КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Червона зона [Артем Чапай] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Артем Чапай Червона зона

Частина перша

D-01

З моєї голови зняли мiшок, бо я погодився розповiдати.

Мене звуть Тонi. Я досить добре розмовляю глобал iнглiш, хоч i з акцентом. Я не впевнений, скiльки часу провiв у зонi утримання. Мабуть, менi вже двадцять шiсть рокiв. А може, двадцять п'ять. Коли я перейшов у червону зону, було двадцять три.

Я не впевнений, за що сиджу, але точно не за того блеквотера. Ту провину перед суспiльством я вiдкупив. Буквально. Все, що стосується купiвлi, в нашому суспiльствi буквальне.

При пiдозрi у причетностi до субверсивної дiяльностi не треба судових доказiв. Трапляються випадки, коли пiдозрюваних ворогiв свободи (пiдприємництва) викрадають iз червоної зони. Очевидно, я не настільки важливий, але я сам прийшов у руки блеквотерам. Я не знаю, що конкретно менi iнкримiнують. Досить було, щоб камера стеження зафiксувала мене поруч iз Валерiєм Цюцюрою. А може, причиною стала участь в акцiї, визнанiй як ворожа до свободи (пiдприємництва). Це мiг бути зв'язок iз Тарасом Ферчуком, з Умiдою Талiповою чи з Романом Цюцюрою. Менi не зобов'язанi повiдомляти. Мене мали допитувати. Звинувачення так i не було висунуто.

– We know a good story when we see one. Ми вiдразу розпiзнаємо добру iсторiю, – сказав голос мiстера Ворнера. – Marketable, – додав вiн. – Яку можна продати.

Вiн говорить глiнгом, глобал iнглiш. Гадаю, Ворнер – його псевдо. Вiн часто до речi й не до речi повторює: I warn you. Застерiгаю.

Я його не бачу.

Я сиджу на металевому стiльцi. Руки зведено за спиною, жорстко стягнуто пластиковою стрiчкою. Це не вважається тортурами, проте менi з кожною хвилиною дедалi дискомфортнiше.

– Так, чудова iсторiя! – захоплено каже мiстер Ворнер. Його голос ситий. Масний. – Вiд випадкового порушника до закоренiлого злочинця. Та ще й жирiк! У тутешнiх red-зонах людей iз G-зони називають жирiками, правда? А людей з R-зон, арникiв, у вас iще називають, як там? – я чую клацання пальцiв, – рагулi? Це локалiзм?

Поки мiстер Ворнер говорить, я прислухаюся. Перiодично щось глухо гупає. Я пробую вгадати, що це.

– I warn you, Тонi, I warn you. Не втрать свiй шанс.

Брязкiт залiзних дверей. Ворнер виходить, i за мене беруться наглядачi. Не при ньому.

Коли сидиш iз мiшком на головi – спершу найгiрше те, що не знаєш, коли прийде удар. Але швидко слух вигострюється, й ти починаєш вловлювати наближення болю: змiна дихання наглядача, коли вiн замахується, легкий шурхiт одягу, свист гумового кийка, коли той опускається на тебе. На початках намагаєшся зiщулитись – але згодом розумiєш, що легше ввести себе у ступор.

– А яка iлюстрацiя епохи! – сказав мiстер Ворнер наступного разу. – Падiння, падiння спершу в червону зону, потiм у злочин. Це продасться. Ти розкажи – а ми подумаємо, чи робити хепi-енд, – вiн засмiявся розкотистим смiхом людини, що нiколи не була серйозно хвора чи навiть голодна.

Чим це вiн гупає? Вже ясно, що гупає вiн. Я чую змiну дихання при зусиллi.

Ще трохи практики – й ти можеш передбачити, куди припаде удар. В обличчя? По лiктю? В живiт? Мiж ноги? По колiну? Через мить пiсля того, як бiль почне спадати, можеш почати вгадувати, чим били цього разу: кулаком, гумовим кийком чи шкарпеткою з пiском. Якщо по головi – шкарпетка з пiском вiдпадає. Нею можна зламати шию, а це – втрата потенцiйних прибуткiв.

– Ти злий на нас, правда? Нещасний, що суспiльство таке? Хочеш бунтувати? Давай! Ми все це зможемо продати, – сказав мiстер Ворнер. – Кажи, що хочеш, змiнимо небагато. Цензура нинi не в модi. Головне – автентичнiсть. Вона найкраще продається. Кажи правду, I warn you. Це прибутково, – вiн засмiявся медовим смiхом.

Може, вiн гупає ще одним iнструментом для биття. Нi, цей бити не буде. Битимуть блеквотери, коли вiн вийде.

Найгiрше – не побої. Найтяжче – коли тебе лишають на самотi. У вену щось вкололи, тому заснути не можеш. Сидиш. Прив'язаний. У темрявi. Не знаєш, чи минуло двi години, чи доба. Намагаєшся вiдволiктися, зосередившись на повiтрi, що проходить крiзь мiшковину i торкається запаленої шкiри. Хай навiть пахне хлоркою та кров'ю, якою просякла мiшковина. Хоч якесь вiдчуття.

– Розумiєш, у зеленiй зонi мало хто уявляє, яке життя в червонiй, – переконує мiстер Ворнер. – Бiльше мiських легенд, нiж правди. Так, мiськi легенди. Приїде котрийсь до туристичної зони, як твiй Кей-Пi Сiтi, а потiм розповiдає. Чи вiдставний блеквотер – викинуть його на спецоперацiю, вiн i розкаже колись про свiй екшн. Такого у нас аж забагато. Перевиробництво. Або цi, як їх? Зеленi дисиденти. Народились у зеленiй зонi, а невдоволенi, що свiт подiлений стiнами. Але нi, в червону зону їздять подивитись, а як запахне смаленим – вертаються. Туристи за права людини, – хмикнув вiн. – Повертаєтесь i розказуєте, що стiни й розділення – зло? Та ви ж самі тому й привiлейованi, що свiт подiлений стiною на червону та зелену зону, – мiстер Ворнер розпалився i став гупати частiше. – I я привiлейований, але я й не проти, – захихотiв вiн.

Здається, я зрозумiв, що це гупає.

Коли ти другу добу сам на сам, ти намагаєшся прислухатися до далеких звуків – але не розумiєш, чи вони справжнi. Широко розплющуєш очi в темрявi пiд мiшком, намагаючись вловити хоч трохи свiтла. За його кольором пробуєш угадати, яка зараз пора доби й чи це свiтло проходить крiзь вiкно – якщо тут є вiкно – чи воно штучне. Потiм приходять галюцинацiї.

– Нi, нам потрiбна життєва iсторiя, I warn you. Яке життя в червонiй зонi? Розповiдай так, щоб у зеленiй зонi було зрозумiло. Ти жив i там, i там. Арник з R-зони не зможе розповiсти так, щоб менi, жирiку з green-зони, було цiкаво. Арник не має освiти, щоб розповiсти. Не має точок дотику з жирiком. А жирiки, що опускаються i падають в R-зону, губляться там назавжди, – мiстер Ворнер припинив гупати.

Вiн що, завжди це носить у кишенi?

Коли приходять галюцинацiї, намагаєшся вiдволiктися на вiдчуття тiла. Сподiваєшся, вони справжнi: зводить живiт вiд голоду, пересохло в ротi вiд спраги. Навiть бiль у зв'язаних руках. Це справжнє. Бо галюцинацiї стають спогадами. Ти їх женеш. Концентруєшся на тут i тепер. Металевий присмак кровi на розпухлих яснах. Намацав язиком дiрку, де останнiм ударом вибили пломбу. Знайшов i пломбу. За смаком схоже на вапно, яке в дитинствi відколупував вiд стiн. У дитинствi стiни були просто стiни, ними тiльки починали дiлити зони, та й то в iнших країнах. А ти мiг iти, куди хочеш. Перший спогад тягне за собою решту спогадiв.

– Тож i нам пощастило, i тобi. I тобi, Тонi, I warn you. Рiдко ворог свободи сам отак приходить на КПП з червоної зони, – мiстер Ворнер м'яко засмiявся. – Це так наївно, що й не назвеш це дурним. Але тобi пощастило. Така iсторiя й такi задатки! Мен! Ти ж був журналiстом, умiєш писати. Кожен журналiст мрiє стати письменником, правильно? То давай. Такий шанс, – мiстер Ворнер нiби плескає мене голосом по плечу.

I знову: гуп, гуп. Може, це частина спортивного iмiджу.

Коли ти сам, почуттiв тiла не вистачає назавжди – так чи iнакше, спогади повертаються, i думки заводять не туди, куди потрiбно, нi, нi, не треба, так, так, досить, господибожемiй, так! Аби лише цей мiшок зняли. Щоб тiльки були зовнiшнi подразники. Як був, так i лишився боягузом. Я досi хочу жити, попри все, я досi хочу жити й зберегти подобу психiчного здоров'я.

Йому сказали, що я згоден. Вiн знову прийшов у камеру.

– Приємно познайомитись, нарештi. Ти зараз не такий симпатичний, як я бачив на фото й вiдео. Але нiчого, оклигаєш. Ми про це подбаємо. Пiдписуй. У нас усе чесно, – сказав мiстер Ворнер. – Ти свiй профiт отримаєш.

Тепер не тiльки голос, я нарештi його бачу. Пiдтягнута фiгура. Йому рокiв сорок, але шкiра на лобi та щоках гладенька, як у десятилiтнього. Дуже засмаглий. Пшеничне волосся зачесане назад, воно трохи свiтлiше за обличчя. Калiфорнiйська усмiшка, вiдбiленi зуби. Вiн у бiлоснiжнiй футболцi з комiрцем.

I так, я вгадав. Вiн гупає об пiдлогу камери яскраво-жовтим тенiсним м'ячиком.

Як приємно, коли з зап'ясткiв зняли пластикову стрiчку. Я покрутив кулаками, щоб розiм'яти затерплi руки. Передi мною переносний столик, на ньому контракт. Спершу стилус iз брязкотом випав на пiдлогу з пальцiв, у яких не вiдновився кровообiг, але з другої спроби я пiдписав.

– Sh-sh-shit! – зашипiв мiстер Ворнер.

Вiн влучив м'ячиком у пляму моєї напiвзагуслої кровi на пiдлозi камери, м'ячик вiдскочив йому в руку, й тепер вiн дивиться на свою долоню з огидою.

– Окей, – сказав вiн, не пiднявши погляд на мене, – тобi дадуть можливiсть працювати. Тепер ти наш asset. Цінність.

Мiстер Ворнер пошукав поглядом, об що витерти руку, не знайшов, розвернувся й вийшов iз камери.


R-01

Того разу в батька не знайшлося жарту. Вiн узяв мене пiд руку й мовчки, з силою потягнув у темряву бiчної вулички.

Я послизнувся на мокрiй брукiвцi, але батько мiцно схопив мене за бiцепс i не дав упасти. Боляче. Я вiдчув кожен батькiв палець окремо, з такою силою вiн тиснув.

Здається, то була Госпiтальна, бо пам'ятаю, що ми пiшли з площi Вiрменський Ринок донизу. В каньйон. Забудову в центрi Кей-Пi Сiтi для туристiв залишили середньовiчну, тож вулички вузькi та кривi. У темрявi, на мокрому камiннi стiн i чорнiй брукiвцi вiдблискувало тьмяно-жовте свiтло лiхтарiв. Лiхтарi свiтили слабко, їх було мало, деякi розбитi. Туристам розповiдали, нiбито це червона зона. Звiсно, це була зелена зона, замаскована пiд червону з комерцiйною метою. Й вона перебувала пiд потужною охороною блеквотерiв – найманцiв iз приватних корпорацiй, якi поєднують функцiї армiї та полiцiї. Нiхто й не згадував, чому блеквотери так називалися. Iм'я стало дженериком.

Батько тодi не втратив голову. Вiн розумiв, що швидка допомога приїде по блеквотера вiд Новопланiвського мосту – тому повiв мене вниз, у каньйон.

Я жодного разу не озирнувся. Ступор, жодних думок. Пам'ятаю лише кам'янi стiни, чорну дорогу, а потiм рипiння гравiю пiд ногами, внизу в каньйонi. Дощ припинив накрапати.

Лише ввiйшовши в ритм ходи, я вiдчув, як сильно тремтить батькова рука, якою вiн мене стискає за праве плече. Його трусило.

Я усвiдомив, що в лiвiй руцi досi тримаю той металевий прут, i вiдкинув його в траву. Не хотiв дивитися, чи є на його кiнцi кров. Дорога внизу каньйону була ґрунтова, будинки по вулицi Руськiй давно покинутi. Посилювало iлюзiю червоної зони для тих, хто там не бував.

– А де бабуся? – запитав я.

– Що? А. Пiшла.

– Її знайдуть.

– Оштрафують за недозволену торгiвлю i все. Вона бiльше нiчого не зробила.

I аж тепер моє онiмiння змило. Я вiдчув, як тремтить нижня губа:

– Я не хотiв. Тату. Так тупо, тату. Я просто хотiв у туалет. Просто щоб швидше. Я не хотiв, – мiй голос зiрвався.

Я притулив лiву руку до голови, вiдчув шкiрою лоба шорсткiсть i подивився на долоню. На нiй була iржа вiд тiєї залiзної арматурини.

– Тихо, тихо. Я знаю, – ми зупинились, i батько обiйняв мене.

Його голос, коли вiн казав оце «тихо, тихо», зривався. Вiн притулився щокою до мого плеча, я подивився зверху на стрижене «їжачком» сиве волосся. Я нiколи не бачив, щоб батько плакав. Навiть коли Пола, мого старшого брата, забирали до психушки.

– Ну, ходiмо, ходiмо, – сказав батько. – Треба йти.

– Я просто хотiв у туалет, – повторив я.

Тепер, коли я про це згадав, захотiлося знов, i я сходив пiд дерев'яний паркан покинутої хатини. Довелося витерти лiву долоню вiд iржi об шершаву штанину джинсiв. У просвіті мiж хмар з'явився майже повний мiсяць. Стара вишня без листя вiдкидала на стiну порожнього будинку павутиння тiнi. Вiкна без шибок чорнiли на жовто-сiрому тлi стiни. Було холодно. Навiть як на початок квiтня. Вербна недiля, дев'яте число. Якби не ця Вербна недiля – не було б i бабусi, й решти. Ну що вона там робила о десятiй вечора? Яка верба, якi котики?

– Куди? – я витер руки ззаду об джинси. – Куди йти? – почув, що нию, але вже не мiг змiнити тон. – Вони знають, хто ми, й зараз прийдуть додому. А як не знають, то вранцi подивляться записи камер стеження. Коли той блеквотер не повернеться зi змiни.

– Нi, Тонi. Не додому, – батько говорив так тихо, що я замовк i в мiсячному свiтлi спробував читати по губах. – До стiни.

– Навiщо?

– В червону зону. Там тебе не шукатимуть.

– Мене? – я знову вiдчув холод, згорбився й обiйняв себе за плечi. – А ти?

– Антончику, – тато опустив голову. – Мама не переживе, якщо ми обоє зникнемо. У неї й так буде iнфаркт, якщо блеквотери прийдуть швидше, нiж я поясню їй, що сталося.

– Мене? В червонiй зонi? – я уявив дванадцятиметрову стiну, якою бачив її з боку зеленої зони. Сiрий бетон, кiльця металевої рiжучої стрiчки по верху, будки з озброєними блеквотерами.

– Я знаю, Тонi, я знаю, – батько говорив швидко i пошепки, не дивлячись менi в очi. – Але я тут потрiбний. У мене бiльше шансiв, я ж тiльки свiдок. I зможу тебе витягти. Ми знайдемо доброго адвоката.

Вiн знов узяв мене пiд руку i м'яко потягнув вулицею. Пiд ногами шарудiв гравiй.

У дитинствi ми, мiсцевi хлопцi, стiбалися з туристiв, якi приїздили до Кей-Пi Сiтi, сприймаючи легенду про мiсто в червонiй зонi за чисту монету. Тодi фiзичної розподiльчої стiни в мiстi не було – лише структурна, як i пiвстолiття тому: the poor stay poor, the rich get richer. Туристи в Кей-Пi нагадували малолiток, якi прийшли у вiдомий гей-клуб подивитися, як виглядають геї, i от малолiтки витрiщаються однi на одних i кожен думає, що всi навколо – геї. Кей-Пi було заповнене перевдягненими жирiками. Часом ми, що тут виросли, влаштовували для них сценки. Звичайно, не розповiдали правду. Нашi батьки втратили б роботу, якби туристи перестали їздити до мiста Кей-Пi. Мiй тато, наприклад, втратив би свою кафешку, стилiзовану пiд портову випивайку, хоча порту в мiстi серед континентальної плити нiколи не було. Зате туристи водилися вiддавна, ще й до того, як мiсцевий гурт ZiQ скоротив назву мiста до двох лiтер, i скорочення прижилося.

З туристiв я смiявся, але у справжнiй червонiй зонi теж нiколи не був. Зараз батько тягнув мене туди. I я, хоч не хотiв цього визнати, розумiв, що вибору нема. Й вiд цього ставало ще холоднiше. Я знав, що там навiть нема блеквотерiв. Хаос, право сили, жодного закону й порядку. Звiсно, як i всi, я блеквотерiв ненавидiв. Але уявляв собi життя без них – i хололо в животi.

– А чо' ти думаєш, що в ред-зонi мене не шукатимуть?

– Дорого. Дорожче за життя того блеквотера.

Я не мав що на те вiдповiсти.

– Куди ми йдемо?

– До пiвнiчного КПП. Поїдеш у REE-17. Вона найбiльша, там найлегше протягти.

– Ти знаєш?

– Чув.

Я промовчав.

А я ж донедавна працював у GEE-17. Це сiмнадцята зелена зона у схiднiй Європi, Green Eastern Europe-17. Колишнiй центр колишньої столицi, плюс житловi зеленi зони по околицях, за окремими стiнами й пiд охороною блеквотерiв. Умгу, цiкаво буде повернутись у сiмнадцятку, але червону. Red Eastern Europe, REE-17. Обов'язково пiду як турист, подивлюся на ту саму стiну з iншого боку. Я скривив рота у подобi посмiшки. Колись читав, що сарказм – захисна реакцiя, коли для гумору бракує доброти, а для iронiї – настрою.

Схоже, батько гарячково думав вiд тiєї митi, як я вдарив блеквотера:

– Йдемо повiльно. Спробуємо перетнути вулицю Корiатовичiв, коли мiсяць сховається за хмарами. Якщо треба – почекаємо. Не панiкуємо. Думаю, вони не дивляться вiдео постiйно. Тiльки коли блеквотер не вийде на зв'язок – вiдстежать його за чiпом до кiнця. Тодi ж вiдстежать i нас – але це може бути аж пiд ранок. Не поспiшаємо.

– А коли вийду за КПП, то що?

Батько говорив уже по-дiловому:

– Скидаєш усi гаджети, всi до єдиного. Точно пригадай, щоб усi. А я дзвоню й викликаю тому блеквотеру швидку допомогу. Це буде на нашу користь у судi. Ти не переживай, – сказав вiн м'якше. – Ми тебе витягнемо. Вiзьмемо адвоката…

– За якi?..

– Знайдемо, – вiдрiзав батько. – Всi шанси нашi. Я його не бив. Вiн перший ударив спершу ту бабу з вербою, потiм мене. Ти захищав мене, родича. На камерах стеження все буде видно. Нас виправдають. Тебе. Ти тiльки не бiйся. I протягни. Три чвертi людства – чи скiльки там? – живуть у червоних зонах. I нiчого.

– Ну, як нiчого, – я знову скривив губи в саркастичнiй гримасi. Й вiдповiв на його запитання: – Вже вiсiмдесят сiм вiдсоткiв. I число зростає.

– Тим бiльше! – батько наче зрадiв цьому. – Якось живуть. А ти повернешся, скiльки там того суду.

– Рiк чи два.

Вiн промовчав.

Ми перейшли старою дамбою через рiчку Смотрич i пiднялися по той бiк каньйону старовинними напiврозваленими сходами. Сходи ще сталiнськi – їм понад сто рокiв. Бетон розкришився, треба було йти обережно, намацуючи ногою кожну сходинку. Мiсцями плити обвалились, i тепер пiд ногою зяяла абсолютна чорнота. Стiна каньйону, за яку доводилося притримуватись для рiвноваги, була вогка й слизька.

Ми не чекали, поки хмари знов закриють мiсяць, i перейшли вулицю Корiатовичiв пiд його жовтим свiтлом. Було порожньо й тихо. Напевно, блеквотери ще не знають. Ми зайшли в неосвiтлений парк, щоб обiйти їхню базу на вулицi Шевченка, потiм батько повiв мене праворуч вулицею Пушкiна. Чи, може, то була Червоноармiйська. Пiсля побудови навколо центру та старого мiста в Кей-Пi Сiтi роздiльної стiни тут багато що змiнилось. Я приїжджав додому рiдко, й тепер не все впiзнавав. I зараз довiрився батьковi.

Я хотiв отак iти й iти разом iз ним, i щоб ми нiколи не дiйшли до КПП. А досi вважав себе таким дорослим. Аякже. З вiсiмнадцяти рокiв працював на копi-агентства, спершу перекладачем з глобал iнглiш, глiнгу, а тепер i журналiстом. Самостiйний. Чудова вiдкривалася кар'єра. Якби не ця баба з її пророщеними вдома котиками у Вербну недiлю! Ну чого вона не пiшла до себе в червону зону вчасно, коли закiнчувалась вiза? Я побув би з батьками тиждень або два, повернувся б до GEE-17 i знайшов би нову роботу. Нехай мене звiльнили за ту статтю, але ж я маю такий досвiд! Устиг побувати репортером вiд копi-агентства у вiсiмнадцяти рiзних мiстах i в семи рiзних країнах. Справжнiй globe-trotter, ага. Знову глiнг у голову лiзе. Як то по-нашому, по-старому? Пройдисвiт?

Ага. Тiльки то все були зеленi зони. Всi вони були безпечнi, всi пiд охороною блеквотерiв iз кулеметами на блокпостах дванадцятиметрових стiн. Там можна без батька. А тепер я не хочу, щоб ця коротка вулиця закiнчувалася, бо в кiнцi її – КПП, а за ним – червона зона. I я хочу, щоб батько йшов повiльнiше, куди вiн так поспiшає? Я подивився на нього в профiль. Гострий кадик, худе обличчя, проте шкiра пiд пiдборiддям обвисла. Навiть при слабкому свiтлi видно зморшки, що радiально розходяться вiд зовнiшнiх кутикiв очей. Батько так любить смiятися. Не сьогоднi. Два-три днi неголений, коротке свiтло-сиве волосся. Вони з мамою ще замолоду любили стригтись однаково, щоб бути бiльш подiбними.

х сприймали за брата й сестру, батькiв це розважало, й тепер мама теж стрижена пiд їжачка. Мама. Я з нею так i не попрощався, i коли… не треба. Дзвонити, зараз? Нi, не треба про це думати. Не зараз. Не зараз. Не треба.

Я прокашлявся й насупився, щоб напружити м'язи навколо очей. Це допомагає.

Тато мовчки дивився вперед, ми вже були неподалiк КПП.

Коли ми вийшли з вузької вулички й переходили широкий проспект бiля приватної клiнiки, порив вiтру прошив крiзь одяг i змусив втягти голову в плечi. Холодне повiтря встигло потрапити за комiр, мене пройняв дрож. Мiсяць закрило хмарою, стало темнiше. Батько пiдняв голову й обернувся праворуч i назад – у бiк, звiдки дуло.

– Буде дощ.

Густi верби, ще без листя й без котикiв, затуляли свiтло, яке могло падати з верхнiх поверхiв дев'ятиповерхiвок. Лише попереду мигтiв червоним, синiм i електрично-жовтим банкомат, запрошуючи серед ночi.

– На КПП не метушися, – тато заговорив швидко й по-дiловому, так було легше. – Блеквотери не здивуються. Мiсцевi взяли за звичку ходити в червону зону на нiч. Правда, групами.

– За яким?..

– Там деякi речi дешевшi, – хмикнув тато. – А вiза з зеленої в червону не потрiбна, все просто, – вiн зробив паузу. – Антоне. Не переживай за блякiв. Побачать, що боїшся – подумають, просто боїшся ред-зони. Ти пройдеш.

Банкомат блимав i забарвлював нас у тьмянi синюшний, жовтуватий, червоний кольори. Привертав увагу, як мiг. Добре хоч заборонили звукову рекламу вночi.

– Давай спершу я, потiм ти, – сказав тато. – I свою картку по той бiк викинеш разом iз гаджетами. Все одно твiй рахунок заблокують. А в картцi теж чiп, можуть вiдстежити.

Вiн зняв тридцять нових доларiв. Я – слiдом, стiльки ж. Картка ще не заблокована. З нас узяли десять вiдсоткiв так званого екоподатку, за переведення грошей у паперову форму. Всi розумiють, що цi вiдсотки не йдуть на екологiю, а стримують арникiв вiд знiмання готiвки.

– Шкода, що так мало матимеш, – зiтхнув тато.

Недавно знову зменшили лiмiт. Я лише два мiсяцi тому писав про це статтю. Забагато грошей опиняється в червонiй зонi й переходить до злочинцiв або в тiнь. Щоб зняти бiльше за лiмiт – потрiбно прийти в банк i пояснити, навiщо. Краще хай добросовiснi працiвники, якi мають щоденнi робочi вiзи в зеленi зони, витрачають грошi тут-таки в санкцiонованих магазинах просто з картки. Магазини будують неподалiк вiд КПП. У зеленiй зонi готiвка не потрiбна, банкомати – хiба для арникiв. У грiн-зонi купуєш товари чи послуги – грошi знiмаються автоматично. А от у червонiй – переважно готiвка, що просочується з зеленої. I це небезпечно, стверджують банкiри. На готiвку накладають руку терористи, злодiї, шахраї. Краще вберегти чесно заробленi грошi працiвникiв, якi мають робочi вiзи в зелену зону, на картках. Тепер ця добродiйнiсть банкiв мала вплив i на мене.

– Постарайся розтягнути, що є, – сказав батько. – Прислати тобi не зможемо.

– Давай вiдiйдемо з-пiд цього дурного банкомата. Нав'язливо блимає.

Ми стали за товсту стару вербу. Я глянув у бiк КПП. Коробка зi скла й металу, блякле бiле свiтло всерединi. Приросла до сiрого бетону. Верх дванадцятиметрової стiни зливався з синьо-чорним небом.

– Павлик придумає, як iз тобою контактувати так, щоб тебе не видати, – промовив тато.

Я мовчав. Батько сказав:

– Будемо наполягати, що це блеквотер накинувся на бабцю, а потiм на мене, а ти захищав родича.

– Угу.

– Вибач, Антончику. Це все через мене.

Батько обiйняв мене й пiшов. Я чув його швидкi кроки за спиною. Я не озирнувся. Пiшов до КПП.

Шкода, що я кинув курити. Я подумав про це вперше за пiвтора року.

Блеквотерiв було двоє, одному рокiв тридцять п'ять, чорнявий, хвилясте волосся. Красунчик. Iншому вiд п'ятдесяти до шiстдесяти, тримається пiдтягнуто, волосся майже бiле, зачесане вгору. Обоє в чорнiй формi, поклали перед себе на сiрий пластиковий стiл каски з затемненим склом.

– О, – сказав старший молодшому, вiдриваючись вiд екрану гаджета. – Ще одного несе.

Я подав документ.

– Зелена карта? – пiдняв брови молодший. – Екстриму захотiлось?

– Ага, – буркнув я.

– Користуйся гандонами, – буркнув старший, i молодший засмiявся.

Я вищирив зуби.

– Давай через рамку.

Я виклав усе, пройшов крiзь металодетектор. Чорнявий провiв моїм ай-дi через слот. Машина пискнула. Серце завмерло.

– Чого став? Шуруй, – чорнявий показав на пластиковий пiддон, де лежали мої речi. Я згрiб їх по кишенях i рушив до виходу.

– Ей! – сивий помахав моїм ай-дi.

Я повернувся, щоб забрати картку, а сивий нахилив голову, щоб зазирнути менi в очi. Тодi повернувся до напарника:

– Вже пiд кайфом.

Чорнявий заговорив зi мною, як iз дауном, ледь не по складах:

– Чу-ува-ак! О-обере-ежно тре-еба! I наступного разу сам не ходи! – потiм махнув рукою вiд себе: – А зрештою, справа твоя. Все, давай, давай, до побачення.

Дверi в бiк червоної зони вiдчинялися тiльки зсередини. Я обома руками натис на ручку – широку горизонтальну планку. Клацнуло, i я ступив у пiтьму.


R-02

Зробив кiлька крокiв – i вліз у калюжу рiдкої грязюки. Відразу мокрий холод у правій туфлі.

– Ф-фак.

Я спробував перескочити калюжу, але лiва нога послизнулась, я ледь не впав спиною назад, розтягнувся, скiльки мiг, i тут-таки вiдчув бiль у сухожиллях мiж ногами.

Менi здалося, що хтось у темрявi захихотiв. Я швидко пiшов далi, до силуетiв одноповерхових будинкiв, i обернувся назад.

Стiна з цього боку, наскiльки я мiг бачити, мала iнший вигляд. З боку зеленої зони вона сiра й гладка, мiсцями навiть iз графiтi. А тут були масивнi металевi дверi КПП, з яких я щойно вийшов, а навколо з бетону стирчали металевi шпицi з накрученою на них рiжучою стрiчкою.

Бiльше в пiтьмi я не бачив. Треба було йти. Я обернувся. Будинки, мiж якими я опинився, стояли нерiвним рядком, але подоба вулицi збереглась. Одноповерховi хати. Вуличного освiтлення нема, лише в окремих вiкнах слабко свiтиться. Мiсцями блимає, наче вiдкритий вогонь. Може, це i є вiдкритий вогонь.

Мої м'язи напружилися, коли я пiшов між будинки. Так i чекав, що мене враз пограбують, уб'ють i поглумляться над тiлом. У першiй хатi по праву руку були вибиті шибки. Здається, там нiхто не жив. Дах покошений, черепиця мiсцями провалилась і зяяла чорними дірами. Я не одразу зрозумiв, що квартали, в якi заходжу – це i є знаменитi слами. Досi, коли чув це слово чи тим паче його вiдповiдники – трущоби, нетрi – в уявi виникали неосяжнi мiськi джунглi. А виявилося, що кварталу низькоякiсного житла зовсiм не обов'язково бути великим, щоб бути сламом.

– Ей, ти! – почув я лiворуч й ледь не пiдстрибнув.

У темрявi засмiялись, i хтось тихо сказав:

– Жирiк.

– Закурити не буде? – озвався перший, дзвiнкий голос. Його власниковi було не бiльше п'ятнадцяти.

– Н-не курю, – я швидко пройшов уперед.

– А якщо знайду? – сказав менi в спину дзвiнкий голос.

Я прискорив крок. Менi вслiд знущально засмiялися.

– Третя хата вiд моста! – крикнув дзвiнкий голос.

Я не обертався й не сповiльнював ходи, аж поки вулиця не зробила поворот. Здається, будинки тяглися тiльки в один-два ряди з кожного боку, бо мiж ними я часом бачив повну чорноту. Мабуть, поле.

Серце перестало калатати, i я усвiдомив, що морщу нiс. Це був запах давно немитих людських тiл, непраного одягу. Я звiдкись пам'ятав його. Мабуть, з дитинства. В зеленiй зонi такого не допускають.

Пiд ногами хлюпала холодна юшка. Вона додавала свого гнилiсного запаху, але вiн був не такий гидкий, як людський.

Я озирнувся, притулився до якоїсь стiни спиною, щоб бачити в обидва боки, i зняв праву туфлю. Це мiське взуття з зеленої зони тут не годилося. Я перевернув туфлю, щоб вилити юшку, а тодi спробував вигребти болото пальцями. Гидко. Тепер щось таке буде постiйно? Краще б одразу в тюрму. Розумiю, чому майже нiхто не тiкає в червону зону.

Я витер пальцi об стiну, на яку спирався. Стiна була шорстка. Надягнув мокру туфлю. В нiй плямкало при кожному кроці.

Очi призвичаїлись до слабкого свiтла з вiконець. Здається, отвори були затягнутi полiетиленом. Будинки сламу були старi. Халупи. Тут i там з-пiд облiзлого шару вапна визирали дошки, сiно i якась труха. Мiж справжнiми хатами тулилися добудови з фанери й шиферу.

I бiля будiвель вгадувалися люди. Я радше вiдчував їх, нiж бачив. Тихий гомiн, хлюпання, плямкання й недобрий смiх. Коли я проходив, вони обривали розмову й мовчки стежили за мною. Потiм знову починали тихо говорити й чимось хлюпати.

Я шукав смiтник. Урну чи бак. Нiчого схожого не знаходив. Просто посеред холодної юшки валялися пластиковi пакети, уламки шиферу, обгортки вiд їжi. Мiсцями смiття лежало втоптаними в болото купами. На одну з таких я i скинув усi свої гаджети. Порпався в усiх кишенях, щоб не залишити й найменшого.

Завагався, що робити з ай-дi. Батько не сказав, чи потрiбен iдентифiкацiйний документ у червонiй зонi, та й навряд чи знав. Де-де, а в документi точно є чiп, який так просто не дiстанеш.

Я втупився у своє усмiхнене обличчя на пластику. Потiм узявся пальцями за краї картки, згинаючи й розгинаючи її, поки не зламав навпiл. Тодi кожну з половинок – навпiл. Потiм кожну з четвертинок. Далi розламати не мiг, пучки пальцiв болiли, стискаючи краї пластику. Я зсипав уламки з долонi на землю, вiдчуваючи, як вiд низу живота до горла пiднiмається холодна порожнеча.

Менi не дали насолодитися стражданням. Я рвучко повернув голову лiворуч. До мене йшло троє людей. Я нахилився до купи смiття, витяг звідти пiвцеглини й пiдняв у руцi так, щоб вони побачили.

– Ти йобу дався? – сказав той, що йшов першим.

Я вiдступав, тримаючи цеглину на виду й намагаючись при цьому зберегти гiднiсть.

Всi троє були старі.

– Тiкаєш? – вишкiрився той, що йшов першим.

Вiн був iще й маленький та худий. I здається, у нього не було зубiв.

Тим часом двоє iнших присiли й почали порпатись у купi, на яку я щойно викидав усi гаджети:

– Ого! – просипiв один iз двох, піднімаючи мій ай-бокс. Чоловік був довготелесий, з худими кiнцiвками, в пошарпаних брюках iз дiркою на правому колiнi. – Багатий жирiк, багатий.

– Був, – захихотiв iнший. У цього обличчя було покоцане, а пiвлоба займала велика темна пляма, наче вiд опiку.

– Що там було ще? – запитав перший, дрiбний. – Щоб ми знали, що шукати.

– Тобi все одно бiльше не треба, – просипiв довготелесий, що знайшов ай-бокс.

Я обiйшов їх так, щоб не повертатися спиною.

– До побачення, пане! – припiдняв рукою уявного капелюха маленький дiдусь. Вiн вiдкопилив верхню губу над беззубими яснами. – Дякуємо вам! Вип'ємо сьогоднi за ваше здоров'ячко!

Двоє iнших тихо засмiялися. Вони вже вiдвернулись i звичними рухами длубались у смiттi, шукаючи, що я викинув.

Я вiдчув, що мої губи мiцно стисненi й витягнулися вперед, а пiдборiддя тремтить. Ну от, знову починаю себе жалiти. Я намагався переконати себе, що дев'ять людей iз десяти живуть у червоних зонах, але це не допомагало. Зразу згадувалися цифри про тривалiсть життя, на дев'ятнадцять рокiв меншу, нiж у green-зонах. Про епiдемiї цiлком вилiковних хвороб, як СНIД i туберкульоз. Але ж це рагулi, казав я собi. Арники. Вони самi виннi. Вони колються, вони бухають – от i мають. Я не такий, як цi рагулi. Я наполегливий, працьовитий, освiчений, я всього у життi досяг сам – і нехай зараз у мене тимчасовi трабли, я виб'юся назад у G-зону. Згадалось, як по Discovery розповiдали, що бiльшiсть арникiв мрiють вибитись у G-зону й шукають усiх можливих способiв для цього – чесних i не дуже чесних. Як там арники це називають, казали в передачi? Знайти точку G.

Я перейшов мiстком через невеликий шумний потiк. По його схилах теж набудовані халупи, й у свiтлi з їхнiх вiкон я побачив, що береги всiянi смiттям. Якi ж цi арники все-таки… Живуть у власному гiвнi, не можуть органiзувати елементарний ресайклинг. Рагулi. I це менi серед них бозна-скiльки жити?

– Сонечко, ти до нас? – хрипкий жiночий голос.

Я здригнувся вiд несподiванки.

Вона сидiла пiд стiною й уже встала до мене.

– Два долари. Сонечко, тiльки два нових долари. Це всього двiстi старих! Не те що у вас у G-зонi. Ге? – вона йшла в мiй бiк, стара, масивна жiнка з товстими стегнами, у яскравому шматтi.

Я позадкував i пiдняв руку. Виявляється, я досi стискав тi пiвцеглини.

– Ти що, дебiл?

– Б-будь ласка, – сказав я, задкуючи, й почув, який у мене гидко плаксивий голос.

– Чи педик?

Я кинув цеглину на купу смiття й пiшов геть.

– Педрила! – крикнула вона менi вслiд.

Я не озирнувся, тiльки прискорив ходу. Її хрипкий голос лунав знущально:

– Ей! Не туди йдеш! Мамина спiдниця в iнший бiк! За КПП!

Так, правду я чув. Тут у червонiй зонi кожен проти кожного, всi агресивнi, нiхто нiкому не допоможе. Беззаконня й вiйна всiх проти всiх. I це за них мiй братик Пол пробує боротися? Та вiн їх нiколи не бачив у природному середовищi, вони для нього – абстрактнi жертви. Жертви кого? Наших батькiв-жирiкiв, якi трусяться над своїм кафе, а тепер, коли треба платити за адвоката, й самi можуть вилетiти в червону зону назавжди?

Коли нарештi закiнчаться цi слами? Чого вони розтягнулись уздовж однiєї вулицi? Я старався чимшвидше проминути їх, бо десь там iшла стара дорога на REE-17.

Iз хмар, якi затягли все небо, закрапало. Спершу я намагався не зважати, але дощ посилювався. В ногах у мене хлюпало давно, тепер ще й одяг промок. Я спробував пiти швидше, щоб не мерзнути, але зрештою змушений був стати попiд якоюсь стiною. Сперся об неї й вiдчув, що спина мокра. Холодно й гидко.

Я зiщулився i стояв так, щоб невеликий дашок захищав бодай мою голову. Жалiв себе, тепер навiть не намагаючись цьому протистояти. У горлi свербiло. Завтра буду кашляти. Я обiйняв себе за плечi, але все одно ледь стримував тремтiння. Цiкаво, скiльки ще до ранку? Та й що вранцi?

Здається, я задрiмав стоячи. Повз мою ногу щось шаснуло, i я скрикнув. Побачив, як через мокру дорогу до протилежної стiни метнулося щось сiре i хвостате. Щур! Я тупнув ногою в його бiк. Тварина сховалася.

Лiворуч вiдчинися дверi. У свiтлi, що йшло зсередини халупи, я побачив зморшкувате худе обличчя. Чоловiк – йому було рокiв шiстдесят – примружив очi, щоб роздивитися мене в темрявi. Зараз прожене, подумав я.

– Заходьте, – сказав вiн.

I зник усерединi, залишивши дверi вiдчиненими. Я зiщулився, щоб за комiр не натекла вода з даху, i пройшов усередину.

Спертий запах людського тiла. Дерев'янi стiни з грубих дощок – краще не торкатися, щоб не загнати скалку. На стiнах висять iкони Iсуса та Божої Матерi у вишитих рушниках.

В одному мiсцi на пiдлозi металеве вiдро, в iншому – пластиковий тазик, у них крізь дах скапує вода.

По центру кiмнати на довгому дротi звисає зi стелi лампа зi склом, але не електрична. Всерединi горить живий вогонь. Здається, це гасова, я в музеї колись таку бачив.

Пiсля темряви вулицi при цьому свiтлi менi було видно старi кушетки та дивани з обдертою обшивкою. Всi були зайнятi. Двоє дiтей, дiвчинка приблизно семи й хлопчик десяти рокiв, спали поруч на однiй кушетцi. У двох кутках – здоровенний мужик, спиною до кiмнати, та баба пiд купою ковдр. Баба без упину глухо кашляла.

Худий згорблений дiд, який мене запросив, мовчки дiстав ковдри й показав менi мiсце на пiдлозi. Я не зрозумiв. Вiн крекнув i нахилився, щоб менi постелити.

– Дякую вам, – прошепотiв я.

Дід мовчки кивнув й полiз пiд ковдри до баби, що продовжувала кашляти.

– Спи, спи, – сказав їй дiд. Але баба не спала.

Я роззувся, лiг на ковдру на пiдлозi й пiд покривалом скинув з себе мокру куртку та штани. Все одно було мокро. А ще твердо. Я згорнувся калачиком i спробував зiгрiтися.

Як це буває, коли затиснешся, я трохи збудився, просто вiд механiчного подразнення. Я згадав, що два тижнi не був iз жiнкою. Вiд тiєї гидкої сварки з Нiною. Але тепер менi не хотiлося нiчого такого, і мабуть, навiть якби я зараз був сам, то не став би й мастурбувати, менi хотiлося людського тепла. Жiночого тепла. Але коли я став про це думати, то уявляв не свою тепер уже колишню дiвчину Нiну, а ту маленьку смагляву жiнку, з якою розмовляв на сходах Гостинного двору в останнiй вечiр у GEE-17, пiсля того, як мене звiльнили. Я згадав, як пiдсiв до неї, згадав її мiнiатюрну фiгуру, тихий глибокий смiх у вiдповiдь на мої несмiшнi дотепи, згадав, як вiдчув тепло її долонi, коли вона прощалася. В нiй вiдчувалася тепла впевненiсть, якої менi зараз бракувало. Чи все з нею добре?

Вночi дощ посилився, баба кашляла глухiше. У мене почалася гарячка, я мерз i водночас пiтнiв, i менi снилося, як блеквотер у чорнiй формi, в касцi з закритим обличчям падає, хапаючись рукою за шию, а з-пiд долонi, з-помiж пальцiв проступає кров, вiн хрипить, а я, тiкаючи, загрузаю в рiдкiй багнюцi спершу по кiсточки, далi по колiна, в ногах у мене мокро, навколо стоять три дiди-арники й по-дурному хихочуть, а велетенська, в пiвнеба, бабега в циганському яскравому шматтi показує на мене пальцем i кричить «педрила!», з-пiд нiг у мене з рiдкого болота лiзуть щурi, вони дряпаються вгору по моїх грудях до обличчя, я вiдпихаю їх руками й вiд цього менi стає гаряче, я пiтнiю й вiд поту стає холодно водночас.


R-03

– Слухай, не ххи менi мозок! – видихнув велетень. – Ти, ххть, їдеш, ххах, чи нi? Менi ще двi доби ххздячити до Сiмнашки, ххах.

Водiй замiсть кожного складу, який ковтав, iз силою видихав повiтря.

Вiн вiдчинив дверцята вантажiвки з боку узбiччя й дивився на мене з високої, вкритої шаром засохлого болота кабiни, так що його чорна кучерява голова та вуса були на висотi двох метрiв надi мною. Я мусив вiдступити на кiлька крокiв назад i задерти голову.

– Та сiдай, ххах! Не бiйся, ххти не буду! До жiнки їду!

У перший момент щiльнiсть його силового поля змусила мене шарпнутися назад. Але вiн мав при цьому такий доброзичливий вигляд i так лагiдно усмiхався, що я наважився:

– Але у мене мало грошей, – натякнув я.

Водiй розреготався.

– Нiчого. Приїдемо, ххах, дам тобi ганчiрку, помиєш менi

машину.

Я з сумнiвом оглянув його транспорт. Це була фура з двома причепами, бiльше схожа на старовинний поїзд, нiж на машину. Тягач мав металевi гусеницi ззаду та величезнi колеса спереду. На брудно-оранжевому металевому кузовi мiсцями проступала iржа. Обтягнутi темно-синiм пластиком причепи були вкритi шаром сiрої пилюки.

– Та жартую, ххах, – сказав водiй, побачивши, як я дивлюся на його махину. – Сiдай, ххть, i поїхали. Тiльки свої гiвнодави витри, ххах, об сходинку.

Я обшкріб болото зi щойно куплених ношених черевикiв об нижню залiзну приступку. Щоб залiзти в кабiну, взявся за металевий поручень i пiднявся на кiлька металевих сходинок. Гусениця тягача, через яку я переступив, була залiплена щiльним шаром глини.

– Сильнiше! – сказав водiй, i я вiдчинив дверцята i грюкнув ними ще раз, тепер щосили. – О, це дiло. Поїхали, братику! Ти взагалi куди?

– REE-17.

– Сiмнашка? Я теж, я там живу.

Кабiна тягача затрусилася, коли водiй увiмкнув передачу важелем завдовжки пiвтора метра. Всерединi пахло сигаретним димом i мастилом.

– Я б i не ставав, бо потiм, бачиш, ххух зрушиш iз такою вагою, – пояснив водiй, – але дивлюся – жирiк, думаю, ххть, пропаде тут наххух.

– Так зразу видно?

Вiн посмiхнувся половиною рота.

– А вашi гусеницi хiба не псують дорогу? – перевiв тему я.

– Ще й як, – погодився вiн. – Але ж у нас свiт такий, кожен сам за себе. Ви там у грiн-зонi розлiтались на вертольотах, грошi є, нових дорiг вам не треба, а ми тут у червоних зонах добиваємо старi. На колесах уже й сьогоднi не дуже проїдеш, а скоро й взагалі.

Нам доводилося перекрикувати двигун. Дорога пiшла вгору серпантином, i тягач натужно ревiв.

Водiй здавався велетнем i тепер, коли я сидiв поруч, а не дивився знизу. Якби вiн встав, то на зрiст був би, може, метр дев'яносто п'ять. Не так уже й багато, якби не загальна масивнiсть. У нього була кучма хвилястого чорного волосся, яке взялося легкою сивиною, нiс iз горбинкою та пишнi темнi вуса. Вдягнений у синiй комбiнезон, пiд яким байкова сорочка в сiру та коричневу клiтинку, рукави закачанi по лiкоть. Найбiльше в його зовнiшностi впадали у вiчi потужнi передплiччя та великi долонi.

– Ну, – вивiвши машину на потрiбну швидкiсть, водiй повернув обличчя вiд дороги до мене й усмiхнувся, – вiд чого тiкаєш?

– Ну чого зразу – тiкаю?

– А що? – вiн примружив карi очi.

– Роботу втратив, – я знизав плечима.

– Давно?

– М-м… – я згадав, як омнiкоптер пiдняло й затрусило, коли ми вилiтали з GEE-17. – У день, коли був той вибух на Контрактовiй. Чули?

– Це коли стiну пiдiрвали з боку грiн-зони? Два тижнi тому? Ну, ххзди менi, ххзди. Так швидко в ред-зону не вилiтають.

– Звiдки знаєте? – я насупився.

– Було дiло, – пирхнув собi пiд вуса вiн. – Тебе як звуть?

– Тонi, – я зробив крихiтну паузу, але вирiшив не параноїти, бо вiдстежують не випадковi попутники. – Ципердюк.

– Ципердюк? – гигикнув вiн, тут-таки випростався на сидiннi та з награною серйознiстю простягнув менi ручищу: – Валерiй Цюцюра. Можна Валера.

Нiфiга собi цюцюра, подумав я. Моя рука потонула в його долонi.

– Що в Сiмнашцi робити збираєшся?

Я зiтхнув.

– Ясно, – сказав вiн. – Шукати точку джi. Знаєш, що це означає?

– Угу. Знайти спосiб, щоб пiднятись у G-зону.

– Шариш. До речi, якщо хтось пхатиме носа не у свої справи, як оце я: що робиш, куди їдеш? – можеш казати просто, що шукаєш точку G. Вся ххоххана ред-зона тiльки цим i займається.

Я пiдхопив його iронiчну фамiльярнiсть i запитав:

– А чого ви так дивно говорите?

– Як? – пiдняв брови Валера.

– Ну, отак, ххть, нiби видихаєте, ххах.

– А. Та жiнка, – вiн усмiхнувся з нiжнiстю, яка несподiвано пасувала до великого обличчя, – сказала, тепер у нас дитина, вiдучуйся матюкатись. А так зразу спробуй вiдучитися, ххть.

Валера потягнувся вгору, приспустив сонцезахисний козирок на лобовому склi й дiстав з кишеньки паперовi фотки.

– Диви, Тоха. Правда, красунечка? – вiн розплився в усмiшцi, очi перетворилися на щiлини.

На фото було немовля. Немовля як немовля. Товсте насуплене обличчя.

– Ага, дуже гарна, – сказав я. – Скiльки це їй? Це ж вона?

– Ага, дiвчинка. Оленка. Два мiсяцi, ххть. Ххть, треба припиняти оце ххахх, ххухх, – кiлька разiв, дратуючись на себе, видихнув Валера. – А це Катя, жiнка.

Вiн на кiлька секунд вiдiрвав обидвi руки вiд керма, поки висмикував з-пiд першої фотографiї iншу.

От жiнка справдi була гарна. Довге темне волосся, широкуватi вилицi, великi очi, правильне високе чоло i сильне пiдборiддя.

– Ого!

– Ага, – кивнув Валера. – Я їй тодi казав: ти, мабуть, якась вiдстала, ну навiщо я тобi, менi пiд п'ятдесят, я давно вдiвець, а тобi тiльки двадцять п'ять рокiв, знайдеш собi молодого, красивого. А вона – нi, ти хороша людина, таких мало. Я оце вже два роки досi не вiрю, що менi таке…

– Так, дуже гарна, – сказав я, щоб не запала незручна мовчанка.

Валера й далi видихав замiсть окремих складiв, особливо коли розпалювався, але я майже не звертав уваги. Лише зрiдка мене це смiшило.

Тягач утробно гуркотiв пiд нами. Сидiння, обтягнутi потрiсканим чорним дерматином, дрiбно вiбрували. Я дивився з висоти кiлькох метрiв на розбиту дорогу – радше ґрунтовка, тiльки де-не-де видно залишки асфальту. Назустрiч нам зрiдка траплялися вантажiвки та подiбнi до Валериного тягачi на гусеничному ходу. По узбiччях болото, трава ще не пробилася. За кiлька метрiв вiд дороги в кожен бiк – паркани з колючого дроту, й за ними порожнi чорнi поля. Похмуре сiре небо.

Але я сидiв у цiй кабiнi, й менi вже було не так гидко. Й навiть не так страшно.

– Куриш? – Валера простягнув пачку сигарет.

Я повагався i взяв одну. Сигарета була без фiльтра.

– Взагалi-то я кинув, – зiтхнув я.

– Тут не доживеш, аби померти вiд курiння, – засмiявся Валера.

Вiн прикурив менi, потiм собi. Я закашлявся вiд першої затяжки. Ще й пiсля вчорашнього дощу болiло горло. Менi сподобалась Валерина рацiоналiзацiя. Вчора я мокнув i мерз, потiм спав у вогкому й холодному – що менi тепер одна сигарета?

Пiсля кiлькох затяжок я сидiв очманiлий: давно не курив. Ноги й руки зробилися ватні, у кiнчиках пальцiв поколювало. Я трохи сповз по дерматиновому сидiнню й вiдчув, як липка футболка клеїться до спини, але зараз це було не так неприємно.

– То за що тебе звiльнили, Тоха? – запитав пiсля хвилини мовчання Валера.

– Ну, я журик… – почав я. – Був журиком.

Я вирiшив казати правду, хоч i не всю. Розповiв, як кiлька рокiв працював в одному копi-агентствi. Але кiлька тижнiв тому лихий мене поплутав написати, ну, статтю не статтю, а такий собi опiньйон. Я написав як, за даними Всесвiтньої органiзацiї охорони здоров'я, в REE-17 за минулий рiк 20 тисяч людей померли вiд поганої води. Це було на 4 тисячi бiльше, нiж рiк перед тим i ще на 2 тисячi бiльше, нiж два роки тому. ВООЗ давав данi по всьому свiту, але я взяв саме сусiдню з GEE-17 зону. Географiчна близькiсть. I поруч у статтi я поставив графiк зростання цiн на бутильовану воду. Вони корелювали. Нi, не те щоб менi дуже це болiло – для мене 20 тисяч померлихбули цифрою, не бiльше. Я радше хизувався своїми iнтелектуальними здiбностями: ага, що я розкопав! I без узгодження вивiсив данi у свiй блог на сайтi агентства. Проблема виявилась у тому, що власники нашого агентства i монополiсти на бутильовану воду в довколишнiх зонах – це практично тi самi люди. Мене звiльнили, а за запис у блозi вибачилися перед публiкою як за манiпулятивний.

– Я думав, демократи проти цензури, – пихнув димом Валера.

Я вiдчув у його голосi iронiю.

– Це ж не цензура, – знизав плечима я. – Звичайна корпоративна етика.

Валера промовчав. Ми саме проїздили через невелике поселення – суцільний слам. Валера зменшив швидкiсть i уважно дивився на дорогу, бо на проїжджiй частинi копирсалося багато дiтей iз лопатами. Дiти в гумових чоботах i в заляпаному брудом одязi перекидали напiврiдку грязюку, змiшану з гравiєм, з одного мiсця на iнше.

– А що це вони роблять? – запитав я.

Я пригадав, як онук господарiв хати, де я ночував, вiд цiкавостi ледь не зазирав менi до рота, поки я снiдав хлiбом iз чаєм, якi отримав вiд його баби з дiдом. Хлопчик тодi збрехав менi, що йому тринадцять. Пiзнiше вiн взув гумовi чоботи, взяв бiля дверей лопату й вийшов разом зi мною.

– Вдають, нiби ремонтують дорогу, – сказав Валера. – А водiї вдають, нiби вiрять.

Вiн запхав руку в кишеню, вийняв жменю монет i, прицiлившись, кинув їх на суху дiлянку бiля дороги. Кiлька найближчих дiтлахiв одразу покидали лопати й побiгли збирати грошi.

– Печально це все. Бльхх! Друга половина двадцять першого столiття, а ми помираємо вiд ххйової води, вiд дебiльної кишкової палички. I вiд холери, вiд туберкульозу, вiд СНIДу. Вiд ххдьських вилiковних хвороб. Лише тому, що бiднi. Ти знав, що до 2020-х смертнiсть вiд тюбика, наприклад, падала? Тодi ще лишалися безкоштовнi програми лiкування. А цi дiти, ххть, якi замiсть школи лопатами махають i навiть нормально читати не вмiють? I що їм свiтить у життi?

– Ну, це їхнi батьки виннi, раз не платять їм за школу.

– Ти ж, мабуть, не знаєш, що колись i школи були безкоштовнi? – скривився Валера.

Я так на нього подивився, що вiн криво посмiхнувся у вуса:

– Що, ххть, дивуєшся, що якийсь сраний воділа про таке говорить? – вiн побачив у моїх очах згоду й пояснив: – Я ж теж не завжди жив у червонiй зонi. Колись був, не повiриш, професором, iтiть. Професором соцiальної iсторiї! – вiн пiдняв палець догори. – Ти хоч знаєш, що це таке, журналюго? Школа анналiв, – Валера пiдкреслено протягнув звук «н».

– Ну, були професором, – сказав я. – I що сталося?

Валера насупився:

– Вилетiв, як i ти. Як i доххя народу.

– Давно?

Вiн примружився, пригадуючи й дивлячись на дорогу:

– Моєму Ромi тодi було рокiв десять… Мабуть, оце шiстнадцятий рiк пiшов, як ми в ред-зонi, – вiн посумнiшав, але через кiлька секунд повернувся до мене i жвавiше сказав: – Але, Тоха, не знаю як тепер, а тодi було по-iншому. Тодi ми боролися рiк чи пiвтора, позичали грошi, просили родичiв. А ти скiльки тижнiв як роботу втратив? Два?

Я опустив голову. Менi хотiлося йому довiритися, проте я не мiг отак одразу розповiсти все. Валера пiдморгнув:

– Та забий, я ж не бляк, допитувати не буду.

У тутешнiх червоних зонах блеквотерiв називають виключно бляками. Мабуть, логiчнiше було би блеками, але для мiсцевого населення склад «бля» краще передає ставлення до найманцiв.

– Краще я сам тобi щось розкажу, – сказав Валера. – Знаєш, що то був за вибух у GEE-17?

Я глянув на нього.

– Пробили стiну, щоб винести в ред-зону партiю iзонiазиду, – сказав Валера. – Це не наркотик, це лiки вiд туберкульозу, – додав вiн у вiдповiдь на мiй погляд.

Потiм Валера замовк, чекаючи на мою реакцiю.

Пауза.

– Крадений?

– Нє, ххть, куплений, – вiн раптом роздратувався.

Я подумав, що краще не казати Валерi, як думає бiльшiсть у зеленiй зонi про drug-терористiв i драг-дилерiв. Журналiстiв у гайд-буках учать називати їх саме так. Байдуже, що це вводить в оману, бо глiнгом слово drug означає як наркотики, так i лiки.

Валера озвався знову. Вiн говорив тихо:

– У вас там вважають, що грабувати склади – величезний злочин, а ще бiльший – коли драг-трафiканти пiдривають стiну. А не злочин – добитися монополiї, знищити дешевi дженерики, а тодi на свої захищенi патентами ліки пiдняти цiни до хмар – i хай люди здихають? У вас там у зеленiй зонi нiхто про це не думає?

Я тихо сказав, що тепер я тут, у червонiй зонi. Та й неправда. Дехто в зеленiй зонi про це думає.

Менi здалося, що для Валери це болюча тема. Щоб заспокоїти його та примиритися, я розповiв про Пола. Мiй брат, комп'ютерний гiк, пiсля школи пiшов учитися до блеквотерiв. Хотiв займатися системами стеження та пошуку, щоб боротись iз терористами та ворогами свободи. Пол не розповiдав, що саме вiн там дiзнався. Проте вже через кiлька рокiв вiн хотiв пiти вiд блеквотерiв. Але контракт передбачав велику неустойку, якби Пол його розiрвав. Єдиний спосiб, щоб звiльнитися – за станом здоров'я. Пол був здоровий фiзично, але вiн почав вдавати депресивнi розлади. З розповiдей брата, прикидатися треба було не так уже й сильно. Врештi, за кiлька мiсяцiв, Пол вдав спробу самогубства. Вiн сильно порiзав вени, тiльки розрахував, щоб його встигли знайти. Пiсля того, як порiзав вени, вiн уже не був упевнений, чи хоче, щоб його врятували. Але його таки знайшли в казармi й вiдкачали.

Батькам Пол не розповiдав зайвих деталей.

Грошi за розрив контракту з Пола справдi не взяли. Натомiсть, його на кiлька мiсяцiв вiдправили до психушки. Що було там, вiн не розповiдає й менi. Але колись веселий – тепер вiн мовчазний. Закрився в собi. Пол став програмером i продовжив вивчати системи стеження та пошуку людей. Але тепер iз протилежною метою. Вiн приєднався до якоїсь групи, що бореться з подiлом людства на зеленi та червонi зони.

хня група знаходить i намагається оприлюднювати iнформацiю про те, яку цiну людство платить за стiни. Про злочини блеквотерiв. Правда, вiльну пресу не дуже цiкавить їхня iнформацiя. Кажуть, вона незбалансована.

Нехай Валера знає, що не всi в зелених зонах – це клятi жирiки, котрих нiчого, крiм Успiху, не цiкавить.

Валера дивився на дорогу й курив.

– А ти? – запитав мене вiн.

– А я нiколи про це не думав, – зiзнався я. – Та й зараз, якщо подумати… Цi товаришi Пола – iдеалiсти. Всi ж не можуть жити в зелених зонах, на всiх мiсця не вистачить.

Валера на це не вiдповiв. Ми саме обганяли хирляву вантажiвку, яка ледь рухалась у багнюцi. Йому довелося зосередити увагу, щоб з одного боку не зачепити її гусеницями, а з iншого не зсунутись у канаву.

– Ципердюк, Ципердюк… – пробурмотiв Валера, коли завершив обгiн. – А я думаю, де чув прiзвище?

– Хм?

– Це ж Пол Ципердюк, той що публiчно злив iнфу, як бляки стежили за такою органiзацiєю – «Їжа замiсть бомб»?

– Угу. Знайшов кого захищати. Цю «Їжу замiсть бомб» iще з 2006 року пiдозрюють у тероризмi.

Валера хмикнув, i ми знову якийсь час їхали мовчки. Потiм я не витримав. Я намагався говорити про те, що би нас iз ним примирило. Розповiв, як власники приватних гелiкоптерiв називають тих, хто, як я, досi лiтає в омнiкоптерах. Омнюки. Розповiв, як омнюки бояться, що омнiкоптери скасують. Тодi вони не зможуть перелiтати з житлових зелених зон у робочi. Адже дорiг крiзь червону зону для жирiкiв не лишилося – надто дорого було б їх охороняти. Тож якщо скасують омнiкоптери – тi, хто не має приватних гелiкоптерiв, просто не зможуть заробляти. Не всiм жирiкам живеться солодко, багато хто постiйно труситься – на гранi падiння в червону зону. I я не знав жодного, хто би потiм знайшов точку G й повернувся.

Чому ж я сподiваюся, що повернусь я?

Намагаючись розпитати про червону зону, я натикався на озлоблення Валери. Коли ми проїздили крiзь черговi слами – я запитав, чому будинки туляться бiля дороги. Вiн знов роздратувався й показав на дротяний паркан. На ньому мiсцями висiли таблички «приватна власнiсть». Упродовж 2020-х, сказав Валера, практично всю землю скупили за безцiнь кiлька концернiв. Тепер земля якщо й не використовується – жити на нiй заборонено. Концерни лише наймають скiльки їм треба працiвникiв, часто сезонних. А що не використовують для сiльського господарства – йде на мисливськi угiддя, на гольф-клуби тощо. Вигiднiше здати в оренду вiдразу тисячу гектарiв лiсу одному багатому жирiку, нiж по кiлька соток арникам. Колись були спроби займати землi для поселення. Швидко прилiтало три-чотири гелiкоптера блякiв – i арники не мали шансiв. Села практично вимерли впродовж 2030-х, лишились оцi люди при дорозi, радi, якщо їх наймуть на сезон саджати яблунi навеснi чи збирати врожай восени.

Те, як Валера розповiдав, навело мене на думку розпитувати про червону зону в когось iншого. Мiй редактор в агентствi сказав би, що його розповiдь однобiчна. Незбалансована – був такий професiйний термiн.

Вiн мене про зелену зону не розпитував. Вiн знав. У зеленiй зонi працюють за робочими вiзами багато арникiв. Хоча переважно вiзи дiють лише щодня вiд 8 ранку до 10 вечора, цього досить, щоб арники знали зелену зону значно краще, нiж жирiки – червону. Валера сказав, що подруга його сина, наприклад, кiлька рокiв поспiль поновлює робочу вiзу. Живе вона неподалiк вiд КПП. Зручно.

Я розповiв йому про свiй перший вечiр у червонiй зонi.

– Ага, – сказав Валера, – втратив роботу i перейшов

через КПП серед ночi?

Я проiгнорував це зауваження. Сказав, як вразило, коли мене запросили до хати. Валера хмикнув:

– А ти думав, ми тут усi морлоки, якi пожирають елоїв?

Це я теж проiгнорив, бо не зрозумiв, i розповiв про десятилiтнього веснянкуватого хлопчика, який вранцi вдягав гумовi чоботи, розповiдаючи, що його батьки на заробiтках у Сiмнадцятцi, тому вони з сестрою живуть у дiда з бабою, але хлопчик також працює. Як виявилось, працює – означає бере лопату i йде на дорогу кидати болото й камiння з купи на купу. Хлопчик i порадив менi виходити на дорогу та сподiватися на попутку – так добиралися до REE-17 його батьки. Вiн також показав, де у них продавався вживаний одяг. У сараї шмаття лежало купами у фанерних ящиках, у яких треба було ритись, а кращий одяг був складений на розкладачках, пiд ними стояло i взуття – там я купив замiсть мiських туфель високi черевики на товстiй пiдошвi:

– Оцi, якi ви назвали гiвнодавами, – показав я Валерi.

Менi було гидко, що хтось носив їх до мене, але цього я не сказав. Я згадав, що вчора не мився, й вiд цього теж стало гидко.

На пропозицiю Валери я закурив iще. Знову закашлявся, але бiльше не вставило так, як першого разу. В кабiнi було тепло, пахло мастилом i димом. Тут сидiла симпатична людина й було затишно, я дивився на багнисту дорогу та скособоченi будинки зi старих дощок i шиферу й радiв, що їду в теплi. Заколисувало. Я зсунувся на сидiннi з порепаного дерматину й пiд торохтiння двигуна заснув.

Прокинувся спiтнiлий. Прокинувся вiд того, що ми стояли. Було тихо. Я визирнув у вiкно. Вiд придорожнiх сiро-коричневих сламiв iшов, переступаючи по грязюцi, Валера. Вiн балансував, щоб не послизнутись i не впустити

те, що нiс.

– Тримай, – сказав Валера, всiвшись на своє мiсце.

Вiн подав менi бутерброд iз плавленим сирком i пластикову посудину з кавою.

– Дякую.

– Тоха, ти точно не ховаєшся, правда? Бо зараз буде КПП, перевiрятимуть документи.

– КПП? – я обпiк горло кавою. – Посеред червоної зони?

– Ти не знав?

Я похитав головою.

– Нiчого серйозного. Тут вiза не потрiбна, тiльки документи перевiрять i податок заплатити. Сорок баксiв з носа.

– Чорт.

– От я й питаю.

Вiн завiв тягач i, поки ми їхали, розповiв менi, що робити.


R-04

– Сциш?

– Сцу, – визнав я.

– А ти не сци. Через кiлька хвилин будемо. Слухай, Тоха, – сказав Валера, – я тебе чекатиму пiвгодини за КПП, але коли раптом що… я в зонi не завжди, тож запиши контакти мого сина.

– Я ж повикидав усi гаджети, нема як.

– Макiтро ти грiнзонiвська! – Валера полiз у нагрудну кишеню й дiстав блокнот, – папiр!

Вiн записав контакти олiвцем, вирвав листок i подав менi:

– Рома живе в гуртожитку. Справжнiй гопник, – засмiявся вiн. – Iз городського общежитiя пролетарiату. Може, й тебе там поселить, теж такий будеш.

– Дякую.

– А тепер давай. Пам'ятай, ти тiльки тупо в руки блякам не йди. Самi вони вiд своєї бази в ред-зону по тебе одного не полiзуть. Багато честi.

Валера по дорозi розповiв, що обiйти такий кордон мiж червоними зонами неважко. Вважається, що вони для безпеки – але ясно, що у справжнього злочинця є грошi навiть щоб жити в зеленiй зонi, не кажучи про проїзд мiж червоними. Цi кордони – просто для обмеження мiграцiї. А то б усi поперлися на захiд: багато арникiв вважають, що Захiдна Європа – одна суцiльна зелена зона. Це не так. На Заходi теж є свої червонi та зеленi зони, правда, зелених вiдносно бiльше, нiж тут. Може, в Захiднiй Європi бiльше шансiв знайти точку G. Валера не знав.

А про свою втечу вiд закону я можу в ред-зонi особливо не переживати. Так, у червонiй зонi, як i в зеленiй, понатикано камер стеження, вони ж тепер дешевi, як пiсок. Деякi автоматично розпiзнають обличчя – але це нiчого не означає. Нiхто не буде мене в ред-зонi виловлювати – дорого. Та майже на кожного арника є файл, всiх не повиловлюєш. Той купував краденi драгз, тобто лiки. Iнший збрехав при подачi документiв на вiзу в зелену зону. Третiй спробував пiдробити логотип газованого напою, щоб краще продався саморобний. Бiднiсть – це вже злочин, засмiявся Валера. Ми всi тут у червонiй зонi – злочинцi.

– То я буду бiля їдальнi в пiвкiлометрi вiд КПП, – сказав Валера. – Ну, ти мiй трак упiзнаєш.

Вiн шарпнув пiвтораметровий важiль серед пiдлоги кабiни, тягач затремтiв, збавив швидкiсть. Двигун Валера не вимикав.

– Дякую вам! – сказав я.

Я сподiвався, що ми невдовзi побачимося.

Валера потис мою долоню своєю ручищею. Я вiдчинив дверцята. Знадвору вiйнуло холодом, аж я зiщулився. Переступив через бортик i став гiвнодавом на гусеницю. Розвернувся обличчям до кабiни та спустився залiзними сходинками, тримаючись за поручень.

Вусате обличчя Валери з'явилось у дверцятах кабiни:

– Удачi тобi, братику!

Вiд цього «братику» менi стало трохи теплiше. Тягач рушив, i я з сумом дивився йому вслiд.

Лiворуч вiд дороги було кладовище з соснами, як i казав Валера. За його iнструкцiями я пiшов праворуч – заглиблюючись у двори дев'ятиповерхiвок. Це була невелика, порiвняно з REE-17, червона зона. Валера казав, що колись тут було базарне мiсто.

По свiтло-сiрому небу повзли теж сiрi, але темнiшi хмари. Пiзня цього року весна, подумав я.

Дев'ятиповерхiвки були старi, також сiрi. Стiни облупилися. Я пройшов мiж двома будинками, відстань між кутами яких становила усього метр. Будинки по всiй тридцятиметровiй висотi сполучали бетоннi плити з фiгурними дiрками. Лише внизу плити не було – такий собi прохiд.

Я зайшов у двiр. Перед пiд'їздом сидiло навпочiпки пiвдесятка чоловiкiв у вiцi вiд двадцяти до сорока рокiв. Однi курили, iншi лузкали насiння соняшника.

Я прокашлявся i пiшов до них. Вiдчув, що колiна тремтять. Запхав руки до кишень, щоб не бачити, чи тремтять i руки.

Валера казав запитати койота.

Як пояснював вiн менi, поки ми їхали, койот – це людина, яка нелегально переводить через кордон. Такi люди iснували – не мiг не розповiсти Валера – ще коли кордони зводили переважно мiж державами. Койоти, якi дали назву професiї, водили з Мексики до США. Здається, саме там у жирiкiв виникла iдея вiдгороджуватися фiзичною стiною. Тодi латiнос помилково вважали всi Штати однiєю великою зеленою зоною. Мексиканцi ж, наскiльки я зрозумiв, i дали першу назву грiнзонiвцям – грiнго. Тiльки ж тодi зони ще не називалися зеленими та червоними, та й назва грiнго iснувала до того, як мiж Мексикою та США збудували роздiльну стiну. Я не зовсiм розумiв.

Звiсно, мексиканцi помилялися. Не всi США були однiєю грiн-зоною, хоча, щоб переселитися туди, й потрiбна була грiн-карта. Всерединi самих Штатiв iснували зеленi та червонi зони. Й саме звiдти пiшла мода вiдокремлювати зеленi зони стiнами – грiн-зони тодi називалися gated communities, тобто спiльноти за воротами.

Назва професiї койота поширилася по всьому свiту. Держави iснують i в серединi двадцять першого столiття, але тепер значно бiльше значення має не країна, а в зеленiй ти зонi чи в червонiй. З червоної в зелену зону не вiзьметься перевести жоден койот. А от через кордони мiж червоними – легко.

Один із чоловiкiв, якi сидiли навпочiпки, неголосно сказав щось iншим, i всi голови повернулися в мiй бiк. При цьому жоден не пiдвiвся.

– Менi потрiбен койот, – надто голосно сказав я.

Валера казав поводитися нахабно, але я вiдчув, який у мене тонкий, майже писклявий голос.

Чоловiк у картатому кашкетi й темно-синьому спортивному костюмi, рокiв тридцяти, сплюнув на землю вбiк. Вiн був дуже худий. Всi вони були худi.

– П'ятдесят баксiв, – сказав вiн.

Тiльки не просити, казав Валера. У мене пiсля купiвлi гiвнодавiв залишалося всього сорок нових доларiв.

Я сплюнув на землю, як вiн перед тим:

– Я зекономити хочу. А так менi легше самим блякам заплатити.

Чоловiк у кашкетi подивився на мене без довiри:

– Скiльки?

– Десять максимум.

– Двадцять.

– П'ятнадцять.

Вiн iще раз сплюнув, але пiднявся:

– Ходiмо.

Вiн свиснув i хитнув головою. З кола чоловiкiв пiдвiвся ще один, дуже схожий на нього. Очевидно, брат. Теж у спортивному костюмi, теж у картатому кашкетi.

Я пiшов за цими двома. Решта кивками попрощались iз братами й лишилися сидiти навпочiпки.

– Я тобi не вiрю, – попередив мене старший.

Я мовчки йшов за ними.

Валера казав, що КПП було на мосту через рiчку. Вiн висадив мене за кiлометр перед ним. Тепер брати вели мене далi між облiзлих сiрих дев'ятиповерхiвок перпендикулярно до дороги, у правий бiк. Мимохiдь я здивувався, що будинки збудували давно, а дерева мiж них ростуть малесенькi, нiби посадженi кiлька рокiв тому. Дерева були ще голi. Навiть бруньки не набрякли. Мiж будинками дув холодний протяг. Я втягнув голову в плечi, став спиною до вiтру i прикурив сигарету з пачки, яку дав з собою Валера. Сигарету довелося тримати близько до переднього кiнця великим i вказiвним пальцем, щоб вогник був усерединi долонi й не гаснув на вiтрi. Валера пропонував iще й грошi, про всяк випадок, але я вiдмовився. Був надто делiкатний. Надто жирiк.

– Далеко ще? – запитав я братiв.

Я бачив перед собою їхнi худi, трохи згорбленi спини. Куди вони мене ведуть? Що заважає їм просто пограбувати мене?

– А ти хочеш прямо на КПП? – напiвобернувшись, запитав старший.

Ми пройшли вже з кiлометр углиб дев'ятиповерхових сламiв.

Пiдлiток iз вiдстовбурченими вухами, побачивши нас, пiдняв обличчя до неба й жартома завив:

– У-у-у, койоти!

– Ц-с-с, – засичав на нього молодший з братiв, стукаючи себе вказiвним пальцем по скронi.

– Сюди, – кивнув менi старший.

За дев'ятиповерхiвкою тулились одноповерховi халабуди з напiвiржавого залiза. Це були половини залiзничних вантажних вагонiв. Менi знадобився час, щоб це зрозумiти. За рядом пiввагонiв було видно голi кущi, за ними – каламутну воду.

