Вибрані новели (вид. 1928 р.) [Едґар Аллан По] (fb2) читать онлайн

Едґар Алан По

ВИБРАНІ ТВОРИ

ДВУ

Харків

1928

ЗМІСТ

[Про Едґара По] – Майк Йогансен

Золотий жук – переклад Майка Йогансена

Факти у справі містера Волдемара – переклад Бориса Ткаченка

Знайдений у пляшці манускрипт – переклад Бориса Ткаченка

Повість Скелястих гір – переклад Майка Йогансена

Людина юрби – переклад Майка Йогансена

Чорний кіт – переклад Бориса Ткаченка

Падіння дому Ашерів – переклад Майка Йогансена

Яма та маятник – переклад Бориса Ткаченка

Бочка Амонтільядо – переклад Бориса Ткаченка

Овальний портрет – переклад Бориса Ткаченка

Побачення – переклад Бориса Ткаченка

Викажчик – серце – переклад Бориса Ткаченка

Береніка – переклад Бориса Ткаченка

Метценґерштайн – переклад Бориса Ткаченка

Мовчання – баснь – переклад Майка Йогансена

Дідько на дзвіниці – переклад Бориса Ткаченка

Убийство на вулиці Морґ – переклад Бориса Ткаченка

Ти єси! – переклад Майка Йогансена

Викрадений лист – переклад Бориса Ткаченка

[Про Едґара По]

Трудно згадати всіх тих письменників Европи, Росії та України, на яких так чи інакше впливала постать «отця всього модернізму» — химерного й геніального Едґара. Дарма що вплив його зоставався подекуди невидний і навіть, може, неусвідомлений від якого письменника, як той вплив античної культури, що й досі керує нашою науковою термінологією, нашою логікою, нашою шкільною граматикою, нашою мораллю, ба й нашим правом. А малоусвідомлений зостався вплив Едґара По, от як вплив Шопенгавера, мабуть, чи не через те, що він був «песиміст». «Песимісти» ж ніколи не бували в пошані в начальства, а, значить, і в газетних псів, і в критичних овчарок. До непопулярности Едґара По, непопулярности, найбільшої в його власній батьківщині — Штатаx, спричинилася також його непримиренна глузлива позиція проти родимих і питимих партачів від літератури.

Та сама офіціяльна непопулярність і давала змогу пізнішим письменникам користатися з невичерпного джерела мистецьких ідей Едґара По, не боячись, що їх буде викрито й поставлено на місце. З пари новел По Конан-Дойл зробив десятки томів оповідань і набув більшої від самого По популярности. Цікаво простежити, як одна новела По зазнаки дала матеріял для десятка чи й більше оповідань Конан-Дойла, а далі для сотень Пінкертонів та Картерів.*^[1]

Але не сама кримінальна література (що нічого спільного не має з модернізмом, як таким) збудувала свої xмародряпи на ідеях ґеніяльного американця. Модернізм, як сказано, народився з тепер зовсім невідомих ліричних новел По, і головні ознаки модернізму — його прибрана химерність, його удавана любов до тонких вишуканих речей, його настирний культ краси, його абсолютний потяг до звукової творчости, його дешевий аристократизм — кореняться в насправді xимерниx, дійсно глибоких, на ділі розкішних ідеях віршів і ліричних новел Едґара По. Те, що для По було істотою його творчости, для модернізму стало модою, те, що Едґар По винайшов, модернізм продавав, замість Едґара По запанував Оскар Вайлд.

[Далі йде біографія, ст. 4-12.]

Едґар По прославився як поет, як складач романтичної прози, як автор «сюжетних» оповідань і як теоретик. Оця книга містить у собі новели По як ліричного, так і «сюжетного» характеру. Ці останні головним чином зробили По репутацію серед широких читацьких мас, хоча й його лірична проза, на наш погляд, вища від Новалісової*. Але така лірична проза, творчість найбільше автопсихологічного характеру, як і взагалі лірика, недовговічна і ефемерна. Сучасні їй люди часто вважають її за акме* серйозної творчости – для того, щоб наступне покоління, відкидаючи «діялектично» особисті переживання попереднього покоління, разом із тим відкинуло б і його лірику. Варт порівняти хоча б лірику Ґете й сонети Шекспірові з «Фавстом» і драмами Шекспірівськими, щоб переконатися, що лірика найменш довговічна спосеред творчих фахів.

Та коли твори інших авторів живуть довше від своїх творців саме через те, що охоплюють ширше від їхніх почувань коло інтересів, то твори Едґара По неліричні живуть і досі з інших причин. В основі довговічних творів звичаєм лежить побутовий, історичний взагалі couleur local’ний* факт. В основі ж переважної більшости популярних новел Едґара По лежить імітація факту. Він настільки покладався на силу своєї вигадки і на знання читачевої психології, що залюбки, ніби граючись з ним, подавав йому за факт очевидну, ненатуральну вигадку в гордій певності, що читач сприйме її з почуттям істинности радше, ніж протокольні оповідання сучасних йому авторів. Найдивніше, найвеличніше в його творчості саме те, що він не потрібував фактів для того, щоб «викладати факти». Великий майстер був Лев Толстой, та що з того стало, коли він почав був писати суто дидактичні оповідання, припасовуючи події до своєї філософії.

Саме оця риса творчости Е. По, і саме в сюжетних оповіданнях його роботи з його речей – надзвичайний, матеріал для письменника. Ми вже згадували коротко, як Конан-Дойл, Жюль Верн, а в останні часи Ганс Гайнц Еверс, Вайлд, почасти й Герберт Велз* і багато-багато інших поробили собі світові імена з покидьків геніяльного американця, і то на зовсім різні спеціяльності. Тимчасом до послуг їх було куди більше фактів, і фактів куди цікавіших. Сила По в його методі, в його колосальній аналітичній здатності, в геніяльній оцінці впливу на читача того чи іншого розпологу матеріялу. Отже, коли, аналізуючи інших новелістів, ми одночасно аналізуємо матеріял і його організацію, в новелах По ми часто маємо щасливу нагоду досліджувати чисту організаційну роботу, народження твору з нічого.

Ясне діло, загальне правило для письменника зостається те саме, що й було повсякчас – шукати яскравих характерних подій і організовувати їх у ще яскравіші, характерніші оповідання. Ясне діло, покладатись на те, що можеш оті події вигадати, ні в якім разі не слід. Але, простеживши народження розкішних новел з нічого, письменник з тим більшою легкістю організовуватиме самі по собі яскраві події.

Отже, подавши на потребу читачам біографічні відомості з життя Едґара По, ми хочемо звернути в цій статті увагу письменників на методи його роботи. Історія літератури взагалі, бувши наукою, що до літератури не має жодного відношення, не цікавиться методами роботи, чи, краще сказати, цікавиться лише декорацією цих метод. Історія літератури з насолодою розповідає нам, що один письменник пив, а другий курив опій. Вона також розкриває нам очі на факт, що третій письменник любив нюхати гнилі яблука підчас творчих процесів, а четвертий не міг писати інакше, як узувшись у нові пантуфлі. Не заперечуючи колосальної корисности для людства цих (і інших) подробиць з життя письменників, ми вважаємо за своє право й обов’язок подати деталі, подати аналізу метод роботи автора, якими ми в силу химерности нашого мислення цікавилися більше, ніж пантуфлями і гнилими яблуками.

А що на наше непорушне переконання література дає користь лише письменникам, а читачам просто постачає лише розвагу, то ми, подбавши про других у першій частині, дозволяємо собі також потішити й перших, беручи на увагу, що вся письменна частина нашої української нації рівно наполовину ділиться на письменників і читачів. Отже, подаємо деякі міркування що до метод творчости Едґара По.

Ми вже казали, що, на нашу думку, багато яка новела По виникла з нічого, не маючи під собою ніякого фактичного субстрату. За одну з таких ми вважаємо новелу “Thou art the man” («Ти єси!»), подавану в перекладі в цій книзі, і ми спробуємо шляхом ретроспективної аналізи відновити процес її створення, викриваючи при цьому методи.

Десь в іншому місці (див. статті наші в «Вапліте»*) ми цитували з теоретичної статті самого По твердження, що більшість оповідань пишеться з кінця, тоб-то попереду установлюється розвязка, а тоді вишукується способи її умотивувати. Цікаво, що існує маніра також і подавати в цей спосіб оповідання, тоб-то читачеві одразу, чи прямо, чи використовуючи новелістичну умовність, показують, яка буде розвязка, а далі тільки намагаються, накопичуючи перешкоди й задержки, підняти його цікавість до тієї розвязки. Згадана новелістична умовність буває неоднакова для різних часів, ба навіть для різних країн. Читаючи французький роман, читач жде, коли героїня зрадить свого чоловіка, читаючи англійський роман, читач частіше жде, коли молоді одружаться. Це, правда, дуже грубо й дуже приблизно, та кожен, хто читав багато романів, згодиться, що умовність новели, найбільш імовірна розвязка її різниться по країнах і має в собі деяку закономірність.

Та це, як сказано, стосується до оповідань з кінцем-маяком, що ввесь час мріє перед читачевими очима, поки він не причалить у гавань розвязки. З погляду організації матеріялу, це будуть, щоб висловитися політикоекономічним терміном, «оповідання низької структури» з перевагою постійного капіталу над перемінним. Другий спосіб організації матеріялу, що показують «оповідання вищої структури» – з перевагою перемінного «капіталу» над постійним. Тут розвязку читачеві не показується, а, навпаки, йому пропонується одну чи кільки фальшивих розвязок для того, щоб справжня розвязка тим більше його вразила. Цікаво, що в цій сфері теж існує певна умовність. Приміром, досвідчений читач Конан-Дойла одразу підозріло ставиться до висунутого автором кандидата на справжнього злочинця і шукає іншого кандидата. Тим-то Конан-Дойлові частенько доводилося просто не показувати справжнього злочинця аж до кінця оповідання; хоч і дуже простий прийом, та не дуже ефективний, бо він суперечить основним законам сюжетобудови. Це по-латині називається «Deus ex machina»* – «Пилип з конопель» – невмотивована поява. Оповідання “Thou art the man” належить до «оповідань з вищою структурою», до того ж до чистого типу цих оповідань. Короткий зміст його такий: у невеличкому містечку (town) Ретлзборо оселився веселий щирий дядько Чарлз Ґудфеллов і заприятелював з усіма мешканцями, зокрема з багатієм Шатлворси. Якось підчас піятики Шатлворси пообіцяв своєму другові подарувати йому короб вина Шато-Марґо. За деякий час Шатлворси зібрався поїхати до міста, але того ж дня кінь його повернувся додому без хазяїна, без сідла, поранений і закаляний. Підозріння в убивстві Ш. падає на небожа вбитого, його спадкоємця м-ра Пенніфезера, що вславився своєю розбещеністю. Його вину доведено, він чекає смерти, коли на бенкеті в Ґудфеллов з’являється короб з Шато-Марґо. Короб становлять на стіл, відкривають – і з нього випростується труп забитого Шатлворси, що вимовляє до Ґудфеллов слова: «Ти єси!» Ґудфеллов признається, що він забив Шатлворси, а автор оповідання розказує коротко, як він відразу запідозрив Ґудфеллов, знайшов труп Шатлворси й вигадав комедію з коробом вина.

Насамперед звернімо увагу на те, що в цій новелі немає нічого схожого на факт. Що трупи закладають у скрині, щоб відвезти їх як-найдалі від місця злочинства, це, навпаки, дуже частий факт, що дав поживу вже багатьом пінкертоністам. Та труп сховати в короб, щоб, навпаки, викрити вбивство, це достатня протилежність фактові, що в усякім разі не реальна подія й не наслідування реальної події. Це чистісінька вигадка. В самій цій позиції трупу в коробі з-під вина на столі є щось таке outrageous*, як любив мовляти Едґар По, що його стиль на ній позначається зовсім яскраво. Він завжди шукав найбільшого ефекту. Йому замало було б повести всю компанію в ліс і там одшукати тіло, – ні, воно само повинно було з’явитися і в той саме момент, де найменше можна було чогось хоч приблизно подібного чекати.

Можна було б уявити собі, що цю розвязку придумано вже пізніше, коли установлено фігури злочинця і подуманого злочинця, але маніра По в інших його речах дозволяє з певністю вирішити, що цей кінець був початком утворення новели. З цієї кінцевої ситуації, подібно до того, як з ляйбніцівської монади всесвіт*, розвивається оточення, побут, характери і все інше. Як бачимо, чиста протилежність градаційній новелі нижчої структури. Там з даного характеру випливає, як з мотиву, як з причини, розвязка, тут з розвязки постають характери. Треба підкреслити, що персонал дано новелі з неймовірною економічною ощадністю – в ній усіх три дієві особи, та ще й дві з них назначено тільки майже іменами, а ніяких додаткових Гаррі чи Біллів немає зовсім. Центральна фігура оповідання – справжній злочинець, змальований так, щоб ніхто не зміг догадатися, що саме він і є убивця. Його звуть Чарлзом. І от на початку оповідання дається характеристика щирости, одвертости, чесности, добрдушности... і читач майже не помічає, що ця характеристика дається не спеціяльно для м-ра Ґудфеллов, а для всіх, кого охрестили Чарлзом. Але, щоб зробити цю характеристику ще хисткішою, автор, по-перше, дає явно іронічну примітку про те, що на сцені всі «благородні» джентлмени мають наймення Чарлз, а попереду коротко сповіщає, що Ґудфеллов з’явився в тій місцевості всього шість місяців тому, а більше ніхто про нього не знав нічогісінько. Та читач цього не помічає. Дитирамб Чарлзам забиває йому памороки – і він не відчуває ніякої іронії. Ця іронія одразу встане перед його очима, коли він дочитає до кінця, але зараз, задурений довгим екскурсом на тему про імена, він не бачить нічого. Далі дається хвальна характеристика, але знов не самого Чарлза Ґудфеллов, а відношення до нього громадян. Ще старий Лессінґ* рекомендував змальовувати не красу, не силу, не чесноту, а те вражіння, яке вони справляють на людей. У читачів тоді залишається (умовне) вражіння авторової безсторонности, незацікавлености. Це є дійсніший, дужчий спосіб умотивувати вартість описуваного об’єкту. І от По, скористувавшися з того, що така умова дійсно існує фактично між автором і читачем, використовує її подвійно. З одного боку, читач, що на нього уже вплинули похвали імені, остаточно складає собі вигідну уяву про Ґудфеллов, а, з другого боку, дійшовши кінця, він бачить, що його знову взяли на баса і що автор сам ще не сказав ні одного слова на користь Ґудфеллов.

Переконавши таким чином читача в добродійсності Ґудфеллов, автор вже сміливо засвоює що до нього іронічний, насмішкуватий тон. При першім читанні читача цей тон трішки вражає, як ніби-то не зовсім доречний, він почуває в нім щось ніби-то неприроднє та відносить його найбільше на карб поганого стилю. Знову ж у кінці він переконується, що те, що він брав був за невдалий стиль, була чистісінька й досить прозора іронія, що враз умотивовує, усправедливлює для нього розвязку. Полуда спадає з його очей, він дивується, як він раніше не добачив того, що Ґудфеллов злочинець і душогуб.

В таких самих іронічних тонах розповідається далі обіцянка подарувати короб Шато-Марґо підчас піятики.

В той момент, коли з’являється додому поранений кінь убитого, Ґудфеллов поводиться так:

«Коли він уперше почув, що кінь повернувся додому без свого хазяїна й без його саквів, увесь заюшений кров’ю від пистолетного пострілу, що пройшов начисто крізь груди тварини, не забивши її проте на смерть – коли він усе це почув, він зблід, неначе пропав його рідний брат чи батько, і весь затремтів і затрусився, немов його напала лихоманка.

Спочатку він був занадто прибитий горем, щоб що-небудь чинити чи виробити будь-який план поступування, так що протягом довшого часу він пробував переконати інших друзів м-ра Шатлворси не зчиняти шуму і рекомендував почекати де-який час, скажімо, який тиждень або два, чи там місяць або два, щоб подивитися, чи не виясниться щось само собою, чи, може, м-р Шатлворси з’явиться, бува, сам і пояснить причини, що примусили його відіслати коня додому».

Незасліпленій людині ясно було б, як день, що так може поводитися лише вбивця. Він весь затрусився. Він намовляв усіх почекати з розслідами. Він верз нісенітницю, що Шатлворси відіслав (пораненого!) коня додому!

Але читач уже засліплений. Щоб дужче засліпити йому очі, По додає, очевидно, іронічний екскурс про те, що люди, змагаючися з сильним горем, утрачають усяку активність.

Надзвичайно цікаво, що до цього моменту По навіть не вводив персони фальшивого убивці в оповідання. Небіж Шатлворси Пенніфезер являється саме за методою Конан-Дойла, як «Deus ex Machina» («Пилип з конопель»), при потребі. Читач не може подумати на Ґудфеллов. В цей момент з тирадою вступає Пенніфезер. На нього автоматично падають підозріння читача. Як у ділі Дрейфуса*, винуватець знаходиться саме в той момент, коли в нім відчувається негайна потреба.

Далі знов, як на сміх, наводиться сцена сварки Ґудфеллов з Пенніфезером і очевидні мотиви для помсти з боку першого. Але читач, задурений іронічною хвалою на адресу Ґудфеллов, зрозуміє ці мотиви лише в кінці оповідання. А тимчасом іронія очевидна просто до сміху. Після того, як Пенніфезер ударом збив Чарлі з ніг:

«...у цій пригоді старий Чарлі, кажуть, поводився, як справжній смиренний християнин. Він підвівся після удару, підсмикнув свою одежу і не зробив аніякої спроби відповісти помстою – тільки прошепотів скільки слів у такому дусі, «що постарається при найпершій нагоді розквитатися за все кругом...»

Нема чого казати – справді «християнське» поводження, але читач уже нічого не бачить і не чує. До того ж, далі зараз же сказано: «...природній і дуже простимий вираз гніву, який, проте, нічого не мав значити й поза всяким сумнівом був забутий у ту ж мить, як він проявився». Так само і в автора не сказано, ким саме забутий був цей вираз – чи самим Ґудфеллов, чи присутніми, а далі в кінці читач згадує, що він його тепер був забув.

Між Ґудфеллов і Пенніфезером виникає далі суперечка про те, як шукати Шатлворси. Усамперед Ґудфеллов взагалі протестував проти пошуків, а Пенніфезер настоював на них. Тут гору взяла думка Пенніфезерова. Далі Ґудфеллов робить інші заходи, щоб не знайти тіло убитого: він переконує всіх шукати гуртом. Коли б читач раніше був вагався поміж обома кандитами на вбивцю, він з ясністю побачив би, що обидві пропозиції Ґудфеллов просто свідчать про його вину, але читач уже підготований і сліпо йде за фальшивою лінією розвязки.

Всякий автор «оповідань вищої структури» розуміє, що він повинен натяками умотивувати справжню розвязку і дбає, щоб де-не-де ці натяки повставляти. Та, як ми бачимо, По попросту ясно показує «фактами» те, що буде в розвязці, ввесь його текст до цього місця є один «суцільний натяк», що дає тільки один логічний вислід сам по собі, він задовольняється тим, що так добре штовхнув читача на вузеньку криву стежку, що той не бачить широкого правильного шляху, який ввесь час фактично зостається в полі його зору.

Ґудфеллов приводить шукачів на місце вбивства. Там він «знаходить» жилет Пенніфезера, його ніж, одкритий і скривавлений – і підозріння всіх відразу й остаточно знаходять собі ствердження.

Ґудфеллов береться «боронити» Пенніфезера і прі цій слушній нагоді згадує, що той спадкоємець старого Шатлворси. Читач уже встиг забути, що в самого Ґудфеллов теж не була й шеляга за душею, і По підсуває йому юридичний екскурс про формулу «cui bono» («кому на користь»), себ-то в чиїх інтересах було вчинити злочинство. Цей довгенький екскурс примушує читача замислитись над такими неприємними доказами, і точнісінько, як в екскурсі про ім’я «Чарлз», читачеві здається, що йому кажуть про вину Пенніфезера, а на ділі йому підносять абстрактні міркування.

Далі сиплеться цілий град доказів. Під матрацом Пенніфезера знаходять скривавлену його сорочку й носовичок. Пенніфезер сам признається, що Шатлворси саме того дня мав намір позбавити його спадщини і що він виїхав до міста з великими грішми (все це «з скрухою на серці» розповідає Ґудфеллов); далі з’ясовується, що того ж дня Пенніфезер полював в околицях містечка, і нарешті Ґудфеллов знову «знаходить» у трупі коня кулю з поміткою Пенніфезера. Словом, усе іде, як по нотах.

Таким чином читач остаточно переконаний і, що головне, відчуває це оповідання, як градаційне. Він думає, що він уже знає розвязку, і жде тільки признання Пенніфезера, щоб довідатися про конкретні подробиці вбивства. Читач приймає новелу за «градаційну», за «оповідання нижчої структури».

Але насправді в усіх цих доказах винности Пенніфезера знову дано всього тільки ключ до правильної розгадки. Дійсно, як це так читач не вбачає монструозної невідповідальности в частинах оповідання? З одного боку, колосальна економія засобів, дієвих осіб, декорацій, а з другого – таке колосальне марнотратство доказів. Читач з неохотою бачить чим-раз нові й нові докази проти Пеннніфезера. Читач теж собі не дурень – він давно догадався, що Пенніфезер убивця, а йому все гатять нові й нові докази. Він починає ставитися до них неуважно і не помічає, що його безсовісно взяли на баса; адже куля пробила коня і вийшла з нього (див. вище), а Ґудфеллов знайшов кулю в тілі коня. Але й без того читач мусив би задуматися про те правило, що «qui nimis probat, nihil probat» (хто доводить забагато, нічого не доводить) – дуже відомий приклад цього правила є в старій-старій анекдоті, що кінчається так: «...по-перше, не десять карбованців, а два; по-друге, я вам їх уже два тижні як повернув, а, по-третє, я взагалі не позичав у вас грошей!» Оця куля, «знайдена» там, де її не було, і є, власне, отой кінець анекдоти: «...а, по-третє, я взагалі не позичав у вас грошей».

Отак-о читача, сліпого й глухого, доводять до кінцевої сцени, де з’являється «присланий з міста» короб вина. Його ставлять на стіл, відкривають кришку – і звідти випростовується труп м-ра Шатлворси, що вимовляє, звертаючися до вбивці, слова: «Це ти!» Ґудфеллов, мов уражений громом, признається, що він убив Шатлворси, труп його сховав, коня застрелив і підкинув речі Пенніфезера там, де він сам їх потім знаходив. Після того (власне трохи раніше – він був теж закликаний з усім містечком Ретлборо на банкет) з’являється на сцену «автор», Едіп Ретлбурзької загадки, “І” (я). “І” пояснює, що він не так, як інші ретлбурзці, а відразу задивився підозрілим оком на маніпуляції Старого «Чарлі», почав шукати не там, де водив усіх Чарлі, знайшов трупа і, уладнавши його в коробі з платівкою китового вуса в тілі, сам написав листа від фірми й постарався бути ближче від короба в момент його розкривання, щоб вимовити нутром оті фатальні слова.

Дійшовши до кінця оповідання, читач відразу бачить, що майже ввесь текст його свідчить про винність Ґудфеллов. Він ще згадує, що Ґудфеллов, не мавши ні шеляга, почав витрачати великі гроші на частування друзів. Мотивом для підозрінь з боку «І» являється саме та завелика, замонструозна очевидність і організованість доказів, абсолютно нереалістична, чи, краще сказати, «сюрреалістична», яка задовольняє ретлбурзців і з ними... читача новели. Цю тему вкупі з такими подробицями, як спадщина, цілком використав Конан-Дойл в оповіданні “The Adventure of the Norwood Builder”*. Цікаво, що окремі моменти, як от накопичення доказів, зверхдоказ на штиб отієї кулі і навіть інсценування кінцевого ефекту з боку Шерлок Голмса, достоту повторив Конан-Дойл. Це останнє інсценування нічим у Конан-Дойла не вмотивоване, і його можна розглядати тільки як рабське послідування великому зразкові. Ми не хочемо, отак кажучи, принизити Конан-Дойла: він є добрий письменник, автор, до речи, прекрасних, у нас маловідомих історичних романів, розкішних оповідань з життя футболістів і боксерів. Ми хотіли б тільки показати, з якою силою, з якою повною методологічною досконалістю будував свої оповідання Едґар По.

Зробімо тепер коротенький ретроспективний підсумок ходу постання даної новели. Зовсім у дусі своєї творчости Едґар По вигадує ефектну появу забитого «з того світу», що викриває справжнього вбивцю. Постає задача цього вбивцю не показати як такого протягом усього попереднього тексту.

Зробімо ж цього вбивцю добрим чоловіком! Але, зробивши так, ми зробимо розвязку ненатуральною, невмотивованою. Отже, добрість його повинна бути лише зовнішня. І от, починаючи з прізвища (“Goodfellow” – добрий хлопчина, щира душа) і кінчаючи всім поводженням його, Ґудфеллов сам показує себе як чесну одверту людину. Як у першій частині накопичено іронічну хвалу на адресу Ґудфеллов, так у другій частині накопичено іронічні докази на винуватість Пенніфезера. Оце накопичення, оце розкошування ніби-то зайвими вказівками справляє на читача неясне неприємне вражіння. Він готовий навіть уважати, що текст оповідання зарозтягнутий, забитий зайвими подробицями. Та оце саме неприємне вражіння він у кінці відразу локалізує на Ґудфеллов, і в розвязці новели розвязується й це неприємне почуття. Ми таким чином бачимо мотивацію самою фактурою, от як у заналізованім від нас оповіданні Велза “The Inexperienced Ghost”*. Тільки Велз довів цей прийом іронічної мотивації до краю, і в нього вона править за головний мотиваційний засіб. Свідомо чи несвідомо Велз використав Поевський прийом іронічної мотивації, але він переборщив в іронії, читач не зовсім задовольняється розвязкою і навіть не знає, чи з ним жартували, чи з ним говорили серйозно. Я можу це стверджувати на тій підставі, що, прочитавши відповідну мою аналітичну статтю, дехто геть не погодився... не з моєю аналізою, а з моїм читацьким розумінням оповідання. Оповідання Велзове неоднаково розуміють читачі. І це саме через те, що він, як сказано, переборщив в іронії. Обидві новели – Поевська і Велзівська – виникли, умовно кажучи, «з нічого», але і вражіння від Велзівської новели (як і від багатьох інших його речей) – теж «нічого», і читач одмовляється вважати зміст оповідання за факт. Тимчасом пересічному читачеві трудно буде сприймати Поевську новелу “Thou art the Man” інакше, як оповідання про факт, такий бо майстерний її текст, такий бо яскравий тип його Ґудфеллов, хоч цей тип, як показано, і народився виключно з потреб тектоніки оповідання.

Взагалі добрий письменник досягає вражіння сконцентрованої, сконденсованої реальности, організуючи несконденсовані, неорганізовані факти. Що ж мусимо ми сказати про Едґара По, що досягав вражіння яскравої сконцентрованої реальности, організуючи всього тільки свою дику, химерну, фантастичну вигадку!

______________________________________

ЗОЛОТИЙ ЖУК

What ho! What ho! This fellow

is dancing mad!

He hath been bitten by the Tarantula.

All in the wrong

(Гей-гей! Той xлоп стрибає

як скажений!

Його, мабуть, тарантул укусив).

Багато літ тому я мав за близького приятеля такого м-ра Вільяма Леґрана. Він був з старої гугенотської фамілії і колись був багатий, але низка нещасть його розорила. Щоб уникнути зневаги, неминучої після краху, він покинув Нью-Орлеан — місто своїх предків — і оселився на Сюллівановім острові в Південній Кароліні.

Цей острів має дуже особливий вигляд. Там мало чого є, окроме морського піску; а завдовжки він має щось із три милі. Він ніде не має більше, як чверть милі завширшки. Він відділюється від суходолу ледве помітною річкою, що вимила собі путь у гущавині очеретів і намулу, де гніздилося безліч болотної птиці. Рослинність там, як і можна заранше вгадати, скудотна, принаймні низкоросла. Високих дерев зовсім немає. Коло західнього краю, де стоїть форт Мавлтрі* і де втікачі від чарлстонської куряви й лихоманки наймають улітку злиденні дерев’яні дачі, росте колюча карликова пальма; та ввесь острів, за виїмком оцього західнього краю і твердої білої смуги при березі моря, вкритий рясною гущавиною пахущого мірту, що його так цінують в Англії садівники. Той кущ тут буває в п’ятнадцять і двадцять футів заввишки; він утворює майже неминучий підлісок, і від його аромату важніє навколо повітря.

У самім серці цього чагарнику, поблизу вже східного найбільш відлеглого краю острова, Леґран сам собі побудував маленьку хатку, в якій він жив, коли я з ним зазнайомився. Це випадкове знайомство в скорому часі переросло в дружбу — багато було в тім відлюдькові такого, що могло викликати цікавість і повагу.

Він був добре вихований, мав багатий і незвичайний розум, але його заїдала мізантропія і швидка зміна настроїв, піднесених і меланхолійних. У нього було багато книг, та він рідко з них користувався. Його головні розваги були риболовля чи блукання вздовж берега або в кущах, шукаючи раковин чи комах —Сваммердам* сам міг би позаздрити на його ентомологічні колекції. У цих екскурсіях його звичаєм супроводив старий негр на ім’я Джупітер,* відпущений на волю ще за щасливих днів сем’ї Леґранів; та ні загрози, ні обіцянки не могли його відштовхнути від того, що він уважав за своє право опіки над учинками його молодого «маси Вілла». Не неможлива річ, що родичі Леґранові, уважаючи його за дуже неврівноважену психічно людину, умисно всиляли в Джупітера оцю впертість, з якою він наглядав і оберігав мандрівця.

На широті острова Сюллівана не часто бувають суворі зими, і потреба гріти хату трапляється дуже рідко. Коло середини жовтня 18… трапився такий дуже холодний день. Саме перед захід сонця я пробив собі путь через вічнозелені кущі до хати свого друга, якого не відвідував уже скільки тижнів; я сам жив у дев’ятьох милях від острова в Чарлстоні, а дорога туди й назад була зовсім не така легка, яка вона є тепер. Дійшовши я хати, постукав своїм звичаєм у двері і, не почувши відповіди, одшукав ключа в знаній мені схованці й увійшов у хату. В печі горів добрий вогонь. Це була дуже приємна для мене новина. Я скинув пальто, присунув стільце до полін, що тріщали у вогні, і терпляче став ждати своїх хазяїв.

Скоро після захід сонця вони прийшли і дуже щиро мене зустріли. Джупітер, розтягнувши в усмішці рот аж до вух, заходився готувати дичину на вечерю. Леґрана найшов один з його припадків — не знаю, як мені їх інакше називати — ентузіязму . Він знайшов невідомого молюска, що являв собою новий рід; а також ловив і спіймав, з допомогою Джупітера, скарабея, якого уважав теж за абсолютно доти незнаного. Про цього скарабея він хотів почути мою думку взавтра.

— Чому ж не сьогодні? — спитав я, потираючи над вогнем руки і про себе посилаючи к чорту всю скарабейську породу.

— А коли б я знав, що ви тут! — сказав Леґран, — аджеж я так давно вас не бачив; як я міг передбачати, що ви саме цього вечора до мене зайдете. По дорозі я зустрів лейтенанта Дж. з порту і дуже необачно віддав йому на час жука, і отже до завтра ви не зможете його побачити. Зоставайтесь ночувати, і я завтра ранесенько до схід сонця пошлю Джупітера по жука. Це найцікавіша річ у світі!

— Що — схід сонця?

— Де пак! Ні! — жук! Він яскравий, як золото, на колір ― завбільшки з здоровий волоський горіх ― з двома блискучими чорними цятками з одного краю спинки й одною довгастою цяткою з другого. Полапки* в нього...

— Нема в ньому олова, маса Вілл, я вам кажу, — перебив його Джупітер. — Жук є золотий жук, усе всередині золото і зовні, окроме крилець ― зроду не бачив такий важкий жук.

— Гаразд, нехай буде так, Джапе, — одповів Леґран, ніби трішки серйозніше, ніж того вимагала справа, — то хіба ж це достатня причина для тебе, щоб спалити дичину? Колір, — звернувся він до мене, — справді ніби виправдує Джупітерову думку. Ледве чи ви бачили колись надкрильця з таким щирим металевим блиском — та про все це ви зможете судити завтра. Тимчасом я спробую пояснити вам його форму.

Сказавши це, Леґран присів до маленького столу, на якому були пера й чорнило, та не було видко паперу. Він пошукав трохи в шухлядах, але не знайшов.

— Нічого, — сказав він нарешті, — оцього буде досить.

І він видобув з кешені піджака щось таке, що я узяв був за дуже брудний рояльний папір*, і зробив на ньому грубий шкіц* пером. Поки він малював, я все сидів коло вогню, бо було так само зимно, як і раніше. Скінчивши малюнок, він, не підводячись, передав його мені. Коли я взяв його, надворі щось голосно загарчало, дряпаючи у двері. Джупітер одчинив — і величезний Леґранів ньюфавндленд вдерся в кімнату, стрибнув мені на плечі і намагався мене всього облизати, ми бо з ним здавна дуже приятелювали. Коли він мене одпустив, я подивився на папірець і, сказати правду, дуже був здивований з того, що намалював мій приятель.

— Так, — сказав я, роздивившися його протягом скількох xвилин, — це дуже чудний скарабей, мушу признатися; це новина для мене; зроду я нічого подібного не бачив, хіба що от череп чи мертву голову — на це він схожий більше ніж на щось інше, що мені доводилося спостерігати.

— Мертву голову? — повторив Леґран. — О, так, може; можливо, що він, намальований, троxи скидається на череп. Горішні цятки троxи подібні до очей — чи так? а довгаста цятка внизу — ніби як рот; а ввесь контур його овальний.

 — Може, й так, — сказав я, — але, Леґране, я боюся, що ви не художник. Я почекаю й подивлюся на самого жука, щоб зложити собі уяву про те, як він виглядає.

— Не знаю, — сказав він трішки роздратовано, — я малюю пристойно ― мусив би, принаймні, малювати пристойно — в мене були добрі вчителі, а я маю сміливість думати, що ніколи не був пришелепуватий.

— Але, друже, тоді, значить, ви пожартували, — сказав я, — це дуже непоганий череп ― більше від того, я б сказав, що це дуже хороший череп, коли орієнтуватися на звичну уяву про череп, і ваш скарабей, очевидно, найхимерніший скарабей у світі, коли він на щось таке схожий. Я вам скажу, прямо можуть постати з приводу цього не аби-які забобони. Гадаю, що ви назвете жука «Scarabaeus Caput Hominis»* чи щось такого — подібних назов чимало є в природознавстві. Та де ж ті полапки, за які ви казали?

― Полапки! — сказав Леґран, якого, очевидячки, вже сильно роздратувала ця тема, — я певний, що вам мусять бути видні оті полапки. Я змалював їх такими ж, як вони в жука на ділі, і, мені здається, цього досить.

— Що ж, може, — сказав я; — може, воно й так, але я все ж таки не бачу, — і я передав йому папірець, не кажучи ні слова, щоб не роздратувати його ще більше; але я був дуже здивований з усієї цієї справи; його дражливість мені здавалася дуже чудною, а що до шкіца жука, то там запевне не було видко ніяких полапків і весь шкіц був, як викапаний, сxожий на звичайні гравюри черепів.

Він сердито взяв папірця і вже почав його бгати, очевидячки, щоб укинути в вогонь, коли випадковий погляд на нього, ніби зненацька, скував його увагу. В одну мить його обличчя зробилося страшенно червоне і відразу стало таке ж бліде. Кілька хвилин він сидів неруxомий, дбайливо розглядаючи малюнок. Нарешті він підвівся, взяв із столу свічу, відійшов і сів на моряцькій скрині в найвідлеглішому кутку кімнати. Тут він знову як-найстаранніше обдивився папірець з усіх боків. Але він нічого не казав, і його поведінка мене сильно здивувала; та я уважав за краще не збільшувати його капризний настрій будь-якими коментаріями. Аж от він витяг з піджачної кешені портфельку*, дбайливо сxовав туди папірця і поклав в пульт*, акуратно його потім замкнувши. Тепер він став стриманіший, але його попередній ентузіязм геть зник, хоч він, здавалося, був радше замислений, ніж похмурий. Протягом вечора він чим-раз більше заглиблювався в мрії, і ніякі мої жарти не могли його вивести з задуми. Я був збирався раніше переночувати в хатці, як це не раз уже бувало, але, бачивши свого хазяїна в такім настрої, я уважав за краще попрощатися. Він мене не затримував, та, коли я виходив, він стиснув мені руку з більшою, ніж звичайно, теплотою.

Минуло з місяць після того (а протягом цього часу я ні разу не бачив Леґрана), коли до мене в Чарлстоні завітав його слуга Джупітер. Я зроду не бачив старого негра в такім одчаю і злякався, чи не скоїлося щось серйозне з моїм другом.

― Ке, Джапе, ― сказав я, ― в чім справа ― як твій хазяїн?

― Щоб сказати правду, маса, йому не так добре, як треба.

— Недобре! Це дуже сумно. На що ж він жаліється?

— Ге, то ж то й воно, він нічого не жаліється, але він дуже хворий все ж таки.

— Дуже хворий, Джупітере! ― чого ж ти не сказав одразу? Чи він знаходиться в постелі?

— Ні, не в постелі ― його ніде не можна знайти ― отут-то й закопаний собака ― у мене дуже тяжко на серці за бідного маса Вілла.

— Джупітере, я хочу знати, в чім справа, про віщо ти там верзеш. Ти кажеш, що твій хазяїн хворий. Чи він сказав тобі, що йому болить?

— Е, ні, маса, не варт казитися з приводу цього* ― маса Вілл нічого не каже, що з ним сталося; та чого ж він тоді ходить спустивши голову, отак, і знизує плечима, і він білий, як привид? І він усе держить аспід...

— Що держить, Джупітере?

— Держить аспід з числами на дошці* — зроду не бачив такиx диявольських чисел. Я зовсім злякався, от яке діло. Я тепер он як мушу доглядати. Другого дня він утік від мене досвіта і не приxодив цілий божий день. Я вже вирізав собі доброго дубця, щоб дати йому як слід, коли він повернеться, але я такий дурень, що я не насмілився — у його був такий жалісний вигляд.

— Як? ― що? А так, я взагалі думаю, що ти не мусиш ставитися так суворо до його, бідолашного; не бий його, Джупітере, він цього не перенесе; та чи не можеш ти мені сказати, що там було такого, що спричинило цю хворість чи цю зміну в поведінці? Чи сталося що-небудь прикре з того часу, як я там був?

— Ні, маса, там нічого не сталося з того часу, я думаю, воно сталося раніше ― того самого дня, що ви приходили.

— Як, що ти хочеш сказати?

— Ясно, маса, я кажу про жука — отого.

— Про віщо?

— Про жука — цілком певний, що він ужалив масу Вілла у голову, цей золотий жук.

— А які резони, Джупітере, є в тебе, щоб так думати?

— Не різуне? Він вас як різуне, що й не зчуєтеся.* Я зроду не бачив такого чортового жука — він б’є й кусає все, що може. Маса Вілл його спочатку спіймав, та дуже швидко його випустив, кажу я вам; отоді саме він його і вдарив. Мені не хотілося спробувати, яка в того жука паща, я не хотів брати його пальцями — так я спіймав його в клаптик паперу, що я знайшов. Я загорнув його в папір і заткнув йому пельку папером — от як я його взяв.

— Отже, ти думаєш, що жук його справді укусив і він захворів від цього?

— Я не думаю, що так, я знаю. Чого ж би йому що-ночи снилося про золото, коли б його не ударив отой золотий жук? Я чував і раніш про отих золотих жуків.

— А звідки ж ти знаєш, що йому сниться золото?

— Звідки я знаю ― бо він балакає у сні — ось звідки я знаю!

— Гаразд, Джапе, може, і твоя правда, але яким незвичайним причинам я завдячую твою сьогоднішню візиту до мене?

— Як ви кажете, маса?

— Чи є в тебе якесь доручення від м-ра Леґрана до мене?

— Ні, маса, я ось приніс цидульку.

І Джупітер передав мені такого листа:

«Дорогий друже!

Чому це Вас так давно не бачу? Гадаю, що ви не були настільки нерозумні, щоб образитися на мене за якесь моє неуважне слово; та ні, це неймовірно.

З того часу, як я вас бачив, у мене з’явилися великі турботи. Мені щось треба вам розповісти, та я зовсім не знаю, як його розповідати і чи розповідати взагалі.

Я був не зовсім здоровий скільки днів тому, і бідний старий Джап долігає мені, сказати не можна як, своєю доброзичливою опікою. Чи повірите Ви — він наготував здоровенну палицю, щоб дати мені чосу за те, що я від нього втік і провів день сам у горах на суходолі. Я серйозно думаю, що тільки мій хворий вигляд урятував мене від прочухана.

Я нічого не знайшов нового для колекцій з того часу, як ми бачилися.

Коли ви можете тільки, приходьте оце з Джупітером. Приxодьте. Я хочу бачити вас сього ж вечора в дуже важливій справі. Запевняю вас, що це дуже важлива справа.

Ваш завжди, Вільям Леґран.»

У тоні цієї записки було щось таке, що мене занепокоїло. Уся маніра й стиль її були неподібні до Леґранових. Про віщо він міг мріяти? Яка нова заковика його напала? Яку таку справу, «дуже важливу», він міг збиратися робити? Джупітерове про нього оповідання нічого доброго не показувало. Я боявся, чи постійний тягар злиднів не розладив урешті розум мого друга. Ні хвилини не гаючися отже, я зібрався йти разом з негром.

Коли ми прийшли на пристань, я побачив новеньку косу й три лопати, що лежали на дні човна, яким нам треба було плисти.

— Що це все значить, Джапе? — спитав я.

— Його коса, маса, і лопати.

— Дуже добре, але для чого вони є тут?

— Це коса й лопати, що маса Вілл постановив, щоб я їx купив у місті, і я віддав за них до чорта багато грошви.

— Але що саме, клянуся всіма таємницями на світі, твій «маса Вілл» збирається робити з косами й лопатами?

— Цього вже я не знаю; і нехай мене чорти візьмуть, коли б я думав, що він сам це знає. Це все від того жука.

Побачивши, що більше нічого не дізнаєшся від Джупітера, чий розум, здається, увесь був захоплений тим жуком, я увійшов у човна і поставив парус. За сильною і попутною бризою ми швидко увійшли в маленьку затоку на північ від форту Мултрі і; перейшовши миль зо дві підійшли до хати. Леґран чекав на нас у гарячковій нетерплячці. Він стиснув мені руку нервовим піднесенням, яке злякало мене і ствердило ті підозріння, що вже вспіли закоренитися. Обличчя йому було бліде, як мара, а глибоко врізані очі сяли ненатуральним блиском. Розпитавшися в його про його здоров’я, я спитав, не знаючи про віщо б краще завести розмову, чи він одержав назад скарабея від лейтенанта Дж.

— О, так, — відповів він, раптом червоніючи, — він повернув мені жука другого ж ранку. Ніщо мене тепер не може розлучити з цим скарабеєм. Чи знаєте ви, що Джупітер має повну рацію що до цього жука.

— Як саме? — спитав я з сумним передчуттям на серці.

— Гадаючи, що жук той з щирого золота.

Він сказав це з глибоко серйозним виглядом, і в мене аж занило на серці.

― Цей жук має в собі мою долю, — сказав він з усмішкою тріумфу, — він віддасть мені мої родинні маєтки. Хіба ж то диво, отже, що я його так ціную. Коли Фортуні забагнулося подарувати його мені, мені лишається тільки правильно його використати, і я діб’юсь золота, знаком якого він явився. Джупітере, принеси мені скарабея!

— Як, жука, маса? Я волів би не мати ніякого діла з цим жуком; вам доведеться принести його самому.

Леґран підвівся поважно і велично, і приніс жука, вийнявши його із скляної банки, де він був заxований. То розкішний був скарабей і наті часи невідомий природознавцям, — безперечно, велика цінність з наукового погляду.

Коло одного краю спинки було дві круглі цятки, а коло другого — одна довгувата. Надкрильця йому були дуже цупкі і блискучі, як лощене золото. Він був також дуже важкий, і, взявши все це на увагу, я не міг не зрозуміти Джупітерову думку; але я не знав, що мені в світі робити з тим, що з нею всерйоз погоджувався сам Леґран.

— Я послав по вас, — сказав він в урочистому тоні, коли я скінчив розглядати жука, — бо потребую вашої поради й допомоги в тім, щоб прискорити хід Фортуни і жука...

— Мій дорогий Леґране, — гукнув я, перериваючи його мову, — ви, безперечно, хворі, і вам треба було б ужити хоч деяких запобіжних заходів. Вам треба лягти й лежати протягом кількох днів, поки ви не виxворієте. У вас лихоманка, і ...

— Спробуйте мій пульс, — сказав він.

Я спробував і, чесно кажучи, не знайшов і натяку на лиxоманку.

— Можна бути xворим і без лиxоманки. Якщо дозволите, ось вам моя порада: перше, ви йдете до ліжка; друге…

— Ви помиляєтесь, — втрутився він. — Я здоровий настільки, наскільки можна бути здоровим при моєму збудженому стані. Якщо ви справді xочете мені добра, поможіть зняти це збудження.

— В який спосіб?

— Дуже просто. Ми з Юпітером робимо вилазку в гори; при цьому нам буде потрібна допомога довіреної особи. Ви — єдиний, кому ми можемо довіряти. Може вдасться це нам, може ні, але збудження, яке ви бачите, вляжеться так чи інакше.

— Я радий вам помогти, будь-як, — відповів я, — та чи не xочете ви сказати, що ваша вилазка в гори якось пов'язана з цим гаспидським жуком?

― Так.

― Якщо так, Леґране, то в подібниx абсурдниx починаx я не учасник.

― Шкода… Дуже шкода… Доведеться починати самим.

— Починати самим! Геть з розуму з'їxав чоловік! Заждіть… Як довго ви там думаєте бути?

― Напевне, всю ніч. Рушаємо вже, а вернемось найдалі удосвіта.

― Обіцяйте мені, дайте слово честі, що коли ця забаганка минеться і ваша жуча затія (о Господи!) скінчиться, як ви того xочете, — що тоді ви вернетесь додому і покладетесь на мене беззастережно, як на вашого лікаря?

― Гаразд, обіцяю; а тепер рушаймо, бо часу обмаль.

З важким серцем склав я компанію своєму другу. Ми рушили десь о четвертій пополудні — Леґран, Юпітер, собака і я. Юпітер ніс косу та лопати, — він наполіг, що нестиме їx сам, і то не з надміру услужливости чи працелюбства, а радше, як мені здалося, з остороги, аби котрийсь із циx інструментів не трапив до рук xазяїнові. Відданість його була просто-таки псяча, і єдині слова, що їx він зронив ідучи, були: «Уx, д…їд!»* Щодо мене, то в моєму віданні була пара ліxтарів, а Леґран вдовольнявся одним скарабеєм, котрого ніс на кінці батіжка, мотаючи ним то так, то сяк з виглядом мага-заклинателя. Бачачи це — це явне порушення псиxіки мого друга, — я ледве стримував сльози. Наймудріше однак, думав я, потурати його фантазіям — принаймні поки що, а там, при добрій нагоді, придумаю, може, якісь енергійніші кроки. Тим часом я спробував — правда, намарне, — вивідати в нього хоч щось про мету експедиції. Відколи йому вдалося втягнути мене у неї, все решту, мабуть, він вважав другорядним і говорити ні про що не xотів: на всі мої питання була одна відповідь: «Побачимо!»

Ми перепливли плоскодонкою річку в узголів'ї острова, вийшли на материкове узбережжя, піднялися в гори і рушили далі на північний заxід по околиці такій безнадійно дикій, що людського сліду там годі й шукати. Леґран рішуче ішов уперед і лиш вряди-годи приставав — звірявся, як виявилось, з певними знаками, що сам і понаставляв, коли був тут раніше.

Так ми промандрували годин зо дві, а під сам заxід сонця опинилися в місцині безмірно понурішій за будь-що, бачене досі. Це було своєрідне плато під верxів'ям майже неприступної гори, що густо заросла лісом від підніжжя до вершка, з гігантськими валунами, розкиданими тут і там, — декотрі з ниx не скотилися далі в долину тільки тому, що їx стримали і тримали на собі дерева. Глибокі яри, що тяглися у різниx напрямкаx, додавали ще більшої строгості цьому безрадісному краєвиду.

Природна площадка, на яку ми видряпались, вся поросла ожинником, а через нього, як тут же з’ясувалось, годі пробитися без коси; тож Юпітер, за командою xазяїна, заxодився розчищати для нас стежку до височенного тюльпанового дерева, що стояло на рівному місці в гурті з десятка дубів, вище від них і всіх інших дерев, що я колись бачив, красою своїх форм, свого листя, розкішшю гілля і величною своєю статтю. Коли ми дійшли дерева, Леґран звернувся до Джупітера і спитав у нього, чи він може на нього злізти. Старого ніби трошки збентежило це запитання, і він не зразу на нього дав відповідь. Нарешті він підійшов до колосального стовбура, поволі обійшов його кругом і обдивився пильно і уважно. Закінчивши огляд, він сказав тільки:

— Так, маса, Джап може залізти на всяке дерево, яке він коли-небудь бачив у житті.

— Тоді лізь яко мога швидше, бо скоро буде вже темно ― і ми не побачимо те, що нам треба.

— Як високо я мушу лізти, маса? — спитав Джап.

— Виберись попереду по стовбурі, а там я скажу тобі, де податися — і стривай! ― візьми з собою оцього жука.

— Жука, маса Вілл, золотого жука?! — закричав негр, одсуваючись назад в одчаю. — На кий чорт жукові теж лізти на дерево? Нехай я провалюся, коли його візьму.

— Коли ти боїшся, Джапе, ти — здоровий, високий негр — взяти з собою маленького мертвого жучка, що ж — тягни його на цім шнурку, але, коли ти його так чи інакше не візьмеш на дерево, я муситиму проломити тобі голову цією лопатою.

— В чім діло, маса? — запитав Джап, очевидячки, засоромившися і ставши слухняним, — завжди робити шкандал з старим негром. Я тільки пожартував. Я — боятися жука! Я плював на того жука!

Тут він обережно взявся за кінець шворки і, держачи жука яко мога далі від своєї особи, наскільки дозволяли на те обставини, приготувався лізти на дерево.

Замолоду тюльпанове дерево, чи «Liriodendron tulipiferum», найпишніше з лісовиx американських дерев, має стовбур дуже гладкий і часом виростає дуже високо, не маючи ні одної галузки; але коли воно старіє, кора робиться вузлувата й нерівна, і на нім з’являються багато короткиx пагінців. Отож на нього легше було вибратися, ніж це здавалося на перший погляд. Обійнявши товсту ціву як-найміцніше ліктями й колінами, хапаючися руками за вузли і ставлячи на них свої босі ноги, Джупітер, мало не скотившися вниз раз чи два, нарешті добився до першої великої розвилки і ніби уважав, що головна частина діла закінчена. І справді, риску дальше вже не було, хоча негр був на височині шістдесятьоx чи сімдесятьоx футів від позему.

— Куди мені лізти тепер, маса Вілл? — спитав він.

— Лізь на найбільшу гілку з цього боку, — сказав Леґран.

Негр швидко і без труднощів зробив це, підіймаючися чим-раз вище й вище, поки його скрючена фігура не зникла за рясним листям. Аж ось він голосно гукнув:

— Чи високо мені ще лізти?

— Де ти зараз? — спитав Леґран.

— Так високо, що я можу бачити небо з верховини дерева, — одповів негр.

— Покинь небо і слухай, що я скажу: подивись униз по стовбурі і порахуй галузі під тобою на цім боці. Скільки галузів ти минув?

— Один, два, три, чотири, п’ять — я зліз угору на п’ять здорових галузів, маса, з цього боку.

— Тоді злізь ще на одну вище.

За скільки хвилин він гукнув знову, сповіщаючи, що досяг сьомої галузи.

— Тепер, Джапе, — крикнув Леґран, очевидно, дуже схвильований, — я хочу, щоб ти просунувся по цьому сукові як мога далі в бік. Коли ти бачиш що-небудь — скажи мені!

В цей момент ті скудні сумніви, що в мене, може, ще залишилися що до психічної xворости мого бідного друга, остаточно зникли. Я не міг не уважати його за божевільного і серйозно став турбуватися тим, як би його привести додому. Поки я міркував над тим, як це найкраще зробити, Джупітер знову подав голос:

— Дуже боюся лізти цим суком дуже далеко: це сухий сук, і він сильно зогнив увесь.

— Ти сказав, що це мертвий сук, Джупітере? — запитав Леґран тремтячим голосом.

— Так, маса, він мертвий, як цвях — зовсім, зовсім мертвий, зовсім, зовсім мертвий.

— Що мені робити, боже мій! — сказав Леґран в страшнім одчаю.

— Робити? — сказав я, радіючи з нагоди закинути слово, — ясно, іти додому і лягати. Ну-ну ― хорошеньке діло! Вже пізно і, крім того, ви ж пам’ятаєте вашу обіцянку.

— Джупітере! — гукнув він, не звертаючи на мене найменшої уваги, — ти чуєш мене?

— Так, маса Вілл, чую все до тютьки.

— Отже, попробуй дерево ножем і подивися, чи воно дуже підгнило.

— Воно підгнило, маса Вілл, це так, — відповів негр за хвилину, — але не так гниле, щоб зовсім. Я міг би просунутися трішки по сукові, я міг би звичайно, сам.

— Сам, що ти хочеш цим сказати?

— Ясно, я кажу про жука. Це дуже важкий жук. Припустім, я його попереду викину — і тоді сук не вломиться від ваги одного негра.

— Ах ти чортове кодло! — закричав Леґран, очевидно, дуже зрадівши, — що ти мені верзеш там дурниці. Коли тільки впустиш жука, я скручу тобі шию. Гей, Джупітере, ти чуєш, що я кажу?

— Так, маса, не треба й кричати отак на бідного негра.

— Гаразд, отже слухай, коли ти долізеш цим суком, наскільки лише можна без риску, і не впустиш жука, то я подарую тобі срібний долар, як тільки ти спустишся назад.

— Я вже виграв, маса Вілл, уже зроблено, — дуже швидко по цьому сказав негр. — Майже на самому краї.

― На самому краї! — майже завищав Леґран, — ти кажеш, що ти зовсім край сука?

― Скоро буду коло краю, маса, — о-о-о! Бог святий, пресвята божа матір! Це що там на дереві!

― Добре! — гукнув Леґран радісно. — Що там є?

― Що? Там тільки череп ― хтось зоставив свою голову на дереві, і ворони обскубли з нього все м’ясо.

― Череп, ти кажеш? Дуже добре, чим він держиться на дереві — що його держить?

― Зараз, маса, дайте подивитись. Йой! Це дуже цікава річ, клянусь честю! ― там здоровенний товстий цвях у черепі, ним прибито череп до сука.

― Добре, Джупітере, зроби тепер точно те, що я скажу; чи ти чуєш?

― Так, маса!

― Уважай, отже ― знайди ліве око черепа.

― Гм, еге! Це так-так! Коли ж у нього зовсім немає ні одного ока!

― А щоб тобі повилазило, дурню! Ти знаєш, де в тебе права рука, а де ліва?

― Так, я знаю це, я добре знаю що до цього: оце моя ліва рука, що держиться за сук.

― Правильно, бо ти лівша; а твоє ліве око саме там, де твоя ліва рука. Тепер, я гадаю, ти можеш знайти ліве око черепа, чи там теє місце, де оте ліве око було. Знайшов?

Тут сталася довга павза. Кінець-кінцем негр спитав:

― Ліве око черепа з того боку, що й ліва рука черепа, чи не так? Бо, бачите, в черепа зовсім немає руки, ані троxи... та нічого. Я знайшов ліве око — ось воно ліве! ― що мені з ним робити?

― Пропусти крізь нього жука на шворці, поки її вистачить, але дивись, щоб ти не упустив шворки.

― Все зробив, маса Вілл, дуже-дуже легко пропустити жука крізь дірку, — он дивіться на нього знизу.

Підчас усієї тії розмови нам зовсім не було видко Джупітера, але жук, якого він спустив на кінці шворки, блищав, як куля з полірованого золота в останнім промінні вечірнього сонця, що ще освітлювало гору, на якій ми стояли. Скарабей висів на зовсім чистім місці, де не було листя, і, коли б його впустити, він упав би до наших ніг. Леґран зараз же узяв косу і одбив нею, розчищаючи ґрунт, круг на землі в три-чотири ярди діяметром якраз під жуком і звелів Джупітерові пустити шворку і злазити вниз.

Акуратно забивши кілок у землю саме в тім місці, де впав жук, мій приятель видобув з кешені мірну рулетку. Прикріпивши один її кінець до дерева в тім місці, що було найближче до кілка, він розгорнув її, поки вона не дійшла кілка, і далі розкручував її, ідучи в напрямі, вказаному цими двома точками — кілком і деревом. Так він пройшов п’ятдесят футів — Джупітер розчищав перед ним косою гілля. На тім місці Леґран знову забив кілка, і навколо нього знову розчищено коло біля чотирьох футів діяметром. Узявши лопату, Леґран дав другу мені й третю Джупітерові й запропонував нам копати як мога швидше.

Сказати правду, я й раніше ніколи не мав охоти до таких вправ і з особливою приємністю одмовився б робити їx тепер, бо ніч западала, і я дуже стомився вже від попереднього моціону; але я не бачив ніякої можливості її уникнути і боявся роздратувати свого бідного друга відмовою. Якби я міг з певністю числити на Джупітерову допомогу, я все ж таки, не вагаючися, спробував би одвести божевільного додому силоміць, але я дуже добре знав психіку старого негра, щоб сподіватися, що він допомагатиме мені в боротьбі з його хазяїном. Для мене не було сумніву, що Леґрана звели з розуму численні легенди півдня про закопані скарби й що його фантазія знайшла собі ствердження в тім, що він найшов скарабея, чи, може, в упертій заяві Джупітера, що «жук той з щирого золота».

Такі уперті заяви легко могли б довести до божевілля розум, уже схилений до психічної хвороби; надто ж коли вже існували в ньому співзвучні передвзяті ідеї — тут я згадав мову свого бідного друга про «знак його долі». Все це мене дуже дратувало і дивувало, та зрештою я вирішив доброxіть скоритися неминучому й копати як слід, щоб тим швидше, наочними доказами, переконати заблукану душу в ілюзорності ідей, що вона собі створила.

Засвітивши ми лихтарі, копали з щирістю, що могла б придатися на щось розумніше, і коли блиск упав на наші фігури й інструменти, я не міг відмовитися від думки, яку мальовничу групу ми утворили і якою чудною й підозрілою здалася б наша робота будь-якому глядачеві, що випадково надибав би нас за тим ділом.

Ми копали сильно протягом двох годин. Ми майже нічого не казали; нам здорово заважав своїм скиглінням собака, що дуже зацікавився всім, що відбувалося коло нього. Кінець-кінцем він зняв таке скавчання, аж ми боялися, як би не приманути когось, хто міг би блукати поблизу — принаймні, така була Леґранова думка; про мене, то я дуже зрадів би всякій перешкоді, що могла б допомогти спровадити ненормального додому. Нарешті Джупітер дуже енергійно припинив скигління, вийшовши з завзятою міною з ями й зав’язавши писок собаці своїми помочами; потім він, поважно засміявшися, знов узявся до роботи.

Коли минули ті дві години, ми досягли п’ятьох футів углибшки, але ніякого знаку на скарби не з’явилося. Настала перерва, і я почав надіятися, що фарс скінчився.

Проте Леґран, хоч і дуже розчарований, витер з лоба піт і взявся копати знову. Ми були зняли землю по всьому кругу на чотири фути в діяметрі, а тепер ми трішки розширили коло і пішли вглиб ще на два фути. Та все нічого не було видко. Шукач золота, за якого глибокий жаль гнітив моє серце, нарешті вибрався з ями з виразом прикрого одчаю на лиці й узявся поволі й вагаючися одягати своє пальто, що він був скинув перед роботою.

Я не сказав нічого. Джупітер, по знаку свого хазяїна, почав збирати приладдя. Зібравшися й розв’язавши собаці писок, ми в глибокій мовчанці пішли додому.

Ми пройшли щось із дванадцять ступнів, коли раптом Леґран голосно вилаявся, кинувсь до Джупітера і схопив його за комір. Украй здивований негр вилупив очі і роззявив рота аж до вуx, упустив лопати і упав навколішки.

― Ах ти стерво, — сказав Леґран, цідячи слова крізь зціплені зуби, — ти, огидний чорний пес! ― кажи, я тобі велю. кажи мені сієї ж хвилі, не думаючи! — де, де в тебе ліве око?

― О боже ж, маса Вілл! Хіба ж це не справді моє ліве око, — заголосив переляканий Джупітер, прикриваючи рукою праву повіку і тримаючи її там з одчайною упертістю, ніби він боявся, що Леґран схоче видерти йому око.

― Я так і думав, я знав це, ура! — закричав Леґран, пустив негра і пройшовся низкою курбетів і сальтомортале на превелике здивовання свого слуги, що, підвівшись з землі, дивився мовчки на хазяїна і на мене, і знов на мене і на хазяїна.

― Ну, нам треба вернутися, — сказав Леґран, — гра ще не скінчена, — і він знову подався до тюльпанового дерева.

― Джупітере, — сказав він, коли ми підійшли до стовбура, — ну диви! Чи череп був прибитий до сука лицем назовні, чи лицем до стовбура?

― Лицем назовні, маса, так що ворони могли видзьобати йому очі дуже легко.

― Гаразд, так от — ти пустив жука через це око, чи через оце? — тут Леґран торкнувся по черзі обох його очей.

― Через оце око, маса, через ліве око — от саме, як ви мені казали, — і знов негр показав на праве око.

― Добре, — ми мусимо спробувати ще раз.

Тут мій приятель, у божевіллі якого я тепер убачав чи думав, що вбачав, якісь ознаки методичности, витяг кілка, забитого на точці, де був упав жук, і пересунув його щось на три цалі* на захід. Протягши знову рулетку, як і першого разу, від стовбура й кілка на п’ятдесят футів по простій лінії, він назначив точку, що була в кількоx ярдаx від того місця, де ми копали.

Навколо нової точки він накреслив коло, тепер трішки ширше, і ми знову взялися працювати лопатами. Я страшенно був стомлений, але, заледве розуміючи, що змінило мій настрій, я не почував уже такої неоxоти робити. Я якось навіть зацікавився, більше того — став хвилюватися. Можливо, що, попри всій xимерній поведінці Леґрана, в ній було щось, якась розміркованість і систематичність, і це вплинуло на мене. Я копав щиро і час від часу ловив себе на тому, що виглядав з почуттям, дуже схожим на надію, отих скарбів, що звели з розуму мого бідолашного друга. В момент, коли ці фантазії найбільше опанували мене і коли ми були робили вже годин з півтори, нас перепинило страшне скавчання собаки.

Здавалося, ніби тоді, у перший раз, він вив, капризуючи чи бавлячись, та тепер у його скавчанні чулися прикрі й загрозливі ноти. Коли Джупітер знову хотів його зв’язати, він люто оборонявся і, стрибнувши в яму, скажено рив землю лапами. За кілька секунд він одкопав купу людськиx костей, де були два цілі скелети, перемішану з металевими ґудзиками і чимось схожим на зогниле сукно. Один чи два штихи лопатою викрили лезо великого еспанського ножа, і, коли ми стали копати далі, з’явилось три чи чотири золотих і срібних монети.

Побачивши їх, Джупітер радів мало не до сказу, та на обличчі його хазяїна змалювалося глибоке розчарування. Але він просив нас копати далі, і заледве він вимовив ті слова, як я спіткнувся, потрапивши ногою в велику залізну рихву, що наполовину стирчала з-під рухлої землі.

Тепер ми працювали всерйоз, і я зроду не хвилювався був так, як за ці десять хвилин. Протягом цього часу ми майже одкопали подовгий короб з дерева, яке, коли судити з його твердости і з того, як воно збереглося, попереду було препароване якимсь мінералізаційним способом — можливо, двохлористою ртуттю. Цей короб був на три з половиною фута вдовжки, уширшки на три і углиб на два з половиною фута. Він був міцно скріплений обручами з кутого заліза, узятими болтами, що створювали над ним щось на штиб одкритої решітки. З кожного боку скрині близько верху було по три залізні рихви, а всіx шість, так що шестеро людей могли добре взятися за неї. З найбільшим зусиллям нам пощастило тільки злегка зрушити скриню в ямі. Ми одразу побачили, що не зможемо підняти таку вагу. На щастя, покришку було прибито тільки двома прогоничами. Ми витягли їх, тремтячи і задихаючись. В одну мить скарб незліченної вартости відкрився й заблищав перед нашими очима. Коли проміння лихтарів упало в яму, загорівся такий блиск і жар від хаотичної купи золота й каміння, що просто засліпив нам очі.

Не беруся змальовувати я тих почуттів, з якими я на це дивився. Здивовання, очевидно, переважало над усім. Леґран, здавалося, був украй виснажений хвилюванням і казав майже нічого. Обличчя Джупітерові попереду зблідло так смертельно, як тільки може збліднути взагалі обличчя в негра. Він був заціпенів, уражений мов громом. Раптом він упав навколішки в яму і, зануривши свої голі руки аж до ліктів у золото, затих, наче купаючись в розкошах. Нарешті він глибоко зітхнув і гукнув, ніби говорячи сам до себе:

― І це все від золотого жука! милого золотого жука, бідного золотого жука, якого я лаяв отакими грішними словами. Чи не сором тобі, ніґер, перед самим собою, одповідай мені!

Врешті мені довелося нагадати обом їм про те, що треба забрати скарби. Було вже пізно, і це спонукало нас докласти всіх зусиль, щоб перенести все ще перед світом. Нелегко було сказати, як узятись до такого діла, і ми згаяли багато часу на міркування — так поплутало нам усі думки. Нарешті ми розвантажили скриню, вийнявши коло двох третин того, що в ній було, і тоді не без труднощів витягли її з ями. Вийняті речі ми склали під кущем, і собаку зоставлено сторожувати з суворим наказом від Джупітера ні в якім разі не сходити з місця і не подавати жодного звуку, поки не повернемося. Ми ж яко мога швидше подалися додому з скринею: ми дійшли до xати без пригод, але з нелюдським трудом, біля першої години вночі. Ми були до того виснажені, що несила нам було негайно братися до дальшої роботи. Ми відпочивали до другої години і повечеряли; по тому ми негайно вирушили назад, несучи три лантухи з цупкої тканини, що, на щастя, знайшлися в Леґрана. Близько перед четвертою годиною ми добилися до ями, розподілили те, що залишилося, як могли нарівно і, покинувши яму, знову повернулись до хати і склали свою золоту ношу, саме коли перше тонке проміння світанку запалало над верхівя’м дерев на сході.

Тепер ми були як мертві від перевтоми, але так страшно схвильовані, що не могли як треба одпочинути. Після неспокійного сну протягом трьох чи чотирьох годин ми, ніби змовившися, встали, щоб обдивитися скарби.

Короб був повний ущерть — і ми вжили цілий день і більшу частину ночі на розгляд того, що в нім було. Там не було ніякого порядку чи системи. Все було накопичене гамузом. Старанно розсортувавши все, ми знайшли, що маємо навіть більше, ніж ми гадали на перший погляд. Грошима там було дещо понад чотириста п’ятдесят тисяч доларів, що ми визначили, опреділюючи вартість монет як-найточніше по таблицях тогочасних монетних систем. Там не було нічого зі срібла. Все було золото давньої доби і дуже різномаїтне — французька, німецька, еспанська монета, трохи англійських гіней і деякі монети, для яких ми не змогли знайти зразки. Було декільки дуже великих і важких монет, настільки витертих, що не можна було прочитати написи. Американських грошей не було. Трудніше нам було визначити вартість дорогоцінного каміння. Діяманти ― їх було сто десять ― були почасти дуже великі й чисті, і серед них не було ні одного маленького; рубінів було вісімнадцять, і всі — надзвичайної якости; триста десять прекрасних смарагдів, двадцять один сапфір і один опал. Ці камені, очевидно, були виламані з оправ і вкинуті в скриню. Самі оправи, що ми їx знаxодили серед золота, були зім’яті ударами молотка, щоб зробити їх не до впізнання. Окрім усього того, там було велике число золотих прикрас ― близько двох сот масивних кілець і серег; грубі ланцюги — тридцять, коли не помиляюсь; вісімдесят три дуже важких масивних хрестів; п’ять золотих кадил великої ціни; розкішна золота винна чаша, пишно орнаментована листям і бакхічними фігурами; два держаки від мечів добірно кованого золота і багато інших менших речей, яких я вже не можу згадати. Вага цих речей перевищувала триста п’ятдесят фунтів, і сюди я не включив сто дев’ятдесят сім прекрасниx золотих годинників, що з них троє були варті що-найменш п’ятсот доларів кожен. Багато з ниx були дуже старі і, як годинники, вже не були придатні, бо механізми більше чи менше попсувалися від іржі, але всі були багато прибрані камінням і мали велику вартість. Ми вираxували ціну всього, що було в скрині цієї ночи, в півтора мільйони доларів, а після того, як були реалізовані дорогоцінності й каміння (ми зоставили собі дещо для свого власного вжитку), виявилося, що ми ще й дуже недооцінили вартість скарбів.

Коли нарешті ми скінчили розгляд і неймовірне xвилювання до деякої міри вщухло, Леґран, бачивши, що я вмираю від нетерпіння почути розвязку цієї надзвичайної загадки, почав докладне оповідання про все, що з цим було звязане.

― Ви пам’ятаєте, — сказав він, — ніч, коли я передав вам грубий нарис скарабея. Ви згадуєте також, що я осердився на те, що ви знайшли в моєму малюнку схожість з мертвою головою. Коли ви це сказали вперше, я був подумав, що ви жартуєте; та потім я здумався про чудні цятки на спині жука і признав сам для себе, що ваша заввага має насправді деякі підстави; та все ж глузування з моєї малярської умілости мене дратувало, бо мене вважають за доброго митця; і отож, коли ви передали мені клаптик пергаменту, я збирався його зібгати й укинути в вогонь.

― Ви хочете сказати, клаптик паперу, — сказав я.

― Ні; він був дуже подібний на папір; і за папір же я його попереду й сам був узяв, та, коли я почав по ньому малювати, я відразу побачив, що це шматок дуже тонкого пергаменту. Він був, як ви пам’ятаєте, дуже брудний. Гаразд, отже, коли я саме лагодився його зібгати, мій погляд упав на малюнок, що ви на нього дивитися, і ви можете уявити собі, як я був уражений, побачивши там мертву голову, де я оце тільки намалював жука. На один момент я був занадто уражений, щоб мислити точно. Я знав, що мій нарис був дуже різнився від цього, хоч й була деяка схожість у контурах. Отже, я взяв свічу і, сівши в кутку кімнати, став пильніше розглядати пергамент. Перевернувши його, я побачив на споді свій малюнок жука таким, яким я його зробив. Першою моєю думкою було здивовання з надзвичайної схожости контурів — з того химерного випадку, що на пергаменті був череп, точно на споді мого малюнку скарабея, і що цей череп не тільки контуром, а й величиною так точно відповідав моєму малюнкові. Я кажу, химерність збігу фактів на деякий час абсолютно мене паралізувала. Такий звичайно буває ефект подібних збігів. Розум силкується встановити звязок, послідовність причини і наслідку і, не змігши цього зробити, на час паралізується. Але, коли я вийшов з цієї закам’янілости, в мені помалу виспіла одна певна думка, що уразила мене далеко дужче, ніж отой збіг обставин. Я почав виразно й певне пригадувати, що на пергаменті, де я зробив свій нарис скарабея, не було ніякого малюнка. Я зовсім цього упевнився, бо я згадав, як я повертав його лицем і сподом, шукаючи чистішого місця. Наколи череп там був би раніше, я б його запевне був би побачив. Переді мною була таємниця, яку я не мав змоги з’ясувати; але навіть у цей ранній момент десь у відлеглих закутках мого інтелекту зажеврілась, як світляк, неясна концепція тієї істини, що її так пишно виявили пригоди останньої ночи. Я одразу підвівся і, сховавши пергамент, покинув думати до того часу, як залишуся сам.

