей було наслідком тління, а що можна було уздріти під одягом будь-якого здорового живого оазянина. Плоть, від якої надходив дух бродіння, не тхнула; вона стала сірою, наче висохла глина, і була вкрита пощербинами й западинами. Грудей або чогось іншого, що вказувало б на чоловічу чи жіночу стать, не було. У голові в Пітера склався образ на основі світлин померлих від голоду чи замучених у концентраційних таборах: плоть, що зсохлася до клаптика шкіри, який утримував разом кістки. Тут Пітерові трапилося зовсім інше. У матері Номера Один очевидно не було ні ребер, ні скелета, лише суцільна плоть, яка перетворювалася на рідину. З отворів, проїдених у її руках і ногах, витікала брижувата темна сукровиця.

«Потвора», — було перше слово, що спало йому на думку, і його ледве не пересмикнуло. Але потім Пітер нагадав собі: «Створіння — все, що створено».

— Зараз ми покладемо її в землю, — третього дня промовив Номер Один.

У голосі оазянина не чулося ні нагальної потреби, ні передчуття важливої церемонії, не було також зрозуміло, що він мав на увазі під «зараз». Наскільки Пітерові було відомо, могилу ще не викопали, і не схоже було, щоб громада готувалася до врочистого обряду.

— Ти хотів би... щоб я щось сказав? — запитав Пітер. — На похороні?

— На похороні?

— Це такий наш звичай... — почав Пітер і затнувся. — Коли християни... — спробував він знову і знову замовк. — Там, звідки я прилетів, коли людина помирає і її ховають, зазвичай хтось виголошує промову, перш ніж тіло покладуть у землю. Говорять про людину, яка померла, намагаються нагадати її родині і друзям, чим ця людина була особливою.

Номер Один ввічливо похилив свою голову.

— Ти ніколи не знав моєї матері, — із дивовижно очевидною розсудливістю зауважив оазянин.

— Твоя правда, — погодився Пітер. — Але ти міг би мені щось розповісти про неї, відтак я із твоїх слів зробив би... промову, — він говорив, водночас розуміючи, якою безглуздою є ця пропозиція.

— лова вже не змінять моєї матері, — відповів Номер Один.

— Слова можуть заспокоїти друзів і родину померлої, — сказав Пітер. — Може, ти хочеш, щоб я почитав із Книги?

Обожнювач Ісуса Номер Один схрестив руки й розвів їх, показуючи, що в цьому немає потреби.

— Давно Курберг дав нам лово з Книги, — і він продекламував, очікуючи на Пітерове схвалення.

Струмок шелесткої нісенітниці влився Пітерові до вух. Йому знадобилося кілька секунд, щоб повторити про себе безглузді склади і перекласти їх у рядок із Біблії, який насправді був не з Біблії, а з Книги загальних молитов^[39]:

— Попелие до попелиа, пороинка до пороинки.

Тривалий час після цього випадку Пітер жив зі страхом, що якась добра душа захоче почастувати його стравою з личинок. Оазяни завжди приносили йому перекусити і — хтозна — ну ж бо вони вирішать, що білоквіт йому вже набрид. А ось і дивинка-лагоминка для отця Пітера!

Він знав, що відраза була нерозумною, адже така їжа, без сумніву, була б смачною і, ймовірно, корисною. До того ж Пітерові було відомо, що кожна країна має свої кулінарні особливості, які викликають огиду в перебірливих іноземців: велетенські очі тунця, молочко тріски і восьминоги живцем у японців; страви з козячих голів у африканців; у китайців — суп із ластівчиного гнізда, яке насправді є слиною пташки, тощо. Якби Пітерові довелося проповідувати в одній із цих країн, цілком імовірно, що його було б пошановано котримсь із цих делікатесів. Узяти б навіть той італійський сир, гнилий і з личинками. «Касу марцу». (Просто дивовижно, що Пітер зумів пригадати, як називається цей сир, про який він читав, либонь, одного разу в журналі багато-багато років тому, тоді як іще вчора йому випала з пам’яті назва вулиці, на якій він жив.)

Звісно, Пітерові ніколи не доводилося куштувати жоден із цих заморських наїдків. Досі він проповідував тільки в Англії. Найекзотичнішою стравою, яку йому подавали колись, була чорна ікра на благочинному зібранні в Бредфорді, і неприємно Пітерові було не через те, що ікра — це риб’ячі яйця, а через ту купу грошей, яку організатори витратили на бенкет, тимчасом як мали на меті збирати кошти для допомоги міським безхатькам.

Хай там як, ішлося не про личинки per se^[40]. Річ була в тому яскравому спогаді про матір Номера Один, у тому зв’язку між нею та личинками, що живилися її плоттю, зв’язку, який, посилений емоціями, не хотів нікуди подітися з Пітерової пам’яті. Його розум відмовлявся осягнути, як син померлої зможе їсти харч, приготований у такий спосіб.

На це питання, як і на багато інших, Господь доволі своєрідним чином надав відповідь, яка все прояснила. Одного вечора Обожнювач Ісуса Номер Один прийшов до церкви з кошиком, повним їжі. Вони сіли разом на ліжко за кафедрою, і Номер Один мовчки виклав усе перед Пітером. Пахло смачно, і страви були ще теплими. Там був суп із білоквіту в грибній подобі та кілька куснів хліба з цієї ж рослини, із рум’яною шкоринкою та білою м’якушкою, просто з печі.

— Як добре, що це білоквіт, — мовив Пітер, вирішивши бути відвертим. — Я боявся, що мені принесуть щось із тих... істот, яких ви збирали з тіла твоєї матері. Я не думаю, що зміг би це їсти.

Номер Один кивнув.

— Я також. Іні можуть їти. Я — ні.

Пітер поглинав слова, але не міг витлумачити їхнє значення. Може, Номер Один повідомляв йому про правила етикету, яких він мусив дотримуватися під час саме цього обряду. Чи це було щире зізнання? «Скажи мені більше», — подумав Пітер. Із попередніх розмов йому, однак, було відомо: мовчати, сподіваючись, що оазянин заповнить тишу, не спрацює.

— Це дуже добре й... гідне захоплення, — промовив він, — те... що роблять твої люди. З тими, хто помер.

Він не знав, що казати далі. Бо врешті-решт виходило на те, що хай як він не захоплювався, а відрази своєї подолати не міг. Якщо він висловить усе це, може видатися, ніби він повчатиме Номера Один, розповідаючи про відмінності між ними, які не можна порівнювати.

Номер Один кивнув знову.

— Ми робимо зі вього їжу. Робимо їжу для багатьох.

Миска зі супом стояла в оазянина на колінах, покритих балахоном. Утім він до страви досі не торкнувся.

— Мені снилася твоя мати, — зізнався Пітер. — Я не знав її як людину, я не кажу... — він набрав повітря в легені. — Коли я побачив її вкритою комахами, а потім личинками, а всі оазяни просто... — Пітер утупив погляд у черевики Номера Один, хоча можливості зустрітися з ним очима однаково не існувало. — Я не звик до такого. Це мене засмутило.

Номер Один сидів непорушно. Одна рука в рукавичці лежала на його животі, інша тримала шматок хліба.

— Мене теж, — промовив оазянин.

— Я гадав... мені видалося, що ти... що ви всі... боїтеся смерті, — сказав Пітер. — І все-таки...

— Ми боїмоя мерті, — підтвердив Номер Один. — трах, проте, не може втримати життя в тілі, коли життя закінилоя. Ніо не може втримати життя в тілі. Тільки Гоподь Бог.

Пітер пильно поглянув просто в незбагненне обличчя свого друга.

— У житті кожної людини трапляються миті, — промовив він, коли горе від утрати дорогої людини сильніше за віру.

Номер Один довго мовчав, перш ніж відповісти. Він з’їв кілька ложок супу, який уже захолов і загус. Відламуючи дрібні шматочки хліба, оазянин обережно клав їх до безгубого і беззубого отвору на своєму обличчі.

— Моя мати — дуже важлива жінка, — промовив він нарешті. — Для мене.

Господь подбав і про те, щоб урівноважити Пітерів досвід під час його другого перебування в поселенні. Побачивши першу смерть, невдовзі чоловік побачив і перше народження. Жінка, що звалася  — очевидно не Обожнювачка Ісуса — мала народити, і Пітера було запрошено на пологи. Обожнювач Ісуса Номер Один, який його супроводжував, дав зрозуміти Пітерові, що йому вчинено неабияку честь; і для Пітера це справді була несподіванка, адже ті поселяни, які не вірили в Христа, досі жодним чином не виявляли свого ставлення до Пітерової присутності. Але це була настільки радісна подія, що оазяни відкинули звичну замкненість, і вся їхня громада об’єдналася в пориві гостинності.

Контраст між смертю й народженням був разючий. Якщо до матері Номера Один ніхто не приходив і ніхто, крім сина, її не оплакував, тіло її покинули на задньому подвір’ї як приманку для комах, а потім ставилися до нього, наче до якогось клаптика городу, то жінка, що мала народжувати, опинилася в центрі загальної уваги, і довкола неї зчинився неабиякий рух. Вулиці, що вели до її дому, були навдивовижу переповненими, і всі, схоже, прямували до одного й того самого місця. Коли Пітер побачив будинок, йому здалося, що той горить, але виявилося, що з вікон валив дим через те, що всередині куріли пахощі.

Майбутня мати не лежала на ліжку, оточена медичним обладнанням, і не мучилася переймами під наглядом повитухи, а спокійно походжала, спілкуючись із гостями. Одягнута в білосніжний варіант звичайного оазянського вбрання — лише трохи просторішого, тоншого, більше схожого на нічну сорочку, — вона по одному приймала відвідувачів і вислуховувала їхні привітання. Пітер не міг сказати, була оазянка щаслива чи стурбована, але вона очевидно не страждала від болю, а на її тендітному причепуреному тілі не було помітно жодних випуклин. Рухи жінки були граційні й стилізовані, неначе вона танцювала якийсь середньовічний танець із багатьма партнерами. Для  це був Великий День.

Пітер знав, що оазяни не відзначають весіль. Вони сходяться парами таємно і майже про це не згадують. А ось народження дитини було подією в житті жінки, що яскраво висвітлювалася перед публікою, обрядовим дійством, що своєю доказовістю скидалося на земне весілля. Дім  аж двигтів від доброзичливців: усюди метушилися десятки оазян у яскравому вбранні. «Усі кольори, які тільки-но є в акварельному наборі», — подумав Пітер, силкуючись вловити різницю між різнобарвними шатами. Кармазиновий, кораловий, абрикосовий, мідний, синяво-червоний, помаранчево-рожевий — ось лише кілька відтінків рожевого, які Пітер зумів назвати; для інших його словниковий запас просто не містив назв. Вихляючи крізь натовп, оазянин у блідо-фіолетовому балахоні пробрався в інший кінець кімнати, де зустрівся зі своїм давнім знайомим в одязі кольору нестиглої сливи, і тільки коли вони привіталися, торкнувши один одного рукавичкою за передпліччя, Пітер побачив, що два балахони, які в іншому випадку здалися б йому однаковісінькими за кольором, насправді відрізнялися й були єдиними в своєму роді. Таке відбувалося по всьому будинку: оазяни вітали одне одного, махали одне одному, і їм досить було погляду, щоб пізнати своїх знайомих і щоб знайомі пізнали їх. Серед цього затишного дружнього шарварку Пітер усвідомив, що мусить вивести свої стосунки з кольорами на зовсім інший рівень, якщо хоче навчитися колись розрізняти більше ніж кілька десятків оазян з-поміж усього розмаїття поселян.

«Чудова була вечірка», — міг би сказати Пітер, якби його попросили описати пологи комусь, кого там не було. Проте він почувався тут абсолютно зайвим. Сюди його завів Обожнювач Ісуса Номер Один, але того постійно зустрічали знайомі, що заводили з ним розмови, які для Пітерового вуха звучали, як герготання й хрипіння з присвистом. Просити перекладати було неввічливо, га й, у будь-якому разі, не було жодних підстав вважати, що він, чужинець, зрозуміє, про що йдеться.

Якийсь час Пітер почувався незграбою, що не може знайти собі місця. Він височів над усіма присутніми, у прямому розумінні кидаючи на них тінь, утім... був тут зовсім малозначним. Але згодом він розслабився і просто почав насолоджуватися. Тут зібралися не заради нього: і саме в цьому полягала вся краса. Пітер мав змогу просто спостерігати, він міг забути про свої пастирські обов’язки, ніхто від нього нічого не очікував; був туристом — уперше з часу свого прибуття на Оазу. Тому він присів навпочіпки в кутку, глибоко затягнувся дурманливим сизуватим димом курильних пахощів і просто споглядав майбутню матір, що купалася в любові й турботі.

Коли минула, як здалося Пітерові, не одна година таких зустрічей і привітань,  раптово дала зрозуміти, що з неї досить. Мабуть, утома таки подолала її; жінка сіла на підлогу, а біла тканина її вбрання калюжею розтеклася довкола. Її друзі відступили, коли вона відкинула з голови каптур, показавши синювато-сіру плоть, яка блищала краплинами поту. Оазянка опустила голову між колінами, наче мала ось-ось знепритомніти або наче її нудило.

А потім тім’ячко у неї на голові розчахнулося і набухло якоюсь великою рожевою масою, вкритою блискучою піною. Пітер вражено відсахнувся, переконаний, що став свідком жахливої смерті. Але оазянку зсудомило ще раз, і все скінчилося. Дитину було вивергнуто переймами, і вона ковзнула в наставлені руки матері.  звела голову, тім’ячко зморщилося й затягнулося, тимчасом як схожа на горіх плоть її обличчя ще лишалася посинілою. Уся кімната вибухнула незграйними оплесками, і вся сила-силенна голосів злилася в неприродному воркітливому звуці, гучному, наче акорд органа в соборі.

Дитя було живе й здорове і вже намагалося випручатися з материних обіймів. Воно не мало пуповиння і виглядало зовсім не так, як виглядають немовлята: це була вже напрочуд сформована крихітна людинка, з руками, ногами й головою цілком дорослих пропорцій. І, подібно до новонародженого лошати чи теляти, дитина відразу ж спробувала зіп’ястися на ніжки, і, хоч ті були ще ковзькими від плацентарного слизу, їй вдалося опанувати вміння тримати рівновагу. Юрба знову схвально загукала й заплескала в долоні.  церемонно прийняла овацію, а потім узялася обтирати дитину вологим рушником.

— , — оголосила породілля.

І знову юрба вибухнула вітальними вигуками.

— Що вона сказала? — запитав Пітер Номера Один.

— , — відказав оазянин.

— Це ім’я дитини?

— Ім’я, авжеж, — підтвердив оазянин.

— Це ім’я має якесь значення чи це просто ім’я?

— Ім’я має знаення, — відказав Номер Один, а потім, за кілька секунд, додав: — Надія.

Маля тим часом уже твердо стояло на ногах, розпростерши руки, наче неоперені крила.  закінчила обтирати слиз із його тіла, і з юрби виокремився хтось із оберемком м’яких подарунків. Там були маленький балахон, черевички й рукавички — усе темнувато-мальвового кольору, пошите за точною міркою.  разом із дародавицею, що доводилася, мабуть, бабусею чи тіткою дитині, заходилися одягати маля, яке, непевно тримаючись на ніжках, хиталося з боку в бік, однак не опиралося. Коли з цим було завершено, дитинча постало перед усіма просто чарівним і надзвичайно кмітливим, а загальна увага його анітрохи не турбувала. «Хлопчик», — вирішив Пітер. Просто дивовижно, скільки майстерності було вкладено в ці крихітні рукавички, в кожний пальчик, такий зручний і м’якенький! Просто неймовірно, як природно маля прийняло цю свою другу шкіру!

На цей час Пітер уже більше не сидів навпочіпки: ноги йому затерпли, і він підвівся, щоб трохи їх розім’яти. Дитя з цікавістю пильно оглядало всіх присутніх у кімнаті, які були збільшеними копіями його самого. Єдина істота випадала зі загального ряду, лише вона не мала сенсу в його щойно сформованій картині Всесвіту. Відкинувши голову назад, дитина завмерла, наче зачарована, уп’явшись поглядом у чужинця.

 , помітивши здивування сина, також звернула увагу на Пітера.

—  , — гукнула вона йому через усю кімнату.

— Що вона сказала? — запитав Пітер у Номера Один.

— лово, — відповів той. — Слово від тебе.

— Ти маєш на увазі... промову?

Номер Один дипломатично схилив голову.

— Мало лів, багато лів, кільки-небудь лів. тільки лів, кільки може.

— Але ж вона... вона не Обожнювач Ісуса, адже ж ні?

— Ні, — погодився Номер Один, тимчасом як  нетерплячим жестом уже квапила Пітера. — ього дня ві лова хороі, — і він торкнувся Пітерового ліктя, що за мірками Номера Один було рівнозначно поштовху.

Ось воно й сталося: тепер Пітер теж учасник дійства. Ще одна прикраса Великого Дня матері. То й нехай, нічого поганого в цьому немає. Християнство завжди використовували для таких цілей. Та й хто знає — можливо, ця жінка захотіла скористатися Пітером не через його статус пастора, а через його статус гостя. Він виступив наперед. Фрази й теми метлялися без ладу в його голові, зрозумілим було єдине: Пітер хотів, щоб його промова прозвучала на честь не лише матері з дитиною, а й на вшанування Обожнювача Номер Один, що так гідно ніс свій тягар важкої втрати. Раніше Пітер часто зненацька усвідомлював, що найревніший член його пастви, той, хто постійно виголошував про радість пізнання Христа, про щедре благословення віри, насправді — ця думка тоді, наче спалахом, проймала Пітера — дуже нещасливий і страждає від нестерпного смутку. Номер Один цілком міг бути одним із таких вірян.

— Мене попросили сказати кілька слів, — почав Пітер. — Дехто з вас зрозуміє те, що я скажу. Більшість, мабуть, ні. Я маю надію, що одного дня зможу сказати це вашою мовою. Але стривайте-но — ви чули? — я щойно промовив це прекрасне слово: «надія». Так зветься почуття, і так зветься дитя, яке сьогодні прийшло в наш світ.

Маля підняло один черевичок, потім другий і перекинулося на спину. Мати ніжно підхопила його й допомогла підвестися, і хлопчик, замислившись, усівся на підлогу.

— Надія — річ тендітна, — провадив далі Пітер. — Тендітна, наче квітка. Через цю тендітність над нею насміхаються люди, яким життя видається темним і сповненим тяжких випробувань, люди, які зляться, коли те, що є в них самих, але у що вони не можуть повірити, приносить розраду іншим. Вони воліють розчавити тендітну квітку надії своїми чоботами, немовби промовляючи: «Дивіться, якою слабкою вона є, дивіться, як легко її знищити!» Але насправді надія — одна з найсильніших речей у Всесвіті. Гинуть імперії, на порох перетворюються цивілізації, а надія завжди повертається, пробиваючись крізь попіл, проростаючи з насіння невидимого й непоборного.

Паства — якщо, набравшись зухвальства, назвати так присутніх тут оазян — затихла, неначе зважуючи кожне почуте слово, хоча вони й мали б почуватися спантеличеними. Пітер знав, що йому слід ставитися до своєї промови як до такої собі коротенької й бурхливої мелодії, заграти яку запросили чужоземного гостя на його дивоглядному інструменті.

— Як усі ми знаємо, — вів далі Пітер, — надія, яку плекають найбільше, — це народження дитини. Біблія — книга, яку деякі з вас люблять так само, як люблю її я, — містить багато хороших історій про народження дітей, зокрема і про народження Ісуса Христа, нашого Господа. Але не час і не місце розповідати мені ці біблійні історії. Я лише повторю кілька слів із давньої книги Екклезіясту, які допомогли мені зрозуміти все те, що я бачив за останні кілька днів. Сказано-бо в Екклезіясті: «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати; час плакати й час реготати; час садити і час виривати посаджене». Стара людина — мати Обожнювача Ісуса Номер Один — померла. Це дуже сумна подія. Нова людина —  — народилася сьогодні. І це дуже радісна подія. Віддаймо ж однакову пошану кожній із них: святкуючи прихід нового життя, пам’ятаймо про тих, хто нас залишив, а тоді посеред смутку й журби душі наші злинуть, коли ми вітатимемо нове життя. Отож, маленький  — найпрекрасніший і найкоштовніший дарунок нашій громаді — я кажу тобі: «Ласкаво просимо!»

Пітер сподівався, що останнє слово вимовив із достатньою інтонацією, яка би вказувала на кінець промови. Очевидно, так і було: усі слухачі зашелестіли, заплескали й замахали руками. Навіть маля, вхопивши настрій, що запанував серед оазян, здійняло своїкрихітні долоні в рукавичках. Кімната, що була такою тихою в попередні хвилини, тепер знову наповнилася воркуванням і розмовами; люди, що на короткий час стали аудиторією, зараз перетворилися знову на юрбу. Пітер уклонився і повернувся на своє місце біля стіни.

На одну мить посеред святкування, що поновилося, в голові Пітерові залоскотала думка про власну дитину, що росла всередині його дружини далеко-далеко звідси. Але вона не була навіть належним чином сформована — побачене мигцем відображення думки, яке не могло конкурувати з усім тим збуренням просто перед його очима: строкатий натовп, схвильовані рухи, незрозумілі вигуки, пильне новонароджене маля з тонкими ручками й ніжками — герой цієї миті, король цього дня.

16 Відхилившись від осі й розлетівшись у просторі

Настав п’ятий день, день дощовий і напрочуд гарний, а Пітерові геть випало з пам’яті, що сьогодні за ним приїжджає Ґрейнджер.

Не те щоб він не хотів її приїзду, і не те щоб вона зникла з його реальності... Упродовж цих трьохсот шістдесяти з гаком годин, які розділяли їхні заплановані зустрічі, Пітер раз по раз згадував про неї. Приміром, він думав, чи дозволить йому жінка цього разу допомогти з видачею ліків; він пригадував шрами на її зап’ястку й розмірковував над тим, які страждання могли змусити молодшу Ґрейнджер завдати собі цих ран; а іноді, вночі, перш ніж Пітер засинав, перед його очима стрімко пролинало її бліде стурбоване обличчя. Однак життя серед оазян було неймовірно насиченим, і він мусив тримати у своїй голові силу-силенну всього. «Вважай на можливості, — повчала його Книга Сираха. — Не будь нетямущим ні в великому, ні в малому».

Ні, Пітер не забував молитися за Чарлі Ґрейнджера й Коретту, і щоразу, як він це робив, у думках його поставала Ґрейнджер. Але вранці п’ятого дня, коли він прокинувся, довга ніч скінчилася, зійшло сонце, неподалік дощило — та й по всьому. Його зустріч із характерною аміківською аптекаркою геть-чисто вивітрилася з голови.

Однаково йому ніколи не вдавалося як слід жити за розкладом. Що довше Пітер перебував разом із оазянами, то менше сенсу бачив у тому, щоб чіплятися за час, який тут був, щиро кажучи, недоречним. Пітер уже не відчував добу як двадцять чотири години, і вже напевно в ній не було тисячі чотирьохсот сорока хвилин. День тепер означав відтинок часу, протягом якого світило сонце і який від наступного дня був відмежований покровом темряви. Доки було світло, Пітер не спав двадцять, може, двадцять п’ять годин поспіль. Він не знав точно скільки, тому що батьків годинник зупинився, зіпсувавшись від вологи. Прикро, але що вдієш.

Хай там як, життя полягає не в тому, щоб його вимірювати годинником, а в тому, щоб узяти якомога більше з кожної дарованої Господом хвилинки. Стільки всього треба було зробити, стільки нового обміркувати, зі стількома людьми поспілкуватися... Коли спадала темрява, Пітер засинав мертвим сном, його свідомість потопала швидко й невідворотно, наче автомобіль, що йде під воду. А після вічності, проведеної на дні, він зринав ближче до поверхні, де далі дрімав і бачив сни, уставав, щоб піти до вбиральні, потім знову дрімав, знову бачив сни. Йому наче відкрилася таємниця Джошуа — кота Джошуа тобто. Таємниця, як дрімати цілісінькими годинами і днями, не знуджуючись, накопичуючи енергію для майбутніх подій.

Коли ж більше спати Пітер не міг, він лежав із розплющеними очима, дивився в небо, знайомився з вісімдесятьма сімома зірками і давав їм назви: Зімран, Йокшан, Мадан, Мідіян, Ішбак, Шуах, Шева тощо. Усі ці родоводи з Книг Буття й Виходу зрештою таки стали у пригоді. Вони породили нове сузір’я.

Здебільшого, однак, Пітер працював над своїм переказом Святого Письма, сидячи в ліжку при світлі смоляних свічок, які довго горіли. Біблія короля Якова лежала розгорнута в нього на колінах, записник — на передпліччі, а під головою — подушка, на випадок, якщо треба було відкинутися й порозмірковувати над варіантами. «До кожної округи письмом її, і до кожного народу мовою його»^[41], — основні засади, якими керувався Мордехай, розсилаючи свої послання під час Вавилонського полону євреїв. Якщо оазяни не можуть мати Євангелія власною мовою, вони заслуговують принаймні на текст, який зможуть вимовляти і співати.

Не раз Пітер виходив із церкви в пітьму, ставав навколішки серед поля, де закопував свої відходи, і прохав Господа сказати йому по щирості, чи не впадає він у гріх гордині. Чи справді настільки потрібне це його перетлумачення Біблії, на яке Пітер витрачав так багато сил? Оазяни ніколи не просили позбавити їх шиплячих і свистячих приголосних. Вони, схоже, упокорилися перед таким принизливим для їхньої гідності становищем. Курцберґ навчив їх співати «Чудову ласку», і як же мелодійно вона звучала! І водночас — як нестерпно було чути їхні страждання! А може, в цьому і вся суть? У їхньому вимученому наближеному виконанні була Божа ласка. Більше Божої ласки, це вже запевне, ніж у співі задоволеної життям релігійної громади якого-небудь англійського містечка, де віряни виконують нескладні церковні гімни, тоді як думки їхні зайнято футболом і мильними операми. Оазяни хотіли Книгу дивних нових речей; може, не варто було Пітерові позбавляти її всієї дивності.

Він молився, прохаючи про настанову. Господь не відраджував його. У тиші теплої оазянської ночі, коли зорі мерехтіли зеленавим сяйвом у лазуровому небі, весь простір довкола Пітера сповнився приголомшливою відповіддю: «Усе буде добре. Доброзичливість і співчуття — це завжди правильно. Чини як чинив». Ніщо не могло затьмарити спогади про те, як оазяни співали для нього «Чудову ласку» — це був подарунок їм від Курцберга, який вони передали своєму наступному пастору. Але він, Пітер, залишить їм інакші дари. Він подарує їм Святе Письмо, що струменітиме вільно, наче подих.

Тепер його паства налічувала близько ста двадцяти Обожнювачів Ісуса, і Пітер рішуче був налаштований пізнати кожного з них як особистість, а це вимагало значно більших зусиль, ніж просто відкласти у себе в пам’яті колір балахона поряд із номером Обожнювача Ісуса. Пітер, так би мовити, просувався вперед у своєму намаганні розрізняти лиця оазян. Потрібно було припинити чекати, що риси обличчя врешті перетворяться на ніс, губи, вуха, очі тощо. Цього ніколи не станеться. Натомість належало навчитися розпізнавати їхні лиця так, як ми розпізнаємо дерево чи скелю: як абстрактну, ні на що не схожу, але вже знайому після того, як трохи поживемо поруч із нею, річ.

І навіть попри це, упізнати було не те саме, що пізнати. Можна було навчитися розпізнавати певний малюнок із опуклостей і відтінків кольору, щоб зрозуміти: перед тобою Обожнювач Ісуса Номер Тринадцять. Але хто він насправді, цей Номер Тринадцять? Пітер мусив визнати, що пізнати глибше оазян йому не вдавалося. Він любив їх. На цю мить доводилося вдовольнятися цим.

Іноді Пітер замислювався, чи ж доведеться вдовольнитися цим назавжди. Тяжко було запам’ятати осіб, якщо вони не поводилися як люди — не випинали напоказ своє Я, не намагалися щосили самі позначити себе у твоїй пам’яті. Оазяни були не такі. Жоден із них не кричав своєю поведінкою: «Погляньте на мене!» або «Чому світ не хоче дозволити мені бути собою?». Жодного з них, наскільки Пітер розумів, не турбувало питання «Хто я?». Оазяни просто жили. Попервах Пітер не міг у це повірити і гадав, що ця незворушність — лише фасад, і одного дня виявиться, що оазяни такі самі зіпсовані, як і всі решта. Але ні. Вони були такими, якими й здавалися.

З одного боку, Пітер ніби... відпочивав душею без тих мелодрам, що настільки все ускладнюють, коли маєш справу з людьми. Однак це означало, що його перевірений метод, як зійтися з новими знайомими, тут виявився марним. Пітер і Беа застосовували його багато разів там, де проповідували, починаючи від розкішних передпокоїв у готелях і закінчуючи пунктами обміну шприців, і всюди, щоб людина відкрилася перед ними, вони доносили кожному одну й ту саму думку: «Не хвилюйся. Я бачу, що ти не такий, як інші. Не хвилюйся. Я бачу, що ти особливий».

Оазяни ж не потребували Пітера, щоб той розповів їм, хто вони такі. Вони несли свою індивідуальність зі скромною впевненістю в собі, не вихваляючи й не захищаючи власні дивацтва й особисті вади, які відрізняли їх від одноплеменців. Вони були схожі на буддистів, саме таких буддистів, якими їх уявляють, відтак іще дивовижнішою виглядала їхня спрага до християнського віросповідання.

— Ви знаєте, правда ж, — запитав якось Пітер Обожнювача Ісуса Номер Один, — не всі з мого народу вірять у Христа? Дехто сповідує інші релігії.

— Ми ули, — відказав Номер Один.

— Розповісти вам щось про ці релігії?

Пітерові здавалося, що він мусить це запропонувати, щоб усе було чесно. Номер Один неспокійно стріпнув рукавами балахона — так він завжди робив, коли не хотів, щоб розмова тривала далі.

— Ми не матимемо іного Бога, окрім Бога наого паителя. Тільки він — наа надія на Життя.

Кожен християнський пастор жадав би почути від новонаверненого такі слова, утім, сказані так навпрямець і так спокійно, вони дещо непокоїли. Проповідувати оазянам було справжньою втіхою, але Пітер не міг викинути з голови думку, що все йде занадто легко.

Чи ні? Та й узагалі, чому не має бути легко? Коли вікно душі чисте, не забруднене накопиченою нещирістю, самолюбством і відразою до самого себе, то ніщо не може завадити світлу дістатися просто всередину. Авжеж, мабуть, так воно й було. А може, оазяни були надто наївні, надто вразливі, і його обов’язок полягав у тому, щоб надати їхній вірі трохи раціональної твердості. Пітер іще не вирішив. Він молився про напучення.

Окрім того, ще були ті, хто не став Обожнювачами Ісуса, чиїх імен Пітер не міг навіть вимовити. Що йому робити з ними? Вони були не менш цінними для Господа і, певна річ, мали свої потреби й печалі, як і будь-хто інший. Пітер мав би достукатися до них, але ті його ігнорували. Не вороже: просто поводилися, ніби його не існувало. Хоча ні, не зовсім так: вони зауважували його присутність подібно до того, як люди обережно ставляться до якоїсь крихкої речі, що їм заважає: до квітки, на яку не можна наступити, до стільця, якого не можна перекинути, — але сказати цим оазянам Пітерові було нічого. Тому що, звісно, вони й не могли нічого йому сказати, як і він їм.

Рішуче налаштований на більше, аніж просто молитися разом із неофітами, Пітер щосили намагався пізнати краще цих чужинців, зауважуючи найдрібніші їхні жести, взаємостосунки між собою і ролі, які вони, ймовірно, відігравали у власній спільноті. Що у спільноті, такій рівноправній, як оазянська, було непросто. Траплялися дні, коли Пітерові здавалося, що найкраще, чого він будь-коли зможе досягнути, — це такого собі терпимого ставлення, стосунків, подібних до тих, що виникають між частим гостем і котом, який, звикнувши згодом, більше не шипить і не ховається під ліжко.

Загалом було близько десятка нехристиян, котрих Пітер упізнавав за виглядом і звички котрих, як йому видавалося, він починав схоплювати. Що ж до Обожнювачів Ісуса, він знав їх усіх. Іноді він робив у своєму записнику нотатки про них нерозбірливими карлючками, нашкрябаними в темноті посеред ночі, розмазаними його потом і вологістю, позначеними знаками питання на полях. Це не мало значення. Однак справжнє, практичне знання було інтуїтивне і зберігалося, як Пітерові подобалося думати, в оазяній частині його мозку.

Пітер досі не мав чіткого уявлення, скільки людей проживало в Сі-2. У будинках, наче у вуликах, було безліч кімнат, і Пітер навіть не здогадувався, у скількох із них живуть оазяни. А отже, він також не міг оцінити, наскільки крихітною чи, навпаки, наскільки значною є частка оазян. Може, один відсоток. А може, одна сота одного відсотка. Пітер просто не знав.

Утім навіть сотня християн — це дивовижне досягнення у такому місці, цілком достатнє для великих звершень, першим із яких мала стати церква, тобто її будівля. Вона вже мала дах, достатньо похилий, водонепроникний і практичний. Пітерове ввічливе прохання поставити шпиль було відхилено («поатку, будь лака, ми зробимо ве рета»), і він відчував, що згоди не отримає ніколи.

Щоб якось відшкодувати це, оазяни пообіцяли прикрасити стелю. Курцберґ колись показував їм світлину місця, назву якого вони ледве вимовляли — «ікстинька капелла». Натхненні фресками Мікеланджело, оазяни заповзялися створити щось подібне, лише наполягали, що сцени мають бути з життя Христа, а не зі Старого Заповіту. Пітер був тільки за. Окрім того що церкву необхідно було розписати, у Пітера ще й з’явилася можливість зрозуміти унікальну природу сприйняття цих людей.

Як завжди, метка, Номер П’ять одразу ж показала Пітерові начерк того, що хотіла б намалювати. Сценка зображувала епізод біля Ісусової гробниці, коли приходять Саломія та дві Марії й бачать, що каменя від могильних дверей відвалено. Вочевидь ця історія була Номеру П’ять уже відома. Пітер не був певен, яке з чотирьох Євангелій використовував Курцберг, оповідаючи про цю подію: чи то від Луки, де в гробниці з’явилися «два мужі в одежах блискучих», чи то від Матвія, де з неба, супроводжуваний землетрусом, зійшов ангел Господній, чи то від Марка, із самотнім юнаком, що сидів на камені, чи то від Івана, з двома ангелами всередині гробниці. Хай яка б то версія не була, Номер П’ять відкинула всіх цих персонажів, заміниши їх на воскреслого Христа. Жінок, що прийшли Його оплакувати, було зображено з витонченою будовою тіла, вбраними в балахони з відлогами, як сама Номер П’ять, віч-на-віч із сухореброю постаттю в настегенній пов’язці. Ісус стояв випроставшись, широко розкинувши руки, у кожній Його долоні з розчепіреними пальцями, що скидалися на промені морської зірки, зяяло по дірці у формі ока. Над його шиєю, там, де мусила бути голова, Номер П’ять лишила порожнє місце, оточене багатьма рисками, схожими на голки дикобраза, що мали позначати сяйво, яке йде від чогось сліпучого. Між Ісусом та жінками на землі лежало щось схоже на бублик. За хвилину Пітер здогадався, що це має бути скинутий терновий вінець.

— Білье не мертвий, — пояснила Номер П’ять, а може, повідомила назву свого малюнка.

Попри те що Номер П’ять і випередила всіх, показавши Пітерові свій начерк, першою церковну стелю своєю картиною прикрасила не вона. Це досягнення належало Обожнювачу Ісуса Номер Шістдесят Три, неймовірно сором’язливому оазянину (чи оазянці?), що спілкувався навіть зі своїми одноплеменцями переважно жестами. Оазяни з великою повагою ставилися один до одного й ніколи не пліткували, однак поступово Пітер дізнався, що Номер Шістдесят Три якимось чином покалічений чи то від народження, чи то після якогось нещасного випадку. Не було сказано нічого конкретного, Пітер зрозумів лише загальну суть про жалісний стан Номера Шістдесят Три, який намагається жити, наче він такий, як усі, хоча кожен бачить, що це не так. Він щосили намагався, не витріщаючись, розгледіти, у чому ж справа. Він зауважив, що обличчя Номера Шістдесят Три видається не таким сирим і блищить менше, ніж у інших оазян. Воно наче було присипане тальком або ж було схоже кольором на свіже курча після варіння протягом кількох секунд, коли воно з рожевого стає білим. Пітерові через це було трохи приємніше дивитися на Обожнювача Номер Шістдесят Три. В очах оазян, однак, це виявилося прикрою вадою.

Хай яким було каліцтво, воно ніяк не позначилося на художній майстерності оазянина. Його панно, уже прикріплене до стелі просто над кафедрою, поки що було єдиною закінченою роботою, і кожний наступний малюнок, принесений оазянами, мав бути по-справжньому вражаючим, щоб дорівнювати цьому першому. Панно виблискувало, наче вітраж, і неймовірним чином його було видно навіть тоді, коли сонце вже стояло на схилку і все, що було всередині церкви, огортала сутінь; фарба немов світилася сама собою. У малюнку поєднувалися сміливі експресіоністські кольори з вигадливою, добре збалансованою композицією середньовічного запрестольного образу. Постаті приблизно в половину людського зросту скупчилися на прямокутнику оксамитової тканини, більшому за самого Номера Шістдесят Три.

Оазянин обрав біблійну сцену зустрічі Хоми Невіри з його товаришами-апостолами, коли ті розказують йому, що бачили Ісуса. Доволі незвичний вибір: Пітер був майже певен, що досі жоден християнський художник не намагався відтворити цей момент. У порівнянні з яскравішою сценою зустрічі з воскреслим Христом і вкладенням пальців йому в рани цей попередній епізод був позбавлений зовнішнього переживання: звичайна людина у звичайній кімнаті висловлює недовіру словам, щойно сказаним йому гуртом інших звичайних людей. Однак у баченні Номера Шістдесят Три це була захоплива історія. На балахонах апостолів — усі різного кольору, певна річ, — було випалено крихітні чорні хрестики, немовби потік лазерних променів від осяйного Христа потаврував їхній одяг. Із вузеньких ротів-щілин, наче струминки пари, випливали словесні бульбашки. У кожній бульбашці була пара рук, зображених, як і на ескізі Номера П’ять, схожими на морську зірку. А в центрі кожної зірки — діра у формі ока з цяткою густо-багряного кольору, яку можна було розтлумачити або як зіницю, або як краплину крові. Балахон Хоми був чорно-білим, не позначеним хрестиками, а його словесна бульбашка пофарбована м’яким коричневим кольором. У ній не було ні рук, ані взагалі будь-яких зображень, лише плетениця вишуканого, хоч і незрозумілого, письма, схожого на арабське.

— Як гарно! — сказав Пітер Номеру Шістдесят Три, коли той вручив йому свою картину.

Оазянин схилив голову. Згода, збентеження, визнання, задума, втіха, біль — хтозна, що це означало.

— Ця картина також нагадує нам дуже важливу істину про нашу віру, — мовив Пітер. — Істину, що є особливо важливою в такому місці, як це, що лежить так далеко-далеко звідти, де розпочалося християнство.

Номер Шістдесят Три нахилив голову ще нижче. Може, йому було занадто важко тримати її на плечах?

— Ісус дозволив Хомі вкласти палець у свої рани, — сказав Пітер, — бо розумів, що деякі люди не можуть повірити без доказів. Такою є людська природа.

Він завагався, подумавши, чи не варто пояснити слово «людська», але потім вирішив, що на цю мить уже має бути зрозуміло, що він вважає оазян такими самими людьми, як він сам.

— Але Ісус знав, що кожному неможливо буде побачити й торкнутися Його, як це зробив Хома. Тому Він сказав: «Блаженні, що не бачили й увірували!» І це сказано про нас, мій друже, — Пітер обережно поклав руку оазянинові на плече. — Про тебе, про мене, про всіх нас тут.

— Так, — промовив Номер Шістдесят Три.

Для оазянина це було рівноцінно довгій розмові. У кількох Обожнювачів Ісуса, що принесли картину разом із ним, затремтіли плечі. Пітер усвідомив, що так вони, мабуть, сміялися. Сміялися! Отже, в них все ж таки є почуття гумору! Він постійно дізнавався щось отаке важливе, завдяки чому відчував, що прірва між ним і цими людьми звужується з кожним сходом сонця.

Картину Номера Шістдесят Три було врочисто піднято й прикріплено до стелі, позначивши в такий спосіб початок благочестивого оздоблення церкви. Наступного дня до неї приєдналася сцена вигнання семи демонів із Марії Магдалини у тлумаченні Обожнювача Ісуса Номер Двадцять. Демони — згустки ектоплазми, дещо котячої подоби — вилітали з її грудей, наче феєрверк, запалений Ісусом, що стояв позаду Марії, розпростерши руки. Робота була не така зріла, як у Номера Шістдесят Три, але, попри це, не менш сильна і теж світилася незбагненним блиском.

Наступного дня оазяни не приносили малюнків, натомість подарували Пітерові ліжко замість того жмутка ганчірок і сіток, на якому пастор спав відтоді, як гамак було знято. Оазяни анітрохи не заперечували проти гамака і були цілком готові молитися в церкві, якби він і далі висів посередині, але Пітер прибрав його, коли вирішив, що церква вже майже готова і гамак псуватиме її велич. Оазяни зауважили, що їхньому пастору не обов’язково десь висіти, щоб виспатися, і без зайвого галасу змайстрували для нього ліжко за своїм звичним зразком «ванна-труна», проте більше, мілкіше й наповнене меншою кількістю ватного сповитку. Його притягли полем до церкви, занесли крізь двері всередину й поставили просто за кафедрою, навіть не намагаючись удавати, ніби це щось інше, а не ліжко. Під час першої після встановлення ложа спільної молитви Пітер пожартував, що тепер, якщо дуже втомиться від проповіді, він може просто впасти навзнак і поспати. Віряни поблажливо закивали головами. Їм ця думка видалася цілком розсудливою.

Того ранку, коли за ним приїхала Ґрейнджер, Пітер прокинувся у передчутті. У передчутті дощу. Для тубільців у цьому не було нічого дивного; дощ ішов через визначені проміжки часу, і в оазян була ціла вічність, щоб призвичаїтися до його ритму. Але Пітер досі не був у такому ладу з довкіллям, і дощі завжди захоплювали його зненацька. Донині.

Він посовався в ліжку, липкий від поту, причмелений зі сну; він примружився від світла, що прямокутником линуло крізь вікно й теплом розтікалося йому по грудях. І, хоча ще спросоння, Пітер одразу зрозумів, що не слід гаяти час: довго зринати на поверхню, намагатися пригадати свої сновидіння чи далі ламати голову надлегкою на вимову заміною слова «Хреститель». Натомість треба було вставати з ліжка і йти надвір.

Дощі періщили приблизно за чверть милі від церкви, швидко просуваючись уперед. Саме дощі, у множині. Три колосальні плетива водяних крапель рухалися окремо одне від одного, розділені чималим простором вільного повітря. Кожне плетиво жило за своєю внутрішньою логікою, знову і знову відтворюючи блискучі візерунки, що оберталися неквапливо й граційно, наче один із тих складних зразків комп’ютерної графіки, завдяки якій можна розглядати місто чи павутину у трьох вимірах, під будь-якими кутами. Лише екраном тут було небо, а на екрані — вражаюче видовище, яке порівняти можна було хіба що з полярним сяйвом чи ядерним грибом.

«Шкода, що Беа цього не бачить!» — подумав Пітер. Щодня якась подія змушувала його жалкувати, що дружини немає поруч. Це було не тілесне бажання — воно прийшло й пішло і тепер лише ледь-ледь жевріло, — а радше тривожне усвідомлення того, що минає значний, складний відрізок його життя, сповнений важливих і глибоких вражень від подій, жодної з яких Беа не бачила, до жодної з яких не була причетною. І ось знову: ці три мерехтливі запинала дощу, які велично вирували над рівниною, прямуючи до Пітера, — їх неможливо було змалювати, і він не опише їх Беа, але те, що він їх бачив, лишить на ньому позначку, позначку, якої не буде на його дружині.

Дощі за кілька хвилин подолали відстань до поселення. І тепер, коли вони лагідно огорнули його, Пітер більше не сприймав їх як три окремі зливи. Повітря шаленіло, сповнене водою, вибухало бризками. Сріблясті батоги крапель цвьохали по землі, по Пітеру. Він пригадав, як у дитинстві бавився з дівчинкою, що жила в кінці вулиці, і вона обливала його водою зі садового шланга, а він відстрибував, намагаючись не потрапити під струмінь, і все одно потрапляв, бо ж у цьому й була вся суть гри і вся втіха: знати, що вода однаково тебе дістане, але нічим не зашкодить, і тобі навіть буде приємно.

Незабаром він вимок як хлющ, і від безупинної круговерті крапель дощу перед очима Пітерові трохи запаморочилося. Тоді, щоб дати очам перепочити, він зробив так, як чинили оазяни: закинувши голову назад і широко роззявивши рота, стояв і пив зливу просто з неба. Удома, на Землі, кожна дитина хоча б раз чи двічі намагалася зазнати цього відчуття, доки не усвідомлювала, що немає сенсу стояти, роззявивши рота, як йолоп, силкуючись зловити краплини дощу, які занадто малі й занадто далекі одна від одної. Але тут, завдяки хвилястим перепадам дощу, дві-три секунди тобі не діставалося нічого, а потім рясними бризками вода проливалася на язик. Ба більше, смак дині посилювався, коли Пітер пив просто з неба. Хоча, може, йому це лише здалося.

Пітер стояв так тривалий час, мокнув і пив дощ. Вода наповнила його вуха, і всі звуки в його голові тепер були приглушеними. Рідко він зазнавав такого задоволення, настільки бездумно віддаючись йому.

Одначе дощ над поселенням оазян ішов не лише для Пітера. Він ішов для всієї громади і спонукав її до дій. Подібно як спів муедзина скликає мусульман на молитву, так і дощ запрошував оазян до роботи. До тяжкої роботи. Тепер, коли Пітер дізнався, наскільки важкої, він наполіг на тому, щоб працювати в полі разом із поселянами, допомагаючи їм силою своїх м’язів.

Оазяни вирощували не тільки білоквіт. Ще була схожа на бавовну речовина, яку вони називали  і яка проривалася з ґрунту липкою білою піною, що швидко застигала, перетворюючись на трав’янисті волокна. Саме з цих волокон оазяни плели свої сіті, шили одяг і черевики. Потім було ще ,  щось на кшталт моху, який ріс неймовірно швидко, за один вечір проходячи цикл розвитку від цятки плісняви до пухнастих кущиків зелені. Яка була з нього користь? Пітер не знав, але вчився його збирати.

Що ж до білоквіту, то він дізнався, чим можна пояснити його таку дивовижну універсальність: потрібно було постійно перевіряти, на якій стадії свого розвитку перебуває кожна рослина, адже з білоквітів різної дозрілості одержували різноманітні речі. Зібране певного дня коріння рослини використовували для «грибної» юшки, волокна стебел — для «локриці», квітки — для хліба, а нектар — для «меду». Якщо ж білоквіт збирали іншого дня, з коріння виготовляли «курятину», з волокон — мотузки, з квіток — «заварний крем», із висушеного глею — «корицю» тощо. Украй важливо було не проґавити час одразу після дощів, бо саме тоді найстигліші рослини віддавали все найкраще. Неприємно ніздрюваті, вони набрякали водою, зовсім втрачали стійкість, падали й стелилися по землі, а потім, якщо їх не збирали, починали швидко гнити. Якщо ж похопитися вчасно, ці білоквіти були найкориснішим сільськогосподарським продуктом, адже з них отримували дріжджі.

Розуміючи, що оазяни вже на шляху до поля, Пітер припинив глитати дощ і повернувся до церкви. Вода стікала по його ногах, і після кожного кроку за ним залишалася калюжка у формі ступні. Він узув і застібнув сандалії (жовті черевики були надто цінними, щоб працювати в них), зачесав гладенько волосся, з’їв кілька кусників темно-коричневого, схожого на житній хліб, їдла, яке Обожнювачі Ісуса називали «хліб на оденний», і вирушив у поле.

Злива помалу вщухала. Дощові круговерті досі виводили в повітрі різноманітні фігури, але декотрі з водяних арок уже перетворилися на пару; дощ слабшав — Пітер відчував, що краплини вдарялися об його шкіру з меншою силою. Він знав: ще кілька хвилин, і злива зовсім припиниться, а небо виясниться на тривалий час — якщо тільки насичене завжди вологою небо може бути ясним. Згодом дощі повернуться ще раз, потім припиняться годин на двадцять абощо, а тоді повернуться ще двічі. Атож, Пітер потроху призвичаювався. Став уже майже тутешнім.

Три години по тому — якби він лічив години, чого, без сумніву, не робив — він повертався з полів білоквіту. Пітерові руки по лікоть були у плямах від порошкуватих решток рослин, які він збирав. Чорнильного хреста спереду майже не було видно: дишдаша від грудей до живота також стала брудною від білоквіту, який чоловік оберемками вантажив на сітки, котрими його переносили. Нижче, де він колінами торкався землі, тканина стала ослизлою від ґлею і грязюки. Коли Пітер ішов, з одягу сипався пилок.

Вийшовши на околиці поселення, чоловік почав перетинати смугу степу, що пролягала між церквою і селищем. Із кожним кроком дедалі більше відчуваючи свою відразливу неохайність, Пітер раз по раз поглядав на небо, видивляючись ознаки наступної зливи, що мала би ось-ось розпочатися. Дощ змив би з нього бруд. Усе, що треба було зробити, — це постояти голяка під зливою й потерти тіло руками, можливо, з милом, яке він прихопив із дому. Пітер стане просто біля церкви, і дощ вимиє його, а коли він буде чистим, то виставить під дощ свій одяг, і той його теж випере. А після цього настане довгий проміжок чудової погоди, сонячної й сухої.

Ідучи пусткою, Пітер дивився тільки на церкву, що бовваніла поодаль, і, вже уявляючи себе там, зірвав із себе одяг і кілька разів стріпнув ним, щоб трохи струсити бруд.

— Агов! — озвав його чийсь голос.

Він різко обернувся. Метрів зо двадцять ліворуч, припаркований біля стіни, вітальний напис на якій уже давно змився, виднівся аміківський автофургон. А поряд із фургоном, спираючись на його сірий металевий корпус, притиснувши до грудей велику пляшку з водою, стояла Ґрейнджер.

— Вибач, що перервала тебе, — промовила жінка, тримаючи свій погляд на рівні його обличчя.

Пітер прикрив одягом статеві органи.

— Я... я працював, — відповів він, наближаючись до Ґрейнджер трохи незграбними кроками. — У полі.

— Я так і подумала, — відказала вона, відсьорбнувши з пляшки. Та була майже порожня.

— Е-е... почекаєш хвильку? — Пітер махнув вільною рукою в бік церкви. — Мені треба помитися, закінчити ще кілька справ. Доки ти видаватимеш ліки, я саме впораюсь.

— Ліки вже видано, — сказала Ґрейнджер. — Дві години тому.

— А їжу завантажено?

— Завантажено. Дві години тому.

Жінка допила воду, задерши пляшку майже вертикально над ротом. Біле горло ходило ковтками. На повіках мерехтіли краплини поту.

— Ох... леле! — вигукнув Пітер, коли дотямив, на що йому натякають. — Пробач мені, будь ласка!

— Мабуть, я сама винна — не здогадалася прихопити зі собою журнали, — відказала Ґрейнджер.

— Я просто втратив... — він безпорадно розвів би руками, якби однією з них не прикривав свою голизну.

— Відчуття часу, — доказала за нього жінка, немовби, поспішаючи, прагнула виграти хоча б кілька дорогоцінних секунд.

Повертаючись до аміківської бази, Ґрейнджер сердилася, утім, не так сильно, як того очікував Пітер. Може, за ті дві години, що жінка байдикувала там, чекаючи на нього, вона вже пройшла через усі стадії: роздратування, нетерплячість, лють, хвилювання, нудьгу, байдужість, — і тепер була понад усім цим. Хай яка тому причина, але Ґрейнджер була в непоганому гуморі. Може, вплинуло те, що вона заскочила Пітера в такому жалюгідному становищі, побачила його зморщений член, що прилип до лобкового волосся, наче якийсь білястий садовий слизняк, і через це змінила гнів на милість.

— Ти схуд, — зауважила Ґрейнджер, коли вони мчали рівною голою місцевістю. — Тебе там узагалі годують?

Пітер уже розтулив рот, щоб запевнити, що їв як цар, але усвідомив, що тоді збреше.

— Я їв небагато, це так, — сказав він, поклавши руку на живіт, просто під ребрами. — Тільки... перекушував. Мабуть, це так можна назвати.

— Твоїм вилицям пішло на користь, — сказала жінка.

Пітер, мимоволі поглянувши на обличчя Ґрейнджер, оцінив його риси. Її вилиці виглядали не надто добре. Такі обличчя, як у неї, є гарними, лише якщо дотримуватися дієти, і тільки замолоду. Щойно вік або переїдання округлять їй щоки, потовщать шию, бодай трішки, і обличчя Ґрейнджер перетне межу від мініатюрної привабливості до мужикуватої простоти. Пітерові стало шкода жінку, шкода через те, що будь-хто, кинувши на неї погляд, міг прочитати на обличчі долю її вроди, шкода через ту буденність, із якою гени позначили межі того, що збираються з нею зробити найближчим часом, шкода через своє розуміння того, що зараз вона в розквіті своєї вроди, але досі не зазнала щастя. Він подумав про Беатріс, вилицям якої позаздрила би будь-яка французька співачка. Принаймні, так він їй інколи казав; зараз же Пітер не міг пригадати, як насправді виглядають вилиці Беа. У думках мерехтів якийсь невиразний, розмитий його відчуттями образ обличчя дружини, напівзатертий сонячним світлом, що било у вітрове скло машини, круговертю свіжіших спогадів про Обожнювачів Ісуса. Занепокоєний цим, він спробував було зосередитися на образі Беа. Разок намиста, що зблискує в пітьмі інакшого місця й інакшого часу, білий ліфчик із таким знайомим Пітерові вмістом. Обожнювач Ісуса Номер Дев’ять просить його охрестити. Незнайома оазянка (оазянка?), що працювала в полі, простягає Пітерові клаптик полотна зі словом , плескає себе по грудях і каже: «Моє ім’я». «Скажи це вголос», — попросив він, і, коли вона сказала, Пітер викривив рот, язик, щелепу, кожен м’яз на своєму обличчі й вимовив: «», — або щось на кшталт цього, достатньо подібне, щоб оазянка схвально сплеснула одягнутими в рукавички долонями. . . Вона, мабуть, гадає, що Пітер забуде, як її звуть, щойно та зникне з його очей. Треба їй довести, що вона помиляється.  .

— Агов! Ти ще з нами? — почувся голос Ґрейнджер.

— Вибач, — відказав Пітер.

Ніздрі лоскотали приємні пахощі. Булка з родзинками. Ґрейнджер уже розпакувала її й узяла собі скибку.

— Пригощайся.

Пітер узяв і собі, ніяковіючи через те, що брудними руками, із землею під нігтями, торкається хліба. Булку було нарізано великими куснями — втричі товщими, ніж нарізав би оазянин, — розкішно пухкими на дотик, наче хліб вийняли з печі п’ятнадцять хвилин тому. Пітер поклав шматок до рота, зненацька відчувши, що страшенно зголоднів.

Ґрейнджер підсміхнулася:

— Треба було попросити кілька хлібин і риби.

— Оазяни добре про мене дбають, — заперечив Пітер, жадібно ковтаючи. — Але вони самі не великі їдці, і я, так би мовити... втягнувся в їхній триб життя, — він узяв ще одну скибку. — До того ж я був зайнятий.

— Не маю сумніву.

Попереду проступили дві дощові маси, і сонце випадково опинилося просто поміж них, у вільному від дощу просторі. Краї кожної маси переливалися ніжними кольорами веселки, неначе постійно спалахували безгучні феєрверки.

— Ти знаєш, — спитала Ґрейнджер, — що твої вуха зверху перетворилися на шкварку?

— Мої вуха?

Пітер помацав їх пальцями. Шкіра на зовнішньому боці вушної раковини була пошерхла, наче засохлий шматок бекону, забутий на ніч на пательні.

— Залишаться шрами, — сказала Ґрейнджер. — Не можу повірити, що ти нічого не відчував, коли це сталося. Мусило боліти як чортзна-що.

— Може, й боліло, — відказав Пітер.

Дві дощові маси підступили тепер значно ближче, і наближення їхнє вводило в оману: здавалося, ніби машина дедалі швидше несеться на них. Послуговуючись указівками навігатора, Ґрейнджер ледь повернула кермо — і сонце зникло за водяною завісою.

— Із тобою все гаразд?

— Так, усе гаразд, — відповів Пітер.

Було прикро, що Ґрейнджер так часто заважала йому насолоджуватися дивами природи; це дратувало його. Потім, намагаючись говорити з нею щиро, Пітер глибокодумно додав:

— Узагалі, я не думаю про те, чи все зі мною гаразд. Я просто... живу.

— Що ж, молодчинка, — відказала жінка. — Але я все-таки радила б тобі наступного разу взяти трохи сонцезахисного крему. І час від часу дивитися у дзеркало. Ну, знаєш, щоб пересвідчитися, чи в тебе все на місці.

— Може, мені слід доручити це тобі?

Жоден зі співрозмовників не мав наміру обмінюватися сороміцькими жартами, утім, щойно сказані, слова повисли в повітрі, і вони обоє всміхнулися.

— Я не думала, що вони змушують тебе фізично працювати, — промовила Ґрейнджер. — Я гадала, ти їм потрібен, щоб Біблію там почитати і все таке.

— Це була моя ідея, а не їхня.

— Що ж, гадаю, матимеш засмагу. Коли опіки зійдуть.

— Річ у тому, — далі пояснював Пітер, — що я зрозумів: уся та їжа, яку щотижня вантажать у цю машину, не береться нізвідки, навіть якщо аміківцям і може так здаватися.

— Власне, я виросла на фермі, — сказала Ґрейнджер. — Тож, якщо ти й мене записав до тих, хто гадає, ніби зерно виготовляють у пекарнях, то помилився. Але скажи-но мені: це поле, на якому ти працював, де воно? Я ніколи не бачила там жодних полів із білоквітом.

— Воно в самому центрі.

— У центрі чого?

— У центрі поселення. Ось чому ти його не бачила. Поле білоквіту сховане за будинками.

Ґрейнджер похитала головою.

— Це ж треба таке! А бодай мені!

— Поселення побудовано кільцем довкола оброблюваної землі, — пояснив Пітер. — А отже, коли треба йти до роботи, люди вирушають з усіх напрямків і сходяться в центрі, й у такий спосіб усім доводиться пройти більш-менш однакову відстань. Прекрасно придумано, правда ж? Просто не уявляю, чому, відколи існує людство, це нікому не спало на думку.

Ґрейнджер метнула на нього недовірливий погляд.

— Ти справді не уявляєш? Це тому, що хліборобство — тяжка й нудна праця, і більшість людей воліють, щоб хтось робив її за них. І бажано десь подалі. Тому що там, де вони живуть, потрібне місце під торгові центри.

— Тут АМІК теж планує побудувати торгові центри?

Раніше жінка могла б образитися на таке зауваження, але цього разу їй, схоже, було байдуже.

— Ні, — зітхнула Ґрейнджер. — Принаймні, не в найближчому майбутньому. Насамперед нам потрібне стабільне довкілля. Чиста вода. Відновлювана енергія. Дружна команда. Тубільці, що не відчувають до нас смертельної ненависті.

— Благородні цілі, — відказав Пітер; на нього раптом наринула хвиля втоми, і він відкинувся на спинку свого сидіння. — Кумедно тільки, що ніхто не думав про них раніше.

Вони в’їхали в дощ. Сухе вітрове скло за мить уже було залите водою. Химерні візерунки дощових крапель хрест-навхрест помережили його, доки їх не змахнули склоочисники. Пітер перебував усередині оболонки з металу і скла, у штучно підтримуваному середовищі охолодженого повітря, недосяжний для дощу, який обмив би його. Він має бути там, назовні, повинен стояти голий під дощем, який струменітиме по його черепу, тьмаритиме зір, періщитиме по кістлявій поверхні його ніг.

— Із тобою справді все гаразд?

— Так, усе добре, — удавано спокійно відказав Пітер. — Просто таке відчуття... трохи дивне... бути замкненим у такому обмеженому просторі.

Ґрейнджер кивнула, не надто переконана його відповіддю. Пітер бачив, що жінка хвилюється за нього. Він шкодував, що не наполіг, аби вона зачекала ще трохи в поселенні, а він тим часом трохи краще підготувався б до повернення на базу. Він був би у значно ліпшій формі, якби мав для себе хоча б десять-п’ятнадцять хвилин, перш ніж сісти в машину.

— Ми в межах досяжності «пострілу», — після тривалої мовчанки промовила Ґрейнджер.

Пітер спантеличено глянув на неї так, наче вона щойно повідомила, що вони на прицілі у снайпера.

— «Постріл». Система поштових повідомлень, — пояснила Ґрейнджер. — Ти можеш подивитися, чи прийшло щось від твоєї дружини.

«Не зараз, — подумав Пітер. — Не зараз».

Він хотів було сказати: «Дякую, але я волів би спершу помитися, переодягнутися, трохи відійти...» Це була би правда. Але через цю правду Ґрейнджер могла подумати, що він не прагне дізнатися, як там його дружина. Пітерові не хотілося, щоб вона засумнівалася в його коханні до Беа. А до того ж Ґрейнджер виявляла чутливість до його потреб, чи то пак до того, що, на її думку, було його потребами. Їй треба віддячити за це.

— Так, будь ласка, — сказав Пітер.

Склоочисники рипіли по склу: небо над ними було ясним. Пітер вивернувся на своєму сидінні, щоб поглянути на краєвид позаду машини. Дощі прямували до Сі-2. Скоро їхні краплини зашерехтять лагідно по даху його церкви.

— Ну ось, — сказала Ґрейнджер. — З’єднання є.

Кермуючи однією рукою, другою вона викотила Пітерові на коліна «постріл», готовий до використання.

Чоловік увів свій пароль, далі, дотримуючись указівок, зробив усе як завжди. Від Беа прийшло з десяток листів, може, навіть зо два. Усі листи було автоматично датовано, але для Пітера дати не мали жодного змісту. Він відкрив найдавнішого листа. Купа тексту вивалилася на екран. Дружина повідомляла Пітеру, що кохає його. «Пітере, я кохаю тебе», — писала вона. Чоловік перечитав початок листа з її привітанням кілька разів не для того, щоб насолодитися ним, а щоб дочекатися, доки слова не стануть чимось більшим, ніж просто піксельними зображеннями на пластиковому екрані, доки він не почує голос Беа.

Щойно дізналася, чому супермаркет зачинений. Він збанкрутував! Аж не віриться. І це йдеться про «Теско», одну з найбільших торгових мереж у світі!Вони крутили такими сумами! Через це, либонь, і прогоріли. Я подивилася на одному з новинних сайтів репортаж із докладним аналізом усіх причин і переконалася, що це мало статися — банкрутство було неминучим. І все одно неминуче має здатність захоплювати нас зненацька, правда ж? Величезна сума грошей «Теско» була зав’язана на «ЕксонМобіл», а в тих проблеми були ще відтоді, як китайці загарбали нафтові родовища в Іраку, Ірані й Казакстані[42] (здається, так пишеться?). «Теско» мало велику частку в судноплавних компаніях, які зазнали краху через зростання піратства. Також істотна частка їхньої бізнес-імперії базувалася в Таїланді, доки там не відбувся військовий переворот. До того ж по них сильно вдарило, коли кілька років тому «Барклайз» пішов на дно і потягнув за собою бонусні програми «Теско». Це те, що я запам’ятала з передачі, там було ще багато чого. «Теско» вплуталося в цілу купу різноманітних видів діяльності, про які ти навіть не підозрюєш, коли ходиш у супермаркеті поміж поличок із їжею для домашніх улюбленців, шукаючи щось смачненьке для Джошуа. Аж раптом проекти луснули, набралася критична маса, і — маєш! — «Теско» більше немає. «Кінець епохи», — як подали це в новинах, занадто патетично, як на мене.

Ти помічав, як ведучі новин завжди завершують репортажі якоюсь гучною фразою? Вони навіть голосом своїм грають, коли читають останні кілька рядків тексту. Це наче якийсь новий вид вокального мистецтва, що повідомляє: «Кінець».

Вибач, я перестрибую від одного до іншого. Зазвичай це я підсміхуюсь над тобою через такі розмірковування, а тепер ось і сама взялася до них. Може, я просто намагаюся заповнити тишу, думаючи твоїми думками? А можливо, правду кажуть, ніби межі між особистостями чоловіка й дружини стираються, і кохані люди можуть закінчувати речення одне за одного?

Сьогодні родина Фреймів переїхала зі свого будинку. Як і домовлялися, Шейла залишила Біллі зі мною. Я повела його на виставку котів. Коти — просто кумедія! І Біллі, схоже, сподобалося страшенно, хоча він і шепотів мені, як це все по-дурному та який безглуздий вигляд мають власники. Але, як я і сподівалася, ці чарівні тваринки підкорили його! І мушу визнати, я сама, роззявивши рота, щасливо витріщалася на всіх цих котиків. Мабуть, Господь отримав неймовірну втіху, коли створював таке розмаїття цих пухнастиків. (Хоча я можу бути тут упереджена. Можливо, втіха була ще більшою, коли Він створював риб, комах тощо.)

У будь-якому разі, ми з Біллі майже весь день розмовляли, не зачіпаючи важких тем, і тільки перед тим, як уже мала прийти його мама й забрати його, хлопчик відкрився. Я запитала, як він почувається через те, що батько залишає їх і їде до чужої країни. А він відповів: «Тато каже, що країн більше немає. Їх не існує. Англія й Румунія — це просто різні частинки одного цілого». На якусь мить я подумала: «Як добре: Марк переконує сина, що всі люди у світі — одна велика родина». Ба ні. Біллі розповів, що батько сказав йому уявити світ, наче великий товстий пластмасовий пліт, що пливе в океані, а на ньому скупчився натовп людей і намагається його не перевернути. Іноді на одному краю збирається забагато людей і він починає тонути. Тоді, сказав Марк, треба бігти на інший край, де краще. А коли і ТОЙ почне потопати, ти просто біжиш далі. Завжди можна знайти місця, де не все так погано: доступніше житло, дешевші їжа, пальне. Ти дістаєшся туди, і якийсь час усе гаразд. Потім стає кепсько, і ти даєш звідти драла. Так роблять тварини, сказав Марк. «Тварини не живуть у країнах, вони просто населяють якусь територію. Яка тварині справа до того, яку назву мають ці території? Назви ні чорта не значать». Це слово вжив Біллі, тож, я гадаю, саме так і висловився його батько. Нічогенька така лекція з геополітики! Чи ж не заскладна для маленького хлопчика? І звісно, Марк у своєму поясненні оминув те, що вирушає він разом із двадцятисемирічною імпресаріо, яку звати Ніколь. І яка, як виявляється, румунка. Але досить цього.

Я набираю ці слова, закутавши ноги ковдрою. Ти, мабуть, знемагаєш там від спеки, але тут у нас холодно, і я вже тиждень сиджу без газу. І не через якусь аварію чи несправність, а через жахливе бюрократичне божевілля. Компанії, яка поставляє — поставляла — нам газ, автоматично відраховувалася плата з нашого рахунку в банку «Барклайз». Але, коли «Барклайз» луснув і ми перевелися до «Банку Шотландії», щось сталося з налаштуваннями рахунку. Комп’ютерний збій. І ось ні сіло ні впало мені приходить «остання вимога». Я намагалася заплатити, але саме тут і почалося безглуздя: вони не схотіли розмовляти зі мною, тому що я не є «власником рахунку». Я кілька разів пропонувала їм заплатити, але вони все відмовляли: «Вибачте, пані, ми можемо говорити тільки з власником рахунку», — тобто з тобою, Пітере. Я бозна-скільки часу провела на телефоні, намагаючись владнати це. Думала попросити сусіда зайти й поговорити з ними грубим голосом — що, звісно, було б нечесно, — але вони однаково, напевно, спитали б у нього дівоче прізвище твоєї матері. Урешті-решт я полишила спроби це владнати. Чекатиму, коли вони подадуть на нас до суду, — сподіваюся, там усе вирішиться. Кажуть, що ця химерна погода в багатьох частинах Англії спричинила безлад у комунальному господарстві, і (як сказав мені один майстер, з яким я мала розмову) «майстри носяться повсюди, наче кури з відрубаними головами». Цьому чоловікові в піарі працювати!

Пам’ятаєш Арчі Гартлі? Днями я зіткнулася з ним у лікарняному кафе, і він...