Молодший брат зняв висячий замок з ворiт одного з пiввагонiв. Замок рiзко вискнув, а тодi протяжно зарипiла воротина. Зсередини вiйнуло теплом i запахом гною. Молодший зайшов у пiвтемряву i чимось стукнув. У вагоні захропло. За хвилину молодший вивiв маленького коричневого коня. На ньому була вуздечка, але не було сiдла.

– Що це за порода? – запитав я молодшого брата.

– Мул, – вiдповiв старший.

Молодший до мене так i не промовив анi слова. Вiн за вуздечку повiв мула в кущi – здається, то був верболiз. Мул покiрно йшов за чоловiком. Стебла верболозу з тихим трiском ламалися.

Старший брат жестом показав, щоб я йшов за ним. Молодший тим часом звiв мула зi стрiмкого берега в воду. Вода була каламутно-коричнева, зовсiм непрозора вiд глини. Мул стояв у нiй по колiна. Молодший чоловiк теж зайшов у рiчку, йому вода доходила до пояса. Брр. Він розвернув мула спиною до берега, так що круп тварини опинився просто пiд нами. Старший сперся на нього руками й зiсковзнув униз, сiвши верхи. Вiн присунувся до шиї мула.

– Будеш хапатися за мене, – обернувшись, сказав вiн менi.

Я нахилився й сперся руками об круп мула. Вiн був несподiвано теплий, майже гарячий. Шорстка шерсть пiд долонями. Тодi я вiдштовхнувся ногами вiд берега – й одразу набрав повнi черевики холодної, крижаної води! Я пiдiгнув ноги й нахилився вперед – i ткнувся обличчям у спину старшому брату, а тодi руками обхопив його за талiю й разом iз ним ледь не повалився на правий бiк у воду.

– Тпрр-рру! – крикнув молодший муловi, який шарпнувся.

Старший вирiвнявся й засмiявся через плече:

– Не сци, жирiк. Рано.

Й ми рушили у холодну каламутно-коричневу воду. Молодший вiддав вуздечку старшому, а сам вилiз назад на берег. Старший повiв мула, легко пiдстьобуючи п'ятами в боки. Сидiти на крупi було незручно. При кожному кроцi мул пiдкидав мене, i я щосили тримався за вершника поперед себе.

Вода доходила менi спершу до середини гомiлки, тодi до колiн, далi майже до промежини, яку я намагався пiдняти над крупом тварини, тепер майже вкритим водою. Мої кістки стискало лещатами холоду. Одного разу мул послизнувся й хитнувся, i в мене все аж стиснулося з переляку, що я можу пiрнути в цю рiчку з головою. Течiя була швидка, коричневi хвилi піднімались – але от нарешті зупинились. Мул iшов по груди у водi, глибше не ставало.

Пам'ятаю, я ще подумав, що п'ятнадцять доларiв – не так уже й багато за таку роботу. Навiть для червоної зони. Старший брат теж до середини стегна був у крижанiй водi. Вiдробляє своє. В зеленiй зонi я, бувало, в пабi за пиво платив бiльше.

Я повернув голову i вiддалiк побачив мiст. Ясно, що i нас видно звiдти.

Тепер ставало мiлкiше. Я не одразу помiтив, бо берег, до якого ми йшли, був пологий. Але ось смужка мокрих штанiв з'явилась над водою. Я думав: нарешті, й нас навіть не помiтили – але саме тодi ми повернули й пiшли просто пiд мiст.

– Тут не пiднiмемось, – напiвобернувшись, пояснив койот.

Ми йшли вперед i вперед, дедалi ближче до блеквотерiв.

Я бачив на березi, з якого ми прийшли, металопластиковi ворота, крiзь якi мусив проїхати кожен транспортний засiб. Збоку вiд ворiт стояла скло-металева прозора буда. Я навiть бачив зi спини людей у чорнiй формi, в чорних шоломах i з автоматами. Тiльки б не обернулися. Чому все так тупо? Якби я знав, то… То що?

Ми зайшли пiд мiст, i нас не побачили. Мул тепер iшов по колiна в водi. Знизу було видно, як затремтiли металевi опори. Це над нами проїхав важкий трак. Можливо, Валера. Нi, Валера давно мав проїхати. Годину тому, десь так? Я уявлення не мав, скiльки часу минуло.

За мостом уздовж води росли верби. Тут були не кущi, а старi дерева. Але листя на вербах iще не було. Мул пiшов пiд тонким вiттям, ми з койотом iнодi мусили пригинатися.

– Е-е-ей! Е-е-ей! – почув я ззаду.

Я весь зiщулився.

– Е-е-ей! – чути було погано, бо верби шарудiли вiд вiтру.

Я стиснувся ще бiльше. У них були автомати.

Койот стукнув мула в боки, i тварина пiшла трохи швидше. Койот не озирався. Нам услiд продовжували кричати, якщо це кричали нам, але звук поволi згасав. За двi хвилини берег став майже пласким, i койот спрямував мула з води. Надто близько вiд моста, надто близько.

Ми пройшли крiзь густий чагарник, з-за нього долинав гамiр, i без попереджень койот зупинив мула, перекинув ногу вперед через його шию й опинився на землi.

– Приїхали.

Вiн захихотiв без видимого приводу. Менi здалося, з полегшенням.

Я пiдняв ногу назад i злiз, як з велосипеда. Довелося зiстрибнути – й ноги озвалися болем. Я й не усвiдомлював, що вони так задубiли.

– Он станцiя, – пiдборiддям кивнув койот.

Я подивився в той бiк, куди вiн показав. Вiддалiк за чагарниками ходили люди. Багато людей.

– На ось двадцять, – сказав я, даючи грошi.

Не знаю, що мене спонукало. Мабуть, полегшення. Симпатiї до нього я не вiдчував. Койот мовчки кивнув головою i взяв мула пiд вуздечку.

– Почисться, – сказав вiн i пiшов назад.

Я зайшов у кущi, зняв черевики i став на них, щоб не набратися пiску. Зняв мокрi джинси та шкарпетки. Як мiг, викрутив. Тримаючись за товстiше стебло куща, злив воду з черевикiв, але вони лишилися мокрi й хлюпали, поки я йшов крiзь чагарi до людей.

– Ти через рiчку перейшов, правда? – спокiйно запитав перший чоловiк, який мене побачив. Йому було рокiв сорок, розумнi сiрi очi.

Я мовчки пройшов повз нього й вийшов до базарчика, що розташувався вздовж периметра невеликої площi мiж дво-i триповерхових цегляних будинкiв. Кiлькадесят арниць i арникiв, переважно старих, розклали на землi коробки з бутербродами, паперовими журналами, печивом i напоями.

На площi стояло два автобуси. Один мав заокругленi форми, з нього облазила полущена бiла фарба. Iнший був оранжевий шкiльний автобус iз написами чорною фарбою – мовою, якої я не знав. Здається, шведська чи данська. Обом автобусам було явно за п'ятдесят рокiв.

– Помiняй одяг, синку, – сказала менi стара продавщиця бутербродiв.

– I витри кров, – погодився з нею середнього вiку чоловiк, який продавав журнали.

Вiн провiв собі рукою по лiвiй щоцi. Я дзеркально провiв по правiй. Кровi було зовсiм трохи. Мабуть, я подряпався, коли йшов крiзь чагарi.

Всi арники з першого погляду розумiли. Валера казав, що бляки зрiдка робили обходи. Вони не потикалися глибоко у червону зону, але тут поблизу була їхня база.

Оранжевий автобус захурчав, i я кинувся до нього. Заскочив усередину, пройшов у кінець салону. Сiв праворуч, з боку, звiдки могли прийти бляки. Автобус був напiвпорожнiй. Чому вiн не рушає? Двигун гарчав, але водiй курив на своєму мiсцi. Перед ним iз дзеркала заднього огляду звисала невелика iкона в золотистому обiдку та чотки з темно-коричневими кульками. Чотки тремтiли вiд роботи двигуна.

З-за цегляного рогу будинку вибiг великий чоловiк у чорному, й моє серце обiрвалося. Я погано бачив його крiзь запилюжене вiкно. Чоловiк побiг до автобуса, але побачив, що той не рушає, й перейшов на крок. Зайшов усередину, сильно хекаючи. Сiв на сидiння поперед мене.

Через десять хвилин, коли двигун прогрiвся, водiй пройшовся по салону, збираючи грошi за проїзд.

– До кiнця, – затнувшись, вiдповiв я на запитання «куди».

Коли ми рушили, моя футболка була мокра вiд страху. Штани, якi я сяк-так викрутив у кущах, липли до сидiння. Я згадав, скiльки вже не мився, й подумав, що вiд мене, мабуть, смердить тепер так само, як вiд трьох старих арникiв, яких я зустрiв учора, щойно зайшовши у червону зону. Це було тiльки вчора? Це було тiльки вчора. Менi здавалося, все це триває й триває, як нескiнченно довгий страшний сон.

Нi, на мене нiхто не косився. Проте помитися треба буде за першої ж нагоди.

У водiя грало радiо. Мiсцевi новини. Я завмер, почувши оголошення, що шукають нелегала. Я думав, говорять про мене.

Нi. Шукали чоловiка з зон Газпрому. Вiн перетнув кордон у протилежний бiк, на пiвденний захiд. Напевно, сподiвався знайти точку G в червоних зонах Захiдної Європи. Той чоловiк iз зон Газпрому не переходив через рiчку, як я. Вiн примудрився обдурити блякiв, видавши себе за iншого. Не знаю, як таке можливо.

Валера казав, що бiльше кордонiв до Сiмнадцятки не буде. Менi тiльки треба заїхати з боку третього сектора, пiвнiчно-захiдного: я знав, що в REE-17 є секторальнi стiни. На них стояли блеквотери, охороняючи повiтрянi коридори для приватних гелiкоптерiв i омнiкоптерiв, котрi мусять перелiтати через червону зону з житлових зелених зон у центральну робочу GEE-17. Валера стверджував, що цi стiни слугують iще й для iзоляцiї секторiв мiста на випадок бунтiв. Вiн розповiдав менi все це, а я думав: як дивно, вiн розповiдає про червонi зони тут, поруч – а я знаю про них так само мало, як про Африку. Пiзнавальнi передачi, стереотипи – i все.

Автобус, у який я сiв, їхав пiвдороги до REE-17. Менi бiльше не смердiло вiд арникiв. Я був радий, що вони не вернуть носа вiд мене самого.

Люди майже не розмовляли одне з одним. Автобус зупинявся й зупинявся, аж поки заповнився ущерть. У проходi ставили сумки, а на них сiдали новi люди. Бiльше було чоловiкiв. Декому доводилося годинами стояти.

Через пилюку на вiкнах було погано видно, що надворі. Може, ми й проїжджали гарнi краєвиди, не знаю. Я бачив лише нечiткi обриси голих дерев i сiрих сламiв. Кiлька разiв автобус застрягав у багнюцi, й тодi ми мовчки виходили й усi разом виштовхували його, потім обтрушували руки, сяк-так обтирали взуття й сiдали знов на тi самi мiсця, де кожен сидiв доти.

I у молодих, i у старих були напруженi обличчя. Бiльшiсть, як я зрозумiв з уривчастих фраз, також їхали до REE-17. Кожен сподiвався знайти точку G.


R-05

Я пересiв на iнший автобус у невеликiй червонiй зонi посеред лiсу. Розпитав у водiїв, як проїхати в третiй сектор REE-17. На мене вже нiхто не звертав особливої уваги. Нiхто більше не казав, що я вiд чогось тiкаю. Вони чули мою трохи дивну мову, але багато жирiкiв випадало в червону зону. На вигляд тепер нiхто би не сказав, що я свiжий арник, щойно з грiн-зони.

І все ж я ледь не переплутав, бо половина автобусiв iшла на Пiвденну Борщагiвку, а це другий сектор Сiмнадцятки – пiвденно-захiдний. Менi ж треба було на автостанцiю Петропавлiвська Борщагiвка, у третiй сектор.

З наближенням до REE-17 слами вздовж дороги ставали дедалi щiльнiшi. Я бачив сотнi людей, що йшли пiшки по узбiччю. Трафiк згущувався, автобус останнi 30 кiлометрiв часом застрягав у заторi. Кiлька разiв я чув пострiли й пригинався, бо чув про розгул злочинностi в червоних зонах. Лише пiсля шостого чи сьомого разу зрозумiв, що це не зброя. «Стрiляли» вихлопнi труби машин, через неякiсне пальне. Бiльшiсть машин були старi. Деякi, певно, пам'ятали ще Радянський Союз. За багатьма автомобiлями вiявся бiлястий шлейф диму. З-пiд тягачiв виходив набiк мiцний сиво-чорний струмiнь вихлопу, що свiтлiшав i розсiювався лише через пiвметра. Всерединi автобуса було важко дихати вiд вихлопних газiв. Цi гази вiдчувались i в зеленiй зонi, попри всi намагання менеджменту очистити повiтря. Важко очистити його в окремо взятих мiсцях, якщо навколо смог.

Трафiк рухався повiльно. Певного часу прибуття нашого автобуса на станцію не було. По розбитому покриттю поруч їхали гусеничний трак i великий вiз, запряжений волами. Я витрiщався у вiкно, доки наш автобус проминув вiз у тягнучцi. Воли були недоглянутi, на заднiх ногах у обох засохло зелено-коричневе лайно.

Я дивився з вiкон i дивувався, що ось повертаюся туди ж, де жив майже десяток рокiв, тiльки по iнший бiк стiни – але почуваюся, наче я за кордоном, до того ж у вiддаленому й екзотичному мiсцi. Колись я читав статтю з апологiєю стiн мiж червоними й зеленими зонами. Автор розповiдав, що вперше таке було в Берлiнi, коли стiна дiлила одне мiсто на двi рiзнi країни. Але то була неправильна стiна, вона дiлила мiсто за неправильним критерiєм, iдеологiчним. I всi радiли, коли вона впала. Правильна ж стiна з'явилася в Iзраїлi/Палестинi. Вона дiлила мiста лише заради безпеки – як i в Багдадi та Кабулi, де зони вперше названо кольорами: зеленою – безпечну, червоною – дику. В Iзраїлi/Палестинi, хоч юридично це була одна держава, ще на початку столiття можна було бачити наочно, що по той бiк стiни – зовсiм iнша країна, писав автор статтi.

Тепер я дивився навколо i теж почувався в iншiй країнi. Звичайно, я не раз лiтав над REE-17 на омнiкоптерi – над секторальною стiною. Я добирався на роботу в центральну GEE-17 зi своєї житлової грiн-зони пiд Вишгородом. Проте ж омнiкоптер завжди лiтав над червоною зоною на максимальнiй висотi. Звiсно, блеквотери зi стiни охороняли повiтряний коридор, як могли, але було кiлька випадкiв, коли з червоної зони пiдстрелювали приватнi чи громадськi коптери з базук. Тож досi я бачив REE-17 з висоти, як план мiсцевостi. Це було iнакше, нiж побачити її тепер зсередини. Трішечки.

Я зiйшов на автовокзалi на Старiй Окружнiй дорозi, яка, попри назву, розташована посеред зони. Дехто з прибулих шукачiв точки G, як i я, роззирався, не знаючи, в який бiк пiти i що робити. Я мусив зв'язатись iз Романом Цюцюрою, сином далекобiйника Валери. Це була моя єдина зачiпка в десятимiльйонному мiстi.

– Квартира, квартира! – пройшла лiтня жiнка з табличкою на грудях. На табличцi – шматку свiтло-коричневого картону – було написано «квартира» темно-синьою кульковою ручкою.

– Таксi, таксi, – неприємний мордатий дядько став на дорозi, коли я рушив навмання в натовп. – Вам куди, юначе?

– Нiкуди, – вiн не викликав у мене довiри.

Я знайшов тиху бабусю, яка нiкого не чiпала. Вона була в зелено-жовтiй хустцi, стояла бiля сходiв пiдземного переходу з вiдерцем пролiскiв. Цiкаво, де вона їх виростила.

– Вибачте, – сказав я, й бабуся сахнулася.

– Я вже заплатила, – тихо мовила вона.

– Що? Не знаєте, звiдки можна вийти в мережу?

– А. Як ти мене напугав, синку, – вона перехрестилася. – Думала, оп'ять за мєсто збирають. Бандiти проклятi, нема з ними спокойствiя. Тобi тiлiфона нада?

Вона розмовляла дивно, але я практично все розумiв.

– Нетворк, – пояснив я. – Нет. Мережа.

– Позвонить?

– Ну так.

– Ондо. Тiки в нього дорого.

Вона показала в бiк чоловiка у шкiряному картузi.

– Дякую, – сказав я.

Чоловiк стояв, нiби стовп каруселi – вiд нього в рiзнi боки тягнулися доволi товстi металевi ланцюги. Я не вiдразу зрозумiв. На кiнцях ланцюгiв були причепленi гаджети, по яких розмовляли люди. Кожен намагався вiдiйти подалi вiд iнших, щоб йому не заважали говорити.

Я вже витратив бiльшiсть своїх грошей на купiвлю гiвнодавiв i на оплату проїзду в автобусi. У мене лишалося доларiв десять. Дзвiнок обiйшовся у п'ятдесят центiв.

Гаджет був старий, але таки з вiдеоекраном. Я взяв його в руку й вiдiйшов на п'ять метрiв – далi не дозволяв ланцюг, iншим кiнцем приєднаний до чоловiка. Гаджет мiстився в металевiй коробцi, з якої його так легко не виймеш. Тiльки передня панель з екраном, необхiдна для користування, лишалася вiдкритою.

Роман Цюцюра з'явився на екранi секунд за сорок. Я зiтхнув iз полегшенням.

– Так, – сказав вiн. – Тато попередив про тебе.

На вигляд це був хлопець приблизно мого вiку. Може, трохи старший – але йому точно не бiльше тридцяти. Роман не був схожий на Валеру. Може, через вiдсутнiсть вусiв. Обличчя Романа було нiби у слiдах вiд вiспи. Може, просто вiд сильного акне.

Так, ми можемо зустрiтися через кiлька годин. Вiн звiльниться з роботи пiсля дев'ятнадцятої. Нi, вiн не знає так одразу. Але щось можна придумати. На те й родичi, похмуро усмiхнувся на вiдео Роман. Героїв Севастополя, на зупинцi. Я знаю, де це? Нi? Де я зараз? Пiвтори години пiшки чи хвилин п'ятнадцять маршруткою, вздовж секторальної стiни. Я впiзнаю секторальну стiну? Роман посмiхнувся, менi здалося, зневажливо. На зупинцi. Сьома тридцять.

Я повернувся, пiдбираючи в руку ланцюг, i вiддав гаджета чоловiковi, що здавав засоби зв'язку в оренду.

– Не знаєте, в який бiк Героїв Севастополя?

– Нє-а.

– А де тут секторальна стiна?

Чоловiк-точка зв'язку пiдняв брови й показав поглядом менi за спину. Я обернувся, але нiчого схожого на стiну не побачив.

– Дякую, – сказав я й пiшов у бiк, куди показав чоловiк iз

ланцюгами.

Лише наблизившись на пiвкiлометра, я зрозумiв. Стiною було те, що я здалеку сприйняв за хайвей. Можливо, колись це й була дорога, високо пiднята над землею на стовпах. Зблизька я побачив, що промiжки мiж опорами наглухо закритi бетонними плитами. Те, що я сприйняв за вiдбiйники траси, було парканом iз рiжучої стрiчки, скрученої кiльцями. Коли я пiдiйшов ще ближче, побачив, що зверху по стiнi, за парканом, ходять бляки в чорному. У них на грудях висiли автомати з обрiзаними стволами. В разi чого, з таких можна стрiляти навiть перебуваючи в гущi натовпу.

Внизу вздовж секторальної стiни йшла звичайна дорога – вулиця, по якiй ходив транспорт. Тiльки мiж вулицею та стiною залишалося метрiв двадцять гравiю, всипаного пластиковими пакетами, картонками, пляшками та iншим дрiбним смiттям.

Я мав iще час, тож пiшов пiшки. Повернув лiворуч i пiшов протилежним вiд стiни боком вулицi. Тротуару не було, доводилося тиснутися попiд будинками. Спершу я проминав дев'ятиповерхiвки, панельнi та сiрi, а потiм пiшли п'ятиповерхiвки зi старої темно-оранжевої цегли. Час вiд часу я протискався мiж машиною, що стала майже впритул до будинку, та стiною. Iнодi шуркався одягом об стiну. Пройти з iншого боку не мiг, бо там їхав транспорт. У трафiку часто траплялися забитi людьми мiкроавтобуси – це й були, як я зрозумiв, згаданi Романом маршрутки. У потоцi мiж машинами та мiкроавтобусами тулились i брички, якi тягнули конi та вiслюки. Волiв я бiльше не бачив.

Дихати було важко, вихлопи не тiльки вiдчувалися, їх було видно неозброєним оком у виглядi сiро-синiх клубiв диму. Коли проїздив тягач або автобус, я кашляв. Мiй кашель вiд позавчора посилювався. Минулої ночi, чекаючи на пересадку в червонiй зонi серед лiсу, я помився, як мiг, над раковиною у платному туалетi. Виправ також футболку та шкарпетки, але сушити їх довелося на собi. Я стрибав у темрявi на платформi автостанцiї, плескав себе по боках i мерзнув, аж доки прибув автобус.

Через вулицю, якою я йшов тепер, вгорi по стiнi ходили парами бляки. Вони дивилися вниз крiзь паркан iз рiжучої стрiчки. Приблизно через кожнi два кiлометри по верху стiни стояли металевi одноповерховi вагончики. Вони здавалися мiцними. З ширини вагончикiв я зробив висновок, що в цьому мiсцi ширина секторальної стiни по верху – принаймнi метрiв вiсiм. Так, ця стiна точно колись була трасою, пiднятою над рiвнем землi. Це зрозумiло i з того, що опори, через кожнi кiлькадесят метрiв – товстi бетоннi колони. Явний надмiр для того, аби просто витримувати блякiв, якi ходять з автоматами по верху стiни. I навiть для їхнiх металевих баз.

Роман Цюцюра прийшов рiвно о сьомiй тридцять. Сутенiло.

Вже при вiдеорозмовi менi здалося, що Роман не виявляє особливої дружності. Просто робить те, про що його просять. Тим не менш, я пiшов на зустрiч, бо iнших зачiпок у цiлiй червонiй зонi не мав.

Тепер, коли я побачив Романа зблизька, вiн викликав у мене майже антипатiю. Роман був зовсiм не такий високий, як його батько. Може, трохи вищий за мене – проте значно кремезнiший. Вiн здавався майже квадратним. У нього були рiзкi, прямокутнi риси обличчя, вираз якого знову видався менi зневажливим. Холоднi, спокiйнi сiрi очi. Темно-русяве коротке волосся.

Поруч iз Романом iшла маленька смаглява жiнка. Я здалеку зрозумiв, що знаю її.

Вони йшли рука об руку, не торкаючись одне одного, проте вiдчувалося, що вони близькi люди. Принаймнi, давно знайомi. Я згадав слова Валери, що подруга його сина має робочу вiзу i працює в зеленiй зонi. Це точно вона.

Це була та сама жiнка, з якою я сидiв i розмовляв у пiвтемрявi на сходах Гостинного двору у свiй останнiй, як виявилося, вечiр у GEE-17. Тодi я чекав на омнiкоптер, що курсував iз Контрактової площi до моєї житлової зони.

Вони пiдходили до мене, Роман i маленька смаглява жiнка. Не торкаючись, але поруч. У неї було чорне гладке волосся нижче плечей, кругле обличчя з дрiбними рисами. Широкi вилицi. Великi карi очi з опущеними зовнiшнiми кутиками. Пiзнiше я дiзнався, що вона наполовину узбечка. Маленькi тонкi руки, мiнiатюрна фiгура. На зріст метр шiстдесят, не бiльше.

– Добрий вечiр, Тонi, – сказала жiнка, перш нiж я чи Роман привiталися. – Хто би мiг подумати. В десятимiльйонному мiстi.

Її обличчя смiялося.

На один збiг, який стається, є тисячi, які не стаються, ми їх просто не помiчаємо.

– Добрий вечiр…

– Умiда, – зi смiшком представилася вона.

– Умiда, – повторив я. Наголос падав на другий склад.

Жiнка повернулася до Романа Цюцюри:

– Прикинь, Ром, працювали в одному офiсi. Вiн мене раз навiть захистив.

Вона променилася теплою впевненiстю в собi, я навiть позаздрив. Ну так, ну так, тепер ми рiвнi, подумав я. А менi ще й доводиться думати, який у мене тепер вигляд, як вiд мене пахне, коли я востаннє мився. Не так давно, на щастя.

Менi здалося, що її примруженi чорнi очi іскряться, вона нiби насмiхалася зi спогаду про те, як я її захистив. Умiда працювала у нас в офiсi прибиральницею, й мала на увазi випадок, коли з неї хотiли вирахувати, бо наш начальник Ден зашпортався об її вiдро й облив нову снiжно-бiлу сорочку кавою. Я зауважив тодi, що для прибиральницi цiна його сорочки – чверть мiсячної зарплатнi, а для Дена – платня за пiвгодини. Звiсно, на саму прибиральницю я тодi не звернув особливої уваги. Хто звертає увагу на прибиральниць?

– Ну, дуже приємно, – простягнув руку Роман Цюцюра, – Роман.

– Антон, – сказав я.

Потiм ми замовкли. Нiби нiхто не знав, з чого почати. Справдi, про що найперше говорити з жирiком, який щойно вилетiв у червону зону й падає тобi як снiг на голову? З чого почати розмову з чоловіком, на чию шию ти хочеш сiсти та до якого вже вiдчуваєш неприязнь, бо вiн виявляється хлопцем дiвчини, яка тобi сподобалась?

Я зауважив, що Умiда не розповiла Романовi про те, як ми сидiли на сходах пiд бiлими колонами Гостинного двору в пiвтемрявi, поки я чекав на омнiкоптер з Контрактової площi. Гостинний двiр – таке романтичне мiсце! Перший поверх при побудовi хмарочоса залишили точнiсiнько таким, як до реконструкцiї, й не дивлячись вгору, ти не вiдчував п'ятдесят поверхiв над собою. На сходах бiля бiлих колон першого поверху часто сидiли закоханi парочки.

Але ж, мабуть, Умiда Романовi ще розповiсть про ту розмову на сходах, лише не при менi. Або не розповiсть, бо для неї ця розмова нiчого не значить. Якщо для мене це романтичний спогад – це зовсiм не означає, що Умiда про той випадок взагалi згадала. Вона ж мене знала й доти. Це я тодi вперше звернув на неї увагу – i не одразу впiзнав нашу прибиральницю. Хто звертає увагу на прибиральниць? Вона була така спокiйно впевнена у собi не лише зараз, коли ми обоє у червонiй зонi, а й тодi, хоча вона була арницею-прибиральницею, а я – жирiком iз грiн-картою. Мабуть, Умiда того разу, на сходах у пiвтемрявi, й не усвiдомила, що я м'яко клеївся. Та й чи клеївся я? Може, просто хотiв людського тепла й пiдтримки пiсля звiльнення з роботи. А вона з усмiшкою показала менi рукою, що прилетiв мiй омнiкоптер i що менi час.

– Ну, ходiмо, – сказав нарештi Роман.

– Куриш? – запитав я, простягаючи пачку.

Вiн похитав головою. Я закурив сам. Умiдi не запропонував. Я викурив три сигарети, поки чекав на Романа. Дарма я знов почав курити, тепер це з'їдатиме мої грошi, яких i так мало. Спершу я докурив пачку сигарет без фільтра, якi дав Валера Цюцюра, проте вiд них кашляв так, що купив цi, дорожчi.

Роман з Умiдою йшли попереду. Вони не розмовляли мiж собою й не торкались одне одного, iшли, як друзi. Так, скорiш як друзi, подумав я.

Я пригадав, як омнiкоптер злетiв з Контрактової площi, й одразу пiд нами пролунав вибух. Спалаху не було, тiльки тихе «пффф!», i потiм темний провал у стiнi та бiлий навiть у пiвтемрявi густий дим. Вибуховою хвилею через кiлька митей омнiкоптер пiдкинуло. Пасажири закричали. Я теж верещав фальцетом. Пiзнiше я думав про смагляву жiнку, що залишилася на сходах. Не зразу. В момент, коли омнiкоптер закрутило, я думав тiльки про себе. Але потiм я згадував маленьку жiнку, що лишилася на бетонних сходах на тлi побiлених колон. Я думав, чи не зачепило її, чи не надто близько вона була до стiни. Нi, думав я, мiж хмарочосом Гостинний двiр i стiною, де стався вибух, був iще офiсно-торговельний центр iменi Сковороди, той, що з пам'ятником у холi на першому поверсi. До маленької жiнки вибухова хвиля не повинна була дiстати.

Вона за мене не переживала, навiть якщо припустити, що їй було небайдуже,тому що вона знизу бачила, якщо взагалi дивилась, як омнiкоптер пiсля вибуху лише крутнувся навколо вертикальної осi, а тодi вiдновив рiвновагу й полетiв далi, вздовж повiтряного коридора над секторальною стiною, дедалi вище у нiчне небо над червоною зоною REE-17.

Тепер я йшов слiдом за Романом i Умiдою в пiвтемрявi цiєї червоної зони. Так, скорiш як друзi. Яка у неї фiгурка в цих темних джинсиках! Почався справжнiй весняний дощ, великi краплi важко падали на обличчя. Умiда й Роман пришвидшили крок. Вiн не пробував її обiйняти чи якось прикрити вiд дощу. Я пiдняв комiр куртки й поспiшав за ними, дивився на неї ззаду й курив на ходу. Я захищав вогник вiд дощу, тримаючи сигарету не за фiльтр, а ближче до кiнця, вказiвним i великим пальцями.


D-02

Мiстер Ворнер не збрехав. Я тепер i справдi його asset, його цінне майно – й він інвестує в мене. Мене бiльше не б'ють. Мене перевели до камери вищого класу. Корпорацiя мiстера Ворнера страшенно ризикує: detention zone, тобто зона утримання – теж приватна, i за вищий клас камери доплачує вже Ворнер, а не менеджмент зеленої зони чи хто там наказав мене затримати.

– Нiчого, dear boy, дорогий хлопчику, – казав мiстер Ворнер, стукаючи тенiсним м'ячиком об чисту пiдлогу нової комфортної камери. – Ми з тебе вирахуємо. Все чесно. Тiльки закiнчи розповiдь, I warn you. А ми подбаємо, щоб твоїх роялтi вистачило на те, щоб вiдкупити провину перед суспiльством.

Вiн засмiявся мелодiйним смiхом. Лампи денного свiтла пiсля попередньої камери здаються настiльки яскравими, що я мружуся, дивлячись на його снiжно-бiлу футболку з комiрцем. Засмагле обличчя мiстера Ворнера над цiєю футболкою здається нiби злiпленим iз молочного шоколаду. Шкiра гладенька, як у дитини дошкiльного вiку.

Гуп, гуп. Об свiтло-бежевi кахлi нової камери м'ячик стукає глухiше, нiж стукав об бетон старої.

– Працюй, dear boy. Все для твоєї зручностi, – мiстер Ворнер дивиться на свою долоню й виходить, уже думаючи про iнше.

Я бiльше не повинен ходити в оранжевiй флюоресцентнiй робi в'язня. Все для моєї зручностi. Менi видали чистий цивiльний одяг, в тому числi навiть мiй, тiльки добре випраний. Мабуть, щоб я почувався як удома. Мiй одяг пахне так, як нiколи не пахнув у червонiй зонi. Менi повернули навiть мої черевики заввишки до середини гомiлки. Гiвнодави начищенi й блищать, як нiколи в червонiй зонi. Вставили нову устiлку замiсть старої, роз'їденої потом, розлiзлої й напiвзогнилої. Тепер гiвнодави не смердять ногами. Тiльки шнурки не повернули. Я надто цiнний. Шнурки були довгi, по метру кожний, i мiцнi, з чорного нейлону.

Поки що ходжу по кiмнатi, яку важко назвати камерою, босий. Кахлi приємно прохолоднi. Не холоднi. Лиш коли мене виводять у коридор пiд вартою – вдягаю гiвнодави без шнуркiв, човгаю ногами. По кахлях на нашому поверсi, по бетону поверхом нижче. Блеквотер Нiк щодня виводить мене мити камери ворогiв свободи (пiдприємництва). Вiн робить це за статутом, iз педагогiчною метою.

Вдень на моєму поверсi завжди чергує цей блеквотер Нiк. Нiк – його офiцiйне iм'я, записане глiнгом на бейджику над правою нагрудною кишенею. Але досить глянути на щокасте обличчя, щоб зрозумiти: вiн Микола, ну який з нього Нiк? Нiс картоплиною. Рiдке рудувато-русяве волосся, проте лисини ще немає. Рудi вуса. I одна золота передня коронка. Йому, напевно, трохи за сорок, i вiн тяжко бореться з черевцем, але черевце перемагає.

Спершу Нiк/Микола боявся мене, бо мав за справжнього ворога свободи (пiдприємництва). Потiм почув, що я був жирiком, а зараз маю шанси знайти точку G.

– Свiжi рушники, – каже з порогу рудий блеквотер Нiк. Вiн усмiхається. Його золотий зуб при лампах денного свiтла здається блiдо-жовтим, але все ж блищить. – Давайте старi, я скину у коробку в коридорi. Чи самi хочете випрати?

У моїй новiй камерi є душова кабiна з прозорого пластику. Пiддон душу бiлий i чистий, крани новi та блискучi. В моїй новiй камерi також є пральна машина-автомат, якщо я захочу прати сам. Високий холодильник, забитий рiзною їжею. Є навiть пиво. Робочий стiл, екран для роботи й виходу в мережу. Правда, тiльки на прийом. Це на випадок, якщо для розповiдi потрiбно буде освiжити пам'ять. Я можу знайти потрiбну iнформацiю, якщо вона вiльна. Якщо платна – питання вирiшується через мiстера Ворнера.

Моє лiжко тепер з ортопедичним матрацом. На вiдкритих пластикових поличках пiд свiтле дерево – три комплекти постiльної бiлизни, десять комплектiв натiльної, змiна цивiльного одягу.

Стiни зi свiтлого пластику. Це бiльше схоже на готель, нiж на тюрму. Умови на порядок кращi за тi, в яких живуть бiльшiсть людей у червонiй зонi.

Блеквотер Нiк/Микола ворушить рудими вусами, стоячи у дверях. Вiн бачить, як я, сидячи на кутику лiжка i звiсивши руки між колiн, обводжу поглядом кiмнату.

– Непогана камера, правда? – блискає золотим зубом Нiк. – Але це ще не межа. У нас на четвертому поверсi сидить один СЕО. Ви б це побачили, мiстер Ентонi. Джакузi, особистий спортзал, золото i кришталь. Вино, якого ми й не скуштуємо. Ну i дiвок до нього водять, – Нiк старанно пiдморгує. – Привозять гелiкоптером. Та й то сказати, не пощастило йому. Вони всiєю радою директорiв намухлювали на тридцять мiльярдiв доларiв. То решта його кинули, нiчого чуваку не дiсталося. Мусить тепер посидiти сiм мiсяцiв. Решта не сидiли взагалi, виплатили свiй борг перед суспiльством весь, одразу й кредиткою. Life takes Visa! Гуляй, Вася, – смiється й робить жест вiд себе блеквотер Микола.

Я сиджу, згорбившись, на кутику бiлого, чистого ортопедичного матраца. Втупився в точку за плечем блеквотера Нiка, який досi стоїть у дверях камери.

– Ви вже не ображайтеся, мiстер Ентонi, – розводить руками Нiк, помiтивши мiй погляд. – За межами камери все за статутом. Нiчого особистого. Та ви не переживайте, ще кiлька разiв сходите, та й усе. Це ж для виправлення. Щоб тi, хто виправляється, не хотiв знову потрапити на нижнiй поверх. Ну, – зiтхає блеквотер Микола, знiмаючи з плеча автомат iз примкнутим штиком. – Готовi?

Вiн бере автомат обома руками перед собою, вiдступає два кроки назад i гаркає:

– На вихiд! Лiво-руч! Два кроки вперед! Обличчям до стiни! Руки за голову!

Гаркає Нiк/Микола знехотя. Я роблю, як вiн каже. Стою обличчям до стiни, руки за головою. Нижня половина стiни в коридорi пофарбована синьою водостiйкою фарбою. Вище моїх очей стiна побiлена.

Блеквотер Нiк прикладає свiй бейдж iз чипом на витягнутiй руцi до стiни, дверi камери з шурхотом ковзають праворуч i зачиняються.

– Право-руч! Кроком – руш! – старається мiй конвоїр.

Я йду, тримаючи руки в замку за головою. В обох кiнцях коридора стоять iще по одному блеквотеру, хоча на цьому поверсi дурницi з боку зекiв малоймовiрнi.

– Стiй! – командує Нiк.

Вiн заходить справа, не повертаючись до мене спиною. Стукає у заґратованi дверi кутиком приклада. З-за стiни з'являється iнший блеквотер, вiн вiдмикає ґрати справжнiми металевими ключами.

– Право-руч! Кроком – руш!

Я проходжу на сходовий майданчик.

– Затриманого здав, – каже Микола.

– Затриманого прийняв, – вiдповiдає блеквотер по той бiк.

Цей не знає мене особисто. Ми спускаємося сходами, й коли я зупиняюся, щоб перечекати бiль у грудях, блеквотер штурхає мене прикладом між лопатки:

– Руш! Не зупинятись!

Я вигинаю спину вiд удару, вiд цього закашлююсь, у грудях коле, хочеться схопитись рукою за груди, але мої руки за головою i я не хочу, щоб мене знов ударили, тому йду вниз по сходах i кашляю безперестанку, а груди розриває. Я боюся сплюнути мокротиння й ковтаю його.

– На мiсцi – стiй!

Ми проходимо крiзь iще однi ґрати, залiзо дзвенить об залiзо. Охоронець знову мiняється.

У цьому коридорi стiни сiрi, це голий бетон. Пiдлога – теж голий бетон. Але коридор яскраво освiтлений лампами денного свiтла. На цьому поверсi тхне вогкiстю та хлоркою.

– Опустити руки! – командує новий блеквотер.

На цьому поверсi в обох кiнцях коридору – по двоє охоронцiв у чорному. У них автомати з примкнутими штиками.

На цьому поверсі утримують ворогiв свободи (пiдприємництва). Це офiцiйне визначення. Вищий менеджмент вирiшив, що роздiляти свободу та свободу пiдприємництва недоцiльно, вiдповiдно, й ворогiв прирiвняли та звели в одну категорiю, де досить писати останнє слово в дужках.

– Ганчiрка й вiдро в пiдсобцi, – вже звичайним голосом каже блеквотер.

Я набираю з крану в стiнi пiдсобки технiчну воду. Додаю хлорки з великої пластикової пляшки. Опускаю руку у вiдро, щоб прополоскати ганчiрку. Суглоби ломить вiд холоду. Швабру менi не дають, бо нею в теорiї може заволодіти ворог свободи (пiдприємництва) й використати пластикову ручку як зброю.

– Сюди, – нормальним голосом каже блеквотер.

Вiн брязкає, вiдмикаючи металевi дверi першої камери. Тут використовують звичайнi металевi ключi, не електроннi.

Ця камера порожня, i я ледь зiтхаю. При цьому в грудях хрипить.

Вiкна немає, одна блякла лампочка прилiплена до стелi. Металевi нари на шарнiрах, вмурованих у стiну. Нари можна пiдняти до стiни й замкнути на замок. Вдень ув'язненим забороняють лягати. У центрi камери в бетонну пiдлогу вмурований низький залiзний табурет.

Я нахиляюся з ганчiркою, щоб помити пiдлогу, i при цьому знов захлинаюсь кашлем. Хапаюся руками за груди, бо кашель нiби розриває легенi зсередини, i крiзь ребра намагаюся стиснути їх, щоб лишилися цiлими. Цього разу я не стримуюсь i спльовую на пiдлогу, але тут-таки витираю за собою ганчiркою й опускаю її у вiдро з холодною каламутною водою. З вiдра тхне гнилiстю та хлоркою.

– Воруши булками! – каже блеквотер з коридора.

Я несу вiдро у пiдсобку, щоб помiняти воду, тонка дротяна ручка вiдтягує шкiру на долонi.

– Тепер ця, – каже блеквотер, брязкаючи ключем. – Акуратно, диви. Сам знаєш.

Я насилу ковтаю, мовчки йому киваючи.

Ця камера не порожня.

На вмурованiй у бетон залiзнiй табуретцi стоїть в'язень. На його голову надягнуто мiшок. В'язень босий, але пiд ноги йому поклали гумовий килимок. Людина стоїть, широко розвiвши руки в боки. До зап'ясткiв прикріплено оголенi електричнi дроти. В'язень не ворушиться.

Я не бачу пiд мiшком його обличчя. Лише оголенi руки вiд лiктiв та ноги нижче колiн. Здається, його шкiра смаглява. Якщо це має значення.

Коли вiн чує, як я пiдходжу, то починає дрiбно тремтiти. Я бачу, як трусяться його ноги в колiнах, як вiбрують його руки, але вiн силується не втратити рiвновагу й у жодному разi не опускає руки, до яких прикріплено оголенi електричнi дроти. Пiд мiшком ворогам свободи (пiдприємництва) ще й затуляють вуха та зав'язують очi. В'язень вiдчуває, що хтось поруч, але не знає, чи це просто прибирання, чи прийшов слiдчий.

Часом пiдозрюваних ворогiв свободи (пiдприємництва) вiдпускають без звинувачень. Пiдозри виявилися невиправданими. Тодi в'язнi розповiдають про те, що з ними вiдбулось. Але доказiв нема. Корпорацiї блеквотерiв усе заперечують. Менеджмент, який їх наймає, недоведенi чутки не турбують. Зрештою, це справа корпорацiї, у який спосiб вона виконує контракт. Аби пiдозрюванi не тiкали, а злочини розкривалися. За конкурентоспроможну цiну.

Я обережно нахиляюсь i починаю мити пiдлогу навколо звинуваченого, щоб навiть шансу не було доторкнутися до в'язня. Мене душить кашель, але я його приборкую, намагаюся задавити в собi, щоб часом не злякати людину на табуретцi, щоб людина не здригнулась i не втратила рiвновагу.

Якщо в'язень зiйде з гумової пiдстилки й торкнеться мокрої бетонної пiдлоги – його тiло прошиє електричний струм. Якщо людина опустить руку й розiрве контакт мiж оголеним дротом i голим зап'ястком – її теж прошиє струм.

Не знаю, чи я маю право розповiсти про це. В червонiй зонi про це розповiдають вороги свободи (пiдприємництва), якi повернулися. Можливо, заради цього їх i вiдпускають без звинувачень. Не знаю, чи корпорацiя мiстера Ворнера, що замовила розповiдь, залишить цей епізод. Зрештою, завжди можна додати дисклеймер: у цiй iсторiї є домiшки вигадки. Епiзод iз в'язнями з мiшками на головах – елемент такої вигадки. Такого в демократичному суспiльствi не буває.

Коли я повернувся i блеквотер Нiк/Микола прийняв варту надi мною й завiв мене до камери, вiн знову перейшов зi статутної мови на звичайну:

– Ви ж не ображайтеся, що ми вас тягаємо мити камери. Це начальство вигадало. Психологiв наймали, кажуть, i соцiологiв – придумувати оцi методи виправлення. А наше дiло маленьке – виконуй накази. Ми просто робимо свою роботу.


R-06

Я два тижнi нелегально жив у гуртожитку Романа Цюцюри й досi не мiг знайти роботу. Умiда приходила раз чи два, вдень, i вони не шукали усамiтнення. Вони йшли в кухню чи надвiр i розмовляли. Одного разу я зайшов на гуртожитську кухню поставити чайник i застав їх за розмовою. Роман тер скроню пальцем.

Роман завжди говорив тихо, мало й не жестикулюючи. Тож i тепер я не почув, що вiн сказав. Обличчя Умiди було спокiйне та впевнене.

Умiда подивилась на мене iз зацiкавленням i, менi здалося, симпатiєю. Її чорнi очi блищали. Я кивнув, не усмiхнувшись, i вийшов. Мене тягнуло до неї, але я намагався заглушити це в собi. Не хотiв почуватися змiєю, яку пригрiли на грудях. Так я казав собi подумки, уявляючи напiвзастiбнуту свiтло-сiру сорочку, з-пiд якої видно зелений клубок завбiльшки з два кулаки. Клубок ворушився. Я був собi гидкий.

Вже кiлька днiв у мене не було грошей навiть на їжу та сигарети. Менi давав Роман. Наче було мало, що я два тижнi жив у його кiмнатi.

Гуртожиток на вулицi Героїв Севастополя, розташований триста метрiв на пiвнiч вiд секторальної стiни, був цегляною п'ятиповерхiвкою столiтньої давностi. Вiн належав корпорацiї Метробуд. Попри давню назву бренду, Метробуд не будував метро. Пiдприємство закрили як нерентабельне одразу пiсля приватизацiї у двi тисячi тридцятих. Тодi тiльки будували суцiльнi стiни мiж зеленою й червоною зонами, але вже було зрозумiло, що сполучення мiж ними недоцiльне. В зеленiй зонi ходили чутки, що тунелi досi утримують у доброму станi на випадок, якщо доведеться тiкати з GEE-17, а пролiтати над червоною зоною, яка її оточує, стане неможливим. З якихось причин.

У гуртожитку на Героїв Севастополя мали право жити лише працiвники корпорацiї, яка тепер займалася вивезенням смiття на комерцiйних засадах. Жити тут було дешевше, оплата вираховувалась iз зарплатнi працiвникiв – тому чужих сюди не селили.

Удень я вважався гостем, але мав право залишатися максимум на двi години за один захiд. На щастя, ай-дi для цього не потрiбне. Виявилось, що в червонiй зонi у багатьох людей немає ай-дi – виробити документи не всiм по кишенi, хоча їх вiдсутнiсть i обмежує: наприклад, неможливо отримати вiзу в зелену зону. А блеквотерiв, яким наявнiсть ай-дi була б потрiбна для контролю, в червонiй зонi немає. В гуртожитку на дверях стоїть металева рамка-сканер. На входi й виходi сканується твоє зображення, автоматично проставляється

час.

Вночi менi доводиться лазити в гуртожиток через вiкна по ґратах. Ввечерi я залажу, вранцi вилажу, щоб потім офiцiйно приходити в гостi у дозволений час. Удень я заходжу й виходжу мiж пошуками роботи, щоб вiдпочити вiд постiйного ходiння й пiдкрiпитися їжею, залишеною для мене Романом. Вдень-таки приймаю душ. Роман каже, далеко не скрiзь у червонiй зонi є така можливiсть. Ти лише обмежений десятьма лiтрами води за раз, потiм автоматична пауза на двадцять хвилин. А так – душ входить у вартiсть проживання в гуртожитку. Розкiш. Кiлька нелегалiв, якi миються, як я – обкрадають Метробуд.

– Що, знов до Цюцюри? – похитала головою денна вахтерка, яку всi в гуртожитку позаочi називають Жаба. Вона поклала на стiл електронний гаджет, який тримала в руках.

– Та я ненадовго, – я звабливо усмiхнувся.

– Вже втретє за сьогоднi ненадовго, – буркнула Жаба. – I в нього там уже є гiсть.

Жаба – це жiнка рокiв шiстдесяти з роздутим обличчям i товстими, мовби вивернутими губами. У неї фарбоване у темно-мiдний колiр жорстке волосся, зiбране у вузол на макiвцi. Вона сидить на посту в темно-синьому спортивному костюмi, по-жаб'ячому широко розставивши товстi ноги. Поверх костюма вдягнений синiй, свiтлiшого вiдтiнку, домашнiй халат у дрiбну червону квiточку.

– Забув дещо взяти, – сказав я. – А це вам, Свiтлано Степанiвно.

Я поклав перед Жабою на стiл дрiбнi жовтi квiточки, зiбранi на звалищi на мiсцi зруйнованого будинку неподалiк. За цi два тижнi потеплiшало, нарештi настала справжня весна. Сьогоднi пригрiвало сонечко, я майже не кашляв.

– Ви сьогоднi маєте чудовий вигляд, – я знову широко всмiхнувся.

– Нiби я не знаю, що Цюцюра зараз на роботi, – буркнула вахтерка, щоб приховати усмiшку.

й подобається увага, хай навiть вона розумiє корисливiсть моїх мотивiв.

Попри лютий вигляд, Жаба, як пояснив менi Роман – добра жiнка. Поки ми не пiдставляємо її перед начальством – вона не вживатиме заходiв. Якщо я затримаюсь на довше, нiж двi години за раз – iз зарплатнi Романа вирахують грошi. Це не Жабине дiло.

– Iдiть уже, Ципердюк, iдiть, – двiчi махнула на мене рукою Жаба.

Вона взяла зi столу свiй гаджет i продовжила гратись у вiдкладену через мене вiдеогру. Я пройшов праворуч коридором i пiднявся пiшки на п'ятий поверх. Побiлка на сходах облазила, мiсцями була вкрита пухирями вiд вогкостi. Я кiлька разiв переступав через сходинку, бо старий цемент кришився пiд ногами. У першi днi в червонiй зонi мене вражала велика кiлькiсть електронiки у арникiв на тлi загальної розрухи й бiдностi. Кiлька разiв я бачив людей, якi порпались бiля смiтникiв, а вiдходячи, виймали електронний гаджет i розмовляли чи гралися на ходу. Електроніка стала дешева буквально як сміття, i водночас у червонiй зонi бракує чистої води, якiсної їжi, тут кришаться стiни будинкiв, розбитi дороги, бруд, багнюка на вулицях, i люди помирають вiд хвороб, якi цiлком можна вилiкувати. Хай-тек середньовiччя, думав я, вiдхекуючись i вiдкашлюючись на сходовому майданчику мiж четвертим i п'ятим поверхами. Менi довелося трохи зiгнутись, я схопився лiвою рукою за перила, правою за груди. Треба ж було по застудi ще й почати курити, подумав я.

Дверi до кiмнати Романа Цюцюри були з фанери, їх так легко вибити, що замок навiть не ставили. Роман жив тут з iще трьома метробудiвцями, чоловiками вiд двадцяти до тридцяти рокiв, якi терпiли мене, що спав на пiдлозi мiж їхнiми пружинними металевими лiжками. Двоє тримали цiннi речi в невеликих металевих сейфах, грубо присобачених до лiжок. Роман i ще один метробудiвець узагалi не заморочувалися проблемою крадiжок, тiльки не лишали в кiмнатi документи та грошi. Я майже не розмовляв анi з метробудiвцями, анi з Романом Цюцюрою, й вiд цього почувався тут iще незатишнiше. Роман був небалакучий, хоч i усмiхався менi при зустрiчi, а метробудiвцiв моя присутнiсть дратувала, проте вони поважали Романа.

Я штовхнув незамкненi фанернi дверi. На широкому бiлому пiдвiконнi сидiла Умiда й читала електронну книжку.

– А, це ти, – пiдняла голову вона.

– Зараз поїм i пiду, – буркнув я.

– Думала, Ромка. Вiн обiцяв ранiше прийти.

Чотири пружинних лiжка стояли по кутках кiмнати. Мiж двома лiжками лiворуч стояв стiл, завалений целофановими пакетами з рештками їжi на липкiй, укритiй крихтами полiетиленовiй скатертинi. Мiж лiжками праворуч приткнувся холодильник, обклеєний фотографiями напiвоголених жiнок. Як-не-як – тут жили чотири мужика. Тепер п'ять.

Я почав розкривати Романовi пакети. Взагалi я збирався з годинку полежати й вiдпочити вiд ходiння в пошуках роботи, поки не прийшли метробудiвцi. Тепер це вiдпадало.

– Як ти, освоївся в ред-зонi? – зi спокiйною усмiшкою запитала з пiдвiконня Умiда.

– Так собi.

Не буду ж я скаржитися.

Менi хотілося пiдiйти до Умiди й обiйняти її. Я дiстав з кулька хлiб i вiдрiзав шматок, дiстав з холодильника масло.

– Як ви тут шукаєте роботу? – запитав я.

– Переважно по знайомству, – сказала вона.

– А.

Ми помовчали.

У зеленiй зонi я шукав би роботу через мережу, писав би CV, проходив тестування. Тут я ходив по вулицях i читав паперовi оголошення на стовпах. Оголошення часом висiли в кiлька шарiв, i коли я дзвонив зi свого нового неприв'язаного до ай-дi гаджета, купленого на грошi Романа Цюцюри – то або оголошення виявлялося застарiлим, або я приходив i менi казали, що я не пiдходжу. «Га-га, глiнг вiн знає! – знущально розреготався менi в очi один товстий вусатий дядько на базарi. – То йди викладай в iнститутi благородних дiвиць! Тут iноземних туристiв немає. Менi треба мiшки тягати». Вiн оглянув мене i дiйшов висновку, що я мiшки тягати не квалiфiкований. Можливо, тому, що я саме недоречно розкашлявся.

– Я ж пiти на офiцiйну роботу не можу – документiв немає, – сказав я Умiдi. – А на базари та в магазини мене не беруть.

– Та правильно. Не довiряють, раптом обкрадеш. На таку роботу переважно своїх беруть.

– А.

Ми помовчали вдвох.

Вона дивилася на мене з пiдвiконня. Потiм схилила голову над книжкою. Знадвору на смагляве обличчя Умiди падало сонячне промiння, один пучок променiв проходив повз неї в кiмнату й висвiтлював стовпчик пилинок.

– Я потiм про тебе думав, – нарештi сказав я. Мiй голос прозвучав хрипко. Я уявив зелений клубок, що ворушиться пiд сiрою тканиною сорочки.

Умiда пiдняла на мене погляд i нiчого не сказала.

– Тодi, пiсля вибуху на Контрактовiй, – продовжив я. – Чи тебе не зачепило. Я злякався.

– А, ти про це, – засмiялась Умiда. Менi здалося, з полегшенням. – Я ж там не просто так була.

– У сенсi?

– Ну, – вона подивилася менi в очi, – я трохи причетна до того вибуху.

Ми обоє помовчали.

Я не знав, що їй на це сказати.

Менi згадалось, якою я побачив її тодi в пiвтемрявi на сходах неподалiк бiлих колон. Тендiтна, маленька, вона обiймала себе за плечi i дивилась у бiк роздiльної стiни, яку через п'ятнадцять хвилин пiдiрвали.

Тепер Умiда спустила ноги з пiдвiконня й сiла обличчям до мене, пiдклавши долонi пiд себе. Мабуть, вона зреагувала на вираз мого обличчя:

– Ну, причетна дотично. Я радила, де пiдривати.

– Але ж це тероризм, – бовкнув я.

– Ох, якi ж ви, жирiки, часом зомбованi, – зiтхнула вона. – Якщо вже за вашою термiнологiєю, то це – пограбування.

Ну, зовсiм iнша справа, подумав я. Але промовчав.

Умiда розповiла деякi деталi. Вона мала вiзу в зелену зону i працювала прибиральницею в рiзних офiсах. З того й жила. Та часом, буваючи по всiй GEE-17, дiзнавалася – навмисне чи й випадково – про розташування запасiв лiкiв. Вона прибирала тi офiси, куди пошле клiнiнгова компанiя. Й нiхто на неї не звертав уваги, а Умiда користувалася цiєю непомiтнiстю соцiального «нiщо»:

– Добре бути прибиральницею, – усмiхнулась вона, розповiдаючи про це. – Хто запам'ятовує прибиральниць?

Вона хитро примружилась, дивлячись на мене, i я опустив очi, згадавши, як сам не впiзнав її спершу, коли пiдсiв на сходах Гостинного двору.

Дiзнавшись про розташування партiї лiкiв, Умiда повiдомляла про це вiдповiдним людям у червонiй зонi.

– Ромцi, коли на те пiшло, – сказала вона.

– Он як.

– А ти думаєш, я чого сюди ходжу?

Я почув, як моє серце загупало у вухах. Звiсно ж, я не питав у Романа про їхнi стосунки. I зараз теж не наважувався запитати, чи тiльки через справи вона сюди ходить.

– А не стрьомно це розповiдати?

– Тобi? – вона засмiялася.

– Хiба тут нема камер стеження?

– У цiй кiмнатi точно нема, Ромка заглушку поставив. I то – в рамках параноїдальної програми.

А взагалi, казала Умiда, вона постiйно живе з думкою, що рано чи пiзно її викриють. I нiколи не передбачиш, на чому впiймаєшся. Програми стеження є скрiзь, проте не завжди можна скористатися їх даними по повнiй. Наприклад, зараз система стеження точно знає, що я в цьому гуртожитку – адже я проходив сканер на входi. Але що з того? Якби бляки й узялися шукати конкретно мене – комп'ютер видав би їм списком усi мiсця, де я засвiтився останнiм часом, але вийти i вiдкрито взяти чи потай викрасти мене в червонiй зонi – ледь не вiйськова операцiя. Комерцiйно невигiдно.

– Але, звичайно, здоровий глузд не завадить, – сказала Умiда. – Розповiдати лiвим людям не слiд.

Значить, я для неї не лiва людина, подумав я.

– У зеленiй зонi всi в панiцi вiд банд, якi пiдривають роздiльнi стiни, – сказав я Умiдi.

– Я в курсi, – усмiхнулась вона. – Тiльки бляки кажуть, що стiни пiдривають, щоб орда з червоної зони ринула в зелену. I як вони мужньо вiдбиваються.

– Нагнiтають, є таке, – усмiхнувся я. – А що було на Контрактовiй? – я хотiв перевiрити свiй здогад. – Iзонiазид?

– Не тiльки, але зокрема й вiн, – Умiда пiдняла брови. – Рiзнi лiки вiд туберкульозу. А ти звiдки знаєш?

– Валера Цюцюра розповiв. Батько Романа. Коли пiдвозив мене.

Умiда кивнула.

Партiю лiкiв вiд туберкульозу, за словами Умiди, завезли до приватної клiнiки на Контрактовiй площi, саме бiля стiни. Клiнiка розташована навпроти Гостинного двору, де ми з Умiдою сидiли, – у вiдновленiй старовиннiй будiвлi на мiсцi колишнього унiверситету, що збанкрутував у конкурентнiй боротьбi пiсля приватизацiї вищої освiти.

Склад – неподалiк вiд КПП. Розрахунок був на те, щоб виставити лiки вiд туберкульозу на продаж для арникiв, якi повертаються ввечерi з роботи. Для отримання вiзи в зелену зону потрiбно було пройти обстеження на туберкульоз i СНIД, але ж у арникiв iз вiзами є хворi родичi. Можуть брати для них чи заради перепродажу у червонiй зонi. Адже лiки вiд туберкульозу потрiбнi саме арникам. Люди з грiн-зони хворiють на тюбик дуже рiдко.

Ходили чутки, що фармацевтичнi монополiсти домовляються з блеквотерами, щоб продавати лiки пiд збройною охороною на КПП з боку червоної зони. Кожен арник має право на лiкування, якщо може за нього заплатити! Але корпорацiя блеквотерiв багато просила за ризик збройних нападiв арникiв заради грабунку.

Цiни на лiки, що продавалися з боку зеленої зони, були встановленi захмарнi. Хто хоче жити – хай платить.

Групи на кшталт тiєї, з якою контактує Умiда, вже кiлька рокiв грабували фармацевтичнi корпорацiї в рiзних зелених зонах. Перенести партiю через КПП вони не могли. Кiлька разiв я читав про операцiї зi знешкодження драг-картелiв. Щоразу це було пiсля гучного пiдриву роздiльної стiни, але блеквотери завжди офiцiйно повiдомляли, що метою пiдриву був напад червоної зони на зелену. Про те, що стiну пiдривали заради постачання чогось життєво необхiдного, в офiцiйнiй iнформацiї не було. А неофiцiйну вiльна преса не брала як недостовiрну, щоб не наразитися на судовi позови, скажiмо, з боку фармацевтичних компанiй.

– А все, що нашi роблять потiм у червонiй зонi – продають тi самi лiки, тiльки вдесятеро дешевше, – сказала Умiда з пiдвiконня. Вона поклала електронну книжку собi на колiна.

– Продають?

– Колись роздавали за так, – зрозумiла вона. – Але треба ж окупити власнi операцiї. I то, нашi досi кажуть собi, що ми робимо все це, хм, для порятунку життiв, – Умiда криво посмiхнулась. – Тiльки мусимо якось крутитись i жити. Як фарма-компанiї, правда? А є групи, якi вiд початку грабували фарма-компанiї тiльки для зиску.

– А ти?

– А я?

Умiда вiдвернулась i подивилась у вiкно. Вона дивилася туди довго.

– Ну, грошi беру, – сказала, не повертаючись.

Я вийшов на кухню, що була в самому кiнцi коридору, аби поставити чайник. Метробудiвець рокiв сорока у заношенiй i розтягнутiй бiлiй майцi смажив картоплю на важкiй чавуннiй сковорiдцi, картопля смачно шкварчала i пахла. Зараз, коли крiзь вiкно свiтило сонце, кухня здавалася не такою аж неприємною. Бiля вiкна, пiд синьою батареєю з облущеною фарбою хтось лишив тазик iз замоченим одягом. Гуртожитком Метробуду iнодi носило гостро-кислий запах смiття, адже бiльшiсть

метробудiвцiв займались його вивезенням i, повернувшись після роботи, пахли вiдповiдно. Вiд Романа не смердiло: вiн ремонтував машини.

Я набрав води з крану над емальованою металевою раковиною, проіржавленою по краях.

– Вимкнете, як закипить? – попросив я метробудiвця.

Той кивнув, закурюючи й пускаючи хмарку синього диму над своєю сковорiдкою.

Умiда в кiмнатi досi сидiла на пiдвiконнi, тiльки сонце, закрите хмарою, бiльше не свiтило. Умiда сперлася лобом на руку, кутики рота були опущенi.

– Я от не можу зрозумiти, – заговорив я, – а як вашi пiдiрвали стiну з боку зеленої зони? Та ще й вийшли крiзь дiрку? Там же скрiзь камери, а до КПП, повного блякiв, нещасних триста метрiв.

– Так у нас є люди i в зеленiй зонi. От цi працюють не за грошi – ми не маємо стiльки, щоб жирiкам платити. Є кiлька комп'ютерникiв iз грiн-зони, вони на час вибуху хакнули всi камери навколо.

– Хакнули?

– Ага, – кивнула Умiда. – Кажуть, на екранах бляки бачили тiльки чувака в масцi Гая Фокса, який показує їм середнiй палець.

– Круто. Симпатики в зеленiй зонi, ще й комп'ютерники, – я зробив паузу. – Дякую, що розповiла. Що настiльки довiряєш.

– Ти ж убив бляка.

Я сперся спиною об дверцята холодильника. Тi, що були заклеєнi фотографiями голих баб.

– Та все ваше копі-агентство про це говорило, – сказала Умiда.

Перед моїми очима пульсувала кров. Густа бордова кров била ритмiчним фонтаном, нiби з шиї того блеквотера, i потiм чорнiла в кутi мого поля зору. Я опустив голову i, дивлячись на пiдлогу, вказiвними пальцями помасував скронi.

– То ти через це менi довiряєш?

– Та нi!

– Але ж я не хотiв.

Умiда встала з пiдвiконня й пiдiйшла до мене. Я прибрав руки вiд скронь i випростався.

– Ти ще скажи, що я герой, – мiй високий сухий смiх звучав як рипiння дерев'яного колеса.

– Антончику, – вона провела своєю маленькою долонею менi по щоцi. – Не мели дурниць.

Її долоня була тепла й суха.

– Пiду принесу чайник, – вiдвернувся я. – Мабуть, закипiв уже.

Коли я повернувся, саме прийшов Роман.

– Привiт.


R-07

– Сорок нових доларiв на мiсяць, – сказала адмiнiстраторка. – Далi розмовляти будемо?

– Будемо, – випалив я.

У зеленiй зонi я за день заробляв у кiлька разiв бiльше.

– Офiцiанти у нас приходять на сьому вечора, допомагають вiдкритися. Йдуть о сьомiй ранку, – сказала моя нова начальниця. – Двi ночi виходиш, на третю вихiдний. Чайовi твої.

Адмiнiстраторцi нiчного клубу було рокiв сорок, фарбована сухорлява блондинка, стрижена пiд каре. Видовжене обличчя з глибокими зморшками, що йшли вiд крил носа рiзко вниз навколо вузьких губiв. Вона була на голову нижча за мене, але при розмовi вiдкидала голову на жилавiй шиї назад, тож примудрялася дивитися нiби згори вниз.

– У нас два зали. Обслуговуєш той, який я скажу звечора. Виглядати акуратно. Бiлий верх, темний низ. Питання є?

– Питатиму по ходу.

– Завтра на сьому вечора. До побачення.

Цю першу роботу знайшов менi Роман. Через якихось чи то родичiв знайомих, чи то знайомих родичiв.

Сорок доларiв на мiсяць, пiдраховував я. Плюс чайовi. Скiльки буде чайових? Живучи в зеленiй зонi, я гадав, що в червонiй, зважаючи на нижчi зарплати, й життя дешевше. Це не так. Попит, особливо штучно накручений, може робити найнеобхiднiше навiть дорожчим для людей з червоної зони. Тi ж лiки, скажiмо.

Нiчний клуб «Точка G» розташований на Новобiличах. Зовсiм поруч, як на REE-17 – зони, що утворилася внаслiдок злиття колишньої столицi з пiвдесятком мiст-супутникiв. Вiд метробудiвського гуртожитку на Героїв Севастополя до «Точки G» можна було доїхати за якихось сорок п'ять хвилин, або навiть дiйти пiшки за двi з половиною години. Я переважно ходив пiшки, щоб заощадити на маршрутках. Перший час ходив крiзь Борщагiвку до Старої Окружної вздовж секторальної стiни. Потiм вiдкрив коротший шлях, через Берестейку.

Досi я нормально висипався по ночах. Лазив у гуртожиток через вiкна в темрявi, нiчний вахтер про моє iснування й не знав. Тепер же я протягом ночi працював. Пробував вiдсипатися вдень по двi години, але в результаті ходив як у тумані. Роман це помiтив i сказав, щоб я, повертаючись зi змiни, залазив через вiкно, спав, вилазив через вiкно вдень i аж тодi заходив попри денну вахтерку Жабу.

Цегляна п'ятиповерхiвка-гуртожиток мала низькi стелi. Вiкна перших трьох поверхiв були заґратованi. Але коли я лiз по ґратах першого поверху, то мiг стати в їх верхнiй частинi, тримаючись за верхню залiзну поперечину. Тодi iншою рукою я дiставав до пiдвiконня другого поверху. Хапався за пiдвiконня верхнього поверху однiєю рукою, за поперечину ґрат на нижньому поверсi – iншою. Ногами стояв на ґратах, тому виглядав такою собi дулею. Далi примiрявся поглядом, перекидав руку знизу й хапався за ґрати вже над наступним пiдвiконням. Те саме повторювалося при переходi з другого поверху на третiй. На четвертому ґрат не було, тож я хапався за раму вiкна. Слiд було або самому заздалегiдь вiдчинити її, або щоб Роман вiдчинив менi зсередини.

Спочатку я нервувався, коли так лазив, але ризик упасти був мiнiмальний. Адже весь час я мав принаймнi три точки опори – ноги плюс одна рука, або ж нога i двi руки. Я лазив через вiкно туалету, розташованого у кiнцi коридору на кожному поверсi, з протилежного боку вiд кухнi. Невдовзi багато хто в гуртожитку знав про мою акробатику, але метробудiвцi лише стиха гигикали та пiдбадьорювали мене.

Треба було тільки, щоб Жаба заплющувала на це очi, якщо раптом помiтить. Вiд неї залежало, чи дізнається начальство. Я не знав, чи вахтерка в курсi, що я додатково проводжу час у гуртожитку таким чином. Удень бiльшiсть метробудiвцiв були на роботі, тож я добре висипався. З Романом ми майже не перетиналися. Вiдiспавшись, я визирав з вiкна туалету на четвертому поверсi, чи нiкого не видно, i швидко злазив, щоб зайти в гуртожиток повз Жабу як гiсть, на дозволенi двi години. Зовсiм не проходити повз сканер я не мiг, бо iнодi пiд вiкнами крутилися люди, i потрапити до гуртожитку по вертикалi не виходило. Тож менi доводилося пiдлещуватися до Жаби.

– До побачення, – сказав я на виходi, вiдправляючись на нiчну змiну.

– Що, Ципердюк, хоч ночувати тут перестали? – спитала вона.

Жаба сьогоднi розпустила мiдне дротяне волосся по плечах, воно звисало жорсткими рiдкими пасмами.

– А хто тут ночував? – я розширив очi. – Маєте сьогоднi чудовий вигляд, Свiтлано Степанiвно.

– Iдiть, Ципердюк, iдiть, – Жаба двiчi махнула на мене рукою.

– А це вам, – я поклав перед нею на стiл шоколадку.

Зарплатнi менi ще не дали, але щоранку в кишенi мав трохи чайових. Я пробував вiддавати проїденi та позиченi грошi Роману Цюцюрi, але той сказав, щоб я «не страждав х-нею».

– До завтра, Ципердюк, – усмiхнулася шоколадцi Жаба.

Я пiшов у бiк Новобiличiв. Помiтив, що на пустирi неподалiк гуртожитку замiсть маленьких жовтих квiточок для Жаби вже виросли бiло-блакитнi суцвiття. Кущi на цегляних руїнах розваленого будинку пустили свiжi пагони, з-помiж будiвельного смiття пробивалася нiжна трава. Я глянув на синє небо й усмiхнувся.

Напередоднi я зайшов у гаджет-клуб «Троян» по сусідству, щоб через анонiмайзер перевiрити свiй старий акаунт. Клуб мiстився в пiдвалi, тут стояла пiвтемрява, гаджети блякло блимали електронними вiдтiнками мертвотно-синюшного, зомбi-зеленого та вамп-червоного. Вiдвiдувачi, переважно дiти та пiдлiтки, сидiли у залi у кiлька рядiв, зануренi в альтернативну реальнiсть. Один був принцом ельфiв, вiн летiв на драконi й бився з орками. Iнший шарпався й вигинав шию, стрiляючи з-за дротяних заростей по варварах чужої планети. Третiй грав у стратегiю, вiн уже знайшов точку G i тепер остаточно закрiплював Успiх, будуючи бiзнес-iмперiю. У гаджет-клуб ходили тi, хто не мав грошей на власнi симулятори альтернативної реальностi.

На старому акаунтi чекав меседж вiд Пола, мого старшого брата.

To: (undisclosed recipient)

From: (undisclosed sender)

Subject: (no subject)

не здумай вiдповiдати на цього листа. не створюй доказiв.

словом, для тебе є добра новина. той блеквотер не помер. вiдкачали. поки що в лiкарнi.

це збiльшує твої шанси на виправдання. тимчасом триває слiдство. батьки найняли одного крутого адвоката, будуть тиснути, що то була необхiдна самооборона. чи оборона родича, як воно там називається.

бляки знайшли вiдеозапис, як ти його б'єш. адвокат показував, там видно, що бляк замахнувся на тата перший.

батька були заарештували, але вiдпустили пiд заставу. сидить на пiдписцi. прокурор каже, вiн мав розповiсти про зловживання бляка, але не втручатися. угу, їхня логiка така, що бляк мав забити ту бабусю до смертi, а потiм батько міг пожалiтися. тодi б ви з татом не були виннi.

адвокат каже, погано, що батько допомагав тобi тiкати, але добре, що вiн сам викликав бляку швидку. якщо визнають зловживання владою з боку бляка, то виправдати можуть i тебе, i батька за допомогу вiдповiдно.

мама – сам розумiєш. ще й не може дiзнатися, як ти там. таке.

отже, братику: ти у нас гуманiтарiй, тож повторю, ти нам не пиши. чув? нiчого. будемо просто сподiватися, що у тебе все добре. а то вiдстежать, i буде гiрше всiм.

цей меседж не перехоплять, я подбав про це. але для перестраховки кинь його в кошик i почисти треш. i в разi чого: ти думаєш, що це писав не я. думаєш, це пiдстава.

тримайся, братику. мама просила обов'язково сказати, що вона тебе любить.

Я глибоко вдихнув i вiдчув, що мої груди тепер вмiщують значно бiльше повiтря. Мої губи розпливлися в усмiшцi. Я озирнувся, шукаючи, з ким подiлитися радiстю. Два ряди облич, iз вiдблисками електричних синюшного, зеленого й темно-червоного iз симуляторiв, зануренi кожен у своє. Я встав, заплатив i вийшов на сонячне свiтло.

Тут я вдихнув iще раз. Так, дихати стало значно легше.

Я не убив.

Я ходив i, нiби обкурений, дивився новими очима на будинки навколо, на чагарники на пустирях, шерехатий побитий асфальт пiд ногами, пучки трави у трiщинах мiж тротуаром i стiною. Все здавалося блiдим, пастельним. Навпроти мене кругленька бабуся з рожевим сухим волоссям, завитим у кучерi, поливала звичайну траву, яку проростила в ящику на пiдвiконнi першого поверху. Бабуся пiдвела погляд i усмiхнулася менi.

Вже пiзнiше й тепер, iдучи на роботу, я додумав решту. По-перше, є шанси через пiвроку-рiк-пiвтора поновити ай-дi та грiн-карту, повернутися в зелену зону. По-друге, те, що недоговорював Пол. Очевидно, щоб найняти адвоката, батькам довелося-таки заставити свою кафешку. Вони цього весь час боялися. Нiчого, думав я, заробимо й викупимо назад. Напевно, Пол i зараз допомагає батькам, чим може. Попри свою публiчну доброчинну дiяльнiсть на користь червоної зони, брат непогано заробляє як програмер. Пол стриманий у словах, але коли захворiла на рак мамина сестра, вiн мовчки переказав лiкарнi практично всi свої заощадження. Ми дiзналися про це пiсля того, як тiтка померла й батькам повернули залишок фонду.

– Чому сорочка непрасована? – гавкнула адмiнiстраторка «Точки G», щойно я переступив порiг клубу.

Я не встиг нiчого вiдповiсти.

– Бiгом у задню кiмнату, там є праска, – вона штовхонула мене кiстлявим кулаком у спину.

Бiла сорочка, куплена на секондi, була у мене єдина. Якщо я йшов у нiй з Героїв Севастополя, то до Новобiличiв вона просякала потом. Я прав сорочку вранцi в тазику, сушив за день, перед виходом складав у кульок i вдягав безпосередньо перед тим, як зайти до клубу. Праски в гуртожитськiй кiмнатi не було. Сорочка в кульку м'ялася. За темний низ, на щастя, проканали мої чорнi джинси. Не довелося купувати брюки. До кiнця змiни, забiганий, я все одно був пiтний та смердючий, сорочка липла до спини, пiд пахвами – плями. Пiд ранок в атмосферi клубу пiддатi рiзними речовинами клiєнти цього не помiчали.