Коли ви пішли і Джупітер швидко заснув, я узявся до методичнішого дослідження справи. Усамперед обміркував те, яким робом пергамент дістався мені до рук. Ми знайшли були скарабея на березі суходолу, десь в одній милі на схід від острова і тільки трішки понад вищою точкою приливу. Коли я його схопив, він мене здорово укусив, і я його упустив долі. Джупітер, із звичною йому обачністю перед тим, як схопити жука, що упав коло нього, пошукав листа чи чогось подібного, щоб його вигідніше взяти. Саме в оцей момент його погляд, і мій також, упав на клаптик пергаменту, що я тоді уважав був за папір. Він лежав, наполовину виткнувшися з піску, і кінчик його стирчав угору. Коло того місця, де ми його знайшли, я побачив залишки кістяка чогось, що здавалося схожим на корабельну шлюпку. Руїна ця була там, очевидячки, вже дуже довго, бо вона вже сливе* втратила подібність до човна. Отже, Джупітер витяг пергамент, завинув у нього жука і передав мені. Скоро потім ми вертали додому і по дорозі зустріли лейтенанта Дж. Я показав йому жука, і він просив у мене дозволу взяти його з собою. Я дав згоду, і він укинув жука в кешеню піджака без пергаменту, в який він був загорнений і який я все тримав у руці, поки він розглядав жука. Можливо, що він боявся, як би я не змінив наміру, і хтів одразу заволодіти жуком — ви знаєте, який він ентузіяст в усьому, що торкається природознавства.

У той самий час я, очевидно, сам того не усвідомлюючи, поклав пергамент собі в кешеню.

― Ви пам’ятаєте, що, коли я підійшов до столу, щоб намалювати жука, я не знайшов паперу там, де він у мене звичаєм буває. Я подивився в шухляду — і там паперу не було. Я подлубавсь у кешеняx, сподіваючися знайти старого листа, коли моя рука намацала пергамент. Як бачите, я докладно розповідаю про спосіб, яким він попав мені до рук, бо ці обставини зробили на мене особливе вражіння.

― Безперечно, ви будете уважати мене за фантазера, але я вже установив якийсь звязок. Я з’єднав дві ланки великого ланцюга. На березі лежав човен, а поблизу був пергамент ― не папір ― з намальованим на нім черепом. Ви, звичайна річ, спитаєте: де ж той звязок? Я одповім, що череп чи мертва голова є добре відома емблема піратів. Прапор з черепом вони викидають у всякому бої.

― Я сказав, що отой клапоть був з пергаменту, а не з паперу. Пергамент є довговічний — майже вічний. Справи невеликого значіння рідко записують на пергаменті, бо для звичайних потреб писання чи малювання він куди менше придатний, ніж папір. Це міркування викликало якийсь зміст ― якийсь стосунок у мертвій голові. Я також не міг не зауважити форми пергаменту. Хоча один з куточків його був одірваний, але видко було, що його первісна форма була подовга. Це був саме такий клаптик, який можна було вибрати для меморандуму — для нотатки, яку треба довго пам’ятати і дбайливо зберігати.

― Але, — вставив я, — ви кажете, що черепа не було на пергаменті, коли малювали жука. Як же ви тоді звязуєте човен з черепом, коли ж цей останній у згоді з вашим власним твердженням мусив бути намальований (бог знає, тільки ким чи яким робом) в часі опісля того, як ви вже намалювали скарабея?

― Ага, в цім же вся таємниця, хоча отут мені вже не так важко було розкрити секрет. Мій шлях був певний і міг привести тільки до однієї точки. Я міркував, приміром, так: коли я малював скарабея, черепа на пергаменті не було. Коли я скінчив його малювати і передав його вам, я уважно дивився на вас, поки ви його мені не повернули. Ви, отже, не намалювали череп, а ніхто інший цього не міг зробити. Значить, він появився без участи людської руки. І тимчасом він появився.

― В цій стадії моїх міркувань я силкувався згадати і згадав з повною чіткістю кожен факт, що трапився підчас цієї події. Погода була холодна (о, рідкий і щасливий випадок!) — і в печі горів вогонь. Я нагрівся від хідні і сидів коло столу. Але ви підсунули стільця до вогню. Саме коли я передав вам у руки пергамент і ви лагодилися його розглядати, Вулф — ньюфавндленд — увійшов і стрибнув вам на рамена. Лівою рукою ви гладили його і оборонялися від нього, а права ваша рука з пергаментом опустилася охляло межи коліна дуже близько від вогню.

― Був момент, коли я думав, що пергамент займеться, і хотів вас перестерегти, але раніше, ніж я міг вимовити слово, ви знов притягли його до себе і стали його розглядати. Коли я взяв усі ці деталі під увагу, я не мав жодного сумніву, що саме тепло було тим чинником, що виявив на пергаменті череп. Ви прекрасно знаєте, що існують і з незапам’ятного часу існували хемічні способи писати на папері чи на пергаменті так, що літери стають видимі тільки під нагрівом. Для цього уживається, скажімо, зафру, розчинену в акві-регії* і розведену чотирма частинами води; вона дає зелений колір. Регул кобалта, розчинений у салітрянім спирті, дає червоний колір. Оці кольори зникають в коротший чи довший час по написанню в холоді, але знову з’являються від нагріву.

Тепер я пильно розглянув мертву голову. Її зовнішні краї, краї малюнка найближчі до берегів пергаменту, були куди виразніші, ніж інші. Було ясно, що вплив тепла був недостатній чи неоднаковий. Я негайно розпалив вогонь і вплинув жаром на кожну частину пергаменту. Попереду результат був тільки той, що слабі лінії черепа стали яскравіші, але при дальших спробах з’явилася в куточку клаптя, по діягоналі до кутка, де був череп, фігурка, яку я попереду був уважав за козу. Пильніший розгляд, одначе, переконав мене, що то мало бути козеня.

― Ха-ха, — засміявся я, — правда, не маю ніякого права з вас сміятися ― півтора мільйона штука надто серйозна, щоб з неї сміятися, — але ви не можете встановити третьої ланки в своєму ланцюзі: ви не зможете знайти специфічного звязку межи піратами і козою — пірати, бачите, ніякого стосунку не мають до кіз; це справа, так би мовити, скоріше сільськогосподарча.

― Але я тільки-но сказав, що це не була коза.

― Гаразд, козеня* — майже те саме.

— Майже, та не зовсім, — сказав Леґран. — Ви, може, чули про такого капітана Кідда.* Я відразу подивився на малюнок тварини, як на який каламбурний чи гієрогліфічний підпис; бо його місце на пергаменті підтримувало цю ідею. Мертва голова в кутку по діягоналі виглядала таким самим робом, як печать чи марка. Але мене прикро розчарувала відсутність усього іншого, основи мого знаряддя ― тексту мого документу.

― Я думаю, ви гадали знайти листа помежи печаттю й підписом.

― Так, щось такого. В усякім разі, я плекав непереможне почуття якогось колосального щастя, що насувалося на мене. Я ледве чи можу сказати, чому саме. Можливо, що це було скоріше бажання, аніж справжня певність, але чи знаєте ви, що дурні слова Джупітера про те, що жук той з щирого золота, надзвичайно вплинули на мою фантазію. А ці ряди випадків і збігів — хіба все це не було надзвичайне? Чи ви бачите, який це чистий випадок, що все це сталося в єдиний день протягом року, коли було, і могло бути, досить холодно для того, щоб гріти хату, і що без вогню чи без втручання собаки саме в той момент, коли він появився, я зроду б не побачив би отої мертвої голови і зроду б не став власником скарбів.

― Кажіть далі, я горю нетерпінням.

― Гаразд; ви чували, безперечно, багато легенд — тисячі неясних чуток про гроші, закопані десь при березі Атлантійського океану Кіддом і його товариством. В основі цих поговорів мусив лежати якийсь факт. І те, що чутки ті існували так довго і уперто, могло походити, на мою думку, тільки з того, що закопані скарби й досі лежали в землі. Коли б Кідд сховав добро на певний час, а опісля знову забрав би був його, то чутки ледве чи досягли б наших часів у тій самій, незміненій формі. Ви знаєте, що оповідають усе про шукачів скарбів, не про тих, що знайшли скарби. Коли б пірат забрав свої скарби, усю справу були б забули! Мені здавалося, що якимось робом, скажімо, згубивши пам’ятку, що вказувала на місце схову, він позбувся змоги скарби викопати, і що це зробилося відомо його товариству, яке в противному разі зовсім би не дізналося про них; це товариство його, даремно силкувавшися здобути його, не маючи вказівок, спершу породило, а потім і поширило скрізь чутки, що тепер зробилися відомі всім. Чи чули ви коли-небудь, щоб якісь великі скарби викопано на цім березі?

― Ніколи.

― Але добре відомо, що Кідд награбував колосальні багатства. Я, отже, уважав за дане, що вони й досі лежали в землі; і ви навряд чи здивуєтесь, коли я скажу вам, що плекав надію, подібну до певности, що оцей, дивовижно знайдений пергамент містив у собі загублені вказівки про місце схову.

― Але що ж ви зробили?

― Я знову тримав пергамент над вогнем, розпаливши його дужче, та нічого не з’явилося. Тоді я подумав, що шар грязюки, може, мені заважав; отже, я дбайливо промив пергамент, ллючи на нього теплу воду; після цього я поклав його на сковороду черепом униз і поставив сковороду на жаровню з вугіллям. За скільки хвилин, коли сковорода добре нагрілася, я витяг листок і страшно зрадів, побачивши, що на нім з’явилися в різних місцях цятки, що нагадували числа, розміщені рядками. Знов я поклав його в сковороду і дав йому побути там ще з хвилину. Коли я його вийняв увесь, він мав такий вигляд, як оце зараз.

Тут Леґран, нагрівши пергамент, дав мені його на розгляд. Грубою фарбою були намальовані на нім поміж черепом і козеням отакі знаки:

(53 ‡‡†305))6*; 4826) 4‡.)4‡);806*; 48†8

╥60))85; 1‡(;:‡*8†83 (88) 5*†; 46( ; 88* 96*?; 8)*

‡ (; 485) ; 5*†2:*‡(; 4956*2 (5*—4)8╥8*;

4069285);)6†8) 4‡‡;1(‡9;48081;8:8‡1;48†

85;4)485†52 8806 *81(‡9; 48;(88;4(‡?34;48)

4‡;161;:188;‡?; 

― Але ж, — сказав я, повертаючи клапоть, — я розумію не більше, ніж попереду. Коли навіть усі цінності Ґолконди* чекали б на мене за розрішення цієї загадки, я цілком певний, що не добув би їх.

― І все ж таки, — сказав Леґран, — розрішити її зовсім не так важко, як може здаватися, коли вперше похапцем розглядаєш оці знаки. Ці знаки, як можна легко догадатись, утворюють шифр, тоб-то вони мають певний зміст; але з того, що ми знаємо про Кідда, я не міг би думати, щоб він був здатний вигадати більш-менш складну криптограму. Я відразу зміркував, що цей тайнопис був простого ґатунку, хоч, звичайно, грубому розумові моряка він міг видаватися абсолютно нерозрішимим без ключа.

― І ви дійсно його розрішили?

― І то легко; я був рішав у десять тисяч разів трудніші. Обставини і певна розумова схильність спричинилися до того, що я цікавився такими загадками і дуже сумнівно, чи може людська винахідливість сконструювати таку загадку, яку людська ж винахідливість не могла б розрішити, уживаючи слушних метод. І, дійсно, раз констатувавши, що я маю діло з звязаними і читабельними знаками, я мало вже замислювався над трудністю їxнього тлумачення.

В даному разі, та і в усіх категоріях секретного письма, перше питання ― це мова шифру, бо принципи розрішення, принаймні, поскільки йдеться про простіші шифри, залежать і вирішуються у згоді з духом даного язика. Взагалі для того, хто береться рішати шифр, існує тільки один спосіб дізнатися про язик — це випробовувати (керуючися імовірностями) усі знані йому мови. Але в цьому випадкові всі труднощі усувалися підписом. Каламбур зі словом Kidd (kid) можливий тільки в англійській мові. Коли б не цей факт, я був би почав свої спроби з еспанської та французької мови, бо одною з цих мов імовірно мусив був би писати пірат з морів центральної Америки. Але в цім разі я зробив висновок, що криптограму написано по-англійськи.

― Ви бачите, що тут немає розділів межи словами; коли б оті розділи були, справа була б відносно легка. В цім разі я почав би був з зіставлення й аналізи коротших слів і, коли б трапилося яке слово з однієї літери, як от «а» (член невизначений) або «І» (я), я уважав би задачу за розвязану. Але, що таких розділів не було, мені довелося найперше установити найчастіші літери і так само найменше часто. Порахувавши все, я склав таку таблицю:

Знак

8

трапляється

33

рази

»

;

»

26

»

»

4

»

19

»

»

‡

»

16

»

»

*

»

13

»

»

5

»

12

»

»

6

»

11

»

»

0

»

6

»

»

9 2

»

5

»

»

: 

»

4

»

»

?

»

3

»

»

╥

»

2

»

»

—

»

1

»

― Але ж в англійській мові найчастіше трапляється літера «е». Далі послідовність така: a, o i, d, h, n, r, s, t, u, y, c, f, g, l, m, w, b, k, p, q, x, z.

― Е переважає так помітно, що рідко можна знайти окреме речення, в якому воно не переважало б.

― Таким чином, ми маємо з самого початку ґрунт для чогось більшого за голий здогад. Загальний ужиток, який можна зробити з цієї таблиці, очевидний, але зокрема в цьому шифрі ми ним користуватимемося лише почасти. А що наша переважна літера є 8, ми почнемо з того, що гіпотетично будемо уважати її за «е» англійської азбуки. Щоб ствердити цей здогад, подивімося, чи знайдемо ми 8 у парі, бо «е» дуже часто подвоюється в англійському, у таких словах, приміром, як от «meet, fleet, speed, seen, been, agree» то-що. У нашому прикладі ми знаxодимо такі комбінації не менше, як п’ять разів, хоча криптограма зовсім коротка.

― Будемо читати, отже, 8 за «е». Далі, з усіх слів найчастіше в англійській мові є the (член визначений); подивімося, чи немає десь повторень комбінації з трьох знаків у тім самім порядку, щоб у кінці її було 8. Коли ми знайдемо повторення літер у такім порядку, вони, з великою імовірністю, дадуть нам слово «the». Після розгляду ми знаxодимо не менш як сім таких груп; знаки їхні такі «;48». Ми можемо, отже, прийняти, що «;» означає «t», що «4» означає «h», а «8» означає «е» — цей останній факт тепер стверджено. Таким чином ми просунулись уже далеко вперед.

― Але ж, установивши одним-одне слово, ми можемо встановити ще одну великої ваги річ — то будуть деякі відомості що до розділів поміж словами. Візьмімо, приміром, передостанній в тексті приклад, де трапляється група «;48». Ми вже знаємо «the»; зараз по ньому, очевидно, початок нового слова: ми знаємо вже не менше п’ятьоx знаків з шістьох, що ідуть за ним. Отже, напишімо ці відомі знаки, залишаючи місця для невідомого: t . eeth

― Тут ми можемо одразу відділити останнє th, бо немає в англійській мові слова, що починалося б з t, мало б у собі шість літер і кінчалося б на th. Отож нас обмежено до t . ee. І, проходячи крізь увесь алфавит, поскільки треба, ми доходимо до слова tree (дерево), як до єдино можливого. Так ми придбали ще одну літеру «r», означувану так: «(», і два слова поруч ― «the tree».

― Глянувши від цих слів нижче, ми знову бачимо групу «;48» і вживаємо її для обмеження знаків, що ідуть попереду. Маємо таким чином групу: «the tree ;4(‡? 34 the». Або, підставляючи літери там, де ми їх знаємо, воно буде читатися так: «the tree thr ‡?3h the».

― Знов, коли ми замість невідомих літер позалишаємо порожні місця, то матимемо: «the tree thr . . . h the», де слово «through» (через), одразу стає очевидне. Але це відкриття дає нам три нові літери — «o, u, g», означувані так: ‡, ? та 3.

― Дивлячися тепер пильно по всім шифрі, шукаємо груп з відомих уже знаків і знаходимо недалечко від початку комбінацію: «83(88» (egree), яка, очевидно, дає нам слово «degree» (градус) і так само дає ще одну літеру d ― знак †.

― Чотирма словами нижче від слова «degree» ми помічаємо групу: «;46(;88», заміняючи відомі знаки і полишаючи порожні місця замість невідомих, маємо: «th . rtee», група, що враз нагадує нам слово thirteen (тринадцять) і знову постачає нам дві нові літери «і» та «n», означувані знаками 6 та *.

― Звертаючися знов до початку шифру, ми знаходимо комбінацію: 53‡‡†

― Замінивши, як попереду, знаки, маємо good (добрий), що переконує нас, що перша літера є член неозначний «а», і дає нам читання: «A good». 

― Час тепер нам уже записати ключ у таблиці щоб уникнути помилок. Ми маємо, отже:

5 ― значить а

† ― » d

8 ― » e

3 ― » g

4 ― » h

6 ― » і

* ― » n

‡ ― » o

( ― » r

; ― » t

? ― » u

― У нас, таким чином, є вже не менше, як одинадцять важливих літер, і немає потреби заходити в дальші деталі розрішення. Я досить уже сказав, щоб довести, що шифри такого роду легко розвязувати, і щоб дати вам поняття про методи розвязування. Але запевняю вас, що оцей зразок шифру, що зараз перед нами, є один з найлегших. Тепер залишається тільки дати вам повну транскрипцію розкритих знаків, як вони стояли на пергаменті. Ось вона:

A good glass in the bishops hostel in the devils seat forty onedegrees and thirt[een] minutes north east and by north main branch seventh limb east side shoot from the left eye of the death’s head a bee-line from the tree through the shot fifty feet out.

(Добре скло у біскупа готелі в чортовім сідалі сорок один градус і тринадцять мінут норд ост і норд головна галузь сьомий сук у східній стороні стріляти з лівого ока мертвої голови* пряма лінія від дерева через вистріл п’ятдесят футів відстань).

― Але, — сказав я, — загадка зостається нібито в такій темноті, як і попереду. Як можна знайти якийсь зміст у цьому жаргоні «чортових сідал», «мертвих голів» і «біскупових готелів».

— Я признаю, — сказав Леґран, — що справа має нелегкий вигляд, надто коли подивишся на неї вперше. Моїм першим зусиллям було розділити текст так, щоб мати ту фразу, що її мав на оці криптографіст.

— Ви хочете сказати: порозставляти протинки?

— Так, щось такого.

— Але як ви могли це зробити?

— Я розміркував, що автор криптограми умисне писав увесь текст укупі, щоб побільшити труднощі розрішення. Отож, людина не занадто геніяльна, поставивши перед собою таку задачу, майже запевне мусила переборщити. Коли підчас писання він доходив до такого місця, де треба було павзи чи точки, він дуже легко міг саме в тих місцях писати літери ближче одну до другої, ніж звичайно. Коли ви подивитеся на рукопис, як він є перед вами, ви легко побачите п’ять таких випадків тісного накопичення знаків. Користуючися цим натяком, я розподілив текст отак: «Добре скло у біскупа* в готелі в чортовім сідалі — сорок один градус і тринадцять мінут — норд-ост і на норд — головна галузь сьомий сук у східній стороні— стріляти з лівого ока мертвої голови — пряма лінія від дерева через вистріл п’ятдесят футів відстань».

— Навіть цей розподіл, — сказав я, — не виводить мене з темряви.

— І не вивів був і мене, — сказав Леґран, — протягом пари днів; я пильно розшукував тимчасом в околицях Сюлліванового острова якоїсь будівлі, що взивалося б «Біскупів Готель». Не діставши ніяких відомостей про це, я уже лагодився розширювати коло моїх шукань, коли раптом мені спало на думку, що цей «Біскупів готель» міг стосуватися старої фамілії Бессопів, яка в стародавні часи займала древню садибу щось у чотирьоx миляx на північ від острова. Я, отже, пішов на плантацію і почав розпитуватися в найстаріших негрів, що там були. Кінець-кінцем одна з найстаріших бабусь розповіла мені, що вона чула про такий «Бессопів замок» і гадає, що може провести мене до того місця, але що це не був замок і не корчма, а висока скеля.

— Я обіцяв добре заплатити їй за клопіт — і після деякого вагання вона погодилася довести мене до того місця. Ми знайшли його досить легко, і, одпустивши її, я почав обдивлятися місцевість. «Замок» складався з хаотичної купи каміння і скель, що з них одна визначалася своєю височиною і своїм самітним та дещо штучним виглядом. Я зліз на вершок її і далі не знав, що робити. Коли я так заглибився в думки, мій погляд упав на вузький виступ на східнім боці скелі, може, на якийсь ярд нижче від того місця, де я стояв. Цей виступ витикався на якісь вісімнадцять цалів, а завширшки мав трішки понад один фут, за ним у каменю була видолинка, що робила його схожим на крісла з увігнутою спинкою, якими користувалися наші предки. Я тепер не мав ніякого сумніву в тому, що це й було те саме «чортове сідало», на яке натякав рукопис, і тепер я, здавалося, мав у руках ключ до розгадки.

— «Добре скло» не могло означати нічого іншого, як телескоп*, бо моряки часто уживають слово «glass» саме в такім значінні. Отже, тут треба було вжити телескопа, і був певний пункт, з якого його треба було вживати. Я так само був певний тепер, що слова «сорок один градус і тринадцять мінут», а також «норд-ост» і «норд» мали намір показати напрям телескопу. Сильно схвильований цими відкриттями, я поспішив додому, добув телескопа і повернувся до скелі.

— Я спустився на виступ і знайшов, що на нім можна було сидіти, тільки повернувшися в один бік. Цей факт ствердив мою передузяту думку. Я став направляти трубу; звичайно, що «сорок один градус і тринадцять мінут» могло стосуватися тільки до ступеня підняття над видимим обрієм, бо ж горизонтальний напрям був ясно вказаний словами «норд-ост» і «норд». Останній напрям я швидко знайшов з допомогою компасу, а потім, наставивши трубу, наскільки міг без інструментів точно, на кут у сорок один градус над обрієм, я помалу посував її вниз і вгору, поки моєї уваги не посіла кругла щілина чи діра в листі великого дерева, що високо стриміло над іншими. У центрі цього кола я побачив білу пляму, але не міг спочатку розібрати, що воно було. Привівши телескоп у фокус, я знову подивився на пляму і побачив, що то був людський череп.

— Після цього відкриття я вважав уже всю загадку за вирішену, бо фраза «головна галузь, сьомий сук у східній стороні» могла визначати тільки місце черепа на дереві, а «вистріл з лівого ока мертвої голови» теж міг мати тільки один зміст, що до шукання закопаних скарбів. Я побачив, що треба було опустити кулю з лівого ока черепа і що пряма лінія, протягнута від найближчої точки стовбура через «вистріл» (чи то місце де куля впала), а звідти протягнена ще на п’ятдесят футів, покаже потрібне місце — в цім місці, вважав я, лежали, чи, принаймні, могли лежати, скарби.

— Усе це, — сказав я, — дуже ясно, і хоча дуже хитро, але в тім просто й зрозуміло. Коли ви покинули «Біскупів Готель», що тоді?

— Тоді, пильно занотувавши собі дерево, я пішов додому. У той момент, як я зійшов з «чортового сідала», кругла діра щезла, і я не міг її побачити опісля, з якого боку я був не заходив. Найхитрішим в усій цій історії мені здається те, що (як ствердили дальші спроби) круглий отвір видко тільки з цього виступу на скелі і ні з якої іншої точки.

— У цій екскурсії до «Біскупового Готелю» зі мною був і Джупітер, що, без сумніву, спостеріг уже за кілька тижнів химерність моєї поведінки і спеціяльно дбав, щоб не пускати мене самого. Але другого дня, уставши дуже рано, я утік від нього і пішов у гори шукати того дерева. Після великих зусиль я його знайшов. Коли я повернувся додому вночі, мі слуга лагодився мене вибити. З рештою всієї цієї справи ви ознайомлені не згірш від мене.

— Я бачу, отже, ― сказав я, ― ви не потрапили, як треба було, першого разу, бо Джупітер був настільки дурний, що кинув жука через праве око черепа замість лівого?

— Саме так. Помилка спричинила ріжницю в дві з половиною цалі на тім місці, де був кілок близько дерева, і коли б скарби були під цим «вистрілом», помилка ця не мала б ніякого значіння; але ж «вистріл» укупі з найближчою точкою на дереві становили тільки точки напрямку лінії; ясна річ, помилка, яка б вона не була незначна на початку лінії, зростала де-далі більше і на відстані п’ятдесятьох футів зовсім збила нас з сліду. Коли б не моя глибока віра, що скарби ще лежать десь там, то наша була б даремна праця.

— А ваша велемовність і те, що ви розмахували жуком, — як страшенно химерно! Я був певний, що ви збожеволіли! А чому ви настоювали, щоб Джупітер опустив в оту яму черепа жука замість кулі?

— Бачите, щоб казати правду, мене трішки дратувало те, що ви, очевидно, маєте мене за божевільного, і я й вирішив спокійненько вас покарати маленькою містифікацією. Для цього я розмахував жуком, для цього казав кидати його з дерева. Ваші слова про його надзвичайну вагу підказали мені цю останню ідею.

— Так, я бачу ― тепер залишається тільки одна деталь, яка для мене зосталася загадковою. Що то за скелети, що їх ми знайшли у ямі?

— Це питання, на яке я маю не більше права відповідати, ніж ви. Та є, очевидно, тільки один спосіб дати імовірну відповідь — і все ж таки важко повірити в таку нелюдськість, яку треба вбачати в цій справі, на мою думку. Ясно, що Кідд — коли то саме Кідд заховав ці скарби, в чім я певний — що він мусив мати пособників у своїй роботі. Але, коли роботу скінчено, він міг вирішити позбутися всіх співучасників своєї таємниці. Може, для цього було досить двох ударів кайла, коли його помічники поралися в ямі, може, і десяток ударів — хто його знає!

________________________________

ФАКТИ В СПРАВІ МІСТЕРА ВОЛДЕМАРА

Я не збираюся, звісно, вважати це за якусь дивницю, що надзвичайний випадок із містером Волдемаром викликав різні розмови. Чудом хіба могло б статись інакше — надто в даних обставинах. Наслідком бажання всіх причетних сторін приховати справу від публічности, — принаймні, хоч на теперішній час або ж поки ми матимем дальшу нагоду для дослідів — наслідком наших зусилів цього досягти у громадянстві прокладало собі шлях довільне чи то перебільшене трактування, стаючи джерелом багатьом прикро-фальшивим уявам; і зовсім природним чином ширило в людності недовір’я.

Тепер це є річ доконечна, щоб я подав факти — скільки я розумію їх сам. Ось вони, у стислому викладі:

Протягом останніх трьох років моя увага не раз зверталася на месмеричні проблеми; десь тому дев’ять місяців мені спало на мисль, що в ряді зроблених досі експериментів була вельми значна і ніяк не зрозуміла прогалина: жодного разу не месмеризовано ще нікого in articulo mortis.* Лишалося з’ясувати, по-перше, чи існує у пацієнта в такому стані якась чутливість до магнетичного впливу; по-друге, коли б вона існувала, послаблюється вона чи посилюється даним станом; по-третє, в якій мірі, чи то, інак кажучи, на як довгий час можна стримати цим процесом владний наступ смерти. Були в мене ще инші точки до вияснення, але ці найбільше збуджували мою цікавість, — а надто остання, в звязку із надзвичайно важливим характером її вислідів.

Шукавши довкола себе за якимось об’єктом, що на ньому я міг би дослідити ці питання, я натрапив на думку про мого друга, містера Ернеста Волдемара, добре відомого складача “Bibliotheca Forensica” та автора (під псевдонімом «Іссахар Маркс») польських перекладів «Валленштайна» та «Ґарґантюа». Містер Вольдемар жив від року 1839 найбільше в Гарлемі, штат Нью-Йорк. Особливо одмітний він єсть (а чи був) надзвичайною худорлявістю своєї особи — ногами це викапаний Джон Рандолф — та ще сивизною своїх бакенбардів, в одміну від чорного волосся на голові — всі думали через це, що він носить парик.

Темперамент він мав, безперечно, нервовий, і це робило з нього добрий об’єкт для месмеричних експериментів. При двох чи трьох нагодах я надихнув йому сон без особливих труднощів, але мусив розчаруватися в інших наслідках, що їх я уважав наперед за природні для його своєрідної конституції. Його воля ніколи не підлягала моєму контролеві цілковито до краю, і що до clairvoyance* я не міг досягти з ним нічого певного. Я завжди приписував ці свої невдачі лихому станові його здоров’я. Кільки місяців перед нашим знайомством його лікарі констатували в нього укоренілі сухоти. І він мав, справді, звичай говорити про свою скору кончину спокійно, як про річ неминучу, не варту жалів.

Коли ідеї, що про них я тут згадував, уперше мені явились, це була, звичайно, дуже природна річ, що я мав подумати про містера Волдемара. Я надто добре знав його тривку філософію, щоб сподіватися від нього якогось вагання; а родичів, які б могли уступитися, в Америці він не мав. Я одверто розповів йому справу — і, на диво мені, він ніби живо нею зацікавився. Я кажу, на диво, бо хоч він завсіди і довіряв себе зовсім вільно моїм експериментам, а проте ще ніколи не подавав мені ознак співчуття до того, що я робив. Його недуга була такого роду, що дозволяла точно обчислити час, коли вона мала завершитися смертю; і врешті ми поєднались на тому, що він має послати по мене приблизно за двадцять чотири години до того часу, який лікарі об’являть часом його кончини.

Минуло оце трохи більше, як сім місяців, відколи я дістав од самого містера Волдемара такого змісту записку:

«Мій дорогий П.

Ви можете зовсім добре явитися зараз. Д. та Ф. згодились на тім, що я не зможу прожити далі, як до завтрого півночі; і я думаю, вони визначили час дуже близько.

Волдемар»

Я дістав цю записку півгодини по тому, як її написано, і через п’ятнадцять хвилин був у покої хворого. Я не бачив його перед тим десять день і жахнувся на страшну зміну, що її цей короткий час у нім довершив. Обличчя йому взялося олив’яним кольором; очі зовсім утратили блиск і виснаження було таке сильне, що шкіра на вилицях трісла. Пульс був ледве помітний. Він зберіг, однак, надзвичайним чином і розумову, і, до певної міри, фізичну силу. Він говорив розбірно — приймав деякі паліятивні ліки без сторонньої помочи — і, коли я зайшов до покою, занятий був тим, що заносив якісь замітки до пам’ятної книжки. Його піддержувано на ліжку подушками. Лікарі Д. та Ф. були присутні в кімнаті.

Стиснувши Волдемарові руку, я одвів цих джентлменів на бік і дістав од них докладне звідомлення про стан пацієнта. Ліва легеня була вже протягом вісімнадцятьох місяців в напівзакостенілому чи хрящовому стані і, звичайно, вже не годилася для життьових потреб. Права, в горішньому відділі так саме частково чи й цілковито закостеніла, а нижня частина являла собою суцільну масу гноїстих туберкул. Було й кільки великих каверн, а в одній точці зайшло постійне прирощення до ребер. Ці явища в правій легені належали поглядно до недавнього часу. Костеніння ішло незвично хутко: місяць тому не було його ще й знаку, а прирощення спостережено доперва в останні три дні. Незалежно від сухот лікарі мали здогад про аневризм аорти; але в цій точці симптоми закостеніння заважали зробити точну діягнозу. Думка обох лікарів була така, що містер Волдемар мав померти назавтра опівночі (в неділю). Зараз була субота, сьома година увечері.

Полишаючи ліжко хворого для розмови зі мною, лікарі Д. та Ф. остаточно з ним попрощалися. Вони не намірялися повернути; але, на моє прохання, згодилися завітати до пацієнта взавтра, о десятій увечері.

Коли вони пішли, я одверто поговорив з містером Волдемаром про його близьку кончину і зокрема про задуманий експеримент. Він заявив себе до нього і тепер цілком доброзичливо; навіть непокоївся тим, щоб його таки зроблено, і спонукав мене приступати зразу. При цьому були присутні чоловік та жінка — доглядачі коло хворого; але для справи такого роду, не мавши надійніших свідків на випадок якої несподіванки, а не почував себе досить вільно. Тому я відклав свою спробу на завтра, на восьму увечері, коли прихід студента-медика, що з ним я був дещо знайомий (містер Теодор Л-л), мав увільнити мене від цієї трудности. Мій план був спершу такий, щоб ждати лікарів, але я був змушений діяти, по-перше, через рішучі заяви містера Волдемара, а, по-друге, через свою певність, що не слід марнувати й хвилини, бо він, очевидно, хутко згасав.

Містер Л-л був такий ласкавий, що згодився на моє побажання робити замітки про все, що лиш має статись; це з його записок я й беру здебільшого те, що маю тут розповісти — або в стислому викладі, або виписане verbatim.*

Була десь за п’ять хвилин восьма, коли я, взявши пацієнтову руку, просив його засвідчити містерові Л-л так виразно, як тільки змога, що він (містер Волдемар) має певне бажання, щоб я зробив над ним, у його теперішньому стані, спробу месмеризації.

Він одмовив тихо, але зовсім розбірно: «Так, я цього хочу», — додавши зразу по тому: «Боюсь, ви задовго гаялися».

Поки він це казав, я розпочав над ним паси, що їх був засвідчив уже, як найбільше для нього впливові. Перший боковий порух моєї руки через його чоло, очевидно, вплинув на нього; а проте, дарма, що я докладав усіх своїх сил, ніякого дальшого видимого ефекту досягти мені не вдалося, аж до кількох хвилин по десятій, коли, згідно з умовою, явилися лікарі Д. та Ф. Я пояснив їм в небагатьох словах свій намір, а як вони не подали жодних заперечень, кажучи, що хворий уже конає, я без вагання повів свої операції далі, змінивши, однак, бокові паси на низхідні та скерувавши свій зір цілковито на праве око хворого.

В цей час пульсу у нього не чути було, а дихання було трудне й хрипке, з інтервалами у півхвилини.

Це становище лишалося загалом без зміни протягом чверть години. Потім того, одначе, природний, але дуже глибокий віддих злетів із грудей смертельника, і трудне дихання враз перестало, тоб-то сказать, його трудність не стала вже явна; інтервали не зменшились. Конечності пацієнтові стали холодні, як лід. П’ять хвилин до одинадцятої я спостеріг безперечні ознаки месмеричного впливу. Безживно-склисте обертання ока змінилося на той вираз трудного зоріння в середину, що його можна бачити тільки при месмеричному сні і ніяк неможливо не розпізнати. Кількома хуткими бічними пасами я змусив повіки хворого затремтіти, як буває при засипанні, і ще кількома — заплющитись зовсім. Але я не вдовольнився цим, а повів маніпуляції далі, зусильне, із найповнішим застосуванням волі, аж поки досяг цілковитого заціпініння членів заснулого, примістивши їх наперед у зручне видимо становище. Ноги лежали на всю довжину; подібно і руки, уложені на постелі в помірнім од стегон віддаленні. Голова була злегка піднесена.

Коли я все це закінчив, була саме північ, і я запросив присутніх джентлменів оглянути стан містера Волдемара. Після деяких спроб вони признали його в надзвичайно досконалому стані месмеричного трансу. Цікавість обох лікарів була сильно подражнена. Доктор Д. одразу рішив лишитися з пацієнтом на цілу ніч, а доктор Ф. покинув нас із обіцянкою повернутися на розсвіті.

Містер Л-л та доглядачі залишились.

Ми ніяк не займали містера Волдемара аж до третьої ранку, коли я наблизивсь до нього і знайшов його в тім самісінькім стані, як при відході доктора Ф.; тоб-то він лежав у тім самім становищі, пульсу було нечутно, дихання слабе (майже неслідне, хіба що приставивши дзеркало до губів), очі натурально заплющені, всі члени цупкі й холодні, як з мармуру. Одначе, усе це ніяк ще не мало вигляду смерти.

Приступивши до містера Волдемара, я зробив певного роду напівзусилля так вплинути на його праву руку, щоб вона ішла за моєю (я водив нею злегка взад і вперед понад ним). У подібних спробах із цим пацієнтом я ніколи досі не мав цілковитого успіху і, звичайна річ, мало надіявсь на нього тепер; коли ж, на диво, його рука дуже слухняно, хоч і слабо взяла рухатися за кожним напрямком, який тільки я визначав своєю. Я зважився спробувати кільки слів розмови.

— Містер Волдемар, — запитав я, — ви спите?

Він не відказував, але я спостеріг тремтіння довкола губів, і це мене змусило повторити питання знову і знову. При цім третім запиті вся його постать схвилювалася легким трепетом: повіки розплющились, так що появили білу смужку білка, губи помалу рухнулись, і споміж них ледве чутним шептанням знялися слова:

— Так, — зараз сплю. Не будіть мене! — дайте так померти!

Я помацав тіло; воно було все заклякле, як і раніш. Права рука і тепер підкорялася вказівкам моєї руки. Я запитався месмерика знову:

— Вам і зараз болить у грудях, містер Волдемар?

Відповідь тепер прийшла зразу, але ще менш дочутна, ніж уперше:

— Не болить — я помираю.

Я розважив, що тепер не годиться його непокоїти, і нічого далі не казано, ані роблено аж до приходу доктора Ф.; він з’явивсь незадовго перед світом і висловив надзвичайний подив, знайшовши пацієнта і досі живим. Спробувавши пульс та приложивши дзеркало до губів, він запросив мене поговорити із месмериком ще раз. Я так зробив, запитавши:

— Містер Волдемар. Ви досі спите?

Як і раніш, минуло кільки хвилин, поки ми одержали відповідь; і протягом цього часу смертельник, здавалося, збирався на силу заговорити. На мій четвертий запит він мовив дуже потиху, майже нечутно: — так, іще сплю — помираю.

Думка, а радше бажання лікарів були зразу такі, щоб не займати містера Волдемара у його теперішнім, видимо спокійнім стані, аж поки настане смерть; а це мало взяти, на загальний наш погляд, всього кільки хвилин. Я рішив, одначе, заговорити до нього ще раз, повторивши тільки моє попереднє питання.

Тимчасом, як я говорив, на обличчі месмерика зайшла прикра зміна. Очі поволі розкрилися, зіниці закотилися вгору, так що зовсім зникли, шкіра взялась трупним кольором (колір скоріше пергаменту, ніж білого паперу) і округлі сухотні плями, які перед тим різко виставали в середині кожної щоки, одразу згасли. Я вживаю саме цього вислову, бо раптовість зникнення нагадала мені не що інше, тільки як свічка згасає під подувом. Верхню губу у цей самий час повело від зубів, що їх вона досі покривала, нижня щелепа враз із шумом одпала, появивши широко розкритий зів і набряклий чорний язик. Гадаю, що серед присутніх не було людини, не звиклої до страхів смертельного ложа; але так понад усяку уяву огидний був у цю хвилю містера Волдемара вигляд, що всі враз подалися од ліжка.

Я почуваю тепер, що дійшов такої точки оповідання, яка кожного читача має вразити до цілковитого зневір’я. Моє діло, в кожному разі, іти собі просто далі.

Ми не мали вже далі найменшого знаку, щоб містер Волдемар був живий; і, признавши смерть, ми були доручили його турботам доглядачів, коли тут в язиці йому появилася сильна вібрація. Це тривало, може, хвилину. Потім того з розтягнених і нерухомих щелепів виник голос — такий, що безумством було б намагання його описати. Існують, що-правда, два чи три епітети, котрі можна тут приложити хоча б частково; я можу, приміром, сказати, що гук був шорсткий, і глухий, і розбитий; але огидну цілість його описати годі — з тої просто причини, що подібні звуки ніколи ще на цім світі не разили людського вуха. Та були в них дві прикмети, що їх я вважав тоді і вважаю тепер за яскраву характеристику тії інтонації — прикмети, досить спроможні передати певну ідею неземної окремішности того голосу. По-перше, голос, здавалося, досягав нашого слуху — принаймні, мого — з далекої відстани або ж із якої глибокої порожнечі десь у землі. По-друге, він сприймавсь мені так (боюся, правда, що не можна буде як слід з’ясувати це), як желатинова або клеювата маса сприймається чуттям дотику.

Я казав тут і за «звук», і за «голос». Річ у тім, що цей звук мав виразний, навіть на диво, моторошно виразний поділ на склади. Містер Волдемар говорив, — очевидно, у відповідь на питання, яке я подав йому кільки хвилин тому. Я спитався його, нагадаю, чи й досі він спить. Він одмовляв:

— Так; — ні; я спав — а тепер — тепер — я мертвий.

Ніхто з присутніх навіть не силувавсь заперечити, ані пробував затамувати в собі невимовний трепетний жах, що його ці кількоро слів, цим способом вимовлені, так здольні були надихнути. Містер Л-л (студент) зомлів. Доглядачі зразу покинули геть кімнату, і їх уже ніяк було повернути. Мої власні вражіння я й не спитуюсь з’ясувати читачеві. Десь коло години ми мовчки — не мовивши ані слова — силкувались очутити містера Л-л. Коли він прийшов до пам’яти, ми взялися знов досліджувати стан містера Волдемара.

Він оставався в усьому такий, як в-останнє описано, за винятком того, що дзеркало вже не давало ознак дихання. Спроба пустити кров із руки не вдавалася. Мушу сказати також, що рука не підлягала уже моїй волі. Я даремне спитувавсь повести її за напрямком моєї руки. Єдина направду реальна вказівка месмеричного впливу виявлялась тепер у вібрації язика, скоро я удававсь до містера Волдемара з питанням. Здавалось, що він намагається відповісти, але не має вже достатньої сили воління. До питань, подаваних кимось іншим, не мною, він, здавалося, був ніяк нечутливий — дарма що я пробував поставити кожного члена нашого товариства в месмеричний rapport* із ним. Я вважаю, що подав тепер усе потрібне для розуміння месмеричного стану містера Волдемара під цей час. Далі ми приставили інших доглядачів, і в десятій я полишив цей дім, разом із обома лікарями та містером Л-л.

По полудні ми навідались знову, щоб побачити пацієнта. Його стан лишався достоту той самий. Ми мали тепер деяку суперечку за те, чи годиться й можливо збудити його, але ж легко погодились на тім, що нічого доброго цим не дійдемо. Було очевидно, що за даного стану смерть (або те, що звичайно зветься смертю) була спинена месмеричною чинністю. Усім нам видавалось ясним, що збудити містера Волдемара, це значило б тільки запевнити його моментальний, або ж, принайменше, скорий розклад.

Відтоді і аж до кінця останнього тижня — сім яких місяців — ми щоденно одвідували Волдемара, часом у товаристві медиків та інших знайомих. Через цілий цей час містер Волдемар лишався достоту таким, як описано. Догляд за ним був постійний.

Це було в п’ятницю, що ми остаточно рішили зробити експеримент — спробувати збудити його; і це (може бути) він, нещасний результат цієї останньої спроби, привів до постання таких нескінченних балочок у приватних колах — до такого буяння того, що я можу вважати тільки за легковажність бездумної маси.

Для того, щоб вивести містера Волдемара із месмеричного трансу, я вжив звичайних пасів. Деякий час вони не справляли впливу. Перша вказівка на збудження виявилась частковим опущенням райдужної оболони в оці. Спостережено, як особливо знаменну річ, що це обниження зіниці супроводилося густим випливом жовтавого гною (з-під повік) із їдючим і надзвичайно огидним запахом.

В цей час мені сказано, щоб я спробував сплинути на пацієнтову руку, та як робив давніш. Я спробував — і успіху не досяг. Доктор Ф. тоді висловив побажання, щоб я дав питання. Я зробив це такими словами:

— Містер Волдемар, чи можете ви нам пояснити, що Ви тепер почуваєте чи бажаєте?

Тут настало раптове повернення сухотних кругів на щоках: язик затрепетав, чи, радше, сильно заворочавсь у роті (хоча щелепи й губи лишились нерухомі, як і раніш), і врешті прорвався наяв той самий огидний голос, що його я уже описав:

— Бога ради! — швидше! — швидше! — усипіть мене — або ж, швидше! — збудіть! — швидше! — кажу вам, я мертвий!

Я зовсім знемігся і зразу не знав, що робити. Я намірився перше відновити транс, але, абсолютно не мавши волі, зрікся цієї думки і рішуче взявся будити його. В цій спробі я скоро побачив, що матиму успіх, або, принаймні, мені здалося, що успіх мій буде повний; і я певен того, що всі у кімнаті готові були побачити пацієнта збудженим.

Але що справді сталося, до цього жодна людська істота не могла бути готова.

Поки я спішно робив месмеричні паси, поміж викриками «мертвий! мертвий!», що буквально зривалися з язика, не з губів цього страдника, усе його тіло ураз, за єдину хвилю чи й менше, осілось — розсипалось — цілковито взялося прахом під моїми руками. На ліжкові перед усім товариством лежала майже текуча маса відворотної — гидкої гнилизни.

_____________________________

Едґар По

ЗНАЙДЕНИЙ У ПЛЯШЦІ МАНУСКРИПТ

Qui n’a plus qu’un moment а vivre,

N’a plus rien а dissimuler.

Quinault, Atys*

(Кому жити лишилось єдину  мить,

Той не має чого таїти.)

Про мій край та мою родину я небагато маю сказати. Суворість та віддаль часу розлучили мене із отчизним краєм, порізнили з родиною. Належавши до заможного роду, я дістав нерядову освіту, а розсудливі схильності мого розуму дали мені змогу впорядкувати надбання, старанно припасені ранніми студіями. Найбільшу втіху я мав із робіт німецьких моралістів: не від якогось нерозважного зачудування перед їхнім красномовним безумством, але наслідком тії легкости, з якою моє, з природи сурове мислення давало мені спроможність викривати їхні помилки. Мені часто було дорікали сухістю мого розуму; брак уяви покладано мені за злочин, і пірронізм* моїх поглядів завсіди достачав мені недоброї слави. Справді, велика схильність до фізичної філософії, боюся, заплямила мій розум дуже звичайною хибою наших часів – я розумію звичай зводити на принципи цієї науки навіть найменше придатні до такого трактування феномени. В цілому ніхто більш од мене не може бути відповідальний за збочення із суворих меж істини під оманою містичних ignes fatui*. Я вважав за належне подати таку довгу передмову, бо опасуюсь, що оцю неймовірну повість, яку я маю тут розказати, прийматиметься за буяння непогамованої уяви, а не за реальний досвід розуму, що йому примари фантазії є тільки мертва буква і нуль.

Зуживши багато років у подорожах по чужих краях, 18.. року я одплив із порту Батавії* на багатому й людному острові Ява, направляючись до Архіпелагу Зондських островів. Я плив пасажиром – не маючи інших побудників, окрім певної нервової невпокійности, що гонила мене світами, мов який демон.

Наш корабель, це була прекрасна споруда, десь на чотириста тонн, на мідяних звязках, побудована у Бомбеї з Малабарського тику. За вантаж були бавовна та олій з Лакадівських островів*. Мали ми також на борту кокосове прядиво та горіхи, буйволове масло та кільки ящиків опіуму. Навантажено все це безладно, через це корабель наш став на ході валкий.

Ми рушили в путь під слабеньким вітром і багато днів пробували під східнім берегом Яви, не маючи інших пригод розважити монотонність нашого плавання, окрім випадкових зустрічів із суденцями з Архіпелагу, що до нього ми направлялись.

Одного вечора я стояв, схилившись на гакаборт, коли спостеріг дивну самотню хмару в напрямкові на Норд-Вест. Вона одмітна була як своїм кольором, так і тим, що ми бачили її першу, відколи рушили із Батавії. Я уважно за нею стежив аж до заходу сонця, коли вона розпістерлась зразу од сходу на захід, оперезавши обрій вузькою імлистою смугою – так мовби довге пасмо низького берега. Мою увагу незабаром звернуло на себе темночервоне забарвлення місяця і своєрідний вигляд моря. Воно зазнавало якоїсь нагальної зміни, і вода видавалася незвичайно прозорою. Я міг ясно бачити дно, а проте, закинувши лот, визначив глибину у п’ятнадцять фадомів*. Повітря зразу зробилось нестерпно гаряче і обважніло вихристими подувами, подібними тим, що встають із розпеченого заліза. Скоро настала ніч, найменший подих вітру ущух, і повнішу тишу не можна було собі уявити. Полум’я свічки на юті стояло без ніякого видимого поруху, і довгий волос, затиснений між двома пальцями, висів так, що годі було побачити й знак коливання. В кожному разі, капітан казав, що не може розглядіти жодних указівок на небезпеку, а що нас зносило просто на берег, то він наказав згорнути паруси та кинути якір. Сторожі не ставлено, і команда, що складалася головне із малайців, безпечно порозтягалася скрізь на палубі. Я зійшов на низ – не без певного передчуття біди. Справді, уся видимість остерігала мене, що іде самум. Я сказав капітанові про мої побоювання, але він ні мало не звернув уваги на мої слова і одійшов, не зізволивши дати відповіди. Одначе, мій непокій не давав мені спати, і десь опівночі я рішив був зійти на палубу. Ледве поставши ногу на горішній щабель трапу, мене вразив сильний дзизкучий гугіт, як від нагального обертання млинового колеса, і, не встигувши ще зрозуміти, що це таке, я відчув, як судно стенулося аж до самої середини. В дальшу мить піниста водяна навала вкинула нас зовсім на бік, поставивши сторч на бімси, і, метнувшись горою через ціле судно, змела всю палубу від форштевня аж до корми.

Скрайня лють цієї навали забезпечила, у великій мірі, порятунок судна. Зовсім затоплене водою, воно, одначе, коли щогли пішли за борт, по хвилині тяжко звелося з моря і, деякий час змагавшись із шаленим натиском бурі, врешті випросталось.

Як я вирятувавсь од загибели,  негоден сказати. Приголомшений ударом води, я, спам’ятавшись, побачив себе затисненим поміж ахтерштевнем та стерном. З великим трудом я увільнив свою ногу і, озирнувшись безтямно довкола, подумав був зразу, що ми опинилася в прибережному буруні; бо такий жахливий, поза всякою як-найбуйнішою фантазією, був той вир горбастого пінявого океану, що в нього ми занурились. Перегодя я почув голос старого Шведа, що плив із нами від нашого виходу з порту. Я гукнув до нього на цілий голос, і він добувся якось на корму. Ми скоро виявили, що одні пережили аварію. Все, що було на палубі, за винятком нас самих, знесло за борт; капітан та матроси загинули, мабуть, сонні, бо вода залила каюти. Без чиєїсь помочи ми мало чого могли сподіватись зробити для безпечности корабля; та й наші зусилля паралізувалися що хвилинним чеканням, що ми підем на дно. Нашу якірну линву порвало, звичайно, мов яку шворку, першим подихом урагану, а то б нас ураз поглинули хвилі. Ми гонили морем, аж дух займало, і вода на очах нам нівечила наш корабель. Основа корми була вкрай розбита, і скрізь ми мали великі пошкодження; але, на превелику втіху ми знайшли помпи в цілості, і баласт наш не дуже зсунувся. Головна лють хуртовини вже перейшла, і ми не бачили великої небезпеки від сили вітру; зате з замішанням очікували цілковитого його  спаду, гаразд знаючи, що, отак пошарпані, ми б неминучо загинули в жахливих валах, що тоді постануть. Але це зовсім слушне передчуття не скоро, здавалось, мало справдитися. Цілих п’ять днів і ночей, коли єдиною нашою їжею були малі порції тростяного цукру, насилу добуті з баку, кістяк нашого корабля мчав з невимірною скорістю в бистрій зміні поривів вітру; і через увесь цей час хуртовина, не дорівнюючись своїй першій силі, була, одначе, страшніша за всі ті бурі, що їх мені випадало колись побачити. Наш курс за перші чотири дні був, з незначними одхиленнями, Зюд-Ост-Зюд, і ми мали проходити повз береги Нової Голандії*. На п’ятий день настав надзвичайний холод, хоча вітер звернув одним румбом на північ. Сонце встало в хворовитому жовтому сяйві і мало градусів підвелося над горизонтом, не даючи справжнього світла. Хмар не було, але вітер брався де-далі дужчий і бурхав рвачкою, нерівною люттю. Десь у півдні, скільки ми спроможні було здогадатися, нашу увагу знов привернув до себе вигляд сонця. Власно кажучи, воно не світилося, тільки тліло мертвим, похмурим жарінням без відсвіту, наче проміння його було споляризоване. Якраз перед тим, що запасти в спузирене море, його осередні вогні раптом згасли, мов би нагло задуті якоюсь незнаною силою. А коли воно упадало до незглибного океану, це була тільки тьмава сріблиста окрайка.

Ми даремно очікували на прихід шостого  дня – цей день не прийшов мені – для Шведа не прийде довіку. Звідтоді ми пробували сповиті в чорну смолисту пітьму, не мігши нічого бачити на двадцять ступнів від корабля. Вічна ніч невідступно нас крила, нероз’яснювана й фосфоричним поблиском моря, що до нього ми звикли були під тропіками. Ми замітили також, – дарма що буря шаліла з неослабною силою, – що тут не було звичайного видовища брижжів та піни, що досі було супроводило нас. Самий жах був округ – густий морок та задушливо-чорна ебенова пустиня. Містичний жах закрадався помалу в розум старого Шведа, і мою власну душу повило німе зачудовання. Ми зовсім покинули марні турботи за наш корабель і, прикріпившися якомога до пня, що лишився від бізань-мачти, гірко вдивлялися в безмежний світ океану. Ми не мали жодних засобів числити час, ні жодних підстав для здогадів про місце, де пробували. А проте ми свідомі були того, що зайшли далі на південь, ніж усі попередні мореплавці, і дуже дивувалися, що не стрічали звичайних крижаних завал. Тимчасом кожний момент загрожував стати для нас останнім – кожен гороподібний вал квапився нас поглинути. Хвиля перевищувала все, що я вважав за можливе; що ми досі не затонули, це було чудо. Мій товариш казав про легкий вантаж і нагадував прекрасні властивості нашого судна; але я не міг відчувати безнадійність самої надії і понуро лагодився до смерти, що її, я думав, ніщо не загаїть більше, як на годину; а тимчасом з кожним вузлом дороги нашого корабля бурування чорного незміренного моря ставало де-далі зловісніше, де-далі страшніше. Часом дух нам захоплювало, підіймаючи понад літ альбатросів – часом млость нападала в нагальнім падінні у водяний ад, де повітря стояло в замлілій незрушності, і ні жодний звук не тривожив сніння морських потвор.

Ми були в самім споді одної з безодень, коли наглий зойк мого Шведа страшно розлігся в темряві.

– Глянь! Глянь! – голосив він мені у вуха. – Боже всесильний! глянь! дивись!

Поки він так кричав, я спостеріг темний, похмурий блиск червоного світла, що ливсь по обоччях розлогої прірви, де ми лежали, і кидав нерівне сяйво на нашу палубу. Звівши очі, я взрів видовище, що заморозило біг моєї крови. На жахній висоті понад нами, на самій грані прикрого спаду, висів велетенський корабель на яких чотири тисячі тонн. Знесений на вершину хвилі всотеро більшої за його власний розмір, він повершав, одначе, видимою величиною будь-яке судно Індійської лінії. Його гігантський корпус був тьмяного густочорного кольору, не звеселюваний звичайною по кораблях різьбою. Одинокий шерег мідяних гармат виставав із його розчинених люків і відсвічував полірованою своєю поверхнею вогні незліченних бойових лихтарів, що гойдалися на гаках. Але що найбільше надхнуло нас жахом та подивом – що цей корабель під парусами мчав в самі зуби цього надприродного, цього необорного урагану. Коли ми вперше його забачили, тільки щогли самі видніли од нього, поки він трудно вставав із понурої жахливої прірви. На одну мить незмірного страху він загаявся на запоморочній вершині, мов би роздумавшись сам над своєю малістю, тоді затремтів, захитався і – пав униз.

В цю хвилю не знаю яка незвичайна власть над собою мені прийшла. Відбрівши як-найдальше назад по кормі, я безстрашно чекав руїни, що мусила нас згнітити. Наше судно в цей час перестало нарешті змагатись і схилялося головою в море. Низхідний удар всієї маси того корабля припав, таким чином, на ту частину його, що була під водою, і неминучим наслідком мене кинуло з непереможною силою на снасті пришельця.

Коли я падав, чужий корабель саме піднявся на штаґах і зробив поворот; і замішанню, що з цього постало, я завдячував те, що команда не звернула на мене уваги. Ніким не помічений, я легко дістався до головного люку, що був не зовсім закритий, і незабаром вибрав нагоду заховатись у трюмі. Для чого я це зробив, я й сам не скажу. Неозначене чуття страху, що посіло мій розум при першому погляді на цих мореплавців, було, мабуть, головною причиною, що я затаївсь. Я не мав охоти звіритися цим людям, що являли мені при побіжному огляді стільки рис непевної новизни, навівали стільки сумнівів, побоювання. Тим-то я взяв за потрібне влаштувати собі потаємну криївку в трюмі. Я зробив це, розсунувши стіс дошок так, щоб мати догідний притулок між величезними дубами, що становили основу корабля.

Заледве скінчив я оцю роботу, коли чиясь хода у трюмі змусила мене заховатися. Повз мою схованку пройшов чоловік – слабими, непевними кроками. Я не міг роздивитись його в обличчя, зате мав нагоду спостерегти загальний його вигляд. Він мав на собі знаки великого віку та хилости. Коліна йому згинались під тягарем років, і все тіло тремтіло під цією незмірною ношею. Він пробурмотів сам до себе тихим розбитим голосом кілька слів із якоїсь мови, що її я не міг зрозуміти, та й узявся копатися в кутку, в купі дивоглядних інструментів та пошарпаних мореплавних карт. В манірах його змішалася дивним способом вередливість другого дитинства з урочистою гідністю бога. Нарешті він вийшов на палубу і я його більше не бачив.

*  *  *  *

Почуття, що для нього я назви не маю, запосіло тепер мій дух – почуття, неприступне якійсь аналізі: наука минулих часів йому не співмірна, і боюсь, що й будучність сама не подасть мені до нього ключа. Розумові мого складу це останнє міркування спричиняє надзвичайну прикрість. Я ніколи – знаю, що ніколи – не збагну достатньо природу моїх ідей. Але не диво, що ці ідеї такі неозначені, раз що вони мають свій зачин у таких надзвичай нових джерелах. Нове чуття зароїлось – нове єство появилося у моїй душі.

         *  *  *  *

Давно вже минув той час, коли я вперше ступив на палубу жахного цього корабля; і проміння моєї долі скупчилося, гадаю, в єдиному фокусі. Таємничі, незрозумілі люди! Сповиті задумою, що її розгадати мені несила, вони минають мене, не помічаючи. Ховатись мені – це було б безглуздя, бо ці люди не хочуть бачити. Я щойно оце пройшов перед очима штурмана; не так давно я зваживсь зайти просто в саму осібну капітанову каюту і взяв там приладдя, що ним я оце пишу і писав давніш. Час від часу вестиму далі ці записки. Правда, я не можу знайти якоїсь нагоди передати їх світові, але не покину довершати свій намір. В останню мить я запечатаю свій рукопис у пляшку і викину в море.

  *  *  *  *

Сталась подія, що подала мені новий простір для міркуваннів. Чи такі речі є чинність самовільної випадковости? Колись я зважився вийти на палубу і, ніким не помічений, кинувся долі на купу мотуззя та старих парусів, складених на дні ялбота. Роздумуючи над своєю дивною долею, я несвідомо черкав смоляним квачем по краях старанно звиненого ліселя*, що лежав коло мене на барилі. Тепер лісель поставлено, і мої бездумні мазки розтяглися у слово Discovery*.

За останній час я зробив багато спостережень над будовою корабля. Дарма що добре озброєний, це не єсть, я, думаю, військовий корабель. Його снасті, будова і загальне устаткування – все заперечує такий здогад. Чим він не єсть, це я легко можу встановити, що він є, боюсь, неможливо сказати. Не знаю, яким це способом, але, розглядаючи його дивну стать та дивний зарис снастей, його величезний розмір та надмірний набір парусів, просто-суворий перед та застарілу корму, часами мій мозок осяває відчуття чогось знайомого, і до цих нерозбірних тіней спогадування завжди домішується невідума пам’ять чужоземних старинних хронік та далеко відійшлих віків.

   *  *  *  *

Я роздивився основу судна. Його побудовано з невідомого мені дерева. Це дерево має властивість, яка мене тим вражає, що робить його непридатним до його служби. Я розумію надзвичайну його поруватість, незалежну від того, що його при плаванні в цих морях поточила шашіль та струхлявили роки. Це видасться, може, занадто витонченим спостереженням, але це дерево всіма прикметами сходилось би з еспанським дубом, коли б цей дуб якимсь надприродним способом розтягти понад його міру.

Читавши повищий уступ, мені повно вступив у пам’ять цікавий вислів одного старого, загартованого у бурях голландського мореплавця. «Це така сама правда, – мав він звичай казати, коли хтось брав під сумнів його правдивість, – як правда те, що є таке море, де самий корабель виростає обсягом, як живе морякове тіло».

*  *  *  *

З годину тому я насмілився замішатись між гурт матросів. Вони не дали мені жодної уваги і, дарма що я стояв поміж них у самій середині, видавались ніяк несвідомими моєї присутности. Подібно до того першого, що я був побачив колись у трюмі, всі вони мали на собі ознаки сивизною повитого давнього віку. Їхні коліна тремтіли від хилости, плечі згиналися слабосиллям, їхня поморхла шкіра шаруділа під вітром, голоси їм були тихі, тремтящі й розбиті, їхні очі блищали старечимислізьми, а сиве волосся страшливо маяло їм у подихах хуртовини. Округ них, геть по всій палубі, облогом лежали порозкидувані морські інструменти задавнілої, химерно-старої будови.

      *  *  *  *

Я згадував, що деякий час тому на судні постановлено лісель. Направлене впрост під вітер, вело воно далі свій страшний хід на південь, звивши всі паруси аж до клаптика, ракс-клотів до спіднього ліселя, і похиляючи стрункі свої нуки в найжахніше водяне пекло, яке тільки людський розум може собі уявити. Я тільки оце зійшов із палуби, рішивши, що втриматись там на ногах неможливо, дарма що команда, здавалось, не відчувала великих невигід. Мені виглядало це дивом із див, що величезний наш корабель не пішов на дно одразу й навіки. Наш уділ, певне, був такий, щоб стояти повсякчас на грани вічности, не доходячи ввік остаточного занурення у безодню. З бурунів, разючіших в тисяча крат проти тих, що мені доводилось колись бачити, ми злітали із легкістю стрілоподібної чайки морської; і велетенські вали вивишали над нами свої голови, мов би демони з глибочини, але, як демони також, тільки грозились і не важились нас задушити. Я прийшов до того, що ці незліченні втечі ми завдячували єдиній природній причині, що одна лиш могла привести до такого явища. Я мусив зробити здогад, що наш корабель іде під впливом сильної течії чи то могутнього підводного потягу.

*  *  *  *

Я бачив капітана віч-у-віч, і в його власній каюті – одначе, як я й сподівавсь, він не дав мені й знаку уваги. Хоча в його вигляді, для випадкового спостережника, немає нічого, що б виставляло його чимсь більшим чи меншим за звичайну людину, почуття необорного ушанування й страху мішалось в мені з дивуванням, коли я глядів на нього. Постать у нього десь у мій зріст: себ-то коло п’ятьох футів вісьмох дюймів. Має він ладну й кремезну поставу тіла, не грубу, та й иншим нічим не одмітну. Але є в нім така своєрідність виразу, що панує йому на виду – є в нім яскравий, дивний, разючий знак великого віку, такий скрайній, такий надзвичайний, що він збуджує у моїй душі вражіння – почуття невимовне. Його чоло, хоча й небагато має зморщок, здається, несе на собі печать міріядів років. Його сіре волосся є свідок минувшини, а ще сіріші очі – віщування прийдешности. Поміст каюти кругом захряс дивовижними, окутими у залізо томами in folio, припалими порохом науковими інструментами та застарілими, давно забутими мапами. Голова йому похилилась на руки, і він пильно перебігав неспокійними вогневими очами якийсь папір, що видавсь мені наказом і, в кожному разі, мав на собі монарший підпис. Він бурмотів сам до себе, як робив це перший моряк, котрого я бачив у трюмі, якісь тихі сварливі звуки чужої мови: і хоч мовця був тут таки, при моїм лікті, його голос, здавалось, досягав мого слуху з віддалення в цілу милю.

*  *  *  *

Судно і все, що на ньому, повнить дух Давнини. Команда нечутно никає взад і вперед, мов привиддя відійшлих віків: в очах їм стоїть жадливий і трудний вираз; і коли їхні постаті перетинають бува мою стежку в дикучому блискові бойових ліхтарів, я відчуваю таке, чого не лучалось мені відчувати зроду, дарма що ввесь вік свій я кохався в старовині і упивався тіньми упалих колон в Бабілоні, в Тадморі та Персеполісі, поки й сам мій дух узявся руїною.

*  *  *  *

Поглянувши округи, мне встид взяв за свої давні страхи. Коли я тремтів під тим вітром, що досі гонив нас, чи не мав би я зовсім омліти в розрухах океану й вітру, що для них слова «шквал, самум» є заслабі і незначущі? В безпосереднім окулі судна скрізь сама чорнота довічної ночи та хаос безпінних вод; але на кількоро миль обаполи нас можна розглядіти, нерозбірно й уривками, дивоглядні крижані вали, що здіймаються геть у безрадісне небо і виглядають як стіни всесвіту.

*  *  *  *

Як я був і думав, наше судно, очевидно, несе течія, коли тільки можна це назвище приложити до плину, що з виттям і ревом б’ється у білу кригу і рине на південь з такою скорістю, як водоспаду біг.

*  *  *  *

Збагнувши жах моїх почуваннів, я думаю, річ ніяк неможлива: але жадоба проникнути в тайни цих страшливих країв горує навіть над моїм одчаєм і примиряє мене з найжахнішим видовищем смерти. Очевидно, що ми спішимось уперед до якогось разючого знання – якоїсь недовідомої тайни, що її осягти, значить загинути. Може, цей пруд* несе до самого південного полюса. Мушу визнати, що такий дикий на вигляд здогад має велику ймовірність.

*  *  *  *

Команда сновигає по палубі неспокійною, трепетною ходою, але їхні обличчя виявляють скоріш пожадливість надії, ніж апатію розпачу.

Весь час вітер дме нам у корму, а що ми несемо на собі цілий рій парусів, корабель часами просто злітає з поверхні моря! О, жах за жахом! – льоди появилися раптом праворуч од нас, і ліворуч, і ми кружляємо млосно, незмірними концентричними колами, округ і округ по узбіччях гігантського амфітеатру, що його стін вершини губляться в тьмі і віддалі. Мало часу мені лишилось розмислитися над своїм уділом. Коло все вужчає, – ми шалено вгрузаємо в пащу виру – і серед реву й гуготу, і громів океану, і бурі корабель наш стенається весь – о боже! і – йде углиб.

Примітка. «Знайдений у пляшці манускрипт» уперше надруковано року 1831, і доперва багато років по тому я ознайомився з мапами Меркатора,* де змальовано, як океан чотирма течіями плине до Полярного (північного) Виру, щоб зануритися в земних порожнявинах; самий Полюс змальовується як чорну скелю, що зноситься у неймовірну вись.

_____________________________

ПОВІСТЬ СКЕЛЯСТИХ ГІР

Протягом осени 1827, живши поблизу Шарлотсвіла в Вірджінії, я випадково познайомився з містером Августом Бедло*. Це був дуже не аби-який молодий джентлмен з усякого погляду, і він викликав у мені глибокий інтерес і цікавість. Мені не вдалося зрозуміти його ні з фізичного, ні з морального боку. Я не міг достати достатніх відомостей про його сім’ю. Я так і не дізнався, звідки він прибув. Навіть що до його віку ― хоч я і назвав його молодим джентлменом ― було щось таке, що мене не мало бентежило. Він, що-правда, здавався молодим ― і він часто говорив про свою молодість ― але бували моменти, де мені було б дуже легко уявити собі, що йому сто років. Але нічим він не був такий чудний, як от своїм зовнішнім виглядом. Він на диво був високий і тонкий. Він був сутулий. Його ноги були надзвичайно тонкі й худорляві. Його лоб був широкий та низький. У шкірі на його лиці не було ані кровинки. Його рот був широкий і сильно розтягувався, і зуби були такі нерівні, хоч і здорові, що я зроду раніш не бачив таких у людськім черепі. Та вираз його усмішки ні в якім разі не був неприємний, як можна було б подумати; але в ньому не було абсолютно ніякої розмаїтости. Це був вираз глибокої меланхолії й безнастанної скорботи. Його очі були над усяку міру великі й круглі, мов у кота. Зіниці також при всякім збільшенні або зменшенні світла стягалися й розширялися, як оце спостерігається в тварин цього ґатунку. В моменти зворушення очі його робилися неймовірно блискучі і, здавалося, вони сяли лучистим промінням не відбитого, але істного*, середовинного світла, як от свіча або сонце; але у звичайному вигляді вони були до того заволіклі, тьмаві і бляклі, що навертали на думку про очі давно похованого трупа.

Оці чудні його особливості, очевидячки, були йому дуже неприємні, і він частенько натякав на них якось роблено, наполовину поясняючи, наполовину виправдуючися, що дуже боляче мене вразило, коли я вперше почув оці натяки. Я швидко втім призвичаївся до них, і моя ніяковість зникла. Здавалося, він хоче не так стверджувати, як натякнути на те, що він фізично не завжди був таким, що він є тепер ― що довга низка невралгічних приступів призвела його не аби-яку вроду до того становища, в якому я його бачив. Багато років тому його лікував лікар на ім’я Темплтон, старий джентлмен, може, років семидесяти, якого він уперше зустрів у Саратозі; від догляду його Бедло тоді або мав, або думав, що мав велику користь для свого здоров’я. В наслідок цього Бедло, бувши людиною багатою, уложив з доктором Темплтоном угоду, в силу якої доктор за чималу річну платню зобов’язався присвячувати свій час і свій медичний досвід виключно на користь хворого.