Пітер знову відкинув голову на спинку сидіння, глибоко вдихнув і видихнув. Попри те що кондиціоноване повітря було сухим і холодним, він зіпрів. Краплини поту лоскотали чоло і стікали по бровах.

— Ти вже закінчив? — запитала Ґрейнджер.

— Е-е... ще хвильку... — Він почувався так, наче ось-ось зімліє.

— Погані новини?

— Та ні, я... я б так не сказав. Просто... Ну, знаєш, багато треба надолужувати...

— Пітере, послухай мене, — гаряче мовила Ґрейнджер, наголошуючи кожне слово. — Таке трапляється. Таке трапляється з усіма нами.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти тут. Вона там. Це природно.

— Що природно?

— Розколина. Вона росте, збільшується, доки нарешті не стає занадто великою... такою, що й не перескочиш. Це наче...

Ґрейнджер забракло слів, тож вона вдалася до жестів. На кілька секунд прибравши руки з керма — нічого небезпечного, адже поверхня, якою вони їхали, була рівна й ніде не було видно нічого, з чим можна було б зіштовхнутися, — вона виставила долоні вперед, паралельно одна до одної, розділені між собою кількома дюймами, наче збиралася скласти їх, як у Середньовіччі складали руки до молитви. Але натомість жінка розвела їх іще ширше, розчепіривши мляві пальці, і руки розійшлися в боки, відхилившись від осі й розлетівшись у просторі.

17 Досі блимаючи під словом «тут»

Знята з Пітера дишдаша висіла під стелею, наче привид. Її пошарпаний низ поступово набрякав водою, що повільно, меланхолійними сльозинками, скрапувала з рукавів і подолу, хоча він і віджав щосили одежину. Пусте, скоро висохне й так. Він налаштував кондиціонер, щоб у кімнаті було спекотно, як надворі. Пітерові хотілося цього, навіть якби й не треба було сушити білизну. Він і так почувався дезорієнтованим, знову опинившись у середовищі аміківської бази. Бракувало ще геть заплутати свої відчуття, ув’язнившись у бульбашці штучно охолодженого повітря.

Дишдаша його — тепер чиста, якщо не зважати на чорнильну пляму, що вилиняла до тьмяно-бузкового кольору — висіла на звичайній мотузці для білизни, натягнутій за допомогою простого блоку. Уже вкотре Пітер здивувався очевидній прихильності АМІК до простих технологій. Він очікував побачити тут електросушарню з комп’ютерним меню; мільйон мегават енергії завжди напохваті лише для того, щоб сполоснути пару пітнявих шкарпеток. Навіть на пралці — якою він досі не користувався — зверху було приліплено напис «БЕРЕЖІТЬ ВОДУ! МОЖЕ, ВИПРАТИ ЦЕ РУКАМИ?», до якого попередній мешканець кімнати дописав фломастером: «ВИ ПРОПОНУЄТЕ СВОЇ ПОСЛУГИ, ПАНІ?»

Хто залишив цей напис? Хтось із тих безіменних аміківців, які, не витримавши більше ніж два тижні, збожеволіли? До речі, пам’ятай, Пітере: Ґрейнджер, коли забирала тебе, дивилася так, що було очевидно: вона хоче зрозуміти, чи ти бува не божеволієш також. Чи не збираєшся зникнути за тими самими обріями, що й Тартальйоне із Курцберґом?

Досі голий після душу, Пітер стояв перед дзеркалом і розглядав ті зміни в собі, які спричинило його перебування в поселенні. Вершечки вух справді обгоріли. Уздовж надбрівних дуг на виступах кістки також виднілася запечена кірка. Нічого, що вражало б. Шкіра загалом була засмагла і мала здоровий вигляд. Пітер схуд, стали помітними ребра. Він, щойно поголившись, зауважив, що невеличка жирова складка під підборіддям зникла, через що обличчя стало різкішим, дещо втратило м’які риси. Утім, ця м’якість завжди була оманливою. За тих часів, коли був безхатьком, Пітер часто користувався своїм лагідним виглядом, що аж випромінював середньокласову порядність, — і люди гадали, що його можна цілком безпечно лишати на кілька хвилин самого в себе на кухні чи на задньому сидінні власної машини. А він за ці кілька хвилин цупив їхні камери, мобільні телефони, прикраси — усе, що потрапляло під руку. Через годину злодій уже продавав крадене, а ще за півгодини винюхував чи видудлював увесь свій виторг.

«Усі згрішили, і позбавлені Божої слави»^[43]. Це був один із тих головних віршів, які, зрештою, врятували Пітера: один із тих шматочків Біблії, які знають усі, але ніхто по-справжньому не розуміє, доки не впаде востаннє, захлинаючись власною мерзенністю.

Пітер присипав тальком у пахвині, де шкіра між ногами трохи натерлася. На ніжній поверхні мошонки було кілька засохлих подряпин — либонь, розчухав, хоча він не пригадував, коли це він роздер там шкіру аж до крові. Подряпини були темні й чисті. За день-два вони зникнуть. Шкіра на вершечках вух і над бровами скоро почне лущитися білими лусочками відмерлого епідермісу, лишаючи замість себе свіжий і цупкий рожевий покрив. Запалий живіт знову надметься, хай лише Пітер добряче попоїсть. Грибок між пальцями ніг зникне, треба тільки помастити кілька разів тим кремом, який дала йому Ґрейнджер. Набряки на колінах і кісточках також спадуть.

Якби Беа побачила його зараз, її, мабуть, сполошив би його вигляд. Дружина терпіти не могла пошкоджень на його шкірі, здіймала бучу через найменшу подряпину і наполягала заклеювати лейкопластиром порізи, які до вечора вже наполовину б загоїлися. Беа любила цілувати кінчики його пальців, коли коханий згризав ніготь аж до живого тіла. Зараз цілувати їй довелося б чимало.

Досі Пітер не написав дружині. Уже зібралося щонайменше двадцять п’ять листів від неї. Три чи чотири прийшли за останні кілька годин: Беа вирахувала, що він мав би вже повернутися. Він не був готовий зустрітися з нею, навіть крізь завісу письмового слова. Йому треба було акліматизуватися знову до життя поза селищем оазян. Йому необхідно було пристосуватися до складних дрібниць людського спілкування.

— Ну що, як там жителі Міста Потвор?

Туска широко всміхався, показуючи, що він не має на меті когось образити. Його борода вже була доволі густою, переважно сивою, через що він здавався старшим; шия червоніла, розчухана там, де жорсткі волосинки лоскотали йому шкіру. Пітер з першого погляду зрозумів, що бороді недовго вже лишилося: невдовзі Туска її зголить. І чому це людей завжди щось змушує змінювати свою зовнішність тільки тому, щоб потім повернутися до того, що їм личить? У чому ж тут сенс?

— Гм... добре, — на кілька секунд пізніше, ніж потрібно було, відказав Пітер. — Вони хороші люди.

— Справді? — засумнівався Туска. — А ти звідкіля знаєш?

Вони сиділи за столиком в аміківській їдальні. Туска наминав спагеті болоньєзе (спагеті з білоквіту, «м’ясний фарш» із білоквіту, привезена томатна паста і спеції, теж привезені), а Пітер їв млинець (стовідсотково місцевий продукт). Їдальня була сповнена звуків: у вікна ритмічно барабанив дощ, плуталися між собою уривки розмов інших аміківців, дзенькотіли тарілки на тацях, скрипіли по підлозі стільці, відчинялися й зачинялися двері, а Френк Синатра наспівував «Му Funny Valentine»^[44]. Увесь цей гамір здавався Пітерові надмірним, але він знав, що річ була в його сприйнятті, що треба просто докласти трохи зусиль і знову ввійти в ритм. Звісно, у переносному значенні: хай як він не намагався б, із Френком Синатрою йому не примиритися.

Перед Пітеровим обличчям чиясь рука клацнула двома пальцями.

— Пітере, ти тут? — запитав Туска.

— Вибач. Мені просто дуже не подобається така музика.

Відповідь була ухильною, але правдивою. Самовдоволені горлові виляски Синатри, посилені так, що їх було чути поверх усього галасу, штовхали Пітера за межу терпимості, подібно як постійні стусани під ребра від якогось жартівника.

— Як на мене, слухати можна, — знизав плечима Туска. — Це ж лише коливання звукових хвиль, Пітере. Молекули на кілька секунд збуджуються, а потім знову заспокоюються. Дратуватися нічого.

«І кожен день — неначе день святого Валентина», — підлещувався Синатра, а Туска тим часом накручував на виделку чергову порцію спагеті.

— Хто це там ганить «Ol’ Blue Eyes...»^[45]? — Жінка, що сиділа за сусіднім столиком, просувалася до них із десертною мисочкою в руках.

Це була товаришка Бі-Джи, вони були навіть схожі статурою, хоча волосся і шкіра в жінки були світлі. Вона із жартівливим осудом пильно поглянула на Пітера:

— Мені почулося чи ти й справді зводив хулу на божественного Френка?

— Вибач, — сказав Пітер, — але мені краще знати, хто божественний.

— Це досконала збірка американських пісень, — незворушно повідомила йому жінка. — Рівних якій нема. Одне з найбільших досягнень людства.

Пітер смиренно кивнув.

— Можливо, я не в тому віці, щоб оцінити її як слід.

— А скільки тобі років?

— Тридцять три.

— А мені ось тридцять два!

— Ну, я англієць, це трохи інше...

— Ел Боуллі, Ноел Кавард, Ширлі Бессі? — жінка вимовляла ці імена так, наче кожен, хто народився в Англії, почувши їх, мав би напинатися від гордості.

— Ой, леле! — зітхнув Пітер. — Це... гм... не мій коник.

Запала мовчанка, під час якої Френк Синатра завів пісеньку про великі надії маленького старого мурашки^[46].

— Пусте, — поблажливо мовила жінка. — Не страшно. На колір і смак товариш не всяк. Це не заборонено.

Пітер нарешті пригадав, як її звати: Айріс. Айріс Бернз. Народилася в родині п’ятидесятників і була атеїсткою. Полюбляла грати в карти і колись мала сестричку, яка потонула в басейні на задньому подвір’ї. Весь час жартувала з Бі-Джи про відцентрову силу і, попри свою мужикувату зовнішність, була гетеросексуалкою. Жоден із цих клаптиків інформації ніяк не міг допомогти Пітові придумати якусь більш-менш доречну відповідь. І навіть якби він зараз звернувся до неї на ім’я, Айріс могло б видатися, що Пітер пригадав його надто пізно. Та й, зрештою, може, вона, як і всі решта тут, воліє, щоб до неї зверталися на прізвище.

Чому навіть у найпростішій розмові між людьми, щоб не потрапити в пастку, доводиться так ретельно прораховувати свої слова? Чому люди не можуть, як оазяни, просто мовчати, доки не буде сказати щось справді важливе?

— Дай Пітерові перепочити, — сказав Туска. — Він щойно повернувся з тривалого відрядження до Міста Потвор.

— Та ну? — перепитала Бернз, зі стуком ставлячи свою мисочку й сідаючи за їхній стіл. — Наступного разу помастися трохи кремом проти засмаги.

— Так і зроблю, — відказав Пітер.

Він знав, що обличчя в нього ще червоніше, ніж мало би бути, тому що він із дурного розуму одягнув поверх футболки ще й светр. Тоді йому це здалося слушним: показати, що він звичайний міський хлопчина, а не якийсь чудний пустельник.

— Дивно, що тобі довелося так багато бути на сонці, — мовила Бернз, перемішуючи в мисочці темно-червоний сироп із чимось схожим на йогурт, доки суміш не перетворилася з білої на рожеву. — Вони ж не часто виходять зі своїх домівок, хіба ні?

Пітер відтягнув комір светра вниз: йому бракувало повітря.

— Вони майже щодня працюють надворі, — відказав він.

— Справді?

— Справді.

— А що ж вони роблять?

— Вирощують і збирають їжу для нас.

Бернз проковтнула кілька ложок свого десерту.

— Знаєш, я їздила довкола всього поселення і ніколи не бачила ані плантацій, ані теплиць, нічогісінько.

— Тому що вони в самому центрі.

— У центрі чого?

— У центрі поселення. — Пітер глибоко вдихнув; піт роз’їдав йому чоло. — Хіба я вже не розповідав про це?

— Мабуть, іншій жінці, солоденький.

— Не називай Пітера солоденьким, — сказав Туска. — Він же священик.

— Оброблювані поля розташовані всередині поселення, — пояснив Пітер. — А будинки зведено довкола них.

— Не дивно, — сказала Бернз.

— Не дивно? Чому ж?

— Вони все приховують.

Пітер обтер чоло рукавом.

— Це не тому... — Його голос було ледь чути.

Ціла юрма дітисьок кинулася підспівувати приспів «Великих надій». Під їхнім натиском Пітерові геть розхотілося розповідати про сільське господарство оазян.

Бернз, підвівшись, гукнула через усю залу:

— Агов, Станко! Можна послухати щось інструментальне? А то наш пастор тут страждає.

— Та ні, — запротестував Пітер, коли всі, хто був у їдальні, звернули на нього погляди. — Не треба...

Але він відчув полегшення, коли голоси Синатри й шкільного хору замовкли на півслові і замість них забренькало піаніно і мляво зашерехтіли маракаси.

Бернз знову всілася й швидко впоралася зі своїм десертом. Туска доїв спагеті. Пітер проковтнув лише кілька шматочків свого млинця, але вже почувався ситим. Він відкинувся на спинку крісла, і повз його вуха зашелестіли дружні розмови кількох десятків людей: легкий гомін на інженерному жаргоні, базікання про їжу, ввічливі суперечки щодо вирішення якихось практичних завдань і безглузда абракадабра з напівпочутих слів і фраз, переплетених між собою бразильською самбою.

— А любиш ти яку музику, Пітере? — запитала Бернз.

— Е-е...

У голові було порожньо; назви та імена, які раніше Пітер відторохтів би миттю, зараз кудись поділися.

— Щиро кажучи, — мовив він, набравши повітря в легені, — я не надто люблю музичні записи. Мені більше подобається жива музика, коли я присутній під час її виконання. Тоді насолоджуєшся не так самою музикою, як торжеством моменту, коли люди роблять щось разом на публіці. Щось, що може піти зовсім неправильно, але завдяки поєднанню таланту, довіри й завзяття все виходить чудово.

— Ну, тоді тобі треба вступити до нашого Клубу акапельного співу, — сказала Бернз.

— Клуб акапельного співу?

— Так, наш пісенний гурток. Кожні сто вісімдесят годин ми зустрічаємося і співаємо разом. Тільки для себе. Тобі сподобається. Ти тенор?

— Я? Мабуть...

— У Бі-Джи найбасовіший бас з-поміж усіх, які ти коли-небудь чув. Тобі треба почути, як він співає.

— Я б залюбки.

— І в нашому репертуарі немає Синатри.

— Це тішить.

— Що ж, я сподіваюся побачити тебе в нашому клубі. — Голос жінки звучав щиро.

Раптом Пітер усвідомив, що вона намагається втримати його в лоні їхньої спільноти, не дати перетворитися на тубільця.

— І як багато приходить людей? — запитав він.

— Залежить від зайнятості. Щонайменше шестеро. Інколи збирається до десятка. Будь-хто може приходити, Пітере. Це корисно для душі. Якщо ти не проти, що я так висловлююсь.

— Туска теж співає з вами?

Туска вибухнув реготом.

— І думати забудь. У мене голос, як у вентиляторної витяжки. Як у зіпсованої вентиляторної витяжки.

— Співати може кожен, — наполягла Бернз. — Треба тільки вправлятися. І бути впевненим у собі.

— О, впевненості у мене вдосталь, — відказав пілот. — А ще голос, як у вентиляторної витяжки.

Бернз поглянула на Туску зі співчуттям:

— У тебе на бороді томатна паста, солоденький.

— Курва його мати, звиняйте на слові, — Туска запустив пальці в зарості на своєму обличчі. — Ну все, дістало: зголю цю бороду.

— Тобі краще поголеним, Туско, — мовила Бернз, витираючи губи серветкою (лляною, адже АМІК не дозволяв собі витрачатися на одноразові паперові), а тоді звернулася до Пітера: — А тобі борода личить. Я бачила, як вона виглядає, коли Ґрейнджер привезла тебе з поселення. Доволі стильно.

— Дякую, але... я просто не мав змоги поголитися, доки був у від’їзді. Я голюся електробритвою, розумієш, а там нема... е-е...

«Що я мелю? — подумав Пітер. — Невже розумнішого нічого не можна придумати?»

— Отже, — промовила Бернз, — умови в Сі-2 справді такі примітивні, як кажуть?

— Хто каже, що вони примітивні?

— Усі, хто там був.

— А хто там був?

— Ґрейнджер...

— Ґрейнджер не заходила далі за перші будинки. — Пітера занепокоїло, що він не зумів, кажучи це, приховати у голосі осудливі нотки. — Не думаю, що вона хоч раз переступала поріг оазянського будинку.

Бернз здивовано звела брови, почувши «оазянського», але швидко похопила значення слова.

— То як там насправді? Як вони живуть?

— Ну, їхні житлові приміщення доволі... мінімалістичні. Я б не вживав слова «примітивні». Мені здається, це тому, що їм так подобається.

— Отож, електрики немає.

— Вона їм не потрібна.

— А що вони роблять цілими днями?

Пітерові довелося неабияк напружити всі свої сили, щоб не показати Бернз, як це запитання його роздратувало.

— Працюють. Сплять. Їдять. Розмовляють один з одним. Те саме, що й ми.

— Про що ж вони розмовляють один з одним?

Пітер уже розтулив рот, щоб відповісти, але виявилося, що та частина його мозку, куди він звернувся по відповідь, наповнена нерозбірливим белькотінням і неясним шелестом чужою мовою. Як дивно! Коли Пітер був разом із оазянами й чув їхні розмови, він так призвичаївся до звуку їхніх голосів і ознайомився з мовою їхніх тіл, що йому вже майже здавалося, ніби він розуміє, про що вони говорять.

— Я не знаю.

— А ти можеш сказати по-їхньому: «Привіт, приємно познайомитися»?

— Ні, вибач, не можу.

— Тартальйоне весь час намагався нас навчити цій фразі...

Туска пирхнув.

— Це він так думав, що ця фраза означає саме це. Він просто повторював те, що ці хлопці сказали йому, коли вони зустрілися, хіба ні? Дідько, та це ж могло бути: «Ходи-но сюди, чуваче, давненько ми вже не ласували італійцем!»

— Боже мій, Туско! — промовила Бернз. — Та покинь ти вже нарешті свої людожерські жарти. Ці істоти цілком безпечні.

Туска перехилився через стіл, уп’явши погляд у Пітера.

— До речі, я пригадав, що ти, Пітере, не відповів на моє запитання. Ну, на те, яке я поставив, перш ніж Френк Синатра так неввічливо перервав нас.

— Е-е... нагадай мені, будь ласка...

— Звідки ти знаєш, що ці хлопці «хороші»? Я маю на увазі, що вони роблять такого хорошого?

Пітер якусь мить порозмірковував над цим. Цівки поту лоскотали йому зашийок.

— Я так гадаю скоріше тому, що вони не роблять нічого поганого.

— Справді? У чому ж тоді полягає твоя роль?

— Моя роль?

— Атож. Священик же має бути посередником між людьми і Богом, так? Чи Христом, Ісусом, байдуже. Тому що люди чинять гріхи і потребують прощення, еге ж? Тож... які гріхи чинять ці хлопці?

— Ніяких, наскільки мені відомо.

— Тож... не зрозумій мене хибно, Пітере, але... що ти тоді там робиш?

Пітер знову витер спітніле чоло.

— У християнстві йдеться не лише про прощення. У християнстві йдеться про те, як прожити повноцінне й щасливе життя. Річ у тому, що багато хто не розуміє: бути християнином — це величезний кайф. Це глибоке задоволення. Це коли щоранку ти прокидаєшся сповнений радісного захоплення перед кожною хвилиною, що чекає на тебе попереду.

— Ага, — незворушно промовив Туска. — Ця вся радість аж пре з Міста Потвор.

Бернз, непокоячись, щоб чоловіки не розпочали серйозну суперечку, торкнулася Пітерового ліктя, вказавши на його тарілку.

— Твій коржик холоне.

Пітер поглянув на згорнутий трубочкою млинець. Той засох і скидався на гумову жувальну кістку для собак.

— Мабуть, доведеться залишити його недоїденим, — сказав Пітер.

Підвівшись, він усвідомив, що йому страшенно хочеться спати і що він помилився, гадаючи, ніби спроможний спілкуватися з людьми. Пітер силоміць намагався стояти рівно, а не хитатися як п’яний.

— Мабуть, мені треба трохи полежати, — промовив він. — Даруйте мені.

— Декомпресійна хвороба, — сказав Туска, підморгнувши.

— Відпочинь як слід, — порадила Бернз і, вже коли Пітер волочив ноги до виходу, гукнула йому: — І не думай навіть відчужуватися від нас!

Повернувшись до свого номера, Пітер повалився на ліжко, проспав близько півгодини і прокинувся від того, що його нудило. Він виблював в унітаз неперетравлений млинець, попив трохи води й відчув себе краще.

Шкода, що він не прихопив із собою хоча б одну стеблину : щоб у роті було свіжо, досить її пожувати, можна навіть не пити води. У поселенні Пітер, попри спеку, призвичаївся пити зовсім мало, менше ніж літр на день, мабуть. Усе випите понад того просто видавалося надміром: немов у маленьку пляшечку намагалися залити відро води. Тіло не настільки велике, щоб умістити все це, і організм змушений шукати спосіб, як позбутися надлишку.

Дишдаша була ще волога, хоча висихала швидко. Прагнучи якомога швидше одягнути її знову, Пітер зняв із себе все, окрім трусів. Потім, за кілька хвилин, зняв і їх, позаяк вони його дратували.

Пітере, чому ти мені не пишеш? — зверталася до нього Беа в останньому, щойно отриманому листі. — Я знаю, ти, мабуть, дуже зайнятий, але в нас тут усе складно, і мені важко впоратися без твоєї підтримки. Я просто не звикла жити цілісінькими днями без спілкування з тобою. Я не заперечую: вагітність, либонь, зробила мене надто вразливою, мені б не хотілося видатися набридливою, збудженою гормонами особою, але, з іншого боку, твоє мовчання мене вбиває.

Пітер відчув, як кров прибула йому в обличчя, як спалахнули вершечки його вух. Він підводить свою дружину, він підводить її! Він обіцяв, що писатиме щодня. Він був зайнятий і збитий з пантелику, і Беа це розуміла, але... він порушив свою обіцянку і далі її порушує, знову й знову. І ось тепер, втомлена тими стражданнями, яких він їй завдав, Беа навпрямець каже йому про це.

Якби вона обмежилася лише цим першим абзацом — коротким повідомленням на п’ять рядків — може, він і надіслав би негайну відповідь, теж на п’ять рядків. Миттєву заспокійливу відповідь. Але її лист був довшим. Значно довшим.

Я не ходжу на роботу , — писала дружина далі. — Моя права рука в перев’язці, а виконувати свої обов’язки однією рукою я не можу, не кажучи вже про питання гігієни. Рана несерйозна, але потрібен час, доки вона загоїться. Це все через мою дурість. Як ти знаєш, вікно у ванній розбито, і Ґрем Стоун пообіцяв прийти його полагодити, але дні минали, а він усе не з’являвся, тож я зателефонувала йому. Ґрем дуже збентежився — він поїхав. До Бірмінгема. «Як несподівано!» — сказала я. Виявилося, що минулого тижня якісь покидьки вдерлися в дім його матері, пограбували все, а її саму лишили ледь живу. Тож Ґрем переїхав до своєї матері, щоб доглянути її й полагодити будинок, каже він. Що ж, тоді я зателефонувала до фірми, яка лагодить вікна, але там мене попередили, що через усі ці нещодавні буревії і сплеск вандалізму вони мають страшенно багато замовлень, тож чекати, можливо, доведеться довго. У ванній жахливий безлад, скрізь бруд, митися там холодно, і я миюся в раковині на кухні, а протяг грюкає дверима по всьому будинку. До того ж це небезпечно, будь-хто може влізти всередину. Тому я вирішила замінити розбиту шибку шматком пластмаси, закріпивши його скотчем. Я ще не встигла зрозуміти, що сталося, як порізала руку. Крові було море, наклали аж п’ять швів. Сьогодні вранці я милася лівою рукою в раковині на кухні, а вітер завивав у домі, вцілілі вікна деренчали і постійно гримали двері до вбиральні. Мушу визнати, я трохи поплакала. Але потім я нагадала собі про всі ті нестерпні страждання й нещастя, яких люди зазнають по всьому світу.

Ти не знаєш, але виверження вулкана знищило одне з найгустонаселеніших міст у Гватемалі. Я навіть не намагатимуся правильно написати його назву, звучить схоже на ім’я якогось ацтекського божества. Хай там як, а вулкан, що зветься Санта-Марія, впав у нестяму і почав вивергати попіл і лаву на сотні миль довкола. Людей попередили за добу, але це тільки збільшило паніку. Тьма-тьмуща машин застрягла на дорогах у заторах, усі намагалися врятуватися, прихопивши зі собою якомога більше майна. Везли на багажниках зверху чи не півбудинку, поначіпляли велосипеди, дитячі ліжечка і ще бозна-який непотріб. Машини, намагаючись скоротити шлях, їхали просто крізь крамниці, їхали дахами інших машин; люди, що потрапили в пастку у своїх автівках, розбивали вітрове скло, щоб вилізти, бо не могли відчинити дверцята; військові хотіли зруйнувати кілька будівель, щоб розширити проходи і проїзди, але довкола було забагато людей, які могли постраждати. Літакам ніде було сісти чи злетіти, усе місто й околиці просто перетворилися на одну велетенську спільну могилу. Люди, яким залишалося жити кілька секунд, знімали на телефони лаву й відсилали відео своїм родичам у інших містах. І лише подумай собі: НЕ ПРОВОДЯТЬ ЖОДНИХ РЯТУВАЛЬНИХ РОБІТ. Ти можеш собі це уявити? Там нікого і ніщо рятувати. Міста практично немає, зараз це просто частина вулкана, геологічний об’єкт. Усі ті люди мали стільки причин жити, і що від них зосталося? Кілька молекул у гірській породі...

Хмара попелу колосальна, через неї літаки не літають не тільки над Центральною Америкою, а всім світом. Польоти щойно-щойно відновили після вибуху бомби в аеропорту Лахора, і ось літаки всі знову на землі. Авіакомпанія, якою ти летів до США, збанкрутувала. Коли я про це почула, мені стало так сумно, так нестерпно, що всередині наче щось обірвалося. Я пригадала, як стояла в Гітроу, проводила поглядом літаки, що злинали в небо, гадаючи, який із них твій, і сподівалася на твоє якнайшвидше повернення. Банкрутство авіакомпанії здається символічним. Наче знак, що ти не повернешся.

Усе довкола руйнується, скрізь. Установи, що функціонували, здається, цілу вічність, лускають наче мильні бульбашки. Так, я знаю, це почалося давно, але останнім часом усе різко прискорилося. І цього разу вже йдеться не лише про невдах, які страждають, тимчасом як верхівка живе собі, як і раніше. По верхівці вдарило так само потужно. І мова йде не тільки про банкрутство. Минулого тижня вбили кількох найбагатших людей Америки, їх витягли з будинків і забили до смерті. Ніхто не знає точно, чому, але це сталося в Сіеттлі, коли у всьому місті чотири дні не було електрики. Усі системи життєдіяльності міста зупинилися. Не працювало нічого: ні платіжні картки, ні банкомати, ні касові апарати, ні електронні замки, ні телебачення, ні світлофори, ні заправки (я й не знала, що бензоколонкам для роботи необхідна електрика, але, виявляється, потрібна). Ще не минуло двох діб, як усе місто охопило мародерство, а потім люди почали вбивати один одного.

Тут, у Великобританії, ситуація теж нестабільна. Відтоді як ти поїхав, усе швидко почало гіршати. Іноді мені видається, наче це через твій від’їзд усе валиться й руйнується!

Там було ще багато чого. А в попередніх листах навіть більше. Перелік усього, що вийшло з ладу в їхньому будинку. Скарги на безглузді складнощі у спілкуванні з комунальними підприємствами. Раптова відсутність у продажу свіжих яєць. Бунти в Мадагаскарі. Джошуа пісяє в ліжко; двоспальна ковдра не вміщається у пралку; місцева пральня закрилася. Суботній ранковий вертеп скасовано. Воєнний стан у Мені. (У Мені в США чи Мені, острові біля Великобританії? Пітер не міг пригадати, чи Беа уточнювала це, але йому не хотілося перечитувати всі ті довжелезні листи, щоб дізнатися.) Міра та її чоловік переїхали до Ірану, не віддавши триста фунтів, які жінка позичала в Беа. Через стрибок напруги лопнули всі лампочки в будинку. «Експерти з харчування», найняті урядом, виправдовують різке підвищення цін на незбиране молоко. Розбиті вікна і напис «Продається» на ресторані індійської кухні навпроти. Ранкова нудота Беа і ліки, яких вона вживає, щоб її вгамувати. Звільнення відомого британського міністра, який в інтерв’ю газеті сказав, що Великобританії настала «повна дупа». Непогамована жадоба Беа до ірисових чизкейків і близькості зі своїм чоловіком. Новини про спільних знайомих, чиїх облич Пітер уже не міг пригадати.

Але крізь усе це прозирав біль від нерозуміння, чому він їй не пише.

Сьогодні вранці я так за тебе хвилювалася — була певна, що ти помер. Я порахувала час, коли ти мав повернутися, і, щойно він настав, перевіряла пошту що дві хвилини. Але там... нічого. Мені почало ввижатися, як ти помираєш від невідомої хвороби, з’ївши щось отруйне, або як тебе вбивають люди, яким ти проповідуєш. Багато місіонерів скінчили так своє життя, хіба ж ні? Я не могла уявити собі якоїсь іншої причини, через яку ти так довго тримав би мене в невіданні. Урешті я не витримала й написала цьому аміківцю, Апексу Ґрейнджеру, і майже відразу отримала відповідь. Він пише, що з тобою все гаразд, що в тебе борода. Ти можеш собі уявити, як я почувалася, благаючи чужу мені людину бодай натякнути, як там мій чоловік? Я багато чого проковтнула у своєму житті, але цей шматок ледве не застряг мені в горлі. Ти впевнений, що не сердишся на мене, десь глибоко в душі, за те, що я завагітніла? Я мала сказати тобі, що припинила вживати протизаплідні пігулки, знаю. Пробач мені, будь ласочка. Я зробила це, бо кохаю тебе і боюся, що ти загинеш, а мені від тебе нічого не залишиться. Це не було себелюбство, ти мусиш мені повірити. Я багато молилася, намагаючись зрозуміти, чи мною, бува, не керує простий інстинкт до розмноження. Але я не побачила цього у своєму серці. Усе, що я побачила, — це любов до тебе і до нашої дитини, яка понесе часточку тебе в майбутнє. Так, я порушила нашу домовленість почекати, і це було неправильно, але пригадай собі: ми також домовлялися, що ти ніколи більше не питимеш, а потім ти втік із Селфордського дому п’ятидесятників і пішов у запій, а мені відтак довелося збирати тебе по частинах. Я розумію, чому ти тоді зірвався, ми все обговорили, і це вже в минулому, і я неймовірно пишаюся тобою, але річ у тому, що ти мені врочисто пообіцяв і не дотримав свого слова, і життя на цьому не спинилося, і так і має бути. І, хоча мені страшенно не хотілося б, щоб це виглядало так, ніби я шукаю виправдання своєму вчинку у твоїй помилці, але мушу зазначити, що ти нажлуктився в Селфорді не заради кохання, тоді як я завагітніла саме заради нього.

Але дарма! Досить уже про це! Мені вже болить рука набирати, а тобі вже, мабуть, болить голова читати. Пробач. Мені треба заспокоїтися. Унизу стукає молотком майстер — лагодить вікно у ванній. Я вже було втратила надію; мені соромно в цьому зізнатися, але я навіть перестала молитися про це. Зрештою, мені ж сказали, що черга розтягнулася на тижні. Аж ось сьогодні рано-вранці з’явився хлопчина, який повідомив, що начальник сказав йому переглянути свій розклад і спершу зайти до нас. Бог не забуває нічого!

Дорогий мій Пітере, напиши, будь ласка! Не обов’язково докладно про все розписувати. Я тішитимуся кільком рядкам. Навіть одним рядком. Просто напиши «привіт».

Твоя любляча дружина

Беа

Пітера палила спрага. Він підвівся, пішов до холодильника, сьорбнув води, а потім якусь хвилину постояв, притиснувши гаряче чоло до холодного металевого корпусу.

Сів на краєчку ліжка. Під ногами лежали сторінки з Біблії, з розділу, який він перефразовував для своєї пастви. Євангеліє від Луки, розділ третій. Іван Хреститель повідомляє, що скоро прийде хтось, кому він не гідний «розв’язати ремінця від Його взуття». Труднощі виникли зі словом «ремінець». На «пасок» чи на «шнурівку» не заміниш: їх оазянам вимовити буде не легше. Пітер подумував про «мотузок», але була ще одна проблема: оазянське взуття не мало ні шнурівок, ні зав’язок, і довелося б пояснювати зміст усієї думки, що могло забрати більше зусиль, ніж воно того вартувало з погляду богослов’я. Якби ж то він міг придумати рівнозначний вислів, щоб замінити «взуття»: «не гідний (зробити Йому щось...)». Без сумніву, бавитися з метафорами й порівняннями Ісуса було неприйнятно, але ж це був Іван, простий смертний, не святіший за інших проповідників, і його висловлювання не були недоторканнішими, ніж Пітерові. Чи все-таки були? Оазяни чітко дали зрозуміти, що воліли б мати Святе Письмо в якомога дослівнішому варіанті, а Пітерова недоладна спроба «манну небесну» перетлумачити як «білоквіт» призвела до невдоволеного гомону...

«ЯКОГО БІСА ТИ РОБИШ?»

Пітер здригнувся. Голос — низький, чоловічий — прогуркотів просто над його вухом. Він обернувся. У кімнаті більше нікого не було. А Бог, звісно, лайливих слів не вживає.

Дорога Беа, — написав Пітер. — Вибач мені за мовчання. Я був зайнятий, це правда, але не писав тобі не тому. Справжню причину тяжко пояснити, але це не через те, ніби я на тебе серджуся, і АЖ НІЯК не через те, ніби я тебе не кохаю.

Моя місія виявилася зовсім інакшою, ніж я собі уявляв. Там, де я очікував найбільших труднощів, усе пішло як по маслу, але я не можу впоратися з тим, де ніколи не сподівався на жодні проблеми. Я гадав, що мені доведеться важко боротися за душі оазян і що тижні, може, навіть місяці знадобляться на те, щоб навести бодай слабкі, радше тимчасові мости між цими вкрай чужими нам розумами й серцями та Божою любов’ю, що чекає їх на тому березі. Але справжнім випробуванням на межі моїх сил стало те провалля, що утворилося між тобою і мною. Я маю на увазі не емоційне провалля: мої почуття до тебе не змінилися анітрохи. Я кажу про ту перешкоду, яка виникла між нами через ці обставини. Звісно, ми опинилися страшенно далеко одне від одного. І це теж зовсім не допомагає. Але основна складність, з якою мені тут довелося зіткнутися, полягає в тім, що досі наші з тобою стосунки були повністю засновані на тому, що ми завжди були разом. Ми роками спостерігали одне й те саме і повсякчас діяли спільно, щодня, щохвилини, ба навіть щосекунди обговорювали все, що відбувалося. Аж раптом наші шляхи розійшлися. І твій шлях збочив у жахливому й дивному напрямку.

Усі ці катастрофи, що випали на долю світу — цунамі, землетруси, фінансові крахи тощо, — здаються такими далекими тут! Я не відчуваю, що це відбувається насправді. Мені соромно це визнавати, тому що для людей, які страждають через оті катаклізми, вони ще й які справжні, але мені страшенно важко осягнути все це. І дуже швидко мене охоплює такий стан, коли я думаю: «Якщо Беа напише мені ще про бодай одну катастрофу, мій мозок перестане працювати». Звісно, я нажаханий цією нечулістю, але що більше я намагаюся її подолати, то гірше стає.

Ще одна складність полягає в тому, що, як виявилося, я майже не можу говорити про оазян із тими, хто їх не знає. Не тільки з тобою, з аміківцями також. Моє спілкування з новими братами й сестрами у Христі, схоже, відбувається на іншому рівні: я немовби розумію їхню мову, хоча насправді це не так. Намагатися згодом описати це — неначе силкуватися пояснити, який на вигляд запах або ж як смакує звук.

Але я мушу спробувати.

Основне. Церкву побудовано. Ми постійно в ній молимося. Я пристосував псалми так, щоб оазянам легше було їх співати, і навчив їх цих версій. (Будова їхньої ротоглотки зовсім не така, як у нас; вони мають горло, а ось щодо язика я не певен.) Я читаю оазянам із Біблії, яку вони вперто називають Книгою дивних нових речей. Їх очевидно більше цікавить Новий Заповіт, аніж Старий. Захопливі пригодницькі історії зі Старого Заповіту, такі як про Даниїла у лев’ячій ямі, про Самсона і Далілу, Давида і Голіафа тощо, їх анітрохи не чіпляють. Вони ставлять питання, намагаючись усвідомити почуте, але навіть з їхньої реакції зрозуміло, що вони не можуть похопити. Ісус та спасіння, яке він приніс, — ось що тішить їхні душі. Мрія кожного євангеліста.

Це лагідні, добрі, скромні та працьовиті люди. Жити поміж них — то справжнє щастя. Вони звуть себе Обожнювач Ісуса Номер Один, Обожнювач Ісуса Номер Два і так далі. Обожнювач Ісуса Номер Один був першим, хто ввірував, ще коли Курцберґ тільки-но починав проповідувати. Шкода, що я не можу показати тобі фото, бо ж я неспроможний описати оазян. На відміну від нас, вони не так сильно відрізняюся між собою поведінкою. Приміром, я не скажу, що хтось із них екстраверт, а хтось інтроверт, хтось добрий на вдачу, а хтось лихий, хтось урівноважений, а хтось навіжений тощо. Усі вони доволі стримані, і відмінності між ними дуже тонкі. Треба бути справжнім майстром слова, щоб зуміти передати ці нюанси на письмі, а мені, як я виявив до свого сорому, цього хисту неабияк бракує. Оазяни й на вигляд дуже подібні один до одного. Чистий, без домішок, генофонд. Доки я не потрапив сюди, мені ніколи це не спадало на думку, але, коли нам потрібно було розрізнити двох людей, у пригоді ставало міжрасове схрещування і всі ті міграційні процеси, що відбувалися, відколи існує людство. Як наслідок, ми отримали таке розмаїття зовнішностей — ледве не карикатурне. Кажучи «ми», я, звісно, маю на увазі багатокультурний Захід. Якби ми були китайськими селянами і хтось попросив би нас описати когось іншого, ми б не казали: «У неї пряме чорне волосся, темно-карі очі, а на зріст вона близько п’яти футів трьох дюймів тощо». Нам довелося б відшукувати тонші нюанси. Тимчасом як на Заході такерізноманіття людей, що ми можемо сказати: «Він шість футів два дюйми заввишки, має світле кучеряве волосся й блідо-голубі очі», — і цим миттю виділимо людину з натовпу. Беа, я тут верзу казна-що, але суть у тому, що Обожнювачі Ісуса здалися б тобі однаковими в усьому, окрім, хіба що, кольору їхнього одягу. «По їхніх плодах ви пізнаєте їх!»[47] — ось яка моя думка. У наступному листі я розповім тобі про те, як прикрасили церкву деякі Обожнювачі Ісуса.

Пітер зупинився; усвідомив, що Беа може цілком справедливо засумніватися в тому, що він дотримає свого слова. Він напружив мозок.

Ось, наприклад , — написав Пітер далі, — Обожнювачка Ісуса Номер П’ять нарешті принесла свою картину, щоб повісити її на стелю разом із іншими малюнками. (0, як шкода, що ти не можеш їх побачити!) На її малюнку зображено Саломію і двох Марій біля Гробу Господнього та воскреслого Ісуса, що з’являється перед ними. Ісус розпростер свої руки, і здається, ніби він створений зі світла. Картина засліплює, я не знаю, як Номер П’ять лише барвником і шматком полотна досягла цього, але сяйво б’є по очах, наче фари машини вночі. Коли молишся чи співаєш, зводиш погляд догори і бачиш, як у темряві виблискує ця схожа на хрест постать. Така ось Обожнювачка Ісуса Номер П’ять. Дуже здібна панянка (а може, й пан, я досі не впевнений на сто відсотків).

Що ще тобі розповісти? Я не знаю, що писати, і це просто незбагненно, адже стільки всього важливого і прекрасного трапилося під час цієї місії, і кожної години, яку я проводжу в товаристві цих людей, переконуюся в Божій ласці. Якби ти була поруч, я переконаний, ми не один раз перезирнулися б із думкою: «Так! Сам Господь витає тут!»

Пітер зупинився і потягнувся. Він був увесь вкритий потом, від масних брів до кінчиків пальців. Голі сідниці чвакали на кріслі, оббитому штучною шкірою. Може, й не варто було вимикати кондиціонер і допускати до такої задухи. Пітер підвівся й підійшов до вікна. Ще одна дощова круговерть, наче перекотиполе, наближалася до бази. За п’ять хвилин дощ уже забарабанить по вікнах. Пітер так чекав цього! Хоча насолоджуватися дощем із цього боку скляної перепони було дещо сумно. Він мав бути там, надворі.

Утомлений, він упав на ліжко. Дишдаша висіла між ним і вікном, вимальовуючись на тлі яскравого сонячного світла. Пітер прикрив очі долонями, затуливши боковий зір так, що тепер бачив дишдашу без сліпучого блиску по боках. Одежина змінила свій колір із темно-сірого на білий. Зорова омана. Суб’єктивність реальності.

Пітерові пригадалася весільна сукня його дружини. Беа наполягла на тому, щоб вінчатися в білому, ще й нареченого змусила вдягнути білий костюм. Дивне рішення для пари, яка зазвичай уникала показності й офіціозу. Крім того, на вечірці мало бути спиртне. Пітер тоді запитав, чи ж не краще, якщо вони просто заскочать до бюро реєстрації актів цивільного стану у своєму звичному вбранні. «Аж ніяк», — відповіла Беа. Взяти шлюб у бюро реєстрації означало поступитися перед соромом за своє минуле. Однаково що сказати: чоловік, який лазив по загиджених лайном міських вбиральнях, не має права вдягнути білосніжний костюм, а жінка з такою, як у Беа, сімейною історією нехай і думати забуде про те, щоб стати під вінець у церкві вбраною в біле. Ісус помер на хресті саме для того, щоб змити таку ганьбу. Подібно як у Книзі Захарії ангел знімає зі священика брудний одяг: «Я зняв з тебе провину твою, і зодягну тебе в шати коштовні»^[48]. Життя з чистого аркуша. І годі було відзначити початок життя з чистого аркуша сміливіше, ніж це зробили Пітер і Беа своїм весіллям.

Наприкінці святкування чимало гостей впилися, однак Пітер не взяв до рота ані краплі. І всі читали свої промови із заздалегідь підготовлених записів, а він не написав жодного слова, але, коли час настав, Господь дав йому натхнення, і Пітер розповів про своє кохання до Беатріс у таких вишуканих і плавних висловах, що дехто з гостей плакав.

Потім молодята повернулися додому і Беатріс кинулася на ліжко, так і не знявши своєї білої сукні. Пітер подумав, що вона відпочиває, а перевдягнеться потім, але миттю зрозумів, що вона запрошує його приєднатися. «Ми можемо забруднити сукню, — сказав він, — а вона ж така дорога!» — «Тим паче, — відказала Беа, — не варто ховати її до скрині з нафталіном, одягнувши тільки раз. Це справді дуже гарна сукня. І дуже приємна на дотик», — і кохана спрямувала руку Піта.

Згодом Беа вдягала цю сукню разів, мабуть, двадцять чи тридцять. Завжди тільки вдома, усе без показної ритуальності чи натяків уголос про її символічне значення: просто неначе сьогодні ввечері їй заманулося вдягнути білу сукню більше, ніж зелену; розшитий ліф замість джемпера з клинцюватим вирізом. Пітер, одначе, свого весільного костюма більше ніколи не надягав.

Нарешті дощ ударив у вікно. Пітер лежав на ліжку, тимчасом як сім’я засихало в нього на животі. Потім він підвівся, знову прийняв душ і повернувся до «пострілу». На екрані мерехтів курсор, досі блимаючи під словом «тут».

18 «Мені треба поговорити з тобою», — сказала вона

Для Пітера новина про смерть доктора Метью Еверетта нічого не означала. Із цим чоловіком він ніколи не зустрічався. До лікарів Пітер звертався якомога рідше, і, доки не знадобилося пройти обов’язкові обстеження, що засвідчили його придатність за здоров’ям до відрядження на Оазу, він упродовж багатьох років не переступав порога жодних клінік. Один лікар колись намагався його налякати, розповідаючи, буцімто, якщо Пітер не кине пити, то помре через три місяці. Він пиячив після того ще не один рік. Інший лікар, що мав якісь зв’язки з поліцією, оголосив його психопатом і хотів запроторити до божевільні. Потім ще був ординатор із лікарні Беа, який завдав їй чимало клопоту, коли жінка «проявила непрофесійну прихильність до пацієнта з історією алкогольної й наркотичної залежності та маніпулятивної поведінки».

Ні, Пітер ніколи не ладнав із лікарями. Навіть тоді, коли вже став християнином. Медики, довідуючись про твою віру, реагують не так, як більшість людей, — вони не виявляють ні здивування, ні войовничого презирства і не сперечаються про те, «чому Господь дозволяє всі ці страждання». Натомість вираз їхніх облич стає порожнім, розмова переходить на усілякі дрібниці, і ти відчуваєш, як вони подумки роблять запис у такій собі історії твоєї хвороби: «ірраціональні релігійні вірування» відразу під «запаленням повік» і «вугровою висипкою».

«Тобі треба сходити до доктора Еверетта», — не раз казали йому деякі аміківці відтоді, як Пітер потрапив сюди. Вони мали на увазі, що треба перевірити, чи організм відновився після «стрибка», або підлікувати сонячні опіки. Пітер ввічливо підтакував, утім і далі не йшов до лікаря. А тепер доктор Еверетт помер.

Нещастя трапилося як грім серед ясного неба, скоротивши медичний персонал АМІК із шести до п’яти чоловік: два парамедики, медсестра, яку звали Флорес, хірург на прізвище Остін і Ґрейнджер.

— Дуже погано, що це сталося, — сказала Ґрейнджер, коли вони зустрілися біля дверей її аптеки. — Дуже погано.

Сьогодні жінка не надягла своєї хустини, і її щойно помите волосся було гладеньким і блискучим від води. Це загострило риси її обличчя і підкреслило шрам на чолі. Пітер уявив собі, як молодша Александра Ґрейнджер, п’яна-п’янезна, падає вперед, налітає головою на металевий кран і розсікає чоло — кров у раковині, кров на підлозі, багато крові, яку доведеться відтирати шваброю, коли Ґрейнджер уже винесуть звідти. «Ти була там, — подумав Пітер. — І я там теж був». Беатріс, хоч як би він її не кохав, там ніколи не була.

— Ви товаришували? — запитав Пітер.

— Він був непоганим. — Насуплені брови й заклопотаний голос Ґрейнджер мали свідчити, що її особисті стосунки з Евереттом аж ніяк не стосувалися того, якою неприємною подією є його смерть.

Не промовивши більше ні слова, жінка провела Пітера переходом, що вів до медичного центру.

Заклад виявився несподівано великим, зважаючи на ту кількість людей, яка його обслуговувала. Центр розмішувався на двох поверхах і мав багато приміщень, декотрі з яких були ще тільки наполовину обставлені й тільки чекали на решту обладнання. Два з трьох столів в операційній були ще досі упаковані в поліетиленову обгортку. Одне з приміщень, куди Пітер зазирнув, проходячи повз, було величезне, пофарбоване у веселий жовтий колір і сповнене сліпучого сонячного світла, що линуло крізь еркерні вікна. У приміщенні нічого не було, крім кількох стосів коробок з акуратним написом «ПОЛОГОВЕ ВІДДІЛЕННЯ».

Морг здавався таким самим, як і решта центру: рідко відвідуваним, занадто просторим, хоча сьогодні у ньому, либонь, було більше людей, ніж будь-коли: із приходом Ґрейнджер тут зібралося троє з тих п’яти медичних працівників, що залишилися. Жінка ввічливо відрекомендувала Пітера — міцні рукостискання, кивки головою — докторові Остіну й медсестрі Флорес.

— Приємно познайомитися, — сказала подібна до шимпанзе Флорес голосом, з якого анітрохи не було схоже, що їй приємно, після чого всілася назад у крісло, склавши руки на своїй неохайній уніформі.

Пітерові стало цікаво, якої вона національності. Зросту в ній було чотири фути десять дюймів щонайбільше, а голова схожа на якийсь зморхлий фрукт. Хай який генетичний код спричинився до її створення, до створення Пітера спричинився зовсім інший. Медсестра видавалася майже такою самою чужинкою, як оазяни.

— Я англієць, — звернувся Пітер до Флорес, не зважаючи на те, як безтактно це прозвучало. — А ви звідки?

Жінка завагалася.

— Із Сальвадору.

— Це бува не в Гватемалі?

— Ні, але ми... можна сказати, сусіди.

— Я чув про виверження вулкана у Гватемалі.

Коли Пітер спробував пригадати якісь подробиці з листа Беа, щоб підтримати розмову зі Флорес, мозок його почав перегріватися. Але медсестра підняла зморщену руку й промовила:

— Облиште.

— Страшно просто подумати... — почав Пітер.

— Та ні, справді: облиште, — урвала його жінка, і на цьому все скінчилося.

У морзі на кілька секунд запанувала тиша, окрім якогось розміреного стогону, який очевидно видавала не людина. Доктор Остін сказав, що цей звук надходив від холодильних камер через те, що їх тільки нещодавно ввімкнули.

— Просто безглуздо тримати холодильники ввімкненими, коли в них роками нікого немає, — пояснив чоловік. — Тим паче, доки ми не впорядкуємо належним чином споживання енергії.

Судячи з вимови, Остін був австралійцем, може, новозеландцем — атлетичний, кремезний чоловік із зовнішністю кінозірки, якщо не зважати на непривабливий шрам, що глибокою борозною перетинав його підборіддя. Наскільки Пітер пригадував, на похороні Северина Остіна і Флорес не було.

— Ви молодці, що так довго протрималися, — сказав Пітер.

— Тобто?

— Ну, без потреби вмикати холодильники. До сьогодні.

Остін знизав плечима.

— У майбутньому, коли людей стане більше, морг точно нам знадобиться. У майбутньому в нас, напевно, будуть убивства, отруєння та інша всяка всячина, що починає траплятися, коли кількість населення перетинає певну межу. Ми лише починаємо. Чи то пак починали.

Холодильні камери стугоніли далі.

— Хай там як... — зітхнув Остін і відчинив камеру, де перебував труп померлого, ніби Пітер нарешті попросив показати йому доктора Еверетта і не годилося змушувати його чекати.

Лікар смикнув за ручки, і пластикова шухляда виїхала, показавши до пупка оголене тіло. Голова Метью Еверетта лежала на чистесенькій подушці, а плечі — на підкладках у формі банана. Це був чоловік середнього віку, показний на вигляд, із сивиною у волоссі та сталою вертикальною зморшкою, що збрижила йому брови й запалі щоки. Очі його були майже заплющені, а рот — широко роззявлений. Язик був у білій на морозі, а на блідій шкірі мерехтіли крихітні крижинки. Якщо не зважати на все це, Еверетт виглядав цілком добре.

— Звісно, за минулі роки у нас помирали, — визнав Остін. — Не багато, значно менше за середній показник для групи людей такого розміру, але... смерті траплялися. Люди хворіють на діабет, мають проблеми зі серцем... їхні вроджені патології врешті-решт проявляються... Але Метт був здоровий як кінь.

— Мій кінь здох, — сказала Ґрейнджер.

— Перепрошую? — не зрозумів Остін.

— У мене в дитинстві був кінь, — пояснила Ґрейнджер. — Чудовий кінь. А потім він здох.

Сказати тут було нічого, тож Остін засунув шухляду назад і замкнув засуви. Уже вкотре Пітера приголомшила простота технології: жодних тобі електронних замків, які відмикаються магнітними карточками або до яких треба набирати код на клавіатурі, лише велика шухляда з двома ручками. Раптом він усвідомив, що така проста конструкція — це не наслідок потреби обходитися тим, що було напохваті, і не дивовижна невідповідність між незліченним багатством АМІК та його потягом до застарілого непотребу. Ні, ці холодильні камери були новими. І не просто новими, а зробленими на спеціальне замовлення. Якийсь наполегливий проектувальник переплатив, щоб отримати практичність дев’ятнадцятого століття, і підкупив виробника, щоб той повикидав усі комп’ютерні сенсори, всі мікросхеми з програмами, всі миготливі лампочки та всякі інші розумні застосунки, які мали б сучасні холодильні камери для морга.

Доктор Остін у раковині помив руки милом із терпким запахом, витер їх звичайним чистим рушником, дістав із пакета жувальну гумку, зняв із неї обгортку й кинув жуйку до рота. Потім простягнув пакет Пітерові — щедрий жест, адже жуйки сюди привозили зі Землі.

— Ні, дякую, — відмовився Пітер.

— Бог його знає, чому я це жую, — задумливо мовив Остін. — Поживність нульова. Десятисекундне впорскування цукру, і слинні залози повідомляють шлунку, що їжа вже на своєму шляху — а це не так. Цілковито згаяний час. До того ж ця жуйка тут така дорожезна. Але в мене до неї залежність.

— Вам треба спробувати , — сказав Пітер, пригадуючи, як приємно тримати рослину пальцями, як солодкий сік виплескується на язик, коли зуби розкушують тверду шкірку і дістаються до смачного м’якуша, що залишає свіжий післясмак, який не зникає навіть через півгодини. — Вам би ніколи не схотілося знову жуйки.

— Перепрошую, як ви сказали?

— .

Остін поблажливо кивнув. Мабуть, подумки додав до історії хвороби пастора «дефекти мовлення».

Запала тиша, чи то пак те, що можна було назвати тишею в аміківському морзі. Пітер подумав, що холодильники зараз стугоніли тихіше, але, можливо, він уже просто звик.

— У доктора Еверетта була родина? — запитав він.

— Не можу сказати, — відповів Остін. — Він нічого про неї не розповідав.

— У нього була донька, — сказала Ґрейнджер тихо, немовби сама до себе.

— Я цього не знав, — мовив Остін.

— Вони не спілкувалися, — повідомила жінка.

— Буває, — сказав Остін.

Пітер не міг зрозуміти — оскільки бесіда аж ніяк не була надто жвавою, — чому ніхто не простягне йому досьє на Еверетта й не скаже, коли похорон.

— Отже, — промовив він, — я так розумію, що мені вести похоронну церемонію?

Остін закліпав. Ця думка заскочила його зненацька.

— Е-е... напевно, — сказав доктор. — Але не найближчим часом. Ми поки що потримаємо його в мінусі. Інакше кажучи, замороженим. Доки не прибуде наступний патологоанатом. — Лікар перебіг очима по шухлядах у стіні морга, потім поглянув у вікно. — Нас дуже турбує питання, чи в цьому середовищі немає нічого такого, що могло б спричинити хвороби в людей. Турбувало від самого початку. Ми дихаємо повітрям, яким ніколи раніше не дихали, харчуємося їжею, що зовсім нова для нашої травної системи. Досі все свідчило на користь того, що з цим проблем не мало б виникнути. Але сказати напевне можна буде, тільки коли мине час. Багато часу. І те, що без жодної на те причини померла цілком здорова людина, може виявитися дуже поганою новиною.

Пітера стало морозити. Він надягнув на себе дишдашу, просторий светр, спортивні штани і тенісні туфлі — більше одягу чоловік тепер не міг витерпіти, навіть перебуваючи на аміківській базі, — утім, у холодному морзі й цього було замало. Пітерові хотілося розчахнути вікно й запустити всередину вировиння теплого повітря.

— А ви робили... е-е... — слово вискочило йому з пам’яті; несамохіть Пітер розітнув повітря уявним скальпелем.

— Автопсію? — Остін скрушно похитав головою. — Метт єдиний мав потрібні в цій сфері знання. Ось чому нам необхідно чекати. Тобто автопсію і я міг би провести, якщо вона не складна. Мені би вдалося визначити причину смерті Северина, вона була очевидною. Але коли в тебе немає ніяких зачіпок, краще залишити цю справу експертові. А нашим експертом був Метт.

Близько хвилини всі мовчали. Остін, схоже, поринув у задуму. Ґрейнджер утупилася поглядом у свої туфлі, якими раз по раз неспокійно постукувала. Флорес, яка після вітання навіть не писнула, дивилася у вікно. Може, вона від горя втратила дар мови.

— Що ж... — мовив Пітер. — Я чимось можу вам допомогти?

— Наразі мені нічого не спадає на думку, — відказав Остін. — Узагалі, ми хотіли спитати, чим ми можемо вам допомогти.

— Мені?

— Ну, певна річ, не з вашими... е-е... проповідями, — усміхнувся лікар. — У медичному аспекті.

Пітерова рука злетіла до брови, торкнувшись пальцями шкіри, що лущилася.

— Наступного разу, обіцяю, я буду обережніший, — сказав він. — Ґрейнджер дала мені чудовий крем для засмаги.

— Не для засмаги, а проти, — роздратовано виправила його Ґрейнджер. — Сонцезахисний фактор п’ятдесят.

— Я, власне, мав на увазі тубільців, — промовив Остін. — Оазян, як ви їх називаєте. Ми постачаємо їм прості лікарські засоби практично від нашого першого дня тут. Це, схоже, єдине, що їм від нас потрібно, — лікар усміхнувся, згадавши про Пітерову місію. — Ну, майже єдине. Але знаєте, ніхто з-поміж них ніколи не звертався до нас по допомогу. Жоден! Тобто жодного з них ніколи не було обстежено належним чином. А нам би дуже хотілося знати, що з ними коїться.

— Тобто що коїться? — перепитав Пітер.

— Від чого вони хворіють, — пояснив Остін. — Від чого помирають.

У Пітера перед очима з’явився яскравий образ його різнобарвної пастви, що співала псалми, хитаючись пліч-о-пліч.

— Ті, з якими я спілкуюся, видаються мені цілком здоровими, — відказав Пітер.

— А ви не знаєте, які ліки вони вживають? — наполягав Остін.

Таке запитання роздратувало Пітера, але він спробував приховати це.

— Я не знаю, чи вони вживають їх узагалі. В одного з Обожнювачів Ісуса — в одного з моєї пастви — нещодавно помер близький родич. У іншого був брат — чи, може, сестра — який, схоже, постійно страждав від болю. Гадаю, таким оазянам і дають знеболювальні.

— Мабуть, так і є.

Голос Остіна був безпристрасний, навіть трохи зневажливий. У ньому не вчувалося ані крихти сарказму. Але вже вкотре Пітер відчув недоброзичливе ставлення до свого товаришування з оазянами. Його глибока близькість з Обожнювачами Ісуса ґрунтувалася на тисячі вирішених проблем, розплутаних непорозумінь, розказаних одне одному історій. Однак аміківцям здавалося, що його стосунки із жителями Міста Потвор не зрушили з мертвої точки. Дивак-християнин не міг продемонструвати жодних результатів своєї праці, які б оцінила практична людина. Такі люди, як Остін, мають список питань, на які, вони гадають, перш ніж вживати слово «прогрес», треба відповісти.

Але ж саме це безвірникам і вдавалося завжди найкраще, чи не так? Ставити неправильні запитання і шукати прогрес не там, де треба.

— Я розумію вашу цікавість, — промовив Пітер. — Але річ просто в тім, що оазяни, котрих я бачу щодня, не хворіють. А ті, що хворіють, не ходять до церкви.

— А ви хіба не ходите... гм... — Остін зробив рукою невиразний рух, що мав, либонь, означати ходіння з проповідями від дверей до дверей.

— Ходив би, — відказав Пітер. — Тобто я кажу проте, що щойно я сюди потрапив, то гадав, що мені доведеться ходити домівками, шукати шляхи, як налагодити контакт. Але оазяни самі приходять до мене. Останнього разу їх було вже сто шість. Це досить велика паства для одного незмінного пастора, і вона далі зростає. Я віддаю їм усю свою можливу увагу, всі свої сили, і якби в мене було більше часу, я багато чого б іще зробив, перш ніж навіть подумати про те, щоб іти стукати у двері до тих, які не приходять до мене. Хоч у них і дверей немає...

— Гаразд, — промовив Остін. — Якби вам усе ж таки трапився хворий, який погодився би прийти до нас і дозволити, так би мовити, оглянути його... Чи її...

— Чи що вони там таке, — додала Флорес.

— Я зроблю все, що зможу, — сказав Пітер. — Але річ у тім, що я нічого не тямлю в медицині. Я не впевнений, чи зміг би розпізнати якісь специфічні хвороби... в котрогось із нас, не кажучи вже про оазян. Я маю на увазі, що не зможу розгледіти ознаки й симптоми захворювання.

— Авжеж, звісно, ви не зможете, — зітхнув Остін.

Мавп’яче обличчя медсестри Флорес зненацька осяяв спалах інтелекту, і вона заговорила знову:

— Отже, ті, з якими ви зараз маєте справу, можуть бути хворими, а ви про це не знаєте. Вони можуть бути хворими всі до одного.

— Я так не думаю, — відказав Пітер. — Я вибудував із ними дуже довірливі стосунки. Вони розповідають мені все, що в них на думці. До того ж я працюю разом із ними, я бачу, як вони рухаються. Вони повільні й обережні, але це для них нормально. Гадаю, я зміг би зрозуміти, якби щось пішло зовсім не так.

Флорес кивнула. Схоже, Пітер її не переконав.

— Моя дружина — медсестра, — промовив він. — Як шкода, що її немає поруч!

Остін звів брови:

— У вас є дружина?

— Так, — відповів Пітер. — Її звати Беатріс.

Назвавши ім’я своєї коханої, він наче зробив відчайдушну спробу надати їй особистих рис, яких вона ніколи не матиме в очах цих людей, що не знайомі з нею.

— А ви... — Остін завагався. — Ви підтримуєте зв’язок?

Пітер на мить замислився; йому пригадалася розмова з Тускою:

«У твоєму житті є хтось особливий?» — «Ні, не схоже на те».

— Підтримуємо.

Доктор зацікавлено скинув голову.

— До нас сюди нечасто потрапляє хтось, кого... ну, знаєте... вдома чекає близька людина. Я маю на увазі близька людина, з якою...

— З якою підтримується зв’язок.

— Ага.

— Беа дуже хотіла б теж опинитися тут, — промовив Пітер.

Уперше за тривалий час у його пам’яті зринув яскравий і цілісний спогад про Беатріс, що сиділа біля нього в аміківському кабінеті, досі у своєму медсестринському халаті, скривившись від занадто міцного чаю, який їй запропонували. За якусь частку секунди вона змінила вираз свого обличчя так, ніби чай всього-на-всього надто гарячий, і з усмішкою обернулася до аміківських екзаменаторів.

— Це багато чого змінило би, — мовив далі Пітер. — Для мене і для всього проекту. Але АМІК не погодився.

— Ну, вона, мабуть, провалила тести на придатність, — зі співчутливим виглядом відказав Остін.

— Їй ніхто не давав ніяких тестів. Кілька разів розмовляли з нами обома, а потім дали зрозуміти, що решта співбесід будуть тільки для мене.

— Повірте мені, — сказав Остін. — Ваша дружина провалила тест на вразливість до модельованих умов довкілля. На тих співбесідах була Елла Рейнман? Маленька худорлява жіночка з дуже коротко підстриженим сивим волоссям?

— Так, була.

— Вона проводить цей тест. І всі її питання стосувалися вразливості до умов нашого середовища. Вашу дружину швиденько проаналізували й відсіяли, повірте мені. Дивовижно, що вас не відбракували. Напевно, ви відповідали зовсім інакше.

Пітер відчув, як червоніє. Зненацька йому стало вже цілком тепло у своєму одязі.

— Я і Беа, ми все робимо разом. Усе. Ми як одна команда.

— Мені прикро це чути, — сказав Остін. — Я маю на увазі, мені шкода, що ваша дружина не змогла полетіти з вами.

Він підвівся. Флорес і Ґрейнджер встали також. Час було залишати морг.

Опісля йти було нікуди, окрім як до свого номера, а він наганяв на Пітера депресію. Узагалі, за своєю природою Пітер не був людиною депресивною. Саморуйнівною — так, бувало. Але ніколи похмурою. Щось у його кімнаті на аміківській базі було таке, що висмоктувало його енергію і змушувало почуватися наче ув’язненим у клітці. Може, це просто була клаустрофобія, хоча Пітер ніколи раніше не страждав від неї, а одного разу навіть влаштувався на сон у сміттєвому контейнері, ще й із кришкою, яка щільно закрилася над ним, — і був радий такому прихистку. Пітер досі пригадував те відчуття подиву, коли посеред ночі купа сміття, на якій він спав, почала нагріватися й огортати теплом його напівзамерзле тіло. Така малоймовірна, несподівана великодушність від неістоти неначе дала Пітерові змогу наперед зазнати того блаженства, яке він згодом відчуватиме в лоні Христа.

Але цей номер на аміківській базі таких відчуттів не викликав. Кімната, хоча й була простора й чиста, здавалася Пітерові гнітючою і позбавленою смаку — навіть коли жалюзі було відтулено і сонячне сяйво, відбиваючись від стін і меблів, сліпило очі. І як це тільки можливо, щоб приміщення було сонячним і гнітючим водночас?

Температуру Пітер також не міг відрегулювати як слід. Він вимкнув кондиціонер, від якого буквально дрижаки брали, але відтоді весь час було спекотно. У самій лише спеці Оази, без лагідних повітряних течій, що врівноважували б її, нічого приємного не було. Господь напевне знав, що робить, коли створював цей світ, так само як знав, що чинить, коли створював усі інші. Клімат планети був винятково розумною і досконалою системою, що сама себе регулювала. Опиратися їй було безглуздо. Не раз Пітер стояв у своєму номері біля вікна, притиснувши долоні до нього, і уявляв, як натискає сильно на скло, як воно розлітається на скалки і хвиля ласкавого теплого повітря рине крізь отвір.

За допомогою жалюзі Пітер міг на кілька годин штучно створювати в кімнаті темряву — такої змоги в поселенні, де сонце світило над ним понад сімдесят годин поспіль, у нього не було. Здавалося б, на базі йому мало спатися краще, але ж ні — йому спалося гірше! Коли Пітер прокидався, йому, наче з похмілля, боліла голова, і годину чи й більше він був не в гуморі. Відкидаючи нудьгу, брався тлумачити Святе Письмо й виготовляти книжечки для оазян, але невдовзі виявив, що тут сил йому вистачає не настільки довго, як у поселенні. Якщо там Пітерові вдавалося долати перевтому, виходячи за межі своїх можливостей, і працювати вісімнадцять, дев’ятнадцять, навіть двадцять годин поспіль, то тут, у своїй кімнаті на аміківській базі, Пітер ладен був полишати все після дванадцяти чи тринадцяти годин. Але й заснути легко не вдавалося. Він лежав на своєму жорсткому пружинному матраці, уп’явшись очима в порожню сіру стелю над ним, рахував пощербини і щоразу, уже поринаючи в сон, вихоплювався з непритомності, спантеличений спалахом думки: чому стеля порожня, куди ж поділися прекрасні картини?

Аміківська база потрібна була Пітерові лише для одного — читати листи від Беа. Навіть якщо він не відповідав на них так часто, як належало, однаково хотів їх отримувати. Що ж до його такої недбалості, почасти річ була в тому гнітючому стані, що находив на нього в цьому номері. Йому очевидно треба було писати коханій просто з місця своєї роботи, звідти, де все відбувалося. Як часто, після якоїсь важливої події, пов’язаної з оазянами, Пітер шкодував, що не може надіслати дружині коротенького повідомлення, доки думки в його голові ще свіжі! Десятки разів! Може, й сотні! Поза тим, чоловік підозрював, що АМІК навмисно влаштував усе так, щоб Пітер мав змогу спілкуватися з Беа тільки тут, на базі. Але ж навіщо? Мусить же бути спосіб установити в поселенні оазян якийсь електрогенератор, обладнати таку собі релейну станцію! Заради бога! Ці люди будують дощові центрифуги — вони завиграшки мають упоратися з таким простим завданням. Треба буде обговорити це питання з Ґрейнджер. Вона ж повторює весь час, що її завдання — допомагати Пітерові. Ось нехай і допоможе.