Я попрасував сорочку в пiдсобцi й вийшов у зал. Перед вiдкриттям у нiчному клубi пахло застарiлим жиром уперемiш iз гнилими ганчiрками та хлоркою. Запах кухнi та вологого прибирання.

– У тебе це теж перша робота? – запитала мене дiвчина рокiв сiмнадцяти.

– Е-е-е, так.

У червонiй зонi, подумки уточнив я.

Ми разом тягали по залу столи, якi перед тим зсунули в кут, щоб полегшити прибиральницi миття пiдлоги.

– I у мене. Грошi потрiбнi, – пояснила дiвчина.

А для чого ж iще, подумав я. Дiвчина була негарна, але в її очах була наївна доброта.

– Ранiше батьки не пускали, – сказала вона. – Деякi подруги давно працюють.

– Пiднiмай трохи, – сказав я, й ми посунули стiл по вологiй пiдлозi.

У першому залi клубу стояло кiлька бiльярдних столiв, i бармен iз маркером стукали кулями, ввiмкнувши лампу з конiчним абажуром. Вони курили, курив на ходу я, курила, ходячи й покрикуючи, адмiнiстраторка, потiм прийшли охоронцi, вони теж курили – й запах гнилизни та кухнi помалу маскувався димом, який розтікався нерівними сизими пасмами в жовтому електричному свiтлi.

Увiмкнули музику. В цьому залi грали переважно гангста-шансон. Орiєнтувалися на смаки публiки. «Музика для мужикiв», – казала адмiнiстраторка.

У танцювальному залi музику вмикали пiзнiше. Там була сцена для груп, але я жодного разу не бачив виступу живих музикантiв. Тiльки записи. В центрi залу висiла куля, обклеєна уламками дзеркала, на неї з балкончика пiд стелею пускали кольоровi променi. На балкончику сидiв дi-джей i крутив музику для дискотеки. «Ти не випендрюйся зi своїм лаунджем, став музику для баб, – казала дi-джею наша начальниця. – А мужики прийдуть за бабами». Дуже прагматична жiнка. Адмiнiстратор.

Прийшла Лаура, пергiдрольна блондинка з довгим ламким волоссям. У неї густий макiяж, тiльки губи вона нiколи не фарбує. Вона працює в залi з гангста-шансоном.

– Що нового, Лауро? – запитав охоронець, качок у чорнiй футболцi в обтяжку. Він підніс їй запальничку.

– Як завжди, шукаю точку G, – хрипко сказала Лаура й затягнулась. – У мужикiв давно знайшла, а свою – нiяк.

Охоронець засмiявся.

– Ей! – гаркнула до мене адмiнiстраторка. – Не втикай, клiєнти прийшли.

Я побiг до столика в окремiй нiшi. Двоє мордатих чоловiкiв рокiв по сорок iз двома молоденькими дiвчатами.

– Для початку, водочки, – розтягує слова один з мордатих.

– По сто чи по п'ятдесят?

– Слу, ти чо, лох?! – витрiщається другий, говорячи скоромовкою. – Чи нас за лохiв тримаєш?!

Адмiнiстраторка вже у мене за спиною.

– Не переживайте, вiн у нас новенький, – вона говорить високим медовим голосом, розтягує губи в усмiшцi й нахиляє прямий тулуб, уклоняючись. – Давай двi пляшки сюди, – рикає менi, й коли я вiдходжу, то чую: – За рахунок закладу.

Повернувшись, розливаю горiлку по стопках, мужики мене не помiчають, розмовляючи мiж собою й обiйнявши своїх дiвчат за плечi. У мене тепер трусяться руки, я розливаю трохи на стiл i мушу пiдняти стопку, щоб витерти стiл ганчiркою, при цьому розливаю ще.

– Молодий чоловiче, не нервуйтеся, – каже менi з-пiд руки мужика одна з дiвчат.

Iнша дивиться на мене з жалiстю:

– Що, кращу роботу не мiг знайти?

– Хачi ващє страх загубили, прикинь, Ашот нам стрiлу забиває, – скоромовкою каже один з мужикiв iншому.

– Так нада зiбраться й виїбать їх в жопу, – розтягує слова iнший.

– Соляночки, – перший клацає пальцями в мiй бiк, не повертаючи голови.

Я бiжу на кухню.

За вечiр я мiняю кiлька смердючих жирних ганчiрок, якими витираю липкi столи по всьому залу. На ганчiрках змішані солянка, печiнкова пiдлива, червоне вино, розчавлені помiдори й багато горiлки.

Коли я згодом заходжу в нiшу забрати брудний посуд у мордатих чоловiкiв, дiвчата зникли пiд столом. Мужики сидять, розкинувши руки на бильця диванiв i вiдкинувши обличчя. Той, що говорить скоромовкою, примружено дивиться прямо менi в очi.

Я зiбрав посуд, вiднiс його на кухню i став бiля барної стiйки, чекаючи наступних наказів. Лаура, курячи другу пачку за нiч, сидить на високому стiльчику й дивиться в бiк нiшi мордатих. У неї сьогоднi погано йшли справи, й вона п'яна.

– От би менi, як тим лярвам, – мрiєЛаура прокуреним голосом. – Щоб один чоловiк менi давав хоч по штуцi на мiсяць i вдягав. I я була б йому вiрна. Може, вiн би знайшов точку G, а я за ним.

– А щоб знайти точку G не через мужика?

– Ха. Як? Самiй кришувати базари, їздити на стрiлки й бити лохiв?

– У зеленiй зонi жiнки так само працюють, як чоловiки. Правда, заробляють менше…

– Та шо ти ляляля?

Вона каже «лллллля-лллллля-ллллля», бо язик погано її слухається.

– Шо не глянь у мережi, – каже Лаура, – де свiтська левиця – там чиясь жiнка. А, нє! – вона пiднiмає палець i хитається на барному стiльчику. – Буває, шо дочка, i тодi у неї є сссвiй сссвiтський лев.

Лаура хрипко засмiялась, нахилившись уперед, i я пiдтримав її за плечi, щоб вона не впала зi стiльчика.

Коли вона заспокоїлась, то довела думку до кiнця:

– Або з-з-з… звввв… звiзда.

– Це найбiльш успiшнi, – сказав я. – Звичайнi просто працюють.

– Вони знайшли точку G, – заперечила Лаура.

– Чекай.

Я побачив у залi дiвчину з коротким рудим волоссям i на видиху перестав дихати. Вона сидiла спиною до мене з якимось мужиком. Це був не мiй столик, але я на гумових ногах пiшов у той бiк, обходячи далеко збоку. Я вiдчув, як у скронях пiдвищується тиск, їх розпирає зсередини. Я йшов так, щоби побачити дiвчину збоку, але щоб вона не помiтила мене. Чоловiк сказав щось рудiй, нахилившись до неї, вона засмiялась i, жартiвливо вдаривши його по передплiччю, вiдхилилась i повернула обличчя в мiй бiк. Аж тодi я вдихнув. Нi. Менi здалося, що це моя колишня, Нiна, з зеленої зони.

Потiм весь час, що я працював у «Точці G», мене перiодично охоплював iррацiональний страх, що я зустрiну її тут.


R-08

Умiда запропонувала менi показати REE-17, коли у нас збiгся вихiдний.

– Але тiльки третiй сектор, – я розвiв руками. – Я не можу проходити через КПП.

– Я в курсi.

Ми йшли вдвох уздовж секторальної стiни по Борщагiвськiй вулицi. Сонце кiнця квiтня навiть пригрiвало у спину. Була обiдня пора, я пiсля нiчної змiни поспав лише три години, тож у головi трохи шуміло, зате ввечерi не треба йти в нiч, i я не хотiв пропустити нагоду. Ми йшли так близько, хоч i не торкаючись.

– То як ти, звик трохи? – запитала Умiда.

– Ну, нормально.

Менi хотiлося б розповiсти, як не вистачає гарячого душу досхочу, щоб терти себе долонею по грудях i плечах, i щоб аж обпiкало. Як не вистачає щодня чистого одягу, випраного пральною машиною, а не руками в тазику господарським милом. I наскiльки легшою була робота в офiсi, на яку я вiчно скаржився, порiвняно з роботою офiцiанта. I як хотілося не лазити в гуртожиток через вiкно четвертого поверху, щоб поспати одягненому на пiдлозi, а зайти зi своїм ключем у квартиру, де тiльки ти, й пiсля гарячого душу – знову ж, гарячий душ – голим залiзти мiж випранi пральною машинкою простирадла i спати, спати, спати.

Але я не хотів скиглити.

Я йшов поряд з Умiдою й непевно усмiхався. Вона запропонувала цю прогулянку з дружнiх мiркувань, щоб я не почувався самотнiм i непотрiбним – чи тут щось бiльше? Роман знав про нашу вилазку й нiяк не реагував. Якi у них з Умiдою стосунки – я так i не змiг визначити. Проте з'ясувалося, що недружнiсть Романа до мене була хибним першим враженням. Вiн просто не говорив зайвого. Я жив у його кiмнатi кiлька тижнiв, ми перетиналися не щодня, але й тодi Роман лише кивав i питав, чи менi нічого не треба.

Умiда наче не знала, що казати. Мовчанка затяглася.

Над купами смiття, пригрiтi сонцем, з'явилися першi соннi мухи, вони були велетенськi й лiтали ліниво.

– От тiльки цi мухи, – сказав я Умiдi, вiдмахуючись. – I постiйний запах смiття та каналiзацiї.

Блiн, що я говорю? Такi речi треба ввiчливо не помiчати.

– Це ще нiчого, – вiдказала Умiда. – Влiтку на смiттi з'являться оси.

Нам довелося протиснутися мiж стiною та кiлькома припаркованими машинами, тож якийсь час ми йшли поруч боком. Повернувши голову, я дивився на неї у профiль. Вона навiть не була гарна. Мене радше вабила її спокiйна впевненiсть, якої менi бракувало. Я вже знав, що Умiда старша за мене.

й було двадцять сiм, а менi – тiльки двадцять три.

– А тепер подивiться праворуч, зараз ви побачите секторальне КПП Iндустрiальний мiст, – усмiхнувшись менi, махнула рукою Умiда.

Мій сумнів зник: стiна, що роздiляла сектори, йшла по колишньому хайвею. З лiвого боку перпендикулярно пiд стiну з пагорба в яр спускалася дорога, забита машинами, скільки було видно до верху пагорба. Над дорогою текли пасма сiрих вихлопiв.

КПП, розташоване пiд колишнiм мостом, нагадувало фортецю. Над мостом, поверх стiни, стояла кiлькаповерхова метало-бетонна будiвля, що могла вмiстити, на око, з пiвтисячi блеквотерiв. Пiд мостом, у бiк перпендикулярної дороги, КПП розширювалося, нависаючи над полотном квадратною бетонною лiтерою П. На в'їздi встановлено металевi ворота, що пiднiмалися й опускалися для кожного авто. Коли проїжджала чергова машина, металева воротина рiзко падала позад неї. Через це навколо лунав неритмiчний брязкiт.

– Бляки звiдти в червону зону не виходять, – показала вгору Умiда. – Коли ти заїжджаєш пiд оте П, бачиш? – то ти на їхнiй територiї, дiєш за їхнiми правилами, весь час пiд прицiлом. У них там цiла вiйськова база.

Нам знов довелося протискатися крiзь ряди машин у заторi, щоб перейти дорогу. Авто стояли щiльно, але мiж ними, тручись колiнами об бампери, шастали пiшоходи. Далi йшли чотири смуги для транспорту, який пройшов КПП з протилежного боку, й тут треба було розраховувати вiдстань i бiгти, бо з цього боку затору не було, лише з чотирьох ворiт зрiдка вискакували машини й одразу розганялися. Добре, хоч розбита дорога вповiльнювала їх.

– Зараз! – крикнула Умiда.

Повз нас проторохтiв порожнiй тягач, вона схопила мене за лiву руку й потягла. У мене солодко защемiло в животi, я перебирав ватяними ногами.

Коли ми перебiгли, Умiда одразу вiдпустила мене, а я йшов i намагався нi до чого не торкнутися лiвою рукою, щоб довше збереглося вiдчуття її маленької долонi й тонких пальцiв.

По той бiк стояли в черзi люди, якi проходили через КПП пiшки. Пiшоходи заходили по одному в розсувнi непрозорi дверi. Вони чекали перед дверима не в одну лiнiю, а видовженим натовпом, щiльно один до одного, так нiби ближча вiдстань до розсувних дверей наближувала час, коли вони нарештi їх проминуть. Ми проштовхалися між людьми, якi з тихим бурчанням розступилися для нас, пiдозрюючи, що ми можемо влiзти в чергу.

– Вiза мiж секторами червоної зони не потрiбна, це тобi не в зелену зону з червоної потрапити, – сказала Умiда, коли ми пройшли. – Тут у багатьох навiть ай-дi немає, бо їх дорого виробити, а якщо не робиш вiзу в зелену зону, то в червонiй, раптом що, можна й без документiв прожити. Як ти. Та й КПП можна пройти без ай-дi. Твiй документ – рогiвка ока й вiдбитки пальцiв. Тому в принципi ти теж мiг би потрапити в iнший сектор.

– Якби не одне але, – сказав я.

– Так, якби не одне але.

– До речi, вiн живий.

– Живий?

– Той бляк. Я його не вбив.

Умiда мовчки глянула на мене.

– Менi брат написав.

– Це ж добре.

Вона усмiхнулась.

– Тепер я можу розповiсти, – сказав я. – Хочеш?

Умiда ледь кивнула.

– По-дебiльному вийшло. Ми з батьком iшли пiзно ввечерi, на площi бабуся продавала котики. Ну, вербовi гiлочки. Це була Вербна недiля. Мабуть, у бабусі закiнчилася вiза чи що, словом, на неї налетiв той блеквотер. А мiй батько, вiн завжди мене вчив, що найбiльше мудацтво, яке може зробити чоловiк – це вдарити жiнку. Не знаю, звiдки це в нього, але вiн постiйно повторював це нам iз братом у дитинствi. А тепер бляк штовхнув бабусю, i я побачив, що батько справдi в це вiрить. Вiн вискочив наперед i стрибнув мiж нею i бляком, вони щось кричали один одному, а я вже бiг туди ж, аби нас було двоє проти блеквотера, i тут бляк замахнувся, типу вдарити тата шокером, я схопив залiзну хрiнь з купи будiвельного мотлоху, треба ж було, щоб то виявилась арматурина, ну й тицьнув бляка куди бачив. Влучив якраз мiж бронею на грудях i заборолом шолома, десь по шиї, пiшла кров, вiн упав, а ми втекли.

Умiда мовчала, ми повiльно йшли поруч.

Перед моїми очима постала мокра вiд холодного нудного дощу чорна брукiвка Старобульварного узвозу, якою вона була того вечора. Було темно, ми з батьком верталися в бік дому. Пiднялися на Турецький мiст iз каньйону й далi, тяжко дихаючи, сунули вгору на площу Вiрменський ринок. Узвiз загинався лiворуч, i вздовж тротуару по лiвому боцi йшла висока кам'яна стiна, вкрита вічнозеленим плющем, тож площу не вiдразу побачиш. Та ще й темно.

Я тодi вiд холоду давно хотiв у туалет, i тому з силою тупав ногами на ходу, дивлячись, куди би краще вiдiйти в тiнь.

Далi все пiшло швидше, нiж я встигав думати. Повернувши за вигин вулицi, я побачив двi постатi. Маленька худа бабуся згиналася над плетеним кошиком, прикриваючи руками гiлочки, над нею стояв масивний чоловiк у чорнiй формi, й цiєї митi вiн штовхнув її, здається, не сильно, але мiй батько стрибнув до них. Я на той час уже притримував себе рукою між ногами, так хотiв у туалет, батько викрикував матюки, блеквотер кричав на нього, вони не штовхалися, просто стояли й кричали один одному в обличчя, крiзь забороло блякiвського чорного шолома, бабуся позад батька збирала похапцем гiлочки, й тут на слово «фашист» блеквотер пiдняв шокер, а я просто хотiв, щоб усе скiнчилося чимшвидше, дуже хотiв в туалет, а найшвидше було розштовхнути їх в рiзнi боки, потiм розберуться, я схопив у темрявi що бачив, хто ж знав, що у блякiв така недосконала броня. Було так темно.

Умiда сказала щось, я не розчув i примружився вiд сонця, коли повернувся до неї.

– Кажу, добре, що вiн живий. Повернешся в зелену зону.

– Ага, вже, – хмикнув я. – Все одно я напав на блеквотера при виконаннi. Вони кажуть, ми мали доповiсти про зловживання, але не втручатись.

– Умгу, класно влаштовано, – сказала Умiда. – Якщо ти нападаєш на бляка – ти нападаєш на весь устрiй. А якщо бляк нападає на тебе – нападає не устрiй, а окреме зловживання.

Я подивився праворуч i вгору, ми досi йшли повз бетонно-сiру секторальну стiну, й по її верху за рiжучою стрiчкою ходили двоє блякiв з автоматами. Чорнi фiгури чiтко вирiзнялися на тлi синьо-сiрого безхмарного неба, затягнутого iмлою смогу.

– I це при тому, що вони вважаються приватними пiдрядниками, – сказала Умiда й засмiялася рiзким неприємним смiхом. – Раптом що, то вибачайте, винного звiльнено. Можемо навiть з iншою фiрмою укласти договiр. А менеджмент усе одно нi за що не вiдповiдає. Блiн, – Умiда махнула рукою в бiк стiни, – i вони вiдгородили нас iще й за нашi грошi. Оце й усе, на що йдуть податки. Замiсть шкiл, чи лiкарень, чи пенсiй – блеквотери, стiни й D-зони.

– Хiба в червонiй зонi платять податки?

– Та їх просто закладають у цiни на все, що ми купуємо, i зрештою всi потоки сходяться на кiлькасот концернiв iз зеленої зони.

– Ти де цього набралася? – розсмiявся я.

– Проста арниця, так? – огризнулась Умiда.

Вона зупинилась i знизу вгору дивилась на мене, стиснувши зуби. Я теж мусив зупинитись i часто клiпав, дивлячись їй в очi.

– Вибач, просто…

– Але, мабуть, так, вiд Ромки Цюцюри, звичайно, – вже спокiйнiше сказала вона, замислившись. – А той вiд свого батька. Та й вiд мого батька, вони з Валерiєм, татом Ромки, давнi друзi.

– У вас там цiла велика родина, – я розвiв руками.

Умiда засмiялась:

– А iнакше в червонiй зонi й не виживеш.

Я закусив верхню губу, й вона похапцем додала:

– Схоже, тепер i ти в цiй родинi.

– Живу на шиї Романа, роботу – й ту вiн менi знайшов.

– Це ж нормально, – сказала Умiда.

Ще й закохуюсь у його дiвчину, подумав я. Ми так i стояли одне навпроти одного, вона маленька, дивлячись угору, я – дивлячись униз. Повз мене по вузькому узбiччю мiж дорогою й будинком просунулась дебела тiтка середнього вiку, вона щось пробурчала i по дотичнiй штовхнула мене пiтним тiлом, я заточився в бiк Умiди, але втримався, не притулився до неї. Тільки затамував подих на видиху.

– Ходiмо далi? – сказала Умiда. I після паузи: – Але добре, що ти не вбив того бляка. До речi, я тобi все одно довiряю, – зi смiхом сказала вона.

Щоб не дивитися весь час на неї, я перевiв погляд на дев'ятиповерхiвку попереду. Ще один багатоповерховий слам. У половинi вiкон вибитi шибки, над кiлькома порожнiми отворами на сьомому поверсi йшла вгору по бетоннiй стiнi чорна пляма сажi вiд давньої пожежi, з кiлькох iнших вiкон звисали тонкi матраци, вивiшенi на сонце.

– Ти питав, чого я працюю на драг-трафiкантiв, якi крадуть лiки, – озвалась Умiда. – Чи тiльки через грошi. Розповiсти?

Я кивнув.

– Давай присядемо десь.

Вона показала пiд стiну дев'ятиповерхiвки з сонячного боку, будинок стояв на кiлька метрiв далi за iншi вiд дороги, можна було сiсти й не займати прохiд. Ми взяли з купи будiвельного сміття два невеликi шматки гiпсокартону, пiдклали їх пiд себе й сiли, притулившись до стiни. Я вiдчув спиною, що бетон iще не прогрiвся, стiна була холодна, зате сонце пригрiвало нашi ноги, плечi та голови. Перед нами їздили машини та ходили люди, за дорогою була секторальна стiна, на якiй звiдси не було видно блякiв. Праворуч у двадцяти метрах стояв у нiшi замкнений на замок смiттєвий бак, смiття лежало купою навколо баку, й у тiй купi чоловiк і жiнка копирсалися дротяними тонкими кочергами з гачками на кiнцях.

Умiда обiйняла себе за колiна й дивилася перед собою. Я сiв так само, але дивився на неї.

– Моя, – вона захрипла, довелося прокашлятись, – моя мама померла вiд туберкульозу.

У мене мороз пiшов поза шкiрою. Я вiдсунувся вiд холодної стiни, мiцнiше обiйнявши себе за колiна.

– Я тодi пiдлiтком була, – Умiда, сидячи на землi спиною до стiни, втупилась поглядом поперед себе, її обличчя занiмiло, вона говорила без жодної iнтонацiї. – Спочатку, коли ми дiзналися, мама з татом не дуже злякались. Туберкульоз вилiковний. Вже й тодi, десять рокiв тому, лiкуватися треба було за грошi. Хочеш жити – вмiй крутитись. Пiсля того, як обов'язкове лiкування тюбика скасували, хворих стало набагато бiльше. В усiх знайомих хтось у сiм'ї та й хворiв. Ну, ми не були такi аж бiднi. Все-таки i мама, й тато доти працювали. Почали шукати – знайшли три види таблеток, якi могли собi дозволити. Iзонiазид, рифампiцин i ще якийсь, стрептомiцин чи що, не дуже добрий, в нашiй зонi майже всi палички резистентнi до нього. Взагалi треба пити одночасно чотири види лiкiв, краще п'ять. Сам по собi iзонiазид, який оце зараз нашi вкрали з зеленої зони – вiн годиться хiба для профiлактики. Я його й сама пила. Кiлька разiв, щоразу по дев'ять мiсяцiв. Щоб не захворiти. Тато розповiдав потiм, що вони з мамою вагалися, чи варто мамi пити лише три види таблеток, ну але решта були нам не по кишенi, мама почала пити тi, що були. Вже як є.

Умiда відвернула голову у протилежний вiд мене бiк.

– Може, все було би добре. Мама через мiсяць перестала кашляти. Ми з татом пили для профiлактики. Але саме тодi ввели новi патенти на старi препарати. I остаточно зняли регулювання цiн на лiки, бо ж це суперечить свободi пiдприємництва. Ну, цiни зразу стрибнули в кiлька разiв. Батько рипнувся туди, сюди – позичати грошi. Великої суми нi у кого так зразу не виявилось. Ну, трохи позичив. Ще на мiсяць докупив. Далi батьки зрозумiли, що не тягнуть. Мама перестала пити лiки.

Я дивився повз Умiду i мовчав.

– Нiчого. Натужились, за якийсь рiк або пiвтора пiдзбирали грошей, допозичили й накупили лiкiв за новими цiнами. Мама знов починала покашлювати. Влiзли в борги, щоб купити тепер одразу на весь курс, на шiсть мiсяцiв. Але цi таблетки вже не дiяли. Отак. Не треба було припиняти лiкування першого разу. Ну, а на препарати другої лiнiї, вiд резистентного туберкульозу, ми не мали де позичати. Вони ще дорожчi. Мама пiсля того прожила п'ять рокiв. Ми вiддавали борги.


R-09

Умiда мовчала кiлька хвилин, сидячи на шматку гiпсокартону пiд стiною будинку й обiйнявши себе за колiна. Вона зiщулилась, вiдвернувши обличчя вiд мене. Щоб не дивитися на неї, бо це було тяжко, я бездумно спостерiгав за чоловiком i жiнкою бiля купи смiття.

Обом було вiд тридцяти до п'ятдесяти, важко визначити точнiше. Вiн був у зношених кросiвках, потертих свiтлих джинсах i темнiй джинсовiй куртцi, з видовженим неголеним обличчям, ледь пiдпухлим у нижнiй частинi. Русяве волосся без сивини стирчало вусебiч. Вiн мав певний шарм. Вона – в довгiй до п'ят темно-фiолетовiй спiдницi та коричневiй куртцi зi штучної шкiри, в розтоптаних туфлях, iз брудним волоссям. Близько року тому жiнка пофарбувалася пiд блондинку, тепер бiля корiння вiдросло на п'ядь волосся темно-каштанового кольору з пасмами сивини. Обличчя запухло помiтнiше, нiж у чоловiка. У жiнок завжди помітніше.

– Бля! – вигукнула жiнка, коли пластикова пляшка, по якiй вона вдарила п'ятою, вислизнула з-пiд ноги.

Жiнка пiдiйшла до пляшки, пiдсунула її носаком туфлi i ще раз iз силою наступила. Пляшка стиснулась, i жiнка пiдiбрала її й кинула на вiзок.

хнiй саморобний вiзок на чотирьох колесах вiд дитячих велосипедiв мав зверху клітку, роздiлену на двi частини. Передню заповнював сплющений пластик, у заднiй лежав металобрухт. Ззаду та з бокiв чоловік із жінкою примотували дротом шматки пакувального картону й пiнопласту.

Оце й був увесь ресайклинг червоної зони. Такi люди здавали вторсировину за копiйки дрiбним пiдприємцям. Я знав вiд Романа Цюцюри, що на промисловому рiвнi вiдходи нiхто не переробляє. Метробуд, один iз фактичних монополiстiв, звалював тверде смiття тут-таки в межах REE-17. Рiдке й напiврiдке скидав у рiчку. Благо, повновода рiчка могла знести все, не забиваючись. Коли вiдходи почали вивозити приватнi фiрми, в умовах ринкової конкуренцiї вижили тi, хто робив це найдешевше. А найдешевше вивозили тi, хто викидав найближче. Найближче виявилось у рiчку. Власники компанiї живуть вище за течiєю, в зеленiй зонi. Зелена зона нижче за течiєю пробувала судитись, але не могла довести, що сморiд – через якусь конкретну компанiю.

Тепер біля кожного багатоквартирного будинку свої, замкненi на замок, смiттєвi баки. Ключi треба брати у мешканцiв нижнiх поверхiв. За вивезення кожного бака – окрема платня. Вiд публічних смiтникiв давно вiдмовилися, бо на них вiдразу зносив смiття весь квартал, i на мiсцi маленької урни утворювалось велетенське звалище. Хто мав платити за його вивезення?

Живучи в зеленiй зонi, я не раз дивився передачi про низьку екологiчну свiдомiсть у червоних зонах. Що ж, з'ясувалося, це правда: найбiднiшi вiдмовляються платити за вивезення смiття, вони просто скидають його на вулицях бiля чужих замкнених смiттєвих бакiв. Отакi несвiдомi арники. Метробуд неоплачене смiття, звiсно, вiдмовляється забирати. Так воно i лежить. Це викликає постiйнi сварки. Одного разу я чув, як лiтня жiнка на весь квартал верещала на двох чоловiкiв, застукавши їх за скиданням смiття бiля бака. У кожного було по два синтетичних бiлих мiшка. Вони все одно скинули мiшки бiля бака i втекли.

Проте звалища на вулицях допомагають прожити таким людям, як цi двоє, що длубаються у смiттi дротяними кочергами з гачками на кiнцях. Роман Цюцюра казав, що на звалищах Метробуду теж повно народу, люди ще й платять за вхiд. Я згадав, як, живучи в зеленiй зонi, дивився передачу про дрiбних приватних пiдприємцiв – так їх називав диктор – та про iсторiї їхнього Успiху. Показували усмiхненого чорношкiрого чоловiка рокiв сорока в байковiй картатiй сорочцi. Цей чоловiк, десь у центральнiй Африцi, кiлька рокiв длубався у смiттi на звалищi, шукаючи вторсировину. Нинi вiн досяг Успiху – i тепер продає фломастери, перекиднi календарi та ручнi лiхтарики в центральноафриканських маршрутках. Камера зайшла за пiдприємцем у переповнений автобус, i коли чоловiк почав скоромовку «шановнi-пасажири-до-вашої-уваги-пропоную», пасажири вiдверталися до вiкон чи то вiд нього, чи то вiд об'єктива камери.

Жiнка i чоловiк, що порпалися поряд iз баком неподалiк вiд нас з Умiдою, викопали з купи смiття пачку старих паперових газет.

– Ги! – жiнка нахилилась, розрiзала бiлий синтетичний шнурок, що оперiзував пачку, i стала гортати газети.

Чоловiк полiз iз дротяною кочергою назад на смiттєву купу.

– Позивачка заявляє, що квартиру отримала у спадок вiд бабусi, – почала читати вголос жiнка.

Чоловiк обернувся, вони з жiнкою зустрiлися поглядом, усмiхнулись одне одному, й вона продовжила читати:

– Вiдповiдач оселився з нею близько двох рокiв тому. Позивачка стверджує, що у шлюбi вони не перебували.

Чоловiк продовжував тихо порпатись у смiттi, дослухаючись до голосу жiнки. Голос був сиплий, але в ньому звучала нiжнiсть. Жiнка пiдняла брови й зачитала голоснiше, з притиском:

– Вiдповiдач зловживав спиртними напоями!

Чоловiк i жiнка подивились одне одному в очi й захихотiли. Вiдчувалося, що вони добре одне одного розумiють. Мiж ними iснувало справжнє тепло. Я позаздрив такiй сiмейнiй iдилiї.

– Вiдповiдач приводив до квартири позивачки їхнiх знайомих для спiльного… – жiнка продовжувала читати старовинну драму.

Через кiлька хвилин пара зiбрала все, що знайшла, у вiзок iз клiткою, чоловiк впрiгся у лямки спереду й потягнув, жiнка пiдштовхувала вiзок обома руками ззаду. Вони менi подобались, але, проходячи поруч, чоловiк ковзнув поглядом по нас з Умiдою, зупинив погляд на нiй, перевiв на мене й перестав тягнути. Вiн сплюнув на землю перед собою.

– Знайшов собi, – пробурмотiв чоловiк, дивлячись менi в обличчя. Вiн кривився.

Я не одразу зрозумiв. Умiда торкнулася мого лiктя.

– Ходiмо звiдси, – тихо сказала вона.

Ми швидко пiднялись i пiшли вперед, обiйшовши пару з вiзком.

– Вали, вали! Назад у Чуркестан, – гукнув нам услiд чоловiк.

– Не треба, – притримала мене за лiкоть Умiда, коли я почав обертатися, – пiшли вперед.

Я вiдчував, що мої щоки гарячi аж попiд очима, а вуха почали свербiти.

– От мудак, – я стиснув кулаки.

– Забий. Не озирайся.

Тепер у мене по спині поповзли вниз холодні мурашки. Я став повільно вдихати, скільки влазило, й затримувати на дві секунди повітря у грудях, переповнених до тріску в ребрах. Допомогло.

– Та серйозно, – вона мимохiдь узяла мене за руку, й у животi в мене розтануло, й тепло потекло вгору, аж до горла, – якщо це тiльки слова, я навiть не зважаю.

– Бувають і не тільки слова?

– Зрiдка, – Умiда оглянула мене знизу вгору й раптом повеселiшала. – Я просто знаю заздалегiдь, коли бачу людину. Наприклад, якби я побачила незнайому людину в таких берцах, – вона тикнула пальцем на мої гiвнодави, – то зразу б напружилась.

Я подивився вниз i шарпнув ногою на ходу, так що трохи зашпортався. Умiда притримала мене легенькою рукою й засмiялася:

– Але потiм глянула б на обличчя – i розслабилась.

Я вiдчував, що мої щоки й вуха знову сверблять. Умiда вiдпустила мою руку.

– Їсти не хочеш? – запитала вона.

Я провiв рукою по животi. Тепер тепло зникло і я відчув, як живiт втягнувся і м'язи самостiйно напружуються, вiдволiкаючи на себе увагу від того, що відбувається глибше всередині. За останнi тижнi я помiтно схуд i звик бути постiйно напiвголодним. Менi це навiть почало подобатися. Здавалося, голодний я все вiдчуваю гострiше: звуки, кольори, запахи, текстуру речей на дотик. I на вигляд я собi, з запалими щоками, подобався бiльше.

Ми пiдiйшли до жовтого запилюженого кiоску з шаурмою. Торгував худий азiат iз жилавими передплiччями, вкритими тонким чорним волоссям. На ньому були целофанові рукавички.

– Я пригощаю, – сказала Умiда, i коли я почав протестувати: – Я ж сьогоднi тобi показую зону, це частина програми. Та й ти щойно знайшов роботу, мабуть, i грошей ще не дали. А я давно працюю, та ще й у зеленiй зонi.

Я непевно всмiхнувся у вiдповiдь i згадав свою колишню, Нiну, з зеленої зони, яка знайшла колись точку G за допомогою чоловiка з зеленої зони й переконувала мене, що жiнка має жити за рахунок чоловiка – бо у неї iншi завдання, казала моя колишня, такi як створювати вдома затишок i просто бути для чоловiка гарною. Я подумав, може, Умiда здається менi такою надзвичайною на контрастi з Нiною. Ми з Умiдою на ходу мовчки їли шаурму, зосереджено нахилившись корпусом уперед, щоб соус не капав на одяг. Вона перша закiнчила й витерла губи однією з серветок, що нам дав худий азiат у целофанових рукавичках.

– Оце ми пройшли вулицю Косiора, – сказала Умiда. – Зараз спустимося по Глибочицькiй, i я покажу тобi найшикарнiшi слами в цiй червонiй зонi. Вийде повноцiнна екскурсiя!

Вулиця Глибочицька виявилась яром, вона спускалася круто вниз, нiби висохла рiчка мiж крутих берегiв. На берегах не було постiйних багатоповерхових споруд, лише одноповерховi саморобнi слами з дощок, фанери й шиферу. По найнижчiй частинi мiж берегiв, там, де ходять люди, справдi текла невелика брудна рiчка вiд уранiшнього дощу, бо дренажнi стоки були давно i безнадiйно забитi. Вiд води несло затхлістю.

Вулиця була суцiльним прохiдним базаром, як у зеленiй зонi Андрiївський узвiз, але тут продавали не сувенiри й картини, а новий та вживаний одяг уперемiш iз продуктами, з пластиковими вiдрами та швабрами, напiвiржавим залiзяччям до автомашин та дешевими електронними гаджетами. До тих стiн фанерних сламiв, якi виходили в бiк вулицi, тулилися торговi намети з тканини та пластику. Ще один ряд наметiв iшов мiж прохiдною частиною вулицi для пiшоходiв та проїзною для машин. Авто їхали мiж рядами наметiв, та чи інша машина часом ставала, заторюючи рух, доки водiй купував щось iз намету, а в зад йому сигналили. Двiчi або тричi, поки ми спускалися, вулицею проїхав старовинний, кiнця двадцятого столiття червоно-жовтий трамвай. На цiй вулицi якимось дивом збереглися рейки й електролiнiя над ними. Можливо, саме через базар. Коли трамвай повiльно пiд'їжджав i дзеленчав, продавцi похапцем вiдсували краї наметiв якраз настiльки, щоб дати йому проїхати, а потiм зсували краї знов, i на колiї поновлювалася торгiвля.

Ми ступали по шару втоптаного смiття: кулькiв, паперу, розмоклого i знов висохлого картону, землi та глини. Смiття шарудiло пiд ногами, а навколо стояв гомiн базару. Я йшов i не розумiв, з чого живуть усi цi люди. За весь час, що я перебуваю у червонiй зонi, я бачив лиш торгiвлю, усi торгують одне з одним, чи працюють офiцiантами, як я, чи возять смiття, ремонтують машини, як Роман Цюцюра, чи їздять, як Валера, чи обслуговують зелену зону, як Умiда, а в зеленiй зонi працюють лише в офiсах, займаються бiзнесом, керують, обслуговують, розважають. Одні здають житло в оренду іншим; одні пишуть новини, інші прибирають їм офiси; одні продають іншим шаурму; одні приносять iншим горiлку та витирають столи; одні роблять іншим мiнети. В REE-17 я не бачив жодного виробництва речей або їжi, лише торгiвлю й послуги. Можливо, виробництво відбувається десь по пiдвалах? Може, в iнших червоних зонах – але з чого тодi живе ця?

– Дивися, Тонi, там – урочище Кожум'яки, – обiрвала мої роздуми Умiда. – Також вiдоме як Вознесенка.

– Твої найшикарнiшi слами?

Ми спустилися з Глибочицької на Подiл, лiворуч тягся базар, а попереду в урочищi стояли будинки у сiм-десять поверхiв.

– Справдi, шик! – задер голову я, коли ми пiдiйшли.

Навколо кожного будинка на пiвметра-метр вивищувалося всюдисуще смiття, вiльнi кiнцi кульочкiв метлялися на протягу, бо урочище скидалося на видовжену кишку. Зi смiття виростали пафоснi стiни, заляпанi слiдами позолоти й наполовину сколотими гiпсовими фiнтiфлюшками. Кожна будiвля мала як не колони у псевдоантичному стилi, то двох левiв бiля входу або мiнiмум карiатиди навколо вiкон i атлантiв пiд склобетонними балконами. Поруч я бачив сфiнксiв iз шерехатого каменю й металопластиковi блискучi вiкна. Будинок змагався з будинком своєю пишнiстю й несмаком водночас.

– Валера Цюцюра розповiдав, що це набудували для нуворишiв на початку столiття, – сказала Умiда. – А потiм… глянь, яка Фемiда пафосна над балконом, це моя улюблена, тут колись суддя жив… а потiм не встигли навiть до кiнця заселити, бо вдарила криза, за нею ще одна, а потiм стiну мiж червоною та зеленою зоною провели по верху Замкової гори – так легше охороняти.

Урочище Кожум'яки – як слiпа кишка, без наскрiзного проходу, зусiбiч оточене крутими пагорбами. Стiна i справдi йшла високо над нами. Це була не та, секторальна стiна, що роздiляє двi червонi зони, а бастiон фортецi – зеленої зони. Знизу я не бачив блеквотерiв, та з одного лиш вигляду стiни було зрозумiло, що її ретельно охороняють. Я подумав, що лише кiлька тижнiв тому йшов повз цю саму стiну з протилежного боку, спускаючись на Контрактову площу Андрiївським узвозом. Але тут, з боку червоної зони, не влаштовують на стiнi виставок картин i фотографiй. Тут вона утикана напiвiржавими вiд часу метровими шипами, мiж вiстрями яких висять мотки рiжучої стрiчки.До пишних будинкiв тулилися саморобнi прибудови, халупи розростались i вгору по схилу, але їхня лiнiя рiзко обривалася метрiв за двадцять вiд стiни.

– А що, пiд саму стiну будувати не можна? – запитав я Умiду.

– Нє-а. Типу, смуга зачистки. I заходити туди теж – не приведи боже. Май на увазi. Штраф – черга з автомату без попередження.

Я з сумнiвом вдивився в її обличчя:

– Розводиш?

– Та нi, – вона насупилась. – Мiсяцiв два тому дитину вбили. Що ти на мене так дивишся? Це бляки таке антитерористичне правило ввели.

Ми пробиралися мiж дощаних прибудов, що тулилися до колись шикарних будинкiв. Був один з перших теплих весняних днiв, бiльшiсть мешканцiв суперсламу вiдчинили навстiж вiкна, i з них лунали музика, дитячий галас, сварливе верещання, п'янi вигуки. Будинки нуворишiв по вiнця заповнили арники, й там, де колись жила сiм'я жирiкiв iз трьох чи п'яти осiб, тепер скупчувалось кiлькадесят арникiв.

– Тепер тут немає нi каналiзацiї, нi води, треба носити бутильовану з базару, – розповiдала Умiда. – I електрику не проведено. Стоять дизельнi генератори на дахах, i це мiж пагорбiв. Тому таке важке повiтря. Звiдси навiть Метробуд смiття не вивозить, бо неможливо проїхати вантажiвкою в цi нетрi. Люди самi виносять, що можуть, до виходу з урочища.

У дворику однiєї з прибудов плечиста i приземкувата, з широким тазом, майже квадратна жiнка рокiв шiстдесяти п'яти чи сiмдесяти розвiшувала дитячий одяг на мотузку, намотану на шиї двох невеличких карiатид. Жiнка була у в'язаній кофтi з довгим тонким ворсом, вiд чого в сонячному промiннi свiтилася, ніби мала нiмб навколо квадратного тулуба. З-пiд темно-коричневої спiдницi нижче колiн виднiли свiтло-коричневi грубі колготи, що сповзали на чоловiчi чорнi черевики. Ноги жiнки вiд вiку вигинались у колiнах назовнi. Губами вона затискала прищiпки, й крiзь них стара мугикала, раз по раз нахиляючись до тазика з одягом. Вона дiставала кожну сорочку чи штанцi окремо, стрiпувала їх i вiшала рiч на мотузку. Цiкаво, це одяг її онукiв? Чи вона заробляє пранням? Жiнка дiстала з рота останню прищiпку, й виявилося, що голос у неї молодий та чистий. Якби не дивитися, можна подумати, що спiває дiвчина, а не квадратна бабуся:

Мамо моя, ти вже стара,

А я весела, молода,

Я жити хочу, я люблю -

Мамо, не лай доню свою!

Голос пронизував наскрiзь, ніби пучок голок.

Жiнка працювала спиною до нас і нас не бачила.

Менi згадався популярний виконавець гангста-шансону, якого часто крутили в «Точцi G», нiчному клубi на Новобiличах. Гангста-шансоньє хрипко, зате гучно волав у динамiк. У вiдеоклiпi, що транслювали в залi, виконавець робив пафоснi жести руками з закiльцьованими пальцями на тлi стiни з написом-графiтi Get Rich Or Die Trying. На плечах татуювання тигра та дракона. Гангста-шансоньє виконував стару класику на кшталт «Голуби летят над нашей зоной» чи «Я раньше жил в трущобах городских» та новiшi пiснi про D-зони та суворе життя у сламах. Його слухали переважно в червонiй зонi, проте сам виконавець, якого я не ризикну назвати спiваком, народився, вирiс i робив кар'єру в зеленiй зоні, носив товстий золотий ланцюг на шиї й лiтав броньованим гелiкоптером.

Я почав фантазувати, як повернусь у зелену зону та зв'яжусь iз друзями, що працюють у шоу-бiзнесi, як ми знайдемо цю бабусю з урочища Кожум'яки, зробимо запис її чистого проникливого голосу та розкрутимо в мас-медiа, щоб жiнка змогла вибратися зi сламiв i переїхати в зелену зону.


R-10

– А хочеш, покажу мiсце, де нашi пiдiрвали стiну? – запитала Умiда, коли ми вийшли з урочища.

– Давай.

– Треба тiльки пройти Житнiй ринок, нам на Контрактову. А потiм можемо пiти до мене, я неподалiк живу. З батьком i ще купою народу! – вона пiдняла палець i тихо засмiялася.

Житнiй ринок був як океан. Зайшов – i тебе понесло хвилями натовпу.

– Шанхай! – крикнув я у вухо Умiдi.

– Тримайся! – вона взяла мене за руку й потягла за собою.

Завдяки тому, що Умiда була така маленька, вона легко проходила крiзь натовп, тут i там пiрнаючи мiж людей чи прослизаючи повз тканину торгового намету. А я мiцно тримався за її тонку долоню, щоб не вiдстати й не загубитися. Ми не могли говорити, бо крики продавцiв мiшались iз гуркотом i пронизливими сигналами машин, якi тут-таки сунули повiльнiше за пiшоходiв, i море людей обтiкало кожне авто, розступаючись перед переднiм бампером i змикаючись за заднiм. Часом вiдкривалося блiдо-блакитне над вихлопами небо, мiсцями ми надовго заходили в пiвтемряву полотняного коридора щiльно поставлених наметiв. Базар заполонив усю площу, вiд старого критого ринку пiд увiгнутим навскiсною дугою дахом – i аж до автостанцiї навпроти. Торгували на Верхньому й Нижньому Валах i мiж ними, залишаючи для проїзду машин мiнiмум мiсця.

Ми хвилин сорок iшли крiзь бурю торгового натовпу, просуваючись повiльно й зигзагами. Одного разу Умiда послизнулася, переступаючи ящик, заповнений напiвзогнилим капустяним листям уперемiш iз пакувальним пластиком. Я пiдтримав її за спину пiд лопатками, не випускаючи долонi, тож ми опинилися майже в обiймах одне одного, вона зi смiхом прокричала щось менi у вухо, я не почув, усмiхнувся i закивав, Умiда примружила очi, вони іскрились, вона вiдвернулась i потягла мене далi. Долоня, якою я стискав руку Умiди, давно спiтнiла, проте я тримав її й далi. Освiтлення мiнялося, коли ми заходили пiд намети рiзних кольорiв, я дивився ззаду на її смолянисто-чорне волосся й худеньку спину, обтягнуту джинсовою курточкою, часом вона повертала голову до мене й усмiхалася, говорити ми не могли.

Коли ми пройшли метрiв сiмсот за сорок хвилин, натовп дещо порiдшав. Умiда показала назад:

– Уявляєш, а колись базар вмiщався он у тому будинку, – вона кивнула на ввiгнутий навскiсною дугою дах. – А тепер тут працює з десяток тисяч людей.

– Уфф, – рукавом вiльної руки я витер пiт з лоба. – Як на мене, то там продавцiв бiльше, нiж покупцiв.

– Так i є, – Умiда плавно i впевнено забрала свою руку з моєї долонi, мабуть, i не думаючи про це, й менi стало сумно. – Якщо кожен за день щось продасть одному-двом покупцям – уже задоволений.

I заради цього цiлий день стирчати тут, подумав я.

– А то що таке? – мляво кивнув я в бiк, куди ми мали йти.

Умiда озирнулась. Потiм обернулася всiм тiлом. Витягла шию вперед, придивляючись.

Тепер i я роздивився. Ще далеко, погано видимий мiж вуличними стовпами, чахлими кленами вздовж бульвару та кабелями, що тяглися через проїжджу частину, в наш бiк по Нижньому Валу сунув чорний блискучий броньовик.

– Блеквотери, – дуже тихо, нiби зачудовано, сказала Умiда.

– Що там? – заступивши дорогу, я торкнувся рукава довготелесого дядька середнього вiку, який майже бiг звiдти в бiк базару.

– Чурки буянять, – сказав дядько, а тодi помiтив Умiду, вiдсмикнув руку вiд мене i швидко пiшов далi.

Умiда сухо хихикнула.

З боку вулицi Межигiрської ми почули гурчання й, обернувшись праворуч, побачили за кiлька кварталiв рила ще трьох або чотирьох новiсiньких чорних броньовиків. Вони блiкували на сонцi. Мiж нами та броньовиками з бiчних вуличок, що виходили на Межигiрську, почали з'являтися люди. Вони зiбралися розпорошеною по вулицi групою i щось вигукували. По фiгурах i рухах я бачив, що це переважно молодi хлопцi. Половина замотала обличчя хустками у дрiбну чорно-бiлу або червоно-бiлу клiтинку. Кiлька хлопцiв iз вiдкритими головами здалися менi смаглявiшими за решту, але кiлька iнших мали свiтлу шкiру й русяве волосся.

Вiд рiчки на Нижнiй та Верхнiй Вали виїхали новi броньовики, за ними – кiлька чорних автобусiв iз затемненими вiкнами. Щось гавкнуло в мегафон, i з автобусiв висипали блеквотери в чорному спорядженнi, з прозорими щитами, в шоломах iз опущеними прозорими заборолами, у блискучих наколiнниках. Вони нагадували великих жукiв.

Згори я почув лопотiння. Над нами кружляв чорний лакований вертолiт, вiн виблискував у навскiсних променях сонця.

Пiд гавкiт команд блеквотери вишикувались у шеренгу й органiзовано пiшли вперед, перегороджуючи всю вулицю. Вони наблизились на кiлька кварталiв, i ми з Умiдою вiдступили по Нижньому Валу назад у бiк базару. Тим часом молодi люди з вигуками вiдступали по Межигiрськiй упоперек Валiв справа налiво, а за ними з боку Контрактової сунули блеквотери, змикаючись iз бляками, що йшли вiд рiчки. Чорнi жуки йшли крок за кроком, «гав!», «гав!», – чув я, i з кожною командою бляки робили крок уперед усiєю шеренгою, а потiм голосно гримiли пластиком об пластик i пiдошвою об асфальт, приставляючи другу ногу.

Ми з Умiдою опинилися збоку, а коли бляки перейшли через Вали, то й трохи позад них.

– Обережно! – Умiда спокiйно показала пальцем вгору.

З боку вiдтисненої молодi у блеквотерiв полетiли пляшки та камiння. Деякi пляшки палали, деякi нi. Блеквотери прикрилися щитами. Бiльшiсть пляшок першого залпу не долетiли. А от камiння глухо загупало об прозорi пластиковi щити. Частина перелетiла через шеренгу. Нам доводилося дивитися в небо, бо тепер ми опинилися в тилу блякiв. Пляшка з наступного залпу порснула об асфальт у кiлькох метрах вiд мене, i я щосили пiдстрибнув, розкинувши й високо задерши ноги.

Вiд раптового рiзкого зусилля у скронях загупало серце, потiм я вiдчув, що пiтнiю i хочеться кашляти. Я придушив кашель, притиснувши мiцно до рота кулак.

За шеренгою йшли кiлька блеквотерiв iз чимось, схожим на базуки. На нас iз Умiдою та iнших роззяв, що зiбралися обабiч, вони не зважали. З обох бокiв вiд кожного блеквотера з базукою йшли ще двоє. Цi прикривали стрiльця вiд камiння та пляшок, якi перелiтали через шеренгу й падали з неба.

Гелiкоптер у небі перемiстився й завис над групою молодi, вiн був високо, за межами досяжностi пляшок i камiння.

Знову гавкнуло в мегафон. Шеренги призупинилися. Позаду блеквотери з базуками присiли на одне колiно i спрямували зброю вперед i в небо.

– Ф-ф-фх! – снаряд вилiтав iз тихим шипiнням.

I жодного вибуху.

– Бi-i-гом… руш! – почув я, i шеренга блеквотерiв зробила ривок метрiв на двадцять, пiсля чого знов стала.

– Просто газ. Ходiмо слiдом! – почув я голос Умiди праворуч i зрозумiв, що вiдколи моє дихання вирiвнялось, я вже хвилину стежу за подiями як заворожений, роззявивши рота, i забув про власне існування.

Я з недовiрою глянув в обличчя Умiди: їй було весело!

– А як побiжать назад? – сказав я.

– Бляки? Що, дiти проти них танки виведуть?

Я роззирнувся. Всi вуличнi стовпи були зайнятi, на деяких висiли навiть по двоє людей. Тодi я вилiз на залiзну роздiльну огорожу мiж проїжджою та пiшохiдною частиною Нижнього Валу, спираючись рукою об стовп, на який видерся п'ятнадцятилiтнiй хлопець. Я спробував зазирнути за шеренгу блеквотерiв. Хлопцi в нашийних хустках i без, кашляючи та протираючи очi, вилазили з бiчних вуличок назад на Межигiрську.

х щойно вiдтiснили на пiвкварталу.

– Що там? – запитала знизу Умiда.

– Здається, хлопцiв ще бiльше.

– Молодi борються по-справжньому, – сказала вона й пiдняла руку високо над головою, щоб я притримався, зiстрибуючи з огорожi. – Кожен думає, що саме з ним нiчого не станеться.

– Але за що борються?

– Зелена зона намагається знищити квартали пiд стiною. До цього давно йшло.

Почулося сичання, а потiм тупiт нiг i торохкотiння щитiв i наколiнникiв – шеренга блякiв просунулася ще на двадцять метрiв. Сльозогiнним газом стрiляли далеко вперед, бляки не добiгали до мiсця, де падали снаряди, а ставали й чекали, доки газ розвiється.

– Все дiзнаємося. Йдемо, – Умiда вже пройшла вперед i, озирнувшись, махнула менi рукою.

Й ми пiшли слiдом за формацiєю блеквотерiв. Шеренга рухалася перебiжками, але в цiлому повiльно. За нею неквапом iшли бляки з базуками, такою ходою, нiби почувалися супермачо. Звiсно: з бокiв, згори та ззаду їх охороняли iншi блеквотери. За всiм цим сунула жменя роззяв, яка дедалi бiльшала, бо вбирала цiкавих квартал за кварталом.

Сичання снаряду – перебiжка – блеквотери вiдтiснили молодь iще на квартал. Ми тепер вiдчували слабкий запах, схожий на ядучо-кислий душок зiпсованої квашеної капусти. Доки блеквотери добiгали, це був залишок майже розсiяного позаминулого пострiлу.

Я занурювався в незнайомi квартали, але роздивлятись було нiколи. Зверху раз по раз падало камiння, що перелiтало через блякiв. Блеквотери повертали у вулички то лiворуч, то праворуч, перешикувались iз шеренги в колону, згодом перебiжки стали довшi, нiж по двадцять метрiв, i нам довелося пiдбiгати слiдом. Я вже не зовсiм розумiв, що роблю й навiщо, в головi трохи паморочилось. Газ – вiдтиснення – зупинка. Протистояння – сичання – перебiжка.

– Я думав, буде бiльше екшену, – сказав я Умiдi.

Ми чули трiск рацiй, торохкотiння щитiв об стiни, коли бляки не пролазили у вузький прохiд мiж будинком i якимось вуличним стовпом, тупiт закутих у твердi чоботи нiг.

Ми давно не бачили молодих людей, але попереду лопотiв гелiкоптер, часом його силует з'являвся мiж стiнами вузької вулички, й ми завжди рухались у його бiк, гелiкоптер показував, де основна група молодi, яку бляки досi намагалися розпорошити. Внизу мiж будинками почало сутенiти, але верхнi поверхи сламiв ще були забарвленi в темно-оранжевий, отже, сонце не сiло.

Потiм щось змiнилося. Блеквотери бiльше не ставали. Вони пiдтюпцем, не поспiшаючи, але безперестанку бiгли вперед i вперед, я вже не орiєнтувався, в якому напрямку, стiльки разiв ми змiнювали напрям доти. Тодi бляки завернули лiворуч у ще вужчу вулицю й зупинилися. Вони тепер стояли колоною по двоє, i ми з Умiдою та ще з кiлькома цiкавими зайняли мiсце на протилежному боцi вулицi.

Рацiя начальника блякiв коротко протрiщала, вiн обернувся i рявкнув щось нерозбiрливе. Бляки похапалися за свої маленькi нагруднi сумки й витягли протигази. Умiда коротко гукнула й потягла мене за руку назад з вулички на широкий проспект. Я не зрозумiв, що сталось, але вже захлинувся, не мiг вдихнути й нiчого не бачив, я ковтав без слини й повiтря, бiчнi м'язи шиї сiпались, я присiв i правою рукою намагався накрити собi всю голову одночасно, в лiвiй стискаючи долоню Умiди. Через секунду чорнота змiнилася яскраво-червоним, очi нiби випiкало назовнi крiзь повiки, я думав, мене виверне, здавалося, я дихаю розпеченими до червоного голками, але нарештi стало сил пiдвестися й, шаркаючи правою рукою по стiнi, наослiп пошкандибати в той бiк, звiдки ми прийшли.

– Не панiкуй, – прокашляла Умiда. – Це швидко минає.

I я повiрив їй, бо дуже хотiв вiрити, й вона не обманула.

Коли я змiг бачити, ми стояли перед кам'яною шорсткою стiною, між іще десятка таких самих, й усi кашляли крiзь сльози, дехто водночас смiявся вiд рiзкого полегшення.

– Ну в тебе й носяра, – засмiялась Умiда, сама шморгаючи червоним набряклим носом. – Краще не торкайся руками до обличчя. Само витече.

Її повiки запухли, очi перетворилися на щiлини, з яких текло.

– А тобi нiчо,личить, – сказав я.

Я вiдчув, як мої сльози пiд носом змiшуються з соплями. Вона подивилась на мене й засмiялась, аж пригинаючись i вхопившись рукою за моє передплiччя для рiвноваги.

– Справдi, минуло досить швидко, – я теж засмiявся i вiдчув бiль, розпухла губа трiснула, я торкнувся її тильним боком долонi, губа почала пекти, а на руцi залишився кривавий вiдбиток.

– Треба вмитися, – сказала, заспокоївшись, Умiда. – Ходiмо, познайомлю тебе зi своїми спiвмешканцями. Я тут за три квартали живу.

– Бач, як вдало нас пригнали.

Вона без вагань узяла мене пiд руку й тiсно притулилась: атака сльозогiнним газом нас рiзко зблизила.

Того разу молодь розiгнали. Довготелесий базарник помилився, буянили не «чурки». Пiзнiше до «буянення» приєднались i самi базарники, а там i половина червоної зони REE-17. За участь у цiй боротьбi, наскiльки розумiю, я зараз i сиджу в detention zone. Того дня ми бачили початок заворушень, якi вiльна преса згодом охрестила Олiмпiйськими бунтами.

Частина друга

R-11

– От що сталося, – пiдсумував далекобiйник Валерiй Цюцюра. – Десь так, Талiб?

– Десь так, – кивнув старий узбек.

Ми втрьох сидiли на даху семиповерхового будинку на вулицi Турiвськiй, притулившись спинами до стiни лiфтової шахти, що вивищувалася вгору над дахом. Ми сидiли в ряд: сухорлявий старий, потiм велетенський Валера, за ним я. Ми з Валерою курили. Кам'яний будинок був дев'ятнадцятого столiття, спершу його побудували п'ятиповерховим. На початку двадцать першого столiття надбудували ще один металопластиковий поверх i встановили на мiсцi смiттєпроводу вузький лiфт. А пiсля зведення роздiльної стiни, коли ця частина Подолу опинилась у червонiй зонi, над шостим поверхом добудували ще один, iз дощок i бляхи. Люди жили навiть на сходовому майданчику, лiфтову шахту на кожному поверсi перетворили на шафи, будинок заселявся дедалi щiльнiше, люди набивалися по кiлька осiб у кiмнату, щоб дешевше було платити за оренду. Подiбне вiдбувалося з усiма будинками довкола. Подiл на пiвнiч вiд Контрактової площi перетворювався на багатоповерховi слами.

– Це не вперше нас хочуть виселити, – сказав узбек. – Але цього разу забудовники налаштованi серйозно.

Валера кивнув на знак згоди.

– Улугбек, – запитав я, – чому Вас називають Талiбом?

– Бо вiн талiб, – Валера випустив дим крiзь вуса, намагаючись приховати усмiшку.

– Нiякий я не талiб, – розтягнув губи Улугбек, – я перший узбецький анархiст, клянусь Аллахом!

Вiн длубнув пальцем повiтря перед собою, як свердлом, цей жест бiльше асоцiювався з кавказцем, нiж iз узбеком. Валера засмiявся басом.

– Прiзвище Талiпов, – серйозно сказав Улугбек.

Це був батько Умiди: невисокий сухорлявий чоловiк рокiв шiстдесяти з коротко стриженим сивим волоссям. Коли Улугбек дивився на мене, менi весь час здавалося, що вiн подумки смiється – але може, це через те, як ми познайомилися три днi тому. Вiн викликав асоцiацiї з Ходжею Насреддiном. У нього були швидкi, як на його вiк, жести, якi поєднувалися зi спокоєм у примружених очах.

– Будеш iще? – запитав мене Валера, простягаючи пачку сигарет.

– Давайте.

– Ти оце так i бухикаєш, вiдколи ми познайомилися? Цiлий мiсяць?

– Три тижнi.

– Дивись, бо згорнешся в тюбик, – похитав головою Валера.

– Курю забагато, – сказав я, складаючи долонi човником i прикурюючи.

На даху був сильний вiтер. Вiн дув злiва. Перед нами через вулицю стояв вищий будинок, також iз надбудованими поверхами, але праворуч виднiла чорна широка рiчка. Бiля берега повiльно колисалися хвилею будiвельні вагончики, якi в десяток рядiв плавали на порожнiх металевих бочках. У плавучих кварталах жили тi, кому бракувало грошей винаймати житло на сушi. Я бачив, як з одного плавучого помосту на iнший перестрибують над водою, граючись, дiти, уявив, як холодно буде промахнутись i впасти у воду, згадав, як смердить рiчка та скiльки в нiй плаває смiття й подумав, як добре все-таки менi тут, на даху, звiдки я можу спуститись у порiвняно комфортну квартиру. Я присунувся ближче до Валери, який сидiв лiворуч, затуляючи мене вiд бiчного вiтру масивним тулубом. Черевики-гiвнодави ковзнули по схилу, але жерсть була напiвiржава, шершава, тож я втримався, поклавши долонi на дах. Сигарета опинилася пiд складеною дашком долонею, я вже звик тримати вогник усерединi, щоб захистити вiд вiтру та вогкостi. Я вiдчув, як менi обпiкає руку, й вiдсмикнув долоню вiд даху.

– Думаєте, нас таки виселять? – запитав я, нарештi вмостившись, а запитавши, вiдразу сам здивувався, що сказав «нас», ототожнивши себе з мешканцями сламiв. Так швидко.

– Будемо боротися, – сказав Улугбек.

Валера похитав головою, затягнувся i з силою випустив дим.

Коли ми з Умiдою кiлька днiв тому бiгали за шеренгою блеквотерiв, бляки розпорошили хлопцiв, але що далi вони йшли, то на бiльший опiр наражалися. До молодi приєдналися дорослi чоловiки та жiнки – i зрештою блякiв вiдбили назад за стiну. Валера з Улугбеком вважали, що та перша сутичка була лише початком.

Олiмпiйськi Iгри через шiсть рокiв уперше в iсторiї мали пройти в зеленiй зонi GEE-17. Свiт саме вийшов iз чергової фiнансової кризи, економiка була на пiдйомi. До Олiмпiади лишалося багато часу, проте цикли мiж кризами за останнi десятилiття скоротилися настiльки, що наступна могла вдарити будь-якої митi. Рада директорiв холдингу Грiнiнвест, власника зеленої зони, вирiшила, що готуватися до Олiмпiйських Iгор треба заздалегiдь. Треба прибрати слами iсторичного Подолу та вiддати його пiдрядникам-забудовникам для розширення зеленої зони, побудови тут готелiв i вiдновлення туристичного бiзнесу. Роздiльну стiну збиралися звести заново по новiй межi мiж зеленою та червоною зонами.

Валера Цюцюра вважав, що основна причина розширення зеленої зони – економiчний бум. Олiмпiйськi Iгри – лише привiд, який забезпечує гарне пiар-прикриття. Зелена зона, з огляду на фiнансовий пiдйом, потребувала нових територiй, поки це було можливо. Звiсно, за рахунок червоної.

– Першим, ххть, вирiшили захопити iсторичний Подiл, – з характерним придихом хвилювання озвучував свою версiю Валера. – Типу, що за ххня, такi гарнi мiсця, рiчка поруч, ххть. Чому тут мають бути слами, якщо можна вiддати територiю девелоперам, ххахх, чи як там жирiки називають забудовникiв. Ххть, та Подiл їм був наххухх непотрiбен, поки тривала криза, кого хвилювало, ххах, перетворились iсторичнi квартали на слами чи не на слами? Знай, сламлорди з-за стiни оренду пiднiмали.

Сталося так, що першi квартали, якi взялися виселяти блеквотери того першого вечора, були переважно вiрменськими. Вiрмени жили в цих сламах уже кiлька десятилiть, вiдколи вулиця Хорива опинилася по червоний бiк стiни. Пiд час зачисток чи, за офiцiйним термiном забудовника, б'ютифiкацiї, мiсцевi намагалися чинити опiр. Мiж них було багато вiрмен, трохи смаглявiших за автохтонiв. Може, тому довготелесий базарник, якого ми з Умiдою перейняли, сказав, що «буянять чурки». Але вже в наступнi днi бляки на службi у забудовникiв переконливо довели, що виселятимуть усiх поспiль, без огляду на автохтоннiсть або чистоту раси.

– Мiж нами кажучи, – казав тепер Валера, сидячи на даху, – я б хотiв побачити, як бляки вiдселятимуть, ххах, Житнiй ринок. Отодi почнеться! З цього базару так чи iнакше годується кожна десята сiм'я в цiлiй зонi, ххть. А блякам таки доведеться взятися за Житнiй. Забудовники хочуть ххярити майже до Петрiвки, – вiн махнув лiворуч ручищею з сигаретою мiж пальцями, – i по ширинi вiд Днiпра по Львiвську площу й по вулицю Артема.

– Якщо ми їх не зупинимо, – зауважив я i знову вiдзначив подумки, що кажу «ми» щодо себе й арникiв.

Улугбек, який сидiв лiворуч вiд Валери, перехилився вперед, щоб я його бачив, i показав виставлений вгору великий палець.

– Ти що, смiшний? – Валера поплескав мене по плечу. – Ми просто стримуємо їх ненадовго. Даємо собi час переселитися.

Мешканцi подiльських сламiв не володiли житлом. Незначна частина були сквотери, якi колись захопили закинутi будинки та зробили їх бiльш-менш придатними для життя. Хтось орендував тепер кiмнати у цих перших сквотерiв. Але бiльшiсть будинкiв належали оптовим сламлордам. Цi винаймали одразу цiлi квартали у компанiй-власникiв землi, а потiм здавали в оренду окремими квартирами чи кiмнатами. Самi сламлорди, звiсно, жили в зеленiй зонi. Поступово, за останнi десятилiття, землю пiд усiма будинками на Подолi викупив у рiзних компанiй той-таки холдинг Грiнiнвест, якому належала практично вся зелена зона. Й тепер холдинг вирiшив знести слами й зайнятися редевелопментом.

Як колишнiй журналiст я був певен, що з точки зору вiльної преси мешканцi сламiв чинять беззаконня, силомiць опираючись виселенню. Адже Грiнiнвест скупив орендоване чи захоплене ними житло та землю пiд будинками у приватну власнiсть. А приватна власнiсть священна. Мешканцi ж Подолу з перших днiв почали будувати барикади серед вулиць, щоб не дати пройти блякам i технiцi вглиб району.

Валера стояв на барикадах, бо винаймав кiмнату на вулицi Костянтинiвськiй у кварталi на пiвнiч вiд Нижнього Валу. Вiн жив там iз молодою дружиною й донькою-немовлям. Улугбек, разом з Умiдою, мешкав у будинку на Турiвськiй рокiв п'ятнадцять.

Сам я не збирався вв'язуватись у жоднi бунти. Проте вийшло, що з вечора пiсля першого зiткнення я нiби й не мав вибору.

Вiд того вечора я був з Умiдою.

Ми поцiлувалися ранiше, нiж дiйшли до неї додому. Я досi пiдозрюю, що нас зблизив сльозогiнний газ i смiх полегшення, коли атака минула. Iнакше, можливо, все було б по-iншому.

Поцiлунок пiсля сльозогiнного газу особливо солодкий та вологий. Розпухлi губи пiдвищено чутливi.

На вулицi сутенiє.

I не скажеш: «Не знаю, як це сталося, не було часу думати, все закрути…». Часу аж забагато. Лише в поганому кiно можна пiвдня ходити брудними вулицями серед пилюки, яку здiймають машини, потiм пробiгтися та спiтнiти, а тодi в поривi пристрастi спонтанно зайнятися сексом. Вдихаючи амбре одне одного.

Проте важко говорити про спонтаннiсть i «ой, як це сталося», коли ви двоє пiднiмаєтесь на останнiй, сьомий поверх, i вона вiтається з безлiччю сусiдiв, при цьому хтось кидає на тебе хитрi погляди, ти вiдчуваєш спертий дух чималої кiлькостi людей на квадратному сходовому майданчику завбiльшки чотири на чотири метри – так неощадливо будували наприкінці дев'ятнадцятого столiття. Нинi тут залишено якраз досить мiсця, щоб пройти, й ви протискуєтеся повз перила, бо й на сходах сидять люди, якi перетворили майданчик на спiльну вiтальню та мiсце для iгор дiтей, бо в окремих кiмнатах за перегородками так мало мiсця. На сходових клiтках гамiрно й напiвтемно.

Ви пiднiмаєтеся на сьомий поверх, повертаєте у комунальну квартиру лiворуч i проходите в кiнець довгого темного коридора до кухнi. Вона залишає тебе на продавленiй кушетці, й ти радiєш, що хоч тут наразi немає людей.

– Зараз повернуся, постав он чайник, – усмiхається вона й виходить.

Ти пробуєш запалити газ, до плитки приєднаний балон, ти не можеш зрозумiти, як воно працює, й кидаєш. Роздивляєшся у бляклому свiтлi двадцятиватної лампочки без плафона кухню з давно фарбованими в синє стiнами та горою брудного посуду в раковинi. На стiнi поруч iз раковиною написано великими червоними лiтерами: «Мийте кожен за собою!!!». З червоних лiтер стiкають краплини фарби, наче кривава погроза тим, хто не помиє посуд.

Проточної води в туалетi, куди ти виходиш по-маленькому, нема. Бiобак, як у батькiв на дачi. Його по черзi виносять вранцi надвiр мешканцi комуналки. Сюди – тiльки по-маленькому, а по-великому – виключно надвiр. Ти намагаєшся не розгубити романтичний настрiй, поки повернешся до кухнi.

Голосно здригається старий холодильник, починаючи працювати. Вiд несподiванки здригаєшся й ти.

– Все добре, – повертається за хвилину вона. – Чайник не ставив?

Ви обоє знаєте, що робите, але не говорите про це вголос. Ви розмовляєте про загальнi речi. Згадуєте, як бiгали за блеквотерами, а потiм вiд них пiд газком. I смiєтеся.

– Як? – ти показуєш на її повiки. – Минулося?

– Виплакала всi очi, – смiється вона, й ти мимохiть думаєш, що вона виросла, мабуть, усе ж на мiсцевому фольклорi.

Ви вимкнули свiтло, вам досить i того, що потрапляє знадвору. Свiтло з чужих вiкон навпроти – темно-жовте. Ти озираєшся в пiвтемрявi й коментуєш напис криваво-червоними лiтерами на засмальцьовано-синьому тлi стiни: «Мийте кожен за собою!!!».

– Схоже, агiтграфiтi не допомагає, – кажеш ти, вказуючи на гору у раковинi.

– Несвiдомi у нас сусiди, – усмiхається вона.

Ви наливаєте чай i ставите грiти воду в тому-таки чайнику, щоб помитись у великому пластмасовому червоному тазику на пiдлозi в кутку за полiетиленовою ширмою. Спершу вона. Потiм ти. Винесете воду з тазика завтра вранцi, а зараз ви сидите на продавленiй кушетці з протертим до пружин покриттям, i цiлуєтесь, чекаючи, поки нагрiється чайник. Тобi в стегно знизу встромляється гострий кiнець пружини, але ти намагаєшся цього не помiчати. Дiвчина пiдтягнула ноги на кушетку, а ти нi. Тому що ти, повагавшись, вирiшив мовчки зайти на кухню не роззуваючись. Ви не настiльки знайомi, щоб ти признався їй: це зовсiм не через те, що на пiдлозi комунальної кухнi брудно. Нi. Ти просто боїшся, чи не смердять у тебе ноги. Ти роззуєшся лише коли надiйде твоя черга митись, i одразу тихо запхаєш шкарпетки глибоко в носаки черевикiв, а їх винесеш у коридор.

– Ай! Поколе нас ця кушетка, – кажеш ти жартiвливим тоном, коли кiнець пружини надто глибоко встромляється в стегно.

– Та ми ж не тут будемо, – пiднiмає брови вона. – Нам лишили кiмнату. Я ж чого ходила. Домовлялася.

Вона розповiдає про систему, яку виробили п'ятнадцятеро людей, змушенi жити в однiй квартирi, коли в кожнiй кiмнатi їх по троє-четверо.

– Найменшу кiмнату як чергову залишили тим, кому припече, – каже вона.

Сьогоднi це ми, сьогоднi нам припекло, думаєш ти. Мовчки ковтаєш слину.

Ти заздриш її невимушеностi. Вона досвiдченiша за тебе. Вона старша – їй аж двадцять сiм. Ти у свої двадцять три почуваєшся з нею хлопчиком. Але, мабуть, ти перебiльшуєш її невимушенiсть. Бо ж i вона з натягнутим смiшком киває головою:

– Ходiмо, покажу.

Ви проходите пiвтемним довгим коридором. Смужки слабкого свiтла з-пiд дверей кiмнат по обидва боки. Ти чуєш звуки вiдеоiгор та голоси в кiмнатах. Ви йдете до найдальшої. З покрученого дроту серед сiрої стелi коридора висить лампочка ват на десять, не бiльше.

Тобi здається, що у своїх черевиках-гiвнодавах ти гупаєш, наче кiнь. Всi люди в кiмнатах, якi ти минаєш, точно тебе чують. Ти намагаєшся ступати на зовнiшнiй край пiдошви, щоб виходило хоч трохи тихше.

– Гнiздо… – показує дiвчина i беззвучно смiється, дивлячись тобi в обличчя.

На бiлих дверях тiєю-таки червоною фарбою з краплями, що стiкають донизу, написано недвозначно:


SEX ROOM


– Рано, – каже вона з легким смiхом i тягне тебе за руку в кухню, – ходiмо таки помиємося.

Як ти дiзнаєшся потiм, система не така й складна. Кожен має власну бiлизну, щоб стелити на загальне лiжко. Саме лiжко буде з вiдносно новим матрацом, зате двi нiжки з чотирьох будуть вiдламанi, й замiсть них ліжко стоятиме на двох стосах книжок великого формату. Енциклопедiї та словники. Ти й не знав, що у другiй половинi двадцять першого столiття паперовi книжки iснують у такiй кiлькостi поза бiблiотеками. Ти подумаєш, що не завжди електронна книжка зручнiша за друковану.

Коли ви питимете в кухнi дуже солодкий, дуже гарячий чай, нарештi й твоя нiяковiсть розтане.

Вода для неї нагрiється, й вона зайде за полiетиленову ширму, що сягає їй до плечей, вона спокiйно роздягнеться, й ти у слабкому електрично-жовтому свiтлi, що падає знадвору вiд iнших будинкiв, побачиш її смагляву тонку шию та плечi, i крiзь напiвпрозорий полiетилен ти намагатимешся вгадати контури її голого тiла. Вона поверх ширми гляне темними блискучими очима на тебе, усмiхнеться, й ти вiдчуєш її рiдною.