Доктор Темплтон був багато мандрував замолоду й у Парижі зробився в великій мірі адептом доктрин Месмера*. Саме засобами магнетичного лікування він умів полегшити біль свого пацієнта, і цей успіх, звичайна річ, спричинився для пацієнта в певній мірі до довір’я до теорій, з яких походило це лікування. Доктор же, як всі ентузіясти, уживав усякого зусилля, щоб переконати свого пацієнта в повні, і зрештою зумів добитися дозволу проводити з ним численні експерименти. Через часте їх повторення постали результати що останніми часами стали зовсім звичайні і не забирають нічиєї уваги, але на той час, що я описую, були дуже маловідомі в Америці. Я хочу сказати, що поміж доктором Темплтоном і Бедло виникнув помалу дуже виразний і сильно виявлений rapport*, чи то магнетичний звязок. Я не хотів би, втім, стверджувати, що цей звязок був чимсь видавався за межі здатности усипляти, та ота здатність усипляти досягла великої сили. Перша спроба спричинити магнетичну сонливість месмеристові не вдалася ні в якій мірі. При п’ятій чи шостій він мав дуже частковий успіх, та й то після довгих зусиль. Тільки при дванадцятій спробі успіх був повний. Після цього воля пацієнта швидко підкорилася волі лікаря, так що, коли я вперше з ними познайомився, сон наставав сливе моментально, через просте побажання оператора, навіть коли хворий не знав, що він тут є. Оце тільки тепер, року 1845, тисячі людей що-дня бачать подібні чудеса, отже й я насмілююся подавати цю ніби-то неможливу річ, як серйозний факт.

Темперамент Бедло був у найвищій мірі чутливий, вразливий, ентузіястичний. Його уява на диво була сильна й творча; і, нема сумніву, вона набувала ще більшої сили від постійного уживання морфію, якого він ковтав дуже багато і без якого він не міг би був існувати. Звичаєм він приймав велику дозу його після сніданку рано, чи, точніше сказати, безпосередньо після чашки міцної кави, бо він нічого не їв перед обід, і потім подавався сам чи в товаристві собаки у довгу подорож межи пасма диких і страшних горбів, що лежать на захід і на південь від Шарлотсвіла і знані під пишною назвою Скелястих Гір.

Одного несонячного теплого туманного дня в кінці листопада і саме підчас того чудного межицарства частин року, що в Америці зветься індіянське літо, містер Бедло пішов, як звичайно, межи гори. День минув ― і він все ще не повертався.

Коло восьмої години ввечері, серйозно стурбовані його довгою відсутністю, ми були лагодилися йти його шукати, коли він несподівано з’явився, не хворіший, аніж звичайно, і в дещо підвищеному настрої. Про свою подорож і про події, що його затримали, він розповів таку дуже незвичайну повість.

― Ви пригадуєте, ― сказав він, ― що я покинув Шарлотсвіл біля дев’ятої години вранці. Я негайно подався до гір і коло десятої увійшов у провалля, що було мені цілком незнане. З великою цікавістю я проходив раз-у-раз нові вилучини цього проходу. Картина, що розгорнулася навколо, хоч навряд чи можна було б її назвати величною, мала в собі солодкий, для мене неописуваний дух невідрадности та одчаю. Самітність її здавалася абсолютно незайманою. Я не міг позбутися думки, що нічия нога ще не ступала на зелені прогалини й сіре каміння, по яких я йшов тепер. Такий абсолютно відлеглий і справді неприступний, якщо б не ціла низка випадкових відкрить, є вхід до того провалля, що цілком можливо, що я насправді був перший мандрівник ― найперший і єдиний мандрівник, що колись проникав у ці нетрі.

― Густий і особливий туман чи дим, що ним відзначається індіянське літо, важко навис над усією місцевістю і, без сумніву, поглиблював смутні й облудні образи, що вона породжувала. Така густа була ця приємна імла, що я бачив перед собою стежку ніколи не більше, як на дванадцять ярдів. Ця стежка була дуже покручена, сонця не було видно ― і я швидко втратив усяку уяву про напрям, у якому йшов. Тимчасом морфій почав робити своє діло, зодягаючи зовнішній світ у надзвичайно цікаві шати. У тремотінні листка, у кольорі бильця в траві, у формі трилисника, у гудінні бджоли, у блискові росини, у подихові вітру, у слабих запахах, що йшли з лісу, надходив цілий усесвіт натяків ― веселий і розмаїтий поїзд співучої й безладної думки. Захоплений цим, я йшов уперед скільки годин, а тимчасом туман згус навколо мене до того, що кінець-кінцем я мусив просто намацувати собі путь. Аж ось на мене напала неописувана недуга ― якась нервова нерішучість і ляк ― я боявся ступати, щоб не впасти в якусь безодню. Я пригадав також чудні оповідання про ці скелясті горби й про невідомі й люті племена людей, що живуть у них у ямах і печерах. Мене гнітили й лякали тисячі неясних фантазій, ще страшніших через оцю неясність. Раптом усю мою увагу враз перейняв барабан.

― Ясне діло, що мойому здивуванню не було краю. Барабан в цих горах ― річ незнана. Я не більше здивувався б, почувши сурму архангела. Але зараз же з’явилася нова і ще дужча причина цікавости й зачудування. Розлігся дикий брязкіт ніби від здоровенної в’язки ключів, і ту ж мить темнолиций напівголий чоловік з криком пронісся повз мене. Він так близько був від мене що я відчув його подих на своєму обличчі. Він мав ув одній руці інструмент, що складався з сталевих кілець, і, бігши, сильно струшував їх. Ледве він заник у тумані, як, сопучи, за ним пронісся з роззявленою пащею і вогненними очима великий звір. Я не міг його не впізнати з певністю. Це була гієна.

― Цей факт скоріше розвіяв, ніж підсилив мій страх, бо тепер я пересвідчився, що сплю, і намагався привести себе до тями. Я сміло й жваво пішов уперед. Я протер собі очі. Я голосно гукнув. Я вщипнув себе за ноги. Маленький ручай трапився мені по дорозі, і я, нахилившися, омив руки, голову і шию. Цим я, здавалося, розвіяв двоїсті почуття, що мене досі катували. Я підвівся, здалося мені, як нова людина, і пішов знову просто й певно своїм незнаним шляхом.

― Нарешті, знесилений стомою і якоюсь тяжкою згуслістю повітря, я сів під деревом. З’явився кволий промінь сонця, і тінь листя з цього дерева упала слабо, але чітко на траву. На цю тінь я дивився украй здивований кільки хвилин. Її форма вразила мене як громом. Я подивився вгору. Це була пальма.

― Я похапцем підвівся страшенно схвильований, бо фікція, що я сплю, була тепер ні до чого. Я бачив, я почував, що я цілком володію своїми змислами, і ці змисли тепер уселили в мою душу цілий світ нових і химерних почувань. Спека стала враз нестерпуча. Вітер був насичений чудним ароматом. Низький невпинний рокіт, що точився з повноводної, але тихої ріки, долинув до мого слуху, мішаючися з особливим гудінням маси людських голосів.

― Поки я прислухався, здивований і вражений украй, прикрий і короткий повів вітру відніс залеглий туман, як екран чарівника.

― Я побачив, що стою коло підніжжя високої гори і дивлюсь униз у широку долину, через яку вилася велична ріка. На березі ріки лежало місто східнього типу, отаке, що про них ми читаємо в арабських казках, але мало воно характер навіть чудніший, аніж яке-небудь з описуваних там. З свого місця, що було понад містом, я міг бачити кожен закуток і затишок його, ніби намальовані на мапі. Вулиці здавалися незчисленними і перехрещувались одна з одною в усіх напрямках, та це були скоріше довгі, зміясті алеї, ніж вулиці, і народ прямо роївся на них. Доми мали дико-мальовничий вигляд. Балкони, веранди, мінарети, каплиці й фантастичної форми виступи домів товпилися незліченною юрбою. Кишіли базари; на них виставлені були дорогі товари в безмежній розмаїтості й безладді ― шовки, мусліни, блискучі металеві товари, розкішні ювелірні вироби. Посеред цього навколо товпилися прапори і паланкіни, ноші з ставними дамами під густим вуалем, пишно убрані слони, химерно вирізьблені ідоли, барабани, прапори і ґонґи, списи, срібні й позолочені булави. І серед юрби й галасу, і загальної мішанини й плутанини, серед мільйону чорних і жовтих людей в тюрбанах і довгих одежах з хвилястими бородами бродила незчисленна сила священних пов’язаних стрічками биків, а цілі легіони брудних, але священних теж мавп, базікаючи й верещачи, лазили по карнизах мечетів або чіплялися за мінарети й виступи домів. Від вулиць, що роїлися народом, до пісків ріки сходили незліченні східниці ступенів, ведучи до купалень, а ріка неначе тяжко пробивала собі путь через величезні флоти вкрай нагружених кораблів, що, скільки скинути оком, затересували її поверхню. За межами міста часто здіймалися величними групами пальми й какаові дерева укупі з іншими гігантськими й химерними деревами древнього віку; поденеде можна було бачити рижове поле, солом’яну покрівлю селянина, басейн, далеко закинутий храм, циганський табор чи граційну дівчину, що самітна йшла, несучи на голові глек, до берегів величної ріки.

― Ви скажете тепер, ясне діло, що я снив, ба ні. Все, що я бачив, що я чув, що я відчував, що я думав, не мало в собі нічого від тієї очевидної ідіосинкразії, що властива снам. Все було міцне й незаперечне. Коли в мене вперше настав сумнів, чи я не сплю, я зробив кільки експериментів, і вони швидко переконали мене в противному. Бачите, коли хто спить і у сні догадується, що спить, то цей здогад завжди сам себе стверджує ― і людина дуже швидко прокидається. Отже Новаліс* має рацію, кажучи, що ми близькі до пробудження, коли нам сниться, що ми спимо. Якби те явище сталося б мені, як я його змалював, і я не мав би думки, що то є сон, та воно могло б бути сном, та ставшися так, як воно сталося, і бувши випробуване і перевірене, як воно було, воно не могло бути сном; це було щось інше.

― Я не сказав би з певністю, що ви помиляєтеся в цім, ― сказав д-р Темплтон, ― та кажіть далі. Ви підвелися й зійшли вниз у місто.

― Я підвівся, ― сказав далі Бедло, дивлячись на доктора з глибоким здивованням, ― я підвівся, як ви кажете, і зійшов униз у місто. Ідучи, я влився в незчисленну юрбу, що затовплювала всі провулки, все рушачи, буйно схвильована, в одному напрямі. Дуже несподівано, силою якогось невідомого імпульсу, мене охопила непереможна особиста цікавість до того, що відбувалось. Я відчув, мені здавалося, що я маю грати важливу ролю в подіях, хоч і не зовсім розумів її. Проте я відчував гостру ненависть проти юрби, що оточувала мене. Я вибрався з неї й швидко манівцями дістався до серця міста й увійшов у нього. Тут кипіла дика метушня й бій. Невеличка купка людей, зодягнених наполовину по-індійському, наполовину по-європейському, під командою людей почасти в британській уніформі, змагалася у завзятій і нерівній борні проти незчисленного натовпу з вулиць. Я пристав до слабішої сторони, підібравши зброю вбитого офіцера, і бився сам, не знаючи проти кого, завзято й люто, як б’ються з одчаю. Маси швидко взяли над нами гору й загнали нас шукати захисту в невеликий кіоск. Тут ми забарикадувались і на деякий час уникли небезпеки. З слухової діри на горищі кіоску я побачив велику юрбу, що в скаженім завзятті оточила й атакувала веселий палац, збудований понад рікою. Аж ось з горішнього вікна того палацу спустився на линві, зімпровізованій з тюрбанів прислуги, чоловік випещеної напівжіночої зовнішности. Тут же був човен, і він утік на другий берег ріки.

― Тепер новий імпульс заволодів моєю душею. Я сказав скільки похапливих, але енергійних слів до своїх товаришів і, переконавши кількох спосеред них іти за мною, зробив одчайний вибіг з кіоску. Ми ринулися на юрбу, що оточувала кіоск. Спершу вони відступили були перед нами. Вони знову зібралися, змагалися завзято й знов відступили. Тимчасом нас віднесло далеко від кіоску, ми заблукали й заплутались посеред вузьких вулиць під навислими над ними домами, зайшли в закутки, де ніколи не проникало сонце. Натовп рвучко наполягав на нас, атакуючи нас списами й засипляючи хмарами стріл. Ті стріли були дуже незвичайні й подібні почасти до зміястих малайських крисів*. Вони були подібні до гадюки, були довгі й чорні, з отруєним жалом. Одна з них улучила мене в праві скроні. Я поточився і впав. Раптова страшна недуга схопила мене. Я скорчився ― я задихався ― я вмер.

― Навряд чи ви будете обстоювати тепер, ― сказав я, усміхаючись, ― що вся ваша пригода не була сон. Ви, мабуть, не збираєтеся стверджувати, що ви вмерли.

Казавши оце слово, ясне діло, я чекав за відповідь від Бедло якогось веселого жарту; але я був страшно здивований, коли він завагався, затремтів, жахливо зблід і не сказав нічого. Я глянув на Темплтона. Він сидів, випроставшися, нерухомо на своїм стільці, його зуби цокотіли, і його очі випиналися з орбіт.

― Далі, ― сипло сказав він нарешті до Бедло.

― Протягом багатьох минут, ― сказав Бедло, ― мій єдиний настрій, моє єдине почування було почуття темряви й порожнечі, сполучене з свідомістю смерти. Тоді ніби могутній і раптовний удар пронизав мою душу, немов електричний тік. З ним прийшло відчуття еластичности й світла. Світло я відчував ― я не бачив його. В одну мить я, здавалося мені, підвівся з землі. Але я не мав ні тілесної, ні зорової, ні слухової, ні мускульної самосвідомости. Юрба розвіялася. Місто було досить спокійне. Піді мною лежав мій труп зі стрілою в скронях, голова була розпухла й спотворена. Та все це я почував ― не бачив. Мене ніщо не цікавило. Навіть труп здавався річчю, до якої мені не було ніякого діла. Волі в мене не було зовсім, та щось штовхало мене рушити, і я легко подався з міста тою самою обхідною стежкою, що нею був увійшов у місто. Коли я добився до того самого провалля в горах, де я спіткав гієну, я знову відчув удар, як від гальванічної батареї; почуття ваги, волі, існування повернулися мені. Я знову став сам собою і поквапливо вирушив додому, але те, що було, не втратило свіжости реальної події ― і тепер ні на хвилину я не можу присилувати себе вважати те, що було, за сон.

― Так, то не був сон, ― сказав Темплтон глибоко урочистим тоном, ― хоч і трудно було б назвати це в інакший спосіб. Припустім тільки, що душа сьогочасної людини коло самого краю якихось колосальних психічних відкрить. Задовольнімося на цім здогаді. Що до решти, я маю подати деякі пояснення. От акварельний малюнок, що я показав би був вам раніше, коли б непоясниме почуття страху це забороняло мені до сього часу показувати його вам.

Ми подивилися на малюнок, що він дістав. Я не вбачив у нім нічого особливого, та на Бедло він справив ефект надзвичайний. Він мало не зомлів глянувши на нього. Але це був лише мініятюрний портрет ― правда на диво точно зроблений ― з його власного незвичайного обличчя. Принаймні, така була моя думка, коли я на нього подивився.

― Ви бачите, ― сказав Темплтон, ― дату портрета ― ось вона, її ледве видко в цім куточку ― 1780. Того року зроблено портрет. Це обличчя одного вмерлого друга ― такого містера Олдеба ― з яким я дуже зблизився в Калькутті підчас правління Воррека Гастінґза. Мені тоді було двадцять літ. Коли я вперше побачив вас, м-ре Бедло, в Саратозі, оця дивовижна схожість між вами і портретом штовхнула мене познайомитися з вами, шукати вашої дружби і нав’язати переговори, що кінець-кінцем призвели до того, що я зробився вашим постійним компаньйоном. Мною керувала, коли я цього домагався, почасти і, мабуть, найбільше, сумна пам’ять умерлого та також почасти якась дивна й перейнята якимсь страхом цікавість до вашої особи.

― У своїм описі явища, що було вам посеред цих горбів, ви змалювали з найдетальнішою точніcтю індійське місто Бенарес над берегом Священної Ріки. Заколоти, бої, убивства були справжні події з повстання Шейт Сінга, що зчинилося 1780 р., коли саме Гастінґзове життя було в лихій небезпеці. Чоловік, що тікав при допомозі линви з тюрбанів, був сам Шейт Сінг. Група людей в кіоску були сіпаї і британські офіцери під командою Гастінґза. Я сам був у цій групі і робив усе, що було в моїй силі, щоб попередити необміркований і фатальний вибіг офіцера, що пав у затовплених вулицях від отруєної стріли бенгалеза. Той офіцер був мій найкращий друг. То був Олдеб. Ви побачите в цім рукописі, ― доктор добув записову книжку з кількома насвіжо списаними сторінками, ― що в той саме час, як ви переживали оці події в горах, я отут удома списував їх на папір…

Приблизно через тиждень по цій розмові в одній Шарлотсвілській газеті з’явилися такі рядки:

«На нас покладено сумну повинність сповістити про смерть містера Августа Бедло, джентлмена, чий приязний характер і таланти здобули йому віддавна сердечну пошану громадян Шарлотсвіла.

М-р Бедло протягом довгих років слабував на невралгію, що часто загрожувала його життю, та вона була лише посередньою причиною його смерти. Непосередня причина його смерти має дуже незвичайний характер. Під час екскурсії в Скелясті Гори м-р Бедло злегка застудився ― і стався сильний приплив крови до голови. Д-р Темплтон отже удався до кровопускання. П’явки було приставлено до скронь. В дуже короткий час пацієнт умер, і виявилося, що в банку з п’явками випадково потрапила одна ядовита червевидна п’явка, що подекуди трапляється в околишніх ставках. Вона приссалася до маленької артерії на правих скронях. Її близька подібність до медицинської п’явки була причиною того, що помилку запізно побачили.

N.B. Ядовиту шарлотсвілську п’явку завжди можна відрізнити від медицинської по її чорному кольорі і зміястих червевидних рухах, що дуже скидаються на рух гадюки».

Я розмовляв з редактором газети про цей незвичайний випадок, коли мені спало на думку запитати, чому прізвище вмерлого було надруковано «Bedlo».

― Я гадаю, ― сказав я, ― що ви маєте якісь причини для такого написання, та я завжди вважав, що це прізвище пишеться з «е» на кінці.

― Причини ― ні, ― одповів він. ― Це просто собі друкарська помилка. Таке прізвище пишеться Bedloe з «е» в усім світі, і я ніколи не чув, щоб його писалося інакше.

― Тоді, ― сказав я до себе коли я вийшов від нього, ― дійсно сталося так, що правда дивніша від усякої вигадки, бо Bedlo без «е» ― це не щось інше, як Олдеб навиворіт. А цей чоловік хоче переконати мене що то друкарська помилка.

_________________________________

ЛЮДИНА ЮРБИ

Ce grand malheur de ne pouvoir être seul.

La-Bruyère

(Це велике нещастя ― не мати сили бути самому).

Ла-Брюєр

Влучно сказано було про одну німецьку книгу: Er lässt sich nicht lesen ― вона не дозволяє себе читати. Є таємниці, що не дозволяють себе розповісти. Люди вмирають уночі в своїх постелях, стискаючи руки духовних сповідників і жалісно дивлячись їм у вічі, вмирають з одчаєм у серці, і з конвульсіями в горлі через жахливу потворність таємниць, що не хотять дозволити себе розповісти. Буває часом, що совість людини бере на себе тягар, такий наважений жахом, що його можна скинути лише в могилу. І так суть усього злочинства зостається невикрита.

Не так давно тому, коло спаду осіннього вечора , я сидів коло великої вітрини кав’ярні Д... в Лондоні. Дескільки місяців я був слабував, тепер видужав, і, як до мене верталися сили, я був в одному з тих блаженних настроїв, що таку пряму становлять протилежність до ennui, нудьги, ― настроїв яскравого бажання, коли плівка з духовних очей спадає αχλυς ος πριν επηεν (темрява, що була спервовіку) і наелектризований інтелект так само перевищує свою буденну спроможність, як жвава ясна філософія Лейбніца перевищує божевільну й тривіяльну риторику Ґорґія. Дихати вже само по собі було насолодою, і мав чималу втіху з звичайних джерел болю. Я почував спокійну, але гостру цікавість до всього. З сигарою в зубах і з газетою на колінах я тішився мало не ввесь час попівдні, то студіюючи об’яви в газеті, то дивлячись спостережливо на розмаїту публіку в залі, то знову глядячи крізь задимлені шибки на вулицю.

Вулиця та є одна з головних артерій міста і була повна людом цілісінький день. Та, як спала темрява, юрба моментально зросла, і, коли лихтарі вже ясно світили, дві густі і непреривні хвилі народу котилися повз двері. Саме в цій порі вечора я ніколи не був раніше в такім становищі, і бурхливе море людських голів сповняло мене чарівним почуттям новизни. Кінець-кінцем я зовсім перестав зважати на те, що робилося в кав’ярні, і заглибився в споглядання того, що відбувалося на вулиці.

Спершу мої спостереження мали абстрактний і взагальнений характер. Я дивився на маси тих, що переходили, і мислив про них, як про об’єднані групи. Скоро, однак, я перейшов до деталів і дивився з дбайливою цікавістю на незчисленні варіяції фігур, костюмів, зовнішностей, постатів, ходи, облич і виразів фізіономії.

Переважна більшість тих, що минали, мали задоволений діловий вигляд, і здавалося, думали тільки про те, як би продертися крізь юрбу. Їхні брови були нахмурені й очі швидко бігали; коли їх штовхали подібні до них люди, вони не виявляли ніякої нетерплячости, а обсмикували свою одежу й бігли далі. Другі — теж ще численна група — рухалися безспокійно, мали зашарілі обличчя і балакали і жестикулювали сами до себе, ніби почуваючи себе самітно саме через густоту людей навколо. Спинені в своїм рухові, ці люди раптом переставали бурмотіти, подвоювали свою жестикуляцію і чекали з відсутнім і перебільшеним осміхом на вустах, поки минуть ті, що їх спинили. Коли їх штовхали, вони низенько вклонялися штовхачам і, здавалося, були збентежені вкрай. В цих двох великих класах не було нічого дуже видатного, окрім того, що я означив. Їхня одіж належала до того ступеня, що з певністю уважають за пристойний. Вони були, поза сумнівом, ноблі, купці, адвокати, комерсанти, біржовики — евпатриди й середні шари громадянства — люди дозвілля й люди активно зайняті своїми ділами, ведучи їх на свій риск і відповідальність. Вони не притягали моєї уваги в великій мірі.

Плім’я клерків було очевидне й тут. Я одрізнив дві наявні категорії. Одні — це були молодші службовці непевних фірм, молоді чоловіки з тугими комірцями, блискучими чобітьми, намащеним волоссям і гордовитою складкою губів. Полишаючи осторонь якусь розвязність манір, що можна було б назвати, за браком кращого виразу, «канцелярським шиком», вся зовнішність цих людей, здавалося, була точною копією того, що було найпершою модою десь рік чи півтора тому назад. Вони носили покидьки дворянства; і це, я гадаю, є найкраще відзначення для цієї класи.

Категорію старших клерків солідних фірм чи то «серйозних ділових дядьків» не можна було не розпізнати. Їх видко було по піджаках і штанях з бурого чи чорного матеріялу, комфортабельного покрою, білих галстуках і жилетах, широких, статечного вигляду черевиках і товстих гетрах, чи гамашах. В усіх їх були злегка лисі голови, з яких витикалися прямі вуха, трішки одгинаючись від звички закладати за них перо. Я зауважив, що вони завжди здіймали чи одягали свої брилі обома руками і носили годинники з грубенькими золотими ланцюжками солідного й старомодного фасону. В них була, сказати б, якась афектація респектабельности, коли існує така почесна категорія афектації.

Багато було чоловіків блискучої зовнішности, що їх я з легкістю відніс до породи фешенебельних жульманів, що наводнюють усі великі міста. Я дивився на цих джентлменів з великою уважністю й дивувався, як то справжні джентлмени приймають їх за собі подібних. Колосальні маншети і вигляд надзвичайної одвертости враз їх зраджують.

Картярів і шулерів, яких я бачив не мало, було ще легше відрізнити. Вони носили найрозмаїтіші костюми від хвацької одежі молодця з казино з оксамитною жилеткою, фантастичним шарфом, позолоченими ланцюжками й філігранними ґудзиками, аж до акуратно вбраного священика, вигляд якого найменше в світі міг би збудити підозріння. Та всіх їх можна було впізнати, по стемна-землястому кольорі обличчя, по заволіклих тьмяних очах і блідих, стиснутих губах. Були й іще дві риси, по яких я їх повсякчас міг одрізнити: нарочито тиха маніра балакати й більше, ніж звичайно, під простим кутом, одігнутий від інших великий палець руки. Дуже часто в товаристві цих шулерів я бачив людей що дещо різнилися від них одягом, та були ж вони все ж таки птиці того ж пера. Їх можна визначити як людей, що живуть з власної дотепности. Вони можна б сказати, полюють на публіку двома відділами: відділом денді і відділом військових. Головні риси першого є довгі локони й усмішки; головні ознаки другого — кунтуші й похмуре чоло.

Сходячи в низ по шкалі того, що зветься шляхетністю, я знаходив темніші й глибші об’єкти для спостереження. Я бачив євреїв-розносців з яструбиними очима, що блищали з облич, кожна риса яких носила саме тавро огидної принижености; здорових професіональних вуличних старців, що скоса дивились на жебраків кращого сорту, яких одчай тільки вигонив уночі по милостиню; слабких, як мара, калік, що на них смерть наложила вже свою руку, і що боком кульгали через юрбу і благаючи зазирали кожному в вічі, ніби шукали якоїсь випадкової розради, якоїсь пропащої надії; скромних молодих дівчат, що верталися з довгої і пізньої роботи до невтішньої домівки, і сахаючися, більше з слізьми, ніж з обуренням, від поглядів хуліганів, чиїх дотиків навіть вони не могли уникнути в тісноті; вуличних женщин всякого роду і всякого віку: незрівняну красуню в розквіті дівоцтва, що нагадує статую Лукіяна, з поверхнею з пароського мармору і з брудом усередині — немов прокажену, огидну й геть пропащу в лахмітті — зморшкувату, обвішану перлами і розмальовану belle-dame, що робить останні зусилля бути молодою, дитину з недостиглими формами, але здавна вже навчену страшного кокетства своєї професії, що горить потворним бажанням зрівнятися в розпусті з старшими; п’яниць незчисленних і неописуваних — деяких в лахах і заплатах, хитаючись, белькочучи, з посіченими лицями і каламітними очима, деяких і цілій ще, хоч і брудній одежі, трішки хистких, з товстими похітливими губами і добродушними червоними пиками, інших одягнених у колись добру матерію, і тепер ще дбайливо вичищену, — людей, що йшли над звичай і міру твердою й пружною ходою; але обличчя їхні були жахливо бліді, очі огидно дикі й червоні, і вони, продираючися крізь натовп, стискали тремтливі пальці, ніби хапаючись за все, що траплялося їм по дорозі; поруч з — продавців їстивного, носіїв, вугільних грузчиків, сажотрусів, людей з катеринками, людей з мавпами, продавців романсів, тих, що продають, укупі з тими, що співають; подертих ремісників і виснажених робітників усякого вигляду — і все повне шумного й безладного руху, що дисонансом вдирався в вуха і від якого боліли очі.

В міру того, як глибше западала ніч, заглиблювалася моя цікавість до того, що відбувалось, бо не лише змінився загальний характер юрби (що її шляхетніші риси зменшувалися в міру поступовного зникнення чистішої класи людей, а грубіші риси позначалися чимраз гостріше в міру того, як пізній час висмоктував весь бруд з темних закутків), але проміння газових лихтарів, що спершу кволо змагалися з світлом присмеркового дня, тепер нарешті засяли повним полум’ям і кидали на все химерний і яскравий блиск. Все було темне — блискуче, як те чорне дерево, до якого рівняли стиль Тертуліянів.*

Дикі світові ефекти прикували мене до спостережень над поодинокими обличчями; і хоча через швидкість, з якою освітлена сцена мигтіла перед вікном, я міг кинути тільки один моментальний погляд на кожне обличчя, все ж таки мені здавалося, що в тім особливім психічнім стані я часто спромагався прочитати цим минущим моментальним поглядом історію довго-довгих літ.

Притулившися чолом до скла, я спостерігав юрбу, коли зненацька в поле мого зору ввійшло обличчя, обличчя хиренного старого чоловіка щось шестидесяти п’яти чи семидесяти літ віком, обличчя, що одразу спинило й всмоктало всю мою увагу через абсолютну незвичайність свого виразу. Я зроду не бачив нічого, що хоч здаля було б подібне до нього. Я добре згадую, побачивши його, моя перша думка була, що, коли б Ретч його бачив,* він поставив би його куди вище за свої власні художні спроби втілити образ сатани. Коли я спробував підчас короткої хвилини, що я вперше на нього подивився, заналізувати загальне вражіння від нього, в моїй уяві постали поплутані й парадоксальні думки про величезну розумову силу, обережність, нужденність, скупість, холодний розрахунок, єхидство, кровожадність, тріумф, веселість, неописуваний жах — страшний, непереможний одчай. Я був химерно здивований, зворушений, вражений. «Яка дика історія, — сказав я до себе, — написана в цих грудях». Раптом родилося їдюче бажання не спускати очей з цього чоловіка, довідатись про нього. Похапцем накинувши пальто, схопивши свою паличку й шапку, я вибіг на вулицю і протовплювався крізь юрбу в тім напрямі, де він пішов, бо він уже зник. Після невеликих зусиль я нарешті забачив його, наздогнав і пішов за ним близько, але так обережно, щоб не збудити його уваги.

Тепер я мав добру нагоду роздивитися його зовнішність. Він був короткий на зріст, дуже худорлявий, і, очевидно, дуже кволий. Його одіж взагалі була брудна й подерта, та, коли він час від часу підходив до сильного світла лихтарів, я побачив, що його білизна, хоч і заношена, була з прекрасного полотна; і коли мій зір мене не обманив, то крізь діру його щільно застібнутого і, очевидно, купленого старим, рокелора* я нагледів сяйво діаманта й блиск ножа. Ці спостереження роздратували ще більше мою цікавість — і я вирішив іти за незнайомцем, де б він був не пішов.

Тепер була вже глуха ніч; густий вохкий туман навис над містом і скоро розрішився довгим важким дощем. Ця зміна погоди зробила дивовижний вплив на юрбу — вона вся заворушилась і вкрилася хмарою парасолів. Тремтіння, штовханина й гудіння зросли вдесятеро.

Я не дуже зважав на дощ що до себе — через приховану стару лихоманку в моєму організмі вохкість була мені якось болюче приємна. Затуливши рота хусткою, я рушив далі. Протягом півгодини старий чоловік з трудом пробивав собі путь удовж головної вулиці — і тут я йшов коло самого його ліктя, боячись його загубити. Він ні разу не повернув своєї голови й не побачив мене. За деякий час він повернув у поперечну вулицю, яка, хоч і густо по ній ішов народ, була не така людна, як та головна, що він оце покинув. Тут сталася очевидна зміна в його поведінці. Він ішов повільніше й не так поривисто, як раніше — він більше вагався. Він переходив вулицю і знову вертався на той бік кільки раз і без видимої мети; і натовп був такий, що я все ще мусив іти прикро за ним. Вулиця була довга й вузька, і він ішов нею коло години; за цей час людей поволі зменшилося приблизно до того числа, яке можна бачити на Бродвеї коло парку в обід: така велика ріжниця існує поміж населенням Лондону і найбільш людного міста Америки. Другий поворот привів нас у сквер, блискучо освітлений і де життя кипіло ключем. Знов незнайомець став поводитися, як раніше. Він опустив голову на груди; його очі дико бігали під нахмуреними бровами в усі сторони, скеровані на тих, хто заважав йому йти. Він прокладав собі путь міцно й уперто. Я був, однак, дуже здивований, коли, пройшовши сквер, він повернув і пішов назад. Я ще більше здивувався, коли побачив, що він повторює ту саму путь кільки разів, і раз він замалим не побачив мене, прикро повернувши назад.

У цій хідні він провів другу годину, в кінці якої нам куди менше заважали перехожі, ніж попереду. Дощ падав невпинно, стало холодно — і люди верталися додому. З нетерпеливим жестом подорожній повернув у бічну, досить малолюдну вулицю. Вниз по ній, щось коло чверти милі, він рушив із швидкістю, якої мені й не снилося побачити в такого старого — і мені було нелегко його переслідувати. За скільки хвилин ми дісталися до великого залюдненого базару, з яким незнайомець очевидно був добре обізнаний; і первісна поведінка знову з’явилася в нього, коли він протискувався взад і вперед без видимої мети через натовп покупців та продавців.

Протягом півтори години чи коло того, що ми провели в тім місці, я мусив бути дуже обережним, щоб не згубити і тимчасом не притягти його уваги. На щастя, на мені були кавчукові калоші — і я міг іти абсолютно безшумно. Ні разу він не побачив, що я стежу за ним. Він увіходив в одну крамницю по другій, не прицінявся ні до чого, не сказав ні одного слова і дивився на все дикими, порожніми очима. Я вкрай був здивований його вчинками й твердо постановив, що не покину його, поки не вдовольню хоч почасти свою цікавість що до нього.

Гучні дзиґарі ударили одинадцять — і народ став швидко зникати з базару. Крамар, спускаючи віконну ляду, зачепив старого, і в ту мить я побачив, як сильно затремтіло його обличчя. Він поспішив на вулицю; непокійно оглянувся навколо і побіг з неймовірною швидкістю через силу покручених безлюдних провулків, поки ми виринули знову на головну вулицю, звідки спочатку вийшли — вулицю Д... готелю. Вона проте вже не мала того вигляду. Вона все ще сяяла газом, та дощ лив дуже — і народу було обмаль. Незнайомець зблід. Він пригнічено ступив кільки кроків по колись залюдненому проспекті, потім, тяжко зідхнувши, повернув до ріки і, занурившися в сіть обхідних вулиць, нарешті вийшов проти одного з головних театрів. Театр оце мусив зачинитися — і люди висипали з виходів. Я бачив, як старий чоловік ніби хапав повітря, коли він протискувався крізь натовп; але мені здалося, що страшна агонія його лише в деякій мірі зменшилася. Його голова знову спустилася на груди — він був такий, яким я його вперше побачив. Я помітив, що він тепер вибрав напрямок, у якім пішла більшість глядачів, але взагалі я абсолютно не міг зрозуміти принципу його безладних вчинків.

Поки він ішов уперед, групи розходилися, і його попереднє збентеження і вагання повернулися знову. Деякий час він ішов слідом за щось десятьма чи дванадцятьма людьми, що голосно балакали й реготали, та з них один по одному відходили, поки лише троє зосталися вкупі в вузькій, невідрадній, безлюдній вулиці. Незнайомець спинився, на одну мить, здавалося, поринув у думки, потім, очевидно, страшно схвильований, швидко пішов дорогою, що вивела нас геть край міста в райони зовсім не подібні до тих, у яких ми досі блукали. Це був найгаласливіший квартал Лондону, де все носило найглибшу печать наймізернішої бідности і найзапеклішої злочинности. Під бляклим світлом випадкового ліхтаря високі, древні, поточені червою дерев’яні будинки ніби хиталися, щоб упасти в стількох розмаїтних напрямках, що заледве можна було знайти між ними прохід. [Буйноросла трава повипихала камені з бруківки.] Неймовірний бруд закисав у забитих протоках. Вся атмосфера тут дихала одчаєм. Але поки ми йшли, звуки людського життя помалу оживали, і нарешті великі купи найзостатніших людей Лондону з’явилися на вулицях. Дух старого чоловіка знову зажеврів, як лямпа, що хочепогаснути. Знову він рушив уперед еластичною ходою. Раптом ми повернули за ріг, променясте світло ударило нам у вічі, ми опинилися перед одним з велетенських пригородніх храмів Розбещености — перед палацом сатани-Джина.

Уже ішлося на світ; та чимало нещасних отруєних і досі входило й виходило затовпленим виходом. З притлумленим криком радости старий чоловік занурився в юрбу, знову став такий, як раніше, і тинявся взад і вперед без видимої мети в натовпі. Це тривало проте недовго, і рух перед дверима дав знак, що хазяїн зачиняє їх на ніч. Щось гірше від одчаю позначилося на лиці чудного чоловіка, за яким я так уперто слідкував. Але він не завагався рішити і з божевільною енергією рушив назад до серця могутнього Лондону. Довго й швидко він тікав, і я йшов слідом за ним, постановивши не покидати свого розшуку, що цікавість до нього охопила всю мою істоту. Сонце зійшло поки ми йшли вперед, і, коли він дійшов уп’ять до найлюднішої частини великого міста, до Д... готелю, по ній знову роїлися й кишіли люди, не менш численні, мабуть, ніж увечері. І тут довго серед натовпу, що зростав що-хвилини, я уперто переслідував незнайомця. Так, як і раніше, він ходив узад і вперед і за цілого дня не вийшов з юрби на цій вулиці. І коли тінь другого вечора виросла на землі, я, стомлений на смерть, спинився прямо перед мандрівцем і глянув йому просто в вічі. Він не помітив мене і знов пішов уперед, а я, покинувши переслідування, заглибився в міркування. «Цей старий чоловік, — сказав я нарешті, — є тип і геній злочинства. Він не може бути сам. Він — людина юрби. Даремна праця йти за ним, бо я нічого не дізнаюся ні про нього, ні про його діла. Найгірше в світі серце — це книга темніша, ніж Hortulus Animae,* і може це один з наймилосердніших дарів Бога, що “er lässt sich nicht lesen”.*

________________________________

ЧОРНИЙ КІТ

Для цього надзвичай абсурдного і заразом ніби дуже звичайного оповідання, що його я маю оце писати, я не сподіваюся, ні вимагаю довір’я. Божевіллям, справді, було б сподіватись на нього в такій справі, ― коли самі мої чуття заперечують свої власні свідчення. А я не божевільний — і річ певна, що я не марю. Проте я маю померти завтра, а сьогодні хотів би зняти тягар із своєї душі. Мій безпосередній намір — подати світові просто, коротко і без ніяких пояснень низку звичайних, суто домових подій. В своїх вислідах ці події настрашили — змучили — занапастили мене. Але я не збираюсь якось тлумачити їх. Для мене це Жах, та й годі — багатьом же вони виглядатимуть не так страшними, а більше химерними. Згодом знайдеться, може, який розум, котрий зведе мою фантазму на загальники — спокійніший, логічніший, не такий подразливий, як у мене, котрий побачить в обставинах, що їх я розповідаю з жахом, не що інше, як рядову послідовність зовсім звичайних причин та наслідків.

 З дитинства я визначався м’якою, лагідною вдачею. Я мав таке ніжне серце, що мусив навіть терпіти за це глузування від товаришів. А надто любив я всяку тварину, і батьки дозволяли мені передержувати велику силу любимих моїх звіряток. З ними я проводив найбільше часу, і ніколи мені не було так утішно, як годувавши їх та пестувавши. Ця особливість моєї вдачі набирала де-далі більшої сили, і в мужній моїх літах я мав із неї одне з головних джерел задоволення. Хто тішився колись приязню до тямущого вірного пса, тому я ледве чи потребую тут виясняти характер та силу такого вдоволення. В некорисливій, самовідданій любові звірини є щось таке, що іде просто до серця ― надто тому, хто мав часто нагоду допевнитися жалюгідної приязни та хисткої, як павутиння, вірности самої Людини.

Я оженився рано і був щасливий знайти у своїй дружині нахили, що не різнили з моїми. Бачивши мою приязнь до отих домових улюбленців, вона не минала нагоди роздобути мені іще, як-найприємніших із них. У нас були пташки, золоті рибки, чудовий собака, мавпа та кіт.

Цей кіт був надзвичайно великий і гарний звір, весь чисто чорний і на диво розумний. Коли заходила мова про його тямущість, моя дружина, бувши в душі чимало схильна до забобонів, натякала часто на старовинне людове поняття, що згідно з ним усі чорні кішки — це відьми-перевертні. Не то щоб вона колись серйозно в це вірила; я згадав тут цей факт не для чого іншого, а просто так, що він саме зійшов на пам’ять.

 Плутон — так називався кіт — був мій улюбленець і нерозлучний товариш. Я сам годував його, а він невідступно ходив за мною скрізь по цілому домі. Мені навіть нелегко було його вдержати, щоб він і по вулицях не бродив за мною.

Наша приязнь тривала отак кільки років; але протягом цього часу мій загальний темперамент та вдача — силою Зловорожої Неповздержливости — зазнали (сором признатися!) корінної зміни на гірше. День відо дня я ставав нравніший, дразливіший, глухий до того, що почувають інші. Я дозволяв собі грубо говорити з дружиною. Я дійшов нарешті до того, що учиняв над нею всякі насильства. Мої улюблені звірі, звичайно, також відчули зміну в моєму настрої. Я не тільки був занедбав, а ще й став із ними погано поводитись. А проте, з Плутоном я досить іще рахувався, щоб утримуватись від кривди йому, як це робив без сорому із кролями, мавпою, навіть собакою, коли вони випадком чи з приязни десь нагоджались мені. Та моя недуга забирала дедалі більшу власть наді мною — бо яка ж недуга дорівнює Алкоголеві! — і кінець-кінцем навіть Плутон, що тепер уже став старий і через це трохи дрочливий — навіть Плутон почав на собі зазнавати наслідків мого лихого норову.

Однієї ночи, повернувши сильно п’яний додому з одного із моїх звичайних вертепів, я раптом забрав собі в голову, що кіт мене уникає. Коли я схопив його, він, злякавшись мого насильства, злегка вкусив мене в руку. Лютість демона вмить посіла мене. Моя іс[т]на душа мов би зразу втекла із тіла, і архидиявольська злісність, споєна джином, пройняла кожен фібр моєї істоти. Я добув із кешені складаний ніж, розкрив його, схопив нещасну тварину за горло і спокійно, розважно вирізав їй одне око з орбіти! Я червонію, горю, я весь стенаюсь від сорому, описуючи це несвітське звірство.

На ранок, опам’ятавшись — виспавши чад ночішньої гулянки — я відчув почасти каяття за вчинений злочин, але це було, в кращому разі, почуття слабе і непевне, а самої душі воно не торкнулось. Я знов пустився в розгул і скоро втопив у вині всяку пам’ять про свій учинок.

Тим часом кіт поволі одужував. Правда, орбіта без ока являла собою жахливе видовище, але він, здавалось, уже не страждав. Він бродив, як звичайно, по домі; проте, як і можна було сподіватися, коли я наближався, він тікав од мене, вкрай переляканий. Мені ще лишалося стільки мого давнього серця, що зразу мені було гірко побачити цю очевидну нехіть від тварини, яка мене колись так любила. Але це почуття замінилося скоро на злість. І тут, мов би на остаточну і непоправну мою погубу, явився дух cуперечности. Філософія на нього не вважає. Але як я не більше певний існування моєї душі, як того, що це є один із первісних імпульсів людського серця ― одна з основних невідлучних здольностей чи почуваннів, що направляють собою характер Людини. Хто не спостерігав за собою сто раз, що він іде на лихий чи безглуздий учинок не через що, а тільки з тієї причини, що не повинен цього робити? Чи не маємо ми постійного потягу, всупереч нашому здоровому глуздові порушувати те, що є Законом, тільки через те, що розуміємо його як закон? Оцей-то, кажу, дух суперечности довершив мій упадок. Це була незбагненна хіть душі самій собі завдавати терпіння — насилувати свою власну природу — діяти лихе заради самого лиха, — це вона мене змушувала чинити далі і завершити кінець-кінцем ту кривду, яку я заподіяв безборонній тварині. Одного ранку, з холодним серцем я нав’язав їй на шию петлю і повісив її на гіляці; повісив, умиваючись слізьми, з найгіркішою мукою в серці; повісив її через те, що знав її приязнь до мене, через те, що не бачив за нею жодного приводу для такого насильства; повісив її через те, що вважав це за гріх ― смертний гріх, що загрожував постановити мою несмертельну душу, коли це можливо, поза безмірною милостю Всеблагого, Всегрізного Єства.

Вночі того дня, коли сталось це люте діло, мене збудив зі сну крик на пожежу. Завіси мого ліжка були в огні. Весь дім палав. Моя жінка, служник і я сам заледве вирятувались із полум’я. Руїна зайшла цілковита. Все моє добро пішло з димом, і відтоді я віддався у власть одчаєві.

Я не настільки слабкий, щоб шукати звязків залежности між цим нещастям та моїм нелюдським учинком. Але я описую шерег фактів і хочу не пропустити в ньому жодного звена, хай і незначного. На завтра після пожежі я одвідав пожарище. Стіни, за одним винятком, упали. Цей виняток становила частина стіни, не так дуже широкої, що припадала на середину дому, там, де до неї прилягало узголов’я мого ліжка. Тинк на стіні мало піддався тут силі огню — цей факт я пояснював тим, що його недавно покладено. Перед цією стіною товпилася густа юрба, і багато людей немов роздивлялися з надзвичайною пильністю й зацікавленням на невеличку її частину. Слова «чудно!», «дивно!» та інші подібні вислови збудили в мені цікавість. Я підійшов і побачив мовби виліплену барельєфом на білій поверхні постать гігантського кота. Подібність була справді таки чудесна. На шиї йому був мотуз.

Зразу, коли я вздрів цю примару — бо я негоден вважати її за щось інше — страх і подив мої були надмірні. [Та згодом на допомогу прийшла логіка.] Я пам’ятав, що повісив кота в садку побіля дому. Коли дім зайнявся і сталась тривога, садок одразу наповнився юрбою, і хтось мусив одрізати цю звірину з дерева та кинути нею через розчинене вікно до моєї кімнати. Це, мабуть, зроблене, щоб мене збудити. Інші стіни, упавши, затиснули жертву моєї жорстокости в свіжо накладений тинк; сполучення вапна, вогню та амоніяку і довершило подобу, як я її бачив.

 Дарма, що я таким способом легко собі пояснив — розсудкові, коли не сумлінню, — щойно описаний надзвичайний факт; не минулось без того, що він таки справив на мою уяву глибоке вражіння. Місяцями не міг я укритися від привиддя цього кота, і за цей час до мене вернувся був слабий знак того, що видавалося, але не було каяттям. Я зайшов так далеко, що шкодував над утратою цієї тварини і виглядав по лихих вертепах, куди призвичаївсь тепер учащати, іншого звіря такої породи й по змозі похожого на Плутона, щоб узяти на його місце.

Однієї ночі, коли я сидів приголомшений алкоголем в одному архигидкому вертепі, мою увагу раптом привернув до себе якийсь чорний предмет, нагорі однієї із величезних кухов джину та рому, що являли собою головну обстанову кімнати. Я вдивлявся туди упірно десь кільки хвилин, і що мене тепер здивувало ― що я не бачив цього предмета доти. Я підійшов і торкнувся рукою. Це був чорний кіт — дуже великий кіт — достоту такий завбільшки, як Плутон, і цілковито до нього подібний, з одним винятком. Плутон не мав білої шерсті ніде на всім тілі; а в цього кота була велика, але невиразна біла пляма, що покривала йому мало не цілі перса.

Коли я доторкнувсь до нього, він миттю встав, голосно заворкотів, потерся об мою руку і взагалі виглядав порадуваним моєю увагою. Отже, це була саме така тварина, як я шукав. Я зразу сказав був шинкареві продати мені кота, але той не претендував на нього — зовсім не знав його — зроду перед тим його не бачив.

Я іще попестував кота, а коли зібрався додому, він виявив ніби охоту йти зі мною. Я це дозволив йому, час від часу дорогою спиняючись та гладячи його. Дійшовши мого дому, він зразу в нім освоївся і незабаром зробився великим улюбленцем моєї дружини.

Щодо мене, я скоро відчув, що в мені повстає нехіть до нього. Це було щось противне тому, що я передбачав, але ж — не знаю, як і чому — його видима приязнь до мене скоріш докучала й разила мені. Ступнево ці почуття докуки й відрази виросли в гарячу ненависть. Я уникав цієї звірини: певне, почуття сорому та пам’ять про мій давніший жорстокий учинок не дозволяли мені фізично її скривдити. Протягом кількох тижнів я ні разу не вдарив її, не вчинив ніякого іншого насильства, але помалу — дуже помалу — я дійшов того, що дивився на неї з невимовною огидою і мовчки тікав від її нелюбої присутности, мов від дихання чуми.

Що, безперечно, підсилило мою ненависть до животини, так це моє відкриття вранці, привівши його додому, що він, як Плутон, не мав одного ока. Навпаки, цей факт ще додав йому повабу в очах моєї дружини: їй, як я вже казав, в вищій мірі була властива та гуманність чуття, що колись була і моєю характерною рисою, [джерелом багатьох простих та чистих радощів].

Та що більше зростала моя відраза до цього кота, то, здавалось, міцніла його приязнь до мене. Він ходив за мною слід у слід з такою упертістю, що нелегко її з’ясувати читачеві. Де б я не сів, він розляжеться було під стільцем або ж вискочить мені на коліна, в’язнучи до мене з своїм огидним милуванням. Коли я вставав іти, воно опинялось мені між ногами і таким способом замалим не валило мене додолу або ж, чіпляючись своїми довгими й гострими пазурями за одежу, видиралось мені таким робом на груди. Під таку пору мені кортіло знищити його одним ударом, та я таки стримувався від цього, почасти з пам’яти про мій давніший злочин, але найбільше — хай уже зразу признаюся — з абсолютного жаху перед цією твариною.

Це не був певне жах перед фізичним злом — а одначе, я затрудняюся визначити його якось інакше. Мені майже сором признати — так, навіть у цій камері смертника мені майже сором признати ― що жах і боясть перед цією твариною зміцніли в мені від однієї химери — найчистішої химери, яку тільки можна собі уявити. Дружина не раз звертала мою увагу на характер згадуваного уже знаку білої шерсти, що становив єдину видиму одміну між цією дивною звіриною та тією, що я був убив. Читач пригадає, що цей знак, хоч і великий, був зразу дуже невиразний, але ступнево — ступнями майже неслідними, так що розсудок мій довго силувався відкинути це, як фантазію — він набрав нарешті чіткої виразности обрису. Це став тепер образ речи, що її я жахаюсь назвати — що за неї я над усе ненавидів і боявсь, і хотів би позбутись цієї страшної істоти, коли б тільки смів, — це був тепер, кажу, образ огидної — примарно-жахної речи — образ шибениці! ― О понуре, грізне знаряддя жаху і злочину — конання і смерти!

І направду тепер я був нещасний — поза межами суто людського нещастя. Безтямний звір, що такого ж я зневажливо знищив, безтямний звір завдавав мені — мені, людині, сотвореній на подобу Вищої істоти — таких незносних терпінь! Боже! ні дні мої, ані ночі не благословлялись тепер спокоєм! Удень це створіння не лишало мене в самоті й на мить; а вночі я схоплювався що-години, пробуджуючись від невимовно жахливих снів, щоб відчути чиєсь гаряче дихання на своїм лиці, чиюсь страшенну вагу — цього втіленого Кошмару я негоден був з себе скинути — що навік мені налягла на серце!

Під гнітом таких тортур заник у мені всякий залишок доброго. Лихі гадки стали єдиним мені товариством — найчорніші, без міри лихі гадки. Химерність мого звичайного настрою виросла в ненависть до всього світу, до всього людського роду; і для частих моїх, раптових і непогамовних, вибухів лютости, що на їх волю я сліпо тепер віддався, моя безодмовна дружина — нещасна — стала найзвичайнішою, найпокірнішою жертвою.

Одного дня ми пішли удвох за якимсь господарським ділом до льоху, під тим старим будинком, де через нашу бідність мусили жити. Кіт пустився за мною по крутих сходах і заледве не скинув мене сторч головою униз, розлютивши цим до нестями. Замахнувши сокирою й забувши в гніві той дитинний страх, що доти спиняв мою руку, я намірився був на тварину; цей удар, звичайно, був би їй фатальним, коли б тільки впав, куди я націлив. Але його запинила рука моєї дружини. Розлютившись цією перешкодою, я зробивсь навісніший демона; враз увільнив я од неї свою руку і з маху загнав їй сокиру в череп. Вона, як стояла, так і впала мертва, без єдиного стогону.

Довершивши це потворне вбивство, я зразу й цілком розважно заходився ховати тіло. Я знав, що не можу винести його з дому ні вдень, ні вночі без риску, що це помітять сусіди. Багато планів зійшло мені в мисль. Один час я був думав порізати труп на дріб’язок та знищити його вогнем. Далі рішив був викопати могилу в долівці льоху. То знов міркував укинути його до колодязя в дворі або ж запакувати звичайним способом у ящик, ніби крам який, та й покликати носильника, щоб забрав його з дому. Кінець-кінцем я натрапив на те, що видавалось мені слушнішим за всі інші наміри: я рішив замурувати тіло в льоху, так як, кажуть, середньовічні манахи замуровували свої жертви.

Льох добре годивсь для такого діла. Стіни його помуровані були нещільно, і недавно їх покрито кругом новим тинком, а вогке повітря не дало йому затужавіти. До того ж, в одній із стін був виступ, ніби фальшивий камин, чи вогнище, заложений потім і подібний до інших стін. Я був певен, що мені легко буде тут повиймати цеглини, вложити туди труп і замурувати все, як було, так що ніяке око не змогло б там викрити чогось підозрілого.

 І в цих міркуваннях я не помиливсь. Я легко повибивав цеглини ломом і, ретельно приставивши тіло до внутрішньої стіни, підпер його в цьому становищі, а тоді без особливих труднощів знову зложив цілу споруду, як вона перше була. Добувши з усією можливою обережністю вапна з піском та шерсти, я виготовив тинк, що його не можна було одрізнити від старого, і вельми старанно перекрив ним нове мурування. [Скінчивши, я був задоволений, що все зробив як слід.] На стіні не було жодного знаку, що її зрушувано. Сміття з долівки я повизбирував до найменшого кусника. Побідно оглядівся я кругом і сказав сам до себе: «Отже тут, принаймні, праця моя не пішла таки дурно».

Дальшим кроком моїм було розшукати тварину, що призвела була до такого нещастя, бо тепер уже я твердо рішив її вбити. Був би я міг десь напасти її під цей час, доля її була б зовсім певна, але хитрий звір, наляканий силою мого скаженого вибуху, не хотів, видно, показатись мені в теперішнім моїм настрої. Неможлива річ описати чи уявити собі глибоке блаженне чуття полегкости, що ним сповнила мої груди відсутність цієї ненависної твари. Вона не приходила цілу ніч — і таким чином нарешті, хоч єдину ніч, відколи цей звір з’явився в домі, я спав здоровим, спокійним сном; а що ж, спав, навіть із тягарем убийства на душі!

 Другий і третій день минули, а мій мучитель все не приходив. Знову я дихав повними грудьми, як вільна людина. Страховище, налякавшись, утекло з мого дому зовсім! Я уже не побачу його! Я був щасливий без міри. Моє чорне діло мало мене тривожило. Мене допитувано, але я відповідав зовсім певне. Зроблено навіть трус, та, звичайно, нічого ніде не знайшли. Я вважав, що щаслива майбутність мені забезпечена.

 На четвертий день по убійстві зовсім несподівано до мене заявилася партія поліціянтів і знову взялися пильне трусити усе житло. Одначе, певний, що моєї криївки знайти не можна, я не відчув ніякого замішання. Урядовці попросили мене супроводити їх при розшукові. Вони не лишили невипробуваним ні єдиного куточка, ні єдиної шпари. Нарешті, втретє уже чи вчетверте, вони спустились до льоху. Я і м’язом одним не здригнув. Серце мені билось так спокійно, як у людини, що спить сном невинности. Я походжав по льоху із кінця в кінець; я зложив собі руки на грудях і безпечне туди-сюди тинявся. Поліція зробила все, що можна, і збиралася вже відходити. Захват серця мого був занадто буйний, щоб я міг його затамувати. Мені аж пекло сказати їм хоч би єдине слівце, появити своє торжество, подвійно зміцнити їхню певність, що я не винен.

 ― «Джентлмени, ― вимовив я нарешті, коли вони зіходили вгору, ― я без міри тішуся тим, що мені пощастило розвіяти ваші підозріння. Зичу вам усім доброго здоров’я і трошечки більше привітности. Сказать до речи, знаєте, це ― дуже добра будівля». (В шаленім жаданні сказати щось розвязне, я заледве тямив, що мені вимовляється.) «Зважуся навіть сказати, що це надзвичайно добра будівля. Ці стіни, — ви вже йдете, джентлмени? — ці стіни покладено на диво солідно!» — і тут, весь охоплений скаженим зухвальством, я тяжко вдарив палицею, що її тримав у руці, в самий той відділ муровання, де стояв труп подруги мого серця.

 Хай захистить і визволить мене Бог із пазурів архиврага! Заледве завмерла луна від мого удару, аж тут відгукнувся мені голос з могили! — Це був спершу глухий, переривний крик, мов пхикання дитини, потім він хутко розрісся у довгий, гучний і протяжний зойк, потворний, нелюдський до краю — наче вило щось — наче лементувало в торжестві; такий лемент міг би знятися тільки з аду, з горлянок загублених грішників ув агонії, та демонів, що тріумфують в самій загибелі.

 Про мої власні думки безумство було б казати. Зомліваючи, я схиливсь на противну стіну. Одну мить іще люди на сходах не рушилися в крайньому жахові й боясті. Ще мить — і десяток здорових рук працював над стіною. Вона упала цілком. Труп, уже сильно зогнилий, укритий прикипілою кров’ю, стояв випростаний перед очима глядачів. На голові його з червоним роззявленим ротом і єдиним вогненним оком сиділа мерзенна твар, що її лукавство призвело мене на убийство, що її викажчицький голос віддав мене в руки Ката. Я замурував це страховище в могилу!

______________________________

ПАДІННЯ ДОМУ АШЕРІВ

Son coeur est un luth suspendu:

Sitôt qu’on le touche, il résonne.

De Béranger

(Його серце — підвішена лютня:

Доторкнись — і вона задзвенить).

Беранже*

Через цілий млистий темний глухий день в-осени, коли хмари гнітючо звисали з низького неба, я їхав сам верхи дивною й жахливою країною; і, нарешті, коли витяглися довгі вечірні тіні, побачив меланхолічний Дім Ашерів. Не знаю, як то сталося, але при першім погляді на нього почуття нестерпного суму увійшло в мою душу. Я кажу ― нестерпного, бо те почуття не полегшував той напівприємний, поетичний бо, настрій, що навівають найсумніші краєвиди у страшній і нелюдській містині. Я подивився на сцену, що була переді мною, на самий замок, і простий ландшафт ― на бляклі стіни ― на порожні, як очі, вікна ― на рідку високу осоку ― на рідкі стовбури засохлих дерев ― з отим над усе гнітючим чуттям, яке буває тільки в того, хто прокидається після опійного сну, ― гірким падінням у буденне життя ― огидним спаданням серпанку. Серце хололо, падало, падало в безодню ― мисль плекала непереборний жах, і скільки б не  цькувала її фантазія, не могла її підійняти в гору. «Що ж то, ― спинився я й думав, ― так упливало на мої нерви, коли я дивився на дім Ашерів»? Це була тайна нерішима, і я не міг боротися з темними образами, що наступали на мене. Я мусив мимоволі визнати, що хоча безумовно існують у природі такі сполучення простих предметів, що мають силу отак на нас упливати, та все ж аналіза отих сил лежить глибше від сфер нашого мислення. «Могло статись, ― міркував я, ― що просто інакшого розпологу подробиць сцени чи деталів картини досить було б, щоб зменшити чи, може, і знищити зовсім її спроможність родити сум». І от, перевіряючи свою думку, я скерував коня до прикрого берега чорного зловісного озера, що в непорушнім блискові лежало коло будов, і подивився вниз ― і відчув жах ще глибший, ніж попереду ― бачивши викривлені й перевернуті образи сірої осоки, мертвих дерев і порожніх, як очі, вікон.

Проте в цій домівлі суму я збирався прожити кільки тижнів. Її власник Родерік Ашер був товаришував зі мною за хлоп’ячих літ, та багато років минуло з того часу, як ми бачилися в-останнє. Але незадовго перед тим я, перебуваючи далеко в іншім краю, дістав листа від нього, що своїм дико настирним змістом вимагав особистої відповіди. Письмо його показувало ознаки нервового напруження. Він писав про гостру тілесну хоробу ― про розумовий розлад, що гнітив його душу, про серйозну потребу бачити мене, як свого найкращого, ба єдиного друга, щоб у моїм веселім товаристві мати полегкість від недуги. Той тон, у якім все це, і багато ще чого було сказано ― те серце, що жило в цім проханні, не дозволяло мені довго вагатися, і я негайно скорився закликові, що все ж здався мені дивовижним.

Хоча, хлопцями бувши, з нас були близькі приятелі, та я на ділі мало чого знав про свого друга. Він завжди був надзвичайно стриманий і самітний. Я знав, однак, що його дуже стародавню фамілію спредвіку характеризувала особлива чуйність, що виявлялася протягом багатьох поколінь у багатьох мистецьких творах, за останніх часів позначилася в ділах щедрої і скромної благодійности і в ревній пристрасті радше до витівок, ніж до класичних і ясних красот музичного мистецтва. Я знав також той дуже незвичайний факт, що пень раси Ашерів, хоч який поважний вік він мав за собою, але ж ніколи не дав якої довговічної парости, інакше сказати, що вся родина зменшувалася і вимирала і що так було завжди з дуже невеликими змінами й варіяціями. Обмірковуючи те, як оце вимирання ішло в згоді з особливостями самих людей і як воно могло протягом віків упливати на них, я думав, що, може, якраз ця відсутність бокових галузів і послідовна незмінна передача дідизни від отця до сина вкупі з ім’ям нарешті настільки поєднала в уяві селян замок і родину, яка ним володіла, що первісна назва дідизни зовсім зітерлася й розчинилася у тій двозначній і староденній назві «Дому Ашерів».*

Я сказав, що єдиним наслідком моєї дещо дитячої спроби, коли я заглянув у озеро, було те, що перше химерне вражіння ще поглибилося. Не може бути сумніву в тім, що свідомість швидкого зростання в мене забобонів – чому б мені називати це інакше? – що ця свідомість послужила тільки до того, щоб забобони ще збільшити. Скільки я знаю, такий вже є парадоксальний закон усіх почуттів, що в основі їх лежить страх. І, може, тільки з цієї причини, коли я перевів знову очі на самий замок з образу його в озері, в уяві моїй виросла дивна вигадка, вигадка настільки смішна, що я згадаю її лише, щоб показати творчу силу почуттів, що мене гнітили. Вона так уплинула на мою уяву, що я дійсно повірив, що над усім замком і маєтком нависла атмосфера, властива їм самим і їхньому непосередньому оточенню ― атмосфера, що немала нічого спільного з повітрям і небом, а видималася з мертвих дерев і сірих мурів, і мовчазного озера, ― чумний і таємничий дим, тьмяний, кляклий, заледве видимий на колір.

Струшуючи з душі своєї те, що мусило б бути тільки сном, я уважніше роздивився на саму будову. Головне, чим вона визначалася, це своєю одвічною стародавністю. Століттями вона мусила була половіти. Тонкі гриби росли на всьому фасаді, звисаючи плутаним павутинням з карнизів, та все це було ще далеке від повного розпаду. Ні одна частина будови не впала, і якась дика невідповідність була поміж добрим зладженням частин межи собою і крихкістю поодиноких каменів. Все це нагадувало мені стару деревінь, що гнила багато років десь у покинутім склепі, не стурбована подихом вітру із зовні. Але поза цією ознакою скрайньої руїни будівля не показувалася нестійкою. Може, що око уважливого глядача побачило б ледве примітну розколину, яка, починаючись від даху будови ішла вниз удовж стіни зигзагами, доки не зникала аж у тьмавих водах озера.

Дивлячись на все це, я проїхав короткою гаткою до дому. Слуга взяв мого коня, і я увійшов у готицький портал залі. Лакей, ступаючи неначе крадькома, провів мене мовчки через заплутані і темні ходи до кабінету свого хазяїна. Багато з того, що нам зустрілося ідучи, підвищувало, не знати вже як, ті неясні почуття, про які я вже казав. Хоча все навколо мене – і горорізьба на стелі, і тьмаві шпалери на стінах, і підлога з чорного дерева, фантасмагоричні панцери та зброя, що дзвеніли, коли я проходив повз них, хоча все це були речі, до яких, чи до подібних до них, я був звик з дитинства, хоча я одразу признав усе це за зовсім знайоме ― та я все ж дивувався, які чужі й невідомі думки здіймало воно в мені. На одній з східниць я зустрів фамільного лікаря. Його обличчя носило на собі – так здалося мені ― вираз низької хитрости, перейнятий замішанням. Він привітав мене з острахом і пройшов. Лакей одчинив двері і ввів мене до свого пана.

Кімната, в якій я опинився, була дуже велика і висока. Вікна були довгі, вузькі і гостроверхі і зовсім недосяжні знизу ― так високо вони були врізані над чорним дубовим долом. Слабі промені червонуватого світла проникали крізь решітчасті віконниці і досить давали світла, щоб можна було розглянути найвидатніші речі навколо; та очі даремно силкувалися досягти відлеглих кутів кімнати чи пустинь ввігнутої і різьбленої стелі. Темні драпрі звисали з стін. Меблі були безладні, незручні, стародавні й обірвані. Сила книг і музичних інструментів лежали на них, але не могли оживити їх. Я відчув, що вдихаю атмосферу смутку. Подих смутного глибокого непереможного смутку тяжив над усім і переймав усе.

Коли я увійшов, Ашер підвівся з софи, що на ній він був простягшись лежав, і привітав мене з жвавою теплістю, в якій було багато, як мені спочатку здалося, зайвої щирости, нарочитого зусилля від знудьгованої світської людини. Та, глянувши йому в вічі, я переконався одразу його цілковитої щирости. Ми сіли, і скільки хвилин, поки він мовчав, я дивився на нього з почуттям жалю і страху. Певне, жодна людина не могла так страшно змінитися за такий короткий час, як змінився Родерік Ашер. З великим зусиллям я впізнав у привиді, що був переді мною, товариша моїх ранніх хлоп’ячих розваг. Але його обличчя повсякчас було надзвичайне. Мертвий колір обличчя ― очі великі, вогкі й блискучі над усе; губи тонкі й дуже бліді, але прекрасної форми; ніс делікатною єврейською лінією та ніздрі ширші, ніж звичайно буває в подібних випадках; граційно вирізьблене підборіддя, що промовляло про нестачу моральної енергії, бо мало висувалося вперед, волосся м’якіше й ніжніше за павутиння ― ці риси сполучені з незвичайно широким лобом творили лице, яке не так легко було забути. Та тепер у самім перебільшенні питимого звичайного характеру цих рис і виразу полягала така зміна, що я не знав, до кого я балакаю. Страшно бліде обличчя і дивовижний блиск очей над усе здивували й злякали мене. Шовкове волосся його виросло без догляду, і дико прозорі хвилі його радше спливали, ніж спадали на лице, і з зусиллям навіть я не міг знайти нічого людського в його химернім виразі.

У поведінці мого друга вразила мене якась незладність і непостійність; і я скоро дібрав, що вона походить з низки слабих і безуспішних спроб побороти постійний страх ― надзвичайне нервове напруження. Я вже був почасти підготований до чогось подібного не тільки з його листа, а й зі спогадів про деякі хлоп’ячі риси, а також з висновків з особливостей його фізичної формації і нервової системи. Він був упереміну то жвавий, то пригнічений. Його голос раптом мінився від тремтивої нерішучости (коли мужність зовсім покидала його) до того роду енергійної рішучости, того прикрого, важкого, неспішного, глухого вислову ― цього олив’яного, урівноваженого і цілком розміреного горлового тембру, що характеризує пропащого п’яницю, непоправного курія опіуму підчас найбільшого напруження і піднесення.

От що він говорив мені про мету мого приїзду, про серйозну потребу бачити мене і про розраду, що я мусив йому подати. Він докладно спинився на тому, що він узивав своєю недугою. То була, казав він, питома й фамільна хвороба, від якої він уже[131] не мав надії знайти ліків ― просте нервове напруження, додав він негайно, яке, очевидно, скоро ущухне. Воно проявлялося в цілій масі неприродних почувань. Деякі з них, коли він докладно про них розповів, зацікавили і вразили мене; хоча, може бути, його вислови і вся маніра розповідати були одною з причин цього. Він дуже страждав від хворобливої гостроти чуттів ― тільки зовсім прісну їжу він міг переносити, він міг носити одежу тільки з однієї матерії; запахи усіх квітів його гнітили; очі його мучив навіть слабий світ, і були лише деякі звуки, а саме звуки струнних інструментів, що не всиляли б у нього жах.

Він був рабом у одної аномальної категорії страхів. «Я загину, ― казав він, ― я мушу загинути від цієї мізерної слабости. Саме так, саме так, а не інакше я загину. Я боюся не того, що станеться, а його наслідків. Я здригаюся при думці про будь-який, хоча б найбуденніший випадок, що може вплинути на цей непереносний душевний розлад. Я справді не сахаюся небезпеки, а тільки її наслідку ― жаху. Я почуваю, що при цім зденервованім, мізернім моїм становищі рано чи пізно настане час, коли я муситиму втратити разом життя і розум у якійсь сутичці з лютим привидом Жаху».

Я, крім того, помалу дізнався уривками і через окремі двозначні натяки ще про одну дивну рису його психіки. Його сковували якісь забобонні вражіння що до того житла, в якому він жив і з якого він не виїздив багато-багато літ, що до впливів, чию гадану силу він пояснив мені в виразах надто темних, щоб я міг їх тепер повторити ― тих упливів, що деякі особливості в самій формі й стані його фамільного замку справляли на його психіку, пригнічену довгою недугою ― того ефекту, що сама матерія сірих мурів, і веж, і чорного озера, в яке вони дивилися, кінець-кінцем стала чинити на його душу.

Він допускав утім, хоча й вагаючися, що той чудний сум, що його так гнітив, можна було б пояснити природнішими й очевиднішими причинами ― довгою й лютою хворобою, що вже мала скінчитися смертю його улюбленої сестри, його єдиного товариша протягом довгих років ― його останньої й єдиної рідні на світі.

― Її смерть, ― сказав він так гірко, що я не зможу забути цих його слів довіку, ― полишить його (безнадійного й недужного) останнім представником стародавньої раси Ашерів.

Коли він це казав, леді Маделіна (так вона звалася) тихо пройшла через відлеглу частину кімнати і зникла, не побачивши мене. Я дивився на неї з скрайнім здивованням, перейнятим страхом, але я все ж таки не зміг пояснити собі його почуттів. Я заклякнув, коли мої очі стежили за її ходою. Коли двері нарешті замкнулися за нею, мій погляд інстинктовно й жадібно шукав обличчя її брата, та він затулив лице руками ― і я міг тільки бачити більш ніж звичайну мертвенність виснажених пальців, крізь які точилися рівні часті сльози.

Хвороба леді Маделіни довгий час була загадкою для лікарів. Безнемірна апатія, повільне умирання людини і часті, хоча й скороминучі, каталептичні припадки ― така була незвичайна її діягноза. Досі вона безпересталь змагалася проти своєї недуги і не лягла остаточно в ліжко; та вночі, коли я прибув у замок, вона піддалася (як її брат розповідав мені в несказаннім зворушенні) навальній силі недуги; і я узнав, що я був бачив її мабуть в останнє, принаймні живою.

Протягом скількох днів ні Ашер, ні я не називали її імення; і через увесь час я уперто силкувався полегшити меланхолію мого друга. Ми малювали і читали вкупі або я слухав, як у сні, його дикі імпровізації на гітару. І от, коли чим-раз ближча інтимність дозволяла мені глибше заглянути в закутки його душі, тим прикріше я відчував, які марні були всі спроби збадьорити дух, якого тьмавість, як питома його властивість, окропляла всі предмети психічного і фізичного світу в одному невгасному сяйві суму.