Якби він міг спілкуватися з Беа у поселенні, то вбив би відразу двох зайців. У селищі розум його був ясний, і Пітер розслаблявся. До того ж буде й практична користь — він зможе раціональніше використовувати власний час. У його роботі через певні проміжки наставала мить, коли Пітер мав визнати, що день закінчився (незалежно від того, як яскраво світило сонце). Тоді він змушений був сідати в ліжко, що стояло за кафедрою, і обмірковував свої останні успіхи, готуючись до сну. Іноді, коли мозок його відмовлявся вимикатися, тіло було знесиленим, а з-поміж оазян довкола не було нікого, Пітер сидів так, байдикуючи, годинами. Він міг би в цей час писати Беа. Якби «постріл» встановили в церкві, біля його ліжка, Пітер мав би змогу писати коханій щодня — тобто кожні двадцять чотири години, ба навіть частіше. Їхнє спілкування було би більше схоже на бесіду, а не на... не на те, у що воно загрожувало перетворитися.

Дорогий Пітере!

Яке неймовірне полегшення, яка радість нарешті отримати твого листа! Мені так сильно тебе бракує! Тепер навіть іще більше, коли я розумію, яке це неймовірно рідкісне — і яке неймовірно ПОТРІБНЕ — щастя: мати змогу спілкуватися бодай із однією людиною в цьому житті, яку ти любиш і якій довіряєш. Звісно, ми обговорюємо всяку всячину з колегами на роботі, допомагаємо людям, що потрапили у скруту, розмовляємо з незнайомцями, продавцями і «друзями», яких знаємо все життя, але які нам зовсім не близькі. Усе це добре, але іноді мене охоплює відчуття, ніби мені бракує половини душі.

Будь ласка, не переймайся дуже тим, що МАЄШ писати, просто ПИШИ. Не мовчи ні про що! Щоразу, як ти вирішуєш оминути якусь подію, вона лишається невидимою, і я не бачу тебе. Кожна найменша дрібниця, про яку ти пишеш, — наче дорогоцінний промінчик, що вихоплює твій образ із темряви.

Усе звучить так захопливо, так хвилююче! І так загадково. Чи ж оазяни справді такі добросерді, як ти їх описуєш? Невже в них немає геть нічого лихого? Я би припустила, що вони прагнуть справити на тебе хороше враження, але хто його знає, що випливе, коли вони розслабляться і «скажуть все напрямки»[49]. Я впевнена, ти побачиш, що вони — як і кожна істота — мають більше особистих рис і дивацтв, ніж здається. Навіть коти з одного виводка, подібні як дві краплини води, виявляють найрізноманітніші химери, коли пізнаєш їх краще.

До речі, про котів... Джошуа стає ДУЖЕ нервовим. Він неабияк перелякався тоді, коли у ванній було розбите скло і по всьому будинку від протягу грюкали двері. Тепер він сіпається від кожного незнайомого звуку і взяв собі за звичку спати під ліжком. Я чую, як він сопе там, шарудить і вовтузиться поміж капцями, якимись паперами, зіпсованими будильниками і бозна-чим, що там іще є. Я намагалася діставати його звідти, але Джошуа просто забивався подалі під ліжко. Він здригається, коли їсть, і озирається після кожного ковтка. Я посадила його собі на коліна, коли взялася писати тобі цього листа, а тепер мені терміново треба до вбиральні по-маленькому, але якщо я зжену кота з колін, він заховається кудись і зникне на весь вечір. Учора я присіла в кухні, щоб переглянути незрозумілого листа від газової компанії, і Джошуа застрибнув мені на коліна. Я сиділа не рухаючись і нічого не роблячи цілу вічність, мені аж ноги задубіли. А потім повз наш будинок проїхала швидка із ввімкненою сиреною, і кіт зіскочив. Може, сходити з ним до котячого психіатра? Просто зараз він мурчить. Шкода, що ти його не можеш почути. Прикро, що ВІН не може почути ТЕБЕ, і зрозуміти, що ти поїхав не назавжди.

Ще кілька слів щодо твого листа... Я намагатимуся не писати так багато про той жах, що коїться тепер в усьому світі. Я розумію, що в тебе голова зараз зайнята зовсім іншим і тобі важко усвідомлювати всі подробиці цих подій і все, що вони означають. Лише сподіваюся, ти розумієш, що мені це все усвідомлювати також нелегко. Мене ці катастрофи так само вражають і приголомшують. І лякають.

Але сьогодні хороший день. Моя рука не болить і потроху гоїться. Наступного тижня я вже сподіваюся вийти на роботу. Будинок майже просох, у ванній порядок. Прийшов лист від страхової, яка, якщо я правильно зрозуміла їхню химерну мову, обіцяє відшкодувати збитки. Мушу визнати, це величезна несподіванка — хвала за неї Господу! У жовтій пресі цими днями щосили шельмують страхові компанії, які відмовляються виплачувати відшкодування: аж рябіє від статей зі світлинами про порядних дебелих представників робітничого класу, які все своє життя платили внески, а тепер, коли їхні будинки сплюндрували хулігани абощо, їх жорстоко обдурено. ЕПІДЕМІЯ ЗРАДИ — кричить «Дейлі експрес». Вони, мабуть, іще ніколи не використовували таких розумних слів у своїх заголовках! І до чого котиться світ? (Вибач, я обіцяла полегше на цю тему, еге ж?)

Ти ж знаєш, зазвичай я не читаю жовтих газет, але «Дейлі експрес» пообіцяла кожному своєму читачеві безплатний батончик «Баунті», а я так давно його не куштувала. Шоколад (чи то пак його відсутність) тепер має у моєму житті величезне значення, і я стала справжнім знавцем, де дістати собі лагоминку. Батончики з печивом, такі як «Твікс» і «Кіт Кет», роздобути відносно легко, також продається багато підроблених «Снікерсів» в упакованні з арабським письмом на ньому. Але в «Баунті» є щось таке всередині — цей майже камфорний післясмак, який так ніжно лоскоче пазухи носа, — що жодні інші ласощі не можуть його замінити. Принаймні, коли ти вагітна. Утім, виявилося, що ця пропозиція «кожному читачеві» — просто шахрайство. Замість батончика тобі дають талон, який можна обміняти тільки в певних крамницях, яких ніде тут поблизу немає.

Але, якщо не зважати на «Баунті», ситуацією з харчами на сьогодні я цілком задоволена. Я щойно обжерлася яєчнею з консервованими грибами й беконом. Яйця та бекон я купила у вуличній ятці — на паркованні біля колишнього «Теско» обладнали такий собі базарчик, де торгують фермери. На яйцях немає маркування, чи дати, чи будь-яких позначок, вони всі різного розміру, з пір’ям, що поприлипало до них, і курячим послідом. Однак вони свіжі й смачні, і я дуже сумніваюся, що ці фермери мають дозвіл ось так продавати їх на вулиці. А бекон було загорнуто в папір і нарізано товстими шматками — його нарізав сам фермер, власноруч! Знову ж таки, мабуть, проти правил. Торгівля на базарчику йде жваво і без жодної реклами. Фермери постійно докладають товари з фургонів на свої прилавки, і люди розкуповують майже все. Нехай їм щастить у цій справі, кажу я. Може, загибель великих корпорацій і не буде такою катастрофічною, як кажуть усі довкола. Либонь, просто звичайні люди торгуватимуть продуктами на місцях — як МАЛИ б робити це завжди. Я й раніше гадала, що купувати бекон, який везуть аж із Данії, — просто божевілля.

Напевно, мені взагалі не варто їсти бекон. Біллі прочитав мені лекцію про м’ясоїдство, коли ми йшли на виставку котів. Він вегетаріанець. Рейчел теж була, але потім «вийшла зі зав’язки». Це сам Біллі так сказав. Він часто свариться зі сестрою — може, це одна з причин, чому хлопець такий пригнічений. Шейла каже, що він живе на печених бобах, грінках і бананах, тому що не дуже полюбляє овочі. Отакий справжній англійський вегетаріанець! Але він має рацію щодо страждань тварин, яких розводять на фермах.

Усе так заплутано, правда? Тварини страждають, але ж Ісус їв м’ясо і не цурався рибалок. Останнім часом мені страшенно хочеться риби — мабуть, бракує вітаміну D, — і я зовсім не відчуваю себе винною, коли розмащую по грінці кілька сардинок, хоча й бачу, як їхні маленькі оченята дивляться на мене. Ними харчується наша дитина — ось як я пояснюю це собі.

Ти мало розповідаєш про аміківців. Їм ти теж проповідуєш чи зосередився тільки на оазянах? Пам’ятай, що байдужі й незацікавлені такі самі цінні для Бога, як і ті, хто вже віддав свої серця Христові. Напевно, в аміківській спільноті мали б виникати серйозні проблеми, адже вони працюють так далеко від дому, в умовах, либонь, доволі складних. Серед них чимало алкоголіків? Наркоманів? Вони багато грають в азартні ігри? А сексуальні домагання трапляються? Гадаю, усе це там має бути.

Я телефонувала Ребеці стосовно повернення на роботу, і, поміж іншим, вона розповіла, що зараз працює здебільшого у відділенні травматології й що кількість травм, отриманих через насильство у стані алкогольного сп’яніння, невимовно зросла. Вибач, не знаю, чи можна це зараховувати до всіх тих нещасть, що випали на долю нашого світу, — а я ж обіцяла тобі про них не згадувати. Не думаю, що це можна порівняти зі землетрусами чи з крахом велетенських корпорацій. Але це дуже помітно на вулицях нашого містечка, коли я вранці виходжу на прогулянку. Раніше блювотиння не було на КОЖНОМУ кроці, це вже точно. Шкода, що на все це доводиться дивитися дітям і старим людям. Я цілком серйозно вже роздумувала взяти відро і швабру й помити самій усю околицю. Учора я вже навіть наповнила відро мильною водою, але коли спробувала піднести його, то зрозуміла, що це погана ідея. Тож я обмежилася тим, що витерла блювотиння біля нашого порога. «Кожен має нести свій тягар, перш ніж братися за тягарі інших», — так, здається, або схоже сказано в «Посланні до галатів». Ти, певна річ, процитував би цей вірш дослівно.

Пітер сидів перед «пострілом», розминаючи пальці. Він знову ввімкнув кондиціонер, і в кімнаті було прохолодно. Одягнутий у дишдашу, шкарпетки і светр, він почувався доволі комфортно, хоча й трохи кумедно. Перед цим Пітер помолився. Бог підтвердив йому, що зараз нічого нагальнішого чи важливішого за спілкування з дружиною немає. Із його місією все гаразд; могло би бути ще краще, якби Пітер присвячував їй кожну хвилину свого часу, але Господь не очікує від нього надлюдської самовідданості. У іншому місці, далеко звідси, колись Усевишній поєднав чоловіка з жінкою, і чоловік дозволив собі занедбати дружину. Настав час спокутувати власну провину.

Дорога Беа ,— писав Пітер. — Я писав замало й запізно. Пробач мені. Я дуже сильно кохаю тебе. Я так хотів би, щоб ти була поруч! Сьогодні я дізнався, що Елла Рейнман — та схожа на суриката сухоребра жіночка, що сиділа на аміківських співбесідах, — це якийсь нібито психолог. Вона, виявляється, оцінювала тебе і забракувала. Ця новина страшенно мене засмутила. Я почувався таким ображеним за тебе! Хто вона така, щоб судити про твою придатність до такої місії, як ця, із кількох уривків розмови? Вона й бачила тебе лише двічі або тричі, коли ти приходила відразу з роботи, із головою, забитою думками про пацієнтів. Тобі навіть ніколи було відійти від усього цього. У мене ця Рейнман досі перед очима: ця її чудернацька голова, що висовується з кашемірового гольфа. І оцінює тебе.

Сідає сонце. Нарешті. Це чудовий час, і він триває тут багато годин поспіль.

Я спробую краще змалювати тобі, що тут відбувається. Не втямлю, чому так тяжко дається мені описувати все на папері. Ми ніколи досі й не стикалися з цим моїм ґанджем, бо ж кожен день свого життя проводили разом. І через це тепер «Послання апостолів» набувають для мене зовсім іншого значення. Павло, Яків, Петро та Іван не дуже багато розповідають про умови свого життя, правда ж? Науковцям доводиться вишукувати поміж рядків бодай найменший натяк на місце, де апостоли могли тоді жити. Якби Павло хоча б кількома словами описав свою в’язницю...

До речі, про в’язниці: мій номер наганяє на мене...

Пітер зупинився, а тоді стер незавершене речення. Було б неправильно скаржитися на свої житлові негаразди Беа, якій нещодавно довелося зазнати стількох клопотів.

До речі, про апостола Павла, — знову взявся до листа Пітер.— Вірш, на який ти посилаєшся, дослівно звучить трохи інакше, і я не впевнений, що в «Посланні до галатів», 6:5, ідеться саме про те, що «кожен має нести свій тягар, перш ніж братися за тягарі інших». Цей розділ складний до розуміння, і в кожному його вірші головна думка змінюється, але я гадаю, що загалом Павло тут каже про те, що, переконуючи інших не грішити, не варто забувати, що всі ми грішники. Не найзрозуміліше з усього того, що він написав (до того ж це було написано рукою, а не продиктовано, як деякі інші послання), і мушу визнати, що, коли б мені довелося перефразовувати цей уривок для оазян, упоратися з ним було б ой як нелегко. На щастя, в Біблії чимало доступніших уривків, які, я переконаний, будуть барвистими і змістовними для моїх нових братів у Христі.

Пітер знову зупинився. Образи. Беа потрібні образи. Де ж їх узяти, ці образи?

Я сиджу зараз за «пострілом» у своїй дишдаші, оливково-зеленому светрі та шкарпетках і маю вигляд, мабуть, повного ідіота. Моє волосся відростає все довше й довше. Я думав було підрізати його ножицями чи навіть познайомитися з аміківським перукарем, але потім вирішив лишити все так, як є, доки не повернуся до тебе. Краще за тебе ніхто мене не підстриже. А ще це наче символ того, що ми робимо одне для одного. Я не хочу втрачати ці наші маленькі традиції.

Пітер подумав іще трохи.

«Я дуже втішений, що твоя рука гоїться. Вона потрібна тобі, і не тільки для роботи! Я так хотів би знову відчути її притиснутою до низу моєї спини. Твоя рука тепла і завжди така суха. Я не маю на увазі, ніби це погано. Я просто кажу, що вона ніколи не буває вогкою і липкою на дотик, вона завжди м’яка й суха, як рукавичка зі щонайніжнішої шкіри, неймовірно дорога рукавичка без жодного шва. Отакої — як жахливо це звучить! Із такими метафорами про кохання поет із мене вийшов би нікудишній, еге ж?

Мені прикро чути про Джошуа. Бідолаха так жахливо почувається. Щоб подати нам надію, я можу сказати єдине: коти — це тварини звичок, а звички не обов’язково залишаютьсяназавжди. Пригадуєш, як Джошуа тривалий час нападав на твої робочі туфлі й гриз їх, а потім зненацька його перемкнуло на щось інше? А ще пам’ятаєш, коли в нас був старий бідолашний Тайтус, ми думали, що вже доведеться нести його назад до притулку для тварин, тому що всю ніч він вив і ми були на ранок цілковито знесилені? А одного дня він просто припинив це робити. Тож не втрачатимемо надії щодо Джошуа. Розбите вікно та вітер, який гуляв по хаті, певно, налякали його, але тепер, коли в будинку знову тепло й затишно, я певен, він заспокоїться. Гадаю, правильно, що ти не витягуєш тваринку силою з-під ліжка. Він вилізе сам, коли буде готовий. І не думаю, що є потреба в тому, щоб ти сиділа напружена, коли він лежить у тебе на колінах, і боялася поворухнутися, аби тільки він не зіскочив. Він відчує, що ти стривожена, і це лише посилить його неспокій. Моя порада така: погладь його, коли він застрибне тобі на коліна. Отримуй задоволення від його присутності. А коли ти схочеш до вбиральні чи до іншої кімнати, узяти щось, скажи Джошуа ніжно, що тобі треба встати, а потім візьми його й опусти на підлогу, швиденько, але не різко. Погладь по голові раз чи два, а потім іди. Привчай його розуміти, що ці перерви тимчасові й нічого страшного в них немає.

Мої пасторські обов’язки на аміківській базі, мушу визнати, доволі обмежені. Як ти знаєш, я проводив одну похоронну церемонію, а після неї мав добру розмову з людьми, які зосталися. Особливо я розговорився з однією жінкою на прізвище Манілі, яка сказала, що відчула присутність Бога, і, схоже, була не проти поглибити це відчуття. Але відтоді я бачив її тільки раз, у коридорі, коли вона виходила з їдальні й привіталася до мене тоном, що означав: „Рада тебе бачити, але не займай мене, я дуже поспішаю!“ Тут усі зайняті. Вони не носяться як скажені, просто роблять те, що мають тут робити. Вони не настільки стримані, як оазяни, але нервів тут значно менше, ніж можна було очікувати.

Загалом, мушу сказати, що всі аміківці — навдивовижу порядні й неконфліктні люди. Сваряться вони вкрай рідко. Лише підсміхуються одне над одним, і, буває, трапляються незначні суперечки, яких важко уникнути, коли купа зовсім різних людей намагається зжитися разом. Наскільки я знаю — я це щойно зрозумів, пишучи тобі, — тут немає жодних правоохоронних сил. І дивно те, що це зовсім не видається дивним, якщо ти розумієш, про що я. Усе своє життя на вулицях, чи на роботі, чи у школі я завжди миттєво відчував, як СИЛЬНО люди підсвідомо ображаються на інших людей. Здається, всім ось-ось увірветься терпець, незабаром вони втратять спокій. Ти відчуваєш, що ця злість може перерости в насилля. Тож ідея правоохоронних сил видається цілком логічною і потрібного. Але в суспільстві, де всі дорослі і просто виконують призначені їм завдання, кому потрібна ватага хлопців у формі, що без діла намотують кола? Це видається безглуздям.

Звісно, частина заслуг належить „сухому закону“. Теоретично алкоголь тут можна придбати — він коштує просто неймовірні гроші, чималий шмат від тижневої платні аміківця, — але його ніхто не купує. Іноді ці люди жартують, буцімто збираються його купувати, глузують один з одного про випивку, подібно до того як люди кепкують про секс із тими людьми, з якими ніколи насправді його не матимуть. Коли доходить до діла, виявляється, що алкоголь нікому тут, схоже, і не потрібен. Деякі чоловіки також згадували про наркотики. Але я зрозумів, що це все лише чоловічі хвастощі або, може, визнання того, що колись давно вони справді вживали наркотики. Я наркотики за милю занюхаю (у переносному розумінні), і я ладен закластися, що тут немає жодних. Не те щоб усі аміківці були схибленими на здоровому способі життя — тут доволі строкате зборисько людських екземплярів: хтось на межі ожиріння, хтось приземкуватий, а декілька мають такий вигляд, наче раніше себе зовсім не шкодували. Однак тепер для них це вже все в минулому. (Як, дасть бог, усе буде в минулому і для нашого Джошуа!)

Про що ти ще питала? А, так, — азартні ігри. Цього я тут також не помітив. Я багатьох розпитував про те, чим вони займаються. „Працюємо“, — відповідали мені. А коли я уточнював: „А у вільний від праці час що ви робите?“ — вони називали мені безневинні види діяльності: читають книги стосовно їхньої галузі, гортають старі журнали, ходять до тренажерної зали, плавають, грають у карти (не на гроші), перуть одяг, в’яжуть вигадливі наволочки, сидять у кафе-їдальні, де спілкуються зі своїми колегами про роботу. Я чув тут просто дивовижні розмови. Чорний як ніч нігерієць і світлявий швед із блідим обличчям сиділи пліч-о-пліч, пили каву й цілу годину безперервно обмінювалися думками про термодинаміку. Із того, що вони говорили, я розумів приблизно три слова з десяти. (Переважно „і“, „якщо“, „отже“!) Наприкінці розмови швед сказав: „Отже, моїй ідеї нічого не світить, так?“ — а інший тільки стенув плечима й широко всміхнувся. Ось такі тут розваги щоп’ятниці ввечері! (Звісно, я використовую „щоп’ятниці“ лише як образний вислів. Я геть утратив лік дням тижня.)

О, ще один приклад того, що вони роблять на дозвіллі. Купка людей збирається, щоб поспівати разом — вони це називають Клуб акапельного співу. Співають легеньких, відомих, давніх пісень. („Ніякого Френка Синатри, — запевнила жінка, що заохочувала мене приєднатися до них, — і нічого сумного чи тяжкого“.) Я не бачив жодних свідчень того, що хтось із них пише оповідання, чи малює, чи різьбить. Це пересічні люди, анітрохи не наближені до мистецтва. Тобто я не маю на увазі, що вони пересічні за інтелектом, тому що всі вони очевидно висококваліфіковані й розумні люди. Я про те, що їх цікавлять лише практичні питання.

Що ж до сексуальних домагань...»

У двері постукали. Пітер зберіг те, що написав, як чернетку, і пішов відчинити. За дверима стояла Ґрейнджер. Її очі були червоні й спухлі від плачу, і кумедного вигляду Пітера, що стояв перед нею у своїй хламиді, светрі й шкарпетках, було не досить, щоб змусити її усміхнутися. Ґрейнджер виглядала як людина, якій украй потрібно, щоб її хтось обійняв.

— Мені треба поговорити з тобою, — сказала вона.

19 І він вивчить її будь-якою ціною

Ґрейнджер, либонь, не могла зрозуміти, що це таке купою лежить на Пітеровому ліжку. Принаймні їй очевидно не вдавалося втямити, якого біса ці речі там роблять.

— Я підкажу, — промовив Пітер, усміхнувшись. — Це мотки шерстяних ниток.

Ґрейнджер не відповіла, навіть не гмикнула — просто стояла нерухомо, утупившись поглядом у ліжко. У Пітеровому номері гостю сісти можна було тільки на один із двох стільців або на ліжко. Один стілець стояв перед «пострілом», на екрані якого було видно Пітерове особисте листування з дружиною, на іншому стільці лежав великий стос паперів, а на ліжко було накидано різнокольорових мотків шерстяної пряжі. Пурпурової, жовтої, білої, світло-блакитної, багряної, сірої, лимонної тощо. У кожен моток було встромлено велику голку, за якою тягнулася волохата нитка.

— Я зшиваю книжечки, — пояснив Пітер, махнувши рукою на стос паперів.

Він узяв одну з уже готових, розгорнув у себе на грудях і показав шерстяну нитку, що скріплювала посередині складені вдвоє аркуші.

Ґрейнджер здивовано закліпала очима.

— Це можна було би зробити степлером, — сказала жінка.

— Я пробував, — відповів Пітер. — Виявилося, що оазяни бояться вколотися скріпками. «Голка-голка ховається від пальця», — кажуть вони.

— А клеєм?

— Клей швидко розповзається від вологи.

Ґрейнджер далі дивилася на ліжко. Мабуть, дивувалася, навіщо для цього так багато пряжі, та ще й різнокольорової.

— Так кожен Обожнювач Ісуса матиме особистий примірник Святого Письма, — пояснив Пітер. — Нитки різного кольору роблять кожну книжечку унікальною. Ну, і ще моє... е-е... безладне шитво.

Ґрейнджер запустила пальці у волосся, показуючи цим рухом, що для неї це все дуже дивно.

Пітер кинув брошурку на ліжко до мотків ниток і поквапився прибрати зі стільця стос біблійних роздруківок. Потім жестом запросив жінку сісти. Вона сіла. Поставивши лікті на коліна і зціпивши руки, гостя втупилася в підлогу. Мовчанка тривала близько півхвилини, що за цих умов здалося досить тривалим часом. Нарешті Ґрейнджер заговорила — приглушеним рівним тоном, неначе розмірковувала вголос.

— Шкода, що Остін показав тобі той труп. Я не думала, що він це зробить.

— Я бачив трупи й раніше, — м’яко відповів Пітер.

— Це жахливо: перед твоїми очима лежить неначе жива людина, а насправді ж то людини немає.

— Людина ніколи не зникає остаточно, — промовив Пітер. — Але так, це сумно.

Ґрейнджер піднесла руку до рота і з раптовим шаленством, наче кішка, взялася гризти ніготь свого мізинця. Потім так само раптово спинилася.

— Де ти дістав усі ці нитки?

— Мені їх дав один аміківець.

— Спрінгер?

— Еге ж, він.

— Голубець іще той!

— Але ж тут із цим немає проблем, хіба ні?

Ґрейнджер зітхнула, і голова її тяжко похилилася на груди.

— Тут ні з чим немає проблем. Хіба ти цього досі не помітив?

Пітер дав жінці ще півхвилини, але Ґрейнджер неначе зачарована дивилася на килим. Груди її підіймалися й опускалися. Вона була одягнута в білу бавовняну блузку з рукавами, занадто короткими, щоб приховати шрами на передпліччях. Із кожним вдихом її груди надимали тонку тканину блузки.

— Ти плакала, — сказав Пітер.

— Ні, не плакала.

— Ти плакала.

Ґрейнджер підвела голову і глянула йому у вічі.

— Гаразд, плакала, — мовила жінка.

— Чому ти страждаєш?

Вона вдавано посміхнулася:

— Це ти мені скажи, лікарю.

Пітер опустився на коліна біля її ніг, влаштувавшись якомога зручніше.

— Ґрейнджер, я не вмію бавитися в ці котики-мишки. Ти прийшла до мене, щоб поговорити. Я слухаю тебе. Тобі болить серце. Розкажи мені чому.

— Мабуть, це те, що зветься... сімейні проблеми.

Ґрейнджер терла пучками пальців одна об одну, і Пітер зрозумів, що колись вона курила, і зараз їй хочеться заспокоїти себе цигаркою. А ще він подумав, як дивно, що більше ніхто з аміківців не проявляв таких дрібних звичок у своїй поведінці, попри високу ймовірність того, що деякі з них багато курили у своєму попередньому житті.

— Мені всі тільки й повторюють, що тут ні в кого немає сім’ї, про яку хотілося б згадувати, — мовив Пітер. — Туска називає це «Іноземний легіон». Але так, я не забув. Я щодня молюся за Марлі Ґрейнджера. Як він?

Жінка пирхнула, і через те, що вона нещодавно плакала, трохи шмарклів бризнуло їй на губи. Роздратовано щось буркнувши, вона витерла рукавом обличчя.

— А Бог хіба тобі не каже?

— Не каже мені що?

— Чи з тими людьми, за яких ти молишся, усе гаразд?

— Бог... не наймався до мене на роботу, — відказав Пітер. — Він не зобов’язаний звітувати мені, як просуваються справи. До того ж Йому добре відомо, що я, власне, зовсім не знаю твого батька. Будьмо відверті: доки ти не розповіси мені про нього більше, Марлі Ґрейнджер для мене — тільки ім’я.

— Ти маєш на увазі, що Богові потрібно більше інформації, перш ніж він зможе...

— Ні-ні, я кажу про те, що Всевишньому не потрібно, щоб я розповідав Йому, хто такий Марлі Ґрейнджер. Господь знає і розуміє твого батька до... до найменшої молекули на його віях. Мета моєї молитви не в тому, щоб Бог звернув увагу на твого батька. Я молюся, щоб висловити... — Пітер завагався, підшукуючи влучне слово, хоча схожі розмови йому вже траплялися не раз. Кожен випадок, однак, здавався особливим. — Я молюся, щоб донести Богові свою любов до іншої людини. Це моя можливість урочисто висловити власне занепокоєння долею небайдужих мені людей.

— Ти ж тільки-но сказав, що мій батько для тебе лише ім’я.

— Я маю на увазі тебе. Мені не байдуже, що буде з тобою.

Ґрейнджер сиділа немов заклякнувши, зціпивши зуби й не кліпаючи очима. Сльози набрякли, замерехтіли і впали. На якусь мить здалося, що вона ось-ось зовсім розридається, але жінка опанувала себе — і роздратувалася. Пітер збагнув, що дратівливість була її захисним механізмом: ця колючість оберігала її м’яке черевце, наче голки дикобраза.

— Якщо молитва — тільки спосіб висловити занепокоєння, — промовила жінка, — який тоді в ній сенс? Так само політики висловлюють своє «занепокоєння» війнами, порушенням прав людини та іншими неподобствами, за якими вони просто спостерігають збоку і нічого не роблять. Це просто порожні слова, неспроможні нічогісінько змінити бодай на дещицю.

Пітер похитав головою. Здавалося, минуло багато років, відколи з ним сперечалися ось так. Під час його пасторування вдома таке з ним траплялося чи не щодня.

— Я розумію, що ти відчуваєш, — сказав він. — Але Бог не політик. І не поліціянт. Він творець Всесвіту. Неймовірно могутня сила, у трильйони разів більша за Сонячну систему. І звісно, коли в нашому житті щось іде негаразд, природно сердитися і прагнути перекласти на когось відповідальність зате, що трапилося. На когось іншого. Але звинувачувати Бога... Це те саме, що звинувачувати закони фізики в тому, що вони дозволяють страждання, або звинувачувати силу тяжіння за те, що відбуваються війни.

— Я ніколи не казала, ніби когось звинувачую, — відповіла Ґрейнджер. — І ти перекручуєш. Я не ставатиму навколішки перед законами фізики і не молитимуся їм, бо закони фізики не можуть мене почути. А ось Бог якраз мав би зарадити у хвилину скрути.

— Із твоїх слів може здатися, наче Бог...

— Мені тільки хотілося б, — урвала його Ґрейнджер, — щоб цьому твоєму пречудовому й дивовижному Богові хоча б інколи не було на все начхати.

У жінки вирвався здушений болісний схлип, Ґрейнджер не витримала й голосно розридалася. Пітер, що досі стояв навколішки, подався вперед і обійняв її рукою за спину, що здригалася від плачу. Їм обом незручно було в такій позі, але жінка нахилилася вперед і притиснулася головою йому до плеча. Її волосся лоскотало Пітерові щоку, збуджуючи й бентежачи своєю м’якою близькістю та незнайомим запахом. Туга за дружиною хвилею наринула на нього.

— Я не казав, що Йому байдуже, — прошепотів Пітер. — Він турбується про всіх нас, дуже сильно. Так сильно, що навіть став одним із нас. Втілився в людину. Ти можеш собі це уявити? Творець усього, будівничий галактик народився людською дитиною у простій сім’ї в невеличкому містечку на Близькому Сході.

Ще схлипуючи, жінка розсміялася Пітерові в плече, засякавши, напевно, светр.

— Ти ж насправді не віриш у це.

— Присягаюся, вірю.

Ґрейнджер знову розреготалася.

— Але ж ти й ненормальний!

— Я впевнений, що не більш ненормальний, ніж усі решта тут.

Якусь мить обидва не рухалися й не розмовляли. Очистившись від гніву, Ґрейнджер розслабилася. Пітерові приємно було відчувати поряд її тепле тіло, приємніше, ніж він очікував, коли потягнувся до неї, щоб обійняти. Відтоді як іще на зорельоті Бі-Джи та Северин витягали Пітера з ліжка-колиски, ніхто більше не торкався до його тіла, окрім як для того, щоб потиснути руку. Оазяни не були схильними до обіймів навіть між собою. Іноді вони поплескували один одного по плечу, але не більше, а губ, щоб цілуватися, у них не було. Давно — дуже давно — Пітер не торкався так до свого ближнього.

Але в такій незручній позі у нього почала боліти спина: напруженими були ті м’язи, які він рідко застосовував. Якщо не розімкнути обіймів найближчим часом, Пітер міг утратити рівновагу, і його рука, яка зараз підтримувала Ґрейнджер за талію, могла під натиском ваги його тіла зненацька потягнути жінку за собою.

— Розкажи мені про свого батька, — попросив він.

Ґрейнджер сіла прямо на своєму стільці, дозволивши Пітерові, як він і сподівався, відсторонитися від неї так, щоб це не здалося навмисним. Позирнувши на жінку, Пітер відзначив, що плач не додав їй вроди, навпаки: обличчя вкрилося плямами, набрякло і втратило жіночність, і вона знала про це. Пітер ввічливо відвів погляд убік, доки Ґрейнджер витирала очі рукавом, пригладжувала рукою волосся й намагалася загалом привести себе до ладу.

— Я не знаю багато про батька, — сказала жінка. — Я не бачила його відтоді, як мама померла. Це сталося двадцять п’ять років тому. Мені було п’ятнадцять.

Пітер порахував. Нагода була не дуже вдала для компліменту, але Ґрейнджер виглядала значно молодшою від сорока років. Навіть після плачу.

— Але ж ти знаєш, що він хворіє? — підказав Пітер. — Ти ж казала мені, що він скоро помре.

— Я так думаю. Він уже геть старий. Мені мало би бути байдуже. Він своє пожив, — і знову її пальці взялися вертіти уявну пачку цигарок. — Але він мій батько.

— Якщо ви не спілкувалися такий тривалий час, хіба не може бути, що він уже помер? Або, навпаки, живе собі десь на пенсії, насолоджуючись здоровою і щасливою старістю?

— Ні.

— Ні?

— Ні. — Вона недовірливо зиркнула на Пітера, але потім пом’якшала, неначе вирішивши дати йому другий шанс. — У тебе ніколи не буває відчуттів, які ти не можеш пояснити?

— Відчуттів, які я не можу пояснити?

— Коли ти щось відчуваєш, щось, що відбувається саме цієї миті. І ти переконаний у цьому. Ти жодним чином не можеш цього знати, але ти просто знаєш. А потім, трохи пізніше, виявляється... що ти мав цілковиту рацію. Тобі хтось розповідає — може, хтось, хто бачив це на власні очі, — що все відбувалося насправді, саме тоді, коли ти про це думав, і саме так, як ти це собі уявляв. Неначе твій мозок прийняв точний радіосигнал.

Пітер витримав погляд жінки, опираючись мимовільному бажанню кивнути. На її запитання, схоже, не було ніякої іншої прийнятної відповіді, окрім як погодитися, а потім узятися правити один одному байки про незбагненні передчуття, які виявилися правдивими. Але річ була в тому, що Пітера ніколи особливо не цікавили такі психічні феномени, і вони з Беа часто помічали, що саме ті люди, яких найбільше вабило надприродне, зазвичай були найменше спроможними розгледіти очевидні причини того, чому їхнє власне життя в повному безладі. Звісно, Пітер не міг заявити таке Ґрейнджер. Він саме збирався сказати щось дипломатичне про те, як віра може бути таким передбаченням, яке не залежить від рідкісних збігів обставин, коли жінка знову заговорила:

— Хай там як, а кілька місяців тому в мене виникло таке відчуття про мого батька. Я побачила його в коридорі лікарні на ліжку з коліщатками. Безліч лікарів котили його, дуже швидко, і начебто всі кричали: «Дорогу! Дорогу!» Я бачила все це так яскраво, наче сама бігла за ліжком разом із ними. Тато був притомний, але геть збитий з пантелику. До руки було під’єднано крапельницю, але він нишпорив нею в кишені своїх штанів, шукаючи гаманець. «Я заплачу! Я заплачу!» — повторював батько. Він знав, що його справи кепські, і боявся, що йому відмовлять у лікуванні. Його обличчя... воно було не схоже нате, яке я запам’ятала, батька було важко впізнати, він скидався на старого волоцюгу, якого підібрали на вулиці. Але я знала, що це мій тато.

— А після цього були в тебе ще якісь... передчуття?

Ґрейнджер заплющила очі, втомлена чи то від спогадів про своє ясновидіння, чи то від своєї відвертості з Пітером.

— Я думаю, він перебувається так-сяк, — голос її звучав невпевнено.

— Що ж, — промовив Пітер, — я молюся за нього.

— Навіть попри те, що будівничому галактик однаково?

— Ґрейнджер, — почав він, але зненацька роздратувався через формальність звертання на прізвище. — Можна я буду називати тебе Алекс? Чи Александрою, якщо це твоє повне ім’я?

Жінка заціпеніла, наче Пітер сунув руку їй між ноги.

— Звідки...

— Ти писала моїй дружині, пригадуєш?

Вона порозмірковувала над цим якусь хвилю.

— Краще Ґрейнджер, — відповіла жінка, але тон її не був холодним. Побачивши, що Пітер розгубився, вона пояснила: — Із прізвищами тут простіше. Мабуть, це нагадує, що ми всі тут на роботі, якої в нас чимало.

Пітер відчув, що їхню зустріч закінчено. Хай по що Ґрейнджер приходила до нього, вона або отримала це, або ні. Шкода тільки, що в нього не було змоги пояснити їй детальніше, що таке молитва. Що молитва нічого не має до прохань, які або виконуються, або відхиляються. Її суть полягає в тому, щоб свою енергію — незначну наодинці — доєднати до значно потужнішої сили, яка зветься Божою любов’ю. Власне, молитва — це підтвердження того, що ти є частиною Бога, проявом його Духу, тимчасово поміщеного в тіло. Це диво, за своєю суттю схоже на людське втілення Христа.

— Ти говориш як відповідальний працівник, — промовив Пітер. — Але, Ґрейнджер, скажи мені ось що: як ти гадаєш, у чому полягає моя робота?

Він думав, що розмову, можливо, ще вдасться розвернути в бік віри.

— Ощасливити оазян, — відказала Ґрейнджер, — щоб вони допомагали нам облаштовуватися тут. Або принаймні не заважали.

— І все?

Вона знизала плечима.

— Зробити приємне Спрінґеру, зацікавившись його неабиякою колекцією в’язаних наволочок.

— Він чудовий хлопчина, — заперечив Пітер. — Такий приязний.

Ґрейнджер підвелася, щоб іти.

— Авжеж, приязний, авжеж. Дуже-дуже-дуже приязний. Ми всі тут приязні, хіба ж ні? Лагідні, мов котенята, як каже Туска. — Вона замовкла, щоб справити більше враження, а потім виразним, спокійно-зневажливим голосом, що пройняв Пітерову душу холодом, промовила: — Обісрані котенята. З відрізаними яйцями.

Кілька хвилин по тому, лишившись на самоті, Пітер, трохи спантеличений, узявся дописувати листа Беа.

Що ж до сексуальних домагань, тут цього, схоже, також немає.

Якийсь час Пітер сидів і дивився на екран, намагаючись вирішити, що писати далі. Він, певна річ, співчував Ґрейнджер і прагнув їй допомогти, але мусив визнати, що боротьба з її неспокійною натурою цілковито його виснажила. Дивно, тому що під час свого пасторування вдома він щодня стикався з неспокійними натурами, і це ніколи його не втомлювало — навпаки, Пітера бадьорила думка про те, що його розмова з людиною, душа якої ховалася за агресивною обороною, може призвести до різких змін. І це могло трапитися будь-коли. Неможливо передбачити ту мить, коли людина врешті побачить, що відкидає власного Творця, опирається самій Любові. Багато років ці люди наосліп, затинаючись, продиралися крізь своє життя у громіздкому панцирі, який мав їх захищати, аж одного дня усвідомлювали, як незручно їм у цих тісних і непотрібних латах, скидали їх і впускали в себе Ісуса. Заради таких миттєвостей витерпіти можна що завгодно.

Я щойно провів трохи часу з Ґрейнджер , — написав Пітер, вирішивши, що належить поділитися враженнями з Беа, доки вони ще свіжі. — Але це не чоловік, як ти гадала, а жінка. Утім вона не дозволяє мені називати її на ім’я. Тут усі звертаються один до одного на прізвище. Навіть ті, що товаришують між собою.

Хай там як, а Ґрейнджер, поза всяким сумнівом, найвразливіша людина серед усіх, із ким я познайомився на аміківській базі. Однієї миті вона в чудовому гуморі, а наступної, неначе ти натиснув не на ту кнопку, її настрій раптом змінюється, не встигнеш і оком змигнути. Вона стає не те щоб злою, просто дратівливою або замкнутою. Але сьогодні вона відкрилася більше, ніж будь-коли. Ця жінка приховує якісь глибокі, незагоєні рани, і, щоб зрозуміти, звідки вони, треба буде багато часу, я в цьому впевнений. Узагалі дивно, як її відібрали для цього проекту. Мабуть, на співбесідах вона видалася врівноваженішою і спокійнішою. А може, вона справді БУЛА тоді більш врівноваженою і спокійною, ніж тепер. У нашому житті трапляються миті, коли ми, попри всі негаразди, здаємося собі нездоланними, а буває, що, тільки-но прокинувшись, ми вже почуваємося слабкими і стривоженими, хоча все йде добре. Навіть найнепохитніший християнин не захищений від незбагненної втрати рівноваги. Хай там як, а Ґрейнджер, схоже, сумує здебільшого через складні стосунки зі своїм батьком, якого вона не бачила двадцять п’ять років. Я певен, ти б її зрозуміла! Власне кажучи, я переконаний, що краще за тебе ніхто з нею не поспілкувався б на цю тему. Якби тільки ти була тут!

До речі, я дізнався справжню причину, чому ти НЕ тут. Кілька годин тому я познайомився...

Доки Пітер нишпорив у пам’яті, намагаючись відшукати там ім’я доктора Остіна, він пригадав, що вже писав про це на початку листа, перш ніж Ґрейнджер його перервала. Він стер зайві слова, відчуваючи з кожною секундою дедалі більшу втому.

Буду прощатися з тобою і відсилати цього листа. Він лишався недописаним увесь час, доки тут була Ґрейнджер, і мені соромно, що я змусив тебе так довго чекати на відповідь. Ти маєш рацію, коли докоряєш мені за зайву вимогливість до себе. Від сьогодні буду виправлятися! (Жартую.) Більше таких затримок із відповідями не буде. Надсилаю цього листа тобі, а сам сідаю писати наступного.

Кохаю

Пітер

Дотримуючи свого слова, він натиснув «Надіслати», відкрив іншого листа Беа і перечитав його. Цього разу Пітер відкинув думку про те, що мусить ретельно відповідати на кожне її запитання. Дружині це було не потрібно. Їй необхідні лише дві прості речі: переконатися, що коханий прочитав її листа, й отримати яку-небудь відповідь. Його очі зупинилися на тому місці, де Беа описувала свою рану на руці, що вже майже загоїлася: «Блідо-рожева, і пов’язка трохи натерла, але загалом усе виглядає добре!» Пітер негайно ж узявся писати відповідь.

Дорога Беа!

Який я радий чути, що твоя рука так добре гоїться! Коли дізнався, що ти поранилася, я був нажаханий, і ця новина для мене — справжнє полегшення. Будь ласка, не поспішай повертатися до роботи. Тобі потрібно повністю одужати самій, щоб піклуватися за іншими. До того ж лікарня кишить всякими паразитами, як ти сама знаєш — і я маю на увазі не тільки...

Пітер подумав хвилину-другу, намагаючись пригадати ще одне забуте ім’я, але видобути його з надр пам’яті виявилося неможливо, попри те що цю людину вони з Беа згадували щодня останні роки два.

...твого колегу-параноїка з кучерявим волоссям. Хоча мені тут усе добре вдається, я сумую за тобою. Якби тільки ти була поруч! Так шкода, що тебе відсіяли. Я, звісно, послуговуюся своїми егоїстичними мотивами, але не тільки. Проекту загалом твоя присутність пішла б на користь. Хай які там були критерії в АМІК, але вони припустилися великої помилки. Саме когось такого, як ти, тут і бракує. Оточення тут... як би це пояснити? Переважна (поважна?) більшість чоловіків. Тобто жінок довкола достатньо, але вони не змінюють загального настрою, esprit de corps[50], якщо хочеш. Такі взаємостосунки, як тут, зазвичай асоціюються з військовими силами чи, може, з великим будівельним проектом (яким усе це і є, сподіваюся). Жінки не розхитують човен, не намагаються ожіночити це місце, вони просто пристосовують свою натуру до цих умов.

Можливо, це несправедливе узагальнення. Зрештою, жінки зовсім не зобов’язані відповідати тому уявленню про жіночність, що засіло в моїй голові. Але навіть так, я мушу зауважити, що це не те середовище, в якому я почуваюся затишно, і я не припиняю думати, що тут було би значно краще, якби додати до загального розмаїття кількох жінок, подібних до тебе.

Утім я аж ніяк не стверджую, що є багато жінок, схожих на тебе! Звісно, ти — єдина у світі!

Що ж до тендерного питання в оазян, то тут усе непросто. Я досі не розібрався з їхніми статями — вони не розуміють моїх питань про це, а я не розумію їхніх відповідей! Із того, що я бачив, статевих органів у них там, де можна очікувати, немає. У них народжуються діти — нечасто, як на мене, але це трапляється, тож дехто з моїх Обожнювачок Ісуса — матері. Я б не сказав, що в їхній поведінці можна простежити якісь особливі материнські риси. Оазяни ВСІ — по-своєму — дуже пов’язані між собою і дбають одне про одного. Я прихилився до них усією душею. Мені здається, ти також полюбила б їх, якби ця пригода випала й тобі.

Ще треба сказати про оазян, що вони дуже добрі. Надзвичайно турботливі. Спочатку цього не помічаєш, але потім усе стає очевидним. Під час нашого останнього зібрання в церкві трапився такий випадок: ми всі співали, коли раптом одна з картин упала зі стелі (її було не досить надійно прикріплено — це тяжко зробити без цвяхів, гвинтів чи якихось інших гострих предметів). Картина упала просто на руку Обожнювачці Ісуса Номер П’ять. Ми всі дуже перелякалися. На щастя, панно було не надто важке, і з Номером П’ять усе гаразд — переломів немає, тільки синець. Але те, як довкола неї зібралися всі решта, було просто неймовірно. Вони всі по черзі обіймали її і гладили з неабиякою ніжністю. Я ще ніколи не бачив такого вияву загальної любові й турботи до одного з членів громади. Номер П’ять зніяковіла й засоромилася — а зазвичай вона доволі говірка! Вона моя улюблениця.

Пітер зупинився знову. Так вихваляти іншу особу жіночої статі — хоч людини, хоч не людини — було не надто тактовно, коли власна дружина почувалася невпевнено. У нього з Беа завжди були такі стосунки, коли кожен із них міг спокійно висловити захоплення іншою людиною, не важливо, якої статі, адже обоє були впевнені в міцності й непорушності своїх взаємин. Утім... Пітер, видаливши «Вона моя улюблениця», написав:

Із нею мені найприємніше спілкуватися.

Усе одно щось тут було негаразд.

Але, звісно, ніщо з цього не є для мене таким важливим, як наші з тобою рідкісні й дорогоцінні стосунки , — написав він. — Нещодавно мені так виразно згадалося наше весілля! І твоя весільна сукня, і те, як ти вдягала її згодом.

Будь ласка, пиши мені ще. Я знаю, що ти написала вже багато листів, а я не надто старанно відповідав на них, але це не означає, що я не ціную спілкування з тобою. Я страшенно скучив за тобою. І мені прикро, що тобі здалося, ніби певні теми для мене неприйнятні. Кохана, пиши про що тобі хочеться. Я твій чоловік. Ми маємо жити одне для одного.

Кохаю

Пітер

Слова ці, хоча й щирі, здавалися трохи неприродними. Тобто без підготовки Пітер сказав би все те саме, якби Беа лежала в його обіймах, притиснувши голівку до його плеча, але... писати ці слова на екрані комп’ютера й надсилати їх у космос — то було зовсім інше. Змінювалися відтінок та інтонація почуттів, подібно до того як ксерокопія зі світлини втрачає теплоту й важливі дрібниці оригіналу. Його кохання до дружини перетворювалося на карикатуру, і Пітерові бракувало хисту, щоб змалювати його як слід, яскраво й виразно.

Він відкрив третього листа Беа, маючи намір одразу настрочити відповідь на нього, але вже читаючи: «Дорогий Пітере», — і уявляючи, як надрукує: «Дорога Беа», — Пітер занепокоївся, щоб Беатріс було не подумала, ніби він намагається вислужитися перед нею. Ще більше його розхвилювало те, що це справді могло бути так. Він переглянув листа дружини, доволі довгого. У другому абзаці промайнуло щось про пошту, яка надійшла нещодавно, зокрема про якийсь лист від міської ради, у якому Пітера повідомляли, що йому належить перереєструватися у списку виборців. Заповнити якусь анкету, тому що «ваше місцезнаходження змінилося». Звідки вони довідалися? Беа не знала, чи це була просто звична передвиборча підготовка у дещо настирливішій формі, чи справжня погроза, що могла спричинити негативні наслідки. Але що він мав робити? І яка різниця? Невже Беа гадає, що його так тривожить втрата права голосу на наступних виборах? Що Пітер непокоїться через те, що у владу пролізе черговий брехливий і безликий бюрократ? Навіщо вона розповідає йому це все?

«Кохана, пиши про що тобі хочеться», — щойно переконував він дружину. Мабуть, треба було дописати: «Окрім того, із чим я не хочу мати справи».

Пітер рвучко підвівся зі стільця, опустився навколішки, стулив долоні й почав молитися:

— Господи, будь ласка, допоможи мені. Я втомився й заплутався, і випроби, які випали мені, поза моїми силами на цю мить. Укріпи мене, Господи, дай зрозуміти чітко свою мету і... допоможи зберегти самовладання. Моя прекрасна Беа самотня й заклопотана: дай і їй сили, вкажи їй мету. Дякую Тобі, Господи, за те, що її рука гоїться. Дякую Тобі також за те, що Ти явив себе Обожнювачці Ісуса Номер Чотирнадцять в її годину скрути. Я сподіваюся, тепер із нею все буде гаразд. Я молюся за Обожнювача Ісуса Номер Тридцять Сім, брат якого досі цурається його за віру в Тебе. Дай йому втіху. Я молюся, щоб у належний час його брат також прийшов до нас. Будь ласка, Господи, загостри мій розум, коли я буду наступного разу спілкуватися з Обожнювачем Ісуса Номер Вісім. Він чогось хоче від мене, але занадто сором’язливий, щоб сказати це, а я надто нетямущий, щоб зрозуміти. Я молюся за Шейлу, Рейчел та Біллі Фреймів — найпаче за Біллі, який далі страждає через розлучення батьків. Я молюся за Рея Шервуда, бо його хвороба Паркінсона прогресує.

Він завагався. Може, Рей уже помер. Пітер давно нічого не чув про нього. Багато років він згадував Рея та його хворобу у своїх молитвах тільки тому, що йому здавалося бездушним припиняти це робити лише через те, що вони давно не бачилися. До того ж Пітерові було небайдуже. У його пам’яті досі чітко поставало Реєве обличчя, усміхнене, однак пройняте страхом перед похмурим майбутнім, куди він прямував разом зі своїм зрадливим тілом.

— Я молюся за Чарлі Ґрейнджера, — далі промовляв Пітер. — Я молюся за те, щоб одного дня він побачив свою доньку. Я молюся за Ґрейнджер. Я відчуваю, що вона в небезпеці, що гіркота затруює їй душу. Молюся і за Туску: життя, сповнене розчарувань, наділило його грубою шкірою. Пом’якши його, Господи, коли буде на те воля Твоя. Я молюся за Манілі. Молюся за те, щоб той спалах, коли на мить вона відчула потребу в Тобі, виявився чимось більшим за скороминущий порив. Будь ласка, нехай він розів’ється у глибокий пошук Христа. Я молюся за Коретту, яка дала ймення цьому місцю і мала великі надії на те, що нічого поганого з нею не трапиться, що все піде на краще. Нехай її життя стане кращим, Господи!

У животі загурчало. Але Пітер знав, що Господь іще не отримав від нього всієї тієї оголеної щирості, яку має отримувати. Якщо він покине молитву на цьому місці, вона буде якоюсь наче завченою, навіть трохи поверховою.

— Я молюся за людей на Мальдівах, у Північній Кореї і... е-е... Гватемалі. Вони не існують для мене як особистості, і мені дуже соромно через це. Але вони існують для Тебе. Пробач мені, Господи, убогість та себелюбство мого розуму. Амінь.

Однаково незадоволений, Пітер потягнувся за Біблією і розгорнув її навмання, лишаючи Богові вирішувати, яка сторінка має потрапити на очі. Він робив так тисячі разів, розшарпавши, мабуть, корінці кількох Біблій. Цього разу Всевишній обрав сторінку тисяча двісті шістдесят сьому, і перші слова, які Пітер прочитав, були: «Виконуй працю благовісника, сповняй свою службу»^[51]. Це було напучування апостола Павла, яке він написав Тимофію в шістдесят восьмому році нашої ери, але також це була порада, яку Бог давав Пітерові просто зараз. Сповняти свою службу? Хіба він не сповняє? Хіба він не робить усього можливого? Очевидно ні, інакше Бог не скерував би його погляд на цей рядок. Але що ще Пітер має робити? У пошуках підказки він переглянув решту сторінки. Перед очима промайнули слова «навчено», «навчився», «навчання». Пітер поглянув на сторінку тисяча двісті шістдесят шосту. Ще один рядок упав йому в очі: «Силкуйся поставити себе перед Богом гідним, працівником бездоганним, що вірно навчає науки правди»^[52]. Навчати правди? Навчати Біблії? Але ж він уже присвятив цьому не одну годину. Може... Бог каже йому навчитися чогось самому?

Він підійшов до вікна й поглянув крізь скло. Сонце зійшло, але стояло ще досить низько на небі, засліплюючи Пітера сяйвом. Він приклав долоню до чола дашком і побачив надворі, на голому асфальті, зорову оману: полчища людських тіл, що просувалися вперед із дальнього крила бази. Пітер кліпнув, щоб мана зникла. Але вона зосталася.

За кілька хвилин він уже був надворі, доганяючи натовп аміківців. Здавалося, всі мешканці бази полишили її й усім гуртом прямували в бік дикого поля, де закінчувалося асфальтобетонне покриття. Спершу Пітер подумав, що це, мабуть, пожежна тривога, або що сталася якась аварія і будівлю наповнив отруйний газ. Але всі здавалися спокійними, у доброму гуморі. Дехто досі тримав у руках чашки з кавою. Чорношкірий чоловік усміхнувся до Пітера й кивнув йому; це був той аміківець, що поділився з ним мафіном першого дня Пітера на базі, але чийого імені (чи то Руд, чи то Руні) він не міг до пуття пригадати. Дві жінки, з якими він не був знайомий, також помахали йому. Натовпом ширився жвавий гомін. Це було схоже на чергу на концерт чи до парку розваг.

Пітер порівнявся з найближчою до нього людиною, яку він знав на ім’я. Нею виявилася Гейз, та педантична інженерка, що виголошувала промову на офіційному відкритті Центрифужно-енергетичної станції. Після того Пітер декілька разів спілкувався з нею і згодом навіть почав отримувати задоволення від того, якою занудою вона була. Її занудність була такою чудесною, що переходила вже в таке собі дивацтво, а те, що вона сама цього не усвідомлювала, було кумедно і трохи навіть зворушливо. Пітер помітив, що інші аміківці ставилися до неї так само. Коли жінка починала бубоніти, в очах у тих, хто її слухав, спалахував веселий вогник.

— Що ми всі тут робимо? — запитав її Пітер.

— Я не знаю, що ви тут робите, — відказала жінка. — Я можу тільки сказати, що ми тут робимо.

Почуті від когось іншого, ці слова могли б видатися грубими або насмішкуватими. Але Гейз просто висловлювала щирий намір залишатися в межах того, про що вона могла говорити впевнено.

— Нехай так, — погодився Пітер. — То що ви тут робите?

— Нам зателефонували з Матері, — відповіла Гейз.

— Справді? — Йому знадобилося кілька секунд, щоб збагнути, що йдеться про Великий Нацицьник. Ніхто, крім Гейз, не називав його Мати, але інженерка вперто повторювала цю назву за першої-ліпшої нагоди, сподіваючись, що вона таки прищепиться.

— Нам сказали, що сюди прямують тварини. Ціла хмара. Чи, може, ми не розчули? Можливо, мало бути «отара»? — Гейз насупилася через таку невизначеність. — Хай там як, велика кількість тварин.

— Тварин? А що це за тварини?

— Тутешні, — відповіла Гейз, знову не виходячи за межі своїх знань.

— Я гадав, тут немає тварин!

Гейз помилково сприйняла Пітерове захоплення за недовіру.

— Я певна, що свідченням наших колег, які працюють на Матері, можна цілком довіряти, — промовила жінка. — Я не вірю, що вони вирішили так нас розіграти. Ми обговорювали такі розіграші на зібраннях і дійшли висновку, що вони контрпродуктивні й потенційно небезпечні.

Пітер кивнув, перевівши увагу на місцевість попереду. Видно було погано, не тільки через яскраве сонячне сяйво, а й через густий туман, що вирував при землі, розіславшись на сотні метрів, наче хмара примарного перекотиполя. Зір його викидав коники: здавалося, попереду, виринаючи з туману, рухаються якісь темні, нечіткі об’єкти, але за мить виявилося, що це острівці рослинності, яка скромно чіплялася корінням за грунт.

Юрмисько людей зійшло з асфальту і ступило на м’яку землю. Пітер оглянув передні ряди аміківців і зауважив, хто йшов першим. То був Станко, хлопчина з їдальні. Його довготелеса постать рухалася напрочуд зграбно; довгі руки метлялися вільно й невимушено. Зненацька Пітер збагнув, як дивно, зважаючи на обставини, що у Станка в руках немає ніякої зброї. Власне... ні в кого не було. Власне... власне кажучи, а хіба Пітер узагалі бачив пістолет, відтоді як опинився на Оазі? Невже ця громада справді живе без зброї? Невже таке може бути? Якщо це так, то це просто дивовижно... Але, з іншого боку, чи ж розумно так легковажити безпекою? Хіба не траплялося тут випадків, коли вийти без рушниці в руках було би повним божевіллям? Хто дозволив цю всезагальну вилазку людей, озброєних лише цікавістю? Чи не йдуть вони всі бува на зустріч смерті, приречені бути затоптаними або роздертими на шматки лютими звірами?

Відповідь не забарилася. Вітерець відігнав туман, перед очима постала широка смуга чистого поля, і зненацька проступила хмара, чи то отара, якихось істот, що наближалися, — штук вісімдесят-сто. Хтось із аміківців гучно видихнув, дехто загукав, хтось тихо щось забубонів — кожен відповідно до своєї вдачі. А потім залунав неминучий сміх. Тварини були завбільшки з курей. Ба навіть із курчат.

— Ну ви тільки-но подивіться на це! — протягнув, сяючи усмішкою, Станко.

Істоти здавалися напівптахами, напівссавцями. Оперення вони не мали, голий покрив їхнього тіла був рожевий і шкірястий, поцяткований сірим. Голови, схожі на качині, похитувалися влад із їхнім перехнябистим кроком. По боках звисали кволі рудиментарні крила, що трохи смикалися від руху, але загалом мляво теліпалися, наче вивернуті зі штанів кишені. Їхні тушки, округлі, наче горщики, були напрочуд тлустими, а хода — поважною і кумедною.

— Не ві-і-і-і-ірю своїм очам! — почувся голос Бі-Джи.

Пітер очима відшукав його в натовпі, але між ними було з десяток людей, і розштовхувати їх було б неввічливо.

Наче за спільною мовчазною згодою, усі спинилися, щоб не наполохати тварин. А зграя все наближалася перехильцем, очевидно не переймаючись чужопланетними глядьками. Їхні товсті тушки не сповільнювали кроку і просувалися вперед покволом, але неухильно. Здалеку було незрозуміло, скільки кінцівок під їхніми черевцями, дві чи чотири. Коли тварини підбігли ближче, виявилося, що в них чотири коротеньких ноги, м’язистих і дужих, зовсім не подібних на пташині. Лапи, схожі на ласти, були вкриті пухом, значно темнішим, ніж решта тіла, і через це здавалося, ніби тваринки взуті в черевики.

— Ой, які ж вони няшні! — вигукнув хтось.

— Та не те слово! — відгукнувся хтось інший.

Зблизька голови тварин були вже не так подібні до качиних, їхні дзьоби були м’ясистіші й трохи обвисали, як собачі морди. Крихітні,близько посаджені, порожні оченята справляли враження крайньої тупості. Тварини не озиралися по боках, не дивилися одне на одного — їхній погляд було спрямовано тільки вперед. І на своєму шляху, куди б він не вів, вони мусили проминути аміківську базу. Тварини не видавали ніяких звуків, окрім приглушеного розміреного чалап-чалап-чалап.

— І як ми назвемо цих тварючок? — запитав хтось.

— Куроверти!

— Каченяшки!

— А як щодо «товстюхів»?

— Сіренята!

— Ксеноссавці!

— Млявики!

— Обід!

Знявся шквал реготу, але хтось одразу ж загорлав:

— Навіть і не думай про це, Пауелле!

— Може, хоча б одненького спробуємо? — запропонував Пауелл.

— А що як вони мають високорозвинений інтелект?

— Не сміши мене.

— А може, тубільці вважають їх священними.

— А хто взагалі сказав, що вони їстівні? — почувся жіночий голос. — Може, вони отруйні, як бозна-що.

— Вони прямують до Міста Потвор, — указав рукою Станко. — Якщо їх можна їсти, зрештою, вони будуть у нас. Ну, тобто нам їх дадуть. І все буде кошерно.

— Що ти маєш на увазі — «кошерно»?

— Я не... я кажу, що тоді в цьому не буде нічого непорядного. Просто частина звичної угоди.

— Які ж ви всі огидні! — зауважив іще один жіночий голос. — Як ви тільки можете думати про те, щоб з’їсти цих малюків? Хіба ж вони не гарнюні?

— Гарнюні? Ці овочі? Поглянь їм в очі. У них у мозку три звивини, не більше.

— Може, вони кусаються?

Отак вони й стояли, жартували й раділи як діти, доки чудернацька процесія посувалася повз них.

— Агов, Пітере! Як воно, братухо?

То був Бі-Джи. У веселому гуморі, хоч і мав потребу скористатися серветкою: судячи з вершкових «вус», що облямовували його верхню губу, цей вихід на прогулянку очевидно заскочив Бі-Джи під час того, як він їв чи пив щось біле й пінисте.

— У мене все гаразд, Бі-Джи, — відказав Пітер. — Трохи втомлений. А в тебе як справи?

— Усе торчком, старий, усе торчком. Ну ти скажи, хіба ці чуваки не прикольні? — Він указав на зграю тварин, що посувалася повз них, погойдуючи гладкими задками і не порушуючи строю.

— Неймовірне видовище, — погодився Пітер. — Я радий, що не пропустив його. Мені ніхто нічого не сказав.

— Передавали по гучномовцю, братухо. Голосно й чітко.

— У моїй кімнаті нічого не передавали.

— Ет, вони, напевно, вимкнули його у твоєму номері, старий. Із поваги до тебе. Тобі ж треба зосередитися на всіляких своїх духовних справах. Воно тобі треба, щоб хтось по п’ятдесят разів на день гудів над вухом: «Такий-то й такий-то, зайдіть, будь ласка, в кімнату номер двадцять п’ять!», або «Прохання всьому персоналу з’явитися на вантажний пост!», або «Перукар приймає одну годину в кімнаті номер дев’ять!», або «Агов, усі! Піднімайте свої дупи і хутко до виходу зі Східного крила, тому що до нас суне ватага кумедних маленьких чортенят!»?

Пітер усміхнувся, однак новина про те, що його відімкнули від системи загального оповіщення, стурбувала. Він і без того був відгороджений від життя мешканців бази.

— Що ж, — зітхнув він, — я б дуже засмутився, якби прогавив таке.

— Але ж ти не проґавив, братухо, — засяяв усмішкою Бі-Джи. — Ти не прогавив. — Він моргнув бровами, вказуючи вгору. — Тобі, напевно, звідти маякнули, еге ж?

— Може, й звідти.

Зненацька Пітера охопила втома; на плечах важким тягарем повисли просяклий потом одяг і невгамовне відчуття власної неповноцінності. У голові знову спливли загадкові вказівки Бога про потребу вчитися і сповняти свою службу.

Бі-Джи перейшов до справи: через це, власне, він і пробивався крізь натовп своїх колег до Пітера.

— То як би їх назвав ти?

— Кого — їх?

— Наших прикольних дружків, — відказав Бі-Джи і махнув рукою в бік полчища, яке відходило.

Пітер замислився на мить.

— Оазяни мусять мати якусь назву для них.

— Нам від того користі катма, братухо.

Бі-Джи скривився, висолопив язика і почав белькотати, як ідіот. Уже за секунду, з незворушністю професійного комедіанта, він набув поважного вигляду.

— Відтоді як зник Тартальйоне, — сказав він, — зрозуміти, що мурмочуть ці чуваки, не може ніхто. Ти чув стару байку про кенгуру, Пітере?

— Ні, Бі-Джи, не чув. Розкажи мені стару байку про кенгуру.

Зграя тварин уже повністю проминула їх, поступово просуваючись далі до своєї мети. Дехто з аміківців іще вдивлявся в поріділі ряди тварин, але більшість уже починала потроху повертатися на базу. Бі-Джи обхопив Пітера рукою за плечі, немовби пропонуючи іти разом.

— Колись давним-давно, — розпочав він, — жив собі один чувак, мандрівник, якого звали капітан Кук. Він шукав в океані нові-новісінькі землі, висаджувався на них і відхапував їх у чорношкірих пациків, які там жили. Ну, отож поплив він аж до Австралії. Ти знаєш, де це?

Пітер кивнув.

— Тут багато хто дупля не ріже в географії, — мовив Бі-Джи. — Особливо якщо не був у тому місці, про яке запитують. Ну, але менше з тим. Отож, капітан Кук висаджується в Австралії й бачить цих дивови-и-ижних тварин. Здорові такі, волохаті тварюки з торбою на пузі, стрибають собі довкола на двох величезних кролячих ногах, і все таке. От Кук і запитує чорношкірих пациків: «Чуваки, а як ви називаєте цих тварюк?» А пацики йому й відповідають: «Кенгуру».

Пітер гмикнув, відчуваючи, що зараз буде кумедна розв’язка.

— Через багато років якийсь тіпок вивчив мову чорношкірих пациків, і знаєш, що виявилося? «Кенгуру» означає: «Ми не січем по-твоєму, братухо!»

Бі-Джи зайшовся реготом, усе його дебеле тіло аж здригалося від нападу веселощів, доки він супроводжував пастора назад у лоно цивілізації. Пітер теж сміявся, і, тимчасом як його губи розтягувалися у правильну форму, а з горла видобувалися відповідні звуки, він зрозумів, чого Господь хоче від нього. Пітер повинен вивчити оазянську мову. І він вивчить її за всяку ціну.

20 Якщо вона це зробить, усе буде гаразд

І вони розпочали. Щільно притиснувшись, Пітер і Беа більше не бачили одне одного. Вуста їхні злилися, очі було міцно стулено, а тіла могли бути будь-чиїми тілами від створення світу.

Минуло кілька хвилин, і Пітер зовсім прокинувся. Беа була за мільярди миль від нього, а він волікся до пральної машини, тримаючи в руках зіжмакані брудні простирадла. За вікном стояв той самий сонячний пополудень, який був і тоді, коли Пітер лягав спати. Кімната, як і раніше, купалася в золотому сяйві, і здавалося, наче сам час запікся на сонці, тоді як десь далеко-далеко звідси дні й ночі його дружини мерехтіли непобачені, змінюючи одне одного.

Пітер запхав простирадла в металевий барабан пралки. Напис «БЕРЕЖІТЬ ВОДУ! МОЖЕ, ВИПРАТИ ЦЕ РУКАМИ?» трохи мучив його совість, але він досі не пригадував, щоб його сперма тхнула так сильно, і він боявся, що якби спробував відіпрати це все руками, то їдкий запах рознісся би по всій кімнаті, і, зайшовши до Пітера, його відчув би будь-хто. Наприклад, Ґрейнджер.

Пітер зачерпнув із пластикової посудини трохи мильної стружки й засипав у пралку. Стружка була м’якою, воскуватою, наче її натерли з бруска того мила, яке виготовляли ще на стародавніх миловарнях. Цей мийний засіб очевидно не був хімічного походження. Може, то був білоквіт в одному з міріадів його проявів? Пітер нахилився до посудини й принюхався, але сморід його тіла перебивав усі інші запахи. Він затріснув дверцята пральної машини і ввімкнув її.

Дивно, але протягом свого перебування серед оазян Пітер ніколи не мастурбував і нічного сім’явилиття в нього теж не траплялося. Неначе Пітерове сексуальне єство поринало у сплячку. Він залишався чоловіком, і чоловіче причандалля звисало в нього між ногами, але воно просто було там, не відіграючи жодної ролі, як мочка вуха. Лише коли Пітер повертався на аміківську базу, його сексуальність прокидалася. Так само, тільки на базі, він відчував увесь тягар самотності.

Він стояв голий біля «пострілу». Екран був холодний і темний, хоча Пітер не міг пригадати, чи вимикав прилад. Мабуть, коли він спав, той вимкнувся сам, щоб заощадити енергію. Пітер сподівався, що, перш ніж утома зморила його, він таки надіслав Беа, що він там їй писав. Усе було наче в тумані. І його слова, і її. Пітер невиразно пригадував щось про килими у вітальні, які треба було викинути. Чи, може, це було про фіранки? І щось про пацюків. Так, про пацюків: Беа пішла викинути пакет зі сміттям до вже переповненого бака (сміттєвози почали їздити нерегулярно) і перелякалася до смерті, коли звідти вистрибнув щур, ледь їй не на обличчя.