R-12

Пiд ранок, у пiвтемрявi, я прокинувся зi змiшаним почуттям щастя та провини. Вчора весь вечiр я вiдганяв думки про Романа Цюцюру.

Ми з Умiдою спали пiд товстою важкою ковдрою, мiж простирадлами, якi вона принесла зi своєї кiмнати. Зверху на ковдру кинули ще й лiжник, i все одно цiлу нiч ми щiльно тулились одне до одного. Попри кiнець квiтня, вночi було холодно. Квартира мiстилась у надбудованому поверсi з дощаними стiнами та дахом iз жерстi. Смердюча затока, вiд якої дихало вогкiстю, усього за квартал вiд вулицi Турiвської. Лежачи в напiвтемрявi бiля Умiди, я слухав, як завиває вiтер з боку рiчки. Жерстяний дах вiд поривiв торохтiв. Бах, бах, бах, бах… Добре, що sex room виходив на протилежний вiд рiчки бiк, iнакше було б iще холоднiше.

Треба буде запитати у неї, як вони взимку в цiй квартирi не замерзають, подумав я. Умiда лежала, згорнувшись калачиком, спиною до мене. Я розрiзняв темно-синi обриси вiкна на чорнiй стiнi: надворi невдовзi свiтатиме. Знизу – мабуть, з будинку навпроти – на стелю падав чотирикутник жовтого свiтла. Я на мить вiдгорнув ковдру над Умiдою, щоб залiзти туди, й подивився на дiвчину. Вона лежала на боцi, голою вона мала вигляд iще мiнiатюрнiший, нiж в одязi. Я вiдчув її довге пряме волосся обличчям, я ткнувся носом в її шию ззаду й обiйняв її, просунувши руку пiд лiкоть i поклавши долоню їй на живiт. Живiт був гарячий.

Коли Умiда була вдягнена, вона, незважаючи на тендiтнiсть, випромiнювала спокiйну силу, тепер же її хотілося захистити, обгорнутися навколо й огорнути її собою. Я опустив голову пiд ковдру й поцiлував дiвчину між лопаток.

Засинаючи, я побачив легке сяйво щастя. На нього набiгла хмарка усвiдомлення, що це щастя за рахунок iншої людини, Романа. Та ще й людини, яка стільки допомогла. Я спробував прогнати хмарку, переконуючи себе, що у стосунках стається так, як має статися. Вийшло наполовину.

Коли я прокинувся вдруге, у вікно било сонячне світло й Умiди поруч не було. За стiною ходили й розмовляли. Я вдягнувся й пiшов на кухню. Дверi до кiмнат були відчиненi, коридором гуляв протяг, вочевидь, навмисне для провiтрювання, бо тепер не відчувався спертий запах людського сну, як учора ввечерi. Я не зупинявся, але бачив частину сусiдiв бiля дверей i мусив вiтатися:

– Добрий день. Добрий день.

Хтось кивав, хтось не вiдповiдав.

Я чекав, що всi сусiди виявляться узбеками. Нi. Автохтони. В однiй з кiмнат, бiля дверей у коридор, сидiла бабуся з бiлим ламким волоссям, в окулярах iз товстелезною оправою. Вона шила, тримаючи шитво на колiнах. У наступнiй сидiли на лiжках молодi хлопцi, у третiй двi дiвчини стояли коло вiкна.

З останньої кiмнати перед кухнею вийшов широкий хлопець, вiком не більше двадцяти п'яти, але з густою русявою бородою. Вiн пiшов менi назустрiч.

– Привiт, – сказав я, притуляючись до стiни, щоб дати йому пройти.

Вiн буркнув щось басом, проходячи повз i не дивлячись на мене.

Умiда пила чай, сидячи в кухнi перед столом на продавленiй кушетцi, пiдiбравши пiд себе ноги.

– Привiт, – усмiхнулась вона. – Як спав?

– Добре.

Менi хотiлося поцiлувати її, але я не знав, чи можна, бо поруч стiльки людей, хтось може зайти, тож я стояв i вагався, чи сiсти поруч i наскiльки близько.

– Якраз думала, чи тебе будити, – сказала Умiда. – Тобi ж на роботу аж на шосту вечора, правильно?

– Навiть на сьому. А ти?

– Недiля.

– А.

Я замовк, бо не знав, що казати i як поводитись далi. Вночi було зрозумiлiше.

– Можна? – почув я ззаду бас i здригнувся вiд несподiванки.

Я ступив крок уперед i обернувся. Власник басу протиснувся у дверi повз мене. Це був бородатий, якого я зустрiв у коридорi. Не подумав би, що вiн зi своєю вагою може пiдiйти так тихо.

– Умка, йдеш до «Жовтня»? – пробасив бородатий до Умiди, пiдкреслено не помiчаючи мене.

Умка. Я глянув на дiвчину. Тодi перевiв погляд на бородатого.

Я стояв, притулившись до синьої стiни бiля напису «Мийте кожен за собою!!!». У профiль я помiтив, що у бороданя справа на шиї визирає з-пiд сорочки татуювання, схоже на кiнцi полум'я.

– Iгорю, це Антон, – Умiда долонею вгору вказала на мене.

Бородатий покосився й коротко кивнув.

– Антоне – Iгор.

– Дуже приємно, – тихо проказав я.

– Iдеш зi мною? – запитала мене Умiда.

– Йду. Куди?

Вона засмiялась i повернулась до Iгоря:

– Йдемо.

Той криво усмiхнувся в мiй бiк i вийшов.

– Не дуже дружнiй, – сказав я Умiдi тихо, щоб бородатий раптом не почув.

Я подумав про Романа. Мабуть, вони знайомi. Вони чимось схожi.

Умiда зробила в бiк дверей жест, нiби вiдмахується вiд надокучливої, але милої дитини:

– Е! Забий, у нього буває. Не любить жирiкiв. Навiть колишнiх.

Закiнчуючи реплiку, Умiда спробувала говорити повiльно i низьким голосом, потiм надула щоки, випнула груди й похитала плечима, пародiюючи Iгоря. Я усмiхнувся:

– А куди ми йдемо?

– За годину народ збирається на ринку бiля колишнього кiнотеатру. Це десять хвилин пiшки звiдси. Я не до кiнця зрозумiла, але вчора на Валах не всiм було так смiшно, як нам. Здається, бляки вiдiйшли назад за стiну, але ж вони повернуться i спробують знов. Будемо думати, що робити.

– Угу.

– Ходiмо тим часом покуримо на даху? Час є. З кавою?

– Є кава? – я вже досить пробув у червонiй зонi, щоб вважати її делiкатесом.

– Ми ж тут багачi, живемо бiля базару i стiни, – усмiхнулась Умiда.

Умка, подумав я, дивлячись на неї.

Щоб пiднятися на дах, нам спершу довелося спуститись на два прольоти, з саморобної надбудови на шостий поверх. Там ми перетнули квадратний сходовий майданчик, де стояли пiд стiнами диванчики для спiльної вiтальнi, але людей зараз не було. За колишньою лiфтовою шахтою, нинi перетвореною на шафу, йшли гвинтовi залiзнi сходи на дах. Стаючи на першу сходинку, я перечепився ногою об м'який клунок, залишений кимось, утратив рiвновагу й шурнувся правим плечем об давно бiлену стiну, але в лiвiй руцi я обережно, щоб не розлити, нiс чашку з кавою, тому лише глянув на плече, на якому залишився бiлий слiд i товстий шар пилу, знятий зi стiни. Витру пiзнiше.

Ми обережно пiднялися проти годинникової стрiлки, Умiда натиснула плечем, i залiзнi дверi на дах із рипiнням вiдчинилися.

– Ох, як тут добре, – зiтхнув на повнi груди я.

Ранкове небо було яскраво-синє та прозоре, смог iще не затягнув його димкою. Вiяв прохолодний вiтерець.

На даху я почувався краще, нiж на кухнi. Ми були самi. Умiда обережно сперлася рукою із чашкою на залiзнi перила майданчика за дверима, потяглася вгору i чмокнула мене в губи. Тодi обернулася:

– Можна туди пiти, – кивнула вона головою, – сiсти на дах, або постояти тут.

– Давай постоїмо. Нiкого наче нема.

Умiда кивнула.

– Я не знав, що ти куриш, – сказав я, прикурюючи їй.

– Зрiдка, – вона вийняла з кишенi гаджет i глянула на екран. – Нам через хвилин двадцять виходити, тож я тебе вже потiм нагодую.

– Ну от, почуваюся нахлiбником.

– Припини, дурнику, – Умiда вiльною рукою провела по моєму чолу.

– А тобi не муляє, що я для тебе малий? – запитав я, бо менi муляло.

– Ну от, я для тебе стара!

Я не зрозумiв, жартома вона це сказала чи нi, i сказав:

– Умка… – вона усмiхнулася, коли я так назвав її. – Ти на себе глянь. Дiвчинка дiвчинкою.

Я мiцно затягнувся димом, щоб почуватися старшим. Згадав Нiну, свою колишню з зеленої зони. Нiна теж була старша за мене. Проте вона жила за мiй рахунок i за рахунок свого законного чоловiка, тому дорослою менi не здавалась.

– Ти мiй хлопчику… – Умiда пiднялася навшпиньки, щоб дiстати губами до моєї щоки, я трохи нахилився назустрiч. – Пий свою каву, бо вистигне.

Я обiйняв її однiєю рукою, вона повернулася в обiймах спиною до мене i стала перед поруччям:

– Як тобi наш райончик?

Ми стояли обличчям на схiд, трохи лiворуч я бачив плавучi квартали на затоцi, здавалося, навiть видно, як вони плавно гойдаються на хвилях: спершу дальня частина кварталу вища за ближню, тодi поступово середня виходить на низький гребiнь, потiм повільно пiднiмається найближча.

– А там, бачиш? – показала правiше Умiда.

Я перевiв погляд. Мiж двома дальнiми будинками виднiв краєчок роздiльної стiни. Сiрий колiр бетону, змiшаний з iржаво-червоним вiд залiзних шипiв-арматурин. З такої вiдстанi стiна здавалася рожевою, й по верху – свiтлий металiк моткiв рiжучої стрiчки, яка здалеку в ранковому свiтлi нагадувала нiжну пiну на морськiй хвилi.

– Зовсiм поруч iз КПП, на роботу пiшки ходжу, – сказала Умiда. – Бачиш, як вигiдно тут жити?

Я знову не зрозумiв – вона серйозно чи жартома. Ми стояли, спершись на залiзне поруччя, вона попереду, я за нею, обiйнявши її вiльною рукою.

– Але чи довго ще буду звiдси ходити на роботу, неясно, – вимовила Умiда. – Схоже, нас виженуть.

Ще живучи в GEE-17, я дивувався, навiщо було включати до зеленої зони малесенький клаптик Подолу, який на картi стирчав iз загальної маси, наче апендикс: половина Контрактової площi, вулиця Сагайдачного та кiлька кварталiв iз виходом до рiчки. Ймовiрно, Грiнiнвест давно мав плани за нагоди розширити GEE-17.

По той бiк зеленого апендикса починався iнший сектор червоної зони. Там були кручi – колись вiдомi лiсопарком серед мегаполiсу, а нинi лисi, крутi схили рiчки. Вони були щiльно забудованi одно-та двоповерховими сламами. Стоячи на даху, я мiг бачити цi будиночки, натицянi один понад одним на схилах. Я пригадав, як кiлька рокiв тому пiсля зливи лисий крутий схил поповз у рiчку. Кажуть, при цьому загинуло кiлькасот людей, бо обвалилося вночi, коли арники, що жили у сламах, спали. Наше агентство тодi добре заробило на новинах про обвал i його фотографiях. Продавалися по всьому свiтi. Думали навiть вiдправити репортера в червону зону, але це виходило надто дорого, тож обмежилися фотографуванням з роздiльної стiни, передруком офiцiйних прес-релiзiв Грiнiнвесту та перепродажем фотографiй вiд арникiв-очевидцiв.

По верхньому краю схилу, над сламами, йшов ряд хмарочосiв. Найближчий, який я бачив, вiдомий у зеленiй зонi як «монстр на вулицi Грушевського». Його, на вiдмiну вiд решти, при подiлi на зони залишили в червонiй, оскiльки цей хмарочос почав зсуватися по схилу ще на початку столiття, коли роздiльних стiн iще не побудували. Тодi в будинку нiхто не хотiв жити, бо iснувала постiйна загроза обвалу. Нинi, коли висотка була в червонiй зонi, її заселили арники. «Монстр на Грушевського» й досi належав, звiсно, компанiї з зеленої зони. Компанiя брала з арникiв орендну плату. Я дивився з даху на висотку й думав, що арники напевне також знають, що будинок може обвалитись, але їм треба десь жити.

Умiда обернулась i перехопила мiй погляд:

– На кручi дивишся? Тi слами на схилах – ото справжня бiдося. З того боку навiть КПП в зелену зону немає.

– Та й у плавучих кварталах теж, мабуть, не дуже приємно жити, – показав я.

– Ну так. Ми тут iще досить добре влаштованi. Поки що.

Я роздивлявся плавучi будiвельнi вагончики. Брудно-жовтi й темно-коричневi залiзнi бочки, на яких вони плавали, мiсцями взялися iржею. Темне, пiдгниле знизу дерево стiн. Встеленi руберойдом пласкi стелi. Я спробував уявити: постiйна вогкiсть, смiття у водi, а мiж ним, ясна рiч, плавають щурi, яким так легко видертися нагору в будь-яке помешкання. Бррр. Холод вiд води. Запах. I це при тому, що тут рiчка вiдносно чиста – вище за течiєю тiльки Оболонь. Мабуть, пiд кручами, внизу за течiєю, також є плавучi квартали – а мiж пiвнiчним Подолом i тими схилами вклинився зелений апендикс, що належить зеленiй зонi, й там, у районi Поштової площi, вся зелена зона зливає вiдходи.

Пiвнiчний Подiл, де жила Умiда, був одним iз найбагатших районiв REE-17. Великий Житнiй ринок – робочi мiсця. Близькiсть до роздiльної стiни, багато хто має робочi вiзи й ходить на роботу через КПП в зелену зону. Близькiсть до рiчки – економiя на вивезеннi смiття. Заощадження також на постачаннi технiчної води, адже й тут, на багатому пiвнiчному Подолi, теж давно немає анi водогону, анi каналiзацiї. Питну воду, як i всiм, доводиться купувати у великих бутлях. Одна з офiцiанток у «Точцi G» вже встигла пояснити менi: краще витрачати чверть зарплатнi на якiсну чисту воду, нiж залiзти в борги, лiкуючись пiсля того, як вип'єш безкоштовної. Я при нiй тодi спробував випити некип'яченої води на кухнi клубу й, коли вона мене зупинила, мусив зiзнатися, що я в червонiй зонi новачок. Зараз, дивлячись у бiк рiчки з даху, я згадав статтю про померлих через воду в REE-17. Статтю, через яку мене звiльнили з роботи. Як давно це було. Менi тепер важко вкладалося в головi, що вiдтодi минуло менше мiсяця, i що журналiст iз зеленої зони – то теж був я.


R-13

Все-таки пити каву, та ще й викурити двi сигарети поспiль з самого ранку, нiчого не з'ївши, було великою помилкою. Колись я це знав, але кинувши курити, забув. Тепер згадав. Я випустив Умiду з обiймiв. Романтика закiнчилася:

– Умка, де тут у вас той-во?

– Вниз, на вулицю. Он будинок навпроти – обходиш лiворуч, так ближче… Антон?

Мене вже здуло.

Чорт! Сiм поверхiв униз!

Я б хотiв бiгти. Але я дрiботiв дуже короткими кроками. Прямий, як кiлок. Нi, навiть трохи вигнувшись назад. Щосили стискаючи сiдницi. На сходах заповненого по самiсiньке нiкуди будинку траплялися люди. Доводилося вдавати, нiби я невимушено спускаюся сходами. Просто я дерев'яний буратiно. Я робив морду ящиком, а коли зустрiвся очима з лiтньою жiнкою, що сидiла у плетеному крiслi на сходовому майданчику, то навiть привiтався здушеним голосом:

– Доб-бр-р ден-н-ннь, – прорипiв я, а сам думав, хоч би дiйти, хоч би дiйти, хоч би дiйти.

Я вийшов на освiтлену сонцем вулицю й перетнув перехрестя навскiс. Боже, скiльки людей. Я йшов прямий та дерев'яний попiд стiною з сонячного боку. Хоч би Умiда зараз не дивилася на мене з даху.

Я зробив зусилля i, напруживши м'язи, нiби лопатою щось перевернув у животi. Попустило, i я побiг риссю.

– А!

Це видихнув старий двiрник, на якого я наштовхнувся за рогом:

– Слухай! Дивися, куди преш! – вигукнув вiн iз м'яким акцентом.

Вiн був невисокий сухорлявий старий, що ледь дiставав менi до пiдборiддя. Дуже зморшкувате, особливо навколо очей, на диво засмагле як на кiнець квiтня жовтувато-коричневе кругле обличчя. Це обличчя залишилося в пам'ятi, як фотокартка.

– Де туалет? – просипiв я, затримавши дихання.

Старий подивився на мене пiдкреслено серйозно. В його очах я бачив готовий вибухнути смiх.

– Он, – держаком мiтли, яку тримав у руцi, двiрник показав на кубiчну синю споруду. – Папiр дати?

– У мене є, – збрехав я. А дарма.

Я побiг. Лишалося метрiв сорок. Я зможу, думав я. Я зможу.

В животi знову перевернулося, наче впало з лопати, я загальмував i перейшов на дрiбний крок, щосили стиснув сiдницi. Останнi метри довелося долати так, нiби я ковтнув держак двiрникової мiтли. Синiй пластиковий куб iз ребром метрiв п'ять тремтiв i розпливався перед очима.

Ох!

Туалети в червонiй зонi, позбавленiй каналiзацiї – дуже прибутковий бiзнес. Перед входом на стiльцi з металевими нiжками сидiла тiтка, закутана в сiру хустку грубого в'язання.

– За папiр ще стiльки ж! – верескнула тітка, коли я схопив складений квадратиком шматок туалетного паперу i спробував проскочити.

– На виходi дам! – через плече гукнув я.

Треба було зачекати пiвсекунди й не вiдмовлятися вiд пропозицiї двiрника. Але хто в панiцi думає? Я забiг по сходах i рвонув ручку на себе.

Уфф. Нарештi.

Синiй пластиковий куб стоїть просто на землi, без фундаменту. Ти платиш, щоб пiднятися приставними сходами нагору, а там – заходь в одну з кабiнок. Кабiнки зйомнi, як у дитячому конструкторi, та становлять верхню частину куба, а нижня – для вмiсту. Вантажiвка компанiї-оператора приїжджає, коли пластикова посудина наповнюється, i забирає, мiняючи резервуар на порожнiй. А повний – вантажiвка вивозить до рiчки, де випорожнюється прямо у воду.

Я стояв навпочiпки над пластиковим унiтазом так, щоб не торкнутися його. Ноги почали затерпати, й колiна трохи тремтiли. Я взявся рукою за ручку зсередини, щоб перенести центр ваги.

О-ой, схоже, буде час подумати, поки я тут. Здається, централiзована каналiзацiя почала здавати впродовж 2030-х, згадував я. Тодi вважалося, що кожен багатоквартирний будинок має сам подбати про себе. Систему приватизували частинами. Але коли труби забивались або ламалися тiльки в одному мiсцi, це виводило з ладу всю мережу. А завжди знаходився хтось, хто бiльше не мiг платити за приватизований трубопровiд, i таких ставало дедалi бiльше.

Ох! Мене знову скорчило, а потiм глибоко внизу почувся плямкiт. Добре хоч не булькання. В одному з таких туалетiв на Борщагiвцi, де вмiст був дуже рiдким, я щоразу боявся, що бризки знизу дiстануть до мене.

Система з приватизованими трубопроводами для багатоквартирних будинкiв накрилася за першої ж затяжної фiнансової кризи, коли злiсними неплатниками стала бiльшiсть. По-моєму, i з водогоном сталося подiбне. Труба в кiлькох мiсцях трiснула, бо за ремонт на своїх вiдрiзках не заплатили кiлька багатоквартирних будинкiв. Система вийшла з ладу, й далi питну воду доводиться завозити вантажiвками вже й рештi будинкiв, що розташованi за розривом. На дахах встановлюють спецiальнi баки для води. Так i з каналiзацiєю, тiльки тут бак на дах не поставиш.

Я ще не закiнчив. Уфф. Я тримався рукою за дверцята зсередини, ноги затерпали, я намагався рiзко видихати носом i майже не вдихати, щоб не чути запаху.

Ну звiсно, якби я жив у зеленiй зонi, менi було б неприємно вислуховувати всi цi подробицi. Але в червонiй фраза «позич на туалет» стала такою ж поширеною серед знайомих, як «прикурити не буде?» серед незнайомих. Кубiчнi пластиковi баки встановлювали у дворах. Система одноразової оплати – значно простiша, нiж колективна. Не маєш грошей – вибачай. Коли не маєш анi копiйки в кишенi – це лихо. Хiба дуже п'яний наважиться зробити справу просто неба. Адже людям жити в цих умовах, i якщо заскочать за неподобством – просто поб'ють. Можуть iще й тицьнути носом у нароблене, як кошеня чи цуценя. Арники в цьому плані навченi ще з дитинства.

Уфф. Здається, нарештi все. Бiльше нiколи не куритиму з самого ранку на порожній шлунок. Я витерся, натягнув штани i штовхнув пластиковi синi дверi кабiнки плечем, аби не торкатися до них рукою, але тодi згадав, що мусив триматися за ручку.

– За папiр, – дiстав з кишенi монетку й пiшов до умивальника.

За миття рук закутана в сiру хустку тiтка теж узяла окремо. Я йшов до дiвчини, тому вiдмовитись не мiг. Дiстав iще монетку, кинув на пластмасову тарiлочку i став ретельно-ретельно терти руки пiд жерстяним умивальником, що висiв на стiнi над бiлою емальованою раковиною.

На Борщагiвцi, де все гiрше, я бачив iншi варiанти. Скажiмо, кiлька кварталiв домовляються й обирають один iз найменших закинутих будинкiв, як правило, малопридатний для житла, i починають його… словом, той будинок стає спiльним туалетом. Туди можна ходити безкоштовно. Але виникають проблеми. По-перше, в густонаселеному мiстi, де не лишилося паркiв, непросто знайти достатньо вiддалену вiд iнших будiвлю, щоб вiдстань бодай трохи глушила запах. По-друге, рано чи пiзно таки доведеться вичищати цю будiвлю. Ну i по-третє – зараза, починаючи з мiкробiв i закiнчуючи комахами, мишами, щурами. Одного разу я бачив у мiстi навiть стерв'ятникiв. Незрозумiло, звiдки вони взялись у наших широтах.

Копати вигрiбнi ями на десятки тисяч людей було б завданням промислового масштабу, до того ж і в мiстi нема для них мiсця. Та й ями, за визначенням, довелося б вигрiбати. Надземнi пластиковi контейнери виявилися рентабельнiшими. Мабуть, не варто й казати, що власники вигрiбних фiрм живуть у зеленiй зонi. Найбiльшi акцiонери – мiльйонери. Прибуток стабiльний. Грошi не пахли й тодi, коли могли це робити фiзично. Що вже казати про електроннi, якi тiльки й ходять у зелених зонах.

Я закiнчив мити руки й, обтрiпуючи їх на повiтрi, перевальцем i розслабивши сiдницi пiшов до будинку Умiди. Я намагався триматися недбало, наче нiчого не сталося. Це коли ви давно разом, то з побутових комедiй можна посмiятися вдвох. Але не в першi днi.

Чорт, Умiда вже спустилась i стоїть пiд будинком, та ще й розмовляє з двiрником. Старий побачив мене перший i кивнув головою в мiй бiк, показуючи Умiдi. Вона усмiхнулась i замахала рукою, щоб я швидше пiдходив:

– Познайомтеся. Тату – це Антон. Тонi – а це мiй батько, Улугбек.

– Можна просто Бек, бо багатьом важко запам'ятати, – скромно схилив голову батько Умiди.

Вiн поводився пiдкреслено ввiчливо. Думаю, подумки він угорав.

– Дуже приємно, – нахилив голову я й подумав, чи казати «ми вже знайомi». Вирiшив, що знайомством це не назвеш.

– Талiб! – гукнув сусiд, який вийшов з пiд'їзду. – Ти що, не йдеш?

– Зараз, – вiдповiв Улугбек.

Вийшло ще кiлька сусiдiв. Усi прямували в один бiк.

– Добре, тату, – сказала Умiда. – Побачимося бiля «Жовтня».

– Давай, – сказав Улугбек доньцi й повернувся до мене: – Було приємно познайомитись.

Старий ледь вклонився, в цьому руховi було щось схiдне. Вiн примружив очi, зморшки навколо них поглибшали, проте обличчя лишилося пiдкреслено серйозним:

– До нових зустрiчей.

Бiля колишнього кiнотеатру, а нинi будiвлi критого базару «Жовтень», зростав натовп. Люди були не так стривоженi, як збудженi. Зрештою, вчора вночi вони вiдбили блеквотерiв на вихiдну позицiю, не вiддали жодного будинку – тому вiрили в себе.

Умiда вiталася зi знайомими. Ми трималися за руки. Свiтило сонце. Я мружився й вiдчував його тепло на лобi й тепло її долонi у своїй. Невелику площу бiля «Жовтня» займали переважно торговi намети, але сьогоднi їх розсунули по периметру. Втiм, базарники радiли, бо людей прийшло бiльше, нiж зазвичай. А оскiльки вони вже тут – може, щось i куплять.

– Тоха!

Я повернувся й побачив над натовпом велику кучеряву голову. Це був Валера Цюцюра, батько Романа. Вiн широко всмiхався з-пiд вусiв i рухався у наш бiк.

Я вiдпустив руку Умiди й тут-таки про це пожалкував, а взяти знову вже не мiг. Умiда без усмiшки подивилась на мене:

– Не бiйся. Романа не буде.

– Тоха, i ти тут! – Валера опинився поруч.

Вiн нахилився й мiцно стиснув мене ручищами. Я вiдчув, як мої руки та плечi стискаються, заходять наперед, притискаючись до грудної клiтки. Я рiзко видихнув i приготувався боротися за своє життя, але тут Валера випустив мене з обiймiв.

– Привiт, Умка, – вiн нахилився ще бiльше, щоб поцiлувати її в щоку. – Як Талiб?

– Добре. Зараз прийде.

– Мiцний дядько, ххть, – видихнув Валера й повернувся до мене. – Ну, як тобi життя серед морлокiв, ххах?

– Радий вас бачити.

Валера без паузи гукнув через моє плече:

– Наомi! Наомi, давай сюди. Я пiдiйду, Тоха, – вiн поплескав мене по плечу, так що я мусив напружити м'язи, щоб не зiгнутися пiд його рукою.

Ми з Умiдою залишились удвох у натовпi, вона стояла поруч, але я не мiг тепер глянути на неї. Тридцять секунд тому я був щасливий, а тепер бачив натовп нiби в чорно-бiлих тонах i чув усi звуки приглушено, наче крiзь вату. Як можна було так усе зiпсувати одним жестом? Чому я такий боягуз? Чому Умiда помiняла Романа, смiливого чоловiка, на таку ганчiрку? I водночас, хоч менi було соромно, я переживав, де житиму далi, бо ж не зможу сидiти на шиї у хлопця, чию дiвчину вiдбив, хай навiть отак ненадовго, бо тепер усе полетiло пiд три чорти через мiй боягузливий жест, коли я вiдсмикнув вiд неї руку, побачивши Романового батька, замiсть стиснути руку Умiди мiцнiше, а тепер – тепер я все зiпсував, я не маю де жити, чи може, я зiпсував усе ще тодi, коли пiшов з Умiдою гуляти вчора, навiщо менi це було, навiщо вона мене запросила? Щоб звабити? Я ж тiльки робив усе, що вона хотiла, я нi в чому не винен.

Я дивився на чорно-бiлий натовп i слухав глухi чорно-бiлi звуки, щоб не дивитися їй в очi, й тут вiдчув на своїй руцi її гарячу суху долоню, її рука опинилася всерединi моєї, я зробив зусилля, щоб моя рука не затремтiла, й вiд цього у мене пiшов мороз поза шкiрою.

Вона мовчала.

Це був лише перший раз iз десяткiв, коли Умка виявлялася значно кращою, ніж я. Я не повертав голови, а сильно стискав у руцi її вузьку долоню, гомiн натовпу ставав гучнiший, у світ поверталися кольори, я мовчав i дивився прямо перед собою, стискаючи зуби, щоб подолати дрож, i водночас зневажав себе, любив її, був щасливий.


R-14

Бульдозер горiв особливо гарно. В нiжно-оранжевому призахiдному свiтлi, що падало на стiни, бiле полум'я, вириваючись iз пропаленої в капотi дiрки, слiпило очi, як зварювальний апарат. Доводилося мружитись. А щiльний стовп бiлого диму, напевно, блеквотери бачили з оглядових вишок на стіні, за п'ятсот метрiв звiдси.

Рецепт запальної сумiшi був простий. Калiйна селiтра – поширене добриво – змiшувалась iз цукром, котрий потiм розкладався й дiяв як окиснювач. Спiввiдношення не мало особливого значення. Зазвичай, щоб не паритися з розрахунками, насипали один до одного, просто з 50-кiлограмових бiлих мiшкiв. Для звичайних блеквотерських вантажiвок годилося наповнити сумiшшю жерстяну трилiтрову банку з-пiд фарби. Для значно масивнiших бульдозерiв – брали цiле вiдро. Тiльки обов'язково металеве, щоб сумiш, плавлячись i продовжуючи горiти з температурою понад тисячу градусiв, спершу пропалювала дно, а не стiнки. Пластиковий посуд миттєво плавився, й сумiш розтiкалася на широкiй поверхнi капоту, не встигаючи пропалити метал.

Коли ж сумiш трималася купи, вона продiрявлювала капот i розповзалася тисячоградусною лавою по двигуну, безповоротно заплавлюючи все, чого сягала. Вантажiвка чи бульдозер ставали, водiй вискакував, а знерухомлений транспортний засiб перетворювався на ще одну барикаду для мешканцiв подiльських сламiв. Тепер девелопери, навiть пiд прикриттям блякiв, не могли протиснутися далi перегородженою намертво вузькою вуличкою.

Найважче було пiдiбратися до бульдозера, щоб закинути йому на капот вiдро iз сумiшшю. Бульдозери сунули вуличками, змiтаючи на шляху легкi будiвлi, в оточеннi пiших блеквотерiв у чорному спорядженнi. Блякiв доводилося вiдволiкати коктейлями Молотова.

Справжньою зброєю мiсцевi не користувалися, щоб зайвий раз не провокувати нападникiв. Над мiсцем сутички кружляли гелiкоптери преси, тож Грiнiнвест мусив зберiгати видимiсть законностi. Мовляв, знавiснiлi орендатори, вороги свободи (пiдприємництва), не бажають звiльнити нашу власнiсть, але найнятi нами блеквотери та пiдрядники лише зачищають квартали. Вороги свободи (пiдприємництва) нападають на блякiв iз Молотовими й нищать технiку, але ми вiдповiдаємо лише сльозогiнним газом i водометами. Ми, вiльнi пiдприємцi Грiнiнвест, не переступаємо межi й застосовуємо силу лише внаслiдок необхiдностi. Ми дiємо лише за встановленими ранiше правилами. Є правило, що можна стрiляти без попередження в тих, хто заходить у двадцятиметрову смугу зачистки бiля стiни. Значить, будемо стрiляти – це законно. Нема правила, щоб на нищення технiки вiдповiдати бойовою зброєю – значить, обмежимося нелетальними засобами. Але Грiнiнвест має намiр лобiювати жорсткiшi закони щодо ворогiв свободи (пiдприємництва).

– Ххть, не знаю, чим думали тi ххобанi малолiтки, – видихнув Валера, стискаючи в правiй руцi товстий лом. – Якби не вони, бляки ххуй би захопили цi квартали, ххть їх переххть.

Ми починали нiчне чергування на барикадах. Бiльшу частину сутичок на Подолi я пропустив, подаючи горiлку та витираючи липкi столи в «Точцi G» на Новобiличах.

– Цi малi дурники вирiшили, що як вигнати вiрмен з вулицi Хорива, то бляки не полiзуть, ххах, до них на Кожум'яки, – не мiг заспокоїтись Валера. – В бiлi, ххть,квартали!

Говорячи це, Валера махнув рукою з ломом у правий бiк, у напрямку урочища Кожум'яки. На щастя, я стояв лiворуч вiд нього. У мене в руцi була тонка залiзна арматурина.

– Що у цих малолiток у головi? – зiтхнув Валера.

У сутiнках бiля нас тихо догоряв двигун бульдозера. Минулої ночi махинi спалили тiльки гусеницю. Вiдро з запальною сумiшшю закинули на капот, але воно перевернулося. Втiм, водiй утiк, i цiєї ночi ми спокiйно палили двигун, щоб знерухомити бульдозер остаточно.

Яскравим бiлим уже перегорiло, тепер стало можливим дивитися на вогонь прямо. Я спробував доплюнути до полум'я. Доплюнув лише до краю довгого капота. Слина одразу зашкварчала й випарувалась.

– Я ще на першiй зустрiчi бiля «Жовтня» бачив, до чого йде, – сказав Валера. – Тиждень тому.

Тодi на першiй зустрiчi люди посварилися. Один iз промовцiв запропонував приймати виселених, якщо девелопери захоплять якiсь квартали. Найближчi квартали до стiни були вiрменськi, й декiлька пiдлiткiв розкричалися, що не хочуть жити з «чорножопими». Бiльшiсть людей зацитькали їх. Мешканці сламів розiйшлися, так нi до чого й не домовившись.

Через чотири днi група з кiлькасот молодих людей напала на вiрменськi квартали. Група складалася переважно з хлопцiв iз перенаселеного урочища Кожум'яки. Нападники палили дерев'янi халупи та полотнянi торговi намети, що тулилися до кам'яних монументальних будинкiв. Кричали «слава нацiї – смерть ворогам», писали балончиками на стiнах «повторимо вiрменам геноцид», «геть чужинецьких зайд». Молодi хлопцi з вiрмен почали збиратися групками на вулицi й битися з нападниками-сусiдами. З будинкiв вибiгали й старшi вiрмени.

Мешканцi сламiв билися помiж собою – й тут з-за стiни з'явилися блеквотери, яких не було видно вiд тiєї першої сутички, коли ми з Умiдою потрапили пiд газ. Тепер бляки скористалися тим, що найвойовничiшi групи сламiв – i передусiм молодь – зайнятi бiйкою, i зайшли в червону зону пiд приводом наведення порядку. Чим блеквотери у принципi не займаються. А тут вони й справдi розняли групи – «арiйцiв» iз Кожум'якiв на один бiк, вiрменiв на iнший. Бляки сипали й сипали з-за стiни. Поки перша група стримувала молодь, наступна пiшла по квартирах, викидаючи звiдти старших людей. Через пiвгодини з-за ворiт у розподiльчiй стiнi з'явилися й бульдозери. Вони йшли вуличками, зносячи саморобнi прибудови мiж будинками. Бульдозеристи не розбиралися, де вiрменськi квартали, а де нi.

Тепер ми з Валерою стояли на перехрестi Верхнього Валу та Волоської й курили. Зелена зона, скориставшись нагодою, встигла захопити кiлька паралельних вулиць вiд стiни на Контрактовiй площi по Верхнiй Вал. Зачистка забирала багато часу, бо блякам доводилося заходити до кожної оселi, щоб силомiць вивести звiдти всiх мешканцiв. Тим часом молодь з обох бокiв переключила агресiю на блеквотерiв, люди наступних кварталiв зорiєнтувалися, хтось iз базарникiв привiз вантажiвку калiйної селiтри та цукру. Що далi йшли бляки, то бiльше людей стояло на дахах, i з дахiв мешканцi скидали на машини вогнянi кулi.

– Ххть, якби не дурнi малолiтки, ми б i цi кiлька кварталiв утримали, – сплюнув на землю Валера.

Двигун бульдозера бiля нас догорiв. Закiнчилася запальна сумiш, а сам метал горiти не хотiв. З-пiд капота змiївся тепер легенький бiлий димок. Майже стемнiло.

Я невдало затягнувся й закашлявся. У грудях боляче запекло. Валера покосився на мене:

– Ех, Тоха, Тоха.

– Весна була холодна, – сказав я.

Валера вiдвернувся й помахав рукою з ломом сусiдньому патрулю. Мешканцi сламiв виставили по двоє патрульних на кожнiй вулицi, що виходила на Верхнiй Вал з боку Контрактової площi. У разi, якщо бляки вночi спробують пройти далi, ми мали скликати людей.

Я ще раз кашлянув – попри бiль у грудях, цього разу навмисне i щосили. В кулак. Глянув. Кровi не було.

За нашими спинами, де у п'яти-, семи-, дев'ятиповерхових сламах жили люди, вмикали світло. Тут i там блякло-жовтим електричним прямокутником видiлялося на сiро-чорному тлi стiни вiкно. Свiтили не скрiзь, бо дизельна електрика коштувала дорого. Попереду на тлi темно-синього неба чорнiли виселенi слами. Там не свiтилося жодне вiкно. Я спробував заглибитися поглядом у чорнi квартали, за бульдозер, який перегородив вуличку. Я не знав, чи є там бляки.

м це нi до чого, бо вони могли стежити за кожним кварталом через вiдеокамери, а за потреби швидко прислати кiлькадесят чорних автобусiв або гелiкоптерiв з-за стiни. Та може, один-два автобуси стоять i зараз за найближчим рогом у темрявi. При цьому блякам, на вiдмiну вiд мешканцiв сламiв, за протистояння платять. Я напружив очi й завмер, намагаючись зазирнути в пiтьму. Мiг бачити лиш на кiлька десяткiв метрiв углиб – доки сягало свiтло з будинкiв за нашими спинами.

– Наомi йде, – показав кивком Валера.

Дiвчина тихо наближалася справа, вiд сусiднього патруля. В її руцi я помiтив невеликий предмет i здогадався, що це вiдеокамера. Валера познайомив нас на першiй зустрiчi бiля «Жовтня». Наомi жила в зеленiй зонi й перебувала серед нас добровiльно. Вона приїхала з-за океану з зон Монсанто, за її словами, «знiмати документарi про боротьби опресованих людiв». Наголос у «боротьби» вона ставила на другий склад. Наомi розмовляла майже без акценту, її батьки колись емiгрували звiдси, але у граматичних конструкцiях вiдчувався вплив глiнгу, як-от у використаннi слова «боротьби» у множинi. Свої «документарi» Наомi демонструвала на фестивалях, присвячених правам людини, i при знайомствi вона назвала себе human rights tourist, туристка за права людини. Менi здалося, Наомi вмикає самоiронiю як захист, аби самiй казати про себе те, що, як їй здається, можуть подумати про неї iншi.

– Привiт, – усмiхнулась Наомi, наблизившись. – Можна зняти вас чергуючи?

– Зняти, як ми чергуємо? – з нiжнiстю в голосi перепитав Валера. – Звичайно, сестричко.

– Тiльки не дивiться в камеру, – попросила вона.

Щоб зайнятися чимось, ми з Валерою дiстали сигарети й закурили. Наомi почала обходити нас пiвколом спереду, спрямувавши об'єктив маленької камери на нас. Ми, мужньо спершись на лом i арматурину, вдивлялися в темряву захоплених бляками сламiв. Наомi ступала беззвучно. Це була струнка дiвчина, середня на зрiст, i перше, на що ти звертав увагу, було її темно-каштанове волосся, тонке, наче павутиння, хвилясте i довге, воно спадало їй до середини спини й на кiнцях, нижче рiвня лопаток, було зiбране гумкою. Обличчя Наомi здавалося водночас нiжним i сумним, воно мало правильнi риси, у неї була тендiтна фiгура, але дiвчина здавалася цiлком асексуальною. Можливо, причиною були її м'якi плавнi рухи, не жiночнi, а радше як у боязкої дитини. Майже всi зверталися до неї «сестра», старшi люди також «маленька». Менi здалося, що всi її любили i водночас вiдчували потребу опiкуватись нею.

– Шот готовий, дякую, – оголосила Наомi через тридцять секунд, обiйшовши пiвколо. – Як у вас, усе спокiйно?

Вона говорила тихо, так що доводилося повертати вухо в її бiк i дослухатися. Наомi опустила камеру, ми з Валерою розслабились i обоє одночасно затягнулися бiльш натурально.

– Все тихо, – сказав Валера. – Думаю, жирiки спершу закрiпляться, аж тодi тиснутимуть далi.

– Це все так сумно, – опустила голову Наомi. – Я вдень ходила розмовляючи з людьми на базар, брачи… беручи iнтерв'ю. Всi злi, що їх хочуть виселити, але коли я питаю, чи не час валити стiну, люди не розумiють, – дiвчина пiдняла пiдборiддя i вперла руки в боки, когось iмiтуючи, та сказала змiненим голосом: – «Як це без стiни, а куди я вiдправлю моїх дiтей, коли розбагатiю? Якщо повалити стiну, то весь свiт стане одна червона зона».

Валера поклав їй руку на плече:

– Маленька. Ти зрозумiй, бiльшiсть арникiв асоцiюють себе не з сусiдами, а з зеленою зоною. Кожен вiрить, що вiн у червонiй зонi тимчасово, що досягне Успiху з великої лiтери У, – Валера справдi видiлив «у» голосом, – i сам опиниться в зеленiй зонi. А ти їм кажеш валити стiни.

– Та i хто я така, сама з зеленої зони, – зiтхнула Наомi, й менi здалося, що вона вiдчуває за це провину. – Але це так сумно. Я пiдходжу до жiнки, яка сидить на базарi, перед нею на полiетиленовiй плiвцi лежачи її товари, i я питаю представитись i ким вона працює. А вона каже – приватний пiдприємець. Вона думає себе пiдприємцем.

– Ну так, повний базар акул капiталiзму, – усмiхнувся у вуса Валера. – Кожен знайде точку G, а там i стане мiльйонером.

– Я їх розумiю, – зiтхнула Наомi. – Приємнiше себе думати пiдприємцем, нiж прекаризованим i, – вона тихо клацнула пальцями, шукаючи слово, – underemployed?

– Напiвбезробiтним? – запропонував я.

– Дякую. Прекаризованим i напiвбезробiтним. Але це так сумно, – втретє повторила Наомi.

– А пропонуючи повалити стiну, ти хочеш забрати у них надiю опинитися по iнший бiк, – сказав Валера.

– Мiй брат теж думає, як ти, – спробував розрадити дiвчину я. – Вiн теж iз зеленої зони, але хоче повалити стiну. Здається, вiн навiть щось робить для цього. Може, чула – Пол Ципердюк.

Очi Наомi розширились:

– Твiй брат – Пол Сайбердюк? Paul Cyberduke? – повторила вона з вимовою глiнгу.

– Tsyperdyuk, – поправив я, але вiдразу зрозумiв, що вона не помилилася. – Вiн себе називає Cyberduke?

– Ми його так називаємо, в нашому русi, – я вперше почув смiх Наомi, її смiх теж був несмiливий, як i все в нiй. – Пол – крутий комп'ютинг ґай.

– Я не питав, чим вiн там займається, – сказав я, вирiшивши не уточнювати, як я ставився до дiяльностi Павлика, поки жив у зеленiй зонi. – То ви знайомi?

– Особисто нi, – вiдповiла Наомi. – Але чула. На жаль, нас так мало, що кожен про кожного принаймнi чув.

– Нiчого, буде бiльше, – озвався Валера.

Я промовчав.

Наомi невдовзi пiшла знiмати iншi шоти. Коли о другiй ночi нас пiдмiнили, Валера пiшов до дружини й доньки на Костянтинiвську, а я – на Турiвську до Умiди. Цього разу sex room зайняли iншi, тож ми з Умкою досипали до свiтанку в кухнi, на продавленiй кушетцi, з якої стирчав гострий кiнець матрацної пружини.


R-15

Мене дратували люди, люди, люди, натовпи на вулицi, переповненi примiщення, неможливiсть лишитися самому. Коли йдеш по вулицi, треба виставляти вперед одне плече, щоб затесатися мiж перехожих, пройти крiзь людський потiк, обходячи машини, якi стоять тут-таки на узбiччi, бо тротуарiв у червонiй зонi нема, ти можеш думати, що йдеш по тротуару, але тобi у спину вже сигналить машина, яка об'їжджає затор чи хоче припаркуватись. У кiмнатi завжди буде поряд iще кiлька людей, i ти нiколи не лишишся сам, ви нiколи не залишитесь удвох, завжди доводиться спiвiснувати з iншими в тiснiй близькостi, з незнайомими людьми, яких ти ненавидиш за саме лиш iснування, з малознайомими, яких ненавидиш, бо мусиш із ними постiйно перетинатися, зi знайомими, якi починають дратувати нав'язливим перебуванням поруч.

Я йшов з нiчної змiни на Новобiличах на годину пiзнiше, нiж зазвичай, була восьма ранку, я злився й пiтнiв, пiтнiв i злився, вливаючись у натовп години пiк на перехрестi Старої Окружної й Уборевича, я був мокрий i постiйно шаркався то спиною, то грудьми об iнших людей, якi йшли назустрiч або напереріз менi. Я штовхав плечем, i штовхали мене. I от назустрiч виїхала легкова машина, старий двигун дирчав, авто здригалось i їхало пiшохiдною частиною вулицi, натовп мовчки розсувався, я мусив вiдступити, щоб машина не вiддавила менi ноги, й коли вона проїжджала повз мене, я щосили копнув у дверцята з боку водiя. Автомобiль зупинився, натовп обпливав його, як вода, дверцята з обох бокiв хряцнули, й на мене посунули два худих пацанчика в кашкетах iз козирками, у спортивних штанах.

– А ти нiчо не переплутав? – запитав водiй, сплюнувши менi пiд ноги.

– Ти їхав по тротуару! – сказав я.

– Дядя, ти вдарив мою машину.

– Ти їхав по тротуару! – повторив я i з огидою почув, як мiй голос зривається на фальцет.

Товариш водiя заходив менi з правого флангу.

– Я добрий, а iнший може i вбити.

– Ти їхав по тротуару, чувак!

Я напружив м'язи грудей та плечей про всяк випадок, але кулаки не стискав, бо це було б видно.

– Ти неправий, – тихо сказав водiй.

– Ти теж, – сказав я.

– Добре, – погодився вiн.

Пацанчик був на пiвголови нижчий за мене, але жилавiший. Товариш був схожий на нього. Люди обминали нас, невдоволено зиркаючи на машину, але нiхто не втручався. Натовп iшов своїм ходом, кожен вiдводив очi. Я намагався бачити руки обох супротивникiв.

– Добре, – видихнув водiй. – Давай так. Я неправий, i ти неправий.

– Давай, – видихнув я.

– I бiльше так не роби.

Вони повернулися в машину i повiльнiше, обережнiше поїхали далi по тротуару. Менi треба було сказати щось iще, типу «ти теж», але я мовчки пiшов крiзь пiшохiдний натовп у бiк переходу на бульвар Вернадського.

Минулої ночi, коли я прийшов з чергування на барикадах до Умiди, sex room знову був зайнятий, i кухня цього разу теж була зайнята, а спати з Умiдою в її кiмнатi я не мiг, бо там жив її батько, i ми просто пили чай у квадратному передпокої, сидячи на протертiй канапi, та ходили курити на дах, але i в передпокої й навiть на даху сновигали iншi люди, попри нiч, i неможливо було побути наодинцi, навiть душ прийняти було неможливо, бо в кухнi влаштувався бородатий Iгор iз якоюсь – я подумки матюкнувся, Умiда дивилася на мене з осудом: «ну чого ти психуєш?», мабуть, думала вона, але намагалася згладити ситуацiю, розважити мене, а я поводився як мудак.

й треба було спати, вранцi вона мала йти в зелену зону на роботу – вона тепер ходила через КПП аж на Львiвськiй площi, адже стiну на Контрактовiй закрили з огляду на протистояння. Умiдi рано вставати, а я не давав їй спати, сподiвався десь i якось урвати своє, а пiд ранок ми обоє були виснаженi й вона, попри розчарування моєю поведiнкою, намагалася мене заспокоїти. Я був пiтний уже вiд середини ночi, й ми обоє були розбитi, коли вона нарештi пiшла на роботу, а я до себе в метробудiвський гуртожиток, у кiмнату Романа Цюцюри.

I в гуртожитку я зрозумiв, що метробудiвцi, вiд яких кисло пахне смiттям пiсля змiни, терпiти мене не можуть, тому вони зi мною майже не розмовляють, ми лише мугикаємо «привiт», i кожен займається своїм. Коли я зайшов до кiмнати, там був один iз метробудiвцiв, худий хлопець iз немитим довгим бiлявим волоссям. Вiн сидiв на своєму лiжку з голим торсом i, здається, саме душив прищi на грудях. Вiн смикнувся й повернув обличчя до вiкна. Я мугикнув без дружностi, дiстав з-пiд стола свою пiдстилку – це була ватяна блякло-червона ковдра, яку дав менi першого ж дня Роман. Я спробував вмоститися мiж лiжками на темно-коричневiй дощанiй пiдлозi. Не мiг заснути, крутився на твердому з боку на бiк, дошки рипiли, а двi години, якi я мiг бути в кiмнатi за раз, тим часом минали. Я плюнув i спустився на перший поверх у душ. Але в душi не було води. Порожнє примiщення три на п'ять метрiв iз кахельними стiнами, п'ять вiдокремлених виступами нiш iз залiзними трубами, що над головою закiнчуються жерстяним решетом. Тут пахло господарським милом i трохи гнилою ганчiркою, якою мили примiщення. Над довгою дерев'яною лавкою висiла дошка з гачками для одягу. Й на нiй бiлiло оголошення, що води не буде три днi. Я вiдчув, який я липкий i як вiд роздратування по хребту тече новий липкий струмок.

– Ципердюк, ви знову на цiлий день? – сказала вахтерка Жаба, коли я виходив повз неї.

– Нi, – буркнув я. – До речi, Свiтлано Степанiвно, вам ця зачiска не пасує. I взагалi, у вас сьогоднi жахливий вигляд, – я хотiв сказати «бридкий», але останньої митi помiняв слово на «жахливий», хоча це мало що змiнило.

Жаба розкрила рота, вiд чого три її пiдборiддя перетворилися на чотири, у складки мiж ними залiзли пасма жорсткого, фарбованого в темно-мiдний колiр волосся, яке було нинi розпущене i спускалося вперед на груди. Жаба не встигла вiдповiсти, бо я вискочив надвiр i, не дуже криючись, обiйшов п'ятиповерхiвку з торця i, рвучко пiдтягуючись i рiзко переставляючи ноги, полiз по ґратах вiкон на другий, третiй i далi у вiдкрите, вже без ґрат, вiкно спiльного туалету на четвертому поверсi. Благо, хоч туалет у гуртожитку всерединi примiщення, бо свiй резервуар у пiдвалi – не доведеться вилазити до синього куба на подвiр'ї. Переваги корпоративного будинку.

У кiмнатi патлатий продовжував душити прищi, тепер на плечах. Вiн шарпнувся, коли я зайшов, i вдав, що розглядає свої м'язи, став напружувати миршавий бiцепс. Я знову лiг на дощану пiдлогу i знов не мiг заснути. У мене була мокра вiд поту спина, менi муляли складки одягу. Коли я перевертався, болiли суглоби, якими я стукався об тверду пiдлогу крiзь тонку пiдстилку. Але бiльше за немитiсть, бiльше за тверду пiдлогу мене дратувала неможливiсть лишитися самому. Ненависна червона зона. Патлатий кiлька разiв уставав i, щоб вийти, переступав через мене. Я скреготав зубами. А через пiвгодини згадав, що в цiй кiмнатi саме я – непроханий гiсть. Це вiн, патлатий мене терпить. Вiн слухається Романа Цюцюру.

«Ти помиляєшся, Тонi, ти просто помиляєшся», – переконувала мене цiєї ночi Умiда, поки ми сидiли на потертiй канапi у квадратному комунальному передпокої, а на сусiднiх крiслах сидiли й напiвлежали чужi люди. Вона дивилася на мене благально, просила не бути дитиною. Умка казала, що вони з Романом уже не разом. Колись вони зiйшлися через схожi травми – у Романа, як i в Умки, рано померла мати. Тепер вони давно не пара, а зустрiчаються лише як колеги, у справах, i я знаю в яких: драг-дилерство, постачання дешевих лiкiв для червоної зони.

А я ревнував, тепер я ревнував. Я не казав Умiдi, але згадував свою колишню з зеленої зони, Нiну, яка всi пiвтора роки стосункiв жила зi мною й одночасно зi своїм чоловiком, i постiйно обiцяла, що пiде вiд нього, але я знав, що вона не зробить цього. Чоловiк був успiшнiшим за мене, нехай вiн був старий, негарний i товстий. Тепер я не мiг повiрити, що Умiда так легко залишить Романа, що вони не разом, хоча при першiй зустрiчi в червонiй зонi я бачив, як вони йдуть поруч: не торкаючись, але як близькi люди.

А я живу в його кiмнатi, подумав я, перевертаючись iз боку на бiк i знову стукаючись кісткою тазу об тверду дошку підлоги. Я рiзко встав i згрiб свою блякло-червону пiдстилку, вона потягла за собою з пiдлоги крихти, волосся, дрiбне смiття, усе це липло до моїх пiтних передплiч. Нiчого не сказавши патлатому, який спiдлоба дивився на мене, я вийшов у коридор i прочалапав до сходiв.

Кiмната Романа була на останньому поверсi, але вгору вело ще два прольоти, там сходи впиралися в iржавi залiзнi дверi на горище. Дверi були замкненi на важкий ланцюг, просунутий крiзь грубо пробиту дiрку та крiзь металеву скобу на рамi. Я розклав свою ковдру-пiдстилку на сходах. Тут валялися недопалки, лушпиння вiд соняшникового насiння, одна порожня пляшка з зеленого скла. Тхнуло застарiлою сечею та вогкiстю. Я вмостився так, щоб сходи менше муляли плечi та ребра, пiдiгнув одну ногу бiльше, iншу менше, щоб закрiпитися на сходах навскiс, i накрився краєм своєї ковдри. Затих.

У грудях почав збиратися слиз, я мусив звестися на лiктi, щоби вiдкашлятись. Кашляв у ковдру, щоб заглушити звук. Коли вiдпустило, знову лiг. Муляли сходи. Що я роблю, подумав я. Дихання, яке збилося внаслiдок перевкладань, почало вирiвнюватися. Серце билося повiльнiше. Я почув, як за залiзними дверима над моєю головою щось шкрябається. Може, щурі. Я пiдняв голову i переконався, що щiлина вузенька, сюди вони не потраплять. Але з-пiд дверей горища тягло холодом. Я вкрився з головою.

Коли почали торсати за плече, я спросоння подумав, що застукала Жаба. Спина i груди були мокрi, я тепер завжди пiтнiв увi снi. Футболка липла до тiла, шкiра пiд нею свербiла.

– Я в гостях, – пробелькотiв я, прокидаючись.

– Ти що, дебiл? – надi мною стояв Роман Цюцюра.

Нагорi сходової клiтини було майже темно, у бляклому електричному свiтлi знизу я бачив його широкi плечi та нерiвну, вкриту кратерами шкiру обличчя. Я ще нiколи не бачив його обличчя так зблизька й бiльше не хотiв, я бачив усi пори та кожен фолiкул, з якого пробивалася волосина на пiдборiддi, чи може, це менi примарилося. Котра година, подумав я.

– I скiльки ти так витримаєш? – запитав Роман.

Я мовчав.

– Не будь дитиною, – сказав Роман. – Це через Умку? Б-блiн. Мені й без тебе проблем вистачає.

– Вибач, – сказав я.

– Йди в кiмнату.

Роман розвернувся, квадратна спина почала вiддалятися, а коли вiн повернув на другий пролiт i я побачив згори його обличчя, вiн був насуплений i дивився прямо перед собою. Останнiй тиждень вiн розмовляв ще менше, нiж звичайно. Я зрозумiв, що зараз вiн думає вже не про мене, й це мене переконало, що Умiда казала правду i причин для ревнощiв немає.


R-16

У травнi потеплiшало. О шостiй вечора ми з Умiдою виповзли з sex room. Ми були мокрi та щасливi. Стали збиратися на повстанський карнавал. До темряви лишалося понад двi години.

Я витер блiдо-зелену гумову маску протигаза об футболку на животi. Цей старовинний протигаз Умiда витягла з-пiд лiжка sex room, де помiж стосами книжок, якi замiняли двi нiжки, стояла картонна коробка iз мотлохом. Протигаз мав довгий гофрований шланг, але коробка-фiльтр на кiнцi загубилася. Я натягнув його на волосяну частину голови, не закриваючи обличчя. Скельця, що скидалися на очi бабки чи мухи, вiдбивали свiтло з вiкна вертикально в стелю. Перед моїм обличчям метлявся гофрований блідо-зелений хобот.

– Схожий на слоника? – запитав я.

– На слонопотама, – вiдповiла Умiда.

Сама вона лише вдягла на голову сатанинськi пластмасовi рiжки на чорному обручi. Рiжки були червонi й напiвпрозорi. Коли Умiда натисла кнопку на обручi над своїм правим вухом, рiжки замиготiли – то один рiг, то iнший: миг, миг, миг, миг. Волосся Умiди вiд цього здавалося ще чорнiшим, нiж зазвичай.

– Який милий чортик.

Я полiз цiлуватись, але вона зi смiхом вiдiпхнула мене:

– Ходiмо, слонику.

У кiмнатах переповненого сламу сусiди, якi повернулися з роботи, вдягалися якомога яскравiше, абсурднiше. Один намотав на голову поверх балаклави яскраво-оранжеву iзоляцiйну стрiчку. Iнший знайшов пухнасту маску зайчика, але маска була дитяча, тож закривала тiльки очi, прорiзи були маленькi, а знизу стирчала вгодована пика бородатого мужика. На третiй людинi, тоненькiй дiвчинi, сидiло широке сомбреро, дiаметром у пiв її зросту, й коли дiвчина пiднiмала голову, криси сомбреро опускалися так, що при поглядi ззаду ти бачив лише худi ноги й цей капелюх, а щоб вийти крiзь дверi, дiвчинi довелося взятися обома руками за криси з бокiв i потягнути їх униз на себе. Четвертий, пелехатий чоловiк рокiв тридцяти з ведмежою зачiскою, обмежився тим, що натягнув яскраво-червоний клоунський нiс завбiльшки з кулак, при цьому вираз його обличчя, з опущеними кутиками рота й насупленими бровами, контрастував iз носом i надавав образу пелехатого пiдкресленої серйозностi.

– Ходiмо, повстанцi!

За днi, поки я вiдбував змiни в «Точцi G» на Новобiличах, девелопери закрiпилися на Подолi. Забудовники пригнали мобiльний кран iз короткою стрiлою й узялися до роботи. Квартали, з яких витiснили мешканцiв, зяяли порожнiми вiкнами будинкiв. Блеквотери вибили шибки на верхнiх поверхах i, як прозорий натяк, поставили снайперiв iз гвинтiвками у вiкнах, що виходили на Верхнiй Вал. З обох бокiв вiд крана стояли в два ряди блеквотери в чорному з короткими автоматами, на випадок ближнього бою. Мешканцi сламiв – серед них багато виселених вiрменів – зiбралися через вулицю на Нижньому Валу, скандуючи «ганьба», але втручатись у роботу не наважилися.

Мобiльний кран працював цiлими днями. Вiн вiд'їжджав за роздiльну стiну й повертався з бетонною плитою, почепленою на стрiлi, пiд прикриттям блякiв iз короткими автоматами. Десяток працiвникiв iз пневматичними вiдбiйними молотками, заглушуючи крики «ганьба», довбали асфальт i заглиблювались у землю, брали з вантажiвок i встановлювали в метровi ями залiзобетоннi стовпи. Знизу кожен стовп мав потовщення, набалдашник замiсть фундаменту. Кран опускав на стрiлi бетонну плиту, її крiпили до стовпа. Девелопери не наважувалися везти багато технiки й матерiалiв у червону зону, паркан виходив тимчасовий, кривий i на неглибокому фундаментi. За два днi стiна з бетонних плит, заввишки два метри, вiдгородила спорожнiлi квартали.

Одразу потому на вiдгородженiй територiї з'явилася вiльна преса, запрошена Грiнiнвестом для демонстрацiї законностi. Кiлька операторiв вилiзли у вибитi вiкна, з дозволу командування зайняли пости поруч зi снайперами i здалеку знiмали «обурених мешканцiв» по той бiк паркану. Вiльна преса була безстороння: будучи з боку забудовника, вона не ставала нi на чий бiк. Мешканцi сламiв – серед них багато виселених вiрменів – стояли на Нижньому Валу, не припиняючи скандувати «ганьба».

На зборах бiля «Жовтня» мешканцi домовилися провести так званий повстанський карнавал i заздалегiдь повiдомити про нього пресу. Вiльна преса любить яскравi картинки та прозорi символи. Що ж, арники це зроблять. «Повстанський» – щоб показати серйознiсть намiрiв, майбутнiй опiр. «Карнавал» – щоб показати, що протест символiчний, а картинка яскрава. Деталей заздалегiдь домовились не розголошувати, тодi заiнтригована вiльна преса прийде висвiтлити, як мешканцi сламiв борються з законними дiями Грiнiнвесту.

Умiда написала менi на гаджет, що початок карнавалу анонсовано на дев'ятнадцяту, щоб могли пiдтягнутися й люди, якi повертатимуться з роботи. Хоч я тепер мав власний гаджет, старі акаунти про всяк випадок перевіряв через анонімайзер із клубу «Троян» біля метробудівського гуртожитку. Там, у пiвтемному пiдвалi, в оточеннi блiдих пiдлiткiв, занурених в альтернативну реальнiсть, де вони принци ельфiв, завойовники планет або успiшнi люди у зеленiй зонi, я прочитав меседж вiд Пола.

To: (undisclosed recipient)

From: (undisclosed sender)

Subject: (no subject)

привiт, тоха. сподiваюсь, у тебе там усе добре. нагадую, на цей лист вiдповiдати не можна.

словом, ситуацiя така. твого бляка виписали з лiкарнi, й це дуже-дуже добре. правда, на нас можуть повiсити витрати на його лiкування.

зате бляка звiльнила його контора. це для тебе ще краще. наш адвокат гне, нiби контора фактично визнала цим звiльненням, що бляк перевищив повноваження, вдаривши бабусю й напавши на батька. насправдi, звичайно, контора просто зливає бляка. це у них звичайна практика. щоб не платити за лiкування працiвника, травмованого при виконаннi.

тепер у судi ми проти блеквотера особисто.

таке. мама переживає найбiльше, тяжко на неї дивитися. у вас там у ree-17 заворушення – прошу, не встрягай нi у що, не ризикуй. поки не закiнчився суд. якщо засвiтишся на камеру, це буде обтяжуюча обставина. сам розумiєш: типу, ось вiн який – переконаний ворог свободи.

тримайся подалi. маю iнформацiю: якщо безлади не спадуть, ree-17 штурмуватимуть гелiкоптерами й вогнеметами.

мама просила переказати, що любить тебе.

Порiвняно з тим, коли я дiзнався, що не убивця – нова iнформацiя мало мене зачепила. Отже, шанси на виправдання зростають. Ми в судi особисто проти бляка? Значить, програє той, у кого першого закiнчаться грошi. Я розумiв, про що Пол не пише. Звiдки у нас грошi? Мабуть, батьки набрали кредитiв пiд заставу. Точно заставили кафешку. Може, i квартиру. Бiльше грошам взятися нiзвiдки. Якщо суд завершиться не на користь бляка, я зможу повернутися по той бік стіни, i за десяток-пiвтора рокiв, можливо, ми разом iз Полом i батьками вiдновимо їхнiй маленький бiзнес у туристичнiй зонi Кей-Пi Сiтi, розрахуємося з боргами. По той бiк стiни. Чомусь при цiй думцi в головi моїй була порожнеча. Нiчого. Я спробував уявити себе в зеленiй зонi, не змiг i встав з-за столу, заплатив дiвчинi за сiрою пластиковою стiйкою гаджет-клубу, у дiвчини були гарнi очi, я кивнув i пiднявся з пiдвалу. А щодо «не встрягати» – якби тiльки Пол знав, наскiльки я встряг.

Карнавальнi повстанцi стiкалися пiд бетонну стiну дещо ранiше призначеного часу, о вiсiмнадцятiй тридцять. Найбiльша група прийшла з урочища Кожум'яки. Навiть пiд гумовими масками, яскравими перуками, бутафорськими вусами було видно, що це переважно молодi люди, причому двi третини з них – дiвчата. Кожум'яцькi трималися пiдкреслено окремо вiд iншої групки, де з-пiд масок проглядали смаглявiшi обличчя молодих вiрменiв.

Яскравi потоки стiкалися з Костянтинiвської, по Нижньому Валу, по Межигiрськiй, по Фрунзе. Через десять хвилин пiсля нашого з Умiдою приходу, пiд стiною зiбралося чоловiк сто п'ятдесят. Решта мали пiдходити з роботи впродовж акцiї.

– Почнемо? – прогугнявив у нiс гумовий Ніксон велетенського зросту.

– Може, почекаємо, поки нас буде бiльше? – озвався боязкий слонопотам.

– Аякже, може, блякiв дочекаємося? – заперечив саркастичний ковбой, ховаючи обличчя пiд шийною хусткою.

– Поїхали! – вигукнув дiвочим голосом опришок у гуцульському капелюсi.

Кiлька людей пiдскочили до паркану. Клоун iз червоним носом i клоун у червоно-зелено-синiй перуцi склали руки замком i пiдставили їх пiд ноги дуже вусатому мексиканцю. Той зачепився за верхнiй край бетонного паркану, обережно пiдтягнувся, швидко зазирнув по той бiк, одразу опустив голову i втиснув у плечi. Нi, не стрiляють. Блякiв чомусь не видно. Дуже вусатий мексиканець зiстрибнув з рук клоунiв, при цьому лiвий вус задерся в польотi, вiдклеївся й зачепився за плече мексиканця.

– На два метри лiвiше, – сказав одновусий мексиканець.

Два клоуни пройшли лiворуч уздовж стiни.

– Тут, – зупинив їх мексиканець.

Вiн вiдчув, що лiвого вуса нема, опустив погляд i струсив шматок чорної синтетичної шерстi з плеча на землю, тодi відiрвав i правий вус. Клоуни, один iз червоним носом завбiльшки з кулак, iнший у червоно-зелено-синiй кучерявiй перуцi, знов склали руки в замок i присiли, щоб колишнiй мексиканець пiднявся. Гумовий американський президент Нiксон великою волохатою рукою подав колишньому мексиканцевi тонкий трос. Через тридцять секунд:

– Давай.

Клоуни опустили екс-мексиканця, той вiдступив вiд бетонного паркану.

– Добре закрiпив? – засумнiвався слонопотам, беручись у ряду з iншими за шорсткий трос.

– Вiн же промальп! – пробасив бородатий зайчик.

– Хто-хто? – озирнувся слонопотам.

– Промисловий альпiнiст, – пояснив зайчик. – Висотник. Це його життя, надiйне крiплення.

Верхня половина обличчя зайчика, стиснена дитячою маскою, була значно вужча за нижню – з лапатою бородою на вгодованiй пицi. Зайчик дивився на слонопотама крiзь маленькi чорнi прорiзи та шкiрив зуби з-пiд розкудланої, хоч i короткої бороди.

Тим часом високий гумовий Нiксон ручищами з могутнiми передплiччями розмотував трос далi, щоб бiльше людей вхопилися за нього. Чому Нiксон серед повстанцiв, запитав себе слонопотам. Мабуть, маски поширенi, вiдповiв собi вiн. Iндiанцi, шерифи, козаки, розбiйники, американськi президенти, джеки-рiзники, опришки, кармалюки бралися за розмотаний трос, натягуючи його. Кiнець троса був закрiплений екс-мексиканцем по той бiк бетонного паркану за залiзний виступ на стовпi опори, на метр вкопаної у землю.

– Натягуємо! – гукнув гумовий Нiксон, i повстанцi потягли трос.

Слонопотам дуже боявся того, що вони збираються робити. Але перед слонопотамом у лiнiї людей, що тягли трос, стояла його пекельна сатана, її рiжки по черзi миготiли червоним, i слонопотам не мiг собi дозволити вийти зi строю.

– Р-раз! – гукнув Нiксон.

– Р-раз, – пробасував позаду бородатий зайчик.

– Р-раз, – почув слонопотам дiвочий голос опришка.

– Р-раз! – крикнула, блимаючи рiжками, пекельна сатана попереду слонопотама.

– Р-раз! – крикнув i сам слонопотам.

– Р-раз! Р-раз! Р-раз! Р-раз! – гукали повстанцi, щоразу натягуючи трос сильнiше, ще сильнiше, а стiна не пiддавалась; і повстанцi увiйшли в ритм, вони тягнули ще, i ще, й невдовзi стовп вивернувся з землi, набалдашником догори. Двi бетоннi секцiї навколо стовпа глухо гупнули об землю. Слонопотам вiдчув, як на його обличчя посипалися з неба часточки ґрунту, пiдкинутi вгору при падiннi стовпа.

– Ура! – гукнув слоноптам i пiдняв лiвою рукою хобот над спiтнiлим обличчям, правою витираючи з обличчя рукавом землю.

– Понеслась! – пробасив бородатий зайчик, вириваючись уперед повз слонопотама.

Карнавальнi повстанцi рушили в отвiр. Двадцять перше столiття, подумав слонопотам. А тактика нагадує середньовiчну облогу фортецi.

Тепер повстанцi перебували по обидва боки стiни. Однi могли штовхати плити, а iншi тягнути на себе. Справа пiшла швидше. Люди в масках, перуках i театральному одязi закрiпляли новi й новi троси. По той бiк можна було впиратись у стiни, стовпи й дерева. Слонопотам залiз мiж блiдо-цегляною облупленою стiною та верхньою частиною паркану, вперся мокрою спиною в холодний цегляний будинок, а ногами в черевиках-гiвнодавах у верхню частину бетонної плити – i став щосили штовхати. Поряд iз ним те саме робив гумовий Нiксон, напевно, з утричi бiльшою силою. З-пiд маски Нiксона виднiла кучерява шевелюра, мокра вiд поту. Через лiве плече слонопотама перехнябився хобот, ковзнувши по щоцi, слонопотам пiдняв його i тут – вони з Нiксоном уже сантиметрiв на десять вiдiпхнули ногами плиту, а по той бiк кiлька людей тягнули її за трос – спідлоба глянувши вгору, слонопотам побачив над собою видовжений чорний матовий цилiндр, який стирчав iз вiкна над ним. Серце слонопотама захололо, й попри напруження стегон вiн вiдчув, як яйця перетворюються на твердi дерев'янi кульки, й ледь повернувши обличчя, вiн прохрипiв крiзь натугу м'язiв до гумового Нiксона:

– Бляки.

Нiксон здригнувся i, не припиняючи тиснути ногами на плиту, спiдлоба глянув туди, куди показав поглядом слонопотам, а тодi, крiзь зусилля нiг i спини, коротко просмiявся:

– Преса.

Слонопотам iз Нiксоном востаннє натужилися, крекнули, й плита подалася, вони обоє зiстрибнули на землю й обоє вiдвернули обличчя, закривши руками – гухнуло, розкришився асфальт, пiднялася курява, i за плитою вони побачили п'ятьох людей, що працювали разом iз ними. Бородатий зайчик показав великого пальця і змотав трос. Слоноптам вiдхекався, узявся за груди, на пробу кашлянув. Не болiло. Тодi слонопотам задер голову i глянув на матовий видовжений цилiндр, який стирчав з вiкна.

Це було не дуло – телеоб'єктив. Напевно, цього вечора девелопери не платили блякам за охорону паркана. Можливо, не вiрили в протидiю мешканцiв сламiв, очiкували самих лише слiв. Або якраз хотiли спровокувати, дозволити арникам забагато, щоб мати виправдання для своїх наступних дiй. Блеквотери так i не прийшли, зате в анонсований час, о дев'ятнадцятiй, коли акцiя була в розпалi, з'явились оператори та фотографи вiльної преси. Всi вони зайняли об'єктивну позицiю по той бiк стiни. Лише Наомi, з червоно-чорною банданою на павутинно-тонкому волоссi, зайняла зi своєю камерою заангажовану позицiю серед протестувальникiв. Наомi переходила вiд однiєї групи до iншої, заходила i з боку тросiв, i з того боку, де штовхали, кiлька разiв клала свою маленьку камеру в сумку на талiї й сама допомагала протестувальникам, що для вiльної преси неприпустимо.

По ходу акцiї прибували новi й новi арники, тепер уже й старшi, бiльшiсть iшли без жодних карнавальних аксесуарiв прямо з роботи i бралися до справи разом iз молодими. Паркан уже був щербатий, як зуби давнього бомжа в червонiй зонi, а новi плити падали дедалi частiше. Люди бiгали вiд групки бiля однiєї плити, що лишалася, до iншої, й кiлькасоткiлограмовi бетоннi прямокутники гупали тут i там. Гухх! Гухх! Гухх! По периметру кожної плити, що падала, здiймалися прямокутні хмарки сухої пилюки. Залишки старого асфальту трощились i здималися складками. Тільки б нiкого не придавило бетоном, думав слонопотам. Але попри видимий хаос i вiдсутнiсть будь-якої технiки безпеки, жоден арник не потрапив пiд плиту. Тепер частина масок злетiла, частину зняли розпашiлi люди, й було видно, що пiд час хаотичних перебiжок iз групи в групу русявi з Кожум'як змiшалися зi смаглявими з вiдселених кварталiв, i нiхто на це тепер не зважає, бо всi захопленi спiльною справою. Я теж зняв протигаза, бо пiд гумовою маскою навiть волосся змокрiло, i солона волога текла по чолi, заливаючи очі їдким.

Старшi, солiднiшi мешканцi району зайшли на той бiк колишнього паркану й давали коментарi вiльнiй пресi. Картинкою преса була задоволена, вона навмисне ставила лiтнього «обуреного мешканця» на тлi плити, яку саме довалювали молодi.