Я повік схороню в собі пам’ять про багато поважних годин, що я їх провів тоді з головою дому Ашерів. Та все ж мені не вдалося дати точний опис про ті заняття чи творчість, у які він мене затягав чи вказував дорогу. Надхнення і безнемірний ідеалізм кидав на все яскравий свій блиск. Його довгі імпровізовані елегії повік бринітимуть у моїм слухові. Поперед іншого я болісно зберігаю в пам’яті одне чудне викривлення й доповнення дикої мелодії з останнього вальсу фон-Вебера. Спосеред малюнків, над якими працювала його витончена фантазія і які мазок за мазком поринали в ту туманність, при якій я тремтів тим більше, що я не знав, від чого походить цей треміт ― спосеред цих малюнків, які б ні живі були переді мною їхні образи, я міг би навести тільки дуже невелику частку тих, що можуть знайти свій вислів у писаному слові. Скрайньою простотою, голістю своїх ідей він спиняв і зачаровував увагу, і якщо якийсь смертний коли змалював ідею, то цей смертний був Родерік Ашер. Для мене, принаймні, в тім оточенні, що тоді було навколо мене ― з чистих абстракцій, які недужний умів кинути на полотно, здіймалося колосальне, побожне, непереносне почуття, що й тіни такого я не відчував, розглядаючи яскраві, але занадто конкретні мрії Фюзелі.

Одну з фантасмагоричних концепцій мого друга, що не так була абстрактна, як інші, можна визначити, хоч і дуже неясно, словами. Маленький малюнок показував з середини безмірно довгий і прямокутний коридор чи хід з низькими стінами, вигнутою стелею, гладкий, білий, непреривний і нічим ніде не позначений. Деякі другорядні деталі наводили на думку, що це склепіння лежало безмежно глибоко під поверхнею землі. Ніде на всім його довженнім просторі не було ніякого отвору і ні смолоскипа, ні якогось іншого світла не було, а тимчасом повідь сильного проміння котилась вздовж його і окропляла все примарним і неприродним сяйвом.

Я доперва казав про отой хворобливий стан слухових нервів, що робив для недужного непереносною всяку музику, окроме деяких звуків струнних інструментів. Можливо, що ці вузькі межі, що полишили йому саму тільки гітару, саме й спричиняли у великій мірі фантастичний характер його музики. Та таким способом не можна було б пояснити гарячкову легкість його імпровізацій. Вони не могли не бути й дійсно були ― в звуках, так як і в словах його диких фантазій (бо він часто супроводив свої імпровізації римованими рядками) ― вони були наслідком отієї колосальної розумової сконцентрованости й зосереджености, про які я вище казав, що їх можна було спостерігати тільки в момент найвищого мистецького натхнення. Слова однієї з цих рапсодій я запам’ятав. Можливо, що вона вплинула на мене дужче через те, що в підземних містичних водах її змісту я гадав, що вбачив у перший раз повну свідомість Ашера за те, що його надхненний розум хитається на своєму троні. Вірші, під заголовком «Дім привидів», звучали майже так чи й зовсім точно так:

I

В найзеленішій із долин,

Де ангели жили,

Стояв палац, як неба син,

Прекрасний і ясний.

В державі Мисли-Короля

Палац стояв,

Й над кращим серафім крила

Свого не розкривав.

II

Знамена яснозолоті

Над ним пливли й палали.

І все – все це було за тих

Часів, що пролунали.

І сонний вітерець, що бавивсь

У день ясний,

Спливав по баштах вниз у трави,

У ароматів рій.

III

Ті, що ішли в долині вічній,

Ті бачили в вікні,

Як духи бавились музичні

Під лютні спів тонкий,

Танцюючи навколо трону,

Там, де сидів

Порфіроносець у короні –

Король країв.

IV

І вся у перлах і рубінах

Там брама розцвіла,

Що нею плинув, плинув, плинув

І плинув, і палав

Рій ніжних лун, що відбивали

Накази короля,

Якого рівному у мудрості не мала,

Не бачила земля.

V

Та злі єства у чорних шатах

Удерлись до високих веж;

(А – плачте, плачте, бо до завтра

Король не доживе!)

І от круг дому його слава,

Що так цвіла,

Забулась, мов легенда тьмава,

Мов не була.

VI

І ті, що йдуть в долині вічній,

Ті бачуть у вікні:

Товчуться форми фантастичні

Під недоладний спів,

І ринуть юрби п’яні й тоскні

Через поріг,

І регіт дикий, − але осміх

Пропав навік…

Я добре пам’ятаю, що думки, що породила в нас ця балада, привели нас до низки міркувань, де виявилося одне переконання Ашера ― і я згадую його не так за його новизну (бо й інші так думали),* а через те, що Ашер з надзвичайною упертістю чіплявся за нього. Це переконання полягло, загалом кажучи, в вірі в те, що рослини обдаровані свідомістю. Але в його розладженій фантазії ця думка загострилася і переходила до деякої міри на царину неорганічну. Мені немає слів, щоб висловити увесь обсяг, увесь серйозний одчай його переконання. В усякім разі віра його була стосувалася до сірого каміння, що з нього збудований був дім його батьків. Свідомість проявилася, уявляв він собі, в розпологові цих каменів, у порядкові, в якім вони лежали, і в силі грибів, що проросли на них, і в мертвих деревах, що стояли навколо ― і над усе в довгій, упертій непорушності цього порядку ― і в його повторенні в недвижних водах озера. Її очевидність ― очевидність цієї свідомости ― проявлялася в тім, казав він (і я аж схопився, коли він це казав) ― у повільнім, але безперечнім згущенні їхньої власної атмосфери над водою й мурами.

Наслідки цього, казав він, можна було бачити в їх мовчазнім, але настирнім і страшнім упливові, що протягом століть керував долею всього роду Ашерів і що зробив його самого таким, яким я його тепер бачив, ― таким як він був. До таких думок не треба пояснень, і я утримаюся від них.

Наші книги, книги, що через довгі роки були головною розумовою поживою для хворого ― були, як і можна було думати, в повній згоді з характером його фантазії. Ми схилялися вдвох над такими книгами, як от «Верверт і Шартреза» Грессе; «Бельфегор» Макіявелі; «Небо і ад» Сведенборґа, «Підземна подоріж Ніколая Клімма» Гольберґа, «Хіромантія» Роберта Флада, Жана д’Індажіне і де-ла Шамбра; «Подоріж у голубу далечінь» Тіка й «Соняшне місто» Кампанелли. Нашою улюбленою книжкою було маленьке в октаву видання «Directorium Inquisitorum» домініканця Еймеріка де-Жіронна, і були місця в «Помпоній Мелла»* (Помпоній Мела (Pomponius Mela), географ, сучасник імператора Клавдія, автор твору De situ orbis libri III.) про старих африканських сатирів і егіпанів, над якими Ашер мріяв цілі години. Його головна розвага, проте, була читати й перечитувати надзвичайно рідку й цікаву книжку в готицькім кварто ― требник забутої церкви ― Vigiliae Mortuorum Chorum Ecclesiae Maguntinae.*

Я не міг не думати про дикий ритуал цієї книги і про його ймовірний вплив на недужного, коли одного вечора, коротко сказавши мені, що леді Маделіни вже не було в живих, він висловив свій намір протягом двох тижнів хоронити її тіло (перед остаточним похороном) у одному з численних склепів, що були під мурами замку. Одначе, прилюдним мотивом до цього дивного вчинку було щось, з чим я не наважувався сперечатися. Він сказав мені, що до цього його призвів незвичайний характер хвороби покійної, настирні й невідступні розпити з боку її лікарів і те, що фамільний цвинтар був у далекім і відкритім місці. Я не заперечуватиму, що коли я згадав зловісне обличчя людини, що я зустрів на східцях того дня, як я приїхав у дім Ашерів, я не мав охоти сперечатися з тим, що уважав, принаймні, за нешкідливу і в усякім разі не неприродну обачність.

З прохання Ашерового я особисто допомагав йому влаштувати тимчасовийпохорон. Ми вдвох сами однесли тіло в труні до містини упокоєння. Склеп, у якому ми її поставили (і який так довго був замкнений, що наші смолоскипи, закуривши в тяжкім повітрі, мало допомагали нам), був малий, вогкий і зовсім не освітлений нічим ― він лежав дуже глибоко в землі просто під тією частиною замку, в якій була моя опочивальня. Ним користувалися, очевидно, в далекі феодальні часи, як в’язницею, а пізніше ― як складом для пороху, чи якої іншої сильно вибухової речовини, бо частина його долівки і весь довгий склеп-коридор, яким ми дійшли до нього, були вистелені мідними листами. Двері з масивного заліза теж були подібним способом забезпечені. Їх колосальна вага спричиняла гострий і ріжущий скрип, коли вони поверталися на завісах.

Склавши свою траурну ношу на рями в цій державі жаху, ми підняли трохи ще не приґвинчене віко труни і подивилися в обличчя покійній. Страшна схожість між братом і сестрою уперше забрала мою увагу; і Ашер, мабуть угадуючи мої думки, прошепотів скільки слів, з яких я дізнався, що покійна і він були близні і що симпатії, заледве зрозумілі, завжди жили в них. Але наші погляди недовго покоїлися на мертвій, бо ми не могли спокійно на неї дивитися. Недуга, що отак за юних літ звела Маделіну Ашер у гроб, полишила, як звичаєм по всіх гостро каталептичних хворобах, насмішку слабого рум’янця на грудях і обличчі і отой підозріло застиглий осміх на вустах, що такий страшний буває по смерті. Ми знов закрили і заґвинтили віко і, зачинивши старанно залізні двері, пішли, з трудом пробираючися, в мало чим ясніші верхні покої замку.

І, от, коли проминуло стільки днів гіркого жалю, сталася наявна зміна в психічному розладі мого друга. Його звичайні маніри зникли. Він занедбав чи покинув свої звичні діла, він бродив з кімнати до кімнати похапливою, нерівною й безцільною ходою. Блідість його обличчя стала, коли це було можливе, ще мертвеннішою ― але блиск його очей остаточно згас. Уже не можна було почути від нього того сухого тону, про який я говорив вище ― тремтливі вібрації, як від скрайнього жаху, запанували в його голосі. Бувало часом, здавалося мені, що його розум бореться з якоюсь гнітючою таємницею, яку йому бракувало мужности розкрити. Часом знову я мусив віднести все це на карб непояснимих ухилів божевільного мозку, бо я бачив, як він дивився відсутнім поглядом через довгі години, в позі найглибшої уваги, ніби прислухаючись до якогось уявленого звуку. Не диво ж, що це його становище тероризувало ― заражало мене. Я почував, як у мені, плазуючи, здіймаються повільно, але певно, дикі впливи його фантастичних і настирних забобонів.

Пішовши спати пізно, сьомої чи восьмої ночі по тому, як ми поклали леді Маделіну в в’язниці, я зазнав цих почувань з особливою силою. Я не міг заснути, а години минали й минали. Я силкувався логічним мисленням побороти нервовість, що опанувала мене. Я намагався повірити, що багато, коли не все, з того, що я почував, було наслідком сильного впливу похмурої обстанови кімнати, ― темних і подертих драпрів, що, схвильовані під час бурі, скажено лопотіли по стінах і неясно шелестіли по різьблених оздобах ліжка. Та мої зусилля були даремні, непереможний страх поволі увійшов у мене, і нарешті на моїм серці угніздився зародок абсолютної безпричинної тривоги. Схопившись і струсивши його з себе, я підвівся з постелі і, вдивляючися в безмежну темряву кімнати, я прислухався ― не знаю чому, хіба що мене штовхав інстинкт ― до якихось низьких і глухих звуків, що заходили не знати звідки довгими інтервалами, коли вщухала буря. Обхоплений безнемірним страхом, незрозумілим, але нестерпним, я похапцем одягся (бо почував, що однаково не спатиму цієї ночи) і пробував визволитися від того полону, в який я потрапив, швидко ходячи взад і вперед по кімнаті.

Я встиг лише скільки разів пройти по кімнаті, коли легка хода на прилеглій східниці спинила мою увагу. Я впізнав її ― це був Ашер. За хвилину він постукав легенько в двері моєї кімнати і увійшов, несучи в руці лямпу. Його обличчя було, як звичайно, змертва бліде, але поза цим у його очах жевріла якась божевільна веселість ― якась, очевидно, придушена істеричність в усій його появі. Його вигляд злякав мене, але нічого не могло бути гірше від тієї самоти, в якій я так довго перебував, і мені стало навіть легше на душі.

― Ви не бачили цього, ― сказав він прикро після того, як скільки хвилин дивився перед собою в темряву, ― ви ще не бачили цього. Та стривайте, зараз ви побачите.

Сказавши це і старанно затуливши своєю рукою лямпу, він підбіг до одного з вікон і раптом розчинив його на зустріч бурі.

Лютий порив навального вітру майже сколихнув нас на ногах. То була дійсно бурхлива, але сумно прекрасна ніч, однаково дивна дикою красою і жахом. Вихор, очевидно, зібрав свою силу близько коло нас; бо вітер часто й прикро мінився, і надзвичайна густота хмар (що звисали аж над самими баштами замку) не заважала спостерігати ніби живу швидкість, з якою вони летіли звідусіль одна на другу, не відходячи в далину. Я кажу, що навіть їхня надзвичайна густота не заважала їх бачити, хоч не було ані променя від місяця й зір і не було блискавиці. Але спідні поверхні велетенських мас схвильованої пари і все, що було на землі навколо замку, жевріли в неприродному сяйві слабо освітлених і чітко видимих газовидних парів, що скупчилися навколо і сповинули замок.

― Не слід ― не треба вам на це дивитися, ― сказав я, здригнувшись, до Ашера і одвів його трішки, силом, від вікна до крісла. ― Все це, що так вас уражає, це просто електричні явища й досить звичайні, ― чи, може, вони походять з густих міязмів озера. Зачинім це вікно ― надворі холодно, і це загрожує вашому здоров’ю. Ось один з ваших улюблених романів, я буду читати, а ви слухатимете ― і так ми проведемо вдвох оцю страшну ніч.

Стара книга, що я її взяв, то був роман «Божевільний Тріст» сера Лавнселота Каннінга, та я назвав її улюбленою книгою Ашера, радше сумно шуткуючи, ніж усерйоз, бо насправді ця нудна, неохайна, позбавлена вигадки книга не могла б ні в якім разі зацікавити надхненний і тонкий розум мого друга. Та це була єдина книга під рукою на похваті, і я плекав неясну надію, що розхвильований хворий міг знайти полегкість (історія бо душевних хвороб багато знає таких аномалій) саме в тій надзвичайній глупоті, що я мав читати. Та якби судити з дикої напруженої живости, з якою він слухав, чи здавалося слухав, слів оповідання, я міг би привітати себе з успіхом своєї вигадки. Я дійшов до тієї добре відомої частини роману, де Етельред, герой Трісту, даремно прохавши пустельника, щоб той пустив його у своє житло, збирається увійти силоміць. Тут, як усі згадують, оповідання казало так:

«І Етельред, що був мав зроду міцне серце, і до того, що тепер був вельми могутній через міць вина, що він випив, не чекав довше і не точив розмови з пустельником, котрий, по правді, упертої був і лихої стати, але, почуваючи дощ на раменах своїх і боячися, що здійметься буря, звів булаву свою вгору і ударами швидко проломив у дошках дверей отвір для своїх рук у лицарських рукавицях; і от, міцно схопившися, він ізняв такий рип і крах, роздираючи дошки, що тріск сухого і глухозвучного дерева пролунав і розлігся по всьому лісові».

Прочитавши це речення, я схопився і спинився на мить, бо мені здалося (хоча я одразу здумавсь, що мене завела в оману моя схвильована фантазія) ― мені здалося, що з якоїсь далекої частини замку неясно дійшло до мого слуху щось, що могло бути, бо дуже було подібне, ехом (правда, дуже притлумленим і глухим) того самого рипу й краху, який так яскраво змалював сер Лавнселот. Немає сумніву в тому, що саме цей збіг так полонив мою увагу, бо посеред тріскоту жалюзів на вікнах і звичних звуків бурі, що чим-раз росла, сам по собі отой звук не мав у собі нічого, що могло б зацікавити чи збентежити мене. Я читав далі:

«Та добрий лицар Етельред, увійшовши тепер крізь двері, був прикро розлютований і здивований, не побачивши ані знаку від лихого пустельника; але натомість він побачив лускатого і жахливого дракона з вогненним язиком; він лежав на варті перед палацом з золота, котрий вистелений був сріблом, а на стіні його висів щит з блискучої міди, на якому вирізьблені були слова

Сюди хто увійде, той переможе вмить;

Дракона, хто заб’є, священний візьме щит.

І Етельред підняв свою булаву і ударив дракона по голові, і дракон упав перед ним і оддав своє отруйне життя з криком, таким страшним і сиплим, і при цім таким пронизливим, що Етельред мусив затулити собі вуха долонями, боронячися проти жахливого галасування, до котрого подібного ніхто не чув раніше».

Тут я знов прикро спинився і знов з почуттям дикого здивовання ― бо не могло бути ніякого сумніву, що на цей раз я дійсно почув (хоч я й не міг би сказати, звідки він ішов) глухий і, очевидно, далекий, але сиплий, довгий і страшно скрипливий чи скреготливий звук ― точний відзвук того, який моя фантазія вже встигла уявити собі, як зойк дракона, змальований романістом.

Хоч і гнітючо вражений оцим другим незвичайним збігом, переживаючи тисячу суперечних почуттів, у яких переважали здивовання і скрайній жах, я все ж таки мав досить стриманости, щоб не розворушити яким словом чутливу нервозність мого друга. Я ні в якім разі не був певний, що він почув цей звук; хоча, безперечно, дивна зміна зайшла за останні кільки хвилин у його поведінці. Сидівши попереду проти мене, він поволі повернув своє крісло просто проти дверей кімнати, так що я міг тільки почасти побачити його обличчя, хоч я й бачив, що його губи тремтіли, ніби щось стиха шепочучи. Голова впала йому на груди, хоч знати було, що він не спить, бо очі його були широко і непорушно розкриті, як я побачив, глянувши на його профіль. За це свідчить так само і рух його тіла, бо він тихо, але рівноважно і безпересталь качався з боку в бік. Швидко зауваживши все це, я читав далі оповідання сера Лавнселота:

«І от лицар, уникнувши страшної люти дракона, думаючи про мідний щит і про те, щоб зломити чари, котрі тяжили над ним, одсунув труп, що лежав перед ним, і ступив мужньо по срібній підлозі до замку, де висів на стіні щит, котрий не чекав, поки наблизиться лицар, але впав до його ніг на срібну підлогу з могутнім і страшно дзвінким звуком».

Як тільки ці слова злетіли з моїх вуст, як ніби справді мідний щит важко впав у цю мить на срібну підлогу ― я почув ясний, повний, металевий і дзвінкий, хоч і явно приглушений відзвук. Украй зденервований, я схопився й став; але Ашер, як і раніше, рівномірно гойдався в кріслі. Я кинувся до нього. Його очі застигло дивилися вперед, і все його лице немов закам’яніло. Та, коли я поклав руку йому на плече, він весь раптом сильно здригнувся; недужна усмішка затремтіла на його вустах, і я побачив, що він каже низьким, похапливим і невиразним шепотом, ніби нікого не було в кімнаті. Схилившись близько над ним, я нарешті схопив огидний зміст його слів.

― Не чув того? Так, я чую те і вже чув те. Довго-довго-довго ― багато хвилин, багато годин, багато днів я чув те ― але я не смів ― о, жаль на мене, мізерного нещасливця ― я не смів. ― Я не смів сказати! Ми поклали її живу в могилу. Хіба я не казав, що мої почуття загострені до краю. Я тепер кажу вам, що я чув її перші слабі рухи в труні. Я чув їх багато-багато днів тому, але я не смів ― я не смів сказати. А тепер ― сьогодні ― Етельред ― ха! ха! ха! ― ламалися двері, передсмертний зойк дракона, дзвін щита! ― Скажіть краще: тріск її труни, скрип залізних завіс її в’язниці, її блукання в вистеленому міддю коридорі. О, де мені тікати! Хіба вона не буде скоро тут! Хіба вона не спішить картати мене за мою поквапливість! Хіба я не чув її кроків на сходах! Хіба я не вчуваю, як тяжко і страшно б’ється її серце! БОЖЕВІЛЬНИЙ! ― (він скажено схопився з крісла і вигукував звуки з таким зусиллям, ніби віддавав у них свою душу) ― БОЖЕВІЛЬНИЙ! КАЖУ ВАМ, ЩО ВОНА СТОЇТЬ ЗА ДВЕРИМА!

Немов би в надлюдській силі його крику були магічні чари ― велетенські старовинні панелі, на які показував він, поволі роззявили в цю мить свої важкі чорнополіровані щелепи. Це було ділом навального шторму, але в дверях стояла висока і завинена постать леді Маделіни Ашер. Кров була на її білих шатах і сліди прикрої боротьби на всім її виснаженім тілі. Одну мить вона стояла, тремтячи й хилитаючися, на порозі, потім з низьким воєм важко впала вперед на свого брата і в конвульсивній, тепер остаточній, смертній агонії звалила його долі вже трупом, жертвою жаху, що він передбачав.

Мов уражений, я утік з кімнати і з замку. Шторм навколо буяв з тою самою люттю, коли я переходив старою гаткою. Раптом дикуще світло спалахнуло удовж стежки, і я повернувся, щоб побачити, звідки іде такий блиск, бо за мною був тільки величезний дім з його тінями. Сяйво йшло від повного на заході криваво-червоного місяця, що тепер яскраво світив крізь оту, раніше ледве помітну щілину, за яку я казав попереду і яка тепер йшла яскравим зигзагом від замкового даху до землі. Я дивився на неї, коли щілина швидко почала роздаватися, налетів скажений вихор, весь круг місяця враз спалахнув перед моїми очима ― мій мозок охляв, коли я побачив, як могутні стіни валяться різно ― розлігся довгий, бентежний, галасливий крик, ніби голос тисячі вод, і глибоке болотяне озеро коло моїх ніг похмуро й мовчазно зімкнулося над уламками «Дому Ашерів».

______________________________

ЯМА ТА МАЯТНИК

Я був хворий, хворий на смерть від цих довгих мук, і, коли вони врешті розвязали мене та дозволили сісти, я відчув, що свідомість покидає мене. Вирок, грізний вирок смерти — це були останні розбірні слова, що дійшли мого слуху. Після того голоси інквізиторів змішались в один невиразний сонливий гук. Він навівав мені в душу уяву немов би кружіння, може зв’язавшися в мислі з гуготінням млинового кола. Це тривало недовго, бо зразу по тому я нічого вже не чув. Та натомість я бачив, і з яким же жахним перебільшенням! Бачив я губи суддів, убраних у чорні шати. Ці губи здавалися мені білі — біліші за папір, що на нім я оце пишу — і тонкі, аж чудно: тонкі від зусильного виразу твердости, незламної рішучости, суворого презирства до людських мук. Я бачив, що вирок моєї долі ще й досі злітав із цих губів. Я бачив, як вони корчилися смертельною мовою. Я вбачав в їхніх порухах склади мого ймення, і трепет поняв мене, бо ніяких звуків не поставало. Я побачив також, за кілька хвиль гарячкового жаху, легке і заледве помітне хвилювання чорних запон, що повивали стіни покою; і тоді мій зір притягнули до себе сім високих світильників на столі. Зразу вони мали вигляд милости і видавались мені стрункими білими янголами, моїм спасінням; аж потім ураз смертельний нуд поняв мою душу, і я відчув тремтіння у кожному фібрі тіла, мов би торкнувся гальванічної батареї, а янгольські постаті стали безтямними привидами з головами із полум’я, і я бачив, що від них мені нема чого сподіватись. І тоді в мій розум закралась, як повний музичний тон, гадка про те, що солодкий мусить бути спокій в могилі. Ця думка прийшла крадькома і потиху, і, здавалось, минуло багато часу, заким я повно збагнув її, але саме як розум мій спромігся нарешті як слід відчути і повітати її, раптом постаті суддів як чудом пощезли із-перед мене; високі світильники поринули в ніщо; їхнє полум’я зовсім зникло; чорна темрява наступила; всі чуття, здавалось, заникли у шаленім нагальнім низходженні, мов би дух мій спадав у Гадес.* Тоді світ мені став мовчання, і нерухомість, і ніч.

Я зомлів; але й тут іще не скажу, щоб свідомість зовсім утратилась. Що саме з неї лишилося, я не спитуюсь визначити, ні описати; але ж не все утратилось. В найглибших снах — ні! В гарячкових марах — ні! В непритомності — ні! В смерті — ні! І в домовині не все втрачається. Інак бо не має людині безсмертя. Збуджуючись із найглибшого сну, ми пориваєм тонесеньку, мов павутиння, тканину якогось марення. Але секунду по тому (така ця тканина має бути тендітна) ми уже не пригадуємо, про віщо ми марили. При повороті з непритомности до життя буває дві стадії; перша — чуття психічного чи духовного існування, друга — чуття існування фізичного. Річ імовірна, що, коли б ми, досягнувши другої стадії, спроможні були відтворити вражіння від першої, ми знайшли б у них проречисті спогади про ту прірву, що є по той бік. І ця прірва — що вона є? Як врешті ми можемо відрізнити її невловимі тіні од тіней могили? Та коли ці враження з того, що я назвав тут першою стадією, не даються у пам’ять на наше жадання, хіба ж по довгому часі не приходять вони непрохані, так що ми лиш чудуємось, звідки вони прийшли? Хто ніколи не був в непритомності, той не побачить дивні палаци і химерно знайомі обличчя в жарінні вугілля на огні; він не вловить у полуднім повітрі мерехтіння печальних примар, що їх більшість людей не спроможна розглядіти; він не замислиться над ароматом невідомої квітки; його розуму не збентежить значіння якоїсь музичної фрази, що вона ніколи ще доти не звертала на себе його уваги.

Серед частих і трудних спроб згадати минуле, серед пильних змагань дістати хоч знак того стану видимого небуття, що в нього запала моя душа, бували моменти, коли я сподівавсь був на успіх; бували короткі, дуже короткі хвилі, коли я викликав був спогади, що їх ясний розум пізніших часів визнавав за належні тільки до отого стану видимого браку свідомости. Ці тіні спогадів повідають мені невиразно про високі постаті, що підняли мене і понесли мовчазно униз, все нижче — все нижче — поки огидна млость поняла мене на саму тільки думку про безконечність цього низходження. Вони повідають про непевний страх у моїм серці — страх за те, що це серце було так неприродно мовчуще. Тоді настало чуття раптової непорушности всіх речей навкруги; так, мов би ті, що несли мене (зловісний похід!), перейшли в свойому низходженні поза межі безмежного, стали знеможені втомністю свого трудного діла. Після цього пригадую чуття чогось рівного й вогкого; а потім усе єсть безумство — безумство пам’яти, що занурюється в недозволенні глибини.

Тоді нагло вернули до моєї душі рух та звук — бурхливе биття мого серця, і в моїх ухах відгук цього биття. Потім павза, де все — сама порожнеча. Потім знов звук і рух, і дотик до чогось, і трепет життя, що пройняв усе моє тіло. Потім гола свідомість, що я животію, без жодної мисли — стан, що тривав довгий час. Потім, напругом, мисль, і разючий жах, і зусильне змагання збагнути моє дійсне становище. Потім пильне жадання заникнути в нечуття. Потім нагальний поворот до життя і успішна спроба рухнутися. І зразу повна пам’ять про допит, про суддів, про вирок, про слабість, про зомління. Потім цілковите забуття всього, що настало далі, всього, що я спромігсь невиразно згадати аж згодом, ціною довгих і пильних змаганнів.

Досі я не розплющував очі. Я почував, що лежу горілиць, незвязаний. Простягнув свою руку, і вона важко впала на щось вогке й тверде. Так лежала вона довгі хвилі, поки я силкувався збагнути, де і що я єсть. Я жадав, та не зважувавсь, ужити до цього свій зір. Я боявся першого погляду на те, що було круг мене. Не те лякало мене, що я можу побачити щось страшне, але я знемагав від боясти, що тут нема чого бачити. Врешті з диким одчаєм у серці я зразу розплющив очі. І мої найгірші думки справдились. Чорнота довічної ночи облягала мене. Я не міг віддихнути. Непроглядність цієї темряви, здавалось, гнітила й душила мене. Повітря було незносно важке. Я все лежав нерухомо і зусилювався збудити свій розум до чинности. Я пригадав інквізиторські звичаї і спитувався із цього погляду збагнути своє становище. Вирок наді мною, я знав, учинено, і мені здавалось, що відтоді проминув довгий час. Але ні на хвилю я не вважав себе справді за мертвого. Подібний здогад, наперекір тому, що ми читаємо у вимислах, ніяк не в’яжеться з дійсним існуванням — але де я і в якому становищі? Засуджений на смерть, як мені відомо було, помирає звичайно на auto-dafes; воно відбулося, я знав, в саму ніч проти дня мого допиту. Чи не кинули мене знову в той самий льох, щоб дожидати ближчої офіри, ― а чи не забере це багато місяців? Такого, я зразу побачив, бути не може. Жертви карано одразу. До то ж мій давніший льох, як і всі камери в Толедо, мав кам’яну підлогу, і світло в ньому було.

Але тут страшна гадка прудом погнала мені всю кров до серця, і на короткий час я знову запав у нечуття. Спам’ятавшись, я зразу скочив на ноги з конвульсивним тремтінням у кожному фібрі тіла. Я дико вимахував руками вперед і по всіх напрямках. Я не чув нічого округ, але боявся ступити і разу, щоб не впертися в стіни могили. Піт мені вдарив із кожної пори і стояв на чолі холодними буйними краплями. Агонія незнання стала врешті нестерпна, і я обережно пішов уперед, простягши перед себе руки, випруживши очі геть із орбіт, в надії десь уловити хоть найслабший промінь світла. Я чимало пройшов наперед, але скрізь була темрява й порожнеча. Я віддихнув вільніше. Здавалося очевидним, що мені випала хоч не найстрашніша, принаймні, доля.

І тут, коли я все ступав обережно вперед, в пам’ять мою поринули зграєю відгуки від тисячів невиразних чуток про Толедські страхіття. Про підземелля розказувано дивовижні речі — байки, як я завжди вважав, але ж таки дивовижні — занадто лихі, щоб повторювати, хіба тільки пошепки. Може, мене покинули на голодне конання в цім підземнім темрявім світі; чи, може, якась іще жахливіша доля на мене чигає? Що в кінці буде смерть, і смерть незвичайно люта, цього я, знавши занадто своїх суддів, був певний. Спосіб і час — це єдине займало і хвилювало мене.

Мої простягнені руки зіткнулися врешті з якоюсь твердою перепоною. Це була стіна, як видно, мурована — дуже рівна, ковзька й холодна. Я пішов уздовж неї, ступаючи з усією пильною недовірливістю, що її надихнули мені деякі стародавні оповідання. Цей спосіб, одначе не давав мені змоги вияснити розміри моєї в’язниці, бо я міг обійти кругом і повернутись до того місця, звідки почав, не спостерігши цього — така одноманітна видавалась стіна. Отже, я взявсь був шукати ножа, що був у мене в кешені, коли мене вели до судової залі — та він зник; мою одежу замінено на халат із цупкої саржі. Я думав загнати ніж у якусь невелику шпару в мурованні, щоб так позначити точку виходу. Трудність, власне, була пуста, дарма що в розладі моєї уяви вона видавалась мені непоборною. Я увірвав частину окрайки з одежі і розтягнув її долі на всю довжину, під простим кутом до стінки. Ідучи напомацки круг моєї в’язниці, я не міг не натрапити на цей виривок, коли завершу своє коло. Так, принаймні, я думав, але ж я негоден був зважити ні розмірів моєї тюрми, ані власної знедужалости. Ґрунт був вогкий і ковзький. Деякий час я брів наперед, аж нараз спіткнувся і впав. Знесилений крайною втомою, лишивсь я простертий долі, і скоро сон зборов мене отак, лежачи.

Прокинувшись і простягши від себе руку, я знайшов коло себе хлібину та глек із водою. Я занадто знемігся, щоб роздумувати над цим фактом, тільки жадібно їв і пив. Скоро по тому я знов розпочав свій обхід довкола в’язниці, на превелику силу дійшовши врешті до виривка саржі. Перед тим як упасти, я нарахував п’ятдесят два кроки, а вдруге почавши обхід, нарахував іще сорок вісім і з тим прийшов до свого виривка. Всього була сотня ступнів, і, прийнявши два ступні на ярд, я рішив, що в’язниця має п’ятдесят ярдів околом. Я, одначе, зіткнувся в обході з численними виїмками у стіні і, таким чином, не міг собі уявити форму склепу, а що це був підземний склеп, я був зовсім певний.

Я мав мало виглядів — жодної надії — в цих своїх розшуках, але безцільна цікавість спонукувала мене провадити їх далі. Одійшовши стіни, я рішив перейти простір темниці. Перше я рушився надзвичайно сторожко, бо підлога, хоч і була, як видно, міцна, укрита була зрадливою вогкістю. Але врешті я набравсь духу і не боявся ступати рішучими кроками, наміряючись перейти в’язницю як-найпростіше. Я зробив так яких десять чи дванадцять ступнів, коли кінець розірваної окрайки на моїй одежі вплутавсь мені межи ноги. Я заступив його і з маху упав долілиць.

Змішавшися від цього падіння, я не помітив зразу одного разючого факту; але кільки секунд по тому, коли я все ще лежав простертий, він привернув до себе мою увагу. Це було таке: моє підборіддя упиралося у долівку, але губи і верхня частина голови, хоч і лежали ніби-то нижче від підборіддя, не доторкались нічого. Заразом мій лоб повивали наче якісь липкі випари, а ніздрі мої забивав своєрідний дух гнилявих грибків. Я простяг перед себе руку і весь похолов, побачивши, що упав на самісінькім краї круглої ями-колодязя, що його розмірів, звісно, не міг зразу вияснити. Обмацуючи муровання попід самою гранню, мені пощастило вирвати з нього малий уламок, і я пустив його у безодню. Довгі секунди я прислухався до відгомонів, коли він ударявся в своїм падінні об стіни прірви; врешті настало його зловісне занурення у воду, супроводжене голосною луною. В цю саму мить почувся звук, мов би хто хутко розкрив і знову поспішно закрив які двері вгорі наді мною, а слабий промик світла раптом майнув у пітьмі і так саме раптово пропав.

Я побачив гаразд, який чорний уділ мені був судився, і повітав себе із щасливим випадком, що ним оце врятувавсь. Іще один крок перед моїм падінням — і світ би мене не побачив більше; а ця смерть, що її я зараз уникнув, належала саме до того, що я вважав за байку й дурниці в оповіданнях про інквізицію. Жертвам її тиранії давалось на вибір або смерть з найстрашнішими тілесними муками, або смерть з найжахливішими тортурами духу. Мені тепер полишалося друге. Від довгих терпінь нерви мені так розслабли, що я весь трепетав на звук власного голосу, і з мене став як-найкраще придатний об’єкт для того способу мордування, що мені призначався.

Трясучися кожним членом, я напомацки повернувсь назад до стіни, воліючи краще загинути тут, ніж рискувати страхіттями тих ям, що їх тепер моя уява малювала безліч по всій темниці. В інакшому стані духу я міг би здобутись на мужність, щоб покінчити зразу всі свої біди, кинувшися в яку з цих прірв; але тепер я був боягуз із боягузів.

Розрух у думках не давав мені спати протягом багатьох довгих годин, але врешті я знов заснув. Збудившися, я знайшов коло себе, як і перше, хлібину та глек з водою. Жагуча спрага налила мене, і я спорожнив цей глек одним духом. Він мав бути заправлений якимсь зіллям, бо заледве я його випив, як мене облягла необорна дрімота. Глибокий сон мене зміг — сон, як смерть. Як довго тривав він, я, звичайно, не знаю, та коли я розкрив знову очі, округи стало видно. Химерний сірнистий світ, що його джерела я визначити одразу не міг, давав мені змогу з’ясувати простір та вигляд в’язниці. В її розмірах я сильно обмиливсь. Цілий обвід її стін не перевищував двадцять п’ять ярдів. Кільки хвилин цей факт сповняв мене цілим світом марних тривог; справді марних, бо що б же могло мені менше важити у моїх жахливих обставинах, аніж розмір моєї в’язниці? Але дух мій знаходив химерну розкіш в марницях, і я заглибивсь у намагання вияснити помилку в моїх вимірах. Істина врешті осяяла мене. При моїй першій спробі дослідження я нарахував п’ятдесят дві ступні аж до того, як був упав; я мусив тоді упасти на який ступінь чи два від уривка саржі; направду я за малим не обійшов весь окіл моєї в’язниці. Тоді я заснув і, прокинувшись, мусив звернутися ув обхід назад, уявивши свою темницю, таким чином, чи не вдвоє більшою, ніж вона справді була. Замішання в думках не дало мені спостерегти, що при початку мого обходу стіна була вліво, а при кінці — праворуч.

Я обманився також і в формі темниці. Намацуючи дорогу, я знайшов багато виїмків і звідси вивів уяву про сильну неправильність стін — так потужно впливає цілковита пітьма на того, хто збуджується з летаргії чи сну! Ці виїмки це просто були незчисленні малі заглиблення або ж ніші на нерівних віддаленнях одне від одного. Загальна форма тюрми була квадратова. Що я вважав за муровання, виявилося тепер залізом або іншим яким металом у величезних листах; шви чи стики між ними утворювали западини. Вся поверхня цієї металічної обшивки була грубо почеркана найгидкішими, найпотворнішими девізами, на які тільки здольне гробарське суєвірство манахів. Тут грозилися постаті чортів, впереміж із кістяками та іншими образами, реальнішими в своїй страшливості; вони укривали й поганили собою геть усі стіни. Я замітив, що зариси цих страховищ були досить чіткі, але барви виглядали зблякло й туманно, мов би від впливу вогкого повітря. Роздививсь я і підлогу — вона була кам’яна. В центрі зяяв округлий колодязь, що його щелепів я був уникнув; але він був один у в’язниці.

Все це я роздививсь неясно і з великими труднощами, бо моє власне становище дуже змінилося, поки я спав. Я лежав тепер горілиць на весь зріст на якійсь дерев’яній колоді. Я був накріпко до неї прив’язаний довгим ременем, що нагадував наче попругу. Численними звивами він облягав усі мої члени і тіло, лишаючи на свободі лиш голову та ще ліву руку — настільки, щоб я спромігся з великим напруженням підкріплятися їжею з глиняної миски, що стояла долі коло мене. Я побачив із жахом, що глечика прибрано. Кажу ― з жахом, бо мене палила нестерпна спрага. Мої мучителі мали, здавалося, намір її розпаляти, бо їжа у мисці — це було м’ясо, прикро заправлене гострими присмаками.

Підвівши очі угору, я взявсь розглядати стелю моєї в’язниці. Вона була мені яких тридцять чи сорок футів над головою, і зроблена дуже подібно до стін. В однім з її відділів вельми дивна фігура прикувала до себе всю мою увагу. Це була змальована постать Часу, така, як її звичайно виображається; але намісто коси вона тримала в руках якусь річ, що здалася мені на побіжний погляд образом величезного маятника, подібно як на старих дзиґарях. В кожному разі у вигляді цього знаряддя було щось таке, що мене змусило придивитись до нього. Поки я видивлявся вгору на нього (бо він був як раз наді мною), мені ніби примарилось, що він рухається. В дальшу мить ця думка ствердилася. Розмах його був короткий і, звичайно, повільний. Я стежив за ним кілька хвилин, дещо його побоюючись, а більше дивуючися. Утомившися врешті спостерігати його лінивий рух, я одвернув свій погляд на інші предмети, що були у в’язниці.

Легке шарудіння притягнуло мою увагу і, зиркнувши на підлогу, я побачив на ній кількоро величезних пацюків. Вони виходили з колодязя, що лежав як раз мені на видноті, з правого боку. Навіть під цей час, поки я дививсь, вони вилазили облавом, спішно, з пожадливим огнем ув очах, притягувані м’ясним духом. Через це приходилось віддавати багато зусиль та уваги, щоб відігнати їх геть.

Це мало минути яких півгодини, може й ціла година (бо я міг тільки дуже недосконало судити про час), коли я знову звів свої очі нагору. Те, що я там побачив, збентежило і зчудувало мене. Розмах маятника збільшився на який ярд. Як природний наслідок, його скорість також далеко зросла. Але що найбільше мене стривожило, так це спостереження, що він видимо знижується. Я тепер помітив, непотреба казати з яким страхом, що його нижній кінець був зроблений у формі серпа, півмісяця, із блискучої стали, коло фута завдовжки від рогу до рогу; ці ріжки були загнуті вгору, а нижня окраїна, видно, гостра, як бритва. Подібно також до бритви, цей серп виглядав тяжким і масивним, грубшаючи від леза до міцної й широкої спинки вгорі. Він був привішений на важкому бронзовому пруті, і все це свистіло, розтинаючи повітря.

Я не міг далі сумніватись тієї кари, що її приготувала мені манашеська вимисливість у мордуванні людей. Агентам інквізиторів уже стало відомо, що я довідався про колодязь — колодязь, що його страхи призначалося такому зухвалому єретикові, як я, колодязь — це наслідування аду, в людських поголосках розглядуване як Ultima Thule всіх їхніх кар.* Падіння в цей колодязь я уникнув цілком випадково, а я знав, що несподіванка, пастка становили важливу властивість цих химерних смертей отут, у темниці. Раз я сам не упав, в їхні диявольські наміри ніяк не входило штовхнути мене в безодню, і таким чином (вибору тут не було) інакша, лагідніша смерть мені випадала. Лагідніша! Я за малим не всміхнувсь у своїй агонії, подумавши про такий ужиток такого слова.

Що за потреба тут повідати про довгі-довгі години страху, більше, ніж смертного, коли я числив наглі розмахи стали! Дюйм за дюймом — лінія по лінії — з обнижуванням, видним тільки в переміжках, що здавались віками — униз, все униз він ішов! Дні минали — може, багато днів одійшло, заким він шугав уже так близько понаді мною, що обвівав мене своїм прикрим диханням. Запах гострої стали забивав мені ніздрі. Я молився — я докучав небесам своїми благаннями, щоб він швидше спускався. Я навіснів, я змагався випростатись назустріч махові цього меча. І потім я враз упадав і лежав, посміхаючись на цю блискотливу смерть, як дитя на невидану цяцьку.

Тут настала друга прогалина абсолютного нечуття; вона була коротка, бо, вернувшися до життя, я не помітив значного обниження в рухові маятника. Але вона могла бути й довга, бо я знав, що там були демони, і вони могли спостерегти мою непритомність та затримати ці коливання для своєї втіхи; до того ж, прийшовши до пам’яти, я почувався вельми — о! невимовно! — слабим, знедужалим, мов би надмірно висиленим. Навіть в таких тортурах людська натура жадала їжі. З трудним зусиллям я простяг свою руку, доки пускали пута, і схопив недоїдки, полишені мені пацюками. Коли я поклав один кусник до рота, в розум мені сяйнула півзформована думка надії — радости. Але на що я міг надіятись? Це була, я сказав, півзформована думка — їх багато буває таких, що ніколи й не доходять завершення. Я почув також, що вона загинула при самім постанні. Марне я силкувавсь її розвинути — задержати. Довгі терпіння звели майже в ніщо мою звичайну мислену силу. Я був недоумок — ідіот.

Маятник ходив простокутно до мого тіла. Я бачив, що серп мав перетяти десь область серця. Він перетер би халат і провадив би далі, провадив би своє діло далі — знову — і знову. Мимо всії страшної широчини його розмаху (яких тридцять футів чи й більше), мимо дзизкучої сили його падіння, що спроможна була розсікти навіть ці залізні стіни, усе, що зробив би він за кільки хвилин — це перетер би тканину мого халату; і на цій думці я став. Я не смів іти дальше цього міркування. Я стояв на нім із цілою упертістю уваги — наче, отак упершись, я спроможен був задержати тут обниження стали. Я змушував себе розмисляти над звуком серпа, коли він перетинатиме мою одіж — про своєрідне трепетне почуття, що його викликає тертя тканини. Я думав про всі ці марниці, поки вони огидли мені.

Вниз — усе вниз сповзав він. Я шалено втішався, рівняючи його спуск із боковою скорістю. Вправо — вліво — з криком заклятого духу! до серця мого, м’яким кроком тигра! Я впереміж сміявся і вив, коли брала верх та чи інша гадка.

Вниз — певне і без упину вниз! Він метавсь на три дюйми від моїх грудей! Я напинався що сили — шалено, щоб увільнити свою ліву руку. Я міг простягнути її тільки так, щоб насилу дістати від миски до рота — не далі. Коли б я здужав порвати пута повище ліктя, я схопив би і спробував зупинити маятник. Так саме успішно я міг би спинити лавину!

Вниз — безнастанно, неминучо вниз! Я задихавсь, я корчивсь при кожному ударі. Мої очі стежили за його бігом угору і вділ з жадливістю безтямного розпачу; вони спазматично заплющувались при падінні, хоча смерть була б мені лиш полегшенням. О, яким невимовним! Мені й досі тіпався кожен нерв на ту думку, якого малого обниження треба, щоб ця гостра блискуча сокира вгородилась у мої груди. Це надія шарпала мої нерви — кулила тіло. Це була надія — надія, що торжествує над катом, що шепочеться із смертельниками навіть у темницях Інквізиції.

Я побачив, що яких десять чи дванадцять розбігів стали приведуть її в дотик з моєю одежею, і з цим спостереженням раптом мій розум сповнився гострим і зосередженим спокоєм одчаю. Уперше за довгі часи, може дні, я мислив. Мені спала думка, що бинда чи пояс, що повивали мене, був одноцільний. В путах моїх не було окремих пасів. Перший удар бритвоподібного серпа по якійсь частині паса так розріже його, що я зможу виплутатись із поміччю лівої руки. Але ж яка вона буде страшна в цей час, близкість стали! Наслідки найлегшого зусилля, які вони будуть смертельні! До то ж, чи може це бути, щоб челядь моїх мучителів не передбачала, не застерегла такої можливости? Чи ймовірна це річ, щоб пояс повивав мої груди там, де має прийтися маятник? Боячись зневіритися моєї мизерної і останньої надії, я підвів свою голову так, щоб гаразд побачити груди. Пояс обвивав мої члени і тіло геть по усіх напрямках, тільки не там, де лежала путь згубного серпа.

Скоро я опустив був голову в її давнє становище, мені щось осяяло розум; я не можу це «щось» краще назвати, як безформною часткою тії думки, що про неї я тут давніше казав, що її половина тільки непевне майнула раніше в моєму мозкові, коли я підніс був їжу до жагучих губів. Тепер вийшла на яв уся думка — слаба, заледве розумна, заледве означена, але таки ціла. З нервовим завзяттям одчаю я зразу взявся її виконувати.

Уже багато годин безпосередній окіл колоди, що на ній я лежав, буквально кишів пацюками. Вони були дикі, зухвалі, шалені, їхні червоні очі так блискали на мене, наче вони тільки ждали на мою нерухомість, щоб зробити із мене свою здобич. «До якої поживи, ― я думав, ― вони призвичаїлися в колодязі?»

Хоч як силкувався я їх одігнати, вони таки пожерли з миски все чисто, полишивши самі недоїдки. Рука моя звикла до механічного коливання над мискою; і врешті несвідома одноманітність руху забрала йому всякий ефект. В своїй захланності гидкі паразити часто вгороджували свої гострі ікла в мої пальці. Залишками масного й духовитого м’яса я натер тепер ремінь, де тільки міг досягти; тоді, забравши свою руку з долівки, затаївши духа, безрушно ліг.

Спершу навісні тварини вразились, налякалися зміною — перепином руху. Вони сполохано кинулись геть; багато повтікало в колодязь. Але це лиш на мить. Я не даремне важив на їхню зажерливість. Помітивши, що я лежу непорушно, одна чи дві найсміліші живо стрибнули на мою колоду і взялися нюшити над ременем. Це стало немов би сигналом гуртової навали. З колодязя сунули похапцем свіжі юрми. Вони вибиралися на колоду, сповняли її і стрибали сотнями по моїм тілі. Мірний рух маятника нічого їх не тривожив. Уникаючи його ударів, вони прихватилися до масного ременя. Вони товпились, вони роїлися на мені все щільнішими купами. Вони борсались на моєму горлі; їхні холодні губи шукали моїх; їхній навальний тиск сливе задушив мене; огида, що їй не має цей світ наймення, сповнила мені груди, заморозила важким лепом серце.

Але ще мить — і я почув, що змаганням моїм буде край. Я чув явно, що ремінь слабне. Я знав, що вже в кількох місцях його переточено. Надлюдським зусиллям я лежав непорушно.

Не схибив я в своїх сподіваннях, недаремне я мучивсь. Я відчув нарешті, що вільний. Пояс жмуттям звисав з мого тіла. Але удари маятника тиснули вже мої груди. Він розрізав уже тканину халата. Він перетяв полотняне спіднє. Іще двічі він помахнув — і пекучий біль пройняв мені кожен нерв. Але час порятунку прийшов. На порух руки рятівники мої сполохано повтікали. Повільним рухом, сторожко, набік, помалу, весь знітившись, я вихопився із ремінних обіймів поза досяг серпа. На мить, принаймні, я був вільний.

Вільний! — і в пазурях Інквізиції! Заледве я став із страшного дерев’яного ложа на камінну підлогу в’язниці, рух пекельного пристрою перестав, і я побачив, що якась невидима рука втягла його через стелю. Це була наука, що її з розпачем взяв я до серця. За кожним рухом моїм безперечно стежили. Вільний! — я для того тільки врятувався від смерти з такими муками, щоб зазнати мук інших, гірших за смерть. З цією думкою я нервово погнав очима по залізних стінах, що кругом обсягали мене. Щось незвичайне — якась зміна, що її я зразу не міг збагнути, сталася, очевидно, в темниці. На багато хвилин дрімотного, трепетящого забуття я занурився в марні розгублені здогади. Тут я уперше збагнув джерело сірнистого світла, що осявало мій льох. Воно йшло із шпари у півдюйма завширшки, що кругом оточувала темницю при основі стін; отже, ці стіни здавались, і справді були, незвязані із підлогою. Я спробував — і, звичайно, не зміг зазирнути у шпару.

Коли я потім підвівся, таємниця зміни в моїй тюрмі зразу розкрилась мойому розумінню. Я вже раніш спостеріг, що зариси фігур по стінах були досить розбірні, але барви їхні видавалися бляклі й туманні. Ці барви тепер набрали, і набрали ураз, разючого, надзвичайного блиску; і це надавало примарним страшним малюнкам такого вигляду, що він міг би вдарити й не по таких навіть нервах, як у той час мої. Диявольські очі, надхнені безумним, химерним життям, зорили на мене із тисячі місць, де їх не видно було перед тим, і мерехтіли дикучим сяйвом та полум’ям, таким, що негоден я був вважати їх за нереальні.

Нереальні! — Навіть коли я дихав, ніздрі мої забивало випарами розпеченого заліза! Задуха сповнила всю в’язницю! Чим-раз дужчий жар пломенів в очах що видивлялись на мої муки! Що-раз прикріший багрець розливавсь по кривавих страхіттях! Мені дух займало! Я негоден був дихати! Не було вже сумніву що до наміру моїх катів — о, безжальні! О, найлютіші демони між людей! Я поступився перед пекучим металом назад, до центру тюрми. Посеред гадок про вогненну загибель, що нависала на мене, думка про холод колодязя зійшла в мою душу немов бальзам. Я кинувся до його смертельної грани. Я метнув напружений зір свій униз. Блиск від розпеченої стелі осявав найдальші його закутки. Але дика мить — і мій розум зрікся збагнути те, що я там побачив. Врешті воно таки вдерлось — воно пробило собі стежку в мою душу — воно вгородилось у мій розпалений мозок. О, голосу мені, щоб сказати! — о, жах! — о, тільки не це; все, що хочте! З криком одкинувся я назад від окраїни і закопався лицем у руках, гірко плачучи.

Жар нагально зростав, і знову я звів свої очі, весь охоплений гарячковим тремтінням. В тюрмі моїй сталася друга зміна — і тепер вона сталася, очевидно, в формі. Як і перше, даремні були мої намагання оцінити чи зрозуміти цю зміну. Але недовго я був у непевності. Інквізиторська помста спішилася, по подвійнім моїм порятунку; годі було вже бавитись із Царем Страхів. Простір моєї тюрми був квадратовий. Я побачив тепер, що двоє його кутів зробилися гострі — двоє, значить, тупі. Страшлива зміна наступала швидко, з глухим, грохочущим, гидючим гуком. В одну мить моя тюрма змінила свою форму на ромбічну. Але зміна на цім не стала — я не мав ні надії, ані бажання її спинити. Я пригорнув би тепер ці червоні стіни до грудей, як покров довічного миру. «Хай смерть, ― я казав, ― хайусяка смерть, тільки не ця, в колодязі!» Безумець! Як міг я не відати, що саме в колодязь мало мене загнати розпечене залізо? Чи міг я опертися його жарові? А коли б навіть так — чи міг противитись його тискові? А тут усе вужчав і вужчав цей ромб, так скоро, що часу мені ніяк не лишалось для думки. Його центр і, звичайно, найбільша широчина припадали як раз на отверсту безодню. Я відступав, та змикання стін гнало мене незможно вперед. Врешті опаленому, скорченому моєму тілові лишилось не більше дюйма, щоб держатися на твердім помості тюрми. Я вже не змагався, але терпіння моєї душі вилилися в один голосний, протяжний, останній зойк розпуки. Я відчув, що хитаюсь на грані — я одвернув свої очі —

Аж тут розлігся незгідний гук людських голосів! Тут залунав гучний гриміт, мов із численних сурм! Тут забренів глухий гугіт, немов тисяча громових ударів! Вогненні стіни подались назад! Чиясь рука підхопила мене, коли я, непритомний, валивсь у безодню. Це був генерал Лассаль.* Французьке військо вступило в Толедо. Інквізиція була в руках своїх ворогів.

________________________________

БОЧКА АМОНТІЛЬЯДО

Тисячі кривд терпів я від Фортунато, скільки було снаги, та коли він затяжку зневагу насміливсь мені учинити, я заприсягся йому віддячити. Хто добре знає мою натуру, — ви ж не подумаєте, одначе, що я перед ним грозився. Кінець-кінцем я мусив йому відплатити; це була річ зовсім певна — але сама певність моєї ухвали виключала можливість риску. Я мусив не тільки його покарати, ба й покарати безкарно. Це не значить помститись за кривду, коли сам месник підпадає під кару. І це однаково не є помста, коли месник не появить себе тому, хто його скривдив.

Само собою ясно, що я ні словом, ні ділом не дав Фортунато приводу сумніватись моєї доброзичливости. Я і далі, як повелося, усміхався йому в лице, а він не бачив, що тепер я сміявся мислям про скору його загибель.

Він мав слабу точку — цей Фортунато — хоч у всьому іншому заслугував на повагу, а навіть побоювання. Він пишався тим, ніби майстерно знається на винах. Мало хто з італійців має в собі правдивий дух майстерности. Здебільшого їхній жар здається на те, щоб уловити слушний час і нагоду та обшахрати англійського чи австрійського міліонера. Що до картин та коштовностей, Фортунато, як інші його земляки, шарлатанив, зате, як заходило за старі вина, тут він був сама щирість. Під цим поглядом я дуже з ним не різнив: я був сам тямущий на італійські вина і скуповував їх, де тільки міг.

Це було над вечір, підчас найбуйнішого карнавального шалу, коли я спіткав свого друга. Фортунато привітав мене надзвичайно палко, бо вже добре підпив. Він був у костюмі блазня. На ньому ясніло тісно облите строкате убрання, на голові стриміла стіжком шапка із бубонцями. Мені так приємно було його побачити, що я думав ніколи не випущу його руку із своєї.

Я сказав йому:

— Мій дорогий Фортунато, от щаслива зустріч! Як Ви добре сьогодні виглядаєте! Але я оце дістав бочечку, ніби Амонтільядо, і маю деякий сумнів.

— Що? — сказав він, — Амонтільядо? Бочку? Неможливо?! В середині карнавалу?

— Я маю сумнів, — відказую, — і зробив таку дурницю, що заплатив повну ціну, як за Амонтільядо, не порадившись з Вами. Вас ніяк було знайти, а я боявся втеряти таку нагоду.

— Амонтільядо!

— Я маю сумнів.

— Амонтільядо!

— І мушу його розрішити.

— Амонтільядо!

— Може, Вас десь запросили, то я піду до Лукезі. Уже хто розбирається в винах, так це він. Він мені скаже…

— Лукезі не скаже, де Амонтільядо, де Херес…*

— А є ж такі божевільні, що кажуть, ніби він смаком дорівнює Вам.

— Ходім-но.

— Куди?

— До Вас у льохи.

— Друже мій, ні; я не хочу так зловживати Вашу добрість. Я бачу, Вас десь запрошено. Лукезі…

— Нікуди мене не запрошено; ходім.

— Мій друже, ні; не запросини, а от холод який — я бачу, Ви змерзли. В льохах неможлива вогкість. Там салітрою всі стіни взялися.

— Нічого, ходім. Холод — це фрашки. Амонтільядо! Вас обдурили; а що отой Лукезі, так він і Херес не одрізнить від Амонтільядо.

З цими словами Фортунато заволодів моєю рукою. Наклавши чорну шовкову маску та вгорнувшися добре в roquеlaure,* я дався потягти себе до палаццо.

Дома не було ні душі: челядь вся позникала десь розважатися на честь свята. Я сказав їм зарані, що не вернуся до ранку, і пильне наказував не відлучатися з дому. Цього було досить, я знав гаразд, щоб вони позникали усі до одного, скоро я покажу тільки спину.

Я взяв із світильниць два факели і, давши один Фортунато, направив його через ряд покоїв до ходу, що вів у льохи. Довгими покрученими сходами спускався я вниз, припрошаючи його обережно іти за мною. Ми зійшли нарешті до підошви спуску і стали на вогкому ґрунті Монтрезорівського підземелля.

Друг мій ішов непевними кроками, і бубонці на високій шапці брязкотіли йому, як він ступав.

— Барило! — сказав він.

— Воно далі, — я відповів, — але гляньте, яке тут біле мереживо блищить по стінах печер.

Він повернувсь до мене і втупив мені у вічі затягнені плівкою баньки, що спливали п’яними слізьми.

— Салітра? — вимовив він нарешті.

— Салітра, — відмовив я. — Давно вже у Вас цей кашель?

— Кхи! кхи! кхи! — кхи! кхи! кхи! — кхи! кхи! кхи! — кхи! кхи! кхи! — кхи! кхи! кхи!

Мій бідолашний друг негоден був відповісти цілих кільки хвилин.

— Пусте, — вимовив він кінець-кінцем.

— Ходім, — сказав я рішучо, — ходімо назад; Ваше здоров’я — річ неоціненна. Ви людина заможна, поважна, Вас люблять, Вами дорожать; Ви щасливі, як я колись був. Втратити Вас, це була б завелика шкода. Я, звісно, нічого не значу. Ходімо назад; Ви заслабнете, а я не можу це взяти на себе. До того ж, Лукезі…

— Годі, — сказав він, — кашель — дурниця; він не уб’є мене. З кашлю я не помру.

— Ну що ж, — відповів я, — і справді, я не подумав би дурно Вас турбувати; але Ви повинні як слід берегтися. Потягніть-но цього — це Медок,* він захистить Вас од вогкости.

Я одбив шийку одній з пляшок, витягши її з числа подруг, що лежали довгою лавою далі.

— Пийте, — сказав я, подаючи йому вино.

Він підморгнув мені і підніс вино до губів. Він гаявсь і фамільярно до мене покивував, а бубонці дзвонили.

— П’ю, — сказав він, — за мерців, що лежать тут довкола.

— А я за Ваш довгий вік.

Він знову взяв мене попід руку, і ми рушили далі.

— Які величезні підземелля, — сказав він.

— Монтрезори, — я відповів, — це великий, численний рід.

— Я забув Ваш герб.

— Золота величезна людська нога на лазурному полі; вона давить змію, що звилася і вгризлась жалом у п’яту.

— А девіз?

— Nemo me impune lacessit.*

— Ловко! — сказав він.

Вино вигравало йому в очах і бубонці дзвонили. Мою власну уяву розігрів цей Медок. Поміж стінами із навалених купою кісток, упереміж з барилами й кухвами, ми пройшли аж у найдальші глибини підземелля. Я знову став і на цей раз зваживсь узяти Фортунато за руку повище ліктя.

— Салітра, — сказав я. — Гляньте, її більшає де-далі. Вона, як мох, звисає із стін. Ми під ложем ріки. Тут вогкість стікає краплями поміж ці кості. Ні, вертаймо назад, поки не пізно. Ваш кашель…

— Це пусте, — відказав він, — ходім далі. Але перше, іще ковток — де Ваш Медок?

Я розбив і подав йому пляшку Де Ґраве.* Він випорожнив її одним духом. Очі йому спалахнули диким вогнем. Він зареготав і підкинув пляшку угору з жестом, що його я не зрозумів.

Я глянув на нього здивовано. Він повторив свій жест — чудний якийсь жест.

— Не розумієте? — він спитав.

— Не знаю, — відказав я.

— Так Ви не в братстві?

— Як?

— Ви не належите до масонів?

— Так, так, — сказав я, — так, так.

— Ви? Неможливо! Ви масон?

— Масон, — відказав я.

— Знак! — сказав він.

— Ось він, — я відповів, витягаючи каменярську лопатку з-поміж складів мого roquelaure.

— Жартуєте, — скрикнув він, подаючись кільки кроків назад. — Але ж ходім до Амонтільядо.

— Хай буде, — сказав я ховаючи лопатку назад під плащ та подавши йому знову руку. Він тяжко на неї оперся. Ми пішли далі своїм шляхом, шукаючи Амонтільядо. Ми поминули шерег низьких склепінь, спустилися, знову пройшли іще далі і, спустившися знову, прийшли до глибокого склепу, де в задушливому повітрі наші факели не світились, а радше тліли.

В найдальшому закуткові склепу одкрився іще один, менший відділ. Його стіни були облямовані людськими останками, що громадилися аж до склепіння вгорі, як у старих катакомбах Парижу. Три сторони цього другого відділу мали іще цю оздобу. Від четвертої кості були поодкидані і лежали мішма по землі, в одному місці згромаджені височеньким валом. За цією стіною з накиданих кісток ми побачили іще одну нішу, углиб на яких чотири фути, ушир — на три, височиною — на шість чи сім. Цю нішу не призначалося, видно, ні для яких спеціяльних завдань; вона становила просто переміжок між двома величезними підпорами, що на них лежало склепіння катакомб, а тилом їй була одна із зовнішніх стін, виведена з міцного граніту.

Даремно спитувавсь Фортунато освітити глибину цієї ніші, піднісши свій тьмяний факел. Слабе світло не дозволяло нам побачити її межі.

— Будь ласка, — сказав я, — отут і є Амонтільядо. А що Лукезі…

— Він невіглас, — перебив мій друг, непевним кроком рушаючи далі, а я ішов за ним слід у слід. Він зразу досяг краю ніші і, побачивши, що далі не пустить суцільний камінь, ошаліло став. Ще мить – і я прикував його до граніту. На гранітній поверхні були дві залізні клямри, яких два фути одна від одної в горизонтальному напрямі.

З однієї звисав короткий ланцюг, на другій був висячий замок. Перекинувши ланцюг через поперек, це було діло кількох секунд — замкнути його. Фортунато занадто був вражений, щоб опиратися. Витягши ключа я відступився з ніші.

— Поведіть-но рукою по стінах, — сказав я, — хіба ж не чуєте там салітри? Справді, тут надзвичайно вогко. Ще раз дозвольте благати Вас повернутись. Ні? Тоді я доконче мушу покинути Вас. Але перше мушу віддати Вам всю невеличку увагу, яка тільки є в моїй силі.

— Амонтільядо! — погукнув мій друг, досі іще не отямившись від несподіванки.

— Слушно, — сказав я; — Амонтільядо.

З цими словами я заходився біля купи кісток, що за них я вже згадував. Розкидавши їх я скоро знайшов каміння та вапно з піском для мурування. З поміччю цих матеріалів та моєї лопатки я притьмом взявся замуровувати вхід до ніші.

Ледве я закінчив перший шар мурування як уже спостеріг що Фортунато в значній мірі протверезів. Першим знаком цього був тихий болісний крик з глибини печери. Це не був крик п’яного. За ним настало довге і уперте мовчання. Я поклав другий шар, і третій поклав, і четвертий; і тут я почув скажене гримотіння ланцюгом. Гриміт тривав кільки хвилин; на цей час я спинив роботу і сів на кістках, щоб краще потішитися цим гуком. Коли врешті він перестав, я знову узявсь до лопатки і закінчив без перепину п’ятий, шостий і сьомий шар. Мур здіймався уже врівень з моїми грудьми. Я знов припинив роботу і, закріпивши факел в мурованні, освітив слабим його світлом постать у глибині.

Шерег гучних і пронизливих зойків, вибухнувши із горла прикутої в пітьмі постати, здавалось, нагально одкинув мене назад. На коротку мить я завагався — я весь тремтів. Вихопивши рапіру, я узявся ширяти нею кругом у ніші; але хвилеве роздум’я мене заспокоїло. Я поклав свою руку на міцне муровання підземелля і відчув задоволення. Я знов підійшов до своєї споруди. Я відгукувавсь на цей лемент. Я був, як луна — я вторував йому — я повершив його силою і протяжністю вигуків. Так я зробив — і крикун замовк.

Це була тепер північ, і робота моя доходила краю. Я закінчив уже восьмий, дев’ятий шар. Я поклав частину останнього — одинадцятого: лишався один єдиний камінь — покласти і закріпити. Я підняв його на превелику силу; я вже майже помістив його в належне місце. Але тут із ніші залунав тихий сміх, що від нього волос мені став диба на голові. За ним почувся печальний голос, що в ньому я насилу пізнав благородного Фортунато.

— Ха! ха! ха! — хи! хи! — от справді чудесний жарт — от так штука ! Здорово посміємось над нею в палаццо — хи! хи! хи! — за пляшкою нашого вина — хи! хи! хи!

— Амонтільядо! – сказав я.

— Хи! хи! хи! — хи! хи! хи! — так, Амонтільядо. Але чи не надто пізно? Чи не чекають на нас у палаццо пані Фортунато та інші? Годі, ходім уже.

— Так, — сказав я, — ходім уже.

— Монтрезоре, божим ім’ям заклинаю!

— Так, — сказав я, — божим ім’ям!

Але на ці слова я даремне ждав відповіди. Мені не терпілося. Я вголос покликав його:

— Фортунато!

 Жодного звуку. Я просунув факел в отвір, що іще лишався, і кинув його в середину. Мені відповіло тільки дзвеніння його бубонців. Мені стало млосно — від випарів підземелля. Я поспішив закінчити роботу. Я вложив на місце останній камінь, я закріпив його. Проти нового муровання я знову звів, як було, вал із кісток. Минуло вже півстоліття — і ніякий смертний не зрушив їх. In pace requiescat.*

___________________________

ОВАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ

Egli è vivo e parlerebbe

se non osservasse la rigola del silentia.

(Він живий, і заговорив би,

коли б не корився законові мовчання).

Напис під італійським образом святого Бруно

Пропасниця моя була дуже прикра і затяжна. Всі ліки, які тільки можна добути в цій дикій місцевості в Апеннінах, я зужив без жодної користи. Мій джура, що являв собою єдине моє товариство у відлюдному замку, був занадто боязкий і занадто грубо незґрабний, щоб зважитися пустити кров, ― а я ж таки, правда, і стеряв її вже забагато в сутичці з бандитами. Щоб він кинув мене та шукав десь помочи, цього я теж не міг безпечне дозволити. Врешті мені спав на пам’ять малий пакетик опіуму, що лежав разом із тютюном у кальяновій скриньці, бо в Константинополі я призвичаївсь палити тютюн із цим зіллям. Педро подав мені скриньку. Я пошукав і знайшов наркотик. Та збиравшись урізати собі порцію, я відчув конечність роздуматись. У курінні ця річ маловажна ― скільки саме ужито. Звичайно я накладав келішок кальяну до половини, порізавши і перемішавши навпіл опій із тютюном. Часом, уживши всю цю сумісь цілком, я не відчував ніякого особливого ефекту; іншими знов разами не скурював люльки більш, як на дві третині, коли вже ознаки духовного розладу, ще й бувши тривожні, давали мені знак перестати. Але ефект наступав з виразною ступневістю, відстороняючи цим можливість якої-будь небезпеки. Тут, у кожному разі, річ була зовсім одмінна. Ніколи ще доти мені не доводилось ковтати опій. Лавданум* та морфій я мав нагоду вживати і, що до них, не мав жодної рації вагатися. Але одноцільного зілля я зроду не бачив в ужитку. Педро знав не більше мого, скільки годиться його вживати; отже, у своїй скруті я мусів щось розмислити сам-один. А в тім, я не відчував особливих труднощів, рішившися діяти ступнево. Я візьму одразу дуже маленьку дозу. Коли б вона не справила впливу, я повторю її; і так далі, аж поки почую, що гарячка спала, або добудуся сну, що був мені так доконче потрібний, ― а вже ж близько тижня не благославлялися ним мої пошарпані чуття. Певна річ, що саме цей розбрат у моїх чуттях ― саме ця тьмяна гарячка, що була вже згнітила мене ― саме вони не дали мені спостерегти незвязність мого мислення, що отак засліпила мене, ― аж до безтямного наміру визначати більший чи менший розмір якоїсь речи, не мавши попередньої міри до порівняння. Я не мав під цей час ні найменшої гадки, що надзвичайно мала, на мій погляд, доза одноцільного опіуму могла бути насправді надмірно великою дозою. Навпаки, я добре пригадую що судив зовсім певне, яку треба взяти кількість, рівнявши її до цілої грудки, що в мене була. Порція, що її по такім міркуванні я ковтнув, та ще й без ніякої боясти, була, певна річ, дуже малою часткою грудки, яку я тримав у руці.

Замок, куди мій джура наважився самовільно вступити, щоб не лишати мене на ніч, в тяжких ранах, під голим небом, це було одне з тих, перейнятих всумісь печаллю й величністю, нагромаджень, що так довго хмурилися посеред Апеннін, ― у дійсності незгірш, як у фантазії пані Радкліфф.* Видно було з усього, що його полишили на час і дуже недавно. Ми влаштувались в одному з найменших і не так пишно обставлених покоїв. Він містивсь у віддаленій вежі замку. Його убранство було багате, але пошарпане й ветхе; стіни обвішані тканням і вкриті різного роду та взору військовими трофеями та незвично великим числом надхненного новітнього малювання в оправі з багатих золотих арабесків. До цього малювання, що звисало із стін не тільки по їхній чільній поверхні, ба й по численних закутках, обумовлених химерною будовою замку ― до цього малювання, мабуть, початок гарячки надихнув мені глибоку цікавість, так що я попросив Педро зачинити важкі віконниці нашого покою ― бо настала вже ніч ― засвітити вогні високого канделябра, що стояв в головах моєї постелі, і геть одкинути оторочені бахромою запони чорного оксамиту, що повивали ліжко. Я хотів це зробити для того, що як не прийде сон, то я міг би, принаймні, віддатися розгляданню цих образів з поміччю невеликого томика, що знайшовся під подушкою і видавався присвяченим критиці їх та описові.

Довго-довго читав я і побожне, з благоговінням глядів. Хутко й блаженно відлітали години, і настала глибока ніч. Становище канделябра було мені недогідне і, через силу простягши руку, щоб не тривожити сон мого джури, я помістив його так, щоб він певніше кидав проміння на книгу.