«Пацюк, мабуть, налякався не менше за тебе»,— таке або щось подібне написав Пітер дружині, щоб заспокоїти її.

Зачинившись у душовій кабінці, він намилився і почав відмиватися, тимчасом як поряд відпиралася його білизна. Гаряча як окріп вода несла сім’я з Пітеровим ДНК і тихо булькотіла у зливних трубах.

Чистий і витертий насухо, Пітер сів за «постріл» і потягнувся перевірити, чи немає нових листів від Беа, коли помітив, як по плечу стікає краплина крові. Він мив голову і, коли шкріб її, здер із вуха засохлу кірку. Опіки добре гоїлися, але вуха мали багато кровоносних судинок, і потрібно було бути обережним, щоб не завадити клітинам епідермісу робити свою справу. Пітер озирнувся, шукаючи гігієнічні серветки, а потім пригадав, що АМІК ними свій персонал не забезпечує. У нього десь був і лейкопластир, але на плече впала ще одна краплина, і йому не хотілося переривати всю валізу. Натомість Пітер узяв труси й натягнув їх на голову так, щоб тканина прилягла до закривавленого вуха.

«Господи! Аби тільки зараз несподівано не зайшла Ґрейнджер...»

Пітер знову всівся за «постріл». Завантажилося нове повідомлення. Він відкрив його, очікуючи побачити на екрані слово «дорогий».

Пітере![53]

Я страшенно сердита на тебе! Ти мій чоловік і я лбюлю тебе, але ти образив мене і розлютив.

За весь час нашої розлуки ти ЖОДНИМ СЛОВОМ не здгадав про нашу дитину! Ти хочеш провчити мене чи тобі просто байдуже? Я кілька разів натякала тоюі, нагадувала, що вагітна, але не тиснула надто сильно, тому що тільки тобі вирішувати: ти зі мною чи ні.

Щоразу, як ми з тобою обговорювали, мати дітей чи ні, ти завжди казав ні — «ще не час». Ти постійно запевняв мене, що колись будеш ЩАСЛИВИЙ стати батьком і що це тільки питання часу. Що ж, пробач, якщо я вибрала неправильний час, але я боялася, що ти не повернешся, а ти — єдиний чоловік, від кого я хочу мати дітй. Так, я знаю, я здаюся розгубленою, але, по-моєму, ти розгубився ще більше. Я тепер бачу, що всі ці роки ти уинкав уникав уникав батьківства. Усі знають: це непростий крок, він багато кого лякає, але ми ступаємо  втемряву, і людство завдяки цьому існує далі. Одначе твої місії завжди білш нагальні, чи не так? Стільки викликів перед тобою! Що не день — нові вилкики. Виклики, які насправді зовсім і не складні. Тому що ми можемо щосили намагатися допомогти незнайомцям, але, врешті-решт, вони самі відповідають за свою долю, хіба не так? Якщо ми не можемо їм допомогти, це прикро, але ми просто ідемо далі й допомагаємо комусь іношму. Але з дитиною все не так. Коли ця дитина твоя. Доля власної дитини важить для тебе більше за будь-що. Ти не можеш ДОЗВОЛИТИ собі зазанати невдачі, хоча, може, так і станеться, і саме це й лякає. Але знаєш що? Мільйони років люди були настільки лдурні, чи настільки сміливі, що все одно зважувалися спробувати. Я відчуваю, як усе це тисне на мене тепер, коли я ношу під серцем нашу дитину.

А тобі, очевидно, байдуже.

Пітере, вибач, якщо здається, ніби я не пеерймаюся труднощами, з якими ти, без сумніву, зіктнувся під час своєї місії. Але ж ти мені нічого й не розповів про ці трудноші. Тож я можу тільки уявляти. Чи то пак, правильніше, НЕ можу уявляти. Із тих шматків, які ти кинув мені, я бачу тільки, що в тебе там весела пригода. До тебе ставляться краще, ніж до будь-якого християнського місіонера за всю історію євангельського проповідництва. Інших кидали до в’язниць, на них плювали, їм погрожували ножами й рушницями, їх підвймали на списи, побивали камінням, зарубували насмерть мачете, розпинали донизу головою. Щонайменше їх приймали хололно, й усі їхні зусилля були марними. Наскільки я бачу, тебе зустріли, наче якого героя. АМІК відвозить тебе до оазян і забирає назад, коли ти хочеш відпочити. Твоя паства вже вся обожнює Ісуса, ставиться до тебе як до великої цяці і хоче тільки, щоб їх навчали Біблії. Ти собі наглядаєш за будівництвом, засмагаєш на сонечку, а час від часу хтось приносить тобі картину, щоб почепити її на стелю. Ти там що, зводиш собі Сікстинську капеллу? І ось остання новина від тебе: щойно ти спостерігав за парадом маленбких милих звіряток.

Пітере, я знаю, тобі не хочеться цього чути, але я В СКРУТНОМУ СТАНОВИЩІ. Усе руйнується просто на очах. Дещо я розповідала тобі, багато чого — ні. Будь-який інший чоловік, почувши прро таке, вже мчався б додому, або принаймні хоча б словом прохопився про своє повернення.

Я пишу це о пЄятій ранку після безсонної ночі, і від перевтоми я вже леве не марю, і, маюуть, пожалкую про цей лист завтра, коли нарешті трохи посплю. Але ранвше ти завжди підтримував мене, а зараз ти кривдиш мене, і я вже не знаю, куди мені подітися. Ти ВЗАГАЛІ ДУМАЄШ, що я відчуваю, коли ти пишеш мені, що Ґрейнджер, особа, з якою в тебе там, схоже, найтісніші стосунки, — жінка, і що ти «провів із нею трохи часу», що вона дуже «вразлива», але ти з радістю повідомляєш мені, що «сьогодні вона відкрилася більше, ніж будь-коли»? Я впевнена, це буде чудове досчгнення для вас обох, коли вона дозволить тобі називати її на ім’я і ти нарешті зрозумієш, звідки її «глибокі незагоєні рани» (може, так станеться, що цього щасливого дня та інша жінка, яку ти наставляєш, Манилка, чияк її там, буде готова «поглибити це відчуття») — але, Пітере! — невже тобі не спадало на думку, що я теж можу бути крихту «вразливою»!

Я знаю, ти мене любтш, і я впенвена, що ти не робиш нічго поганого з Ґрейнджер, але хіба ти не можеш реетльніше добирати слів, коли пишеш про своїз нею стосунки? Ти присвячуєш стілбки часу й сил, підшукуючи правильні слова, щоб переінакшити Біблію для Обожнювачів Ісуса, але коли йдеться про спілкування зі мною, твоя надчултивість до дрібниць полишає тебе.

Це добре, що в тебе такі якраві спргади про наше весілля, але краще б ти згадав про жінку, яку покинув клілька місяців тому, і подумав про те, що їй потрібно зараз.

У сльозах

Беа

Було ще одне повідомлення, надіслане лише через дві хвилини після першого. Пітер відкрив його, сподіваючись, що Беа візьме назад чи пом’якшить свої слова, які завдали йому такого удару: не зовсім вибачиться, а скоріше відступить, переоцінить написане, може, визнає, що писала напідпитку. Натомість вона навіть не звернулася до нього на ім’я.

Що ж до пацюка, БУДЬ ЛАСКА, не треба вдавати, ніби він був так само наялканий, як я. Він НЕ БУВ. Я впевнена, що його пацюче життя просто пречудове і він у захваті від того, що наша вулчка захлинається у власному смітті. Я вже просто не знаю, що робити. Багато сусідів виовзять своє сміття до інших районів міста й викидають там, де, вони гадають, їх нвхто не спіймає. Я не здмвуюся, якщо виявиться, що вся цчя нечисть, розкидана по вулицях, береться від таких ось самовивозів. Поліція, схоже, неспроможна це припинити. Поліція, схоже, неспроможна припинити бодай щось. Вони просто їздять довкола усвоїх патрульних машинах і базікають по раціях. Яка з того користь? За що ми їм платимо? Вони просто спостерігають, як ми йдемо на дно.

Пралка заклекотіла, випускаючи брудну воду, щоб заправитися чистою. Густа біла піна налипала зсередини на скляне віконце дверцят. Забагато мила. Його помилка.

Пітер підвівся зі стільця і заходився безцільно блукати кімнатою. Серце несамовито калатало у грудях, а шлунок здавався тяжким, наче набитий глиною. Біля ліжка лежав стос готових книжечок із біблійними текстами, їхні корінці було акуратно зшито кольоровими нитками. Пітер не одну годину пропрацював над ними у блаженному стані, не чекаючи ніякого лиха.

Дорога Беа , — написав він. — Твій лист надзвичайно засмутив мене, і мені дуже прикро, що я так тебе скривдив. Я сподіваюся, заради тебе — заради нас обох, — що надмір твоїх страждань, коли ти писала до мене, частково пояснюється тим станом, у якому ти перебувала тієї миті. Усі ці хибодруки (що дуже на тебе не схоже) змушують мене замислитися, чи ти бува не була напідпитку. Я не хочу сказати цим, що твоє горе несправжнє, лише сподіваюся, що ти не постійно відчуваєш такі сильні образу і злість.

Але звісно, винен тут я, це моя помилка. Я не можу пояснити чи знайти виправдання тому, як повівся з тобою. На думку спадає єдине: у цій подорожі — коли ми вперше розлучилися більше як на кілька днів — виявилася моя жахлива вада. Я не маю на увазі, ніби почав погано до тебе ставитися (хоча тобі очевидно здається саме так), я кажу лише про те, що не можу дати собі ради з тим, як працює мій мозок. Виявилося, що я практично неспроможний зосередитися на тому, що не перебуває в найближчому колі моєї уваги. Ми завжди йшли по життю разом, і, мабуть, наша єдність приховувала цю мою хибу. Коли ти вперше зустріла мене, я отруював свій організм усілякою гидотою, яка тільки-но потрапляла мені до рук, а коли привів себе до ладу, то безтурботно припустив, що ні алкоголь, ні наркотики не завдали моєму організмові жодної непоправної шкоди, але тепер я змушений думати, що, може, й завдали. А може, я завжди був такий. Може, саме тому я й пустився берега. Не знаю.

Як мені переконати тебе щодо свого ставлення до нашої дитини? Це правда, що раніше мене хвилювала думка, чи зможу я бути хорошим батьком. Правда й те, що відповідальність лякає. Але це неправда, що я ніколи не планував чи не хотів мати дітей із тобою. Я хочу, і дуже сильно. Коли я повернуся додому, ти вже будеш на пізніх місяцях вагітності, і, я сподіваюся, ти погодишся на якийсь час полишити роботу. Тобі не можна буде підіймати нічого важкого і хвилюватися через усі ці лікарняні справи, коли всередині тебе ростиме дитина. Як ти ставишся до того, щоб піти у відпустку для вагітних, щойно я повернуся? Ми змогли б розслабитися й підготувати все як належить.

Ще одне, про що ніхто з нас досі не згадував, — це гроші. Ми не думали про них, коли нагодилася ця робота — нас обох захопила лише можливість такої місії. Але, з іншого боку, мені заплатять чималу суму — більше, ніж кожен із нас отримував будь-коли. Раніше, розрахувавшись зі своїми витратами на проживання, ми надлишок своїх коштів віддавали на Божі справи. Ми профінансували чимало добрих справ. Але наша дитина — це теж добра справа, і я певен, що Господь зрозуміє, якщо ми відкладемо інші проекти на потім. Ось що я пропоную: використаймо гроші, які принесе моя місія, щоб переїхати до нового будинку. Зважаючи на те, що ти мені розповідаєш, лишатися в місті стає дуже неприємно, навіть небезпечно. Тож переберімося до замістя, в сільську місцевість. Там розвиватися нашій дитині буде краще. А щодо церкви: коли я повернуся, вони вже перебудуться без мене півроку, і я певен, що Джефф залюбки погодиться пасторувати й далі, а якщо ні, знайдеться хтось інший, хто пристане на це. Церкви не повинні надто сильно залежати від душпастиря.

Я пишу, і все мені стає зрозумілим. Спершу я гадав, що тобі варто йти у відпустку, але тепер, що більше над цим думаю, то більше переконуюсь: краще тобі звільнитися взагалі. Мабуть, давно вже слід було це зробити. За всі ці роки керівництво завдало тобі стільки страждань, і нічого не змінюються на краще. Ти можеш боротися з ними до останнього подиху, а вони все одно правитимуть своєї. Ну що ж, нехай. А ми присвятимо себе батьківству й розпочнемо новий етап нашого життя.

Кохаю всім серцем

Пітер

— Привіт! — сказала Манілі. — Що з вашим вухом?

— Усе гаразд, — відповів чоловік. — Рана вже затягнулася. Жінка підсіла до Пітера, коли той сидів у їдальні, сьорбав чай і намагався переконати себе замовити щось поїсти. Вітаючись, він усміхнувся, хоча знав, що стражденний вираз нікуди не подінеться з його обличчя. Манілі, на відміну від нього, мала бадьорий і розслаблений вигляд. Вона зробила зачіску, яка їй дуже личила. Можливо, навіть пофарбувалася, тому що раніше, наскільки Пітер пригадував, вона мала мишасте волосся, а тепер воно стало медового кольору. Але ж, з іншого боку, у світлі, яким було залито їдальню, усе мало якийсь медовий відтінок. Пітерів чай відсвічував яскраво-помаранчевим, наче добре зварене пиво.

— Я трохи вас уникала, — промовила Манілі. — Вибачте.

— Я гадав, що ви зайняті, — тактовно відказав Пітер.

Невже вона вибрала саме цей день, щоб прийняти Ісуса у своє серце? Пітер сьогодні не був до цього готовим.

Манілі сьорбнула крізь соломинку полуничного коктейлю зі соєвого молока, а потім загрузла у великій порції картопляного пюре з несправжньою сосискою.

— Вам личить ця зачіска, — сказав Пітер.

— Дякую, — відповіла жінка. — А ви чому не їсте?

— Я... мені наразі не хочеться.

Манілі кивнула з розумінням, наче поруч із нею сидів чоловік, що страждав від похмілля. Кілька чималих шматків сосиски зникли в її роті, і вона запила їх ще одним сьорбком сої.

— Я розмірковувала про нашу розмову після Северинового похорону.

«Ось і воно, — подумав Пітер. — Господи, будь ласка, даруй мені Свою милість!»

— Що ж, я завжди тут, до ваших послуг.

Манілі підсміхнулася.

— Тільки не тоді, коли в Місті Потвор підсмажуєте собі вуха.

— Із вухами не сталося нічого страшного, — сказав Пітер. — Мені просто треба бути трохи обережнішим.

Знову серйозна, Манілі подивилася йому просто в вічі:

— Слухайте-но, вибачте мені за те, що я тоді сказала.

— Вибачити?

— Мені здається, я дарма вас збаламутила.

— Збаламутила?

— Ми зі Северином були трохи близькі. Не в романтичному плані, але ми... ми вирішили разом багато проблем, на всіляких проектах. І коли він помер, для мене це був сильний удар. Я дуже розхвилювалася. Ваша промова на похороні була чудова, і ви майже переконали мене в... ну знаєте... в усьому цьому про Бога та Ісуса. Але це не моє. Я обміркувала все ще раз. Це просто не моє. Вибачте.

— Немає потреби вибачатися. Це наче просити вибачення в сили тяжіння чи у світла. Бог просто тут, визнаємо ми його чи ні.

Манілі похитала головою і вкинула до рота ще кілька шматків сосиски.

— Я вже було подумала на секунду, що ви порівнюєте себе із силою тяжіння чи світлом.

Пітер поморщився.

— Інколи я висловлююся не дуже ясно. Я просто... У мене зараз... — усвідомлення, що Беа гнівається на нього, неначе якась інфекція, нуртувало в його організмі. Пітерові здавалося, що від цього почуття він знепритомніє. — У мене бувають труднощі, як і в усіх.

— Сподіваюся, все владнається, — сказала Манілі. — Ви добрий чоловік.

— Зараз я не почуваюся надто добре.

Жінка благословила Пітера сестринською усмішкою.

— Егей, вам скоро поліпшає! Це все через сприйняття. А може, навіть радше через хімічні процеси. Настрій хороший, настрій поганий — це кругообіг. Одного ранку ви прокинетеся й поглянете на все зовсім по-інакшому. Повірте мені.

— Дякую за підтримку, — відказав Пітер. — Але коли мусиш вирішувати проблему, яку треба вирішити, не годиться... ти не можеш бути пасивним. У нас є обов’язки. І ми повинні намагатися все якось виправити.

Манілі досьорбала свою сою і відставила чашку.

— У вас удома щось трапилося, так?

— Удома? — Пітер проковтнув клубок, що підступив йому до горла.

— Коли я хвилююся через те, на що не можу ніяк вплинути, — сказала Манілі, — я часто згадую один давній вірш. Йому вже чи не тисяча років. Там зазначено таке: «Дай мені спокій прийняти те, чого я не можу змінити, дай мені мужність змінити те, що я можу змінити, і дай мені мудрість відрізнити одне від іншого».

— Це написав чоловік на ім’я Рейнгольд Нібур^[54], — промовив Пітер. — Тільки в нього починалося з «Господи, дай....»

— Що ж, може бути, але допомагає і так. — Погляд жінки був спокійний і немовби наскрізь пронизував Пітера з його прискіпливістю. — Не переймайтеся надто тим, що відбувається вдома, Пітере. Ваш дім тепер тут.

— Я незабаром повертаюся назад, — заперечив він.

Манілі стенула плечима.

— Ну, як скажете.

Наступні кілька годин Пітер провів надворі, блукаючи довкола бази. Він уже навіть думав, чи не піти пішки до поселення оазян. Скільки, цікаво, часу це забере йому? Не один тиждень, мабуть. То була божевільна ідея, просто божевільна. Він мусить бути тут, щоб прочитати наступного листа від Беа. Зараз вона спить. Вона спатиме ще багато годин. Вони мали б спати разом. Їм не можна бути порізно. Просто лежати, притулившись одне до одного, — це означало для стосунків значно більше за будь-які слова. Тепле ліжко, кубельце тілесної близькості. Слова можна неправильно зрозуміти, тоді як любовне товариство породжує довіру.

Пітер повернувся до свого номера. Там він працював над власними переказами Біблії й нудив світом. Йому дошкуляли то голод, що наринав хвилями, то напади млості. Минуло ще кілька годин. Зрештою, після того як Пітер щонайменше разів сто перевіряв «постріл», сто перший раз визволив його від страждань:

Дорогий Пітере!

Ніколи писати багато, бо поспішаю на похорон, але я досі до нестями люта на тебе. Спеціально перевіряю написання, щоб ти не звинуватив мене в пияцтві. Власне, я ще цілком не отямилася від твоєї пропозиції стати — на, маєш! — безробітною сільською домогосподаркою!

Вибач, я знаю, що сарказм тут мало допоможе.

Я напишу, коли повернуся з похорону. Хоча, може, й доведеться спершу побути з Шейлою. У неї зараз справжнє пекло.

Люблю тебе, навіть такого безумця.

Беа

Пітер миттю відписав:

Дорога Беа!

Я піднісся всією душею, почувши (тобто прочитавши), що ти таки любиш мене. Цілісінький день я нічого не міг робити — так сумував через наш нелад. Ти для мене значно важливіша за цю місію.

Хоч ти прямо й не написала цього, із твого листа очевидно, що Біллі Фрейм наклав на себе руки попри те, що ми всі так турбувалися за нього, і попри твої нещодавні спроби підтримати його. Я досі бачу його маленьким хлопчиком, що сяє від гордощів перед картиною, яку він та інші діти зробили для нас. Нещасна Шейла, який жах! Я можу лише уявити, як тобі тяжко через це все. Те, що ти вжила слово «пекло», щоб позначити не вічну розлуку з Богом, а щось інше, вже багато про що говорить.

Мені прикро, що моя пропозиція переїхати за місто здалася тобі задумкою перетворити тебе на безробітну сільську домогосподарку. Я впевнений, що там буде робота, може, навіть робота медсестрою, і (може) не така жахлива, як у тебе зараз. Я теж не збираюся цілими днями рубати дрова чи вирощувати овочі (хоча тут я полюбив роботу в полі й отримую від неї задоволення). Там цілком може бути церква, що потребує пастора. Але, хай які б там можливості для працевлаштування були (чи не були), нам варто лишити це у волі Божій.

Мені страшенно шкода, що я так нерозважливо написав тобі про Ґрейнджер і Манілі. Так, вони жінки, але моя роль у їхньому житті винятково пастирська — точніше, була б такою, якби вони готові були впустити у свою душу Божу ласку, а вони обоє, схоже, не готові. Манілі щойно цілком недвозначно повідомила мені, що її це не цікавить.

Слова — це моя професія, але я не завжди застосовую їх мудро, і не завжди слова — це найкращий спосіб донести свою думку. Шкода, що я не маю змоги просто обійняти тебе і заспокоїти. Я підводив тебе й раніше, і значно гірше, ніж цього разу, але ми пройшли через це разом, тому що кохаємо одне одного. Кохання ґрунтується на спілкуванні, але також на чомусь такому, що майже неможливо описати, — на відчутті правильності, коли ми разом, відчутті, яке ми усвідомлюємо тільки тоді, коли перебуваємо з іншими людьми, неправильними для нас. Я так скучаю за тобою, кохана!

Надсилаю тобі всю мою любов.

Пітер

— Те, що ти хочеш, буде непросто влаштувати, — невдовзі по тому сказала Пітеру Ґрейнджер.

— Але можливо?

Наївність запитання роздратувала жінку.

— Можливо все, якщо докласти достатньо зусиль і ресурсів.

— Мені б не хотілося, щоб АМІК пішов по світу через мене, — мовив Пітер, — але для мене це дуже важливо.

— Чому б просто не повертатися на базу частіше? Тобі піде на користь.

— Це не вихід. Оазяни живуть у своєму ритмі, і я повинен бути серед них, брати участь в їхніх буденних справах. Я не можу заїжджати до них і втікати весь час. Але якби в мене був там «постріл»...

— ...то ми б тебе на базі вже й не побачили.

— Будь ласка. Моїй дружині потрібна підтримка. Я скучаю за нею. І, можливо, те, що вам доведеться поставити там, аби «постріл» працював, знадобиться в подальшому для чогось іншого. Воно вже просто буде там на місці.

Ґрейнджер примружила очі. Пітер запізніло усвідомив, що не запитав, як у неї справи, не пожартував про щось, перш ніж вивалити на неї своє прохання.

— Я подивлюся, що можна зробити, — сказала жінка.

Дорогий Пітере , — прочитав він, коли знову сів за «постріл». — Краще б ти запропонував повернутися додому замість того, щоб нагадувати мені, скільки грошей ми отримаємо, якщо ти залишишся. Так, я знаю, як неймовірно багато зусиль і коштів АМІК витратив, щоб найняти тебе. Якби ти запропонував покинути Оазу негайно, я, напевно, вмовляла б тебе цього не робити. Але мені було би приємно знати, що тобі не байдуже і ти розглядаєш таку можливість, утім ти чітко дав зрозуміти, що про це не думаєш. Очевидно на всі сто, що ти твердо вирішив добути там до кінця. Я розумію, така нагода випадає раз у житті.

Твоє настирливе спонукання перебратися за місто збурило мої почуття, тому що цілком природно для будь-кого в моєму становищі прагнути чимдуж утекти від усіх невдач і почати заново в ідилічних умовах. Але потім втрутився здоровий глузд, і я знову розсердилася на тебе. Ти хоч уявляєш, як зараз виглядає замістя? Ти газети взагалі читаєш коли-небудь? (Риторичне запитання — я знаю, що ця прикра звичка є тільки в мене.) Замістя — це пустище закинутих заводів, збанкрутованих ферм, пристанище для безробітного бозна-відколи люду, потворних супермаркетів і комісійних крамниць. (Слухай, цікаво, може, в тих супермаркетах ще лишився запас якихось шоколадних ласощів. Оце була б заохота...) АМІК заплатить тобі чималу суму грошей, але ж не мільярди, а нам, щоб улаштуватися на новому місці, потрібні саме мільярди. У сільській місцевості ще лишилися мальовничі безпечні куточки для середнього класу, де, я впевнена, нашій дитині буде значно краще зростати, ніж тут, у місті, але ціни там просто захмарні. А якщо наше дитя опиниться в якійсь Богом забутій глушині, де половина населення алкоголіки або наркомани, а в школах — лише невдахи й малолітні злочинці, то хіба ж так буде краще? Ти кажеш: лишімо все в Божій волі, але хто буде насамперед вирішувати, чи переїжджати? Ти.

У будь-якому разі, хай як би мене не засмучувало те, що відбувається в лікарні, у мене досі залишаються там зобов’язання, і мені здається, я досі можу там чимось допомогти. До того ж я боюся, що коли покину цю роботу, то не зможу знайти ніякої іншої, адже економіка падає, а рівень безробіття летить угору.

До речі, про лікарню. За кілька днів мені вже повертатися до роботи, і — на, маєш! — мені приходить лист від Ґудмена[55]. Я вже вкотре мушу повторити, що ще ніхто ніколи за весь час існування людства не мав такого невідповідного його натурі прізвища і що це просто злочин, коли така людина розпоряджається бюджетом лікарні. Хай там як, а цей лист — фактично погроза. Він згадує про найяскравіші випадки, коли я виступала на захист прав пацієнтів, і натякає, що «за теперішніх обставин» наша лікарня не може собі дозволити витрачати «непропорційну кількість» коштів і зусиль персоналу на «клієнтів, результати нашого догляду за якими мають найменшу ймовірність виявитися успішними». Інакше кажучи: нам не варто марнувати свій час на всіх психічно хворих, бунтівливих, надто старих, надто понищених раком та інших недужих у тяжкому стані, які навряд чи коли потиснуть лікареві руку й скажуть: «Те, се, дякую вам, лікарю, за все». Натомість Ґудмен хоче більше «заячих губ», більше здоровил із переломами, дітей з опіками другого ступеня, молодявих жінок, яким потрібно вирізати пухлини, тощо. І він хоче, щоб я пообіцяла не заважати. Натякає, що, якщо я не поводитимуся як слід, він може «переглянути рішення» про дозвіл мені взагалі повернутися на роботу!

Пітере, я рада, що звеселила твою душу, написавши, що кохаю тебе, але ти поводишся як маленький хлопчик, якому здається, ніби всьому світові кінець, коли мама сердиться на нього, та тільки-но вона сказала, що любить його, як усе вже знову гаразд. Звісно, я люблю тебе: ми вибудували наші стосунки з років відданості й близькості, і це невіддільна частка наших розумів і сердець. Дрібка негараздів не може стерти наше кохання. Але це також не означає, що наше кохання може виправити ці негаразди. Виходить так, що в моєму житті просто зараз відбуваються жахливі, гнітючі події, яким я мушу давати раду сама почасти тому, що тебе немає поруч, а частково й тому, що ти не можеш чи не хочеш мене морально підтримати. Я читала те, що ти написав про наркозалежність, пошкодження мозку тощо, і, можливо, ти й маєш рацію — в такому разі це матиме наслідки для наших стосунків, наслідки, які мене зовсім не тішать, — а може, це просто зручне виправдання для тебе, еге ж? Ти б і хотів виявити зацікавлення в тому, що коїться в моєму житті — чи, як на те вже пішло, то й у всьому світі — але не можеш, бо твій мозок пошкоджено. Тому все гаразд.

Мені шкода, що слова мої такі гіркі. Просто я дуже, дуже сильно пригнічена. Нумо обоє винуватити свій організм: ти — пошкоджений мозок, а я — надлишок гормонів! Відтоді як завагітніла, я почуваюся значно вразливішою. Хоча, звісно, довкола вистачає жахливих подій, ніяк не пов’язаних із моїми гормонами.

Ось так я й підійшла до похорону, з якого щойно повернулася. Твій «очевидний» висновок, що Біллі наклав на себе руки, виявився неправильним, хоча зрозуміло, чому ти так вирішив. Я подумала те саме, коли мені зателефонувала Шейла. Але насправді все гірше. Самогубство вчинила Рейчел. Дитина, з якою, здавалося, все гаразд. Не було жодних прикмет, що вказували б на таке, або, якщо й були, то Шейла їх прогледіла. Може, вона була надто стурбована депресією Біллі, щоб щось помітити. Звісно, тепер вона страждає і картає себе, намагаючись пригадати кожну дрібницю, яку сказала чи зробила Рейчел. Але, наскільки я можу сказати, її донька поводилася цілком нормально як на дівчину-підлітка: ходила до школи, сварилася з братом, слухала низькосортну поп-музику, переймалася зачіскою, сідала на дієту і відразу ж кидала її, сьогодні заявляла, що вона вегетаріанка, а завтра жадібно поїдала смажене курча. Звісно, тепер Шейла вважає це все ознаками психічного розладу, але, зважаючи на те, якими складними на вдачу можуть бути дванадцятирічні дівчата, я гадаю, що вона занадто сувора до себе. Що насправді було в Рейчел у голові, нам уже ніколи не дізнатися. Відомо тільки те, що одного ранку вона пішла на автомобільне звалище неподалік їхнього дому, пролізла крізь діру в дротяному паркані (місце було зовсім закинуте) і заховалася в купі автомобільних шин. Дівчина проковтнула цілу пригорщу пігулок — материного снодійного, знеболювального — звичайних ліків, що є в кожній домівці. Рейчел ковтнула їх дуже багато, запила ароматизованим молоком, згорнулася серед тих шин і померла. Її знайшли лише четвертого дня. Записки вона не залишила.

Біллі тримається мужньо, як мені здається. Підтримує як може свою матір.

Я могла би ще написати про події в Пакистані, але це величезна тема, та й, однаково, я дуже сумніваюся, що тобі зараз захочеться про це читати.

Джошуа забився під стіл, бо думає, що я хочу його вдарити ногою. Нехай би вже залазив у свій кошик, згортався там клубком і спав. Я хочу сказати, будьмо відверті, котам не так уже й погано живеться. Натомість він постійно десь ховається. І більше не спить зі мною в ліжку. Якщо раніше його присутність хоч трохи мене заспокоювала, то тепер у мене немає й цього.

Мені треба відпочити. Сьогодні був тяжкий день. Я ще напишу завтра. А ти напишеш?

Кохаю

Беа

Пітер проблювався, потім почав молитися. У голові проясніло, шлунок заспокоївся, якось химерно занімівши, гарячка — він тільки зараз зрозумів, що його лихоманило, — минулася. Бог не покинув його. Те, з чим Беа довелося зіткнутися, вони вже не раз долали в минулому. Попри обставини, однаковим було відчуття того, що життя стало нестерпно складним, перетворилося на заплутану сітку невирішуваних проблем, кожна з яких вимагала вирішити всі решта, щоб рухатися далі. Для неспокійних душ природно було сприймати це як об’єктивну реальність, як тяжкий погляд на похмуру дійсність, яка показала себе, щойно спали рожеві окуляри. Але все це було спотвореним уявленням, трагічним нерозумінням. Божевіллям нетлі, що б’ється об лампочку, коли відчинене вікно поряд. Цим вікном є Бог.

Тривога його дружини була щирою, і те, що сталося, було жахливо, але це не відбувалося поза межами Божої всемогутності. Коли вони жили разом, Пітерові й Беа довелося зазнати і утисків поліції, і фінансового краху, і виселення, і цькування з боку батька Беатріс, і протидії місцевих чиновників, що наче змовилися проти них, і підступних судових позовів, і чимраз зухвалішого нищення хуліганами їхнього майна, і погроз від бандитів із ножами, і крадіжки їхньої машини (двічі), і жахливого пограбування, після якого в них не залишилося нічого, крім книжок і розпатраного ліжка. Щоразу вони покладалися на Божу ласку. Щоразу Він розплутував колючий дріт неприємностей твердою невидимою рукою. Поліція несподівано вибачилася, невідомий жертводавець врятував їх від банкрутства, домовласник перемінив гнів на милість, батько Беа помер, адвокат-християнин допоміг їм і розібрався з чиновниками, судові позови, які їм загрожували, розвіялися самі собою, хуліганів Пітер сам зловив за руку, і закінчилося тим, що вони долучилися до його пастви, бандитів ув’язнили за згвалтування, одну вкрадену машину знайшли непошкодженою, замість другої їхній співвірянин купив їм нову, а коли їх обчистили грабіжники, церковна громада проявила таку доброту і щедрість, що їхня віра в людей злетіла до нечуваних висот.

Дорога Беа , — написав Пітер. — Будь ласка, не кажи «Богом забутий». Я розумію, що ти засмучена і маєш на це причини, але треба стримуватися від лихослів’я, шануючи те, що Господь насправді нікого ніколи не забуває. Мені здається, що у своєму горі ти не покладаєшся на нього так довірливо, як мала би. Пригадай усі ті численні випадки, коли ми, здавалося, були в безвиході, але Він вирятовував нас. Звернися і зараз до Нього. Він не залишить тебе у скруті. Адже сказано в Посланні до филип’ян: «Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням з подякою».

Вибач мені, що не запропонував повернутися додому. Насправді я думав про це, і думка ця мене сильно спокушала, але, замість озвучити її тобі, я вирішив обміркувати все, перш ніж писати. Окрім усього іншого, я не хотів давати хибної надії, адже АМІК міг би мені відмовити. Сюди, як я розумію, прямує зореліт, який (окрім усього іншого) має доставити нового лікаря навзамін тому, який помер.

Я не настільки рішуче, як тобі здається, вирішив залишитися тут. Хоча ця місія — справді надзвичайна можливість, але Боже слово має власну інерцію і власну часову шкалу поширення. Я впевнений, що оазяни досягнуть дивовижних результатів і без мене, послуговуючись тим, що я вже їм дав. Насправді ж мені однаково доведеться їх покинути за кілька місяців, а роботи ще зостанеться чимало. Життя християнина — це подорож, а не завершений проект. Я віддаю цим людям усього себе, але, коли мені потрібно буде піти від них, я піду, і тоді всі мої думки будуть спрямовані на наше з тобою життя на Землі.

Прошу, спробуй відновити свій зв’язок із Божою любов’ю та захистом, якими Він наділяв нас раніше і які чекають на тебе зараз, щоб уберегти від негараздів. Молися Йому. Тобі не доведеться чекати довго, щоб побачити Його втручання. Якщо ж за декілька днів тебе далі бентежитиме смуток, я зроблю все, що зможу, щоб повернутися додому, до тебе, навіть якщо доведеться втратити якусь частку платні. Хай що б сталося, я переконаний, що до мене тут поставляться по правді. Це великодушні люди, і наміри їх щонайкращі. Я підсвідомо відчуваю, що вони добрі.

Що ж до замістя, так, я визнаю свою необізнаність. Але ж ми християни, і — знову ж таки, з Божою поміччю — матимемо силу вплинути на ті етичні норми, що панують там. Я не кажу, що все буде легко, але в нас і в місті були великі труднощі, а зараз у тебе там просто жахливі часи, то ж чи може бути ще гірше? Тут я більшість часу проводжу просто неба, і в цьому є щось заспокійливе. Я так хотів би прогулятися з тобою на свіжому повітрі під яскравим сонечком! Ти уяви лишень, як зрадіє Джошуа!

Коли ти читатимеш цього листа, у тебе буде ранок. Я сподіваюся, сон твій був солодкий і спокійний.

Кохаю

Пітер

Закінчивши писати листа, він був увесь липкий від поту. І голодний як вовк. Пітер помився під душем, одягнув чисті штани й футболку, а потім пішовдо їдальні й замовив собі там картопляне пюре й сосиску.

Повернувшись до номера, він знову взявся до роботи над біблійними зшитками. Декілька Обожнювачів Ісуса просили його роз’яснити притчу про Доброго Пастиря, наймита й овець. Пітер делікатно порадив їм облишити цей епізод, тому що в ньому йшлося про овець і вовків, істот, яких оазяни ніколи не бачили, і, до того ж, там було повно шиплячих і свистячих звуків. Але оазяни наполягали, немовби стурбовані тим, що їхні природні обмеження не дадуть змоги зрозуміти щось украй важливе. Отож, Пітер мізкував над притчею. Вівцю можна замінити на білоквіт. Бог буде Добрим Фермером, який дбає, щоб рослини доглядали як слід і збирали урожай вчасно. Наймита можна замінити... а на кого ж замінити наймита? Оазяни не знали грошей і не розуміли різниці між покликанням і роботою за наймом. І що робити із закінченням притчі, в якому Пастир жертвує своє життя за вівцю? Фермер не може пожертвувати життя за свій урожай. Притчу неможливо було перетлумачити. Утім оазяни без неї не лишаться. Пітерові доведеться розповісти їм про овець, вовків, пастирів і наймитів. Безглузде завдання, але воно могло виявитися того вартим, якщо завдяки цьому віряни зрозуміють поняття Божого ягняти.

Пітер спробував намалювати вівцю на аркуші паперу. Він не вмів добре малювати. Тілом тварина, яку він нашкрябав, ще була трохи схожа на вівцю, утім голову мала якусь котячу. Пітер силкувався пригадати, як виглядає вівця живцем або бодай на світлині. Та, окрім невиразного образу, круглого і вкритого вовною, він не міг видобути з пам’яті жодних подробиць про вуха, морду, очі тощо. Чи видно у вівці нижню щелепу? Може, пошукати в аміківській бібліотеці, раптом щось та й трапиться? Щоправда, у багатьох книжках було повиривано сторінки, але Пітер гадав, що малюнки з вівцею мали б залишити.

Мимоволі, за звичкою, він перевірив, чи на «постріл» не прийшло нових повідомлень. Миттю завантажився лист від Беа. Дружина таки не лягла спати.

Будь ласка, Пітере, БУДЬ ЛАСКА, ПРИПИНИ ТОРОЧИТИ ПРО ЩАСЛИВЕ ЖИТТЯ ЗА МІСТОМ! Мені від цього тільки гірше. Ти просто, схоже, не усвідомлюєш, як швидко і як жахливо все змінилося. І як БАГАТО всього змінилося. Ринок житла ОБВАЛИВСЯ. Йому КАПУТ, як і майже вьсому[56] іншому в цій країні. Ну хіба важко це допетрати? Хіба це не очевидно з усього того, що я тобі писала? Ти справді гадаєш, що якась приємна молодоа пара прйиде дивитися на наш буюинок із чековою книжкою в руках? Усі ці приємні молоді пари по всій Великобританії заціпеніли від ЖАХУ. Усі забилися по совїх кутках і сидять тихенько, без надії сподіавючись, що все налагодиться. Я сама сиджу тмхенько і сподіваюся, що нарешті приїде якась здоровенна вантажівка і забере смердючі купи сміття перед нашим будинком.

Що ж до слів «Богом забутий», я певна, що Бог мені пробачить. Питання в тому, чи пробачиш ти.

Такого шаленого удару Пітер не очікував. Наступні кілька хвилин у його голові вирували образа, обурення, сором і страх. Вона помилилася, вона не так його зрозуміла, вона помилилася, вона не так його зрозуміла, вона у скруті, він не може допомогти, вона у скруті, він не може допомогти, вона глуха до його запевнень у любові та підтримці, вона пише тоном, якого він ніколи не чув від неї. Це так вагітність вплинула на неї? Чи вона вже довгі роки плекала це почуття образи й зневіри? У голові зринали уривки речень, обриси доводів на свій захист і начерки аналізу її слів. Пітер міркував, як показати дружині, що поводячись так, вона не допомагає нікому, як натякнути про вплив гормонів і вагітності на її психіку, не розізливши Беа ще більше.

Однак що довше він розмірковував, то меншим ставало бажання сперечатися, і зрештою лишилася тільки любов. Зараз не мало значення, що Беа неправильно його зрозуміла. Вона була приголомшеною, вона страждала, вона потребувала допомоги. Не важливо, хто має рацію, а хто ні. Важливо додати їй сил. Пітер мусить забути про свій сум через те, що кохана так віддалилася від нього. Значно гірше те, що вона, схоже, віддалилася від Бога. Потік страждань, які їй довелося терпіти в незвичній самотності, послабив її віру. Розум і серце Беа зачинилися, наче міцно стулений кулачок дитини, якій боляче. Красномовні доводи були даремними, а за цих обставин ще й жорстокими. Але хіба Пітер уже не пам’ятає, як, бувши на самому дні, він видобувся з прірви завдяки одному-єдиному віршу з Біблії. Бог не витрачає слів намарне.

Беа, я кохаю тебе. Благаю, молися. Страшні речі відбуваються довкола тебе, я знаю. Але молися, благаю тебе, і Бог допоможе. Дев’яносто перший псалом: «Той скаже до Господа: Охороно моя та твердине моя, Боже мій, я надіюсь на нього!»

Ну ось, листа надіслано. Пітер склав руки і помолився, щоб помолилася Беа. Якщо вона це зробить, усе буде гаразд.

 III Так само

21 «Бога немає», — писала вона

— Cш — сказав він.

— — виправила вона його.

— Cш, — знову сказав він.

— , — знову виправила вона.

— промовив він.

Довкола Пітера зчинився шум, наче зграйка птахів замахала крилами. Але це були не птахи. Це так плескали йому десятки рук у рукавичках. Оазяни — вже не оазяни для Пітера, а  — показували цим, що він досягнув чималих успіхів у вивченні їхньої мови.

День був пречудовий, просто пречудовий. Повітря було не таким вогким, як завжди, а може, Пітер нарешті призвичаївся до вологи. Його тіло здавалося вільним і невагомим, майже єдиним цілим із довкіллям, а Пітерова шкіра наче злилася з небом, що оточувало його. (Дивно, що Пітера завжди спонукали гадати, начебто небо починається десь високо над ним, тоді як мовою  слово для неба —  — означало, що воно починається просто від землі.)

Пітер сидів разом із  біля церкви, що вже стало їхньою звичкою, коли вони збиралися з якихось приводів, що безпосередньо не стосувалися віри. Церква була для співу, для проповідей (хоча Пітер і не вважав свої бесіди з  Біблію проповідями) і для споглядання картин, які його друзі присвятили славі Божій. Надворі ж вони могли бесідувати про все решта. Надворі вони могли навчати Пітера.

Сьогодні їх було тридцять. Не тому, що Обожнювачів Ісуса так поменшало, а тому, що тільки деякі з них відчували в собі впевненість давати вказівки своєму пасторові. Декого з його улюбленців тут не було, зате Пітер вибудовував близькі стосунки з іншими , які досі були загадкою для нього. Взяти, наприклад, Обожнювача Ісуса Номер Шістдесят Три. Здебільшого неймовірно сором’язливий і незграбний, він виявив неабиякий хист до вирішення лінгвістичних задач. Номер Шістдесят Три міг тривалий час мовчати, а коли всі решта застрягали на якомусь слові, зненацька видати саме те, що вони й шукали. Натомість Обожнювач Ісуса Номер Один — перший навернений до Христа, а отже, й особа, що мала певне становище серед вірян, — відхилив Пітерову пропозицію взяти участь у його навчанні. Відхилив? Правильніше сказати «навіть чути про це не схотів». Номер Один опирався всім діям пастора, що могли послабити дивність Книги дивних нових речей.

— Забудь про Книгу на мить... — сказав було Пітер, але Номера Один ці слова так вразили, що він уперше за весь час перервав чоловіка.

— Не можна забувати про Книгу. Ніколи, ніколи. Книга дає опору, надію і порятунок.

Це були Пітерові слова, він сам їх підбирав, щоб  було легко їх вимовляти. Але що частіше він чув від цих людей слова на кшталт «порятунок», то більше замислювався над тим, що вони насправді означають для .

— Я не мав на увазі... я не хотів сказати... — заплутався Пітер, а тоді промовив: — Я просто хочу краще пізнати вас.

— Ти знає доить, — відказав Номер Один. — Ми — ті, хто потребує білье знання, білье Іуових лів. Іуові лова — благо. Наі лова — не благо.

І годі було переконати його в чомусь інакшому.

Отож, ось так вони й зібралися, громада у громаді, задля діяльності дещо суперечливого характеру, від чого важливість їхнього зібрання, безперечно, здавалася тільки більшою. Вони розмістилися на клаптику землі, який огортала тінь, коли вони тільки-но сідали, але зараз затінку вже не було. Як довго вони тут сиділи? Пітер не знав. Достатньо довго для того, щоб сонце посунулося небом на чималу відстань. Сонце, як дізнався Пітер, називалося . У Пітеровому номері на аміківській базі, в одній із шухляд, лежала роздруківка, приготована якимось добромисним дослідником, який намалював графік сходу й заходу сонця в сімдесятидвогодинному денному циклі. Небо обмежувалося координатною сіткою з АМІК у її центрі; години дня було позначено незрозумілими довгими числами, а в сонця не було назви. Як символічно.

А тепер ось Пітер сидів разом зі своїми побратимами під цим самим сонцем, а день був щонайлагідніший і щонайпрекрасніший. Пітер уявив собі, як це виглядає згори — не з великої висоти, а ніби з вежі, з якої рятувальники спостерігають на пляжі. Засмаглий, довготелесий і худорлявий блондин у білому одязі сидить навпочіпки на коричневій землі, оточений невеличкими постатями в балахонах усіх кольорів веселки. Постаті злегка нахилилися вперед, уважно слухаючи, час від часу передаючи фляжку з водою. Найпростіше причастя.

Пітер не почувався так відтоді, як його, шестилітнього, батьки взяли зі собою в дюни Сноудонії. Те літо було найщасливішим часом у його житті, і він насолоджувався не тільки теплою погодою, а й примиренням своїх батьків, усіма тими обіймами, голубленням і ніжними словами. Навіть сама назва «Сноудонія» здавалася казковою, наче це був не національний парк в Уельсі, а якесь зачароване королівство. Пітер годинами сидів у дюнах, вбираючи в себе тепло і духовне єднання батьків, дослухаючись до їхнього лагідного беззмістовного щебету і до плескоту хвиль, поглядаючи на море з-під свого великого солом’яного бриля. Нещастя — це випробування, яке треба пройти, і Пітер його пройшов, тож відтепер усе буде гаразд. Так він гадав, доки батьки його не розлучилися.

Вимовляти оазянські слова було справжньою мукою, зате вони легко запам’ятовувалися.

Пітер здогадувався, що в їхній мові було лише кілька тисяч слів — значно менше, ніж чверть мільйона у власній. Граматика була логічна і зрозуміла. Жодних винятків, жодних пасток. Не було ні відмінків, ні множини чи однини, ні родів, лише три часи: минулий, теперішній і майбутній. Хоча називати їх часами було перебільшенням —  сприймали речі інакше. Вони позначали предмет залежно від того, чи він зник, чи він є тут або ж чи він має з’явитися.

— Чому ви покинули перше поселення? — одного разу запитав Пітер. — Те місце, де ви жили, коли з’явився АМІК. Ви покинули його. Щось пішло не так між вами й аміківцями?

— Зараз ми тут, — відповіли оазяни. — Тут добре.

— А там було погано?

— Не було погано. Зараз ми тут.

— Мабуть, дуже важко будувати все заново, з нічого.

— Будувати не проблема. Трохи щоденної праці. Трохи роботи один день, трохи роботи наступний день, день за днем, і роботу зроблено.

Пітер спробував було підійти з іншого боку:

— А якби АМІК ніколи не з’явився, ви б і далі жили в першому поселенні?

— Тут добре.

Чи  уникали відповіді? Пітер сумнівався. У їхній мові, схоже, не було умовного способу. Не було жодних «якби».

«Багато кімнат у домі Мого Батька», — ішлося в одному з перероблених ним уривків Біблії. Пітер ретельно повибирав із тексту складні для вимови слова, такі як «осель» і «місце», а що ж до продовження «а коли б то не так, то сказав би Я вам», то він пропустив це, перейшовши відразу до «йду приготувати кімнату для вас». Як виявилося, це було навіть мудрішим рішенням, ніж Пітер гадав свого часу, адже  не зрозуміли б, що хотів сказати Ісус цим своїм запевненням «коли б то не так». Одна з найвідвертіших і найпрямолінійніших реплік у всій Біблії виявилася для оазян незбагненним безглуздям.

І все-таки, попри труднощі  з англійською, було вирішено, що Пітер і надалі говоритиме про Бога та Ісуса власною мовою. Його паства відмовлялася сприймати слово Боже інакше. Книгу дивних нових речей неможливо було перекласти, вони це знали. У чужоземних фразах таїлася незвідана сила.

Але, окрім Бога та Ісуса, ще було багато всього, і Пітер хотів розділити з цими людьми їхнє повсякденне життя. Лише за кілька днів після того, як він почав учити їхню мову, Пітер почув, як розмовляли два Обожнювачі Ісуса, і страшенно зрадів, коли йому вдалося з-поміж нерозбірливого шемрання вихопити щось про дитину, яка відмовляється снідати, або, може, не відмовляється, а просто робить щось пов’язане зі сніданком, що не подобається дорослим. Це була незначна дрібниця, і те, що Пітер її зрозумів, ні на що не вплинуло, але для нього самого все змінилося. Від тієї миті свого невеличкого розуміння він уже не почувався таким прибульцем, як раніше.

«Сніданок» був «  », дослівно «перша їжа після сну». Дуже багато оазянських слів складалися з кількох інших. Або, можливо, це були словосполучення, важко сказати,  не розрізняли слова і словосполучення. Чи було складно їх зрозуміти через це? І так, і ні. Пітерові здавалося, що в них були слова для всього, але для кожного предмета чи явища тільки одне. Поетам було б тут нелегко. До того ж, одне й те саме слово могло означати і діяльність, і саме поняття, і місце, як, наприклад, : так називали і поля, на яких вирощували білоквіт, і білоквіт загалом, і сам процес збирання його врожаю. Займенників не було. Доводилося просто повторювати іменник. Повторювати доводилося багато чого.

—  ? — одного дня запитав Пітер Обожнювачку Ісуса Номер Двадцять Вісім, гордий з того, що зміг сказати по-оазянськи: «Твоя дитина?»

Невеличка особа, очевидно іще не доросла, тинялася без діла біля церкви, чекаючи, доки Номер Двадцять Вісім закінчить молитися й піде додому.

— , — підтвердила оазянка.

Спостерігаючи за дитиною, Пітер зажурився, що серед його пастви немає малечі. Обожнювачі Ісуса всі були дорослими.

— Чому ти не береш його зі собою? — запитав Пітер. — Йому тут будуть раді.

Десять, двадцять, тридцять секунд минуло, доки вони стояли й дивилися на дитину, яка й собі розглядала їх. Подмух вітерцю скинув каптурик із голови хлопчика, і той підійняв догори крихітні рученята, щоб поправити його.

— Він не має любові до Іуа, — мовила Номер Двадцять Вісім.

— Це не обов’язково, — відповів Пітер. — Він може просто сидіти з тобою, слухати, як ми співаємо. Або спати.

Минуло ще трохи часу. Хлоп’я дивилося на свої черевички, переступаючи з ноги на ногу.

— Він не має любові до Ісуса, — повторила Номер Двадцять Вісім.

— Можливо, матиме у майбутньому.

— Можливо, — сказала оазянка. — Я подіваюя.

І вона вийшла з церкви у мерехтливу спеку. Не промовивши ні слова, мати і син пішли разом. Вони не трималися за руки, але, зрештою,  взагалі рідко торкалися одне одного.

Наскільки оазянку засмучувала відсутність у її сина бажання долучитися до християнської спільноти? Як син ставився до віри своєї матері — зневажливо чи терпимо? Пітер не знав. А спитавши Обожнювачку Номер Двадцять Вісім, навряд чи що-небудь прояснив би. Ще від початку він помітив, що  не схильні заглиблюватися в роздуми над самими собою, і це значною мірою вплинуло на їхню мову: в них не було слів на позначення почуттів, опису яких земляни приділяли безліч сил. Такі речі, як дружні посиденьки двох давніх подруг, на яких вони розмірковують, чи було то «справжнє кохання», чи, може, тільки пристрасть, закоханість, захоплення, звичка, розлад організму тощо, тут не були можливими. Пітер навіть не був певен, чи в їхній мові був термін для позначення гніву: «» могло означати просто розчарування або ж безпристрасне визнання того, що справи пішли не так, як планувалося. Що ж до «», слова, яким тут позначали віру... значення його аж ніяк не було точним. Віра, надія, мета, намір, прагнення, план, бажання, майбутнє, дорога попереду... схоже,  не бачили різниці між цими речами.

Вивчаючи мову своїх нових друзів, Пітер дедалі краще розумів, як влаштовані їхні душі,  майже цілком жили теперішнім, зосереджуючись на завданнях, які мали перед своїми очима. Іншого слова для «вчора», окрім як «вора», у них не було. Це не свідчило про те, що  мали погану пам’ять; вони просто використовували її інакше. Якщо тарілка падала й розбивалася, наступного дня вони пам’ятали, що тарілку розбито, але замість прокручувати в голові те, як вона розбивалася, вони думатимуть про те, що треба виготовити нову. Пригадати якусь минулу подію і час, коли вона сталася, їм забирало багато зусиль, і робили вони це лише з поваги до Пітера, хоча, певно, не вбачали в цьому сенсу. Чому має бути важливо, скільки саме днів, тижнів, місяців чи років тому помер хтось із рідні? Людина або жила серед них, або була вже в землі.

— Ти сумуєш за братом? — запитав Пітер Обожнювачку Ісуса Номер П’ять.

— Брат тут.

— Я маю на увазі того, що помер. Того, котрий... у землі.

Оазянка мовчки й непорушно дивилася на Пітера. Якби він міг розпізнати очі на її обличчі, то побачив би в них, напевно, нерозуміння.

— Тобі не болить, що він у землі?

— Йому не болить у землі, — відказала Номер П’ять. — Доки він не пішов у землю, йому боліло. Дуже, дуже сильно боліло.

— А тобі? Тобі болить? Я кажу не про тіло, але про душу. Тобі не боляче, коли думаєш про те, що він мертвий?

Оазянка ледь-ледь здригнулася.

— Боляе, — подумавши з півхвилини, погодилася вона. — Боляе.

Видобувши з неї це визнання, Пітер відчув немовби провину впереміш із радістю перемоги. Він знав, що  зазнають глибоких почуттів, зокрема і горя; Пітер відчував це. Вони не були винятково практичними істотами. Вони не могли бути такими, інакше б не мали такої сильної потреби у Христі.

— Тобі коли-небудь хотілося померти, Номере П’ять?

Пітер уже знав її справжнє ім’я і навіть міг сяк-так вимовити його, але Номер П’ять дала зрозуміти, що воліє, аби до неї зверталися на її християнське ймення.

— Мені хотілося, — додав Пітер, сподіваючись відвертістю поглибити їхні стосунки. — Коли у мене в житті були тяжкі часи. Інколи біль такий нестерпний, що нам здається, краще взагалі не жити.

Номер П’ять довго мовчала.

— Крае жити, — нарешті промовила вона, пильно дивлячись на свою руку в рукавичці, наче в ній було заховану якусь велику таємницю. — Бути мертвим — не добре. Бути живим — добре.

Хоча Пітер і опановував потроху оазянську мову, однак до розуміння податків цивілізації  він не наблизився ні на крок.  ніколи не згадували про минуле свого народу і, здається, навіть не уявляли стародавньої історії: ні власної, ні чиєїсь. Наприклад, вони або не могли збагнути, або ж вважали незначним те, що Ісус ходив по землі кілька тисяч років тому: їм було однаково, наче це все сталося минулого тижня.

У цьому аспекті вони, без сумніву, були зразковими християнами.

— Розкажіть мені про Курцберга, — просив їх Пітер.

— Курберг піов.

— Дехто з аміківців каже жахливі речі. Я думаю, вони жартують, але я не впевнений. Вони кажуть, буцімто ви вбили його.

— Убили?

— Зробили його мертвим. Як римляни зробили мертвим Ісуса.

— Іу не мертвий. Іу живий.

— Ну так, але його було вбито. Римляни били його і прицвяхували на хресті, де він помер.

— Бог є диво. Іу білье не мертвий.

— Авжеж, — погоджувався Пітер. — Бог є диво. Ісус більше не мертвий. Але що ж сталося з Курцберґом? Він також живий?

— Курберг живий. — Делікатна рука в рукавичці обвела порожню місцевість довкола. — Ходить. Ходить, ходить, ходить.

Інший голос сказав:

— Він покинув на у потребі.

Ще інший голос додав:

— Не покидай на.

— Колись мені врешті доведеться повернутися додому, — мовив Пітер; — Ви маєте це розуміти.

— Дім тут.

— На мене чекає моя дружина, — сказав він.

— Твоя дружина Беа.

— Так, — підтвердив Пітер.

— Твоя дружина Беа — одна. На — багато.

— Ви наче Джона Стюарта Мілля^[57] начиталися.

У відповідь на це  лише дратівливо пересмикнули плечима, нічого не зрозумівши. Пітер мав би хоч трохи подумати, перш ніж розтуляти рота.  не розуміли ні жартів, ні іронії. І навіщо було це казати?

Напевно, він сказав це для Беа, неначе вона була тут і могла його чути.

Свята правда: якби Беа не покращало, Пітер не повернувся б до . Він відклав би поїздку, зоставшись на базі. Розчарування, яке відчула б його паства, було би для нього менш важливим, ніж страждання жінки, яку він кохав. Але, на його величезне полегшення, дружина дослухалася до його благань і помолилася.

І, певна річ, Бог виявив себе.

Мушу визнати, я лягала спати налякана, розлючена і самотня, — писала Беа Пітерові. — Я гадала, що прокинуся як звичайно, ледь стримуючи паніку, затуливши обличчя руками від усіх неприємних несподіванок, які наготував мені новий день. Але зранку все довкола здавалося інакшим.

Так, саме це може зробити Господь. Беа завжди це знала, але забула, і тепер ось вона знає знову.

Я, може, згадувала (але здається, що ні) , —ішлося далі в її листі, писаному вранці після молитви, — що вже протягом кількох тижнів у трубах опалення булькотіло, стукало й грюкало вдень і вночі. Але раптом усе затихло. Я вирішила, що бойлер, мабуть, нарешті пустився духу, але ні — з ним усе було гаразд. Усе працювало як по маслу. Наче Бог просто приклав до бойлера палець і наказав: «Ну ж бо, поводься як слід». Джошуа, здається, трохи заспокоївся, треться об ноги, як раніше. Я заварила собі чай і усвідомила, що мене сьогодні вранці не нудило. Потім у двері постукали. Я подумала, що це листоноша, аж тут згадала, що пошту розносять пообіді, якщо її взагалі ще розносять. Але переді мною стояло четверо кремезних молодиків років двадцяти — двадцяти п’яти. На якусь мить я перелякалася, що вони мене зґвалтують і пограбують. Останнім часом таких випадків чимало. Але що ти думаєш? Вони приїхали прибрати купи смердючого сміття! У них був джип із причепленим трейлером. Судячи з вимови, хлопці, мабуть, зі Східної Європи. Вони об’їжджають усі околиці, збираючи сміття.

— Система полетіла до дідька! — широко вишкірившись, сказав один із них. — Тепер ми нова система!

Я запитала, скільки вони хочуть за свою роботу. Очікувала, що вони заправлять фунтів двісті абощо.

— Дайте нам двадцять фунтів.

— І пляшку чогось смачненького.

Я сказала їм, що не зберігаю вдома нічого спиртного.

— Ну, тоді... давайте тридцять фунтів.

— І не забувайте, що на світі є такі чудові сильні хлопці, як ми!

Хлопці прибрали сміття рівно за дві хвилини. Вони хизувалися: кидали тяжкі мішки у трейлер однією рукою, стрибали через сміттєві баки, всяке таке. Було страшенно холодно, я тремтіла в теплій куртці, а ці хлопці мали на собі тільки спортивні светри, тонку тканину яких напинали м’язи.

— Ми прийшли вас урятувати, еге ж?

— Щоднини ви сиділи й думали, коли нарешті хтось прийде. І ось... ми прийшли.

— Не довіряйте уряду, вони брешуть. Вони кажуть: ви хочете, щоб прибрали сміття, але це заскладно. Брехня! Це не складно! П’ять хвилин роботи! Кілька хороших міцних хлопців! Готово!

Хлопчина аж сяяв усмішкою, пітнів і, схоже, зовсім не мерзнув.

Я дала їм п’ятдесят фунтів однією купюрою. Вони повернули мені двадцятку решти й поїхали геть із усім сміттям, помахавши мені на прощання. Уперше за багато тижнів наша вулиця стала цивілізовано виглядати й пахнути.

Мені хотілося комусь розповісти про те, що тільки-но сталося, тож я зателефонувала Клер. Я вже давно нікому не телефонувала — майже не користувалася телефоном. Через усю цю жахливу тріскотню на лінії ти ледве чуєш свого співрозмовника. Але цього разу лінія була чистісінька. Знову ж таки, я подумала, що телефон відімкнено, але він працював як слід. Клер не здивувалася новині; вона вже чула про цих хлопців. Вони розбагатіють на цьому, сказала жінка, адже за день об’їжджають щонайменше будинків сорок і з кожного беруть по двадцять фунтів. Кумедно: те обслуговування, яке колись коштувало кілька пенсів (що входили в податок), тепер раптом здається цілком дешевим за ціну, в сотню разів вищу.

Але слухай, далі ще краще. Клер сказала, що ще відучора, коли вона лягала спати, мій чіткий образ так і стояв у неї перед очима, «немовби хтось надіслав його телепатично», як вона висловилася. Клер і Кіт перебираються до Шотландії (вони продали свій будинок за третину того, що колись за нього заплатили, але щасливі, що їм узагалі вдалося його продати) до значно меншого і задрипанішого дому (так вона сказала), тому що там у них принаймні є друзі, які можуть допомогти. Хай там як, а коли вони спаковували своє добро, Клер вирішила, що половина всього того одягу, який назбирався за багато років, їй уже не потрібна. Тож замість залишити це все у скриньці для благодійної допомоги — тепер це робити просто безглуздо, адже люди кидають туди сміття, — вона принесла три повні велетенські мішки до мене. «Бери собі що хочеш, Бі-Бі, а решта нехай іде на церкву», — сказала вона. Коли поглянула, що в мішках, я ледве не закричала. Клер, якщо пам’ятаєш (мабуть, не пам’ятаєш) має такі самі розміри, як і я, і мені завжди подобався її смак до одягу. Я не заздрісна людина, але в тих мішках були речі, які я прагнула мати відтоді, як побачила їх на Клер. Що ж, одна з цих речей тепер на мені! Бузковий кашеміровий светрик, такий м’якенький, що я раз по раз торкаюся його — пересвідчитися, що він справжній. Він коштує, мабуть, разів у десять дорожче за все, що я будь-коли носила, окрім хіба що весільної сукні. Іще там були модні лосини, прикрашені неймовірно гарною вишивкою — просто витвір мистецтва. Якби ти був тут, я влаштувала б тобі невеличкий показ мод. Ти хоч пам’ятаєш, як я виглядаю? Ні, не треба відповідати.

Завтра я повертаюся на роботу. Ребекка повідомила, що Ґудмен пішов у відпустку! Ну скажи, хіба ж це не чудова новина? А рука моя зовсім загоїлася. Раніше трохи ще поколював нерв, але тепер уже все минулося.

Сьогодні я пішла до супермаркету, де на полицях було значно більше продуктів, ніж раніше. Я сказала про це менеджерові, і він дуже мило мені всміхнувся. «Раді старатися!» — відповів працівник, і я зненацька усвідомила, яке жахіття він пережив. Хоча це лише якийсь нещасний супермаркет, але це його дитина. До речі, про дитину. Я вже згадувала, що мене більше НЕ НУДИТЬ ЗРАНКУ? Лише постійно хочеться чогось смачненького. Але в супермаркеті я роздобула вгадай що? Ну гаразд — я роздобула шоколадний десерт! Напевно, це трохи дріб’язково стверджувати, що, коли ти дуже-дуже хочеш шоколаду, Бог посилає його тобі. Хоча, може, і справді посилає.

Шоколад і кашемірові светрики. Речі, які видавалися Пітерові, що спостерігав під безкраїм небом Оази, як  поступово посувається від східного небокраю до західного, чимось дивним і незрозумілим. І, певна річ, коли він читав листа Беа, йому пригадався уривок із Євангелія від Матвія — розділ шостий, вірш двадцять п’ятий. Але Беа останнім часом стала образливою, і їй могло б не сподобатися, якби він нагадав їй про Ісусову осторогу не надто перейматися їжею та одягом. Головне, що вона почувалася бадьорою і сповненою душевних сил. Їй загрожувала небезпека відпасти від Бога, але тепер Беа знову була під Його захистом. «Дякую Тобі, дякую Тобі, дякую Тобі, Господи!» — молився Пітер і вірив, що дружина робить те саме.

Пітерові пообіцяли невдовзі, може, навіть до його наступної поїздки до Сі-2, встановити просто біля церкви передавач для «пострілу». А отже, це востаннє Пітер не має змоги ділитися з коханою своїми щоденними враженнями з поселення. Щойно «постріл» працюватиме тут, зв’язок між ними більше не зникне.

Згадка в листі про Клер і Кіта трохи збентежила Пітера. Він не міг пригадати навіть, чи взагалі коли-небудь зустрічався з ними. Чи належали вони до його церковної громади? Чи Беа познайомилася з ними деінде? Може, в лікарні? Вона писала так, наче пояснювати, хто вони такі, не було потреби. Клер очевидно мала будову тіла майже таку саму, як Беа. Пітер силкувався згадати свою дружину поруч із жінкою, подібною до неї. У бузковому кашеміровому светрику. Не пригадалося нічого.

Обожнювачка Ісуса Номер Дев’ять тихо підійшла до нього, обережно несучи в руках невеличкий горщик із солодощами з білоквіту. Вона нахилила горщик до нього, мовляв пригощайся. Пітер узяв одну цукерку. Вона була смачна, але вимочена в густій поливі, після якої на пальцях лишилися темно-коричневі плями. Рукавички Номера Дев’ять теж замастилися: доведеться їх прати, коли вона повернеться додому. До того ж балахон її був у землі. Чимало  сьогодні трохи забруднилися, адже перед уроками мови вони копали яму для передавача.

«І сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них»^[58], — подумав Пітер.

Коли їхнє «причастя» закінчилося і  порозходилися по домівках, Пітер пішов до церкви і трохи поспав. Як довго? Хтозна. Він утратив відчуття часу, не міг сказати, чи формально зараз був день, чи ніч, чи «22:00 плюс», чи яке там ще безглузде позначення придумали аміківці, щоб він ним користувався. Але Пітер уже призвичаївся до ритму життя  і, коли прокинувся, відчув, що це мав би бути ранній-ранній ранок, і так воно, мабуть, і було.

Сонячний промінь освітлював нижню частину його тіла, окреслюючи різкі обриси тазу й западину нижче грудної клітки. Пітер був самі кості й сухожилля, наче який танцівник або в’язень концтабору. Тіло, туго обтягнуте шкірою, пульсувало в ритмі серцебиття. Утім чоловік не відчував голоду. Лише спрагу. Світло мерехтіло на його животі. Чому воно мерехтить? Мабуть, наближається дощ. Пітер вирішив не відкорковувати пляшки, що лежала біля його подушки, а зачекати натомість, доки не розчиняться небесні розтвори.

Він вийшов надвір і стояв, спостерігаючи, а волосся його маяло перед натиском стихії, що насувалася. Пітер бачив, що злива буде неабияка. Чотири велетенські водяні маси, складені в широчезну пірамідальну конструкцію, ішли на нього покотом, ледь-ледь не зливаючись в одне ціле. Три водоверті оберталися повільно і статечно, четверта ж вирувала, наче шалений ураган. Краще міцно триматися за щось. Пітер притулився до стіни.

Коли ринула злива, це було весело і водночас страшно. Вітер пронісся повз нього, увірвавшись до церкви, і Пітер почув, як усередині зі стукотом і дзенькотом щось перевертається. Наступний порив ледве не зніс його з ніг. Але дощ був прохолодний, чистий і рясний. Пітер роззявив рот і просто пив. Йому здавалося, наче він плаває, пірнає і виринає — завжди виринає на поверхню, — не поворухнувши жодним м’язом.

Коли все скінчилося, Пітер був ошелешений, він закляк і ледве стояв на ногах. Побіжно оглянувши церкву, істотної шкоди він не виявив. Вітер жбурнув на підлогу картину Обожнювачки Ісуса Номер Сімнадцять, яку та принесла нещодавно, і Пітерові навіть було досі ніколи прикріпити її до стелі. Краї полотна пошарпалися, але малюнок не було зіпсовано. Експресіоністський натюрморт, що зображує квітку, спершу подумав Пітер, але ні: те, що здалося йому пелюстками, було колом убраних у балахони постатей, що відсахнулися, зачудовані, а те, що він узяв за тичинку, виявилося людиною, що здіймалася із землі, — Лазарем.