Я бачив Улугбека. Той швидкою на свiй вiк ходою рухався вiд групки до групки й допомагав валити окремi плити, що лишалися стояти. Молодi люди втомились i бачили, що основну роботу зроблено, тож доламували паркан ліниво. Шiстдесятилiтнiй узбек устигав тепер за молодими. До нього двiчi або тричi пробували пiдiйти представники вiльної преси, що вже злiзли з вiкон i, кликанi професiйним обов'язком, наважились наблизитися до арникiв попри вiдсутнiсть стiни між ними і собою. Улугбек щоразу кидав те, що робив, i переходив до iншої групки. Вiн, хоч i старий та шанований у районi, уникав камер. Як потiм пояснив сам Улугбек, не варто зайвий раз нагадувати мешканцям зелених зон, що в сламах є й «iнородцi», хай навiть сам Улугбек живе тут понад два десятки рокiв.

Зате Валера, знявши гумову маску Нiксона, говорив на камеру. Не чекаючи вказiвок оператора, Валера став так, що за його спиною зараз мали впасти в кадрi три бетоннi плити, здiйнявши гуркiт i пилюку. Якби вiн знав, що в зеленiй зонi через це iнтерв'ю його назвуть одним iз лiдерiв. Якби Валера знав, наскiльки це iнтерв'ю важливе в його життi. I якби знав я, щоби продумати своє рiшення заздалегiдь. Хоча що б я придумав?

Валера говорив, зважуючи кожне слово, без своїх проковтнутих матюкiв. Масивна кучерява голова, спiтнiле обличчя з великими вусами, спокiйно-iронiчнi, примруженi вiд поту й пилюки карi очi:

– Ми назвали акцiю повстанським карнавалом. Карнавал: цим ми показуємо, що акцiя вiдносно символiчна. Поки що! – Валера пiдняв у бiк камери вказiвний палець. – А що значить слово повстанський, ви розумiєте самi. Якщо мешканцям червоної зони доведеться перейти вiд символiчного до реального спротиву – хто їх до цього спровокує? – вiн зробив паузу, бо позаду впала, глухо гупнувши, плита. – Звичайно, забудовникам важко вiдмовитись вiд ласого шматка. Але на цiй землi давно живуть люди. Й вони – ми – вже сьогоднi даємо забудовникам зрозумiти: їм буде дешевше вiдмовитись вiд будiвництва зразу. Це рентабельнiше, нiж боротись iз суспiльством.

Гухнула друга плита за його спиною, й Валера зробив паузу. Масивний, вiн подивився в об'єктив, звiв брови й насунувся на камеру так, що оператор здригнувся i зробив два кроки назад. Валера перейшов на глiнг:

– Девелопери! Фейл редевелопменту сламiв зараз – рентабельнiший, нiж епiк фейл пiсля мiльярдних iнвестицiй.

Гухнула третя плита. Треба буде запитати, подумав я, чи вiн заздалегiдь домовлявся з хлопцями, якi довалювали стiну.


D-03
Блеквотер Микола, або ж Нiк, широко вiдчинив металевi дверi моєї камери й усмiхнувся, сяйнувши золотим зубом:

– Мiстер Ентонi, за годину вам призначено до мiстера Ворнера!

Я не зрушив з мiсця, сидячи на кутi бiлого ортопедичного матраца й поклавши лiктi на колiна. Тож Микола поворушив рудими вусами й пояснив:

– Сходiть у душ, перевдягнiться в чисте.

Я пiдвiв на нього погляд, i цей погляд, мабуть, здався блеквотеру Миколi недосить радiсним. Вiн пiдiйшов близько i сказав, нахилившись до мене:

– Це ж означає, що ви на шляху до Успiху. Мiстер Ворнер мало кого кличе до себе особисто.

Микола вимовив «шлях», «Успiх» i «мiстер» iз присвистом у моє вухо, i слово «Успiх» вiн явно вимовляв з великої літери У. Я бачу, як ставлення блеквотера Миколи до мене змiнюється з кожним тижнем. Спочатку вiн затискав губи, бо звертався до ворога свободи, тепер дедалi бiльше дивиться знизу вгору як на людину, що пiднiмається. Нехай я поки сиджу в D-зонi, байдуже. Тепер Микола не тiльки охороняє мене, а й прислуговує.

Блеквотер Нiк вiв мене свiтло-сiрим коридором з лампами денного свiтла. Тепер Микола не знiмав автомата з плеча. Вiдповiдно до iнструкцiї, вгору я не йшов сходами, а пiднiмався лiфтом iз матовими бiлими стiнами та безшумними дверима з куленепробивного пластику. Коли ми вийшли, Микола здав мене блеквотерам, якi охороняли адмiнiстративний, верхнiй поверх. Вище – тiльки небо, а пiд ним дах iз гелiкоптерними майданчиками.

Мiстер Ворнер сидiв у свiтло-коричневому шкiряному крiслi, спиною до вiкна, обличчям до дверей. У правiй руцi вiн тримав товсту сигару й курив, час вiд часу випускаючи синьо-сірий дим рідкими хмарками. Ясно було, що курить мiстер Ворнер рiдко й невмiло. Його засмагле обличчя з немовлячою гладенькою шкiрою зливалося кольором iз оббивкою крiсла. Виділялися яскраво-синi немовлячі очi. В лiвiй руцi мiстер Ворнер тримав яскравий свiтло-жовтий тенiсний м'ячик, яким з вiдстанi всього у сантиметр дрiбно набивав об стiл. Так: тук-тук-тук-тук-тук-тук.

Коли мене ввели, мiстер Ворнер кивком голови вiдпустив блеквотера, покинув стукати м'ячиком, затис його в лiвому кулацi й неквапним жестом лiвої руки запросив мене сiсти на вузький стільчик через стiл вiд себе. Я тепер був на пiвголови нижче за нього й мусив мружитися, бо коли мiстер Ворнер нахилявся до мене, його обличчя бовванiло на тлi вiкна. Мiй стільчик твердий: дерево без оббивки.

– Любиш класичну музику? – запитав мiстер Ворнер.

Я знизав плечима.

– Пiнк Флойд, – сказав агент у повiтря. – Рендом, шафл.

Пiсня, випадково вiдiбрана аудiосистемою, почалася по наростаючiй з однiєї хвилини електричних акордiв.

– Отже, – мiстер Ворнер видихнув дим, – нашi редактори кажуть, що хоч пишеш ти паскудно, твоя писанина чимось проймає, – вiн коротко засмiявся медовим смiшком. – Якоюсь наївнiстю.

Iнтро пiснi закiнчилось, i мiстера Ворнера перебив хрипкуватий голос:

Come in here dear boy have a cigar

You gonna go far…

Мiстер Ворнер прицмокнув, набираючи диму в рот. Менi вiн не пропонував закурити. Попри покращення умов утримання, тютюну менi не давали. Тепер дуже хотiлось нiкотину, мiй рот наповнювався липкою густою гiркою слиною. Я не попросив.

– Редакторам подобається, як ти в текстi переходиш iз R-зони в D-зону й розповiдаєш про умови, в яких пишеш текст. У цьому є щось… щось вiд, – вiн поклав сигару на попiльничку, щоб клацнути пальцями, – неопостпостмодернiзму. Вiн зараз у модi, – мiстер Ворнер закинув голову назад i знов засмiявся медовим смiхом. – Коли я вчився в Єльському університеті, трендом був старий добрий постмодернiзм. А тепер i неопостмодернiзм, i постпостмодернiзм вiдiйшли. Нiщо не вiчне!

Я промовчав. Коли я кiлька рокiв тому вчився в GEE-17, iще був модним постпостмодернiзм. Студенти його називали поц-поц. Я сидiв на низькому стільчику й думав, чи прокоментує мiстер Ворнер власний образ у текстi. Подумки махнув на це рукою. Немовляче обличчя нависало на тлi вiкна, сигара пiд яскраво-синiми очима стирчала, як зламаний набiк нiс пiноккiо. Щоб вiдволiктися вiд цього видовища, я спробував згадати аргументи сухорлявого професора Щiпки з унiверу, чому, коли Сервантес у «Дон Кiхотi» змушує священика палити власну, сервантесову книжку, чи коли герої «Дон Кiхота» у другiй частинi прочитали першу частину – це не поц-поц-модернiзм, i чому поц-поц є чимось унiкальним i новим в iсторiї. Аргументи професора Щiпки розпливались у моїй головi, й поки я силкувався зiбрати їх докупи, мiстер Ворнер мене вiдволiк:

– Але тобi не здається, що ти демонiзуєш зелену зону й жирiкiв?

Зелену зону, здивувався я. Жирiкiв, подумав я. Демонiзую батькiв, якi силкуються не збанкрутувати, демонiзую мовчазного брата, який зливає iнфу про тортури блякiв, i самокритичну Наомi, що агiтує арникiв заповалення стiн, а арники її не розумiють i смiються з неї, й хочуть потрапити в ту саму зелену зону, до тих самих жирiкiв.

– I warn you, – мiстер Ворнер виставив праву руку з сигарою, затисненою мiж великим i вказiвним пальцями, вiн помахав самою лише сигарою, вiд чого мiж нами повис сизий димок. – Застерiгаю, Тонi. Ми тут лiберали, але ж є межа толерантностi.

Агент примружив немовлячі очi:

– А я? Тобi не здається, що ти робиш iз мене карикатурного негiдника? А менi, думаєш, легко? Та я всього в життi мусив досягати сам.

Я пiдвiв на нього погляд. Так, засмагла шкiра, пшеничне волосся i свiтло-коричнева оббивка крiсла зливались, i я бачив лише цi яскраво-синi очi. Ворнер шморгнув носом:

– Мiй батько змусив мене повертати йому все, що вiн витратив на моє навчання в Єлi. Я випустився з боргами в пiвмiльйона доларiв. I зразу мусив бiгати по родичах i позичати ще кiлька мiльйонiв, щоб вiдкрити свiй бiзнес. Думаєш, легко було? Думаєш, хтось менi подарував цi грошi? Нi, я все мусив вiддати. I вiддав.

Ворнер вiдвернувся, так що я бачив тепер його обличчя в профiль, воно i в цьому ракурсi зливалося з крiслом. Голос Ворнера тремтiв:

– Думаєш, легко, коли нормальнi нiшi в бiзнесi вже зайнятi? Я мусив їздити по D-зонах, спiлкуватись iз ворогами свободи, зi злочинцями, з найгiршими представниками людства! Я мiсяцi проводив на борту гелiкоптера, метався вiд одного detention-центру до iншого, шукав iсторiй на продаж, визволяв таких, як ти, чого лише не вислухав – а потiм виходжу таким собi карикатурним, тепличним мiльйонером!

Вiн замовк i не рухався, i здається, по його щоцi текла сльоза. Не впевнений, бо я дивився знизу i мусив мружитись, а його обличчя на тлi вiкна було в тiнi.

– Слухай, Тонi, – мiстер Ворнер прокашлявся. – Слухай уважно, I warn you. Нам треба дiяти командою. Якщо ти пишеш добре – ми домовляємось iз суддями та з прокурором, тебе визнають ненавмисним пособником ворогiв свободи. Зрозумiв? Я не кажу, що означає писати «добре». Це визначать продажі, – вогкiсть випаровувалась iз голосу Ворнера з кожною фразою. – Моя тобi порада, лише з досвiду – кинь демагогiю, просто описуй те, що вiдбулося. Ну, може, ми трохи опустимо те, що вiдбувалося з тобою в тюрмi, доки я не вийшов на тебе. Це в iнтересах твоєї ж гiдностi, – вiн подивився яскравими очима менi в обличчя, я думав, пiдморгне, нi, не пiдморгнув. – Усе решта пиши як хочеш. Нас не цiкавить стиль, нас цiкавлять деталi, нас цiкавить щирiсть. Розумiєш, публiцi набридли професiйнi вигадки. Нашiй публiцi потрiбна правда про iнакше життя, – голос Ворнера був уже цiлком сухий. – Розумiєш, Тонi, для публiки червона зона – це такий собi бруд, у який хочеться зануритись, але щоб ненадовго й не забруднившись. Ну, ти зрозумiв. Нам потрiбна порнушка.

Пiсня з аудiосистеми дiйшла свого оргазму, хрипкiсть у голосi спiвака зникла, вiн завивав:

And did we tell you the name of the game, boy

We call it Riding the Gravy Train!..

– Запитання є? – мiстер Ворнер завершив виклад моїх перспектив.

– Де ми?

– Тобто?

– Географiчно.

– А, – вiн почав смiятися медовим смiхом, але захлинувся димом сигари й закашлявся. – Не переживай, не в Гуантанамо, – Ворнер зiгнувся в крiслi й кiлька разiв ударив себе кулаком у груди. – Не настільки ти важливий, дорого возити. Ми в Коцюбинському.

Ми були посеред REE-17 у D-зонi, вiдгородженiй стiною з вишками й рiжучою стрiчкою. Я повiрив. Те, що навколо звучить глiнг, не має значення. Ним розмовляють мiж собою всi блеквотери.

х постiйно перемiщують з однiєї зони в iншу, щоб вони не встигли зблизитись iз цивiльними i їм колись не довелося застосувати тортури до власних друзiв.


R-17

– А тепер, – пухлий тамада Сеня, тримаючи мiкрофон у руцi, подивився в темний кут залу, – спецiально для нашого дорогого гостя, на згадку про його буремну юнiсть – пiсня «Голуби летят над нашей зоной».

– Його буремна юнiсть – це коли зонами називали тiльки D-зони? – нахилився я до Лаури.

– Хи зи, – похитала головою вона. Висушене перекисом водню волосся шурхотіло вздовж оголених плечей жорстко, як сiно. Лаура була вже трохи п'яна, клiєнти не йшли.

У «Точцi G» сьогоднi було мало людей. Можливо, саме через дорогого гостя. Вiдвiдувачi передавали чутки про старого чоловiка, що сидiв за VIP-столиком пiд вимкненими на його прохання лампами. Вiдвiдувачi шепотіли одне одному ще на порозi, й бiльшiсть розверталися i вiд грiха подалi йшли в iнший клуб. Дорогий гiсть був одним з останнiх людей того, старого поколiння. Бiльшiсть або загинули, або легалiзувались i стали полiтиками, фiлантропами, меценатами, вершками суспiльства. А гiсть пропустив момент – чи то сидiв у D-зонi, чи вирiшив зачекати – й тепер не мiг потрапити в зелену зону, адже прийшла демократiя. Неясно, чи й хотiв лiтнiй чоловiк у зелену зону. Правда, там були його троє дiтей. Цi – так, досягли Успiху. Старший став великим бiзнесменом, i починаючи з третього чи четвертого мiльярда його фiнанси прозорi та легальнi. Середня донька – свiтська левиця й фiлантропка. А наймолодший став сенатором – причому голосували за нього саме люди в червонiй зонi. Зелена ж давно цiкавилася бiльше не ширмою полiтичного життя, а зборами акцiонерiв, де приймалися справжнi рiшення.

Наша адмiнiстраторка не довiрила менi обслуговування дорогого гостя.

– Го-ооо-луби летят… – пробуючи пiдспiвувати пiд примiтивний електронний мотив, прохрипiла крiзь сигаретний дим Лаура й рiзко опустила пiдборiддя на долоню. Її лiкоть поїхав по барнiй стiйцi. Я стояв поруч iз ганчiркою для протирання столiв на згинi руки, так що встиг упiймати її за плече, поки голова не стукнулась об мармур.

– Обережно. Язика прикусиш.

– Н-но н-но, – п'яно засмiялась Лаура. – Вiн менi ще сьогоднi потрiбен. Т-т-тоха, а от голуби – ч-чому не летять над нашою зоною? Т-ти коли бачив голуба? Чи хоч горобця?

– Я вiдмовляюся про це думати, – сказав я, продовжуючи тримати її за плече.

Кiлька разiв я бачив у червонiй зонi котiв – але тiльки крiзь вiкна, не надворi. Можливо, десь у кiмнатах були й собаки та iншi тварини, але в REE-17 я не бачив нормальних тварин на волi, тут лазили тiльки щури по ночах, та ще комахи в будинках, перетворених у бiднiших районах на сортири.

– Не бачиш, третiй столик? – шипить з-за мого плеча адмiнiстраторка.

Я з жалiстю дивлюся на неї: жили на худiй шиї випинаються дедалi бiльше, зморшки навколо носа поглибшали, пiд очима мiшки. Я розумiю, що вона серйозно хвора.

– Вже йду, – кажу лагiдно.

Двоє мордатих, якi були тут у мою першу змiну, приходять щовечора. Досi сiдали за кутовий VIP-столик. Сьогоднi вони нiяково вклонилися туди, в темряву, й пiшли разом зi своїми дiвчатами-вiсiмнадцятилiтками за столик ближче до центру залу. Вiдкритi з усiх бокiв.

– Для початку, водочки, – розтягує слова один з мордатих.

– Двi, як завжди, – стверджую, радше нiж питаю я i йду по двi пляшки до бару.

– А потiм соляночки, – скоромовкою промовляє другий менi услiд.

Я прочиняю дверi в кухню: «Двi солянки». Коли я повертаюсь iз пляшками, другий мордатий скоромовкою звертається до своєї дiвчинки:

– Ти якого хуя вчора з Ашотом робила, блядь хачовська?

Вiн рiзко пiднiмає руку й хапає її рукою за скальп, я зi стуком ставлю пляшки на стiл i хапаю мордатого за зап'ясток:

– Це жiнка, легше!

Вiн не вiдпускає гриви дiвчини, вона пiд його рукою опустила голову, стиха скиглить i не рухається. Мордатий пiднiмає очi на мене й вiдбарабанює:

– Ти чо, ващє страх загубив, холуй пiдарський?

– Пусти її.

– Не пхай свого писка в чужi справи, – крiзь зуби цiдить вiн.

– Ваня, пiзнiше розберешся, – тягне слова його приятель. – Старий дивиться.

Обоє зиркають самими лише очима в темний куток, i мордатий випускає волосся дiвчини, а я його зап'ясток.

– Сучка, – каже мордатий дiвчинi, яка випросталась i закрила обличчя долонями. Мордатий повертається до мене i, понизивши голос, шипить скоромовкою: – З тобою ще поговоримо, пiдар. Неси жерти.

Я йду на кухню, тут, як завжди, пахне застарiлим жиром, хлоркою та гнилими ганчiрками. Забираю пiдiгрiту солянку, йду назад, стискаючи зуби, i перед столиком шпортаюся навпроти мордатого. Гаряча жирна рiдина вихлюпується, одна тарiлка мимо, солянка глухо плямкає, бiла тарiлка з приглушеним вiд жиру брязкотом розбивається, шматки бiлої порцеляни ковзають по темнiй плитцi пiдлоги. Друга тарiлка потрапляє мордатому на ширiньку, мордатий підстрибує вiд столу назад, вiн шипить i хапається руками між ноги, тарiлка з'їжджає по його колiнах, не розбивається i з гудінням кружляє по пiдлозi. Мордатий згинається, пiднiмає голову й дивиться спiдлоба на мене, руками вiдокремлюючи мокрi гарячi штани вiд свого тiла, щоб вистигло:

– Ах ти педрила!

– Я не хотiв.

– Ти пiдар гнiйний, за лоха мене тримаєш, – тарабанить мордатий i випростується, бо солянка на його штанах досить вистигла. Вiн на голову вищий за мене i ширший. Його дiвчина вiдвертає погляд. Мордатий робить крок до мене й потрапляє кулаком у нiс, я при падiннi вдаряюся лiктем об сусiднiй порожнiй столик, i розряд болю перекриває все, що робить i робитиме мордатий, я лише качаюся по пiдлозi й намагаюся лiвою рукою схопити себе за правий бiцепс трохи вище лiктя, а коли бiль ущухає, бачу над собою зморшки адмiнiстраторки. Вона примудряється дивитися на мене, задерши голову вгору, хоч я лежу на пiдлозi:

– Нахуй звiдси.

Мордатого, який мене побив, тримає ззаду пiд обидва лiктi його приятель, той уже не рветься до мене, тiльки продовжує матюкатися скоромовкою, триповерховими.

Я працював у «Точцi G» майже мiсяць, але звiсно, зарплатню менi не виплатили. Добре хоч чайових сяк-так вистачало прожити вiд змiни до змiни.

Цілий наступний тиждень я безуспішно, як i першого разу, намагався знайти роботу.

Висiв на шиї у Романа. Вiн i знайшов менi нову:

– Знайомому потрiбен грузчик.

Грузчиками у червонiй зонi називають вантажникiв.

– Але менi потрiбен надовго. Ти ж надовго? – запитав господар.

– Так, – кивнув я.

– А то вiчно йдуть через три-чотири мiсяцi.

– Я надовго, – повторив я.

– Чи йдуть у запiй, три днi на роботу не приходять, а ти сам розвантажуй, – не заспокоювався вiн.

– Я не п'ю.

– Менi потрiбен постiйний грузчик, – наполягав господар.

Вiн розмовляв зi слабким акцентом, але без помилок. Це був азербайджанець рокiв п'ятдесяти на iм'я Алiк, зi стриженим пiд машинку посивiлим волоссям. Вiн починав повніти. Алiк приїхав пiд хлiбний кiоск, який стояв на перехрестi Героїв Севастополя з Борщагiвською, старим бiлим унiверсалом. Крiзь немите лобове скло з переднього сидiння на нас дивилася його дружина, також рокiв п'ятдесяти, з темнiшим, нiж у Алiка, обличчям, із розпущеним по грудях лискучим чорним волоссям, дуже товста. Коли Алiк повертався до неї спиною, вона пiдбадьорливо менi усмiхалася.

– Я вранцi бiгаю, – сказав Алiк. – Заразом перевiряю, як i що.

– Ясно.

– Роботи небагато. Тобi Роман казав, що я продаю тiльки хлiб i випiчку?

Я кивнув.

– Лотки неважкi, це тобi не вагони вантажити. – Алiк махнув рукою й пiдняв брови. – У мене на Борщагiвському базарi ще три кiоски, часом доведеться пiдмiнювати. Але основна твоя робота тут. Бути перед шостою ранку. Вiдмикаєш своїми ключами. О шостiй – шостiй тридцять приїжджає перша машина з хлiбом. Її треба встигнути розвантажити до сьомої двадцять. Iнакше я плачу за простiй, зрозумiв?

Я кивнув.

– Потiм лишаєшся допомагати Надi, продавщицi. Вона приходить о сьомiй. Лотки часом переставляєш, порожнi вниз, повнi ближче до Надi. Взагалi легко. Об одинадцятiй тридцять, до дванадцятої, приходить iще одна машина з хлiбом. Її розвантажувати не всю, тiльки щоб заповнити кiоск, скiльки продали. По п'ятницях i понедiлках, правда, до дванадцятої може продатися весь, тодi заповнюєш наново. Розвантажив другу машину, ще продавщицi зробив, що скаже – i десь о другiй вiльний. Запитання є?

Я кашлянув. За спиною Алiка його дружина лагiдно кивала менi.

– А, так. Зарплата шiстдесят нових доларiв на мiсяць. Можу розбити i платити щотижня. Хочеш, навiть по два долари щодня.

– Краще щодня, – сказав я, згадавши «Точку G».

Алiк зазирнув менi в очi. Я постарався надати їм чесного виразу.

– Без проблем, – рiвним голосом сказав Алiк. – Завтра о шостiй. Я буду тут, покажу що й до чого. Дам ключi.

Поки вiн iшов за кермо, його дружина встигла помахати менi рукою. Я вiдчув у нiй щось потужно материнське, хоча вона зовсiм не схожа на мою тендiтну, завжди коротко стрижену свiтло-русяву маму. Я пiдняв руку й постояв так, поки вони вiд'їжджали. Алiк i не подумав представити дружину.


R-18

– Ну ти даєш, – зареготав Валера й закинув голову так, що ледь не вдарився потилицею об стiну, аж я зiщулився вiд страху за нього. – Обскакав мого Ромчика.

– Роман з Умкою давно не разом, – заперечив Улугбек.

Ми втрьох сидiли близько шiстнадцятої години в кухнi квартири на Турiвськiй: я в кутку на продавленiй кушетці, Валера теж на кушетці, але ближче до дверей, поруч iз кривавим написом «Мийте кожен за собою!!!», а Бек через стiл вiд нас на табуретцi. Улугбек – двiрник, найнятий за грошi мешканцiв кiлькох сусiднiх кварталiв – починав прибирати лопатою смiття о пiв на четверту ночi, тiльки-но всi, хто його продукує, бiльш-менш повкладаються спати. Вiдповiдно, вiн i звiльнявся з роботи ранiше за iнших. Я приходив з Борщагiвки близько третьої чи о пiв на четверту. Далекобiйник Валера бував удома лиш коли вертався в Сiмнадцятку з рейсу, зате тодi був вихiдний по повнiй. Ми скористалися з того, що решта на роботi й кухня вiльна. На вкритому газетою столi стояла пляшка, три стопки, банка солоних огiркiв з магазину й готова копчена курка, теж магазинна. Улугбек принiс iз кiмнати гiтару, яка тепер стояла, притулена до стiни й бильця кушетки. Сонце у вiкно, травневе тепло, ми трохи розморенi.

– Талiб, – пiдняв чарку Валера, – за нову пару.

– Та вже не нову, – примружився Улугбек. – Тобi пiзно доповiли.

– Ну то за свободу iнформацiї, – пiдморгнув менi Валера й перехилив чарку.

Я прочистив горло:

– Просто нагоди не випадало.

– Що за винуватий тон? – Валера плеснув мене ручищею по спинi. – Якби Умка хотiла бути з Ромком, ххухх би ти що зробив.

– А я давно бачив, що разом вони не будуть, – сказав батько Умiди.

– Та, Ромка останнiм часом заклопотаний, – кивнув Валера, намагаючись пропхати вказiвний i середнiй палець у банку по огiрок. Йому вдалося це зробити, але з огiрком пальцi назад не вилазили. Валера зробив жалiсну мiну: – Талiб, дiстань огiрочок. У тебе пальцi худiшi.

Бек швидким жестом запхав у банку великий та вказiвний палець i витяг на газету великий огiрок. Потiм iще два. Валера й Бек виглядали поруч дивовижно: м'язистий, масивний велетень та дрiбний, жилавий узбек.

Я витяг iз кишенi гаджет i глянув на екран. Улугбек помiтив мiй жест.

– Вона сьогоднi затримається, – з усмiхом Насреддiна сказав вiн. Вiд зовнiшнiх кутикiв його очей пiшли зморшки-променi. Я опустив погляд на огiрки на газетi й узяв найменший. Огiрок був трохи пересолений, але хрумтiв на зубах саме як треба.

Тепер я мiг приходити на Подiл тiльки у другiй половинi дня, пiсля роботи. Кiоск Алiка стояв за двадцять метрiв вiд секторальної стiни, що йшла по Борщагiвськiй. Згори ходили озброєнi бляки, але на них нiхто не зважав. Кiоск розмiщувався за якихось двiстi метрiв вiд метробудiвського гуртожитку, тож було зручно рано-вранцi ходити на змiну, спустившись по вiконних ґратах. Пiсля другої я йшов на Подiл i чекав на Умку. Вона теж починала працювати рано, але закiнчувала й поверталася з зеленої зони пiзнiше, нiж я приходив, i завжди в рiзний час. Залишатися на нiч я тепер не мiг, бо не встигав дiстатися на шосту ранку на Борщагiвку. Тому вночi я повертався на Героїв Севастополя i в темрявi залазив по ґратах у вiкно на четвертому поверсi. Я працював без вихiдних.

Брати участь в акцiях проти забудовникiв я теж мiг лише в другiй половинi дня. Боротьба виявилась позицiйною. Вночi колишнi мешканцi, переважно молодi, займали кам'янi будинки й навiть зводили тимчасовi барикади та прибудови. Вдень приїжджали бульдозери й за пiвгодини нищили зроблене. Вночi знову виростали слами з дощок i картону. Частина мешканцiв, як i хотiв забудовник, подалися шукати нове житло – далi вiд робочих мiсць на Житньому ринку й далi вiд стiни й робочих мiсць у зеленiй зонi. Забудовник не намагався витiснити мешканцiв за раз i остаточно. Дешевше дати арникам зневiритися самим. Час до Олiмпiйських iгор був, оскiльки ж вони стали тільки приводом для девелопменту – час у девелопера був у принципi. Грiнiнвест грав на виснаження, малими силами: раз прижене екскаватор i копне мiж будинками, другий прижене бульдозер i знищить набудоване арниками за тиждень, третiй прижене автобус блеквотерiв, якi виженуть пiдлiткiв iз таборiв i не дадуть обжитись у будинках мешканцям, котрi спробували повернутися. Новий паркан поки не зводили.

Валера поплескав себе по кишенях, дiстав iз правої пачку:

– Талiб, давай не йти на дах. Ге?

– Е, чорт iз вами, – Улугбек встав i потягнувся до верхнього шпiнгалета. – Тiльки висувайтесь надвiр, бо засмердите все.

Старий потягнув на себе вiкно, дерев'яна рама рипнула, на край стола пiд вiкном посипалась пилюка, вiдвалилось i впало кiлька пласких шматкiв засохлої бiлої фарби. В кiмнату повiяло теплом, знадвору почулися вигуки дiтей i сигнали машин. Валера протиснувся мiж мною i столом, прихопив пачку, обійшов стіл i висунувся по пояс у вiкно, закурюючи.

– Iншого разу до мене пiдемо, – сказав вiн через плече.

– Хай твоя доця трохи пiдросте, – усмiхнувся Бек. – А то жiнка вижене нас з порогу.

Валера засмiявся:

– Катя може.

– Як вони?

– Не нарадуюсь, – обернувся у вiкнi Валера, випускаючи дим назовнi. – Мала агукає як мале агукало.

– Це їй три?

– Три мiсяцi десять днiв, – Валера усмiхнувся, тодi обернувся в бiк вулицi, докурив i пролiз назад на кушетку, даючи мiсце у вiкнi менi.

– Еххх, яка погодка! – зiтхнув вiн. – Навiть у мiстi без паркiв, травень є травень.

Я висунувся у вiкно, з насолодою вдихнув тепле повiтря, потiм догнався димом. Машини внизу проїжджали нечасто, на Турiвськiй майже не було транзитного трафiку. Пiд будинками, по проїжджiй частинi теж гасали з криками дiти. Пастельне свiтло. Будинки та вулицi нарештi прогрiлися пiсля холодної зими, а до асфальтової спеки лiта ще є час.

– Ну, давайте за плодючу Ферганську долину, за її людей, – Улугбек розлив по стопках, коли я докурив.

– Хiба мусульманам можна горiлку? – примружився я на нього.

– Крiзь хмару мого смутку Аллах не побачить, – сказав Бек.

Я чекав лукавих променiв вiд пiднятих кутикiв очей, але зморшки з'явилися бiля опущених кутикiв губiв:

– Сьогоднi роковини. Валера знає. Антон-бек, я приїхав сюди з одного мiста у Ферганськiй долинi. Ти про нього, напевно, й не чув. Тодi теж був травень. У нас у Ферганськiй долинi о цiй порi дуже тепло, правда, абрикоси давно вiдцвiли, зате все зелене, ще не вигорiло. Сонце палить, але пiд деревами густа тiнь… Менi було двадцять рокiв, – Улугбек зiтхнув. – Тодi зони тiльки починали називати зонами, а так то були країни. Я стажувався в однiй органiзацiї, яку фiнансували американцi. Вчився на юриста.

Зони зонами не називали, але майже вся країна опускалась у червону зону. Я тодi вiрив, що треба тiльки обрати iншого президента – i все змiниться. Бо у нас iще й президент був: сидiв у крiслi – й iншого не пускав. А в сусiднiх зонах то там скинуть свого, то там. Ну i наші захотіли.

Пiвмiста вийшло на вулицi. Ще й з усiєї провiнцiї поз'їжджалися. Травень, весна, молодiсть, а ще й попрацював пiвроку з американцями – ми все зможемо, демократiя! Ти колись був серед великого натовпу, який вiрить у себе, Антон-бек? Нi? Тут кожен тобi брат. Коли тебе випадково штовхнуть, ти усмiхнешся, а не розізлишся. Ти забуваєш, що вчора ви сперечалися, тут у вас одна мета. Якщо ти зашпортаєшся, тебе пiдтримають. I разом ви гори звернете. Я скандував, пiднiмав кулак над головою, часом тримав край транспаранта. Фотографував, бо моя органiзацiя хотiла фотографiй.

У мене сiли батарейки. Знаєш, Антон-бек, що таке батарейки? Тодi їх надовго не вистачало. Я побiг в офiс по новi. Я дуже везучий. Буквально десять хвилин туди, десять – назад.

I поки я був в офiсi, то почув пострiли, а потiм крики. Спершу кричали жiнки, потiм вони верещали, а невдовзi почали кричати чоловiки. Я визирнув у вiкно, спершу нічого не побачив, а потiм з боку великої вулицi побiгли люди. Вони бiльше не пiдтримували одне одного. Тепер кожен за себе. Старий чоловік упав, а ззаду бiгли молодшi, й вони перестрибували через нього. Нiхто не зупинився допомогти, потiм натовп став густiшим, i бiльше я старого не бачив. Люди розбiгалися по дворах, вони пробували дверi пiд'їздiв, шукали вiдiмкненi, але натикалися на кодовi замки.

Я дивився згори, як люди метушаться всерединi двору, вони опинились у мишоловцi, а потiм вузький прохiд, звiдки всi прибiгли, загородив бронетранспортер. На баштi сидiв солдат iз кулеметом, вiн пустив чергу справа налiво, по колу прошив усе подвiр'я, й кiлька людей упали. Знову вереск, решта попадали животами на землю. Броньовик здав назад i зник. Я дивився згори i почув схлипування, а потiм зрозумiв, що схлипую я.

Антон-бек, армiя зразу стрiляла металевими кулями, без сльозогiнного газу, без гумових куль, без водометiв, без попереджень. Одразу. Ти знаєш, що таке армiя? Так тодi називали блеквотерiв, тiльки вони вважалися не приватними, а народними. Вони мали захищати народ, але, як i нинi, захищали господарiв.

Наш пiд'їзд був наскрiзний, i я вийшов з iншого боку, щоб не бачити людей, по яких стрiляли з БТР. Я пiшов дворами до замiжньої сестри. Побоявся йти додому, до батькiв. Я знав, що мене шукатимуть, бо працював у цiй органiзацiї, а уряд, як тодi називали менеджмент, стверджував, що всi люди, якi вийшли на протести, є пiшаками закордонних агентiв. Я працював на цих агентiв.

Я помічав тiла на вулицях i намагався не дивитись, але дещо не змiг не побачити. Коли я залiз через паркан у двiр сестри, її чоловiк став кричати на мене. Вiн вiд початку був проти цих мiтингiв, а тепер я наражаю на небезпеку i його, i свою сестру! Вони щойно одружилися, чоловiк сестри був тiльки на два роки старший за мене, а сестру видали замiж у сiмнадцять, не дуже й питаючи. Сестра заступилася за мене, її чоловiк сказав, щоб я переночував у сiнi бiля вiслюкiв, але щоб удосвiта зник, – Улугбек пiднявся з табуретки, пiдняв кришку вiдра в кутку кухнi й зачерпнув кухоль води.

Поки вiн пив, ми мовчали. Валера заховав обличчя в долонях, спершись руками на стiл.

– Уряд потiм визнав сто вiсiмдесят сiм загиблих, – сказав Улугбек. – Але я на власнi очi бачив десятки вантажiвок, Антон-бек. Я в пiтьмi скрадався попiд стiнами перед свiтанком, коли нiч найтемнiша. Я почув гуркiт i сховався вiд свiтла фар за стовбуром шовковицi. Я не рахував, бо тремтiв i намагався злитися з деревом. У тишi нiчного мiста гули вiйськовi вантажiвки, вони проїжджали повз мене одна по однiй, я тремтiв, i це тяглося нескiнченно. Темно-зеленi машини вилискували у свiтлi фар одна одної. Колеса з глибокими протекторами в половину мого зросту. Кузови вкритi брезентовими тентами.

Машини їхали за мiсто. Скидали тiла у виритi екскаватором ями серед вiйськового полiгону. Потiм привозили цистерни й заливали трупи кислотою. Щоб неможливо було впiзнати. Там були тисячi трупiв, Антон-бек. Тисячi трупiв.

Я перечекав останню машину й побiг. Потiм дiзнався, що тiєї ночi до батькiв приходили. Мене шукали. Дзвонили на роботу. Пiд час мiтингу держбезпека вела оперативну зйомку, i потiм шукала тих, кого впiзнала на вiдео. Протягом наступних тижнiв зникли тисячi людей. По них приходили додому, на роботу. Забирали – й вiдтодi цих людей бiльше нiхто нiколи не бачив.

– Хто, – запитав я, вiдчув хрипкий голос i прокашлявся, – хто приходив? Блеквотери?

– Вони не представлялися. Були в цивiльному. Мабуть, держбезпека. Так, зараз це теж були б блеквотери.

– I ви втекли сюди?

– Не одразу, – сказав Улугбек. – Спершу поїхав до двоюрiдної тiтки у Ташкент. Там i дiзнався, що зникають люди. Батьки передали менi, скiльки могли. Я заплатив одному, вiн перевiв мене пустелею через кордон. Зрештою дiстався нинiшньої REE-3, найбiльшої з зон Газпрому, де було легше знайти роботу й перебитися до кращих часiв. Але невдовзi нашi почали зникати й у газпромiвських зонах. Тамтешня держбезпека працювала на одну руку з узбецькою.

Тодi по радiо я почув, що всi ми, виявляється, iсламськi фундаменталiсти, – Улугбек стиснув губи, зморшки-променi вiд кутикiв очей опустилися вниз. – I всi ми, виявляється, були бiйцями клану, що бореться за владу. Газпромiвськi блеквотери вiдловлюють у REE-3 терористiв i повертають їх узбецьким силам правопорядку. Моя американська органiзацiя мовчки прийняла цю версiю.

й потрібно було зберігати присутнiсть у Ферганськiй долинi.


R-19

– Отак, – Улугбек без стуку поставив порожню стопку на стiл. – Я мусив тiкати далi. Приїхав сюди. Пробував узяти штурмом фортецю Європу. Подався на статус бiженця. Поки тягнувся процес, продавав шаурму. На будовах працював. Через три роки одружився з українкою, мамою Умiди. Згодом почали з'являтися стiни мiж червоними й зеленими зонами. Так ми тут i лишилися. Жiнка померла десять рокiв тому. Ось, Антон-бек, лишилась Умiда. Бережи її менi.

– Буду.

Валера мовчки потягнувся через бильце кушетки до гiтари. Перебираючи струни, став тихо награвати щось меланхолiйне. В його ручищах гiтара здавалась маленькою, як укулеле. Валера схилив голову.

– А то я старий став, – зiтхнув Улугбек. – Тепер хiба вулицi пiдмiтати й можу. I знаєш, Антон-бек, хоч скiльки вже тут живу… Коли не мiг знайти роботу, показують пальцями: от, ми працюємо, вiн понаїхав i сидить на шиї. Коли знаходив роботу – от, ми без роботи, бо вiн понаїхав i забрав наше робоче мiсце. А пенсiя як не свiтила, так i не свiтить.

– От за що-що, – пiдвiв голову вiд гiтари Валера, – а за це не переживай. Вона давно нiкому не свiтить.

Вiн перевiв погляд у вiкно, не припиняючи бринькати. Я взяв пляшку й розлив рештки горiлки, свою стопку перехилив не чекаючи на них.

– Давайте розкажу, чому я тут.

– Тiкаєш, – одразу сказав Улугбек.

– Умка розповiла?

– Нi. Це й так ясно.

Я розповiв про блеквотера в Кей-Пi Сiтi, про те, як вважав себе вбивцею, а потiм з'ясувалося, що не вбив. Валера поклав гiтару на колiна й перестав грати, а я все силувався пояснити головне i сп'яну не мiг, i менi здавалося, що вони мене не розумiють:

– Розумiєте, рiч не в тому, що я мав тiкати, – молов я. – Рiч у тому, що ти думаєш: от, я вбивця. Я вбив, i хай з необхiдностi, i не хотiв, але ж я вбив людину. Тепер я нiколи не буду таким, як досi. I це не менш страшно, нiж якщо вб'ють тебе. Тобi ввижається той бляк i як iз його шиї б'є кров, вiн притискає руку, а крiзь пальцi капає, й тобi це сниться, ти це бачиш, коли завтикаєш у вiкно маршрутки, стрiпуєш головою й боїшся зануритись у себе. Ось Бек розказував, як вiн тiкав, щоб залишитися живим. Це страшно, але бути вбивцею не менш страшно, а то й страшнiше…

– А прикинь, вiйна, – вставив Валера.

– Так, – затнувся я й замовк.

– Постiйно або ти, або тебе.

Я потягнувся рукою до порожньої пляшки, промахнувся, схопив її з другого разу. Перехилив, у стопку крапнуло. Я вилизав рiдину кiнчиком язика. Улугбек мовчки пiдсунув до мене свою стопку, я очима подякував i випив. Валера бренькав i повiльно декламував, видно, iмпровiзуючи:

– Якщо прийде вiйна,

Я буду дезертиром, -

Сказав один.

А iнший вiдповiв:

– Вже не буває воєн,

Тiльки

Рiзанина.

Якщо прийде вона -

Ти не втечеш.

Буде погожа днина,

Ти спочиватимеш:

Дружина поруч,

На колiнах син.

Летiтимуть з боку лiсiв.

Бомбитимуть заради миру,

Їбатимуть цивiльних

Для торжества свободи,

Казатимуть:

«Якщо не ми, то хто?».

Загинула твоя дитина?

Випадковiсть.

Сам винен, що тут жив.

Загинули ще тисяча?

Така цiна

«Свободи», «демократiї»

Та ринку.

Зроби собi нову

Дитинку.

Ми з Беком мовчали. Валера вiдклав гiтару через бильце на пiдлогу, верхом грифа стукнув об стiну, й гiтара загула. Валера повернувся до нас:

– Це краще, що зараз немає великих воєн. Вiдколи держави стали н-ном-мiн-нальн-ним-ми, – на цьому словi його язик заплiвся. – Ми тепер не гинемо сотнями тисяч одразу. Мремо поступово. Вiд бiдностi, поганого харчування, поганого повiтря, антис-сан-нiтарiї, вiд вилiковних хвороб, бо не мали грошей на лiки.

Улугбек поклав щоку на долоню й опустив очi.

– Вибач, Бек, – сказав Валера.

– Це правда, – сказав Улугбек.

– Зате «демократiя», – скривився Валера. – Вiльний ринок. Як тепер, коли Грiнiнвест хоче нас зiгнати. Знаєте, я й далi цiкавлюся своєю с-соцiальною iс-сторiєю. Так от, – Валера рвучко струснув головою, язик не слухався його на окремих сполученнях звукiв. – Я двадцять рокiв бачу в рiзних зонах ту саму iсторiю. Спершу народ має право на протести. Демократiя. Але! – вказiвним пальцем Валера намалював у повiтрi знак оклику, – треба поважати правопорядок. Протести мають бути мирними. У дрiбних справах це часом працює. Але де замiшанi великi грошi – та хоч мiльйон людей виходь на вулицi, ххахх, а капiтал гне своєї. Результат? Протести перестають бути мирними. Як у нас на Подолi. I зразу – все, ми бiльше не народ, який має право на протести. Ххухх там! Тепер ми порушники правопорядку. Якщо блеквотери не впораються сльозогiнним газом – приженуть гелiкоптери, а то й бомбардуватимуть. А хто бореться далi – вороги свободи. Хто не бореться – цивiльнi жертви.

– Дезертирувати нема куди, – сказав я.

Валера кивнув i без паузи продовжив:

– I знаєте, що найбiльше бiсить? Такi прекраснi поняття – свобода, демократiя – захопили та привласнили для боротьби з ними-таки, зi свободою та демократiєю. Цi два поняття перетворили на пiдпорки для третього: вiльний ринок. I тепер якщо ти чиниш опiр ринку – ти чиниш опiр свободi й демократiї, ххахх.

Улугбек схрестив на столi руки й лiг на них скронею, обличчям до дверей.

– Зате у нас виходить, – сказав я.

– Що? – зiтхнув Валера.

– Чинити опiр. Гляньте, як вiдтiснили Грiнiнвест.

– Поки що.

– Валера, спершу ви казали, що ми тiльки вiдтягуємо час. А тепер, дивiться – ми самi пiшли в наступ.

– Це i є вiдтягування часу, – скривився Валера.

– О-о, бачу, кухоннi фiлософи нафiлософувалися добряче, – почув я вiд дверей.

Ми з Валерою повернули голови. Прийшла з роботи моя Умка.

Її батько пiдняв голову:

– Ми не тiльки кухоннi, – заперечив вiн, затинаючись. – Ми ще й вуличнi.

– Так, так, – усмiхнулась Умiда.

– Та й не такi вже п'янi, – сказав Валера. – Чула б ти, якi ми теми обговорювали.

– Кiнець чула.

– Якби були п'янi, ми б такi слова навiть вимовити не могли, – ретельно вимовив Валера.

– Ик! – зiпсував усе я.

Умiда засмiялася.

Тiєї ночi я вирiшив, що лiзти на четвертий поверх по вiкнах п'яному не варто. До рiшення долучилося й те, що Умка повернулася з роботи пiзно, а до sex room ми потрапили й зовсiм пiзно. Вранцi я встав затемна, тихо вдягнувся, сiв на ліжко, нахилився i притулився щокою до щоки Умiди. Вона обiйняла мене худенькою рукою:

– До сьогоднi, – ледь пiдвелася, щоб поцiлувати мене в губи, i я побiг на першу маршрутку.

Доїхати до Борщагiвки вчасно не встиг. Бiля кiоску стояла вантажiвка з вiдчиненими заднiми дверцятами. Металевi дверi кiоску теж були вiдчиненi навстiж. Алiк у кросiвках i спортивному костюмi бiгав iз лотками хлiба. Його лисе тiм'я блищало вiд поту.

– Антон, маму твою! – хекнув вiн i побiг по наступний лоток.

– Алiк, вибачте.

Вiн махнув рукою через плече, вiдвернувся i згрiб наступний лоток.

– Я не вдома ночував. Не встиг.

– А менi що, – на ходу хекнув власник.

Вiн прогнувся назад, тримаючи лоток перед собою на рiвнi грудей, пiд кутом вгору, впираючись у черевце.

– Бери наступний, – кинув менi через плече, заходячи в кiоск.

Я взявся надто рiзко, загнав у долоню скалку з защербленої дошки лотка, але зцiпив зуби й не зупинявся.

– Ще десять хвилин, – Алiк глянув на зап'ясток, у нього там був старомодний електронний годинник.

Я прискорився, бiгав туди й назад. Розвантажувати вдвох ми не могли, бо заважали б один одному у вузьких дверях. Алiк тiльки пiдсував наступнi лотки менi до краю машини.

Водiй вантажiвки, лiниво спершись лiктем об переднє крило, читав паперову газету й не дивився на нас.

– Ще п'ять лоткiв, – сказав Алiк. – Встигаємо.

Коли машина поїхала, спiтнiлий власник кiоску сiв на бровку за кiоском:

– У них же таймери в машинах стоять, навiть не домовишся з водiєм. А якби я не пробiгав поруч? Платив би за простiй неустойку бiльшу, нiж твоя мiсячна зарплатня.

– Вибачте.

– Таке. Головне, що встигли.

Алiк узявся однiєю рукою над черевцем, iншою за поперек:

– Уфф. Уже й не треба бiгати сьогоднi. Набiгався.

– Вибачте.

– Та нiчого. Бiльше так не роби.

I вiн, трохи горблячись i продовжуючи триматися правою рукою за груди, лiвою за спину, побрiв у двори.

Продавщиця Надя, жiнка рокiв сорока п'яти з фарбованими бiлими кучерями, того дня теж запiзнилася, тож я годину продавав хлiб замiсть неї.

– Тiльки ж не кажи Алiку, – попросила Надя.

– Та ясно.

– Бо вчора й позавчора бурчав, що я запiзнилася. Так нiби я йому рабиня, – квохкала продавщиця. – Понаїхали тут i зайняли все. Тепер я мушу на них працювати.

Я мовчки перемiщував хлiб з глибини лоткiв ближче до неї.

– Чурки неруськi, – закiнчила думку Надя.

Пiсля роботи я пiшов на Подiл пiшки. Умка сьогоднi мала прийти рано, й по дорозi я помічав, як тут i там паличка, на яку я досi й не звертав уваги, вкрилася листям. Хтось висадив вишнi на даху нежилої п'ятиповерхiвки, в якiй провалилися перекриття мiж поверхами. Тепер будинок облямовувала бiло-рожева хмара: вишнi цвiли. На балконах, за якими зяяли чорнi дiри незасклених вiкон, росла трава й подекуди кущi. Внизу, мiж стiною будинку i тротуаром, iз трiщини тягнулися блiдо-зеленi пагони.

Я зупинився перед рядком бабусь, якi торгували на тротуарi. Вони сидiли на ящиках, у застiбнутих коричневих i сiрих пальтах, у теплих хустках, ще у валянках i калошах – за iнерцiєю пiсля холодного бруду березня та рiдкої грязюки квiтня. Одна з бабусь продавала хворобливо-жовтi нарциси, вирощенi, мабуть, пiд багатоповерхiвкою на метрi землi, який вона голiруч очистила вiд битого скла й уламкiв цегли.

– По чому вашi квiточки?

– Десять копiйок! – вигукнула бабуся, пiднявши на мене свiтло-сiрi очi. – Отут двадцять штук – два рублi!

Не встаючи з ящика, вона нахилилася до бiлого пластмасового вiдра, взяла в кулак щiльний пучок квiтiв i пiдняла до мене. У вiдрi лишалося вп'ятеро бiльше нарцисiв, кожен на окремому тонкому стеблi. Квiти стояли, сантиметрiв на двадцять зануренi у воду.

– Два долари? – перепитав я. – Нових?

– Нi! Старих! – вигукнула бабуся. – Два рублi!

Це було так мало, що я звiв брови й хитнув головою, думаючи, що не розумiю.

– Двадцять штук – два рублi! Я так вiддаю, бо вже не можу стояти! Палку поклала, а сама сиджу!

Бiля бабусi на землi лежав костур. Тепер я бачив, що, сидячи на ящику, одну ногу вона тримала перед собою прямо.

– А як ще стiльки ж, буде чотири старих долари?

– Чотири рублi, так!

– То дайте на чотири.

Я дiстав п'ять нових центiв. Це було як п'ять старих доларiв, до грошової реформи.

– Хай буде так, – подав бабусi.

– Дати ще на рубель? – не зрозумiла вона.

– Нi, нi. Просто не треба здачi.

– Добре, – бабуся зашарiлась i опустила голову.

Я стиснув товстий пучок нарцисiв i поспiшив геть.

Квiти подарував Умiдi.


R-20

Злiва мене затисла огрядна жiнка, справа я вiдчував гаряче тепло п'ятдесятилiтнього дядька. Вiд нього несло перегаром, з-пiд пахви – пронизливо-кислим запахом поту. Дядько пiдняв руку, тримаючись за поручень над головою. На темнiй футболцi виднiла ще темнiша мокра пляма.

Маршрутка стояла в заторi на Глибочицькій, за трамваєм. Смуги праворуч i лiворуч теж стояли, бо трамвай ширший за машину, а їхали ми мiжряддям базару. Мiкроавтобус iнодi з гарчанням просувався на метр уперед i знову ледь не впирався бампером у трамвай. З колонок, вмонтованих у стелю, звучав гангста-шансон.

– Водiй! Випустiть! – гукнув чоловiк у кашкетi, що стояв у проходi бiля переднiх дверей. Однiєю ногою вiн спустився на приступку.

– Куди, пiд оту вантажiвку? – хмикнув маршрутник.

Перед водiєм хиталася православна iкона богоматерi, що звисала з дзеркала заднього огляду. Над лобовим склом висiли у ряд наклейки: «Як заплатиш – так поїдеш», «Їжте сємки зi шкаралупою», «Зупинок тута i тама нема», «Ша! Ша прогрiєм i поїдем», «Як тiльки – так зразу», а крайня праворуч вказувала стрiлочкою на сидiння поряд із водiєм: «Мiсце для красивої». По периметру лобового скла пiд чорний гумовий шнур були вставленi монетки в один цент.

– Шофер! Стоїмо ж! – гукнув хлопець у спортивному костюмi.

– Та випустiть! – басом проказала огрядна жiнка біля мене.

– А, хоч пiд колеса, – махнув рукою водiй i потягнувся до двох кнопок.

Переднi дверi зiтхнули й рiзко вiдчинилися. Чоловiк у кашкетi вискочив i прослизнув мiж маршруткою та вантажiвкою. За ним потяглись решта.

– Шофер, заднi! – крикнув хлопець у спортивному костюмi.

– Копни дверi, – водiй усiм тулубом розвернувся через праве плече.

Юнак щосили копнув дверi з лiвого боку.

– Справа! – крикнув водiй.

Юнак копнув iще раз, металева стулка зiтхнула й пiсля пiвсекундної паузи з брязкотом відчинилася. Чоловiк iз перегаром хитнувся вiд мене в бiк дверей, зате огрядна жiнка стала напирати, пiдпихаючи мене грудьми. Коли мене витисло через заднi дверi, я вiдчув себе корком, що випорснув iз пляшки. Щоб не тулитися до вантажiвки, вкритої сантиметровим шаром засохлого болота, я подався праворуч – i тут-таки стесав плечем шар бруду з квадратного крила маршрутки. Пiд пилюкою мiкроавтобус виявився жовтим.

Я пройшов мiж машинами та базарниками до вiдносно пiшохiдного ряду i почав протискатися мiж торгових наметiв униз по Глибочицькiй, ступаючи на розкислий картон i вiдкидаючи з-пiд нiг пакувальний пластик. На Верхньому Валу йти стало легше. Якоїсь аварiї я так i не побачив, машини просто стояли в заторi. Він тягнувся i крізь Житнiй ринок, що розкинувся вiд старого примiщення з увiгнутим арочним дахом до колишньої автостанцiї, займаючи її всю.

Там, де базар рiдшав, я побачив Улугбека. Вiн поспiшав.

– Бек! – гукнув я, але вiн не почув.

Старий швидким кроком перетнув Верхнiй Вал у бiк Контрактової, до кварталiв, вiдбитих у забудовника пiсля повалення паркану. Я пiдбiг уперед, завернув праворуч на Костянтинiвську, де зник Улугбек, побачив худу згорблену спину, мусив знов бiгти, щоб наздогнати його.

– Ви куди, Бек? – запитав я на ходу, порiвнявшись iз ним.

– Це ти. Привiт, – не зупиняючись, сказав вiн. – Там копати почали. I хочуть будинки валити.

Пiдходячи до роздiльної стiни, ми вiдчули лiворуч двигтiння. За двадцять або тридцять метрiв, серед розкиданого навсiбiч будiвельного смiття, велетенський екскаватор рив котлован. Важким ковшем iз товстими шипами на кiнцях вiн пробивав землю на метр углиб, при цьому камiння у ґрунтi пронизливо скреготiло, а потiм екскаватор виймав кiвш землi завбiльшки iз мiй хлiбний кiоск, i рiзким рухом стрiли заводив його назад.

Кiлька днiв тому тут стояли саморобнi халабуди з дощок i гiпсокартону, якi Валера називав «ґеджеконду», де жили, чи радше чергували, кiлькадесят хлопцiв i дiвчат. З одного боку майданчика пiд стiною будували халабуди дiти вiрменiв, вигнаних iз сусiднiх кварталiв. З iншого, дотримуючись дистанцiї, отаборилися молодi люди з урочища Кожум'яки. Вдень цi халабуди вже раз або двiчi валили бульдозери пiд охороною блеквотерiв, а вночi, коли жирiки боялися потикатись у червону зону, молодi люди поверталися, нашвидкуруч клепали новi халабуди й палили багаття. Вони робили це демонстративно попiд стiною, аби блеквотерам було видно. Не заходили тiльки у смугу зачистки, де бляки мали право стрiляти на ураження.

Тепер п'ятеро чи шестеро пiдлiткiв бiгали навколо екскаватора, кричали та жбурляли в заґратовану кабiну камiнням, на що оператор машини не зважав. Серед молодi з Кожум'як я помiтив i старшого за решту бородатого Iгоря, сусiда Умiди. Я кивнув на нього Улугбековi.

– Чого твоїх так мало? – крикнув йому Улугбек, вловивши мить, коли шум вiд екскаватора ослаб.

– На роботi, – знизав плечима Iгор, при цьому татуйоване полум'я на його шиї заворушилося.

– Нашi теж, – кричав Бек. – Я написав на гаджети, кому мiг.

– А базарники? – перекрикував шум я.

– Вони не з нами, – прокричав Iгор.

– Десятків два прийдуть, – заперечив Улугбек. – Через годину, коли закриються!

– Два десятки? Досить! – крикнув я. – Екскаватор один.

Я почув скрегiт за спиною й обернувся.

– Вже нi, – крикнув Iгор. – Ось i бульдозери.

Гусеничнi машини сунули з-за рогу жовтого старого будинку, очевидно, виходячи з ворiт на Межигiрськiй та завертаючи до нас на Спаську. Бульдозерiв було три або чотири, вони їхали один слідом за іншим, бо бiльше одного не влазило по ширині вулиці. Це були махини заввишки у два поверхи. Вулиця пiд їхньою вагою зминалася.

Менi сперло подих. Спробував ковтнути, але не змiг. Задер пiдборiддя, щоб проштовхнути клубок, i побачив блiдо-блакитне небо, повернувся праворуч i глянув на роздiльну стiну. За стiною височiв хмарочос Гостинного двору. У деяких вiкнах я помiтив знайомi конуси телеоб'єктивiв. Я торкнув за рукав Iгоря й показав пальцем.

– Знiмають спецоперацiю, – кивнув Iгор.

Мiж мешканцiв Подолу тиждень ходили чутки, що невдовзi забудовники валитимуть квартали мiж вулицею Спаською, де ми стояли, та сусiдньою Хорива. Опустивши голову, так i не змiгши проковтнути клубок у горлi, я побачив, що ми з Улугбеком та Iгорем i ще пiвдесятка пiдлiткiв стоїмо рядком упоперек Спаської, мiж старим будинком i котлованом, який почав рити екскаватор.

Iгор, стоячи лiворуч, узяв мене пiд один лiкоть, з iншого я вiдчув тонку руку, глянув праворуч побачив павутину тонкого каштанового волосся.

– Не могла допомогти, щоб прийти, – усмiхнулася знизу Наомi.

– Не могла не прийти, – механiчно виправив я. Мiй голос звучав сухо, в ротi не лишилося слини.

– Дякую, – сказала Наомi. Лiвою рукою вона тримала мене пiд лiкоть, а правою ховала маленьку вiдеокамеру в сумку на стегнi, перш нiж узяти пiд руку наступного в ряду протестувальника.

Бульдозери гурчали навпроти, вишикувавшись один за одним. Окрiм скошеного ножа вiдвалу, завширшки п'ять метрiв i заввишки мені по шию, поперед кожної махини стирчала коротка товста стрiла, що закiнчувалася чотиригранним шпичаком. Таран. Завдяки таранам морда кожного бульдозера нагадувала рибу нарвала.

Мiж другим i третiм бульдозерами стояла, також iз заведеним двигуном, чорна вантажiвка, крита чорним брезентом. У таких перевозять блякiв, але зараз на Спаськiй та Контрактовiй не видно жодного бляка, навiть на вишцi над роздiльною стiною.

– Будемо стримувати! – гукнув Улугбек, який стояв у ряду за двi людини вiд мене.

– Як? – запитав я себе впiвголоса. Я хотiв розвести руки, але лiву мiцно затис пiд лiкоть Iгор, а праву ще мiцнiше – Наомi.

Переднiй бульдозер дуже повiльно рушив на нас, i я вiдчув, як вiд вібрації землі тремтять мої колiна. Я нервово смикнув шиєю праворуч i побачив позаду рух. За нами збирався ще один ряд людей. На вiдмiну вiд нашого ряду, де єдиною жiнкою була Наомi, у другому,крiм двох або трьох чоловiкiв, стояли жiнки. Базарницi й базарники прийшли ранiше, нiж думав Улугбек.

Ми завмерли, перекривши проїзд, i я вiдчував, як руки, продягнені крiзь лiктi сусiдiв i складенi перед грудьми в замок, напружуються дедалi сильнiше. Бульдозер iшов дуже повiльно, й ряд стискався перед ним, люди тулились одне до одного. Ось таран дiйшов до нас, але двоє чи троє людей, у яких влучав шпичак, лише пригнули голови. Це було лiвiше вiд мене. Улугбековi навiть не довелося пригинатися, бо таран проходив над його макiвкою.

Земля двигтiла, права сторона скошеного бульдозерного ножа видавалася вперед i наближалася. Нижнiй край ножа вiдвалу йшов на рiвнi наших колiн. Мої тремтiли. Оператор бульдозера вiв махину дедалi повiльнiше.

– Що ви робите! – пролунав жiночий крик iз заднього ряду.

– Людей давлять! – гукнула iнша жiнка.

– Убивають! – заверещала перша.

Щоб не дивитися на бульдозерний нiж i не ступити назад, я пiдняв погляд i побачив за ґратами та товстим склом обличчя оператора бульдозера. Це був чоловiк із запалими щоками, рокiв п'ятдесяти, й вiн мав невпевнений вигляд. Коли бульдозерист скривився, щосили торсаючи важiль, у його ротi блиснули золотi зуби, i я зрозумiв, що бульдозерист – арник, як i ми. Махина затремтiла i стала на мiсцi, водiй у своїй кабiнi над нами знизав плечима. Бульдозер продовжував двигтiти на холостих. Це ж треба, подумав я, вийшло.

I тут почув лопотiння брезенту й тупiт нiг. Обходячи бульдозер з обох бокiв, на нас пiшли молодi чоловiки в цивiльному, i я розумiв, що й вони теж – арники, як i ми, як i бульдозеристи. Чоловiки не знали, що робити, вони пiдбiгли до нас i стали, у одних обличчя розгубленi, iншi ховали нiяковiсть за нахабною насмiшкуватiстю. Один став навпроти мене i сплюнув менi пiд ноги. Це був накачаний юнак, стрижена русяво-рудувата голова, ластовиння на обличчi – й менi здалося, що я його знаю.

– Ти з Борщаги! – гукнув я йому.

Вiн здригнувся i втупився у мене, i я впiзнав його.

– Як ти можеш?

Веснянкуватий вiдвiв погляд.

– Чого стоїте? – гавкнув чоловiк, який пiдiйшов з боку машини. – Розривайте!

Вiн був кремезнiший за решту i старший – рокiв пiд сорок. I найбiльш упевнений. Очевидно, бригадир. Вiн подав приклад – пiдiйшов з краю ряду й шарпнув худорлявого пiдлiтка. Той скрикнув вiд болю й вiдпустив сусiда. Бригадир, не глянувши на хлопця, взявся за наступного в ряду.

– Рятуйте! – заверещала жiнка ззаду.

– Давайте! – крикнув бригадир своїм.

Жiнка з другого ряду пробувала завадити йому, але двоє качкiв пiдскочили та стали через голови пiдлiткiв вiдпихати руки жiнки, поки бригадир розривав наш ряд.

– Не дурiйте! – сказав бригадир. – Все одно ми пройдемо.

Пiд прикриттям двох пiдлеглих вiн пiдходив з правого боку дедалi ближче до мене.

– Майте совiсть! – почув я голос Бека. – Ви ж такi, як ми!

Чоловiки ховали очi, проте робили своє. Вони розхитували й шарпали, але, видно, не так сильно, як бригадир, бо не могли розiрвати ряд. Бригадир пiдiйшов до Наомi, i я розкрив замок своїх рук, щоб вiн не зробив їй надто боляче. Наомi м'яко вiдiрвалася вiд мене. Я знову склав пальцi рук у замок, i тут кремезний шарпнув мене. Я скрикнув, вiдчувши, як сухожилля пiд лiктем напнулось об руку Iгоря. Бригадир шарпнув iще раз, я знову скрикнув i ледь послабив замок. Пiдлеглi прикривали кремезного, вiдтiсняючи вiд нього жiнок iз другого ряду та наших хлопцiв, яких кремезний вiдiрвав вiд ряду ранiше. Бригадир шарпнув мене втретє, замок моїх пальцiв, як я й готувався, розiрвався – й рука вислизнула з-пiд лiктя Iгоря. Для годиться я став тицятись у качкiв, якi тепер вiдтискали й мене вiд бригадира, поки той вiдривав вiд ряду Iгоря. Кожен iз накачаних чоловiкiв був на голову вищий за мене, всi вони були ширшi за наших хлопцiв i значно сильнiшi. Качки навiть не дуже боронилися, лише вмiло прикривалися та вiдштовхували, й було ясно, наскiльки вони тренованiшi за нас.

Я почув клацання – бульдозерист знову вмикав передачу, щоб пустити машину вперед. Улугбек сам вийшов iз ряду й пiшов пiд таран, пiдняв руки над головою й зiмкнув їх над стрiлою. Двоє качкiв пiдскочили й вiддерли його руки. Вони навiть не намагалися вдарити його чи скрутити. Просто попiд руки пiдняли Улугбека, так що його ноги трiшки не дiставали до землi, й вiднесли старого набiк.

– Гань-ба! Гань-ба! – скандували їм услiд нашi.

– Мудаки! – крикнув Iгор. – Ви ж на жирiкiв працюєте!

– Всi на жирiкiв працюють, – пробурчав один iз качкiв.

Я побачив, що вiдтіснена Наомi тримає вiдеокамеру в руцi, пiдтримуючи себе iншою за зап'ясток. Мабуть, десь там на хмарочосi Гостинного двору сидить i вiльна преса, згадав я, кинувся помiж качкiв до бульдозера, застрибнув на стрiлу тарана й повис на нiй, тримаючись руками, пiдiгнувши ноги i ставши на верхнiй край бульдозерного ножа. Я притулився щокою до металевої стрiли i здивувався, бо вона виявилась дуже холодною. Бульдозер здригнувся так, що ледь не струсив мене пiд нiж вiдвалу, i став.

Двоє качкiв пiдскочили й потягли мене за ноги. Я обхопив рукою металевий трос на стрiлi й повис. Одна нога висковзнула з рук супротивника, я сперся нею об верх ножа вiдвалу, це дало менi важiль, i я почав брикати iншою ногою, поки i її вiдпустили.

Бригадир демонстративно зiтхнув i без поспiху пiшов у мiй бiк. Вiн кивнув до одного з пiдлеглих:

– Тримай ноги.

Той, закриваючи рукою обличчя, щоб я, бува, не вдарив, пiдскочив i обiйняв мене за обидва колiна. Я побачив, що це веснянкуватий:

– Чувак! Я теж iз Борщаги! – брикався я, але вiн схопив мiцно. – Я ж тобi хлiб продавав! Ти з сином був! Малим, рокiв п'ять! Як ти можеш! Ти ж не жирiк!

Веснянкуватий вiдвертав обличчя, але ноги не вiдпускав. Бригадир, якого пiдлеглi прикривали вiд решти наших, пiдiйшов упритул до мене. Я злякався, бо вiн зовсiм не здавався роздратованим. Вiн просто виконував свою роботу. Бригадир пiднявся до мене i став згори на нiж вiдвалу, мiцно вперся розставленими ногами об нього, а спиною – об корпус бульдозера. Зафiксувався, взяв мене лiвою рукою за плечi, а правою почав методично, короткими ударами, бити знизу в живiт:

– Ну що ти! – видихнув вiн з ударом. – Як маленький! Що за! Дитячий! Садок! – хекав бригадир, щоразу засаджуючи кулаком пiд дих. – Все одно! Ви програєте! Все! Одно! Ми! Пройдемо! Ти сам! Це! Знаєш! Ну що ти! Як маленький! Що! Ти! Як! Маленький! Пускай! Пускай! Отак! Молодець! – бригадир збився з дихання, але спустився з бульдозера тiльки слiдом за мною.


R-21

– Так не хочеться вставати, так не хочеться нiкуди йти, – я натягнув ковдру до пiдборiддя, лежачи на спинi. Умiда погладила мене долонею по чолу. Вона лежала на лiвому боцi, підперши голову рукою. Одну голу ногу Умiда поклала менi на живiт, iншу притиснула до мого стегна.

Я витяг з-пiд ковдри руку й поплескав по стосу книжок, якi замiняли нiжку лiжка:

– Хочу, щоб можна було лишатися тут. Ночувати з тобою. Вранцi спати, притулившись отак, – я повернувся обличчям до неї, ми обiйнялись i притулилися животом до живота. Гола шкiра до голої шкiри.

– Так буде незручно, – засмiялась Умiда й поцiлувала мене в губи.

– Тодi ти спи, як тобi зручно, а я згорнуся навколо. Щоб торкатися всiм тiлом.

Вона провела долонею по моїй щоцi:

– Нiчого, колись так буде.

Голос Умiди був нiжний, але непереконливий. Я присунувся ближче, обiйняв i притулився щокою до її щоки, щоб Умка не бачила моїх очей. Дивився за її плече на потертi жовто-коричневi шпалери i думав, що все-таки ночувати з нею я б хотiв не тут. Сутенiло. Через двi години я мусив iти на останню маршрутку на Борщагiвку.

– Не завжди тобi буде на шосту ранку в iнший кiнець мiста, – вона гладила мене ззаду по шиї.

Так. Досить. Зараз ми тут i поруч. Я вiдсунувся назад i дуже серйозно зазирнув їй в очi:

– Я часом думаю, – насупився я. – Ось ми такi iнтелектуальнi створiння, правда? А одна з найбiльших радостей у життi – це зробити отак!

Я просунув руку пiд ковдру i стиснув її сiдницю. Половинка була несподiвано й приємно прохолодна, вона iдеально вмiщалася за формою й розмiром у розкриту долоню. Умiда хихикнула i стиснула мене так само, мiцно, тiльки її рука, звичайно, була значно менша за мою.

– А почнеш забагато думати – супиш брови, стискаєш зуби, – закiнчив думку я. – Курт Воннегут написав книжку, де люди еволюцiонують у щось на кшталт морських котикiв. Iз меншими мiзками. Стають щасливiшi.

– Ти сам як той котик, – усмiхнулась Умiда.

– Тюлень, – я вiдкинувся на спину i став плескати вiдкритими долонями, зображуючи ласти: – Ав-ав-ав-ав-ав!

Умка тицьнулась обличчям менi в бiк:

– А я мрiю, щоб можна було взагалi на тиждень зникнути вдвох.

Здається, у нас обох сезон мрiйництва, подумав я.

– I щоб не працювати, – зiтхнула Умiда, а потiм швидко додала: – але так, аби не втратити роботу, а через тиждень можна повернутися.

– Це називається вiдпустка.

– Вiдпустка, – Умiда кивнула з серйозним виглядом. – I щоб можна було з зони виїхати. До лiсу. Думаю, приємно було б. Iти лiсовою дорогою, пiсок пiд ногами. Триматися за руки.

Умiда лежала у мене пiд боком, пiдiбгавши ноги й легко впираючись колiнами у мене. Я обiймав її за плечi й щокою повiльно терся об макiвку, вдихаючи запах її волосся. Я вiдчував, що скоро захочу ще раз.

– Тато розповiдав, – сказала Умка, – що буквально рокiв десять-п'ятнадцять тому iснували платнi лiси. Платиш на входi – заходиш, i гуляєш собi, й нiхто тебе не вижене.

– А тепер?

– Нерентабельно, – знизала плечима вона. – Скiльки з арника вiзьмеш? Здається, тепер продають абонементи мисливцям, на сезон. Але то жирiкам. Та й без гелiкоптера не долетиш, поруч iз зонами лiси вирубали.

– Чекай. Ти нiколи в лiсi не була?

– Нi. А ти був?

– Двiчi. З екскурсiями. Груповими, так дешевше.

– Класно тобi, – вона театрально зiтхнула. – А я лiс бачила тiльки в альтернативнiй реальностi. Мене мала сестра Iгоря пустила якось. Правда, не знаю, наскiльки той вiртуальний лiс схожий на справжнiй, – Умiда хихикнула. – Бо там над папороттю маленькi феї лiтали. Такi, у бльосточках, – вона поворушила пальцями, – iз фiолетовими крильцями.

Я хмикнув. Умiда знов зiтхнула, цього разу стриманiше, бо не грала:

– А тепер замiсть лiсу й фей треба думати, щоб нас бодай звiдси не вигнали.

За наступнi два тижнi ми тiльки раз змогли усамiтнись i поговорити про фей над папороттю. Мешканцi Подолу готували контрнаступ – i Умка була зайнята.

Девелопери знесли будинки дев'ятнадцятого та двадцятого столiть мiж вулицями Спаською та Хорива до рiвня землi. Лишилися вкритi сухим цегляним пилом i уламками каменю фундаменти та засипанi пiдвальнi примiщення, в яких просiдали з тихим шелестом уламки цементу. Над рiвнем землi подекуди стирчала металева арматура. Бульдозери валили дрiбнi структури, а основну роботу, вiдтіснивши нас i поставивши кордон iз качкiв iз бейсбольними битами i травматичними пiстолетами, девелопери зробили за допомогою вибухiвки. Ми спостерiгали з сусiднiх дахiв. Чути було приглушений вибух, потiм верхнiй поверх будинку просiдав, зникав за iншими будiвлями, i з мiсця вибуху пiднiмалася суха сiро-коричнева хмара пилу. Пил долітав до нас i потiм рипiв на зубах. Пiдiрванi будинки акуратно складалися всередину. Вибухотехнiки знали свою роботу. Потiм iще тиждень девелопери розчищали завали, вивiльняючи мiсце. Далi їм доведеться розчистити ще кiлька вулиць. Iмовiрно, всi квартали до Верхнього Валу.

На мiсцi «ґеджеконду» мiж Контрактовою та Спаською, де великих будiвель нiколи не було, девелопери вже пiшли пiд землю. Тепер тут був котлован завглибшки метрiв п'ять. Той, який почали копати на наших очах. Iмовiрно, цей котлован був лише заготовкою для подальшого розширення та поглиблення.

Я казав собi, що не мiг тодi пiд час протистояння нiчого зробити. Це правда. Але навiть Умiдi я не розповiдав про вiдчуття спiвучастi, що виникло, коли кремезний бригадир бив мене в живiт, i якоїсь митi ми зустрiлися поглядами, i я знав, що тiльки вдаю справжнiй опiр, i що бригадир, б'ючи мене, це розумiє, й вiн б'є мене в живіт упiвсили, i я тримаюся впiвсили. Менi треба зберегти обличчя перед нашими, йому треба зберегти обличчя перед пiдлеглими. Я напружував прес, i удари навiть не проходили до нутрощiв. Тiльки пекла поверхня шкiри та болiли м'язи. Оскiльки я все не розчiплював рук, бригадир поступово бив сильнiше, поки його гра не переважила мою гру, й тодi я просто вiдпустив стрiлу i спустився з бульдозерного ножа i пiшов до Улугбека, до Наомi й бородатого Iгоря.