Але це привело до ефекту, ніяк не сподіваного. Сяйво численних свічок (їх було багато) пало тепер у нішу, що лежала досі в глибокому затінку за одною з підпор мого ліжка. Таким способом я побачив в ясному світлі образ, зовсім невидний перед тим. Це був портрет молодої дівчини в порі визрівання у жінку. Я лиш скинув на образ бистрий погляд ― і зразу заплющив очі. Для чого я так зробив, не було зразу ясно навіть власному моєму розумінню. Але доки мої повіки лишались закриті, я перебіг свої мислі, шукавши причини, чом це вони так закрилися: це був імпульсивний порух, щоб виграти час для думки ― допевнитися, що мій зір не зрадив мене, заспокоїти і підкорити мою уяву тверезішому і певнішому поглядові. Невеликий час переждавши, я знову пильне поглянув на образ.

Що я тепер бачив право, цього я не міг і не хтів сумніватись, бо перший поблиск огню, упавши на це полотно, немов би розвіяв дрімотний подив, що запосів потаємно мої чуття, і зразу збудив мене до чуйности.

Це був, як я вже сказав, портрет молодої панни. Він містив у собі саму голову та рамена, зроблені тою манірою, що зветься технічно vignette* ― дуже подібно до стилю улюблених голівок Саллі.* Руки, груди й кінці ясного волосся неслідно зникали в туманній, але глибокій сутіні, що творила собою тло образу. Рямці були овальні, багато оздоблені філіґранним золотом in Moresque.* Як мистецький твір, саме малювання заслугувало як-найбільшого подиву. Та не сама робота і не безсмертна краса лиця, не вони мене зворушили так нагло і так незвичайно. Як-найменш могло бути й таке, щоб моя уява, раптом збуджена з напівсну, взяла це обличчя за обличчя живої особи. Я побачив зразу, що особливості малювання, його віньєтковости, його рямців, мусили вмить розвіяти таку думку ― мусили навіть попередити її хвилеву появу. Серйозно замислившись над цими питаннями, я не рушився, може, через цілу годину, напівсидячи, напівсхилившись, з очима, прикутими до портрета. Нарешті, вдоволений відчуттям правдивої тайни його впливу, я одкинувсь назад у ліжко. Я знайшов чари образу в абсолютній життєподібності виразу; це вона при першому погляді вкрай збентежила, підкорила і знемогла мене. З глибокою і шанобливою боястю я поставив знов канделябра на його давнє місце. Віддаливши цим із очей причину мого глибокого хвилювання, я жадно узявсь до книги, де розбиралось картини та їхню історію. І, звернувши до номера, що ним означався овальний портрет, я прочитав там вишукані, пишно-туманні слова, що їх оце подаю:

«Це була діва надзвичайної вроди: рівно прекрасна, як і радости повна. І лихий був той час та година, коли вона взріла і покохала, і побралася із художником. Він, палкий, трудолюбний, суворий, мавши уже наречену в своїм мистецтві; вона ― діва надзвичайної вроди, рівно прекрасна, як і радости повна: вся світло й сміх, вся пустотлива, як юний фавн: з любов’ю й привітом до всього світу: з ненавистю тільки до того Мистецтва, що було їй суперником: з боястю тільки проти палітри, пензлів та інших знаряддів, що не давали їй бачити обличчя її коханця. Таким побитом, це була страшна річ для Панни ― почути від нареченого, що він із неї хоче зробити портрета. Але вона була кротка і послушна ― і покірно замкнулась на багато тижнів у темній високій вежі, де на бліде полотно тільки згори промикалося світло. Але він, художник, раював при своїй роботі, що тривала день відо дня, година в годину. І він був палкий, невгамовний, нравний химерник, що геть затерявся у своїх марах; він не хотів побачити, що це світло ― так примарно воно впадало до самітної вежі і забирало життя і здоров’я його нареченій ― і вона марніла явно для всіх, лиш не для нього. Та вона усе усміхалась і була усе бездокірно мовчуща, бо ж бачила що художник (а він був вельми славний) заживав при своїй роботі гарячкової, палкої утіхи і працював день і ніч, щоб змалювати її, що вона його так любила, а робилася день відо дня геть безживніша, геть хиліша. І справді кому лиш лучалося узріти цього портрета, той тихим голосом мовив про його подібність, як про могутнє диво, як про доказ не тільки умілости майстра, але рівно й глибокої любови його до неї, що її він так змалював надзвичай прегарно. Аж нарешті, коли робота доходила вже кінця, нікому не давано входу до вежі, бо майстер вкрай зшаленів у запалі своєї роботи і рідко вже одвертав свої очі від полотна – навіть і з тим, щоб глянути на обличчя своєї дружини. І не хтів він побачити, що барви, які він розлив на цім полотні, геть пощезали з обличчя її, що сиділа поперед нього. І так, коли багато тижнів минуло і мало лишилось роботи, ― тільки один мазок на вустах, та в очах одну тільки фарбу, ― дух Панни засяв був знову, як засяває бува вогонь у світильні. І зроблено той мазок, і покладено фарбу; і майстер на мить став у німому захваті перед ділом, яке він зробив; але далі, іще він дививсь ― і трепет напав його, і він зблід, і не стямився з дива, і покликнувши на цілий голос ― «Це справді саме Життя!» ― він повернувся зразу до своєї коханої: Вона була мертва».

_______________________________

ПОБАЧЕННЯ

Я не загаюсь. Зажди, стривай!

Іду тобі встріч у пустельний край.

Вірш на смерть дружини Генрі Кінґа, єпіскопа Чічестерського.*

Злощасна і таємнича людино! — ти загубивсь у сяйвах своєї власної уяви, ти пав у горіннях своєї власної юности! Знову гадкою бачу тебе! Іще раз твій образ став перед мене! — не таким — о ні, не таким, як ти єсть — в холодній юдолі тіней — але таким, як ти мав би бути — розтрачаючи щедро свій вік у пишних роздум’ях, в цьому місті туманних мар, твоїй любій Венеції — в цім улюбленім зорями Елізії моря, де широкі вікна Палладієвських дворців* задивляються гірко і глибоко в тайни мовчущих вод. Так! я повторюю — як ти мав би бути. Існують, певне, інші світи, окрім цього — інші мислі, ніж мислі загалу — і міркування інакші від міркувань софіста. Хто ж тоді прикличе тебе до суду? Хто зганьбить тебе за ті замріяні години, хто скаже про змарнований вік, коли це тільки сили твої невичерпні переливалися через край?

Це було в Венеції, під критою аркою, званою тут Ponte deі Sospiri* — втретє а чи вчетверте я стрів тут людину, що за неї кажу. Туманними спогадами я зводжу на мисль обставини цієї зустрічи. Але я пам’ятаю — ах, як би міг я забути! — глибоку північ, Міст Зітханнів, красу тії женщини, Генія Роману, що никав там і тут над вузьким каналом.

Це була ніч незвичайно понура. Великий дзвін із П’яцци зголосив п’яту годину італійського вечора. Чотирикутник Кампаніллі* лежав німий і безлюдний, і вогні старого Герцогського Палацу хутко згасали. Я повертав із П’яцетти Великим каналом. Та скоро моя гондола випливла проти каналу Сан-Марко, з його нетрів розлігся раптом жіночий голос, роздираючи ніч протяжним, диким, несамовитим зойком. Вражений криком, я скочив на ноги, а мій гондольєр упустив єдине своє весло, безнадійно згубивши його в непроглядній пітьмі; отже, ми були віддані на волю потоку, що тягнув тут із більшого в менший канал. Величезним чорноопереним кондором сунули ми поволі униз, до Мосту Зітханнів, коли тут тисяча факелів, спалахнувши миттю із вікон та по сходах Герцогського Палацу, повернули глибокий морок ночи в олив’яносиній химерний день.

Виприснувши з материних рук, це дитя упало з горішніх вікон винеслого палацу в глибокий і темний канал. Тихі води міцно зімкнулись над жертвою; але, дарма що єдина моя гондола була тут поблизу, уже багато сміливих пловців даремне шукали на поверхні води той скарб, що його — на горе! — можна було знайти лиш на дні. На широких плитах чорного мармуру при вході в Палац, кільки сходів понад водою, стояла постать, що її ніхто, тоді бачивши, негоден був далі забути. Це була Маркеза Афродіта — кумир цілої Венеції — найясніша з ясних — найкрасніша там, де всі були так прекрасні — ба ще й молода дружина старого інтригана Ментоні і мати прегарної дитини, першої і єдиної дитини, що вона тепер в глибині непроглядних вод згадувала любі материні пестощі і видихала малий свій дух в зусиллях її прикликати.

Вона стояла сама. Її маленькі голі сріблясті ноги сяли на чорному мармурі. Волосся, іще не зовсім увільнене на ніч від бальних окрас, спліталось округ класичної голови в огнях діямантової зливи, завиваючись кучерями, мов би юний цвіт гіацинту. Сніжнобіла, легенька, як газ, запона видавалась єдиним покровом на її ніжних формах; але повітря літньої ночи було душне, понуре й недвижне, і ні єдиний порух цієї статуєподібної постати не хвилював навіть складок її воздушного вбрання, що облягало її, як тяжкі мармури Ніобею. Але — дивна річ! — її сяйливі очі дивились не вділ, на могилу, де лежала похована її найясніша надія, а зорили незрушно в зовсім одміннім керунку! В’язниця Старої Республіки* — це, я думаю, найкрасніша будівля на цілу Венецію; але як могла ця пані так пильно вдивлятися в неї, коли під її ногами, не мігши духу звести, конала її дитина. До того ж, ота темна, похмура ніша одкривалася впрост проти вікон її покою — що ж могло там бути такого в її сутені, в її архітектурі, в її величних, повитих плющем карнизах, на що б Маркеза Ментоні не дивувалася уже доти тисячі разів? Пусте! — Хто ж не згадає, що при такій нагоді, як ця, наше око, мов би розбите свічадо, стократно множить образи своєї печали і бачить у незчисленних далекостях те горе, що є отут, під рукою?

Кільки східців повище Маркези, під аркою шлюзу, стояла в повному одягові сатироподібна постать самого Ментоні. Він занимався саме бриньканням на гітарі і видимо смертельно нудився, коли час від часу давав вказівки, де шукати дитину. Вражений до нестями, я негоден був сісти, аж відтоді, як почув уперше крик, і мав являти собою очам схвильованого люду примарне, зловісне видовище, коли блідий, мов закляклий, плив поміж них униз за водою в цій погребній гондолі.

Всі зусилля були марні. Багато пловців, найзавзятіших у шуканні, послабили вже свої намагання, піддалися чорному розпачеві. Здавалося, мало лишалось дитині надії (а оскільки ж менше матері!), коли тут, з глибу темної ніші, що належала, як я згадував, до в’язниці Старої Республіки і приходилась проти вікна Маркези, вийшла на світло вгорнена в плащ якась постать і, на мить загаявшись на грані запаморочного спаду, кинулась сторч головою в канал. Коли хвилю по тому цей невідомий став на мармурових сходах побіч Маркези, з живим іще і дишущим дитям у руках, його плащ, обважнілий водою, нараз розстебнувся і, складами впавши до ніг, появив враженим глядачам чарівну особу юнака, що звуком його імени лунала тоді більша частина Европи.

Ні слова не вимовив рятівник. Але Маркеза! Вона матиме знову свою дитину — вона притисне її до серця — вона вся пригорнеться до цього малого тіла, укриє його своїм пестуванням. Аж ні! — інші руки взяли дитя від чужинця — інші руки забрали його і геть понесли його, непоміченого, до палацу! А Маркеза! Її вуста, її прекрасні уста бренять: слізьми повняться її очі — ці очі, що на подобу Плінієвого акантуса, були «м’які, мов би плинні». Так! слізьми повняться її очі, і — поглянь! — вона вся тремтить аж до дна душі, і статуя ожила. Біль мармурового виду і опуклість мармурових грудей, і саму чистоту мармурових ніг ми побачили раптом в огні, в приливі незможного пурпуру; і легкий трепет пронизав її ніжну постать — та’ як в Неаполі мрійний вітерець тріпочеться в зіллі над пишносрібними ліліями.

Чом вона мусіла так зчервонітися? На це питання немає жодної відповіди — хіба те, що, в поспіхові і страху материнського серця, полишивши самотність свого будуару, вона не подбала ув’язнити свої маленькі ноги туфельками і зовсім забула накинути, як годилось, на свої Венеціянські рамена якусь запону. Яка ще могла бути причина цього рум’янцю? цього блиску диких призивних очей? незвичайного хвилювання цих трепетних грудей? конвульсивного стиснення цієї тремтячої руки? — руки, що упала припадком на руку чужинця, скоро Ментоні повернувсь до палацу. Яка могла бути причина цієї тихости, дивної тихости незрозумілих слів, що їх вимовила Маркеза, поспішно з ним прощаючись? «Побідив єси, — так вона прорекла, або ж лепет води мене звів, — побідив єси — як сонце зійде, за годину — ми стрінемось — хай буде так».

Тривога вщухла, огні в палаці загасли, і чужинець, що його я тепер розпізнав, самотою стояв на сходах. Він весь тремтів у незбагненному хвилюванні, і його очі шукали кругом за гондолою. Я не міг не назватись [прислужитись] йому своєю; і він прийняв цю ввічливість. Добувши при шлюзі весло, ми направились до його мешкання, а тим часом він заспокоївсь і заговорив про наше давніше побіжне знайомство, мовою великої видимо сердечности.

Є такі речі, що про них мені приємно розповідати докладно. Особа чужинця — дозвольте мені називати його цим ім’ям — його, що був завжди чужинцем цілому світові — особа чужинця саме належить до таких речей. Він був радше нижчий, ніж вищий од середнього зросту, але бували хвилі напружної пристрасти, коли його тіло направду немов розгорталося і заперечувало оце моє визначення. Легка, майже тендітна злагода в його постаті обіцяла скорше ту готовість до дії, що її він засвідчив на Мості Зітханнів, аніж ту Геркулесівську силу, що її, як було відомо, він легко появляв у випадках більшої небезпеки. При устах та підборідді божества — незвичайні, буйні, великі, немов плинні очі, що їх колір мінився від чистого карого до густого блискучого агату — і хвилі кучерявого волосся, що поміж нього сяло незвичайне широке чоло, все світле, мов із слонової кости — оце були класично правильні риси його обличчя, що таких я не бачив ніде; хіба мармурові риси Імператора Коммода могли б дорівнятися їм. А одначе, його обличчя належало до таких, що їх кожен бачив у певній добі свого життя, і ніколи потім. Воно не мало в собі нічого одмінного — ніякого сталого виразу, що міг би закріпитися в пам’яті; обличчя, що його бачиш і враз забуваєш, з туманним і безнастанним жаданням знову призвати його на мисль. Не те щоб дух кожної часової пристрасти не накладав ніколи свого власного виразного образу на свічаді цього лиця, але це свічадо, як буває з кожним свічадом, не лишало в собі жодного сліду пристрасти, коли вона минала.

Розстаючись зі мною вночі після цієї події, він запросив мене, як мені здалося, категоричним тоном, завітати до нього взавтра дуже рано. Невдовзі по сході сонця, я, згідно з цим запрошенням, був у його Палаццо, одній із тих величезних будов похмурої і заразом фантастичної пишноти, що громадяться понад водою Великого Каналу поблизу Ріяльто*. Мене провели широкими круговими мозаїчними сходами до покою, що його незрівнянна пишність, ринувши через одчинені двері справжнім блиском, осліпила й сп’янила мене своєю осяйністю.

Я знав, що знакімець мій був заможний. Про його багатства ходили такі поголоски, що я навіть зважувавсь їх уважати за сміхотворне перебільшення. Та коли я оглянувсь навколо себе, я не міг пойняти віри, що багатства якої-будь особи в Европі могли б достачити такої царської пишности, як оця, що бреніла й сяла округи.

Хоча сонце, як я сказав, уже встало, кімната й досі була блискучо освітлена. З цього, а також із виснаженого виду мого друга я зміркував, що він не лягав цілу ніч. В архітектурі й окрасах покою було видко виразний намір вражати й засліплювати. В декоруванні мало дано уваги на те, що зветься технічно стильністю — на витриманість національних рис. Очі блукали з предмету на предмет і не спинялись на жоднім — ні на гротесках грецьких малярів, ні на скульптурі з кращих днів Італії, ні на величезних різьбленнях саморідного Єгипту, що не знав у мистецтві вчителів. Пишні завіси по всій кімнаті коливалися від бреніння тихої меланхолійної музики; не знати, відкіль вона долітала сюди. Чуття мені пригнітили мішані, суперечні пахощі; вони куріли з дивних звиваних кадильниць, пломеніючи незліченними язиками смарагдового й фіолетового вогню, що жахтіли, блимали й пригасали. Проміння раннього сонця проливалось на все це крізь одноцільні вікна жевристо-червоного скла. Леліючи тут і там, у тисячних відсвітах, на завісах, що спадали з карнизів зливами розтопленого срібла, сяйва природного блиску згідно мішалися врешті із штучним світлом і, спадаючи злагіднілими масами, лягали на пишно-текучий килим Чілійського золота.

— Ха! ха! ха! — ха! ха! ха! — засміявся господар, коли я зайшов до покою, показавши мені сідати і знов одкидаючись на весь зріст на отоманці.

— Я бачу, сказав він, помітивши, що я не можу зразу освоїтися з благопристойністю такого незвичайного вітання, — я бачу, що вас вразило моє житло — мої статуї — ці картини — оригінальність замислу в архітектурі й убранстві! Ви зовсім сп’яніли, га, від цієї пишности? Але пробачте мені, мій любий пане (тут його голос зійшов на найщирішу сердечність), пробачте мені цей безжальний сміх. Ви виглядали так безмірно враженим. До того ж, є такі сміхотворні речі, що людина мусить сміятись або ж умерти. Померти отак, сміючись, це має бути найпрекрасніша із усіх прекрасних смертей! Сер Томас Мор — чудесна людина був цей сер Томас Мор — сер Томас Мор, може згадаєте, помер сміючись.* І в «Абсурдах» Равізія Текстора* є довгий реєстр осіб, що прийшли до такого ж блискучого кінця. Ви ж знаєте, — казав він роздумливо далі, — що в Спарті (тепер це Палеохорі), в Спарті, кажу, на захід від цитаделі, між хаосом ледве розбірних руїн стоїть щось ніби підніжжя колони, де й досі можна прочитати літери ЛАΣМ. Вони, безперечно, становлять частину слова ГЕЛАΣМА*. А в Спарті були тисячі храмів і всяких святинь тисячам різних божеств. Як надзвичайно дивно, що вівтар Сміху мав пережити інші! Але в даному разі, — продовжував він, з дивною зміною в голосі й манірі, — я не мав жодної рації так потішатися з вас. Ви могли таки справді отак стерятися з подиву. Европа негідна створити щось таке красне, як цей мій малий королівський кабінет. Мої інші покої зовсім іншого роду — це просто ultras* фешенебельного несмаку. А цей, — це краще фешенебельности — правда? А покажи-но його комусь, то він знавісніє, себ-то той, хто сам може таке створити ціною всього свого майна. Я, одначе, пильнував, щоб не допустити такої профанації. За одним винятком, ви єдина людина, окрім мене та мого служника, яку допущено до таємниць цієї царственої святині, відколи її так обряджено, як ви бачите!

Я визнав свою вдячність поклоном: незможне чуття блиску, ароматів, музики разом із несподіваною ексцентричністю його поводження та манір заваджали мені виявити словами моє вшанування до того, на що я міг би був спорудити який комплімент.

— Тут, — провадив він далі, встаючи, опершись на мою руку та проходжуючись округ кімнати, — тут є картини, від Греків почавши, до Чімабуе* і від Чімабуе до наших часів. Багато з них дібрано, як бачите, з малим уважанням на ходячі погляди естетів. Всі вони, одначе, становлять належну окрасу для такої, як ця, кімнати. Тут також є кільки шедеврів незнаної величи; а тут незакінчені малюнки людей, у свій час славних, котрих навіть і самі ймення проникливість академій лишила в уділ мовчанню та мені. Що ви думаєте, — сказав він, повернувшися прикро до мене, — що ви думаєте за цю Мадонну della Pieta?

— Це справжній Ґвідо*, — відказав я з усією запальністю моєї натури, бо давно вже неухильно вдивлявся на цю побідну красу. — Це справжній Ґвідо! — яким способом ви могли добути її? Це безперечно, те саме в малярстві, що Венера в скульптурі.

— Га! — сказав він замислено, — Венера — прекрасна Венера? — Венера Медіцейська? — з малою голівкою та визолоченим волоссям? Частина лівої руки (тут його голос впав до нечутности) і вся права реставровані, і в кокетливості цієї правої руки, на мій погляд, квінтесенція всілякої афектації. Мені дайте Канову! Аполлон, це теж копія — нема жодного сумніву — такий сліпий безумець, як я, негоден розглядіти уславлену натхненність Аполлона. Нічого не вдієш — даруйте мені! — нічого з собою не вдію, що мені кращий Антіной. Чи не Сократ це сказав, що різьбяр знайшов свою статую в мармуровій брилі? Тоді Мікель-Анджело ніяк не був оригінальний в своїй строфі —

«Non ha l’ottimo artista alcun concetto

Che un marmo solo in se non circonscriva».*

Я сказав уже а чи маю сказати, що в манірі справжнього джентлмена ми завсіди відчуваємо відміну від поведінки людини вульгарної, не бувши зразу спроможні визначити, в чім полягає ця відміна. Приклавши це зауваження в його повній силі до зверхнього поводження мого знайомого, я відчував у знаменний цей ранок, що воно іще більш підходить до духовної його вдачі й постави. Я не можу визначити краще цю особливість духу — вона ставила його так далеко осторонь від усіх інших людей — як тільки назвавши її властивістю напружного і повсякчасного мислення, що проймав собою всі його найзвичайніші навіть діла — закрадаючися в моменти забави, вплітаючись навіть у пориви веселости — як єхидни, що викручуються з очей заскалених сміхом масок по карнизах храмів Персеполісу.

Я не міг, одначе, не помічати повторне, крізь мішаний легко-урочистий тон, що ним він сквапно торкався різних маловажних тем, певну трепетність — рід нервового зворушення в поводженні й мові — невпокійну піднесеність в манірі, що видавалась мені незрозумілою, а подеколи навіть сповняла мене тривогою. Часто також, запинившися посеред фрази, що її початок він очевидно забув, він, здавалося, прислухався з найглибшою увагою, немов сподіваючись зразу на чий прихід або ж дослухаючись звуків, що мусіли існувати єдине в його уяві.

Це було під час одного з таких переміжків замріяности чи видимого забуття: перегорнувши сторінку прекрасної трагедії «Орфей» (перша питома італійська трагедія вченого поета Поліціяна), що лежала біля мене на отоманці, я знайшов там уступ, підкреслений олівцем. Це був уступ при кінці третього акту — уступ, повний безмірного зворушення, що доходить до самого глибу серця — уступ, хоча й зіпсований певним безстидством, але такий, що жоден мужчина не прочитає його, не затремтівши новим відчуттям — жодна женщина, не зітхнувши. Ціла сторінка рясніла плямами від недавніх сліз, а на противнім чистім листку були англійські рядки, писані рукою, так одмінною від своєрідного письма мого знакімця, що я нелегко признав їх приналежність до нього. Там стояло:

Моє серце, ти всім була,

чим світ мені повнів —

Ти мов острів зелений була

у водяній далині.

В гаях твоїх гойний цвіт палав,

і цвіт той був мені.

Сліпуча без міри мить!

Мов сон Надія встає –

так і геть летить!

Чуєш, там клич роєм

«Вперед!» — але вмерла хіть:

В минуле залинуло серце моє,

стало — німує — мовчить.

Хто рай пожарем спалив

і серцю смерть прорік?

«Навік — навік — навік»

(так б’ють у берег мій вали,

так гучить буряний крик)

Не злітають увись ранені орли,

не заквітне дуб-громовик!

Дні мої стали в мріях.

Всі мої тайні сни

там, де твій зір зоріє,

де хода твоя бренить, −

в танцях таких легковійних,

в краях таких чарівних!

Давно на пінявих тих валах

за тобою заникли вісті.

В старечі руки ти віддала

свої красоти чисті.

А що ж мені — цих хмар імла,

цих верб плакуче листя?

Ці рядки були по-англійському — мова, що її, мені думалось, автор не знав; але цей факт мало мене здивував. Я занадто свідомий був обширости його познань та дивної його втіхи ховати їх від стороннього ока, і мене не вразило таке відкриття; але місце їх написання, мушу признатися, чимало мене збентежило. Воно зразу підписане було Лондон — потім старанно закреслене, але не так цілковито, щоб затаїти це слово від допитливого ока. Кажу, це чимало мене збентежило, бо я гаразд пам’ятав, що в попередній розмові з моїм другом я саме спитався, чи не стрічав він коли Маркезу Ментоні в Лондоні (вона за кільки років перед одружінням жила в цьому місті), і він своєю відповіддю, коли не помиляюсь, дав мені зрозуміти, що зроду не був у столиці Великобританії. Можна ще тут згадати, що мені не раз лучалося чути (звичайно, без віри до такої неймовірної поголоски), що той, за кого я тут кажу, був не тільки з роду, але й вихованням англієць.

— Тут є одна картина, — сказав він, несвідомий того, що я знайшов цю трагедію, − тут є іще одна картина, що її ви не бачили, — і одкинувши в бік завісу, він розкрив мені портрет Маркези Афродіти, зроблений на ввесь зріст.

Людська вмілість не могла дати більше в зарисуванні її надлюдської краси. Та сама воздушна постать, що стояла переді мною минулої ночи на сходах Герцогського Палацу, знову стала тут перед мене. Але в виразі її обличчя, наскрізь осяяного усміхом, таїлась іще (незбагненна вада!) та гармонійна печать меланхолії, що невідлучно живе повік із досконалістю прекрасного. Її зігнута права рука лягла на лоні. Лівою вона вказувала долі на дивного вигляду вазу. Мала, ладна нога, одна тільки видна, ледве торкалась землі; і заледве розбірні в осяйному воздусі, що мов би кругом сповивав і стеріг святиню її краси, мріли два що-найніжніші уявні крила. Мій погляд упав з цього образу на постать мого друга, і могутні слова з Bussy d’Ambois Чапмана несвідомо затрепетали на моїх губах:

«Він став перед нами

Мов би статуя Римська! І буде отак стояти,

Поки Смерть у мармурповерне його!»*

— Ходіть, — сказав він нарешті, повернувшись до масивного срібного стола з багатою емаллю, де стояло кільки фантастично розцвічених келехів та дві великі Етруські вази, такого незвичайного взору, як на передньому плані портрету; в них було вино, що видалось мені Йоганнісбергом.

— Ходіть сюди, — сказав він різко, — випиймо вдвох. Ще рано — але випиймо вдвох. Направду ще рано, — мовив він у задумі далі, коли херувим із золотим тяжким молотом сповнив кімнату дзвенінням, обвістивши першу годину по сході сонця: направду ще рано — та що з того? випиймо вдвох. Учинімо вдвох возліяння на честь побідного сонця, що його так жадливо змагаються подолати ці пишні лямпи й кадильниці! − І, повітавши мене повним келихом, він напругом випорожнив їх кільки, один по однім.

— Снити, — казав він далі, впадаючи в тон своєї мінливої мови і підставивши під багате сяйво кадильниці одну із розкішних ваз, − снити, це було діло мого життя. Тим-то я і створив для себе, як бачите, це пристановище снів. Чи міг я зробити щось ліпше в серці Венеції? Правда, що ви бачите округи строкату сумісь архітектурних окрас. Ціломудрість Іонії ображають тут передпотопні девізи, і Єгипетські сфінкси простяглися на золотих килимах. Але вражіння від цього всього видається безладним тільки кому боязкому. Властивості місця, а надто часу — це страхопуди, що відполохують людство від споглядання прекрасного. Я був сам колись декоратором; але витонченість безумства поняла мою душу. Все це тепер так ладнає з моїми замислами. Як оці арабесками вкриті кадильниці, так дух мій звивається в полум’ї, і гарячкова примарність цього оточення підготовляє мене для буйніших іще привиддів того краю реальних снів, куди я тепер відійду так хутко.

Тут він нараз замовк, схиливши на груди голову, і немов прислухавсь до звуків, що їх я негоден був чути. Нарешті, випроставшись, він звів очі вгору і вирік оці рядки єпіскопа Чічестерського:

Я не загаюсь. Зажди, стривай!

Іду тобі встріч у пустельний край.

Ще мить — і, здавшись силі вина, він упав на ввесь зріст назад на отоманку.

Тут на сходах почулась хутка хода і залунав гучний стукіт у двері. Я поспішивсь запобігти дальшому шумові, коли паж із служби Ментоні скочив до нас у кімнату і ледве вимовив, заникаючись від хвилювання, незвязні слова.

— Моя пані! Моя пані! Отруїлася! Отруїлась! О, красна, о, красна Афродіто!

Стерявшись украй, я кинувся був до отоманки, думавши розбудити господаря для цієї разючої звістки. Але члени його були нерухомі — уста посиніли — його променисті недавно очі склепилися смертю. Я непевним кроком поступив до столу — рука моя впала на потрісканий, почорнілий келих — і свідомість цілої страшної правди осяяла вмить мою душу.

________________________________

ВИКАЖЧИК ― СЕРЦЕ

Так! нервова, дуже, страшенно нервова людина я був і єсть; але чом ви хочете називати мене божевільним? Болість вигострила мої чуття, ― не зруйнувала, не притупила їх. А над усе чуття слуху було в мене гостре. Я чув усе ― в небі і на землі. Я багато чого дочувавсь у пеклі. Який же з мене божевільний? Вважайте лишень! і дивіться, як розсудливо, як спокійно я можу вам розповісти всю цю історію.

Не можу сказати вам, як уперше ця думка заклюнулась у мій мозок, але раз зародившися, вона не кидала мене день і ніч. Мети не було тут жодної. Пристрасти жодної. Я любив цього старого. Він ніколи не скривдив мене. Він ніколи не вчинив мені образи. Його золото було мені непотрібне. Я думаю, це був його зір! Так, це він! Одне його око було як у яструба ― бліде блакитне око, затягнене плівкою. Скоро цей зір упадав на мене, кров мені стигла в жилах; і так ступнево, дуже поволі, я надумав забрати старому життя, аби позбутися цього ока довіку.

Оце сама суть. Ви з мене робите божевільного. Божевільні не тямлять нічого. А ви б подивились на мене. Ви б подивилися, як мудро я діяв – з якою обережністю – як завбачливо, з яким лицемірством я взявся до справи! Я ніколи не був із старим такий лагідний, як оцей цілий тиждень перед тим, як убив його. І кожної ночи, десь опівночі, я повертав клямку на його дверях і розчиняв їх ― о, так тихенько! І тоді, зробивши достатній на мою голову отвір, я виставляв туди темного лихтаря, геть закритого, закритого так, що жодний промінь не блискав із нього, а тоді протискав туди голову! Я рушив нею помалу, дуже-дуже помалу, щоб не збурити сон старому. Це мені забирало годину ― вмістити всю мою голову в отвір так далеко, щоб бачити його, як він лежить на своїм ліжку. Га! чинив би вам божевільний так мудро? І коли моя голова заходила досить в кімнату, я обережно прочиняв лихтаря ― о, як обережно! ― обережно (бо створи скрипіли) я прочиняв його рівно настільки, щоб єдиний тонісінький промінь упав на яструбине око. І так я робив сім довгих ночей, кожну ніч саме опівночі, але все знаходив око закритим, тож і ніяк було моє діло зробити ― бо це не старий мене дратував, тільки Лихе його Око. І що-ранку, скоро настане світ, я заходив сміливо до його кімнати і сміло балакав до нього, і сердечне взивав його на ім’я та розпитував, як йому спалось. Отже, бачите, він мав би бути дуже прозірливий, цей старий, щоб догадатись, що кожної ночи, рівно в дванадцятій, я заглядаю до нього, поки він спить.

На восьму ніч я розчиняв його двері іще обережніше, ніж звичайно. Минутна стрілка на годинникові поступає швидче, ніж робив це я. Перед цією ніччю ніколи я так не відчував степінь моєї сили, моєї розсудливости. Я ледве міг стримати почуття тріумфу. Думати, що я тут розчиняю помалу двері, а йому і не сняться мої тайні діла й думки! Я просто аж захихикав на цю думку, і він либонь зачув мене, бо раптом зворухнувся на ліжкові, мов би здригнувсь. Ви, може, подумаєте, що я відступивсь ― коли ж ні! В його кімнаті була густа темрява, чорна як би смола (бо віконниці були щільно причинені з боясти від злодіїв); отже, я знав, він не може побачити, що двері розчинені, і я натискав на них далі й далі.

Моя голова була вже всередині, і я мав одкрити лихтаря, коли мій великий палець сприснув по циновій клямці ― і старий підхватився на ліжкові з криком:

― Хто тут?

Я стояв ані руш і мовчав. Через цілу годину я не рухнув і м’язом і цим часом не чув, щоб він знову ліг. Він все сидів на ліжкові, прислухаючись: отак ніч-у-ніч дослухався бувало й я, як цокали смертельні дзиґарі в стіні.*

Тоді я почув легкий стогін, і я знав, що це стогін смертельного страху. Це не був стогін болю, ні горести ― о, ні! це був тихий, немов бездиханний звук, що встає із самого дна душі, коли ущерть її сповнить жах. Я знав добре цей звук. Нераз уночі, саме в північ, коли спав увесь світ, він зринав з моїх власних грудей, поглиблюючи жахним своїм ехом страхи, що катували мене. Кажу, я знав його добре. Я знав, що тепер почував старий, і я шкодував його, хоч і сміявся в душі. Я знав: він лежав без сну увесь час, аж від того легкого шуму, коли повернувся на ліжкові. Його страх відтоді все зростав. Він силкувався вважати його за безпідставний і не міг. Він говорив собі так: «це не що, тільки вітер у комині, це тільки миша пробігла хату» або «це всього лиш цвіркун свірґотнув собі раз». Так, він силкувавсь заспокоїтись цими догадками: але все йому було марне. Все марне, бо Смерть, наближаючись, закралась до нього своєю чорною тінню і оповила жертву. І це був зловісний вилив неслідної тіни ― те, що він відчував, дарма що не чув і не бачив нічого, відчував мою голову тут, у кімнаті.

Коли я терпеливо прождав довгий час і не почув, щоб він знову ліг, я зважився трішки розчинити ― ледь-ледь розчинити ― отвір у лихтарі. І я розчиняв його ― ви негодні собі уявити, як нищечком! ― поки врешті один бляклий промінь, мов павучина нитка, метнувсь із отвору і пав на яструбине око.

Воно було розплющене, широко-широко розплющене, і я зшаленів, як забачив його. Я бачив його зовсім чітко ― все мутно блакитне, з потворною плівкою на нім, що заморозила самий мозок в моїх кістках; але я не міг бачити більше нічого ― ні обличчя, ні тіла старого; бо я справив промінь, мов би інстинктом, просто на кляте око.

Ну, тепер ― не казав же я, що те, що ви маєте за божевілля, єсть лиш надмірна гострість чуттів? ― тепер, кажу, мого слуху досяг глухий, тихий, сквапливий звук ― такий видає годинник, загорнутий у вату. І цей звук знав я гаразд: це так билось старого серце. Він зміцнив мою лють, та’ як гук барабану надає салдатам відваги.

Ба й тепер я стримавсь і стояв ані руш. Я ледве дихав. Я держав лихтаря непорушно. Я дивився, як довго зможу тримати промінь на цьому окові. Тимчасом диявольський барабан його серця навіснів. Його постук ставав де-далі бистріший, що-раз голосніший, кожної хвилі. Страшно мусіло бути без міри старому. Гук робивсь голосніший ― кажу, голосніший що-хвилі! ― ви вважаєте добре? Я казав вам, що я людина нервова: так єсть. І тут, у цей мертвий час ночи, в лячній тиші старого дому, цей химерний звук навівав мені непоборну бояcть. Але кільки хвилин іще я тримавсь і стояв непорушно. Що ж як постук цей дужчав, все дужчав! Я думав, серце порветься. А тут ще й нова турбота мене поняла ― щоб цей гук не почули сусіди! Прийшов до старого час! Я голосно крикнув і, одкривши ліхтар, скочив до хати. Він зойкнув раз ― тільки раз. В одну мить я стягнув його долі і придавив його важким ліжком. Тоді весело осміхнувся, що вже діло готове. Але кільки хвилин серце билось іще приглушеним стуком. Ну що ж, я цим не боявся: його не розчути було крізь стіну. Врешті воно перестало. Старий помер. Я зрушив ліжко і оглянув трупа. Так; він, як камінь, мов камінь був мертвий. Я поклав йому руку на серце і держав так довгі хвилини. Пульсу не чулося. Він був мертвий, як камінь. Його око вже не дозолятиме мені…

Якби ви й досі вважали мене за божевільного, ви зміните свою думку про мене, коли я опишу вам мої мудрі завбачливі заходи при захованні тіла. Ніч відходила, і я працював поспішно, але потиху.

Я зняв три мостини з підлоги і вложив усе між бруси. Тоді я зрівняв дошки знов, так ладно, так ловко, що жодне людське око ― навіть його ― не здоліло б тут викрити щось лихого. Змивати я не мав нічого ― жодної плями, хоч будь якої ― ні жодного сліду крови. Я був занадто обачний для цього.

Коли я покінчив цю роботу, було вже чотири ― все ще темно та’ як опівночі. Саме як дзиґарі продзвонили годину, щось постукало з вулиці в двері. Я зійшов на низ одчиняти з легким серцем ― бо чого ж би тепер я мав боятись? Зайшло троє людей; вони заявили себе, вельми ввічливо, поліційними урядовцями. Сусіда вночі чув крик; виникло підозріння на щось лихе; повідомлення передано до поліції, і їх (урядовців) послали знайти причину.

Я усміхнувсь; бо чого ж би я мав боятись? Я привітав джентлменів. Цей крик, я сказав, був мій власний, уві сні. Старий пан, зазначив я, був у від’їзді. Я повів мої гості по цілому домі. Я казав їм шукати ― шукати добре. Я привів їх нарешті до його кімнати. Я показав їм його добро ― все ціле, незаймане. В захваті власної щирости я вніс до цієї кімнати стільці і пожадав їм тут відпочити від клопоту, а сам, у шаленій відвазі цілковитого торжества, поставив свого стільця на тім самім місті, що заховало в собі тіло жертви.

Урядовці були вдоволені. Мої маніри переконали їх. Я почувавсь винятково прекрасно. Вони сіли, і тимчасом я привітно їм одмовляв, вони гомоніли про всякі приватні речі. Аж тут я раптом відчув, що блідну, і схотів, щоб вони вже пішли. Голова мене заболіла і, здавалось, дзвенить ув ушах; а вони все сиділи і все ще балакали. Дзвеніння де-далі явнішало; воно не вщухало і де-далі явнішало: я говорив розвязніш, щоб позбутись цього почуття, але воно не вщухало і набувало що-далі виразности ― аж поки нарешті я втямив, що цей шум не в моїх ушах.

Певна річ, що тепер я дуже зблід, але я говорив ще спірніше і підвищував голос дужче. А гук все зростав ― і що б же я міг учинити? Це був тихий, глухий, сквапливий звук ― такий звук видає годинник, загорнутий в вату. Мені забивало дух ― а ті урядовці його не чули. Я гомонів прудкіш ― запальніше; але гук невпинно зростав. Я скочив і базікав про якісь дурниці підвищеним тоном, із сильними жестами; а гук невпинно зростав. Чом вони не хочуть іти? Я міряв кімнату туди й сюди важкими ступнями, мов би розлючений вкрай нагляданням оцих людей ― а гук невпинно зростав. О боже! що мав я робити? Я навіснів ― я безумствував ― я заклинав! Я совав стільця, що на ньому сидів, і човгав ним об підлогу, але гук вставав над усе і безпересталь зростав. Він ставав дужчий ― дужчий ― дужчий! І досі ці люди гомоніли собі приємно, сміялись. Чи ж може це бути, щоб вони не чули? Всесильний боже! ― ні, ні! Вони чули! ― вони домислялися! ― вони знали! ― вони насміхалися з мого жаху! ― так я думав і так я думаю зараз. І будь-що-будь було краще за цю агонію! Будь-що-будь було принятніше за це глумління! Я негоден був витримати ці фальшиві усмішки далі! Я чув, що мушу заголосити чи вмерти ― і тут ― знову! ― чуєте! ― дужче! дужче! дужче! дужче!

― Негідники! ― я закричав. ― Не дуріть мене! Я визнаю усе! ― знімайте дошки! отут, отут! ― це б’ється страшне його серце!

_____________________________

БЕРЕНІКА

Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas.

Ebn Zaiat*

Многообразні наші біди. Злигоддя цієї землі – многовзірне. Райдугою засягнувши широкий обрій, воно й барвами райдужно різне і таке саме одмінне, і так саме ці барви в ньому неподільно злиті. Засягнувши мов райдугою широкий обрій! Як це може бути, що із прекрасного я взяв образ прикрости? що провісниця миру дала мені символ горещів? Але, як у етиці зло є вислід добра, так у дійсності з радощів родиться горе. Або ж пам’ять колишнього раювання стає болістю у теперішнім, або ж муки, що є тепер, мають свій зачин у тім блаженстві, яке могло бути в минулому.

Моє хресне ім’я ― Еґей, а наймення моєї родини я не хочу тут згадувати. Та нема в нашім краї замків, так ушляхетнених часом, як моя сива, похмура дідизна. Наш рід узивано племенем мрійників; і в багатьох знаменних осібностях ― в характері родового житла, у фресках головної залі, в гобеленах спального покою, в різьбі на опорах стін збройниці, а надто в галереї старовинних образів, у вигляді бібліотеки і, нарешті, у вельми своєріднім доборі книжок ― повсюди є задосить свідчень, щоб запевнити слушність цієї думки.

Спогади про мої найранші літа звязані в мене з цією бібліотечною кімнатою та з її томами, що докладніше за них я не говоритиму тут. В цій кімнаті померла моя мати. В ній народився я на світ. Та це була б чиста легкодушність ― сказати, що я не жив перед тим, що моя душа не мала попереднього існування. Ви це заперечуєте? не будемо споритись. Переконаний сам, я не збираюся переконувати. А, однак, існує ж пам’ять про якісь воздушні форми, про духовні, значущі очі, про звуки, мелодійні, але сумні: пам’ять, яка не хоче вилучитись; спогад, мов тінь, туманний, мінливий, непевний, хисткий і подібний на тінь ще й тим, що годі мені його позбутись, поки існує сонце моєї мисли.

В цій кімнаті я народивсь. Так пробуджений із довгої ночи, що видавалась, але не була нічим, зразу в самім осередищі країни фей, в палаці фантазії, в буйній державі відлюдних думок і мудрости, не диво, що я розглядавсь округ себе палким, зачудованим оком, що я звів дитинство в книжках, а молодість згаяв у мріях; але дивно те, що тимчасом як літа відлетіли геть і полудень мужности застав мене ще в оселі моїх батьків, ― чудно те, яка нерухомість пала на джерела мого життя, яке цілковите знеправлення запанувало в моїх повсякчасних думках. Реальності світу я сприймав як примари, як чисті примари, а буйні ідеї країни мрій стали, навідворіт, не тільки поживою мого повсякденного існування, а самими його ділами, що жили цілковито і єдине в собі.

****

Береніка була мені сестра в перших, і зростали ми вкупі в отчизнім моїм палаці. Але різно ми виростали: я ― слабий на здоров’я і занурений у похмурості, вона ― жвава, мила, сповнена вкрай життям; їй уділом ― блукання по схилах гір, мені ― монашеські книжні студії; я, живучи в своїм власнім серці, відданий душею і тілом зусильним, трудним розмислянням; вона, простуючи цим життям без найменшої гадки про тінь на своїм шляху, про німотний літ воронокрилих часів. Береніка! ― я кличу її на ім’я, Береніка! ― і з сірих руїн моєї пам’яти тисяча непогамовних спогадів зринає на поклик! Ах, живий її образ переді мною, як у тих ранніх днях її легкосердя і радощів! О, пишна і фантастична краса! О, сильф у лісах Арнгейму! О, Наяда серед водограїв! А далі ― далі все тайна і жах, і повість, що її б непотреба розповідати. Недуга, фатальна недуга мов би самумом пала на її тіло, і просто мені на очах дух зміни злітав на неї, проймаючи її душу, її звичай і вдачу і, способом тонким і жахливим, порушуючи навіть саму тожність її особи. Горе мені! руїна прийшла й одійшла; а жертва ― що з нею сталось? Я не взнавав її, не пізнавав уже в ній Береніку!

В численному шерегові недуг, що їх привела за собою фатальна первісна болість, заподіявши таку страшливу зміну в моральнім і фізичнім єстві моєї сестри, можна згадати, як найтяжчу, найупірливішу у своїй природі, особливу відміну епілепсії, що нераз завершувалась трансом ― трансом, дуже подібним до дійсної смерти, а пробудження з нього бувало здебільшого разючо раптове. Тимчасом моя власна слабість ― бо я вже сказав, що не ін-як мушу це називати ― отже, моя власна слабість нагально запосідала мене і набрала врешті характеру мономанії, нової і незвичайної форми ― що-години, що-хвилі набуваючи сили ― здобувши кінець-кінцем наді мною абсолютно незрозумілу власть. Ця мономанія, як що так я мушу її називати, полягала у хоробливій подражливості тих духовних сил, що звуться в метафізичній науці силами атенції, уваги. Річ більше, аніж можлива, що мене в цім не зрозуміють; але боюся, справді, що немає жодного способу всилити у розуміння звичайного пересічного читача адекватну ідею цієї нервової інтенсивности інтересу, що з нею, у моїм випадку, сили мислення (не висловлюючись технічно) входили і занурювались у споглядання навіть найзвичайніших об’єктів всесвіту.

Сидіти в задумі довгі невтомні години з увагою, прикутою до якогось пустого девізу на полі чи в оздобах книги; заглиблятися в найкращій порі літньої днини у химерну тінь, як вона скісно упала на гобелен чи то на підлогу; загубитись на цілу ніч у спогляданні спокійного полум’я лампи або жару в печі; розмарювати цілі дні над запахом квітки; монотонно повторювати якесь звичайне слово, поки гук через часте повторення перестане вже віддавати мислі певну ідею; геть згубити чуття руху та фізичного існування, наслідком довго і тривко видержуваного абсолютного тілесного покою ― отакі були деякі з найзвичайніших, найменше погубних химер, спричинених станом духовних сил, не неповторним справді, але таким, що геть одхиляє якусь аналізу чи то пояснення.

Та щоб не зрозуміли мене неправо. Неприродну, трудну і хоробливу увагу, збуджувану отак об’єктами в своїй власній натурі маловажними, не повинно змішувати у характері з тією розважливою схильністю, що властива всьому людському родові, а зосібна людям з палкою уявою. Це не був у мене, як можна б зразу подумати, скрайній вияв чи то перебільшення цієї схильности, але істотно, в самій основі щось різне й одмінне. В одному разі мрійник чи ентузіяст, зацікавившися об’єктом звичайно не без ваги, непомітно пускає його з очей в буянні вислідів та наведень, що від нього походять, аж поки наслідком марення в’яві, нераз сповненого розкошами, він знаходить побудник, або першу причину своїх розмислянь цілковито заниклим, забутим. У моїм випадку первісний об’єкт бував незмінно сам у собі пустий, але ж набирав у моїй недужній уяві зрефлектованого і нереального значіння. Тут мало було ― коли тільки були ― якихось вислідів; і ці, нечисленні, повертали до свого вихідного об’єкту, як до центру. Мислення ніколи не давало мені утіхи; і при кінці мого марення перша причина не тільки не губилась з очей, але ж набувала того неприродно перебільшеного інтересу, що був переважною рисою моєї недуги. Словом, спеціяльно уживана духовна здібність, це була в мене, як я вище сказав, увага, а у мрійника в’яві такою буває здібність спекулятивного мислення.

Мої книги у цій добі, коли б і не спричинялись активно до збудження моєї недуги, брали, звичайно, великий уділ в характеристичних її властивостях своєю уявною і нелогічною природою. Я добре пригадую, між іншим, трактат благородного італійця, Целіюса Секунда Куріона, «De Amplitudine Beati Regni Dei»*, великий твір св. Августіна «Боже місто» та Тертулліянове «De Carne Christi»*, де парадоксальний вислів «Mortuus est Dei filius; credibile est quia ineptum est; et sepultus resurrexit; certum est quia impossibile est»* забрав мій цілий час, на багато тижнів трудолюбного і неплідного досліджування.

Отже, мій розум, виводжуваний з рівноваги тільки незначними речами, мав у собі подібність до тії океанської скелі, що про неї говорить Птоломей Гефестіон; опираючись непохитно тискові людської сили і найшаленішій люті води та вітру, вона рушилась тільки від дотику квітки, званої Асфодель. І дарма що зверхньому спостережникові може видатись річчю ясною, ніби зміна, спричинена злощасною болістю в моральнім єстві Береніки, мала давати багато об’єктів для вправи моєму напруженому і ненормальному мисленню, що його натуру я затруднявся дещо тут описати; ні, цього не було в жодній мірі. В світлих переміжках моєї недуги, її біди, правда, мене журили, і, глибоко беручи до серця цілковиту руїну її прекрасного, ніжного існування, я не минув також частих і гірких міркуваннів над чудесно-діющими силами, що їхнім впливом так раптово зчинився такий незвичайний переворот. Але ці міркування не мали нічого спільного з ідіосинкразією моєї хвороби, а були такі, як бувають при подібних обставинах у рядової маси людей. Вірна своїй природі, болість моя розкошувала не так важливими, але показнішими змінами у фізичнім єстві Береніки ― незвичайним і надзвичай жахливим спотворенням її особової тожности.

В найсвітліших днях її незрівняної краси я, щоб певне сказати, ніколи її не любив. Силою дивної аномалії моєї істоти почуття у мене ніколи не йшли із серця, і мої пристрасті завжди походили з мисли. У вранішній сірості ― в полуднім плетінні лісових тіней ― і в нічній німоті моєї книгозбірні ― вона пролинала мені в очу і я бачив її не як живу дишущу Береніку, а як Береніку мрій; не як цього світу істоту, земне єство, а як абстракцію такої істоти; як предмет не подиву ― тільки аналізи; не як об’єкт любови, а як тему трудного, хоч і розбіжного мислення. А тепер ― тепер я ввесь тремтів у її присутності і бліднув, коли вона наближалась; але гірко боліючи над її занепалим і безнадійним станом, мені спало на мисль, що вона довго любила мене, і однії злощасної хвилі я заговорив із нею про одружіння.

І врешті наблизився час нашого шлюбу, коли раз, у зимовій добі, по полудні ― це був один із тих безчасно лагідних, туманних і тихих днів, що плекають красну Гальціону* ― я сидів (і сидів, як я думав, сам) у внутрішнім відділі книгозбірні. Але, звівши очі, я побачив, що переді мною стоїть Береніка.

Чи це була моя власна схвильована уява ― чи туманний вплив атмосфери ― а чи непевна сутінь покою ― чи, може, сірі завіси так упадали округ її постати ― що це дало їй такий мінливий і невиразний обрис? Не можу сказати. Вона мовчала; а я ― нізащо в світі я не здужав би вимовити ані жодного звуку. Льодовий холод струмів в моїм тілі; почуття нестерпної тривоги поняло мене; жагуча цікавість опанувала мою душу; і, одхилившись у крісло, я лишавсь який час бездиханний і непорушний, з очима, прикутими до її особи. Горе! змарніння було разюче, і ні єдиного сліду колишньої істоти не крилось уже в жодній рисі її постати. І палкий мій зір упав нарешті на її обличчя.

Чоло їй було високе і дуже бліде, і на диво мирне; чорне колись, як вугіль, волосся спадало на нього розбитими пасмами і затіняло запалі скроні численними локонами; тепер були вони рижі і прикро різнили своєю химерною статтю з меланхолією, що панувала їй на обличчі. Очі були безживні, без світу, немов без зіниць, і я мимохіть одвернувсь від їх скляної замлілости до споглядання тонких, поморхлих губів. Вони розділились; і в незвичайно значущому усміхові зуби цієї нової Береніки одкрились поволі моїм очам.

Бодай я їх ввік не бачив, а раз забачивши, бодай би одразу вмер!

Звук від зачинених дверей збудив мене, і, підвівши очі, я побачив, що Береніка вийшла з покою. Але з хворих покоїв мого мозку не вийшло ― на горе! ― і я негоден був його відігнати, біле й жахливе привиддя її зубів. Кожна цятка на їх поверхні ― кожнісінька тінь на емалі ― кожний вигин їхніх вершин ― але ж як цієї короткої хвилі, коли вона посміхнулась, стало досить, щоб випалити їх в моїй пам’яті. Я бачив їх зараз навіть більш недвозначно, ніж тоді. Зуби! ― зуби! ― вони були там і тут, і де-інде, і видимо й дотично переді мною; довгі, вузькі і надмірно білі, з блідими губами, що корчилися над ними, як у саму ту хвилю, коли вони вперше жахливо появились мені. Тут настав непогамовний шал моєї мономанії, і я марне змагався з її дивним і необорним впливом. Між численних об’єктів зовнішнього світу ні про віщо я не мав мисли ― єдине про оці зуби. Я прагнув їх безумним жаданням. Всі інші речі, всі осібні від них інтереси заникли в єдиному цьому спогляданні. Вони ― лиш вони ― стояли перед духовним зором, і вони, в їх єдиній окремішності, стали єством мого духовного життя. Я бачив їх в різних виглядах. Я повертав їх на різні становища. Я спостерігав їхні відзнаки. Я застановлявсь над їхніми особливостями. Я міркував про їхню поставу. Я розважував переміну в їхній природі. Я весь тремтів, надаючи їм в уяві чутливу і чуйну здольність і, незалежно навіть від губів, здатність морального виразу. Про Мадемуазель Салль добре колись говорено, «que tous ses pas étaient des sentiments»*, а за Береніку я найщиріше вірив ― «que tous ses dents etaient des idées»*. Des idées! ― а, це вона, ця безглузда думка, занапастила мене? Des idées! ― а, через це то жадав я їх так шалено! Я почував, що володіння ними одне лиш могло колись відстановити мене в покої, повернувши знов до розсудку.

І так зімкнувсь наді мною вечір ― і тоді пітьма настала, і тривала, і геть одійшла ― і благословилося знову на день, ― і імла вже другої ночи кублилася округ ― а я все сидів нерухомо в цім самотнім покої ― я все сидів, занурений у думках ― і все ще фантазма зубів тривала в страшній своїй силі; в як-найживішій, потворній чіткості вона витала серед міни тіней і світла в кімнаті. Нарешті мари мої пройняв крик, немов замішання і жаху; і далі, по павзі, учувся гук тривожних голосів, перемежуваний численними тихими покликами, мов би від туги й жалю. Я підвівся із свого крісла і, навстяж одкинувши двері бібліотеки, побачив у передпокої служницю, усю в сльозах, і вона сказала мені, що Береніки уже не стало! Рано-вранці здушила її епілепсія, і тепер, при настанні ночи, могила була вже готова на свою пожилицю, і всі збори до похорону завершились.

Я відчув, що сиджу в книгозбірні, і знову сиджу сам-один; здавалось, я щойно очутивсь із бентежного і невпокійного сну. Я знав, що була саме північ, і мав добру свідомість того, що на заході сонця Береніку віддано землі. Але про цей чорний час, між двома оцими моментами, я ніяк не мав сталого, хоч дещо певного поняття. Та пам’ять його була сповнена жахом ― жахом, іще жахнішим, бо він був туманний, страхом, іще страшнішим, бо він був непевний. Це була страшлива сторінка в анналах мого існування, заповнена вся потворними, каламутними, недовідомими спогадами. Я силкувавсь розгадати їх, та намарне; коли ж час від часу, мов душа занімілого звуку, прикрий, пронизливий крик жіночого голосу, здавалось, дзвенів мені ув ушах. Я зробив щось ― що це було? Я вголос запитував сам себе, і шепітливі еха кімнати відповідали мені ― «Що це було?»

На столі біля мене горіла лямпа, а коло неї лежала маленька скринька. Вона не мала в своєму вигляді чогось незвичайного, і я часто бачив її перед тим, бо це була власність домового лікаря; але як вона опинилася тут, на моєму столі, і чом я здригався весь, як дивився на неї? Ці речі жодним способом годі було пояснити, і мій погляд нарешті упав на розкриту сторінку книги та на уступ, підкреслений в ній. Це були дивні і прості слова поета Ібн-Зайата*: «Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas». Чом же, тоді, прочитавши, волосся стало мені сторч на голові і кров мого тіла застигла у жилах?

Тут почувся легенький постук до дверей книгозбірні ― і блідий, як жилець могили, зайшов навшпиньки служник. Його очі здичавіли з жаху, і він говорив до мене голосом трепетним, хриплим, надзвичай глухим. Що він казав? ― я дочув уривкові фрази. Він казав про несамовитий крик, що порушив мовчання ночи; про те, що вся челядь зібралась до гурту; що там, де кричало, взялися шукати; і тут його голос став жахливо чіткий, коли він шепотів мені про оскверніння могили ― про скалічене тіло, повите в саван, але все ще дишуще ― все ще трепетне ― все ще живе!

Він показав на моє убрання; воно було все покаляне, на нім запеклася кров. Я мовчав, і він взяв мене злегка за руку; там одтиснулися людські нігті. Він звернув мій погляд на якийсь предмет коло стіни. Я дивився на нього кільки хвилин; то був заступ. З криком поскочив я до столу і схопив скриньку, що лежала на нім. Але я не здужав її розчинити; і що я весь тремтів, вона виприснула мені з рук і важко упала, і розбилася на дрізки; і з неї з брязкотом покотилися інструменти для зубних операцій, а впереміж із ними тридцять два невеличкі, білі, як із слонової кости шматочки, що розсипались геть там і там по підлозі.

________________________________________________

МЕТЦЕНҐЕРШТАЙН

Pestis eram vivus — moriens tua mors ero.

(Чумою я був тобі живши — а

мертвий смертю твоєю стану).

Мартін Лютер

Жах і фатальність верстали свій похід в усіх віках. Навіщо тоді датувати цю історію, що я маю тут розповісти? Хай буде досить сказати, що в добі, за яку я кажу, існувала в Угорщині міцно вкорінена, хоч і потайна віра в доктрини Метемпсихозу.* За самі ці доктрини, тоб-то, за їхню неправдивість а чи можливість, я не кажу нічого. Я тверджу, одначе, що багато в чім наше невір’я (як Ла Брюйєр* говорить про всі наші біди) «vient de ne pouvoir кtre seuls» походить від неможливости бути у самоті.*

Та були в цій угорській містичній вірі деякі точки, котрі сильно схилялися до абсурдности. Вони, угорці, різнилися дуже істотно від східніх своїх авторитетів. Приміром, «Душа», говорили вони ― я цитую тут слова гострого і розумного парижанина, ― «ne demeure qu’une seule fois dans un corps sensible. Ainsi ― un cheval, un chien, un homme mкme, ne sont que la ressemblance illusoire des ces кtres».*

Родини Берліфітцінґ та Метценґерштайн ворогували віками. Не бувало ще звіку таких двох славних домів, так смертельно завгорених обопільною неприязню.

Початок цієї ворожнечі лежав, як здається, в словах отакого старого пророцтва: «Високе ім’я жахливого взнає упадку, коли, як їздець коня, так смертність Метценґерштайнів подолає Берліфітцінґів несмертельність».

Певна річ, що самі ці слова мали в собі дуже мало, або й зовсім не мали значіння. Але й не такі маловажні причини приводили до постання — і то не в так давніх часах — наслідків рівно значущих. До того ж, ці держави, бувши сутичні, здавна вели між собою суперництво в ділах обихідного справування. Та ще сказати й те, що з близьких сусідів рідко коли бувають друзі; а мешканці замку Берліфітцінґ могли задивлятися з своїх високих мурів у самі вікна палацу Метценґерштайн. Виявлювана таким чином, пишніша, ніж звично між феодалами розкіш менш за все могла притишити роздражнені почуття не так древнього і не такого заможного роду Берліфітцінґ. Що ж би за диво, що слова, нехай і безглузді, цього віщування мусили мати свій вплив у постанні і дальшому ході вражди поміж двома сім’ями, коли їх схиляли уже до звади численні спонуки наслідної заздрости? Пророцтво немовби крило в собі — коли тільки в цьому щось крилось — кінцевий тріумф того дому, що був потужніший уже й тепер; і очевидно, його споминалося з як-найгіршою неприязню в домі слабшому, менше впливовому.

Вільгельм граф Берліфітцінґ, хоч і високого роду муж, був за часів, що про них іде річ, ветхий, химерний дід, нічим не одмітний, тільки своєю незвичною, закоренілою нехіттю до родини своїх суперників та ще любов’ю до коней і ловецького діла — любов’ю такою палкою, що ні тілесна недуга, ані похилий вік, ні духовні нестатки не відстороняли його від щоденної участи в небезпеках ловецтва.

З другого боку, Фредерік барон Метценґерштайн не дійшов іще мужнього віку. Батько його, міністр Ґ..., помер замолоду. Мати, пані Марі, невдовзі пішла за ним слідом. Фредерік був під цей час на вісімнадцятім році. При місті якісь вісімнадцять років, це невеликий час ― але в дикості, та ще у такій розкішній, як ця стара держава, біг маятника повниться глибшим значінням.

Через певні осібні обставини батькової управи, молодий барон, по кончині старого, зразу вступив у власть над своїми розлогими добрами. Рідко коли перед тим було на Угорщині, щоб котрий дворянин держав під своєю рукою такі посілості. Його замки були без числа. А найперший пихою та величчю був «Палац Метценґерштайн». Його пограничні межі ніколи певне не визначалося, та самий головний його парк обіймав собою окіл у п’ятдесят миль.

По вшесті на власть над таким незрівнянним маєтком такого нелітнього владаря — та ще й вдача його бувши добре відома — не було чого й розмислятися над його можливою поведінкою. І справді, протягом трьох яких днів новий володар закасував поведінкою самого Ірода* і геть повершив сподівання найпалкіших своїх прихильників. Ганебне бешкетування — безличне віроломство — нечувані звірства зразу дали збагнути його трепетящим васалам, що жодна рабська покора — жодне як-ретельніше визнання власницьких прав негодні були відтепер забезпечити їм будь-яку оборону від безжалісних пазурів малого Каліґули.* Вночі проти четвертого дня стайні замку Берліфітцінґ знайдено у вогні; і одностайна думка сусідства доточила злочин підпалу до ганебного списку безчинств та переступів молодого Барона.

Але під час тривоги, заподіяної цим випадком, сам молодий державець сидів, очевидно заглиблений у думках, в обширнім і самітнім горішнім покої родового палацу Метценґерштайн. Багате, хоч і поблякле ткання, колихаючись тьмяно по стінах, являло похмурі й величні образи тисячі славних Баронових предків. Тут священики в пишних горностаях та папські достойники, по-дружньому возсідали із самовладцями та суверенами, накладаючи своє вето на пожадання земних владарів та поборюючи силою папського верховенства супротивницьке берло* Архи-Врага. Там темні виставні постаті князів Метценґерштайн (а під ними м’язисті грізні румаки* летять по кістках переможених ворогів) вражали найкріпші нерви потужним своїм виразом; тут сладострасні лебеді — образи жінок із минулих днів геть відлітали в мереживі нереального танця під звуки вимарених мелодій.

Та в той час, як Барон прислухавсь, чи тільки здавалось, що слухав, чим-далі чутніший гомін коло стаєн сусіди — а може роздумував над якими новими, зважнішими виявами своєї сваволі, — його зір несвідомо тяжив до велетенського неприродної масти коня на тканні; це був кінь Сарацина, предка ворожого роду Берліфітцінґів. Самий кінь у передньому плані картини стояв непорушно, як статуя, а далі за ним переможений вершник загибав від меча Метценґерштайна.

На губах Фредерікові появився диявольський вираз, коли він збагнув той напрям, де звертався його несвідомий зір. Але він не одвернув очей. Навпаки, він ніяк би не міг пояснити гнітючу тривогу, що пала погребним покровом на його чуття. Він заледве погоджував свої незвязні, мов би в маренні, чуття із свідомістю, що він же не спить. Що довше дививсь, то глибшав чар — то трудніше здавалося, щоб він здужав коли одвести свій погляд від гіпнотичного образу там на тканні. Але гамір зовні відразу подужчав, і вимушеним зусиллям він одвернув свою увагу на блиск рудого вогню, що впадав від пожежі просто у вікна покою.

Ця чинність, одначе, була хвилинна; Баронів зір механічно вернувсь до стіни. На превеликий йому жах і диво, голова гігантського огиря за цей час змінила становище. Шия тварини, доти похилена мовби у співчутті над простертим тілом господаря, тепер простяглася на всю довжину до Барона. Очі, доти невидні, мали тепер у собі дужий і людський вираз, паленіючи огневою, незвичайною червінню, і отвертий писк знавіснілого видно коня виставляв на всю видноту його замогильні, огидні зуби.

Не стямившись від жаху, молодий Барон непевним кроком кинувсь до дверей. Коли він їх навстіж одкинув, раптовий блиск червоного полум’я, бурхнувши в кімнату, одбив чітку його тінь на тремтющу тканину; і він задрижав, спостерігши, що ця тінь — поки він стояв на порозі — зайняла таке саме становище і як-найточніше збіглася обрисом із безжальним і переможним убивцею Сарацина.

Щоб полегшити пригнічений дух, Барон поспішив на вільне повітря. Біля головної брами палацу він зустрівсь із трьома конюхами. З превеликими труднощами, з явною небезпекою для життя вони стримували конвульсивні ривки гігантського, вогненної масти коня.

― Чий кінь? Де ви впіймали його? ― спитався юнак сварливим і грубим тоном, одразу збагнувши, що таємничий румак в гобеленній кімнаті був достеменним двійником ції шаленої животини, що стояла ось перед його очима.

― Це ваша істна власність, Сір, ― відповів один із конюших, ― принаймні на нього не заявляє права ніякий інший господар. Ми вловили його на бігу — він весь димів та пінився люттю — коли він скакав одвідтіль, від пожежі, від Берліфітцінґа стаєн. Подумавши, що цей кінь до заводських чужоземних коней старого Графа, ми привели його назад як приблудного. Та стаєнні там не признали йому ніякого ймення; а це дивна річ, бо на нім же явні знаки, що він ледве вирятувавсь із огню.

― До того ж, і випалене тавро В. Ф. Б. зовсім явне стоїть йому на лобі, — доточив другий конюший; — я гадаю, не що це єсть, як тільки ініціяли Вільгельма фон-Берліфітцінґ, — але весь замок стоїть на тім, що нічого не знає за цього коня.

― Річ надзвичайно дивна! — сказав молодий Барон замисленим тоном, видимо, сам не свідомий значіння своїх слів. ― Ви кажете, це знаменитий кінь — чудесний кінь; одначе, як ви справедливо замітили, підозринний і норовистий на вдачу. Так чи інак, хай буде мій, — додав він по павзі, ― може такий їздець, як Фредерік Метценґерштайн, чи не зуміє приборкати хоч би й самого диявола із стаєн Берліфітцінґ.

― Ви помиляєтесь, Пане: цей кінь, як ми либонь і сказали, не із Графових стаєн. Коли б так, ми занадто знаємо службу, щоб привести його перед очі дворянина Вашого роду.

― Справді! ― завважив сухо Барон; і в цю мить паж із спальних покоїв прибіг від палацу поспішним кроком і з зарум’яненим видом. Наблизившись до вуха своєму панові, він пошепки доповів йому, що в покоях раптом зник малий кусник ткання. Він означив цей кусник убільшки, входячи заразом у докладні й малі подробиці; та що їх говорилося тихо, то з них і не вирвалося ані слова, щоб удовольнити зацікавлення конюхів.

Молодий Барон в час ції розмови виглядав немовби схвильованим різнотою чуттів. Одначе, скоро він знову опанував себе, і вираз рішучої злісности стояв йому на виду, коли він видавав категоричні накази, щоб цей покій зразу замкнули, а ключа віддали йому особисто.

― Чули ви про нещасну смерть старого ловця Берліфітцінґа? — рік Баронові один із його васалів, коли паж одійшов і величезний кінь, що його цей пан присвоїв як власність, басував і стрибав з подвійною люттю по довгій алеї від палацу до стаєн Метценґерштайн.

― Ні! ― мовив Барон, повернувшися прикро до того. — Помер, ви сказали?

― Чиста правда, мій Пане; і для члена вашого роду це не єсть, я гадаю, непожадана звістка.

Нагла усмішка розлилась по лиці Барона:

― Як це сталось?

― В безтямних зусиллях врятувати улюблених коней із ловецької стайні, він сам загинув злощасно в огні.

― Спра-а-авді! ― покликнув барон, наче поволі й розважно з’ясовуючи правдивість якоїсь разючої думки.

― Справді, — відказав знов васал.

― Скандал! — мовив юнак лагідно і спокійно пішов собі геть до палацу.

З цього часу знаменна зміна зайшла у зовнішньому поводженні розпусного юнака Фредеріка фон-Метценґерштайн. Справді, його поведінка зрадила всі сподівання і обманила розрахунки багатьох стратегів-матерів: бо ж його норов та звичай тепер іще менше, аніж коли, пасували до звичаїв сусіднього панства. Його ніколи не видко було поза межами його власного маєтку, і в цім широкім товариськім світі він не мав собі жодного товариства — хіба що, справді, оцей незвичайний, бурхливий, вогненної масти кінь, що ним він раз-у-раз відтоді виїздив, мав якесь таємниче право називатися його другом.

Численні запрошення від сусідства іще довго, однак, час від часу надходили. «Чи не зволить Барон вшанувати своєю присутністю наше свято?» «Чи не має охоти взяти участь у наших ловах на ведмедя?» ― «Метценґерштайн не полює», «Метценґерштайн не приїде» були гордовиті й короткі відповіді.

Цих повторних образ не могло стерпіти владне дворянство. Запрошення ставали де-далі менше сердечні, не так численні; тоді перестали зовсім. Від удови безщасного графа фон-Берліфітцінґ чуто навіть такий здогад, що «Барон», мовляв, «сидить, може, вдома і не мавши навіть охоти удома сидіти — раз що він зневажає товариство рівних собі; що він їздить верхи, коли й не має охоти їздити верхи — раз що він має за краще вести товариство з конем». Певна річ, що це був нерозумний вибух спадкового почуття образи, і доводив він тільки, якою надзвичайно безтямною буває часом наша мова, коли ми хочемо особливої енергії вислову.

Але добросерді люди приписували зміну в поведінці молодого Барона природному гореві сина по дочасній смерті батьків — забувши, одначе, про його люте й непогамовне життя за короткий час зразу по цій утраті. Що-правда, були дехто й такі, що згадували занадто високу Баронову думку про власне значіння і гідність. Інші знов (між ними можна назвати й домового лікаря) не вагалися говорити про болісну меланхолію та спадкову недужість, тимчасом як між юрбою кружили темні натяки ще більше непевного роду.

Справді, Баронова неподобна прив’язаність до новопридбаного коня — прив’язаність, що немов набирала нової сили при кожному вияві лютого, мов би диявольського норову тварини, врешті перетворилась в очахусіх розсудливих людей на гидку, ненормальну пристрасть. В сяйві дня — в глупу ніч — слабий чи здоровий — в погоду і в бурю — молодий Метценґерштайн здавався прикутим до сідла свого колосального огиря, що його невгамовний шал так добре ладнав з його власним духом.