Пітер поставив картину назад за кафедру, щоб за нагоди почепити її на стелю. Струмені дощу лишили по собі приємне відчуття насичення, і цілком природно, що Пітерові захотілося спершу хоча б трохи прилягти й насолодитися тим, як пощипує шкіра. Одначе він знав, що на нього чекає робота. Робота не в ім’я Боже, а проста фізична праця. Поля білоквіту промочило як слід, і за кілька годин багато рослин набубнявіють і дозріють, а інші можуть узагалі попадати в грязюку й зігнити. Саме час збирати врожай.

— Боже, благолови нау зустрі, оте Пітере.

Він помахав рукою, але не марнував часу, щоб привітатися з кожним, кого знав. Багато , які прийшли збирати врожай, не були Обожнювачами Ісуса і ще цілком не прийняли Пітера до свого гурту. Тому розмови належало тактовно відкласти на потім. Він опустився навколішки, і за кілька секунд його руки по лікті вкрилися багном.

Плантація перетворилася на суцільне болото, неначе свиноферма. Ґрунт затримував тут вологу краще, ніж у відкритому полі, до того ж, скрізь валялися зігнилі рештки білоквіту, що лишилися з минулого разу. Тонесенький, ледь помітний туман, почав здійматися від землі, заважаючи зору. Але це було не важливо. Рослина просто перед тобою — ось і все, що потрібно бачити.

Працювати в полі Пітерові подобалося. Він наче повертався у дні своєї юності, коли збирав полуниці, щоб добути за них трохи грошенят, лише тепер то була чесна праця, і він працював не тому, що пустився навтіки від своїх друзяк-наркоманів, яких обікрав. Крім того, це й не була бездумна, одноманітна робота, тому що ти мусив визначати, яку рослину залишити, яку частково обірвати, з якої вичавити сік, а яку вирвати всю.

  збирали врожай спокійно і неквапливо, ретельно обмірковуючи свої дії, не як примушені до праці кріпаки, а як городники на своїй землі. Як завжди, на руках вони мали рукавички. Коли ті геть забруднювалися,  спинялися на якийсь час, щоб витерти рукавички від грязюки або щоб просто поправити їх. Інколи  сідали й кілька хвилин відпочивали. Коли назбирувався повний кошик, його несли на край поля, де вже лежали розстелені з півдесятка сіток. На ці сітки викладали різні частини білоквіту, кожну відповідно до свого призначення. Пітер не відразу дотямив, що куди класти, але тепер уже розібрався, як він вважав. Пітер уже не завдавав клопоту , він став їхнім побратимом у роботі. І працював він більше й швидше, ніж будь-хто з них.

Минула година чи дві, і попри те, що між пружними, стійкими рослинами ще, либонь, зоставалося чимало тих, які вже ось-ось мали загинути, збирачі — зважаючи на свої обмежені сили — перейшли до наступного етапу. Ця частинароботи подобалася Пітерові найбільше, тому що вимагала двох якостей, котрими  не були наділені повного мірою: сили й витривалості.  цілком давали собі раду з перенесенням зібраного врожаю до поселення, адже що важчою була сітка, то повільніше її можна було нести, або частіше перепочивати, або виділяти на неї більше людей. Але була робота, що не допускала жодних послаблень, — виробництво м’яса. Особливо полюбляли, здебільшого м’ясоїдні аміківці, хитромудрі замінники біфштексів, баранини, бекону, телятини, однак виготовити їх було нелегко. Для цього потрібно було докласти неабияких зусиль — хоч і не вбивати живу тварину, але невтомно товкти білоквіт, який був на межі загибелі. Відбирали тільки найстигліші, найнабрякліші рослини. Коли по водянистому м’якуші молотили камінням, то судини рослини руйнувалися і м’ясисте місиво починало видавати характерний запах. Із кожним ударом маса ставала пружнішою й одноріднішою, аж доки зовсім не тверднула й не перетворювалася на цупкі шматки, які нарізали й присмачували, після чого від м’яса ані на вигляд, ані на смак їх було не відрізнити.  били обережно, один чи два удари, й зупинялися. Пітер же працював, як молотарка.

Пітер та  так захопилися роботою, що не помітили наближення зграї, доки не стало надто пізно.

Один із  щось вигукнув, і Пітер його частково зрозумів, тому що почув те наріжне слово, яке означало «чужий — прибулий — несподіваний — дивний», і було у Книзі дивних нових речей. Усміхнувшись, задоволений іще одним доказом своїх успіхів у вивченні оазянської мови, він поглянув, куди показував оазянин. Здалеку схожа на приземну рожево-сіру млу, поле обсіла хмара тих птахоподібних істот, яких Пітер уже бачив біля аміківської бази.

Першим його поривом було загорлати від утіхи й погукати своїх друзів насолодитися видовищем. Але  виглядали очевидно стурбованими — і не дарма. Істоти беззвучно залізли в зарості білоквіту, і за кілька секунд величезний обшир поля вкрився їхніми тремтливими тушками. Пітер побіг полем, щоб глянути зблизька, але він знав, він уже знав. Ці милі тварючки, ці «куроверти», «каченяшки», «сіренята» чи бозна-як їх там ще назвуть, були ненажерливими шкідниками, і сюди вони причалапали, щоб знищити весь урожай.

Безмозкі, немов личинки, вони накинулися на соковитий білоквіт, не розбираючи, де старі рослини, де молоді, де тверді бутони, а де зм’якле листя, де квітка, а де стебло. Вони жвакали й чавкали так, що на їхніх головах, укритих сірим пухом, ходили м’язи. Їхні кулясті тушки трусилися, розбухали й ніяк не могли вдовольнитися.

Підкорюючись пориву, Пітер нахилився, схопив найближчу до себе тварючку й відірвав від бенкету. Нараз його передпліччя пронизало електричним струмом. Або ж принаймні так йому здалося, коли розлючена істота вивернулася й гризонула його за руку. Він віджбурнув її геть, і бризки крові дугою полетіли за нею. Пітер намагався бити тварюк ногами, але він був узутий тільки в сандалії, і болючий укус за литку змусив його відступити. Їх було забагато, і край. Якби він мав якийсь кийок, чи пістолет... чи кулемет, чи бісовий вогнемет! Сплеск адреналіну поєднав його з тим молодшим, лютішим Пітером, іще не християнином, Пітером, який здатен був гамселити по чиємусь носу, доки той не перетворювався на квашу, який спроможний був розтрощити вітрове скло автомобіля і який здатен був, розлютувавшись, судомним рухом змахнути з каміна цілий ряд крихких витребеньок. Утім зараз він не був здатен ні на що, і весь його адреналін був марний, тому Пітерові залишалося тільки відійти і спостерігати за тим, як ця сарана пожирає плоди праці близьких йому людей.

Ті з , що не були Обожнювачами Ісуса, замість просто стояти й дивитися, взялися до справи. Було зрозуміло, що їхнє поле з урожаєм приречене, тож вони поквапилися до купи вже зібраного білоквіту, закинули кінці сітки на плечі й, підійнявши вантаж, понесли його геть. Вони знали, що ненажери неухильно просуватимуться від одного кінця поля до іншого, доки не з’їдять усе, тож іще був час віднести те, що, так би мовити, було вже в кишені. Обожнювачі занепокоєно гойдалися вперед-назад, розриваючись між потребою рятувати врожай і тривогою за Пітера. Він підійшов до них, маючи намір допомогти з ношею, але вони зіщулилися й загойдалися ще сильніше. Дивний, тривожний звук виходив із їхніх голів, звук, якого Пітер раніше не чув. Інтуїція підказала йому, що це вони так плачуть.

Із його руки, простягненої до Обожнювачів Ісуса, скрапувала на землю кров. Укус не був дріб’язковим: на руці було піддерто шмат шкіри. Нога теж мала жахливий вигляд.

— Ти помре, ти помре! — заголосила Обожнювачка Ісуса Номер П’ять.

— Чому помру? Ці тварини отруйні?

— Ти помре, ти помре!

— Ти помре, ти помре!

— Ти помре, ти помре!

Ще кілька Обожнювачів приєдналося до лементу. Їхній плач, голосний і безладний, настільки неподібний до їхньої спокійної манери висловлюватися, ніколи нікого не перебиваючи, збентежив і занепокоїв Пітера.

— Отрута? — голосно і виразно запитав він, вказуючи на зграю шкідників. Якби тільки-но він знав, як по-оазянськи буде «отрута». — Погані ліки?

Але, замість відповісти, Обожнювачі Ісуса поспішно розбіглися. Лише Номер П’ять вагалася. Вона взагалі поводилася якось дивно під час усього збору врожаю: працювала ледь-ледь, переважно просто спостерігала, і тільки іноді однією рукою — лівою — робила щось легке. Зараз вона підійшла до Пітера, хитаючись, наче сп’яніла чи напівпритомна, поклала свої руки — одну в брудній рукавичці, другу в чистій — йому на стегна й міцно притиснулася обличчям до його паху. Вона не мала на меті нічого сексуального; Пітер сумнівався, що Номер П’ять взагалі знала, де в нього статеві органи чи як вони виглядають. «Це так вона прощається», — подумав він. Після цього Номер П’ять поквапилася за рештою.

Кілька хвилин Пітер стояв сам-один у полі білоквіту, поранені рука й нога пекли і свербіли, а у вухах стояло огидне скреготіння зубів, з яким сотні ненаситних пащек пожирали слизуватий м’якуш, який іще декілька хвилин тому був тим, що мало перетворитися б на хліб, баранину, тофу, равіолі, ибулю, гриби, арахіове мало, околад, уп, ардини, корию і ще на багато-багато всіляких харчів.

Коли Пітер дошкутильгав до церкви, то побачив припаркований біля неї пікап і аміківця на прізвище Конвей, що посьорбував із пляшки водичку по п’ятдесят доларів. Це був присадкуватий лисань у бездоганно чистій спецівці лимонного кольору та начищених до блиску чорних черевиках. Його вигляд дивовижно контрастував із виглядом Пітера, брудного й закривавленого.

— Із вами все гаразд? — запитав Конвей і відразу ж розсміявся над безглуздістю свого питання.

— Мене покусали, — відказав Пітер.

— Хто?

— Гм... Я не знаю, як їх зрештою назвали. Млявики? Куроверти? Чи як там?

Конвей провів рукою по волоссю, якого не мав. Він був інженер-електрик, а не лікар. Він показав рукою на щойно встановлену позаду церкви конструкцію, яка скидалася на пральну машину з крихітною Ейфелевою вежею нагорі.

— Це релейна станція для вашого «пострілу», — пояснив чоловік.

За нормальних умов Пітер зараз би мав розсипатися рясними висловами подяки й захоплення, і було помітно, що Конвею хотілося отримати свою заслужену похвалу.

— Мабуть, мені треба на базу, підлікувати оце, — промовив Пітер, піднімаючи свою закривавлену руку.

— Мабуть, треба, — погодився Конвей.

За ті кілька годин, протягом яких вони їхали до бази, кровотеча спинилася, однак шкіра довкола рани стала темно-синьою. Невже відмирає? Може, просто синець? Щелепи тварюки вгризлися йому в тіло, наче перфоратор. У Пітера було досить часу в дорозі, щоб оглянути рану на руці й зауважити, що кістки не видно, а отже, поранення, мабуть, можна вважати неглибоким. Він приклав відірваний шмат шкіри назад на місце, але, схоже, без швів таки не обійдеться.

— У нас новий лікар, — повідомив Конвей. — Нещодавно прибув.

— Справді? — перепитав Пітер.

Покалічена нога починала німіти.

— Хороший хлопчина. І знавець свого діла.

Про це можна було б і не згадувати: усі, кого відбирав АМІК, були хорошими хлопцями і майстрами своєї справи.

— Приємно це чути.

— То що, — запропонував Конвей, — ходімо до нього? Негайно. Але Пітер відмовився йти відразу до лазарету, наполігши на тому, що йому спершу треба заскочити до свого номера. Конвей не надто радо це сприйняв.

— Лікареві байдуже, як ви одягнуті, — наполягав він. — Вони вас продезінфікують своїми якимись там засобами.

— Я знаю, — сказав Пітер, — але мені треба перевірити, чи немає листів від дружини.

Конвей здивовано закліпав.

— А це не може зачекати? — запитав він.

— Ні, не може, — відказав Пітер.

— Гаразд, — промовив Конвей і злегка крутнув кермо.

На відміну від Пітера, якому всі бетонні будівлі здавалися однаковими, Конвей точно знав, куди їхати.

Щойно Пітер зайшов усередину аміківської бази, його почало лихоманити. Зуби цокотіли, коли Конвей вів його до номера.

— Ви ж не перекинетеся зараз, га?

— Ні, зі мною все гаразд.

У будівлі було наче в крижаній печері: вакуум із домішкою прохолодного, стерильного кисню без жодних інших природних складових, завдяки яким повітря стає повітрям. Пітеровим легеням було боляче дихати. Світло здавалося тьмяним і мертвотним, наче в якому бункері. Але ж Пітер завжди почувався так, коли повертався з поселення, хіба ні? Йому постійно потрібен був якийсь час, щоб акліматизуватися.

Коли вони нарешті дісталися до його кімнати, Конвей уже неабияк непокоївся.

— Я зачекаю тут, одразу за дверима, — промовив він. — Постарайтеся там якомога швидше. Мені бракувало ще тільки мертвого пастора на руках.

— Я постараюся, — відказав Пітер і зачинив двері, лишивши Конвея чекати зовні.

Судини в голові від лихоманки чи від якої іншої недуги понадималися, а зуби досі цокотіли так сильно, що Пітерові заболіли щоки і щелепи. Запаморочення і сонливість накочувалися хвилями, прагнучи повалити його з ніг.

Вмикаючи «постріл», Пітер замислився, а чи не втрачає він дорогоцінні секунди, які можуть коштувати йому життя. Але він у цьому сумнівався. Якщо укус отруйний, в аміківській лікарні навряд чи буде сироватка. Отрута зробить те, що має зробити, і це станеться однаково, хоч у палаті з купкою схилених над ним схвильованих облич, хоч у його кімнаті, де Пітер матиме спокій самотності. Можливо, йому залишилося жити лічені години. Може, він стане першим завданням для нового патологоанатома — труп, наповнений чужопланетною отрутою.

Якщо так, то Пітер хотів, доки не знепритомнів, прочитати ще бодай раз, що Беа кохає його і що з нею все гаразд. «Постріл» загорівся життям, і внизу екрана заблимав маленький зелений вогник, який сповіщав про те, що невидимі сіті закинуто, щоб виловити у Всесвіті слова його дружини.

Коли нарешті з’явилося повідомлення від неї, воно було коротке.

«Бога немає», — писала вона.

22 Самотня поруч із тобою

— Теслею, — промовив голос, що линув десь над ним.

— Ем-м? — промимрив Пітер.

— Коли я був маленьким, усі гадали, що я стану теслею. У мене був хист до цього. А потім... усе це ошуканство, знаєте.

— Яке ошуканство?

— Цей образ, який створюють довкола медицини, образ чогось дуже мудрованого. Лікар-чарівник, хірург «золоті руки». Казна-що. Щоб полагодити людське тіло, не треба дуже багато майстерності. Знаєте, що нам потрібно вміти? Я вам скажу... Те саме, що роблять теслі, сантехніки, кравчині.

Підтверджуючи свої слова, доктор Адкінс устромив у шкіру Пітерові голку, щоб тонкою чорною ниткою накласти ще один стібок. Він уже майже закінчив.

Шов на вигляд вийшов дуже елегантний — схожий на ластівку в польоті. Пітер нічого не відчував. Його щедро накачали знеболювальним, до того ж укололи подвійну дозу місцевої анестезії, і це все вкупі з виснаженням зробило недужого зовсім нечутливим до болю.

— Як гадаєте, укус був отруйний? — запитав хворий.

Операційна, здавалося, наче злегка то розширювалася, то стискалася в ритмі його пульсу.

— У вашій крові немає нічого, що на це вказувало б, — відповів Адкінс, затягуючи останній вузол.

— А як щодо того... е-е... я забув його ім’я. Лікаря, замість якого ви тут... е-е... того, що помер...

— Еверетта?

— Так, Еверетта. Ви визначили, що його вбило?

— Ага, — Адкінс кинув голку на тацю з хірургічними нитками, яку миттю прибрала медсестра Флорес. — Смерть.

Пітер поклав свою прикрашену шитвом руку на білу лляну серветку, що вкривала йому груди. Тепер йому хотілося спати.

— Але що її спричинило?

Доктор Адкінс зібгав губи.

— Гострий серцево-судинний розлад. Нічого надзвичайного. Його дід, схоже, помер від того самого. Таке трапляється. Ти можеш харчуватися здоровою їжею, тримати себе у формі, вживати вітаміни... Але іноді ти просто помираєш. Коли настає твій час. — Лікар звів одну брову. — Ви, мабуть, назвали б це зустріччю з Богом.

Пітер зігнув-розігнув пальці, ще раз оцінив своє татуювання зі стібків.

— Я вже було подумав, що настав мій час.

Адкінс гмикнув.

— Ви ще поживете, помолитеся. А коли повернетеся і знову перестрінете тих маленьких паскуд, ось вам моя порада. — Він стиснув у руках буцімто ключку і щосили розмахнувся. — Навчіться гри в гольф.

Пітер був надто очманілий від ліків, щоб іти самотужки, тож хтось викотив його з операційної на візочку. Дві бліді руки з’явилися з-позад нього, вкрили йому ноги бавовняною ковдрою, підіткнули її під стегна і поклали йому на коліна прозорий пластиковий пакет із його сандаліями.

— Дякую вам, хай ким би ви не були! — сказав Пітер.

— На здоров’я, я впевнена, тобі воно знадобиться! — відказала Ґрейнджер.

— Ой, вибач! — промовив чоловік. — Я не бачив тебе в операційній.

Жінка котила його, прямо й рівномірно, залитим сонячним світлом коридором до великих двійчатих дверей.

— Я сиділа в чекальні. Не люблю дивитися на кров.

Пітер підвів руку, показуючи чисту білу пов’язку.

— Уже все зашили.

Він зрозумів, що на Ґрейнджер це не справило враження ще до того, як вона відповіла. Її руки, що стискали бильця візка, були напружені — напруженіші, ніж мали бути.

— Коли ти там, ти зовсім не дбаєш про себе, — сказала вона. — Заради бога! Та ти сама шкура й кістки. І так, я знаю, що згадала Боже ім’я намарне. Але ти тільки поглянь на себе!

Пітер подивився на свої зап’ястки, які завжди були кістляві, як йому здавалося. Ну гаразд, може, не настільки кістляві. У товстій перев’язці рука якимось чином видавалася ще змарнілішою. Чи дуже сердитою була Ґрейнджер? Чи лише трохи роздратованою? Чи вона таки неабияк розлютилася? Від медичного центру до його номера йти було кілька хвилин, а в руках когось, хто був злий на тебе, ці хвилини могли здатися вічністю. Пітера, причмеленого знеболювальними і шокованого повідомленням від Беа — яке знову й знову нудотною хвилею накочувалося на його свідомість, — раптом охопило відчуття, яке йому часто описували інші чоловіки, котрим він допомагав пастирськими настановами, глибоке безнадійне переконання: хай що б вони не робили, хай якими б добрими не були їхні наміри, вони були приречені завжди гірко розчаровувати жінок.

— Слухай-но, мені цього разу вдалося не підсмажити собі вуха, — сказав Пітер. — Ти мала б похвалити мене за це.

— Ось тільки не треба мене повчати.

Ґрейнджер проштовхнула його крізь двійчаті двері й різко звернула праворуч.

— Курцберґ був такий самий, — зауважила вона. — І Тартальйоне. Вони також наприкінці виглядали як скелети.

Пітер зітхнув.

— Наприкінці всі ми виглядаємо як скелети.

Ґрейнджер роздратовано форкнула. Вона ще не закінчила йому вичитувати.

— Що там негаразд у тому Місті Потвор? Це ти сам винен чи вони? Вони не годують тебе, так? Чи вони просто не їдять і квит?

— Вони дуже щедрі, — заперечив Пітер. — Вони ніколи... я ніколи не відчував голоду. Просто вони самі їдять небагато. Я думаю, більшість із того, що вони вирощують і... е-е... виробляють... більшість цього відкладається для аміківців.

— Он воно як! Чудово! Отже, ми їх визискуємо? — Ґрейнджер знову завернула його за ріг. — А я тобі ось що скажу: ми тут зі шкури пнемося, щоб зробити все правильно. Зі шкури пнемося. Надто багато залежить від цього, щоб обісратися тут, наче довбані імперіалісти.

Шкода, подумав Пітер, що ця розмова не відбулася значно раніше або що вони не відклали її на потім — будь-коли, тільки не зараз.

— Е-е... а що від цього залежить? — запитав він, силкуючись сидіти рівно у візку.

— Заради бога! Хіба ж це не очевидно? Невже ти таке дитя природи?

«Я просто працюю в ім’я Боже, а всі гострі запитання ставить моя дружина», — хотів сказати Пітер. Усе так і було. Саме Беа завжди потрібно було знати, «чому» і «навіщо», саме вона зазирала під спід того, що їй казали, і відмовлялася грати за правилами, за якими грали всі. Саме вона читала те, що було написано малесеньким шрифтом у контрактах, саме вона пояснювала Пітерові, чому на перший погляд прекрасна нагода може виявитися сповненою пасток, саме вона могла розпізнати шахрайство навіть у християнському вбранні. Ґрейнджер мала рацію: Пітер був дитям природи.

Хоча він таким не народився, це вже напевне. Він сам зробив себе таким, силою волі. Є багато способів стати християнином, але для Пітера працював тільки один: позбутися своєї здатності до цинізму, вимкнути її, як вимикають світло. Хоча ні, це було неправильне порівняння... він... він скоріше ввімкнув світло довіри. Після стількох років, упродовж яких Пітер ошукував і використовував усіх, хто йому траплявся, крав, брехав і чинив інше зло, він перетворив себе в невинного. Бог стер із нього все до чистого аркуша. Людина, яка через слово сипала матюччям, тепер не казала навіть «чорт». Інакше не можна було. Ти або запійний п’яниця, або не береш до рота ані краплини. Те ж саме і з цинізмом. Беа могла собі його дозволити — в міру. Пітер не міг.

І знову ці слова дружини: «Бога немає». Слова Беа. Будь ласка, Господи! Тільки не Беа!

Одного разу Беатріс також котила його у візку, в лікарні, коли вони вперше зустрілися. Достоту так, як зараз везла його Ґрейнджер. Він тоді зламав обидві ноги, коли вистрибнув із вікна товарного складу, і кілька днів пролежав із підвішеними ногами в палаті, якою опікувалася Беа. А потім одного дня, пообіді, вона звільнила його від пут, посадовила в лікарняний візок і повезла на рентген.

«А ти б не могла мене катнути на вулицю на дві хвилинки, щоб я покурив?» — спитав тоді він. «Тобі не треба нікотину, красунчику, — відказала вона, а голос її разом із приємним запахом линув десь позаду над Пітером. — Тобі треба змінити своє життя».

— Ну ось ми й приїхали, — промовила Ґрейнджер. — Ось і твій дім не вдома.

Вона підкотила його до дверей із табличкою, на якій було написано: П. ЛІ, ПАСТОР.

Коли Ґрейнджер допомагала Пітерові зіп’ястися на ноги, повз них проходив один із аміківських електриків, Спрінгер.

— Із поверненням, пасторе! Якщо вам треба буде ще ниток, ви знаєте, де мене шукати! — гукнув він і неквапливо пішов далі коридором.

Губи Ґрейнджер були близько до Пітерового вуха, і той почув її шепіт:

— Боже, як я ненавиджу це місце! І всіх, хто тут працює. «Тільки, будь ласка, не треба ненавидіти мене», — подумав Пітер, відчинив двері, і вони обоє ввійшли досередини.

Номер зустрів їх важким і трохи затхлим повітрям, адже два тижні кондиціонер ніхто не вмикав. Потривожені їхнім приходом порошинки знялися з місця й затанцювали в сонячному промінні. Двері зачинилися самі.

Ґрейнджер, яка підтримувала Пітера за спину однією рукою на випадок, якби він втратив рівновагу, обхопила його ще й другою. Збентежений, Пітер не відразу усвідомив, що вона його обіймає. І не тільки: вона обіймала його інакше, ніж тоді, раніше. У цих обіймах були пристрасть і жіноча потреба.

— Мені не байдуже, що з тобою станеться, — промовила вона, притулившись чолом до його плеча. — Не помирай.

Пітер незграбно погладив її по голові.

— Я й не збираюся.

— Ти помреш! Ти помреш, і я втрачу тебе! Ти поводитимешся чимраз дивніше й відстороненіше, а потім одного дня просто зникнеш.

Тепер жінка плакала.

— Я не зникну. Обіцяю.

— Ти брешеш, — тихо схлипнула вона, стискаючи його в обіймах ще міцніше. — Ти брешеш мені, сучий ти сину...

Ґрейнджер розімкнула обійми. На її білому одязі залишилися плями бруду з оазянського городу.

— Я більше не повезу тебе до цих потвор, — промовила жінка. — Нехай хтось інший возить.

— Шкода, — відказав Пітер. — Твоя воля.

Але Ґрейнджер уже вийшла.

Від Беа листів більше не було. Пітер раз по раз змушував хитросплетіння мудрованих технологій нишпорити в космосі, вишукуючи її думки, але все надаремне. Лише той самий крик відчаю далі палав на екрані, лише ті самі жахливі два слова підвисли в сірій порожнечі без жодних доповнень і пояснень. Не було ні його імені, ні її. Єдине оголене речення.

Пітер сів за «постріл» і помолився, благаючи Бога дати йому сили. Він знав: якщо не відповість уже, і якомога коротше, то може завалитися обличчям у клавіатуру й знепритомніти просто тут. Його неслухняні пальці вже приготувалися набирати слова з чотирнадцятого псалма: «Безумний говорить у серці своїм: Нема Бога!» Але тоді Бог увійшов у серце до Пітера й остеріг його, адже писати таке було б нерозважливо. Хай що трапилося з Беа, докори — це не те, що їй зараз потрібно.

Може, сталася ще якась природна катастрофа, якесь жахливе лихо в чужій країні, яке переповнило дружину безсилим співчуттям, і вона страждає від цього? Або лихо сталося ближче до їхнього дому, у Британії? Катаклізм, який позбавив тисячі людей домівок, майна, геть усього?

На порятунок знову прийшов псалом: «Не будеш боятися страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні, впаде тисяча збоку від тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!»^[59]

Але що як... що як до Беа вже дійшло? Що як вона постраждала від землетрусу чи від повені? Що як просто цієї миті вона сидить серед руїн їхнього будинку, приголомшена й безпорадна? Але ні, ні, подумай логічно, дім мусить бути цілий, інакше Беа не змогла б написати листа. Аміківці встановили їм «постріл» у робочому кабінеті нагорі й під’єднали його до процесора завбільшки з картотечну шафу.

Повідомлення від дружини доводило, що вона в безпеці. Якщо не зважати на те, що людина, яка відпала від Бога, не може бути в цілковитій безпеці.

Дігідроморфін, хлоропрокаїн і виснаження дедалі сильніше й наполегливіше хилили його до сну, і Пітер запанікував. Він мусив написати, але не міг. Він повинен був щось сказати, порушити мовчанку, але одне неправильне слово — і він собі цього ніколи не пробачить.

Урешті-решт Пітер полишив намір цитувати Біблію чи будь-що радити. Він був її чоловіком, вона була його дружиною: зараз він міг бути певен лише в цьому.

Беа, я не знаю, що наштовхнуло тебе до цієї думки, але я кохаю тебе і хочу допомогти, якщо зможу. Будь ласка, розкажи мені, що сталося, і, прошу тебе, пробач, якщо я мав би сам про це вже знати. Я щойно з операційної. Кілька швів, нічого серйозного. Мене покусали, коли я був у поселенні. Я напишу потім детальніше. Зараз я вирублюся ненадовго, але, будь ласка, Беа, я хвилююся за тебе, я кохаю тебе, і, хоч, я знаю, це здасться тобі безглуздям, але я з тобою, справді.

Надіславши це, Пітер завалився в ліжко.

Трохи пізніше мовчки зайшла Ґрейнджер і лягла біля нього. Жінка поклала голову йому на голі груди, і плече її опинилося в такій позиції, що Пітер не міг його не обійняти. І він обійняв. Вона присунулася впритул до нього, і Пітер відчув тепло її тіла. Її маленькі пальці пройшлися по животі, долоня ковзнула в западину під ребрами. А тоді вона стиснула рукою його член, уже напружений. Перш ніж він вимовив слово, Беа була разом з ними, і очі її заспокоїли Пітера, запевнили, що все гаразд. Ґрейнджер задерла сорочку. Її бліді груди були поцятковані ластовинням. Пітер цілував їх, а Беа тим часом роздягалася. Потім вона приєдналася до них, і Ґрейнджер потримала Пітерів член, доки Беа опускалася на нього. Пітер вибухнув, ледве опинившись усередині.

Прокинувшись, він одразу відчув сморід зради. Пітер учинив перелюб у своєму серці, і навіть гірше — він втягнув у свої зрадливі фантазії дружину, зробивши її спільницею. Вони з Беа завжди були вірними одне одному; Пітер ніколи не користався зі слабкості тих жінок, яким був духовним наставником. Він був однолюб, і єдиною його любов’ю була дружина. Хіба ж ні?

Пітер іще трохи полежав, затуляючи очі від сонця здорового рукою. У скронях пульсував біль, наче з похмілля. Язик і губи пересохли. З пораненою рукою було все гаразд — ну, якщо не зважати, що вона заніміла, — утім нога горіла вогнем. Пітер не мав жодної гадки, скільки він проспав: п’ятнадцять хвилин чи п’ятнадцять годин. Сон не зникав із пам’яті, спокушаючи примарою любові, своїм зачарованим маревом, у якому і біль, і горе, і відчуженість було згладжено пристрасним бажанням.

Спрага змусила Пітера підвестися з ліжка. Він жадібно пив просто з крана, гучно, наче пес, аж доки в животі не захлюпотіло. Лікар сказав, що митися можна, і нічого страшного, якщо на рани потраплять мило й вода, але заборонив розчухувати шви, якщо ті свербітимуть; коли їхню роботу буде зроблено, вони зникнуть самі собою. Пітер розв’язав пов’язку й розмотав свою заштопану руку. На м’яких білих бавовняних бинтах крові зовсім не було, рани теж видавалися чистими. Пітер помився, витерся насухо рушником і акуратно знову замотав рани бинтами. Потім одягнув джинси й вицвілу помаранчеву футболку з написом «БЛАГОДІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ БАЗІЛЬДОНА». І джинси, і футболка виявилися завеликими. Порпаючись у рюкзаку в пошуках шкарпеток, він вийняв звідти невеличкий пластиковий пакетик із якимось розчавленим напіврідким вмістом. Пітер не відразу зрозумів, що це залишки їжі, яку  дали йому давним-давно, коли він іще не призвичаївся до їхніх харчів: шматок схожої на сало речовини зі смаком оцту. Щоб не образити , Пітер запевнив їх, що не голодний і з’їсть це пізніше. Пакет лежав на руці, глевкий на дотик, наче тельбухи, вийняті з якоїсь мертвої тварини. Пітер озирнувся, гадаючи, де б це залишити його на видноті, щоб не забути знову.

На столі біля холодильника він помітив щось незнайоме. Пластикова пляшечка з ліками й записка: «ЗА ПОТРЕБИ ПРИЙМАТИ ЩО 4 ГОД. ПО 2 ТАБЛ. Ґ.».

Чи заходила Ґрейнджер до номера, коли Пітер спав? Чи вона принесла це зі собою ще тоді, коли прикотила його сюди з операційної? Пітер не пригадував, щоб вона робила щось у кімнаті, окрім як обіймала його. А може, вона залишила ліки ще раніше, коли він був у доктора Адкінса? Завбачливо занесла їх сюди?

Пітер узяв пляшечку, прочитав уміст. Пігулки були сильні, без рецепта в англійських аптеках таких було не дістати. Але біль, що дошкуляв йому, не був тілесний.

Пітер перевірив, чи немає листа від Беа. Листа не було.

Коли Пітер зайшов до кафе-їдальні, там розмовляв привид Бінга Кросбі. Голосові зв’язки, що раніше містилися в людській глотці й були вже давно з’їдені хробаками на цвинтарі Святого хреста в Лос-Анджелесі, колись видали набір звуків, який було записано на магнітну стрічку 1945 року, і тепер ці звуки, відцифровані й старанно оновлені, передавали з динаміків у їдальні. Де-не-де, у м’яких кріслах чи за столиками, сиділо близько десяти аміківців, які не звернули уваги на прихід Пітера: хтось був заглиблений у розмову, хтось просто зосередився на їжі. Безтілесний голос Джуді Ґарленд — тонші зв’язки, що тремтіли схвильованіше, — долучився до голосу Кросбі, і вони завели імпровізовану суперечку щодо примірювання капелюшків, яка мала на меті продемонструвати прірву між чоловіками і жінками. Станко за барною стійкою увімкнув блендер, і древні голоси заглушив гуркіт, із яким кришився лід з ароматом кави.

— Що сьогодні смачного, Станко? — запитав Пітер, коли надійшла його черга.

— Млинці.

Бінґ Кросбі, перервавши тріскотню Ґарленд, почав співати: «Коли ми йдемо і я хочу тебе обійняти, невже не можна трохи-трохи-трохи-трохи помовчати...»

— А щось несолодке?

Станко підійняв накривку з металевої діжки, й одразу ж запахло чимось смачним.

— Бефстроганов.

— Давай. І один чай.

«Аристотель, математик, хтось пише, хтось малює, — виводив Кросбі. — Хтось класик, хтось комік. Кохана, кого це хвилює?»

Станко простягнув Пітерові пластикову тарілку з їжею насиченого кольору, яка парувала, пластикову чашечку з гарячою водою, паперовий пакетик сухих вершків і пакетик чаю із зображенням крихітного Букінгемського палацу на етикетці.

— Дякую, — сказав Пітер.

— На здоров’я, друже.

— На вигляд дуже смачно.

— Смачнішого бефстроганова ніде не знайдеш, — незворушно заявив Станко.

Це він так уїдливо глузував? Чи казав щиро? Зараз Пітер сумнівався у своїй здатності судити про це.

Він попрямував до вільного столика — такий лишився тільки один — і сів за нього зі своєю їжею. Доки Бінґ Кросбі вдавав, що дратує Джуді Ґарленд балаканиною про гольф, Пітер узявся їсти м’ясо, котре, як він знав, було білоквітом, розтовченим каменем, а потім висушеним і засмаженим. Соус був несмачний — надто солодкий, аж нудкий. Шматочки стебел молодого білоквіту було пофарбовано яскраво-помаранчевим кольором, щоб вони здавалися морквою, а знебарвлене пошатковане листя напівдозрілих рослин мало заміняти цибулю. Як на Пітера, краще б аміківці покинули все це фальшоване їдло і споживали просто білоквіт, як . Стільки хороших, корисних рецептів лишаються незастосованими тут.

«Коли музика ніжно грає, — наспівувала Джуді Ґарленд, — і я хочу з тобою танцювати, хіба не можна просто-просто-просто-просто помовчати...»

— Можна біля вас? — справжній живий жіночий голос устряв у суперечку з давнопомерлим.

Він звів очі. То була Гейз. Він кивнув головою, мовляв, можна. Пітер побоювався, що вона запитає, як у нього справи, і він не зможе стриматися, щоб не розповісти про все. Але щойно Гейз усілася, стало зрозуміло, що її цікавила тільки поверхня стола, на яку вона поклала товсту книжку. Жуючи, Пітер поглянув на сторінки і побачив клітинки судоку, какуро, хіторі, філоміно та інших математичних крутиголовок, акуратно заповнених олівцем. Жінка схилилася над книжкою і, тримаючи двома пальцями гумку, заходилася ретельно витирати позначки.

«Як же чудово притулитися губами до твоїх губ», — поєдналися Бінґ і Джуді в цілковитій гармонії.

За п’ять хвилин тарілка Пітера була вже порожньою, а крижана кава Гейз стояла неторкнута й забута. Інженерка схилилася над книжкою, поглинута своєю справою. Її рот трохи розтулився, а опущені донизу очі було облямовано ніжними пухнастими віями. Пітер був вражений тим, що жінка виявилася значно вродливішою й чуйнішою, ніж здавалася йому раніше. Його зненацька глибоко зворушила і схвилювала її альтруїстична праця.

— Ви така турботлива, — почув він власний голос.

— Прошу?

— Думаєте про інших.

Не зрозумівши, жінка втупилася очима в Пітера.

— Ви стираєте позначки олівцем, — пояснив він, уже шкодуючи, що завів про це мову. — Отже, після вас ці загадки може розгадувати ще хтось.

Гейз насупила чоло.

— Я стираю не для інших. Я збираюся сама розгадувати ці загадки ще раз, — сказала вона й повернулася до своєї роботи.

Пітер відкинувся на спинку стільця і почав пити свій чай. Спокійна зосередженість Гейз більше не видавалася йому привабливою. Натомість у ній з’явилося щось моторошне. Ну гаразд, сам він ніколи не був прихильником крутиголовок, тому не міг зрозуміти навіть самого бажання замальовувати щось там у цих квадратиках, хоч і визнавав, що для когось іншого це може бути цікавим випробуванням для мозку. Але розгадувати одну й ту саму загадку знову й знову...

Вибух реготу в іншому кутку їдальні анітрохи не потурбував зосереджену Гейз. Веселилися Туска, Манілі й той хлопчина, що привіз Пітера від оазян — як це його звати? — а, Конвей. Схоже, вони розважалися примітивним чаклунством — грою в наперстки з трьома чашками і заклепкою. «Як ти це робиш? Як ти це робиш?» — раз по раз на втіху Тусці повторював Конвей. Деінде інші аміківці, зручно вмостившись у кріслах, гортали «Рибальство на мушку», «Класичні мультфільми», «Воґ» та «Інженер-хімік». Пітер пригадав розповідь Туски про Іноземний легіон: «Краще, якщо твоя команда складається з особистостей, які зможуть витримати те, що їх назавжди забуто й покинуто. Які не збожеволіють». Напевно, Гейз була яскравим прикладом такої людини, що не збожеволіє. Що виконує свою роботу, не завдає нікому жодних клопотів, окрім хіба що кількох видертих сторінок із лесбійського порножурналу, а коли повертається до себе в номер, то може перебути там цілі години, дні й навіть місяці, розгадуючи математичні загадки, стираючи відповіді й розгадуючи заново.

«...про легендарну скромність Кросбі, який міг настільки довершений витвір мистецтва охарактеризувати як „легенький“ і „дріб’язковий“, — із інтонацією розповідав ведучий. — Зараз ми почуємо ще одну версію, яка ніколи офіційно не випускалася. Ви зауважите, як Бінґ затинається на слові „рента“, помітите й інші свідчення невдалої репетиції. Однак воно того варте, тому що Ґарленд стоїть трохи ближче до мікрофона, і можна уявити, що вона десь поряд із нами в кімнаті...»

— Вибачте, що потурбую вас знову, — промовив Пітер.

— Жодних проблем, — відказала Гейз і витерла ще одну цифру, перш ніж підвела погляд.

— Я хотів спитати про ці музичні передачі. Вони старі?

Гейз закліпала, а тоді наставила вуха, щоб прислухатися.

— Дуже старі, — сказала вона. — Ці співаки, я гадаю, вже повмирали.

— Ні, я маю на увазі оці шоу, з розповідями, поясненнями і всім решта, — їх робить хтось із АМІК чи їх давно вже було записано?

Гейз окинула оком їдальню.

— Роузен робить їх, — відказала жінка. — Зараз його тут немає. Він топограф і кресляр. Ви, може, бачили його креслення Центрифужно-енергетичної станції, які висять у залі проектування. Неймовірно точна робота. Я бува досі зупиняюся й милуюся ними, — вона стенула плечима. — Я не звертаю уваги на цю його музику.. Вона для мене просто фоновий шум. Радію, що він її так любить. Кожен повинен щось любити, я думаю, — але голос її звучав невпевнено.

Новий спалах болі пройняв Пітера: він знову згадав про листа від Беа.

— Мати, — промовив він, намагаючись опанувати себе.

— Прошу?

— Назва, яку ви запропонували для Центрифужно-аналітичної станції.

— Енергетичної, — з усмішкою виправила його Гейз. Потім згорнула книжку з крутиголовками й поклала гумку в кишеню. — Ніхто не називає її Мати. Я знаю. Усі й далі кличуть її Великий Нацицьник. Або ж ВН, — вона притулила книгу до грудей, збираючись іти. — Засмучуватися нема сенсу. Як казала моя мама, не слід сушити собі голову всякими дрібницями.

«Лихом не переймайся, на Бога здавайся». Девіз Беа. Власне кажучи, їхній спільний девіз.

— Ви сумуєте за матір’ю?

Гейз, замислившись, притиснула книжку міцніше.

— Мабуть. Вона давно померла. Вона пишалася б, що мене вибрали для цієї місії, я певна. Але в мене й на той час, коли вона померла, уже була хороша робота. Дармоїдкою я не була.

— А я колись був дармоїдом, — сказав Пітер, дивлячись їй просто в очі. — Алкоголіком. І наркоманом.

Пітер знав, що Гейз була не найкращою особою для таких відвертостей, але не міг стриматися. Він запізно зрозумів, що був не в тому стані, щоб зараз сидіти тут, із цими людьми. Він мав би лежати непритомний або бути разом із .

— Це не злочин, — мовила Гейз своїм невиразним монотонним голосом. — Я нікого не засуджую.

— Я й злочини вчиняв, — сказав Пітер. — Дрібні.

— Дехто має пройти через це, перш ніж стати на пряму дорогу. Це не означає, що вони погані люди.

— Мій батько був страшенно розчарований у мені, — правив своєї Пітер. — Він так і помер, зломлений і пригнічений.

Гейз кивнула головою.

— Буває. Коли ви трохи попрацюєте тут, то дізнаєтеся, що багато аміківців мають по-справжньому сумні історії на душі. А декотрі не мають. Жодна історія не схожа на іншу. Але це не важливо. Ми всі йдемо до однієї мети.

— І до якої?

Інженерка здійняла кулак у тріумфальному жесті, якщо тільки можна було назвати «тріумфальним» жест кулачком, який був так мляво стиснутий, приязно здійнятий і такий малопомітний серед веселої метушні, що панувала в їдальні.

— Працювати заради майбутнього.

Дорогий Пітере , — нарешті писала йому Беа, коли минула, здавалося б, вічність, яку він провів у молитві й тривозі. — Вибач, що не відповідала так довго. Мені не хочеться говорити про те, що сталося, але я все ж мушу тобі пояснити. Дякую, що написав мені. Хоч це нічого не змінює і я не думаю, що ти розумієш моє становище, але я це справді ціную.

Багато всього трапилося. Нашу громаду спіткала невдача, м’яко кажучи. Джефф зник із церковними грошима. Він злигався зі скарбівничею, і вони накивали п’ятами разом; ніхто не знає, де вони зараз. Вимели всі рахунки дочиста. Забрали навіть скриньки для пожертв. Пам’ятаєш, як ми молилися, щоб Бог настановив нас вибрати пастора замість тебе? Ну, ось і настановив. Розумій це як хочеш.

Стосовно того, що робити далі, думки розділилися. Частина вірян хотіла б уладнати негаразди і спробувати врятувати громаду. Інші ж уважають, що треба будувати нову громаду з чистого аркуша. Мені навіть запропонували стати пастором! Саме вчасно.

За два дні до цього краху я повернулася на роботу. Я гадала, що, доки Ґудмена немає, працювати буде суцільна втіха. Але лікарню наче підмінили. Почати б із того, що скрізь брудно. Брудні стіни, підлога, загиджені вбиральні. Прибиральниць немає й не буде. Я взяла швабру й заходилася мити один із санвузлів, але Мойра накинулася на мене як собака. Мовляв, ми медсестри і тут не для того, щоб драїти підлогу. «А стафілокок? А відкриті рани?» — запитала я. Вона тільки пильно подивилася, так, що я не витримала й відвела очі. І, мабуть, вона має рацію: роботи в нас і без того по саму зав’язку. У відділенні травматології справжній шарварок. Люди бігають повсюди без жодного контролю, кричать, сперечаються із санітарами, вдираються до палат зі своїми хворими батьками чи дітьми, перш ніж ми встигаємо їх розподілити.

Пацієнти тепер усі бідні. Жодного освіченого представника середнього класу. Мойра каже, що всі, в кого є бодай трохи грошей, у наших державних лікарнях більше не лікуються. Багатії переїхали до Франції чи Катару, а пересічні люди шукають собі затишні платні клініки без попереднього запису (таких тепер з’явилося дуже багато — довкола них навіть створюються цілі нові громади). А нашому шпиталю залишаються самі покидьки. Так їх назвала Мойра, але, сказати щиро, вони і є покидьками. Дурні, невиховані, горласті, бридкі й дуже-дуже налякані. Тут уже не до милосердя — ти ледве стримуєшся, коли п’яний мугиряка, весь синій від татуювань, горлопанить тобі просто в обличчя, ще й штрикає у плече своїм прокуреним нігтем. Це просто нескінченний коловорот червоних очей, прищів, розбитих носів, відшмаганих пик, ошпарених немовлят, невдалих самогубств. Так, знаю, я раніше скаржилася, що Ґудмен хотів би, щоб ми лікувати тільки легкі випадки, але ж є різниця між тим, щоб забезпечити всім верствам населення доступ до медичних послуг, і тим, щоб віддати лікарню на поталу неосвіченому бидлу.

Я поспішаю, уже пів на сьому, час на роботу. А я ще навіть не розповіла тобі про те, що остаточно мене зламало, але мені самій тяжко про це згадувати, а писати так довго, і я не думала, що напишу тобі настільки багато про все решта. Я гадала, що відразу перейду до головного, але тобі буде дуже боляче, а я так хотіла б ніколи не завдавати тобі цього болю. Зараз я мушу бігти.

Кохаю

Беа

Пітер відповів миттю:

Дорога Беа!

Я страшенно хвилююся за тебе, але чути твій «голос» — для мене величезне полегшення. Це правда, що всі ми, буває, не розуміємо один одного — лише Бог розуміє все, — але це не означає, що, засмучені й розчаровані через це, ми маємо припинити спроби порозумітися. Моя праця серед оазян знову й знову це підтверджує.

Звісно, страшенно прикро чути таке про Джеффа та нашу громаду, але наша церква — це не Джефф, і не скарбівнича, і не якась конкретна будівля. Це нещастя насправді може виявитися прихованим благословенням. Якщо ми винні комусь гроші — заплатимо, а якщо навіть не зможемо, то це тільки гроші. Значно важливіше те, що відбувається в людських душах і серцях. Те, що наші віряни хочуть будувати громаду заново, дуже підбадьорює. Зазвичай люди бояться змін, тож це дивовижний приклад відваги й позитивного мислення. Чому б нам не почати збиратися простим товариством у когось удома? Будемо як перші християни. Зручне приміщення — це розкіш, справжні ж цінності — це любов і молитва. І це просто чудово, що тобі запропонували бути пастором. Не сердься, але я думаю, що ти прекрасно впоралася б.

У змінах у лікарні, про які ти розповідаєш, немає нічого дивного, зважаючи на те, як зросла напруга в суспільстві, але вони лише підтверджують мою думку, що зараз, можливо, не час тобі працювати. Адже ти носиш під серцем наше дитя. Я сподіваюся, що носиш — у тебе ж не сталося викидня, адже ж ні? Чи не це так похитнуло твою віру в Бога? Я тривожуся до нестями. Будь ласка, розкажи мені.

Хай що б це було, воно затягнуло тебе в духовну прірву. «Неосвічене бидло», яке юрмиться у твоїй лікарні, — це все цінні душі. Богові однаково, чи в когось із нас прищі, чи погані зуби, чи немає освіти. Пригадай, будь ласка, що, коли ти вперше зустріла мене, я був алкоголіком, який лише даремно псував повітря. Дармоїдом. Якби ти поставилася до мене зі зневагою, на яку я тоді заслуговував, я ніколи не врятувався б. Я ставав би дедалі гіршим і зрештою перетворився на ще один «доказ» того, що такі, як я, не мають спасіння. І хтозна, може, котрась із тих жінок, яких ти бачиш у палаті, зазнали сімейних травм, подібних до тих, що їх зазнала ти. Тому, прошу тебе, хоч як це важко, не втрачай здатності співчувати. У твоїй лікарні Бог спроможний творити дива. Ти сама кажеш, що ці люди налякані. Глибоко в душі вони знають, що вкрай потребують чогось такого, чого медицина дати їм не може.

Напиши мені, щойно матимеш змогу.

Кохаю тебе

Пітер

  нарешті стало до схилку, заллявши край неба золотавою карамеллю. Попереду неквапливий захід із його ледь не стомливою красою, а потім довга-предовга ніч. Пітер укинув напівзігнилі рештки оазянської їжі собі в рюкзак і вийшов із будівлі.

Він пройшов близько милі, сподіваючись, що аміківська база зникне з очей або ж, радше, що він сам зникне з очей будь-кого, хто міг помітити його відхід. Але місцевість була пласка і гола, і будівлі ніяк не зникали з поля зору, а через якийсь вибрик перспективи ще й видавалися ближчими, ніж були насправді. Розмірковуючи логічно, Пітер розумів: дуже малоймовірно, що за ним хтось стежить, але мимоволі почувався наче під постійним наглядом. Він простував далі.

Обраний ним напрямок вів на захід, у дике поле, тобто не до поселення оазян і не до Великого Нацицьника. Пітер уявляв собі, що, коли йтиме довго-довго, то врешті-решт дійде до гір, струмків або принаймні до якихось кам’янистих пагорків чи багнистих мочарів, які дадуть йому знати, що він прийшов куди-інде. Але тундра не закінчувалася. Рівна коричнева місцевість, де-не-де пожвавлена острівцями білоквіту, що світився у призахідному промінні.

Коли ж Пітер обертався, чудернацька бетонна примара аміківської бази невідступно бовваніла позаду. Утомившись, він сів на землю і чекав, доки  зайде за обрій.

Як довго він чекав, Пітер не міг сказати. Може, години дві. А може, й шість. Його свідомість відділилася від тіла і злинула над ним, кудись у . Він забув, навіщо прийшов сюди. Мабуть, вирішив, що не зможе провести ніч у чотирьох стінах свого номера, і натомість захотів поспати просто неба. Рюкзак слугуватиме йому подушкою.

Коли вже майже стемніло, Пітер відчув, що він більше не один. Він примружився, видивляючись у темряву, і розгледів тьмяні обриси якоїсь невеличкої істоти метрів за п’ять від нього. Це був один із тих птахоподібних шкідників, які знищили врожай білоквіту й покусали Пітера. Лише один, без усієї своєї рідні. Він, погойдуючись, обережно дибуляв довкола Пітера широкими колами, киваючи головою. За якийсь час Пітер збагнув, що звір не киває головою, а нюшить: він зачув своїм рилом запах їжі.

Пітерові пригадалася та мить, коли з його руки бризнула кров, згадався нудотний біль в укушеній нозі. Його зсудомило від люті, що пробудила Пітера від тужливого оціпеніння. У нього промайнула думка: вбити цю капосну тварюку, розтоптати її, розчавити її маленький зубатий череп своїм підбором, не через бажання помститися, а захищаючись — принаймні так він себе переконував. Але ж ні. Істота мала жалюгідний і кумедний вигляд, вона нерішуче кружляла в темряві довкола, вразлива через свою самотність. І їжа, запах якої вона почула, була не Пітеровою плоттю.

Повільно і без різких рухів Пітер дістав із рюкзака гостинець. Тварина завмерла на місці. Він поклав пластиковий пакет на землю й відсунувся назад. Тварина підійшла й прогризла пакет, із якого потягнуло солодкавим смородом. Потім глитнула все, разом із пластиком. Цікаво, подумав Пітер, а що як через це тварина помре лютішою смертю, ніж якби він потоптав її? Може, саме це індуси й називають кармою.

Після того як тварина наїлася й пішла геть, Пітер сидів і дивився на далекі вогні бази, його «дім не вдома», як сказала Ґрейнджер. Він дивився, доки вогники не розпливлися перед його очима, і тоді уявив собі, як сонце сходить над Англією, як Беа поспішає через лікарняне парковання на зупинку. Ось Беа сідає в автобус, знаходить собі місце поміж різнорідного і розмаїтого люду: шоколадно-коричневого, жовтого, бежевого, блідо-рожевого. Вона іде в автобусі по дорозі, заповненій машинами, виходить на зупинці перед крамничкою, де по дев’яносто дев’ять пенсів продається всіляке господарське начиння, дешеві іграшки та інші дрібнички. Біля пральні завертає за ріг і йде півтори сотні метрів до двоквартирного будинку без фіранок на вікнах, які виходять на вулицю. Ось вона підіймається сходами, застеленими пошарпаним килимком темно-бордового кольору, і заходить до кімнати, де стоїть пристрій, на якому Беа, коли буде готова, надрукує «Дорогий Пітере».

Він звівся на ноги і рушив назад на базу.

Дорогий Пітере!

Ні, у мене не було викидня, і, будь такий ласкавий, не читай мені нотацій про співчуття. Ти просто не розумієш, наскільки все стало нестерпним. Тут ідеться про масштаб проблеми і наявні сили, які треба затратити для її вирішення. Якщо комусь вибухом відриває ногу, його терміново везуть в операційну, лікують те, що лишилося від ноги, підбирають протез, допомагають з фізичною реабілітацією, щось радять і все таке інше, і за рік ця людина може вже чи не марафон бігти. Коли ж вибухом відриває всі руки, ноги, статеві органи, вивертає кишки, сечовий міхур, печінку й нирки, УСЕ ЗОВСІМ ІНАКШЕ. Щоб упоратися з поганим, нам потрібна якась певна частина хорошого. І не важливо, чи це людське тіло, чи християнське старання, чи життя загалом, ми не можемо рухатися далі, коли в нас забрано майже все необхідне.

Не буду розповідати тобі про всі ті інші події, які знесилили мене до краю за останній тиждень чи два. Це історії про те, що зараз коїться у світі, які на тебе тільки наганяють нудьгу. Нові війни в Африці, постійні вбивства жінок і дітей, масовий голод у сільських районах Китаю, жорсткий розгін мітингувальників у Німеччині, скандал у Європейському центробанку, скасування соціальної допомоги, зокрема й мені, і багато ще всякого такого. Для тебе все це несправжнє. Я розумію, ти годуєш спраглих оазян Біблією.

Хай там як, тобі досить знати лише те, що минулого тижня через багато всіляких причин я була дуже знервована, і, як завжди то буває, коли я знервована, Джошуа передався мій настрій. Він ховався під меблями, гасав із кімнати в кімнату, нявчав, плутався під ногами, але не давав узяти себе на руки чи погладити. Мені лише цього бракувало, і я роздратувалася до нестями. Я намагалася просто не звертати на нього уваги, забутися за якимись хатніми справами.

Я прасувала свій лікарняний халат. Прасувальна дошка стояла під незручним кутом, і проводу не вистачало, а я була занадто втомлена й заклопотана думками, щоб поставити її як слід, і прасувала так. Якоїсь миті я поставила праску на сам край, і вона впала. Я інстинктивно відстрибнула назад, моя нога тяжко наступила на щось, хруснуло так, аж мені кепсько стало, і Джошуа заверещав, їй-богу, він заверещав. А тоді втік.

Я знайшла його під ліжком, він тремтів і тяжко дихав. Його очі були широчезні від болю й жаху. Я зламала йому задню лапу. Я бачила це. В очах тваринки не було ні краплини довіри, він смикнувся, коли я заговорила. Я була ворогом. Я надягнула садові рукавиці, щоб він не подряпав чи не покусав мене, схопила його за хвіст і витягла звідти. Інакше було ніяк. Я віднесла його на кухню, поклала на стіл і наділа на нього повід. Джошуа ніби заспокоївся. Я гадала, що від шоку, а може, й від болю він нічого не зможе зробити, окрім як сидіти й тяжко дихати, тож узяла телефон, щоб зателефонувати ветеринарові. Вікно на кухні, як завжди, було відчинене. Джошуа кулею вискочив у нього.

Я шукала не одну годину. Обходила все довкола знову й знову, аж доки не стемніло, хоч в око стрель, а я так знемоглася, що вже й кроку не могла ступити. Тоді я пішла на роботу (у нічну зміну). Там було пекло. Не кажи нічого, там було справжнє пекло. О четвертій ранку на мені було дві лікарняні сорочки, тому що мій халат був увесь у лайні. Божевільний товстун жбурляв лайно зі свого ліжка, розмащував по бильцях і ревів на всю лікарню. Санітари вже пішли з роботи, залишалися тільки я, маленька Ойяма і ця новенька дівчина — мила, але її вічно немає поруч, коли треба. Мати цього лайнокида заперлася на ніч до кімнати для відвідувачів, і ніхто не міг її звідти витурити. Вона засіла там із чималим запасом пепсі та якимись недоїдками (і це зветься лікарнею?) і час від часу вистромлювала свого носа, щоб пересвідчитися, чи ми добре піклуємося про її хлопчика. «Ти сука! — горланила вона до мене. — Ти жорстока сука! Я викличу поліцію! Ти не справжня медсестра! Де справжні?» Так тривало, здавалося, цілу вічність.

Уранці я так і пішла додому у двох лікарняних сорочках, накинувши кофту поверх них. Люди, мабуть, думали, що я втекла з божевільні. Я вийшла з автобуса на дві зупинки раніше, щоб пройти через парк: ну ж бо, побачу Джошуа там. Шансів на це було мало, і я не дуже сподівалася його знайти. Утім, знайшла.

Кіт висів, прив’язаний за хвіст мотузкою, перекинутою через гілку дерева. Двоє дітисьок років дванадцяти смикали за мотузку, а Джошуа вертівся на ній і підстрибував. Очі мені заслало червоною млою. Я не знаю, що сталося далі, що я зробила з тими дітьми, у моїй пам’яті порожньо. Знаю тільки, що не вбила їх, бо, коли отямилася, їх там не було. На щиколотках пальців, під нігтями в мене була кров. Як шкода, що я не вбила їх! Авжеж, авжеж, я знаю: нужденні дітки, зіпсуті середовищем, їх треба вибачити, приголубити тощо. Чому б не взяти їх до нашої програми соціального захисту, еге ж? ЦІ СУЧІ ВИЛУПКИ ЗНУЩАЛИСЯ З НАШОГО ДЖОШУА!

Я взяла його на руки. Він іще дихав, хоч і ледь-ледь. Хвіст при основі було обідрано, одне око вибито, але він був іще живий і, думаю, впізнав мене. За десять хвилин я вже була у ветеринара. Там іще було зачинено, але я, напевно, гатила ногами у двері й кричала, бо мені відчинили. Ветеринар узяв у мене Джошуа і зробив йому укол.

— Ну ось і все, — сказав чоловік. — Хочете забрати його зі собою чи залишити тут?

— Тобто забрати зі собою? — перепитала я. — Ви що, не збираєтеся нічим йому допомогти?

— Я щойно допоміг, — відказав ветеринар.

Згодом він пояснив мені, що не думав, ніби я схочу витрачатися на лікування кота.

— Ніхто зараз цим не переймається, — сказав чоловік. — Я сиджу тут п’ять, шість годин без роботи, а потім нарешті хтось приносить хворого улюбленця і просить його приспати. Нічого більше тепер ніхто робити не хоче.

Він поклав Джошуа у пластиковий пакет і віддав мені.

— Грошей я з вас не братиму, — промовив він до мене.

Пітере, я кажу тобі це тільки раз. У цьому випадку немає нічого повчального, нічого напутливого. Це не ті недовідомі шляхи Господні. Це не той випадок, коли Господь знає ту найвищу мету, заради якої він допустив, що я наступила Джошуа на лапу і сталося все те, що сталося. Спасителю, у якого я вірила, було не байдуже, що я роблю і як поводжуся. Спаситель, у якого я вірила, чинив одне й не допускав іншого. Я дурила сама себе. Я самотня, налякана, а мій чоловік — місіонер, який ось-ось напише мені, що «безумний говорить у серці своїм: нема Бога». І якщо ти досі цього ще не написав, то лише тому, що намагаєшся бути тактовним, але в серці своєму ти переконаний, що це все сталося, бо віра моя похитнулася. Я знаю, що ти так думаєш, і почуваюся через це ще самотніше. Адже ти не повертаєшся до мене, правда ж? Тобі подобається там. Бо ти зараз на Божій планеті. Тож, навіть якщо ти повернешся, ми однаково не будемо разом. Бо у своєму серці ти зостався на Божій планеті, а я буду за трильйон миль від тебе, самотня поруч із тобою.

IV Як на небі

23 Випити зі мною

Укуси все-таки виявилися отруйними. Пітер був певен цього. Рани під бинтами видавалися чистими, але отрута своє вже зробила. Розгалужена сітка вен і артерій під шкірою старанно розносила затруєну кров до всіх органів, насичувала трутизною його мозок. Це було тільки питання часу. Спершу він почне марити — і Пітер відчував, що марення вже насувалося, — а потім його організм вимкнеться: нирки, печінка, серце, кишки, легені — усі ті дивовижним чином взаємозалежні грудки м’яса, яким для своєї діяльності потрібне чисте від отрути паливо. А відтак його тіло вижене зі себе душу.

Сидячи досі за «пострілом», Пітер здійняв очі до стелі. Він так довго вдивлявся у слова Беа, що вони закарбувалися на його сітківці і тепер знову з’явилися перед очима, нечіткі, наче пліснява. Лампочка, що висіла над його головою, була з тих, що бережуть енергію, зроблена не колбою, а спіраллю, схожа на шматок радіоактивної кишки, що теліпається на дроті. Над нею тонка накривка стелі й даху, а над ними... що над ними? Де у цьому Всесвіті була Беа? Угорі, внизу, ліворуч від Пітера, праворуч? Якби він міг літати, якби він міг долати простір швидше за світло, що йому з того? Він не мав жодної гадки, куди летіти.

Він повинен померти не в цій кімнаті. Ні-ні, тільки не в цій вихолощеній комірці, вміщеній у вдавано величне сховище з бетону і скла. Будь-де, лише не тут. Він піде... піде звідси. До . Може, вони знають, як його вилікувати. Якимись народними засобами. Напевно, все ж не знають, зважаючи на те, як вони голосили, коли побачили, що Пітера покусано. Але він має померти серед них, не тут. І не можна зустрічатися з Ґрейнджер; будь-що треба уникати її. Вона марнуватиме ту дрібку часу, яка ще лишилася Пітерові, намагаючись не відпустити його з бази, затягти до лазарету, де він помре під безглуздим наглядом, і їм лишиться тільки запхнути його до холодильної камери в морзі.

«Скільки мені лишилося, Господи? — молився Пітер. — Лічені хвилини? Години? Дні?» Але не про все можна запитувати Бога. Із дечим, не відомим напевне, потрібно зустрічатися самому.

— Привіт, — сказав Пітер гладкій жінці з татуюванням змії, вартівниці, яка перепиняла йому шлях до втечі. — Здається, ви ніколи не казали мені свого імені. Але вас зовуть Крейг, правда ж? На табличці на ваших дверях написано «Б. Крейг». Приємно вас бачити знову.

Жінка поглянула на Пітера, як на прокаженого.

— Із вами все гаразд?

— Так, просто трохи... недоспав, — відповів він, пожираючи очима машини, припарковані за її спиною.

Їх було штук шість, зокрема і та, якою Ґрейнджер возила ліки. Пітер сподівався, що зараз вона міцно спить у своєму ліжку, пускає слинку на подушку, сховавши під укривало свої гарненькі пошрамовані руки. Пітер не хотів, щоб вона почувалася винною за те, що він збирався зробити. Краще перекласти цей тягар на Крейг, якій, як і всім решта тут, буде байдуже до його смерті.

— А що означає «Б.»? Яке це ім’я?

Жінка насупилася.

— Чим я можу вам допомогти?

— Я хотів би... е-е... взяти машину.

До його язика вже було підвішено цілий потік слів, готових зірватися, щоб відкинути вбік будь-які заперечення і побороти її нехіть. «Роби що я кажу. Роби що я кажу. Тобі відразу казали, що мені потрібна буде машина; тепер сталося те, про що тебе попереджали. Тож не створюй клопоту, не опирайся, просто скажи „так“».

— На годину-дві, не більше, — додав Пітер, відчуваючи, як піт обпікає чоло. — Будь ласочка.

— Звісно, без проблем. — Жінка махнула рукою в бік чорного авто-універсала, яке скидалося Пітерові на катафалк. — Як щодо цього? Курцберг на ньому весь час їздив.

Пітер похитнувся на ногах. Перемога приходила надто легко; щось тут було не так.

— Мені підходить.

Крейґ відчинила дверцята й пустила його всередину. У замку запалювання вже був ключ. Пітер очікував, що треба буде щось підписати, показати водійські права або принаймні докласти чималих психологічних зусиль. Можливо, Бог усував перешкоди для нього. А може, тут просто все так влаштовано.

— Якщо ви недоспали, — мовила Крейґ, — може, вам не варто сідати за кермо.

Пітер озирнувся через плече. Позаду лежала Курцберґова постіль — власне кажучи, невеличкий матрац із квітчастим покривалом і такою самою подушкою.

— Скоро я висплюся, — запевнив він Крейг.

Пітер їхав у дике поле, до... до Міста Потвор. Офіційна назва вилетіла з голови. Пітервіль. Новий Сіон. Оскалуза. Будь ласка, Господи, вибави Коретту від лиха. Вияви Себе на Мальдівах.

Пітерові здавалося, ніби його мозок роздимається, а очі вилазять із орбіт. Щоб вони не вилізли, він міцно замружився. Байдуже, що він робив це за кермом. Зіткнутися було ні з чим, не було й дороги, з якої можна збитися. Основне загалом дотримуватися правильного напрямку. А Пітер, власне, не був певен, що їде правильно. Ця машина мала таку саму навігаційну систему, як і та, якою їздила Ґрейнджер, але він навіть не уявляв, як нею користуватися, які кнопки тиснути. Беа розібралася б, якби їй дали...

Пітер натиснув на газ. Ну ж бо, крихітко, покажи, на що ти здатна! Час провадити спокійне життя і час рухатися на повній швидкості.

Але чи справді він рухався? У темряві важко було сказати. Світло фар вихоплювало тільки окрему смугу місцевості без жодних дороговказів. Може, Пітер гнався на шаленій швидкості, а може, загруз, і колеса марно збивали землю, нікуди не просуваючись. Але ні: він бачив купки білоквіту, що проносилися повз, наче світловідбивні смуги на австостраді. Він рухався вперед, рухався принаймні від бази — а ось чи наближався він до поселення , Пітер був не певен.

Коли б ця машина була живою істотою, собакою чи конем, вона безпомилково нюхом відшукала б свій шлях до місця, яке Курцберґ так часто навідував раніше. Як Джошуа, коли він...

Пітер аж здригнувся від неприємного людського крику, що пролунав у машині, зовсім поряд із ним. Голос був його. І крик також. Пітер вгатив кулаками по керму і почав битися потилицею об спинку сидіння. Краще б це була цегляна стіна.

Витерши очі, він поглянув крізь вітрове скло вперед. Віддалік у тундрі щось невиразно маячіло. Якась будівля. Пітер їхав лише кілька хвилин, тож це ще не могло бути поселення. Хіба тільки якщо час не згорнувся, коли він марив, і години їзди не здалися йому секундами або якщо він не заснув за кермом. Але ні. Попереду здіймалися дві велетенські кулясті споруди: Великий Нацицьник. Пітер їхав у неправильному напрямку.

— Господи боже! — знову почув він власний голос.

Пітер забувся й не встиг сказати «Господарю милий». Треба заспокоїтися. Господь пильнує.

Пітер натиснув якусь кнопку на екрані навігації. Той засвітився яскравіше, немов зрадів, що його торкнулися. Угорі екрана показалися слова «ЦЕНТР. —ЕНЕРГ. СТ.», а під ними блимала стрілка, що означала машину. Пітер понатискав іще якісь кнопки. Жодних інших місць призначення не з’явилося, натомість він отримав багато всілякої інформації про температуру, рівень води й мастила, швидкість і витрату пального. Розчаровано буркнувши, Пітер повернув кермо на дев’яносто градусів так, що з-під коліс шквалом полетіли кім’яхи вологої землі. Будівля Великого Нацицьника, Центрифуги, Матері, чи як там ще звали ту трикляту станцію, відступила в темряву, коли він помчався невідь-куди.

Минуло ще кілька хвилин, і Пітер побачив перед собою оазянське поселення, упізнав його обриси й кольори. Це було неможливо, просто неможливо, він мав їхати до нього ще щонайменше годину, і все ж... невигадливі, одноманітні будівлі, пласкі дахи зовсім без шпилів, бурштиновий відсвіт... Коли він під’їхав ближче, фари його машини висвітлили ромбічні цеглини. Помилки бути не могло. Отрута, мабуть, порушила його відчуття часу.