У тижнi, коли арники готували контрнаступ на забудовника, я зрозумiв тиху повагу до Умiди з боку мiсцевих, яку постiйно вiдчував i досi не мiг пояснити. Умiду, наполовину узбечку, мовчки шанували навiть схильнi до расизму хлопцi з Кожум'якiв, а багато жiнок з Житнього та Подолу називали її «донечка».

Умка нiколи не знала точно часу свого повернення з зеленої зони. Закiнчивши роботу прибиральницi по вiзi, вона крутилася бiля складiв i аптек по той бiк стiни, вивiдуючи мiсця зосередження лiкiв для драг-трафiкантiв. Часом поверталась о другiй або третiй дня, вiдразу пiсля мого приходу на Подiл. Iнодi її не було до десятої вечора. Я ходив уздовж Валiв, коли не сидiлося на Турiвськiй, i вiдчував себе кинутим собакою й хотiлося вити, якщо її довго не було. Умiда приходила з боку Житнього ринку. Пiсля закриття КПП на Контрактовiй у зв'язку з редевелопментом i протистоянням мiж забудовниками й мешканцями сламiв, Умiда ходила в зелену зону й назад через Львiвську площу. Вона йшла в мiй бiк по краю кам'яного пiдвищення, де пiшохiдна зона мiж Верхнiм i Нижнiм Валами на пiвметра вища за проїжджу частину, але вся пiшохiдна частина заставлена припаркованими авто. Тому йти Умiдi доводилося по бровцi. Я помiчав її здалеку i пробирався мiж машинами, якi завжди стояли тут у заторi чи повiльно сунули в тягнучцi. Я протискався мiж крайньою машиною та вертикальним пiдвищенням, терся штанами об кам'яне облицювання бровки, йшов назустрiч Умiдi, вона бачила мене й усмiхалась. Ми пiдходили одне до одного впритул, вона на метр вище, я обiймав її колiна, терся щокою об стегно, вона пестила менi волосся, потiм спиралася долонями на плечi:

– Оп! – i я пiднiмав її й не опускав на землю, вона була легенька i тендiтна в моїх обiймах, нарештi я давав їй торкнутися ногами землi, й ми секунду-двi цiлувалися мiж машин у заторi, й нiхто не сигналив на нас, а тодi я брав її за руку й вiв у бiчнi вулички, де трафiк менший i можна йти тротуаром, я пробував вести її додому, але Умка ще мала зайти до Олени Петрiвни за два квартали звiдси й домовитися про пiсок на акцiю, чи перетнутися бiля Житнього з Iгорем щодо контролю над молоддю з Кожум'якiв, або сходити на збори базарниць, бо вони хотiли гарантiй своєї безпеки пiд час протестiв, i так далi, й так далi, й це затягувалось до вечора, а я ходив за нею слiдом, як хвіст, аби хоч так побути разом.

Я вихоплював уривки з пiдготовки до акцiї:

– Олено Петрiвно! Як машини? Буде шiсть? А по скiльки ходок? Так, скидаємося. Тато ходить по плавучих кварталах, Валерiй Цюцюра – ближче до Щекавицi.

А через день:

– Iгор, на Кожум'яки треба когось iз наших вiдправити. Може, сходиш? Тебе вони слухають. Аби знов на своїх не напали. Я не можу, я для них чурка неруська, сам знаєш.

I наступного дня:

– Базарники будуть? Чудово. Iгор каже, з Кожум'якiв теж прийдуть. Але скидатись не хочуть. Ну, молодi хоч лопатами помахають – у них сили немiряно.

I назавтра:

– Валера, що з зустрiччю? Нi, треба в реалi. Самi знаєте, яка ефективнiсть мережевих розсилок.

Я часом викликався на побiгеньки. Сходив туди, сказав те, перенiс Валерi два пакета, обдзвонив два десятка невiдомих менi людей i повiдомив про зустрiч назавтра о сьомiй біля колишньої автостанцiї на Житньому. Я не розумiв, що вiдбувається, й запитував Умiду, як вона тримає все в головi, як вона знає, що вийде в результатi.

– А я не знаю, – усмiхалась вона. – I нiхто не знає.

Ми бiгали, дзвонили, зустрiчались тут i там, але як iдуть справи загалом, скiльки людей прийде, звiдки взяти iнструмент, як вiдволiкти блякiв або качкiв, чи буде досить пiску – до кiнця не знав нiхто. Кожна людина мала тiльки частину iнформацiї. Тому i бляки, й забудовник, якщо i стежили за нами, то не зовсiм розуміли, що вiдбувається.

Вся ця дiяльнiсть – пiсля роботи, бо нiхто не скасовував необхiдностi заробляти на життя. Умка при цьому ще знаходила енергiю, щоб усмiхнутися менi, на ходу притулитись або на зустрiчi стиснути руку, а коли я одного разу, напевно, глянув на неї очима сумного пса, вона вiдкинула менi волосся з лоба i сказала:

– Знаю, мiй хороший. Менi теж цього бракує.

Лише раз Умка пiшла зi мною, i я вiдчув у цьому радше спiвчуття, вона пiддалася моїм бажанням, її бажання майже не було, i вже потiм, коли вона лежала бiля мене, поклавши ногу менi на стегно, iншою притуляючись до мене збоку, пестила менi волосся й думала про своє, я занив:

– У-у-у, я так не хочу йти вiд тебе.

– Знаю, Антончику, – вона поцiлувала мене у скроню. – Але головне, що ми разом.

– Так. Це головне, – повторював я й почувався вередливою дитиною.

– Вибач, менi ще треба… – й вона вже неуважна, я бачив, що вона думає про своє, я вiдчував, що заважаю, й поспiшав пiти, поки вона не встигла захотiти, щоб я пiшов. Я ще трохи ходив за нею, мов цуцик, вона йшла з зустрiчi на зустрiч, я вiдчував себе зайвим, прощався, Умiда ще знаходила сили на нiжнiсть i на спробу дати менi вiдчути себе бажаним, а тодi я пiвтори години їхав на Борщагiвку, й хотiв, аби швидше це минуло й ми захистили свiй sex room, дивився крiзь власне вiдображення у вiкнi маршрутки в темряву, притулявся лобом до скла i злився на девелоперiв, якi створили таку ситуацiю, намагався не переносити злiсть на Умку, а на Борщагiвцi залазив по вiконних ґратах на четвертий поверх, вранцi злазив ґратами на роботу, вiдпрацьовував своє у хлiбному кiоску i знов поспiшав на Подiл.


R-22

– Пора, – сказав Валера по гаджету. – Сунуть.

– Всi на Контрактову! – Умiда йшла коридором i стукала долонею по дверях кожної кiмнати комуналки. – Всi на Контрактову! Пора.

По сходах семиповерхiвки тупали ноги, на кожному з поверхiв до нас долучалися новi люди, тут i там стукали дверi. Молода жiнка на ходу плескала себе по кишенi, перевiряючи, чи не забула ключi, другою рукою вона вела семилiтню дiвчинку з довгим чорним волоссям, я ще подумав, як мама не боїться за дитину. Серед iнших поспiшав сусiд знизу Азат, сивий худий вiрменин, якого взяли в будинок на Турiвськiй пiсля вiдселення вiрменських кварталiв бiля роздiльної стiни. Коли я два тижнi тому стояв на даху й дивився, як щоразу пiсля вибуху просiдає черговий будинок, я думав саме про Азата – що вiдчуває вiн, адже тепер він не повернеться у свiй дiм на Хорива. Азат любив хвалитися, як жив колись у зеленiй зонi в Єреванi, мав три вiлли, два приватнi гелiкоптери. Вiн втратив усе у Вiрменiї, бо вирiшив взяти участь у виборах, але пiшов за списком не тiєї партiї. Мусив тiкати. Жiнка й дiти успiшно перебралися до GWE-3, однiєї з зелених зон Захiдної Європи, а сам Азат не змiг пройти секюрiтi в аеропорту, його ай-дi картка засвистiла. Бiльшiсть грошей на рахунках, отримавши код ай-дi, заблокували полiтичнi суперники. Пiсля кiлькох мiсяцiв блукань Азат осiв у REE-17, а з родиною так i не возз'єднався. Тепер вiн втратив усе й тут, i ось колишнiй впливовий жирiк серед нас, арникiв, iде боротись iз девелоперами вже незрозумiло за що, бо його будинок пiдiрвали тиждень тому.

Небо над нами було суцiльно хмарне, без блакитних розривiв i без грозових темних хмар, рiвномiрно сiре – бiльш характерне для пiзньої осенi чи для березня, нiж для середини червня. Земля була пересохла, i там, де не залишилось асфальту, розсипалася на порох, бо давно не було дощу. Я йшов поруч iз Умкою по вулицi Оболонськiй, iз кожного будинку виливалися людськi струмки, п'ятеро тут i шестеро там, i коли ми вийшли на Межигiрську, нас виявилося близько сотнi, люди йшли в ряд по обидва боки проїжджої частини й усi – в один бiк, до Контрактової. Я сподiвався побачити бiльше людей, але у багатьох мешканцiв Подолу ще не скiнчився робочий день, вони перебували в iнших районах REE-17, дехто в зеленiй зонi. Було пiв на третю по обiдi, четвер.

Дехто з молодших людей, що йшли по Межигiрськiй, натягнув маски, клоунськi носи чи бутафорськi капелюхи, якi залишилися вiд повстанського карнавалу. Бiльшiсть вдягли звичайний одяг, бо цього разу задум був iнший. Умiда на ходу розсилала з гаджета повiдомлення для вiльної преси за списком, який здобули люди з числа наших симпатикiв у зеленiй зонi. Якщо вiльна преса й не наважиться перебратися через стiну, то оператори завжди можуть знiмати протистояння з того боку – наприклад, з вiкон хмарочоса Гостинного двору. Мешканцi сламiв навмисне чекали на перший хiд забудовника, щоб забезпечити пряме фiзичне протистояння i, таким чином, яскраву картинку. Адже зрозумiло, що хорошi кадри для вiльної преси – краща приманка, нiж соцiальна справедливiсть та iншi абстракцiї. На вiдмiну вiд сюжетiв про боротьбу мешканцiв сламiв за свої права, кадри фiзичного зiткнення, вiдомi у професiйному середовищi як riot porn, гарантовано продадуться, бо вони цiкавi споживачам не тiльки GEE-17 або REE-17, але й iнших зон.

– Наомi! – гукнула Умiда через вулицю, й дiвчина перейшла до нас. На грудях у неї висiла маска протигазу.

– Що наш план? – запитала Наомi.

– Який у нас план? Хто фiзично сильнiший, той iде на забудовникiв. Переважно чоловiки, деякi з базарниць також, – сказала Умiда. – Решта, як можуть, психологiчно тиснуть на бикiв i допомагають нашим. Крики, галас, бiганина в тилу, тиск на жалiсть. Координаторки на зв'язку мiж собою, – Умiда показала свiй гаджет. – Якщо доведеться тiкати вiд блякiв, бiжимо дворами. Мiсцевiсть знаєте? – вона подивилась i на мене також, тому я покрутив головою.

Умiда махнула, щоб ми з Наомi йшли за нею:

– Це Ярославська. Якщо добiжите, звертайте сюди. Орiєнтуйтесь на виноград, ось, – показала Умiда.

З-під асфальту, здиблюючи його горбом, пiднiмалися старi товстi стебла, вкритi поздовжнiми свiтло-сiрими смугами тонкої кори. Темно-зелені зарості вкривали будинок вiд другого й до останнього поверху. Плодiв у червнi видно не було.

– Тут усе наскрiзне, – сказала Умiда. – Завертаєте з Межигiрської праворуч i пiрнаєте в першу чи другу арку, все одно. Бляки загублять вас, бо сюди зразу не поткнуться. Бояться закритого простору.

Я пiдняв голову, шукаючи орiєнтирiв. Лiворуч висiла зелена, заiржавлена по краях прямокутна табличка, мабуть, столiтньої давності. На нiй було написано: «Товарищи жильцы! Надстройка балконов запрещена». Кожен балкон був надбудований. Вище, над вiкнами другого поверху, йшов горизонтальний ряд гiпсових лев'ячих морд. Заскленi балкони ховали кожен по кiлька левiв, пiд склом одного з балконiв кожна лев'яча морда виявилась пофарбованою в iнший колiр: жовта, тодi фiолетова, зелена, синя, червона.

– Сюди, – кивнула Умiда.

Ми пройшли крiзь арку до внутрiшнього дворика, схожого на колодязь. Над нами вiд стiни до стiни двiр перетинали мотузки, на них сушився рiзнобарвний дитячий одяг. Вгорi над нерiвною цегляною кладкою, з якої лущилася побiлка, виднiв квадрат неба. Завдяки вогкiй темрявi внизу, небо здавалося глибоко-синiм.

Праворуч стояла машина марки «Жигулi» зi спущеними шинами та потрiсканою, колись блiдо-жовтою фарбою на капотi й даху. На даху авто сидiла, насторожено дивлячись на нас, плямиста бiло-сiро-жовта кішка. Вона напружилася, готуючись у разi небезпеки тiкати.

– Далi можна або сюди, або сюди, – показала Умiда. – Тiльки без панiки, щоб не вибiгти назад на Межигiрську.

Прямо, дорiжкою завширшки метр мiж двох стiн, могли рухатись уже тiльки пiшоходи. Ми пройшли вперед, Умiда перша, далi Наомi, останнiй я. Повернули праворуч у хвiртку пiд аркою й опинились у наступному дворику, ширшому, проте тут виявилось iще темнiше, бо над нами по залiзних прутах вилися винограднi лози, утворюючи тьмяно-зелену стелю. Тут пахло приємнiше.

– Праворуч – назад на Межигiрську, лiворуч – глибше у дворики, – показала Умiда.

На Межигiрську виводила велика арка, якою могла проїхати машина, а вглиб кварталу вiв тунель завдовжки метрiв десять, завширшки метр i заввишки такий, що менi доводилося нагинати голову.

Наомi дiстала маленьку камеру з сумки, що висiла у неї ззаду на поясi. Дiвчина взяла камеру в долоню, закрiпивши на руцi ремiнцем.

– Iдеальне мiсце для урбан ґерильї, – сказала Наомi, обводячи дворик об'єктивом по периметру.

– Якщо не оточать з усiх бокiв, – сказала Умiда, так щоб це потрапило у вiдео. – Бо тодi це щуроловка.

Наомi опустила камеру, залишивши її прикрiпленою до долонi. Ми пройшли пiшохiдним тунелем, де пахло пральним порошком i сечею, й опинились у широкому дворi. Я вiд несподiванки сахнувся пiсля вузькостi попереднiх закапелкiв. Праворуч навскiс стояла двоповерхова цегляна будiвля, за архiтектурою схожа на старий дитсадок. Над екс-дитсадком надбудували ще два дерев'янi поверхи. По периметру до будинку тулилися дерев'яні сарайчики.

Ми пройшли лiворуч. Мiж чавунних колон однiєї з арок висiла дитяча гойдалка на шнурках.

– Краще туди, – Умiда показала рукою вперед, – подалi вбiк, перш нiж повертатися на вулицю. Якщо треба – можна перечекати мiж сараїв чи забiгти до пiд'їзду. Нашi домовились повiдчиняти всi ворота, пiд'їзди, пiдвали. Ясно?

Ми знов повернули лiворуч i пройшли мiж широко розчинених фарбованих у чорне залiзних ворiтниць. Краї крiпилися до кiлець, забитих усерединi арки мiж цеглою в стiни.

– Знов Ярославська, – сказала Умiда, коли ми вийшли. – Бачите, мiж арками – виноград. Це орiєнтир. Можна з дворiв не повертатися на Ярославську, а вийти на Волоську. Можна i праворуч, на Нижнiй Вал – але якщо бляки йтимуть за нами, то з Валiв. Туди бiгти не треба.

– Тому не панiкувати, щоб не помилитись, – повторив я попередню настанову Умiди. Всерединi у мене щось неприємно вiбрувало, живiт втягнувся.

Ми втрьох повернулися на Межигiрську та приєдналися до решти людей, що поспiшали в бiк Контрактової. Весь iнструктаж забрав двi хвилини.

Забудовники явно готувалися до проблем. Котлован мiж Спаською та роздiльною стiною виявився обгороджений нашвидкуруч зведеним парканом заввишки метра два, з гофрованого лискучо-сiрого листового залiза. Роль опор виконували конструкцiї з арматурин у виглядi перевернутої Т, які просто стояли на землi.

Кiлькадесят мешканцiв сламiв уже були на мiсцi. Ми не могли бачити з землi, що за парканом. Двоє хлопцiв пiдняли третього, тримаючи за литки, той спирався на їхнi плечi, тодi рiзко став на повен зрiст i присiв назад, перш нiж утратив рiвновагу. Його опустили на землю.

– Братки, – сказав хлопець, вiдновлюючи дихання, яке збилося вiд рiзкого руху.

– Скiльки? – запитав один з тих, що пiднiмали його.

– Двадцять, – вiн швидко вдихнув i видихнув. – Може, тридцять.

– Тю.

Ми почули свист пневматики, навскiс лiворуч вiд нас вiдчинилися ворота КПП, з них виїхала крита брезентом вантажiвка, з гарчанням набрала швидкiсть, щоб тут-таки загальмувати бiля ворiт у тимчасовому парканi. З вантажiвки сипонули, гупаючи берцами по розбитому ґрунту, накачанi чоловiки. Вони були в оранжевих накидках будiвельникiв i в оранжевих пластмасових касках. Жерстянi ворота розчинились, i псевдобудiвельники рушили всередину. Вантажiвка, що їх привезла, розвернулась i вже рiзко набирала швидкiсть, поспiшаючи назад у зелену зону. Головного братка я впiзнав, це був знайомий моєму животу бригадир. Вiн нагадував мускулястого накачаного стероїдами бiлого щура з гидко гладкою шкiрою. Я пошукав поглядом веснянкуватого сусiда з Борщаги, але не знайшов.

– Гiп! Гiп! Гiп! – почув я над правим вухом, i повз мене вже бiгли нашi хлопцi. Порiвняно з качками забудовника нашi були на загал дрiбнiшi, у частини обличчя були закритi нашийними хустками.

– Коля, назад! – почув я зойк жiнки бiля себе, голос був дзвiнкий та чистий, я на півсекунди повернув голову – i впiзнав квадратну жiнку, це вона в Кожум'яках спiвала, розвiшуючи бiлизну. Один iз пiдлiткiв, почувши її зойк, зашпортався на бiгу, не впав, пригальмував, обернувся, натягнув хустку вище пiд очi й побiг далi.

– Налiтай, пацани! – крикнув Коля, обганяючи iнших, i поки братки не встигли зачинити бляшанi ворота за собою, з десяток хлопцiв опинилися поруч.

– Вали їх! – почув я знайомий бас, i серед молодi побачив бородатого Iгоря.

Хлопцi кинулися на качкiв у воротах, але тих було бiльше, й качки вiдтіснили наших i замкнули ворота за собою. Нашi розсипалися вздовж паркану, я не витримав i теж побiг уперед, а першi хлопцi вже хапалися за секцiї, щоб тягнути їх на себе.

– Обережно, краї! – почув я за секунду за того, як схопив секцiю разом iз маленьким хлопцем, нi, то була дiвчина з закритим обличчям. – Ай! – скрикнула вона, i я теж вiдчув бiль i встиг вiдпустити лист металу.

Я глянув собi на долонi, посерединi їх перетинав неглибокий кривий порiз. Секцiї з листового металу мали вгорi зазубрини. Ми з дiвчиною в шийнiй хустцi розгублено стали попiд парканом, не знаючи, що робити далi.

Тим часом десяток наших напирали на ворота поруч. Братки зсередини стримували їх.

– Розiйдись! – гукнув один iз хлопцiв тим, хто стояв перед воротами.

Вiн iз двома iншими нiс довгу iржаву трубу, на кiнцi якої тримався на болтах дорожнiй знак «зупинку заборонено». Ще кiлька наших зрозумiли задум i вхопили трубу. Її кiнець, разом зi знаком, просунули пiд бляшанi ворота, я пiдбiг, нахилився по трубу й бачив, як братки забудовника вiдстрибують, щоб їх не вдарило по ногах. Знак «зупинку заборонено» на трубi нагадував лезо алебарди на кiнцi довгого древка. Ми просунули трубу на метр, уперли з того боку кiнцем у землю, пiдважили – й ворота знялися з петель i подалися на нас пiд вагою качкiв, якi напирали зсередини. Трубу пiд вагою ворiт i людей боляче рвонуло з рук, перш нiж я встиг її вiдпустити. Я вiдстрибнув, щоб труба, падаючи, не вдарисла по нозi.

– Так їх! – i нашi проскакували крiзь ворота всередину, братки намагалися ловити їх, але нашi виявилися вертляві й висмикували одне одного, якщо хтось потрапляв до рук качкiв. Братки забудовника розгубилися, й молодь розбiглася всерединi по периметру.

Я вiдстав i глянув на свої долонi. Шкiру потягнуло при падiннi труби, долонi тепер пекло, на порiзах лишилась iржа вiд труби, але я подумав, що маю щеплення вiд правцю. На вiдмiну вiд бiльшостi арникiв. Я роззирнувся й пiдняв з землi шматок товстого пакувального полiетилену, витер об штанину, обмотав полiетиленом шкiру й бiльше не думав про бруд.

Я пiдняв очi, шукаючи, куди застосувати себе тепер, i побачив, що пiдтягнулися запрошенi журналiсти. Молодцi, устиг подумати я, не побоялися перейти через стiну. Кiлька операторiв бiгали з камерами, двоє чи троє фотографiв навiть опинилися всерединi за парканом, бiля котловану. Журналісти, які щойно прибули, похапцем розпаковувались, вони бачили, що обiцянi яскравi кадри будуть, лиш треба не пропустити, поки все не скiнчилось. Я побiг уздовж паркану.

Нашi хлопцi, а тепер i дiвчата розбiглися по периметру котлована, вони валили паркан зсередини, вже не тягнучи на себе, а просто навалюючись усiм тiлом i витискаючи секцiї одну по однiй назовнi, й металевi прямокутники падали легко, разом iз не закопаними в землю анти-Т-подiбними опорами. Жiнки, лiтнi чоловiки й тi, хто виявився повільнішим, як от я, обережно допомагали ззовнi, дотягуючи своєю вагою секцiї, якi нахиляли на нас хлопцi й дiвчата з iншого боку.

Здавалося, братки зовсiм втратили контроль над ситуацiєю й тільки безпорадно ходять, розставивши руки, не надто намагаючись перейняти нападникiв, якi проникають на територiю. I тут я побачив Iгоря, вiн залишився ззовнi периметра, як i я. Iгор схопився за похилену секцiю, крайню з тих, що лишалися стояти, до нього пiдскочило двоє браткiв, узяли за ноги й почали тягнути, Iгор скрикнув, i братки вiдпустили його й побiгли захищати наступну секцiю, на яку зсередини стрибали, копаючи ногами, двоє пiдлiткiв. Iгор, на зiгнутих ногах, скрючився там, де його покинули качки, вiн затис руки мiж ногами, i я пiдбiг до нього. Iгор закусив губи, засмоктавши їх усередину, й тихо стогнав. Вiн стиснув ноги, зiгнувся i присiв, тримаючи руки мiж стегнами.

– По яйцях? – на вдиху запитав я.

Iгор енергiйно покрутив головою. Й далi горблячись, вiн дiстав з-мiж нiг лiву руку, правою сильно стискаючи себе за лiвий зап'ясток.

– Ох ти ж… – я вiдчув, як у мене самого холонуть яйця.

Долоня Iгоря була розпанахана до кiстки, я встиг побачити шматки м'яса i щось бiле, потiм Iгор, видно, послабив тиск пальцiв на зап'ясток, бо розрив швидко заповнився яскравою, зовсiм не темною кров'ю, я вiдвернувся i щосили стиснув зуби, кiлька разiв, як пес пiсля бiгу, дуже швидко вдихнув i видихнув носом, щоб прогнати пiтьму з-перед очей.

– Сам винен, – Iгор зареготав. – Треба було зразу вiдпускати.

Вiн зайшовся смiхом, i в мене мурашки поповзли між лопатками. Iгор дивився на свою руку, з неї на землю крапала червона кров i чорнiла в пилюцi, а вiн смiявся i смiявся, менi хотiлося вхопити його за плечi й щосили трусонути, i тут я побачив масивну постать, це був Роман Цюцюра, вiн пiдскочив до Iгоря i з розмаху дав ляпаса по вилицi, над щокою. Iгор захлинувся й нарештi вдихнув повiтря. Тепер його нижня щелепа трусилася.

– До Пферда треба, – сказав Роман.

– Угу.

– Я тебе повезу. Не зомлiєш?

– Н-не п-повинен, – губи Iгоря сильно тремтiли, й вiн закусив нижню.

Роман узяв Iгоря пiд здорову руку, прямо пiд пахвою, й повiв у бiк Валiв по колишнiй вулицi, нинi рiвнiй дiлянцi землi мiж сухими цегляними руїнами. Ззаду я бачив, що Iгор похитується на ходу. Iгор був на пiвголови вищий за Романа, але Роман кремезнiший. Щокiлька метрiв за Iгорем в асфальтовiй пилюцi лишалася матова чорно-червона краплина.


R-23

– Бачила? – запитав я.

– Багато хто порiзався. Куди це вони? – Умiда показала в бiк Романа й Iгоря.

– До якогось Пферда.

– А, – вона кивнула. – Правильно. Ти сам як?

Я простягнув уперед руки, тодi подумав, що це виглядатиме, наче я скаржусь, i вiдсмикнув їх за спину. По-дитячому вийшло, тож я насупився:

– Нормально.

– Покажи, – Умка за рукав витягла мою лiву руку з-за спини, розмотала полiетилен i повернула долоню догори. – Давай iншу.

Вона дiстала з кишенi хустину i, змочуючи її слиною, обережно витерла бруд із ран, щоб дати порiзам закритися. Було волого й прохолодно. Коли Умка схилилася над моєю рукою, я поцiлував її в макiвку.

– Не заважай, – сказала вона.

Я глянув праворуч, де молодi люди без поспiху, методично збивали ногами на землю останнi секцiї паркану. Чулися мiрнi удари пiдошвами по залiзу. I нашi, й качки тепер ходили навколо котловану поволi, втомленi. Бригадир, схожий на лиснючого накачаного щура, голосно розмовляв по гаджету, притискаючи його до вуха. Вiн жестикулював вiльною рукою.

Деякi оператори вiльної преси зняли з плечей камери й роззиралися, шукаючи поглядом колег.

Бригадир закiнчив розмову й махнув рукою пiдлеглим, щось рикнувши. Братки потяглися в його бiк, не чинячи більше спротиву молодi, а тим часом жiнки, лiтнi люди й кiлька маленьких дiтей, приведених смiливими батьками, йшли за братками, скандуючи: «гань-ба». Деякi качки огризалися, нагадуючи загнаних вовкiв. Бригадир зiбрав їх навколо, сам опинився всерединi групи. Пiд крики арникiв «ганьба!» та кiлька протяжних «ура-а-а!» братки забудовника, щiльно ставши плече до плеча, пiшли смугою зачистки прямо попiд роздiльною стiною в бiк КПП. Згори стояли озброєнi бляки, спрямувавши дула автоматiв горизонтально над нашими головами. Смуга зачистки, якою йшли качки, вирiзнялася дещо свiтлiшим старим асфальтом, крiзь трiщини в якому проростали будяки, бо по ньому так рiдко ходили.

Знов почувся свист пневматики, й металопластиковi ворота вiдчинилися, показавши на хвилину сiро-металевi нутрощi пропускного шлюзу. Двоє браткiв обернулись i сплюнули на землю, решта зайшли всередину, тримаючи пiдкреслено рiвно спини й розправивши плечi, не повертаючи голови.

Вiльна преса, знявши вiдступ забудовника, почала спаковувати апаратуру в чорнi чохли.

– Шановна пресо! – махаючи руками, щоб привернути увагу, Умiда пiшла до групи журналiстiв i операторiв, якi тулилися купкою. – Шановна пресо! У нас є ще коротка заява!

Я звернув увагу на одну журналiстку, це була дiвчина рокiв двадцяти п'яти, не бiльше, з густим шаром макiяжу. Молода журналiстка покусувала губи, хоча намагалася не виказувати страху перед нами. Вона перебувала в червонiй зонi, поруч жодного бляка, тепер i братки забудовника пiшли. Дiвчина вагалася, проте поплескала свого оператора по плечу, гладкий чоловiк щось буркнув i пiдкреслено знехотя взявся знов розпаковувати вже зачохлену камеру. Ще кiлька операторiв зробили те саме, але бiльшiсть, чоловiк сiм, не виймали технiку. Троє фотографiв iз камерами на грудях – це було навiть комiчно – стояли поруч в однакових позах, схрестивши руки, виставивши одну ногу вперед, й дивилися спiдлоба. Фотографи не бачили один одного, тому не усвідомлювали, наскільки схоже повелися.

– Ми хочемо нагадати, – сказала Умiда в кiлька об'єктивiв, що нацiлилися на неї. – Вiсiмнадцять рокiв тому компанiя-адмiнiстратор GEE-17, яка нинi називається Грiнiнвест, сама привезла з червоної зони Єревану пiвтори тисячi вiрменiв. Вiрмени добудовували цю стiну, – Умка показала на роздiльну стiну за спинами операторiв, – коли мiсцевi вiдмовилися. За це вiрменам було обiцяно квартали безпосередньо поряд зi стiною. Ось цi, якi нинi зрiвняно з землею, – Умiда зробила широкий жест у бiк цегляних руїн.

Позад Умiди ходили молодi люди – як вiрмени, так i кожум'яцькi – а також вiрменськi жiнки й кiлька лiтнiх чоловiкiв. Серед них був i Азат. Вiн, разом iз жiнкою рокiв п'ятдесяти, на вигляд базарницею, нiс у бiк котловану секцiю листового залiза.

– Квартали тодi були закинутi, – Умiда поспiшала, бо один з операторiв опустив камеру й вiдступив. – Мешканцi самотужки возили воду, купили дизелi для електрики. I тепер Грiнiнвест забирає їхнi квартали, нищить будинки! Ми не дамо! – у неї не вийшло завершити ефектно, вона зiрвалась на крик.

– Забирайте свiй паркан! – крикнула жiнка, яка несла металеву секцiю з Азатом, i штовхнула свiй край усередину котловану. Азат вiдпустив свiй бiк, i лист металу, торохкочучи й перевертаючись, покотився на дно ями.

– Закопайте котлован! – гукнув один з пiдлiткiв.

– Забирайте свiй паркан! Закопайте котлован! Забирайте свiй паркан! Закопайте котлован! – скандували кiлька людей, решта пiдхопили, й арники вигукували це, поки йшли по новi секцiї, а тодi кожну з них скидали на дно котловану.

Цi дiї знiмав уже тiльки один оператор вiд вiльної преси. Повний чоловік зняв був камеру з плеча, але бiля нього стояла молода журналiстка з густим макiяжем, вона щось гаряче доводила колезi. Оператор знизав плечима, знов пiдняв велику камеру й, не сходячи з мiсця, спрямував об'єктив у бiк, де мешканцi сламiв скидали залiзо з краю котловану вниз.

Ще одним оператором була Наомi, яка ходила поруч iз людьми, що носили металевi секцiї, забiгала наперед i йшла спиною, i лиш останньої митi вiдходила, щоб не впасти, i проводжала маленькою ручною камерою секцiю в польотi.

Четверо хлопцiв несли секцiю за кути, гнучкий лист металу провисав мiж ними, хлопцi йшли в ногу пружним кроком, лист ритмiчно вигинався i спiвав вiд напруження металу: «вввiуууу, вввiууу, вввiууу», а тодi хлопцi з криком «ааааа-ах!» розбiглись i щосили штовхнули металеву секцiю горизонтально вперед, вона пiвсекунди летiла вперед на потоцi повiтря, а тодi один з кутiв загнувся донизу, металевий лист рiзко змiнив напрям польоту, миттєво втратив висоту i, вдарившись сторч об камiння на днi ями, завмер вертикально, вагаючись, у який бiк упасти, вiн iще секунди три лунко гудiв, вiбруючи, аж поки не лiг на глину з легким «пххх».

– Їдуть! – почув я дзвiнкий жiночий голос i обернувся на крик.

– Їдуть!

По Костянтинiвськiй наближалося два, три, чотири гусеничних тягачi, кожен iз двома вiдкритими довгими причепами, машини з'являлись одна по однiй з-помiж будинкiв Верхнього Валу й повiльно, iз двигтiнням сунули на нас мiж руїн. Земля вiбрувала пiд важкими махинами так, що менi залоскотало стопи. Гусеницi переднього тягача нацiлилися просто на нас, арники розступалися по обидва боки, потiм машина забрала лiворуч i пiшла вздовж котловану на вiдстанi в кiлька метрiв, аж поки обидва причепи не стали паралельно до краю ями. У причепах лежав завантажений брудний пiсок, перемiшаний iз глиною, з куп де-не-де стирчали мокрi округлi каменюки. В кабiнi першого тягача свiтилася задоволена пика далекобiйника, колишнього професора соцiальної iсторiї Валерiя Цюцюри.

– Ближче не можу! – Валера крикнув з кабiни вниз крiзь шум двигуна, тодi почухав ручищею кучму кучерявого темного волосся, опустив руку на важiль i рвонув на себе. Обидва причепи озвалися рiзким металевим скреготом, потiм щось нiби трiснуло, i платформи причепiв перехилилися в бiк котловану, з них на землю посипався пiсок, вiн шарудiв несподiвано гучно, часом об край металевого днища причепiв гуркотiли каменi, вони перевалювались, падали вниз i глибоко провалювались у пiщану купу, яка росла на краю й частково стiкала вниз у котлован. Коли весь пiсок зсипався, Валера рвонув на себе iнший важiль. Тягач затремтiв дрiбнiше й за три секунди стих. Валера вiдчинив навстiж дверцята i спустився з кабiни по металевiй драбинi. У правiй руцi вiн стискав велику сокиру. Дерев'яний держак був темно-коричневий від віку, металева частина – напiвiржава й масивна.

– Гля, це той самий, – сказав оператор журналiстцi з густим макiяжем. Дiвчина двiчi кивнула.

– Ближче не мiг, – повторив Валера, зiстрибнувши з останньої сходинки на землю. – А то йоххнусь туди наххухх.

Вiн показав рукою з сокирою на тягач i зробив жест у напрямi дна котловану.

Валеру впiзнали й решта операторiв i фотографiв, усi кинулись похапцем розчохляти сховану апаратуру.

– Лопати в кабiнi, – сказав Валера Умiдi.

Умка кивнула й обернулася до мене:

– Антончику, залiзь поскидай. Будь ласка, – додала похапцем i поклала долоню менi на плече, нiби просячи пробачення.

Я полiз по металевiй драбинi, зайшов у знайому простору кабiну. Там за сидiннями, на пiдлозi валялося штук сорок лопат. Держаки були всi рiзнi, лопати було поскидано неакуратно, i їх купа сягала менi до пояса.

– Бережись! – крикнув я, викидаючи крiзь дверцята першу лопату.

Люди внизу розступились, i я помiтив, що кiлька об'єктивiв спрямовано на мене. Я нахилявся, брав лопати одну за іншою й намагався кидати всi в одне мiсце. Кинув кiлька лезами донизу. Одна вдарилась об землю i вiдскочила далеко вбiк, змусила якогось хлопця вiдстрибнути. Я став кидати лопати горизонтально, тепер вони дзенькали й лишалися лежати, де впали. Доки я закiнчив, був геть мокрий i збився з дихання. Чого, питається? Вони ж такi легкi. Я пообiцяв собi менше курити, згадав про сигарети й одразу дiстав одну з пачки в нагруднiй кишенi. Валера постiйно курив у кабiнi, тож i я тепер став на виходi й закурив, щоб зробити паузу й вiддихатись, поглядаючи на всiх згори.

Валера зiбрав навколо себе журналiстiв, розмахуючи над головою сокирою. Народжений в епоху медiаспектаклю, вiн став мiж своїм тягачем i краєм котловану на тлi людей, якi встигли розхапати лопати й залiзти на купу пiску.

– Сьогоднi ми закопуємо сокиру! – голосно сказав Валера i зробив паузу. Вiн пiдняв сокиру вище, й об'єктиви спрямувалися на нього. – Ми закопуємо в котлован сокиру вiйни. Ми не хочемо вiйни з забудовником.Ми хочемо виконання обiцянки. Цю землю передали людям, якi замешкали тут.

У Валери виходило ефектнiше, нiж перед тим в Умiди. Журналiсти не вiдверталися, й тепер маленька Наомi зi своєю крихiтною камерою була непомiтна серед чоловiкiв, кожен з яких тримав апаратуру обома руками на плечi, як базуку. Валера перед об'єктивами вдавав якогось Тора, вiн блимав очима i гримiв голосом. Мабуть, подумав я, цей артистизм у Валерiя Цюцюри лишився з часiв, коли доводилося читати лекцiї студентам.

– Ми закопаємо сокиру вiйни тут! – вигукнув Валера. – I краще хай забудовник її не вiдкопує!

Позад нього люди махали лопатами, засипаючи пiском котлован. Валера вiдiйшов вiд камер, присiв на краю ями i, притримуючись вiльною рукою за землю бiля нiг, зiстрибнув униз, на насипану пiд стiнкою ями купу. Вiн обрав мiсце i застромив сокиру, рукiв'ям вниз i лезом догори, мiж двома шматками розколотого бетонного блока. Оператори стали в рядок по краю котловану, щоб зняти з наближенням iржаве лезо, яке стирчало з купи ще з пiвхвилини, доки його не присипали темним вогким пiском, перемiшаним iз глиною.

Аби показати вiльнiй пресi, що спектакль закiнчено, Валера пiшов спиною до об'єктивiв на дальнiй вiд операторiв край ями.

– Спустiть держак, – попросив вiн одного з хлопцiв, той гукнув iще одного, i вдвох вони подали лопату, Валера вхопився за кiнець, хлопцi вперлися ногами в землю й вiдхилилися назад, аби втримати його вагу. Валера, спершись ногою об стiнку котловану, обхопивши долонею держак, вiдштовхнувся й пiдтягнувся вгору. Бiльший з хлопцiв подав руку, Валера вхопився, спружинив i вискочив з котловану, поплескав хлопця по плечу й обтрусив вимащенi глиною на колiнах штани.

Арники мiрно працювали лопатами, i купа пiску швидко перекочувала до ями. Валера поліз по металевiй драбинi в кабiну, щоб вiдвести машину. Я посунувся всередину, сiв на мiсце поряд з водiєм. Вiльна преса зрозумiла, що нiчого нового не заплановано, й поспiшила в офiси, щоб там монтувати доповнену реальнiсть. Було близько п'ятої вечора.

– Ви артист, – сказав я, коли вусате обличчя Валерiя Цюцюри з'явилося на рiвнi дверцят кабiни. – Заворожили журналiстiв.

– Професiоналiзм не проїххеш, – Валера усмiхнувся в вуса. – Я ж лектор, їххать його в дишло.

Я кивнув. Валера вмостився на водiйському сидiннi, дiстав з нагрудної кишенi пачку сигарет i, постукуючи по дну пачки, вибив одну сигарету до середини фiльтра. Простягнув менi:

– По однiй?

Я зiтхнув i витяг сигарету.

– Оце я розумiю демократiя, – сказав Валера, дивлячись на людей. – Заздалегiдь органiзоване спiльне виконання спiльних завдань вiдповiдно до спiльних рiшень. А не як у Грiнiнвесту, ххть – купити пiвмiста й через лобi в менеджментi провести потрiбнi тiльки їм рiшення, – Валера глибоко затягнувся, повiльно випустив дим. – Ясно тiльки, що довго миритися з iншим розумiнням демократiї жирiки не будуть.

– Не всi жирiки однаковi, – я показав двома пальцями з затисненою мiж ними сигаретою на Наомi. Дiвчина саме занурювала лезо лопати в купу пiску.

– Ти ж розумiєш, Тоха, – розтягуючи слова, сказав Валера. – Я маю на увазi Грiнiнвест i їм подiбних, а не Наомi. Чи Пола Сайбердюка.

– Угу.

Валера з силою розтер кiнчик сигарети об залiзний край дверцят тягача i нiгтем вiдклацнув бичок униз.

– Ну, ххиххдуй копати з усiма, – вiн усмiхнувся у вуса, показав кивком на Умiду, яка проходила з лопатою поруч, i потягся до пускового механiзму. – Я поїхав iще по пiсок.

– А здалеку возите?

– З-пiд Вишгорода. Там намивають iз рiчки. Найцiкавiше, ххть, купили у тiєї ж контори, де Грiнiнвест купує.

м один ххухх. Аби грошi платили.

Лопат на всiх не вистачало. Ми з Умiдою захопили одну на двох i нiкому не вiддавали, працюючи по черзi. Вона працювала бiльше: я тримав лопату обережно, щоб не тривожити порiзи на долонях. Втомленi, спiтнiлi, ми перекидалися фразами й часом посмiювалися – не через жарти, а просто вiд радостi.

Тягачi з пiском їздили дотемна. Люди не розходилися, навiть коли в сутiнках iз сiрого неба пішов дрiбний дощ. Тільки коли хмари почорніли, стало гриміти в пiтьмi й дощ перейшов у зливу, до половини засипаний котлован лишили.

Частина третя

R-24
– Що ти робиш?! – жiночий вереск пiд ногами.

Голос ішов знизу і ззаду, як нападає акула. Вiд несподiванки я здригнувся, нога зiрвалася з вiконних ґрат, i я повис над порожнечею. Свiжа шкiра на порiзаних долонях трiснула, я засичав вiд болю, але не розтиснув долонi. Я висiв на вiконних ґратах третього поверху. На поверх вище з вiкна туалету в торцi будинку висунувся Роман Цюцюра, щоб допомогти менi.

– А якщо впадеш?! – заверещала жiнка знизу.

– Та вiн через вас i впаде, – не пiдвищуючи голосу, сказав зверху Роман.

Я знову намацав ногами ґрати, пiдтягнувся, став i глянув униз. На мене дивилися, пiднявши круглi обличчя, двi приземкуватi жiнки – денна вахтерка Жаба i, як я зрозумiв, комендантка гуртожитку – тiтонька в лiтах i в тiлi, з високою зачiскою бабета, зiбраною вгору з бiлявого волосся iз фiолетовим вiдтiнком. З мого ракурсу обидвi жiночки були бiльшi в ширину, нiж на зрiст.

– Ану злазь! – скомандувала комендантка.

Я глянув угору, Роман знизав плечима, я зiтхнув i почав спускатися, намагаючись не завдавати болю долоням. Iз правої, з заново розiрваного порiзу, сочилася кров. Я не поспiшав. Правою рукою хапався лише за допомогою пальцiв, як шимпанзе, щоб не торкатись iржавих прутiв долонею.

– Цюцюра! Це тобi так не минеться! – крикнула комендантка Романовi, задираючи голову так, що бабета, я бачив згори, зiм'ялась об її спину.

– Добре, – неголосно сказав Роман.

Я зiстрибнув з пiдвiконня першого поверху й став перед обома жiнками.

– Свiтлано Степанiвно, знаєте його? – труснула бабетою комендантка.

Жаба тричi повiльно клiпнула.

– Вiн тiльки вчора приїхав, – сказав згори Роман.

– Чому ти мене не повiдомив? – Жаба пiдняла до нього обличчя.

Я вiдвернувся до стiни. Цегла була темно-коричнева, вiк будинку перевалив за сотню рокiв.

– Цюцюра! Знось його манатки! – крикнула комендатнка.

– Зараз.

От не треба було лiзти по стiнi завидна – але темнiшало тепер, у другiй половинi червня, дедалi пiзнiше, а Роман сказав, що комендантка пiсля двадцять першої не приходить. Помилився.

Роман винiс менi пiд дверi гуртожитку ношену ватяну куфайку темно-зеленого кольору з вицвiлими оранжевими вставками, вiд зимової метробудiвської форми.

– На, пiдстелиш.

– Дякую. У тебе будуть проблеми?

– Забий. Завтра знову переночуєш.

Хоч я мав ключа вiд хлiбного кiоску, з переляку вирiшив чекати повної темряви. Сидiв на бровцi неподалiк. Щоб збавити час, тупо проводжав поглядом блякiв, якi ходили туди-сюди по секторальнiй стiнi. Вони не дивилися у бiк червоної зони, а в червонiй зонi звикли не помiчати блякiв, хiба хтось iз дiтей зрiдка тицяв факи в їхнiй бiк.

Залiзнi дверi кiоску вiдчинились iз голосним вищанням, я ввiбрав голову в плечi, пiрнув у кiоск i вдарився лобом об щось шорстке. Завмер, швидким рухом зачинив дверi кiоску за собою. Замкнув на залiзний засув, дiстав iз кишенi гаджет, присвiтив екраном. Передi мною вивищувалась металева стiйка iз двадцятьма, я знав, порожнiми лотками з-пiд хлiба. Об один iз дерев'яних лоткiв я, видно, й шурнувся головою. Вiдчував вологе садно на лобi. Приклав долоню, посвiтив на неї екранчиком гаджета. Схоже, тiльки прозора сукровиця.

Кiоск був суцiльнометалевою будкою два на два з половиною. Вiтрина затулялася на нiч залiзними вiконницями, якi вдень утворювали дашок над вiкнами кiоску. Коли вiконницi опускали, кiнцi пiдпорок iз залiзних прутiв заходили всередину, на них зсередини накручувалися великi гайки. Всерединi кiоску стояли чотири стiйки на колiщатах. Стiйки постiйно тасувалися так, щоб одна з найбiльш ходовим товаром, тобто хлiбом i батонами, стояла поряд iз продавщицею. Коли хлiб розпродувався, продавщиця чи я пересували на мiсце спорожнілої стійки повну. Стiйка зi здобою, висiвковими хлiбцями та тiстечками завжди стояла в дальньому від дверей кутку навпроти входу. Об неї я й ударився, чомусь вона опинилася прямо на входi. Тепер я посунув цю стiйку в ряд з iншими. Менi треба було вивiльнити собi досить мiсця, щоб лягти рiвно. Я постелив пiд спину ватяну куфайку Романа й лiг. Мої ноги опинилися пiд нижнiм лотком дальньої стiйки, промiжку мiж пiдлогою та дном лотка не вистачало, щоб тримати ступнi рiвно, тож я знову встав, зняв лоток i поставив його сторч пiд стiну.

Роззувся й лiг. За пiвхвилини кiоск заповнився запахом моїх нiг: я ходив у масивних черевиках-гiвнодавах цiлий день. Скривився i спробував заховати обличчя в куфайку, потiм подумав, що вранцi тхнутиме весь кiоск, знову сiв на пiдлозi, взувся i щiльно зашнурував черевики на литках. Лiг. Пiдлога була залiзна, вкрита лiнолеумом. Було твердо крiзь куфайку. Ноги тепер викручувало вагою гiвнодавiв. Я поставив будильник на гаджетi на п'яту тридцять ранку, щоб точно вийти з кiоску до пробiжки Алiка. Краще йому не знати, що я сплю поруч iз хлiбом, хай навiть учорашнiм. I покупцям краще не знати.

Довго крутився на твердому. Перевертався на бiк, але тоді боліли кістки таза. Кiлька разiв стукнувся колiном об пiдлогу. Лягав на спину, але стопи викручувало назовнi вагою черевикiв, i через якийсь час вiд скручування починали нити колiна. Пробував лежати на животi, але пiдiгнута шия i твердiсть пiд вилицею не давали заснути, а колiна знову нили, впираючись в укритий лише лiнолеумом метал. А за годину в кiоску стало душно. I страшно хотiлося курити. Я пiднявся, вiдсунув стiйку з-пiд дверей так, аби протиснутися, прочинив дверi й вийшов. Сiв на бровку тротуару за кiоском i викурив сигарету. При слабкому освiтленнi я бачив, як зверху по секторальнiй стiнi йде вартовий блеквотер. Прохолодно ще не стало, від асфальту досі тягнуло теплом. Зате хоч кисню бiльше, нiж усерединi. Я зiтхнув, потягнувся й полiз назад.

Коли будильник розбудив мене, я зрадiв. Крiзь щiлини мiж вiконницями пробивалося слабке сiре свiтло.

Пiсля роботи я не мiг iти в гуртожиток через прохiдну, бо ж очевидно, що Жаба отримала щодо мене конкретнi iнструкцiї. На Подiл я цього дня не встигав, тому тинявся по Борщагiвцi. Очi свербiли вiд недосипу. Коли остаточно стемнiло, я залiз по вiконних ґратах на четвертий поверх i пройшов у кiмнату Романа.

Його лiжко стояло без постелi. Голий смугастий матрац на пружинах. Речей теж не було. У кiмнатi сидiв патлатий худий метробудiвець, вiн був без футболки, повернув голе плече до лампи i видушував прищ. Вiн байдуже підняв на мене очі й знову вiдвернувся до свого плеча.

– А де Цюцюра?

– А його звiльнили, – сказав патлатий, не повертаючи до мене голови й не вiдриваючись вiд свого заняття.

– Як? – пауза. – Зовсiм?

– Нi, наполовину, – хмикнув метробудiвець.

Я спустився ґратами вниз, дiйшов до кiоску й дiстав iз кущiв поряд куфайку, заховану на день. Спати знов було душно. Вранцi я вийшов о п'ятiй тридцять i чекав, сидячи на бровцi. Машина з хлiбом iнодi приїжджала ранiше, нiж за графiком о шостiй. Я не хотiв пояснювати водiєвi, чому вилажу з кiоску.

Вдень продавщиця скоса на мене позирала, проте нiчого не сказала, тiльки за звичкою бурчала про «чурок неруських», на яких вона мусить працювати на своїй, богом данiй землi. Я розвантажував другу машину, вiдчуваючи, як футболка липне до тiла вже не волого, а нiби пластилiн. Ледь дочекався кiнця робочого дня.

– Фу, митися треба частiше! – скривилася дiвчина рокiв двадцяти в маршрутцi й вiдвернулася до своєї подруги, говорячи так, нiби мене тут нема. – Деякi люди взагалi не стежать за собою.

Я притиснувся до заднiх дверей, спиною до салону, й вислизнув на наступнiй зупинцi. Зiщулившись, пройшов решту шляху на Подiл пiшки, намагаючись обходити людей по проїжджiй частинi якомога далi. Я поспiшав, сподiваючись прийти на Турiвську ранiше, нiж Умiда, й помитися на кухнi. В мiському рюкзаку за спиною лежали запаснi штани, шкарпетки та футболка. Двi червневi ночi в кiоску та два днi фiзичної роботи при плюс тридцяти.

Умiда була вдома.

– Привiт, Антончику, – вона усмiхнулась i пiднялася з кушетки на кухнi, щоб обiйняти мене.

Тут-таки сидiли Улугбек i бородатий Iгор, з лiвою рукою в гiпсi. Бек пiдняв долоню в привiтаннi, Iгор кивнув.

– Вiд мене смердить бомжем, – сказав я, пiрнаючи мiж рук Умiди й вiдсторонюючись.

– А ти забий. Таке з багатьма бувало.

Вона таки стиснула мене руками за талiю. Я задерев'янiв.

– Зараз ми це виправимо, – сказала Умiда й набрала двi каструлi води з дiжки в кутку кухнi.

– Що, справдi спиш у кiоску? – розтягуючи слова, запитав Iгор.

Я знизав плечима й розвiв руки.

– Не заздрю, – сказав Iгор. – Хочеш, можна поки у нас?

Я дуже хотiв. Умiда обернулася вiд плитки до мене.

– Тiльки це на пiдлозi, – сказав Iгор.

– На пiдлозi я i у Романа спав, – зiтхнув я. – Але ж на роботу звiдси не встигатиму.

– Пора шукати iншу, – сказала Умiда.

– Як рука? – запитав я в Iгоря.

Вiн пiдняв лiву долоню в брудно-бiлому твердому футлярi. Великий та вказiвний пальцi були вiльнi, а решта три ховалися пiд гiпсом.

– Пферд каже, тижнiв через чотири можна зняти. Каже, рука лишиться робочою.

Улугбек устав з канапи, обiйшов стiл i з легким стуком вiдчинив вiкно.

– Антон-бек, при всiй повазi, – вiн примружив очi. – Стань

бiля вiкна.

Я поспiхом рушив туди й зачепив стегном стiл, Улугбек метнувся i впіймав пластикову пляшку з водою, яка почала падати. Поставив пляшку вертикально й сiв верхи на табуретку в торцi стола:

– Ну-ну, спокiйно. Ще двi секунди ми б витримали.

Умiда засмiялась i поклала долоню менi на плече. Я вiдчув, як у мене нагрiлися щоки й почали свербiти мочки вух. Стояв не рухаючись так, що Iгоря тепер бачив крiзь вiдчинену всередину вiконну раму. Скло було брудне, ще й вiдблискувало. Iгор зрозумiв, що я погано бачу його, i посунувся на iнший край кушетки.

– До речi, Умка, – сказав Iгор. – Мушу подякувати. Пферд казав, що знеболювальне менi видiлив тiльки тому, що я – твiй сусiд.

– Угу. Треба дiстати з зеленої зони, – кивнула Умiда. – Анестетики закiнчуються. Останнiм часом нашi тiльки по лiки вiд тюбика ходили.

Iгор постукав гiпсом по столу. Звук вийшов глухий.

– Подякуєш йому ще раз. Скажи, я грошi поступово вiддам.

– Для друзiв це не принципово, сам знаєш. Буде можливiсть – вiддамо разом. Як нi – Пферд не образиться.

– А з уколом навiть цiкаво було дивитись, – Iгор пiдняв обличчя до мене. – Вiн такими щипцями менi прямо в долоню, глибоко пiд шкiру, й виловлює там, виловлює, крутить, крутить. Чую, тягне. Але не боляче, тiльки вiдчуваю. Дивлюсь – а там така рожево-бiла жила. Слизька, зараза. Вiн її щипцями – й на себе витягує. Ну, щоб зв'язати розiрване сухожилля. А тут у мене палець ворухнувся, воно як вискочить – i назад туди. Як вугор. А Пферд матюкнувся i знов туди, половину щипцiв менi в руку запхав i цю слизьку…

– Д-досить! – я зцiпив зуби й вiдчув, як вищиряюся. Нижня губа щосили вiдкопилилась донизу, ледь не вiдiрвалася вiд ясен. – Не розказуй, бо в яйцях холоне… Як тодi.

Iгор засмiявся. Я вiдчув, як у мене тягне в животi.

– Якi ви, жирiки, нiжнi, – сказав Улугбек. – Уже й виделкою в око вас не штрикни.

– Вода нiби нагрiлась, – озвалась Умiда. – Йди мийся.

Аж пiзно ввечерi, коли ми з Умкою збиралися вставати, щоб я вертався на Борщагiвку, я нарештi заговорив про звiльнення Романа Цюцюри.

– З чого ти взяв, що це через тебе? – сказала Умiда. – Всю профспiлку звiльнили. До цього давно йшлося.

– В Метробудi є профспiлка? – пiдняв брови я.

– Нелегальна. Була. – Умiда зробила наголос на останнє слово. – Людей сорок, може.

– I Роман серед них?

– Гм. Вiн один iз засновникiв, – вона сказала це з ноткою гордостi, й менi кольнуло в горлі.

– А звiльнили чого?

– Ну як же, – хмикнула Умiда. – Всiм вiдомо, що профспiлки – вороги свободи. Вони ж не дають кожному вiльно та незалежно вiд iнших укладати трудовi договори.

Я промовчав. Коли працював новинарем, не раз вiдтворював цю тезу, цитуючи ньюсмейкерiв.

Ми з Умiдою лежали поруч, але я почувався так, нiби вже зараз я в кiоску сам, а Умiди в моєму життi взагалi немає.

– Ромка тепер точно зробить своє, – сказала Умка, лежачи на спинi й дивлячись у стелю.

Я не запитав, що саме. Я лежав i ревнував, бо вона думала про нього, знала, чому його звiльнили, знала його життя, знала його плани, знала його так добре.

– Я давно йому була непотрiбна, – продовжуючи дивитися перед собою, сказала Умiда.

– А. Тодi все ясно, – я ривком сiв на лiжку, спустив ноги, обернувшись до неї спиною, й почав натягати штани.

– Антоне… – я почув, як зашарудiло простирадло й рипнули пружини лiжка. Вона потяглась i провела долонею по моїй голiй спинi.

Я сидiв, згорбившись. Завмер, одягнувши одну штанину. Знов рипнули пружини, Умка стала на колiна в лiжку й усiм тiлом притулилася до моєї спини, обгорнувши собою. Я вiдчув шкiрою її груди, голий живiт. Її худi руки на моїх плечах.

– Антоне… Це вже не має значення, – гаряче дихання у вухо. – Чесно. Чесно.

– Я знаю.

– Точно?

– Точно.

Цього разу в кiоску я зняв зi стiйок i розклав на пiдлозi в ряд три дерев'яних лотка. Колiна та лiктi часом провалювались у щiлини мiж дошками, зате спати стало зручнiше.


R-25

Алiк попросив мене попрацювати в iншому його кiоску, на Борщагiвському базарi.

– Тут я побуду сам, – сказав вiн.

– Але ж там робота до сьомої вечора?

– До другої, як i тут – а потiм тiльки прийти розвантажити третю машину о шостiй чи сьомiй. Плачу вдвiчi бiльше. Хочеш, назовсiм туди переходь, а сюди я пошукаю нового.

– У мене справи вечорами…

– Будь ласка, – Алiк склав руки перед собою. – Саня зовсiм забухав. Там нема кому працювати. Вiн третiй день на роботу не виходить.

– Алiк, я не дуже можу…

– Це лише кiлька днiв, поки я знайду замiну.

– Кiлька днiв?

– Кiлька днiв. Плачу вдвiчi бiльше, нiж тут.

– Добре, – зiтхнув я й одразу похопився. – Давайте я тодi вранцi тут, а потiм там.

– Яка рiзниця, – знизав плечима Алiк. – Давай так. Я тодi вранцi сам буду розвантажувати на базарi. Менi й ближче.

I тепер пiсля другої дня не лишалося часу поїхати на Подiл i назад. Пiд вечiр я ходив на базар далi по Борщагiвськiй, туди, де вулиця переходила у проспект Космонавта Комарова. На базарi мiсце було бiльш людне, покупцi не переводились, тому ввечерi хлiб довозили.

– Ще кiлька днiв, ще кiлька днiв, – сказав Алiк у кiнцi тижня. I посерединi наступного знову: – Ще кiлька днiв, будь ласка. Важко знайти працiвника, якому можна довiряти. Такого, як ти.

I я зiтхав, обеззброєний.

Одного разу ввечерi Умiда прийшла провiдати мене. Застала на базарi, коли я розвантажував хлiб. У цьому кiоску продавщицею працювала дружина Алiка, жiнка з добрими очима й потужним материнським iнстинктом. Своїх дiтей у них з Алiком не було.

Умiда дочекалася, доки я закiнчу роботу, й ми вдвох пiшли гуляти Борщагiвкою. Трималися за руки. Зупинялись i цiлувалися. Умка притискалася до мене:

– Приходь уже пошвидше, – шепотiла вона.

– I я дуже скучив, – шепотiв я.

Ми зiтхали, випускали одне одного з обiймiв i йшли далi.

Умiда розповiла новини з Подолу. Котлован засипали до кiнця. Молодi люди знов побудували халабуди з шиферу, пластику та гiпсокартону. Вночi демонстративно палять вогнища поряд iз зоною зачистки та спiвають. Влiтку це приємно. Дим багать iде через роздiльну стiну на зелену зону. Базарники з Житнього вечорами зносять хлопцям i дiвчатам трохи продуктiв, табiр пiд стiною розростається. Приходять уже не тiльки мiсцевi – пiдтягуються безробiтнi з iнших районiв.

– Менi пора, – сказала Умка об одинадцятiй.

Я посадив її на маршрутку.

– Дуже гарний дiвчина, – сказала дружина Алiка наступного дня. На вiдмiну вiд чоловiка, вона розмовляла з сильним акцентом i часом плутала роди та вiдмiнки. Я досi не знав її iменi, й чомусь не спадало на думку запитати.

– Коли вже Алiк знайде вантажника? – запитав я.

– Не знаю, – вона торкнулась моєї руки пухкою долонею й лагiдно зазирнула в очi. – Я йому поясню. А ти попроси прибавка до зарплата. Попроси.

– Дякую.

– Вiн зi мною завжди радить, – сказала жiнка й усмiхнулась. У неї було подвiйне пiдборiддя й відвислі щоки, але плавнi жести та м'яка мiмiка лишились як у молодої схiдної красунi. Згадалося клiше про лань, i я усмiхнувся у вiдповiдь.

Сидячи безвилазно на Борщагiвцi, я пропустив момент поширення Олiмпiйських бунтiв за межi Подолу.

Я слухав краєм вуха, що говорять на базарi про подiльський бунт. Перебiльшували вiд самого початку, бо більшість борщагiвських за межi району майже не виїжджали й тiльки дивилися мережу. Я посмiювався. Потiм заговорили про бунти на схилах Днiпра. Я не повiрив чуткам, навiть не зв'язався з Умiдою чи Валерою, щоб уточнити. Згодом пройшла iнформацiя, що бунти перекинулись на Полiтех, уже зовсiм поруч. Туди вистачало часу прогулятися пiшки, й о другiй я пiшов уздовж секторальної стiни.

Я змiг дiстатися тільки до секторального КПП на Iндустрiальному мосту. Вулиця Гетьмана виявилась перегороджена протитанковими їжаками, звареними iз залiзних рейок. Мiж ними висiли мотки рiжучої стрiчки, й через кожнi пiвкiлометра за огорожею стояла броньована чорна машина iз кулеметом на даху. Блеквотери в чорних шоломах сидiли на кожнiй машинi по двоє, спинами один до одного.

Тулячись до будинкiв, подалi вiд дороги, я пiшов уздовж вулицi лiворуч, геть вiд секторальної стiни. Броньовики тепер траплялися рiдше, але їжаки та рiжуча стрiчка не закінчувалися. Я дiйшов до Шулявки. З'ясувалося, що й по проспекту Перемоги, де не було секторальної стiни, тепер тягнеться загорожа i стоять блеквотери. Схоже, вирiшили iзолювати цiлий район. За давньою журналiстською звичкою я спробував рахувати, скiльки може коштувати така масштабна операцiя. Я не сумнiвався, що зрештою вона виявиться рентабельною для зеленої зони, бо заплатить за роботу блеквотерiв сама червона зона – у виглядi пiдвищення тарифiв на послуги, ввiзних мит на товари й загалом споживчих цiн. Тепер я знав, що чутки про поширення бунтiв мають пiд собою ґрунт.

Я повернувся на Героїв Севастополя i зайшов у темний вогкий напiвпiдвал гаджет-клубу «Троян». Вiн, як i раніше, виявився переповнений пiдлiтками й дiтьми, зануреними в альтернативну реальнiсть. Блiдо-зеленi та блякло-фiолетовi вiдблиски на обличчях. Сюди бунти не дiсталися. Я заплатив за вихiд у мережу. Спробував крiзь чуттєвi 3-D картинки та нескiнченнi деталi вiльної преси дiйти до сутi. Це було, як завжди, непросто. Отримувати загальну картинку стало важче, вiдколи прикрили волонтерськi вiкi-проекти за недобросовiсну конкуренцiю з комерцiйними ресурсами. I тепер я, намагаючись обiйти нав'язливу рекламу, продирався крiзь розрiзненi фоторепортажi, вiдеозвiти вiльної преси, скопiйованi прес-релiзи та замовнi матерiали вiд забудовника.

Наскiльки я зрозумiв, Грiнiнвест припустився помилки. Чи так менi тодi здалося. «Наша проблема в розпорошеностi, – казав якось Валера. – Диви, як важко зiбрати навiть людей з Житнього. А це ж поруч. Та всiм поххухх, поки бiда не приходить до них самих!».

Так казав Цюцюра.

Але пiсля того, як на Контрактовiй засипали котлован, забудовник спробував розширити зелену зону в бiк Львiвської площi. Тут-таки до бунту приєдналися люди з Лук'янiвки та Полiтеху, якi зрозумiли, що вони наступнi. Далi заворушення перекинулись iз третього сектора REE-17 i на другий сектор – у слами на схилах Днiпра – а там i в iншi райони червоної зони, що межували з зеленою: Дружби Народiв, Либiдська, Солом'янка, Кардачi.

– Бляки нас вiдрiзали з усiх бокiв, – сказала по гаджету Умiда. – Я на роботу не ходжу. Багато хто не ходить. I Житнiй ринок пiвпорожнiй. Покупцi не можуть доїхати, продавцi теж, i товари не довезеш.

Задум Грiнiнвесту був такий: кiлька тижнiв не давати завезти продукти чи прибрати вiдходи, не дозволяти заробити на життя. I бунтiвнi райони будуть змушенi поступитися. Тодi ще нi Грiнiнвест, нi самi арники не думали про можливiсть нападу на блякiв.

Через два днi мережу вимкнули. Я ще раз перепитав у коротко стриженої дiвчини-адмiнiстратора гаджет-клубу «Троян»:

– На те й мережа, що її не вимкнеш? Децентралiзована, чи як там?

Адмiн, не встаючи з-за свого гаджета, пiдняла вищипанi брови й нахилила голову:

– Та чо там. Провайдерiв – два-три монополiста, решта у них на пiдсосi. Мобiльнi гаджети теж не працюють. Вишки вирубили, супутник закодували пiд грiн-зону. Здається, лишилися старi текстовi кластери. Хочете?

– Iншим разом, – я глянув на блiдо-зеленi обличчя пiдлiткiв, занурених в альтернативну реальнiсть, i кивнув на них. – А цi як пережили?

– Трохи погудiли, що нема iнтерактиву з iншими юзерами. Швидко попустилися. Живуть в офлайн-режимi. Iнтерактив iз гаджет-генерованими персонажами.

Дiвчина пiдняла зi столу сенсори, якi зняла з моїм приходом, й запитально подивилася знизу вгору над гаджетом.

– Все, – сказав я.

Адмiн мовчки кивнула, надягла сенсори й середнiм пальцем правої руки зняла гаджет з паузи. Я розвернувся й вийшов iз прохолодного пiвпiдвалу. Надворi стояла спека, через три хвилини у мене геть змокрiла спина. Було близько третьої пополуднi.

Зв'язку з Умкою, Валерою чи Беком тепер не було.

– От нащо було залупатись? – Алiк опустив мобiльний гаджет, так i не зв'язавшись iз хлiбозаводом. – Тiльки нормальним людям проблеми. Й однаково ж програють. Гiрше буде.

Я стиснув зуби, витягаючи наступний лоток. Вже восьма тридцять вечора. Алiк через вiдсутнiсть мережi не змiг попередити, щоб машину сьогоднi не приганяли, оскiльки вранiшнiй товар не продався – й тепер вимушений буде заплатити за непотрiбний хлiб, який я зараз розвантажую та який завтра буде несвiжим i не розiйдеться.


R-26

It's time to get up! The time is five o'clock!

Я потягнувся й вимкнув гаджет. Щiлини мiж вiкнами та вiконницями здавалися синiми. За минулi два тижнi свiтати почало пiзнiше. Я простяг руку по шкарпетки, якi висiли на нижньому порожньому лотку. Ще трохи вогкi. Зiтхнувши, я сiв на просякнутiй потом куфайцi й нахилився вперед. Груди став надривати кашель, я приклав кулак до рота i спробував його придушити. Коли спазм минув, обережно нахилився i натягнув шкарпетки. Прохолоднi й вологi. Бодай не смердять – я виправ їх учора в дощовiй канавi.

Я встав i вiдкрутив гайки з болтiв, якими вiконницi замикалися зсередини на нiч. Пiсля цього вiдiмкнув засувку, прочинив дверi i визирнув у щiлину. Швидко вiдчинив дверi, прихопив на ходу гiвнодави, став шкарпетками на бордюр, зачинив дверi. Сiв i вiд цього ще раз закашлявся. Цього разу не стримував кашлю, бо бачив, що поруч нiкого немає. Я вийняв iз кожного гiвнодава по пакету, якими надiйно затикав черевики на нiч. Зсередини вiйнуло гниллю. Я запхав туди ноги. Відчинив навстіж дверi кiоску й пiшов пiднiмати вiконницi.

Теоретично Алiк мiг вийти на пробiжку ранiше, й менi довелося б викручуватись i пояснювати, чого я припхався на роботу заздалегiдь. Але я тепер уставав iще на пiвгодини ранiше й вiдчиняв кiоск на провiтрювання. Тиждень тому продавщиця вранцi почала принюхуватися:

– Щось нiби здохло. Треба Алiку сказати.

– Я приберу, – сказав я.

– А, ну давай, – вона вiдвернулася, розклала на прилавку зошит iз бухгалтерiєю та почала звiряти записи.

Тепер я пiдняв з землi метробудiвський ватник, який подарував менi Роман. Вiн смердiв бiльше за все iнше, бо я постiйно спав на ньому, сильно пiтнiючи увi снi, а випрати ватну куфайку не мiг. Я заховав її у вузькiй щiлинi мiж двома близько збудованими панельними дев'ятиповерхiвками, залишив кiоск вiдчиненим i пiшов до канави митися. Звiдси я бачив кiоск, а далi за ним, на тлi блiдого неба – секторальну стiну, по верху якої патрулювали соннi бляки. Вранцi вода в канавi була вiдносно чиста, вiдстояна. Ввечерi я мiг хiба попрати там шкарпетки. Вода й тепер трохи смердiла фекалiями та намулом. Але я мав шматок мила, що пахло синтетичною полуницею.

Зняв футболку, в якiй спав, i найперше виправ її. Мило було найдешевше, зате мало сильний запах, що перебивав мiй. Я повiсив футболку на арматурину, що стирчала поруч, рiзко нахилився, закашлявся, випростався, перечекав спазм, нахилився повiльнiше, набрав води з канави у двi долонi й налив собi на груди, здригнувся – вода була прохолодна з ночi. Потiм по однiй долонi води на плечi, ще по долонi в пахви – спершу праву, потiм лiву. Намилився, сполоснувся. Тiло вже не таке липке на дотик.

Озирнувся, розстiбнув ширiньку, приспустив штани i, не знiмаючи, протер себе вологими долонями. Ще раз помив руки. На штанах лишилися мокрi плями, але вони висохнуть.

Я вдягнув мокру футболку. Вона теж висохне вiд тепла тiла. До середини дня пiд пахвами знову буде липко. Коли я пратиму шкарпетки ввечерi, помию липкi ноги. Це дрiбницi. Аби тiльки не смердiти. Тепер я дiстав iз мiського рюкзака пляшку з чистою водою i, бризкаючи з неї по двi краплi на щiтку, почистив зуби. Бутильована вода була дорога, але я пам'ятав про двадцять тисяч померлих вiд брудної води зi статтi, за яку мене звiльнили. Питна вода щодня забирала чверть мого доходу.

Алiк знайшов на базар iншого вантажника, i я повернувся на свою зменшену зарплатню й коротший робочий день. Тiльки тепер я однаково не мiг потрапити на Подiл. Новий вантажник казав, щоб я називав його Серьожа, але я звертався до нього «Сергiй Iванович». Це був високий i худий чоловiк рокiв шiстдесяти, iз зовсiм сивою коротко стриженою головою, iз задубiлим на сонцi коричневим обличчям у зморшках, iз глибоко запалими щоками: у нього лишилося всього кiлька переднiх, жовтих зубiв. Сергiй Iванович постiйно був напiвп'яний, вiн похитувався, але жодної хлiбини на землю не впустив. От тiльки двiчi за цi два тижнi я мусив аврально пiдмiняти його, бо Сергiй Iванович забухав з вечора i не прокинувся вчасно вранцi. Саме пiсля другого такого разу, прийшовши опiвднi, вiн i просив, приклавши руку до серця, називати його просто Серьожою. Вiд нього пахло спиртним, але, що мене здивувало, запах не здавався неприємним.

Я не розумiв, як Серьожi вистачає зарплатнi, щоб залишатися п'яним. Менi ледь вистачало на бутильовану воду й на їжу, i то на їжу – один раз на день. Я їв пiсля роботи, годинi о третiй або четвертiй. Я вiд десятої чи одинадцятої ранку починав чекати цього моменту й подумки називав його the highlight of the day. Чомусь отак, глiнгом. У рахунок зарплатнi я брав тепер iз кiоску не цiлий буханець, як тодi, коли жив iз Романом Цюцюрою, а лише пiвбуханця. До хлiба я купував лiтр кефiру й одну сосиску, яку з'їдав сирою. Я порахував, що це найкраще, що я можу взяти за свої грошi. Я рахував калорiї, але не так, як у зеленiй зонi – тепер я лiчив, аби набрати їх побiльше. До того ж, кефiр був одночасно їжею й питвом, тому я частково заощаджував на бутильованiй водi. Вигiдно.

Я вийшов iз магазину, купивши кефiр i сосиску. Став ззовнi, бiля замурованого цеглою вiкна на першому поверсi. Поставив на пiдвiконня кефiр i хлiб. Так зручнiше їсти, нiж сидячи. Мій рот почав заповнюватися слиною. Я переводив погляд з хлiба на кефiр i на сосиску в целофановiй обгортцi. Пiсля highlight of the day у мене знов не залишиться грошей.

Я почав з чорного хлiба, вiдкусивши великий шматок вiд половини буханця. Хлiб був свiжий, м'який. Я запив кефiром, дожував змочений хлiб, ковтнув, поволi пiдняв погляд угору й тихо застогнав вiд задоволення. Тепер вiдкусив менший шматок скоринки i став жувати дуже повiльно. Тiльки лишившись сам, я усвiдомив, наскільки мене пiдгодовували раніше і Роман, і Уміда.

Я розрiзав довгим нiгтем вказiвного пальця целофанову обгортку сосиски й поклав її на велику скоринку хлiба, яку вiдiрвав рукою. Коли я жив iз Романом, у мене залишалися грошi. Я приносив свою хлiбину, а в гуртожитку їв усе, що лежало на столi та в холодильнику. Це вважалося чесним обмiном, але тепер я розумiв, що це була прихована благодiйнiсть.