Крім того, були ще обставини, котрі, враз із дальшими подіями, надавали надлюдського, зловісного значіння манії верхівця, як і здольностям огиря. Точно заміряно віддаль, осягнуту одним його скоком, і вона, як виявилось, перейшла, та ще й на разючу міру, найхимерніші розрахунки найбільш фантастичних голів. До того ж, Барон не мав жодного осібного ймення для ції тварини, а вже ж усі інші коні його заводу різнилися особливими назвиськами. Та й сама стайня цього коня містилася оддалік від інших; а що до чищення та іншої потрібної служби, ніхто, тільки сам господар, своєю особою, зважувавсь обслуговувати, а навіть і просто заходити за огорожу осібного стійла, де пробував цей кінь. Засвідчено й те, що три конюхи, которі впіймали його на втечі при пожежі у Берліфітцінґа, хоч і мали тоді удачу запинити його мундштуком та орканом, а проте жоден із трьох не міг би певне сказати, що у цій небезпечній борні, або хоч коли пізніше він таки іменно наложив свою руку на тіло ції животини. Вияви особливого розуму в поведінці шляхетного, високого духом коня, думається, не так то здатні викликати дражливу, надмірну увагу, але тут були особливі обставини, які хоч-не-хоч впливали на найбільш недовірливих і флегматичних; і говорилося, ніби ця тварина змушувала часом податись назад цілу юрбу, що глупіла довкола неї: так знаменно, разючо била вона шаленими копитами в землю ― ніби сам молодий Метценґерштайн часом зблідне бува і одступиться геть перед зважним і жадливим виразом її серйозних, немов би людських очей.

Поміж усією Барона челяддю, одначе, ніхто не брав під сумнів щирість тії незвичайної пристрасти, що її мав Барон для огненної вдачі цього коня; врешті, ніхто як один тільки паж, що його каліцтво було всім на виду, а його думка не важила анічого. Він (коли тільки його балачку варто тут згадувати) мав нахабність запевняти, що його пан ніколи не всідав на сідло без несвідомого і майже невидимого трепету, і немов би кожного разу, повертаючи із звичайної довгої виправи верхи, кожен м’яз йому на виду зводило виразом побідної злісности.

Однії бурхливої ночи Метценґерштайн, прочнувши з важкої дрімоти, як маніяк, зійшов із свого покою і, з гарячковим поспіхом сівши в сідло, помчав геть в лісову гущину. Такий звичайний випадок не звернув на себе особливої уваги, але скоро челядь зажадала його повороту в сильній тривозі, бо вже кільки годин він був у відсутності, коли враз величезне, пишне будування палацу Метценґерштайн побачено в тріскоті і руйнуванні аж до самих підвалин, під навалою буйної сизої маси непереборного полум’я.

Коли полум’я, відтоді як уперше його забачили, зробило вже такий грізний поступ, що всі намагання відрятувати якусь частину будови показались видимо марні, сторопіле сусідство стало бездільно округ, у мовчазному, апатичному зачудуванні. Але скоро новий і жахливий об’єкт притягнув до себе увагу і показав, наскільки людська агонія зворушує почуття юрби сильніше від найстрашніших видовищ неживого порядку.

На довгій алеї старезних дубів, що вела із лісу до головної брами палацу Метценґерштайн, враз завиднів кінь, несучи на собі верхівця без шапки, в розхристанім одягові ― таким наглим скоком, що повершив самого Демона Бурі. Біг верхівця був, очевидно, не в його власній волі. Агонія на його виду, конвульсивні змагання всього його тіла свідчили про надлюдські зусилля; але жодного звуку — тільки один самотній покрик зірвавсь із його закривавлених губів, геть погризених у надмірному жахові. Мить — і брязкіт копит загучав уже прикро й пронизливо над ревом огню і над лементом вітру; друга — і осягнувши єдиним махом і брамний місток, і рів, кінь поскочив нагору хисткими двірцевими сходами і, разом з своїм верхівцем, щез у виру і хаосі полум’я.

Шаленість бурі зразу упала, настала мертва тиша. Білий поломінь обвив будову немов би заслоною і, ринувши геть у спокійне повітря, спалахнув ясним сяйвом надприродного світла; а хмара диму тяжко осіла на руїни палацу в виразній гігантській постаті — КОНЯ.

_______________________________

МОВЧАННЯ — БАСНЬ

Silence ― A Fable*

Переклав з англійської Майк Йогансен

Сплять гір верхів’я, долини, скелі й печери мовчать.

Алкман*

«Слухай мене, — сказав Демон і поклав руку мені на голову. — Країна, за яку моя мова, то страшна містина в Лібії, на берегах ріки Заїри.* І нема там покою ані мовчання.

— Води ріки шафранові й хоровиті на колір; і вони не течуть ген до моря, а тремтять повіки й назавжди під рудим оком сонця в метушливім і конвульсивнім русі. На миль багато обіруч мулького берега ріки є бліда пустеля велетенських водяних лелій. Вони зітхають одна до одної в тій самоті і постягають до неба свої довгі химерні шиї і гойдають своїми вічними головами. І є там неясний шепіт, що виходить спроміж них, як ропіт підземних рік. І вони зідхають одна до одної.

— Та є границя їхній державі — то границя темного, жахливого, високого лісу. Там, немов хвилі навколо Гебрид,* підлісок хвилює невпинно. Але там немає вітру в небі. І винеслі одвічні дерева гойдаються завжди і страшно риплять і тріщать. Високе верхів’я їх одну по одній ронить повсякчас росу. І біля коріння чудні, отруйні квіти лежать скорчені й стривожено снять. А вгорі дуднять, мов ліс, сірі хмари і ринуть завжди на захід, аж поки не перекотяться водоспадом через гігантову стіну крайнеба. Але там немає вітру в небі. І над берегами ріки Заїри немає спокою ані мовчання.

— Була ніч і падав дощ, і, падаючи, він був дощ, але, упавши, він ставав кров’ю. І я стояв у дряговинні поміж високих лелій, і дощ падав мені на голову, і лелії зітхали одна до одної в торжественнім своїм відчаї.

— І от зненацька місяць устав крізь тонкий привидний туман, і був кармазиновий на колір. І очі мої впали на високу сіру скелю, що стояла над берегом ріки і була освітлена світлом місяця. І скеля була сіра, і химерна, і висока — і скеля була сіра. На лиці її були літери вирізьблені в камені; і я пройшов крізь дряговиння водяних лелій, щоб прочитати літери на камені. Але я не зміг їх прочитати. І я хотів уже повернутися назад у дряговиння, коли місяць зачервонівся дужчим світлом, і я повернувсь і подивився знову на скелю й ще раз на літери — і літери були

ВІДЧАЙ.

— І я подивився вгору — там стояв чоловік на шпилі каменя; і я сховався помежи водяних лелій, щоб спостерігати, що чинитиме чоловік. І чоловік був високий і стрункий постаттю, і був завинений від пліч аж до ніг у тогу старого Риму. І обличчя його було неясно видне, та лице його було лицем бога, бо покрів ночи й туману, і місяця, і роси не сховав його лиця. І лоб його був високий думкою, і око дике від турботи, а в небагатьох ізморшках на щоках його я прочитав баснь горя і стоми, і розчарування в людстві, і туги за самотою.

— І чоловік сидів на скелі, і схилив свою голову на чоло, і дивився на картину одчаю. Він глянув униз на низький схвильований чагарник і вгору на високі одвічні дерева, і вище вгору на гудуще небо і на кармазиновий місяць. А я лежав близько, схований межи лелій, і спостерігав, що чинитиме чоловік. І чоловік тремтів у самоті, але ніч тала, а він сидів на скелі.

— І чоловік відвернув свою увагу від небес і поглянув униз на страшну ріку Заїру, і на жовті мертві води, і на бліді легіони водяних лелій. І чоловік дослухався до зітхань водяних лелій і до шепоту, що ішов з-поміж них. І я лежав близько в своїй схованці і спостерігав, що чинитиме чоловік. І чоловік тремтів у самоті, але ніч тала, а він усе сидів на скелі.

— Тоді я зійшов униз у нетри болот і побрів далеко поміж хащів лелій, і покликав гіпопотамів, що жили в дряговинні в нетрах болот. І гіпопотами вчули мій гук і прийшли з бегемотами під поділ гори і заревли голосно й страшно під місячним світлом. І я лежав близько в своїй схованці і дивився, що чинитиме чоловік. І чоловік тремтів у самоті, але ніч тала, а він усе сидів на скелі.

— Тоді я прокляв стихії прокляттям тривоги; і жахна буря згромадилася в небі, де досі не було вітру. І небо зробилося сизе від лютої бурі — і дощ сік у голову чоловіка — і ріка неслася як повінь — і вся взялася піною — і водяні лелії квилили в своїм ложі — і ліс згинався перед вітром — і грім гримів — і спалахувала блискавиця — і скеля хиталася аж до своєї основи. А я лежав у своїй схованці і спостерігав, що чинитиме чоловік. Але ніч тала, а він усе сидів на скелі.

— Тоді узяв мене гнів, і я прокляв прокляттям мовчання ріку і лелії, і вітер, і ліс, і небо, і грім, і зітхання водяних лілій. І вони стали прокляті і стихли. І місяць перестав скрадатися небесною стежкою — і грім ущух — і блискавиця не блискала — і хмари повисли нерухомі — і води спустилися до свого рівня й завмерли — і дерева перестали гойдатися — і водяні лелії більше не зітхали — і шепоту не було чути серед них, і жодної тіни звуку в усій безмежно просторій пустелі. І я подивився на літери на скелі, і вони змінилися, і літери були

МОВЧАННЯ.

— І очі мої впали на обличчя чоловіка, і його обличчя було мертве від жаху. І похапливо він підняв голову, і випростався на скелі й прислухався. Але не було ні голосу в усій безмежно просторій пустелі, і літери на скелі були мовчання. І чоловік здригнувся і відвернув своє обличчя і утік далеко, поспішно, так що я більше його не бачив».

* * *

Є знамениті казки в книгах Магів — в оправлених у залізо меланхолійних книгах Магів. Там, кажу я, є славні історії про Небо і Землю, і Могутнє Море — і про Геніїв, що панують над морем і землею, і над винеслим небом. Багато було легенд також у словах, сказаних від сибіл;* і святі, і священні речі сказані були під смутним листям, що тремтіло навколо Додони*  — та, як живий Аллах, цю баснь, що повів мені Демон, коли він сидів поруч зі мною в тіні гробу, я вважаю за найчудеснішу над усі. І коли Демон скінчив свою сторію, він одкинувся назад у видолину гробу й засміявся. І я не міг сміятися з Демоном, і він прокляв мене за те, що я не міг сміятися. І рись, що живе завжди у гробі, вийшла з нього і лягла коло ніг Демона, і дивилася йому у вічі невідривно.

_________________________________

ДІДЬКО НА ДЗВІНИЦІ

The Devil in the Belfry

Переклав з англійської Борис Ткаченко

А котора воно година?

(Стара приповідка)*

Загалом беручи, кожне знає, що найліпша у світі містина, це є – чи, на жаль, було – голандське містечко Вондервоттеіміттісс. Але що лежить воно трохи вбік від битих шляхів, як би сказати, на бездоріжжі, то, може, й небагато моїх читачів колись віддали йому візиту. Отже, на благо тим, хто цього не зробив, зовсім годилось би, щоб я тут дозволив собі дещо про нього розповісти. І це, справді, річ тим більше потрібна, що я, сподіваючись завоювати громадські симпатії на користь його мешканців, збираюся тут змалювати історію злощасних подій, що так недавно сталися в його межах. Знавши мене, ніхто не візьме під жодний сумнів, що, взявши на себе таким способом цю повинність, я виконаю її так добре, як тільки є в моїй силі, з усією суворою безсторонністю, з усім обережним розглядом фактів та старанним зіставленням авторитетних джерел – з усім тим, що є властиве людині, котра хоче зватись істориком.

Сполучені свідчення медалів, манускриптів та написів дають мені змогу становчо стверджувати, що містечко Вондервоттеіміттісс існувало від самого свого початку в такому точнісінько вигляді, як і нині. Що до часу його постання, то тут я, на жаль, маю спроможність щось сказати тільки з тією певного роду непевною певністю, яку з часом математики мусять вкладати в деякі алгебраїчні формули. Таким чином, я можу сказати, що цей час що до віддалення його давности, не міг бути менший, аніж будь-яка взагалі вимірна величина.

Торкаючися походження назви Вондервоттеіміттісс, я в рівній мірі признаю свою неспроможність. Поміж множеством поглядів на цей делікатний пункт – поглядів мудрих, учених, досить таки суперечних – я не можу обрати нічого такого, що б можна було вважати за зовсім достатнє. Може, хіба ідеї Ґроґсвіґґа – близько сутичній з думкою Кравтапленттея – можна дати деяку обережну перевагу. Вона гласить: «Vondevortteimittiss – Vonder, читай Donder («грім»); Votteimittiss, ніби und Bleitziz; Bleitziz – застаріле, замість Bleitzen («блискавка»)». Така етимологія, справді, підкріпляється деякими слідами електричного плину на вершечку шпиля Дому Міської Ради. Я не важусь, одначе, брати на себе таку поважну тему і мушу одіслати читача, що хотів би повної інформації, до «Oratiunculae de Rebus Praeteritis (Praeter-Veteris)»* шановного Дундерґутца. Дивись також Блюндербуццардове «De Derivationibus»,* стор. 27-5010, in folio, Готське вид., Чорне й Червоне письмо, з Переносами, Ненумероване, де варті іще уваги замітки на полях Штуффундпуффа з коментарями Ґрунтундґуццеля.

Не зважаючи на цю темряву, що ховає од нас, таким чином, час заснування Вондервоттеіміттіссу та походження його назви, не може бути жодного сумніву, як я вже казав, що він існував одвіку таким, як ми знаходим його за наших часів. Найстаріший мешканець містечка не може собі пригадати ні найменшої зміни в будь-якій його частині; і справді, самий натяк на можливість такої зміни приймається там за образу. Селище це лежить в абсолютно круглій долині, десь коло чверти милі в обводі; звідусіль його облягають чудесні згір’я, що через їхні вершини ніхто ще з мешканців зроду не важився переступити. На це вони мають прекрасний резон, бо не вірять, що там взагалі щось є, по той бік.

Околом долини (вона абсолютно рівна, вимощена пласкими цеглинками) розтяглися суцільним рядом шістдесят маленьких будиночків. Бувши повернуті тилом до взгір’я, вони, річ звичайна, мусять глядіти у центр рівнини – до нього якраз шістдесят ярдів відстани від надвірніх дверей кожного дому. Перед кожним будиночком є малий садочок, а в нім – кругова доріжка, сонячний годинник та двадцять чотири головки капусти. Будинки самі так достоту між собою подібні, що немає жодного способу одрізнити один від одного. Через велику древність, будова їх трохи химерна, але це не зменшує надзвичайної їх мальовничости. Вони складені з сильно обпалених маленьких цеглин, червоних із чорними окрайками, так що стіни виглядають, як здорові шахівниці. Дахи щитами повернуті до чола, а на чільній стіні, між краями даху та над головними дверима, ідуть карнизи, завширшки такі, як решта будинку. Вікна вузькі й глибокі, з манесенькими шибками, а зате прездоровими рамами. На дахах ціла тьма платівочок черепиці з довгими закрученими вушками. Дерево на будинках темне, на ньому багато різьби – правда, не так щоб дуже різноманітного взору, бо різбярі Вондервоттеіміттіссу споконвіку знали різьбити тільки дві речі – годинника та капусту. Але цих двох речей вони вміють на прочуд гарно і з дивною вимисливістю розсівають їх скрізь, де тільки можна знайти яку містинку для різця.

З середини всі будинки так саме один до одного схожі, як і знадвору, і обставлені всі на один зразок. Підлога з квадратиків черепиць, стільці та столи з чорного на вигляд дерева, з тонкими кривими ніжками та немов цуценячими лапками. Камини здорові й високі, і на них красують не тільки уявні годинники та капустяні головки, вирізьблені на чолі, але й справжній дзиґарик, що видає чудесне «тік-так», і справжні два горщики із капустяними головками; годинник посеред карнизу, а капустини обабіч його, по краях, мов почесний ескорт. Поміж кожною капустиною та годинником стоїть малий китайчик із здоровим черевом та великою круглою діркою в ньому, а з неї видніє знов циферблат.

Вогнища широчезні й глибокі, в них звиваються дикими викрутами тагани.* Тут повсякчас жаркий вогонь, а над ним величезний горщик, повний свинини з квашеною капустою, а над ним неодступно пильнує невсипуща господарка дому. Це маленька гладуха з блакитними оченятами на червонім виду; на ній здоровенний, мов сахарна голова, ковпак, прикрашений жовтими та гарячочервоними стьожками. Вона вдягнена у цупку ясножовту сукню, дуже повну ззаду, зате дуже коротку в талії – і взагалі, правду сказать, дуже таки коротку, бо вона не сягає й середини литок. А литки ці грубенькі, та й щиколотки не без того, хоча їх прикриває пара чудових зелених панчох. Черевики – рожевої шкіри – зав’язані бантом жовтих стрічок, зібраних на подобу капустяної голови. В лівій руці господиня має малий важенький голандський годинник, в правій тримає полоник, мішати свинину з квашеною капустою. При боці стоїть рябий жирний кіт, а йому на хвості манісінький позолочений репетир* – це «хлоп’ята» його нав’язали туди для забави.

Самі хлоп’ята, всі троє, в садочку – стережуть порося. Кожен із них на два фути заввишки. На них троєкутні стіжкуваті капелюшки, кармазинові жакетки до стегон, вузенькі шкіряні штанці по коліна, червоні шерстяні панчохи, важкі черевики з великими срібними пряжками та довгі сюртуки на здорових перлових ґудзиках. Кожному стримить з рота люлька, а в правій руці кожен тримає малий грубий годинничок: кожен собі димом – пих! Та й зиркне на годинничка, тоді знову – зирк! і знов пихне димом. Порося – зажиріле й ледаче – то шпортається помалу в опалому капустяному листі, а то хвицне ногою в позолочений репетир, бо й йому пустуни начепили на його хвіст цю окрасу, щоб і воно було ловке, незгірш кота.

Просто надвірних дверей стоїть крісло із поручнями, з високою спинкою та шкіряною подушкою, з кривими ніжками і такими, як у столів, немов цуценячими лапками; там сидить поважний старичок, сам господар дому. Це надзвичайно гладенький малий дідок, з великими круглими очицями і прездоровим двоїстим волом.* Він виглядає зовні достеменнісінько так, як хлопці – тут мені нічого далі розводитись. Вся одміна між ними та, що його люлька трошечки більша – і він може з неї пускати трохи більше диму. Як вони, він також має годинника, але носить його в кешені. Як сказати направду, він має далеко важнішу справу, ніж роздивлятися на свого годинника – а що це за справа, я зразу вам поясню. Він сидить, заложивши свою праву ногу на ліве коліно, на лиці його став поважний вираз, і він неодступно зорить, принаймні, хоч одним своїм оком, на певний знаменний предмет в центрі долини.

Цей предмет міститься на шпилі в Домі Міської Ради. Міська Рада – це все маленькі, кругленькі, масні, тямущенькі чоловічки; очиці їм превеликі, мов тарілки, вола жирні, двоїсті, а сюртучки набагато довші, і пряжки на черевиках набагато більші, ніж у звичайних громадян Вондервоттеіміттіссу. Підчас мого пробування в містечку вони саме мали кільки спеціяльних засідань і ухвалили три отакі вельми значні резолюції:

«Що не годиться міняти старий, добрий лад речей»;

«Що нічого немає доброго поза межами Вондервоттеіміттіссу»; і нарешті

«Що ми будемо свято держатися наших годинників та капусти».

Над кімнатою, де засідає Рада, є шпиль, а в шпилі є дзвіниця, де пишніє, і пишніла одвіку, краса і гордість селища – великий дзиґар містечка Вондервоттеіміттісс. Оце і єсть той предмет, що на нього звернені очі усіх поважних старичків, коли вони сидять у своїх кріслах із поручнями, на своїх шкіряних подушках.

Великий дзиґар має сім циферблатів – на кожній із сьоми сторін шпиля – так що його добре видко з усіх кінців Вондервоттеіміттіссу. Циферблати йому здорові, білі, а стрілки грубезні, чорні. Існує в містечку й дзвонар, що його єдина повинність – наглядати за дзиґарем; але ця його повинність – це найдосконаліша із синекур, бо дзиґар Вондервоттеіміттіссу ніколи ще, скільки відомо, не мав з ним найменшого діла. Донедавна саму думку про це уважалось за єресь. Від найдальшої давнини, що за неї повідають архіви, великий дзвін дзиґаря акуратно, ладом вибивав години. І так саме, справді, стояла справа з усіма іншими дзигарями й годинниками у містечку. Ніколи ще в світі не було містини, де б так добре додержувано іс[т]ного такту й ладу. Коли великий дзвін уважав за слушне проректи «Дванадцять!», всі його слух’яні послідовці роззявляли воднораз глотки і відкликались йому справжнім ехом. Словом сказати, добрі бюргери Вондервоттеіміттіссу кохалися, правда, в своїй квашеній капусті, але пишались вони своїми годинниками.

Кожного, хто тільки має яку синекуру,* люди шанують в більшій чи меншій мірі, а що дзвонар Вондервоттеіміттіссу має найдосконалішу із синекур, його й шанують більше, ніж кого іншого в світі. Він головний достойник містечка; поросята, і ті поглядають на нього з чуттям пошани. Він має сюртук далеко довший; його люлька, пряжки на черевиках, його очі, черево далеко більші, ніж у якого іншого поважного старичка в містечку; а що до вóла, то воно йому потрійне, а не подвійне.

Отак змалював я добробут Вондервоттеіміттіссу: та лихо! – ця прекрасна картина мусила колись зазнати перевороту.

Здавна між наймудрішими громадянами існувало прислів’я, що «нічого доброго не може прийти з-поза гір»; і ці слова, здавалося, мали в собі якийсь дух віщування. Було саме за п’ять хвилин дванадцять, удень, позавчора, коли на щиті східнього згір’я виник був надзвичайно химерного вигляду предмет. Така подія притягла, звичайно, до себе загальну увагу, і кожен поважний малий старичок, сидячи в кріслі із поручнями, на шкіряній подушці, звернув на цей феномен збентежений пильний погляд одного свого ока, друге тримаючи на дзиґарі дзвіниці.

Лишалося всього три хвилини до півдня, коли цей дивогляд, що за нього говориться, показався на очі – манесеньким чужинецького кшталту парнишкою. Він спускався з узгір’я таким поспіхом, що незабаром кожне уже добре його роздивилось. Справді, такого забавного манюнісінького чоловічка зроду не бачено ще в Вондервоттеіміттіссі. На виду він був темний весь, от як табака на колір, з довгим закарлюченим носом; очі – як горошини, широкий писок, і чудесний ряд зубів, що їх він, видно, старавсь показати, бо оскалявся від вуха до вуха. Що до бакенів, до вусів, то вони були такі пишні, що решти лиця ніяк не видко було. Був він простоволосий, а волос увесь ладненько закручений в папільйотки. З одежі був на нім чорний, куценький, щільно облитий фрак, із хвостиком, як у ластівки ( з однії кешені стирчав здоровенний носовик), чорні казимирові (кашемірові) штаненята до колін, чорні панчішки, копитуваті патиночки з величезними бантами чорних сатинових зав’язок. Під однією пахвою він тарабанив прездорове chapeau-de-bras,* а під другою – скрипку, чи не вп’ятеро більшу за його власну особу. В лівій руці він тримав золоту табакирку і, поки вистрибом гнав з гори, витинаючи всякі химерні колінця, раз-у-раз потягав із неї понюшку з виглядом величезного, скрайнього задоволення. Хай бог милує! – оце так картина була доброчесним бюрґерам Вондервоттеіміттіссу.

Як сказати правду, хлопчина цей даром що оскалявся, а пику мав зловісну й зухвалу; і, поки він виробляв курбети, прямуючи просто в містечко, чудний копитуватий вигляд його патинків викликав був не мало підозрінь: не один чесний бюрґер, бачивши його в цей день, дав би дещицю, щоб зазирнути під білий батистовий носовик, що звисав так нахабно з кешені його гострохвостого фраку. Але що найбільше збуджувало справедливе обурення – що нікчемний цей мартопляс, витинаючи тропака та мотаючись дзиґою, як навіжений, здавалось, не мав у своїм поході найменшої тями про те, що існує у світі така мудра річ – держатися певного такту й ладу.

А втім, чесне міщанство не поквапилося як слід і очі роззявити, коли цей шалиґан – це було півхвилини до полудня – скочив уже просто в саму середину міста, закрутив там chassez, тут balancez, а тоді, утявши pirouette та pas-de-zephyr,* пурхнув голубком просто вгору, на дзвіницю Міської Ради, де, вражений до нестями, сидів дзвонар із люлькою в роті, поважний і сторопілий. Але малий негідник живо схопив його просто за ніс, дав йому доброго стусана, смиконув гарненько, нацупив йому на голову своє chapeau-de-bras; тоді натаскав це шапо аж до губів; а тоді, замахнувши величенною скрипкою, узявся його лупцювати нею – так завзято й уперто – а дзвонар був такий гладкий – а скрипка така гучноголоса! – ви б далебі заприсяглися, що то цілий полк барабанщиків на басистих своїх барабанах вибиває гемонський дріб на дзвіниці, на шпилі Вондервоттеіміттіссу.

Не знать до якої одчайдушної пімсти був би призвів обивателів Вондервоттеіміттіссу цей безсовісний наскок, коли б не той вельми значущий факт, що лишалося всього півсекунди до полудня. Саме мав бити дзвін, і це була річ абсолютної, вищої конечности, щоб кожне в цей час гаразд пильнувало свого годинника. Але очевидно, що саме в цей час той негідник на дзвіниці виробляв із дзиґарями щось таке, до чого йому не було найменшого діла. Та що вони як раз почали вибивати години, ніхто не мав уже часу придивлятися до його маневрів, бо всі, як один, рахували удари дзвону.

– Один! – мовив дзвін.

– Отин! – відгукнувся ехом кожен поважний малий старичок, у кожному кріслі з поручнями та шкіряною подушкою, геть по всьому Вондервоттеіміттіссі. – Отин! – мовив також його годинник; – отин! – мовив годинник його старої і – отин! – промовили хлоп’ячі годинники і маленькі позолочені репетири на кошачих та поросячих хвостах.

– Два! – мовив далі дзвін; і

– Тфа! – повторили усі прибічники.

– Три! Чотири! П’ять! Шість! Сім! Вісім! Дев’ять! Десять! – мовив дзвін.

– Дри! Шитири! Б’ять! Шісдь! Зім! Візім! Тев’ять! Тесять! – відгукнулися інші.

– Одинадцять! – ударив великий.

– Отинадцять! – притакнули малюки.

– Дванадцять! – промовив великий.

– Тфанадцять! – відказали вони, цілком задоволені, і затихли.

– Ну, от і тфанадцять! – сказали усі поважні малі старички, ховаючи свої годинники. Але великий дзвін іще не покінчив із ними.

– ТРИНАДЦЯТЬ!!! – бахнув він.

– Тойфель! – одним духом видихнули всі поважні старички, і вони зблідли, і всі пустили свої люльки із рук, і зняли свою праву ногу з лівого свого коліна.

– Тойфель! – застогнали вони. – Дринадцять! Дринадцять! – Майн Ґотт, тринадцять годин!

Хто зважиться описати жахливу сцену, що тут зайшла? Цілий Вондервоттеіміттісс вибухнув горесним розрухом.

– Што с моїм шифотиком пуде? – заревли одностайно всі хлопці. – Я холодую фше цілу хотину!

– Што путе с моєю ґабустою? – заголосили всі господині. – Фона фся розкипілась са цілу хотину.

– Што с моєю люлькою пуде? – закляли всі поважні малі старички. – Дондер унд Блітцен! Фона вікурилась са цілу хотину! – і вони наложили їх знов тютюном, в превеликому гніві, і, одкинувшись знову у крісла із поручнями, закуріли так люто і так завзято, що вся долина вмент сповнилася непроглядним димом.

Тимчасом усі капустяні голови понялися червінню, і, здавалося, сам Старий Дідько заволодів усім, що мало подобу годинника. Годинники, вирізьблені на меблях, то-що, пустилися всі в танець, мов знавісніли, а годинники, що стояли на коминах, ледве стримували свій шал – і так безнастанно вибивали тринадцять, і так металися та кружляли їхні маятники, що страх було глянути. Але що найгірше – коти й поросята не стерпіли поведінки малих репетирів на їхніх хвостах і виявляли своє обурення, витинаючи цапки, дряпаючись та штовхаючись мордами – і верещали, вищали, і нявкали, і ревли, і совались просто в лице, і забігали під пелену, і вчиняли усі гуртом такий потворний галас та шарварок, який тільки може собі уявити людина з розсудком. А на довершення лиха, негідний малий гульвіса на дзвіниці старався, видно, що було сили. Час від часу можна було роздивитись цього шибеника крізь дим. Він сидів у дзвіниці на бідолашному дзвонарі, що лежав горілиць. В зубах поганець держав кодолу від дзвону і сіпав її, мотаючи головою та здіймаючи такий гук, що дзвонить в ухах, навіть згадавши. В пелені йому лежала здорова скрипка, і він, без ніякого такту й ладу шкварив на ній обома руками, буцім то грає – чортів телепень! славну пісню про «Джеді О’Фланнаґана та Падді О’Рафферті».*

Бачивши таке лихо, я з обуренням полишив це місце і тепер закликаю до помочи всіх побірників правильного часочислення та доброї капусти. Рушаймо одностайними лавами на містечко, відновімо старий лад речей у Вондервоттеіміттіссі, скинувши геть цього шибеника із дзвіниці.

___________________________

УБИЙСТВО НА ВУЛИЦІ МОРҐ

Якої пісні співали Сірени, яке ім’я прибрав Ахіллес, ховавшися між жінками — це питання трудні; але вони не стоять поза всякими здогадами.

Сер Томас Бравн

Духовні риси, що за них говориться звичаєм як за аналітичні, мало сами в собі приступні аналізі. Ми оцінюємо їх тільки в їхніх вислідах. Ми знаємо за них, між іншим, що понадмірна їх наявність стає посідачеві джерелом найживішої втіхи. Та, як дужа людина тішиться своєю фізичною здольністю, маючи насолоду від вправ, що кличуть її м’язи до чинности, так тішиться аналітик з тії духовної чинности, яка щось розплутує. Він дістає задоволення навіть від найзвичайніших занять, які вводять у дію його хист. Він кохається в загадках, в каламбурах, в гієрогліфах, появляючи в їх розвязуванні таку ступінь проникливости, що вона видається пересічному розумінню надприродною. Його висліди, випливаючи з самої сути й єства методи, мають справді абсолютний вигляд інтуїції.

Здатність до такого розвязування, можливо, дуже посилюється математичними студіями, зокрема в тій вищій галузі математики, що її несправедливо і тільки з причини її зворотних операцій називалося аналізою мов би par excellence.* Але розраховувати, це ще не є саме по собі аналізувати. Ігрець у шахи, наприклад, робить перше без жодного намагання до другого. З цього виходить, що гру у шахи, в її впливі на духовну природу, розуміється у нас вельми неправдиво. Я тут не пишу трактат, а просто даю дуже побіжні спостереження як вступ до певної осібної розповіди; отже й хочу, скориставшися з ції нагоди, установити тут той факт, що вищі сили рефлективного інтелекту далеко певніше і з більшим пожитком вправляються при непоказній грі у шашки, ніж у всій дріб’язково виробленій суєтності шахів. В цій останній, де фігури мають неоднакові й хитрі, складні ходи, де вони мають різну й мінливу силу, те, що є тільки складним, неправдиво вважається (це не є незвичайна помилка) за глибоке. Тут широко зветься до дії увагу. Коли вона на мить упадає, стається недогляд, що веде за собою втрату, а то і поразку. А що ходи тут не тільки різновзірні, а ще й вельми штудерні, складні, то шанси на такий недогляд збільшуються; і в дев’ятьох випадках із десяти дістає перемогу більше здатний до зосередження, а не гостріший. В шашках, навпаки, ходи єдині і мають мало варіяцій, то ж можливості недогляду зменшуються; а що гола уважність лишається тут поглядно без ужитку, перевага, що її дістає якась партія, добувається вищою проникливістю. Щоб бути менше абстрактним, уявім собі гру в шашки, де фігури зведено на чотири дамки, і де, звичайно, не можна сподіватись якогось недогляду. Очевидно, що тут побіду може рішити (при рівних партнерах) тільки хід recherche,* наслідок певного напруження інтелекту. Позбавлений звичайних ресурсів, аналітик заглиблюється в мислі свого противника, отожнює* себе з ним і нераз таким чином бачить з першого погляду єдиний спосіб (часом справді абсурдно простий), яким можна його завести в оману або справити до хибного розрахунку.

Вістові здавна приписувано вплив на те, що зветься здатністю розрахунку; відомо, і про людей з інтелектом вищого порядку відомо, що вони діставали з вісту, очевидно, несвідому втіху, а шахи заперечували як річ пусту. Безперечно, що з такого роду речей жодна не вправляє так сильно аналітичну здатність. Найкращий шахіст у світі може бути не чим більшим, як просто собі найкращим грачем у шахи; але вправність у вісті означає здатність успішно діяти в усіх тих важніших справах, де мисль змагається з мислю. Коли я кажу «вправність», я розумію ту досконалість у грі, яка включає розуміння всіх джерел, звідки можна добуватися законної переваги. Вони не тільки численні, а й многовзірні, і часто лежать в глибинах мисли, ніяк неприступних звичайному розумінню. Уважно спостерігати, значить наявне пам’ятати; і, з цього погляду, здатному до зосередження шахістові поведеться добре у вісті — надто що правила Гойля (самі побудовані на чистому механізмі гри) досить і загально приступні розумінню. Таким чином, мати держку пам’ять і грати «по книзі», це є пункти, звичайно розглядані як ціла сума доброї гри. Але гострість аналітика виявляється, власне, поза межами самих правил. Він мовчки робить силу спостережень та висновків. Те саме, можливо, роблять його компаньйони, і різність в обсягові добутого знання лежить не стільки в слушності висновків, скільки в якості спостереження. Доконечне знання — це знання того, що треба спостерігати. Наш ігрець ніяк себе не обмежує, він не одкидає вислідів із речей, які до гри безпосередньо не належать, з тії причини, що його об’єктом, мовляв, є гра. Він придивляється до обличчя свого партнера, пильне його рівняючи до обличчів кожного із противників. Він уважає, як підбираються карти в кожній руці, обраховуючи часто козир за козирем і фігуру за фігурою на підставі поглядів, що ними обмінюються між собою їх посідачі. Він одзначає в ході гри кожну зміну обличчя, нагромаджуючи цілий фонд догадок із зміни виразів певности, несподіванки, торжества чи досади. З маніри, як береться взяток, він судить, чи візьме ця особа ще й другий взяток тії самої масти. Він пізнає хід, зроблений, щоб піддурити противника, з того, як кидається карту на стіл. Випадкове нерозважне слово, ненароком упущена чи перевернута карта, поспіх або ж недбалість до того, щоб її сховати, рахування взятків із тим, щоб їх підладнати, замішання, нерішучість, заздрість чи хвилювання — все це дає для його видимо інтуїтивної перцепції вказівки на дійсний стан речей. Зігравши перші два-три чи круги, він уже цілковито певний того, що находиться в кожній руці, і відтоді складає свої карти на стіл з такою абсолютною точністю розрахунку, як коли б решта партнерів повернула до нього свої власні карти лицем.

Аналітичний хист не повинно змішувати з простою вигадливістю, вимисливістю, бо аналітик є доконче вимислива людина, а ця остання часто буває зовсім нездатною до аналізи. Конструктивну чи комбінаційну здатність, що нею звичайно виявляється вимисливість — френологісти (я думаю, хибно) приділяють цій здатності осібний орган і вважають її за первісну силу — так часто відзначувано в людях, котрих інтелект під іншими поглядами стояв на межі ідіотизму, що на цей факт звертали увагу всі дослідники духовного життя людини. Між вимисливістю та здатністю до аналізи існує, справді, далеко більша різність, як між фантазією та уявною здатністю, але різниця ця має в собі дуже точну аналогію. Виявляється, дійсно, що вимислива людина завжди схильна фантазувати, а люди з правдивою уявною здатністю бувають завжди аналітики.

Дальша розповідь буде читачеві до певної міри мов би коментарем до поданих тут тверджень.

Пробуваючи в Парижі на весні і частину літа 18.. року, я зазнайомився там з месьє К. Оґюстом Дюпен. Цей молодий добродій походив з прекрасного, справді славного роду, але сплетіння примхливих подій звело його на таку вбогість, що енергія його вдачі скорилася перед нею, і він перестав пробиватися в світ чи турбуватися тим, щоб повернути собі маєток. Доброзичливість кредиторів полишила йому незначні рештки отчизних маєтків, і на прибуток із них, шляхом пильної економії, він спромагався забезпечити собі все доконче потрібне на прожиток, а поза цим нічим не журився. Що-правда, книжки були йому єдиною розкішшю, а в Парижі добувати їх легко.

Ми зустрілись уперше в маловідомій книгозбірні на вулиці Монмартр; а що обоє шукали там однієї, вельми рідкої і визначної книги, це нав’язало між нами міцний звязок. Ми побачились знову і знову. Я глибоко зацікавився інтимною сімйовою історією, що її він докладно мені розповів з усім щиросердям, властивим французові, коли він сам собі є темою. Я дивувався також на широченний обсяг його лектури, і над усім, я почував, що дикучий жар і животворна свіжість його уяви запалювала мені душу вогнем. Шукавши в Парижі деяких об’єктів, що були мені в той час метою, я почував, що товариство такої людини було б мені цінне понад усяку міру; і це почуття я визнав йому. Нарешті прийшло до того, що ми рішили жити з ним спільно протягом мого перебування у місті, а що мої обставини були дещо не так трудні, як у нього, мені дозволено оплачувати нашу спільну кватиру [й умеблювати її] відповідно до фантастичної хмурости наших настроїв. Це був пошарпаний часом, химерний будинок у далекій і безлюдній частині передмістя Сен-Жермен; через якісь забобони, що за ними ми не допитувались, він довго стояв порожній і в занедбанні доживав свого ветхого віку.

Коли б світові став відомий спосіб нашого пожиття в цьому місці, нас узято б за божевільних — може хоч нешкідної, принаймні, натури. Наша відлюдність була цілковита. Ми не приймали в себе нікого. Справді, місце нашого сховища я дбайливо держав у секреті від мого давнього товариства, а Дюпен уже багато літ перестав бути знаним чи знатися з ким у Парижі. Ми жили єдине сами з собою.

Це була фантазія мого друга (бо як інакше я мав би це називати?) — бути закоханим в Ніч для неї самої; і цій bizarrerie,* як і іншим його дивацтвам, я без опору піддавсь; взагалі я давався на волю його диким капризам з цілковитим безвладдям. Чорна Богиня не могла б сама повсякчас перебувати з нами; але ми мали змогу фальшувати її присутність. При першому блискові дня ми зачиняли всі масивні віконниці нашого древнього дому, засвітивши двоє свічок; насичені кріпким ароматом, вони давали тільки примарне і блякле проміння. З їх поміччю ми заглибляли душі у сни — і так читали, писали чи розмовляли, поки годинник обвіщав нам наближення правдивої Тьми. Тоді ми вихоплювались на вулиці, рука в руку, і далі проводили там наші денні розмови, або, допізна блукаючи безбач по всіх усюдах, шукали в буйних тінях і сяйвах людного міста безконечности духовних подражнень, що їх може дати спокійне спостерігання.

При цій нагоді я не міг не помітити і не дивуватись на надзвичайні аналітичні здібності Дюпена, хоча й готовий був цього сподіватись від його багатої мисли. Він сам, здавалося, діставав палку насолоду у вправах цієї здатности — може в самім виявлянні її на люди — і не вагався й охоче признатися втіхи, що з цього походила. Він хваливсь мені стиха, вдоволено підхихикуючи, що більшість людей має для нього вікна в грудях, і звичайно підпирав це твердження простими і разючими доводами своєї інтимної обізнаности з моєю власною душею. Його маніра в ці хвилі ставала холодна й абстрактна, очі втрачали будь-який вираз, а голос, звичайно прекрасний тенор, здіймавсь на високий дискант і, я сказав би, звучав капризно, гарикливо, коли б не розважність і цілковита чіткість мови. Спостерігаючи його в такому настрої, я часто роздумував над старою філософією Роздвоєної Душі і тішився уявою двоїстого Дюпена — творця і розрішителя.

Не думайте, з того, що я тут сказав, що я повідаю тайну чи пишу якого романа. Те, що я описав у французі, це був тільки наслідок подражненої, а може й хворої мисли. А втім, що до характеру його зауважень у таких випадках, приклад найкраще може передати мою думку.

Ми брели якось вночі довгою брудною вулицею поблизу Пале-Рояль. Очевидно замислившись, ніхто з нас не вимовив ані слова, принаймні із чверть години. Раптом Дюпен порушив мовчання такими словами:

— Він таки хлопець дуже малий на зріст, це правда; йому б краще повелося в Театрі Вар’єте.

— Безперечно, – одказав я йому несвідомо і не зразу помітив (так глибоко був замислився), як мій бесідник дивним способом попав у лад моїм міркуванням. Але за мить я спам’ятавсь і здивувався надзвичайно.

— Дюпен, – сказав я серйозно, – це виходить за межі мого розуміння. Скажу навпрост, ви вразили мене; я заледве довіряю своїм чуттям. Як це ви могли знати, що я думаю про…? ― тут я зробив павзу, щоб допевнитись остаточно, чи справді він знає, про кого я думав.

— Про Шантільї, ― сказав він. ― Чом же ви спинились! Ви ж подумали, що його ница постать не годиться для трагедії.

Це було точнісінько те, про віщо я справді думав. Шантільї був колишній чоботар на вулиці Сен-Дені; без ума захопившись театром, він спробував виступити в ролі Ксеркса в однойменній трагедії Кребільйона* і за свої претенсії зажив на весь світ неслави.

— Скажіть мені, бога ради, – аж скрикнув я, – яка це метода — коли тут є якась метода ― дала вам змогу збагнути ці мої думки. (Насправді, то він іще дужче вразив мене, ніж я хотів показати.)

— Це все фруктівщик, – відповів мій друг. – Він привів вас до висновку, що цей чоботар замалий для Ксеркса et id genus omne.*

― Фруктівщик! Ви мене дивуєте — я не знаю ніякого.

― Чоловік, що наскочив на вас, коли ми повернули були в цю вулицю — либонь чверть години тому.

Я тепер пригадав, що, справді, фруктівщик, несучи на голові здоровий кошик із яблуками, ненароком мало не збив мене з ніг, коли ми повертали з вулиці К. у ту, де зараз стояли; але до чого тут був Шантільї, я негоден був зрозуміти.

Дюпен не мав у собі ні сліду шарлатанства.

— Я поясню; – сказав він, — а щоб ви могли все ясно зрозуміти, ми спершу відстановимо хід ваших міркуваннів від моменту, коли я оце говорю з вами, аж до моменту зустрічи із фруктівщиком. Значніші звена цього шерегу ідуть так ― Шантільї, Оріон, Д-р Нікольс, Епікур, стереотомія, брук, фруктівщик.

Мало хто з нас не бавився в певній добі свого життя відстановленням ступенів, що ними наша мисль приходить до певних висновків. Це заняття часто буває повне цікавости; і, бравшися до нього вперше, кожного здивує видимо безмежна відстань і різнота між вихідною точкою та завершенням. Як же мало мене вразити, коли я почув од француза оці слова і не міг не признати, що він говорить правду. А він мовив далі:

— Ми розмовляли про коні, коли пам’ять мене не зраджує, аж до виходу з вулиці К. Це був останній предмет, що ми його обговорювали. На переході в цю вулицю фруктівщик з великим кошем на голові, бігши прожогом мимо, потрутив вас на купу каміння, зложеного на місці, де направлюється брук. Ви спіткнулиись на камінь, підковзнулися, трохи звихнули собі ногу, з хмурим роздратованим виглядом пробурмотіли кількоро слів, озирнулись назад на каміння і мовчки рушили далі. Я невважав нарочито, що ви робите; але такі спостереження стали мені за останній час немов би конечною потребою.

— Ви втупили очі в землю, сердито розглядаючи ями та вибої на брукові (звідси я бачив, що ви й досі думаєте про каміння), аж поки ми досягли вулички, званої ім’ям Ламартіна; вона на спробу замощена звязаними і перекритими навзаєм обтесаними брилами. Тут обличчя вам роз’ясніло, і, побачивши, що ваші губи ворушаться, я не мав сумніву, що ви прошептали слово «стереотомія» — термін, часто уживаний до такого бруку. Я знав, що ви не могли б сказати собі «стереотомія», не прийшовши до думки про атоми і таким чином до Епікурових теорій; а що я згадував вам при нашій недавній розмові на цю тему, яким дивним і мало кому відомим способом непевні здогади великого Грека знайшли собі підтвердження в новітній небулярній космогонії, я відчув, що вам не минеться поглянути на велику небулу, туманність Оріона — з певністю чекав, що ви таки глянете. Так ви й зробили; і я допевнивсь тоді, що правильно йду вашим шляхом. Але в тій їдкій тираді проти Шантільї, що з’явилася вчора в «Musée», сатирик, зробивши кілька ганьбливих натяків, що, мовляв, чоботар, нап’явши котурни, змінив і своє ім’я, цитує латинського вірша, що про нього ми часто були говорили. Я розумію рядок «Perdidit antiquum litera prima sonum».*

— Я вам якось казав, що цей рядок стосувався колись до Оріона — його писалось раніш Уріон; а що це пояснення в’яжеться з певними дотепами, то ви, я був певен, не могли його забути. Отже, мені було ясно, що ви неминучо скомбінуєте дві ідеї — Оріон та Шантільї. Що ви це й зробили, я побачив із усмішки, яка перебігла по ваших губах. Ви подумали про гірку загибель бідолашного чоботаря. Досі ви йшли похилені, а тут я побачив, що ви випростались на весь зріст. З цього я дістав певність, що вам спала на думку ница постать цього Шантільї. Тут я перебив ваші міркування зауваженням, що коли таки справді він хлопець занадто малий на зріст, то йому повелося б краще в Театрі-Вар’єте.

Невдовзі по тому ми переглядали якось вечірнє видання “Gazette des Tribunaux”,* і там отака замітка звернула на себе нашу увагу:

«НЕЗВИЧАЙНЕ УБИЙСТВО

Цього ранку, десь о третій годині, жильців кварталу Сен-Рок* збудили страшні крики, що виходили, видно, з четвертого поверху одного будинку на вулиці Морґ; за цей будинок було відомо, що його займає увесь певна мадам Л’Еспаней з дочкою Каміллою Л’Еспаней. Після деякої загайки — поки даремне пробувано доступитися до будинку звичайним способом — двері розчинено ломом, і восьмеро чи десятеро із сусідів зайшли в середину з двома жандармами. На той час крики ущухли, та скоро цей гурт рушив на перший перехід сходів, почулося два або й більше голосів, наче з горішньої частини будинку; вони, здавалось, палко сперечалися між собою. Коли гурт дійшов другої площадки, ці звуки також перестали, і стало зовсім спокійно. Гурт розділився і люди поспішилися по всіх кімнатах. Зайшовщи до великого позаднього покою в четвертому поверсі (його двері, замкнені із середини на ключ, одчинено силою), їм явилось видовище, що вразило кожного не тільки страхом, але не менш і подивом.

В кімнаті панувало дике безладдя, меблі геть побито і де-попадя порозкидувано. В цій кімнаті стояло одне тільки ліжко; постіль із нього стягнуто і кинуто посередині, долі. На стільці — бритва, зрошена кров’ю. На камині два чи три довгі і грубі пасма сивого людського волосся, теж заплямовані кров’ю, і не-мов би висмикнуті з корінням. Долі знайдено чотири наполеони,* топазові серги, три великі срібні ложки, три менші з metal d’Alger* та дві торбинки, а в них коло чотирьох тисяч франків золотом. Шухляди в бюрі, що стояло в кутку, одкриті, і їх, очевидно, пограбовано, хоч багато речей таки залишилося в них. Малий залізний сейф знайдено під постіллю (не під кроваттю), одімкнений, і ключ був оставлений у замку. В цьому сейфі не знайдено нічого, окрім кількох старих листів та інших неважних паперів.

Мадам Д’Еспаней не видно було й сліду; та що на камині побачено забагато сажі, люди взялися шукати в димоході, і звідти витягнуто (страх сказати!) труп дочки, сторч головою; далеко затиснутий у вузький отвір, доволі глибоко. Тіло було зовсім тепле. При огляді на тілі знайдено багато саден, безперечно, спричинених тим, що його з такою силою заганялось у комин та увільнялося звідти. На лиці знайдено багато глибоких дряпин, а на горлянці — темні синці та глибокі сліди мов од нігтів — ніби покійну задушено.

Пильно обшукавши кону частини будинку і нічого більше не знайшовши, люди направились у малий забрукований двір поза домом. Там лежав труп старої Мадам; голову йому так начисто одтято, що при спробі підняти тіло вона геть одпала. Тіло, як і голова, було страшно покалічене — голова так сильно, що в ній ледве лишилася якась людська подоба.

До цієї жахливої таємниці поки-що, як гадаємо, немає жодного ключа».

Другого дня газета містила такі додаткові відомості:

«ТРАГЕДІЯ НА ВУЛИЦІ МОРҐ.

В звязку з цією незвичайною і жахливою справою допитувано багато людей, але нічого такого не розвідано, що б могло освітити її. Ми подаємо нижче весь матеріял, добитий від свідків.

Поліна Дюбур — прачка. Свідчить, що знала обох забитих протягом трьох років, правши на них через весь цей час. Стара Мадам із дочкою жили наче в злагоді — дуже приязн були між собою. Щедро платили. Не може нічого сказати про їхній спосіб життя та засоби прожитку. Думала, що мадам Л. заробляє ворожінням. Про неї говорено, що має зайву копійку. Зроду не стрічала нікого домі, коли приходила по білизну та відносила її. Була певна, що вони не мають служниці. По всьому домі ніяких меблів не було, крім четвертого поверху.

П’єр Моро — торгує тютюном. Свідчить, що він протягом чотирьох років постачав звичайно старій Мадам малими порціями тютюн та табаку для нюхання. Народився в сусідстві і весь вік тут жив. Покійниця із дочкою займала будинок, де знайдено трупи, більше як шість років. Раніше тут проживав ювелір і горішні кімнати здавав пожильцям. Будинок був власністю мадам Л. Вона була невдоволена поведінкою ювеліра ― що він недобре содержував будинок ― і оселилася в нім сама, не схотівши нічого лишити під кватири. Сама Мадам від старости вже здитиніла. Дочку свідок бачив яких п’ять-шість разів за шість років. Обоє жили надзвичайно відлюдно — казано, ніби мають гроші. Чув по сусідах, що мадам Л. — ворожка; не діймав цьому віри. Зроду не бачив, щоб хто заходив у двері, окроме стара Мадам із дочкою, раз чи два портьє, та лікар, вісім чи десять разів.

Багато інших свідків, сусіди, виявляють те саме. Не знають нікого, щоб часто одвідував дім. Невідомо, чи Мадам Л. з дочкою мали в живих яку рідню. Віконниці на чільних вікнах рідко бували одчинені; знадвору повсякчас були зачинені, окрім тільки великої задньої кімнати в четвертому поверсі. Будинок добрий собі, не дуже старий.

Ісідор Мюзе — жандарм. Свідчить, що його покликано до будинку коло третьої вранці, і він знайшов людей, двадцять чи тридцять душ, при вході — силкувалися добитись у середину. Розчинив врешті двері багнетом — не ломом. Розчинити було не дуже важко, бо двері були на дві половинки, до того ж, не взяті на гак ні зверху, ні знизу. Крик було чути, аж поки розчинено двері, тоді він одразу змовк. Це був мов би зойк людини (чи людей) у тяжких муках, голосний і протяжний, а не короткий і хуткий. Свідок направивсь сходами нагору. Дійшовши першого повороту почув два голоси, в голоснім і палкім змаганні — один грубий голос, другий вищий, верескливий — дуже дивний голос. Зміг розібрати кільки слів першого — це був голос француза. Певен був, що це не жіночий голос. Зміг розібрати слова «sacré» та «diable».* Верескливий голос належав чужоземцеві. Непевний, чи це голос жінки чи чоловічий. Не добрав, що саме він говорив, але думає, що говорилося по-еспанському. Стан кімнати і трупів свідок описує так, як ми описали вчора.

Анрі Дюваль — сусіда, по професії ювелір. Свідчить, що він був між першими, хто зайшов до будинку. В цілому пристає до свідчення Мюзе. Добувшися в середину, вони замкнули двері, щоб не пустити юрбу; люди згромадились дуже хутко, хоч було вже пізно. Верескливий голос, гадає свідок, належав італійцеві. Він був певний, що це не був француз. Не може сказати, чи це був чоловічий голос: може й жіночий. Не знає по-італійському. Слів одрізнити не міг, але гадав з інтонації, що це був італієць. Знав мадам Л. та її дочку. Часто розмовляв з обома. Певен, що верескливий голос не належав жодній з покійниць.

Оденгаймер — ресторатор. Цей свідок з’явився самохіть. Не говорить французькою мовою, допитувано його з перекладачем. Родом із Амстердаму. Проходив мимо, коли кричали. Крик тривав кільки хвилин — може, десять. Він був протяжний і голосний — дуже страшний і болісний. Свідок — один із тих, що зайшли до будинку. Пристає до попередніх заяв, за винятком одного пункту. Мав певність, що верескливий голос був чоловічий — голос француза. Не міг розібрати вимовлюваних слів. Вони були голосні і швидкі — нерівномірні — говорилося, видно, в страху чи в злості. Голос був прикрий — не так верескливий, а прикрий, різкий. Не назвав би його верескливим голосом. Грубий голос промовив кільки разів «sacré», «diable» та раз «mon Dieu».*

Жюль Міньйо — банкір, фірма Міньйо з Синами, вулиця Делорен. Це Міньйо старший. Мадам Л’Еспаней мала деяку  маєтність. Завела свій рахунок в його банкові на весні 18... (приблизно вісім років тому). Робила часто вклади невеликими сумами. Чеків не заявляла, аж до третього дня перед смертю, коли-то взяла, своєю особою, суму в 4000 франків. Цю суму виплачено золотом, і з грішми послано до неї клерка.

Адольф Лебон — клерк від Міньйо з Синами. Свідчить, що того дня опівдні він проводив мадам Л’Еспаней на її кватиру, з 4000 франків у двох торбинках. Коли одчинилися двері, вийшла мадемуазель Л. і взяла йому з рук одну торбинку, а стара Мадам увільнила його від другої. Він уклонивсь і пішов. Не бачив на вулиці у цей час нікого. Це бокова вулиця — дуже безлюдна.

Віл’ям Берд — кравець; він із тих, що зайшли до будинку. Англієць. Живе в Парижі два роки. Один із перших зійшов на сходи. Чув два голоси, що змагалися між собою. Грубий належав французові. Зміг розчути кільки слів, але тепер всього не згадає. Добре чув «sacré» та «mon Dieu». В цей час було чути шум, мов би від боротьби кількох людей — човгання ніг по підлозі, борюкання. Верескливий голос був дуже голосний — голосніший за грубий. Певен, що це був не англійця голос. Здається, мов німець. Міг бути й жіночий. По-німецькому не розуміє.

Четверо з названих вище свідків, бувши допитані вдруге, посвідчили, що двері до тієї кімнати, де знайдено тіло мадемуазель Л., коли вони підійшли, були замкнені із середини. Скрізь була цілковита тиша — ні стогону, ані найменшого шуму. Коли розчинено двері, в кімнаті не було нікого. Вікна і в задній, і в передній кімнаті були спущені і добре замкнені із середини. Двері між цими кімнатами зачинені, але не замкнені, двері з передньої кімнати до коридору замкнені, і з середини стримів ключ. Мала чільна кімната на четвертому поверсі, що від неї починається коридор, незамкнена, і двері трохи одхилені. В цій кімнаті повно старих ліжок, скринь то-що. Їх пильне обшукувано, пересовувано. Не було жодного дюйма в якійсь частині дому, щоб його не огляділи. Димоходи обшукувано кругом щітками. Будинок має чотири поверхи, з мансардами. Хід на горище дуже старанно забито — виглядає так, ніби його не одчинялось роками . Час, поміж тим, як почуто оте змагання та аж поки виламано двері кімнати, свідки визначають різно. Хто змалював його на три хвилини, хто розтягав на п’ять. Розчинити двері було тяжко.

Альфонцо Ґарсіо — власник похоронного бюро. Свідчить, що він проживає на вулиці Морґ. Родом еспанець. Один із тих, що ввійшли до будинку. Нагору не сходив. Має чутливі нерви і побоявся наслідків хвилювання. Чув суперечку голосів. Грубий голос належав французові. Не розібрав, що казано. Верескливий належав англійцеві — певний цього. Не розуміє англійської мови, але судить з інтонації.

Альберто Монтані — кондитор. Свідчить, що він був між першими, хто зійшов нагору. І він чув голоси. Грубий голос належав французові. Розібрав кільки слів. Виглядало так, ніби той комусь дорікав. Не добрав слів верескливого голосу. Говорилося хутко й нерівно. Гадає, що голос належав руському. Потверджує загальне свідчення. Ніколи не мав нагоди говорити з росіянином.

Кільки свідків, допитані знову, засвідчили, що димоходи в усіх кімнатах четвертого поверху занадто вузькі, щоб дати прохід людині. При обшукові уживано циліндричних чистильних щіток, якими орудують сажотруси, коли трусять комини. Ними обшукано, згори аж до низу, кожну вилучину в димоходах, по всьому домі. Заднього виходу, що ним би можна було спуститись, поки люди сходили нагору, немає. Тіло мадемуазель Л. так щільно було затиснуте в комин, що його стягнуто звідти тільки сполученими зусиллями чотирьох чи п’ятьох людей.

Поль Дюма — лікар. Свідчить, що його на зорі покликано оглянути тіло. Вони в цей час лежали обоє в рядні на ліжкові в тій кімнаті, де знайдено мадемуазель Л. Труп молодої панни весь був у синцях та саднах. Той факт, що його затиснуто у димохід, служить достатнім поясненням для цих явищ. Горлянка сильно пом’ята, на ній кільки глибоких дряпин під підборіддям і ряд синців — це, видимо, сліди пальців. Лице страшно змінилося в кольорі, баньки викочені. Язик частково перекушений. Великий синяк знайдено в шлунковій западині — очевидно, від натискання коліном. На думку месьє Дюма, мадемуазель Л’Еспаней на смерть задушено ― невідомою особою чи особами. Труп матері жахливо покалічений. Всі кості правої ноги й руки більш-менш пошкоджені. Ліва гомілка потовчена на дріб’язок, так само всі ребра лівої половини. Ціле тіло в синяках та саднах. Не можна сказати, яким способом заподіяно ці каліцтва. Важкий кий або широка залізна штаба, стілець, велике, важке і тупе знаряддя могло дати такі наслідки в руках дуже сильної людини. Ніяка жінка не могла б завдати таких ударів, будь-яким знаряддям. Голова покійниці, коли явився свідок, начисто була одчахнута од тіла і також сильно покалічена. Горло перерізане, видно, якимсь дуже гострим інструментом — мабуть, бритвою.

Александр Етьєн — хірург. Його закликано оглянути тіло разом із месьє Дюма. Цілком потверджує свідчення і здогади месьє Дюма.

Нічого важливого більше не викрито, хоч допитувано ще кільки інших осіб. Такого таємничого і в усіх подробицях загадкового убийства ніколи ще не доконувано в Парижі — наколи це було справді вбийство. Поліція зовсім стерялася — незвичайний випадок у таких справах. В кожному разі, не маємо досі жодного натяку на розгадку».

Вечірнє видання газети повідало, що в кварталі Сен-Рок досі триває велике хвилювання, що приміщення знову пильно обшукано і знову допитувано свідків, але без жодних наслідків. Пост-скриптум, одначе, зазначав, що Адольфа Лебона заарештовано й ув’язнено, але ніяких доказів проти нього, крім описаних уже фактів, не виявлено.

Дюпен виглядав надзвичайно зацікавленим ходом цієї справи, принаймні, так я судив з його поведінки, бо він нічого мені не пояснював. Тільки після звістки про те, що заарештовано Лебона, він запитався моєї гадки що до вбийства.

Я міг тільки долучитися до думки всього Парижу, признавши його недовідомою тайною. Я не бачив жодних засобів викрити вбийцю.

— Ми не повинні судити про засоби, – сказав Дюпен, – з-під оболони цього слідства. Паризька поліція, скільки славлена за свою проникливість, єсть тільки спритна та й годі. В їхніх діях немає іншої методи, крім методи моменту. Вони учиняють великий парад заходів, але ці заходи не раз так зле відповідають даним об’єктам, що нагадують нам, як мосьє Журден каже подати своє «robe-de-chambre pour mieux entendre de la musique».* Результати, досягнені цими заходами, бувають не раз на диво щасливі, але походять здебільшого з простої старанности та активности. Коли ці властивості не потрібні, всі їхні плани ідуть на нівець. З Відока, приміром, був добрий угадчик і уперта людина. Але, не мавши вихованої мисли, його зводила сама інтенсивність його розшуків. Він ослабляв свій зір тим, що тримав свій об’єкт заблизько. Він, може, здужав роздивитися одну чи дві точки надзвичайно ясно, але, роблячи це, він неминуче губив вигляд на всю річ у цілому. Отже, це є те саме, що бути занадто глибоким. Істину не завжди треба шукати в самім джерелі. На ділі, саме що до найважнішого знання, я гадаю, що вона завжди пробуває на поверхні. Вона лежить не в глибинах, де ми її шукаємо, а на вершинах гір, де її тільки й можливо знайти. Спосіб і джерело цього роду помилок мають собі добрий приклад в спогляданні небесних тіл. Роздивлятись на зірку побіжними поглядами — глядіти на неї скісним зором, повернувши до неї зовнішні відділи ретини (чутливіші до слабих світлових вражінь, аніж внутрішні), це значить мати кращу оцінку її світла — світла, що береться туманом якраз у тій мірі, скільки ми обертаємо зір впрост на неї. Дійсно, що в другому разі більша кількість променів падає в око, але в першому маємо тоншу спроможність сприймання. Надмірною глибиною ми ускладняємо і ослаблюємо мисль; можна й саму Венеру згасити у небі занадто упірним, надто сконцентрованим, надто простим розгляданням.

— Що до цього убийства, вчинімо деякий дослід для самих себе, заким укладати про нього якусь думку. Розслід цей дасть нам розвагу (― я подумав, що це чудний термін для такого ужитку, але не сказав нічого ―), а, крім того, Лебон колись зробив мені послугу, що за неї я мушу йому віддячити. Ми підемо і оглянемо місце на власні очі. Я знайомий із Ґ., префектом поліції, і мені не важко буде дістати потрібний дозвіл.

Дозвіл нам дано — і ми зразу направились на вулицю Морґ. Це один із злиденних перевулочків, що сполучують вулиці Рішельє та Сен-Рок. Ми дістались туди геть за полудень, бо цей квартал лежить далеко від того, де ми пробували. Будинок легко було відшукати, бо і досі ще товпилось багато людей; в безпредметній цікавості вони роздивлялися з другого боку вулиці на зачинені віконниці дому. Це був звичайний паризький дім: під’їзні ворота, на одній їх стороні сторожка з видвижним віконцем, що вказувало на loge de concierge.* Перед тим, як зайти до будинку, ми пройшлися по вулиці, повернули у боковий завулочок, а тоді, знову вернувшись, зайшли у двір. Дюпен тимчасом оглядав як самий будинок, так і всю околицю з такою пильною увагою, що для неї я не міг тут бачити гідного об’єкту.

Повернувши назад, ми знов підійшли до житла спереду, подзвонили та показали наші перепустки; агенти нас пропустили. Ми зайшли по сходах до кімнати, де знайдено тіло мадемуазель Л’Еспаней і де лежали досі обидві покійниці. Нелад у кімнаті, як звичайно водиться, не рушено. Я не побачив нічого нового проти того, що подавалося в «Gazette de Tribunaux». Дюпен оглянув усе, не минаючи й трупів. Тоді ми пішли по інших кімнатах, а далі у двір — скрізь у супроводі жандарма. Огляд задержав нас аж до темного, коли ми забрались додому. Дорогою мій товариш зайшов на хвилину до контори одної із денних газет.

Я вже казав, що мій друг мав деякі причуди і Je les ménagais (цей вислів не має собі відповідника в нашій мові).* Так і тепер йому випала охота відхиляти всяку розмову про вбивство аж до полудня другого дня. Тут він раптом спитав мене, чи не спостеріг я чогось особливого у видовищі лютого злочину.

Було щось таке в його манірі, коли він натиснув на слово «особливий», що змусило мене здригнути, сам не знаю чому.

— Ні, нічого «особливого», – сказав я, — принаймні, нічого нового проти того, що ми обоє читали в газеті.

— Gazette, — відмовив Дюпен, — не збагнула, боюсь, незвичайної жахливости цієї справи. Але полишімо легковажні погляди преси. Мені видається, що цю таємницю вважається нерозрішимою з тієї саме причини, яка могла б привести й до противного погляду на неї, як на легку, нескладну — це саме те, що її прикмети мають характер outré.* Поліцію збентежила видима відсутність мотиву — не для самого убийства, а для його лютости. Її збила також із глузду видима неможливість погодити змагання голосів, чуте свідками, з тим фактом, що нагорі нікого не знайдено, крім забитої мадемуазель Л’Еспаней, та що ніде не було жодного способу вийти, так щоб люди, сходячи вгору, цього не помітили. Дикий розгардіяш у кімнаті, труп, затиснутий сторч головою у комин, жахливо покалічене тіло старої пані — цих міркувань, разом із згаданими та з тими, що їх немає потреби згадувати, досить було для того, щоб спаралізувати уряд, цілковито завівши у безвихідь уславлену проникливість урядових агентів. Вони допустилися прикрої, але звичайної помилки, змішавши незвичне з трудним. А саме ж у цих ухиленнях від звичайного плану розум назнає кінець кінцем свій шлях у шуканні істини. В таких розшуках, як оцей, треба не допитуватися «що сталось», а радше «що сталося такого, чого не бувало досі». Справді, та легкість, що з нею я прийшов, а чи маю прийти, до розвязання цієї тайни, стоїть у прямому звязку з її видимою нерозрішимістю в очах поліції.

Я дивився на нього в німому здивованні.

— Я оце дожидаю людини, ― казав він далі, дивлячись на двері нашої кімнати, ― я оце дожидаю людини, котра, може й не бувши сама дієвою особою в цій різанині, мусить бути до певної міри причетна до неї. В найгіршій частині заподіяних злочинів вона, може, й не винна. Маю надію, що в цьому здогаді я не похибив, бо на ньому я уложив свої сподівання розгадати всю загадку. Я чекаю на нього тут — в цій кімнаті — кожної хвилі. Що-правда, він може і не прийти; мабуть, таки, що прийде. Коли б він прийшов, треба доконче його затримати. Ось пистолі; і ми обоє знаємо як їх уживати, коли надійде потреба.

Я взяв пистолі, заледве свідомий того, що роблю, заледве віривши тому, що почув; тимчасом Дюпен мовив далі, так мов би сам до себе. Я вже казав про його абстрактну маніру в подібних випадках. Його мова зверталась до мене, але ж голос його, дарма що ніяк не гучний, мав таку інтонацію, якої вживається, коли говорять до когось на далеку відстань. Його очі, позбавлені виразу, дивилися тільки в стіну.

— Що голоси в суперечці, ― казав він, ― чуті людьми на сходах, не були голосами самих жінок, це цілком доведено свідченнями. Це увільняє нас від будь-яких сумнівів у питанні, чи не могла стара пані убити сперше дочку, а тоді сама себе стратити. Я кажу за цей пункт більше заради методи, бо сили мадам Л’Еспаней була недостатня, щоб затиснути тіло дочки у комин, як його знайдено; та й природа поранень на її власнім тілі цілком виключає думку про самогубство. Отже, убийство вчинено якоюсь третьою стороною; і саме її голоси було чути в суперечці. Звернімось тепер не до цілого свідчення про ці голоси, а до того, що було особливого у цім свідченні. Спостерегли ви в ньому щось особливого?

Я зауважив, що всі чисто свідки зійшлися в здогаді, що грубий голос належав французові, а що до другого, верескливого, або, як хтось визначав його, прикрого голосу, було багато незгоди.

— Це саме свідчення, ― мовив Дюпен, ― але це не єсть особливість свідчення. Ви не спостерегли нічого одмітного. А тут було що спостерегти. Свідки, як ви зазначили, зійшлися що до грубого голосу; вони були тут одностайні. А що до верескливого голосу, особливість лежить не в тім, що вони порізнились, а в тім, що коли італієць, англієць, еспанець, голандець спитувались описати його, кожен казав про нього як про голос чужоземця. Кожен має певність, що це не був голос одного з його земляків. Кожен рівняє його не до голосу людини якоїсь нації, що її мову знає, а як раз навпаки. Француз думає, що це голос еспанця, і «зміг би був розібрати якісь слова, коли б був обізнаний з еспанською мовою». Голандець твердить, що це був голос француза; але ми знаходимо вказівку, що «свідок не знав по-французькому і його допитувано з перекладачем». Англієць вважає, що це голос німця; «німецької мови не розуміє». Еспанець «певен», що це був голос англійця, але «судить з інтонації» та й годі, «бо не знає по-англійському». Італієць вважає за голос руського, але «ніколи не говорив з росіянином». Другий француз, крім того, різнить із першим певністю, що це був голос італійця; але, не знавши цієї мови, як і еспанець, «судить з інтонації». Який же незвичайний мав справді бути цей голос, коли отакі свідчення можна було про нього зібрати! — коли в його звуках громадяни п’ятьох великих відділів Европи не змогли признати нічого свого! Ви скажете, що це міг бути голос азійця — африканця. Ні азійців, ані африканців не густо в Парижі; але, не заперечуючи і цього висновку, я хочу тільки звернути тепер вашу увагу на три пункти. Один із свідків визначив голос як «скорше прикрий, пронизливий, а не верескливий». Двоє других описували його як швидкий і нерівний. Жоден свідок не згадував, щоб він розібрав які слова — хоч би звуки які, подібні до слів.

— Не знаю, ― казав далі Дюпен, ― яке вражіння я можу зробити в данім становищі на ваше розуміння, але не вагаюся сказати, що законні висновки навіть з цієї частини свідчень — що до грубого та верескливого голосів — сами по собі достатні, щоб зародити підозріння, яке має дати напрямок всьому дальшому поступові у дослідженні тайни. Я сказав «законні висновки», але цим я не все ще висловив. Я мав намір сказати, що ці висновки єсть єдине властиві, що підозріння випливає з них неминучо, яко єдиний вислід. Що це за підозріння, я не хочу, однак, зараз сказати. Я тільки хочу вас переконати, що для мене це була достатня спонука, щоб дати певну форму — визначений напрямок — моїм розшукам у кімнаті.