Із цього боку Пітер до поселення ще ніколи не під’їжджав і тому ніяк не міг збагнути, де він. Ґрейнджер завжди прямувала до будинку зі зображеною білою зіркою і нерозбірливими залишками напису «ПРОСИМО», що пристали до стіни, наче пташиний послід. Але зараз Пітер був сам, без Ґрейнджер. Пусте: він зорієнтується за своєю церквою. Зведена осторонь від селища, вона постане серед голого степу, вималювана до життя променями його фар.

Пітер поїхав довкола поселення, шукаючи церкву. Він їхав і їхав. Дальнє світло фар вихоплювало тільки бліді острівці білоквіту. Урешті-решт він помітив на землі сліди від коліс, коліс його машини. Він проїхав по колу, а церкви не було. Вона зникла; її було знищено, і не лишилося навіть сліду, наче її ніколи й не було. Ці люди відкинули його, відцуралися під час одного з тих спалахів ворожнечі, яких так багато в історії місіонерства, — жорстоких розлучень, яких ніщо не віщує і які показують, що вся та близькість, котру, як тобі здавалося, ти вибудував, — лише ілюзія, церква, зведена на піску, зерно, вкинене в кам’янистий ґрунт.

Пітер зупинив машину й вимкнув двигун. Він піде пішки в поселення, розгублений і спантеличений, і спробує знайти когось знайомого. Він гукатиме Обожнювача Ісуса Номер... — ні, це безглуздо. Він гукатиме... «». Атож, він гукатиме «», він гукатиме «», він гукатиме всі імена , які тільки-но пригадає. І зрештою, хтось — Обожнювач Ісуса чи, швидше, Необожнювач — прийде, зацікавившись його криками.

Відчинивши дверцята й затинаючись, Пітер виліз із машини у вологу ніч. У поселенні не горіло жодного вогника, не було помітно ніяких ознак життя. Він рушив непевними ногами, похитнувся й ледве не вдарився плечем у стіну найближчого будинку. Він відновив рівновагу, узявшись рукою за гладенькі цеглини. Ті, як завжди, здавалися теплими й неначе живими. Живими не як тварина, а як дерево, немовби кожна цеглина була загуслим шматком деревного ґлею.

Пітер не пройшов і кількох метрів, коли його рука раптом провалилася в порожній простір. Дверний отвір. Без намистинової завіски, що дивно. Лише велика прямокутна діра у стіні. Усередині нічого не було видно, суцільна темрява. Пітер наважився зайти, знаючи, що у протилежному кінці кімнати будуть іще одні двері, які виведуть у переплетіння вуличок. Він боязко просувався крізь чорноту замкнутого простору, поволі пересуваючи ноги, маленькими кроками. Він чекав, що наштовхнеться обличчям на стіну, або його затримає рука в рукавичці, або ще якась перешкода стане на його шляху. Але він дійшов до протилежної стіни, ні з чим не зіткнувшись; кімната, схоже, була зовсім порожня. Пітер відшукав задні двері — знову ж таки, лише отвір без завіски — і вийшов у провулок між будинками.

Навіть удень усі оазянські провулки виглядали однаковісінько; Пітер ніколи не ходив ними без провідника. У пітьмі вони видавалися не вулицями, а тунелями, і він просувався вперед дуже повільно, випроставши руки, наче щойно осліплий. Може,  і не мали очей, але в них було ще щось, завдяки чому вони могли впевнено пробиратися цим лабіринтом.

Пітер прочистив горло, маючи намір змусити себе вигукнути імена чужою мовою, котру, як гадав, він досить добре вивчив. Однак тепер він усвідомив, що знань його було замало. Натомість пригадався двадцять третій псалом, який він переробив, старанно повилучавши тяжкі приголосні. Пітер чимало поту пролляв над текстом, і тепер чомусь цей псалом зринув у його пам’яті.

— Бог — Той, Хто дбає про мене, — продекламував Пітер, пересуваючи ноги в темряві, — тому нужди не матиму.

Він говорив тим самим голосом, яким читав проповіді, — не різким, але досить гучним, — чітко вимовляючи кожне слово. Вологість у повітрі ковтала звуки, не даючи їм змоги віднестися далеко.

— На луках зелених прихилить мене, на тихую воду мене запровадить! Він душу мою відживляє, провадить мене ради Ймення Його по дорозі добра. Так робить Він, адже Він — Бог. Коли я піду хай би навіть долиною смертної темряви, то не матиму жаху, бо Ти при мені, Твоє жезло і кий-оберіг підтримають мене! Ти передо мною трапезу зготовив при моїх ворогах, мою голову Ти натер був оливою, мій келих то надмір пиття! Тільки добро й благодать будуть зі мною по всі дні мого життя, а я пробуватиму в домі Божому багато днів!

— Еге-гей, незле компонуєш! — скрикнув незнайомий голос. — Геть незле!

Пітер крутнувся в темряві, ледве не втративши рівноваги. Попри те що слова були приязними, вони збурили в ньому інстинктивний страх — «бийся або тікай». Поява десь поряд, у пітьмі, чоловіка (адже голос був очевидно чоловічий), представника Пітерового виду, здавалася загрозою для життя, подібною до притуленого до скроні пістолета чи ножа під боком.

— Я зняв би перед тобою бісового капелюха, якби він у мене був! — знову почувся голос незнайомця. — А ти профі! Що тут іще сказати, просто клас! Так переробити «Господь мій пастир», щоб ніяким пастирем і близько не смерділо! Лише одна чи дві «с» і одна «ш» у всьому сраному уривку! — захоплення незнайомця, хоч і приправлене грубощами, було щирим. — Ти написав це для , еге ж? Таке собі: «Прийми в себе Ісуса, це не боляче». Наїдки, з яких вийнято всі кісточки, пожива у вигляді молочного коктейлю, слова, що сіються, як манна крупа. Браво!

Пітер вагався. Щось живе вийшло з мороку позаду нього. Наскільки він міг розібрати, це була людина, волохата й гола.

— Тартальйоне?

— Угадав! Давай руку, голубе! Come va?^[60]

Пітерову руку схопила кістлява п’ятірня. Дуже кістлява. Хоч і сильні, але худющі пальці вп’ялися схожими на шпиці фалангами у м’якшу Пітерову долоню.

— Що ви тут робите? — запитав Пітер.

— Ну, як тобі сказати, — протягнув чоловік. — Просто б’ю байдики, точу баляндраси. Ґав ловлю. Походеньки справляю. А от що ти тут робиш?

— Я... я проповідник, — відказав Пітер, вивільняючи свою руку. — Пастор у ... Ми побудували церкву... Вона стояла тут...

Тартальйоне засміявся, а потім зайшовся надсадним кашлем.

— Мушу не погодитися, аміґо. Тут немає нікого, крім нас, останніх героїв. Ні палива, ні води, ні блекджеку, ні шлюх. Nada^[61].

Слово, наче кажан, зірвалося у вологу ніч і зникло. Ураз Пітера осяяло. Це було ніяке не Сі-2: він потрапив до поселення, яке  колись покинули. Тут не було нічого, крім повітря й цегляних стін. І голого безумця, що вислизнув із тенет людської цивілізації.

— Я заблукав, — кволим голосом пояснив Пітер. — Я хворий. Я... я, напевно, помираю від отрути.

— Та ну? — здивувався Тартальйоне. — Ну тоді ходімо бухнем.

Лінгвіст повів Пітера крізь темряву в іще більшу темряву, потім завів його крізь дверний отвір у будинок, де Пітеру довелося ставати навколішки, і сказав влаштовуватися якнайзручніше. На підлозі лежали подушки, великі й пухкі, їх, мабуть, було знято з канапи чи м’якого крісла. На дотик вони здавалися вкритими цвіллю, як гнила шкірка апельсина чи лимона. Коли Пітер сів на них, подушки зітхнули.

— Моя скромна оселя, — сказав Тартальйоне. — Aprds^[62] мого відходу.

Пітер у відповідь пробурмотів щось вдячне, намагаючись дихати ротом, а не носом. В оазянських будинках зазвичай не пахло нічим, окрім хіба що їжі та мускатної дині, запах якої приносили струмені повітря, що постійно вливалися крізь вікна і плескотіли об стелі. Однак у цій кімнаті тхнуло людською неохайністю і спиртовим бродінням. Посередині стояла якась велика посудина, що спершу здалася Пітерові оазянським ліжком-ванною, але потім він зрозумів, що саме звідти відгонило закваскою. Може, колись це й було оазянське ліжко, але тепер воно слугувало місткістю для браги.

— Тут є світло? — запитав Пітер.

— А ти захопив із собою ліхтарик, падре?

— Ні.

— Отже, немає.

Пітерові очі ніяк не могли призвичаїтися до темряви. Він вирізняв білки — чи то пак жовтки — очей свого співрозмовника, щетину на його обличчі, примарне видиво змарнілого тіла й млявого члена. Цікаво, подумав Пітер, може, у Тартальйоне за всі місяці й роки, які він провів у цих руїнах, розвинулося нічне бачення, як у кота?

— Що сталося? Ти чимось вдавився? — запитав Тартальйоне.

Пітер обхопив себе руками, щоб стримати звук, який надходив із його грудей.

— Мій... мій кіт помер, — сказав він.

— Ти взяв із собою кота? — вразився лінгвіст. — АМІК тепер дозволяє привозити сюди домашніх тварин!

— Ні, він... це сталося вдома.

Тартальйоне поплескав Пітера по коліну.

— Ну-ну, не плач, бо не дадуть калач. І не кажи слова, що на «в» починається, на «а» закінчується. Це слово заборонено! Verbo-ten! Е finito! Distrutto! Non esiste!^[63]

Лінгвіст театральними рухами долонь заганяв слово «вдома» назад у його нірку щоразу, як воно виглядало звідти. Пітер раптом зненавидів його; так, він зненавидів цього бідолашного божевільного бовдура. Він міцно заплющив очі, потім розплющив і страшенно розчарувався, коли виявилося, що Тартальйоне досі тут, що темрява й сморід браги нікуди не поділися і що не з’явилося те місце, яке Пітерові ніколи не слід було кидати — його власний космос, власний дім, Беа. Він застогнав від горя.

— Я сумую за дружиною.

— Навіть не думай! Навіть не думай!

Тартальйоне вистрибнув, розмахуючи руками. Його босі ноги заходилися відбивати по підлозі скажений ритм, а сам він, танцюючи, дивно засичав: «Ш-ш-ш-ш!» Це зусилля призвело до тривалого нападу кашлю. Пітер уявив собі, як вихаркані клаптики легень кружляють у повітрі, наче весільне конфеті.

— Звісно, ти сумуєш за дружиною, — пробурмотів Тартальйоне, коли кашель трохи вгамувався. — Ти сумуєш за всім тим мотлохом. Можна цілу книжку написати про все, за чим ти сумуєш. Ти сумуєш за кульбабками, сумуєш за бананами, сумуєш за горами, за метеликами, потягами і трояндами, і... і... за довбаними, біс їх візьми, рекламками в поштовій скриньці, ти сумуєш за іржею на пожежному гідранті, за собачим лайном на тротуарі, за заходом сонця і за цим бовдуром, твоїм дядьком, із жовтими зубами й жахливим несмаком до одягу. Тобі хотілося б обійняти старого паскуду і сказати: «Дядечко, яка в тебе чудова сорочка, і лосьйон твій мені подобається. Покажи мені свою колекцію порцелянових жабок, і ми підемо прогуляємося нашою старою вуличкою, лише ти і я, — що скажеш?» Ти сумуєш за снігом. Ти сумуєш за морем, non importa^[64], що воно брудне, ну ж бо: нафтові плями, кислота, гандони, розбиті пляшки — усім байдуже, море — це море, океан — це океан. Тобі сниться... тобі сниться щойно підстрижений газон, сниться запах трави, і ти присягаєшся, що віддаси десять штук баксів або одну нирку, аби лише хоч раз іще понюхати цю траву.

Щоб надати більшого значення своїм словам, Тартальйоне глибоко втягнув носом повітря, роблено, занадто енергійно, і з таким гучним звуком, що здалося, ніби голова його лусне.

— Усі аміківці... дуже хвилюються за вас, — обережно промовив Пітер. — Вас могли б відправити додому.

Тартальйоне пирхнув:

— Lungi da me, satana!^[65] Quitate de delante de mi!^[66] Ти що, не читав контракту з AMІК? Може, тобі перекласти з офіційщини? Залюбки! Дорогий висококваліфікований невдахо! Ми сподіваємося, вам сподобається на Оазі! На вечерю там смажена курка! Або щось дуже схоже на смажену курку. Тож облаштовуйтеся, днів не лічіть, думайте про майбутнє. Що п’ять років, а може й раніше, якщо доведете, що довбанулися на всю голову, у вас буде змога повернутися до тої засраної діри, з якої ви сюди потрапили. Але ми вам не радимо. Навіщо повертатися? Який у цьому сенс? Ваш дядько і його бісова колекція порцелянових жабок скоро стане історією. Усе незабаром стане історією. Історія стане історією.

Лінгвіст ходив туди-сюди перед Пітером, човгаючи ногами по брудній підлозі.

— Аміківці хвилюються за мене? Авжеж, б’юся об заклад, так воно і є. Той жирний китаєць, забув, як там його, я просто бачу, як він лежить уночі й не може заснути, все думає: «Як там Тартальйоне? З ним усе гаразд? Він щасливий? Йому вистачає вітамінів? Чи ж уже чути подзвін, чи ж море змило вже скалку материка, чи ж уже змалів я ік бісовій матері?»^[67] Авжеж, я просто таки відчуваю їхню любов. Чия там сьогодні черга виявляти любов?

На секунди дві-три Пітер провалився в непам’ять. Шкіра, що напнулася на чолі, тиснула на череп. Він пригадав, як колись мав гарячку, щось на кшталт нетривалого грипу, і валявся безпомічний у ліжку, доки Беа була на роботі. Коли знеможений пекучою спрагою він прокинувся посеред дня в напівмаренні, то з подивом відчув у себе на потилиці чиюсь руку, що підіймала йому голову, і піднесену до губ склянку з крижаною водою. Пізніше, коли йому полегшало, Пітер дізнався, що Беа під час своєї обідньої перерви подолала весь шлях від лікарні до їхнього дому, а потім назад до лікарні, щоб напоїти його.

— Я б не помер, — запевняв її Пітер.

— Я знаю, — відказала дружина. — Але ж я люблю тебе.

Тартальйоне заговорив знову, уже філософським, ледь не вибачливим тоном:

— Утраченого не повернеш, мій друже. Нехай пропадає, а ми будемо жити заради mañana^[68]. Неофіційне гасло АМІК, мудрі слова, настільки мудрі, що їх вартувало б викарбувати в кожного на чолі, — він замовк. — Дідько! Та тут не так уже й погано! Я маю на увазі це місце, де я зараз: casa mia^[69]. Удень тут веселіше. Коли б я знав, що ти завітаєш на гостину, то підготувався б, помився, може, підстриг би свою довгу barba^[70], — він зітхнув. — Колись у мене тут усе було. Tutte le comodità moderne^[71]. Todo confort^[72]. Ліхтарики, батарейки, бритва — поголити своє прекрасне личко, папір — підтерти собі сраку. І ручки теж були. Окуляри для корекції зору, мінус три з половиною. І світ був мені за мушлю^[73].

— І що ж сталося?

— Волога, — сказав Тартальйоне. — Час. Зношування і спрацьовування. До того ж, як ти, мабуть, уже помітив, мені катастрофічно бракує помічників, які вдень і вночі працювали б, щоб забезпечити мене всім необхідним. Але!

Лінгвіст почав нишпорити по кімнаті, почувся стукіт чогось пластикового, а потім булькіт, наче щось занурилося у ванну, наповнену рідиною.

— Але! Перш ніж вони дали драла звідси, ці маленькі жінкуваті чоловічки в купальних халатах повідали мені одну зі своїх таємниць. Найважливішу, еге ж? Вважай алхімію. Вони навчили мене, як зі старих непотрібних рослин робити бухло.

Знову булькнуло, і Тартальйоне простягнув Пітерові кухля, відсьорбнув зі свого і далі поніс свою маячню:

— Знаєш, що мене найбільше бісить на аміківській базі? Одна-єдина штука, але ну просто нестерпна. Я тобі скажу: там не женуть горілки. І немає борделю.

— Це вже дві штуки.

Тартальйоне, вже заправившись паливом, не звернув на нього уваги.

— Я не геній, але я осягнув кілька істин. Я знаюся на іменниках і дієсловах, я тямлю в губних фрикативах і знаюся на людській природі. От скажи мені, що люди через п’ять хвилин після того, як потрапляють до якогось нового місця, відразу ж починають шукати? Ти не знаєш, про що вони думають? Я тобі скажу: вони розмірковують про те, як їм перепихнутися і де роздобути якогось дурману. Якщо це нормальні люди. І що ж робить наш велемудрий АМІК? Що ж він робить? Він нишпорить по всьому світу, щоб відкопати людей, яким це не потрібно. Колись давно, може, й було потрібно, але не зараз. Авжеж, вони можуть видати кілька жартів про кокс і луцьку — ти ж знайомий із Бі-Джи, еге ж?

— Так, я знайомий із Бі-Джи.

— Триста фунтів блефу. Цей хлопчина вбив у собі всі природні потреби і всі природні бажання, які тільки-но відомі людству. Усе, що йому потрібно — це робота і півгодинне качання біцепсів під великою жовтою парасолею. Усі решта: Мортелларо, Муні, Гейз, Северин — я вже позабував усі їхні бісові імена, але яка різниця, вони всі такі самі. Гадаєш, це я дивак? Гадаєш, це я божевільний? Та ти подивися на всіх тих зомбаків, чоловіче!

— Вони не зомбаки, — тихо відказав Пітер. — Вони хороші, порядні люди. І роблять усе, що можуть.

Тартальйоне сплюнув десь між ними бражкою із соку білоквіту.

— Усе, що можуть? Усе, що можуть? Припини за них уболівати, наче за футбольну команду, падре, і подивися добре, що там робиться. Життя буяє, еге ж? На яку оцінку з десяти? Два з половиною? Два? Хтось пропонував навчити тебе танцювати танго чи, може, хтось написав тобі любовного листа? А як справи в аміківському пологовому відділенні? Чути, як лопотять piccoli piedi^[74]?

— Моя дружина вагітна, — почув Пітер свій голос. — Вони не дозволили їй прилетіти сюди.

— Звісно ні! Сюди набирають тільки зомбаків.

— Вони не...

— Cáscaras^[75], порожні посудини, кожен із них порожній! — виголосив Тартальйоне із таким запалом, що аж перднув. — Увесь проект... nefasto^[76]. Не можна створити квітуче суспільство, а тим паче нову цивілізацію, зібравши разом купку людей, із якими немає жодних довбаних проблем! Scuzi^[77], даруй мені, але це неможливо. Якщо хочеш раю, його треба будувати на війні, на крові, на заздрощах і неприхованій жадобі. А будувати його мають себелюбці і психи. І вони мають хотіти цього так збіса сильно, щоб піти по головах. І вони мають бути харизматичними й привабливими, вони мають бути здатними умикнути дружину в тебе з-під носа, а потім загризти тебе за борг у десять баксів. АМІК гадає, що може зібрати команду мрії? Авжеж, але хіба що тільки у своїх мріях чи снах, тож краще їм прокинутися й принюхатися до мокрої піжами. АМІК гадає, що може просіяти тисячу кандидатів і знайти саме такого чоловіка чи саме таку жінку, які чудово ладнатимуть з усіма, виконуватимуть свою роботу, нікого не задовбуючи, які не впадатимуть ні в істерику, ні в депресію, які не зірвуться і не загублять увесь цей триклятий проект. АМІК шукає тих, хто почувається вдома усюди, навіть у такому великому ніде, як тут; тих, кому байдуже: вони не метушаться, не переймаються через дрібниці, вони завжди бадьорі: гей-гоп, гей-гоп, до роботи дружно всі взялись! Та й кому взагалі потрібен той дім, хіба не байдуже, що будинок, у якому ти виріс, згорів дотла, що твоє рідне місто під водою, що твоїх земляків убивають, як худобу, хіба не байдуже, що десяток покидьків гвалтує твою доньку, однаково ж усі колись помремо, правда ж?

Тартальйоне аж засапався. Його голосові зв’язки очевидно не були готові до такого навантаження.

— Ви справді гадаєте, що світ іде до загибелі? — запитав Пітер.

— Курва твоя мати, падре, та що ж ти за християнин такий? Хіба ж не в цьому, чорт забирай, усе твоє вчення? Хіба це не те, чого ви чекали не одну тисячу років?

Пітер відкинувся назад, і його знесилене тіло опустилося на гнилі подушки.

— Я так довго не живу.

— Отакої, що я чую? Образу? Я справді почув образу? Невже переді мною роздратований богомільник?

— Будь ласка... не називайте мене так.

— Ти один із тих прихильників «легкого» християнства, падре? Причастя для діабетиків? Догматів катма, провини небагато, Страшного суду ще менше, Другого пришестя зовсім немає, як і Армагеддону. Хіба що трішки розп’ятого єврея, — голос Тартальйоне скрапував презирством. — Марті Курцберґ — ось хто був людиною віри. Молитва перед їжею, «Твердиня наша — вічний Бог», ніякої тобі єресі на кшталт «Кришна теж був розумний», завжди в піджаку, випрасуваних брюках, начищених туфлях. А якщо взятися за нього як слід, він скаже тобі: «Ось вони: останні дні».

Пітер проковтнув великий клубок жовчі, який став йому посеред горла. Хоч і помирав сам, та він не вважав, що це останні дні світу. Бог не допустить, щоб планета, улюблена Ним, загинула так легко. Він же, врешті-решт, віддав Свого єдиного сина, щоб урятувати її.

— Я просто намагаюся... я намагаюся ставитися до людей так, як до них ставився б Ісус. Ось що для мене християнство.

— Що ж, це чудово, просто клас. Molto ammirevole!^[78]Я зняв би перед тобою капелюха, якби він у мене був. А тепер, богомільнику, сьорбни трохи, бухло — перший сорт.

Пітер кивнув і заплющив очі. Тартальйоне далі просторікував щось про АМІК, але почав захлинатися.

— Отож... чому ви хлопці всі тут... завдання АМІК... не в тому, щоб спробувати дістати... не в тому... кахи... щоб знайти нові джерела... кахи...

Тартальйоне вихаркав ще кілька шматочків легень у повітря.

— Усьому кінець, голубе! Кінець! У нас є машини, але немає гаражів, capisce^[79]? У нас є кораблі, але немає пристані. У нас член стоїть, і з нього вже циркає, але жінка мертва. Дуже скоро всі жінки будуть мертвими. Землі вже нічим не зарадити. Усі родовища виродилися, усі копалини викопано, все їдло з’їдено. È finito!^[80]

— А тут, на Оазі? Що буде тут?

— Тут? Тебе що, не посвятили у «Веселі першопрохідці»? Ми маємо облаштувати тут затишний куточок, ясла, місце, звідки вся ця лабуда зможе розпочатися знову. Ти чув про Схоплення Церкви^[81]? Ти віриш у Схоплення Церкви, богомільнику?

Пітер знову підніс келих до губ. Він щосили намагався лишатися притомним.

— Узагалі, не вірю, — зітхнув чоловік. — Мені здається, це поняття виникло через те, що Святе Письмо неправильно витлумачили...

— Ну ось, а тутешній проект, — заявив Тартальйоне з гордовитою зневагою, — це таке собі колективне Схоплення. Корпорація «Хап-хап». Відділ вознесіння. Ви стурбовані станом вашого світу? Ваше рідне місто щойно зрівняв із землею ураган? У школі, де вчаться ваші діти, повно гангстерів і торговців наркотою? Ваша мати щойно померла у власному merda^[82], доки медсестри дерибанили між собою морфій? Нічим заправити машину, а крамниці стоять, наче занурені у дзен? Немає світла і зливний бачок не працює? Вам здається, що майбутнє — лайно? Агов, non dispera^[83]! Вихід є. На вас чекає прекрасна Оаза. Ні тобі злочинів, ні божевілля, узагалі нічого поганого. Ви матимете новий-новісінький дім, дім на просторі^[84], оленя чи антилопи не буде, але — слухайте-но! — думайте про переваги: тут ви не почуєте лихого слова, ніхто вас не зґвалтує і не розповідатиме свої спогади про Париж навесні, навіщо принюхуватися до цієї засохлої блювотини^[85], правда ж? Порвіть усі зв’язки, зітріть усе з дошки, забудьте про Аушвіц і Аламо, і... і про довбаних єгиптян, заради бога, теж забудьте, кому вони потрібні, кого вони хвилюють, зосередьтеся на завтрашньому дні. Вперед і вгору. Прекрасна Оаза чекає на вас. Усе працює, все готово. Бракує тільки тебе.

— Але... для кого це? Хто сюди прилетить?

— Ось воно! — Тартальйоне, шаленіючи, так і сипав глузливими словами. — Питання на мільйон, еге ж? Хто сюди прилетить. Хто сюди прилетить... Muy interesante^[86]! Ми ж не можемо запустити гадюк у наше кубелечко, адже ж ні? Усякі психи, нахлібники й саботажники нам тут не потрібні. Підходять тільки милі, врівноважені люди. Ось тільки — увага! — за проїзд треба заплатити. Я маю на увазі, час сіяти і час збирати врожай, правильно? АМІК не може вічно вкладати свої гроші, настав час отримувати прибутки. То хто ж полетить? Голота, яка працює продавцями і прибиральниками? Не думаю. АМІК візьме заможненьких засранців, але не сволоту якусь там, не примадонн — ні-ні, вони візьмуть хороших, сіль землі. Мультимільйонерів, які в автобусі поступаються місцем. Магнатів, які залюбки перуть руками свої футболки, тому що, ну, треба, треба ж економити електрику. Авжеж, я так і бачу це перед своїми очима. Підходьте, не соромтеся, замовляйте квитки в цей довбаний Хапоград.

Мозок вимикався, і Пітер почав поринати в забуття, але тут йому пригадалися чисті коридори аміківського медцентру, хірургічне обладнання, досі запаковане в поліетилен, кімната з жовтими стінами, заставлена коробками, підписаними «ПОЛОГОВЕ ВІДДІЛЕННЯ».

— Але ж коли... коли це все має статися?

— Будь-коли, хоч завтра! Ніколи! Біс його знає коли! — загорлав Тартальйоне. — Може, щойно вони побудують бейсбольний стадіон? Чи щойно навчаться робити фісташкове морозиво з обрізків нігтів? Чи щойно виростять нарцис? Чи щойно як Лос-Анджелес сповзе в Тихий океан? Хоч убий, не знаю. А ти хотів би тут жити?

Пітер уявив собі, як він сидить схрестивши ноги біля своєї церкви, Обожнювачі Ісуса зібралися довкола нього, усі тримають у руках зшиті для них книжечки-Біблії, розгорнуті на якій-небудь притчі. Полудню немає кінця-краю, всі сяють сонячним промінням, а Номер П’ять приносить їжу і частує нею нового члена їхньої громади — Беа, дружину отя Пітера, що сидить біля нього.

— Я... це залежить... — відказав Пітер. — Тут гарно.

У кімнаті запала мовчанка. Минув якийсь час, і Тартальйоне почав дихати дедалі голосніше й ритмічніше, аж доки Пітер не усвідомив, що той щось каже.

— Угуа. Угу. Угу, — повторював лінгвіст знову й знову, а тоді голосом, сповненим зневаги, додав: — Гарно. Авжеж.

Пітер був занадто втомлений, щоб сперечатися. Він знав, що тут немає ні тропічних лісів, ні гір, ні водоспадів, ні вишукано підстрижених парків, ні міських краєвидів, від яких забиває дух, ні готичних соборів, ні середньовічних замків, ні жирафів, ні снігових барсів, ні всіх інших тварин, назви яких він уже позабував, не було жодних туристичних місць, до яких, за його спостереженнями, такі ласі люди, жодних принад того земного життя, яким він, сказати по правді, ніколи й не жив. Велич Праги для Пітера була не більш ніж невиразним спогадом про листівку з її краєвидом, фламінго — лише кадрами з відео; він ніде не був, він нічого не бачив, Оаза стала першим місцем, до якого він дозволив собі прихилитися. Першим місцем, яке він полюбив.

— Так, — зітхнув Пітер. — Тут гарно.

— Та ти несповна розуму, падре! — вигукнув Тартальйоне. — Ти схибну-у-увся. Loco-loco-loco^[87]. Тут так само гарно, як у могилі з хробаками. Повітря сповнене голосів, ти помітив це? У твоїх вухах черви, вони зариваються все глибше й глибше. Ти гадаєш, що це лише кисень і волога, але це щось більше, щось значно більше. Вимкни двигун своєї автівки, вимкни всі розмови, вимкни довбаного Бінґа Кросбі, і що тоді ти почуєш замість тиші? Голоси, старий, ти почуєш голоси. Вони ніколи не полишають тебе, вони рідкі, вони, наче рідка мова, просякають шурх-шурх-шурх у твої вушні канали, в горлянку, в дупу. Агов! Ти що, засинаєш? Навіть не думай помирати тут, аміґо, ніч довга, і мені потрібне товариство.

Ядучий запах самотності Тартальйоне розвіяв трохи туман у Пітеровій голові. Пітеру спало на думку запитати про те, про що він давно вже мав запитати. Беа про це подумала б відразу ж.

— А Курцберг тут?

— Що?

Питання заскочило лінгвіста зненацька і збило з курсу, яким він нісся на всіх парах, виголошуючи свою тираду.

— Курцберг. Він також тут живе? З тобою?

Запала тривала мовчанка.

— Ми з ним розійшлися, — нарешті озвався лінгвіст. — Не дійшли згоди з питань, так би мовити, філософського характеру.

Пітер не міг більше говорити, але видав звук, що мав означати нерозуміння.

— Все через  — пояснив Тартальйоне. — Через цих моторошних, миршавих безцюцюрників, сраколизів і маленьких пастельних покидьків, — він голосно сьорбнув і ковтнув. — Курцберґ любив їх.

Минув іще якийсь час. Повітря лагідно шепотіло, невпинно розвідуючи межі кімнати, її пустоти, випробовуючи стелю, штурхаючись у кути між стінами, підмітаючи підлогу, обмірюючи тіла, розчісуючи волосся, облизуючи шкіру. Один чоловік дихав важко, з надсадою, другий узагалі ледве дихав. Схоже було, що лінгвіст сказав усе, що хотів сказати, і тепер загубився у власному розпачі, який стоїчно намагався витримувати.

— До того ж, — додав Тартальйоне останньої миті, перш ніж Пітер знепритомнів, — я не терплю людей, які відмовляються випити зі мною.

24 «Метод Ісуса»

Ніч повинна була тривати довше. Значно довше. Темрява мала тримати його в полоні ще сотні, а може, навіть тисячі років, доки Господь не воскресить мертвих і не підійме їх усіх із землі.

Саме це й збентежило Пітера, коли він розплющив очі. Він мав би бути під землею або ж лежати під якимось покривалом у темному домі в покинутому місті, ще не зотлілий, просто купа нерухомої матерії, яка вже не може відчувати або бачити. І світла не мало би бути. Тим паче такого сліпучо-білого, яскравішого, ніж із неба.

Це не було світло загробного життя, то було світло лікарняної палати. Авжеж, Пітер пригадав тепер. Він зламав обидві ноги, коли тікав від правоохоронців, його забрали до лікарні й накачали знеболювальним, щоб таємничі постаті в масках змогли зібрати докупи уламки його кісток. Тепер уже не побігаєш, доведеться прийняти те, що йому приготовано. Над Пітером пропливає обличчя жінки. Обличчя прекрасної жінки, яка схиляється над ним, наче над немовлям у колисці. На грудях у неї табличка з іменем «Беатріс». Вона медсестра. Пітер закохався в неї з першого ж погляду, немовби все своє життя тільки й чекав на цю жінку. Можливо, колись він навіть одружиться з нею, якщо вона скаже «так».

— Беа, — прокавкав Пітер.

— Спробуй іще раз, — відказала жінка.

Її обличчя заокруглилося, очі змінили колір, шия стала коротшою, а волосся виявилося підстриженим коротко, по-хлопчачому.

— Ґрейнджер, — сказав Пітер.

— Ось тепер угадав, — втомлено відповіла вона.

— Де я?

Світло різало очі. Пітер повернув голову набік, лігши щокою на блідо-зелену бавовняну наволочку.

— У лазареті, — відказала Ґрейнджер. — Тихше-тихше, не смикай цією рукою, там у тебе крапельниця.

Пітер послухався. Тоненька трубка гойдалася біля його щоки.

— Як я сюди потрапив?

— Я ж обіцяла, що завжди пильнуватиму тебе, — мовила Ґрейнджер, а потім, помовчавши, додала: — Чого не скажеш про Бога.

Пітер поклав руку з катетером на покривало й усміхнувся.

— А може, Бог діє через тебе.

— Справді? Що ж, такі думки можна вилікувати. Луразідон. Азенапін. Можу тобі виписати, тільки скажи.

Досі мружачись проти світла, Пітер обернув голову через плече, щоб подивитися, що крапає йому у вену. Рідина була прозора. Глюкоза чи фізрозчин, не кров.

— Отрута, — сказав Пітер. — Що сталося?

— Тебе не було отруєно, — відповіла Ґрейнджер із нотками роздратування в голосі. — У тебе просто сильне зневоднення організму, ось і все. Ти замало пив. І ледве не помер.

Пітер розсміявся, але сміх його перейшов у схлипування. Він поклав руку собі на груди, приблизно туди, де був чорнильний хрест, тепер уже зовсім не помітний. Тканина була липкою і холодною на дотик. Він виливав те бридке пійло, яким частував його Тартальйоне, на підборіддя й на груди, вдаючи, ніби п’є. Тут, у чистому кондиціонованому повітрі, від солодкавого смороду браги забивало дух.

— Ти привезла Тартальйоне? — запитав Пітер.

— Тартальйоне? — до голосу Ґрейнджер додалися приглушені вигуки здивування, що пролунали звідкілясь із другого кінця палати: Ґрейнджер і Пітер були не самі.

— Ти його не бачила? — запитав Пітер.

— А він там був?

— Так, він там був. Він там живе. У руїнах. Він не при своєму розумі. Напевно, його треба відіслати додому.

— Додому? Отакої! — Голос Ґрейнджер звучав гірко. — Хто б міг подумати!

Жінка зникла з Пітерового поля зору і зробила — він не побачив, що саме, — якийсь різкий або навіть несамовитий рух. Почувся дзенькіт.

— Із тобою все гаразд, Ґрейнджер? — почувся чоловічий голос, частково співчутливий, частково застережливий.

Лікар-новозеландець. Остін.

— Не чіпайте мене, — відказала Ґрейнджер. — Зі мною все гаразд. Усе просто пречудово.

Пітер раптом усвідомив, що сморід алкоголю, який він відчував, ішов не тільки від його одягу. У повітрі витав іще один різкий запах, запах спирту, який міг з’явитися від розірваного пакета хірургічних серветок, а міг і від кількох порцій віскі. Віскі, випитого Александрою Ґрейнджер.

— А може, Тартальйоне щасливий там, де він зараз, — почувся ще один голос, цього разу жіночий, — Флорес, медсестри.

Вона говорила спокійно, наче зверталася до дитини, яка побачила кота на дереві й наївно наполягає, щоб хтось заліз і врятував його.

— О, так, я впевнена, щасливий як слон, — із сарказмом відбрила Ґрейнджер так стрімко, що Пітер уже не сумнівався: вона напідпитку. — Щасливий як ніхто на світі. Егей, як вам це подобається — «як ніхто на світі»? Нічогенький дотеп, еге ж? Чи, може, не дотеп... Може, іронія? Ти як би це назвав, Пітере?

— Може, краще дамо пацієнтові трохи отямитися? — порадив Остін.

Ґрейнджер не звернула на нього уваги.

— Тартальйоне був щирим італійцем — хтось із вас знав про це? Я маю на увазі, справжнім. Він виріс в Онтаріо, але народився... я забула... він розповідав мені колись, як називається те місце...

— Напевно, це не дуже стосується того, що ми робимо тут зараз? — зауважив Остін.

Голос його, хоча й чоловічий, набув трохи плаксивих ноток. Він не звик мати справу з нерозважливими колегами.

— Звісно, звісно, — відказала Ґрейнджер. — Ми всі тут нізвідки, я забула, даруйте мені. Ми довбаний Іноземний легіон, як каже Туска. Та й, зрештою, хто ж захоче додому? Хто захоче додому, коли там усе так хріново, а тут усе так фантастично? Це ж треба бути божевільним, правда?

— Не треба, Ґрейнджер, — застерегла її Флорес.

— Заспокойся, — сказав Остін.

Ґрейнджер почала хлипати.

— Люди, та ви ж зовсім не люди. Ви не люди, трясця вашій матері!

— У цьому зовсім немає потреби, — сказала Флорес.

— Та що ти знаєш про потреби? — закричала Ґрейнджер, уже в істериці. — Забери від мене свої срані лапи!

— Ніхто тебе не чіпає, ніхто тебе не чіпає, — спробував заспокоїти її Остін.

Знову з гуркотом щось перекинулося — мабуть, металевий стояк для крапельниці.

— Де мій татко? — заскімлила Ґрейнджер, вивалюючись із палати. — Я хочу до татка.

Коли двері загримнулись, у палаті запала тиша. Пітер навіть не був упевнений, що Остін іще тут, але Флорес, здавалося, досі метушилася десь поряд, поза Пітеровим полем зору. Шия йому закостеніла, а в голові стугоніло від болю. Рідина неквапливо перетікала з пакета Пітерові у вену. Коли вона викрапала вся, пакет обвис і зморщився, як презерватив, і Пітер запитав, чи йому можна йти.

— Доктор Остін хотів щось обговорити з вами, — відказала Флорес, виймаючи катетер із його вени. — Він має ось-ось повернутися.

— Може, пізніше, — сказав Пітер. — Зараз мені дуже треба йти, справді.

— Краще буде, якщо ви залишитеся.

Пітер зігнув-розігнув пальці. З крихітного проколу, де щойно був катетер, витекло трохи яскраво-червоної крові.

— Можете заклеїти мені це лейкопластирем?

— Так, звісно, — відказала Флорес, порпаючись у шухляді. — Доктор Остін сказав, що ви маєте... е-е... неабияк зацікавитися. Він хоче побалакати про ще одного пацієнта.

— Про кого ж це?

Пітерові кортіло щонайшвидше забратися звідси; він миттю мусить написати Беа. Йому належало написати їй давним-давно, замість того щоб у мелодраматичному чаді їхати бозна-куди.

— Не можу сказати, — відповіла Флорес, насупивши своє мавпяче чоло. — Якби ви просто зачекали...

— Вибачте, — відказав Пітер. — Я повернуся, обіцяю.

Промовляючи це, він знав, що може не дотримати свого слова, але бажаного домігся: Флорес відступила, і Пітер вийшов із палати.

Не маючи жодних інших свідчень зазнаних ним страждань, окрім невеличкого шматочка вати, приклеєного до зап’ястка, Пітер ішов до свого номера, нетвердо тримаючись на ногах, однак таки живий. Багато аміківців, яких він перестрівав у коридорах, скоса поглядали на його жалюгідну постать. За кілька метрів до своєї кімнати Пітер зустрів Вернера.

— Привіт, — сказав той і, проходячи повз, підняв угору два товсті пальці.

Цей жест міг означати будь-що: може, Вернер був надто ледачий, щоб тиснути руку, можливо, недбалим рухом відтворював символ миру або несамохіть наслідував християнське благословення. Найпевніше ж, рух цей означав лише те, що Вернер був сповнений рішучості й надалі працювати над своїми інженерними, чи гідравлічними, чи якими там іще завданнями, не переймаючись диваками, які мали вкрай нещасний вигляд.

«Нехай і тебе поблагословить Господь, друзяко!» — захотілося гукнути Пітерові у спину китайцеві. Але це було б глузуванням. Такого допускати не можна, навіть думка про це гріховна й ганебна. Треба триматися за свою щирість. Це все, що лишилося Пітерові. У нього в душі не має бути жовчі, а на язиці — шпичок. Треба любити всіх без винятку, бажати всім добра, навіть такому скаженому псові, як Тартальйоне, навіть такому нікчемі, як Вернер: це був священний обов’язок Пітера як християнина і його єдиний порятунок як особистості. Відчиняючи двері свого номера, чоловік наставляв себе викинути із серця всю неприязнь до китайця. Вернер був бідолашним ягням, цінним в очах Божих, непривабливим занудою, який нічого з цим не міг удіяти, дивакуватим сиротою, який виріс таким собі пристосуванцем, здатним виживати за будь-яких умов. «Усі ми пристосуванці, спроможні вижити за будь-яких умов», — нагадав собі Пітер. Нам бракує критично важливого, та ми не зважаємо і наполегливо пробиваємося вперед, похапцем ховаючи свої рани, маскуючи власне невміння, блефом прикриваючи особисті слабкості. Ніхто — а тим паче пастор — не повинен забувати про цю істину. Хай що б він не зробив, як низько не впав, Пітер мусить повсякчас вірити, що всі чоловіки — його брати.

І всі жінки.

І всі .

Дорога Беа , — написав Пітер. — Хай що б я не написав, але те, що сталося з Джошуа, однаково лишиться жахливою несправедливістю. Це був такий чарівний, такий прекрасний кіт, і мені настільки боляче думати про те, що його більше немає, і про те, як він помер. Це жах, коли нам так жорстоко нагадують, що християни не мають імунітету проти зла, яке чинять лихі люди. Віра у Христа дає дивовижне благословення й провадить до усмішок долі, і ми з тобою неодноразово спостерігали це, але світ зостається небезпечним місцем, а ми зостаємося — тільки через те, що ми люди — вразливими до тих жахіть, які люди ж самі й спричиняють.

Я теж серджуся. Не на Бога, а на тих хворих виродків, які знущалися із Джошуа. Я мав би любити їх, та мені хочеться їх убити, хоч це й не поверне улюбленця. Мені потрібен час, щоб розібратися зі своїми внутрішніми почуттями, і, я впевнений, тобі він теж потрібний. Я не казатиму тобі пробачити цим дітям, тому що я сам не можу їм пробачити. Лише Ісус здатен був на такий вияв любові. Я скажу тільки, що також завдавав багатьом великого горя, і мені було пробачено. Одного разу я пограбував будинок, у спальні якого лежали коробки з ліками для хворих на рак, цілі стоси коробок. Я знав, що це ліки для хворих на рак, тому що порпався в них, шукаючи щось для себе. Я вкрав коробку морфію, а решту так і лишив розкиданими на підлозі. Згодом я часто думав, що мали відчувати ті люди, коли повернулися додому з лікарні чи де вони були того дня. Я кажу не про морфій — сподіваюся, вони змогли досить швидко його чимось замінити. Я маю на увазі те, що їм довелося зазнати пограбування на додаток до всього того, через що вони проходили, що грабіжник не виявив милосердя, не зглянувся на їхні й без того нестерпні обставини. Діти, що замордували Джошуа, те саме зробили з нами. Що ще я можу сказати? Я не Ісус.

Але я досі твій чоловік. Ми багато через що пройшли разом із тобою. Не лише як подружжя християн, а й як дві істоти, що довірилися одне одному. Коли думаю про цю прірву, що утворилася між нами, я не знаходжу собі місця від горя. Молю, прийми мою любов. У проповідях я інколи розповідав, що в тій лікарняній палаті, де ми вперше зустрілися, мене зачарувало сяйво Христове, яке йшло від тебе. Я вірив у це тоді, але зараз я не такий упевнений. Можливо, прагнучи прикрасити свою проповідь, я недооцінив тебе. Це було твоє світло, твій дивовижний сяючий дух, що перебував би в тобі, коли б ти навіть і не була християнкою, дух, завдяки якому ти лишатимешся особливою, навіть якщо й надалі відкидатимеш Бога. Я кохаю тебе і жадаю, незалежно від того, віриш ти в Бога чи ні. Мені бракує тебе. Не покидай мене.

Мені прикро, що через мої листи в тебе склалося враження, ніби мені не цікаво, що відбувається у світі — нашому світі, власне. Будь ласка, розповідай мені більше. Розповідай про все, що в тебе на думці, про все, що тебе хвилює. Тут узагалі немає аніякісіньких новин: ні газет, навіть старих, ні доступу до інформації про події, що відбуваються зараз, ні історичних книг, узагалі жодних книг, окрім збірок із крутиголовками та глянцевих журналів про хобі й роботу. І навіть ті цензуровані. Так-так, якийсь маленький аміківський цензор старанно передивляється всі журнали й видирає сторінки, які не схвалює!

Я нарешті зустрівся з Тартальйоне, лінгвістом, який пропав іще раніше. Він геть схиблений, але розказав мені правду про плани АМІК. Усупереч нашим із тобою підозрам, вони тут не заради загарбництва чи торгівлі. Вони гадають, що світ гине, і хочуть почати все заново на Оазі. Вони готують це місце. Для кого — я не знаю. Вочевидь не для таких, як ти.

Пітер зупинився, перечитав листа й хотів було видалити все після «Не кидай мене», але зрештою витер слова «Вочевидь не для таких, як ти», додав: «Кохаю, Пітер», — і натиснув кнопку «Надіслати».

Як зазвичай, кілька хвилин його слова тремтіли на екрані, очікуючи, коли зможуть вільно летіти у простір. А потім, наче тавро, поставлене розпеченим залізом, поверх них бузково-синіми літерами з’явився короткий напис:

НЕ СХВАЛЕНО. ЗВЕРНІТЬСЯ ПО ДОПОМОГУ.

Він гримав у двері до номера Ґрейнджер і вигукував:

— Ґрейнджер! Ґрейнджер! Відчини, це я, Пітер!

Ніхто не відповідав.

Навіть не озирнувшись, щоб перевірити, чи його ніхто не бачить, Пітер відчинив двері й увалився всередину. Якщо Ґрейнджер спить, він витягне її з ліжка. Не силою, звісно. Але вона мусить йому допомогти.

Планування її номера було точнісінько таке, як і Пітерового, а умови — такі самі спартанські. Ґрейнджер у кімнаті не було. Ліжко більш-менш застелене. На білизняній мотузці, натягнутій під стелею, висіла біла хустка. Усередині душової кабінки мерехтіли грона водяних крапель. На столі стояла наполовину порожня пляшка з бурбоном, на білій етикетці червоними друкованими літерами було написано просто: «БУРБОН». Коштувала пляшка шістсот п’ятдесят доларів. Також на столі була світлина в рамці — чоловік середніх літ із грубуватими рисами обличчя у важкому зимовому вбранні з рушницею в руках. За ним під зловісним сірим небом виднілася вкрита снігом ферма родини Ґрейнджерів.

Через десять хвилин Пітер знайшов доньку Чарлі Ґрейнджера в аптеці, у чому, власне, не було нічого дивного, адже вона, зрештою, була аміківським фармацевтом. Жінка сиділа за прилавком, одягнута як звичайно, а її ще досі трохи вологе волосся було акуратно зачесане. Коли Пітер ввійшов, Ґрейнджер саме писала щось у старомодній теці-реєстраторі, незграбно затиснувши олівець своїми короткими пальцями. Над нею нависали полички, схожі на чарунки стільника, здебільшого порожні, хоча де-не-де і стояли невеличкі пластикові пляшечки та картонні коробочки. Ґрейнджер була спокійна, але повіки її були червоними від сліз.

— Слухай-но, та я, власне, жартувала про антипсихотичні препарати, — усміхнулася вона, коли Пітер підійшов ближче.

«Тільки не згадуй про те, що я казала в палаті», — благали її очі.

— Мені потрібна твоя допомога, — промовив він.

— Ти нікуди не їдеш, — відказала Ґрейнджер. — Принаймні, не зі мною.

Минула якась мить, перш ніж Пітер збагнув, про що вона: жінка відмовлялася везти його в машині кудись, де його здоров’ю може бути завдано шкоди.

— Я щойно намагався надіслати листа своїй дружині, — сказав Пітер, — і його заблокували. Я мушу його надіслати. Будь ласка, допоможи.

Ґрейнджер відклала олівець і загорнула теку.

— Не хвилюйся, Пітере, я можу це владнати, — промовила вона. — Напевно. Залежить від того, наскільки погано ти поводився.

Жінка підвелася, і знову Пітер зауважив, що вона невисока на зріст. Однак тієї миті йому здавалося, що він іще нижчий; він був маленьким хлопчиком, у якого вкрали щойно куплений йому велосипед, він був жалюгідним позориськом, що розвалився на забльованій канапі в селфордському домі п’ятидесятників, він був місіонером-незграбою, який дійшов краю, — і кожному з цих Пітерів лишалося єдине: здатися на ласку багатостраждальної жінки: матері, яка могла запевнити, що він для неї цінніший за будь-який дорогий подарунок, дружини, яка могла переконати, що все одно його любить, хоч він і порушив свою врочисту обіцянку, подруги, що могла витягнути його з цієї останньої халепи. Коли вже на те пішло, саме на ласку цих жінок, а не на Ісусову, здавався Пітер, і саме їм було вирішувати, чи він, урешті-решт, не зайшов надто далеко.

Коли вони вдвох опинилися в Пітеровому номері, там панував гармидер. Його рюкзак, брудний після всіх подорожей, лежав на підлозі посеред кімнати, а довкола нього валялися клубки шерсті, що попадали зі стільця. По столу між перекинутою пляшечкою та приписом Ґрейнджер, що й коли приймати за потреби, розкотилися пігулки. Це було дивно, адже Пітер не пригадував, що відкорковував пляшечку. На постіль було соромно дивитися: простирадла були такими перекрученими, наче Пітер боровся з кимось на ліжку.

Ґрейнджер, не звернувши уваги на безлад, сіла в крісло і взялася читати листа, якого Пітер написав Беа. Обличчя її не зраджувало жодних емоцій, хоча губи раз чи два затремтіли. Може, вона не дуже добре читала, і їй мимоволі хотілося вимовити слово вголос? Пітер стояв поруч і чекав.

— Мені потрібен твій дозвіл, щоб змінити це, — сказала Ґрейнджер, коли закінчила.

— Як змінити?

— Прибрати кілька... проблематичних тверджень. Щоб Спрінґер пропустив лист.

— Спрінґер?

Пітер гадав, що його лист блокує якась автоматична програма, що бездумно просіює його слова.

— Ти хочеш сказати, що Спрінґер читає всі мої листи?

— Це його робота, — відповіла Ґрейнджер. — Одна з його робіт. У нас тут у кожного, як ти вже помітив, чимало всіляких обов’язків. «Постріл» перевіряють декілька людей. Я цілком певна, що зараз це саме Спрінгер.

Пітер пильно поглянув на жінку. На її стомленому обличчі не було помітно ні сорому, ні відчуття провини, ні намагання виправдатися. Вона просто повідомляла Пітерові подробиці їхнього аміківського розподілу обов’язків.

— То ви по черзі читаєте мої особисті листи?

Лише зараз на обличчі Ґрейнджер проявилося усвідомлення того факту, що існують людські світи, у яких такий стан речей здається не зовсім нормальним.

— То й що? — зухвало відказала вона. — Хіба Бог не читає твої думки?

Пітер розтулив було рота, щоб заперечити, але не зміг вимовити й слова.

— Менше з тим, — вела далі жінка діловим тоном, — ти хочеш надіслати цього листа. Тож зробімо це, — Ґрейнджер прогорнула текст. — Те, як АМІК цензурує журнали, треба викинути, — сказала вона й застукотіла куцими пальцями по клавіатурі.

Літера за літерою слова «І навіть ті цензуровані» і ще шістнадцять після них зникли з екрана.

— Те саме і про кінець світу.

Знову застукотіли клавіші. Перевіряючи свої виправлення, Ґрейнджер глянула на текст, що мерехтів на моніторі. Іще кілька слів упали їй в око, і вона їх також видалила. Очі її були почервонілі, і здавалася вона не за роками сумною.

— Ніяких кінців світу, — пробурмотіла жінка з м’яким докором. — Угу.

Переконавшись, що потрібні правки внесено, Ґрейнджер натиснула кнопку «Надіслати». Текст тремтів на екрані, доки десь на базі ще одна пара втомлених очей пильно його перечитувала. А потім він зник.

— Ще п’ять штук баксів полетіли, — сказала Ґрейнджер, знизуючи плечима.

— Тобто?

— Кожне твоє послання «пострілом» коштує приблизно п’ять штук баксів, — відповіла вона. — Ну і, звісно, кожне послання твоєї дружини так само.

Ґрейнджер витерла обличчя руками, глибоко дихаючи, немовби намагалася ввібрати таку потрібну їй зараз енергію з власних долонь.

— Ще одна причина, чому аміківці не теревенять щодня з приятелями, які залишилися вдома.

Пітер спробував порахувати в думці. Він не мав хисту до лічби, але й так знав, що число виходило приголомшливе.

— Мені ніхто не сказав, — промовив він.

— Нам усім було наказано не казати тобі, — відповіла Ґрейнджер. — Для місіонера не шкодувати нічого.

— Але ж чому?

— Ти був страшенно потрібен AMІК, — відказала Ґрейнджер. — Ти був, так би мовити, нашим першим «віпом».

— Я ніколи не просив...

— А тобі й не треба було просити. Мої... інструкції полягали в тому, щоб забезпечувати тебе всім, чим забажаєш. У межах розумного. Тому що, розумієш, доки ти не прилетів, ситуація тут ставала дещо... напруженою.

— Яка ситуація? — Пітер не уявляв собі, що тут могло стати напруженим. Невже аміківці потрапили в духовну кризу?

— Поставки харчів на якийсь час було перервано. Наші маленькі друзі лишили нас без білоквіту, — Ґрейнджер гірко посміхнулася. — Вони здаються такими сумирними й покірливими, еге ж? Але коли схочуть, можуть бути дуже непоступливими. Ми пообіцяли їм підшукати заміну Курцбергові, але вони вирішили, що справа просувається занадто повільно. Уявляю собі, як Елла Рейнман перебирала тьму-тьмущу пасторів і священиків, випробовувала їх, зазирала всередину й відкидала. «Наступний! Який ваш улюблений фрукт? Як сильно ви сумуватимете за Філадельфією? Смажити каченят живцем — нормально чи не нормально? Скільки ще треба придуркуватих запитань, щоб вам урвався терпець і ви скрутили мені худорляву шию?» — Ґрейнджер вхопила руками за горлянку уявну співбесідницю. — А тим часом наші маленькі друзі у Місті Потвор не схотіли чекати. Вони натиснули на єдиний важіль, на який могли натиснути, щоб змусити АМІК поквапитися і знайти тебе.

Помітивши збентеження на Пітеровому обличчі, Ґрейнджер кивнула — мовляв, не варто витрачати сили на здивування, просто повір.

— І як погано все було? — запитав Пітер. — Я маю на увазі, ви голодували?

— Звісно ж, ні, — роздратовано відказала жінка. — Просто на який час їжа стала... дорогою. Такою дорогою, що краще тобі навіть не уявляти.

Пітер спробував уявити й виявив, що Ґрейнджер мала рацію.

— У цьому не було б такої страшної біди, — розповідала вона далі, — якби ми вміли щось вирощувати самі. Бог свідок — ми намагалися. Пшеницю. Жито. Кукурудзу. Коноплю. Кожне зерно, яке тільки відоме людству, побувало в цьому грунті. Але результати не вражали. Не варта справа заходу, так би мовити. Звісно, ми і білоквіт пробували вирощувати, але з таким самим успіхом. Там зійшов, там не зійшов. Як орхідеї розводити. Ми просто не можемо збагнути, як цим хлопцям вдається отримувати такий багатий урожай. Чим вони, в біса, його піддобрюють? Магічним пилком, напевно.

Ґрейнджер змовкла, досі сидячи перед монітором «пострілу». Коли вона говорила, голос у неї був понурий і кволий, наче про цю тему вже давно забуто, а приниження було таким жалюгідним і стомливим, що не хотілося згадувати знову.

Дивлячись на обличчя жінки, Пітер подумав: цікаво, а як давно вона була по-справжньому, сповна щасливою, скільки років минуло відтоді?

— Я хотів би подякувати тобі, — сказав він, — за допомогу. Я був у... скрутному становищі. Не знаю, що робив би, якби не ти.

Жінка не відривала очей від екрана.

— Мабуть, звернувся б по допомогу до когось іншого.

— Я маю на увазі не лише лист. Я кажу і про те, що ти знайшла мене й урятувала. Ти сама сказала, я міг померти.

Ґрейнджер зітхнула.

— Узагалі, померти не дуже-то й легко. Людський організм влаштовано так, щоб він не зупинявся. Але це правда, я хвилювалася за тебе, коли ти, недужий, поїхав бозна-куди.

— А як ти мене знайшла?

— Це, власне, було нескладно. На всіх наших машинах почеплено дзвіночки, якщо ти розумієш, про що я. Тяжче було затягнути тебе в машину, адже ти був непритомний. Довелося загорнути тебе в ковдру й волочити по землі. А я не надто сильна.

Перед очима в Пітера промайнула картина того, що Ґрейнджер зробила для нього, хоч він нічого й не пам’ятав про це. Пітерові було прикро, що він не пам’ятав.

— О, Ґрейнджер...

Жінка різко встала.

— Ти справді її кохаєш, так? — запитала вона. — Свою дружину.

— Так, я справді її кохаю.

Ґрейнджер кивнула.

— Я так і думала.

Пітер хотів було обійняти її, але завагався. Ґрейнджер відвернулася.

— Пиши їй скільки тобі заманеться, — сказала жінка. — Не переймайся витратами. АМІК може собі це дозволити. Та й узагалі, завдяки тобі в нас і далі є бекон. І курятина, і хліб, і заварний крем, і кориця, і ще багато-багато чого.

Пітер обійняв Ґрейнджер ззаду за плечі, невимовно прагнучи показати, що відчуває. Не обертаючись, жінка взяла його руки своїми й притиснула — не до грудей, а до того місця, де билося її серце.

— І запам’ятай, — промовила вона. — Не пиши про АМІК нічого поганого. Жодних звинувачень, ніяких кінців світу.

«Я повернуся», — пообіцяв Пітер Флорес, аби лише та відчепилася, аби випустила його з палати, але тепер, коли в нього з’явилася можливість подумати про це, він вирішив, що обіцянка є обіцянка і її треба виконувати. Ґрейнджер пішла, листа до Беа надіслано. Треба дізнатися, що там від нього хоче доктор Остін.

Ставши під душ, Пітер заходився шкребти свою запаршивілу голову. Вода, що крутилася виром біля його ніг і з булькотом входила до зливного отвору, була бурувата, як чай. Мабуть, за свої два візити до аміківського лазарету Пітер наніс у їхнє стерильне середовище більше мікробів, ніж їм траплялося за всі попередні роки. Дивно, що, перш ніж погоджуватися лікувати Пітера, вони не вкинули його для дезінфекції в якийсь чан завбільшки з ванну, в якій Тартальйоне зберігав свою бражку.

Помившись, Пітер ретельно витерся. Ранка від катетера вже затягнулася. Різноманітні подряпини, які він отримав ще раніше, уже вкрилися кіркою. Рана від укусу на руці гоїлася справно, на нозі трохи пекла і, здавалося, дещо набрякла, але якщо стане гірше, курс антибіотиків швидко все виправить. Він наново наклав пов’язки й одягнув джинси й футболку. Дишдаша його так просмерділася шмурдяком Тартальйоне, що Пітер думав було її викинути, але натомість таки запхав до пральної машини. Напис «БЕРЕЖІТЬ ВОДУ! МОЖЕ, ВИПРАТИ ЦЕ РУКАМИ?» разом із дописаним «ВИ ПРОПОНУЄТЕ СВОЇ ПОСЛУГИ, ПАНІ?» був на місці. Пітер майже очікував, що його вже стер якийсь непроханий гість, якийсь інженер чи електрик із багатьма обов’язками, один із яких полягає в тому, щоб перевіряти щодня всі номери, чи немає там нічого, що ображало б аміківські ідеали. Його вже було нічим здивувати.

— Радий вас бачити, — промовив Остін, очевидно схвально оглядаючи Пітера, вбраного у звичайний одяг. — Вигляд у вас значно кращий.

— Я певен, що і пахну теж значно краще, — відказав Пітер. — Вибачте, що засмердів вам усю операційну.

— Що ж удієш, — усміхнувся лікар. — Алкоголь — це зло.

Здавалося, він ось-ось згадає про непрофесійну поведінку підпилої Ґрейнджер.

— Ви трохи тягнете ногу, — зауважив Остін, коли вони вийшли з дверей і попрямували до його кабінету. — Як ваші рани?

— Із ними все добре. Просто я відвик носити одяг — такий одяг, тобто.

Остін нещиро всміхнувся, певна річ, коригуючи свою професійну оцінку того, як Пітер почувається.

— Атож, мені й самому іноді хочеться прийти на роботу голяка, — пожартував він. — Але це бажання минає.

Пітер усміхнувся у відповідь. Пасторське чуття, подібне до того, що розповіло йому про безутішний смуток Номера Один, раптовим спалахом осяяло його знову: цей лікар, цей новозеландець із грубуватою чоловічою вродою, цей чоловік на ім’я Остін ніколи ні з ким не мав сексу.

— Я хочу вам подякувати, — промовив Остін, — за те, що ви не злегковажили нашою розмовою.

— Якою розмовою?

— Про здоров’я тубільців. Про те, щоб вони прийшли до нас на огляд і ми змогли б визначити, від чого вони помирають. Ви очевидно донесли до них звістку. — Остін знову усміхнувся через ненавмисний натяк на проповідництво, що прозвучав у цій фразі. — Урешті-решт один із них прийшов до нас.

Урешті-решт. Пітер подумав про відстань між аміківською базою і поселенням  , про те, скільки часу треба було, щоб проїхати її на машині, і скільки часу треба, щоб пройти її пішки.

— Боже ж ти мій! — вразився він. — Це ж так далеко.

— Ні-ні, — заспокоїв його Остін. — Пам’ятаєте Конвея? Вашого доброго самаритянина. Він, схоже, лишився невдоволений сигналом від тієї штукенції, яку встановив у вашій церкві. Тож Конвей поїхав туди знову, і — треба ж такому статися! — знову повернувся разом із пасажиром. Із вашим... другом, наскільки я розумію.

— Другом?

Остін простягнув руку в напрямку коридору.

— Ходімо зі мною. Він у відділенні інтенсивної терапії.

Від цього словосполучення у Пітера наче щось обірвалося всередині. Він вийшов за Остіном із кабінету і пройшов коридором кілька кроків до дверей із написом «ВІТ».

У чистенькій палаті на дванадцять ліжок лежав тільки один хворий. Високі стояки для крапельниць, чиї алюмінієві ніжки досі було вкрито прозорими поліетиленовими обгортками, стояли, новенькі і блискучі, наче вартові, біля кожного порожнього ліжка. Єдиний пацієнт не був під’єднаний ні до крапельниці, ні до якогось іншого медичного обладнання. Він сидів прямо, спершись спиною на подушки, до поясу накритий чистим білим простирадлом. На його безлицій, безволосій, схожій на ядро волоського горіха голові не було каптура. На тлі величезного прямокутника матраца, розрахованого на здоровенні тіла американців, таких як Бі-Джи, маленька фігурка хворого здавалася жалюгідною. Замість балахона й рукавиць на ньому була тоненька бавовняна лікарняна сорочка блідого сіро-зеленого, наче перезріла броколі, кольору, який у Пітера асоціювався з Обожнювачем Ісуса Номер Двадцять Три, що, звісно ж, не означало, що перед ним був саме Номер Двадцять Три. Зі страшенним соромом, ледве не панікуючи, Пітер усвідомив, що не має жодної змоги дізнатися, хто це. Він бачив тільки, що права рука  була наче у круглястій боксерській рукавичці з білої марлі. У лівій руці  стискав пошарпаний пакетик для туалетних засобів — ні, це був не пакетик, то була книжечка з біблійними текстами, один із Пітерових зшитків. Папір стільки разів відволожувався і висихав, що текстурою почав скидатися на шкіру; обривки шерстяних ниток були жовтими й рожевими.

Побачивши Пітера, коли той увійшов до палати,  схилив голову набік, неначе здивувавшись незвичному й дивному вбранню пастора.

— Боже благолови нау зутрі, оте Пітере.

— Номер П’ять?

— Так.

Пітер обернувся до Остіна.

— Що з нею? Чому вона тут?

— Вона? — лікар закліпав. — Одну хвилинку.

Медик узяв планшет, до якого було прикріплено один-єдиний аркуш, і, поставивши на ньому карлючку, зазначив стать пацієнтки.

— Ну, як ви бачите з бандажа, — мовив він далі, підводячи Пітера до ліжка Номера П’ять, — у неї пошкоджено руку. Дуже серйозно пошкоджено, мушу сказати, — він вказав на марлеву рукавичку. — Можна? — звернувся уже до хворої.

— Так, — відказала вона. — Покажи.

Доки лікар розмотував пов’язку, Пітер пригадував той день, коли Номер П’ять пошкодила собі руку: картина падає зі стелі, синець на її руці, друзі- висловлюють їй палке співчуття. Іще Пітер пригадав, як обережно відтоді вона поводилася з цією рукою, немов пошкодження не давало про себе забути.

Біла рукавичка ставала дедалі меншою, аж доки Остін не зняв останній шар бинта. Палатою рознісся солодкуватий запах гнилої плоті. Рука Номера П’ять більше не була рукою. Її пальці злилися всів один синювато-сірий кавалок гнилі. Немов бите яблуко-падалиця, що пролежало на землі не один тиждень.

— Боже мій! — видихнув Пітер.

— Ви говорите його... її мовою? — запитав Остін. — Тому що я не знаю, як отримати її згоду. Тобто, не те щоб тут були ще якісь варіанти, крім ампутації, але ж навіть пояснити, що таке загальна анестезія...

— О боже... Боже мій!

Номер П’ять не звертала уваги ні на розмову чоловіків, ні на гнилля на кінці своєї руки. Здоровою рукою вона розгорнула Біблію-книжечку, трьома пальцями вправно перегортаючи сторінки, доки не відшукала потрібної. Чистим голосом, не затинаючись на важких приголосних (завдяки своєму пасторові), вона прочитала:

— «На ложі недуги Бог укріпить його і ложе йому перемінить в недузі його».

А потім ще, з тієї самої сторінки, де були уривки з Псалмів і Євангелія від Луки, які Пітер вибирав, послуговуючись натхненням:

— «А як люди прознали, то помандрували за Ним. І Він їх прийняв, і розповідав їм про Бога, та тих уздоровляв, хто потребував уздоровлення».

Номер П’ять звела голову, щоб зосередити погляд на Пітерові. Опуклості на її обличчі, схожі на коліна ембріонів, мовби світилися.

— Я потребую уздоровлення, — промовила оазянка. — Або я помру.

А потім, після короткої паузи, додала, щоб ні в кого не лишилося жодних сумнівів:

— Я хоу жити, будь лака.

— Боже мій... Боже мій, — ніяк не міг заспокоїтися Пітер уже в кабінеті Остіна, за десять метрів по коридору від палати інтенсивної терапії.

Остін тим часом стояв, спершись на край робочого столу і незграбно склавши руки. Лікар із розумінням поставився до емоційності пастора, він і думки не мав казати Пітерові, що, отак лементуючи, стискаючи кулаки й збуджено тручи обличчя, той нічого не досягне. І все ж хвилини спливали, і лікарю дедалі більше кортіло обговорити, що робити далі.

— Про неї подбають щонайкраще, — запевнив медик Пітера. — У нас тут є все. Не хотілося б вихваляти себе самого, але я дуже непоганий хірург. А доктор Адкінс навіть кращий. Пригадайте, як уміло він зашив ваші рани. Якщо вам так буде спокійніше, ампутацію проводитиме він. Власне кажучи, саме так, я подбаю, щоб оперував саме він.

— Невже ви не розумієте, що це означає? — закричав Пітер. — Невже ви ні чорта не розумієте?

Лікар аж сторопів, почувши лайку від людини, яка, наскільки він розумів, була ревним християнським пастором.

— Я розумію, що ви засмучені, — обережно зауважив він. — Однак, я гадаю, не варто поспішати з песимістичними висновками.

Пітер прокліпав сльози, що заважали йому чітко бачити лікареве обличчя. В очі, як і раніше, відразу ж упав нерівний шрам на Остіновій щелепі, але тепер, замість подивуватися, звідки він у хірурга, Пітер зненацька збагнув усю істинну сутність шраму: це була не потворна вада, а диво. Усі шрами на будь-чиєму тілі, відколи існує людство, були не стражданням, а перемогою, перемогою над тлінням і занепадом, перемогою над смертю. Ні рани на Пітеровій руці й нозі (які досі ще гоїлися), ні струпи (які вже повідпадали) на його вухах, ні жодні щонайдрібніші подряпини, опіки, висипи чи синці, ні сила-силенна всіляких інших пошкоджень, яких він зазнав протягом усього свого життя, серед них і ноги, зламані за тиждень до того, як він зустрів Беа, і обдерті колінця, коли він іще хлопчиком падав із велосипеда, і подразнення шкіри, які, напевно, були в нього в дитячому віці, — ніщо не завадило Пітерові дожити до сьогодні. Вони з Остіном були побратимами в неймовірному щасті. Борозна на Остіновому підборідді, хоч колись і була, напевно, жахливою і кривавою раною, не перетворила цілу голову на грудку гнилі, а дивовижним чином обернулася на молоду рожеву шкіру.