Я пiдняв сосиску на скоринцi й вiдкусив половину за раз, сосиска виявилася солоною i явно не м'ясною. Коли я їв у гуртожитку, i згодом в Умiди, то свої гроші навiть міг відкладати. За другим укусом сосиски не залишилось, я добряче запив її кефiром, щоб перебити синтетичний смак. Я пригадав, як Умiда напiвжартома говорила про велику родину, без якої в червонiй зонi не виживеш. Тепер я вiдчув це на власнiй шкурi, коли доїв хлiб i вiдчув глевку важкiсть у животi. За кiлька годин живiт знов пiдведе, але я звик напружувати м'язи преса i напiвсвiдомо тримати їх у тонусi, бо це дещо послаблює вiдчуття голоду. Доки я не лишився сам, починав уже вважати, що пристосувався в червонiй зонi, й навiть якби був просто жирiком без родичiв у зеленiй зонi, я рано чи пiзно знайшов би точку G, бо я працьовитий, не п'ю і так далі. Тепер я бачив, що менi просто пощастило з людьми, яких я зустрiв одразу, як потрапив у червону зону. Нинi ж, залишившись без великої родини, змушений покладатися лише на себе, я щодня опускаюся. Вже двiчi я не мився ввечерi, йшов у кiоск, лягав на ватник, заплющував очi та, втомлений i байдужий, думав, що Алiк або сам, або вiд продавщицi, чи вiд когось iз покупцiв рано чи пiзно дiзнається про ночiвлю в кiоску та звiльнить мене. Я б i сам не купував хлiб, якби знав, що бiля нього пiтнiє i пiвночi глухо кашляє смердючий бомж. Мляво думав, у скiлькох iще продуктових магазинах червоних зон вiдбувається подiбне.

Highlight of the day закiнчився. Я обтер жирнi вiд сосиски пальцi об заднi кишенi джинсiв, скинув пакет вiд кефiру з пiдвiконня на землю i пiшов шукати нову велику родину.

Громада цiєї церкви, розташованої на проспектi Космонавта Комарова, боролася за перейменування його на проспект Вознесiння Господнього, за назвою церкви. Як i багато новiших храмiв у REE-17, цей розмiстився у колишньому примiщеннi школи. Я багато разiв проходив повз Церкву Вознесiння Господнього, коли йшов вiд свого кiоску на Борщагiвський базар, але нiколи досi не бував усерединi.

Я зайшов зi спеки до прохолодного затемненого холу. Розширив очi, щоб пристосувалися до браку сонячного свiтла. У кiнцi холу, перед вiдчиненими дверима, стояла сiра шкiльна парта, її кришку прикривала темно-багряна лискуча тканина. Я пiдiйшов до парти. На спинцi сiрого шкiльного стiльця висiла чорна чоловiча куртка великого розмiру, з бейджиком «секюрiтi» в жовтiй рамцi на нагруднiй кишенi. Я зазирнув у дверi. За ними був шкiльний актовий зал. Дерев'яну сцену заввишки в метр закривали багрянi кулiси з тiєї ж важкої тканини, яка прикривала парту секюрiтi. Через усю сцену висiв плакат iз ватману, з написом метровими лiтерами: «Спiвайте Господу, благословляйте Iм'я Його». Стiльцi в актовому залi були вузькi, збитi в ряди по п'ять. Спинки обтягував порепаний темно-коричневий дерматин.

– Є хто? – впiвголоса промовив я, проходячи всередину.

Ряд вікон на стiнi праворуч був закритий тiєю ж багряною тканиною, тому в залi стояла пiвтемрява. Стiну лiворуч задрапували бiлим та рожевим тюлем. До тюлю вгорi крiпилася стрiчка з листкiв ватману iз написом: «Корпоративне бачення церкви. Наша мета – 500 тисяч членiв у REE-17 за наступнi двадцять рокiв». Крiзь прозорий тюль проглядав старий малюнок на стiнi. Мiсцями вiн обсипався разом iз вапном, але добре впiзнавалася космiчна ракета, що була нацiлена на малюнок атома з написом E=mc2. За атомом починався темно-синiй Космос, а в ньому високо пiд стелею висiло оранжеве Сонце з по-дитячому прямими променями. Знизу по стiнi, де небо з темно-синього світлішало до блакитного, в бік Сонця тягнулася рослина з наївно намальованим листям. Хлопчик у шортах i футболцi скопував лопатою землю довкола рослини. Спиною до хлопчика на землi сидiла дiвчинка в бiлих пiдколiнках i короткiй спiдничцi з напрасованими складками. Дiвчинка дивилась у книжку i гризла олiвець. У обох дiтей були надто широкi очi: вiдчувався вплив японської анiмацiї початку столiття.

– Що-ви-тут-робите?!

Я здригнувся й рiзко обернувся. У дверях стояв товстий чоловiк iз обвислими вусами. На його черевi напиналася бiла футболка. Під пахвами були мокрі плями. Живiт звисав над паском. Чоловiк стрiпував воду з товстих рук, вода стікала й по його обличчю. Чорнi брюки, заправленi знизу в берци, вказували на те, що це i є секюрiтi.

– Слава Iсусу Христу, – сказав я.

– Слава навiки Богу, – крiзь зуби процiдив охоронець.

– Ну i спека.

– Так, – вiн витер долонею мокру шию. – Вечiрня служба аж через двi години, брате.

– А панотець коли буде?

– Пастор, – охоронець звузив очi.

– Я ще не звик, – я розтягнув рота.

– Новий брат?

Я кивнув.

– Через годину-пiвтори.

– Можна, я зачекаю?

– У холi.

Вiн вiдступив убiк i стояв бiля дверей, поки я перший виходив з актового залу. В холi висiли на стiнах фотографiї, якi я спершу не помiтив, бо зайшов зi свiтла. На однiй з фотографiй – пастор з якимось блеквотерським генералом, вони тиснули один одному руку, дивлячись у камеру й усмiхаючись, як бiзнесмени чи полiтики. Пастор був високий, широкоплечий i пiдтягнутий чоловiк. На iншiй фотографiї вiн стояв перед групою людей в оранжевих робах – в'язнiв у D-зонi.

– У нас багато братiв i серед блеквотерiв, i серед колишнiх ворогiв свободи, – сказав охоронець менi в спину.

Я обернувся й кивнув йому, а потім розглядав фотографiї, стоячи боком, щоб не стояти до секюрiтi спиною.

– Пастор Стiл i сам колишнiй блеквотер, – видихнув охоронець.

– Ви теж блеквотер? – усмiхнувся я, дивлячись на його брови, де знову збирався пiт.

– Що ви, – знiтився вiн, втягуючи живiт, наскiльки мiг. – Хоча подумую. А ось, дивiться, – охоронець пiдiйшов до стенду з фотографiями, шурнувся об мене боком, i я вiдчув, який вiн мокрий та гарячий. – Це пастор Стiл iз топ-менеджером центру утримання DEE-17. А тут – iз менеджером антитерористичної дiяльностi по всiх REE! I ось – на вiллi пастора, з топ-менеджерами GEE-17.

– То пастор живе в зеленiй зонi?

Охоронець пхикнув:

– А де ж iще? – вiн зробив паузу, але я мовчав. – Але пастор скромний. Прилiтає до нас двiчi на тиждень.

Я чекав у крайньому з п'яти вузьких крiсел, збитих докупи i притулених спинками до стiни в холi. Я зняв свiй мiський рюкзак i поставив пiд ноги, притримуючи рукою за лямку. Кiлька прихожан зайшли до актового залу – тi, що прийшли цiлими сiм'ями, з дiтьми. Близько десятка чоловiкiв стояли купкою в холi. Вони перемовлялись i стиха смiялися. Нiхто не заговорював зi мною. Черговий новоприбулий очима запитав про мене в охоронця, вони зашепотiлись, i я почув, як охоронець сказав:

– Але ж вiн християнин!

Я сидiв глибоко мiж поруччями вузького стiльця, тримаючи рюкзак пiд ногою й не ворушачись. З вулицi почулося тихе биття: луп-луп-луп-луп. Я впiзнав звук гелiкоптера. Давно я на них не лiтав, вiд того самого разу, коли з GEE-17 повертався до Кей-Пi Сiтi. Звук наблизився й не вiддалявся, я зрозумiв, що коптер не пролiтає над секторальною стiною вздовж Космонавта Комарова, а сiдає тут-таки. У червонiй зонi. Вже сiв.

Обидвi половини шкiльних дверей розчинилися навстiж, лупання стало голоснiшим, увiрвався теплий вiтер, й до холу заскочили четверо блеквотерiв. Двоє стали по обидва боки вiд дверей, iншi двоє пройшли всередину. Бляки були без шоломiв, але тримали автомати перед собою. Один вiдступив лiворуч до стiни, iнший, тримаючись спиною до протилежної, боком пiдступив до охоронця. Охоронець повiв очима в мiй бiк. Я вiдчув, як мої яйця важчають і холонуть, а далi зменшуються й перетворюються на сталевi кульки вiд пiдшипника, водночас утискаючись глибоко в тiло.

Блеквотер пiшов вiд охоронця до мене.

– Обличчям до стiни, – його голос був несподiвано м'який. – Будь ласка.

Я встав, вiдчуваючи холод у животi, й поклав руки на стiну. Вiдчув, як вiн лапає мене вiд плечей по боках, вниз по стегнах ззовнi, тодi вгору по внутрiшнiй частинi, я злякався, що дiйде до самого верху, але блеквотер зупинився вчасно.

– Повернiться. Сiдайте. Роззуйтеся.

Я сiв i знизу подивився на нього, не розумiючи. Блеквотер показав на мої гiвнодави:

– Вибачте. Роззуйтеся.

Я зняв черевики, вiйнуло гниллю, але бляк пiдштовхнув їх ногою до себе, потiм, не зводячи з мене погляд, присiв, запхав у кожен руку, повернув усерединi долоню вгору, обмацав.

– Дякую. Взувайтеся. Вибачте. Правила, – останнi два слова блеквотер сказав дуже тихо, обмацуючи мою сумку, а тодi крикнув двом, що стояли бiля дверей: – Чисто!

Поки я зав'язував шнурки, перед моїм поглядом поряд iз берцами блеквотера з'явилися двi чоловiчi ноги в начищених чорних туфлях i чорних брюках зi стрiлкою. Я пiдвiв очi i зустрiвся поглядом iз пастором Стiлом.

– Слава Iсусу Христу, – сказав я. Я сидiв нахилений, а голову сильно пiдняв, тому звук вийшов iз горла з хрипiнням.

– Слава навiки Богу, – сказав пастор. – Встань, брате.

Я пiдвiвся зi стiльця. Пастор був на голову вищий за мене. Я передумав проситися ночувати в цiй церквi.

– Ти вперше до нас?

Я кивнув.

– Бог так не радiє ста праведникам, як одному грiшнику, що розкаявся, – сказав пастор Стiл.

Позаду пастора стояло троє пiдлiткiв рiзного вiку: двоє хлопцiв, один на пiвголови вищий за iншого, та бiлява дiвчина. Дiвчина була симпатична, але з усiх трьох найбiльше схожа на пастора.

– Тату! Ми на саунд-чек? – запитала вона, й пiсля кивка у вiдповiдь усi троє пройшли крiзь дверi.

Публiка починала збуджуватися. З актового залу чулися звуки електрогiтари, синтезатора i потiм барабанний ритм, який завершився ударом по литаврах. У холi збиралося дедалi бiльше людей. Поверталися навiть тi, що вже ранiше зайшли до актового залу. Прихожани тиснулися до пастора Стiла. Пастор був на голову вищий за всiх, пiдiбраний, iз короткою вiйськовою стрижкою та мiцним пiдборiддям, жилавий i без зайвої ваги. Товстий охоронець стояв за партою по стiйцi «струнко», стежив очима за пастором, його обличчя пiтнiло. Пастор узяв у долонi обидвi руки лiтньої жiнки, яка схилилася перед ним, i говорив їй напутнiм тоном, та кивала й зазирала йому до рота. Я чекав, поки всi зайдуть до актового залу, щоб вислизнути, але пастор вiдпустив руки лiтньої жiнки, вiдсторонив її, повернувся до мене:

– У тебе є ай-дi, брате?

Я хитнув головою. Його голос був надто лагiдний.

– Нiчого, – усмiхнувся пастор i кивнув бляку, який щойно мене перевiряв. – Джонi! Скан.

Джонi дiстав з-за пояса рiч, схожу на пiстолет, знизав плечима, вибачився передi мною i спрямував дуло менi в праве око, скануючи рогiвку. Я стиснувся, водночас широко розплющуючи праве око, вдивляючись у червоний вогник.

– Що там? – запитав пастор.

– Мережi нема, – промурмотiв Джонi, пiдняв скан над головою й покрутив його туди-сюди, намагаючись упiймати сигнал.

– Ну, таке, – сказав пастор. – Потiм. Час починати.

Пастор зайшов до актового залу, за ним потяглися прихожани. Двоє блеквотерiв з охорони пастора, Джонi та ще один, стали у дверях залу i запитально дивилися на мене. Я усмiхнувся, теж зайшов усередину й зайняв крайнє мiсце бiля проходу в одному з останнiх рядiв.

Багрянi кулiси розсунули. На сценi розташувалася група з п'яти музикантiв. Один iз синiв пастора стояв iз гiтарою, ще один був на басу. Бiлява донька проповiдника сидiла на барабаннiй установцi. На протилежному вiд неї боцi сцени зайняв мiсце за синтезатором молодий чоловiк iз довгим волоссям. По центру стояла товста лiтня жiнка з мiкрофоном.

З-за кулiс на сцену вийшов пастор, спiвачка передала йому мiкрофон.

– Алилуя, брати й сестри! – пастор пiдняв руку.

– Алилуя! – прокотилось актовим залом, потiм окремi голоси вигукнули ще кiлька разiв: – Алилуя! Алилуя!

Пастор зiтхнув:

– Сьогоднi я добирався до вас тернистим шляхом, брати й сестри, як скромний пiлiгрим. Я мусив облетiти вiд грiха подалi мiсця, де Ворог Людськийспокушує братiв i сестер наших. Ви знаєте, зовсiм поруч, на Полiтеху, брати нашi й сестри запишались, як вавилоняни, забувши заповiдь – уповай на Господа! Ви готовi уповати на Господа, брати й сестри?

– Так! – ревнув по-вiйськовому хор чоловiчих голосiв, а потiм услiд полетiли окремi жiночi зойки: – Так! Так!

– На Полiтеху зараз жовтий рiвень терористичної загрози, – спокiйно сказав пастор Стiл, а потiм пiдняв голос: – Але я не мiг залишити вас, брати й сестри! Тому я прийшов! Бо сказано: а якщо хто покладе життя своє в iм'я Господа…

Його перебили аплодисментами, окремi чоловiки й жiнки вставали й вигукували:

– Слава Господу! Алилуя!

– Алилуя, брати й сестри! Перед проповiддю, давайте помолимося.

Вiн передав мiкрофон огряднiй спiвачцi. Донька пастора тихенько вiдбила на тарiлцi: цк, цк, цк. Син на електрогiтарi провiв по струнах: вввiууу. Iнший по басу: гу, гу.

Спiвачка сказала в мiкрофон:

– Тш-ч, тс-ц… чуєте, свистить? – сказала вона повз мiкрофон за кулiси. – Скрутiть. Ч-чотири. Ш-шiсть. Нормально.

Спiвачка обернулась i кивнула доньцi пастора. Та пiдняла барабаннi палички – i вшкварила! Брати пiдхопили, пiанiст на синтезаторi затрусив патлами, ритм прискорювався, гучнiсть наростала, i от огрядна спiвачка пiдняла обличчя вгору, витягла одну руку вперед i вгору, а iншу з мiкрофоном притулила до рота, вiдставивши лiкоть:

– Аааааалллллииилллууууййййяяаааа!!!

У неї був джазовий голос, який тремтiв, проникав крiзь шкiру й піднімав на ній волосини. Половина прихожан зiрвалась на ноги й почала вигукувати у вiдповiдь. Я теж пiдскочив, щоб бачити з-за їхнiх спин, що вiдбувається на сценi, а спiвачка виводила без паузи, ритм прискорювався:

– Свiт невдовзi впаде, свiт невдовзi впаде, свiт впаде, упаде, упа-, упа-, упаде, свiт упа-, упаде, упа-упа-де-де-де-де-де-де-де!..

Деякi прихожани проштовхувалися мiж крiслами у прохiд по центру. Спiвачка напiвзаплющила очi та вводила себе у транс:

– Упа-упа-де-де, упа-упа-де-де, упа-упа-де-де…

Гучнiсть не зменшувалась, пiдключилось пронизливе гiтарне соло, з-пiд якого наростав барабан, i от вiн перехопив першiсть, а гiтара тільки підвиває йому підкладку, товста спiвачка на сценi гiпнотизує хрипкуватим, але вiд того ще кращим голосом:

– Упа-упа-де-де, упа-упа-упа-де, упа-упа-де-де, упа-упа-де!..

Кiлька прихожан пiшли проходом до сцени, вони пританцьовували та пiдскакували в ритм, вони пiдняли руки над головою й дивилися на стелю, часом з них виривалось: «алилуя!».

– Упа-упа-де-де, упа-упа-де-де! – i пiдвивання гiтари: вввiуууувввiiiееееааа.

Бабуся в коричневiй сукнi завдовжки до середини литки пiдiйшла попiд сцену i стала стрибати вздовж неї, ніби м'ячик, вона пiдняла над головою зiгнутi в лiктях руки й крутила долонями, наче тримаючи в них лiхтарики, її череп трусився швидше за ритм музики, бабуся розгойдувала голову з боку в бік, навмисне викликаючи запаморочення, аж ось вона впала на колiна перед сценою, де висів плакат із цитатою з псалмiв, i стала битися лобом об метрову лiтеру О у словi «Господу». Об першу з них. Бабусi не заважали, але коли музика почала поволi затихати, почулося мiрне гупання головою та невиразне пiдвивання. Тодi з першого ряду встали кiлька кремезних чоловiкiв, їх зовсiм не пройняло, вони лагiдно взяли бабусю попiд пахви й повели набік, до маленьких дверей праворуч вiд сцени. Бабуся тiпалась у їхнiх руках, мов рибина, один з чоловiкiв притримував її за чоло, якоїсь митi обличчя бабусі повернулось у бік залу, i я побачив на губах бiлу пiну.

– Упа-упа-де-де, упа-упа-де-де… – вже тихiше виводила спiвачка на сценi, музика затихала, але тримала ритм, прихожани у проходi мiж рядами бiльше не пiдстрибували, а мовчки стояли, пiднявши на рiвень голови втомленi та зiгнутi в лiктях руки, люди дрiбно трусилися, деякi крутилися навколо себе, напiвзаплющивши очi та задерша обличчя в бік

стелі.

Я вийшов у прохiд i, тримаючи рюкзак за лямку на рiвнi колiн, поволi задкував до проходу.

– Пройняло, брате? – усмiхнувся блеквотер Джонi.

– Благодать, – я вiдчув, що нижня щелепа тремтить, i говорив широко розтуляючи рота, щоб не клацнути зубами.

– Першi рази особливо сильно, – сказав Джонi.

Його напарник по iнший бiк дверей актового залу стояв мовчки, зазираючи всередину. Iз залу линула музика, тепер вона стала тягучою, домiнували електрогiтара та синтезатор. Я витер зворотнiм боком зап'ястка пiт з лоба:

– Вийду подихаю.

Блеквотер Джонi кивнув, у нього були яснi очi, й тiльки тепер попри форму я оцiнив його вiк: Джонi – рокiв вiсiмнадцять або дев'ятнадцять, не бiльше. Я розтягнув губи, кивнув йому й обернувся. Пiтного охоронця не було за партою. Мабуть, вiн тепер у залi серед охоплених благодаттю прихожан. Два блеквотера на виходi з будiвлi не зреагували, коли я виходив.


R-27

Я кинув рахувати днi. Пiсля роботи йшов у бiк Подолу, але на вулицi Гетьмана натикався на блякiв за рiжучою стрiчкою. Я майже не курив, бо бракувало грошей. Кiлька разiв на день виходило стрельнути сигарету. Дев'ять iз десяти перехожих виражали презирство, яке я мовчки ковтав. Десятий дiставав сигарету. Попри зменшення дози, кашель посилювався.

З'ясувалося, що Сергiю Iвановичу сорок сiм, а не шiстдесят, як менi здалося. Я таки почав називати його Серьожою. Спiвмешканка Серьожи працювала поруч iз ним на Борщагiвському базарi, тягала мiшки з овочами. Це була кремезна жiнка, якої я побоювався. У неї був нижчий за мiй, сиплий голос, запухле обличчя, лiловi щоки та набряки пiд бровами. У жiнок це завжди помiтнiше. Серьожа навiть пiсля запою лишався iнтелiгентним; довготелесий та сухоребрий – вiн ходив у блiдо-блакитних розтягнутих джинсах i колись бiлiй, а нинi сiрiй сорочцi з комiрцем i, схоже, щовечора прав цю сорочку, як я свої футболки, бо сорочка Серьожи не пахла, запах iшов вiд його тiла й залишався чистим, хоч i вiдгонив алкоголем. Я приохотився випивати з ним i зрозумiв, що сто грамiв плюс пиво замiняють highlight of the day, а обходяться дешевше.

сти не хотiлось, а горiлка на розлив продавалася рiзних сортiв, до найдешевшої, й до вечора можна було ще двiчi догнатися паленкою. Пiсля цього вранцi свiжий хлiб, який я розвантажував, не викликав апетиту, його запах радше спричиняв нудоту.

– Класно тобi, Тоха, – сказав Серьожа, наливаючи, – тобi так мало треба.

Його спiвмешканка сидiла поруч iз ним на ящику, Серьожа поклав руку мiж її масивнi стегна. Я намагався не витрiщатись на її обличчя.

Пiсля третього вечiрнього догону в кiоску спалося легше, твердi лотки не муляли. Треба було тiльки брати приклад iз Серьожi й, навiть похитуючись, брести до канави й митися вранцi та ввечерi. Тодi все буде добре.

Уклавшись у кiоску на нiч, я згадував Умiду. Досi я ненавидiв себе, коли мастурбував, бо в результатi запах сперми змiшувався з запахом хлiбного тiста. Задушлива сумiш у тiсному закритому просторi. Тепер, п'яний, я цього не вiдчував. Я тiльки ще бiльше розчулювався, думаючи про Умку. Я був їй вдячний, що, навiть не бачивши її мiсяць, не вiдчуваю параної. Я згадував, як у зеленiй зонi, коли зустрiчався з Нiною, пiд час кожної робочої змiни переживав, iз ким Нiна може бути зараз. Так, усмiхнувся я в темрявi кiоску, те, що я випав iз зеленої зони, має позитивний бiк. Я бiльше не побачу Нiну.


***

– Ти лузер! Я завжди казала, що ти лузер!!! – верещала Нiна, коли дiзналася про моє звiльнення.

– Нiна… – затремтiв я.

– Не нiнай! Нєхуй було залупатись! – перебила вона криком.

Я опустив голову. У Нiни був чоловiк, який знав, що вона зi мною, але досi давав їй грошi на її вимогу. Однак їй не вистачало.

й не вистачало й того, що заробляв я. Вона повторювала, що все, чого не дiстане вiд мене, дiстане вiд iншого чоловiка. Вона стверджувала, що колишнiй коханець Андрiй знову, за її виразом, пiдкочує до неї яйця.

Я сидiв на письмовому столi, схрестивши гомiлки й тримаючись руками за край лакованої темно-коричневої кришки. Ногами до пiдлоги не дiставав. Нiна ходила передi мною туди-сюди по кiмнатi. Я опускав голову дедалi нижче i вкотре питав себе, як я мiг закохатись у це створiння.

– Я повернусь до чоловiка, – Нiна зупинилась навпроти мене. – Вiн тепер бiльше за тебе заробляє!

Я пiдвiв погляд. Її зеленi очi звузились. Коротке руде волосся в поєднаннi з зеленими очима збуджувало навiть зараз.

– Або нiiі, – протягнула Нiна. – Краще до Андрiя.

– Ну й чим ти не… – останнє слово я сказав пошепки, опустивши голову. Сидячи на столi й тримаючись руками за його край.

– Ш-ш-ш-ш-шо?! – її голос пiднявся на три тони вгору. Нiна пiдскочила до мене. – Щ-що ти сказав, ур-род? – вона заводилась. – Я тобi скiльки повторювала: це природно! Жiнка шукає самця, в якому може бути впевнена! Що вiн забезпечить її, її дiтей! Я ж тебе вчила: жiнку роздягає той, хто її одягає! Я не хочу, щоб мої дiти росли в червонiй зонi!

Я сидiв перед нею, втягнувши голову в плечi. А Нiна не могла зупинитися:

– Але ти все одно вважаєш подумки, що я проститутка. Так? Як ти там жвендiв? Зараз… А! Стосунки з розрахунку – оптова проституцiя? Фiл-л-лософ й-йобаний!

Не пiднiмаючи голови, я дивився на її стрункi ноги. Нiна зупинилася навпроти мене. Вона ходила вдома в довгiй блiдо-бежевiй футболцi, пiд якою нiчого не було.

– Дивись менi в очi! – наказала Нiна.

Я пiдняв обличчя й миттєво отримав кулаком у нiс. Її кулак був маленький i дуже твердий.

– Нiна! – менi з очей бризнули сльози.

Вона вдарила ще раз i влучила по губах. Я вiдвернувся вбiк i знов дiстав по носi. Твердий маленький кулак. Я сидiв, схрестивши ноги в литках, на столi. Я не знав, що робити. Мама все життя вчила мене, що жiнку не можна вдарити за жодних обставин.

Я десяток разiв пробував пiти вiд Нiни. Вона щоразу знаходила мене, хоч би де я був. Вона знала всiх знайомих, у яких я мiг ховатися вiд неї: ми були разом понад два роки. Якщо не дiяли сльози й освiдчення в коханнi – бо Нiна була здатна i на теплу нiжнiсть, у якiй я розчинявся – вона перемикалася на шантаж. Наприклад, починала верещати на весь пiд'їзд «допоможiть! рятуйте!», чи пiдбiгала на вулицi до «справжнього мужчини» i просила по-чоловiчому поговорити з «цим козлом». Мужики велися. Всi мужики на неї велися. Я тодi йшов iз Нiною геть, а вона чiплялася за мою руку, смiялась i бiльше не звертала уваги на справжнього мужчину.

– Проститутка так не зробить, правда? – в'їдливо запитала Нiна.

Я пiдняв голову, затикаючи нiс великим i вказiвним пальцями, щоб перестала текти кров. Нiна пiдiйшла впритул i поклала руку менi на плече. Я здригнувся.

– Ну, ну, зайченя, – її теплий голос тепер розтiкався бальзамом.

Вона погладила мене по щоцi. Нiна завжди переходила з одного стану в iнший миттєво, нiби клацнувши перемикачем. Зараз це нiжнiсть. Я зрозумiв, що бiльше мене не битимуть, i вiд полегшення розплакався. Тепер сльози текли по-справжньому, я кiлька разiв схлипнув i заридав.

– Ну, ну, зайченя, – Нiна обiйняла мене за шию. – Витри сльозки. Або дай я витру.

Вона взяла край своєї футболки й задерла її, щоб дiстати до мого обличчя. Я бачив її стрижений лобок i плаский живiт. Нiна ретельно обтерла мене вiд кровi пiд носом та вiд слiз на щоках i, не вiдпускаючи краю футболки, iншою рукою пiдняла моє обличчя й дуже м'яко, ледь торкаючись, стала цiлувати мене:

– М-м-м, якi губки. Я по них теж влучила? Ум-м. Моє зайченя. Як вони розпухли. Якi вони м'якенькi. Такi яскравi, червонi губки.

Вона перевела погляд на свою руку, в якiй досi тримала край футболки:

– Ой, замастилася, – вiдпустила мене й обома руками стягнула футболку через голову, лишившись передi мною гола. Нiна не дивлячись вiдкинула футболку вбiк, обiйняла мене обома руками за шию, вигнулась усiм тiлом i опинилася мiж моїх розведених нiг, притулилася теплим животом, я подався на столi вперед, зiсковзнув, обiйняв її голе тiло, однiєю рукою ковзнув по талiї вниз, iншою притис її до себе, Нiна вiдхилилася назад, тягнучи мене до лiжка, й вiд того, що бiль минув i що болю зараз не буде, було так солодко, що я розчинився.

Вранцi ми знову посварилися, я заговорив про те, що треба розійтися. Коли Нiна зрозуміла, що я налаштований серйозно, спробувала вдарити, але я встиг ухилитися, бо чекав цього. Вона схопила кухонного ножа i погналася за мною по квартирi. Я прикривався табуреткою, як щитом. Нiна дiстала з-пiд лiжка презерватив iз наслiдком учорашнього примирення. Вона вимахувала ним i погрожувала забруднити себе зсередини та подати заяву про зґвалтування. Я вискочив iз квартири й буквально втiк. Напiвроздягнена Нiна гналася за мною по вулицi, але я бiгаю швидше.


***

Так, у цьому кiоску вона мене точно не знайде. У темрявi я навiть захихотiв вiд радості.

Вранцi, поки я мився в канавi, прибiг Алiк у спортивному костюмi. Вiн перейшов на крок, побачивши, що кiоск вiдчинений, тож я поспiшив одягти футболку й повернутися:

– Я тут!

– А. Так рано приходиш, молодець. Я хотiв по дорозi назад, але раз ти вже тут…

Алiк розстiбнув блискавку на бiчнiй кишенi спортивних штанiв i дiстав грошi. Я запитально глянув на нього й побачив, що вiн нiяковiє:

– Ось! Сьогоднi три мiсяцi, як ти у мене працюєш. На.

Я невпевнено потягся рукою по грошi. Алiк додав скоромовкою i трохи затинаючись:

– Маленька премiя. Пiдвищити зарплату поки не можу, а так.

– Дякую, – я уявив лагiднi темно-карi очi його безiменної дружини й повторив: – Дякую.

Алiк кивнув, нiби вбираючи голову в плечi, махнув рукою й стартував далi. Вiн бiгав повiльно i дрiбним кроком. Його черевце вiбрувало щоразу, як нога торкалася землi.

Я кiлька днiв ходив iз премiальними по секонд-хендах. У зону прийшла спека. Вночi температура не опускалася нижче тридцяти. Досвiтньої прохолоди тепер не було. Коли о п'ятiй ранку я вiдчиняв кiоск зсередини, то натикався на стiну задушливого гарячого повiтря. Ватяна куфайка, на якiй я спав, ледь не хлюпала вiд поту. I схоже, почала гнисти зсередини.

З вулицi при яскравому сонцi виглядало, нiби пiд великим синiм тентом секонда зовсiм темно. Я уявив, який там парник, якщо надворi тридцять сiм. Зiтхнув i рушив до тенту. Дорогу перегородила стiна кислого запаху. Я скривив носа й повернув голову. Сiрий вiд пилюки чоловiк збирав пiд стiною крихти. Хтось накришив на землю хлiб для горобцiв. У червонiй зонi не було голубiв, але кiлька горобцiв звiдкись узялися, вони голосно цвiрiнькали, стрибаючи по хлiбнi крихти, намагалися вхопити шматки бiльшi, нiж могли нести, i втекти з ними, шматки хлiба випадали iз дзьобiв, i горобцi поверталися по новi. А цей чоловiк рухався так повiльно, що пташки навiть не тiкали вiд нього. Чоловiк нахилився до землi й, не розгинаючись, збирав помiж горобцiв крихти i клав їх собi до рота. Рот запiкся на сонцi, губи запухли i, схоже, день-два тому були розбитi. Його обличчя аж блищало, попечене сонцем. Очi з набряклими повiками перетворились на щiлини. Нечесане волосся, вкрите пилюкою, збилося ковтунами. Кошлата борода. I все-таки ясно, що чоловiковi не бiльше тридцяти рокiв.

Я рiзко видихнув носом, щоб вигнати запах, затримав подих i швидко обiйшов чоловiка боком. Це ж треба, подумав я. Хоч би як глибоко на дно ти упав, – завжди знайдуться люди, якi ще глибше, нiж ти. А на самiсiнькому днi є товстий шар намулу, в який можна занурюватись i закопуватись.

Я зайшов пiд тент. Свiтло забарвилось у синiй колiр, бо пластиковий дах був напiвпрозорий. Я терпляче порпався в речах i намагався не зважати, що пiд футболкою по спинi, а звiдти пiд штани стiкає пiт.

Ось вiн. Жовтий з лицьового боку, зелена пiдкладка. Нейлон ззовнi та збитий грудками, але все-таки пух усерединi. Вiн лежав згорнутий на розкладачцi серед iншого секонд-хенду. Спальний мiшок моєї мрiї. Я потер нейлон мiж великим i вказiвним пальцями. Вiн м'яко зашарудiв. Я либився на повен рот, пiднiмаючи знахiдку. Спальник виявився ще й легенький. Я понiс його до електронної ваги на виходi з тенту. На касi сидiла симпатична арабка в хустцi, але з вiдкритим обличчям.

– Триста грамiв, – сказала вона, не дивлячись на мене.

Я заплатив грiшми з виданої Алiком премiї. Спальник згортався так щiльно, що вмiщався в мiський рюкзак. Коли я вийшов з-пiд тенту, спека надворі здалася не такою вже й сильною. Я подумав, що жоднiй покупцi в зеленiй зонi не радiв так, як нинi в червонiй зонi цьому спальнику.

Горобцi полетiли. Чоловiк, який пiднiмав з землi хлiб, тепер сидiв пiд стiною, вiн назбирав у долоню крихт i повiльно жував їх, беручи по однiй. У яскравому свiтлi сонця, на його долонi було помiтно глибокi, чорнi вiд бруду лiнiї. Я вийняв долар i зробив кiлька крокiв до чоловiка. Той пiдняв кудлату голову.

Я простяг долар. Чоловiк дивився на мене каламутними очима й не рухався.

– Берiть, – сказав я, пiсля чого довелося вдихнути. Я вiдразу затримав подих, бо не мiг витримати запаху.

Чоловiк повiльно тягнув руку, сидячи на землi передi мною. Вiн був готовий будь-якої митi зупинити свою руку в повiтрi. Я рiзко нахилився йому назустрiч, тицьнув долар так, щоб не торкнутися його лиснючої руки, розвернувся й не озираючись пiшов геть.

Тiєї ночi я спав зверху на новому спальнику. Залазити всередину в таку спеку не мало сенсу. Спальник пахнув хiмiєю, якою обробляли секонд. Треба буде вивiтрити його завтра, подумав я. Вивiшу на сонце на пустирищi, там, де зруйнований будинок.

Метробудiвську куфайку я так i лишив у щiлинi мiж панельними дев'ятиповерхiвками.


R-28

– А що там, ви казали, текстовi кластери? – сказав я.

Адмiн «Трояна» стягла сенсори з коротко стриженої бiлявої голови:

– Там тупо текст. Нi вiдео не побачиш, нi в альтернативку не зайдеш.

– Давайте.

– Як хочете. Четверта машина, – дiвчина кивнула в бiк, де стояв ряд повноформатних гаджетiв.

Лист вiд Пола прийшов iще два тижнi тому.

To: (undisclosed recipient)

From: (undisclosed sender)

Subject: (no subject)

братику, тебе засiкли. очним сканером. начебто в церквi? ти чого? я розумiю, важко, але ж ти цим нiколи не страждав. не дурiй.

я так зрозумiв, тебе не затримали тiльки через якийсь глюк. бiльше туди не ходи. є наказ наступного разу брати. формально ти досi в розшуку. треба ж тобi було знайти єдине мiсце в REE-17, де взагалi з'являються бляки:)

у нас iде до мирової з тим бляком. тож тримайся. i не роби дурниць.

мама весь час: «тiльки б вiн із бунтiвниками не зв'язався». цього разу я згоден iз нею. блякам є установка «мочити ворогiв свободи в сортирi». вiльна преса готує до цього паблiк опiнiон.

мочити будуть. неясно тiльки, коли. поки що чекають, чи не затихнуть бунти самi.

диви сам. ти розумний хлопець. iз бляком усе йде до розв'язки. ти ж не сподiвався, що суд пройде за два тижнi?:)

а поки тримайся й не роби дурниць.

Я кивнув дiвчинi-адмiну й пiднявся сходами з напiвпiдвалу на слiпучу спеку. На дві секунди прикрив очі вiд яскравого свiтла, перш нiж мiг iти далi, дивлячись на червону зону крiзь вузькi щiлини мiж примружених повiк. Цiкаво, як би я тепер почувався в зеленiй зонi? Тепер, коли я бачу, що самотужки з червоної зони не вибратися. Як би я слухав зневажливi мiркування про лiнивих арникiв чи про неосвiчених рагулiв – міркування хлопчикiв i дiвчаток, яким допомогли на стартi та продовжують допомагати татусi й мамусi. Як би я реагував на міркування цих хлопчикiв-дiвчаток про те, що вони усього в життi досягли самi? Попивав би каву в офiснiй кухнi, усмiхався їм в обличчя i кивав головою?

Очi дещо звикли до серпневого свiтла. Я так i не змiг розплющити їх повнiстю, але бiльше не мружився, а дивився з-пiд розслаблено прикритих повiк, трохи задерши обличчя вгору. З iншого боку, я так i не став своїм серед арникiв, я лишався спостерiгачем. Умка чи Валера виявились винятками, лише їх я iдентифiкував як своїх. Навiть бородатий Iгор, iз його пацанськими замашками та культом сили, був менi чужий. Серьожа раз при менi побився зi спiвмешканкою, вона пiшла, й вiн говорив менi про «бий бабу по їбалу», а через пiвгодини разом зi мною шукав її, а знайшовши пiд парканом базару, зi сльозами на очах просив пробачення, лiз цiлуватися, називав її своєю єдиною, прикрасою життя та берегинею. Й вона пробачила.

У мене мiж ногами зовсiм протерлися штани, й тепер я йшов, широко розставляючи ноги, бо цупка тканина натирала голi стегна зсередини. Я давно не носив спiдню бiлизну, щоб легше митися в канавi й менше прати. Сьогоднi вранцi хлiбна машина запiзнилась, i я розвантажував її, коли бiля кiоску вже зiбралася довга черга. Я щосили стримував спазми, щоб не закашлятися при покупцях. До верхнiх лоткiв на машинi можна дiстати, лише ставши на дротяний залiзний ящик з-пiд пляшок. Iз кожним лотком я ступав на ящик, тягнувся до лотка, сходив iз лотком донизу, i при цьому намагався стати боком до черги, щоб нiхто не помiтив, що у мене протертi штани, а пiд ними нiчого. Я йшов iз лотком до кiоску, ставлячи ноги щiльно одна до одної. Тому натер шкiру.

Мої очi остаточно звикли до яскравого свiтла, я тiльки почувався розмореним, бо сонце припiкало в голову. Я зайшов у закинутий двоповерховий будинок, який правив за туалет. Вiдразу мусив зупинитися. Тепер треба звикати до пiвтемряви. Я постояв кiлька хвилин, бо не хотiв нi у що вступити. Запах при такій спеці й низькій вологості навіть не дуже заважав. Мабуть, усе вiдразу зсихалося. Я почав розрізняти великі купи в темних кутках і пішов на другий поверх, обережно переступаючи через окремі купки на сходах, щоб знайти чистіше місце. Подумав, що хоч я й називаю черевики гiвнодавами, але вiд цього їх краще вберегти, бо потiм доведеться довго й ретельно вичищати паличкою гофровану пiдошву. Порiвняно з цим будинком, пластиковi синi куби на Подолi здавалися верхом гiгiєни. Я йшов сходами вгору, пiд ногами кишiли більші та менші комахи, а що тут iще водилося по кутках, я навiть не хотiв знати. Знайшовши квадратний метр чистого бетону, я став так, щоб нічого не опинилося надто близько ззаду. Пiдiйти ближче до стiни нереально. Я здогадувався, що нiчого бiльшого за комах тут, певно, немає, але пiдсвiдомiсть малювала свої картинки. Якомога швидше зробивши свою справу, я спустився вниз, намагаючись не запанiкувати, щоб не ступити поспіхом на місце, якого не бачу.

Вийшов на сонячне свiтло i з полегшенням вдихнув на повнi груди. Пiдняв обличчя в бік сонця, намагаючись повiрити у дезинфекцiю ультрафiолетом. Бррр. I так щодня. По шиї поповзли мурашки, я закинув голову назад і звів лопатки, щоб їх прогнати.

Пiд вечiр я зайшов у магазин на першому поверсi п'ятиповерхiвки, що стояла поруч iз кiоском. Узяв четвертушку. Залазити спати надто рано. Я сiв на бровку за своїм кiоском. Пив iз ковпачка пляшки, щоб краще взяло. У мене була сьогоднi пачка сигарет. Кожен наступний ковпачок дедалi дужче зiгрiвав задню частину пiднебiння, тепло стікало по горлу в живіт i звiдти плавно лилося по кiнцiвках. Я мляво думав про бунти десь там, за трьома стiнами блякiв. Що далi, то бiльше здавалося, що все вiдбувалося не зi мною. При згадцi про Умiду виникав великий солоний клубок у горлi. Темнiло. Я розтягував горiлку. Кожен ковпачок закурював сигаретою.

Внизу злiва зашарудiло. Пiд бровкою лежало сухе листя. Така спека, а вже йде до осенi. Я зiтхнув, i раптом з-пiд листя вибiгло мишеня. Не доросла тваринка. Мишеня було пухнасте i кругленьке. Воно вибiгло з-пiд коричневого листка каштана i стало. Я тупнув ногою. Воно не втекло.

– Та бiйся ж! – я почув свiй голос, і вiн був п'яний.

Не встаючи з бровки, я ще раз тупнув ногою. Мишеня стояло на вiдкритiй дiлянцi асфальту й не тiкало.

– Бiйся, дурне! Бо вб'ють.

Я схлипнув. Схлипнув iще раз, i знову, спробував зупинитись i не змiг, поклав голову на схрещенi на колiнах руки й заридав.

Тiєї ночi гахнуло. Я прокинувся й лежав у пiтьмi кiоску, дослухаючись. Здалося, що почув людський крик, але чи це крик болю, чи крик трiумфу, я не зрозумiв. Потiм стало тихо. Я полежав ще двi хвилини. Встав на спальнику, прислухався. Нiчого. У мене спiтнiли спина та груди. Я помацав рукою футболку на грудях, тканина просякла наскрiзь. Страшно хотiлося пити. Я намацав у рюкзачку пластикову пляшку з водою i присмоктався. Тодi звiвся на ноги, клацнув засувкою й босий вийшов надвiр. Асфальт був теплий та шорсткий. Спека не спадала навiть уночi. Я повiльно викурив двi сигарети, сидячи на бровцi, й зайшов назад.

О п'ятiй тепер iще навiть не свiтало. Я помився в канавi, позираючи у пiвтемрявi на кiоск на тлi секторальної стiни, повернувся, сiв на своє мiсце на бровцi й приготувався чекати на машину з хлiбом.

Щось було не так. Я не розумiв, що саме, i це муляло.

Я закурив, запиваючи кожну затяжку водою, яку сьорбав iз пластикової пляшки. Взагалi-то вранцi я тепер намагався не курити. Сигарета на порожній шлунок могла призвести до того, що доведеться терміново бігти у будинок-туалет. Але в ротi було кисло, й сама вода цей смак не вимивала.

I тiльки коли, дивлячись перед собою, я гасив бичок об бровку – до мене дiйшло.

За весь цей час по секторальнi стiнi передi мною жодного разу не пройшов блеквотер.

Небо посiрiло й тепер дедалі бліднішало, невдовзi мало зiйти сонце. Я повiльно встав, обтрусив долонями штани на сiдницях i пiшов уперед, бо лiворуч i праворуч огляд закривали будинки. Я пройшов аж до смуги зачистки. Став на її краю. Скiльки я бачив в обидва боки, стiна була порожня.

Через триста метрiв справа на стiнi стояв металевий вагончик, база блеквотерiв. Я не мiг бачити, чи в ньому хтось є, але у вiконцi не свiтилося.

Цiлий день тiльки й розмов було, що про пiдiрване КПП на Iндустрiальному мосту. Водiй хлiбної машини звинувачував якихось незрозумiлих радикалiв, причому з зеленої зони. Продавщиця стискала губи й казала, що це зробили самi бляки, щоб пiдставити арникiв. Алiк, коли прийшов о дванадцятiй, бiдкався, очiкуючи конкурентiв iз сусiднього сектора:

– Мене ж солом'янськi бандюки витiснять. Це ж тепер можна отак просто, без документiв i перевiрок, хоч по всiй зонi ходити! I возити що хочеш.

– Так? – сказав я.

Пiсля роботи я пiшов уздовж вулицi Борщагiвської. Блякiв на Гетьмана не було, їхнi протитанковi їжаки лежали на тротуарах, сяк-так вiдсунутi з проїжджої частини й кинутi. По вулицi одна по однiй проїжджали машини. Тепер вони не створювали черги. Залiзнi ворота КПП пiд мостом вiдчинені, ґрати пiдняті. Я не побачив слiдiв великого вибуху, як очiкував. У кiлькох мiсцях залiзнi конструкцiї моста почорнiли, нiби вiд сажi. Просто внизу все вiдчинено навстiж, а нагорi – будови блякiв стоять порожнi. Кiлька шибок у броньованих вагончиках, менi здалося, були вибитi. Дверi також навстiж. I нiде жодного бляка, живого чи мертвого. Вони залишили КПП.

Я зайшов пiд мiст справа. Шум машин, якi проїжджали повз мене, вiдлунював вiд металевих стiн. Пройшовши десять метрiв, я зайшов у вiдокремлений коридорчик для пiшоходiв. По лiвому боцi, мiж проїжджою частиною та проходом, тяглися кiмнати, якi я мiг бачити у маленькi вiконця. В кiмнатах стояли стiльцi та монiтори, тут досi свiтили лампи денного свiтла, але було порожньо. Менi здалося, що в одному мiсцi на чорному ковролiнi я помiтив мокру пляму.

По той бiк мосту починався другий сектор REE-17, пiвденно-захiдний. Я пройшовся вперед до базару, який називався Кардачi. Вiн нагадував Борщагiвський. Праворуч i лiворуч тяглися цеглянi п'ятиповерхiвки, а мiж ними подекуди – окремi висотнi будинки, якi в зонi називали «свiчки». Це дуже нагадувало Борщагiвку. Люди ходили такi самi, смог стояв такий самий. Не знаю, на що я сподiвався. Я проблукав до вечора й повернувся крiзь закинуте КПП у третiй сектор.

Стемнiло, i я пiшов до канави попрати шкарпетки й вимити з милом спiтнiлi пахви й ноги. Повертаючись, обтрiпував руки вiд води. Бiля кiоску, на моєму звичайному мiсцi, спиною до мене сидiла на бровцi Умiда.

– Ну ти як деус екс махiна, – сказав я, сiдаючи поряд.


D-04
Зайшовши до мого номера зi свiжими рушниками в руцi та ящиком їжi пiд пахвою, блеквотер Микола став навитяжку. Я сидів iз ногами в лiжку, притулившись до стiни спиною, та правив текст на виданому мiстером Ворнером гаджетi.

Миколин пiєтет зростає з кожним тижнем. Вiн тепер не водить мене пiд дулом автомата, бо я вiдбув педагогiчну повиннiсть i бiльше не мию камери ворогiв свободи (підприємництва). Тепер я їжджу тiльки вгору матово-бiлим лiфтом. Ми з Миколою спiлкуємося, коли вiн виконує в камерi роботу готельної покоївки. Статутнi стосунки мiж нами виникають лише поки вiн супроводжує мене до мiстера Ворнера.

– Як просувається Ваша Праця? – Микола вимовив останнi два слова з великих літер, як досi – Успiх.

– Повiльно.

– А що це буде?

Я запитально глянув на Миколу.

– Ну… – вiн поворушив рудими вусами i втупився в пiдлогу, – ну там детектив, спай-сторi, екшен?

– А-а, – я згадав настанову мiстера Ворнера. – Порнушка.

Микола завмер. Напружено, спiдлоба глянув на мене, стоячи навитяжку в дверях. Потiм силувано засмiявся, дуже коротко: хи-хи. I завмер iще на якусь мить.

– Жарту-уєте, – протягнув Микола.

Попри вуса й залисини, зараз вiн нагадував десятилiтнього хлопчика, який не знає, говорить iз ним дорослий серйозно чи нi. Я знизав плечима, дивлячись йому в очi.

– Ну, кожен робить, що повинен, – сказав Микола.

Тепер, коли я бiльше не ворог свободи й от-от досягну Успiху, вiн намагається бачити те, що я роблю, з кращого боку. Бо раз я пiднiмаюся суспiльною драбиною – значить, усе роблю правильно. А як раптом i нi:

– Бог милостивий, усе пробачить.

Микола переклав рушники на холодильник бiля дверей, звiльнивши праву руку, й широко перехрестився. Я нарештi здогадався встати з лiжка, на якому сидiв iз ногами.

– Ви проходьте, Нiк. Чого стоїте? Вам можна за статутом?

– На цьому поверсi можна, – усмiхнувся Микола. – Ви ж не ворог свободи, мiстер Ентонi.

Я мовчки забрав у нього з-пiд пахви ящик i поставив поряд iз холодильником. Вказав рукою на стiлець. Микола переступив з ноги на ногу, тодi сiв. Я сiв на край лiжка навпроти нього. На його високому чолi тремтiли крапелини поту. Як це буває у рудих, шкiра обличчя була блiдо-рожева, нiби крiзь неї просвiчувала з капiлярiв кров.

– Ну, хвилин десять є, – сказав Микола. – Тут легше, на цьому поверсi. Мене перевели сюди, коли народилася четверта дитина.

– Вiтаю! Хлопчик чи дiвчинка?

– Доня. Наталочка. Та зараз їй уже два роки, – вiн полiз у нагрудну кишеню. Я думав, дiстане фотографiю дiвчинки, але Микола вийняв маленьку пачку серветок, витягнув одну й обтер спершу лоба, а потiм шию ззаду. – Я багатодiтний батько, от менi й попуск.

Вiн перехопив мiй погляд, глибоко вдихнув i став говорити, нiби крякає качка:

– Знаю, ви думаєте, це не причина для поблажок, має бути рiвне гральне поле для всiх, а так наступним кроком стане годувати лiнивих за суспiльний кошт, а звiдси недалеко й до «все забрати й подiлити», а у нас же нормальний капiталiзм, усi в рiвних умовах, у всiх однаковi можливостi, я знаю, мiстер Ентонi, знаю, я не якийсь там упоротий лiвак, менi чужого не треба.

Микола видихнув i сповiльнив темп:

– Але iнодi, знаєте, так тяжко… Я ж донедавна працював у асолт-тiмi, ганяв ворогiв свободи. А оце дивлюсь: якщо раптом загину, ну виплатять моїм компенсацiю за контрактом, а далi що? Вилетять у червону зону, точно ж вилетять, а самi знаєте, як арники ставляться до блеквотерiв i їхнiх сiмей. От я й попросився, щоб мене перевели. Я все життя чесно збираю на пенсiю, ви не подумайте, мiстер Ентонi. А от жiнка захворiла, i половина заощаджень – фф-фух!

Микола замовк, провiв рукою по вусах i продовжив значно тихше й повiльнiше:

– А то доця залетiла, старша. Та ще й вiд сина нашого капiтана. Ну що я капiтану скажу? Мусив сам везти дитину до лiкаря. А їй тiльки шiстнадцять рокiв.

Микола перехрестився:

– Знаю, согрiшив я страшно. Але Бог милостивий, пробачить. Вона ж капiтановому сину не рiвня. А потiм анi замiж, анi на роботу. Мучилася б усе життя. Та й дитятко її. Правда ж, мiстер Ентонi?

Вiн зазирав менi в очi, i я кивнув. Микола зiтхнув:

– А так у дитини є шанс. Сини мої – оболтуси, їм хiба у блеквотери дорога. А мала розумненька. Може, точку G знайде. Глiнг учить.

– Всi ж бля… блеквотери глiнг знають.

– Де там! – Микола махнув рукою. – Тiльки команди всякi й тому подiбне: clear, roger, duck, assault rifle, enemy of freedom, detention centre, harsh interrogation, та й то чуєте, з яким акцентом. Якщо переводять в iншу країну – селять, i зразу йдеш по блеквотерському мiстечку своїх шукати. Своїх або там газпромiвських. А то ж белькоче кожне по-своєму – вавилон. Тiльки хай дьюд або хаудуюду йому i скажеш.

Ми помовчали.

Микола зiтхнув i сперся руками об колiна, нахилившись на стiльцi.

– А ви у нас довго ще? Не знаєте?

– Знаю. Мiсяцiв зо два.

Мiстер Ворнер тиждень тому дав менi пiдписати контракт. Вiн заздалегiдь продав мою роботу дистрибутору-монополiсту:

– Скажу лише, що recently ця корпорацiя отримала копiрайт на Бiблiю, Коран i Упанiшади, – мiстер Ворнер солодко усмiхнувся, його губи здавалися коричневими вiд засмаги. – Тепер кожна церква, кожен пiп їм приплачує, або ж виконує iдеологiчнi замовлення на проповiдях. Thy will be done. Нехай буде воля твоя. Словом, Тонi, потужна корпорацiя. На.

Мiстер Ворнер пiдсунув менi через стiл стилус, я пiдвiвся iз низького стільчика, щоб дiстати, й поставив пiдпис на екранi гаджета. Замiсть завдатку, мiстер Ворнер сплачує те, що мої батьки лишаються винними потерпiлому блеквотеру з Кей-Пi Сiтi. Цей борг перед суспiльством оплачено. Нових звинувачень проти мене не висунуть. Що стосується перебування в D-зонi, за нього з мене вирахує дистрибутор.

– I warn you, don't worry. Зразу кажу, не переживай. Обороти у них великi, тобi ще о-отак лишиться, – мiстер Ворнер провiв великим пальцем пiд пiдборiддям. – А тепер давай, закiнчуй свою сумну iсторiю. Дедлайн через сорок п'ять днiв. Пiсля того – пеня за кожен день затримки.

– Мiсяцiв зо два, – повторив за мною Микола.

Рудий блеквотер перенiс вагу на впертi об колiна руки та, вiдставивши

зад, устав зi стiльця.

– Мiстер Ентонi, – вимовив вiн. – Як би то… Ви тепер вхожi у шоубiз. Може, як звiдси вийдете, замовите слiвце за мого малого? Вiн так на гiтарi грає!


R-29

Залишок лiта й перша половина осенi були найщасливiшим часом у моєму життi. Я жив разом з Умкою. Я працював – як це назвала б вiльна преса – драг-дилером.

Насправдi я був лише кур'єром. I до наркотикiв не мав стосунку. Я розносив лiки роздрiбним постачальникам.

Коли Умiда прийшла до мого кiоску, ми до третьої ночi розмовляли, сидячи на бровцi. Ми мали про що говорити.

А потiм Умка сказала, що її друговi Пферду термiново потрiбен кур'єр. I це має бути людина, якiй можна довiряти – тобто людина знайома. Близька. Чи я згоден?

– А жити ми зможемо разом.

Чи я згоден?

Я дивився на Умку широко розкритими очима.

Вона розповiла, як мешканцi подiльських сламiв об'єдналися з людьми зi схилiв Днiпра, з кожум'яцькими та людьми з Глибочицької, з Артема, а там i з Полiтеху. Як три тижнi сидiли вiдгородженi, й дедалi бiльша кiлькiсть людей на зборах виступала за те, аби здатись i виселитись на околицi REE-17, як вимагав Грiнiнвест.

Роман Цюцюра з'явився на Подолi. Он як? Так, iз кiлькома десятками агiтаторiв, вони пiдбивали людей не чекати, поки закiнчиться питна вода. Серед агiтаторiв була й Наомi, я ж пам'ятаю цю маленьку дiвчинку з зеленої зони? Умiда ще нам обом показувала дворики для вiдступу на Ярославськiй. Iгор i його команда кожум'яцьких запаслися коктейлями Молотова, щоб лякати блякiв уночi, але старшi вiдраджували їх, бо бляки все одно сидять за бронею. Тим часом агiтатори зникли, а вчора вночi хтось пiдiрвав водночас п'ять або шiсть секторальних КПП. Тiєї ж ночi блякiв евакуювали з усiєї REE-17, блокаду було знято. Валера Цюцюра висловив припущення, сказала Умка, що власники блеквотерської контори хотiли тепер бiльшої компенсацiї за ризик i не змогли домовитись iз Грiнiнвестом про цiну.

– Ти ж розумiєш, Антончику? Ми перемогли! Нас не виселять!

Я дивився у пiвтемрявi, як у її очах вiдбиваються далекi електричнi вогнi, й не знав, чому я радiю бiльше – тому, що нас не виселять, чи тому, що Умка зараз тут.

Пiзно вночi ми вирiшили, що варто трохи поспати. Я вiдчинив залiзнi дверi кiоску, вони голосно рипнули. Я вклонився:

– Пiсля вас, прекрасна дамо. Вибачте, мiй палац тiснуватий.

Попри те, що ми не були разом понад мiсяць, iснують умови, якi не сприяють фiзичному коханню.

Ми подрiмали години зо двi. Я впирався лобом i колiнами у залiзну стiнку кiоску, щоб дати Умцi побiльше мiсця. Було душно, я прiв i намагався не доторкатися до неї.

О п'ятiй Умiда пiшла на роботу. Вчора вона вперше за кiлька тижнiв змогла скористатися своєю робочою вiзою. Доїхала о дванадцятiй на КПП на Львiвськiй площi. Боялася, пiсля вибухiв не пропустять. Дарма боялася. На роботi на неї ще й накричали, чому не здогадалася прийти в зелену зону з самого ранку – адже блокаду зняли о третiй ночi. Хто за неї працюватиме? Пушкiн? Зеленiй зонi в мiсяць блокади дуже бракувало робочої сили арникiв. Прибиральники, доглядальники, обслуга, водiї омнiкоптерiв, механiки, будiвельники й сотнi iнших професiй. Жирiкам було некомфортно без арникiв. Ходили чутки, що зараз зелена зона термiново видаватиме додатковi робочi вiзи. Звiсно, арникiв ретельно перевiрятимуть, щоб не пропустити ворогiв свободи (пiдприємництва).

Я зупинив Алiка пiд час пробiжки й розповiв, що мушу йти вiд нього.

– Ти ж обiцяв, що надовго!

Я зiтхнув.

– До мене приходило ще троє людей, але я найняв тебе. Ти ж обiцяв, що надовго.

– Вибачте, але…

– Я ж питав, i ти казав, що на постiйно.

– Хочете, я ще три днi попрацюю?

Алiк стояв, нахилившись уперед i тримаючись правою рукою над черевцем, а лiвою – за поперек. Вiн тяжко дихав пiсля бiгу.

– Вали вже, – вiн махнув лiвою рукою, не вiднiмаючи праву вiд грудей. – Сьогоднi тiльки допрацюй.

– Дякую. Дякую, Алiк.

– Ет! – вiн iще раз махнув рукою, цього разу правою, а лiву впер у бiк i ще бiльше зiгнувся, намагаючись вiдновити дихання.

– Вибачте, що так вийшло.

– Це та дiвчина?

– Угу.

Вiн зiтхнув i випростався.

– Добре. Розберуся, – i простяг менi руку: – Давай тодi. Успiхiв у пошуку точки G.

– Вам теж, Алiк! Вам теж!

– Сьогоднi допрацюй.

– Обов'язково!

– Все, можна сьогоднi не бiгати, – сказав собi Алiк i повiльно побрiв у бiк дому. Вiн iшов, тримаючи руки в боки, що ходили ходором вiд важкого дихання.

– Дякую, Алiк, – тихо повторив я, коли його спина вiддалилася.

Я купив три новi футболки, викинув старi й за наступнi два днi помився вiсiм разiв, перш нiж Умiда змогла мене переконати, що вiд мене бiльше не смердить кислою бездомністю.

Пферд виявився чоловiком рокiв пiд сорок, iз забраним у хвiст русявим iз сивиною волоссям, орлиним носом, худими довгими руками та згорбленими плечима, вiд чого весь здавався увiгнутим. Коли я зайшов знадвору до великої кiмнати на першому поверсi, Пферд розмовляв углибинi з маленьким чорнявим чоловiчком. Побачивши мене, вiн махнув рукою й усмiхнувся, але одразу повернувся до чоловiчка. Пферд емоцiйно жестикулював, а чоловiчок натомiсть не рухав кiнцiвками й тiльки час вiд часу заперечно хитав головою. Я озирнувся й сiв бiля входу до кiмнати на стiлець iз металевими нiжками та чорною тканинною оббивкою. Я спостерiгав через кiмнату за жвавою мiмiкою й рiзкими жестами Пферда й намагався зрозумiти, чому його називають Pferd, тобто конем. Може, через зачiску. Може, через риси обличчя. За кiлька хвилин чорнявий чоловiчок устав. Пферд нахилився вперед усiм тулубом i простяг йому випростану довгу руку. Потiм чоловiчок пройшов повз мене. Чоловiчок супився.

– Вибач, – Пферд пiдiйшов до мене i простяг пряму руку. – Тарас Ферчук. Можна скорочено, Пферд.

– Антон, – i пiсля секундної паузи: – Ципердюк.

– Дуже приємно, – Пферд потягнувся до мене та з усмiшкою зазирнув у вiчi. Здалося, що йому i справдi надзвичайно приємно. – Умка менi трохи розповiла про тебе.

– I менi про вас.

– Називай мене на ти. Проходь, – Ферчук махнув рукою в бiк коробок, що стояли у глибинi попiд стiною. – Лiва половина офiсу наша.

У Пферда були вертикальнi зморшки чи радше западини на щоках. Шкiра пiд пiдборiддям вгиналася, заходячи глибоко пiд щелепу. А от кадик гостро виступав.

Тарас Ферчук сiв верхи на стос невеликих коробок. На верхнiй була наклейка з лiтерами INH.

– Ти будеш розносити переважно конверти, зрiдка отакi коробки, – вiн ляснув по сусiдньому стосу з наклейкою STM. – Правда, зараз обсяги можуть i зрости. Бляки пiшли з зони, тож можна вiльно пересуватись по усiх секторах. Тому я й попросив Умку знайти надiйну людину.

З останнiми словами Ферчук усмiхнувся. Я невпевнено усмiхнувся у вiдповiдь. Пферд розповiв про перспективи дiяльностi драг-дилерiв. Ранiше офiцiйнi аптеки, з лiками за ринковими цiнами, стояли поряд з КПП, пiд охороною блякiв. Група Пферда поширювала лiки – вiн хмикнув: не будемо уточнювати, яким чином здобутi – за значно нижчими цiнами. Часом у вiсiм-десять разiв. Але у таких груп, як Пфердова, зi зрозумiлих причин часто бувають перебої з постачанням. У таких випадках люди купували в офiцiйних аптеках. Тепер офiцiйнi аптеки евакуйовано разом iз бляками, котрi залишили секторальнi КПП.

Кожен конверт, який я повинен буду доставити, пiдписаний. Вiддавати – тiльки у власнi руки. Пферд попередить адресатiв, що я спершу звiрятиму їх за фотографiями. Потiм знатиму кожного в обличчя. Ходити доведеться переважно за тими самими адресами, бо я доставлятиму лiки не хворим, а лише мiсцевим розповсюджувачам.

– Спочатку буде трохи важко. Зате зону знатимеш добре, – погляд у Тараса був лагiдний.

Коли я прийшов у кiнцi першого робочого дня, Тарас глянув на мене й засмiявся. Його очi були сталево-сiрi, але в них було тепло.

– Ноги гудуть, ге, – сказав вiн.

Пферд стверджував, а не питав. Я пiвлежачи розвалився на стiльцi бiля входу. Випроставши ноги, я майже чув вухами, як вони i справдi гудуть, нiби високовольтнi дроти. Вiд ступнiв до стегон пiднiмалися теплi хвилi. Я сидiв, склавши руки на животi, розтуливши рота, й дивився тупо перед собою.

Зате зону я справдi пізнав. Я їздив по усiх секторах i вiддалених районах REE-17, аж до Iрпеня, Борисполя й Обухова. У Вишгородi щоразу смоктало пiд ложечкою. За роздiльною стiною, попри яку я проходив, стояла зелена житлова зона, gated community, де я колись жив iз Нiною й де жив також Нiнин чоловiк. Стiна вiдокремлювала зелену зону вiд червоної, тому на нiй, на вiдмiну вiд кинутих секторальних стiн, лишалися бляки. І все ж я не мiг до кiнця заспокоїтись, знаючи, що Нiна так близько, i щоразу намагався чимшвидше вибратись із Вишгорода.

Маршрутки рiдко доїжджали куди менi було треба. Переважно доводилось iще йти пiшки кiлометр-два. Я намагався пiд'їжджати рiзними маршрутками з рiзних бокiв. Пізнавав червону зону. Вся вона, зрештою, виявилась одноманiтною. Рiзнокалiбернi слами. Деякi багатоповерховi свiчки на Куренiвцi, в Голосiєвому й на Оболонi мали доволi солiдний вигляд. Здалеку. Якщо не знати. Якщо не знати, що всерединi вони перенаселенi, що водогiн i каналiзацiя давно вийшли з ладу, якщо не пiдходити близько й не бачити смiттєзвалищ бiля пiд'їздiв i сарайчикiв, якi туляться навколо.

Натовпи людей на магiстральних вулицях. На найбiльш жвавих перехрестях, саме там, де найважче пройти, половину тротуарiв займають iмпровiзованi базари. Товари лежать на ганчiрках або на полiетиленовiй плiвцi, чи й просто на землi. Над пiдозрiло слизькими на вигляд шматками м'яса в'ються оси. Попiд стiною будинку лежить зарослий i давно немитий чоловiк, усi обходять його, дехто переступає через його ноги. Неясно, цей чоловiк п'яний, хворий чи мертвий. По проїжджiй частинi у заторi повiльно сунуть машини, деякi iржа поїла навколо колiс та по днищу бiля дверцят, вихлопнi гази вилiтаютьвидимими їдкими хмарками, коли водiї тиснуть на акселератори.

Я знаходив потрiбну адресу й вiддавав адресату конверт або коробку. Розписок не брав. За кiлька тижнiв знав усiх особисто. Одним iз них виявився маленький чорнявий чоловiчок, якого я бачив у Пферда першого дня.

Тепер менi не доводилося починати роботу вдосвiта, як у Алiка. Головне було встигнути об'їхати за день визначенi адреси. Зазвичай вiд семи до десяти точок щодня. Звiсно, всю REE-17 за один день не об'їдеш. Тому в понедiлок я мiг їхати в пiвденну частину зони й мотатися там, у вiвторок – на пiвнiчний захiд, всю середу їздити Дарницею й Харкiвським масивом, а Бориспiль залишати на четвер.

Пройшовши маршрут, я мав повертатися до офiсу i допомагати Пферду пакувати конверти на наступний день. Тарас орендував кiмнату на пару iз двоюрiдним братом Сашком. Лiва половина належала Пферду, права – Сашковi. В Сашка була фiрма, що займалася так званим зеленим ремонтом, тобто ремонтом «як у зеленiй зонi». Сашко сидiв у мережi на гаджетах i шукав клiєнтiв, час вiд часу до нього приходили окремi робiтники чи бригадири, а кiлька разiв на тиждень, переважно по п'ятницях i суботах, упродовж дня приходили бригади по зарплатню. Тодi Пферд виходив курити на запасний вихiд iз пiд'їзду. Вiн недолюблював цих ремонтникiв чи, як вiн їх називав, будiвельникiв. Тарас дратувався, що не може працювати, спльовував i повторював: «Нет ума – строй дома».

До Пферда й самого часто приходили люди. Часом я бачив локальних драг-дилерiв, яким розносив конверти. Зрiдка приходили люди iншого типу: переважно молодi, тільки окремі старшi, віку Пферда – але всi пiдтягнутi, як бігуни чи боксери-легковаговики. Якось, уже в жовтнi, я повертався з маршруту й на виходi помiтив таку групу, а серед них зниклого Романа Цюцюру. Я гукнув i пiдбiг до нього. Роман показав зуби й махнув менi рукою, але вiдразу розвернувся й пiшов за своїми товаришами, спиною до мене.

– А що Ромка Цюцюра тут забув? – запитав я, дiйшовши в офiс.

Але Пферд, зазвичай лагiдний, вiдрубав:

– Є просте правило безпеки. Don't ask, don't tell. Зайвого.

Я проковтнув це й пiшов у відгороджений куток-кухню заварити собi чаю. Спиною до мене бiля Сашка сидiло двоє будiвельникiв. Пiзнiше ми з Пфердом курили надворi, вiн вибачився за рiзкiсть i приготувався розповісти, але я сказав, що вже сам зрозумiв.

Раз на тиждень до нас приходила Умiда. Вони iз Пфердом заходили у вiдокремлений куток у дальньому кiнцi кiмнати. Я бачив, як вони шепочуться. Якщо в кiмнатi не було нiкого з будiвельникiв, могли розмовляти упiвголоса. Пферд розкладав на столi великий екран свого гаджета, Умка тицяла тут i там, водила пальцем i пояснювала.

Коли Умка закiнчувала, а я ще мав лишатися розкладати лiки по конвертах, то ми з нею виходили покурити на запасний вихiд наскрiзного пiд'їзду. Прощалися до вечора, а коли я вертався сам, Тарас iз Сашком та випадковими будiвельниками смiялись: очевидно, щойно був масний жарт про мене й Умку. Я кроїв перебiльшено скептичну гримасу, пiднiмаючи брови дашком i кривлячись. Вiд цього вони смiялися ще раз.

Чомусь у непристойностях Пферд чудово знаходив спiльну мову з будiвельниками, яких в усьому iншому так не любив. Коли в офiсi бувала жiнка – а траплялося це нечасто – то i Пферд, i Сашко, i присутнi на той момент бригадири поводилися пiдкреслено ввiчливо та стримано. Наче старосвiтськi джентльмени. Та варто було жiнцi вийти за порiг, як чоловiки зривалися з ланцюга пристойностi. Iнтелiгентний Пферд, наприклад, мiг присiсти на однiй нозi й при цьому, пiднявши палець вгору, зробити паузу й голосно перднути. Коли Ферчук зробив це вперше, я не знав, що й думати. Я завмер, i потiм силувано засмiявся. Через кiлька днiв звик, i коли Пферд довго не викидав коникiв, менi здавалося, що надто вже вiн правильний, нiби нудотно-солодкавий. Але за годину-двi Тарас повертав менi вiру в нього. У чоловiчiй компанiї Пферд iз будiвельниками влаштовували змагання, хто голоснiше пердне чи вiдригне. Особливо наприкiнцi дня, щоб розвiятись. Пферд мiг, вiдригуючи, водночас вимовляти «гвоздь», «лампочка», а одного разу навiть «Владимир Ильич Ленин». Я участi в таких змаганнях не брав, i Ферчук iз Сашком називали мене iнтелiгентом. Насправдi я просто знав, що не витримаю конкуренцiї.

Якось я сидiв сам в офiсi, заклеював конверти на завтра. Тарас курив надворi, а будiвельник Сашко вiдлучився у сортир за кiлька кварталiв вiд офiсу. Сашкiв гаджет розривався вже кiлька хвилин. Коли задзвонив усьоме, я не витримав i вiдповiв.

– Ви хто? Де Олександр? – насупилася жiнка з екрану.

– Зараз буде.

Жiнка була симпатична, але дуже сердита. Ретельно накладений макiяж, яскраво нафарбованi губи, висока зачiска.

– Скажiть Олександру, – вона стиснула губи, її каштановi кучерi затрусилися, – дзвонили з «Кардачпостач». Вiн позавчора поставив нам броньованi дверi. А сьогоднi, коли я вiдчиняла цi дверi, вони вiдвалилися. Так от, хай Олександр зi мною зв'яжеться.


R-30

Ми з Умкою стали жити разом. Суми наших зарплат вистачало, щоб винайняти кiмнату. Власне, це була половина кiмнати, вiдокремлена вiд iншої половини перегородкою з фанери. П'ять метрiв на два. У нас було пiввiкна – iнша половина лишилась у сусiднiй пiвкiмнатi. За вiкном, на заскленому балконi, жив худий мовчазний чоловiк.

Колись на поверсi розмiщувалися чотири квартири, тепер їх з'єднали в одну велику комуналку. Дванадцятиповерховий будинок стояв у районi мiж Куренiвкою та Вiником. Умiдi тепер доводилось на годину довше добиратися на роботу i з роботи. Зате ми були поруч щодня.

Худий сусiд з балкона часом запрошував нас на план. Вхiд на його балкон вiв навiть не з сусiдньої половинки, а з iншої кiмнати. Але нам не доводилося далеко обходити, щоб потрапити в гостi до сусiда. Ми вiдчиняли свою половину вiкна й перелазили через пiдвiконня. Вiдчинена стiйка вiкна була завширшки сантиметрiв п'ятдесят, але нам з Умкою, молодим i гнучким, цього вистачало. Iнодi ми залишалися кожен у своєму примiщеннi й передавали косяк через пiдвiконня. Сусiд лише кiлька разiв перелазив до нас. Вiн був iще худiший за мене, але вже не гнучкий. Навiть накурений, сусiд майже не говорив. Ми так i не дiзналися про нього багато. Його звали Костянтином.

Пiсля косяка ми прощались iз Костянтином i завiшували свою половину вiкна. Доводилося вмикати музику, щоб нас не почули. Це було загальноприйняте правило пристойностi в червонiй зонi. В кiнцi видовженої кiмнати, далi вiд вiкна, ми настелили кiлька ковдр, зверху для м'якостi – мiй жовтий спальник, а вже на нього – змiнну бiлизну. Нейлонове покриття спальника шарудiло пiд простирадлом, коли ми голi рухалися. До фанерного перекриття мiж пiвкiмнатами була прибита дошка, де на цвяхах висiв весь наш одяг.

Ми встигли виробити власну мову для двох, усi цi звичнi для коханцiв сигнали, жести та жарти, всi цi «позицiя на бочку номер раз» i «номер два», всi цi «хто смiшний?! я-а-а смiшний/а?!», удаване нерозумiння, перебiльшено пiднятi брови, «що пан/i хоче цим сказати?» та iншi фрази, зрозумiлi тiльки двом, i я для неї наодинцi Цип, чого нiкому бiльше б не дозволив, i вона для мене просто Ум-м-м, iз багатозначним м-м-м i похитуванням головою, й обводити пальцем її мiзинчик, i в «позицiї на бочку класичнiй» цiлувати її між лопаток, i розмовляти з голим плечиком, поки вона вдає, наче спить, i простягати руку вниз i крiзь сон тримати її за п'яточку пiдiбганої ноги, й менш пристойнi речi.