— Перенесімося тепер уявою до ції кімнати. Що ми там найперше шукатимем? Способів вийти, ужитих убийцями. Це не буде занадто сильно сказати, що ніхто з нас не вірить у надприродні події. Не духи ж забили мадам та мадемуазель Л’Еспаней. Чинники злочину були матеріяльні, і матеріяльно втекли. Як же саме? На щастя, ми маємо один тільки спосіб мислення у цім пункті, і цей спосіб мусить нас привести до певного вирішення. Розгляньмо по черзі можливі способи виходу. Ясно, що вбийці були ще в кімнаті, де знайдено мадемуазель Л’Еспаней, або, принаймні, в сусідній, коли люди сходили нагору. Отже, тільки із цих двох приміщень ми маємо шукати виходів. Поліція начисто обшукала підлогу, стелю і муровання стін по всіх напрямках. Ніякий потайний вихід не міг би уникнути їхньої чуйности. А втім, не довірившись їхнім очам, я оглядів усе сам. Отже, там не було жодних потайних виходів. Обидві двері з цих кімнат до коридору були старанно замкнені, з ключами із середини. Звернімось до димоходів. Вони, хоч і мають звичайну широчину у вісім чи десять футів над самим вогнищем, але на всім їхнім протязі не вмістили б і великого кота. Таким чином, допевнившися абсолютної неможливости вийти згаданими способами, ми приходимо до вікон. Через вікна передньої кімнати ніхто б не зміг утекти непомітно від юрби, що стояла на вулиці. Отже, убийці мусили перейти вікнами задньої кімнати. Тепер, приведені до такого висновку цим недвозначним способом, ми не повинні в своїх міркуваннях відкидати цей висновок з причини видимої його неможливости. Нам лишається тільки довести, що ця видима «неможливість» не є на ділі такою.

— В кімнаті є двоє вікон. Одне з них нічим не заставлене і все на видноті. Нижню частину другого закриває від погляду спинка неповоротного ліжка, щільно приставленого до вікна. Перше знайдено старанно замкненим із середини. Воно не давалося найбільшим зусиллям тих, хто хотів підняти його [раму]. В його рамі зліва просвердлено здорову дірку і в неї забито аж по саму головку грубезний гвіздок. Оглядаючи друге вікно, там знайшовся такий самий гвіздок, подібно забитий; і зусилля підняти цю шибку також не вдалися. Тоді поліція цілком заспокоїлася на тім, що відступ стався не в цих напрямках. І тому їм здалося зайвим старанням відтягати гвіздки та розчиняти вікна.

— Я сам робив огляд пильніше (причину я вам що йно пояснив), бо саме тут, я знав, вся видима неможливість мусить виявитись не такою в дійсності.

— Я ішов у цих міркуваннях a posteriori. Убийці втекли одним із цих вікон. Раз так, вони не могли закріпити наново вікно із середини — оце міркування своєю очевидністю поклала край розшукам поліції у цій сфері. Але вікна були таки замкнені. Вони мусили, значить, мати сил замкнутись самі собою. З цього висновку виходу не було. Я підійшов до незаставленого вікна, відтягнув з деяким зусиллям гвіздок і спробував підняти раму. Вона не давалася всім моїм зусиллям, як я був і загоді думав. Тепер я знав, що тут мусила бути схована пружина; і оце потвердження моїй думці переконало мене, що мої заложення кінець-кінцем були таки правдиві, дарма що з цими гвіздками справа видавалася й досі темною. Пильний розшук незабаром виявив сховану пружину. Я натиснув на неї і позістав задоволений своїм відкриттям, бо рама таки піднялась.

— Тоді я поставив на місце гвіздок й уважно його розглянув. Особа, що пройшла цим вікном, могла його знов зачинити — і пружина замкнулась; але гвіздок не можна було примістити назад. Висновок був очевидний і знову звужував поле моїх досліджень. Убийці мусили утекти другим вікном. Тоді, признавши, що пружини на обох вікнах були однакові — це було імовірно — мусила десь знайтися одміна в гвіздках, або хоч, принаймні, у способі, як вони були вбиті. Вибравшись на ліжко, я через спинку пильно розглянув друге вікно. Опускаючи поза спинкою руку, я легко знайшов і натиснув пружину; вона була, як я й думав, достоту однакова з першою. Тоді я роздививсь на гвіздок. Він був такий самий грубий, як той, і, очевидно, забитий тим самим способом, аж по головку.

— Ви скажете, що я стерявсь; коли так, то ви не розумієте природи індукцій. Уживаючи мисливського вислову, я ні разу «не збився із сліду». Я ні на хвилю не згубив духу дичини. Ні в однім звені ланцюга не було прориву. Я простежив цю таємницю до її крайньої точки, і ця точка це був гвіздок. Він виглядав усім, як я сказав, подібно до своєї пари на другім вікні, але цей факт був абсолютним нулем (хоч і міг видаватись рішучим) проти того міркування, що тут, у цій точці, було джерело розгадки. «Тут мусить щось бути не так, ― сказав я, ― із цим гвіздком». Я торкнувся його — і головка, а разом із нею десь із чверть дюйма ніжки лишилися в моїх пальцях. Решта ніжки осталася в дірці: вона була зламана. Полом був давній (бо його окраїна взялася іржею), зроблений, очевидно, ударом молотка; цей таки удар і загнав частково головку гвіздка у верхній край спідньої поперечини рами. Я тепер обережно вложив цю частину назад у заглибину, звідки я її вийняв, подібність до цілого гвіздка стала повна — розколини не було видно. Натиснувши пружину, я легенько підняв раму на кілька дюймів; головка гвіздка піднялась разом з нею, твердо держачись у своїм ложі. Я зачинив вікно — і подібність до цілого гвіздка знову стала як-найповніша.

— Загадка, до цього ступня, була розгадана. Убийця втік тим вікном, що дивилось до ліжка. Упавши саме собою, коли він виліз (а, може, щільно причинене), воно замкнулось під тиском пружини; і цей опір пружини поліція помилково брала за опір гвіздка, вважаючи, таким чином, дальше дослідження за непотрібне.

— Друге питання було за спосіб спуститися. Цю точку я з’ясував собі досить, коли ми ходили з вами навколо будинку. Десь коло п’яти з половиною футів од того вікна проходить громозвід. Від цього громозводу ніхто б не спромігся досягти самого вікна, не кажучи вже, щоб залізти в нього. Одначе, я спостеріг, що віконниці на четвертому поверсі зроблено на особливий взір, що його паризькі теслі звуть ferrades — взір рідко тепер уживаний, але частий в старих будівлях Ліону та Бордо. Вони мають форму звичайних дверей (суцільних — не на дві половини), тільки що нижня половина ґратчаста, зроблена мов би штахетами, так що за неї чудесно можна вхопитись рукою. В даному разі, ці віконниці мають повних три з половиною фути завширшки. Коли ми дивились на них знадвору, вони обидві були приблизно наполовину одчинені, себ-то, сказать, стояли простокутно до стінки. Можливо, що поліція, так саме, як я, розглядала задню сторону приміщення; та коли так, розглядаючи ці ферради в напрямкові їх широчини, в профіль (так воно мусило бути), вони не спостерегли самої ції великої широчини — або ж, у кожному разі, не взяли її як слід до уваги. Справді, раз заспокоївшись на тім, що ніякий вихід неможливий у цій частині, вони, природно, зізволили її оглянути лиш дуже побіжно. Мені було ясно, одначе, що віконниця коло того вікна, що прилягає до ліжка, бувши одкинута зовсім узад до стіни, не сягає всього на яких два фути до громозводу. Було також очевидно, що при застосуванні дуже незвичайної степени активності та заповзяття перехід від громозводу до вікна міг таки доконатися. Засягши відстань у два з половиною фути (ми допускаємо зараз, що віконниці було розчинено до краю), злочинець міг цупко схопитися рукою за ґрати. Пустивши тоді руку з громозводу, добре упершись ногами в стінку та сильно від неї штовхнувшися, він міг відкинути віконницю так, що вона зачинилась, і, коли ми уявимо собі, що вікно було як раз розчинене, міг навіть укинути себе до кімнати.

— Я хочу, щоб ви спеціяльно собі усвідомили те, що я говорив про дуже незвичайну степінь активности, потрібну для такого рисковного і трудного діла. Я маю намір, по-перше, показати вам, що це діло виконати можливо; але, по-друге, найголовніше, я хочу всилити в ваше розуміння дуже незвичайний, майже надприродний характер зручности, потрібний для цього.

— Ви скажете, безперечно, вживаючи правничого вислову, що «аргументуючи мою версію», я мав би скоріш недооцінювати, а не підкреслювати надмір активности, потрібний у цьому ділі. Це може бути практика у правництві, але це не єсть звичай розуму. Мій остаточний об’єкт єсть тільки істина. Моє безпосереднє завдання — привести вас до зіставлення цієї дуже незвичної активности, що про неї я щойно казав, з тим зовсім особливим, верескливим (чи то пронизливим) і нерівним голосом, що за його національну приналежність не знайшлося двох однакових думок, а в його вимові не розчуто жодного поділу на склади.

При цих словах туманна, півзформована уява того, про віщо казав Дюпен, промайнула мені в голові. Я, здавалося, став на грані розуміння, не здоліючи зрозуміти цілком, та, як часом люди знаходять себе на межі спогадання, не в силах, одначе, остаточно згадати. Мій друг повів свою мову далі.

— Ви бачите, що питання про спосіб виходу я замінив на питання про спосіб входу. Мій намір був привести вас до думки, що їх доконано однаковим способом ― в одному пункті. Тепер звернімося до самої кімнати. Роздивімось, який вона має вигляд. Шухляди бюра, говорилося, пограбовано, але багато коштовних речей в них лишилося. Твердження абсурдне. Це тільки догадка, і дуже безглузда догадка — та й годі. Як ми можемо взнати, що речі, знайдені у шухлядах, це не єсть усе, що в цих шухлядах доти містилося? Мадам Л’Еспаней з дочкою жили надзвичайно відлюдним життям — не мали ніякого товариства — рідко виходили з дому — не мали для чого часто міняти одяг. Знайдена одіж кінець-кінцем була саме така гарна, як і малося бути в цих паній. Коли злодій забрав собі щось, чом він не взяв найкраще — чом не забрав усе? Словом, чом він покинув чотири тисячі франків золотом, а навантажився оберемком платтів? Золото кинуто. Майже всю суму, означену паном Міньйо, знайдено в торбинках долі. Отже, я хочу, щоб ви геть усунули з мисли облудну ідею мотиву, що її зародила в думках поліції та частина свідчень, де говорилося про гроші, передавані на дверях будинку. Збіги обставин вдесятеро знаменніші, ніж оцей (передача грошей і убийство через три дні по тому, як їх одержано), трапляються всім нам у житті кожного дня, не звертаючи на себе чиєїсь уваги й на хвилю. Збіги обставин взагалі, це є прикрий камінь перепони, що на нім спотикаються того роду мислителі, котрі виховувались без найменшого обізнання з теорією імовірностей — теорією, що їй найславніші здобутки людських шуканнів завдячують найславніші свої зразки. В даному разі, коли б золото зникло, то факт передачі грошей за три дні перед тим був би чимсь більшим, аніж збігом обставин. Він потверджував би цю ідею мотиву. Але в дійсних обставинах даного випадку, коли ми візьмемо золото за мотив цього злочину, ми мусимо також уявити злочинця таким нерішучим ідіотом, що він міг для чогось геть покинути і золото, і заразом свій мотив.

— Тепер, держачи пильно на думці ті точки, що на них я звернув вашу увагу — цей особливий голос, цю незвичайну зручність і цю дивовижну відсутність мотиву у такому нелюдському вбийстві — киньмо лиш погляд на саму оцю різанину. Маємо жінку, руками задушену на смерть і затиснену в комин сторч головою. Звичайні злочинці не вживають таких способів убийства. А вже найменше вони отак урихтовують забитих. Ви згодитесь, що в цій манірі — убгати труп до комину — є щось надмірно перебільшене, те, що я назвав був outré — щось цілком несумісне з нашим звичайним поняттям про людські вчинки, навіть коли ми уявляємо собі як-найбільше знеправлену морально людину. Подумайте також, якої це треба було сили, щоб протиснути тіло в такий отвір угору, та ще так міцно, що сполучених зусиллів кількох осіб ледве вистачило, щоб стягнути його додолу!

— Звернімось тепер до інших свідчень про ужиття сили, напрочуд незвичної. На комині знайдено грубі пасма — дуже грубі пасма — сивого людського волосся. Їх вирвано з корінням. Ви свідомі того, якої треба великої сили, щоб витягти отак з голови навіть двадцять чи тридцять волосин. Ви бачили ці жмути волосся, так як і я. Їх коріння (жахлива картина!) прикипіло до клаптів м’яса з голови — вірний знак надзвичайної сили, бо вирвано ж, може, з півтисячі волосин за раз. Старій панії не тільки перерізано горло, але ж голову начисто відтято од тіла — а знаряддям була проста бритва. Хочу також, щоб ви розважили звірячу лютість цих учинків. Про каліцтва на тілі мадам Л’Еспаней я не казатиму. Месьє Дюма та його поважний колега месьє Етьєн дали висновок, що їх заподіяно тупим знаряддям; і ці добродії мають у своїй думці цілковиту рацію. Це тупе знаряддя, це був просто камінний брук у дворі; на нього жертва упала з вікна, що прилягає до ліжка. Ця ідея, дарма що вона виглядає тепер так просто, не далася поліції з тієї самої причини, що й широчина віконниць, ― бо через ті гвіздки їхнє сприймання було герметично закрито для можливости, щоб ці вікна взагалі колись одчинялися.

— Тепер, коли в додаток до всіх цих фактів, ви роздумаєтесь як слід над химерним безладдям у кімнаті, ми вже поступимо так далеко вперед, що дійдемо сполучення ідей зручности дивоглядної, сили надлюдської, люті звірячої, різанини без ніякого мотиву; якоїсь grotesquerie* в цих страхіттях, абсолютно не властивої людству; голосу, чужого своїм звучанням слухові представників багатьох народностей та позбавленого будь-якого виразного чи сприйнятного поділу на склади. Отже, який висновок маємо? Яке вражіння зробив я на Вашу уяву?

Трепет узяв мене, як Дюпен поставив мені це питання.

— Це божевільний, ― сказав я, ― таке заподіяв: якийсь навісний маніяк, що втік із сусідньої лікарні.

— Під певним поглядом, ― відповів Дюпен, ― ваш здогад годиться; але голоси божевільних, навіть в найшаленіших пароксизмах, ніколи не мають подоби до того особливого голосу, чутого зі сходів. Божевільні належать до певної нації, і їхня мова, хоч і незвязна в словах, має завжди складовий поділ. А крім того, волосся у божевільного буває не таке, як оце, що я держу зараз в руці. Я випростав цей малий жмутик із закляклих рук мадам Л’Еспаней. Що Ви скажете про це?

— Дюпен! ― скрикнув я, вкінець зденервований, ― це волосся зовсім незвичайне ― це не людське волосся.

— Я цього й не казав, ― відповів він, ― та заким рішати це питання, я хочу, щоб Ви поглянули на маленький рисунок, що його я отут накидав на цьому папірці. Це факсиміле, зняте з того, що описується в одній частині свідчень як «темні синці та глибокі сліди від нігтів» на горлянці мадам Л’Еспаней, і в другій (месьє Дюма та Етьєна), як «ряд синців, очевидно, витиснених пальцями».

— Ви бачите, ― казав далі мій друг, розстеляючи папір на столі перед нами, ― цей рисунок дає уяву про цупку і упірну хватку. Тут немає знаків сприсання. Кожен палець задержав надовго — можливо, що аж до самої смерти жертви — той жахливий зажим, що ним він заглибився був зразу у тіло. А спробуйте-но поставити всі свої пальці за раз у відповідні відтиски, як Ви їх бачите.

Я спробував і не зміг.

— Ми, може, неслушно виконуємо цю спробу, ― сказав він. ― Папір розстелено на рівній поверхні, а людське горло має циліндричну форму. Ось тут є поліно, що його окіл приблизно такий, як людська горлянка. Обвиніть рисунок круг нього і спробуйте наново.

Я так і зробив, але трудність була тепер ще й наочніша, ніж першого разу.

— Це, – сказав я, – не людської руки знак.

— Прочитайте тепер, ― одмовив Дюпен, ― цей уступ із Кюв’є.*

Це був докладний анатомічний і загальний опис великого бурого орангутанга із Східньо-Індійських островів.* Велетенська статура, дивовижна сила й активність, дика лютість цього ссавця та здатність його до імітації занадто добре відомі. Я одразу збагнув всю жахливість цього убийства.

— Опис лап, ― сказав я, скінчивши читання, ― стоїть у достотній згоді із цим рисунком. Я бачу, що жодна тварина, крім орангутанга із означеного тут відроду, не могла б полишити такі сліди, як ви тут зрисували. Цей жмут бурого волосся теж сходиться взором із волоссям звірини, описаної в Кюв’є. Але я, мабуть, не годен зрозуміти подробиці цієї плідної таємниці. Крім того, чуто ж двох голосів суперечку, і один з них був, без сумніву, голосом француза.

― Слушно; і ви пам’ятаєте вислів, приписуваний заледве не одностайно в свідченнях цьому голосові ― вислів «Mon Dieu!» Один із свідків (Монтані, кондитор) справедливо, в даних обставинах, схарактеризував ці слова як вислів нагани й докору. Тим-то на ці два слова я найбільш опиравсь у своїх сподіваннях цілком розвязати загадку. Якийсь француз знає про убийство. Можливо — навіть більше, ніж імовірно — що він сам ніяк не винний цих кривавих подій. Орангутанг міг утекти від нього. Він міг простежити його аж до кімнати, але в тім заворушенні, що далі настало, він зроду не зміг би впіймати його. Звір і досі на волі. Я не хочу обстоювати ці здогади ― інакше їх називати я не маю права ― поки тіні мислей, що на них вони опираються, заледве мають достатню глибину,щоб знайти собі оцінку в моїм власнім розумі, і поки я не можу претендувати зробити їх приступними розумінню іншої особи. Отже, ми назвемо їх здогадами і говоритимем про них тільки як про здогади. Коли наш француз справді, як я думаю, непричетний до цього звірства, оця оповістка, що я її здав на повороті додому в контору «Le Monde» (газета ця присвячена мореплавству і має великий попит між моряками), приведе його до нашого дому.

Він подав мені папірця, і я прочитав таке:

«ПІЙМАНО у Булонському лісі вранці … числа (ранок по убийстві) дуже великого бурого Борнейського орангутанга. Власник (моряк з Мальтійського судна) може одержати тварину, подавши її прикмети та сплативши невелике відшкодування за її затримання та переховування. Звертатись на … вулицю, передмістя Сен-Жермен, № …, о третій».

— Як це ви можете знати, ― спитав я, ― що він моряк, та ще з Мальтійського судна?

— Я не знаю цього, ― відказав Дюпен. ― Я не певен цього. Одначе, я ось де маю маленький клаптик стрічки; з його форми та замащеного вигляду очевидно, що його вживалося для зав’язування волосся в довгу косу, як це люблять моряки. До того ж, оцей вузол із таких, що мало хто зуміє його зав’язати, окрім моряка, та ще й мальтійця. Я натрапив на цю стрічку при підошві громозводу. Вона не могла б належати жодній із забитих жінок. Врешті, коли б я навіть помилився в своїх оцих висновках, я все-таки не можу чомусь пошкодити, сказавши те, що є в оповістці. Коли я помилюсь, він просто подумає, що мене звели якісь обставини, що ними він не подбає зацікавитись. А коли я правий, маємо велике досягнення. Свідомий, хоч і не винний убийства, цей француз, природна річ, вагатиметься, чи зголошуватись йому на оповістку, чи брати орангутанга. Він міркуватиме так: ― «Я не винен; людина я бідна; мій орангутанг багато коштує — для такого, як я, це ціле багатство — навіщо ж мені втрачати його через якусь пусту боязнь небезпеки? Він тут, у моїх руках. Його знайдено в Булонському лісі — далеко від місця цієї різанини. Хто б там коли надумав, щоб дикий звір зробив таке діло? Поліція схибила — вона не знайшла найменшої зачіпки. Якби вони навіть простежили звіря, неможливо довести, що я знаю про вбийство, або звинуватити мене за це знання. Врешті, про мене ж узнали. Той, хто подав оповістку, означив мене як власника звіря. Я непевний, як далеко сягає його знання. Коли я не виправлю від нього таку велику цінність — а за неї ж відомо, що вона моя, — я, принайменше, поставлю звірину під підозріння. Це мені не годиться — притягати увагу чи до себе, чи до звіря. Заявлюсь-но я на оповіщення, заберу орангутанга та й держатиму його на замку, поки забудеться все це діло».

В цей момент ми почули на сходах чиюсь ходу.

— Наготуйте Ваші пістолі, ― сказав Дюпен, ― але ні вживайте їх, ані показуйте без мого сигналу.

Вуличні двері будинку лишались незамкнені — і наш гість, не дзвонивши, вступив на сходи та зійшов кільки східців нагору. Тут, здавалося, він завагавсь. Ми почули, що він спускається вниз. Дюпен поспішно кинувся був до дверей, коли ми знову почули, що він простує нагору. Удруге він не повернув уже назад, ішов певне і постукав у двері нашої кімнати.

— Заходьте, ― сказав Дюпен привітним і сердечним тоном.

Той зайшов. Він таки був очевидно моряк — висока, кремезна його постать виглядала м’язисто; на лиці, не так неприємному, стояв зухвалий вираз одчаюги. Його вид, засмажений сонцем, наполовину був схований під бакенбардами та вусами. Він мав із собою здоровенну дубову палицю, іншої зброї в нього ніби-то не було.

Він незграбно вклонився і побажав нам «доброго вечора» французьким акцентом, який, хоч і відгонив дещо Невшателем,* досить певне вказував на паризьке походження.

— Сідайте, друже, – сказав Дюпен. – Я гадаю, ви прийшли по орангутанга. Слово честі. Право, я заледве не заздрю на вас, що це ваша власність; надзвичайно гарна і, безперечно, дуже коштовна звірина. Скільки йому год, як на вашу думку?

Моряк глибоко віддихнув, немов увільнившися зразу від незносного тягаря, і тоді відповів певним тоном:

— Не скажу — але має бути не більше, як чотири-п’ять років. Ви тут його держите? 

— О ні! нам ніяк тут його держати. Він живе при стайнях на вулиці Дюбур, тут близенько. Можете взяти його вранці. Ви, звичайно, готові встановити його тожність?*

— Звичайна річ, пане.

— Мені шкода буде з ним розпрощатися, ― сказав Дюпен.

— Я не думаю, щоб ви мали лишитися без відшкодування за всі турботи, пане, — відказав моряк. ― Не думайте так. Я з охотою сплачу вам гроші за те, що знайшли мого звіря… тоб-то, щоб не дуже багато.

— Гаразд, ― відповів мій друг; ― все це дуже добре, річ певна. Дайте мені подумати! ― скільки це з вас узяти? О! зараз скажу. Моє відшкодування має бути таке. Ви повинні мені розказати все, що знаєте про оте убийство на вулиці Морґ.

Дюпен вимовив ці останні слова дуже тихим голосом і дуже спокійно. Так само спокійно він пішов до дверей, замкнув їх і поклав ключа у кешеню.

Тоді він витяг із бокової кешені пистоля і поклав його без найменшого поспіху на столі.

Морякові обличчя так налилося кров’ю, наче він боровся із задухою. Він скочив на ноги і вхопив був палицю, але зразу по тому упав назад на свого стільця, весь затремтівши, з обличчям, як у самої смерти. Він не сказав ані слова. Я шкодував його від цілого серця.

— Мій друже, ― сказав Дюпен лагідним тоном, ― ви без потреби тривожитесь — право! Ми не думаємо вам пошкодити. Ручуся вам честю джентлмена і француза, ми не збираємось вам зробити нічого лихого. Я прекрасно знаю, що ви невинні цього лютого діла на вулиці Морґ. Це не значить, одначе, що ви до певної міри не замішані в ньому. З того, що зараз сказав, ви мусите бачити, що я мав засоби інформації ще до цього діла ― засоби, про які ви не мали і найменшої гадки. Тепер справа стоїть так. Ви не зробили нічого, чого можна було б уникнути — нічого такого, що накладало б на вас провину. Ви не винні навіть в пограбуванні, а тим часом могли б це зробити безкарно. Вам ні з чим ховатися. Вам нема рації щось ховати. З другого боку, ви повинні заради своєї чести визнати все, що ви знаєте. Заарештовано зовсім невинну людину і звинувачено у тім злочині, що його винуватця ви може вказати.

 Моряк у великій мірі опам’ятавсь, поки Дюпен говорив ці слова, але його давніша розв’язність геть зникла.

— То хай мені бог поможе, – сказав він по короткій павзі; – я хочу розповісти вам усе, що знаю про цю справу; але я не надіюсь, що ви й наполовину повірите моєму оповіданню — я був би божевільний, справді, коли б на таке сподівавсь. А проте, я невинний, і визнаю вам геть усе, хоч би й померти за це довелося.

Він розказав, в істоті, таке. Недавно він був у мандрівці до Індійського архіпелагу. Та партія, що до неї він належав, пристала до Борнео і направилася на розвагу в середину острова. Він із товаришем упіймав орангутанга. Коли цей товариш помер, звірина перейшла у його виключне посідання. Мавши із своїм бранцем в дорозі багато клопоту, через його непереборну лютість, йому пощастило таки врешті безпечне оселити звіря у своїй власній квартирі в Парижі; та щоб не звертати на себе докучливу цікавість сусідів, він держав його зовсім відлюдно, поки той оправлявся від рани на нозі, добутої ще на кораблі від скалки. Його бажання було згодом продати звіря.

Повернувшись додому з матроської гулянки, вночі, чи скорше ранком того дня, коли сталось убийство, він знайшов звірину у своїй спальні: орангутанг, видно, виломився туди з замкненої сусідньої кімнати, де держати його здавалося наче зовсім безпечно. З бритвою в руці, весь у милі, він сидів перед дзеркалом, спитуючись поголитися — мабуть, бачив перед тим крізь замок у дверях, як це робив хазяїн. Злякавшись такої небезпечної зброї в руках лютого, та ще й здатного управлятися з нею звіря, моряк на деякий час стерявся і не знав, що робити. Він звик, одначе, гамувати тварину, навіть у найлютішому настрої, батогом, і до нього тепер звернувся. Забачивши це, орангутанг вмить метнувсь через двері по сходах униз, тоді вікном (на лихо, розчиненим), аж на вулицю.

Француз в одчаї побіг за ним; мавпа, все ще з бритвою в руці, час від часу ставала, озиралася та вимахувала руками до свого переслідувача, поки він не наближався до неї. Тоді вона знов тікала. Гонитва ця тривала довго. Вулиці лежали в глибокім покої, була вже третя година ранку. Минаючи завулочок позад вулиці Морґ, втікача притягнуло світло з одчиненого вікна кімнати мадам Л’Еспаней, в четвертому поверсі її дому. Кинувшись до будинку, мавпа побачила громозвід, надзвичайно зручно вибралася по нім нагору, вхопилася за віконницю, що була одкинута до самої стіни, і з її поміччю метнулася аж на спинку ліжка. Все це не взяло й хвилини часу. Орангутанг, удершися до кімнати, знову одкинув віконницю.

Тимчасом моряк відчув ніби й полегшення, і заразом побачив нову трудність. Він мав тепер певну надію піймати звірину, бо вона навряд чи могла утекти з ції пастки, куди зважилася заскочити, інакше як громозводом, де можна схопити, лізтиме вниз. З другого боку, було багато причин непокоїтися, чого вона може накоїти в домі. Ця остання гадка змусила моряка далі слідкувати за звірем. Громозводом він виліз легко, бувши на те моряком; але вилізши на височину вікна, що лежало далеко ліворуч, діло стало; найбільше, що він здужав зробити, це зусилитись так, щоб зазирнути в середину до кімнати. Поглянувши, він заледве не впав, такий жах його взяв. Саме в цей час нічну тишу порушили ті страшні крики, що збудили зі сну мешканців вулиці Морґ. Мадам Л’Еспаней з дочкою, в ночішніх убраннях, укладали, видно, якісь папери до згадуваного уже залізного сейфу, викоченого насеред кімнати. Він стояв розчинений, а речі лежали кругом. Жертви мусили сидіти спиною до вікна; і протягом часу, відколи звір вдерся до кімнати та аж поки вчулися крики, вони його, мабуть, наочне не спостерегли. Що зачинилося вікно, то вони, звичайно, подумали на вітер.

Коли моряк зазирнув досередини, велетенський звір саме вхопив мадам Л’Еспаней за волосся (розпущене, бо вона перед тим чесалась) і черкав її бритвою по лиці, передражнюючи рухи цирульника. Дочка лежала простягнена долі: вона зомліла. Крики і борсання старої пані (під цей саме час звір і вирвав їй з голови волосся) мали той вплив, що змінили може й мирні наміри орангутанга на ворожі. Певним помахом м’язистої руки він за малим не одтяв їй голову геть від тіла. Видовище крови розпалило його гнів у скажений шал. Скригочучи зубами, блискаючи полум’ям із очей, він кинувсь на тіло панни і занурив свої страшні пазурі їй у горло, заціпивши їх аж доти поки та задушилась. Його блудний і дикий погляд упав у цю мить на спинку ліжка, де як раз видніло заклякле від жаху обличчя його господаря. Лютість звіра — він, безперечно, мав іще в мислі грізний батіг — зразу повернулась на ляк. Свідомий того, що заслужив на кару, він, здавалося, прагнув приховати свої криваві діла і заметавсь по кімнаті в муках нервового хвилювання, перекидаючи і розбиваючи мимохідь усі меблі та стягнувши постіль із ліжка. Врешті він ухопив перше труп дочки і загнав його в комин, де його потім знайдено; тоді згарбав тіло старої пані, зразу викинувши його сторч головою у вікно.

Коли мавпа наблизилась до вікна із своєю калічною ношею, моряк, переляканий до нестями, одхилився до громозводу і, радше сприснувши, аніж злізши униз, погнав додому — злякавшися наслідків різанини і враз позбувшися в переляці всіх турбот за долю орангутанга. Слова, чуті людьми на сходах, були французові поклики жаху й боясти, змішані із зловорожим мурмотінням звірини.

Небагато я маю до цього додати. Орангутанг мусів десь утекти з кімнати громозводом, як раз перед тим, що виламано двері. Він мусив замкнути вікно, пролізши крізь нього. Згодом його упіймав сам власник, діставши за нього великі гроші від Jardin des Plantes.* Лебона негайно звільнено, після нашої розповіди про справу (з деякими коментаріями Дюпена) у бюрі префекта поліції. Цей урядовець, хоча й прихильний до мого друга, не міг цілком затаїти своє прикре чуття при такім повороті справи і мусив був раз чи двоє пуститися на сарказми з приводу того, що, мовляв, кожній людині слід думати про свої власні справи.

— Хай говорить, ― сказав Дюпен, не вважаючи за потрібне йому відповідати. — Хай балакає; це йому полегшить сумління. Я задоволений тим, що завдав йому поразки в його власній фортеці. Одначе те, що він похибив у виявленні цієї тайни, в жодній мірі не є якесь диво, як він це думає, — бо ж, справді, наш друг префект є дещо занадто спритний, щоб бути глибоким. Його мудрість не має під собою підвалини. Це сама голова і ні кусника тіла, як на образах богині Лаверни,* або, в кращому разі, сама голова та плечі, як риба тріска. Але це, поза всім, таки ловке створіння. Він найбільше мені подобається за хитроумний майстерний хід, що ним він здобув собі славу вимисливости. Я розумію його спосіб «de nier ce qui est, et d’expliquer ce qui n’est pas».*

__________________________

ТИ ЄСИ!

Я збираюся оце відбути ролю Едіпа в Ретлбурзькій загадці. Я маю викласти вам ― як тільки я один можу це зробити ― секрет машинерії, що спричинилася до ретлбурзького чуда, єдиного, ствердженого, незаперечуваного, безсумнівного чуда, що поклало одразу край невір’ю серед ретлбурзців і повернуло в християнську віру всіх тих по-світському настроєних леді, що насмілювалися перед тим висловлювати всякі скептичні погляди.

Ця подія, яку мені не хотілося б розповідати в тоні неналежної легковажности, сталася в літі 18… року. Містер Бернебі Шатлворси ― один спосеред найбагатших і найповажніших громадян міста й округи ― зник на скільки днів при обставинах, що збудили підозріння про злочинство. М-р Шатлворси вибув з Ретлборо дуже рано-вранці в суботу, верхи, висловивши намір податися до міста С., щось у п’ятнадцятьох милях від Ретлборо, і повернути вночі того самого дня. Через дві години після того, одначе, його кінь повернувся без верхівця і без саквів, приладжених до його сідла перед від’їздом. Кінь був поранений і ввесь закаляний. Ці обставини зчинили чималу тривогу серед друзів Шатлворси, і коли в неділю вранці з’ясувалось, що він і досі не повернувся, все місто повстало «en masse», щоб іти шукати його тіло.

Найбільшу енергію в організації цих пошуків проявив щирий приятель м-ра Шатлворси ― такий м-р Чарлі Ґудфеллоу, чи, як його всі називали, «Чарлі Ґудфеллоу», або «Старий Чарлі Ґудфеллоу»*. Отже, я ніколи не міг упевнитися, чи то був незвичайний, випадковий збіг обставин, чи таки саме ім’я отак упливає на характер людини; але безперечно, що ніколи досі ще не було особи на ім’я Чарлз, яка не була б відвертою, мужньою, чесною, добродушною й щирою людиною, з гучним голосом, що його аж утішно слухати було, з очима, що просто дивилися на вас усупор, ніби промовляючи ― «Я маю чисту совість, я не боюся нікого і стою вище від уякої підлости». Ото ж усі щирі, безтурботні «благородні отці»* на сцені запевне взиваються Чарлзами.

Отже, «Старий Чарлі Ґудфеллоу», хоч він був у Ретлборо не довше як шість місяців чи коло того, і хоча ніхто не знав про нього нічогісінько, поки він не оселився по сусідству, без ніяких труднощів зробився добрим знайомим усіх респектабельних людей міста. Для кожного з цих людей у будь-який момент просте його слово було незгірш від тисячі доларів; що до жінок, то не було нічого, чого вони не вчинили б були, щоб стати йому в пригоді. До всього цього долучилося те, що його охрестили Чарлзом і що він отже мав те щире обличчя, яке, відома річ, править «за найкращу писану рекомендацію».

Я вже казав, що м-р Шатлворси був один з найбільш респектабельних і, без сумніву, найбагатший в Ретлборо чоловік, а «Старий Чарлі Ґудфеллоу» був з ним у таких приятельських узаєминах, ніби вони були рідні брати. Двоє старих джентлменів були близькі сусіди, і хоча м-р Шатлворси рідко, а то й ніколи не одвідував «Старого Чарлі» і в усякім разі ніколи в нього не обідав, та це не заважало друзям бути в дуже близькій приязні, як я вже сказав; бо «Старий Чарлі» не пропускав ні одного дня, щоб не зайти двічі або тричі до свого сусіди й відвідати його; дуже часто він зоставався на сніданок чи на чай і мало не завжди на обід, і тоді не легко було б підрахувати, скільки вина спожили двоє нерозлучних друзів за бесідою. «Старий Чарлі» над усе поважав Шато-Марґо і м-р Шатлворси, очевидно, мав велику втіху, дивлячися, як той вихиляв його кварту по кварті; отож, одного дня, коли вино було «увійшло», а глузд, природна річ, дещо «вийшов», він сказав до свого друга, ляснувши його по спині: «Кажу тобі, Чарлі, клянуся всім на світі, ти найщиріша стара душа, яку я зроду де зустрічав; і що ти отакечки любиш хилити вино, то хай я провалюсь, коли не подарую тобі здоровенний короб Шато-Марґо, щоб я сказився». (М-р Шатлворси мав, на жаль, звичку орудувати неподобними словами, хоч він рідко виходив за межі таких висловів, як «щоб я сказився», «нечиста сило» або «побий мене бог»). «Щоб я сказився, ― сказав він, ― коли я не пошлю в місто, сьогодні ж опівдні, замовлення на подвійний короб найкращого, яке можна знайти, і не подарую його тобі; пошлю ― хоч кажи що, хоч не кажи ― пошлю, кажу тобі, та й край; отже, чекай його, воно прибуде сюди одного прекрасного дня, саме коли ти найменше цього сподіватимешся!» Я згадую цей невеличкий доказ щедрости лише щоб показати, наскільки щира інтимність була існувала межи цими добрими приятелями.

Отже, вранці тієї неділі, за яку йде мова, коли зробилося очевидно, що з м-ром Шатлворси сталося щось недобре, я зроду не бачив такого глибоко нещасного чоловіка, як «Старий Чарлі Ґудфеллоу». Коли він уперше почув, що кінь повернувся додому без свого хазяїна і без його саквів, ввесь заюшений кров’ю від пистолетного пострілу, що пройшов начисто крізь груди тварини, не забивши її проте на смерть, ― коли він усе це почув, він зблід так, неначе пропав його власний рідний брат чи батько, і ввесь затремтів і затремтів і затрусився немов його напала лихоманка.

Спочатку він був занадто прибитий горем, щоб хоч що-небудь чинити чи виробити будь-який план поступування; так що протягом довшого часу він пробував переконати інших друзів м-ра Шатлворси не зчиняти шуму і рекомендував почекати деякий час ― скажемо, який тиждень або два, чи там місяць або два ― щоб подивитися, чи не виясниться щось само собою, чи, може, м-р Шатлворси з’явиться сам і пояснить причини, що примусили його відіслати коня додому. Я гадаю, вам частенько доводилося спостерігати в людей таке бажання відстрочити чи відтягти розвязку, коли вони змагаються з дуже сильним горем. Розумові сили ніби застигають, люди в такім становищі бояться всякої активности і над усе в світі воліють лежати тихо в ліжку й «годувати свій сум», як кажуть старі дами, тоб-то міркувати без кінця над своєю бідою.

Люди з Ретлборо мали таку високу думку про знання й такт «Старого Чарлі», що більша частина з їх схилялася до його пропозиції не зчиняти шуму і почекати, аж поки «щось не з’ясується само собою», як висловився вельмишановний джентлмен, і мені здається, що така й була б нарешті постанова всіх, коли б не дуже підозріле втручання небожа м-ра Шатлворси, молодого чоловіка з дуже безладними звичками і взагалі поганим характером. Цей небіж, на прізвище Пенніфезер, не хотів слухати ніяких резонів на штиб того, щоб «почекати», і настоював на тім, щоб негайно розпочати «шукати тіло забитого». Так він висловив свою думку, і м-р Ґудфеллоу гостро зауважив уголос, що це «був незвичайний вислів, щоб не сказати більше». Ця заввага «Старого Чарлі» теж справила велике вражіння на публіку і один спосеред неї навіть спитав, дуже підкреслюючи слова, «як то трапилося, що м-р Пенніфезер був так близько обізнаний з усіма обставинами що до зникнення свого багатого дядька, що має сміливість стверджувати ясно й недвозначно, що його дядька «забито». Після цього деякі неприємні інциденти трапилися серед публіки, а особливо поміж «Старим Чарлі» й м-ром Пенніфезером, ― що, власне, й не було ні для кого новиною, бо вони були поміж собою в неприязних стосунках уже протягом трьох чи чотирьох місяців, і справа зайшла навіть так далеко, що м-р Пенніфезер якось ударом збив з ніг Ґудфеллоу за ніби-то дуже вільне поводження його в домі свого дядька (а містер Пенніфезер сам теж мешкав у цім домі). У цій пригоді «Старий Чарлі», кажуть, поводився, як справжній смиренний християнин. Він підвівся після удару, підсмикнув свою одежу і не зробив ніякої спроби помститися — тільки прошепотів скільки слів у такому дусі, що «постарається при найпершій нагоді розквитатися за все кругом» — природний і дуже простимий вираз гніву, який, проте, нічого не мав значити і який, поза всяким сумнівом, був забутий в ту ж мить, як він проявився.

Які б не були ці діла (що ніяк не стосуються до того, що ми розповідаємо тепер), але зовсім певне, що ретлбурзька публіка головним чином через намову м-ра Пенніфезера постановила кінець-кінцем розійтися по околишній місцевості й шукати пропащого м-ра Шатлворси. Я кажу, що вони ухвалили цю постанову попереду. Коли було остаточно вирішено шукати, уважалося майже за безперечне, що шукачі мають розсипатися, тоб-то поділитися на групи, щоб як-найпильніше обдивитися місцевість кругом. Я забув втім, якою дотепною аргументацією «Старий Чарлі» кінець-кінцем переконав збори, що це був найбільш нерозумний план, який тільки можна було перед собою встановити. Проте він їх усіх переконав — усіх, за винятком м-ра Пенніфезера — і нарешті було вирішено, що шукатимуть, старанно і скрізь, де тільки можна, усі громадяни «en masse», під керуванням самого «Старого Чарлі».

Що до останнього пункту, то не могло бути кращого провідника, ніж «Старий Чарлі», про якого кожне знало, що в нього очі як у сокола; та хоча він водив їх в усякий спосіб, по всіх ямах і закутках, що про них ніхто зроду нічого не знав в сусідстві, і хоча шукали вдень і вночі заспіль, протягом майже цілого тижня, все ж таки не змогли знайти ніякого сліду м-ра Шатлворси. Коли я кажу ніякого сліду, то не треба це брати буквально, бо слід до деякої міри відшукався. Знайшли слід підків його коня (які були особливі, і їх легко було впізнати), що вів до містини в трьох приблизно милях на схід від містечка, на головнім шляху до міста. Тут сліди завертали в бічну стежку, що вела через гайок, потім повертала знову до головного шляху, скорочуючи коло півмилі відстани. Ідучи за слідами підків по цій стежці, шукачі прийшли нарешті до ставка з стоячою водою, наполовину схованого гіллям, праворуч від стежки, і коло цього ставка зникали всі сліди. Здавалося, проте, що тут неначе тут відбувалася якась боротьба, і здавалося, ніби якесь велике й важке тіло, куди важче, ніж тіло людське, були проволікли від стежки до ставка. Цей ставок двічі старанно пройшли гаками, та не знайшли нічого, і шукачі, втративши надію щось знайти, вже лагодилися виступати, коли Провидіння підказало м-рові Ґудфеллоу думку спустити геть воду з ставка. Цей проєкт був ухвалений з радісними вигуками й компліментами на адресу дотепности й гострого розуму «Старого Чарлі». Багато хто з шукачів були поприношували з собою лопати, гадаючи, що, може, доведеться викопувати тіло, і воду швидко й легко пощастило спустити, і коли тільки стало видно дно, як у самій середині намулу побачили чорний оксамитовий жилет, і його мало не кожен відразу впізнав за власність м-ра Пенніфезера. Той жилет був дуже подертий і заляпаний кров’ю, і знайшлося скільки осіб серед шукачів, які ясно пригадували, що власник його носив його саме того ранку, коли м-р Шатлворси поїхав до міста; знову ж, знайшлися з другого боку інші, які могли посвідчити хоч під присягою, що м-р Пенніфезер не носив цього жилета протягом усієї решти того пам’ятного дня; і не знайшовся ніхто, хто був би бачив цей жилет хоч раз на м-рі Пенніфезері ввесь час після зникнення м-ра Шатлворси.

Справа таким чином набула дуже серйозного характеру для м-ра Пенніфезера, і було занотовано як безперечне ствердження підозрінь, які постали проти нього, що він страшенно зблід, і, коли в нього запитали, що він має сказати в цій справі, він був абсолютно неспроможний вимовити хоч одне слово. Після цього ті немногі друзі, яких ще не одштовхнули були раніше його розбещені звички, всі як один покинули його і галасували навіть більше від його старих запеклих ворогів, щоб його негайно заарештувати. Але, з другого боку, великодушність м-ра Ґудфеллоу позначилася через цей контраст іще яскравіше. Він узявся гаряче й дуже красномовно боронити м-ра Пенніфезера, при чім він не раз натякував на те, що він сам щиро прощає цього дикого молодого джентлмена — «спадкоємця поважного м-ра Шатлворси» — за образу, що той (молодий джентлмен), безперечно, в запалі пристрасти знайшов за потрібне вчинити йому (м-рові Ґудфеллоу). «Він прощає його за це, ― сказав він, ― від щирого серця; а що до нього самого (м-ра Ґудфеллоу), він настільки далекий від того, щоб робити з цих підозрілих обставин скрайні виводи, які, як він, на жаль, мусив констатувати, дійсно можна зробити проти м-ра Пенніфезера, що він годний докласти всіх зусиль, ужити всякого красномовства, на яке він тільки спроможний, щоб — щоб — щоб зм’якшити, наскільки йому це дозволяє його совість, найгірші риси цієї насправді надзвичайно заплутаної справи».

М-р Ґудфеллоу промовляв щось із півгодини на цю тему, на добру славу для свого розуму і серця; але оті палкі щирі люди рідко бувають послідовні в своїх міркуваннях — вони заходять в усякі помилки, протиріччя й недоречності, ревно прагнучи стати в послузі другові — отак часом з найкращими в світі намірами роблячи справі більше шкоди, ніж користи.

Так і в цім випадкові сталося з усім красномовством «Старого Чарлі», бо хоч він і чесно старався на користь м-ра Пенніфезера, але трапилося якось так, що кожне слово, якого прямою, хоч і несвідомою, метою було не висувати скромного промовця перед слухачами, — що кожне те слово на ділі поглиблювало підозріння, які вже зв’язалися з особою, чию справу він боронив, і збуджувало проти неї лють юрби.

Одною з найбільш незрозумілих помилок, якої допустився промовець, був його натяк на те, що м-р Пенніфезер ― «спадкоємець шановного старого джентлмена м-ра Шатлворси». Люди дійсно ні разу раніше про це не згадали. Вони тільки згадували, що рік чи два тому дядько дійсно скільки разів грозився позбавити свого небожа спадщини (в нього, окроме м-ра Пенніфезера, не було рідні), і вони, отже, завжди дивилися на оце позбавлення спадщини, як на річ установлену — такі простодушні люди були з тих ретлбурзців; але заввага Чарлі їх одразу наштовхнула на цю тему і примусила їх зважити, що загрози могли так і зостатися лише загрозами. І просто звідси постало природне запитання «cui bono?» (кому на користь), питання, що навіть більше, ніж той жилет, звязало страшне злочинство з особою молодого чоловіка. І отут, щоб мене зрозуміли правильно, я мушу на один мент збочити, щоб зауважити, що той надзвичайно лаконічний і простий латинський вираз, якого я вжив, раз-у-раз невірно перекладають і тлумачать. «Cui bono?» в усіх кримінальних оповіданнях і взагалі в усяких — хоч би і в новелах місіс Ґовр (авторки «Сесіль»), дами, що цитує всі мови, від халдейської до чікасавської,* і що їй допомагає в науці «наскільки треба», за систематичним планом, м-р Бекфорд* — в усіх, повторюю, кримінальних оповіданнях, від Булверівських та Дікенсівських аж до Тернапеннієвих та Ейнсвортових*, оці двоє латинських слівець передаються: «для якої мети» або «задля чого», ― ніби «quo bono». Їхнє правдиве значіння, проте, є «кому на користь?». «Cui» — кому; «bono» — на користь, на добро. Це суто-юридичний вираз, і вживається його саме в випадках, подібних до того, що ми оце розглядаємо, де імовірність особи, що вчинила, залежить від імовірної зацікавлености особи в данім учинкові. Отже, в нашому випадкові питання «cui bono» дуже певне торкалося м-ра Пенніфезера. Його дядько, уже зробивши заповіт на його користь, загрожував йому позбавити його спадщини. Але загрозу на ділі не здійснено, первісний заповіт, здавалося, не був змінений. Якби він був змінений, то єдиним можливим мотивом убивства для обвинуваченого був би звичайний мотив помсти і навіть йому суперечила б надія знову зажити ласки в дядька. Та заповіт зостався незмінений, а загроза зосталася тяжити над головою небожа — отож, з’являвся ж відразу щонайдужчий мотив для душогубства, і достойні ретлбурзці дуже логічно зробили отакий висновок.

М-ра Пенніфезера негайно, отже, заарештували, і публіка, попошукавши ще трохи, вирушила додому, тримаючи його під вартою. Дорогою, одначе, трапилась ще одна річ, що стверджувала підозріння. М-р Ґудфеллоу, чиє завзяття ввесь час вело його поперед усіх, раптом одбіг трошки осторонь, нахилився, і всі бачили, як він підняв якусь маленьку річ з трави. Швидко її роздивившися, він нерішуче спробував заховати її в кешеню, але це, як сказано, побачили всі, і, звичайне діло, не дали йому її сховати. Це був еспанський ніж, і з десяток людей негайно впізнали в нім ніж м-ра Пенніфезера. Крім того, на ньому викарбувані були його ініціяли. Лезо ножа було відкрите й скривавлене.

Тепер не було вже ніяких сумнівів в тім, що убив Шатлворси його небіж, і, повернувшися в Ретлборо, його негайно передано владі для допиту.

Тут справи знов набрали дуже несприятливого характеру. Коли в’язня запитано, де він був того ранку, як ізник м-р Шатлворси, він мав нахабство свідчити, що того самого ранку він ходив полювати на оленя в непосереднім сусідстві ставка, де завдяки дотепності м-ра Ґудфеллоу знайшли скривавлений жилет.

Тут виступив сам м-р Ґудфеллоу і з слізьми в очах прохав дозволу дати свідчення. Він сказав, що суворе почуття повинности перед творцем і перед людьми не дозволяло йому довше мовчати. До цього часу щира приязнь до молодого чоловіка (не зважаючи на образу якої він зазнав від того молодого чоловіка) спонукувала його добирати всі можливі гіпотези, які тільки могла підказати йому його уява, щоб пояснити те, що було підозрілого в обставинах, що так серйозно свідчили проти м-ра Пенніфезера; але ці обставини були тепер занадто певні, він не може далі вагатися — він скаже все, що знає, хоча серце його (м-ра Ґудфеллоу) просто розривається надвоє від напруження. Далі він розповів, що напередодні від’їзду м-ра Шатлворси до міста, після обід цей достойний джентлмен сказав своєму небожеві в його (м-ра Ґудфеллоу) присутності, що він збирається їхати завтра до міста для того, щоб покласти дуже велику суму в депозит «Фермерського й Механицького Банку»; згаданий м-р Шатлворси не раз підчас цієї розмови виразно повторював свою невід’ємну постанову знищити первісний заповіт і не зоставити свому небожеві ні одного шилінга. Він (свідок) тепер урочисто закликає обвинуваченого сказати, чи те, що він (свідок) оце розповів, не є правда, до найменших дрібниць. На превелике всіх здивовання м-р Пенніфезер щиро признався, що все це правда.

Шериф уважав тепер за свою повинність послати двох констеблів, щоб обшукати кімнату обвинуваченого в домі його дядька. Вони дуже швидко з’явилися назад з знайомою для всіх, оправленою у сталь портфелькою з бурої шкіри, яку старий джентлмен звичаєм мав при собі протягом багатьох літ. Цінностей там уже не було, і шериф даремно силкувався дізнатися від заарештованого, що він з ними зробив, чи де він їх сховав. Він уперто повторював, що нічого про це не знає. Констеблі також знайшли поміж кроваттю і матрацом нещасливого чоловіка сорочку й носовичок, з його ініціялами, обоє огидно заляпані кров’ю жертви.

В цей момент принесли звістку, що кінь забитого оце здох від рани у стайні, і м-р Ґудфеллоу запропонував негайно оглянути труп коня, щоб, коли можна, відшукати кулю. До цього негайно взялися і, ніби щоб поставити вину заарештованого поза всяким сумнівом, м-р Ґудфеллоу, після довгих пошуків у грудях тварини, надибав і витяг кулю дуже великого калібру, що, як виявилося при спробі, точно пасувала до дула Пенніфезерової рушниці, бувши значно більшою від куль усіх людей в окрузі чи й навколо неї. Що-більше: знайдено, що куля ця мала рівчачок, чи дряповину, під простим кутом до шва, що звичаєм буває на кулі; і після розгляду виявилося, що ця дряповина достоту приходилася до випадкового гребеня чи опуклости в парі форм, які обвинувачений визнав сам за свою власність. Після того, як знайдено цю кулю, шериф одмовився далі слухати свідків і негайно передав заарештованого на слідство, чисто одмовившись видати його на поруки, хоча м-р Ґудфеллоу гаряче протестував проти такої суворости і пропонував з свого боку забезпечення в якій завгодно сумі. Шляхетність «Старого Чарлі» була і тут нарівні з усім тоном його делікатної й лицарської поведінки підчас цілого періоду його перебування в Ретлборо. В цім випадкові гарячі симпатії настільки опанували цього достойного чоловіка, що він ніби зовсім забув, пропонуючи забезпечення за свого молодого друга, що в нього самого, м-ра Ґудфеллоу, не знайшлося б на цій землі хоч би на один долар маєтку.

Наслідки процесу легко можна було б передбачити. М-ра Пенніфезера під голосні прокльони всього Ретлборо передали під суд у найближчій карній сесії, і фатальне коло непрямих доказів (ще зміцнене, як ми казали, деякими додатковими доказовими фактами, які совість м-ра Ґудфеллоу не дозволяла йому ховати від суду) здавалося настільки незломним і замкнутим звідусіль, що суд, не покидаючи своїх місць для обміркування, виніс негайний вердикт ― «Винен у вбивстві; не заслуговує на полегкість». Скоро по тому нещасний злочинець дізнався про смертний присуд, і його відіслали до округової тюрми чекати невблаганної помсти закону.

Тимчасом шляхетна поведінка «Старого Чарлі Ґудфеллоу» зробила його ще любішим для чесних громадян округи. Він зробився ще вдесятеро популярніший, ніж був попереду; і в наслідок гостинности, з якою його привітали, він мусив одмовитися від своїх надзвичайно скромних звичаїв, що його бідність досі йому їх була диктувала, і частенько влаштовував маленькі беседи в себе вдома, де панували дотепність і веселощі, затлумлені трішки, ясна річ, згадками про лиху й сумну долю, що тяжила над небожем покійного, оплакуваного, щирого друга хазяїнового.

Чарлзові Ґудфеллоу есквайру Ретлборо Шато-Марґо №1. 6 дюжин пляшок (½ ґроса) Від Г.Ф.Б. і Ко.

«Чарлзові Ґудфеллоу, Ескв.

Дорогий сер — У згоді з замовленням, що надійшло до нашої фірми два місяці тому від нашого поважаного клієнта м-ра Бернебі Шатлворси, ми маємо честь послати цього ранку в вашу адресу подвійний короб Шато-Марґо марки антилопа, фіолетова печать. Короб занумеровано й помічено — див. на берегові листа.

 З повагою, Сер, Ваші, готові до послуг Гоґз, Фроґз, Боґз і Ко.

Місто … Червня 21, 18… р.

P.S. Короб прибуде до вас підводою в наступний після одержання листа день.

Наше привітання м-рові Шатлворси.

Г. Ф. Б. і Ко».

Від смерти м-ра Шатлворсі м-р Ґудфеллоу зовсім зрікся всякої надії одержати обіцяне Шато-Марґо, і він, отже, дивився на нього тепер просто як на надзвичайний дарунок провидіння. Він, звичайне діло, дуже зрадів і в захваті радощів запросив велике число друзів на «petit souper» на завтра, з наміром одкрити дарунок старого добряка Шатлворси. Що-правда, він не сказав ні слова про «старого добряка Шатлворси», коли розсилав запрошення. В дійсності він думав багато і вирішив нічого нікому не казати. Він не сказав нікому, коли я добре згадую, що він дістав Шато-Марґо в дарунок. Він просто закликав своїх друзів прийти й випити вина надзвичайно тонкої якости і чудесного на смак, яке він виписав з міста кільки місяців тому і яке він завтра мав одержати. Я часто сушив собі голову тим, чому «Старий Чарлі» вирішив не казати, що він одержав вино від свого друга, але я ніколи не міг уявити причини цього замовчування, хоча, безперечно, в нього були якісь прекрасні й великодушні мотиви.

Ранок, нарешті, настав і з ним дуже численна й вельми респектабельна компанія з’явилася в домі м-ра Ґудфеллоу. Справді, там була мало не половина округи — я сам був у тім числі, — але, на превелику муку для гостей, Шато-Марґо прибуло дуже пізно, коли гості вже віддали належне розкішній вечері «Старого Чарлі». Воно прибуло, в тім, нарешті — в колосальному коробі ― і що вся публіка була вже в надзвичайно веселому настрої, було вирішено, nem. con.* одноголосно, що короб слід поставити на стіл і розпити те, що в ньому було, негайно.

Як сказано, так учинено. Я взявся допомагати, і вмить ми установили короб на столі промежи пляшок та шклянок, що з них чимало ми роздушили в метушні. «Старий Чарлі», вже добре під мухою і дуже червоний на лиці, з серйозною міною зайняв місце коло краю короба і, сильно стукнувши по ньому карафкою, закликав товариство додержувати порядку «підчас церемонії викопування скарбу».

Після деякого галасу нарешті всі вщухли і, як часто-густо буває в подібних випадках, настала глибока й надзвичайна тиша. Мене тоді запрошено одкрити зверхню дошку, і я згодився «з колосальною приємністю». Я встромив долото і скільки разів злегка вдарив молотком; покришка короба раптом несподівано одлетіла вверх, і в ту саму мить випросталося в сидячу позу, просто дивлячися хазяїнові в вічі, спотворене, скрив[ав]лене і майже зогниле тіло самого забитого м-ра Шатлворси. Воно дивилося cкілька секунд сумно і невідривно своїми запалими і бляклими очима прямо в вічі м-рові Ґудфеллоу, пробелькотіло поволі, але виразно і настирливо, слова «Ти єси!» і потім, перекинувшись на бік короба, ніби задоволене цілком, здригаючись, випросталося і лягло на столі.

Сцени, що відбулася по цім, сливе не можна змалювати. Все кинулося скажено до дверей та вікон: і багато з найдужчих, що були в кімнаті, чоловіків знепритомніли з жаху. Та після першого дикого пронизливого вибуху страху всі очі повернулися до м-ра Ґудфеллоу. Якщо я проживу ще тисячу літ, я зроду не забуду більше, ніж смертельну агонію, що відбилася на його напівмертвім обличчі, що оце тільки горіло вином і тріумфом. Протягом скількох хвилин він сидів непорушний, як мармурова статуя, і його очі, невидющі, страшно порожні, ніби занурилися в глиб його істоти й дивилися на його власну мізерну, злочинну душу.

Потім їхній вираз, ніби спалахнувши зненацька, повернувся в околишній світ; швидким стрибком він схопився з стільця і, упавши головою і плечима на труп, він виповів поривисто й швидко докладну повість про огидне злочинство, за яке м-ра Пенніфезера було заарештовано й засуджено на смерть.

Його оповідання в коротких рисах було таке: він їхав слідом за своєю жертвою до ставка; тут він з пистоля вистрелив у коня; забив верхівця держаком пистоля; захопив портфельку і, думаючи, що кінь мертвий, з великими труднощами доволік його до кущів навколо ставка. Тіло м-ра Шатлворси він перекинув через свого коня і одвів його до певної схованки далеко в лісах.

Жилет, ніж, портфельку і кулю він сам кинув туди, де їх знайдено, щоб помститися на Пенніфезерові. Він же улаштував так, що знайшли скривавлену хустку і сорочку.

Під кінець цього оповідання, від якого кров холола в жилах, слова злочинця стали бреніти непевно і глухо. Коли він скінчив, він підвівся, поточився назад і впав — мертвий.

***

Засоби, що викликали це своєчасне признання, були хоч і дуже дійсні, але доволі прості. Надзвичайна щирість м-ра Ґудфеллоу не сподобалася мені і відразу збудила в мені підозріння. Я був при тім, коли м-р Пенніфезер його вдарив, і сатанинський вираз, що з’явився, хоч і на одну тільки мить, на його обличчі, запевнив мене, що його загрозу помститись буде здійснено цілком при першій нагоді. Отже я вже був схилений розглядати маневрування «Старого Чарлі» в зовсім інакшому аспекті, ніж його розглядали добрі громадяни Ретлборо. Я відразу побачив, що всі засудні винаходи виникли чи прямо чи непрямо від нього. Але фактом, який остаточно розкрив мені очі на справжній стан речей, була справа з кулею, знайденою м-ром Ґудфеллоу в трупі коня. Я не забув, хоча всі ретлбурзці забули, що була дірка, якою куля увійшла в тіло коня, і була теж дірка, якою вона вийшла. Якщо її знайдено в тілі тварини потім, після того як вона вийшла, то для мене стало ясно, що її туди поклав той, хто її знайшов. Скривавлена сорочка й хустка ствердили здогад, викликаний кулею, бо кров, по розсліді виявилося, була добрячий кларет, не більше. Коли я почав міркувати про оці обставини і також про те, як зросли останніми часами щедроти й витрати м-ра Ґудфеллоу, я почав підозрівати, і моє підозріння не було слабшим від того, що я абсолютно ні з ким його не поділяв.

Тимчасом я розпочав сам енергійно шукати тіла м-ра Шатлворси і, з дуже очевидних міркувань, шукав у місцях дуже далеких від тих, де м-р Ґудфеллоу водив свою групу. В наслідок цього я за кілька день надибав старий сухий колодязь, цямрину якого майже вкривали кущі, і тут на дні я знайшов те, чого шукав.

Отже, трапилося так, що я чув балачку між щирими друзьми, коли м-р Ґудфеллоу намагався виманити від свого друга обіцянку подарувати йому короб Шато-Марґо. Я скористувався з цього факту. Я роздобув планку китового вуса, умістив її через горло всередині трупу і улаштував його в старому коробі з-під вина, подбавши тим, щоб, згинаючи труп, зігнути разом з ним і китовий вус. Далі мені залишалося пригнітити кришкою тіло, поки я не зміг забити її цвяхами, і, ясна річ, я мав на увазі, що коли ті цвяхи витягти, то віко одскочить і тіло випростається.

Улаштувавши в такий спосіб короб, я поставив на нім марку, число і адресу, як уже показано вище; і далі, написавши листа від імени виноторговців, з якими мав справи м-р Шатлворси, я дав інструкцію своєму служникові підвезти короб до дверей м-ра [Ґудфеллоу] на візку, по даному від мене знакові. Що до слів, які труп мусив сказати, я покладався на свої черевомовні здібності; що до їхнього впливу, я числив на совість убивці.

Я гадаю, більше нема чого розповідати. М-ра Пенніфезера негайно звільнили, він дістав у спадщину маєток свого дядька, скористався з науки, став на нову путь і щасливо зажив новим життям.

_________________________________

ВИКРАДЕНИЙ ЛИСТ

Nil sapientiae odiosius acumine nimio

(Ніщо не різнить так із мудрістю,

як надмірна гострота)

Сенека*

В Парижі, на початку осіннього непогідного вечора року 18.., я тішивсь подвійною розкішшю мислення та добрячої люльки в гурті з своїм другом К. Оґюстом Дюпен, в його невеличкій бібліотечній кімнаті чи кабінеті, au troisième, № 33 Rue Dunôt, Faubourg St. Germain.* Через цілу принаймні годину ми заховували глибоке мовчання; і випадковому спостережникові кожен із нас міг би здатись заглибленим пильно і виключно в кучеряві зáкруткидиму, що сповняв собою всю атмосферу кімнати. Що до мене, одначе, то я в думці дискутував певні теми, котрі становили об’єкт нашої попередньої бесіди; я розумію злочин на вулиці Морґ та таємниче убийство Марі Роже.* Тим-то я мусив сприйняти як збіг обставин, коли двері кімнати враз розчинилися і впустили нашого давнього знакімця месьє Ґ., префекта поліції міста Парижу.

Ми сердечно його повітали; це був чоловік остільки ж забавний, як і пустий, і ми не бачились з ним кільки років. Ми сиділи поночі, і Дюпен тепер був підвіся, щоб засвітити лямпу, але знову сів, коли Ґ. сказав, що прийшов порадитись з нами, або радше спитатися думки мого друга в одній клопітній урядовій справі.

― Коли ця справа вимагає роздумування, ― завважив Дюпен, повздержуючись палити світильню, ― ми краще розглянем її по темному.

― Це одне з ваших дивних поняттів, ― сказав префект: він мав звичай взивати «дивним» усе, що стояло поза його розумінням, і, таким чином, жив поміж цілою тьмою «дивниць».

― Справедливо, ― мовив Дюпен, пропонуючи гостеві люльку та підсуваючи зручне крісло.

― Що ж там іще за клопіт? ― запитавсь і я. ― Не убийство ж знову, маю надію?

― О, ні; нічого подібного. Річ у тім, що це справа справді таки дуже проста, і я певен, що ми б гаразд полагодили її сами; але я подумав собі, що Дюпен залюбки послухає про неї докладне звідомлення, бо вона таки, правду сказать, надзвичайно дивна.

― Проста і дивна, ― мовив Дюпен.

― Авжеж; і заразом ні те, ані друге. Річ у тім, що ми всі були в великому замішанні, бо справа проста, а вкінець нас збентежила.

― Може тоді сама простота її вас обмиляє, ― промовив мій друг.

― Що за абсурди ви волите говорити! ― відказав префект, з душі сміючись.

― Може, це таємниця занадто явна, ― сказав Дюпен.

― О боже! Чи чув хто коли таку ідею?

― Трошки занадто очевидна сама з себе.

― Ха-ха-ха! ― ха-ха-ха! ― хо-хо-хо! ― гримів наш гість, дуже потішений. ― Ох, Дюпен, ви смерти моєї схотіли!

― Та в чому ж, нарешті, річ? ― запитався я знову.

― Ну, гаразд, я вам розкажу, ― промовив префект, пускаючи довгу, упірну й задумливу хмару диму та всадовляючись добре у крісло. ― Я розкажу вам усе в небагатьох словах; але перед тим дозвольте застерегти вас, що справа вельми секретна: я, мабуть, втеряв би свою посаду, коли б стало відомо, що я звірив її комусь.

― Починайте, ― сказав я.

― А хоч і ні, ― сказав Дюпен.

― Ну гаразд; я дістав із вельми високих кол персональне повідомлення, що з королівських покоїв викрадено певний секретний документ величезної ваги. Особа, що його викрала, відома; це стоїть поза сумнівом; її бачили, як вона брала його. Відомо також, що цей документ досі лишається в її посіданні.

― Яким способом це відомо? ― запитав Дюпен.

― Це випливає явно, ― відмовив префект, ― з природи документу та з неявности певних наслідків, що мали б зразу явитися по переході документу від цього злодія куди-інде, тоб-то, сказать по тому, як він пустить його в ужиток, бо він мусить мати намір врешті якось ужити його.

― Кажіть трошки ясніше, ― попросив я.

― Гаразд, я зважусь кінець-кінцем вам сказати, що цей папір дає його посідачеві певну власть у певних колах, де така власть дуже багато важить.

― Я й тепер таки нічогісінько не розумію, ― сказав Дюпен.

― Ні? Ну, гаразд; виявлення документу третій особі, що її я тут не назву, поставило б під питання честь однії особи вельми високого становища; і цей факт дає посідачеві документу можливість впливати на вельможну особу, що її честь і спокій поставлено таким способом під загрозу.

― Але цей вплив, ― доточив я, ― залежить від того, що злодій знає про власника документу, що він знає, хто саме злодій. Хто ж би насмілився..

― Цей злодій, ― сказав Ґ., ― це міністр Д., сміливий на всякі справи, на лихі, як і на добрі. Спосіб злодійства був не менше вигадливий, ніж сміливий. Даний документ ― лист, щоб казати одверто ― пограбована особа одержала під той час, як була сама в королівському будуарі. Саме як вона перечитувала цього листа, в кімнату зайшла друга висока особа, що як раз від неї перша особа бажала затаїти листа. Поспішно й надаремне спробувавши вкинути листа до шухляди, вона мусила полишити його розкритим, та’ як було, на столі. Зверху була адреса, а змісту, таким способом, на видноті не було; отже, лист уникнув уваги. В цих обставинах входить міністр Д. Його рисячі очі враз назорили папір, розпізнали з адреси, чия це рука, спостерегли замішання адресату і розгадали його таємницю. Після певних ділових розмов, переведених, як це в його звичаї, дуже хутко, він виймає листа, дещо схожого на той, що за нього йде річ, розкриває його, береться ніби читати, а тоді кладе його поруч із першим. Після цього він знову говорить десь із чверть години за суспільні справи. Нарешті, відходячи він бере із стола той лист, що не був його власністю. Правдивий власник це бачив, але, звичайно, не зважився звернути увагу на цей учинок в присутності третьої особи, що стояла поруч. Міністр пішов собі геть, покинувши свій лист ― абсолютно неважний ― на столі.

― Отже, маємо тут, ― мовив Дюпен до мене, ― достоту те саме, що ви вимагали для повного впливу ― злодій знає таки, що власникові відомо, хто саме злодій.

― Так, ― відказав префект; ― і осягнену таким чином власть, коли минуло кільки місяців, ужито в справах політичних, ще й в розмірах дуже небезпечних. Пограбована особа що день, то дужче переконується, що її листа конче треба вернути назад. Але цього, звичайно, не можна зробити явно. Врешті, доведена до відчаю, вона доручила справу мені.

― Спритнішого агента, ― мовив Дюпен, пускаючи чудове кільце диму, ― не можна, я думаю, бажати, ні уявити навіть.

― Ви лестите мені, ― відказав префект, ― але можливо, що подібна думка могла там явитися.

― Очевидно, ― сказав я, ― як ви й сказали, цей лист і досі таки в посіданні міністра: раз що саме посідання, а не якийсь ужиток листа, дає йому власть. Раз уживши його, власть ця зникає.

― Справедливо, ― відмовив Ґ., ― і з цього міркування я виходив. Моя перша турбота була зробити огульний трус у міністровому домі; і тут головна трудність полягала мені в потребі зробити це так, щоб міністр не довідався. До того ж, мене попереджено про небезпеку, що мала б постати, коли дати йому причини підозрити наші наміри.

― Але ж, ― сказав я, ― ви є цілком au fait* в таких розшуках. Паризька поліція часто виконувала такі завдання.

― О, це так! Під цим поглядом я не мав чим журитися. Міністрові звичаї також давали мені велику полегкість. Його часто немає вдома цілими ночами. Челядь він має зовсім нечисленну. Сплять вони далеко від покоїв господаря, а що це здебільшого неаполітанці, то їх легко напоїти доп’яна. Я маю, як ви знаєте, ключі, якими, можна одімкнути кожну кімнату в Парижі. За три місяці не минуло жодної ночи, щоб її більшу частину я не провів, особисто шпортаючись у будинкові Ґ. Тут зачеплено мою честь, і, сказати в великім секреті, нагороду дається величезну. Отже, я не припиняв своїх розшуків, аж поки цілком переконався, що із цього злодія хитріша за мене людина. Думаю, що я обшукав кожен куточок, кожен закуток кватири, де тільки можна було б укрити папір.

― Але це неможливо, ― зазначив я, ― щоб лист був у руках міністра, ― як це, безперечно, і єсть, ― а він би ховав його десь в іншому місці, не у власній своїй кватирі?

― Це навряд чи можливо, ― сказав Дюпен. ― Теперішній особливий стан речей при дворі, а зокрема інтриг, що в них, як відомо, замішаний Д., вимагає моментальної ужитковости документу ― вимагає можливости зразу пустити його в хід ― річ майже однаково важна з самим посіданням.

― Можливости зразу пустити його в хід? ― сказав я.

― Себ-то знищити, ― відказав Дюпен.

― Правда, ― згодився я; ― тоді ясно, що лист на його квартирі. Що до того, щоб він був на самій особі міністра, ми можемо це уважати поза питанням.