«Ніщо вам не зашкодить», — сказано в Євангелії від Луки. «Коли будеш огонь переходити, не попечешся, і не буде палити тебе його полум’я!» — сказано в Ісаї. «Господь всі недуги твої вздоровляє», — ідеться у псалмах. Ось воно, ось воно, очевидне, як шрам на охайному лікаревому обличчі: постійне відтермінування смерті, яке оазяни називали «метод Ісуса».

25 Декому з нас повертатися до роботи

Надворі потемніло, хоча досі був день. Небо заволокли численні зловісні хмаровища, майже ідеально круглі, наче велетенські місяці пари. Пітер дивився на них крізь вікно своєї кімнати. Колись Номер Один запевняв його, що на Оазі не буває ураганів. Сьогодні, схоже, таки буде.

Наближаючись, здоровенні кулі вологи ставали дедалі знайомішими й погрозливішими. Це були коловерті дощу, лише дощу, і за своїм рухом нічим не відрізнялися від усіх тих коловертей, які Пітер неодноразово спостерігав раніше. Але в повітрі вони поводилися не так вільно й витончено, як зазвичай; натомість кожне велике скупчення водяних краплин немовби стримувалося ізсередини силою тяжіння, трималося купи, наче планета чи якесь газоподібне небесне тіло. Окрім того, кулі були такими щільними, що втратили частково свою прозорість і накинули гнітючу пелену на ще недавно яскравий ранок.

«На нас насуваються дощові хмари», — хотів було написати Пітер Беатріс, але біль вразив його подвійним ударом: згадкою про те, у якому Беа зараз стані, і глибоким соромом за те, якими недоладними були його листи до неї від самого початку. Якби тільки він зміг краще описати те, що з ним тут сталося, дружина, можливо, не почувалася б такою відірваною від нього. Якби тільки дар красномовства, отриманий Пітером від Бога для публічних виступів перед незнайомими людьми, став йому в пригоді, коли він писав особисті листи до своєї дружини!

Пітер сів за «постріл» перевірити, чи не прийшов лист від Беа. Листа не було.

Правда була такою самою очевидною, як порожній темний екран, на якому колись мерехтіли слова: вона не бачила сенсу відповідати йому зараз. Або не могла відповісти: була надто зайнята, надто пригнічена, — або потрапила в біду. Може, написати їй знову, не чекати на відповідь, просто надсилати свої листи? Так, як це робила вона, щойно Пітер потрапив сюди: писала йому лист за листом, на які він не відповідав. Пітер шукав у голові слова, які б підживили в Беа надію, може, щось на кшталт: «Надія — одна з найпотужніших сил у Всесвіті. Імперії гинуть, цивілізації розпадаються на порох...» Але ні: риторика проповіді — це одне, похмура ж дійсність, у якій жила його дружина, — зовсім інше. Цивілізації не зникають легко і просто, імперії не заходять за обрій, як сонце, — вони гинуть у хаосі й жорстокості. Зазнають лиха реальні люди, їх б’ють, грабують, позбавляють усього. Життя реальних людей ідуть за вітром. Беа налякана й ображена, їй не потрібні його проповіді.

«Беа. я[88] кохаю тебе, — написав Пітер, — і дуже хвилююся за тебе».

Варто було витрачати аміківських п’ять тисяч доларів на те, щоб відправити крізь космос ці дев’ять безсилих коротких слів? Пітер завагався лише на мить, а потім натиснув «Надіслати». Слова тремтіли на екрані дві, три, чотири хвилини, і він уже злякався, що десь у цій будівлі якийсь робітник, втомлений наприкінці своєї зміни, оцінює Пітерові почуття і забраковує його лист, адже ним прогрішив проти аміківських ідеалів, намагаючись нашкодити великій місії. Він сидів, уп’явшись очима в екран, а на чолі виступав піт. Він помітив хибодрук — крапку замість коми, але було запізно. Пітер сягнув рукою, щоб його виправити, але слова вже зникли.

«СХВАЛЕНО. НАДІСЛАНО», — підморгнувши, повідомив йому екран.

Хвала Господу за це.

Надворі прогримів грім.

Пітер молився.

У житті кожного християнина настає мить, коли йому чи їй треба точно знати, за яких умов Бог забажає зцілити хворого. Пітер зараз ступив на цей шлях. Донині йому, як і кожному члену його громади в Англії, сяк-так вистачало мішанини з віри, медицини та здорового глузду: не порушуй правил дорожнього руху, таблетки вживай згідно з інструкцією, ошпарену руку змочи холодною водою, видаляти кісту йди до хірурга, май на увазі, що діабетик-християнин потребує інсуліну так само, як і діабетик-атеїст, сприймай серцевий напад як попередження, пам’ятай, що всі люди помруть, але пам’ятай і те, що Бог милосердний і може вихопити твоє життя з пащеки смерті, якщо... якщо що? Якщо що?

За кілька сотень метрів від нього на металевому лікарняному ліжку лежала Номер П’ять, така маленька і така безпомічна в цьому величезному порожньому приміщенні, що називалося «палата інтенсивної терапії». Аміківські лікарі нічим не могли їй зарадити, не могли спинити гниття її тіла. Ампутувати руку — це наче відрізати від яблука зігнилу частину, це лише чистка плоду перед його смертю.

Але Бог... Бог може... що Бог може? Бог може зцілити рак, як це було неодноразово доведено. Пухлини, яких уже не можна було позбутися хірургічним втручанням, дивовижним чином зменшувалися лише силою молитви. Смертні вироки відкладалися на роки, і хоча Пітер не схвалював усіляких шарлатанів, які буцімто лікували вірою, та він бачив людей, які прокинулися після, здавалося б, смертельних ком, бачив, як виживали безнадійно недоношені немовлята, бачив навіть жінку, яка прозріла. Але чому Бог робить це для одних християн, а для інших — ні? Це важливе питання було надто простим для богословів, щоб вони переймалися ним на своїх синодах. Але яка ж на нього відповідь? Наскільки Господь змушений поважати закони біології, дозволяючи ламатися кісткам, крихким без кальцію, гинути від цирозу отруєній печінці, виливатися кров’ю пошкодженим артеріям? І якщо закони біології на Оазі стверджували, що  не можуть вилікуватися, що немає навіть ніякого механізму загоєння ран, то чи був сенс звертатися до Бога по допомогу?

«Любий Боже, будь ласка, нехай Номер П’ять не помре».

Це була дуже дитяча молитва — так молитися могло п’ятирічне маля.

Але, може, така молитва і є найкращою?

За гуркотом грому в небі та шумом тривог у Пітеровій голові йому було нелегко почути стукіт у двері й зрозуміти, що це таке. Але зрештою він таки відчинив.

— Як ти почуваєшся? — запитала Ґрейнджер, одягнена для двору.

«Хріново, — ледве не відказав Пітер. — Дуже засмучений і хвилююся за мого друга».

— А фізично?

— Тобто — фізично?

— Поїдеш зі мною?

Голос жінки був рішучий і сповнений почуття власної гідності; вона вже цілком відновилася. Очі її були ясні, червоні обідки зникли; алкоголем від неї не пахло. Власне кажучи, вона була вродлива, вродливіша, ніж Пітерові здавалося раніше. Окрім звичної водійської хустини, вона мала на собі білу блузку з вільними рукавами, що ледь-ледь сягали ліктів, виставляючи напоказ сплетіння шрамів на її блідих передпліччях, немовби кажучи: «Приймайте мене такою, якою я є».

— Не можна залишати Тартальйоне там гнити, — промовила жінка. — Треба його забрати.

— Він не хоче повертатися назад, — відказав Пітер. — Він тут усіх глибоко зневажає.

— Він тільки так каже, — мовила Ґрейнджер, наїжачившись від нетерплячки. — Я його знаю. Ми з ним часто спілкувалися. Він по-справжньому цікава людина, дуже розумна й чарівлива. І товариська. Він там збожеволіє на самоті.

Перед Пітеровими очима постав образ голого страховидла — так на середньовічних картинах зображали проклятих.

— Він уже збожеволів.

Ґрейнджер зіщулила очі.

— Тобі не здається, що це... дуже категорична оцінка?

Пітер поглянув убік, надто знесилений, щоб сперечатися, доволі незграбно вдавши, що його увагу відвернула потреба забрати білизну з пральної машини.

— Хай там як, — мовила Ґрейнджер. — Тобі навіть не потрібно буде з ним говорити, говоритиму я. Тобі треба тільки виманити його з того місця, де він ховається. Просто повториш те, що зробив минуло разу.

— Ну, — Пітер почав пригадувати, — я брів, затинаючись, у непроглядному мороці, марив, переконаний, що помираю, і голосно декламував перероблений двадцять третій псалом. Якщо ти про це, то я не впевнений, що зможу... е-е... відтворити необхідні умови.

Ґрейнджер виклично взялася руками в боки.

— То ти що, не хочеш навіть спробувати?

Отож, вони вирушили. Не на джипі, яким Ґрейнджер возила ліки та їжу, а на схожому на катафалк універсалі, який брав Пітер, тому, на задньому сидінні якого лежала постіль. Якусь хвилю Ґрейнджер призвичаювалася до машини: принюхувалася до її нових запахів, освоювала її незнайомі прилади керування, совалася задом, умощуючись на незвичному сидінні. Вона була людиною звички. Усі аміківці були людьми звички, збагнув Пітер. Серед них не було відчайдушних шукачів пригод: Елла Рейнман подбала, щоб такі люди на Оазу не потрапили. Можливо, найбільшим авантюристом, якого вони допустили сюди, був Пітер. А може, Тартальйоне. Тому він і збожеволів.

— Я думаю, якщо машина буде та сама, більше шансів, що він покажеться, — пояснила Ґрейнджер. — Він, напевно, ще здалеку помітив, як ти їдеш.

— Було темно.

— Але ж машина світиться. Він міг побачити її за милю.

Пітер гадав, що навряд чи. Він радше був схильний думати, що Тартальйоне цієї миті спостерігав, як мерехтить у чані його бражка і як поволі вкриваються пліснявою його спогади.

— А якщо ми його не знайдемо?

— Ми його знайдемо, — відказала Ґрейнджер, зосереджуючи погляд на порожньому ландшафті.

— А якщо все ж ні?

Ґрейнджер усміхнулася.

— Треба вірити.

У небі загриміло.

Минуло кілька хвилин, і Пітер запитав:

— Можна я перевірю «постріл»?

Ґрейнджер взялася мацати рукою на приладовій панелі, не знаючи напевне, де в цій машині «постріл». Наче язик, висунулася шухлядка й запропонувала їм два відразливі предмети, які скидалися на здоровенних засохлих слизняків, але насправді виявилися запліснявілими сигарами. В іншій шухлядці знайшлося декілька аркушів поліграфічного паперу, що взялися плямами всіх кольорів веселки, зісохлися й стали крихкими, наче осіннє листя. Аміківці очевидно не часто користувалися або й зовсім не застосовували цього катафалка після зникнення Курцберга. Може, вони вважали, що машина приносить невдачу, а може, свідомо вирішили залишити все так, як є, на випадок, якщо одного дня пастор таки повернеться.

Нарешті пальці Ґрейнджер відшукали «постріл» і викотили Пітерові на коліна. Пітер увімкнув його: усе виглядало й поводилося так, як і мало б. Він перевірив, чи немає повідомлення від Беа. Не було нічого. Може, саме цей пристрій не було налаштовано, як інші. Можливо, обіцяний зв’язок був лише оманою. Пітер перевірив знову, міркуючи, що кілька секунд можуть стати вирішальними, якщо Беа вже надіслала листа і він просто ще не встиг прийти.

Нічого.

Що далі вони їхали, то темнішим ставало небо. Хоч і не таке чорне-пречорне, як сутана, воно однаково було зловісним. Знову прогримів грім.

— Я ще ніколи такого не бачив, — промовив Пітер.

Ґрейнджер мигцем глянула в бокове вікно.

— А я бачила, — відказала жінка й додала, відчувши Пітерову недовіру. — Я тут уже довго, довше за тебе. — Вона заплющила очі й глибоко зітхнула. — Занадто довго.

— А що відбувається?

— Тобто — що відбувається?

— Ну, коли небо стає таким темним?

Ґрейнджер зітхнула.

— Іде дощ. Просто йде дощ. А ти на що сподівався? Це місце — суцільне велике розчарування.

Пітер розтулив було рота. Він хотів захистити дивовижні красоти цієї планети чи, може, зауважити щось стосовно аміківського проекту, але що саме, ніхто так і не дізнався, бо цієї миті трійчата блискавка розколола небо, вікна спалахнули сліпучим сяйвом, а на машину немов опустився згори велетенський кулак.

Здригнувшись від удару, автомобіль прокотився ще трохи й завмер.

— Ма-а-а-атінко Божа! — скрикнула Ґрейнджер.

Вона була жива. Вони обоє були живі. А понад те, ще й міцно трималися за руки. Тваринний інстинкт. Знітившись, вони відпустили одне одного.

Вони були цілі й неушкоджені, навіть жодну волосинку на голові нікому не було обпалено. «Постріл», що лежав на колінах у Пітера, згас, і на його екрані відображалося тільки пасторове мертво-бліде обличчя. Усі слова й символи, що світилися на приладовій панелі, зникли.

Ґрейнджер спробувала ввімкнути запалювання і роздратовано виявила, що двигун оживати не хоче.

— Такого не мало статися, — сказала жінка. Її очі були трохи навіжені; можливо, вона ще не отямилася від шоку. — Усе мало би й далі працювати як слід.

Вона крутила й крутила ключ у замку запалювання, але марно. По вікнах зачеркали великі дощові краплини.

— Напевно, блискавка щось пошкодила, — сказав Пітер.

— Це неможливо, — заперечила Ґрейнджер. — Неможливо, і край.

— Ґрейнджер, це диво, що ми взагалі вижили.

Жінка не хотіла нічого чути.

— Машина — це найбезпечніше місце під час грози, — правила вона своєї. — Металева оболонка працює як клітка Фарадея, — помітивши нерозуміння на Пітеровому обличчі, вона додала: — Шкільний курс фізики.

— Я, мабуть, прогуляв школу того дня, — відказав Пітер, спостерігаючи, як жінка все перевіряла прилади, тицяла пальцем в екран і торкалася всіляких індикаторів, уже очевидно мертвих.

У салон почав просякати запах паленої електроніки. Злива стукотіла по вікнах, які швидко запітніли, і невдовзі Пітер і Ґрейнджер не бачили нічого, що відбулося назовні.

— Просто не можу повірити, — мовила Ґрейнджер. — Усі наші автомобілі розроблено так, щоб вони витримували важкі умови роботи. Вони такі, якими машини були колись, доки їх не почали напихати всілякою придуркуватою технікою, яка постійно ламається до біса!

Ґрейнджер скинула свою хустку. Її обличчя розчервонілося, а шия блищала від поту.

— Треба подумати, — тихо сказав Пітер, — що нам робити далі.

Жінка відкинула голову на спинку сидіння й утупилася в стелю.

Дощ відбивав по даху машини ритм військового маршу, немов солдати з давноминулого тисячоліття йшли в бій з барабанами через плече.

— Ми їхали лише кілька хвилин, — мовила Грейнджер. — Базу досі може бути видно.

Не маючи бажання виходити з авто й мокнути, жінка обернулася на сидінні й спробувала щось роздивитися в заднє вікно. Але, крім запітнілого скла та Курцбергової постелі, більше нічого не побачила. Ґрейнджер відчинила дверцята, запустивши всередину веселий рій вологого повітря, і вибралася під дощ. Близько півхвилини вона постояла біля машини, тимчасом як одяг її маяв і тріпотів на вітрі. Потім жінка знову сіла в машину й зачинила двері.

— Бази не видно, — сказала Ґрейнджер.

Її блузка намокла і стала прозорою. Пітер бачив обриси її ліфчика, кінчики сосків.

— І Сі-1 також. Ми, напевно, якраз посередині.

Вона розлючено вдарила по керму.

Дощ минув. Небо проясніло й кидало перлисте світло на їхні тіла. Струминки повітря пролазили Ґрейнджер під рукава, було видно, як вони підіймають просяклу водою тканину й рухаються далі, наче розбухлі вени. Пітерові під одяг вони теж проникали, проповзали під футболку, у холоші штанів, лоскотали заглибники під колінами. Особливо їм хотілося пробратися крізь щільну бавовняну тканину довкола його геніталій.

— Назад іти доведеться годину, — мовила Ґрейнджер. — Дві щонайбільше.

— А залишилися сліди від коліс?

Жінка знову вийшла перевірити.

— Так, — сказала Ґрейнджер, повернувшись. — Прямі й чіткі.

Востаннє крутнувши ключ у замку запалювання, мимохідь, навіть не дивлячись на нього, жінка наче сподівалася обдурити двигун і змусити його запрацювати проти власної волі.

— Схоже, Тартальйоне домовився з Богом, — сказала вона.

Вони ретельно зібралися в дорогу. Ґрейнджер наповнила торбу найнеобхіднішими харчами. Пітер знайшов старий зацвілий портфель Курцберга, дістав звідти Новий Заповіт, що стопився в суцільну цеглину, і поклав туди дві дволітрові пластикові пляшки води.

— Шкода, що в нього немає ременя через плече, — мовив Пітер, зважуючи портфель у руках. — Ці пляшки важкенькі.

— Стануть легшими, коли ми їх вип’ємо, — сказала Ґрейнджер.

— Доки ми дістанемося бази, ще двічі йтиме дощ, — ствердно сказав Пітер.

— І що нам із того?

— Можна просто закинути голову, роззявити рот, і так напитися, — відказав він. — Так це роблять  — тубільці.

— Якщо ти не заперечуєш, — промовила Ґрейнджер, — я б воліла не робити це так, як тубільці.

Вийшовши з машини, обоє зауважили, як сильно її понівечило ударом блискавки. Тріщини павутиною розповзлися по ковпаках на спущених колесах. Машина припинила бути машиною і почала перетворюватися на щось інше.

Пітер і Ґрейнджер ішли по слідах коліс, що вели до аміківської бази. Жінка виявилася чудовим ходаком, її крок був коротшим, ніж у Пітера, але досить швидким, тож йому не довелося підлаштовуватися. За короткий час вони пройшли чималу відстань, і попри те, що місцевість була пласка, машина, що зосталася позаду, швидко зменшувалася вдалині, а згодом і взагалі зникла. Що далі вони йшли, то важче було орієнтуватися на розмитій дощем землі: сліди від машини плуталися із природними відмітинами. Із неба спала зловісна пелена, і сонце світило яскраво й невпинно. Ґрейнджер ковтнула з однієї із пляшок. Пітер вирішив іще зачекати. Йому більше хотілося їсти, ніж пити. Власне кажучи, голод відвертав його увагу від дороги.

Ґрунт виявився не найкращою поверхнею для пішої ходи, однак за першу годину вони мусили подолати щонайменше дві милі. За другу приблизно так само. Аміківська база вперто відмовлялася з’являтися на обрії. Із землі стерлися всі сліди їхньої поїздки. Звісно, вони безнадійно заблукали.

— Повернімося по своїх слідах до машини, — запропонував Пітер, — АМІК, можливо, відправить когось за нами. Урешті-решт.

— Ага, — відказала Ґрейнджер. — Урешті-решт. Коли ми вже будемо мертві.

Це слово, сказане так зненацька, збентежило їх обох. Хоча їхня помилка й була очевидною, належало дотримуватися правил оптимістичної поведінки.

— Ти ж приїхала за мною, — нагадав жінці Пітер.

Ґрейнджер розсміялася з його наївності.

— Це була моя ініціатива, АМІК до цього не причетний. Ці люди не візьмуться рятувати навіть рідну матір. Я серйозно. А чому, ти гадаєш, вони взагалі тут? Вони незворушні, у них наче викарбувано на чолі «ВСІЛЯКО БУВАЄ».

— Але ж вони помітять, що тебе немає?

— Атож, помітять. Хтось прийде в аптеку по засіб проти бородавок, а мене там не буде, і він подумає: «Ну, нема то й нема, кілька бородавок — це не страшно». А якщо я не з’явлюся, щоб перевірити якість їжі на завтра, — «Ну, це ж тільки формальність, ми ж однаково її будемо їсти. Може, згадаємо про це на наступному зібранні».

— Не можу повірити, що вони настільки байдужі, — промовив Пітер, але голос його прозвучав невпевнено.

— Я знаю цих людей, — сказала Ґрейнджер. — Я знаю, що вони таке. Коли зникли Курцберг і Тартальйоне, вони помітили це бозна-коли. І що ж вони зробили? Розіслали в усіх напрямках машини? Їздили вдень і вночі, доки не прочесали кожен дюйм у радіусі п’ятдесят миль? Забий, чуваче. Розслабся і почитай журнал. Покачай м’язи. Увесь довбаний світ летить у прірву, але все одно це ще не привід хвилюватися. Ти справді гадаєш, що вони запанікують, коли помітять, що нас немає?

— Хотілося б на це сподіватися, — відказав Пітер.

— Що ж, надія — це чудово, — зітхнула Ґрейнджер.

Вони йшли далі, уже помалу стомлюючись.

— Може, краще зупинитися? — запропонував Пітер.

— І що робити?

— Відпочити трохи.

Вони сіли на землю й трохи перепочили. Двоє загорнутих у бавовняну тканину ссавців із рожевою шкірою, загублені посеред темного океану землі. Де-не-де росли невеличкі острівці білоквіту, що парував на сонці. Пітер простягнув руку до найближчої купки, що росла біля його ноги, відірвав шматок і покуштував. Гидота. Як дивно, що та сама речовина, яка може бути такою смачною в найрізноманітнішій подобі, коли розумно оброблена, приготована й присмачена, така огидна в чистому вигляді.

— Смачно? — запитала Ґрейнджер.

— Не дуже, — визнав Пітер.

— Я зачекаю, доки ми не повернемося на базу, — безтурботно мовила жінка. — Сьогодні там чудове меню. Курка в соусі карі й морозиво.

Ґрейнджер усміхнулася, немовби прохаючи вибачення в Пітера за свою нещодавню втрату бойового духу.

Навіть не відпочивши як слід, вони рушили далі. Усе далі й далі. Ґрейнджер випила вже півпляшки, а Пітер напився просто з неба, коли, як він і пророкував, линула ще одна злива й намочила їх.

— Агов! — гукнула Ґрейнджер, коли Пітер незграбно стояв, розхитуючись, закинувши голову назад, виставивши кадик і роззявивши рота назустріч дощу. — Ти схожий на індика!

Пітер усміхнувся, адже слова Ґрейнджер були жартом, але коли він усвідомив, що не пам’ятає, який індик на вигляд, усмішка сповзла з його обличчя. Усе своє життя він знав, як виглядає ця істота, починаючи від того дня, коли батьки показали йому малюнок індика у книжці. У сховищі його мізків лежало готовими стільки уривків із Біблії — просто бери й цитуй. А тепер Пітер шукав там образ, який асоціювався б із «індиком», і не знаходив.

Його супутниця помітила. Помітила й не зраділа.

— Ти не пам’ятаєш, еге ж? — сказала Ґрейнджер, коли вони знову присіли перепочити. — Ти забув, який на вигляд індик?

Пітер визнав кивком голови, наче спійманий за руку малолітній пустун. Досі лише Беа вдавалося читати його думки.

— Зовсім випало з пам’яті, — сказав він.

— Ось що тут трапляється, — палко й серйозно відповіла Ґрейнджер. — Ось що робить із нами це місце. Воно — ніби величезна доза пропранололу, яка стирає все, що ми знали. Не піддавайся.

Пітера збентежив раптовий запал жінки.

— Я... я, напевно, просто... забудькуватий.

— Ось що тобі доведеться побачити, — промовила Ґрейнджер, обхопивши свої коліна, уп’явшись поглядом у порожню тундру перед ними. — Порожнечу. Повільно, підступно... тебе позбавляють усього. Слухай-но: хочеш знати, що аміківці обговорювали на останньому зібранні? Окрім усяких технічних питань і смороду на вантажному пості за восьмим крилом. Я тобі розповім: ми обговорювали, чи справді нам потрібні всі ці картини, що висять у коридорах. Вони ж лише пилюку на себе збирають, хіба ні? Стара світлина якогось міста на Землі, зроблена ще бозна-коли, та, де купка чоловіків обідають на залізній балці, вона класна, але ж ми бачили її вже мільйон разів, коли проходили повз, вона ж стара, та й узагалі, ті чоловіки, вони давно всі мертві, це ж наче дивитися весь час на купу мертвяків, тож із нас досить. Порожні стіни: чисто й просто — та й годі.

Ґрейнджер роздратовано запустила пальці у своє волосся, яке злиплося.

— Отож... Пітере... дозволь, я нагадаю тобі, як виглядає індик. Це птах. У нього із дзьоба звисає такий собі відросток шкіри, схожий на велику шмарклю, ну, або на... е-е... презерватив. Голова в нього червона, з невеличкими гулями, як шкіра в ящірки, і ця голова разом із хвилястою шиєю робить отак. — Своїми головою і шиєю вона показала незграбні рухи індика. — І ось цю голову з худорлявою, схожою на змію шиєю, прикріплено до жирної туші зі сірим пір’ям. — Ґрейнджер поглянула Пітерові в очі. — Нічого не пригадуєш?

— Так, ти... е-е... оживила ці спогади.

Заспокоївшись, Ґрейнджер дозволила собі розслабитися.

— Ось, ось що нам треба робити. Не давати нашим спогадам згинути.

Жінка вмостилася зручніше, простягнувшись на землі, наче засмагаючи, підклавши під голову торбу замість подушки. Яскраво-зелена комаха всілася їй на плече й заходилася вигинати задню частину свого тільця. Ґрейнджер, схоже, нічого не помітила. Пітер хотів було скинути комаху, але передумав.

Голос у голові казав йому: «Ти помреш тут, у цій пустині. Ти ніколи більше не побачиш Беатріс. Це плаский край, ці рідкі купки білоквіту, це незнайоме небо, ці комахи, що прагнуть відкласти яйця у твоє тіло, ця жінка, що лежить біля тебе, — усе це зміст твого життя в його останні дні й години». Голос був чіткий, без акценту чи якогось натяку на стать мовця — раніше Пітер чув його багато разів і завжди був переконаний, що це не його власний голос. Дитиною він гадав, що це голос його сумління, коли ж став християнином, то повірив, що це голос Бога. Хай чиїм цей голос не був, він завжди казав Пітерові саме те, що треба було сказати.

— Який твій найперший спогад? — запитала Ґрейнджер.

— Я не знаю, — подумавши, відказав Пітер. — Напевно, образ мами, яка пристьобує мене у спеціальному пластиковому сидінні для дітей у ресторані турецької їжі. Важко сказати, що справжній спогад, а що ти вже пізніше додумав сам, дивлячись на старі світлини і слухаючи сімейні історії.

— Ну от ще ти не починай! — вигукнула Ґрейнджер таким тоном, наче Пітер їй заявив, що кохання — це лише зустріч сперматозоїда з яйцеклітиною. — Це Туска всіх у цьому переконує. Не існує такого, як спогади про дитинство, каже він. Ми просто щодня бавимося з нейронами, перекидаємо їх туди-сюди довкола гіпокампа, створюємо собі казочки з дійовими особами, які звуться так само, як люди, з котрими ми колись жили. «Твій батько — це просто спалах молекулярної активності в лобовій частці головного мозку», — скаже він тобі, вишкірившись своєю самовдоволеною посмішечкою. Бовдур.

Ґрейнджер простягнула руку. Пітер не знав напевне, що вона хоче від нього. Потім передав їй пляшку з водою. Вона трохи відпила. Води залишалося вже небагато.

— Мій батько, — промовила жінка далі, — пахнув порохом. Ми жили на фермі, у штаті Іллінойс. Він постійно відстрілював кроликів. Вони для нього були наче блощиці, великі пухнасті блощиці. Я каталася на велосипеді, а повсюди лежали дохлі кролі. А потім він підхоплював мене на руки, і його сорочка пахла порохом.

— Дуже... різні емоції в цьому спогаді, — обережно зауважив Пітер.

— Зате це справжній спогад, ось що важливо. Ферма була справжня, кролі були справжні, і сорочка мого батька пахла не тютюном, не фарбою, не лосьйоном після гоління, а саме порохом. Я знаю, я була там.

Жінка говорила непокірливо, немовби хтось сумнівався, що вона справді була там, немовби серед аміківців існувала змова з метою перетворити її на міську дівчинку з Лос-Анджелеса, на доньку українця-стоматолога чи на китаянку з Німеччини. Ще дві комахи сіли на неї: одна на волосся і ще одна на груди. Ґрейнджер не звернула на них уваги.

— А що трапилося з твоєю фермою? — запитав Пітер із ввічливості, коли стало зрозуміло, що розмова зав’язла.

— Та облиш мене! — скрикнула Ґрейнджер, ляскаючи руками по своєму обличчю.

Пітер відсахнувся, уже готуючись безмірно вибачатися за свої слова, які її так розлютили, але жінка розсердилася не на нього. І навіть не на комах. Із вигуком огиди вона викинула блискітливу лусочку спочатку з одного ока, а потім і з іншого. Її контактні лінзи.

— Падлюче повітря, — промовила Ґрейнджер. — Лізло під мої лінзи, піднімало їхні краї. Мене аж тіпає від цього.

Вона закліпала. Одна відкинута гідрогелева пелюстка пристала до її черевика, інша лежала на землі.

— Дарма я це зробила: я погано бачу. Тобі ще, може, доведеться стати мені за поводиря. Про що це ми говорили?

Пітер насилу відшукав обірвану нитку розмови.

— Ти збиралася розповісти мені, що сталося з вашою фермою.

Ґрейнджер потерла очі та спробувала придивитися без лінз.

— Ми звелися на ніщо, — сказала жінка. — Продали ферму й переїхали до Декейтера. До того ми жили в Бетані, неподалік звідти. Оселилися в котеджі поблизу річки Санґамон. Ну, пішки не те щоб дуже близько, але на машині зовсім недалеко.

— Угу, — сказав Пітер.

Із болючим докором сумління він усвідомив, що йому анітрохи не цікаво. Ось тобі й усе його людинолюбство... Якщо він виживе, якщо повернеться до цивілізації, пастором йому вже не бути. Усі подробиці життя людей: місця, де вони проживали, імена родичів, назви річок, біля яких вони мешкали, буденні труднощі, з якими вони стикалися на роботі, домашні сварки, які їм доводилося переживати, — це все вже нічого не означало для Пітера.

— Нині Декейтер — доволі нудне містечко, — розповідала Ґрейнджер. — Але воно має надзвичайно цікаву історію. Колись його називали соєвою столицею світу. Ти чув про Авраама Лінкольна?

— Звісно. Це ж найвідоміший з-поміж усіх американських президентів.

Ґрейнджер вдячно зітхнула так, наче вони завдали разом удару по невігластву, наче вони двоє були єдиними освіченими людьми в колонії обивателів.

— Лінкольн жив у Декейтері на початку вісімнадцятого століття чи коли там. Працював адвокатом. А потім став президентом. Там є пам’ятник — Лінкольн поставив босу ногу на пеньок. Дівчинкою я сиділа на тому пеньку. Я тоді не думала, що це може бути неповагою чи ще там чим, я просто була втомлена.

— Угу, — відказав Пітер.

Комахи сідали вже й на нього. За тиждень абощо — а може, й за кілька днів — вони обоє перетворяться на засіяний город. Може, коли настане час їхнього останнього віддиху, їм варто обійняти одне одного?

— Мені дуже сподобалася твоя промова на похороні, — сказала Ґрейнджер.

— На якому похороні?

— Северина. Він у тебе вийшов таким справжнім. А мені він навіть ніколи не подобався.

Пітер силкувався пригадати, що ж він такого казав про Северина, намагався згадати його самого.

— Я не думав, що промова тебе вразила.

— Вона була прекрасною. — Кілька секунд Ґрейнджер поніжилася у спогадах про його співчутливі слова, а потім насупила чоло. — Занадто прекрасною для цих... мудил, це вже напевно. Потім у нас було зібрання, і всі погодилися, що ти перехопив через край, і якщо в майбутньому хтось із аміківців помре, то тебе краще не допускати до похорону.

Комахи знову намагалися всістися на жінку. Одна блискуча, нефритового кольору, вмостилася просто на чолі Ґрейнджер. Та була наче в забутті.

— Я захищала тебе, — сказала вона, дивлячись у небо.

— Дякую.

Спершись на лікоть, Пітер спостерігав за жінкою. З кожним віддихом її груди підіймалися й опускалися, просто два шматки жирової тканини, прикріплені до грудної клітки, два молочних мішки, призначених для того, щоб вигодовувати дітей, яких вона ніколи не матиме. І все ж для Пітера її груди були п’янкою принадою, естетичним чудом, а їхні розмірені рухи змушували його жадати Ґрейнджер. У ній усе було дивовижне: і м’який пушок за вушком, і симетричність її ключиць, і червоногарячі губи, і навіть зморщені шрами на руках. Вона не була його спорідненою душею: Пітер не мав щодо цього жодних ілюзій. Та близькість, яку він колись мав із Беа, з Ґрейнджер була неможливою. Вона швидко вирішить, що Пітер надто дивакуватий, а він — що Ґрейнджер надто неспокійна. Власне, як і в більшості чоловіків і жінок, які жили й кохалися, відколи світ стоїть, у них не було майже нічого спільного. Окрім того, що вони були чоловіком і жінкою, яких обставини звели разом і які, принаймні на цю мить, залишалися живими. Пітер підвів руку й затримав у повітрі, збираючись опустити й ніжно обхопити долонею груди Ґрейнджер.

— Розкажи мені про свою дружину.

Очі жінки були заплющені. Вона мала втомлений вигляд, була розімлілою на сонці й трохи сп’янілою від спогадів.

— Вона відвернулася від мене, — сказав Пітер, прибравши руку. — Ми віддалилися одне від одного.

Хоча він мав намір викласти лише факти, слова його були сварливими й боягузливими — банальна скарга типового невірного чоловіка. Міг би до такого й не опускатися.

— У дружини там удома коїться просто жах якийсь, усе летить у прірву, всілякі катастрофи, одна за одною, і вона... вона втратила віру в Бога. Нашого кота Джошуа вбили, замордували, і, мабуть, це й зламало її. Вона налякана й самотня. Я не давав їй тієї підтримки, якої вона потребувала.

Ґрейнджер перевернулася на бік, намагаючись влаштуватися зручніше. Одну руку вона поклала під голову, іншою затулила груди, не розплющуючи очей.

— Ти розповідаєш мені не про Беа, — сказала жінка. — Ти розповідаєш про те, що відбувається між вами. Розкажи мені про неї. Який у неї вигляд. Якого кольору її очі. Розкажи про її дитинство і про все решта.

Пітер ліг біля Ґрейнджер, поклавши руки під голову.

— Її звати Беатріс. Вона старша за мене на кілька років, їй тридцять шість. Свого віку вона не приховує. Беа... найбільш непоказна жінка, яку я будь-коли зустрічав. Я маю на увазі не її зовнішність. Вона вродлива і вдягається зі смаком. Але їй байдуже, що люди думають про неї. Вона впевнена в собі. Не зарозуміла, а просто... має самоповагу. Це дуже рідко трапляється. Неймовірно рідко. Більшість людей ходять ображені на весь світ, ну ти розумієш. І Беа мала би, з тим дитинством, яке в неї було. Її батько був просто навіжений тиран, часто ображав її. Кілька разів спалював усе, що вона мала. Геть усе. Не лише іграшки, книжки, якісь улюблені дрібнички — а саме все. Вона пригадувала, як ходила з матір’ю до «Теско», цілодобового супермаркету в промисловому парку. Друга ночі, Беа років дев’ять, вона в піжамі, боса, ноги їй посиніли, тому що надворі січень, іде сніг, і дитині треба пройти від машини до супермаркету. Мати завела її до відділу з одягом для дівчаток і купила їй спіднє, шкарпетки, футболки, черевички, штани — усе відразу. І таке траплялося не один раз.

— Нічого собі, — сказала Ґрейнджер, хоча здивування в її голосі не було чути.

Пітер здогадався, що вона порівняла негаразди, в яких довелося зростати Беа, із власними, й вирішила, що в Беа було ще не найгірше дитинство. Люди, якщо тільки вони не  , завжди схильні порівнювати себе з іншими.

— Яка вона зовні? — запитала Ґрейнджер. — Опиши її.

— У неї темне волосся, — сказав Пітер. — Золотисто-каштанове.

Йому неймовірно важко було викликати в уяві образ її волосся; напевно, Пітер просто пригадав, як колись уже описував його колір в інших розмовах.

— Вона висока, майже така сама на зріст, як я. Карі очі, струнка.

Ці подробиці були загальні й не збуджували уяви; цьому опису відповідали мільйони жінок. Але що ж йому залишалося робити? Розповісти про родимку під її лівим соском? Описати точну форму її пупка?

— Беа в чудовій формі, вона медсестра. Ми познайомилися в лікарні, де вона працювала. Я зламав обидві ноги, коли вистрибував із вікна.

— Он як. Ти намагався вчинити самогубство?

— Ні, я намагався втекти від поліції. Я був тоді наркоманом, багато крав. Того дня мені не пощастило. Або ж якраз навпаки.

Ґрейнджер гмикнула, погоджуючись.

— І вона втратила через тебе роботу?

— Як ти дізналася?

Пітер ніколи не розповідав їй про це, він був цілком певен.

— Просто здогадалася. Медсестра сплутується з пацієнтом, до того ж наркоманом. І злочинцем. Не надто приємна картина. Ти сидів колись у в’язниці?

— Практично ні. Одного разу тижні два чекав на суд в ізоляторі тимчасового тримання, та й по всьому.

Лише зараз Пітер збагнув, як неймовірно поблажливо до нього ставилися.

— Усе сходиться, — дивним, філософським тоном зауважила Ґрейнджер.

— Що сходиться?

— Ти щасливчик, Пітере. Один із тих людей, яких життя обдаровує своєю ласкою.

Ці слова чомусь зачепили його. Йому схотілося розповісти Ґрейнджер, що й він страждав так само, як і всі решта.

— У мене декілька років не було власної домівки. Мене били не раз.

Пітер сподівався, що не скиглить, а говорить зі спокійною гідністю, але підозрював, що навряд чи.

— Це частина тієї пригоди, що називається життя, хіба ні? — запитала Ґрейнджер.

У її втомленому голосі не було сарказму, лише співчутливий смуток.

— Тобто?

Жінка зітхнула.

— Декотрим випадають у житті тяжкі випробування. Вони воюють на війнах. Потрапляють до в’язниць. Починають власну справу й закривають її через гангстерів. Закінчують тим, що вирушають до чужих країв торгувати своїм задом. Один довгий список невдач і принижень. Але по-справжньому їх це не зачіпає. Життя для них — це пригода. На кшталт «ну що там далі». А є інші люди, які просто намагаються жити спокійно, не вплутуватися ні в що, їм років десять чи, може, чотирнадцять, а потім одного ранку в п’ятницю о дев’ятій тридцять п’ять щось стається, щось цілком особисте для них, що розбиває їм серце. Назавжди.

Пітер лежав мовчки, вбираючи те, що сказала Ґрейнджер.

— Я відчував саме це, — промовив він нарешті, — коли Беа повідомила мені, що між нами все скінчено.

Знову пішов дощ. Сховатися вони не мали де, тож залишалося тільки лежати й мокнути. Ґрейнджер просто заплющила очі. Пітер спостерігав за тим, як її ліфчик знову вимальовується під блузкою, як груди набирають форми. Вона закачала рукави до плечей, виставивши давні шрами напоказ. Щоразу, коли був із Ґрейнджер, Пітер чекав на слушну нагоду спитати про них. Кращої, ніж зараз, уже не з’явиться. Він спробував сформулювати питання, але ніякі звичні «чому» й «коли» не хотіли рухатися від мозку до язика. Пітер усвідомив, що більше не хоче знати, звідки взялися ці шрами. Біль Ґрейнджер уже в минулому, і немає потреби туди повертатися. Тут, зараз, біля нього лежала жінка з ледь помітними рубцями на руках: якби ніжно погладив її шкіру, він відчув би їх. Ось і все.

Коли дощ минув і сонце знову зігріло їх, Ґрейнджер запитала:

— Ви вінчалися чи розписувалися?

— Вінчалися.

— Бучне було весілля?

— Не дуже. Ні моїх, ні її батьків чи родичів не було через різні причини. Кілька вірян із церкви Беа, яка зрештою стала й моєю.

Щиро кажучи, Пітер нічого особливого більше не пригадував про весілля, але він пам’ятав світло, що лилося крізь вікна, і те, як сірий осінній день несподівано перемінився під сонячним промінням.

— Було добре. Я думаю, всі залишилися задоволеними. Було море алкоголю, а я не пив, мені навіть не хотілося. А це для мене неабияке досягнення, тому що, ну, ти розумієш... я алкоголік.

— Я теж, — сказала Ґрейнджер.

— Це ніколи тебе не полишає, — додав Пітер.

Жінка всміхнулася.

— Як Бог, еге ж? Алкоголь навітьвірніший за Бога товариш.

Якийсь час вони лежали мовчки. Двоє маленьких комах однакового виду знайшли одне одного на животі у Ґрейнджер і почали паруватися.

— Б’юся об заклад, що Елла Рейнман потайки синячить, — сказала жінка.

— Що робить?

— Синячить. Тобто п’є. Я думала, ти знаєш це слово.

— Ніколи не пізно збагатити свій словниковий запас, — відказав Пітер.

— Вона гадає, що така збіса розумна, — бурчала Ґрейнджер. — Думає, що може заглянути тобі всередину і сказати, будеш ти пити знову чи ні. Що ж, із нами вона дала маху, еге ж?

Пітер змовчав. Це нічого б не дало, якби він розповів Ґрейнджер, що той алкоголь, яким Пітер смердів, коли вона витягнула його з лігвища Тартальйоне, був тільки пролитий на груди. Нехай собі думає, що вони зірвалися обоє. Нехай вважає, що Пітер порушив свою врочисту обіцянку, що він утратив останні краплини гідності. Так було милосердніше.

— Тоді, коли я розмовляла з нею, я була іншою людиною, — мовила Ґрейнджер. — Бозна-скільки років минуло відтоді. Люди змінюються.

— Так, люди змінюються.

Комахи закінчили свої справи й полетіли геть.

— Розкажи мені про весільну сукню твоєї дружини, — попросила Ґрейнджер.

— Вона була біла, — промовив Пітер. — Саме така, як кожен уявляє собі весільну сукню. Звичайна, без чогось особливого. Щоправда, вона мала величезне символічне значення. Її білість мала значення. У Беа було жахливе минуле, у сексуальному плані. Її... скажімо так: її сильно ображали. І вона не зламалася через це.

Ґрейнджер почухала руки. Шрами почали свербіти через те, що постійно намокали.

— Не треба про символізм. Розкажи більше про сукню.

Пітер полинув думкою назад, через усю галактику, до спальні свого будинку в Англії.

— У неї... у неї не було довгого шлейфа, — сказав він. — Це була звичайна сукня, в якій можна вільно рухатися. Плечика з буфами, не дуже пишні, просто елегантні. Рукава вузькі, із парчі, аж до зап’ястків. На... е-е... на животі теж парча, і на комірці, але на грудях тканина була гладенькою і шовковистою. Сукня сягала по кісточку й не торкалася підлоги.

Жінка кивала головою, схвально гмикаючи. Вона хотіла почути саме це.

— Ще одне, чим Беа вразила мене, — сказав Пітер, — те, що після весілля вона вдягала цю сукню ще багато разів. Удома. Лише для нас двох.

— Це так романтично.

У Ґрейнджер в очах бриніли сльози.

Нараз Пітер відчув себе нещасним. Спогад про гірке розчарування Беа, розчарування в ньому, Пітері, затьмарив ці спогади про їхню любов, якими він ділився з Ґрейнджер.

— Мабуть, Туска таки має рацію і це все лише казка, яку я розповідаю сам собі, — сказав Пітер. — Давня казка. Життя рухається вперед. Беа тепер інша людина. Знаєш, нещодавно я писав їй про цю сукню, про те, як вона мені подобалася в ній, а Беа... Беа відповіла, що я впадаю в сентиментальність, що думаю тільки про те, якою вона була раніше, а не про те, хто вона зараз.

Ґрейнджер похитала головою.

— Це дурня, — сказала м’яко, навіть лагідно, жінка. — Повір мені, Пітере, її серце тьохкає, коли ти згадуєш про це. Якби вона подумала, що ти забув про ту сукню, це б її знищило. Усі ми час від часу впадаємо в сентиментальність, усі. У цьому триклятому світі знайдеться лише близько півсотні людей, які ніколи не впадають у сентиментальність. І всі вони працюють тут.

Обоє засміялися.

— Нам треба ще раз спробувати відшукати дорогу, — промовив Пітер.

— Гаразд, спробуймо, — відказала Ґрейнджер, підводячись із землі.

Рухи жінки вже не були такими жвавими, як раніше. Пітерові так само. Люди — форми життя, основа яких — сполуки вуглецю. Пітер і Ґрейнджер потребували палива, якого починало бракувати.

Минуло близько години, утім аміківська база досі не з’являлася. Але вони натрапили на іншу споруду, яка вже давно маячіла перед їхніми очима, і, прямуючи до неї, обговорювали, чи це бува не міраж. Одначе будівля виявилася цілком реальним каркасом намету. Металеві стояки були цілі й досі зберігали форму будиночка, такого, яким його намалювала б дитина. Зі стояків звисало парусинове дрантя.

Усередині намету не було нічого. Ні їжі, ні білизни, ні якогось знаряддя. Квадратний клаптик землі, порожнє полотно — простір для уяви.

За наметом, злегка похилившись, стояв укопаний у землю хрест. Дерев’яний, дуже скромних розмірів, заввишки приблизно до коліна. Звідки ж тут взялася деревина? Не з цього світу, це вже напевне. Її, мабуть, привезли сюди за мільярд миль від місця її походження, завантаживши до зорельота разом із ліками, технічними журналами, родзинками й людьми. Дві прості соснові дощечки, які не думали й не гадали, що колись їх буде скріплено саме так, два міцних шматка деревини, полакованої на подобу старого дуба. У хресті було два цвяхи: один скріплював дві дощечки, на іншому — грубо забитому й загнутому — висіло дві невеличкі металеві каблучки. Золоті каблучки. Курцберґова обручка й обручка його дружини, яку він втратив багато-багато років тому в іншій галактиці.

На горизонтальній поперечині хреста пастор вирізав було послання, а потім старанно випалив кожну літеру за допомогою запальнички або чогось подібного. Пітер гадав побачити якусь фразу латиною або ж мудрий вислів про віру, Ісуса чи загробне життя.

«Я ЩИРО ВДЯЧНИЙ ЗА ВСЕ, ЩО МАВ І ЩО БАЧИВ У ЦЬОМУ ЖИТТІ», — таким був напис.

Кілька хвилин вони стояли й мовчки дивилися на хрест, тимчасом як драні рештки намету лопотіли на вітрі.

— Я повертаюся додому, — заявила Ґрейнджер, а в голосі її бриніли сльози. — Я хочу відшукати тата.

Пітер обійняв жінку за плечі. Настала та мить, коли він був покликаний сказати правильні слова — тільки правильні, і жодних інакших. Його завдання і як чоловіка, і як Божого посланця було однакове: примирити їх зі своєю долею. Не буде ніякого повернення додому; не буде ніякого возз’єднання з батьком; Пітер і Ґрейнджер заблукали і скоро загинуть. Блискавка вразила їх, а вони не зрозуміли знаку.

— Ґрейнджер... — почав Пітер.

У голові було порожньо, але він сподівався, що натхнення допоможе й позичить слів язику.

Однак перш ніж Пітер сказав ще щось, приглушене гуготіння, яке здавалося їм обом вітром, що хльоскотить обривками намету, раптом стало гучнішим, і повз них проїхав, а потім зупинився і здав назад оливково-зелений військовий джип.

Із вікна вистромилася коричнева голова з білими очима й білими зубами.

— Агов, хлопці й дівчата, ви тут уже закінчили? — загукав Бі-Джи, газуючи. — А то декому з нас час повертатися до роботи.

26 Він знав тільки, що дякувати треба

Усю дорогу назад Пітер чув — тільки чув, не бачив — схлипування, важке дихання й вибухи відчаю та люті. Слова іноді можна було розібрати, подекуди ні. Пітер сидів на передньому пасажирському сидінні, майже пліч-о-пліч із Бі-Джи, хоча проти гори шкіри і м’язів велетня його власні плечі були геть хирлявими. А позаду, не видна їм, Александра Ґрейнджер зазнавала пекельних мук.

Бі-Джи їхав мовчки. На його зазвичай добродушному обличчі застигла похмура маска, блискуча від поту, тимчасом як він зосереджував — чи вдавав, що зосереджував — усю свою увагу на дорозі попереду — на дорозі, яка й дорогою не була. І тільки очі зраджували його хвилювання.

— Нехай лише спробують зупинити мене, — казала Ґрейнджер. — Вони мене тут не втримають. Мені начхати, скільки це коштуватиме. Що вони мені зроблять? Засудять? Уб’ють? Я мушу повернутися додому. Вони можуть залишити собі мою платню. Чотири роки задарма. І будемо квити, хіба ні? Вони повинні мене відпустити. Мій батько ще живий. Я це відчуваю.

Бі-Джи глянув у дзеркало заднього огляду. Може, зі свого місця йому було видно більше, ніж Пітерові. Завіса з повітряних течій, що, опинившись у салоні, потрапили в пастку, спотворювала все, і Пітер бачив за нею тільки вузький прямокутник чорної оббивки, який нібито пульсував і тремтів.

— Чотири роки праці фармацевтом, — не вгавала Ґрейнджер. — Чотири роки я видавала ліки цим моторошним недоросткам. Скільки це все коштує, як ти гадаєш, Бі-Джи? Я заробила собі на квиток додому?

Чоловік скривився. Він не звик мати справу з кризами довіри.

— Охолонь, Ґрейнджер, ось така моя тобі порада, — промовив він розважливо. — Бабки не проблема. Я літав на Землю, і Северин літав кілька разів, та й інші хлопці теж робили собі перерви. Ніхто не виставляв нам захмарних рахунків. Треба тобі полетіти додому — полетиш. Не питання.

— Ти справді так думаєш?

Її голос боязко тремтів, голос дівчинки з ферми в Іллінойсі, якій було страшенно соромно витрачати мільйони доларів чужих грошей, щоб угамувати власний біль.

— Бабки ні хріна не означають, — сказав Бі-Джи. — Ми просто бавимося у гру: десять баксів із зарплати за шоколадку, п’ятдесят за пепсі і всяке таке. Це просто карточна гра щоп’ятниці ввечері, Ґрейнджер, це «монополія», «скриньки», ми наче діти, що грають на фантики. Наша зарплатня — це теж частина гри. Де ми витрачатимемо всю цю готівку? Ми звідси нікуди не повернемося.

— Але ж ти повертався додому, — мовила Ґрейнджер. — Нещодавно. Навіщо ти повертався?

Губи Бі-Джи зійшлися в жорстку риску. Він очевидно не мав бажання це обговорювати.

— Незавершені справи.

— Із родиною?

Бі-Джи заперечно похитав головою.

— Назвімо це... недопрацюванням. У моїй роботі потрібно мати голову, вільну від зайвих думок. Тож я зробив дещо і звільнив її. Повернувся на роботу новою людиною.

Після цих слів Ґрейнджер на кілька секунд замовкла. Потім знову схопилася:

— Так, але ж ось воно, ось у чому суть — ти повернувся, ти не покинув АМІК. А я хочу кинути, розумієш? Я полечу й більше ніколи не повернуся. Нізащо, ніколи.

Бі-Джи випнув підборіддя.

— Ніколи не кажи ніколи, Ґрейнджер. Ніколи не кажи ніколи. Це ж із Біблії, правда, Пітере?

— Я не впевнений, — промимрив Пітер.

Він чудово знав, що в Біблії нічого такого не було.

— Це має бути в найпершому ж розділі, — упевнено виголосив Бі-Джи. — Коли Бог радить Мойсееві та всій братві: «Чуваки! Ловіть момент! Усе у ваших руках!»

Пітер побачив, як права рука Бі-Джи відірвалася від керма, і кулак здійнявся вгору у тріумфальному жесті. Давним-давно, у своєму попередньому житті, Бі-Джи, безумовно, стояв серед своїх темношкірих побратимів із «Нації ісламу», і всі вони ось таким жестом здіймали кулаки вгору. Тепер їхні лозунги перемішалися в голові чоловіка з тисячами розвіяних вітром сторінок із Корану, Біблії, різноманітних підручників із самовдосконалення, журналів і телевізійних програм, утворивши родючий перегній, на якому його самоповага виросла здорового і міцною.

Біблія, що зберігалася в голові у Пітера, була чиста й незамутнена, жодне слово не переплуталося в ній із чимось іншим. І все ж уперше в житті йому стало соромно через це. Священна книга, з якої він проповідував велику частку свого життя, мала одну жорстоку ваду: вона не надто надавалася для того, щоб підбадьорити чи обдарувати надією нерелігійну людину. «Для Бога нема неможливої жадної речі», — виголошено в Євангелії від Луки, і це твердження, що Пітерові завжди здавалося найрадіснішим і найпідбадьорливішим запевненням з-поміж усіх можливих, тепер перевернулося навзнак, наче комаха, що конає, і почало звучати: «Без Бога нема можливої жадної речі». Яка з нього користь для Ґрейнджер? Яка з нього користь для Беа? Усе обернулося так, що їм, мабуть, доведеться давати собі раду без Спасителя, добувати собі харч і продиратися до того майбутнього, до якого вони могли дістатися самі. Біблія працювала так, що тільки-но ти попросиш про майбутнє без віри, Святе Письмо вмиває руки щодо тебе. «Наймарніша марнота, марнота усе!»^[89]

— Ну і як там, удома, Бі-Джи? — запитала Ґрейнджер. — Ну ж бо, розкажи, що там відбувається?

— Зараз мій дім тут, — застережливо промовив до неї Бі-Джи, постукавши пальцями себе по грудях.

Може, він мав на увазі не Оазу, а називав домом власне тіло, хай де б воно не перебувало.

— Гаразд, гаразд, нехай, — мовила Ґрейнджер, ледве стримуючи своє роздратування. — Але ти розкажи мені все одно, чорт забирай! Стільки часу минуло відтоді, як я покинула Землю. Там, напевно, багато що змінилося. Не треба мене шкодувати, Бі-Джи, не треба заспокоювати, кажи все як є. Як там?

Бі-Джи завагався, виважуючи відповідь.

— Як завжди, — сказав він.

— Неправда! — ураз зчинила істерику Ґрейнджер. — Не бреши мені! Не треба до мене ставитися як до маленької дівчинки! Я знаю, що все летить до бісової матері!

«Чому не запитати мене?» — подумав Пітер. Ґрейнджер наче не помічала його існування.

— Усе вже давно летить до бісової матері, — спокійно зауважив Бі-Джи. Він і не намагався заперечувати: все було надто очевидно. — Планеті Земля настала, вибачайте на слові, повна дупа ще бо-о-о-озна-коли.

— Я не це мала на увазі, — схлипнула Ґрейнджер. — Я мала на увазі... як там твоя вуличка, на якій ти виріс, як твої рідні, твій будинок...

Бі-Джи примружився, дивлячись крізь вітрове скло на неозору порожнечу, а потім глянув на приладову панель, де світилися показники навігатора.

— Ґрейнджер, слухай-но, ось тобі ще одна давня мудра приказка від мене: «Додому немає вороття».

«Томас Вулф, приблизно тисяча дев’ятсот сороковий рік», — безпорадно подумав Пітер.

— Та невже? Ну що ж, побачимо, — войовниче, хоча водночас і налякано, заявила Ґрейнджер. — Ми це ще побачимо, трясця вашій матері!

Бі-Джи промовчав, очевидно розваживши, що Ґрейнджер надто розійшлася, щоб сперечатися з нею далі. Але мовчанка роздратувала жінку так само.

— Знаєш, хто ти? — Голос її був хрипкий, аж відразливий, наче в алкоголічки. — Ти просто маленький хлопчик. Маленький хлопчик, який утік із дому. Здоровило, який не може поглянути в обличчя дійсності. Усе, що ти можеш, — це тільки вдавати, що нічого не відбувається.

Бі-Джи заплющив і розплющив очі. Він не розлютився. Він просто не мав люті. У цьому була його біда, але водночас і ознака його гідності.

— Я дивлюся в обличчя тій дійсності, якій повинен дивитися, Ґрейнджер, — відказав Бі-Джи, не здіймаючи голосу. — Ти не знаєш, що я зробив і чого не зробив; ти не знаєш, звідки я і чому покинув ті місця; ти не знаєш, кому я робив боляче і хто робив боляче мені; ти не бачила моєї анкети, і я не збираюся тобі її показувати. Хочеш смажених подробиць про мого батечка? Він помер, коли йому було саме стільки років, скільки мені зараз. Судина в серці забилася — і прощавай, Біллі Ґрехем-старший. А про мене тобі треба знати тільки те, що, якщо я успадкував цю саму судину й відкину копита наступного тижня — що ж... нехай. — Бі-Джи перемкнув передачу і зменшив швидкість. Вони під’їжджали до бази. — А тим часом, Ґрейнджер, коли знову захочеш катнутися пустелею, можеш на мене розраховувати.

Після цих слів Ґрейнджер затихла. Колеса перескочили з грунту на асфальт, і здалося, ніби машина злетіла в повітря, наче літак. Бі-Джи припаркувався в затінку будівлі, просто перед входом, найближчим до номера Ґрейнджер, потім вийшов, оббіг автомобіль і відчинив для неї дверцята, як справжній джентльмен.

— Дякую, — сказала жінка.

Упродовж усієї поїздки вона поводилася так, наче й не помічала присутності Пітера. Чоловік, обернувшись на сидінні, встиг помітити, як вона втомлено й незграбно вибирається з машини. Бі-Джи запропонував свою руку, наче металевий поручень; Ґрейнджер вхопилася за неї і вийшла. Дверцята загримнулись, і далі, уже крізь запітніле скло, Пітер спостерігав за постатями двох аміківців у білому, що мерехтіли й розпливалися, наче образи на неякісному відео. Він гадав, що вони так і ввійдуть у будівлю, пліч-о-пліч, рука до руки, але щойно Ґрейнджер стала на ноги, вона відпустила руку Бі-Джи й пішла сама.

— Напевно, це через блискавку, — сказав Бі-Джи, повернувшись у машину. — Нічого доброго не чекай, коли тебе отак довбане. Треба дати їй час, нехай відійде.

Пітер кивнув. Він не був певен, що йому вдасться відійти самому.

Пітера, що стояв навколішки перед палатою інтенсивної терапії, знайшов доктор Адкінс. Хоча «знайшов», мабуть, трохи не те слово: лікар ледве не перечепився через нього. Нітрохи не спантеличившись, хірург поглянув донизу на Пітерове тіло, оцінюючи кілька секунд, чи якась його частина не потребує невідкладної медичної допомоги.

— Із вами все гаразд? — запитав він.

— Я намагаюся молитися, — відказав Пітер.

— А-а... ну гаразд, — промовив Адкінс, дивлячись поверх Пітерового плеча далі коридором, немовби кажучи: «А не міг би ти молитися десь там, де люди не зламають собі через тебе шию?»

— Я прийшов до Обожнювачки Ісуса Номер П’ять, — сказав Пітер, підводячись із підлоги. — Ви знаєте про неї?

— Звісно. Вона ж моя пацієнтка. — Лікар усміхнувся. — Так приємно нарешті мати справжнього пацієнта. Замість п’ятихвилинного «добрий день — дякую — до побачення» з кимось, у кого кон’юнктивіт чи хто вдарив собі молотком по пальцю.

Пильно придивляючись до обличчя лікаря, Пітер шукав на ньому ознаки співпереживання.

— Мені видається, що доктор Остін не зовсім усвідомив, що відбувається з Номером П’ять. Вважаю, що він гадає, ніби ви можете їй допомогти.

— Ми зробимо все, що зможемо, — ухильно відказав Адкінс.

— Вона помре, — мовив Пітер.

— Не будемо поки що про це.

Пітер чимдуж стиснув свої руки одна одною і виявив, що через його напружені спроби молитися на м’якому тілі між суглобами пальців з’явилися синці.

— Рани цих людей не гояться, ви розумієте? — промовив він. — Їх неможна вилікувати. Наші тіла... моє, ваше... ми живемо всередині дива. Забудьте про релігію, ми диво природи. Ми можемо вдарити палець молотком, продірявити собі шкіру, обпектися, поламати кості, розпухнути від гною, але мине трошки часу — і все загоїлося! Стало як новеньке! Неймовірно! Неможливо! Але це правда. Це дар, який нам надано. Але  — оазяни — ніколи його не мали. У них є одна спроба... єдина спроба... тіло, з яким вони народилися. Вони як можуть турбуються про нього, але коли його пошкоджено, це... це все.

Доктор Адкінс кивнув. То був добрий чоловік і зовсім не дурний. Він поклав руку Пітерові на плече.

— Не треба поспішати. Ми будемо оцінювати стан цієї... пані поступово. Руку вона втратить. Це очевидно. Що буде далі... Ми докладемо всіх зусиль, щоб придумати, як їй допомогти.

Сльози пекли Пітерові очі. Йому так хотілося вірити.

— Слухайте, — промовив до нього Адкінс, — коли я накладав вам шви, то сказав, що фах лікаря — це фах теслі, сантехніка і кравчині. Так, я визнаю, у нашому випадку цього замало. Але ж тоді я забув згадати ще про професію хіміка. Ці люди брали від нас знеболювальні, кортизон, багато інших ліків. Вони не вживали б їх стільки років, якби не мали з того користі.

Пітер кивнув, чи то пак спробував кивнути — це було більше схоже на смикання лицевого нерва, дрож підборіддя. Цинізм, якого, здавалося, він позбувся назавжди, знову циркулював у його організмі. «Плацебо, це все лише ефект плацебо». Ковтнув пігулку і підбадьорився, тимчасом як клітини помирають усередині в тебе. Алілуя, я можу ходити на цих ногах, хоч вони вже зігнили наполовину, болю вже немає, ну майже немає, цілком можна терпіти, хвала Господу.

Адкінс поглянув на свою долоню, яку хвилину тому тримав на Пітеровому плечі, і якусь коротку мить розглядав її так, наче в ній лежала пляшечка з чародійним зіллям.

— Ця... ваша Номер П’ять: вона вкаже нам шлях. Досі ми не мали можливості дослідити когось із цих людей. Ми дізнаємося багато, і ми швидко навчимося. Хтозна, може, нам вдасться врятувати її. А якщо не вдасться врятувати її, то ми зможемо врятувати її дітей, — лікар замовк, а потім спитав: — У них же є діти, так?

Перед Пітеровими очима промайнули образи: жваве, наче телятко, новонароджене маля, натовп, що вітає його, обряд одягання, незвична краса маленького , що невміло танцює і змахує крихітними ручками в рукавичках, святкуючи перший день свого життя.

— Так, є.

— Ну ось, — мовив Адкінс.

Номер П’ять, прикута до ліжка у своїй залитій яскравим світлом палаті, виглядала такою самою маленькою і самотньою, як і минулого разу. Якби на сусідньому ліжку лежав якийсь аміківець зі зламаною ногою або кілька здорових  сиділи поруч і розмовляли з нею її рідною мовою, все було б не так жахливо. Але жахливо для кого? Пітер знав, що прагне, щоб її духовні страждання не були такими гострими, не лише заради неї, а й заради себе самого. Упродовж свого пасторування він відвідав не одну лікарняну палату, але досі йому ще ніколи не доводилося дивитися в обличчя людині, у неминучій смерті якої він почувався винним.

— Боже благолови нау зутрі, оте Пітере, — сказала оазянка, коли Пітер ввійшов.

Відтоді як він бачив її востаннє, відбулася зміна: Номер П’ять надбала собі аміківський великий махровий рушник і зграбно обернула його довкола голови, злагодивши собі в такий спосіб заміну каптура. Цей головний убір, що скидався чи то на хіджаб, чи то на перуку, надав їй жіночнішого вигляду. Кінці рушника вона заправила під комір лікарняної сорочки і натягнула на себе ковдру аж до пахв. Ліва її рука була, як і раніше, оголеною; права щільно обмотана бинтами.

— Номере П’ять, мені так шкода, так шкода, — промовив Пітер ламким голосом.

— кодувати не муи, — заспокоїла його оазянка.

Просто безглуздя, скільки зусиль їй забрало вимовити це прощення. До гарячого ще й приском сипнули.

— Та картина, що впала на твою руку... — промовив Пітер, сідаючи на краєчок ліжка поруч із худорлявим горбиком її колін. — Якби я не попросив...

Вільною рукою Номер П’ять вчинила немислиму річ — Пітер ніколи й уявити собі не міг, щоб хтось із  таке зробив. Вона приклала пальці до його губ, змусивши змовкнути. Уперше  доторкнувся до Пітера голим тілом, без посередництва м’якої тканини рукавички. Кінчики її пальців були гладенькими й теплими і пахли фруктами.

— Падає тільки те, о має впати за велінням Божим.

Пітер обережно взяв її руку у свою.

— Я не мав би цього казати, — промовив він, — та серед усіх твоїх одноплемінців... ти мені найдорожча.

— Я знаю, — відказала оазянка, завагавшись ледве чи на змиг ока. — Але у Бога немає улюблеників. Богові уі дорогі однаково.

Її постійні згадки про Бога неначе списом прохромлювали Пітерові душу. Він мав зробити важке визнання, визнання про свою віру, визнання про свої подальші наміри.

— Номере П’ять... — почав він. — Я... я не хочу казати тобі неправду. Я...

Вона кивнула, повільно й промовисто, даючи зрозуміти, що закінчувати думку не треба.

— Ти відуває... недотау Бога. Ти відуває, о не може білье бути патором.

Оазянка повернулася набік і подивилася на двері, крізь які Пітер увійшов сюди, двері, які вели в зовнішній світ. Десь у тому світі було поселення, де вона вперше прийняла Ісуса у своє серце, поселення, яке зараз було порожнім і закинутим.

— Отеь Курберг теж е відував, — сказала Номер П’ять. — Отеь Курберг тав ердитим, говорив голоно, говорив: «Я білье не патор. Знайдіть обі іного патора».

Пітер проковтнув клубок, що став йому посеред горла. Біблійний зшиток лежав покручений біля його нікчемної дупи. У його номері валялося ще багато різнобарвних мотків шерстяних ниток, чекаючи свого часу.

— Ти... — сказала Номер П’ять і замовкла, підбираючи правильне слово. — Ти людина. Тільки людина. Бог — більий за тебе. Ти ні Боже лово, а потім Боже              лово тало занадто тяжким, і тобі треба відпочити. — Вона поклала руку йому на коліно. — Я розумію.

— Моя дружина... — почав було Пітер.

— Я розумію, — повторила Номер П’ять. — Бог поєднав тебе разом із дружиною. Зараз ви роз’єднані.

Перед Пітеровими очима спалахом промайнули його весілля, сонячне світло, що ллється крізь вікна в церкву, весільний торт, ніж, сукня Беа. Сентиментальні спогади, безповоротно втрачені, так само як його з’їдений лусочницею скаутський однострій, викинутий у сміття, а потім відвезений кудись сміттярем. Замість цього Пітер змусив себе уявити свій дім таким, яким він був зараз, оточеним купами сміття й бруду, кімнати, занурені в темряву, і ледь помітні в цьому напівмороці обриси жінки, яку він не міг упізнати.

— Річ не тільки в тому, що ми на відстані одне від одного, — промовив він. — Беа в біді. Їй потрібна допомога.

Номер П’ять кивнула. Її забинтована рука кричала голосніше, ніж будь-які слова й докори, що більшої біди, ніж та, в яку потрапила вона сама, бути не може.

— Отже, — ствердно мовила оазянка, — ти повни лово Іуа. Євангеліє від Луки: ти покине дев’яното дев’ять у путині та й піде за тою одною, о загубилая.

Пітерове обличчя спаленіло: такою влучною виявилася притча. Номер П’ять, мабуть, почула її від Курцберґа.

— Я говорив із лікарями, — жалюгідно промовив Пітер. — Вони зроблять усе, що можуть, щоб допомогти тобі та... та іншим. Вони не зможуть урятувати тобі руку, але, можливо, їм вдасться врятувати тобі життя.

— Я рада, — промовила Номер П’ять. — Яко їм вдатья.