Й бiльш прозаїчнi. Однiєю з них була «ням-ням димедрольчик». Умка для профiлактики знову, вкотре у своєму життi, пила iзонiазид. Це було необхiдно, тому що вона контактувала зi мною. Я пив чотири препарати водночас, але на роботi.

Пферд майже одразу, як я влаштувався до нього, звернув увагу на мiй кашель курця, й невдовзi пiдтвердив те, у чому я собi нiяк не хотiв признатися.

– Це страшно? – запитав я.

– Для тебе – не дуже. Бо ти працюєш у мене. А так – у нас пандемiя.

Щодня, коли я приходив на роботу, Ферчук перш за все вiдводив мене у вiдокремлений куток кiмнати, що слугував кухнею. Тут нас не могли бачити будiвельники, i Пферд сам стежив, щоб я випив таблетки. Вiн виймав їх iз коробочки з написом: «Антон. 2HREZ/4HR3».

– Якщо раптом захворiєш або не зможеш прийти на роботу – ось тобi на тиждень, тримай удома. У жодному разi не припиняти курс лiкування.

Я поклав коробочку в кишеню. Коли я запитав, скiльки вiн з мене вирахує, Пферд секунди двi дивився на мене, схиливши голову набiк i скривившись, а тодi сказав:

– Не кажи дурниць. Ти тепер у сiм'ї.

Я розумiв, що навiть за цiнами Пферда лiкування коштує бiльше, нiж я заробляю. Для Умiди вiн передав пачку з написом INH i наказав, щоб пила мiнiмум тричi на тиждень, а краще щодня. I вдома ввечерi я нагадував їй: «ням-ням димедрольчик».

На Подiл ми з Умкою вперше пiшли аж тижнiв через три пiсля того, як поселилися разом. Була недiля. Мене непокоїло, що Умiда так довго не вiдвiдувала батька, та й друзiв. Через мене.

– Та забий, – засмiявся Валера. – Талiб розумiє, що зараз у вас особливий перiод.

Ми з Валерою Цюцюрою сьорбали пиво, дивлячись на Костянтинiвську з даху семиповерхiвки, в якiй Валера орендував кiмнату. Умiда пiшла зразу до Улугбека, я мав зайти на Турiвську згодом. Валера винiс двi ватнi зелено-жовтi куфайки з написом «Метробуд», i ми пiдстелили їх, аби не замаститись, i сiли на край даху бiля дротяного бортика. Жiнка вiдпустила Валеру зi мною на годину. Я вперше побував у них удома. Катя, Валерина дружина, виявилась iще гарнiшою, нiж на фотографiї. У неї були м'якi округлi риси обличчя й великi темнi очi, в яких можна було потонути. Катя дивилася лагiдно i спокiйно. Маленька Оленка вже вмiла сидiти й пробувала повзати. Вона піднімалась на руках, але ноги лишалися прямими, тому в Оленки виходило повзти тiльки ногами вперед. Валера називав доньку «моє раченя».

– Дякую, що познайомили нарештi з дружиною, – сказав я Валерi. – Вона справдi дуже гарна.

– Скажи, – кивнув головою вiн.

– Що тут у вас? – я обвiв рукою пiвколо пiд нашими ногами. – Тихо поки?

Машини на Костянтинiвськiй пiд нами, а також на Нижньому й Верхньому Валах праворуч від нас практично не рухались. Починався вечірній затор.

– Поки тихо. От коли знов почнеться – ви з Умкою будьте такi ласкавi перервати медовий мiсяць i прийти.

– Обов'язково. Думаєте, почнеться?

Вiн пирхнув. Я потягся до кишенi по сигарети й глибоко зiтхнув:

– Таки закурю.

– А що?

– Та Пферд казав не зловживати. Будете?

Валера мотнув головою:

– Теж кидаю, ххть, – вiн рвучко пiднiс до рота пляшку з пивом i зробив кiлька великих ковткiв.

– Жiнка?

– Дитина.

– А.

Ми помовчали.

– Добре, давай сигарету, – сказав Валера.

Я знову витягнув пачку, вiдхилив кришку i простягнув йому. Прикурив йому, бо вiн не мав запальнички, й Валера притримав мене за зап'ясток. Я знову здивувався, якi у нього величезнi руки. На перших фалангах пальцiв росли чорнi волосинки.

– А взагалi треба кидати, – Валера склав губи трубочкою й повiльно випустив дим.

Я кивнув.

– А то ж захочу з дитиною побiгати, а задишка, – сказав Валера й затягнувся.

Коли я йшов по Умiду, сонце майже сiло. Листя винограду, який обвивав будинок на Ярославськiй, здавалося густо-зеленим, у тiнi майже чорним. Я пiдняв голову й зупинився навпроти арки, крiзь яку Умка водила мене й Наомi показувати прохiднi дворики. Виноград достиг. Кожне гроно складалося лише з десятка-двох, зате великих виноградин. Виноградини були рожево-фiолетовi. На деякi з них мiж листям потрапляли останнi сонячнi променi, i ягоди просвiчували. Мiй рот наповнився слиною. З землi я не мiг дiстати жодного грона.

Умiда, Улугбек та Iгор пили чай на кухнi. Умка усмiхнулась менi кутиками губiв. Вона сидiла поряд iз батьком, ближче до вiкна. Вiкно було зачинене, бо надворi вечорами ставало прохолодно.

– Селям, – я махнув Бековi.

Той кивнув, тримаючи перед губами чашку, й без паузи голосно сьорбнув. Iгор устав менi назустрiч i широко всмiхнувся крiзь бороду, простягаючи долоню.

– Здоров, Тоха.

– Як рука?

– Десь так, – вiн мiцно стиснув мою долоню.

– Бачу, все зрослося, – я затiпав рукою, щойно Iгор вiдпустив її.

– Тiльки криво.

Вiн стиснув i розтиснув кулак. Мiзинець i безiменний палець стискалися не до кiнця.

– Я ж попереджала, Пферд – фармацевт, – сказала Умiда. – На хiрурга вiн на практицi довчився. Мусив.

– Добре, хоч так, – сказав Iгор, – а то би я взагалi без руки лишився.

– Ти, бачу, не дуже журишся.

– Т-та, – махнув Iгор. – Пферду вiтання.

Я кивнув, сiдаючи на табурет у торцi столу. У мене пискнув робочий гаджет.

– Згадай про гiвно, ось i воно, – я полiз до кишенi. – Що йому так пiзно треба?

Це був не Пферд. Я пiд'єднав до анонiмiзованого робочого гаджета давнi акаунти. Прийшов лист вiд Пола.

To: (undisclosed recipient)

From: (undisclosed sender)

Subject: (no subject)

тоха, танцюй. справу закрили.

батьки пiшли на мирову з бляком.

ти бiльше не в розшуку. подзвони батькам.

диви не начуди нiчого нового. зараз вiдновлюємо твiй ай-дi та грiн-карту. це може забрати трохи часу. ну але таке. гемор, не бiльш того.

ну що, можеш уже менi вiдписувати. i подзвони батькам.

Я пiдняв голову. Умiда стежила за моїм обличчям. Я вiдвiв погляд. Напис «Мийте кожен за собою!!!» лишався червоним i загрозливим на синьому тлi. Я знов подивився на Умiду. Її обличчя було нерухоме.

– Тобi скiльки? – запитав Улугбек у Iгоря.

– Двi.

Улугбек повернувся до плитки, не встаючи з табурета. Вiн залив з чайника окропу в чашку й потягнувся по цукор.

– Я для жирiкiв бiльше не злочинець, – сказав я, дивлячись тiльки на Умiду. – Зможу повернутись у грiн-зону.

Умiда дивилася перед собою. Улугбек iз чашкою в руцi глянув на мене, тодi поставив чай на стiл перед Iгорем.

– Супер, – сказав Iгор, дивлячись у чашку, i почав голосно калатати ложкою.

– Це добре, – тихо сказала Умiда. – Тату, можна пройти?

Умка протиснулася мiж плиткою та спиною Улугбека, який нахилився, коли вона проходила. Умка швидко пройшла повз мене до виходу, не дивлячись на мене й не торкнувшись мене.

Ми втрьох помовчали. Я пiдняв очi на Улугбека.

– Я i вас перетягну, – сказав я i кашлянув. – Обох.

Улугбек нахилився й поплескав мене по плечу.

Вдома ввечерi ми з Умкою довго розмовляли. Чи радше я говорив, обiймав її, шепотiв у волосся. Вона слухала, сидiла мов камiнь, мовчки кивала. Умка опустила голову, її смагляве обличчя ховалось у тiнi довгого чорного волосся. Я казав, що i їй зроблю грiн-карту. I Улугбеку. Тiльки пiзнiше. Менi треба допомагати батькам, вони все майно заставили, щоб мене вiдкупити. Умiда з усiм погоджувалась, i тiльки в кiнцi один раз схлипнула.

– Умка…

– Забий. Забий.

– Це все одно ще не зараз.

– Так. Забий.

– А може, ну його. I взагалi нiкуди я не поїду! Залишуся з тобою тут!

Умка розплакалася. Вона плакала беззвучно, затуливши долонею рота, i я не бачив її обличчя крiзь волосся.

А вранцi плакала мама. Вони з батьком з'явились на екранi гаджета. Двi круглi голови.

– Мам. Ну перестань. Ну. Вже все добре. Вже все добре.

– Так… Як ти?

– Добре. Ну мам… – це було заразне, мiй голос теж тремтiв.

– Так. Так, – мама витерла пiд очима внутрiшнiм боком зап'ястку.

– Ми якось приїдемо на КПП, – сказав батько. – Ти де зараз?

– На Вiтряних, – я побачив, що вiн не розумiє. – REE-17, третiй сектор.

– Уже недовго.

– Так…

Ми втрьох помовчали. Мама дивилася на мене крiзь сльози.

– Ну… як ти там? – сказав батько.

– Добре.

Ми знов помовчали.

– У мене дiвчина, – сказав я й опустив голову.

– Це ж, це ж добре, – швидко сказав батько, пiднiмаючи пiдборiддя. – Це добре.

– Ти так схуд, – сказала мама.

– Ми робимо тобi ай-дi…

– Павло казав, – перебив я.

– Так, – батько зробив паузу. – Може, мiсяцiв за два зробимо.

– У мене дiвчина, – повторив я.

– Ти нам потрiбен.

Мама знов почала схлипувати. Я стиснув зуби. Блядськi стiни, думав я. Блядська бiднiсть, як вона заїбала. Брат сам не витягне батькiв iз боргiв. Нижні кутні зуби до болю притислися до верхніх. Скiльки точно батьки виннi пiсля суду й пiсля виплати бляку? Запитати у них прямо? Здавалося, ще трохи, й на кутнiх зубах трiсне емаль. I що ж я зроблю з червоної зони? А якщо поїду на заробiтки, скiльки часу буду без Умки, поки перетягну її й Бека в зелену зону? А всi нашi друзi? Її друзi? Умка залишить усiх? Без Бека поїде? А поки я не перетягну її, як часто зможу приїжджати в гостi? Я розслабив щелепи. Враховуючи, що в зеленiй зонi не зможу працювати на пiвставки, там або ти пашеш без вихiдних, або вилiтаєш у червону зону, ф-фiть. Ще й кредити. А! Можна ж буде бачити Умку в кафешках по п'ятнадцять хвилин. Я опустив нижню щелепу, не розтуляючи губiв, i втягнув щоки мiж кутнi зуби. Прибиральниця, вся в милi, бiжить з об'єкта на об'єкт, а тут я, романтик iз зеленої зони. Може, краще перетягти батькiв сюди, в червону зону? О. Це простiше. Я косо усмiхнувся, тiльки правою щокою.

– Ти змiнився, – сказала мама.

– Ще б.


R-31

– Спершу ми пробували поширювати лiки безкоштовно, – Пферд облизав черговий конверт зi стосу, що лежав перед ним на столi.

– «Червонi аптекарi»? Це ви? – я взяв iз пачки лiворуч конверт, облизав, заклеїв i поклав праворуч.

– Ага, вiльна преса нас так охрестила. Але вже нi. Ми бiльше не червонi.

Пферд закинув праву руку за голову, стягнув гумку з волосся, стрiпнув головою i, прибравши обома руками пасма з лоба та з-над вух, заново зiбрав волосся у хвiст. Тодi взявся за наступний конверт. Перед нами на столi стояли великі стоси. У великому офiсi була ввiмкнена тільки одна лампа денного свiтла, на стелi над нашим кутком. Дальнi кутки примiщення губились у пiвтемрявi. Лiки перед нами вже посортовано, конверти надписано, лишилося тiльки позаклеювати їх – i завтра розносити по точках. Сашко-будiвельник давно пiшов додому. За вiкнами стемніло й падав мокрий снiг.

– Ми пiвроку протрималися, – сказав Пферд. – А тодi виявилося, що навколо – капiталiзм i вiльний ринок, а нам усiм треба утримувати сiм'ї. Можна, звичайно, працювати на iншiй роботi за грошi, а ночами лазити в зелену зону здобувати лiки, ризикуючи свободою та життям. Швидко вигоряєш. Бiйцi вiдходили через мiсяць або два. Ми й почали продавати лiки, аби мати з чого жити. А безкоштовно даємо тiльки своїм.

– Як менi.

– Так, – кивнув Ферчук. – Ти вже, до речi, скiльки курсу пропив?

– Пiвтора мiсяцi. Майже.

– Кул. Iще тижня два-три, а далi тiльки iзонiазид i рифампiцин. Щоб не було рецидиву.

– Я вже не кашляю.

Пферд кивнув i взяв зi стосу черговий конверт.

– Умка казала, ви пробували й самi виробляти лiки?

– Було таке. Тодi нас i накрили.

Я пам'ятав це вiдоме вiдео з мережi. Воно навiть було в нашому гайдi в агентствi як приклад вдалого вiдеоряду.

Великi ангари зi свiтлого гофрованого металу. Ангари стоять на пустирищi серед сламiв, напiвкруглi дахи вiдблискують на сонцi. Камера показує загальний план, потiм опускається. Наближення. До ангарiв підтягуються перебiжками блеквотери. У кожного в руках – штурмова рушниця, вертикально перед собою.

Металевий ангар оточили з усiх бокiв. Бiля центральних дверей зi свiтлого листового металу в передньому торцi ангару – кiлькадесят блеквотерiв. Заднiй та боковi виходи також перекрито. Zoom in на одного з блеквотерiв. Рушниця вертикально перед собою, рука смикається вгору i вниз – клац – бойова готовнiсть. Тримає рушницю обома руками, все ще вертикально перед собою.

Вмикається сирена, одразу двоє блеквотерiв б'ють ногами по металевих дверях – звуку ударiв не чути, вони глушаться завиванням. Дверi не пiддаються, ефект дещо змазано. Блеквотери чiпляють до ручки дверей металевий трос i протягують котушку до пiкапа. Пiкап стартує й вириває дверi, при цьому двері збивають одного з блеквотерiв, той одразу стрибає знов на ноги, але вже вiдстав: решта з криками забiгли всередину ангару. На вiдео видно, що блеквотери кричать, але нiчого не чути: їх глушить електросирена.

Раптова тиша. Cut, камера перемiщується в ангар. Вiдео значно гiршої якостi. Напис у правому верхньому кутi: «оперативна зйомка». Люди в бiлих халатах стоять, пiднявши руки над головою.

м у груди зi штурмових рушниць цiляться блеквотери. Люди в бiлих халатах молодi. Тепер, коли я згадую, здається, що в одному з них можна було впiзнати Пферда. Значно молодшого на вигляд, в окулярах i з короткою русявою борiдкою. Бiлий халат одягнений поверх светра пiд горло. Зараз важко згадати, чи то був Пферд, чи я вигадав це тепер. Треба переглянути це вiдео в мережi.

Оператор повiльно веде камерою по ангару. Вгорi – яскравi лампи денного свiтла пiд напiвкруглим дахом. На столах i пiдлогах – системи колб. Праворуч коробки. Коробки, пачки, окремi стiки та пластинки. Драгз. Лiки. Звертаєш увагу на вiдсутнiсть яскравих етикеток. Просто написи чорним по свiтло-коричневому картону, по срiблястих папiрцях стiкiв. Без брендiв.

Змiна кадру. Людей у бiлих халатах показують зi спини. Всi вони худi, лопатки випинаються, як обрубки крил. Люди в бiлому тримають руки за головою. Люди в халатах виходять з ангару пiд охороною блеквотерiв у чорному, що ведуть їх пiд дулами штурмових гвинтiвок. Пiдсумковий титр поверх зображення: «Лiквiдовано велику драг-лабораторiю в REE-17».

– Тодi нас звинуватили в порушеннi iнтелектуальних прав, – сказав Пферд, вiдкладаючи конверт i беручи наступний. – Навiть на активоване вугiлля й аспiрин є патенти. Я пiвроку вiдсидiв у D-зонi.

Пферд завмер iз заклеєним конвертом у руках, задивившись перед собою. Я встиг заклеїти сiм конвертiв, перш нiж Пферд узявся за наступний i знов заговорив:

– То була дорога операцiя. Вiдправити блякiв у червону зону, ти подумай. А тепер за нами не дуже й полюють. Навiть у зелених зонах. Наших давно не прищучували. Тьху-тьху, звiсно. Але знаєш, Тоха, – вiн зiтхнув, – часом у мене враження, що жирiки самi наводять нас на склади.

– Самi допомагають себе грабувати? – я скривився.

– Звучить тупо, але… Коли ми хiмiчили, могли наробити лiкiв, скiльки захочемо. От нас i накрили. А тепер… Ти ж бачиш, скiльки тут, – вiн показав на коробки на пiдлозi. – Для REE-17 на один зуб. I нам доводиться щоразу ходити по здобич, i приносити лiки маленькими партiями. Ми бiльше не конкуренти. Так собi, щипачi. Часом я думаю, що ми – їхнiй клапан, щоб випускати пару.

– Зате рятуємо людей.

– Одного зi ста. Й заробляємо на цьому.

– Ну…

Я думав, як саме сформулювати вiдповiдь, мовляв, монополiсти, якi хапнули патенти й накрутили цiни, заробляють мiльярди, а ми – лише необхiдне для себе, i при цьому знижуємо цiни й так далі, але поки я подумки формулював усе це, у мене запищав робочий гаджет. Я глянув на Пферда, потiм полiз у сумку.

– Ч-чорт.

– Що там?

– Розсилка з Подолу.

х виселяють силою, прямо зараз…

– Iди, – сказав Пферд.

Я глянув на стоси конвертiв перед ним. Пферд вiдмахнувся:

– Розберуся. Йди собi.

Надворi виявилося, що стемнiло не зовсiм, як видавалося з примiщення. Була, може, година шоста вечора. Темно-синє небо з бордовим вiдтiнком. Свiтло мiста вiдбивалося вiд низьких снiгових хмар. Мокрий снiг падав i танув на щебiнцi, змiшуючись iз рiдкою багнюкою. Пiд ногами каша. Снiг був лапатий, i коли вiн падав на шию великими напiврозталими клаптями, холодна тала вода затiкала за комiр. Я глянув угору. Снiг ніби iшов з однiєї точки в небi й радiально розлiтався перед поглядом. Снiжинки, що були далеко, здавалися чорними й лише з наближенням бiлiли.

Менi вчувався звук гелiкоптерiв. Ледь-ледь, так що неясно, чи вони справдi летять за пеленою снiгу. Я завмер i прислухався. Здавалося, гелiкоптерiв багато. Я їх не бачив – заважав снiг. Рано почалося, подумав я.

Маршрутка була забита, як завжди. Люди стояли мокрi й сумнi. Я обтрусив снiг i воду з плечей i втиснувся в розчиненi дверi. Довелося тягнути дверi на себе, щоб допомогти гiдравлiцi зачинити їх.

До Подолу їхали пiвтори години.

– А як же «якщо прийде вiйна, я буду дезертиром»? – я вищирив зуби, побачивши Валеру.

– Так то вiйна, – вiн закинув голову назад i зареготав, – а тут я за себе.

– Партiзанен нiхт капiтулiрен, – обернувся до нас незнайомий чоловiк.

Ми з Валерою засмiялися. Чоловiк теж засмiявся. У мене йшов мороз по шкiрі. Я дуже боявся i, щоб не цокати зубами, розтягнув губи й гигикав.

– Ти як мене знайшов? – запитав Валера.

– Улугбек привiв.

– Вiн уже пiшов?

Я кивнув.

– У нас тут бойова шеренга, – зареготав Валера й показав навколо.

– Я бачу, – гигикнув я.

Нiякої шеренги не було. Я бачив навколо двадцять або тридцять чоловiкiв. Ми розсипалися в нiшах старих будинкiв уздовж Межигiрської, в арках ворiт, за ґанками, бiля входiв до пiд'їздiв. В усiх вiкнах – незвично – горiло електричне свiтло. Я не знаю, де поставили генератори. Я бачив людей навпроти, через вулицю. Сидiли навпочiпки. Я ще раз перелiчив усiх, кого бачив. Двадцять сiм. Мабуть, на паралельних вулицях є ще. Крiм Валери, я знав лише вiрменина Азата, я бачив його зi спини за п'ять метрiв попереду. Вiн стояв за високими сходами, що вели до зовнiшнiх дверей магазину на першому поверсi. Може, тут був хтось iще зi знайомих, просто я не розгледiв.

Стоячи й пiвсидячи по обидва боки Межигiрської, всi дивилися через Вали в бiк Контрактової. На бульдозери. Корпуси бульдозерiв виднiли над пiвметровим валом – барикадою з будiвельного смiття. Бульдозерiв було багато, вони розтяглися на кiлька кварталiв углиб. Серед них стояло i двi чи три машини блякiв iз критими чорним брезентом кузовами для перевезення людей. Бляки принесли прожектори, встановили їх на високих штангах i освiтлювали все навколо – i нас через Вали, й бульдозери бiля себе. Над Межигiрською по той бiк Валiв клубочився сизий дим, його добре видно у свiтлi фар та прожекторiв. У всiх бульдозерiв ввiмкнено двигуни. Я вiдчував, як вiд них вiбрує стiна нiшi, в якiй заховалися ми з Валерою та ще один незнайомець. Я поклав руку на шорсткий холодний камiнь стiни. Моя рука дрiбно тремтiла.

– Класнi шузи, – незнайомий чоловiк показав на мої ноги.

Я опустив погляд. Ми стояли у рiдкiй багнюцi. Мокрий снiг, змiшаний iз темно-коричневою, зовсiм непрозорою вiд бруду водою. Вода не сягала вище пiдошви моїх гiвнодавiв, а от незнайомий чоловiк стояв у поношених кросiвках iз пластмасовими пiдошвами. У нього були потертi чорнi джинси, потерта шкiряна чорна куртка, шкiряний чорний картуз. Зате обличчя свiтле, очi свiтлi, волосся свiтле. Волосся ледь кучерявилося.

– У мене вже мокрi, – засмiявся чоловiк, пiднявши одну ногу з води й показуючи нам пiдошву кросiвка. На пiдошві були тріщини.

– Скоро про це забудеш, – сказав Валера.

Ми троє зареготали, Азат обернувся на нас, обличчя у нього було бiле, без будь-якого виразу, опущена щелепа, вiдвислi пiд очима щоки, лицевi м'язи без тонусу. Я помахав йому, i вiн мляво пiдняв праву руку. В лiвiй Азат тримав скляну пляшку. Коктейль Молотова.

У нiшi за нами цих коктейлiв стояв цiлий ящик. Я тримав три пляшки при собi: одну у внутрiшнiй кишенi куртки, iще одну глибоко в кишенi штанiв, я вiдчував її лiвою ногою i намагався контролювати, щоб пляшка не випала. Iще один коктейль, поки закоркований i без ґноту – в міському рюкзачку за спиною. До стiни я притулив сокиру з довгим руків'ям, яку менi тицьнув Улугбек, коли вiв на позицiю. За рукiв'я сокири правив метровий шматок залiзної труби. Помiтно, що колись уся сокира до кiнчика леза була фарбована в червоний колiр. Лезо зовсім тупе.

– А що так смердить? – скривився я.

– Гусари, мовчати! – відповів свiтловолосий.

Ми засмiялись. Азат здригнувся, але цього разу не обертався.

Валера показав пальцем спершу вниз, а потiм на вал смiття:

– З-пiд стiн наколупали.

Я глянув уздовж будинку. Звичних притрушених побiлкою та цегляною крихтою куп смiття не було, а пiд голою стiною, яка пiд прямим кутом незвично сходилась iз тротуаром, гнили залишки дощок, виднiли темно-зеленi та напiвпрозорi блакитнi смiттєвi пакети.

– Немилосердно, – я скривив нiс.

Почулося лопотання. Воно наростало. Я пiдняв голову. Високо вгорi пролетiв маленький чорний гелiкоптер. Снiг бiльше не падав, тому я побачив скляну кабiну, схожу на велику банку з-пiд помiдорiв. Це був розвiдник.

Що ми тут робимо? – подумав я. З коктейлями та сокирами проти гелiкоптерiв i бульдозерiв. Середньовiчне селянське повстання.

– Нашi спровокували їх чимось? – запитав я.

Валера знизав плечима.

– Олiмпiада не за горами, – засмiявся свiтловолосий.

Валера кiлька разiв швидко кивнув на знак згоди, показуючи пальцем на свiтловолосого.

– А ось i олiмпiйський вогонь, – сказав свiтловолосий, показуючи в небо.


R-32

Цi не були розвiдницькi. На нас летiли масивнi гелiкоптери. Я встиг побачити мiж будинками з десяток, а потiм крiзь лопотiння почулося високе сичання, воно дедалi голоснiшало, хотiлося затиснути

вуха.

– Пригнись! – Валера смикнув мене за руку, я впав на колiна в багнюку, долонями в чорно-коричневу воду, змiшану з мокрим снiгом, я збирався встати, коли мене вдарило по плечах, руки пiдiгнулись, i я плямкнув щокою в грязюку, i аж тодi почув гуркiт, i зверху на мене посипалися крихти сiрого вапна з кам'яних стiн, мiж ними падали пласкi яскраво-оранжевi гострi уламки цегли завбiльшки з медiатор для гiтари, i я сповільнено бачив, як яскраво-оранжевi цеглянi медiатори падають у темно-коричневу воду, i тут пiвцеглини брьохнуло у калюжу поряд з моїм обличчям, i я пiдскочив i протер заляпанi очi.

Гелiкоптери пускали снаряди у вiкна житлових будинкiв. Мешканцi залишили їх, але всерединi, ми знали, були люди з запальною сумiшшю, щоб зупиняти бульдозери, кидаючи вогнянi кулi з дахiв.

Я втиснувся мiж Валерою та свiтловолосим у нiшу пiд дверима пiд'їзду, вперся спиною в дверi, почув ффф-ф-фiiiiiть! – i новий вибух, вищання – ще один, здалося, далi, нiж цей перший десять секунд тому, може, вони вiдлетять, подумав я.

– Фак! – нам пiд ноги ляпнуло тiло.

Чоловiк, який зiстрибнув з вiкна над нами, горiв. Чорна пляма на частку секунди прямо перед обличчям, i ось вiн перетворюється на пляму бiля наших нiг, скрутився й лежить на боцi, вiд пальта валить дим, і посеред нього темно-оранжевi язики полум'я. Валера рвонувся до чоловiка i збив його з нiг, кинув у калюжу під нашими ногами, перевернув на спину, чоловiк стогнав, Валера не випускав його, великі Валерини руки, вiн значно сильнiший, але чоловiк випручався, чоловiк кричав.

– Дай картон! – показав кивком Валера, рукою вiн тримав чоловiка над лiктем, я не зразу зрозумiв, озирнувся, пiдбiг i пiдняв з асфальту пiд стiною напiвзогнилий темно-коричневий шматок картону метр на пiвтора, мабуть, кришка великої коробки, з першого разу картонка розлiзлась у мене в руках, її кутик мокро вiдокремився й лишився в моїй руцi, решта плямкнулась у бруд, я взяв картонку ще раз, обома руками, вона вiдокремилася вiд асфальту iз цмоканням, я притулив картонку в обiймах до свого тiла, вiдчув щокою й шиєю, що картон холодний i брудний i мокрий, я пiдбiг до чоловiка, що вистрибнув з вiкна, Валера вже знову повалив його на землю, тепер обличчям донизу, i я кинув мокру картонку на спину чоловiковi, я намагався не надто притискати її.

– Ох-х! – застогнав чоловiк.

До смороду паленого волосся додався гарячий гнилий запах. Чоловiк завмер. Вiд його спини валив дим уперемiш із парою.

– Ну як? – запитав Валера.

– Нога, – простогнав чоловiк.

– Нога?

– Пiдвернув, – i чоловiк почав плакати.

Йому було за сорок, вiн рано полисiв, тiм'я лисе, тiльки по боках i на потилицi лишалася смужка волосся, i мабуть, саме ця смужка смердiла, я нахилився й набрав пiд стiною чистiшого напiврозталого снiгу i талою водою з долонi почав обтирати чоловiковi волосся, намагаючись не торкатись обпеченої шкiри, я побачив зблизька волосини, скрученi в маленькi обпаленi кульки, так, це вони смердiли, навiть на вiдкритому повiтрi смердiли нестерпно, чоловiк опустив обличчя, поки я обережно обтирав його, щоб остудити волосся i щоб воно припинило тлiти, а чоловiк дрiбно тремтiв, плачучи.

– Вiдведи його в санiтарний, – кивнув Валера свiтловолосому, вони удвох пiдняли попеченого чоловiка з калюжi, в якiй той сидiв, свiтловолосий узяв його пiд пахви й поклав його руку собi на плечi, вони пiшли назад вiд барикад, не ховаючись попiд стiною, оскiльки вибухи лунали вже далi, може, на паралельнiй вулицi, й попечений чоловiк кульгав на лiву ногу – коли вiн намагався ступати на неї, то провалювався, i свiтловолосий відхилявся у протилежний бiк i напружувався, щоб його втримати.

Ми з Валерою сiли, притулившись спинами до дверей пiд'їзду, втискаючись, бо згори падали уламки вiконних рам, якi догоряли. Вони хлюпали у мокре й гасли.

Ввiмкнулись усi прожектори, поставленi бляками за Валами. Прожектори, схожi на стадiоннi, давали рiзкi тiнi, й дивитися прямо в рефлектори було як дивитися на сонце.

Двигтiння бульдозерiв по той бiк Валiв посилилося. Схоже, махини повiльно рушили вперед. А з протилежного боку почулось гудiння вищого тону. З пiвночi, з боку Вишгорода летiли чорнi мухи, поступово перетворюючись на гелiкоптери.

– Напевно, це воно, – сказав Валера.

Короткий нервовий смiшок.

– Валера, що ми тут робимо? Ми ж не маємо шансiв.

Вiн повернувся до мене, його очi були карi, й у мене ледь не потекли сльози, внутрiшнi кутики очей свербiли, почали свербiти щоки, i я, перекладаючи холодне залiзне рукiв'я червоної сокири з руки в руку, по черзi приклав до щiк долонi. Це не допомогло, вже свербiли вуха. Голос Валери був несподiвано лагiдний:

– Не червонiй. Я теж боюся.

Я повернувся у бiк гелiкоптерiв, щоб не дивитися на нього.

– Повiльно летять.

– Щоб висадити блякiв, хулi.

Гелiкоптери сунули над Межигiрською, напевно, над Костянтинiвською, над Фрунзе та Волоською. Ось видно вже не всi чорнi махини, бiльшiсть зникла за будинками, й лише кiлька з них лишаються у зонi видимостi. Гелiкоптери мали товстi мiсткi черева. Вони дедалi заповiльнювались. Один завис практично над нами, ми пiдняли голови й визирнули з-пiд нiшi. Мiж верхнiм поверхом будiвлi й гелiкоптером було не більше тридцяти метрiв. Валера прокричав менi щось у вухо.

– Що?!

Гелiкоптер ревiв якраз над нами. Валера притулив двi долонi до мого вуха i прокричав:

– Суки, кажу! Навiть не бояться!

Я тричi махнув головою з максимальною амплiтудою, показуючи, що почув. З верхнiх поверхiв усiх наших викурили, на нижнiх усе видно у свiтлi прожекторiв, гелiкоптери зависли над дахами, i бляки не бояться ракет або бравують, луп-луп-луп-луп-луп, гелiкоптер завис на мiсцi, бляки не поспiшають, вони залякують, у арникiв зi сламiв нема страшнiшої зброї за коктейлi Молотова, коктейлем не докинеш до гелiкоптера в низхiдному потоцi повiтря, на гелiкоптер i дивитися важко, струменi холодного вiтру з-пiд лопатей б'ють по очах.

Гелiкоптер лупав повiтря лопатями, як килим вибивачкою, тiльки значно швидше: туф-туф-туф-туф-туф. Це був навiть приємний звук, у ньому було щось округле, звук нiби був оббитий повстю, але потiм крiзь нього почулося шипучо-свистяче: пшшш-ш-ш-пссс-сс-шхх! I дим навколо. I нема чим дихати. Я схопився вiльною рукою за горло, скрутився вузлом на землi, пробував кашляти, але не мiг вдихнути, щоб мати чим кашлянути, я вiдчув ритмiчнi судоми в животi, глибоко пiд дiафрагмою, й пекло очi, й нiчого не видно, i з iмли виникають лише ноги в чорних чоботах, бух! бух! бух! щоразу, як новий блеквотер приземлюється бiля нас, напевно, бляки спускаються по мотузцi, але в бiлому туманi її не видно, тiльки чоботи, бух! бух! i лише потiм над чоботами чорнi пластиковi пластини, що закривають гомiлки, чорнi наколiнники, знизу вгору чорнi стегна, потiм вкритий чорним панциром тулуб, i прожектори ледь просвiчують крiзь густий бiлий дим.

Я нарештi змiг вдихнути й лежачи на боцi забився в нiшу, глибоко i ще глибше, я намагався викашляти всi легенi, заповненi їдким газом, Валера корчився поруч, у мене почало розвиднюватись перед очима, i я згадав про дворик на Ярославськiй, я пригадав стебло винограду, яке помiтив, поки мене вiв сюди Улугбек, це ж за рогом, я сильно вдарив Валеру по плечу, вiн повернув обличчя й упiзнав мене через півсекунди, я махнув рукою, щоб вiн устав, ми пригнулись i побiгли, поки нас не видно в диму, ми не дихаючи пробiгли двадцять метрiв i завернули праворуч, тiльки тодi розiгнулись i вдихнули й одразу закашлялись. Бiлий дим i ось це чорне голе стебло винограду, облущенi довгi смуги старої кори, листя вже немає, що там казати про плоди, нам в арку перед цим товстим стеблом, а там двори, бляки не пiдуть усередину. Ми забiгли в чорну арку, вона була глибока i в кінці були замкнені ворота.

Ворота стояли чорнi, клiтка з фарбованих, квадратних у перерiзi прутiв завгрубшки на два пальцi, й ворота доходили вгорi пiд стелю арки, не лишаючи шпарини. Я навалився на них усiєю вагою, вони не пiддались, Валера глянув на мене, я крикнув:

– У наступну!

За товстим стеблом, я пам'ятав, є ще одна арка, може, в нiй ворота будуть вiдчиненi, тут так темно, але ми тут у пастцi, з арки видно електричне бiле свiтло, напевно, прожектори є й на гелiкоптерах. Ми зробили кiлька крокiв до виходу, i тут в арцi з'явився силует чорного жука, я сахнувся назад, усередину й забився в кут бiля ворiт, тут так приємно-темно, i туман, вiн мене приховає, i пiд аркою сухо, сюди не долiтають опади. Головою жука була протигазова пластикова маска, з чорними носовухомацаками та прозорими булькатими очима. Черевогруди жука вкривала чорна пластикова луска, з шолома стирчали три-чотири антени-вусика для радiокомунiкацiї з iншими чорнопластиковими жуками.

– Ти! – сказав жук, показуючи в моєму напрямку.

Я? Я скрутився й заховався!

– Ти! – повторив жук у туманi, звук лунав з-пiд протигазової маски через зовнiшнiй динамiк.

Я? Нi! Я втиснувся ще глибше в стiну, я вiдчував сухий запах старого вапна на цеглi, якою викладено арку, й сухий запах облущеної фарби з залiзних прутiв чорної клiтки ворiт, я не хотiв, щоб жук до мене наближався.

Жук заговорив з iншим жуком по радiо, не вимкнувши зовнiшнiй динамiк:

– Так! Це вiн. Як? Цюцюра? Позитивно.

Дим став рiдшим, я лежав тихенько й не кашляв, i тепер я згадав про Валеру, який лежав там, вiн лишився бiля виходу з арки, його вдарило щось iскристе, коли жук перегородив нам дорогу, Валера бiг перший, я за його спиною, я чув розряд, трiск, я втiк у дим. Тепер я бачив крiзь бiлий туман в електричному свiтлi чорну масу на землi, Валеру, вiн напiвлежав, спершись плечима на стiну арки, Валера тримався обома руками в районi сонячного сплетiння, i я не бачив у пiвтемрявi й диму, чи розплющенi його очi.

– Цюцюра. Позитивно, – сказав чорний жук, i вусики-антени затремтiли, коли вiн кивнув головогрудьми.

Так, так, i я вiдчув хвилю полегшення, жук показував на Валеру, не на мене. Так, так, це ж Валеру показувала вiльна преса на всiх акцiях, це ж Валера, не я, постiйно говорив на камери. Я повільно скрутився i пiдiбгав кiнцiвки, щоб стати непомiтнiшим у закутi пiд воротами, щось дзенькнуло внизу, я завмер, але жук не почув, вiн не повернув головогруди, жоден вусик не ворухнувся в мiй бiк, я опустив очi, я досi стискав у руцi червону пожежну сокиру з довгим металевим рукiв'ям. Я вирiшив не класти її, щоб метал не дзенькнув об землю.

– На мiсцi? – перепитав жук у глибину шолома. – Позитивно. З присудом? – вiн вислухав вiдповiдь. – Так, поруч нiкого. Час є. Позитивно.

Так, поруч нiкого, подумав я. Все правильно, я нiхто, лише тiнь у кутку, я завмер i м'язами живота перекочував судоми всерединi себе, щоб знову не закашлятись. Так, нiкого.

Ноги жука протупали до Валери, що напiвлежав, спершись плечима об стiну, Валера навiть зараз виглядав велетнем, навiть поруч iз жуком у його пластиковiй бронi, але Валера не рухався.

– За звинуваченням у тероризмi… пiдбурення до непокори… як ворога свободи… пiдприємництва… надзвичайний стан… – бурмотить жук.

Жук став спиною до мене, вiн мене не помiтив i вже не помiтить, якщо я сидiтиму тихенько, як те мишеня, яке я бачив колись пiд хлiбним кiоском у сухому листi, якщо я не ворушитимусь, як те мишеня, i тут я зрозумiв, що жук збирається зробити. Вiн же зачитує Валерi вирок.

Зi спини жука також прикриває чорна луска, але видно смужку людської рожевої шкiри на шиї. В електро-бiлому свiтлi, що падає в арку вiд прожектора ззовнi, шкiра здавалася нiжною, мов у дитини. Мабуть, вiн зовсiм молодий. Я стиснув обома руками довге металеве рукiв'я сокири, вiдчув, як напружилися м'язи передплiччя, i певно, ввечерi вдарив морозець, бо шкiра лiвої долонi, якою я вхопився за ненагрiте мiсце на металi, аж пече вiд дотику, снiг би вже не танув, а за аркою клубочиться бiлий дим, крiзь який прозирає чорнота листопадового вечора.

– …у зв'язку з неможливiстю доправити до мiсця… – скоромовкою продовжує жук.

Що за формальностi, скiльки можна зачитувати? Хочеш убити – вбий! Я вiддiлився вiд стiни й сiв навпочiпки. Треба рiзко встати на рiвнi, жук не встигне зреагувати, вiн навiть не почує мене. Якщо я вб'ю жука, то зможу перетягти Валеру в наступну арку, може, ворота вiдчиненi, й ми загубимось у двориках, залiземо в якесь вiкно чи пiдвал i перечекаємо.

Валера слабко ворухнувся, пробуючи встати, вiн вiдходив вiд удару струмом, жук вiдступив на крок i прискорив скоромовку, вiн тепер опинився ще ближче до мене, дим розвiявся, я побачив, як з-пiд шолома жука стирчить кiлька пасм довгого русявого волосся, воно вибилося з-пiд чорного в'язаного пiдшоломника i прилипло до мокрої вiд поту нiжно-рожевої шиї, але ж це не жук, це людина, я один раз вважав себе вбивцею i бiльше не хочу, нi, нi, нi, може, по ногах? Чи є тут камери стеження? Умка колись казала, що камери є скрiзь, вони ж дешевi, як пiсок.

– …стратити на мiсцi, – закiнчив блеквотер, коротка черга з автомата, запах пороху, i ноги зникли з арки, розчинившись у білих клубках диму, які в електричному світлі перекочуються в чорноті.

Я повiльно повернув голову i втупився в точку, де досi була спина блеквотера. Залiзне руків'я сокири встигло нагрiтися вiд моїх пiтних долонь. Перед моїм поглядом стояла вкрита облупленим сiрим вапном цегляна стiна. Електричне свiтло ззовнi давало рiзкi тiнi на лiнiях мiж цеглинами. На верхнiх краях цеглин можна було навiть бачити пил. Чи може, то старе павутиння. Нi, звiдки павутиння на пласкiй поверхнi. Пил.

Я опустив погляд. Валера лежав на боцi спиною до мене. Пляма, що збiльшувалась пiд ним i всотувалась у сухий пил i в суху вапняну крихту, здавалася чорною в рiзкому свiтлi. Масною. Як нафта. Я вiдклав сокиру, притулив її в кутку, який утворювали стiна й ворота. Я пiдсунувся до Валери. Обома руками взяв його за плече i в дурнiй надiї потягнув на себе i перевернув обличчям догори.


R-33

У серединi зими в мережi з'явилися ролики про Олiмпiаду в GEE-17. Весь Подiл на вiдео зобразили як один великий готельно-комерцiйний комплекс iз молами, кiнотеатрами й одним з олiмпiйських стадiонiв на площi бiля «Жовтня». Подiл зобразили вiдбудованим в iсторичному стилi, тiльки втроє вищим. «Вiд сламiв – до нового процвiтання!», говорив бадьорий голос. Цiльовою аудиторiєю реклами були жирiки з рiзних зон. Цей ролик називався соцiальною рекламою, тобто його виготовлення фiнансувалося з податкiв.

Схили Днiпра в рекламi озеленили за допомогою комп'ютерної графiки. Серед травневих каштанiв визирали нiчнi клуби та казино. «Дорогими для мене стали схили Днiпра», – цi слова протитрували також глiнгом. Бадьорий голос повiдомив, скiльки мiльярдiв нових доларiв iнвестують у розширення GEE-17.

Завершувався роликпредставленням офiцiйної символiки Олiмпiади. Найкращi дизайнери з GWE-1 розробили персонажiв з нацiональним колоритом, порадившись iз експертами-фольклористами з GEE-17. Горлиця у вишиванцi й вiночку з кольоровими стрiчечками горнулася до орла, вдягненого в широкi синi шаровари. У орла був чуб-оселедець i вислi вуса. I горлиця, i орел взутi в червонi чобiтки. Комп'ютерний орел вiдривався вiд горлицi й присiдав, танцюючи гопака, вона ж притискала праве крило праворуч вiд дзьоба, лiвим притримувала праве за лiкоть i похитувала маленькою голiвкою, i стрiчки на вiночку розмаялись по її плечах i високих грудях. Орел навприсядки танцював навколо горлицi, пташиний флiрт закiнчувався тим, що обидва птаха ставали у складнi пози, так що стрiчки, шаровари та пташинi тiла разом утворювали емблему – п'ять олiмпiйських кiлець. На тлі піднімався каштановий листок.

Випуск цiєї соцiальної реклами збiгся в часi зi спалахом пташиного грипу в REE-17. Це був той самий штам, що й минулого та позаминулого рокiв, вiд нього iснували лiки, проте фармконцерн, який володiв патентом, отримав на нього монополiю, й лише одиницi в червонiй зонi могли купити препарат. Що бiльше людей помирало, то дорожчими ставали лiки. Дiяла невидима рука ринку, й нiхто не був у цьому винен.

Пферд пiсля розгрому Олiмпiйських бунтiв вимушено призупинив дiяльнiсть. Охорону роздiльної стiни посилили. Вiдновили секторальнi стіни, якi постраждали вiд бунтiв. Бляки повернули позицiї на секторальних стiнах тiєї ж ночi, коли розгромили арникiв на Подолi, схилах Днiпра i Кожум'яках. Мали будувалися також додатковi секторальнi стiни, щоб подiлити REE-17 на дрiбнiшi частини для кращого контролю в разi пiдривної дiяльностi. Робiтникiв для побудови нових стiн набирали, звiсно, серед мiсцевих арникiв. Арники йшли. За цю роботу непогано платили.

Ми з Пфердом опинились у рiзних секторах – я в третьому, пiвнiчно-захiдному, а вiн у четвертому, на пiвднi зони. КПП мiж секторами закрили на невизначений термiн – згiдно з офiцiйним оголошенням блеквотерiв, задля iзоляцiї можливої субверсивної (пiдривної) дiяльностi.

Через тиждень у мене закiнчилися таблетки, виданi Пфердом. Я сходив до маленького чоловiчка, якому часто доставляв лiки. Той жив на Вiнику, неподалiк од нас.

– Сорi, бро, – чоловiчок розвiв руками, стоячи у дверях своєї кiмнати. – Пферд – це Пферд. А я – бiзнесмен. Доброчиннiстю не займаюсь. Ось прайс, качни собi на гаджет.

Був будень. Здається, вiвторок. Коли я повернувся, Умка була вдома.

– Все, – сказала вона.

Я подивився на неї. Умка сидiла на матрацi, схрестивши ноги.

– Вiзу скасували?

– Це теж, – Умка подивилася на мене знизу. – Очевидно.

Умка не доїхала до КПП в зелену зону. Менеджмент GEE-17 щойно скинув блякам новi списки пiдозрюваних ворогiв свободи (пiдприємництва). Нашi хакери в зеленiй зонi перехопили цi списки та злили нам. Усiм термiново розкидали меседжi. Умiдi попередження прийшло на гаджет, коли вона їхала в маршрутцi на роботу. GEE-17 iнкримiнувала їй, за юридичним визначенням, спiвучасть у дiяльностi драг-трафiкантiв, а також перешкоджання дiяльностi законних правовласникiв у частинi девелопменту приватної власностi.

Я мовчки пiдiйшов до нашого пiввiкна й визирнув надвiр крiзь засклений балкон. Костянтин, iз яким ми покурювали, одного дня зник: коли ми ввечерi прийшли, то побачили, що на балконi чисто прибрано. З наступного дня там почав з'являтися мотлох сусiдiв. На балконi взимку стало неможливо жити. Навiть у нас, у примiщеннi, температура рiдко пiднiмалася вище +13. Ми повiсили на стiнi термометр. Коли надворi стояли сильнi морози, в кiмнатi холоднiшало до +9.

Отже, план перетягти Умку в зелену зону анульовано. Назавжди. Що було б, якби їй не прислали попередження, i бляки взяли б її в зеленiй зонi? Краще не уявляти. Часом надто бурхлива фантазiя заважає жити.

Я стояв, притулившись лобом до холодної шибки. За вiкном повiльно падав снiг, бiльше я нiчого не бачив: ми жили на дев'ятому поверсi, навпроти стояли п'ятиповерхiвки – а далi крiзь снiг нiчого не було видно. Умка пiдiйшла й обiйняла мене ззаду, притулившись щокою до моєї спини:

– Розберемося.

– Так.

Через кiлька днiв ми пiшли до батька Умiди, бо вiдкладенi на чорний день грошi зберiгались у нього. Ми виборсались iз маршрутки на Межигiрськiй на перетинi з Набережно-Луговою. Тепер тут була кiнцева. Зелена зона розширилась по Юркiвську та Нижньоюркiвську вулицi. Гору Щекавицю жирiки захопили, мабуть, радше з вiйськових мiркувань – як висоту, що домiнує в околицях. Квартали мiж Юркiвською й Оленiвською знесли бульдозерами – тут мала бути нова смуга зачистки.

Будинок, де тепер жив Улугбек, був свiтло-сiрою коробкою з непрактично великими вiкнами. Бiльшiсть вiкон мешканцi сламу до половини замурували цеглою, шви йшли неакуратно, виднiв застиглий розчин, який витiкав щоразу, коли чергову цеглину притискали до попередньої. З кутiв багатьох вiкон стирчали чорнi труби буржуйок, i навколо цих димарiв на стiнi чорнiли розмитi плями кiптяви. Лише з деяких труб, якi стирчали з вiкон, iшов дим. Димарi згори вкривали металевi конуси, щоб усередину не потрапляли опади.

Ми пройшли повз довгу сiру стiну. Вхiд був з торця. На будинку збереглися великi опуклi лiтери. Вертикально написане слово розтяглося на кiлька поверхiв. Двi лiтери збили в мiсцi, де стiну утеплювали ззовнi. Решта слова збереглася. Блякла позолота на облiзлому бiлому тлi: КВМЛИН.

– Що? – Умка зупинилась i озирнулась на мене.

– Нiчого. Ходiм, – я труснув головою.

Елеватори млина давно знесли, а колишнiй адмiнiстративний корпус здавали в оренду. Менi знадобилося кiлька секунд, щоб зрозумiти, яких лiтер бракувало. Дивно, що колись GEE-17 та REE-17 мали спiльну назву. Нинi це бiльш нiж рiзнi країни. В REE-17 нинi бiльше спiльного не з GEE-17, а з будь-якою червоною зоною Африки чи Азiї. Наомi зараз на пiвночi Азiї, згадав я. В однiй з вiддалених зон Газпрому. Знiмає соцiальне кiно.

Кiмната була сiра. Стару шпаклiвку власник зняв, а нову не зробив. Бетонна стiна була нiздрювата, плита покоцана невеличкими дiрками, як у швейцарському сирi. Стеля непрактично висока. Важко опалювати таку кiмнату. Буржуйка стояла в кутку, й зараз у нiй не горiв вогонь. Поруч iз пiчкою лежали складенi купою трiски й уламки дощок.

– А хто до нас прийшов? – сказала Катя, звертаючись до Оленки. – Це ж дядько Антон i тiтка Умiда!

Улугбек узяв Валерину вдову та доньку жити до себе.

Оленка непевно стояла на нiжках i похитувалась. Катя, нахилившись, тримала її згори за ручки. Коли ми з Умкою з'явились у дверях, Оленка скривилася, готуючись заплакати. Пiдняла голову й подивилася на свою маму. Катя усмiхнулась дитинi й повторила:

– Це ж дядько Антон i тiтка Умiда. А ну, покажемо їм, як ми вже ходимо. Покажемо?

Оленка з недовiрою подивилася на нас, а тодi повернулась до Улугбека й пiшла в його бiк. Улугбек сидiв на стiльцi в глибинi кiмнати, вiн розкрив обiйми назустрiч дитинi. Оленка пiшла до нього, вона високо пiднiмала ноги й робила великi кроки. Катя йшла слiдом, притримуючи її за ручки:

– Ой, молодчинка! Ай, якi семимильнi кроки!

Я злякався, наскiльки Оленка схожа на батька. Було страшно впiзнавати обличчя Валери в личку маленької дiвчинки. Вiд цього нило в животi. Катя повернулася до нас, продовжуючи тримати Оленку за руки. Я зробив зусилля й не вiдвiв погляд. Я не говорив про смерть Валери навiть з Умiдою. Що я мiг сказати. Пiд час придушення Олiмпiйських бунтiв загинуло чотирнадцять людей. Це за статистикою блякiв. Правда, бляки не порахували тих, хто пiзнiше помер вiд опiкiв, бо перебував на верхнiх поверхах будинкiв, куди з вертольотiв пускали запалювальнi ракети. Найгiрше, що я не мiг пояснити собі, чому не вбив того блеквотера. Я стискав сокиру, i блеквотер мене не бачив. Чи я не наважився тому, що не мiг свiдомо вбити людину – чи тому, що не хотiв знов i назавжди закрити собi шлях у зелену зону? Я не хотiв про це думати, й тепер було тяжко дивитися в обличчя Катi й тяжко дивитись на Оленку. Дiвчинка майже дiйшла до Улугбека, потiм передумала, рiзко повернула праворуч i пiшла до нас, за нею Катя, зiгнувшись i тримаючи Оленку за руки.

– Як вона вже ходить! – сказала Умка.

– Нам уже десять мiсяцiв, – сказала Катя, її голос зламався.

Оленка йшла на нас iз Умкою, й у мене стискалося всерединi. Я закусив губу, намагаючись не вiдвернутись. Катя йшла, опустивши обличчя до дитини, i примовляла:

– Ай, молодчинка. Ай, яка ходяча дитинка.

Ховаючи вiд нас обличчя, Катя перехопила дитину пiд пахви, пiдняла на руки й повернула до себе.

– Пiду чаю поставлю.

Ми мовчали. Умка i я зняли верхнiй одяг. Я сiв i став стягати черевики. Улугбек простягнув нам по парi в'язаних шкарпеток великого розмiру. У кiмнатi було холодно, як i у нас. Усi ходили у светрах, на Оленку вдягли маленького бiлого кожуха з каптуриком, iз вишитим цуценям на грудях.

Пiзнiше прийшов бородатий Iгор, який почув вiд Улугбека, що ми з Умкою мали зайти в гостi. Ми всi пили чай у кiмнатi з бетонними стiнами. Я тримав чашку обома руками, схиляючи над нею обличчя, щоб краще зiгрiтися.

– Про Ромку нiчого не чути? – запитав Iгор.

Вiн звертався передусiм до Умiди. Вона похитала головою, сьорбаючи з чашки. Роман Цюцюра зник пiсля бунтiв. Умка вважала, що вiн пiшов у так зване пiдпiлля, i казала, що до цього давно йшло й цим мало закiнчитися.

– Що будете робити? – запитав Бек.

Умка мовчки знизала плечима.

– Усi вiзи скасували, – сказав Iгор. – Бояться.

– Ти сам як без Житнього? – запитала його Умка.

– Купа наших без роботи.

– Та попустяться вони з вiзами, – сказав я, повертаючись до Iгоря й вiдвертаючись вiд Умiди. -

м же потрiбна обслуга. Не купувати ж тепер роботiв – це вдесятеро дорожче.

– Ти не чув? Грiнiнвест завiз кiлька тисяч чорних, – Iгор кивнув головою в бiк обгородженого шматка Подолу.

– Та ну?

– Три днi гелiкоптерами возили. Висадили їх i змусили самих себе обгородити колючим дротом. Причому спецiально так, щоб нашим усе видно. Негри вилазять iз гелiкоптерiв, нещаснi такi, наляканi, а їм в руки – стовпи й колючку. Натягуйте, захистiть себе.

– А нашi що?

– Та що нашi. Свистять. Кричать їм – сам уявляєш. Усяке. Пляшки кидають. I банани, спецiально купують. Кожум'яцькi пацани особливо казяться. Типу, це негри у них забрали житло й роботу, а не жирiки.

– Так само двадцять рокiв тому вiрменiв завозили, – сказав Улугбек.

– Я чув, – кивнув я.

– Угу. Роздiльну стiну будувати. Грiнiнвест, чи як вiн там називався тодi – SKM чи що – обiцяв вiрменам найближчi до КПП квартали.

– Тi, якi ото влiтку знищили.

– Угу.

– А негри що? – спитав я в Iгоря.

– Та що. Кучкуються подалi вiд паркану. Правлять намази.

– Вони ще й мусульмани?

– По ходу.

– Мммда.

– Цi не iнтегруються, як вiрмени.

Рiжуча стрiчка проходила за п'ятдесят метрiв вiд будинку. Чорношкiрим робiтникам видiлили квартал мiж Оленiвською та Юркiвською, який пiзнiше мав стати новою смугою зачистки. Коли ми з Умкою виходили, було близько четвертої й уже сутенiло. Снiг на землi видавався синюватим. На вiдгородженiй рiжучою стрiчкою дiлянцi стояли металевi вагончики, а за ними – стоси довгих бетонних плит для нової стiни. З правого боку тягнувся ряд плит, якi завезенi працiвники вже поставили вертикально, формуючи майбутню стiну. На двох найближчих уцiлiлих будинках, високо вгорi, бляки встановили тимчасовi кулеметнi вишки. Бляки охороняли робiтникiв, матерiали та мобiльний кран, який стояв мiж двох будинкiв i яким пiднiмали бетоннi плити.

Ми з Умкою проходили повз паркан iз рiжучої стрiчки. Стрiчку натягнули грубими мотками мiж бетонних стовпiв, вмурованих у дiрки, видовбанi у ґрунтi вiдбiйними молотками. Кiлька негрiв сидiли навпочiпки бiля одного з будiвельних вагончикiв. Вони поставили мiж собою обрiзок металевої бочки, в якiй горiв вогонь, i грiли руки. Робiтники мали жалюгiдний вигляд на тлi снiгу, який вiдсвiчував червоним бiля вогню й набував синюватого вiдтiнку там, куди свiтло вiд багаття не сягало. Один iз чорношкiрих, побачивши нас iз Умкою, пiдвiвся й нерiшуче пiшов у наш бiк. Вiн зупинився за два метри вiд паркану з рiжучої стрiчки, який нас роздiляв. На негрi була болонева темно-синя безрукавка, а пiд нею чорний светр. Чоловiк був без шапки, й кiлька снiжинок, якi впали на нього, поки вiн iшов вiд вогнища до нас, лежали на його чорному волоссi.

– Чим я можу вам допомогти? – запитав я глiнгом.

– Це Європа, скажiть? – його голос мелодiйно вiбрував, чоловiк розмовляв iз незвичним менi акцентом.

Я вагався, що вiдповiсти.

– Нас обiцяли, щоб привезти в Європу, – сказав вiн ламаним глiнгом.

Я зiтхнув i глянув на Умiду. Вона мовчала й дивилася на робiтника.

– Так, Європа, – сказав я.

Чорношкiрий подивився на мене спiдлоба.

– Дякую вас.

Вiн притис праву руку до грудей, вiдвернувся й пiшов до своїх. Вiн сiв навпочiпки бiля вогню i сказав щось. Коли ми з Умкою йшли на маршрутку, то чули, як робiтники сперечалися.


R-34

Ми з Полом зустрiлися бiля нового КПП на перетинi Фрунзе з Юркiвською. Коли я пiдiйшов, брат стояв спиною до роздiльної стiни, курив i роззирався. Пол уперше перейшов до червоної зони. Наскiльки я знав. Утiм, ранiше я багато чого не знав. Побачивши мене, Пол незграбно махнув рукою. Не усмiхнувся. Вiн був у довгому темному пальтi й високих черевиках. Мабуть, йому тепло, подумав я, вбираючи голову в плечi. Я змерз.

– Гарний будинок, – Пол показав рукою з сигаретою вперед. – Тут багато таких?

Його рука була без рукавицi. Я подивився, куди вiн показував. На розi Фрунзе з Оленiвською стояв рожевий будинок iз квадратною вежею та бiлими лiпними вiзерунками.

– Та нi. Здається, це колишнiй пивзавод.

– Ого.

Iнший заводський корпус, потворний цегляний сарай, забудовники пiдiрвали й розiбрали пiсля захоплення нових територiй, щоб звiльнити нову смугу зачистки. Тепер у рожевому будинку з вежею дорого знiмати квартиру, а ще дорожче стане, коли – чи якщо – арникам знов почнуть видавати вiзи. Дiм бiля КПП – шик. Але важко пояснити все це братовi з зеленої зони. Та й нi до чого.

Ми трохи помовчали, потiм Пол рiзким рухом переклав сигарету в лiву руку, а праву простягнув менi. Я стягнув рукавицю i стиснув братовi руку. Це краще за слова. Ми з Полом i ранiше часто мовчали, коли були разом. Не те, щоб не знали, що казати. Я вiдчував глибоку симпатiю до брата, але висловлювати її було б тупо. I я радiв, що Пол не запитав чогось на кшталт «як ти тут?».

Вiн простягнув менi свою пачку, я вийняв сигарету скоцюрбленими пальцями. Ми мовчки покурили, стоячи плечем до плеча i дивлячись углиб червоної зони. Я вiдчував, як мої ноги замерзають. Гiвнодави виявились непристосованими для зими.

– Ось, – Пол передав менi пластиковий конверт.

Я мовчки взяв його й затиснув пiд пахвою, щоб сховати вiльну руку назад у кишеню.

– Прописали у мене.

– Я не знаю…

– Ясно, – кивнув Пол. – Батьки казали.

Я вiдчував, що брат мене розумiє. Вiн не знав причин, але знав, що причини є. Вiн не збирався тиснути чи переконувати, щоб я вiдразу переїхав у зелену зону. Вiн знав, що я розумiю становище батькiв i що я розумiю їхнi почуття. I про все це не треба було говорити, i це я в ньому дуже цiнував.

– Ще по однiй?

– Давай.

Ми мовчки покурили.

– Ну… – поплескали один одного по плечах, i Пол пiшов на КПП, а я по Фрунзе у протилежний бiк.

Бiля будинку з вежею я повернув праворуч на Оленiвську. Через двадцять метрiв почався паркан з рiжучої стрiчки. За парканом чорношкiрi робiтники закiнчували монтувати бетонну стiну. Менi шкода було на них дивитися. Вони по черзi вiдходили вiд роботи i грiлися бiля вогнища, розкладеного в обрiзку залiзної труби. Менi здавалося, що цi завезенi робiтники мають страшенно мерзнути, вперше приїхавши сюди з Африки й одразу потрапивши в зиму.

Я вагався, чи зайти до Улугбека на гарячий чай, але подумав, що доведеться дивитися на Оленку, схожу на Валеру Цюцюру. Пройшов повз блiдо-сiрий будинок i повернув лiворуч на Межигiрську, стискаючи пластиковий конверт пiд пахвою, iншою рукою обiймаючи себе за плече, щоб було хоч трохи теплiше.

Я постiйно мерзнув. Останнi два тижнi я працював у Метробудi. Прибирав смiття з бакiв на Куренiвцi. Мої змiни то починалися вночi й закiнчувалися вранцi, то починалися ввечерi й закiнчувалися пiзно вночi. Я мав стояти ззаду на платформi смiттєвої вантажiвки, тримаючись за залiзне поруччя, поки ми їхали вiд одного бака до iншого. Руки замерзали. На щастя, ми їздили повiльно – бодай наскрiзь не продувало. Я знову став власником метробудiвського жовто-зеленого ватника, як у часи життя в кiоску. Коли пiд'їжджали до чергового бака, ми з напарником мали зiскочити з пiднiжок, схопити бак за залiзнi краї й пiдтягти пiд манiпулятор вантажiвки, а поки бак пiднiмався над нашими головами, ми хапали лопати й загрiбали смiття, яке валялося навколо. За це Метробуду не платили, але нам це давало можливiсть зiгрiтись. Я пообiцяв собi нiколи не грiтись алкоголем i намагався побiльше їсти. Я боявся рецидиву туберкульозу.

Найгiрше було те, що нiяк було зiгрiтися, бо вдома теж стояв холод. Я скидав ватник i вивiшував його, рукавицi й (за шнурки) взуття на балкон, але менi все одно здавалося, що я весь просякнув запахом смiття. Я намагався щодня змусити себе помитись, але це ж треба роздягатися догола в холоднiй ваннi, й хоч як грiй воду в тазику, хай навiть так, щоб обпiкала шкiру – тобi холодно. Часом я обламувався й не мився. В кiмнатi ми з Умкою ходили у двох светрах i в товстих в'язаних шкарпетках, але навiть коли обоє були митi, то часом по тижню, по два не займалися коханням. Страшно було подумати про те, щоб роздягтись.

Умка знайшла роботу продавщицi на Куренiвському базарi, вона продавала овочi та фрукти з вiдкритого лотка. Умка по пiвдня сидiла на морозi, закутана в усе, що мала, й хоч отвори лотка частково закривали полiетиленовою плiвкою, думаю, вона мерзла на роботi ще більше за мене. Я згадував, що в буддистськiй традицiї iснує крижане пекло. Здається, в першому колi мороз просто рiже шкiру ножами. В iншому – шкiра репає вiд холоду. А в останньому колi – лотосовому – тiло вимерзає зсередини й лопає, як пляшка з водою на морозi, й нутрощi вивертаються назовнi застиглими пелюстками лотоса. Дзень!

Єдине – можна зiгрiтись у маршрутцi, подумав я, стаючи в чергу на кiнцевiй зупинцi на розi Межигiрської та Набережно-Лугової. О, так. Притупуючи ногами, щоб не вiдморозити пальцi в гiвнодавах, я на секунду розстiбнув ватник i заштовхав пластиковий конверт iз документами за пiдкладку. Готовнiсть номер один.

Коли люди побачили, як пiдходить мiкроавтобус, нерви у когось не витримали, вiн рвонув уперед, за ним iншi, черга розпалась, i от я в натовпi, проштовхуюся до переднiх дверей, висуваючи далеко вперед руки й безцеремонно хапаючи людей перед собою за плечi, щоб пiдтягнутися вперед i водночас вiдсунути конкурентiв назад. Хтось так само хапав ззаду за плечi мене.

– Ти так пiзно сьогоднi, – сказала Умка, лежачи на матрацi в кутку пiвкiмнати. Її голос iще був слабкий.

– Вибач.

Я не хотiв брехати й вигадувати. Краще промовчати. Я вивiсив ватник разом iз конвертом на балкон, роззувся й сiв на матрац бiля Умки. Помацав її лоб. Гарячий та вологий. Маленький чоловiчок приходив до нас позавчора. Вiн казав, що Умка одужує. Вона два тижнi не ходила на роботу. Захворiла пiд час минулої вiдлиги. Ми зв'язались iз Пфердом, i той вирiшив, що це запалення легенiв. Наскiльки вiн мiг сказати з вiдео та з наших розповiдей. Пферд сам вибрав нам за прайсом у чоловiчка все необхiдне, сам поговорив iз чоловiчком про знижку. Я мав тiльки зайти на проспект Свободи, забрати пакунок i заплатити. Нам вистачило грошей на лiки, тільки через витрати ми не змогли заплатити за квартиру за наступний мiсяць. Доживали цей.

– Вже краще, – усмiхнулась Умiда.

Я поцiлував її в лоб. Гарячий, вологий.

– Що з квартирою робити будемо? – запитала вона.

– Розберемося.

– Думаєш, нас виженуть?

– Маємо тиждень.

– Ми бiльше не потягнемо жити самi.

– Я знаю.

– Ти переживаєш, я бачу.

– Головне, щоб ти одужала.

– Я одужую.

– Так.

– Ти не хочеш жити з татом, так?

Я промовчав.

– Я теж. Але що робити?

– Не переживай. Все буде добре.

– Iди до мене, – Умка притягла мене за шию до себе i прошепотiла: – Я тебе люблю.

Я закусив щоку iклами зсередини, став стискати сильнiше, ще сильнiше, скiльки мiг терпiти бiль. Тим часом я гладив її волосся. Я скажу їй про грiн-карту, коли вона одужає.

– А може, нас i не виженуть. Що, силою викинуть? – сказала Умiда.

Через кiлька днiв до нас постукали. Я встав до дверей. На порозi стояли чоловiк, жiнка i двоє дiтей: дiвчинка рокiв семи i дворiчний або трирiчний хлопчик. Жiнка тримала хлопчика за руку.

– Ми хотiли подивитися кiмнату, – сказала жiнка. – Нам чомусь сказали всiм разом прийти.

– Казали, ви п'ятнадцятого з'їжджаєте? – сказав чоловiк.

– Ви самi прийшли? – запитав я, визираючи в коридор.

– Ну так, – жiнка з порогу роззиралась. – А чому ви з'їжджаєте, якщо не секрет? Така дешева кiмната.

– Ми ще не знаємо, чи з'їдемо, – сказав я.

– Як? – чоловiк насупився.

Жiнка поклала руку йому на передплiччя.

– А куди ми пiдемо? – маленька дiвчинка пiдняла обличчя до батькiв.

Її батьки перезирнулися. Дiвчинка з недовiрою подивилася на мене. Кутики її губiв опустилися.

– Нам сказали, що точно, – чоловiк зробив крок уперед, жiнка притримала його, виставивши руку поперек дороги.

Хлопчик подивився в обличчя матерi, потiм на мене i запхинькав.

– Ну-ну-ну! Шшш-шшш! Ти чого? Дядя хороший, – мама присiла до нього, але хлопчик не замовкав, i тодi вона пiдняла його. Хлопчик дувся, сидячи в мами на руках, але замовк.

– У мене жiнка хвора, – сказав я.

– Та що ти, Антон. Я вже одужую, – обiзвалась Умка з кiмнати.

Вона сидiла на матрацi, пiдiбгавши ноги. Обернувшись, я помiтив, як Умка очима пускає бiсики дiвчинцi. Дiвчинка дивилася на Умку спiдлоба, проте кутики її губів здригнулия: дівчинка намагалася стримати усмішку.

– Нi, якщо… – почала жiнка, i я побачив, як чоловiк стиснув їй зап'ясток. Жiнка замовкла.

– Ми з'їдемо, – сказала Умка.

– П'ятнадцятого? – запитав чоловiк.

– Точно? Бо ви дивiться, – сказала жiнка.

– Так, – Умка встала з лiжка. – У мене ще є тиждень. Одужаю.

Я не помiтив, що Умка зробила, але дiвчинка у дверях захихотiла.

Умка ще кашляла, коли я перевозив нашi речi на Межигiрську до Улугбека, Катi й Оленки. Я їздив двiчi або тричi, поки перевiз усе у великiй сумцi в чорно-бiлу клiтинку.

Я обiцяв Умцi постiйно тримати зв'язок. Я обiцяв, що не зникну.

Мене взяли на КПП.

– Ципердюк?

– Так.

Залiзнi дверi шлюзу позаду мене вже замкненi, попереду – ще не вiдiмкнені. Блеквотер стояв за товстим куленепробивним пластиком.

– Адреса?

– В ай-дi вказано.

– Нi. Фактична.

– Вiтрянi гори…

– Це район, – перебив блеквотер. – Вулиця?

– Вулиця Вiтрянi Гори. Так називається.

Блеквотер опустив погляд i простукав пальцями по екрану перед собою.

– Ага. Є така. Далi.

– Сiмнадцять, квартира п'ятдесят п'ять. Кiмната 3-Б.

Блеквотер бiльше не пiдняв на мене погляду.

Ззаду менi на голову надягли мiшок. Мої руки рiзко закрутили назад, i я вiдчув, як у зап'ястки врiзається теплий тупий край твердої стрiчки, здається, то був пластик, не метал, бiльше я не встиг вiдчути, бо мене потягли. Мене не били: обидвi мої руки мiцно схопили вище лiктiв, я вiдчував бiль вiд стискання. Здається, тi, що що йшли з бокiв, обоє були на голову вищi за мене, так вiдчувалося з того, як вони тримали мене за руки, затиснувши мiж собою. Мої ноги самi рухалися з потрiбною швидкiстю: ми вже йшли, перш нiж я встиг злякатися. Я не почув шуму вулицi. Мою голову пригнули, а одну ногу пiдняли, щоб я не зашпортався, i от ми всерединi, я вiдчув легке рипiння шкiри пiд собою, потiм тихе муркотiння якiсного двигуна, i з того, як я сидiв, вiдчувалося, що стеля високо, можливо, то був мiкроавтобус, так здавалось i за звучанням двигуна. Тi, що вели, сiли поруч, затисли мене з обох бокiв, i ми поїхали.


D-05
Цi прощальнi п'ятсот слiв я пишу на свободi. Вiльна людина на вiльному ринку.

– Вiтаю з Успiхом, – сказав мiстер Ворнер.

Вiн навiть продав права на екранiзацiю. Коли ми пiдписували контракт, я вказав, щоб аванс перевели на iм'я Катерини Цюцюри. Я довго думав i вирiшив, що так буде найпевніше і найправильнiше.

З мене мали вирахувати за утримання в D-зонi. Я вказав, щоб решту роялтi переводили батькам. Мiстер Ворнер, почувши це прохання, пiдняв брови. Його короткi брови нагадували свiтло-пшеничнi кущики на засмаглому тлi. В яскраво-синiх немовлячих очах була насмiшка.

– Так надiйнiше, – сказав я. – Вони кредити виплачують.

– А ти, dear boy?

– Батьки подбають.

– Досi я не помiчав, що ти такий старомодний, – усмiхнувся мiстер Ворнер.

Я промовчав. Батьки не знали, що мене тримали в D-зонi як пiдозрюваного ворога свободи (пiдприємництва). Про таке не повiдомляють. Я давно зник. Батьки давно мене оплакали. Це все спрощує. Частково.

Мiстер Ворнер утримував брови пiднятими й губи розтягнутими. Його зуби бiлiли на засмагло-коричневому тлi, губи зливалися кольором iз рештою обличчя. Ворнер почекав, а коли я нiчого не сказав, змiнив вираз i знизав плечима.

Заводячи мене до кiмнати вибуття, блеквотер Микола став навитяжку.

– Документи виписанi, – вiн показав на вiкно з куленепробивного пластику, за яким сидiв черговий блеквотер.

Я рушив туди. Широке пластикове пiдвiконня було на зручнiй висотi, я сперся об нього обома лiктями.

– Зачекайте хвилинку, – сказав черговий, – Нiк принесе вашi речi.

– Не треба.

– Це порядок, – втрутився Микола.

Я обернувся. Микола усмiхався менi.

– Хоча, – я показав на свої досi розшнурованi гiвнодави. – Шнурки ж то потрiбнi.

Микола блиснув золотою коронкою й кивнув. У його очах я побачив нiжнiсть.

– Посидьте тут, – Микола вказав на глибоке м'яке крiсло бiля круглого столика зi скляною кришкою. – Журнали поки погортайте.

– А можна папiр i ручку?

– Так-так, – Микола заметушився. – Ви сiдайте, сiдайте.

Микола роззирнувся по кiмнатi, пiдiйшов до чергового, й той крiзь проріз у пластику передав аркуш А4 й ручку. Микола простягнув їх менi:

– Ви ж тепер письменник.

– Та яке, – я мусив пiдвестися з глибокого крісла, щоб Миколi не довелося нахилятися так, нiби вклоняється. – Я просто написав книжку. Треба закiнчити.

– Я зараз.

Микола вийшов, а я нахилився у крiслi, щоб дiстати до низького столика, й написав цю сторiнку. Як бонус.

Хто б мiг подумати, що зрештою так складеться. Все-таки у нас велике суспiльство, в якому кожен може досягти Успiху.


Оглавление

  • Частина перша
  • Частина друга
  • Частина третя