― Цілковито, ― сказав префект. ― На нього двічі роблено засідку, двічі немов би грабовано, і при цьому пильно обшукувано під моїм власним доглядом.

― Ви могли б не робити собі цього клопоту, ― мовив Дюпен. ― Д., я певен, не зовсім божевільна людина, а, значить мусив передбачати засідку, як неминучу річ.

― Не зовсім божевільна, сказав Ґ., ― але ж він поет, а це, я вважаю, від божевільного один крок.

― Правда ваша, ― відказав Дюпен, пустивши довгу і вельми задумливу хмару диму, ― хоч я і сам маю на совісті деяке віршоробство.

― Сподіваюсь, ви розкажете нам докладно, ― сказав я, ― обставини вашого розшуку.

― Ну що ж, ми обирали час і шукали скрізь. Я маю великий досвід у цих справах. Я брав цілий будинок, кімнату за кімнатою, присвячуючи кожній кімнаті всі ночі цілого тижня. Ми оглядали спершу обстанову в кожнім приміщенні. Ми розчиняли всі можливі шухляди; а я певен, ви знаєте, що для добре муштрованого поліційного агента така річ, як секретна шухляда, є річ неможлива. Хто упустить «секретну» шухляду при подібному трусі, той дурень та й годі. Це така проста річ. Існує певна сума простору ― обсягу, що з нею рахуєшся в кожному столі. Ми маємо на це точні правила. П’ятнадцята частка лінії не втече од нас. По столах ми звернулися до стільців. Подушки на них ми геть випробували тонкими довгими голками, то їх ви бачили як я уживав. Із столів ми поскидали кришки.

― Для чого це?

― Часом людина, хотівши сховати якусь річ, здвигає кришку із стола або з іншої подібно зробленої меблі; тоді видовбує ніжку, закладає у ямку ту річ і ставить кришку назад. Спід та вершок стовпів коло ліжка служить для того самого.

― А порожнечу не чути на постук? ― запитався я.

― Аж ніяк: коли річ заховано, округ неї набивається скільки треба вати. До того ж, у даному разі ми мусили діяти без ніякого шуму.

― Але ж ви не могли зрушати ― ви ж не могли розбирати усі речі в кімнаті, де тільки можна було зробити таку схованку, як ви кажете. Листа можна згорнути в тонку спіральну закрутку, не дуже одмінну формою чи обсягом від плетінної спиці, і в такому вигляді заховати, наприклад, у поперечину крісла. Не розбирали ж ви на частки усі крісла?

― Звичайно, що ні; ми зробили краще ― ми оглядали поперечини кожного стільця в домі та звязки всякого роду меблів найсильнішим мікроскопом. Були б тільки десь сліди недавнього зрушення, ми враз би їх викрили. Єдина, приміром, цятка пороху з-під свердла була б нам така ж очевидна, як яблуко.

― Певен, що ви заглядали й до люстер, між рамою та склом, випробовували ліжка й постелі, завіси й килими.

― Це звичайно; і коли ми отак роздивлялися кожну річ з обстанови, то взялись оглядати самий будинок. Ми розділили всю його поверхню на відділи, перенумерували їх, щоб не було жодної прогалини; тоді ми розглянули окремо кожен квадратовий дюйм цього дому, включаючи два сусідні будинки, мікроскопом, як і раніш.

― Два сусідні будинки? ― аж гукнув я, ― багато ж ви мусили мати клопоту.

― Та й мали; але нагороду обіцяно величезну.

― Ви й включили й ґрунт круг домів?

― Там все замощено цеглою. Нам там було поглядно мало турбот. Ми оглянули мох між цеглинами і побачили, що їх не займано.

― Ви зазирнули, звичайно, і в папери Д. та між книжки його книгозбірні?

― Певне; ми розкривали кожен звязок і кіпу; не тільки розкрили кожну книжку, ба й перегорнули кожен листок у кожному томі, а не тільки їх перетрусили, як роблять, буває, деякі поліційні урядовці. Ми також зміряли обсяг кожної оправи як-найпильнішим виміром і до кожної вжили вельми старанного мікроскопічного огляду. Коли б якусь оправу недавно займано, абсолютно неможлива річ, щоб це уникло нашої уваги. Яких п’ять чи шість томів, щойно із рук оправника, ми пильне випробували вздовж голками.

― Ви оглянули поміст під килимами?

― Безперечно. Ми зсували кожний килим і роздивлялись мостини в мікроскоп.

― І шпалери на стінах?

― Так.

― Зазирали в льохи?

― Авжеж.

― Тоді, ― сказав я, ― ви похибили, і листа немає в кватирі, як ви гадаєте.

― Боюся, що ваша правда, ― відказав префект. ― А тепер, Дюпен, що б ви мені порадили робити?

― Знову зробити огульний трус у кватирі.

― Це абсолютно непотрібна річ, ― відмовив Ґ. ― Що листа там немає, це річ така сама певна, як те, що я дихаю.

― У мене нема для вас кращої поради, ― сказав Дюпен. ― Ви, звичайно, маєте точний опис листа?

― А як же! ― і тут префект, витягши пам’ятну книжку, взявся вичитувати докладний опис внутрішнього, а надто зовнішнього вигляду викраденого документу. Перечитавши цей опис, він скоро від нас забрався в такім пригніченім настрої, якого я доти зроду не бачив у цього поважного джентлмена.

Десь місяць перèгодя він учинив нам другу візиту і знайшов нас приблизно за тим самим заняттям. Він узяв люльку й крісло і завів якусь ординарну розмову. Нарешті я запитав його:

― Ну, гаразд, але ж, Ґ., як там із викраденим листом? Я певен, ви таки врешті рішили, що міністра не перемудруєш?

― Щоб він пропав, кажу ― так! я зробив другий огляд, як порадив Дюпен, але вся праця марне пішла, як я і гадав був.

― А яку там призначено нагороду, ви казали?

― О, дуже багато ― дуже щедра нагорода ― я не хочу казати точно, скільки саме; але одне я скажу, що я не вагався б дати мій власний чек на п’ятдесят тисяч франків тому, хто добуде мені цього листа. Він важить що день, то все більше ― і нагороду уже подвоєно. А проте, коли б її збільшили хоч і втроє, я негоден нічого зробити, крім того, що вже зробив.

― Ну що ж, ― сказав Дюпен протягом, поміж затяжками із своєї люльки, ― я справді… гадаю, Ґ., … Ви таки не постарались… не вложили всіх своїх сил у цю справу. Ви могли б зробити… трошки більше, гадаю, га?

― Як ― яким чином?

― Ну як же ― пуф, пуф ― ви могли б ― пуф, пуф ― попросити поради, га? ― пуф, пуф, пуф. Пам’ятаєте, може, історію, що розказують про Абернеті?*

― Не пам’ятаю; к чорту Абернеті!

― Певна річ: к чорту та й годі! А було це так, що колись один багатий скнара рішив на дурничку дістати від цього Абернеті медичну консультацію. Скориставшись для цього звичайною розмовою в приватному товаристві, він розповів лікареві свою хворобу так, немов про якусь третю особу.

― «Припустім», сказав скнара, «що симптоми у нього такі й такі; тепер, докторе, що б ви йому сказали?»

― «Що б я сказав!» відмовив Абернеті; «ну, сказав би звернутись до лікаря, певна річ».

― Але ж, ― сказав префект трохи збентежений, ― я зовсім охоче звернувся до вас по пораду і заплачу за неї. Я справді дам п’ятдесят тисяч франків тому, хто поможе мені в цій справі.

― Коли так, ― відказав Дюпен, розчинивши шухляду та добувши чекову книжку, ― ви прекрасно можете зразу вписати мені на чек зазначену суму. Підпишете чек, то я дам вам листа.

Я не стямився з дива. Префект виглядав абсолютно як громом прибитий. Кільки хвилин він лишався німий і недвижний, неймовірно видивляючись на мого друга, з розкритим ротом і очима, мов би готовими вискочити з орбіт; потім, як видно, отямившись, він схопив перо, по кількох павзах та безтямно застиглих поглядах, врешті заповнив і підписав таки чек на п’ятдесят тисяч франків та й подав його через стіл Дюпенові. Дюпен пильне розглянув його і поклав до портфельки, одімкнув бюро, дістав звідти листа і подав префектові. Той схопив його в справжній агонії радости, розгорнув тремтячою рукою, кинув скорий погляд на його зміст; тоді, нічого на дорозі не бачивши, прожогом кинувсь до виходу та й вилетів безцеремонно з кімнати і з дому, так і не мовивши ані словечка, відколи Дюпен сказав підписати йому чек.

Коли він пішов, мій друг подав мені деякі пояснення.

― Паризька поліція, ― так він почав, ― на свій кшталт надзвичайно здібна. Вони уперті, вигадливі, хитродумні і мають великий досвід в науці, що її найбільше наче вимагає їхня служба. Отже, коли Ґ. розказав нам свій спосіб трусу в будинкові Д., я цілковито довірив йому, що він учинив цей розшук як слід ― скільки сягають його зусилля.

― Скільки сягають його зусилля? ― сказав я.

― Так, ― відказав Дюпен. ― Ужиті ним заходи не тільки найкращі в своєму роді, але й виконано їх з абсолютною досконалістю. Був би тільки цей лист в полі їхнього розшуку, ці молодці, безперечно, знайшли б його.

Я тільки засміявсь, але він виглядав ніби зовсім серйозно в тому, що казав.

― Отже, ці заходи, ― казав він далі, ― добрі в своєму роді, і добре їх виконано, а дефект їхній полягає у тім, що вони непридатні до даного випадку та до людини. Певний добір високо вигадливих засобів, це префектові мов би Прокрустове ложе, що до нього він силоміць приганяє усі свої дії. Але він раз-у-раз омиляється, беручи чи занадто зглибока чи замілко для даної справи, і багато є школярів, більше здатних до розмірковування, ніж він. Я знаю одного, восьми літ од роду, що його успіхи в грі «чіт чи нечіт» викликають загальне захоплення. Це гра проста: грають креймушками. Один держить у руці певне число камінців і питається другого, чіт чи нечіт. Коли вірно угадано, угадчик забирає один камінець, коли невірно, тратить. Цей хлопець, що я кажу, повигравав усі креймушки у своїй школі. Звичайно, він має певні принципи, як угадувати, і вони опираються просто на спостережливості та на зважуванні хитрощів супротивника. Наприклад, його противник ― явний простак; підносячи стулену руку, він питається: «Що, чіт чи нечіт?» Наш школяр відказує «нечіт» і програє, але на друге питання він виграє, бо міркує так: «Цей дурник мав чіт при першім питанні, і його хитрости вистане саме настільки, щоб зробити нечіт при другому; отже скажу я “нечіт”. Він каже “нечіт” ― і виграє». Тепер, коли б він мав діло з простачком на ступінь повищим, він міркує так: «Цей хлопець знає, що перший раз я сказав був нечіт, і на другий раз, піддавшись на першу думку, він зробив би був просту зміну з чоту на нечіт, як це робив той перший дурник; але потім він здумає, що це була надто проста зміна, і нарешті рішить покласти знов на чіт, як і перше. Отже, скажу я “чіт”». І він каже ― і виграє. А тепер, оця метода мислення в хлопця, що його товариство взиває «щасливим» ― що це є в кінцевій аналізі?

― Це є не що інше, ― сказав я, ― як отожнення інтелекту мислителя з інтелектом його супротивника.

― Так, ― відказав Дюпен, ― і, спитавшися хлопця, яким способом він досягає цілковитої тожности, що на ній опирається його успіх, я дістав таку відповідь: «Коли я хочу знати про когось, розумний він чи дурний, добрий чи лихий, я пристосовую як-найточніше вираз свого лиця до його виразу і тоді вичікую, які думки й почування постануть у моїм розумі й серці в лад із цим виразом». Ця відповідь школяра лежить в основі всієї тієї ніби глибини, що її приписується Ларошфуко, Ла-Брюєрові, Маккіявелі та Кампанеллі.

― А отожнення, ― сказав я, ― інтелекту мислителя з інтелектом його супротивника залежить, коли, я вас правдиво зрозумів, від того, оскільки точно зважується інтелект противника.

― В своїй практичній цінності залежить від цього, ― відказав Дюпен, ― і префект із компанією так часто схибляють, по-перше, через брак цього отожнення, а по-друге, через неправдиве зважування, або радше ― цілковите незважання на інтелект, що з ним вони мають справу. Вони вважають тільки на свої власні поняття про вигадливість; і, шукаючи чогось затаєного, звертаються тільки до тих способів, що з їх поміччю вони б його затаїли. Вони мають чималу рацію в цьому, бо їхня власна вигадливість, це є правдивий заступник вигадливости маси; та коли злочинець мудрий на інакший кшталт, ніж вони сами, він, звісно, їх закасовує. Так виходить завсіди, коли він стоїть вище за них, і дуже часто тоді, коли він стоїть нижче. Вони не мають ніяких варіяцій в принципі своїх розшуків; в кращому разі, спонукувані якимсь надзвичайним випадком або ж незвичайною нагородою, вони посилюють чи доводять до скрайности свої старі способи практики, не рушачи самих принципів. Що, скажім, зроблено в цій справі із Д., щоб завести якусь варіяцію у принцип діяння? Що це є, все оце свердління, випробовування, зондування, мікроскопічний огляд, поділ поверхні дому на обраховані квадратові дюйми ― що це все є, як не скрайність у застосуванні принципу чи шерегу принципів, заснованих на шерегові понять, що до них призвичаївсь префект у довгій рутині своєї служби? Ви ж бачите, він бере це за дане, що всяка людина має ховати листа ― правда, не доконче в свердловині, у ніжці стільця ― але, принаймні, в якійсь незвичайній шпарі чи закуткові, підказаному тим самим напрямком думки, який спонукає людину заховати листа в сведловину, у ніжку стільця? І чи не бачите ви також, що такі вишукані схованки прийнятні тільки в ординарних випадках, що їх ужив би тільки ординарний інтелект, бо в усіх таких випадках спосіб заховати утаєний предмет, саме отакий вишуканий спосіб, це є найперше, на що направляються здогади, річ найбільше підлегла здогадам, і, таким чином, його розкриття залежить не від проникливости, а єдине лиш від старання, терпеливости та рішучости шукачів; коли випадок важливий або, що для поліції те саме, коли дається заважну нагороду, ці властивості ніколи її не зрадять. Тепер ви розумієте, що саме я розумів, кажучи, що коли б викрадений лист сховано десь у межах префектових дослідів, тоб-то коли б принцип його заховання покривався префектовими принципами, його розкриття стояло б поза сумнівами. А одначе, префекта нашого начисто обдурили, і віддаленою причиною його поразки було те, що він уважав міністра за безумного, з тієї причини, що він знав його за поета. Всі безумці ― поети, це наш префект розуміє; і, зробивши висновок, що всі поети ― безумні, він завинив тільки тим, що порушив логічне правило “non distributio medii”.*

― А він таки справді поет? ― запитав я. ― Їх, я знаю, є двоє братів, і обоє заслужили собі ім’я в літературі. Про міністра, здається, писалося, як про знавця в диференціяльному численні. Він математик, а не поет.

― Ви помиляєтесь, я його добре знаю: він і те, і друге. Як поет і математик він має добре мислити; як математик тільки, він не мислив би зовсім і здавсь би на ласку префектові.

― Ви мене дивуєте, ― сказав я, ― цими думками, що так суперечать загальному голосові. Ви ж не збираєтесь звести на нуль віками усталені погляди. Математичний розум здавна вважалось за розум par excellence.*

― «Il y a à parier», ― відказав Дюпен, цитуючи Шамфора,* ― «que toute idée publique, toute convention reçue, est une sottise, car elle a convenu au plus grand nombre».*

― Я згоден, правда, що математики зробили усе, що могли, щоб управнити в людях цю поширену помилку; але вона не стає правдивою мимо всіх управнень. З майстерністю, гідною кращого вжитку, вони, наприклад, ввели термін «аналіза» в застосування до алгебри. В цій похибці винуваті французи; та коли взагалі термін має якесь значіння, коли слова набувають певної сили із застосування, тоді «аналіза» так само стосується до «алгебри», як латинське «ambitus» включає в себе «амбіцію», латинське «religio» ― релігію, або «homines honesti» ― стан гонорабельних, порядних людей.

― Я бачу, ви собі накличете сварку, ― сказав я, ― з деякими паризькими алгебраїстами ― але розказуйте далі.

― Я ставлю під заперечення ужитковість, отже й цінність мислення, культивованого яким іншим способом, окрім абстрактно-логічного. Я заперечую зокрема мислення, виховане математичними студіями. Математика єсть наука про форму й кількість; математичне мислення ― це та сама логіка, застосована до спостережень над формою та кількістю. Це груба помилка думати, навіть про істини так званої чистої алгебри, що це є абстрактні, загальні істини. Це така надзвичайно прикра помилка, що мене вражає її загальна поширеність. Математичні аксіоми не єсть аксіоми загальної істинности. Що справедливо в застосуванні до відношення ― форми й кількости ― часто є груба фальш в застосуванні, скажім, до фактів духовного життя. В цій останній галузі дуже часто буває не справедливо, що складові частини дорівнюють цілості. В хемії також ця аксіома не годиться. В приложенні до мотивів вона не годиться тим, що два мотиви, кожен маючи певну вагу, не доконечно в сполученні мають вагу, рівну сумі їхньої ваги, що її вони мають порізно. Є багато інших математичних істин, що є істинами тільки в межах відношення. Але математик, силою звички, судить від своїх обмежених істин так, мов би вони мали абсолютно загальну приложимість, як справді й думають люди. Браянт в своїй вельми ерудитній «Мітології» згадує аналогічне джерело помилок, коли каже: «Хоч язичеським басням і не ймуть віри у нас, але раз-у-раз ми забуваємось і висновуємо із них, мов би із дійсних реальностей». Що до алгебраїстів ― а вони ж сами є язичники ― то тут «язичеським басням» таки ймуть віри, і з них висновується не так через забуття, як через певний заскок у голові. Коротко кажучи, я зроду не бачив математика, на якого можна було б довіритися поза сферою рівних коренів або такого, котрий не визнавав би тайно, як один із пунктів свого символу віри, що х2+рх абсолютно і безумовно рівне q. Скажіть-но, коли хочете, для спроби такому добродієві, що, на вашу думку, може статися випадок, коли х2+рх трошки не рівне q, і, гаразд йому розтовмачивши, тікайте од нього що духу, бо він, безперечно, схоче вас вибити на смерть.

― Я хочу сказати, ― казав далі Дюпен, коли я тільки засміявся на його останні слова, ― що, коли б наш міністр був тільки математик та й годі, префект не мав би жодної потреби давати мені цей чек. Я знав його, однак, за математика і поета, і мої заходи застосував до його здольностей з оглядом на дані його обставини. Я знав його також за зручного придворця і сміливого інтригана. Така людина, вважав я, не може не бути свідома звичайних поліційних способів дії. Він не міг не здогадуватись ― і події це довели ― про засідки, що на нього чинялося. Він мусив передбачати, міркував я, тайні труси в його кватирі. Його часту відсутність вночі, що нею так тішивсь префект, як певній помозі в своєму ділі, я вважав за чисті хитрощі: він хотів дати поліції змогу все обшукати і, таким чином, швидче привести її до певности ― до цього Ґ. врешті й прийшов ― що в кватирі листа немає. Я почував також, що те, що я вам зараз виложив, весь цей шерег думок про незмінний принцип поліційних заходів при розшукуванні схованих речей ― я почував, що весь цей шерег думок конче мав перейти у мислях міністра. Він мав неминучо привести його до зневаження всіх звичайних схованок. Він, міркував я, не з таких, щоб не побачити, що найхитріші, найдальші закутки його дому не менше од звичайних кімнат відкриті префектовим очам, пробам, свердлам та мікроскопам. Я бачив, врешті, що це мусило привести до простоти, як до речи конечної, коли б він не прийшов до неї сам шляхом вибору. Ви, може, пригадуєте, як несамовито реготався префект, коли я натякнув при нашій першій розмові, що ця таємниця, дуже можливо, тим йому так клопітна, що дуже вже самоочевидна.

― Так, ― відповів я, ― я гаразд пам’ятаю, як він веселився. Я думав, його заправду корчі візьмуть.

― Матеріяльний світ, ― казав далі Дюпен, ― рясніє дуже близькими аналогіями з нематеріяльним; і цим дається деяку правдоподібність тій реторичній догмі, що метафора чи уподібнення може посилити аргументацію в такій самій мірі, як і оздобити опис. Принцип, скажім, vis inertiae,* видається тожним у фізичному і метафізичному світі. Як у першому справедливо, що обсяжніше тіло трудніше вправляється в рух, аніж тіло менше, і його дальше momentum співмірне з цією трудністю, так у другому інтелект обсяжніших здольностей, бувши чиннішим, упірнішим і пліднішим у своїх порухах, ніж інтелект нижчого ступеня, заразом не так легко приводиться в рух, дужче затруднюється і вагається на перших кроках своєї чинности. Знов же, помічали ви колись, які з вуличних вивісок найбільше притягають до себе увагу?

― Ніколи про це не думав, ― відказав я.

― Є така гра в загадування, ― провадив він далі, ― її грається на мапі. Одна сторона загадує другій знайти на строкатій, заплутаній поверхні мапи якесь слово ― назву міста, річки, округи, держави ― коротко кажучи, певне слово. Новак у цій грі звичайно силкується затруднити противників, даючи їм найдрібніше видрукувані назви; натомість досвідчений вибирає слова, розтягнені буйним друком з одного краю мапи до другого. Ці написи, як і занадто великі вивіски та плакати на вулиці, уникають уваги саме тим, що надміру наочні; і тут фізичний недогляд дає точну аналогію до розумової нечутливости, що через неї розум може упустити міркування, занадто прикро, дотично очевидні. Але цей факт, як здається, стоїть дещо вище чи нижче префектового розуміння. Він ніколи й на думці не мав, що для міністра є річ імовірна й можлива ― покласти листа під самим носом цілому світові, щоб найкраще укрити його від уваги.

― Але що більше я думав про зважливу, бистру й виборну вимисливість Д., про те, що для найкращого вжитку документ мусить бути у нього на похваті, та про певні, добуті префектом докази, що лист не був схований у межах ординарного розшуку цього шановного урядовця, то більше приходив до певности, що міністр удався до мудрого і дотепного способу ― зовсім не спитуватись ховати цей лист.

― Повний такими думками, я припас собі зелені окуляри і заявився одного ранку, ніби ненароком, до міністрового будинку. Я застав Д. вдома; він, як звичайно, ніби байдикував, позіхав, качався на меблях, наче в крайньому приступі ennui.* Це, може, найенергійніша в сучасному світі людина ― але тільки тоді, як ніхто його не бачить.

― Щоб підладитися до нього, я взявся нарікати на свої слабі очі і бідкався, що мушу носити окуляри, а сам, прикрившися ними, пильне оглядав геть усю кімнату, тимчасом цілковито ніби заглиблений в розмову з господарем.

― Я дав особливу увагу великому кабінетному столові: на нім лежали мішма всілякі листи та інші папери, один чи двоє музичних інструментів та кілька книжок. Тут, одначе, в результаті довгого й розважного огляду я не побачив нічого такого, що б викликало якесь особливе підозріння.

― Врешті мої очі, обходячи колом кімнату, упали на благенький філіграновий кошичок під візитні картки, що висів, недбало почеплений на брудній блакитній стяжці, як раз посеред комину. В цьому кошикові, що мав три чи чотири відділи, було п’ять чи шість візитних карток і одним-єдиний лист. Цей лист був дуже закаляний і пожмаканий. Посередині він був перерваний майже надвоє ― так, мов би його хотіли порвати, як непотрібний, а потім передумали чи спинились. На нім була чорна велика печать з дуже явним шифром Д. та написане жіночою рукою адресування до міністра Д., у власні руки. Запхнуто його в один із вищих відділів кошика, як здається, недбало, а навіть зневажливо.

― Скоро я вглядів цього листа, як ураз рішив, що це саме те, за чим я шукаю. Звичайно, він мав вигляд цілком одмінний від того листа, що про нього префект зачитав нам такий докладний опис. Тут печать була велика і чорна, з шифром Д.; там ― мала й червона, з герцогським гербом роду С. Тут адреса, направлена до міністра, була написана дрібно, жіночою рукою; там надписання, направлене до певної королівської особи, було одмітно буйне й рішуче; тільки розмір був відповідний. Але ж сама скрайня радикальність цих одмін, брудний вигляд паперу, те, що він був замащений та розірваний ― все це суперечило дійсним методичним звичкам Д., виявляло намір накинути спостережникові думку про непотрібність цього документу; ці обставини, як і саме виставляння листа занадто на видноті, просто навіч кожному одвідувачеві і, таким чином, достоту згідно із висновками, що до них я загодя прийшов, ― ці обставини, кажу, дуже підкріпили підозріння людини, що й прийшла вже настроєна підозріло.

― Я загаявся із своєю візитою як-найдовше і піддержував як-найжвавішу розмову на тему, що вона, я знав, завжди однаково цікавила й хвилювала його; а тимчасом увага моя була справді прикована до листа. Підчас цього огляду я взяв собі в пам’ять його зовнішній вигляд та місце у кошику; крім того, я напав врешті на відкриття, що знищило вкрай ті слабі сумніви, котрі ще лишались були у мене. Придивляючись до країв паперу, я спостеріг, що вони дужче зібгані, ніж би, здавалося, мало бути. Вони мали вигляд полaманий, як, буває, цупкий папір, зложений раз і вигладжений, а потім зложений знову в зворотний бік, по тих самих згибах, по тих самих згибах, що й перший раз. Цьoго відкриття було досить. Мені було ясно, що листа вивернуто, як рукавицю, навиворот, наново адресовано і наново запечатано. Я попрощався з міністром і зразу вийшов, лишивши на столі золоту табакерку.

― Другого ранку я заявивсь по свою табакерку, і ми знову дуже палко взялись до вчорашньої розмови. Але в цей час під самими вікнами дому вчувся гучний постріл, мов би з пистоля, а за ними шерег страшенних криків та галас наляканої юрби. Д. кинувся до вікна, розчинив його і вихилився на вулицю. Тимчасом я підійшов до кошика, взяв листа, поклав його до кешені і поставив натомість факсиміле (з зовнішнього боку), що його я старанно наготовив удома, дуже вдало підробивши шифр Д. печаткою, зліпленою з хліба.

― Заколот на вулиці повстав через безтямну поведінку якогось чоловіка з мушкетом. Він вистрілив з нього в юрбу жінок та дітей. Правда, виявилось, що кулі в нім не було, і хлопця пустили своєю дорогою, взявши його за божевільного чи п’яницю. Коли він забравсь, Д., відійшов од вікна, куди я підійшов був слідом за ним одразу, скоро помістив свій лист на видноті. Незабаром я з ним попрощався. Той божевільний ― це був мій агент.

― Але для чого, ― спитався я, ― ви заміщали листа отим факсиміле? Чи не краще було б при першій візиті явне собі узяти його та й піти геть?

― Д., ― відповів Дюпен, ― це людина очайдушна, людина нервів. В його домі не бракує прибічників, відданих його інтересам. Був би я зробив таку дику спробу, як ви кажете, я зроду б не вийшов звідти живий. Добрий паризький люд не почув би уже про мене. Але я мав дещо й поза цими міркуваннями. Ви знаєте мої політичні уподобання. В цій справі я виступав як партизан скривдженої дами. Протягом вісімнадцяти місяців тримав її в своїй власті. Тепер вона його тримає, бо, не знаючи, що цього листа вже у нього немає, він правитиме й далі свої домагання так, мов би лист був у нього. Таким чином він неминучо сам себе приведе до політичного краху. Його падіння станеться однаково нагло, як і незґрабно. Легко балакати про facilis descensus Averni,* але в усіх видах пересування по нерівній поверхні, як Каталані каже про співи, куди легше вибиратись нагору, ніж спускатися в діл. В даному разі я не маю жодної симпатії ― жодного врешті жалю ― до того, хто мусить спускатись. Це є monstrum horrendum,* безпринципна людина, позначена генієм. Я признаюся, однак, що дуже був би радий достоту розізнати його думки, коли, діставши поразку від «певної особи», мовляв префект, він муситиме розкрити листа, що я полишив для нього у кошику.

― Як? хіба ви там помістили щось особливого?

― Ну! Було б недобре лишити порожній в середині листок ― це була б образа. Д. колись у Відні підвів мені лиху штуку, і я цілком добродушно сказав йому, що гаразд затямлю її. Отже, знавши, що йому буде дещо цікаво знати, хто це так перехитрив його, я подумав, що шкода було б не дати йому ключа. Він добре знає мою руку, і я саме й виписав посеред порожнього листка такі слова:

Un dessein si funeste,

S’il n’est digne d’Atree, est digne de Thyeste.*

Їх можна знайти в Кребільйоновій “Atrée”.*

______________________

Примітки

В цій публікації представлена книга «Вибрані твори» Едґара По, видана у Харкові 1928 року видавництвом ДВУ (Державним Видавництвом України). Новели По в українських перекладах Майка Йогансена і Бориса Ткаченка, з передмовою Йогансена. Збережено правопис того видання, котрий дещо відрізняється від сучасного.

Серед коментарів, викладених нижче, є як коментарі перекладачів із оригінального видання 1928 року, так і додані до інтернет-публікацій. Коментарі перекладачів відмічені написами «Примітка Майка Йогансена» і «Примітка Бориса Ткаченка».

[Про Едґара По]

Даний текст Майка Йогансена є вступною статтею до вибраних новел Едґара По. В книзі ця стаття Йогансена надрукована без заголовка. Тут (в інтернет-публікації) назва «Про Едґара По» є умовною (має ж бути якийсь заголовок-посилання для переходу в даний розділ). В даній інтернет-публікації стаття представлена в скороченому вигляді – відсутня біографія Едґара По.

Більшу частину цієї статті (починаючи зі слів «…на нашу думку, багато яка новела По виникла з нічого…» і закінчуючи словами «…народився виключно з потреб тектоніки оповідання», Майк Йогансен вставив також у свою книгу «Як будується оповідання», (II частина (аналізи), розділ «Новела з нічого»). Дивіться видання «Майк Йогансен. Як будується оповідання», Харків, «Книгоспілка», 1928; або «Майк Йогансен. Вибрані твори», Київ, «Смолоскип», 2001.

Цю статтю Майка Йогансена піддав суворій критиці український літературознавець Володимир Миколайович Державін у своїй рецензії, опублікованій у журналі «Критика», № 7, 1928, стор. 146-148. До перекладів Йогансена і Ткаченка в рецензента не було нарікань, він назвав їх високоякісними, а от йогансенівські розмірковування про творчість Едґара По Державін визнав поверхневими та помилковими. Ту рецензію Володимира Державіна можна також прочитати у виданні «Володимир Державін. Про мистецтво перекладу: статті та рецензії 1927-1931 років», Вінниця, «Нова книга», 2015.

Цікаво простежити, як одна новела По зазнаки дала матеріял для десятка чи й більше оповідань Конан-Дойла, а далі для сотень Пінкертонів та Картерів. – Немає також ніякого сумніву в тім, що xоч би Жюль Верн більшість своїх найкращих ідей просто взяв у По. «Пригода Пфаала», «Повість Піма», «Винахід Ф. Кемпелена» й інші новели, не подані в цій книзі за браком місця, дають знову ж матеріял на двох Жюлів Вернів. (Примітка Майка Йогансена).

Новаліс (нім. Novalis, псевдонім, справжнє ім'я — Фрідріх фон Гарденберг нім. Georg Friedrich Philipp Freiherr von Hardenberg; 1772-1801) — німецький письменник, поет, містик. Один з чільних представників німецького романтизму.

Акме – (дав.-гр. ακμή — найвища точка, вершина) — соматичний, фізіологічний, психологічний і соціальний стан особистості, який характеризується зрілістю її розвитку, досягненням найбільш високих показників у діяльності, творчості. Вважається, що даний період у житті людини припадає на вік від 30 до 50 років.

couleur locale (фр.) — місцевий колорит.

Сер Артур Ігнатіус Конан Дойл (англ. Sir Arthur Ignatius Conan Doyle; 1859-1930) — шотландський письменник, відомий насамперед своїми творами про Шерлока Голмса.

Жуль (або Жюль) Ґабріель Верн (фр. Jules Gabriel Verne; 1828-1905) — французький письменник. Вважається засновником жанру наукової фантастики.

Ганс Гейнц Еверс (нім. Hanns Heinz Ewers, 1871-1943) — німецький письменник і поет, автор містичних розповідей і романів готичної спрямованості.

Оскар Фінґал О'Флагерті Вілс Вайлд (або Уайльд) (англ. Oscar Fingal O'Flahertie Wills Wilde; 1854-1900) — видатний ірландський англомовний поет, драматург, письменник, есеїст.

Герберт Джордж Велз, або Уеллс (англ. Herbert George Wells; 1866-1946) — англійський письменник, найбільш відомий як прозаїк-фантаст, хоча писав також романи реалістичні, побутові, мав у доробку праці історичні, за темами політики та настільних ігор, а також публіцистичні. Один із засновників наукової фантастики, поряд з Жулем Верном.

«Вапліте» — літературознавчий журнал, що видавався у Харкові 1927 року літературним об’єднанням з тією ж назвою (абревіатура ВАПЛІТЕ означає «Вільна академія пролетарської літератури»). Вийшло лише 6 номерів «Вапліте», після чого рішенням влади видання було заборонено, а наклад шостого номера вилучено і знищено. У № 2 «Вапліте» надруковано велику статтю Майка Йогансена «Аналіза фантастичного оповідання» (що ввійшла також (під назвою «Фантастичне оповідання») до його книги «Як будується оповідання», виданої 1928 року).

Deus ex machina (лат.) — Бог з машини. Вираз походить від античного театру, де в деяких виставах на сцені «раптом» (за допомогою сценічних машин) з’являвся якийсь бог і вирішував проблеми персонажів.

outrageous (англ.) — обурливе, зухвале, потворне…

... як з ляйбніцівської монади всесвіт — Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц або Лейбніц (1646 - 1716) — німецький вчений-математик, юрист, філософ — вважається останнім видатним представником філософії нового часу і попередником німецької класичної філософії. Лейбніц висунув теорію про монади (або про множинність субстанцій). Основні положення даної теорії (монадології) наступні: весь світ складається з величезної кількості субстанцій, що мають не дуалістичну (двоїсту, як у Декарта і Спінози), а єдину природу; дані субстанції називаються Монада (в перекладі з грецького – «єдине», «одиниця»); монада проста, подільна, не має протягу, не є матеріально-речовим утворенням; монада володіє чотирма якостями: прагненням, потягом, сприйняттям, уявленням; за своєю суттю монада – це діяльність, єдине, що безперервно змінює свій стан; через безперервність свого існування монада усвідомлює себе; монади абсолютно замкнуті і незалежні одна від одної (на думку Лейбніца: «не мають вікон, через які щось могло б увійти туди і звідти вийти»). Всі існуючі монади Лейбніц ділить на чотири класи: «голі монади» – лежать в основі неорганічної природи (каменів, землі, корисних копалин); монади тварин – володіють відчуттями, але нерозвиненою самосвідомістю; монади людини (душі) – володіють свідомістю, пам'яттю, унікальною здатністю розуму мислити; вища монада – Бог. Чим вище клас монади, тим більше її розумність і ступінь свободи.

Ґотгольд Ефраїм Лессінґ (1729-1781) — німецький драматург, теоретик мистецтва і літературний критик-просвітитель. Основоположник німецької класичної літератури. Писав байки в прозі, драматичні та критичні твори.

Як у ділі Дрейфуса… — Дивіться «Острів пінгвінів» А. Франса (примітка Майка Йогансена у виданні «Як будується оповідання).

“The Adventure of the Norwood Builder” — «Підрядник з Норвуда» або «Будівничий з Норвуда» — оповідання Артура Конан Дойла з циклу «Повернення Шерлока Голмса», вперше опубліковане 1903 року у “Strand Magazine”.

“The Inexperienced Ghost” — «Недосвідчений дух» — оповідання Герберда Велза (Уеллса). Український переклад Майка Йогансена і докладний аналіз ним цього твору були надруковані у журналі «Вапліте» № 2 1927, у статті «Аналіза фантастичного оповідання», стор. 139-162. Наступного 1928 року переклад з аналізом були опубліковані в книзі Йогансена «Як будується оповідання. Аналіза прозових зразків», Харків, «Книгоспілка». Також цей переклад разом із аналізом можна прочитати у виданні «Майк Йогансен.Вибрані твори», Київ, «Смолоскип», 2001, де вміщено зокрема передрук «Як будується оповідання».

Золотий жук

Новела Едґара По “The Gold-Bug” є одним з перших творів класичної літератури у жанрі детективу. Вперше опублікована 1843 року у газеті “Philadelphia's Dollar Newspaper”, як твір-переможець літературного конкурсу.

... де стоїть форт Мавлтрі — У форті Молтрі (Fort Moultrie) По провів більше року, коли служив в армії США: з 18 листопада 1827 по 11 грудня 1828р. (Примітка Майка Йогансена).

Ян Сваммердам (Swammerdamm, Jan, 1637-1680) — голландський натураліст. Був піонером у використанні мікроскопа і, мабуть, першим (1658) відкрив червоні кров’яні тільця. Досліджував рід безxребетниx, після чого звернувся до релігійної філософії. Його «Загальна теорія комаx» (1663) була перекладена з латинської на англійську в 1758 році. (Примітка Майка Йогансена).

Старий негр на ім’я Джупітер, відпущений на волю… — Рабство у США було скасоване в 1861р.; дія цього оповідання гіпотетично відбувається між 1827 та 1843 роками. (Примітка Майка Йогансена). Майк Йогансен у цьому перекладі використовує то «англізований» варіант імені цього персонажа ― «Джупітер», то більш звичний для нас варіант «Юпітер».

Полапки (тут) ― вусики. В англійськім оригіналі присутня гра слів: схожість “antennae” (вусики) із “ain't tin” (не олово). В перекладі Йогансена Джупітерові «олово» почулося в слові «полапки».

Рояльний папір — тобто королівський аркуш (від англійського royal — король). В оригіналі — foolscap (блазенський ковпак): назва аркуша походить від відповідної водяної печаті на папері розміру 13 на 16 дюймів. (Примітка Майка Йогансена).

Шкіц ― ескіз.

«Scarabaeus Caput Hominis» (латин.) ― «Скарабей ― Голова Людини». (Примітка Майка Йогансена).

Портфелька ― гаманець, бумажник, портмоне.

... і поклав в пульт ― пульт (тут) ― письмовий стіл.

... не варт казитися з приводу цього ― Тут знов в англійському оригіналі гра слів: схожість словосполучень “what ails” (що турбує) і “worf while” (ворф наразі). Тобто Джупітерові у питанні «Що турбує?» почулося «Ворф турбує», і, вирішивши, що «ворф» ― це якась заразна хвороба, він відповідає, що хазяїну ні до чого заражатися ворфом, якщо його охопило божевілля. В перекладі Йогансена Джупітерові у слові «кажеш» почулося «казишся».

Держить аспід з числами на дошці ― Тут знов Джупітер плутає слова. В англійськім оригіналі він замість “sheet on” (аркуш на) каже “syphon” (сифон). В перекладі Йогансена він замість «листа з числами» каже «аспід з числами».

Він вас як різуне, що й не зчуєтеся ― В перекладі Джупітер плутає «резони» та «різуне» (тобто різане, поріже). В англійськім оригіналі плутанина зі словами “cause” (причина) та “claws” (кігті).

«Уx, д…їд!» ― Джупітер називає скарабея дермоїдом, бо ці жуки живляться гноєм. Інша назва скарабея ― жук-гнойовик.

Цаль, — забутий український відповідник голландсько-російського «дюйма» = 2,54 см, 1/12 частина стопи (англ. фута ― foot). (Примітка Майка Йогансена).

Сливе — майже.

... зафру, розчинену в акві-реґії — zaffre, aqua regia. ― Zaffre (цей термін використовувався в алхімії), ― глибокий синій пігмент, що отримувався випалюванням кобальтової руди. У вікторіанську епоху зафру використовували для виготовлення смальти і фарбування скла у синє. Перше зареєстроване використання слова «зафра» як назви кольору англійською мовою було десь в 1550-х роках (точний рік невизначений). Aqua regia (в дослівному перекладі з латини означає «королівська вода» або «царська вода»; в нас більш відома під назвою «царська горілка») являє собою суміш з азотної та соляної кислот. Королівською водою була названа алхіміками за здатність розчиняти благородні метали: золото і платину. Проте в «царській горілці» розчиняються всі метали, що не піддаються корозії.

Гаразд, козеня — Козеня англійською — “Kid”. (Примітка Майка Йогансена).

Капітан Кідд — Кідд, Вільям (бл.1645-1701) — шотландець, капітан британського флоту, від 1695 року став піратом. Арештований у Бостоні (США), скараний на смерть у Лондоні. Про жорстокість Кідда і скарби, закопані ним у різниx місцяx атлантичного узбережжя, ходили легенди, описані також в «Оповіданняx подорожнього» В. Ірвінґа (1824). (Примітка Майка Йогансена).

Ґолконда — стародавнє, нині зруйноване місто на півдні Індії, біля Гідерабаду; славилося в XVI ст. нарізкою дорогоцінниx каменів. (Примітка Майка Йогансена).

Мертва голова — death’s head — дослівно «голова смерті». (Примітка Майка Йогансена).

Біскуп — католицький священик. В англійськім оригіналі — “Bishop” — «Єпископ».

Телескоп — мається на увазі підзорна труба.

Факти в справі містера Волдемара

Новелу Едґара По “The Facts in the Case of M. Valdemar” вперше надруковано в грудні 1845 року відразу в кількох журналах (American Review, Broadway Journal, Boston Courier, Boston Weekly Courier, Boston Semi-Weekly Courier; Daily Advertiser, The Spirit of the Times).

in articulo mortis — в смертному стані (латин.). (Примітка Бориса Ткаченка).

clairvoyance — ясновидіння. (Примітка Бориса Ткаченка).

verbatim — до слова. (Примітка Бориса Ткаченка).

rapport — звязок, взаємини. (Примітка Бориса Ткаченка).

Знайдений у пляшці манускрипт

Новелу “MS. Found sn a Bottle” Едґар По написав 1833 року для літературного конкурсу тижневика “Baltimore Saturday Visiter”. Новела перемогла у конкурсі, і По отримав приз ― 50 доларів; й 19 жовтня 1833 року новелу надруковано.

Quinault, Atys ― Епіграф ― цитата з лібрето опери «Атіс» французького драматурга, лібретиста, поета Філіппа  Кіно (1635-1688).

Пірронізм ― філософська школа скептиків, заснована в I столітті н.е. Енесидемом, вчення якої викладено Секстом Емпіриком в кінці II або на початку III століття н.е. Названа на честь Піррона з Еліди, давньогрецького філософа (IV-III ст. до н.е.), засновника античного скептицизму, хоча зв'язок між його вченням і філософською школою неясні. Отримав відродження в XVII столітті. Піррон вчив, що в умоглядному відношенні всі речі незрозумілі і непізнавані. Він спростовував будь-яку догматичну філософію шляхом прихованих в ній суперечностей і робив висновок про недостовірність людського знання. Піррон стверджував, що про якості предметів людина нічого не може знати, і тому слід утримуватися від якої б то не було думки про предмети (акаталепсія або афазія). Він вважав таке душевний настрій найбільш належним для мудреця в теоретичному відношенні, а в практичному відношенні наполягав на несприйнятливості до чуттєвих вражень (атараксія, тобто повна байдужість), визнаючи, однак, безумовну цінність чесноти як вищого блага.

ignes fatui (латин.) – віщих огнів. (Примітка Бориса Ткаченка).

Батавія ― стара голландська назва колоніальних часів сучасної столиці Індонезії ― Джакарти.

Лаккадівські острови ― група островів в Аравійському морі неподалік від західного узбережжя півострову Індостан.

Фадом ― 6 футів. (Примітка Бориса Ткаченка).

Нова Голландія ― колишня назва Австралії, західне узбережжя якої відкрили і досліджували в XVII ст. голландські мореплавці.

Лісель (нід. Lijzeil) ― додаткове вітрило, що ставлять на допомогу прямим вітрилам для збільшення їхньої площі при попутних вітрах. Ліселі бувають тільки на фок-щоглах і грот-щоглах. На бізань-щоглах ліселі не ставляться, щоб не створювати вітрової тіні гротовим вітрилам, які мають важливе значення для швидкості.

Discovery (англ.) ― Викриття, винахід. (Примітка Бориса Ткаченка).

Пруд ― швидка течія води.

Меркатор Герард (ван Кремер, 1512-1594) ― фламандський картограф. Одна з запропонованих ним проекцій поверхні земної кулі вживається й донині в морських картах. Головна праця Меркатора ― збірка карт з описами, «Атлас».

Повість Скелястих гір

Новела “Tale of the Rugged Mountains”, написана Едґаром По 1843 року, вперше надрукована в квітні 1844, у Lady’s Book; передруковувалася в 1844, 1845, 1846 роках.

«Bedloe» ― читається «Бедло». (Примітка Майка Йогансена).

Істний ― справжній.

Месмер ― Фрідріх Антон Месмер, Франц Месмер (нім. Friedrich Anton Mesmer, 1734-1815) — німецький лікар, доктор медичних наук, австрійський меценат, масон-розенкрейцер, цілитель, творець вчення про «тваринний магнетизм» («месмеризм»), він ввів термін «раппорт».

Rapport (анг.) ― зв’язок.

Новаліс (нім. Novalis, псевдонім, справжнє ім'я — Фрідріх фон Гарденберґ, нім. Georg Friedrich Philipp Freiherr von Hardenberg; 1772-1801) — німецький письменник, поет, містик. Один з чільних представників німецького романтизму.

Krees (kreas, kris) ― малайський ніж з хвилястим вигнутим лезом. (Примітка Майка Йогансена).

Людина юрби

Новелу Едґара По “The Man of the Crowd” уперше надруковано в грудні 1840 р., у журналах “Atkinson's Casket” та “Burton's Gentleman's”, а згодом, 1845 року, у збірці “Tales by Edgar A. Poe”.

... стиль Тертуліянів — Квінт Септілій Флоренс Тертулліан (бл. 160 – після 220) — християнський теолог.

... коли б Ретч його бачив... — Moris Retszch (1779-1857) — німецький художник, ілюстратор «Фауста» Ґете, з його Мефістофелем.

Рокелор — сурдут. Фр. roquelaure, «роклор»; в оригіналах roquelaire. 

Hortulus Animae — “Hortulus animaе cum oratiunculis aliquibus superadditis” Ґрюннінґера. Див. Д’Ізраелі “Curiosities of literature”. (Примітка Майка Йогансена).

er lässt sich nicht lesen — він не може бути прочитаний (нім.)

Чорний кіт

Новелу Едґара По “The Black Cat” уперше опубліковано 19 серпня 1843 р. в щотижневику “United States Saturday Post”.

Падіння Дому Ашерів

Новелу Едґара По “The Fall of the House of Usher” вперше опубліковано у вересні 1839 року у філадельфійському журналі “Burton’s Gentleman’s Magazine”.

Його серце — підвішена лютня: Доторкнись — і вона задзвенить. Беранже – Pierre Jean de Béranger (1780-1857), з вірша “Le refus” («Відмова»).

«Дім Ашерів» – “House of Usher”: House – 1. дім, житлова споруда; 2. рід, фамілія. Саме ж прізвище Usher для англійського читача асоціюється з посадою придверника (швейцара, капельдинера), який зустрічає новоприбулих гостей чи відвідувачів, ― або ж урядовця, який знайомить необізнаних з заведеним порядком речей.

... бо й інші так думали ― Watson, Dr. Percival, Spallanzani, and especially the Bishop of Landaff. —   See “Chemical Essays,” vol. V. (Примітка Майка Йогансена).

«Помпоній Мелла» ― Помпоній Мела (Pomponius Mela), географ, сучасник імператора Клавдія, автор твору De situ orbis libri III.

Vigiliae Mortuorum Chorum Ecclesiae Maguntinae ― Всеношна Мертвого хору церкви Майнц (латин.).

Яма та маятник

Новелу Едґара По “The Pit and the Pendulum” вперше надруковано в жовтні 1842 року у виданні “The Gift: A Christmas and New Year's Present for 1843” («Дарунок: Різдво і новорічний презент на 1843 рік»), а також у  газетах “New York Spectator” (22 жовтня 1842), “Pennsylvania Inquirer and National Gazetteа” (15 листопада 1842), “People’s Advocate” (Нью-Лондон, (23 листопада 1842), а згодом у газеті “Broadway Journal” (17 травня 1845).

Гадес — пекло.

... як Ultima Thule всіх їхніх кар — Ultimus (латин. ) — крайній, граничний; Thule — грецька назва далекого північного острова; Ultima Thule — далека незнана країна, область взагалі. (Примітка Бориса Ткаченка).

Це був генерал Лассаль. — Граф (c 1808) Антуан Шарль Луї де Ласалль (фр. Antoine Charles Louis de Lasalle; 1775-1809) — легендарний французький кавалерійський командир періоду революційних і наполеонівських воєн, дивізійний генерал (1806).

Бочка Амонтільядо

Новелу “The Cask of Amontillado” вперше надруковано 1846 року в листопадовому номері журналу “Godey’s Lady’s Book”. За життя Едґара По вона більш ніде не перевидавалася.

Херес і амонтільядо — сорти іспанських вин, схожі на смак.

roquеlaure — керея, плащ. (Примітка Бориса Ткаченка).

Медок — сорт французького вина.

Nemo me impune lacessit (латин.) — Ніхто мене не зневажить безкарно. (Примітка Бориса Ткаченка).

Де Ґраве — сорт французького вина.

In pace requiesca (латин.) — В мирі хай почиває. (Примітка Бориса Ткаченка).

Овальний портрет

Новелу Едґара По “The Oval Portrait” вперше надруковано в квітні 1842 р. у філадельфійському журналі “Graham’s Lady’s and Gentleman’s Magazine”; але більший варіант під заголовком «Життя у смерті»; а поправлений (скорочений) і остаточний варіант під новою назвою «Овальний портрет» – 26 квітня 1845 р. у нью-йоркській газеті “The Broadway Journal”. З першого варіанту По вилучив сцени сутички, де герой отримав поранення, та приймання ним опію задля зменшення болю.

Laudanum (лат.) – настій опію, знеболювальний засіб. (Примітка Бориса Ткаченка).

Радкліфф Анна (англ. Ann Radcliffe, 1764-1823) – англійська авторка готичних романів «Удольфські таємниці», «Італієць», жахливі події яких відбуваються в Італії.

vignette – віньєткова маніра, стиль. (Примітка Бориса Ткаченка).

Саллі Томас (англ. Thomas Sully, 1783-1872) – американський художник, майстер ніжних жіночих портретів.

in Moresque – в мавританському стилі. (Примітка Бориса Ткаченка).

Побачення

Новелу Едґара По “The Assignation” вперше надруковано у січні 1834 року (The Lady’s Book) під назвою “The Visionary“ («Мрійник»). Е. По змінив назву на “The Assignation“ («Побачення»), готуючи це оповідання до друку в другому томі збірки Tales of Grotesque and Arabesque. II. Phantasy Pieces (1842), що так і лишився неопублікованим. 

Я не згаюсь... Вірш на смерть... — Оригінал:

Stay for me there! I will not fail

To meet thee in that hollow vale.

Exequy on the death of his wife, by Henry King, Bishop of Chichester

Палладієвських дворців — Палладіо, Андреа (Andrea di Pietro, 1508-1580) — італійський арxітектор.

Ponte deі Sospiri — Міст зітханнів. (Примітка Бориса Ткаченка).

П’яцци... Кампаніллі... — Piazza (іт.) — «площа», Campanile (іт.) — «дзвіниця».

В’язниця Старої Республіки... — Мається на увазі Венеційська республіка, якою це місто було від 687 по 1797 рік, коли воно піддалося Наполеонові I, а той віддав його під Австрійське правління.

Ріальто — назва острова і моста у Венеції, центру комерції.

Мор, сер Томас (Sir Thomas More, 1478-1535) — учений-гуманіст, державний діяч, автор англомовної «Історії короля Річарда III» (1513) та латиномовної «Утопії» (1516). За невизнання Акту верxовенства Англіканської церкви (1534) був засуджений королем Генріxом VIII до смертної кари; помер, жартуючи. Рівно через 400 років був беатифікований Римо-Католицькою церквою.

 І в «Абсурдах» Равізія Текстора... – Ravisius Textor, the Absurdities.

γέλασμα (гр.) – сміх.

ultras – крайність, верх. (Примітка Бориса Ткаченка).

Чімабуе – Чімабве, Джованні (Giovanni Cimabue, уроджений Bencivieni di Pepo, бл. 1240 — бл. 1302) — флорентійський живописець.

Це справжній Ґвідо — Ґвідо д’Ареццо, Рені.

Антіной — головний жених Одіссеєвої Пенелопи.

«Non ha l’ottimo artista alcun concetto Che un marmo solo in se non circonscriva». — «Найліпший артист не має жодного замислу, котрий би не таївсь у самому мармурі». (Примітка Бориса Ткаченка).

«Він став перед нами Мов би статуя Римська! І буде отак стояти, Поки Смерть у мармур поверне його!» — Цитата з історичної трагедії (1602) англійського драматурга (George Chapman, 1559-1620):

“He is up

There like a Roman statue! He will stand

Till Death hath made him marble!

Викажчик – серце

Вперше новела Едґара Аллана По “The Tell-Tale Heart” («Викажчик – серце» або «Серце виказало») була надрукована 1 січня 1843 в першому номері бостонського літературного щомісячника “The Pioneer”.

... як цокали смертельні дзиґарі в стіні. – По-англійському шашіль зветься «the death watch» − буквально «смертельний дзиґар, дзиґар смерти». (Примітка Бориса Ткаченка).

Береніка

Новелу Едґара По “Berenice” вперше було надруковано в березні 1835 року в Southern Literary Messenger, оновлені варіанти ― в 1840, 1842, 1845 роках.

Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas. Ebn Zaiat (лат.)― Товариші мені говорили, щоб навідав подруги гробівницю: непомалу журбу свою цим полегшу. Ібн Зайат.

«De Amplitudine Beati Regni Dei» (лат.) ― «Про Велич Блаженного Царства Божого». (Примітка Бориса Ткаченка).

«De Carne Christi» (лат.) ― «Про Тіло Христове». (Примітка Бориса Ткаченка).

«Mortuus est Dei filius; credibile est quia ineptum est; et sepultus resurrexit; certum est quia impossibile est» (лат.) ― «Помер син божий ― річ імовірна, бо неприйнятна; і, похований бувши, воскрес ― річ певна, позаяк неможлива». (Примітка Бориса Ткаченка).

... це був один із тих безчасно лагідних, туманних і тихих днів, що плекають красну Гальціону... ― «Юпітер у зимовій порі двічі дає по сім день тепла: отже, люди й назвали цей благий і помірний час мамкою красної Гальціони». Сімонід. (Примітка Едґара По).

«que tous ses pas étaient des sentiments» (лат.) ― «всі її кроки були почуттями». (Примітка Бориса Ткаченка).

«que tous ses dents etaient des idées» (лат.) ― «всі її зуби були ідеями». (Примітка Бориса Ткаченка).

Це були дивні і прості слова поета Ібн-Зайата... ― Далі повторюється цитата, що є епіграфом до цієї новели; її переклад з латини викладено вище.

Метценґерштайн

Новела Едґара Аллана По “Metzengerstein” вперше була опублікована у газеті Saturday Courier (Суботній кур’єр), 14 січня 1832 року. Це найперша за часом надрукована новела По. Разом з іншими своїми новелами він надіслав її на літературний конкурс Суботнього кур’єра. Жоден з надісланих ним творів тоді не переміг у конкурсі, але «Метценґерштайн» був згодом у цій газеті надрукований, але без згадування імені автора і, очевидно, без виплати йому гонорару. В січні 1836 року новела була надрукована в літературнім журналі Southern Literary Messenger, з підзаголовком «Казка на кшталт німецької».

Метемпсиxоз (гр. «переселення душі») — вчення про переxід душі померлого організму в інші організми, навіть у камінь; особливо xарактерне для браxманізму, індуїзму. Про життя душі до народження в тілі учив Піфагор, за ним — Платон. Про життя душі після смерті тіла учить xристиянство.

 Жан Лабрюєр (Jean La Bruyиre, 1645-1696) — французький письменник-мораліст; цитата з його твору «Xарактери або звичаї цього віку» (1688).

... від неможливости бути у самоті. — Мерсьє у «Році 2440-му» («L’an deux mille qutre cent quarant») серйозно підтримує доктрини Метемпсихозу, а І.Д. Ізраелі каже, що «немає жодної системи, такої простої і так мало противної розумінню». Полковник Ітен Аллен (Ethan Allen), «Хлопець із Зеленої гори» («Green Mountain Boy»), також відомий як серйозний метампсихозист. (Примітка Едґара По)

«ne demeure qu’une seule fois dans un corps sensible. Ainsi — un cheval, un chien, un homme mкme, ne sont que la ressemblance illusoire des ces кtres» — «Душа живе тільки раз у чутливому тілі. Отже — кінь, собака, сама людина суть лише ілюзорні подоби цих істот». (Примітка Бориса Ткаченка).

... закасував поведінкою самого Ірода — В старій англійській драмі Ірод (Herod) репрезентує собою бундючного тирана, звідси «to out-herod Herod» (власне, «переіродити Ірода») ― розійтися в розкошах, пишності, бучності. (Примітка Бориса Ткаченка).

Каліґула (Гай Цезар Германік, 12-41) — римський імператор (37-41). В дитинстві xодив у військовиx черевикаx, звідки й прізвисько: caligula (лат. ) — «чобітки». Військові й зробили його імператором. Молодий імператор прославився особливою жорстокістю — внаслідок, як деxто вважає, божевілля після тяжкої xвороби; вкінці був убитий.

Берло — палиця, оздоблена коштовним камінням і різьбою; символ, знак влади; теж саме що й скіпетр. 

Румак — старовинна назва породистого верхового коня у східних народів.

Мовчання — баснь

Притча Едґара Аллана По “Silence ― A Fable” писалася в 1832 році; вперше надрукована 1838 року в The Baltimore Book, під заголовком “Siope — A Fable“. Єдину зміну автор вніс у 1842 році: змінив назву. Представлена тут в українському перекладі Майка Йогансена. Є й інший український переклад цього твору Едґара По, зроблений перекладачем Віктором Шовкуном, під назвою «Тиша. Притча».

Алкман 60 (10), 646: переклад М. Йогансена.  Пор. переклад Гр. Кочура: «Сплять усі верxовини гірські й стрімчасті скелі, всі байраки, всі провалля». Алкман, поет xорової меліки, малоазійський раб, жив і творив у Спарті в середині VII ст. до Р.X.

 Ріка Заїр — головна ріка центрально-африканського  однойменного краю (до 1971 року  і край і ріка звалися Конґо); Лівія — переважно пустельна північно-африканська країна між Тунісом і Єгиптом, що в різні історичні періоди належала Карфагенові, Римові, Аравії, Марокко,  Єгипту, Іспанії, Османській Туреччині (1551-1911). Панівна релігія в Лівії — іслам.

 Гебрідські острови — на крайньому північному заxоді від Шотландії.

Сибілли (сивілли) — жінки-пророчиці з Малої Азії та островів Егейського моря.

Додона — найдавніше, ще догрецьке, святилище в Епірі (північна Греція), що було дубовим гаєм; жерці його віщували за шелестом дубового листя та польотом голубів. У V ст. до Р.Xр. тут був побудований xрам Зевса Феґонайоса («Зевса Дубожителя»).

Дідько на дзвіниці

Гумористичну новелу Едґара По “The Devil in the Belfry” («Дідько на дзвіниці», або «Чорт на дзвіниці») вперше було надруковано 18 травня 1839 року в пенсільванському щотижневику “Saturday Chronicle and Mirror of the Times”; 1840 року – у авторській збірці «Tales of the Grotesque and Arabesque»; 8 листопада 1845 року – в нью-йоркській газеті «Broadway Journal».

А котора воно година? (Стара приповідка) – Оригінал: «What o’clock is it? Old Saying».  — Порівняйте назву голландського містечка, як вона подана в оригіналі: Vondervotteimittiss = англ. “Wonder-what-time-it-is” (Цікаво-який-час). Подібно, сумішшю різномовних слів є й прізвища цитованих науковців.

«Oratiunculae de Rebus Praeteritis (Praeter-Veteris)» – «Красна балачка щодо речей минулих (На додаток до старого)» (латин.)

«De Derivationibus» – «Виведення» (латин.)

Таган – металева підставка для котла чи іншого посуду, що дозволяє готувати їжу на відкритому вогні.

Репетир – механізм у старовинному годиннику, що відбиває час, а також сам годинник з таким механізмом. 

... з... прездоровим двоїстим волом. – Воло – те ж саме що й підборіддя.

Синекура – добре оплачувана посада, що не вимагає особливо напруженої роботи, значних зусиль попри видимість діяльності.

Chapeau-de-bras – Дослівний переклад: капелюх-зі-зброї (фр.).

chassez... balancez... pirouette... pas-de-zephyr – назви танцювальних рухів.

«Джеді О’Фланнаґан та Падді О’Рафферті» – ірландська народна пісня.

Убивства на вулиці Морґ

Новелу Едґара Аллана По “The Murders in the Rue Morgue” («Убивства на вулиці Морґ») уперше було надруковано 20 квітня 1841 року у філадельфійському журналі “Graham's Magazine”. Ця новела вважається першим за часом твором у жанрі детективу. «Убивства на вулиці Морґ» є першою частиною трилогії про Оґюста Дюпена. Крім неї трилогію складають новели «Таємниця Марі Роже» та «Викрадений лист». «Таємниці Марі Роже» в цій збірці немає.

par excellence — аналізою переважно. (Примітка Бориса Ткаченка). Тут: «єдиною у своєму роді, зразковим втіленням». Пор. «Викрадений лист».

recherche — вишуканий, далеко зважений, глибоко обмислений.  (Примітка Бориса Ткаченка).

отожнює — ототожнює

bizarrerie — причуда, примха.  (Примітка Бориса Ткаченка).

... в ролі Ксеркса в однойменній трагедії Кребільйона... — Проспер Жоліо Кребійон (Crйbillon, 1674-1762) — французький драматург, автор трагедій на античні сюжети. Його трагедія «Ксеркс», поставлена в 1714 році, провалилась. 

et id genus omne — і для всього цього роду.  (Примітка Бориса Ткаченка).

«Perdidit antiquum litera prima sonum» — «Перша літера втратила своє первісне звучання.»  (Примітка Бориса Ткаченка).

“Gazette de Tribunaux” — «Судова газета».

Сен-Рок — Сен-Рош.

... знайдено чотири наполеони — Наполеон (тут) — золота монета на 20 франків. (Примітка Бориса Ткаченка).

metal d’Alger — Альжерський метал.  (Примітка Бориса Ткаченка).

... слова «sacré» та «diable». — “Sacré diable” — французька лайка, буквально: «святий диявол».  (Примітка Бориса Ткаченка).

«mon Dieu» — «Боже»! (Примітка Бориса Ткаченка).

... як мосьє Журден каже подати своє «robe-de-chambre pour mieux entendre de la musique» — «Халат — щоб краще слухати музику» (з Мольєрового «Міщанин у дворянстві»).  (Примітка Бориса Ткаченка).

loge de concierge — Приміщення консьєржа, швейцара. (Примітка Бориса Ткаченка).

... мав деякі причуди і Je les ménagais (цей вислів не має собі відповідника в нашій мові). — «Ставився до них бережно, уважливо, з пошаною».  (Примітка Бориса Ткаченка).

outré — перебільшений, надмірний.  (Примітка Бориса Ткаченка).

grotesquerie — дивацтва, химерности, причудливости.  (Примітка Бориса Ткаченка).

Прочитайте тепер... цей уступ із Кюв’є. ― Жорж Кюв’є (George Cuvier, 1769-1823) — французький зоолог, спеціаліст із порівняльної анатомії, палеонтології та систематизації тварин.

... із Східньо-Індійських островів. — Островів Ост-Індії.

Невшатель (Neufchâtel-en-Bray) — місто на півночі Франції.

... встановити його тожність — встановити тотожність, тожсамість; ідентифікувати.

Jardin des Plantes — Ботанічно-зоологічний сад у Парижі.  (Примітка Бориса Ткаченка).

Лаверна (лат. Laverna) — римська богиня прибутку, покровителька злодіїв.

«de nier ce qui est, et d’expliquer ce qui n’est pas» — «Одкидати те, що є, і пояснювати те, чого немає» (Руссо. «Нова Елоїза»).  (Примітка Бориса Ткаченка).

Ти єси!

Новелу Едґара По “Thou Art the Man!” написано в травні, надруковано в листопаді 1844 р., у Lady’s Book. Цей переклад Майка Йогансена у 1928 році був надрукований двічі: у даній збірці новел Едґара По і у книзі Йогансена «Як будується оповідання».

Ґудфеллоу ― Goodfellow ― добрий хлопчина. (Примітка Майка Йогансена).

«благородні отці» ― «Walking gentlemen» ― власне актори на тих ролях, що вимагають тільки доброї зовнішности, а добра гра для них не обов’язкова.  (Примітка Майка Йогансена).

... в новелах місіс Ґовр (авторки «Сесіль»), дами, що цитує всі мови, від халдейської до чікасавської... ― Gore, Catherine Grace Frances (1799-1861), англійська письменниця, від 1824 по 1861 рік написала близько 70 романів (novels), серед них “Cecil, or the Adventures of a Coxcomb” (1841). Ще писала поезію, драми і музику.

м-р Бекфорд – William Beckford (1759-1844) – відомий своїм готичним романом «Воццек» (Vathec) та подорожніми нотатками (travel books).

... в... кримінальних оповіданнях, від Булверівських та Дікенсівських аж до Тернапеннієвих та Ейнсвортових. – Bulwer-Lytton, Edward George (1803-1873), додав материне прізвище, Літтон, щойно 1843 року; 1866 року отримав титул барона Літтона. Автор дуже популярних романів (Pelham, 1828; Paul Clifford, 1830; Eugene Aram, 1832; The Last Day of Pompeii, 1834; The Pilgrims on the Rhine, 1834; Rienzi, 1835; The Last of the Barons, 1843), також кількох п’єс. Батько Бульвера-Літтона-молодшого (псевдо Owen Meredith); друг Чарлза Діккенса (1812-1870). Ainsworth, William Harrison (1805-1882) – американський письменник, редактор журналів Bentley’s Magazine (1840-2), Ainsworth’s Magazine (1842-53). Відомий історичними романами ― Jack Shepherd, 1839; The Tower of London, 1840; Guy Fawkes, 1841, Old St. Paul’s, 1841, Windsor Castle, 1843; у першому з них та у Rockwood (1834) ідеалізував кримінальних персонажів-протагоністів. 

ne. con. (nemine contradicente) — коли ніхто не заперечував. Латина. (Примітка Майка Йогансена).

Викрадений лист

Новелу Едґара Аллана По “The Purloined Letter” вперше було надруковано 1844 року у виданні “The Gift for 1845”.

Nil sapientiae odiosius acumine nimio. Сенека. – «Нічим так мудрість не гидує, як хитрістю» (латин.). 

... au troisième, № 33 Rue Dunôt, Faubourg St. Germain – На третьому поверсі, № 33, вулиця Дюно, передмістя Сен-Жермен. (Примітка Бориса Ткаченка). Французькі (як і англійські) будинки мають партер; лічба поверхів починається з першого поверху над партером. Ця адреса вигадана.

... злочин на вулиці Морґ та таємниче убийство Марі Роже. – «Убийство на вулиці Морґ» заміщено у цій книзі; продовження його, “The Mystery of Marie Roget” («Таємниця Марі Роже») не заміщено.  (Примітка Бориса Ткаченка).

... au fait – Знаєтесь, розумієтесь.  (Примітка Бориса Ткаченка).

... історію, що розказують про Абернеті... – Cлавний британський хірург Джон Абернеті (John Abernethy 1764-1831) був грубуватим чоловіком, але описана історія стосується іншого лікаря, Ісака Пеннінґтона (Isaac Pennington 1745-1817), і її По вичитав у книзі, яку саме рецензував для журналу “Southern Literary Messenger”.

“non distributio medii” – «Нерозподілення середнього» (лат.) – класична помилка у формальній логіці.

par excellence – Переважно, найперше. (Примітка Бориса Ткаченка).

... цитуючи Шамфора – Sébastien-Roch Nicolas Chamfort (1741-1794) – французький письменник, відомий епіграмами та афоризмами. Цей узято зі збірки Maximes et Pensées (№ 130).

Il y a à parier, que toute idée publique, toute convention reçue, est une sottise, car elle a convenu au plus grand nombre – «Можна іти навзаклад, що вся ідея, належна загалові, всяка загальноприйнятна умовність є дурниця, раз вона придалася більшості».  (Примітка Бориса Ткаченка).

vis inertiae – Сили інерції. (Примітка Бориса Ткаченка).

ennui – Нудьги.  (Примітка Бориса Ткаченка).

... facilis descensus Averni – «Легкий, безболісний схід до Аверну». Авернус – інфернальна, підземна країна, безодня; від одноіменного озера в Кампаньї, що його випари задушували птахів на льоту.  (Примітка Бориса Ткаченка).

monstrum horrendum – «Жахливий дивогляд».  (Примітка Бориса Ткаченка).

Un dessein si funeste, S’il n’est digne d’Atree, est digne de Thyeste. – «Цей погубний план, Коли він не по силі Атре, то під силу Тіестові».  (Примітка Бориса Ткаченка).

Їх можна знайти в Кребільйоновій “Atrée”. – Prosper Jolyot de Crébillon (1674-1762) – французький поет, автор, серед інших, трагедії «Атрей і Тієст».

1

Коментарі до речень і слів, позначених зірочками, дивіться у розділі «Примітки», у кінці книги. Але це не стосується зірочок у шифрі в оповіданні «Золотий жук».

(обратно)

Оглавление

Едґар Алан По

ВИБРАНІ ТВОРИ

[Про Едґара По]

ЗОЛОТИЙ ЖУК

ФАКТИ В СПРАВІ МІСТЕРА ВОЛДЕМАРА

ЗНАЙДЕНИЙ У ПЛЯШЦІ МАНУСКРИПТ

ПОВІСТЬ СКЕЛЯСТИХ ГІР

ЛЮДИНА ЮРБИ

ЧОРНИЙ КІТ

ПАДІННЯ ДОМУ АШЕРІВ

ЯМА ТА МАЯТНИК

БОЧКА АМОНТІЛЬЯДО

ОВАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ

ПОБАЧЕННЯ

ВИКАЖЧИК ― СЕРЦЕ

БЕРЕНІКА

МЕТЦЕНҐЕРШТАЙН

МОВЧАННЯ — БАСНЬ

ДІДЬКО НА ДЗВІНИЦІ

УБИЙСТВО НА ВУЛИЦІ МОРҐ

ТИ ЄСИ!

ВИКРАДЕНИЙ ЛИСТ

Примітки

[Про Едґара По]

Золотий жук

Факти в справі містера Волдемара

Знайдений у пляшці манускрипт

Повість Скелястих гір

Людина юрби

Чорний кіт

Падіння Дому Ашерів

Яма та маятник

Бочка Амонтільядо

Овальний портрет

Побачення

Викажчик – серце

Береніка

Метценґерштайн

Мовчання — баснь

Дідько на дзвіниці

Убивства на вулиці Морґ

Ти єси!

Викрадений лист

*** Примечания ***