Пітер засовався на краю ліжка. Сидіти було незручно, ліва сідниця йому вже заніміла, почала боліти спина. Іще кілька хвилин він вийде з палати, і його тіло знову повернеться до звичного стану, відновиться нормальний кровообіг, заспокояться збуджені нервові закінчення, розслабляться перенапружені м’язи, тоді як Номер П’ять так і залишиться лежати тут і спостерігати, як гниє її плоть.

— Я можу щось для тебе зробити, просто зараз? — запитав Пітер.

Оазянка замислилася на кілька секунд.

— Запівай, — попросила вона. — Запівай тільки зі мною.

— Що заспівати?

— Піню, якою ми вітали отя Пітера, — відповіла вона. — Ти піде, я знаю. Але, я подіваюя, потім, одного прекраного дня, ти повернея. І коли ти повернея, ми знову запіваємо ю аму піню, — і без дальших слів вона почала: — «у-у-у-до-о-ова ла-а-а-ака...»

Пітер відразу ж підхопив. Голос його, хрипкий і приглушений під час розмови, у співі ввійшов у силу. Акустика в палаті інтенсивної терапії була навіть краща, ніж у Пітеровій церкві, де вологе середовище і скупчення людей поглинали звук. Тут, у цьому прохолодному приміщенні з бетонними стінами, серед порожніх ліжок, бездіяльного приладдя та металевих стояків для крапельниць, «Чудова ласка» лунала дзвінко й чисто.

— До ніг Ісуууса привела-а-а-а, — співав Пітер, — життя-я-я нове дала-а-а...

Хоча заради нього Номер П’ять і скорочувала своє довжелезне дихання, пісня тривала й тривала. Коли ж вона нарешті скінчилася, Пітер був геть знесилений.

— Дякую тобі, — промовила Номер П’ять. — А тепер іди. Я назавжди лиуя... твоїм братом.

Від Беа повідомлень не було.

Дружина більше не хоче нічого мати з Пітером. Вона махнула на нього рукою.

А може... може, вона вкоротила собі віку. Те, що коїться у світі, втрата Джошуа, втрата віри, тріщина в їхньому шлюбі — це були жахливі нещастя, і, либонь, вона не змогла їх знести. У підлітковому віці Беа була схильна до самогубства. Пітер ледве тоді її не втратив, іще навіть не знаючи про її існування.

Пітер сів за «постріл» і відкрив чисту сторінку для повідомлення. Треба вірити, що Беатріс досі жива, що вона досі може читати його листи. Порожній екран нависав над ним, здавався величезним, і всю цю порожнечу Пітер мав спробувати заповнити якимось змістом. Він подумав було процитувати чи переказати своїми словами уривок із п’ятого розділу Другого послання до коринтян про «дім нерукотворний», що чекає на нас, якщо наше земне помешкання зруйнується. Певна річ, це була цитата з Біблії, але, можливо, вона була доречною і в ситуації, не пов’язаній із релігією, подібно як Бі-Джи, постукавши себе пальцями по грудях, показав, що дім — це не цегла й вапно, дім може бути де завгодно.

Аж тут голос промовив до нього: «Не будь дурнем».

«Я повертаюся додому», — оце й усе, що написав Пітер.

Пообіцявши повернутися, він усвідомлював, що не має жодної гадки, як це влаштувати. Він клацнув по іконці із зображенням зеленого скарабея, і «постріл» запропонував йому вбоге меню лише з трьома варіантами: «Технічна підтримка (ремонт)», «Адмін» і «Ґрейнждер». Жоден із них не здавався цілком правильним. Пітер клацнув по «Адміну» й написав:

Мені дуже прикро, та я мушу летіти додому. Якомога скоріше. Я не знаю, чи зможу ще колись повернутися сюди, але якщо так, то моя дружина має бути разом зі мною. Я в жодному разі не намагаюся вас шантажувати, а просто повідомляю, що інакше для мене неможливо. Будь ласка, напишіть, коли я зможу вирушити. Щиро Ваш Пітер Лі (пастор).

Він перечитав написане і видалив усе, починаючи від «Я не знаю, чи» до «інакше для мене неможливо». Забагато слів, забагато пояснень. Суть повідомлення — те, що вимагало дій, — була значно простіша.

Пітер підвівся, потягнувся. Рана на нозі нагадала про себе різким болем. Гоїлася вона добре, але шкіра довкола шва стягнулася. Шрам залишиться назавжди й інколи трохи поболюватиме. Навіть диво відновлення людського організму мало свою межу.

Пітерова дишдаша, що висіла на мотузці для білизни, уже висохла. Розпливчаста чорнильна пляма у формі хреста вже майже зовсім стерлася, вилинявши до ледь-ледь помітного бузкового кольору. Краї зносилися так сильно, що здавалося, ніби їх навмисно облямували кошлатими торочками. «Ти ж не думаєш, що вона занадто жіноча, адже ж ні?» — пригадав Пітер, як Беа запитала його, коли вони вперше вийняли дишдашу з упаковання. Він пригадав не лише слова, а й те, як звучав голос його дружини, пригадав вираз її очей і гру світла на її носі — він пригадав усе. А потім кохана сказала: «Під сподом можна ходити голим. Якщо схочеш». Беа була його дружиною. Пітер кохав її. І, беручи до уваги всі закони часу, простору й теорії відносності, десь у Всесвіті мусить бути місце, де це ще можливо.

— Уявіть собі, що ви заблукали посеред моря у крихітному надувному човнику, — запропонувала Пітерові Елла Рейнман під час однієї з тих безкінечних співбесід на одинадцятому поверсі шикарного готелю. — Далеко-далеко видніється корабель. Ви не знаєте, куди він пливе, до вас чи від вас. Якщо підведетеся і почнете махати руками, човник перекинеться. Але якщо ви так і сидітимете, ніхто вас не помітить і не врятує. Що ви робитимете?

— Сидітиму спокійно в човні.

— Ви впевнені? А що як корабель таки віддаляється від вас?

— Мені доведеться з цим змиритися.

— То ви просто будете сидіти і дивитися, як корабель відпливає?

— Я молитимуся Богові.

— А якщо Бог не відповість?

— Бог відповідає завжди.

Їх вразив Пітерів спокій. Його відмова вдатися до необдуманих, імпульсивних вчинків допомогла пройти відбір. Його спокій був спокоєм безхатька, спокоєм . Сам того не відаючи, він завжди був почесним представником чужопланетян серед людей.

Тепер Пітер, наче тварина у клітці, очманіло кидався по своїй кімнаті. Він мусив потрапити додому. Гайда, гайда, гайда! Голка у його вені, жінка каже: «Буде трохи пекти», — а потім чорнота. Так! Ну ж бо! Кожна хвилина затримки була для Пітера мукою. Міряючи кроками кімнату, він ледве не впав, спіткнувшись об скинутий черевик, схопив його і пожбурив геть. Ґрейнджер, мабуть, так само бігає по своєму номеру. Може, їм варто казитися вдвох, разом із пляшечкою бурбону? Як же йому хотілося випити!

Пітер перевірив «постріл». Нічого. Та й узагалі, хто має читати його повідомлення? Який-небудь вільний від основної роботи інженер чи кухарчук? Та що ж це в біса за організація така, коли немає нікого старшого, нікого, до чийого кабінету можна було б увалитися, нікого, кого можна було б узяти за барки! Пітер, тяжко дихаючи, ще якийсь час походив кімнатою. Підлога, стеля, вікно, ліжко, меблі — усе було неправильно, неправильно, неправильно. Він згадав, як Туска розводився про Іноземний легіон, про всіх тих слабаків, що збожеволіли, що дерлися на стіни й благали: «Хочу додо-ому!» Пітер досі відчував насмішку в словах Туски. Самовдоволений покидьок!

Через вісімнадцять хвилин на «постріл» прийшла відповідь від «Адміна».

Здоров. Перекинув твій запит аміківському керівництву. Зазвичай відповідь приходить за добу (навіть великим цяцям треба інколи спати), але я гадаю, що вони скажуть «так». Було б непогано з погляду дипломатії кинути кілька слів — мовляв, ти ще повернешся і закінчиш свою місію, але, слухай, не моя справа пояснювати тобі, як здобувати дружбу й прихильність впливових людей. За планом мій наступний політ мав бути не раніше ніж через місяць, але що за біда? Скористаюся нагодою і куплю собі нові кросівки, поїм морозива і стейків. Може, загляну в бордель! Жартую. Ти ж мене знаєш: я чесний, порядний колоніст. Будь напоготові, і я дам знати, коли час у дорогу. Оревуар, Туска.

Ледве дочитавши ці слова, Пітер схопився, перекинув стілець і вистрибнув на радощах у повітря, стиснувши кулаки, наче спортсмен, що здобув перемогу, попри всі невтішні прогнози. Він загорлав би «Алілуя!», якби не судома, що болем пройняла поранену ногу. Плачучи від болю, сміючись від полегшення, Пітер упав на підлогу, скрутившись у клубок, наче комаха, наче крадій, що зламав обидві ноги, наче чоловік, що тримав в обіймах не самого себе, а свою дружину.

«Дякую, — видихнув Пітер, — дякую...» Але кому він дякував? Він не знав. Знав тільки, що дякувати треба.

27 Лишайся там, де ти є

Його звали Пітер Лі, він був сином Джеймса Лі та Кейт Лі (дівоче прізвище Вулфолк), онуком Джорджа і Джун. Він народився в містечку Горнс-Міл у графстві Гартфордшир. Котів, яких він мав, звали так (від найпершого до останнього): Моккі, Сілкі, Клео, Сем, Тайтус і Джошуа. Коли Пітер повернеться додому, він знову візьме собі кота з притулку для тварин, якщо такі притулки ще існуватимуть на той час. Що ж до його дитини, вона або він матиме таке ім’я, яке захоче Беа. Або, якщо буде дівчинка, може, Пітер назве її Кейт. Вони обміркують це, коли настане час. Може, вони зачекають, доки дитина народиться, і подивляться на її вдачу. Особисті риси характеру проявляються в людини вже з першого дня життя.

Перед дзеркалом у своїй кімнаті, яка гнітила йому душу, Пітер стояв так рівно, як тільки-но міг, розглядаючи себе. Він бачив перед собою тридцятитрирічного англійця, дуже засмаглого, наче щойно з тривалої відпустки в Аліканте чи ще на якомусь середземноморському курорті. Але вигляд його не був здоровим. Підборіддя й ключиці турбували своїми різкими рисами, що загострилися через неналежне харчування. Для дишдаши Пітер був занадто худий, однак у західному вбранні він мав іще гірший вигляд. На обличчі було декілька невеликих шрамів — одні отримані ще під час його безпутного пияцького життя, інші свіжіші, окреслені тонкою кіркою. У його почервонілих очах зачаїлися страх і смуток. «Знаєш, що тебе приведе до ладу? — якось запитав Пітера один його кореш, такий самий безхатько, як і він, коли вони чекали під дощем, доки відчиниться нічліжка. — Дружина». Коли Пітер запитав його, звідки він це знає, чи не з власного, бува, досвіду, старий п’яничка лише засміявся й похитав сивою головою.

Тепер Пітер добре знав коридори аміківської бази, що колись здавалися йому заплутаним лабіринтом. Занадто добре. Так в’язень знає свою в’язницю. Плакати в рамках висіли на своїх місцях, уздовж Пітерового шляху через базу. Він ішов до стоянки, а засклені зображення позирали на нього невидющими очима: Рудольф Валентино, Клепальниця Роузі, песик у кошику з каченятами, гребці з картини Ренуара, що снідали, всміхаючись. Лорел і Гарді, що нерухомо завмерли, назавжди перервавши свої марні спроби побудувати хатину. А ще ті робітники-будівничі з тридцятих років двадцятого століття, що зависли над вулицями Нью-Йорка... вони залишаться там навічно, ніколи не закінчать свого обіду, ніколи не впадуть із балки, ніколи не постаріють.

Пітер відчинив останні двері, і назустріч йому війнуло запахом машинного мастила. Він хотів поїхати до Сі-2, попрощатися з , і це він хотів зробити сам, один, а не як привезений кимось пасажир. Пітер обвів очима стоянку, шукаючи чергового, сподіваючись, що це буде хтось, із ким він іще не знайомий, хто ще не знає про Пітера нічого, крім того, що він особливо важлива персона, місіонер, забаганки якого у межах розумного треба виконувати. Але озаддя схованої під капотом джипа людини, яка схилилася над двигуном, він упізнав. Чергувала знову Крейґ.

— Привіт, — промовив Пітер, уже знаючи, що ніяке красномовство йому тут не зарадить.

— Привіт, — відказала жінка, майже не звернувши на нього уваги, зайнята змащуванням двигуна.

Вони поговорили люб’язно і недовго. Навряд чи Пітер міг ображатися на Крейґ за відмову надати йому автомобіль, зважаючи на те, що сталося минулого разу. Колеги-аміківці, напевно, звинувачували її в тому, що дозволила пасторові — очевидно не при своєму розумі — поїхати в ніч на Курцберґовому катафалку, після чого Пітера довелося рятувати, а потім іще окремо тягнути машину на базу. Крейґ сяяла усмішкою, і вираз її обличчя нічим не відрізнявся від звичайного, але підтекст був зрозумілий: «Від тебе лише неприємності».

— За кілька годин поїдуть обмінювати ліки на їжу, — повідомила жінка, витираючи руки ганчіркою. — Чому б вам не поїхати з ними?

— Тому що це остання поїздка. Я хочу попрощатися з .

— Із ким попрощатися?

— З оазянами. З тубільцями.

«З потворами з Міста Потвор, жирна дурепо», — подумав Пітер.

Крейґ замислилася.

— І вам потрібен особистий автомобіль, щоб попрощатися?

Пітер розчаровано звісив голову.

— Якщо я приїду попідруч із аміківцями, може видатися, ніби я використовую їх... ну... як особисту охорону. Задля свого емоційного спокою, якщо ви розумієте, про що я.

Погляд Крейг, прямий, однак неуважний, підказав Пітерові, що ні, вона нерозуміє.

— Може здатися, ніби я не хочу зустрітися з ними наодинці.

— Гаразд, — відказала Крейґ, ліниво чухаючи татуювання у формі змії.

Секунди спливали, і ставало зрозумілим, що її «гаразд» не означає: «У такому разі я видам вам машину», і не «Я розумію, чому це вас турбує»; воно означало: «Що ж, то й нехай».

— Крім того, — промовив Пітер, — я не впевнений, що Ґрейнджер захоче сьогодні їхати до поселення.

— А Ґрейнджер сьогодні й не поїде, — безтурботно відізвалася Крейґ і поглянула в роздрукований розклад. — Її не буде на роботі, — вона погортала сторінки, шукаючи ім’я Ґрейнджер, — в осяжному майбутньому, — зрештою підсумувала Крейг, знову зазирнувши у сьогоднішній розклад. — Поїдуть... Туска і Флорес.

Пітер поглянув поверх плеча жінки на всі ті змащені мастилом машини, якими він міг би поїхати звідси, якби тільки на заваді в нього не була Крейґ.

— Вам обирати, — посміхнулася жінка, і Пітер зрозумів, що іноді обирати ні з чого.

«Я бачу, як ти стоїш на березі величезного озера, — сказала йому Беа, коли Пітер востаннє тримав її у своїх обіймах. — Ніч, і на небі повно зірок».

А потім дружина розповіла йому, як їй уявилося, ніби Пітер проповідує великій кількості непомітних у темряві істот, які сидять у рибальських човниках, що гойдаються на озері. Напевно, вони обоє знали тоді, що це лише сон, що нічого такого насправді не трапиться.

Сьогодні був ще один звичайний оазяний день, сонячний і млявий; тубільці дрімали у своїх ліжках, або готували їжу для своїх чужопланетних гостей, або прали одяг, або були зі своїми дітьми, сподіваючись, що їхнє тіло залишиться неушкодженим до заходу сонця, коли вони знову загорнуться в кокон у своєму ліжку. Можливо, вони молилися.

Коротаючи час до години, на яку було призначено від’їзд, Пітер замислився, що взяти і чи брати щось узагалі до поселення. На столі, поряд із клубками шерстяних ниток, лежав стосик незакінчених книжечок. Пітер узяв найближчу, із переказом двадцять першого розділу «Об’явлення». Він скоротив кількість звуків «с» до чотирьох, «ч» до одного, й повилучав решту тяжких для оазян приголосних. Навряд чи можна було досягнути чогось кращого.

«І узрів я небо нове й нову землю, попередні бо небо та земля проминули. І почув я гримкий голос із неба, який кликав: Бог житиме з людьми! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними. І не буде вже смерти. Ані горя, ані крику, ані болю вже не буде! І мовив Той, Хто на троні: Гляди, нове все творю!»

Щоб уникнути пояснень, які могли б завести в нікуди, Пітер оминув Єрусалим, море, оселю, апостола Івана, наречену, чоловіка і ще дещо. Бог у його переробці більше не стирав сліз з очей — почасти тому, що ці слова були важкі на вимову, а частково й тому, що для Пітера досі, після всього цього часу, лишалося загадкою, чи є в  очі й чи плачуть вони. Він пригадав, як довго мучився, намагаючись якось замінити слово «істина». Скільки праці — і навіщо? Єдині слова, які лишилися в нього для , — це «вибачте» і «прощавайте».

— Чудова днина, — мовив Туска, і так воно й було.

Немовби щоб відзначити пам’ятну подію, природа готувала для них виставу. Два велетенські стовпи ще не впалого дощу, один зі сходу, другий із заходу, плинули назустріч один одному і вже поєдналися верхівками, утворюючи в небі блискотливу арку. До неї було ще далеко, не одна миля, мабуть, але видавалося, ніби їм належить проїхати під колосальним порталом, створеним лише з краплинок води.

— Мушу визнати, — сказав Туска, — видовисько на дев’ять із десяти.

— Задні вікна зачинені, я сподіваюся? — запитала Флорес. — Не хотілося б, щоб усі ті ліки намокли.

— Зачинені, — відповів їй Пітер.

Туска і Флорес, що розмістилися на передніх сидіннях, ледве чи й словом обізвалися до нього відтоді, як вони виїхали з бази. Пітер почувався дитиною, яку запхали на заднє сидіння, взявши із собою тільки тому, що ні на кого було лишити вдома, і якій у цій подорожі зоставалося тільки сподіватися, що батьки не почнуть сваритися.

Туска не був прихильником герметичного середовища з кондиціонованим повітрям, яке так старанно намагалася підтримувати Ґрейнджер. Він тримав передні вікна відчиненими, і повітря вільно потрапляло до салону. До млявого перетікання повітря долучився ще й штучний вітерець, утворений швидким рухом машини.

— А де Ґрейнджер? — запитав Пітер.

— Відпочиває, — озвався Туска; Пітеру видно було тільки його плече й руку на кермі.

— П’яна й ні до чого не придатна, — промовила Флорес, повністю схована від Пітерових очей.

— Усі ці роки вона була дуже непоганим фармацевтом, — сказав Туска.

— Є й інші фармацевти, — зауважила Флорес.

— Ну що ж, подивимося, що нам принесе Санта-Клаус, еге ж? — сказав Туска, і Флорес замовкла.

Блискуча арка в небі не наблизилася до них, тож Пітер натомість поглянув у бокове вікно. Краєвид, який він уже встиг полюбити, як і раніше, вражав аскетичною красою, але сьогодні Пітер побачив його простоту інакшими очима, і побачене його стурбувало. Він уявив, як дівчина з ферми, така як Ґрейнджер, пильно розглядає цю спокійну й порожню місцевість, марно шукаючи якихось ознак тваринного чи рослинного життя, чи бодай якогось життя, котре нагадало б їй про місце, де минуло її дитинство.

— Ґрейнджер треба додому, — сказав Пітер.

Слова вилетіли з його рота швидше, ніж він зрозумів, що вимовив їх.

— Ага, — погодився Туска, — я теж так думаю.

— І бажано невдовзі, — додав Пітер і пригадав, уперше за багато років, що саме так, «Невдовзі», називалася біблійна брошурка, яку вони з Беа підготували давним-давно для прихильників Ісуса в індійському штаті Аруначал-Прадеш.

Перед внутрішнім зором Пітера промайнула картина: його руки поруч із руками Беа за кухонним столом. Його руки складають брошурку втроє, так, щоб заголовок «Невдовзі» опинився на лицевому боці; руки Беа кладуть брошурку в конверт, заклеюють його, пишуть адреси якихось індійців, що живуть у горах і мають імена, які годі вимовити.

Картонні коробки з брошурками «Невдовзі» щопівроку надсилали за кордон — безглузде марнотратство в добу електронної пошти, але ж не в усіх у цьому світі є комп’ютер, а, крім того, завжди відчуваєш щось особливе, коли тримаєш біблійні вірші у власній руці.

Як давно це було! Пітерова рука тягнеться через стіл, щоб передати брошурку під назвою «Незабаром» Беа.

— Її запит я теж переслав, — казав Туска. — Думаю, полетите назад разом, — він позіхнув. — Відразу дві втечі з нашого маленького раю, ще й одночасні! Ви знаєте щось, чого не знаю я? Хоча, якщо подумати, краще не розповідайте мені.

— Із Оазою все гаразд, — відказав Пітер, знову позираючи у вікно. — Мені шкода, що я всіх підвів.

— Хтось може це прийняти, хтось не може, — безтурботно промовив Туска. — УХВ не використовують удруге.

— Що-що?

— Ударно-хвилевий випромінювач.

Після цих слів, дивних і незбагненних для Пітера так само, як будь-які темні місця зі Святого Письма для його супутників, усі замовкли надовго. Ілюзія, що вони ось-ось проїдуть під величезною мерехтливою аркою, поступово зникала в міру того, як два водяні стовпи розходилися, набуваючи різних, несиметричних форм. Дощ застукотів по вітровому склу і по даху машини у своєму, як і раніше, дивовижному ритмі, визначеному законами природи поза людським розумінням. Потім злива минулася, і склоочисники якийсь час дратівливо скрипіли по сухому склу, доки Туска їх не вимкнув. Карамельні фасади будинків Міста Потвор були вже за кілька сотень метрів, і Пітер помітив крихітну постать, що стояла на призначеному місці.

— Коли ми приїдемо, — тонким зривистим голосом обізвався Пітер із заднього сидіння, — мені потрібно кілька хвилин побути наодинці з цією людиною.

— Добре, — погодився Туска, перемикаючи передачу на останній відрізок дороги. — Тільки без цьомок.

Обожнювач Ісуса Номер Один чекав перед будинком із намальованою білою зіркою. Помітивши Пітера, він здригнувся від здивування, але зумів опанувати себе за ті кілька секунд, що минули між об’явленням пастора і його виходом із машини.

— Ти живий, — промовив Номер Один.

— Сподіваюся, — відказав Пітер, одразу ж пошкодувавши про це:  не сприймали несерйозності, і через цю двозначну відповідь Номеру Один буде тільки важче усвідомити Пітерове дивовижне зцілення від смертельних ран.

— Уі іні вважали тебе мертвим, — сказав Номер Один. — Тільки я вважав тебе живим. Тільки я мав віру.

Пітер намагався придумати належну відповідь на це. Ніжні обійми не підходили.

— Дякую тобі, — промовив він.

У дверних отворах будинків за намистиновими завісами помітно було темні постаті.

—   — почувся голос.

Пітерові вистачило його знань оазянської мови, щоб зрозуміти, що це означає: «Завдання досі спить». Або ж: «Нумо до роботи!»

Номер Один пробудився від заціпеніння й прийняв свою роль офіційного представника. Він обернувся до джипа, збираючись привітати посланця АМІК, закутану в хустку жінку на ім’я Ґрейнджер, що відчувала відразу до нього й до всього його роду.

Із автівки вийшла медсестра Флорес. Коли вона підійшла до оазян, стало видно, що вони не суттєво відрізняються за зростом. Крім того, їхній одяг — медсестринський халат і балахони оазян — був майже однакового кольору.

Така неочікувана подібність очевидно збила Номера Один з пантелику. Він розглядав Флорес на кілька секунд довше, ніж дозволяла ввічливість, але медсестра не відвела погляду.

— Ти і я, — промовив Номер Один. — Ніколи доі.

Він простягнув руку й легенько торкнувся до зап’ястка медсестри кінчиками своїх пальців у рукавичці.

— Він каже: «Привіт, ми раніше не зустрічалися», — пояснив Пітер.

— Приємно познайомитися, — відповіла Флорес.

Хоча медсестра, може, й перебільшувала, але, на відміну від Ґрейнджер, вона, здається, зовсім не знітилася.

— Ти привезла ліки? — запитав Номер Один.

— Звісно, — відказала Флорес і пішла по них до багажника.

Декілька оазян ризикнули вийти зі своїх сховків, згодом іще кілька. Це було незвично: зі свого досвіду Пітер знав, що раніше більше ніж двоє-троє тубільців не виходили під час обміну.

Флорес повернулася, принісши у своїх жилавих руках коробку з ліками. Коробка здавалася більшою та повнішою, ніж минулого разу, можливо, через те, що Флорес була меншою за Ґрейнджер. Однак тримала її медсестра без надзусиль і зі спокійною впевненістю передала одному з оазян.

— Кому мені пояснювати? — запитала жінка.

— Я розумію білье за іних, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один.

— Отже, тобі, — промовила Флорес дружнім, але діловим тоном.

Коробка, як завжди, була заповнена мішаниною оригінальних і генеричних лікарських препаратів. Флорес діставала кожну пластикову пляшечку, кожен пакетик чи тюбик, підіймала їх, наче молоток на аукціоні, пояснювала їхнє призначення і клала назад на місце.

— Я не фармацевт, — сказала жінка. — Але однаково все написано на етикетках і в інструкціях. Ваше завдання — розповісти нам, які ліки допомагають, а які ні. Вибачте, що кажу це, але між нами досі було забагато таємниць. Нумо позбавлятися їх, спробуймо науковіший підхід. Як гадаєте, вам це до снаги?

Декілька секунд Номер Один мовчав, лише зосереджено розглядаючи особу, що стояла обличчя до обличчя з ним.

— Ми вдяні за ліки, — нарешті промовив оазянин.

— Це прекрасно, — рішуче заявила Флорес. — Але послухайте-но: ось пакетик суміцину. Це антибіотик. Він допомагає проти інфекції сечових шляхів або шлунка. Але якщо ви вже раніше вживали багато суміцину, він може не подіяти. Тоді вам краще взяти ось цей антибіотик, амоксицилін. Ось два пакетики. Амоксицилін — це генерик...

— Назва, з якої ві іні назви йдуть, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один.

— Правильно. Отож, амоксицилін помічний, якщо ви раніше його не вживали. Утім, якщо ваш організм до нього вже звик, то краще взяти ось цей фіолетовий, ауґментин. Він у своєму складі має додаткові речовини, які допомагають проти такого звикання, — Флорес поклала оґментін назад у коробку й пошкребла ніс мавпячим пальцем. — Слухайте-но, ми можемо так стояти тут цілісінький день, обговорюючи переваги й недоліки кожного-кожнісінького антибіотика, що лежить у цій коробці. Але що нам насправді потрібно, то це зіставити конкретні ліки з конкретними хворобами. Ось, наприклад, ти! Ти хворий?

— Дякувати Богові, ні, — відказав Номер Один.

— Ну, тоді приведіть до мене когось, хто хворий, і ми поговоримо.

Запала мовчанка.

— Ми вдяні за ліки, — сказав Номер Один. — Ми маємо їжу для ва. — Тон його був нейтральний, однак у голосі чулася впертість і навіть погроза.

— Чудово, дякую за їжу, ми візьмемося за неї через декілька хвилин, — непоступливо правила своєї Флорес. — Але спершу я хочу поговорити з кимось, хто вважає, що йому потрібні антибіотики. Як я вже сказала, я не фармацевт. І не лікар. Я просто хотіла би трохи краще пізнати вас.

Доки ці двоє стояли на своєму, дедалі більше оазян виходило зі своїх криївок. Пітер усвідомив, що вони були там і раніше, під час попередніх обмінів, але їм бракувало сміливості показатися. Що ж такого було у Флорес? Може, вона пахнула якось особливо? Пітер обернувся до Туски. Той підморгнув.

— Корися могутній Флорес, — сказав він насмішкувато. — А то начувайся.

Коли стало зрозуміло, що обмін затягнеться, Пітер перепросив і вирушив через тундрову місцевість до своєї церкви. Було доволі вітряно, і дишдаша ляскала його по гомілках, але вітерець був корисний тим, що зменшував вологість і створював враження припливу свіжого повітря. Пітерові ноги в сандаліях уже були слизькими від поту. Не зупиняючись, він поглянув на них і пригадав, як одного холодного й вогкого зимового ранку бігав у чоботах на товстій підошві по пухкому снігу в Ричмонд-парку, а батько, який нещодавно розлучився з матір’ю, стояв поруч і курив цигарку. Ледве з’явившись, образ зник.

Простуючи рівниною до храму, який він та його паства звели, Пітер час від часу озирався через плече, чи не йде за ним Номер Один. Але оазянин не йшов, а крихітні фігурки біля аміківської машини невдовзі стали розпливчастими й непомітними крізь повітряні течії, що накладалися одна на одну.

Діставшись до церкви, Пітер простягнув руки й розчахнув двері, гадаючи, що всередині нікого не буде. Ба ні. У храмі зібралося п’ять чи шість десятків душ у різнобарвному вбранні, що вже порозсідалися, немовби заздалегідь запрошені на визначену годину. Це була не вся громада, але чимала її частина — особливо коли зважити на те, що вони зібралися молитися самі, без пастора. Багато з них працювало в полі того дня, коли Пітер зазнав нападу, вони спостерігали, як зуби тварин шматували його тіло, бачили, як його було понівечено так сильно, що надії на порятунок не залишалося, навіть із «методом Ісуса». Можливо, вони зібралися, щоб пом’янути отя Пітера, аж ось і він сам, непроханим гостем.

Натовпом пронісся здивований шепіт. А тоді вибух спільного надпориву пішов хвилею у повітрі, заповнюючи простір, впираючись у стіни, ледве не підіймаючи стелю. Якби Пітер захотів, він міг би зробити з ними цієї миті будь-що, повести їх за собою будь-куди. Вони належали йому.

— Боже, благолови нау зутрі, оте Пітере, — загукали оазяни, спочатку поодинці, а потім усі разом.

Кожен голос додавав Пітерові трохи смутку в душу. Їхня віра злинула аж до небес, а він прийшов, щоб опустити їх додолу.

Двері з глухим стукотом зачинилися за його спиною, піштовхнуті вітром, що допоміг їхньому гладенькому, наче по маслу, ходу. Крізь вікна струменіло рясне світло, падаючи на вкриті каптурами голови Обожнювачів Ісуса, що палахкотіли, наче пломінчики свічок у церковному свічнику. Коли Пітер ішов поміж рядами оазян, над ним тяжким гнітом нависали сюрреалістично змонтовані на стелі картини. Яскраво-рожевий Ісус попідруч із блискучо-сірим Лазарем Обожнювача Номер Дванадцять, блакитно-жовта сцена Різдва Номера Чотирнадцять, намальована Номером Двадцять Марія Магдалина, що вивергає ектоплазмічних демонів, Фома Невіра Номера Шістдесят Три... і, звісно ж, воскреслий Ісус поруч із жінками — малюнок Номера П’ять, надійно й особливо ретельно закріплений на своєму місці після того випадку, коли картина скалічила художницю. Схожа на опудало постать у настегенній пов’язці, така відмінна від образу «доброї людини» у християнському звичаї, зненацька пройняла острахом. Спалах світла на місці Його голови та дірки у формі ока в Його долонях із розчепіреними, наче промені морської зірки, пальцями, колись здавалися Пітерові свідченням того, що зображення Господа не можна обмежувати іконографічними традиціями якоїсь однієї раси. Тепер же ці деталі вразили його як доказ неподоланної прірви.

Пітер зайняв своє місце за кафедрою. Він зауважив, що  причепурили його ліжко, випрали, висушили і склали простирадла, почистили черевики, зшиті йому Номером П’ять, і поклали недбало кинутий Пітером олівець на подушку, де йому як священній реліквії зможуть поклонятися наступні покоління. Тепер, ущасливлені дивовижним Пітеровим поверненням,  сиділи й пильно дивилися на пастора, тримаючи напоготові свої біблійні книжечки й чекаючи на знак до співу. Зазвичай вони починали з таких церковних гімнів, як «У саду» та «Славімо Бога». Пітер відкашлявся. Попри всі сумніви, чоловік вірив, що натхнення прийде звідки-небудь, як завжди приходило раніше.

—  — промовив він. — сс.   ц ерква c cc.

У декого з вірян затремтіли плечі — Пітер завжди вважав, що так вони сміються. Він сподівався, що вони таки сміялися над його незграбною вимовою, але, можливо, Пітер ніколи й не знав, що цей рух означає насправді.

— сс. ц cc  Ісус с, — казав Пітер далі.

Він відчував, як здивувалася й збентежилася громада через цю його силувану дитячу мову, що була такою зайвою і непотрібною, адже вони хотіли чути лише святі слова Біблії короля Якова. Але Пітер прагнув звернутися до них бодай раз словами, які вони сповна зрозуміють. Він завинив  так багато, і це було найменше, що він міг для них зробити: зберегти їм гідність, хай і на шкоду власній.

— сс Ісус ц    .

Пітер завершив підрахунок вірян, який розпочав за своєю давньою звичкою: п’ятдесят дві особи. Він так ніколи вже й не дізнається, як багато ще душ ховаються в поселенні, не довідається, наскільки він був близько чи далеко від того, щоб навернути всіх  до християнства. Чоловік знав лише, що впізнає усіх-усіх присутніх тут, і не тільки за кольором їхніх балахонів.

— сс ерква , — сказав він. — сс  Книгу дивних нових речей.

Він дістав зі своєї сумки Біблію короля Якова, але замість узятися гортати сторінки з позолоченими краями, відшукуючи уривок для читання, Пітер вийшов з-поза кафедри й поніс книгу до Обожнювачів Ісуса, що сиділи в першому ряді. Зі щонайдбайливішою обережністю — не через повагу до книжки, а через побоювання нашкодити вразливій плоті, що була перед ним, — Пітер простягнув Біблію Обожнювачці Номер Сімнадцять, яка поклала книгу собі на коліна.

Пастор повернувся за кафедру.

—    , — промовив він. — сс сс Бог.  Бога   сс .

Його паства схвильовано загомоніла.  захитали головами, збуджено затрусили руками. Номер П’ятнадцять скрикнув.

—   сс сс  Богові   сс, — наполегливо вів далі Пітер. —         сс сс Обожнювачка Ісуса Номер П’ять... — голос йому зірвався, і він мусив схопитися за краї кафедри, щоб не тремтіти самому. — Обожнювачка Ісуса Номер П’ять  л і  ц .     АМІК, — здригаючись, він із шумом набрав повні груди повітря. — ц    ц еркву.      Беа. ц  сс...

І все. Далі Пітер нічого не міг сказати: він не знав по-оазянськи потрібного йому слова, найважливішого слова. Він схилив голову і зрештою знайшов порятунок у власній — чужопланетній — мові.

— ...даруйте мою провину.

Він зійшов із кафедри, узяв канарково-жовті черевики, по кожному в руку, і пішов на негнучких ногах поміж рядами до виходу. Перші кілька секунд, які здалися Пітерові хвилинами, було тихо, він ішов сам. А потім Обожнювачі Ісуса почали підводитися зі своїх місць і збиратися довкола нього. Вони ніжно торкалися його плечей, спини, живота, сідниць, стегон — усього, до чого могли дістати, і промовляли чистими, вільними голосами.

— Даруємо.

— Даруємо.

— Даруємо.

— Даруємо.

— Даруємо.

— Даруємо, — казали всі вони по черзі, доки Пітер навпомацки не дістався дверей і не вийшов у сліпуче сяйво.

На шляху назад до поселення, із обвислою, порожньою торбою, що теліпалася на поясі, Пітер декілька разів озирався на свою церкву, що вимальовувалася на тлі яскравого неба. Ніхто, крім нього, не вийшов із неї. Віра — це те місце, яке люди не покидають, доки не настає вкрай нагальна потреба.  прагнули йти за ним у Царство Небесне, але вони не хотіли супроводжувати його в долину сумніву. Пітер знав, що одного дня — може, вже зовсім скоро — у них буде новий пастор. взяли від нього те, що їм було потрібно, і їхній пошук спасіння триватиме, коли Пітера вже давно не буде з ними. Урешті-решт, їхні душі так палко мріяли про те, щоб затриматися довше в тілі, щоб більше побути при свідомості. Це природно: адже вони лише люди.

Біля аміківського джипа Пітер застав уже іншу картину. Номера Один ніде не було видно, ліки всі видали, а їжу саме вантажили в машину. Працювало більше , ніж зазвичай, ціла юрба. Туска і Флорес приймали всі ті діжки, торби й барильця, які їм приносили, але Пітер навіть здаля помітив, що підходили спершу до Флорес і тільки потім ішли до Туски, якщо в медсестри обидві руки були вже зайняті. Пітер нарешті збагнув чому: жінка їм сподобалася. Хто б міг подумати! Вона їм сподобалася.

— Давай-но мені, — мовив Туска, коли Флорес узялася за особливо великий лантух із тістом з білоквіту.

— Мені не важко, — відказала медсестра.

Її волосся злиплося від поту, підкреслюючи маленький череп, а на скронях напнулися блакитні жилки. Одяг вище від пояса був мокрий хоч викручуй. Вона пречудово проводила час.

Трохи пізніше, коли вони троє вже сиділи в машині й Туска від’їжджав від Сі-2, Флорес промовила:

— Ми їх розколемо, Джо.

— Тобто, розколемо? — перепитав Туска.

— Дізнаємося, як вони влаштовані, — пояснила Флорес.

— Та ну? — Туска, схоже, не надто зацікавився такою перспективою.

— Ага. А потім, дасть Бог, ми їх полагодимо.

Пітер здивувався, почувши такі слова від працівника АМІК. Але згодом у проміжку між передніми сидіннями з’явилося обличчя Флорес, немов голова гарґульї на стіні готичного собору. Вона знайшла очима пастора, покинутого на задньому сидінні, і промовила:

— Ви ж розумієте, що це лише образний вислів. Інакше кажучи, якщо пощастить. — Обличчя її зникло, але говорити вона не перестала. — Ви, напевно, не вірите, що є така штука як удача, еге ж?

Пітер відвернувся й поглянув у вікно. Вони їхали так швидко, що темна земля видавалася асфальтом, а бліді паростки білоквіту, що іноді проносилися повз, розпливалися в довгій лінії, скидаючись на білу дорожну розмітку на шосе. Якщо добре постаратися, можна було б побачити навіть дорожні знаки, що вказують на магістралі М25, скільки миль лишилося до Лондона. — Сподіваюся, є, — трохи запізно відповів він Флорес.

Пітер був цілком певен, що слово «удача» не трапляється ніде в Біблії, але це не означало, що її взагалі не існує. Ґрейнджер назвала його щасливчиком. І справді, у найкращий період свого життя, коли Беа була поруч, Пітер був щасливчиком.

Коли він дістався до свого номера, там на нього нарешті чекало повідомлення від Беа.

У повідомленні було зазначено:

Пітере, я кохаю тебе. Але, будь ласка, не повертайся додому. Молю тебе. Залишайся там, де ти є.

28 Амінь

— От що мені тут подобається, — сказала Моро, швидко простуючи біговою доріжкою, — це те, що кожного дня щось трішки змінюється, але водночас усе зостається тим самим.

Вона, Бі-Джи та Пітер тренувалися на спортивному майданчику під наметом. Це був черговий день на Оазі, наступна запланована перерва в роботі, кілька годин відпочинку й розваг, перш ніж знову повернутися до праці над великим проектом. Тент захищав їх від сонця, але цієї післяобідньої години воно світило так яскраво, що проміння проходило крізь парусинове накриття й надавало їхнім тілам жовтуватого відтінку.

Моро вже добряче нагріла чуприну. Її шаровари щокроку облипали стегна, а голий живіт блищав. Її метою були триста кроків, і зараз вона мала бути десь посередині. Не скидаючи темпу, жінка крутила руками за держаки бігової доріжки, наче це були ручки газу на мотоциклі.

— Спробуй не триматися руками, — порадив їй Бі-Джи, відпочиваючи між підходами у відтисканнях. — Краще прокачаєш стегна, гомілки та й узагалі всі м’язи на ногах.

— Я руки теж хочу тренувати, — відказала Моро. — Люди, які втрачають палець, часто занедбують руку, і та стає млявою. Я ж сказала собі: зі мною такого не станеться.

Пітер підіймав на блоці мішок із піском, чи то пак намагався підіймати. Його руки стали доволі сильними й жилавими від праці в полі, але, напевно, зараз він качав якісь інші м’язи, не ті, що зміцніли.

— Не надривай собі пупа, коли підіймаєш, — порадив Бі-Джи. Коли опускаєш, м’язи так само качаються. Опускай повільно. Так повільно, як тільки-но можеш.

— Однаково мішок, схоже, затяжкий для мене, — сказав Пітер. — Чим його наповнено? Точно не піском.

Він не міг собі уявити, щоб АМІК дав дозвіл на перевезення мішка з піском, коли за ті самі кошти можна доставити на Оазу мішок цукру чи людину.

— Землею, — відповів Бі-Джи, показуючи на порожній простір довкола майданчика.

Він зняв свою майку й викрутив її від поту. Біля його лівої пахви проступили дугою зморшкуваті шрами, псуючи гладеньку поверхню його грудного м’яза. Бі-Джи знову надягнув майку.

— Навряд чи можна відсипати звідти трохи землі, — сказав Пітер.

— Навряд чи, братухо, — відповів Бі-Джи.

Вираз його обличчя був серйозним, ані натяку на усмішку, але йому було весело. Людину досить легко читати, якщо ти знайомий із нею трохи довше. Усе полягає в інтонації, у стишенні голосу, у вогниках в очах, у багатьох ледве вловимих дрібничках, яким годі дати науковий опис, але на яких, якщо захочеш, можна побудувати дружбу на все життя.

Пітер знову спробував підтягнути мішок. Цього разу, ледь мішок підійнявся на висоту коліна, як Пітерові запекли біцепси.

— Твоя проблема частково в тому, — промовив Бі-Джи, підходячи до нього, — що тут потрібен збалансованіший підхід.

Він відчепив мішок від блока, майже без зусиль підійняв його до грудей, а потім обхопив однією рукою.

— Найважливіший м’яз — це твій мозок. Тобі треба спланувати, що ти хочеш робити, розігрітися. Знайти собі вправу, яка буде на межі твоїх сил, але не поза межею. Я раджу тобі просто поносити цей мішок.

— Тобто?

Бі-Джи підійшов упритул до Пітера й передав йому мішок, обережно, наче це було немовля, що заснуло.

— Просто притисни його до грудей, — сказав він. — Обхопи руками й ходи. З одного кінця в інший, так довго, як вистачить сил. А потім плавно опусти мішок на землю.

Пітер так і зробив. Бі-Джи спостерігав за ним. Моро також дивилася — вона вже пройшла свої триста кроків і тепер пила з пляшки блідо-зелену рідину, може, дощову воду, а може, предорогий солодкий газований напій, виготовлений транснаціональною компанією далеко-далеко звідси. Пітер із мішком сновигав повз них туди-сюди, туди-сюди. Носити йому вдавалося непогано, утім, коли він дійшов до своєї межі, опустити мішок плавно не вийшло.

— Треба буде ще потренуватися, — сказав Пітер, віддихуючись.

— Що ж, — зітхнув Бі-Джи, — можливості такої в тебе вже не буде, еге ж?

Уперше він згадав про майбутній Пітерів від’їзд.

— Чому ж ні, — відказав Пітер, сідаючи на низький дерев’яний поміст невідомого призначення. — Нічого не завадить мені так само носити мішок із піском, коли повернуся додому. Власне, може, доведеться поносити ще й не один мішок, якщо буде повінь. Там останнім часом почастішали повені.

— Їм треба краще продумати свої нікудишні системи водовідведення, — зауважив Бі-Джи.

Моро підвелася й причепурила свій одяг. Її перерва на вправи закінчилася, і час було повертатися до своїх обов’язків.

— Може, владнаєш усі свої справи й відразу повернешся сюди? — запитала жінка.

— Без дружини я не повернуся, — відказав Пітер.

— Ну, вона теж може прилетіти сюди.

— АМІК очевидно вирішив, що не може.

Моро знизала плечима, її зазвичай безпристрасне обличчя на мить пожвавилося, набувши викличного виразу:

— АМІК-шмамік. Хто такий АМІК? Ми — АМІК. Ми, ті, що тут. Напевно, вже час трохи послабити тести на придатність.

— Ага, вони непрості, — замислено погодився Бі-Джи; частково він пишався тим, що пройшов їх, а частково шкодував за всіма тими потенційними братами й сестрами, яким це не вдалося зробити. — Вушко від клятої голки. Це ж із Біблії, еге ж?

Пітер за звичкою наготувався вже компонувати якусь ухильну відповідь, але враз усвідомив, що йому не треба цього робити.

— Так, Бі-Джи, це з Біблії. Євангеліє від Матвія, розділ дев’ятнадцятий, вірш двадцять четвертий.

— Треба запам’ятати, — сказав Бі-Джи й широко вишкірився, показуючи цим, що нічого він не запам’ятає і прекрасно це знає.

— Чоловік і дружина, що працюють разом, — промовила Моро, ховаючи пляшку до своєї сумки. — Мені здається, це було б доволі романтично.

Жінка говорила сумно-мрійливим голосом, наче романтика — це якась екзотична дивовижа, яку можна було б спостерегти у зграї мавп або білих гусей, але аж ніяк не серед її знайомих.

Пітер заплющив очі. Останній лист Беа і Пітерова відповідь закарбувалися в його пам’яті так само чітко, як і будь-який уривок зі Святого Письма:

Пітере, я кохаю тебе , — писала Беа. — Але, будь ласка, не повертайся додому. Молю тебе. Залишайся там, де ти є. Там безпечніше, а я хочу, щоб ти був у безпеці.

Це останній лист, який я маю змогу тобі надіслати. Я більше не можу зоставатися в цьому будинку. Я житиму з іншими людьми, незнайомцями. Де саме, не знаю. Ми будемо весь час переїжджати. Я не можу тобі пояснити, просто повір мені, що так буде краще. Тепер тут усе по-інакшому. Усе може змінитися так швидко. Я вчинила безвідповідально, вирішивши привести дитину в цей зігнилий світ, але що ж мені теперробити? Убити її? На це в мене просто не вистачить духу. Мабуть, однаково все закінчиться погано, і краще тобі всього цього не бачити. Якщо ти кохаєш мене, не змушуй дивитися на те, як ти страждатимеш.

Дивно. Увесь цей час, починаючи від першого дня нашої зустрічі, мене попереджали, який ти черствий і облудний ошуканець, що прихиляє людей до себе, а потім завжди використовує їх. Але я ж то знаю, що ти безневинний серцем як дитина. Цей світ тепер для тебе занадто жорстокий. Мені буде спокійніше думати, що ти в безпеці й маєш хоч якийсь шанс на щасливе життя.

Беатріс

Не вагаючись і не розмірковуючи ані миті, Пітер відписав лише:

У безпеці чи в небезпеці, у щасті чи в нещасті, моє місце поруч із тобою. Не полишай надії. Я тебе знайду.

— Ти там бережи себе, домовились? — сказав Бі-Джи. — Ти вирушаєш до препаску-у-у-удного місця. Тримайся там. Не розслабляйся. Обіцяєш мені?

Пітер усміхнувся.

— Обіцяю.

Він потиснув руку цьому здорованеві, офіційно й без зайвих рухів, наче дипломат дипломату. Жодних обіймів, жодних поплескувань по спині.

Бі-Джи добре знав, як припасувати жест до відповідної нагоди. Він обернувся й пішов разом із Моро.

Пітер дивився, як їхні постаті зменшуються й зникають у нутрощах потворної аміківської бази. А потім він сів на гойдалку, узявся руками за ланцюги й трохи поплакав. Він не ридав, навіть не схлипував уголос, не було нічого такого, що могло б Номеру П’ять здатися дуже довгою піснею. Лише сльози на щоках, які повітря зібрало губами швидше, ніж вони впали на землю.

Урешті Пітер підійшов до мішка й опустився навколішки біля нього. Без надзусиль він підтягнув мішок до стегон. Потім, обхопивши його руками, підійняв собі до грудей. Пітерові здалося, що мішок важчий за Беа, хоча напевне сказати було складно. Підіймати людину чомусь було легше. Не мало би, тому що сила тяжіння діє однаково на все; від цього нікуди не подітися. Але Пітерові траплялося підіймати непритомні тіла, і він підіймав Беа — різниця була. А дитина... дитина буде ще легшою, набагато легшою.

Пітер стояв так навколішки, тримаючи мішок, доки коліна не заболіли й не втомилися руки. Коли він нарешті впустив мішок на землю, виявилося, що поруч стоїть Ґрейнджер і спостерігає за ним, як довго — Пітер і гадки не мав.

— Я гадав, ти на мене сердишся, — сказав він.

— І тому уникав мене? — запитала жінка.

— Я хотів дати тобі більше вільного простору, — відказав Пітер.

Вона засміялася.

— Чого-чого, а вільного простору мені тут вистачає.

Він оглянув Ґрейнджер, сподіваючись, що робить це не надто помітно. Вона була одягнена як завжди, виглядала тверезою й готового до роботи.

— Ти теж летиш додому, так?

— Так, — відказала жінка.

— Отже, полетимо разом.

Ці слова не справили на неї враження.

— Ми полетимо в одному й тому самому кораблі, але навіть не будемо цього усвідомлювати.

— Ми прокинемося разом, коли прилетимо, — сказав Пітер.

Ґрейнджер відвернулася. Їхні дороги розійдуться, і вони обоє це знали.

— А тобі... — почав було Пітер, а потім замовк на кілька секунд. — Ти зовсім не почуваєш провини через те, що покидаєш це місце?

Жінка знизала плечима.

— Вони знайдуть іншого фармацевта. І пастора іншого знайдуть. Незамінних людей немає.

— Так. І водночас кожен є незамінним.

Їхню увагу привернуло ревіння двигуна. Неподалік від них із бази виїхала машина й попрямувала до Великого Нацицьника. Це був чорний універсал, той, на якому завжди їздив Курцберґ. Механіки полагодили його, довівши тим самим, що, навіть коли тебе вдарило блискавкою і всі вважають мертвим, ти ще можеш відродитися до життя, якщо ти автомобіль. Не зовсім новенький, але врятований від звалища ласкою фахівців. Універсал було забито якимись трубами, які не вміщалися і стирчали з багажника, прив’язані мотузками. Постіль звідти, мабуть, прибрали. Очевидно тепер, коли аміківці знали напевне, що старий пастор мертвий, вони більше не відчували потреби тримати автомобіль тільки для священнослужителів, у тому стані, в якому він був за Курцберґа, а вирішили натомість надати його до загального користування. У господарстві все знадобиться. Та слухайте-бо, Курцберг навіть похорон улаштував сам собі, позбавивши аміківців зайвого головного болю. Оце так людина.

— Ти досі молишся за мого тата? — запитала Ґрейнджер.

— Зараз мені не дуже добре вдається молитися за будь-кого, — відказав Пітер, обережно знімаючи яскраво-зелену комаху зі свого рукава й пускаючи її в повітря. — Але скажи мені... як ти збираєшся його знайти?

— Щось придумаю, — відповіла жінка. — Нехай лише повернуся додому. Там я вже знатиму, що робити.

— А є в тебе рідні, які можуть допомогти?

— Можливо, — відказала Ґрейнджер так, що стало зрозуміло: вона очікує від них допомоги з такою самою ймовірністю, як від тибетської футбольної команди, чи стада говорючих бізонів, чи небесного воїнства ангелів.

— Ти ніколи не була заміжньою, — сказав Пітер.

— Звідки ти знаєш?

— Твоє прізвище досі Ґрейнджер.

— Багато жінок не змінюють прізвища після одруження, — відказала жінка. Нагода посперечатися з Пітером, схоже, трохи її збадьорила.

— Моя дружина змінила, — сказав Пітер. — Беатріс Лі. Беа Лі, — він ніяково усміхнувся. — Звучить кумедно, я знаю. Але вона ненавиділа свого батька.

Ґрейнджер похитала головою.

— Ти не можеш ненавидіти власного батька. Глибоко в душі не можеш. Ніхто не може. Він створив тебе.

— Облишмо це, — мовив Пітер. — А то ще перейдемо на релігію.

Катафалк Курцберґа був уже лише цяткою на обрії. Просто над ним висіло блискуче гроно дощу.

— Як ти назвеш свою дитину? — запитала Ґрейнджер.

— Не знаю, — відповів Пітер. — Це все... мені поки що тяжко це все усвідомити. Трохи лячно. Кажуть, це змінює тебе назавжди. Я не маю на увазі, що не хочу змінюватися, але... Ти бачиш, що коїться у світі, ти бачиш, куди все котиться. І наважитися наразити на таку небезпеку дитину, невинну дитину, беззахисну перед бозна... хтозна-чим... — Пітер затнувся й замовк.

Ґрейнджер мовби й не слухала його. Вона заскочила на бігову доріжку й завихляла стегнами, як танцюристка, ноги тримаючи нерухомо, щоб поглянути, чи доріжка рушить із місця. Потім гойднула тазом. Доріжка зрушилася, може, на кілька сантиметрів.

— Твоя дитина буде новачком у цьому світі, — сказала Ґрейнджер. — Вона не думатиме про все те, що ми втратили, про всі ті місця, що пішли димом, про всіх тих людей, що загинули. Усе це стане історією, як динозаври. Історією, яка трапилася за непам’ятних часів. Важитиме лише завтра. Лише сьогодні, — вона всміхнулася. — На кшталт, що там у нас сьогодні на сніданок.

Пітер засміявся.

— Ти вже зібрала речі? — запитав він.

— Авжеж. Я сюди не брала майже нічого. Назад повертатимуся так само.

— Я теж уже зібрався.

На збирання Пітерові знадобилося щонайбільше три хвилини. У його валізі не було майже нічого. Паспорт. Ключі від будинку, який, коли Пітер до нього дістанеться, уже може мати інакший замок. Декілька олівцевих недогризків. Яскраво-жовті черевики, зшиті для нього Номером П’ять, кожен стібок яких було зроблено неймовірно обережно, щоб не покалічити рук. Штани, які спадали з Пітера, кілька футболок, які висіли на ньому так, що здавалося, ніби він біженець, якого благодійники одягнули в чужі речі. Ще щось? Здається, більше нічого. Решту одягу, який він привіз із собою, було попсуто цвіллю або ж пущено на ганчірки під час спорудження церкви. Пітер знав, що, коли він повернеться додому, там буде холодно і він не зможе розгулювати в дишдаші, голий під сподом, але про це він думатиме згодом.

Найдивніше те, що в Пітеровому рюкзаку не було Біблії. Він тримав її біля себе від дня свого навернення, вона розраджувала, надихала й утішала його так багато років, він гортав її сторінки не одну тисячу разів. Пальці його, либонь, лишили на бавовняному папері стільки клітин, що з їхнього ДНК можна було виростити нового Пітера. «Перед тим як ти прийов, — сказала колись Обожнювачка Ісуса Номер Сімнадцять, — ми були одинокі й безпорадні. Тепер, пільно з тобою, ми ильні». Пітер сподівався, що його дорогоцінна Біблія короля Якова додасть сили їй та іншим Обожнювачам Ісуса. Їхня власна Книга дивних нових речей.

Однаково вся вона зберігалася у Пітера в голові. Усе важливе, все те, що може йому знадобитися. Він був цілком переконаний, що здатен хоч зараз переказати напам’ять усе Євангеліє від Матвія, усі його двадцять вісім розділів, окрім самого початку, там, де Єзекія породив Йоатама. Пітер пригадував, як Беа читала йому шостий розділ у спальні своєї крихітної квартири, коли вони вперше були разом, пригадував її голос, ніжний і палкий, коли вона казала про небесне святилище, де ніщо не може знищити коштовні речі: «Бо де скарб твій, там буде й серце твоє!» Пітер подумав про останні слова цього Євангелія і про їхнє значення, яке вони можуть мати для двох людей, що кохають одне одного:

«Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь».

Подяка

Під час створення цієї книжки уривки з неї читало широке коло людей, які надали мені свої цінні відгуки. Я хочу подякувати Френсісові Бікмору, Джеймі Бінгу, Джо Дінґлі, Вікторові Янішу, Мері Еллен Капплер, Девідові Капплеру-Берчу, Лоррейн Маккенн, Полю Овенсу, Енн Петті, Анджелі Річардсон, Ані Сероті, Айріс Туфольм і Закарі Вагману. Найближчим і найпроникливішим порадником і помічником, як завжди, була моя дружина Єва.

Книжка дописувалася у складний для мене час на горищі Люсінди та в підвалі книгарні «Прімроуз-Гілл», який мені надали для цілодобового користування Джессіка і Марек. Дякую їм за це.

Я хотів би також висловити вдячність команді письменників і художників, які працювали в «Марвел Комікс» у 60-х та 70-х роках XX століття і від робіт яких я отримав чимало задоволення в дитинстві й отримую далі. Усі прізвища у «Книзі дивних нових речей» засновані на їхніх прізвищах, десь трохи змінених і перероблених, а подекуди й ні. Вибираючи прізвище, я зважав на потреби твору, і цей вибір не відображає мого бажання віддати чи не віддати шану творцям коміксів. Усі випадки подібності між «марвелівськими базграчами» та героями твору є випадковими, окрім цілком очевидного натяку на першовідкривача нових всесвітів, Джейкоба Курцберга (Джека Кірбі).

Мішель Фейбер — голландський письменник, лауреат численних літературних премій, який пише англійською. 1993 року переїхав до Шотландії 2004 року Мішель Фейбер приїздив до України з місією «Лікарі без кордонів». Широко відомі романи Фейбера «Пелюстка багряна і біла», а також «Опинись у моїй шкірі», за яким знято художній фільм зі Скарлетт Йоганссон у головній ролі. Книжки Фейбера видано у 35 країнах. За романом «Книга дивних нових речей» планується екранізація.

* * *

Покинувши рідну домівку й кохану дружину Беа, священик Пітер Лі за завданням таємничої корпорації АМІК вирушає до планети Оаза. Місія чоловіка — налагодити контакт із тубільцями, що понад усе прагнуть пізнавати Біблію, яку називають «Книга дивних нових речей». Допоки Пітер освоюватиметься в новому світі, Земля потроху — спершу повільно, а з кожним днем дедалі стрімкіше — скочуватиметься до свого кінця. Герой поступово усвідомлює, навіщо він насправді прибув на Оазу й у чому саме полягала його місія. Він повинен обрати між своєю вірою і любов’ю, і від цього рішення залежить його життя...

* * *

Зворушлива людська драма у вигляді захопливої, науково-фантастичної оповіді... Дивовижно смілива й принадна.

— The Sunday Times

* * *

Історія любові перед Обличчям Апокаліпсису, історія про людину в чужопланетному світі — «Книга дивних нових речей» — шалено прекрасна, сумна й незабутня.

 — Девід Беньофф

Примітки

1

Міжнародна мережа кафе швидкого обслуговування. (Тут і далі прим, пер., якщо не вказано інше.).

(обратно)

2

Друге Послання Св. Апостола Павла до Тимофія, 4—5. (Тут і далі переклад Біблії І. Огієнка.).

(обратно)

3

«А Flock of Seagulls» (досл. з англ. «Зграя чайок») — британська група, створена в Ліверпулі 1979 року, що співала в музичному стилі «нової хвилі».

(обратно)

4

Афроамериканська релігійна і націоналістична організація у США з націоналістичною та расистською ідеологією.

(обратно)

5

Вітання з початку послань святого Павла.

(обратно)

6

Євангеліє від святого Івана, 14:2.

(обратно)

7

«Grand Ole Opry» — одна з найдавніших американських радіопередач у форматі концерту в прямому ефірі.

(обратно)

8

MCA Records — американська компанія звукозапису.

(обратно)

9

Умисна одруківка. (Прим. ред.).

(обратно)

10

Послання святого Апостола Павла до Євреїв, 13:2.

(обратно)

11

Вбивство честі — вбивство члена родини, найчастіше (але не обов’язково) жіночої статі, вчинене родичами за накликане на сім’ю «безчестя».

(обратно)

12

Послання святого Павла до Колоссян, 4:5.

(обратно)

13

Дишдаша — довга арабська сорочка по кісточку.

(обратно)

14

фут = 12 дюймів = 30,48 см.

(обратно)

15

Чохол на заварний чайник.

(обратно)

16

Американське бісквітне тістечко з кремовим наповнювачем.

(обратно)

17

Англійськомовне видання Біблії, опубліковане кількома частинами в середині XX століття.

(обратно)

18

Стен Лорел (1890—1965) та Олівер Гарді (1892—1957) — американські кіноактори, коміки, одна з найпопулярніших комедійних пар в історії кіно.

(обратно)

19

Роберт Денніс Крамб (нар. 1943) — американський художник-ілюстратор, карикатурист, засновник андеґраундного комікс-руху.

(обратно)

20

Чарлз Клайд Еббетс — американський фотограф XX століття, один із можливих авторів фотографії «Обід на хмарочосі», зробленої під час будівництва Рокфеллерівського центру на Мангеттені. (Прим, ред.).

(обратно)

21

Клепальниця Роузі — культурна ікона США, що уособлює американських жінок, які працювали на заводах під час Другої світової війни.

(обратно)

22

Тайцзи (або тайцзіцюань) — китайське внутрішнє бойове мистецтво, один із видів ушу. Популярне як оздоровча гімнастика.

(обратно)

23

Із псалма 22, вірш 4.

(обратно)

24

«Домашні графства» (англ. Home Counties) — графства Англії, розташовані найближче до Лондона.

(обратно)

25

Піта — круглий плоский прісний хліб із тонкого білого або коричневого борошна.

(обратно)

26

Перше соборне послання апостола Івана Богослова, розділ 2, вірші 15—17.

(обратно)

27

«Із моїм ранцем на спині» — слова з приспіву пісні «Щасливий подорожній» («The Happy Wanderer»).

(обратно)

28

Дольмен — доісторична споруда у вигляді двох або більше величезних брил, поставлених вертикально й перекритих зверху кам’яною плитою.

(обратно)

29

Біблія короля Якова (англ. King James Bible) — найпоширеніша версія Біблії, англійський переклад Біблії, здійснений під орудою короля Якова I. Видана вперше 1611 року. Новий сучасний переклад (англ. New Living Translation) — переклад Біблії сучасною англійською мовою, виданий 1996 року.

(обратно)

30

Умисна помилка. (Прим, ред.).

(обратно)

31

«Чудова ласка» (англ. «Amazing Grace») — відомий християнський гімн, написаний англійським проповідником і поетом Джоном Ньютоном (1725—1807). Перекладач невідомий.

(обратно)

32

Синдром Корсакова — нервовий розлад, унаслідок якого виникають проблеми з пам’яттю. Спричинений нестачею вітаміну В, і часто пов’язаний з надмірним уживанням алкоголю.

(обратно)

33

Євангеліє від Матвія, 18:20.

(обратно)

34

Євангеліє від Матвія, 11:30.

(обратно)

35

Чапаті — індійський хліб із пшеничного борошна, на зразок тонкого лаваша.

(обратно)

36

Євангеліє від Матвія, 7:24—26.

(обратно)

37

Південна баптистська конвенція (англ. Southern Baptist Convention) — найбільша протестантська організація у США.

(обратно)

38

Боулз (англ. bowls; гра в кулі або кулі) — традиційна англійська спортивна гра, головна мета в якій — підкотити асиметричні кулі якомога ближче до невеликої білої кулі.

(обратно)

39

Книга загальних молитов (англ. The Book of Common Prayer) — назва кількох взаємопов’язаних теологічних документів англіканських церков, що містять літургії та збірки молитов.

(обратно)

40

Як такі (лат.).

(обратно)

41

Книга Естер, 8:9.

(обратно)

42

Умисна помилка.

(обратно)

43

Послання святого Павла до Римлян, 3:23.

(обратно)

44

«Мій кумедний Валентин» (англ.).

(обратно)

45

«Ol’ Blue Eyes Is Back» — альбом Френка Синатри 1973 року.

(обратно)

46

Ідеться про пісню Френка Синатри «High Hopes».

(обратно)

47

Євангеліє від Матвія, 7:20.

(обратно)

48

Книга Захарії, 3:4.

(обратно)

49

Слова з пісні 1967 року «Let It Out (Let It All Hang Out)» групи «The Hombres».

(обратно)

50

Дух військового товариства (лат.).

(обратно)

51

Друге послання апостола Павла до Тимофія, 4:5.

(обратно)

52

Там само, 2:15.

(обратно)

53

Помилки в цьому й наступному листах умисні. (Прим. ред.).

(обратно)

54

Рейнгольд Нібур (1892—1971) — американський протестантський теолог німецького походження.

(обратно)

55

Goodman (англ.) — добра людина.

(обратно)

56

У цьому листі помилки умисні.

(обратно)

57

Джон Стюарт Мілль (1806—1873) — британський філософ, політичний економіст.

(обратно)

58

Євангеліє від Матвія, 6:29.

(обратно)

59

Псалми, 90:5—7.

(обратно)

60

Як справи? (італ.).

(обратно)

61

Нічого (ісп.).

(обратно)

62

Після (фр.).

(обратно)

63

Заборонено! Закінчилося! Зруйновано! Не існує! (нім., італ.).

(обратно)

64

Не важливо (італ.).

(обратно)

65

Відійди від мене, сатано! (італ.).

(обратно)

66

Відійди від мене! (ісп.).

(обратно)

67

Алюзія на відому цитату з проповіді англійського поета і священика XVIІ ст. Джона Донна: «Немає людини, що була б як острів, сама по собі; кожна людина — грудка землі, часточка суходолу; і якщо море змиє хоч би скалку материка, поменшає Європа, і те саме буде, якщо змиє мис, або оселю друга твого, а чи твою власну; від смерті кожної людини малію і я, бо я єдиний з усім людством; тому ніколи не питай, по кому подзвін — він по тобі».

(обратно)

68

Завтрашнього дня (ісп.).

(обратно)

69

Моя оселя (італ.).

(обратно)

70

Бороду (італ.).

(обратно)

71

Усі сучасні вигоди (італ.).

(обратно)

72

Увесь комфорт (ісп.).

(обратно)

73

Цитата з п’єси В. Шекспіра «Віндзорські жартівниці», дія 2, сцена 2 (пер. О. Сенюк).

(обратно)

74

Маленькі ніжки (ісп.).

(обратно)

75

Оболонки (ісп.).

(обратно)

76

Згубний (ісп.).

(обратно)

77

Вибач (італ.).

(обратно)

78

Прекрасно (італ.).

(обратно)

79

Розумієш (італ.).

(обратно)

80

Кінець (італ.).

(обратно)

81

Концепція у християнстві, поширена серед протестантських течій, згідно з якою всіх християн буде вознесено на небо для зустрічі з Ісусом Христом перед Його Другим пришестям. Термін походить із Першого послання апостола Павла до солунян, 4:17.

(обратно)

82

Лайні (італ.).

(обратно)

83

Не впадайте у відчай (італ.).

(обратно)

84

«Home on the Range» («Дім на просторі») — американська народна пісня, неофіційний гімн американського Заходу.

(обратно)

85

«Як вертається пес до своєї блювотини, так глупоту свою повторяє глупак» (При-повісті, 26:11).

(обратно)

86

Дуже цікаво (ісп.).

(обратно)

87

Божевільний-божевільний-божевільний (ісп.).

(обратно)

88

Умисна одруківка. (Прим. ред.).

(обратно)

89

Екклезіяст, 1:2.

(обратно)

Оглавление

I Нехай буде воля твоя

  1 Сорок хвилин по тому він уже був у небі

  2 Більше ніколи він не зможе дивитися на інших людей як раніше

  3 Велика пригода, безперечно, могла б і зачекати

  4 «Привіт усім!» — промовив він

  5 Щойно він зрозумів, що це таке

  6 Усе його життя вело до цього

  7 «Схвалено, надіслано»

  8 Вдихни глибше й лічи до мільйона

  9 Хор заспівав знову

II На Землі

  10 Найщасливіший день у моєму житті

  11 Він уперше усвідомив, що вона прекрасна також

  12 Майже напевне, саме тоді це й сталося

  13 Двигун загуркотів, спалахуючи життям

  14 Голос його загубився в могутньому і злагодженому співі

  15 Герой цієї миті, король цього дня

  16 Відхилившись від осі й розлетівшись у просторі

  17 Досі блимаючи під словом «тут»

  18 «Мені треба поговорити з тобою», — сказала вона

  19 І він вивчить її будь-якою ціною

  20 Якщо вона це зробить, усе буде гаразд

 III Так само

  21 «Бога немає», — писала вона

  22 Самотня поруч із тобою

IV Як на небі

  23 Випити зі мною

  24 «Метод Ісуса»

  25 Декому з нас повертатися до роботи

  26 Він знав тільки, що дякувати треба

  27 Лишайся там, де ти є

  28 Амінь

Подяка

*** Примечания ***